бооол

11АЯСІПО

олодимир
ВОЛОДИМИР ДМИТРУК

ВОНИ БОРОЛИСЯ
ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

ВАТ “Волинська обласна друкарня”
Луцьк - 2007
УДК 94(477) “19”

ББК 63.3(4УКІ’)6

Д53

КШОДІОДІЖ В. І. Сергійчук, д. і. н., професор (директор Центру
українознавства Київського національного університету
Імені Т. Шевченка, академік Академії наук вищої школи
України);

К. К. Кондратюк, д. і. н., професор (Львівський національ-
ний університет імені І. Франка);

В. К. Баран, д. і. н., професор (Волинський національний
університет імені Лесі Українки);

М. М. Кучерепа, к. і. п., професор (Волинський національ-
ний університет імені Лесі Українки)

У книзі на глибокому аналізі історичних подій, на числен-
них архівних документах та спогадах учасників національно-
визвольної боротьби українського народу автор відтворює за-
хоплюючу і трагічну сторінку історії боротьби українського
народу за незалежність нашої Батьківщини в 1917—1959 рр.,
який вистояв і переміг в двобої з коричневими і червоними оку-
пантами, що з різних боків навалювалися на нашу Вітчизну.

Для спеціалістів у галузі історії, викладачів, студентів та
широкого загалу читачів.

Випущено на замовлення Державного комітету
телебачення і радіомовлення України
за програмою "Українська книга "
НАРИС ІСТОРІЇ

СІРОЖУПАННОЇ ДИВІЗІЇ

Частина І
Симоп Петлюра
ВСТУП

Шлях звільнення кожної нації
густо кропиться кров 'ю.

Симон Петлюра

Перша світова війна для України, як і для всієї Європи, при-
несла великі руйнування, людські втрати, набрала не лише ма-
сового, а й тотального характеру.

Про катастрофічні масштаби цього конфлікту яскраво свід-
чать такі дані: 33 країни взяли участь у війні, до війська мобілі-
зовано 65 млн. солдатів, 10 млн. з них загинуло і 20 млн. поране-
но.1 Великими були жертви й серед цивільного населення.

Держави обох ворогуючих коаліцій енергійно зміцнювали
свої збройні сили. Досягнення науки й техніки були поставлені
на службу війні. Армії забезпечувалися більш удосконаленим
озброєнням: магазиновими скорострільними гвинтівками і ку-
леметами, які набагато підвищували вогневу силу піхоти. Різко
зросла кількість нарізних гармат найновіших систем і великої
ударної сили. Важливе стратегічне значення мав розвиток за-
лізниць, що давало можливість прискорювати зосередження та
розгортання великих військових сил на театрах воєнних дій, а
також здійснювати безперервне забезпечення діючих армій жи-
вою силою та матеріально-технічними засобами.

Важливу роль відігравав автомобільний транспорт, виникла
військова авіація, застосовувалися нові засоби зв’язку, що по-
легшило організацію управління військами. Швидкими темпа-
ми розвивався та вдосконалювався військово-морський флот.

Щоб утримати численні армії, народи змушені були витра-
чати національні багатства, що у свою чергу призвело до страш-
ного напруження сил, поглиблювало соціально-економічні вади
держав Європи.

Ще страшнішою стала війна для українців, які змушені
були служити в арміях воюючих сторін. Вони не мали держави,
яка захищала б їхні копстич'уційні інтереси. У російську армію
мобілізовано 3,5 мли. українських солдатів, австрійський уряд
закликав па службу 2.50 тис. солдатів? Українців - як учасників
бойових дій з обох глорії і змушували вбивати один одного.

Разом з тим війна виснажувала воюючі імперії, створюючи
тим самим передумови і а політичні можливості для поневоле-
них пародій розіючаї и боротьбу за свос соціальне й національне
визволення та уз вороння своїх національних держав.

Найбільш акпінно нідрсагунали на початок воєнних дій
українці Австрії. !Цсі<» забезпечити себе єдиним об’єднаним
представницьким оріаном, політичні партії утворили у Львові
З серпня 1914 р. Іімюнну українську раду на чолі з активним
політичним діячем Косіем Левицьким. Головна українська рада
звернулася до всіх народів світу з декларацією, у якій заявляла
про свою мсту епюрній “вільну самостійну Українську держа-
ву”3, куди входили б усі українські землі.

Рада створила військову організацію Легіон українських
січових стрільців для боротьби з російськими військами. Легіон
почав формуватися під проводом Бойової управи, підпорядко-
ваної Головній раді у Львові. Комендантом легіону призначено
директора української гімназії в Рогатині М. Глущинського.

Мсту формування українського легіону Головна українська
рада пояснила у відозві до народу України, у якій проголошу-
валося: “Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвали
всю Україну з Києвом, Полтавою, Черніговом, Харковом, Дон-
щиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря. З такої великої
землі утворено б, напевно, самостійну державу зі столицею в
пашім стародавнім Києві, де було б українське правительство і
український парламент, вибраний всім нашим народом”.4

Па заклик ГУР відгукнулося близько ЗО тисяч чоловік - най-
більш національно-свідомих юнаків. Але па службу призвано
лише 2,5 тис. чоловік?

Політичні події, що розгорталися в цей час в Галичині, при-
ваблювали велику частину передової української інтелігенції
з Наддніпрянської України. Щоб уникнути переслідувань та
репресій з боку самодержавства, багато її представників емі-
грувало в Галичину. Серед найактивніших членів Львівської
колонії були Михайло Гаврилюк, Дмитро Донцов, Володимир
Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Олекса Назарієв та
іп. 4 серпня 1914 р. ірупа цих емігрантів - наддніпряпців, за
ініціативою Д. Донцова, В. Дорошенка, М. Залізняка і А. Жука,
заснували Союз визволення України.6 Це була позапартійна по-
літична репрезентація Центральної та Східної України для про-
паганди ідей самостійної України. Важливим і навіть історич-
ним завданням цієї організації було те, що вона майже першою
серед українських організацій Східної України проголосила
своєю метою утворення самостійної української держави.

Щоб використати конфлікт між центральними державами
й Росією та провести велику пропагандистську роботу, восени
1914 р. СВУ організувала у Відні видання друкованого орга-
ну - “Вісника Союза визволення України” українською мовою
та “Пкгаіпс Ьапсі ипд Убік” німецькою мовою.7

У віснику СВУ 1 вересня 1914 р. надруковано платформу
Союзу: створення самостійної української держави з консти-
туційним монархом, з демократичним ладом, повного свобо-
дою для всіх національностей, із самостійною українською
церквою.

Союз мав своїх представників: у Берліні - О. Скоропис-
Йолтуховського, у Туреччині - М. Меленевського, у Болгарії -
Л. Панкевича, в Італії - О. Семенова.

Для пропаганди справи української незалежності Союз ви-
давав газети і книги різними мовами, які інформували народи
Європи про Україну. Видано низку творів та окремих робіт
М. Грушевського, С. Рудницького та інших політичних діячів
України.

Внаслідок цієї інформації в іноземній пресі з’явилося бага-
то статей про становище в Україні. Крім того, Союз направляв
лекторів, які виступали з лекціями в Німеччині, Болгарії та ін-
ших країнах.

Особливо великих успіхів досягнуто членами СВУ в табо-
рах для військовополонених. їм вдалося відокремити українців-
військовополонених в окремі табори, покращити умови їхнього
життя. У цих таборах організовано школи, бібліотеки, церкви.

Посилена політично-виховна робота дала плідні наслідки -
основна маса військовополонених стала патріотами України, в
майбутньому влилася в Армію УНР, мужньо захищала Україну
від ворогів.

Для досягнення своєї мети СВУ прийняла рішення спів-
працювати з Німеччиною, Австрією, Болгарією та Туреччиною
проти Росії8.
Життя і бойову діяльність Сірих умовно можна поділити на
чотири етапи.

Протягом першого етапу ми простежуємо зародження Сі-
рих, їх могутній розвиток, коли із малосвідомих полонених, КО-
ЛИШНІХ воїнів царської Росії, появилося 6 тисяч свідомих, добре
організованих борців за самостійну Україну. Вони стали твор-
цями славетних традицій Сірих, головними рисами яких була
відвага і скромність, свідома дисципліна, лагідне ставлення до
мирного населення.

Другий етап почався після 16 травня 1919 р. Це був час,
коли значна частина Сірих попала в полон, втратила матеріаль-
ну базу дивізії. Але віра у свою правду, бажання боротися до
переможного кіпця були джерелом натхнення Сірих для проти-
стояння ворогам.

Третій етап розпочався б грудня 1919 р., коли залишки сіро-
жупашюї дивізії разом з іншими частинами Армії УНР пішли в
Зимовий похід. Вони зберегли традиції і в умовах партизанської
боротьби пронесли по всій Україні заклик до визвольних зма-
гань з поневолювачами українського народу.

Четвертий стан розпочався 6 травня 1920 р., коли ці змучені
лицарі вернулися із запілля па рідну землю. Вони принесли у
своїх серцях спогади про тс, як ворог вогнем і мечем встанов-
лював в Україні “радянський рай”, грабував та знищував її най-
кращих синів і дочок.

Єдиним бажанням для них, ступаючи на рідну землю, було
прагнення відпочити, влити в себе свіжі сили й знову стати до
бою з московською навалою. Вони залишилися воїнами-агіта-
торами за національну ідею.
РОЗДІЛ І

1. ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ ПОЛОНЕНИХ.
ЗАРОДЖЕННЯ СІРОЖУПАННОЇ ДИВІЗІЇ

Війна затягнулася. На фронтах було затишшя. У трав-
ні 1916 р. на вимогу союзників російські війська південно-за-
хідного фронту під командуванням геп. А.Брусилова завдали
австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини
та Волині. Брусиловський прорив значно допоміг Франції, яку
німці тіснили під Верденом, але цей наступ дав для Росії небага-
то. Війна для Російської імперії коштувала дорого. Лише за два
роки війни вбито 1 мільйон 500 тисяч чоловік, поранено близько
4 мільйонів, 2 мільйони потрапили в полон.9 Безперспективна ві-
йна втомила всіх. 27 лютого в Петрограді відбулося повстання - і
спалахнула демократична революція. З березня 1917 р. в Росії
припинилася ненависна царська династія і впала монархія.10 Цс
дало можливість українському народові проголосити низкою уні-
версалів своє прагенпя збудувати незалежну державу.

4 березня 1917 р. обрана Центральна рада приступила до
створення своєї держави, а згодом до формування української
національної армії.

Але це були, на жаль, лише перші, несміливі кроки до зміц-
нення своєї державності. Йдучи за подіями, Центральна рада
спершу поставила вимогу лише національно-культурної авто-
номії України й незабаром під натиском народних мас та гро-
мадських і політичних організацій висунула у квітні 1917 р.
домагання української національно-територіальної автономії в
складі Росії, що мала базуватися на федеративних засадах.

Але російський уряд добре усвідомлював, що в автономно-
державній організації українського національного руху та ще в
час українізації армії криється велика небезпека відокремлення
України від Росії і тому різко виступив проти навіть цих дома-
гань Центральної ради.
Цс викликало обурення всієї української громадськості: по-
жвавлювалася робота в політичних та іромадських організаці-
ях, прискорився процес українізації армії. На травень 1917 р.
лише в українізованих полках нараховувалося близько одного
мільйона вояків.

Підтримана цим великим всенародним рухом Центральна
рада 10 червня 1917 р. видала “Універсал Української Централь-
ної Ради до українського народу па Україні і поза Україною су-
щого”, у якому заявила, що бореться за автономію України без
уваги па російський цсніральний уряд.

Центральна рада проголосила себе парламентом Укра-
їни, виконавчим органом якої мав бути кабінет міністрів -
Генеральний секретаріат.

З особливою радіс но було зустрінуто заяву першого уні-
версалу: “Віднині самі будемо творити наше життя”. Ці свя-
щенні слова з великою урочистістю проголошувалися у всіх
таборах військовополонених, де перебували українці.

Сьогодні видано багато досліджень з історії українсько-
го війська." Але серед них майже нічого не згадується про
дивізію сірожупанників. Кадрові сірожупанники, об’єднані
ідеєю самостійної України, пройшли героїчний шлях бо-
ротьби проти ворогів української державності, воювали з
ними до останньої можливості.

Мстою дослідження є відновити та довести до відома
широкого читача хоч основні сторінки бойових звитяг ди-
візії, яка була сформована на Волині як 1 -ша козацько-стрі-
лецька, названа народом Сірожупанною. У майбутньому її
ще називатимуть Волинською.

Перші кроки до формування дивізії були зроблені, як
вже відзначалося, ще в роки війни завдяки активній діяль-
ності Союзу визволення України. Вже в 1916-1917 рр. СВУ
успішно працював у таборах військовополонених, позташо-
ваних у Німеччині та Австрії.

За згодою військового командування Австро-Угорщи-
ни організовано окремий табір для полонених українців у
Фрайштадті - невеликому місті тодішньої Австрії.

На заклик СВУ в таборі для проведення культурно-освіт-
ньої роботи залучено високоідейну й патріотичну інтеліген-
цію Галичини і Буковини: Василя Сімовича, Романа Домб-
чевського, Йосипа Охримовича та багатьох інших.
їх зусиллями в таборі створено “Просвітний відділ Со-
юзу визволення України”, який розгорнув велику виховну та
освітню роботу серед полонених. Під керівництвом панотця
Є.Турули почав діяти великий хор з оркестром, організовані
курси для навчання неписьменних (серед них були і такі),
гурток українознавства, математики, німецької мови, курси
для підвищення кваліфікації вчителів, працівників сільсько-
го господарства та ін.

Почав виходити журнал “Розвага”, який став трибуною
полонених і широко поширювався по всіх закутках Австрії
та Угорщини, де перебували полонені українці.

Поряд з просвітним відділом СВУ передова частина поло-
нених створила свою організацію під назвою “Суспільно-про-
світпий гурток”, який метою своєї діяльності ставив поширення
та поглиблення національно-освітньої робота серед полонених.
Гурток організував секції: просвітню, видавничу, драматичну,
музично-співочу, кооперативну, мистецьку, етнографічну, фото-
графічну та фізкультурну.

Між працівниками просвітнього відділу СВУ і полоненими
склалося повне довір’я і взаємна повага та любов. Особливою
повагою серед полонених користувалися д-р Василь Сімович,
д-р Йосип Охрімович, д-р Роман Домбчевський, професор Сте-
пан Смаль-Стоцький та ін.

За цей час полонені пройшли не тільки добру школу гро-
мадянської зрілості, а й підвищили освітню підготовку. Сус-
пільно-політичний гурток перетворили на організацію зі своїм
статутом та назвою “Головна українська рада”, а окремі секції
СПГ реорганізовано на такі автономні статутні товариства, як
“Просвіта” імені Михайла Драгоманова, видавниче товариство
імені Івана Франка, драматичне - імені Івана Котляревського,
співоче - імені Михайла Вербицького, спортивне товариство
“Січ” імені гетьмана Петра Дорошенка.

Товариство “Січ” у майбутньому стало основою військової
організації “Перший курінь оборони рідного краю”, який зго-
дом перетворився в Першу козацько-стрілецьку дивізію.

У статуті говорилося, що товариство має назву “Січ” імені
гетьмана Петра Дорошенка, місце діяльності - табір полонених
у Фрайштадті, мета товариства - виховання свідомих громадян
України з високим почуттям обов’язку в служінні українському
народові, єдності національних інтересів усіх українців, рішу-
чості при виконанні своїх громадянських обов’язків.

Членом Товариства може бути кожний українець, який ви-
знавав самостійність українського народу, боровся за незалеж-
ність Української держави, виконував вимоги статуту, ухвали за-
гальних зборів та старшин. Січовик зобов’язаний усіма силами
поширювати національну свідомість серед своїх земляків, по-
ширювати відомості про Україну поміж чужинцями.

Далі в статуті визначалася організаційна структура Товари-
ства, склад січової старшини, зверхність Головної української
ради фрайштадського табору полонених.

Товариство “Січ” мало свій прапор і січові відзнаки, які по-
винен носити кожний член Товариства.

Влітку 1917 р. у Товаристві перебувало 304 особи. Коли від-
булася революція в Росії, виникла Українська Держава на чолі
з Центральною радою і Генеральним секретаріатом, полонені
українці, зорганізовані в Товаристві “Січ”, з великим завзяттям
готували себе до збройного захисту молодої Української Дер-
жави. У ці дні вони надіслали Українській Центральній раді де-
кларацію:

“Полонені українці табору Фрайштадг, об’єднані при по-
мочі Союзу Визволення України в одне ціле державне тіло і
проголошення України Народньою Республікою та перебрап-
ня всієї державної влади на Україні до скликання Українських
Установчих Зборів у руки Української Центральної Ради та її
правительства Генерального Секретаріату України, посила-
ють із далекої чужини свій нашциріший привіт; як найвищій
державній власти Вільної України, а так через неї й цілому
Українському Народові, всім своїм братам, сестрам, батькам і
матерям, синам і дочкам відтепер вільним горожанам Вільної
України. Серця всіх полонених українців переповнені надзви-
чайною радістю і горять бажанням якнайскоріше повернутися
на свою дорогу Батьківщину, щоб стати до помочи в закрі-
пленні всіх революційних здобутків українського народу.

Полонені українці Фрайштадського табору, з якими в
найтіснішій зв’язі стоять цілі десятки тисяч їхніх братів-
українців, порозкиданих по різних таборах і робітничих
командах Австро-Угорщини, від початку своєї неволі про-
вадять культурно-національну й політичну роботу в тім на-
прямі, щоб якнайскорше освідомити всіх полонених укра-
їнців і виробити з них найпевпіших громадян, здатних до
найрішучіпюї боротьби за Вільну Україну.

Вільна Україна — то ідеал, який об’єднав десятки тисяч
полонених українців у найгірших умовах невільницького
життя і був завжди для них провідною зіркою. Російська ре-
волюція, поваливши царський деспотизм, влила в душі ще
більше енергії, живої сили та міцної віри в те, що той ідеал
об’єднав цілий український нарід і що час здійснення його
вже настає.

Вітаючи революційне правительство Росії ще в перших
днях російської революції, полонені жадали, щоб при пере-
творенню Росії на демократичну державу повно вшанова-
но право окремих націй загалом, а український нарід, щоб
дістав повні національні права на своїй власній землі через
привернення основ Переяславського договору 1654 року,
безправно порушеного московськими царями. По революції
полонені українці з найбільшим напруженням стежили за
тим, як революційна московська державна власть ставилась
до всіх справедливих домагань українського народу та його
політичних провідників з Українською Центральною Радою
й Генеральним Секретаріатом на чолі. Полонені українці
живуть виключно тим, що переживає ціла Україна. Радіють
успіхами і радощами цілої України, боліють її болями від по-
кривдженая і нсснравсдливости з боку московського уряду й
буржуазії та централістичної демократії. Вороже відношення
центральної власні революційної Росії і інших централістич-
них елементів нової республіканської Росії до найсправед-
ливіших домагань українського народу, роблені обмеження
території України, обмеження прав Укр. Центр. Ради й Гене-
рального Секретаріату, провокаційні виступи проти україн-
ської армії, проти Полуботківців і Боїданівців, шпигунський
догляд за діяльністю Укр. Центр. Ради й Генер. Секретаріату,
спроба потягнути їх до судової відповідальності й нарешті
замах на існуванна Україн. Народ. Республіки, все це викли-
кало найбільше незадоволення і обурення.

Тепер полонені українці, вірні сини УНР, з великою
нетерпеливістю ждуть того щасливого часу, в який мають
повернутися додому, щоб стати в міцні лави оборонців на-
родньо-республіканського ладу на Вільній Україні.

Хай живе Українська Народпя Республіка!
Хай живе українське правительство - Генеральний Се-
кретаріат і найвища вдасть Української Иародньої Респу-
бліки - Українська Центральна Рада!

Хай живуть Українські Установчі Збори і цілий україн-
ський нарід, що створив своєю міцною організацією дер-
жавну власть і Народшо Республіку!

Фрайштадт, дня 24 грудня 1917 року”.

Централя всіх Українських організацій Фрайштадтсь-
кого табору - Головна Українська Рада: Іван Мороз - голо-
ва. Члени Президії: Хведір Шевченко, Я.Кісіль, МЯнчин,
В.Клепач, секретар - Микола Словінський. Члени Головної
Ради: Дмитро Піддубний, Іван Івченко, П.Товстокір, В.Єф-
ремів, Василь Шевчук, Пилип Мизін, Олекса Логиаченко,
Іван Птиця, Павло Дубрівний, З.Ганюченко, Е.Велеховський,
Ф.Бабушкин, М.Охотпик, Б.Залужний, К.Шаульський.

У цей же час січовики вислали привіт Військовому мініс-
терству Української Народної Республіки:

“Полонені українці фрайштадтського табору, об’єднані
при помочі Союза Визволення України в культурно-націо-
нальні, економічні і політичні організації, признаючи себе
після проголошення України - Українською Народньою
Республікою горожанами Вільної України і віднині ста-
ють до повної розпорядимости виключно української рес-
публіканської державної влади, шлють свій найсердечніший
привіт та найкращі побажання, побороти всі ті труднощі,
що стоять на шляху до повного забезпечення Української
Иародньої Республіки від усіляких нападів із боку ворогів
українського народу.

Борітеся, поборете!

Полонені українці січовики фрайштадтського табору,
які мають зв’язки з полоненими українцями цілої Австро-
Угорщини, просять міністра війни УІІР передати їхній бра-
терський привіт усім воякам української армії й від їхнього
імені заявити, що полонені українці з часу-на-час ждуть на
своє повернення на Україну, щоб негайно стати до помочи
своєму народові в його тяжкій боротьбі за свої права й воль-
пості, за свою самостійну державу. Разом із тим полонені
українці надіються, іцо міністср війни УНР вживе всіх за-
собів, щоб дати їм можливість повернутися з теперішньої
неволі на Вільну Україну в найближчий час.
Хай живе Вільна Україна!

Хай живе Українська Народна Армія і всі її провідники
з Начальним Вождем!

За полонених українців, відтепер вірних вояків Україн-
ської Народньої Республіки - Головна Українська Рада: Іван
Мороз - голова. Члени Президії: Хведір Шевченко, Я.Кісіль,
М.Янчин, В.Клепач, секретар - Микола Словінський. Члени
Головної Української Ради: Павло Дубрівний, П.Товстокір,
З.Ганюченко, Ф.Бабушкин, В.Залужний, К.Шаульський. ”
Січова старшина з великою старанністю готувала своїх воя-
ків до оборони рідного краю. Вона твердо вірила, що така пора
настане. Заклик Центральної ради боронити рідні землі товари-
ство “Січ” приймає як святий клич і активно стає до цієї акції.
15 лютого 1918 р. на надзвичайній Січовій раді обрано Бойову
управу, яка випустила відозву до всіх полонених українців:

“Вояки! Незмірно велике щастя випало на нашу долю!

Воскрес наш народ, постала наша власна, ні від кого не
залежна держава - Народня Українська Республіка і вже, в
першу чергу, принесла нам, із такою тугою й так довго споді-
ваний і дожиданий, мир. Тепер ми вже нічиї підданці, а віль-
ні громадяни своєї Республіки. Та не сталося все це з чиєїсь
ласки, не з неба послане нам - тернистою дорогою дійшов
наш народ до цього. Понад тисячу літ підготовлялося те, що
нині сталося, десятки поколінь працювали тяжко на широких
просторах нашої Неньки-України, мільйони й мільйони на-
ших предків кидали в рідну землю добірні зерна, дбали про
те, щоб ми, сучасні покоління, мали з чого жити, щоб не ле-
жала земля наша облогом, щоб не були ми останніми в вели-
кій сім’ї народів цілого світу. Безліч праці довелося нашому
народові покласти в цьому розкішному краю, море крови і
сліз пролив він, обороняючи край від напасників, бо багат-
ство його завжди вабило охочих до чужого добра й праці.

Сотні народів пройшли нашою землею на захід і на
схід, сотні інших повернулися назад, не здолавши проби-
ти могутньої лави щирих синів України. Ця тяжка віковічна
боротьба не минула для нашого народу даремно (як воно,
може, на перший погляд видається), бо в ній придбав він
надзвичайні скарби життєвої мудрости, велику науку жит-
тя. Але нарешті-таки знемігся й опустив потомлені руки.
Тоді вже закували його в кайдани, зробили рабом на його
власній землі. Кілька соз літ зривала ця неволя; сусіди мі-
няли й перепродували нас. Цілий світ забув про великий на-
род, саме ім’я якого, здавалося, затратилося навіки. А що
найстрашніше — сам народ український забув про себе, за-
був - хто він і що він, не знав, що діяти з собою, жебрав у
чужих, не розуміючи, що сам годує їх усіх, що ті крихітки,
які кидають йому з ласки, — цс тільки крихітки того, що він
сам давав своїм гнобителям. Найкращих своїх людей, най-
кращих синів Рідної Землі побивав наш народ у ті страшні
часи камінням на зика і пайіяжчих своїх ворогів.

Здавалося, справді, що нема вже рятунку.

Бойова управа для організації Української стрілецької дивізії сірожу-
панників. Сидять: 3-й зліва д-р Домбчевський, капітан Степан Смаль-
Стоцький, 6-й козак Микола Лозовик, голова Бойової управи, якого
більшовики розстріляли 21.11.1921 р. в Кисві, у Лук ’янівській тюрмі

Але завжди народжувались поміж народом українсь-
ким великі люди, як; берегли його при лихій годині, намага-
лись вернути йому землю, збудити знов до життя.

У такому стані застала нас ця найстрашніша світова по-
жс:ха — всесвітня війна, і у вир тієї завірюхи вкинули нас
наші вороги. Та, на щастя, цим разом тяжко помилилися, бо
якраз громи цієї війни збудили нас до життя і в огні воскрсс
раптом наш народ і встав, як казковий велетень, перед зди-
вованим світом. Роки 1917 та 1918 будуть записані золоти-
ми буквами в історії українського народу.
її 10 місяців завершив народ український нечувапі
діда: і нікчемного раба став паном у власній вільній Народ-
иш Республіці й збудував собі цю державу так, як досі ще
пі один народ. Він перший загасив на своїй землі страшну
пожеж} війни, він перший указав дорогу й іншим, за почи-
ном його вже завзялися також інші до боротьби з тим кри-
вавим божевіллям... І народ український, пам’ятаючи свою
недолю, радий би допомогти кожному не словом тільки, а
й ділом. Але ще на його Рідній Землі де-не-де тліє, а давні
вороги намагаються знову роздмухати з тих головешок нову
пожежу Зараз ще не всюди на нашій землі спокій.

З царських часів ще лишилося у нас багато чужих за-
йшлих людей, які вороже ставляться до великої української
роботи, а гспсрішіїє московське большевицьке правитель-
ство насилає до нас, окрім того, ще нові банди червоної
гвардії, баламутить темних людей, сіє розбрат і безладдя
па Україні, і тим часом большевицькі війська грабують, па-
лять, насилую іь жінок, нищать народне добро, вивозять із
України іоіжжя і т.д...

Ось чому звергаємось до вас, Вояки, як до громадян
уже не Роси, а вільної Української Республіки, й закликаємо
зараз же псі айпо, вже тут, у полоні, творити полки, твердо
єднатися, пгн>. повернувшися, враз стати до помочі тим на-
шим братам, що вже здобули для нас волю, землю і власну
деря іву . і спер боронять наш народ проти оскаженілих на-
сильників. >араз же з поїзду мусимо й ми кинутися гасити
останні іскри анархії, безладдя, грабежів і насильства. Му-
симо, коли цього буде треба, й життя своє покласти за це
святе діло!

У нашому таборі твориться Перший Український Полк
імени гетьмана Петра Дорошенка. Цей полк має, по поворо-
ті з неволі на Україну, віддати себе цілком до розпорядимос-
ти нашою українського правительства, щоб винищити до
ноги всіх, хто намагається повернути нас знову в ярмо не-
волі, х го єн незгоду й розбрат поміж нашим народом, щоб
тим легше зломити нашу волю й нашу молоду державу.

У цей полк запрошуємо вояків-козаків. Три роки відірва-
ні ми від рідного краю, й великі діла там без нас зробилися.
Та ми йдім, щоб їх славно довершити, а нашу рідну Народшо
Республіку Українську поставити навіки незрушимо!
Хай живе Українськії і Народ*

Хай живе Українська Народня Республіка, її парла-
мент — Українська І (єні ральпа Рада й правительство - Рада
Народніх Міністрів!”

Бойова управа: М/ лавіпський, М.Лозовик, М.Янчій,
В.Єфрсмів, Д іііддуонии

Фрайшіаді, І орішня Австрія. Дня 16 лютого 1918 року.”
Ця відома, поширена серед полонених українців тисячами
примірників, бс шеречно іробила свою справу. А сьогодні цей до-
кумент свідчи і ь нам про ті семимильні кроки зростання політич-
ної ірідос п і іа і рю і и іму < еред колишніх військовополонених.

19 лютого 1918 р. до полонених Фрайштадтського табору
надійшло повідом їсиия, що докорінно змінило ритм життя по-
лонених табору Авс іро-Угорська влада, на вимогу Української
Центральної ра ш. пою діл іся виміня ти полонених українців на
своїх і і им іопомої і п моло,ції українській державі в боротьбі за
свою шпало । іпсіь

На ілкиик Бойової управи полонені почали масово запису-
ватись у ряди Україно коі армії Першими поносилися всі чле-
ни іон ірисі на “Січ”.

У німецьких і австрійських таборах у цей час було до нівмільйо-
ііі і укр іїнців колишніх вояків російської армії. 1оссре;тжсні українці
пули, крім ївсіріиського табору Фрайштадт, тце в трьох німецьких-
Раїїпадті. Зальцвсдс ті й Вецлсрі. У квітні 1917 р. в Німеччині було
створено окремий табір для старшин-українців у Гапноверському
Мюндсні та Йозефштадті на території Австрії12.

• У цих таборах проводилася також велика виховна і навчальна
робота: відкривалися школи, бібліотеки, хати-читальні, організову-
валися гуртки художньої самодіяльності, різні курси, братства та ін.
У кожному таборі виходили свої українські газети: у Йозефштад-
ті — “Наш голос”, у Фрайштадгі - “Розвага”, у Зальцвсдслі — “Вишне
слово”, у Вецлері - “Просвітний листок” тощо13.

Ця культурно-освітня і політична рооога серед полонених
приносила відрадні плоди - пробуджувалася національна свідо-
мість, прагнення до участі в політичному житті, зростало бажан-
ня боротися за незалежність України. Полонені ставали цілком
свідомими громадянами своєї Батьківщини. На початку 1917 р.
майже в кожному таборі було по кілька тисяч відданих патріотів.
2. ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

25 лютого до Бойової управи прийшло повідомлення,
що з табору полонених офіцерів у Йозефпітадті прибуває
перша група офіцерів-україпців, які мають їхати з першим ку-
ренем “Оборони рідного краю”. Курінь переводився до м. Воло-
димира на Волинь з мстою подальшої організації та поповнення
особовим складом. З табору Фрайштадт па Україну від’їхало 900
козаків і 5 старшин. Це сотник Петро Гапжа, підпоручпик Ушкал,
хорунжі Ссргіаіський, Михальчук, Сич.

Командиром куреня призначено сотника Ганжу, кадрового
капітана російської армії, з Чернігівщини, що походив із старо-
винної о ко іацького роду.

Про сам від’їзд з табору згадує поручник Павло Дубрів-
ці кий:

“З самого ранку, ще до схід сонця, табір прокинувся, за-
ворушився, скрізь почалась метушня, гомін, шум - цс козаки
збиралися в дорогу. Всіх охопило почуття чогось незвичай-
ного, незрівнянно високого. Почуття, що загартовує людину
до житгя, до боротьби й самопожертви. Почуття, що гуртує
мільйони людей воєдино і знає лише - або вільне життя, або
смерть! Звуть цс почуття патріотизмом.

їй курінь "Оборони рідного краю ” Сірої дивізії
на залізничному дворі у Фрайштадті (Німеччина)
І в день, коли рідний край потрапив у смертельну небез-
пеку, коли на простори його з похмурої півночі нападають
хижі орди москвипдін і шматують молоде його тіло, в той
день тих 900 вірних синів свого краю - України - перші ста-
ли в лави борців за волю і щастя її, вони перші тут гордо
підняли прапор волі й самостійності українського народу.
І, поглядаючи на їхні відважні рухи, на особливим блиском
осяяні очі, в яких палахкотів огонь завзяття, мимоволі згаду-
єш слова чарівної пісні, яку, здавалося, співали їхні душі:

.. .Л ми чую червону калину та підіймемо,

А ми пашу Славну Україну, гей розвеселимо.

Ось ці нащадки славних запорожців уже зовсім убрані
йдуть твердим крицевим кроком у зразковому порядку со-
тнями й вишиковуються на майдані, де з ними прощатимуть-
ся українські таборові організації та комендант табору.”
Прощання почалося потужними звуками оркестру. Викону-
ється національний гімн України “Ще не вмерла Україна”. Свя-
щеник отець Гнідий відслужив Службу Божу. По Службі Божій
прочитано вголос листа старости Фрайштадтської округи, в яко-
му говорилося:

“З приводу від’їзду першого транспорту українських во-
яків, уважаю себе спонуканим звернутися до від’їжджаючих
із кількома невибагливими словами подяки і прошу цісарську
і королівську комендатуру табору полонених бути такою до-
брою і подати їх до відома українським воякам.

Українці! На прощання хочу і я вам, українські борці-во-
йовники, що тепер вертаєтесь до вашої гарної Батьківщини,
від імени населення політичної округи найіциріше подякувати
за вашу мужню витривалість, з якою ви себе увесь цей час
тримали, і вашу в кожному напрямі бездоганну поведінку. Бо
наше населення, що живе найбільше по самотніх і розкиданих
хуторах, наповняли спершу журба й тривога, коли стало відо-
мо, що у нашу тиху сторону приходять полонені. Але дуже
скоро навчилося наше населення, а також і я поважати вас, як
вартих пошани і щирих людей, і цінити, як вартісних праців-
ників.

Привітайте від нас ваших дорогих удома! Ми збереже-
мо про вас назавжди добру згадку! А вашій гарній Батьків-
щині бажаю я, щоб вона зазнала в скорому часі благосло-
венства миру та щоб цей зв’язок, який нас тепер сполучив
та який ви зуміли вже в нас розпочати, був назавжди міцним
та щирим.

Я бажаю вам щасливого повороту! Хай Господь збере-
же та охоронить вашу Батьківщину, гарну Україну!”

Цісарсько-королівський староста повітовий - як за-
ступник

д-р Ґротер.

Зі словами привітання до козаків звернулися отець Гнідий,
нроф. ('.('маль-Стоцький, д-р Роман Домчевський, д-р Осип
Охримонич. Вони висловили найкращі побажання від’їжджа-
ючим козакам і надію, що козаки міцно триматимуть у своїх
руках жовто-блакитний прапор - символ волі й самостійності
українського народу.

До козаків звернувся комендант табору полковник Льон-
гардт. Він подякував за чесну поведінку в полоні й побажав
всього найкращого в їхньому житті, висловив надію, що цен-
тральні держави не залишать Україну без допомоги в таку тяж-
ку для неї годину.

Зі словом-відповіддю виступив курінний отаман, сотник
Петро Ганжа. Він відзначив, що український народ миролюб-
ний і хоче жити в мирі та злагоді з центральними державами.
Сотник висловив надію, що мирний союз України з централь-
ними державами перетвориться в дружній союз.

Від імені від’їжджаючих козаків з промовою виступив ко-
зак Микола Славінський. Він подякував за ту увагу, яка була ви-
явлена до полонених, і обіцяв, що козаки ніколи не зганьблять
прапора волі й самостійності України.

Настала найзворушливіша хвилина. Під звуки маршу при
великому натовпі німецької цивільної публіки козаки струнки-
ми лавами пройшли у браму і залишили табір, де вони не тільки
бідували, а й зміцніла їхня національна свідомість - вони стали
патріотами України.

Па залізничній станції був приготовлений для козаків потяг.
1 Ісроп іусто заповнили полонені та публіка, яка прийшла про-
воджати своїх друзів. Стискання рук, міцні обійми, поцілунки.
Чути вигуки: “До побачення на вільній Україні!”, “Ми з вами
ідемо!”.
Опівночі з 1 на 2 березня 1918 р. потяг прибув до Відня.
Зустрічати козаків прибули представники Української парла-
ментарної репрезентації, Союзу визволення України, почесна
чота Українських Січових стрільців під проводом коменданта
Дмитра Катамая, генерал Захар Павлюк і адмірал д-р Ярослав
Окунсвський.

Першим привітав козаків комендант січових стрільців Дми-
тро Катамай. Відповів йому командир П.Гапжа, який від імені
козаків запевнив усіх присутніх, що всі вони будуть боронити
волю України до останньої краплини крові. Від Української пар-
ламентарної репрезентації виступив адмірал Я.Окуневський.
Він побажав козакам успіхів у боротьбі з віковічним ворогом
України, запевнив, що галицькі українці кожної хвилини допо-
можуть своїм братам, чим тільки зможуть.

Від імені Союзу визволення України привітав колишній по-
лонений Іван Мороз. Він висловив радість, що на долю фрайш-
тадтців випало щастя рятувати свій рідний край від ворогів.
“Ви, — казав промовець, - авангард армії з полонених, а за вами
прийдуть ще тисячі, хоч і знесилених неволею, але міцних ду-
хом і твердою вірою в тс, що український народ здобуде свою
незалежність”.

5 березня курінь проїхав через Львів. Настрій у козаків був
піднесений. Адже вони вже на своїй власній землі, у столиці
Галицької держави, у княжому граді Львові.

Коротка замітка у львівському щоденнику “Діло” від 6 берез-
ня 1918 р. проливає світло на цю зустріч:

“Вчора ввечорі переїздив через Львів Перший Курінь
українського війська, сформований з українських полоне-
них. Переїжджаючих привітав на станції посол д-р Л.Це-
гельський, який випадково довідався про переїзд їх. Потім
виголосили ряд промов рядовики Щербацький, Балицький,
Славіпський і отаман Ґанджа, заявляючи, що їдуть до Рід-
ного Краю з міцною постановою боротися доти, поки Укра-
їнська Держава не буде забезпечена внутрі і назовні.”
§ 1.	Зустріч на рідній землі

6 березня 1918 р. курінь сірожупанників прибув до місця
свого призначення - м.Володимира-Волинського. Як подає ко-
респондент “Діла”, “характер міста відразу змінився на чисто
український. У казармах, де розміщалися козаки, закипіло вій-
ськове життя: щоденні практичні військові вправи, військова
теоретична підготовка, а також культурно-осві тня робота, пере-
важно з українознавства.”

Після прибуття на місце постою курінь реорганізовано в
полк. У новоствореному полку організаційна, військово-під-
готовча робота значно пожвавилася. Почалося активне форму-
вання дивізії. Другий курінь було сформовано з полонених, які
працювали в робітничих та інших колективах на Волині, а та-
кож частково з місцевого населення. Цей курінь очолив підпол-
ковник Перлик.16 Доки на Волині сформувався другий курінь, у
таборі Фрайштадті зорганізовано третій курінь, у командування
якого вступив сотник Яковлєв. У березні курінь переведено до
Володимира. З наявних трьох куренів організовано полк, який
наприкінці квітня нараховував понад 4 тисячі стрільців.

Усі старшини, рядові козаки відчували надзвичайно велику
потребу у створенні національного війська, яке з честю мало за-
хистити проголошену Українську Народну Республіку. Всі вони
були окрилені надіями на світле майбутнє своєї Батьківщини.

Життя і діяльність полку проходили своїм, уже визначеним
порядком. Щодня командири сотень, використовуючи гарну по-
году, проводили з козаками різні заняття, поглиблюючи разом з
тим їхній національно-культурний світогляд.

Довга розлука з рідним краєм, чужина, вороже оточення не-
гативно впливали на моральний стан козаків. Зустріч з рідною
землею, зі своїми братами відіграла велику роль у піднесенні
національної свідомості, патріотичних почуттів.

Розташувався полк сірожупанників у казармах колишніх
царських військ, які знаходилися майже в центрі Володимира.
Новоприбулих оточила увагою громадськість міста з перших
хвилин зустрічі, аж до їхнього від’їзду до Києва.

Прибуття до Володимира збігалося з розквітом пісенної
творчості народних мас. Такі митці, як Роман Купчинський,
Лев Лепкий, Іван Іванець, Осип Курилас створили чудові піс-
ні: “їхав стрілець на війноньку”, “Зажурились галичанки”, “Чо-
вен хитається серед води” (автор Р.Купчинський), “Гей, видно
село”, “І снилось”, “Журавлі” (Б.Лепкий), які були широко відо-
мі не лише в Галичині та па Волині, а й майже по всій Україні. А
пісня “Ой у лузі червона калина” (слова С.Чернецького, музика
М.Гайворонського) фактично стала гімном січових стрільців,
сірожупанників і майбутніх поколінь у боротьбі за незалежність
своєї Батьківщини.

Крім того, м.Володимир було з 1915 р. центром Волинсько-
го округу - окремої територіально-адміністративної одиниці.
Це дало змогу відкрити перші українські школи. Австрійський
уряд дозволив утвердити на території Волинського округу стрі-
лецькі комісаріати. У Володимирі комісаром був М.Саєвич. Ко-
місаріати взялися за організацію освіти,, допомогли місцевим
громадянам відкрити на Волині низку українських шкіл, чита-
лень. Союз визволення України, на чолі якого стояв молодий
відомий український історик Іван Крип’яксвич, допоміг забез-
печити Волинь кадрами вчителів.

Найбільш відомою була чотирикласна приватна школа
ім. Тараса Шевченка, створена комісаріатом на чолі з чотарем
січових стрільців Миколою Саєвичем. Володимирська школа
ім. Тараса Шевченка проіснувала аж до окупації Волині Поль-
щею в 1920 р. В одній із “просвітянських шкіл” працював відо-
мий учений, молодий волинянин Олександр Цинкаловський.

Але надзвичайно великий прорив у національно-культур-
ному житті здійснили українські січові стрільці. Вони розбуди-
ли свідомість корінного люду Волині, мали великий вплив на
прибулих сірожупанників, підтримували постійно з ними тісні
зв’язки, проводили велику виховну роботу, забезпечували літе-
ратурою.

§ 2.	Приїзд делегацій

9 березня 1918 р. до Володимира-Волинського приїхала де-
легація з Києва у складі сотника Сиротенка Гриця і значкового
Народного військового міністерства Байла Василя. Рада народ-
них міністрів доручила їм їхати до Німеччини, щоб з’ясувати,
у якому становищі перебувають полонені, та роз’яснити їм, що
діється в Україні, організувати дисципліновані військові відді-
ли та запросити національно-свідому інтелігенцію для роботи в
Україні. По дорозі вони заїхали до Володимира-Волинського.

Зустріч делегатів вийшла врочистою і мала найщиріший ха-
рактер. Козацтво привітало делегатів громовим “Слава!”, а хор
заспівав “Вже воскрссла Україна”. Від козаків куреня гостей ві-
тав козак Микола Славінський. Сотник Сиротенко звернувся до
козаків зі словами: “Козаки! Пам’ятайте, що жде вас на Україні
важка і відповідальна праця. Хто з вас ще не цілком сильний
духом, той нехай краще лишається тут.”

11 березня 1918 р. до Володимира з Києва прибули генерал
Всеволод Пильксвич, значковий Іван Малько і член Української
Центральної ради Кость Місевич. Вони провели нараду зі стар-
шинами, зустрілися з козаками.

Після цих делегацій військовий вишкіл і організаційна ро-
бота почали проходити ще жвавіше. Про це повідомила газета
“Діло” за 15 березня 1918 р. уЛьвові. Нижче наводиться уривок
статті цього часопису під заголовком “Організація українських
військ у Володимирі-Волинському ”,

“Володимир-Волинський, 24 березня 1918 р. Перший
стрілецько-козацький полк уже зорганізований, а три інші
полки організуються, так що внедовзі буде ціла дивізія зор-
ганізована. Буде вона мати назву: “Перша Стрілецько-Ко-
зацька Дивізія”. Отаман дивізії Іван Перлик - душа органі-
зації - зумів осягнути велику любов та довір’я серед коза-
ків та отаманної старшини. Вже в полоні трудився отаман
Перлик для народньої справи, укладаючи устав для вільних
вправ рідною мовою. Дволітня праця його принесла велику
користь, бо можна було її зараз застосувати до вправ 1-го
стрілецько-козацького полку. Отаманній старшині, яка до-
вший час перебувала в полоні, дав отаман Перлик можли-
вість відсвіжити своє фахове військове звання. Він уста-
новив часті зібрання старшин, на яких спершу читаються
реферати на теми про бойову та польову службу. Опісля йде
дискусія на підставі прикладів, пережитих у таборі.

Заходом сотника Українських Січових стрільців Косса-
ка утворено комісію, яка зайнялась уложенням української
військової термінології. Завдяки цьому, військові вправи
відбуваються рідною мовою.
Під проводом Калитенка засновано хор із козаків та
отаманної старшини. Надіємось, що хор цей візьме внедо-
взі жваву участь у великому Шевченківському святі, яке тут
відбудеться. Настрій у козаків піднесений, життя веселе, з
піснями на устах вертаються вони щоденно із вправ”.
Результатом великої організаційної роботи було те, що ку-
рінь поступово перетворювався в полк, а останній - в дивізію
під назвою “Перша козацько-стрілецька дивізія”. Тимчасове
командування дивізією перебрав колишній полонений полков-
ник Іван Псрлик, начальником штабу став сотник Пилипенко,
ад’ютантами штабу стали поручник Микола Бутович і хорун-
жий Горбик.

Дивізія систематично поповнювалася транспортом козаків і
старшин, який надсилала Бойова управа з Фрайштадту.

§ 3. Діяльність Бойової управи

Після від’їзду 1-го Куреня Бойова управа, поповнена нови-
ми членами, енергійно взялася за подальше вербування козаків
до армії. За короткий час записалися майже всі свідомі полонені
табору, які виявили бажання служити Україні зі зброєю в руках.

Крім полонених, що перебували в таборі, багато було в ро-
бітничих командах, розташованих поза табором. За допомогою
журналу “Розвага”, відозв, що їх видавала Бойова управа, роз-
горнуто велику мобілізаційну роботу в цих робітничих коман-
дах. Незабаром до Управи почало надходити багато листів з
проханням записати їх до армії і перевести до табору. За корот-
кий час з робітничих команд зголосилося 3500 козаків. Списки
їх були передані комендатурі. Але таборова комендатура через
різні технічні перешкоди не могла звільнити їх від робіт. За три
тижні вдалося звільнити лише 250 козаків.

Бойова управа, незважаючи на різноманітні перешкоди, ро-
била все, щоб якнайшвидше сформувати та відправити до Воло-
димира-Волинського найбільше козаків.

У другій половині березня 1918 р. Бойова управа збірної
станиці української армії випускає заклик до всіх полонених в
Австро-Угорщині (див. документ № 1).

У другій половині березня 1918 р. до Фрайштадта з різних
таборів Австро-Угорщини та Німеччини починають з’їжджати-
ся офіцери-українці. Бойова управа влаштовувала їм на заліз-
ничній станції почесну зустріч. Частина старшин, особливо з
табору в Йозсфштадті, поїхала зразу ж до Володимира-Волин-
ського.

18 березня 1918 р. до табору прибули отаман 78 Української
дивізії Василів і полковник українського генерального штабу
Підгурський,7ц. Бойова управа влаштувала їм почесну зустріч.
Після звичайних військових почестей отаман звернувся до офі-
церів і козаків з високопатріотичною промовою, з’ясував ста-
новище в Україні й закликав офіцерів і козаків бути відданими
своїй Батьківщині, всіма силами допомагати Центральній раді
та її урядові - Раді народних міністрів у будівництві незалежної
Української держави.

Отаман обійшов ряди офіцерів і козаків, знайомився, відпо-
відав на запитання.

19 березня відбулося таборове віче з участю отамана Васи-
ліва й полковника Підгурського. Важливі питання, які обгово-
рювалися на віче, дали підставу отаманові зробити висновок,
що він приємно вражений тим, що тут панує між козаками та-
кий щирий запал, благородне бажання стати за волю України, а
коли доведеться, то й житія своє віддати за незалежність своєї
рідної Батьківщини.

“З вами, щирі сини України, - сказав генерал Василів, -
я готовий піти і в огонь, і у воду. Я переконаний, що з вами,
славні нащадки запорожців, ми переборемо всі труднощі й
виженемо ворога з нашої рідної й дорогої України”.
Полковник Підгурський розповів про становище в Україні,
страшні більшовицькі руйнування і страти безвинних людей.
Це повідомлення справило гнітюче враження на присутніх.

29 березня до табору прибув бунчужний 2-ої сотні 1-ої ко-
зацько-стрілецької дивізії Микола Славінський, який від’їхав до
Володимира-Волинського ще з першим куренем.

На полонених велике враження справив одяг бунчужно-
го: сірого кольору, коротенька чумарочка полтавського крою,
на комірі - три колоски пшениці, вигашувані білими нитками
на зеленому сукні, козацька сива шапка. Цс був однострий 1-ої
стрілецько-козацької дивізії, яку названо Сірожупанною. При-
був він не як полонений, а як вільний козак української армії, з
багнетом на боці.
М.Славінський розповів про життя козаків 1-ої стрілець-
ко-козацької дивізії у Володимирі-Волинському. Це справило
на полонених велике враження, а настрій був чудовий. 1 квітня
бунчужний Славінський від’їхав назад до Володимира-Волин-
ського.

Після приїзду до Фрайштадту багатьох офіцерів та козаків
проведено реорганізацію Бойової управи. У ній виділено два ко-
мітети - організаційний та вербувальний, розширено кількість
працівників.

Нова Бойова управа запросила стати почесними членами
командира 78 української дивізії генерала Васильєва й началь-
ника штабу цієї дивізії, полковника генерального штабу Підгур-
ського.

Для розв’язання організаційних питань до Фрайштадту
З квітня 1918 р. прибув ад’ютант 1-ої стрілецько-козацької ди-
візії, сотник українських січових стрільців Іван Коссак.

З нагоди його приїзду 4 квітня скликано таборове віче. У
своєму виступі сотник розповів, як формувалися дивізії, про по-
рядки, які панують у ній, про високе патріотичне піднесення
серед козаків, що дивізію називають сірожупанною.

На виклик Української Центральної ради 12 квітня від’їхав
отаман 78 української дивізії генерал Василів з полковником
Підгурським. А 14 квітня до Фрайштадту з табору полонених
Кпяйнмінхен прибуло 82 офіцери і 350 козаків. На залізнич-
ній станції новоприбулих зустрічали проф. С. Смаль-Стоць-
кий, д-р Р. Домбчевський, д-р О. Охримович, офіцери й по-
чесна чота козаків з оркестром.

З другої половини квітня 1918 р. прискореними темпами
почав відходити транспорт з офіцерами та козаками. 17 червня
від’їхало 400 козаків; 21-го - 16 офіцерів і 250 козаків; 2 травня
- 300 козаків; 10, 14, 18, 20, 21 травня - по 300 козаків; 1 черв-
ня - 10 офіцерів, 300 козаків. По 300 козаків від’їхало 3, 15,
21 червня.

Станом на 21 червня 1918 р. від’їхало з Фрайштадту 126 офі-
церів і 4800 козаків. На кінець серпня 1918 р. 1-ша стрілецько-
козацька дивізія мала понад 15000 людейІ8а.

Весь транспорт добровольців проводжали представники
Бойової управи й Союзу визволення України. З козаками-добро-
вольцями прощалися д-р О. Охримович, проф. С. Смаль-Сгоць-
кий, д-р Р. Домбчевський та інші діячі Бойової управи та СВУ.
Не менш урочисто зустрічали ешелони з добровольцями й у
Володимирі-Волинському (див. документ № 3).

Коли закінчувалися організаційні заходи, до кінця підходи-
ла навчальна та виховна робота, а полк функціонував уже як
повноцінна військова одиниця і можна було формувати дивізію,
серед особового складу поширилася чутка, що Центральної
ради вже немає, що в Києві поміщики під охороною німців ви-
брали нового гетьмана - царського генерал-ад’ютанта П.Скоро-
падського.

Веселий і бадьорий настрій зник. Ніби завмерла така велика
праця. У кожного виникло запитання: як бути далі? За ким іти?
Куди іти?

Маніфест гетьмана всієї України Павла Скоропадського,
який надійшов до сірожупанників, трохи розвіяв сумніви. У
ньому проголошувалася самостійна Українська Держава. В усіх
відлягло від серця - небезпека повернення до складу Росії
минула, “старший брат” не є загрозою. У всіх сотнях і куренях
були проведені збори, де майже одноголосно прийнято рішення
працювати й далі, відстоювати самостійну Україну, за всяку
ціну позбутися “високої” руки Москви.

Організаційна та навчально-виховна робота тривала і в
травні, вже за гетьмана.

Перший козацько-стрілецький полк реорганізовано у Пер-
шу козацько-стрілецьку дивізію, яку народ любовно назвав ще
й Сірою, або Сірожупанною дивізією, від сірого кольору одно-
строю (сіра чумарка — жупан і сірі штани).

Але події розгорталися не так, як цього хотіли страшини й
козаки.

У гетьманському кабінеті передбачалася посада військово-
го міністра. Ним став командуючий однією з армій Румунсько-
го фронту генерал О.Ф.Рогоза. Розпочата ще в 1917 р. робота з
формування регулярної української армії не припинялася.

Скоропадський планував створити українську національну
армію у складі восьми армійських корпусів, гвардійської диві-
зії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій та інших допо-
міжних частин. Чисельність такої армії в мирний час мала бути
близько 300 тисяч чоловік18.

На початок травня 1918 р. збройні сили гетьмана склада-
лися із Запорізької дивізії з полком гайдамаків, двох дивізій си-
ньожупанпиків, а також тільки що сформованої дивізії сірожу-
панників. Улітку завершилося формування Ссрдюцької дивізії.
Загальна чисельність збройних формувань, що перейшли від
Центральної ради, не перевищувала 65 тис. багнетів і табель19.

Міністр військових справ гетьмана Скоропадського генерал
О.Ф.Рогоза, щоб повністю підпорядкувати собі дивізію сірожу-
панників, поміняв керівництво. Командувати дивізією призна-
чено генерала В.М.Сокиру-Яхонтова20. Прибувши в дивізію, ге-
нерал виступив перед козаками з довгою промовою. Хоча вона
була спрямована на зміцнення дисципліни, підвищення боєздат-
ност та організованості, всі зрозуміли, що генерал, як і гетьман,
якого він захищає, є чужі духові сірожупанників

Сіра дивізія під час перегляду. Володимир-Волинський, 1918 рік

Ні командування, ні сам генерал не довіряли козакам Сірої
дивізії. Особливо цс було помітно тоді, коли стрілецькі полки,
хоч і мали належну кількість рушниць і кулеметів, не мали до
них набоїв. Лише кілька сот набоїв видавалося козакам під час
вартової служби, а після закінчення її здавалися.

У червні 1918 р. організацію і навчання старшинського та
рядового складу, що були започатковані за Центральної ради,
закінчено. У склад дивізії входили 4 піхотні полки, гарматний
полк і технічна сотня. Піхотний полк складався з 3 куренів, кож-
ний курінь - з 4 стрілсщ ких сотень, сотні кулеметів, кінної і
зв’язкової чоти та сотні піших розвідників. Командиром диві-
зії призначено підполковника Перлика, а командирами полків:
першого — сотника Ганжу, другого — підполковника Тимошенка,
третього — підполковника Олександровича, четвертого - сотни-
ка Ткаченка.21

У цей час прийшов наказ про переведення дивізії до Києва.

Теплим було прощання козаків дивізії з громадськістю міста
Володимира-Волинського. На центральний майдан прибула пе-
реважна більшість населення. Комендант міста, представники
органів самоврядування, політичних та громадських організацій і
“Просвіти” тепло віїали полки, які маршем проходили головними
вулицями. Під ноги лягали квіти. У церквах відслужили молебні.

На знак поваги до сірожупанників громадськістю міста та
округи яб| гпо і а передано продукти харчування. У далеку до-
рої у нр< іноцжчли зі слізьми на очах.

3.	У ВОГНІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Коли перші частини сірожупанників прибули до Києва,
привітати їх приїхав генерал Приходько. Зібравши старшин,
привітання від імені гетьмана він виголосив російською мовою.
Всього сподівалися сірожупанники, але не такої зустрічі. Пору-
шуючи військову субординацію, один із старшин заявив генера-
лові: “Невже у ясновельможного пана гетьмана всієї України не
знайшлося людини, яка б привітала нас українською мовою?”
Генерал після цього зауважив командиру дивізії, що старшини
забули військову дисципліну22. Але перед козаками він висту-
пив українською мовою.

Дивізія із суто українським духом стала небезпечною і не-
бажаною для гетьманського уряду. А тому її необхідно було
чи розформувати, чи перевести за межі столиці. Розформувати
гетьман не відважився, і дивізію переведено па Чернігівщину, в
міста Конотоп, Алтинівку, Кролівець, Короп.

У Конотопі був розташований штаб Першої козацько-стрі-
лецької дивізії. При штабі діяла технічна сотня. Тут же розташо-
н ніо і’рстій стрілецький полк. Перший сірий полк, командиром
якого був Петро Ганжа, знаходився в Алтинівці.

Під час інспекційних перевірок генерал Приходько, який
часго навідувався у дивізію, заявив, іцо, мовляв, добре було б,
коли б у дивізію направити певну кількість старшин-росіян,
які бажають служити в українській армії. Така заява негативно
вплинула на настрій у всій дивізії.
А ісїї мансі.ке командування ще більше стало недовіряти
। і|кькуііаіннікам У вересні 1918 р видано розпорядження, за
яким поч.ічося нплі нення до резерву козаків старших років.

А а і шинка булл великим селом. Крім першого полку, там
роїіаіновано іде г ірм.иний полк. Казарм та відповідних примі-
щень для ііав'їапня, складів, майстерень та канцелярій для штабу
шві йї і полків не було. Все це негативно впливало на дисциплі-
ну коьїків, утруднювало підтримання належного порядку. Але
< ірожу п шпики були настільки віддані ідеї незалежної України,
і но і в цих ск іядних, немов фронтових умовах, порушень право-
нор і ц<у не траплялося.

І Ірошспсктувати дивізію сірожупанників доручили генера-
лові ІІрнходьку. Генерал прискіпливо виконав доручення, пе-
ревіривши муштрову і фізичну підготовку та тактичні заняття,
де коїаки дивізії зуміли досягти високих показників у навчан-
ні, тому генерал якихось істотних недоліків не виявив, зате, де
тільки міг, агітував за те, щоб старшинський склад полку по-
повнювати знаючими військову справу російськими кадровими
офіцерами, оскільки вони більш надійні й готові йти до бою
проти більшовиків.

Але сірожупанники твердо стояли на своєму — не погоджу-
валися з тим, щоб російських кадрових офіцерів призначали в
їхню дивізію.23

Генерал Приходько був відкликаний з дивізії, а за Сірих взя-
лися з іншого боку - почали призначати вищий командний склад.
Замість полковника Абази, командувати дивізією був призначе-
ний генерал-хорунжий Васильєв-Чечель, а начальником штабу
— генерал-хорунжий Піонтковський. Командиром 1-го полку
призначено полковника Антона Пузицького. Замінено команду-
вання й у інших полках дивізії.24

Старшини полків зайняли різко ворожу позицію до них
змін, вважаючи їх мало не реакційними. Боляче козакам було
не лише за такі зміни, що відбувалися в дивізії, а й за все те, що
творилося в усій Україні А творилося багато чого, до кінця не
зрозумілого.

У червні 1918 р. гетьман Скоропадський видав наказ про
організацію козацтва як окремого напіввійськового стану на
зразок кубанських козаків. Задум був створити з колишніх ко-
заків Чернігівщини, Полтавщини та Київщини організовану й
озброєну силу, на яку можна було б спиратися владі гетьмана.
Сюди могло ввійти лише заможне селянство. Ллє такс рішення,
де ігнорувалися інтереси основної маси селян, більшою части-
ною українського громадянства було зустрінуте неприхильно25.

Володимир-Волинський, 1918 рік

Гетьман дозволив існувати майже на всій території України
московським добровольчим частинам, які вільно набирали собі
добровольців до різних білих армій, безкарно вели пропаган-
ду проти Української держави. Щедру допомогу українського
уряду отримували рі помані і ні штаби та бюро різних “южньїх”,
‘'севсрньїх” та ні. російських армій. Московські офіцери, що по-
збиралися в Україні з усіх кінців Росії, гуляли вулицями укра-
їнських міст у Золотих царських погонах та просто глузували з
усього, що мало національно-український характер. Усі сфор-
мовані московські дружини існували самостійно, не підлягали
навіть гетьманові26. Мало того, у жовтні 1918 р. гетьман наказав
поспішно сформувати так званий особливий корпус із 8 полків,
що мав складатися із старшин та юнкерів російського походжен-
ня. На початку листопада гетьман видав наказ про формування
у більших містах добровольчих офіцерських дружин. Очолюва-
ти їх призначено шовініста Кірпічова.

Крім названих московських відділів, існували ще так звані
повітові охоронні комендантські сотні, які складалися з росій-
ських офіцерів. їх було 139 піших та 86 кінних. Вони виконува-
ли функції звичайних каральних загонів

З Зам.3976
У час, коли власні військові сили, особливо гарматні полки,
не мали зброї паніть для поповнення та для вишколу, гетьман
велику кількість гармат відправив добровольчій армії генерала
Дсиікіпа.

4.	ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНА
УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО
НАЦІОНАЛЬНОГО СОЮЗУ

З початку гетьманування Скоропадський прагнув управляти
державою на власний розсуд, і тому його стосунки не склалися
добре навіть з партією демократів-хліборобів, яка сприяла його
приходу до влади. Демократи-хлібороби вважали себе скрив-
дженими, бо гетьман не дуже рахувався з їх рекомендаціями, не
залучав представників партій до управління державою.

Менш ніж через місяць після встановлення гетьманського
режиму було створено опозиційний Національно-державний
союз у складі кількох партій (згодом перейменовано в Україн-
ський національний союз) на чолі з демократами-хліборобами,
профспілок залізничників та поштово-телеграфних працівників.
Гетьмана звинуватили в тому, що він при формуванні Кабінету
міністрів не ввів до нього представників українських партій, а
залучив до управління державою російських кадетів, октябрис-
тів та інші групи, ворожі українському суспільству. Щоб прихо-
вати свої дії, гетьман заявив, що до уряду бере тільки фахівців,
незважаючи на партійні переконання, а партійний та національ-
ний склад був величиною випадковою28.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський зем-
ський союз на чолі з С.Петлюрою.

На з’їзді Всеукраїнського земського союзу, що проходив
у червні 1918 р., різко розкритиковано гетьманську політику і
прийнято рішення про негайне скликання Тимчасової держав-
ної законодавчої ради з депутатів місцевого самоврядування і
представників центральних організацій, політичних партій,
профспілок та кооперативів. Крім того, до кінця року скликати
Українські установчі збори.

Скоропадський відповів на це репресіями. С.Петлюру було
ув’язнено.29
Ініціативу об’єднання політичних партій та всіх демокра-
тичних сил взяли па себе українські соціал-демократи на чолі
з В.Виїпіичснком і ('.І Істлюрою. Вони ввійшли до Національ-
но-державною союзу й вилучили звідти демократів-хліборобів.
Нове політичне об’єднання ухвалило й іншу назву - Україн-
ський паціоиаііьпий союз. УНС проголосив, що він виступа-
іимс за встановлення в Україні законної відповідальної перед
нарвамеїпом впади і боротиметься за демократичний виборчий
закон, згідно з н’ятичленною виборчою формулою.30

Пре підім УІІС налагодила зв’язки з Сірою та Запорізькою
шинними, з січовими стрільцями в Білій Церкві та іншими вій-
। і.кіншмп частинами. ЗО жовтня був створений повстанський
оін рп і інший пітабутакомускладі: начальникштабу-ген. Осець-
к ції, начальник оперативного відділу - полк. Василь Тютюнник,
пцмиїїітративного відділу - полк. В.Кедровський, від січових
г і рип.ців  підполк. Н.Мельник і сотник Ф.Черняк.

14 листопада Скоропадський пішов на нечувану зраду-
проголосив відмову від самостійності України та встановлен-
ня федерації України з Московщиною. Начальником військ,
що підлягали гетьманові, Скоропадський призначив ген. графа
Келлсра.31

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання
Українського національного союзу, в якому взяли участь пред-
і-пищики політичних партій, селянські спілки, профспілки за-
лі шинників і українських січових стрільців. Присутні відхили-
ли ідею поновлення Центральної ради і створили п’ятиособо-
ний верховний орган Української Народної Республіки - Дирек-
іорію. Головою став соціал-демократ В. Винничснко.

У ніч з 14 на 15 листопада в Києві та інших містах з'яви-
лася відозва Директорії УНР, яка закликала український народ
до повстання проти зрадника української держави ген. Скоро-
падського.32

Для сірожупанників не характерним було сліпе підпоряд-
кунання наказам зверху. Вони воліли свідомо викопувати всі
іі.іь.і ш, служити не лише гетьманові, а й бути готовими й боро-
ні* ч іа неза псжпість своєї Батьківщини, добро всіх громадян.
А і шіїськоиого відомства та штабу дивізії часто надходили
рошорнджсішя, спрямовані на придушення всякого демокра-
і іншого настрою, виховання аполітичності та сліпого виконан-
ня завдань, які часто суперечили соціальним та національним
інтересам українського народу. Це викликало “глухе” незадо-
волення серед козаків та старшин, які були виховані на принци-
пах свідомої дисципліни, відданості своєму народові. На цьому
грунті почали все частіше виникати сутички між командиром
та старшинами полку. Для рядових козаків вихід був у тому, що
їх поступово дсмобілізовували, але старшини не могли звільня-
тися з війська добровільно. І тоді, коли 1 листопада 1918 р. ви-
никла Західноукраїнська Народна Республіка, молоді старшини
дивізій почали вести розмову про нелегальний перехід до Укра-
їнської галицької армії33.

Щоб запобігти демократизації, військове міністерство ви-
рішило розташувати Сіру дивізію в м.Чернігові. 13 листопада
з усіх полків дивізії були вислані квартир’єри до м.Чернігова.
По дорозі вони повинні були заїхати в штаб дивізії в м.Коно-
топі й отримати там відповідні вказівки. Але події в цей час
розгорталися, мов у калейдоскопі. У Німеччині відбулася рево-
люція, повалено монархію і встановлено республіку. Почалася
демократизація німецьких військових частин - утворювалися
військові ради. У піч з 15 на 16 листопада всі полки отримали
телефоноі’раму зі штабу дивізій, у якій значилося: “Командиро-
ві Козацько-Стрілецького полку. З одержанням цього наказу не-
гайно прибути в Конотоп. Вагони для вантаження будуть подані
на ст.Алтинівку. Начальник дивізії отаман Палій.”34

Ця телефонограма була відповіддю на відозву Директорії
УНР, що закликала український народ до повстання проти геть-
мана ген.Скоропадського.

Увечері 17 листопада 1918 р. в штабі дивізії, яка була розта-
шована в Конотопі, відбувся переворот. Командир дивізії Васи-
льєв-Чечель і начальник штабу генерал Піонтковський оголоси-
ли себе нейтральними й від командування дивізією відмовили-
ся. Командування дивізією прийняв сотник Палій, начальником
штабу став сотник генштабу Морозевич. Переворот підтримав
третій полк сірожупанників, який перебував у Конотопі.

Наказ нового командування про боротьбу із гетьманським
урядом одержали 1, 2, 4-й та гарматний полки, яким наказано
було прибути до Конотопа для боротьби з частинами, які під-
тримували гетьмана.

Старшина та козаки зустріли цей наказ із великим ентузіаз-
мом. Почалося інтенсивне пакування і відправка на залізничну
станцію військового майна та зброї, вантаження його у вагони.
Гетьманський уряд сам підготував повстання проти себе, й воно
з великим запалом було проведене по всій Україні.

Ось як проходила нарада старшин 1-го козацько-стрілецького
полку, яким командував полковник Пузицький. Коли зібралися всі
с таршини, слово взяв полковник. Він заявив: “Панове старшини!
Ви вже, напевно, всі знаєте про повстання проти гетьманського
правитсльсгна внаслідок проголошення геть-манською грамотою
федерації України з Росією, а також про переворот у штабі дивізії.
І Іншим новим начальником є отаман Палій, якого ви, очевидно,
Іііаггс особисто. Кожний з вас тепер вільний виявити своє став-
исіііія до цих подій. Кожний тепер має вирішити раз і назавжди,
•ні сіапі тепер до боротьби за самостійність нашої України під
прокидом нового командування, чи оголосити себе нейтральним і
нідіи і и від боротьби. Для мене особисто жодних нейтралітетів не
ц пуг. Я людина глибоко військова. Для мене існує лише наказ...
І Іід присяги на вірність і послух гетьманові Скоропадському вва-
жаю себе звільненим, бо я присягав гетьманові як суверенові са-
мостійної Української Держави, якій він сам дав присягу бути їй
вірним. Раз Скоропадський що присягу порушив, тим звільнив
нас від присяги йому, бо ми маємо бути вірними незалежності й
суверенності України.

Отаман Палій назначений нашим начальником Головним
Отаманом військ Української Народної Республіки Симоном
І істлюрою, я, безумовно, буду виконувати його накази. Роблю
я цс свідомо і добровільно. Я стаю під прапор УНР в боротьбі
проти всіх правих і лівих ворогів державної незалежності Укра-
їни. Раджу й вам послідувати моєму прикладові.

Слава Україні”.35

Бурхливими оплесками всі старшини погодилися з полков-
ником, підходили і зі словом “Обіцяю!” — стискали йому руку.

Аналогічні збори були проведені у всіх сотнях. Всі козаки
без винятку дали обіцянку стати до бою за незалежну УНР. При-
। пінений настрій, який панував у дивізії в останні дні, змінився
н.і Нііцьору кипучу діяльність. Через два дні після одержання зі
ппіНіу дивізії наказу про переїзд до Конотопа на станцію Ал-
і шинка ііуно подано близько ЗО вагонів. Цього було досить для
І н» полку. Впродовж кількох годин полк завантажився і був го-
зовий до від’їзду.
Увечері 19 листопада 1-й полк під командуванням полков-
ника Пузицького прибув па вказане місце розташування - міс-
то Конотоп і вступив у битву проти гетьманців. 21 листопада
до Конотопу прибув 2-й полк сірожупанників. У Конотопі на
станції був розташований штаб групи військ Чернігівщини та
Полтавщини. Командуючим цією групою військ був отаман
Палій, якому підпорядковувалася 1-ша козацько-стрілецька
дивізія та самочинно заснований “Червоний курінь смерті”
отамана Ангела, який був розташований на станції у своєму
ешелоні.

Гетьманці, які мали у своїх руках залізничний вузол Бахмач,
намагалися захопити Конотоп, але були відбиті. Проти Сірих
активно діяли підрозділи вірної гетьманові Сердюцької дивізії,
які, розпочавши наступ, зайняли станцію Пліски, щоб потім за-
хопити м.Чсрпігін, але послані полки Сірої дивізії відбили атаку
й заставили Сердюків відступити. Незабаром Сердюцька диві-
зія, яка займала позиції за кілька кілометрів па південь від'Ки-
єва, разом з Лубенським кінним полком перейшла на бік військ
Директорії36.

Звільнений з тюрми Петлюра негайно поїхав до Білої Церк-
ви, де проходили переформування січові стрільці. Через день
тут опинилися й інші члени Директорії. Вони уклали угоду про
нейтралітет з Великою солдатською радою й повели стрільців у
похід на Київ. Під Мотовилівкою стрільці розгромили найбільш
боєздатні сили гетьмана. Дізнавшись про цс, командир одного з
полків Запорізької дивізії П.Балбачан перейшов на бік Директо-
рії й захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї
дивізії зайняли Полтаву.

На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана та-
нули, а Директорії швидко зростали і з блискавичною швидкіс-
тю захоплювали контроль над територією України. На початку
грудня її війська ввійшли в Одесу.

У самому Києві гетьманська влада енергійно готувалася до
оборони. Командуючим усіма гетьманськими силами було при-
значено російського генерала графа Келлера. Гетьманські сили
складалися переважно з наспіх сформованих відділів росій-
ських офіцерів.

Сердюцька дивізія, яка займала позиції в кількох кіломе-
трах на південь від Києва, разом з Лубенським кінним полком
перейшла на бік військ Директорії.
13 грудня війська Директорії перейшли в наступ, а 14 — за-
йняли Київ. Гетьман Скоропадський окремою “Грамотою до
українського народу” зрікся влади.

Кілька днів гетьман переховувався в місті, а потім у мунди-
рі німецького офіцера він сів у потяг і поїхав до Берліна.

Становище військ сірожупанників ускладнилося несподі-
ваним ультиматумом німецького командування, у якому гово-
рилося: “Пропонується всім українським військовим частинам
і новим повстанським формуванням протягом 24 годин після
одержання цього ультиматуму відійти від лінії залізниці на 15 км
і не перешкоджати вільному пересуванню по залізниці всіх тран-
сііорі ін, що знаходяться в розпорядженні німецьких частин.”

Отаман Палій відправив німецькому командуванню контр-
уіп.иіміпум такого змісту: “Рішуче протестуємо проти вашого
уньпіматуму про відведення наших військових частин на 15 км
під залізниці і вимагаємо протягом 24 годин передати в наше
цілковите розпорядження всі склади військової амуніції та зброї
у Всрйовці. До наших внутрішніх справ і до нашої боротьби
проти відділів гетьмана Скоропадського просимо не втручати-
ся. За це ми обіцяємо вам допомогти спокійно виїхати до вашої
батьківщини. У противному разі ми маємо цілковиту можли-
вість зірвати залізничні колії та мости й позбавити вас змоги
повернутись у Німеччину”.37

Не минуло і 24 години, як німецьке командування надіслало
до штабу Сірої дивізії відповідь з проханням перебрати охорону
військових складів у Верйовці і зайняти охорону кордонів, які
залишають німецькі війська. Така відповідь повністю задоволь-
няла сірожупанників. Охорону складів було наказано взяти 4-му
полкові, а 2-му - організувати охорону кордону після відходу
німців.

У цей час почали наступ на 3-й полк гетьманці. Командир
полку Пилипенко не міг їм вчинити належного опору.

Полки сірожупанників після гетьманської демобілізації були
зведені до стану невеликих куренів. А в майбутньому необхідно
було вступити в бій з таращанцями, які фактично підкорялися
більшовикам. Тому на нараді командирів полків вирішено ого-
лосити добровільну мобілізацію для поповнення дивізії. На цю
мобілізацію місцеве населення охоче відгукнулося. Протягом
трьох днів полки поповнилися так, що кожен з них мав вже по
півтори тисячі багнетів.
На полкових складах була для них заготовлена відповідна
кількість сірих жупанів, шинелей та іншого спорядження. Зброя
та набої були доставлені з Верйовки.

На початку грудня німці почали від’їжджати до Німеччини.
Залізничним рухом тепер керувала комендатура, з дозволу якої
німецькі ешелони від'їжджали на батьківщину.

Комендатура перевіряла німецькі ешелони, чи немає у них
українського майна та продуктів більше, ніж потребували на
свою дорогу. Вагони з присвоєним українським добром зали-
шались у розпорядженні сірожупанників. Першому полку діс-
тався вагон пишки, вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон
турецького тютюну в пачках, вагон-цистерпа чистого спирту і
навіть піввагона сукна па одяг.

Від’їзд німецьких військ з території України не приніс спо-
кою багатостраждальній землі. Зі сходу насувалася нова не-
безпека. У час від’їзду німецьких військ у Конотопі з’явився
отаман Ангел з начальником штабу Голубом. Курінь смерті,
очолюваний ними, з пішого став кінним. Майже місяць вони
грабували населення у містах, придбали коней і посадили на
них своїх гульвіс.

Дізнавшись про від’їзд німців, банда прибула в Конотоп з
надією поживитися награбованим в Україні добром. На пероні
було поставлено кулемет і відкрито вогонь по німецькому еше-
лону. Кілька німецьких солдат було вбито. Але розвитку цих
подій перешкодив комендант станції. Він очолив сотню сіро-
жупанників, які за декілька хвилин ліквідували це безчинство.
Ангел зі. своїм куренем зник і в тих місцях, де були сірі, ніколи
не з’являвся.

5. НАСТУП БІЛЬШОВИКІВ. ТАРАЩАНЦІ

Під час евакуації німецьких військ з України та передачі лі-
нії фронту сірожупанникам на північному сході проти України
стояла 8-ма Радянська армія. Вона поповнила свої ряди, відпо-
чила й зосередила свої полки по лінії Клинці - Новгород-Сі-
всрський — Суджа до станції Талова. 8-ма армія нараховувала
близько 75 тисяч багнетів, 70 гармат та 427 кулеметів.38 Штаб
дивізії розташовувався у Воронежі. 8-й Радянській армії про-
тистояла лише дивізія сірожупанників та деякі повітові сотні,
які практично не могли втримати натиск більшовицьких військ.
Услід за радянськими військами йшли продовольчі відділи, за-
вданням яких було добути хліб голодній Москві за всяку ціпу.

Найбільш активними з радянських сил були таращанці. їх-
ній полк сформовано ще у вересні 1918 р. в районі Унча-Почеп,
на північ від Стародуба, і називався Богунським повстанським
полком, а командиром його був Микола Щорс.

Під натиском німців цей полк змушений був відступити до
нейтральної зони і фактично став осередком, де гуртувалися
втікачі з України. Переважно цс були жителі Звенигородського
і Таращанського повітів, які створили ядро Таращанського по-
встанського загону, котрий згодом став полком під командуван-
ням Василя Боженка.39

З цього загону більшовики сформували так звану Таращан-
ську дивізію, у складі якої були 4 піхотні полки - ім. Богупа,
Залізняка, Гонти і Трясила. З росіян було сформовано гарматну
бригаду40.

Коли відбулася революція в Німеччині, таращанці почали
бойові сутички з німцями в районі Стародуба, а після відходу
німців перейшли в Україну, що призвело до сутичок між ними
і сірожупапниками, які перебрали від німців охорону кордонів
України. Щоб дійти до порозуміння, від штабу Сірої дивізії до
таращанців було послано делегацію. Але таращанці, які пере-
бували під впливом російських комісарів, відмовилися від усіх
пропозицій про спільну боротьбу.

Одержавши підкріплення з Москви, таращанці почали наступ
на Україну. Підрозділи 2-го і 4-го Сірих полків не могли стримати
переважаючих сил ворога і почали відступати в район Стародуба.
Новгород-Сіверський зайняли радянські частини. 1-й полк, штаб
якого перебував у місті Бахмач, тримав оборону по залізницях на
Курськ і Гомель. 3-й полк, розташований у Чернігові, а особливо
його командир підполковник Пилипенко зі своїм штабом не звер-
тали належної уваги на оборону та розвідку, внаслідок чого доро-
го поплатилися. У січні 1919 р. таращанці несподівано підійшли
до Чернігова з північного боку і після рішучої атаки оволоділи
містом.

Сірожупанники змушені були поспішно відступати, зали-
шивши ворогові всю свою матеріальну базу й великі склади.
Частина козаків потрапила в полон.
Зі втратою Чернігова відкритою для ворога стала залізниця
від Ніжина до Чернігова, що було великою небезпекою для ар-
мій УНР, тому що таращанці могли відрізати відступ окремих
частин армії УНР.

Проти більшовиків воював і Запорізький корпус, який своїм
бойовим складом і технічним обладнанням був краще забезпе-
чений, ніж полки сірожупанників. Але й цього виявилося мало,
щоб протистояти рсіулярпим частинам 8-ої Радянської армії.
Па початку січня 1919 р. корпус залишив Лівобережну Україну
й бойові операції ст али несприятливі для українських військ.

Червона армія мала великі резерви й можливості ведення
широкого маневру. Одночасно на фронті українські частини му-
сили направляти чимало військ для боротьби з комуністични-
ми парт изанськими загонами, які в підпіллі українських військ
підривали мости, залізниці, переривали лінії зв’язку, що утруд-
нювало управління військами, вносило дезорганізацію в тилові
частини та в пост ачання армії.

Особливою жорстокістю боротьби двох протилежних сил
було те, що українські війська дотримувалися гуманних законів
у війні, а Червона армія не лише відкидала їх, а й проявляла
небачену жорстокість. Над полоненими знущалися, катували, а
потім розстрілювали їх, тому кожен український вояк вважав за
краще загинути, ніж опинитися в полоні.

Після від’їзду Запорізького корпусу на Лівобережжі зали-
шилися сірожупанники. їх становище ставало із кожним днем
все більше небезпечним. Завдання, яке було поставлене ра-
дянським військам, - здобути за всяку ціну хліб голодній Мо-
скві, - виконувалося. А політична ситуація в Україні ставала з
кожним днем все більш невиразною. У боротьбі проти наступу
радянських військ не відчувалося керівництва з боку Головної
команди військ УНР. Не подавала ознак реальної державотвор-
чої діяльності і Директорія УНР. До цього часу не було оголо-
шено війни радянській Росії. Нічого не було відомо, чи ведуться
переговори між двома державами. А радянські війська без ого-
лошення війни зі своїми військами сунули в Україну, грабували
все, що можна взяти і вивезти, проводили мобілізацію грома-
дян, вели велику пропагандистську роботу, яка деморалізувала
вояків УНР.

Складність становища в Україні пояснювалася й тим, що
готьманські установи та організації були ліквідовані, а на їх
місце нові органи управління не були створені, та й не було ви-
рішено ще, якими вони мають бути. Розбіглися вірні гетьманові
й військові частини та різні організації. Більшість офіцерів і ви-
соких чиновників залишили Україну та подалися на Дон у До-
бровольчу армію.

Складність становища сірожупанників полягала ще й у ме-
тодах ведення війни. Сутички між противниками відбувалися
переважно на залізничних шляхах. Одна армія наступала, а інша
- відступала. Трагедією було те, що українські частини не звер-
тали уваги на тс, що діється в селах, віддалених від залізниць.
Селяни після відходу німців у більшості були нейтральними до
військових частин УНР.

По-іншому складалася ситуація після приходу радянських
військ. Вони також рухалися залізницями, а за ними йшли про-
довольчі відділи, які проникали у найвіддаленіші села, орга-
нізовували радянську владу та збирали продукти харчування,
вивозили все, що тільки можна було. Все награбоване негайно
відправлялося до Москви.

Червона армія, спираючись на великі резерви, мала всі мож-
ливості ведення широкого маневру для охоплення флангів укра-
їнських військ.

Одночасно з боями на фронті українські частини мусили
приділяти багато сил для боротьби з комуністичними партизан-
ськими загонами. Партизанський рух у роки війни набув поши-
рення. Загонами партизанів керували місцеві діячі чи старшини
армій. Повстанські загони цього часу можна було поділити на
дві категорії:

1)	ті, що мали високу національну свідомість і боролися за
ідею незалежності України;

2)	ті, що були продуктом революції, без жодної моральної і
патріотичної бази. На чолі їх стояли авантюристи, а самі загони
складалися часто-густо з бандитів. їх підтримували московські
комуністи та вміло використовували проти Армії УНР чи ро-
сійської білої армії. Ці бандитські загони грабували населення,
винищували інтелігенцію та всіх відданих ідеї України людей.

Частина партизанських загонів підтримувала тісні зв’язки
зі штабами певних армій, виконувала їхні директиви. Це були
переважно невеликі загони та групи повстанців. Найбільш
відомими з них були загони Божка, Ромашка, Тсрпила, Чорно-
мора, Шуби, Вовка, Голуба, Волинця, Струка, Соколовського,
Сивошапки, Орлика, Хмари, Чупринки, Заболотного, Могили,
Сатани, Чучупаки (з Холодного Яру), Ока (Олександрівська по-
встанська дивізія), Сірка, Донченка, Іващенка і багатьох інших.

Частина більших загонів у центральних і південних райо-
нах України діяла самостійно і боролася проти червоних і білих.
Це отамани Зелений, Григор’їв, Криворучко, Махно, Грищенко,
Маруся та ін.

У визвольній боротьбі українського народу перша категорія
повстанців приносила велику користь. Вони руйнували підпіл-
ля ворога, нападали на установи, висаджували в повітря заліз-
ниці, вели бої з загонами Червоної та Білої армій.

На випадок неуспіху повстанці миттєво зникали у своїх
оселях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та
після виконання бойового завдання вони швидко розформову-
валися.

На зміну Сірій дивізії був присланий Чорноморський кіш.
Важко судити, з яких міркувань це було зроблено Головним ко-
мандуванням і яка була потреба в такій передислокації цієї вій-
ськової частини на інший фронт.

Чорноморський кіш почав формуватися ще за часів гетьма-
на, мав 4 повністю укомплектовані кадровими офіцерами полки.
Найкраще укомплектованим був 1-й Чорноморський полк (ко-
мандир полковник Царенко). Цей полк першим прибув на стан-
цію Бахмач. За ним слідували ешелони 2-го і 3-го полків. У цей
час, а це було в середині січня, отаман Палій дав розпорядження
про передислокацію Сірої дивізії на Коростенський фронт.

Першим залишив Бахмач полк полковника Пузицького. За
ним вирушили 2-й і 4-й Сірі полки та штаб дивізії.

6. НА КОРОСТЕНСЬКОМУ НАПРЯМКУ

На станцію Коростень-Подільський перший полк прибув
19 січня 1919 р. після обіду. Станція була переповнена ешелона-
ми різних військових частин, які готувалися до від’їзду в різних
напрямках, але не мали паровозів.

На станції не було належного військового порядку, відчува-
лася якась панічна метушня, а до того станція обстрілювалася
з гармат противника. На платформі, де завантажували вагони,
якісь гарматники поспішно вантажили у відкриті вагони польо-
ві гармати.

Прибувши на станцію, полковник Пузицький відразу оці-
нив бойову обстановку. З’ясувавши, що військові частини, які
перебувають на станції, належать до різних формувань і не
мають єдиного командування, внаслідок чого могли стати лег-
кою здобиччю ворога, Пузицький оголосив себе найстаршим і
приступив до організації відсічі ворогу, який наступав. Сірожу-
панникам дано розпорядження негайно зайняти оборону перед
станцією, поставити кулемети та гармати й відкрити вогонь по
ворогові.

Услід за сірожупанниками, які вишикувались у бойові лави
і пішли проти більшовиків, виступили й інші частини. По во-
рогові, який наступав, відкрила вогонь і артилерія. Червойі не
сподівалися такого організованого опору й почали відступати.
До вечора противник був відігнаний на десяток кілометрів, його
гарматний вогонь не становив небезпеки.

Коли більшовики були відігнані й паніка, яка панувала на
станції, припинилася, полковник Пузицький послав зв’язкових
до всіх командирів частин, які перебували на станції, з вимогою
прибути на нараду. Нараду було проведено в приміщенні теле-
графу. Крім 1,2 і 4-го полків Сірої дивізії, з’явилися командири
Звягельської гарматної бригади, Запорізької кінної сотні, Буко-
винського стрілецького куреня ім. І. Франка, Галицького стрі-
лецького полку, 2-го пішого полку ім. В. Винниченка, 55-го пішо-
го полку Народного визволення, полку “Чорний курінь смерті”
та інших окремих невеликих частин.41

Познайомившись з ними, полковник Пузицький виступив з
програмою. Оскільки його виступ є документом, який характе-
ризує становище армії УНР в цей час, наводимо його повністю:
“Я зібрав вас, панове, щоб умовитися про належний військовий
порядок як при постою на станції, так і в час керування боєм.
Те, що я тут застав, прибувши сьогодні сюди, є недопустиме в
жодному війську, не повинно того бути і в нашому українсько-
му. Я вже доповів про своє прибуття начальникові штабу Північ-
но-Західного фронту отаманові Агапієву. Мені, як заступникові
начальника Сірої дивізії, доручено утворити тут Коростенську
групу військ, якою командувати буду я. Моїм начальником шта-
бу буде осаул Прохода. Комендантом станції призначений по-
ручник Чсрпявський. Прошу всіх підлягати моїм наказам та ви-
копувати належні розпорядження начальника штабу і комендан-
та. Всякі самовільні вчинки та реквізиції у місцевого населення
рішуче забороняю. Я також назначу військового коменданта для
міста Коростеня, розпорядженням якого мають підлягати ваші
начальники господарських частин, коли будуть приходити за ку-
півлею харчових продуктів. Ми не маємо інтендантства, а тому
належне постачання харчами мусимо організувати так, щоб не
обурювати місцеве населення. Хто з вас не погоджується з та-
ким розпорядком, може відразу заявити про це і від’їхати з цієї
станції, щоб тут не було непевного елемен ту, який є гірший во-
рога. Прошу висловити свої міркування та зауваження”.42

Після наради полковник Пузицький з начальником штабу
осаулом В.Проходом) дали оцінку частинам, які були зосередже-
ні па станції. Виявилося, що придатними до бою та відданими
частинами були лише, крім Сірих полків, Звягельська гарматна
бригада, Запорізька кінна сотня, Буковинський стрілецький ку-
рінь та Галицький стрілецький полк.

Негативну характеристику дано другому пішому полку
ім.Винниченка, 55-му полку Народного визволення, “Чорному
куреню смерті”, командирами яких були незалежні отамани, які
посилювали анархію та дезорганізацію в армії.

Отаман Гуцол командував “Чорним куренем смерті”. Згідно
з заявою отамана, курінь його був на стадії формування. До бою
його не заманиш, а 500 гульвіс на конях багато народного до-
бра знищили. Недалеко за своїми бойовими якостями та відда-
ністю Батьківщині відійшов і Винниченківський полк, отаман
якого Гришко збирався проводити соціалістичну революцію в
Україні, і практично 1220 багнетів не використовувалися в боях
проти більшовиків.

Перший полк Сірих, таким чином, знаходився на найбільш
відповідальному місці, а полковник Пузицький з покладеним на
нього завданням справлявся з честю.

Полк охороняв відрізок фронту, який проходив по залізниці
в напрямку Овруч-Калінковичі. Напрямок на Сарни охороняли
частини Північно-Західного фронту, а Київський напрямок охо-
роняли січові стрільці. Чота Сірої дивізії та 3-й Сірий полк, який
приводив себе в порядок після чернігівської поразки, знаходи-
лися в Бердичеві. Штаб дивізії Сірих і надалі очолював отаман
Палій. Але з архівних документів, інформацій та зведень 1-го
полку дивізії випливає, що полковник Пузицький переговори
вів лише з начальником штабу Північно-Західного фронту ота-
маном Агапієвим, минаючи штаб Сірої дивізії отамана Палія,
мало цікавився діяльністю 1-го полку в Коростенському районі.
Отаман Агапієв давав Пузицькому вичерпну інформацію про
загальне становище на фронтах, розумно ставив бойові завдан-
ня, сприяв їх виконанню.

Повному підпорядкуванню Пузицького фактично підлягав
і другий та четвертий полки Сірих. А становище на станції з
кожним днем ускладнювалося. Цьому сприяла не лише пасивна
діяльність штабу дивізії, а й сама структура армії УНР. Безліч
військових частин та різних отаманів і отаманчиків, які часто
відмовлялися виконувати розпорядження, особливо тоді, коли
тре€»а було брати участь у бойових діях. Крім того, було ще ба-
гато місцевих військових формувань, партизанських загонів, які
часто приносили більше шкоди, ніж користі.

Не було організовано й належного постачання у багатьох
військових частинах. У таких випадках кожна військова частина
змушена була сама собі давати раду.

У полках дивізії Сірих не було ні військового прокурора, ні
судді та слідчих. На дуже низькому рівні велася розвідувальна
робота. Так, у 1-му полку виконувати обов’язки начальника роз-
відки було доручено сотникові, який і так мав багато роботи,
тому вся ця діяльність трималася на патріотизмі та самовідда-
ності стрільців армії УНР.

У перші дні лютого 1919 р. полковник Пузицький, який фак-
тично очолив Коростенську групу військ УНР, провів нараду, на
якій розглянуто та затверджено план наступу на Овруч.

Четвертого лютого почався гарматний обстріл більшовиць-
ких позицій, розташованих у районі Овруча. Для командування
більшовиків цей наступ став несподіваним. Наступ броньови-
ка і полків Сірих з Ігнатполя, активна дія артилерії привели до
того, що червоні почали виводити зі станції Овруч ешелони та
броньовик. А без цієї підтримки останні частини залишили міс-
то. Захоплено було дві гармати, чотири кулемети і багато іншо-
го військового спорядження. У Сірих вбитих не було, а лише
кілька стрільців поранено. Народовизволенці мали двох чоловік
вбитими та десяток поранених. Більшовики залишили на полі
бою понад десяток убитих та кілька поранених.
Найбільшою ііаіюродою для стрільців УНР стала тепла зу-
стріч населення Овруча. Жителі міста вийшли на вулицю, пра-
цювали крамниці, поча лася жвава торгівля. Місто ожило.

Після зніііьпепіія станції Овруч від противника відбулися
певні зміни в розі лінуванні військових частин. До Коростеня
нідрун поїш народовольців, їх місце зайняли галичани. Від ко-
мандуючою оіамапа Оскілка прийшов дозвіл на від’їзд винни-
ченмнцін до Рівного. Па їх місце мав прибути полк ім. Нали-
наііка.

7 піоіого 1919 р. в штаб коростенської групи військ прибула
дгіііз ація від більшовицьких частин, які діяли проти сірожупан-
і пік її» І (е представники 375 і 378 стрілецьких полків. Складала-
ся ді* петиція з двох латишів, білоруса, росіянина і українця. Між
делегатами та полковником Пузицьким відбулася досить цікава
розмова. Один з делегатів, латиш, очевидно, керівник делегації,
заявив, що вони прибули для укладання миру, щоб припинити
братовбивчу війну, тому що па мітингах у своїх полках вони
прийняли рішення укласти мир і більше не воювати.

Полковник Пузицький намагався роз’яснити делегатам, що
гак мир між воюючими країнами не укладається, тому що окре-
мі військові з’єднання укладати сепаратні договори не мають
права. Але делегати заявили, що ні з чим вони вертатися не мо-
жуть. “Коли ви не можете вести з нами переговори, дозвольте
нам поїхати до вашого головного командування. Можливо, ми
там домовимося”. Такий дозвіл їм надали.44

Становище на фронтах у цей час стало надзвичайно тяж-
ким. Більшовики отримали велике підкріплення, почали прояв-
ляти активність на багатьох ділянках фронту, і слід було чекати
загального наступу. Ці підступні дії російського командування
були не випадковими. Ще на початку січня 1919 р. голова уряду
УПР В.Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких
запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в
Україну. Парком іноземних справ В.Чичерін на це відповів, що
російських військ в Україні немає, а воєнні сутички на території
України відбуваються між військами Директорії і радянського
уряду України, який є цілком незалежний.

Ця відповідь була вичерпною лише з формальної точки
зору: основну силу радянських військ, які наступали на Украї-
ну, справді становили полки, сформовані з партизанів у так зва-
ній нейтральній зоні43. Але перетворення партизанських загонів
у регулярні частини Червоної армії, їх озброєння та навчання
проводимося під безпосереднім керівництвом ВІЙСЬКОВОГО ві-
доме! ви радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л.Д.Троцький підписав постанову Реввійськ-
радм про у і вороння Українського фронту під командуванням
Антонішіі Овсіснка. Основу його війська становила Українська
радяпсі.иа армія. Командуванню фронтом, яке зосереджувалося
в Мосми, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ
Диргморії і оволодіти головними переправами на Дніпрі в ра-
йоні Кін на, Черкас, Кременчука і Катеринослава.

І Ірн підтримці Винниченка В.Чехівський намагався налаго-
дити । нісунки з радянською Росією і в середині січня надіслав
до Мін ний надзвичайну місію на чолі з С.Мазуренком.46

‘Іандаїїпям місії було укладення економічного договору
Укриши з РСФРР. Україна проголошувала принцип нейтра-
лі ісі у -і активною обороною проти армії Денікіна, Антанти і
ІІОІІІ.1ЦІ.

Радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Укра-
їну і визнати незалежність УНР. Але радянську сторону влашто-
вуїіпн .пише один варіант - диктатура пролетаріату.

Кони виявилося, що місія Мазуренка поставленої мети не
донн на. а вторгнення в Україну не припинилося, у Києві зрозу-
міли, що шляхом переговорів миру досягти неможливо. В.Че-
хінсі.мііі, М.Грушевський, М.Шаповал та інші прибічники со-
юзу і Росією замовкли. Прибічники союзу з Антантою, а до них
приідпанся Винниченко, вплинули на Директорію, і 16 січня
було офіційно оголошено війну радянській Росії.47

Радянські війська продовжували свій наступ у трьох напрям-
ках: і руна під командуванням П.Ю.Дибенка — на Катеринослав,
група І( ХВ.Сабліна - на Донбас. Але основна увага приділялася
просуванню радянських військ на Київ, де основу військових
син гу і становили три полки Першої повстанської дивізії, полк
другої дивізії і частини 8-ої Радянської армії.

Ііогунський полк під командуванням М.О.Щорса 12 січня
зайняв Чернігів і разом з Таращанським полком В.Н.Боженка
наблизився до Броварів. Після триденної битви Корпус січових
стріін.ців 4 лютого 1919 р. залишив Київ.48 Січовим стрільцям
було наказано перебрати оборону Коростеня, а полки Сірих
планувалось перекинути на річку Стохід, у райони Луцька та
Володимира-Волинського.
І'ЛІІГІКМІИ корпусу січених стрільців прибули до станції Ко-
росіспі, 11 ,1101010. Вночі полки Сірих від’їхали і вранці прибу-
ли до Попої рада Вонипськоіч). Тут зупинилися, щоб одержати
ноні розпорядження штабу Північно-Західного фронту. Згодом
іпіаіі Сірої дикі ш, якою командував отаман Палій, переїхав до
Нердичгна ‘Гам знаходився і 3-й полк Сірих та 1-й, 2-й, 4-й пол-
ки, ям черг і Шепетівку були направлені до Бердичева. Але цю
КОЛП1ІП1Ю іак чікшу Коростснську групу з 1-го, 2-го і 4-го полків
ро пашуііані н Бердичеві пс було можливості, а тому вона була
переведена до Жит омира. Там ці три полки мали отримати попо-
внення особовим складом та матеріальним забезпеченням. Але
пі одною, ні другого вони не отримали. В отаманів бракувало
реальних оцінок обставин, відсутнім було і стратегічне мислен-
ня. ()іаман І Іалій пс завжди звертав належну увагу оперативно-
му управлінню військ. З його вини штаб дивізії був прив’язаний
лише до 3 і'о полку, а 1-й, 2-й і 4-й полки практично підпоряд-
ковувалися штабу Півпічно-Західпого фронту. І полковник Пу-
зицький, за дорученням штабу, управляв цією групою військ.
Дивізія фактично була роздвоєна.

Несподіваним і небажаним для полків Коростенської групи
стало переведення полковника Пузицького, як енергійного і зна-
ючою командира, в розпорядження командувача Північно-За-
хідного фронту. Штаб дивізії Сірих, що знаходився в Бердичеві,
призначив командиром 1-го полку полковника Петра Ганжу.

До Житомира полки Сірих прибули 17 лютого 1919 р., але
довго там затриматись не могли.

Не' встигли отримати поповнення та відпочити, привести
полки до належного порядку, як всім трьом полкам необхідно
було вирушити до Коростеня, щоб стримати наступ військ чер-
воних.

У цей час у районі Коростеня оборону вела група військ
осадного корпусу отамана Коновальця, яка 12 лютого перебрала
оборону від Сірих. Вони не витримали наступу більшовиків і
змушені були відступити. Частина військ відійшла в напрямку
до Сарн у підлеглість Оскілкові, а січові стрільці відступили по
Житомирській залізниці до станції Турчинка. Комендант осад-
ного корпусу Коновалець переїхав до Житомира.

Полковник Ганжа взяв на себе ініціативу створити Турчин-
ську групу військ, не чекаючи на це дозволу штабу дивізії.
Війська організовано прибули до Турчинки. Але тут, крім
дрібних перес трілок, великий бій не відбувся. Там частини військ
групи пробули більше тижня. За цей час було добре вивчено
обстановку, ііаііаіоджсно зв’язки з місцевим населенням, козаки
ВІДПОЧИЛИ, прибуло поповнення. Полки були готові виконати
будь икг іюйішс завдання. Але Сірі раптом отримали наказ
переди і и ніч» оборону Житомира січовим стрільцям, не готовим
до цього, а самим в повному складі прибути до Бердичева.
ІІІкідіїиііісіь і (мию наказу очевидна. Але наказ необхідно
інікопуііиі и. У Бердичів сірожупанні частини прибули вночі
(і пере пні І') 19 р., де відразу відбулася зустріч полковника Ганжі
і ......піком дивізії отаманом Палієм. Крім Ганжі, тут були

прій у і пі командири 2-го і 4-го полків Сірої дивізії.

Під час оперативної наради отаман Палій коротко доповів
про обстановку. Зокрема, він відзначив, що в Бердичеві спо-
кійно, а в Чуднові-Волинському подавлено повстання місцевих
більшовиків. Це зробив 3-й полк. Незрозумілим було лише тс,
що діялося на схід від Бердичева, які частини там протистояли
більшовикам.

У Бердичеві, крім сірожупанників, перебувала ще Заліз-
нична дивізія зі своїм штабом. Командував нею отаман Вовк.
Оскільки штаб не підлягав сірожупанникам, необхідно було
с творити оперативну групу для керівництва всіма частинами на
випадок наступу червоних. На нараду прибув отаман Вовк, і на
ній вдалося домовитись про те, що обов’язки начальника залоги
він бере на себе. Вранці почалася вестись активніша робота зі
зміцнення оборони підступів до Бердичева. Відразу після на-
ради почулася стрілянина на околицях міста. Полковник Ган-
жа дав команду наступати на ворога. Перша ворожа атака була
відбита, і частини відігнані більше ніж на кілометр із зайнятих
позицій. Певна передишка дала можливість Сірим окопатися,
зайняти вигідніші позиції.

Через півгодини почалася нова атака червоних великою си-
ли». Рушничним і кулеметним вогнем їх примусили залягти.
І Неня третьої спроби продовжити бій більшовики не витрима-
ли, почали безладно відступати, залишивши на полі бою близь-
ко трьох сотень убитими й пораненими.22

Через годину червоні знову пішли в атаку. Під час третьої
іншої почала діяти гарматна батарея Залізничної дивізії. Цс ви-
кликало ще більшу розгубленість у рядах противника. Атаки
уперто продовжувались через кожні півтори-дві години. Після
третьої відбитої атаки за лінією наступаючих почулася стріля-
нина. Думалось, що якась українська частина почала допома-
гати. Після такої стрілянини атаки противника ставали ще за-
пеклішими. Кількість убитих і поранених на полі бою все збіль-
шувалась. Атаки не припинялися весь день. Коли настав вечір,
було захоплено двох розвідників противника, які розповіли, що
це наступають тараіцапці, а стрілянина позаду велася для того,
щоб їх “підбадьорити” кулеметами. Це робили “чорні чорти”,
полк яких був укомплектований з кримінальних злочинців. А
таращацці були українцями.

Настала тривожна піч. Червоні просувалися до залізниці в
напрямку на Житомир. Виникла загроза, що більшовики відрі-
жуть шлях відступу і па Шепетівку. А тому полковник Ганжа
доповів отаману Палієві про відступ ешелонів сірожупанників
у напрямку на Шепетівку.

Лише повна незрозумілість, безглузде керування отаманів,
відсутніст ь єдиного централізованого управління військами да-
вали можливість червоним здобути так легко перемогу за пере-
митою.

Щоб протистояти наступу більшовиків, Сірі залишили об-
логу Залізничній дивізії, а самі від’їхали на станцію Шепетівка.
Тут поховали убитих сірожупанників, провели аналіз бойових
подій останніх днів. Усе чіткіше виявлялася безглуздість загаль-
ного військового керівництва, відсутність належної військової
дисципліни, вкрай погане забезпечення військових частин усім
необхідним. Великої шкоди завдавала ворожа пропаганда, осо-
бливо з боку таращанців, які, користуючись нашими негаразда-
ми, досягли успіхів у бою.

Щоб висловити сірожупанникам свої жалі, внести якісь
пропозиції, а може, і просто заспокоїтися, в залі Шепетівського
палацу були скликані збори всіх старшин Сірої дивізії. Отаман
Палій змушений був звітувати про те, як він та його штаб керу-
вали бойовою діяльністю дивізій, про наслідки цієї роботи.

Не було ще в історії дивізії та, мабуть, і всього війська УНР,
більш бурхливих зборів військової частини. Отаман Палій зму-
шений був визнати своє керівництво дивізією незадовільним і
скласти з себе обов’язки. Командування дивізією прийняв під-
полковник Абаза. Начальником штабу залишився сотник Моро-
зевич.

Хоч і не цілком вдалим було заміщення командувача дивізії,
але поступово старшини заспокоїлись, увійшли в нормальний
ритм роботи.

Невелику користь принесло це зібрання, але Головна ко-
манда його розцінила як відкритий бунт. Підлу справу зробив
отаман Вовк. Він направив Головній команді наклеп, який став
підставою для підготовки постанови про роззброєння та роз-
формування (’ірої дивізії. Лише заступництво високих військо-
вих чипів переконали Головного отамана про шкідливість для
загальної справи такої постанови.49

Дивізію Сірих було переведено на польський фронт.
Маневр Наддніпрянської Армії. 1—12 червня 1919 р.
РОЗДІЛ и

1. ПОЛЬСЬКИЙ ФРОНТ

Новим місцем постою Сірої дивізії було визначене місто
Луцьк. У казармах колишніх царських військ, які залишилися
пісня нійпи майже не зруйнованими, поруч із залізничною стан-
ції ю розмістилися господарські частини, штаби. Частину при-
міщень займала Волинська дивізія та гарматна бригада. Місця
для цих полків у казармах було досить. Штаб дивізії розмістився
в одному з найкращих будинків міста. Бойові частини вислані в
села Переспу, Киселин, Навіз по Стоходу та в містечко Колки,
розташоване на березі річки Стир.

На початку березня 1919 р. поляки значно активізували свої
дії на Західному (Холмському) фронті. Вже на початку квітня їм
вдалося просунутися вглиб Волині, захопити міста Володимир і
Ковель. Але на річці Стохід вони були затримані українськими
військовими з’єднаннями. Нечисленні частини з труднощами
стримували наступ ворога. Становище змінилося, коли на Во-
линь прибула 1-ша стрілецька Сіра дивізія.50

Головне командування УНР намагалося зміцнити позиції
українських військ. Але атаки польських жовнірів не припиняли-
ся. Криваві сутички над Стоходом відбувалися майже щодня, зо-
крема в районі Переспи і Рожищ. Переспа стала своєрідним стра-
тегічним пунктом, де було зосереджено групу українських військ
зі своїм штабом на чолі з сотником Василем Проходок». Станція та
село Переспа переходили декілька разів з рук у руки.

Утворена група військ у селі Переспа проводила певну
роботу з селянами прифронтових сіл, які не бажали польсько-
го панування й організовували повстання в підпіллі польської
армії. Вони діставали зброю, тримали постійний зв’язок, вели
розвідку.
Наступальна операція польських і радянських військ на Волині (травень 1919 р.)
Але ситуація різко ускладнювалася з кожним днем, і на лі-
вому крилі, де українська армія, велися дуже запеклі бої. Чер-
вона армія міцними ударами, спрямованими проти українських
військурайопі Шепетівка-Рівне-Крем’янець, намагалася по-
тиснути їх за Нудь яку ціну.

У середині і ракця 1919 р. становище українських військ ще
більше погіршиїюся у зв’язку з наступом польських військ по
всьому фронту. V районі Володимира-Волинського - Ковеля зо-
середжувалися прибулі з Франції війська генерала Галлера. Це
були добре навчені, одягнені й озброєні дві піхотні дивізії, одна
бригада кіиноги та достатня кількість артилерії.

Згідно з планом польського командування, 14 травня військо
Галлера перейшло в рішучий наступ на 250-кілометровому фронті
від Маненим до Львова. 1-ша дивізія корпусу Одри з Володими-
ра-Волиисі.коі'о завдала удару на Порицьк - Іваничі - Заболотні
вздовж залізничних шляхів на Луцьк і Львів. Її частини без осо-
бливих зусиль прорвали оборону 2-ої Сірої дивізії, зайняли По-
рицьк і швидко вийшли на лінію Милятин - Самоволя.

Група генерала А.А.Карніцького, яка наступала на Луцьк з
району Ковеля і Володимира-Волинського, теж досягла успіхів
у перший день. Зокрема, частини генерала Баб’янського форсу-
вали Стохід, прорвали українську оборону і досягли лінії Пе-
рсона - р.Стир - Навіз, а підгрупа Паврозніцького з Маневич
зайняла Колки і Чорторийськ.

Оскілкова авантюра59 призвела до того, що Коростень, Но-
воград-Волинський та Сарни захопили більшовики, а Маневичі
зайняли поляки. Західний фронт був перейменований у Холм-
ський. Командувачем було призначено отамана О.Осецького.
На нового командувача покладалися великі надії щодо зміц-
нення армії, посилення обороноздатності фронту, запобігання
наступу ворога. Але на вимогу отамана Головне командування
видало більш ніж дивний наказ - переформувати Сіру дивізію в
корпус у складі двох дивізій по 4 полки в кожній. Кожний полк
мав виділити основу рядового і старшинського складу для фор-
мування полку 2-ої дивізії. Для поповнення полків обох дивізій
було оголошено мобілізацію.

До 7 травня полки поділено, утворилося ще 4 штаби нових
полків зі своїми господарсько-технічними відділами та новий
штаб 2-ої дивізії, який мав негайно приступити до керівництва
бойовими діями. Командиром 2-ої дивізії призначено отамана
Тимченка. Польській армії, яка з кожним днем посилювалася,
створювалися умови, щоб легше знищити українські підрозділи.

Коли більшовики зайняли Шепетівку, а поляки оволоділи
Маневичами, штаб 1-ої Сірої дивізії через полковника Ганжу
вимагав від командувача Холмського фронту дозволу евакуюва-
ти з міста Рівного господарсько-технічні відділи, військове май-
но та амуніцію переповнених складів у місто Дубно. Але ота-
ман Осецький рішуче заборонив проводити будь-яку евакуацію.
Отаман Абаза як командир дивізії не взяв на себе відповідаль-
ності вивезти частину майна з Луцька хоч кінними підводами.

14 травня на польському фронті з’явилися свіжі частини
корпусу генерала Галлера. Сильний опір польським військам
чинила лише 1-ша дивізія. У районі села Переспа бойова група,
начальником штабу якої був Василь Прохода, не тільки зупини-
ла галлерчиків, що форсували річку Стохід, а й примусила їх
відступити.

Під ударом переважаючих сил частини дивізії відступили
до Рожища. Але організувати оборону цього містечка не було
вже потреби - поляки зайняли Торчин і оточили Луцьк.

§ 1. Луцька катастрофа

16 травня - день великої катастрофи Холмської групи. Час-
тини генерала Карніцького комбінованим ударом з Колок, Ро-
жища і Торчина завдали відчутної поразки війську генерала
Осецького. Фронт остаточно розвалився. Спроби полковника
Ф.Тимченка й підполковника В.Абази організувати оборону
Луцька провалилися. В оточеному поляками місті зосередилися
рештки деморалізованих частин Сірої дивізії.

Ф.Тимченко на зустрічі з генералом Карніцьким запропо-
нував випустити українські частини Луцької залоги зі зброєю,
щоб у перспективі використати їх у боротьбі проти більшовиків,
фронт яких наближався з кожним днем. Але польський генерал
вимагав тільки повної капітуляції. Осецький змушений був від-
дати наказ скласти зброю.

У польський полон потрапили українські генерали О.Оссць-
кий, І.Мартинюк, П.Єрошевич, В.Агапіїв, полковники Ф.Тим-
ченко, В.Абаза, штаби Холмської групи, Сірої дивізії, близько
120 страшин і 600 козаків.50а

Поляки захопили величезні склади військового майна та
озброєння. Луцька катастрофа поставила під сумнів саму мож-
ливість вести дії на два фронти. Не випадково Головний отаман
С.Петлюра 1 червня ліквідував український фронт на Волині.

Сірі дивізії були розформовані. Частина загонів попала в
полон до поляків, частина була перекинута на південь. Окремі
полки через безглузді розпорядження командирів самоліквіду-
валися.

Слід відзначити, що багато стрільців і старшин армії УНР
ішли в полон до поляків без особливого страху, бо знали, що
Польща так само, як і Україна, веде війну проти більшовицької
Росії, отже, вірили, що українські частини невдовзі будуть від-
ряджені для спільної боротьби проти більшовиків.

Відділу сірожупанних ковельської групи, яку очолив полков-
ник Ганжа, вдалося відірватися від переслідувань поляків і виру-
шити на південь. По дорозі вони з’єдналися з рештками Волин-
ської дивізії та з тими сірожупанниками, що були з ними, і вирва-
лися з польсько-більшовицької пастки та відійшли до так званого
трикутника смерті для всієї армії УНР між Тернополем - Проску-
ровом — Кам’янець-Подільським. Але в цьому трикутнику армія
УНР не загинула. Боротьба за волю України тривала.

До луцької катастрофи, що сталася 16 травня 1919 р., при-
звела безпорадність штабу дивізії чи навіть корпусу, з вини яких
Сірожупанна дивізія втрачала частину свого складу, а це при-
звело до втарти її боєздатності. Головна ж вина була наказного
генерала О.Осецького, який після ліквідації Північно-Західного
фронту перебрав командування Холмським фронтом і також до-
вів його до ліквідації.51

Луцькою катастрофою закінчився другий етап життя і бо-
йової діяльності Сірих. На цьому етапі Сірі були сильні духом,
віра в перемогу захоплювала сусідів і тим більше нове поповне-
ння, яке добровільно ставало в ряди борців.

На цей час майже три чверті українських військових час-
тин мали повстансько-партизанський характер, часто діяли на
власний розсуд, не мали тісного зв’язку між собою, єдиного й
централізованого керівництва, підкорялися лише своїм отама-
нам. Незважаючи на великі втрати вбитими і пораненими в без-
успішних боях, їх кількісний склад не зменшувався, а, навпаки,
зростав. Луцька катастрофа, яка сталася в час найбільшого зле-
ту Сірих, не змінила їх.

§ 2. Доля полонених

Під час луцької катастрофи, як уже зазначалося, в польський
полон потрапило близько 120 старшин та понад 600 стрільців.
Усіх полонених, як правило, збирали в м.Ковелі в тимчасово об-
ладнаних бараках. Це стосувалося лише здорових полонених.
Усі хворі, хто потрапив у полон, були розміщені в госпіталях
Луцька та Рівного.

З Ковеля полонених вивозили до таборів Вадовиці, Ланьцу-
та та Варшави.

Як засвідчують документи, доля полонених була тяжкою.
З Ковеля у переповнених товарних вагонах частину полонених
вивезли до табору Вадовиці. Табір з дерев’яними бараками був
ще побудований німцями для російських полонених під час
Першої світової війни.

Табір був брудний. Бараки старі, з великими щілинами, ді-
рявою покрівлею. Двоповерхові нари, з давно перепрілою со-
ломою та брудними матрацами й силою-силенною блощиць, від
яких ні вдень, ні вночі не було спокою.

Годували дуже погано. На сніданок чорна кава з цикорієм,
на обід і вечерю юшка та півкілограма глевкого хліба. Хто мав
гроші та ще польською валютою, міг купити собі дещо з харчів.

Ще гірше становище склалося в таборі Ланьцут. З докумен-
тів комісії випливає, що “старшинам і козакам видається непо-
вний раціон страв (півтора оселедця, трохи картоплі та крупи),
а замість хліба невелика кількість галет. Через погане харчуван-
ня в таборі поширювалися пошесті, особливо плямистого тифу.
Щодня вмирало 8-9 чоловік. Лікарської допомоги і ліків браку-
вало. Двісті хворих на тиф лежали один біля одного на голих
нарах.”518

Рівне: “В касарнях хворі і видужуючі люди. На першо-
му поверсі хворі лежать тісно один біля другого на підлозі
без підстилки і одіял. На другому поверсі перемішані ті, що
пройшли дезинфекцію, з тими, що її ще не проходили... в
бараці мешкають разом старшини, козаки і кілька родин
біженців. З бараку нікуди людей не випускають, прогулок
немає. Напіввидужавших від тифу і голодних відправля-
ють під конвоєм на роботу, після чого люди знову хворіють.
Смертність велика. Мертвих звозять на возах нічим не по-
критих до каплиці, де скупчується до 80 трупів. ...Ховають
в загальні могили без рахунку і запису по 30-35 трупів”.

Луцьк: “Шпиталь для хворих у в’язниці. Хворі лежать
тісно один коло другого на паперових брудних матрацах з
паразитами. В камерах сморід. В касарнях... сплять на це-
ментовій підлозі без підстилки. Завдяки переповненню по-
мешкання - в ньому брудно. На чоловіка відпускається одна
шістнадцята фунта м’яса, жирів на 135 чоловік 2 фунти.
Хліб для хворих дуже важкий. Настрій людей: зневірились
в можливість поліпшення стану і майбутнього формування
і загальне незадоволення”.

Українська урядова комісія розуміла, іцо допомогти поло-
неним сірожупанникам можна лише тоді, коли польський уряд
дасть згоду повернути їх в Україну та сформувати з них бойо-
ві частини. З польським урядом почали вести переговори, які
увінчалися успіхом. Поляки справді хотіли повернути сірожу-
панників в Україну з надією, що вони будуть воювати проти
більшовиків. Полонені були перевезені з табору Вадовиці до
Ланцута. Там вони одержали від Головного отамана Петлюри
наказ сформувати Сіру бригаду, яка мала повернутися в Укра-
їну. Для проведення цієї роботи сірожупанники обрали Бойову
управу на чолі з поручником Йосипом Мандзенком, до якої вхо-
дили поручник Микола Бутович, хорунжі Кость Курило, Плавич
та інші. Командиром сформованої бригади був сотник Шелер.

Новосформована бригада виїхала до Проскурова на початку
грудня 1919 р. Проскуров у цей час зайняли денікінці, україн-
ського війська там уже не було. Армія УНР вирушила у вороже
підпілля. Сірожупанникам нічого не залишалося робити, як ро-
зійтися. Частина з них помандрувала далі в Україну, а частина
залишилася в польській окупаційній зоні з сотником Шслером.
Сотник незабаром захворів на тиф і помер. Частина групи по-
вернулася в табір до Польщі, частина розбрелася в Україні. Пе-
рехід УГА на бік денікінців змарнував усе.

І лише на початку 1920 р. почалося нове формування частин
армії УНР, у тому числі й сірожупанників.
РОЗДІЛ III

1. РЕОРГАНІЗАЦІЯ АРМІЇ УНР

Після 16 травня 1919 р. почався другий етап життя і бойової
діяльності Сірих. Певна структурна організація з традиціями та
принципами, характерними лише сірожупанникам, була знище-
на. Втрачено матеріальну базу. Як уже відзначалося, більша час-
тина Сірих потрапила в полон до поляків. Здається, становище
було безвихідним. Але в Сірих залишилися бажання боротися і
віра в перемогу, що стали тим джерелом, з якого сірожупанники
черпали силу та наснагу для боротьби з ворогом. Поступово фор-
мувалася нова родина Сірих. їхні лави поповнили багато кращих
старшин і козаків розгромлених військових частин. Ці нові сили
перейняли традиції та асимілювалися в рядах Сірих.

Український уряд і штаб армії змушені були залишити Бро-
ди та переїхати до Тернополя. Усі сили лівого крила української
армії, що фактично були вже оточені, зосереджувалися вздовж
залізничної колії Броди - Здолбунів.

Становище української армії було катастрофічним. Вона вже
другий рік люто й запекло билася з ворогами і змушена була ви-
конувати поза своєю волею роль авангарду Європи в боротьбі з
Інтернаціоналом. Але виконувала що роль самотньо, заливаю-
чись кров’ю в таких тяжких обставинах, у яких рідко армії світу
будь-коли перебували.

Замість того, щоб її підтримати й допомогти, замість того,
щоб використати її молоду енергію та національне піднесення,
держави Антанти надавали всесторонню допомогу державам, які
вели війну з Україною.

У такій катастрофічній ситуації Головний отаман спочатку в
Радзивилові, а потім у Тернополі докладав великих зусиль, щоб
реформувати, реорганізувати армію, вивести її з жахливого ста-
ну, перетворити з напівпартизанської у справжню рсіулярну.
З цією метою із залишків Холмської і Північної груп сфор-
мовано 4-ту Сіру дивізію і Волинську групу під командуванням
полковника Генерального штабу В.Петріва, які відразу були втяг-
нуті в бої на більшовицькому фронті.

Реорганізували й скоротили апарат штабу армії, всіх тилових
з’єднань та установ. Увесь боєздатний склад відправлявся у вій-
ськові частини.

Після реорганізації армії УНР Головнокомандувачем укра-
їнської армії був Симон Петлюра, начальником штабу діючої
армії - полковник А.Мельник, його помічником - полковник
В.Тютюнник, гснсрал-квартимейстером призначено генерала
Сінклсра, його помічником - генерала Капустянського.

Армія складалася з 11 дивізій. Кожна дивізія мала по 3 пі-
хотних та одному гарматному полку. Перша та четверта дивізії,
а також і Юнацька школа входили до Волинської групи. Коман-
дував ірупою генерал штабу полковник Петрів. Загальний склад
- 4000 багнетів та 16 гармат.

6-та, 7-ма, 8-ма дивізії входили до складу Запорізького кор-
пусу, командиром якого був полковник генштабу В.Сальський.
Загальна чисельність - близько 3000 багнетів при 8 гарматах.

10-та та 11-та дивізії входили до корпусу січових стрільців.
Командував ними полковник Є. Коновалець. Склад - 4500 баг-
нетів та 40 гармат.52

Усього в армії з окремими піхотними частинами й батарея-
ми нараховувалося 14000-15000 багнетів, 350-380 кулеметів та
близько 100 гармат.

Недоліком реорганізації армії було те, що через відсутність
коней дуже повільно йшло формування кінноти, яка в тодішній
війні відігравала на полі бою важливу роль.

§ 1. Формування відділу Сірих

Поряд з реформуванням армії УНР 22 травня 1919 р. Го-
ловний отаман дав дозвіл на формування відділу Сірих. Після
Луцької катастрофи, як уже відзначалося, вирватися з польсько-
го оточення вдалося далеко не всім. Це зробили лише 1-й Сіро-
жунанний полк під командуванням полковника Ганжі (450 коза-
ків) та окремі труни по 40 50 вояків з 2-ої Сірої дивізії - близько
1800 осіб. У районі Тернополя вони приєдналися до головних
сил УНР і згодом стали ядром новосформованої 4-ої дивізії сі-
рожупаппиків.

Формування відділу Сірих розпочалось і проходило успіш-
но. Були зібрані всі сірожупанники, вербувалися добровольці.
Особливо багато старшин вступило до відділу Сірих з різних
центральних установ, які скорочувалися, а працівники виявили
бажання продовжувати збройну боротьбу проти більшовиків.

Відділ Сірих, яким командував полковник Сивошапка, у
своєму складі мав 200 багнетів, 50 шабель, 15 кулеметів. Він
поділявся на 1-шу стрілецьку сотню (командир - хорунжий
Буркацький), 2-гу стрілецьку сотню (командир - хорунжий Ми-
коласпко), кулеметну сотню (командир - хорунжий Неборака),
кінну сотню (командир - підполковник Кемеровський) і коман-
ду зв’язку (командир - хорунжий Плечко).

Невеликий відділ, але бойова якість, організованість та дис-
ципліна були високими. Він складався в основному з інтеліген-
ції, і кожен стрілець усвідомлював свій обов’язок.

З червня відділ Сірих прибув до Волочиська і приєднався
до дивізії Запорізької Січі, яка вела боротьбу з більшовиками.
Спільний наступ був успішним. Противник був розгромлений, і
містечко Волочиськ було звільнено. Одночасно 6-та Запорізька
дивізія вела успішні бої за Чорний Острів, 3-тя піша дивізя при-
мусили бульшовиків залишити Західне Поділля. Це дало мож-
ливість штабу Діючої армії й уряду переїхати до Волочиська.

Відділ Сірих одержав зі штабу Діючої армії наказ охороня-
ти річку Збруч і не допустити поляків на східний берег. Оборо-
ну річки Збруч Сірі успішно тримали до 11 червня, після чого
одержали наказ відбути в розпорядження 6-ої Запорізької диві-
зії, яка вела бої проти більшовиків у районі Проскурова.

У район розташування Сірі прибули 12 червня і приєднали-
ся до 6-ої Запорізької дивізії. Полковник Сивошапка був відкли-
каний до штабу Діючої армії, а командування відділом Сірих
передав сотникові Мироненку-Оксютинському, людині великої
сили волі, енергійному і вмілому командирові. Він ще більше
зміцнив дисципліну та бойовий дух, утвердив військовий лад та
порядок у загоні Сірих.
1'1 червня почалися вперті бої з більшовиками за містечко
Дсражню. У цьому бою відділ Сірих одержав своє перше бойо-
ве хргпнчіпн, успішно виконав завдання, показав високу бойо-
ву піді о киту. У визволеному містечку було взято багато вій-
ськоноиі мийна, зброї, а головне — набоїв, яких так не вистачало
украпи і.к їй армії.

17 чгріи їм від ділові Сірих наказано, підгримуючи зв’язки з 6-ою
та 8-ою' Іпі іорг іькими дивізіями, охороняти визначену ділянку фрон-
ту. Заццаніїм було цс з легких. Сил мало, протяжність фронту велика,
персіїалііііочі сили більшовиків, особливо поява більшовицьких по-
встанських чиншів, вимагали великого напруження сил та уваги
з боку 1 'ірих. І Іайчастіше не давали спокою партизани з відділу
Сорок іі ні. нкі своїми наскоками з Богданівського лісу і вдень, і
вночі ірпножили оборону Сірих.

На фронті становище різко погіршувалося. 20 червня біль-
шовики захопили станцію Боїданівці й почали загрожувати Про-
скурову. ?. І червня Дорошенківський і Немирівський полки успіш-
ним пасіуіюм вибили більшовиків із Богдановець. Але 24 червня
більшовики силою 800 багнетів повели енергійний наступ на
станцію Дсражню. Розкидані у різних напрямах, сили Сірих не
мотни підбити наступу ворога й залишили станцію, а потім і міс-
течко Дсражню. Але це створювало загрозу для запорожців. Во-
рога погрібно було вибити за всяку ціну.

Зібравши весь відділ Сірих, та за допомогою бронепотяга
согник Мироненко-Васютинський повів рішучий контрнаступ
і в жорстокому бою зі значно переважаючими силами ворога
отримав перемогу. Більшовики змушені були відступити. Де-
ражвя знову опинилася в руках Сірих.

5 червня Сірих разом із 6-ою Запорізькою дивізією пере-
вели в Гриневці Лісові для захисту Проскурова від наступаю-
чих більшовиків з боку Старо-Константинова. Дорога Старо-
Константинів - Проскурів була зайнята ворогом. Українським
військам довелося відступати перед переважаючими силами
противника. Крім сильних таращанців, тут були розташовані
мадярські частини та інші формування більшовиків, переважно
зі злочинного елементу. Становище ускладнювалося й тим, що
більшовицька пропаганда знаходила прихильний відгук серед
окремих українських частин.
Поширювалися чутки, що нібито з Румунії йде полковник
Щербачов із “золотими погонами”, що українське командуван-
ня зрадило, веде військо не на Жмеринку й до Києва, а тягне до
Щербачова, щоб з ним з’єднатися. Особливо провокаціям воро-
га вірили козаки 3-го Гайдамацького полку. Гайдамаки роз’їж-
джали на конях, підбурювали козаків проти старшин і команду-
вання. Мало того, свого командира полку, сотника Виноградова
айдамаки арені гували, судили козацьким судом і постановили
за зраду розстріляти. У селі Охримовці вирок було виконано.

Проти цих бепюрядків різко виступив відділ Сірих, який
намагався всіма можливими засобами припинити злочинні
брехливі чутки.

11 лиі п ія 6- та Запорізька дивізія перейшла в наступ на Жме-
ринському напрямку. Відділ Сірих перевели в район сіл Римо-
вич - Коричиїїсць, де вони брали участь у боях.

Особливо жорстокими були бої 15-16 липня, коли почався
наступ на м. ПІарівку І а лівому крилі наступав полк Богданів-
ців, посередині відділ Сірих, а праворуч полк Гайдамаків. Двічі
наступ був відбитий, і лише за третім разом Запорожцям і Сірим
вдалося захопити ПІарівку.

Протягом багаїьох днів переважаючими силами ворог вів
атаки, намагався потиснути Сірих, захопити нову територію на
південь від Солобковець. Але успіху не досягнув. 18-19 липня
на фронті було спокійно. І в ці дні радісна звістка облетіла увесь
фронт - на Поділля перейшла Українська галицька армія. По-
чалося перегрупування Наддніпрянської армії. Це дало змогу
Запорізькій групі піти в наступ у напрямку Проскурова. За ними
виступили Сірі й разом з дорошенківцями та богданівцями вели
також наступ на Проскурів. 23 липня Проскурів було звільнено,
а ворог відійшов до Старо-Константинова.

§ 2. Утворення 4-ої Сірожупанної дивізії

День 27 липня 1919 р. для Сірих став ще одним великим
святом. О 10-й годині ранку відділ Сірих вишикувався на май-
дані біля села Раково (присілка Проскурова) і заслухав наказ Го-
ловного командування військ УНР за номером 98 Згідно з цим
наказом, Сірі повинні негайно відбути в район Войтовців для
поповнення та укомплектування 4-ої дивізії сірожупанників.



Українська сірожупаина дивізія

У цьому наказі Головне командування військ УНР повідо-
мііяло, ідо за видатні заслуги Сірих і для збереження бойових
 радицій, за великий внесок у визвольних змаганнях за неза-
лежність України 4-ту Холмську дивізію у складі 10-го полку
сірожупанників, 11-го Волинського, 12-го Брацлавського полків
перейменувати в 4-ту дивізію сірожупанників з паданням їй ра-
ніше установленої форми Сірої дивізії, котру, крім старшин та
ко піків дивізії сірожупанників, ніхто не мав права носити.

Наказ Головного командування зустріли з великою радістю.
Тут були і сльози, вигуки “ура”, обійми та поцілунки. Радість
Сірих не мала меж. Адже це було друге народження дивізії Сі-
рожупанпиків, висока оцінка їх бойових заслуг, тому що наказ
зачитано на зборах всіх військових частин армії УНР.

Начальником дивізії був полковник Япченко, начальником
нндоу дивізії — сотник Гуртовенко, командиром 10-го полку-
підполковник Кривдін, командиром гарматної батареї - поруч-
ник Смовський.

Диві ля розташувалася в районі Войтовців та селах Писарів-
к । Зелене і Криштофовка. Відділ Сірих прибув до дивізії 29 лип-
ня і ввійшов до складу 11-го Волинського полку, який був пере-
йменований в 11-й полк сірожупанників.

Перед новоствореною дивізією постало безліч невідклад-
них завдань, які необхідно було негайно вирішувати.

Першим заходом стало проведення своїми силами мобілі-
зації, поповнення 10-го, 11-го та 12-го поріділих полків. Значно
складніше було розв’язати питання з одягом та взуттям для ко-
заків. Воно частково розв’язувалося за рахунок невеликих влас-
них коштів.

У дивізії почалися заняття з бойової підготовки, національ-
но-культурного виховання, політичної інформації. Особливо
наполегливої роботи вимагало нове поповнення, яке необхідно
було навчити, переконати, засвоїти все те позитивне, що було
притаманним сірожупанникам. Докладалося максимум зусиль,
щоб зробити свою дивізію не лише найбільш боєздатною, а й
ідейною, з високим рівнем свідомості, гуманною.

У середині серпня дивізія Сірожупанників як бойова одиниця
мала у своєму складі добре підготовлені 10-й полк, який нарахо-
вував 450 багнетів при 10 кулеметах і 42 шаблях, 11-й полк, який
мав 600 багнетів при 16 кулеметах і 45 шаблях, 12-й полк - 150
багнетів, 6 кулеметів, 4 польових гармати та 50 гарматників.

Усі чекали наказу про відправлення на фронт. І вони не
помилилися. 23 серпня дивізії наказано негайно вирушити на
фронт проти більшовиків у районі станції Вапнярки. І вже над-
вечір 24 серпня дивізія прибула на місце призначення, виванта-
жилися на ст.Кірнасівка, недалеко від Вапнярки.

Сірожупанникам протистояла група більшовиків у районі
Крижополя та станції Попелюхи, яка проривалася на північ.
Група мала близько 45000 багнетів, але перебувала в надзвичай-
но невигідному становищі. Добровольча армія зайняла на цей
час майже всю Лівобережну Україну. З півночі й заходу їх тіс-
нили українські січові стрільці. Сірожупанникам було наказано
притиснути більшовиків до Дністра зі сходу.

Для виконання цього завдання дивізія Сірожупанників
вирушила похідним маршем по шляху Верхівка - Цибулів і
в ніч на 26 серпня прибула в містечко Городище. У цей час
Північна дивізія, зайнявши станцію Кодима, оточила більшо-
виків з півдня.
Наступ сірожупанників розпочався 28 серпня на станцію
Рудниця. Першою вогонь відкрила по станції батарея. Це був
сигнал і для піхоти про початок штурму. Але більшовики мали
на станції 5 бронепотягів, велику кількість воїнів та необмеже-
ний запас патронів і снарядів. Опір вони вчинили відчайдуш-
ний. Але стримати наступ сірожупанників уже ніщо не могло.
Влучний вогонь гарматної батареї, нищівний удар кулеметни-
ків, одночасний наступ зі сходу і заходу, вдалий маневр кінноти
здеморалізували ворога і примусили його поспішно відступа-
ти. О 15 годині станція Рудниця була звільнена. Ворог залишив
2 бронепотяги з 6 гарматами, близько 20 кулеметів, багато різно-
манітного військового майна. Крім того, ворог встиг ще З бро-
нспотяги зірвати.”

Після короткого відпочинку дивізія Сірих поспішно ви-
ступила до станції Попелюхи, щоб наздогнати відступаючого
ворога. Разом із Сірими наступ повинні були вести українські
січові стрільці, адже ворог залишався ще досить сильним. Але
січовики у визначений час на місце бою не прибули. Не було їх
і наступного дня. Сірі були впевнені, що більшовики відступа-
ють, не розвідавши добре дороги, по якій наступали, без жодної
охорони, тому похідний порядок дивізії потрапив під кулемет-
ний вогонь ворожої засідки. Але спочатку більшовики пропус-
тили 10-й і половину 11-го полку вперед і відкрили ураганний
кулеметний та рушничний вогонь. Спроба 11-го полку піти в
атаку не дала результатів. Полк змушений був відступити. Лише
пізно вночі Сірим вдалося привести військо до повного поряд-
ку. Втрати Сірих вбитими та пораненими становили ЗО чоловік.
Такою була плата за необережність та самовпевненість.

27 серпня дивізія закріпилася на південь від станції Рудни-
ця. Станцію Кодима було зайнято Північною дивізією, і відступ
залізницею більшовикам був перекритий. Протягом цього дня
наступ на ворожі війська не проводився, і більшовики викорис-
тали це для того, щоб зірвати і спалити військове майно, яке
знаходилося у вагонах. А зривати та палити було що. Вагони
один біля одного на станції Попелюхи та північніше від неї на
'> іонометрів були завантажені так необхідним військовим спо-
рядженням, яке награбували на військових складах, злітали в
ікміі’фя, іоріли.

Крім погромів, радянські війська в цей день вчинили ще
одну жахливу розправу — вони розстріляли 4-х старшин та 7 ко-
заків, поранених у бою під станцією Попелюхи. Лише і вересня
їх вдалося з почестями поховати.54

У цей час різко почала погрішуватися погода. Моросив
дощ, ночі стали темними. Використовуючи це, більшовицькі
війська зірвали майже всі приміщення станції Попелюхи, по-
чали відступати по шляху Городище - Ободівка - Тростянець в
напрямку на Умань. Нелегкий був цей шлях. Із заходу їх тіснило
українське військо, а зі сходу-добровольці армії Денікіна. Крім
того, на них нападали місцеві повстанські загони, які знищу-
вали живу силу, захоплювали більшовицькі обози з військовим
майном. Не поодинокі були випадки, коли окремі групи по ЗО
— 40 чоловік залишали свої частини і ховалися в лісах чи пере-
ходили на бік сірожупанників.

Вибратися одеській групі більшовиків вдалося тільки тому,
що не було узгодженості та порозуміння між українським вій-
ськом та армією Денікіна. І лише з великими зусиллями, пе-
ретнувши залізницю Бердичів - Київ, їй вдалося з’єднатися з
основними радянськими частинами. В район Фастова прибуло
лише 15 тисяч із 45-тисячної армії на початку виступу. Але і
ця група наробила дуже багато лиха. Відступаючи через село
Ободівку, червоноармійці наскочили на розташований там штаб
Волинської групи і розграбували його. Кінноті сірожупанників
довелося докласти багато зусиль, щоб виловити та знищити
більшовицькі загони, які розсіялися групами по 30-40 чоловік
по лісах, селах та хуторах. З ними вели активну боротьбу і міс-
цеві партизанські загони.

28 серпня дивізію Сірих переведено в район станції Попелю-
хи, а ЗО серпня дивізія розмістилася в районі станції Бірзула.

Ці два тижні перебування дивізії Сірожупанників у районі
ст. Бірзула стали для них справжнім святом. Спокійне від боїв
життя, поповнення дивізії мобілізованими, інтенсивне навчан-
ня, бойова підготовка, яка йшла повним ходом, завершилися
створенням підстаршинського вишколу. У дивізії різко відчу-
валася нестача кадрів підстаршин. А тому створення вишколу,
який названо “Наукова ватага”, привернуло не лише мобілізова-
них козаків, а й частково залучених полонених червоноармій-
ців, які перейшли на бік Сірих.

У дивізії проводилася певна виховна робота. Разом з міс-
цевою інтелігенцією та залізничниками організовувалися кон-
церти, ставилися вистави, влаштовувалися вечірки. Населення
з великою повагою ставилося до сірожупанників. Особливо
посилилися зв’язки після того, як командуванням дивізії було
проведено великий жалібний похід на могили розстріляних
більшовиками понад 2000 українських патріотів. Могили були
ледве засипані землею, і в окремих місцях собаки розтягували
частини людського тіла. Сірожупанники насипали високу моги-
лу, збудували пам’ятник з написом: “Вічним сном тут спочиває
2000 синів України, що полягли в боротьбі за її волю. Останній
дар від 4-ї дивізії сірожупанників”.

Траурна процесія була величною. Крім військових, прибу-
ли тисячі людей із сусідніх та віддалених сіл. Виступи, що су-
проводжувалися риданням рідних, засуджували більшовицьку
жорстокість, закликали до помсти. Салют почесної варти, марш
козаків дивізії, які віддавали почесті загиблим, були останніми
в цих траурних заходах.

Час летів швидко. Муштрова підготовка козаків дивізії, що
проходила за скороченою програмою, наближалася до кінця.
Що ж принесе майбутнє для сірожупанників, яка доля їх зустрі-
не? Над цим задумувалися все частіше не лише старшини, а й
рядові козаки.

2. БОРОТЬБА ПРОТИ НАСТУПУ
АРМІЇ ДЕНІКІНА

Небезпека на цей раз насувалася зі сходу від генерала Дені-
кіна. Генерал Денікін та його уряд в основу своєї політики ста-
вили відновлення “єдиної і неділимої Росії”. “України не було й
не буде”, - таке гасло висунув денікінський уряд. Ця політика
не могла не позначитися й на стратегії армії. Для володіння Пра-
вобережною Україною командування мусило відтягнути значні
сили з головної оперативної лінії - Харків-Москва - 40000 най-
добірнішої козацької кінноти й піхоти та одного корпусу. Генерал
Денікін планував захопити столицю України - Київ раніше, ніж
чуди прийдуть українські війська. Для цієї операції було виділе-
но 7-му піхотну дивізію під командуванням генерала Бредова.

Український уряд не мав жодного бажання вступати в бо-
ротьбу проти білогвардійців. Вся його політика була спрямова-
на на порозуміння, на спільні дії проти більшовиків. До вересня
якось вдавалося втриматися від бойових дій. Але коли 31 серп-
ня разом з військами УНР у Київ почали входити денікінські
війська генерала Бредова, які по дорозі роззброювали дрібні за-
гони української армії, стало зрозуміло, що мирна передишка
закінчилася. А коли головна колона українських військ увійшла
на головну вулицю Києва - Хрещатик, добровольчі частини, які
теж з’явилися на цій вулиці з протилежного боку, відкрили ку-
леметний та рушничний вогонь.

Стало зрозумілим, що дивізія Сірожупанників проти своєї
волі повинна готуватися до активного виступу проти Добро-
вольчої армії.

У середині вересня частини дивізії мали такий склад:

-	10-й полк - 600 багнетів, 10 кулеметів, 47 шабель; коман-
диром полку був поручник Костик;

-	11-й полк - 900 багнетів, 12 кулеметів і 45 шабель; коман-
дир полку підполковник Бучек;

-	12-й полк - 150 багентів, 6 кулеметів; командир полку
підполковник Кривдін;

-	1-ша гарматна батарея - 4 польових гармати, 60 гармат-
ників; командир гарматної батареї поручник Смовський.

Начальником дивізії був полковник Грудина, начальником
штабу сотник Волосевич.

4-та дивізія сірожупанників почала боротьбу з російськими
добровольцями генерала Денікіна. До червоної Московії дода-
лася ще й велика армія білої. Україна і її армія були поставлені
в надзвичайно тяжкі умови.

Але чому так сталося? Невже уряд генерала Денікіна не ба-
чив того, що Україна могла бути надійним союзником добро-
вольців у війні проти більшовиків, бо тільки разом можна було
подолати грізну більшовицьку небезпеку? Всі інші стратегічні
плани були приречені на невдачу й передбачали загибель армії
добровольців. Бачив, адже і там було багато розумних генералів
та чиновників. Та перевагу здобула шовіністична українофоб-
ська політика, характерна Москві. Вона склалася не сьогодні. А
вся історія стосунків України та Москви з часу укладення пере-
яславських угод двох держав у 1654 р. була нічим іншим, як пла-
номірним, безсоромним, нахабним нищенням української нації
всякими способами, щоб і сліду її не залишилося на землі.

Так вели себе й денікінці. За короткий час українське насе-
лення розпізнало справжню суть нової влади. Переслідувалася
українська інтелігенція за її бажання мати вільну державу. Зни-
щувалися українські установи культурного й економічного ха-
рактеру — “Просвіти”, кооперативи, школи, закривалися газети.
Навіть українська мова вважалася ворожою. Почалося винищу-
вання українського духу. Лютувала контррозвідка - розстрілю-
вала та масово заарештовувала українців.

Зайнявши своїм військом Лівобережну Україну, уряд ге-
нерала Денікіна дав розпорядження своїм військам захопити і
все Правобережжя.56 22 вересня петлюрівці перехопили наказ
денікінського командування про оволодіння контрольованою
армією УНР територією і знищення цієї армії. Представників
Антанти Денікін завчасно поінформував про таке рішення. За-
перечень з їхнього боку не було.

Навчений київською катастрофою, уряд УНР завбачив та-
кий розвиток подій. Армія і уряд перебували у так званому
трикутнику смерті, тобто між Польщею, радянською Росією та
денікінцями. Крім того, армія УНР не мала зимового одягу й
чобіт, не вистачало медикаментів, медперсоналу, вичерпували-
ся набої. Першим завданням було обмежити кількість фронтів.
І командування армії УНР проводить титанічну роботу в цьому
напрямку. До Кам’янця в цей час прибув швейцарський кому-
ніст, добрий знайомий Леніна з часів еміграції Ф.Платтен. У
розмові з Петлюрою він пообіцяв передати Леніну пропозицію
щодо укладення конвенції з більшовиками про спільну бороть-
бу проти Денікіна.55

Крім того, Петлюра налагодив стосунки з Польщею. З Піл-
судським було укладено тимчасове перемир’я, а згодом до Вар-
шави виїхала дипломатична місія, завданням якої було не до-
пустити союзу між Пілсудським та Денікіним.

24 вересня, коли почалася війна з денікінською армією, ого-
лошено декларацію, яку підписали Петлюра, Макаренко і Швець
від Директорії, представники галицького уряду на чолі з Петру-
шевичем, члени кабінету міністрів УНР на чолі з Мазепою. У
ній відзначалося: “Народе України! Настав слушний час. Всі,
хто має силу і любов до свободи, в кому не згасло стремління і
любов до землі і волі, всі, кому дорога демократична єдина со-
борна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучо-
го бою з нашим ворогом.” Декларація була зачитана у всіх під-
розділах армії УНР та серед широких мас населення України.
Проти денікінських загарбників першим 20 вересня вступив
у бій 11-й полк. Уряд Денікіна послав у наступ одеську групу
добровольців, яка почала швидко просуватися на північ. Про-
тистояла їм волинська група, якій було поставлено завдання не
лише зупинити наступ добровольців, а й витіснити їх із Право-
бережжя.

11-й полк похідним порядком прибув на станцію Мардарів-
ку. Тут відбулася зустріч з 2-м кінним Переяславським полком
ім.Максима Залізняка, півсотнею сірожупанників, які були посла-
ні сюди ще 16 вересня, та бронепотягом “Вільна Україна”. У райо-
ні станції Затише в поспішному бою 20 вересня було захоплено
в полон 370 добровольців, стільки ж коней із сідлами, 4 гармати
з повною упряжкою й обслугою та інше військове майно.

Вранці 21 вересня 11-й полк сірожупанників при підтрим-
ці кінноти 2-го Переяславського полку та бронепотяга “Вільна
Україна” перейшов у наступ на станцію Перехрестово. Влуч-
ним вогнем ворожих гармат бронепотяг був виведений з ладу і
змушений був відходити, потягнувши за собою відступ козаків,
які наступали праворуч і ліворуч від залізниці. Переважаючі
сили денікінців перейшли в контрнаступ - виникла загроза ото-
чення лівого крила, що змусило сірожупанників відступити, за-
лишити ворогові ст. Мордарівку. На другий день добре озбро-
єні, одягнені й технічно забезпечені частини одеської групи
добровольців продовжували наступ і змусили війська УНР від-
ступити до ст. Бірзули.

У складному становищі був і 10-й полк сірожупанників, який
ще 16 вересня вирушив залізницею в район міста Балти. Один ку-
рінь піхоти з кінною сотнею був відправлений на ст. Жеребково.
У цей час кінна сотня 11-го полку (командир - хорунжий Савлу-
чинський) прибула до м.Ананієва.

20 вересня противник направив з одеського напрямку бро-
непотяг, два ешелони піхоти, кінний полк, 4 гармати і ремонт-
ний потяг. Кінна сотня 10-го полку, руйнуючи залізничне по-
лотно, відступила до ст.Врадієвки. У цей же день денікінські
частини вибили кінну сотню 11-го полку з м.Ананієва. Сотня
зайняла оборону на висотах на північ від Ананієва по лінії с.Іва-
нівна і Ново-Георгієвка. Сюди прибули рештки 10-го полку та
12-й полк, які розташувалися в с.Пацецелі - на північний захід
від Ананієва.
Щоб змінити хід подій, 23 вересня 10-й полк сірожупан-
ників та курінь 3-го Подільського полку, нараховуючи до 700
багнетів і 45 шабель, повели наступ на село Заплази, у якому
перебувало близько 1000 багнетів і 400 шабель та 1 бронепо-
тяг добровольців. Сили були далеко не рівні, і тому наступ не
вдався. Сірі та подільці змушені були відійти і зайняти оборону
на висотах на схід від села Михайлівки. Вигідність цієї позиції
в тому, що добровольці не могли використати свій бронепотяг,
тому що залізничне полотно між ст. Заплази та ст. Жеребково
було дуже пошкоджене.

У цей же день 11-й полк разом із 2-м Переяславським пол-
ком розпочали наступ на ст.Чубівка.

10-й полк 24 вересня замінено 5-м полком 2-ої дивізії (ко-
лишня Запорізька Січ) і почав відходити на з’єднання з 11-м
полком, що відступав під ударами противника від ст. Чубівка.
Бойове розташування Сірі зайняли на південь від ст. Бірзули —
11-й полк праворуч, а 10-й - ліворуч від залізниці.

У ці дні в житті сірожупанників відбулися дві події, які не
могли пройти повз увагу козаків, не вплинути на настрій диві-
зії. По-перше, стало відомо, що два ешелони кубанських козаків
відмовилися битися з українцями, мотивуючи це тим, що вони
також є українцями.

По-друге, озброєні селяни в Паценелях напали на обоз 12-го
полку і розграбували його. Одночасно невеликі групи селян на-
пали на малі загони козаків з метою забрати в них зброю.

25 вересня 10-й і 11-й полки одержали наказ передислоку-
ватися в район с.Борщі. Сірі почали відходити за такою схемою:
11-й полк західним боком залізниці, а 10-й - східним. Під час
маршу дивізії бронепотяг добровольців пройшов через ст.Же-
ребково-Балту в напрямку до ст.Бірзула. Сірожупанники, які
йшли за кілометрів чотири від ст.Бірзули, спокійно продовжува-
ли рух, прийнявши бронепотяг противника за свій. Підійшовши
до похідної колони Сірих, бронепотяг відкрив сильний гармат-
ний і кулеметний вогонь. Сірі втратили кілька десятків вбитими
11 ШІр.'ІПСіІИМИ. Лише після того, як Сірі прийняли бойовий по-
рядок, бронепотяг змушений був відійти.

1 Іолки зайняли висоти на північний схід від села Бірзулово.
Послана розвідка виявила, що вслід за ними ідуть великі сили
дснікіпської кінноти. Вступити в бій Сірі вважали за недоцільне
і з настанням темноти відійшли до ст.Слобідка, де перебував
штаб дивізії.

До ст. Слобідка 10-й та 11-й полки прибули 26 вересня і вже
увечері вступили в бій з денікінцями. Запеклого і затятого бою
противник не витримав, змушений був відступити.

27	вересня за розпорядженням штабу дивізії полки відійшли
до стОбомеліково і розташувалися по обидва боки залізниці -
10-й полк на південний схід від станції, 11-й полк зайняв пози-
ції на висотах на північний захід від міста. 12-й полк залишився
в резерві. Не встигли полки укріпитися на зайнятих позиціях, як
на них напала кіннота противника. З великим зусиллям вдалося
витримати сильну ворожу атаку, примусити ворога відступити.

28	вересня дивізія відійшла в район села Лабушна. При ди-
візії знаходився 2-й Переяславський полк і бронепотяг “Вільна
Україна”. На жаль, зв’язку з сусідніми військовими частинами
ні зліва, ні справа не було. А це утруднювало оборону, сприяло
противникові.

У районі полустанку Лабушно дивізія розташувалася за та-
кою схемою: 10-й полк зайняв позицію на узліссі на південний
схід від села, 11-й полк - на південь, 12-й полк зайняв проміж-
не місце між 10-м та 11-м полками, а кіннота несла охорону на
флангах і вела спостереження за ворогом.

Незважаючи на перевагу та добре оснащення противника,
29 вересня сірожупанники обійшли ліве крило денікінців. Це
здійснив спеціальний загін, який складався з відділу піхоти
11-го полку та загону кінноти переяславців. Загонові вдалося
розгромити денікінські частини, які знаходилися в селі Плоть,
вигнали їх до села Семенівка. Ця військова операція спонукала
ворога відмовитися від активних дій на загальному фронті.

У перших числах жовтня після короткого перепочинку До-
брармія перейшла у наступ проти української армії. До 15 жов-
тня на всьому фронті велися жорстокі бої, які призвели до по-
разок військ обох армій.

У районі Бершаді 3-тя Залізна дивізія в зустрічному бою
вщент розбила 5-ту дивізію денікінців, яка складалася зі стар-
шин. Група отамана Ю. Тютюнника, хоч і завдала кілька пора-
зок ворогові, змушена була відійти до Христинівки.

Приблизно на 10 жовтня на всьому фронті добровольці не
змогли добитися перемоги, а дивізії української армії не змогли
розбити ворога.
Запеклі бої тривали на ділянці фронту, яку захищали Сірі.
1 жовтня в 11-му полку відбулася зміна командира - полк при-
йняв полковник Цилюрик, замість підполковника Бучека, від-
кликаного штабом дивізії.

Але чи з нерозпорядливості штабу дивізії, чи з якихось ін-
ших причин сталася трагічна поразка частини піхоти 11-го пол-
ку. А події розгорталися так: коли полковник Цилюрик прийняв
11-й полк, він з кіннотою та кулеметними тачанками швидко
від’їхав за 2-м Переяславським полком, залишивши відкритою
лінію фронту, не дав жодного розпорядження піхоті. 500 чоло-
вік багнетів під керівництвом сотника Немоловського розташу-
валися на пагорбах північніше від села Лабушне. І в цей час їх
атакувала ворожа кіннота - близько 1000 шабель, а із заходу цю
атаку підтримала кулеметним та рушничним вогнем ворожа пі-
хота. Атаки йшли одна за одною. Бронепотяг “Вільна Україна”,
не розібравшись в обстановці, відкрив гарматний вогонь як по
ворогу, так і по своїх і допоміг противникові ліквідувати піхоту
сірожупанників. Ворогові довелося докласти багато зусиль, по-
нести великі втрати, тому що козаки проявили чудеса хороброс-
ті, билися до останнього подиху.

10-й та 12-й полки лісистою місцевістю відступали до стан-
ції Кодими. І тут дивізії було завдано ще одного несподіваного
удару - вночі начальник дивізії полковник Грудина підло зра-
див, таємно перейшовши до денікінців. Дивізію очолив полков-
ник Никонів. Зрада ця дорого обійшлася Сірим. Необхідно було
міняти розташування, займати нові укріплення. На південний
схід від Кодими, на узліссі укріпився 10-й полк, на захід - решта
11-го полку (близько 300 багнетів), а 12-й полк розташувався
на станції і був у резерві. Одночасно утворилася з’єднана група
сірожупанників, яка вмілим маневром вибила ворожий відділ із
села Серби, зірвала спробу ворога оточити розташовані частини
дивізії.

Ворог намагався за всяку ціну ліквідувати невеликі сили
Сірих. 2 і 3 жовтня він вів безперервні атаки, але при сприянні
бронепогяга “Вільна Україна” всі вони були відбиті.

Різко змінилася ситуація 3 жовтня, коли бронепотяг “Віль-
на Україна” був виведений із ладу ворожим гарматним вогнем.
Сірі втримати оборону далі не могли і змушені були вслід за
бронепотягом відступати під натиском значно переважаючих
сил ворога.
3	. У “ТРИКУТНИКУ СМЕРТІ"

Сірі зайняли оборону на лінії фронту Гонорівка- Козловка,
штаб дивізії розташувався в селі Чорномлик. Протягом чоти-
рьох днів велася лише розвідка. Дивізія приводила себе в по-
рядок.

Цілком виснажену дивізію 8 жовтня замінила Залізнична
дивізія. Сірі похідним порядком відійшли в резерв і розташу-
валися в районі Крижополя. 10-й полк - у с.Антополь, 11-й і
12-й - у с. Антонівка, штаб дивізії і гарматна батарея розташува-
лися в селі Марківка. Короткочасний відпочинок був використа-
ний для поповнення особовим складом, обмундируванням, для
налагодження зв’язків із сусідніми частинами.

Але відпочинок в армійському резерві не міг бути трива-
лим, і вже увечері 17 жовтня стало відомо, що в м.Брацлаві зо-
середжені великі сили денікінців. Таке розташування білих за-
грожувало дивізії.

Брацлав, як пізніше стало відомо, був зайнятий бригадою
генерала Склярова. У розпорядженні генерала були 42-й козаць-
кий Донський полк, який нараховував 650 шабель, з пластун-
ським батальйоном чисельністю 1500 багнетів, кінний дивізі-
он - 650 шабель, партизанський загін 42-го Донського полку —
500 шабель, кулеметний дивізіон - до 50 кулеметів на тачанках,
кінний Лабунський полк -—700 шабель та гарматний дивізіон у
складі двох великих гармат, 4-х мортир і 2-х польових гармат,
а також приданий до дивізіону сімферопольський офіцерський
полк - 1500 багнетів при ЗО кулеметах та бронеавто й інші не-
великі частини. Разом цс угруповання білих нараховувало 2750
шабель і 3000 багнетів.57

Цій великій, добре оснащеній армії протистояло лише 800
багнетів і 90 шабель сірожупанників. Майже в 6 разів ворог пе-
реважав Сірих не лише за чисельністю. Велика перевага була
також у кількості і якості озброєння. Взагалі, забезпечення білої
армії не входило в жодне порівняння з тим, що мали Сірі.

19	жовтня добровольці розпочали загальний наступ. Кінно-
та 42-го полку з кулеметним дивізіоном зайшла сірожупанни-
кам у тил. Гарматна батарея сірожупанників відступила, оточені
ворожою кіннотою гарматники змушені були залишити гарма-
ти й на конях тікати до Тульчина. Сірій піхоті, яка опинилася
між двома вогнями, вдалося врятуватися, лише відступивши у
лісисту місцевість і добравшись до Тульчина. Дивізія втратила
більше половини своєї піхоти та всі гармати.

20	жовтня дивізія в складі волинської групи відійшла в
район Джурина. Короткочасний відпочинок, і 26 жовтня сіро-
жупанники вирушили в район Мурованих Куриловець, де був
штаб дивізії, а в сусідніх селах - Курашівці та Полівці - вся
нечисленна дивізія.

На початку листопада настала холодна погода, що була для
Сірих не меншим ворогом, ніж денікінська армія. Козаки були
голі й босі, а хвороби ще більше погіршували їхнє тяжке стано-
вище.

10	листопада за наказом командуючого волинською групою
динітія сірожупанників вирушила в район міста Бара, якому за-
і рожунали дснікінці.

13	листопада дивізія перейшла до Шляхових Коричинець, і
наступного дня всі муштрові козаки дивізії для виконання бойо-
вих операцій були зведені в один збірний полк під командуван-
ням поручника Костика.

Кіннота Добровольчої армії й сімферопольський полк 15 листо-
пада, обійшовши збоку Филипових Коричинець, почали наступ на
розташування Сірих.

Перша атака була успішно відбита. Але, підтягнувши свіжі
сили, зміцнивши натиск із західного боку, ворог змусив Сірих
відступити до м.Деражні. На допомогу Сірим прийшли 2-й кін-
ний Переяславський полк ім. Максима Залізняка, бронепотяг
“Хортиця” та 2-га дивізія, яка зайняла оборону на шляху Де-
ражня - Летичів.

На жаль, у цей час Сірі терпіли поразку не тільки від краще
озброєного та навченого ворога, а й від своєї неорганізованості
та нерозпорядливості. Так сталося в ніч на 16 листопада, коли
через відсутність належної охорони, з вини хорунжого Рожин-
товського ворожа кіннота захопила Криночно, оточила та роз-
зброїла кінноту сірожупанників. Лише 6 кіннотникам разом із
хорунжим Падалкою вдалося вирватися з ворожих рук.

У той же час батальйон сімферопольського офіцерського
полку напав на село Деражня та на відпочиваючих сірожупан-
пиків, обеззброїв їх та захопив частину обозу. Лише незначній
частині вдалося вискочити з Деражні, дехто втік навіть без зброї.
Вони приєдналися до обозу 10-го полку, склали його охорону й
вирушили до Меджибожа. Обоз 10-го полку та 400 козаків, які
трималися його, вирушили в напрямку до Старо-Костянтинова і
розташувалися в с. Агієвці.

Сотня під командуванням хорунжого Падалки за штабом
дивізії і командиром полку поручником Костиком бронепотягом
“Хортиця” від’їхали до ст.Богданівки.

Прибувши на ст. Богданівка, сотня Сірих отримала нове за-
вдання - вона повинна була вирушити через Копачівку, Меджи-
бож, зібрати всіх, кому вдалося вирватися з ворожого полону, і
вирушати до Старо-Костянтинова, куди вони і прибули 19 лис-
топада. На цей час у Старо-Костянтинові біля обозу 11-го полку
зібралося 150 козаків. Сірожупанники одержали наказ штабу
дивізії вирушити в район с.Антоніни, розташованого на захід
від залізниці Старо-Костянтинів-Шепетівка. Під командуван-
ням поручника Костика відділ Сірих вирушив у призначене міс-
це дислокації. Але на місце прибути не зміг, тому що село Ан-
тоніни було зайняте поляками. Польські частини роззброювали
українські підрозділи, які прибували сюди. Сірі затрималися в
селі Чернятинах, щоб з’ясувати ситуацію. А загальна ситуація
була складною і невиразною.

Українській армії наказано скупчитися в районі Старо-Кос-
тянтинова. А про те, що мало бути далі, ніхто не знав. Борців
за волю України переслідувала одна невдача за іншою. Перехід
Наддністрянської армії на бік добровольчої, більшовицька агі-
тація Волоха, Божка і Донченка, складна стратегічна ситуація,
тяжкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома,
вороже ставлення уряду Польщі могли зломити і залізну волю,
міць і бажання боротися далі. Але боротьба тривала. Всі залиш-
ки сірожупанників разом з обозами перейшли до м.Остропіль.
Тут усі розпорошені частини 4-ої Сірожупанної дивізії об’єдна-
лися.

Для обговорення надзвичайно складного становища, яке
склалося на цей час, накреслення плану виходу з нього склика-
ли нараду всіх старшин Волинської групи. Довго і гаряче обго-
ворювалося поставлене питання - як вийти з цієї ситуації, яких
заходів необхідно вжити негайно.

Виступаючі на нараді старшини пропонували:

-	по-перше, перейти на милість Польщі й піти в інтер-
націю;
по-друге, здатися російським більшовикам на їх ми-
лість;

по-третє, скласти зброю перед російськими доброволь-
цями.

Але неї ці пропозиції були неприйнятні, не відповідали на-
мірам та бажанням сірожупанників.

Був ще один, четвертий вихід - продовжити боротьбу з во-
рогом, пробитися у його запілля, допомогти населенню України,
яке піднялося на боротьбу з ворогом, організувати повстання
проти окупантів. Але для цього мало було одного бажання. Тут
вимагалася повна самопожертва, залізна дисципліна, єдність і
могутність духу, надзвичайна боєздатність, висока рухливість
і динамічність. Необхідно було вести повсякчасну, щогодинну
боротьбу з московськими окупантами, відбираючи у них зброю
і обмундирування, засоби пересування — все, що було необхідне
для продовження визвольних змагань.

У цій самопожертві народні маси повинні бачити героїв, які
прийшли їм на допомогу. Тоді вони підтримають їх.

Усі старшини одноголосно висловилися за те, щоб піти в
запілля ворога, відкинувши перші три пропозиції.

Нарада старшин прийняла рішення про негайну підготов-
ку до нового походу, про проведення зборів із рядовим складом
козаків для роз’яснення мети походу у запілля ворога для про-
довження боротьби за самостійність України, за негайну реор-
ганізацію частин майже знищеної волинської групи.

Одночасно до походу почали готуватися й інші частини ар-
мії УНР. Так, з Північної дивізії утворили 1-й збірний піший
полк, з 2-ої дивізії — 2-й збірний піший полк, з 4-ої дивізії Сі-
рожупанників сформовано 4-й полк сірожупанників. З усіх гар-
матних частин утворилася одна волинська гарматна бригада.
4-та дивізія Сірих передала раніше їй належні 2 гармати з ЗО
гарматниками та 15 кіньми зі збруєю.58

З вірою у свою перемогу над окупантами, з величезним за-
палом взялися сірожупанники до формування полку, забезпе-
чення всім необхідним на тривалий час тяжкої боротьби. Бра-
лося лише все найнеобхідніше, а те, що можна було здобути у
ворога чи могло обтяжувати в поході, нищилося.

Підготовку полку необхідно було завершити якомога скорі-
ше. Цс було зроблено до 1 грудня.

6 Зам. 3976

81
У складі 4-го полку сірожупанників було 25 старшин, 120
багнетів, 40 табель, 16 кулеметів на тачанках та 8 - у резер-
ві, 40 чоловік озброєних новобранців, які ще не проходили вій-
ськової підготовки, та легко рухливий обоз. Командиром полку
був призначений поручник Костик, полковим значковим - хо-
рунжий Перепада.

З грудня готовий до походу 4-й полк сірожупанників у скла-
ді волинської групи був розквартирований недалеко від м.Лю-
бара в селі Деревички.

4 грудня волинську групу облетіла страшна звістка про ще
одне нещастя української армії - старшини Волох та Данченко
захопили в Любарі державну скарбницю з грішми та цінностя-
ми і втекли до більшовиків.

Для остаточного погодження та затвердження плану Зимо-
вого походу в ніч з 4 на 5 грудня в с. Нові Чорториї командувач
армії, генерал-поручник Омелянович-Павленко у присутності
Головного отамана провів нараду командирів груп. На ній було
погоджено та затверджено план зимового походу в тил ворога.

9 грудня 1919 року о 5 годині ранку 4-й полк сірожупанни-
ків у складі волинської групи під проводом отамана Загродсько-
го вирушив з села Деревички в Зимовий похід.

**♦

Що ж змусило нашу армію залишити рідну землю, кидати на
милість ворога свій народ та йти на такий ризикований крок? Що
призвело до такого найсумнішого періоду змагань українського
народу за свою державність, де шукати причини цих невдач?

Щоб дати відповідь на ці непрості запитання, ми повинні ви-
знати, що однією з головних причин трагічної долі українського
народу не лише сьогодні, а й у далекі минулі часи, є прекрасна
родюча територія, багатства вод і землі, теплий клімат, праце-
любний і мирний народ та стратегічне розташування в Європі.
Це споконвіку не давало спокою ні Москві, ні Польщі, ні крим-
ським татарам. Усі вони прагнули заволодіти цими багатствами.

Не можна докоряти українській армії, що вона не виконала
доручене їй завдання. Обидві армії, галицька і наддніпрянська,
хоч вони й відрізнялися, мали неоднакові погляди та переконання,
їх об’єднувала ідея української державності, самопожертви і сум-
лінного виконання всіх найскладніших завдань. Спільним вели-
ким подвигом для них був похід на Київ—Одесу, а здобуття Києва
та розгром 45-ої радянської дивізії був вершиною подвиїу

Боротьба проти добре озброєного, навченого та підступного
ворога — Добровольчої армії - може бути записана в сторінки
історії як найвищий прояв стійкості, завзяття, відданості та са-
мопожертви.

Виникне запитання: чи можна було запобігти катастрофі і
хто с відповідальним за тс, що сталося? Перша частина питання
мас однозначну відповідь • • так. Катастрофу не тільки можна, а
й необхідно буио обминути, коли б провід армії діяв професій-
но, не втратив рівноваги, палатодив належну дисципліну в пер-
шу чергу іі старшинським складом, не допускав проявів оскіл-
ківіципи, (кшбачапівщини, волохівщипи та інших пройдисвітів
і ііюдни; які завдавали величезної моральної шкоди армії.59

І Іровід армії не завжди правильно оцінював ситуації, час-
к» приймалися непродумані рішення щодо бойових операцій,
не передбачав загострення стосунків, а згодом і наслідків війни
проти дснікінської армії. Не було знайдено виходу зі становища,
що склалося на початок вересня 1919 р.

Причиною було також і те, що служби тилового забезпечен-
ня та медичного обслуговування армії виконували свої функ-
ції вкрай незадовільно. Тиф був “спільником” і добровольців, і
більшовиків.

Стратегічною помилкою було також тс, що не завжди, коли
необхідно було підпорядкувати законам ведення війни і цим
зберегти цілісність та боєздатність армії, йшли на це.

Ллє головною причиною, що призвела до катастрофи в лис-
топаді 1919 р., були помилки політичного проводу - Директорії
та уряду УНР.

Тут варто зазначити, по-перше, що часто політичні мірку-
вання та плани не узгоджувалися з вимогами стратегії і тактики,
які розроблялися проводом армії. Для прикладу можна навести
наполягання на тому, щоб здійснити похід на Київ із політич-
них мотивів — якомога швидше заволодіти столицею. І це по-
шито було відіграти важливу мобілізуючу роль. А насправді
похід па Київ був, виходячи зі стратегічного становища, дуже
небезпечним. Адже українська армія вклинювалася між двома
фронтами: з півночі - більшовиків, з південного сходу - добро-
вольців. А що далі? Київська катастрофа. Стратегічним планом
вимагалося перекинути армію на захід, залишити більшовиків
та денікінців один проти одного, армії УНР поступово йти впе-
ред, звільняти повіт за повітом, налагоджувати порядок, вишко-
лювати та поповнювати військо, творити надійний тил.

Великою допомогою для армії УНР міг бути добре орга-
нізований та посилений похід на Одесу і багатий херсонський
район. Через Одесу найшвидше можна було зв’язатися із закор-
доном та вести розмову про допомогу.

По-друге, уряд УНР мало турбувався про створення нор-
мальних умов для життєдіяльності армії. Забезпечення продук-
тами харчування, обмундируванням, озброєнням, санітарним
матеріалом здійснювалося вкрай незадовільно, адже окремі
полки та дивізії змушені були самі себе всім цим забезпечува-
ти. У вирішальні хвилини необхідно було кинути всі цінності, в
тому числі золотий державний запас для закупівлі зброї, меди-
каментів та одягу. А тим часом гроші розкрадали чи витрачали
на інші потреби, які могли й почекати.

По-третє, політичний провід УНР зробив велику помилку
у зовнішньополітичній діяльності - він дуже вірив у допомо-
гу Антанти, потім сподівався на допомогу поляків, мріяв про
співпрацю з добровольцями. Усе це призводило до споживаць-
ких настроїв деяких чиновників, ослаблювало волю уряду, від-
волікало від розв’язання питань на місцях, сковувало ініціативу
та самостійність у рішеннях.

По-чегверге, всі ці помилки не впливали на патріотичне під-
несення, що панувало серед сірожупанників, січових стрільців
та інших військових формувань. Втома, хвороби призводили до
розчарування. Найсприятливіший момент, що міг призвести до
перемоги української зброї, було упущено.

По-п’яте, національно-визвольну війну народ України вів у
той час, коли політична обстановка в Європі складалася далеко
не на користь України. Держави Антанти підтримували ті сили,
які боролися проти незалежності України.

Про страхіття, яке переживала Україна, знав увесь світ. Але
ні Червоний Хрест, ні інші міжнародні благодійні організації
нічого не зробили, щоб надіслати в Україну медичну допомогу.
Мало того, навіть те санітарне майно, яке було закуплене уря-
дом України за кордоном, було частково доставлене на терито-
рію України лише після великих зусиль.

У таких тяжких санітарних умовах, як українська армія, не
була жодна армія в Європі.
4	. ПЕРШИЙ ЗИМОВИЙ ПОХІД АРМІЇ УНР

Становище, яке склалося в Україні на початок грудня 1919 р.,
свідчило, що проводити ту саму політику урядом УНР, яка до
цього часу велася, неможливо. Боротьбу необхідно вести інши-
ми методами. У ці дні урядом було відкинуто план, запропоно-
ваний військовими, розпустити “військо і заховатися струмоч-
ками”. Розроблено і затверджено, як уже відзначалося, новий
план боротьби, суть якого полягала в тому, щоб регулярної армії
не розпускати, а перекинути її в тил ворога, щоб вона нищила
ворожі тили, транспорт, комунікації, організовувала повстання.
Частина уряду повинна була залишитися при армії, а інша від-
бути за кордон для дипломатичної роботи, “щоб Європа взнала
пас як представників самостійної республіки”.

Але остаточний план походу Наддніпрянської армії в тил
порога визрів після підписання Начальною командою Галицької
арм її сепаратного договору з Денікіним.

Уряд звернувся з відозвою до народу, в якій з’ясував при-
чини такої ситуації і виклав завдання на майбутнє. У ній відзна-
чалося:

“Від Правительства Української Народної Республіки.

В будуванню Самостійної Української Народної Респу-
бліки в сей момент кінчається один період - період нечу-
ваної героїчної боротьби і великих страждань українського
народу. Доля судила, що український народ на шляху до са-
мостійного життя не мав реальної підтримки серед держав
світу. Територія України вважалася власністю кожного, хто
може зі зброєю її захопити.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріаль-
них багатств України піддержати свою совітську Республі-
ку. Російські контрреволюціонери почали відновлення ро-
сійської царської імперії походом на Україну.

Імперіалістичні держави Європи будують свою політику
на сході через поневолення народу України. Тому не дивно,
що український народ, полишений лише на свої власні сили,
пс міг досі твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число воя-
цтва, а ще більше вірних синів України гинуло від усяких
заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивили-
ся на те, що український народ гине без всяких санітарних
засобів, а навіть забороняли привозити на Україну потрібні
нашому війську лікарства.

А тому тяжкий іспит історії знесилив матеріально і мо-
рально наші організовані сили...

Перехід Галицької армії на сторону Денікіна поставив
нашу армію в надзвичайно важке стратегічне і матеріальне
положення, бо одночасно з передачею ворогові військового
майна для його наступу була відкрита наша головна кому-
нікаційна лінія.

Цс змусило державний апарат нашої Республіки і вій-
сько залишити район Кам’янця, Проскурова та Старокос-
тяптинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла від-
почити, поправитись і знову як організована й дисципліно-
вана сила піти в наступ проти ворога...

У цей критичний момент для української державності,
коли наша армія зосереджувалась в районі містечка Люба-
ра, купка авантюристів, прикриваючи свої плани совітськи-
ми лозунгами, задовольнила свої хижацькі наміри тим, що
по-зрадницьки пограбувала державну скарбницю.. .60

Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне мате-
ріальне становище. У зв’язку з зазначеним станом речей,
Правительство Української Народної республіки заявляє,
що воно тимчасово переходить на інші способи боротьби за
нашу державність. Військо одержить від Вищого Команду-
вання ті завдання, які воно повинно надалі виконувати...

Правительство не припиняє своєї діяльності і доложить
всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення
була доведена до успішного кінця.

Нехай живе вільний народ України і його Незалежна
Народна Республіка”.

Голова Директорії — Отаман С. Петлюра.

Голова Ради Народних Міністрів і Міністр Внутрішніх
справ — І. Мазепа.

Міністр Преси й Пропаганди — Т. Черкаський.
Міністр Праці - Й. Безпалко.

Міністр Єврейських Справ - П. Красний.
Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів — Паливода.
Державний Секретар -А. Шрамченко.

м.Любар на Волині, 2 грудня 1919 року”.6'
4 грудня 1919 р. в Чорториї відбулася інформаційна нарада
в присутності Головного отамана, членів уряду, штабних чинів і
командувачів дивізій. На цій нараді отаман Коновалець заявив,
що січові стрільці демобілізуються і вважають дальше продо-
вження боротьби партизанськими методами недоцільним. Ота-
ман Ю. Тютюнник доповів, що він прийняв рішення прорватися
до Дніпра і там вести боротьбу до весни. Отамани Омелянович-
Павленко, Загродський і Трутенко (новопризначений командир
3-ої дивізії замість хвороїх) на тиф О. Удовенка) заявили, що
мусять поралитися зі своїми частинами і тільки тоді приймуть
відповідні рішсппя.

5	грудня Головний отаман дав наказ війську, в якому гово-
рилося:

“Голова Директорії УНР. 5 грудня 1919 року м.Чортория.
ч. 101. Отаману Омеляновичу-Павленку. В зв’язку з новим за-
вданням, що покладається на Дієву Армію наказую Вам присту-
пити до виконання обов’язків Командуючого Дієвою Армією,
одночасно продовжуючи керувати Запорізькою групою. Дальні-
ші вказівки відносно діяльності Армії Ви можете отримати від
мене через Уряд УНР. Заступником Вашим призначаю Отамана
Юрія Тютюнника, котрого Ви повинні про це повідомити.

Головний Отаман Військ УНР — Петлюра.

Начальник штабу — отаман Юнаків ”.62

6	грудня 1919 р. рештки української армії вирушили в запіл-
ля ворога. Для збереження бойових традицій дивізії залишили
свою назву. Головний отаман Армії УНР С. Петлюра від’їхав до
Польщі.

Українська армія, вирушаючи в тил ворога, ставила перед
собою такі завдання:

1.	Прорвавшись у запілля, нищити живу силу ворога, руй-
нувати залізниці, мости, склади та ін.

2.	Налагодити зв’язки з повстанцями, допомогти їм в орга-
нізації та упорядкуванні бойових дій.

3.	Вести широку пропаганду серед українського населення,
піднести його моральний і патріотичний настрій, закликати до
подальшої збройної боротьби. Сама поява української армії в за-
піллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення Укра-
їни триває, українська армія живе і воює всупереч усім заявам
червоних і білих, які кричали, що українська армія вже не існує.
Маршрут зимового походу армії УНР в 1917-1920 рр.
4.	Українська армія повинна вести свої бойові акції до того
часу, доки український уряд проведе намічену політичну роботу
серед держав Антанти. Віра в справедливе розв’язання україн-
ського питання державами Антанти все ще існувала.63

Командир того походу генерал Павленко, згадуючи ці дні,
говорив, що “.. .в церквах священики в своїх проповідях несли
живе слово і розбуджували любов до рідної країни, закликали
до боротьби за неї; на майданах і базарах, у корчмах, на по-
двір’ях і по хатах старшини, козаки, урядовці, кожний по своїй
силі і розумінню вели інформативно-агітаційну діяльність. По-
хід фактично став політичною демонстрацією, що підготовила
весняні події 1920 р”.64

Частини армії УНР, які брали участь у першому зимовому
поході, перебували під командуванням генерала М. Омеляно-
вича-Павлспка, його помічником був генерал Ю. Тютюнник, на-
чальником штабу - полковник А. Долуд.

При армії постійно існували політичні референти, призна-
чені урядом УНР. Вони підтримували зв’язки між командуван-
ням, військом та населенням. З армією був у контакті й деякий
час навіть перебував у ній прем’єр І. Мазепа.

Всі боєздатні частини були зведені у чотири групи:

1.	Запорізька група складалася з частин Запорізького корпу-
су під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.

2.	Київська група складалася з 5-ої та 12-ої дивізій, полку мор-
ської піхоти, частин 9-ої дивізії та частин корпусу січових стріль-
ців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.

3.	Волинська група складалася з частин Північної дивізії
- утворено 1-й збірний піший полк, з 2-ої дивізії - 2-й збірний
піший полк, а з 4-ї дивізії сірожупанників - 4-й полк сірожу-
панників. Всі гарматні частини з’єднувалися в одну волинську
гарматну бригаду. Командир групи - отаман О. Загродський.

4.	3-тя стрілецька дивізія та Спільна юнацька школа, коман-
дир - полковник Трутенко.

Загальна чисельність військ становила приблизно 10000
бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах. Але трагедія була в
тому, що близько 75 відсотків особового складу хворіли на тиф.
Крім того, сюди ж входили немуштровані частини, обслуга обо-
зів та ін. Воювати була здатна лише жменька - від 3000 до 3500
воїнів.
Полк сірожупанників мав у своєму складі 25 старшин, 120
багнетів, 40 шабель, 16 кулеметів на тачанках і 8 - у резерві та
40 чоловік при рухливому обозі. Командиром полку був призна-
чений поручник Костик, полковим значковим — хорунжий Пере-
пала.

З грудня 4-й полк Сірожупанників у складі волинської групи
перейшов до села Дерсвички, що за 9 верст на північ від Любара.
4 грудня відбулася нарада всіх старшин волинської групи, на якій
було прийнято остаточне рішення йти в запілля ворога.

У ніч з 4 на 5 грудня в с. Нові Чорториї відбулася нарада
командувача армії, генерал-поручника Омеляновича-Павленка і
командувачів груп з Головним отаманом, на якій був складений
план Зимового походу в тил ворога.

Отже, 5 грудня 1919 р. військові частини вже були готові до
походу. В історію української армії цей похід увійшов під на-
звою “Зимовий похід”. Згодом до цієї назви додавали ще “пер-
ший”, тому що в 1921 р. відбувся ще й другий Зимовий похід.

Перед армією стояли великі завдання, але ніхто не знав, чи
пощастить їх виконати, бо це близько 3500 напіводягнених, бо-
сих вояків з сотнею набоїв на рушницю. Але вони були готові на
ризик, на героїчний подвиг, на нові великі труднощі та жертви
З такими слабкими силами прориватися в запілля майже 40-ти-
сячної денікінської армії, добре навченої та забезпеченої всім
необхідним, було абсурдом, загрожувало неминучою загибел-
лю. Однак ця жменька гарячих і щирих патріотів вважала за
краще загинути, ніж припинити боротьбу.

План прориву фронту та виходу в тил ворога, розроблений
командуючим генералом М. Омеляновичем-Павленком, ставив
такі завдання:

1.	Місцем прориву мав слугувати район розташування Га-
лицької армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі
Козятин — Гайсин - Вінниця - Хмельник. Для цього частини, які
мали брати участь у поході, мусили зосередитись у південно-
східній частині трикутника Шепетівка — Миропіль — Любар та
зайняти вихідні позиції.

2.	Протягом 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Га-
лицькою Армією, і 10—11 грудня форсувати залізницю Козя-
тин - Жмеринка.

3.	Після форсування залізниці українська армія мусила зо-
середитися в районі Липовця.65
Михайло Омелянович-
Павленко

6 грудня 1919 р. о 5 годині ранку
4-й полк Сірожупанників у складі Во-
линської групи під проводом отамана
Загродського вирушив у с.Деревички
в Зимовий похід.

Погода в цей час була неспри-
ятлива для походу, грунтові шляхи
були в такому жахливому стані, що
на половині запланованого походу
більшість коней вибилася з сил, не
могли витягнути возів. З цих возів
неслися розпачливі благання хворих
і поранених вояків: “Не кидайте нас”.
Особливо гнітюче враження справля-
ли ті вояки, що вже видужували після

тифу, або ті, що були легко поранені. Напіводягнені, з шматтям
на ногах замість чобіт, вони вирішили пішки йти за армією. Не
лише почуття самопожертви, а й глибоке переконання у своїй
ідеї мусили мати ці герої, щоб витерпіти всі ті злигодні. Немож-
ливо описати муки та страждання, які переніс тоді український
вояк. З ними у колоні йшов пішки і єдиний духовний пастир —
священик П. Пащевський.

Перший день маршу для армії був надзвичайно тяжким.
Але твердість духу, що виявили вояки, повне напруження фі-
зичних сил допомогли виконати завдання першого дня походу
— зробити 40-кілометровий перо ід.66

7	грудня через райони, де стояла УГА, армія пробилася в де-
нікінські тили. їм допомагали галичани. Крім цього, 24 грудня
генерал Омелянович-Павленко був визнаний командиром обох
армій. Угоду цю від галичан підписали Лисняк і Паліїв, члени
таємної Колегії старшин.67

8	грудня 1919 р. почався перехід через залізницю Козятип —
Жмеринка, яку оберігали денікінські війська бронепотягами.
Ця операція пройшла без особливих перешкод з боку ворога.
Лише велике здивування в денікінській армії викликала поява
українських вояків, яких вважали знищеними.

На 17 грудня українська армія у ворожому запіллі вийшла
в район Липовця. Військові частини отримали черговий наказ
про перехід в район Тетієва - П’ятигір - Животова і Лукашівки.
Колони мали прибути й зосередитися з 21 по 25 грудня 1919 р.
Щоб зрозуміти складність становища української армії, до-
цільно буде дати характеристику ситуації в денікінській армії на
фронті на той час. Вона була невтішною: армія Денікіна відсту-
пала під ударами Червоної армії у двох головних напрямках -
уздовж залізниці Козятин - Бірзула і Фастів - Цвітково.

Необхідно було все зробити, аби не дати можливості воро-
гові вивезти багато майна, звільнити заарештованих людей та
полонених. Командування прийняло рішення нанести удар у
тил ворога. Але в цей час шляхом із Білої Церкви через Стави-
ще — Жашків — Умань відступала колона кінноти денікінської
армії в складі кількох полків. У районі Жашкова ця колона зу-
стрілася з 3-ою дивізією. Зав’язалася кривава січ. 3-тя дивізія
зазнала значних втрат. Денікінці захопили санітарний обоз із
хворими та пораненими вояками. Більшість безборонних коза-
ків було порубано. Але пізніше цей денікінський загін було по-
вністю знищено українськими повстанцями. 3-тю дивізію після
цих подій було переформовано на 3-й Кінний полк, командиром
якого був призначений полковник П. Чижевський.

Українські частини, на які накочувався фронт між білою і
червоною арміями, опинилися у смузі бойових сутичок. Цього
не бажав командир, який віддав наказ про зосередження своїх
сил у районі Умані.

Становище денікінської армії значно ускладнилося - з пів-
ночі тиснула Червона армія, в запіллі гасала українська армія.
В цих умовах денікінці всю свою лють виливали на українську
армію.

По дорозі до району Умані ліва колона запорожців атакува-
ла Ставище та розбила досить великий загін денікінців.

Десятиденні марші Липовець - Тараща — Умань, які про-
ходили у прифронтовій зоні, своїм завданням не мали на меті
вступати у великі бої, а лише замітати свої сліди, відриватися від
переслідування, знайти відповідне місце для перепочинку. Ар-
мія була перевтомлена, напіводягнена, не вистачало патронів.

28 грудня Київська дивізія наближалася до м. Жашкова. Пе-
рехід відбувався у складних природних умовах, але спокійно.
Ворог не турбував та, мабуть, і не здогадувався про існування
української армії в запіллі.

У м. Жашкові та прилеглих селах відпочивала військова час-
тина денікінців. Звертати зі шляху, змінювати маршрут для киян
було невигідно. І тому командування дивізії прийняло рішення
пробиватися крізь заставу противника. Напад був несподіваним,
організованим і настільки сильним, що залогу було роззброєно
та взято в полон без суттєвого опору. В місті та сусідніх селах,
які межували з Жашковом, захоплено великий обоз із продо-
вольством, одягом та військовим спорядженням.

Ця перемога Київської дивізії мала великий вплив на мо-
ральну підтримку для перевтомлених воїнів. Командування
віддало наказ військам повернути на південний схід у затишне
місце на Уманщину.

ЗО і 31 грудня в результаті кровопролитних боїв з ворогом
місто Умань було визволене. У розпорядження української армії
потрапила певна кількість складів із військовим майном.

5 січня було визволено весь Уманський район. Нарешті для
українського війська настав кількаденний і так довго очікува-
ний перепочинок. Це дало змогу командуванню армії провести
велику роз’яснювальну роботу серед селян та видати кілька но-
мерів газети “Україна”, зустріти Різдво Христове.

Своєю появою в тилу ворога українська армія справила ве-
личезне враження на населення, підняла його дух і зміцнила
волю до боротьби. Селяни рішуче виступали проти військ До-
бровольчої армії, які майже без спротиву та уникаючи великих
боїв, швидко відходили на південь у напрямку на Одесу.

Лінія фронту білої і червоної московських армій проходила
через Христинівку-Тальне-Цвітково та наближалася до району
зосередження українських сил - Умані.

Довідавшись про перебування української армії в районі
Умані, що було повного несподіванкою для більшовиків, коман-
дування Червоної армії виявило бажання налагодити бойову
співдружність з українською армією проти дснікінців. Але на
цю пропозицію воно не отримало відповіді.

У цей же час деякі частини Добрармії відмовилися стріляти
по українських повстанцях, а їх командування шукало з ними
контакту. Ось що писав дснікінський полковник Попов повстан-
цям: “У вас є те, чого немає в нас, - прихильність населення; у
нас є те, чого вам бракує — військове знаряддя. Коли б ми йшли
у згоді, Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія
давно порішила б комуністичну гідру в Москві”.68

Біда навчила “москалів” мудрості, але було вже пізно, ніхто
не вірив у їх щирість.
На 10 січня 1920 р. становище української армії стало дуже
загрозливим. Вона опинилася між двома фронтами. А 11 січня
до Умані несподівано вдерся авангард 44-ої радянської дивізії і
вибив з міста нашу невеличку залогу.

Не бажаючи ув’язуватися в бій з сильнішим ворогом, коман-
дир вирішив відвести свої війська в напрямку на Нову Українку.
Але розвідка виявила в цьому пункті значні сили Добрармії, які
були розташовані по річці Чорний Ташлик. Зосередження укра-
їнських відділів відбулося в районі Тишківки. Тут українська кін-
нота мала кілька успішних боїв з окремими загонами денікінців.

У цей час червоні частини з району Тальне-Умань просу-
валися в напрямку Нової Українки та Ольвіополя. Щоб не по-
трапити в оточення, необхідно було вивести війська в район
Черкаси-Чигирин-Канів, тобто у запілля Червоної армії. Але
пробитися через червоний фронт групи могли лише самостій-
но і в окремих місцях. Такий марш-маневр та ще й при зимо-
вій стужі, при поганому стані ґрунтових доріг створював дуже
великі труднощі як з боку технічного, так і оперативного. Але
всі труднощі маршу значно полегшила велика симпатія селян
до своєї армії. Вони слугували провідниками, доставляли відо-
мості, забезпечували продуктами харчування, цілими селами
брали участь у боях. У багатьох місцях виникали повстанські
відділи, які нападали на малі і великі загони червоних чи білих
російських військ. Покуштувавши білої й червоної московської
влади, зрозумівши наміри як однієї, так і другої, населення від-
плачувало ворогам за кривди, за наругу, за пограбування.

Часто ці повстання мали стихійний характер, їх не можна
було впорядкувати, і це давало змогу ворогові маневрувати і
придушувати окремі спалахи. Хитрою та підступною була про-
паганда червоної Москви серед українського населення. Для ко-
муністичних агітаторів, які направлялися на роботу в Україну,
була видана Лейбою Троцьким таємна інструкція, примірник
якої потрапив у руки повстанців. У ній були такі завдання:

1.	“Не нав’язувати українському селянству комун до того
часу, доки наша влада не зміцніє.69

2.	Стверджувати, що в Росії комун не існує.

3.	На противагу самостійнику Петлюрі та його спільникам
стверджувати, що Росія також визнає самостійність України,
але при радянській владі, а Петлюра- продає Україну буржуаз-
ним державам”.
У цій же інструкції Троцький радив агітаторам перекону-
вати селян, що більшовики проти Петлюри не воюють, а доки
Денікіна не розгромлено, то поширювати чутки, ніби радянська
влада в союзі з Петлюрою. Якщо радянська армія допускає по-
грабування, то треба звалювати ці злочини на повстанців та пет-
люрівців.

І далі: “Ні на одну хвилину не забувайте, що Україна пови-
нна бути нашою, а нашою вона буде тільки тоді, коли вона буде
радянською”.70

З комуністичною пропагандою доводилося боротися пропа-
гандистському відділу, що був створений при штабі української
армії. У відділі були згруповані найбільш віддані та підготов-
лені вояки, які видавали газети, випускали листівки та відозви,
читали лекції і проводили бесіди.

В умовах походу надзвичайно важливого значення надава-
лося розвідці. Розвідувальна робота була необхідна для того,
щоб знати, де ворог, його задуми, як його обманути. У цій ді-
лянці велику допомогу надавали війську селяни. Вони часто з
власної ініціативи приходили за десятки кілометрів, ризикуючи
життям, приносили цінні відомості про розміщення “москалів”
та їхні найближчі задуми.

Спільними силами було виявлено, що в районі Умані розта-
шовані 45-та і 60-та піхотна та латиська стрілецькі дивізії. Розвід-
ники повідомляли, що настрій у цих дивізій у зв’язку з повстан-
нями дуже пригнічений.

Відносно спокійно вдалося зустріти Різдво Христове та Но-
вий рік. До цих свят селяни готувалися хто як міг. Щедро при-
гощали вояків. У ці дні не було великих тривог збоку ворога.
Але затишшя тривало недовго. З настанням Водохрещенських
свят, а з ними і морозів групи змушені були піти у десятиденний
похід.

У подальшому поході українська армія поділилася на дві ко-
лони — на північну у складі Волинської і Київської дивізій (ко-
мандир Ю.Тютюнник) та південну у складі Запорізької дивізії,
3-го Кінного полку та штабу армії під командуванням Омеляно-
вича-Павленка.

23 січня о 14 год. південна група отримала наказ, за яким
штаб армії, Запорізька дивізія та 3-й Кінний полк повинні були
перейти фронт денікінців на ділянці між селами Мала Виска та
Плетений Ташлик.
Усі частини групи поділили на дві маршові колони: першу -
кінні і всі більш рухливі частини, а саме: 3-й Кінний полк, кін-
но-гірський дивізіон та інші окремі кінні сотні. Очолив групу
полковник Стефанов. Друга група менш рухлива - всі піші час-
тини та обози - командир групи полковник Ткачук. Штаб армії
перебував при першій групі.

23 січня українській армії довелося пройти ще одне тяжке
випробування - витримати бій під селом Олексіївка. Бій був ко-
роткочасним, почався успішно, але закінчився поділом частини
на дві групи та втратою обозу. Бій за село розпочався нападом
3-го Кінного полку о 8-й годині ранку. Олексіївку було звільне-
но, залогу розігнано, захоплено чималий обоз. Решта денікінців
відійшла до Малої Виски. Згодом вони повернулися і почали
обстрілювати окраїни села Олексіївка. Але і на цей раз влучним
вогнем гармат алмазовці примусили їх відійти.

О 9-й годині вся дивізія ввійшла в село, щоб хоч годину дати
воїнам зігрітися та відпочити. О 10-й годині було опубліковано
наказ командування групою, в якому відзначалося:

1.	Група має продовжити свій марш далі на північ в на-
прямку с.Дев’ята Рота задля виходу в запілля червоних.

2.	3-й Кінний полк негайно вирушає на північ в напрямку
с.Арсенівка і має з’ясувати найзручніші шляхи для дальшого
руху групи, забезпечити її надійною охороною.

У час, коли штаб з конвоєм відходив у вказаному напрямі,
на нього напали близько 100 білогвардійців з трьома кулемета-
ми. Лише з великими зусиллями вдалося пробитися до вказано-
го пункту.

Надвечір у с.Арсенівка зібралися всі, хто пробився через
денікінський фронт. Тут зібралося 350 верхівців зі штабом ди-
візії та частина обозу. Частина запорожців залишилася по той
бік фронту

Окрему Гайдамацьку сотню, 3-й Кінний полк та інші з’єд-
нання, які прибули зі штабом, були зведені в одну бойову час-
тину. Таким чином в Арсенівці було покладено початок фор-
муванню 2-го Кінно-Запорозького полку. Згодом до нього було
приєднано сотню з полку Костя Гордієнка.71

Другий день, 24 січня, пройшов без особливих пригод. Де-
нікінці наших військ не займали, проте турбувало сусідство
якоїсь бойової частини.
Голошиїм завданням, яке стояло перед бригадою, була зу-
стріч ч шаманом Гулим-Гуленком. 25 січня українська кінна
бригади підходила до великого села Володимирівка, де перед-
бачалося (упинитися на перепочинок і при нагоді зустрітися з
Гулим-Гуленком. Так воно і сталося. Зустріч з отаманом була
сердечніші, нраженяя від організованості гулівців було надзви-
чайним. Уп партизани мали не тільки бравий вигляд, були в хо-
рошому шііеьковому вбранні, носили всі національні відзнаки
Армії VI11", їхньому озброєнню теж можна було лише позаздри-
ти. Цей парі пзанський загін можна прирівняти до справжньої
націоп.і >11.11111 гвардії.

Гарне враження справляла і сама особа отамана. Маючи
міцну, добре організовану партизанську силу з багатьма відді-
лами, пнів гайці відігравали важливу роль у дезорганізації тилу
Добріші ні і .чої армії.72

V гі-иі Володимирівні відбулася спільна нарада, на якій об-
говори шилися шляхи, методи і форми боротьби з ворогом. Ре-
зулі.ппом обговорюваних питань було спільне рішення, при-
йня і г обома сторонами, в якому говорилося:

І. ()таману Гулому продовжувати і надалі активізувати
зноітпіи з більшовиками, силкуючись зволікати їх як можна до-
вше.

? Запорожці підуть далі тимчасово під назвою “гулівців”.
Усі пгінірочуміння, які могли виникнути між ними та червони-
ми, м.ш розв’язувати сам отаман Гулий.

І (і- пішшшо було забезпечити спокійніше життя запорож-
ців, уперегін від агресивних дій червоних хоч на деякий час.

І ііаміїп Гулий передав бригаді велику кількість патронів до
руш і піці. І Іим подарункам козаки раділи найбільше.73

V першій половині лютого становище армії УНР у запіллі
було найбільш тяжким і складним. Частини були роз’єднані, як
дсшкпіці, гак і більшовики намагалися очистити зайняті ними
терм юрії, докладали всіх зусиль для знищення українських вій-
ськових з’єднань, які прорвалися в тил. Вистояти та виконати
заііллікшапі завдання походу вдавалося лише за допомогою по-
встав! і.ких організацій та великої поваги і прихильності насе-
лення

7 Зим. 34/І<
§1. Крізь бурю та сніги

Не менш складним був шлях, пройдений північною групою
під командуванням Ю. Тютюнника та О. Заіродського. Після
того, як українська армія була поділена на дві колони, Північна
група у складі Київської та Волинської дивізій взяла напрям через
Київщину, Звенигородщину, Канівщину до Черкащини. З ними у
складі Волинської групи був і 4-й полк Сірожупанників.

Першочерговим завданням перед Північною групою було

прорвати більшовицький фронт і
вийти в запілля ворога. Щоб змен-
шити втрати, необхідно провести
глибоку розвідку розташування
більшовицьких сил, їх настрої,
озброєння га інше. Па допомогу за-
лучили місцеве населення та загони
самооборони, які в цей час створю-
валися на Київщині. Плідна робота
принесла свої наслідки — 23 січня
в більшовицькому фронті біля міс-
течка Іванівка, яка знаходилася за
17 верств на захід від Новомиргоро-
да, виявлено відсутність суцільного
фронту, і через цей прохід без єдино-
го пострілу обидві дивізії пройшли
в напрямку на Шполу й Топільно. У
районі Вільшан та Кирилівки зупи-
нилися на тимчасовий поезій.

Генерал-полковник
Олександр Загребський —
командир 2-ої Волинської
дивізії

Декілька днів, відведених до-

лею на відпочинок армії, були корисними як для армії, так і для
земляків Тараса Шевченка. Випуск листівок, проведення агіта-
ційної роботи, допомога партизанським загонам та групам са-
мооборони були корисними і приносили плідні наслідки.

27 січня в Кирилівці відбулися урочистості, під час яких
освячено прапор новосформованого Мазспинського полку, що
входив до складу Волинської дивізії. Служба в церкві, освячення
прапора, клятва воїнів, парад військових частин залишили не-
повторний спогад у місцевого населення, яке зі слізьми на очах
проводжало воїнів, бажало успіху в боротьбі за волю України
Ця велика робота, її вплив на настрої місцевого населення
не могли пройти мимо органів безпеки більшовицької влади,
так званої черезвичайки. У спішному порядку поповнюється,
озброюється та готується 60-та радянська дивізія переважно з
кінних частин та кулеметних тачанок. Завдання перед дивізією
ставиться термінове і єдине - віднайти місце розташування та
ліквідувати “банди Тютюнника”.

А в цей час група відпочила, поповнилася, здійснила низ-
ку організаційних заходів і фактично перетворилася в серйозну
бойову силу.

У селі Вільшана відбулася ще одна неординарна подія.
?К січня і нмізію прибули уповноважені делегати Добрармії і
ілпропЛмуіідли об’єднатися в боротьбі проти червоних. їм було
іапроионовано не об’єднуватися військовим частинам, а лише
вітіи спільну боротьбу проти радянських військ, маючи повну
авіоіюмію у всіх інших питаннях. Делегації було запропонова-
но також надати допомогу зброєю та іншим військовим осна-
щенням. На цс делегати відповіли, що на схвалення цих питань
вони не мають уповноважень. їхнім завданням є провести укра-
їнські частини до складу денікінців, якщо вони погодяться па
це Відповідь делегатам була одна — дуже пошкодуєте, але буде
пі пю. Так воно і сталося.

Підходив час, і гостинні місця необхідно було залишати,
рухатися далі. За наміченим планом першою в похід вирушила
Київська дивізія і вже ЗО січня в селі Сухинар вона зустрілася
із більшовицьким загоном у 100 шабель. Зав’язалася жорстока
сутичка. Червоні не чекали такого організованого удару і склали
зброю. Зброю, коней та інше військове спорядження забрали, а
полонених відпустили під чесне слово, що вони не воюватимуть
проти України. Після цього дивізія вирушила на Черкащину.

ЗО січня сталася ще одна, але вже радісна подія. У районі
Шслспуської волості в селі Байбузи 4-й Сірий полк Волинської
дивізії наїрапив на слід полку Чорних запорожців, який віді-
рвався від Запорозької дивізії. Полк зазнав втрат, переслідува-
ініи противником, позбувся обозу, закінчувалися набої. А тому
іуітріч була безмежно радісною для обох частин.

Далі похід розвивався у канівському напрямку. Операція очи-
щення району Капева закінчилася 5 лютого. Невеликі затопи про-
півника розбиті чи розігнані, обидві дивізії прибули в район Смі-
ла — Бобринське. Почалися бої за місто Сміла. Ворог зосередив тут
великі збройні сили й віддавати місто не бажав. Але витримати
удари Київської та Волинської дивізій він не зміг - місто залишив.
Оскільки Сміла була не тільки важливим залізничним вузлом, а
й стратегічним центром з багатими складами продовольства та
військового спорядження, після підтягнення підкріплення через
три години місто було знову захоплене червоними військами. Ці
події примусили командування групи внести корективи і змінити
план подальшого маршу групи. Не можна було гарантувати, що
ворожій розвідці не стали відомі дані старого плану. За новим пла-
ном дивізії вирушили на Черкащину і розташувалися на південь
від Черкас у малодоступному для ворога районі в селах Ломовать,
Солонківці, Худоліївка. У цьому районі дивізії розташувалися на
постій, а козаки мали змогу перепочити.

7 лютого 5-й кінний полк Київської дивізії захопив місто Чер-
каси і всупереч усім зусиллям ворога, тримав його у своїх руках
три доби. Черкащани радісно зустрічали українську армію, нада-
вали їй всесторонню допомогу. У Черкасах було віддруковано ба-
гато агітаційної літератури, проводилася пропагандистська робота
серед населення, приймалося поповнення бажаючих іти воювати
проти більшовицького режиму. Поширення газет та листівок рід-
ною мовою, розгін органів влади ворога було справжнім святом
для населення.

У цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли туди
прибула південна група і всі дивізії української армії об’єдналися.

Крізь бурю та сніги проходив похід Північної групи і за-
лишив в історії українського війська та й історії України свій
помітний слід. Похід під командуванням Ю. Тютюнника та
О. Загродського був добре спланований. Протягом усього часу
активно діяла розвідка. Командування групи наперед знало і
розгадувало всі підступні плани ворога.

Важко переоцінити допомогу, яку їй надавало населення та
партизанські загони і з’єднання. Вони вважали українську ар-
мію своєю рідною, своїми синами, які борються за волю Украї-
ни, а це означало й їхню волю.

Похід був уміло й щасливо виконаний. Українська армія не
зазнала великих втрат, ворогові жодного разу не вдалося застати
козаків зненацька, розгромити їх, навпаки, командування групи
часто відволікало ворога від сильного удару, спрямовувало його
діяльність у протилежному напрямку.
Похід зміцнив серед населення Київщини, частині Черні-
гівщини й Черкащини думку про існування української армії,
про те, що вона продовжує боротися.

Велику допомогу надали місцевим партизанським загонам
та групам самооборони. їм не тільки радили, як вести бороть-
бу з ворогом, а й допомагали організаційно, у міру можливості
зброєю та патронами. Повстанські організації були приведені
до ладу. Це незабаром відчув і ворог.

Поширення газет і листівок, пропагандистська робота час-
то зводила нанівець зусилля ворожої пропаганди привернути на
свій бік місцеве населення.

Об’єднання Північної і Південної груп армії УНР посилили
їх бойову міць та ударну силу, дали можливість успішно продо-
вжувати спланований похід.

У цьому поході в запілля ворога слід згадати про марш пі-
хотної бригади полковника Дубового та кінно-гірського диві-
зіону полковника Алмазова, що проходив не лише в особливо
складних обставинах, але інколи й у таких умовах, які межу-
вали з фантазією. Ось один із бойових епізодів цієї бригади.
Будучи переслідуваною ворогом, бригада 22 січня перебувала
в Аниківському лісі. Вночі перейшла залізницю Новоукраїнка —
Єлисаветград і на ранок 23 січня зосередилася в селі Іванівці з
подальшим наміром обійти Єлисаветград з півдня і знайти зруч-
ний маршрут на Чигиринщину для з’єднання з основними сила-
ми армії. 24 січня запорожці прийшли до села Семенастого, де
зупинилися на постій. І в цей час стало відомо, що в сусідньому
селі Семенівці ночував відділ дроздовців у складі 6 ескадро-
нів та 6 гармат. Сили були далеко не рівні. У бій вступати було
невигідно, відступати також було нікуди. Бригада полковника
Дубового опинилася в самому осередку Добровольчої армії, і
вийти з такого становища можна було лише при надзвичайно
вмілому маневруванні, героїзмі воїнів та прихильному ставлен-
ні населення. Та, мабуть, не зайвим буде сказати, що й доля по-
винна усміхнутися козакам.

Запорожці змушені були просидіти цілу добу в хатах, коней
селяни поховали в стодолах, гармати алмазівців розібрали й по
частинах поховали у стіжках, а зброю та інше військове споря-
дження - у коморах, бо повз вікна цілий день проходили колони
дспікінців.
На другий день бригада вирушила в похід згідно з наміче-
ним планом. Коли вони відійшли від села, назустріч із-за пагор-
ба вийшла колона, як потім стало відомо, дроздовців. Відступа-
ти пізно, звертати нікуди. Єдине, що залишилося, - йти сміливо
вперед. Що буде, те буде. Необхідно набратися хоробрості та
сподіватися на долю.

Коли колони розминулися, до полковника Дубового під’їхав
офіцер-ординарець і запитав, чи не “малоросійський це полк”.
Одержавши позитивну відповідь від ад’ютанта полковника Ду-
бового, повернувся назад доганяти свою колону.74

Січень завершувався тяжкими боями армійських підрозді-
лів з ворогом. 26 січня в бою під Роздольною було розгромлено
переважаючі сили денікінської армії. 28 січня колона полков-
ника Дубового рушила через Клинці на с.Покровське, вийшла
в тил Добровольчої армії і тут вперше зустрілася з більшовиць-
ким роз’їздом.

Двома кінними переходами колона зосередилася в с.Понта-
ївці. Перетнувши залізничну колію, яка з’єднувала Знаменку та
Олександрію, 31 січня, дійшовши до селаЯсноватки, опинилися
в більшовицькому запіллі. Короткий перепочинок для козаків,
активна розвідка у всіх напрямках, і — що головне - необхідно
було налагодити зв’язки зі штабом армії.

Згідно з даними розвідки, більшовики в районі Знаменки
зосереджували кінну червону дивізію, завданням якої було на-
здогнати та роззброїти українську колону. Але наказу дивізія не
виконала, а 8 лютого в селі Цвітна відбулося об’єднання всіх час-
тин південної групи, за винятком Чорного полку.

Першочерговим завданням перед штабом було налагодити
зв’язки з Північною групою армії. З цією метою Південна група
зі штабом здійснила перехід у райони сіл Яснівка, Матвїївка,
Голованівка, Яніж. Штаб армії розмістився в селі Янівка, яке
було під владою повстанців отамана Чучупаки, керівника Хо-
лодноярського району, прихильника УНР.

У селі Медведівка, яке лежить між Черкасами і Чигирином,
11 лютого спочатку зустрілися роз’їзди усіх частин, а згодом
всіх колон Південної групи армії.
§ 2. Форсування Дніпра, перехід на Лівобережжя

Короткий перепочинок, і 13 лютого через села Худоліївку
і Топільне армія рушила до Дніпра. З наближенням до цієї свя-
щенної ріки — Славутича — хвилюванню козаків не було меж.
Кожен чекав чогось святого, неймовірного. І ось на горизонті
Дніпро. Пісні, вигуки, сльози на очах — все було. А головне -
безмежна радість.

Переправа відбулася в районі сіл Тополине - Погоріле. Усі
частини через Дніпро переправилися успішно і вступили на
землю Полтави. Радісно зустріла Полтавщина і справила гарне
враження на всіх козаків.

Селяни не були прихильні ні до червоних, ні до білих, бо
дуже ганебну славу залишила по собі денікінська жандармерія
своїми розправами над людьми. Не краще враження справили й
червоні через їхні пограбування, насилля та розстріли.

За Дніпром 13,14,15 лютого об’єднані сили Південної і Пів-
нічної армій постійно вели жорстокі бої з червоними. По кілька
разів переходило з рук в руки місто Золотоноша. Більшовики
робили все, щоб відстояти місто, не дати запорожцям оволодіти
ним. Кіннота волинців захопила місто Жовнин, поповнила свої
запаси патронами та іншим військовим спорядженням. Тут осо-
бливо проявила себе кіннота сірожупанників з 4-го полку Во-
линської дивізії.

Поява наших роз’їздів біля Лубен та Кременчука до краю
стурбувала Київ та більшовицьке командування. Вони поспіш-
но зібрали сили, щоб притиснути армію до Дніпра, а потім і
знищити. А тому єдиним виходом зі становища було перейти
Дніпро у зворотному напрямку, що й було зроблено 17 люто-
го в районі попередньої переправи. Більшовики не наважилися
форсувати Дніпро і йти в партизанський край, куди ще довго не
допускалися червоні.75

У районі Холодного Яру армія одержала можливість відпо-
чити, поповнити свої сили добровольцями, а головне - провес-
ти давно вже намічену реорганізацію всіх з’єднань.

А реорганізація була вкрай необхідна: потрібно всі частини
української армії перетворити на зразок військових організмів,
що відповідали б характерові партизанських чинів, з одного
боку, й давали б можливість, коли настане в цьому потреба, пе-
рейти знову до нормальних армійських формувань, — з другого.
104
На загальній нараді перед частинами поставлено такі ви-
моги:

1.	Кожна група реорганізовується в дивізію і зберігає за со-
бою ту назву, що була до цього часу. Вона складається з однієї
пішої бригади, однієї гарматної частини й технічної сотні.

2.	Кожна дивізія зміцнює свій кінний полк та різні дрібні
кінні частини.

3.	Третя Стрілецька дивізія продовжує формувати свій 3-й
Кінний полк.

4.	Усі частини заховують свої колишні назви.

5.	Зайві штаби розформовуються та йдуть на зміцнення бо-
йових частин.

6.	Особливу увагу групи мають звернути на розформуван-
ня всіх зайвих обозів, транспортів та нестройових частин.

Перебування на Уманщині ознаменувалося ще однією по-
дією для армії - прибув урядовий посланець від Голови уряду
УНР І. Мазепи. З його інформації стало відомо:

1.	Наша делегація веде у Варшаві активні переговори з
урядом Польщі для підписання спільного договору про виступ
об’єднаних сил проти більшовицької Росії. А тому УНР пови-
нна готувати армію для спільного воєнного походу.

2.	Галицька армія не пішла у Крим з відступаючими час-
тинами денікінців, а залишилася за Бугом. А тому є можливість
зустрічі обох армій.

3.	У червоній пресі все частіше висловлюються побоюван-
ня, що наближається нова війна. Правда, невідомо ще з ким - з
Румунією чи з Польщею.

§ 3. Повернення армії на річку Буг

Повідомлення, передані урядовим кур’єром, були підста-
вою для командування прийняти рішення про похід армії до
Бугу. Командувач генерал М. Омелянович-Павленко видав від-
повідний наказ.

На шляху Волинської дивізії було м.Умань. Приймається рі-
шення про його штурм. Перша спроба Мазепинського та полку
ім. Максима Залізняка захопити залізничну станцію не вдалася.
Командир волинців полковник Никонів організував другий на-
ступ 18 березня, але і на цей раз успіху не було досягнуто. Під
Умань прибули всі підрозділи Волинської дивізії, у тому числі
4-й Сірожупанний полк. Вранці 19 березня атакою з різних бо-
ків місто було взято. Більшовицькі частини під прикриттям бро-
непотяга відійшли до Христинівки. І знову велику мужність та
хоробрість проявили сірожупанники. Втрати більшовиків були
великі, а здобутки Волинської дивізії багаті. Волинці поповни-
ли свої запаси усім необхідним військовим спорядженням, а го-
ловне — звільнили із в’язниць багато ув’язнених, яких полонив
Волох. Начальником залоги міста Умані став полковник Оль-
шевський. У місті розвіювалися синьо-жовті прапори.

23 березня Волинська дивізія та штаб армії вирушили у по-
хід. На другий день вони вже перебували в районі Семидуба-
Вербівки, де й залишилися на нічліг.

Опівдні 23 березня видано наказ про переправу частин армії
через річку Синюха. На Волинську дивізію покладено обов’я-
зок забезпечити прикриття армії під час переправи, а за Сірожу-
панним полком - догляд за Архангородським мостом протягом
27 і 28 березня. Переправа військ була проведена згідно з пла-
ном командування без жодних перешкод.

Після двотижневого бойового маршу армія стала на корот-
кий денний відпочинок. Волинська дивізія розмістилася в селі
Якимівці, Запорізька — в селі Іванівці, Київська — в селі Надлан.

Операція, проведена в районі Гайворон — Саврань 13-27 бе-
резня, пройшла в цілому успішно, досягла своєї мети. Після пе-
реправи через річку Синюха необхідно було розробити новий
план на завершальний етап походу - прорвати фронт та з’єдна-
тися зі своїми військами.

На ЗО березня армія скупчилася в районі Хмелево —Голо-
доси - Новий Миргород.

З обох воюючих сторін велася активна розвідка. Більшови-
ки розгадували напрям руху армії, навколо міст та особливо за-
лізничних станцій готувалися до оборони — копали окопи, ста-
вили укріплення, гармати, а залогу тримали в повній бойовій
готовності.

Розроблено низку заходів і командуванням армії. Серед них:
а) провести підготовку і в ніч з 3 на 4 квітня перейти за-
лізницю Новоукраїнка — Єлизаветин на ділянці між станцією
Плетений Ташлик і Перший Полустанок;
б) Волинській дивізії не пізніше полудня захопити с.Мала
Виска та цукроварню, виставити загін для захисту армії з пів-
ночі і тримати оборону до 8 год. ранку 4 квітня.

З поставленим завданням волинці справилися успішно. Не-
велика група 4-го полку Сірожупанників на ранок 1 квітня за-
хопила село Мала Виска, а на цукроварні полонила всю залогу.
Як виявилося, більшовики не сподівалися приходу українських
військ.

Наближалися Великодні свята, і тому командування роби-
ло все, щоб на Великодню суботу та Великдень армія мала хоч
відносний спокій. Для цього вона мала здійснити два перехо-
ди і прибути та розташуватися на ст.Устинівка, ст.Доминська і
ст.Новий Буг. Розрахунок командування був простий—доки чер-
воні виявлять напрямок руху армії, зберуть відповідні сили, ми
матимемо можливість спокійно відсвяткувати Великдень. Але
розвиток подій докорінно змінив плани. У суботу в бойові дії
було втягнено Запорізьку дивізію. Чорні запорожці намагалися
захопити ст. Долинську, але були відбиті ударами бронепотя-
гів. Небезпека загрожувала й іншим дивізіям. Тоді командуван-
ня прийняло рішення про загальний відступ армій у напрямку
м.Вознесенськ, захоплення його гарматної бази та переправлен-
ня в Забужжя. Для цього необхідно було здійснити чотириденні
переходи.

Для вироблення та остаточного затвердження подальшого
плану дій армії 14 квітня 1920 р. скликали нараду, на яку при-
були начальник штабу Долуд, командири дивізій Ю. Тютюнник
і Никонів та отаман Гулий.

Рішення прийняли одноголосно та швидко. Ось його корот-
кий зміст:

1.	Протягом 15 квітня провести детальну розвідку, підготу-
вати плацдарм для подальшого наступу.

2.	Наступ на м.Вознесенськ розпочати 16 квітня о 3 год.
дня усіма частинами.

3.	Після захоплення міста всі частини переправляються на
правий берег річки Бог (Буг).

Але і тут були внесені корективи у виконання накреслень
командування. 15 квітня розвідку проводили не лише україн-
ські частини, а й активізували свою діяльність червоні. їм ста-
ло відомо про задуми нашого командування. Обороною військ
108

Роомя

Л/ЛЬ'Я»

’/А«

шівкі

йЛмЛ**

шеггтд *

Дрм/7К«.Р.

-С/оіиига
ОЛша

Шизмаал

,Я:Л 2-'і-Л?<2Дв&
сййаж'л-л

^Дви^і
^^тіпемн

ГіСжяян»
''0[Ї£ПЯвХЯ
\рИяНКЯ









хсД^аййг

(ІрммКгвліпя

р&пчкюпв.



1 СХЕМА
,
району операцій частин



* -

Гф'іО&т» ^л^ин/ам
ґ /	’- - <Г/л*»лщії

^О^гУмя

---Керунокруну окремих дивізій АрмВ У.Н.Р.
Райони розташування

Головні регіони операцій частин Армії УНР
більшовиків командував генерал Урсов, на якого більшовики
покладали великі надії як на здібного організатора та знавця
військової справи.

Вранці 15 квітня несподівано почулася стрілянина в районі
розташування Запорізької дивізії. Очевидно, з метою попере-
дити наступ наших військ червоні пішли в атаку. Після того,
як вони залишили окопи, на них напала кіннота отамана Гуло-
го, знищивши значну частину ворога, й повернула свій удар на
Вознесенськ. Знищення більшовицьких частин остаточно доко-
нали своїм гарматним ударом алмазівці.

Битва за Вознесенськ була не лише впертою, а й кровопро-
литною. Червоні залишили на полі бою понад 640 бійців вбити-
ми та пораненими, а наші втрати - вбито 2 козаки та 5 чоловік
поранено.77

Підсумовуючи сказане про битву у Вознесенську, необхідно
відзначити, що армією були взяті великі трофеї. Зокрема, 5 тис.
рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 32 гарма-
ти та великий обоз, багато рушничних набоїв та гарматних сна-
рядів. 16 квітня о 10 год. ранку у Вознесенську видано наказ, за
яким визначалися дії армії на декілька днів наперед. Зокрема:

-	Запорізькій дивізії необхідно вислати кінний роз’їзд у
напрямку на Василиново та знищити дерев’яний залізничний
міст;

-	Волинській дивізії бути готовою, щоб відбити атаки во-
рога;

-	полковнику Ткачуку доручалося провести поділ здобутого
у Вознесенську майна між частинами армії;

-	усім пішим частинам армії переправитися через річку Бог
(Буг) по залізничному мосту, а кінним та обозам - паромом.

Переправа відбулася швидко, і 18 квітня вся армія була на
правому березі річки Буг. Крім того, Запорізький кінний полк
спалив дерев’яний міст на залізниці в напрямку на Одесу, чим
зупинив рух поїздів на 3-4 тижні.

Командування розробило план походу війська по Забужжю,
орієнтований на м.Ананієво. Завдання одержали всі дивізії.

Похід військ у районі Ананієво відбувся без особливих пе-
решкод з боку ворога. Але чим ближче наближалася армія до
м.Ананієва, сутички з ворогом ставали все завзятішими. З до-
несень розвідки командуванню стало відомо, що під Ананієвим
ідуть запеклі бої між повстанцями і більшовиками, що останні
вже встигли спалити п’ять великих сіл - Онуфрїївку, Селиванів-
ку, Бойтали, Патицелі і Липацьке. Про виступи повстанців і їх бої
з більшовиками надходили відомості з різних кінців. Назустріч
військам рухалося багато втікачів, які розповідали про злочини
більшовиків і просили військових іти скоріше на допомогу.

У район Балти направили Київську дивізію, змінивши її на-
прямок руху. Завданням дивізії було вийти в тил більшовикам,
надати допомогу повстанцям.

Завзяті бої відбувалися біля міста Ананієва, де більшовики
намагалися витиснути повстанців із міста і були вже на його за-
хідній околиці. На допомогу прийшла колона запорожців, 3-й
Кінний полк та гірський дивізіон Алмазова. Кілька влучних зал-
пів гармашів та атака кінної бригади запорожців розгромили та
розігнали більшовицькі війська.

Але наступного дня опівдні ворог зібрав близько 900 чоло-
вік і повів новий наступ на місто. І на цей раз прославилися ал-
мазівці та запорожці. Треба віддати належне більшовикам: вони
атакували люто та вміло, швидко організовували нові загони,
вели ативну розвідку.

Новий наступ, організований більшовиками о 5-й годині
24 квітня, також відбито.

Таким чином, всі три московські групи, які наступали на
Ананіїв з 21 по 24 квітня, ліквідовано відділами армії та по-
встанцями.

27 квітня до сил Наддніпрянської армії приєдналася кінна
бригада галичан отамана Шепаровича, яка ще 6 квітня висту-
пила проти більшовиків і перейшла на бік повстанців. До ар-
мії приєдналися 400 кіннотників, 150 багнетів та 30 кулеметів з
обозом. Усього близько 1 тисячі чоловік.

§ 4. Прорив фронту та з’єднання зі своєю армією

Усі наступні завдання, поставлені командуванням в районі
Ананіїв - Балта - Любашівка, виконано, і командувач М. Оме-
лянович-Павленко видав наказ № 73, за яким армія перейшла у
район Піщана - Ольгопіль - Бершадь. Для війська необхідний
був короткий відпочинок, потрібно було провести ряд заходів,
щоб розпочати останні бої, перейти фронт і з’єднатися зі своєю
армією, яка перебувала в районі міст Ямпіль - Шаргород.

Згідно з наказом командувача, головні операції призначалися
на 1 травня. Запорожці повинні були в цей день звільнити від чер-
воних Тульчин, залишити там відділ для забезпечення порядку і
перейти в с.Тимонівку, де чекати нового розпорядження.

Київська дивізія повинна була здійснити наступ на м.Вап-
нярку, звільнити навколишні села.

Волинська дивізія, звільнивши м.Крижопіль, прикриватиме
одеський напрям.

Галицька кінна бригада отамана Шепаровича, зосередив-
шись у с.Тимонівці, чекатиме дальших розпоряджень. Після пе-
реходу через залізницю всі групи повинні зосередитися в райо-
ні М’ясківки. Виконання наказу почалося 1 травня 1920 р. В цей
день запорізька група з боєм зайняла Тульчин, полонивши шта-
би 41-ої, 45-ої, 46-ої дивізій ворога. 2 травня червоні силами до
двох дивізій відбили місто. Запорожцям довелося відступити на
південну околицю Тульчина. Цілий день тривав жорстокий бій.
На допомогу запорожцям прибули повстанці отамана Волинця,
і спільними силами ворог був відігнаний. Виконавши своє за-
вдання, запорожці 3 травня перейшли залізницю і зосередилися
в районі М’ясківки.

Найтяжче завдання мала київська група, яка атакувала Вап-
нярку. Підтримуваний трьома бронепотягами, ворог чинив над-
звичайну впертість. Великі втрати понесли кияни, але надвечір
Вапнярка була зайнята. Ворог скинув свої три бронепотяги з
колії та розбігся по лісах.

На Крижопіль наступала волинська група. Бій тривав цілий
день, і ввечері місто зайняли волинці. Але вночі внаслідок уда-
ру червоної піхоти з боку Вапнярки місто довелося залишити.
З травня волинська група після рішучої атаки перейшла заліз-
ницю і вийшла до визначеного місця збору частин.

Протягом 1—3 травня всі групи вели надзвичайно запеклі
бої. Полонених не брали як з одного, так і з другого боку. 4 трав-
ня всі групи зосередилися в районі М’ясківка - Савчино — То-
машпіль.

У районі М’ясківки українська армія опинилася у надзви-
чайно заплутаній ситуації. Вихід із цього становища був лише
один - прориватися через фронт червоних окремими групами.
Так і сталося: 6 травня передові роз’їзди зустрілися з роз’їзда-
ми 3-го кінного полку 3-ої української Залізної дивізії в районі
Ямполя.

Із 152 діб близько третини припадало на бої, 2500 кіломе-
трів маршу, що в більшості був проведений у зимову пору або
у весняну відлигу в складній політичній ситуації, - такий шлях
пройшли герої Зимового походу, яких український уряд нагоро-
див Залізним Хрестом.82
РОЗДІЛ IV

1. "ЧИ ВОЛЮ ЗДОБУДЕМО,
ЧИ ЗАГИНЕМО В БОРОТЬБІ ЗА НЕЇ"

(Уч.к-гь Армії УНР у польсько-радянській війні)

§ 1. Підписання договору і політичної конвенції
між Польщею й Україною

У грудні 1920 р. склалися найважчі умови для України за
весь час національно-визвольної боротьби. Причин такого ста-
новища можна назвати багато, але всі вони були наслідком найго-
ловнішої причини: історія поклала на плечі українського народу
і йоп» відповідальних людей тягар боротьби за визволення нації,
за самосіійпу українську державу при недостатній підготовле-
ної! її народу, його духовних поводирів до виконання державних
обон'я іків, до різкого піднесення національної свідомості широ-
ких народних мас, до їх згуртування, монолітної єдності.

‘І друїого боку, відродження самостійної України відбулося
в чаг, коли Західна Європа й цілий світ не були до цього готові,
тому що з оголошенням самостійної України потрібно було пе-
реробній політичну карту Європи, внести багато змін, особливо
до економічної політики великих держав, до нових політично-
державних угруповань і союзів. А це тягнуло за собою зміну
сфер політичних і економічних впливів, потрібно було поділити
їх інакше, ніж вони були досі розподілені.

Загальна політична ситуація в Європі в цей час була дуже
несприятлива для української дипломатії. Український уряд
фактично залишився без території, хоч мав за собою симпатію
народу, повстанців і маленьке ядро армії. А тому першочерго-
вим завданням було нав’язати добрі стосунки з найближчими

К Зим.3976

113
сусідами - Румунією та Польщею. А ґрунт для таких відносин
поступово ставав на порядок денний.

До цього часу фронт української армії прикривав Польщу і
Румунію. Коли його не стало, більшовицькі війська підійшли до
кордонів цих держав. А якщо зважити на гасла, які несли біль-
шовицькі війська, йдучи на допомогу німецьким і угорським
комуністам, — “Запалити в Європі вогонь пролетарської рево-
люції” — то стане зрозумілим, що Польща найбільше відчувала
пролетарську небезпеку, тому що їй найбільше загрожувала ра-
дянська армія.

Для налагодження добросусідських стосунків з Польщею
5 грудня 1919 р. до Варшави виїхав Головний отаман С. Петлю-
ра. З цього часу хід переговорів набув більш актуальних форм.
Маршал Пілсудський розумів, що майбутня доля Польщі буде
пов’язана лише з існуванням незалежної української держави.

22 квітня 1920 р. між польським та українським урядами
було підписано політичний договір, а згодом і військову конвен-
цію (див. документ № 9).

Перші українські формування почали прибувати на поль-
ський фронт ще до підписання конвенції між польським і укра-
їнським урядами. Так, у кінці березня 1920 р. з району Одеси
пробився український відділ під командуванням полковника
Удовиченка. У районі Старої Ушиці він перейшов на бік поль-
ської армії. З цього відділу сформовано нову 3-тю дивізію. До
дивізії була приєднана галицька кінна бригада, яка повстала
проти червоних і рятувалася від їхньої помсти. Одночасно до
дивізії приєднався полк донських козаків полковника Фролова
з Добрармії78, який до кінця 1920 р. брав участь у всіх боях, ви-
являючи хоробрість і відвагу. Гаслом полку було “За самостійну
Україну, за самостійний Дон.”

У Брест-Литовську відбувалося формування 6-ої піхотної
стрілецької дивізії під командуванням полковника Безручка.
Згодом ця дивізія ввійшла до складу 3-ої польської армії.

Крім цих двох дивізій, спішно формувалися дві кінні брига-
ди як резерв для поповнення польових дивізій. Активну роботу
проводив генерал-хорунжий В. Сальський, який очолював апа-
рат військового міністерства.79

Український уряд на початку травня оголосив мобілізацію в
кількох повітах, яка дала змогу поповнити склад 3-ої і 6-ої укра-
їнських дивізій і довести їх кількість до 5000 багнетів кожна.
На польський фронт в цей час прибув відділ Добрармії під
командуванням генерала Бредова. Відділ був роззброєний по-
ляками та інтернований, а старшинам та козакам української
національності було дозволено влитися до частин Української
армії, які перебували на фронті.80

6 травня 1920 р. армія УНР під командуванням генерал-по-
ручіїика Омсляповича-ІІавленка, як уже відзначалося, з героїч-
ними зусиллями прорвала лінію фронту більшовицьких сил у
районі Ямполя па 1 Іоділлі. Ця армія була невелика і складала-
ся із Запорізької, Київської і Волинської груп (дивізій), маючи
всього до 1200 багнетів, 2200 табель і не більше 10 гармат.81 (У
загальну кількість не враховані старшини і немуштровані та ті,
що з обозу).

Наказом командування Дієвої армії УНР від 7 червня
1920 р. номер 38 Волинська група була перейменована в 2-гу
Волинську стрілецьку дивізію. Дивізія складалася з 4-го Сірого,
5-го Чорноморського піших полків, кінних полків ім.гетьмана
(. Мазепи та ім. М. Залізняка, Гарматного дивізіону, окремої
кінної сотні. Командуючим дивізії був отаман Загродський,
начальником штабу дивізії - сотник Волосевич.

4-й Сірий полк мав 25 страшин, 100 багнетів, 30 шабель,
10 кулеметів і 40 чоловік, не підготовлених до військової служ-
би. Командиром полку був поручник Харитоненко, командиром
пішої сотні - поручник Кріпак, а кінної - хорунжий Черняк.

З ворожого запілля люди повернулися стомлені постійними
сутичками з ворогом. З переходом через фронт моральний стан
хоч і покращав, але козаки ще не позбулися тривалого і сильно-
го нервового напруження. Для цього потрібний був час. Одяг та
взуття були зношені й наводили жах. Все військо мало вигляд
партизанського загону.

Щоб надати військовим частинам вигляду регулярної армії,
необхідно було відвести їх у глибокий тил, дати можливість від-
почити, одягнути та озброїти, провести поповнення свіжими
силами, навчити їх армійській справі і лише тоді можна буде
висипати па фронт. Так сподівалися Сірі, так підказував розум.
Лис сталося пс так. Того ж дня, 6 травня, Волинській дивізії
(>ущ> наказано перейти в наступ, відтіснити ворога та зайняти
позицію по річці Марківка.

І Цс до вечора 4-й Сірий полк зайняв визначену для нього
оборону па пагорбах по річці Марківка від слободи Вербецької
до села Вербка. Ліворуч оборону тримали полк ім. М. Залізняка
та Мазепинський кінний полк. Праворуч оборонялися запорож-
ці й Київська дивізія. На долю Сірих випало 10 верст фронту.

Протилежну позицію займали більшовики. Вони мали кін-
ноту Котовського до 300 шабель, школу червоних курсантів, інші
військові частини та 1 далекобійну і 4 польових гармати. Проти-
вник був неспокійний, не було дня, щоб ворог сидів і не турбував
Сірих. Після інтенсивного гарматного обстрілу ворог переходив
у наступ, але кожний раз Сірі відбивали його атаку, пересліду-
вали, виганяли з села Ольшанки, де були розташовані радянські
частини, але змушені були повертатися на свої старі позиції.

Щоб допомогти Волинській дивізії вибити ворога з району
Ольшанки та зробити демонстрацію сили в тилу противника і
тим зменшити натиск радянських військ у районі ст.Вапнярки,
де займали фронт польські війська, наприкінці травня до Верб-
ки прибув Польський кінний полк.

Оглянувши ворожі позиції, командир польського кінного
полку переконався, що битися з ворогом у цих місцях не так
легко, як гадали в штабі дивізії. Для успішних дій він попросив
допомоги в українських старшин.

Під керівництвом старшин Мазепинського кінного полку
було проведено бойову розвідку в лісах на північ від Ольшанки.

Часті напади більшовиків надокучили не лише козакам, а й
селянам. У Вербці вони об’єдналися в повстанський загін і, ко-
ординуючи свої дії з Сірими, завдавали значних ударів більшо-
викам. А коли українській армії довелося відступати, частина їх
влилася до складу Сірих.

Ведучи постійні бої з більшовиками, армія поступово змен-
шувалася — були вбиті та поранені. Поповнювати живою силою
дивізію можна було лише за допомогою мобілізації. Команду-
вання Дієвої армії мобілізації не проводило, але при дивізіях
були утворені мобілізаційні комітети, які час від часу робили
призов до армії. При Волинській дивізії головою такого коміте-
ту був сотник Паньківський. Були визначені й райони для про-
ведення мобілізації кожною дивізією.

Волинська дивізія проводила мобілізацію в Клембівській,
Борщівській і Дзигівській волостях Ямпільського повіту. До-
укомплектування 3-ої Залізної дивізії проходило в Могилівсько-
му повіті.
Всі мобілізовані поповнювали запасний курінь, який скла-
дався уже з 800 чоловік. Всі, хто проходив військову службу,
надсилалися до частин дивізії, зокрема до збірної дієвої сотні.
Хорунжий Гайда проводив із цією сотнею заняття.

Більшовицькі загони, які протистояли полку Сірих, нама-
галися за будь-яку ціну відтиснути козаків, зайняти вигідні по-
зиції. А тому козакам доводилося майже весь час бути на пере-
довій позиції, а там не вистачало набоїв, погано було з харча-
ми. Частими були дощі, дув холодний вітер, особливо вночі, ні
шинелей, пі покривал, пі наметів козаки не мали. Незважаючи
на такі складні умови, вони все таки вірили в перемогу над во-
рогом.

У кіпці травня 1920 р. командиром полку був призначений
полковник Цвіпьов. Він не був із козаками у Зимовому поході,
а чому ііому важко було зрозуміти козаків і старшин, які у своїй
поведінці ще не позбулися партизанщини, і це часто призводило
до певних непорозумінь зі старшинами.

На початку червня Сірих замінила на лінії оборони Київ-
ська дивізія. Сірий полк відійшов до села Клембівки у резерв.
Після короткого відпочинку він намагався провести певні орга-
нізаційні заходи, поповнити матеріальну базу.

Але завершити задумані плани не вдалося. Через 4 дні біль-
шовики розпочали сильний наступ у районі оборони Київської
дивізії і примусили її відійти до села Кочківка на лінію річки
Яванець. Сірі'повинні були допомогти Київській дивізії відбити
атаки переважаючого ворога. Кількома атаками сірожупанний
полк відтиснув більшовиків, відкинув їх до Ольшанки. Але ки-
яни не могли повернутися на свої старі позиції, і тому Сірі були
змушені знову зайняти оборону в районі с.Вербки.

Свято настало для полку Сірих 9 червня. У цей день Сірі
відійшли в резерв до с.Кочківки, їх замінили запорожці. Пол-
ку було наказано привести себе в порядок, почистити одяг та
взуття і вишикуватися на центральній площі села. У супроводі
командування полк Сірих оглянув С. Петлюра. Він уважно ви-
слухав зауваження, сердечно привітав козаків із щасливим за-
вершенням Зимового походу і пообіцяв, що всі його учасники
будуть нагороджені орденами уряду.

Успішно розгортався в цей час наступ Польського війська з
6-ою Українською січовою стрілецькою дивізією. Вони дійшли
до Дніпра з району південного Правобережжя і вже 8 травня
зайняли Київ.

Можна було думати, що перемога вже недалека. Залиши-
лося вигнати більшовиків за Дніпро, укріпитися на цій водній
артерії, зміцнити державу та армію.

У цей час державні та партійні органи радянської Росії під
керівництвом Леніна розробили цілу систему заходів, спрямо-
ваних на мобілізацію сил для відсічі польських і українських
військ. Ці завдання були викладені в тезах ЦК РКП(б) “Поль-
ський фронт і наші завдання.” Усі господарські органи держави
повинні були вжити негайних заходів для збільшення виробни-
цтва зброї, боєприпасів та іншого військового спорядження. В
Україну було послано ФДзержинського з великою трупою спів-
робітників. У кінці травня його призначено на посаду начальни-
ка тилу Південно-західного фронту.

На фронт були направлені 1 кінна армія, 25-та чапаєвська
дивізія, Башкирська кавалерійська бригада та інші військові
частини.83

12 червня частини 44-ої та 58-ої дивізій, десантний загін і
бійці Дніпровської флотилії ввійшли в Київ. Під ударами сил
переважаючого ворога польські війська почали відступати.

Коли польські війська відійшли за Вінницю, почала від-
ступати й українська армія. 14 червня вона зайняла оборону по
р.Яланець від Дністра до м.Томашполя включно. Ця ділянка
фронту раніше охоронялася 3-ою залізною стрілецькою диві-
зією. Позиції 4-го Сірого полку розташовувалися на західних
пагорбах р.Яланець до села Качківка — Писарівка —Воложська.
Ліворуч розташовувався Чорноморський полк, а праворуч — За-
порізький.

Протягом трьох днів більшовики вели активний наступ, не-
зважаючи на великі втрати. Підбадьорений своїми успіхами на
польському фронті, ворог кидав нові сили й 17 червня примусив
армію відступити. Сірий полк зайняв лінію оборони на схід від
с.Борівки, але й тут йому не довелося затриматися надовго. Уве-
чері 17 червня Сірі відійшли до міста Чернівці й зайняли оброну
по лінії сіл Сокіл — Саїнка. У цей час погода не сприяла козакам
- ішов дощ, люди промокли, дув холодний вітер, дорога стала не-
придатною для маршу армії. Необхідно було виграти час, дати
козакам передишку та посушити одяг, нагодувати їх. При відсту-
пі полку, використовуючи природні умови, більшовики, маючи
близько 600 багнетів, непомітно просувалися за Сірими, При під-
ході до села Мазурівки ворог перейшов у рішучу атаку. Відкривши
сильний кулеметний вогонь, більшовики зняли охоронні частини
й намагалися роззброїти козаків. Сірим довелося у спішному по-
рядку зайняти бойові позиції.

На допомогу Сірим прийшов Волинський гарматний курінь,
який влучним вогнем наносив значні втрати ворогові. За ними
прибув Мазепинський полк і спільними силами, в гарячому
бою, ворог був відбитий. Сірі втратили 1 старшину, 10 козаків,
20 чоловік було поранено. Після завершення битви не вдалося
налагодити зв’язку пі зліва, ні справа з сусідніми військовими
з’єднаннями, а ворог обходив позиції Сірих. Тому полк від’їхав
за Чернівці й разом з Київським полком закріпилися на пагор-
бах па схід від міста Серби.

Розпорядженням командування дивізії 18 червня полк за-
йняв оборону на пагорбах від річки Лозової до дороги, яка вела
на Шсндерівку. Ліворуч оборону займав полк ім. М. Залізняка, а
праворуч - кінний полк гетьмана Мазепи.

Після надзвичайно тяжких боїв, частих відступів для коза-
ків наступила 10-денна передишка. Ворог, вичерпавши всі свої
сили, не проявляв настирливості, характерної для попередніх
днів.

Це дало можливість Сірим з кіннотою М.Залізняка й Ки-
ївської дивізії провести три рейди в обхід позицій ворога, щоб
зменшити натиск противника проти 3-ої залізної дивізії на стику
української і польської армій. Цей перепочинок, хоч і був дуже
короткочасний, мав велике значення для Сірих.

У цей час активно діяв полк ім. гетьмана Мазепи, який здій-
снив декілька нападів на Чернівці, а Волинський гарматний ку-
рінь відбив у ворога третю гармату з великим запасом снарядів.

За цих 10 днів Сірими проведено мобілізацію. У полк вли-
лося 60 чоловік. Гостро постало питання зброї. Польська армія
не дуже щедрилася на зброю, особливо тяжко було з набоями,
які доводилося добувати у ворога.

А в цей час події, які відбувалися на польсько-більшовиць-
кому фронті, розгорталися несприятливо для польської і укра-
їнської армій. Ще на початку травня розвідники доповідали про
те, що відбувається концентрація червоної кінної армії в районі
Умані. Стало відомо і про кількісний склад та командування
цим угрупованням. Це була армія під командуванням Будьонно-
го. Вона складалася з 4, 6, 11 і 14-ої кінних дивізій, мала 48 гар-
мат, 5 панцирних потягів та 12 літаків.84

Командуванню східним фронтом неважко було розгадати
плани Червоної армії, що прорив польського фронту намічався
саме тут, у районі Умані. Польська армія перейшла до оборони.

На початку червня 1920 р. більшовики почали енергійні ата-
ки проти Київського плацдарму з одночасними атаками на пра-
ве крило 3-ої польської армії в районі Канів - Біла Церква. Бу-
дьонний зрозумів, що настав його час, і 16-тисячну армію кинув
на прорив польського фронту між Сквирою й Липовцем. Але ні
командування Червоної армії, ні сам Будьонний не чекали та-
кого спротиву. Щоб виконати завдання і прорвати фронт, армії
Будьонного потрібно було майже тиждень. Фронт було прорва-
но в районі Самгорода. Після цього армія Будьонного вирушила
в напрямку на Козятин - Бердичів -Житомир, а це фактично
у тил 3-ої польської армії, яка змушена була залишити Київ та
від’їхати аж до Рівного. Вслід за 3-ою змушена була відступати
і 6-та польська армія.

Відхід 3-ої і 6-ої польських армій примусив відступати й
українську армію. Відступаючи, вона затримувалася на всіх
природних лініях оборони. В результаті цих боїв ворог протя-
гом 21-28 червня вже не проявляв якоїсь активності, а слідував
за українським фронтом, стягував резерви.

Починаючи з 1 липня, ворог пожвавив наступ, намагаючись
розбити українські частини. Жорстокі бої розгорнулися під Ко-
пай-Городом, Лучинцем і в районі Озаринець, де українська ар-
мія зазнала великих втрат.

4 липня Сірий полк зайняв оборонну лінію від села Попе-
люхи - Верхній Ольчадаєв. Полк попав у вкрай невигідне стра-
тегічне розташування - ворог намагався прорвати лінію фронту
на залізниці Мотилів - Бар, його частини скупчувалися в тилу,
а польська армія в цей час відступила на лінію р.Збруч. Загроза,
яка виникла над частинами української армії, примусила Во-
линську дивізію відступати, і 6-го липня вона відійшла в район
м.Дунаєвець.

Згідно з наказом командування армії, 8 липня Сірі зайняли
позицію перед селом Іванківці до шосейної дороги Маньків-
ці-Дунаєвці. Ліворуч був розташований Мазепинський полк, а
праворуч - пластуни Мазепинського полку. День і ніч пройшли
спокійно. Але вже 9 липня більшовики чисельністю до 400 та-
бель з кулеметними тачанками зробили обхід лівого крила Во-
линської дивізії, зайшли в тил і зайняли позицію на пагорбах
під Іванківцями. Одночасно почалися активні дії противника на
основній ділянці фронту. Завдяки вмілій організації командира
полку полковника Цвіньова влучним кулеметним та гарматним
вогнем противника вигнано, він на деякий час відмовився від
активних дій.

Цим скористалися Сірі й почали плановий відхід до села
Дунаєвці. Першими пройшли обози, піхота та інші допоміжні
частини. Але при спробі відступу кінноти противник рішучими
атаками, кинувши в бій усі резерви, намагався примусити Сірих
скласти зброю і здатися на милість ворога. Та вигідне станови-
ще Сірих дало можливість відбити всі атаки противника, відсто-
яти свої позиції. З пагорбів було добре видно, як під гарматним,
кулеметним і рушничним вогнем злітали з коней і падали вбиті
та поранені вороги. Втрати Сірих у порівнянні з противником
були незначні: 4 козаки вбито і 8 - поранено.

Волинська дивізія змушена була залишити охоронний відділ
у с.Вербка, а з основним складом відійшла до Великих Армян.

12 липня українська армія почала перехід через річку Збруч.
Волинцям було наказано прикривати цей перехід. Розташована
дивізія була на шляху від східної околиці м.Ориніна до с.Жерд-
ки, де знаходився Сірий полк, чорноморці були на шляху Ори-
нін - Кам’янець-Подільський, кінний полк ім. гетьмана І. Ма-
зепи займав с. Жердку. Не встигли укріпитися наші частини, як
ворожа кіннота розпочала активні атаки. Найбільш жорстокі
були спрямовані проти чорноморців. Сірі не тільки відбили їх,
а й захопили 5 більшовиків у полон, понад 2 десятки ворогів за-
лишилися на полі бою вбитими.

17 липня Волинська дивізія зайняла позицію на р.Збруч. На
певний час на фронті, за винятком кулеметної і рушничної пе-
рестрілок, встановилося затишшя. Але моральний настрій коза-
цтва, особливо мобілізованих, був дуже пригнічений.
§ 2.4-та Сіра стрілецька бригада

На початку липня 1920 р. командування Волинської дивізії
видало наказ під № 33 про перейменування Сірого полку в 4-ту
стрілецьку бригаду. Командиром бригади було призначено пол-
ковника Шепеля.

Бригада складалася з двох стрілецьких куренів - 10-го та
11-го. У складі 10-го куреня нараховувалося близько 80 багне-
тів та 6 кулеметів, командував поручник Кріпак. В 11-му курені
було 75 багнетів при 6 кулеметах під командою хорунжого Гай-
дая, кінна сотня бригади нараховувала 35 піабель, мала 2 ку-
лемети. Нею командував хорунжий Падалко.85 Новопризвані та
ненавчені козаки були виділені в окрему команду.

Тимчасово виконувати обов’язки начальника бригади був
призначений підполковник Демків-Чайківський. Стрілецька
Сіра бригада й надалі перебувала у складі Волинської дивізії.

Переформування дивізії в бригаду розпочалося 20 липня
1920 р., коли вона вже перейшла річку Збруч. Сам відхід зі схід-
них районів Батьківщини негативно вплинув на настрій козаків,
особливо тих, які були тільки що призвані до війська. Залишати
рідні оселі ніхто не хотів. І тому частина з них дезертирувала.

Не встигло командування завершити переформування пол-
ку в бригаду, як ворог почав проявляти активність, вести розвід-
ку боєм та намагався перейти річку Збруч. Але всі перші його
намагання були зведені нанівець кулеметним та рушничним
вогнем волинців. І лише 24 липня більшовики перейшли Збруч
у районі оборони Херсонської дивізії. Близько 400 багнетів про-
тивника перейшли річку Збруч, прорвали фронт і дійшли до
села Іванова, створивши загрозу для Запорізького кінно-гірсько-
го дивізіону. Командир бригади полковник Шепель організував
сотню Сірих та сотню пластунів Мазепинського полку і завдав
несподіваного удару по противникові. Ворог був розгромлений
і змушений відступити за Збруч. Втрати ворога були великі. За
час боїв на річці Збруч Сірі втратили 1 козака вбитим, 1 старши-
ну та 10 козаків поранено.

Коли на зміну прийшли кияни, Сіра бригада була відкли-
кана в резерв і розташувалася в м.Борщів. Не встигли ще як
слід відпочити, як новий наказ покликав у дорогу - в цей час
більшовики перейшли р.Збруч і розгорнули наступ на всьому
фронті. Допомога Сірих не могла вже вплинути на стабілізацію
становища, і вони змушені були відступати за річку Серет, роз-
ташуватися в м.Тлустому. Одночасно Сірій бригаді для охорони
була виділена ділянка переправи біля села Лісовці.

Короткочасний відпочинок у м.Тлустому був ознаменова-
ний ще однією подією в житті Сірих. До бригади приєднався
Італійський стрілецький курінь під командуванням сотника Да-
нилюка. У курені було 3 стрілецькі сотні та одна кулеметна з
12 кулеметами, понад 300 багнетів добре оснащених, одягне-
них та навчених вояків з великим обозом. Курінь сформований
був в Італії з полонених українців колишньої російської армії.
Він був добре вишколений, одягнений в італійський однострій,
організований, і лише українська кокарда на італійських кашке-
тах давала зрозуміти, що це українська частина. Курінь приїхав
через Румунію, і його перейменували в 12-й стрілецький курінь
Сірої бригади.

На початку серпня Червона армія розгорнула сильний на-
ступ, змусивши відступати в районі Чорткова польські, а згодом
і українські частини, і просувалася в район Бучача. Це створю-
вало загрозу оточення Волинської дивізії. Волинцям необхідно
було відступити за річку Стріпу. Сірій бригаді було наказано
охороняти відступ дивізії, дати можливість козакам вільно про-
йти через с.Антонів. Але, як доповіла розвідка, с.Антонів уже
було зайняте більшовиками та ще й великими силами. Зайнявши
позицію на південь від шосе Тпусте-Язловець перед с.Антонів,
протягом чотирьох годин бригада вела бій з більшовиками. І
лише при активній допомозі батареї ворог був затриманий, і всі
підрозділи Волинської дивізії пройшли до визначеного місця. А
З серпня Волинська дивізія перейшла р.Стрипу і відійшла в ре-
зерв. Це дало змогу Сірим відпочити декілька днів у с.Соколів.

Але відпочинок цей був коротким. Уже 5 серпня бригада
більшовиків близько 2500 чоловік пішла в наступ на Київську
дивізію, перейшовши р.Стрипу. Опівдні ворог атакував батерею
Київської дивізії. Ліквідувати небезпеку взявся 10-й курінь. Не-
помітно змінивши розташування, козаки 10-го куреня підпусти-
ли ворога на близьку дистанцію і відкрили сильний прицільний
кулеметний та рушничний вогонь. У бій вступила батарея диві-
зії. Ворог не витримав такого натиску, втратив багато бійців, а
решта розпорошилася і відійшла до с.Ліщинці.
11-й і 12-й курені під командуванням полковника Шепеля
зайняли позицію на пагорбах на північний захід від с.Соколова.
Встановивши зв’язки з киянами і мазепинцями, домовившись
про допомогу, Сірі приготувалися до наступу. О 23 годині, не
дочекавшись наступу киян, вони почали наступ 11-го і 12-го
куренів на с.Соколів. Більшовики не чекали такої сильної й ор-
ганізованої атаки вночі, почали тікати, не повідомивши про це
навіть свої частини за р.Стрипою. У Соколові було взято в по-
лон близько 20 більшовиків з полковим комісаром та стільки ж
убито. Сірі втратили 1 вбитого і 1 пораненого.

Ще більш успішний наступ було проведено 6 серпня, о 4 го-
дині ранку. Сірі зайняли Русилів, захопили в полон близько
ЗО більшовиків, дві кулеметні тачанки, багато рушниць, теле-
фонну лінію, кухню та два вози продуктів. Ворог був вигнаний
за р.Стрипу. В цей же день отримано наказ, за яким Сірі зайня-
ли оборону по р.Стрипа. Частини розмістилися так: 11-й курінь
розташувався в районі с.Русилова, 12-й курінь - с.Скоморохи
і 10-й курінь - до річки Дністра. За Дністром оборону зайняла
Херсонська дивізія, а на північ від Русилова - 5-та Чорномор-
ська бригада і кінний полк ім. гетьмана Мазепи. Протягом трьох
днів на цій ділянці фронту велися вперті оборонні бої. Особливе
навантаження несла кіннота Сірих, завданням якої було підтри-
мувати зв’язки між пішими частинами на ділянці 15 верств.

Протягом 9-12 серпня Сірі тримали оборону по р.Стрипа.
Якихось подій у житті Сірих не помічалося, окрім того, що до
бригади прибув новопризначений начальник штабу із генштабу,
сотник Чабанівський.

Ділянка фронту, яку займали Сірі по р.Стрипа, як уже від-
значалося, дорівнювала 15 верствам, на ній було 5 переправ, і
охорону несли 150 багнетів, 18 кулеметів безпосередньо на пе-
редовій та 50 багнетів, 6 кулеметів та ЗО шабель знаходилися в
резерві. Чисельнішими були сили ворога - близько 1000 багне-
тів, 20 шабель і 2 гармати.

Протягом трьох днів ворог вів активну розвідку, перевіря-
ючи укріплення позицій Сірих, проводив гарматну, кулеметну
й рушничну стрілянину, вишукував слабкі місця в обороні. Ак-
тивізувалися наступальні дії противника на всьому фронті. На
ділянці польської армії противник активно наступав на Львів та
Варшаву. Частини польської армії спішно відступали.
Настрій в українців був пригнічений. Не було налагоджено
постачання, відчувалася нестача патронів та снарядів, частини
жили тільки тим, що добували власними засобами. Збідніле за
роки війни місцеве населення не мало змоги також допомагати
харчами війську.

16 серпня ворог скупчив свої сили й після тривалої гармат-
ної підготовки перейшов р.Стрипу і зайняв села Скоморохи та
Русилів. Наступного дня, лише напруживши всі сили, Сірі ви-
били противника й зайняли попередні позиції в обороні. Майже
тиждень ішли запеклі бої з противником. А 20 серпня бригада
Сірих змушена була відступати до с.Луки, переправившись че-
рез Дністер і розташувавшись у с.Незвісько. Чорноморці зайня-
ли оборону праворуч по р.Дністер.

Командування перевело бригаду Сірих у резерв правої гру-
пи армії УНР. 24 серпня в бригаду прибув сотник Гончарук і
вступив у командування 12-м стрілецьким куренем. На цей час
бригада була переведена на ст. Палачичи. У своєму складі бри-
гада Сірих нараховувала приблизно таку кількість козаків:

-	10-й курінь - 10 старшин, 40 багнетів, 6 кулеметів з об-
слугою та 18 чоловік ненавчених;

-	11-й курінь - 11 старшин, 45 багнетів, 6 кулеметів та 20
чоловік ненавчених;

-	12-й курінь - 12 старшин, 90 багнетів, 11 кулеметів та 35
ненавчених козаків;

-	кінна сотня бригади - 5 старшин, 30 шабель та 2 кулеме-
ти “Люїс”;

-	штаб бригади з технічною сотнею - 9 старшин, 2 урядов-
ці і 25 козаків.86

Командиром бригади був полковник Шепель, начальником
штабу - підполковник генштабу В.Чабанівський, начальником
оперативного відділу - сотник Прохода.

***

Станом на 20 серпня 1920 р. ситуація на фронті була склад-
ною, суперечливою і не завжди передбачуваною. Ще 16-17 серп-
ня польські війська розгромили Червону армію під Варшавою,
примусили її швидко відступати. Кінній армії Будьонного було
дано завдання негайно вийти на праве крило фронту польських
військ у тил і через Люблін вирушити в напрямку на Варшаву.
Цим командування більшовицьких військ Західного фронту на-
магалося врятуватися від повного розгрому.

Але захоплений своїми успіхами Будьонний, перш ніж ви-
конувати наказ командуючого Західним фронтом М. Тухачев-
ського, вирішив захопити Львів як багате місто, де було що по-
грабувати. Але коли будьонівські полчища рушили в напрямку
на Львів, вони зустріли серйозний опір, зазнали великих втрат
і замість Львова повернули в напрямку на місто Замость, куди
підійшли 29 серпня. Оборону старої фортеці Замостя несли
частини 6-ої української січової дивізії під командуванням ген-
штабу полковника Безручка, 31-й польський полк та 2 степових
курені.

Усього фортецю захищали 3200 багнетів, 200 шабель,
12 гармат та 3 бронепотяги. Комендантом залоги був полковник
Безручко.87

Зсадивши своїх кіннотників із коней, після тривалої гармат-
ної підготовки війська кинулися на штурм фортеці. З великими
втратами для ворога штурм фортеці було відбито. ЗО серпня Бу-
дьонний оточив фортецю з усіх боків, на штурм кинув усі свої
резерви. Наступаючим вдалося із західного боку фортеці дійти
до дротяних перешкод, знищити їх і майже увірватися до Замос-
тя. Будьонному здавалося, що перемога вже недалеко. Але в бій
було кинуто останній резерв коменданта полковника Безручка
— українську сотню. Вона відкинула противника, вигнала його
за дротяні перешкоди. 31 серпня Будьонний припинив штурм
фортеці й почав дуже спішно відступати на схід. У його тилу
почали господарювати польські дивізії, перекинуті із Західного
фронту.

Під Замостям армія Будьонного зазнала величезних втрат,
була ослаблена. Про ніякий похід до Варшави не могло бути й
мови. Він змушений був із боями пробиватися в район Володи-
мира-Волинського, проводити переформування та поповнення
армії.

Поразка під Замостям стала кінцем стратегічних планів
Червоної армії, за якими польські війська з півночі та півдня
необхідно було оточити кінними арміями та примусити її ка-
пітулювати. Необхідно відзначити важливий вклад у цю пере-
могу 6-ої української дивізії з полковником Безручком на чолі.
Дії цієї дивізії ввійшли в історію українського війська як одна з
найкращих сторінок.
Українська армія в цей час займала позиції по Дністру до-
вжиною близько 100 км.

25 серпня піхота та кіннота Сірих були повантажені у ва-
гони й відправлені через Хриплін - Коломию до ст. Городенка.
Обоз бригади мав туди прибути самостійно. Після відходу бри-
гади Сірих фронт самовільно залишили козаки з бригади 5-ої
Херсонської дивізії. Вони підступно захопили кращих коней і
батарею, відійшли в Карпати з метою переходу в Чехію.

Почалися тривалі бої за Дністер. У наступ переходили 10-й
та 11-й курені, які при підтримці кінної сотні вибили більшови-
ків за Дністер.

На початку вересня Сіра бригада замінила частини 3-ої За-
лізної дивізії і зайняла позиції по Дністру на північ від м.Ніж-
ньова. Штаб бригади знаходився в м.Ніжньові, при ньому була в
резерві й кінна сотня. Ліворуч від позицій Сірих оборону займа-
ли чорноморці. Мазепинці знаходилися в дивізійному резерві.
У селах Палачичи, Слеші та Тлумачі в резерві стояла 3-тя За-
лізна дивізія.

З протилежного боку знаходилися частини 122 і 123 радян-
ських бригад (365, 366, 369-й полки), які нараховували понад
2000 багнетів та 300 шабель. Цими переважаючими силами
більшовики кілька разів намагалися вибити Сірих та захопити
міст, а також перейти Дністер. Але всі їхні спроби були мар-
ними. 10 вересня Сіра бригада була замінена кінним полком
ім.Мазепи і переведена до с.Братишів у резерв. У цьому селі
Сірі відпочивали до нового загального наступу, який розпочав-
ся в ніч з 14 на 15 вересня.

На спільному польсько-українському фронті загальна ситу-
ація була такою: під Варшавою польські війська переслідували
розгромлені радянські армії. 12 вересня 3-тя польська армія вела
активний наступ на схід, розгромила 12-ту, праве крило 14-ої ра-
дянських армій і вийшла на лінію річки Стир. Два дні пізніше
розпочала наступ і українська армія. До кінця вересня обидві ар-
мії вийшли на лінію Старокостянтинів, Славута, річка Горинь.

У ці дні, готуючись до форсування Дніпра, командарм своїм
наказом звів дивізії української армії в три групи:

1.	Права група генерал-хорунжого Удовиченка (3, 4, 5-та
дивізії) повинні переправитися в районі Городенки, після чого
завдати удару ворогові в напрямку на Чортків.
2.	Ссрсдпя група гсіісрал-хорунжоїо Загребського (1, 2 і 6-та
дивізії) повинні переправитися в районі Ніжнєва і наступати в
напрямку ішБучач Чортків.

3.	Ліва група генерал-хорунжого Омеляновича-Павленка
(окрема кінна дивізія), підтримуючи зв’язок з 8-ою польською
дивічігю і середньою групою генерала Загродського, при пер-
шій пануй з району Єзуполя має прорватися в напрямку між
1 Іідгайцями та Бучачем.88

Вночі з 14 на 15 вересня групи розпочали переправу. О 2 го-
дині ночі під керівництвом полковника Шепеля почала перепра-
ву і Сіра бригада. Перейшовши залізничний міст через Дністер
у м.Ніжньову, Сірі зайняли вигідні позиції, прикриваючи пере-
праву 5-ої Чорноморської бригади та 6-ої Стрілецької дивізії.
Всі військові з’єднання переправились успішно. До 8 год. було
зайнято західну частину м.Коропець, а до 9 год. ранку бригада
опанувала висотами 370 і 349 та зайняла лінію фронту по річці
Коропець. І лише 16 вересня прискореним маршем бригада при-
була в м.Бучач, де й зупинилася на ночівлю.

Протягом 17 і 18 вересня бригада Сірих вела активні бої,
безперервно наступала на ворога, звільнила ряд населених
пунктів. Московські частини поспішно відходили за Збруч. Усі
зусилля червоного командування затримати наступ польських
і українських військ були безрезультатними. 18 вересня укра-
їнська армія вийшла на лінію Збруча. 21 вересня, пройшовши
з боями близько ПО км, Сірі вступили в рідні краї. З великою
радістю їх зустрічало населення. У всіх селах, де були церкви,
відправлено богослужіння. Багато селян, особливо з повстан-
ських підрозділів, виявили бажання служити в армії. Селяни
сприяли доставці продуктів харчування, одягу та до певної міри
патронів та снарядів.

§ 3.	Бої за річку Збруч

Наступу української армії намагався перешкодити ворог. За
його задумом, Збруч повинен бути тією лінією, куди українська
армія ввійти не зможе. Але події розвивалися наперекір планам
радянського командування. В другій половині вересня польська
армія перейшла в наступ по всьому фронту проти радянських
військ. Після наступу поляків у бій вступила й українська армія.
В цей же час з Криму вийшли російські добровольці генерала
Врангеля і загрожували Кривому Рогу та Донбасові. У спіш-
ному порядку радянське командування змушене було зняти з
польського фронту кращі військові частини й перекинути проти
Врангеля. Це використало польське командування і посилило
наступ своїх військ.

Українські частини вели кровопролитні бої за Збруч. Май-
же три дні необхідно було, щоб розбити ворога та рушити на
схід. Найбільшу мужність проявили 4-та Київська дивізія біля
м.Гусятина та 3-тя дивізія, яка боролася в районі Лянцкоруня.

23 вересня ворог був розбитий і почав відступати на схід.
Гідний внесок у цю битву зробили й Сірі.

Українська армія повернулася у свої краї стомленою та зне-
силеною, втративши багато козаків вбитими, пораненими і хво-
рими, які перебували в госпіталях. Армія вимагала відпочинку,
поповнення живою силою,’ одягом, озброєнням і особливо на-
боями.

Але в цей час командарм дав наказ групам зайняти такі по-
зиції: лівій - вийти в район Старокостянтинів - Летичів, пра-
вій — вийти на лінію річки Калюс, середній - до Яблушкова.
Виконання наказу здійснювалося успішним виходом на вказані
позиції, крім середньої групи, яка відставала. Але вина в цьому
була не лише командувача групи, генерал-хорунжого Загрод-
ського, а і в тому, що командування Червоної армії перекинуло
на фронт проти середньої групи багато свіжих частин, які скла-
далися з народів Північного Кавказу та казанських татар, що
були хоч малосвідомі, проте добрі воїни.

Головним завданням української армії було, не припиняючи
наступу, зайняти стратегічно важливі залізничні вузли - Жме-
ринку і Вапнярку. Ці вузлові станції давали ворогові можливість
перекидати свіжі підкріплення фронтовим частинам, доставля-
ли продовольство та боєприпаси.

Стратегічним завданням червоного командування на цей
час, як випливає з документів, було розгромити праве крило
української армії (3,4, 5-та дивізії, командир генерал-хорунжий
Удовиченко). А тому вони обмежували бойові дії проти двох
інших іруп лише розвідницькою діяльністю, а головні сили
спрямували в наступ у напрямку на Нову Ушицю. Бої червоні
почали 6 жовтня і з кожним днем нарощували сили, що насту-
пали, розпалювали запеклі бої, намагалися прорватися вперед,
незважаючи на великі втрати. У протистоянні ворогові в цих
боях особливо відзначилася 3-тя дивізія кінноти, яка не лише
завдавала ворогові великих втрат, а й захоплювала сотні поло-
нених. За цих декілька днів ворог втратив близько 2000 вбитими
та 1000 пораненими. Втратила і 3-тя дивізія - близько 200 вби-
тих та кількасот поранених.89

Крім бойових дій, у зайнятих районах Поділля необхідно
було провести мобілізацію, влаштувати своє підпілля та попо-
внити частини хоч вкрай необхідним спорядженням.

Населення, яке пізнало хоч трохи радянських порядків, до-
бровільно з’являлося на мобілізаційні пункти, всіма силами
допомагало армії в постачанні продуктів харчування, хоч саме
було економічно виснажене.

Штаб Дієвої армії робив усе можливе для того, щоб зміцни-
ти військо. Але через відсутність зброї більша частина мобілізо-
ваних знаходилася при обозах. До бойових частин направлялися
лише невеликі групи козаків, коли була можливість їх озброїти.

У другій половині жовтня штаб Дієвої армії був у такому
складі: командувач армії генерал Михайло Омелянович-Павлен-
ко, начальник штабу - полковник генштабу Липко, начальник
оперативної управи - полковник генштабу Віктор Кущ, началь-
ник інспекторської управи - полковник Ткаченко, технічно-ін-
женерної- полковник-інженер Кузьма, постачання - полковник
Єрошич, військово-історичної - генерал генштабу Пороховщик.
До цієї управи належав головний священик армії протоієрей
о.Павло Пащевський.90

Генерал Омелянович-Павленко видав наказ групами пере-
йти в наступ 12 жовтня і здійснити такі завдання:

ліва група (ген. Загродський) оволодіває районом Люти-
чів - Літин;

середня (ген. Безручко) - районом Ялтуків - Бар;

права група (ген. Удовиченко) — прорвати ворожий фронт,
направити в тил ворога кінну дивізію та вийти на лінію залізни-
ці Мотилів - Жмеринка.91

Почалися кровопролитні жорстокі бої, і вже 14 жовтня
було помітно, що українські дивізії виходять переможницями.
Українська армія завдала поразки ворогу й 18 жовтня вийшла
на лінію Яруга — Ялтушків - Літин. Червоні війська спішно
відступали на схід, а 14 радянська армія була розгромлена.
Раптом 18 жовтня частини одержали наказ: “Армії УНР припи-
нити бойові дії проти радянських військ 18 жовтня о 24 годині”,
а 19 жовтня на всьому фронті повинна наступити тиша.92

§ 4.	Підписання миру між Польщею
та радянською Росією. Його наслідки

Па фроігіі уьцпнн і.кої армії перемир’я наступило не відразу.
ІЦс 19 живиш на ікпаїьох відтинках фронту йшли запеклі бої.
Украіпсі.иі ч.и інші, незважаючи на наказ, не припиняли свого
порішу і н.ім.плийся захопити найкращі позиції та звільнити
«іі.омііі.і ін її.ніс ісриторій.

(»чн.ік невелика за чисельністю армія, хоч якою хороброю
ноші не Пула, не могла нічого вдіяти проти більшовиків, здемо-
рнпі іонаних панікою. У такій ситуації Головний отаман Петлю-
ра уп лав договір з тими ж самими денікінцями з Російського по-
пи іншого комітету, що діяв у Польщі під проводом Савинкова.

Лідер російської есерівської партії Б. Савинков сформу-
вав у Польщі білогвардійську частину і кинув її на допомогу
І Ірані сіло. Ці збройні сили були зведені у Третю руську армію
піц командуванням генерала Перемикіна, і до них приєдналися
інкські козаки осаулаЯковлева. Після поразки Врангеля ці сили
пули перекинуті на допомогу С. Петлюрі. Однак після 12 жов-
іпя, коли в Ризі розроблялися попередні умови мирної угоди і
віпііа між радянськими та польськими військами припинилася,
। і раї стічна обстановка для армії УНР і її білогвардійських со-
нні шків стала безнадійною.

< Іетапньою сторінкою громадянської війни в Україні стали
ііої па великій території між Збручем, Дністром і Південним
Ііуюм. Тут колишні противники - петлюрівці і білогвардійці
утворили спільний антирадянський фронт.

І Іерсмир’я поляків з більшовиками було підписано 9 листо-
п.ш.і 1920 р. Сили української армії на 10 листопада складалися
і ІНКК офіцерів, 35259 козаків, з них озброєних — 2100 офіцерів,
’НІ । піхоти, 2560 кінноти при 74 гарматах, 2 бронепотяги та
І III І.ІКИ,'”

Аналіз складу військових сил показав, що через відсутність
иірпї добра половина складу армії не використовувалася в бо-
шіішх діях.
Підписання перемир’я між Польщею і радянською Росією
припинило військовий конфлікт між ними, розв’язало проблеми
спільного кордону. Свої життєві проблеми Польща розв’язала.
Але якою ціною? Для свого союзника у війні — УНР - цей од-
носторонній акт означав зраду українсько-польської угоди від
22 квітня і військової конвенції від 24 квітня 1920 р.

Підписуючи перемир’я, Польща виступила проти УНР,
оскільки другий пункт договору з Москвою говорив, що Поль-
ща не підтримуватиме на своїй території “чужих військових
формувань, спрямованих проти другої сторони”.94

У підписаному польсько-російському перемир’ї нічого не
говорилося про УНР. Симон Петлюра та генеральний штаб ар-
мії трактували це як повну волю своєї діяльності і планували
кілька варіантів подальших дій. Враховуючи волю вояцтва до
продовження боротьби з більшовиками, активність численних
українських повстанських відділів, повстання народів Кубані,
Кавказу і Туркестану та деморалізацію 14 більшовицької армії,
прийняли рішення готуватися до подальшої боротьби.95

21 жовтня 1920 р. скликана нарада вищого командного
складу схвалила рішення розпочати наступ проти більшовиків.
Згідно з ним видано і відповідний наказ військам Дієвої армії за
№ 191. Крім того, головне командування військ УНР ЗО жовтня
видало наказ Повстанському штабові про посилення партизан-
ського руху на території, окупованій ворогом.

Командирам українських дивізій було наказано розпочати
заплановану бойову акцію в ніч з 10 на 11 листопада.96 Однак
більшовики випередили і зранку 10 листопада, користуючись
густим туманом, непомітно наблизилися до українських застав
і великими силами розпочали атаку. Так почалася остання, дво-
тижнева боротьба осамітненої армії УНР.

Мужність та героїзм показували Мазепинський полк та
бригада Сірих Волинської дивізії, полк Чорних запорожців, ку-
леметна дивізія та всі інші частини. У ході боїв командування
армії УНР робило необхідні перегруповування, вводило змі-
ни в керівництво групами.97 З кожним днем бої ставали більш
жорстокими, ворог наступав на всьому фронту, кидав у бій нові
резерви. Армія УНР змушена була відступати на захід. Ряд вій-
ськових частин, розстрілявши всі набої, змушені були обороня-
тися прикладами та багнетами.
Зваживши ситуацію, командування вирішило, що подаль-
ший опір призведе до невиправданих втрат, і дало наказ вій-
ськам відходити на захід, уникаючи боїв. 21 листопада військо-
ві формування під прикриттям кінноти почали переходити за
Збруч. У цей же день на територію, контрольовану поляками,
перебралося близько 27 тис. вояків.98

§ 5.	Роззброєння армії УНР

’ііідш» і умовами польсько-українського договору, україн-
• і.ші армія мусила здати зброю, коней та все військове майно.
І'иі іЬрін шш проводила 12-та польська дивізія, а все військове
майно приймала польсько-українська комісія.

Українську комісію очолював віце-міністр військових справ
VIII’ генерал Павло Кудрявцев. Під час роботи комісії постій-
но траплялися непорозуміння. Це був надто трагічний час, коли
старшини і козаки мусили розлучатися зі зброєю, яку роками
і римали у своїх руках, з якою билися за волю України. Але ще
важче було розлучатися з конем, своїм вірним бойовим товари-
шем. Пройшовши через горнила війни, загартовані в боях, козаки
цінували своїх коней, плакали, передаючи їх у чужі руки. Не по-
одинокі випадки були, коли в козаків забирали й особисті речі.

Ось як згадує про ці події учасник Василь Пласконіс: “Під-
коряючись наказові нашої старшини, ми підходили та скидали
іброю па купи. Деякі кидали її так, що з неї летіли уламки. І
кожен відступав з великим болем у душі. Здавалося, що краще
було полягти в бою, ніж отак здаватися на ласку ворога...

Та хіба можна було бути спокійним, коли ось так сумно кін-
чалася паша боротьба, а з нею і надія на відновлення нашої дер-
жавності”.99’

Через тяжкі умови, погане харчування певна кількість вій-
ськовиків утікала за Збруч, інші - на територію України. Але
найчастіше покидали армію галичани. Офіцери армії генерала
І Ісрсмпкіпа масово подавали заяви до Французького іноземного
псі іону.

Надзвичайно важкими були умови в шпиталях, де пере-
Ьуіиїлп хворі та поранені вояки. В архівних документах пові-
домляється про становище в шпиталях, від якого віє жахом:
“В кошарах 359 чоловік старшин і козаків. Сплять на цементній
підлозі без підстилки, укриваються тим, що мають на собі... в
помешканні брудно; вошей не можна вивести, бо немає засобів
для цього. Баня раз на місяць. Білизни нема, тютюну нема, газет
нема. їжа: рано і ввечері кава; на обід суп або каша... Для хво-
рих хліб дуже важкий”.100

Українське командування розраховувало, що період інтерну-
вання буде використано для організації та підготовки армії для
повернення в Україну. З цією метою Головний отаман С.Петлю-
ра надіслав урядові Польщі послання, в якому висловлювалася
думка щодо збереження боєздатності армії УНР, її командного
складу та структурної організації. Зверталася увага на те, щоб
поселяти українських вояків окремо в таборах від більшовиць-
ких полонених, надавати допомогу та добре харчування, а ін-
тернованим офіцерам надати право вільного пересування.

Період інтернування планувалося також використати на
культурно-освітню та виховну роботу. Проте польський уряд
повністю проігнорував послання С. Петлюри, а становище ін-
тернованих погіршувалося. Все менше шансів залишалося на
сподівання зберегти боєздатність армії.

§ 6.	Створення Ради Республіки
та Вищої військової ради

Інтернуванню армії України передував від’їзд уряду УНР в
еміграцію на територію Польщі. Еміграційний уряд УНР пере-
бував у м.Тарнові, в готелі “Брістоль”.

ЗО грудня 1920 р. Головний отаман скликав засідання, на
якому було прийнято рішення створити Раду Республіки. До її
складу ввійшло 42 депутати з основних українських партій.

До найважливіших рішень Ради слід віднести створен-
ня уряду УНР на чолі з прем’єр-міністром В. Прокоповичем;
схвалення звернення до українців і народів світу; ряд рішень
у військових, культурно-освітніх справах; підготовку групи ін-
тернованих вояків до походу в Україну для підтримки діючих
повстанських відділів.

Рада Республіки особливу увагу звертала на збереження та
реорганізацію армії. Рада міністрів УНР призначила головою
Вищої військової ради Генштабу генерал-поручника Миколу
Юнакова. Членами Ради стали: генрал-поручники С. Дельвіг,
М. Омелянович-Павленко, В. Сінклер та гснерал-хорунжий
В. Сальський. Від Дієвої армії обрано О. Удовиченка та Ю. Тю-
тюнника.101

Але діяльність цих органів та уряду УНР в екзилі офіційно
тривала лише до підписання Ризького мирного договору 18 бе-
резня 1921 р. Після підписання договору були ліквідовані всі
державні структури УНР - Рада Республіки, Рада міністрів,
Вища військова рада, Дипломатична місія у Варшаві. Мали
право існувати тільки цивільні доброчинні організації. Заборо-
іімікн'н перебування ('. Петлюри на території Польщі. Почався
ін рні.'і нсінріціііної діяльності цих державних структур.

2. ІНТЕРНОВАНІ ВОЇНИ АРМІЇ УНР

В ТАБОРАХ ПОЛЬЩІ

Інтерновані воїни армії УНР були розміщені у двадцяти та-
борах по всій території Польщі. На 21 листопада 1920 р. на те-
рсні Польщі знаходилося близько 27 тисяч українських воїнів.102
Протягом двох тижнів роззброєні відділи української армії були
розміщені в таких головних таборах:

Ланцут - табір засновано для полонених різних національ-
ностей ще в роки Першої світової війни. Після розпаду Ав-
стро-Угорської монархії і початку українсько-польської війни
за Східну Галичину польське військове відомство повернуло
приміщенням їх первісну форму. У 1918-1919 рр. тут утриму-
вали полонених стрільців і старшин Галицької армії. У серпні
1919 р. переведено із Стшалкова до Ланцута полонених вояків
Сірої дивізії армії УНР, яких через місяць відправлено на фронт
проти Денікіна.

У листопаді 1920 р. в табір Ланцут переведено 5-ту Хер-
сонську дивізію на чолі з полковником А. Долудом, підрозділи
па чолі з генералом Н. Никонівим, офіцерська школа спільно
з Юнацькою школою на чолі з командиром генералом М. Ша-
повалом, Самодіяльний корпус охорони кордонів на чолі з ге-
нералом О. Пилькевичем, відділи польової жандармерії та інші
підрозділи.
Пикуличі - в табір перші транспорте козаків з відділом
1-ої Запорізької дивізії надійшли ЗО листопада 1920 р., а остан-
ній - 11 січня 1921 р. (командир дивізії генерал Г. Базильський).
Крім запорожців, у Пікуличах опинилися також нечисленні
групи військових формувань: окремої кінної та 1-ої кулеметної
дивізій, технічні частини, відділи бронепотягів, працівники вій-
ськового міністерства, окремі старшини, військові журналісти,
артисти, художники.

Вадовиці - табір для військовополонених організували ав-
стрійці на початку Першої світової війни. У вісімнадцяти му-
рованих і дерев’яних бараках можна було розмістити близько
6 тисяч осіб. Після розпаду Австро-Угорської монархії табір
перейшов у розпорядження Польської військової адміністрації.
У табір було направлено окрему кінну дивізію, частину 1-ої ку-
леметної дивізії, інші невеликі військові частини. Командиром
табору призначено генерала М. Омеляновича-Павленка.

У другій половині січня 1921 р. у Вадовицях перебувало
3987 інтернованих козаків.

З самого початку в таборі почала налагоджуватися куль-
турно-освітня робота. Працювала школа підстаршин, десять
вишкільних груп для 300 неписьменних вояків, діяли курси
українознавства.

У квітні 1921 р. до табору з Ланцута було переведено 1-шу
Запорізьку дивізію та Спільну юнацьку школу, а також понад
сорок офіцерів-викладачів.

Домб’є- подібно до Вадовицького і Ланцутського, цей та-
бір був також організований австрійцями на початку Першої
світової війни для утримання полонених російської та італій-
ської армій. У листопаді 1918 р. польське військове відомство
звільнило полонених і розмістило українців, інтернованих із
Галичини і Надсяння. У 1921 р. в таборі перебувало багато ко-
заків та офіцерів різноманітних військових частин.

Александров Куявський - побудований німцями під час
Першої світової війни, де поміщалися дві тисячі осіб. Після
підписання Версальського трактату табір перейшов у розпоря-
дження польського відомства.

На початку 1920 р. тут утримувалося 1150 інтернованих во-
їнів генерала М. Бредова. Коли бредовці покинули Польщу, та-
бір тимчасово припинив існування, але вже в грудні 1920 р. туди
помістили воїнів армії УНР. Наприкінці грудня в Александрові
Куявському перебувало 900 офіцерів та 2504 козаків 6-ої Січо-
вої дивізії генерала М. Безручка. У січні 1921 р. в таборі було
розміщено від діли 4-ої Київської дивізії генерала Ю. Тютюнни-
ка та окремі формування 3-ої Залізної дивізії О. Удовиченка.

Ченстохово — табір збудовано під час Першої світової ві-
йни, а в листопаді 1920 р. тут поселилася перша група праців-
ників Державної адміністрації УНР. Після інтернування україн-
ської армії в табір потрапили й службовці Міністерства військо-
вих справ УНР з генералом В. Сінклером. На початку грудня до
Ченстохова прибули 110 офіцерів, 65 козаків та 6 цивільних.103

Крім того, у Чснстохові дислокувалася медично-санітарна
управа армії УПР, студенти Українського Кам’янець-Поділь-
ського державного університету. Утворено було редакційні ко-
лективи та видавалися два часописи - “Думка” та “Колючка”.

Пйотрков Трибунальський - перебували штаб армії, 200
офіцерів, 250 козаків, 59 військових урядовців та 1-піа кулеметна
дивізія, якою командував помічник командира Кулеметної дивізії,
генерал А. Пузицький. У таборі видавалися часопис генштабу ар-
мії УНР “На хвилі життя” та кулеметників - “Тернистий шлях”.
Двотижневик “На хвилях життя” редагував Євген Маланюк.

Маючи у своєму розпорядженні 200 офіцерів, культурно-
освітній відділ табору вже з перших днів проводив культурно-
освітню роботу. Організовано школи грамоти для козаків, цикли
доповідей з українознавства, курси чужоземних мов для офіце-
рів, курси українського письменства, розгорнула діяльність сту-
дентська громада. На початку 1922 р. інтернованих українських
вояків перевели до табору в Стшалково.

Стшалково - табір, організований на відкритому полі в
роки Першої світової війни. Основний житловий фонд станови-
ли землянки, які могли приймати одночасно близько тридцяти
тисяч полонених. У 1919 р. табором володіли поляки й на осінь
у землянки поселили полонених армії ЗУНР, інтернованих укра-
їнців зі Східної Галичини та полонених Сірої дивізії армії УНР.
У жовтні в таборі перебувало 4287 полонених українців, 2276
інтернованих та 2631 полонених більшовиків.

Як свідчать документи, у 1922 р. в таборі перебувала група
анархістів з Нестором Махном. Протягом 1920 р. табір розбу-
довано, і він міг уже помістити близько п’ятдесяти тисяч чоло-
вік."
Незважаючи на складні умови та різноманітний склад поло-
нених й інтернованих, у таборі налагоджувалися нормальні сто-
сунки й інтерновані українські вояки брали участь в освітньо-
культурних та навчальних гуртках. Діяв Український народний
університет, викладалися іноземні мови, виходив часопис “Вій-
ськовий вісник”.

Крім Українського народного університету, працювала та-
бірна гімназія, переведена з Ланцута. Великих успіхів не тільки
в Польщі, а й за її межами добився український хор. Чималий
успіх мала капела під керівництвом Віталія Лівицького. Видава-
лося кілька часописів військового та сатиричного характеру.

У 1924 р. табір було ліквідовано. Лишився цвинтар, на яко-
му поховано близько 4 тис. українських вояків армії УНР і ЗУНР.
Але сьогодні про це місце нам нагадує лише високий хрест. До
цвинтаря навіть немає дороги. А це частина нашої історії, по-
лита кров’ю синів України.

Шипйорно - табір розташований у приміській місцевості
Каліша-Шипйорні, де знаходилося близько 7 тисяч полонених.
Протягом 1914-1924 рр. у таборі перебували полонені різних
армій-англійської, французької, італійської,російської. У1918 р.
табір захопило військове відомство Польщі, і з лютого 1919 р.
туди інтернували вояків УГА. Весною 1920 р. у таборі помістили
формування інтернованих вояків ген. Бредова. У кінці 1921 р. до
Шипйорна переведено військовий шпиталь із Каліша, а згодом
4-ту Київську та частину 6-ої Січової дивізії з інших таборів.
У 1922 р. до Шипйорна відправлено більшість інтернованих
українців з ліквідованого табору в Стшалкові. Групу військ у
таборі очолив ген. М. Безручко. У таборі були засновані громада
старшин під командуванням Віктора Філіповича та Братство
св.Покрови під керівництвом о. П. Білана.105

Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно
важким. Погано одягнені й голодні люди, холодні напівзруйно-
вані бараки та землянки, різнонаціональний склад інтернованих,
байдуже ставлення місцевої влади — в таких умовах необхідно
було починати організаційні заходи з налагодження кульїурно-
освітньої та виховної роботи.

Почав виходити “Релігійно-науковий вісник”. Активну
виховну цільність у таборі проводило драматичне товариство
ім. М. Садовського, літературно-мистецьке товариство “Весел-
ка”, школа українських пластунів та ін.
З перших днів поселення інтернованих українців у Шип-
йорні виходили такі часописи: “На руїнах”, “Нове життя”, “Ре-
лігійно-науковий вісник”, “Український сурмач”.

Подвигом українських вояків із 6-ої Січової дивізії було
впорядкування військових могил на цвинтарі, який виник одно-
часно з табором полонених.

У першій половині 1924 р. табори в Каліші та Шипйорні
було ліквідовано, інтерновані одержали статус політичних емі-
грантів. Доля їх розкидала по світу - одні виїхали на тяжку фі-
зичну працю до Франції, Бельгії чи Люксембургу, інші вступили
до витих українських шкіл у Чсхословаччині, а частина вояків
одружилася ч польками і влаштувалася на роботу.

Тухоля табір збудовано ще в роки Першої світової війни.
У 191*» |». він був заповнений поляками, білорусами, литовця-
ми ні українцями. У травні 1920 р. в Тухолі поселили вояків
ірьох (іриіад галичан, які були роззброєні та інтерновані поля-
ками. У червні 1920 р. в таборі перебувало 2135 полонених, з
них 575 офіцерів. Сюди ж поміщено ген. Мирона Тарнавського
разом з сином та братами Богданом і Романом Купчинськими.106
Ставлення українців до влади, як відповідно і властей до інтер-
нованих, було негативним.

У серпні 1920 р. в таборі створено військову комісію, за-
вданням якої було підвищення кваліфікації офіцерів, які могли
служити в армії і в майбутньому. При таборі існувала своя біблі-
отека, діяла низка товариств: Освітнє, Вчительське, Селянських
господарств та ін.

Офіцерська рада мала свій редакційний комітет, що видавав
“Альманах”, на сторінках якого з червня 1920 р. почали друку-
ватися статті з історії УНР. У Тухолі виходив невеликий сати-
ричний журнал “Лежух” і інші видання.107

Каліш — табір мав найкращу побутову базу з часу його за-
снування в 1914 р. Після інтернування армії УНР до табору були
направлені 2-га Волинська дивізія з Сірожупанною бригадою
на чолі з ген. Загродським, 3-тя Залізна дивізія, очолювана ген.
Удовиченком, Перший шпиталь армії УНР на чолі з головним
лікарем Борисом Лсонтійовичем, частина офіцерів Генерально-
го штабу української армії та інших військових частин.

Оскільки в Каліші перебували всі офіцери та козаки Сірої
бригади, розповідь про цей табір доцільно зробити більш ґрун-
товним.
Меморіал УНР у ІЦитіорні-Ка.ііші після відновлення

Інтелектуальне життя в таборі почалося після того, як гуди
прибули перші тисячі інтернованого українського вояцтва. Іні-
ціативна група творчої інтелігенції в січні 1921 р. організува-
ла цикли лекцій для вояків з історії України, історії української
літератури, військової етики, національного питання, про акту-
альні суспільно-політичні проблеми.108 При 3-й Залізній та при
2-й Волинській дивізіях утворилася Історична комісія для зби-
рання матеріалів, документів та спогадів з метою написання іс-
торії цих військових угруповань.

Розвивала-
ся художня са-
модіяльність,
у кожній вій-
ськовій частині
організовано
хоровий колек-
тив, духовий
та два струн-
них оркестри.
Гордістю Калі-
ша був танцю-
вальний колек-
тив. Засноване
Василем Авра-

менком “Товариство відродження українського танку” протягом
багатьох років показувало зразки найкращого хореографічного
мистецтва.	,

Табірна преса, яка почала виходити з 1921 р., відіграла зна-
чну роль у житті інтернованих. Вона згуртовувала діячів куль-
тури, давала змогу виявити свої таланти багатьом початківцям,
несла до вояцтва передові культурницькі ідеї.

Волинська дивізія видавала літературно-сатиричний журнал
“Око”, 3-тя Залізна мала газету “Залізний стрілець”, виходили
видання: “Нове слово”, “Джерело”, “За Україну”, “Літературно-
військовий вісник”, “Наша зоря”, “Козацька думка” та ін.

Особливо слід виділити видання літсра'урно-мистсцького
журналу “Веселка’’, який видавало товариство з однойменною
назвою. Редактором був Євген Маланюк.

В одному з журналів “Веселка” Є. Маланюк програму това-
риства задекларував словами: “Ми, гурток “таборових” робітни-
ків, обеззброєні мілітарно, ми вхопилися за ту духовну зброю,
яка під час фізичної боротьби спочивала в піхвах — зброю міцну,
сильну, непереможну: Національне мистецтво”.109

“Веселка” заговорила з вояками не лише у с воєму таборі.
Журнал вселяв оптимізм і у сусідніх таборах, залишаючи зна-
чний слід в душах людей української еміграції, виховував, до-
помагав, підтримував. Він слугує джерелом досліджень для іс-
ториків і сьогодні.110

Плідно працювали при таборах і навчальні заклади. У трав-
ні 1921 р. культурно-освітній відділ сірожупанників заснував
початкову школу. Ген. О. Загродський був ініціатором органі-
зації табірної гімназії ім. Тараса Шевченка. Навчальні заклади
не фінансувалися польською владою, хоч діяли під наглядом
шкільної адміністрації. За 10 років навчалося 847 учнів, а закін-
чи ію н одержано середню освіту 137 осіб. Викладання в гімназії
велося українською мовою.

Як свідчить дослідник Олександр Колянчук, у свідоцтві про
середню освіту значилися такі предмети: релігія, українська
мова, письменство, німецька, французька та латинська мови, ал-
гебра, геометрія, тригонометрія, фізика з хімією, географія — за-
гальна України, фізична, математична, історія всесвітня й Укра-
їни, філософська пропедевтика, правознавство, політична еко-
номія. Крім свідоцтва про закінчення середньої освіти, кожно-
му видавалося посвідчення Міністерства народної освіти УПР
українською і французькою мовами, де зазначалося, що воно дає
право власникові для вступу до вищих шкіл за кордоном.111

Крім шкіл цивільного характеру, в таборах діяла низка шкіл
військових, завданням яких було готувати поповнення армії
молодими офіцерськими кадрами. Це була Державна спільна
юнацька школа у вадовицькому таборі; у Каліші з квітня 192] р.
діяла Дивізійна школа старшин, з ініціативи Олександра Удови-
ченка організовано Дивізійну школу військових урядовців.

Командир 2-ої Волинської дивізії ген. Загродський органі-
зував технічні курси, а для підвищення теоретичної підготовки
офіцерів відкрито курси генерального штабу, начальником кур-
сів призначено генерал-поручника С. Дядюшу. У грудні 1922 р.
ці курси були реограпізовані в Академічні курси при Генераль-
ному штабі армії УНР, іцо мали створити відповідну матераль-
ну базу і стати першим ступенем Української академії генераль-
ного штабу.
§ 1.	Громадські організації інтернованих військовиків

У двобої з Москвою українська армія змушена була сама за-
безпечувати хворих та поранених вояків. Щоб не потрапити до
рук ворога, вони змушені були лікуватися в похідних шпиталях,
пересуватися разом із армією. Разом прибули до кордону, разом
перейшли на територію Польщі, де їх інтерновано. А тому у всіх
таборах поруч із здоровими воїнами перебували хворі, поранені
та каліки. Мабуть, більших мук та страждань, що доводилося
терпіти цим обділеним долею людям, важко уявити.

У грудні 1921 р. представники інвалідських груп майже з
усіх таборів зібралися і вирішили створити свою професійну
організацію “Всеукраїнську спілку військових інвалідів Армії
Української Народної Республіки.” Тоді ж зареєстровано уря-
дом УНР у Тарнові статут Спілки. Це була перша статутна ор-
ганізація, яка намагалася налагодити лікування, протезування
та покращання побуту хворих та інвалідів. Спілка налагодила
постійні зв’язки з інвалідськими організаціями світу, азі січня
1925 р. стала отримувати постійні грошові допомоги від поль-
ського уряду. 19-20 грудня 1925 р. було проведено IV з’їзд Спіл-
ки, і вона стала називатися “Українська спілка військових інва-
лідів на еміграції з метою осідку правління в м.Каліші”.112

При Спілці діяли майстерні, відкривалися кооперативи,
крамниці, працювали гуртки художньої самодіяльності.

Свої вироби Спілка виставляла на промислово-господар-
ській виставці в Польщі, її нагороджено бронзовою медаллю.

Поширеними серед інтернованих вояків були театральні
трупи. Рідко в якому таборі не було 2-3 театральних гуртків.
Вони діяли і після розпуску таборів. Так, у Польщі в 1937 р. на-
раховувалося 18 українських театральних труп емігрантів. Най-
видатнішим між ними був Український театр під керівництвом
Г. Руденка.

Поширенню української книги сприяла відкрита Йосипом
Орснштсйном у 1928 р. у Варшаві “Наукова книгарня”. Ще в
1920 р. серед частини вояків виникло Товариство плекання вій-
ськових знань, статут якого затверджений міністром Сальським.
Метою його було описувати перебіг української збройної бо-
ротьби. Перший склад членів Товариства був переважно з пра-
цівників різних установ військового Міністерства УНР.
Після ліквідації таборів у 1924 р. в українській станиці в
Каліші виникла думка про потребу висвітлити події української
збройної боротьби в 1917—1921 рр. З цією метою в 1925 р. створе-
но Українське воєнно-історичне товариство. Статут Товариства
зареєстровано УЦК і легалізовано польською владою в 1926 р.

Після тривалої і наполегливої роботи в 1929 р. вийшов І том
цього органу під назвою “За державність”. Крім того, Товариство
дбало про впорядкування та охорону пам’ятників лицарям
війська українського, видавало свою бібліотеку “За державність”.
Товариство видавало й окремі монографічні праці, листівки та ін.
З 1929 р. Товариство очолив генерал М. Юнаків.

Великий вплив та авторитет у таборах мало напівмілітарне
“Товариство бувших вояків Армії УНР”, яке об’єднувало кіль-
ка тисяч комбатантів. Згідно зі Статутом, Товариство мало мо-
рально й матеріально підтримувати колишніх вояків армії УНР,
допомагати знайти їм роботу, хворим та інвалідам надавати гро-
шову та медичну допомогу, організовувати медичні точки, де
могли б працювати інваліди.113 3 1926 р. Товариство ввійшло до
складу Всесвітньої федерації, куди належали подібні організа-
ції Болгарії, Югославії, Чехословаччини та Франції.

Ветерани 1-ої Запорізької дивізії об’єдналися в Товариство
бувших запорожців.

Великою повагою користувалися церковні братства - святої
Покрови та Кирила і Мефодія. Влітку 1921 р. в Каліші почали
діяти псалтирські курси. Головна їхня мета - збільшити кіль-
кість військового духовенства. Керівником курсів став о. П. Па-
іцсвський, а опікуном - ген. О. Загродський.

§ 2.	Ліквідація таборів та суспільно-політичне
життя емігрантів

Міністерство внутрішніх справ Польщі, якому були підпо-
рядковані табори інтернованих, почало вживати заходів до їх
ліквідації. Зрозуміло, що саме Міністерство не могло діяти са-
мочинно, а виконувало настанову свого уряду. Причин такого
ставлення польських чиновників до знедолених вояків України
в таборах можна навести декілька. По-перше, це було широке
розгортання суспільно-політичної, освітньої, культурної та ви-
ховної роботи в таборах, що вело до піднесення національної
свідомості інтернованих, до зростання бажань боротися за неза-
лежність своєї держави. А це не завжди подобалося полякам.

По-друге, з піднесенням національної свідомості в таборах
проходив постійний процес виїзду вояків на навчання у чотирьох
українських вищих школах Чехословаччини та інших країн.

По-третє, виїзд багатьох вояків на роботу до західних країн
Європи та в Україну.

По-четверте, невирішена проблема приналежності до Поль-
щі Східної Галичини та вихід з уряду Польщі маршала Юзефа
Пілсудського.

По-п’яте, вимога Росії ліквідувати табори та повернути ін-
тернованих на Україну.

Для виконання розпоряджень польської влади 21 квітня
1921 р. створено ініціативний комітет, який розробив статут
Українського Центрального Комітету (УЦК). До складу ініціа-
тивного комітету ввійшли Андрій Лукашевич, Пилип Пилипчук
та Андрій Ніковський. Статут подано польській адміністрації
для реєстрації та затвердження.

У серпні 1923 р. відбувся 1-й з’їзд УЦК, на якому обрано
Управу УЦК в складі В. Прокоповича, М. Юнаківа, І. Золот-
ницького, В. Сальського, О. Саліковського, М. Ковальського,
М. Шаповала. В. Приходька та П. Зайцева.114 Коли стало відомо
про рішення польських властей про розпуск таборів, на засідан-
ні Управи УЦК утворено спеціалізовані секції - організаційну,
інтернованих, фінансово-господарську та культурно-освітню.

Розпочалася велика організаційна робота УЦК з надання
допомоги інтернованим з влаштування їх на роботу в Польщі
та виїзді для працевлаштування за кордон. З цією метою Упра-
ва залучала на допомогу широкі маси громадськості і в першу
чергу - українців-послів Сейму, обраних восени 1922 р. За на-
поляганням посла В. Дмитріюка Сейм виділив ЗО тис. злотих на
допомоіу українському вояцтву.115

Там, де були скупчення українського інтернованого воя-
цтва, УЦК створив свої відділи для надання допомоги в праце-
влаштуванні, покращенні житлових умов, організації бібліотек
та навчання дітей у школах, тобто тих питань, з якими самі по-
літичні емігранти (так стали в Польщі називати інтернованих)
справитися не могли. Дітей влаштовували в школах Каліша,
Перемишля, Рівного, Луцька і Володимира-Волинського. На-
лагоджено допомогу для виїзду на навчання у вищих школах
Чехословаччини, де на цей час працювали Український вільний
університет (УВУ), Вищий педагогічний інститут, Українська
господарська академія в Подебрадах.116

Велика допомога надавалася бажаючим виїхати на роботу у
Францію, Канаду, Бразилію та інші країни. Близько тисячі офі-
церів направлено на роботу вчителями у школи, викладачами в
гімназії та інші навчальні заклади.

§ 3.	Реорганізація армії УНР в екзилі

Підписуючи мирний договір Польщі з Росією та Радянською
Україною в березні 1921 р., Польща порушила українсько-поль-
ську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею,
що ввійшла в історію як Варшавський договір. Згідно з конвен-
цією, Польща визнавала право України на незалежне держав-
не існування, а Директорію — за верховну владу УНР. У пункті
4 зазначалося, що Польща зобов’язувалася не підписувати ан-
тиукраїнських угод. Але сталося так, що в березні 1921 р. в Ризі
договір, як уже відзначалося, було підписано. Зрада відбулася, і
екзильний уряд УНР опинився у важкій ситуації.

Одним із перших заходів уряд провів реорганізацію вій-
ськових відомств і взагалі реорганізував армію. З цією мстою
прийнято низку законів стосовно зміни та вдосконалення мере-
жі військового шкільництва в таборах, створено нову структуру
посад військового міністерства та генерального штабу.

Новим законом централізовано управління, встановлено
відповідальність найвищих ланок армії, за яким військовий мі-
ністр, начальник генерального штабу, генерал-інспектор армії
УНР та командувач Дієвою армією з цього часу відповідають за
роботу лише перед Головою Директорії УНР.

Для покращення оперативної, організаційної та навчально-
тренувальної роботи введено посади трьох генерал-квартирмей-
стрів. Усі закони, накази та положення, видані у цей час, зведено
у два таємні накази Головної Команди Військ УНР і регламенту-
вали структуру армії після переходу її на територію України.117

Згідно з цими документами, основною одиницею польових
військ була дивізія в складі трьох стрілецьких і однієї гарматної
бригади, кінного полку і технічного куреня. Крім того, при шта-
бі знаходилося ще три сотні: кінна, піша та кулеметна. Стрілець-
ких дивізій було 6 - Запорізька, Волинська, Залізна, Київська,
Херсонська і Січова. На випадок мобілізації всі шість дивізій
розгортались у 18, кожна дивізія перетворювалася у 3 стрілець-
кі дивізії.118

Зміни, які відбулися в армії, стали в пригоді, коли до влади
повернувся Ю. Пілсудський (1926 рік) і став розроблятися план
реорганізації Української армії на випадок спалаху нової війни.
Відродженню війська української еміграції сприяли також між-
народні відносини, зокрема радянсько-німецьке зближення.

У цій загрозливій ситуації польський уряд почав розробля-
ти цілу низку заходів, щоб протистояти посиленню більшовиць-
кої тоталітарної системи. Не міг він пройти й мимо військових
формувань української еміграції.

Використовуючи сприятливий час, Головний отаман Андрій
Лівицький та військовий міністр ген. Володимир Сальський по-
дали Ю. Пілсудському меморандум про відновлення Варшав-
ського договору від 24 квітня 1920 р. Крім того, в документах
наведено дані щодо можливості швидкої мобілізації та відро-
дження української армії.

Польський уряд з розумінням поставився до цих пропози-
цій, і 11 лютого 1927 р. відбулася зустріч чиновників Генштабу
Війська Польського та Міністерства України. Результатом цієї
наради стало створення штабу військового міністра УНР як
штабу держави, що перебуває на території Польщі, користуєть-
ся матеріальною та технічною допомогою Генерального штабу
Війська Польського.

При штабі працювали три секції: І — організаційно-мобілі-
заційна, II - розвідки та контррозвідки і III - пропаганди.

Завданням 1-ої секції штабу була організаційна та мобіліза-
ційна робота серед військової еміграції, проведення вишколу, ви-
готовлення допоміжних матеріалів для офіцерських груп, статей
для військових часописів, проведення курсів підвищення квалі-
фікації офіцерів та ін. Уже в середині 1927 р. складено списки та
відновлено особові справи близько 1000 генералів та офіцерів
колишньої армії УНР, які проживали на території Польщі.

II секція тісно співпрацювала з відповідними польськими
розвідувальними службами, займалася зв’язками з Україною,
відправляла багато літератури, протидіяла проникненню в емі-
граційні українські структури чужих агентурних служб. Одним
із основних завдань секції було забезпечити охорону президен-
та VIII» в Польщі.

V III секції працювали в основному цивільні особи, які за-
іімиїїш м пропагандою серед еміграції та проводили відповідну
роїніїупа ісрсіїі Радянської України.

Лис рсиріаш іашя армії УІІР в екзилі - це лише одне з над-
-шичаіпю нил.іиііпх завдань, яке необхідно було провести укра-
їнському урядові н ск нілі. Ряд інших політичних питань, які
стани інші нічним заповітом для емігрантів, розроблені Симо-
ном І Ігі іпирпіо

3. ЗАВДАННЯ, ЯКІ СТОЯЛИ

ПЕРЕД УКРАЇНСЬКОЮ ЕМІГРАЦІЄЮ

Після 21 листопада 1920 р., коли українські війська пере-
йшли через р.Збруч, за межами своєї Батьківщини опинилася
велика українська еміграція. Лише до Польщі разом із армією’
УНР перейшло близько 35 тисяч чоловік. Майже ЗО тисяч по-
кинули Україну одночасно з Добровольчою армією. А як пора-
хувати тих, хто емігрував до Румунії, країн Прибалтики та тих,
кому вдалося виїхати за кордон ще до війни, то ця цифра сягне
до ста тисяч чоловік.120

Розселені українці були по всьому світу. Найбільше емі-
грантів поселилося у Польщі, Румунії та Болгарії. Значні коло-
нії знаходилися в Сербії, Туреччині, Чсхо-Словаччині, Німеч-
чині та Австрії. Менші поселення були в Бельгії, Франції та
Угорщині. Хвиля українських поселень докотилася до Єгипту,
Північної та Південної Америки.121

Еміграцію з України умовно можна поділити на дві групи.
Перша - це козаки та офіцери, що були інтерновані і, згідно з
міжнародними домовленостями, перебували у таборах, і друга
група - це всі, хто залишив Україну, не бажаючи жити під мос-
ковською окупаційною владою, чи з інших причин, і не мали
можливості вернутися на Батьківщину.

За кордоном появилася величезна кількість людей, які в пе-
реважній більшості причетні до визвольних змагань, втратили
свою державність, залишилися в неволі й часто не бачили вихо-
ду зі становища, що склалося. їм потрібно було проаналізувати
ті шляхи, якими здійснювалася боротьба за свою державність,
дати оцінку всім подіям, а особливо викрити причини невдач,
критично визначити своє ставлення до них, і, що головне, - ви-
значити шляхи подальшої боротьби.

Великий внесок у розробку цих завдань здійснює Головний
отаман Симон Петлюра. Наприкінці 1923 р. в табірнім видавни-
цтві Шипйорна вийшла в світ праця Симона Петлюри “Сучасна
українська еміграція та її завдання”.122 Фактично вона є полі-
тичним заповітом Симона Петлюри, адресованим багатостраж-
дальному народу України в еміграції.

“Влада окупаційна довго на Україні не продержиться, чи
буде силою скинута з свого панування, чи сама завалиться,
- пророче віщував Симон Петлюра. - Наша сила в єдності, а
порука успіху наших змагань в державній слухняності... Коли б
там, на Україні великій, відчули розбіжність політичної думки
серед нашої еміграції, брак єдиної волі в праці цілого грома-
дянства на чужині, то це боляче відчула б наша нація і гостро
засудила б нас за нашу дріб’язковість та малий розум в справах
великої і державної загальнонаціональної ваги”.124

Після загальних положень у праці Симона Петлюри розгля-
далися завдання, якими необхідно зайнятися повсякденно. Це
вивчення мов того народу, серед якого живеш, а також європей-
ських мов, збагачення себе й української науки підібраними пе-
рекладами, активна участь у міжнародних політичних форумах,
організація семінарів та конференцій, присвячених українській
проблематиці, турбота про забезпечення еміграційної молоді
навчанням у середній та вищій школі, робота над перекладами
світової класики українською мовою та видавництво книжок.

Ці настанови стали свого роду дороговказом для проведен-
ня організаційної, політичної та виховної роботи Державним
центром в екзилі.

Особливо пожвавилося політичне життя в Польщі після по-
вернення до влади Ю. Пілсудського.

Але здійснити всі накреслені плани Головному отаману
Симону Петлюрі не вдалося. 25 травня 1926 р. більшовицький
агент в Парижі вбив Симона Петлюру.

Ця сумна звістка потрясла всі демократичні сили світу, до-
корінно змінила статус української військової еміграції. Червона
Москва викрила себе остаточно перед усім світом. У багатьох кра-
їнах пройшли траурні панахиди. Багатолюдною була панахида у
Варшаві, па якій побували маршал Ю. Пілсудський, міністр Уль-
ріх, посли Сейму, 16 генералів Війська Польського, велика група
працівників міністерства закордонних справ Польщі, численна
дгпегація інтернованих вояків армії УНР, які приїхали з різних
країн евгіу та ку іочкііі 1 Іольїці. Траурні панахиди відбулися в ба-
гліьох місцях І Іош.щі. Смсрп» Симона Петлюри стала великою
втратою дня народу України, сприяла консолідації інтернованих
та кордоном, а гаме ім’я огамапа поставлено на п’єдестал націо-
папі.иоіо ітроя в Боротьбі з більшовиками за волю України.

Іоіюііпнм о гаманом став прем’єр-міністр Андрій Ліви-
пькпй.

А в Україні більшовики, захопивши значну територію, за-
пропонували масам радянську форму державного правління та
рочроблсі іу.пими програму соціально-економічних перетворень,
яка виявилася дуже далекою від запитів та інтересів трудящих.

Радянська форма державності, яку будували більшовики,
не мала нічого спільного з демократією і тим більше свободою.
1 [ід личиною “диктатури пролетаріату”, під добре продумани-
ми та принадними для значної частини населення гаслами на-
роджувався незнаний в історії людства тоталітарний режим. Це
була добре замаскована політична система, яка хотіла осягнути
повний контроль над економікою, політикою, соціальним, наці-
ональним та культурним життям суспільства, де великим злочи-
ном вважалося волевиявлення кожної людини, й пильно контро-
лювалося партійними та каральними органами.

Але ще протягом тривалого часу боротьба українського на-
роду за свою волю не припинялася. Особливо запеклими були
бої в Холодному Яру, де існувала так звана Холодноярська рес-
публіка.

***

Дорогий читачу, завершується оповідь про героїчний шлях
боротьби за волю України багатьох тисяч вірних синів, які на-
реклися сірожупанниками. Давайте подумки ще раз згадаємо
основні етапи становлення великої родини Сірих:

1. Початок існування Сірожупанного руху поклали полоне-
ні українці фрайштадського табору, які восени 1917 р., будучи
зорганізовані в товариство “Січ”, пересилали Українській Цен-
тральній раді декларацію, у якій заявляли: “Полонені україн-
ці живуть виключно тим, що переживає ціла Україна... Тепер
полонені українці, вірні сини УНР, з великою нетерпеливістю
чекають того щасливого часу, коли мають повернутися додому,
щоб стати в міцні лави оборонців народно-республіканського
ладу на Вільній Україні.

Хай живе Українська Народна Республіка!”

15 лютого 1918 р. на надзвичайній Січовій раді обрано Бо-
йову управу, яка звернулася до всіх полонених творити полки,
твердо єднатися і повернутися в Україну для боротьби за її ви-
зволення.

У заяві Бойової управи говорилося: “У нашому таборі тво-
риться Перший український полк імені Гетьмана Петра Доро-
шенка. Цей полк має, по повороті з неволі на Україну, віддати
себе цілком в розпорядження нашого українського правитель-
ства, щоб винищити всіх ворогів...”

25 лютого 1918 р. з табору полонених Йозефштадта прибу-
ла перша група офіцерів-українців, які очолили перший курінь
“Оборони рідного краю” і готувалися до від’їзду в Україну.

6 березня курінь прибув до місця свого призначен-
ня - м. Володимира-Волинського. Після прибуття курінь реор-
ганізовано в полк, почалося активне формування дивізії, яку за
однострій названо Сірожупанною.

Влітку 1918 р., коли організацію та навчання старшинського
та рядового складу було закінчено, дивізію перевели до Києва, а
згодом до міст Конотоп, Алтинівка, Кролевець, Короп.

Перебуваючи на Чернігівщині, 17 листопада сірожупанники
підняли повстання проти гетьмана. У листопаді дивізію переве-
дено до Конотопа, де вона включилася у боротьбу проти біль-
шовиків. Особливо жорстокі бої проходили на коростенському
напрямі.

Новим місцем постою для Сірої дивізії було визначене міс-
то Луцьк. У казармах, які не були зруйновані війною, поруч із
залізничною станцією майже в центрі міста розмістилися сіро-
жупанники. Частину бойовиків вислано на фронт, що займав лі-
нію по Стоходу. Криваві сутички, які відбувалися кожного дня,
особливо запеклими були в районі Переспи та Рожищ.

14 травня на польському фронті появилися нові части-
ни корпусу генерала Галлера. Але сили були далеко не рівні, і
І б травня стало днем великої катастрофи Холмської групи армії
УНР. Частини генерала Карніцького сильним ударом із Колок,
Торчипа і Рожищ розвалили фронт. Осецький був змушений
віддати наказ скласти зброю. Поляки зайняли Луцьк.

1(>іи)ішиіі отаман С. Петлюра 1 червня ліквідував україн-
і і.ілііі фроні на Волині. Сірі дивізії розформовано. Частина
іліонін ноіранила у полон до поляків, частину перекинуто на
иіндпіь Чагіипа иоіікін через безглузді розпорядження коман-
дирів тамоніїінідунапаї'я.

Відділу с ірожуїіаипих Ковельської групи, яку очолив пол-
ковник Іапжа, вдалося відірватися від переслідувань поляків і
вируїіін і и на південь. Потім вони з’єдналися з рештками Во-
линській дивізії.

II І Іоннії другий стан, який почався 16 травня 1919 р., про-
ходив в умовах, коли в полон до поляків потрапило 120 офіцерів
іа генералів і понад 600 стрільців, втрачено матеріальну базу
дивізії. Але віра у свою перемогу, бажання боротися до кінця,
відвоювати свободу своєму народові були джерелами натхнення
Сірих. Поступово сформувалася нова родина Сірих. У тяжких
боях, коли становище української армії ставало катастрофічним,
нові сили прибували, поповнювали ряди, переймали традиції та
асимілювалися в рядах Сірих.

У такій катастрофічній ситуації Головний отаман вживає
всіх заходів для реорганізації армії, виведення її з жахливого
стану і перетворення в справжню регулярну армію. З цією ме-
тою із залишків Хомської і Північної груп сформовано 4-ту Сіру
дивізію та Волинську групу.

Формування відділу Сірих розпочалося і проходило над-
звичайно активно. Зібрано всіх Сірожупанників, завербовано
добровольців, поповнено матеріальну базу. Командування було
доручено полковнику Сивошапці.

З червня відділ Сірих прибув до Волочиська і приєднався до
дивізії Запорізької січі, яка вела боротьбу з більшовиками.

27 липня 1919 р. оголошено наказ про формування 4-ої Сі-
рожупанної дивізії. Начальником дивізії призначено полковни-
ка Янченка. 23 серпня дивізія виїхала на фронт у район станції
Вапнярка.

24 вересня почалася війна з денікінською армією. Сірожу-
панна дивізія бере найактивнішу участь, її направляють на най-
більш відповідальні ділянки фронту.
Своєї кульмінації бої досягли на початку жовтня, коли ворог
намагався за всяку ціну ліквідувати частини Сірих. 2 і 3 жовтня
він вів безперервні атаки, але при сприянні бронепотяга “Вільна
Україна” всіх їх відбито.

Наприкінці листопада борців за волю України переслідува-
ла одна невдача за другою, а саме перехід Галицької армії на
бік Денікіна, складна стратегічна ситуація, тиф, тяжкий мате-
ріальний стан, недоброзичливе ставлення уряду Польщі могли
зломити будь-кого, тільки не Сірих.

6 грудня 1919 р. 4-й полк Сірожупанників у складі Волин-
ської групи під проводом отамана Загродського вирушив у Зи-
мовий похід.

ПІ. Третій етап розпочався 6 грудня 1919 р., коли Сірі разом
з іншими частинами змушені були піти в Зимовий похід. Армія
УНР пішла в запілля ворога з однією метою - зберегти від по-
вного розгрому армію і сприяти піднесенню визвольної бороть-
би народних мас у тилу ворога. Командував походом генерал
Омелянович-Павленко.

4-й полк Сірожупанників, який утворено з 4-ої Сірожупан-
ної дивізії, входив до складу Волинської групи. Командував
полком поручник Костик. У поході пройдено понад 2500 кіло-
метрів за 152 дні. Це були зимові, холодні дні чи весняна від-
лига з її непрохідними дорогами. Вище детально оповідалося
про героїзм Сірих. Всіх учасників походу нагороджено орденом
Залізного Хреста.

IV. Четвертий етап в житті та боротьбі Сірих розпочався
6 травня 1920 р., після повернення із запілля на Батьківщину.
Вони принесли спогади, як ворог вогнем і мечем встановлю-
вав в Україні “радянський рай”, знищував культуру, церкви та
найкращих синів і дочок нашого народу, принесли прагнення
відпочити, влити в себе свіжі сили і знову стати до боротьби з
московською навалою. Вони стали воїнами-агітаторами за на-
ціональну ідею.

Наказом від 7 червня 1920 р. командуванням Дієвою ар-
мією УНР Волинську групу перейменовано в 2-гу Волинську
стрілецьку дивізію. Дивізія складалася з 4-го Сірого, 5-го Чор-
номорського піших полків, кінного ім. Гетьмана Мазепи та
ім. Максима Залізняка, Гарматного дивізіону та Окремої кінної
сотні. Командував дивізією отаман Загродський, полком Сірих
- поручник Федченко.
Після повернення з запілля всі чекали, що для них буде да-
ний час, щоб відпочити, привести себе в порядок, поповнитись
живою силою. Але вже того ж 6 травня Сірі отримали наказ пе-
рейти в наступ на ділянці фронту, відтиснути ворога та закрі-
питися на річці Марківці. З цього часу потягнулися дні тяжких
кровопролитних боїв, які закінчилися 21 листопада 1920 р. пе-
реходом через польсько-радянський кордон та інтернуванням.
4-й Сірий полк був розміщений у таборі м.Каліша. Знову нево-
ля, важкі умови життя, пошуки виходу зі становища. До від’їзду
Сірих до інших країн, до влаштування на роботу в Польщі, осо-
бливо в східних її областях - на Волині, в Холмщині, Підляшші
та Галичині, Сірі були найдружнішою групою серед інтернова-
них вояків. Працюючи інженерами, вчителями, агрономами чи
робітниками, вони не втрачали надії вернутися знову у стрій,
взяти зброю у свої руки й відомстити ворогам за всі біди, при-
несені їм та народу України.

Цей час настав не для всіх. Хтось із них (я свідомо вжи-
ваю неозначений займенник тому, що достовірних даних немає)
загинув у катівнях НКВС, хтось загинув героїчною смертю в
лавах УІІА, хтось боровся в дивізії “Галичина”, у загонах руху
опору. Вони присвятили своє життя боротьбі й боролися за волю
України до останніх днів.

Мета дослідження - дати можливість молодим людям не
тільки ознайомитися з життєвим подвигом Сірих, а й зрозуміти,
що всі вони були полум’яними патріотами незалежності Укра-
їни, тому молодь наша повинна про це знати, брати приклад з
них, бути відданою народові України, наслідувати подвиг героїв
у повсякденному житті.
ДОДАТКИ ТА ДОКУМЕНТИ

Документ № 1

Заклик Бойової Управи збірної станині української армії
До всіх полонених в Австро-Угорщині

“Дорогі Вояки недолі!

Не стає сил, щоб виявити ті почуття, які вщерть наповняють душу.

Зійшла нарешті зоря свободи для нас, зійшло сонце правди для
Української Землі, вернулася українському народові та люба воля, що
її шукав він довгі, довгі століття, що стільки сліз пролив за нею, що
стільки тужливих чарівних пісень про неї склав.

Постала наша власна, ні від кого незалежна держава, держава
новітня - Українська Народня Республіка! Держава з таким ладом, з
такими народніми правами, яких, можна сміливо сказати, не знала ще
старенька наша планета - Земля.

Маємо власну державу! Від тих слів п’яніє розум.

Держава - це те, за що кожен нарід боровся, бореться й буде боро-
тися сотні й тисячі літ, за що мільйони найкращих людей віддали своє
життя, за що йшли на люту смерть, як на найбільше свято.

Нема жертви, щоб її не можна було принести цій святій ідеї.

Наша українська держава - це той розкішний палац, де україн-
ський нарід є господарем, де йому ніхто не сміє перешкоджати.

Віднині перестав він бути наймитом-невільником на власній зем-
лі, своєю працею, багатством рідної землі розпоряджає він сам, сам
кує свою долю.

По сотнях літ недолі, нещастя, страшного невільницького життя
прийшла Україна до цього.

А хто може злічити ті багатства, які випрацював український на-
род кривавими мозолями, а які пішли цілком на користь його лютих
ворогів, його гнобителів? Хто нині порахує те вугілля, залізо, збіжжя,
сіль і інше, що його вивезла Москва за 250 літ із України?

Божевільний жах охоплює душу, коли лише поверхово глянути,
які страшні спустошення проробило чуже панування навіть у самій
душі нашого народу.

45-мільйоновий нарід гнувся і жебрав у того, кому сам давав! І це
так сотні літ! Чи може ж бути ще щось страшніше?

Та тепер розвіялась мара. Розвіялась тоді, коли пів земної кулі
оповіває заграва пожеж, коли ще лютує братовбійча боротьба поміж
десятками народів.

З-під попелу руїн, при громах і блискавицях, освітлений крива-
вою луною, підвівся український нарід і почав перший гасити світову
пожежу.
У цій роботі вели його найкращі сини України, вони вказували
народові правдивий шлях.

І на диво цілому світові на старих руїнах, як у казці, постав но-
вий, величавий розкішний палац. Збудував його недавній нарід-не-
вільник, та вже не для напасників і визискувачів, а для себе самого. Бо
вже перестає бути рабом.

Але навкруги того ясного палацу ще не вгавають громи, ще освіт-
люють його блискавиці й заграви пожеж, а заздрі сусіди й недавні ще
пани гнобителі українського народу вживають усіх заходів, не спиня-
ються ні перед якою підлотою, щоб усю цю славну працю обернути
нанівець.

Не можучи тепер виступати відкрито як вороги, надівають вони
овечу шкіру, щоб приспати обережність народу, щоб розбити його єд-
ність, щоб вкинути отруйне зерно недовір’я до вірних його провідни-
ків і навіть підозріння у товариша до товариша.

Знають ці люди, що, роз’єднавши наш нарід, знову зможуть на-
класти на нього кайдани.

Таку спробу вже зробило правительство Леніна і Бронштейна. їм
поталанило на якийсь час приспати народню сторожкість. їхні агіта-
тори намовили українських солдатів із фронту розійтись додому, бо,
мовляв, уже більше нема ніякої небезпеки, а тоді кинулися на Україну
банди розбійників, злодюг і різних інших грабіжників, об’єднаних у
червоній большевицькій гвардії й знову запалили нашу Україну, наш
тихий край.

Полилася знову по селах і містах кров найкращих синів Рідного
Краю, потяглися на Московщину поїзди з українським збіжжям, ху-
добою, вугіллям, знову зайнялися українські стріхи й заридали збез-
чещені жінки і дівчата.

Бо не було твердої сторожі, бо піддався наш добрий нарід на лихі
намови ворогів в овечій шкірі.

Нині ми стремимо до того, щоб зайняти сторожу, щоб вигнати до
решти озвірілих напасників і докінчити будівлю нашого розкішного
палацу - Української Народньої Республіки.

Пам’ятаймо, що для цієї великої роботи кожен із радістю віддасть
своє життя, бо цього часу з тугою й мукою чекали наші батьки, діди і
прадіди, бо ця славна праця не тільки для нас самих, а також для ба-
гатьох молодих поколінь, які прийдуть по нас і благословитимуть нас
або проклинатимуть.

Змучені тугою, виснажені полоном, ми все таки ще знайдемо сили
послужити вірно Рідному Краєві, оборонити свою державу, поставити
тверді границі для чужих напасників і лише тоді, як докінчимо велику
працю тих наших братів, що почали її без нас, матимемо право сказати,
що й ми причинилися до здобуття щастя й долі рідному народові, що
на добрих підвалинах спочиває віднині велика Українська Держава й
не захитають її ворожі вітри ані з півночі, ані з заходу, ані зі сходу.

Дамо змогу зійтися Всеукраїнським Установчим Зборам, цьому
господареві Землі Української. Станемо на сторожі спокійної творчої
праці Установчих Зборів і оборонятимемо цю працю перед усіма, хто
б не поважився простягти руку для знищення великих здобутків на-
шого народу, і аж тоді складемо зброю, коли дозволить на це наш лю-
бий Рідний Край, коли запанує на Україні твердий лад, коли зацвіте
Україна в добрі і гаразді.

Тож негайно до праці!

Закладайте вже на місці організації й давайте знати Фрайштадту,
де творяться “Курені для оборони Рідного Краю”.

Тисяча за тисячею, сильні єдністю й незламні любов’ю до свого
народу й нашої славної УНР, рушимо ми могутніми залізними рядами
з Австрії і Німеччини та своїми грудьми заступимо Рідний Край.

Хай живе на віки вічні Український Нарід!

Хай вічно лунає слава тим, хто вивів з тяжкої неволі й поставив
як рівного поміж великими народами світу!

їм наше довір’я, наша сила, честь і пошана!

Слава Центральній Українській Раді!

Слава Раді Народніх Міністрів!

Бойова Управа:	МЛозовик, Д.Піддубний, Г.Шпиця,

П.Товстокір, С.Варивода.

Збірна станиця Української Армії.

Фрайштадт, Березень 1918 р.”

("Вісникполітики,літературийжиття”ч. 13. 31 березня 1918р.
Відень).

-	Документ № 2

Про настрої, різні погляди та політичні переконання полонених
свідчать спогади, надруковані в журналі “Розвага” від ЗО березня
1918 р. № 12:

"Перші враження йозефиїтадця. Вже з півгодини виглядають
із вікон вагона йозефштадці - офіцери і козаки - чи не покажеться
Фрайштадт. Вже й стемніло. Бере нетерплячка. Нарешті, замиготіли
вогні табору. “Фрайштадт!” - пролетіло по вагону. Довжезний потяг із
стоном підходить до станції. Наш вагон десь іззаду. Не встигли ми зі-
йти, як нас підхопила могутня хвиля маршу і понесла з собою. Не тре-
ба було питати, куди йти. Десь там спереду в темені весело танцювали
в повітрі звуки маршу і тягли за собою. Вже недалеко до станції. Коли
ось нова хвиля спинила нас - товариші офіцери вийшли назустріч. У
кожного лівий рукав перев’язаний жовтоблакитною пасмою. Відразу
зчинився гомін, чути радісні вигуки: “Це ти, Грицьку? Голубчику! От
не сподівався!” “Добродій X., - хіба не впізнаєте?” Звучать поцілун-
ки. Щось нове, радісне наповняє душу. А марш вирує й кличе. Ми
на пероні. Світла зовсім мало. Червоно блищать мідяні труби орке-
стри. Вона мовчить. Спочатку нічого не розберу. Сірі шинелі, цивіль-
ні пальта, жіночі капелюхи - все перемішалося. Щось фантастичне
являє собою цей натовп. Вдивляюся - збоку правильні ряди наших
вояків. “Хто такі?” - питаю. - “Чоти козаків!” Чути розмову. Нас вітає
отаман Василів. Просуваюсь наперед. Промовляє наш голова табору
Йозефштадту Микола Букшований. Він вітає козаків, закликає стати,
як один, у ряди українського війська. “Слава!” Повітря задрижало від
звуків українського національного гимну. Я вперше чую цей дорогий
гимн у виконанні оркестри. Він робить зо мною щось незвичайне. Тут,
під чужим небом, серед чужого оточення, ми голосно заявляємо, що
“вже воскресла Україна”... У мене таке почуття, неначе ми тут - хазя-
їни, а довгий потяг і цивільна публіка - у нас в гостях. “Ми - гайдама-
ки’.” - голосною луною мчить у підгірські лісові околиці Фрайштадту.
Чудно, надзвичайно! Хочеться плакати і сміятись заразом. Тримаю
руку “під козирьок”, а самого так і підносить угору: от-от полечу!..
Ідемо до табору. Нас проводжають галицькі побратими, свої офіцери
й козаки. Живий обмін думок. Ми серед своїх. Нема вартових, нема
багнетів. Ми - не полонені!”

Документ № З

Щоденник “Діло” про зустріч добровольців у Володимирі-Во-
линському.

"Володимир-Волинський, 27 квітня 1918 р. Ще кілька днів до
приїзду дальших ешелонів полонених українців із Фрайштадту, роз-
неслася вість, що вони вже в дорозі та ще вневдовзі треба їх сподівати-
ся. У вівторок, 23 червня, о годині 6-й по полудні прибув цей ешелон
до Володимира-Волинського. Все козацтво заворушилось і рушило з
касарні вітати братів. По обох боках шляху, який веде з Володими-
ра-Волинського до Устилуга, недалеко від козацьких касарень, стало
все козацтво рядами. Попереду отамана - старшина, прапороносець із
прапором 1-ї Дивізії.

Підходять перші ряди прибулих із Фрайштадту полонених. По-
дається команда полковника Ганджі: “Почесть дай!” і лунає гімн “Вже
воскресла Україна”. Чути голос отамана Дивізії: “Вітаємо вас, козаки,
на волі!” та відповідь козаків: “Здорові були, пане Отамане!” і “Раді
служити Україні!” Спішать козаки струнко та жваво, хоч по довгій
дорозі перемучені. Якась невимовна радість сяє на їхніх лицях - цс
свідомість, що опинились вони серед своїх братів на волі та стануть
у ряди борців за волю та свободу Рідної України. Доходять козаки до
касарень серед звуків пісень, а за ними тиснуться гуртки козаків, ві-
таються та розпитують про останні дні, пережиті в полоні.”

Щоденник “Діло", 27квітня 1918р., м.Львів.

Документ № 4

Військова присяга:

“Клянусь честю громадянина УНР і торжественно присягаю Все-
могущому Богу вірно УНР служити, слухняно повинуватися її верхо-
вній Владі, Директорії, Правительству і Народній армії.

Присягаю поважати і захищати накази і всякі припоручення їх по
службі, точно їх виконувати супроти всякого ворога УНР та трудящого
люду, хто б цей ворог не був і де тільки воля Верховної Республікан-
ської влади буде вимагати: на воді, на суші, у воздусі, вдень і вночі, в
боях, в поступах і всякого роду предприємствах, словом - на кожному
місці, у всяку пору і кожного випадку хоробро і мужньо до останньої
краплі крові боротися. Своїх військових частин, прапорів і зброї ні в
якому разі не кидати, з ворогом ні в які, навіть найменші порозуміння
не входити, завжди поводитись так, як цього військові закони та честь
воїна-лицаря вимагають, в цей спосіб і честю жити і честю умерти.

В цьому мені, святий Боже, моя любов до України Рідної та її на-
роду, допоможи”.

Голова Ради Народних Міністрів	/. Мазепа

Державний Секретар	Л.Шрамченко125

Документ № 5

Мирна угода між Німеччиною, Туреччиною,
Австро-Угорщиною, Болгарією, з однієї та Українською
Народною Республікою, з іншої сторони

27 січня 1918 р.

Тому, що український народ в протягу сучасної світової війни
проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний
стан між Українською Народною Республікою і державами, що на-
ходяться в війні з Росією, правительства Німеччини, Австро-Угорщи-
ни, Болгарії і Туреччини постановили заключити мировий договір з
Правительством Української Народної Республіки. Вони хотять цим
вчинити перший крок до тривкого і для всіх сторін почесного світо-
вого миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але
також має вести до привернення дружніх відносин між народами на
полі політичному, правному, господарському і умовому. Задля того до
нав’язання мирових переговорів в Бересті-Литовськім зібралися по-
вновласники вище означених правительств, а саме:

За правительство Української Народної Республіки члени Україн-
ської Центральної Ради п. Олександр Севрюк, п. Микола Любинський
і п. Микола Левицький.

За цісарське німецьке правительство державний секретар за-
граничного уряду, цісарський дійсний тайний радник п. Рідхард фон
Кюльман.

За ц. і к. спільне австрійсько-угорське правительство міністр ці-
сарського і королівського дому і справ заграничних, його ц. і к. апос-
тольського величсства гайний радник Отгокар граф Чернін.

За королівське болгарське правительство президент міністрів
п. др. Василь Радославов, посол п. Андрій Тошев, посол п. Іван Сто-
янович, військовий повновласник п. полковник Петро Ганчев, п. др.
Тсодор Анастасов.

За цісарське османське правительство його величества великий
везир Талат-Паша, міністр справ заграничних Агмед-Нессімі-бей,
його величність Ібрагім Гаккі-паша, генерал кавалерії Агмед Іцед-
паша і по предположенню своїх повновластей, які признано добре і
належно виставленими, згодилися на слідуючі постанови:

Стаття 1. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, з
одної сторони, і Українське Народне Заступництво, з другої сторони,
заявляють, що воєнний стан між ними покінчений, сторони, заключу-
ючі договір, рішилися надалі жити взаємно в мирі і дружбі.

Стаття 2. 1) Між Австро-Угорщиною, з одної, і Українською На-
родною Республікою, з другої сторони, на скільки ті дві держави гра-
ничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австро-
Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2) Дальше на
північ ітиме границя Української Народної Республіки, починаючи
від Тарнограду западно по лінії Білограй, Щебретин, Красностав,
Пугачів, Радин, Межирічче, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Ка-
менець, Литовськ, Пружани, Вигановське озеро. Подрібно установля-
тиме границю мішана комісія після етнографічних відносин із узгляд-
ненням бажань населення. 3) На випадок, якби Українська Народна
Республіка мала мати границі ще з якою іншою державою почвірного
союзу, застерігаються щодо того окремі умови.

Стаття 3. Спорожнювання занятої області почнеться негайно по
ратифікації нинішнього мирового договору, спосіб переведення спо-
рожнення і передачі спорожнених областей означать повновластники
інтересованих сторін.
Стаття 4. Дипломатичні і консулярні зносини між сторонами, що
заключають договір, почнуться зараз по ратифікації мирового догово-
ру. Для якнайбільше далеко йдучого допущення консулів обох сторін
застерігаються окремі умови.

Стаття 5. Сторони, що заключують договір, зрікаються взаїмно
звороту їх воєнних коштів, тобто державних видатків на провадження
війни, як також звороту їх воєнних шкід, тобто тих шкід, які повстали
для них і їх горожан у воєнних областях через військові зарядження з
включенням всіх реквізицій, зроблених у ворожому краю.

Стаття 6. Воєнні полонені з обох сторін будуть відпущені дсдому:
хіба б вони схотіли, за згодою держави, в котрій вони перебувають,
залишитися в її областях, або удатися до іншого краю. Питання, що
стоять у зв’язку з тим, будуть полагоджені в окремих договорах, пе-
редбачених в 8-ій статті.

Стаття 7. Сторони, які заключають договір, зобов’язуються вза-
їмно зав’язати негайно господарські зносини і устроїти обмін товарів
на підставі слідуючих постанов;

1. До 31 -го липня б. р. треба буде переводити взаїмний обмін лиш-
ків найважніших сільськогосподарських промислових виробів для за-
доволення біжучих потреб згідно з такими постановами: а) кількість
та рід витворів, котрих обмін передбачено в попередньому уступі,
означить обостороння згода комісії, яка складається з однакової кіль-
кості членів з обох сторін і збереться негайно після підпису мирового
договору; б) ціни витворів при згаданім обміні означує по взаємній
згоді комісія, котра складається з рівної кількості представників обох
сторін; в) обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1000 німець-
ких державних марок в золоті рівні 462 карбованцям в золоті Україн-
ської Народної Республіки, а також рівні 462 рублям в золоті бувшого
російського цісарства (1 рубль рівняється 1/15 імперіала), або 1000 ав-
стрійських і угорських крон в золоті рівні 393 карбованцям 78 грошам
в золоті бувшого російського цісарства (1 рубль рівняється 1/15 імпе-
ріала); г) обмін товарів, котрі мають бути установлені комісією, яка
передбачена в уступі “а”, відбувається через державні, або державою
контрольовані центральні інституції, обмін же тих витворів, котрі не
будуть означеними вище передбаченими комісіями, відбувається до-
рогою вільного обороту на підставі тимчасового торговельного дого-
вору, котрий передбачається в слідуючім числі [... ]

Стаття 8. Привернення публічних і приватних правних зносин,
виміна военнополонених і бранців, амністійна справа як також справа
поступовання з торговельними кораблями, які попали в вдасть проти-
вника, управильниться з Українською Народною Республікою в по-
одиноких договорах, котрі становлять дійсну часть нинішнього миро-
вого договору і якомога рівночасно з ним стають правосильними.
Стаття 9. Умови, довершені в оцім мировім договорі, творять не-
подільну цілість.

Стаття 10. При толкованню цього договору для зносин між Укра-
їною і Німеччиною миродатний український і німецький текст, для
зносин між Україною і Австро-Угорщиною, український, німецький
і угорський текст, а для зносин між Україною і Туреччиною україн-
ський і турецький текст.

Кінцева постанова: нинішній мировий договір буде ратифікова-
ний. Ратифікаційні грамоти мають бути обміняні якомога швидше
у Відні. Мировий договір стає правосильним по його ратифікації,
оскільки в нім нічого іншого не постановлено.

На доказ цього повновласники цей договір підписали і своїми
печатями ствердили. Зладжено у п’яти первописях в Берестю-Литов-

ськім 9-го лютого 1918 року.
Граф Оттокар Чернін,
в. р. Міністр ц. і к. дому і
заграничних справ,
Р. фон Кюльман, в. р.

О.Севрюк, в.р.

М.Любинський, в.р.

МЛевицький, в.р.

як представник
найвищої німецької управи
Гофман, в. р. генерал-майор і
шеф генеральського і східного фронту,
Др. Радославов. В. р. А. Тошев.

В. р. Стоянович. В. р. Полковник Ганчев,

в. р. Др. Анастасов,

в. р. Талат, в. р. 1. Гаккі,
в. р. Агмед Нессімі, в. р. А. Нішед.

“Нова Рада. ” 1918. 22-24 лютого.

Документ № 6

Відповідь Генерального секретаріату на ультиматум Ради
народних комісарів Радянської Росії

5 грудня 1917 р.

У відповідь на декларацію “Совета Народних Комиссаров” Ве-
ликороси Генеральний Секретаріат Народної Української Республіки
цим заявляє:

Генеральний Секретаріат в заяві Народних Комісарів про те, що
вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або ж супе-
речність самим собі. Неможливо одночасно визнавати право на са-
мовизначення “аж до відокремлення” і в той же час робити грубий
замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі,
яка самовизначилась, як це робить “Совет народних комиссаров” Ве-
ликоросії щодо Народньої Української Республіки.

11 Зам. 3976
Генеральний Секретаріат рішуче одквдає всякі намагання на-
родних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й
політичного життя в Народній Українській Республіці. Претензії на-
родних комісарів на керування українською демократією тим менше
можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного прав-
ління, які накидають Україні, дали на території самих Народних Комі-
сарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості.

Поки в Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні
та господарчі розрухи, поки там панує груба сваволя та нищення всіх
свобод, які одвоювала у царизма революція, - Генеральний Секрета-
ріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території
українського народу.

Українська демократія в особі Українських рад солдатських, ро-
бітничих й селянських депутатів, які зорганізувались в законодавчому
органі - Центральній Раді та в Уряді її - Генеральному Секретаріаті,
цілком завдоволена як складом цих органів, так і переведенням в жит-
тя її волі.

Центральною Радою незадоволені великоросійські елементи чор-
носотенного, кадетського й большевистського напрямків, які, певно,
більше хотіли б другого національного складу Ради. Але Генеральний
Секретаріат дає повну можливість зазначеним елементам виїхати з
території України до Великоросії, де їхнє національне почуття буде
задоволене.

Маючи це на меті, українські солдати роззброїли анархічно на-
строєних великоросійських солдатів, які робили змови проти влади
українського народу й загрожували внести в життя України криваву
братовбивчу війну, анархію і всю ту розбещеність, яка панує на те-
риторії Народних Комісарів. Солдати ці одержали можливість безбо-
ронно виїхати в межі власної держави. Відціля випливають й другі
відповіді на запитання “Совета Народних Комиссаров”.

Єдність фронту визнає і Генеральний Секретаріат Української
Народної Республіки. Але після того, як “Совет Народних Комис-
саров” Великоросії розруйнував цей фронт, додавши в нього повну
дезорганізацію, після того, як большевицькі части кидають позиції й
оголяють фронт, Генеральний Секретаріат не вважає можливим тіль-
ки силами українських частин охороняти всю величезну лінію фрон-
ту. Тому-то він одкликав з північного і Північно-Західного фронтів
українське військо на український фронт (об’єднавши в теперішній
час Південно-Західний і Румунський фронти).

Робиться це задля врятування хоча б однієї частини фронту, і од
цього завдання Генеральний Секретаріат не одступить ні перед якими
перешкодами.
В ім’я ж дійсного заховання і зміцнення єдності фронту, настіль-
ки потрібної для успішного досягнення загального миру, Генеральний
Секретаріат пропонує “Совету Народних Комиссаров” припинити во-
рожу діяльність проти українських частин, які є зараз поза межами
Української Республіки, і не заважати Генеральному Секретаріату в
його роботі по приведенню в порядок розруйнованих діяльністю ве-
ликоросійських частин, частин української армії, потрібної для обо-
рони як України, так і всієї Росії.

Що ж до другого питання про пропуск військових частин через
територію Народної Української Республіки, то Генеральний Секрета-
ріат займає цілком певну позицію: він визнає право на самовизначен-
ня кожної національності або країни аж до відокремлення.

Тому накидати Всликоросії, Дону, Уралу, Сибіру, Бессарабїї або
кому друїому своє розуміння політичного управління Генеральний
('гіфеїаріат не вважає логічним і можливим. Тим більш не вважає
правильним допомагати одній країні накидать другій її розуміння. Ге-
неральний Секретаріат вважає необхідним сформування центральної
влади всієї російської республіки. Але для цього він пропонує другі
методи, ніж ті, які вживає “Совет Народньїх Комиссаров”. А саме: 1) охо-
ча згода всіх країн і народів Великоросїї, Сибіру, Кавказу, Кубані,
Дону, Криму й др. на таких умовах: а) уряд мусить бути однорідно-со-
ціалістичним від большевиків до народних соціалістів; б) мусить бути
фсдералістичним.

Тільки такий уряд має право розв’язувати питання миру всієї
Росії. І, нарешті, щодо четвертого питання, чи буде Рада роззбро-
ювати неукраїнські полки, Генеральний Секретаріат заявляє, що на
території Української Народної Республіки влада належить демо-
кратії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть
придушуватись тою ж силою. Через те Генеральний Секретаріат для
того, щоб уникнути братовбивчої війни пропонує “Совету Народньїх
Комиссаров” відкликати большевистські полки з України. Генераль-
ний Секретаріат ніяких перешкод до виходу їх чинити не буде. Так
само “Совет Народньїх Комиссаров” мусить дати можливість укра-
їнським частинам безборонно проїхати з Великоросїї й з фронтів на
Україну.

Стан війни між двома державами Російської Республіки Гене-
ральний Секретаріат вважає Смергоносним для діла революції й для
перемоги інтересів робітників та селян. Генеральний Секретаріат
всіма способами уникає кривавих засобів розв’язання політичних та
державних питань. Але, коли Народні Комісари Великоросїї, беручи
на себе всі наслідки майбутнього лиха братовбивчої війни, винудять
Генеральний Секретаріат прийняти їх визов, Генеральний Секретаріат
цілком певен в тому, що українські солдати, робітники й селяни, обо-
роняючи свої права й свій край, дадуть належну відповідь народнім
комісарам, що здіймають руку великоросійських солдатів на їх братів
українців.

Голова Генерального Секретаріату

Секретар Справ Внутрішніх	В. Винниченко.

Генеральний Секретар Міжнаціональних Справ О.Шульгін.

“Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Рес-
публіки”. 1917. 9 грудня.

Документ № 7

Статут про державний устрій, права і вільності УНР
(Конституція Української Народньої Республіки)

29 квітня 1918 р.

І.	Загальні постанови

1.	Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Рес-
публіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого за-
безпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх
громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, само-
стійною і ні від кого незалежною.

2.	Суверенне право в Українській Народній Республіці належить
народові України, себто громадянам УНР всім разом.

3.	Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збо-
ри України.

4.	Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародних Зборів в
2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в грани-
цях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території
до Республіки.

5.	Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям,
волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи
принципу децентралізації.

6.	Націям України УНР дає право на впорядкування своїх куль-
турних прав в національних межах.

II.	Права громадян України

7.	Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право на-
була порядком, приписаним законами УНР.

8.	Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином ін-
шої держави.

9.	Громадянин УНР може зложити з себе громадянські права за-
явою до Уряду УНР з захованням приписаного законом порядку.
10.	Позбавити громадянських прав громадянина УНР може тіль-
ки постанова Суду Республіки.

11.	Актова, громадянська і політична правомочність громадянина
УНР починається з 20 літ. Ніякої різниці в правах і обов’язках між
чоловіком і жінкою право УНР не знає.

12.	Громадяни в УНР рівні в своїх громадянських і політичних
правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткуван-
ня не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві
УНР вживатися не можуть.

13.	Громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманий на
території її без судового наказу інакше, як на гарячім вчинку. Але і в
такім разі він мас бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли
суд не встановить якогось способу його затримання.

14.	Громадянин УНР і ніхто інший на території її не можуть бути
покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або ін-
шим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації
майна, як карі.

15.	Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не
може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть орга-
ни правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу;
одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений
судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії.

16.	Установлюється листова тайна. Органам державної влади не
вільно відкривати листів без судового наказу інакше, як у випадках,
законом означених.

17.	Громадянин УНР і ніхто інший на території не може бути об-
межений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки
він не переступає при тім постанов карного права.

18.	Кожний громадянин УНР і всі інші на її території мають по-
вну свободу, перемін місця пробування.

19.	Постанови § 14, 16,17,18 і 19 не торкаються нормовання спе-
ціальними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише
кожен раз окремим законом, згідно § 71-76.

20.	Лише громадяни УНР користуються з усієї повноти грома-
дянських і політичних прав, беруть участь в орудуванню державним і
місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законо-
датних установ і органів місцевого самоврядування.

21.	Активне і пасивне право участі у виборах, як до законодатних
органів УНР, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадянсько-
го самоврядування, мають всі громадяни УНР, коли їм до дня вико-
нання виборчого акту вийде 20 літ. Виїмок творять признані законом
за безумним або божевільним, котрі находяться під опікою. Які карні
переступства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають
Всенародні Збори звичайним законодатнім порядком. Ніяких інших
обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права
громадянства нормує спеціальний закон.

III.	Органи власті Української Народньої Республіки

22.	Вся вдасть в УНР походить від народу, а здійснюється в по-
рядку, установленім цим статутом.

23.	Верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори,
які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і фор-
мують органи виконавчої і судової власти в УНР.

24.	Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міні-
стрів.

25.	Вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР.

26.	Всякого роду справи місцеві впорядковують виборні Ради і
Управи громад, волостей і земель, їм належить єдина безпосередня
місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх
діяльність (§ 50), безпосередньо і через визначених ними урядовців,
не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а вся-
кі спори в цих справах рішає Суд Української Народньої Республіки
(§60-68).

IV.	Всенародні Збори Української Народньої Республіки

27.	Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосе-
реднім тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користу-
ється громадянськими і політичними правами на Україні і в них судо-
во не обмежений.

28.	Вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат при-
падав приблизно на сто тисяч людності і щоб при виборах ніхто не
мав другого голосу. У всім іншім правила виборів у Всенародні Збори
установляються законом.

29.	Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх
правах громадянин УНР, котрому минуло 20 років. Він не може бути
потягнений до одповідальності за свою політичну діяльність. Під час
виконування своїх депутатських обов’язків він дістає платню в висоті
і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.

ЗО.	Повірка виборів належить Судові УНР. Свої рішення в цих
справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів не-
правними і скасовання виборів та призначення на їх місце нових ви-
борів належить Всенароднім Зборам.

31.	Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По
трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були
розпущені й заступлені новими дочасно.

32.	Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою,
а також волею народу, виявленою не менш, як трьома міліонами ви-
борців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий,
по провірці правосильності, повідомляє про це домагання Всенародні
Збори.

33.	Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує ви-
конавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем
передачі її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про
розписання виборів і скликання нових Всенародніх Зборів не може
минути більш як три місяці.

34.	Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, ви-
браний Всенародиіми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і від-
криває Голова, вибраний попередніми Всенародиіми Зборами. Уряд
Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові Збори і буде ви-
браний ними 1 'олова. Зміняє його заступник, вибраний Зборами на ви-
падок смсргі або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.

35.	Голова Всенародніх Зборів, як їх представник, іменем Респу-
бліки сповняє всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки.

36.	В поміч Голові, в справах, вичислених в § 32-33, Всенарод-
німи Зборами вибирається йому товаришів, в числі, яке установлять
Всенародні Збори. Один з них вибирається заступником Голови.

37.	Всенародні Збори збираються на сесію не менш, як два рази
щороку. Перерва між сесіями не може бути більш трьох місяців. На
пропозицію, внесену 1/5 депутатів, Всенародні Збори повинні бути
скликані не пізніше місяця від її одержання Головою.

38.	Для правосильності рішень Всенародніх Зборів треба присут-
ності більш як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайною
більшістю присутніх. Тільки відділення території, зміни конституції,
проголошення війни і віддання під слідство й суд міністрів рішаються
спеціальною більшістю.

39.	Законодатні проекти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:

а)	президією в порозумінню з Радою Старшин Зборів;

б)	поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародиіми Збо-
рами;

в)	окремими депутатами, числом не менш 30-ти;

г)	Радою Народніх Міністрів УНР;

д)	органами самоврядування, які об’єднують не менш 100 тисяч
виборців;

е)	безпосередньо виборцями-громадянами Республіки, в числі не
менш 100 тисяч, писаними заявами, потвердженими через громади і
поданими Судові, що по провірці їх правильності передає цю пропо-
зицію Голові Всенародніх Зборів.

40.	Законодатні проекти, внесені вказаним в § 39 порядком, пе-
редаються президією Всенародніх Зборів до комісії і після докладу
комісії приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні
проекти, внесені не з ініціативи Ради Народніх Міністрів, разом з вне-
сенням до президії Всенародніх Зборів, подаються до відома Ради На-
родніх Міністрів.

41.	Законодатні проекти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, мо-
жуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під
ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).

42.	Внесення про зміну Конституції вносяться і проходять тим
же порядком, вказаним в § 39-41, але для ухвали їх потрібно 3/5 при-
сутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ця
ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами
в новім складі після найближчих нових виборів. У всім іншім, не вка-
занім Конституцією, лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується
наказом, який Всенародні Збори ухвалюють і зміняють в звичайнім
порядку.

43.	Закони і постанови Всенародніх Зборів розпубліковуються, як
виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його това-
риша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обов’язують вони
від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не поставлено
інакше в самім законі.

44.	Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі
податки.

45.	Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені
на рахунок УНР ніякі позики, ані взагалі якісь обложення державного
майна.

46.	Громадяни України не можуть бути покликані до обов’язкової
військової або міліційної служби інакше, як постановою Всенародніх
Зборів України.

47.	Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути за-
ключена" від імені УНР без постанови Всенародніх Зборів. Для про-
голошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всена-
родніх Зборів.

48.	Всенародні Збори затверджують трактати політичні й еконо-
мічні, що укладаються іменем УНР.

49.	Всенародні Збори установлюють одиниці міри, ваги і монети
УНР.

V. Про Раду Народніх Міністрів
Української Иародньої Республіки

50.	Як вища виконавча вдасть УНР (§ 22), Рада Народніх Міні-
стрів, її порядкує всіма справами, які зістаються поза межами діяль-
ності установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої УНР;
координує і контролює діяльність цих установ, не порушуючи зако-
ном установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони
до неї звертаються.

51.	Рада Народніх Міністрів дістає свою повновласть від Всена-
родніх Зборів і тільки перед ними відповідає.

52.	Формує Раду Народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів
за порозумінням з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Мі-
ністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.

53.	Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради На-
родніх Міністрів.

54.	Число членів Ради Народніх Міністрів і спеціалізацію їх порт-
фелів установлюють Всенародні Збори.

55.	Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запи-
тання Раді Народніх Міністрів в цілому чи поодиноким її членам, ого-
лошуючи запитання через президію Всенародніх Зборів.

56.	Фракція Всенародніх Зборів і депутати, в числі не менше
15-ти, можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її
членам жадання вияснень, порядком § 55. Коли Всенародні Збори
більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніше
семи днів мають на ці жадання дати пояснення у Всенародніх Збо-
рах УНР — самі чи через своїх представників.

57.	Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенарод-
ніх Зборів УНР висловить недовір’я, складає свою повновласть, і че-
рез 24 години після цього Всенародні Збори можуть приступити до
заміщення його способом, вказаним в § 53. Те саме розуміється про
цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовір’я в
цілості.

58.	Постановою 2/3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Мі-
ністрів можуть бути віддані під слідство і суд за свою діяльність.

59.	Члени Ради Народніх- Міністрів мають право брати участь в
дебатах Всенародніх Зборів з дорадчим голосом. Члени Всенародніх
Зборів під час свого перебування в складі Ради Народніх Міністрів
теж мають тільки дорадчий голос.

VI. Суд Української Народньої Республіки

60.	Суд УНР одбувається іменем її.

61.	Поступовання в Суді має бути прилюдне і устає.

62.	Судова власть в рамках цивільного, карного і адміністрацій-
ного законодавства здійснюється виключно судовими установами.

63.	Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адмі-
ністраційні органи власті.

64.	В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й
екзекувати кари - про те рішає виключно закон.
65.	Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не ви-
ключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міні-
стрів, з захованням при цьому постанов § 58 цього закона.

66.	Найвишим Судом Республіки являється “Генеральний Суд
УНР”, зложений з колегії, вибраної Всенародиіми Зборами протягом
п’яти літ.

67.	Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанці-
єю для всіх судів Республіки і не може бути судом Першої та другої
інстанції та мати функції адміністративної власті.

68.	В усім іншим організація і компетенція судів та особи і рече-
вої приналежності судової установляється законом.

VII. Національні Союзи

69.	Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР
на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне
устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи
Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, не
залежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй,
і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в
ньому.

70.	Населяючим територію УНР націям - великоруській, єврей-
ській і польській - право на національно-персональну автономію да-
ється силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, ні-
мецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися пра-
вом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду
про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менш
як 10.000 громадян УНР без різниці полу і віри, не обмежених по суду
у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до да-
ної нації. Генеральний Суд розглядає заяву в публічному засіданню в
строк не пізніше, як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщує про
свою постанову Раду Народніх Міністрів і оголошує її до загальної
відомості. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, по-
даються на розгляд Всенародніх Зборів УНР.

71.	Для здійснення зазначеного в § 69 права, громадяни УНР,
належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний
Союз. Членами кожного національного союзу ведуться іменні списки,
які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню
публікується до загальної відомості; кожен громадянин має право ви-
магати як свого включення в даний національний кадастр, так і ви-
ключення з цього, з огляду на заяву про неналежність його до даної
нації.

72.	Національний Союз користується правом законодавства і вря-
дування в межах компетенції, котра точно встановляється в порядкові,
зазначеному в § 75 цього закону. Національному Союзові виключно
належить право представництва даної нації, яка живе на території
УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні по-
станови, які видаються національними зборами в межах компетенції
Національного Союзу (§ 75), належать до оголошення в загально-
установленому порядку.

73	.3 загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування
одчисляються в розпорядження Національного Союзу на справи, яки-
ми він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини,
пропорціональні кількості членів даного національного союзу.

74.	Національний Союз установлює свій щорічний бюджет і має
право: а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для
загальнодержавного оподаткування; б) за своєю відповідальністю ро-
бити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення ді-
яльності Національного Союзу.

75.	Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу
й окремих його органів, як рівно і устрій установ, опреділяється по-
становою Установчих Зборів даної нації, котрі з цим опреділяють і
порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкають-
ся обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і
ствердження Всенародніми Зборами УНР.

Примітка: Незгідності, які можуть виникати з цього приводу між
Національними Установчими Зборами і Всенародніми Зборами УНР,
розв’язуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового
числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії
переходять на остаточне ствердження Всенародніх Зборів УНР.

76.	Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних
належними до даної нації громадянами УНР, котрим вийшло 20 років,
на основі загального, без різниці полу і віри, рівного виборчого пра-
ва, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням
принципу пропорціонального представництва.

77.	Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим
представницьким органом Національного Союзу є Національні Збо-
ри, які обираються членами союзу на основах, зазначених в § 76. Ви-
щим виконавчим органом союзу є Національна Рада, котра обирається
Національними Зборами і перед ними відповідає.

78.	Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між
органами Національного Союзу з одного боку та органами державно-
го урядування, місцевого самоврядування і інших Національних Со-
юзів з другого боку, розв’язуються адміністраційним судом.

VIII. Про часове припинення громадянських свобід

79.	У випадку державної конечності (під час війни або внутріш-
ніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені,
частю припинені.
80.	Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути припине-
ні, має означити спеціальний закон, виданий звичайним порядком.

81.	Заведення часового припинення громадянських свобід чи
їх обмеження, у випадках та межах, предвиджених в § 80 законами,
ухвалюють Всенародні Збори.

82.	Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово
громадянські свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічаль-
ність, з обов’язком предложити цей свій розпорядок на перше засідан-
ня в найближчій сесії Всенародніх Зборів.

83.	Припинення громадянських свобід не може тривати довше, як
три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.

Українська Центральна Рада.

Конституційні акти України 1917—1920: невідомі конституції
України. К., 1992. С. 73-79.

Документ № 8

Відозва до народу України про причини походу Армії УНР
в запілля ворога

ВІД ПРАВИТЕЛЬСТВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ
РЕСПУБЛІКИ.

“В будуванню Самостійної Української народньої республіки в
сей момент кінчається один період, - період нечуваної героїчної бо-
ротьби і великих страждань українського народу. Доля судила, що
український народ на шляху самостійного життя не мав реальної під-
тримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається
як приватна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати
озброєною силою, а не як хата вільного українського народу і свобід-
них, рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріяльних бо-
гатств України піддержати свою Совітську Республіку. Російські
контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії
походом на Україну.

Імперіалістичні держави Європи будують свою політику на сході
через поневолених народів України. Тому не дивно, що український
народ, полишений лише на свої власні сили, не міг досі твердо стати
на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського на-
сильства, Українська Народня Республіка була вічно під страшною
загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїз-
мові народу і війська держалися ми проти наших противників.
За цей час боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва,
а ще більше вірних синів України гинуло від усяких заразних хвороб.
Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український на-
род гине без всяких санітарних засобів, а, навіть, забороняли приво-
зити на Україну потрібні нашому війську лікарства.

Правительство Української Народньої Республіки і республікан-
ське військо, які заводили лад і порядок на території України, спираю-
чись на демократичні принципи, не були в силі виконати свої завдан-
ня, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від
взаємовідносин зі світом, внаслідок чого наш край знову кинутий в
чорну страшну анархію.

Через все тс наше державне тіло стояло многократно перед ката-
строфою: в січні 1919 року в Києві, в лютім - в Винниці, в травні - в
Волочиську, в червні - в Кам’янці. Все це етап українського народу
по дорозі на Голгофу. Бичований, знеможений піднімався він у своїм
завзятті дЬ свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і
рівноправним громадянином світу. І напевне наше робітниче і селян-
ське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не
знесилив матеріально і морально наших організованих сил.

Перехід Галицької Армії на сторону Денікина поставив нашу
армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне положення, бо
одночасно з передачею ворогові сили, військового майна, для його на-
ступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний аппарат нашої Республіки і військо
залишити район Кам’янця, Проскурова та Староконстантинова і пе-
рейти в місцевість, де б наша армія могла б відпочити, поправитись
і знову, як організована і дисциплінована сила, піти в наступ проти
ворога.

Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядо-
вий і фінансовий аппарат і зруйнував постачання армії. В цей критич-
ний момент для української державності, коли наша армія зосереджу-
валась в районі містечка Любара, купка авантюрників, прикриваючи
свої плани совітськими лозунгами, задовольнила свої хижнецькі на-
міри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю.

Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне матеріальне станови-
ще. В зв’язку з зазначеним станом речей, Правительство Української На-
родної Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на інші способи
боротьби за нашу державність. Військо одержить від Вищого Командування
ті завдання, які воно повинно надалі виконувати. Правительство разом з Вер-
ховною Властю республіки для державного діла перебуватиме в певному
місці, щоб, маючи зв’язок з народом і військом, керувати справами України
і заступати її перед другими державами і народами так, як цього будуть ви-
магати інтереси нашої Республіки. Правительство не припиняє своєї діяль-
носте і долежить всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення
була доведена до успішного кінця.

Панські порядки нового гетьмана генерала Денікина вже підняли проти
себе весь трудовий народ України, всю українську і неукраїнську демокра-
тію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти ро-
сійських черносотенних завойовників.

Окрім повстання в тилу добровольчеської армії, її силу підриває наступ
червоної армії із Совітської Росії. Господарюванням чужоземців Україна до-
ведена до крайньої руїни і безладдя. Народ України і наше республіканське
військо знає, що в большевизмі порятунку немає. Більшовицький комунізм
на українському грунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгро-
мадянську війну, нове кровопролиття, втретє знищити Україну матеріяльно.

Вояки Української Армії’ і весь народ України!

Нехай наша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить!

Тяжкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від вас ве-
ликої самопожертви. Але ніщо на світі не дається без боротьби. Двохрічною
своєю боротьбою з ворогами України Ви поважно поставили перед усім сві-
том справу визволення нашого народу. Всесвітній Соціялістичний Конгрес
в Люцерні 8-го серпня сього року одноголосно признав Українську Само-
стійну Республіку.

Весь щиро демоіфатичний і соціялістичний світ дивується нашій впер-
тій і невпинній боротьбі з своїми ворогами за національну і соціальну спра-
ведливість.

Успіхи наших ворогів не довговічні, бо на чужі гроші і чужою допомо-
гою, а не своєю внутрішньою силою, держиться армія Денікина. Українська
Народня Республіка держиться своїми власними силами і наперекір нашим
лютим ворогам вона буде жити вільно і самостійно. Як раніше, так і тепер
нашим кличем буде Самостійна Народня Республіка. Тільки в самостійній
Республіці може трудящий народ України, без ріжниці національностей,
здобути собі землю, волю і громадянські та національні права.

Нехай живе вільний народ України і його незалежна Народня Рес-
публіка.

Голова Директорії Отаман С. Петлюра
Голова Ради Народних Міністрів і Міністр Внутрішніх справ
І. Мазепа
Міністр Преси і Пропаганди Т. Черкаський
Міністр Праці Й.Безпалко
Міністр Єврейських справ П.Красний
Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів Паливода
В.о. Міністра Народного господарства П.Солодар
Державний секретар Л.Шрамченко

МЛюбар на Волині 2 грудня 1919 р. ”І2,>
Документ № 9

22 квітня 1920 року у Варшаві була підписана Політична Конвен-
ція між Польщею і Україною. Наводиться зміст цього документа.

“Уряд Української Народної Республіки, з одного боку, і Уряд Річі
Посполитої Польської, з боку другого, - в глибокому пересвідченню,
що кожний нарід посідає природжене право на самоопреділення та
окреслення своїх стосунків з сусідами і однаково виходячи з бажання
угрунтувати підстави для згодного і приязного співжиття на добро і
розвиток обох народів, погодились на слідуючи постанови:

1.

Визнаючи право України на незалежне державне існування на те-
риторії в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть опреділені
договорами Української Народної Республіки з її пограничними, з тих
сторін сусідами, Річ Посполита Польська визнає Директорію Неза-
лежної Української Народньої Республіки на чолі з Головним Отама-
ном п.Симоном Петлюрою за Верховну Владу Української Народньої
Республіки.

2.

Кордон між Українською Народньою Республікою і Річчю По-
сполитою Польською встановлюється слідуючий на північ від річки
Дністра вздовж річки Збруча, а далі вздовж кордону між Австро-Вен-
грією та Росією від Вишегрудка, а від Вишегрудка на північ через
узгір’я Кременецькі, далі по лінії на схід від Здовбунова, потім вздовж
східного адміністраційного кордону Рівненського повіту, далі на пів-
ніч вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії мінської, до
схрещенні його р.Прип’яттю, а потім Прип’яттю до її устя.

Щодо повітів Рівненського, Дубенського і частини Кременецько-
го, які зараз відходять до Річі Посполитої, то пізніше має наступити
стислійше порозуміння.

Докладне окреслення кордонної лінії повинно бути переведено
спеціяльною українсько-польською комісією, складеною з відповід-
них фахівців.

3.

Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону,
зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі з 1772-го року (пе-
редрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом
збройним чи дипломатичним.

4.

Польський Уряд зобов’язується не заключати жадних міжнародніх
умов, направлених супроти України; до того ж самого зобов’язується
Уряд Української Народньої Республіки супроти Річі Посполитої.
5.

Права національно-культурні, які Уряд Української Народньої
Республіки забезпечить громадянам польської національности на
території Української Народньої Республіки, будуть в неменшій мірі
забезпечені громадянам національности української в межах Річі По-
сполитої Польської і на відворот.

6.

Заключаються спеціальні економично-торговельні умови між
Українською Народньою Республікою і Річчю Посполитою Поль-
ською. Аграрна справа на Україні буде розв’язана конституантою. До
часу скликання конституанти юридичне становище землевласників
польської національности на Україні — опреділюється згодою між Річ-
чю Посполитою і Українською Народньою Республікою.

7.

Заключається Військова Конвенція. Що ставить інтегральні час-
тини цієї умови.

8.

Умова ця зістається таємною. Вона не може бути передана третій
стороні чи бути опублікованою нею в цілости чи по части инакше як
тільки... за взаємною згодою обох контракіуючих сторін, за винятком
артикулу 1., який буде оголошено по підписанню цієї умови.

9.

Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контрастуючи-
ми сторонами.

Підписано в Варшаві квітня 21 1920 року в двох примірниках,
уложен один в мові українській і один в мові польській з застережен-
ням, що в разі сумніву текст польський буде вважатися за миродай-
ний.”

Оригінал підписали:

Керовник Міністерства Закордонних Керовник Міністерства Закордонних
Справ	Справ

Української Народньої Республіки	Річі Посполитої Польської

Андрій Лівиї/ький (в.р.)	ЯнДамський (в.р.)127

Документ № 10

Договір
між більшовицькою Росією і Українською Державою
про тимчасові умови перемир’я

12 червня 1918 року

Договір, зроблений між Російською Соціалістичною Федератив-
ною Совітською Республікою і Українською Державою 12 червня
1918 р. в городі Київі.
Уповновласнені представники правительства Російської Соціаліс-
тичної Федеративної Совітської Республіки Христіян Юрієвич Раков-
ський і Дмитро Захарієвич Мануїльський з одного боку й Української
Держави голова української мирової делегації генеральний суддя Сер-
гій Павлович Шелухин, заступник голови делегації державний секре-
тарь Ігорь Олександрович Кістяковський, члени делегації Христофор
Антонович Барановський, Платон Константинович Линниченко, інже-
нер Адам Олександрович Свіцин, полковник Олександр Володимиро-
вич Сливинський і професор Оттон Отгонович Айхельман з другого
боку, зібравшися в городі Київі для зроблення між названими двома
незалежними державами договору про мир, 12 червня 1918 року на час
ведення мирових переговорів установили між собою й прийняли оці
тимчасові, але необовязуючі для договору про мир умови:

1.	За згодою обох сторін бойова акція спиняється на всім фронті
на цілий час ведення мирових переговорів між Російською Соціаліс-
тичною Федеративною Совітською Республікою і Українською Дер-
жавою. Там, де бойова акція ще не припинена, негайно її припиняє
місцеве командування шляхом відповідних умов.

2.	Правительства Російської Соціалістичної Федеративної Со-
вітської Республіки і Української Держави зобов’язуються на осно-
вах взаємности не робити перешкод і лишити свободу та можливість
горожанам тої й другої держав, по можливості, без пересідки переїха-
ти до свого Рідного Краю - москалям на Московщину, а українським
горожанам на Україну, з їх майном з виїмкою товарів, з вартісними
паперами і дорогоцінностями, а також з готовими грішми в сумі не
вище 10.000 рублів на одну особу, а крім того 2000 рублів на кожно-
го члена родини цеї особи, при чім вся сума готівки на одну родину
не повинна перевищати 20.000 рублів. Перевіз готівки вище 20.000
рублів, але не більше 100.000 рублів, допускається при умові, коли
український комісар, установивши, що готівка звише 20.000 рублів
є результатом ліквідації майна, подасть до відома совітської власти
перевожувану суму, зазначуючи, що перевищення 20.000 рублів це ре-
зультат ліквідації майна.

Кожній з договірних сторін лишається право обмежувати й забо-
роняти привіз і вивіз чужих валют.

Посвідки про підданство видаються представниками (пор. 4,
пункт цього договору) держав по приналежності й по мірі видачі цих
посвідок списки подаються правительствам по приналежності.

Для переїзду установлюються шляхи: через Оршу - Гомель,
Брянськ - Конотоп, Брянськ - Ворожба, Курськ - Ворожба, Курськ
- Харків, Єлець - Валуйки, Вороніж - Камінська, Царицин - Лиха,
Тихоріцька -- Ростів, Єйськ - Ростів.
В першу чергу перевозяться: а) воєнно-полонені обох держав;
евакуйовані з центральних держав, б) жінки й діти, що втратили своїх
кормителів.

3.	а) Обидві договірні сторони роблять всі необхідні заходи, щоб
привернути взаємне користування і обмін залізничим рухомим скла-
дом на основах, передбачених маючими силу до 7 листопада 1917
року на російських залізничих шляхах умовами та правилами з тими
змінами в них, на які згодяться міністерства шляхів.

б)	3 огляду на перегін в період воєнних акцій рухомого складу з
шляхів Української Держави поза лінію фронту на шляхи Совітської
Республіки остання зобов’язується негайно передати Українській
Державі залізничний рухомий склад в скількості, в речінець і на умо-
вах, які вироблять в порозумінні міністерства шляхів.

в)	Для цієї ціли твориться негайно комісія з представників мініс-
терств шляхів обох держав для термінового розглянення і пороблених
заходів до постепенної передачі на дороги Української Держави рухо-
мого складу по точці б).

г)	Одночасно з виповненням умов, указаних в точках а), б), в)
обидві договорні сторони роблять негайно необхідні заходи коло при-
вернення телеграфійної, поштової і пасажирської залізничої комуні-
кації.

д)	Ліквідація й подрібне розрахувати що до тимчасового корис-
тування рухомим складом видадуться в порядку і на основах, які має
установитися в мировім договорі.

4.	Правительства обох держав на основах взаємности заводять в
Російській Республіці і Українській Державі своїх представників - ко-
місарів і консулів для оборони інтересів своїх горожан.

5.	Російське і Українське Товариство Червоного Хреста негайно
роблять заходи коло облегчення переїзду полонених з горожан обох
держав і коло організації помочи їм в дорозі.

6.	Обидві держави зобов’язуються поробити одночасно припи-
нення: боєвої акції на період ведення мирових переговорів, необхідні
заходи коло якнайшвидчого установлення можливого тимчасового
товарообміну для задоволення невідложних біжучих потреб кожної
з сторін у відповідних продуктах. В цій цілі утворюється в тижневий
строк від часу підписання цього мішана комісія з представників на
парітетних основах, котра спішно займеться розглядом і вирішенням
операцій товарообміну по кожному окремому заявленому сторонами
домаганню. Комісія повинна в першу чергу взяти від увагу, що цілий
ряд грузів наслідком воєнних операцій не був доставлений сторонами
взаємно. Обидві держави обов’язуються робити заходи коло терміно-
вого розглянення цієї справи та взаємного управильнення її.
Обидві держави приступають негайно до переговорів в справі
розроблення мирового договору.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930
Т.П С. 165-167.

Документ № 11

Нота протесту

Директорії УНР більшовицькому урядові Росії
у зв’язку з агресією щодо України

9 січня 1919 року
(’овету Народних Комиссаров Российской Республики

В опісг па іклу Комиссара по иностраннмм делам от 5 января
РН9 года Директорки Украинской Народной Республики заявляет
енедуїощес:

Утверждение Комиссара по иностраннмм делам, будто на терри-
і'орию Украйни Российские войска не вступают, по проверенньїм све-
дениям являютея или умьішленнмм искажением правди или же со-
вершенной неосведомленностью Комиссара по иностраннмм делам.'

В районе Харькова оперируют регулярнме войска Советской рос-
сийской армии. Состоят они преимущественно из китайцев, латмшей,
мадьяр и отчасти русских. Отсюда и второе утверждение Комиссара
но иностраннмм делам, будто зти войска состоят из украинцев, явно
не отвечает действительности. Зти китайско-латмшские войска, про-
ходя по территории Украинской Республики, опустошают села, грабят
у крестьян и всего населення все их имущество, складмвают на вози,
грузят на захваченнме поезда и отправляют в Россию. Представите-
лей Украинской Народной власти и отдельньїх лиц украинской наци-
ональности - крестьян, рабочих, интеллигенции латмши и китайцм
расстреливают без всякого суда, предварительно подвергая зверским
истязаниям. Ввиду того, что указаннме вище латмшско-китайские
войска содержатся и формируютея на ечет русского правительства и
вторгаютея в пределм Украинской Республики, посягая на жизнь и
достояние рабочих и крестьян Украйни, а с другой сторони, ввиду
того, что Комиссар по иностраннмм делам Российской Республики
явно избегает прямого ответа на поставленньїй ему Правительством
Украинн вопрос о целях производимого советскими войсками насту-
пления на Украйну, Директория Украинской Народной Республики в
последний раз спрашивает Правительство Российской Республики:
что должно означать зто наступление Российских войск и их поведе-
ние на территории Украинн как на завоеванной земле.
При атом Директорки считает необходимьім добавить следующее:
Комиссар по иностранньїм делам, отрицая участие российских войск
в нападении на Украйну, в то же время предлагает Правительству
Украинской Республики вступить в мирньїе переговорні на условиях
изменения курса внутренней политики Украинского правительства по
отношению к партии коммунистов и Советам Рабочих депутатов.

Из зтого прежде всего вьітекаетто, что Российское Правительство
без всякого на то права вмешивается во внутренние дела украинского
народа. Во-вторьіх, силой китайско-латьішских штьїков желает ввести
на Украине такой строй, какой желателен русскому правительству.

На зто Директорки заявляет, что никому не позволит за спиной
украинского трудового народа решать его судьбу. Власть на Украине
принадлежит и будет принадлежать украинскому трудовому народу,
т. е. тем трудовим классам его, которьіе составляют основу всей со-
циально-зкономической и национальной жизни на Украине, а имен-
но: трудовому крестьянству, составляющему 86 % всего населення,
рабочим к трудовой интеллигенции. Созьіваемьій из представителей
зтих классов конгресе трудового народа в соответственно значенню
каждого класса пропорции будет иметь в Украинской Республике всю
полноту власти и право окончательного определения форм власти как
в центре, так и на местах.

Между тем Российское Правительство ставит условием пере-
мирия передачу власти на Украине Советам Рабочих Депутатов, т. е.,
другими словами, весь трудовой украинский народ желает подчинить
власти городского рабочего класса, и то только той его части, которая
назьіваетея “большевиками”, класса, составляющего не более 4% все-
го населення. Причем рабочий класе Украиньї в значительном коли-
честве состоит из русских пришельцев, переехавших сюда во время
войньї. Таким образом, образование таких так назьіваемьіх больше-
вистских советов, на каких настаиваег Российское Правительство,
отдало бьі все трудовеє Украинское крестьянство и интеллигентньїй
пролетариат под диктатуру фабричного, количественно незначитель-
ного пролетариата, а государственность Украиньї на произвол при-
шлого злемента.

Директорка зтого не допустит. Директорка ясно видит цели Пра-
вительства Народних Комиссаров: ему необходимо посредством зтих
«большевистских Советов” захватить богатую хлебом, углем и дру-
гими продуктами Украйну, а также еделать ее своей колонией, како-
вой она бьіла почти три столетия во владении русских царей и всех
русских империалистов. Позтому власть на Украине в руках местного
дейсгвительно украинского трудового народа, главньїм образом крес-
тьянства, являетея нрепятствием для империалистических целей Рос-
сийского Советского Правительства, и потом зтим Правительством
конгресе трудового народа Украиньї уже заранее не признаетея, отда-
етея на поругание и служит оправданием наступления на Украйну.

Директория Украинской Народной Республики ставит в извест-
ность весь трудовой народ Украиньї и весь мир, с какой целью на-
емньїе советские китайцьі и латьіши идут на Украйну и повторяет,
что трудовой украинский народ никому не позволит насиловагь свою
волю, - наемньїм латишам и китайцам он противопоставит свою силу
и будет до последней капли крони бороться против насилия за право
свободного распоряжения свосй судьбой.

Однако, повторяв, что Правительство Украинской Народной Рес-
публики желаст жить в мирних отношениях со всеми своими сосе-
дями, не жслая проливать кровь даже наемннх китайцев, а тем более
см коней сносго народа, стремясь мирно разрешить всякне конфлик-
іьі. Директория предлагает Правительству Российской Республики в
продовжений 48 часов дать отвстьі на следующие вопроси:

1.	Согласно ли Правительство Российской Республики прекра-
тить военньїе действия против Украинской Республики и ея трудового
народа?

2.	Если согласно, то обязуетея ли немедленно вивести свои вой-
ска из территории Украиньї?

Со своей сторони Директория заявляет, что при вьіполнении
условия вшвода российских войск из Украиньї Правительство Укра-
инской Республики готово приступить к мирним переговорам и то-
варообмену.

При зтом Директория заявляет: всякое уклонение от прямого
ответа или же молчание в течение предлагаемих 48 часов, т. е. до...
часов ... января, будет считаться Директорией официальним обьяв-
лением войни со сторони Российского Правительства Украинской
Республике. Директория зто обьявление войни примет со всеми ви-
текающими из зтого последствиями как по отношению к Российской
Советской Республике, так и по отношению ко всем ея политическим
и воєнним агентам на территории Украиньї.

Председатель Директории	В. Винииченко

Члени Директории Петлюра, Андриееский, Макаренко, Швец.

Министр Иностранних Дел	Чеховский.

9 января 1919 г.

Копія. Машинопис.

ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 5. - Спр. 24. -Арк. 15-18.
Директивна постанова

ЦК РКП(б) для українських більшовиків щодо
підпорядкування народногосподарського комплексу

України інтересам Москви

8 квітня 1919 року
Приложение к протоколу
Политбюро ЦК КПУ от 24ЛУ-19
ПОСТАНОВЛЕНИЙ ЦК РКП (большевиков) от 8.ІУ-919.

Ведение войньї в качестве необходимого условия успеха предпо-
лагает безусловное единство действий на всех фронтах, что в свою оче-
редь требует единства командования Красной Армии на всех фронтах
и единство управлення транспортом на всей железнодорожной сети,
так как транспорт является одним из главнейших условий войньї.

Если в виде уступки самостийньїм тенденциям является полити-
чески неизбежньїм оставление на ближайшее время в дружественньїх
Советских Республиках самостоятельньїх комиссариатов военньїх и
морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необ-
ходима строжайшая директива соответственньїм органам управлення
в том смьісле, чтобьі зти самостоятельньїе комиссариатьі работали в
исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемьімн
из соответствующих комиссариатов РСФСР, так как только таким пу-
тем может бьіть достигнуто необходимое единство, бистрота И ТОЧ-
НОСТЕ всех распоряжений и действий.

2.	Наиболее настоятельной задачей на Украине является макси-
мальнеє использование топлива, металла, наличньїх заводов и мастер-
ских, а также запасов продовольствия. Так как вся промьішленность
сосредоточена в восточной части Украиньї, то перенесение Совнархо-
за из Харькова в Киев отразится и уже отразилось самим гибельннм
образом на восстановленин транспорта, горной и обрабатьівающей
промншленности Украинн. Деньги, отпускаемьіе из центра, попадают
в Киев и в большей своей части расходуются на нужди, не имеющие
прямого отношения к производственним задачам, а те крохи, которие
ассигнуются на добьічу топлива, работу заводов и на транспорт, по-
падают в Харьков лишь окольним путем, с большим опозданием. По-
зтому добича угля уже почти прекратилась, заводи стоят, а железнне
дороги также накануне остановки из-за отсутствия топлива и полного
отсутствия денежнмх средств.

3.	Необходимо или тотчас обратно перевести Совнархоз Украиньї
из Києва в Харьков или оставить в Харькове достаточное предста-
вительство, имеющее право непосредственного сношения с Москвой
и получающее непосредственно из Москвьі все денежньїе ассигнова-
ния, назначенньїе на производственньїе надобности.

4.	Деньги на надобности Украинского В.С.Н.Х., а также желез-
ньіх дорог должньї переводиться непосредственно Харьковскому от-
делу Совнархоза и соответственньїм управленням украинских желез-
ньіх дорог по месту их нахождения, а не через Киев.

5.	Чрезкомснаб Украиньї должен находиться в Харькове или, по
крайней мере, иметь в Харькове представительство, уполномоченное
для непосредственньїх сношений с Москвой, деньги Чрезкомснаб по-
лучает также из Москви, а не через Киев.

6.	Народний Комиссариат Государственного Контроля РСФСР
должен распространить свою деятельность на все учреждения Укра-
инской Совстской Республики. •

7.	Украинские железние дороги составляют неразривную часть
Российской железгіодорожной сети и управляютея Народним Комис-
енриатом путей сообщения из Москвьі, и Н.К.П.С. Украиньї подчи-
нястся всем директивам Н.К.П.С. РСФСР. Искусственное разделение
дорог, визванное в своє время немецким нашествием на Украйну,
должно бьггь упразднено и отрезанньїе от отдельньїх дорог участки
(напр., от Киево-Воронежской) должньї бить вновь присоединеньї к
своей дороге в соответствии с естественньїм административньїм де-
лением железнодорожной сети.

Всякое искусственное создание нових округов на Украине долж-
но бить приостановлено. Ни в каком случае недопустима такая кон-
ституция взаимоотношений Н.К.П.С. РСФСР и Н.К.П.С.У. как пред-
лагаетея в телеграмне Жарко от б/ІУ, по которой мероприятия, пре-
жде чем осуществляться на деле, должньї стать предметом сношений
В.Ц.И.К. Украиньї и затем лишь делаютея предметом особьіх сноше-
ний между Н.К.П. С. и Н.К.П.С. и Н.К.П.С. Украиньї.

Подлинник подписали: Сталий, Крестинский, Ленин.

С подлинним верно: Секретарь ЦК.

ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 1. -Арк. 4-5.

Документ № 13

Звернення православних віруючих

до Патріарха Царгородського з проханням визнати
Українську Автокефальну Православну Церкву

1921 рік
ДО ЙОГО СВЯТІЙШЕСТВА,

Найсвятіиіого Патріярха Царгородського,
Архієпископа Нового Риму.

Церква Царгородська була в свій час матір’ю Церкви Православної
Української і передала останній за часи князя українсько-київського Во-
лодимира Великого науку християнську, всіма Вселенськими Соборами
визнану, передала церковну ієрархію, службу Божу та Святі Таїнства, для
спасіння душ христіянських потрібні.

Цілими віками Українська Церква Православна була в тісному
зв’язку та єднанню з найсвятішими патріархами Царгородськими,
владі їх корилася, порадами їх та розумними наказами користувалася
і для свого розвитку, і для охорони від душепагубних єресів. За цей
час наша Свята Церква Українська приймала з рук патріярших сво-
їх найстарших владик та керовників, митрополитів київських, а коли
наші епіскопи самі вибірали собі київського митрополита, то просили
в богоосвічених патріярхів Царгородських всесильного благословен-
ня й підтвердження обраного кандидата.

В часи найбільшої скрути та небезпеки для нашої Святої Церкви
Української - в кінці XVI та початку XVII віків, коли наші владики зза
лакомства нещасного, зза панства великого зрадили батьківській вірі
і порвали єднання з світлим Царгородським Патріяршим Престолом
і пішли до Риму, а оборонцями православної віри залишилися самі
миряне, згуртовані в церковні православні братства, - тоді богомудрі
патріярхи - Ієремія II. Кирило Лукарис та інші рішуче стали на боці
цих братств і допомагали їм одстоювати від ворогів святу віру хрис-
тіянську.

Український нарід з великою втіхою та щирою подякою згадує ці
славні часи тісного єднання любих його сердцеві Українських Братств
Православних з патріархами вселенськими, і, навпаки, з сумом при-
гадує 1686-й рік, коли патріярх Досифей погодився відмовитися від
керування Православною Церквою на Україні і переступив це право
своє московському патріархові.

Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів московських, а
з 1721 р. Російського Найсвятішого Синоду, принесли багато шкоди та
горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми втратили тоді свої
стародавні церковні права що до вибору всього духовенства од читача
церковного до митрополита включно, втратили свою українську іє-
рархію, а примушено було нас окормлятися ієрархією московською,
стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церков-
них змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і
замінено їх московськими... Ми повсякчасно вживали заходів зберег-
ти й заховати все це, - та не сила була наша, бо московський царський
уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, ніби ми не маємо з себе чистоти
Вселенського Православія...

І тільки останні три роки, з 1917 р. починаючи, дали нам можли-
вість повернути нашій Українській Православній Церкві те, що було
знищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність
українського народу дають йому нині повну можливість оновити й
своє церковне життя. Ми зараз відновляємо по своїх церквах наші
українські стародавні церковні звичаї, вироблені ще за часів безпо-
середнього єднання з Найсвятішими Патріархами Вселенськими, ми
правимо службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові.

Але московська ієрархія творить нам перешкоди, заважає нашій пра-
ці святій на славу Великого Імени Божого. Світлий Уряд Української На-
родньої Республіки ще законом 1-го січня 1919 року визнав необхідним
проголосити автокефалію Української Православної Церкви. Увесь пра-
вославний український нарід і велика частина духовенства визнала укра-
їнську церкву автокефальною і непідлеглою московському патріяхові.

В числі інших громадських товариств, разом з усим українським на-
родом, автокефалію нашої Церкви Української підіуимує і працюючи на
користь православної віри, просить ВАШЕ СВЯТІИШЕСТВО благосло-
вити його труди і всю церковну справу на Україні.

[ЩАГОУ: Ф. і. - Оп. 6. - Спр. 1. -Арк. 87-88.

Документ № 14

МАРШРУТ

Армії Української Народної Республіки в Зимовому поході.
(6 грудня 1919 р. - 6 травня 1920 р.)

Марш Запорізької дивізії

5.12. 1919 р. Котелянка - Любомирецька — Чартория - Привітів
- (вихідне угруповання перед проривом у запілля Добровольчої мос-
ковської армії).

6.12. Печанівка - Миропіль - Любомирецька - Чартория - Приві-
тів - (Марш у півн.-східн. напрямі на прорив через Добрармію).

7.12. Привітів - Вінниця — Мотрунки — Молочки.

8.12. Молочки - Краснопіль - Сміла - с. Польова.

10.12. Сл. Польова - В. Острожок - М. Острожок - Кустовиці.

11.12. Кустовиці - Кутище - Нападівка.

11.12. Нападівка—Заливанщина—Чернянин—Самгородок -(Згру-
пування по скінченню марш-маневру на прорив до Десни).

13.12. Самгородок - Овсяники — Левківка  14.12. Левківка - Ординці  14 і 15.12. Ординиці  16.12. Ординиці - Жидовці - Должок -  Андрушів - Пшенів - Чорнявка  18.12. Чорнявка - Скала - Вербівка  18, 19 і 20.12. Вербівка	(Марш на схід по > тилах Добрармії)
21.12. Вербівка - Животів - Дубрівка.

22.12. Дубрівка - П’ятигори - Оддайпіль - (Угруповання на спо-
чинок, організація, орієнтовка)

22-26.12. Оддайпіль.

27.12. Оддайпіль - Тихий Кут - Жашків - (3 метою перепустити
великі відділи Добрармії*)

28.12. Жашків - Побійна—Красний Кут - Н. Гребля.

29.12. Н. Гребля - Кривець - Крачківка - Іваньки - (Марш в півд,-
східньому напрямкові, поміж московськими: Добрармією, що відсту-
пала, та Червоною, що наступала).

30.12. Іваньки - Паланочка - Роги - Легезин.

1.1. 1920 р. Легезин - Оксанин - Небелівка.

5.1. Небелівка — Перегонівка - (Угруповання на півдні від Умані.
Захоплення Умані. Спроба політичної організації краю).

12.1. Перегонівка - Дубова - Коржів Кут.

13.1. Коржів Кут - Бабанка - Гроздів - до Умані - Сушків.

14.1. Коржів-Дубова-	'Л

Перегонівка

15.1. Перегонівка -

Лебединка

16.1.	Лебединка - Троянка
- Казимірівка

(Марш у південно-
східному напрямку.
Перерва біля Добрян-
ки. Знов у запілля До-
брармії. Угруповання

20.1. Казимірівка - Корин - Добрянка	навколо Хмелевої).

- Лопатин - Сланець - Хмелева -У

22.1.3 7-ої год. ранку до 24.1 до 7-ої год. ранку - Хмелева - Олек-
сіївка - Аникіївка - Іванівка - (бій)

Марш роз’єднаними колонами в район Черкаси -
Холодний Яр - Чигирин.

а) Марш колони полковника Дубового.

24.1.	Іванівка - Семенівка.

25.1. Семенаста - Анівка - Саутин - Садіївка - Біляївка.

27.1. Біляївка - Роздолля - Кременівська - Полівка - Клинці - Рі-

занівка.

28.1. Різанівка - Покровське.

28.1. Покровське - Митрофанівка.

29.1. Митрофанівка.

ЗО. 1. Митрофанівка - Кирилівка - Жукова - Пантаївка.

31.1. Пантаївка - Ясиноватка.

1.2. Ясиноватка - Диковки - Янів. 4,
1-3.2. Янів.

4.2. Янів - Федорівка - Іваньківці.
5 і 7.2. Іваньківці.

7.2. Іваньківці - Ружичівка - Цвітна.

9.2. Цвітна - Верещаки - Любомирка - Матвіївка.

12.2. Матвіївка - Головківка.

13.2. Головківка—Худолїївка — Топилівка — Москаленки.

14-16.2. Москаленки.

б) Марш полку Чорних Запорожців.

24.1. Марш наЯкимівку.

25.1. Петроострів.

26.1. Форсований марш через запілля, через ст. Іскрина до м.

Вільнішій.

29.1. В районі Корсуня зустріч з отаманом Соколовським і Гроз-
ним,

ЗО. І. В Байбузах зустріч із 5-м кінним полком.

1.2. Атака на Смілу.

7.2. Марш на південь від Черкас.

, в) Марш штабової колони.

23.1. Арсенівка.

24.1. Денний спочинок. Напад Червоних.

25.1. Володимирівна - (З’єднання з партизанами отамана Гулого).

26.1. Осиновата- Мала Мамайка.

8.2. Цибулів - (Напад червоної кінноти. Марш на Краснопіль).

9.2. Цвітна - (з’єднання з колоною полковника Дубового).

9.2. Матвіївка Янич (роззброєння 3-го кінного полку) - Холод-
ний Яр.

10-12.2. З’єднання з колоною отамана Тютюнника.

13.3. Голосківка - Танилів - Москаленки.

г) Марш Київської дивізії.

23.1. Марш на Іванівну.

25.1. Мокра Калигірка - (бій під Шполою).

26.1. Томилине.

27.1. Кирилівка.

30.1. Марш на захід від Корсуня повз ст. Таганну.

3.2. Канів - (бій і здобуття Канева).

5.2. Сміла - (бій).

10-12.2. Угрупування на південь від Черкас.

Марш на з’єднання з Українською Галицькою Армією.

17.2. Москаленки - Худяки - Чорнявка - Замятинці.

18.2. Замятинці - Лубенці - Жаботин - Флярківка - Фундукліївка.
19.2. Фундукліївка - Плякова - Коханівка - Буртки.

20 і 21.2. Буртки.

22.2. Буртки - Рейментарівка - Ставидло - Хайнівка - Федорівка.

23.2. Федорівка- Черби - Ларів - Марієва - Паліївка.

24.2. Паліївка - Юрїївка - Димина - Хмелева.

27.2. Хмелева - Глодоси.

28.2. Глодоси - Олександрівка - Липняжка.

28 і 29.2. та 1 і 2.3. Липняжка.

2.3. Липняжка - Добрянка - Коритне - Бузинкувата.

3.3. Бузинкувата - Новоселки - Розкішна.

6.3. Розкішна — Красногірка.

6-8.3. Красногірка.

9.3. Красногірка - Рознощинці - Новоселинці.

10.3. Новоселинці - Шамрїївка - Таужна.

11.3. Таужна - Струнків.

13.3. Струнків - Хощовата - (угруповання біля Гайворонської пе-
реправи).

14.3. Хощовата - Чемирпіль - Синиця.

Демонстрування захоплення району Гайсин - Умань -
Ольвіопіль.

16.3. Синиця - Луполів - Мошновата.

17.3. Мошновата - Капитанівка - Лящівка.

18.3. Лящівка - Богопіль.

19.3. м. Богопіль.

20.3. Ольвіопіль — м. Богопіль — Лящівка.

21.3. Лящівка - Лукашівка - Сухий Ташлик.

23.3. Сухий Тишлик - Мар’янівка - Емілівка - Наливайки.

25.3. Наливайки - Краснопілля - Вербова - Полонисте - Пере-
гонівка.

25.3. Перегонівка - Рогова - Островець - Небелівка.

26 і 27.3. Небелівка - Нерубайка — Камениче - Скалева - Кон-
дратівка - Плавгівка - (груповка армії по переправі через Синюху біля
Ново-Архангельського).

Марш й угруповання з метою замаскувати вихідне положення
для наступної акції на Вознесенське.

29.3. Плачівка - Вуїчева - Іванівка.

30.3. Іванівка - Рахин - Улянівка - Гусеве - Забара - Хмелева.

1.4. Хмелева - Гайсин - Плетений Ташлик.

2.4. Плетений Ташлик - Іванівка - Семенаста.

4.4. Семенаста - Софіївка (Орлов).
5.4. Софіївка - Різанівка.

5.4. Різанівка - Бобринець - Різанівка.

7.4. Різанівка - Бобринець.

8.4. Бобринець - Олексіївна - Степанівна.

9.4. Степанівна - Березівка.

12.4. Березівка - Аннівка - Марківка -

Михайлівна.

13.4. Михайлівна-Ольгопіль-Сланець л

14.4. До 9-ої год. ранку. Сланець - І (Ф°Рсовании марш
Солоне	І на Вознесенське.

15	і 16.4. Солоне Вознесенське	( Переправа. Захо-

16	. і 17.4. Вознесенське.	плєння бази).

Марш Київської дивізії.

17.4. Вознесенське - 'Л

Кантакузівка—Мордавка - І (Марш на захід до Ананьєва

Рошладі	у й захоплення Баяти).

18.4. Рошладі - Ляхова -

Миколаївка	І

21.4. Миколаївка - Софіївка - Василівна - Любоволена - По-

крівка — (повстанчий район)

22.4. Покрівка — Святотроїцьке - Кохівка

23.4. Кохівка - Мар’янівка -
Задніпрянці - Мала Боярка -
Новоселиця - (бій)

24.4. Новоселиця —
Благодатне - Задніпрянці -
Мар’янівка - Петрівка - (бій)
25.4. Петрівка - Майнова

26.4. Майнова - Михайлова -
Вознесенка - Гольма

(Серія боїв на внутрішніх
операційних лініях. Мета --
забезпечення дальшого мар-
шу від нападу з півдня).

27.4. Гольма — Посад — Шляхова — Піщана — (Марш у північ-
но-західньому напрямкові через фронт червоних і наближення до
району розположення галицьких військ. Бої).

28.4. Піщана - Михайлівна.

29.4. Михайлівна - Бершадь - Баланівка.

30.4. Баланівка - Демидів - Тростянець - (бій).

1.5. Тростянець - Демківка - Кірназівка - Аннопіль.

2.5. Аннопіль - Тульчин - Білоусівка - Одаївка - (бій).

3.5. Одаївка - Федорівна - Красногїрка - Шарапанівка - Крижо-
піль - Княжопіль - Мясківка - (бій).

3.5. Мясківка - Кольтанка - (бій).
4.5. Мясківка - Вербка - (останній бій).

5.5. Вербка - Качківка.

5 — 8.5. Писарівка.

Марш Волинської дивізії.

6.12. Борушківці - Любарт - Магрочки.

7.12. Матрочки - Бурківці - Якушпіль.

12.12. Якушпіль - Сл. Польова - Клітечки - Вишенька.

13.12. Вишенька - Чечелівка - (зустріч з Галицькою армією) -
Безіменне - Немиринці - Куманівка.

14.12. Немиринці - Куманівка - Михалин - Флоролівка - Юзе-
фівка - (знищено на станції Погребищах московську охорону і
комендатуру Добрармії).

15.12. Черемошне.

16.12. Васильківці - Атаманівка.

17.12. Ганівка.

19.12. Ганівка - м. Тетіїв.

22.12. Горшкове - Животники.

26.12. Животники - Можейки - Сободат.

27.12. Конеля - Безпечне - Зубриха (частиною М. Залізняка зни-
щено групу Добрармії біля с. Вороного, захоплено великий обоз).

29.12. Конела - Безпечне - Кищинці - Харківка.

30.12. Ваньки - Молодецька — Біляшки (бої біля села Біляшки).

1.1. Пірашки - Тальв’янка - (бої із частинами Добрармії біля села
Пірашків).

2.1. Тальв’янка - Вишнеполе.

3.1. Нерубайка.

4.1. Підвисоке.

5.1. Покотилів - Росоховатець - (бої з білими частинами).

12.1. Підвисоке — Оксинін.

13.1. Оксинін - Вишеньки - (зустріч розвідників з передовими
роз’їздами Червоної армії).

14.1. Вишнеполе - Нерубайки.

15.1. Нерубайки - Підвисоке - Покотилів.

17.1. Покотилів - Плоске - Тишківка

20.1. Тишківка - Водяна - Хмелеве (Похорони полковника Ца-
ренка).

21.1. Хмелеве - Олександрівка - Заводське - Козячий хутір.

22.1. Ерделівка — Іванівка.

24.1. Іванівка - Мокра Калигірка.

25.1. Окник - Товмач - Іскренне - Топільне - Каменоватка.

26.1. Лозоватка - Княже - Козацьке - Зелене - Кирилівка.
28.1. Урочиста панахида біля пам’ятника Т. Шевченку. Сформу-
вання кінного полку ім. Івана Мазепи.

29.1. Кирилівка - Моринці - Шендерівка.

31.1. Стеблів - Яківка.

1.2. Яківка - Герназівка.

2.2. Межиріч - Михайлівка.

3.4.2. Канів (місто здалося без бою).

5.2. Хрещатик.

6.2. Хрещатик - Софатівка - Березня - Мошни - (Спроба мос-
ковських большевиків і боротьбістів спровокувати нашу армію перед
повстанцями в м. Мошнах).

7.2. Участь кінноти Волинської дивізії в наступі на Смілу - Біло-
зір’» разом із відділом отамана Тютюнника.

9.2. Мошни - Руська Поляна - Цесарська Слобода - Кумейки-
Нсргуни.

10.2. Харківці - Кумейки.

11.2. Чернявка - Трешевці - Медведівці - Худоліївка - (Урочис-
тий похорон полковника Петрова).

12.2. З’єднання із Запорожцями, що марширували окремою гру-
пою з Хмелевої.

13.2. Худоліївка - Топільне - Єреміївка - (Переход по льоду через
Дніпро иа Лівобережжя. Використання сходу, що був скли-
каний большевиками і раде принятгя війська населенням).

15.2. Здобуття в бою кінною частиною Запорізької дивізії
м. Жовнина (опір: дивізія большевицька і жидо-московська міліція).

17.2. Єреміївка - Топільне - Худоліївка - Медведівка - Янівка-
Триліси - (Зустріч із повстанцями Богдана).

18.2. Триліси - Роликове.

21.2. Роликове - Івангород.

22.2. Кримки - Ясиневатки.

23.2. Кримки - Гайнівка - Шпакова - Каніж - Федорівка - Мак-
симівка - Ареспівка.

24.2. Осітня — Марівка — Паліївка - м. Висока — Юрківка — Миро-
людівка.

27.2. Ерделівка - Янопіль - Ракин.

28.2. Тишківка.

3.3. Добрянка - Коритне - Юзефпіль - (Захоплення штабовими
частинами московського відділу продналога ХП-ої армії на
чолі з помічником голодпроналога, що прибули до містечка
проводити реквізицію).

4.3. Захоплення кінною розвідкою ім. Івана Мазепи полку техніч-
ної команди штабу ХП-ої армії, що переходила до Умані.
5.3. Липовецька- Капітанівка.

6.3. Лозоватка - Дельфінівка - Молтавка — (Бій і обсадження пе-
реправи через Буг біля Спіранки).

7.3. Данилова Балка - Кам’яний Брід.

10.3. Могильне.

13.3. Берестяги - Окне.

14.3. Окне — Тернівка — Томатівка.

18.3. Громи - (Бій під Уманню з охоронним большевицьким куре-
нем на протязі цілого дня).

19.3. Здобуття Умані - (Приєднання козаків і старшин, бувших Во-
лохівців. Сформування пластунів при кінноті Мазепинського полку).

20.3. Урочистий похорон в Умані полеглих на полі бою.

23.3. Умань - Текуча.

24.3. Наливайка - Емилівка.

25.3. Оксанин - Небелівка.

26.3. Текліївка - Кам’янисте - Павлівка - Скалене - Тальне.

27.3. Ямпіль - Кальноболото.

28.3. Якимівка.

30.3. Коліївка - Аннове - Миколаївка.

31.3. Никольське.

1.4. Олексіївка - Михайлівка - М. Виска - (Бій у М. Висці).

2.4. Плетений Ташлик - Миколаївка — Косогорівка - Шостаків-
ка - (Бій на ст. Шостаківці й обсадження її).

6.4. Красновершка - Котанівка - Григоріївка.

7.4. Водяна - Андріївка.

8.4. П’ятихатки - Олексіївка - Володимирівка.

9.4. Сотньова.

12.3. Березівка - Н. Буг - (Бій із бронепотягом і червоними мос-
ковськими частинами біля Н. Буга).

13.4. Богданівка - Олександрівка - Таранова.

14.4. Іванівка - Надерівка - Никольське.

15.4. Трикрати - (Бій з охоронним куренем ревкому, захоплення
Трикрат, наскок кінноти Урсова й успішні бої з його кіннотою).

16.4. Вознесснське.

17.4. Варшавка.

18.4. Цареданівка - Олександродарівка.

19.4. Новопавлівка.

20.4. Агапіївка - Новопавлівка - ст. Любашівка і Врадіївка.

22.4. Бокове - Заплади -- Демидівка.

23.4. Задніпрянці - Ананьїв - (Бій дивізії на допомогу повстан-
цям і Чорноморцям біля Ананьєва).
24.4. Цілоденний бій дивізії біля Ананьєва й відступ ворога. Бій
біля с.Петрівки й перемога пластунів кінного ім. гетьмана Мазепи
полку.

25.4. Ясенове - м. Ясенове.

27.4. Гольша - Посад.

28.4. Кринички - Саражинка*- Берізки Чечельницькі - Ольго-
піль - (Участь кінного ім. гетьмана Мазепи полку в бою й захоплення
Ольгополя).

29.4. Демівка - Яланець - П’ятківка.

30.4. Жабокричка - П’ятківка - Павлівка.

1.5. Жабокрич - (Демонстраційні бої й захоплення ст. Рудниці й
Городища).	т

2.5. М. і ст. Крижопіль - (Цілоденний бій і захоплення ст. Крижо-
поля о 5 год. ранку).

3.5. Крижопіль - Марківка.

4.5. Бій кінного гетьмана Івана Мазепи полку біля Мясківки, від-
биття обозу. Бій біля с. Савчиного й Нетребівки з відступаючим фрон-
том московської червоної армії. Бій біля Джугастри. Бій біля Віль-
шанки.

5.5. Вільшанка.

Документ № 15

Окремі організаційні заходи щодо формування
військових частин Армії УНР

Соціальна напруженість у суспільстві на осінь 1917 р. у Росії
швидко наростала. Політичні мітинги, що почалися 22 січня, пере-
ростали у страйки і заворушення. А коли до робітників приєдналися
десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону1, загальний полі-
тичний страйк переріс у збройне повстання. Зловісна царська імперія
з тріском повалилася, і 4 (17) березня постала Українська Центральна
рада, яка стала загальноукраїнським центром, що об’єднував політич-
ні, громадсько-культурні і профспілкові організації, а після Всеукра-
їнського Національного конгресу (14-21.04.1017 р.) - революційним
парламентом України.

Центральна рада почала створювати свою державу і формувати
українську національну армію. Але зроблені були лише перші не-
сміливі кроки. Політичне керівництво висунуло гасло автономії для
України в рамках російської федерації і цим уповільнило будівництво
збройних сил України. М. Грушевський і В. Винниченко вважали за-
мість сильної армії створити загони міліції для підтримання порядку.
Лише С. Петлюра настоював на організації збройних сил, підготовці
армії до боротьби з ворогами України. В цей же час В. Винниченко
виступає різко проти цього, звинувачує С. Петлюру у всіх гріхах, за-
являє, що нам велика і сильна армія не потрібна, ми не збиралися ні
на кого наступати.

Доки у вищих ешелонах влади йшли суперечки та дискусії про
роль армії в житті держави, на фронті розпочався період масової укра-
їнізації армії, блискавично розгортався рух серед солдатів-українців
за утворення національних військових частин. Було сформовано Пер-
ший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького.

5-8 травня у Києві зібрався І Український військовий з’їзд. Від
імені сотень озброєних солдатів з’їзд заявив, що “...вважає Централь-
ну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі
справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового
правительства”2.

На з’їзді відбулися вибори генерального військового комітету,
який за погодженням із російським Генеральним штабом, мав прово-
дити українізацію армії. Його завданням також було виділити зі сти-
хійного процесу старшин і солдатів-українців для створення окремих
національних частин.

З утворенням УГВК С. Петлюра намагається перетворити його
діяльність у вищу інстанцію української армії.

Ще більш представницьким був II військовий з’їзд, який розпочав
свою роботу 5 червня. Він обрав Раду військових депутатів й ухвалив
рішення про вхід її до складу Центральної Ради3. Рішення з’їзду зро-
били великий вплив на армію, і українізація її значно посилилася. Цей
процес зупинити уже було неможливо.

У рішеннях з’їзду вимагалося від Центральної ради “...негайно
приступити до твердої організації краю...” і “...переведення в життя
підвалин автономного ладу”. Простіше, від політичного керівництва
вимагалося перейти до встановлення влади та організації армії1.

Після з’їзду українізація армії значно пожвавилася. На всіх фрон-
тах було утворено українські військові Ради і комітети. У всіх військо-
вих частинах проходили з’їзди солдатів-українців, видавалися газети
й листівки, створювалися національні земляцтва, організовувалися
громади і клуби5.

На час проведення III Всеукраїнського військового з’їзду склали-
ся надзвичайно напружені відносини Центральної Ради з Тимчасовим
урядом, якому стало відомо про те, що в Києві розпочалася практична
підготовка до скликання Українських Установчих зборів. Міністр юс-
тиції Тимчасового уряду Малентович дав розпорядження прокуроро-
ві Київської судової палати притягти до відповідальності генеральних
секретарів В. Винниченка та С. Петлюру6. Але конфлікт завершився
тим, що незабаром Тимчасовий уряд відійшов у небуття.
Військовий з’їзд ухвалює ряд найважливіших рішень, в яких ви-
магає від Центральної ради негайного оголошення України демокра-
тичною республікою, цілковитої українізації армії і флоту та зміцнен-
ня української державності.

І Іа чаї: з'їзду майже З мил чоловік нараховувалося в українських
шін-іжоііих час пінах. Ллє, крім С. Петлюри, армією фактично ніхто
ні- піймався. Ирорахунки голови Центральної ради М. Грушевського
і голови Уряду УНР Іі. Винниченка у військовій і кадровій політиці
мали для України трагічні наслідки.

Загальна чікч-льність армії почала катастрофічно падати. На по-
чаїку РИК р. з тримільйонної українізованої армії в бойових рядах
іаіііпііиногі. 1(10 тис. чоловік, а в квітні - лише ЗО тисяч. Останні були
цгмоЬіигіоїшін чи просто розбіглися.

Домні апня С. Петлюри, військовиків на чолі з ген. П. Скоропад-
і <.ким створити боєздатну регулярну армію ігнорувалися, постанови
Всеукраїнських з’їздів про українізацію і формування національного
пінська не виконувалися.

Лише з великими зусиллями, після проголошення в листопаді
1917 р. УНР, практичні дії С. Петлюри привели до створення вищих
військових органів влади: Генерального військового секретаріату, Ге-
нерального штабу, Всеукраїнської військової Ради і військових рад різ-
них рівнів на місцях, почалося пожвавлення військової розбудови7.

Генеральний штаб, до якого увійшли досвідчені генерали Б. Бо-
(іровський, О. Березовський, М. Омелянович-Павленко, С. Дельвіг та
інші, вніс певну організованість у військове будівництво, але вже до-
корінно виправити становище не міг.

У січні 1918 р. було утворено Військове міністерство, що до пев-
ної міри пожвавило розбудову армії. Зокрема, сформувалися 8 армій-
ських корпусів. Але план розбудови був представлений у Центральну
Раду лише за два тижні до її падіння.

Не виправдалися розрахунки на заміну армії народною міліцією.
В. Винниченко звинувачував С. Петлюру в тому, що він “...ніколи на-
віть не був у війську, військовим же чоловіком уважався через те, що
служив на фронті під час війни урядовцем”8.

Навіть тоді, коли більшовики почали наступати на Україну, коли
почалася пряма агресія, С. Петлюра не одержав підтримки для зміц-
нення армії і змушений був 18 грудня 1917 р. скласти з себе повнова-
ження генерального секретаря військових справ. На його місце було
призначено М. Порша.

29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов гетьман П. Скоро-
падський. Він був генерал-лейтенантом російської армії, мав прекрас-
ну фахову військову підготовку, досвід двох воєн. Він глибоко розумів,
що запорукою існування Української держави с сучасна регулярна ар-
мія. А тому гетьман розгорнув цілеспрямовану роботу з її організації,
і за короткий час були створені: Штаб Гетьмана (начальник генерал
Б. Стелецький), Генеральний штаб (полковник Генштабу О. Сливин-
ський), а також багатоструктурне Військове міністерство, яке очолив
генерал-полковник російської армії Олександр Рогоза’.

Згідно з планом армія України повинна була мати 306 тис. вояків,
які очолювалися 175 генералами і адміралами10.

Військове будівництво, незважаючи на протидію німецького ко-
мандування на Україні, здійснювалося успішно. У липні 1918 р. при-
йнято закон про військовий обов’язок. Розгорнуто формування 8 ар-
мійських корпусів, 16 піхотних, 4 кінних дивізій, 84 полків артилерії.
Почали відкриватися військові училища, планувалося відкриття вій-
ськової академії. Почалася розбудова військово-морських сил Укра-
їнської держави, а на початку травня 1918 р. були підняті національні
прапори на всіх 80 бойових кораблях Чорноморського флоту13.

Проте жодна армія світу не тільки не могла б перемагати свого
противника, а й існувати без досвідчених воєначальників і полковод-
ців. Генерали й офіцери завжди були тією силою, що втілювали націо-
нальні традиції, зберігали глибоку патріотичну віру і воєнні чесноти,
спадкоємність поколінь.

Кожна держава, розбудовуючи свою армію, готувала й її керівний
склад - від сержантів і офіцерів до генеральського складу. З цією ме-
тою у кожній державі існувала ціла система навчальних закладів - від
підготовки командного складу до підвищення його кваліфікації. Не
маючи своєї держави, Україна не могла мати ні армії, ні навчальних
закладів, ні офіцерів і генералів. Розбудовуючи свою армію, УНР
могла використати лише командний склад колишньої царської Росії,
який міг добровільно перейти на службу українському народу.

А резерви для цього були дуже великі - на території України
перебували війська Південно-західного фронту (а це 27 армійських
корпусів), Румунського фронту, Київського та Одеського військових
округів.

Після приходу до влади більшовиків у Росії та розгортання черво-
ного терору основна маса генералів та старших офіцерів переїхала на
Україну і залишилася переважно у Києві, частина виїхала за кордон12.

За часів Центральної ради в Українській армії були відомі військо-
вики: генерал-лейтенант Олексій Галкін, Микола Володченко, Сергій
Дельвіг, Павло Скоропадський, Віктор Зелінський, Микола Юнаків,
майори Омелянович-Павленко, Олександр Греків та ін.

Найбільш складним періодом української державності був час іс-
нування Директорії. Україна опинилася у вогні безперервних воєн. З
усіх боків вона мала чи активних ворогів, чи пасивне вороже став-
лення. Український народ у боротьбі за свою незалежність опинився
самотнім і міг спиратися тільки на власні сили.

Збройні сили України в грудні становили 150-130 тис. вояків, а на
початок січня 1919 року в армії залишилося лише 50 тис. вояків при
140-150 гарматах. Основне ядро війська складалося з Запорозького
корпусу, Корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорно-
морського Коша, ряду дрібних частин та двох Юнацьких Шкіл14.

Уряд УНР вживав усіх заходів з розбудови та зміцнення збройних
сил. Міністром військових справ було призначено генерала О. Осець-
кого, до армії залучено 30 генералів колишньої гетьманської армії,
запроваджуються звання генерал-хорунжого, генерал-поручника,
ігнсраіі ііоіікоііпика. Всі ці заходи привели не тільки до збільшення
чіцччп.пос.іі армії й збільшення чисельності генералів до 123 осіб.
Важливі* значення мало розроблення та затвердження положення про
шестаційні комісії.

Надзвичайно складним і вирішальним у боротьбі УНР за не-
залежність став 1919 рік. Протиборство з більшовицькою Росією,
складне та непевне становите армії на заході і півдні призвели до
того, що 14-тисячна армія України опинилася у важких умовах. 1
лише об’єднання її з 50-тисячною Галицькою армією дало можливість
об’єднаним силам здійснити свій переможний похід і звільнити Київ.

Проте політичне керівництво УНР не змогло домогтися сприятли-
вого міжнародного становища, отримати хоча б найменшу допомогу
страдаючій Україні. Навпаки, Армія УНР змушена була вести бойові
дії на кількох фронтах, внаслідок чого восени 1919 р. армія потерпіла
поразку і опинилася в так званому трикутнику смерті. Частину війська
було інтерновано, а частина здійснила свій відомий Перший Зимовий
похід, можна сказати сміливо, унікальний рейд по тилах більшовиць-
ких і денікінських військ. Рейд проходив з 6 грудня 1919 р. по 6 травня
1920 р. Це дало можливість врятувати армію від повного розгрому. В
цьому поході проявився командирський талант генералів М. Омеляно-
вича-Павленка, О. Загродського, А. Долуда, ІО. Тютюнника, М. Крата,
А. Вовка та багатьох інших військових нової школи.

’Першим на сторону революційних мас у Петрограді перейшов
Волинський полк. Він став прикладом для інших військових частин,
які виступили на штурм прогнило!’ царської імперії.

Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993. - Т. 1. - С. 327.
3М. Коваль і ін. Історія України. - К.: Райдуга, 1992. - С. 29.
Енциклопедія українознавства. - Т. 1. - С. 327.

5М. Коваль, названа праця. - С. 29.
6Там само. - С. 46.

71. Крип’якевич, Б. Гнатевич. Історія українського війська. - Львів,
1936.-С. 390.

“В. Винниченко. Відродження нації. Ч. II. - Київ-Відень, 1920. -
С.218.

9Д. Дорошенко. Історія України. 1917-1923. - Т. II. - Ужгород,
1930.-С. 234.

'“Б. Монкевич. Організація регулярної армії Української держави.

1918 р. Україна в минулому, вип. VII. Київ-Львів, 1995. - С. 109.

"Там само. - С. 77, 78.

І2С. В. Волков. Русский офицерский корпус. - М., 1993. - С. 88.

,3В. Кравцевич. Український державний флот. - К., 1992. - С. 119.

,4О. І. Удовиченко. Україна у війні за державність. - К.: Україна,
1995.-С. 50-51.

15 Див. Документи № 14.

Документ № 16

І. Кількісна і якісна характеристика генералітету України

Показники	Центральна Рада		Гетьманат		Директорія УНР	
	кільк.	в%	КІЛЬК.	В%	КІЛЬК.	В%
1. Загальна кількість	78		276		123	
	30-100		35-65		30-130	
2. Загальна кількість армії						
3. Співвідношення	1/380-1300		1/130-240		1/240-1060	
ген./арм.						
4. Національність:						
українці	47	60,3	107	38,7	95	77,2
росіяни	29	37.2	142	51.6	24	19,5
5. Військова освіта:						
кадет, корпус	52	66,7	141	51.1	34	27,6
училище	77	98,7	272	97,5	116	94,3
академія	59	75,6	188	68,1	40	32,5
6. Учасники війни:						
І світової	76	97,4	255	92,4	121	98,3
2-х і більше	20	25,6	73	26.5	14	11,3
7. Отримали ген. чин:						
в Росії	70	89,7	237	85.9	25	20,3
в Україні	8	10,3	39	14,1	97	78,2

II. Список генерал-полковників,
генерал-бунчужних, адміралів

1.	Вовк Андрій.

2.	Галкин Олексій Семенович.

3.	Дельвіг Сергій Миколайович.

4.	Драгомиров Аврам Михайлович.
5.	Загродський Олександр.

6.	Зелінський Віктор Петрович.

7.	Капустянський Микола Олександрович.

8.	Омелянович-Конашенко Юхим Омелянович.

9.	Омелянович-Павленко Михайло Володимирович.

10.	Покровський Андрій Георгійович.

11.	Рогоза Олександр Францович.

12.	Слюсаренко Володимир Олексійович.

13.	'Удовиченко Олександр Іванович.

14.	Шандрук Павло Фсофанович.

15.	ІЦсрбачои Дмитро Григорович.

16.	Юнаків Микола Лсонтійович.

Крім іші», в Українській армії перебували на службі в різний час
ще /9 іепгріні поручників, іенерал-значкових віце-адміралів та 333
і епграл-хорунжих, генерал-майорів та контр-адміралів.

Останні списки опубліковані:

О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко. Генералітет українських
визвольних змагань. - Львів, 1995.

Додаток № 1

Симон Петлюра - видатний державний і політичний діяч
організатор збройних сил України

В історії важко знайти іншого політичного діяча, навколо імені
якого було б стільки суперечок, так перетиналися часто полярні дум-
ки, захоплення, різне несприйняття, замовчування істини, фальси-
фікація правди. Вороги намагалися опорочити Петлюру, його друзі і
однодумці - возвеличити до рівня праведника і українського націо-
нального героя.

Народився С. Петлюра 10 (23 н. ст.) травня 1879 р. у м. Полтаві
в батьків козацького роду Василя і Ольги. Початкову освіту здобув у
церковно-приходській школі, а з 1895 р. вчився в духовній семінарії.
Навчаючись у семінарії, співпрацює в таємній українській громаді, а
з 1901 стає активним членом Революційної Української партії (РУП).
За активну революційну діяльність його виключають з семінарії. Щоб
уникнути арешту, восени 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спо-
чатку вчителював, а згодом опрацьовував архіви Кубанського війська.
Одночасно бере участь в діяльності Чорноморської вільної громади,
яка була філією РУП. За революційну діяльність в 1903 році він був
заарештований. Через рік звільняється з ув’язнення „на поруки” і ви-
їжджає до Львова.
У Львові спочатку навчався в університеті і одночасно працював
секретарем газети “Селянин” - органі РУПу. В зв’язку з амністією в
1905 році Петлюра повернувся до Києва.

В грудні 1905 р. відбулася реорганізація РУП і утворилася Укра-
їнська Соціал-демократична Революційна партія, одним з лідерів якої
став Петлюра. Редагував газету “Слово” - орган РУПу, працював се-
кретарем газети “Рада”, редагував науковий журнал “Україна”.

В 1909 р. він переїжджає до Москви, де разом з О. Соліковським
редагує журнал “Украинская жизнь”, який виходив до 1917 року.

В Москві С. Петлюра одружився з Ольгою Більською, вчитель-
кою, активною громадською діячкою, яка протягом всього життя була
вірною подругою, ділила з ним долю і недолю під час визвольних зма-
гань в Україні, а згодом і в еміграції.

В 1916-1917 рр. Петлюра працював в “Союзі земств” і згодом
став його уповноваженим на Західному фронті.

Це був період плідної роботи С. Петлюри в різних виданнях. Ним
написано та надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обгово-
ренням та аналізом важливих подій і явищ в житті тогочасної України.
Його перу належать такі праці, як “Іван Франко — поет національної
честі” (1913), “Незабутні” (1918), “Сучасна українська еміграція та її
завдання” (1923). Він є співавтором монографії “Галичина, Буковина,
Угорська Русь” (1915) та ін.

Його дослідження, розвідки, статті і огляди з історії, літератури,
драматургії, театру і літературної критики не втратили свого гострого
громадянського звучання і в наші дні.

Віце-президент УНР, професор М. Степаненко так характеризу-
вав творчість С. Петлюри: “... ясність викладу, сформованість стилю,
образність мови, оригінальність підходу до проблем, сумлінність ана-
лізу, велика ерудиція, а понад усе - чітко скристалізована національ-
но-державна філософія”.1

Ця енергійна діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному
житті стала підготовчим етапом до подій Української національної ре-
волюції і його активної ролі в них.

А в цей час на фронті почався період масової українізації армії.
Петлюру обирають головою Української Ради Західного фронту та де-
легатом на перший військовий з’їзд.

Перший український військовий з’їзд, що проходив у Києві 5-8
(18-21 н.ст.) травня, на який з’їхалося близько 700 делегатів від усіх
армій, флотів, гарнізонів, обговорив та прийняв дуже важливі для
України рішення. Головні з них:

1.	Про ставлення до війни: добиватися миру без анексій і контри-
буцій, але до його укладення обороняти завоювання революції від во-
рога.
2.	З’їзд заявив, що вважає Центральну Раду єдиним органом, по-
кликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України.

3.	З’їзд зажадав, щоб Тимчасовий уряд та Петроградська рада
оголосили принцип національно-територіальної автономії України.

4.	З’їзд обрав головою Українського Генерального Військового
комітету Симона Петлюру.2

З утворенням УГВК Петлюра намагався домогтися того, іцоб
його діяльність виконувала роль вищої інстанції української армії.
Навколо УГВК об’єднувались фахівці з колишніх старшин російської
армії, до нього були залучені представники різних політичних партій,
а це означало, що збройні сили України сформуються як загально-
національні.

Петлюра веде одночасно старанну підготовку до скликання II вій-
ськового з’їзду, який розпочав свою роботу 5 червня у присутності
1976 делегатів, які мали мандати від 1732 тис. солдатів і офіцерів. За
кілька днів число учасників з’їзду зросло до 2500 чол.2

З’їзд обрав Раду військових депутатів й ухвалив рішення, щоб
вона увійшла до складу Центральної Ради. Крім того, було обрано по-
стійну президію.

Після з’їзду українізація армії посилилась. На всіх фронтах було
утворено українські Військові ради і комітети. Цей процес зупинити
уже було неможливо.

На цей час в особі Петлюри розкривається глибокий український
патріотизм і вірність національній ідеї, і в його особі була знайдена
та людина, яка, хоч і з цивільним минулим, глибоко розуміла вагу і
значення боєздатної національної армії для України, що лише вона
може відродити й захистити державу від зазіхань ворогів. Він чітко
бачив і розумів державницькі принципи будівництва війська, більше
того, і вимоги до нього, що зумовлюються революційними процесами
тогодення. Така позиція не могла не привести до конфлікту з іншими
чільними керівниками УНР, які висловлювали думку, що “навіщо нам
потрібна велика і сильна армія, адже ми не збираємось ні на кого на-
ступати”.

Йдучи через всілякі перепони, С. Петлюра докладав великих
зусиль, щоб скликати 3-й військовий з’їзд, який проходив у Києві
2-12 листопада 1917 р. при участі 3 тисяч делегатів від майже 3-міль-
йонної армії українських військових частин.2 З’їзд проходив в момент
особливого напруження з російськими колами. В Петербурзі більшо-
вики захопили владу в свої руки, а штаб Київського військового округу
намагався підтримати Тимчасовий уряд, зробити Україну базою для бо-
ротьби з більшовиками, а заодно виступав і проти Центральної Ради.
Основні рішення з’їзду:

1.	Центральній Раді негайно оголосити Україну Демократичною
Республікою в етнографічних межах України.

2.	Цілковитої українізації армії та флоту.

3.	Зміцнення української державності.

4.	Негайного припинення війни і укладення миру.

Після завершення роботи з’їзду було зроблено ще один важливий
крок у справі формування українських військових частин — перехід до
національно-територіального принципу комплектування армії. Саме
завдяки його заходам восени 1917 р. українська армія постала як ре-
альна велика військова сила.

Практичні дії Петлюри привели до створення вищих військових
органів влади: Генерального військового секретаріату, Генерального
штабу, Всеукраїнської військової Ради і військових рад різних рівнів
на місцях. А створення українського фронту та призначення началь-
ників фактично завершили процес підпорядкування частин колишньої
російської армії уряду УНР.

Вжитими заходами Генерального секретаріату і зокрема С. Пет-
люри в розпорядження, Центральної Ради перейшли надійні військові
частини, удосконалилось керівництво українізованими військовими
частинами, посилилась їх боєздатність. Поступово підпорядкувалися
українській владі Київський і Одеський військові округи.

2	листопада Петлюра телеграмою повідомив Ставку російської
армії, усі штаби фронтів, округів та інші військові організації про те,
що він бере на себе вищу військову владу в Україні, за винятком фрон-
ту, а тому всі розпорядження, які виходять виключно від Генерального
Військового Комісаріату України, виконувати. Жодних інших наказів
та розпоряджень до уваги не брати.

Відбулося формальне підпорядкування частин колишньої росій-
ської армії Центральній Раді. Владу Центральної Ради визнали штаби
Південно-Західного і Румунського фронтів.

6	листопада Петлюра направив делегацію Генерального секре-
таріату в Ставку верховного головнокомандування до Могильова, де
було підписано угоду про створення українського фронту.

В угоді обумовлювалося створення постійного представництва
при Ставці від Генерального секретаріату; територіальне комплекту-
вання частин і зосередження українських військ на Південно-Західно-
му і Румунському фронтах та ін.

Угода активізувала формування на фронтах гайдамацьких частин
і прискорила темпи українізації в російських частинах.

7	листопада Петлюра віддав наказ про створення Українського
фронту, а 8 листопада видав наказ-звернення до українських військо-
вих частин, в якому повідомлялося, що влада в Україні перейшла до
Центральної Ради і її Генерального секретаріату.
Зусилля Петлюри спрямовувалися на припинення свавільних дій
фронтових більшовицьких Військово-революційних комітетів, які за-
явили про ігнорування Центральної Ради і Генерального секретаріату
і підкорили своєму впливові 7-му, 8-му і 11-ту армії.

Заходами Генерального секретаріату і Петлюри в розпорядження
Центральної Ради перейшли надійні військові частини, зміцнилося
керівництво українськими військовими частинами, видана низка на-
казів про повну українізацію корпусів, дивізій, управлінь та установ.

10 листопада започатковано український Генеральний штаб.3
17 листопада Генеральний секретаріат схвалив поданий Петлюрою
“Проект організації військового секретарства і українського військо-
вого управління зв’язку з проголошенням Української республіки”.

Усі ці просиш здійснювалися Петлюрою в час, коли загострилися
гпн-уїтп Цсіпральної Ради з Радою Народних Комісарів та загрози
віорі ненин більшовицьких частин в Україну.

Правильно оцінивши ситуацію, у ніч з 29 на ЗО листопада було
ро пброгно десятитисячний збільшовичений загін, а ватажків повстан-
ня, що готувалося, заарештовано. За дорученням Петлюри 3 грудня
генерал П. Скоропадський провів операцію по знешкодженню ВРК
Південно-Західного фронту у Бердичеві.

У ніч з 3 на 4 грудня генерал Щербачов заарештував РВК Румун-
ського фронту і владу передав українським комітетам.

Сміливі і рішучі дії С. Петлюри зірвали плани більшовиків. Для
підготовки національних військових кадрів відкрилися військові шко-
ли, робилися спроби запровадити військові статути.

Глибокий аналіз політичних подій привів до переконання Пет-
люри про необхідність негайної підготовки українських військ до
збройної відсічі більшовикам. Про це він неодноразово наголошував
на засіданнях Центральної Ради та Генерального секретаріату. Але
підтримки з їх боку не отримав, тому що ці намагання суперечили
політичним переконанням соціалістичних ділерів, і вони вбачали в
цих заходах загрозу революції. Навіть тоді, коли більшовицькі війська
почали відкриту і розгорнуту окупацію України, почалася війна, на
жаль, С. Петлюра не дістав підтримки про створення армії і, не по-
годжуючись з політикою голови Генерального секретаріату В. Вин-
ниченка, 18 грудня вийшов з уряду.

Глибокий аналіз політичних подій цього часу дає можливість зро-
бити висновок про те, що відставка С. Петлюри була викликана також
рядом інших, більш складних причин. До них можна віднести:

-	образливі і несправедливі звинувачення на засіданні Генераль-
ного секретаріату 15 грудня у невмінні впоратися з поширенням біль-
шовизму в Україні;

-	не було дано відсічі більшовикам при захопленні Харківщини;
-	постанова уряду про початок мирних переговорів з Централь-
ними державами;

-	незгода Генерального секретаріату і в першу чергу Винниченка
стосовно принципів організації збройних сил, які були викладені у за-
твердженому С. Петлюрою “Статуті Української Народної Армії”, та
низки інших питань.

Але, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра війська не за-
лишав. Він виїхав на Лівобережжя, організував Гайдамацький Кіш
Слобідської України, який в січні - лютому 1918 р. відіграв вирішаль-
ну роль у боях за Київ і ліквідацію більшовицького повстання, цен-
тром якого був Арсенал.4

Після гетьманського перевороту (28.04.18) Петлюра став на чолі
Київського Губернського земства і Всеукраїнського Союзу земств. В
липні 1918 р. був заарештований гетьманським урядом і після 4-мі-
сячного ув’язнення переїхав до Білої Церкви, взяв участь у протигеть-
манському повстанні. Після вигнання гетьмана він увійшов до складу
Директорії й очолив Армію УНР як її головний отаман. Після від’їзду
В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Голо-
вою Директорії. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж
десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов,
що включають і період боротьби об’єднаних армій УНР і УГА проти
більшовиків та денікінців.

Напіврегулярні та партизансько-повстанські військові формуван-
ня цього часу були змушені вести майже безперервні бої на кількох
фронтах зі значно переважаючими силами. У ході невпинної боротьби
ці формування набували рис загальнонаціональної, регулярної армії.

В цей складний період розвивається талант Петлюри як військо-
вого діяча. Генерал-хорунжий В. Сальський стверджував: “Пет-
люра був одним з джерел моральної сили, завдячуючи котрій
наша армія була в стані втриматись в таких тяжких умовах, подібних
яким не знаходимо в історії. Все це тому, що Петлюра посідав велику
таємницю влади над людьми, таємницю володіння масами. Про нього
можна сказати, що душу і серце Армії тримав у своїй руці, як рівно
ж і сам він був і душею і серцем своєї армії. Він дійсно був вождем з
ласки Божої і хоч не був він військовим фахівцем, але завжди діяв як
військовий фахівець”. О. Доценко свідчить: “В дійсності ж дуже рідко
оперативний наказ вироблявся без участі Головного Отамана. Ота-
ман Сальський і отаман В. Тютюнник і весь оперативний штаб
прислухалися до директив Головного Отамана”.

М. Капустянський стверджував, що “Нікого за цей час могутні-
шого не з’явилося на заміну С. Петлюрі. Бо такого й не було... Пет-
люра - людина нестримної енергії. Ентузіаст; твердо вірив і впливав
своєю вірою на інших”.
Є багато свідчень про виняткову хоробрість Петлюри. Так,
О. Удовиченко згадував, що “Петлюра не лякався смерті, він рвався
до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди треба було
стримувати”.

Великий оптимізм С. Петлюри відзначав і В. Прохода. Він заува-
жував: “Не дивлячись на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Пет-
люра на всіх робив враження якоїсь веселої бадьорості... Він бачив
лише майбутню Україну, боротися за яку закликав до останньої кра-
плі крові... в його імені персоніфікувався відпор проти більшовизму, в
збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України”.

Певний внесок зроблений С. Петлюрою і його роботами на вій-
ськову тематику, які містять глибокий аналітичний зміст, масштаб-
нісіь, сіратегічнісгь мислення. У них порушено не тільки концеп-
іуіпп.пі питання національно-військового будівництва, а по суті ви-
кладено військову доктрину, аналізується набутий історичний досвід.
Для прикладу візьмемо його статтю “Чергові проблеми військового
будівництва в українській військовій літературі”, де висвітлюються
складні теоретичні проблеми, які, здавалося б, під силу лише високо-
освіченим військовим теоретикам-професіоналам. Зокрема: “пробле-
ми ролі армії в державі, відносини держави і війська, взаємозв’язку
військових і політичних чинників, проблеми організацій певних га-
лузей промисловості й пристосування їх до військових потреб, підго-
товки нації до оборони своєї Батьківщини і роль у цій справі вільного
українського слова й військової літератури зокрема”.

Багато нарікань на Петлюру стосується начебто некомпетентної
кадрової політики у війську, необгрунтованого звільнення від посад
вищих воєначальників.

У книзі “Генералітет українських визвольних змагань” наведені
дані, які повністю спростовують подібні твердження і показують, що
Петлюра в надзвичайно складних умовах зумів згуртувати видатних
і досвідчених військових діячів. До служби в українській армії було
залучено ЗО генералів і адміралів. Серед них такі видатні військові ді-
ячі, як Олександр Осецький, Олекса Галкін, Олександр Гринів, Сергій
Дельвіг, Сергій Сінклер, Микола Юнаків та ін.8 Було відновлено гене-
ральські звання, впроваджено звання “генерал-хорунжого”, “генерал-
поручника”, “генерал-полковника”. На кінець 1920 року чисельність
генералів дорівнювала 123 особам, а 40 з них мали академічну осві-
ту. Лише за 1919-1920 роки звання генералів дістали 97 українських
старшин.

Головний Отаман турбувався про підготовку старшин. 4 січня
1919 р. було затверджено систему військових закладів, яка передба-
чала створення центральних інструкторських та юнацьких шкіл. Від-
кривая ися також старшинські й підстаршинські школи при військо-
вих з’єднаннях.

В січні - лютому 1919 р. при штабі армії УНР було створено роз-
відувальний відділ та потужний апарат розвідки.

За пропозицією С. Петлюри при військовому міністерстві УНР з
початку 1919 р. діяло Головне шкільне управління.

В зв’язку з гострою нестачею офіцерських кадрів, а особливо
молодих військових інженерів та артилеристів, постала потреба ство-
рення військово-технічного закладу, яким стала Інженерна школа.

У першій половині 1919 р. керівництво армії УНР робило спроби
сформувати у війську допоміжні технічні підрозділи. При кожній пі-
шій дивізії було створено по одному інженерному куреню. Керувати
ними призначали досвідчених старшин. На той час ці курені відігра-
вали значну роль. Саме вони лагодили зброю, наводили та поновлю-
вали переправи, відбудовували шляхи.

У зв’язку з активними діями радянських військ, більшість літаків,
що знаходились на Лівобережній та Південній Україні, було втрачено.
Лише частину їх вдалося вивезти. І на початок літа 1919 р. авіація
УНР та ЗУНР складалася з шести армійських та одного повітроплав-
ного загонів, у яких нараховувалося 22 літаки та 4 повітроплави. У
майстернях та у складах нараховувалося ще близько 40 літальних апа-
ратів.

В надзвичайно складних умовах січня - лютого 1919 р. Петлюра
вжив ряд важливих заходів, спрямованих на зміцнення армій. Так, в
наказі за № 6 від 29 грудня 1918р. наголошувалося: “Всякі спроби не-
послуху вважати за бунт і карати польовим судом”.

Взимку 1919 р. був розроблений, а 21 січня Петлюрою затвер-
джений Дисциплінарний статут, в якому оголошувались обов’язки і
права козаків і старшин, у тому числі і щодо накладання покарань
і стягнень. Це підсилювало військову дисципліну і підвищувало боє-
здатність армії. З цією ж метою 26 січня Рада Міністрів УНР ухвалила
закон про надзвичайні військові суди з чітким переліком злочинів, за
які каралось смертю чи каторгою.9

Великого значення Петлюра надавав національному складу армії.
У підписаному ним наказі Головної Команди військ УНР від 9 лютого
1918 р. число 54 наголошувалося: “У військових частинах Української
армії повинні залишитися тільки ті козаки, які родились на Україні і
жили тут постійно. Решта вояків неукраїнців можуть залишатися у на-
шім війську тоді, коли вони виявлять своє відношення до Української
державності”.

Виступаючи з промовою на відкритті Ради Республіки, С. Пет-
люра зазначав, що “перша наша думка — це турбота про армію. “Пер-
ше завдання — зберегти єдність, захистити її від сторонніх шкідливих
впливів, забезпечити її харчуванням та культурно-освітніми потреба-
ми. Треба обов’язково провести реорганізацію її.., переглянути всю
систему нашої військової справи”.

Для зміцнення військової дисципліни у війську з 13 травня 1919р.
запроваджувався інститут інспекторів, шо очолювався Головним
державним інспектором. Державні інспектори, проводячи роботу на
місцях, інформували вище керівництво про ситуацію у війську. Вони
наділялися правом усувати з армій ворожий елемент та викривати
підривну пропаганду і людей, що її проводили. З метою підвищення
дисципліни у військовий час 24 травня 1919 р. С. Петлюра наказом №75
впровадив скорочений дисциплінарний статут на час бойових дій.

Статут, за яким чітко визначалася міра покарання за ті чи інші
іірішпііи, не тільки дисциплінував, а й підвищував відповідальність
і а рот, сі аршин.

Намагання Головного Отамана військ УНР С. Петлюри створити
боєздат ний військовий механізм, з яким би противник рахувався, було
досягнуто.

Про це свідчить звернення від 10 червня 1919 р. комісара з вій-
ськових справ на Україні Подвойського до червоноармійців. В ньо-
му знаходимо таку характеристику армії УНР: “Петлюрівські війська
збільшуються в силі не по днях, а по годинах. В них у штабах сидять
військові спеціалісти. В армії помітна організація і дисципліна”.10

Директорія і уряд УНР дотримувалися принципів налагодження
добросусідських стосунків з усіма країнами, політичні інтереси яких
пс можуть бути ворожими існуванню самостійності УНР. Біля ЗО кра-
їн світу мали офіційні відносини з Україною. У 25 державах світу пра-
цювали українські посольства і місії, їх очолювали здебільшого відомі
в Україні і в світі люди. Серед них: Д. Антонович в Італії, К. Мацієвич
у Румунії, А. Яковлів у Бельгії, Г. Сидоренко у Відні, М. Тишкевич у
Ватикані, О. Шульгін у Парижі, В. Кедровський у Прибалтиці та ін.

Проте в силу певних обставин належної допомоги Україна не
одержала ні від Антанти, ні від інших країн.

Армія в цей трудний час проявляла зразки хоробрості, чим зди-
вувала світ. Для прикладу візьмемо героїчну оборону Замостя. З
28 серпня по 2 вересня 1920 р. 6-та стрілецька дивізія Армії УНР під
командуванням генерала М. Безручка та два неповні полки і два бро-
непотяги польської армії відбили атаки Першої кінної армії Будьонно-
го чисельністю понад 16 тис. чоловік. Зазнавши поразки, Будьонний
не зміг надати допомоги червоним під Варшавою, і вони були розбиті.
Сталося “чудо під Віслою”, а справді це було “чудо під Замостям”.

Досить цікавими видаються політико-філософські погляди Пет-
люри на роль суспільства в процесі боротьби за державність.
У листі від 16 березня 1925 р. до українців Канади Петлюра пи-
сав, що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і
“великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостій-
не життя. Очевидно, Петлюра не допускав безкровного шляху здо-
буття державності: “Шлях звільнення кожної нації густо кропиться
кров’ю... Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Бо тільки кров,
пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для
народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою остільки, що він не
заспокоїться доти, поки не побачить її зреалізованою у великому чині
і реальному факті”.

Аналізуючи взаємини армії і суспільства в роки визвольних зма-
гань, він робить висновок: “Армія відчувала на собі хиби нашого
державного верховного командування... Тому особливого значення
набуває підтримка в армії бойового духу, дисципліни і самопожертви
задля України”.

Визначаючи пріоритет у боротьбі за державність, Петлюра го-
ворить: “Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової,
вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, а з другорядним
потім можна раду дати. В своїй діяльності я керувався думкою, що
таким ворогом була, є і буде Московщина”.

У справі виховання вояків Петлюра вважав, що воно здійснюєть-
ся всім народом: “Воєнний дух, коли його плекають тільки в армії, не
дає максимального ефекту... Плекати цю іскру в душі народу уважно,
невпинно - означає тримати руку на живчику оборонного інстинкту
нації. Це завдання досягається сукупністю державно-виховних захо-
дів і відповідної праці громадянства, що утворює належну атмосферу
для цього і постійно підживлює соки, що з них живиться воєнний дух
нації”.

У результаті несприятливих обставин та військових невдач Уряд
і Армія УНР з листопада 1920 р. опинилися в еміграції, перейшовши
на адміністративну територію Польщі, де армію роззброїли та інтер-
нували.

В роки еміграції С. Петлюра проводив надзвичайно складну і від-
повідальну роботу щодо збереження армії, її організації та перефор-
мування відповідно до нових обставин. Армія УНР упродовж трьох з
половиною років інтернування зберігала свої бойові осередки у ви-
гляді згорнутих апаратів штабів, бригад, куренів, являючи собою базу
для відновлення національних збройних сил при першій потребі."

Проблеми війська для Петлюри були в числі першочергових. В
справі організації армії він керувався державними мотивами. Непо-
мітно, твердо і послідовно він ішов до підпорядкування армії держав-
ній дисципліні.
Аналізуючи історіографічні та архівні джерела, можна з досто-
вірністю стверджувати, що в складних еміграційних умовах дезорієн-
тації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Петлю-
ра виявив політичну далекоглядність, ясність мети і конкретність за-
вдань, які відповідали часу. Ніхто інший з діячів української еміграції
того часу не зміг дати таких орієнтирів.

Завершити хочу словами відомого історика, академіка А. Жуков-
ського, який сказав: “Сьогодні з перспективи майже трьох чвертей
століття бачимо, якими малими, невірними і облудними були оцінки,
програми і директиви колись визначних державних діячів. Лише шлях
Петлюри був виправданий. За ним пішла більшість сучасників, а зго-
дом - пізніші генерації. На нього взорувалися українські дисиденти,
учасники Руху Опору. Його перебрали творці відновленої незалеж-
ності України. План Петлюри починає знаходити свою реалізацію і в
добрих починах сучасної української державності”.'2

Здійснилося те, про що мріяв С. Петлюра. І про це він висловився
такими словами: “Ти переможеш, Великий Народе-Мученику, і пере-
можеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти
переможеш для спокійного будування могутньої держави України,
для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани, зі
стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної ма-
тері-України. Минуть жахливі криваві роки боротьби, невпинна праця
синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх
народів світу, дасть спокій і щастя Великій Самостійній Україні”.13

Діяльність Петлюри і в еміграції була загрозливою для більшо-
вицького режиму. Продовження партизанської боротьби в Україні, іс-
нування Холодноярської республіки, дії отаманів у південних облас-
тях, показували, що С. Петлюра залишається і далі символом бороть-
би українського нараду за визволення з-під Москви.

У вівторок 25 травня 1926 р., біля 4-ої години, в центрі старого
Парижа на вулиці Расіна, за кілька метрів від бульвару Сен-Мішель,
московський наймит, анархіст і чекіст Самуїл Шварцбард сімома по-
стрілами поклав край життю Головного Отамана.'4

Для української еміграції і українського народу це була велика
втрата - їх позбавлено політичного й духовного провідника. Для міль-
йонів людей це був найбільший удар і нещастя в громадському й осо-
бистому житті. На це і розраховував ворог української державності.

Похорон Симона Петлюри відбувся в неділю 30-го травня. Після
богослужіння в православній церкві біля Сорбоини почався похід на
цвинтар Монпарнас. На катафалку з домовиною безліч вінків з бла-
китно-жовтими стрічками.14а
Вбивство С. Петлюри було першим з цілого ряду політичних
вбивств українських національних провідників, яке дуже нагадує ме-
тоди, застосовані в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921—
1926 рр.

Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ні-
коли не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. Він
був талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати
видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Голо-
вою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гу-
манізм та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну
роль української еміграції в боротьбі "за Незалежність і державність
України.

Діяльність однієї з найвидатніших постатей Української револю-
ції 1917-1921 рр. Симона Петлюри, яка особливо яскраво проявилася
в добу Директорії, в світовій історіографії оповита найсуперечливі-
шими міфами, критикою різноманітних політичних сил, де вороги,
немов змагаючись один поперед одного, часто втрачаючи здоровий
глузд, звинувачували його в різних гріхах.

Всі критичні зауваження про особу С. Петлюри його доброзич-
ливців і ворогів можна простежити за такими напрямками:

По-перше, — критична оцінка більшовицьких опонентів, наших
найлютіших ворогів зводиться до того, що це злісна, ворожа, до краю
брехлива і підступна наклепницька пропаганда, метою якої є очор-
нити діяльність С. Петлюри та всі патріотичні сили національно-ви-
звольних змагань українського народу. Навіть цілу епоху визвольних
змагань вони назвали “петлюрівщиною”. До здійснення цієї мсти було
залучено великий пропагандистський апарат, очолений державними
чиновниками, каральними органами, політичними пропагандистами
армії, пресою, радіо і т. д. Провокації, підступи, терор з убивствами
були основними засобами і методами їх діяльності.

По-друге, - українська консервативна політична думка про
С. Петлюру та його добу приділяла значну увагу аналізу діяльності
подій національно-визвольного періоду.

Зокрема, В. Кучанський15 так характеризував С. Петлюру: “До
1917 р. він відомий соціал-демократичний публіцист, в 1917 р. під час
повстання проти гетьмана надзвичайно популярний кумир у народі,
блискучий оратор, розумний, скромний та добродушний. С. Петлюра
був, мабуть найвидатнішою особистістю, яка діяла на верхніх щаблях
влади східних українців у 1917-1920 рр. Його життя, діяльність на-
лежали лише Україні... Без будь-яких сумнівів С. Петлюра намагався
відродити патріотичний дух народу і для цього використовував закли-
ки про врятування від більшовизму, громадського порядку в Украї-
ні”.16

Визнаний представник консервативної думки в Україні С. Тома-
шівський17, намагається звинуватити С. Петлюру в усіх земних гріхах.
Головними винуватцями втрати української державності він вважає не
Росію чи Польщу, а передусім С. Петлюру та його оточення... Статті,
промови, дипломатичні накази С. Петлюри С. Томашівський вважав
відображенням “вузенької” освіти, убогістю думки і примітивністю
форми. На його думку, С. Петлюра не мав досвіду військового керів-
ника, який дозволив би йому обійняти посаду секретаря з військових
справ Центральної Ради, “не виявив... найменших признак справж-
ньою вояцькою духу, військової організаційної здібності, не згадую-
чи іііїніть про який-небудь стратегічний талант або хоч би деякі при-
кмет воєнної тактики”.18

І (є були діаметрально протилежні оцінки С. Петлюри представ-
никами однієї і тієї ж консервативної течії в українській політичній
думці — В. Кучабського і С. Томашівського.

А ось думка визначного письменника, не заангажованого в по-
літичних течіях, У. Самчука. У статті “Державна концепція С. Пет-
люри” він радив збалансувати розбиту українську духовність, знайти
почуття міри потрібного й непотрібного, сформувати розтерзані час-
тини нашого мислення, знайти мудрість, відвагу й силу перебороти в
собі отруйні зерна роздору, які століттями губили нашу націю. "... У
сфері нашої політики немає другого Симона Петлюри, першого дер-
жавного мужа, який на руїнах жорстокої, темної революції^ в країні
абсолютної політичної ворожнечі, зумів створити і три роки вдержати
державу і армію того народу, який два з половиною століття був* від-
даний на найбезогляднішу фурію національної заглади”.19

Філософ і публіцист, громадсько-політичний діяч М. Шлемксвич20
писав: “Перед нами стає чиста і дорога постать Головного Отамана,
що щиро і чесно переживав у собі наші історичні і нинішні болі, падав
під їх вагою разом з Україною, і тепер підводиться у своїй трагічній
славі, разом із усвідомленням нацією своєї внутрішньої трагедії”.

По-третє, - оцінка діяльності С. Петлюри прихильниками уряду
гетьмана П. Скоропадського не відрізняється різноманітністю форм.
Як правило, вся критика зводиться до одного - С. Петлюра є головним
винуватцем у тому, що було повалено уряд гетьмана, що тільки він
(гетьман) міг зберегти українську державу, принести людям добробут,
міг забезпечити мир для народів. На особу С. Петлюри звалюються
всі гріхи, в тому числі і єврейські погроми, втрата незалежності, роз-
вал армії і багато іншого.
По-четверте, - спроби фальсифікувати політичну діяльність
С. Петлюри залишками білогвардійщини, які не тільки не прислуха-
лись до розумних порад про спільну боротьбу з більшовиками, а і самі
розв’язали проти України війну, зводяться до одного - отримати біло-
гвардійцям перемогу не дав С. Петлюра.

По-п’яте, - не однорідною інтерпретацією була і польська думка
різноманітних кіл. В цьому питанні особливо виділяється польський
шовінізм та представники націоналістичних кіл. А міняється ставлен-
ня лише тоді, коли Пілсудський побачив, що без союзу з українською
армією йому перемоги не бачити. Починаючи від 9 грудня 1919 року,
Пілсудський неодноразово зустрічався з С. Петлюрою. Ці зустрічі
вплинули на прискорення польсько-українських переговорів і укла-
дення Варшавської угоди в квітні 1920 р. та підписання Військової
конвенції.

Особливу увагу мають зустрічі обох провідників під час київсько-
го походу української і польської армій. Відбувались вони не за кон-
ференційним столом чи в затишних кабінетах і тому дали можливість
продемонструвати стремління до спільної перспективної мети, якою
була незалежність обох держав.

Кульмінаційним моментом польсько-українського братання по-
між Маршалом і Отаманом став візит Пілсудського у Вінницю 16-
17 травня 1920 р.

Чергова зустріч Петлюри і Пілсудського під час протибільшо-
вицької війни відбулася 16 липня 1920 р. в Замості. Ситуація на фрон-
ті діаметрально змінилась, більшовики загрожували Варшаві. Польща
почала переговори з Росією.21

Трагічний фінал союзницької співпраці почався з часу підписан-
ня перемир’я між Польщею і Росією та завершився після підписання
Ризького мирного договору.

Після цього в світі велася шалена пропаганда, куди було залуче-
но сотні різноманітних дослідно-наукових та політичних закладів, які
через пресу, радіо, агентів день і ніч трубили про те, ким був Петлюра
з їхніх позицій чи поглядів.22

Але як завжди в світі буває, правда взяла верх. Народ не повірив
брехні та різноманітним інсинуаціям, зберіг добру пам’ять про свого
вождя, Голову Директорії і Головного Отамана військ Української На-
родної Республіки Симона Петлюру.
Джерела

1.	Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 роках. Київ: “Аквілон-
Прес”, 2000.

2.	Енциклопедія українознавства. - Львів, 1996. — Том 1. - С. 327.

3.	Литвин С. Названа праця. - С. 81.

4.	Енциклопедія українознавства. Т. 6. - С. 2029.

5.	Доценко О. Літопис української революції. - Київ-Львів, 1923,
ТЛІ; кн.4. - с. 129.

6.	Удовиченко О.ї. Україна у війні за державність. - Київ: “Укра-
їна”, 1995. С.69.

7.	Проходи В. Записки непокірливого. - Торонто - Канада, 1967.
Нид ію "Пробоєм”. С.306.

К. Генералітет Українських визвольних змагань. - Львів. - 1995.

С’.І.4» 16.

9.	Литвин С. Названа праця, с. 211.

10.	ЦДАГОУ. - ф. 57, оп. 2, спр, 273, арк. 27.

11.	Дмитрук В. Вони боролися за волю України. - Луцьк: "Вежа”,
2002.-С. 159-160.

12.	Литвин С. Названа праця, с. 596.

13.	Петлюра С. Статті, листи, документи... - Т. 1. - С. 292.

14.	Енциклопедія українознавства, С. 2030.

14а. Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри. УЇЖ. 1992 р. -
Ч.7-8.-С. 112-113.

15.	Кучабський Василь, історик, публіцист, військовий діяч, член
НТПІ, старшина УСС, член Стрілецької Ради на еміграції в Берліні.
Автор публікацій про події 1918-1920 рр. на Україні.

16.	КиізсЬаЬзкі XV. Оіе ХУезіигкгаіпе іш КатрГе тії Роїеп ипб Воі-
зЬечуізтиз І бет уаЬгеп 1918-1923. - С. 116.

17.	Томашівський Степан, історик публіцист, політичний діяч,
член НТПІ з 1989 р. учень М. Грушевського, автор цілого ряду праць
з історії України.

18.	Томашівський С. Чи є українська національна ідея // Під коле-
сами історії. Нариси і статті. - Берлін, 1922. - С. 21,23.

19.	Самчук У. Державна концепція С. Петлюри // Народна газета.
- 1994. - Ч. 21 травень.

20.	ПІлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадська
війна.-Б.М., 1949.-С. 37.

21.	XV. 8и1е]а. Р. Ріізибзкі а Реїіига. (реф. На конференції “Польща
- Україна” в листопаді 1995 р. В Торуню).

22.	Він - з когорти вождів (кращі конкурсні праці про дореволю-
ційну діяльність Симона Петлюри). - Київ: “Дніпро”, 1994. - С. 1.
Додаток № 2

Олександр Загродський —
командир 2-ої Волинської дивізії,
учасник Зимового походу армії УНР

Одним з найвидатніших українських полководців періоду Націо-
нально-визвольних змагань нашого народу в 1917-1920 роках є гене-
рал-полковник, командир 2-ої Волинської стрілецької дивізії, заступ-
ник головнокомандувача армії УНР Загродський Олександр.

Народився 1889 р. на Уманщині в селі Зеленкові. В роки Першої
світової війни був мобілізований на фронт. За проявлену мужність,
уміння управляти військами йому було присвоєне офіцерське звання.
Не так часто це робили українцям.

Згодом призначається командиром батальйону, брав активну
участь в українізації частин Південно-Західного фронту, підтримував
тісні зв’язки з С. Петлюрою.

За проявлену мужність і патріотизм наприкінці 1917 р. О. Загрод-
ського призначають помічником командира полку ім. гетьмана П.До-
рошенка 1-ої Сердюцької дивізії1.

В січні 1918 р. О. Загродський з загоном добровольців направля-
ється на фронт, щоб зупинити більшовицькі частини Муравйова. Бере
участь в жорстоких десятиденних боях, що проходили під Конотопом
і Дарницею.

Щоб запобігти більшовицькому поневоленню, головне коман-
дування змушене було приступити до формування нових військо-
вих частин. На початку лютого 1918 р. полковника О. Загродського
призначили командиром 1 -го Запорізького куреня, до якого увійшли
залишки Богданівського і Дорошенківського полків. Курінь вів бо-
ротьбу проти більшовицьких частин під Житомиром, Бердичевом і
Коростенем, 1-го березня 1918 р. курінь одним з перших вступив до
столиці - Києва.

Наприкінці березня 1918 р. О. Загродський призначається комен-
дантом Запорізького ім. гетьмана П. Дорошенка піхотного полку, який
у складі Запорізької дивізії успішно наступав на Полтаву і Харків, ви-
зволив Слобідську Україну і Донбас.2

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського полковник За-
гродський був призначений командиром 1-го Запорізького пішого
полку, який протягом літа обороняє північно-східні кордони України.

Після того, коли гетьман в листопаді 1918 р. намагався вчини-
ти державний переворот і перейти на сторону Росії, О. Загродський
виступив проти його волі і перейшов на бік Директорії. На цей час
розвивається талант молодого полководця, зросла його національна
свідомість, і влітку 1919 р. він був призначений командиром 3-ої диві-
зії. Дивізія протистояла 12-й радянській армії, яка намагалася за всяку
ціну прорватися до Києва.

Молодий 30-літній командир дивізії був високо оцінений Голо-
вним командуванням, йому присвоєно звання генерал-хорунжого.
Але вершиною військової майстерності була участь генерала у Пер-
шому Зимовому поході армії УНР, що проходив з 6 грудня 1919 р. до
6 травня 1920 р.

Очолювана ним 2-га Волинська дивізія мала у своєму складі і 4-й
полк Сірожупашіиків, що зародився на Волині.

Героїчний Зимовий похід Волинської групи у запілля ворога по-
чався о 5-й годині ранку 6 грудня 1919 р.3

8 грудня почався перехід через залізницю Козятин - Жмеринка,
яку оберігали денікінські війська. 28 грудня війська наближалися
до м. Жашкова, а ЗО і 31 грудня проходили кровопролитні бої з во-
рогом за м. Умань. У визволеному місті в розпорядження української
армії потрапила велика кількість складів із військовим майном.

У подальшому поході наша армія поділилася на дві колони - на
північну у складі Волинської і Київської дивізій (командири Ю. Тю-
тюнник і О. Загродський) та південну у складі Запорізької дивізії, 3-го
кінного полку та штабу армії під командуванням Омеляновича-Пав-
ленка.

Північна група взяла напрям через Київщину, Звенигородщину,
Канівщину до Черкас. Головним завданням перед Північною групою
було прорвати більшовицький фронт і вийти в запілля ворога. Щоб
запобігти великим втратам, необхідно було провести глибоку розвід-
ку розташування більшовицьких сил, їх настрої, озброєння та інше, а
також залучити на допомогу місцеве населення та загони селянської
самооборони. Плідна робота командирів принесла свої плоди - 23 січ-
ня фронт було прорвано, і дивізії у районі Вільшани і Кирилівки зупи-
нилися на тимчасовий постій.4

27 січня в Кирилівці відбулися урочистості, під час яких освяче-
но прапор новосформованого Мазепинського полку, який входив до
складу Волинської дивізії.

Далі похід розвивався у Канівському напрямку. Розігнавши не-
великі загони противника, дивізії розпочали бої за місто Смілу. Ворог
зосередив тут великі збройні сили, адже Сміла була не тільки важ-
ливим залізничним вузлом, тут були багаті склади продовольства та
військового спорядження.

В цьому районі відбулося об’єднання Північної і Південної груп.
Перед об’єднаними силами стали і нові завдання - головним було взя-
ти м. Вознесенськ. Битва за місто була не тільки впертою, а й кро-
вопролитною. Лише червоні на полі бою залишили понад 600 чол.
вбитими.5

Всі подальші дії армії були спрямовані на прорив фронту та з’єд-
нання зі своєю армією.

Волинська дивізія під командою полковника О. Загродського за
152 доби пройшла 2500 кілометрів маршу у надзвичайно важких умо-
вах та складній політичній ситуації, провела ряд боїв. Уряд України
високо оцінив подвиг і нагородив усіх учасників Зимового походу За-
лізним Хрестом.6 В цей час до волинців приєдналася галицька кінна
бригада отамана Ю. Шепаровича, яка в кількості 400 шабель пере-
йшла від червоних.7 О. Загродському уряд України присвоїв звання
генерала.

Наказом командування Дієвої армії УНР Волинська група була
перейменована в 2-гу Волинську стрілецьку дивізію. Дивізія склада-
іася з 4-го Сірого, 5-го Чорноморського піших полків, ім. гетьмана
. Мазепи та ім. М. Залізняка кінних полків, Гарматного дивізіону,
кремої кінної сотні.

У вересні-листопаді 1920 р. дивізія у складі Лівої групи армії УНР
зела кровопролитні бої на більшовицькому фронті. Генерала О. За-
гродського призначено заступником головнокомандувача армії УНР.8

Останньою сторінкою громадянської війни в Україні стали бої на
території між Збручем, Дністром і Південним Бугом. Однак на цей
час, а точніше 12 жовтня, в Ризі почали розроблятися попередні умови
мирної угоди між Польщею та Росією, і війна між польськими і радян-
ськими військами припинилася.

Зрадою українсько-польської угоди від 22 квітня і військової кон-
венції від 24 квітня 1920 р. Польща розв’язала свої життєві проблеми.
Армія УНР змушена була відступити на захід.

Подальший опір був невиправданим і військам дано наказ відсту-
пати на територію, контрольовану поляками.

На початку грудня 1920 р. генерал Загродський разом з 2-ою Во-
линською дивізією перебував у таборі інтернованих в Каліші. За його
ініціативою, група творчої інтелігенції в січні 1921 р. організувала
цикл лекцій для вояків з історії України, історії української літерату-
ри, національного питання та ін.9

Урядом УНР О. Загродському присвоєно звання генерал-полков-
ника. Він був членом правління Української станиці в Каліші, україн-
ського військового товариства, головою Ради Хреста ім. Симона Пет-
люри, Спілки українських інвалідів у Польщі.10

Генерал-полковник був ініціатором організації табірної гімназії
ім. Т. Шевченка.
Крім шкіл цивільного характеру, в таборах діяла низка шкіл вій-
ськових, завданням яких було готовити поповнення армії молодими
офіцерськими кадрами. Генерал Загродський організував технічні
курси, а для підвищення теоретичної підготовки офіцерів відкрито
курси генерального штабу, у грудні 1922 р. ці курси були реорганізо-
вані в Академічні курси при Генеральному штабі армії УНР, що мали
стати першим ступенем Української академії генерального штабу."

В 1921 р. в Каліші почали діяти псалтирні курси. Головна їх мета
- збільшити кількість військового духовенства, а опікуном курсів був
генерал О. Загродський.

Після Другої світової війни проживав у Німеччині, брав активну
участь у товариствах і організаціях українських ветеранів війни.

В 1949 р. переїхав до США. Помер 4 серпня 1968 р.12

Примітки

’ О. Колянчук, М. Литвин, К. Науменко. Генералітег українських
визвольних змагань. - Львів, 1995. - С. ЗО.

2	Там само.-С. 31.

3	Нагаєвський. Історія української держави двадцятого століття. -
К., 1994.-С. 321.

4	Омелянович-Павленко. Зимовий похід. - Каліш, 1934. - С. 54.

5	Там само. - С. 126.

6	Генералітет українських визвольних змагань. - С.154.

7	Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. - К. Вид-во
“Україна”, 1995.-С. 154.

8	Генералітет українських визвольних змагань. — С. 31.

9	Багинський Л. Наші за дротами // Літопис Червоної Калини. -
Львів, 1931.4. 6.-С. 6.

10	Генералітет українських визвольних змагань. - С. 31.

"	Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі. 1920-
1939.-Львів, 2000.-С. 121.

12	Генералітет українських визвольних змагань. - С. 32.

Додаток № З

Генерал-хорунжий армії УНР О. Алмазов

Під час національно-визвольної боротьби українського народу за
свою незалежність у 1917-1920 рр. із народних мас вийшла плеяда
військових діячів державного рівня. Яскравою зіркою серед них за-
сяяло ім’я генерал-хорунжого Армії УНР О. Алмазова.

Доля цієї людини трагічна, це обумовлено трагізмом самої епо-
хи. Він жив у героїчну і драматичну добу революційного перевороту й
творення нової держави, коли на зміну величі злетів приходила ганьба

падінь, а перемоги оберталися гіркотою п

Усе життя О. Алмазов вірою і прав-
дою служив Україні.

Він народився 6 січня 1886 р. в Хер-
соні. Тут, на лоні степової природи, ми-
нали його дитячі роки. Степ дав О. Ал-
мазову той розмах, що був потім прита-
манний йому як командирові, сміливість,
уміння швидко зорієнтуватися і прийня-
ти правильне рішення.1

Молоді роки Олексія пройшли в го-
рах Кавказу, сувора й таємнича природа
якого глибоко вплинула на юнака, загар-
тувала його волю.

У Тифлісі О.Алмазов закінчив ре-
альне училище і в 1905 р. був призваний
на дійсну службу. Як здібного учня і до-
брого знавця математики, призовна комі-
сія направляє його до Петербурга в Ми-

зок.

Олексій Дмитрович
Алмазов

хайлівську артилерійську школу, яку він закінчує в 1908 р., а в 1914 р.
завершує навчання на однорічних артилерійських офіцерських курсах
2

У роки Першої світової війни бере участь у бойових діях на За-
хідному і Південно-Західному фронтах у чині офіцера артилерії.
Війна дала йому бойовий досвід, який був використаний ним вже в
українському війську.

Після лютневої демократичної революції 1917 р. в Росії Україна
стає на шлях боротьби за державну автономію, 4 березня 1917 р. про-
голошено утворення Центральної Ради як представницького органу
української демократії, що виник на хвилі революційних подій і очо-
лив національно-визвольний рух українського народу. Почався актив-
ний процес національного відродження.

У Першу світову війну російський уряд мобілізував майже всіх
чоловіків, здатних тримати в руках зброю, а тому революція застала
велику частину українського населення одягнутою в шинелі. Після
повалення самодержавства вояки виявляють тверду рішимість мати
збройні сили України. Осередком руху стає Київ, де утворюються пер-
ші національні військові частини та організації.

Офіцер царської армії О. Алмазов без вагань переходить на служ-
бу Україні і бере активну участь у формуванні українською війська.
Відтепер у нього починається нове життя, сповнене бойових тривог
та напруженої праці. У квітні 1917 р. в Києві О. Алмазов організує
Гарматний дивізіон, який входить до складу першої Запорізької диві-
зії,3 у січні 1918 р. бореться проти більшовицьких військ Муравйова,
що наступали на Київ. 4

У березні 1918 р. у Харкові О. Алмазову з великими зусиллями
вдається переформуваги Гарматний дивізіон у Запорізький кінногір-
ський гарматний дивізіон, бійців якого, мужніх і відважних, любовно
називали “алмазівцями”.5

Протягом усього року дивізіон здійснює бойові операції проти
більшовицької навали в складі Запорізької дивізії, а згодом — Запо-
різького корпусу Армії УНР.

У важких боях пройшов 1919 рік, що був надзвичайно складним
для українського народу. В грудні 1919 р. Червона Армія захопила
пі ічну частину Правобережної України, Добровольча армія генерала
Денікіна - південь України, а польські підрозділи окупували Волинь і
Іахідне Поділля. Армія УНР контролювала лише незначну територію
України. Оточений з усіх боків більшовицькими, польськими і дені-
кінськими військами, відрізаний від усіх баз військового постачання,
уряд УНР приймає єдино правильне рішення: з’єднанням Армії УНР
перейти фронт і розпочати 6 грудня 1919 року свій перший Зимовий
похід.6

Вирушаючи в запілля ворога, загони Української Армії мали сво-
їм завданням нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та
ін., зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бо-
йові дії, вести пропаганду серед населення України, підносити його
моральний і патріотичний дух.

Генерал О. Алмазов очолює різні бойові групи та підрозділи УНР,
які ведуть важкі бої за Липовець, Умань, Черкаси, Канів, Золотоношу і
Балту. В неймовірно важких умовах вони пройшли близько 2,5 тисячі
кілометрів по окупованій ворогом території України.7

За цей похід О. Алмазова було нагороджено найвищою військо-
вою відзнакою — “Залізним Хрестом”, йому присвоєно чин генерал-
хорунжого.

10 січня 1920 р. під Уманню виникла особлива загроза для Укра-
їнської Армії, яка опинилася між двома фронтами. Щоб вийти з ото-
чення, групи армій пробиваються через фронт у район Черкаси Чи-
гирин - Канів, у запілля Червоної Армії. Цей марш-маневр лютою
зимою, при поганому стан, грунтових доріг був надзвичайно важким,
але всі його труднощі дуже полегшила велика підтримка селян: вони
були провідниками, доставляли розвідувальні відомості, давали харчі,
а також цілими селами бралися до зброї. Скрізь виникали українські
повстанські загони, які вели боротьбу проти червоних і білих військ.
Протягом 1920 року становище уряду УНР продовжувало усклад-
нюватися.

22 квітня 1920 р. між польським та українським урядами було під-
писано політичний договір та військову конвенцію, за якою Польща
визнала УНР і її уряд на чолі з С. Петлюрою. Уже 25 квітня Ю. Піл-
судський спрямував свої війська проти Червоної Армії, і військо УНР,
згідно з укладеною конвенцією, виступило на боці поляків.

7 травня 3-тя польська армія зайняла Київ, а 6 травня в район
Ямполя через фронт прорвалися частини Української Армії, яка діяла
в тилу ворога. Після шестимісячного походу вона потребувала від-
починку, а також реорганізації, поповнення людьми і матеріальними
засобами. Однак у такій складній ситуації про це годі було навіть мрі-
яти. І армія знову продовжує воювати.

В цей час між Польщею і Москвою було укладено перемир’я, а
18 жовтня частини Армії УНР одержали наказ: з 24-ої години припи-
нити бойові дії проти червоних військ. 21 листопада 1920 р. о 18 годи-
ні Українська Армія, віддавши останній салют рідній землі, покинула
Україну і разом із своїм урядом перейшла на територію, контрольова-
ну Польщею.8

Згодом за наказом польського уряду підрозділи Армії УНР були
інтерновані у таборах для військовополонених. Вони мусили роззбро-
їтися, здати коней та все майно. Трагічним було прощання з бойовими
побратимами, зброєю, яку тримали вояки в своїх руках з 1917 р.

Для О. Алмазова починається драматична сторінка в житті. В
1921 р., перебуваючи в таборі для військовополонених в м. Відовіце,
генерал докладає багато зусиль, щоб зберегти свою частину для май-
бутніх боїв за волю Батьківщини. Але цього не сталося. Треба було
заховати в глибині душі нездійсненні мрії і братися за сіру буденну
роботу.

О. Алмазов не зламався, бо був вольовою людиною, не нарікав на
долю. Працював якийсь час при польському війську, а у 1923-1925 рр. —
на вугільній шахті товариства “Сатурн” помічником маркшейдера.

У 1926 р переїхав до Чехословаччини, поступив на гідротехніч-
ний відділ Української Господарчої Академії в Подебрадах, яку закін-
чив в 1930 р. Отримавши диплом інженера, переїжджає на Волинь,
у Луцьк. Восени 1930 р. одержав дозвіл на приїзд у Луцьк дружини
Терези.

Сім’я мешкає на вул. Садовій, 6. О. Алмазов поринає в громад-
ську діяльність, працює в Товаристві імені Лесі Українки, обирається
в ньому першим заступником голови управи.’

Це товариство було єдиною громадською організацією, яка вела
культурно-освітню роботу у воєводстві. Українські гімназії, школи,
гуртки потребували щоденної уваги.
О. Алмазов допомагає спланувати будівництво, придбати ділянки
під забудову.

Його активну громадську роботу незабаром помітила польська
служба безпеки. З початку 30-х рр. воєводі Г. ІОзсвському часто вказу-
вали на те, що О. Алмазов не може обіймати посади в органах влади.
27 квітня 1935 р. під випіядом реорганізації Міністерства рільництва
і реформ рільних його пропонується звільнити. 11 липня на ім’я воє-
води надходить донесення командира окружного корпусу бригадного
генерала Сморовінського про ге, що О. Алмазов є небезпечною люди-
ною, чужинцем, який не прийняв польського підданства, і для безпеки
держави і військової оборони не бажано, щоб він займав службове
місце в установі, бо може використати свої знання для ворожої роз-
відки.10

22 липня 1935 р. волинський воєвода пише подання до Міністер-
сіна рільництва і реформ рільничих, в якому позитивно характеризує
О. Алмазова: він добре обізнаний з роботою, гарно з нею справляється,
приносить велику користь державі, і на цей час його ніким замінити.

Переможцем у цьому двобої виходить воєвода. Але гоніння на
генерала не припиняється і надалі. Чим більше наступає реакція, тим
активнішою стає його громадська робота, зростає авторитет."

Переслідування властей мали для
О. Алмазова фатальні наслідки: 13 груд-
ня 1936 р. о 5 годині ранку він помер від
крововиливу в мозок.

14 грудня труну з тілом покійного
було перенесено до Чесно-Хресної церк-
ви. Похорон відбувся 15 грудня о 14 го-
дині. Вінки на могилу були покладені від
воєводи, уряду УНР, алмазівців, відділу
Українського Центрального Комітету, ко-
лег по Академії, громадян і дружини.

“Давно Луцьк не бачив такої єднос-
ті й солідарності народних мас. Здасться,
іцо ніхто з українців не залишився в цей
день у себе дома, а вважав святим обов’яз-
ком віддати останню шану небіжчикові”,
- писала газета “Українська Нива” в нс-
кролозі під заголовком “Гвардія вмирає,
але не здається”.12

Сьогодні, згадуючи генерал-хорун-

жого О.Алмазова, ми разом з тим вшановуємо пам’ять десятків тисяч
тих щирих і відданих патріотів України, які, відірвані від своєї Бать-

Пам ’ятішк О. Д. Ллмазову

вм. Луцьку
ківіцини, розбрелися по всіх світах і змушені були на чужині важко
працювати, щоб заробити собі на хліб насущний.

Вони були робітниками, вчителями, інженерами, священнослу-
жителями, і всі підносили національну свідомість українців, твердо
вірячи в щасливе майбутнє своєї Батьківщини.

1	Волинський обласний державний архів. - Ф.277. Оп.І. Спр. 786.
— Арк., 4.

2	Там само. - С. 5.

3	Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993. - Т 1. - С. 37.

4	Довідник: з історії України. -К.: “Гснсза’, 1995. — 4.1. -С. 24.

5	Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — С. 37.

6	Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. — К.: “Україна”,
1995. -С. 139.

7	Там само. С. 154.

8	Там само. С. 186.

9	Волинський обласний державний архів. — Ф. 190. — Оп. І. Спр.4.
- Арк. 41.

10	Волинський обласний державний архів. — Ф. 277. Оп.І. Спр.
786. - Арк. 45.

"	Там само. - Ф.277. - Он./. Спр. 786. - Арк. 48.

12	Українська Нива. - 1936. - 20 грудня.

Додаток № 4

Подвиг Отамана Василя ТЮТЮННИКА

Василь Тютюнник

На вулиці Дубнівській на терито-
рії старовинного цвинтаря споруджено
пам’ятник-обеліск. На ньому недавно
відновлене зображення Василя Тю-
тюнника - генерала-хорунжого Отама-
на Армії УНР, та скупі слова, написані
на бронзі: «Василь Тютюнник. 1882-
1919”. Це могила Отамана. До неї не
заростає народна стежка. Живі квіти
лежать біля підніжжя не лише в уро-
чисті дні. Рівнснчани шанують пам’ять
героя визвольних зма* ань Високі дере-
ва шумлять у верховіттях, немов пере-
шіптуються про славу давно минулих
днів.

Національно-визвольна боротьба
українського народу в 1917-1920 рр.
висунула цілу плеяду високих військових діячів державного рівня.
Серед них ім’я генерала-хорунжого Армії УНР Василя Тютюнника.
Він усе своє коротке життя вірою і правдою служив Україні.

Широкій громадськості України добре відоме ім’я Юрія Тютюн-
ника, а ім’я Василя Тютюнника намагалися ворожі сили скрити від
народу. Але народ ніколи не забував своїх героїв. Тим більше, що він
жив у героїчну і драматичну добу революційного перевороту й тво-
рення нової держави.

Народився Василь Тютюнник 17 серпня 1884 р. в с. Єнках на
Полтавщині.1 Початкову освіту здобув у Хорольській гімназії. Дальше
навчання продовжує у Тифліському юнкерському училищі, у піхотних
частинах російської армії.

Н.іііолеїльна праця над удосконаленням своїх знань, любов до
ніш і.ково' професії дали змогу В. Тютюннику швидко просуватись на
вищі військові посади, і уже в роки Першої світової війни його при-
значаю гь командиром батальйону 25-ої Сибірської стрілецької дивізії,
присвоюють звання підполковника.

Революція 1917 р. в Росії застає В.Тютюнника командиром полку.
Перші післяреволюційні місяці — це був час роздумів над тим, який
шлях обрати на майбутнє. Глибокий патріотизм, любов до своєї рідної
землі - України, з одного боку, воєнні чесноти і вірність присязі, з дру-
гого — заставляють вибирати ту стежину, по якій необхідно йти далі.
Рішення приймається без вагань - служити рідній Україні.

Революційні хвилі, що бушували в запіллі російської армії, швид-
ко поширювалися і на фронтові частини. Російська армія втрачає
свою боєздатність, деморалізується. Мільйони вояків-українців ди-
вилися на революційні процеси як такі, що духовно і організаційно
відокремлювали їх, групували поміж собою. Почався процес форму-
вання окремих військових українських частин.

Особливо цей процес посилився після того, як Український Уряд
скликав у травні 1917 року 1-й військовий, а за ним у червні 1917 року
— 2-й військовий з’їзди.

На цей час В. Тютюнник займає посаду начальника оперативного
відділу Генерального штабу молодих Збройних сил України.2 Вся орга-
нізаційно-оперативна робота лягає на плечі підполковника В.Тютюн-
ника. А вона була величезною. Лише на 1-й військовий з’їзд, що відбу-
вався в Києві 18-21 травня 1917 р., прибуло понад 700 делегатів, які ре-
презентували понад 1.500 тисяч вояків з різних частин армії і флоту. За
ним був Другий - 18-23 червня 1917 р., а згодом і третій, що проходив
також у Києві 2-12 листопада 1917 р.3 Делегації необхідно було розміс-
тити, нагодувати, забезпечити повернення у свої частини. Крім того, на
оперативний відділ лягала робота по підготовці документів з’їзду.
Рішення цих з’їздів як на фронтах, так і в запіллі викликали швид-
ке стихійне формування українських частин. Формувалися сотні, ку-
рені, дивізії. На всіх фронтах було утворено українські військові Ради
і комітети. Вони керували виховною і організаційною роботою.

Серед солдатів-українців випускали газети й листівки, створюва-
ли земляцтва, іромади й клуби.

Сформовані українські частини, згуртовані національною дис-
ципліною, високою свідомістю, користувалися повагою навіть серед
російського командування.

Під тиском широкої громадськості, не покладаючись на боєздат-
ність російських частин, тимчасовий Уряд був змушений дати дозвіл
на формування одного українського корпусу та кількох окремих вій-
ськових частин. Найбільше українців було у 34 армійському корпусі, і
тому він був переформований в 1-й Українській корпус. Командувати
ним, за наполяганням В.Тютюнника, було доручено генералу Павлу
Скоропадському.4

З кожним днем роботи, що лягла на оперативний відділ Генераль-
ного штабу, збільшувалося. Його начальник працює день і ніч, часто
виїжджає у військові частини, підготовляє різноманітні документи,
бере участь у засіданні найвищої військової установи - Генерального
комітету, який очолював С. Петлюра.5

Проведенню українізації армії заважало і те, що російський уряд,
хоч офіційно дав дозвіл, практично робив усе можливе, щоб перешко-
дити цьому. Про це свідчить такий приклад: на вимогу російського
командування 1-й українській полк імені Гетьмана Богдана Хмель-
ницького був відправлений на фронт. Але біля Києва на станції Пост,-
Волинський ешелони цього полку були обстріляні кулеметним вог-
нем, а сам полк роззброєний. 16 українських вояків було вбито, біля
сотні поранено.6

Незважаючи на всі складнощі, плідна робота оперативного відді-
лу Генерального штабу принесла свої плоди. Стан Української Армії
на жовтень 1917 р. був таким:

1.	Був сформований 1-й український корпус у складі двох дивізій.
Командир Павло Скоропадський.

2.	В Києві сформувалися дві піхотні дивізії у складі 8 полків.

3.	Один кінний полк у Києві.

4.	Піхотна Юнацька Школа у Києві.

5.	У стадії формування знаходилися кілька батарей.

6.	Автопанцирний дивізіон у Києві.

7.	У різних місцях України сформувались українські частини різ-
ного роду зброї - біля 60 тис. багнетів.
Одночасно на фронтах сформувалися українські частини з відпо-
відною кількістю артилерії та допомогових військ. Вони нараховува-
ли біля 500 тисяч бійців.7

Але перші кроки формування та зміцнення українських вій-
ськових частин ускладнилися тим, що в жовтні 1917 р. в Росії стався
державний переворот. Тимчасовий уряд на чолі з Керенським було
повалено, влада перейшла до рук більшовиків. Ця подія негативно
відбилася на становищі в Україні. Рятуючись від жорстокого комуніс-
тичного терору, російська буржуазія, інтелігенція, офіцерство тікали
з Московщини в Україну. Ці втікачі хоч вороже були настроєні проти
комуністичної влади, не менш були ворожі проти українського народу,
що прагнув до незалежності. Крім того, в Україну було послано десят-
ки тисяч комуністичних агітаторів, завданням яких було проникати в
українські військові частини, в громадські організації, на фабрики та
заводи і вести там агітацію проти Української Держави та її Уряду.

Крім цього, більшовики роззброювали українські військові час-
тини, що поверталися додому, частину з них заставляли демобілі-
зуватись чи просто знищували. З кожним днем ставало ясніше, що
перспектива війни з червоною Москвою стає неминучою. Полковник
В.Тютюнник в своїх донесеннях попереджає Генеральний Штаб, осо-
бисто С.Петлюру про необхідність оперативної підготовки до війни з
Москвою. Але позитивної відповіді ні від Петлюри, ні від Винничен-
ка він не отримує.

Якщо глибоко проаналізувати навіть ці скупі повідомлення, що
дійшли до нас, напрошується висновок, що В.Тютюнник був не тільки
патріотом своєї Батьківщини, видатним полководцем, але і мав вели-
кий дар передбачення. Не тільки набуті здібності, а й дар.

В грудні 1918 р., аналізуючи оперативні дані про становище в Га-
лицькій Армії, полковник В. Тютюнник висловив думку, що до квітня
галичани провоюють, поки набоїв вистачить, і якщо не буде надано
серйозної допомоги з боку УНР, боротьба припиниться. Тоді, в грудні
1918р., він пророче передбачає неминучість воєнного союзу з Поль-
щею.

“Військову делегацію... пошліть у Варшаву, і за 2-3 тижні мати-
мемо почесний мир, а за місяць-два очистимо Україну від російських
банд”.8

Події квітня 1918 р. вносять крутий поворот у військовій діяль-
ності полковника В.Тютюнника. До влади в Україні, внаслідок дер-
жавного перевороту 29 квітня приходить гетьман Павло Скоропад-
ський. ЗО квітня на мурах столиці появився маніфест гетьмана, так
звана Грамота до всього українського народу, якою скасовано Цен-

І5 3ам. 3976
тральну Раду, міністерства та земельні комітети. Одночасно проголо-
шено “Закон про тимчасовий державний устрій України”.9

Захопивши владу, гетьман Скоропадський дає розпорядження
про формування регулярної армії. У гетьманському кабінеті передба-
чалася посада військового міністра. Ним став командуючий однією з
армій Румунського фронту О. Ф. Рогоза.10

Не забув гетьман і про В. Тютюнника. Він доручає йому посаду
помічника одного з ведучих відділів міністерства.

Розпочата ще в 1917 р. робота по формуванню регулярної укра-
їнської армії не припинялася, хоч окупаційні власті всіляко перешко-
джали цьому. На службу в армію все частіше запрошувались добро-
вольці з колишньої царської армії, по всій Україні організовувались
московські добровольчі загони, які безкарно вели пропаганду проти
Української держави. Вони ходили по вулицях міст у золотих цар-
ських погонах та глузували з усього, що мало національно-україн-
ський характер.

В повітах створювались так звані повітові охоронні комендант-
ські сотні, які вербувалися також з офіцерів російської армії і викону-
вали функції звичайних карних загонів.11

Одночасно піднімалася боротьба на селі. Всюди мали місце під-
пали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та їх управителів.

В таких складних політичних умовах полковник В. Тютюнник
залишає гетьмана, відмовляється від військової посади і переходить
на сторону опозиції гетьманській владі, яку очолив Всеукраїнський
Земський Союз на чолі з С. Петлюрою. Згодом “Союз” розширюється
за рахунок ряду політичних партій та патріотів України і перетворю-
ється в Український Національний Союз на чолі з Винниченком.

Коли стало відомо, що Скоропадський веде переговори з Денікі-
ним, готується до державного перевороту, УНС, щоб врятувати укра-
їнську державу, готується до повстання.

Президія УНС налагоджує зв’язки із Січовими Стрільцями, що
розташувались у Білій Церкві, з Запорізькою і Сірою дивізіями, з за-
лізничними організаціями й повстанськими селянськими загонами.
А ЗО жовтня був утворений Оперативний Штаб, до якого увійшли:
начальник Штабу - генерал Осецький, начальник оперативного відді-
лу - полковник В. Тютюнник, адміністративного відділу - полковник
Кедровський.12

Внутрішній конфлікт між українськими національними колами
і Гетьманським урядом дійшов до краю. Український Національний
Союз вирішив підняти повстання проти Гетьмана. 14 листопада
1919 р. Гетьман видав грамоту, в якій оголосив федерацію України
з майбутньою Росією. У відповідь на це УНС утворив Директорію в
складі п’яти осіб. Директорія видає універсал до українського народу
про повстання проти Гетьмана.13

14 грудня 1918 р. Гетьман Скоропадський окремою грамотою до
Українського народу зрікся влади і виїхав до Німеччини. Вся влада в
Україні перейшла до Директорії.14

Становище Української Держави на початку 1919 року було над-
звичайно складним. Україна була оточена з трьох сторін ворожими
державами. Керівники Польщі дістали дозвіл Ради держав Антанти
проводити воєнні операції проти УГА аж до річки Збруч. Керівникам
ЗУНР не залишалось нічого, як перейти Збруч і з’єднатися з армією
УНР.

Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слуш-
ний момент, щоб захопити владу.

І Індії па фронтах знову значно погіршали. Під ударами польських
військ відступає на схід Галицька Армія. Фронт її наближався до Тер-
нополя. Зі сходу наступали більшовицькі війська. Перед головним
командуванням Української Армії стала дилема - або капітулювати,
або рішучим ударом розгромити Червону Армію, звільнити Україну,
врятувати не лише своє становище, але й створити умови, куди могла
б відійти Галицька Армія, рятуючись від повної поразки від поляків.

Катастрофічна ситуація заставила командування армії, всі її час-
тини виявити надзвичайну твердість духу й волі. Головне командуван-
ня Української Армії почало проводити реорганізацію. В першу чергу
було реорганізовано та скорочено апарат штабу армії. Найбільш бо-
єздатні та досвідчені офіцери направлено в бойові частини. Головно-
командуючим Української Армії залишився С.Петлюра. Начальником
штабу діючої армії був полковник Мельник, а його першим помічни-
ком - полковник В. Тютюнник. 15

На цей час Армія складалася з 11-ти дивізій, по 3 полки в кожній
та одному гарматному полку. Наприкінці травня 1919 р. Українська
Армія була фактично оточена з одного боку червоними, а з другого
- поляками. Перед Штабом армії постало завдання вивести армію з
катастрофічного стану і прорватися на Схід. 16 Разом з тим необхідно
було домогтися ліквідації одного з фронтів. Але розв’язати це питан-
ня було надто важко. Галичани були категорично проти примирення
з Польщею.

Не дивлячись на це, командування Української Армії приймає
рішення про укладення миру з Польщею, щоб забезпечити собі за-
пілля.

1 червня до Польщі виїжджає делегація на чолі з генерал-поруч-
ником Дельвігом. Завданням її було досягти нейтральності Польщі,
визначити демаркаційну лінію, по можливості залучити поляків до
спільної боротьби проти більшовиків. Передбачення Ю.Тютюнника
збулось трохи більше, ніж через півроку.

1	червня 1919 р. Головний Отаман С.Петлюра видає наказ Укра-
їнській Армії перейти в загальний наступ проти Червоної Армії на
фронті в 140 кілометрів. На перших порах наступ розвивався плано-
мірно і успішно. На Москву розпочав свій наступ і генерал Денікін.

15	липня змушена була перейти річку Збруч УГА. Урядові ЗУНР
не залишилося нічого, як перейти річку Збруч і з’єднатися з Армією
УНР. Отже, об’єднання обох українських армій відбулось у вимуше-
ній обстановці.

Чисельність військ у розпорядженні головного отамана УНР до-
сягла 80 тис. бійців. Об’єднання двох армій різко змінило стратегічну
ситуацію на Правобережжі. Польська армія залишилася за державним
кордоном і перестала існувати як противник. Попереду були два інші
противники - більшовики та денікінські війська.

Штаб діючої Армії, начальником якого в цей час був уже В. Тю-
тюнник, одержує від С. Петлюри завдання розробити та визначити
план дій у новій ситуації.

- Але як згодом з’ясувалося, приймати рішення міг не тільки го-
ловний отаман УНР. Хоч армія була об’єднаною, галицькі команди-
ри зберегли повну самостійність. Командуючий УГА М.Тарнавський
запропонував похід на Одесу, щоб встановити контроль над чорно-
морським узбережжям та налагодити зв’язки з Антантою і лише тоді
рушити на Київ.

Штаб діючої армії УНР, навпаки, хотів спочатку утвердитися в
Києві, а потім піти на Одесу. А тому командування об’єднаних армій
змушене було прийняти компромісне рішення - про три напрямки по-
ходу - Київський, Житомирський та Одеський. До порад полковника
В.Тютюнника знову не прислухалися.

А полковника В.Тютюнника в цей час підвищують до звання ге-
нерал-хорунжого та призначають на посаду начальника штабу Дієвої
Армії УНР. В серпні - листопаді В.Тютюнник, за винятком невеликої
перерви, виконує обов’язки командувача Дієвою Армією УНР.

Політичні події, що розгорталися протягом 1919 р. в Україні,
були фатальними як для Армії УНР, так і для її отамана В.Тютюнника.
Окрім явищ, що виводили з рівноваги навіть досить дисципліновано-
го, витриманого і високо культурного генерал-хорунжого, було запро-
вадження в Армії УНР “державної інспекції” як органу політичних
наглядачів, що призначалися із представників політичних партій при
більших військових частинах. Головним державним інспектором при
Штабі Дієвої Армії був В. Кедровський.

Це був громадський і політичний діяч, член ЦК УПСР, в мину-
лому член Центральної Ради, який до військової освіти та армії не
мав жодного відношення. Подібні представники були послані і в інші
військові частини.

Опрацьований і затверджений закон про “державну інспектуру”
ставив її працівників у рівноправне становище з командиром, фактич-
но другим господарем військової частини та ще з правом вето у вій-
ськово-оперативній діяльності.

Добре знаючи, що собою являє цей “держінспекторський” персо-
нал і фахово і морально, В.Тюпонник зайняв непримиренну позицію
до нього і вів боротьбу до переможного кінця. В цій боротьбі він мав
повну підтримку з боку всього чесного, що було в Армії.

Весною 1919 р. В.Тюпонник пророче передбачає неминуче зі-
ткнення з військами Допікша. В цей час Денікін почав організовувати
гіюю армію дня походу на Москву, а начальник Оперативного відділу
І еіісршіьпої о Штабу В.Тютюнник заявляє: “Весна пригріє, і Денікін
ще розпухне треба вже тепер знати, чи ми б’ємося з ним, чи ні. Тому
іреба негайно вислати нашого генерала до Бухарешту, щоб з’ясувати
там, куди вітер віє. Бо не можна допускати ані на хвилину, щоб наша
армія стала проти другої і не знала, властиво, що їй робити. Одна го-
дина такого стану може згубити нас”.17

Коли б своєчасно прислухались до розумних порад, правильно
оцінили відносини з денікінщиною, відкинули те нудне і огидне ва-
гання, що мало місце у 1919 році, то історія так жорстоко не помсти-
лася б нам.

Не послухали В. Тютюнника весною, не послухали і пізніше. А
цим часом з березня по вересень 1919 року денікінці одержали на аме-
риканський кредит від Антанти 558 гармат, 12 танків, 250 тис. комп-
лектів обмундирування.1*

У червні білогвардійці зайняли Харків, потім Катеринослав.
Окрилений цим успіхом Денікін віддає наказ про похід на Москву.

На захоплених українських територіях майже в повному обсязі
поновлюється царське законодавство в галузі загальноосвітньої шко-
ли. Викладання українознавства (мови, історії і географії України)
скасувалося. В різних формах проявлявся і войовничий шовінізм бі-
логвардійських завойовників.

Але перше військове зіткнення сталося 31 серпня 1919 року. Ще
ЗО серпня передові частини УГА, що просувалися з південного заходу,
увійшли в Київ. Радянські війська покинули столицю без бою. На на-
ступний день призначався парад українських частин на Думській пло-
щі (нині майдан Незалежності). Одначе вранці 31 серпня через підві-
сний ланцюговий міст, який не охоронявся, з лівого берега Дніпра в
місто несподівано вступили кавалерійські частини білогвардійського
генерала Бредова. Денікінці діяли рішуче й добилися від Кравса згоди
на встановлення вигідної для них демаркаційної лінії.
Генерал Кравс, командуючий Київським напрямком Армії УНР,
виконуючи директиву С.Петлюри не вступати в збройні сутички з бі-
логвардійцями, залишив Київ і відступив аж до Василькова. Київська
катастрофа важко відбилася на моральному стані армії.

Передбачення В.Тютюнника повністю справдились 22 вересня,
коли петлюрівці перехопили наказ денікінського командування про
початок воєнних дій проти Армії УНР. 19 Українське командування в
свою чергу віддає наказ розпочати воєнні дії проти армії Денікіна.

Для Українського уряду початок військових дій проти армії Дені-
кіна був неминучим незалежно від того, які наслідки матиме ця війна.
Нерішучість була б рівнозначною зраді національних інтересів.

Влітку та на початку осені 1919 р. командування Дієвою Армією
УНР доручено генерал-хорунжому В. Тютюннику. Перше, що йому
вдалося зробити, це досягти згоди з польським командуванням і цим
ліквідувати один з небезпечних фронтів - західний.

Але Українська Армія змушена була битися на 2 фронти. Проти
неї виступила майже 40-тисячна Добрармія та більш ніж 20-тисячна
Червона Армія.20.

Отаман добре розумів, що без зброї і набоїв, голий і босий воїн
з однією ідеєю в серці не зможе подолати ворога. В Штаб Головно-
го Отамана головком посилає історичну за своїм змістом доповідь, в
якій аналізує стан Армії. Спираючись на матеріали начальника свого
штабу генерала Сінклера та інші дані, головком відзначає, що “стан
обмундирування, кількість амуніційних і санітарних засобів ... вираз-
но вказують на те, що за один-півтора місяці наша Армія обернеться в
похідний шпиталь. Потрібні негайні радикальні заходи”.

До цього у жовтні 1919 року на всьому фронті розпочалися бойо-
ві дії з армією Денікіна. Але замість того, щоб прислухатись до вимог
В. Тютюнника, Штаб Головного Отамана С.Петлюри усуває його від
командування українською Дієвою Армією. На його місце признача-
ють генерала генштабу В. Сальського.21

Майже місяць в брудному номері готелю в Кам’янці, харчуючись
лише огірками і хлібом, мучився головком Армії. Це був час його мо-
ральної в’язниці.

І лише тоді, коли Армія була фактично розвалена, Штаб Головно-
го Отамана згадав про В.Тютюнника. Його викликали у Штаб, запро-
понували попереднє місце роботи - командувача Дієвою Армією.

- Рятуйте Армію, на всі Ваші умови Штаб погоджується.

В. Тютюнником була поставлена лише одна умова - знищити дер-
жавну інспекцію. Крім того, отаман вніс пропозицію, щоб з колишніх
державних інспекторів сформувати ударний курінь. Тоді стане зро-
зумілим, хто з них справжній патріот. (Як згодом стало відомо, лише
один з інспекторів дав згоду піти в оголошений курінь. Всі інші роз-
біглися. Окремі навіть втекли до Денікіна та червоних).

Приступивши до виконання обов’язків командуючого Дієвою Ар-
мією УНР, В. Тютюнник побачив, що Армії фактично через місяць
не стало. Роздягнута, хвора, ледве нараховувала 5 тисяч чоловік, по-
стійно відступала перед насідаючим ворогом. В.Тютюнник призначає
начальником Штабу Євгена Мишківського, розробляється план остан-
нього порятунку Армії. У всіх залишкових частинах наводиться дис-
ципліна, відокремлюються хворі, решзу армії миють, дають 2-3 дні
відпочинку. Разом з тим отаман В. Тютюнник повів рішучу боротьбу
з гайдамацькою п’яною анархією, що панувала в бригаді Омеляна Во-
лоха. Але роззброїти командуючого Гайдамацької бригади не дозво-
ли» С. Петлюра.

А у відповідь на це 1 грудня 1919 року Волох зробив невдалу
спробу державного перевороту, виступив проти Директорії, захопив
державну скарбницю і втік до більшовиків.

1 на цей раз В. Тютюнника не послухали. А становище Армії УНР
різко ускладнилося ще й тим, що 5 листопада 1919 року між Галиць-
кою Армією та денікінцями було підписано угоду про перехід повним
складом на бік російської Добрармії. 22

У вересні 1919 р. у рядах армії вибухає епідемія тифу, яка в лис-
топаді звела майже 3/4 всього складу козаків і стрільців. Повна від-
сутність медикаментів, брак лікарського персоналу та впорядкова-
них лікарень не давали змоги успішно боротися з цією хворобою. На
1 листопада із загальної кількості хворих померло 10 тисяч вояків.23

Це був страшний час, і гаяти вже не можна було ні одного дня, ні
однієї години. Що робити далі? - ось головне питання дня. Це турбу-
вало і Уряд УНР і Штаб Отамана.

Продовжувати боротьбу чи припинити її? Якщо продовжувати, то
як, з якими силами? В армії залишилося лише 4-5 тисяч бійців, погано
одягнених та озброєних.

Незважаючи на цей надзвичайно важкий стан, знесилена і висна-
жена в боях Українська Армія рішуче відкидає навіть думку про капі-
туляцію перед ворогом. Боротися до останнього подиху - ось гасло,
що панувало в армії.

Урядом УНР та командним складом Української Армії з 1 по 5 лис-
топада 1919 р. було розроблено та затверджено доленосне рішення:

1.	Українська Армія продовжує бойові дії. Для того вона мусить
прорвати ворожий фронт, вийти в запілля ворога та разом з повстан-
цями розпочати партизанську війну.

2.	Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С.Петлюрою продо-
вжує свою політичну роботу в Європі, для чого мусить виїхати до су-
сідньої держави - Польщі.24
Нарешті з’явилися ті рішення, які дають змогу врятувати хоч ядро
армії. Це фактично, ідеї В.Тютюнника, що були втілені в затвердже-
них 1-5 грудня документах.

Останні дні роботи Отамана - кінець листопада - початок грудня
- були тісно пов’язані з підготовкою Армії др переходу в запілля. В
історію української армії цей план увійшов під назвою “Зимового по-
ходу”.

Спішно опрацьовувались документи походу. А в цей час началь-
ник штабу захворів на тиф. У самого командувача температура підня-
лась за 38°. Голова тріщить, а він сидить над мапою і вперто визначає
шлях “Зимового походу”. Працює день і ніч. Приляже на годину-дві
на ліжку, і знову на ногах. Але хвороба звалює остаточно.

В наказі Штабу Армії про Зимовий похід визначається: “3 огля-
ду на мою- хворобу, командування приймає старший з командирів
груп”.25

До приміщення Штабу подають підводи. Троє чоловік, палаю-
чих тифозною пропасницею - В. Тютюнника, Є. Мишківського та
ІІ. Мельника відправляють на станцію Миропіль. Вагонами хворих
доставляють у Рівненський шпиталь. Мишківський та Мельник оду-
жують. А 19 грудня 1919 р. перестало битися серце патріота України,
командира вищого складу, людини, яка віддала себе повністю бороть-
бі за визволення України, - В. Тютюнника.26

Про те, як відбувся похорон отамана, згадує Євген Маланюк,
ад’ютант В.Тютюнника: “Одягай покійного в той самий френч (тем-
но-зелений), єдиний (у командувача Армії), який всі пам’ятають, в
якім був за Центральної Ради, за Гетьманату, за Директорії, за голов-
ного Отамана. На труні — крива шабля в сріблі, і славнозвісна сіра
смушкова шапка - також подарунок (здається, від повстанців).

На похоронах присутня чота Польського Війська. Лафету не мож-
на було в Рівнім дістати, отже - звичайна чорна карета, - зовсім не для
генерала.

Вохка сальва в морознім повітрі.

Потім - простий березовий хрест...”

Згодом замість дерев’яного хреста було споруджено на могилі
пам’ятник-обеліск, який чудом зберігся до наших днів. Зовсім не-
давно барельєфне зображення Василя Тютюнника відновив молодий
рівненський скульптор Олександр Євтушенко. Тепер цей барельєф з
бронзи сяє у всій своїй красі. А одна з вулиць міста Рівного названа
іменем полковника Василя Тютюнника.

Наше покоління таким чином вшановує пам’ять славного сина
українського народу, про якого згадуваний вище Маланюк писав:
“Хиба його одна - завчасність: і народився - завчасно, і завчасно ж
нас залишив”.27
Сьогодні, згадуючи генерал-хорунжого В. Тютюнника, ми ра-
зом з тим вшановуємо пам’ять десятків тисяч тих щирих і відданих
патріотів України, які, відірвані від своєї Батьківщини, розбрелися по
всіх світах і змушені були на чужині важко працювати, щоб заробити
собі на хліб насущний.

•Генералітет Українських визвольних змагань. - Львів, 1995.
- С. 254.

2	Там само.

3	Енциклопедія Українознавства, т. 1. Львів, 1993. - С. 327.
О. 1. Удовиченко. Україна у війні за державність. — Київ. Вид-во
“Україна”, 1995. С. 8.

4	Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - С.9.

5	Коваль М. В. і ін. - Київ: “Райдуга”, 1992. - С. 25.

6	Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століт-
тя.-Київ, 1994.-С. 86.

7	Удовиченко О. І. Назва праця. - С. 10.

8	Маланюк Є. Пам’яті Василя Тютюнника. Календар-альманах
“Дніпро”. — Львів, 1930, С. 297.

9	Історія українського війська. - Т. 2. - Львів, 1936. - С. 82.

10	Коваль М. В. Названа праця. - С. 432.

11	Історія українського війська. - С. 432.

12	Там само. - С. 451.

13	Коваль М. В. Названа праця. - С. 99.

14	Там само. - С. 100.

15	Удовиченко О. І. Названа праця. - С. 65.

16	Там само.

17	Маланюк Є. Названа праця. - С. 298.

18	Коваль М. В. Названа праця. - С. 143.

19	Там само. - С. 160.

20	Удовиченко О. І. Названа праця. - С. 132.

21	Там само. -С. 133.

22	Там само. - С. 134.

23	Там само. - С. 138.

24	Там само. - С. 139.

25	Маланюк Є. Названа праця. - С. 312.

26	Там само. - С. 313.

27 Бухало Г. Отаман Василь Тютюнник // “Волинь” (Рівненська),
8 червня 1992 р.
Іменний покажчик

Абаза Володимир - 58, 59

Авраменко Василь - 140

Агапіїв В. - 45,47, 58

Алмазов Олекса - 110

Ангел - 38

Антонов-Овсієнко -49

Балбачан Петро — 38

Безпалько Йосип - 86

Безручко Марко - 137, 138

Білан П. - 138

Боженко Василь - 41, 49

Бойла Василь - 24

Брусилов А. -7

Будьонний Семен — 125, 126

Бутович Микола - 26, 61

Василів П. - 27

Василів-Чечель - 36

Вербицький Михайло - 11
Винниченко Володимир - 35,49

Вовк А. - 53

Гаврилюк М. — 6

Гайда А. - 122

Ганжа Петро - 19, 21, 22, ЗО, 31,

50, 63

Глущинський М. - 6

Гордієнко Кость — 96

Гротер - 21

Грушевський Михайло — 7,49

Гулгий - 97, 107

Гуцол - 46

Демків-Чайківський - 122

Денікін Антон - 34,49, 72, 73, 85

Дмитріюк В. - 144

ДолудА.-89, 107, 135

Домбчевський Роман - 11, 16, 21,

28

Донцов Дмитро - 6

Дорошенко Василь - 6

Дорошенко Петро - 11, 17

Драгоманов М. -11

Дубрівський Павло - 15, 19

Дядюш Є. - 141

Єрошевич П. - 58

Єфремов- 14, 18

Жук Андрій - 6, 7

Загродський Олександр - 87, 89.

98, 100, 130, 139, 141, 143

Зайцев Петро - 144

Залізняк М. - 6, 7

Іванець Іван - 23

Івченко І. - 14

Калитенко - 26

Капустянський Микола - 63

Карнітський А. - 57, 58

Катамай Дмитро - 22

Кедровський В. - 35

Ковальський М. - 144

Коновалець Євген - 50, 63

Котляревський Іван - 11

Крип’якевич І. — 24

Кудрявцев Павло - 133

Купчинський Роман - 23

Курилас Оснп - 23, 61

Лівицький Кость - 6

Лепкий Лев - 23

Лозовик М. - 16, 18

Лукашевич А. - 144

Мазуренко С. - 49

Мазепа Іван - 86, 89

Макаренко Андрій - 79

Маланюк Євген - 137, 140
Мандзенко Йосип - 61

Мартинюк Іван - 58

Махно Нестор - 44, 137

Мельник А. - 63

Мельник Н. - 35

Маленевський Н. - 7

Місевич Кость - 25

Мороз Іван - 14, 15,22

Морозевич - 36, 53

Лазарів Олекса 6

ПиконівП. 77,105,107, 135

ОкуиеиСький Ярослав - 22

< Імслянович-Навленко - 82, 87,
89,90,91, 105, 130, 136,152
Осецький Олександр - 57, 58, 59
Охрімович Й. - 10, 11, 21,28

Павлюк Захар - 22

Падалко - 80

Паливода - 86

Паліїв-91

Палій Семен - 36, 37, 38, 39,44
Панкевич Л. - 7

Пащевський Павло-91,130
Перлик Іван - 25,26

Петлюра Симон - 5,34,35,37,38,
59, 61, 63, 73, 86, 87, 94, 131, 132,
134, 148, 149

Пилипенко М. - 39

Підгурський П. - 27, 28

Піддубний Д. - 14, 18
Пілсудський Юзеф - 73, 114, 144,
146, 148

Пількевич- 135

Піонтковський - 36

Плосконіс Василь - 133
Приходько - 31, 32,144
Прокопович В. - 134, 144

Прохода Василь - 58, 144
Пузицький А. - 32, 38,44,45, 47

Рогоза О. - 29, 30

Рудницький С. - 7

Саблін - 49

Савінков Борис - 131

Садовський М. - 138

Саєвич М. - 24

Саліковський О. - 144

Сальський В.-63,114, 144, 146

Семенов О.-7

Сивошапка - 64, 151

Синклер В. - 63, 137

Сиротенко Г. - 24, 25

Сімович Василь - 10
Скоропадський П. - 29,30,32,34,
35,39

Скоропис-Йолтуховський - 7
Славінський Михайло - 18, 21,
25, 27,28

Смаль-Стоцький - 11, 16,21, 28

Сокира-Яхонтів - ЗО

Тарнавський Мирон- 139

Тимченко Ф. - 58, 59

Ткаченко М. - 130

Троцький Лейба - 94, 95

Трутенко В. - 87, 89

Турула Є. - 11

Тухачевський М. - 126

Тютюнник Василь - 35

Тютюнник Юрій - 76, 87, 89, 95,
107, 137

Удовиченко Олександр - 130,137

Удовенко О. - 87

Франко Іван - 11, 15

Філіпович В. - 138

Цегельський Л. - 22

Цинкаловський О. - 24

Черкаський Т. - 86

Чернявський А. - 46
Черняк Ф. - 35  Чехівський В. - 49  Чижевський Петро - 92	Шепель В. - 122  Шрамченко А. - 86  Щорс Микола - 41,49

Шаповал М. - 49, 135, 144

Швець - 73  Шевченко Тарас - 24  Шевченко Ф. - 14  Шепорович - 111	Юнаків Микола - 87, 143, 144  Яковлів 0.-23, 131  Янчій М. - 14, 18

Географічний покажчик

Австрія-6, 7, 10, 11, 18  Австро-Угорщина - 10, 12, 26  Алтинівка- 31, 32, 36  Ананієво-74, 109, ПО  Антополь — 78  Антонівка - 78, 123  Арсенівка - 96  Александров Куявський -136	Вознесенськ - 107, 109  Волинь — 23, 86  Володимирівці - 97  Володимир-Волинський - 23, 24,  25, 29,31, 126, 145  Волочиськ - 64  Воронеж - 40  Врадіївка-74
Бар-79, 120, 130  Балта- 74, 75, ПО  Бахмач - 44  Бердичів - 46, 50, 51, 120  Берлін - 7  Бершадь- 76, ПО  Біла Церква - 92  Бірзула - 74, 75, 92  Богданівці - 80  Болгарія - 7  Борщів - 75, 122  Брест-Литовський - 114  Броди - 62  Бучач- 123,128	Гайворон - 106  Гайсин - 90  Галичина-6, 9  Гомель-41  Городенка- 127  Городище - 68, 70  Деражня - 65, 79  Деревички - 82  Домб’є- 136  Дон - 43  Жашків - 92, 93  Жеребково - 75  Житомир - 50, 52, 120
Вадовиці - 60, 136  Вапнярка - 68, 111, 129  Варшава-60, 105, 124,125, 127  Верхівка - 68  Відень - 22  Вінниця - 90  Вільшана - 98, 99	Жмеринка-66, 129, 130  Замостя -126  Запоріжжя - 42  Збруч - 122, 128  Здолбунів - 62  Знаменка - 102
Іваничі - 57  Іванівка - 74, 98  Італія - 123	Навіз - 55  Німеччина - 7,10, 18, 41  Нова Українка - 101,106  Нова Ушиця - 129
Калінковичі - 46  Каліш - 139, 145  Кам’янець-Подільський ~ 59  Кам’янець - 73, 86  Канів - 99  Київ - 6,25,35,38, 39,49, 66,72,  82,118  Кирилівка ™ 98  Клинці “ 40  Ковель 55  Кодима 68  Кінні ин 90,92,120  Колки •55,57  Коломия - 127  Короп-31  Конотоп - 31, 36, 38,40  Коростень - 44,46,49, 50,57  Крижополь - 68,111  Кролівець - 31  Курськ-41	Новоград-Волинський - 50, 57  Новоград-Сіверський - 40  Новомиргород - 98,106  Нові Чарториї - 90  Овруч - 46,47,48  Одеса-38, 82,84, 93, 109  Олександрія - 102  Ободівка - 70  Переспа - 55,58  Перемишль -145  Петроірад - 9  Підгайці- 128  Пікуличі- 136  Пліски - 38  Плетений Ташлик - 95, 106  Подебради - 145  Поділля - 66  Полтава-6,18
Ланцут - 60  Літак - 130  Луцьк - 49, 57, 58,60, 61, 145  Любашівка- ПО  Любар - 82, 86, 90	Польща - 61, 80, 82, 105, 114, 132  Попелюхи - 68, 69, 70  Порицьк - 57  Проскурів - 59, 61, 65
Львів-22, 25, 57, 124	Радзивилів - 62
Мала Виска - 95, 96, 107  Маневичі - 57, 58  Марківка - 78  Медведівка- 102  Меджибож - 80  Милятин - 57  Миропіль - 90  Михайлівка - 75  Мотилів - 120, 130  Москва-29,41,42,48, 71, 72, 82, 94, 142  М’ястківка - 111	Рівне-57, 120, 145  Рожище - 55,58  Роздольне - 102  Росія - 9, 13, 37,49, 59, 105  Румунія-66, 105, 114, 123  Русилів - 124  Саврань- 106  Самовичі - 57  Сарни - 46, 57  Семенівка - 76, 101  Семидуби - 106
Серби -119

Слобідка - 76

Сміла - 100

Соколів - 124

Староконстантинів - 65, 66, 80,
127, 129

Сгародуб- 41

Стохід - 55, 58

Стріпа- 123, 125

Стшалково- 137

Суджа - 40

Талова - 40

Тальне - 93

Тернопіль - 59,62

Тлусте - 123

Топільно —98, 103

Торчин - 58

Тростянець - 70

Тульчин-78, 111

Туреччина-7

Тухоля- 139

Умань-70, 92, 93, 106

Фастів - 70, 92

Франція - 9

Фрайштадт - 11, 18, 26, 28

Харків-6, 71

Хмелево - 117

Хмельник - 90

Холодний Яр - 103

Хрещатик - 72

Христинівка - 76,93, 106

Худоліївка — 103

Цвітково - 92, 93

Цвітна - 102

Цибулів - 68

Ченстохово- 137

Чернігів — 6,38,42

Черкаси — 102

Чехословаччина — 144

Чигирин - 102

Чорний острів - 64

Чорномлик - 78

Чортків- 123, 127,128

Чорторийськ - 57

Шаргород - 111

ПІарівка - 66

Шепетівка - 50, 52, 57, 58, 80, 90

Шипйорно- 138

Шпола - 98

Ялтушків- 130

Ямпіль-111,112, 115, 116
Предметний покажчик

Армія УНР - 7, 84, 101, 125, 131,
132, 133, 141

Антанта - 84

Братство святої Покрови - 143
Бойова управа -- 26,27,28

Варшавський договір - 133, 145,
146

Всеукраїнський земський союз
34

Вічна військова Рада -134

Вісник < ’ВУ “Вільне слово” - 7,18
“1 Іеселка” літературно-мистець-
ке товариство -140
“Всеукраїнська спілка військових
інвалідів Армії УНР” - 142

Генеральний Секретаріат - 12
Генеральний Штаб війська польсь-
кого - 146

Головна українська рада - 6, 15
Головна команда війська УНР

-145

Директорія - 35, 38, 39

Дієва Армія - 130, 145
“Діло” - газета - 22

“За державність” - часопис - 143
Зимовий похід - 82, 85, 90, 112,
117

ЗУНР- 138

“Курінь смерті” - 46

“Курінь для оборони рідного
краю” - 11

Легіон українських січових стріль-
ців- 6

Наукова книгарня Йосипа Орен-
штейна— 142

“Оборона рідного краю” - това-
риство- 19, 150

“Просвіта” - товариство - 30, 69,
73

Польський фронт - 55, 118

Рада Республіки — 135, 135

Союз визволення України - 7, 10,
11, 12, 14,22,24, 28

“Товариство бувших вояків Армії

УНР”-143

Товариство “Січ” - 149

“Трикутник смерті” - 78, 83, 59

Український вільний університет
(УВУ)- 145

Український Центральний Комі-

тет (УЦК)- 144

Українське воєнно-історичне то-
вариство- 143

“Холодноярська республіка” -149

“Чорний курінь смерті” - 46

“Чорні чорти” - 52
Джерела

1.	Субтельний О. Україна: історія. -К.: Либідь, 1991. -С. 296.

2:	Там само. - С. 296.

3.	Енциклопедія Українознавства. Т. 1.-Львів, 1993.-С. 396.

4.	Дорошенко Дмитро. Історія України. 1917-1923 рр. Т. І.-Ужго-
род, 1932.-С. 23.

5.	Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. - К.: Либідь,
1992.-С. 449.

6.	Там само. - С. 445.

7.	Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століт-
тя.-К., 1994.-С. 51, 52.

8.	Субтельний О. Названа праця. - С. 299.

9.	Полянська-Василенко Н. Названа праця. - С. 451.

10.	Там само. - С. 455.

11.	Історія українського війська. Видання Івана Тиктора. - Львів,
1936. -Репринтне видання 1992 р., ч. 2. М.С.Литвин, К.Є.Науменко.
Історія галицького стрілецтва. - Львів: Каменяр, 1990. О.І.Удови-
ченко. Україна у війні за державність. - К.: Україна, 1995. Історія
січових стрільців. - К.: Україна, 1992. Велика історія України. - К.:
Глобус, 1993 Ч. 2. Василь Прохода. Записки непокірливого. Кн. 1.
- Торонто - Канада, 1967. Другий Зимовий похід. Листопадовий
рейд. Фундація ім. О.Ольжича. - К., 1995.

11а. За державність. - № 10. - Матеріали до Українського війська.
- С. 50-52.

12.	Історія Українського війська. Видання Івана Тиктора. - Львів,
1936. Репринтне видання 1992 р. - С. 388.

13.	Там само.

14.	Там само.

15.	Там само.

16.	Там само. — С. 389.

17.	Журнал Табор - Ч. 5. - С. 91.

17а. Отаман Василів - колишній генерал російської армії - потра-
пив у полон випадково уже після підписання миру в Бресті і від-
правлений до Фрайштадту.

18.	Коваль М., Кульчицький С., Курносов Ю. Історія України.
- К.: Райдуга, 1992.

18а. За державність. - № 10. - С. 74.

19.	Там само. - С. 83.

20.	Віктор Миколайович Сокира-Яхонтов у травні 1918р. призна-
чений командиром 1-ої Української стрілецької козачої Сірожупан-
ної дивізії, яка була перекинута на Чернігівщину для охорони пів-
нічного кордону України. З 23 серпня - начальник Подільської зало-
ги. У жовтні 1918 р.- командир Подільського козачого коша. Після
падіння гетьманату перебував в Одесі, де в січні - лютому 1920 р.
сформував українську стрілецьку дивізію з галичан, які прибували
з італійського полону. Наприкінці 1920 р. виїхав до Варшави. Не-
вдовзі був арештований польською контррозвідкою як шпигун ра-
дянської Росії. Був обміняний на польського агента. Подальша доля
невідома.

21.	.Історія Українського війська. Ч. 2. - С. 429.

22.	Ця зустріч була із сірожупанниками 4-го полку, нв що коман-
дир сотник Ткаченко відповів: “Вибачте, пане генерале, за нероз-
важливі слова молодого старшини. Але ми так затужили на чужині
за Україною, що в своїх мріях уявляли собі в ній все українське і в
першу чергу свою рідну мову”.

23.	Річ у тому, що за часів гетьманщини збереглося старе, з дово-
єнного часу право, коли старшинське зібрання (товариство) давало
свою згоду на прийняття до полку нового старшини. Виключення
було лише для вищих командних посад, на які командири призна-
чалися.

24.	Прохода В. Записки непокірливого. Кн. 1. - Торонто, 1969.
- С. 252.

25.	Історія Українського війська. - С. 430.

26.	Там само. - С. 432.

27.	Там само. - С. 432.

28.	Коваль М. та ін. Названа праця. - С. 97.

29.	Там само. - С. 98.

ЗО.	П’ятизначна виборча формула була затверджена ще Централь-
ною радою і означає: прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні ви-
бори.

31.	Граф Келлер - чорносотенець, росіянин, приступивши до
виконання своїх обов’язків, скасовує організаційні статути Україн-
ської армії, відновлює старі російські. З його відома під час облоги
Києва московська офіцерня вчинила погром українських установ,
арешти та розстріли української інтелігенції. З приходом до Києва
українських військ - розстріляний.

32,	Історія українського війська. - С. 452.

33.	Прохода В. Названа праця. - С. 258.

34.	Там само. - С. 258.

35.	Там само.-С. 261,262.

36.	Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - С. 48.

37.	Прохода В. Названа праця. - С. 267.

бЗам. 3976
38.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 49.

39.	У травні 1919 р. з цих полків було розгорнуто 2 бригади під
назвою Богунівська і Таращанська. Утворена з них дивізія назива-
лася 1-ою Українською радянською дивізією. В липні 1919 р. ця ди-
візія ввійшла до складу російської регулярної армії під назвою 44-а
Стрілецька дивізія під командуванням М.Щорса. У серпні 1919 р.
М.Щорс при загадкових обставинах загинув.

40.	Історія Українського війська. - С. 431.

41.	Прохода В. Названа праця. - С. 285.

42.	Там само. - С. 286.

43.	Отаман Агапієв, колишній царський полковник, добровільно
перейшов на службу української армії і був одним з тих діячів, які
реально оцінювали обстановку на фронтах, уміло управляли вій-
ськовими частинами, своїми розумними порадами сприяв їхнім пе-
ремогам.

44.	Більшовицькі делегати виїхали до Рівного разом із полком
“Народного визволення”. В Рівному не повірили їх наївному бажан-
ню заключити мир і судили.

45.	“Нейтральна зона” встановлена договором про перемир’я,
підписаним 5 травня 1918 р. делегацією РСФРР і представниками
німецького командування. Вона являла собою смугу української те-
риторії шириною 10 км між кордоном радянської Росії і розташу-
ванням німецьких військ на Україні.

Осінню 1918 р. в “Нейтральній зоні” були сформовані радянські
військові частини та почали бойові дії проти німецьких військ.

46.	Місія була уповноважена заявити урядові РСФРР, що Директо-
рія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропо-
рційного представництва в радах робітничого класу, трудового селян-
ства, а також на укладення економічного договору УНР з РФСРР.

47.	Коваль М. Історія України - С. 122.

48.	Там само. - С. 123.

49.	Прохода В. Названа праця. - С. 322.

50.	Разом із 1-ою Стрілецькою дивізією прибули Головна Шкіль-
на Управа (ГШУ) - установа, що керувала процесом військової осві-
ти в УНР, Київська і Чугуївська піші школи, Київська гарматна й
інженерна та інструкторсько-старшинська школи.

50а. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Львів,
1998.-С. 321.

51	Прохода В. Названа праця. - С. 336, 359.

51а. Літопис української революції. - С. 160.

52.	Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - С. 66.

53.	Табор.-№6. - 1928-С. 31.
54.	Там само. - С. 33.

55.	Член Комінтерну Ф.Платтен повернувся з Москви 25 жовтня і
повідомив Уряд УНР про згоду Раднаркому вести спільну боротьбу
проти Денікіна. Конкретні деталі угоди мали обговорити делегації
армії УНР і Дванадцятої радянської армії.

Член реввійськради Дванадцятої армії М.І.Муралов за письмовим
наказом Троцького мав видати армії УНР 20 тисяч рушниць, гарма-
ти, кулемети, амуніцію. Скористатися цими пропозиціями Петлюра
уже не зміг. У цей час командуючий УГА генерал Тарнавський та-
ємно вислав своїх послів до білогвардійського командування і 6 ли-
стопада було укладено угоду про перехід армії УГА на службу до
Денікіна. Фронт ліквідувався, денікінці розпочали наступ на Украї-
ну, не зуст річаючи опору.

*>6. Бойові сутички між розвідками обох армій почалися ще в се-
редині вересня. На станції Бірзула, яку займали українські й дені-
кінські частини, виникла бійка і денікінський відділ було роззбро-
єно. Тоді ж наші війська перехопили наказ командувача військами
на Правобережжі генерала Шилінга такого змісту: “Срочно. Возне-
сенськ - ген. Солярову. Николаев - ген. Плащову, Одеса - комди-
ву 4-й дивизии. Ввиду указаний Главкома приказьіваю при встрече
с войсками Петлюри предлагать им разоружиться или покинуть
территорию, занятую Добрармией. В случае неисполнения ... обра-
щаться с ними как с противником”.

24 вересня було перехоплено другий наказ Добрармії про відкрит-
тя бойових акцій проти Української армії (Удовиченко О.І. Україна
у війні за державність. - С. 130,131).

57.	Табор-Ч. 8.-С. 40-41.

58.	Там само. - С. 44.

59.	Оскілко П.П. Генерал-хорунжий, командуючий групою Пів-
нічно-Західного фронту 29 квітня 1919 р. Арештував^ Рівному уряд
Б.Мартоса і зробив спробу державного перевороту. Його підтримав
Балбачан, командир Запорозького корпусу, полковник. Переворот не
вдався. Балбачан був розстріляний, а головний винуватець Оскілко
втік до Польщі. Старшини Волох та Донченко 3 грудня 1919р. захо-
пили в м.Любарі державну скарбницю з грішми та золотом і втекли
до більшовиків.

60.	Прем’єр Мазепа свідчить, що у ній було 190 тисяч золотих
франків, 39 тисяч золотих рублів, 30 тисяч срібних рублів, півтора
мільйона паперових рублів, 6 мільйонів українських карбованців і
З мільйони більшовицьких рублів. (Нагаєвський І. Історія Україн-
ської Держави двадцятого століття. - К., 1994. - С. 319).
61.	ДоценкоО. Літопис української революції. Матеріали й до-
кументи до історії української революції. Т. 2, кн. 4. - С. 345, 346.
Повний виклад у документах.

62.	Там само. - С. 350.

63.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 139.

64.	Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого сто-
ліття. -К„ 1994.-С. 321.

65.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 141.

66.	Там само. - С. 141.

67.	Нагаєвський І. Названа праця. - С. 321.

68.	Там само. - С. 322.

69.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 143. Переклад з росій-
ської автора.

70.	Там само.

71.	Омелянович-Павленко. Зимовий похід. - Каліш, 1934. - С. 54.

72.	Отаману Гулому-Гупенку неодноразово робилися пропозиції,
щоб перейти до червоних партизан. Комуністи обіцяли йому високе
військове звання. Але отаман рішуче відмовився виконувати дома-
гання комуністів. Його гаслом була “Вільна, самостійна, незалежна
Українська держава”.

73.	Омелянович-Павленко. Названа праця. - С. 54.

74.	Як пояснює цей епізод Омелянович-Павленко, в Києві отаман
Добровольчої армії Струк з метою пропаганди сформував такий
Малоросійський полк. Про його існування знали старші офіцери
Добровольчої армії. Очевидно, лише цим можна пояснити задово-
лення відповіддю, яку отримав денікінський офіцер.

75.	Про Холодноярську республіку добре описав Юрій Горліс-
Горський у своєму творі “Холодний Яр”.

76.	Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - Каліш, 1934.
-С. 94.

77.	Там само. - С. 126.

78.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 157.

79.	Там само.-С. 158.

80.	Там само.-С. 159.

81.	Записки до історії Сірих або Сірожупанників // Табор. - Ч.
VII.-С. 154.

82.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 154.

83.	История Києва. Ч. 3. - К., 1985. - С. 104.

84.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 165.

85.	Табор - Ч. 8. - Серпень 1928 р. - С. 53.

86.	Там само. - С. 58.

87.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 168.
88.	Там само. - С. 172.

89.	Там само.-С. 175.

90.	Прохода В. Названа праця. - С. 405.

91.	Удовиченко О. Названа праця. -С. 175.

92.	Нагаєвський І. Названа праця. - С. 335.

93.	Удовиченко О.І. Названа праця. - С. 183.

94.	8ц8Іе<І2І і оЬсс жупу 1920 гоки/ ХМуЬбг бокитепїбж - Ьопбуп,
1990. 8. 163-164.

95.	Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі. 1920-
1939. Львів, 2000. С.25.

96.	Шандрук 11. Українська армія в боротьбі з Московщиною // За
держави їсть. Каліпі, 1934. - 36.4. - С. 206.

97.	Там само. С. 215-217.

98,	Там само. С. 234.

99.	Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. - X., 1924. - С. 30-33.

99а. Василь Пласконіс. З рідного села в широкий світ. Спогади.
Сснт Катерина. - Канада, 1979.

100.	Літопис Української революції. Т. II, кн. 5. - К. - Львів, 1923.
-С. 155.

101.	Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена. - К. - Філадельфія,
1997.-С. 35-37.

102.	Шандрук П. Названа праця. - С. 203.

103.	Колянчук О. Названа праця. - С. 97.

104.	Там само. - С. 99.

105.	Білон П. Похідна церква 6-ої стрілецької січової дивізії “Брат-
ство св. Покрови”, видавництво “До світла” // За державність. - Вар-
шава, 1938. - 36. 8. - С. 162.

106.	Кагриз 2., Кегтег XV. ТисЬоІа. ОЬбг )епсб\¥ і іпІетохуапусЬ.
1914-1923. Тогип. - С. ХХУП-ХХІХ.

107.	Там само. - С. XXXII.

108.	Бачинський Л. Наші за дротами // Літопис Червоної Калини.
-Львів, 1931.-Ч. 6.-е. 6.

109.	Колянчук О. Названа праця. - С. 112.

110.	Там само.-С. 112.

111.	Там само.-С. 117.

112.	Там само. - С. 137.

113.	ЦДІАУ у Львові. - Ф. 580, оп. 1, спр. 567.

114.	Вісті Українського Центрального Комітету в Польщі. -1923. -
№ 1. (Центральний військовий архів у Варшаві).

115.	Колянчук О. Названа праця. - С. 42.

116.	Наше слово. -№ 40. - 1998. - 10 квіт.

117.	Колянчук О. Названа праця. - С. 43.
118.	Там само.

119.	Там само. - С. 166.

120.	Симон Петлюра. Статті. - К.: Дніпро, 1993. - С. 232.

121.	Там само.

122.	Там само. - С. 231.

123.	Там само. - С. 234.

124.	Там само. - С. 245.

125.	Доценко О. Літопис Української революції. Т. II, кн. 4. - С.
108-109.

126.	Там само. - С. 344-346.

127.	Там само. - Т. II, кн. 5. - С. 270-271.
НАРИС ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ
ПРОТИ ТОТАЛІТАРНОГО
РЕЖИМУ НА УКРАЇНІ
в 1921-1939 рр.

Частина II

ВСТУП

Перша світова війна принесла Україні, як і іншим краї-
нам Європи, великі руйнування і масові людські втрати.

Разом з тим, війна виснажувала воюючі імперії і тим
самим створювала передумови та політичні можливості для
поневолених народів розпочати боротьбу за своє соціальне і
національне визволення аж до утворення незалежних націо-
нальних держав.

Боротьбу за своє визволення та утворення незалежної дер-
жави розпочав і український народ. Відвоювавши незалеж-
ність і створивши свою державу - Українську Народну Рес-
публіку, українці протягом 1917-1920 рр. змушені були вес-
ти боротьбу проти ворогів, які зазіхали на їх землю.

Найбільшого напруження національно-визвольна бороть-
ба досягла в 1919 р., коли Україна опинилася в кільці фронтів.
У таврійські степи прорвалася Добровольча армія генерала
А. Денікіна. На заході Польща завдала поразки Галицькій
армії і в липні витіснила її за Збруч. Разом з армією змушений
був відступати й уряд Західноукраїнської Народної Респуб-
ліки. Розгромивши Холмську групу армії УНР, 32-тисячне уг-
руповання польських військ зайняло майже всю Волинь і на-
висло над західним кордоном України. В цей час румунські
війська форсували Дністер.

З півночі наступали більшовицькі червоноармійські час-
тини, які йшли на підтримку маріонеткового уряду так зва-
ної Української Соціалістичної Радянської Республіки. В Одесі,
Миколаєві і Херсоні висадилися війська Антанти. В умовах
повної ізоляції, не маючи підтримки ні від однієї держави, ар-
мія УНР змушена була вести війну з усіма ворогами.

Збройні сили УНР влітку 1919 р. мали у своєму складі
сильну групу січових стрільців полковника Є. Коновальця,
Волинську, Запорізьку та Київську групи, в яких нарахову-
валось 33990 осіб. На озброєнні армії було 533скоростріли, 177 гармат,
14 бронепоїздів, 22 літаки.

В липні до Армії УНР приєдналася 40-тисячна Галицька
армія. Це об’єднання дало можливість переломити хід війни
на східному фронті. 40-тисячному більшовицькому війську
було завдано відчутної поразки, звільнено майже всю Право-
бережну Україну та місто Київ.

Перед Директорією на чолі із С. Петлюрою та урядом УНР
як головне завдання постало питання про зміцнення армії та
зменшення кількості фронтів. З цією метою 1 вересня 1919 р.
було підписано договір з Польщею, за яким демаркаційна лінія
визначалася по річці Збруч, через міста Шепетівка та Корець.
Це дало змогу зняти напругу на Західному фронті, перекину-
ти частину військ на Схід. Але таке полегшення тривало не-
довго. Уже 1 вересня Денікінська армія підступно розгорнула
бойові дії на Правобережжі. Добре навчена та до зубів озб-
роєна країнами Антанти Денікінська армія почала наступ про-
ти українських військ. Кровопролитні бої розгорнулися в ра-
йоні Монастирища, Умані, Брацлава та Жмеринки. В цей
дуже напружений час Галицьку армію вразила страшна епі-
демія тифу. Майже 13 тисяч старшин та стрільців були при-
куті до ліжка у подільських селах та містечках, не маючи
належної медичної допомоги. В бойовому строю залишилося
не більше семи тисяч вояків.6 Ситуація ускладнилася й тим,
що свою ділянку фронту, яка межувала з галичанами, само-
вільно залишив Н. Махно. На милість галичан, він залишив
своїх хворих та поранених, що до краю загострило і так важ-
ке та складне становище армії.

УГА опинилася в катастрофічному стані, і на початку листопада
начальний вождь УГА генерал-четар М. Тарнавський підписав договір
про перемир’я із представниками Денікіна.

Становище, яке склалося в Україні на початку грудня 1919 р.,
свідчило, що уряд УНР не може продовжувати ту саму політику,
яка велася до цього часу. Боротьбу необхідно було продовжувати
за допомогою інших методів. Було розроблено й затверджено новий
план боротьби, суть якого полягала в тому, щоб не розпускати
регулярну армію, а перекинути її в тил ворога, аби вона нищила ворожі
тили, транспорт, комунікації, організовувала повстання. Частина уряду
повинна була залишитися при армії, а інша - відбути за кордон для
дипломатичної роботи.
У грудні 1919 р. в місті Чорториї відбулася інформаційна нарада
в присутності Головного отамана, членів уряду, штабних чинів і
командирів дивізій. На нараді прийнято рішення, що основні сили
армії, крім січових стрільців отамана Коновальця, переходять у
запілля ворога з метою нищити живу силу ворога, руйнувати
залізниці, мости, склади, налагоджувати зв’язки з повстанцями,
допомагати їм в організації бойових дій, вести широку пропаганду
серед українського населення, підносити його моральний і
патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби.

5 грудня Головний отаман дав наказ війську, в якому гово-
рилося:

“Голова Директорії УНР.

5 грудня 1919 року, м. Чортория.

Ч. 101. Отаману Омеляновичу-Павленку.

У зв’язку з новим завданням, що покладається на Дієву Армію,
наказую Вам приступити до виконання обов’язків Командуючого
Дієвою Армією, одночасно продовжуючи керувати Запорізькою
групою... Заступником Вашим призначено Отамана Юрія Тютюнника,
котрого Ви повинні про це повідомити.

Головний Отаман Війська УНР - Петлюра”.7

6 грудня 1919 р. рештки української армії вирушили в запілля
ворога.

Група січових стрільців полковника Коновальця й керівництво
УНР на чолі із С. Петлюрою перейшли до Польщі, де були
інтерновані.

Трагічною виявилася доля Галицької армії. Денікінські війська
зазнали поразки. Звільнившись від боротьби з ними, частини 14 та
12-ї радянських армій були перекинуті на Правобережжя в район
дислокації галичан. Галицька армія була не готова вести бої з добре
озброєними й укомплектованими більшовицькими військами, й дальшу
ініціативу управління бере у свої руки нашвидкуруч створений ревком.
Він вступає в переговори з радянським командуванням і підписує з
ним договір. Згідно з договором, Галицька армія зберігала за собою
автономію управління, а озброєння, обмундирування та харчування
вона отримувала від радянського командування.

В армію було призначено більшовицьких комісарів, а сама
структура замінена на зразок Червоної армії. Замість українського
герба необхідно було носити червону зірку та червоний бант із серпом
та молотом. Хто відмовлявся -того просто знищували. Комісари
міцно тримали вояків у своїх руках. Однак, незважаючи на це, окремі
частини галичан все ж переходили на бік Української армії.

Початок 1920 р. відзначається дальшим загостренням відно-
син між Польщею і радянською Росією. Частина Червоної армії,
яка звільнилася на денікінському фронті, направлялася на захід до
кордонів з Польщею. Радянський уряд приймає рішення про
використання галичан для боротьби проти Польщі. З цією метою з
Галицької армії створюється три бригади, які включаються до
московських дивізій і перекидаються на бойові лінії проти поляків.

Перед галичанами постало питання: за кого далі битися - за
червону Москву, що так знущалася над українським народом, чи
проти Польської армії, що менше року тому вигнала їх з рідних осель?
Але з поляками вже йшли дивізії армії УНР, які боролися за
незалежність України. Галицький вояк мусив вирішити цю
надзвичайно важку дилему. 24 квітня 1920 р. дві з трьох бригад
галичан покинули фронт і вирушили на з’єднання з армією УНР. Проти
них були направлені частини 45-ї радянської дивізії та кіннот-
ники Г. Котовського.8

Коли ж 25 квітня польські війська розпочали загальний
наступ, галичани опинилися між двома фронтами і здалися на
милість полякам. Але польське командування не погодилося
залучати галичан до спільного походу проти радянських військ.
Вони були взяті в полон і роззброєні поляками, а згодом на-
правлені у концентраційні табори для військовополонених.
Лише невелика їх частина під командуванням отамана Ше-
паровича 27 квітня приєдналася до сил Наддніпрянської армії.9

22 квітня 1920 р. між польським та українським урядами
було підписано політичний договір, а згодом і військову кон-
венцію. Договір між урядом УНР і Польщі визнавав Україну
як незалежну державу, а Директорію на чолі з Головним ота-
маном С. Петлюрою - як Верховну владу УНР. Військова кон-
венція регулювала статус армії УНР на території Польщі.
Армія УНР передбачалася в кількості 30-40 тис. вояків.

Український уряд на початку травня оголосив мобілізацію в
кількох повітах, яка дала змогу поновити склад 3 і 6-ї українських
дивізій та довести їх кількість до 5000 багнетів у кожній. А 6 травня
1920р. Армія УНР прорвала більшовицьку лінію фронту і з’єдналася
з головними силами УНР.
Таким чином, на початку травня у польсько-радянській
війні брали участь: 1-ша Запорізька (комендант-генерал
А. Гулий-Гуленко, Г. Базильський), 2-га Волинська (генерал
О. Загродський), 3-тя Залізна (полковник О. Удовиченко), 4-та
Київська (генерал Ю. Тютюнник), 5-та Херсонська (полков-
ник А. Долуд). Крім того, стрілецькі дивізії та Окрема кінна
дивізія генерала І. Омеляновича-Павленка билися проти біль-
шовиків на південному крилі фронту, а 6-та Січова дивізія
полковника М. Безручка у складі Третьої польської армії бра-
ла участь у поході на Київ. Згодом вона прославила себе в
обороні Замости від Першої кінної армії С. Будьонного.10

Вересневий наступ на Жмеринку і Вапнярку, листопадові
оборонні бої були останніми великими операціями Дієвої армії
УНР на більшовицькому фронті. Бої на великій території між
Збручем, Дністром і Південним Бугом стали останніми сто-
рінками громадянської війни в Україні. Тут колишні против-
ники - петлюрівці і білогвардійці - утворили спільний анти-
радянський фронт. Але було вже запізно.

Перемир’я поляків з більшовиками було підписано 9 лис-
топада 1920 р. Сили Української армії на 10 листопада скла-
далися з 3888 офіцерів, 35259 козаків при 74 гарматах, 2 бро-
непотягах та 3 літаках."

Підписання перемир’я між Польщею і радянською Росією
припинило військовий конфлікт між ними, розв’язало пробле-
ми спільного кордону. Свої життєві проблеми Польща вирі-
шила. Але якою ціною? Для свого союзника у війні - УНР -
цей односторонній акт означав зраду українсько-польської уго-
ди від 22 квітня і військової конвенцій від 24 квітня 1920 р.

Отже, національно-визвольні змагання українського на-
роду 1917-1920 рр. завершилися поразкою. Причиною цього
було ряд несприятливих як внутрішніх, так і зовнішніх фак-
торів, об’єктивних і суб’єктивних причин.

Відзначаючи 5-ті роковини проголошення незалежності
України, до народу звернулися С. Петлюра та голова уряду
України в екзилі А. Лівицький, які визначили чи не головну
причину поразки визвольних змагань: “Коли самотня армія
українська в обороні всесвітньої культури являла високий
зразок мужності й легендарної відваги, великі держави Євро-
пи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли
відчути власних своїх інтересів. Тероризована більшовицькою
загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним
авантюристам, як Денікін - Врангель, яка свідомо закривала
очі на криваву боротьбу України, Білорусії, Дону, Кубані,
Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про
колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла
допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні
демократичні держави і спільними силами бажали скинути кри-
ваву хвилю комуністичного імперіалізму московського”.

Керівники УНР висловлювали палку надію, що в ході по-
дальшої безперервної боротьби народ завоює й побудує “Ве-
лику, Вільну Самостійну Україну”.11

21 жовтня 1920 р. була скликана нарада вищого команд-
ного складу, яка прийняла рішення розпочати наступ проти
більшовиків. Військам Дієвої армії видано наказ за № 191
про підготовку до виступу, а головне командування військ
УНР ЗО жовтня видало наказ Повстанському штабові про по-
силення партизанського руху на території, окупованій воро-
гом. Запланована бойова акція мала розпочатися в ніч з 10 на
11 листопада.12

З кожним днем бої ставали все жорстокішими, ворог на-
ступав по всьому фронту, кидав у бій нові резерви. Армія
УНР змушена була відступати на захід. Деякі військові час-
тини, розстрілявши всі набої, змушені були оборонятися при-
кладами та багнетами.

Зваживши ситуацію, командування вирішило, що подаль-
ший опір призведе до невиправданих втрат, і дало наказ війсь-
кам відходити на захід, уникаючи боїв. 21 листопада військові
формування під прикриттям кінноти почали переходити за
Збруч. У цей день на територію, контрольовану поляками,
перебралося близько 27 тис. вояків.13

За роки війни воюючі держави захопили багато полоне-
них, у тому числі й українців. Військовополонені були розмі-
щені по таборах у багатьох країнах світу.

Доки існувала українська держава, вона через Військово-
санітарну місію в західних державах мала хоч невелику мож-
ливість надавати матеріальну і моральну допомогу своїм зем-
лякам.

Однак 11 серпня 1920 р. було видано Закон про скасуван-
ня військово-санітарних місій у західних державах і передачу
всіх справ цих місій до Міністерства закордонних справ і його
закордонних установ. Тоді було вирішено зібрати усі відомості
про кількісний склад, місце та становище українських військо-
вополонених у всіх державах світу.14 18 листопада 1920 р.
Міністерство закордонних справ, Департамент чужоземних зно-
син направляє Головному отаманові С. Петлюрі доповідну “Про
становище українських полонених у Західних Державах”.15 Ці
документи, що зберігаються до цього часу в закордонних архі-
вах, широкій громадськості не були відомі.

В доповідній на основі зібраних даних Міністерство по-
відомляло, що становище українських полонених було і є над-
звичайно тяжким. Центральні урядові установи і місії, хоч ви-
тратили значні кошти, не надали достатньої допомоги для по-
кращення їх життя та повернення на батьківщину. Втративши
надію на допомогу з української сторони, окремі військово-
полонені змушені були звертатися до своїх національних во-
рогів, які почали витрачати величезні кошти на агітацію,
підкуп та обіцянки, аби привернути українців на свій бік.

Найбільша кількість полонених українців знаходилася в
центральних державах Західної Європи. Так, у Німеччині ста-
ном на 1 травня 1920 р. в 34 таборах перебувало 40184 по-
лонених. На літо у ЗО таборах було зареєстровано лише
26747 осіб.16 Таке різке зменшення їх числа пояснюється низ-
кою причин.

По-перше, члени таборових рад і громад, кооперативів,
шкіл та інших культурно-освітніх організацій припинили свою
роботу в таборах, і полонені, щоб вижити, змушені були йти
на роботу до селян, на фабрики, заводи чи шахти.

По-друге, 5 травня 1920 р. було підписано, а 25 травня
ратифіковано договір між німецьким та радянським урядами
про взаємний обмін полоненими. 29 травня з табору Зальцве-
дель до Росії виїхав перший транспорт з військовополонени-
ми. Кожного дня перевозилося по декілька сотень осіб, причому
вивозились, насамперед, українці.

По-третє, більшовики проводили шалену пропаганду, ви-
користовуючи різноманітні засоби: відозви, часописи, брошу-
ри, обіцянки, залякування, підкуп тощо.

У Данії перебувало 260 українців, які в 1916 р. були пере-
везені з табору Гмінд в Австрії.17 Більшій частині полонених
вдалося заробити на дорогу трохи грошей, і вони хотіли по-
вернутися на Батьківщину. Але українська дипломатична
місія не видала їм паспортів або перепусток, оскільки не мала
відповідних розпоряджень.

У Норвегії перебувало 13 старшин та декілька сотень ко-
заків, які залишилися після розгрому Архангельської армії.
Не діждавшись бажаної допомоги від українських установ,
всі вони зголосилися піти до Врангеля й виїхали до Криму.18

Через брак фінансів Міністерство закордонних справ, зок-
рема Департамент чужоземних зносин, не мали можливості
провадити будь-яку діяльність для того, щоб поліпшити ста-
новище українських полонених та допомогти їх поверненню
на Батьківщину.

Другою державою, на території якої знаходилася най-
більша кількість військовополонених українців, була Авст-
ро-Угорщина. Щоб полегшити шлях повернення на Батьків-
щину, було створено ряд збірних українських станиць, які по-
винні були сприяти виконанню цього завдання, надаючи
співвітчизникам матеріальну та моральну підтримку.

За період з 1 червня 1919 р. по ЗО квітня 1920 р. через ці
станиці пройшло 53320 українських полонених, яким була на-
дана певна матеріальна допомога.19

Станом на серпень 1920 р. в Угорщині знаходилось близь-
ко 11 тис. військовополонених. Значна частина з них перебу-
вала на сільськогосподарських роботах, на фабриках, а та-
кож у приватних осіб.20 Деякі полонені одружилися, акліма-
тизувалися і поступово отримували угорське громадянство.
Але основна маса мріяла про повернення на Батьківщину.

У Будапешті функціонувала перехідна станиця, яка надава-
ла допомогу охочим повернутися додому. Кожного тижня відправ-
лялося 30-40 осіб, які забезпечувалися грішми, одягом та продук-
тами. Станиця існувала під опікою Червоного Хреста.

В Болгарії у травні і червні 1920 року було до 2 тис. поло-
нених українців та втікачів з Одеси. Переважна більшість ук-
раїнців влітку працювала на різноманітних роботах - у сіль-
ському господарстві, на промислових підприємствах, підсоб-
ними працівниками у сфері обслуговування тощо. Всі вони
мріяли заробити грошей та повернутися на Батьківщину й
неодноразово зверталися з цим проханням у посольство. Але
допомоги вони не отримували, оскільки українське посоль-
ство не мало жодних фондів і можливостей, аби допомогти їм
матеріально чи виробити для них перепустку на проїзд через
Румунію.

У червні посол України в Румунії Мацієвич повідомив по-
сла в Болгарії, що румунський уряд погодився Ііа переїзд че-
рез територію їхньої держави 300 військовополонених ук-
раїнців. Але офіційно такого дозволу не було отримано. Всі,
хто його очікував, опинилися у дуже важкій ситуації.

У Туреччині серед евакуйованих із Криму, Одеси і Ку-
бані було багато старшин та козаків-українців. Одні з них
потрапили у полон до Денікіна, інші були мобілізовані і слу-
жили в його армії. Крім військових, перед наступом більшо-
виків відступала й велика кількість цивільного населення. По-
сольство України в Туреччині жодного обліку втікачів не мало,
та й зробити його не було можливостей.

Посольство неодноразово зверталося до військової місії
в Румунії, щоб допомогти переправитися на Україну хоча б
частині евакуйованих. Румунський уряд дав наказ своєму
представникові у Царгороді, щоб через румунську терито-
рію нікого не пропускали без спеціального дозволу з Бухаре-
ста. Відсутність коштів у нашого посольства не давала мож-
ливості допомогти тим, хто бажав повернутися на Україну, і
його працівники, так само, як і біженці, страждали від голоду
та інших знегод.

Єгипет. У таборі Тель-ель-Кебір за дротами перебувало
300 наших старшин, евакуйованих переважно з Одеси. Ста-
новище у таборі було жахливим. Про це розповідали втікачі,
які прибували до Царгорода. Завдяки вжитим заходам україн-
ського посольства в Туреччині та старанням нашого пред-
ставника в Парижі, Британська військова місія дала згоду на
повернення старшин-українців до Української армії лише при
виконанні таких вимог:

1.	Особиста заява офіцера про його бажання служити в
Українській армії.

2.	Наявність у кожного 80 єгипетських фунтів для забез-
печення прожиття до від’їзду на Україну.

3.	Український уряд бере на свій рахунок усі витрати на
перевезення та організацію транспорту.21

З держав, що входили до складу Антанти, найбільшу кіль-
кість полонених українців мала Італія. Там перебувало близь-
17 Зам. 3976
ко 130 тис. полонених, у тому числі 115 тис. галичан.22 До служ-
би у війську УНР зголосилося 32 тис. галичан, але через нега-
тивне ставлення італійського уряду та цілковиту відсутність
коштів в українській військовій місії здійснити цей задум не вда-
лося. Значну частину українців взяли до свого війська поляки,
близько 10 тис. було відправлено до Денікіна, решту ж перепра-
вили до Чехословаччини, де вони розбрелися по різних роботах,
переважно у сільському господарстві та промисловості.

На території Франції до літа 1920 р. перебувало до 4 тис.
українців. Вони утримувалися за рахунок французького уря-
ду. У таборах, де розмістилися полонені українці, умови існу-
вання були дуже важкі, вони нічим не відрізнялися від умов
життя у в’язницях. Основна маса полонених - люди стомлені,
змучені злигоднями, які не годились для будь-якої праці. їм
потрібні були лікування та відпочинок. Через нелегкі умови
життя, грубе поводження французьких властей полонені були
вороже настроєні до французів. А посилена більшовицька агі-
тація спричинила до того, що більшість з них вважали своїми
оборонцями російських більшовиків. Цьому сприяло і те, що
раніше військова місія надсилала полоненим українські кни-
ги, часописи та видавала спеціальний бюлетень, в якому ви-
світлювались усі поточні події. Однак влітку 1920 р. за бра-
ком коштів і ця робота припинилася.

Польща. Секцією з військових справ при українській дип-
ломатичній місії в Речі Посполитій на ім’я Симона Петлюри
було направлено рапорт про кількісний склад та становище
військовополонених на території Польщі. В ньому відзнача-
лося, що станом на травень 1920 р. в таборах Польщі перебу-
вало тисяча старшин та 3,5 тис. козаків.23 Найбільшою була
українська секція у таборі Стшалково, де знаходилося 4287
полонених українців, 2276 інтернованих росіян та 2631 поло-
нений більшовик.24 Протягом 1920 р. табір було розбудова-
но, і він міг вмістити близько 50 тис. осіб.

Українці жили в таборі самостійним життям: слухали
лекції, вдосконалювали українську мову. Для них був орга-
нізований український театр і кожного тижня відбувалися
вистави. Аналогічне становище було в таборах Домб’є та
Пикуличі.25

Зі всіх таборів від українців надходило багато заяв з про-
ханням відправити їх до Армії УНР.
В документі зазначається, шо до секції українців прибу-
ла делегація від кубанських і донських козаків армії Бредова,
які висловлювали своє незадоволення бредовцями і бажали
вступити до Української армії.

У таборі Домб’є організувалась ініціативна група, яка про-
сила зачислити їх в Українську армію “для боротьби із за-
гальним ворогом - більшовиками”. Ніяких політичних умов
вони не ставили і висловлювали впевненість, що колись само
собою дійде до природного союзу Кубані і Дону з Україною.26
Командний склад російської армії ставився до цього вкрай
негативно.

У документі відзначається також ворожа діяльність бре-
ди» ці в щодо Української армії. Зокрема повідомляється, що з
"іаборів, інтернованих у Польщі, зараз виїжджає багато ро-
сійських старшин - добровольців з армії Бредова, які проби-
раються як біженці на Україну. Добровольче командування
видає їм посвідчення, що вони цивільні... тікають від більшо-
виків”.27 Перед ними ставилося конкретне завдання: створю-
вати на Україні спеціальні добровольчі організації, штаби й
осередки. А генерал Врангель видав для Добровольчої армії
спеціальну таємну інструкцію, в якій йшлося про те, щоб доб-
ровольці, які будь-коли служили в Українській армії і мають
посвідчення про це, вступали до Української армії, старалися
посісти відповідальні пости і проводили відповідну агітаційну
роботу.

В Естонії і Латвії на той час знаходилося 1,5 тис. українців,
які прибули туди з різних країн. Більшість з них служили в
армії Юденича і були кадровими старшинами. Таборів для
військовополонених на цій території не було, і тому українці
жили в різних населених пунктах як приватні особи. Всі вони
бажали вступити в Українську армію. Уряди цих країн дава-
ли свою згоду на виїзд, але відмовляли у матеріальній допо-
мозі.28

Румунія. Відступаючи під натиском більшовицьких військ
у листопаді 1920 р., окремі частини Армії УНР були відрізані
від головних сил у районі Могилів-Подільського і змушені
перейти румунський кордон. Вони були інтерновані у містах
Брашів та Форгарош. Наказом Головної команди військ УНР
від 4 січня 1921 р. начальником усіх інтернованих військ у
Румунії було призначено підполковника Г. Порохівського, а
генерал-поручникові генштабу С. Дельвігу доручено опіку-
ватися проблемами інтернованих військ у цій країні. Загаль-
на чисельність інтернованих у Румунії становила 868 осіб, з
яких 235 були старшинами.25

Інтерновані в Румунії вояки зберігали високу організованість,
бойовий дух, дисципліну та патріотизм. Як свідчать документи, вони
розглядали своє перебування в Румунії як тимчасове та вимушене і
використовували його для подальшого навчання, оволодіння
військовою справою, аби повернутися в Україну освіченими та
загартованими воїнами.

Підсумовуючи викладений матеріал, необхідно відзначи-
ти, що найважчі умови за весь час національно-визвольної бо-
ротьби склалися у грудні 1920 р.

Загальна політична ситуація в Європі у цей час була дуже
несприятливою для української дипломатії. Уряд України фак-
тично залишився без території, хоч мав ядро армії, підтримку
і симпатію народу. До того ж Польща пішла на порушення
договорів від 22 і 24 квітня 1920 р. і підписала перемир’я з
радянською Росією, зрадивши тим самим інтереси України.
РОЗДІЛ І

1. ВСТАНОВЛЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО
ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

§ І. Ьоротьба Центральної ради проти наступу
російського шовінізму, за встановлення
національно-територіальної автономії

Народи світу, що були насильно втягнуті у глобальний
конфлікт Першої світової війни, зазнали не лише великих руй-
нувань, але й понесли масові людські втрати. Ще жахливі-
шою війна стала для українців, які змушені були служити в
арміях воюючих сторін. Вони не мали своєї держави, яка за-
хищала б їхні конституційні інтереси, а тому соціальна на-
пруженість у суспільстві швидко наростала. Початок 1917 р.
ознаменувався дальшим піднесенням боротьби проти прогни-
лого самодержавного ладу Росії, яка переросла у революцію.
Масовими мітингами і зборами, організованими 23 лютого
(8 березня за н. ст.) в Петрограді, почалися перші страйки і
заворушення, що згодом переросли у загальний політичний
страйк і збройне повстання. Долю цих виступів вирішив Во-
линський полк, який першим підтримав виступ революційних
мас і став каталізатором для переходу на бік революції інших
солдатських формувань.

Вслід за виступом Волинського полку в Петрограді було
створено Тимчасовий український революційний комітет.
15 березня Комітет видав відозву до українського громадян-
ства, студентства, робітників та військових м. Петрограда,
в якій закликав боротися за “якнайширшу національно-тери-
торіальну автономію України”.30
Єдиною організацією всеукраїнського масштабу на цей
час був міжпартійний політичний блок під назвою Товариство
українських поступовців (ТУП).

4(17) березня, за ініціативою ТУП, постала Українська цен-
тральна рада, до складу якої увійшли представники україн-
ських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних,
військових та інших організацій, православного духовенства.
Вся робота щодо організації Центральної ради закінчила-
ся 7 березня, коли було обрано президію ради та голів комісій
при ній. Центральна рада стала виразником інтересів укра-
їнського народу, під керівництвом якої почався процес дер-
жавотворення Української Народної Республіки.

Та не встигла молода держава, народжена в огні і бурі
революції, хоч трохи окріпнути, зміцнити свою обороно-
здатність, створити власну армію, як на неї з усіх боків наки-
нулися ворожі сили.

Але найбільша небезпека для українського народу наста-
ла тоді, коли за хлібом посунули московські більшовицькі
армії. Майже протягом п’яти років велася затяжна, кровопро-
литна війна молодої української держави зі зголоднілою Мос-
квою для захисту своєї незалежності. Але вистояти вона не
могла і знесилена впала під ударами ворожих військ.

Усвідомлюючи усю складність проблем, Михайло Гру-
шевський намагався об’єднати українську націю, використо-
вуючи її національно-політичні домагання, провести ряд со-
ціально-економічних реформ, розробив низку практичних за-
ходів, які стали дороговказом у подальшій діяльності Цент-
ральної ради.31

Але на перешкоді українського національного державо-
творення стояв цілий ряд важливих проблем. Перша з них -
утворення рад. Досвід революції 1905 р. в Росії й Україні
призвів до того, що після повалення самодержавства на Ук-
раїні, як і в інших регіонах колишньої імперії, почали стихійно
виникати організації робітничих, а згодом і солдатських рад.
У Харкові робітнича рада виникла 2 березня, в Києві - 3 бе-
резня, у Катеринославі й Кременчуці - 4 березня, а згодом
вони з’являються і в інших містах України. До робітничих
рад приєднуються представники солдатів і матросів, утво-
рюються ради робітничих і солдатських депутатів.

Як форма політичної організації трудящих - виникнення
рад було особливістю всеросійської дійсності, що характери-
зувалася гостротою класових суперечностей, дуже злиден-
ним становищем народних мас, які перебували під тяжким
гнітом капіталістів і поміщиків. Малограмотні пролетаризо-
вані маси шукали виходу в одному - в організації рад. За-
сновниками рад були переважно загальноросійські соціалі-
стичні партії есерів і соціал-демократів. Щодо більшовиків,
то на початку революції в українських губерніях їх було не
Ьіпмпг 2 тисяч, а тому вплив їх на діяльність рад був незнач-
ний, пі і політична лінія більшовиків не відрізнялася від кур-
су інших соціалістичних партій. Однак все змінилося, коли на
початку квітня у Петроград повертається з еміграції В. Ленін
і виголошує “Квітневі тези” - документ, який докорінно
змінює стратегію і тактику партії більшовиків.

За задумом Леніна, партія повинна перейти від першого
етапу революції, який дав владу буржуазії, до другого ета-
пу, коли владу у свої руки візьме пролетаріат і найбідніше
селянство. Партія більшовиків не буде підтримувати Тимча-
совий уряд, витіснить з рад есерів та меншовиків. На порядок
денний висувався лозунг “Вся влада Радам!”32

Мабуть, ніхто із політичних діячів того часу не зміг роз-
гадати задуму та оцінити ту небезпеку, яку таїв у собі цей
документ. Перехід рад під вплив, а згодом і контроль та пов-
не керівництво більшовиків неминуче ставало на перешкоді
демократичного розвитку революційних процесів в Україні.
“Не парламентарна республіка, - повернення до неї від Р.Р.Д.
було б кроком назад, - а республіка Рад робітничих, батраць-
ких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху. Усу-
нення поліції, армії, чиновництва”,33 - ось найближчі цілі партії
більшовиків, що їх визначав Ленін.

Нерішучі дії уряду України, відсутність допомоги від ін-
ших країн, важке економічне становище призводили до того,
що більшовицькі лозунги: “Мир - народам!”, “Землю - селя-
нам!”, “Фабрики - робітникам!”, “Владу - Радам!” ставали
особливо принадними. Все частіше окремі ради оголошували
себе більшовицькими чи такими, що співчувають цій партії.

Більшовики, перебуваючи в меншості, поспішно стали
організовувати свої збройні сили - робітничі дружини, черво-
ногвардійські загони, робітничу міліцію. Такі загони були
створені в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. Партія біль-
шовиків на чолі з Леніним взяла курс на захоплення політич-
ної влади в Росії й Україні. Споконвічний шовіністичний ло-
зунг росіян про “єдину і неподільну” бере на озброєння й
РСДРП(б).

Крім більшовиків, в Україні, зокрема Києві, 4(17) березня,
тобто водночас із Центральною радою, за рекомендацією Тим-
часового уряду, як представницький орган було утворено Ки-
ївську раду об’єднаних громадських організацій, якій підпо-
рядковується Київський військовий округ зі своїми частина-
ми, відданими Тимчасовому уряду.

Складність політичного становища полягала в тому, що
в Києві перебувало фактично три органи, що претендували
на державну владу: Українська центральна рада, Київська
рада представницьких організацій та Київська рада робітни-
чих і солдатських депутатів.

М. Грушевський з перших днів своєї діяльності правиль-
но зрозумів алгоритм розвитку революції на початковому її
етапі, але не зміг вловити момент переходу її в нову якість.
“І тому, коли влада опинилася в руках Центральної ради,
треба було докласти максимум зусиль, щоб привернути куль-
турні, освічені, професійно підготовлені верстви суспільства
на бік УНР”34, негайно створити міцні збройні сили і поста-
вити питання про надання державної незалежності Україні.

Осмислюючи постать М. Грушевського, О. Оглоблін зро-
бив таке спостереження: “Дві основні ідеї керували Грушевсь-
ким і в його науковій, і в його громадсько-політичній діяль-
ності... Перша - то була ідея народництва. Друга ідея - фе-
дералізму”.33 Ці ідеї Грушевський вклав у фундамент, на якому
поставала Центральна рада. Крім формування ідейних прин-
ципів українського руху, перед Центральною радою постали
питання про необхідність негайної відмови від пасивного че-
кання поступок з боку російського уряду; необхідність негай-
ного початку активної боротьби за автономію України, а та-
кож про здобуття Центральною радою статусу організації,
що управляє всією Україною. А зробити це могло лише
зібрання представників усього українського народу. Так на-
роджується ідея скликання Всеукраїнського національного
з’їзду, яка вдало вписалася в політичну обстановку. Готу-
ючись до з’їзду, політичні партії України провели свої з’їзди,
обрали делегатів, визначили головні завдання, прийняли ре-
золюції про ставлення партій до Тимчасового уряду. Всеук-
раїнський національний конгрес розпочав роботу 6 квітня в
залі будинку купецького зібрання.

“Конгрес блискуче справився з тими завданнями, які на
нього покладалися у справі відродження і консолідації укра-
їнського суспільства, піднесення авторитету Центральної ра-
ди, перетворення її у верховний орган... який мав довершити
організацію українського руху... домогтися здобуття авто-
номії України”.36

8 квітня головою Центральної ради обрали М. Грушевсь-
кого, заступниками - В. Винниченка та С. Єфремова. Всього
до складу Центральної ради було обрано 115 осіб.

Протягом квітня-травня 1917 р. пройшли губернські з’їзди
і були створені українські губернські ради.

8 квітня загальними зборами було обрано виконавчий
орган - комітет Центральної ради, який спочатку виконував
поточну роботу і досить швидко став керівним осередком Цен-
тральної ради. З утворенням Генерального секретаріату він
реформується і з липня іменується Малою радою. Цими захо-
дами закінчився організаційний період українського націо-
нально-визвольного руху і почалася боротьба за владу.

Перший конфлікт і перша спроба сил між українською і
всеросійською демократією у питанні про автономію Украї-
ни сталися на Київському обласному з’їзді рад, який відбувся
наприкінці квітня.

Київські ради робітничих і солдатських депутатів потай
від українських організацій готували обласний з’їзд. Робило-
ся це з метою зберегти контроль над ним і затвердити реко-
мендовані рішення Петроградської ради робітничих і сол-
датських депутатів. А в цей час, не бажаючи мати справу з
великою кількістю рад, а лише з великими обласними утво-
реннями, виконком Петроградської ради поділив Україну
лише на три області, які не збігалися з етнографічними кордо-
нами. Так, перша область - Румчород - включала в себе Цен-
тральний виконавчий комітет рад Румунського фронту, Чор-
номорського флоту і Одеського військового округу, ради Хер-
сонської, Таврійської, Бессарабської, частини Подільської та
Волинської губерній, які входили в Одеський військовий
округ.

Ще більше місцевих рад об’єднував Харківський облас-
ний виконком; який, крім Харківської і Катеринославської гу-
берній, об’єднував усі області Війська донського.

Третім центром мав бути Київ, виконком якого об’єдну-
вав ради п’яти губерній - Київської, Чернігівської, Полтавсь-
кої, Курської і Воронезької.37 Але в роботу з’їзду втрутився
Центральний комітет Селянської спілки, який через своїх де-
легатів запропонував резолюції про автономію України у
складі федеральної Росії, про формування українських військо-
вих частин і про розв’язання земельної проблеми тільки ук-
раїнським народним парламентом. П. Незлобін як голова
з’їзду відкинув ці резолюції, і це прискорило організаційне
відокремлення Української селянської спілки від Всеросійсь-
кого селянського союзу.38

Інший - більший - конфлікт спалахнув у зв’язку з вимо-
гою 3 тисяч солдатів збірних пунктів Києва відправити їх на
фронт як українську військову частину. Проти цього висту-
пила Київська рада робітничих і солдатських депутатів та
Комітет об’єднаних громадських організацій, які погрожува-
ли силою зброї придушити бунтівників. Центральна рада
підтримала солдатів і висловилася за доцільність сформування
окремого українського полку. Ініціаторами був сформований
Перший український полк імені гетьмана Б. Хмельницького.
Фронтове командування не наважилося його розформувати.3’

Більш серйозний конфлікт спалахнув після того, коли у
Петроград у середині травня для переговорів з Тимчасовим
урядом і Петроградською радою виїхала повноважна деле-
гація на чолі з В. Винниченком. Делегація повинна була по-
ставити вимогу, щоб державна влада офіційно заявила про
своє прихильне ставлення до автономії України. Але після
довгих зволікань відповіддю Тимчасового уряду було по-
відомлення, що він не може визнати Центральну раду такою,
яка виражає істинну волю українського народу і не має пов-
новажень вирішувати питання про автономію України, бо це
є компетенція Установчих зборів.

Черговий конфлікт назрів, коли О. Керенський заборонив
скликання II Військового з’їзду, мотивуючи це його невчас-
ністю. Це викликало негативну реакцію в усій країні. З’їзд
відкрився у Києві 5 червня. На ньому були присутні 1976 де-
легатів. Згодом їх кількість зросла до 2500 осіб. З’їзд запро-
понував Центральній раді приступити до запровадження в
жігітя законів автономного ладу і зобов’язався забезпечити
раді найактивнішу підтримку. Було підтверджено усі поста-
нови І з’їзду, зокрема про українізацію армії.

10 червня, коли мав завершувати свою роботу військо-
вий з’їзд, за рішенням виконкому Центральної ради В. Винни-
ченко оголосив текст універсалу. У ньому, зокрема, говори-
лося: “Хай буде Україна вільною, не одділяючись від усієї
Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ ук-
раїнський на своїй землі має право сам порядкувати своїм
життям”.40 Універсал справив велике враження на суспіль-
ство, народ вітав Центральну раду як свій найвищий держав-
ний орган. Це було значним кроком українського національ-
ного відродження.

Цілком протилежною була реакція Тимчасового уряду на
універсал. Першим “заспівав” князь Львов. У відозві “До
братів-українців” він закликав: “Не йдіть необачним шляхом
роздроблення сил визволеної Росії, не відривайтеся від загаль-
ної Батьківщини, не розколюйте війська, не завдавайте...
смертельного удару всій державі і самим собі”.41 Лідер київ-
ських більшовиків Г. П’ятаков звинувачував Центральну ра-
ду в “українському шовінізмі” і заявив, що підтримувати
українців не доводиться, бо для пролетаріату цей рух неко-
рисний.

У середині липня російський уряд зробив ще одну спробу
підірвати новонароджену українську державність конфліктом
між законодавчою і виконавчою владою. З цією метою на по-
чатку серпня Тимчасовий уряд затвердив для Генерального
секретаріату “Тимчасову інструкцію”. У цьому документі
вказувалося, що дії українського уряду поширюються лише
на п’ять губерній - Київську, Волинську, Подільську, Пол-
тавську і частково Чернігівську. Крім того, Генеральний сек-
ретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду, а не
Центральної ради. Це означало, що український уряд не від-
повідає перед Радою і не зобов’язаний з нею працювати, а
фактично перетворювався на маріонетку.

Черговий надзвичайно тяжкий конфлікт Тимчасового уря-
ду з Центральною радою виник в останній декаді жовтня, коли
ще в Києві працював III Всеукраїнський військовий з’їзд. На
цей час була поширена інформація про те, шо в Києві розпо-
чалася практична підготовка до скликання українських Ус-
тановчих зборів. Тимчасовий уряд на це зреагував негайно:
міністр юстиції П. Малянтович віддає наказ прокуророві Ки-
ївської судової палати негайно розпочати слідство з метою
притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до
кримінальної відповідальності.42 Навіть важко уявити, як міг
розвиватися цей конфлікт, коли б не події 25 жовтня, через які
Тимчасовий уряд разом з Малянтовичем відійшов у небуття,
а більшовики оволоділи Петроградом. Другий Всеросійський
з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів утворив но-
вий російський уряд- Раду народних комісарів на чолі з
В. Ульяновим-Леніним.43

Почався новий період боротьби за державність України,
але вже у нових, більш складних, часто непередбачуваних
умовах, з величезними жертвами кращих синів і дочок укра-
їнського народу, який тривав аж до 1991 р.

Коли до Києва надійшла перша звістка про події в Петро-
граді, ввечері 25 жовтня на закрите засідання зібралася Мала
рада й утворила надзвичайний орган виконавчої влади - Ре-
волюційний комітет для охорони революції на Україні. Комі-
тет мав розпоряджатися всіма силами революції і був відпо-
відальний перед Українською центральною радою. При Ко-
мітеті утворювався штаб для відсічі контрреволюційних сил.
Центральна рада засудила Жовтневий переворот.

На цей час у Києві утворилося три табори, кожен з яких
протистояв двом іншим. Це були:
-	табір прибічників поваленого Тимчасового уряду, що
складався з усіх загальноросійських партій (крім більшовиків),
підтримувався Київським військовим округом;

-	Рада робітничих і солдатських депутатів, на яку опира-
лися більшовики, прагнучи, за прикладом петроградців, за-
хопити владу у свої руки. Головним ворогом вважала пер-
ший табір та КВО. Мала озброєні загони робітничої гвардії;

-	Центральна рада, яка спиралася на національні демо-
кратичні сили України, відстоювала власне право на владу,
протистояла штабові військового округу, мала власні збройні
сили.

Своєрідність ситуації полягала в тому, що до Жовтнево-
іи перепороту, більшовики України ставилися до національ-
ної революції вкрай неприхильно. Ленін же виявляв більше ро-
зуміння українських вимог. У “Правді” від 28 червня 1917 р.
він писав: “Жоден демократ не може... заперечувати права
України на вільне відокремлення від Росії... Проклятий ца-
ризм робив з великоросів катів українського народу”. До ка-
детів, есерів і меншовиків, які виступали проти автономії
України, він говорив: “Ви збожеволіли від страху, панове...
піддавшись контрреволюційним крикам великоруських по-
міщиків і капіталістів... Зовсім нічого страшного... ні в рішен-
нях, ні у вимогах українців немає... Поступіться українцям -
це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не
вдержиш, а тільки озлобиш”.44 Ленін виступив, причому різко,
проти центристської політики Тимчасового уряду щодо Ук-
раїни, хоча сам був центристом. Про це стало відомо, коли
більшовики прийшли до влади.

До Жовтневого перевороту більшовики на Україні бо-
ролися з будь-якими проявами українськості, більше того,
називали це шовінізмом і сепаратизмом. У питаннях про
відокремлення України та утворення своєї держави вони не
відрізнялись від кадетів, які “безупинно кидали колоди під
ноги народам, що намагалися створити автономний лад на
своїй землі”.45

З наближенням подій Жовтневого перевороту в Росії, за
порадою Леніна, більшовики України змінили своє ставлення
до політики Центральної ради і увійшли до її складу. Коли
створювався комітет для охорони революції, керівники ки-
ївських більшовиків В. Затонський, І. Крейсберг, Г. П’ятаков
дали згоду й увійшли до складу комітету.

На засіданні Малої ради 8 листопада розглядалося питання
про ставлення демократів до Жовтневого перевороту. В ре-
золюції Центральної ради говорилося: “Визнаючи, що влада
- як в державі, так і в кожному окремому краю - повинна
перейти до рук всієї революційної демократії, визнаючи не-
допустимим перехід цієї влади до Рад Робітничих і Солдатсь-
ких Депутатів, які являються тільки частиною зорганізова-
ної революційної демократії, Українська Центральна Рада
висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергій-
но боротися з усякими спробами підтримати бунти на Ук-
раїні”.46

З опублікуванням резолюції стосунки між більшовиками
і Центральною радою загострилися, керівники київських біль-
шовиків вийшли зі складу комітету для охорони революції.

В нових умовах Центральна рада опинилася перед вибо-
ром: або підкорятися урядові Леніна, або завершувати розпо-
чате державне будівництво і проголошувати українську дер-
жаву. Іти за першим не дозволяла резолюція Малої ради від
8 листопада 1917 р. Центральній раді залишався один шлях -
піти за прагненнями українського народу й проголосити ук-
раїнську державу. За це чітко висловився Третій військовий
з’їзд, що відбувався у Києві і 10 листопада ухвалив таку
резолюцію: “Виходячи з принципу повного, нічим не обме-
женого самовизначення націй, вимагати від свого найвищо-
го революційного органу - Центральної ради - негайного
оголошення української демократичної республіки в етно-
графічних межах України”.47

Під тиском цих обставин Центральна рада 7(20) листо-
пада 1917 р. затверджує Третій універсал, яким проголошує
створення Української Народної Республіки (УНР).

Проголошення Третього універсалу Центральної ради
було актом великої історичної ваги. “Уперше за 250 років ук-
раїнський народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг
до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами влас-
ної держави”. Центральна рада зобов’язувалася подбати про
негайний початок мирних переговорів, а вибори до українсь-
ких Установчих зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., їх
скликання - на 9 січня 1918 р.

Разом з тим, проголошення Української Народної Респуб-
ліки показало, що в документах виявилися слабкі сторони в
законотворчій діяльності Центральної ради. Третій універсал
не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Від-
мінність, на наш погляд, полягала в тому, що Перший уні-
версал утверджував національну ідею, яка об’єднувала всіх
українців, у Третьому - накреслювалися лише соціально-
економічні заходи, які неоднозначно спостерігалися у різних
колах суспільства. А тому при обговоренні універсалу в Київ-
ській міській думі Центральну раду звинуватили в капіту-
ляції перед більшовизмом, більшовицька ж преса висунула
звинувачення у тому, що була прийнята лише невелика час-
тина декретів, проголошених радянською владою.

Ключове питання в універсалі - відмова від самостійності
української держави і визначення статусу УНР як складової
частини Російської Федерації. Виходило так, “що відмовою
від самостійності Грушевський, Винниченко та інші лідери
українського національно-визвольного руху прив’язували
Україну до старого імперського центру в новій, більшовицькій
оболонці”.48

Завершуючи аналіз Третього універсалу, необхідно звер-
нути увагу на таку фразу: “Не відділюючись від Російської
Федерації й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій
землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Ро-
сійська Республіка стала федерацією рівних і вільних наро-
дів”.49 Виникає питання, як Російська Республіка після Лют-
невої революції і тим більше після Жовтневого перевороту
могла стати федерацією, коли Тимчасовий уряд, що представ-
ляв російську демократію, переконливо довів, що росіяни не
були готові до федерації і жити спільно у федеративній дер-
жаві нарівні з народами, що століттями були уярмлені царсь-
кою Росією, не могли. Централістичні прагнення більшовиків
було відкинуто на засіданні Малої ради 8 листопада. Напро-
шується запитання: з ким же Центральна рада збиралася фе-
дералізуватися? Але для того, аби прийшло прозріння, потрібно
було ще 2-3 місяці більшовицької виучки.
А боротьба за владу в Україні все більше загострювала-
ся. Ставлення партії більшовиків до Центральної ради при
Тимчасовому уряді розкривається у наведених вище словах
Леніна, який повністю став на її захист. Але такою була так-
тика більшовиків лише до Жовтневого перевороту. Після за-
хоплення ними влади П’ятаков висловив ідею про перетво-
рення Центральної ради у ЦВК рад України. Ця ідея інтен-
сивно поширювалася в масах, даючи певні результати.

24 листопада об’єднавчий виконком київських рад робіт-
ничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Все-
українського з’їзду рад. В заяві говорилося: “Досі українські
робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Цент-
ральна рада, де дуже сильно представлені явні і приховані
контрреволюціонери, не може бути урядом, що виявляє волю
української робітничої і селянської маси. Тільки радянська
влада зможе захистити інтереси величезної більшості ук-
раїнського народу, і тому український з’їзд Рад повинен узя-
ти всю владу до своїх рук”.50

У цей же час Центральна рада поспішно готувала вибори
до Установчих зборів. 16 листопада було затверджено вибор-
чий закон, за яким право участі у виборах надавалося усім
громадянам, у тому числі військовим і біженцям.

Більшовики утворили військово-революційний комітет,
почали готуватися до нового повстання в Києві. Та плани
більшовиків щодо повалення УНР не вдалися. Центральна
рада посилає війська Київського військового округу, які в ніч
на ЗО листопада оточили казарми більшовицьких військ, роз-
зброїли їх, посадили у вагони і відправили у Росію.

Одночасно більшовики кидають на Київ Другий гвар-
дійський корпус. Але і він у районі Вінниці був оточений Пер-
шим українським корпусом генерала П. П. Скоропадського,
роззброєний і також під вартою відправлений у Росію.

З вини більшовиків політичне становище в Україні з кож-
ним днем загострюється. Все частіше виникають збройні су-
тички між військовими частинами. Укладений союз між Украї-
ною і Доном вкрай стривожив Раднарком. У справу втручаєть-
ся призначений більшовиками новий верховний головнокоман-
дуючий військами раднаркому прапорщик М. Криленко. Своїм
наказом він забороняє українським частинам Північного і За-
хідного фронтів пересуватися в Україну, а також об’єднати-
ся Південно-Західному і Румунському фронтам в єдиний Ук-
раїнський фронт.

Назрівала відкрита війна між УНР і Радянською Росією.
Підтвердженням цьому був ультиматум Раднаркому, надісла-
ний Україні, в якому містилося чотири вимоги до Централь-
ної ради. Ультиматум закінчувався погрозою, що у разі не-
прийняття цих вимог протягом 48-ми годин Раднарком вва-
жатиме Центральну раду “у стані війни проти радянської
влади в Росії і на Україні”. Ці вимоги як необгрунтовані Цен-
тральна рада відкинула. Прийняття їх означало самоліквіда-
цію І Існтральної ради.

Боротьба більшовиків України проти Центральної ради
велася не лише із власної ініціативи. Всі тактичні і стратегічні
плани розроблялися в Петрограді, оскільки і саме керівниц-
тво партії більшовиків в Україні було фактично п’ятою коло-
ною РСДРП(б). Підтвердженням цього є події, пов’язані зі скли-
канням Всеукраїнського з’їзду рад. Скликанням з’їзду більшо-
вики намагалися розв’язати не лише проблему протистояння
політичних сил, а й захопити владу на Україні у свої руки.

Для підготовки та проведення з’їзду більшовики створи-
ли оргкомітет, який завершив свою роботу на початку груд-
ня 1917 р. Але результати цієї роботи для більшовиків були
більш ніж невтішними.

По-перше, більшовиків не підтримав есеро-меншовицький
виконком рад Донецько-Криворізької області, який послав
своїх делегатів не в Київ, а в Харків, на власний з’їзд.

По-друге, якщо спочатку Центральна рада не підтриму-
вала підготовку до з’їзду, то за тиждень до його початку вона
змінює своє ставлення і “розсилає циркуляри на місця з ви-
могою направити у столицю якомога більше делегатів від се-
лянських спілок і українських військових частин”.51

У результаті проведеної роботи у Київ приїхало понад
2000 делегатів, переважна більшість яких підтримували Цен-
тральну раду. Делегати замінили мандатну комісію з’їзду,
сформовану більшовиками, а В. Затонського, який мав відкри-
ти з’їзд, зігнали з трибуни.

18 Зам. 3976
Настрої делегатів з’їзду висловив голова Селянської спіл-
ки М. Стасюк, який заявив, що “по-більшовицьки настроєний
комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи пе-
ревагу робітникам і солдатам, а до всього ще й неукраїнцям
над селянами, хотів сфальшувати волю українського наро-
ду, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі
свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво
на з’їзді”.52

В знак протесту більшовики з лівими есерами, кількома
соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у
кількості 127 осіб залишають Київ і переїжджають у Харків
для продовження роботи. У Харкові, де вже встановилася ра-
дянська влада, більшовики об’єднуються з делегатами облас-
ного з’їзду рад Донбасу і Криворіжжя й проголошують
відкриття І Всеукраїнського з’їзду рад, який відбувся 11-
12 грудня 1917 р.

З’їзд висловився за встановлення радянської влади, а Ук-
раїну проголосив республікою Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів, обрав Центральний виконавчий комі-
тет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд
України.

Ці рішення мали важливе юридичне значення для Раднар-
кому, оскільки радянська Росія уже могла не воювати проти
УНР, а лише надавати допомогу радянському урядові України,
проголошеному представниками “трудящих самої України”.

Ленін поспішив надіслати вітальну телеграму Раднарко-
му, в якій вказувалося: “Вітаючи створення у Харкові дійсно
народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робіт-
ничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української
Республіки, - Рада народних комісарів обіцяє новому урядові
братньої республіки повну і всебічну підтримку”...! така “все-
бічна” підтримка для здійснення планів Раднаркому була на-
дана. А плани ці виходили з того, що Україна є невід’ємною
частиною Росії як територіально, так і стратегічно та еконо-
мічно. Відокремлення її стало б для Росії катастрофою.

Ще більш конкретно висловився з цього питання Анто-
нов-Овсієнко. У своїх “Записках о гражданской войне” він
писав: “Якщо б ми дозволили, щоб цей контрреволюційний
рух набрав сили у сприятливих умовах козацької землі, це
відтяло б нас від Кавказу і нафти Баку, позбавляючи радянсь-
кий йентр вугілля з Донецького басейну, залізної руди Кри-
вого Рогу і збіжжя України”.53

Отже, Радпарком посилав свої полки на Дон, Кавказ і Ук-
раїну не для того, щоб надати “всебічну підтримку” проле-
тарям тих країв і народів, а для завоювання з метою подаль-
шої економічної експлуатації.

Па початку 1918 р. на території УНР існувало вже два
уряди, які заявляли, що вони українські робітничо-селянські
й уповноважені народом. Харківський народний секретаріат
опублікував постанову про недійсність усіх постанов Гене-
рального секретаріату, після чого почалася війна декретів.
Одночасно продовжувалася і силова боротьба, захоплювалися
псе нові міста. Коли війська Антонова-Овсієнка наближали-
ся до великих промислових міст, більшовицькі осередки цих
населених пунктів використовували червоногвардійські за-
гони і піднімали збройні повстання. Щоб полегшити наступ
радянських військ на Київ, 16 січня почалося збройне повстан-
ця на заводі “Арсенал”. Після п’ятиденних боїв завод було
взято штурмом.

Проти наступаючих більшовицьких полчищ Муравйова
па залізничній станції Крути виступила група київських сту-
дентів та гімназистів, яка вчинила відчайдушний опір.

26 січня радянські війська увійшли до міста. Такої крива-
вої різанини столиця України не бачила з часів татаро-мон-
голів. Центральна рада зі всіма державними установами зму-
шена була залишити Київ і виїхати на захід.

Протягом січня більшовики встановили владу в Криму,
Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді та інших містах півдня Ук-
раїни.

За цей час відбулося ряд важливих подій, які безпосеред-
ньо вплинули на взаємовідносини УНР та Раднаркому. Мала
рада на закритому засіданні 9(22) січня 1918 р. затвердила
IV Універсал. Через три дні в будинку Педагогічного музею
Грушевський оголосив закон Центральної ради, яким затвер-
джувався IV Універсал. “Однині Українська Народна Респуб-
ліка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, су-
веренною державою українського народу”,54 - проголошу-
валося в ньому.
У Брест-Литовську тривали переговори між Раднаркомом
і Німеччиною та її союзниками, які розпочалися ще 9 грудня
1917 р. На мирних переговорах була присутня і делегація УНР
на чолі з В. Голубовичем. Після прийняття закону про неза-
лежність України 22 січня (9 лютого) було підписано угоду
між УНР та чотирма державами німецького блоку, і німецькі
війська почали готуватися до наступу по всьому фронту -
від Балтики до Карпат. Наступ розпочався 18 лютого 1918 р.
На київському напрямку діяли 23 дивізії, які повинні були за-
хопити Київ і просуватися далі на Полтаву, Харків та Рос-
тов-на-Дону. Разом з німецькими військами діяли 10 австро-
угорських дивізій та Армія УНР. До кінця квітня 1918 р. вся
територія України виявилася під контролем німецької та ав-
стро-угорської армії'.

На початку березня до Києва повернулася Рада народ-
них міністрів, а 7 березня - і Центральна рада. Зустрічали її в
столиці досить стримано. Переживши жах більшовицької оку-
пації, розстріли і погроми, що їх вчинили війська Муравйова,
населення не знало, чого чекати від німців і австрійців. Крім
того, всі страждання та біди, яких народ зазнав за роки світо-
вої війни, пов’язувалися з німцями та австрійцями як голов-
ними ворогами, що несуть лихо і злигодні, і вся провина за
прихід чужинців падала на Центральну раду. До розуміння,
що таким шляхом можна відвернути більшовицьку окупацію
та припинити війну, суспільство не було готове.

Спроба Ради народних міністрів УНР пояснити причину
приходу іноземців, зроблена ще 10 лютого у відозві до насе-
лення, у якій відзначалося, що головна причина - це не-
обхідність покласти край грабуванню України більшовика-
ми, що ці війська “дружні нам, будуть битися з ворогами Ук-
раїнської Народної Республіки під проводом Польового шта-
бу нашої держави, що вони не мають ніяких ворожих нам
намірів”,55 для широких мас населення була невідомою.

Спочатку командування німецьких й австро-угорських
військ не втручалося в українські справи, а вивчало діяльність
українського уряду, намагалося посприяти йому у зміцненні
державної влади. Але коли Центральна рада заявила про те,
що земельну реформу буде проводити “на основі універсалів
і законів, виданих свого часу Центральною радою”, а також
за сприяння земельних комітетів і конфіскаційним методом,
командування рекомендувало уряду зберегти приватну влас-
ність на землю, а селяни повинні були отримувати землю лише
шляхом викупу.

Проти аграрної політики уряду виступили великі земле-
власники, які почали апелювати до німецького та австро-
угорського командування, щоб їх захистили від селянських
погромів.

Псвдоволеними виявилися селяни, що уже володіли зем-
ний. ІЦоС» чахисіити приватну власність на землю, вони скли-
канії ?•» березня в Лубнах хліборобський з’їзд, рішення якого
ІІПЯІІПЧШ-Я спрямованими проти політики уряду і Централь-
ної ради.

Конфлікт хліборобів з урядом (а це була основна частина
населення України) вміло використав П. Скоропадський. Він
створює політичну організацію “Українська народна грома-
да”, налагоджує зв’язки з Українською хліборобсько-демо-
кратичною партією та Союзом земельних власників і готуєть-
ся до захоплення влади.

Проти лінії Центральної ради виступають фракція со-
ціалістів-самостійників і фракція соціалістів-федералістів.
Німецьке та австро-угорське командування, зрозумівши, що
надіятися на підтримку з боку української влади, обіцяну у
Бресті, у постачанні хлібом та сировиною не доводиться, “по-
чало активно втручатися у внутрішні справи УНР”.56

Конфлікт між Центральною радою та окупаційною адмі-
ністрацією виник, коли головнокомандуючий німецькими
військами генерал-фельдмаршал Ейхгорн втрутився в питан-
ня про засів полів.

Втручання німецького командування відбулося через те,
що земельні комітети не допускали обробляти землі поміщиків,
а селяни, що отримали землю, не завжди могли обробити її
своїми силами. Недосів на полях міг поставити під загрозу
заплановані закупки хліба, і тому Ейхгорн видає наказ, що
“селяни під загрозою заслуженої кари не повинні перешко-
джати поміщикам у засівах ланів”.
У відповідь на це Мала рада опублікувала таку резолюцію:
“ 1. Німецьке військо закликане українським урядом на Україну
для допомоги у справі заведення порядку і лише в тих межах, які
зазначить уряд У країнської Народної Республіки.

2.	Ніяке самовільне втручання германського й австро-угорсь-
кого вищого командування всоціально-політичне й економічне життя
України не допускатиметься.

3.	Такі втручання, як наказ фельдмаршала Ейхгорна, можуть
тільки дезорганізувати господарське життя на Україні, ускладнити
соціально-політичні відносини... зробити неможливим виконання тих
економічних договорів між УНР і центральними державами”.57

Окупаційні власті остаточно переконуються, що виграти справу
можна лише здійснивши переворот. Почалися пошуки претендента
на владу.

Водночас серед селян, які прагнули відродити козацький стан,
користувалася впливом Українська демократично-хліборобська
партія. Порозумівшись із поміщицькою Спілкою земельних власників,
ця партія вирішує скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський
конгрес. Серед селян почали поширюватись настрої, щоб замінити
владу Центральної ради одноособовою владою сильної людини.
Найчастіше звучало ім’я генерала П. Скоропадського. У справу
підготовки державного перевороту окупанти внесли і свій великий
вклад. 25 квітня Ейхгорн видав наказ про запровадження німецьких
воєнно-польових судів в Україні.

26 квітня, за його розпорядженням, у Києві було роззброєно
дивізію синьожупанників, яка була найбільш боєздатною частиною
УНР.

Вершиною окупаційного втручання стали події 28 квітня. Цього
дня озброєні німецькі солдати увірвалися в зал засідань Центральної
ради, наказали всім підняти руки вгору, обшукали присутніх та
заарештували двох міністрів (М. Грушевський рук угору не піднімав
і обшуканий не був).

29 квітня Центральна рада провела своє останнє засідання. У
цей же день зранку, в найбільшому в місті приміщенні - цирку -
розпочав свою роботу хліборобський конгрес. Головуючий запросив
Скоропадського у президію. На цьому процедура виборів
завершилася. У ніч на ЗО квітня прихильники гетьмана захо-
пили державні установи. Стати на захист законного уряду в
переповненому німецькими військами Києві ніхто не наважився.

У маніфесті гетьмана проголошувалося про розпуск Централь-
ної ради і земельних комітетів та право приватної власності як
“фундаменту культури й цивілізації”.

Законом про тимчасовий державний устрій України була
ліквідована УНР як демократична форма правління і встановлюва-
лася нова назва Українська держава. Законодавча влада
зосереджувалася у руках гетьмана, виконавча - у гетьманському
кабінеті міністрів.

§ 2. Нищення органів самоврядування
та їх заміна більшовицьким бюрократичним апаратом.
Встановлення “диктатури пролетаріату”

Формування в Україні органів радянської державності розпоча-
лося на початку 1919 р., коли стали явними перші успіхи у боротьбі
більшовиків з урядом Директорії. На захоплених більшовиками
українських теренах були ліквідовані всі органи самоврядування.

Готуючись до захоплення всієї території України, ЦК РКП(б)
ще 20 листопада 1918 р. утворив Тимчасовий революційний уряд
України. Головою нового уряду було призначено П’ятакова, його
членами стали Затонський, Сергєєв, Коцюбинський, Ворошилов та
Антонов-Овсієнко.

31 січня 1919 р. почалася активна робота з формування органів
радянської державності на захоплених територіях. 6 січня
Тимчасовий робітничо-селянський уряд змінює назву держави -
Українська Народна Республіка стає Українською Соціалістичною
Радянською Республікою.58

Після переїзду в Харків Тимчасовий уряд заявив, що вся його
діяльність здійснюється “від імені українського народу”. Однак уже
в перші дні його діяльності в Харкові виявилося, що його робота
паралізується принциповими розходженнями між “п’ятаковцями” та
“артемівцями”. 16 січня на засіданні уряду більшістю голосів
П’ятаков був увільнений від обов’язків голови. Новим головою було
обрано Ф. А. Сергєєва (Артема). П’ятаков не визнав своєї поразки
і поскаржився в Москву. В цей же час у ЦК КП(б)У й уряді
з’являються думки про заміну командуючого Червоною армією
України. Командуючим пропонувалося призначити М.Л. Рухи-
мовича. Вирішенням всіх спірних питань та оздоровленням си-
туації у верхівці українських більшовиків зайнявся Ленін. Він
не підтримав жодну із груп, а надіслав у Харків свою люди-
ну - X. Г. Раковського.59

29 січня Раковський реорганізував Тимчасовий уряд у постійний
- Раду народних комісарів. За російським взірцем відділи уряду було
також названо народними комісаріатами. Крім глави уряду,
Раковський залишив за собою управління наркоматом іноземних
справ. Наркомат внутрішніх справ очолив К. Є. Ворошилов,
військових справ - М. І. Подвойський, освіти - О. Г. Шліхтер.
Головою Української ради народного господарства став Є.Й. Кві-
рінг, головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом
державного контролю - М. О. Скрипник, командуючим Украї-
нським фронтом - В. О. Антонов-Овсієнко.

Новий уряд прийняв декларацію, в якій заявлялося, що
УСРР не виходить зі складу Росії, а об’єднується з радянською
Росією на засадах “соціалістичної федерації”. Сутність цих
засад була розкрита у партійній програмі, прийнятій VIII
з’їздом РКП(б) у березні 1919 р., де відзначалося, що “...як одну
з перехідних форм до повної єдності партія висуває федера-
тивне об’єднання держав, об’єднаних за радянським типом...
Партія веде політику зближення всіх трудящих різних націо-
нальностей для спільної революційної боротьби... знищення всіх
і всяких привілеїв будь-якої нації чи національної групи”.61

Новий уряд України - Рада народних комісарів - розгорнув
активну діяльність для організації нової державної влади. В гу-
бернських центрах існували ради, а в повітових та інших неве-
ликих містах, у волосних центрах діяли воєнно-революційні ко-
мітети - ревкоми. Першочерговим завданням ревкомів було зни-
щення старого апарату влади, підбір кандидатів у депутати рад,
ведення боротьби з тими, хто відмовлявся служити новій владі.
Упередженим й недоброзичливим було ставлення партії
та нової влади до селянства. Головною причиною цього була
приватна власність селян на землю та засоби виробництва.

Щоб залучити на свій бік селянські маси, партія більшовиків,
йдучи на повалення самодержавства, оголосила лозунг: “Земля -
селянам”. Тобто поміщицькі, церковні та державні землі
націоналізувались та передавались бідному селянству. А VIII
партійний з’їзд у прийнятій ним програмі відзначив, що в галузі
сільського господарства партія намічає “організацію великого
соціалістичного землеволодіння і створення радгоспів; підтримку
громадян і товариств для спільного обробітку землі; державну
допомогу селянам для підвищення продуктивності, влаштування
прокатних пунктів, дослідних станцій... Щодо куркулів політика
партії полягала в категоричному обмеженні його експлуататорських
тенденцій. Ставиться завдання залучити середняка на бік
робітничого класу, в соціалістичне будівництво”.61

Глибокий аналіз програмних рішень VIII з’їзду дає підставу
стверджувати, що в кінцевому результаті партія ставила завдання
соціалізувати клас селян, що зрештою і сталося пізніше. Спочатку
земля була передана селянам, а згодом у них забрали не тільки цю
землю, а й їхню власну. Створення комун, ТОЗів, колгоспів та
радгоспів позбавили селянина власності на землю, поступово
відучували його працювати та любити землю. Земля стала
державною в повному розумінні цього слова. В селах з’явилися
комітети бідноти (комбіди), які були помічниками державних органів
у пограбуванні села, розкуркулюванні та переселенні найбільш
працьовитої частини селян до Сибіру.

На початку березня у Харкові проходив II з’їзд КП(б)У. Він
розглянув та рекомендував рішення з усіх питань порядку денного
чергового III Всеукраїнського з’їзду рад. Одним з найважливіших
питань була рекомендація щодо проекту конституції УСРР - основою
повинна була слугувати конституція радянської Росії.

Конституція РСФРР була прийнята у липні 1918 р. У ній рішуча
перевага надавалася робітничому класу. Згідно з конституційними
нормами, на Всеросійський з’їзд рад обирався 1 представник
робітничого класу від 25 тис. виборців і 1 представник селян-
ства від 125 тис. виборців, тобто існувала п’ятиразова пере-
вага робітників над селянами.

III Всеукраїнський з’їзд рад працював у Харкові 6-10 берез-
ня 1919 р. Серед його учасників (які називалися делегатами, од-
нак більша частина з них призначалася, а не обиралася) було
1367 більшовиків, 150 боротьбистів і 100 борбистів.62 З’їзд ут-
вердив радянську форму державності, яка була централізована
РКП(б), що мала цілковиту монополію на владу в державі.

10 березня з’їзд розглянув і затвердив першу конститу-
цію УСРР. У ній містилася заява про те, що УСРР “увійде до
складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Рес-
публіки, як тільки створяться умови для її виникнення”.

Вища влада, за конституцією, належала Всеукраїнсько-
му з’їздові рад, а в період між з’їздами - Всеукраїнському
центральному виконавчому комітетові (ВУЦВК). До складу
ВУЦВК з’їзд обрав 89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою
було обрано Г. І. Петровського. З’їзд затвердив склад Раднар-
кому України на чолі з X. Г. Раковським. Він був одним з най-
більш впливових членів ЦК РКП(б), особистим другом Троць-
кого ще з дореволюційних часів, а також довіреною особою
Леніна.

З утворенням державних органів відбувається процес пов-
ного підпорядкування України по партійній лінії (ЦК КП(б)У
- ЦК РКП(б), ВУЦВК - ВЦВК), в економіці, у військовій сфері
та на інших ділянках партійного життя. Реввійськрада Украї-
ни підпорядковувалася Реввійськраді Росії і головнокоман-
дувачу Збройних сил РСФРР. Статути в обох арміях були
однакові, а з 7 січня 1919 р. декрети і розпорядження уряду
РСФРР з питань військового будівництва поширювалися і на
Україну.

Російська грошова система була поширена і на Україну,
яка не мала права утворювати власний бюджет. Фінансування
наркоматів здійснювалося відомствами з Москви, а пошто-
во-телеграфний зв’язок та залізниці було об’єднано в одне -
московське - управління. Відбувався процес загальної цент-
ралізації управління Україною.
Свідченням цього є декрет ВІДВК, проголошений 1 черв-
ня 1919 р., за яким всім радянським республікам пропонува-
лося об’єднати військові організації та військове команду-
вання; ради народного господарства; залізничні управління
та господарство; фінанси; комісаріати праці. Керівництво
цими галузями зосереджувалося в руках “єдиних колегій”.63

14 червня ВУЦВК, схваливши цей декрет, запропонував
усім урядовим установам запровадити його в життя.

Отже, в результаті Жовтневого перевороту в Росії була
встановлена диктатура пролетаріату, тобто панування тих,
хто по мав власності на засоби виробництва над тими, хто їх
мав. Ленін і партія* вважали, що вони започатковують новий,
соціалісгичний, соціально справедливий лад. Як уже зазна-
чалося, Жовтневий переворот здійснювався під гаслами: “Вла-
да • Радам!”, “Земля - селянам!”, “Фабрики - робітникам!”
Ці гасла знаходили підтримку серед широких мас трудящих,
які вірили більшовикам, що життя стане кращим.

Проте всі ці сподівання були марними. Одразу після за-
хоплення влади більшовики почали будувати централізовану
планову безтоварну економіку та відповідну їй адміністратив-
но-командну систему організації суспільства.

Під прикриттям принадних для більшої частини населен-
ня гасел та принципу “диктатури пролетаріату” народжував-
ся не знаний досі в історії людства тоталітарний режим, який
намагався встановити повний контроль над економікою, со-
ціальним, національним та культурним життям суспільства і
волевиявленням кожної людини.64
Примітки

6	Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. - Львів: Опір, 1995. -С. 265.

7	Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до
історії української революції. - Т. 2, кн. 4. - С. 345-346.

8	Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі 1920-1939.-Львів,
2000.-С. 4.

* Дмитрук В. Вони боролися за волю України (Нарис історії Сірожупан-
ної дивізії). - Луцьк: Вежа, 2002. - С. 121.

10	Верига Василь. Визвольні змагання в Україні 1914-1923. - Т. П. - Львів,
1998.-С. 207.

11	Петлюра Симон. Статті - К.: Дніпро, 1993. - С. 228-229.

12	Шандрук П. Названа праця. - С. 206.

”	Там само. - С. 234.

14	Сепггаїпе АгсНіадит \Уо)8ко\¥Є ХУагзгаи'е (далі - СА\¥). - 8у£п. 380.
1.49,8.31.

13	Там само. (Цей документ зберігається у Центральному військовому
архіві у Варшаві і широкій громадськості не був відомий, тому автор вва-
жає за необхідне опублікувати його. Див. документ № 2).

16	СА\У. - 8уВп. 380. 1.49,8. 32.

17	Там само. - С. 34.

18	Там само.

19	Там само. - С. 32.

20	Там само.

21	Там само. - С. 35.

22	Там само.

23	Там само. - С. 36.

24	Дмитрук В. Вони боролися за волю України (Нарис історії Сірожу-
панної дивізії). - Луцьк: Вежа, 2002. - С. 150.

25	СА\У. - 8уЄп. 380. 1.49,8. 35.

26	Там само. - 8. 36.

27	Там само. - 8. 37.

“Там само. - 8. 20.

29	Литвин С. Симон Петлюра. 1917-1926. - К.: Аквілон-Прес, 2000. -
С. 304.

30	Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нарис політичної
історії. - К.: Либідь, 1993. - С. 80.
31	Там само. - С. 83.

32	Більшовики не відразу погодилися з квітневими тезами, не всі думки,
висунуті в них, вони розділяли. Зокрема, київський комітет партії визнав їх
неприйнятними, і лише після гострої боротьби міська організація РСДРП(б)
більшістю солідаризувалася з цим документом.

33	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 31. - С. 112.

34	Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К.: Заповіт, 1997. - С. 78.

33 Там само.

16 Там само. С. 85.

” Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О. Історія України. - К.:
Радуга, 199?.. С.23.

'"Тамсамо. С’,24.

” Іісрґііоь В. Названа праця.-С. 136.

*( 'і орінки історії. Чотири універсали. - К., 1990.-С. 5.

41	Коваль М. В. Названа праця. -С. ЗО.

42	Там само. - С. 46.

43	Там само.

44	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 32. - С. 333-334.

43	ГунчакТ. Названа праця.-С. 109.

46	Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Доба ЦентральноїРади.-Т. 1.
-Нью-Йорк, 1954.-С. 5.

47	Гунчак Т. Названа праця. - С. 111.

48	Коваль М. Названа праця. - С. 52.

49	ГунчакТ. Названа праця. -С. 262.

30	Коваль М. Названа праця. - С. 53-54.

31	Там само. - С. 58.

32	Там само. - С. 59.

33	Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. - М., 1924. - С. 163.

34	Чотири універсали.-С. 14.

33	Верстюк В. Названа праця. - С. 243.

36	Там само. - С. 249.

37	Коваль М. Названа праця. - С. 75.

38	Ця назва зберігалася до 1936 р. За Конституцією СРСР1936 р. і Конститу-
цією УРСР 1937 р. встановлено нову назву-Українська Радянська Соціалістична
Республіка.

• 39 Християн Георгійович Раковський - болгарин за національністю, улюб-
лений учень Плеханова, пропагандист марксизму, визначний лідер партійно-
державного керівництва республіки. Влітку 1923 р. його викликали з Украї-
ни! послали на дипломатичну роботу. Політична кар’єра Раковського закін-
чилася в 1937 р., коли його судили у справі так званого антирадянського
правотроцькістського блоку. Розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській
в’язниці.

м Большая Советская Знциклопедия (БСЗ). - М., 1975. - Т. 21. - С. 22.

61	Там само.

62	Коваль М. Названа праця. - С. 129.

*' Там само. - С. 132.

64 Ленін В. 1. Повне зібрання творів. - Т. 6. - С. 397.
РОЗДІЛ п

2.	ПРИЧИНИ, ЩО ПРИЗВЕЛИ
ДО ІНТЕРНУВАННЯ АРМІЇ УНР У ПОЛЬЩІ

§ 1.	Підписання перемир’я між Польщею та Росією.
Останні бої з більшовиками

Перемир’я поляків з більшовиками було підписано 9 ли-
стопада 1920 р. Це припинило військовий конфлікт між ними,
вирішило ряд проблем у відносинах, у тому числі й пробле-
му спільного кордону. Свої життєві проблеми Польща роз-
в’язала. Але для свого союзника у війні - УНР - цей одно-
сторонній акт означав, шо Польща зрадила українсько-
польські угоди, підписані 22 квітня, та військову конвенцію
від 24 квітня 1920 р.

Підписавши перемир’я, Польща виступила проти УНР, ос-
кільки в другому пункті договору з Москвою говорилося, що
Польща зобов’язується не підтримувати на своїй території
“чужих військових формувань, які вороже ставляться до дру-
гої (тобто російської) сторони”.1

Готуючись до підписання перемир’я, українську сторону
не повідомилй і тим більше не узгодили з нею питання цього
договору. У підписаних документах нічого не говорилося про
УНР як союзника у війні з Польщею проти Росії. Це було
підставою для Симона Петлюри та Генерального штабу Армії
УНР трактувати це як повну свободу для своєї діяльності,
незалежно від польського командування. Враховуючи волю
вояцтва, яке прагнуло продовжувати боротьбу з більшови-
ками, активність численних українських повстанських від-
ділів, а також широке розгортання повстань народів Кубані,
Кавказу і Туркестану та деморалізацію 14-ї більшовицької
армії, командування Української армії прийняло рішення про
підготовку до подальшої боротьби?

З цією метою було видано відповідний наказ військам
Дієвої армії за № 191. Командирам українських дивізій було
наказано розпочати бойову акцію в ніч з 10 на 11 листопада?
Однак завершити успішно операцію Армії УНР не вдалося.
Більшовики перехопили ініціативу у свої руки і зранку 10 ли-
стопада, користуючись густим туманом, наблизилися до ук-
раїнських застав і великими силами розпочали атаку. Таким
був початок останнього, двотижневого опору Армії УНР.

Період підготовки та підписання польсько-радянського
перемир’я був використаний більшовиками для озброєння та
поповнення військових частин. Одночасно швидко перекида-
лися додаткові військові частини на Український фронт. Було
перекинуто два полки з Архангельська, один полк - з Турке-
стану, 24-ту Башкирську дивізію, бригаду Котовського та ін.

На початок листопада 1920 р. більшовики на Українсько-
російському фронті мали сім дивізій піхоти, одну дивізію та
дві кавалерійські бригади, дев’ять бронепоїздів, дві ескадрильї
літаків. Крім того, на фронт було направлено ряд “ударних
груп”, що складалися з чекістів та міліції. Усі ці сили підтри-
мувались 120 гарматами та 18 літаками? До того ж Російсь-
ка армія була забезпечена необхідною кількістю снарядів та
патронів, виробництво яких збільшувалося в Росії з кожним
місяцем. Водночас забезпечення військовим спорядженням Ук-
раїнської армії було просто катастрофічним. Артилерійські
снаряди можна було порахувати поштучно, а патрони до гвин-
тівок отримували тільки ті козаки, які несли службу. З по-
відомлень, отриманих 8 жовтня, випливає, що у 3-й дивізії було
лише 960 артилерійських снарядів і 133050 шт. патронів.
У 4-й дивізії залишилося лише 20000 шт. патронів, у серед-
ньому по 10 патронів на вояка. Керівництво 5-ї дивізії допо-
відало про відсутність артилерійських снарядів.

Незважаючи на ці труднощі, армія вела запеклу бороть-
бу із загарбниками. Мужність та героїзм показували Мазе-
пинський полк, бригада сірих Волинської дивізії, полк чорних
запорожців, кулеметна дивізія та ін. З кожним днем бої става-
ли все жорстокішими. Ворог, не рахуючись з величезними
втратами, наступав по всьому фронту, кидав у бій нові ре-
зерви. Армія УНР змушена була відступити на захід.

§ 2.	Перехід Армії УНР на територію Польщі.

Інтернування

Згідно з умовами польсько-українського договору, Україн-
ська армія мусила здати зброю, коней та все військове май-
но. Роззброєння Армії УНР було доручено провести 12-й
польській дивізії, а все військове майно приймала польсько-
українська комісія.

Українську комісію очолював віце-міністр військових
справ УНР, генерал Павло Кудрявцев. Під час роботи комісії
постійно виникали непорозуміння, траплялися грубі порушен-
ня договору, зокрема, коли в козаків забирали їх особисті речі.

Юрій Тютюнник так згадує про перші години й дні після
переходу на польську територію: “Та як тільки будь-яка час-
тина переходила на правий берег Збруча і віддавала зброю
полякам, починався звичайнісінький грабунок... місцеві “ко-
менданти” не цуралися і власних речей наших, часом досить
нечемно здирали одежу просто з плечей. Зброю і майно вони
вважали за більш відповідне приймати по списках... При в’їзді
до Збаражу мене раптово атакує озброєна юрба, одягнена в
форму польської армії, хапає коні за поводи, а з десяток рук
простягається, щоб витягти мене з фаетона... Я вирішив ужи-
ти радикальних заходів, щоб оборонитися від грабунку, поки
підійдуть наші частини”.5

І далі: “Вирушаючи зі Збаражу - знову “непорозуміння”.
На зустріч рухалися частини п’ятої польської дивізії. Десятків
зо два польських жовнірів під командою поручника спиняють
мене і пропонують мені злазити з фаетона і віддати їм коні і
фаетона. Я показав, що у фаетоні не один я, а з дружиною і
дитиною. Поручник зареготався:

-	Хай пані з дитиною теж пішки йде до Тернополя”.6

“...П’ята польська дивізія стрінула нашу бригаду, роз-
зброїла її, а потім обдерла з людей навіть шинелі, не говорячи
вже про інші власні речі та військове майно”.7

19 Зам. 3976
Це був трагічний час, коли старшини і козаки мусили роз-
лучатися зі зброєю, яку роками тримали у своїх руках, з якою
билися за волю України. Але ще важче воякові було розлуча-
тися з конем, своїм вірним бойовим товаришем.

При відступі Армії УНР з України С. Петлюра вимагав
від військового керівництва вжити всіх заходів, щоб зберег-
ти армію як військову одиницю, не допустити при відступі
анархії та розладу в її рядах.

Українське командування розраховувало, що період інтер-
нування буде використано для організації та підготовки армії
для повернення в Україну. З цією метою Головний отаман
С. Петлюра надіслав урядові Польщі послання, в якому ви-
словлювалася думка про збереження боєздатності армії УНР,
її командного складу та структурної організації. Також звер-
талася увага на те, щоб українських вояків у таборах посе-
лити окремо від більшовицьких полонених. Період інтерну-
вання планувалося використати також для проведення куль-
турно-освітньої та виховної роботи.

Для підтримання боєздатності армії Петлюра висунув цілу
низку пропозицій:

українське військо не повинно змішуватися з інтерно-
ваними російськими частинами;

-	окремі тактичні одиниці (дивізії, бригади, курені, бата-
реї) мають зберегти свою організацію і штаби, а муштрові
старшини повинні залишатися на своїх посадах;

-	українське вояцтво має бути забезпечене медичним об-
слуговуванням та нормальним харчуванням;

-	старшинський склад армії користується правом вільно-
го пересування в межах Польщі та вільного виїзду за кордон
за дипломатичними паспортами;

-	можливість внутрішньої урядової праці для підготовки
до повернення в Україну”.8

Правила перебування вояків УНР на території Польщі
нормувалися інструкцією Міністерства військових справ По-
льщі, яка була видана 2 грудня 1920 р.

Про турботу С. Петлюри проблемами вояків свідчить та-
кож лист до голови ради міністрів від 7 грудня 1920 р., в яко-
му наголошувалось, що “ми повинні вжити всіх заходів, аби
зберегти єдність нашої армії, підтримати її фізично і мораль-
но здорового, зберегти для майбутньої державної праці кож-
ного урядовця, рівно ж повинні опікуватись кожним громадя-
нином, що під натиском ворога залишив рідну землю. Це наш
моральний обов’язок. Цього вимагає від нас державне розу-
міння наших завдань. При поверненні на батьківщину збере-
жене військо буде являти собою кадри майбутньої нашої армії;
урядовий апарат буде готовий і зможе одразу стати до... ак-
тивної державної праці на Україні”.9

Після переходу річки Збруч Армія УНР зосереджувалася
н доііоні обмеженому районі біля м. Тернополя. Ці перші дні
іііігріїуіілінія були надзвичайно важкими для вояцтва. На-
лно|» гіонна холодна погода, козаки розташувались дуже
і ьуіічеііо по 20-30 осіб у хаті, що стало причиною появи
різних інфекційних хвороб, у тому числі й плямистого тифу.
Велике скупчення людей призвело до того, що район швидко
виснажився з продуктами харчування й козаки почали голо-
дувати.

Під час прориву більшовицьких військ у жовтні-листо-
паді на південному фронті частина військ Армії УНР була
відрізана від головних сил і змушена перейти румунський
кордон у районі Могилева-Подільського. Вони були інтерно-
вані у м. Брашов та м. Форгарош. 4 січня 1921 р. Головна
команда військ УНР видала наказ, за яким підполковника
Г. Порохівського призначили начальником усіх інтернованих
військ у Румунії. Опікуватися проблемами інтернованих було
доручено військовому представникові уряду УНР, членові
Вищої військової ради Генштабу генерал-поручникові С. Дель-
вігу. Він же очолив військову місію при надзвичайній дипло-
матичній місії УНР в Румунії.10

У таборах Румунії інтерновані вояки вважали себе час-
тиною Армії УНР і до ліквідації таборів у вересні 1923 р. збе-
рігали високу організованість, дисципліну і бойовий дух. Час
перебування в таборах вони використовували, щоб поверну-
тися на Україну більш освіченими та загартованими вояками
нашої національної армії.

Уряд УНР та Головний отаман зі своєю військовою та
цивільною канцелярією розмістилися в готелі “Брістоль” у
Тарнуві (Польща), де відбувалися засідання уряду й Ради
Республіки. Групу урядовців було розміщено у Ченстохові
та його околицях.

У Варшаві в готелі “Польському” розміщувалась військо-
ва місія УНР на чолі з генералом Віктором Зелінським, пре-
м’єром Андрієм Левицьким. У Тарнуві перебував парламент
УНР - Рада Республіки - на чолі з професором Іваном Фе-
щенком-Чопівським. У 1923 р. установи уряду перенесено до
Варшави."

В перші місяці перебування в таборах інтернованих поль-
ська влада обмежила постачання українського вояцтва про-
дуктами харчування, вугіллям для опалення бараків, помітно
відчувався брак одягу і взуття. Важкі матеріальні умови, без-
робіття, відсутність знань мови, довколишнього середовища
нерідко посилювалися ворожим ставленням до інтернованих
з боку польської адміністрації, втручанням польських комен-
дантів у внутрішнє життя українського вояцтва. Інтерновані
не мали грошей на найнеобхідніші покупки, як-от мило, сірни-
ки тощо.

Про розміщення інтернованих воїнів Армії УНР у табо-
рах на всій території Польщі повідомляється у першій книзі
“Вони боролися за волю України (Нарис історії Сірожупанної
дивізії)”.12 Доцільним доповненням до цього слугують доку-
ментальні матеріали з Центрального військового архіву у
Варшаві", які проливають світло на становище інтернова-
них вояків і ставлення польських властей до виконання своїх
зобов’язань.

Так, у рапорті № 937 від 27 березня 1921 р. начальник групи
інтернованих військ УНР в таборі № 3 м. Ланцута повідом-
ляє військового міністра УНР, що з початком потепління в
таборі як козаки, так і старшини дезертирують. Однією з при-
чин цього було, по-перше, те, “що в таборі Ланцут розташо-
вано одинадцять окремих частин, які загнані в тісні бараки
(колишні конюшні) без світла, сирі, зі спертою атмосферою.
Велика скупченість людей не дала змоги розташуватись
більш-менш вільно”.

По-друге, “майже упродовж таборового життя ні стар-
шини, ні козаки ніякої платні, ні одягу не одержували”.
По-третє, “нез’ясованість майбутнього становища інтер-
нованих, утиски, які ведуться зі сторони польського керівниц-
тва табору наперекір інструкції, роблять великий вплив на
поширення деморалізації серед старшин та козаків. Від-
сутність перепусток та обмеження їх до мінімуму, часта за-
іроза відібрання всіх перепусток ставить інтернованих в умо-
ви небажання зустрічати весну за дротами”.

Далі в документі йде перелік питань, виконання яких по-
винне покращити умови життя інтернованих вояків. Підписа-
ли цей рапорт генерал-хорунжий Никонів та начальник шта-
бу сотник Середа.

У рапорті військовому міністру УНР від 18 січня 1921 р.
(копія І оловному отаманові) Українська військова ліквідаційна
комісія в Речі Посполитій Польській повідомляє, що “в районі
Тернополя залишилася лише 4-та Київська дивізія... Затримка
їй сталася завдяки почавшумуся (так у документі - В. Д.) в
Олександрові плямистому тифу. Сьогодні одержана депеша,
що наказ про погрузку 4-ї дивізії вже в Тернополі мається, а
тому, щоб не затримати їх вивозу, 4-та дивізія буде тимчасово
розміщена у Вадовицях, згідно Вашої депеші за ч. 69”.14

У цьому документі дається характеристика становища в
таборах. Особливо розгорнуто характеризується табір в Олек-
сандрові, в якому розміщено 890 старшин та 2769 козаків. До
табору, через карантин, не прибули ще штаб 3-ї дивізії, за-
пасні частини, збірна станиця і Подільська бригада прикор-
донної охорони. В таборі було сім випадків захворювання на
плямистий тиф. Завдяки вжитим заходам поширення епідемії
припинено.15 Причина появи тифу була одна - бруд, брак
білизни, відсутність миючих засобів та необхідних ліків.

В Олександрові була пральня з двома електричними маши-
нами, але не мали фахівця-електротехніка, щоб запустити їх.

Не кращим було й становище шпиталю, яким завідував
лікар Морозовський. У ньому перебувало 150 хворих, хоча
шпиталь розрахований на 120 ліжок. Він потребував негай-
ного поповнення санітарним майном та ліками - формаліном,
сіркою, йодом та перев’язочними матеріалами.16

Більш відрадною є характеристика табору в Каліші. Він
“с найкращим табором по всім дрібницям таборового жит-
тя”, відзначається в документі. Після інтернування Армії УНР
до табору були направлені 2-га Волинська дивізія із Сірожу-
панною бригадою на чолі з генералом Загродським, 3-тя За-
лізна дивізія, очолювана генералом Удовиченком, 1-й шпиталь
Армії УНР на чолі з головним лікарем Борисом Леонтійови-
чем, частина офіцерів Генерального штабу Української армії
та інших військових частин.

Інтелектуальне життя в таборі почалося після того, як туди
прибули представники творчої інтелігенції. Тоді було органі-
зовано цикл лекцій для вояків з історії України, української
літератури, військової етики про актуальні суспільно-по-
літичні проблеми та ін.17

У документі зазначається, “що тільки приходиться раду-
ватись та дякувать старших начальників табору генералу
Удовиченко та генералу Загродському за їх працю. В таких
тяжких умовах зуміли вони так поставити діло, що життя Ка-
лішського табору напоминає колишнє життя синєжупанників
в Німеччині... Чудово улаштовані школи, майстерні і т. і., на
кожнім кроці видно жваву працю. Тут немає таких, кому б не
було діла, працюють всі з самого ранку і до вечора... Прихо-
диться тільки жалкувати, що всі табори не мають такого виду,
як табор Каліш”.18

Цілком протилежна характеристика дається в документі
табору Вадовиці, який був організований австрійцями на по-
чатку Першої світової війни. У вісімнадцяти мурованих і де-
рев’яних бараках можна було розмістити близько 6 тис. осіб.
У таборі розташувалися Окрема кінна дивізія й частина 1-ї
Кулеметної дивізії, а у квітні 1921 р. з Ланцута було переве-
дено 1-шу Запорізьку дивізію, Спільну юнацьку школу та
понад 40 офіцерів-викладачів.

У рапорті зазначається, що “стан життя табору Вадовиці
одразу кидається у вічі, і тут помітна велика різниця між по-
передніми і ним. Починаючи з відносин польської влади і кінча-
ючи відносинами розташованих тут дивізій, виносиш саме
кепське вражиння після того приємного і гарного, яке зали-
шили після себе попередні табори... Тут залишається сорок
(40) червоноармійців - полонених, котрі проводять агітацію
серед козацтва, але успіху не мають... Старшинство біль-
ше зайнято політикою, а через це помічається упадок дис-
ципліни”.19
Далі в рапорті позитивно відзначається лише Запорізька
дивізія, яка зуміла організувати своє життя значно краще за
всі інші військові частини.

Сумне враження залишено в документі про табір Ланцут.

Табір засновано для полонених у роки Першої світової
війни. Після розпаду Австро-Угорської монархії і початку ук-
раїнсько-польської війни тут утримували полонених старшин
і стрільців Галицької армії. Після листопада 1920 р. в табір
Ланцут переведено 5-ту Херсонську дивізію на чолі з пол-
ковником Долудом, підрозділи, якими командував генерал
11іікоіііи, офіцерську та юнацьку школи на чолі з генералом
М 111.ішш.ніом, Самодіяльний корпус охорони кордонів на
•ціні 11 снералом В. Пількевичем, відділи польової жандармерії
і а інші підрозділи.

В рапорті Української військової ліквідаційної комісії за-
значається, що старше начальство зовсім не турбується про
козацтво, його проблеми, а живе своїм окремим життям. З та-
бору втікає багато козаків. Самі старшини замість того, щоб
підтримувати козаків й допомагати їм, займаються інтрига-
ми та сварками між собою. Про начальника табору генерала
Никоніва козаки висловлюються лише негативно. “Никонів
ніколи не прийде до бараку, не спитає, що нас турбує і хви-
лює, забереться в канцелярію, посидить там і йде знову в
місто”.20

Незважаючи на окремі невдачі та неполадки, завдяки ста-
ранням та заходам С. Петлюри та В. Зелінського, польські уря-
дові кола змушені були піти на поступки, й Армія УНР була
розміщена в шести таборах: Олександрові Куявському (4-та
Київська та 6-та Січова стрілецька дивізії), Вадовицях (1-ша
Запорізька стрілецька й Окрема кінна дивізії), Пйотрокові (Ку-
леметна дивізія і штаб Дієвої армії), Шипйорно (Каліш) (2-га
Волинська і 3-тя Залізна дивізії), Ланцуті (Окремий корпус
кордонної охорони і 5-та Херсонська стрілецька дивізія) та
Ченстохові (урядовці та армійський шпиталь). Крім того, у
м. Ченстохові на цивільному становищі розміщувались уря-
довці і старшини військового міністерства і генерального
штабу армії УНР.21

Як уже зазначалося вище, частина військ у листопаді
1920 р. була відрізана від головних сил у районі Могилева-
Подільського і змушена перейти кордон та здатися на милість
румунських властей. Вони були інтерновані в містах Брашові
та Форгарош.

Уряд УНР та Головний отаман зі своєю канцелярією роз-
містилися у Тарнуві в готелі “Брістоль”. Згодом для розмі-
щення інтернованих було відведено ще два табори - у Стршал-
кові і в Ченстохові. На кінець 1921 р. лише в Польщі перебу-
вало близько ЗО тис. політичних емігрантів, головним чином,
інтернованих вояків.22

Крім Польщі, українські емігранти поселилися в Австрії,
Німеччині, Румунії, Югославії та інших країнах світу. Загаль-
на кількість емігрантів у перші повоєнні роки доходила до
80-100 тис. осіб.23
РОЗДІЛ III

3.	АРМІЯ УНР В УМОВАХ ІНТЕРНУВАННЯ

§ 1.	Реорганізація Армії УНР

Підписуючи мирний договір з Росією та радянською Україною
в березні 1921 р., як уже відзначалося, Польща порушила українсь-
ко-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та
Польщею, що ввійшла в історію як Варшавський договір. Згідно з
цим договором, Польща визнавала право України на незалежне дер-
жавне існування, а Директорію - за верховну владу УНР. У пункті 4
зазначалося, що Польща не буде підписувати антиукраїнських угод.
Однак змова з Росією закінчилася тим, що договір було підписано.

Екзильний уряд України й армія опинилися у важкій ситуації,
будучи змушеними протистояти сильному, до зубів озброєному
ворогові.

Симон Петлюра як Головний отаман 19 квітня 1921 р. звер-
тається до всього війська з відозвою, в якій зазначалося таке:

“Стражденні сини Страдника-Народу.

Славне Українське Вояцтво.

Лиха доля змусила нас, після чотирирічної боротьби зі спокон-
вічним ворогом нашим - москалем - за державну незалежність
нашого народу, за його права і волю, голодних, голих і босих, без
жодної допомоги з боку цивілізованого світу чи то одежиною, чи то
зброєю, чи ліками, стікаючих крівлею, залишити нашу рідну землю.
Ще більше гнобить нас те, ще більше стискує болем серце думка,
що на нашій землі панує споконвічний ворог наш, москаль, що сотні
тисяч кращих наших людей, батьків, сестер та синів наших
вивозиться москалями до Сибіру.

...Тимчасом всім нам, починаючи від козака і кінчаючи
найвищою старшиною, потрібно вчитись і вчитись. Треба бути
готовим, щоб на руїнах України створити нову велику міцну і багату
Україну. Треба, щоб ми повернулись до рідного краю освіченими,
культурними, підготовленими до тяжкої праці - державного
будівництва - громадянами. Муштруйтесь, засновуйте старшинські
школи, курси, школи для неграмотних і школи та курси фахові...
На тобі лежить велике завдання і відповідальність перед Вітчизною
за підлеглого тобі козака”.

Одночасно Головне командування військ УНР за підписом
С. Петлюри розповсюджує звернення “До населення України”,
в якому говорилося: “Готуймося до останнього рішучого бою.
Мусимо стати як один до нього. Мусимо стати до бою органі-
зовано, скувавши себе залізною дисципліною... Коли вся підго-
товча праця кінчиться, виданий буде наказ про повстання, де
буде сказано, що й кому треба робити, а поки що готуйтеся до
бою. Ні одного неорганізованого вибуху. Чекайте наказу”.24

Одним із перших заходів, проведених урядом, була реор-
ганізація військових відомств і армії взагалі. З цією метою прий-
нято низку законів стосовно зміни та вдосконалення мережі
військового шкільництва в таборах, створено нову структуру
посад військового міністерства та Генерального штабу.

31 січня 1921 р. Головна команда військ УНР своїм наказом
оприлюднила текст Закону “Про вище військове управління в УНР”.
До процесу розбудови збройних сил УНР залучались найкращі фахівці
армії, а в кінці січня 1921р. було створено Вищу військову раду (ВВР)
УНР. ВВРстала колективним органом загальноармійського значення:
вона мала право попереднього розгляду всіх законодавчих справ, ос-
таточного розв’язання адміністративно-організаційних і господарсь-
ких питань у справах, що стосуються збройних сил республіки. ВВР
координувала діяльність військового міністра, начальника Генераль-
ного штабу і генерал-інспектора військ УНР. Персональний склад
ВВР ухвалювався Радою Міністрів і затверджувався Головою
Директорії УНР. На посаду голови ВВР 4 лютого 1921 р.С. Петлюра
затвердив генерал-поручника Генштабу М. Юнаківа.25 Через шість
днів було затверджено й склад Вищої військової ради, куди,
крім М. Юнаківа (голова), входили генерал-поручник М. Оме-
лянович-Павленко, генерал-полковник С. Дельвіг, генерал-хо-
рунжий В. Сальський і генерал-хорунжий В. Сінклер.

Від Дієвої армії до складу ВВР були обрані командуючий 3-ю
Залізною стрілецькою дивізією генерал-хорунжий О. Удовиченко і
командувач 4-ю Київською стрілецькою дивізією генерал-хорунжий
Ю. Тютюнник. Від уряду УНР у засіданнях ВВР брали участь
міністр внутрішніх справ Соліковський, міністр шляхів С.
Тимошенко, міністр безпеки В. Прокопович.26

29 квітня 1921 р. ВВРухвалила нову редакцію Закону “Про више
військове управління в УНР”. За цим Законом шляхом підпорядку-
вання всіх вищих військових посадових осіб військовому міністрові,
створювався єдиний центр військового управління на чолі з
військовим міністром. Крім того, ВВР опрацювала нормативні
положення, які регламентували внутрішню структуру Армії УНР.27

За цими положеннями основу армії складали шість стрілецьких
(піших) і одна кінна дивізія з трьох бригад. Цими дивізіями були:
Запорізька. Вонинська, Залізна, Київська, Херсонська, Січова та
< )нргма міша. які після мобілізації мали розгорнутися у 18 дивізій,
п<> іри н кожній і рупі.?н

()сі н ніі іою одиницею польових військ була дивізія у складі трьох
с і рілецьких іі одіїісї гарматної бригади кінного полку та технічного
куреня.20

На час інтернування українського вояцтва у Польщі в Армії
УНР існував ряд окремих військових відділів та частин, зокрема
Окремий корпус кордонної охорони (командир генерал-хорунжий
О. Пилькевич), відділ охорони Головного отамана військ УНР
(командир сотник М. Чоботарьов), Могилівська бригада кордонної
охорони, відділ жандармерії і тилової комендатури, Державна
спільна юнацька школа (генерал-хорунжий М. Шаповал), Окрема
залізнична сотня, авіазагін, команди панцерних потягів “Кармелюк”,
“Запорожець”, “Чорноморець” та ін.30

Реорганізовуючи армію, С. Петлюра великого значення нада-
вав піднесенню фахового та морального духу вояків, їх культурного
та освітнього рівня. У таборах відкривалися школи, окремі класи,
народний університет, курси українознавства, численні гуртки та
мистецькі товариства, студії, видавничі установи, видавалися газети.

“Зробити з нашого вояка фанатика української державності, але
свідомого, освіченого - ось що повинно бути завданням не лише
Головної команди нашої, але й цілого громадянства, яке в міру сил
своїх згаданій команді має в цьому напрямку сприяти і допомагати”,
- вважав Петлюра.31

Але виховання вояків - це завдання не лише командного складу
армії, а й сукупність державних заходів та всього громадянства.
“Воєнний дух, - говорив Петлюра, - коли його плекають тільки в
армії, не дає максимального ефекту... Це завдання осягається
сукупністю державно-виховавчих заходів і відповідної праці
громадянства, що утворює належну атмосферу д ля цього і постійно
підживлює соки, з яких живиться воєнний дух наці'ї”.32

Для покращення оперативної, організаційної та навчально-
тренувальної роботи в армії введено посади трьох генерал-
квартирмейстерів. Усі закони, накази та положення, видані в цей час,
зведено у два таємні накази Головної команди військ УНР, які
регламентували б структури армГїпістя переходу їїна територію України.33

Всі ці заходи щодо реорганізації Армії УНР в екзилі стали в
пригоді, коли до влади в Польщі повернувся Ю. Пілсудський (1926)
і став розроблятися план реорганізації Української армії на випадок
спалаху нової війни. Відродженню війська української еміграції
сприяли також міжнародні відносини, зокрема радянсько-німецьке
зближення. У такій загрозливій ситуації польський уряд почав
розробляти заходи для зміцнення обороноздатності країни, щоб
протистояти посиленню більшовицької загрози. Певні розрахунки
були покладені і на військові формування української еміграції.

А реорганізація Армії УНР - це лише одне з надзвичайно
важливих завдань, яке проводив український уряд в екзилі. Деякі
інші питання, що стали політичним заповітом для емігрантів, були
розроблені Симоном Петлюрою.

§ 2.	Діяльність вояків Армії УНР у таборах інтернованих

Після 21 листопада 1920 р., коли українські війська перейшли
через Збруч і змушені були здатися на милість ворога, за межами
своєї Батьківщини опинилася велика кількість емігрантів. Лише до
Польщі перейшло близько ЗО тис. осіб. Крім того, близько ЗО тис.
покинули Україну одночасно з Добровольчою армією.

Українці розсіялися по всьому світу. Найбільше емігрантів
поселилося у Польщі, Румунії та Болгарії. Значні колонії були в Сербії,
Туреччині, Чехословаччині, Німеччині та Австрії, менші поселення
- в Бельгії, Франції та Угорщині. Доля закинула українців до Єгипту,
Північної та Південної Америки.34

За кордоном з’явилася величезна кількість українців, переваж-
на більшість з яких була причетна до визвольних змагань, і,
втративши свою державність, вони часто не бачили виходу зі
становища, що склалося, їм потрібно було не лише проана-
візувати пройдений шлях боротьби, дати оцінку подіям, з’я-
сувати причини невдач, а й визначити шляхи подальшої бо-
ротьби та свого існування.

Щодо інтернованих вояків Армії УНР, то, як уже зазна-
чалося, протягом двох тижнів їх розмістили в польських та-
борах, головними з яких були Ланцут, Пікуличі, Вадовиці,
Домб’є, Олександров Куявський, Ченстохово, Пйотркув-Три-
бунальський, Стршалково, Шипйорно, Тухоля та Каліш.

Здебільшого таборове життя було надзвичайно важким.
Погано одягнені й голодні люди, холодні напівзруйновані ба-
раки та землянки, багатонаціональний склад інтернованих, бай-
дуже ставлення місцевої влади - в таких умовах необхідно було
шинні,іти псі організаційні заходи для налагодження виховної
пі куііі'турпо-освітньої роботи, забезпечити матеріально та
ііідіісс і и моральний дух кожного воїна.

Перед інтернуванням Української армії на територію По-
льщі спочатку переїхав уряд УНР. Він розмістився в готелі
“Брістоль” у м. Тарнуві.

•	ЗО грудня 1920 р. Головний отаман скликав спільне засі-
дання уряду УНР та представників створеного раніше
Міжпартійного бюро, на якому було прийнято рішення ство-
рити Раду Республіки.35 До її складу увійшли 42 депутати з
основних українських партій.

До найважливіших рішень Ради слід віднести:

-	створення уряду УНР на чолі з прем’єр-міністром В. Про-
коповичем;

-	прийняття звернення до народів світу;

-	рішення про розташування Армії УНР у таборах Польщі;

-	про підготовку групи інтернованих вояків до походу в Ук-
раїну та надання підтримки діючим там партизанським загонам;

-	про створення в таборах інтернованих культурно-освіт-
ніх та видавничих закладів тощо.

Крім того, Рада Республіки особливу увагу звертала на
збереження та реорганізацію армії. З цією метою 4 лютого
1921 р. було створено Вищу військову раду на чолі з генерал-
поручником Миколою Юнаківом.

З підписанням 18 березня 1921 р. договору Польщі з радянсь-
кою Росією, так званого Ризького договору, офіційно були
ліквідовані державні структури УНР, що знаходились на тери-
торії Польщі. Це Рада Міністрів, Рада Республіки, Дипломатич-
на місія у Варшаві та Вища військова рада. Про це змушена
була оголосити Польща, хоч фактично всі вони продовжували
існувати нелегально.
За цим договором С. Петлюра був позбавлений права при-
тулку в Польщі.

Легально існували лише цивільні доброчинні організації.

Щоб створити видимість перед радянською Росією та світовою
громадськістю, що Польща виконує зобов’язання Ризького миру,
для виконання розпоряджень польської влади від 21 квітня 1921 р.
утворено ініціативний комітет, завданням якого було опрацювати
статут Українського центрального комітету (УЦК) і подати його на
затвердження польській адміністрації. До складу УЦК були обрані
Андрій Лукашевич, Пилип Пилипчук та Андрій Ніковський.

Посталопитанняпророзпусктаборів.36 Але оскільки офіційного
рішення польського уряду про розпуск таборів з інтернованими не
було, то державні структури УНР та табори на території Польщі
продовжували діяти.

В серпні 1923 р. відбувся І з’їзд УЦК. Рішенням з’їзду було
розширено управу, дообрано ще 9 членів. Довідавшись про розпуск
таборів, управа УЦК розгортає активну роботу. Там, де були
скупчення інтернованого українського вояцтва, яке стало вважатися
в Польщі політичною еміграцією, створюються відділи УЦК.” Вони
надають допомогу в працевлаштуванні, організації бібліотек,
направленні на навчання у вищі навчальні заклади Чехословаччини
та українські школи. Особливо активізується робота щодо
направлення на роботу у Францію, Канаду, Бразилію та інші країни.

Щоб забезпечити духовні потреби вихідців з України, які
перебували на території Польщі, у всіх таборах інтернованих необхід но
було організувати навчання, розгорнути мережу навчальних закладів
усіх рівнів - початкову, гімназійну та, за змогою, вищу школи.

З цією метою у всіх таборах були створені секції: загальна, ви-
давнича, історична, театральна, наукова, бібліотечна, спортивна та
ін. Також організовувались курси іноземних мов: англійської,
німецької, французької, чеської, словацької й есперанто. Відкрито
гімназії в Ланцуті, Каліші, Шипйорні і Стршалкові. В Каліші закладено
гімназію ім. Шевченка, яка працювала найдовше за усі навчальні
заклади - до 1937 р. Багато випускників цієї гімназії пізніше про-
довжили навчання у вищих навчальних закладах Польщі, Чехосло-
ваччини, Франції, Німеччини та інших країн.38

В таборі інтернованих у Ланцуті 9 червня 1921 р. було відкрито
Український народний університет з чотирма факультетами:
математично-природничим, економічним, історико-філологіч-
ним і військовим. Частина викладачів доїжджали до Ланцута з
Тарнува, де перебував уряд Української Народної Республіки,
чи зі Львова. Згодом цей університет було переведено до
Стшалкова. Кількість студентів тут зросла. Університет було
переведено разом з табором.

Для викладання в університеті у Стршалкові запрошува-
лись викладачі з Познані, зверталася також велика увага на
підготовку власних кадрів.

Слухачами військового факультету були переважно офі-
цери та підофіцери. До організації цього факультету най-
більше зусиль приклав його декан генерал Мартинюк, який із
ризрі пісної о складу створив активний колектив, за допомо-
и»ю ліано було піднесено рівень викладацької роботи, вида-
но підручники, перекладено їх з іноземних мов на українську,
опрацьовано довідники.

У Стршалкові існувала спортивна гімназія, яка готувала
спортсменів та викладачів спорту. Крім гімназії, в Каліші була
школа образотворчого мистецтва та хореографічна група.
Викладачами в них були професійні актори, які перебували в
таборі, також запрошено вчителів графіки та малювання зі
шкіл Каліша.

У кожній військовій частині існували хорові і танцювальні
колективи, оркестри, завдяки яким підтримувалось культурне
життя в таборах.

Відомий у світі популяризатор українського національного
танцю сотник Василь Авраменко навчив танцювати понад ти-
сячу вояків. Виступ створеного ним колективу, за його ж слова-
ми, “викликав зрив національного почуття та ентузіазму... та-
нок наш став яскравою зіркою у вінку різнобарвного українсь-
кого мистецтва, зіркою, що була потухнула і нараз засяяла знов
на радість нам, на подив чужинцям”.39 Колектив за рік дав 16
концертів у таборі, кілька - на сцені театру в м. Каліші, гаст-
ролював в інших таборах. Засноване Василем Авраменком у
Каліші “Товариство відродження українського танку” протягом
довгих років популяризувало серед широких народних мас ук-
раїнське національне хореографічне мистецтво.40

Працюючи в таборі Каліша, потім - серед інтернованих
у Чехословаччині, ще пізніше - у вищих українських школах
у Нью-Йорку (США) та Канаді, Василь Авраменко написав
підручник “Україна і народні танці, музика і гармонія”.41
В музичній галузі доцільно згадати імена композитора Ро-
мана Купчинського, автора багатьох патріотичних та військо-
вих пісень, і відомого публіциста, диригента Дмитра Котка,
який створив перший у Польщі український професійний хор
і популяризував українську пісню не лише серед вояків, а й
серед громадськості довоєнної Польщі,

Великий успіх мав колектив офіцерського хору 3-ї Заліз-
ної дивізії під керуванням сотника М. Кальмуцького, а також
хор 2-ї Волинської дивізії (керівник - поручник Володимир
Ковзан) та ін.

У квітні 1921 р. у таборі м. Ланцута відбулася конферен-
ція представників культурно-освітніх закладів зі всіх таборів,
в яких перебували українці. Було обрано координаційний ко-
мітет, до якого увійшли О. Пилькевич (голова), Г. Гордієнко
та А. Гницький. Завдяки великій активності та оперативності
цього комітету й таборових керівників культурно-освітніх зак-
ладів життя в таборах поступово нормалізувалося, оскільки
інтерновані могли бути учасниками різноманітних гуртків,
товариств та об’єднань, що зближувало їх, згладжувало і яко-
юсь мірою полегшувало їхнє існування.

Величезну роль у табірному житті інтернованих відігра-
вала преса. Видавничі колективи згуртовували читачів, спри-
яли утриманню дисципліни, а військовий вишкіл, навчання не-
письменних, участь у різноманітних гуртках та об’єднаннях
заповнювали весь їх вільний час. Будучи відірваними від
світу, позбавленими систематичної інформації про світові
події, діяльність свого уряду, становище на Батьківщині, інтер-
новані намагалися найти вихід з цього становища шляхом
видавання різноманітних таборових часописів. У таборах
інтернованих на терені Польщі їх видавалося 58. Крім того,
налічувалося ще 31 найменування, яке видавалося цивільни-
ми особами та іншими установами.42 Вже перше ознайомлен-
ня зі списком видань свідчить про різноманітність думок і на-
строїв, що панували серед інтернованих, про їх високі куль-
турні і моральні вимоги.

Всю українську еміграційну видавничу діяльність у до-
воєнній Польщі можна поділити на два періоди: 1920-1924 рр.,
тобто час до ліквідації таборів, та 1925-1939 рр. - до розгро-
му Польської держави.

Велика кількість найменувань періодичних видань може
свідчити лише про те, що всі табори та цивільні осередки мали
утруднені зв’язки, а тому кожен з них намагався мати власну
пресу.

Найбільше видань - 19 - було у таборах Каліша та НІип-
йорна. Після ліквідації таборів у 1924 р. частина бараків у
Каліші була реорганізована під станицю, де до початку Дру-
гої світової війни перебували декілька сотень хворих, інвалідів,
безробітних та людей похилого віку - колишніх українців.
Через це табір у Каліші, поблизу Варшави, був головним осе-
редком видавництва української еміграційної преси.

Цивільна еміграція у Варшаві видавала 12 найменувань,
в Тарнуві - 11 та в Ченстохові - 12 найменувань газет та жур-
налів. Вісімнадцять найменувань періодики видавав уряд УНР
та військові установи. Більшість з них виходили як спеціальні
видання - літературні, наукові, політичні, військові, громадсь-
ко-освітні, сатиричні. Частина з них - газети загальноінфор-
маційного спрямування, одноденки, бюлетені, довідкові ви-
дання. Невеликим був і тираж - від 40-50 примірників у першій
половині 1921 р. до кількох сотень у пізніший період. Це пояс-
нюється браком грошей, паперу, а також компактним прожи-
ванням читачів. У таборах існував принцип: “Прочитай і дру-
гому передай”.

Вся українська еміграційна преса, без винятку, була ан-
тирадянською і переважно лояльною до польської держави. А
тому не дивно, що чорні сліди цензури, як правило, не помітні,
і в газетах публікувалися переважно громадсько-політичні
статті. Найвідоміші з видань - “Нове життя”, “Український
сурмач”, “Запорозька думка”, “Залізний стрілець”. Однак
цілком було конфісковано перше число сатиричного часопи-
су “Комар”, що виходив у Олександрові Куявському, та
двадцяте число часопису “Око”, який видавався 2-ю Волинсь-
кою дивізією в Каліші.

Головним завданням редакційних колективів було висвіт-
лення табірного життя, а також новин з України і всього світу,

20 Зам. 3976
інформування про освітню роботу серед вояків. У пресі роз-
повідалося про героїчні сторінки боротьби за волю України,
важливі перемоги, причини поразок. На сторінках газет та
журналів часто висвітлювались великі військові походи, ок-
ремі операції, які підкріплювались діаграмами та мапами,
вміщувались розповіді про героїв, які віддали своє життя за
Україну. Також публікувалися різноманітні думки про внут-
рішнє життя як у таборах, так і в армії, викладалися точки
зору інтернованих вояків на різноманітні події. Значна части-
на матеріалів на сторінках преси - спогади безпосередніх
учасників визвольних змагань, а тому, безперечно, вони є ціка-
вими для істориків, дослідників подій того’періоду.

Після придбання друкарських машинок певні часописи
стали виходити частіше, деякі навіть щоденно (“Українська
трибуна”) чи двічі на тиждень (“Український сурмач”), тиж-
невики (“Син України”, “Запорозька думка”). Протягом три-
валого часу - з 1923 по 1939 рік - виходив військово-літера-
турний журнал “Табор”.

Нині українська еміграційна таборова і позатаборова пре-
са, що видавалася в Польщі, розпорошена по 26 бібліотеках й
архівах п’яти країн світу - Польщі, України, Франції, Канади
і США.43 Найбільше періодики знаходиться в Публічній
бібліотеці Варшави та бібліотеці Варшавського університе-
ту - відповідно 8 та 10 найменувань, в бібліотеці ім. С. Пет-
люри в Парижі - 13 найменувань.

В Україні найбільше видань є у Львівській науковій бібліо-
теці ім. В. Стефаника - 64 найменування, в Центральному
державному історичному архіві м. Львова - 6 найменувань.
Значна частина видань зберігається в архівах м. Києва. Є
також малодосліджені періодичні видання в архівах Острога,
Рівного, -Дубно, Крем’янця та Володимира-Волинського.

Для тих, хто бажає глибше досліджувати величезний ма-
теріал з історії України, в документах подано перекладений з
польської мови список української еміграційної преси, що ви-
давалася в Польщі в 1920-1939 рр. (документ № 12).
§ 3. Громадські та освітні організації
у таборах інтернованих

Протягом усього свого існування Армії УНР доводилося
вести безперервні війни з ворогами, що оточували з різних боків
Україну.

Армія не мала свого забезпеченого тилу, розгорнутої мережі
лікувальних закладів, де могли б лікуватися поранені та хворі вояки.
А тому вони змушені були лікуватися в похідних шпиталях, що
рухалися за армією. Разом з відступаючою армією вони перейшли
'ІВруч і були інтерновані та розміщені в таборах на території Польщі.
11V »<> хоч і рохи полегшити своє важке становище, представники
інвалідних груп з різних таборів на початку 1921 р. зустрілися і
створили свою професійну організацію під назвою “Всеукраїнська
сі іілка військових інвалідів Армії Української Народної Республіки”.
Тоді ж прийнято і статут, який був зареєстрований урядом УНР в
Тарнуві.44

Наприкінці року спілка мала вже вісім відділів у Польщі та по
одному в Румунії і Болгарії. У ній нараховувалося понад тисячу членів.
Центр спілки перебував у Тарнуві. Вона була першою емігрантською
організацією, що мала свій статут і була затвердженою урядом.
Головне завдання її - надання допомоги в лікуванні, протезуванні та
покращенні побутових умов хворих та інвалідів.

Спілка налагодила постійні зв’язки з інвалідними орга-
нізаціями світу, азі січня 1925 р. стала отримувати постійні
грошові субсидії від польського уряду. На IV з’їзді спілки, який
проходив 19-20 грудня 1925 р., було змінено назву, і вона ста-
ла називатися “Українська спілка військових інвалідів на емі-
грації з містом осідку правління в Каліші”.45

Спілка розгорнула широку діяльність: організовувала майстерні,
відкривала кооперативи, крамниці, при ній існували гуртки художньої
самодіяльності. Вона брала участь у промислово-господарській
виставці, була нагороджена медаллю.

Спілкою організовано Всеукраїнський Наддніпрянський
хор імені Кошиця при Всеукраїнській спілці військових
інвалідів під орудою Дмитра Котка.46
З 21 листопада 1921 р. в Каліші відзначався день їх патро-
на - архістратига Михаїла. А в 1924 р. в цей день було освя-
чено прапор з емблемою Залізного Хреста.47

Генерали В. Петрів, Н. Никонів, О. Загродський, О. Удо-
виченко, П. Шандрук стали ініціаторами створення органі-
зацій під назвою “Товариство плекання військових змагань”,
завданням якої була популяризація військових традицій Ук-
раїнських збройних сил протягом усієї історії.48

У планах організації багато уваги приділялося вивченню
життя та подвигів видатних полководців, гетьманів, тих, хто
служив у збройних силах інших країн і прославилися своїм
військовим мистецтвом. Регулярно організовувались зустрічі
з генералами та вищими офіцерами, відзначалися пам’ятні
дати знаменних подій національно-визвольного руху, відомих
битв та ін.

13 травня 1924 р. воєвода м. Лодзь затвердив статут ра-
ніше створеного в таборах напівмілітарного об’єднання “То-
вариство бувших вояків Армії УНР”, в якому налічувалось
декілька тисяч вояків.49 У 1922 р. товариство було прийнято
до складу Європейської Федерації, куди належали подібні то-
вариства Болгарії, Франції, Чехословаччини та інших країн.

Товариство зуміло провести велику роботу щодо згур-
тування, працевлаштування, надання медичної допомоги, а
найголовніше, що “колишні вояки, зокрема розсіяні по Польщі
українські офіцери, зуміли зберегти зв’язок між собою і були
готові служити в Українській Армії”.50

Станом на 1927 р. таких охочих налічувалося 1200 офі-
церів і 5100 козаків, розселених по різних країнах світу.51

Поширеними серед інтернованих вояків були театральні
трупи. Рідко які таборі не мали 2-3 театральних гуртків, що
діяли і після їх розпуску. У 1937 р. в Польщі нараховувалося
18 театральних труп, створених українськими емігрантами.
Але найвідомішим серед них був Український театр, очолю-
ваний Г. Руденком.

Відкрита у 1928 р. у Варшаві Йосипом Оренштейном “На-
укова книгарня” сприяла розповсюдженню української кни-
ги. Завдяки її підтримці в Польщі можна було придбати кни-
ги, видані в інших країнах - Чехословаччині, Болгарії, Франції тощо.

Частина зацікавлених вояків організовує Товариство пле-
кання військових знань. У 1924 р. в станиці Каліші зароджуєть-
ся думка про потребу висвітлення подій української збройної
боротьби в 1917 1921 рр. З цією метою в 1925-му створено Ук-
раїнське восіїно-історичне товариство, очолене генералом
М. Юнаківим. У результаті тривалої і наполегливої пошукової
роботи в 1929 р. вийшов 1-й том під назвою “За державність”.52

Товариство проводило велику роботу для впорядкуван-
ня та охорони пам'ятників і могил українського війська, ви-
давано газети, листівки, окремі монографічні праці.

Ветерани 1-ї Запорізької дивізії об’єдналися в Товариство
бувших запорожців.

Великою повагою серед інтернованих користувалися цер-
ковні братства - святої Покрови та Кирила і Мефодія. Брат-
ства видавали церковні книги, молитовники і календарі, га-
зету “Релігійно-науковий вісник”. У 1922 р. утворено Раду
Братства св. Покрови, яка об’єднала всі церковні братства
таборів та Польської держави.

З 1921 р. в Каліші почали діяти пастирські курси. Голов-
ною метою їх було збільшення військового духовенства. Ке-
рівником курсів став о. П. Пащевський, опікуном - генерал
О. Загродський.

Майже у всіх таборах інтернованих вояків поширювався
кооперативний рух. Наприклад, кооператив “Запорожець”,
що виник у таборі Вадовиці, вже в 1921 р. розгорнув активну
виробничу діяльність і зміг у травні переказати 70 тис. марок
для допомоги друкарні і близько 15 тис. - на допомогу ди-
візійним школам, хоровому та театральному товариствам.53

Не стояли осторонь культурно-освітньої та громадської
роботи й українські жінки, які перебували за табірними дро-
тами. На зразок Київського статуту зв’язку українок, вони
активно включаються в культурно-освітню та рукодільну ро-
боту і створюють свої організації в Ланцуті, Вадовицях, Олек-
сандрові Куявському, Каліші, Шипйорні, Пікуличах та інших
таборах. Ці жіночі організації існували з 1921 р. аж до ліквідації
таборів. Вони опікувалися дітьми, дошкільним вихованням,
драматичними гуртками, відзначенням урочистих свят, орга-
нізацією різноманітних курсів, господарчою роботою.

Уся діяльність масових громадських організацій була по-
кликана полегшити життя та побут політичним емігрантам
на території Польщі та інших країн, зберегти та зміцнити на-
ціональну свідомість і, що найголовніше, дати можливість
вижити і не втратити особистості в цих страшних умовах.

Примітки

1	8^8Іе<ігі І оЬсе «’о^пу 1920 г. \УуЬ6г (іокиїпепібж. - Ьолбуп, 1990. -
8.163-164.

2	Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939. - Львів,
2000.-С. 25.

3	Шандрук П. Українська армія в боротьбі з Московщиною // За державність.
-Каліш, 1934.-36.4.-С. 206.

4	Сепігаїпе АгсЬіипт \Уо]5коУе. Українська союзна армія. Перегляд військо-
вої ситуації на фронті. - 8увп. 380. 2. 90, 8. 10-12.

5	Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. - Держ. вид-во України,
1924.-С. 30-31.

6	Там само. - С. 32.

7	Там само. - С. 33.

•Литвин С. Симон Петлюра 1917-1926 рр. -С. 302.

* Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. / Упоряд. В. Сергій-
чук. - К., 1999. - С. 323-324.

10 Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. - С. 181.

"	Згутапек Апсігге]. ОЬогу іпІето^апусЬ гоїпіегу ІІкгаіпвкісЬ аіатапа
8. Реіішу « Роїаке // Матеріли міжнародної конференції (21-22 листопада
1996 р.). - Івано-Франківськ. 1997.

12	Дмитрук В. Вони боролися за волю України (Нарис історії Сірожу-
панної дивізії). - Луцьк: Вежа, 2002. - С. 147-158.

ІЗСА\У-8у8п. 380. 1.50.

14	СА\У - 8увп. 380. 1. 50,8. 16.

15	Там само.

“Там само.-С. 17.
17	Бачинський Л. Наші за дротами // Літопис Червоної Калини. - Львів,
1931.-Ч. 6.-С. 6.

“ СА\У. - 8уВп. 380. 1. 50,8. З а.

19	Там само. - С. 18.

20	Там само. - С. З б.

21	Литвин С. Симои Петлюра. 1917-1926. -С. 303.

22	Енциклопедія українознавства. Словникова частина. -Т. 2. / Гол. ред.
В. Кубійович.-Львів, 1993. С.634.

23	Там само.

24	Симои І Ісглюра. Статті, листи, документи.-Т. З.-С. 400-401.

” Липині <(’имон Петлюра 1917-1926. -С. 306.

"‘Тим само.

27	Там само.

2“	Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939). - Львів,
2000.-С. 43.

29	Там само.

30	Литвин С. Симон Петлюра 1917-1926. -С. 306.

31	Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 1. - С. 334.

32	Там само. - Т. 2. - С. 402.

33	Колянчук О. Названа праця. - С. 43.

34	Петлюра Симон. Статті. - К.: Дніпро, 1993. - С. 232.

35	Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі. - С. 36.

36	Там само. - С. 42.

37	Там само.

38	Разгкіехуісг Ктузіупа. Роїзка, Іікгаіпа. 8оуи5г, 1920 гоки і )е£0 паметрама.
-Тогип, 1977.-8.39.

39	Колянчук О. Названа праця. - С. 109.

40	Там само.

41	Равгкіемгісг Кгувіупа. Названа праця. - С. 331.

42	ХУіягкв Етіїіап. Ргаза мю)8к Іікгаіпакіе] КериЬІікі Ілмкпуе] іпТетои'аписЬ V/
Роївсе ау ІаіасЬ 1920-1924. - Тогип, 1997.

43	ЗУізгка Е. Названа праця. - С. 314.

44	Колянчук О. Названа праця. - С. 137.
45	Там само.

46	Там само.

47	Залізним Хрестом було нагороджено учасників Зиг
1919-1920 рр.

48	Колянчук О. Названа праця. - С. 140.

49	Там само.

50	Там само. - С. 141.

51	Там само.

52	За державність. - 1929.-36.1.-С. 186-190.

55	Ракгкіем'ісг Кіуаіупа. Названа праця. - С. 329.
РОЗДІЛ IV

4. УКРАЇНА БОРЕТЬСЯ

§ І. Підготовка до розгортання
партизанського руху в Україні

Підготовка до розгортання партизансько-повстанського
руху розпочалася ще до відходу Армії УНР за Збруч. Орга-
нізатором партизанської боротьби в тилу ворога був С. Пет-
люра. Він завчасно передбачив, що боротьба з більшовицькою
навалою буде довгою і кривавою. При відступі Армії УНР Го-
ловний отаман залишив старшин і козаків, окремі військові
відділи для ведення підпільної роботи та партизанської бороть-
би в тилу ворога. Він був твердо переконаний, що Армія УНР
повернеться на Батьківщину, а перемогу можуть забезпечити
тільки організовані й добре навчені збройні сили. Військовий чин-
ник при перемозі над ворогом набував першорядного значення.

У статті “Чергові проблеми військового будівництва в ук-
раїнській літературі” Петлюра з’ясовує місце війська не лише
у будівництві держави, а й визначає його оборонне значення,
зокрема для української держави. Теоретично він це обгрун-
товує так: “Нація повинна зрозуміти вагу ідеї оборони Бать-
ківщини, бо від того чи іншого усвідомлення й залежить жит-
тя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток
чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і
технічні перешкоди для оборони держави, і всякі інші труд-
нощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна
потреба, увійшла у свідомість народної маси, стала органіч-
ним елементом національної думи”.1

Уже на території Польщі, коли армія була інтернована і
розміщувалася по таборах, С. Петлюра і А. Лівицький направ-
ляють лист, датований 3 грудня 1921 р., заступникові голови
дипломатичної місії у Варшаві Л. Михайлову з пропозицією,
щоб місія поставила питання перед польським урядом про збе-
реження української армії, яка зуміла до цього часу зберегти
свою єдність і боєздатність. Як настанова та програма дій
української місії у Варшаві в листі зазначалося: “Уряд УНР
має право вимагати від уряду Польської Річі Посполитої за
союзну поміч, виявлену Польщі в скрутний момент боротьби
проти спільного ворога, певних компенсацій як матеріальних,
так і моральних за недодержання тих умов, які були у свій час
заключені поміж двома союзними Урядами. Уряд УНР, його
апарати і військо, хоч і в змінених обставинах, не підлягають і
не можуть підлягати ліквідації, бо в противному разі допуще-
на була би явна несправедливість і насильство над правно-
державною організацією українського народу, який в невимовно
тяжких умовах дав послугу як Річі Посполитій, так і цілому
Європейському світові своєю неустанною боротьбою проти
соціально-економічної анархії та безладдя правового, що на-
в’язують цілому світові большевики”?

Одним із перших заходів уряду щодо зміцнення армії, як уже
зазначалося вище, стала реорганізація військових відомств та армії.
Для цього було прийнято низку законів про структурну будову армії,
про зміни та вдосконалення мережі військового шкільництва в
таборах, створено нову структуру посад військового міністерства
та Генерального штабу.

Новим законом було централізовано управління, встанов-
лено відповідальність найвищих ланок армії, за яким військо-
вий міністр, начальник Генерального штабу, генерал-інспек-
тор Армії УНР та командувач Дієвою армією з цього часу
відповідали за роботу лише перед головою Директорії УНР.

Для покращення оперативної, організаційної та навчаль-
но-тренувальної роботи введено посади трьох генерал-квар-
тирмейстерів. Усі закони, накази та положення, видані у цей
час, зведено у два таємні накази Головної команди військ
УНР, які регламентували структуру армії після переходу її
на територію України?

Турбуючись про армію, про підтримання її боєздатності,
Симон Петлюра видає цілу низку розпоряджень:
-	окремі тактичні одиниці (дивізії, бригади, курені, батареї)
мають зберегти свою організацію і штаби, муштрові старшини
повинні залишатися на своїх посадах;

-	українське військо не повинне змішуватися з інтернованими
російськими частинами;

-	українське вояцтво має бути забезпечене медичним об-
слуговуванням та нормальним харчуванням;

-	можливість внутрішньої урядової праці для підготовки
та повцернення на Україну.4

Ще в листопаді 1920 р. С. Петлюра своїм наказом дору-
чив підполковнику Ківерчуку “сформувати партизанський
загін із бажаючих старшин та козаків, вирушити в тили воро-
га і взятися за широку партизанську діяльність під прапором
Української Народної Республіки. Ви уповноважуєтесь мною
для організації згаданої роботи головним чином на території
Київщини, але в разі потреби Ви маєте право поширити свою
діяльність і на терени інших земель”.5

Завдяки наполегливості С. Петлюри, Міністерство війсь-
кових справ Польщі видало інструкцію від 2 грудня 1920 р.,
яка мала велике значення для інтернованої Української армії.
Інструкція нормувала правове становище Армії УНР, визна-
вала її як дружню та союзну армію, розташовану на тери-
торії Польщі.

Крім того, інструкція зобов’язувала польську адміністра-
цію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих
вояків у таборах, підготувати для цього необхідну кількість
бараків, організувати харчування та медичне обслугову-
вання.6

На жаль, ця інструкція не завжди виконувалася урядови-
ми установами Польщі, й українські вояки перебували у важ-
ких умовах.

З метою зберегти єдність армії, підготувати її до май-
бутніх боїв за звільнення України, видано наказ від 26 листо-
пада 1920 р., в якому сказано, що всі “управи і всі служачі в
установах і філіях Червоного і Блакитного Хреста мусять бути
негайно відряджені для обслуговування наших козаків у та-
борах Ланцут, Домб’є та інших”.7
§ 2. Повстанські відділи иа теренах
Волині та Поділля 1921 р.
Партизансько-повстанський штаб (ППШ)

З відходом Армії УНР не припинялася боротьба українсь-
кого народу за звільнення від червоних загарбників. По всій
Україні розгортається партизансько-повстанська боротьба.
Керівництво рухом опору на території радянської України
здійснює екзильний уряд та особисто С. Петлюра.

У листі І. Токаршевському-Карашевичу - послові УНР в
Туреччині - С. Петлюра писав: “Для оцінки становища боль-
шевиків на окупованій ними Україні прошу мати на увазі, що
хвиля саботажу їх діяльності й активних партизанських ви-
ступів ущухати не буде. Мною залишені в тилу противника
при отході нашої армії певні агенти (старшини і козаки, і ок-
ремі відділи військові) для провадження цієї справи. У цьому
ж напрямку будуть і далі вживатися планомірні міри”.*

Вплив на піднесення партизансько-повстанської бороть-
би в Україні С. Петлюра здійснював різноманітними спосо-
бами. Найчастіше, це коли з таборів, інтернованих в Україну
зі спеціальним завданням, відряджалися емісари УНР.

Вони забезпечувалися грішми, доставляли розпоряджен-
ня центру, літературу, часописи, газети, активізували парти-
зансько-повстанську боротьбу.

Внаслідок великої організаційної роботи на теренах По-
ділля та Волині вже весною 1921 р. почали діяти повстанські
відділи, а 16 березня в місті Острозі був створений Головний
український народний повстанський комітет Волині і Поділля.
Очолити комітет доручалося П. Павлюку.9

Новостворений комітет звернувся до С. Петлюри зі сло-
вами: “...Головний отамане наш, голово рідної справи нашої,
дай свою руку, дай гасло! Всі ми клянемось, що до одного, як
один підемо на останній упертий бій з ворогом... “Україна або
смерть” - ось гасло на прапорах наших. Батьку наш! Спини
муки і болі України... Досить вже нам брехні більшовицької.
Тобі одному віримо, від Тебе ждемо помочі і порятунку!”10

Про активну діяльність Повстанського комітету Волині і
Поділля та Партизансько-повстанського штабу незабаром за-
говорили і каральні органи більшовиків. Дослідник В. Сідак
навів такі дані з документів радянських спецслужб: “На початку
1922 р. радянські спецслужби повідомляли, що “тільки за 1921 р.
ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів,
емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних
загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні
в 1921-1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб
південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну
понад 150 петлюрівських емісарів”.11

Повстанські загони, яким доводилося вести вперту бороть-
бу з окупантами, часто були ізольованими від світових подій, а
тому з нетерпінням чекали та з радістю зустрічали посланців від
уряду та особисто від Петлюри. Вони передавали повстанцям
накази й розпорядження, інформували про найважливіші рішення
уряду УНР.

До подальшої організації та координації повстансько-парти-
занського руху підключилася і Головна управа Генерального
штабу Армії УНР, яка за наказом № 73 за грудень 1920 р. створює
відділ повстанських організацій. Але на засіданні Ради народних
міністрів 21 січня 1921 р. у м. Тарнуві (головував С. Петлюра,
присутні члени уряду УНР, представники вищого командування
армії і Генерального штабу) було порушено питання про те, що
відділ повстанських організацій уже не відповідає рівневі завдань,
які необхідно йому виконувати. Тому С. Петлюра порушив питання
про значне посилення всебічної роботи уряду з метою активізації
повстанської діяльності, безпосереднього керівництва
партизанським рухом. Для цього необхідно створити “спеціальний
фонд для потреб підтримки партизансько-повстанського руху в
Україні та окрему таємну установу”.12 На виконання даного роз-
порядження рішенням уряду при Головній команді військ УНР
було сформовано Партизансько-повстанський штаб (ППШ), який
мав підпорядковуватись безпосередньо С. Петлюрі “як головно-
командуючому всіх українських регулярних і повстанських
військ”.13 На штаб покладалося розв’язання всіх питань, пов’я-
заних зі збройною боротьбою проти більшовицької влади,
підготовки загального збройного повстання для повалення ра-
дянської влади в Україні, а також підготовки збройних форму-
вань до переходу через польсько-радянський кордон.
Очолити ППШ було доручено генерал-хорунжому Ю. Тютюнни-
ку, його було обрано й членом Вищої військової ради.14

23 лютого 1921 р. Ю. Тютюнник одержує наказ Головного
отамана, в якому говориться: “3 одержанням цього наказую Вам
виїхати до Варшави і Львова для принципового і практичного
розв’язання, в порозумінні з відповідними польськими органами, при
посередництві голови Ліквідаційної комісії в Речі Посполитій
Польській генерал-поручника В. Зелинського, зв’язаних з
покладеним на Вас завданням питань”.15

Головний отаман доручив Ю. Тютюннику сформувати штаб,
організувати відповідний апарат для керівництва та налагодити його
роботу. Всі ці заходи необхідно було провести при безпосередній
участі Генштабу Польщі і його представництва у Львові.

Енергійну роботу зі створенням структури штабу, підбору кадрів,
його розташування розгорнув полковник Ю. Отмарштайн.16 На його
вимогу 22 червня 1921 р. апарат ППШ переїхав до Львова.

У структурній будові він складався з 4-х відділів:

-	оперативного (очолював полковник Отмарштайн);

-	організаційного (полковник Ступницький);

-	розвідувального (полковник Кузьмінський);

-	адміністративно-політичного (полковник Добротворський).17

Весь процес формування ППШ, забезпечення його кадрами
здійснювався при прямій підтримці та згоді Ю. Пілсудського і
безпосередній участі польського Генштабу. Польська сторона надала
допомогу для переїзду і розміщення ППШ у Львові, дозволила
використовувати українських старшин, інтернованих у польських
таборах, звільнила з таборів 2 тис. українських вояків, забезпечивши
їх обмундируванням та озброєнням, створивши цим умови для походу
на Україну.18

Організаційна робота з підготовки військових частин Армії
УНР до походу в Україну проходила також у Румунії, де в окре-
мих таборах під контролем королівського Генштабу проводили-
ся навчання українських збройних формувань, особливо вивчалася
тактика партизанської війни та підпільної роботи.19

Переселившись до Львова, ППШ у тісному контакті з польським
Генштабом розробив розгорнутий і детальний план всеукраїнського
збройного повстання.
Головною рушійною силою повстання мали бути частини Армії
УНР, які прибудутьіз-за кордону, та повстанські формування, розгорнуті
в Україні. З перших мала сформуватися 1 -ша Регулярна Армія УНР, з
повстанських загонів - 2-га Окрема повстанська армія. Повстанські
сили були і юділсні на п’ять груп. Кожна група у свою чергу поділялася
на райони.20

Важливим станом у підготовці до повстання було звернен-
ня “До населення України”, підписане С. Петлюрою. У ньому
говорилося: “Готуймося до останнього рішучого бою. Муси-
мо стати як один до нього. Мусимо стати до бою організова-
но, скувавши себе залізною дисципліною... Коли вся підготов-
ча праця кінчиться, буде виданий наказ про повстання, де буде
сказано, що й кому треба робити, а поки що готуйтеся до бою.
Ні одного неорганізованого вибуху. Чекайте наказу”.21

В цей час партизансько-повстанський рух на Київщині,
Волині та півночі Поділля досягає свого максимального підне-
сення. За різноманітними даними та твердженням дослідників,
в 1921 р. в різні пори року нараховувалось від 15 до ЗО тис.
повстанців.22

За свідченням дослідника С. Литвина, в найбільш активні
райони повстань спрямовувалась і увага ППШ. Вона поля-
гала в тому, що сюди направлялося більше зв’язківців, стар-
шин-організаторів, певні кошти, зброя, література та ін., а
також сформувалися керівні осередки для активізації анти-
радянської повстансько-підпільної роботи.23 Так, у Києві був
створений Всеукраїнський центральний повстанський комі-
тет (ВЦПК), на чолі зі старшиною І. Андрухом.

ВЦПК провів певну координаційну роботу, встановив зв’яз-
ки з повстанськими організаціями Київщини, Катеринославщи-
ни, Холодного Яру, Одеси, Півдня України та інших районів.24

Влітку 1921 р. до Києва був відправлений генерал-хорун-
жий В. Галкін і на Поділля для керівництва повстанським ру-
хом відряджені отаман Карий (полковник Яворський) та ота-
ман Вогонь (підполковник Горбалюк).25

Готуючись до повалення радянської влади в Україні, крім
власних сил, ППШ вів роботу щодо створення антирадянсь-
кого фронту, залучивши до цього інші політичні сили. Зокре-
ма, ППШ налагоджує стосунки з російською організацією “Ро-
сійський політичний комітет”, очолюваною есером Б. Савінковим.
При підтримці іноземних держав ним була створена організація
“Народний союз захисту батьківщини і свободи”. Щоб посилити
свій вплив і створити єдиний всеросійський координаційний центр,
Б. Савінков уклав угоди з УНР та ППШ, білоруськими
національними організаціями (генерал С. Булак-Балахович),
Кубанською радою і Донським козачим кругом. Але практичних
результатів для звільнення України ці заходи дали мало. Уряду УНР
та ППШ доводилося формувати лише власні сили для повалення
радянської влади - це партизансько-повстанські загони та підпільні
групи.

План початку повстання, що передбачалося на 20 травня
1921 р., не був реалізований. 17 червня у Варшаві була скли-
кана чергова нарада ППШ спільно з польським командуван-
ням, яка обговорила та затвердила новий план повстання. Але
на цей час агентура радянської розвідки зуміла проникнути
у ППШ, і всі рішення спільної українсько-польської наради
стали відомі урядові УСРР. ДПУ вчинило жорстоку розпра-
ву над Київським центральним повстанським комітетом, зни-
щило близько 6 тис. повстанських груп і загонів.26 І на цей
раз виступ реалізувати не вдалося.

Чергова військова нарада, проведена Петлюрою в Каліші
в серпні 1921 р., приймає рішення про перенесення виступу на
пізніший період. Однак час найвищого піднесення партизансь-
кого руху в Україні, що припав на липень 1921 р., був остаточ-
но втрачений. За свідченням історика С. Литвина, в цей період
на Україні діяло 42 великих партизанських загони, серед яких
виділялися: загін Заболотного (в районі Ольвіополь-Балта), що
мав до 6 тис. багнетів і щабель, вісім гармат, багато кулеметів;
загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин) - до 3 тис. осіб;
загін Брови (Новомосковськ-Павлоград) - 3 тис. багнетів,
1 тис. шабель, ТІ кулеметів та ін. Крім того, діяло повстанське
з’єднання Н. Махна. Таким чином, у партизанських загонах на
цей час перебувало близько 20 тис. повстанців та ще ЗО тис.
було у Н. Махна, який не підпорядковувався ППШ, дотриму-
вався власної політики і в серпні зазнав поразки.27

На ліквідацію партизансько-повстанського руху в Україні
в 1921 р. більшовики кинули значні сили радянських військ, очолювані
відомими воєначальниками-М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком,
Г. Естонським, О. Пархоменком. У серпні в Україні дислокувалися
14 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, окрема прикордонна дивізія
Київського військового округу, 23 бронепотяги, авіапідрозділи. Крім
того, свої збройні сили мали органи держбезпеки та внутрішніх
справ.28

Таким чином, влітку 1921 р. величезні загони більшовиків
- армія та каральні загони - воювали проти українського на-
роду, який боровся за свою свободу і незалежність.

Перенесення виступу з літа 1921 р. на пізніший час було
страшною стратегічною помилкою, за яку дорого заплатив ук-
раїнський народ, оскільки загальна стратегічна ситуація восе-
ни 1921 р. зовсім не сприяла початкові збройного повстання.
Незважаючи на це, керівництво ППШ продовжувало вести підго-
товку до збройного виступу проти радянської влади-. Про це
красномовно свідчать матеріали, виявлені дослідником та
істориком С. Литвином у бібліотеці народовій у Варшаві.29 Се-
ред них є розроблені інструкції та конкретні завдання керівни-
кам повстанських районів та груп, які вони повинні здійснювати
в період повстання. Згідно з цими документами, вся Україна
була розділена територіально на п’ять груп для оперативної
діяльності. Першій повстанській групі, яка охоплювала Мико-
лаївську, Одеську, Херсонську губернії та південь Поділля,
ставилося завдання якомога швидше захопити свій район, пе-
рервати зв’язок та ізолювати частини Червоної армії, знищити
залізничні мости і цим самим вивести з ладу залізничне сполу-
чення в районі Бірзула-Вапнярка-Знам’янка-Кременчук.

Друга група, яка обмежувалася територією річок Прип’ять
та Дніпро до залізниці Черкаси-Вапнярка, далі до Ямполя та
річки Дністер і польського кордону, мала завдання розірвати
зв’язок між частинами Червоної армії та штабом КВО, не дати
їм можливості відступати на північ; вивести з ладу залізничні
колії, взяти під контроль всі інші шляхи на Поліссі.

Третя група, якій відводилася територія Чернігівської і
Полтавської губернії та північ Катеринославщини, повинна
була зайняти Полтаву та Харків, ізолювати підхід та надан-
ня допомоги червоним військам зі сходу, вести диверсійну роботу
на комунікаціях.

21 Зам. 3976
Четвертій групі - територія Таврії та Криму - ставилося
завдання захопити ці території, зруйнувати мости та залізниці,
телефонні та телеграфні лінії, налагодити свій зв’язок.

П’ятій групі відводилася територія Харківщини та Донбасу, де
вона мала зруйнувати мости через Дніпро, захопити склади зброї та
боєприпасів. Це повинні були робити всі повстанські групи. Крім
того, вони мали налагодити власну систему зв’язку - користуватися
радіо, телефонно-телеграфними засобами та ін.

Сьогодні важко судити, з яких міркувань виходили автори цих
проектів - очевидно, вони були недостатньо поінформовані про
становище на Україні, сили ворога, жорстокі розправи, які чинили
каральні органи, винищуючи цілі українські села.

Проти негайного походу виступила і польська сторона,
наголошуючи на тому, що в Україні почався спад повстання, що
ще не доведені до кінця організаційні заходи та підготовка до
виступу.

Під час розгорнутих дискусій 24-25 вересня ППШ про-
водить у Львові розширену нараду, куди запрошуються
представники польського Генштабу. До речі, поляки і на
цій нараді висловили думку, що рейд в Україну є бажаним,
але не конче необхідним. Від імені Петлюри виступив пол-
ковник Данильчук, який сказав, що український штаб хоче
здійснити рейд в Україну за будь-яких умов.

На нараді прийнято рішення розпочати цей рейд 10 жовт-
ня 1921 р.30

§ 3. Другий зимовий похід Армії УНР. Базар

Підготовка до походу в Україну здійснювалася повним ходом.
Але розпочати ревд Ю жовтня 1921 р., як це було визначено рішенням
наради ППШ у Львові 24-25 вересня, не вдалося. Цьому перешкодили
деякі об’єктивні і суб’єктивні фактори.

7 жовтня підтиском уряду Російської Федерації Польща змушена
була підписати протокол з Росією. Умови та зміст підписаного
протоколу негативно вплинули на подальшу долю походу. Польща,
за наполяганням Росії, повинна була роззброїти українські частини,
що вже розміщувалися біля польсько-радянського кордону, і
вислати за межі Польщі С. Петлюру. Крім того, необхідно було
вислати за межі Польщі Б. Савінкова та С. Булак-Балахови-
ча - російського і білоруського генералів, які мали підтриму-
вати українців і одночасно здійснити російсько-білоруський
рейд на територію загарбаної Білорусії.31

Боячись спричинити нову польсько-радянську війну, по-
льське керівництво фактично відмежувалось від підтримки
українських повстанців. Це відбилося на забезпеченні зброєю
та амуніцією вояків ППШ, які отримали лише 50 відсотків
необхідного озброєння. Дуже поганим було забезпечення
одягом.

У цей час розвідку ППШ очолив Кузьмінський. Щоб з’я-
сувати становище на Україні, штаб ППШ послав у центральні
області організаторів партизанської боротьби (Шепеля, Мор-
далсвича, Яворського (Карого) та ін.), які водночас викону-
вали розвідувальні функції та інформували ППШ.

У ніч з 19 на 20 вересня з містечка Корця, що на Рівнен-
щині, на східноукраїнські землі було вислано відділ повстанців
під командою генерал-хорунжого Василя Нельговського. Від-
діл складався з ЗО вояків, 16 старшин та 14 підстаршин.32 Вся
група приїхала до Львова, де одержала частину зброї, а реш-
та видана в Рівному зі складів 13-ї польської дивізії. Загін було
озброєно кулеметами, рушницями, гранатами та вибухівкою
для руйнування залізниць. Завдання відділу було встановити
зв’язки з повстанськими загонами, надати їм практичну до-
помогу, розгорнути агітаційну роботу серед селян. Відділ мав
діяти в Житомирському, Радомиському, Мозирському, Ов-
руцькому та Звягельському районах. Уся діяльність відділу
повинна була проходити в умовах повної конспірації, і тому
перші чотири доби пересувалися лише вночі, обминаючи села,
де були розміщені більшовицькі загони.

Налагодити зв’язок з місцевими повстанськими загонами
вдалося лише в перших числах жовтня. Зробивши відповідні
розпорядження та вказівки керівникам повстанських груп,
15 жовтня відділ вирушає в район Ушомира Житомирського
повіту. Тут було виявлено роту робітничого куреня, яку обез-
зброїли, а зброю передали повсталим селянам. ЗО жовтня
відбулася радісна зустріч із сотником Головком, що прибув з
директивами від Головного штабу.
5 листопада селяни повідомили про те, що до сусіднього
села Янча-Рудня приїхав карний загін і намагається довідатись,
де повстанці. Селяни просили козаків допомогти розправитися
з москалями, не дати грабувати село. На допомогу селянам
виділили групу вояків, яку очолив сотник Головко. Селяни про-
вели повстанців до села і показали розміщення червоних. Опе-
рацію було виконано бездоганно: без жодних втрат захоплено
60 осідланих коней, багато зброї, а також одяг і взуття, части-
ну яких роздано селянам.

Ця перемога дала можливість забезпечити козаків теплим
одягом та посадити всіх на коней. Рухомість загону значно зросла,
і він міг робити переходи до 80 км за ніч.

За короткий час загін повстанців побував у районі Радомишля,
на станції Тетерів, Олевськ, Мозир та ін.33

Але з кожним днем натиск червоних частин на відділ по-
силюється, поширюються репресії проти селян. Усе частіше в
районах розміщення значних ворожих сил доводилося вида-
вати себе за більшовицький карний відділ, аби пройти без
втрат у визначені місця. Але така тактика була незручною
для повстанців, бо селяни не хотіли давати їм їжі, оброку для
коней, не пускали для ночівлі.

У цих умовах відділ утратив зв’язок зі штабом, і лише в районі
Олевська від селян стало відомо, що головна група Повстанської
армії прямує на Коростень.

Про рух повстанської групи по Житомирщині стало відомо
жителям багатьох районів, і у відповідь на це селяни Олевська
підняли повстання й вигнали представників радянської влади. Однак
селянам не вистачало вмілих провідників повстанського руху,
озброєння та навиків боротьби. Використавши це, більшовики
перейшли до наступу, стали палити села, розправлятися з селянами.
Ті змушені були залишати домівки та ховатися по лісах. У цей
важкий для селян час їм на допомогу прибули повстанці і потиснули
ворога. Але через відсутність піхоти й артилерії перемогти
більшовиків, яким на допомогу прибуло підкріплення, не вдалося. І
повстанці, і відділ змушені були відступати. Вслід за відділом, не
даючи жодного перепочинку, наступали великі сили більшо-
виків. Лише завдяки зусиллям та допомозі селян-провідників
відділу вдалося віддійти до кордону.
Ще під час перших операцій відділу на терені централь-
ної України Головний отаман С. Петлюра своїм наказом № 1
призначив генерал-хорунжого Ю.Тютюнника командиром
Повстанської армії України. Начальником штабу був призна-
чений полковник Отмарштайн.34

З цього часу всі командуючі повстанськими групами в
Україні з підпорядкування Головному отаманові переходили
в розпорядження Ю. Тютюнника.

Українська повстанська армія складалася з трьох армійсь-
ких груп: Волинської, Подільської і Бессарабської.35

Перед нею ставилося завдання цілком таємно перейти кор-
дон, несподівано з’явитися на українській території, спира-
ючись на селян, підняти повстання, зробити його масовим, на-
да пі організованого характеру і цим перешкодити ворогу гра-
бувати Україну, вивозити з неї хліб і врятувати її від голоду.

Конкретизуючи ці програмні завдання, штаб ППШ за-
стерігав, що “ворог спрямував усі свої зусилля, щоб закріпи-
тися в Україні, сконцентрував на Правобережжі майже 3/4 скла-
ду Червоної Армії, зосередив 13 піших червоних дивізій, дві ок-
ремі піші прикордонні дивізії, один кінний корпус і окрему кінну
дивізію Котовського, лишаючи, крім того, поза увагою окремі
відділи чону, чека, міліції та окремі трудбатальйони”.36

З огляду на таке становище, штаб ППШ своїм наказом
пояснював, що “операції Української Повстанської Армії на
Правобережжі визнаються за неможливі. Простір правого бе-
рега - від кордонів до Дніпра - армія мусить пройти форсова-
ним маршем, по можливості ухилятися від великих боїв. Ук-
раїнській Повстанській Армії ставиться завдання прорватися,
на лівий берег і там підняти повстання; ставши твердо на Дніпрі,
відрізати ворогові відворот до Росії; винищуючи ворожі час-
тини... захопити військові склади, перешкодити ворогові заби-
рати та вивозити “продналог”; створити регулярну армію”.37

З нагоди початку походу 25 жовтня 1921 р. Петлюра по-
слав Тютюннику лист, в якому говориться: “Пане Генерале!
Виряджаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та стар-
шин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини, хочу
побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться про-
водити на Україні... Прошу передати старшинам і козакам
мій привіт... Щасти Боже і Вам, і всім старшинам і козакам,
326
що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху та слави на
добро і щастя нашій Батьківщині”.38

Уже наприкінці жовтня 1921 р. окремі групи Української
повстанської армії розпочали бойові дії.

Бессарабську групу очолював генерал-хорунжий А. Гулий-
Гуиеико.19 Цс була найменша за кількістю група, і їй доруча-
лося, демонструючи головний удар, відвернути увагу ворога
від групи 10. Тютюнника. 19 листопада 1921 р. група, вийшов-
ши з району м. Іісіідерн па радянську територію, зустрічається
з переважаючими синами противника. У важкому кровопро-
литному бою група зазнала поразки. Частина козаків з гене-
раи хорунжим проривається на Україну, решта, зазнавши ве-
иикіїх иіраг, змушена була повернутися назад, на територію
Румунії, її завдання покладається на Подільську групу.

Подільська група. Наказом по штабу повстанської гру-
пи від 15 жовтня 1921 р. з інтернованих вояків 4-ї Київської
дивізії було сформовано Відділ окремого призначення під ко-
мандою підполковника Палія. Помічником командира призна-
чено полковника С. ЧорноГо, начальником штабу - сотника
Аксюка. Станом на 20 жовтня 1921 р. біля кордону зібрався
весь загін з 525 осіб, які бажали взяти участь у поході. Нака-
зом по повстанській групі від 22 жовтня 1921 р. із загону ви-
ділено два відділи - 1-й (у кількості 100 осіб для оперативної
роботи в районі м. Кам’янця-Подільського) та 2-й (50 осіб, в
районі Лянцкоруня).40

Загонові необхідно було пробитися через розміщення мос-
ковських військ (район Бар-Хмільник-Вінниця-Житомир),
відволікти на себе увагу ворожого війська і дати можливість
перейти кордон головним повстанським силам. Надалі загін
до 7-10 листопада повинен прибути на територію між міста-
ми Малин-Чоповичі-Радомишль і влитися до основного за-
гону. В ніч з 25 на 26 жовтня загін перейшов кордон і розпо-
чав бойову акцію.

26 жовтня в селі Бондарівці загін роззброїв 40 бійців з кор-
донної сторожі, а через декілька годин у селі Ольхівці захоп-
лено відділ червоноармійців навчальної команди в кількості
60 осіб. Загін поповнився озброєнням та одягом. По дорозі на
Ярмолинці він зустрівся із сотнею ворожої піхоти, якій було
доручено ліквідувати повстанців. Але була ліквідована сот-
ня і здобуто 2 кулемети на тачанках, 40 рушниць, одяг та взут-
тя?1 Відносно легко долаючи перешкоди, загін переходить залі-
зницю між Деражнею-Комарівцями і в селі Згарках нападає на
8-й кінний полк червоного козацтва, який не сподівався нападу,
а тому майже не вчинив опору. Частину полку було захоплено і
роззброєно (чотири кулемети, 45 коней та кілька десятків руш-
ниць), частина розбіглася. У цьому бою було вбито одного
стрільця. Здобувши коней, відділ стає кінною частиною.

Повстанська розвідка доповіла, що з міста Бара проти
повстанців направлено 7-й полк і приведено в готовність 8-й
полк. Про події, що розгорнулися ЗО жовтня, учасник походу
полковник Сергій Чорний згадував так: “Місцем, придатним
до бою, було с. Гута, оточене з усіх боків лісом. О 9-й годині
загін уже вишикувався, щоби зустріти ворога на вигідних для
себе позиціях. Ворожа кіннота, не уявляючи собі сил загону й
сподіваючись на легку перемогу, кинулася в атаку на наші
позиції й потрапила під вогонь із 6 кулеметів та сотень руш-
ниць. Це було для неї несподіванкою, і вона стала посувати-
ся назад. В цей час її заатакував кінний відділ загону. Цієї
атаки ворожа кіннота не витримала й у безладі розбіглася по
лісі”.42

В цьому бою здобуто 12 коней і багато рушниць.

1 листопада у бою з ворожою кіннотою був поранений коман-
дир загону Палій. Під охороною 20 кіннотників його відправлено до
кордону. Командування загону перейняв на себе полковник
Сергій Чорний.

. 6 листопада загін вирушив у призначене місце для
з’єднання з головними силами. Під навалою переважаючих
сил ворога загін прямує під прикриття Любарських лісів.
Дальша дорога пролягала на північ у Житомирський та Ко-
ростенський повіти, повертала на південний схід на місто
Малин та село Городянку під Києвом.45

Але виконати завдання - з’єднатися з головними силами
повстанців - не вдалося, і 20 листопада, попрощавшись із
козаками отаманів Струка й Орлика, загін повертає на захід,
йдучи через Любарський та Заславський повіти в напрямку
до польського кордону. 6 грудня о 6 год між селами Острів і
Мілятин загін щасливо перейшов кордон, склав зброю, здав
коней польській владі, і його вояки знову повернулися до та-
борів інтернованих.44

У важких кровопролитних боях на окупованій Україні загін
пройшов 1500-кіломстровий марш. Протягом цього часу лише
трьох осіб було убито та 25 - поранено. Усіх поранених вивезли
із собою за кордон, не залишивши нікого на поталу ворогові.

З 26 жовтня до 6 грудня загін знищив кордонну сторожу,
навчальну команду, сотню піхоти, 8-й кінний полк Червоного
козацтва, 7-й кінний полк, 2-гу бригаду червоного козацтва, курінь
піхоти, три окремі заі чині особливого призначення, 57-й кінний полк
і курінь 515-го полку. Крім того, захопив дві “чрезвичайки” у
повному складі, які були знищені. В м. Курному повішено
помічника командуючого військами Київської військової округи.
Ці успіхи були досягнуті завдяки тому, що загін цілком і всюди
підтримували селяни, які забезпечували повстанців продуктами
харчування, вели активну розвідку і самі брали участь у боях
проти більшовиків.

Головна Волинська група, що була сформована під коман-
дою Ю. Тютюнника, перейшла кордон у ніч на 4 листопада 1921 р.
Формування її проходило на північ від м. Рівного, в районі
Костополя, в селах Великий і Малий Мицьк та Велика і Мала
Стадина.

У групі нараховувалося до 900 козаків, з них 534 піхотинці,
60 кіннотників, 80 - гарматного дивізіону, 50 - технічного
війська, 170 осіб військових урядовців та 131 нестройових.45

З цього загального складу генералом Тютюнником було
сформовано групу полковника Ступницького та Київську ди-
візію під командуванням генерал-хорунжого Янченка. Київсь-
ка дивізія, у свою чергу, складалася із двох бригад (Київсь-
кої - на чолі з підполковником Шраменком і збірної бригади
під командуванням полковника Сушка), гарматної бригади,
кінної сотні, технічної сотні та польової варти.

Ще різноманітнішим був склад бригад. Перша бригада
мала два курені -1 і 2-й. Друга збірна бригада генерала Суш-
ка складалася теж із 2-х куренів, у яких нараховувалося
78 старшин, 5 урядовців та 211 козаків.46

З архівних документів та спогадів очевидців випливає,
що, крім польового штабу Повстанської армії, були сформо-
вані й управи: військова, інспекційна, цивільна, залізнична,
фінансова та ряд вищих штабів, як-от штаб 2-ї Повстанської
групи, штаб Київської дивізії, штаб гарматної бригади.

При Київській дивізії знаходився штаб Повстанської армії
(начальник Генерального штабу полковник Отмарштайн). При штабі
були канцелярія і комендатура, дефензива (оборонний відділ),
мобілізаційний відділ, армійський шпиталь, начальник артилерії
(підполковник Чижевський), артилерійський парк, відділ постачання
та відділ цивільного управління.47

Як уже зазначалося, о 6-й годині ранку 4 листопада дивізія
перейшла польсько-радянський кордон. У першому ж українсько-
му селі біля кордону - Майдані-Голишевському - захоплено
близько 100 червоноармійців на чолі з командиром.48 За наказом
генерала Тютюнника, було створено воєнно-польовий суд, згідно з
рішенням якого усіх полонених, крім мобілізованих, розстріляно,
здобуто 60 рушниць та один кулемет. Після короткочасного
відпочинку дивізія вирушила на село Андріївку, де захопили в полон
командира 1 -ї роти 196-го батальйону та командира 4-го трудового
батальйону, що перебували на лісових розробках. Полонені по-
відомили, що в Україні діє кілька невеликих партизанських загонів
і радянські каральні загони готуються до їх розгрому. Із захопле-
них документів видно, що в селах Рудні Янчій та Емільчині скуп-
чуються червоні частини, які готуються до розгрому повстансь-
ких загонів.49

Через село Андріївку, подолавши 60 верств, дивізія прибула
в с. Кішино, де стала на нічліг. 5 листопада вона знову вирушає в
53-верстовий перехід, і о 24 год прибуває до с. Кривотин, де
залишається ночувати. Цей перехід став дуже важким - йшов
дощ зі снігом, було холодно, дорога вкрай розбита.

Розвідка доносила, що ворожі сили згруповані в Коростені
та в селах навколо міста - для охорони великих складів, роз-
ташованих там. О 2 год ночі в с. Кривотині відбулася коротка
нарада, де прийнято рішення вислати від головної групи три
окремі відділи.50 Перший - під командуванням поручника Го-
панчука - мав діяти самостійно як відділ партизанський. Зав-
данням відділу було зв’язатися з генералом Нельговським та
окремими повстанськими загонами. По дорозі у селі Емільчині
відділ натрапляє на велике селянське повстання, надає відпо-
відну допомогу в його організації і, поповнивши свій склад жи-
вою силою, через м. Кропивне - с. Рудулин прямує до станції
Шепетівка. Однак, дізнавшись, що в цьому районі були ареш-
товані всі керівники повстанських загонів, залишає Шепеті-
вку, проходить біля м. Славута і захоплює м. Попонне. В ра-
йоні Попонного повстають селяни, і загін поповнюється людь-
ми, захоплює ворожі обози та кінне депо, перетворившись
після цього на кінну частину. Поблизу с. Курного загін пере-
тинає дорогу Звягель Житомир і поспішає на з’єднання з го-
ловною групою. В районі сіл Горошки, Черняхівка та Городсь-
ке відділ зустрічається з повстанськими загонами отаманів
Литвинчука та Святенка. Об’єднаними силами вони напада-
ють па м. Брусилів. Поповнивши запаси озброєння та про-
дукт ін, 24 листопада відділ займає село Гурівщину, розта-
шоване за один перехід від Києва.51

Але розшукати головну Волинську групу відділові не
вдалося, і він повертає на захід до кордону.

6 листопада головна Волинська група з Кривотина ви-
йшла в напрямку на село Піски. В селі було захоплено кому-
ніста, який знищив 53 українці. Його судили і розстріляли.
Після перепочинку в селі Піски прийнято рішення подальший
рух колони продовжувати вночі, вдосвіта напасти на ворога
несподівано та захопити Коростень.

Захоплення міста мало важливе значення, оскільки це був
великий залізничний вузол, до того ж там було розмішено те-
лефон, телеграф, радіостанцію і великі склади зі зброєю, одя-
гом та іншим військовим спорядженням, які так необхідні по-
встанцям.

За наказом генерала Тютюнника розробляється план за-
хоплення м. Коростеня. Місто атакується із двох боків - з
півночі та півдня. З півночі, через села Жупани, Кожухівка
та Чигири, атакує Київська дивізія. З півдня, через села Крас-
нопіль та Білощицю, наступає група полковника Ступниць-
кого. Атаку міста обидві групи повинні були розпочати 7 ли-
стопада о 5 год ЗО хв.

Але, як з’ясувала розвідка, всі села від Жупан до Коросте-
ня були заповнені червоноармійцями й утворювали один укріп-
лений район міста. Генерал Тютюнник дає наказ під прикрит-
тям ночі, не зчиняючи стрілянини, проходити ці села. Ось що
згадує про цей перехід учасник походу полковник Р. Сушко:
“Генерал Тютюнник наказав маскуватися під москалів. Аван-
гард та колона з обозами проходила мовчки, без пострілу, про-
сто через ворожу гущу... Прикриває нас темна дощова ніч. Во-
рожі частини має ліквідувати ар’єргард, але тихо, без пострілів.
Тільки шаблі працюють. І дійсно, зразу все було гаразд. Про-
ходили ворожий район без жодного стрілу. Але в с. Купищах,
ліквідовуючи запасних москалів, з ар’єргарду кинуто було дві
гранати. Це занепокоїло штаб червоного полку в с. Кожухівці
та поставило на ноги полкову кулеметну команду... Кожухівці
ми зайняли й пішли далі. Але кулеметну стрілянину почув Ко-
ростень... Ворога охопила паніка - він не знав, хто і кого ліквідо-
вує. Були випадки, коли з хати вискакував червоний писар з
машинкою, кидав це “спасаєме” майно на нашу підводу і пи-
тав: “Какая часть?” І потім... свист шаблі - машинка лишала-
ся на возі, голова писаря під возом. Все робилося тихо”.52

Про ці ж події є спогади сотника О. Шпілінського: “Через
цілковиту несподіванку для ворога цей нічний перехід укріп-
леного району відбувся блискуче. Лише ар’єргарди мали
кілька сутичок із ворожими заставами, але вже по виході із
сіл. Червоні частини, шо були по селах, побачивши колону в
самому селі, в паніці, кому це пощастило, розбігалися. На-
слідком цього нічного маршу до Чигирів стала сила трупів
червоних, розкиданих уздовж дороги”.53

Вранці 7 листопада 1921 р. розпочався штурм м. Корос-
теня. Першою до міста на вихідні позиції прибула з півдня
група полковника Ступницького. Не дочекавшись встанов-
леного наказом часу - 5 год ЗО хв, на півтори години раніше,
він почав атаку Коростеня. На станцію направляється загін з
20 осіб під командою підполковника Ремболовича. Він нищить
телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони.
Але в цей час із Києва несподівано прибувають один за од-
ним два ворожі ешелони з силою противника. Підполковник
Ремболович залишає станцію і відходить в місто на з’єднання
з полковником Ступницьким.54

У цей же час група полковника Ступницького захопила
штаб 133-ї бригади, розігнала міліцію, захопила склад зброї,
знищила групу чека із 20 осіб та випустила всіх політичних
в’язнів. Однак за цей час червоні частини організовуються,
налагоджують зв’язок між собою і вибивають групу полков-
ника Ступницького за межі міста.55
У цих надзвичайно несприятливих умовах починає наступ на
місто 1-ша бригада Київської дивізії під командою підполковника
Шраменка. їм нічого більше не залишилося, як штурмувати при-
булі ешелони з червоноармійцями. Сили були далеко не рівні.
Довгі ешелони для червоних служили чудовим захистом. Черво-
них було близько 1000 осіб - у повстанців лише 80 бійців. Зав’я-
зується затяжний бій. На допомогу штурмуючим генерал Тютюн-
ник посилає 4-й курінь. У полон беруть 300 червоноармійців і, що
найголовніше, захоплюють потяг зі зброєю і новим англійським
обмундируванням. Перемога здавалася близькою. Але в цей час
вороги, вибравшись із вагонів, залягли за залізничним насипом і
відкрили сильний кулеметний та рушничний вогонь, а згодом пе-
рейшли до контрнаступу. Із Житомира на допомогу Коростеню
підоспіла школа червоних командирів з двома бронепотягами.
Протистояти таким силам не було жодної можливості, і повстанці
починають відступ на с. Михайлівну.56

Уже під час відступу головних сил з міста в центр ври-
вається обхідний відділ повстанців, розбиває ще одну тюрму
та випускає в’язнів, розгромлює збірний пункт збіжжя, заби-
рає в будинку міліції, що був розташований поряд, озброєн-
ня та набої.57

Ворог відкриває по повстанцях, які відступали, шалений
вогонь з гармат бронепоїздів.

Коростень був у руках повстанців усього дві-три години.
За цей час, як випливає з рапорту начальника штабу Україн-
ської повстанської армії, було:

1.	Звільнено всіх політичних в’язнів, числом до 600 осіб.

2.	Розстріляно Коростенську чека в кількості 20 людей.

3.	Розстріляно штаб 133-ї бригади, в тому числі команди-
ра й начальника штабу.

4.	Велика кількість забитих червоноармійців та 100 чол.
полонених, серед них виявлено 7 політруків, яких також роз-
стріляли.

5.	Ми втратили забитими 7 старшин і 12 козаків, серед
яких сотник Стефанишин і хорунжий Василів, та пораненими
8 старшин і козаків, серед яких полковник Климач.”58

У селі Михайлівці відбулася військова нарада. У ній взя-
ли участь генерали Тютюнник і Янченко, полковник Отмар-
штайн, підполковник Шраменко, полковник Ступницький та
полковник Сушко. На засіданні ради переважила думка про
подальший похід по теренах України. Наказом генерала Тю-
тюнника група переходить у район Радомишль-Житомир, де
мала діяти група Нельговського. О 1-й годині 8 листопада,
подолавши 95 верств, група прибуває в село Дідковичі. Вда-
рили морози, почалася люта поліська зима, земля вкрилася
товстим шаром снігу.

З огляду на велику перевтому козаків день 8 листопада
призначили для відпочинку. Лише увечері було сформовано
загін з ЗО козаків на чолі з підполковником Ремболовичем,
який вислали підірвати залізничний міст на р. Жерів.39 Зав-
дання було успішно виконано.

10 листопада група пройшла 35 верств і зупинилася на
відпочинок у селі Владівці, а наступного дня вирушила на
село Юзівку та станцію Чоповичі, де були ешелони з кіньми,
обмундируванням та продуктами, які охороняв залізничний
відділ. Лише з другої спроби 5-й Залізничний курінь вибив
москалів зі станції. їм дісталися ешелони з дорогоцінним
майном та кіньми. Але в бою за станцію загинув заступ-
ник коменданта підполковник Міниківський та був тяжко
поранений сам комендант куреня підполковник Лисий. Во-
рог втратив кілька десятків убитими та пораненими, 60 чер-
воноармійців було взято в полон, здобуто 20 коней.60

Доки роздумували, що робити з майном, яке було в еше-
лонах, з боку Коростеня підійшов бронепоїзд і сильним куле-
метним та гарматним вогнем примусив курінь відступити.

Погода погіршилася, міцнішав мороз, що значною мірою
ускладнювало рух колони повстанців. Особливо важким за
увесь Другий зимовий похід був день 12 листопада. З цього
часу головну Волинську групу починає переслідувати і на-
магається оточити червона кавалерія Котовського. Щоб віді-
рватися від ворога, у надзвичайно несприятливу погоду - у
20-градусний мороз та глибокий сніг - повстанці здійснюють
небувалий подвиг, здолавши за триденний перехід 174 вер-
стви. Учасник походу сотник О. ІЇІпилінський згадує: “Босі,
роздягнені вояки обгортають ноги онучами, обв’язують шнур-
ками і так бредуть по коліна в глибокому снігу, так ідуть на
стежі, застави, так ідуть на багнети”.61
Рух колони невідступно переслідується червоними кіннот-
никами. Відбиваючись від ворога, колона прямує в напрямку
села Городське, де починає переправу через р. Тетерів. На-
зріла необхідність дати відсіч частинам червоних кіннотників,
що переслідували головну Волинську групу. І такий бій від-
бувся біля с. Городське. Підпустивши ворожу кінноту на 50-
100 кроків, кулеметним та рушничним вогнем ЇЇ було розстрі-
ляно. Зазнавши великих втрат, вороги змушені були на пев-
ний час припинити переслідування. Значні втрати мали і по-
встанці - 45 осіб убитими та пораненими, і серед них сотник
Луцснко, старший лейтенант Михайло Білинський та ін.

Згадуючи про ці трагічні дні, учасник походу полковник
І*. Сушко розповідав: “Колона прямує на південь, щоб пере-
правитись через р. Тетерів та перейти у прикриття старих те-
терівських лісів. Настала ніч. Ясна місячна ніч... Настирли-
вий ворог щохвилини наскакує то на хвіст, то з боків, поли-
ває колону кулеметним вогнем, спиняє наш рух, змушує до
оборонного бою... У селі Городському колону зустрічає но-
вий відділ ворожої кінноти і замикає греблю. Переправа че-
рез греблю здавалася безконечною. Гребля була довга, роз-
бита гарматним вогнем”.62

13 листопада головна Волинська група перетнула Києво-
Житомирський шлях і близько 6 год ранку прибула в село
Войташівку. Відпочивши тут кілька годин, о 9 год група ви-
рушає в напрямку села Негребівка.

Ще під час перебування у Войташівці на короткій нараді
Головного командування Української повстанської армії було
прийнято рішення про припинення подальшого руху вглиб Ук-
раїни і дано розпорядження повертатися до кордонів з Поль-
щею. Таке рішення командування обґрунтовано певними об-
ставинами, що склалися на цей час. Головною з них, як виз-
начає сотник О. Шпилінський, була, по-перше, та, що “...не
відбулася зустріч ні з групою генерала Нельговського, ні з
відділом окремого призначення підполковника Палія, які мали
прибути в район сіл Заньки, Маньківка та Котівка”.63

По-друге, зустріч із відділом підполковника Палія повин-
на була підсилити групу кіннотою. В головній Волинській
групі не вистачало коней, навіть не було кінної розвідки.
По-третє, внаслідок великих переходів та сильних морозів
понад 50 % козаків через відсутність взуття повідморожува-
ли ноги. Через це активність групи була дуже низькою.

По-четверте, у шпиталі, що розміщувався на 100 підво-
дах, перебувало 54 важкопоранених та 150 осіб поранених і
хворих. Рухомість колони, що мала 50 % волової запряжки,
була дуже низькою, не кажучи вже про маневрову спромож-
ність.

По-п’яте, озброєння було неякісним, рушниці мали лише
50 % повстанців. Майже третина кулеметів Кольта через
відсутність запасних частин вийшла з ладу. Мало було на-
боїв, і ті здобувалися у ворога.64

Всі ці обставини могли призвести до того, що після закін-
чення набоїв, із вкрай перевтомленими вояками, разом з усі-
ма пораненими можна було потрапити до рук ворога і бути
знищеними.

Через села Раївку, Кодре та Язвинівку група потрапляє
на станцію Трубецьку. Передові частини прокладають колоні
шлях, захоплюють 40 червоноармійців, озброєння та набої,
переходять залізницю Київ-Сарни та прямують на село Лео-
нівку, розташоване від Києва за одноденний перехід. У село
ввійшли непомітно о 4-й годині ранку 15 листопада. Рапто-
вий напад козаків на вартових - і червоні кинулися тікати.
Згодом, згрупувавшись за селом, червоні організували на-
ступ, аби повернути втрачене на складах майно, озброєння
та набої. Коли стало світати, наступ ворога посилився, і гру-
па змушена була відступати. Передня колона вже вступила в
ліс, а з села ще відходили окремі частини, коли у розташу-
ванні ворожих військ почулася густа стрілянина.65

У лісі головна група зупиняється на короткий відпочи-
нок, і знову відступ. Перевтома козаків сягає крайніх меж,
адже по глибоких снігах, під безперервним ворожим вогнем у
денних і нічним боях, вкрай виснажені, напіводягнені люди
подолали значну відстань.

Попереду ж була річка Тетерів. Про її перехід згадує сот-
ник артилерії Армії УНР Гриць Рогозний: “До річки доводи-
лося спускатися з крутого берега, вкритого густим лісом, без
жодної дороги. Крига на річці була ще така тонка, що не
витримувала ваги людини, тому технічна сотня розбирала
лісову огорожу і, стоячи майже по пояс у напівмерзлій воді,
наспіх будувала імпровізований місток. По цьому містку пе-
ренесено поранених і частину амуніції, вбрід переводили ко-
ней, а потім перетягували віжками і фури. Коли перебралися
на другий бік, значна частина вояків була мокра”.66

Десь опівночі, 15 листопада, вкрай стомлені повстанці
прибули до села Розважів, де зупинилися на короткочас-
ний відпочинок.

Наступного дня маршу в селі Полідарівка знову відбулася
зустріч із кіннотою Котовського. Відбиваючись від ворога, ко-
лоні під ранок вдалося прибути до села Малі Миньки і зупини-
тися на деякий час. Наступний марш колони був призначений
на 12 годину 16 листопада в напрямку на села Звіздаль та
Христинівка.

Ще не встигла група як слід відпочити, коли приїхав селянин
і повідомив штаб про те, що в напрямку на Малі Миньки із села
Голубієвичі направляється великий загін червоних кіннотників. ‘
Через півгодини приїхав другий селянин з повідомленням, що
поряд із селом, за 5-6 верств, наїхало багато ворожої кінноти і
піхоти з гарматами.67 В цей час стежі донесли, що біля
навколишніх сіл скупчується багато ворожої кінноти та піхоти.
Генерал Тютюнник наказав вирушати в напрямку на село
Звіздаль. Колона швидко вишикувалась і рушила із села, розтяг-
нувшись за річкою Звіздаль. І в цей же час на хвіст колони та її
прикриття наскочили ворожі кіннотники. На околиці села
зав’язався жорстокий бій, а зі сходу, з лісової смуги на неве-
ликій відстані з’явилося до 3-х ескадронів ворожої кінноти.
Одночасно з лівого боку, із заходу, наскакують нові воро.жі
частини і розривають колону на дві групи.

Оточена група повстанців, разом з частинами обозу та
пораненими і хворими, під ударом сильної ворожої кінноти та
піхоти, що кинулася у бій, фактично була приречена. Про цей
останній бій Повстанської армії згадує його учасник сотник
Рогозний: “Повстанці залягли в снігу, відбивалися з відчай-
душним завзяттям. Вирішили дорого продати своє життя. По-
ранені на підводах відбивалися ручними гранатами. Перший
натиск ворога стримано завдяки гранатам. Ворожа кіннота
розширює на короткий час своє коло, щоб таким чином змен-
шити свої втрати, і лише тоді, коли постріли з боку повстанців

22 Зам. 3976
почали рідшати через брак набоїв, поновлює натиск, кида-
ючись в атаку під прикриттям своїх скорострільних тачанок.
Настало пекло. Це вже був не бій маневрової війни. Це була
різня. Пощади не було. Повстанці... у цьому колі смерті били-
ся по-геройськи, живими не здавалися. Останніми ручними гра-
натами підривали себе самих, самі себе стріляли останніми ку-
лями, щоб не здатися ворогові”.68

Ручними гранатами, стріляючи впритул, відбиваючись
багнетами, козаки знищили багато живої сили противника.
Але ворог кидав у бій нові сили, використовував останні
резерви, намагався за всяку ціну здобути перемогу. А до-
помоги оточеним повстанцям чекати було нізвідки. Оборо-
нятися ставало все важче, закінчувалися набої.

Аж до пізньої ночі їздили червоні по околицях та вилов-
лювали рештки повстанців і відірвані частини обозу.

Врятуватися з оточеної групи вдалося лише кінній стежі
та частині старшин, що були на конях і захопили із собою й
частину підвід з пораненими. Вони встигли проскочити на
захід від річки Звіздаль - усього близько сотні осіб - відбива-
ючись від ворожої кінноти, переправитись через річку Уж і
під покровом ночі сховатися в лісистій місцевості. Невеликій
частині вдалося врятуватися за допомогою селян у селах
Миньки та Звіздаль.

Будучи відрізаними від головних сил у перші хвилини бою,
штаб армії, кінна сотня та 15 передніх підвід із важкопоране-
ними перейшли річку Звіздаль і, героїчно відбиваючись від
переслідування ворожої кінноти, пройшли через село Матей-
ки, та зникли в лісах. У цій групі було 22 важкопоранених.

О 4-й годині ранку 18 листопада група перейшла залізни-
цю і прибула на хутір Сугачки. Після короткого відпочинку
вона підійшла до річки Уборть. По цій ріці розмістилися во-
рожі відділи, які прикривали радянсько-польський кордон. Ліса-
ми, по бездоріжжю, обминаючи ворожі застави, 20 листопада
група вийшла на прикордонну заставу і зустріла першу
польську сторожу. Перейшовши річку Студеницю, в селі Біло-
вичі вона здала польській жандармерії зброю та коней.

Ті, що залишилися живі в оточеній групі, були обеззброєні
та полонені. Поранених і полонених більшовики зігнали і замк-
нули у церкві в селі Малі Мицьки. їм не давали їсти, заборо-
нили й селянам передавати продукти.

З полоненими побажав зустрітися сам Котовський. Він
хотів виявити, чи є серед них хтось із командного складу.
Після короткої розмови запропонував їм перейти на службу
до Червоної армії, обіцяючи всім помилування.

Ця ідея виходила не тільки від Котовського, а й від уряду
радянської України, які таким заходом намагалися скомпромету-
вати учасників і саму визвольну боротьбу українського народу за
свою незалежність.

Можна також припустити, що за рахунок полонених, які
б погодилися на ці умови, Котовський хотів поповнити свою
мо ї ріі іаііу дивізію хоробрими, завзятими бійцями.

ІІаступного дня всіх полонених перевели до містечка Базар, де
мав відбутися польовий суд над ними. Судити повинна була
надзвичайна комісія - п’ятірка - у такому складі: голова комісії -
помічник командуючого військ КВО Гаркавий, члени - голова
губчека Лівшиць, заступник начальника особвідділу КВО Іванов,
начальник опервідділу ВЧК Фріновський і начальник дивізії
Котовський.

Комісія зібрала підтасовані матеріали для звинувачення
полонених у шпигунстві та боротьбі проти українського наро-
ду. По-більшовицьки осуджуючи джерела зародження Украї-
нської повстанської армії і боротьбу проти радянської влади,
виправдовувала себе у вчинених жорстокостях. Про резуль-
тати бою на річці Звіздалі повідомлялося таке: “Зарублено в
бою свьіше 400 чел. и захвачено 537 чел., в том числе и ране-
ньіе. В момент боя некоторьіе из вьісшего командования, видя
безьісходность положення, сами себя расстреливали и взрьіва-
ли бомбами”.69

Із захоплених у полон 537 осіб судили-443-х, решта були
замордовані або вбиті більшовиками ще до приїзду комісії.
Як злісних і активних “бандитів” до розстрілу було засудже-
но 359 осіб.

Тих, хто знаходився при штабі армії чи належав до вищо-
го командного складу в кількості 41 особи, відправили для
додаткового допиту до слідчих установ. Ще 42 особи відправ-
лено до особливого відділу КВО для з’ясування причин дезер-
тирства та переходу з Червоної армії до повстанців.70
Протокол був підписаний головою Надзвичайної комісії
Гаркавим, її членами - Лівіпицем, Івановим, Котовським,
Фріновським і секретарем Литвиновим.

Наказ затвердили командуючий військами округу Якір, член
реввійськради округу Затонський, начальник штабу округу Паука.71

Напередодні розстрілу в балці під Базаром було викопано
велику і глибоку могилу - 70 кроків завдовжки і 4 - завширшки.
Територія, де мала відбутися розправа, була густо оточена
червоноармійцями. О 9-й годині ранку 21 листопада всіх 359
засуджених вивели з церкви на місце страти. Вони були обідрані,
скривавлені, побиті, напівроздягнені, багато хто босий. Усіх
вишикували перед могилою.

З околиць кати зігнали селян, щоб ті на власні очі побачили і
переконалися, “якою могутньою є московська революційна совість”.

Всі 359 бійців йшли поважно, з гордо піднесеною головою і,
мов на параді, босими, скривавленими ногами намагалися твердо
карбувати крок.

Червоноармійці наводять кулемети. Кати бачать горду
козацьку поставу приречених і зневажливий виклик на їх об-
личчях.

Оголошується вирок. Наступає німа, неприродна тиша.
Після запитання вироку ще одна спроба зламати морально -
виступає комісар і обіцяє помилування тим, хто вступить до
московського війська для боротьби з повстанцями. Після
кількахвилинної тиші з рядів засуджених виступає козак, на-
бирає повні груди повітря і гордий та свідомий своєї посвяти
громовим голосом заявляє: “Я, козак 6-ї Стрілецької січової
дивізії, Степан Щербак, від себе, від її козаків, яких знаю,
кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти,
але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб’єте, то знай-
те, що за нас помститься весь український народ, а коли до
українських козаків дійде вість про вашу ганебну роботу, то
за нашу кров вони будуть нищити все, що тільки має хоч
малий зв’язок із вами, каторжани”.72

Ця заява Степана Щербака стверджується могутнім "Сла-
ва!” і гордо лунає ”Ще не вмерла Україна!” Спів продовжу-
вався під тріскотню кулеметів, поступово стихаючи, але лу-
нав доти, доки був живий хоч один козак.

З могили доносився стогін і передсмертне харчання на-
півмертвих людей. Плакали селяни, їх розганяли прикладами
чекісти, Кати поспіхом засипали могилу, в якій ще воруши-
шігя напінжині козаки. Почав падати густий пухнастий сніг,
укриваючи могину своєю непорочною білизною, наче симво-
лізуючи велику і святу ідею великої жертви в ім’я визволення
Батьківщини України.

У своїх споіадах підполковник В. Євтимович розповідає,
що коли кати почали засипати могилу, то “з могили виска-
кує поранений стрілець Артим. За ним гонять червоноармійці
хішііі. добити... Але селяни не дали це зробити, бо “він з
гоп» сні і у".п

Заслуговують на увагу також свідчення підполковника
Івана Ремболовича, який у статті “Рейд 1921 року” згадує,
що “...ще під час перебування в церкві, 19 листопада о 15—
16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і нака-
зав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання
місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло
кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних стар-
шин. Вони запитали: “А хто із вас Ремболович, ваш полков-
ник? Чи, по-вашому, він не належить до командного скла-
ду?”

Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють...
Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією
ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий
червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за
мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в
одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та
ще й із перебитою ногою.

Коли я вийшов на подвір’я, то впав у сніг і поповз до саду,
а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг”.74

Потім підполковник добрався до кордону, перейшов на
територію Польщі, працював у різних організаціях. Загинув
у 1944 р. під Бродами як старшина дивізії “Галичина”.75

Листопадовий рейд головної Волинської групи почався
вночі з 3 на 4 листопада 1921 р. і закінчився вночі з 19 на
20 листопада. Протягом 15 діб пройдено 750 верств маршем
(у середньому по 47 верств на добу). Похід відбувався в хо-
лодну погоду, по глибокому снігу і бездоріжжю. Колона ру-
халася під безперервним вогнем противника, не вистачало на-
боїв, було обмаль їжі, взуття та теплого одягу.

Цей рейд був останньою відчайдушною спробою визво-
лити свій народ від московської диктатури.

Остаточного удару повстанцям завдала дивізія Котовського,
сили якої були набагато більшими.

Другий зимовий похід закінчився трагічно і не приніс бажаних
результатів. Сподівання на те, що повстанці будуть підтримані
загальноукраїнським збройним повстанням, закінчилися невдачею.
Це сталося тому, що найвище піднесення боротьби українського
народу припало на літо 1921 р.

Якби Партизансько-повстанський штаб був краще поінфор-
мований про політичне становище на Україні і мав більше можли-
востей у своїй діяльності, то він розпочав би виступ влітку,
підтримав би селян, і рух міг би досягти успіху. Однак сталося
так, що за літо партизанські загони селян на Україні були розгром-
лені, а посилені репресивні заходи більшовиків призвели до різкого
послаблення повстанських сил, було знищено цілий ряд видатних
керівників антирадянського опору.

Дослідник Г. Бурнашов, підсумовуючи хід бойових дій за
1921 р., повідомляє, що частини Червоної армії разом з чекі-
стами знищили 444 керівники партизансько-повстанського
руху, вбили 29612 повстанців, захопили 5 гармат, 266 куле-
метів та 8898 гвинтівок.76

До причин невдачі рейду та його поразки слід віднести слабку
організацію походу, адже він готувався в час, коли Польща і Росія
підписали угоду, а тому підготовча робота проходила таємно. Звідсіля
й дуже погане матеріальне забезпечення учасників походу. Через
непослідовність та роздвоєність думок польських урядових кіл щодо
походу уряд УНР не отримав ні відповідної кількості зброї, ні іншого
військового спорядження. На від діл окремого призначення під коман-
дою підполковника Палія з 380 бійців виділили лише 140 рушниць та
близько 2000 набоїв. Ще гіршою була справа з одягом вояків.
До району зосередження більшість з них прибула у таборово-
му лахмітті, три чверті не мали плащів і навіть черевиків.77

Не кращим було становище і в головній групі. На 900 осіб,
придатних до походу, виділено лише 400 рушниць, 6 куле-
метів “Максим”, 36 кулеметів “Кольт”, 2 кулемети “Льюїса”,
120000 набоїв, 100 гранат та 4 пуди підривного матеріалу.

Однією з причин поразки є те, що радянська сторона була
поінформована не лише про приготування, а й про всі плани походу,
структуру військ, матеріальну базу та людські ресурси. Цю
інформацію надавали агенти, які засіли в ППШ та близькому
оіочспні 10. Тютюнника.

“В самому штабі Тютюнника, стверджував І. Мазепа, - були
більшовицькі агап и, як наприклад, підполковникСнігірів, сотник
Заярпийта іп., ('ніі ірії* керував оперативним відділом у повстанському
штабі, а Чаярпий був державним інспектором при Київській групі, на
чолі якоктоявТкпюнник”.78

На підставі документів Всеукраїнської надзвичайної комісії
(ВУІІК) та інших документів історик-дослідник С. Литвин робить
висновки “про залежність і контрольованість ППШ агентурою
радянських спецслужб, дезінформування штабу для прийняття
хибних рішень... починаючи з підготовки і до свого трагічного
завершення. Другий зимовий похід перебував під тотальним
контролем і руйнівним впливом органів ВУНК”.79

Деякі учасники рейду, зокрема О. Шпилинський, М. Чижевсь-
кий, В. Яновський вказують, що причиною поразки була над-
мірна амбітність, самовпевненість та честолюбство Ю. Тютюн-
ника, що призвели до серйозних тактичних помилок у проведенні
операції.

Історики І. Мазепа, Н. Полонська-Василенко та О. Субтель-
ний вказують на причини, які призвели до згортання соціальної бази
партизансько-повстанського руху, а за ним - до поразки. Це були
загальна втомленість селянства від війни, поширення голоду,
червоний терор, проголошення “нової економічної політики”,
запровадження так званої українізації.80

Поразка Другого зимового походу дуже негативно позначилася
на партизансько-повстанському русі в Україні. Він починає
занепадати. Повстанці, втомлені багаторічною боротьбою з
окупантами, стали складати зброю і здаватися більшовицькій
владі, оскільки іншого виходу не бачили.

Більшовики зміцнювали своє становище, посилювали ар-
мію та апарат насилля, оголосили червоний терор і, щоб зло-
мити супротив, не зупинялися ні перед чим. Вони запровадили
відповідальність всієї родини та заручників, розстрілювали всіх
запідозрених у зв’язках з повстанським рухом і блокували цілі
села та містечка. Щоб послабити повстанців, використовува-
лась політика розшарування селян, насаджування комнезамів,
які ставали вірними слугами більшовицької влади.

У статті “Німецькі комуністи про українців у майбутній
війні” С. Петлюра писав: “Більшовицька влада на Україні зі
страшенною лютістю проводить тепер страшні репресії над ук-
раїнською людністю: заповнює тюрми українською інтелі-
генцією, тисячами розстрілює заарештованих і запідозрених у
зносинах з українськими повстанчими організаціями і винищує
цілі села гарматним вогнем... як це твориться на Полтавщині,
Харківщині і Київщині. У цих репресіях відчувається певний
план, послідовність і розрахунок, щоб обезсилити свого про-
тивника”.81

Всі ці невдачі викликали нездорову обстановку й у самому
ППШ. Непорозуміння, намагання звинуватити один одного за
прорахунки часто призводили до інтриг, розкладу та полі-
тиканства, що мали згубні та трагічні наслідки, як це трапило-
ся з полковником Отмарштайном. Він намагався протидіяти всім
цим негативним явищам і правопорушенням не лише в самому
ППШ, а й у державному апараті, за що 3 квітня 1922 р. був
підступно вбитий.82

ДПУ вдалося зломити генерала Тютюнника і викорис-
тати його для своїх пропагандистських цілей. Перед ним
стояла дилема - або служба в ДПУ, або смерть. Він вибрав
співробітництво з органами радянської влади, якій служив
до 1929 р., себто до свого арешту. Після цього його пере-
правили в Москву і 20 жовтня 1930 р. розстріляли.

Командування Армії УНР намагалося і надалі підтримува-
ти повстанський рух в Україні, але не в таких масштабах, як до
Другого зимового походу. На цей час різко скорочується фі-
нансування польського уряду на утримування таборів інтер-
нованих, що призвело до суттєвого скорочення чисельності ук-
раїнських військ. За підрахунками І. Срібняка, на січень 1923 р.
загальна кількість Української армії становила 7291 особу.83

Та загалом дивізії Армії УНР продовжували зберігати свої
штаби, старшинські кадри та властивий регулярним військо-
вим частинам організаційний і внутрішній устрій.
У березні і жовтні 1922 р. більшовики оголосили дві ам-
ністії, що стали ще одним ударом по Армії УНР. При підтримці
польських властей представники радянських органів відвіду-
вали табори інтернованих, роз’яснюючи рішення про амністію,
і закликали до повернення на рідну землю.

Однак, незважаючи на обман та провокаційні заходи, які
використовувались під час оголошення амністії, до повернення
в Україну записалася незначна кількість військових. Але по-
дальше перебування української військової еміграції в Польщі
ставало для неї недоцільним та обтяжливим з економічної
точки зору.

Почалося поступове переведення армії на цивільний стан,
а з цією метою організовувалися різні благодійні організації,
виробничі артілі, фахові курси для прискорення підготовки
вчителів, землемірів, керівників сільгоспуправлінь та ін., а
тому ліквідацію таборів було відкладено до 1 вересня 1923 р.

Козаків відправляли на воєнні роботи, старшинам пропо-
нували вступ до Польської армії. Мешканців Східної Гали-
чини та Волині відпускали додому та сприяли їхньому влаш-
туванню на роботу. Лише на Волині на початку 30-х років
працевлаштувалися близько .250 старшин.84

Остаточна ліквідація таборів військовополонених трива-
ла фактично до літа 1924 р., після чого українським козакам
та старшинам було надано статус політичних емігрантів.

Армія УНР перестала існувати як регулярна військова сила
держави, але продовжувала зберігати свої осередки у вигляді
апарату штабів семи українських дивізій, Спільної юнацької
школи, Генерального штабу та академічних курсів при ньому.

У м. Каліші була організована українська станиця зі своїм
осередком під назвою Українське військово-історичне това-
риство, яке мало свій друкований орган - збірник “За Дер-
жавність”, опікувалося цвинтарями, могилами вояків УНР.85

Збереження штабів дивізій і бригад, старшинського і
підстаршинського складу робилося в ім’я майбутнього віднов-
лення армії. З цією метою у 1926 р. було відновлено роботу
військового міністерства (керівник - генерал Сальський). На
штаб покладено завдання розробити загальну структуру май-
бутнього українського війська, а також зайнятися реєстра-
цією і вишколом колишніх вояків УНР. У 1932 р. на обліку
штабу перебувало 4000 старшин і 900 підстаршин, котрі в
роки Другої світової війни стали основою армії, що боролася
за українську державність.86

Примітки

1	Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк: УВАН у
США, 1976.-С. 395.

2	Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. З / Упоряд. В. Сергійчук. -
К„ 1999.-С.321.

3	Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1932. - Львів,
200.-С. 302.

4	Литвин С. Симон Петлюра. 1917-1926. - Аквілон-Прес, 2000. -С. 302.

5	Симон Петлюра. Статті, листи, документи. -Т. 2. -С. 369.

‘Там само.

7	Сергійчук В. Національний міф про Петлюру в світлі нових документів // У
70-річчя паризької трагедії 1926-1996:36. пам’яті Симона Петлюри.-К.: Вид-во
ім. Олени Теліги, 1997. - С. 42.

* Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. - С. 317.

9	Литвин С. Названа праця. - С. 311.

10	Сергійчук В. Тобі одному віримо... // Самостійна Україна. -1996. - Ч. 2.

11	Сідак В. Національні спецслужби в період Українськоїреволюції 1917-
1921 рр. Невідомі сторінки історії.-К.: Альтернатива, 1998.-С.238.

12	Литвин С. Названа праця. - С. 312.

13	Там само.

14	Там само.

15	Там само.

“ Ю. Отмарштайн(1890-1922) військовий діяч, полковник АрміїУНР, капітан
Російського генерального штабу, швед за походженням. За Гетьманату в 1918 р.
командир Сердюцького кінного Лубенського полку, перейшов на бік військ Ди-
ректорії. Начальник штабу 10 (2) дивізії січових стільців. У1921 р. начальник
штабу Української повстанської армії у Другому зимовому поході. Підступно вбитий
у польському таборі інтернованих вояків у Шипйорно (Енциклопедія
Українознавства. - Т. 5. -С. 1905).

17	Литвин С. Названа праця. - С. 313.

18	Верига В. Листопадовий рейд. - К., 1995. - С. 22.

19	Антисоветская интервенция и ее крах. 1917-1922. - М.: Политиздат,
1987.-С. 162.

20	Литвин С. Названа праця. - С. 314.

21	Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. - С. 400-401.

22	Історія України. - Львів: Світ, 1996. - С. 253; Історія України: нове
бачення: У 2-х т. -Т. 2. - К.: Україна, 1996. - С. 171-172; Субтельний О. Украї-
на: історія. - К.: Україна, 1996. - С. 329.

23	Литвин С. Названа праця. - С. 315.
« 24 Там само.

25 Срібияк І. Обеззброєна, але не скорена... - С. 93-94.

2‘ Мірчук П. Нарис історіїОУН. -Т. 1. - Мюнхен, 1968. - С. 165.

27 Литвин С. Названа праця. - С. 317.

м Вшцснко П. До рейду 1921 р. -С. 136.

29 Бібліотека Народова у Варшаві: Фонд Наукового Товарситваім. Т. Шев-
ченка. (Лір. 68868. - Арк. 515.

мВсригп В. Листопадовий рейд.- К.: Вид-воім. Олени Теліги, 1995.-
С. 39 40.

” Там само. = С. 44.

и Ваїцснко II. До рейду 1921 полку. Другий зимовий похід. - К.: Фунда-
ція ім. О. Ольжмча. К., 1995. ('. 69.

" Гампімо, ('.71.

14 Лін ник ('. ІІігіішна праця. -  С. 322.

•’ ІІІ)іііі»іеі.кий О. Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. -
Фундація ім. О. Ольжича, 1995. -С. 16.

36 Там само. - С. 17.

” Там само.

* Литвин С. Названа праця. - С. 323.

39	Андрій Гулий-Гуленко, генерал-хорунжий Армії УНР, керівник по-
встанського руху на Херсонщині, на поч. 1919 р. проводив бої з Махном за
Катеринослав. У Першому зимовому поході Армії УНР командир Запорозь-
кої дивізії, а в листопаді 1921 р. командир Бессарабської групи Армії УНР.
Після невдачі походу опинився в руках більшовиків. Подальша доля невідо-
ма (Ециклопедія Українознавства. - Т. 2. - Львів, 1993. - С. 459).

40	Чорний С. Другий зимовий похід... - С. 133.

41	Там само. - С. 134.

42	Там само. - С. 135.

43	Шпілінський О. Другий зимовий похід... - К.: Фундація ім. О. Оль-
жича, 1995.-С. 18.

44	Чорний С. Названа праця. - С. 146.

45	Шпілінський О. Другий зимовий похід... - К.: Фундація ім. О. Оль-
жича, 1995.-С. 18-19.

46	Чижевський М. 15 діб в окупованій Москвою Україні. Другий зимо-
вий похід... - С. 74.

47	Там само. - С. 75.

48	Там само. - С. 76.

49	Ремболович І. Другий зимовий похід... - С. 92.

50	Другий відділ на чолі з поручником Ружицьким, у кількості 12 осіб
направлений в район Олевська для активізації повстанських загонів, а третій
відділ під командою поручника Сліпчеика в кількості 25 осіб з трьома куле-
метами мав завдання встановити зв'язок з отаманом Орликом, що діяв на
р. Тетерев.

51	Шпілінський О. Другий зимовий похід... - С. 23.

52	Сушко Р. Базар: могила 359 героїв // Історичний календар-альманах
Червоної Калини на 1930 рік. - Львів, 1929.
53	Шпілінський О. Другий зимовий похід... - С. 24.

54	Там само. - С. 26.

53	Там само.

36	Рогозний Г. Другий зимовий похід... - С. 49-50.

37	Там само. - С. 50.

38	Полковник Отмарштайн // Літопис Червоної Калини. - 1930. - С. 28.

39	Шпілінський О. Другий зимовий похід... - С. 51.

60	Рогозний Г. Другий зимовий похід... - С. 51.

61	Другий зимовий похід... - С. ЗО.

62	Сушко Р. Базар: могила 359 героїв // Історичний календар-альманах
Червоної Калини на 1930 рік. - Львів, 1929.

65	Другий Зимовий похід... - С. 31.

м Там само. - С. 32.

63	Як виявилося, це був бій червоних з групою підполковника Палія,
якою уже керував підполковник Чорний. Вона прибула з Поділля і мала під
Києвом з’єднатися з головними силами. Але вони нічого не знали про голов-
ну Волинську групу, і після цього бою повернулися до кордону.

66	Другий зимовий похід... - С. 58.

67	Там само.

68	Другий зимовий похід... - С. 59.

69	Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. - К., 1995. - С. 88.

70	Там само.

71	Там само.

72	Другий зимовий похід... - С. 187 (Крім того, майор технічних військ
Армії УНР Микола Битинський зазначає, що таку заяву Степан Щербатюк
зробив ще в церкві села Малі Миньки, коли до полонених прибули комісари
на чолі з Котовським. Однак це свідчення не знайшло підтвердження в інших
документах. - Там само. - С. 173-174).

73	Там само. - С. 187.

74	Там само.-С. 106-107.

73	Енциклопедія Українознавства. - Т. 7. - С. 2489.

76	Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. “Чекістська спра-
ва № 39”. - Івано-Франківськ, 1996.

77	Другий зимовий похід... - С. 19-20.

78	Мазепа І. Україна в огні. - Ч. 3. - С. 101.

79	Литвин С. Симон Петлюра 1917-1926 рр. - С. 326.

80	Мазепа 1. Україна в огні. -Ч. 3. - С. 167-169,189; Полонська-Василен-
ко Н. Історія України. 1900-1923. - С. 537-538; Субтельний О. Україна. Істо-
рія. -С. 238-239

81	Симон Петлюра. Статті, листи, документи... -Т. 1. -С. 296-297.

82	Сушко Р. Хто вбив полковника Отмарштайна? - Прага, 1933. - С. 7;
Енциклопедія Українознавства. - Т. 5. - С. 1905.

83	Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена... - С. 45.

84	Державний архів Волинської області (ДАВО). - Ф. 46, оп. 9, спр. 4041.

83	Литвин С. Симон Петлюра. - 1917-1926. - С. 331.

86	Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена... - С. 47.
РОЗДІЛ V

5. УКРАЇНА У ВОГНІ

§ 1. Вільне козацтво України в боротьбі проти окупантів

Крізь віки йшов український народ до здобуття само-
стійності своєї держави, прагнув до волі і незалежності. В ім’я
волі він жертвував усім - родинним спокоєм, шматком тяжко
заробленого хліба, віддавав життя своїх найкращих синів і
дочок. В ім’я свободи народу збройно ставав на захист своєї
землі від численних поневолювачів, ніколи не припиняв бо-
ротьби за своє святе право бути господарем на власній землі.

Перемога Лютневої демократичної революції в Росії в
• 1917 р. та повалення деспотичної, людиноненависницької мо-
нархії дали можливість підневільним народам скинути із себе
кайдани довгої і тяжкої колоніальної неволі та приступити до
розбудови своїх власних держав.

Коли звістка про революцію та перемогу народних мас
дійшла до Києва, 4(17) березня 1917 р., за пропозицією Това-
риства українських поступовців (ТУП), було проголошено
Центральну раду, “яка спочатку була загальноукраїнським
центром, що об’єднував політичні, громадські, культурні і
профспілкові організації, а після Українського національного
конгресу (6-19 квітня 1917 р.) стала революційним парламен-
том України, який керував українським національним рухом
і своїм IV Універсалом довів Україну від автономії до само-
стійності”.’

Та не встигла Українська Народна Республіка окріпну-
ти, міцно стати на ноги, об’єднатися, як на неї з усіх боків
накинулися ворожі сили. Буковина в кінці 1918 р. була захоп-
лена румунськими військами, які ше раніше захопили Бесса-
рабію. В цей час почалася війна з Польщею, яка була під-
тримана західними державами, що сприяли формуванню й озбро-
єнню армії Юзефа Галлера, а Чехословаччина приєднала до себе
Закарпаття. Ще не встигла Кубань визначитися зі своєю формою
державності, як була захоплена біломосковською армією. Над-
дніпрянщина змушена оборонятися від вторгнення армії Денікіна, а
згодом і більшовицької зграї.

Отже, Україна опинилася у вогні війни і змушена була ве-
сти боротьбу, навіть не встигнувши добре організувати свою
армію.

Першою опорою і захисником українського народу ста-
ло створене ним Українське вільне козацтво. Козаччина в істо-
ричній долі українського народу - це невід’ємна риса україн-
ського національного характеру, завдяки чому нам вдалося
вистояти і зберегти себе як націю.

Відродження вільного козацтва в Україні започаткувало
ще одну властивість - здатність до самоорганізації та утво-
рення своєї держави на руїнах Російської імперії.

Дослідник національно-визвольної боротьби українського
народу в 1917-1924 рр. Роман Коваль зазначає: “Це історич-
ний факт: українська держава творилася “знизу”, народом, а
не владою. Навіть всупереч їй”. І далі продовжує: “Централь-
на рада гальмувала революцію від самостійного її початку:
народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна
рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розби-
ває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ
прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної ради
погоджувались лише на міліцію”.2

У цих надзвичайно важких і складних політичних умовах
за справу боротьби і визволення, наведення порядку в Україні
взялися отамани. Але не знайшлося сили у верхах управління
державою, яка змогла б організувати та спрямувати цей ве-
личний, але часто розрізнений рух в єдине русло боротьби за
визволення рідного краю. Історія не дала нам другого батька
Хмеля. А сил, організованих в єдиний визвольний потік, бойо-
вого духу вистачило б на визволення та захист трьох таких
держав, як Україна. Але остаточні висновки та судження з
оцінки цих подій нехай зробить сам читач.

Виникнення вільного козацтва України припадає на
1917 р. Це була парамілітарна добровільно створена форма-
ція для “оборони вольностей українського народу та охоро-
ни ладу від банд збільшовичених дезертирів, що втікали з
фронту і постійно нападали і грабували села”.3 Перші відділи
' Вільного козацтва виникли на Звенигородщині. їх організа-
торами стали селянин с. Гусакового Никодим Смоктій та зве-
пигородці Іван Ковтунснко і Степан Пищаленко. Тут же, на
Звенигородщині, сформувався і перший кіш вільного козац-
тва, кошовим отаманом якого став Семен Гризло.

Про розгортання загонів Вільного козацтва та створення
нових повстанських сил свідчить отаман Лютий-Лютенко.4 Він
згадує: “У містечку Мокра Калигирка перебрав я від Гризла
командування українськими повстанцями, а Гризло з Карасем,
що був його правою рукою, взялися за суспільно-громадську і
ноші іншу роботу... вербували свідомих українців до повстансь-
ких загонів Вільного козацтва, проти більшовиків”.5

Крім необхідності боротьби проти більшовицьких загарб-
ників, на цей час виникла ще одна загроза, від якої необхідно
було рятувати село, - поява місцевого бандитизму.

Аналізуючи становище післяреволюційного села, отаман
згадував про те, що “село з населенням близько двох тисяч
душ мало свою банду, яка складалася з 50-60 “мисливців”.
Спочатку вони нападали і розграбовували поміщицькі маєт-
ки, а потім взялися і до заможніших селян”.

“Банда поночі “промишляла” - грабувала. Після погра-
бування збиралися на пир - їли, пили, гуляли, чинили оргії, не
дуже окриваючись від посторонніх людей... Селяни вже не мог-
ли далі терпіти дикого розгулу... і, порадившись із громадою,
постановили заарештувати бандитів”. Як потім з’ясувалося,
головним принципом грабіжників був більшовицький лозунг:
“Грабуй награбоване!”

Організаційні заходи, велика роз’яснювальна робота, а го-
ловне - боротьба з окупантами дали змогу припинити розгул
бандитизму по селах, значно зміцнити загони козацтва, підне-
сти патріотичні почуття, волю до боротьби за визволення рід-
ного краю.

Про першу велику перемогу новосформованого коша ота-
ман Лютий-Лютенко згадує так: “За наругу було вирішено
відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом.
Гризло нашвидкуруч зібрав до Сухої Калигирки 300 озброє-
них і добре змуштрованих повстанців. До нього пішов і я з
моїм загоном... Здобувши всі дані про розташування караль-
Л ютий-Л ютенко,
отаман

ної дивізії, ми вдосвіта рушили на
помсту і каральну, сплячу дивізію
розтрощили вщент. Слава про те...
блискавично рознеслася навсебіч на
сотню кілометрів”.6

У квітні 1917 р. частина відділів
послала своїх делегатів у Звениго-
род на перше зібрання, де було прий-
нято рішення про початок заснуван-
ня Вільного козацтва України.
Після цього процес створення
Вільного козацтва проходив над-
звичайно бурхливо,складалося вра-
ження, що проснувся вільний дух
гайдамаків та запорожців, який ово-
лодів серцями і думами людей.

До літа 1917 р. формування
Українського вільного козацтва
проходило по всій Україні.

“В Одесі утворився Гайдамацький полк вільного козацтва
на чолі з полковником Іваном Луценком. Полк мав піхотні
та кінні частини, а також артилерію. Одним з організаторів
Чернігівського коша був поручник Іван Ремболович... На Ку-
бані сформувався... Кубанський кіш у 5000 багнетів і ща-
бель”.7 Відділи організовувалися за територіальним принципом
і були створені на Київщині, Волині, Херсонщині, Полтав-
щині, Чернігівщині, Поділлі та Кубані.

Територіальність принципу побудови вільного козацтва
означала: в селі організовується сотня, у волостях, із наяв-
них у селах сотень утворювався курінь, усі курені, що розта-
шовувались на території повіту, становили полк, і, нарешті,
всі полки округи - кіш. Але основним тактичним підрозділом
залишалася сотня. Кількість козаків у сотні могла бути
різна - від 55 до 700 осіб. У цих формуваннях вільного козац-
тва вся старшина обиралася. Сотенна старшина складалася
з п’яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліо-
текаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку.
Курінну старшину вибирали сотні волостей, полкову - ку-
рені повітів, а кошову - полки округи

Були створені коші імені С. Палія, імені гетьмана П. Сагай-
дачного та ін. Одним із найкращих став Гайдамацький курінь
на Херсонщині, в якому нараховувалося близько 8 тис. ко-
заків.

Наприкінці вересня 1917 р. була скликана нарада представ-
ників Вільного козацтва Чигиринщини, Білоцерківщини, Зве-
нигородщини та гайдамацьких частин з Одеси, на якій прийня-
ли важливу постанову: скликати 1 жовтня 1917 р. в м. Чиги-
рині Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва.8 Почалася активна
підготовка до з’їзду: вибори делегатів, оформлення документів,
вишукування коштів, а головне залучення нових козаків та
розширення сфери впливу і діяльності відділів.

По-різному розповідають про перебіг з’їзду дослідник
Ярослав Пеленський, учасники Демид Гулай та ініціатор й
організатор цього з’їзду Полтавець-Остряниця. Із залишених
документів випливає висновок, що з’їзд проходив 3-7 жовтня
(за ст. стилем) 1917 р. у Чигирині. На з’їзд прибуло 200 де-
легатів, які представляли близько 60 тис. вільних козаків. Там
з промовою виступив Іван Луценко від Одеського коша. Після
привітання та окреслення тих завдань, що стоять перед наро-
дом України, він вніс пропозицію про обрання військового ота-
мана вільного козацтва. Отаманом було обрано командира
Першого українського корпусу генерала П. Скоропадсько-
го. На з’їзді створено Генеральну раду Вільного козацтва з
12 осіб. Місцем перебування управи визначено м. Білу Церк-
ву. У жовтні вийшов перший номер щоденного часопису
“Вільний козак” під редакцією М. Левицького.

До січня 1918 р. Генеральна рада Вільного козацтва підпо-
рядковувалася Генеральному секретаріатові внутрішніх справ,
а з січня 1918 р. - Секретаріатові військових справ.

Почесним отаманом, за пропозицією Полтавця-Остряниці,
було обрано Михайла Грушевського.

Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом
вільного козацтва, на думку Р. Коваля, “було кроком до від-
новлення гетьманату, який мав стати передумовою Українсь-
кої держави”. А от пропозиція про обрання Михайла Грушевсь-
кого почесним головою вільного козацтва “була тактичним
кроком”. Полтавець-Остряниця, працюючи в Генеральному
військовому комітеті, добре знав негативну позицію профе-
сора Грушевського до ідеї створення війська, а Вільне козацт-

23 Зам. 3976
во відновлювалося як регулярна військова формація укра-
їнського народу”. Таким чином, Полтавець-Остряниця вико-
ристав негативне ставлення М. Грушевського до війська на
свою користь та піднесення військових справ.

10 листопада 1917 р. генеральна старшина з наказним ота-
маном вільного козацтва Іваном Полтавцем-Остряницею пе-
реїхали в Білу Церкву. Незабаром на новому місці постою
Генеральна козацька рада розробляє основні політичні заса-
ди вільного козацтва, які включають у себе такі принципи:

“1. Самостійна Українська козацька держава.

2.	Тверда національна державна влада - диктатура.

3.	Організація козацького війська як головної підвалини
самостійності і державності України.

4.	Розв’язання земельного питання на користь малоземель-
ного і безземельного козацтва та громадянства.

5.	Союз з козацькими і кавказькими державами.

6.	Забезпечення законом соціальних прав та інтересів ук-
раїнських робітників.

7.	Негайне проголошення автокефалії Української Пра-
вославної Церкви”.9

Поява Вільного козацтва, озброєння народу були нега-
тивно зустрінуті представниками Центральної ради. Голов-
ною причиною цього є ставлення до війська та військових
справ голови Генерального секретаріату і Генерального сек-
ретаря внутрішніх справ В. Винниченка (глави першого ук-
раїнського уряду). Про це свідчать деякі документи, підпи-
сані та оголошені ним. Так, на засіданні Центральної ради
9 липня 1917 р. було оголошено першу Декларацію українсь-
кого уряду, в якій висвітлювалися головні завдання того часу
у справі державобудування та способи їх здійснення. Визна-
чивши головні завдання: організацію й усвідомлення мас,
фінансові справи, судові справи, міжнаціональні справи, спра-
ви народної освіти, земельні справи та інші завдання, в ній
зазначалося: “Завданням секретаріату в військових справах
є українізація війська, як у тилу, так, по змозі, й на фронті,
пристосування військових округ на Україні й організація їх
до потреб українізації війська”.10 Оце і все.

На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 р.
розглядається представлений статут вільного козацтва для
затвердження, розроблений генеральною старшиною. Але
проект цього статуту був перероблений В. Винничен-
ком. З нього було викинуто головне: скасовано керівний
орган - Генеральну раду. Обезглавивши вільне козацтво,
до статуту внесено пункт, в якому говорилося, що “в одно-
му населеному пункті могла існувати лише одна сотня Ук-
раїнського вільного козацтва”."

Важко придумати щось суттєвіше, щоб затримати й дез-
організувати розвиток вільного козацтва, ніж те, що зробив
Вишіичспко своїми поправками до статуту, перетворивши
його у пеннірібпу бюрократичну писанину.

І Цс дані пішов директор департаменту вільного козац-
і на (ііікиіі департамент був створений при Центральній раді)
Лполлон Певний, який у настановах повітовим інструкторам
з організації вільного козацтва вказував: “їдьте, працюйте
та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після
дощу грибів... Чи Ви... не розумієте, що Вільні Козаки багне-
тами викинуть нас і поставлять гетьмана?”12

22 січня 1918 р. на засіданні Малої ради затверджено
IV Універсал, за яким було проголошено: “Однині Українська
І Іародна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною,
вільною, суверенною державою українського народу”.13 Під
іиском міжпартійних незгод В. Винниченко подав у відставку, і
повий уряд України - Раду народних міністрів - сформував В. Го-
лубович. Але, на жаль, за ним збереглася стара тенденція у став-
ленні до Вільного козацтва. Коли Києву стали загрожувати
більшовицькі полчища Муравйова і на допомогу столиці вия-
вив бажання прибути 20-тисячний Звенигородський кіш козаків,
то Голубович не дав дозволу на його прибуття для захисту міста.
“Кіш повернувся на Звенигородщину і не допустив червоне
військо до свого повіту. А міг не допустити ворога до Києва”.14

На захист столиці піднялися 300 студентів, які загинули під
Кругами. 26 січня радянські війська увійшли у місто.

Своє бойове хрещення Вільне козацтво одержало напри-
кінці грудня 1917 р., коли “за наказом Головного отамана
Павла Скоропадського козацькі сотні Смілянщини, Черкащи-
ни та Звенигородщини були переведені у район Шепетівки-
Козятина-Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський
більшовицький корпус під командою Євгенії Бош, що рвався
на Київ. Корпус було оточено, роззброєно і у закритих ваго-
нах під вартою відправлено в Росію”15.

Взимку козацтво набирає великої сили і завдає ударів по
ворогові. У січні-березні 1918 р. частини вільного козацтва під
керівництвом М. Ковенка проявили велику мужність і вели ге-
роїчну боротьбу проти значно переважаючих, добре вишколе-
них та озброєних більшовицьких сил. У другій половині лютого
1918 р. козаки Звенигородського коша під командою Семена
Гризла розгромили гарматні частини 2-го корпусу російської
гвардії. У ворога вилучено велику кількість військового майна.
За ними були роззброєні 6 та 7-й драгунські полки російської
кавалерійської бригади, з яких забрано до 2 тис. коней, сідла і
велику кількість зброї та іншого військового майна.16

Особливо слід відзначити операцію козаків проти 8-ї ро-
сійської армії, що була розташована в районі станції Бобринсь-
кої. Як згадує Ю. Тютюнник, “кількість козацтва, скупченого
біля станції Бобринської, перевищувала 8000. Звенигородців
було 4620... Бій тривав цілий день... обидві сторони зазнали
значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян... які
були розбиті і розбіглися в різних напрямках”.17 У цей же

Делегати Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва
від Чигиринського повіту, 1917 р.
час “козаки смілянського полковника Якова Водяного в селі
Білозір’я роззброїли 2-й кавалерійський російський полк”.

Зміщісния та бойові успіхи Вільного козацтва не залиши-
ли б.іи іужою і Центральну раду та уряд України. Своїм рі-
ічуніям в І 5 ноіоіо 1918 р. Рада народних міністрів ухвалила
рішення про переведення Українського вільного козацтва у
। . п ус иі іш.коіо р< । с ।іншого війська, асигнувавши на це
велику суму і рошеи >іі кої іків і народу України це була
велика перемоіа

К .нлки іі|и> іон і.уіі.іиіі весні боротьбу проти ворога і
інііп ичіи Україну ні і черікінмх більшовицьких загарбників.
II і І а і - риноі панщині и Херсонщині, на Полтавщині та
Ч рііиївщпні скріп, перемоги козацтва ставали очевидни-
ми Але іамісп і ого, щоб радіти таким успіхам і підтримати
ко і п ш Цеп гральна рада... 23 березня 1918 р. ухвалює рішення
про припинення фінансування Вільного козацтва, а вивільнені
копни спрямовує на організацію народної міліції. “З квітня
1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гав-
рила Горобця звільнив Катеринослав. Але вже через два дні
після цієї перемоги виконуючий обов’язки військового
міністра Олександр Жуковський своїм наказом розформовує
і скасовує Українське вільне козацтво ...Сотні підлягали роз-
- роєнню, а боєприпаси і зброю необхідно було здати на вій*'
ськові склади”.

Але козаки здали лише невелику частину зброї, “а ос-
новну - понад 20 тис. гвинтівок, кулемети та боєприпаси
приховали”.'8

Для того, щоб дати відповідь на питання, чому так ста-
лося, нам слід звернутися до розгляду розвитку подій щодо
становлення Вільного козацтва у перші післяреволюційні дні.
Як уже зазначалося, велику роботу щодо організації та ство-
рення перших відділів, підготовки та проведення Першого
всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва проводив Іван Пол-
тавець-Остряниця. Народився він у 1890 р. у селі Балаклея,
що недалеко від Сміли. Походив із давнього козацького роду,
як стверджує Р. Коваль, “був нащадком запорізького геть-
мана Якова Остряниці, провідника козацького повстання
проти польського гніту у 1638 році.”
§ 2. Партизанська боротьба
на півдні України

Соціально-політичне становище на Україні весною 1919 р.
було надзвичайно складним. Радянська Росія робила відчай-
душні спроби, щоб утримати Україну у своїх руках. Органи
більшовицької влади вимагали від селян поставок продуктів
“за твердими цінами” (фактично без будь-якої оплати) в по-
рядку продрозверстки, виконання поставок інших зобов’язань,
щоб нагодувати голодне місто. Промислові підприємства і тор-
гівля не постачали селян необхідними товарами. Склалися про-
тиріччя між містом і селом. Село повстало проти насадження
органів радянської влади. У лютому 1919 р. на території Ук-
раїни, зайнятій більшовиками, було утворено підпільний Все-
український ревком, який мав керувати повстанням. Його очо-
лили голова ревкому Драгомирецький, командуючий повстан-
ськими силами Ю. Мазуренко, начальник штабу Малолітко,
начальник політичного відділу Яворський.24

Весною і влітку 1919 р. антирадянські загони діяли по всій
території, зайнятій більшовиками. На північ від Києва, в Чор-
нобильському районі, діяв загін Струка, на захід від Києва, в
Радомишльському і Житомирському районах, діяли загони ота-
мана Соколовського, на південь від Києва, в районі містечка
Трипілля - великий загін Зеленого. В районі міста Умань діяли
загони Тютюнника, Клименка, Попова, в Таращанському ра-
йоні - загони під командою Яценка, Голуба, полковника Не-
чая, в околицях міста Гайсина - загін колишнього вчителя Во-
линця, біля міста Брусилова - загін офіцера Мордалевича, в
районі Липовець - загін Соколова, в районі Бахмача - загін
отамана Ангела та багато інших.

Серед найбільших антирадянських виступів на півдні Украї-
ни в 1919 р. було повстання, кероване одним із найвизначніших
полководців національно-визвольної боротьби 1918-1919 рр. -
головним отаманом Херсонщини і Таврії Матвієм Григор’євим.
Справжнє ім’я його Никифор Серветник. Народився він у 1884 р.
на Поділлі в Новоушицькому повіті.

Історія рідного краю, героїка козаччини та гайдамаччи-
ни, кобзарські думи про турецьку та московську неволю роз-
палили в серці юнака протест та святе бажання присвятити
своє життя визволенню рідного краю і свого народу від поне-
волювачів.

Його наміри почали здійснюватися весною 1917 р., коли
він служив у Бердичівському гарнізоні в чині штабс-капітана.
Він розпочав українізацію частин російської армії. З перехо-
дом влади до Центральної ради Григор’єв стає одним із пер-
ших оборонців українського уряду.

При гетьмані він залишається на службі в українській ар-
мії. Але гетьманська політика, а особливо німецька окупація,
відновлення великого землеволодіння розчарували Григор’є-
ва, і він у серпні 1918 р. залишає військову службу та пере-
їжджає до степового села Верблюжки. Тут і в сусідніх селах
він організовує свої перші повстанські загони та відділи, веде
підготовку до повстання проти німців.25

Формування повстанських загонів проходило більш ніж
успішно. Лише одне село Верблюжки дало отаману понад
4000 бійців.26 Ці відділи увійшли до складу новосформова-
ної Херсонської дивізії та стали частиною Південною фрон-
ту Армії УНР, яка звільняє Херсонську та частину Катери-
нославської губернії. На звільнених землях проголошується
українська влада.

У планах Григор’єва було повне звільнення півдня Украї-
ни від усіх загарбників. Але події, що розвивалися далі, при-
звели до того, що отаман пішов на розрив з Директорією.

17 грудня 1918 р. в Одесі здійснює висадку французький
десант. В декларації генерала Боріуса, командуючого 156-ю
піхотною французькою дивізією, оголошується, що він бере
Одесу під свій захист і призначає одеським губернатором ге-
нерала Гришина-Алмазова. Це було лише початком втручан-
ня в українські справи. В січні 1919 р. на півдні України вже
перебувало близько 70 тис. військ Антанти. Командуючий
французьким десантом генерал Д’Ансельм у грубій ульти-
мативній формі зажадав від уряду Директорії відвести війська
від Одеси на лінію Бирзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон.
Важко судити, якими мотивами керувався Симон Петлюра й
уряд Директорії, але вони дали свою згоду на відвід військ.
Не погодився з цим лише Григор’єв.

Відмова Директорії розпочати війну проти загарбників на
Півдні України не тільки вразила отамана, а й стала однією з
Як вмілого організатора вільного козацтва влітку 1917 р.
його ввели до складу Генерального військового комітету, “кот-
рий очолював Симон Петлюра, і він став членом Централь-
ної ради”.19

Таким чином, ставши членом Центральної ради, побував-
ши на засіданнях Генерального військового комітету, Полта-
вець-Остряниця став осмислювати про напрямок поглядів та
рішень, що випливали з формування стратегічних підвалин
діяльності Центральної ради. А вони були не завжди такими,
як цього вимагало життя, як того прагнули і сподівалися на-
родні маси.

Ініціатором утворення Центральної ради, як відомо,
виступила ТУП. У своїй першій декларації, опублікованій
9 березня, вона закликала українців “рушити вперед ба-
дьоро та сміливо назустріч зорі національного визволен-
ня”. Задля цього пропонувалося підтримувати повний дер-
жавний лад, бо тільки “він несе волю, і що більша наша
участь у ньому, то ширших прав собі здобудемо”.

Дуже подібним до цієї відозви був заклик Центральної
ради від 9 березня, де зазначалося, що тільки Установчі збори
зможуть визначити справжню волю українського народу, яко-
му рекомендувалося “щиро й уперто братися до роботи, до-
магатися від нового уряду всіх прав запровадження украї-
нської мови, додержуватися спокою” та інші заклики загаль-
ного характеру.

Як свідчить дослідник Центральної ради Владислав Вер-
стюк, “гасло автономії (!) України у федеративній Росії зву-
чало настільки несміло, майже завуальовано, що закрадаєть-
ся сумнів: а чи вірили в реальність реалізації його українські
діячі? Вся їх надія пов’язувалася з доброю волею нового уря-
ду... На перший же план висувалися традиційні помірковані,
поступові вимоги культурно-просвітницького характеру”.20

Навіть III Універсал Центральної ради, повторивши ос-
новні рішення І і II Універсалів, відзначив: “Віднині Україна
стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись
від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо
станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій
Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних
і вільних народів”.21
Ось чому протягом усього часу, будучи членом Централь-
ної ради, Полтавень-Остряниця відчував себе “там чужим,
неприхильним до соціалізму, а вважав за головне свого жит-
ія боротися за незалежну, самостійну Українську державу”.
В цьому напрямку він спрямовував діяльність вільного ко-
сий на.

Кожен день перебування у складі Центральної ради пере-
конував ІІол іаицяОсіряниціо в тому, що вона не спромож-
на створити самої* і іншії, незалежної Української держави.
Його переконання підтверджувалися і першими трьома Уні-
нсрі апами. Він інердо вірив, що тільки козачий рух, як уже
буваїіо н іеіорй, зможе врятувати Україну. Полтавець-Ост-
рміінци стан наказним отаманом вільного козацтва, і йому
ндашк'я переконати козацьку старшину в тому, що незалеж-
ною державою Україна може стати тільки тоді, коли очолю-
вати її буде гетьман, і цим гетьманом повинен стати голов-
ний отаман вільного козацтва. Так і сталося: за “активної
участі Генеральної старшини на чолі з наказним отаманом
Полтавцем-Остряницею 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадсь-
кий був приведений до присяги як гетьман України”.22

У травні-червні 1918 р. на вимогу німецького команду-
вання відділи Вільного козацтва було роззброєно і розформо-
вано. Проте основна частина козаків зберегла зброю, козацькі
формування, а частина згодом увійшла до складу Армії Ук-
раїнської Народної Республіки.

В період Гетьманату Полтавець-Остряниця займав поса-
ду генерального писаря гетьмана П. Скоропадського. 3 1919 р.
жив в еміграції в Німеччині, продовжуючи займатися полі-
тичною діяльністю. В 1920 р. створив Українське народне ко-
заче товариство (УНАКОТО), що стояло на крайніх правих
позиціях. У 1923-1924 рр. Полтавець-Остряниця видавав газе-
ту “Український Козак”. Осередки УНАКОТО діяли на украї-
нських землях, переважно на Волині. Через певні обставини на
початку 1930-х рр. УНАКОТО припинило свою діяльність. В
1942 р. Полтавець-Остряниця відійшов від політичної діяль-
ності. Помер у Мюнхені в 1957 р.21
причин його розриву з урядом України. 1 лютого 1919 р. Григо-
р’єв виступив проти Директорії і продовжував вести війну про-
ти Антанти уже під червоними прапорами.27 Усі двадцять
партизанських загонів визнали запропоновані умови і 18 лю-
того вступили в Червону армію, утворивши 1-шу Задніпровську
українську радянську бригаду у складі дивізії під командуван-
ням Дибенка.

Григор’євські частини після тяжких боїв 10 березня звіль-
нили Херсон, 12 березня - Миколаїв, а 6 квітня - Одесу.

Для радянського командування частини Григор’єва були
значною військовою силою, і воно намагалося зробити все, щоб
завоювати їх прихильність і перетворити у відданих бійців ре-
волюції, підняти дисципліну, ліквідувати партизанщину. З цією
метою всі частини переформували у Шосту українську радянсь-
ку дивізію. Одночасно з кожним днем посилювався тиск, щоб
зменшити вплив Григор’єва на армійців. Він добре бачив, як його
хочуть ізолювати від керівництва дивізією, і розумів, що більшо-
вики не довіряли йому від самого початку. Як стверджує Р. Ко-
валь, ще наприкінці лютого 1919 р. червоний командарм Скач-
ко дійшов висновку, що єдиний вихід, щоб завоювати довір’я
партизан, - знищити Григор’єва28. Такої думки дотримувався і
Центральний комітет більшовиків.

А вже 14 квітня 1919 р. Ю. П’ятаков писав реввійськраді
фронту: “Мнение Центрального комитета заключается в том,
что Григорьева нужно как можно скореє ликвидировать”.29

В той же час, коли більшовики взяли курс на знищення ота-
мана, його авторитет швидко зростав, оскільки він доброзичли-
во ставився до народу, насамперед до селянства, яке вірило, що
він захистить їх від грабунку продзагонів та “чрезвичайки”.

Цих кількох місяців було досить для Григор’єва та його
штабу, щоб переконатись у розбіжностях між пропагандою та
реальною політикою органів радянської влади. Бійці, що побу-
вали у рідних місцях, штаб на чолі з Ю. Тютюнником мали
багато тривожних донесень про жорстокі розправи над селяна-
ми. Незабаром і сам Григор’єв відкрито проявляє антирадянські
настрої. Про це свідчить одна з телеграм, що була послана на
ім’я голови укрраднаркому з військових справ, у якій гово-
рилося: “Если вслед за мною (тобто по слідах його наступу -
В. Д.) будет вьірастать такая паршивая власть, какую я видел
до настоящего времени (це про радянські органи, що насад-
жувались більшовиками на захоплених територіях - В. Д.), я,
атаман Григорьев, отказьіваюсь воевать. Заберите мальчи-
ков, пошлите их в школу, дайте народу солидную власть,
которую он бн уважал”.30

Весною 1919 р. дивізія Григор’єва брала участь у наступі
на Миколаїв, Херсон та Одесу, які були зайняті білогвардій-
цями й французьким та грецьким десантом. Але це були ос-
танні бої разом із радянськими військами й останні виконання
розпоряджень більшовицького командування. Григор’єв від-
водить свої війська на відпочинок у район м. Єлисаветграда
(тіні Кіровоград). Тут командуючий дивізією та його штаб
ікНіачиїїи реальну картину знущань та пограбувань селян. Але
іируїаіііія на захист знедоленого селянства не дали резуль-
іаіін. Партійні та радянські органи проводили свою політи-
ку пограбування та розчленування селянства, створення ко-
мітетів бідняків (чи як їх стали називати згодом - незамож-
них селян) як своєї опори на селі.

Цілковите усвідомлення реальності Григор’євим призве-
ло до того, що 7 травня 1919 р. він відмовився виконувати
наказ радянського командування про переведення дивізії на
Румунський фронт31 і в цей же день арештував усіх комі-
сарів та політпрацівників дивізії. На мітингу в Єлисаветграді
при великому натовпі людей Григор’єв оголосив свій “уні-
версал”, яким закликав український народ до загального
повстання проти радянської влади.32

Головним лозунгом “універсалу” був заклик “Влада Радам
і народу України без комуністів!”. Він різко виступив проти “ко-
мун”, “московських комісарів”, продовольчої розверстки, рекві-
зицій, “чрезвичайок” і загалом проти політики Москви на Ук-
раїні, обіцяючи народу встановити “дійсну радянську владу”.33

9 травня Григор’єв розігнав Єлисаветградську раду, роз-
стріляв близько ЗО керівників радянських та партійних органів.
На цей час під його керівництвом перебувало 23 тис. по-
встанців, 20 бронепоїздів, на озброєнні було 52 гармати та
достатня кількість патронів.34

На 18-20 травня Григор’єв назначив повітовий з’їзд деле-
гатів від селян і робітників Олександрійського повіту з ме-
тою проголошення народної влади. На з’їзд обиралися деле-
гати від селян та робітників: по одному представнику від
2 тис. осіб. Крім того, від кожного села по одному представ-
нику на 100 і більше дворів, по одному представнику від кож-
ної фабрики та заводу і від кожної профспілки та по два пред-
ставники від кожного полку і кожної артилерійської бригади.
З’їзд затвердив ряд документів, що витікали з “універсалу”,
а головне - підтримав лозунг: “Влада Радам і народу Украї-
ни без комуністів!”.35

За короткий час повстанцям вдалося звільнити Єлисавет-
град, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Олександрію, Знам’ян-
ку, Христинівку та інші важливі пункти. Звільнення такої ве-
ликої території та проголошення української влади давало
повну підставу селянам вірити в те, що Григор’єв захистить
їх від московських продзагонів та грабунку, і тому вони всіля-
ко йому допомагали.

Захоплений успіхами, Григор’єв дав наказ своїм військам
здійснити похід на Київ, Полтаву та Харків. Повстання охо-
пило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частину
Київської та Полтавської губерній36. Послані проти Григо-
р’єва більшовицькі гарнізони часто переходили на його бік. У
всіх визволених містах скликаються з’їзди Рад, які своїми
рішеннями проголошують нову владу. Про зростання вели-
кого авторитету отамана Херсонщини і Таврії змушені були
заговорити й більшовики. Роман Коваль у своїй праці “По-
вернення отаманів Гайдамацького краю” наводить вислів
комісара 2-ї армії більшовиків Вишневецького, який сказав:
“Рабочие Елисаветграда встречали красньїе войска с оружи-
ем в руках. Крестьяне обеспечивали Григорьева продоволь-
ствием и добровольно приносили ему тьісячи пудов хлеба. Же-
лающих вступить в рядьі войска Григорьева бьіло столько,
что у него не хватало оружия. Деревни встречали (красньїе)
отрядьі ружейньїм и пулеметньїм огнем... Главньїй лозунг Гри-
горьева - “Долой ЦК!” - встречает отклик по всей террито-
рии Украиньї. Красная Армия, состоящая в большинстве из
середняков, определенно присоединяется к зтому лозунгу”.

Посилення авторитету отамана, зростання його впливу
серед народних мас, збільшення армії викликали серйозне за-
непокоєння серед московського керівництва.
Проти повстанців поспішно формуються великі червоно-
армійські загони і направляються на південь України. Щоб
запобігти подальшій окупації, розгромити більшовицькі пол-
чища, необхідно було об’єднатися з повстанськими загонами
Нестора Махна. Тому що тільки спільними силами двох ота-
манів можна було розгромити ворога і звільнити Україну.
Григор’єв звертається до Махна з пропозицією об’єднатися,
але отримує відмову.

22 травня 1919 р. частини Червоної армії під командуван-
ням К. Вороінилова - з Кременчуцького напрямку і А. Пархо-
мешса ч Катеринославського повели наступ на війська ота-
ман:! Гриї ор’.єва. Після довгих кровопролитних боїв гри-
і ор’свеькі «щетини змушені були відступити на Херсонщину.

У червні 1919р. після переговорів Махна і Григор’єва все-таки
прийняли рішення про об’єднання цих двох армій. А через декілька
днів Григор’єв був убитий членом махновського штабу Олексієм
Чубенком. Це сталося 27 липня 1919 р. в селі Сентове Херсонської
губернії (поблизу Олександрії). Останніми словами отамана були:
“Ой, батьку, батьку!”37

Після вбивства Григор’єва Махно розпорядився оточити та
роззброїти його війська. Основна частина їх перейшла на бік
махновців і об’єдналася з ними.

Найближчий помічник Махна анархіст П. Аршинов пізніше писав,
що вбивство Григор’єва було задумано Махном ще до об’єднання
двох сил з метою включення керованих Григор’євим збройних
загонів у загальне число революційних сил.38

Нові збройні сили Нестора Махна складалися із 15 тис.
повстанців.

Трагічно, на вершині своєї слави загинув головний ота-
ман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв. Він користувався
великим авторитетом серед селянства: вони вірили йому, спо-
дівалися на його допомогу, інколи просто обожнювали. Цей
талановитий воєначальник міг ще багато зробити для звільнен-
ня України.

Одним з видатних організаторів національно-визвольно-
го руху на півдні України був командувач Південною гру-
пою військ УНР Андрій Гулий-Гуленко, який підняв десятки
тисяч селян на боротьбу за Україну, за її волю. Він підписував-
ся як командуючий повстанцями Херсонщини та Катерино-
славщини отаман Гулий-Гуленко.

Народився Андрій Олексійович Гулий у жовтні 1886 р. на
Кіровоградщині. Освіту здобув в Одесі, де закінчив гімназію
та інститут сільського господарства й лісівництва. У роки Пер-
шої світової війни був мобілізований до армії і воював на
Південно-Західному фронті, де отримав звання капітана. Після
Лютневої революції Андрій Гуленко включається в рух щодо
українізації армії. Як члена дивізійного -комітету його поси-
лають на Всеукраїнський з’їзд, де він працює у Центральній
раді у відділі Управління технічних військ.

У грудні 1918 р. Гулий командує революційними військами
Катеринославщини, громить білогвардійські війська, веде бо-
ротьбу проти Махна. Починаючи з січня 1919 р., у війні з біло-
гвардійцями йому доводиться відкривати цілий фронт від Хер-
сона до Олександрівська. Підпорядковані загони нараховували
до 20 тис. повстанців і контролювали основну територію півдня
України. Початок 1920 р. був насичений важливими подіями у
житті отамана. 25 січня відбулася перша зустріч української
кінної бригади Зимового походу з отаманом Гулим-Гуленком.
Залишилися спогади про цю зустріч та перші враження: “Зустріч
з отаманом була сердечною, враження від організованості
гулівців - надзвичайним. Усі партизани мали не тільки бравий
вигляд, а й хороше військове вбрання, носили всі національні
відзнаки Армії УНР. їхньому озброєнню теж можна було лише
позаздрити. Цей партизанський загін прирівнюється до справж-
ньої національної гвардії. Гарне враження справляла і сама осо-
ба отамана. Маючи міцну, добре організовану партизанську
силу з багатьма відділами, повстанці відігравали важливу роль
у дезорганізації тилу Добровольчої армії”.

У селі Володимирівці відбулася спільна нарада учасників
зимового походу з отаманом, на якій обговорювалися шляхи,
методи і форми боротьби з ворогом. Результатом обговорю-
ваних питань було спільне рішення, прийняте обома сторона-
ми, в якому говорилося:

“1. Отаману Гулому продовжувати і надалі активізува-
ти зносини з більшовиками, силкуючись зволікати їх як мож-
на довше.
2.	Запорожці підуть далі тимчасово під назвою “гупівців”.
Усі непорозуміння, які могли виникнути між ними та черво-
ними, мав розв’язувати сам отаман Гулий”?9

Таке рішення повинно було забезпечити більш спокійне
життя козаків Запорізької бригади, хоч на деякий час уберегти
від агресивних дій червоних. Отаман Гулий передав бригаді
велику кількість патронів до рушниць.40

Злиття відділу Гулого-Гуленка з Армією УНР, що брала
участь у Зимовому поході, відбулося 12 лютого 1920 р., й ота-
ман Гулий’Гулспко був призначений командиром 1-ї Запорізької
дивізії.

V ні і (і кяіідь па активні дії Армії УНР в тилу ворога більшо-
ницькс командування зосереджує великі сили з метою оточити
і а не допустити їх до фронту. А становище повстанців було
вкрай важке: п’ятий місяць не мали зв’язку з урядом УНР, не
отримували від нього жодної допомоги, набоїв та снарядів - їх
необхідно було здобувати у ворога.

Наближалися Великодні свята, і тому командування ро-
било все, щоб у ці дні армія мала хоч відносний спокій і трохи
перепочила. Для цього вона повинна була здійснити два пе-
реходи, відірватися від переслідування ворога, прибути та роз-
ташуватися на станціях Устинівка, Долинська та Новий Буг.
Розрахунок командування був простий: доки червоні виявлять
напрямок руху, зберуть відповідні сили, армія спокійно відсвят-
кує Великдень. Але здійснити ці задуми не вдалося. У суботу в
бойові дії була втягнута Запорізька дивізія, не вдалося захопи-
ти ст. Долинську, небезпека загрожувала й іншим дивізіям.

Для вирішення та затвердження подальшого плану дій армії
14 квітня 1920 р. була скликана нарада, на яку прибули на-
чальник штабу Долуд, командири дивізій Ю. Тютюнник, Ни-
конів та отаман Гулий. У прийнятому рішенні зазначалося:

“1. Протягом 15 квітня провести детальну розвідку, підг -
тувати плацдарм для подальшого наступу.

2.	Наступ на м. Вознесенськ розпочати 16 квітня о 3 г< -
дня усіма частинами.

3.	Після захоплення міста всі частини переправляються
на правий берег річки Бог (Буг)”.41

Але обставини внесли корективи у ці накреслення. Чер-
воному командуванню стало відомо про задуми Української
армії, і вранці 15 квітня червоні пішли в атаку. Ворог був відби-
тий, почалася кровопролитна битва за Вознесенськ, до якого
“запорожці на плечах ворога вдерлися”.

Після цієї перемоги у наказі № 18 командувач Армії УНР
М. Омелянович-Павленко зазначив: “17 квітня упертим боєм
цілої армії взято м. Вознесенськ... Величезна військова здо-
бич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну
побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно
збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день
цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і
славний похід”.42

Битва за Вознесенськ була не лише впертою, а й крово-
пролитною. На полі бою червоні залишили понад 640 бійців
убитими та пораненими, наші ж втратили 2 козаки убитими
та 5 чоловік було поранено.43

Крім того, у Вознесенську було взято великі трофеї: 5 тис.
рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 32 гар-
мати та великий обоз, багато рушничних набоїв та гармат-
них снарядів.

Після успішного взяття Вознесенська Запорізька дивізія
Гулого-Гуленка аж до останніх днів Зимового походу прояв-
ляла хоробрість та відвагу.

7 травня 1920 р. після шестимісячного перебування в тилу
ворога Українська армія зайняла відтинок фронту, встанови-
ла сторожу та вперше змогла спокійно перепочити, маючи
своє забезпечене запілля.44

Важкі бої з противником точилися аж до листопада 1920 р.
Лише підписання перемир’я між Польщею та радянською Ро-
сією змусило Армію УНР перейти на територію Польщі, скла-
сти зброю і потрапити до таборів інтернованих. Але Гулий-
Гуленко не захотів піти на такий крок. Він відібрав 365 верш-
ників, захопив 50 кулеметів і 23 листопада прорвався в запілля
ворога, на Уманщину. На початку грудня отаман з’єднується
з повстанцями Семена Гризла, Дерещука та Цвітковського.
Але напередодні Нового року в одному з важких боїв він був
поранений.

Про подальшу долю отамана дослідник Р. Коваль розпо-
відає, що, “діставши документи, що він “ранений бандита-
ми” лісничий, Гулий на підводі в супроводі козака Олександ-
ра Новохацького рушив у бік Румунії”.45
Через Румунію йому вдалося переїхати в Польщу й зу-
стрітися із Симоном Петлюрою. Тут йому присвоюють зван-
ня генерал-хорунжого та призначають командувачем Півден-
ною повстанською групою.

Восени 1921 р., коли планувався Другий зимовий похід
Армії УНР, генерал-хорунжий Гулий-Гуленко призначається
керівником Бессарабської групи. Це була найменша за
кількістю група. 19 листопада 1921 р. вона, вийшовши з ра-
йону м. Бендери на радянську територію, зустрічається з пе-
реважаючими силами противника. У важкому кровопролит-
ному бою вона потерпіла поразку і, зазнавши великих втрат,
змушена була повернутися назад, на територію Румунії. Її
завдання перекладалося на Подільську групу.

Влітку 1922 р. отаман ще двічі відвідував Батьківщину.
19 липня 1922 р. в Одесі він був заарештований. Однак суд над
ним почався лише 28 лютого 1925 р. Надзвичайна сесія Хар-
ківського губернського суду 27 травня 1925 р. засудила Гуло-
го-Гуленка на 10 років ув’язнення.46 Подальша доля отамана
невідома.

Далеко не повною була б розповідь про розгортання парти-
занської боротьби на півдні України, якби ми не згадали про
Степову дивізію, яка громила більшовицькі полчища на Хер-
сонщині та Черкащині, про її творців - Степового-Блакитно-
го, Чорного Ворона, Іванова та інших видатних синів, які бо-
ролися за волю України.

Отаманом Степової дивізії став Кость Пестушко, що на-
родився в селі Ганнівці на Катеринославщині. Війна перервала
навчання молодого студента, і він добровольцем зголосився
на фронт, щоб воювати проти німців. Роки, проведені на війні,
та участь у революційних подіях виховали у молодого козака
кмітливість, розширили кругозір і, головне, збагатили військо-
вим досвідом, прищепили навички організатора та командира.
Яскравим свідченням цього таланту є те, що навесні 1920 р. у
22-річному віці він створив майже 20-тисячну повстанську ар-
мію, яка називалася Степовою або Олександрійською дивізією.

Однак не вистачало зброї, патронів та іншого військового
спорядження. І Кость Пестушко-Степовий приймає єдине пра-
вильне рішення - зброю необхідно здобути у ворога. 12 травня

24 Зам. 3976
1920 р. після семигодинного бою повстанці Степової дивізії
звільнили місто Кривий Ріг, визволили з тюрем арештованих
селян, захопили склади зі зброєю та боєприпасами. Звістка
про перемогу повстанців дуже швидко рознеслася по селах
та хуторах Півдня України. До Степової дивізії приєднують-
ся загони Клепича, Хмари, Залізняка та отамана Іванова.

На своєму шляху дивізія зустріла загін особливого при-
значення 6-ї армії під командою Юдицького і повністю його
розбила, звільнивши собі шлях до Холодного Яру. Про теплу
зустріч степовиків з холодноярцями Юрій Горліс-Горський
розповідав, що: “Пополудні вся Медведівка заповнилася ко-
лонами степовиків. Штаб отамана Блакитного розмістився
у вищій початковій школі. Постать отамана степовиків... ви-
глядала імпонуюче. Кремезний чоловік, із помітною військо-
вою виправкою... мав на собі лише револьвер, далековид і
планшет з мапою ...Найбільш сподобався нам загін Чорного
Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з куле-
метами. Коні під верхівцями і в тачанках - змії”.47

• 24 вересня 1920 р. в Медведівці відбулася нарада, на якій
Костя Блакитного було обрано головним отаманом повстан-
ських загонів Холодного Яру. При обговоренні питання про
дальші дії повстанців відзначалося, що, маючи такий солідний
кулак повстанських сил, мусимо поставити собі певну ціль.
Група отаманів на чолі з командиром ударно-розвідувально-
го загону Степової дивізії Чорним Вороном пропонувала йти
на Київ, вигнати більшовиків зі столиці і без затримки йти до
фронту на з’єднання з українським військом. Але основний
склад отаманів відмовився від цієї пропозиції, а події, що роз-
горнулися незабаром, перекреслили всі плани.

Через декілька днів була проведена друга нарада отаманів
у селі Мошни. Підрахувавши свої сили, вони виявили, що
кількість повстанців, об’єднаних у відділах, досягла ЗО тисяч
осіб.48

На нараді було заслухано повідомлення розвідників. Як
виявилося, “червоний фронт на заході заломився, а поляки і
українська армія проводять успішний наступ по цілому
фронті”.49 Інші розвідники доповіли, “що червоні стягують
за Канів частини для оборони Києва від повстанців. Всі чер-
воні частини, що були на Черкащині, дістали наказ негайно
вирушати туди. Частини, які сконцентрувалися були в Чер-
касах, поспішно вирушили вверх по Дніпру. В Черкасах за-
лишилася лише мінімальна кількість, потрібна для оборони
місти".

Після доповіді розвідника Чорний Ворон заявив, що “во-
їни сам підкачав нам, що маємо робити, і запропонував піді-
рвані мости на Дніпрі, і, не гаючи часу, рушити на Київ. По
дорозі усюди повстанці... Частини, які оперують проти нас, -
пригнічені і налякані., іакс військо дороги нам не замкне і
Кигва не оборони 11.".*”

Пісня ілрмчпк суперечок останнім виступив отаман сте-
ппііикіїї і іаянив: "Панове старшини! Фронтові ми багато не
цопоможсмо... більшовицькі армії відступають, - і все про-
моїілиі . стримати наступу українського і польського війська
па цей раз вже їм не вдасться. Я тримаюся думки, що ми зро-
бимо більше діло для України, як зачекаємо тут... і будемо
проводити операції, і нищити ворожі частини... і будемо до-
жидати наближення фронту”.51

На наступний день після наради підісланий терорист важ-
ко поранив отамана Деркача. Командування бригадою Дер-
кач передав курінному Петренкові.

На початку жовтня всі ватажки об’єднання зібралися на
параду у Межиріччі, шо над Россю. На нараді розглядалося
питання про взяття Черкас, де перехрещувалися ворожі шля-
хи сполучення Дніпром та залізницею, з’єднувався лівий і
правий берег. Наступного ранку все об’єднання вирушило в
напрямку на Черкаси. Надвечір до Степової дивізії прибули
зв’язківці з Херсонщини, які принесли вістку, що червоні па-
лять і грабують села, розстрілюють родини, з яких хлопці
пішли у повстанці.

Дійшовши з об’єднаними силами до села Руська Поляна,
степовики попрощалися і пішли у свої краї. Основні сили Хо-
лодного Яру почали штурм м. Черкаси.

Перед цим Блакитний склав із себе повноваження голов-
ного отамана Холодного Яру. Коли Степова дивізія вируши-
ла виручати своїх земляків від більшовицької навали, полі-
пний обставини різко змінилися у гірший бік. Москва пішла
па примирення з поляками. У більшовиків з’явилася мож-
ливість перекинути Кінну армію Будьонного на південь, очи-
стити від повстанців та вигнати білогвардійців.
Ананій Волинець,
подільський отаман

кого мистецтва та піклування
про збереження пам’яток старо-
вини на Волині.

На окружному з’їзді ВУО
Рівненщини 3 березня 1935 р.
А. Волинець обирається секре-
тарем з’їзду та членом управи
ВУО, делегатом на крайовий
з’їзд ВУО, який проходив 30-
31 березня 1935 р. На цьому
з’їзді А. Волинця обрали членом
головної ради ВУО.

Після з’їзду активізується
культурно-освітня робота у
“Просвітянській хаті”, прово-
дяться виставки образотворчо-
го мистецтва, виступають хо-
рові гуртки, почали працювати
бібліотеки, народні університе-
ти. У цьому була й велика за-
слуга Ананія Волинця.55

До останку віддав себе справі визволення України по-
дільський отаман Яків Орел-Гальчевський. Народився він у селі
Гута-Літинська на Вінниччині, до війни вчителював. Коли на-
зріла необхідність захищати Батьківщину від поневолювачів
різних мастей, він залишає мирну працю вчителя і йде на службу
в Армію УНР. В її рядах Яків Гальчевський боровся до 21 лис-
топада 1920 р., коли армія вимушена була перейти Збруч, на
польському боці здати зброю і розміститися в таборах для
інтернованих. Однак йти таким шляхом у той час, коли народ
України просив захисту, Яків не міг. Він вирушає на Поділля,
аби з настанням весни підняти народ на захист своїх прав.

У цей час на Поділлі вже господарювали більшовики, гра-
буючи населення, спалюючи села, ґвалтуючи жінок і дівчат.
Вони глумилися над звичаями українців, палили церкви, руй-
нували пам’ятники. Така політика радянської влади сприяла
тому, що агітувати народ на визвольну боротьбу було досить
легко. Як свідчить дослідник Р. Коваль, 1921 р. “почався вис-
тупами отаманів Короля, Чуприни, Зубчевського та Мельни-
ка у Липовецькому повіті та отамана Лихо-Дорошенка - у Гай-
синському”.56
Піднесенню повстанської боротьби на Поділлі сприяв наказ
Симона Петлюри, згідно з яким сотник Армії УНР Яків Галь-
чсвіькнії, пь.нищений до рангу полковника, таємно прибув на
Укріпіу > мсіою. як сказано у наказі, обняти командування усі-
ма нош і.ііісі.кіімк 1.1'онлми на Правобережжі й увійти в кон-
і ікі нош ігііісьюімн ірупіми на Лівобережжі для координації
поііігіііськоі оороіі-оп Він, уже як отаман Орел, збирає й орга-
ні іовус попе пінські відділи Поділля та створює штаб По-
ііільсьгої ііоікі.ііі г.кої і руни настанням весни Я. Гальчевсь-
кпі. ііклю'і.к імлі н імміові дії про їй окупантів.

( пні іііі .іо пін роїмісіив у селі Брусленів, яке було оточене
і ус і і*ми ин дми Як військовий фахівець свій повстанський загін
по ікоіпіпн орі мінував за армійською структурою і принци-
пами п іііі моїпдносин. Він вважав, що першим принципом для
парні ? інської боротьби, насамперед, необхідно мати сильну
ро шщку, тому що вона буде успішною лише тоді, коли коман-
дир буде належно поінформований. За свідченнями, “отаман
мав скрізь своїх інформаторів: на залізниці, телеграфі, в рев-
комах, “комбідах” та навіть у військових частинах і ЧК”.57

Другий принцип - це єдність українського народу, його лю-
бов до своєї Батьківщини. “Ворог почав перемагати нас лише
тоді, - говорив Гальчевський, - коли зумів розбити село на во-
рогуючі частини, коли свою імперіалістичну інтервенцію при-
ховав за кольорами української громадянської війни. Лихо було
і є на українській землі тому, що один брат є повстанцем, а
другий - агент ворога. Зять повстанець, а тесть доносить на
нього... Батько - свідомий українець, а син комсомольцем
став”.58

Третій принцип - ніякої пощади для зрадників та відступ-
ників, для тих, хто перейшов на службу до ворога. Тому що
інколи один зрадник може знищити і принести лиха більше,
ніж великий ворожий загін.

Підтвердженням цього була розправа над керівниками так
званої Пашківської республіки. “Каральний відділ Гальчевсь-
кого оточив Пашківці, арештував злодіїв, які грабували тран-
спорти УНР, і розстріляв 8 чоловік”.59

Отаман Орел робить зі своєю кінною повстанською гру-
пою найсміливіші рейди по Правобережжю, розбиває і нищить
З важкими боями відступала на південь Степова дивізія.
Настала осінь, наближалися холоди. Значна частина козаків
Степової дивізії не мали зимового одягу, були босі. Отаман
Блакитний приймає єдине правильне рішення - частину по-
встанців демобілізувати, частину повернути до Холодного
Яру. Разом з демобілізацією була проведена велика робота
щодо створення потужної підпільної мережі для того, щоб нове
повстання розпочати весною 1921 р. Але здійснитися розроб-
леним планам не вдалося. Цьому завадив отаман Андрій Ри-
балко-Зірка. Через необережність він потрапив до рук чекістів,
не витримав тортур і видав деяких підпільників, вказавши та-
кож місцезнаходження отамана Блакитного. Під час перестрілки
отаман був поранений і, не бажаючи потрапити в руки чекістів,
застрілився.52 За свідченням чекістів, його останніми словами
були: “Вмираю за рідну Україну!”

§ 3. Надбужанські повстанські дивізії
в боротьбі за волю України

Національно-визвольна боротьба на Поділлі розгорілася
наприкінці 1918 р., коли в окремих районах більшовики вчини-
ли заколот, намагаючись встановити свою владу. В багатьох
місцях їх виступи були придушені, однак в окремих збільшо-
вичених селах після повалення Української держави гетьмана
Павла Скоропадського розгорнувся рух за захоплення влади.
На бік більшовиків перейшов колишній гетьманський Охтирсь-
кий полк, який був розташований у Меджибозькому замку.

Особливо складне становище склалося в Летичівському
повіті, де більшовиків підтримали села і була утворена так зва-
на Меджибозька республіка.53 Для наведення порядку та
ліквідації більшовицьких заколотів у Літинському та Летичів-
ському повітах командир 2-го Подільського корпусу посилає
отамана Ананія Волинця, який тільки-но сформував курінь
Національної гвардії. Літин та Летичів взяли порівняно легко.
Складніше було вибити заколотників з Меджибозького замку,
який прикривали товсті стіни мурів. Але охтирців роззброїли,
а членів ревкому арештували та покарали.

За успішне виконання наказу Волинцю було присвоєно зван-
ня підполковника, а курінь переформовано на 61-й піший дієвий
полк.54 Після завершення переформування полк переведено
на Північний фронт для оборони м. Рівного. Згодом він брав
участь у боях під Костополем, Сарнами та Немовичами, був
перекину пні па фронт під Коростень.

Наприкінці квітня командир 19-ї дивізії Добрянський дає
р<і іііпряцАГіііія пробиватися у запілля більшовиків, поверну-
ніги у Гаііеипеькпіі повіт і підновити там владу Директорії.

Повернувшись у рідні краї, отаман веде наполегливу бо-
ротьбу нроіи чііглрбників. Ч 11 травня 1919 р. та до пізньої
осені 1920 р. о гаман вісім разів визволяв Гайсин, громив
більшовиків V і Ісмпроні, Врацлаві, Христинівці, Умані, Цвітко-
ному. ІІроцовлуван ібройну боротьбу за визволення рідного
ьр;ін> ши окупані ін, відновлював українську владу в десят-
ках мігіечок і сотнях сіл. І лише з відступаючою Армією УНР,
наприкінці 1920 р., він переходить на територію, окуповану
Польщею, в м. Рівне. Опинившись в еміграції, отаман не при-
пиняє боротьби. Він поселяється в м. Рівному, влаштовуєть-
ся на роботу вчителем, а згодом стає активним політичним
діячем.

На початку тридцятих років на Волині визріває необхідність
у створенні регіональної політичної партії. У 1928 р. з Варша-
ви до Луцька переведена редакція газети “Українська нива”,
яка стала центром формування нової пропольської партії - Во-
линського українського об’єднання (ВУО). ВУО було партією
центристського спрямування, яка підтримувала “волинську
політику” воєводи Г. Юзевського, мала на меті піднесення на-
ціональної свідомості українського населення на Волині, ши-
рокого висвітлення громадської думки та консолідації націо-
нальних сил.

Одним із організаторів створення нової партії став гро-
мадський та культурно-освітній діяч із Рівненщини Ананій Во-
линець. Наполеглива праця та самовідданість у роботі були
визнані партійцями, і на установчому конгресі ВУО, який про-
ходив 29 червня 1931 р., А. Волинця обрано до керівного скла-
ду об’єднання, де він працював над підготовкою основних
партійних документів - декларації та статуту.

У цих документах зазначалося, що одним із чільних зав-
дань партії є культурно-освітня робота серед населення, за-
безпечення школами з українською мовою навчання, сприян-
ня розвиткові української культури, підтримка українсь-
Яків Гальчєвський - ота-
ман Подільської по-
встанської групи у 1922 р„
командувач повстанськи-
ми загонами Правобереж-
ної України
у 1922-1923 рр.

дрібні військові охоронні одиниці,
винищує адміністрацію, міліцію
та ЧК. Але більшовицьке коман-
дування надсилає велику кількість
військ, які оточують і затискують
загін. Вихід був лише один - час-
тину козаків демобілізувати, а з
рештою прорвати кільце оточен-
ня і пробратися за Збруч. На по-
чатку вересня 1922 р. “вимучені у
безуспішних боях і переходах по-
встанці перейшли Збруч і були
інтерновані поляками”.60

Але на цьому боротьба ота-
мана Гальчевського не припи-
няється. Він “зі своїми старими
повстанцями, поповненими із
інтернованої української армії,
ще п’ять разів вирушає з Польщі
на Україну для продовження
партизанської боротьби з мос-
ковськими окупантами”.61

До 1925 р. окупанти на Поділлі не знали спокою і змушені
були тримати великі військові залоги, чекаючи нападу в будь-
яку пору дня і року.

Не припиняє боротьби за звільнення українського народу
полковник Гальчєвський і в еміграції. Він активно працює в
просвітніх організаціях, бере участь у створенні Українського
допомогового комітету (УДК), організовує та навчає україн-
ську молодь самообороні.

З початком Другої світової війни на території Холмщини та
Підляшшя виникають організовані банди польських партизанів,
які ведуть боротьбу за вигнання українського населення з цих
територій. Українцям необхідно було подумати про свою само-
оборону та збереження. Ініціативу бере у свої руки Яків Галь-
чевський. У цей час він мешкав у селі Пересоловичі біля Грубе-
шова, мав свій дім, а дружина його працювала учителькою в
школі. Полковник ставить питання про створення загонів са-
мооборони. УДК схвалює пропозицію, і в селах таємно
створюються загони самооборони.

У 1942 р. більшість поляків пішла в партизани, розпоча-
лося винищення українського населення. Більше того, у серпні
1942 р. поляки зробили спробу нападу на Центральний штаб
самооборони. На початку березня 1943 р. штаб УДК у Грубе-
інові вирішив піти на зустріч із поляками. На переговори по-
їхав сам полковник Гальчєвський. Йому вдалося умовити
польських офіцерів припинити знищення українців.

Однак затишшя тривало недовго. 22 березня 1943 р. поля-
ки нападають на дім полковника Гальчевського. Протягом
кількох годин він чинив опір, маючи при собі коротку зброю та
Ві гранати. Знесилений від ран і втрати крові, він припинив
відстрілювагнея. Та коли бандити увірвалися в дім, він, зібрав-
ши останні сили, лрвав гранати і загинув разом з ворогами.62

* * *

На Поділлі ж у 1919 р. боротьба із загарбниками продов-
жувалася. У відповідь на це окупанти посилюють жорстокі
розправи над населенням. Лише у березні червоноармійці При-
макова і Котовського за один день у Літинському повіті по-
рубали 740 гімназистів та сільських хлопців тільки за те, що
вони були мобілізовані до Армії УНР.

Народну боротьбу на Поділлі очолює Яків Шепель. По-
встання розпочалося в ніч на 14 травня, і о 3 год. ночі Літин
було звільнено. Із в’язниці на волю вийшли всі політичні в’язні.

Загін Шепеля швидко поповнюється, оскільки цьому спри-
яли своїми діями червоні. До того ж на бік повстанців, як не
дивно, перейшов півескадрон Подільської ЧК у складі 45-ти
вершників та окремі червоні частини.63

Коли влітку 1919 р. на Поділлі з’явився новий ворог -
Добровольча армія - Шепель продовжує боротьбу із нею.
Значним успіхом у цій боротьбі стала перемога над денікін-
цями у битві за станцію Жмеринка. До рук повстанців по-
трапили великі запаси озброєння, мануфактури та продуктів
харчування. Опір білогвардійцям був настільки значним, що
вони вирішують домовитися про спільну боротьбу проти
більшовиків. “До повстанців на переговори виїхав полков-
ник Перевалов. Але отаман відкинув усі обіцянки
денікінців... і відмовився з ними вести будь-які переговори”.64
Згодом білогвардійці відкотилися на південь, і Поділля зно-
ву зайняли червоні. Отаман поповнює загін і проводить ус-
пішні операції на території, оточеній містами Староконстян-
тинів, Вінниця, Меджибож, Жмеринка, Летичів.

До наступних боїв отаман кожний раз старанно готу-
вався, проводив детальну розвідку. Про це свідчить і бит-
ва, коли після чотириденної боротьби 23 лютого 1920 р. була
захоплена Вінниця. Ворога було розгромлено, повстанцям
дісталися склади з озброєнням та іншим майном, яке захо-
пили більшовики у Денікіна.65

Багато часу не давав спокою окупантам подільський ота-
ман Яків Шепель. Час від часу оживав Трибухівський ліс, і
вороги отримували по заслузі за знущання над народом. Щоб
остаточно підірвати повстанський рух, більшовики викорис-
товували усі можливі засоби, не гребуючи найпідлішими ме-
тодами. По всіх селах масово розстрілювали селян, грабува-
ли майно, палили хати. По повітах у газетах та листівках
публікувалися списки розстріляних.

Дослідник Р. Коваль у своїй праці “Повернення отаманів
Гайдамацького краю” наводить документ-відозву особвідді-
лу 14-ї радянської армії, де говориться: “Враховуючи місцеві
умови, а також психологію партизан-бандитів у районі Хмі-
льника і Літина... під виглядом продзагону... був посланий загін
особвідділу на чолі з тов. Чорнобильським. За завчасно ви-
робленим планом загін наступного дня розпочав, як будьто,
проявляти ознаки розкладу і в результаті... перетворився в
“повстансько-протирадянський”... Випустили заклики з про-
позицією явитися на з’їзд всім... хто... є ворогом Радянської
влади”. Всіх, хто прибув на з’їзд, та тих, хто їх послав, роз-
стріляли, майно конфіскували, а будівлі спалили. Серед роз-
стріляних були селяни, вчителі, священнослужителі та служ-
бовці Поділля. Серед них був і Микита Кулик - перший на-
чальник штабу у загоні отамана Якова Шепеля.

Далеко не повною буде характеристика визвольних зма-
гань на Поділлі, якщо не згадати про Хмару-Годзиківського,
отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії, організо-
ваної з мешканців гайсинських сіл. Головний отаман військ
УНР С. Петлюра своїм наказом від 24 січня 1921 р. призначив
Іполита Годзиківського командиром 144-їНадбужанської пов-
станської дивізії, яка фактично продовжувала формуватися.
У наказі № 1, що був виданий 29 лютого 1921 р., відзначало-
ся, що “дивізія є частиною війська українського і користується
наказами УНР”. Наказом № 2 від 8 березня визначалася
структура дивізії, головні завдання та принципи взаємовід-
носин між старшинами та козаками, регламентувалась
діяльність усіх підрозділів.

Сувора дисципліна у дивізії закономірно привела до пере-
мог над ворогом. Лише у березні було знищено червону залогу
в містечку Жорнищс, розгромлені установи в Брацлаві, розби-
ю відділ 24-ї Самарської дивізії, звільнені містечка Теплик та
І ринін, еЦі та ряд інших операцій привели до того, що до Над-
бужапської дивізії почали приєднуватися загони інших ота-
манів, що діяли до цього часу розрізнено. Так, 14 березня при-
єдналися загони отаманів Цуприка та Темної Ночі, Чуприни,
Тараса Патента та Канівського, загони Штефановича. “На виз-
волених територіях встановлювалася цивільна українська вла-
да, а місцевість оголошувалася територією УНР. Всі органи
радянської влади - комбіди, ради та комуни - розпускалися, а
на їх місце обиралися сільські та волосні голови”.66

Отаман Хмара широко використовував проведення агіта-
ційної роботи серед ворога. Активно працював його інформа-
ційний відділ. Підготовлені та поширені серед червоноармійців
“летючки” приносили свої результати. Серед окупаційних ча-
стин Червоної армії, бійці якої часто були голодні і роззуті,
морально виснажені через ненависть народу, з яким воювали,
мали постійний страх за своє життя, зріло велике незадоволен-
ня своїми командирами, комісарами та чекістами.

Таке становище було не лише на Поділлі, а й на всій Ук-
раїні. І коли б навесні, чи хоча б влітку, 1921 р. Українська
армія вирушила походом на Україну, надала допомогу дію-
чим тут загонам, спрямувала в єдиний потік розрізнені ви-
ступи, то події могли б розвинутися в іншому напрямку.
§	4. Піднесення партизанської боротьби на Київщині

29 квітня 1918 р. в Києві гетьман Скоропадський розігнав
Центральну раду і вчинив державний переворот. Але селян-
ство Київщини не сприйняло нової влади. Поява німців та
австро-угорців, прийняття закону “Про гетьманську владу”,
який давав гетьману необмежені права, загострення продо-
вольчої та економічної кризи в Україні, каральні експедиції,
застосовування принципу колективної відповідальності при-
звели до того, що селянство все частіше стало виявляти не-
покору і протести, які поступово набували організованого ха-
рактеру. З локальних збройних виступів вони переростали в
активну форму боротьби - створювалися селянсько-козацькі
партизанські загони, що боролися проти гетьманської, а піз-
ніше й більшовицької влади.

Одним із перших і найбільших виступів організованого
українського селянства проти окупантів на Київщині стало
Звенигородське повстання. Почалося воно 3 червня 1918 р.,
коли селяни с. Орли Лисянської волості Звенигородського
повіту розгромили каральний німецько-гетьманський загін.
Наступного дня цей подвиг повторили жителі Ганжелівки.
Об’єднані сили напали на містечко Лисянку і вигнали німців
звідтіля. Щоб придушити виступ селян, до Лисянки прибув
каральний загін кадетів. Але вони не змогли справитися з по-
встанням, і на допомогу їм прибуло дві роти німців. Але і їх,
разом з кадетами, повсталі загнали у приміщення польського
костелу.

Протягом двох днів повстанці безуспішно штурмували
Лисянський костел. А на третій день, потрапивши в надзви-
чайно скрутне становище, німецькі солдати вночі прорвали-
ся з оточення і пробралися до Звенигородки.67

5	червня повстання охопило весь повіт. У боротьбу вклю-
чилися селянсько-козацькі загони сіл Моринці, Пединівка,
Вільшана, а 7 червня піднялися селяни Озірного, звільнені були
село Піски та передмістя Звенигородки.6”

Повстанським рухом проти окупантів керував Левко
Шевченко. Він був родичем великого поета Тараса Шевчен-
ка, здобув гарну освіту. Це була чесна і справедлива люди-
на, віддана своєму народові. Роботою штабу повстанців ке-
рував поручник Кривда.69

Для кращої дислокації сил 9 червня повстанський штаб
було перенесено до с. Озірна. Козацько-повстанське військо
досягло ЗО тис. осіб.™ У цей же день проведена розширена
нарада командирів повстанських загонів, де прийнято важли-
ве рішення розпочати атаку на німців. З перших хвилин бою
німці відчайдушно оборонялися і чекали допомоги. А вона мог-
ла надійти, за розрахунками повстанців, лише з боку Умані.
Школа виключалася, бо на цей час отаман Шаповал розгро-
мнії гам німецький гарнізон. Але в ході бою стало відомо про
піди ріп ненця для німців у Звенигородку, що йшло з міста Таль-
пе. Це міняло обстановку, і проти німців було вислано чоти-
ри козацькі сотні. Виконання завдання покладалося на Ки-
рилівську та Гусаківську сотні, керівником призначався
старшина Федот Бондар. Недалеко від села Гусакове по-
встанці зробили засідку. Німці наближалися похідною коло-
ною і нічого не підозрювали про засідку. Бій тривав лише де-
кілька хвилин - і 300 німецьких солдатів було взято в полон,
захоплено великий обоз із озброєнням та декілька гармат.

Перемога над німцями поблизу с. Гусакове не тільки підня-
ла дух повстанців, а й посилила їх організованість, сприяла
швидкому розгрому німецького гарнізону у Звенигородці.
Врахувавши безвихідність становища, противник змушений
був вивісити білий прапор і здатися на милість переможця.
Німців взяли в полон, а кадетів розстріляли.71

Звістка про цю перемогу швидко поширилася в повітах
Київської губернії та за її межами. Майже весь Звенигородсь-
кий повіт перебував у руках повстанців. Швидко зростав ав-
торитет Левка Шевченка, його загін поповнювався новими
козаками.

До Звенигородки надходять нові повідомлення про по-
встання проти окупантів в інших повітах. Зокрема, 8 червня
вигнали представників влади і почали збирати розрізнені за-
гони в селі Стрижавка Таращанського повіту. В село було
послано німецький каральний загін. Але спільними силами та
з допомогою козацько-селянських загонів карателі були роз-
громлені. 10 червня повстанці почали бої за м. Таращу. Ні-
мецькі війська і гетьманці відступили до Білої Церкви.72 По-
встанський штаб видав наказ про створення в усіх селах і
волостях повіту охоронних козацьких сотень, а 19 червня ви-
йшов наказ про проведення обліку чоловіків віком від 20 до
40 років і розподіл їх за військовими спеціальностями. Тара-
щанський повстанський штаб встановлює зв’язки з окремими
загонами Васильківського, Сквирського, Канівського, Звени-
городського, Уманського та інших повітів. Але здійснити за-
дум їм не вдалося, тому що через кілька днів вони вимушені
були залишити Таращу.

На заваді об’єднання всіх повстанських сил з’являється ще
одна перешкода: активністю селян за будь-яку ціну намагали-
ся скористатися більшовики. Вони наполегливо пропагували
серед селян свою ідеологію, використовуючи відомі лозунги
“Землю - селянам!”, “Мир - народам!” та ін. У селі Лисинці
створюється більшовицький повстанський штаб, з підпілля ви-
ходить Лисянський ревком.

За становищем на Україні уважно стежили і в Москві.
В. Ленін в інтерв’ю кореспондентові газети “Роїкеїк Па^ЬІасі
Роїійкеп” 1 липня 1918 р. заявив: “Становище німців на Ук-
раїні дуже тяжке... Селяни озброюються і великими групами
нападають на німецьких солдатів... Цей рух розростається.
Завдяки німецькій окупації більшовизм на Україні став свого
роду національним рухом. Він об’єднує навколо себе людей,
які раніше про більшовизм і чути не хотіли”.73

Більшовицька партія посилає на Україну свої кращі кад-
ри пропагандистів, робить все, щоб роз’єднати село. В таких
умовах Звенигородський повстанський штаб намагається
організувати загальний повстанський центр, встановити тісні
зв’язки з іншими загонами, об’єднати й очолити визвольну
боротьбу. В цей же час німці готувалися до штурму Звениго-
родки, поступово стягуючи свої сили. Атаку було призначе-
но на 13 червня. Період відносного затишшя селяни зрозуміли
по-своєму і намагалися використати для того, щоб підігнати
роботу на полях. Командуванню штабу, зокрема Л. Шевчен-
ку, необхідно було прийняти рішення - як бути далі: вести
боротьбу з переважаючими силами ворога чи зберегти сили
повстанців до більш сприятливих часів. Одноголосно прий-
мається рішення: “Тільки смеркне, одразу розбитися на малі
загони і перебратися вночі лісами до своїх домівок, приховав-
ши зброю до кращих часів”.74

У Звенигородку прийшли німці. Вони заарештували
Л. Шевченка, спалили кілька сіл, розстріляли окремих по-
встанців, частина інтелігенції була вислана до таборів у Ні-
меччину.

Та, незважаючи на цю невдачу, вже в липні значні сили
повсталих селян Звснигородщини і Таращанщини об’єднали-
ся, переформували свої сили, створили два піхотних та один
кулеметний полк, кавалерійський ескадрон та артилерійську
копопу. Пс дрімали й окупанти. Вони почали перекидати з
піших районів додаткові військові з’єднання і примусили зве-
11иі ородсько-таращанські загони відступити до кордонів з Ро-
сії то і переправитись на лівий берег Дніпра. Після переправи
повстанці зосередилися на так званій нейтральній зоні. Поряд
з повстанцями були розташовані значні сили червоногвар-
дійців, які використовувались більшовиками для дестабі-
лізації у східних районах України.

З кожним днем посилювався вплив більшовиків на по-
встанців, велася розгнуздана агітація, і не без успіхів. Водно-
час на нейтральній зоні почалося формування першої радян-
ської української дивізії. Основне ядро Таращанського полку
становили колишні українські повстанці. В дивізії нарахову-
валось 3 тис. вояків, з них 27 % становили українці.75

Збройне повстання на Київщині мало великий вплив на
народні маси, підняло на боротьбу проти окупантів повстанців
багатьох районів України. Але цей рух був стихійним, і вже у
своєму зародку приреченим на поразку.

У своїй праці “Історія Звенигородського Коша” О. До-
ценко вказує і на основні причини, що призвели це повстання
до поразки. Ними були:

роз’єднаність дій повстанських загонів та відсутність
єдиного керівництва бойовими діями з центру. Це давало мож-
ливість противнику перекидати збройні сили з одного району
п інший, громити повстанців;

відсутність конкретно сформульованих єдиних соціаль-
но-політичних завдань, які повинні були організувати і мобі-
лізувати на боротьбу все населення, протистояти ворожій про-
паганді;
-	вплив більшовицької агітації на окремі повстанські за-
гони, намагання роз’єднати селян на окремі ворожі групи -
бідняків і багатіїв, обіцянки наділити селян землею;

-	організаційна, матеріальна і чисельна перевага німець-
ко-австрійських військ над повстанськими загонами”.76

Боротьба проти окупантів продовжувалася на Київщині і
в наступні роки, коли селяни знову зіткнулися з більшовиць-
кою ідеологією і ще раз переконалися в тому, що вона є анти-
українською, тоталітарною, вкрай ворожою демократично-
му суспільству.

Не менш важливим у 1919-1920 рр. було і те, що українська
патріотична еліта та народні маси відчули в собі сили та не-
обхідність боротьби за відновлення демократичної держави.

* * *

На початку 1919 р. разом з отаманами Зеленим і Карме-
люком на Київщині проти більшовицьких окупантів висту-
пив організатор Васильківського повстання мотовилівський
отаман Бурлака. В ніч на 28 березня 1919 р., підірвавши по-
тяг та зруйнувавши колію на Сорочому Броді, повстанці
заволоділи станцією Мотовилівка, яка була окупована
більшовиками. Але на ранок 28 березня на станцію ври-
вається 300 добре озброєних матросів, і повстанці змушені
були відступити. Була очевидною недостатня військова
підготовка повстанців, не вистачало озброєння, боєприпасів,
деякі повстанці взагалі не вміли користуватися зброєю. Але,
поповнивши загін козаками із сусідніх сіл, отаман Бурлака
повів наступ на Білу Церкву. Місто було захоплено, більшо-
вицькі загони розгромлені і вигнані. Цілу добу повстанці ут-
римували його у своїх руках.

Але відсутність зв’язку з іншими повстанськими заго-
нами, єдиного керівництва з центру призвели до того, що по-
всталі не знали, як діяти далі. Частина селян розійшлася по
домівках, а червоні загони, зосередивши свої сили, почали їм
мстити - палити села, розстрілювати учасників повстання.

З перемінними успіхами проходила боротьба між повстан-
цями та окупантами до літа 1919 р. Влітку повстанські заго-
ни об’єдналися з 8-ю Галицькою бригадою Української армії.
Разом з галичанами ворога було вибито з Василькова, Глева-
хи, Боярки. ЗО серпня повстанці увійшли до Києва.
Повстанський рух триває до кінця 1920 р.77' Прослави-
лась у національно-визвольній боротьбі Київщини і родина Со-
коловських. Чотири брати - Олекса, Дмитро, Василь' і Сте-
пан та сестра Олександра склали свої голови на вівтар пере-
моги за неїп.ку-Україну.

Пертим про ти гетьмана Скоропадського виступив най-
молодший з братії» Олекса. Весною 1919 р. у двобої з воро-
‘гами вів загинув. Па зміну йому прийшов брат Дмитро. Він
провів велику організаційну роботу серед селян, створив міц-
ні, боєздатні загони і в березні 1919 р. розбив ряд загонів Чер-
воної армії, зруйнував багато залізничних колій та залізнич-
них станцій.

Всі спроби оточити та знищити загін Дмитра закінчува-
иііся для ворога невдачею. І лише у квітні, коли проти по-
всталих були направлені 21, 22-й піші полки та 5-й кінний полк
ім. 'Грецького, повстанці були оточені й опинилися в надзви-
чайно скрутному становищі. Врятуватися загону допоміг по-
дільський отаман Ананій Волинець. Ворог був відбитий.

Лише на початку серпня 1919 р. після запеклих боїв Дмит-
ро Соколовський став на відпочинок у рідному селі. В ніч з 7
на 8 серпня його було підступно, по-зрадницьки вбито (із-за
рогу).

Дмитра заступив брат Василь. Але і йому не довелося дов-
го бути отаманом. Василь потрапив у полон і був розстріля-
ний у Радомишлі. Після його смерті повстанську бригаду очо-
лила сестра Олександра, яка взяла собі нове ім’я, увійшовши
в історію як отаманша Маруся.78

Загін отамана Марусі нараховував 300 кіннотників і 700
піхотинців. У серпні 1919 р. він діяв спільно з командуванням
І Галицького корпусу. У вересні загін був розбитий та інтер-
нований полком угорців, які входили до складу 58-ї радянсь-
кої дивізії. В бою отаман Маруся була важко поранена і за-
мучена до смерті.79

Але люди не хотіли вірити в її смерть. Вона мала великий
авторитет серед народу, її часто порівнювали з Жанною Д’Арк
й оповідали про її подвиги ще у 1920-му та навесні 1921 р.80

Значну роль у піднесенні партизанської боротьби на Київ-
щині відіграли також отамани Зелений та Ілько Струк. їх жит-
тєвий шлях повністю відображає те складне політичне стано-
вище в суспільстві, коли українці воювали один проти одно-
го, прочищаючи цим самим дорогу до перемоги загарбникам.

25 Зам. 3976
Отаман Зелений (справжнє ім’я - Данило Терпило) наро-
дився в 1883 р. у селі Трипілля на Київщині. В роки Першої
світової війни служив у царській армії, виявив себе здібним
організатором, швидко знайшов багато прихильників. Та, на
жаль, він швидко піддався розтлінній більшовицькій пропа-
ганді, а лозунги “Вся влада - Радам!”, “Геть буржуазну Дирек-
торію!”, “Геть зрадників українського народу - Петлюру і
Винниченка!” стали панівними в організованих отаманом ча-
стинах повстанців.

На початку січня 1919 р. отаман Зелений відмовляється
виконати наказ Симона Петлюри про перевід повстанських
загонів у Галичину для підтримки Української галицької армії,
цим самим виступивши проти влади Директорії на Україні.

Намагання Євгена Коновальця роз’яснити отаману
складну ситуацію, в якій опинилася Українська армія, і мож-
ливі наслідки його дій результатів не дали. Більше того, коли
на початку лютого 1919 р. Червона армія підійшла до Києва,
отаман Зелений виступив проти Армії УНР і допоміг ворогу
захопити Київ. Але це були останні його бездумні дії. Більшо-
вицька армія швидко виявила свій характер, почала грабу-
вати народ, ґвалтувати жінок та дівчат, на колишніх помі-
щицьких та монастирських землях насаджувати комуни. І
коли селяни Київщини виступили зі зброєю проти окупантів,
Зелений, зрозумівши усі свої помилки, у березні 1919 р. зі свої-
ми загонами повертає зброю проти більшовицьких полчищ.

На такі дії отамана Москва відреагувала швидко. Рада
народних комісарів УСРР 25 березня 1919 р. оголосила Зеле-
ного зрадником і поза законом. Йому залишився лише один
шлях - підтримати воюючих селян. І дійсно, 25 березня поча-
лося повстання селян Васильківського повіту Київської гу-
бернії, до них приєднуються трипільці. 9 квітня виступили
жителі Вишгорода, а 10 квітня почався наступ селян на Київ.
Повстанці наступали двома колонами: “...Перша на чолі зі
старшиною В. Дорошенком наступала із Вишгорода на Поділ,
друга - Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренів-
ку. Комендант Київського річкового порту повідомляв началь-
ству, що під прикриттям двох катерів із кулеметною ротою
до Києва підходить великий загін отамана Ілька Струка.
...У Василькові повстанці знищили більшовицький гарні-
зон. А мотовилівський отаман Овсій Гончар-Бурлака, про-
вівши мобілізацію селян Васильківського повіту, з району
Виярки іеж вирушив до Києва... Український зашморг довко-
ла чсрінипіх військ, що скупчилися в Києві, затягувався”.81

Селяни підійшли до Житнього ринку, звільнили Поділ,
І Іріорку, Свяіоіниші та Куренівку. Навіть у центрі, на бал-
коні міської Думи, вивісили український прапор.

Проз и нонсиншх було кинуто корпус ВУЧК, 15-й прикор-
донний поіік іа іаіін чскістіїї-залізничників, мобілізовано та
ііисіліивчіи п.і ііЬнрсніу весь партійно-радянський актив. Роз-
|ІІ СІН НІ І.II <11111 ГСЛМІІ Інч нід іримки армії змушені були відсту-
пи НІ.

Оіаміїп Зелений поширив владу на Обухівський, Ржищів-
ський, Фасіівський та Чорнобильський повіти. В цей час ота-
ман Ілько Струк блокував Київ з півночі, поширив свою вла-
ду на Радомишльський повіт.

Повстання Зеленого не лише зруйнувало військові кому-
нікації, а й відрізало Київ від підвозу продуктів харчування
га сировини, поставило його у надзвичайно скрутне стано-
вище,

І Іа території, що контролювалася повстанцями, не лише
було розігнано органи радянської влади, а й почали проводи-
шся економічні та соціальні заходи. Так отаман Зелений по-
чин проводити земельну реформу. Селяни наділялися ділян-
ками землі, їм видавався відповідний документ із печаткою
нотаріуса.

1919-й був роком, коли вся Україна була охоплена пов-
ії апнями проти більшовицької окупації, коли селяни повіри-
ли у свою перемогу і сподівалися на підтримку армії. Не
хлібом і сіллю зустрічали селяни завойовників, як намагала-
ся ворожа пропаганда змалювати картину боротьби на Ук-
раїні, а кулями, шаблями та вилами. Яскравим свідченням та
під твердженням цього є два випадки з бойової діяльності
<»і а мана Зеленого.

Коли до Трипілля наближалися більшовицькі загони з ме-
нш» зруйнувати, як вони називали, “бандитсткое гнездо”, щоб
не допустити артилерійського обстрілу та повного знищення
гена, отаман вивів свої частини повстанців, й окупанти без
бою увійшли в Трипілля. Вони награбували свиней, хліба,
самогону та до пізнього вечора святкували свою “перемо-
гу”. І коли окупанти після ситої вечері позасинали, козаки
Зеленого повернулися і знищили ворога.

Другий випадок стосується звільнення повстанцями 15 лип-
ня 1919 р. Переяслава. На центральній площі міста отаман скли-
кав збори його жителів та селян з ближніх сіл, своїх повстанців
і виступив перед ними з патріотичною промовою про станови-
ще в Україні. Кульмінацією цього виступу була заява Зеленого
про те, що він від імені повсталого народу України скасовує
угоду 1654 р., яка була прийнята в Переяславі, і всі можуть
бути вільні від так званого возз’єднання навіки. “Я роблю це
тому, що Росія не виконувала своїх зобов’язань протягом цих
усіх років після”.

Як відзначає Р. Коваль “... це була найвища точка у схо-
дженні отамана Зеленого на шляху від українського більшо-
вика до українського патріота”.82

Після цих подій окупантів охоплює паніка. Проти по-
встанців посилаються 15, 16 і 25-й червоноармійські полки,
Київський резервний комуністичний полк, Шулявський робіт-
ничий батальйон, саперна рота, 12-й прикордонний полк,
бронепотяг, Білоцерківський батальйон, загони Толоконнико-
ва і Киселя, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко
Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців та інші
частини. Всього, як зазначав Антонов-Овсієнко, проти по-
встанців було кинуто 21 тис. бійців.83

Жорстокі бої з окупантами продовжувалися. Та для Ук-
раїни було мало одного горя. Зі сходу підступав інший про-
тивник - окупаційна армія генерала Денікіна. На початку
вересня в районі Фастова повстанці вступають у бої з Доб-
ровольчою армією. У цей час відбувається зустріч отамана
Зеленого з Головним отаманом Армії УНР Симоном Петлю-
рою, і Зелений підпорядковується Петлюрі та визнає Дирек-
торію верховною владою.

У листопаді почалися бої за місто Канів, де знаходиться
священне для кожного українця місце - могила Тараса Шев-
ченка. В одному з боїв отаман Зелений був смертельно пора-
нений. Поховано його у Трипіллі з великими почестями.
Трагічною була доля і в командувача Першої повстансь-
кої армії УНР Ілька Струка. Народився він 148 грудня 1896 р. в
селі Грині Чорнобильського повіту. З початком війни був при-
1ГТ1ІИЙ в армію, проходив службу на Балтійському флоті. За
мужність і сміливість, проявлену в боях, був нагороджений сол-
<агсі.кими хрестами святого Георгія всіх чотирьох ступенів з
присвоєнням звання капітана. З перемогою демократичної Лют-
невої революції в Росії та початком українізації армії Ілько
Струк підтримує революцію і у своєму полку створює козаць-
ку раду. Він був іслсіатом II і III військових з’їздів у Києві,
підтримував усі заходи українського уряду. Здається, ніщо не
мої по ст ііп нм перешкоді революційної боротьби Ілька Стру-
ь.і, інм паче порушити його відданість справі визволення Ук-
раїни

На початку 1919 р. Ілько Струк організовує повстанців,
які називають себе Першою повстанською армією УНР. З від-
ступом Директорії на захід він залишається на території Чор-
нобильського повіту, організовує органи самоуправління -
Українську народну управу, видає газету “Вільний край.”

На початку квітня 1919 р., щоб поповнити ряди по-
встанців, оголошується мобілізація. Заклик командувача ар-

мії скинути ярмо московської ко-
муни знаходить широкий від-
і ук та підтримку серед селян. За
івердженням самого отамана,
ного військо зросло до 35 тис.
осіб.84 Червона армія почала
швидко відступати на Схід. Роз-
ром більшовиків був колосаль-
ним. На усьому шляху до Києва
можна було побачити розкидані
рушниці, підбиті гармати, безліч
різноманітного військового спо-
ри тження. На станціях стояли цілі
ешелони з награбованим майном,
чиє більшовики не встигли ви-

Ілько Струк, командувач
Першої повстанської
армії УНР

везти до Москви

Під самим Києвом більшови-
ки вирішили дати останній бій.
Почалася підготовка нових позицій по лінії Білгорода-Бояр-
ка-Глеваха-Велика Бугаївка. Сюди стягувалися великі ре-
зерви і підвозилася артилерія. Як свідчать документи, лише в
одному районі Боярка-Глеваха на фронті у більшовиків було
15 тис. багнетів при 60-ти гарматах.85

Свій наступ перегруповані українські частини розпочали
27-28 серпня, збили передові частини ворога і 29 серпня пе-
рейшли в загальний наступ. О 19 годині ЗО серпня перші ук-
раїнські частини були вже в околицях Києва. Відступаючи,
більшовики чинили небачені злочини. Залишилися спогади
покривдженого люду. “...Мати убивається над мертвими діть-
ми, там діти над розстріляним батьком, своїми братами і сест-
рами, а там жінка б’є себе в груди, розповідаючи про нелюдські
муки, які переніс її чоловік, - тіло його було почетвертоване
і посилане сіллю... Найбільш вражаючою картиною був той
момент, коли до отамана... підбігла молода мати з немовлят-
ком на руках... кричала: “Оце все, що зосталося”, - показую-
чи на малу дитину... “Я знаю, що ти Петлюра... пометися на
звірюках, які забрали у мене чоловіка, двоє дітей, спалили
хату. Поки живу, буду мститися і дитину так виховаю”.
А ось ще один приклад: “...Перед відступом більшовики дові-
далися і заскочили в садибу до селянина та на очах жінки і
дітей розстріляли. Діти з диким криком кинулися до батька -
більшовики і їх порубали шаблями, щоб не осталося й
“контрреволюційного семені”. Було це на хуторі на захід від
ст. Боярка.86

Відступаючи з Києва, свій кривавий слід залишила ВУЧК
на чолі з Петерсом і Лацісом. Вони розстріляли 500 заруч-
ників на Подолі. Залишаючи будинок ВУЧК, як засвідчено в
“Літописі Української революції”, “чекісти кололи трупи баг-
нетами, били прикладами, і тому багато трупів було, поніве-
чено. 25 трупів було прив’язано до паркану дротами. Валяли-
ся трупи з вирізаними полосами м’яса з голов, зі спин, ніг, рук,
були трупи з виколотими очима, з відрізаними язиками і но-
сами. В підвалах, де мучилися нещасні закладники, стояла
калюжа крові... лежали мозки з чоловічих голов та колекція
черепів з замучених жертв... Тут же, на стільцях... були залізні
плити, більші і менші голки, якими припікалася та чи інша
частина тіла або кололося під нігтями до того часу, поки не
кінчався допит”.87

“Ще перед наступом на Київ на Садовій вулиці... замор-
довано і перерубано 5000 чоловік”.

І роми ні більшовицькі з’єднання під Києвом, крім Армії
VIII’, допомагали частини отамана Струка. Та, незважаючи
па цю допомоіу, зі сторони командування Армії УНР належ-
ної оцінки та допомоіп повстанському рухові в Україні нада-
но не бупо. Про цс однозначно заявив начальник штабу Го-
нивши о о гамана іенераи Юнаків у розмові зі співробітни-
ком і.неїп ‘“Україна". Він повідомив: “Повстанці, не тільки
уграннії, пас і всіх країн, по мойому погляду, мають силу
іпн.кп к>ді, коли спираються на регулярне військо. Вони лише
допомагають нашим військам на Україні, а самі по собі вони
як сила нерегулярна і великої небезпеки для ворога не уявля-
ють. Повстанці Зеленого допомогли в боях під Білою Церк-
вою, повстанці Соколовського - під Житомиром. У цьому
головна заслуга цих повстанців, без яких нам прийшлось би
покликати більше сил для здобуття цих пунктів”.88

У наступі на Київ Перша повстанська армія УНР отама-
на Струка через певні обставини опинилася в надзвичайно
складній, трагічній ситуації - з півночі повстанців притиска-
ли розлючені загони більшовиків, з другої сторони - денікінці.
Допомоги від Армії УНР чекати не доводилося, оскільки вона
31 серпня відступила з Києва.

Щоб врятувати армію повсталих селян, існував лише один
вихід - здатися на милість однієї зі сторін, укласти перемир’я.
І 22 вересня 1919 р. в містечку Димері, що на Київщині, між
вчорашніми ворогами було укладено договір: “...Команду-
вання Армії Денікіна зобов’язується постачати отамана Стру-
ка зброєю і амуніцією... Армія отамана Струка проводить
листування і все діловодство як у себе, так і з центральними
органами Армії Денікіна українською мовою. Як старшини,
так і козаки Повстанської армії зберігають українські відзна-
ки... Над штабом армії от. Струка може встановлюватись ук-
раїнський прапор. Оповіщається амністія всім українцям, що
були заарештовані денікінським командуванням... Зі свого
боку отаман Струк зобов’язувався тримати фронт, а на ви-
падок бойових операцій проти більшовиків підтримати де-
нікінців”.8’

Свої зобов’язання отаман виконував повністю. Так, коли
1 жовтня 1919 р. більшовики розпочали наступ на Київ і фак-
тично увірвалися в місто, наступного дня армія Струка не-
сподіваними наскоками відігнала більшовиків і допомогла
армії Денікіна вирівняти фронт.

Але розпочався загальний відступ армії Денікіна, а за нею
відступали й повстанці отамана Струка. І лише весною
1920 р. повстанці знову переходять на свою територію і ве-
дуть бої з більшовицькими полчищами до осені 1922 р., коли
визвольні змагання фактично завершилися поразкою.

Далеко не повною була б розповідь про піднесення парти-
занської боротьби на Київщині, про причини селянських по-
встань в Україні та методи і форми, якими вороги намагали-
ся скорити український народ, закабалити його, не згадавши
конкретного випадку - повстання в селі Медвин. Це велике
село на Київщині, яке активно виступило проти закріпачення
московських окупантів. Селяни воювали зі всіма загарбни-
ками - німцями, денікінцями, поляками та більшовиками. Але
найбільш характерною була битва на початку серпня 1920 р.
В село приїхали більшовицькі комісари, скликали збори селян
і оголосили мобілізацію молоді на фронт з Денікіним та про-
граму “продрозверстки”. Незадоволення викликала і сама поведінка
комісарів. Вони зневажали українську мову, обзиваючи її
“контрреволюційним язиком”, погрожували розправою над
петлюрівцями. Селяни не витримали таких знущань і розпо-
чали повстання проти влади більшовиків. Уся молодь взялася
за зброю, а незабаром прибула допомога із сусідніх сіл. У селі
утворили штаб оборони на чолі із сотником Лебедем. 6 серп-
ня вся влада перейшла в руки повстанців. Більшовики мобілі-
зували всі сили з навколишніх міст - Таращі, Богуслава, Кор-
суня, Миронівки, Рокитного - та намагалися розгромити по-
встанців. Сім разів проводилися атаки, йшли кровопролитні
бої, але медвинці виганяли противника, більше того - про-
вели успішні операції в околицях сусідніх міст.

Це викликало тривогу в Кремлі. Боячись поширення повстання
на сусідні села, Кремль дає наказ своїм військовим частинам,
що верталися з польського фронту, зруйнувати революцій-
ний Медвин.

21 вересня надвечір до Медвина прибула ціла дивізія во-
рожого війська і з трьох боків обложила село.

“22 вересня надвечір ворожа ракета дає сигнал про поча-
ток бою. До 4 години дня з трьох боків сипався смертоносний
вогонь цілої ворожої дивізії по селу. В оборонців, шо налічу-
вали 300-400 рушниць та три кулемети, не вистачало набоїв.
Ворог ближче підсунув артилерію і почав обстрілювати Мед-
вин” .90

Три дні горів пограбований Медвин. Згоріло дві тисячі хат та
інших господарських будівель, 40 вітряків, Успенська церква. В селі
проживало до 12 тис. мешканців, значна частина з яких була вбита,
вигнана чи відправлена на заслання.

“Свято Покрови медвинці зустрічали великим горем.
Батьки, жінки і діти вдосвіта серед купи перемішаних із кро-
в’ю і землею трупів розшукували своїх дітей, чоловіків і
батьків та, поспішаючи, без домовин, ховали їх на цвинта-
рях. За кілька день люди зібрали на місці подій змочену кро-
в’ю землю, насипали могилу і поставили на ній хрест”, - роз-
повідав очевидець.

Щоб закріпити радянську владу, в селі на цілу зиму роз-
квартирували військову частину, яка була на повному утри-
манні селян.

Почало лютувати губчека, і ревтрибунал постійно засу-
джував до розстрілу повстанців. Всі, хто був забраний до
Смілої, не поверталися: де вони дівалися - ніхто не знав. А
потім цілу зиму гнали групи людей по 20-40 осіб до Києва, і звідтіля
вони також не поверталися.

Сьогодні ніхто вже не підрахує, скільки патріотів було
знищено. Дика азійська жорстокість, що проявлялася у побо-
рюванні українського повстанського руху, продовжувалася,
коли почалася так звана радянізація села. З’явилися комнеза-
ми (комітети незаможних селян), комсомол, ком’ячейки, а зго-
дом і колгоспи. Село було розділене на ворогуючі табори, ко-
муністична пропаганда й агітація працювали над тим, аби
протягом довгих років ніхто навіть не посмів вголос згадати
про медвинських патріотів.
§ 5. Холодноярська республіка (1917-1924 рр.)

Густі ліси, горби і яри в околицях Холодного Яру здавна
служили для мешканців навколишніх поселень місцем схови-
ща від ворогів. Тут збирався народ для підготовки повстання
1730-х рр.. яке очолювали козаки М. Грива та І. Жила, по-
встання 1740-х рр., очолюваного Г. Голим, і славнозвісної Ко-
ліївщини під проводом М. Залізняка.

Центром підготовки народних повстань був Мотронівсь-
ко-Троїцький монастир, заснований у другій половині XVI ст.,
який став осередком православно-церковного життя на півдні
Київщини. Великий дзвін Мотронівського монастиря своєю
магічною силою закликав до повстання “за святую правду-
волю”.

Літописом гніву і помсти українського народу стали Хме-
льниччина, Коліївщина, “Чигиринська змова”, “Таємна дру-
жина” та Чигиринські аграрні хвилювання, які були поперед-
никами доби визвольних змагань початку XX ст.

У 1919-1924 рр. в Холодному Яру діяли загони повстан-
ців, що підтримували УНР та вели боротьбу проти німців,
денікінців та більшовиків. Повстання в цей час спалахували
по всій Україні, але боротьба в Холодному Яру відрізнялася
від стихійних виступів селян, які намагалися боронити “лише
своє село, свій хутір, своє поле, свій ліс”.

На відміну від інших околиць, у Холодному Яру діяла ор-
ганізована бойова селянська дружина, що мала на меті виз-
волити всю Україну від загарбників.

Деякі історики України вважають, що початок формування
збройних сил Холодного Яру пов'язаний з відродженням Вільного
козацтва і припадає на березень-квітень 1917 р., тобто на час,
коли виникають перші відділи Вільного козацтва на Чигирин-
щині.

Зокрема, Р. Коваль зазначає, що “відправною датою можна
вважати 3( 16)-7(20) жовтня 1917 р., коли в колишній гетьманській
столиці - м. Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва,
який не лише задекларував на всю Україну відродження козацтва,
але й дав потужний імпульс стихійному творенню українських зброй-
них сил”.91
На сьогодні опубліковано ряд матеріалів, що базуються
на первинних документах та першоджерелах, які проливають
світло на утворення та існування Холодноярської республі-
ки. З їх аналізу можна зробити висновок, що початок великої

боротьби за волю у Холодному Яру бере початок з органі-
зації першого невеличкого відділу самооборони, що був ство-
рений на прохання ігумені Мотронівського монастиря для охо-
рони від російських дезертирів, які втікали з фронту. Очолив

цей загін із 22 козаків учитель із села Мельники Олекса Чу-
чупака.92

Під час носи нпня боротьби проти гетьмана в селі виник-
ц і і* ініхі ціісіь створити значно більший загін Керувати ним
доручний Василеві Чучупаці, який був старший і мав вище
військове ікання - прапорщика. Центр бойової організації

Холодного Яру знаходився в с. Мельники. Саме село ділило-

ся-на дієву сотню та резервну сотню, яка виступала на підмо-

гу дієвій або разом з нею, коли це
було необхідним. Для скликання со-
тень існував умовний сигнал: два
удари церковного дзвону підряд - зби-
рається бойова сотня, три удари -
скликаються обидві сотні. Безперер-
вний церковний дзвін подавався лише
під час великої загрози або загально-
го повстання. На цей сигнал збира-
лися всі, хто міг носити зброю. По-
чувши дзвін із Мельників, вартові, які
були в кожному селі, передавали сиг-
нал тривоги до наступного села та по-
відомляли своїх односельчан. Крім
сигналів, що передавалися церковним
дзвоном, існували й інші способи не-
гайної передачі інформації.

1-й основний курінь Холодного
Яру, з центром у с. Мельники, мав

Василь Чучупака,
Головний отаман
Холодного Яру
в 1919-1920 рр.

свій прапор. Це було чорне полотни-
ще з гербом України та написами - з
одного боку: “І повіє новий вогонь з
Холодного Яру”, з другого: “Воля
України - або смерть”. Вони також мали жовто-блакитний
прапор з написом: “Полк гайдамаків Холодного Яру”. Єди-
ної форми холодноярські козаки не носили та і не могли її мати.
Старшину свою вони добре знали, оскільки переважно самі її
обирали.

Щоб забезпечити охороною села, які належали до Холод-
ного Яру, необхідно було мати розвинену розвідку. Її систе-
ма була добре налагоджена. Прикладом такої організації
може бути село Цвітня. У ньому з діда-прадіда був розвину-
тий гончарний промисел. Вироби гончарі розвозили на про-
даж у Київ, Херсон, Полтаву, заїжджали на Поділля, вели
розмову з населенням, відбирали все, що їм було потрібно, і
привозили важливі розвідувальні дані.

Із встановленням органів радянської влади на території
України у повітах та інших адміністративних одиницях поча-
лося формування виробничого апарату. Влаштування там
своїх людей, налагодження з ними постійного зв’язку було
також першочерговим завданням штабу Головного куреня.

На початку 1920 р. більшовики мали можливість посилати
більші сили на так званий внутрішній фронт, для приборкання
повстанського руху, викачування хліба та іншого продоволь-
ства з України. Голодна Москва вимагала хліба і посилала-все
нові і нові загони чекістів, організовувала загони продрозвер-
стки, робила все, щоб розколоти село на два протилежні табо-
ри. Коли ж національна, продовольча і земельна політика ко-
муністів після захоплення України не тільки не дала резуль-
татів, а й підняла народ на боротьбу з окупантами, то, за вка-
зівками Леніна, 9 травня 1920 р. ВУЦВК і РНК УСРР приймає
закон про утворення комітетів незаможних селян.93 Ці коміте-
ти засновувалися для того, щоб разом з державним апаратом
виконувати радянські закони, насамперед про продовольчу роз-
верстку (причому частина заготовленого хліба розподілялася
серед членів комнезамів), допомагати органам радянської вла-
ди вести боротьбу з повстанцями. Комнезами повинні були ста-
ти політичними організаціями, опорою диктатури пролетаріа-
ту на селі. Політика органів радянської влади полягала в тому,
що “найпершим і найважливішим завданням у визволених ра-
йонах України є роззброєння куркульських і бандитських еле-
ментів. В області, зайнятій частинами Червоної армії, не по-
винно залишатися жодної нерегулярної частини. Всі парти-
занські загони повинні бути негайно роззброєні, ті, хто чи-
нить опір, - знищені”.94

Про всі заходи радянської влади штаб Холодного Яру був
добре поінформований. На початку квітня 1920 р. отаман Ва-
силь Чучупака провів коротку нараду з отаманами Холод-
ного Яру. З доповіддю виступив начальник штабу Петро
Чучупака. Він зупинився на характеристиці тогочасного ста-
новища, зокрема відзначив, що більшовики мають тепер на
Україні значно більше сил, ніж наприкінці минулого року. Щоб
запобігти ліквідації повстанських збройних сил, він запропо-
нуєш “самочліквідуватися”: “Отже, явне ходження зі зброєю
ірсба припинити, зовнішній поділ на сотні зліквідувати. Жод-
них збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків з
Мотриного монастиря переведемо в найближчі села та хуто-
ри і розмістимо по селянах, за “своїх”. Ходження в військових
строях, їзда на сідланих конях - має зникнути”.95

Другим важливим питанням, що обговорювалося на на-
раді, було питання про роботу місцевих органів самоуправ-
ління, зокрема про проведення земельної реформи та розподіл
землі між селянами. Загострювалася увага на виділення лісу
новим забудовникам та активне й своєчасне проведення вес-
няної посівної кампанії.

На завершення наради знову виступив начальник штабу
Петро Чучупака. Він зазначив, “що організовують владу при-
слані комуністи, переважно москалі та жиди, які за всяку ціну
стараються затягнути місцеве населення ...Цей момент ми му-
симо використати... дуже важливо мати своїх людей у міліції
і “чрезвичайках”.96

Вся діяльність Холодноярської республіки проходила згід-
но із завданнями, накресленими на нараді. Поряд з успішними
операціями холодноярці зазнають і значних втрат. Через кіль-
ка днів був убитий отаман Василь Чучупака. Допоміг цьому
зрадник.

12 квітня 1920 р. отаманом Холодного Яру було обрано
Івана Тимофійовича Деркача - військового старшину, сина
селянина з-під Жаботина.

На початку серпня виникла необхідність у скликанні ще
однієї наради військового активу Холодного Яру. На засідан-
ня прибули повстанці з Медведівки, Мельників, Грушівки, Лу-
бенець, Зам’ятниці, Головківки, Грушівень, Суботова та по-
бережжя Дніпра під командою Мамая.97

На нараді заслухано звіт Ханенка, що повернувся із по-
їздки на фронт та мав розмову з генералом Омеляновичем-
Павленком, який був добре відомий повстанцям за Зимовим
походом. Отаман Деркач виступив з аналізом тогочасного
становища в Україні. Зокрема, він зазначив, що “червоні, осяг-
нувши хвилеву перемогу на західному фронті, спішать “при-
вести” до порядку запілля. Посилено здирають “развйорст-
ку”. Проводять мобілізацію і відсилають забраних українців
до Сибіру та Середньої Азії... Наближається рішаюча хвиля
боротьби. Холодний Яр мусить підносити зброю”.98

На виконання вказівок, що їх привіз Ханенко з фронту,
отаман Деркач проводить реорганізацію Холодного Яру.
Полк реорганізовується в бригаду з трьохкурінним складом.

Основним ядром збройних сил мав бути 1-й курінь, що
складався з ближчих до Холодного Яру сіл. Командувати ним
до розширення бойових операцій мав сам Деркач. Штаб пер-
шого куреня був одночасно і штабом бригади. Курінь у своє-
му складі мав три піші, кінну і кулеметну сотні. 2-й курінь
об’єднував повстанців Дніпровського побережжя на чолі з
отаманом Мамаєм. До 3-го входили козаки із сіл, розташова-
них за залізницею.99

В цей час у Холодному Яру відбулася ще одна неорди-
нарна подія - до штабу прибув представник повсталого Пра-
вобережжя Дігтяр-Хоменко, в минулому державний інспектор
однієї з частин Української армії. Ознайомившись з роботою
штабу, він виявив здивування, що до цього часу в Холодно-
му Яру не було обрано місцевого повстанського комітету,
завданням якого було б підтримання зв’язку з центральним
повстанським комітетом, підготовка до загальноукраїнсько-
го повстання та політична організація селянства.

На загальних зборах до повстанкому було обрано Дерка-
ча, Ільченка, Отаманенка, Дігтяря, Микитенка та Терехова.
Головою комітету одноголосно обрали Дігтяря-Хоменка.

Після цих подій бойова активність холодноярців значно
активізується. Кінний полк Пилипа Хмари виривається з Чор-
ного Лісу і на великій території громить ворога. За Чигири-
иом посилює свою діяльність верткий Кобчик, який своїми
вмілими нападами дуже дошкуляв ворогам. Повстанці Лю-
того та Штиля пищать загони продрозверстки і звільняють
селян під пограбування. Па Херсонщині з’явився сильний загін
Блакиїпок», летючий загін Чорного Ворона. Біля Розуміївки
діяв загін Загороднього, на Звенигородщині - сильний кінний
відділ Божка, а на Черкащині в околицях Млієва-Тетієва-
Городшц почав розгулювати Голий.

Щоб паралізувати рух Холодного Яру, активізує свою
діяльність ворог. З цією метою значно підсилюються гарнізо-
ни Кам’янки та Олександрії. Розвідники Знам’янки передають,
щ<» іуди прибула бригада піхоти, полк кінноти та загін особ-
ниіюіо призначення ВНК.100

І Іа 29 серпня була призначена мобілізація Холодного Яру.
Після збору мобілізованих козаків, що прибули в долину на
Крссельцях, була скликана нарада, на якій курінь реформу-
вали у повстанську бригаду. Начальником її штабу було при-
значено штабового старшину з Херсонщини сотника Грица-
снка, осавулом - Отаманенка. Господарчу частину очолив
колишній постачальник Української армії Заяць. Отаманом
1-го куреня став Петренко, 2-й курінь очолив Мамай, 3-й тим-
часово прийняв Фесенко. Командирами кінноти і кулеметників
залишилися Чорнота і Левадний, а відділ, що був у монас-
тирі, перетворено на булавну сотню. Для ведення розвідуваль-
ної роботи створили “колегію”, куди увійшли Отаманенко,
Чорнота і Залізняк.

Після наради та реформування куреня в бригаду надійшло
повідомлення, що за Чигирином червоні палять села Стеців-
ку та Семигір’я. Приймається рішення послати загін і надати
допомогу повсталим. Великий каральний загін було розгром-
лено і лише незначній частині ворогів вдалося вирватися з
оточення.

Не встигли втихомирити одну спробу розправи над по-
всталими селянами, як розвідники донесли, що вибухнуло ве-
лике повстання в Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі та се-
лах понад Россю. На їх придушення було кинуто ворожу ди-
візію, що мала своїм завданням розгромити Холодний Яр.
< Ідпочасно надходить повідомлення про розгортання повстань
гсляп у степових районах.
Осінь 1920 р. принесла повстанцям низку поразок від Пер-
шої кінної армії Будьонного, яка перекидалася із заходу на
Південний фронт і вогненним смерчем пронеслася Україною,
грабуючи та спалюючи українські села, розстрілюючи по-
встанців. Одне із зіткнень загону Чорного Ворона з будьоннів-
цями, сили яких вдвічі переважали, закінчилося жорстокою
битвою. Повстанці були оточені в невеличкому лісочку се-
ред степу. Коли всі атаки червоних були відбиті з величез-
ними для них втратами, по ліску відкрили ураганний арти-
лерійський вогонь. Кількагодинний бій коштував червоним
втрати третьої частини дивізії, однак загинули всі триста
повстанців.101

Через декілька днів після цих подій у розташування Хо-
лодного Яру прибув Звенигородський отаман Іван Лютий-Лю-
тенко. На шлях визвольної боротьби в повстанських загонах
він став у 1919 р. після тяжкого поранення в Армії УНР. Лю-
тий-Лютенко взяв собі ім’я легендарного -ватажка гайдамаків
- Івана Гонти. За зброю взятися отамана примусили масові
розстріли, що їх чинили на Україні більшовики.

Осінь 1920 р. розпочалася рано. Мороз вночі міцнішав,
почав падати сніжок. Повстанцям необхідно було подумати
про те, як перебути зиму. Всіх, хто мав змогу вернутися та
перезимувати у власній хаті, було відпущено по домівках.
Залишилися зимувати лише 450 козаків та 40 кіннотників з
кіньми. Всі зимівники добре знали лісовий закон: переступив-
ши поріг зимової землянки, козак до весни не мав права поки-
нути її чи піти додому, провідати родичів. Про це знало і на-
селення довколишніх сіл. Знати про місце розташування зем-
лянок, приходити туди міг дише той, хто отримав доручення
від отамана.

У розпалі робіт з будівництва землянок для кожної сотні
до повстанців надійшла невесела звістка - в кінці листопада
Армія УНР змушена була перейти на територію, зайняту по-
ляками, і скласти зброю.

На засіданні штабу приймається рішення, що з настанням
весни потрібно послати зв’язкового за Збруч, аби довідатися
про подальші плани, про те, які заходи потрібно проводити
навесні та влітку. Виконати цю місію було доручено Залізня-
ку (Юрію Горліс-Горському). Після довгих митарств він при-
буває у головний повстансько-партизанський штаб, розташо-
ваний у Варшаві. Горліс-Горський у своїх споминах описує
характерні моменти цієї зустрічі.

“Двері відчинилися, заходить молодий старшина в англій-
ській шинелі і запитує: “Ви звідкіль?” - “Я з Холодного Яру”.
- “Моє поважання. Заходьте. Я називаюся поручником П.
Сідайте і оповідайте,- що там у Холодному Яру? Скоро вже
повстанці Київ займуть?”

Кімната, де ми вели бесіду, була завалена військовими
мапами України. Стіл був застелений кусками полотна з на-
кресленими на них окремими районами України.

Поручник вказав на полотняну карту і сказав: “Туди, в
Чигиришцину, за отамана районового Кузьменко піде ...Ми
тепер зовсім нову систему впроваджуємо у повстанчу робо-
ту. Досить уже тієї безвідповідальної безпланової отаманії.
Генерал призначив уже своїх певних людей, що приймуть вла-
ду в усіх районах... Україна розбита на двадцять шість райо-
нів - в кожний піде наш отаман”.102

На реєстрацію представник Холодного Яру був направ-
лений до начальника штабу полковника Отмарштайна. У дру-
гій половині дня Горліс-Горський звітував перед генералом
Ю. Тютюнником. “Прочитавши звіт, генерал з недовір’ям
поставився до викладеного і сказав: “Поїдете до дивізії, до
табору. До Холодного Яру не потребуєте вертатися, бо туди
інший чоловік має цими днями піти. Ми тепер перебудовуємо
всю повстанську працю”.103 До Холодного Яру за отамана
направлявся Кузьменко.

Через деякий час, коли Ю. Горліс-Горський знову був по-
сланий на Україну з підпільним завданням, йому стало відо-
мо про те, що сталося в Холодному Яру. Він оповідав про це
так: "... Довший час чекісти не могли нічого вдіяти з холодно-
ярцями. Тоді вони пішли на хитрощі. Прислали їм агента ніби-
то зв’язкового від Петлюри і Тютюнника. Спритний “сексот”
був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили
збірку ватажків з усієї околиці, вночі, десь у хаті серед лісу.
А звечора до тієї хати прокралася група матросів з Києва і
заховалася там. Як тільки хто зайде - його зв’язали, рот за-
ткали. Були б, може, більше ще пов’язали, та один, як кинули-
ся до нього, вистрілив із револьвера. У лісі хтось дві бомби

26 Зам. 3976
Юрій ГорлісТорський,
осавул Першого (основного)
. куреня полку гайдамаків
Холодного Яру

кинув - тривоги наробив. Вихо-
пили пов’язаних і тихцем до Киє-
ва повезли”.104

У грудні 1930 р. Ю. Горліс-
Горський перебував у Лук’янів-
ській в’язниці у Києві. Тут він
зустрівся з однополчанином з
Холодного Яру, який розповів
йому про цю подію більш конк-
ретно: “Після вашого уходу, до
Холодного Яру ще й Цвітковсь-
кий з полком кінноти прийшов.
Червоні свої частини проти нас
стягнули. Попалили села. На зи-
му - знову ми в землянки зари-
лися - не багато вже нас було,
та й не легко вже було й з хар-
чами. Якось перезимували. У
двадцять другому на весну хо-
тіли знов рух робити. Приїхав
весною якийсь професор борода-

тий. Привіз листи від Петлюри і Тютюнника, документи, все
як слід. Довгенько його перевіряли та приглядалися. Нарешті
повірили, що дійсно наш. Знав геть чисто все, що за кордоном
діялося, людей всіх знав. Старшина, що до нас від Тютюнни-
ка прийшов, сам вислухав його - каже: правильно, наш чо-
ловік. Закомандував він нам, щоб зібрати усіх ватажків з око-
лиці на нараду - порадитися, як повстання підняти. Петлюра,
мовляв, у союзі з поляками - весною знов на Україну піде. Як
виявилося пізніше - це був зрадник”.

Далі однополчанин оповідав про долю керівників Холод-
ного Яру: “Хмару в бою червона кіннота зарубала... Барано-
ва, важко раненого, - живим захопили - добили в Знам’янці,
Левадний, ранений, - бомбою себе підірвав, викосивши з Люї-
са півгрупи чекістів. Квашу - під Златополем убили, вбили й
Хоменка, Отаманенка... Мамай утік з Плавнів до Катерино-
слава... став професором історії в інституті освіти... розстрі-
ляли”.105
Однак дослідник Р. Коваль, вивчивши значний пласт ар-
хівних матеріалів, робить висновок, шо, починаючи з весни
1922 р.. Холодний Яр «нову оживає. З підземних схронів, ху-
іорін і.і І.ІИ ю н у сходились повстанці, організовувались у
і.нони і ііро'іоіокмі.оііі боротьбу. Влітку 1922 р., переконав-
шим. у тому. їло 1.1 просто з повстанцями, яких підтримує
нирод, перемоги н« і'іопуіи, вороги використали інший
ні іступний ні іях роїіір.нш і ними. Вони підготували прове-
V пня цнірокомагіитяЛііоі таємної операції: спланували об’єд-
н.-іги іл очолипі нове глнців лісостепової України, заслати
IV ш «ноні .псіп.і і іа його допомогою шищити керівне ядро
пі и юм весі повстанський рух. Головну роль у цій опе-
рації мав ні шрав іїи колишній петлюрівець Петро Трохимен-
ко, що був їй вербований чекістами. Він представлявся парти-
і іііам командиром Чорноморської групи Гамалією. Обіцяв
провесіи з’їзд отаманів (що було головним його завданням) і
прийняти рішення про всеукраїнське повстання. У виданому
наказі № 10 були вказані дата і місце проведення цього “з’їзду”
29 вересня 1922 р. у м. Звенигородка.

Готуючи цю важливу для чекістів операцію, було видано
оперативний наказ №206, у якому зазначалось: “...2) Чітко і
і очно визначити райони і центральні пункти загонів і підпілля.
Ч Одержати в наше розпорядження списки з персональними
ніс цгннями і адресами осіб, особливо керівників... 7) Провес-
ні інтенсивну роботу, яка могла б нам забезпечити можливість
кникання з’їзду керівників. Це мета нашої роботи”.106

У виконанні цього плану Трохименку-Гамалії допомагав
“сотник Завірюха” - Терещенко-Васильєв, теж колишній пет-
норівець. Ці зрадники виконали своє завдання на “відмінно”.

Оскільки 29 вересня 1922 р. у Звенигородці були арешто-
вані головний отаман Холодного Яру Л. Завгородній, отама-
ни М Голик-Залізняк і Д. Гупало, то фактично керівником
шуі ої округи Холодноярської організації став Чорний Ворон.
І її а о іагони вели наполегливу боротьбу з червоними загарб-
никами до 6 червня 1925 р. 107

іі ідзвичайно цінні матеріали-спогади про національно-
пи івольну боротьбу українського народу в цей період зали-
шив отаман І. Лютий-Лютенко. У своїй книзі “Вогонь з Хо-
лодного Яру. Спогади”, виданій 1986 р. у Детройті (США),
він описує основні етапи боротьби з більшовиками, німцями
та денікінцями. Характеризуючи Холодний Яр, отаман писав:
“Наша постійна база-осідок - Холодний Яр - простягалася
від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного монастиря, що в
далекому минулому був осередком славної Гайдамаччини,
зосереджувалися численні розгалуження глибоких і малодо-
ступних ярів... зарослих старезними лісами, кущами ліщини,
глоду, тернини, шипшини. Це ідеальне сховище для повстансь-
ких чи партизанських загонів... Як тільки появилися больше-
вики на Україні, вони намагалися великими з’єднаннями про-
никнути в гущу Холодного Яру... Повстанці заманювали
більшовиків як можна далі в гущу ярів... брали їх у смертель-
ний обруч. За годину большевики й не зчулися, коли і як вони
опинилися в обручі, з якого ніхто живим вже не виходив... Після
кожної вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодно-
го Яру як додому”.108

Але значно гіршими стали справи, коли було проголоше-
но нову економічну політику. Неп розпочався зі скасування
продрозкладки, що на X з’їзді РКП(б) була замінена продпо-
датком. 15 березня 1921 р. ВУЦВК ухвалює новий закон, за
яким продподаток з урожаю 1921 р. визначався в 117 млн пудів
замість встановленої раніше розкладки в 160 млн пудів. Се-
лянам одразу стало легше. Влада підбадьорливо закликала
їх до праці, до вияву власної ініціативи, до інтенсивного сіль-
ськогосподарського розвитку... І селяни засукали рукави, на-
полегливо і по-щирому взялися за роботу... Довгі роки війни,
революції, повстань і партизанського неспокою позначилися
руїною і занедбанням на всьому: на будинках, на полях, на
дорогах. Наслідків дбайливої праці не довелося довго чекати
- селяни почали розживатися і багатіти. Дозвіл вільно торгу-
вати хлібом для тих, хто виконав податок, різко змінив став-
лення селян до повстанців.

“При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося ко-
лишньої приязні та щирості. Вони відвертали голови набік,
розмовляли або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них
одверто казали: “Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого
не вийде... Ідіть додому - оріть, сійте, збирайте і будете жити
як люди. А жити вже можна, хто не лінується”.109 За словами
отамана, прикро повстанцям було чути такі слова й поради
від селян, за волю й долю яких вони жертвували себе самих.

Але козаки трималися, не зневірювалися і далі пересліду-
вали та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетар-
ські банди містечкової голоти.

“Поблизу Лсбсдипського монастиря наш повстанський
загін наскочив па великий і добре озброєний каральний загін
більшовиків, згадує 1. Лютий-Лютенко, - який замість уті-
кати як це часто було, коли ми нападали на них зненацька,
пішов на пас наступом. Тільки розгорівся бій, як ми поміти-
ли, що на пас пасчуііас з протилежного боку інший більшо-
вицький загін. Збагнувши наше становище, ми миттю відсту-
пним в балку, і два загони більшовиків завзято стріляли один
на одного, Коли ж зорієнтувалися і припинили стрілянину, то
показалося, що їх небагато і залишилося. Тоді ми вдруге на-
скочили на них з балки і добили до решти”.110

Після цієї поразки, як згадує отаман, “більшовики поча-
ли висилати на села більші каральні загони, а разом з ними й
пропагандистів, що в кожному селі “обробляли” наших селян
на всі боки... Непівські полегши для селянства та неугавні
верески пропагандистів-агітаторів по селах... робили своє -
(ччіяііи щодалі неприязніше дивилися на повстанців”.

1 Ін .і і інший вплив па повстанську боротьбу мав і виданий
І рош.іаїм іа Якіром маніфест про амністію для повстанців,
п.іріи і.иіііі । нсіх, хто боровся проти радянської влади зі зброєю
в руках До окремих загонів прибули більшовицькі посланці,
які ш гіунаии понс іапців припинити збройний спротив. У містах,
селах та хуторах більшовики порозвішували оголошення про
амністію і настирливо закликали зголоситися до органів вла-
ди на місцях, добровільно здати зброю та заявити про свою
лояльність до влади. Агітатори запевняли, що всім прощають-
ся всі дії проти радянської влади, всім гарантуються рівні
прана і захист з боку держави, обіцяли, що ніхто не буде при-
і вдувати минулого і т. п.

І Іовстанців огортало хвилювання, вони сперечалися між
гпінпо, переконували один одного. Окремі залишали повстан-
ські загони і йшли додому, з надією прижитися чи якось при-
ховати, а можливо, і виправдати свою відсутність у селі за-
робітками чи якимись іншими причинами. Але були й такі,
що повірили у правдивість більшовицької пропаганди, зголо-
шувались в органи радянської влади. Пішли з ними й окремі
старшини - Бойко та Пугач. І всі стали з нетерпінням чекати,
які ж будуть результати більшовицьких обіцянок.

Як повідомляє отаман Лютий-Лютенко, спочатку говори-
ли, що всі ті “добровольці, які по амністії зголосилися до
більшовицької влади, ходять ситі... вулицями Києва зовсім вільно,
без ніякої охорони чи нагляду... Минуло ще чимало часу. Інформація
з Києва... припинилася. І ось одного дня приклигав до нас у
загін “доброволець” - командир Василь Бойко. Покалічений,
потовчений, брудний і знеможений до краю. Він розповів нам
про все те, що сталося в Києві з тими, хто побіг по “добро-
дійства високогуманної “більшовицької амністії”. “Спочат-
ку, - розповідав нам Бойко, - заопікувалися ними в Києві по-
людському, примістили всіх, досить добре годували, дали
одежу тим, які були обдерті... вимагали тільки, щоб у визна-
чені години сніданку, обіду й вечері всі були за столами, а
після 10-ї години - лягали спати. Сказали й часто повторюва-
ли... щоб усі були готові до виїзду у військову школу. Коли
саме мали їхати і куди саме, ніхто не знав... Так було цілий
місяць. І ось однієї ночі спокійнісінько, без найменших
підозрінь, усіх заарештували у сонному стані, загнали дуже
справно і швидко, по-фаховому, в товарні вагони поїзда, що
йшов на Харків... “Амністованих”... привезли до Харкова і
там же зразу їх розстріляли”."1 А смертний присуд підписа-
ли Троцький і Якір.

Коли Бойко зрозумів, до чого йде справа, він вискочив з вагона,
покалічився, однак, зібравши всі сили, дійшов до своїх.

З кожним місяцем повстанців залишалося все менше і мен-
ше. Новобранців не брали, та їх уже й не було. Каральні заго-
ни більшовиків збільшились удвічі. Коло замикалося. Але ті,
хто продовжував боротьбу, були віддані справі революції до
переможного кінця. їх настрої добре висловив у своїй про-
мові отаман Орел Гальчєвський, який сказав: “Нас може не
стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових бор-
ців”."2 Боротьбу він продовжував до літа 1925 р.

Ще чіткіше висловився отаман Лютий-Лютенко: “Ще на
початку, зустрівшись віч-на-віч із большевиками, я збагнув
суть комуно-большевизму, його безоглядну жорстокість, дику
брутальність режиму і смертоносний терор його системи.
Я вирішив боротися із злом-неправдою і знав, гцо ніякого по-
милування для мене в большевиків не існує?.113 Лише в 1923 р.
отаману вдалося пробратися за кордон і продовжити бороть-
бу за визволення рідного краю.

Помер Іван Лютий-Лютенко на 92-му році життя, 19 бе-
резня 1989 року, коли ніг Україні піднімалися нові бійці, почи-
нався новий рух за її волю.

За наявними архівними матеріалами відомо, що останнім
головним отаманом Холодного Яру, обраним на представницькому
з’їзді, був Гсрасим Нссторенко-Орел.

А історія Холодного Яру залишається однією з найбіль-
ших яскравих і героїчних сторінок національно-визвольної бо-
ротьби українського народу за свою незалежність, яка є при-
кладом відданого служіння своїй Батьківщині.

§ 6. Діяльність підпільних організацій
та груп на Україні в 1918-1922 рр.

Складовою національно-визвольної боротьби українсько-
го народу проти більшовицьких загарбників, крім повстансь-
ких загонів, була діяльність підпільних організацій та груп,
які активно виступали проти встановлення та зміцнення
органів радянської влади на Україні. Для того, щоб остаточ-
но встановити свою владу, примусити народ скоритись та
виконувати їх закони, більшовикам необхідно було створити
певні каральні органи. їх організацією радянський уряд по-
чав займатися ще наприкінці 1918 р. Життя підказало більшо-
вицькому керівництву, що утворені раніше революційні три-
бунали не могли забезпечити нормальну діяльність окупацій-
ної влади. Для придушення виступів народних мас необхідно
було створити каральні органи, які вогнем і мечем розчисти-
ли б шлях, змогли б ліквідувати в Україні все передове, рево-
люційне. Це мав бути єдиний спеціальний апарат, який би уп-
равлявся з центру і не знав би ні жалю, ні докорів сумління.

За прикладом непотрібно було далеко ходити. Зразком
могла бути створена в Росії Надзвичайна комісія по боротьбі
з контрреволюцією (ВНК), яка не тільки добре себе зареко-
мендувала, а й повністю оправдала. Весь цвіт російської інте-
лігенції було знищено, Росія залита кров’ю.

28 листопада 1918 р. більшовицький уряд України ухва-
лює декрет “Про організацію влади на місцях”, в якому було
визначено, “що при військово-революційних комітетах по-
винні утворюватися відділи по боротьбі з контрреволюцій-
ною спекуляцією і саботажем”.114 А 3 грудня цей же уряд ух-
валює декрет “Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії
(ВУНК), яким було створено центральний апарат державної безпеки
на Україні. Цим же декретом йому надавалися широкі (майже
необмежені) права: ліквідовувати антирадянські виступи, пе-
редавати суду революційного трибуналу, розробляти заходи
боротьби з антирадянськими виступами, вести попереднє роз-
слідування, фактично - вирішувати долю людей. По суті, цей
декрет повторював “Положення про надзвичайні комісії”, що
існували в радянській Росії.

Місцеві органи чекістів повинні були керуватися інструк-
ціями ВНК. Першим головою ВУНК був назначений 1.1. Шварц.
А в квітні 1919 р. в Україну направили члена колегії ВНК
М. Я. Даціса з групою працівників для “надання допомоги”
для створення та організації чекістського апарату. Незабаром
він замінив Шварца і був назначений головою ВУНК.

Те, що почало творитися на Україні - розгул терору та
безправ’я, дійшло і в Москву, до Леніна. 4 квітня 1919 р. він
направляє листа Лацісу, в якому говорилося: “Дорогий то-
варишу! Листа Вашого і додатки одержав. Каменєв говорить
і заявляє, що на Україні Чека завдали величезної шкоди, бу-
дучи створені надто рано... Треба якнайсуворіше перевірити
склад - сподіваюся, Дзержинський звідси Вам у цьому допо-
може. Треба, щоб то не стало, підтягти чекістів і вигнати тих,
що примазалися.

При зручній оказії повідомте мене докладніше про чист-
ку складу Чека на Україні, про підсумки роботи.

Ваш Ленін”."5

Яку ж діяльність розгорнули ці “нові господарі” на Ук-
раїні і проти кого вони боролися?

Вістря ВУНК було спрямоване проти найбільш небезпеч-
ного політичного руху - підпільних організацій та груп, по-
встанських загонів, що боролися за свою незалежність. Для
досягнення своєї мети більшовики використовували всі ме-
тоди. Про боротьбу з повстанськими загонами йшлося в по-
передніх розділах. Тепер потрібно розповісти про боротьбу і
героїчні зусилля кращих синів та дочок України у підпільних
організаціях, про злодіяння, які чинили чекісти проти них.

ЗО березня 1919 р. на фронті під Коростенем чекісти за-
тримали двох чоловіків, шо намагалися пройти в радянський
тил. Це були галичанин Никанор Майба та Василь Янцевич.
Під час допиту в особливому відділі 1-ї Української радянсь-
кої армії, не витримавши катувань, Янцевич признався, що
насправді є Антоном Андрієнком, агентом розвідки головно-
го штабу Петлюрівської армії. Це він підтвердив докумен-
тально, розповівши, що посланий для зв’язку з київськими під-
пільниками, що йому відомі конспіративні квартири, і згодився
допомогти розкрити підпільні організації. Начальник особли-
вого відділу Фомін дав завдання співпрацівникові Суярку
разом з Андрієнком відвідати конспіративні квартири. Пер-
шою була квартира професора Яхонтова по вулиці Трьох-
святительській. Резидентка Ксеня Сперанська детально пере-
вірила наявні документи - полотняне посвідчення, видане Пет-
люрою, - й повірила йому. Суярко був відрекомендований як
співпрацівник Андрієнка. Не маючи жодних сумнівів, Спе-
ранська проінформувала про політичне становище в Києві,
повідомила дуже важливі конспіративні дані, джерела інфор-
мації. Ксеня видала все підпілля в Києві, яке незабаром було
заарештоване. Серед них - колишній редактор газети “Три-
буна” доктор Бійський, службовець військового навчання
Павловський та інші.

Таким же способом чекісти розкрили квартиру студент-
ки Близнюк, яку залишили в Києві для нелегальної роботи.
Там також були заарештовані підпільники."6

Друга історія стосується партії українських “незалежни-
ків”, що створила свій центр повстання проти радянської вла-
ди. Вона була оголошена контрреволюційною, поза законом,
піддалася репресіям. Було заборонено всі друковані органи,
проведено арешти, конфісковано все належне їй майно.

Історія боротьби партії незалежників проливає світло на
методи і форми діяльності чекістів в Україні в перші роки їх
існування, а тому доцільно ширше розглянути їх методи та
форми роботи.

У січні 1919 р. на VI з’їзді УСДРП частина її членів відко-
лолася й утворила окрему партію - УСДРП “незалежників”.
Її органом був “Червоний прапор”. Незалежники визнавали
радянську владу, але ще не були на позиціях диктатури про-
летаріату. Після приходу другої більшовицької влади на Ук-
раїну в січні 1919 р. незалежники залишились легальною опо-
зиційною партією. Але надмірно жорстока політика органів
радянської влади штовхнула їх на повстання проти більшо-
виків. Незалежники утворили Всеукрревком на чолі з Драго-
мирецьким. Загонами повстанців керував Ю. Мазуренко, іде-
ологами були М. Ткаченко та А. Пісоцький. При переході не-
залежників у підпілля після розгрому від них відкололася гру-
па, що засудила повстання і залишилась у легальній опозиції
до більшовицького уряду. Вони називалися УСДРП - неза-
лежні ліві, їх органом був “Червоний стяг”, керівниками -
Паньків, Гукович, Дігтяр. У серпні 1919 р. незалежні ліві об’єд-
налися з боротьбистами й утворили одну партію - Українсь-
ку комуністичну партію (боротьбистів) - УКП(б).

Щоб уціліти, на з’їзді в січні 1920 р. було прийнято назву -
Українська комуністична партія (УКП). Але й це не врятувало їх
від репресій у майбутньому.117

У серпні 1919 р. таємний відділ ВУНК розкрив у Києві
підпільну групу. Через нишпорку чекісти отримали дані, що
в одному з будинків по вулиці Мільйонній відбулося засідан-
ня таємної групи, якою керує Назар Стодол я. Обговорював-
ся план захоплення влади в Києві. Як свідчать документи ра-
дянських органів, підпільникам вдалося навіть завербувати
одного з радянських командирів, який обіцяв їм повну підтрим-
ку бійцями, що настроєні “проти комуни” і радянської влади.
Вся група була арештована, захоплено таємні документи,
що свідчили про зв’язки з повстанськими загонами Зеленого,
Ангела, Соколовського. В газеті “Известия ЦИК” від 23 серп-
ня 1919 р. був опублікований план дій перевороту, що готу-
вався в Києві. Суть полягала в тому, що одночасно з висту-
пом у місті планувалося повстанцями населених пунктів Бах-
мач, Крути і Гребінка підтримати його. Загони Ангела повинні
були вийти правим крилом на з’єднання із загонами Соколовсь-
кого, а лівим - із загоном Зеленого на південній залізниці Київ-
Полтава. Але масові арешти ці плани зірвали."8

17 березня 1920 р. ВУЦВК прийняв декрет “Про утворен-
ня Центрального управління надзвичайних комісій по боротьбі
з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами по посаді” (Цуп-
чрезком) в Україні. Наступними постановами Раднарком
УСРР встановив, що Цупчрезком діє в тісному контакті з НКЮ
та НКВС.

Пізніше в складі Цупчрезкому був утворений Особливий
відділ для охорони кордонів, ведення контррозвідки, бороть-
би зі шпигунами і бандитизмом. Для військового придушення
о<б|ю<ті>іх чагоігів діяли війська внутрішньої охорони (ВОХР)
пі частини особливого призначення (ЧОН).

ЦК РКІІ(б) і радянський уряд Росії надавали дійову допо-
могу в утворенні та зміцненні чекістського апарату. В Харків,
Полтаву, Донбас, Катеринослав, Одесу та інші міста направ-
ляються великі групи досвідчених працівників, які створюва-
ли кістяк надзвичайних комісій. Від цієї допомоги народ Ук-
раїни ще довго харкав кров’ю. Начальником Цупчрезкому
був назначений В. Н. Манцев, який одночасно був членом
Комісії ВНК і начальником Особливого відділу Південного і
Південно-Західного фронтів. Таке поєднання постів Манце-
вим сприяло поєднанню діяльності апаратів українського
Цупчрезкому і ВНК."9

Разом з тим, Всеукраїнський ревком ухвалює рішення не
застосовувати в Україні Декрет ВЦВК і РНК РСФРР про
відміну смертної кари. Це остаточно розв’язало руки караль-
ним органам, вони почали запроваджувати страшні середньо-
вічні тортури з повним безправ’ям арештованих, з найжахли-
вішими умовами утримання, із застосуванням голоду, побоїв,
насилля.

Присланим з Росії та добре навченим чекістським кадрам
вдалося розкрити багато підпільних організацій та нанести
величезну шкоду підпільному рухові.

У травні 1920 р. в Полтаві сформувалася група патріотів,
що назвали себе Комітетом звільнення України. Організато-
рами Комітету була група викладачів місцевої гімназії на чолі
з професором Приймою. До складу підпільної організації вхо-
дили співпрацівники губернського відділу народної освіти
Нинковський, Білик, Лойко, комендант театрів Юрченко і ко-
оператор Ващин. Ці люди були відданими патріотами звільнен-
ня України, прихильниками її незалежності і будували свою
роботу за принципом “п’ятірок”. Кожен її член повинен був
завербувати нову “п’ятірку”, про яку знав лише він сам. Нові
члени вербували нові “п’ятірки”, про які знали тільки вони, і
виконували розпорядження лише свого старшого. Таким чи-
ном вони сподівалися поширити мережу організації на всій
Україні і в певний час підняти повстання.

Комітет звільнення України мав наміри взяти під своє полі-
тичне керівництво загони повстанців, що діяли в Україні, по-
чали вести переговори з керівниками Переяславського, Лу-
бенського, Гадяцького та Звенигородського повітів, маючи
уже певні успіхи в об’єднанні сил повстанців.

Наприкінці травня керівники Комітету звільнення Украї-
ни налагоджують зв’язки та ведуть переговори з діячами ук-
раїнських партій есерів та “незалежників” про спільні дії на
випадок повстання. До Комітету від есерів було введено Де-
нисенка та Левченка, а від українських есерів - Чубука-До-
рошенка.

Керівники Комітету поступово переймають на себе функ-
ції уряду країни, а його голові Приймі доручають виїхати в
Польщу та погодити план дій та план роботи нового уряду з
Петлюрою.

Але ці благородні плани не вдалося здійснити. Весь склад
Комітету звільнення України та уряду був заарештований.
До рук чекістів потрапив і був розгромлений також Полтавсь-
кий губернський повстанський комітет.120

10 серпня 1920 р. в місті Кам’янець-Подільський Особли-
вим відділом 14-ї армії було заарештовано члена ЦК партії
українських есерів, в минулому - голову уряду Центральної
ради В. Голубовича. Під час обшуку в його квартирі знайш-
ли документи про зв’язки з отаманом повстанського загону
Ю. Мордалевичем. Чекістам було відомо також про участь
есерів у діяльності підпільних організацій Полтавської гу-
бернії. Незважаючи на офіційну заяву керівників партії есерів
про лояльне ставлення до радянської влади, Особливий відділ
Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контррево-
люцією ухвалює рішення про арешт членів Центрального ко-
мітету партії українських есерів І. Лизановського, М. Пет-
ренка, І. Часника, Ю. Ярослава, активіста партії Ю. Скугар-
Скварського, а також члена партії українських соціал-демо-
кратів “незалежників”, колишнього військового міністра уря-
ду УНР Сиротенка. їх судив Всеукраїнський надзвичайний
революційний трибунал під головуванням М. В. Михайлика
за участю державного обвинувача Д. 3. Мануїльського. Суд
проходив у Харкові і, незважаючи на відсутність належних
доказів, засудив усіх до тривалих термінів ув’язнення.

Протягом 1922- 1925 рр. головними завданнями окупа-
ційного більшовицького уряду в Україні були викриття та
ліквідація всіх підпільних організацій, створених Централь-
ним штабом, та запобігання виникненню нових повстанських
комітетів.

Виконуючи це завдання, в березні 1922 р. Київська губче-
ка приступила до ліквідації ще одного центру, створеного на
місці розгромленого Цупкому - Козачої ради Правобережної
України.121 Як свідчать документи Київської губчека, чекіс-
там вдалося проникнути в цю організацію і протягом шести
місяців підготувати її розгром. За одну ніч арештовано близь-
ко 600 осіб, які так чи інакше були причетні до цієї організації.
Захоплено документи, 10 кулеметів, багато іншої зброї та пат-
ронів. Операція здійснювалася в ніч з 3 на 4 березня, її завдан-
ня полягало в захопленні всіх учасників в один час, не давши
нікому можливості втекти.

Разом з тим, було встановлено найбільш важливі і небез-
печні адреси, куди посилались підкріплені групи чекістів. Так,
наприклад, по вулиці Жилянській, 94 необхідно було захопи-
ти начальника залізничної міліції Винокурова, який одночас-
но був комендантом повстанського штабу, в розпорядженні
якого знаходилось багато зброї.122

В чекістських документах дається коротка характеристи-
ка створення та діяльності Козачої ради Правобережної Ук-
раїни. Зокрема зазначається, що “цей підпільний центр ство-
рений в м. Біла Церква Київської губернії в серпні 1921 р. ак-
тивістами, які залишилися на волі розгромленого Цупкому:
Миколою Лозовиком (колишній заступник голови інформа-
ційного бюро при Директорії), Тихоном Бесарабенком (що мав
мандат Центрального штабу УНР за № 0303), Михайлом Си-
мяком - він і Сущ-Дубок (колишній член Цупкому), та Іваном
Шамуленком (Федорцовим), що працював у Білоцерківсько-
му відділенні споживчої кооперації”.123

Далі в документах чекістів зазначається, що Козача рада
була утворена Симоном Петлюрою як центр інформаційної
роботи на Правобережній Україні. Але це обмежене коло зав-
дань не задовольняло керівників організації, і вони у вересні
1921 р. вирішують розширити покладені на них завдання і дія-
ти як центр з підготовки повстання в Київській, Волинській,
Миколаївській та Одеській губерніях.

Головою організації вибрали службовця Білоцерківської
кооперації Павла Гайдученка (Гонта), начальником інформаційного
бюро - Миколу Лозовика, уповноваженим пошти і телеграфу -
Михайла Слимака, командуючим збройними силами по-
встанців північно-східної частини Правобережжя - отамана
Тихона Бесарабенка, а командуючим північно-західної час-
тини - Івана Шамуленка. Генеральним писарем був назначе-
ний Григорій Григоренко.

Як випливає з документів та інформації чекістів, активі-
сти Козачої ради розгорнули активну роботу, підготовили
низку документів, завербували багато службовців з різнома-
нітних організацій - Білоцерківського повітового військко-
мату, земельного відділу пошти і телеграфу та інших.

А Григорій Григоренко залучив до організації співпраців-
ників штабу 45-ї радянської дивізії - Голянта, Виговського,
Малика, Білика, які добували повстанцям військові мапи та
повідомляли таємні зведення про наради та події, що відбува-
лися в штабі. Лозовик і Слимак залучили до роботи в Києві
досвідчену підпільницю Анастасію Гудимович, яка, у свою
чергу, допомогла налагодити зв’язки з повстанцями Чернігів-
ської та Полтавської губерній. Були налагоджені тісні зв’яз-
ки з 8-м повстанським районом, з повстанськими загонами
Гайовича та Трейка й іншими підпільними осередками.124

19 січня 1922 р. керівники Козачої ради у Білій Церкві скли-
кали нараду. Головним питанням було утворити штаб для
підготовки збройного виступу навесні 1922 р. Всім керівни-
кам збройних сил рекомендувалося навести повний бойовий
порядок та забезпечити його необхідними засобами.
Друга нарада відбулася ЗО січня. На ній було ухвалено
важливі рішення як доповнення до першої наради. Зокрема,
вирішено перенести свою резиденцію в Київ, видавати свій
друкований орган. 23 лютого в Києві відбулася третя нара-
да, а в березні чекістам вдалося розгромити штаб Козачої
ради.125 Головним слідчим групи був чекіст Ногій, допомага-
ла йому чекістка Михайлик, дружина прокурора губернії. Це
були надзвичайно жорстокі люди.

Дуже стислі повідомлення знаходимо і про 8-й повстансь-
кий район. Автор Голінков у вищеназваній книзі, аналізуючи
історичні документи, повідомляє, що 8-й повстанський район
був утворений Центральним (петлюрівським) штабом. Для
цього ч табору інтернованих військ УНР в Польщі був викли-
каний поручник Армії УНР Микола Якубович. Начальник
штабу Тютюнник оголосив Якубовичу про призначення його
начальником 8-го повстанського району і наказав виїхати на
Київщину для формування збройних сил району. Начальник
адміністративного відділу штабу полковник Ступницький
вручив Якубовичу мандат (полотняний) на ім’я Невідомого.
Одночасно була вручена мапа - накреслена на полотні тери-
торія району.

Отримавши гроші та документи, Якубович у травні 1921 р.
нелегально перейшов кордон. Після подолання деяких пере-
шкод у серпні 1921 р. він очолює керівництво 8-го повстансь-
кого району. На території району необхідно було сформува-
ти дивізію, забезпечивши її озброєнням, одягом та всім необ-
хідним для ведення бойових дій.

Першим організаційним заходом Якубовича був поділ ра-
йону на три підрайони. Першим підрайонним командиром
призначили отамана Куровського (Богуна). До підрайону були
включені повстанці Таращанського і Сквирського повітів.
У другому підрайоні командиром був призначений хорун-
жий Питеренко (Яструб), який очолив повстанців Білоцерків-
ського і Канівського повітів. Третій - під командуванням
Титаренка-Кузьменка - об’єднував повстанців Звенигородсь-
кого і Черкаського повітів. У самостійний підрайон були відок-
ремлені повстанці сіл, що були розташовані по річці Рось, ко-
мандування якими доручили сотнику Христофору Ронському.
Призначені були начальники повстанських сил повітів. У за-
гони увійшли учасники попередніх повстань, заможніші селя-
ни, віддані справі визволення України, службовці радянських
органів, сільські вчителі, священики.126

До складу створеної Якубовичем організації була при-
єднана організована студентами київських вищих навчаль-
них закладів антирадянська група студентів-земляків (тара-
щанців). Її заснували студенти Дмитро Тимченко та Іван Кри-
вицький. Аналогічна організація була утворена серед учнів
Ставищенської семінарії.127

8-й повстанський район був частиною 2-ї (північної) гру-
пи повстанських військ УНР, утвореної емігрантським Цент-
ральним штабом.

Восени 1921 р., коли готувався Другий зимовий похід, по-
встанцями 2-ї групи командував начальник організаційного
відділу емігрантського штабу полковник Д. Ступницький.
23 жовтня 1921 р. він направив Якубовичу наказ про те, що у
зв’язку з оголошенням загального повстання на Україні всі
збройні сили, підпорядковані Якубовичу, переходять до ак-
тивних військових дій. У відповідь на виконання цього нака-
зу Якубович видає наказ по 8-му повстанському району, де
зазначається: “Згідно з наказом по 2-й групі повстанських
військ УНР оголошую загальне повстання на території всієї
України. Мені наказано знищити ворожі частини в моїм ра-
йоні, не дати їм вивозити майно, перервати зв’язок, всіма си-
лами і засобами підтримувати і поширювати паніку, захопи-
ти станцію Бобринську. Головні сили зосереджувати в районі
Таращі, Білої Церкви і Сквири. Наказую начальникам Тара-
щанського, Білоцерківського, Сквирського, Звенигородсько-
го, Черкаського і Канівського повітів оголосити всезагальне
повстання в своїх повітах... Негайно встановлювати народ-
ну владу на місцях, у звільнених від ворога районах. Притя-
гати до відповідальності всіх зрадників і ворогів народу
України”.128

Після розгорому Другого зимового походу у січні 1922 р.
Якубович налагоджує зв’язки з членом керівництва Козачої
ради Лозовиком, входить до складу його організації та підпо-
рядковується його керівництву.
Водночас з розгромом Козачої ради та 8-го повстансько-
го району чекістами були викриті та арештовані інші діячі.
Так, у м. Тараща був заарештований Василь Мещанюк, який
створив групу з радянських службовців, що підтримували
повстанців, та начальника 7-го повстанського полку Йосипа
Ратушного, а згодом у м. Бердичеві арештовано і начальни-
ка 2-ї групи повстанських військ УНР полковника Яворсько-
го (Карого).

У документах радянських каральних органів повідом-
ляється і про третю велику групу, яку арештували і притяг-
нули до суду в цей час. Це була група так званої УНРівської
підпільної контррозвідки м. Києва. Її заснував офіцер Мико-
ла Афанасьєв, що прибув із Польщі. Йому вдалося за підроб-
леними документами легалізуватися. Через деякий час до
Києва прибуває полковник Віктор Алексєєв під прізвищем
Георгія Мосійчука і влаштовується на роботу в один з вій-
ськових закладів. Швидко вербує агентів, серед яких були
Микола Харченко, Едуард Брейненсен, Петро Фессан, Пав-
ло Піонтек (колишній полковник царської армії, що займав
посаду помічника начальника 4-ї артилерійської школи) та
інші. Група почала активну діяльність зі збору розвідуваль-
них даних, переправляючи їх у Польщу.

В лютому 1922 р. В. Алексєєв налагодив контакт із Коза-
чою радою. Але вже 3 березня 1922 р. чекісти арештували
УНРівську контррозвідку. За вищеназваними трьома спра-
вами до суду притягалося 245 осіб. Трибунал засідав 24 і
26 серпня, а 1 вересня уже встиг ухвалити вирок, за яким
більшість учасників була розстріляна, решта - засуджені до
різних термінів ув’язнення.129

Окремі повстанці із розгромлених загонів Тютюнника та
Палія врятувалися і переховувалися по селах Волині й По-
ділля. Одна з таких груп, що складалася з військового лікаря
В. Грунтенка, його помічника М. Длугоського, розвідника Ге-
нерального штабу УНР І. Зубченка і стрільця загону М. Чми-
ля, зачаїлася в с. Карповці Полонського повіту Волинської
губернії. Згодом до них приєднується хорунжий Маслюк, який
посприяв їхньому входженню до підпільного загону Тимофія
Мельника. Група швидко зростає, веде активну діяльність зі
збору розвідувальних даних, бере участь у знищенні органів

27 Зам. 3976
радянської влади, захищає селян від пограбувань. У містечку
Краснопілля вони розгромили міліцію та інші радянські уста-
нови, знищили всю документацію, захопили 12 гвинтівок та
деяке інше військове спорядження, вбили голову місцевої ради.

Організація починає швидко зростати і її перейменову-
ють у Повстанський комітет селянської помсти, а згодом - у
Центральний повстанський комітет.130 Керівництво органі-
зацією після смерті Мельника переходить до рук Длугопольсь-
кого. Згодом до Центрального повстанського комітету при-
єднуються бойові групи Петрика і Костюшка. Через кілька
тижнів прилучається і група Павла Недашківського.

1 травня 1922 р. Петрик скликає нараду активістів,131 де
було прийнято рішення створити губернську військову органі-
зацію під назвою Повстанська Волинська армія (ПВА), та роз-
починає підготовку до повстання власними силами, незалеж-
но від емігрантського центру.

У штабі повстанців було вирішено сформувати дивізію
для кожного повіту Волинської губернії. Дивізія складалася з
“ватаг” (полків), які охоплювали від 4 до 10 сіл. Ватаги діли-
лися на сотні, а сотні - на чоти. Петрик був обраний коман-
дуючим цією армією. Начальником штабу призначили Лука-
ша Костюшка. При штабі утворено “курінь помсти” на чолі
з учителем Іваном Закусилом, та польовий суд, який очолив
Андрій Назаренко.132

Незабаром у ПВА вливаються й інші бойові групи пов-
станців, які утворюють єдину бойову організацію.

Розпочати повстання планувалося на осінь 1922 р., коли
мала розпочатися продподаткова кампанія та призов ново-
бранців до Червоної армії. Перед виступом необхідно було
провести консультації з емігрантським центром. Виконати цю
місію було доручено Длугопольському і Михневичу. Однак
при спробі переходу кордону делегати були арештовані че-
кістами. Це внесло певні корективи у завчасно розроблені пла-
ни, і керівництво ПВА ухвалює рішення про негайний виступ
бойових частин повстанців. Сигналом до виступу мало слу-
гувати знищення містечка Базар Овруцького повіту як знак
помсти за розстріл учасників Другого зимового походу. В ніч
на 8 жовтня 1922 р. “курінь помсти” оточує містечко, під-
палює будинки радянських активістів та зрадників, розстрілює
ворогів - чекістів та червоноармійців, працівників радянсь-
ких установ. Це справді стало сигналом для загального по-
встання, яке почало швидко поширюватися у напрямку Киє-
ва та польського кордону.

Ллє сили були нерівні. Крім того, чекістам вдалося напе-
редодні повстання, через засланих агентів, арештувати де-
яких керівників ПВА. Отож повстання зазнало поразки.

Волинський губернський суд під головуванням Є. Євдо-
кимова розглянув справу про 285 активних учасників цього
повстання, переважну більшість яких було засуджено до роз-
стріпу. Решта засуджених отримали тривалі терміни ув’яз-
пспнм, однак значну чистину їх згодом було також розстріля-
но.1 "

11 ідіііньні антирадяпські організації в 1921-1922 рр. існу-
вали на всій території України. Народ боровся проти понево-
лювачів як тільки міг. Прикладом такої боротьби є діяльність
підпілля в м. Куп’янську, що на Харківщині. На гідротехнічній
станції під керівництвом студента політехнічного інституту
з Ростова-на-Дону В. Кияшка було створено “трудовий загін”
чисельністю близько 100 осіб. До загону набирали переважно
тих, хто відстоював незалежність України і люто ненавидів
радянську владу. Завданням цієї новоствореної організації
була боротьба за звільнення Кубані й України. Організація
Кияшка швидко налагоджує зв’язки з підпільними групами та
загонами Колодія, Прими, Донченка, Грайворонського, Си-
роватського та ін., які діяли в окрузі.

Крім того, до участі та роботи в організації залучалися
вчителі, службовці, учні середніх навчальних закладів. У липні
1921 р. Кияшко скликав нараду підпільних організацій і пере-
конав їх об’єднатися. Керівником об’єднаної організації було
обрано полковника Петлюрівської армії Журбу, який пере-
ховувався під прізвищем Павлюк. Одночасно Журба-Павлюк
був назначений завідувачем гідротехнічної станції. Об’єдна-
ний загін налічував близько 250 осіб.

Ця група була союзом однодумців, настільки дружнім і
згуртованим, що її вдалося як “трудовий загін” поставити на
облік у радянських органах Куп’янська, отримуючи від них про-
довольство й обмундирування. І все ж чекісти проникнули в
цю організацію, надіславши своїх сексотів, і розгромили її.
Перевага ворогів була явною, хоча вони дорого заплати-
ли за це. Залишкам загону на чолі з Донченком і Грайворонсь-
ким у кількості 43 осіб вдалося відступити після кровопро-
литних боїв та сильного гарматного обстрілу. Керівники Іщен-
ко, Прима та Попов були заарештовані. Завідувач станції
Павлюк зник, не знайшли чекісти й Кияшка. Лише через де-
який час він був заарештований в одному із сіл повіту.

Надзвичайна сесія Всеукраїнського верховного трибуна-
лу, яка розпочала свою роботу 7 вересня 1922 р., жорстоко
розправилася з повстанцями.

Революційний рух пішов на спад. На Україну посилалися
все нові й нові загони чекістів, що вивільнялися в інших райо-
нах Росії. Протягом 1922-1925 рр. чекістам вдалося провести
низку успішних операцій і ліквідувати цілий ряд повстансь-
ких комітетів, підпільних груп й організацій в районі Кремен-
чука, в Миколаївській, Київській, Подільській, Одеській, Пол-
тавській, Харківській та Чернігівській губерніях. Найбільш
значними серед розгромлених організацій були: Перший по-
встанський округ, що діяв у Єлисаветградському, Каменсь-
кому, Первомайському, Олександрійському та Звенигородсь-
кому повітах, який очолював добре відомий отаман Несте-
ренко (Орел); 9 і 10-й повстанський райони, що вели боротьбу
на території Шепетівського та Коростенського повітів; по-
літичні організації в Деражнянському і Жмеринському по-
вітах, що були тісно пов’язані зі знаменитим загоном Галь-
чевського, який у вересні 1921 р. перейшов на територію
Польщі, а потім ще декілька разів повертався на Україну, зав-
даючи більшовикам великого клопоту; Сквирський та
Уманський повстанські комітети; загони отамана Хмари в
Подільській губернії; великі повстанські загони, які діяли на
території Криворізького повіту, на чолі з колишнім команду-
ючим дивізією Армії УНР Бондаренком, та інші.134

Надзвичайно лютий і страшний терор чинили більшовики
на окупованій території України проти тих, хто не розділяв їх
ідей навіть у думках. Величезний каральний апарат та мере-
жа концентраційних таборів, якими була опутана держава під
назвою СРСР, цілковите беззаконня, яке відображалося на
народові, - за своїми страхіттями були найбільш небаченими
у світі.
Та, незважаючи на це, боротьба проти тоталітарного ре-
жиму тривала й у 30-х роках. Аналізуючи історичні джерела
та документи, можна зробити висновок, що й після 1925 р. в
Україні існували:

 націоналістичне підпілля;

•	 гетьманське підпілля;

•	 демократичне підпілля;

-	повстанські організації, спровоковані агентурою оку-
пантів для виявлення і винищення опозиційних елементів.

НіЩІоналістичіщіІШШіДОЗ^СЕЕ* Часопис “Сурма” (1949,
•і. 8) опублікував статтю з історії націоналізму, в якій розпо-
підлшк'я про "Братство самостійників”, яке існувало в Києві.
Дій п<ся коротка характеристика цієї організації, де вказано,
що цс була “цілком таємна і підпільна організація... вона мала
на меті здійснити ідеї Шевченка, тарасівців, що були пропа-
говані й яскраво сформульовані Міхновським, ширила його
Десять заповідей”.135

Головою братства був “ворог всього московського, по-
ширювач українського націоналізму й державництва” Вален-
тин Отамановський.

Більше світла на підпілля проливає у своїх спогадах Яро-
слав Барановський, бойовик УВО, секретар Проводу укра-
їнських націоналістів. У своїй праці “Український націоналізм
в боротьбі” він ширше розкриває питання про діяльність уже
згадуваної нами Козачої ради та 8-го повстанкому. Він наво-
дить приклади, які свідчать, що ці організації мали зв’язки з
урядом УНР в еміграції, які здійснювалися через полковника
Армії УНР Миколу Якубовича.136

В націоналістичній літературі багато говориться про під-
пільну діяльність на терені УСРР осередків Української війсь-
кової організації - УВО. Зокрема, П. Вірний у журналі “Са-
мостійна Україна”, в статті про Омеляна Сеника-Грибовсь-
кого, твердить, що на початку 1920-х рр. “Верховна команда
УВО удержує тісний зв’язок із Козачою Радою в Києві, а
відтак з осередками УВО на Наддніпрянщині”.137

Ярослав Барановський згадує, що “за почином Є. Коно-
вальця на початку 1920-х років у Києві створилася Українсь-
ка Військова Організація. Вона уникла того розгрому, який
випав на долю Козачої Ради, і ціле десятиліття кермувала
безпосередньо українською боротьбою з московськими біль-
шовиками”.138

Про існування і діяльність на терені УСРР організацій УВО
та ОУН згадує Д. Діброва,139 а про пізніший період - П. Вір-
ний. Він розповідає, що “...в 1931 році із Західної України ви-
їхав Сеник-Грибовський і продовжує працю в ділянках, зв’я-
заних найчастіше з організаційною роботою на Західних і
Східних Українських землях... зустрічається з представника-
ми українських націоналістів... розбудовує широкий апарат
зв’язку, організовує друкування і постачання визвольної літе-
ратури на Наддніпрянщину”.140

Про пересилку націоналістичної літератури до УСРР свід-
чить і активний учасник громадського-політичного руху на
західноукраїнських землях С. Волинець. Він стверджує, що
“на Наддніпрянщину нелегально перевозилася якась кількість
книжок Д. Донцова “Націоналізм”.

Семен Підгайний згадує про молодого вченого-географа
й геолога Василя Баб’яка, галичанина за походженням, учня
академіка С. Рудницького, засланого на Соловки за прина-
лежність до УВО.141

Гетьманське підпілля в УСРР. Про діяльність гетьмансько-
го підпілля відомо переважно з виданого у Берліні “Календа-
ря-альманаха на 1942 р.” - під назвою “Український держав-
ник”. У цьому календарі є підрозділ під заголовком “Організа-
ція УСДХ на радянській Україні” (УСДХ - Український союз
державників-хліборобів). У ньому зазначається, що “таємний
член ради присяжних УСДХ виїхав на радянську Україну, взяв-
ши на себе обов’язок закласти гетьманську організацію на Ра-
дяншині, і, дійсно, доручення це виконав”.142 Про це в 1928 р.
повідомив зв’язковий, що прибув з України, для конспірації
названий “Лец”. Це була невелика група, яка негативно ста-
вилася як до більшовиків, так і до націонал-демократів (УНР).
Група вимагає від центру літературу на тему: “Гетьманщина
на Україні в історичному розрізі”, “Гетьманщина та її досвід в
1918 р.”, “Наше відношення до демократизму (УНР)”, “Аграр-
не питання у гетьманців”, “Державний устрій Української Тру-
дової Монархії”, “Міжклясова боротьба та співпраця клясів”,
“Ми і Москва”, “Ми і Польща”.143

У 1929 р. з України прибув інший делегат, з конспіратив-
них міркувань названий “Коршун”. Його завданнями було при-
везти в Україну програму розв’язання аграрного і взагалі соці-
альних питань. Ці питання були детально обговорені і пере-
дані Коршупом на Україну.

В 1930 р. з УСРР прибуває той же інженер, знову вимагає,
щоб у Берліні, в центрі, було організовано “системне висвіт-
лення аграрного питання”, більше того, щоб при закордоннім
гетьманськім центрі тримати постійного представника від
УСХД, щоб цей представник “постійно порушував перед Геть-
манською Управою потребу інтенсифікування боротьби з біль-
шовиками”.1'*'1

Протягом квітня 1930 р. Центр одержує повідомлення з
України, що "останні заходи більшовицької влади призводять
до цілкошгіого знищення нашої бази - заможних верств хлібо-
робів", що Гетьманський центр зобов’язаний дати їм “реаль-
ну лінію діяння”.

5 травня 1930 р. Гетьманська управа затверджує доку-
мент, в якому даються відповіді на всі поставлені питання.

Після одержання цих документів, навесні 1937 р., філія
УСДХ мала сім сформованих громад на Україні і п’ять груп
поза Україною.145

Однак, як бачимо, терористична діяльність групою УСДХ
не розгорталася. Не було ні одного терористичного акту, жод-
ної більш-менш значної спроби в цьому напрямку, жодного
почину, а за кордоном жодної змовницької організації військо-
вого характеру. Вся еміграція була наче паралізована.

Аналізуючи повідомлення про діяльність Гетьманської уп-
рави за кордоном, напрошується запитання, чи не потрапила
вона в тенета агентів ГПУ-НКВС, як це трапилося з російсь-
кою організацією “Трест”?

Демократичне підпілля в УСРР. Про діяльність підпільних
демократичних груп та організацій відомо переважно із за-
рубіжної преси. Здебільшого, це спогади учасників тих подій
чи витяги з окремих документів. За своєю формою ця бороть-
ба була дещо іншою, ніж той спротив окупантам, який три-
вав до того часу.

Це був час, коли окупанти знищили або загнали в табори
мільйони жертв, і внаслідок розгалуженої таємної агентури
швидко розкривали будь-які спроби організованого виступу.
Крім того, окупаційна влада всіляко уникала висвітлювати
справжні причини спротиву, його перебіг та розміри невдово-
лення народу.

Не претендуючи на повне висвітлення чи бездоганну точ-
ність революційних подій того часу, наведемо окремі дані для
того, щоб можна було скласти уяву про тогочасні події.

1.	Про підпільну організацію “Шістка” згадує її учасник
із псевдонімом “Ортодокс”. У листі від 15 липня 1948 р. він
пише: “Коли ми побачили, що програли війну і революцію,
заснували у Харкові з бувших соціал-федералістів, есерів і
есдеків підпільну організацію “Шістка”... ми протиставляли
себе боротьбистам, які влилися в той час в партію КП(б)У, і
тим безпартійним, які стали на совєтську платформу ще у
1921 р. Діяльність “Шістки” проявилася на всіх ділянках гро-
мадського і політичного життя, включаючи військову”.

2.	Про Мужичу партію згадує історик Дмитро Соловей.
Він, зокрема, повідомляє, що ця організація існувала в 1926—
1928 рр. Постала вона внаслідок реорганізації “Шістки”, мала
свою цілком виразну демократичну програму. Члени прово-
ду Мужичої партії ставили завдання “діяти за будь-яких
умов” і “робити малі справи, розраховані на велику мету”.
Вони намагалися розгортати активність на всіх ділянках ук-
раїнського життя, “щоб позитивною працею посилювати й
закріплювати українські культурні й економічні здобутки”.

З цією метою члени Мужичої партії намагалися закріпи-
тися в кооперативному видавництві “Рух”, а то й заволодіти
командними постами в ньому. Осередки партії були в усіх
харківських республіканських кооперативних центрах: “Сіль-
ському господарі”, Вукопспілці, Українкустарспілці та інших.

Через мережу кооперативної ради провід Мужичої ради
був зв’язаний з найдальшими осередками в усій Україні. Од-
нак ця активність членів організації не залишилась не поміче-
ною ДПУ. В лютому 1927 р. були заарештовані всі члени про-
воду - Щербаченко, Лещенко, Дражевський та ін.146

У закордонних виданнях та пресі натрапляємо на повідом-
лення та спогади про існування цілого ряду більших і менших
організацій та патріотичних груп, які не могли змиритися з
поневоленням рідного краю, об’єднувались і організовувались
для ведення боротьби. Про деякі з них залишились спогади,
але діяльність багатьох з таких патріотичних груп та органі-
зацій не знайшла висвітлення у літературі. І лише глибокий
аналіз архівних документів дасть змогу відновити правду про
їх життя та боротьбу.

Ярослав Барановський згадує про Братство української
державності (БУД) - організацію, яка мала керувати по-
встанською боротьбою в Україні, але, як і інші, була роз-
громлена.147

У 1924-1925 рр. існувала таємна організація в м. Пиря-
тині на Полтавщині під назвою Пирятинська організація ук-
раїнської молоді, центр якої був на педагогічних курсах. Групу
очолював Андрій Пулинсць. Цю організацію ДПУ швидко
виявило і заарештувало на педкурсах 15 курсантів. Усі вони
безслідно зникли.

С. Підгайний у своїх спогадах “Українська інтелігенція
па Соловках” розповідає про підпільну організацію “Народ-
на воля”. Зокрема, Підгайний згадує, що в 1937 р. він зустрівся
на Соловках з Олександром Березовським, членом цієї орга-
нізації. Особливо тяжкі умови ув’язнення Березовського, пе-
ребування в одиночній камері з 1926 по 1932 рр. без права
листування, без права отримувати книги і пресу, без жодного
зв’язку з навколишнім світом дають підстави зробити висно-
вок, що організація “Народна воля” була особливо небезпеч-
ною для чекістів, і загалом - для радянської влади.148

В різноманітних джерелах згадується про існування Ук-
раїнської революційної народної партії, “Буревісника”, “Дра-
гоманівців”, Українського національного центру, Спілки ук-
раїнської молоді та інших. Ці дрібні політичні організації так
чи інакше намагалися чинити опір окупаційній системі в Ук-
раїні в 1920-1930-х рр. Але багато з них загинули, були ви-
криті чекістами раніше, ніж встигли вчинити якісь серйозні
акції.149

Якщо в 1921 р., як пише П. Феденко, на Наддніпрянщині
велася невпинна повстанська боротьба і “десятки зв’язкових
відходили щодня з України за кордон для інформації”, то вже
в 1924-1925 рр. становище міняється.150 В Україні створила-
ся інша ситуація, яка вимагала нових форм боротьби. Україн-
ські патріоти намагалися нелегально згуртувати навколо себе
таємні політичні організації, виховувати в них кадри, які в
час жорстокого терору змогли підняти маси і повести їх на
повстанську боротьбу з окупантами та їхнім апаратом.

Борис Шадиря розповідає, що в колишньому Єлисавет-
градському повіті на Херсонщині протягом п’яти років діяла
повстанська організація під назвою “Сили обижених батьків”.
Повстанці винищували загони окупаційної влади, які заби-
рали у селян хліб. Але чекістам вдалося розгромити цю орга-
нізацію.151

Аналогічні повідомлення - спогади - знаходимо про пов-
стання Галаки на Чернігівщині, повстанську організацію
С. Несукая, яка була створена в 1924 р. і діяла в Сосницько-
му, Борзенському та Конотопському районах на Чернігівщині,
повстання у Драбовому на Полтавщині, у Голопристансько-
му районі на Херсонщині в 1930 р.152

Але про селянське повстання на Поділлі в 1930 р., про яке
згадує С. Підгайний, слід розповісти детальніше. Керівником
цього повстання став учитель Володимир Бенедик. Воно по-
ширилося до Вінниці й Києва.153 Про цей виступ згадує й
І. Наддністрянський у газеті “Український Прометей” у заміт-
ці “Східно-Подільське повстання”. Він, зокрема, пише: “Вес-
ною 1930 р., під час суцільної колективізації села, були розі-
слані ударні партійні бригади, які завершували колгоспну
справу на селі... до села Малої Тернавки був надісланий на
голову сільради Т. Навроцький... незважаючи на людські сльо-
зи, силою зганяв селян до колгоспу, забирав коней, вози, плу-
ги. Будівлі, які йому подобалися, конфіскував... Селяни обу-
рилися й учинили йому свій суд: знищили його”.154

Далі розповідається, що всі селяни “пішли на колгоспний
двір розбирати коні та... ловити тих, хто брався розігнати
повстанців”. Це заворушення поступово переросло в по-
встання і перекинулося на села Куяви, Велику Тернавку, Ли-
согірку та ін. Повстання тривало три дні і три ночі. Хто мав
вогнепальну зброю, діяв зі зброєю, решта ж “діяла холодною:
сокирами, вилами, камінням. Розігнали всіх представників
місцевої влади. Тільки на четвертий день НКВС з допомогою
війська придушило повстання”.155

Значно більшого розмаху набрало повстання 1930 р. на
Чернігівщині, організоване Рябченком. Поштовхом до нього
була примусова колективізація і масові розкуркулювання,
арешти та розстріл непокірних. Сам організатор повстання
після революції був прихильником радянської влади, боровся
за втілення лозунгів комуністів у життя. Але подальша по-
літика Москви, русифікація, насильна колективізація, діяль-
ність чекістів призвели до того, що Рябченко перетворюється
з прихильника у ворога радянської влади, стає на шлях відкри-
тої боротьби й організовує повстання. Найближчими його по-
мічниками були два брати на прізвище Зуб із села Великий
Листвен Тупичівського району на Чернігівщині.

Центр повстанських сил розташовувався в лісі, в так зва-
ній 1'рим’ячій Дачі. Повстання готувалося з великим розма-
хом і а далекоглядними планами. Було добре обрано сам центр
нове ганського штабу - в лісі, за болотом, яке було з двох
сіоріи майже не доступним.

Широко розгорталася пропагандистська робота серед на-
селення Городянського, Тупичівського та значної частини
Сновського районів, які підтримували повстання. Завдяки цьо-
му сили повстанців швидко збільшувалися, а населення до-
помагало продуктами харчування та одягом.

Одночасно почалися переговори та було встановлено кон-
такт зі штабом 21-го Чернігівського територіального піхот-
ного полку.

Одним з найперших завдань повстанців була ліквідація
органів радянської влади, НКВС та міліції у містечку Город-
ня, звільнення в’язнів з місцевої в’язниці і поповнення ними
загонів повстанців. На другому етапі повстання передбача-
лося звільнити арештованих з чернігівської в’язниці, яких на
той час нараховувалося близько 8 тисяч, залучивши військо-
вих, озброїти звільнених в’язнів зброєю із запасів 21-го полку,
розгорнути повстання і ліквідувати радянську владу та вста-
новити органи революційної влади на Чернігівщині. Кінце-
вим етапом мало бути звільнення усієї України від чужозем-
них загарбників.

Повстання почалося в червні 1930 р. Проти повстанців,
за наказом Москви, було вислано полкову школу 21-го Чер-
нігівського територіального полку, на яку більшовики покла-
дали велику надію. Але школа під командуванням майора Гу-
баренка перейшла на бік повстанців. Згодом до повсталих при-
єдналися всі підрозділи 21-го полку.156
Становище, що склалося на Чернігівщині, стривожило
Москву, і Політбюро ВКП(б) у спішному порядку надсилає
на придушення повстання Пролетарську дивізію спеціальних
внутрішніх військ НКВС. Повстанці укріпилися серед боліт і
близько трьох тижнів вели жорстоку боротьбу з окупантами.
На підкріплення більшовикам посилалися все нові й нові сили,
поступало озброєння. У повстанців закінчувалися запаси пат-
ронів та продовольства, а доставляти їх не було можливості,
бо вони перебували в оточенні з усіх боків.

Лише невеликій частині повстанців вдалося вирватися з
оточення. Більшість же або загинули в бою, або потрапили в
полон. Були вбиті брати Зуби, у полон потрапив поранений
Рябченко.157

Більшовики жорстоко розправилися з повсталими. Терор
НКВС був спрямований не лише проти повстанців, а й проти
всього населення, яке проживало на території, охопленій по-
встанням.

В. Скубійда робить цікавий висновок, що “випадок з 21-м
Чернігівським полком став причиною зміни радянських вій-
ськових загонів. Москва побачила, що її влада на Україні може
триматися лише на багнетах, із застосуванням сили. Але те-
риторіальний принцип формування військових частин, що був
узаконений до цього часу, не давав бажаних результатів і був
замінений новим. На Україну прийшли російські військові ча-
стини, а українців було розкидано по російській території.
Такий принцип, коли українські призовники були покликані
на службу в глибинку російської територій, змішані з росія-
нами, не давав можливості українцям організовуватись, та і
така самоорганізація на чужій території була недоцільна”.158

Населення охоплених повстаннями територій було депор-
товане в Сибір, аби про ці повстання не залишилося навіть
згадки у народній пам’яті.

Чимало великих і малих заворушень викликав голод 1932-
1933 рр. С. Підгайний в уже згадуваній праці “Українська інте-
лігенція на Соловках” розповідає про селянина із Сумщини
Івана Козлова, який “довгі роки жив ілюзіями революції, аж
поки не побачив голоду 1932-1933 рр. Він швидко створив
навколо себе велику підпільну організацію, яка охоплювала
кілька районів на Полтавщині і Сумщині, й почав на власний
розсуд повстанську боротьбу. Захопивши з повстанцями еше-
лон з продуктами, роздав їх голодним. Протягом двох тижнів він
перешкоджав роботі органів влади. Війська ДПУ розгромили по-
встання, розстріляли багатьох його учасників, спалили їхні села,
а самого Козлова схопили аж через рік і вислали на Соловки.'59

У селі Кленовому, що на Богодухівщині в Харківській об-
ласті, голодні селяни з вилами, граблями щоночі робили на-
пади на державний горілчаний завод, який мав у своїх комо-
рах величезні запаси кукурудзи, що перероблялася на спирт.
Завод охороняли три сотні енкаведистів, і кожен напад закін-
чувався вбитими і пораненими з обох сторін.160

Па завершення потрібно також згадати про жіночі заво-
рушення в 1929 -1930 рр. Коли почалася примусова колекти-
візація, багато жінок стали на шлях боротьби, відстоюючи
свої права. Вони розраховували, за свідченням Д. Соловея,
що окупаційна влада проти неозброєних жінок посилати вій-
ська не буде. Але це була помилкова думка. Московські оку-
панти не зупинялися “перед найбрутальнішим терором”, спря-
мованим навіть проти жінок і дітей.

Особливо поширилися жіночі заворушення в цей час на
Шепетівщині, на Кубані, у Бірзульському районі Молдавії
(де більшість населення становили українці). Повсталі жінки
у цих районах вигнали із сіл голів сільських рад, парторгів та
різних уповноважених. Проти жіночих заворушень, які нази-
вали “бунтами бабів”, були направлені найбільш віддані уря-
дові прикордонні загони військ ДПУ-НКВС.

Одночасно вибухає повстання на Кубані. Кореспондент Р. Тра-
хо в журналі “Кавказ”, у статті “Колективізація на Північному
Кавказі”, пише: “Навесні 1929 р., коли колективізаторське тиснення
стало посилюватись... відбулася демонстрація жінок. Зібрав-
шись, жінки вирішили влаштувати “марш на Краснодар”.
Проте до міста вони не дійшли. Партійні робітники-кавказці,
передбачаючи наслідки такої демонстрації, зупинили їх на
дорозі й умовили розійтися по домівках. Проте це не вряту-
вало учасниць маршу від репресій. Багатьох було заарешто-
вано і посаджено до в’язниці”.161

Жіночі бунти виникали на Полтавщині, на півдні України та в інших
регіонах. Усі вони жорстоко приборкувалися владою.
Повстанські організації, спровоковані агентурою оку-
пантів для виявлення і винищення опозиційних елементів.

Про ще один крок у сталінському наступі на доведених
до відчаю людей свідчать факти про навмисну, провокацій-
ну підготовку різних виступів та повстань, здійснених аген-
турою окупантів. Готуючи такі фіктивні повстання, праців-
ники ДПУ-НКВС виступали під маскою повстанців, заво-
йовували довір’я людей і виявляли незадоволених і вороже
настроєних до радянської влади, затягували їх у свої “пов-
станські” організації, вивідували всі таємниці і давали підста-
ви чекістам заарештовувати та знищувати найбільш актив-
них, а громадськість тримати у постійному страху.

У боротьбі проти національно-визвольного руху чекіста-
ми використовувались різноманітні методи і форми. Але ме-
тою було знищення всіх, хто виступає проти радянської вла-
ди. В діяльності ЧК панували лозунги - “Не важливий метод,
важливий результат” чи “Краще розстріляти десять невин-
них, ніж виправдати одного винного”.

Найбільш поширеним методом, що використовувався че-
кістами, була підсадка своїх агентів до гурту людей, запідоз-
рених у негативному ставленні до влади. Ось один із при-
кладів, як це відбувалося на практиці. Агент ДПУ, за чар-
кою, запропонував селянам купити в нього зброю. П’яна ком-
панія охоче погодилася мати пістолі й домовилася з агентом
у призначений час з’явитися в домовленому місці й отримати
зброю. У потрібний день туди прибули не всі, а тільки ті, хто
дуже хотів мати зброю. Та не встигли хлопці увійти в лісок,
як їх схопили працівники ДПУ, закували в наручники і відвез-
ли до в’язниці. Селян тримали в ізоляції, страшенно катува-
ли, били, засовували голки під нігті і витягували з них такі
зізнання, які були потрібні ДПУ. П’ятьох осіб засудили до
розстрілу, решту заслали на Північ. Таку дорогу ціну запла-
тили хлопці за пістолі.162

Ще один приклад: у грудні 1929 р. в селах Роменського,
Лубенського і Лохвицького районів Полтавщини з’явилися
люди, які говорили, що вони прорвалися на Україну з Польщі
для того, щоб організувати повстання, і роблять це за зав-
данням Спілки визволення України (СВУ). По селах вони зна-
ходили колишніх офіцерів, входили в довір’я до молоді. Вони
поділили людей на ланки і курені, встановили найсуворішу
дисципліну, вели військову підготовку до повстання. Людям
обіцяли, що перед самим повстанням буде привезено кілька
вагонів зброї, на допомогу прийде якась військова частина.
Повстання було призначене на 18 квітня 1930 р. Але коли по-
встанці зібралися в домовленому місці, а окремі прибули зі
своєю зброєю, їх несподівано оточило військо і відкрило по
них вогонь.

Частина спровокованих повстанців була знищена, части-
на вирвалася з оточення, а основна маса поповнила в’язниці
Києва, Лубен, Полтави. Подальша доля їх невідома.163

Влітку 1931 р„ “за завданням СВУ”, на Полтавщині ви-
никає орі апізація “Від Лубен до Полтави”. Організатором її
1>ув агент, колишній прапорщик Тимофій Кармазин, його по-
мічником селянин Санько Калатур. Організація охоплюва-
ла велику кількість сіл Полтавщини, і завданням її було - роз-
почати повстання проти більшовиків. З метою підготовки по-
встанців влітку 1931 р. проведено таємні збори - перший раз
біля села Яновщина, вдруге - біля Шафранівки. Чекісти так
вміло проводили роботу, що ніхто з учасників нічого не запі-
дозрив. Повстанцям говорили, що організація охоплює також
і села Харківщини, і взагалі всю Україну, що на Полтавщині
вже готові до повстання 20 тисяч селян, стільки ж на Харків-
щині. Було обіцяно, що, коли почнеться повстання, на стан-
цію Решетилівка прибуде два вагони зі зброєю, на бік по-
встанців перейде військова частина, відповідну допомогу
надасть і Польща.

Зрада виявилася восени 1931 р., коли чекісти отримали
всі дані про учасників організації і почалися масові арешти.
Під маскою СВУ на Полтавщині та в інших регіонах України
провокаційну роботу проводили агенти ДПУ. Скільки людей
було втягнуто у ці “повстанські” організації, нібито пов’я-
зані з СВУ, сказати важко, але це були навіть не тисячі, а
десятки тисяч.

Після того як Сталін цілком підпорядкував своєму тира-
нічному пануванню партію, вона, у свою чергу, поширюва-
ла владу на всі сфери життя суспільства. Щоб зміцнити свій
вплив на Україну, остаточно зломити українське відроджен-
ня, за задумом вождя, необхідно було зробити ще один крок -
розгромити старше покоління інтелігенції. З цією метою було
сформовано та проведено так званий процес Спілки визво-
лення України.

Подробиці перебігу цього процесу знаходимо у звинува-
чувальному висновку стенографічного звіту, виданого 1931 р.
Там повідомляється, що “органи ДПУ УСРР викрили й лік-
відували у другій половині 1929 р. підпільну контрреволю-
ційну організацію, що звалася “Спілка визволення України”,
яка ставила за своє завдання повалити радянську владу на
Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужозем-
них буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад
у формі Української Народної Республіки”.164

Процес проходив в оперному театрі Харкова з 9 по
19 квітня 1930 р. Це був перший показовий суд, який пізніше
так ганебно прославив Радянський Союз. Його проведенню
допомогли провокації та здобуті інквізиторськими методами
фіктивні “зізнання” арештованих, а це дало змогу ДПУ до
певної міри затуманити думку широкої громадськості як в
Україні, так і за кордоном.

На лаві підсудних опинилися такі визначні діячі'українсь-
кої культури, як академік Сергій Єфремов, колишній прем’єр-
міністр уряду УНР Володимир Чехівський, історик Йосип Гер-
майзе, літературний критик і письменник Андрій Ніковський,

Зліва направо: підсудні С. Єфремов, В. Чехівський.,
А. Ніковський на процесі СВУ, Харків, 1929р.
письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, академік
Михайло Слабченко - всього 45 осіб.165 Більшість з них були
засуджені на тривалі терміни ув’язнення, решта - вислані до
Сибіру. Коли розпочалася радянсько-німецька війна, багатьох
учасників процесу СВУ було заарештовано повторно і зни-
щено.

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що органі-
зації під назвою Спілка визволення України як такої не існу-
вало. Це була провокаційна вигадка чекістів. Але сам задум
створення СВУ. судовий процес, вимушені свідчення підсуд-
них підготували ґрунт для подальшого розгрому української
інтелігенції. Сталінський режим винищив цвіт української
нації, піищив кілька тисяч діячів культури, остаточно підірвав
справу українізації, яка вже ледве жевріла.

Сталін поставив за мету знищити внутрішню ідейну сут-
ність українського народу. “А для того, щоб убити душу на-
роду, треба було не тільки здеморалізувати народ масовим
терором, а й знищити носіїв цієї душі: письменників, худож-
ників, філософів, учених і органічно пов’язаних з народом ідей-
них політичних його діячів”.166

24 січня 1933 р. Центральний комітет партії більшовиків виніс
постанову включити Україну в єдиний господарський комплекс. Це
означало, що Україна була остаточно прибрана до рук Мос-
кви.

Дія здійснення цієї погромницької політики Москва вирядила в
Україну довірену особу Сталіна - Павла Постишева, який привіз із
собою цілий апарат, зокрема і Всеволода Балицького, керівника
українського ДПУ, агентів, які відіграли роль політкомісарів,
наглядачів, інформаторів та ін.

В кожний район прибуло приблизно по ЗО осіб, що зага-
лом становило більш як 15-тисячну армію.167 Україна опини-
лася в стані цілковитої окупації.

Наступ на українську культуру Постишев почав з того,
що звільнив комісара освіти України Миколу Скрипника. Зно-
ву піднімається жупел “українського буржуазного націона-
лізму”. Бути національно свідомим українцем і любити Ук-
раїну стало небезпечно. На знак протесту 13 травня 1933 р.
заподіяв собі смерть один з провідних українських письмен-
ників Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р. застрелився ко-

2К Зим 3976
лишній нарком освіти Микола Скрипник. Голод, терор, на-
слідки погрому українського духовного життя були жахливі.
За допомогою ДПУ викривалися сфабриковані ними різні ан-
тирадянські організації, про які йшлося вище.

І на завершення, як відгомін процесу над СВУ, наведемо
статистику терору, яка вражає своїми розмірами, - це мільйо-
ни безневинно страчених людей. Причому нищили не лише
патріотів України, а й своїх однодумців. Тільки в 1933 р. було
“вичищено” з КП(б)У 27 тисяч українців-комуністів, 237 -
секретарів райкомів, 248 комуністів - голів райвиконкомів,
158 українців-комуністів з вищої адміністрації і 1300 комсо-
мольців, яких звинувачували в тому, що вони “охоплені за-
разою петлюрівщини”.168

Провокаційна діяльність ДПУ-НКВС заплутала, винищи-
ла і вилучила з українського громадського й культурно-на-
укового життя цвіт тодішньої української інтелігенції, а їх
місця зайняли посланці з Росії.

Примітки

1 Енциклопедія Українознавства. - Львів, 1993. - Т. 9. - С. 3402.

2Тамсамо.-Т. 1.-С.281.

3	Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. Спогади. - Детройт, США,
1986.-С. 28.

4	Там само.

’	Там само. - С. 29.

4	Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. - К.: Діокор,
2001.-С. 86.

7	Там само.

* Там само. - С. 88.

’ Там само.

10	Там само. - С. 88.

"	Там само.

12	Там само.

13	Коваль М. та ін. Історія України. - К.: Райдуга, 1992. - С. 62.

14	Коваль Р. Названа праця. - С. 89.

15	Коваль М. Названа праця. - С. 54.

14	Коваль Р. Названа праця. - С. 89.

17	Там само.

18	Там само. - С. 90.

19	Там само. - С. 181.
20	Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К.: Заповіт, 1997. - С. 108.

21	Там само. - С. 36.

22	Енциклопедія Українознавства. - Т. 8. -С. 2869.

”	Довідник з історії України. - Т. 2. - К.: Генеза, 1995. - С. 389.

м і’оііинков Д, II. Крушсиие антисоветского подполья в СССР. - М.:
И ід по шині і. в рііі, 1975. ('. 372.

”	Киніїнь Р. Начішна праця. С. 33.

'"Там само. С. 34.

"	Там само.

?н	Там само. ('.3.5.

20	Кочсльськиіі І*. В. Шлях зрадництва і авантюр.-Харків, 1927.-С. 15.

10	Голипкоп Д. 11, І Іачвана праця. - С. 375.

11	Там само.

и КшсііьськііЙ І>. В. Названа праця. -С. 27.

•’ І ам само.

” І їмнінков Д. II. Названа праця. - С. 376.

•’ Коваль Р. Названа праця. - С. 36.

36	Голинков Д. П. Названа праця. - С. 377.

32	Там само. - С. 383.

38	Там само.

” Омелянович-Павленко. Зимовий похід. - Каліш, 1934. - С. 54.

40	Отаману Гулому-Гуленко неодноразово робилися пропозиції, щоб
він перейшов до червоних партизан. Комуністи обіцяли йому високе військове
звання. Він відмовився, і його гаслом було “Вільна, самостійна, незалежна
Україна”.

41	Омелянович-Павленко. Названа праця. -С. 157.

42	Коваль Р. Названа праця. - С. 157.

43	Омелянович-Павленко. Названа праця. - С. 157.

44	Удовиченко О. І. Названа праця. - С. 154.

45	Коваль Р. Названа праця. - С. 46.

46	Там само. - С. 47.

47	Горліс-ГОрський Ю. Холодний Яр. - Львів: Червона Калина, 1992. - С. 183.

48	Там само. - С. 188.

49	Там само.

“Там само.-С. 188-189.

51	Там само. - С. 190.

52	Коваль Р. Названа праця. - С. 106.

33	Там само. - С. 154.

54	Там само.

55	Кучерепа М., Давидюк Р. Волинське українське об’єднання. - Луцьк:
Надстир’я, 2001. - С. 233.

56	Коваль Р. Названа праця. - С. 50.

57	Там само. - С. 51.

58	Наприкінці листопада 1919 р. уряд УНР під тиском більшовиків зму-
шений був переїхати до Староконстянтинова. Залізницю перетнули банди-
ти із с. Пашківці, забрали вагон з грішми, який згодом був відібраний більшо-
виками.

55	Коваль Р. Названа праця. - С. 52.
“Соловей Д. Голгота України.-Ч. 1.-Дрогобич: Відродження, 1993,-
С.134.

61	Там само.

62	Пастернак Євген. Нариси історії Холмщини і Підляшшя. 2-е вид. -
Вінніпег-Торонто, 1989. - С. 273-274.

63	Коваль Р. Названа праця. -С. 165.

64	Там само. - С. 168.

65	Там само. - С. 126.

66	Там само. - С. 147.

67	Супруненко Н. Очерки истории гражданской войньї и иностранной военной
интервенциина.Украине.-М., 1966.-С. 64.

68	Там само. - С. 62.

“Доценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва // Істо-
ричний календар Червоної Калини на 1933 р. - Львів, 1933. - С. 96.

70	Супруненко Н. Названа праця. - С. 62.

71	Доценко О. Названа праця. - С. 99.

72	Супруненко Н. Названа праця. - С. 63.

73	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 36. - С. 456.

74	Доценко О. Названа праця. - С. 100.

75	Енциклопедія Українознавства. -Т. 8. -С. 3131.

76	Коваль Р. Названа праця. - С. 57.

77	Там само. - С. 147.

78	Енциклопедія Українознавства. - Т. 8. - С. 2943.

79	Більше про подвиги отамана Марусі розповідається у вищеназваній
праці Р. Коваля (с. 147).

80	Коваль Р. Названа праця. - С. 174.

81	Там само. - С. 178.

82	Коваль Р. Названа праця. - С. 178.

85	Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. - Т. 4. - М.-
Ленинград: Госвоениздат. 1933.

84	Коваль Р. Названа праця. -С. 39.

83	Доценко О. Літопис Української революції. - Т. II, кн. 4. - К. - Львів,
1923.-С. 15.

86	Там само. -С. 17.

87	Там само. -С. 21.

88	Коваль Р. Названа праця. - С. 197.

89	Там само. - С. 39.

90	Соловей Д. Голгота України. - С. 25.

91	Коваль Р. Названа праця. - С. 194-216; Вакулюк П. Історико-географіч-
ний опис Холодного Яру // Незборима нація. - К., 1996; Горліс-Горський Ю.
Холодний Яр.-Львів: Червона Калина, 1994; Коваль Р. Отамани Гайдамаць-
кого краю: 33 біографії // Правда Ярославичів. - К., 1998; Мироненко Г. Роди-
на Чучупаків. Героїзм і трагедія Холодного Яру Н Незборима нація. - К.,
1996; Найден С. Холодноярська держава II Всесвіт. - № 1-3. - Харків, 1927;
Кость Блакитний, отаман Степової дивізії/ Незборима нація: 36. документів.
- К.: Просвіта, 1997 та ін.

92	Мироненко Г. Названа праця. - С. 52.

93	Голинков Д. П. Названа праця. - С. 387.
94	Там само. - С. 388.

”	Горліс-Горський Ю. Названа праця. - С. 48.

96	Там само. - С. 52.

9'	Огаміш Мамай справжнє прізвище Щириця, професор гімназії, стар-
шина у тмііпий час. Після визвольних змагань викладав історію України в
Кїіігриіі<ц'іі,ііі( і.ь<>му інсіитуті народної освіти. Був організатором націо-
пііііі.ііоі с іудей ц і їли >ї молоді. Викритий і розстріляний Черкаським ДПУ в
І'НОр.

'*	ґорліеГорськпй |О. Холодний Яр.  С. 127.

"Там само.

""Там само. С.І84.

101	Там само. С. 203.

'"'Тим само. С. 329.

""Тамсамо. (’. 331.

""	Гам само. С. 340.

Копилі, і’. Названа праця. - С. 210.

"*	Документ № 14.

Коваль Р. Названа праця. - С. 210.

1011	Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Детройт,
1986.-С. 53.

Лютий-Лютенко І. Названа праця. - С. 53.

"° Там само.

1,1	Там само.

1,2	Коваль Р. Названа праця. - С. 53.

113	Лютий-Лютенко І. Названа праця. - С. 60.

114	Голинков Д. П. Крушение антисоветского подполья в СССР. - М.,
1975.-С. 396.

1,5	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 50. - С. 338.

1,6	Голинков Д. П. Названа праця. - С. 399.

117	Енциклопедія Українознавства. - Т. 5. - С. 1750.

1	” Голинков Д. П. Названа праця. - С. 400(Як пізніше стало відомо, під псевдо
Назар Стодоля діяв член ЦК української партії есерів Назар Петренко).

119	Там само. - С. 409.

120	Там само. - С. 411.

121	Там само. - С. 585.

122	Там само. - С. 586.

123	Там само. - С. 587.

124	Там само. - С. 588.

123	Дата розгрому Козачої ради і 8-го повстаикому вказана у різних
документах по-різному: у більшовицьких джерелах - березень 1922 р.; в ук-
раїнських джерелах, зокрема у “Голготі України” Д. Соловея, - літо 1922 р.

126	Голинков Д. П. Названа праця. - С. 590.

127	Там само.

128	Пролетарская правда (Київ). - 1922. - 31 серп.

129	Голинков Д. П. Названа праця. - С. 593.

130	Там само. - С. 594.

131	Опанас Петрик - один із членів адміністративної “трійки”, створе-
ної Тютюнником під час рейду на Україну, завданням якої була організація
влади на звільнених територіях. Але після провалу походу один із членів
“трійки” був убитий, другий перейшов за кордон, а Петрик організував
бойову групу.

132	Голинков Д. П. Названа праця. -С. 595.

133	Там само. - С. 597.

134	Там само. - С. 601.

135	Соловей Д. Голгота України. - Ч. І. - Дрогобич: Відродження, 1993.
-С.93.

136	Барановський Я. Український націоналізм в боротьбі / Наступ: Ілю-
стрований календар-альманах на 1943 р. - С. 35.

137	Соловей Д. Названа праця. - С. 97.

138	Там само". - С. 97.

139	Діброва Д. У царстві червоного царя. - Париж: Вид-во Української
книгарні-накладні, 1938.-С. 12,28.

140	Соловей Д. Названа праця. - С. 98.

141	Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1933-
1941,- Прометей, 1947. - С. 48.

142	Соловей Д. Названа праця. -С. 102.

143	Там само. - С. 103.

144	Там само. - С. 104.

145	Там само. - С. 147.

146	Там само. - С. 116.

147	Барановський Я. Названа праця. - С. 35.

148	Підгайний С. Названа праця. - С. 119.

149	Соловей Д. Названа праця. - С. 98.

150	Феденко П. Український громадянський рух у XX ст. - С. 134.

151	Соловей Д. Названа праця. -С. 134.

152	Горліс-Горський Ю. Ауіє «іісіаіог. - Львів: Українське видання, 1941,-
С.31.

153	Підгайний С. Названа праця. - С. 39.

154	Наддністрянський І. Східно-Подільське повстання // Український
Прометей. - 1952. - 8 трав. - С. 3.

155	Там само.

154	Скуйбіда В. Пам’яті невідомих: Рябченко і бунт 21 полку // Неділя. -
1951.-№ 13.-С. 8-9.

157	Там само.-С. 11-12.

158	Там само.

159	Там само.

140	Соловей Д. Названа праця. - С. 141-142.

141	Там само. - С. 140.

142	Там само. - С. 119.

143	Там само. - С. 134.

144	Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної
історії. - К.: Либідь, 1993. - С. 195.

165	Там само. - С. 196.

144	Там само. - С. 201.

147	Там само. - С. 199.

148	Там само. - С. 203.
РОЗДІЛ VI

0. І’ШІРІ'СИВНО-КАРААЬНА СИСТЕМА
ТА її РОЛЬ У ЗМІЦНЕННІ ТОТАЛІТАРНОГО
РЕЖИМУ В СРСР

§ І. Радянська політика в галузі економіки та культури.
Мілітаризація економіки. Земельна політика,
продрозверстка і неп

Атаку на капіталізм та втілення програми перетворень в
економіці більшовики започаткували після приходу до вла-
ди. До Жовтневого перевороту 1917 р. чітко розробленої еко-
номічної програми у більшовиків не було. Економічні тлума-
чення зводилися лише до переконаності, що виробничі відно-
сини капіталістичного ладу, які ґрунтуються на товарно-гро-
шових відносинах, необхідно змінити на безгрошові, суспільні,
тобто комуністичні. Причому необхідно робити це дуже
швидко, не гаючи часу.

Спираючись на вчення К. Маркса та досвід Паризької ко-
муни, було зроблено висновки, що після перемоги “проле-
тарської” революції грошові відносини та ринок стануть не
тільки не потрібними, а й ворожими комуністичній владі, а
тому їх необхідно замінити плановим виробництвом та цент-
ралізованим плановим господарством. “Це означало, що дер-
жава через створені нею планові органи має вказувати, що і
де виробляти, а відтак вироблену продукцію розподіляти без
грошей серед тих, хто її потребує”.1

Так звані ліві комуністи, яких до 1921 р. підтримував Ленін,
вимагали найближчим часом кредитно-фінансову систему замі-
нити роботою планових радянських органів. Більше того, в га-
зетах широко велася дискусія про ліквідацію грошового обігу,
а оплату праці пропонували здійснювати за так званими тру-
довими одиницями - “тродами”.2
Почався трирічний комуністичний експеримент над насе-
ленням величезної країни, який був результатом хибних тео-
ретичних уявлень більшовиків про управління народним гос-
подарством і був названий “воєнним комунізмом”. Він вклю-
чав такі заходи: запровадження загальної трудової повинності,
заборону приватної торгівлі, мілітаризацію праці, продрозк-
ладку, карткову систему постачання міського населення, на-
ціоналізацію всіх підприємств. Здійснення цих заходів поча-
лося після створення нового державного апарату в центрі і
на місцях.

У листопаді 1917 р. ВЦВК затвердив “Положення про ро-
бітничий контроль”. На всіх підприємствах вводився конт-
роль робітників за ходом виробництва і розподілу продукції.
Вслід за цим почалося створення органів для управління на-
родним господарством. У грудні 1917 р. при Раднаркомі було
створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). Ство-
рювалися районні, повітові та губернські раднаргоспи. У ли-
стопаді було націоналізовано Державний банк, а в грудні -
всі приватні банки?

Першою націоналізованою більшовиками фабрикою була
Лікінська мануфактура. Декрет про її націоналізацію був
підписаний Леніним 17 листопада 1917 р. За цим у власність
держави перейшли заводи Уралу, Путилівський і Невський
заводи у Петрограді та ін. Станом на 1 червня 1918 р. було
націоналізовано понад 500 великих промислових під-
приємств,4 а в червні Раднарком видав декрет про націоналі-
зацію всіх великих підприємств у провідних галузях промис-
ловості.

Усі заходи почали здійснюватися спочатку в радянській
Росії. В Україні запровадження політики “воєнного комунізму”
відбувалося пізніше. Лише 11 січня 1919 р. було опубліковано
декрет про порядок націоналізації підприємств. Протягом
кількох місяців було націоналізовано металургійні та маши-
нобудівні заводи, всі великі шахти, підприємства цукрової про-
мисловості. Управління націоналізованою промисловістю
здійснював Укрраднаргосп, який складався з відділів та комі-
тетів: Укрголовліс, Укрголовцукор, Укрголовспирт та ін.

Швидка націоналізація промисловості, відмова від товар-
но-грошових відносин та заборона приватної торгівлі призве-
ли, як і слід було чекати, до розриву віками встановлених гос-
подарських зв’язків та викликали параліч у багатьох ланках
виробництва. А намагання запровадити централізоване ди-
рективне управління замість ринкового механізму призвело
до величезного зростання бюрократичних структур, нездат-
них налагодити управління економікою, організувати робо-
ту всіх ланок виробництва. Розруха, викликана багаторіч-
ною війною у поєднанні зі штурмом капіталізму та будівниц-
твом комунізму, наблизила країну до господарської катаст-
рофи, а народні маси - до голоду. Про це змушені були заго-
ворити і більшовицькі лідери.

Більш відкритим був Л. Троцький, який на засіданні ко-
муністичної фракції профспілкового керівництва (ВЦРПС)
змушений був заявити: “Ми йдемо під ухил, і лінія цього ухи-
лу падає все крутіше”.6 Велика промисловість у 1920 р. ско-
ротила випуск товарів у сім разів. За виробництвом металу
країна була відкинута на рівень петровських часів, за видо-
бутком вугілля і нафти - у XIX ст. У жахливому стані знахо-
дився транспорт. Більша частина паровозів і вагонів вийшла
з ладу. На залізницях було зруйновано 3350 мостів з метале-
вими фермами. Висипний тиф косив людей.

Катастрофічне становище в Україні стало відчутним у
1920 р. З 22 металургійних заводів ледве жевріло дев’ять, лише
частина шахт давала незначну кількість вугілля, що призве-
ло до паливної кризи, яка тяжко позначилася на становищі
міст, населення яких потерпало без тепла і води. Нестача ву-
гілля призвела до катастрофічного становища залізничного
транспорту, не давала можливості працювати підприємствам
промисловості. З великих міст почалася масова втеча квалі-
фікованих робітників з підприємств у села, де вони намага-
лися знайти хоч якусь роботу або ж ходили і продавали ви-
роблені ними запальнички, гребінці, простий посуд, аби добу-
ти продукти харчування.

Вихід із такого складного становища Ленін і Троцький вба-
чали в одному - у дальшій мілітаризації економіки. За їх на-
поляганням IX з’їзд РКП(б) зазначив, що “на тривалий період
у країні запроваджується міліційна система, яка повинна на-
близити армію до виробничого процесу”. 15 січня 1920 р. Рад-
нарком ухвалює Постанову про використання для трудових
цілей на Уралі 3-ї армії, яку було перейменовано на Першу
революційну трудову армію.7

Положення про Укррадтрударм було ухвалено Раднар-
комом РСФРР (за погодженням із Всеукраїнським ревкомом)
21 січня 1920 р. Загальне керівництво трудовою мобілізацією
здійснювала Рада оборони. Для практичного керівництва мо-
білізацією робочої сили був створений Головний комітет із
загальної трудової повинності на чолі з Ф. Дзержинським.8

Особовий склад української трудової армії перебував на
казарменому становищі. Там трудармійці і харчувалися. Вран-
ці, після підйому, вони строєм йшли на роботу, а після закінчення
зміни поверталися в казарму.

Найбільше трудармійців працювало на вугільних шахтах
Донбасу. Сам Донбас було оголошено економічною й адміні-
стративно-військовою зоною, що складалася із 16 гірничих
районів, які стали основою адміністративно-територіально-
го поділу в зоні кам’яновугільного басейну.

Попередній поділ скасовувався. У кожному гірничому ра-
йоні створювалися комендатури, які очолював Польовий
штаб Донбасу. Трудова повинність чоловічого населення
запроваджувалася у віці* від 18 до 45 років для рядових, а для
технічних спеціалістів - до 65 років.9

На Правобережжі був утворений Польовий штаб з метою
“сприяти найшвидшому здійсненню виробництва продоволь-
чих товарів цукрової і лісової промисловості та організації
виробництва інших товарів”.

Сама система органів Укррадтрударму своїм головним
завданням мала забезпечити націоналізовані підприємства насам-
перед робочою силою, паливом та дефіцитною сировиною.

Одним із перших декретів, що був виданий Всеукрревко-
мом, був декрет про створення організаційного бюро для
відбудови промисловості України (Промбюро). Пізніше ця
структура отримала назву Українська рада народного гос-
подарства (УРНГ). Промбюро складалося із 45 виробничих
відділів, управлінь главків і центрів, які керували діяльністю
10720 великих, середніх та малих підприємств.

Але становище в Україні і надалі погіршувалося: велика
розруха на залізницях, надзвичайно обмеженими стали мате-
ріальні ресурси держави, катастрофічно не вистачало про-
дуктів харчування, про виплату заробітної плати мова не
велася. Щоб не допустити зупинки заводів і фабрик, приско-
рити рух вантажів на залізницях, стали організовувати су-
ботники та недільники, на яких робітники працювали безкош-
товно. Перший такий суботник в Україні відбувся 11 січня
1920 р. у Харкові. Ленін назвав цей рух “великим почином”.

Земельна політика партії більшовиків була визначена в
“Доповіді про землю 26 жовтня (8 листопада) 1917 р.”, прого-
лошеній па ІГ Всеросійському з’їзді рад. У розділі “Декрет про
чсміїю” іачікічії.иося:

"1.1 Гоміїцицька власність на землю скасовується негайно без
иеикої викупу.

2.	Поміщицькі маєтки, так само як усі землі удільні, мо-
настирські, церковні з усіх їх живим і мертвим реманентом,
садибними будівлями і всіма приналежностями переходять у
розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад
селянських депутатів, аж до Установчих зборів.

3.	Будь-яке псування конфіскованого майна... оголо-
шується тяжким злочином, що карається революційним су-
дом.

4.	Для керівництва по здійсненню великих земельних перетво-
рень... повинен всюди служити такий селянський наказ, скла-
дений на основі 242 місцевих селянських наказів редакцією
“Известий Всероссийского Совета Крестьянских Депута-
тов”.10

А в селянському наказі про землю зазначалося, що “право
приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не
можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду або заставу”,
“наймана праця не допускається”, “землекористування повинно бути
зрівняльним, тобто земля розподіляється між трудящими... за
споживчою нормою”. Також вказувалося, що “земельні ділянки з
висококультурними господарствами: сади, плантації, розсадники,
оранжереї і т. п. не підлягають поділові, а перетворюються в
показові і передаються у виключне користування держави або
громад”."

Таким чином, на територіях, де встановлювалася та зміц-
нювалася радянська влада, почалася націоналізація поміщиць-
кої та церковної землі. Основна маса землі роздавалася без-
земельним та малоземельним селянам. Через це швидко зрос-
тає кількість середнього селянства.

Одночасно певна частина землі та поміщицькі маєтки були
передані безземельним селянам, на яких були утворені так
звані комуни для спільного обробітку землі та господарюван-
ня. Документи, які збереглися, свідчать, що ці комуни існува-
ли доти, доки селяни не проїли все, що було в колишніх по-
міщицьких маєтках, а потім розбіглися. Не виправдала себе
й практика створення раднаргоспів. Таким чином, комуністич-
на доктрина, яка передбачала створення на селі великого ви-
робництва у формі радгоспів та комун, виявила свою нежит-
тєздатність.

Більшовицький експеримент з комуністичного будівниц-
тва на Україні розпочався трохи пізніше. Закон про землю був
затверджений Всеукрревкомом 5 лютого 1920 р.

З аналізу цього закону випливає, що його погодили з
більшовицьким центром і у своїй основі він був політикою
тимчасового відступу від уже згадуваної комуністичної док-
трини. Цей відступ був вимушений, оскільки сільське госпо-
дарство зазнало повної розрухи, а позиції більшовицької партії
серед селян стали різко падати. Закон забороняв відводити
землю для створення нових радгоспів. Створення їх могло
відбутися лише після детальної перевірки та переконаності у
необхідності їх створення. Більше того, частина землі, що
належала радгоспам, виділялася для роздачі селянам, а тому
кількість радгоспів зменшилася з 1685 до 571.12 У розпоряд-
женні цукрових заводів залишилося близько третини землі,
котра була відведена їм раніше.

Закон про землю давав право органам радянської влади
забирати лишки землі, площа яких становила більше 15 деся-
тин, навіть якщо в них не використовувалася наймана праця.

Норми зрівняльного розподілу селянської землі визначи-
лися повітовими земельними відділами, виходячи з місцевих
умов. Задовольнялися насамперед потреби безземельних та
малоземельних селян, наймитів. Також частину землі, як уже
зазначалося, наділяли комунам. Розподіл здійснювався за пев-
ною нормою для їдця.

Розподіл землі істотно змінив соціальну структуру села:
поміщиків не стало, більша половина селянських дворів ста-
ли середняцькими.
Ліквідація товарного поміщицького та багатоземельно-
го селянського господарства призвела до різкого скорочення
виробництва хліба в країні. Селяни, що отримали землю, не
маючи навичок господарювання, знарядь праці, тяглової сили,
не могли компенсувати ці втрати. Характеризуючи це ста-
новище, Ленін у “Листі з приводу перемоги над Колчаком”
писав: “Минулого року, коли під літо (1918) продовольче ста-
новище загострилосі», у нас справа доходила до того, що в
липні і серпні в організації, яка завідує нашою продовольчою
справою, у Комісаріаті продовольчих справ, на складах не
було зовсім нічого, що можна було б дати зголоднілому на-
роду”. 1 ’

Щоб добути хліб і нагодувати голодну Росію, за ініціа-
тивою Леніна, була запроваджена так звана політика воєн-
ного комунізму. В статті “Про продовольчий податок” він
так характеризує цю політику: “Своєрідний “воєнний ко-
мунізм” полягав у тому, що ми фактично брали у селян всі
надлишки і навіть іноді не надлишки, а частину необхідного
для селянина продовольства, брали для покриття витрат на
армію і на утримання робітників. Брали здебільшого у борг,
за паперові гроші”.14

Ще більш відкрито Ленін конкретизує це питання у до-
повіді на II Всеросійському з’їзді політосвіт, де він зазначає:
“Ми вирішили, що розверсткою селяни дадуть нам кількість
хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках, - і вий-
де у нас комуністичне виробництво і розподіл... Ми в цьому
пункті зазнали сильної поразки”.15

З якою наполегливістю Ленін відстоював продрозклад-
ку, необхідність довести її до кінця, бо вона начебто створює
фундамент економіки, свідчить його виступ на VIII Всеро-
сійській партконференції, де він заявив: “...тільки тоді, коли
ми розв’яжемо це завдання і в нас буде соціалістичний фун-
дамент, ми зможемо спорудити на цьому соціалістичному фун-
даменті всю ту розкішну будову соціалізму, яку ми не раз
починали споруджувати згори і яка не раз руйнувалась”.

Ці слова є лише підтвердженням економічної необізнаності
Леніна та його нелюбові до селянства, оскільки конфіскація
продукції у селян, їх грабування (а саме цим була продроз-
кладка), не могли бути ніяким фундаментом, а лише спробою
почати спорудження будівлі з даху. Продрозкладка позбав-
ляла селян стимулів до господарювання на землі, яку вони
одержали в ході аграрної реформи, підривала продуктивні сили
всього сільського господарства.

Закон про хлібну розкладку був прийнятий Раднаркомом
УСРР 26 лютого 1920 р. Перед цим на початку січня Всеукр-
ревком видав наказ, яким скасовувалися розпорядження місце-
вих властей про право вільної торгівлі хлібом. Порушення дер-
жавної хлібної монополії оголошувалося злочином.

Про вільну торгівлю хлібом Ленін говорив, що це є “...по-
вернення до капіталізму і... до шаленої боротьби між людьми
за наживу, до “вільного” збагачення небагатьох, до злиднів
мас, до вічної кабали їх, яку ми бачимо у всіх буржуазних
державах”.16

Закон про хлібну розкладку був оголошений з однією ме-
тою - забезпечити державу хлібом та іншими продуктами. З
цією метою селянські двори, які мали посівну площу більше
трьох десятин, повинні були здавати хліб державі. Згідно із
законом, за здачу хліба державі була відповідальною і сільська
громада. Колективна відповідальність сільських громад вста-
новлювалась невипадково - якщо планові завдання успішно
виконувались, а біднота брала активну участь у виконанні
цих завдань, то вона одержувала від 10 до 25 % хліба, що був
стягнутий за розкладкою. Крім одержання зерна, держава
досягала ще одного дуже важливого для неї завдання: здійсню-
валося розшарування села, проти сільських господарів настро-
ювалися селяни, які не вміли і не хотіли добре працювати.
Цей так званий сільський пролетаріат ставав основою нової
держави.

На 1920 р. обов’язкові хлібозаготівлі для України вста-
новлювалися в обсязі 160 млн пудів. Коли в наркоматі продо-
вольства переконалися, що цей план є нереальним і викона-
ний не буде, розкладку було зменшено до 105 млн пудів. Хліб
мав надійти в розпорядження держави до 1 липня.

Почалася дика розправа над селянами України - конфіс-
кація не лише хліба, а й іншої сільськогосподарської продукції.
Селяни опиралися конфіскації, й оскільки жнива не були за-
вершені до 1 липня, строки здачі зерна державі були також
зсунуті. Всього за рік держава заготовила в Україні 71,5 млн
пудів. Але кожен з цих пудів державою не заготовлювався, а
виривався у селян силою. Працівникам наркомпроду УСРР
доводилося застосовувати військову силу. Вони мали у своє-
му розпорядженні кавалерійські частини для придушення опо-
ру селян. Крім того, необхідно було утримувати великі сили
для охорони продовольчих вантажів та організації загород-
жувальних загонів, що вели боротьбу з так званими мішечни-
ками, яких було повно на дорогах, залізничних станціях та
товарних поїздах.

Організатором і натхненником продрозкладки на селі був
Ленін. У листі до О. Цюрупи він писав: “Послати негайно,
максимально швидко в Єлецький повіт усі продовольчі зби-
ральні і збирально-реквізиційні загони з максимумом молота-
рок і приладів (коли можна) для швидкого сушіння хліба.

Дати завдання - очистити повіт від надлишків хліба до-
чиста”.17

У телеграмі Лівенському виконкому та копії військкомові
Семашку він писав: “Вітаю енергійне придушення куркулів
у повіті. Треба кувати залізо, поки гаряче і, не гаючи ні хви-
лини, організувати бідноту в повіті, конфіскувати весь хліб,
все майно у повсталих куркулів, повісити призвідників”.18

Крім жорстоких адміністративних та військових заходів,
щоб залучити чуже їй село в орбіту свого впливу, комуністи
стали розколювати селян за майновою та соціальною озна-
кою. Протиставлення бідних верств більш заможним селянам
мало на меті не лише заглушити відстоювання своїх класо-
вих інтересів, а й знайти повну підтримку державній політиці,
що її проводила партія більшовиків.

Ще в 1918 р. в Центральній Росії успішно реалізовувала-
ся ідея Леніна про створення комітетів бідноти. Але згодом
впровадження аграрної реформи на Україні призвела до зміни
соціально-політичного становища на селі. Отримавши зем-
лю, частина бідноти стала середняками, а ті, хто залишився
бідняками, не становили якоїсь перспективної сили. Розвива-
ючи ідею Леніна, Раковський висуває думку про створення
комітетів селян з бідняків та середняків, які були вдячні
більшовикам за наділене їм майно та землю. Він домагається
того, що 9 травня 1920 р. ВУЦВК ухвалює закон про ство-
рення комітетів незаможних селян (КНС). В законі чітко виз-
началося головне завдання, що покладалося на комнезами:
“сприяти сільським Радам і волосним виконкомам у здійсненні
заходів радянської влади”.

Ініціатива Раковського була схвалена Леніним. У теле-
грамі радянському урядові України від 16 жовтня 1920 р. Ленін
сформулював таку програму комнезамівцям: “...сприяти ко-
лективному обробітку землі, організації прокатних пунктів
реманенту, конфіскації зайвого реманенту (з передачею на
прокатпункти) і земельних лишків хліба за продрозкладкою
(з винагородою незаможників хлібом)”.19

Серед більшовицького керівництва України програма Ле-
ніна викликала таке піднесення, що було ухвалено рішення
провести у жовтні І Всеукраїнський з’їзд комнезамів й обго-
ворити завдання, поставлені Леніним.

Аналіз документів IV конференції КП(б)У, закону ВУЦВК
від 9 травня 1920 р., телеграми радянському урядові України
від Леніна та роботи І Всеукраїнського з’їзду комнезамів да-
ють підстави стверджувати про те, що партія більшовиків по-
кладала на комнезами значно більші завдання - контроль над
місцевими радами, який вона сама не могла здійснити через
відірваність від села та свою нечисленність.

Незважаючи на всі заходи, що їх здійснювала партія бі-
льшовиків, становище в сільському господарстві різко погіршу-
валося. Позбавляючи селян стимулів до господарювання на
землі, яку вони одержали в ході аграрної реформи, прод-
розкладка перетворювала селянське господарство з дрібното-
варного у споживче, зубожіле, з вичерпаними продовольчими
ресурсами. За таких умов загострювалася проблема поста-
чання міст продовольством, а згодом і голоду сільського на-
селення.

Жорстокі бої, що точилися на Україні під час Першої світо-
вої та громадянської воєн і національно-визвольних змагань
завдали продуктивним силам сільського господарства мен-
ше шкоди, ніж продрозкладка.

Свою помилку у цьому питанні були змушені визнати і
керівники більшовицької партії. Виступаючи з доповіддю на
II Всеросійському з’їзді політосвіт, Ленін заявив: “На еконо-
мічному фронті, із спробою переходу до комунізму, ми на вес-
ну 1921 р. зазнали поразки серйознішої, далеко більш істотної
і небезпечної. Вона виразилася в тому, що наша господарсь-
ка політика у своїх верхах виявилася відірваною від низів і не
створила того піднесення продуктивних сил, яке в програмі
нашої партії визнане основним і невідкладним завданням.

Розверстка на селі, цей безпосередній комуністичний підхід
до завдань будівництва у місті, заважала піднесенню продук-
тивних сил і стала основною причиною глибокої економічної
кризи, на яку ми наткнулися весною 1921 р.”20

Виходячи з таких умов і шукаючи виходу з важкого ста-
новища, у січні-лютому 1921 р. ЦК РКП(б) й особисто Ленін
розробляють програму переходу до нової економічної політи-
ки (неп). На основі рішень X з’їзду партії 21 березня ВЦВК
затверджує декрет про заміну продрозверстки натуральним
податком.

Ленін пояснював, що “продподаток є одна з форм перехо-
ду від своєрідного “воєнного комунізму”, вимушеного край-
ньою нуждою, розоренням і війною, до правильного соціалі-
стичного продуктообміну. А цей останній, у свою чергу, є
одна з форм переходу від соціалізму з особливостями, викли-
каними переважанням дрібного селянства в населенні, до ко-
мунізму ...що заміна розверстки податком є економічна по-
літика, більш прийнятна для селян”.21

За цими теоретичними міркуваннями Леніна ховалася го-
ловна причина, яка примусила більшовиків визнати свою по-
милку, і відмовитися від утопічного “воєнного комунізму” й
ухвалити нову програму - опір селян. Під час війни селяни
ще терпіли відсутність торгівлі та продрозверстку. Коли ж
війна закінчилася, пограбування продовжувалися, селянство
виступило проти цієї політики. Це виразилося у виступах Ан-
тонова, Махна та повстанні у Кронштадті. У країні популяр-
ним став лозунг: “За ради без комуністів”.

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і чер-
воноармійських загонів часто наштовхувалося на збройний
опір селянства України. Найбільша активність спостерігала-
ся у Полтавській, Донецькій, Катеринославській та Кремен-
чуцькій губерніях. Виступи селян були згуртованими, одно-
часними і становили серйозну загрозу радянській владі. Цей
повстанський рух розглядався як політичний бандитизм.

29 Зам. 3976
Боротьбу з цим “бандитизмом” очолював сам X. Раковсь-
кий. Його заступником був командуючий збройними силами
України і Криму М. Фрунзе. Командувати військовими час-
тинами, які розправлялися з повсталими селянами, партія по-
слала найкращих командирів: Блюхера, Дубового, Дибенка,
Пархоменка, Котовського. Активну допомогу армії надава-
ли частини особливого призначення (ЧОН). Залучення таких
величезних сил для боротьби з селянами “становило не лише
смертельну загрозу для партії більшовиків, а й ставило під
загрозу всі її добуті попередні досягнення”.22

Це було основною причиною, яка змусила більшовиків
піти на заміну продрозверстки продподатком. Це означало
“перехід до відновлення капіталізму в значній мірі. В якій мірі
- цього ми не знаємо”, - зазначав Ленін.23 І це було невипад-
кове зізнання. Ленін не мав завчасно розробленої програми
відступу, робив його досить болісно, сподіваючись незаба-
ром повернутись до питань негайної побудови комунізму в
країні.

Продподаток з очікуваного урожаю 1921 р. визначався у
117 млн пудів, замість 160 млн пудів, встановлених раніше.
Крім того, селяни, які розрахувалися з податком за 1921 р. і
мали хоч якісь лишки, могли вільно продати їх на ринку. Це
відкривало перед ними перспективу господарського освоєн-
ня одержаної землі, створювало стимул до праці.

З метою пожвавлення товарообігу та задоволення попи-
ту сільського населення в промислових товарах декретом від
17 травня 1921 р. була частково денаціоналізована дрібна про-
мисловість і повернуті у приватну власність підприємства,
які ще не були фактично націоналізовані. Декретом від 24 трав-
ня 1921 р. допускалась приватна торгівля.

Відповідно до рішень X з’їзду партії почалась організація
торгівлі в рамках місцевого господарського обміну та нала-
годження прямого товарообміну між промисловістю і сіль-
ським господарством через кооперацію. Передбачалося, що
товарообмін стане засобом боротьби зі спекуляцією і обме-
жить вплив приватного капіталу між соціалістичною промис-
ловістю та сільським господарством. Для здійснення цього
заходу держава передала кооперації спеціальний товарний
фонд для обміну на хліб.
Але обмежитись лише цими заходами й утриматися в ме-
жах місцевого обігу та товарообміну не вдалося. Все ширше
розвивається форма купівлі-продажу, а з осені 1921 р. почали
відроджуватися великі ярмарки, відкриватися товарні біржі.
Держава змушена була піти на використання державного ка-
пі іалізму у вигляді концесій і змішаних товариств та їх орен-
ди. 5 липня 1921 р. декретом РНК надавалося право для ВРНГ
здавати дрібні промислові підприємства в оренду не тільки
державним і кооперативним організаціям, а й приватним осо-
бам. Власники повернулися па свої фабрики і заводи.

ВИНІС. РИК 14*‘1>РР дозволили із 7 липня організовувати
111 нша і ні піди । ш< міч на з кількістю робітників не більше 20 осіб.
ІК1ДЧМ це чпсік» було збільшено і створено умови для розвит-
ку кус іарно-иромислового виробництва. Для того, щоб
збільшити виробництво товарного зерна, допускалась орен-
да землі та використання найманої праці.

Дозвіл на запровадження вільної торгівлі в умовах дрібно-
товарного виробництва привів до пожвавлення в країні капі-
талістичних елементів.

Але на першому етапі переходу до непу помітні були ти-
пові комуністичні підходи до організації державної економіки:
прагнення налагодити централізований обмін промислових
товарів на продукти землеробства, коли взаємодія дрібното-
варного селянського господарства і націоналізованої промис-
ловості повинна була здійснюватися на позаринковій основі,
тобто шляхом товарообміну і безгрошового продуктообміну.
Передбачалося, що незабаром відбудеться повне відмирання
грошей, а тому відбувалося стрімке падіння купівельної спро-
можності карбованця, який був перейменований у радзнак (“ра-
дянський знак”).

Початок переходу до непу свідчив про те, що хоча біль-
шовикам і їх лідеру було важко відмовлятися від комуністич-
них постулатів, але життя змушувало їх це робити. У червні
19.’1 р, Ленін висловився про можливість торгівлі не тільки в
миненому господарському обороті, а й у масштабі всієї краї-
ни (•1111.1111* того, на порядок денний було поставлено питання
про організацію державної торгівлі через банки, податкові і
кредитні установи. На основі цієї політики планувалося оз-
доровлення грошового обігу, проведення грошової реформи.
Восени 1922 р. було випущено перші банківські білети -
червінці, вартість яких держава гарантувала золотом. У бе-
резні 1924 р. грошова реформа була завершена.

Запровадження товарно-грошових відносин, легалізація
приватної торгівлі та зміцнення фінансової системи не лише
вивели з підпілля підприємницьку діяльність, а й сприяли по-
яві так званої нової буржуазії, яких називали “непманами”.
Це були орендарі, маклери, торговці-оптовики, промисловці
та інші ділові люди, які допомагали швидкому виведенню
країни з економічного хаосу й розрухи.

Швидка хода непу вимагала перебудови управління на-
родним господарством. У травні 1921 р. у складі ВРНГ було
створено 16 головних управлінь по галузях промисловості.
Вони управляли промисловими підприємствами через обласні
(губернські) раднаргоспи, які були місцевими органами ВРНГ.
Для управління великими промисловими підприємствами було
утворено трести. На 1921 р. їх налічувалося 430. Найбільш
важливі з них - “Південьсталь”, “Донвугілля”, Південноруд-
ний трест та ін. - підпорядковувались безпосередньо ВРНГ.

З осені 1921 р. в Україні почали утворюватись синдикати
- організації для закупівлі сировини, збуту однорідної про-
дукції та планування торговельних організацій.

Заснування товарних бірж, проведення оптових ярмарків
та організація синдикатів формували ринок засобів виробниц-
тва. Вся націоналізована державна промисловість була пере-
ведена на господарський розрахунок, натуральна плата за
працю, що існувала при “воєнному комунізмі”, замінювалась
грошовою за кількістю та якістю праці. Після проведення гро-
шової реформи 1922-1924 рр. натуральний податок у сільсько-
му господарстві був замінений грошовим. Для надання деше-
вого кредиту селянам у лютому 1924 р. було відкрито Цент-
ральний сільськогосподарський банк. У 1925 р. в СРСР діяло
92 іноземні концесії, з них 43-у промисловості. Фінансові
органи, які раніше ледь животіли, поступово зміцнювалися
кадрами. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золо-
том банківські білети - червінці. В лютому-березні 1924 р.
грошова реформа успішно завершилася.

Дивним здається те, що при здійсненні всіх цих заходів не
було знято з порядку денного гасло комуністичного будів-
ництва. Його лише відсунули на невизначений термін. У пе-
ріод непу термін “комунізм” став ідеєю “світлого майбутньо-
го”, а найважливішим завданням більшовики оголосили бу-
дівництво соціалізму.

В. Лспіп докладав усіх зусиль для роз’яснення суті нової
економічної політики, яку характеризував як вимушений і тим-
часовий відступ від будівництва соціалізму. У своєму остан-
ньому публічному виступі 20 листопада 1922 р. він проголо-
сив: “3 Росії непівської буде Росія соціалістична”?4

Суп» пової економічної політики більшовиків можна зро-
зумій! пише і оді, кили оцінюва ти її за законами комуністич-
ної <> •іудінпиціка. Партія будувала потрібний їй економіч-
ний фупдамсігі здійсненням революцій у відносинах власності
і пошуком господарського механізму, здатного “оживити”
одержавлені засоби виробництва”?5

“Відштовхуючись від головного, тобто форм власності,
ми не бачимо принципового відступу від комуністичної про-
грами РКП(б), так як у державній власності залишалися май-
же вся велика промисловість... Держава залишила за собою
навіть дрібні підприємства, а для налагодження виробничого
процесу в них віддавала їх в оренду, інколи навіть колишнім
власникам”?6

“...Неп став серйозним відступом від комуністичної про-
і рами РКП(б). Вожді партії зрозуміли нереальність умогляд-
них побудов, за допомогою яких сподівалися “оживити” одер-
жавлепий економічний потенціал. В роки непу... здійснювалася
смілива спроба створити під захистом монополії зовнішньої
торгівлі льокальний, в межах однієї країни, квазіринок,
який повинен був замінити бюрократичну диктатуру
главків”?7

Наступ на непманів розпочався після того, як XIV з’їзд
ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На цей же час
зростають капітальні вкладення у промисловість. Держава по-
чинас втручатися в процес ціноутворення, що призводить до
"кшарпого голоду”, а за цим почалося згортання промисло-
іии і і орі овсііьпої діяльності приватного капіталу. Реаліза-
цію продукції за зниженими цінами могли витримати лише
великі промислові підприємства, які отримували дотацію від
держави.
Розпочалися і прямі атаки на непманський капітал з боку
держави. “У червні 1926 р. було запроваджено руйнівний од-
норазовий податок на непманів. Через деякий час його повто-
рили, але на цей раз збільшили ставки так, що підприємниць-
ка діяльність стала майже неможливою. Тарифи залізничних
перевезень для приватника було підвищено на 50-100 % про-
ти ставок для державних вантажів. Припинилося державне кре-
дитування приватного капіталу.28

В наступні роки наступ на непманів лише посилювався, і
тому почалася втеча приватного капіталу зі сфери підприєм-
ницької діяльності. Всю справу довершила ДПУ.

§ 2.	Голодомор 1921-1923 рр. в Україні.

Насильна колективізація сільського господарства.
Ліквідація куркульства як класу

Про голод на початку 1920 р. в Україні написано багато,
дано різноманітні оцінки, названо причини виникнення цього
лиха. Одні історики пояснюють причини голоду наслідками
природної стихії - посухи 1921 р., деякі - економічною відста-
лістю Росії, ще інші - як результат семирічної війни (спочат-
ку Першої світової, потім - громадянської). Ці фактори мали
певний вплив, але вони не були вирішальними. Голод 1921-
1923 рр. в Україні мав суб’єктивні причини і був результатом
соціально-економічної політики партії більшовиків, за допо-
могою якої вона намагалася закріпити своє панування в Ук-
раїні.

Щоб тримати народ у становищі колоніальної залежності
та покори, безконтрольно грабувати його природні багатства,
імперіалісти всіх часів запроваджували в підкореній країні ре-
жим політичного терору і придушення вільної думки, гальму-
вали розвиток культури й освіти, а у випадку, коли народ
чинив сильний спротив, - як це було в Україні, - винищував-
ся основний склад нації, його еліта. Аналізуючи історичний
розвиток України, бачимо, що так чинила царська Росія, од-
нак найбільш брутально, із застосуванням найжахливіших ме-
тодів, творили це московські більшовики. Експропріювавши
буржуазію та поміщиків, причому здійснивши це не без допо-
моги селян, більшовики взялися за дрібну селянську масу, яких
називали дрібного буржуазією. А тому VIII конференція РКП(б)
у грудні 1919 р. дійшла висновку, що в Україні має бути збере-
жений основний принцип продовольчої політики - примусова
ріикііадка. Новий курс аграрної політики партії більшовиків
почав ідійсіповаїися негайно.

Вождь більшовиків В. Ленін, з перших днів встановлення
влади е.восї партії, не приховував ненависті до селянства. Він
вважав, що ссіїяпиіі одноосібник бачить свій шлях лише в ка-
піганічмі. А іому складовою частиною економічної політики
Лгііііі іапроііоііував продовольчу розкладку, яка мала сприя-
ііі ііі'ргвпхинпііііні селян і насильницькому переходу до ко-
муни іпчпоііі, іобю ночаринкового способу виробництва і
ропнідіну продукції. 'Гака політика, названа згодом воєнним
комунізмом, яка базувалася не на товарно-грошових відно-
синах, а на вказівках і розпорядженнях з Москви, призвела до повного
руйнування та глибокої кризи в економіці.

У березні 1921 р. X з’їзд РКП(б) змушений був відмінити
продрозкладку і перейти до нової економічної політики. Але
в діяльності партійних органів насильницькі заходи в Україні
щодо селян продовжували застосовуватись ще з більшою жор-
стокістю. Україна змушена була годувати всю північ Росії,
залишаючи без допомоги південні райони республіки. Фак-
тично продовжували діяти рішення VIII конференції РКП(б)
під грудня 1919 р. про те, що основними принципами радянсь-
кої продовольчої політики на Україні має бути державна за-
готівля хліба, яка проводиться за твердими цінами і примусо-
вою продрозкладкою.

Про методи та форми проведення продрозкладки вже йшло-
ся у попередньому, третьому, параграфі.29 До цього варто
лише додати, що розкладка - це примусове стягнення про-
дуктів, яке зростало в міру підвищення потреб держави у про-
довольстві.

Продрозкладка, окрім хліба, незабаром поширилася майже на
всі продукти, що вироблялися на селі. Аби здійснити це пограбування
селянства, заготівельні організації Наркомпроду УСРР
використовували навіть кавалерійські частини та інші військові
з’єднання.

Використання військової сили при проведенні продоволь-
чої кампанії породжувало численні зловживання. Допускали-
ся свавілля продпрацівників, побиття та навіть розстріл не-
платників податків. У райони, де не виконувались плани за-
готівель, направлялися військові загони, які розташовували-
ся у селах і харчувалися за рахунок селян, займалися грабе-
жем і мародерством.

У серпні 1921 р. ВЦРПС видає розпорядження українсь-
кому Військпродбюро про формування в Україні військових
дружин для поповнення продзагонів. З цією метою на Украї-
ну направляється 8 тис. осіб, з яких формуються дружини чи-
сельністю до 150 осіб кожна. Ці формування використовува-
лись для придушення масових селянських заворушень.

Акти масових репресій викликали злість та опір селянсь-
ких мас. Щоб приборкати селян-власників, забрати у них хліб
та інші продукти, власті намагалися використовувати селян-
ську бідноту. З цією метою певна частина реквізованих над-
ходжень віддавалася для забезпечення незаможного селянства.

Одним із методів для приборкання села, який повсюдно
застосовувався, була колективна відповідальність селян за
виконання хлібоздачі.

15 листопада 1921 р. Вознесенський повітовий продоволь-
чий комітет видав наказ, за яким потрібно було “з кожної во-
лості взяти від 15 до 25 чоловік заложників із куркульського
та середняцького населення. На випадок, якщо яке-небудь село
відмовляється дати підписку про кругову відповідальність...чи
давши підписку про виконання продподатку в 48-годинний
строк... не буде виконано, - такі села будуть оголошуватись
ворогами Радянської влади. Половина заложників буде судже-
на... - розстріляна, після чого буде взята нова група. Вся на-
явність зерна-хліба і зерна-фуражу... буде конфіскована”.30

Першим наслідком продрозкладки було різке скорочення
посівної площі. Селяни не засівали землю, знаючи, що про-
дукція, яку вони зберуть, підлягає безкоштовному відчужен-
ню на користь держави. Таким чином, ці події призвели до
трагічної сторінки в історії України - голоду 1921-1923 рр.

Причину голодомору радянська історіографія намагала-
ся пояснити дією природної стихії - посухи 1921 р. Однак по-
сухою були охоплені лише південні губернії України, на решті
територій урожай залишився звичайним, хоча посівні площі
й були меншими, аніж у роки, що передували продрозкладці.
Перерозподіл лишків на користь південних губерній міг відвер-
нути голод. Однак Москва турбувалася про постачання про-
мислових центрів Росії і розробила свою систему перерозпо-
ділу для того, аби взяти з України максимальну кількість хліба.
У травні 1921 р. В. Ленін посилає телеграму керівникам Ук-
раїни з вимогою: “Питання життя і смерті для нас - забрати з
України 200-300 мільйонів пудів”.31 Зібрати у травні 1921 р.
вдалося лише 552 тис. пудів хліба. За це X. Раковський дістав
догану по партійній лінії “за недостатньо енергійну продро-
боту”.32 Вождь більшовиків обурювався, що Україна дає Росії
менше хліба, ніж треба. Ленін запропонував провести в По-
волжі “мобілізацію молоді до армії у кількості до півмільйона
багнетів і розташувати їх в Україні, щоб вони допомогли по-
силити продроботу серед ненажерливих багатих селян”.33

Про голодуючих селян України держава забула. Газетам
було заборонено писати про голод на півдні України. Уже в
грудні 1921 р. почалася масова смертність селян від голоду. І
лише тоді на черговій партконференцїї було порушено питан-
ня про зняття інформаційної блокади. Дозвіл на це ЦК КП(б)У
отримав лише 16 січня 1922 р. На південь України було на-
правлено кореспондента газети “Коммунист”, а X. Раковсь-
кий уклав угоду з Американською адміністрацією (АРА) про
надання допомоги голодуючим губерніям. На допомогу Ук-
раїні прийшла також місія Ф. Нансена та утворений у Берліні
Міжнародний комітет допомоги голодуючим в Росії (Міжроб-
доп).34 Однак основна частина цієї допомоги йшла в Росію,
Україна й надалі повинна була вивозити хліб для постачання
російських міст. Всі губернії РСФРР, що потерпіли від посухи,
було звільнено від продовольчого податку ще восени 1921 р.
їм надали насіннєву, продовольчу і фуражну допомогу, у тому
числі і з продовольчих ресурсів УСРР. Для цього був залуче-
ний партійний, радянський і профспілковий апарат. Більше
того, активно використовувалися державні ресурси, перероз-
поділявся продовольчий фонд, організовувалися спеціальні
податки на користь голодуючих Поволжя, провадилася ши-
рока благодійницька кампанія, і все це всебічно висвітлюва-
лося в газетах. Замовчування продовольчої кризи на півдні
України дозволило використовувати хлібні ресурси лише для
голодуючих РСФРР. У 1921 р. в Росію йшли всі надходження
з виділеної допомоги. Сюди направлялися навіть мізерні зер-
нові запаси неврожайних українських губерній. З Мико-
лаївської губернії восени 1921 р. вивезено 3 млн пудів зерна,
58 тис. пудів зерна відправлено до Самари, Уральська та Ца-
рицина з Одещини.35

Про голод на півдні України не згадувалося у жодній уря-
довій постанові чи зверненні, мовчали про це газети й журна-
ли. Не велася мова і про збір коштів на допомогу голодую-
чим українцям. Важке становище на півдні України прихову-
валося від світової громадськості. І лише взимку 1922 р. було
дано дозвіл засобам масової інформації розпочати агітацій-
ну кампанію підтримки голодуючих України. На засіданні
політбюро ЦК КП(б)У 16 січня 1922 р. було ухвалено: “До-
ручити Агітпропу і ЦК Допгол вжити заходів до розміщення
в пресі якомога більше зведень про голод на півдні України та
дозволити Агітпропу чи “Коммунисту” послати спецкорес-
пондентів у голодуючі райони”.36

На цей час становище у південних районах, охоплених
голодом, стало надзвичайно складним. На початку 1922 р.,
за даними ЦК Допгол УСРР, голодувало вже 3,7 млн осіб.

Тільки у грудні 1921 р., коли хлібні ресурси повністю ви-
снажилися, збільшилася смертність від голоду, центральний
уряд “змилувався” і послабив податковий тягар з 57 млн до
27 млн пудів.37 Крім того, Раднарком УСРР постановою від
14 січня 1922 р. дозволив губвиконкомам зменшувати натур-
податок, замінити його на грошовий або повністю звільнити
від нього голодуючих селян.

Проте продовольчі органи УСРР і надалі наполегливо стя-
гували продподаток для порятунку населення Поволжя. Дек-
ларативний характер мало також рішення про організацію до-
помоги потерпілим районам України. Надавати їм допомогу
можна було лише за рахунок внутрішніх коштів і лише тоді,
коли була забезпечена допомога голодуючим Росії. Таке бай-
дуже ставлення Москви призвело до того, що кількість жертв
голоду зростала з кожним днем. За даними офіційної статис-
тики, які були явно занижені, у січні 1922 р. голодувало 12%
населення неврожайних губерній, а вже у травні - більше
40 %.38

к Офіційні документи, що збереглися, навівають жах. Із
звіту Центральної комісії для боротьби з наслідками голоду
ВУЦВК про чисельність та смертність серед голодуючих вип-
ливає, що “на Україні голодом охоплено п’ять південних гу-
берній... У січні голодувало 1900 тис. осіб, у квітні - 3200
тис., а в липні - 3800 тис., що становило 40 % усього населен-
ня цих губерній... За деякими неповними даними на серпень
1922 р., від голоду хворіло 280 тис. осіб, тифом і холерою -
350 тис.39

Гуляйпольський повітвиконком Запорізької губернії по-
відомляв, що “в голодающих волостях Гуляйпольского уез-
да население вьімирает. Сотни умерших, тьісячи больньїх. На
почве голода имеется случай поедания матерью детей, а так-
же случай удушення детей. Кошки, собаки, даже падаль идут
в пищу... массовьіе бросания семейств главами, уходящими
в неизвестном направлений... Отмеченьї села, в которьіх нет
лошадей. В случае промедления и непринятия мер повлечет к
вьімиранию населення, уничтожению сельского хозяйства и
образованию пустьіни в Гуляйпольском уезде.”40

У повідомленні Запорізького губернського комітету го-
вориться про те, що рідний батько єдину трирічну доньку ки-
нув у колодязь. Коли його запитали, навіщо він так зробив,
він відповів, що не взмозі був дивитися, як вона мучилась,
помираючи від голоду, а допомогти нічим не міг.

У повітах з голоду стали масово помирати люди. В дея-
ких волостях не було навіть кому хоронити померлих.

На початку червня 1922 р. Миколаївську губернію від-
відав голова ВУЦВК Г. І. Петровський. У повідомленні Цен-
тральній комісії допомоги голодуючим він пише: “Немає слів
для того, щоб передати страшне, небачене бідування, що спіт-
кало населення. Села являють собою кладовище, вимерли цілі
вулиці і квартали. В Богоявленському із 2700 дворів залиши-
лося 160, останні цілком зруйновані, будинки без дахів, гос-
подарства без знарядь праці, все продано чи обміняно на хліб.
Вціліле населення - живі трупи... В Богоявленській волості із
20 тис. десятин орної землі засіяно тільки 2 тис., у Водо-
пойській - з 19 тис. - лише 2 тис. Вся озима пшениця через
ожеледицю вимерзла... Із 2500 коней залишилося лише 100...
Необхідна негайна державна допомога, тому що навіть із за-
сіяних полів не буде кому збирати врожай - всі лежать роз-
пухлі від голоду”.41

Лікар Айхенвальд повідомляє в Одеський комітет по бо-
ротьбі з наслідками голодомору про те, що в губернії, станом
на І травня 1922 р., голодує півмільйона осіб. Там, де вже з’їли
собак, котів, шкіру, хомути, чоботи, помічено випадки некро-
і антропофагества.

В газетах починають з’являтися страшні розповіді про лю-
доїдство, про те, як дорослі поїдають дітей - своїх і чужих, і
не тільки їдять, а й продають це м’ясо.42

У звіті Центральної комісії при ВУЦВК про голод серед
дітей зазначається, що в 1921 р. нараховувалося 500 тис. на-
півсиріт та щонайменше 250 тис. круглих сиріт, які потребу-
вали цілковитого соціального забезпечення. За даними цієї
комісії, в липні 1922 р. кількість голодуючих дітей в Україні
становила 180 тис. Найбільше серед померлих дітей було 5-
6-річного віку.43

Частину голодуючих дітей можна було розмістити у ди-
тячих будинках, але на осінь 1921 р. вони були укомплекто-
вані дітьми, евакуйованими з РСФРР. На 1922 р. вони стано-
вили 75 % усіх, хто перебував у дитбудинках.

Замість того, щоб ужити заходів, організувати громадсь-
кість країни та звернутися до інших держав за допомогою,
вождь більшовиків В. Ленін проголошує кампанію вилучення
церковних цінностей для надання допомоги голодуючим. Ро-
билося це нібито з метою підтримки ініціативи священнослу-
жителів та релігійних громад для допомоги голодуючим гу-
берніям. Вилучення цінностей від самого початку мало на меті
інші, приховані завдання.44

Широку пропаганду декрету про вилучення цінностей як
необхідного заходу для порятунку голодуючих служителі
культу та віруючі не підтримали і вчинили відчайдушний опір.
Найпоширенішою формою ігнорування цього декрету була
відмова подавати списки церковного майна та приховування
цінностей. Для подолання цього спротиву залучили органи
ДПУ та військову силу. Декілька місяців активної роботи для
конфіскації цінностей дали свої результати. Було вилучено
“три пуди, три фунти і 75 золотників золота, понад 3105 пудів
срібла, 125 крб золотом і 8615 крб сріблом, 858 діамантів
(загальна вага - 1469 каратів), інше дорогоцінне каміння та
метали. Зібрані церковні багатства було оцінено сумою у
834 тисячі крб золотом”.45

Під тиском світової громадськості в червні 1922 р. Украї-
ну відвідав М. І. Калінін. Він побував у Миколаївській та За-
порізькій губерніях. Побачене ним сприяло тому, що централь-
ний уряд збільшив допомогу голодуючим районам України.
Але влітку 1922 р. посуха знову охоплює 21 повіт. Хоча ця
територія була на третину меншою, ніж у 1921 р., валовий
збір зерна значно зменшився. Давався взнаки і недосів, бо се-
ляни іноді не мали посівного зерна, худоби, та й не вистачало
людей.

Така продовольча політика комуністичного уряду Моск-
ви призвела до жахливих демографічних наслідків в Україні.
Голод як соціальне явище, за свідченням медицини, призво-
дить до підвищення захворюваності інфекційними, психічни-
ми та іншими хворобами, до обмеженого фізичного і розумо-
вого розвитку, передчасної смерті - до вимирання цілих ра-
йонів.

Про те, що продовольча політика Москви була спрямова-
на на втихомирення українського села, охопленого антибільшо-
вицьким повстанським рухом, свідчать прості підрахунки: уро-
жай на Лівобережжі та Правобережжі республіки давав змогу
не тільки задовольнити потреби неврожайних українських гу-
берній за нормами споживання, а й вивезти за її межі майже
15 млн пудів зерна. Відправлялося ж значно більше. А тому
голод на півдні України не припинився і в 1922 р.

Забираючи останні злиденні продовольчі запаси у селян,
Москва допомагала своєму “союзникові” - голоду - справи-
тися з “куркульським бандитизмом”. Голод втихомирював
вороже настроєне до більшовицької політики село ефективні-
ше, ніж “каральні експедиції”. Цілком обґрунтовано можемо
сьогодні сказати, що в 1921 р. в Україні було вперше застосо-
вано “терор голодом”.46

Кількість людей, які загинули на Україні від голодомору,
до сьогодні не підрахована. Вірити офіційним даним радянсь-
кої історіографії не доводиться. Лише у травні 1922 р. голо-
дувало 3,7 млн осіб, у липні ця цифра збільшилася до 3,8 млн. Як
свідчать документи, значна частина голодуючих помирала.

Якщо ж звернутися до офіційної статистики - до звіту Цен-
тральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК
про чисельність, харчування та смертність серед голодуючих,
- то там знайдемо такі дані: “За Першим Всеросійським пе-
реписом населення в Україні становило 25,5 млн осіб. При нор-
мальному прирості населення на 1923 р. ця цифра повинна
була рівнятись 33 млн осіб. За переписом 1920 р. вона дорів-
нює 25,5 млн, а за підрахунками на 1922 р. - не перевищує
27 млн. Робиться підсумок, що за період імперіалістичної і
громадянської воєн та голодомору Україна втратила близь-
ко 5,5-5,7 млн осіб”. Наприкінці зазначається, що ці цифри є
далеко не повними даними.47

Крім вивозу хліба для постачання російських міст, восе-
ни 1922 р. Москва зробила першу спробу виходу на світовий
ринок і вивезла 13,5 млн пудів зерна нового врожаю.48 Щоб
заспокоїти світову громадськість, було оголошено, що голо-
ду в Україні вже немає. Це слугувало сигналом для згортан-
ня роботи іноземних організацій, які надавали допомогу го-
лодуючим, і спрямування коштів на виробничу допомогу не-
врожайним губерніям, створення запасів насіннєвого фонду,
відновлення посівних площ та тваринництва.

Експорт хліба та його поставки в Росію були результа-
том того, що голод продовжувався протягом усього 1922 р. і
першої половини 1923 р., що призвело до смерті ще сотень
тисяч людей.

Аналіз архівних матеріалів, що збереглися, опублікова-
них джерел, партійних та радянських документів, спогадів оче-
видців дають повну підставу для висновку про те, що голод
1921-1923 рр. на півдні України був спричинений не стільки
природними катаклізмами, скільки надмірним викачуванням
хліба за межі республіки, переважно в Москву, на північ Росії
та Поволжя, а з осені 1922 р. - ще й вивозом на світовий ри-
нок, аби отримати кошти на відбудову зруйнованого госпо-
дарства. Про людей же ніхто не дбав.

Поступова відбудова продуктивних сил села почалася
лише в 1923 р., коли було затверджено декрет ВУЦВК й Рад-
наркому УСРР про запровадження єдиного сільськогоспо-
дарського податку в грошовій формі. Продовольчий та
хлібний фонд почав створюватися не шляхом продрозкладки
чи продподатку, а через закупівлі на ринку. Виробництво зер-
на зростає і на середину 1920-х досягає дореволюційного
рівня. Однак відстала культура землеробства та екстенсив-
ний характер рільництва призводили до того, що товарність
зернового виробництва почала зменшуватись. Цьому сприя-
ли зникнення високотоварних поміщицьких та частини замож-
них селянських господарств, а також виникнення на початку
1920-х років багатьох нових господарств, що отримали по-
міщицьку, церковну та державну землю, але не були забезпе-
чені тягловою силою та реманентом. Індивідуальні господар-
ства і після націоналізації землі державою не стали залежни-
ми від неї. Вони міцно оберігали свою власність, а вироблену
продукцію віддавали державі лише за вигідною їм ціною.
А тому державним заготівельним організаціям вигідніше було
мати справу не з індивідуальними селянськими господарства-
ми, а з їх кооперативними об’єднаннями.

Кооперативне будівництво в Україні розпочалося одразу
після переходу до непу. Єдину систему споживчої кооперації,
що об’єднувала всі споживчі товариства в місті і на селі, було
створено у 1921 р. У наступному році з їх системи виділяєть-
ся сільськогосподарська кооперація. Поступово на селі утво-
рюються машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цук-
робурякові та інші товариства. Наприкінці 20-х рр. сільсько-
господарською кооперацією було охоплено більше половини
селянських господарств України, а всіма видами кооперації
85 % селянських господарств.49

Перелом у непівській концепції кооперування стався на
XIV Всесоюзній партконференції, яка відбулася у квітні
1925 р. В рішеннях конференції проголошувалося: “В умовах
свободи товарообороту й панування дрібного товарного ви-
робництва на селі кооперація є основною суспільно-економіч-
ною формою зв’язку між державним господарством і дрібним
товаровиробником села”.50 Якщо судити з цих рядків, то ос-
новоположна ленінська ідея про одночасне зростання кооперації
та соціалізму була відсутня. Кооперація виступала лише як
форма зв’язку двох соціально-економічних укладів, а не як
рівноправна з державою форма власності на засоби вироб-
ництва. З цього випливає, що партія залишилась у питанні
про подальші перетворення у сільському господарстві на
комуністичній платформі.

Поворот у бік колективізації визначився на жовтневому
(1925 р.) Пленумі ЦК РКП(б), який поставив вимогу всебічно
сприяти будівництву колгоспів маломіцного і середнього се-
лянства. Перші практичні заходи в галузі колективізації по-
чалися з 1926 р. ЗО грудня було ухвалено постанову ЦК
ВКП(б) “Про підсумки радгоспного і колгоспного будівниц-
тва”, в якій йшлося не тільки про добровільну колективіза-
цію незаможного селянства, а й допомогу держави у справі
колгоспного будівництва.

Про суцільну колективізацію було офіційно оголошено
на листопадовому (1929 р.) Пленумі ЦК ВКП(б). “Всеосяжна
колективізація” замислювалася для того, щоб забезпечити ви-
качування селянських ресурсів у державний бюджет, перетво-
рити багатомільйонне селянство з “дрібної буржуазії”, тобто
власників засобів виробництва, у найману робочу силу, ди-
рективно управляти усією економікою. А відчуження селян
від власності на засоби виробництва створювали економіч-
ний фундамент для встановлення тоталітарного політичного
режиму.

Вступаючи у колгосп, будь-який житель села переставав
бути селянином у справжньому значенні цього слова. Якщо
самостійний господар міг обмежити свій посівний клин на знак
протесту проти грабіжницької продрозверстки чи якось інак-
ше проявити свою непокору, то селянин-колгоспник ставав
найманою робочою силою і повністю підкорявся бригадиру і
голові колгоспу. Бригадир та голова колгоспу перебували у
повній персональній залежності від секретаря райкому партії,
голови райвиконкому і начальника ДПУ. Останні, у свою
чергу, залежали від вищого начальства. Здійснивши колек-
тивізацію, держава позбулася попередніх проблем із хлібоза-
готівлями, й обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів став
вивозитися на державні елеватори.

Перші колективізовані господарства мали артільну фор-
му. Селянину залишалися присадибна ділянка, корова, дрібна
худоба, будівлі. Коли в лютому 1930 р. було опубліковано
новий Примірний статут сільгоспартілі “як перехідної до ко-
муни форми колгоспу”, в багатьох районах почали масово
усуспільнювати корови, дрібну худобу і птицю. Селяни друж-
но стали на захист свого майна і чинили шалений опір по-
дальшій колективізації. Політична ситуація різко загостри-
лася. Сталін визнав за доцільне відступити, склавши усю
відповідальність за перегини на місцеві власті.

Постановою ЦК ВКП(б) “Про боротьбу з викривленнями
партійної лінії в колгоспному русі”, що була опублікована
14 березня 1930 р., місцевим партійним організаціям було за-
пропоновано відмовитися від адміністративного тиску на се-
лян при утворенні колгоспів і всю увагу зосередити на їх гос-
подарському та організаційному зміцненні. Артіль переста-
ли вважати допоміжною формою на шляху до комуни. Також
було оголошено про те, що вступ до колгоспу є справою доб-
ровільною.

Цей поворот у політиці призвів до того, що до осені 1930 р.
з українських колгоспів вийшла добра половина селян, зокре-
ма майже всі середняцькі господарства. На осінь в них зали-
шилося близько третини селян, і вихід продовжувався.

Це налякало уряд, і з осені 1930 р. почалася нова кампа-
нія для залучення селян у колгоспи. На відміну від першої, що
характеризувалася грубим примусом, під час другої кампанії
селяни-одноосібники обкладалися великими непосильними по-
датками, які вони не могли заплатити.

ЦК ВКП(б) у вересні 1930 р. направляє директивного ли-
ста усім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік “Про
колективізацію”, в якому Україна одержала завдання закін-
чити суцільну колективізацію в основних сільськогосподарсь-
ких районах протягом 1931 р.

Починаючи з 1930 р., було фактично заборонено вільну
торгівлю сільськогосподарськими продуктами. Постачання
хлібом у містах відбувалося за картками, а промтовари для
села передавалися у фонд заготівельним організаціям. Фак-
тично ринок було зруйновано, а самі поняття “товар”, “то-
варна продукція” стали невизначеними.

До суцільної колективізації партійно-радянські органи го-
тувалися довго і ретельно. Вже у ході підготовчої роботи ста-
ло зрозуміло, що переважна більшість селян, у тому числі й
бідноти, не збираються вступати до колгоспів. Щоб здійсни-

30 Зам. 3976
ти лінію партії, необхідно було застосувати насильницькі
методи. Найбільш зручним методом, який міг примусити се-
лян повернутися до колгоспу, було обрано “ліквідацію кур-
кульства як класу”. Компартійна верхівка добре розуміла,
що лише тоді, коли залякають селян прикладом розкуркуле-
ного сусіда, ті зможуть змиритися з колгоспами. Виходячи з
цих міркувань, у січні 1930 р. спеціальна комісія Політбюро
ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова'розробила план
кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною
постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня “Про заходи у справі
ліквідації куркульських господарств у районах суцільної ко-
лективізації”.51 За цим документом господарства, шо підля-
гали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої нале-
жали всі ті, хто був організатором й учасником антирадянсь-
ких виступів. їх належало ізолювати в тюрмах і концентра-
ційних таборах. Тих, хто чинив менший опір розкуркуленню,
разом із сім’ями виселяли у північні райони країни. Селянам,
які не опиралися розкуркуленню, але й не підтримували ак-
тивно лінію партії, земельні ділянки виділялися за межами кол-
госпних масивів.52

У постанові визначалася кількість селянських дворів, які
включалися до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) груп. Це
було схоже на звичайну розкладку, тільки цифри визначали
не кількість хліба, а кількість людей.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову
“Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови
сільського господарства в районах суцільної колективізації і
щодо боротьби з куркульством”. Цією постановою відміня-
лися всі попередні закони, які дозволяли оренду землі та най-
ману працю в сільському господарстві, і узаконювалося пра-
во конфіскації у куркулів засобів виробництва. Поділ селян
на категорії та списки тих, хто підлягав розкуркуленню, скла-
дався наймитсько-бідняцькими комітетами або сільськими
сходами і затверджувався райвиконкомами.

Сам процес розкуркулення здійснювався терористични-
ми методами. Селяни-власники були ізольовані один від од-
ного, на них нацьковувалися односельці з числа бідняків та
наймитів, і вони не могли протистояти державному апарату.
Тих незаможників, хто співчував чи приєднувався до про-
тестів проти колективізації, кмітливі чиновники називали
“підкуркульниками” і репресували їх як і “куркулів”. Роз-
куркулені родини, що залишалися на місцях, за інструкцією,
повинні були розміщуватися групами від 10 до 50 родин у
спеціально збудованих виселках, на позаколгоспних землях.
Будівництво таких виселків вимагало великих коштів, не зав-
жди знаходилася земля для їх розташування, через це з само-
го початку цей задум був мертвонародженим. А тому з літа
1930 р. не лише другу, а й третю категорію розкуркулених
почали депортувати в північні та північно-східні райони СРСР
і використовувати па примусових роботах у лісовій промис-
ли поеті.

7 і рудня 1929 р. ІІаркоземпром УСРР та Колгоспцентр зат-
вердили типовий “Статут товариства спільного обробітку
землі”. За цим статутом усуспільнювалася не тільки земля, а й
робоча та продуктивна худоба і навіть птиця. Цей статут на-
гадував швидше статут комуни.53 Інтенсивне насаджування
комун у першій половині 1930 р. викликало колосальний опір
селянства, що виявився у великому розмаху селянських заво-
рушень в усіх районах колективізації, незважаючи на загрозу
розкуркулювання. Селяни відстоювали своє право мати корів,
дрібну худобу й птицю.

Сталін змушений був відступити. 2 березня 1930 р. газе-
іа ‘"Правда” опублікувала переглянуту редакцію статуту і
< і.н по Сі.іліііа “Запаморочення від успіхів”. У статті підкрес-
піпііаііпі я, що “основною ланкою колгоспного руху є артіль,
а не комуна". Комунізація села і форсування темпів колекти-
візації <н олошувалися лівацькими перекрученнями місцевих
працівників, які треба суворо засудити, а винних - покара-
ти”?4 Проголошувалася свобода виходу селян з колгоспу.
Але це суперечило діям каральних, економічних та пропаган-
дистських заходів, запроваджених на початку 1930 р., які по-
винні були форсувати та врятувати колективізацію.

Повий наступ на селянство розпочався з директивного ли-
ста “Про колективізацію”, що був надісланий усім обкомам,
крайкомам і ЦК компартій республік. У ньому знову вимага-
лося добитися рішучого зрушення у справі організації кол-
госпного руху. А грудневий (1930 р.) пленум ЦК КП(б)У ух-
валює постанову подвоїти рівень колективізації наступної вес-
ни, а протягом 1931 р. завершити суцільну колективізацію
степових районів.55

У такій ситуації поряд із розкуркулюванням ще одним за-
собом тиску на селян було обрано податкове обкладання.
У 1932 р. податок на селянина уже перевершував суму дохо-
ду від одноосібного господарства. За таких умов господарю-
вання ставало неможливим.56

З аналізу історії суцільної колективізації сільського госпо-
дарства як небаченого у світі злочину, вчиненого проти селян,
випливає ще одне питання: скільки було розкуркулено і знище-
но селянських господарств? П. Постиіпев у січні 1934 р. на XII
з’їзді КП(б)У назвав цифру розкуркулених господарств - близь-
ко 200 тисяч. Статистичні дані свідчать, що за 1930 і 1931 рр.,
коли розкуркулення відбувалося найбільш інтенсивно, зникло
282 тис. дворів, а за 1928-1931 рр. кількість селянських дворів
в Україні скоротилася на 352 тис. Але і ця цифра не відповідає
дійсності.

Що ж насправді ховалося за лозунгом “Ліквідація кур-
кульства як класу”? Адже після 12 років панування радянсь-
кого режиму так званих куркулів, тобто багатих селян, які
використовували чужу найману працю, в Україні вже не було.
Невеликий прошарок їх зник одразу ж після Жовтневого пе-
ревороту та приходу більшовиків до влади. “Зайву” землю в
цих багатих господарствах забрали разом з поміщицькою,
церковною та державною і роздали малоземельним селянам.
Згодом було відібрано й сільськогосподарський інвентар: жни-
варки, молотарки, млинарські двигуни, зайву тяглову силу,
їм залишили лише трудову норму землі, яка сягала не більше
8-10 десятин на господарство. Отже, куркулів як соціальної
групи в 1929 р. вже не було. Залишилася лише невелика гру-
па багатших селян, які вміли добре господарювати, але й вони
за роки радянської влади були замучені непосильними подат-
ками.

За інструкцією уряду, до числа “куркулів” зараховува-
ли власників будинків, у яких була дерев’яна підлога і дах із
заліза чи черепиці, власників пари коней або кількох корів.

Процес розкуркулювання в Україні виглядав як акція жор-
стокої розправи з непокірною селянською людністю. Селян,
навіть взимку, у морози, разом із сім’ями викидали із власних
хат, відбирали у них одяг та харчі. І ніхто із сусідів не нава-
жувався прийти їм на допомогу чи прийняти до себе в хату,
тому що боялися потрапити до списку “підкуркульників” і
бути вивезеними в Сибір.57

Глибокий аналіз документів, спогадів очевидців, історич-
них досліджень дає нам повну підставу стверджувати, що за-
дум більшовицької верхівки полягав у тому, аби повністю
знищити значну частину селянства - і не лише дорослих, а й
дітей. До куркулів почали зараховувати селян, що жили ви-
ключно зі своєї праці не тільки після, а й до революції, але які
не погоджувалися з політикою більшовицької партії в селянсь-
кому питанні, критикували її або чинили спротив здійсненню
колективізації.

Масове винищення селян проводилося на Україні, Кубані
та місцевостях, де проживали переважно українці. На Україні
ці злочинні методи супроводжувалися культурно-національним
погромом, який проявився у: 1) закритті на початку 1930-х років
усіх українських шкіл на Кубані, Воронежчині, у Казахстані
тощо, тобто в місцях значного зосередження української люд-
ності за межами УСРР; 2) поступовому скороченні мережі
українських шкіл і збільшенні мережі кількості російських шкіл
у містах УСРР; 3) поступовому припиненні викладання ук-
раїнською мовою у вищих навчальних закладах в УСРР;
4) поступовому припиненні видань українських підручників
для вищих шкіл; 5) зменшенні українських видань загалом, у
масовому вилученні української літератури з бібліотек та її
иіищеііігі (зокрема творів Т. Шевченка, М. Коцюбинського,
І. Франка, Лесі Українки). Було розгромлено видавництва
“Час”, “Друкар”, “Криниця”, “Слово”, “Рух” та ін. Водно-
час, за постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р., ліквідо-
вано всі українські інституції на території РСФСР та інших
радянських республік.58

Виконуючи цю постанову, органи ДПУ заарештували
всіх професорів та доцентів Благовіщенського українського
університету (Зелений Клин), Краснодарського педагогічно-
го інституту, Педагогічного технікуму в станиці Полтавській
(Кубань), Білгородського педагогічного інституту (Курська
область). Одночасно було заарештовано співробітників ба-
гатьох середніх та вищих українських навчальних закладів,
видавництв, музеїв, почалося гоніння на українську мову.59

Масове знищення української національної культури, дикі
масові вбивства людей, насамперед найпрацелюбнішого се-
лянства, більшовицька влада здійснювала в Україні не лише
з метою загнати людей до колгоспів і перетворити їх на
кріпаків, а й зломити хребет і викоренити небезпечний для
Москви дух національної гордості, непокори й спротиву ук-
раїнського народу.

§ 3.	Ліквідація державності національних республік.
Розпуск українських лівих партій

23 лютого 1917 р. в Петрограді почалася Лютнева рево-
люція. На третій день до повсталих приєднався Волинський
полк та деякі інші місцеві гарнізони. Увечері 27 лютого було
утворено Петроградську раду робітничих і солдатських де-
путатів. Того ж дня утворився перехідний орган влади - Тим-
часовий комітет Державної думи на чолі з М. Родзянком.
2 березня думський комітет узгодив з Петроградською ра-
дою і визначив виконавчий орган влади - Тимчасовий уряд.
В цей же день цар Микола II зрікся своєї влади. Відстала, ре-
акційна й деспотична, велетенська “тюрма народів”, що дав-
но вже мала наскрізь прогнилі стіни - царська Росія - завали-
лася.

Пригноблені нею народи почали створювати свої власні
держави, прагнучи забезпечити собі надалі вільне, побудова-
не на нових, демократичних принципах життя. Ініціатором
створення власної держави в Україні стало Товариство ук-
раїнських поступовців (ТУП). Скориставшись з рекомендації
Тимчасового уряду про створення на місцях ради об’єднаних
громадських організацій як представницьких органів влади,
4 березня було проголошено про утворення Української цент-
ральної ради.

Крім провідних діячів ТУП, до неї увійшли представники
православного духовенства, українських соціал-демократів,
культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських
та інших організацій, громад, гуртків та наукових товариств.
Головою Центральної ради заочно було обрано М. Гру-
шевського. Новоутворена Центральна рада перетворилася на
вагомий чинник політичного життя України. Кінцевою метою
національно-визвольного руху, як прозвучало у перших відоз-
вах ТУП і Центральної ради, була підготовка до всенародних
Установчих зборів, на яких має бути проголошена автономія
у складі федеративної Росії. Національна програма висувала-
ся переважно у культурній площині: закладати українські шко-
ли, товариства “Просвіта”, підтримувати українську пресу та
книговидання.

Повернувшись до Києва, М. Грушевський виступив про-
ти надання національно-визвольному рухові лише помірко-
ваного культурницького напряму й висунув гасло побудови
національно-територіальної автономії України в Російській
Федеративній Республіці. Автономна Україна мала постати
на землях, де переважало українське населення. Це були де-
в’ять губерній, на території яких пізніше утворилася радянсь-
ка Україна, а також Кубань, Хотинщина, південні області
Бессарабії, східні повіти Холмської губернії, західні землі
Області війська Донського, Чорноморської й Ставропольсь-
кої губерній, південні райони Воронезької губернії.

Важливим етапом у житті Центральної ради був Україн-
ський національний конгрес, що розпочав свою роботу в Ки-
єві 6 квітня 1917 р. Були представлені політичні партії, ук-
раїнські військові, економічні, культурні організації. Серед
делегатів були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.
Було прийнято вимогу про негайну організацію Крайової ради
й висловлено думку про те, що ініціативу для створення цьо-
го органу влади повинна взяти на себе Центральна рада. Кон-
грес обрав новий склад Центральної ради. їй надавалося
право розширити свій склад на 15 %. Головою було обрано
М. Грушевського, його заступниками - С. Єфремова і В. Вин-
ниченка. Центральній раді Національний конгрес доручив роз-
робити статус української автономії.

У травні 1917 р. в Києві відбувся І військовий з’їзд украї-
нізованих частин. Делегати ухвалили резолюцію: “Вимагати
від Тимчасового уряду і Ради (Петроградської - В. Д.) сол-
датських і робітничих депутатів негайного проголошення
принципу національно-територіальної автономії України”.60
З червня Центральна рада звертається до українського
народу із закликом “приступити до негайного улаштування
фундаменту автономного устрою в Україні”. 5 червня
відкрився II військовий з’їзд. Делегати з’їзду запропонували
Центральній раді розпочати побудову підвалин автономного
ладу, підтвердили постанову І з’їзду про українізацію армії,
затвердили статут найвищої української військової устано-
ви - Генерального комітету - та обрали Раду військових де-
путатів, яка стала складовою частиною Центральної ради.

10 червня на з’їзді В. Винниченко оголосив, схвалений
виконкомом Центральної ради, текст І Універсалу, який на-
зивався “Універсал Української Центральної Ради до украї-
нського народу на Україні й поза Україною сущого”. Цент-
ральна рада цим документом оголошувала себе органом,
здатним ухвалювати акти конституційного значення - уні-
версали.

Вітаючи Центральну раду як найвищий державний орган,
український народ вітав власне національне відродження,
тому що оголошенням Універсалу Центральна рада брала на
себе державні функції.

15 червня Комітет Центральної ради на закритому засі-
данні створив Генеральний секретаріат у складі восьми гене-
ральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були
праобразом майбутніх міністерств і стали фактично першим
у XX ст. українським урядом.

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукра-
їнський військовий з’їзд. Вітаючи його, М. Грушевський вис-
ловив упевненість у тому, що боротьба українського народу
за національне визволення закінчиться перемогою і буде ство-
рена власна держава - Українська Народна Республіка.

Ці оптимістичні слова були сказані в розпал чергового,
надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної ради з Тимча-
совим урядом. Звістку про те, що у Києві розпочалася підго-
товка до скликання Українських установчих зборів, уряд
сприйняв панічно, ьільше того, міністр юстиції П. Малянто-
вич видав розпорядження прокуророві Київської судової па-
лати негайно розпочати слідство з метою притягнення Вин-
ниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної
відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конф-
лікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття.
Більшовики оволоділи Петроградом і повалили Тимчасовий
уряд. II Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депу-
татів утворив новий російський уряд - Раду народних комі-
сарів на чолі з В. Ульяновим-Леніним.

Конфлікт з новою владою розпочався вже на другий день,
коли Центральна рада засудила Жовтневий переворот.
Більшовики В. Затонський, І. Крейсберг і Г. П’ятаков вийшли
з комітету для охорони революції і відповідно вивели збройні
сили, які були в розпорядженні більшовиків, з-під контролю
революційного комітету. В Києві склалося своєрідне двовлад-
дя: місто одночасно кон тролювали збройні сили Центральної
ради і більшовиків. Такс становище довго тривати не могло.

Керівники Центральної ради бачили небезпеку, що ство-
рилася в Україні після жовтневих подій. Щоб закріпити за ук-
раїнським народом державні права, врятуватися від анархії і
війни, 7 листопада 1917 р. на засіданні Малої ради було зат-
верджено III Універсал, в якому проголошувалось: “Віднині
Україна стає Українською Народною Республікою... До Ус-
тановчих Зборів України вся власть творити лад на наших
землях, давати закони і правити належить нам, Українській
Центральній Раді, й нашому правительству - Генеральному
секретаріатові України”.

У відповідь на ці заходи більшовики утворили військово-
революційний комітет, який став готувати повстання у Києві.
Однак Центральна рада у ніч на ЗО листопада посилає Пер-
шу сердюцьку гвардійську дивізію, яка разом з іншими ук-
раїнськими частинами оточила казарми більшовицьких військ,
роззброїла їх, посадила в ешелони й вислала в Росію. В цей
же час було зроблено спробу кинути на Київ Другий гвар-
дійський корпус, який став рухатися залізницею. У районі
Вінниці його зустрів Перший український корпус генерала
П. Скоропадського. Більшовицькі частини були роззброєні і
під вартою відіслані в Росію.

Черговим виступом радянського уряду проти Централь-
ної ради був ультиматум Раднаркому. 4 грудня Криленко по
радіотелеграфу передав у Київ підписану Леніним і Грець-
ким телеграму з ультиматумом Центральній раді. Чотири
ультимативні вимоги, поставлені перед Центральною радою,
виконати було неможливо, і вони були відкинуті. Після цьо-
го почалася повномасштабна війна Росії з Україною.
Найголовнішою причиною прагнення підкорити Україну
була потреба в українському хлібі, бо в цей час над Росією
нависає загроза голоду. Росіяни були твердо впевнені в тому,
що Україна повинна їх годувати.

Але справжній факт агресії проти України, як і проти Біло-
русії, Литви та інших держав, Ленін старанно приховував.
Червона армія мала захопити якийсь шматок території, а за
нею приходили нібито місцеві більшовики і проголошували
радянську владу від імені свого народу. Вважалося, що місцеві
радянські уряди найкраще створювати заздалегідь.

Саме так і сталося 10 грудня 1917 р., коли влада в Харкові
перейшла до створеного більшовиками та лівими есерами військо-
во-революційного комітету, а 11 грудня більшовицькі й співчуваючі
їм делегати від рад, що зазнали поразки в Києві, об’єдналися з
делегатами обласного з’їзду рад Донбасу та Криворіжжя і
проголосили себе Всеукраїнським з’їздом рад. З’їзд визнав
Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянсь-
ких депутатів, обрав Центральний виконавчий комітет рад
України та затвердив перший радянський уряд України - На-
родний секретаріат.

На початку 1918 р. на території УНР існувало два уряди.
Почалася “війна декретів”, водночас з якою тривала й сило-
ва боротьба.

9 січня 1918 р. відбулося засідання Малої ради, на якому
було затверджено IV Універсал, а в ніч на 12 січня М. Гру-
шевський оголосив останній закон Центральної ради, в яко-
му говорилося: “Однині Українська Народна Республіка стає
самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною
державою українського народу”.61

А в цей час Антонов-Овсієнко з об’єднаними більшовиць-
кими силами рвався захопити Київ. 26 січня червоні увійшли
в місто. Муравйов дає наказ “нещадно знищити всіх офіцерів,
юнкерів, гайдамаків і всіх ворогів революції”. Такої крива-
вої бійні Київ не бачив із середньовічних часів.

Але не довго довелося панувати більшовикам у столиці і
на Україні загалом. За підписанимБрестським мирним договором
радянська Росія втрачала території України. Радянські збройні
сили змушені були залишити столицю, а на початку березня
туди прибув уряд УНР.
Нова війна з радянською Росією розпочалася восени 1918 р.
11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про перемир’я, що
означало її капітуляцію. 13 листопада ВЦВК РСФРР анулював
договір, підписаний у Бресті.

17 листопада було створено окрему від Реввійськради
Росії Українську революційну військову раду у складі Й. Ста-
ліна, Г. П’ятакова, В. Затонського і В. Антонова-Овсієнка.
20 листопада ЦК РКП(б) утворив Тимчасовий революційний
уряд України. Головою став П’ятаков, а членами - Затонсь-
кий, Коцюбинський, Ссргєсв, Ворошилов та Антонов-Овсієн-
ко. Першим декретом цього уряду був декрет про утворення
радянської армії. Почалася відкрита боротьба за розгром ос-
новних військових сил Директорії. З цією метою 4 січня
1919 р. Л. Троцький підписав постанову Реввійськради про
утворення Українського фронту під командуванням Антоно-
ва-Овсієнка.

На початку 1919 р., коли стали помітними перші успіхи у
боротьбі більшовиків проти Директорії, Москва порушила пи-
тання про формування в Україні органів радянської держав-
ності.

Становлення нового державного устрою розпочалося із
заміни визначеної Центральною радою назви держави - Ук-
раїнська Народна Республіка - на назву за аналогією з ра-
дянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Рес-
публіка (УСРР).

Після переїзду Тимчасового уряду в Харків між його дво-
ма угрупованнями виявилися гострі суперечки, які призвели
до “державного перевороту” 16 січня, коли на засіданні уря-
ду головою було призначено Артема (Ф. А. Сергєєва). У спра-
ву втрутився Ленін, пославши на Україну X. Г. Раковського,
який наділяється надзвичайними повноваженнями від ЦК
РКП(б) для самостійних дій на Україні. Головні завдання, по-
ставлені Леніним, зводилися до того, що Раковський повинен
докласти всіх зусиль для поновлення єдності в розколотому
керівництві КП(б)У, створити сильну, дисципліновану регу-
лярну армію та заручитися підтримкою українських лівих
есерів, які стали на шлях зради свого народу і виявили го-
товність підтримати більшовиків у формуванні органів ра-
дянської влади.
Раковський очолив уряд і став також наркомом інозем-
них справ. М. Подвойський очолив наркомат військових
справ, К. Ворошилов - внутрішніх справ, О. Шліхтер - ос-
віти, Є. Квірінг став на чолі Української ради народного гос-
подарства, В. Антонов був призначений командуючим Ук-
раїнським фронтом.

Радянська державність створювалася за принципом об’єд-
нання УСРР “з Радянською Росією на засадах соціалістичної
федерації”. Зміст цих засад розкрив лише VIII з’їзд РКП(б),
який у своїй програмі проголошував: “...як одну з перехідних
форм до повної єдності, партія висуває федеративне об’єднан-
ня держав, об’єднаних за радянським типом”.62 Отже, феде-
ративний тип об’єднання мав незабаром зникнути.

Своєрідним на перших початках був і адміністративно-
територіальний поділ України. Ради існували здебільшого в
губернських центрах, а в повітових та інших невеликих містах
і у волосних центрах діяли воєнно-революційні комітети - рев-
коми, які проголошували себе органами диктатури пролета-
ріату, хоч насправді вони здійснювали диктатуру державної
партії, що була чужа для українського народу.	,

Остаточно оформилася УСРР як радянська форма держав-
ності на III Всеукраїнському з’їзді рад, що проходив у Хар-
кові 6-10 березня 1919 р. З’їзд ухвалив першу конституцію
УСРР. Державна влада закріплювалася за робітничим кла-
сом. Вища влада належала Всеукраїнському з’їздові рад, а в
період між з’їздами - Всеукраїнському центральному вико-
навчому комітету (ВУЦВК). Членами ВУЦВК з’їзд обрав
89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК був обра-
ний Г. І. Петровський. З’їзд затвердив і склад Раднаркому рес-
публіки на чолі з X. Раковським.

Разом з тим, перша радянська конституція містила в собі
замість юридичних норм набагато відірваних від життя дек-
ларацій, що не могли сприяти зміцненню суверенітету УРСР.

Витіснення військ Директорії, захоплення території неза-
лежної України та посилення впливу органів радянської дер-
жавності призводили до поступової втрати декларативної не-
залежності УСРР. В першу чергу, Росія забрала від України
управління армією. За статутом Реввійськрада України підпо-
рядковувалась Реввійськраді Росії й головнокомандуючому
РСФРР. Армійські статути в арміях обох республік були од-
накові. А 7 січня 1919 р. ухвалено постанову про поширення
на території України розпоряджень уряду Росії з питань
військового будівництва.

Наступним заходом було поширення на Україні російсь-
кої грошової системи та створення єдиного бюджету. Праг-
нення російських чиновників зберегти “єдину і неподільну”
виявилося в декреті ВЦВК, проголошеному 1 червня, згідно з
яким об’єднувалися: 1) військові організації, військове коман-
дування; 2) ради народного господарства; 3) залізничне уп-
равління і господарство; 4) фінанси; 5) комісаріати праці.
Управління цими галузями зосереджувалося в руках “єдиних
колегій”.63

Через два тижні ВУЦВК схвалив цей декрет і рекоменду-
вав урядовим установам негайно запровадити його в життя.

Подальший хід радянського державотворення на Україні
був перерваний війною і відновився на початку 1920 р., як і
першого разу, зі створення революційних комітетів. 11 груд-
ня 1919 р. у Москві відбулося спільне засідання членів пре-
зидії ЦВК й Раднаркому УСРР, де було затверджено новий
Всеукрревком з п’яти осіб.64 За погодженням з партійними
організаціями та командуванням Червоної армії, Всеукррев-
ком призначив губернські революційні комітети, які створю-
вали повітові та затверджували волосні й сільські ревкоми.
5 лютого 1920 р. до складу Всеукрревкому було кооптовано
М. Владимирова, X. Раковського і В. Чубаря.

Закінчив своє існування Всеукрревком наприкінці люто-
го, поступившись місцем Раднаркомові на чолі з Раковським
і ВУЦВК на чолі з Петровським. На квітень-травень було
призначено вибори до рад. Вибори, проведені більшовиками
за їх методикою, забезпечили їм абсолютну більшість в орга-
нах влади: у повітових виконкомах - 70 % місць, у губернсь-
ких - 85 %.

IV Всеукраїнський з’їзд рад відбувся у травні 1920 р. у
м. Харкові. На нього прибуло 811 делегатів, серед яких 710 осіб
було членами КП(б)У. Затверджені з’їздом рішення та ухва-
лені документи свідчать про те, що була завершена побудова
нового, цілком підкореного більшовикам апарату державної
влади на Україні.
Зміцнивши свій окупаційний режим і розгромивши всі про-
яви організованого українського політичного, економічного і
культурно-освітнього життя, більшовики почали нищити й
ознаки самостійності УСРР, яку вони вперто рекламували на
початку окупації в 1919 р. Видимість самостійності УСРР була
необхідна більшовикам, коли вони боролися проти уряду УНР.
Проголошуючи “самостійність радянської України”, вони на-
магалися довести українському народу, що борються не про-
ти самостійної України, а лише проти уряду УНР, який про-
водить антинародну, буржуазну політику, намагаючись
віддати Україну іноземним загарбникам. Цією зловісною про-
пагандою їм вдалося відвернути частину малосвідомого на-
селення від участі в національно-визвольній боротьбі і спря-
мувати проти свого ж народу.

Потреба в цій паперовій “самостійності” УСРР повністю
відпала, коли армія УНР, припинивши свій спротив, відсту-
пила за межі України, а в Україні методом терору були зни-
щені всі ознаки організованої боротьби проти окупантів. Не-
безпека була усунута, і Москва ухвалює рішення ліквідува-
ти і цю декларативну самостійність УСРР, обмежити “ши-
рокі права” України, припинити зародження різноманітних
“сепаратистських і шовіністичних” тенденцій. Після довгих»
дебатів та суперечок про нове державне утворення, форму
єдиної держави, яку запропонував В. Ленін, затвердив Жовт-
невий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б). Далі події розвивалися за
сценарієм, ретельно опрацьованим у Москві.

10 грудня в Харкові розпочав свою роботу VII Всеукраїн-
ський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Со-
юзу РСР і проект основ Конституції РСФРР. Делегати з’їзду
звернулися до з’їздів інших республік із закликом підтримати
ініціативу і скликати загальносоюзний з’їзд.

Декларацію про утворення СРСР і союзний договір за-
твердив І з’їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р.65 У січні 1923 р.
приступила до роботи Конституційна комісія під головуван-
ням М. Калініна, яка разом із ЦВК союзних республік працю-
вала над розробкою положень державного устрою. 26 січня
1924 р. на II з’їзді рад СРСР було затверджено першу Консти-
туцію СРСР.
Конституцію Української РСР затвердив у травні 1925 р.
IX Всеукраїнський з’їзд рад, який законодавчо закріпив вхо-
дження України до складу СРСР. Замість повітів і волостей
були утворені округи і райони, а в 1925 р. ліквідовано гу-
бернії і встановлено нову систему правління - центр-округ-
район. З утворенням СРСР Україна, як і всі інші національні
держави, що увійшли до його складу, остаточно втратила
ознаки свого суверенітету.

Окупуючи Україну, московські більшовики на чолі з Ле-
ніним громили усі прояви організованого громадсько-по-
літичного життя. З цією метою вони нищили молоді українські
партії. Куди ліквідовані не тільки праві центристи, а й ліві,
які займали самостійницькі, хоча й прорадянські позиції. Біль-
шість з них оголошувалися контрреволюційними. Багато про-
відних діячів та активістів таких партій, як УСДРП, УПСР,
УПСФ, що підтримували уряд УНР та брали участь у збройній
боротьбі проти більшовиків, опинилися в еміграції. Останні
були нещадно розгромлені каральними органами радянської
влади.

Як уже згадувалося вище, посилаючи X. Раковського на
Україну, Ленін одним із завдань поставив питання налагод-
ження союзу з лівими партіями. Більшовицький вождь засте-
рігав, що без такого союзу не може бути й мови про вплив на
українське селянство, а без його підтримки перемога радянсь-
кої влади на Україні була неможливою.

Серед лівих партій найважливішу роль відігравала КП(б)У
Вона не користувалася авторитетом серед широких українсь-
ких мас, не брала участі в національно-революційному русі і
була знаряддям Російської комуністичної партії (більшовиків).

Як самостійна партія КП(б)У проіснувала від Таганрозь-
кої конференції у квітні 1918 р. до липня, коли була прийнята
резолюція про підпорядкування її РКП(б). На початку берез-
ня 1919 р. цю резолюцію затвердив ПІ з’їзд КП(б)У, що прохо-
див у Харкові.

Був розроблений новий статут КП(б)У, який затвердив
VIII з’їзд РКП(б), що проходив у Москві 18-23 травня 1919 р.
В резолюції, затвердженій з’їздом, наголошувалося, що в країні
повинна існувати “...єдина централізована комуністична
партія, яка має керувати всією працею партії... Всі рішення
РКП та її керуючих установ є обов’язковими для всіх відділень
партії незалежно від їхнього національного складу”.66 В цій
резолюції дана відповідь на всі політичні питання, що вини-
кали в цей час - Україна стала політичною і економічною
колонією Росії.

Така позиція Москви не могла задовольнити інші ліві
партії на Україні - незалежників, боротьбистів та борбистів,
які шукали інші шляхи для розв’язання соціальних та еконо-
мічних питань.

Особливо рішуче виступала проти більшовиків фракція
незалежників УСДРП, яка остаточно сформувалася в Україн-
ську комуністичну партію (УКП). Не КП(б)У, яка перетво-
рилась в неподільну частину РКП(б) і стала чужою українсь-
кому народу та його відродженню, вірною слугою в боротьбі
за “єдину і неділиму Росію”, а УКП мала право бути керів-
ною силою революції на Україні. Вона виступила за створен-
ня самостійної УСРР. УКП виступала проти насадження на
Україні радянської системи зовні, стверджуючи, що окупація
України силами Червоної армії загрожувала відновленням
Російської імперії і цим гальмувала розвиток комунізму на
Україні. УКП “започаткувала теорію відмінності комунізму
поневоленої нації від комунізму панівної”.67

Найбільше піднесення в діяльності УКП припадає на
1920 р., коли в січні остаточно оформилася в партію і стала
найпослідовнішим теоретичним та організаційним формуван-
ням українського комунізму.

До неї переходили колишні боротьбисти, а в 1920 р. навіть
члени КП(б)У. Зокрема перейшла вся верхівка Кобеляцької
повітової організації КП(б)У, а згодом - і голова “фракції фе-
дералістів” у КП(б)У Ю. Ланчинський.68

Коли Україна була повністю окупована московськими бі-
льшовицькими військами і встановилася воєнно-політична
диктатура РКП(б) на Україні, за підтримки ЦК КП(б)У в
1923 р. в УКП утворилась “ліва фракція”, яка виступила з
ініціативою про злиття з КП(б)У. Авторами цієї пропозиції
були Н. Драгомирецький, А. Річицький-Пісоцький, Ю. Мазу-
ренко та М. Авдієнко, які змінили своє вороже ставлення до
Москви і погодились на внутрідержавну позицію. А в серпні
1924 р. ЦК УКП подав до Комінтерну меморандум, в якому
висунув умову, що коли Комінтерн визнає незалежність
УСРР і право комуністів України мати свою партію в Комін-
терні - УКП самоліквідується. Декларацією від 24 грудня
1924 р. Комінтерн запевнив УКП, що УСРР є суверенною
державою, а КІ 1(6)У членом, що УКП мусить розпуститись.
УКП підпорядкувалась рішенню Комінтерну, значна части-
на її членів увійшла до КІІ(б)У. Згодом більшість членів УКП
були обвинувачені в націоналізмі і ліквідовані.69

Досить небезпечну силу для більшовиків становила Ук-
раїнська комуністична партія більшовиків-боротьбистів -
УКП(б). Свій початок вона бере з травня 1918 р., коли на
IV з’їзді УІ1СР ліва фракція захопила Центральний комітет,
почала пропагувати радянську форму влади, увійшла в кон-
такт з російською комуністичною партією більшовиків, ство-
рила свій окремий (від центральної групи УПСР) провід, свою
окрему організаційну мережу. Щоб утримати вплив револю-
ційних мас українського селянства та робітників, у 1919 р.
ЦК партії боротьбистів прийняв основні пункти програми Ро-
сійської комуністичної партії. На початку 1919 р. її члени вхо-
дили до складу уряду Раковського. На V з’їзд партії у травні
1919 р. в м. Харкові боротьбисти ухвалили комуністичну
платформу і взяли назву - Українська партія соціалістів-ре-
волюціонерів (комуністів). У серпні вони змінюють назву на
Українську комуністичну партію (боротьбистів).70

Боротьбистам вдалось згуртувати навкруги себе знач-
ну кількість селянства і стати небезпечною силою для мос-
ковських більшовиків. Оголосити їм війну більшовики не мог-
ли, оскільки в такому разі розкрили б свої плани щодо Украї-
ни. Тактику поглинання боротьбистів російськими комуніста-
ми розробив Ленін.

Спочатку було оголошено, що незалежність України ви-
знана ВЦВК РСФСР та Центральним комітетом РКП(б). Це
дало змогу на початку 1920 р. УКП(б) добровільно влитися
до КП(б)У і самоліквідуватися.

У заключному слові після доповіді Центрального Коміте-
ту ЗО березня Ленін говорив: “Ми обіцяли боротьбистам мак-
симум поступок... І що ці поступки зроблені цілком правиль-
но доводиться тим, що всі кращі елементи боротьбистів уві-
йшли тепер в нашу партію. Ми цю партію перереєстрували і

31 Зам. 3976
Замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми одер-
жали, завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Ра-
ковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів,
увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого виз-
нання, а решта зникла з політичної сцени”.71

Під впливом тиску каральних органів зникає з політичної
арени України ще одна політична партія лівих соціалістів-ре-
волюціонерів (борбистів). Вона утворилася з відгалуження за-
гал ьноросійської партії лівих есерів після розколу Українсь-
кої партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР). Назва
цієї партії походила від назви російської газети “Борьба”. Бор-
бисти вимагали забезпечення рівних політичних прав проле-
таріатові й трудовому селянству, встановлення диктатури
трудових класів - заперечували диктатуру пролетаріату пар-
тії більшовиків. Партія проіснувала від травня 1919 р. до лип-
ня 1920 р., увійшла до складу КП(б)У і самоліквідувалася,
налічувала 7700 членів.

Нищенням боротьбистів, борбистів та укацістів в Україні
ліквідовувалась остання можливість існування легальної по-
літичної опозиції, організованої в окрему від КП(б)У партію.

Крім лівих легальних комуністичних партій, були вини-
щені інші ворожі російському більшовизму українські неле-
гальні партії. В 1921 р. в Києві проходив судовий процес над
членами ЦК УПСР. Як ворогів “влади робітників і селян”
судили В. Голубовича, колишнього прем’єра українського
уряду, Н. Петренка, І. Часника, П. Губенка (Остапа Вишню),
Лизанівського та ін. Всі вони зникли за важкими дверима
більшовицьких катівень. Навіть через 10 і 20 років виявляли
й виловлювали колишніх членів українських політичних
партій 1917-1919 рр., судили і засилали їх у табори ГУЛАГу.
Гинув цвіт української нації.

Як тільки почалася радянсько-польська війна, політбюро
ЦК РКП(б) направило в Україну групу досвідчених чекістів
на чолі з Ф. Дзержинським, які мали вести боротьбу з контр-
революцією в тилу радянських військ. Ніхто сьогодні не знає,
скільки українців-патріотів знищили ці головорізи.
§ 4. Голодомор 1932-1933 рр. та його наслідки

Першу колгоспну весну 1930 р. селяни України зустріча-
ли з тривогою та розгубленістю. В цей час в основному було
ліквідовано куркульство як клас, зросла кількість колектив-
них господарств, запроваджено директивне управління кол-
госпами, при якому той, хто рекомендував та наказував, що
робити, не ніс жодної економічної відповідальності за резуль-
тати цього господарювання. Відбувався процес одержавлен-
пя колгоспів, при якому формально власність цих господарств
вважалася спільною власністю колективу селян, а управлін-
ня. планування, агротехнічні заходи регламентувалися чис-
ленними постановами та розпорядженнями, що надсилалися
всіма рівнями управлінського апарату. Дуже часто ці реко-
мендації та постанови суперечили одна одній, що, разом з
некомпетентністю керівних кадрів, призводило до деградації
сільськогосподарського виробництва.

Той факт, що становище в сільському господарстві є за-
грозливим, змушений був визнати генеральний секретар ЦК
КП(б)У С. Косіор. У виступі на III Всеукраїнській парткон-
ференції в липні 1932 р. він заявив: “Дуже небагато колгоспів
шінджуїоться виправити іноді вже справді цілком безглузді
нкіі пики мкоіо нсбудь нашого планівного органу”.72

V 1‘Н() р. Сіаліп заявив, що "зернова проблема в основ-
ному р<» пі'яту» іьгя, а хліба вистачить для всіх”. Проте ста-
тнішій* па селі було надто складним. У колгоспне село по-
ті >і;ішзі гак званий воєнний комунізм. Суть його полягала в
і ому, що громадське господарство колгоспу прив’язувалося
до командної економіки, яка нав’язувалася і регулювалася
згори, а підсобне господарство, що його вів селянин на приса-
дибній ділянці, - до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої
присадибної ділянки селянин не міг. Але через низьку оплату
за вироблену спільними зусиллями продукцію у колгоспі він
гакож не міг себе забезпечити. Ринок зникав, гроші втрачали
купівельну спроможність, і колгоспники збагнули, що потра-
пили у пастку. Дезорганізація і деградація громадського ви-
робництва колгоспів боляче вдарила по життєвому рівню се-
лян, адже трудодні отоварювалися за залишковим принципом.
Хлібозаготівельний план був безрозмірний, і для розподілу за
трудоднями майже нічого не залишалося.

Матеріальна незацікавленість у результатах праці при-
зводила до колосальних втрат продукції. Селяни заявляли:
“Хай гине, все одно й це заберуть”. Поширилося розкрадання
колгоспної продукції. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. трива-
ли до весни 1932 р., після чого хліба в селі зовсім не залиши-
лось. У багатьох регіонах України спалахнув голод.

Шукаючи виходу зі складного становища, держава зму-
шена була піти на поступки і пожвавити ринкову торгівлю.
З цією метою у травні 1932 р. було ухвалено постанову РНК
СРСР і ЦК ВКП(б), за якою план хлібозаготівель у селянсь-
кому секторі скорочувався з тим, щоб “приблизно п’яту час-
тину товарної продукції спрямувати в так звану “колгоспну
торгівлю” за вільними цінами”. Дозволяючи ринкову торгів-
лю, держава змушена була визнати, що спроба налагодити
плановий продуктообмін між містом і селом, як і в 1921 р.,
була невдалою. Оскільки торгівля хлібом дозволялася тільки
після виконання хлібозаготівельного плану - не раніше січня
наступного (1933) року, то жодного впливу ця постанова не
мала.

Щоб вижити, колгоспники вдавалися до саботажу хлібо-
заготівель, намагалися приховати від обліку розміри врожаю,
залишали частину зерна при обмолоті, щоб потім обмолоти-
ти вдруге.

Внаслідок зростаючої дезорганізації колгоспного вироб-
ництва втрати врожаю настільки зросли, що позначилися і на
життєвому рівні колгоспників, і на хлібозаготівлях. Якщо в
1930 р. в селянському секторі України було заготовлено
400 млн пудів, то за цей же час в 1931 р. - 380 млн пудів, а з
червня по жовтень 1932 р. із селян витиснули лише 136 млн
пудів зерна.73

Замість того, щоб навести порядок у сільському госпо-
дарстві, відмовившись насамперед від спотворених виробни-
чих відносин, Сталін обрав шлях репресій. 7 серпня 1932 р.
ВЦВК і РНК СРСР ухвалив постанову “Про охорону майна
державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про
зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. За цим до-
кументом розкрадання колгоспного майна каралося розстрі-
лом, за менші розміри та при “пом’якшуючих обставинах” -
позбавленням волі не менш ніж на 10 років. Навіть за жменю
зерна, що було принесено з поля голодній сім’ї, людей відправ-
ляли у концтабори. Цей драконівський акт народ охрестив
“законом про п’ять колосків”.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. проходили набагато важче
ніж у попередні роки і в значно менших розмірах. Втрати хліба
в полі вимірювалися сотнями мільйонів пудів. Зменшились
мізерні норми видачі продуктів за продкартками для робіт-
ників та службовців.

Щоб виправити стан о ви ще, Сталін відрядив на Україну
хлібочаї о гівсльїіу комісію на чолі з головою Раднаркому
СІЧ’І* Молотовим. Вона була наділена надзвичайними пра-
вами. ЗО жовтня 1932 р. Молотов виступив на засіданні Політ-
бюро ЦК КП(б)У. Даючи оцінку роботі місцевих органів, Мо-
лотов піддав гострій критиці роботу партійних, радянських і
господарських працівників за те, що план хлібозаготівель було
зірвано. Невиконання завдання держави він пояснив не відсут-
ністю хліба, а “відсутністю прагнення боротися за хлібозаго-
тівельний план”.

Разом з тим, Молотов повідомив, що “зобов’язання” Украї-
ни зменшується на 70 млн пудів, і остаточний план встанов-
люється в обсязі 282 млн пудів. А це означало, що вимагалося
заготовити хліба ще стільки, скільки вже було заготовлено з
червня по жовтень. Як результат діяльності заготівельної комісії
з 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. в Україні було додат-
ково “заготовлено” 104,6 млн пудів зерна. У всіх районах Ук-
раїни жодних запасів хліба уже не залишилось, а треба було ще
дожити до нового врожаю. Ця комісія відібрала останні запаси
хліба у вже голодуючих селян і призвела до випадків голодної
смерті у багатьох селянських родинах.

Зловісним свідченням діяльності тоталітарної держави є
продиктована Молотовим постанова Раднаркому УСРР “Про
заходи до посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 р.,
в якій містився пункт про застосування “натуральних штра-
фів” до колгоспників та селян, які не виконали плану хлібоза-
готівлі. Штрафи стягувалися м’ясом з колгоспу за рахунок як
усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.
Місцеві власті згодом поширили цей пункт на всі продо-
вольчі запаси селян. Коли не було зерна для виконання “дер-
жавного плану”, проводилися подвірні обшуки з конфіскацією
будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь
та фруктової сушки, що були заготовлені селянами, щоб до-
жити до нового врожаю. Розцінювалась конфіскація як кара
за “куркульський саботаж” державних хлібозаготівель. Фак-
тично це була акція, спрямована на повне фізичне винищення
селянських родин.74

Терор голодом, як і пограбування заможного селянства,
був одним із методів створення та зміцнення колгоспного ладу.

Щоб виконати хлібозаготівельний план, надзвичайна ко-
місія перевела Україну на блокадне становище. Села заноси-
ли на “чорну дошку”, селян позбавляли права на виїзд. Якщо
в такому селі не було жодних запасів їжі, населення вимира-
ло. Зокрема на Дніпропетровщині повністю вимерло велике
село Гаврилівка Межівського району, така ж доля чекала
село Вербки Павлоградського району.75

У потягах і на станціях бригади працівників ДПУ пере-
віряли багажі пасажирів і конфісковували продовольство, яке
придбали за останні копійки або обміняли на останні вартісні
речі в сусідніх з Україною областях й намагались провезти,
щоб врятувати голодуючу сім’ю. Щоб перешкодити самочин-
ним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки,
на її кордонах були розміщені загороджувальні загони
внутрішніх військ.

Під виглядом хлібозаготівельної кампанії по всій території
України було розпочато жахливий терор голодом, щоб навчи-
ти тих, хто залишиться живим, сумлінно працювати на дер-
жаву у громадському господарстві колгоспів, а простіше -
перетворити на рабів.

Ці страхітливі події в Україні ніде не згадувались у доку-
ментах, а тим більше у пресі. Сталін заборонив про це не лише
писати та говорити, але й думати. Навіть у звітах пленумів
ЦК КП(б)У та протоколах Політбюро ЦК слово “голод” не
згадувалося. Завіса мовчання над конаючим українським се-
лом не давала можливості організувати допомогу міжнарод-
них громадських організацій. Уряд боявся, а боятися було чого.
Смертність від голоду почалася вже у перший місяць діяль-
ності молотовської комісії, а з березня 1933 р. вона стала ма-
совою. Майже по всій Україні органами ДПУ реєструвалися
випадки людоїдства і трупоїдства. Селяни, прагнучи вряту-
вати від смерті хоча б дітей, везли їх у міста, залишали у лікар-
нях, установах чи просто на вулицях. Багато втікачів було
серед підлітків: вони ставали бездомними, ночували на вок-
залах, горищах, у підвалах, тинялися по вулицях і базарах,
жебракували. Тільки за перше півріччя 1932 р. налічувалося
понад 4,9 тис. бездомних підлітків, а наприкінці року їх було
вже понад 6,3 тис.

З ішсіпііпям весни 1933 р. виявилося, що на полі в селі
нікому було працювати: одні повмирали, інші були голодні й
цілком знесилені. Замість того, щоб дати селянам хліба і зро-
бити їх спроможними працювати, на село посилали тисячі
міських робітників і службовців, які не мали жодної уяви про
ту роботу, яку повинні були виконувати. Про одну з таких
акцій розповів студент Харківського технологічного інсти-
туту: “Навесні 1933 р., за розпорядженням П. Постишева, що
прибув на Україну з винятковими уповноваженнями від По-
літбюро ЦК ВКП(б), студенти й науковці нашого вузу були
послані на село для прополювання буряків.

...Яз групою потрапив до села Благодатне Вовчансько-
го району. Коли наша колона наблизилася до села, то всіх
якось дивно вразила абсолютна тиша та відсутність людей
на вулицях. Як виявилося потім, дві третини села вже ви-
мерло.

...Коли ми вийшли до вечері, то з усього села почали збіга-
тися голодні діти і навіть дорослі та просити хліба чи затірки.
Діти й дорослі селяни з жадобою накинулися наїжу... За півго-
дини чи за годину після того діти, які після довгого голоду-
вання понаїдалися хліба, з криком і плачем почали падати на
землю й корчитися від болю...

 На другий день ми пішли по селу. Бачимо - їде назустріч
нам підвода з трупами внавалку. Вона під’їздить до кожної
хати, і чоловік запитує, чи є мертві. Коли є, то виносять тру-
пи, кладуть на підводу, і віз рушає далі. Копати яму на кла-
довищі знесилені голодом селяни були неспроможні. Тому
підвода під’їздить до льоху біля одної з хат, трупи скидають
до нього і засипають. Ніхто не плаче і не голосить”.76
Степан Федорівський у своїх свідченнях пише: “У с. Ми-
хайлівні Вінницької області учні не відвідують школи. Поло-
вина їх (а всіх було 360) лежать опухлі по хатах своїх батьків,
які теж опухлі. У березні й квітні прийшла масова смертність
дітей і дорослих... Спеціально призначена для цього підвода
об’їздила щодня село й вивозила трупи ца цвинтар. В одну
яму закопували 10-20 трупів... До липня 1933 р. у Михайлівці
вимерло з голоду близько 600 осіб... Те саме було в сусідніх
селах: Желябівці, Оленівці тощо”.’1

Секретар сільської ради села Стара Прилука розповідає,
що воно на Вінниччині “колись було великим і культурним
селом, що мало 5000 мешканців. У червні 1933 р. зареєстро-
вано 867 померлих... Крім того, з цього села пропало без вісти
480 осіб”.

Ось розповідь Йосипа Панасенка з Полтавщини: “У
1932 році, коли по всій Україні лютував голод, я працював у
капелі бандуристів... Капелу в складі 12 чол. вислано на Ро-
менщину для “культурного обслуговування” селян, які вми-
рали з голоду. Я був очевидцем страхіть голоду. По дорогах
до міста всюди валялися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків,
що сконали в страшних муках. Коли я увійшов до села Недри-
гайлове, я був переляканий. Село наче вигоріло, ні живої душі.
Я зайшов до першої хати. Двері були відчинені і з середини
йшов сморід. На ліжку лежало в лахміттях двоє мертвих дівча-
ток, з печі звисали ноги померлого діда, а за хатою сиділа бо-
жевільна жінка і, сміючись, перебирала грудочки землі. Сморід
від померлих розходився по цілому селі, всюди лежали трупи і
розкладалися, бо не було кому їх ховати”.

Згадує житель Харкова: “Страшною примарою бродили
ці нещасні по містах, а знесилившись, падали на хідники й ко-
нали в муках на очах перехожих. Щоденно вранці вози й ван-
тажні автомобілі підбирали на вулицях і звозили до трупарень
цілі купи померлих з голоду людей. Тих же, що могли так-сяк
рухатися, але не могли вже тікати, забирали на авто, вивозили
за 20-30 км від міста й скидали в степу... Там вони й гинули.

Іноді конаючим від голоду, шо їх рано забирали на вули-
цях, окупанти робили останню “ласку”: шоб прискорити й
полегшити цим нещасним жертвам страшний біль, впорску-
вали морфій.”78
У газеті “Свобода” від 18 квітня 1948 р. сучасник тих подій
згадує: “Десятки тисяч напівбожевільних від голоду матерів,
добравшихся до міста, підкидали своїх дітей, лишали їх про-
сто на вулицях, громадських вбиральнях, скрізь. Ці нещасні
матері, що вже ніколи не побачать своїх дітей, думали в та-
кий спосіб спасти їх від неминучої смерті”.

“Щоранку в Києві, Харкові, Одесі можна було бачити
сотні голодних посинілих і майже прозорих від виголодження
дитячих істот, напівголих або в сморідному дранті, яких за-
бирала міліція та відводила до дитячих будинків. Там біль-
шість цих дітей померла, а з решти, що не знали потім ні роду,
ні племені, комуністи виховували “відданих партії більшо-
виків”.

Сергій Фурса із Маріуполя у своїх свідченнях розповідає:
"По службових справах їздив я раз до міста Юзівки (в Дон-
басі). На станції цього міста я бачив масу людей, що подоро-
жували всюди по хліб. Усіх їх обшукувала міліція і забирала
все, що знайшла. На моїх очах сталася така подія. В одного
селянина міліція знайшла в мішечку якихось 5 фунтів крупи
дві паляниці хліба і забрала все. Як же він благав їх, щоб не
забирали тих його скарбів. Казав, що в нього дома лежать на
смертній постелі його дружина і двоє дітей, які чекають на
цей хліб, як на порятунок. Не помогло. Звертався він і до
людей, щоб вони вступилися за нього та помогли йому. Бага-
то з них плакали, слухаючи його розповідь, але ніхто йому не
поміг. Півгодини пізніше він кинувся під потяг. Даремно його
чекали жінка і двоє дітей”.79

Страшні муки голоду призводили до поїдання трупів.
Сергій Фурса, який бачив це на власні очі, згадує: “Я працю-
вав тоді в Маріуполі... Одного разу до совхозу, де я працю-
вав, міліція привела якихось 500 людей, що їх вона визбиру-
вала на станціях і вулицях. Я довідався від них, що скрізь
урожай був добрий, але хліб від них забрала держава. Селя-
нам наказано здати все зерно й обіцяно потім печений хліб.
Це був тільки підступ, щоб легше забрати хліб. Ніякого пече-
ного хліба вони не дістали. Приведені до нашого совхозу се-
ляни робили страшне враження: вони виглядали як божевіль-
ні. Оповідали про масові випадки людоїдства ...На протязі
10 днів з тої групи 500 осіб лишилося живих лише 15 чоловік,
яких спасли наші робітники. Я безрадно спостерігав смерть
тих людей. У предсмертних судорогах вони цілком тратили
свідомість. Ті, що ще могли рухатися, підлазили до тих, що
вже застигли, і відрізали собі шматок тіла, щоб заспокоїти
голод. їли жадібно і зараз же вмирали, вхопивши забагато
м’яса на голодний виснажений шлунок... Частину цих людей
можна було ще врятувати... Але влада нічого для них не ро-
била”.80

Конкретні випадки харчування людськими трупами описують
Є. Гусар - на Харківщині, С. Федорівський - на Вінниччині,
Ю. Климко - на Полтавщині та багато інших.

Поїдання трупів, а потім і людоїдство стали подекуди та-
ким частим явищем, що нікого це уже не дивувало. Масові
страхіття й людські муки притупили людські почуття.

Дмитро Соловей у згадуваній уже нами книзі “Голгота
України” наводить цілу низку страшних прикладів. Зокрема
він пише, що “у Житомирі на Гоголівській вулиці № ЗО, в Пол-
таві на Кобиляцькій вулиці, у Києві на Подолі були виявлені
цілі “промислові заклади”, де з трупів робили ковбасу, холо-
дець і продавали на базарах”.

Йосип Панасенко розповідає, що він був свідком “як у
Полтаві виявлено різню маленьких дітей дошкільного віку.
Це був малий будиночок у центрі міста. Сюди банда злочинців
заманювала малих дітей, убивала їх, а м’ясо з них засолюва-
ли в діжки і продавали”.

У номері 18 за 1950 р. газета “Народна Воля” повідомляє, що
“в місті Алчевську, в Донбасі, викрито цілу корпорацію, що
заготовляла людське м’ясо, переважно дитяче, і доставляла
до ресторанів великих міст. У цьому місті злочинці збували
свій крам у готовому вигляді...” Багато свідчень про випад-
ки людоїдства, що траплялися на Вінниччині, Херсонщині та
багатьох інших регіонах України, знаходимо в пресі, яка ви-
давалася за кордоном.

У своїй книзі С. Підгайний згадує про те, як на Соловки, де
він перебував, привезли окрему категорію засланців - 325 людо-
їдів з часів голодомору 1932-1933 рр., серед яких було 75 чо-
ловіків та 250 жінок.81

Москва намагалася приховати перед цивілізованим сві-
том свій страшний злочин. По партійній лінії було видано су-
вору директиву, щоб у жодній газеті не з’явилося навіть на-
тяків про голод.

Намагаючись не допустити за кордон правди про голод
на Україні, органи ДПУ-НКВС пильно стежили за тим, щоб
ніхто не згадав про це у жодному громадському виступі чи
публічній промові. Лікарям було заборонено писати в офіцій-
них актах чи історіях хвороби про голод як причину смерті.

Боячись відповідальності за наслідки своєї людоненавис-
ницької акції винищення українського народу, Політбюро
ВКП(б) та радянський уряд засекретили всі документи, що
могли пролити світло на ці злочини - статистику руху люд-
ності, господарську і демографічну статистику СРСР.

11а деякий час приховати ці документи вдалося. Але як
можна було приховати факти, що деякі села в Україні вимер-
ли цілком або частково? Вихід було знайдено і тут. При уряді
СРСР у Москві було створено комітет, який зайнявся пересе-
ленням людей для відновлення вимерлих українських сіл. Цим
людям надавалася значна матеріальна допомога. Прибували
вони переважно з центральних районів Росії.82 Разом з тим,
робилося все, щоб приховати від світової громадськості сліди
цієї жахливої трагедії. Підводячи підсумки колективізації в
Україні, Сталін виступив з промовою на Пленумі ЦК ВКП(б)
7 січня 1933 р., де цинічно заявив, що “партія добилася того,
що замість 500-600 мільйонів пудів хліба, що його заготов-
лялося в період переваги індивідуального селянського госпо-
дарства, вона має тепер можливість заготовляти 1200-
1400 мільйонів пудів річно”.83

Дійсно, весною 1932 р. державний апарат проводив вилу-
чення у селян хліба такими шаленими методами і в такій
кількості, що для його збереження не вистачало приміщень і
вагонів для відправки. Тому його зсипали на залізничних стан-
ціях під відкритим небом. Не вистачало навіть брезенту для
накриття. Хліб намокав, розбухав, проростав і гнив. А в той
час люди масово вмирали з голоду.

У газеті “Наш Клич”, що виходила на Заході (у № 17 за
1950 р.), автор статті “СРСР без маски” А. Височенко наво-
дить слова секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У
Строганова, виголошені ним на об’єднаному Пленумі ЦК
КП(б)У і Харківського обкому партії: “Тільки починають од-
ноосібники орати, а ми їм уже підсовуємо план здачі хліба,
виходячи з найвищих показників можливої врожайності. Тяг-
нуться вони з останніх сил, хліб віддають, а до колгоспу не
пишуться. Тоді ми їх припікаємо ще “зустрічним”, тобто -
додатковим планом. Виконують і його. Цього разу ми вида-
ли постанову: в чийому зерні буде знайдено “кузьку” (сіль-
ськогосподарський шкідник), той має віддати державі ще половину
всієї кількості збіжжя, що він уже здав порядком планових та
понадпланових хлібозаготівель. Не завдаючи собі зайвого клопоту
з перевіркою, ми оголосили, що в зерні всіх без винятку одноосібників
виявлено “кузьку”. Тією “кузькою” ми викачали в селян не
тільки увесь врожай, а й більшу частину посівного матеріа-
лу. Вони тепер свій хліб можуть їсти лише тоненькими ски-
бочками...

Постишев кинув репліку:

- Ти опортуніст, Строганов! Треба, щоб і тоненьких ски-
бочок не було!

- Як же зовсім без хліба? - почулося із залу.

- Хто там ворожою агітацією займається?.. Кому там за-
хотілося тундру зубами гризти? Хліб у селян треба забрати
цілком, до останньої зернинки. Може, тоді вони наберуться
розуму і підуть до колгоспів.

У президії сиділи члени Політбюро ЦК КП(б)У. Зверта-
ючись до них, Постишев заявив:

- Я маю від товариша Сталіна повноваження в разі потреби
вас усіх пересадити (до в’язниці) або розстріляти!..”

В цих епізодах Пленуму - вся мораль “керівної і спрямо-
вуючої сили” - партії більшовиків.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) ухвалює постанову про вклю-
чення України в єдиний господарський комплекс СРСР. Роби-
лося це для того, щоб остаточно приборкати Україну до рук.

Для контролю за організацією та здійсненням цієї погром-
ницької політики Москви в Україну було послано довірену
особу Сталіна - Павла Постишева. Хоча його призначили
лише другим секретарем ЦК КП(б)У та членом Політбюро,
але він користувався необмеженими правами намісника й дик-
татора. В Україну з Постишевим прибула ціла лавина агентів,
службовців, виконавців, які мали виконувати роль політко-
місарів та інформаторів. До кожного району направили близь-
ко ЗО осіб, а загалом в Україну - понад 15 тисяч. Серед них
був і такий людомор, як Всеволод Балицький, який очолив
ДПУ.

Завданням Постишева і цих новоприбулих полягало у
тому, щоб відібрати в українського села всі запаси їжі. Зро-
зуміло, що головним у цьому було не виконання планів чи
норм. Це можна було зробити і простішими методами. А ста-
лінська політика ставила собі за мету підірвати біологічний
потенціал села, яке було джерелом українського менталіте-
ту. Доручення Москви виконали блискуче.

Скільки ж було знищено людей в Україні протягом цієї
кількарічної терористичної акції московських окупантів?

Па це питання історики відповідають по-різному. М. Ко-
валь, С. Кульчицький і Ю. Курносов у підручнику “Історія
України” стверджують, що повні демографічні втрати, вклю-
чаючи зниження народжуваності під впливом голоду, сяга-
ють у 1932-1934 рр. 5 млн осіб.84

В іншому виданні М. Котляр і С. Кульчицький підтвер-
джують цю цифру - 5 млн.85

В навчальному посібнику “Історія України. Курс лекцій:
У двох томах” (Т. 2) наводиться таке ж саме число втрат -
5 млн осіб.86

Історики І. Підкова, Р. Шуст в “Довіднику з історії Ук-
раїни” (Т. 1) зазначають, що в різних джерелах трапляються
цифри від 3 до 10 млн осіб.87

Відомий канадський історик українського походження,
професор Йоркського університету в Торонто Орест Субтель-
ний повідомляє, що важко остаточно визначити кількість по-
мерлих з голоду: “За підрахунками, що спираються на мето-
ди демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні
коливається в межах 3-6 млн чоловік”.88

Глибокий аналіз статистичних матеріалів та повідомлень
різних авторів дали підставу відомому історикові Дмитру
Соловею стверджувати, що число 7,5-7,7 млн осіб, які заги-
нули під час голодомору, треба визнати мінімальним. А до-
слідження в газеті “Народна Воля” обчислює ці втрати в
кількості 10,3 млн чоловік.89

Задумаймося над цими цифрами! Мільйони людей були
замучені страшною смертю - голодом. Умирали діти, молодь,
старше покоління. Гинув цвіт нації. Що вони думали в ос-
танні хвилини свого життя, яке закінчувалося в жахливих
муках? Жодної вини за собою вони не відчували, бо її не було.
Вони благали Бога, щоб за їх муки відомстили майбутні по-
коління і покарали окупантів-більшовиків, які були організа-
торами та виконавцями найстрашнішого і найганебнішого
феномену варварства у XX ст., цієї наймасовішої розправи
над українським народом за його волелюбність, за вперте
бажання не бути рабами на своїй землі, у своєму домі.

Коли ж настане суд над убивцями, жорстокими катами,
що надсилалися в Україну з Москви? Коли молодь дізнається
про всіх, хто підло зрадив свій народ і пішов на вірну службу
до катів? Коли ці перевертні також будуть засуджені?

Час настане! Суд іде!

§ 5. Репресивно-каральна система та її роль
у зміцненні тоталітарного режиму в СРСР (1917-1939 рр.)

Здійснити свою споконвічну мрію - повністю окупувати
Україну, підпорядкувати її економіку, всі природні багатства
та чорноземні ґрунти - Москва могла лише тоді, коли була б
обезголовлена українська нація, позбавлено її власних куль-
турних кадрів, еліти.

На початку 30-х років в Україні остаточно встановлено
новий режим, який не був демократичним, а мав форму дер-
жавної олігархії. Основна мета діяльності цього уряду - ко-
муністичне будівництво, і в цих умовах поява тоталітарного
режиму була неминучою. Тому що комунізм, ліквідувавши
приватну власність на засоби виробництва, цим самим поз-
бавив суспільство природної самоорганізації. Всі існуючі до
цього в суспільстві структури (крім церкви) були ліквідовані.
Відповідальність за функціонування суспільного життя взяла
на себе партія, яка зосередила у своїх руках всю повноту полі-
тичної влади. Вона не бажала, щоб хтось став на перешкоді
нав’язуванню суспільству її догматичних норм. А зробити це
могла лише українська інтелігенція, яка після визвольної ре-
волюції 1917 р. потужно зростала. Тому, винищивши мільйо-
ни непокірного українського селянства, московські окупанти
перейшли на винищення української інтелігенції. їм треба було
за будь-яку ціну обезголовити українську націю, залишити її
без власних провідних культурних кадрів. Тим більше, що
серед представників української інтелігенції було чимало та-
ких, хто мислив та діяв самостійно і негативно ставився до
того курсу, який проводив Сталін і його найближче оточен-
ня. Це викликало неприязнь і вороже ставлення до інтелігенції.
Постійно проводилася політика відчуження інтелігенції від
робітників та селян. В саме поняття “інтелігенція” вкладався
негативний зміст, що межував із поняттям порочного, воро-
жого, зрадницького. Сама приналежність до інтелігенції вва-
жалася непристойною, на відміну від пролетарського чи се-
лянського походження. Дискримінація виявлялася в тому, що
обмежувався прийом молоді - вихідців із сімей інтелігенції -
до вузів. Так руйнувався творчий і моральний потенціал нації,
втрачалася суспільна значимість інтелектуальної праці, глу-
шилися притаманні інтелігенції кращі громадянські риси.

Перша хвиля фізичного винищення української інтелігенції
прокотилася ще під час московсько-більшовицької окупації в
1919-1921 рр.

Другий великий наступ проявився під час політичної бо-
ротьби окупантів у 1926-1928 рр. і проводився під гаслами
боротьби з “хвильовізмом”, “шумськізмом” та “волобуєвщи-
ною”.

Щоб штучно розпалити боротьбу проти “націоналістич-
них” настроїв, у 1930 р. було організовано процес над неісну-
ючою Спілкою визволення України (СВУ). Основна вина впа-
ла на лідера тогочасного українського літературознавства,
віце-президента Всеукраїнської академії наук, відомого вче-
ного С. Єфремова. Його ідейно-естетичні погляди та наукові
принципи сформувалися ще під впливом І. Франка, Лесі Укра-
їнки, М. Коцюбинського, з якими він був особисто знайомий.

Процес проходив як показовий в оперному театрі м. Хар-
кова з 9 березня по 19 квітня 1930 р. Як видно з документів,
судили не за якісь конкретні справи, не контрреволюціонерів
і націоналістів, а судили інтелектуальну еліту українського
народу. На лаві підсудних було двоє академіків, 11 профе-
сорів, двоє письменників, науковці, викладачі вузів, учителі,
юристи, священнослужителі, студенти. Крім уже згадувано-
го С. Єфремова, судили колишнього члена ЦК УСДРП і
прем’єр-міністра УНР В. Чехівського, історика, професора
Київського інституту народної освіти Й. Гермайзе, колишньо-
го члена УПСФ і міністра закордонних справ А. Ніковського
та ін.

Процес СВУ мав політичне завдання обґрунтувати пе-
реслідування потенційної національно-політичної опозиції і
підготувати ґрунт для подальших нападів на ВУАН та УАПЦ
і для переслідування інших, нібито існуючих політичних уг-
руповань, поглибити ворожнечу між прихильниками україні-
зації, скомпрометувати саму політику українізації, а відро-
дження на Україні пов’язати з діяльністю УНР в екзилі.

Справа СВУ була початком розгрому українського куль-
турного процесу, що інтенсивно розпочався-в УСРР після виз-
вольних змагань.

“Нам треба українську інтелігенцію поставити на колі-
на, це наше завдання - і воно буде виконано: кого не постави-
мо - перестріляємо!” - зухвало заявив Брук, один із слідчих у
справі СВУ”.90

Кинута чекістом погроза незабаром стала дійсністю. Після
СВУ було “викрито” та віддано до суду Український націо-
нальний центр (УНЦ) та його структурний підрозділ - Укра-
їнську військову організацію (УВО). До них ці майстри кри-
вавих справ включили визначних представників української
інтелігенції, а керівником цієї організації проголосили акаде-
міка М. С. Грушевського.

У цей час було сфальсифіковано справу про так звану
“контрреволюційну організацію в сільському господарстві
України”. 29 відповідальних працівників наркомату землероб-
ства та вчених-агрономів були засуджені на довгі роки ув’яз-
нення. .

У 1930-1931 рр. каральні органи намагалися спровокува-
ти ще один судовий процес - проти УНЦ. Процес не відбув-
ся, але багатьох представників української інтелігенції зни-
щили чи засудили.

Протягом 1930 р. по всій Україні прокотилася нова хвиля
“чисток”, яка охопила ряд центральних органів: Держплан,
Українську академію наук, деякі освітні та видавничі уста-
нови. В казематах в’язниць почали зникати тисячі представ-
ників українського спротиву московським окупантам. Зник-
ли Шумський, Чечель, Полоз, Волобуєв, Яворський. Розгнуз-
даний терор московських окупантів викликав протест, що
виразився у самогубствах. У Харкові після похорону акаде-
міка Д. Багалія покінчив життя самогубством колишній рек-
тор Інституту народної освіти, підполковник УГА Гаврилів.
13 травня 1933 р. застрілився талановитий письменник Ми-
кола Хвильовий, через два місяці покінчив з життям один з
найвидатніших політичних діячів УСРР Микола Скрипник.91

Ліквідовуючи найосвіченішу частину населення респуб-
ліки, окупаційна система позбавляла народ історичної само-
свідомості, намагалася перетворити його у слухняних рабів.
Масові арешти та заслання українських науковців розпоча-
лися ще у 1929 р. В наступному році вони продовжилися і най-
вищого піднесення досягли у 1933 р. За цей час у Києві була
розгромлена Всеукраїнська академія наук (ВУАН), особливо
жорстоких розправ зазнала її історична секція (керівник - академік
Михайло Грушевський) та Інститут мовознавства.

Після розгрому ВУАН основну частину найвидатніших
вчених було винищено, а тих, хто залишився, зробили праців-
никами філіалу Московської академії наук.

Катастрофа 1932-1933 рр. на Україні прискорила смерть
великого вченого і громадянина Михайла Грушевського. 24 ли-
стопада 1934 р. його не стало.

В цей період була розгромлена й Українська академія
сільського господарства та Науково-дослідний інститут еко-
номіки й організації сільського господарства УСРР. Вчених
арештували чи розігнали. В Харкові в 1933 р. був розгром-
лений Науково-дослідний інститут історії української ку-
льтури ім. Д. Багалія. Вчених розстріляли, заслали чи просто
вигнали, усунули від наукової роботи.

Така ж доля спіткала Науково-дослідний літературознавчий
інститут ім. Шевченка, Геологічну службу України, створену
вченим зі світовим ім’ям, академіком Павлом Тутковським.

За вказівками Кремля, в 1930-1939 рр. відбувалося масо-
ве винищення української фахової інтелігенції, а їх численні
фундаментальні наукові праці вилучалися зі всіх бібліотек.
Переважну більшість цих книг знищили.

Під молот Постишева потрапили не тільки наукові уста-
нови. Знищені були й українські комуністичні установи, які

32 Зам. 3976
віддано служили новій владі. Зокрема, була ліквідована Все-
українська асоціація марксо-ленінських інститутів та Інсти-
тут марксизму-ленінізму.92

Розгромом згаданих українських установ справа не об-
межилася. Цей процес охопив усі наукові заклади України;
знищувалася інтелігенція, уся робота супроводжувалася гру-
бою брехнею, підробками, ідеологічною фальсифікацією, які
руйнували життєву мораль і велич правди українського на-
роду, що була вироблена віками.

Щоб врятуватися від переслідувань, частина вчених зму-
шена була тікати за межі України, часто на Далекий Схід, в
Сибір чи Заполяр’я, рвучи зв’язки з українським життям.93

Лише протягом одного 1932 р. від наукової роботи було
усунуто 1649 осіб, або 16,4% усього наукового складу Ук-
раїни.94

Окупанти не могли не зауважити масового стихійного
руху серед українського народу, розбудженого революцією
до життя, особливо молоді, яка пішла в літературу. Україн-
ське письменство з 1920 р. по 1929 р. мало короткотривалу
стратегічну передишку, коли існували різні письменницькі
організації та об’єднання. Найбільшими з них були “Плуг”,
очолюваний Пилипенком, Панівом та Головком, “Гарт” (Хви-
льовий, Сосюра, Кулик), ВАПЛІТЕ (Вільна академія проле-
тарської літератури), до якої належав цвіт тогочасного пись-
менництва на чолі з Хвильовим, та “Політфронт”, очолюва-
ний А. Любченком, М. Кулішем, Остапом Вишнею, Яновсь-
ким та П. Тичиною.

Найчисленнішою була Спілка письменників “Плуг”. На-
віть після того, як 20 % її членів було “вичищено”, на 1 черв-
ня 1931 р. в “Плузі” залишилося 60 периферійних гуртків, у
яких перебувало на обліку 750 членів.95

Вся увага каральних органів спрямовується на знищення
української літератури. Для літераторів настали жахливі дні,
коли масові арешти й ув’язнення, страти і заслання так зва-
них ворогів народу вже самі по собі стали уособленням пси-
хологічного терору, виступили як ефективний засіб заляку-
вання широких мас населення.

У грудні 1934 р. таємний радянський суд, під головуван-
ням Ульриха, засудив до страти 28 українських письменників.
Серед них були О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, В. Ми-
сик, Г. Косинка, І. Крушельницький, М. Лебединець, Р. Шевчен-
ко та ін.

В цьому ж році почалося гоніння та переслідування одно-
го з кращих представників нової української літератури про-
фесора Миколи Зерова.

Жорстокі розправи та терор призвели до того, шо у 1939 р.
українська література була цілком знекровлена. Загинули
86 письменників та 36 критиків, літературознавців. На волі
залишилися лише Рильський, Яновський, Сосюра, Тичина та
ніс з півтора десятка літераторів, які погодилися втілювати в
житія лілію більшовицької партії. Українське письменство було
зведено до підрядного становища провінційної літератури в
СРСР.

З початком 1930-х років нищівного розгрому зазнали ми-
стецькі кадри України. В 1934 р. був арештований, засланий і
безслідно зник Лесь Курбас - визначний театральний діяч, ре-
жисер, зачинатель модерного й оригінального напрямку в ук-
раїнському театральному житті, творець мистецького об’єд-
нання “Березіль”. Вслід за Курбасом почали громити й інших
українських театральних митців. Були заарештовані видат-
ний діяч української сцени Йосип Гірняк, дослідник історії ук-
раїнського театру Петро Рулін, відомий оперний співак Ми-
хайло Донець.

Машина терору знищила талановитого скульптора Ми-
хайла Гаврилка, художників Іллю Шульгу, Падалка, архео-
лога і мистецтвознавця Михайла Рудницького та багато ін-
ших видатних митців України.

Масових арештів і ув’язнень, страт і заслань зазнали діячі
української кооперації, агрономи, економісти та інші госпо-
дарські спеціалісти. Винищувалися провідні священики Ук-
раїнської автокефальної православної церкви (УАПЦ). Вна-
слідок цих репресій в 1937 р. були закриті всі автокефальні
церкви. У катівнях НКВС загинув митрополит Василь Лип-
кі кськнй, усі 36 автокефальних єпископів та кілька тисяч свя-
щеників.96

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Саме
напередодні війни Червона армія була обезголовлена. Було
репресовано й розстріляно командуючого військами Київсь-
кого військового округу Й. Якіра і командуючого військами
Харківського військового округу І. Дубового. Після цього по-
чалося масове винищення командних кадрів цих двох округів.
Штаб КВО, фахівці якого були здатні вирішувати найскладніші
завдання, був цілком знищений. Лише з червня 1937 по жов-
тень 1938 року в Україні було репресовано понад 150 осіб ко-
мандного складу вищого рангу.

В атмосфері повної секретності впродовж початку 30-х
років спецоргани проводили операцію “Весна”, жертвами
якої стали тисячі військовослужбовців.97 У червні 1937 р. відбу-
вається ліквідація так званої воєнно-фашистської змови.
12 червня 1937 р. газета “Правда” повідомила, що “11 червня
ц. р. в залі Верховного Суду СРСР спеціальна судова уста-
нова Верховного Суду СРСР в складі: головуючого - Голо-
ви військової колегії Суду Союзу РСР армвійськюриста Уль-
риха В. В., Маршала Радянського Союзу Блюхера В. К., на-
чальника Генерального штабу РСЧА командира 1-го рангу
Шапошникова Б. М., командуючого військами Білорусько-
го військового округу командарма 1-го рангу Бєлова І. П.,
командуючого Ленінградським військовим округом коман-
дарма 2-го рангу Дибенка Ю. П. ...в закритому судовому
засіданні розглянули в порядку, встановленому законом від
1 грудня 1934 року, справу Тухачевського М. М., Якіра
Й. Е., Уборевича 1. П., Корка А. І., Ейдеманіса Р. П...” Ці
воєначальники були розстріляні того ж дня, 11 червня 1937 р.

Серед відомих досліджень щодо динаміки змін в армії та
впливу масових репресій на стан кадрового потенціалу РСЧА
найвиваженішими можна вважати підрахунки генерал-лейте-
нанта О. І. Тодоровського, колишнього командарма 2-го ран-
гу і начальника Управління військово-навчальних закладів
РСЧА. Його дані свідчать, що із 733 вищих командирів та політ-
працівників було знищено 579. Зокрема з п’яти маршалів роз-
стріляно трьох (Є. Єгорова, М. Тухачевського, В. Блюхера); з
п’яти командармів 1-го рангу - трьох (І. Бєлова, І. Уборевича,
Й. Якіра), усіх 10 командармів 2-го рангу (Я. Алкніса, І. Ваце-
тіса, І. Дубового, П. Дибенка, Р. Ейдеманіса, М. Каширина,
А. Корка, М. Левандовського, О. І. Седякіна, І. Федька), з
57 комкорів - 50 (серед них легендарні І. Гай, Є. Ковтюх,
В. Примаков), з 186 комдивів - 154, усіх 16 армійських комі-
сарів 1 та 2-го рангів, з 28 корпусних комісарів - 25, із 64
дивізійних комісарів - 58.

Начальник головного політичного управління РСЧА Я. Га-
марпик, дізнавшись про своє звільнення з роботи як “ворога
ііароду", застріл ився.91і

До весни 1939 р. жертвами сталінського терору стали де-
в’ять заступників народного комісара оборони СРСР, два на-
родні комісари та перший заступник наркому ВМФ СРСР,
начальники усіх управлінь та родів військ Червоної армії, три
заступники начаньпика та начальники усіх відділів Генераль-
ного штабу РСЧА, усіх військових округів.99

Жодна армія свіїу ніколи не зазнавала таких страхітли-
вих втрат командного складу. Навіть під час Великої Вітчиз-
няної війни не втрачено такої кількості вищих командирів та
иолітпрацівників.

Відомий радянський публіцист Ернст Генрі писав: „Жод-
на поразка ніколи не веде до таких страхітливих втрат ко-
мандного складу. Тільки повна капітуляція країни після про-
граної війни може мати наслідком такий розгром. Саме
напередодні вирішальної сутички з ворогом, напередодні най-
більшої з воєн Червона Армія була обезголовлена. Це зробив
Сталін”.100

У 30-ті роки за Українським військовим округом (а з
1935 р. - Київським та Харківським) міцно закріпилася слава
всеармійського дослідницького і випробувального полігону,
„своєрідної польової академії, де проходили практичну роз-
робку та апробацію найновіші дослідження військово-теоре-
тичної думки. Саме тут для цього було створено усі необхідні
умови”.101

У військах на Україні створювалися перші великі механі-
зовані з’єднання (1932), парашутний полк (1933), перша у
світовій практиці десантна бригада (1936).

Маршал Радянського Союзу І. Баграмян так висловився
про діяльність і значення округу: „Служба у військах, якими
командував Якір, була академією воїнського виховання і опе-
ра і ивпо-тактичної майстерності. Не випадково всі найваж-
ливіші маневри та великі загальновійськові навчання з відпра-
цюванням найважливіших оперативно-тактичних питань про-
водилися тоді у Київському військовому окрузі”.102
Особливо великого розмаху набули репресії у військових
частинах, розташованих на Україні, після виступу Сталіна
на нараді політпрацівників у серпні 1937 р. Розпалювання не-
баченої істерії шпигуно- та ворогоманїї, необхідність до кінця
викорчувати „ворогів народу”, активно сигналізувати про
їх дії - ось головний напрям виступу Сталіна. Після цього
почалося шельмування і масове знищення найцінніших
військових кадрів. Втрат зазнали усі ланки командирів, а най-
більше командні кадри оперативно-тактичного рівня - коман-
дири дивізій та корпусів усіх родів військ і начальники штабів.

Протягом 1937-1938 рр. загинули коменданти усіх укріп-
районів, розташованих в Україні. Знищено або засуджено май-
же всіх командирів і начальників штабів корпусів, дивізій та
бригад, більша частина командирів і комісарів кавалерійсь-
ких полків.

У ході сталінських репресій з особливою заповзятливістю
знищувався командний склад нових видів військ - механізо-
ваних, повітряно-десантних та авіаційних.

Як свідчать останні дані Інституту військової історії Міні-
стерства оборони СРСР, Збройні сили втратили понад 44 тис.
командирів, політпрацівників, військових інженерів, лікарів,
господарників та юристів. З них понад 15 тис. - в Україні.103

Масові репресії сталінського режиму завдали величезної
шкоди командному і політичному складові армії, значно по-
слабили бойову міць РСЧА і негативно позначилися на бойо-
вих діях на початку Великої Вітчизняної війни. Вони були од-
нією з найістотніших причин поразок і невдач армії у перший
період війни.

Становлення та розвиток каральної системи в СРСР

В історії багатостраждального українського народу чер-
воний терор, здійснюваний органами радянської репресивно-
каральної системи, був найтрагічнішою сторінкою.

Російський історик, політик і публіцист С. Мельгунов у
своїй книзі “Красний террор в России” так характеризує
діяльність радянських репресивних органів: “Нельзя пролить
более человеческой крови, чем зто сделали большевики; нельзя
себе представить более циничной формьі, чем та, в которую
облечен большевистский террор. Зто система, нашедшая сво-
их идеологов; зто система планомерного проведення в жизнь
насилия, зто такой открьітьій апофеоз убийства, как орудия
власти, до которого не доходила еще ни одна власть в мире.
Ото не ’жсцсссьі, которьім можно найти в психологии граж-
данской войнн то или ипое обьяснение”?04

Страхітливий вплив червоного терору на розтління людсь-
кої психіки здійснювався не лише масовими вбивствами, а, як
зазначає автор, і самою системою, що її насаджувала радянсь-
ка влада в Україні, яка була значно жорстокішою від фашизму.

Окупувавши Україну, більшовики почали створювати
державний механізм, який функціонував на зразок уряду
Москви, й утверджувати нову владу у формі тимчасових над-
звичайних органів. Це були Тимчасовий робітничо-селянсь-
кий уряд України, Всеукраїнський та місцевий ревкоми, Рада
робітничої та селянської оборони, Рада української трудової
армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії та революційні
трибунали.105 Всі вони були наділені надзвичайними повно-
важеннями, які не визнавали загальноприйнятих норм моралі
і права. За їх допомогою створено централізований апарат
державної влади збільшовиченої України, яку було приєдна-
но до складу Російської імперії.

Зберегти своє панування та утримати владу більшовики
могли лише знищивши вільнодумство та встановивши жор-
стокий тоталітарний режим. Про це свідчив також історич-
ний досвід Російської імперії. Вчитися їм було у кого. Адже
ще у 1478 р. московський князь Іван III, захопивши м. Новго-
род, жорстоко розправився з населенням: бояр покарав на
смерть, а всіх пересічних осіб депортував до Московщини.
Псковський літописець записав: “Гіркими сльозами оплаку-
вали псковичі втрати власної вікової вольності, а населення
бідне не зазнало правди московської”.

1517 р. Василь III заарештував рязанського князя Івана,
князівство прилучив до Москви, юрби рязанців вигнав до Мос-
ковщини, а на їх місце поселив москалів.

Запроваджена Іваном Грозним “опричнина” стала анало-
гією сталінщини. При завоюванні Казанського ханства ма-
сово знищувалися такі народи, як мордвини, черемиси, чу-
ваші, башкири та ін. Опричники упродовж багатьох років про-
ливали невинну кров, гвалтували, грабували та конфіскову-
вали майно.

Використавши занепад Київської Русі-України, Іван Гроз-
ний захопив частину України, так зване Дике поле. Мирне
населення чи козацтво, що потрапляло до московського по-
лону, винищувалось або силою переселялось на московські
землі.

Не кращим за Івана Грозного постав і цар Борис Году-
нов. Продовжувачами політики заслань, грабувань та ув’яз-
нень були й усі інші царі - Василь Шуйський, Михайло та
Олексій Романови.

Ув’язненнями, засланнями та карами смерті позначилися
і всі царювання від Петра І до Миколи II. Та найжорстокішим
катом України був Петро І. Використання козаків у північних
походах, будівництво Петербурга на кістках українських ко-
заків, розгром під Полтавою та повне знищення української
державності, варварське зруйнування Батурина, поневолен-
ня України, наруга над її населенням, московські методи ка-
тування та запроторення людей до найвіддаленіших окраїн
Московщини - далеко не повний перелік злодіянь цього ката.
Лише при будівництві каналів за 5 років загинуло 25000 ко-
заків.

Катерина II започаткувала загальну централізацію держа-
ви і тому повністю скасувала автономію України, а з 1783 р. в
Україні запроваджено кріпацтво - цей найдикіший (після раб-
ства) зразок однієї з форм суспільних відносин.

В 1775 р., за наказом Катерини II, було зруйновано Запо-
різьку Січ. Лише невеликій частині козаків вдалося прорва-
тися за кордон. Усіх, хто потрапив у руки загарбників, били
канчуками, виривали ніздрі, таврували чоло розпеченим залі-
зом, а потім висилали на каторжні роботи в Сибір.

Імператор Павло виявився ще жорстокішим за Катери-
ну II. Період його царювання в російській історії називають
“царством жаху”, в цей час процвітала так звана аракчеєв-
щина. Жорстока “солдафонщина”, зневага до освіти і куль-
тури, самоуправство, нетерпимість до будь-якого вільнодум-
ства - ось головні риси соціального і політичного ладу часів
Аракчеєва.

Царювання Миколи І розпочалося з того, що в день його
вступу на престол (14 грудня 1825 р.) військам було наказа-
но стріляти в тих, хто не забажав присягати новому царю.
В цей період запроваджено таємну канцелярію, так зване
Третє відділення, завданням якого було стеження та доноси
про політичні настрої суспільства. Цей інститут проіснував
до 1917 р., а його функції успішно перебрало ДПУ.

Ганебним кроком було підписання 18 травня 1876 р. Олек-
сандром II указу, який забороняв друкувати книжки укра-
їнською мовою, ставити українські п’єси та співати українські
пісні в громадських місцях. Були поневолені тюркські наро-
ди, започатковано російську колонізацію на Кавказі, приду-
шено рух Шаміля.

За часів царювання Миколи II Росію називали тюрмою
народів. Він заборонив святкувати 100-річчя з дня народжен-
ня Шевченка, а російські чорносотенці розпочали на Україні
величезні погроми, знищуючи національні святині. Сотні не-
винних українців було заарештовано і заслано до Сибіру.
Особливо жорстоко поводилися російські чорносотенці на
західноукраїнських землях.

Лише цих історичних фактів достатньо, аби зробити вис-
новок, що червоний терор проріс на великоімперському ґрунті
і був успадкований радянською владою.

Перший репресивно-каральний орган більшовицької вла-
ди було створено на Україні декретом тимчасового робітни-
чо-селянського уряду від 3 грудня 1918 р. “Про організацію
Всеукраїнської надзвичайної комісії”. Цей спеціальний орган,
завданням якого була боротьба з контрреволюцією, називав-
ся “Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, са-
ботажем і посадовими злочинами”. ЗО травня 1919 р. ВУЦВК
затвердив “Положення про Всеукраїнську і місцеві надзви-
чайні комісії”.106 Водночас в армії створювалися надзвичайні
комісії, які носили назву особливих відділів.

Надзвичайні комісії (НК - ЯК) завжди були органами
більшовицької партії, її озброєним загоном, “караючим ме-
чем”. А тому Ленін постійно приділяв їм пильну увагу, на-
правляв в Україну найбільш відданих соратників, щоб ті при-
душили спротив українського народу.

У березні 1919 р. у Київ прибув М. Лаціс, який очолив
Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК - ВЧК). Його
прихід ознаменувався організованим державним терором та
репресіями проти борців за незалежність України.107

На початку 1920 р. в Україну відряджається В. Манцев,
який очолює Центральне управління надзвичайних комісій.
Але навіть ці організатори більшовицького червоного теро-
ру не змогли справитися з поставленими перед ними завдан-
нями - придушити національно-визвольну боротьбу українсь-
кого народу. Тоді 5 травня 1920 р. в Україну направляється
головний кат - голова Всеросійської надзвичайної комісії
Ф. Дзержинський.108 Його прибуття в Україну призвело до
суттєвих змін не лише в організаційній структурі НК, але й у
зміні напрямів їх діяльності. На перше місце висувається бо-
ротьба з підпільними організаціями руху опору, його політич-
ними партіями та винищення української інтелігенції.

У складі Всеукраїнського надзвичайного комітету пере-
бували значні військові формування, які в середині 1919 р. були
об’єднані у війська внутрішньої охорони республіки (ВОХР),
а також частини особливого призначення (ЧОП), які форму-
валися лише з комуністів та комсомольців.109 Вся Україна
була обплетена, як павутиною, загонами каральних військ
внутрішньої служби, які не тільки паразитували на тілі ук-
раїнського народу, а й під керівництвом ВУНК вели бороть-
бу з народним рухом опору, що розростався на теренах Ук-
раїни. Це дуже хвилювало загарбників, адже вони, маючи
мільйонну армію, не могли здолати цей рух.110 Свідченням
цього є записка Леніна, направлена заступникові голови Рев-
військради Росії Є. Склянському, в якій він пише: “Додаю ще
одне “попередження”. Наше військове командування ганебно
провалилось, випустивши Махна (незважаючи на гігантську перевагу
сил і суворі накази піймати), і тепер ще більш ганебно провалюється,
не вміючи роздавити жменьок бандитів... І хліб, і дрова, все гине
через банди, а ми маємо мільйонну армію. Треба підняти Го-
ловкома з усієї сили”."1

З переходом до нової економічної політики були здійснені
реформи державного апарату, а вслід за цим проведена реор-
ганізація системи каральних органів. 6 лютого 1922 р. ВЦВК
ухвалює декрет, згідно з яким реорганізовує ВНК у Держав-
не політичне управління при НКВС Росії, з наданням йому
права проведення розслідувань.112
Питання про реорганізацію ВНК розглядалося на засіданні
Політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1922 р., а 22 березня 1922 р.
ВУЦВК затвердив постанову “Про скасування Всеукраїнсь-
кої надзвичайної комісії і про організацію Держполітуправлін-
ня” (ДПУ). Новостворений орган був наділений значно більши-
ми повноваженнями, які розширювалися з кожним роком і ба-
зувався на принципах суворої централізації та дисципліни.
Це було зумовлене необхідністю посилення репресивно-ка-
ральної діяльності напередодні утворення СРСР.

Пізніше, для закріплення більшовицької держави та оста-
точного придушення національно-визвольної боротьби на-
родів, каральний орган ДПУ-НКВС положенням ЦВК СРСР
від 15 листопада 1923 р. був перетворений на Об’єднане дер-
жавне політичне управління при Раднаркомі СРСР (ОДПУ).
ДПУ вилучалося зі складу НКВС союзних республік."3'Но-
востворене ДПУ зберегло всі риси ВНК, а згодом і значно
його перевершило. Цьому сприяла низка положень та поста-
нов, затверджених Президією ЦКВ СРСР протягом кількох
років.

Так, 17 листопада 1923 р. ЦВК СРСР своєю постановою
значно розширив категорію осіб, яких можна було ув’язнити
як дуже небезпечний елемент.

28 березня 1924 р. затверджено положення про права
ОДПУ про адміністративні виселення, заслання й ув’язнення
до концентраційних таборів, згідно з яким ще більше розши-
рювались ознаки соціальної небезпечності особи.114

У квітні 1924 р. Президія ВЦВК СРСР своєю постановою
надала колегії ОДПУ “право позасудового розгляду справ і
розправи, включно до винесення вищої міри покарання” сто-
совно осіб, які скоїли фальшування грошей."5

9 травня 1924 р. Президія ВЦВК затвердила постанову
про розширення прав ОДПУ в боротьбі з бандитизмом, що
надавало право виселяти з даної місцевості до концентрацій-
них таборів та застосувавати вищу міру покарання - розстріл.

4 квітня 1925 р. ОДПУ було надано право забороняти осо-
бам, які відбули покарання, проживати у певних місцевостях.

1927 р. постановами від 14 квітня, 12 травня і 15 червня
надано право позасудової репресії стосовно осіб, що “недбало
ставились до таємних документів”, право розстрілювати
білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів та бандитів
на місцях.

17 серпня 1928 р. ОДПУ дістало право позасудової кари
соціально небезпечних елементів - жебраків, волоцюг, хулі-
ганів у промислових центрах.116

Крім того, упродовж 20-х років усі губернські суди діста-
ли право застосовувати так званий спрощений порядок судо-
чинства, за яким не заслуховувалися свідки, відмовлялися від
слухання сторін і фактично стверджувалося, що якоїсь
“різниці по суті між органами ДПУ і губернським судом як
органами репресій немає”.117

На початку 30-х років партія та уряд почали старанно
готуватись до чергового етапу червоного терору - необхід-
но було здійснити перегрупування сил репресивно-каральної
системи. Постановою ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. ОДПУ
та його судова колегія, яка була наділена правом застосу-
вання всіх видів кримінального покарання аж до розстрілу,
були скасовані. Замість них утворено Головне управління
державної безпеки (ГУДБ), яке стало структурною частиною
новоутвореного НКВС СРСР.118 У союзних республіках були
утворені республіканські НКВС, які функціонували за поло-
женнями про загальносоюзний НКВС.

VII з’їзд Рад СРСР у лютому 1935 р. надав НКВС статус
загальносоюзного наркомату, який увійшов до складу РНК
СРСР.

У структурі НКВС були утворені: Головне управління
державної безпеки, Головне управління робітничо-селянської
міліції, Головне управління прикордонної та внутрішньої охо-
рони, Головне управління виправно-трудових таборів і тру-
дових поселень, відділ актів громадського стану, адміністра-
тивно-господарське управління та Головне управління пожеж-
ної охорони. У союзних республіках були створені аналогічні
структури.119

У відання НКВС СРСР було передано всі тюрми та місця
ув’язнення, які раніше підпорядковувались ОДПУ та нарком-
юстам союзних республік.

Концентраційні табори

Після жовтневого перевороту в 1917 р. та захоплення біль-
шовиками влади в Росії перед новоствореним урядом поста-
ло питання, що робити із заарештованими, засудженими та
взятими в полон противниками. Думки в керівництві РКП(б)
розділились. Одна частина комуністів була за те, щоб усіх
арештованих та засуджених знищити як ворогів пролетарсь-
кої влади. Інші відстоювали думку про табори, де використо-
вувати їх як дармову робочу силу. Отож, у квітні 1919 р. було
ухвалено декрет “Про табори примусової праці в РСФСР”.120
Він започаткував систему концентраційних таборів та за-
провадив примусову працю.

Першим концтабором для політичних в’язнів, яких засу-
дила ВНК, був монастир на Соловецьких островах. Ліквіду-
вавши монастир, конфіскувавши всі його будівлі на користь
держави, на його місці було створено радянський концтабір
спеціального призначення. Допоміжними стали концтабори на
острові Попова на Білому морі та Вагіракша в Кемі. Згодом
усі острови на Білому морі були вкриті таборами. Для керів-
ництва ними створено Управління соловецьких таборів особ-
ливого призначення (УСТОП).121 Загалом Соловецькі табори
називали “Соловками”. Одночасно з розбудовою Соловків
використовувались усі колишні царські місця заслання в Си-
біру, з їхньою системою каторжної праці. Основними района-
ми розташування старих та розбудови нових таборів для ви-
користання дармової праці радянських в’язнів стали Кольсь-
кий півострів, Карелія, Ухто-Печора (Комі АССР), райони
річки Колими (Сибір), острів Вайгач (Карське море), Нер-
чинськ, район Іркутська, Чукотський півострів, Норильськ,
півострів Таймир та ін.122 Місця розташування концтаборів
на території СРСР були засекречені. Залишається таємницею
і кількість в’язнів, яка за радянських часів була заслана до
цих таборів. Добре відомо лиш те, що червоний терор, запо-
чаткований Леніним, мав не лише несамовитий розмах, а й
був надзвичайно жорстоким. Тюрми були перейменовані в
будинки примусової праці (БПП), де організовувались різно-
манітні майстерні та цехи. Значна кількість репресованих ви-
користовувалась на лісоповалах і шахтах для добування ву-
гілля, золота та інших поліметалів.

На початку 1930-х рр. до концтаборів, які займалися роз-
робкою природних багатств Росії, додавалися все нові, зав-
данням яких було будівництво виробничих підприємств, за-
водів, шляхів, мостів, каналів та ін. Створюються концтабо-
ри-гіганти для будівництва Біломорсько-Балтійського кана-
лу, гідроелектростанції на річці Свір у Ленінградській об-
ласті, Сєвжелдорлаг - для будівництва залізниці Котлас-
Ухта-Воркута, Балхашстрой, Амурлаг та ін. Найбільших про-
тивників радянської влади засилали до Печори, на будівниц-
тво БАМу, Біломорканалу, на Колиму, у Воркуту, Но-
рильськ, на острови Войгач, Сахалін, Камчатку, Нову Зем-
лю, Землю Франца-Йосифа.123

Втаборах існували жахливі, нелюдські умови життя. Арештантів
жорстоко карали: били, виставляли роздягненими на мороз, а
влітку - “на комарів”, нацьковували на них псів, стріляли у
них “для забави”, обкрадали в харчах, а за найменшу прови-
ну кидали до ізолятора, даючи 200 г хліба та 300 г води на
добу.

Засудженим за політичними статтями забороняли працювати
за фахом, усіх їх посилали на важку фізичну працю, а норми були
такими, що виконати їх було майже неможливо.

У кожному таборі поряд з політичними перебували 15-
30 % кримінальних злочинців-рецидивістів. Табірне началь-
ство назначало їх на посади внутрішнього управління, і вони
мали можливість усіляко знущатися над політичними в’язня-
ми: бити їх, грабувати, забирати продуктові пайки.

В особливо нестерпних умовах були жінки, засуджені з
політичних мотивів. Окрім знущань з боку кримінальних
в’язнів, начальство змушувало їх до співжиття. Дітей, які на-
роджувалися в таборах, від матерів відбирали й відправляли
у спеціальні дитячі будинки. Жінок часто заражали венерич-
ними хворобами, але їх не лікували і направляли до окремих
таборів, де вони вмирали повільною смертю.

При вивченні документів, що зберігаються в московсько-
му музеї Леніна, привертає увагу його лист до Крупської, із
сибірського заслання, де майбутній вождь писав: “Ти запи-
туєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Ча-
сом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а
вечорами граємо в шахи”.124

Певний час на засланні разом з Леніним жила і Н. Крупсь-
ка. У своїх спогадах вона писала: “Життя в Шушенському
було дуже дешеве. За свою платню, 8 карбованців на місяць,
що їх одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату,
три рази вдень їжу і прання білизни... У Леніна була служниця,
яка його обслуговувала... Ленін був фанатиком полювання. Про-
тягом кожного дня перебував на болотах, стріляючи дичину.
Мав аж дві рушниці. Після полювання... відпочивав, а працю-
вав ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня
приносила велику кількість листів”.125

Таким було життя у засланні одного з найбільших ворогів
самодержавства - Леніна. А що ж створив він зі своїми по-
слідовниками, “звільнивши народи Росії від царського ярма”?

Навіть після повернення в’язня з радянських концтаборів
на “волю” він усе ЖИТІЯ змушений був носити тавро “колиш-
нього злочинця”, був обмежений у правах і міг чекати кожної
хвилини повторного арешту та повернення “у зони”.

Головним, що має забезпечувати життєдіяльність, є хар-
чування. Денна норма у радянському довоєнному таборі була
такою:

1.	Хліб ячмінний найгіршої якості - 500 г.

2.	М’ясо - 2 рази на тиждень - по 10 г.

3.	Ярина різна, суха - 100 г.

4.	Жир - 3 г.

5.	Борошно -15г.

б.	Риба солона (оселедець, тріска) - 3 рази на тиждень
50 г.

7.	Крупа ячмінна або “січка” - 80 г.

8.	Цукор-пісок -8 г.

9.	Сіль, вода - без норми.

Отримуючи таку кількість продуктів, які також не завж-
ди доходили до в’язня у повному обсязі, потрібно було жити і
важко працювати, виконуючи і перевиконуючи виробничі
завдання.

В архівах табірних управлінь знайдено документи, в яких
визначається норма продуктів для харчування псів табірної
охорони. Кожний день псові видавалося: м’яса - 500 г, крупи
- 400 г, борошна - 100 г, картоплі - 250 г, капусти - 250 г,
жиру - 50 г, хліба - 400 г.

Отож, порівняння денних раціонів псів і в’язнів свідчить, що
останніх годували значно гірше за псів. В’язні роками жили у
жахливих побутових умовах, в непридатних для життя бараках,
обірвані і голодні, вкривалися старими мішками, шукаючи на
смітниках, у кухонних відходах шматочки картоплі або го-
лову від оселедця, аби хоч трохи втамувати голод. Окрім
того, ставлення до в’язнів було брутальним, нахабним і без-
жалісним. Повсякденний крик, нецензурна лайка, ігноруван-
ня людської гідності, заборона листування з рідними, палиця
як засіб “заохочення” до праці та деякі інші нелюдські засоби
мали одну мету - надломити волю в’язнів, перетворити їх на
калік, нездатних до нормального життя.

Починаючи з 1935 р., з’являються сотні нових концтаборів,
у яких ув’язнені займалися будівництвом промислових під-
приємств, мостів та шляхів сполучення. Крім віддалених ра-
йонів СРСР, з’являються табори в центральних областях Росії,
зокрема для будівництва каналу Москва-Волга, металур-
гійного комбінату у Щербакові, комбінатів у Мурманську,
Сталіногорську, на Уралі, в Куйбишеві, на Кузбасі та в інших
районах.126

Для більшого розгалуження та поширення концтаборів
10 липня 1934 р. ЦКВ приймає постанову про входження ОГПУ
до складу Головного управління державної безпеки (ГУДБ).
У свою чергу ГУДБ було включено до загальносоюзного На-
родного комісаріату внутрішніх справ (НКВС - НКВД). Тією
ж постановою було створено Особливу нараду НКВС, що
мала право розглядати справи підсудних без суду і без при-
сутності обвинуваченого та оголошувати вироки. Цей орган
став головним постачальником дармової робочої сили в та-
бори. З 1936 року почали засуджувати на 25 років та до смерт-
ної кари.

В’язнів, які з різних причин відмовлялися від роботи, ки-
дали до ізолятора, що був у кожному таборі. Тут він знахо-
дився на “хлібі та воді”. В ізоляторі в’язень перебував від З
до 10 днів. При повторному попаданні в ізолятор термін пере-
бування збільшувався до місяця, а за третім разом винуват-
ця відправляли до табору-ізолятора з надзвичайно суворим
режимом, в якому люди помирали від виснаження та надмірної
праці.

Страшні, нестерпні умови утримування в’язнів призвели
до вибуху повстань та страйків, активізували та поширили
підпільну діяльність повстанських організацій у таборах. Пер-
ший вибух повстання стався влітку 1952 р. В Караганді. Ви-
ступ був організований членами підпільної табірної органі-
зації, колишніми вояками УПА. До прибуття в цей табір ук-
раїнців у ньому панувала банда кримінальників. Вони, не без
допомоги адміністрації, систематично обкрадали в’язнів, зну-
щалися над ними. Справа дійшла до кривавого конфлікту, а
згодом - до повстання, в результаті якого злочинці були зла-
мані. Ця перемога налякала адміністрацію, і значну частину
в’язнів-українців розпорошили по різних таборах. Чоловіків
було заслано до Воркути та Норильська, а згодом у Тайшет.
Ці посланці за короткий час зуміли організувати протестні
акції у багатьох таборах, зокрема повстання у таборах Вор-
кути, що розпочалося в ніч з 19 на 20 липня 1953 р. й охопило
50 копалень. Підпільний комітет ОУН вважав, що припинен-
ня видобування вугілля дуже відіб’ється на роботі підпри-
ємств, приверне увагу та підніме на повстання в’язнів. Пер-
шими перестали працювати в’язні шахти № 1 (близько 8 тис.
осіб) та шахти № 7. Усього в повстанні брали участь близько
100 тис. в’язнів. Підпільний провід ОУН розробив та висунув
ряд вимог, таких як припинення масових арештів, звільнення
всіх невинно засуджених та перегляд усіх судових справ, по-
ліпшення умов життя в таборах та інші.'27

Табірна адміністрація під час повстання розгубилася, а
оперативно-чекістський відділ постійно вимагав від Москви
конкретних вказівок, як діяти далі. З Москви прибула комісія
на чолі з генерал-полковником Масленніковим. У розмовах з
проводом повстанців Масленніков нічого не обіцяв, лише хотів
дізнатися про ті причини, що призвели до повстання, та прий-
мав заяви про перегляд справ засуджених.

Найдовше тримався табір № 29. Коли були проведені всі
підготовчі роботи, війська отримали команду стріляти по в’яз-
нях. 64 в’язні було вбито, понад 200 - важко поранено. Після
цього розпочалася жорстока розправа над ув’язненими - час-
тину з них засудили на довічне ув’язнення, інших - вивезли до
Колими та Кунгуру, частину засудили до смертної кари.

Разом з тим, необхідно зазначити, що політичні страйки
та повстання робили великий вплив не тільки на в’язнів, а й
знаходили певний відзив в охорони. Про це свідчать події, що
відбувалися у таборі № 3 у Воркуті. Коли старшина дав на-

33 Зам. 3976
каз відкрити вогонь по в’язнях, його виконав лише один сол-
дат. Ще більш яскравим є той факт, що у таборі в Інті влітку
1954 р. вся варта підтримала політв’язнів і відмовилася стріля-
ти по натовпу.

До таких охоронців були вжиті відповідні заходи, але це
не міняло суті справи. Зі свідчень очевидців випливає, що
вночі в одному з таборів Норильська зчинилася стрілянина.
Наступного дня стало відомо, що один з вартових на вежі
застрілився. Перед цим він скинув записку, яку знайшли в’язні.
Він писав, що не може далі вартувати ув’язнених, оскільки
дізнався, що і його батька засудили та відправили до табору.

Масові виступи 1952 та 1953 рр. переконали в’язнів, що
лише створенням підпільних організацій та їх активною ро-
ботою, тобто проведенням страйків та повстань, можна до-
могтися послаблення режиму в таборах. Про це свідчать і
події, що відбулися в 1954 р. в таборах Кунгурлагу, розта-
шованих у районі міста Кунгур (нині Пермської області).
В 10 таборах в’язні працювали на будівництві протиатомно-
го сховища та підземних військових заводів. Тут була утво-
рена сильна група спротиву, яку очолив Анатолій Задорож-
ний. У понеділок 16 травня 1954 р. до головного табору через
усі три брами увірвалися військові МВС. В результаті цієї
акції з табору вивезли 70 убитих та багато поранених в’язнів.
На пропозицію підпільного українського проводу делегати
14 націй від в’язнів створили табірну комісію, яка мала роз-
робити вимоги до уряду. Через декілька днів стало відомо,
що до головного табору Кунгурлагу прибули заступник ге-
нерального прокурора МВС генерал Долгих та заступник ке-
рівника ГУЛАГу генерал Бичков. Останній заявив, що час-
тина домагань в’язнів є слушною і що уряд уже ухвалив ряд
законів, але вони ще не дійшли до Кунгуру. Невдовзі посланці
Москви залишили табір.

Після цього комісія в’язнів перебрала до своїх рук цілко-
виту владу в таборі. Кожний барак мав свого коменданта,
господарська зона охоронялася в’язнями, і вони уважно сте-
жили, щоб розподіл продуктів був рівномірним. На дахах їда-
лень вивішено прапори Червоного Хреста, почав працювати
свій радіоапарат, через який передавалися найважливіші по-
відомлення.
Звістка про страйк у Кунгурлазі дійшла до Джезкан-
ганського табору, 1400 в’язнів якого приєдналися до страйку.
У Кунгурському таборі почали працювати над створенням
більш потужного радіопередавача, шоб надіслати повідомлен-
ії» у міжнародний Червоний Хрест та інші громадські органі-
зації і просити їх надати допомогу. Та, на жаль, апарат, був
малопотужним, і здійснити всі задуми не вдалося.

Керівник повстання Анатолій Задорожний організував ви-
робництво примітивної зброї, яку ковалі день і ніч кували в
табірній кузні.

Та управління концтаборів також не дрімало. Серед на-
селення міста вони поширювали брехливі чутки про те, що
повстанці хочуть висадити місто у повітря.128 У зверненні до
повстанців говорилося, що той, хто залишить табір, повер-
неться до роботи, буде помилуваний. Але таких виявилось
лише 150 осіб. Останні вимагали виконання всіх вимог, заяв-
лених повстанським комітетом.

Розправа почалася вночі 26 червня. Весь табір було освіт-
лено ракетами, через браму увірвалися танки, під їх прикрит-
тям - війська МВС. Зав’язалася жорстока битва. Хоча бара-
ки оборонялися, але сили були далеко не рівні. Вистояти із
примітивною зброєю проти озброєних до зубів бойовиків М ВС
було неможливо. До табору прибували нові війська і танки.
Табірний радист з останніх сил намагався передати повідом-
лення про те, що у таборі йде жорстока розправа. Близько 7 го-
дини райку з другого бараку жіночого табору, взявшись за
руки, зі співом, вийшли проти танків приблизно 500 українсь-
ких жінок і дівчат. Вони хотіли зупинити рух сталевих ма-
шин. Але п’яні більшовицькі головорізи розчавили жіночі лави.
Понад 200 жінок загинуло, багатьох було поранено.

Лише о 9 годині ранку Анатолій Задорожний дає розпоря-
дження про припинення повстання. Протистояти двом тисячам
вояків та семи танкам було недоцільно. Крім того, були приго-
товлені резерви, які могли кинути на табір у будь-яку хвилину.

Усю табірну комісію засудили до вищої міри покарання і
розстріляли. 1600 в’язнів відправили на Колиму. Слідство в та-
борах продовжувалося, багатьох в’язнів закували у кайдани.

На знак солідарності вибухають повстання у Норильсь-
ку, на Колимі та інших місцях ув’язнення. Однак надати до-
помогу в’язням у радянських таборах було нікому. Москва
лише посилювала репресії. Осторонь у довоєнний час стояла
і Ліга Націй, та й ООН уже після війни.

Нема сім’ї, немає хати,
Немає брата, ні сестри.
Щоб незаплакані ходили.
Не катувалися в тюрмі
Або в далекій стороні.

(Т. Шевченко “Неофіти”)

І все-таки, незважаючи на ці величезні втрати, українсь-
кий народ знаходить у собі сили і далі продовжувати бороть-
бу за своє існування, за звільнення, за розвиток своїх життє-
вих і творчих сил.

Примітки

' Коваль М. Історія України. - К.: Райдуга, 1992. - С. 133.

2	Там само.

}	План захоплення приватних банків було здійснено в глибокій таєм-
ниці. В день оголошення декрету всі приватні банки були оточені червоно-
гвардійцями, опечатано каси і документи. Вся фінансова система зосередила-
ся в руках пролетарської держави.

4	Родина Советская 1917-1980.-М.:Политиздат, 1981.-С.48.

5	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 44. - С. 150-151.

6	Коваль М. Названа праця. - С. 190.

7	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 40. - С. 363.

’	Там само.

’	Коваль М. Названа праця. - С. 191.

10	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 35. - С. 22.

11	Известия Всероссийского Совета Крестьянских депутатов (Петроград). -
1917.-19авг. (№88).

12	Коваль М. Названа праця. - С. 193.

13	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 39. - С. ЗО.

14	Там само. - Т. 43. - С. 201.

15	Там само. - Т. 44. - С. 149-150.

16	Там само. - Т. 39. - С. 159.

17	Там само. - Т. 50. - С. 137.

18	Там само. - Т. 50. - С. 160.

”	Коваль М. Названа праця. - С. 196.

20	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 44. - С. 149-151.

21	Там само. - Т. 43. - С. 200-201.

22	Коваль М. Названа праця. - С. 196.
23	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 44. - С. 151.

24	Політична історія України. -Т. 3. - К.: Генеза, 2003. - С. 347.

25	Там само.

26	Там само. - • С. 348.

27	Там само.

,н Там само!

74	Див. розділ НІ цієї праці.

111 Голод 1921 1923 років в Україні. - К.: Наук, думка, 1993. -С. 51.

111 Іолітична історія України. Т. 3. - С. 349.

” Там само.

” Там само.

м Там само. С. 350,

” Голод 1921 І9?3 років а Україні. С. 89.

,Г| Г.імсямо С. 69.

•' Ленін В. І І Іонне зібрання творів. Т. 44. - С. 301.

01 Голод 1921 1923 років в Україні. - С. 12.

” Там само. С. 201.

40	Там само. -С. 75.

41	Там само.-С. 129-130.

42	Там само. - С. 204.

45	Там само. - С. 203.

44	Голод 1921-1923 років в Україні. - С. 13-14.

45	Там само.-С. 15.

46	Політична історія України. - Т. 3. - С. 351.

47	Голод 1921 1923 років в Україні. - С. 201-202.

4Й	І Іоні пічна історія України. - Т. 3. - С. 350.

411	Конань М. І (взнана праця. - С. 228.

Гам само. Г. 229.

111	Іоні пічна історія України. Т. 3. -С. 384.

м Гам само.

”	Там само.   С. 386.

54	Там само. -С. 388.

”	Там само. - С. 389.

*	Там само. - С. 390.

57 Соловей Д. Голгота України. - Ч. 1. - С. 156.

” Там само. - С. 154-155.

32 Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-
1941. Прометей, 1947. - С. 53.

м Шляхами віків: Довідник з історії України. - К.: Україна, 1993. - С. 129.

7	,1 Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К.: Заповіт, 1997. - С. 312.

Коваль М. Історія України. - С. 127.

'•'Тамсамо. -С. 132.

м До складу Всеукрревкому було обрано: від більшовиків Г. Петровсь-
кого (голова), Д. Мануїльського і В. Затонського, від боротьбистів - Г. Гринь-
ка, від борбистів - В. Качинського.
63	Коваль М. Історія України. - С. 224.

“	Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - С. 183.

67	Енциклопедія Українознавства.-Т. 9.-С. 3366.

68	Там само.

69	Там само.

70	Там само. - С. 3376.

71	Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 40. - С. 254.

72	Новітня історія України. - К.: Вища школа, 2000. - С. 264.

73	Шляхами віків: Довідник з історії України,- К.: Україна, 1993.-
С. 222.

74	Коваль М. Названа праця. - С. 281.

75	Там само. - С. 280.

76	Соловей Д. Названа праця. -С. 281.

77	Там само.-С. 187.

™	Там само.-С. 188.

79	Там само.-С. 189.

80	Там само. - С. 190.

81	Підгайний С. Названа праця. - С. 48.

82	Соловей Д. Названа праця. - С. 198.

83	Там само.

84	Коваль М. Історія України. - К.: Райдуга, 1992. - С. 282.

85	Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії Украї-
ни. - К.: Україна, 1993. - С. 224.

86	Історія України XX століття. Курс лекцій: У 2 т. - Т. 2. - К.: Либідь,
1992.-С. 279.

87	Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. -Т. 1. - К.: Генеза, 1993.
-С. 148.

88	Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1991. - С. 360.

89	Соловей Д. Названа праця. - С. 211.

90	Коваль М. Названа праця. -С. 288.

91	Соловей Д. Названа праця. - С. 220.

92	Там само. - С. 225.

93	Там само. Списки вчених, що були знищені каральними органами.

94	Соловей Д. Названа праця. - С. 226.

95	Там само. - С. 229.

96	Там само. - С. 240.

97	Там само.

98	Минуле України; відновлені сторінки. - К.: Наук, думка, 1991. -С. 197.
"Там само.

кю Дружба народов. - 1988. - № 3. - С. 234.

101	Минуле України: відновлені сторінки. - С. 198.

102	Там само. - С. 200.

103	Краснознаменньїй Киевский. Очерки истории Краснознаменного
Киевского воєнного округа. - Изд. 3-є. - К.: Политиздат Украиньї, 1989. -
С. 113-114.
104	Мельгунов С. П. Красний террор в России 1918-1923. - Симферо-
поль: Таврия, 1991. - С. 6.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. - К.: Либідь -
Військо України, 1994. С. 61.

106	Там само. С. 67.

Там само. С. 68.

,,м	Гам само. С. 69.

Там само. С. 72.

1,0	Див документ Мі’ 5.

111 Ленін В. 1.1 Іовіге зібрання і ворів. Т. 52. - С. 67.

112 Білас 1. Названо праця. 78.

Там само. (А 81

111 Гам само. ('.88.

1,1 І ам само. ('.89,

Г.ім само. С.90.

"'Там само. С. 91.

"" Гам само.

119 Там само.-С. 101.

.120 Збірник законів РРФСР.

121	Микулин А. Концентраційні табори в Совєтському Союзі // Видан-
ня Закордонних Частин ОУН. Серія 2, частина. 2. - 1958. - С. 27.

122	Там само. Список головних радянських концтаборів, розміщених на
території СРСР. - С. 117-158. Див. на мапу-вкладку.

123	Там само. - С. 33.

124	Там само. - С. 41.

125	Там само.

126	Там само. -С. 91.

127	Там само. - С. 200.

’ Там само. - С. 210.
висновки

Аналіз подій цього періоду нашої історії незаперечно до-
водить, що 1917-1939 рр. стали вікопомною сторінкою буття
українського суспільства. Не встигла ще міцно стати на
власні ноги та хоч трохи зміцнитися, створити збройні сили
та окріпнути молода держава - Українська Народна Респуб-
ліка, як на неї з усіх боків накинулися вороги.

До Румунії в кінці 1918 р. відійшла Буковина. Водночас
почала свій наступ на Галичину Польська армія Юзефа Піл-
судського, а Закарпаття (Карпатська .Україна) була приєдна-
на до новоствореної Чехо-Словацької Республіки.

Ще не встигнувши об’єднатися з УНР, була захоплена
білою армією Кубань. На центральні українські землі з усіх
боків посунули до зубів озброєні ворожі армії: із заходу - по-
ляки, з півдня - румуни, з південного сходу - біла армія Де-
нікіна-Врангеля, з півночі - більшовики.

Молода українська держава змушена була сама проти-
стояти ворогам і захищати свою незалежність. Під ударами
переважаючих сил ворога вона не змогла вистояти і рухну-
ла. Уряд на чолі з головою Директорії Симоном Петлюрою і
рештками армії в листопаді 1920 р. змушений був залишити
територію України, яку вже окупували більшовицькі війська.

У найбільш відповідальний момент українських національ-
но-визвольних змагань 1917-1921 рр. європейські країни і
СІНА відмовилися підтримати боротьбу за утвердження Ук-
раїнської Народної Республіки. Цим одразу скористалися
більшовики. Головною причиною зазіхань радянської Росії на
Україну була потреба в українському хлібі. За рік більшо-
вицького господарювання над Росією нависла загроза голо-
ду. Більшовики були твердо впевнені в тому, що Україна по-
винна їх годувати. Такої думки був і сам Ленін. З цією метою
він призначив головою заготівлі продовольства для Росії
Шліхтера і направив йому листа, в якому зазначалося, що
коли той не заготовить і не завезе достатньої кількості про-
довольства, то “...мьі все околеем”.1 На Україну було посла-
но тисячі грабіжників, які в ім’я “соціалістичної справедли-
вості” силою забирали те, що їм не належало.
Окупувавши основні території України, більшовицькі за-
гарбники взялися за ліквідацію повстанського руху 1920-
1922 рр. Трагедія у листопаді 1921 р. під м. Базар на Жито-
мирщині була останньою відчайдушною спробою жменьки
вояків, організованих на території Польщі урядом УНР, з’єдна-
тися з повстанцями в Україні та спільними зусиллями вигна-
ти окупантів з рідної землі. Однак це була “лебедина пісня”
українських визвольних змагань, хоча окремі розрізнені парти-
занські виступи тривали ще довго.

Зміцнивши свою владу в Україні, більшовики почали за-
проваджувати режим політичного терору й придушення будь-
якого вільнодумства, утисків культурного розвитку, вини-
щення української громадськості і насамперед інтелігенції.

У 1929 р. ВКП(б) взяла курс на “знищення куркуля як кла-
су” та на колективізацію сільського господарства. Але на цей
час куркулів як соціальної категорії вже не було. Залишився
лише невеликий відсоток колишніх заможних селян. Тож до
куркулів почали зараховувати тих селян, які жили виключно
з власної праці, але не погоджувалися з політикою більшо-
вицької партії, критикували її дії, що мали антинародний ха-
рактер. За інструкцією, виробленою урядом, “куркулем” вва-
жався селянин, який мав будинок з дерев’яною підлогою, да-
хом із заліза або черепиці, мав пару коней і кілька корів.

Процес “розкуркулювання” з кожним днем ставав усе жор-
стокішим і перетворився у масове винищування людей. Це
винищування було організоване в Україні, на Кубані та в
місцевостях найбільшого зосередження української народ-
ності. Воно супроводжувалося культурно-національним по-
громом. На території УСРР, Воронежчини, Кубані, Казахста-
ну, Зеленого Клину та в інших місцях зосередження україн-
ської людності закривалися українські школи, припинялося
викладання українською мовою у вузах, масово вилучалася
українська література з фондів бібліотек, припинялося видання
підручників українською мовою.

14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) затвердив постанову, за
якою було ліквідовано всі українські установи на території
РРФСР та інших радянських республік. Тоді ж арештовано
професорів та доцентів Благовішенського українського уні-
верситету (“Зелений Клин”), Краснодарського інституту,
педагогічного технікуму в станиці Полтавській (на Кубані),
Білгородського педагогічного інституту (на Курщині).2 На-
став час, коли читати українську літературу, розмовляти ук-
раїнською мовою стало небезпечно.

Державною політикою став голодомор 1932-1933 рр. Це
була наперед спланована і підготовлена акція народовбив-
ства. Щоб приховати перед світом цей страшний, нелюдсь-
кий злочин, який здійснювався за допомогою організованого
голодомору, в усі парторганізації було направлено сувору
директиву, аби в жодній газеті не з’явилося нінайменшого на-
тяку про голод. В офіційній радянській пресі за 1932-1934 рр.
можна знайти лише низку статей та заміток, в яких автори з
люттю накидалися на брехливі, як вони твердили, заяви про
голод в Україні. Більше того, сам московський уряд офіційно
твердив, що ніякого голоду немає, а Україна живе щасливо і
радісно.

Проте як не приховували цей факт, американські корес-
понденти, що перебували у Москві, повідомили світову гро-
мадськість про жахливий голод в Україні. Українська грома-
да в Америці підняла протест, до неї приєдналася широка гро-
мадськість та преса інших країн. Міністру закордонних справ
Максиму Литвинову було надіслано протест з вимогою, щоб
він дав відповідь про становище в Україні. Відповідь була од-
нозначною, що це “фальшива інформація контрреволюційних
організацій, які мають своєю метою поширювати фальшиві
вісті про СРСР”.

Аби не допустити за кордон повідомлень про голод в Ук-
раїні, каральні органи через широко розгалужену агентуру
уважно стежили за тим, щоб ніхто не міг згадати про голодо-
мор у жодному громадському виступі чи публічній промові.
Навіть лікарям категорично заборонялося писати в офіцій-
них актах про причину смерті - голодування.

Політбюро ВКП(б) та радянський уряд заздалегідь засек-
ретили всю статистику в СРСР, доступ до неї дозволявся лише
обмеженому колу довірених осіб. Уряд зробив цілком непро-
никними кордони, існувала система заходів, що не допускала
листування з родичами та знайомими, які жили за кордоном.
Від чужинців-дипломатів, кореспондентів та різних делегацій,
що їх привозили більшовики на оглядини своїх “досягнень”,
дбайливо охоронялося все, що могло повідати правду, не до-
пускалися зустрічі з простими людьми.

Про злочини КПРС у часи колективізації написано бага-
то, але про цей період народу України розказано не все, і ще
й у XXI столітті ми будемо розкопувати матеріали цієї тра-
гедії, яка в 1932-1933 рр. забрала життя близько 10 мільйонів
осіб.

У цей же час Сталін па Пленумі ЦК ВКП(б) у 1933 р. без-
соромно заявляє: “Колгоспний лад знищив жебраків і бідняків
на селі і десятки мільйонів бідняків піднялися до становища
забезпечених людей”. Ці слова записані в “Короткому курсі
ісіорііВКІІ(б)"

♦ * *

У іанроионованій Вам книзі робиться висновок і дається
оцінка комуністичній теорії, яка протягом 74 років насаджу-
валася радянському народові. Її впровадження включало і ба-
гатообіцяючу українізацію, і трагічну колективізацію, голодомор та
репресії 30-х років, які стали справжнім геноцидом для українського
народу.

Розкриття суті та значення комунізму слід розпочати з
характеристики, яка дана першим президентом посткомуніс-
тичної Болгарії філософом Желе Желевим, який у передмові
до свого фундаментального дослідження “Фашизм” написав: “Якщо
між комунізмом і фашизмом є якісь відмінності, то вони всі не
на користь комунізмові. Себто... комунізм навіть гірший від
фашизму. Тому що, по-перше, комунізм протягом 74 років
свого існування винищив значно більше людей, ніж фашизм...
По-друге, комунізм спромігся стати системою, яка охопила
десятки країн Європи, Азії, Африки, Америки. По-третє, на
відміну від фашизму, комунізм і дотепер є проблемою та за-
грозою в деяких державах”?

І справді, як комунізм, так і фашизм, це є два прояви однієї
соціальної моделі, яку ми називаємо “тоталітарною систе-
мою”, простіше, “диктатурою однієї політичної партії, що не
дозволяє існування опонентів, діє терористичними методами,
придушує будь-яку незалежну думку, не визнає опозицію, ви-
магає абсолютного однодумства”.4

Теоретики комунізму визначають, що це є “суспільно-еко-
номічний і політичний лад, з колективною власністю як на
знаряддя праці, так і на предмети споживання, з безкласовим
і бездержавним устроєм”. Отже, все спільне, ні нації, ні кла-
су, ні держави окремої бути не може. Сьогодні неважко здо-
гадатися, який суспільний лад мав утвердитися з перемогою
комунізму і яка мова була б державною, панівною.

Теорію комунізму розробили Маркс і Енгельс, які напи-
сали “Комуністичний Маніфест” (1840). Але за Марксом ко-
мунізм в цей час був лише “привид, що бродить по Європі,
привид комунізму”. Особливого значення термін “комунізм”
набрав лише в 1918 р., коли Російська соціал-демократична
партія (більшовиків) стала називатися Російська комуністич-
на партія (більшовиків) - РКП(б), а в 1919 р. створюється
Комінтерн. З цього часу комунізм стад окремим рухрм, ме-
тою якого було збройне революційне повалення капіталізму і
встановлення так званої диктатури пролетаріату для побу-
дови комуністичного ладу.

Організованого національно українського комуністичного руху
майже ніколи не існувало. Комуністична партія України виникла як
російська організація. За своїм характером вона залишилася
антиукраїнською й донині.

Головна ідея українських націонал-комуністів (боротьби-
сти, укапісти, закордонна група УКП В. Винниченка, а та-
кож опозиція в КПУ В. Шахрая, О. Шумського, М. Хвильово-
го і М. Скрипника) полягала в тому, що комунізм можна
здійснити лише в національній формі, тобто у формі укра-
їнської комуністичної держави, української мови й культури,
школи, книжки, а не накидати їм чужу російську форму, не-
зрозумілу й ворожу масам.5

Як Маркс, так і КПРС у національному питанні передба-
чали злиття й знищення всіх націй, культур і мов. Проте
Маркс уявляв це як тривалий процес у світовому масштабі,
тоді як Сталін вважав, що при комунізмі нації повинні злити-
ся вже в межах самого СРСР, а російська нація й мова - уві-
брати в себе всі нації й мови СРСР.

Не можна оминути й рішення XXII з’їзду КПРС, який про-
ходив з 17 по 31 жовтня 1961 р. Він дав нове визначення кому-
нізму, пристосував цю теорію до сучасності, затвердив нову,
третю, програму КПРС. А Микита Хрущов на весь світ зая-
вив, що “нинішнє покоління радянських людей буде жити при
комунізмі”. В той час, коли за продуктами харчування та
одягом стояли великі черги, партійна верхівка проголошува-
ла про “розвинуте соціалістичне суспільство та будівництво
вищої фази - комунізму в СРСР”. Однак ще майже 40 років
людям тлумачили щось на зразок “...де разом із всебічним
розвитком людей виростуть продуктивні сили... що постійно
розвиваються, всі джерела суспільного багатства поллються
повним потоком і здійсниться великий принцип “від кожного,
за здібностями, кожному - за потребами”.6 Лише початок
90-х років поклав кінець цій облудній брехні та обману, і на-
род сказав своє вагоме слово “досить”.

Розпалася система, яку прихильники називали “світовою
соціалістичною системою”, одна за одною ставали країни на
шлях демократичного розвитку, в кінцевому результаті роз-
палася й сама твердиня соціалізму - СРСР. Аналізуючи цей
відносно короткий, але надзвичайно багатий подіями час, ба-
чимо, що марксизм-ленінізм був теоретичною основою ре-
пресивних і тоталітарних режимів, місце яких рано чи пізно -
на смітнику історії.

» * *

Здається, що немає у світі такої мови, що зазнала такого
жорстокого переслідування й терору, якого зазнала наша ук-
раїнська мова упродовж кількох століть. Її пробували вико-
ренити різними способами, включно до актів офіційної забо-
рони державою і навіть церквою. А тому кожен українець
повинен знати про тернистий шлях рідної солов’їної мови і не
тільки берегти її, а й боротися за її зміцнення та збагачення.

Торкнемося лише окремих сторінок цієї історії:

•	1690 р. - Російська православна церква забороняє “Кі-
євскіє новия книги”, писані тодішньою українською мовою, а
авторів (серед яких і Петро Могила) піддано “прокляттю й
анафемі”.

•	1720 р. - Петро І заборонив друкування книжок укра-
їнською мовою, щоб “від російської ніякої різниці і наріччя в
них не було”.

•	1753 р. - заборонено українську мову в Києво-Моги-
лянській академії.

•	1769 р. - Російська православна церква заборонила дру-
кування “Букваря”.
•	1775 р. - після зруйнування Запорізької Січі закрито українські
школи у всіх полкових канцеляріях.

•	1784 р. - Києво-Могилянську академію повністю переведено
на російську мову викладання.

•	1786 р. - наказ в усіх церквах проводити богослужіння лише
російською мовою, а також навчати російською у всіх школах.

•	1789 р. - польський сейм закрив усі українські школи й забо-
ронив навчання українською мовою у всіх школах.

•	1809 р. - закрито Києво-Могилянську академію.

•	1817р.- вийшла постанова про виключне вживання польської
мови по всіх школах Західної України.

•	1847 р. - розгромлено Кирило-Мефодїївське братство.

•	1862 р. - заборонено організовані українською інтелігенцією
безплатні українські школи.

•	1863 р. - Валуївський указ про забЬрону друку українських
книжок та їх ввозу з-за кордону (горезвісний вислів з указу: “Укра-
їнської мови ніколи не було, немає і бути не може”).

•	1864 р. - видано статут, за яким навчання в усіх початкових
школах мало проводитись лише російською мовою.

•	1876 р. - Емський указ, який повністю забороняв українські
книги, переклади, тексти до нот та український театр.

•	1881р.- Російська православна церква заборонила церковні
проповіді українською мовою по всій Україні.

•	1884 р. - заборонено українські театри по всіх губерніях Ук-
раїни.

•	1892 р. - заборонено переклад російських книжок на україн-
ську мову.

•	1895 р.- “Главное Управление” заборонило українську дитя-
чу літературу.

•	1908 р. - указ про шкідливість української культури й освіти з
огляду на загрозу для імперії.

•	1914 р.- після зайняття російськими військами Галичини й
Буковини після австрійської окупації заборонено українську пресу,
зруйновано бібліотеку Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.
•	1933 р. - вийшов польський закон про обмеження української
мови в адміністрації, суді та школах. Із 2532 українських шкіл, які
були у 1922 р., у 1929 р. їх залишилося лише 749.

•	1933 р. - телеграма Сталіна про припинення “українізації”.
Ліквідація в Україні так званого “нового національного ухилу”, якого
насправді й не було.

•	1938 р. - сталінська постанова про обов’язкове вивчення ро-
сійської мови в Україні.

•	1958 р. - закон про необов’язкове, а “за бажанням учнів” на-
вчання української мови в Українській РСР.

•	1978 р. - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та
викладання російської мови.

•	1983 р. - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення ро-
сійської мови в школах (“андроповський указ”).

•	1989 р. - постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну
загальнодержавну мову (російську) в СРСР.7

Які тільки методи не використовували губителі української мови.
Боротьба за рідну мову, яка останнім часом набула масового
характеру й одержала організаційне оформлення у вигляді Товари-
ства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ) “Просвіта”, породжена
не тільки дією внутрішніх, національних процесів, а є виявом
загальносвітових тенденцій, тобто протистоянню лінгвоциду.
Лінгвоцид - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як
головної ознаки етносу - народності, нації. Кінцевою метою
лінгвоциду є ліквідація народу як окремої культурно-історичної
спільноти, винародовлення етносу, сторінки якого рясніють підсту-
пом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щед-
ро политі сльозами і кров’ю їхньої жертви - українського народу.8

Наші споконвічні вороги добре розуміли, що заволодіти багат-
ствами України можна лише тоді, коли знищити український народ.
А найпростіший шлях до цього - лінгвоцид.

* * *

Початок XXI століття характеризується посиленням активності
захисників прав російськомовного населення з вимогою запровади-
ти в Україні другу державну мову. Вимоги ці мотивуються тим, що
в Україні проживає більше 11 мільйонів росіян, переважна більшість
з яких живе в Україні протягом усього життя, але не може
(чи не хоче) вивчити українську мову. Водночас до уваги не бе-
реться ні той факт, що росіяни мають свою державну мову в Росії,
ні те, що в Україні вони з’явилися не так давно. У Києві в 1742 р.
було лише 129 росіян та 20 тисяч українців. Активну колонізацію
проводили Петро І та Катерина II. Але особливо посилюється оку-
паційний режим в радянський період. Для прикладу візьмемо До-
нецьку область. У 1926 р. тут проживало 64,1 % українців і лише
26,1 % росіян. Решту - близько 10 % - становили представники
інших національностей. У 1939 р. українців було 59 %, росіян - 31
%. У 1989 р. українців у Донецькій області налічувалося 50,7 %,
а росіян - 43,6 %. Якщо за 63 роки відносна кількість українців
в області зменшилася на 13,4 %, то росіян - зросла на 17,5 %.

З 1926 по 1989 рр. російське населення в Україні збільшилося із
2 677 166 до 11 355 582 осіб. Приріст становить 8 678 416 осіб (у
4,2 раза), коли кількість українців після всіх возз’єднань у “єдину
державу” збільшилася з 23 218 860 до 37 419 053 осіб (1,6 раза).9
Це дані лише по Україні. Однак жахає аналіз даних перепису в
цілому по СРСР. За даними на 1929 р., українців було 82 мільйони
195 тисяч, а росіян - 77 мільйонів 791 тисяча. Згідно ж з даними
перепису 1979 р., росіян стало уже 137 мільйонів 397 тисяч, а ук-
раїнців -лише 42 мільйони 347 тисяч. І це вже з врахуванням насе-
лення Західної України, Буковини і Закарпаття. Де ж поділися ук-
раїнці? Адже їх повинно бути не менше 130 мільйонів, а насправді
виявилось на 95 мільйонів менше.

Причина катастрофічного зменшення українців криється в на-
слідках зловісної політики комуністичної партії. Пригадаймо 1929
рік - “рік великого перелому”, коли на листопадовому Пленумі ЦК
ВКП(б) було проголошено курс на форсовану колективізацію
сільського господарства. Призвичаєний до кривавих насильств,
морально розбещений безкарністю за найтяжчі злодіяння в роки воє-
нного комунізму більшовицький диктатор Сталін зі своїми посіпака-
ми в Політбюро поставив перед партією позбавлене здорового глузду
завдання: не просто колективізувати десятки мільйонів селян, а ко-
лективізувати неодмінно за один рік. Чим закінчилася чергова
сталінська авантюра, нині відомо усьому світові. Морем крові
крові заплатило радянське суспільство за злочинний експеримент
побудови сталінського соціалізму. Навіть за часів татаро-монгольсь-
кої навали українська земля не бачила стільки страхіть, як за часів
сталінської опричнини.

Та, незважаючи на розгнузданий терор, сталінським при-
служникам виявилося не під силу загнати селянство в колгос-
пи ні за один, ні за два, ні за три роки. А заплатила за це Україна
десятьма мільйонами людських жертв.

Вісім мільйонів українців були заморені штучним голодом
1932-1933 рр.

Згадаймо “золотий вересень” 1939-го. Возз’єднання обер-
нулося для українців десятками тисяч закатованих і розстрі-
ляних, сотнями тисяч депортованих до Сибіру.

Аналіз втрат СРСР у Другій світовій війні дає такі цифри
стосовно України: більше 5,5 мільйона цивільних жертв і
2,5 мільйона загиблих на фронтах, що разом становить 8 мі-
льйонів осіб.10 Однак демографічні втрати України ще більші.
У січні 1941 р. в Українській РСР проживало 41,9 мільйона
осіб, у 1945-му - лише 27,9 мільйона. Отже, загальні демо-
графічні втрати становлять близько 14,5 мільйона (убиті, по-
мерлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізо-
вані, втрати у природному прирості).11

Крім того, 2,2 мільйона осіб були депортовані з України до
Німеччини як робоча сила.

Про зміст національної політики в СРСР свідчить теле-
грама ЦК ВКП(б) від 15 грудня 1932 р., в якій вимагалося
негайно русифікувати всі українські інституції, в тому числі
школи, які знаходилися за межами України. В цей же час ве-
лася жорстока розправа над українцями Кубані і Курщини, яких
насильно записували як росіян.

Українців примусово посилали освоювати надра Тюмені,
Півночі та Східного Сибіру. Водночас в Україну направляли
тисячі людей з Росії. Приїхавши на чужину, українці мусили
віддавати дітей у російські школи, читати російські газети і
спілкуватися російською мовою. Такий процес трудової міг-
рації призводив до того, що українці забували свою рідну мову,
розмовляли російською і згодом називали її рідною.

По-іншому складалася доля тих, хто приїздив з Росії в
Україну. Варто було комусь з переселенців заявити, що вони

34 Зам 3976
бажають вчити своїх дітей російською мовою, як відразу “на про-
хання трудящих” українську школу переводили на російську мову
навчання або відкривали в українських школах російські класи. Таким
чином було зрусифіковано весь схід та південь України. Це стало
підставою для “добровільної” відмови значної частини українців від
рідної мови, від своєї культури. І сьогодні частина високих чинов-
ників та депутатів Верховної Ради не можуть висловити жодної думки
українською мовою. А хіба можнауявити собі, наприклад, щоб хтось
у парламенті Росії не знав російської мови?

Названо лише окремі форми і методи, за допомогою яких
здійснювалася русифікація, а їх було дуже багато. Над цим питан-
ням працював ЦК партії більшовиків, це було закладено в серцевині
комуністичної ідеології.

* * *

Ще одним періодом великих випробувань українського народу,
який опинився у самому вирі двобою великих тоталітарних держав,
була Друга світова війна. Але цей трагічний період мав і обнадійливі
сторінки. До них слід віднести існування націоналістичного підпілля
та Української повстанської армії (УПА). Вони об’єднали
патріотичну молодь для боротьби проти ворогів рідного народу, для
боротьби за те, щоб український народ сам міг вирішувати свою
долю. Ця боротьба, сповнена багатьма прикладами самовідданого
героїзму, залишила нащадкам пам’ять про відданість і самопожер-
тву справжніх патріотів заради Вітчизни.

Однак політична історія України XX століття на цьому не за-
кінчується. На зміну йдуть драматичні процеси наступних років:
заморожена “відлига”, гоніння та переслідування шістдесятників,
суцільна русифікація та багато інших моментів, які тривали до но-
вого потужного злету національного відродження, пробудження
народу, що привело до проголошення 24 серпня 1991 р. незалежної
української держави та повної перемоги народу під час Помаранче-
вої революції 2004 року, коли до влади прийшов уряд народної довіри.
Примітки

1	ІПлихісрЛ. Борьба захлеб па Украине в 1919 году//Літопис революції. -
192Н, Берс'іеиь квітень. С. 103.

1	Підіайпий Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941. -
І Іромегей. С. 53.

* Шлях перемоги // Тижнева всеукр. газета. - 2005. - Ч. 5. - С. 10.

4Гліциклоиедія Україно шанс і їм. Т. 3. Львів, 1994. - С. 1095-1096.

’ 'Гам само.

11	Берми І Б Ігнірін СІ'СІ’ К : Нивці школа, 1984. С. 492.

' Таїти / Упііриц II Кардані. Мельбурн К.: Фортуна, 2003. -С. 197.

н Біш піннії і В., І'адігіїїі'і-ВиппицькийЯ. Мова і нація.—Дрогобич: Відроджен-
ня, 1994. С. 23.

’ 'Гам само. - С. 49-51.

“’Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Иью-Йорк-
Львів, 1993. - С. 445.

11 Укр. істор. жури. - 1973. - № 12. - С. 8.
Симон ПЕТЛЮРА (1879-1926) -
Голова Директорії УНР
і Головний отаман військ УНР
Перший військовий Генеральний секретаріат
вільної України

Похідна колона Армії УНР
Першого зимового походу
Штаб Гайдамацького коша Слобідської України

Військовий парад у Вадовицях. 1921 р.
Яків Орел-Гальчевський зі штабом і штабною сотнею. 1922 р.

Повстанський загін Кикотя-Овдіснка
Іван ПОЛТАВЕЦЬ-
ОСТРЯНИЦЯ
наказний отаман
Вільного козацтва
у 1917-1918 рр.
(праворуч)

Петро ДЯЧЕНКО,
командир полку
Чорних запорожців,
найуспішнішої частини
Зим. походу

Олекса ГАЛКІН,
(1866-1940),
генерал-полковник,
начальник Генерального
штабу, член Вищої
військової ради,
1920-1921 -
військовий міністр УНР
Отаман Чигиринської
республіки Свирид КОЦУР

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ
ПАВЛЕНКО,
командир 1-го Зимового походу

Микола
КАПУСТЯНСЬКИЙ

Олександр
ЗАГРОДСЬКИЙ
Микола КУЛІШ,
визначний драматург,
однодумець Хвильового,
працював разом
із Л. Курбасом,
помер на засланні

Микола ЗЕРОВ,
професор української
літератури Київського
університету, видатний поет
і перекладач

Павло ФИЛИПОВИЧ
(1891-1937),
поет і літературознавець,
професор Київського
університету

Григорій КОСИНКА
(1899-1934), письменник,
один із визначних
прозаїків
Геноцид української нації —
наслідок зловісної політики комуністичної партії

Розкуркулена сім'я. Сталінська (нині Донецька) область,
30-ті роки

Похорон на засланні. Це ще величавий похорон,
порівняно з іншими
Українські діти — жертви голодомору —
сидять голодні й чекають смерті

“Хто залишиться живий,
пометіться за мене!”
Діти померли з голоду.

А були випадки, коли людей закопували ще живими

Так виглядали кладовища по Україні під час голодомору
у 1932—1933 роки. Замерзлі людські тіла
перед похороненням у Харкові
Ціла родина вмирає з голоду в хаті на печі

Жінка, шукаючи колосків у полі,
впала у борозну і померла
Опухлі від голоду діти чекають смерті,
ніякої допомоги не дочекались

“Помер батько. Помирас мати!
А хто ж мені допоможе?”
“Боже! За що Ти караєш
невинних людей?!”
Відкриття пам’ятника-кургана “Скорботи України”
біля міста Лубни на Полтавщині 1993 року

Пам 'ятник жертвам голодомору 1932—1933 років, поставленні
у 1963 році, біля храму Української Автокефальної
Православної Церкви у Мельбурні, Австралія

35 Зам. 3976
ДОДАТКИ

Документ № 1

ЗВИНУВАЧУВАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

у Міжнародній громадській кримінальній справі
по звинуваченню КПРС у злочинах на території України
та проти українців, що передбачені:

-	Пунктом “а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуна-
лу (МВТ) (злочини проти миру);

-	Пунктом “б” ст. 6 Статуту МВТ (військові злочини);

-	Пунктом “в” ст. 6 Статуту МВТ (злочини проти людяності);

-	Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за
нього від 9.12.1948 р.;

-	Конвенцією проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або
таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від
10.12.1984 р.;

-	Конвенцією № 29 “Про примусову або обов’язкову працю” від
28.07.1980 р.;

-	Конвенцією про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти від
14.12.1960 р.

Злочинна діяльність КПРС обумовлена її злочинною імперською
ідеологією.

ЗЛОЧИННИЙ ХАРАКТЕР ІДЕОЛОГІЇ КПРС

Суть ідеології КПРС полягає у виправданні загарбницької імпе-
ріалістичної політики Росії.

Мета політики КПРС - розширення Російської імперії на все більшу
і більшу частину земної кулі.

Методи діяльності КПРС: ідеологічні, організаційні.

Завдання ідеологічних методів

Навіяти людям думку про те, що об’єктивний світ розвивається в
напрямку росту великих націй та асиміляції і зникнення малих, що зго-
дом на земній кулі будуть не тисячі мов, а тільки десять-п’ятнадцять.
Відповідно прогресивною формою державного існування народів бу-
дуть великі держави, а малі є гальмом історичного прогресу і тому
повинні зникнути. КПРС російську націю відносила до числа великих
і перспективних, а українську і всі інші нації СРСР-до безперспектив-
них і приречених на зникнення.

Ця ідеологія є злочинною, бо виправдовувала русифікацію та по-
ступове знищення поневолених націй, тобто позбавляла їх права на
самовизначення, чим порушувала Статут ООН і статті 1, п. 1
“Міжнародного пакту про цивільні і політичні права” від 19.12.1966 р.
(Международная зашита прав и свобод человека. Збірник документів.
- Москва: Юридическая литература, 1990. - С. 33).

Ідеологія КПРС злочинна тим, що обґрунтовувала ліквідацію де-
мократії і встановлення в суспільстві комуністичної диктатури. Ленін
говорив: “Ми над “чистою” демократією сміємося... Революційна
доцільність вище формального демократизму” (газета “Аргументьі и
фактьі”. Украйна, № 44,1999 р. З 5-го видання творів Леніна).

Ідеологія КПРС цс злочинна ідеологія нацьковування одних
класів на інші, бідних проти бага тих, атеїстів проти віруючих, розпа-
лювання смертельної ворожнечі серед різних суспільних верств для
ослаблення націй зсередини та їхнього поневолення. Свою теорію екс-
пропріації експропріаторів комуністи трансформували у злочинне гас-
ло “грабуй награбоване”. Це гасло узаконило грабіжництво, штовх-
нувши на грабежі величезну кількість покидьків суспільства, і спра-
вило згубний вплив на моральність всього населення.

Ідеологія КПРС злочинна тому, що обгрунтовувала свій держав-
ний статус забороною релігій і усіх некомуністичних ідей, позбавля-
ючи цим самим громадян України можливостей для всебічного духов-
ного розвитку, чим завдала непоправної шкоди кільком поколінням
українців, тобто КПРС порушила статтю 2 “Загальної декларації прав
людини” від 10.12.1948 року і статтю 2 “Міжнародного пакту про
цивільні і політичні права” від 19.12.1966 року.

Злочином КПРС є і кримінальне переслідування за релігійні пере-
конання, за національні і некомуністичні ідейні погляди та нав’язуван-
ня силою громадянам У країни імперської комуністичної ідеології.

Завдання методів організаційних

Злочинність ідеології КПРС підтверджують наступні дії, спрямо-
вані на ліквідацію демократії та встановлення диктатури як засобу
збереження старої Російської імперії під новою назвою.

Окупувавши Україну, КПРС поширила на українську територію
дію Декрету СНК “О печати” від 09.11.1917 року і тим самим позбави-
ла українців свободи друку (История Советской конституции 1917-
1956 гг. - Москва, Госюриздат: 1957. - С. 51-52).

Злочином КПРС проти демократії було прийняття СНК Декрету
від 07.12.1917 р. про ліквідацію суду присяжних, запровадження рево-
люційних трибуналів, тобто знищення третьої влади, і, таким чином,
узаконення беззаконня (Там же, с. 69-71).

Прагнучи до необмеженої диктатури, більшовики 19.01.1918 року
Декретом ВЦВК ліквідували в Росії парламентаризм (Там же, с. 99-
100). Після захоплення України комуністи поширили дію цього декре-
ту і на Україну, ліквідувавши український парламент, чим порушили
4-ту Гаазьку конвенцію 1907 року, яка не дозволяє загарбнику
скасовувати закони на окупованій території. Згідно зі статтею 43 зга-
даної Конвенції, окупаційна влада зобов’язана поважати діючі в країні
закони (Международное право. - Москва: Юридическая литература,
1982. - С. 523).

05.09.1918 р. більшовицька влада видала Декрет про червоний
терор, яким злочинній комуністичній ідеології про непримиренність кла-
сової боротьби була надана форма закону, і у такий спосіб терор став
законним методом державного керування суспільством.

Механізм масового терору

Для здійснення поставлених цілей була створена всеосяжна інфор-
маційна система із використанням методів обліку анкетування та пас-
портизації. Мова йде про облік неблагонадійних, дані про яких класи-
фікувалися за розділами (“УКР. КР”, “Укр. к.р. громадськість”, “Ро-
сійська інтелігенція”, “ПСР”) і категоріями (наприклад, “Актив”). Такі
обліки проводились у різних відділах ГПУ-НКВС, а дані про це збира-
лися в ОСВ (обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову
про заведення справи-формуляра на колишнього голову Центральної
Ради академіка М. Грушевського, помічник уповноваженого 1-ї групи
контррозвідувального відділу Київського губвідділу ГПУ Г. С. Ей-
монтов 20 березня 1924 року писав: “(...) узяти гр. Грушевського М. С.
на обпік неблагонадійних, віднести його до групи української контрре-
волюції, розділу лівого, та завести на нього справу-формуляр для по-
дальшого накопичення наявних про нього відомостей” (ГАСБУ. Спра-
ва-формуляр на М. Грушевського. № 7537, Том 1. 1. Цит. по
Пристайко В., Шаповал Ю. “Михайло Грушевський і ГПУ-НКВС”,
с. 133).

Характеристика людини набувала при цьому наступного вигляду:

“За матеріалами УСО значиться, що громадянин Шраг Микола
Ілліч проходив за формулярним обліком СПО ГПУ УРСР за розділом
“Укр. к. р. громадськість”. Є на формулярному обліку ЕКУ ГПУ УРСР
за розділом “Інші злочини”. 6.05.1931 р.” (ГА СБУ, № 59881-ФП.-
Том 6. - Арк. 238).

“За матеріалами УСО ГПУ УРСР значиться, що громадянин Ка-
чанюк Михайло Адамович, 1889 року народження, уродженець Гали-
чини, є на формулярному обліку в УВО і ГПУ УРСР за розділом
“Укр. к. р.”, категорії “Актив”. С-ф. (справа-формуляр) № 7586.
П/уповнов. (помічник уповноваженого) “підпис”, 29.04.1931” (ЦГАОО
Украиньї, № 61301 - ФП/кор. 1606. - Арк. 110).

У 1920-1921 роках був здійснений облік членів дрібнобуржуазних
партій (ЦГАОО Украиньї, № 31081- ФП/кор. 177. - Контрольна спра-
ва. - Арк. 3). В наступні роки здійснювався облік інших груп населення
за різними, компрометуючими їх ознаками. Наприклад, була створена
картотека обліку відвідувачів німецького консульства в м. Києві
(ЦГАОО Украиньї. № 58840-ФП/кор. 1495,-Том 1,-Арк. 115).
Коли дитина семи років поступала в середню радянську школу, на
неї заводили першу в її житті справу. Згодом їй доводилося заповнюва-
ти безліч різноманітних анкет, які, по суті, є самообмовами. Держава
цікавилася, “чи є родичі за кордоном”, “чи були репресовані родичі”,
“чи знаходилися на тимчасово окупованій території”. Спочатку найне-
безпечніше питання стосувалося “соціального походження”, яке ви-
значало всю подальшу долю людини.

Мережею державного шпигунства була обплутана вся територія
СРСР і, до деякої міри, увесь світ. Методами залякування та підкупу
населенню нав’язувалася система доносів. На основі інформації, що
збиралася, проводились арешти. Про це повідомляє постанова уповно-
важеного 2-го відділення СПО Погребного від 23 квітня 1933 року:

“Агентурна розробка № 383 ліквідована і реалізована у слідчу
справу № 3199 Київського облвідділу ТЛУ” (ЦГАОО Украиньї.
№ 47299-ФП/кор. 0823. - Том 1. - Арк. 119).

Спираючись на існуючі обліки неблагонадійних, на систему анке-
тування та паспортизації населення, Політбюро ЦК ВКП(б) одне за
одним приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти чергової
соціальної верстви. При цьому для кожної республіки, краю, області
визначалися ліміти на розстріл та термін тюремного ув’язнення. Терор
в СРСР був плановим, “як у будь-якій кампанії, як скажімо, при хлібо-
заготівлях чи заготівлях молока” (Гинзбург Евг. Крутой маршрут. -
М.,1990.-С. 19).

На сьогоднішній день до особливих подробиць відоме виконання
рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року “Про антирадянські елемен-
ти”. Телеграма, направлена секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нац-
компартій, наказувала “[...] взяти на облік усіх куркулів, які поверну-
лися на батьківщину, та кримінальні елементи для того, щоб найбільш
ворожі з них були негайно розстріляні в порядку адміністративного
проведення їхніх справ через трійки, а інші, менш активні, але все ж
таки ворожі елементи, були б переписані і вислані в райони за вказів-
кою НКВС. ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін представити в
ЦК склад трійок, кількість людей, які підлягають розстрілу, а також і
кількість людей, що підлягають виселенню” (Расстрел по разнарядке/
УТ-руд.- 1992.-4июня.-№88(21612).-С. 1,4). Оперативний наказ
Єжова № 00447 “Про операцію по репресуванню колишніх куркулів,
кримінальних та інших антирадянських елементів” містив докладну
програму дій з лімітами на кожну область.

	1 кат.	2 кат.	Зкат.
Харківська обл.	1500	4000	5500
Донецька обл.	1000	3500	4500
Одеська обл.	1000	2000	3000
Дніпропетровська обл.	1000	2000	3000
Чернігівська обл.	300	1300	1600
На місцях виступали із зустрічними пропозиціями: 5 вересня,
29 вересня і 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР
І. М. Леплевський тричі звертався до НКВС СРСР із проханням про
додаткові ліміти (Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов “ЧК-
ГПУ-НКВД” в Україні. - К.,1997.- С. 167-168). Союзний наркомат
підтримав це клопотання. Ліміти були збільшені: по першій категорії -
до 26150 осіб, по другій - до 37800 осіб, всього- до 63950 осіб
(ГАСБУ -№ 312-а. 28. Див. Ковтун Г. К., Войналович В. А., Дани-
люк Ю. 3. Масові незаконні репресії 20-х - початку 50-х років на
Полтавщині. - Полтава, 1992. - С. 22).

Ведення репресій було тісно пов’язане із завданнями планового
народного господарства. У 1930-1932 роках Політбюро ЦК КПУ
представляло вЦКВКП(б) кількісні заявки на виселення розкурку-
лених. У центрі ці показники співвідносилися з даними про “ємність”
трудових резервів у північних регіонах, необхідних для будівель “ко-
мунізму”.

Репресії служили засобом мобілізації дешевої сили, тобто керівни-
ки КПРС позбавляли свободи свідомо безневинних людей, чим спричи-
няли злочини проти правосуддя (ст. 174 ККУ; Притягнення завідомо
безневинного до кримінальної відповідальності).

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МИРУ,
ЯКІ СКОЇЛА КПРС ПРОТИ УКРАЇНИ

п. “а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (МВТ)

17 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії в порядку підго-
товки війни проти України пред’явила уряду України ультиматум “Про
визнання Радою Народних Комісарів Української Народної Республі-
ки та про пред’явлення Центральній Раді ультиматуму за її контррево-
люційну діяльність”. Ультиматум - це грубе втручання у внутрішні
справи України, він означав початок першої військової агресії проти
України (История Советской конституции 1917-1956. - Москва: Го-
сюриздат, 1957. - С. 74).

9-10грудня 1918року-КПРС розв’язала другий військовий похід
проти України.

7.11.1919 року - комуністи розв’язали третю агресивну війну про-
ти України.

30.12.1922 року - оформлення окупації України комуністичною
Росією у формі створення так званого Союзу РСР (без ратифікації дого-
вору Верховною Радою України).

У вересні 1939 року КПРС підготувала, організувала та здійсни-
ла захоплення і включення до складу імперії західних областей Ук-
раїни.

У 1940 році КПРС розв’язала війну проти Молдавії і насильно
включила до складу імперії Буковину, а у 1945 році захопила і оку-
пувала Карпатську У країну.
Усі вищевказані війни мають ознаки неспровокованих агресивних
воєн, які КПРС планувала, готувала і здійснювала в різний час з агре-
сивною метою, тобто вони є злочинами, передбаченими п. “а” ст. 6
Статуту МВТ (злочини проти миру).

Військові злочини (п. “б” ст. 6 Статуту МВТ)

Військове командування Червоної армії (ЧА) грубо порушувало
звичаї і закони війни:

22.11.1921 р. у с. Базар ЧА взяла в полон 359 українських воїнів і
запропонувала їм перейти на службу до комуністів, але вони відмовили-
ся, за що і були розстріляні. Тим самим ЧА вчинила злочин, передбаче-
ний п. “б” ст. 6 Статуту МВТ (Епсусіоредіа оГ Скгаіпе. - V. 1. - Р. 188).

За період 1921-1922 рр. після поразки армії Української Народ-
ної Республіки російські комуністи в місті Вінниці розстріляли
понад 10 тисяч керівників, офіцерів і солдатів за участь у національно-
визвольній війні (Доктор історичних наук, професор І. Рожин “ТИе Віаск
Оеесіз оГ Йіе Кгетііп. А УУкііе Воок”. - Уоі. 1. - Тогопіо, 1953. - Р. 413).

В роки 2-ї світової війни і в наступне десятиліття основним тере-
ном боротьби українського народу проти окупації були західні області
України. Її вели Організація українських націоналістів (ОУН) та Ук-
раїнська повстанська армія (УП А). Радянські війська НКВС і КДБ ви-
користовували проти них хімічну зброю (гази, хімічну отруту до їжі і
тому подібне), тобто, коли дії, що містять ознаки злочину, передбачені
п. “б” ст. 6 Статуту МВТ (Женевський протокол про заборону застосу-
вання на війні “газів” 1925 р.).

Злочини проти людяності (п. “в” ст. 6 Статуту МВТ)

У1920 році Червона армія підійшла до міста Борисполя і запропо-
нувала його оборонцям здатися. Загін української армії відмовився.
ЧА захопила місто і розстріляла кожного десятого мешканця міста.

У1930-1931 роках за опір колективізації і націоналізації одноосіб-
них господарств у Вінницькій області заплатили своїм життям близько
20 тис. селян (Доктор наук, професор І. Рожин “Тке Віаск Оеедє оГіке
Кгетііп. А ЗУкііе Воок”.- Уоі. І. -Тогопіо, 1953. - Р. 413).

Підчас голодомору, організованого комуністами в 1932-1933 рр.,
в районі біля Вінниці вмерло більше 150 тисяч українців. (Доктор наук,
професор 1. Рожин “Тке Віаск Веесіз оГіке Кгетііп. А ХУкііе Воок”.-
Уоі. 1. - Тогопіо, 1953. - Р. 413).

У1943 році з ініціативи громадян м. Вінниці була створена Міжна-
родна комісія у складі проф. Сойнена (Бельгія), проф. Песонена (Фінлян-
дія), проф. Дювара (Франція), проф. Пуртена (Голландія), док. Ватера,
проф. Шрадера і док. Конті (Німеччина). Комісія встановила, що у
Вінниці було три в’язниці (до революції - одна). У1937-1938 рр. в них
містилося 30000 чоловік. Тут їх катували, засуджували до страти, а
потім вивозили і розстрілювали в численних братських могилах у місті
та його околицях (Доктор наук професор І. Рожин “Тке Віаск Оеесіз оГ
іке Кгетііп. А \¥кііе Воок”. - Уоі. 1. -Тогопіо, 1953. - Р. 413-415).
Окупувавши в 1939 році західні області України, комуністичне
керівництво Російської імперії депортувало з них у Росію 1 173 170
осіб різної статі та віку.

Довга антиукраїнська рука КДБ простягалася Далеко за межі дер-
жавного кордону СРСР. Ось список тільки найвидатніших українсь-
ких політиків, яких червона Москва вбила за кордоном:

25.05.1926 р. НКВС руками свого агента Шварцбарта вбив Симо-
на Петлюру, голову Директорії (уряду України), державного і військо-
вого діяча, командувача Армії УНР.

23.05.1938 р. - Євгена Коновальця, організатора і лідера Органі-
зації українських націоналістів, полковника Армії УНР.

12.10.1957 р. - Лева Ребета, політичного діяча, публіциста, пра-
вознавця.

15.10.1959 р. - Степана Баядеру, керівника Організації українсь-
ких націоналістів та ідеолога національно-визвольного руху.

Злочинний характер КПРС видно із наступних документів (“Изве-
стия”, № 62):

ВСЕСОЮЗНА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (БІЛЬШОВИКІВ)
ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

№ П64/22 Т. т, Єжову, Вишинському;

5 вересня 1938 р. Обкомам, Крайкомам ЦК Нацкомпартій.

Виписка із протоколу № 64 - засідання Політбюро ЦК від_1938 р.,

Рішення від 15.ІХ.38 р.22. - Питання НКВС

1.	Прийняти пропозицію НКВС про передачу нерозглянутих
слідчих справ, що залишилися, на арештованих по к. р., національним
контингентам, згідно наказів НКВС СРСР№№ 00485,00439-й 00593-
1937 року і №№ 302 і 326 - 1938 року, на розгляд Особливих трійок на
місцях.

2.	Особливі трійки утворюються у складі: першого секретаря об-
кому, крайкому ВКП(б) чи ЦК нацкомпартій, начальника відповідно-
го управління НКВС та прокурора області, краю, республіки.

В Українській і Казахській РСР та в Далекосхідному краї Особ-
ливі трійки створюються по областях.

3.	Особливі трійки розглядають справи щодо людей, заарештова-
них тільки до 1 серпня 1938 року і закінчують роботу у 2-місячний термін.

4.	Справи на всіх людей, зазначених як національні контррево-
люційні контингенти, заарештованих після 1 серпня 1938 року, направ-
ляти для розгляду у відповідні судові органи, за підсудністю (Військо-
вого трибуналу, лінійних і обласних судів, Військової Колегії Верхов-
ного Суду), а також на особливу нараду при НКВС СРСР.
5.	Надати право Особливим трійкам ухвалювати вироки відповід-
но до наказу НКВС СРСР№ 00485 від 25 серпня 1937 року за першою
і другою категоріями, а також повертати справи на досліджування та
ухвалювати рішення про звільнення звинувачуваних із-під варти, якщо
засудження в справах немає достатніх матеріалів для звинувачуваних.

6.	Рішення Особливих трійок по першій категорії приводити до
виконання

НЕГАЙНО

№ П57/48 Тов. Єжову - все:

Обкомам, крайкомам, ПД нацкомпартій - відповідно. 31.01.1938 р.
Виписка із протоколу № 57 - засідання Політбюро ЦК від 1938 р.
Рішення від 31.01.1938 р.

18 - Про антирадянські елементи.

а)	Прийняти пропозицію НКВС СРСР про затвердження додатко-
вої кількості осіб, що підлягають репресіям, колишніх куркулів, кри-
мінальних та активних антирадянських елементів у таких краях, обла-
стях і республіках:

1) Вірменська РСР -	1000 ч. по	1 кат.	і 1000 ч. по 2-й кат.		
2) Білоруська РСР	1500	-//-		
3) Українська РСР	6000	-//-		
4) Грузинська РСР	1500	-II-		
5) Азербайджанська РСР	2000	-II-		
6) Т уркменська РСР	1000	-II-		
7) Киргизька РСР	500	-II-		
8) Таджицька РСР	1000	-П-		
9) Узбецька РСР	2000	-II-	і 500 ч. по 2 кат.	
10) ДВК (Далекосхідн. край)	8000	-II-	500	-Н-
11) Читинська обл.	1500	-II-	2000	-II-
12) Бурят-Монгольська обл.	500	-II-	500	-II-
13) Іркутська обл.	3000	-II-	500	-II-
14) Красноярська обл.	1500	-II-	500	-II-
15) Новосибірська обл.	1000	-II-	2000	-II-
16) Омська обл.	3000	-II-	1000	-II-
17) Алтайський край	2000	-II-	200	-II-
18) Ленінградська обл.	3000	-II-	500	-II-
19) Карельська АРСР	500	-II-		
20) Калінінська обл.	1500	-II-		
21) Московська обл.	4000	-II-		
22) Свердловська обл.	2000	-П-		

б)	Запропонувати НКВС СРСР всю операцію у зазначених вище
областях, краях і республіках закінчити не пізніше 15 березня 1938
року, а у ДВК- не пізніше 1 квітня 1938 року.
в)	Відповідно до даноїпостанови продовжити роботу трійок у роз-
гляді справ на колишніх, куркулів, кримінальних та антирадянських
елементів в областях, краях і республіках, перерахованих у пункті “а”.

У всіх інших краях, областях і республіках роботу трійок закінчи-
ти не пізніше 15 лютого 1938 року з тим, щоб до цього терміну були
закінчені і розглянуті всі справи у межах лімітів, встановлених для цих
країв, областей і республік.

СЕКРЕТАР ЦК

УРСР

Нікопольське добровільне просвітницьке товариство,
Нікопольське добровільне історико-просвітницьке товариство “Мемо-
ріал”.

ДОВІДКА

Цим засвідчується, що згідно з даними державного архіву Січе-
славської (Дніпропетровської) області та архіву КДБ/НКВС, насе-
лення міста Марганця постраждало внаслідок розкуркулення, голодо-
мору 1932-1933 років та політичних репресій в 1937-1938 роках в на-
ступах масштабах:

1.	Число мешканців м. Марганець на 01.01.1928 р. - 13992 чол., з
них розкуркулено й загинуло 440, розкуркулено й вижило 315.

2.	Число мешканців м. Марганця на 01.01.1932 р. - 13947 чол.,
з них загинули від голоду в 1932 р. -272 чол., загинули від голоду в
1933 р. -429 чол.

3.	Число мешканців м. Марганця на 01.01.1937 р. - 17531 чол., з
них загинули від репресій у 1937-1938 рр. - 900 чол., залишились жи-
вих репресованих до 1941 р. - 63 чол.

(Довідка дана згідно із запитом Товариства “Просвіта” та НРУ
м. Марганця 6 липня 1993 р.)

№ 1158/6 7 тов. Фріновському

17 лютого 1938 р.

Виписка із протоколу № 58 - засідання Політбюро ЦКВКП(б).
Рішення від 17.11.1938 р.

67 - Питання НКВС

Додатково дозволити НКВС України провести арешти кулацько-
го та іншого антирадянського елемента і розглянути їхні справи на
трійках, збільшивши ліміт для НКВС УРСР на тридцять тисяч.

СЕКРЕТАР ЦК

Розстріли куркулів - це знищення людей за ознакою їхнього май-
нового стану, що є злочином проти людяності (п. “в” ст. 6 Статуту
МВТ).

Розстріли “антирадянського елемента”, тобто розстріли за анти-
комуністичні переконання - злочин проти людяності (п. “в” ст. 6 Ста-
туту МВТ).
КПРС використовувала пенітенціарну систему для мобілізації
робочої сили на будівництво економічних об’єктів, тобто позбавляла
людей волі не за справжні злочини, а шляхом такого формулювання
складів злочинів, за якого незлочинні дії маси людей ставали злочин-
ними (наприклад - ненавмисна несплата податків).

ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Голод у 1932-1933 роки в Україні

1.	Вірогідність факту голоду

Голод 1932 1933 рр. в Україні- історичний факт, підтвердженням
якого є численні опубліковані архівні матеріали (Голод 1932-1933 років
на Україні очима істориків, мовою документів. -1990 -615 с.; Колек-
тивізація і голод на Україні - 1929-1933: Збірник документів і матері-
алів. - К., 1992. - 742 є.; Сгахіоаі Ап. ЬеИегв бе КЬагкоу. Ьа Еатіпе еп
(Легате еі Вап8Іе Саисазе би ЬІогб а ігауега Іез гаррогіз без біріотаіез
ііаііепз 1932-1934 // СаЬіегз би Мопбе еі. XXX (1-2), )ап-)иіп 1989, р.
5-106. Цег икгаіпізсЬе Нип§ег-Но1осаи8і. Еіпе Цокитепіаііоп, Ье-
гаи8£Є£еЬеп ипб еіп§еіеііеі уоп Вг. Отуіго 21ерко. - Уег1а§ Неїтиі \Уі1б,
8оппепЬиЬ1, 1988. - 309 8., обширна науково-популярна література
(близько 10 тис. назв), матеріали наукових конференцій (Голодомор
1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова кон-
ференція. - Київ, 9-10 вересня 1993 р. Матеріали. - Київ, 1995) і бага-
точисленні спогади жертв голодомору (додаються до справи). Ось до
прикладу один документ-Довідка Нікопольського “Меморіалу” від
6.07.1993 р.

2.	Походження голоду

Архівні джерела (опубліковані і ті, що зберігаються в архівах Ук-
раїни, Росії і деяких європейських країн) - мають незаперечні докази
штучного походження голоду в Україні. Основними причинами голо-
домору були: суцільна колективізація селянських господарств, анти-
людяна і фіскальна політика пограбування чи розкуркулювання україн-
ських селян, тотальні хлібозаготівлі за принципом продрозкладки із
використанням репресивних засобів, свідоме та тривале позбавлення
селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти дорос-
лого чоловічого населення українського села.

а)	Суцільна колективізація.

Запланована і здійснена комуністичним тоталітарним режимом су-
цільна колективізація зруйнувала і фактично знищила 4,6 млн селянсь-
ких господарств в Україні, завдала катастрофічної шкоди сільському
господарству республіки, безоплатно і назавжди відняла насильниць-
ким способом 36 млн десятин селянських земель (див.: Будівництво кол-
госпів в Україні: Стат. довідник. - Харків, 1930 р. - С. 114-115), усус-
пільнила в колгоспах робочу і продуктивну худобу, що знаходилася
раніше в одноосібному користуванні селян, поголів’я якої скоротилося
в 2 рази, а в подвірному користуванні колгоспників у 7-8 разів (див.
Сільське господарство СРСР. Щорічник, 1935. - М., 1936. - С. 521.
Центральний державний архів вищих органів влади України (далі -
ЦДАВОВУ, ф. 4402, оп. 1, с. 225, арк. 51-52). Величезна кількість
худоби загинула в зимові місяці в непристосованих для неї колгоспних
хлівах, через відсутність кормів. Тільки взимку 1933 р. падіж худоби
складав від 42 % до 75 % на сході України (Центральний державний
архів громадських організацій України (далі - ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16.
спр. 10. арк.43).

б)	Колгоспи.

Колгоспи, за задумом Сталіна, повинні були стати фабриками зер-
новиробництва. У 1934 р. в Україні існувало 24 тис. колгоспів, що
об’єднали 4 млн селянських господарств, позбавивши їх землі і влас-
ності (ЦДАВОУ, ф. 3470, оп.1, спр. 72, арк.З). Навесні 1932 р. третина
колгоспів, а навесні 1933 р. приблизно половини колгоспів України не
розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали їм натуральної та гро-
шової оплати за зароблені трудодні (ЦДАВОУ, ф. 535, оп. 11, с. 338,
арк. 11), позбавивши в такий спосіб 6-9 млн осіб засобів до існування
(Там же, ф. 3470, оп. 1, спр. 72, арк. 3). Заборону на видачу хліба кол-
госпникам ініціював радянський уряд. У 1932 р. колгоспам дозволяв
здійснювати оплату праці тільки після виконання державного плану
заготівель (див.: Постанова РНК УРСР “Про заходи для посилення
хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 р.// Вісті ВУЦВК. - 1932.-
21 листопада). Правління колгоспів, щоб виконати плани, навмисне
скорочували кількість вироблених колгоспниками трудоднів, які підля-
гали б оплаті (ЦДАВОУ, ф. 27, оп. 14, спр. 197, арк. 16-17). У липні
1933 р. В. Одінцов (нарком землеробства УРСР) інформував генераль-
ного секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора і Голову уряду УРСР В. Чубаря
про те, що, відповідно до телеграми Сталіна і Молотова, він направив
проект постанови ЦК і РНК “Про порядок видачі хлібних авансів у
колгоспах із врожаю 1933 року на внутрішньоколгоспні потреби”, в
якому категорично заборонялося витрачати хліб на громадське харчу-
вання під час польових робіт. Колгоспники повинні були брати влас-
ний хліб на роботу (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 312, арк. 43). У цьому
проекті міститься факт свідомого наміру позбавити селян харчування,
що доводить злочинне ставлення комуністичного режиму до українсь-
кого народу. Політбюро ЦК КП(б)У на засіданні 10 січня 1934 р.
констатувало факти несплати трудоднів членам родин, які померли,
або батька чи матері, які працювали в колгоспі (ЦДАГОУ, ф. 27,
оп. 14, спр. 197, арк. 16-17).

в)	Розкуркулення.

Політика розкуркулення, здійснена комуністичним режимом в Ук-
раїні, мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний ха-
рактер, її натхненником була ВКП(б) на чолі зі Сталіном. Саме він за-
кликав на XVI з’їзді партії в червні 1930 року “заарештовувати і висила-
ти десятки і сотні тисяч куркулів” (див. Вісті ВУЦВК. -1930. -1 липня).
Розкуркулювання зазнали 200 тисяч селянських господарств України.

г)	Хлібозаготівля.

Вона була головною причиною масового голодомору в українсь-
ких селах. Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір
карально-репресивних засобів конфіскації майна та житла, штраф у
п’ятикратному розмірі у порівнянні з обсягом хлібозаготівель, арешт,
вирок суду за ст. 57,8 ККУРСР1927 р. (Вісті ВУЦВК. -1929. -14липня).
“Хлібні штрафи” були смертним вироком для селян, бо їхнє виконання
остаточно знищувало їхні продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч
людей на голодну смерть. Про це свідчать листи селян до уряду, які
зберігаються в колишніх приймальнях Петровського, Калініна, а та-
кож в інших архівних фондах України і Росії. От деякі з них:

“Я багатосімейний, маю 9 душ сім’ї, із яких 6 осіб малолітніх, стар-
шому з них -12 років. Я все життя трудився і ніколи злочинцем не був.
Штраф у сумі 455 руб. непосильний для мене. Для сплати йоео я пови-
ненвруйнувати своє господарство” (3 листа селянина Китченка В. Г.,
хут. Китченковка, Краснокутського району Харківського округу Го-
лові ВУЦВК Г. І. Петровському (ЦДАВОУ, ф. 1, оп. 5, спр. 357, арк. 1).

В архівних фондах ЦК КП(б)У, ВКП(б), ВУЦВК, редакціях газет
30-х років, НКРКІ УРСР зберігаються десятки тисяч селянських скарг
із викладом жахливих форм терору, здійсненого партійними та радянсь-
кими органами під час хлібозаготівель, які призвели до голоду. Вони є
письмовим доказом терору голодом проти українських селян. Обсяг
вилученого державою хліба в першій половині 1932 року виявився не-
достатнім. Політбюро ЦК КП(б), незважаючи на масовий голод у селі,
вирішило посилити режим хлібозаготівель. Уряд УРСР одержав зав-
дання з Москви-заготовити 434 млн пудів хліба, потім його знизили
до 356 млн пудів, але воно було нездійсненним... (Комуніст, 1932 р.,
10 липня). Для його виконання були створені “надзвичайні заготівельні
комісії”, наділені необмеженими правами і повноваженнями. В Украї-
ні таку комісію очолив Молотов. Вона приступила до викачки хліба
22 жовтня 1932 року. Колгоспам заборонили всяку торгівлю хлібом
(ЦДАВОУ, ф. 24, оп. 13, спр. 81, арк. 18-19), а в області і райони були
відряджені члени ЦК КП(б)У для контролю за хлібозаготівлями.

д)	Масове позбавлення селян хліба і продовольства.

20 листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв постанову “Про
заходи для посилення хлібозаготівель”, пункти якого свідчать про на-
вмисне створення умов, які призвели до важких наслідків і спричинили
масову смертність сільського населення. Раднарком УРСР поставив за
обов’язок місцевим органам влади:
“ 1. Заборонити усяке використання натуральних фондів, створе-
них у колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель.

2.	3 оголошенням цієїпостанови призупинити видачу яких-небудь
натуральних авансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують пла-
ни хлібозаготівель.

3.	Колгоспи, які незадовільно виконують план хлібозаготівель і
видали натуральні аванси хліба на трудодні в порядку громадського
харчування, повинні негайно організувати повернення незаконно роз-
даного хліба для того, щоб направити його на виконання плану хлібо-
заготівель.

4.	Зобов’язати РВК негайно організувати вилучення в окремих кол-
госпників і одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах і радгоспах
під час збирання, обмолоту, перевезення хліба... Причому вилучати
хліб необхідно, в першу чергу, у всяких ледарів, хапуг, які не мають
трудоднів, але мають запаси хліба” (див. Вісті ВУЦВК. - 1932.-
21 листопада).

Колгоспи, які не виконували плану хлібозаготівель, обкладати
15-кратним натуральним штрафом здачі м’яса. Наркомюст УРСР 25 ли-
стопада 1932 р., виконуючи цю постанову, наказав прокурорам усіх
рівнів “забезпечити ефективні репресії в цих справах для того, щоб вони
могли дати перелом і рішуче усунути всі елементи, які зривають виконан-
ня плану хлібозаготівель” (ЦДАВОУ, ф. 8, оп. 15, спр. 18665, арк. 1-2).

є) “Чорні дошки”: терор голодом.

Для посилення темпів та збільшення обсягу хлібозаготівель РНК
УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили фіскальну і злочинну за своєю суттю
постанову “Про занесення на “чорну дошку” сіл, які злісно саботують
хлібозаготівлю” від 6 грудня 1932 р. До них застосовувати такі міри:

1.	Негайно зупинити завезення товарів, цілком зупинити коопера-
тивну і державну торгівлю на місці та вивезти із відповідних коопера-
тивних і державних магазинів усі наявні товари.

2.	Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників,
так і для одноосібників.

3.	Заборонити всяке кредитування, зробити термінове вилучення
кредитів і всіх інших фінансових зобов’язань.

4.	Перевірити та очистити колгоспи цих сіл, вилучаючи контрре-
волюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель” (Вісті
ВУЦВК. - 1932. - 8 грудня). Постанову про так звані “чорні дошки”
застосовували практично у всіх колгоспах України, наражаючи таким
чином на голодну смерть сотні тисяч селян (ЦДАВОУ, ф. 1, оп. 8,
спр. 309, арк. 74).

У 1932 р. загальний збір хліба в Україні становив 12,8 млн тонн,
при цьому було вивезено з України 7 млн тонн, що катастрофічно позна-
чилося на всіх галузях сільського господарства республіки. У 1933 р.
зібрали 22,6 млн тонн, а заготовили 4,8 млн тонн (ЦДАВОУ, спр. 4402,
оп. 1, спр. 225, арк. 6-9). Колгоспи зібрали 9,2 млн тонн хліба, заго-
тівля в одноосібному секторі складала 75 % їхнього валового збору
(ЦДАВОУ, ф. 539, оп. 10, спр. 464, арк. 275; там же, ф. 4402, оп. 1,
спр. 225, арк. 6-9). Після виконання колгоспами та одноосібниками
плану заготівель, у них не залишилося зерна для посіву, для прогоду-
вання сімей та худоби.

3.	Територія і тривалість голоду

Голод почався фактично пізньої осені 1931 року, про що свідчать
архівні документи (ЦДАВОУ, ф. 1, оп. 8, спр. 117, арк. 105-106).
У 1932-1933 рр. голодомор охопив практично всі села Української
РСР, в тому числі і 10 районів Молдавської АРСР, яка знаходилася у
складі України. Терор голодом продовжувався на протязі 22-х місяців,
а його катастрофічні наслідки продовжували даватися взнаки і в 1934
році, коли колгоспники помирали від тифу кишкових отруєнь - хво-
роб, викликаних тривалим виснаженням організму. Голод супровод-
жувався розладами людської психіки, що проявлялися в масових ви-
падках канібалізму, трупоїдства, вживання в їжу людського м’яса та
м’яса здохлих тварин, про що свідчать архівні документи, у вірогід-
ності яких немає підстав сумніватися (Голод 1932-1933 років на Ук-
раїні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990. - 615 с.), і се-
лянські листи, звернені до ЦК ВКП(б) (див. Український історичний
журнал. - 1989. - № 7-11; 1990. - № 1).

4.	Репресії проти голодуючих

З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних
завдань ЦВК і РНК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову “Про
охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації/
зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, якою дозволили за-
стосовувати вищу міру покарання - розстріл із конфіскацією майна
або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна (Коллективиза-
ция сельского хозяйства; важнейшие постановлений Коммунистичес-
кой партии и Советского правительства 1928-1935. - М., 1957. -
С. 423-424).

Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких засуджу-
вали до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті, зри-
ваючи хлібні колоски на власних та колгоспних полях (ЦДАВОУ, ф. 24,
оп. 138, спр. 81, арк. 20-23). Наприклад, у період весняної посівної
кампанії 1933 р. в Донбасі засудженими виявилися 15166 чол.
(ЦДАВОУ, ф. 539, оп. 14, спр. 618, арк. 14-16). Про причини страти
говорять самі документи: “Справа Дробович Валентини - середнячка,
засуджена на 5 років у далеких таборах за те, що її дитина нарізала на
полі їхнього родича до п’яти фунтів колосків” (Там же, арк. 3). “Буряк
Іван - середняк, зрізав одне кіло колосків, присуджений до 7 років
позбавлення волі” (Там же, арк. 3-4). Усі ці випадки відбувалися у
Вороновицькому районі Вінницької області влітку 1933 року.
Ось ще один факт, який свідчить про безправ’я селян, про їхню
приреченість на смерть:

“У Калинівському районі засуджений на 4 роки позбавлення волі
в далеких таборах бідняк і одноосібник за те, що він на своєму полі
скосив 5 метрів за 3-4 дні до початку косовиці” (Там же, арк. 3-4).

Застосування постанови від 7 серпня 1933 р. мало масовий терори-
стичний характер скрізь по Україні. Селян засуджували до смерті без
суду та слідства. От лише один приклад “судового розгляду”, який
відбувся в Калинівському районі Вінницької області навесні 1933 р.:
“Член облсуду К. протягом одного дня заслухав у 3-х селах три спра-
ви, і по двох із них винесені вироки до розстрілу, в тому числі - одному,
який знаходився в такому стані (опухлий), що на судовому засіданні
він сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних” (3 доповідної записки
інструктора ЦКК КП(б)У т. Ренкачишека в ЦК КП(б) У влітку
1933 р.). (ЦДАВОУ, ф. 539, оп. 14, спр. 618, арк. 67-68).

5.	Кількість жертв голодомору

В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в
Україні - від 6 до 11 млн чоловік (Голодомор 1932-1933 рр. в Україні;
причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція, Київ, 9-10 ве-
ресня 1993 р., стор. 7,9).

Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років показує,
що від голоду в Україні померло не менше 5,5 млн чоловік. Голод лю-
тував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешка-
ли багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в
три рази перевищувала народжуваність (Цаплин В. В. Статистика жертв
сталинизма в 30-е годьі // Вопросьі истории. - 1989. - № 4. - С. 178).

Підтвердженням штучно спланованого ЦК КПРС геноциду ук-
раїнської нації може бути інформаційна записка італійського консула
Граденіго (подано на наступній стор.) із Харкова своєму урядові
(№ 474/106 від 31 травня 1933 р. К. (Консул) Італії.

ГОЛОД І УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Голод продовжує так страшно знищувати народ, що залишається
зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої ката-
строфи, і як інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжна-
родного осуду Німеччини, винної в т. зв. “Страшних переслідуваннях
євреїв”, особливо мовчить про цю бойню, організовану радянським
урядом, в якому самі євреї грають велику, хоча і не першу роль.

Насправді ж немає сумніву:

1)	що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю,
“щоб провчити селянина”;

2)	що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома, і
що, навпаки, усі вони добре вгодовані під братерським крилом ГПУ.
“Етнографічний матеріал” буде змінений”, - цинічно сказав один
єврей, “велика” риба місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати
смерть цього “етнографічного матеріалу”; він має бути знищеним. Яким
би страшним і неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж
таки потрібно вважати реальним і в стадії здійснення.

Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорсто-
ких реквізицій (про які я неодноразово посилав звіти) не неврожай - це
було б м’яко сказано, а повну відсутність яких би то не було засобів
до існування в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.

Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:

1)	пасивний опір селянина проти колективного господарства;

2)	переконання, що не можливо привести цей “етнографічний мате-
ріал” до зразка дійсного комуніста;

3)	ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких укра-
їнська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих по-
літичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб насе-
лення жило, здебільшого, російське.

Перший постулат випливає із рішення уряду, що підтверджують
багато членів партії.

Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10—
15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми на протязі кількох
місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її
перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке
косить мільйони осіб і знищує дітей всього народу, вражає в дійсності
тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої
довіри, які мали можливість проїхати по інших частинах території, од-
ностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною,
Кубанню і Середньою Волгою.

“Катастрофа починається за Курськом”, - сказав письменник Ан-
дреєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви...

Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ си-
туації:

Товариш Френкель, член “Колегії” ГПУ, зізнався одному відомо-
му мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів,
померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони, можу засвідчити, що сам
бачив після опівночі, як перед консульством проїздили вантажні авто-
мобілі з 10-15 трупами...

На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчі-
рок, у болото, в гній вздовж паркана, який відокремлює площу від
ріки, їх було близько ЗО. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна
дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській
вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із
двома дітьми. Присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі
були одні вище, другі - нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту

36 Зам. 3976
коробку, у яку час від часу хтось кидав копійку. Ввечері одним рухом
відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який
мчався на повній швидкості. Через півгодини я бачив двірника, що
підмітав кишки нещасливої. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися...

Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобі-
лями до Північно-Донецької товарної станції. Туди забирають і дітей...
Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бара-
ки “Холодної гори”, де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ,
і то переважно були діти.

Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50-
60 км від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають... Часто
буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його
наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходя-
чи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного
нещасного, який ізсередини молив, щоб його врятували від смороду
трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що
він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли поми-
рати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.

Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і
витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на
дріб’язки, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевер-
тається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не перери-
вається, і викидання трупів продовжується.

Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню прав-
дивість.

В селі Гарово, яке за 50 км від Харкова, із 1300 жителів сьогодні
можна налічити тільки 200.

У в’язниці “Холодна гора” в середньому вмирає чоловік на день.

Околиці Полтави постраждали, здається, ще більше, ніж Харко-
ва. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.

Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там бать-
ки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають...

Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Броського, який
18-го числа цього місяця, повернувшись з інспекційної поїздки по се-
лах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав,
що це не комунізм, а “жах”, і що йому вже досить цих інспектувань, і що
він нікуди більше не поїде наводити “порядки” (здається, провести якесь
утихомирення), - пустив собі кулю в лоба...

І наприкінці: одна людина - “велика риба” місцевого уряду і партії,
імені якої мені не вдалося встановити, - збожеволіла після інспекту-
вання села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сороч-
ку. Він теж кричав благим матом: “Це не комунізм, це катування!”
Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, пе-
реважно російської. Воно змінить її етнічний харйктер. І, може бути, в
дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Ук-
раїну, про українську проблему, оскільки Україна в дійсності стане
російською країною.

З глибокою повагою
(Королівський) консул
(підпис) Градеиіго

НАСИЛЬНИЦЬКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ
ПІД ЧАС КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Розкуркулювання супроводжувалося масовим виселенням ук-
раїнців з України в східні райони Росії.

ЗО січня 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило розроблену на
чолі з В. М. Молотовим постанову “Про заходи щодо викорінювання
куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. Відпо-
відно до постанови “куркулі і напівпоміщики”, які виступали проти
колективізації, підлягали виселенню в Північний край, Сибір, Урал і
Казахстан. При ліквідації куркульства здійснювалася конфіскація май-
на та виселення людей. Підставою для введення цього механізму була
постанова ЦВК і РНК СРСР “Про заходи по зміцненню соціалістичної
перебудови сільського господарства в районах суцільної колективі-
зації і про боротьбу з куркульством”. Урядам союзних республік і
виконкомам країв та областей цією постановою надавалося право
застосування “усіх необхідних засобів боротьби з куркульством аж
до повної конфіскації майна куркулів та виселення їх за межі окремих
районів і країв (областей)”. Конкретизація цих заходів подавалася в
секрсгній інструкції ВЦК і РНК СРСР від 4 лютого 1930 року.

Для вирішення питань і координації заходів, пов’язаних із розкур-
кулюванням 23 січня 1930 р., була створена комісія у складі Секретаря
ЦК КП(б)У С. Косіора (голова), голови ГПУ В. Балицького, Порай-
ка, Демченка, Постишева. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 8 лю-
того того ж року було вирішено:

“а) затвердити розкладку по округах на виселення у віддалені місця
Союзу...;

б) вважати за необхідне закінчити в основному всю цю операцію
до 15 березня”.

Уже 27 лютого заступник голови ГПУ УРСР Карлсон повідомив у
ЦК “про десять ешелонів із 17294 розкуркуленими, з них чоловіків -
6256, жінок - 5718, дітей - 5320, які через станцію Бахмач “пройшли”
на територію РРФСР”.
У “Доповіді про хід виселення куркульства з округів УРСР” по-
відомлялося, що із 13 округів станом на 12 березня за межі республіки
було виселено 58411 чоловік (Центральний державний архів громадсь-
ких організацій України - ЦДАГОУ-ф. 1, оп. 16, спр. 7, арк. 116,127).

Товарняки з розкуркуленими і “контрреволюційними елементами”
йшли на Північ і Схід, а їхнє місце заповнювалося переселенцями з
інших районів СРСР. Переселення на Україну продовжувалося і в на-
ступні роки.

В 1933-1937 рр. Всесоюзним переселенським комітетом і пересе-
ленським відділом НКВС СРСР на Україну було переселено 44457 сімей
(221465 душ). Найбільша кількість переселенців перевезена в Україну
в 1933 році(Государственньій русский архив зкономики, ф. 5675, оп. 1,
спр. 185, арк. 2).

ГЕНОЦИД КУБАНСЬКИХ УКРАЇНЦІВ

Про те, що мав місце геноцид українців, видно із свідчення Петра
Вира про етнічну чистку Кубані - “Знищення Кубані”:

“За наказом ЦК КПРС і уряду СРСР, жителі 13 сіл Кубані були
заслані на далеку Північ за те, що “не виконали план постачань пше-
ниці і саботаж”. Виселенням керував помічник начальника ГПУ, упов-
новажений Політбюро Кабаєв.

Масштаби висилок, або, іншими словами, знищення декількох со-
тень тисяч кубанських українців можна уявити собі із наступних цифр:
села Полтава з населенням 17000, Умань-45000, Мишастівка-40000
душ були виселені повністю. З деяких сіл жителі були виселені частко-
во, наприклад, із села Іванів вивезли половину мешканців.

Сільськогосподарський інструмент і особисте майно, яке люди при-
готували, щоб узяти із собою на вислання, відібрали в них при досадці
в потяги. Відправлення на вислання звичайно супроводжувалося пуб-
лічними розстрілами та кровопролиттям” (“ТИе Віаск Оеесіз оГ іЬе
Кгетііп. А УУЬііе Воок”. - Уоі. 1. - Тогопіо, 1953. - Р. 441).

Цілії КПРС на Кубані підпадають під ознаки статті 2, п. “с” Кон-
венції про злочин геноциду та покарання за нього від 9.12.1948 року і
повинні бути покарані.

Злочинний комуністичний режим усвідомлював, що вчиняє злочин
проти українського народу, тому намагався сховати катастрофічні на-
слідки голоду і сам факт голодомору в Україні.

Політбюро ЦК КП(б)У 13 березня 1933 року категорично заборо-
нило поширення чуток про голод на Україні.

У грудні 1932 р. була введена система внутрішніх паспортів в
УРСР, відповідно до якої колгоспникам, за винятком завербованих на
будівництва п’ятирічки (при наявності договору і дозволу правління
колгоспу), паспорти не видавали, щоб обмежити їхню міграцію по країні
із розповідями про голод. Пересування їх по країні було суворо обме-
женим і регламентовано відповідними постановами уряду (Комуніст. -
1933. - 1 січня; Соціалістична Харківщина. - 1935. - 1 січня; Вісті
ВУЦВК. - 1933. - 18 березня).

Матеріали перепису 1937 року Сталін наказав сховати в архів
(Цаплин В. В. Указ. Соч., с. 178). Тільки в 1989 році до цього архіву
був відкритий доступ. У результаті голодомору спорожніли тисячі укра-
їнських сіл, особливо в південних областях республіки. Усунувши з
української землі українців, російський імперіалізм почав заселяти її
людьми із Росії. Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило 25 жовтня 1933 р.
переселити на Україну російських і білоруських колгоспників, а також
селян із Середньої Азії. За переселенням особисто стежили Сталін, Мо-
лотов і Каганович (РГАЗ, ф. 5Й75, оп. 1, с. 31, арк. 8; с. 41, арк. 19).
Наприкінці грудня в Україну відправили 329 ешелонів, які доставили
21756 господарств білоруських і російських колгоспників, що були
розселені в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій і Харківській об-
ластях (Там же, спр. 33, арк. 56).

Уряд займався також внутрішньоукраїнським переселенням із
північних регіонів України в південні, щоб сховати жахливі наслідки
голоду (ЦДГАОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 321, арк. 6).

Для кращого контролю за настроями і поводженням селян їх пере-
селили із малих хуторів і окремо розташованих одноосібних госпо-
дарств у села.

МІЖНАРОДНЕ НЕВТРУЧАННЯ

Уряди закордонних держав, які знали про голод від своїх дипло-
матів (див. видання Д. Злепка і А. Граціосі), не виступили з офіційною
заявою на адресу уряду СРСР про геноцид українців. Більш того, вони
прийняли у вересні 1934 р. СРСР в члени Ліґи націй. Остання проігно-
рувала звернення українських еміграційних політичних організацій із
викладом факту голоду в Україні (див.: Шульгін О. Без території. Іде-
ологія та чин уряду УНР на чужині. - Париж, 1934. - С. 363-368).

ЗВИНУВАЧЕННЯ В ГЕНОЦИДІ

Факти, викладені в цій частині звинувачувального висновку, доз-
воляють стверджувати, що в українському селі в 1932-1933 рр. був
здійснений акт геноциду проти українців. Дії, здійснені комуністичним
режимом в Україні, як підтверджують архівні письмові джерела та
офіційні документи партії і радянського уряду тих років, відповідають
пунктам статті 2 “Конвенції про попередження злочину геноциду і по-
карання за нього”, прийнятої 9 грудня 1948 року Генеральною Асамб-
леєю ООН, ратифікованою СРСР (Ведомосги Верховного Совета СССР.
-1954. -№ 12.-С. 244).
Міжнародна комісія з розслідування голоду в Україні, у якій бра-
ли участь відомі юристи (деякі з них брали участь у засіданнях Нюрн-
берзького процесу), заслухавши свідчення різних сторін, прийшла до
висновку, що “геноцид проти українського народу мав місце” в Україні
у 1932-1933 роках (див.: Міжнародна комісія із розслідування голоду
на Україні у 1932-1933 роках. Підсумковий звіт. 1990 рік. - К., 1992. -
С. 76).

Після того, як голодомором у 1932-1933 роках Російська імперія
зламала етнічний хребет нації - селянство, Москва вирішила знищити
інтелект України, із 1933 року різко розширила масштаби репресуван-
ня української інтелігенції. В1932 році українців-вчених та професорів
було 10063, в 1940 році залишилося лише 5 тисяч (К. Гуслистий “На-
рис історії України”). Під керівництвом П. Постишева КДБу 1933 р.
тільки в Києві знищив ЗО тисяч української інтелігенції (Л. Форос-
тівський, “Київ під ворожими окупаціями” в книзі П. Штепи “Москов-
ство”. - Дрогобич: Відродження. - 1996. - С. 171).

КПРС - передовий загін російського імперіалізму - поставив на
меті звести до мінімуму інтелектуальний потенціал української нації.
Відбулося скорочення українців в органах влади та скорочення вузів,
причому, чим вище влада, тим менше в ній українців. Наприклад, у
1929 р. українців було в районній владі 75,9 %, в окружній - 53,5 %, в
обласній - 26,8 %. Росіян в У країні в 1924 році проживало - 7 %, але на
вищих посадах перебувало 71 %. Українців в Україні було 80 %, а на
вищих посадах - 3 %. Намісник ЦК ВКП(б) в Україні Постишев, вико-
нуючи рішення ВКП(б) від 14 березня 1932 року, тільки в 1932 р. із 120
тисяч членів і кандидатів КПУ виключив 27,5 тисяч українців. На їхнє
місце на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів рай-
комів та інші керівні посади надіслали 13 тисяч росіян (П. ІІІтепа. Мос-
ковство. - Дрогобич: Відродження, 1996. -С. 153-154).

В 1937 році Москва надіслала в Україну комісію у складі В. Мо-
лотова, М. Хрущова, М. Єжова “перебудувати форми і методи керів-
ництва українською культурою”. За два місяці комісія знищила усю
верхівку КПУ, із 17 членів Президії ВР УРСР залишилося 4, із 57 членів
ЦК КПУ - 12, все керівництво Союзу письменників. На їхнє місце
привезли 35 тисяч росіян (С. Косіор “Статті/промови”. В книзі “Мос-
ковство”, с. 154).

Деінтелектуалізацію України видно із наступної статистичної
інформації. На 100 тис. росіян у 1959 р. приходилося 364 росіяни-вчені.
На 100 тис. українців - 60 українців-вчених... В РРФСР у 1940 р. пра-
цювало 63 % усіх вчених СРСР, а в 1960 р. - 69 % - збільшення на 6 %.
В УРСР у 1940 р. працювало 19 % усіх вчених СРСР, а в 1960 р. -13 %,
тобто на 6% менше.

Надушу населення в УРСР витрачалося коштів на освіту в чоти-
ри рази менше, ніж у РРФСР (Д. Соловей “Украинская наука в колони-
альньїх путах” у книзі “Московство”, с. 156).
З 1940 р. до 1956 р. число вузів у Росії збільшилося, в Україні -
зменшилося. В1954 р. на Україні закрили 24 вузи, а в Росії відкрили 21
новий вуз. На 100 тис. населення в УРСР в 1961 р. в інститутах та
університетах навчалося українців - 811, росіян -1769,‘євреїв - 2223
(там же, с. 156).

З 1931 р. по 1960 р. аспірантів в СРСР збільшилося в три рази (з 12
до 36 тис.), а в УРСР зменшилося з 3147 до 2987 (там же, с. 155).

Вузи і технікуми примусово були переведені на російську мову
викладання. Кількість шкіл із українською мовою викладання плано-
во систематично зменшувалася, а російськомовних збільшувалася, що
є порушенням конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти
від 14.12.1960 року.

Періодом 2-ї світової війни КПРС скористалася для продовження
геноциду української нації. Так, восени 1941 року Жуков кинув у
німецький прорив під Москвою 179 тис. “ополченців”-учителів, інже-
нерів, вчених, вивезених під конвоєм з України і зовсім не підготовле-
них до ведення бойових дій, їх навіть не озброїли - одна гвинтівка і
один комплект патронів на п’ять чоловік (Журнал “Родина”, 1991,
№6-7). 19 грудня 1941р. проти німецьких танків направили три
кавалерійські дивізії, укомплектовані українськими селянами з Кубані
та України. За кілька годин німецькі танкісти перемололи їх на м’ясо
(Журнал “Родина”, 1991, № 6-7).

22 червня 1944 року був виданий наказ № 0078/42 (за підписом
наркома ВС СРСР Берії і замнаркома оборони СРСР Жукова про висе-
лення всіх українців, які проживали під німецькою окупацією, у відда-
лені краї Союзу СРСР (Ф. Чуев. Солдати империи. Беседьі. Воспоми-
нания. Документи. - Москва: Ковчег, 1998. - С. 177-179).

На виконання цього наказу із західних областей України в східні
райони Росії вивезли близько двох мільйонів душ, в тому числі старих
і дітей. Ці дії комуністичного керівництва СРСР підпадають під ознаки
п. “в” ст. 6 розкладанню автокефалістів. У наступному 1927 р. був
відсторонений від керівництва УАПЦ митрополит Василь Липківсь-
кий. З цього почалася ліквідація УАПЦ.

В 1929-1930 рр. органи ГПУ сфабрикували справу “Спілки
визволення України” (СВУ). Велике місце в ній займало звинувачення
в органічному зв’язку УАПЦ і СВУ.

Розробляючи плани організації процесу проти світської церковної
інтелігенції, ГПУ повідомляло в ЦК КП(б) У, що “Організація поєдну-
вала антирадянсько настроєну інтелігенцію, колишніх відомих учас-
ників петлюрівського руху, діячів автокефальної Церкви та представ-
ників куркульства”. Кінцевою метою їхньої діяльності була ліквіда-
ція радянської влади на Україні (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 2994,
арк. 185). У січні 1930 р. ГПУ організувало проведення “Собору”,
який прийняв постанову про “саморозпуск” УАПЦ.
Вище керівництво ВКП(б) на чолі зі Сталіном санкціонувало
ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви і підпорядкування
Московському патріархату її духівництва та віруючих, а також духів-
ництва та віруючих Мукачівсько-Пряшевської єпархії в Закарпатській
Україні (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1639, арк. 97-98). В ніч з 11 на
12 квітня 1945 р. КДБ заарештував у Львові та Івано-Франківську
митрополита УГКЦ Йосипа Сліпого, єпископів, відомих священиків,
професорів Богословської академії і семінарії. Парафії УГКЦ підляга-
ли Московській патріархії.

Під керівництвом НКВС було організовано проведення Л ьвівсько-
го собору (8-10 березня 1946 р.), який прийняв рішення про приєднання
УГКЦ до Московської патріархії. Приєднання приходів до РПЦ
здійснювалося методами насильства і шантажу. Сотні священиків і ти-
сячі мирян були кинуті у в’язниці. Кілька сотень священиків перейшли
на нелегальне становище. Усі заходи щодо підпорядкування приходів
Закарпатської України розроблялися і проводилися під керівництвом
ЦККП(б)Уна чолі з М. Хрущовим (Центральний Державний архів ви-
щих органів влади України, ф. 4648, оп. З, спр. 49, арк. 21-24).

13 січня 1960 р. ЦК КПРС прийняв постанову “Про заходи по
ліквідації порушень духівництвом радянського законодавства про куль-
ти”. Аналогічну постанову 19 березня 1960 р. прийняв ЦК Компартії
України. Для виконання зазначених постанов були передбачені наступні
заходи:

-	скорочення числа монастирів;

-	вилучення у релігійних громад приміщень тих церков, в яких до
війни розташовувалися радянські та громадські організації;

-	сприяння по закриттю “згасаючих” парафій;

-	домагання по ослабленню матеріальної бази церкви;

-	скорочення прийому до духовних семінарій;

-	ліквідація церковної благодійності та максимальне обмеження
релігійної пропаганди (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 5407, арк. 14-18;
спр. 5488, арк. 84).

В ході чергової антирелігійної кампанії було закрито та пограбо-
вано більше половини храмів. Тисячі храмів були перетворені в скла-
ди, спортивні зали та зерносховища. Сотні безцінних пам’яток архітек-
тури і культури щезли в результаті антирелігійної політики комуністич-
ного режиму в 60-80-х роках.

Внутрішньою депортацією, яка принесла незаслужені страждання
величезній кількості сільських жителів, була ліквідація хуторів та при-
мусове переселення селян, що є порушенням Статуту Міжнародного
військового трибуналу, і такі дії є злочинними.

Захопивши західні області України, КПРС у 1945 році вивезла в
Сибір 250 тис. українців, а на їхнє місце привезла росіян; у Львівську
область-181 тис., Івано-Франківську-40 тис., Тернопільську-27 тис.,
Рівненську - 39 тис., Закарпатську - ЗО тис., Чернівецьку - 5 тис. (До
1939 року в цих областях росіян практично не було) (П. Штепа. Мос-
ковство. - Дрогобич: Відродження, 1996. - С. 181).

Оскільки план вивозу всіх українців з України здійснити було не-
можливо, керівництво СРСР вирішило вдатися знову до випробувано-
го методу - голодомору, і в 1946 році заморило до смерті 369 тис., в
1947 р. - 628 тис. чоловік.

Зерно, між іншим, у Союзі було. В 1946 р. СРСР вивіз за кордон
1,7 млн тонн зерна, головним чином безкоштовно, у вигляді допомо-
ги. 6 квітня 1946 р. уряд підписав угоду про постачання у Францію
протягом квітня-серпня 500 тис. тонн зерна. Польща протягом 1946-
1947 рр. одержала 900 тис. тонн зерна, Чехословаччина в 1947 р. -
600 тис. тонн (В. Капустіна. Молодий будівничий України. - № 6. -
Київ, 1999 р.).

У такий спосіб ЦК КПРС свідомо здійснив голодомор, як засіб
геноциду української нації, тобто вчинив злочин, передбачений п. “с”
ст. 2 “Конвенції иро попередження злочину геноциду і покарання за
нього” від 9.12.1998 р.

КОМУНІСТИЧНИЙ РЕЖИМ І ЦЕРКВА

Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 13 лютого 1922 р. був
взятий курс на розпалювання міжцерковної ворожнечі на Україні:

“Дати директиву Наркомату юстиції при вирішенні суперечок між
автокефалісгами та прихильниками Російської Церкви про надання цер-
ков розглядати кожен випадок окремо, враховуючи конкретну політич-
ну обстановку”.

І далі: “3 метою загострення боротьби між ними відмовитися від
принципу більшості, надаючи можливість і меншості мати свою церкву
та не допускати анкетного опитування громадян” (Центральний дер-
жавний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ - колишній
партійний архів ЦК КП(б)У, ф. 1, оп. 6, спр. 29, арк. 32).

Паралельно із насильницьким вивезенням хліба з України, кому-
ністи провели пограбування церковних цінностей на суму 834 тис. руб.
золотом (Голод 1921-1923 гг. наУкраине. Сборникдокументов и мате-
риалов.-Киев, 1993.-С. 15). В резолюції Політбюро ЦККП(б)У “Про
роботу ГПУ” від 4 вересня 1922 р. перед ГПУ поставили завдання
“підсилити роботу по ліквідації церковної контрреволюції, продовжу-
ючи загострювати відносини між ворогуючими церквами” (ЦДАГОУ,
ф. 1, оп. 6, спр. 30, арк. 61 на обор.).

На засіданні антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У 13 квітня
1925 р. було обговорено питання про заходи по обмеженню впливу Ук-
раїнської Православної Автокефальної Церкви і затверджено рішен-
ня, у якому, зокрема, говориться:
“Доручити ГПУ збирати матеріали про антирадянське поводжен-
ня керівництва ВПЦР (Всеукраїнської Православної Церковної Ради
- керівного органу УПАЦ). У практичній діяльності підсилити реп-
ресії щодо Автокефальної Церкви” (ЦДАГОУ, ф.1, оп. 20, спр. 2006,
арк. 59). 25 лютого 1926 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК
КП(б)У обговорювалися і затверджувалися “Пропозиції комісії в пи-
танні про церковні справи”. От деякі пункти рішення:

“3. Ухвалити намічені комісією репресії шодо керівників Автоке-
фальної Церкви (Потієнка, Ярещенка і ІІІараєвського), висвітливши в
пресі їхню контрреволюційну діяльність. Доручити комісії вести і в
подальшому роботу по переселенню хутірських господарств у села.

КПРС систематично в широких масштабах в інтересах розвитку
російської економіки використовувала на території Росії працю ук-
раїнців: засуджених, засланих, вивезених з України по вербовці та інши-
ми, по формі добровільними, але по суті примусовими засобами.

Використання імперією примусової праці є порушенням Конвенції
№ 29 “Про примусову та обов’язкову працю” від 28.06.1930 р. (рати-
фікованої СРСР 4.06.1956 р.), стаття 1, п. 1, яка постановляє: “Кожен
член МОТ, що ратифікує дійсну Конвенцію, зобов’язується скасувати
застосування примусової або обов’язкової праці у всіх її формах в най-
коротший термін (Международная защита прав и свобод человека. -
Москва: Юридическая литература,1990. - С. 219).

Відповідно до міжнародної практики, підтвердженої Німеччиною,
держава-експлуататор повинна сплатити жертвам примусової праці або
їх прямим спадкоємцям грошову компенсацію.

Оскільки спадкоємницею СРСР є Російська Федерація, то на ній і
лежить обов’язок сплатити грошову компенсацію громадянам України
за їхню примусову працю на території РФ.

ПОГРАБУВАННЯ РОСІЄЮ УКРАЇНИ
НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 27 червня 1941 року
“Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів і кош-
товного майна” почався вивіз із України на Схід 550 великих
підприємств із 30 галузей промисловості, Академії наук з інститутами,
майно сотень колгоспів та МТС. Вивезли в Росію 3,5 млн інженерів,
конструкторів, кваліфікованих робітників, гуманітарну інтелігенцію.
У грудні 1941 р. з України вивезли 20 об’єктів легкої промисловості.

Вивезли майно колгоспів та МТС України: станом на 20 жовтня
1941 р. КПРС у Росію відправила 158 тис. коней, 1080,7 тис. голів
великої рогатої худоби, 1768,5 тис. овець, 168,9 тис. свиней. З України
вивезли в Росію 20302 трактори, інші 50 тис. розукомплектували, по-
ламали, знищили (Советская Украйна в годьі ВОВ. 1941-1945 гг.
В трех томах. - Киев, 1985. - Т. 1. - С. 251-291). В книзі є посилання на
архівні джерела Міноборони СРСР та Партархіву.
В ПЕРІОД РОЗПАДУ СРСР ТА СТВОРЕННЯ
НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

Після розпаду СРСР Російська Федерація успадкувала золотова-
лютний і алмазний фонди, активи, пасиви та все закордонне майно СРСР,
однак відмовилася розділити його між колишніми союзними республі-
ками, хоча створювалася ця спадщина зусиллями всіх республік, а не
однією Російською Федерацією, а це є кричущим порушенням Віденсь-
кої конвенції про правонаступництво у відношенні договорів (1978 р.)
і Конвенції про правонаступництво в інших сферах.

Станом на 01.01.1991 р. Ощадбанк СРСР вилучив з Ощадбанку
України 84,3 млрд карбованців заощаджень громадян України - суму,
що за офіційним курсом того часу складає близько 150 млрд доларів
США.

Влада Російської Федерації дотепер відмовляється повернути ці
гроші громадянам України (Лист Президента Асоціації Українських
банків Олександра Сугоняко № 01-06/266 від 25.06.1997 року).

Присвоєння Росією грошей українських громадян є грубим пору-
шенням Віденської конвенції 1978 р. і Конвенції про правонаступниц-
тво в інших сферах.

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНИХ МАТЕРІАЛІВ
ЗВИНУВАЧУЄТЬСЯ

Комуністична партія Радянського Союзу (РСДРП, ВКП(б),
КПРС) в особі її керівництва

-	ЦК КПРС, включаючи керівництво української філії КПРС -
членів Центрального Комітету КПРС - в тому, що, взявши на своє
ідейне озброєння класову антинаціональну та антигуманну ідеологію і
розвинувши її до злочинного характеру, очоливши державу та уряд
СРСР, здійснила проти України та її народу наступні злочини:

-тричі розв’язала проти Української Народної Республіки (УНР)
агресивну війну і окупувала Україну, тобто у здійсненні злочинів,
передбачених п. “а” статті 6 Статуту Міжнародного військового три-
буналу (МВТ).

-	Під час ведення бойових дій проти військ УНР у 1917-1920 ро-
ках та проти Української Повстанської Армії (УПА) в 1944-1950 ро-
ках комуністичне військове командування розстрілювало полонених,
змушувало українських воїнів переходити на свій бік, у війні проти
УПА застосовувало хімічну зброю, розстрілювало мирних жителів, тоб-
то у злочинах, передбачених п. “б” статті 6 Статуту МВТ.

Окупувавши Україну, російський комуністичний уряд:

-	знищив українську державу, скасував українські закони та запро-
вадив свої, ліквідував український парламент і судову систему;
-	репресував військовослужбовців і державних службовців УНР;

-	репресував усі українські політичні партії, в тому числі Комуні-
стичну партію України, українські церкви та розграбував церковне
майно;

-	придушуючи збройний опір українського народу, большевики
широко застосовували вбивства, заслання і катування, тобто звинува-
чуються у злочинах, передбачених п. “в” статті 6 Статуту МВТ.

Втілюючи в життя ідеологію розповсюдження російського етносу
на українській території, комуністичне керівництво:

-	організувало в 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 роках
голодомори українського селянства та умертвило близько 13 млн чо-
ловік, в тому числі і дітей, тобто звинувачується у злочинах, перед-
бачених п. “с” статті 2 Конвенції про попередження злочину геноциду
і покарання за нього від 9.12.1948 року;

-	КПРС репресувала і знищила інтелектуальний потенціал нації,
тобто звинувачується у злочині, передбаченому п. “а” статті 2 зазначе-
ної Конвенції про геноцид;

-	КПРС на підставі політичних, релігійних та соціальних ознак
депортувала з України мільйони українців і для підриву етнічного скла-
ду нації поселила в Україні мільйони росіян, тобто звинувачується у
злочині, передбаченому п. “с” статті 2 названої Конвенції про геноцид;

У1993 році на Софійському майдані в Києві під час відзначення
голодомору 1932—1933 років при багатотисячній участі людей
були і такі транспаранти
-	підірвавши інтелектуальний потенціал України, КПРС витісня-
ла українську мову і примусово нав’язувала російську, чим відривала
молодші покоління від мови і духовної культури предків, тобто вчини-
ла злочин геноциду;

-	КПРС створила репресивну машину, яка у масштабах всієї Ук-
раїни широко застосовувала жорстокі катування та знущання і цим
завдала нації непоправних моральних і психічних втрат, тобто, звину-
вачується у злочинах, передбачених Конвенцією проти катувань та
інших жорстоких нелюдських чи принижуючих людську гідність видів
покарання від 10.12.1984 р;

-	КПРС перетворила працю громадян України в примусову і тим
самим порушила Конвенцію № 29 “Про примусову або обов’язкову
працю” від 28 червня 1930 року.

Термін давності по залученню ЦК КПРС до кримінальної відпо-
відальності по здійсненню ним військових злочинів і злочинів проти
людства на підставі статті 1 “Конвенції про незастосування терміну
давності до військових злочинів і злочинів проти людства” від 26 лис-
топада 1968 року не застосовується (Конвенція ратифікована Прези-
дією Верховної Ради СРСР 11 березня 1969 року). Дія Конвенції про
геноцид від 9.12.1948 р. застосовується до представників державної
влади та частково до осіб лише в тому випадку, якщо злочини геноци-
ду не являють собою порушення внутрішнього законодавства СРСР.

Звинувачувальний висновок громадського представництва на
Міжнародному Вільнюському громадському трибуналі не є повним ні
за змістом обвинувачень, ні достатнім за доказами. Він є проміжним
документом.

Комуністичний режим це всього лише комуністична стадія Ро-
сійської імперії, і оскільки Україна знаходилася під владою російських
царів три з половиною сторіччя, і весь час відчувала на собі жорстку
руку московського варварства, то страждання і жертви України -
безмірні. І відокремлювати комуністичний окупаційний режим від
царського режиму можна лише умовно.

Історичний розрахунок України з Росією слід було б розпочинати
з XVII сторіччя. Проте мистецтво політики полягає не в тому, щоб за-
довольнити пристрасть помсти, спрямовану в минуле, а в том}, щоб
створювати сприятливі умови для майбутнього розвитку нації, тому ми
представляємо хронологічно обмежене звинувачення, яке охоплює лише
період комуністичного правління. І за змістом - - це лише початковий
загальний фрагмент.

Робота по підготовці суду над КПРС почалася із проведення тео-
ретичної конференції. Потім у 1996 році був створений Національний
комітет з підготовки міжнародного суду над КПРС за злочини тоталі-
тарного режиму в Україні і проти українців - “Нюрнберґ-2”. Вільнюсь-
кий Міжнародний громадський трибунал і це заключне звинувачення
черговий крок у напрямку підготовки міжнародного суду над КПРС
(“Нюрнберґ-2”).

Імперативний міжнародний суд буде створений на підставі дого-
вору про це кількох держав.

Президент Л. Кучма та його уряд не підуть на створення міжнарод-
ного суду, але, поза сумнівом, після нього в Україні буде президент,
який піде на це, і тоді цей документ та інша підготовча робота Коміте-
ту за “Нюрнберґ-2” виявляться корисним опертям. Надія нате, що те-
перішня праця буде корисна у майбутньому, і надихнула нас на підгото-
вку цього документа.

Розділ “Механізм масового терору” складений на підставі запис-
ки доктора історичних наук С. Білоконя, розділ про голодомор — на
підставі розробки д-ра історичних наук В. Марочка, розділ про релі-
гію - на підставі розробки д-ра історичних наук А. Зінченка. Велику
допомогу в технічній підготовці цих матеріалів здійснила історик Люба
Стасів. Переклад на англійську мову здійснив наш представник у
м. Торонто (Канада) Северин Салітра.

В обговоренні концепції документа взяли участь десять вчених і
політиків, які становили Громадське Українське Представництво на
Вільнюському Міжнародному Громадському трибуналі і які відряджа-
ли нас до Вільнюсу.

Левко ЛУК’ЯНЕНКО,
почесний доктор права,
голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні

(Злочин. - Мельбурн-Київ: Фортуна, 2003. -С. 6-25)

Документ № 2

СТРАЖДЕННІ СИНИ СТРАДНИКА - НАРОДУ
Славне Українське Вояцтво

Лиха доля змусила нас після півчвартарічної боротьби зі спокон-
вічним ворогом нашим - москалем - за державну незалежність нашого
народу, за його права і волю, голодних, голих і босих, без жодної допо-
моги з боку цивілізованого світу чи то одежиною, чи то зброєю, чи
ліками, стікаючих крівлею, залишити нашу рідну землю.

Як і колись дідам нашим, запорожцям, що боролися за вільність
свого народу і краю, доводиться нам скитатись по чужих землях, терп-
лячи і голод, і холод, і переносити тяжку тугу за рідними степами, хат-
ками та землицею, що з діда-прадіда поливалася кривавим потом.
І	' Стражденні сини Страдника - 'ароду

Славив Українське Вояцтво.

Лйха доля амугила нас,після півчвартнрічноі боротьби аі споконвіч-
ним ворогбм нашйм-москалом аа державну незалежність напого народу,за
його ирЬва'і вол», голодних .голю і босих, бев жадної допомоги з боку
цічілізбЬаноГо світі чи то одежино» чи то зброєю,чи ліками,стікаючих
кр.ьлею,32ли'зити нашу рідну землю. '

Як і Колись дідам мши запорожцям,що боролися за вільність свого
народу і крам,доводиться 4 нам стикатись по чужих землях, терплячі і
го;од,і холод і переносити тяжку тугу за рідними степами,хатками та
землицею,що,в діда-прадіда .поливалася крівавим потом.

Ііе більше'гнобить нас,ще більше стискує болем серце думка,що на
нашій землі пануї зараз споконвічний ворог наш москаль,що сотки ти-
сяч кращих іш іих людей,батьків,сестер та синів наших вивозиться москі
лями до далекого Сіоіру та на дикий і холодний півострів Мурман.і
що замість нас на Україну тисячами переселаюеться Москва

Ще більше гноби гь нас, ще більше стискує болем серце думка, що
на нашій землі панує зараз споконвічний ворог наш москаль, що сотки
тисяч кращих наших людей, батьків, сестер та синів наших вивозиться
москалями до далекого Сибіру та на дикий і холодний півострів Мур-
ман і що замість нас на Україну тисячами переселяється Москва...

Скрізь по світі порозкидала нас зла доля: і в Румунії, і в Болгарії, і
в Сербії, і в Туреччині, і навіть в далекому Єгипті... Скрізь ми є і, як
казали мученики діди наші, є ми і там, “куди ворон кості не доносить.”

Десятки тисяч нас, що складали Українську Республіканську Ар-
мію, на чолі зі мною і Урядом УНР, перебуває зараз в Польщі, знають
про Вас, перебуваючи по інших землях, вояки і очікують тільки слуш-
ного часу, щоби зібратись всім нам до купи і разом йти визволяти Матір
із неволі.

Би розуми ге, славне вояцтво, що коли б зібрати всіх до купи було
лишень в нашій золі давно б вже ділили ми разом і горе і нужду.
Тяжко зараз, і навіть неможливо, зібратися нам всім принаймні хоч на
одну якусь землю, але ми віримо, що такий час настане і що він вже
близько...

Віра у справедливе наше діло, ріками пролита по всій Україні
свята наша кров, свідомість того, що про нас на Україні думають, нас
там очікують, присилаючи до нашого уряду посланців-вістунів, є запо-
рукою того, що недовго зосталося ще нам чекати, що близький час,
коли потече сторіками кров ворожа у Чорне море і “Помоляться на
волі невольничі діти”.

Тим часом, всім нам, починаючи від козака і кінчаючи найвищою
старшиною, потрібно вчитись і вчитись. Треба бути готовим, щоб на
руїнах України створити нову велику міцну і багату Україну. Треба,
щоби ми повері іулись до рідного краю освіченими, культурними, підго-
товленими до тяжкої праці-державного будівництва - громадянами.
Муштруйтесь, засновуйте старшинські і підстаршинські школи, кур-
си, школи для неграмотних і школи та курси фахові.
На Україну не повинно повернутись ні одного неграмотного!

Старшино! На тобі лежить велике завдання і відповідальність пе-
ред Вітчизною за підлеглого тобі козака.

В імені перебуваючого на території Польщі і на Україні війська
УНР дякую братам, поза цими землями сущим, за надіслане мені з та-
борів “Санжак - Тепе”(Туреччина), “Бернадот” при м. Санстефано,
(Туреччина) і громади “Січ” в Софії (Болгарія) привітання. Зокрема,
від імені війська дякую Голові гуртка українців табору “Бернадот”
п. І. Форостенку і секретарю цієї громади п. А. Мойзіяху, Голові гро-
мади табору п. Левченку та Гриценку і уповноваженому громади, сотн.
Голубіву, Голові Софійської Січі полковн. Филоновичу, писарям і
п.п. Б. Живодарю і Крупицькому.

Привітання передав до відома всього війська. Слава вільній і не-
залежній Українській Народній Республіці! Слава її вояцтву.

Підписав Головний Отаман Війська УНР Петлюра.
Ствердив Начальник Військово-Похідної Канцелярії
і Головного Отамана Виговський.

З оригіналом згідно:
Начальник Відділу Військ. - Пох. Канцелярій.

Головного Отамана Війська УНР, Сотник

Документ №> З

“Протокол засідання військової комісії зложеної з представників
Добровольчої та Галицької команди. Одеса, 4-17 падолиста 1919 р.

Представники від Добрармії: полковники, ген. штабу Даровсь-
кий, Коновалов, Саборський.

Від Галицької Армії: отаман ген. штабу Цімерман, сотник Турчин
і поручник др. Давид.

...Провід обняв як найстарший степенем, полковник ген. штабу
Даровський.

Постановлено:

1.	Галицька Армія переходить в повнім складі враз з т иловими
установами, складами і движимим залізнодорожним матеріалом на сто-
рону російської Добровольчої армії і входить в повне розпорядження
Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер через
командуючого військами Новоросійської області.

2.	Галицька Армія завершує свою організацію, командний збір,
мову, устави і ціле військове майно. Частини мають існувати (так в
документі) в складі не менше 75 % своїх штатних складів по штатам
Галицької Армії, які обов’язують по 4-17 падолиста 1919 р.

Корпус Коновальця не уважається галицькою частиною.
3.	Російське добровольче командування допоможе Галицькій Армії
в поповненню її рядів уродженцями Галичини, що находяться як в чу-
жих державах, так і на території Росії.

4.	При вищих штабах як також установах і всіх самостійних части-
нах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі і уряд-
ники після вибору Добровольчою командою дд я зв’язку і порішення на
місцях питань, які би виявилися.

5.	Політичних питань відносно взаємних відношень Галицького
Правительства до правительства Добрармії, як також відносно май-
бутньої судьби Галичини, не розбирається і залишається до рішення
політичних переговорів.

6.	Галицька Армія не буде воювати проти армії Петлюри, яка на-
ходиться на фронті.

7.	Галицька Армія зосередиться не пізніше 17-30 падолиста 1919 р.,
в районі Вінниця-Ілинці-Оратово-Погребише.

8.	Для забезпечення тої концентрації займає негайно Галицька Ар-
мія та держить район Бердичева.

9.	Штаб Галицької Армії переходить найпізніше до 17-30 падоли-
ста ц. р. до Уманя.

10.	Всі тилові військові установи, етап, склади і ін. пересувається
поступово і розташовується на лінії Христинівка-Ольгопіль-Возне-
сенськ—Миколаїв. Санітарні установи, в яких находяться хворі та ра-
нені, остають на місці.

11.	Хворі та ранені Галицької Армії, які не найдуть місця в галиць-
ких лічницях, будуть прийняті в шпиталі збройних сил південної Росії
на рівних правах з російськими, а після видужання вертають в Галиць-
ку Армію.

12.	Для зв’язку зі штабом Командуючого Військами Новоросійсь-
кої області вишлеться зі штабу Галицької Армії осібного старшину.

13.	Цей договір входить в силу з хвилею ратифікації його з одної
сторони командуючим військами Новоросійської області, з другої сто-
рони командуючим Галицькою Армією.

14.	Ворожі кроки між Добровольчою Армією і Галицького Армією
устають з хвилею підписання цього протоколу представниками обох
сторін, не вичікуючи ратифікації його, як це сказано в точці 13.

Представник комісії: полковник генерального штабу Даровський
(в. р.)

Від Добровольчого командування:

Члени: полковник генерального штабу Коновалов (в.р.), полков-
ник генерального штабу Саборський (в. р.).

37 Зам. 3976
Вид Галицького Командування:

Отаман генерального штабу Цімерман (в. р.), сотник Турчин (в. р.),
поручник д. р. Давид (в. р.).

Стверджую: Командуючий військами Новоросійської області ге-
нерал-лейтенант Шилінг (в. р.). Одеса, 17 падолиста 1919 року.

Вінниця, 19 падолиста 1919 року.

За точність: сотник О. Левицький (в.р.)
УКГН. Прийшло дня 19-ХІ 1919 р. ч-оп 6874.

Доценко О. Літопис Української Революції.
Документи до історії української революції.

- Том. 2, книга 4. - С. 290-291.

Документ №4

Договір підписаний в містечку Димері на Київщині 22 вересня 1919 р.
між отаманом Струком та командуванням Армії Денікіна (фрагмент).

“...Армія Отамана Струка називається “Першою повстанською Ук-
раїнською Армією”...Командування Армії Денікіна зобов’язується по-
стачати Отамана Струка зброєю і амуніцією... Армія Отамана Струка
проводить листування і все діловодство яку себе, так і з центральними
органами Армії генерала Денікіна українською мовою. Як старшини,
так і козаки Повстанчої Армії зберігають українські відзнаки... над
штабом армії Отамана Струка може встановлюватись український пра-
пор. Оповіщається амністія всім українцям, що були заарештовані дені-
кінським командуванням...

Як військо, так і цивільна влада командування Денікіна зобов’я-
зується не протидіяти існуванню українських шкіл та театрів у всіх
місцях України. Артистів, учителів та учнів звільнюють від мобілізації”.

Зі свого боку Отаман Струк зобов’язався тримати фронт, а на ви-
падок бойових операцій проти більшовиків підтримати денікінців.

Р. Коваль. Повернення отаманів Гайдамацького краю.—
К.: Дюкор. - 201 с.

Документ № 5

Україна була покрита щільною мережею каральних військ
внутрішньої служби, які були кинуті на боротьбу з народним рухом. Це
були:

1.	На території Кам’янець-Подільської, Одеської та Херсонської
губерній дислокувалася 10-та стрілецька дивізія військ внутрішньої
служби (ВНУС). Згодом була переформована у бригаду 3-го полку.
2.	На території Київської, Житомирської, Чернігівської губерній
розташовувалася 9-та стрілецька дивізія ВНУС, згодом переформова-
на у 25-ту і 27-му бригаду.

3.1 Іа території Харківського військового округу дислокувалася
7 -ма дивізія внутрішньої служби, яку згодом звели в одну бригаду ВНУС
на території Донецької та Катеринославської губерній.

4. Крім того, на території України перебувала і і-та дивізія ВНУС,
до складу якої входила 31 -а піхотна та окрема кавалерійська бригада,
8-ма дивізія ВНУС і 12-та дивізія ВНУС, війська якої пересувалися
залізницями України. І Іри кожній зведеній бригаді був сформований
зразковий учбовий батальйон, кулеметна команда, кавалерійський полк
та чотиригарматна баїарея.

Ьілас Іван, Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953.—

Київ: Либідь, Військо України, 1994,- С.73

Документ № 6

Зведення штабу Особливого корпусу ВНУС від 4 серпня 1919р.,
№ 9 “Про участь каральних військ у придушенні банд в Україні протя-
гом липня 1919 р.”

“1. Київський зведений стрілецький батальйон: частини батальйо-
ну протягом липня виконували ряд операцій ВУНК... в районі Києва і
Київської губернії. 9-та та 10-та роти батальйону беруть участь у бо-
ротьбі з бандами Зеленого в районі Умані.

Київський запасний батальйон виділив частини для обслуговуван-
ня ііоін іових виконкомів Київської губернії.

А Чгрпн ївський зведений батальйон... з 1 по 4 липня закінчував
дікві./іа ціні банд Ангела в районі залізничної смуги Бахмач- Ічня, захо-
пім Ьпіі.ше як 80 полонених...

.1.1 І шп анський зведений батальйон: 11 липня частини батальйону
придушили контрреволюційний виступ у Пирятинському повіті; 12 лип-
ня чиновники батальйону вступили в боротьбу з бандами Зеленого;
26 липня загін батальйону вступив у м. Кобеляки для придушення контр-
революційного виступу; 27 липня виступив у Полтавський повіт для
боротьби з контрреволюційними виступами.

4.	Подільський зведений батальйон: протягом липня веде безпе-
рервну боротьбу з бандами у районі Вінниці.

5.	Волинський зведений батальйон 9 липня... ліквідовував дрібні
шайки бандитів у районі шосе Житомир-Київ. З 11 по 19 липня части-
ни батальйону переслідували банду Соколовського.

6.	Херсонський зведений батальйон... влитий в Одеський полк,
виступив на фронт.
7.16 липня Одеський полк у повному складі вступив на зовнішній
фронт.

8. Миколаївський окремий батальйон: 18 липня частини батальйо-
ну вступили в Миколаївський повіт для роззброєння населення; 19 лип-
ня загін батальйону виступив для боротьби з контрреволюцією в Бого-
явленську”.

Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. -
Київ: Либідь, Військо України, 1994. - С.73-74.

Документ № 7

Місця розміщень радянських концтаборів на території СРСР
(станом на 1955 р.)

І.	Абаканлаг; Красноярський край, над р. Абакан, притока
р. Єнісею.

2.	Абезь, Комі СРСР. Група концтаборів, до яких належить Інта,
мають № 388/1-20. Робочу силу використовують у копальнях вугілля,
нафтопромислах, на будівництві залізниці Котлас-Воркута.

3.	Алданлаг. В’язні працюють в “Алданзолоті” та копальнях слю-
ди і кварцитів.

4.	Актобінськлаг, Казахстан. В районі Актюбінська розташована
велика група концтаборів. В’язні працюють в копальнях вугілля, ніке-
лю, хрому, фосфатів та нафтопромислах.

5.	Аїмлаг, Хабаровський край. В’язні працюють в копальнях золо-
та, на будівництві Якутської залізниці.

6.	Аленірок. Належить до Печорстройлагу, КОМІ АРСР. В’язні
працюють на будівництві.

7.	Александровська централя, Іркутська область. Величезна тюр-
ма з режимним політ, ізолятором.

8.	Алма-Аталаг, Алма-Ата, постачальник робочої сили будівницт-
ву залізниці Турксиб № 40.

9.	Акмолінськлаг, Акмолінська обл. Об’єднує ряд таборів.

10.	Аллайхалаг, Якутська АРСР на річці Індигірка. В’язні працю-
ють в копальнях золота.

11.	Андішанлаг, Узбецька СРСР. Табори спеціального призна-
чення. В’язні працюють в уранових копальнях, № 41.

12.	Ангарлаг, Іркутська область. Обслуговують слюдяний завод,
№215.

13.	Астраханьлаг. В’язні працюють в нафтових заводах, в’язні жіно-
чих таборів працюють на консервних рибних заводах.

14.	Азбестлаг, поштова скринька. 5110\2в. В’язні (2500 чол.) пра-
цюють на фабриці азбесту. Об’єднує 6 концтаборів.
15.	Ашалаг, Челябінська область, число 131\2. В’язні працюють в
нафтопромислах та шахтах.

16.	Архангельськлаг, Архангельська область. Переважна частина
в’язнів працюють на лісорозробках та тартаках.

17.	Аяплаг, розташований на березі Охотського моря. В’язні видо-
бувають платину, будують залізницю на Якутськ.

18.	Бакулаг, Азербайджан. В’язні працюють на нафтопереробних
та нафтодобувних підприємствах.

19.	В Баку функціонує, в’язниця-пересилкадля в’язнів, які відбува-
ють до віддалених районів СРСР.

20.	Баличичаплаг район Колими хабаровського краю. Табори
засекречені, нумерація і заняття невідомі.

21.	Бапікірлаї. І Іепір управління в Уфі, об’єдиує всі табори, роз-
кидані по всій Башкири. Робота у нафтопромислах.

22.	Бсрезоволаг, Тюменська обл. число № 501. Робота в’язнів на
лісозаготівлях та будівництві залізниці Салехард.

23.	Белушьє. Ненецький національний округ, розташоване на
р. Пєша, що впадає в Чеську губу Льодовитого океану.

24.	Біломорськлаг, Карельська АРСР. № 212. Будівництво та екс-
плуатація каналу, лісорозробки, рибна промисловість.

25.	Біробіджанлаг, Хабаровська область. В’язні працюють в
копальнях залізної руди, лісорозробках, тартаках.

26.	Бодайболаг, Іркутська область. Центр золотопромислового
району. В’язні працюють на видобуванні золота, лісорозробках, буду-
ють річковий причал.

27.	Боровичілаг. Новгородська область. Управління з 10 окреми-
ми конціаборними пунктами.

28.	Ііурсяпаг. Амурська область... табори знаходяться на річці Бу-
рся вііриіиці Амуру. В’язні добувають кам’яне вугілля, золото.

29.	Бюі юкеїіаг, розташований на річці Лена. В’язні працюють на
добуванні золота та вугілля.

.10	. Вайгачлаг, розташований на острові Вайгач в Льодовитому
океані. Належить до групи таборів Воркути. В’язні працюють в ко-
пальнях олова, обслуговують військово-морські бази.

31.	Ванзеватлаг, Північний Урал на річці Об. Засекречений.

32.	Верещагіно, Красноярський край, на річці Єнісей. Лісорозроб-
ки і будівництво.

33.	Верещагінолаг. На острові Сахалін. В’язні працюють в ри-
бальській промисловості, обслуговують воєнно-морські бази. Табори
засекречені.

34.	Верхнє-Імбатське, Евенкійський національний округ. Табори
розташовані на р. Єнісей, № 704.

35.	Волго-Дон. В’язні працюють на будівництві та обслуговуванні
каналу “Волго-Дон”.
36.	Вівцерадгосп Хакаський, Красноярський край. Радгосп та його
район призначений для заселення депортованих із Західних земель Ук-
раїни.

37.	Віхарівкалаг (Вихорівка) Прибайкалля біля Заярська. В’язні
працюють на металообробках, будівництві, копальнях.

38.	Владивосток, Приморський край. В місті існує велика тюрма
та пересильна в’язниця. Вантажать на пароплави.

39.	Вельськлаг, Архангельська область, № 224. В’язні працюють
на лісорозробках, лісосплавах та у хімічній промисловості.

40.	Верхоянськлаг, № 261, Якутська АРСР. В’язні працюють на
будівництві великого комбінату з виплавки міді, в шахтах з видобу-
вання кольорових металів.

41.	Верхнє-Уральськ, Челябінська область. В’язні використову-
ються в копальнях.

42.	Верхній Уфалейлаг. Управління розташоване в м. Верхній Уфа-
лей, де є нікелевий комбінат та металургійний завод військового зна-
чення. Управління охоплює ЗО окремих концтаборів. Працюють в ко-
пальнях та на заводах.

43.	Вілюсклаг, розташований на р. Вілюї, Якутська АРСР. В’язні
працюють на видобуванні золота, вугілля та на інших роботах.

44.	Вітімлаг. Знаходиться в Якутській АРСР на р. Вітіма, притока
Лени. В’язні будують залізницю, добувають золото, слюду та кам’яне
вугілля.

45.	Вологда, управління багатьох концтаборів під № 158. З усіх
відомі найбільші 18 табірних пункти. Більшість в’язнів працюють на
лісорозробках, місцях для заселення поневолених Москвою народів.

46.	Волховлаг, м. Волхов, Ленінградська область. Будівництво та
обслуговування гідроелектростанції.

47.	Воркуталаг. Поштова скринька 244/и-32. Управління концта-
борів розташоване у Воркуті. До 1954 р. нараховувалося до 145000
в’язнів. Тут був табір спеціального призначення для покарання в’язнів
з суворим режимом. В 12 таборі № 223/р знаходилося 1500 жінок.
У червні 1953 р. відбулося повстання проти радвлади та існуючого
режиму.

48.	Витегралаг, Вологодська область, № 212. В’язні працюють на
Онезькій іригаційній системі, лісорозробках та шахтах.

49.	Весляна, Комі АРСР, на віддалі 50 км від залізниці Котлас-
Воркута. Належить до Ухто-Печорських таборів. Печорбуд.

50.	Горький (кол. Нижній Новгород) на р. Волга. Управління
об’єднує 12 таборових пунктів. В’язні працюють на лісорозробках, суд-
нобудівельному заводі та вантажниками на річковому причалі.

51.	Джезказганлаг. Казахстан, головне управління знаходилося в
м. Кінгір, яке охоплювало декілька груп таборів, з яких добре відомі
вісім окремих концтаборів, з них два жіночих. Всі табори мають ще
назву “Коралас”. Після смерті Сталіна в 1953 р. в таборах відбулося
повстання в’язнів.

52.	Дрожковка, Татарська АРСР. В таборі перебувало 2 тис. в’язнів.

53.	Дніпропетровськ. На початку 30-х років табори були ліквідо-
вані, функціонувала лише велика тюрма для політв’язнів.

54.	Донбас. Табори розташовані навколо промислових міст та біля
копалень. Найбільш відомі в Краснопілліта Кадіївці. В’язні працюва-
ли на будівництві шахт та інших будівельних майданах.

55.	Деревянськлаг, Вологодська область, Росія. Місце для засе-
лення депортованих поневолених Москвою народів та звільнених з конц-
таборів, яким заборонялося жи і и в центральних областях європейсько-
го СРСР.

56.	Сшібуга місіо в Татарській АРСР, числиться під номерами
97/. І і 9 //4. В'язі іі працюють на лісорозробках та промислових підпри-
гмспіах.

57.	Срофейлаг, Амурська область. Селище міського типу, в’язні
працюють на видобуванні золота, будують шляхи сполучення.

58.	Жіганськ, Якутія, на річці Лена. Табори засекречені. В’язні
працюють в копальнях по видобуванні золота та мінералів.

59.	Заярськлаг, Іркутська область, на річці Ангара. Табір має число
400. В’язні працюють переважно на будовах та копальнях залізної руди.

60.	Земля Фракця Иосифа - група островів, що розташовані на
Льодовитому океані. Суворий клімат. В середньому перебуває 3000
в’язнів. Табори засекречені, в’язні працюють в копальнях та обслуго-
вують аеродроми.

61.	Іваново - управління таборами знаходиться в м. Іваново, має
ще назву “У жлаг”. В’язні працюють в лісовій промисловості, на торфо-
розробках та будівництві.

62.	Іркутська група таборів, належить до Тайшет таборів. Засек-
речені, досі двірних відомостей немає.

63.	Іфі іііьлаг. Розташований у Казахстані серед Самської пустелі.
Табори цілком засекречені, дуже пильно охороняються.

64.	“Іноземний табір”, знаходиться за Уралом. Про в’язнів, про
табір та його функції нічого невідомо.

65.	Івдельлаг, Свердловська обл., місто Івдель, № 232. Належать
до групи “Будова Н. 501”. Будують залізницю вздовж берега Льодови-
того океану. Залізниця призначена для сполучення Івдель з Селехар-
дом. Крім того, в’язні працюють в шахтах, добувають залізну руду,
вугілля, боксити, мармур, вогнетривку глину та ін.

66.	Ургізлаг, Казахстан. Кількість в’язнів та види робіт засекре-
чені.

67.	Іжевськлаг, управління знаходиться в м. Іжевську, 14 окремих
концтаборів. В’язні працюють на заводах зброї, у машинобудівній та
лісотехнічній промисловості.
68.	Ізвєстковий, знаходиться в селищі Ізвєстковому Хабаровсько-
го краю. Управління таборів належить до “Дальстрою”, в’язні працю-
ють у копальнях та каменеломнях.

69.	Іманлаг - відомий під № 532, належить до “Дальстроя”. В’язні
працюють на промислових підприємствах та в копальнях золота.

70.	Іркутськлаг, Іркутська обл., табори під № 90, належать до
Тайшет таборів. В’язні працюють у копальнях вугілля, в лісорозробній
промисловості, будують Ангарську ГРЕС.

71.	Ішімбайлаг, Башкирська АРСР. В’язні працюють у нафтовій
промисловості та на тартаках.

72.	Казалінськ, Казахстан. Табори засекречені. Є відомості, шо
там добувають уранову руду.

73.	Кізел, Молотовська обл. В’язні працюють у шахтах, на будо-
вах аеродромів та у різних галузях промисловості.

74.	Княж-Погост. Табори знаходяться у Комі АРСР, входять до
групи Усть-Ухта. В’язні працюють у нафтовій промисловості “Ух-
тонєфть”.

75.	Кожва, Комі АРСР - група концтаборів, що належать до “Сев-
желдорлагу”, який будував залізницю Котлас-Воркута. В’язні працю-
ють на будові другої колії залізниці Котлас-Воркута.

76.	Колпашево, Томська обл., Росія, на річці Об. Відомостей не-
має.

77.	Кокчетав, Казахстанська РСР. Відомостей немає.

78.	Красноуральськ, Свердловська обл., Росія. В’язні працюють
на підприємствах металургійної та воєнної промисловості.

79.	Курья, Читинська обл., табори розташовані біля озера Курья і
цілком засекречені.

80.	Кустанайлаг, Кустанайська обл., Росія, на річці Тобол. В’язні
будують гідроелектростанцію, працюють на промислових підприєм-
ствах.

81.	Каганлаг, Бухарська обл., Узбекистан. В’язні працюють на
будівництві залізниці та обслуговують зрошувальні канали бавовня-
них плантацій.

82.	Казаньлаг, на річці Волга. Табори мають № 88 і 89.

83.	Красний Луч, Донбас, Україна. В’язні працюють на будівництві
вугільних шахт та урядових будинків.

84.	Карагандалаг, центральний Казахстан. Найбільший вугіль-
ний басейн, що поєднується з мідно-рудними родовищами, а також з
родовищами заліза, марганцю.

85.	Курово, Калінінська обл. В’язні працювали на лісорозробках,
переважно це військовополонені.

86.	Каталаг, Іркутська обл. Табори входять у систему “Ангарла-
гу”. 4-5 тис. в’язнів працюють на будівництві.
87.	Кострома, Костромська обл. Табори мають № 276 і розташо-
вані по всій області. В’язні працюють у лісорозробній промисловості.

88.	Кіровобадлаг, Таджикистан. № 12, 24, 27, 45, 81, 83. В’язні
працюють на будівництві залізниці.

89.	Колималаг. Табори розташовані в Якутій та Хабаровському
краї, по течії річки Колими. Зимою температура сягає 70 °С морозу. Всі
табори належать до групи “Дальстрой”, мають № 383,384. В’язні пра-
цюють у копальнях золота, вольфраму, урану, міді, на будівництві за-
лізниць, шахт та аеродромів.

90.	Камчаткалаг. Табори розташовані на Камчатці і належать до
групи “Дальстрою”, засекречені. В’язні будують військово-стратегічні
об’єкти, бази і працюють на лісорозробках, будівництві залізниць, у
рибоконсервній промисловості.

91.	Кандалагшалаг, Мурманська обл., Кольський півострів. Бу-
дують військово-морські бази. На 1955 р. число в’язнів становило
135000 чол.

92.	Каракаслаг, Казахстан. В’язні працюють у копальнях золота,
поліметалів та на будовах.

93.	Караул. Таймирський національний округ. Табори належать
до групи “Норильськлаг”. В’язні працюють на тартаках та базах
Єнісейського пароплавства.

94.	Каргопольлаг, Архангельська обл. В’язні працюють на каме-
ноломнях, на тартаках, у лісорубній промисловості.

95.	Кашін, Калінінська обл., Росія. В’язні працюють на лісозаго-
тівлях та будівництві.

96.	Кемерово, Кемеровська обл., Росія, № 82 і 297. Відомо 20 ок-
ремих таборів, з них 4 жіночі. В’язні працюють у копальнях Кузбасу, на
будівництві шахт та каналів. У мови та режим надзвичайно суворі, особ-
ливо у трьох жіночих таборах.

97.	Кузьнецьклаг, розташований в Кузнецькому вугільному ба-
сейні “Кузбас”. В’язні працюють у копальнях вугілля, будівництві шахт
та у хімічній промисловості.

98.	Кзил-Орда, Казахстан. В’язні працюють у копальнях вугілля,
будівництві зрошувальних систем, каналів та у радгоспах.

99.	Кіров, Кіровська обл., № 22/14. Охоплює 50 окремих таборо-
вих точок. В’язні - в більшості українці. Умови надзвичайно важкі.

100.	Командоровськлаг. Табори розташовані на Командоровсь-
ких островах у Беринговому морі, належать до таборів “Камчатськ-
строю”. В’язні працюють на будівництві військових баз та в рибній
промисловості.

101.	Комсомольсклаг. Табори мають № 532, належать до групи
“Дальстрой”, Хабаровський край. В’язні працюють на будівництві но-
вої залізниці, на лісозаготівлях, у воєнній промисловості.
102.	Копейськ, Челябінська обл. Відомо 9 окремих таборових то-
чок. В’язні працюють у копальнях вугілля, на будовах шахт та на
заводах.

103.	Котлас. Має 21 відомий табір. Всі вони є пересильними пунк-
тами до таборів Воркути і Печори. Від Котласу до Воркути в’язні збу-
дували залізницю. Найбільш відомі табори “Северний”, “Кировський”,
“Васенин” та інші. До таборів “Печорлагу” вязні відправлялися пішки.

104.	Красноводськлаг. Табори розташовані в р-ні Красноводсь-
ка. В’язні працюють у нафтовій промисловості та в копальнях озоке-
риту.

105.	Красноводськлаг, Свердловська область. Навколо Красно-
водська розташовано 9 окремих таборів. Табір № 286\2 знаходиться
за 60 км від міста, табори 286\7 та 286\9 - жіночі. В’язні працюють на
авіаційному заводі, в шахтах та в алюмінієвій промисловості.

106.	Красноярськлаг. В Красноярському краї нараховується по-
над 100 концтаборів, де перебувало найбільше українців. В групі та-
борів, що мають поштову скриньку 235, перебуває 55000 в’язнів. Та-
бори № 3-4 - жіночі. В’язні працюють на тартаках, у копальнях, в
лісорозробній промисловості.

107.	Куйбишевлаг.Табори Куйбишевської обл., № 234, управлін-
ня знаходиться в таборі № 234\6. В’язні працюють на авіаційних заво-
дах та підземних роботах. Тут побудовано підземні аеродроми,
військові підприємства та інші важливі об’єкти.

108.	Кулайлаг. Табори тягнуться по річці Кулай Архангельської
області. В’язні працюють у лісорозробній промисловості та на будів-
ництві каналу між річками Пінегою та Кулай.

109.	Кунгурлаг. Табори розташовані в районі міста Кунгур Мо-
лотовської (сьогодні Пермська) області. Існує 60 окремих таборів. В’язні
працюють на будівництві підземних військових заводів.

110.	Курган-Тюбе,Таджикистан. В’язні будують зрошувальні ка-
нали для бавовняних плантацій. В основному це були селяни з України,
Сибіру і Кавказу, і майже всі вони загинули від різних хвороб: дизен-
терії, водянки, тифу та ін.

111.	Курильські острови. Існує три окремі концтабори, в’язні пра-
цюють у шахтах та при розбудові військово-морських і повітряних баз.

112.	Кизиллаг. Тувінська автономна область. В’язні працюють на
будівництві автомагістралі, яка сполучає м. Кизил з Абаканом.

113.	Кюсюрлаг, Якутськ. В’язні працюють в копальнях золота та
кам’яного вугілля, при спорудженні військових об’єктів.

114.	Ленінград - в області існує декілька спецтаборів, в яких ув’яз-
нено наукових та інжерно-технічних спеціалістів. Крім того, в місті є
три великі в’язниці.

115.	Леніногорськлаг, Казахстан, в Алтайських горах. В’язні пра-
цюють у копальнях поліметалів та урану. Існує 21 табір, зона заборо-
нена для вільного проживання.
116.	Майор, Крести, Якутська АРСР. Табори мають військове при-
значення, докладних відомостей немає.

117.	Мирне, на річці Єнісей, Красноярського краю. Табори засек-
речені.

118.	Мончегорськ, на Кольському півострові. В’язні працюють в
лісорозробній промисловості та копальнях. Засекречені.

119.	Магдагачі, Амурська область. В’язні працюють у копальнях
золота.

120.	Магаданлаг. Груна таборів належить до складу “Дальстрою”,
що входять у систему Колимлаг. В’язні працюють на авто- та трактор-
но-ремонтних заводах, у копальнях вольфраму.

121.	Міпічсвлаг, Томська область. В’язні працюють на будівництві
нових заводів. Іііііьше відомостей немає.

І?? Мпіічаїю. Табір знаходиться в Азербайджані, робота засек-
речена

Ш. Молоіовськлаг, Архангельська обл. Табори мають № 211,
складаються з 20 окремих концтаборів. В’язні працюють у лісорозробній
промисловості, на будівництві корабельно-будівельного заводу.

124.	Мордовська АРСР. Концтабори розширені по всій Мордовії.
В’язні працюють у копальнях, лісорозробній промисловості, на будів-
ництві нових підприємств. Переважна більшість в’язнів-українці. Існу-
ють концтабори для жінок. Умови дуже важкі.

125.	Магнітогорськлаг, Челябінська обл. - центр металургійної
промисловості Уралу, мають № 102, відомо про існування 38 окре-
мих концтаборів. В’язні працюють у копальнях, ливарнях та інших
роботах.

126.	Марийська АРСР, міста Йошкар-Ола, Волзьк, Козьмоде-
м’янськ. В’язні працюють у деревообробній та металургійній промис-
ловості.

127.	Маріїнськлаг, Кемеровська обл. Табори мають №247 і назву
“Сіблаг”. В’язні працюють на заводах, у копальнях золота, лісороз-
робній промисловості. Відомо про 16 окремих концтаборів, з них-
2 жіночих. У селищі Арлюк існує жіночий табір і трудова колонія № 16
для неповнолітніх.

128.	Махачкала, Дагестанська АРСР. Засекречені, достовірних
відомостей про табори немає.

129.	Медвежегорськ, Карельська АРСР. Табори мають № 120,
в’язні працюють у лісорозробній промисловості, копальнях вугілля та
міді.

130.	Мезеньлаг, Архангельська обл. В’язні працюють на будів-
ництві військового значення, на лісорозробках.

131.	Міасс- районний центр Челябінської обл. Табори мають
№ 337\2. В’язні працюють на танковому заводі - 10 тисяч - та в ко-
пальнях золота.
132.	Молотов, Молотовська обл. Табори розділені на 20 окремих
пунктів. В’язні працюють на промислових підприємствах, лісорозробній
промисловості та будівництві гідроелектростанції.

133.	Моршанськлаг, Воронезька обл. В’язні працюють у лісороз-
робній та деревообробній промисловості.

134.	Москва. У столиці ліквідовані табори в’язнів, що будували
канал Волга-Москва та московське метро. Залишено лише декілька
таборів під Москвою як табори спецпризначення.

І 35. Наримлаг, Західний Сибір, на річці Об. Місцем заслання є
м. Нарим, Колпашево, Тогур, Парабель. Докладних відомостей
немає.

136.	Нижні Хрести. Табори належать до групи “Колимлагу” і роз-
ташовані на р. Колима (див. № 89 “Колимлагу”).

137.	Нижній Тагіл, Свердловська область. В’язні працюють на про-
мислових підприємствах міста.

138.	Норильськлаг, Красноярський край, № 384, має 45 окремих
таборів. Найбільш відомі: Північна земля, Хатанга, Норильська,
Дубинка, Ігарка, Діксон, Усть-Порт, спецтабори № 6,4,5, Медвежа,
№ 3 Кахракан та ін. Найбільше в’язнів - українці. В квітні 1953 р. у
таборах Норильська ОУН-УПА організувала повстання.

139.	Нижнє-Тамбовськ, Амурська обл. Табори належать до групи
“Дельстрой”. В’язні працюють на будівництві нафтопроводу, залізниці
та автошляхів.

140.	Острів Нова Земля - лежить у Льодовитому океані, має по-
клади кам’яного вугілля, міді, поліметалів, залізної руди та торфу. Знай-
дено нафту. Табори належать до групи управління “Воркутавугілля” і
мають спеціальне призначення та суворий режим. Сюди посилають по-
караних з інших таборів.

141.	Новосибірськлаг, Новосибірська область, № 494. В’язні пра-
цюють у машинобудівній, хімічній та лісообробній промисловості.

142.	Нордвіклаг. Група таборів розташована на побережжі Хата-
ганської затоки моря Лаптєвих. Табори цілком засекречені. В’язні бу-
дують військові бази.

143.	Нальчиклаг, Кабардинська АРСР, відомо ЗО окремих таборів.
В’язні працюють у копальнях сурми, молібдену, золота, на будівництві
шляхів.

144.	Нарьян-Мар. Місто Нарьян-Мар збудоване в’язнями і лежить
при виливі річки Печори в Печерську затоку. Мешканці - переважно
колишні в’язні, звільнені з концтаборів, і яким заборонено жити в цент-
ральних областях СРСР або там, де вони жили до ув’язнення. Про конц-
табори відомо мало.

145.	Ніколаєвськлаг. Табори належать до “Дальстрою”. В’язні
працюють у копальнях залізних покладів та кораблебудівних заводах.
Одночасно “Ніколаєвськлаг” є пересильним пунктом на Колиму, Чу-
котку, Камчатку та до таборів Якутської АРСР.

146.	Олекмінськ, Якутська АРСР. В’язні працюють переважно на
будівництві залізниці Кірянськ-Якутськ. Є розподільник новоприбу-
лих в’язнів до інших таборів Якутської АРСР.

147.	Ожогіно, Якутськ. Табори належать до “Дальстрою” і вхо-
дять до групи Колимлаг. Достовірних відомостей немає.

148.	Озерлаг, Іркутська область. Табори належать до групи Тай-
шет таборів. Насправді вся група Тайшет таборів має назву “Озер-
лаг” під № 215.

149.	Омськлаг, Омська обл., № 365/127. В’язні працюють у про-
мисловості та с/г.

і 50. Орськпаг, Чкаловська обл. Існує 20 окремих концтаборів під
М» 260. В'я ші працюють у копальнях та на заводах.

151.	Осташковлаг, Калінінська обл., Росія. В’язні переважно пра-
цюють у лісорозробній промисловості.

152,	Пензалаг, Пензенська обл. В’язні працюють у лісорозробній
промисловості.

153.	Підкаменная Тунгуска, Красноярський край. В’язні працю-
ють у копальнях.

154.	Помори. Табори розташовані на березі Онезької затоки Біло-
го моря. В’язні працюють у рибопереробній промисловості.

155.	Прокоп’євськлаг, Кемеровська область. Табори мають № 525.
11 з них -спеціального призначений. Один -525/7-жіночий, в ньому
ув’язнено 3000 українок, румунок, гречанок, югославок та ін.

156.	Покур, Ханти-Мансійський національний округ. В’язні пра-
цюють у лісорозробній промисловості та копальнях.

157.	Покча, Комі АРСР, що розташована на р. Печори. Належать
до “Печорстрою”. В’язні працюють у с/г, лісорозробній промисловості
та на будівництвах.

158.	Пійорка. Про Пійорку відомо, що там знаходиться велика
в’язниця для ізоляції в’язнів, засуджених до камер-одиночок.

159.	Пташиний острів. Табори знаходяться на острові в Охотсько-
му морі і належать до системи “ Дальстрою”. В’язні будують аеродро-
ми і воєнно-морську базу.

160.	Потіловський політізолятор, Іркутська обл. Цілком засекре-
чений, у ньому ув’язнені найвиші кремлівські володарі.

161.	Першо-Уральськ, Свердловська обл., концтабір № 3, в якому
ув’язнено 1300 громадян - чужинців та військово-полонених з Другої
світової війни. В’язні працюють на промислових підприємствах і ко-
пальнях.

162.	Пахта-Арал, Середня Азія, № 29. В’язні працюють на полях з
вирощування бавовни та будують зрошувальні канали.
163.	Пегрозаводськлаг, Карелія, № 47. В’язні працюють на лісо-
розробках та тартаках.

164.	Петропавловськлаг, Північно-Казахстанська область. В’язні
в більшості працюють у радгоспах та на великому м’ясокомбінаті.

165.	Печоролаг. До 1937 року група таборів Печори називалася
“Ухто-Печора” і охоплювала собою терени Комі АРСР від Котласу
до Воркути. 1937 року були розділені на управління: “Севжелдор-
строй”, “Воркута-строй”, “Печоролаг”, “ Ухта-нафта” та інші. До “Пе-
чорлагу” належать табори Кошва, Усть-Уса та Усть-ІИугор і мають
№ 274. Переважна більшість ув’язнених - українці. В райони Печорла-
гу вивозили українських селян під час колективізації і селили їх у лісах
Комі АРСР. Після війни до таборів Печори поселено велику к-сть членів
ОУН-УПА.

166.	Плесецьклаг. Табори розташовані в районі станції Плесецьк
Архангельської області. В’язні працюють у лісорозробній промисло-
вості.

167.	Раменськоє. Табори розташовані в районі на станції напрям-
ку Москва-Рязань. В’язні працюють у лісорозробній промисловості.

168.	Ревдалаг. Мурманський край. В’язні працюють у лісорозробній
промисловості та на будівництві.

169.	Режлаг, Свердловська обл. В’язні працюють в копальнях аз-
бесту, вугілля та у лісорозробній промисловості.

170.	Рефта. Табори находяться недалеко від Свердловська. В од-
ному перебуває 800 ув’язнених, у другому - 700.

171.	Ругозеро, Карелія. В’язні працюють у лісорозробній промис-
ловості та на будівництві залізниці.

172.	Салехардлаг. Ямало-Ненецький національний округ РРФСР,
№ 501 і 503. В таборах перебуває до 50000 політичних в’язнів. До зони
належать концтабори: Новий Порт, Аксарка, Єлецькос, Обскоє, Лабіт-
нангі, Салехард. В’язні працюють на будівництві залізниці і військо-
вих аеродромів, електростанції. В1950 р. в таборах відбулося збройне
повстання.

173.	Свердловськлаг, Свердловська обл., № 239/1. В’язні працю-
ють у лісозаготівельній промисловості. Розташовані в містах Нижній
Тагіл, Ревда, Карпінськ, Красноуфімськ та ін.

174.	Сталінград, в околицях міста розташовано біля 20 окремих
табірних точок під № 163. В’язні працюють на відбудові міста та про-
мислових підприємствах. У 1954 році частину таборів ліквідовано,
в’язнів переведено до Азбесту та Первоуральська.

175.	Сахалінлаг. На острові Сахалін розташовані табори з по-
літичними в’язнями, належать до системи “Дальстрою”. В’язні працю-
ють на будівництві підземного тунелю з острова на континент. При
катастрофі тунель залило водою, багато в’язнів загинуло, роботи припи-
нено. На острові будуються повітряно-морські бази.
176.	Сталіногорськ, в центрі Московського вугільного басейну.
В’язні працюють у копальнях та на підприємствах хімічної промисло-
вості.

177.	Солікамськлаг, Молотовська обл. Табори розташовані в
містах Березневе, Солікамськ, Кізел та Пожва, № 244. В’язні працю-
ють у копальнях калійної солі, на будівництві залізниці Воркута-Мо-
лотовськ, та у хімічній промисловості. Є жіночі табори.

178.	Сталінобадськлаг. Табори розташовані в р-ні м. Молотово-
бадськ Сталінобадської області. Достовірних відомостей немає. Ра-
йон слугує для заселення депортованих з поневолених Москвою країн.

179.	Спаськ, Приморський край. Крім того, в місті функціонує
в’язниця дня політичних в’язнів.

180.	(’ і аліпо (код. Юзівка). Існує 7 управлінь таборів, № 55. В’язні
працюють на будівництві шахт та у вугільних копальнях.

181.	Сталінськлаг, Новосибірська обл., табори № 507. В’язні пра-
цюють на алюмінієвому комбінаті та у копальнях залізної руди, буду-
ють військові заводи. Є і жіночі табори.

182.	Сухобезводная Горьківської області. Табори під № 5110/55
належать до групи таборів “Уншлаг”. В’язні працюють на будівництві
нових підприємств.

183.	Саранлаг, Казахстан. Існує 5 таборів, які належать до управ-
ління Корагандалагу. В’язні працюють у копальнях вугілля, є один
жіночий табір з чисельністю в’язнів до 400 чол.

184.	Сальяни, Азербайджан, табори під № 505. В’язні працюють у
нафтовидобувній промисловості, на будівництві зрошувальних каналів
та у бавовняних радгоспах.

185.	Самалаг, Свердловська обл. Існує 10 окремих таборів, в’язні
працюють у марганцевих копальнях та на алюмінієвому заводі.

186.	Саранськ. Велика група таборів “Дублагу” під № 385, центр
Мордовія, існує 20 окремих концтаборів, з них 4 жіночих. Переважна
більшість в’язнів - українці, засуджені за політичними статтями. В один
із жіночих таборів ув’язнено жінок з малими дітьми.

187.	Свірлаг. Табори під № 33 находяться біля озера Свір. В’язні
працюють у слюдяних копальнях та кар’єрах глини.

188.	Сегежалаг, Карелія. В’язні працюють на будівництві заліз-
ниці, в лісорозробках та у Біломорсько-Балтійському каналі.

189.	Семипалатинськлаг, Казахстан. В’язні працюють у копаль-
нях поліметалів та місцевій промисловості.

190.	Соловецькі острови, знаходяться у Білому морі. До 1917 року
- Соловецький монастир і царський ізолятор для в’язнів. Крім них, на
островах існує засекречений ізолятор.

191.	Сортавалаг. Табори розташовані на побережжі Ладозького
озера. В’язні працюють у лісорозробній промисловості.
192.	Сретенськлаг, Читинська обл. В’язні працюють у копальнях
золота.

193.	Савінбор. Селище на р. Печора, Комі АРСР. Група таборів
належить до Печоролагу. В’язні працюють у радгоспі “Савінбор”.

194.	Сеймчан. Табори розташовані понад річкою Сеймчан, що
впадає в р. Колиму, і належать до системи “Дальстрой” (“Колимлаг”).

195.	Середнє, Колимськ. Селище лежить у середній течії р. Коло-
ми. Табори належать до “Колимлагу”.

196.	Станчік. Табори розташовані в дельті р. Індигірки і належать
до “Дальстрою”.

197.	Столбовоє. Єврейська автономна обл. Табори належать до
групи “Дальстрою”.

198.	Сиктивкар- центр Комі АРСР. В’язні працюють у лісообробній
промисловості, табори належать до групи Печоролагу. В місті існує
пересильний пункт.

199.	Стародуб, Орловська обл. Один із таборів призначається для
неповнолітніх, а другий - для жінок з малими дітьми.

200.	Суоярви. Карелія. Табори мають № 89. В’язні працюють у
лісорозробній промисловості, будують нову залізницю.

201.	Сухумі, Абхазія. В’язні працюють у копальні поліметалів, на
будівництві другої залізниці Сухумі-Сочі.

202.	Сучанлаг. Табори мають № 532, належать до “Дальстрою”.
В’язні працюють у копальнях бурого та кам’яного вугілля.

203.	Сизраньлаг, Куйбишевська обл. В’язні працюють у копаль-
нях сланцю, в нафтовій промисловості, на будівництві каналу.

204.	Тавдалаг, Свердловська обл. Вся група таборів розподіляєть-
ся на багато управлінь. Відомо, що в третьому управлінні нараховуєть-
ся 11, а в п’ятому 16 окремих концтаборів. Всі належать до управління
“Ураллаг”. В’язні працюють у копальнях алюмінієвої сировини та тар-
таках. Жінки - в легкій промисловості та с/г.

205.	Тайга. Томська обл. Табори належать до “Дальстрою”. В’язні
працюють у лісорозробній промисловості.

206.	Талди-Булак, Казахстан. Табори засекречені.

207.	Тебулях, Якутія. Табори належать до системи “Дальстрою”.
Других відомостей немає.

208.	Тотьма, Вологодська обл. В’язні працюють у лісорозробній
промисловості.

209.	Турінськ, Свердловська обл. В’язні працюють на промисло-
вових підприємствах.

210.	Тайшет (Братськ), Іркутська обл. Відомо про існування
26 окремих концтаборів, з них 4 - жіночі. Загальна кількість ув’язне-
них - 45000 чол. Переважно всі українці. Після звільнення з концта-
борів в’язні змушені поселитися на постійне проживання в Красно-
ярській, Іркутській, Карагандинській та Томській областях.
211.	Ташкент, узбецька РСР. Група таборів “Ташкентлаг” охоп-
лює табори в околиці м. Чікменту. Відомо про існування 18 окремих
концтаборів. В’язні працюють у копальнях олова, вугілля, на хімічно-
му комбінаті та військових підприємствах.

212.	Тбілісілаг, Грузія. Відомо про існування ЗО окремих таборів,
об’єднаних в 6 управлінь. В’язні працюють на будівництві аеродромів,
підземних гаражів та у воєнній промисловості.

213.	Тетюші, Татарська АРСР. В’язні працюють на лісороз-
робках.

214.	Тіксі, Якутія. Табори відомі під № 124/1. В’язні працюють у
воєнній промисловості.

215.	Тіхвінлаг, Ленінградська обл. Табори відомі під № 232. В’язні
працюють у копальнях, деревообробній промисловості та на галузево-
му комбінаті в м. Ііокситогорську.

216.	Тобольськлаг, Омська обл. Управління таборів № 29. В’язні
переважно працюють у лісорозробній промисловості.

217.	Томськ, Томська обл. Відомо про існування 10 окремих конц-
таборів. В’язні працюють у лісорозробній промисловості.

218.	Тула. В’язні працюють у металообробній промисловості, вугі-
льних копальнях та на будівництві військового заводу.

219.	Туралаг, Красноярський край. В’язні працюють у лісороз-
робній промисловості та на будівництві нових підприємств.

220.	Туркестан, Казахстанська обл. В’язні працюють на будів-
ництві зрошувальних каналів.

221.	Туруханськ, Туруханський край був місцем заслання ще за
царських часів. Концтабори розташовані в тайзі при впаданні р. Ниж-
ньої Тунгуски у Єнісей. В’язні працюють у лісорозробній промисло-
вості.

222.	Тіоменьлаг. Табори мають № 90. В’язні працюють у лісороз-
робній промисловості.

223.	Усольлаг, Іркутська обл. В’язні працюють на будівництві но-
вих електростанцій на р. Ангарі.

224.	Усть-Воркута. Табори належать до групи “Воркутлаг”. В’язні
працюють на будівництві залізниці, нових шахт та у вугільній промис-
ловості.

225.	Усть-Камчатськ. Табори належать до групи таборів “Даль-
строю”. В’язні працюють на розбудові військових баз.

226.	Усть-Кулом, Комі АРСР. В’язні працюють у лісорозробній
промисловості.

227.	Усть-Порт, Красноярський край, у дельті р. Єнісей. В’язні
працюють у лісорозробній промисловості.

228.	Усть-Середнікан. В’язні працюють у лісорозробній промис-
ловості.

38 Зам. 3976
229.	Усть-Уса. Табори належать до системи Ухто-Печоролагу. На
річці Адак, притока Уси, існує концтабір для інвалідів. На віддалі
ЗО км знаходиться окремий жіночий табір.

230.	Усть-Щугор. Табори входять до складу Печоролагу. В’язні
працюють у копальнях вугілля.

231.	Угліч, Ярославська обл. Табори відомі під№221. В’язні пра-
цюють на лісорозробній промисловості.

232.	Уляновськлаг (кол. Симбірськ). В’язні працюють на промис-
лових підприємствах.

233.	Улан-Уде, Бурят-Молгольська АРСР. Пересильні пункти до
таборів у районі Улан-Батор. В’язні працюють на будівництві заліз-
ниці, автомобільних шляхів та на заводах. Існує жіночий табір, його
в’язні працюють у хімічній промисловості.

234.	Уральськлаг, Казахстан. В’язні працюють на уранових ко-
пальнях та на будівництві залізниці.

235.	Усть-Кам’яногорськ. Табори мають № 45, Казахстан. В’язні
працюють на уранових копальнях та будівництві.

236.	Усть-Вим,Комі АРСР. Табори мають групу №242/8. Існує
24 окремих табори. В’язні працюють на будівництві нової залізниці,
лісорозробках, сплаві лісу та у нафтопромисловості.

237.	Усть-Міль. Табори належать до системи “Дальстрою” Якутсь-
кої АРСР. В’язні працюють на будівництві залізниць та у копальнях
золота.

238.	Усть-Ухта, Комі АРСР. Табори мають № 226. Відомо про
існування 18 окремих таборів, з них декілька жіночих, а також таборів
з малими дітьми. В’язні працюють у лісорозробній промисловості, ас-
фальтових копальнях, на будівництві автошляхів.

239.	Уфалаг, Башкірська АРСР. Табори мають№319. В’язні пра-
цюють у нафтовій промисловості та на будівництві.

240.	Ферганалаг, Узбецька РСР. В’язні працюють у копальнях бу-
рого вугілля, в нафтовій промисловості та на будівництві зрошуваль-
них каналів.

241.	Фрунзелаг, Киргизія. В’язні працюють на будовах нових
підприємств, на виробництві.

242.	Хону, Якутія. На річці Індигірка збудоване в’язнями селище,
в якому міститься управління таборів, що входить у систему “Даль-
строю”.

243.	Хін-Хан-Же. Табір засекречений і знаходиться на березі річки
Хен-Хан. В’язні працюють у шахті.

244.	Хабарівськлаг, на річці Амур, має№ 507/16/20. В’язні працю-
ють на будівництві та в лісопромисловості.

245.	Холмогорлаг. Табори мають № 42, розташовані в Архан-
гельській області. В’язні працюють у лісопереробній промисловості.
246г Царанлаг, табори розташовані в новорозбудованому містеч-
ку Царан у Казахстані. Засекречені, відомостей немає.

247.	Чуналаг. Табір належать до групи Тайшет-Братськ і входить
в систему “Дальстрою”. Він призначений для штрафних в’язнів, з над-
звичайно важким режимом.

248.	Чукотка. Табори розташовані на Чукотському півострові і
входять у систему “Дальстрою”. Всі вони підпорядковані окремим
управлінням. Інших відомостей немає.

249.	Чарджоу, Туркменістап на р. Аму-Дарья. Другими даними
автор не володіє.

250.	Челябінськ. Табір має № 68. В’язні працюють у металургійній
та хімічній промисловості, копальнях вугілля.

251.	Чігалаг, Читинська область. В’язні працюють у копальнях
вугілля.

252.	Чкаловлаг, Чкаловська область. Відомо про існування 11 ок-
ремих таборів. В’язні працюють у воєнній промисловості та на будів-
ництві нових підприємств.

253.	Шебенділаг. Табори розташовані в Кузбасі і мають управлі-
ння: Актас, Доменна, Дижгасхан і Медвежка. В’язні працюють у ко-
пальнях, на промислових підприємствах.

254.	Шадрінськ, Курганська область. Табори мають № 514/2. В’язні
працюють у лісорозробній промисловості.

255.	Шербаковлаг, Ярославської області (кол. Рибінськлаг). В’язні
спорудили “Рибінське море” та систему каналів, металургійний комбі-
нат. Табори існують під № 259.

256.	Якутськлаг, Якутської АРСР. Табори розташовані на річці
Лена. В'ятці працюють на будівництві залізниці.

257	Яроінавськнаг, Ярославська область. В’язні працюють на
примітніших нідпригме гвах та у лісопереробній промисловості.

Крім них 257 груп радянських концтаборів, відомо ще про ієну-’
ікіпіія Чслкор, Чусово (Поволжя), Долуга-Алтакбай, штрафний конц-
іабір, Яма (Донбас), Чезказган (Казахстан) - має 6000 в’язнів - та
інші. Відомості про них відсутні.

Микулин Андрій. Концентраційні табори в Совєтському союзі. -
Видавництво закордонних частин ОУН, 1958 р.-С. 117-159
ПРОТОКОЛ

Засідання Надзвичайної комісії - „П’ятірки”—по розгляду справи
знищеної й захопленої банди Тютюнника.

„22 листопада 1921 року Надзвичайна комісія - “П’ятірка” у
складі: голови пом. команд військ КВО тов. Гаркавого, голови губче-
ка тов. Лівшіца, заст. нач. Особвідділу. КВО Іванова, нач. Опервід-
ділу ВЧК тов. Фріновського й нач. кавдивізій тов. Котовського на
підставі допитів захоплених бандитів, документів і наказів розбитої в
бою піде. М. Миньками Овруцького повіту Волинської губернії 17 ли-
стопада 1921 року банди Тютюнника, а також інших слідчих матері-
алів особливого відділу КВО і Київської ГЧК по цілому ряду викритих
шпигунських і петлюрівських організацій на терені УСРР знайшли:

1.	Озброєний напад на Радянську Республіку був наслідком дов-
гої ...праці Петлюри, Тютюнника та інших однодумців із числа тих, що
залишилися від не один раз уже битої армії так званої УНР і зібраної в
Польщі української еміграції. Робота ця велася шляхом підготовки
відділів Петлюри у таборах інтернованих...

2.	Для досягнення мети, щоб знесилити Радянську Республіку, пе-
решкодити їй вести господарські роботи, відомий авантюрист Петлю-
ра на терени Радянської Республіки випускав заздалегідь зорганізо-
вані в таборах банди душогубів і грабіжників. Для цього в таборах
були відібрані найбільш надійні бійці й досвідчені старшини. Пересу-
вання ешелонів робили під виглядом робітничих партій... Всі учасники
знали, що вони йдуть для підняття збройного повстання, тим більше, що
разом з бандами прибули мінери зі всім адміністративним апаратом,
який мав перейняти в свої руки всю владу негайно після захоплення
території УРСР.

3.	Головна організація проводилася під керування самого Тютюн-
ника, призначеного командуючим повстанськими військами, наст. Ко-
стопіль у 25 верствах на північ від Рівного. Тут був зосереджений
відділ під назвою кінна дивізія, зі штабом армії й цивільним урядуван-
ням на чолі, кількістю команд 1000 осіб. Після зосередження відділ
зробив перехід через кордон і вступив на територію УСРР. Подальша
діяльність банди відповідає безідейній і хитрій петлюрівщині.

4.	Наїзд скоївся саме в той момент, коли Радянськими Республіка-
ми було кинуто все, не виключаючи й частин Червоної армії, на госпо-
дарчий фронт. У результаті банді вдалося, ухиляючись від бою, просу-
нутись у глибінь території УСРР. Але направлена проти неї кавчастина
наздогнала її і у регіоні М. Миньків знищила. Зарубано в бою більше
як 400 чоловік й захоплено у полон 537 чоловік, в тому числі і пора-
нені. В момент того деякі особи з вищого командування, бачачи без-
вихідність становища, самі себе розстрілювали й підривали бомбами.

5.	Усього перед Надзвичайною комісією (“П’ятіркою”) постало
443 чол., останні померли від ран - до приходу комісії.

Керуючись велінням революційної совісті та щоб запобігти по-
дібним злочинам і показати всьому капіталістичному світові, що Вла-
да Рад безпощадно карає всякого, хто спокуситься порушити її мирну
працю, Надзвичайна п’ятірка постановляє:

1)	Осіб, перелічених у прикладенім до цього списку, у кількості
359 чоловік, як злісних і активних бандитів, розстріляти.

2)	Осіб вищого командного складу й цивільного управління, що
знаходилися при армії Тютюнника, в кількості 41 чоловіка, відправи-
ти для додаткового допиту слідчими установами.

3)	Колишніх червоноармійців, які потрапили до полону 1920 р. й
приєдналися до банди з метою вирватися з полону, в кількості 42 чо-
ловік, відправити до особливого відділу КВО для перевірки ”,

Протокол підписали: голова Надзвичайної комісії Гаркавий.

Члени: Лівшиц, Іванов, Котовський, Фріновський і секретар
Літвінов.

М. Базар, 22 листопада 1921 р.

Наказ затвердили: командуючий військовою округою Якір.

Член реввійськради Затонський та начальник штабу округи ген-
штабу Паука.

Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар.

Фундація ім. О. Ольжича. - Київ, 1995. - С. 87-89.

Документ № 9

Еволюція КГБ(КДБ)

І рудень 1917 р. ВЧК (Всеросійська Надзвичайна Комісія). Ство-
рена па чолі з Ф. Дзержинським постановою РНК РСФСР

-	Лютий 1922 р. - ГПУ у складі НКВД.

-	Липень 1923 р. - ОГПУ.

-	Липень 1934 р. - ГУГБ в складі НКВД.

-	Лютий 1941 р.- НКГБ.

• Липень 1941 р. - ГУГБ у складі НКВД.

-	Квітень 1943 р. - НКВС.

Березень 1946 р. - МДБ (МГБ).

-	Березень 1953 р. - об’єднання МДБ з МВД та утворення велико-
го МВС-МВД.

-	Березень 1954 р. - КДБ-КГБ.
„Термін „КГБ” часто використовується для визначення радянсь-
ких органів державної безпеки протягом їх існування, починаючи з часів
їх заснування в якості ЧК в 1917 р.» а також для визначення Комітету
державної безпеки з 1954 р. Коли організація одержала дійсну назву”.

КристофорЗндрю и Олег Гордиевский. КГБ. Исгория,
внешнепол итических операций от Ленина до Г орбачева. -
1Чоіа Вепе. - С. 15.

Документ № 10

Голови органів державної безпеки в СРСР:

-	Фелікс Едмундович Дзержинський (ВЧК, ГПУ, ОГПУ) 1917-
1926 (назви органів подаються російською мовою).

-	В’ячеслав Рудольфович Менжинський (ОГПУ) 1926-1934.

-	Генріх Григорович Ягода (НКВД) 1934-1936.

-	Микола Іванович Єжов (НКВД) 1936-1938.

-	Лаврентій Павлович Берія (НКВД) 1938-1941.

-	Всеволод Миколайович Меркулов (НКГБ) 1941 (лютий-липень).

-	Лаврентій Павлович Берія (НКВД) 1941-1943.

-	Всеволод Миколайович Меркулов (НКГБ-МГБ) 1943-1946.

-	Віктор Семенович Абакумов (МГБ) 1946-1951.

-	Сергій Іванович Огольцов (виконуючий обов’язки МГБ) 1951
(серпень-грудень).

-	Семен Денисович Ігнатов (МГБ) 1951-1953.

-	Лаврентій Павлович Берія (МВД) 1953 (березень-червень).

-	Сергій Никифорович Круглов (МВД) 1953-1954.

-	Іван Олександрович Сєров (КГБ) 1954-1958.

-	Олександр Миколайович Шелепін (КГБ) 1958-1961.

-	Володимир Юхимович Семичасний (КГБ) 1961-1967.

-	Юрій Володимирович Андропов (КГБ) 1967-1982.

-	Віталій Васильович Федорчук (КГБ) 1982 (травень-грудень).

-	Віктор Михайлович Чебриков (КГБ) 1982-1988.

-	Володимир Олександрович Крючков (КГБ) 1988.

Кристофор Зндрю и Олег Гордиевский. КГБ. История внешнепо-
литических операций от Ленина до Гарбочова.-ЬІоіаВепе.

- С. 651-652.
Про найбільший у світі злочин, який здійснений комуністично-
більшовицькими варварами над українською нацією, на жаль, у світі
ще мало знають. Мало знає і наша молодь. Більше того, ще сьогодні
знаходяться перевертні, які кричать, що ніякого голоду не було. А тому
вважаю доцільним навести окремі приклади зі спогадів свідків, яким
чудом вдалося пережити це страшне лихоліття. Дорогий читачу, вду-
майся в кожне слово, вимовлене свідками, зрозумій, як їм було важко.

1.	Голодомор у Запоріжжі, спогад С. М. Лимар, с. 147.

„Я пам’ятаю, з чого почався голод. Пам’ятаю, що їздили підводи
і забирали все під мітлу. У нас було небагато квасолі. Мама її пере-
мішала зі сміттям, то коли узяти жменю, то дві-три квасолини вибе-
реш. 1 тс забрали.

Через лиман від нашої хати жили Сагичі. Колись вони були за-
можні, і чого їх не вивезли до Сибіру, не знаю. Таких тоді вивозили.
Мали вони дві дочки - красуні. Я завжди ними любувалась і мріяла
бути такою ж, коли виросту. Одного разу проходила повз хату Са-
гичів. Двері і вікна були відчинені навстіж. Дивлюсь, батько сидить за
столом, голову обхопив руками, а дочки його лежать на долівці і по
всьому тілі в них повирізувано шматки м’яса”.

2.	Голод на Донбасі, спогад Михайла Візира, с. 148.

„З лютого 1933 р. станиця Харцизька почала наповнюватися чо-
ловіками, жінками і дітьми, які тікали від голодної смерті і їхали на
Донбас із сіл різних областей України - Київщини, Вінниччини, Пол-
тавщини тощо. Проходячи щоденно на працю повз цю станцію, я бачив
там людей з мітками - • обдертих, опухлих з голоду, чорних від бруду.
Воші підходили до мене і просили хліба або взагалі чого-небудь з’їсти.
Міліціонери раз у раз проганяли із станції таких людей. Але вони знову
поверталися гуди. Дехто з цих голодних вішався з одчаю в сараях місце-
вих мешканців або на деревах.

Повесні 1933 р. наплив голодних людей все збільшувався. Чорні,
як тіні, люди бродили не тільки по станції, а й по всьому місту Харцизь-
ку... Мертвих забирали і кудись вивозили. Також з вагонів поїздів ви-
носили щодня багато вмерлих з голоду.

У квітні голодуючі переповнили все місто. Вони лежали по всіх
вулицях, на перехрестях, простягаючи худі руки, випрошували милос-
тиню...

На зборах чи в розмовах комуністи жодним словом не згадували ні
про ці картини жахливого голоду, ні про голодні смерті. Всі вони муси-
ли підтримувати офіційну директиву червоної Москви, що, мовляв, „Ук-
раїна є квітучою і щасливою країною” і що жодного голоду в ній не-
має, бо й бути не може ”.
Документ № 7а
248

Розміщення основних
режимних концентраційних таборів
нв території СРСР в 30-х роках XX ст.
(№ табору у списках відповідає номеру,
розміщеному на мапі)
3.	Голодні на площах Харкова, спогад М. Козки, с. 150.

„Мої батьки були селянами, що померли від голоду злочинного
1933 року. Тоді померли, крім батька і матері, ще три мої сестри і два
брати.

Весна 1933 року. По всій Україні панує голод. Селяни кидають
свої рідні хати, села. Вони, пухлі від голоду, їдуть до великих міст з
надією, що там зможуть дістати шматок хліба і спасти своє життя. Але
в місті їх виловлює міліція, вантажить на автомашини, вивозить за місто
і скидає у провалля. Люди гинули у великій кількості.

ВХаркові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кінній площі
лежала пухла від голоду жінка, її, живу, точили черви. По тротуарах
проходили люди, клали їй по крихті хліба, але нещасна його не їла, бо
їй було вже близько до смерті. Вона плакала і просила лікарської допо-
моги.

По всіх вулицях Харкова лежало багато померлих від голоду лю-
дей. Вони лежали біля річки Журавлівки.

... Я забрів до будинку з червоної цегли. До підвалу цього будин-
ку через вікно без рам проводив жолоб, оббитий бляхою. Я подумав,
що тут завантажують продукти для міліції, і став заглядати до підва-
лу. Підвал був переповнений мордованими людьми - жінками, чоло-
віками...

... З тюрми восьмого району міліції мені якось удалося вирватися.
Тоді я залишив Харків і через Білгород подався в Росію.

Де я не був, всюди я бачив моїх земляків - українців - голодних,
пухлих, мертвих. На російській станції валялися мертві українські се-
ляни”.

4.	Людоїдство з вини комуністів, спогад М. Горобця, с. 150-151.

„Дуже багато сіл на Полтавщині постраждало від комуністичної
влади. Але я беру одне з них - село Шилівка Харольського повіту, а
нині Решетилівського району. Невелике це село - 640 дворів. Така ж
кількість селян жила по хуторах. Усі хлібороби обробляли землю своїм
трудом, без найманої сили.

... Комуністи довели до того, що в селі залишилося 97 дворів. Хутір
Левченка - всі знищено, хутір Землянки - всі знищені, на хуторі Го-
робців, де було 11 млинів-вітряків-знищено. Знищені всі хутори.

У голодний 1933 р. у селі Шилівка дійшло до того, що люди людей
почали їсти.

... Якось увечері секретар сільради Андрій Ходієнко ішов додому
і попався у руки розбійникам-людожерам. Він був молодий, здоровий і
голоду не знав. Хоч вони його в трьох і схватили, але він так тріпнувся,
що всі три від нього відлетіли.

Було викликано ГПУ і пішли по вказаних секретарем людях.
У всіх трьох було виявлено багато людських кісток, недавно забиту
Ганну Чаленкову, частина тіла якої теж варилася. У Кінаша знайшли
під ліжком яму, повну кісток людських, та двоє порізаних дітей... Та-
ких випадків у селі було багато”.

5.	Голод на Київщині, спогад Н. Д. Оришенка.

„Одного разу приїхала у наше село з районну бригада і, виривши
на цвинтарі велику яму, почала звозити туди мертвих. Приїхали і до
сусіда. Поскидали на віз усю сім’ю і матір Меланку туди ж тягнуть.
А вонаай каже: „Митрофане, ти що, здурів? Я ще жива”. А їздовий,
трохи подумавши, відповів: „Не буду ж я за тебе одної коня через усе
село гнати”. І таки вкинув її на віз й повіз у кагат. Півсела перевозив
своєю старою конякою Митрофан у кагат, що не засипався землею, а
швидко наповнювався людьми, мертвими й майже мертвими. В чет-
вертій хаті від нас жило молоде подружжя із своєю дочкою Марусею.
Подружжя померло з голоду на власному подвір’ї. А донечка сиділа
на лежанці і плакала. Я бігла під вікно, утішала її, що мама скоро
прийде, дуже просила свою маму забрати Марусю до нас. Був
страшний голод, мама вагалася. А коли вранці ми пішли по Мару-
сю, вона лежала личком додолу, волосся слізьми примерзло до ле-
жанки. Вона була мертва”.

6.	Київщина - оповідання Михайла Добриденка, с. 171.

„Михась поспішав. Його гнав голод. Через дірку в паркані до-
брався до колгоспного саду, а там - комора і кухня. Люди товпляться в
довжелезній черзі. Як з хреста познімані. Обличчя мокрі, очі позапада-
лись, в безсило опущених руках - посудини. В кого горщик, в кого
миска, а в кого нечишена мідна кварта. Пропихаються до вікна, беруть
їжу і, посідавши на землю під яблунями, обідають.

Михась жадібно спостерігав за кожним їх рухом, і від того ще
більше хотілося їсти. Тав чергу не міг стати. Або люди його виганяли,
або голова колгоспу за вухо виводив. Бо ж тільки для тих, що в кол-
госпі працюють.

З чверть години крутився, переходив від одної купки.людей до
іншої, заглядав у їх миски, а в самого аж різало в животі. Але кого це
цікавило? Та ось вже всі одержали свою „похльобку”. Михась підкрав-
ся до вікна, став навколішки і зазирнув усередину. - “Дядю... - почув-
ся його пискливий голос, коли виглянула чиясь лиса голова, - дайте
кулішку, дайте, дядечку...”

- Пішов вон! Для ледачих не осталось. В колгосп свиней пасти, а
потім можна й за обідом приходити...

Дядечку, - в Михасевих очах блиснули сльози, - хоч трішечки,
хоч трішечки...

- Геть звідси, поки черпаком не потягнув.

Обличчя хлопчика скривилося від плачу. Сльози залізними кліща-
ми здавили горло. Побрів на цвинтар. Там, під старою, як світ, розло-
гою вишнею-свіжа могила. Мамина... Недавно там її сусіди похова-
ли. Михась був у хаті, коли мати вмирала... Дивився на неї востаннє,
щоб потім запам’ятати наймиліший образ. На все життя.

По дорозі, вкритій шаром пилюки, йшов, як на сповідь. „Розпові-
сти мамі, як тяжко йому, маленькому, безпомічному сироті. Чому він
тут зайвий? Чому, мов на приблуду, на нього ніхто не хоче навіть гля-
нути?

- Мамо... - вирвалось через глибоке хлипання з його слабких гру-
дей”.

Довго плакав на могилі. З глибоко запалих, затягнутих присмер-
ком очей повільно скочувалися сльози і падали на ту землю, яка схо-
вала його маму ...Плакав і пригадував той час, коли його мама була
ще живою, коли літніми вечорами вони вечеряли на призьбі. Мама
обирала йому бараболю, а хрущі гули. Мама дивилась на нього ши-
рокими очима...

Ще так недавно вона була живою. Так недавно - всього лише
три тижні. Він поклав на могилу свої висохлі рученята і опустився на
них вогкою щокою. Дивився, як труситься повітря над зеленими виш-
нями...

Та ось нарешті тяжкі повіки прикрили втомлені Михасеві очі...
Заходило сонце. Воно розсипало останній діамант своїх променів по
безмовній глухій землі... Хлопчика не стало. А скільки таких хлоп-
чиків та дівчаток загинуло по всій Україні? За що вони терпіли такі
муки? І що вони просили від поколінь майбутнього? Про це вже не
дізнається ніхто.

Про спогади наводиться з книги „Злочин”,
Фортуна, Мельбурн-Київ, 2003 р.
Упорядник Петро Кардаш. Сторінки подані в документах

Документ № 12

Преса війська УНР, інтернованого в Польщі в 1920-1924 роках
„Після підписання договору між Польщею та радянською Росією
збройні сили УНР змушені в листопаді 1920 р. перейти Збруч і були
інтерновані в Польщі.

Крім військових, кордон перейшли численна громада цивільних
біженців, у тому числі і члени уряду.

Уже через кілька тижнів після розміщення в таборах інтерновані
почали видавати пресу. Загалом виходило 58 назв - найбільше в містах
Калішу, Александрові Куявському, Вадовнцях і Ченстохові. Емігра-
ція цивільна видавала 31 назву газет та журналів, в основному, у Вар-
шаві і Тарнові. Тираж був невеликий, виходили вони нерегулярно.

...Завдання видавців полягало у тому, щоб подавати світу інфор-
мацію про освіту, працю, духовну підтримку та намагатися підвищу-
вати рівень почуття національної єдності серед біженців, реєструвати
для майбутніх істориків події визвольної боротьби, аналізувати успіхи
та невдачі українського народу. Преса також була знаряддям форму-
вання думок і життєвих позицій інтернованих. Мала вона лівий харак-
тер, була антирадянською і переважно лояльною супроти польської
держави...

Найбільші засоби української таборової і позатаборової періоди-
ки згромаджено у Львові (Бібліотека ім. В. Стефаника), Києві (Цент-
ральний державний архів вищих органів влади), Варшаві (Бібліотеки
міста і Варшавського університету) і Парижі (Бібліотека ім. Петлю-
ри). Проводиться перелік інших бібліотек і архівів, де ще вона може
знаходитись, її повний бібліографічний опис та опрацювання довід-
ника”.

„Окремі часописи виходили щоденно („Трибуна Українська”) чи
два рази на тиждень („Сурмач Українські”-), тижневі („Син України”,
„Запорозька думка”). Були видання місячні і такі, що виходили дов-
ший період, як наприклад, „Табор” - з 1923 по 1939 рік. В окремих
виданнях повторювалися назви краю - „Син України”, „Трибуна Ук-
раїни”, „За Україну”, „Вільна Україна”, „Стрілець України”, „Три-
буна українська” та ін. Окремі видання мали назви, що поєднували їх
із становищем, в якому перебували інтерновані, - „До зброї”, „За дро-
том”, „Кайдани”, „Летух”, „На руїнах”, „На чужині”, „Тернистий
шлях” та інші.

Видавництвом таборової преси займалися переважно культурно-
освітні відділи дивізій, видавничі культурно-освітні військові органі-
зації, різноманітні товариства і зв’язки.

В окремих таборах були створені окремі видавництва, такі як „До
світла”, „Веселка”, „Чорномор”, „С.Д.У.” (Союз Української Держав-
ності).

Поза таборами видавництвом преси займалися Міністерство пре-
си і пропаганди уряду УНР, різноманітні комітети, студентські това-
риства та деякі інші політичні організації”.

Етіїіап їУізгка. Рокка І Пкгаіпа. Зощзх 1920 гоки і ]е§о пазіеркіу/а.
Тогип 1997.-8. 311-325.
Документ № 13

ГЕРОЯМ СЛАВА!

За старим українським звичаєм
Пом’янімо загиблих братів.

Імена їх і долю згадаєм
В поминальних граматках віків.

їх багато, їх тьма, легіони -
Не списать їх в граматках усіх.
Хай в серцях поминальнії дзвони
Збудять вічную пам’ять про них!

Пом’янімо же тих, що вмирали
З вогнем в серці, з мечем у руках!
Тих також, що в ясир крокували
По кривавих ординських шляхах...
Пом’янімо козачії трупи,
Що в карельських болотах лягли,
Що до неба скривавлені руки
Простягали із багон Неви.

Пом’янімо і тих, що копали,
У сльозах і кривавім поту,
Біломорський і Волзький канали
Голі й босі, в мороз і сльоту.

Пом’янімо всіх тих, що страждали
На Печорі, в Мордві, в Колимі,
Що за правду життя там віддали
У московській жорстокій тюрмі.

Пом’янімо мільйоннії жертви,
Які голодом винищив кат.

В тридцять третьому році, що вмерли
І лишились лежать коло хат.

Пом’янімо з дирою в потилиці,
Скручених рук мотузками -
Десять тисяч забитих у Вінниці,
В міськім парку глухими ночами.
Пом’янімо усіх закатованих
В підземеллях ЧК-КГБ,
Всіх розстріляних й непохоронених,
Що могил їх ніхто не знайде.

Пом’янімо і лицарів наших,
Що поклали себе на вівтар
І вписали в історію нації
Назви славнії - Крути й Базар.

Пом’янімо і тих в нашім серці,
Що в гарячім нерівнім бою
Полягли у нерівнім герці
За омріяну волю свою.

Вони впали, вони переможці,
їхня слава - у величі їхніх ідей.

Автор невідомий (“Злочин” / Упор. П. Кардаш. -
Мельбурн-Київ: Фортуна, 2003. - С. 542.)

Документ №14

Жорстокий режим, встановлений більшовиками на Україні,
призвів до загальнонародного повстання. Каральні органи України вже
у 1921 році переконалися, що без підступних дій, надзвичайно жорсто-
ких розправ над населенням перемоги їм не бачити і радянської влади
не встановити. Прикладом таких нелюдських дій чекістів України у
1922 році була так звана операція “Заповіт”.

Для її здійснення видається оперативний наказ за справою № 206,
так званий “план розробки”.

Почалося все з того, що у квітні 1921 р. чекістами був завербова-
ний полковник Армії УНР, коменданти. Єлісаветград (сьогодні-Кіро-
воград) в часи УНР Петро Трохименко. Сьогодні важко судити, чому
цей зрадник погодився служити, але наробив він багато лиха. Щоб
нейтралізувати холодноярське та південне підпілля, Трохименку дали
пссвдо Гамалія. Чекісти допомогли організувати військо Чорноморсь-
кої повстанської групи, увійти у довіру до інших повстанських загонів
і про все інформувати чекістів. З цією метою 28 серпня 1922 р. у наказі
№ 7 він пише, що “прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші
сили. Кожен боєць повинен бути взятий на облік...” Чекістам передава-
лися прізвища командирів з’єднань, яких потім громили більшовики.
Першими були арештовані 29 вересня 1922 р. у м. Звенигородці
Завгородній, М. Голик-Залізняк і Д. Гупало. Згодом черга дійшла і до
Холодного Яру.

Зразок оперативного наказу.

"Совершенно секретно.

Хранить как шифр.

Оперативний приказ по делу №206.
План разработки

... План для разработки и ликвидации намечается следующий:

1)	Нашему центру необходимо решительно создать себе должньїй автори-
тет, так как только при атом условии ми сможем получить в свои руки исчер-
пьівающие данньїе для ликвидации.

2)	Ясно и точно определить районьї и центральньїе пунктьі отрядов и под-
полий.

3)	Получить в наше распоряжение списки с персональними сведениями и
адресами проходящих лиц, особенно руководителей. Вияснить конкретно, ка-
кие местности служат базой и пополнением для отрядов и подполий.

4)	Уяснить настроение партизан и подпольников и главньїм образом их
главарей и каким способом можно добиться их обьединения.

5)	Добиться регулярной, постоянной связи з главньїми отрядов и подполий,
построенной на признании последними зависимости и авторитета центра.

Только зтим путем мьі сможем иметь необходимьіе для ликвидации мате-
риальї.

6)	Добиться возможности перенесення центра из Елисаветграда в другеє
более вьігодное для нас место в отношении бьістрой регулярной связи, но
вместе с тем не слишком отдаленное от действительного центра разработки,
таким местом намечается город Звенигородка.

7)	Провести интенсивную работу, обеспечивающую нам возможность созьі-
ва сьезда главарей. Зто цель нашей работьі.

8)	Вияснить конкретно связи банд и подполий в военном и гражданском
государственном аппарате. Особое внимание обратить на органьї ГПУ и Крас-
ную Армию.

9)	Вияснить какие претенденти имеются на главенство в данном районе
среди банд и подполий... Все вьішеуказанное необходимо провести в жизнь
бьістро и решительно. Помнить, что данное дело имеет исключительное госу-
дарственное значение и требует напряжения сил и интенсивной напряженной
работи, что является залогом в успехе.

Сугубое внимание обратить на регулярную связь с нами.

В средствах соблюдать зкономию.

1 июля 1922 г.

п 3/206.

Полномочное представительство ГПУ на Правобережне, гор. Києва

Начальник 3 отделения ПП ГПУ ПБУ Николаев (підпис)

Подлинник получил и к точному и неуклонному исполнению принял:

І/О7-22 г. уполномоченньїй Вихарев.

С подлинньїм верно: (підпис)”
Іменний покажчик

Авдієнко М. - 480

Авраменко Василь-303

Аксюк - 327

Алексєєв Віктор ~ 417

Ангел-360,410

АндрухІ.-319

Антонов - 449,476

Антонов-Овсіснко -274,275,279,285,

388,436,474,475

Артем (Сергєєв) - 475

АршиноіЗ’365

Афанасьсв 417

Баб’як Василь - 422

Баталій Д. - 497

БаграмянІ.-501

Базильський Г. - 253

Балицький Всеволод -433,493

Баранов-402

Барановський Я. -425,438

Бачинський Л. - 311

Безручко Марко - 253

Бенедик Володимир - 426

Березовський О. - 425

Бесарабенко Т ихон - 413

Бєлов І. - 500

БіласІ.-519

Білик-412

Білинський-335

Блакитний - 370,372,399

Блюхер - 320,450,500

Бойко В.-406

Бондар Федот - 381

Бондаренко - 420

Бош Євгенія - 356

Бредов-259

Будьонний - 253,371

Булак-Балахович - 323

Буревій К.-499

Бурнашов Г. - 348

Василь III-503

ВацетісІ.-500

ВащенкоП.-347

Ващин-412

Верига Василь - 284,346
Верстюк В. - 285,358,435,517
Винниченко В, - 265,268,271,354,355,
471

Височенко-491

Владимиров М. -477

Близько-499

Волинець С. - 360,372,373,374,385

Волобуєв - 497

Ворошилов К. - 279,280,475,476
Врангель- 254,256,259,520

Гаврилів-497

Гай І.-500

Гайворонський - 419

Галкін-319

Галлер Юзеф - 350

Гальчевський - 374,375,376

Гамарник Я. - 501

Гаркавий-339

Гермайзе Й. - 432

Гірняк Йосип - 499

Годунов Борис - 504
Голінков-415,435,436,437
Головко - 323,324

Голубович В. -276,355,412,482
Горбалюк-319

Гордієнко Г. - 304

Горліс-ГОрський - 370,401,402,435
Грива-394

Григор’єв (Серветник) - 360,361
Григоренко Гр. -414
Гризло С. - 351,356,368
Гришин-Алмазов - 361
Грозний Іван - 503

Грушевський М. - 262,264,271,275,
278,353,470,471,472,474,496,497
Губаренко-427
Губенко (Остап Вишня) -482
Гудимович Анастасія - 414
Гулай-252

Гулий-Гуленко-253,327,347,365,366,
367,368,369

Гунчак Т. - 284,285,438

39 Зам. 3976
Д’Ансельм- 361

Дельвіг С. - 260,298

Денікін - 249,254,257,258,387,392,
520

Дерещук - 368

Деркач їв,- 371,397,398

Дзержинський -408,442,482

Дибенко-320,450,500

Діброва-438

Дігтяр-Хоменко - 398

Длугопольський - 418

Добротворський - 318

ДолудА.-253

Донець Михайло - 499

Донченко-419

Дорошенко Д. - 285,386

Доценко О. - 284,383,436

Драгомирецький - 360,480

Дражевський - 424

Дубовий І. -450,500

Евдеманіс- 500

Ейхгорн-277

Енгельс-524

Євдокимов Є. - 419

Євтимович В. - 341

Єгоров-500

Єфремов С. -265,471,495.

Жанна Д’Арк- 385

Жила-394

Жуковський Ол. - 357

Журба-Павлюк - 419

Заболотний - 320

Загродський - 253,294,308,309

Задорожний А. - 515

Залізняк - 370,394

Затонський - 270,273,279, 340,473,

475

Заярний - 343

Зелений - 360,384,385,386,387,388,

391

Зелінський В. - 292,318

Зеров Микола - 499

Іван III - 503

Іванов - 339,340,370

Палату р Санько-431
Калінін-461,478
Кальмуцький - 304
Каменсв-408

Кармазин Т. - 431

Квірінг Є. - 280,476

Кияшко-419

Клименко.-ЗбО

Коваль М. -285,286,434,493,516,
517,518

Коваль Р, - 357,364,368,374,378,
388,394,434

Ковзан В.-304

Ковтуненко-351

КовтюхЄ.-500

Ковельський Б. -435

Колодій-419

КолянчукО-284,311,312,346

Коновалець Євген -249,251,386

КоркА.-500

Косіор-483

Котляр-493

Котовський-252,321,337,339,340

Коцюбинський М. - 495

Коцюбинський Ю. - 475

Котко Дмитро - 304

Криленко -272,473

Крейсберг І. - 270,473

Кудрявцев П. - 289

Кузьмінський - 318,323

Кулик-498

Кулик Микита- 378

Куліш М.-498

Кульчицький - 493

Курбас Лесь - 499

Курносов Ю. - 493

Кучерепа М. - 435

Лазаренко Андрій - 418

Л анчинський - 480

Лаціс- 390,408,505

Лебединець - 499

Лебідь-392

Левадний-399

Левандовський М. - 500

Левицький М. - 353

Левченко-412
Ленін - 263,268,269,274,280,283,285,
286,382,408,436,440,441,443,445,449,
460, 516,517

Лещенко-424

Лизановський -413

Липківський В.-499

Лисий-334

Литвин М.-284

Литвин С. - 284,310,311,319,320,321,
343,346,347,348

Литвинов-340

ЛівицькийА. 253,313

Лівшиці. -339,340

Лукаш 418

Лукашсвич Андрій  302

Луценко - 335,252,353

Львов-267

Лютий-Лютенко- 351,403,405,406,434

Мазепа Ісак - 343,348

Мазуренко - 360,410,480

Малолітко-360

Малянтович - 268,472

Мануїпьський - 413

МанцевВ.-411

Маркс- -524

Марнишок -303

Маруся (('оксміояська) 385

Маеігскніїсоїі 513

Махни ?,М). 320,365,366,449

Маца ним 257

Мслі.іуііон 502,519

Меіімгик 374

Мики генно 398

Михайлов-314

Міниківський - 334

Мірчук П. - 347

Могила П.- 525

Молотов-485

Мордалевич - 412

Морозовський - 292

Муравйов-275,276,355,474

ІІавроцький Т. -426

НазарСтодоля-410

Нельговський - 323,330,334

Нестеренко (Орел) - 407,420

Никонів-293,295,308

Ніковський Андрій - 302,432

Новохацький О. - 368

Омелянович-Павленко М. - 251,
298,368,435

Орел-375

Оренштейн Й. - 308

Остряниця Яків - 357

Отамановський В. - 421

Отмарштайн- 318,325,330,333,
346

ПавлкжП.-316,419

Палій - 327,328,335,342,352

Панасенко Й.-488

Пархоменко - 321

Пастернак Є. - 436

Паука-340

Пащевський П. - 309

Разхкіеч'ісг Кгузіупа - 312

Певний А. - 355

Петлюра С. - 250,251,252, 258,
284,290,295,297,298,299,300,302,
306,319,320,322,325,344,346,348,
386,402,414

Петренко - 399,413,482

Петрик Опанас - 418

Петрів-308

Петро І.-504

Петровський Г. -282,459,476,477

ПилипчукП.-302

Пилькевич О. - 304

Пищаленко С. - 351

Підгайний С. - 425,428,438,
517

Пілсудський - 300,318

Пількевич В. - 295

Пісоцький-410

Подвойський М. -280,476

Полонська-Василенко - 343

Полтавець-Остряниця - 353,
357,358,359

Попов-360

Постишев П. - 433,468,487,
492,497

Прима-419

Примаков- 377,500

Прокопович В. -299
Порохівський -260,291

П’ятаков -267,270,272,279,362,473,
475

Раковський X. - 280,282,285,450,457,
475,476,477

Ратушний Й. - 417

Ремболович - 332,334,347

Рибалко-372

Річицький-Пісоцький - 480

Рогозний - 336,337,348

Родзинко М. -470

Ронський Христофор - 415

Рудницький М. - 499

Рулін Петро -499

Рухимович М. - 280

Рябченко-426

Савінков - 320,323

Сагайдачний - 352

Сальський - 345

Святенко-331

СедякінО.-500

Сени к-Г рибовський - 422

Серветник (Матвій Г ригор’єв) - 360

Сергєєв - 279

Сергійчук В. - 346

Середа-293

Сиротенко-413

Сінклер-298

Склянський Є. - 506

Скоропадський-272,277,278,353,359,
372,473

Скрипник М. - 433,497

Скубійда-428

Слабченко-433

Слимак М_-414

Снігірів-343

Соколов-360

Соколовські: Олекса, Дмитро,
Василь, Степан, Олександра -
385,391

Соліковський - 299

Соловей Дмитро - 424,429,
436,438,490

Сосюра-498

Сперанська Ксенія - 409

Срібняк-347,348

Сталін -431,433,475,483,491,
495,501

Старицька-Черняхівська - 433

Стасюк М.-274

Степовий-Блакитний - 369

Стефаник-306

Стефанишин - 333

Строганов -492

Стру к - 320,360,385,386,391,392

Ступницький-318,329,331,332,334

Субтельний - 343,493

Супруненко - 436

Сушко - 329,331,334,335,347,348

Суярко-409

Тарнавський М. - 250

Т имошенко - 299

Тичина-498

Ткаченко М.-410

Тодоровський - 500

Токаршевський-Карашевич- 316

Т рохименко П. - 403

Троцький - 282,405,473

Тухачевський - 500

Тутковський - 497

Тютюнник - 251,253,298,310,318,
331,333,337,343,360,362,367,402

Уборевич - 500

Удовиченко-253,294,298,308

Українка Леся - 495

Ульрих В. - 500

Фальківський - 499

ФеденкоП.-425

Федорівський - 488

Федько І. - 500

ФранкоІ.-495

Фріновський - 339,340

Фрунзе - 320,450

Фурса С. - 489

Ханенко - 398

Хвильовий М. -497,498

Хмара-379

Хмара-Годзиківський - 378

Хрущов - 524

Цвітковський - 368,402

Цюрупа О. - 447
Чехівський В. - 432,496

Чижевський -330,343,347

Чоботарьов М. -299

Чорний-327,328,347

Чорний Ворон - 369,370,371,399,400

Чубар В.-477

Чубенко О. - 365

Чучупака Василь - 395,397

Чучупака Олекса - 395

Чучупака Петро - 397

Шадиря Борис - 426

Шамуленко 1.-414

ШандрукІІ. 284,310

1ПаіюшілМ.-295,299,381

Шалошников - - 500

Шахрай В.-524

Шварц-408

Шевченко Левко -381,383

Шевченко Р. - 499

Шевченко Тарас- 380,421,516

Шепарович-252
Шепель-323,377,378
Шліхтер-280

Шуйський В. - 504

Шульга Ілля - 499

Шумський-524

Щербак С. - 340
Щербаченко - 424

Юдицький-370

Юзевський-373
Юнаків М. -298,309
Юрченко-412

Яворський - 319,323,360
Якір-340,405,500
Якубович-415,416,421

Яновський-343

Янцевич Василь-409
Янченко - 329,333

Географічний покажчик

Австрія -296,300

Авсіро-Угорщина 256

ЛлчснеііК 490

Лпдріїпка 3.30

Архаїїшіьськ 288

Базар 418,521

Баку 275

Балаклея-357

Балта-320

Балтика-276

Бар-327

Бахмач - 360,410

Бельгія-300

Бендери - 369

Бессарабія - 349,471

Біла Церква - 384,391,413,414,

416

Білозір’я-357

Білорусія - 254,323

Бірзула-321,361

Бобринська - 356,416

Богуслав-392

Болгарія-256,300,307,308,309

Боярка-390

Бразилія-302

Брацлав-250,373,379

Брашов- 291,296

Брест-Литовський - 276

Броди - 341

Брусилів-331,360

Будапешт-256

Буковина-349

Бухарест-257

Вадовице- 293,294,295

Вапнярка-253,321,355

Варшава- 292,300,301,305,308,
314,320,373,401

Васильків-387

Велика Тернавка - 426

Великий Миньк - 329
Велика Стадина - 329  Верблюжки-361  Вінниця -272,327,378,426  Владівка-334  Вознесенськ - 361,367,368  Волинь - 249,316,345,373  Володимир-Волинський - 306  Воркута-510,513	Замостя-253  Заньки - 335  Західна Європа - 255  Збараж-289  Збруч-249,376  Звіздаль- 337,338  Звягель-ЗЗІ  Зелений Клин-469,521  Знам’янка- 321,364
Гайсин-373 Галичина-471,520 Глеваха - 384,390 Головківка - 398 Городня-427 Городське -331,335 Горошки-331 Гребінка-410 Гринів-379 Грубешів-376 Грузія-254 Грушівка-398 Гуляйполе-459 Гусакове-351,381	Італія-258  Кавказ-254,275  Казахстан - 469,521  Каліш-294,308  Кам’янець-Подільський - 327  Канада-302,306  Канів-370  Карпати - 276  Катеринослав - 262,264,402,411 Київ - 262,264,266,267,273,274, 275,278,306,322,356,364,370, 371,386,389,390,391,392,402, 406,410,414,415
Далекий Схід - 498  Данія-255  Детройт-404  Дідковичі-334  Дністер - 249,253,321  Долинська - 367  Домб’є - 258,259,315  Дон-254,259,275  Донбас - 274,322,442,474  Донецький басейн - 275 Донецько-Криворізька область-273	Кожухівка- 331,332  Козятин - 320,355  Колима-515  Корець-250,323  Коростень - 320,324,331,332,  373,409  Корсунь-392  Костопіль- 329,373  Краснодар-429  Краснопіль-331  Крем’янець - 306  Кременчук - 262,364  Кремль-392
Емільчин-330  Естонія-259	Кривий Ріг-275 Кривотин - 330,331 Крим - 256,257,275,322,450
Європа - 249,260  Єгипет-257,300  Єлисаветград - 275,363	Кронштадт - 449 Кропивне-331 Круп’янськ-419 Крути-275,410
Житомир - 327,331,334  Жмеринка - 250,253,377,378  Жорнище-379  Жупани-331	Кубань - 254,257,259,350,419, 429,471,520  Кунгур-517  Курне-329
Ланцут - 292,294,295

Латвія-259

Леонівка-336

Летичів-378

Лисинці-382

Лисянка-380

Літин-378

Лодзь-308

Лубенець - 398

Лубни - 2Т1

Львів-306,318,322,323

Мала Тернавка-426

Малий Мицьк 329

М ала Стадина  329

Маньківка -333

Маріуполь-489

Медведівка - 370,398

Медвин - 392,393

Мельники - 395,398

Миколаїв-275,321,361,362,363

Миронівка-392

Михайлівна - 333,488

Могилів-Подільський - 295

Мозир-324

Молдова-429

Монастирище - 250

Моринці ~ 380

Москва- -252,262,280,282,371,
408,427,428,433,455,461,480,512

Мотни-370

Негребівка- -335

Немирів-373

Німеччина - 255,294,296,302

Новгород-503

Новий Буг-367

Овруч-323

Одеса-257,264,353,362,363,411,
489

Олевськ - 324

Олександрія - 363

Ольвіополь-320

Орли-380

Острог-306,316

Переяслав - 388

Петроград -261,263, 268,473

Пирятин-425

Південний Буг - 253

Піски-331

Поволжя-458

Поділля - 316,319,321,360,372,374,
375,376,377,378

Познань-303

Полонне-331

Полтава-276,321,364,396,411

Польща - 252,253,259,260,287,291,
301,302,304,306,308,313,322,341,
345,368,431

Рівне-306,323,329,373

Рокитне-392

Росія - 252,269,271,273,282,287,
297,322

Ростов-на-Дону - 276

Рудня Янча-ЗЗО

Самари-458

Сарни-336

Сербія-300

Сибір - 281,428,469,498,504

Славута-331

Сміли - 357

Соловки-428

Сорочий Брід-384

Староконстянтинів - 378

Стршалково - 296,303

Суботів-398

Таврія-322,364

Тальне-381

Тараща-381,392

Таращанський район - 360

Тарнув - 292,303,305,307,317

Теплик-379

Тернопіль - 289,293

Тетерів-324

Трипілля-360,386,388

Трубецька-336

Туреччина-257,300,316

Угорщина-300

Умань-250,368,373,381

Урал-512

Устинівка-367
Фаргарош-291

Франція - 258,300,302,306,
308,309

Харків - 262,264,273,274,279,
280,321,477,478,479,481,488,
489,497

Херсон - 249,275,321,361,362,
363,365,396

Холодний Яр - 370,371,372,
394,396,398

Христинівка- 364,373

Царгород-257

Царицин - 458

Цвіткове-373

Цвітня-396

Ченстохов-292,296,305

Черкаси-321,370,371
Чехословаччина-258,300,308,
350

Чигири-332

Чигирин-394,398

Чортория-251

Шепетівка- 250,331,355

Шипйорно-295

Югославія - 296

Юзівка-334

Язвинівка-336

Ямполь-321

Ярмолинці - 327
Предметний покажчик

Антанта - 249,250,361

“Арсенал” - 275

БАМ 510

Бессарабська група 369

Братство української державності
425

“ Брістоль" 291,296

ВАПЛІТЕ-498

Вища рада народної о і оітюдарсі на
(ВРНГ)-452

"Від Лубен до Пол піни” 431

Вільне козацтво 351,354

“Вільний козак" 353

Волинська група - 249,253,334

Волинське українське об’єднання
(ВУО)-373

ВОХР-411,506

Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва

-353

Всеукраїнський з’їзд рад - 272,274

Всеукраїнська надзвичайна комісія
(ВУНК)-343,408,410

Всеукраїнський ревком - 360

Всеукраїнська академія наук (ВУАН)-
496,497

Всеукраїнський військовий з’їзд- 268,
472

Галицька армія - 249,250,25), 252

Генеральний військовий комітет- 358

Генерал ьний секретаріат - 354

Генеральний штаб - 345

Головна Волинська група - 329

ГУЛАГ-482

Декларація про утворення СРСР - 478

Диктатура пролетаріату - 279

Директорія -251,252

Дієва Армія-251

Добровольча армія - 249

Донецький козачий круг - 320

Другий зимовий похід 334,342,343,
344,416

Жовтневий переворот - 269,271.283

“За державність” 309,345

“Запорожець” - 309

Запорозька група - 249

Звенигородське повстання - 380

“Квітневі тези” - 263

Київська група-249,253

Київський військовий округ 264

Козача рада ПравобережноїУкраїни -
413,421

Комбіди -281

Комітетзвільнсння України -411

Ліга Націй-516

Лікінська мануфактура - 440

Лютнева революція-271. 349

Мала рада - 270,271,275,278.473,474
Мотронівсько-Троїцький монастир -
394,395

Надбужанські повстанські дивізії - 378
“Народна воля” - 425

Одеський військовий округ-266

ОДПУ-507

ООН-516

ОУН-513

Партизансько-повстанський штаб
(ППШ) - 254,316,317,318,319.320.321
322,323.325

Пашківська республіка - 375
“Плуг” -498

Повстанська Волинська армія (ПВА) -
418

“Правда”-269

Рада республіки - 301

Радянська Росія - 301

Річ Посполита - 314

Російська Федерація - 271

РСДРП(б)-264.273
Самарська дивізія - 379
“Сили обижених батьків” - 426
Спілка визволення У країни (СВУ) -
430.431.432,433,434,495,496
Степова повстанська дивізія - 369

Т имчасовий український
революційний комітет-261
Товариство українських
поступовців (ТУП) - 262,349,358,
470

Третій Універсал - 270,271

Український національний конгрес
-349

Українське вільне козацтво- 350
“Українська нива” - 373
Українська рада народного
господарства (УРН Г) - 442

Український національний центр- 42'

Універсал ПІ-358

Універсал IV-275,349

“Гоїкеії Ва^ЬІаІ Роїйікеп” - 382

Харківський народний секретаріат -
275

Херсонська група - 253

Холмська група Армії УНР - 249

Холодноярська республіка - 395

Цупрезком-411

“Червона Калина” -435

“Чорноморець” -299

Чорноморський флот - 266
УЧАСТЬ ОУН І УПА
У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ
БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО
НАРОДУ в 1941-1956 рр.
ЗА МАТЕРІАЛАМИ
ВОЛИНІ ТА ПОЛІССЯ

Частина III
Степан БАНДЕРА
Степан БАНДЕРА

Щедра українська земля в усі часи народжувала людей, котрі свої по-
мисли і дії присвячували втіленню в життя заповітної мрії - утвердження
Самостійної СоборноїУкраїнської Держави. З повним правом до них ми
відносимо і легендарну постать Степана Бацдери. Символом і дороговка-
зом у боротьбі за побудову незалежної України для нас він залишився і
сьогодні.

Народився Степан Андрійович Бандера 1 січня 1909 року в селі Старий
Угринів Калушського повіту на Сганіславщині (тепер Івано-Франківщина)
в родині греко-католицького священика. Першу освіту здобуває у 1919—
1927 роках у Стрийській гімназії, де поряд із вивченням основних предметів
знайомиться з революційним рухом і на початку 1922 року стає членом
“І Іласту”, а згодом таємної Організації Вищих Класів Української Гімназії.

Продовжити навчання в Українській Господарській Академії в Поде-
брадах (Чехо-Словакія) перешкодили польські власті, і юнак поринає у
підпільну роботу. Вже в 1928 р. він стає членом Української військової орга-
нізації (УВО), де працює спочатку у відділі розвідки, а пізніше- пропаганди.

В 1929р. Бандера вступає вОрганізаїлюУкраїнських Націоналістів (ОУН),
з 1931 р.стаєчленомїїКрайовоїекзекутивиназахідноукраїнськихземлях, а
з кінця 1932 р. виконує обов’язки крайового провідника ОУН і крайового
коменданта УВО.

На конференції ОУН в Берліні в 1933 р. Степан Бандера був затвердже-
ний Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ.

Перебравши обидва пости в свої руки, він розробляє та організовує
розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні й у 1933 р.
проводить шкільну акцію, як протест проти спроб польського уряду поло-
нізувати українське шкільництво, підтримує акції, спрямовані проти голо-
домору в Наддніпряі іській Україні. Результатом цієїдіяльності було здійсне-
но замахи на міністра Польщі Б. Перацького (1934) та радянського консула у
Львові (1933).

У червні 1934 р. Степана Бавдеру заарештували і в 1936 р. засудили до
смертної кари, згодом заміненої на довічне ув’язнення. Покарання відбував
у в’язниці “Святий Хрест” у Варшаві. Після розвалу Польщі у вересні 1939р.
він звільняється з ув’язнення і прибуває у Львів, включається в революційну
боротьбу, розробляє план розбудови мережі ОУН на теренах всієї України.
На цей час особливо загострюються серйозні розбіжності щодо методів і
тактичної діяльності Організації Націоналістів між Мельником і Банде-
рою, які призвели до виникненнядвох фракцій. На переломі 1940-1941 рр.
опозиційна фракція ОУН Бацдери оформляється в окрему організацію і в
лютому 1940 р. в Кракові створюється Революційний Провід ОУН, який в
квітні 1941 р. затверджується II Великим Збором ОУН(б).

З початком радянсько-німецької війни Степан Бандера ставить завдан-
ня перед підпіллям про відновлення самостійності української державності,
дає розпорядження про спрямування трьох похідних груп ОУН загальною
чисельністю близько 6 тисяч чоловік, метою яких було надати допомогу
в піднесенні революційної боротьби та проголошення Української незалеж-
ності на теренах НаддніпрянськоїУкраїни. Одночасно формується Дружи-
на українських націоналістів (ДУН) у складі військових частин “Нахтігаль”
і“Ролянд”.

При сприянні ДУН ЗО червня 1941 р. у Львові під проводом Степана
Бандери було проголошено історичний “Акт про відновлення на захід-
ноукраїнських землях Української державності” та створено “Українське дер-
жавне правління” на чолі з Ярославом Стецьком.

Революційні дії Проводу ОУН на чолі з Степаном Бандерою вкрай не
подобались окупаційній владі, й вони запропонували скасувати “Акт віднов-
лення Української Держави від ЗО червня”. Коли їм було відмовлено, тоді
гестапо арештовує Степана Бандеру й інших керівників та тримає їх аж до
вересня 1944 року.

Після звільнення з концтабору Провід ОУ Н(р) через небезпеку арешту
не дозволяє Бандері повернутися у Львів. Перебуваючи на теренах Західної
Німеччини, з лютого 1946 р. очолює Провід закордонних частин ОУН
(34 ОУН), веде наполегливу боротьбу за врегулювання відносин між україн-
ськими еміграційними угрупованнями та консолідацїїїх сил.

На конференції в 1956 р. Степан Бандера знову був обраний головою
Проводу 34 ОУН. У ці роки він докладає багато зусиль, щоб налагодити
зв’язки з націоналістичним підпіллям, активізувати боротьбу на теренах Ук-
раїни.

З другої половини сорокових років на укра.нських землях формується
нова нелегальна структура ОУН, розробляються й удосконалюються мето-
ди і форми боротьби, активізується національно-визвольний рух.

Проходять роки, а розгромити підпілля на Україні Москва не могла.
Причину цього безсилля керівники СРСР бачили і в організаційній діяль-
ності Степана Бандери. І тому, за давно вже виробленою звичкою, принци-
пами і характером своєї моралі, підісланий агент КДБ Б. Сташинський по-
стрілом із спеціально виготовленого пістолета 15 жовтня 1959 р. вбив Степана
Бандеру. Його поховано на кладовищі в м. Мюнхені.

У спадок нашим поколінням залишив низку праць, в яких ґрунтовно
досліджено та розроблено теоретичні засади українського націоналізму.
Особливо хочеться відзначити працю “Перспективи Української Націо-
нальної Революції”.

В німецькому концтаборі Аушвиці, у 1942 р. загинули брати Степана
Бандери Олександрта Василь, активні члени ОУН.

Вся політична діяльність переконливо говорить про те, що історія виз-
вольної боротьби українського народу нерозривно зв’язана з іменем Степа-
на Бандери, який повністю заслужив собі на те, щоб зайняти місце в україн-
ському пантеоні як один із кращих войовників українського народу за волю...
Своєю геройською поставою в революційній борот ьбі він може стати зраз-
ком витривалості та фізичної й моральної незламності для майбутніх по-
колінь.1
Роман ШУХЕВИЧ
Роман ШУХЕВИЧ (“Тарас Чупринка”)

Легещифний Головний Командир УПА Роман Шухевич народився
ЗО червня 1907року в місії Краковець Яворівського району, що на Львівщині.
Прадід Романа Йосип-високоосвічена людина свого часу, перекладач Вер-
гілія, дід Володимир -професор, етнограф, радник митрополита, батько
Володимир-юрист. Близьким другом сім’ї був Є. Коновалець. Під впливом
ідей визвольних змагань у патріотичній атмосфері роду та Є. Коновальця,
Академічної гімназії і “Пласту” у Львові він уже в 16 років стає членом
УВО.

Вся молодість майбутнього генерала сповнена бурхливими подіями
ізвершеннями. Після закінчення у 1925 р. Львівської Академічної гімназії
він поступає до політехніки. І |сй курс студіює у Львові і Данцигу (Гданськ)
й закінчує у 1934 р., отримує диплом інженера. Паралельно проходить
військовий вишкіл у польському війську, здобуває військову освіту. Як член
УВО Ромап отримує наказ, щоб разом із Б. Підгайним у жовтні 1926 р.
вчинити атснтат на польського шкільного куратора Я. Собінськогоза його
антиукраїнську політику в школах. У1932р. аналогічна розправа здійснюєть-
ся над комісаром польської поліції Чеховським, у 1934р. готується замах на
Перацького - міністра внутрішніх справ Польщі, за його екстремістську
політику щодо українського населення.

В1934р. Шухевич разом з іншими членами Крайової екзекутиви ОУН
попадає в концтабір у Березі Картуззкій. У 1935 р. його переводять до
Львівських Бригідок і судять у львівському процесі над С. Бандероюта інши-
ми революціонерами. У1937 р. звільнений із в’язниці на підставі загальної
амністії, бере активну участь в оборонних акціях проти польських погромів.
Член ОУН від початку її заснування (1929 р.).

У 1938р. Шухевич нелегально переходить кордон на терени Карпатсь-
КОЇУкраїни, де організовує Карпатську Січ, займає посаду заступника шефа
ппабу. І Іісля поразки Карпатської України Шухевич їде до Гданська і при-
зиачагі м.‘я зв'язковим до українських земель щд Польщею.

1 Іісля капітуляції Польщі Роман переїжджає до Кракова, де закінчує
військові курси офіцерів, а при поділі ОУН надві фракціїстає на боці Бавде-
ри, шшдпіьдо Революційного Проводу, стає зв’язковимзукраїнськими зем-
лями, що залишилися під радянською окупацією, згодом провідником ОУН
і іа українських землях в 1 енерал-Губернаторстві (землі Посяння, Лемків-
щини та Холміцини). Одночасно він організовує таємні військові курси, де
проходить підготовка старшинських кадрів для майбутньої арміїОУН. В
1941 році, напередодні німецько-російської війни, сотник “Тур” (Р. Шухе-
вич) очолює український батальйон при німецькій армії “Нахтігаль”, який
на початку війни входить у Львів. ЗО червня 1941 р. о 3 год. 15 хв. Шухевич із
ірупою бойовиків захоплює радіостанцію у Львові, по якій було передано в
ефір історичний “Акт про відновлення Української Державності”.

Після цих подій легіон було переформовано і кинуто на боротьбу про-
ти радянських партизанів у Білорусію. Згодом його роззброюють, а Шухе-
вич рятується втечею і весною 1943 р. переходить у підпілля. Провід ОУН
призначає його військовим референтом, і вів під псевдонімом “Тур” бере
активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН, який ухвалює
політичну платформу боротьби ОУН проти німецько-більшовицьких оку-
паїггів, вносить далекоглядні зміни в програму ОУНу напрямку демократи-
зації суспільства у звільненій Україні.

На Ш Великому Зборі ОУН Романа Шухевича обрано головою три-
членного Бюро Проводу ОУН, а восени 1943 р. підполковник “Тарас
Чупринка” став Головнокомандуючим УПА, ним і залишається до своєї
смерті.

У листопаді 1943р. Шухевич бере активну участь у підготовці та прове-
денні І Іершої конференції поневолених народів, як першого кроку доство-
ренвя у 1946р. Антибільшовицького блоку народів (АБН). З ініціативи Шу-
хевича командування УПА впродовж 1943-1944років провело багато розмов
про встановлення контактів і порозумінь із частинами угорськоїта румунсь-
кої армій, що були розташовані на Україні.

Для п1 тнесені ;я активності, зміни тактики, методів і форм визвольної
боротьби ОУН і УПА в липні 1944р. створено Українську Головну Визволь-
ну Раду (УГВР), де Головним секретарем військових справ було обрано
генерала “Чупринку” “Лозовського”, а Генеральним Секретарем
Внутрішніх Справ - Ростислава Волошина.

Після закінчеі шя Другої світової війни УПА продовжує боротьбу під
проводомР. Шухевича. Видатний стратегукраїнськоїреволюціїШухевич-
“Чупринка” бере курс на збереження провідних кадрів, на продовження
боротьби у нових умовах, використовуючи методи і форми, що були пере-
вірені у партизанських та підпільних снопах, завдаючи ворогу відчутних ударів.

У лютому 1945 р. обрано нове Бюро ОУІ І(р). Головою призначено Сте-
пана Бацдеру, членами-Романа Шухевича і Ярослава Стецька. Конферен-
ція 34 ОУН 1947 р. підтвердила цейвибір. В лютому 1946 р. УГВРприсвоює
Р. Шухсвичу (“Тарасу Чупринці”) звання генерал-хорунжого.

У зв’язку з надзвичайно складними умовами боротьби проти більшо-
вицьких збройних сил на Захід висипаються рейди окремих відділів УПА, а
сам командуючий, згідно з рішенням усіх керівних органів, залишився на
Україні, де смертю підтвердив свої погляди й дії як дороговказ до продов-
ження змагань.

Генсрал Роман Шухевич - “Тарас Чупринка” - загинув як герой 5 бе-
резня 1950 року в селі Білогорща, що поблизу Львова, у своїй підпільній
квартирі в двобої з московсько-більшовицькими загарбниками. Смерть була
важким ударом для всієї ОУН, по всьому українському державницькому
рухові. Але і після цього боротьба продовжувалася ще майже 10 років. Аж
у 1960 р. пролунав останній постріл, був убитий останній підпільник, як
повідомляють засоби масової інформації. Найвизначнішою постаттю Ро-
ман Шухевич увійшов у нашу історію, його жил я, варте наслідування, на-
близило до нас день національного і соціального визволення України. Вдяч-
ний український народ ніколи не забуде його світле ім’я.
Василь КУК
Василь КУК

Останнім провідником Української Поавстанської армії в 1950-1954роках
був Василь Кук. Він народився 11 січня 1913рокувс.КраснеЗолочівського
повіту Тернопільського воєводства (і тині Буський район Львівської області)
у багатодітній селянсько-робітничій сім’ї. Всі члени родини Куків брали
активну участь у національно-визвольному русі, були членами ОУН. Братів
Іларія й Ілька за революційну діяльність стратили ще польські окупанти.
Більш жорстоко помстилися радянські окупанти - вони засудили до
тюремного ув’язнення всіх часі іів родини, з конфіскацією всього майна.

Дитячі та юі іацькі роки Василя проходили під впливом передових револю-
цій іих ідей паї ііоі илі.і ю-визвольї юго руху першої половиниХХ століття.

У1923 1932 рр. Василь навчається у Золочівській класичній гімназії
товарне гва '‘Рідна Школа”. Роки навчання були тісно пов’язані з революцій-
ною діяльністю. 31927 р. він входить до молодіжної організації “Пласт”,
через два роки - член Юнацтва ОУН, азі932 р. - член Золочівської повітової
екзекутавиОУН.

Після закінчення гімназії продовжує навчання на юридичному
факультеті Любліїтського католицького університету, де очолює студентську
групу активістів ОУН, одночасно виконує завдання Крайової екзекутиви і
стає зв’язковим між Краковом та Волинню. В його функцію входило
перевезення літератури, зброї, вибухових матеріалів.

Активна революційна д іяльність не могла пройти непоміченою, і в 1933-
1936 рр. польська поліція неодноразово його арештовує. В 1934р. польський
суд засуджує юнака на 2 роки ув’язнення. Вийшовши на волю у 1936 р.
Валіні Кукочочкк ЗалочівськиііповітовийПровідОУН,ав1937р.переходить
у підпілля, повністю віддається революційній діяльності.

Учасі іик і іарад, які проводив Провід ОУН, а в 1940р. -делегат II Великого
ЗборуОУІІ. За дорученням С. Бандери очолює військові курені ОУН у
Кракові, бере участь у роботі військового штабу в 1940-1941 рр., де
проводився старшинський вишкіл. Особливо бурхливою була діяльність у
1941 році. Навесні 1941 р. очолив Центральний штаб похідних труп ОУН у
східні області України, в червні очолює Львівську похідну трупу, що мала
надати допомогу в організації Народних зборів, які ЗО червня 1941 р.
проголосили Акт відновлення Української Держави. Був організатором
похідноїгрупи для проголошення Акта відновлення Української Державності
в Києві. Але по дорозі до Києва у м. Василькові 31 серпня 1941 р. В. Кука і
частину членів групи арештувала німецька поліція. Під час етапу до Львова
Василю Куку, Дмитру Мирону (“Орлику”) та зв’язковому Тарасу Онишке-
вичу вдастеся вирватися з-під варти і втекти до Львова.

З весі ти 1942 р. “Ю. Леміш” очолив Провід ОУН на Дніпропетровщині,
а після загибелі Дмитра Мирона безпосередньо керував діяльністю ОУН у
центральних, західнихіпівденних українських землях. З весни 1943 р. очолив
“УПА Південь”.
У першірокирадянськоїокупацїіУкраїни Василь Кук-один із видатних
керівників національно-визвольної боротьби українського народу. Але
особливо визначається його роль як революціонера й талановитого
підпільника з 1947 р., коли він стає заступником Романа Шухевича, а після
його загибелі 5 березня 1950 р. — Головою Проводу ОУН в У країн, та
Головним Командиром УПА, Головою Генерального Секретаріату У ГВР.

Героїчі іу всенародну боротьбу, стратегія і тактика якої визначалися за
безпосередньої участі Василя Кука, його політичного та військового таланту,
перетворили в організовану, що підтримувалося широкими народними
масами. Це отримало високу оцінку політичних сил зарубіжних країн.

Вороги докладали величезних зусиль, щоб знешкодити активну
діяльність генерала, але лише 23 травня 1954р. підступно провокаторам КДБ
вдалося захопити Головкома. Почалися довгі роки поневіряння в слідчих
тюрмах Києва та Москви.

Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук відійшов у вічність
9 вересня 2007 року на 95-му році життя, не доживши чотирьох місяців до
свого 95-річчя. До останнього подиху зберігав він гострий розум і добру
пам’ять, охоче спілкувався з побратимами, писмв кі іиіи, був члеї юм Головної
булави Всеукраїнського братства УОН-УПА, головою наукового відділу
Бра їства ОУН-УПА.

Похований, як він і заповідав, на ба гьківіципі, в селі Красне Буського
району Львівської області.
Ростислав Волошин (“Павленко” )
Ростислав ВОЛОШИН (“Павленко”)

Друкований часопис Проводу ОУН “Ідея і чин” № 8 від 1945 року по-
відомив сумну звістку: “Дня 22 серпня 1944р. в селі Гаї Нижині Дрогобиць-
кої області загинув у бою з більшовицькими окупантами Славної Пам’яті
друг Ростислав Волошин (“Павленко”) родом з Волині, один з найстарших і
найбільш заслужених членів ОУН, член Проводу Організації Українських
Націоналістів”.

Серед керівників ОУН Ростислав визначався своїми організаційними
здібностями та безперечним авторитетом. Народився Волошин 3 листопада
1911 року в селі Озеряни } Іубпінського повіту (нині району) Рівненської
області у родині залізничника. Освіту він здобував у Рівненській українській
гімназії, директором якої був близький родич Яків Бичківський, видатний
педатогі громадський діяч 1920—1930 років на Волині. Вже під час навчання
у гімназії Ростислав стає членом “Пласту”. Після успішного закінчення
гімназії Волошин продовжує студії у Львівському університеті на юридич-
ному факультеті. Саме в цей час він знайомиться з визначними діячами
ОУН, підпільними виданнями “Сурма”, “Юнак”, “Розбудова Нації” і стає
відомим студентським й оунівським діячем. Він часто виступає на регіо-
нальних з’їздах українських студентів у Станіславі (нині Івано-Франківськ),
Чорткові та Львові, працює співредактором підпільної молодіжної газети
“Юнак” та журналу “Студентський вісник”, очолює союз Українських Сту-
дентських Організацій.

Членом ОУН Ростислав Волошин стає з часу ^ заснування -1929 року,
виконує різні організаційні доручення, а з 1933 року очолює повітову органі-
зацію Дубешцини, згодом - Рівненську округу ОУН. Коли було створено
Краєву екзекутиву ОУН для Волині й Полісся, обіймає посаду гусоложного
референта. П’ять разів він був в’язнем польських тюрем та концтабору в
Березі Картузькій.

Після початку радянсько-німецької війни Ростислав стає заступником
голови Обласної Управи Рівненської області, але в листопаді 1941 р. був
заарештований німцями і відправлений у тюрму Монтелюкс у Кракові. На-
прикінці 1942 р. йому вдається вирватися з в’язниці, і з 1943 р. він перебуває
у підпіллі, стає офіційним заступником Дмитра Клячківського (“Клима Са-
вури”), крайовим провідником ОУН на ГІЗУЗ, прикладає великі зусилля для
розбудови мережі організацій.

А на осінь 1943 р. керівництво ОУН проводить нелегальну “Першу кон-
ференцію поневолених народів: Сходу Європи і Азії”, що відбулася в селі
Будераж Здолбунівського району. А серед делегації від України був і
Ростислав Волошин, він виступив з вітанням до всіх поневолених народів від
Головного Проводу ОУН. Сама конференція заклала підвали Антибільшо-
вицького блоку народів (АБН).

Наприкінці 1943 -на початку 1944 років Волошин майже постійно пе-
ребуває на Здолбунівщині. 14 січня 1944рокувселіВатьківцяхМізоцького
району відбулася важлива нарада вищих провідниківОУНта УПА. Вїїорга-
нізаціїта проведенні активну участь бере Волошин. Рішення на конференції
приймалися стосовно момеї пу і іриходу рада іської влади і дій ОУН та УПА
на сході, роботи служби безпеки в боротьбі з ворожою агентурою.

В1944 р. Волошин перебуває на теренах Галичини. І тут він поринув в
активну організаційну роботу. 11-15 липня біля с. Неділька Симбірського
району Дрогобицької області відбувся установчий збір Української Голов-
ної Визвольної Ради, де Головою Президії збору обрано Р. Волошина. Було
заслухано три основні доповіді:

а)	про політичну ситуацію-доповідач М. Прокоп (“Володимир”);

б)	про завдання на сучасному етапі в УПА -доповідь Р. Шухевича;

в)	питання зовнішньої політики -доповідь М. Лебедя; опрацьовано
уі іівсрсал, платформу та устрій УПА, затверджено текст присяги вояка УПА.

На підсумковому засіданні установчих зборів Р. Волошина обрали Ге-
неральним Секретарем Внутрішніх Справ УГВР.

Для інформації про ситуації на Волині на захід було направлено групу
членів УГВР, що мала виїхати за кордон на чолі з Миколою Лебедем.

Останнє повідомлення з архівних матеріалів, яке вдалося виявити,
свідчить про те, що 5 серпня 1944 р. “Павленко” виступив на урочистій
присязі трьох сотень УПА (“Булава”, “Леви” і сотня “Різуна”) у лісі біля
с. Свидник. Ця палка промова була одночасно і наказом, як мають діяти
вояки УПА, коли нагряне комуністична окупація. Про цю було повідомля-
лося у першому номері “Повстанця” за 1944 рік.

У некролозі Проводу ОУН, що був опублікований у згадуваному вже
журналі “Ідея і чин” № 8 від 1945 року, нібито не згадується про обставини
трагічноїзагибелі Генерального Секретаря Внутрішніх Справ УГВР. Не роз-
криті до цього часу ще й архівні матеріали. Єдине, що вдалося дослідити, це
те, що він загинув одного серпневого ранку в с. Гаї Нижні у двобої з перева-
жаючим загоном солдатів НКВС.

Це повідомлення викликає низку дод аткових питань, ставить завдання
перед дослідниками, щоб з’ясувати, як закінчилися останні хвилини героїч-
ного життя мужнього патріота Ростислава Волошина.
ВІД АВТОРА

Героїчна боротьба УПА й визвольно-революційного
підпілля - це найбільш героїчна доба в історії України.
Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія
людства. У тінь пішли прославлені герої Тернопіл. На
героїзмі УПА й визвольно-революційного підпілля будуть
виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА,
український революціонер заступить місце мужнього
спартанця в історії людства.

“Тарас ЧУПРИНКА”
(Роман Шухевич, Головний командир УПА)

Дорогі друзі! На Ваш розгляд виноситься друге видання тре-
тьоїчастини трилогії“Вони боролися за волю України” (Участь ОУН
і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в
1941-1956 рр. за матеріалами Волині та Полісся).

Сьогодні важко знайти питання, навколо якого виникало б стільки
емоцій, гостроти і політичної боротьби між прихильниками демо-
кратичних сил та носіями комуністичної ідеології, так само як і пи-
тання про місце та значення боротьби ОУН і УПА в історії укра-
їнського народу. Кожна зі сторін звинувачує одна одну в порушенні
прав людини, в неправильності методів ведення боротьби, в злочи-
нах проти українського народу, обзиває одна одну окупантами та
бандитами.

Результатом такого про тистояння є те, що на шістнадцятому
році існування незалежноїУкраїни Верховна Рада не визначилася
зі статусом ОУН і УПА як воюючої сторони.

Із часом ці протистояння загострюються, і, визначаючи своє
ставлення до будь-якої сторони, держава наражається на протест
з боку частини суспільства - чи прихильників Кремля, чи ОУН
і УПА. Який же вихід із становища, щоб ліквідувати це непорозу-
міння? Вихід лише один. Необхідно визначити правду, історичну прав-
ду, якою б вона не була.
Головна мета, що поставив автор перед собою, - допомогти
читачам відповісти, якою в дійсності була історія ОУН і УПА і чому
вона заслужила таку ненависть у комуністів та Кремля.

Шановні друзі! Цей том охоплює один із найбільш складних і
трагічних періодів у історії нашого багатостраждального народу, в
його боротьбі за свою незалежність. Трагізм полягає у тому, що
українцям доводилося воювати не лишена боці своєїдержави, відсто-
ювати права свого народу, свою мову, культуру й мораль, але і вою-
вати в чужих арміях, куди вони були забрані силою, обманом чи
підкупом і залякуванням. Там вони воювали, складали свої буйні
голови не за інтереси свого народу, а за права загарбників.

З початком Другої світової війни українські юнаки перебували
на військовій службі в радянській, німецькій та армії США. Майже
40 тисяч українських воїнів, що знаходились на службі в амери-
канській армії, брали участь у висадці на європейський континент
6 червня 1944 року.

На заклик Українського Народного Союзу тисячі українців всту-
пили до французьких збройних сил і воювали у складі “Іноземного
легіону”, відзначились у боях за Фландрію, під Седаном, над Мар-
ною та Луарою. Кожний восьмий жовнір корпусу генерала В. Ан-
дерса був українцем, а кожний другий з них - волинянином.1а Май-
же 50 тисяч українських емігрантів виявили бажання служити в армії
Канади, серед них майже півтисячі офіцерів.2

Найбільше українців було силою забрано на службу до Черво-
ної армії. Про це мова буде йти в наступних розділах. Але найпат-
ріотичніше військове формування знаходилося в Україні й мало назву
Українська Повстанська Армія (УПА).

Підрозділи УПА формувалися в надзвичайно складних умовах,
знаходилися на території, зайнятій ворогом, без жодних джерел по-
стачання, а все необхідно було добувати у ворога. Мужність й ге-
роїзм повстаїщів високо оцінені не лише своїм народом, а йпрезиден-
тами Франції, Чехословаччинита політичними і військовими діячами
інших держав, зокрема США.

Чому ж антиукраїнська пропаганда, що виконувала соціальні
замовлення ворогів України, протягом багатьох років гальмувала
національно-визвольний рух? Мабуть, із найбільшим старанням ро-
биться цс і сьогодні, коли за перевіреними методами кремлівських
спсцслужб вириваються окремі фрази і слова, сказані діячами на-
ціонально-визвольного руху з того чи іншого приводу, із загального
контексту, а після цього робиться висновок, потрібний для авторів.
Наші противники приписують ОУН і УПА всі кривди й злочини,
котрі чинилися щодо єврейського та польського населення натсри-
торіїУкраши в роки (і після) Другої світової війни.

Чим це пояснити? Звідкіля така ненависть? Щоб відповісти на ці
та інші питання, дорогий читачу, миповинні зробити екскурсе історію і
дати відповідь на найголовніші з них, що належать до соціального,
політичного,культурногоіскономічногорозвипунашогонароду,згадати
хоч найважливіші,вуїчовімомстгги національно-визвольної боротьби,
підійти до питаїшя, чому частина українців булакомунісгами, служила
в каральних органах, вбиваласвоїх братів, якіперебували вУПА?Чому
воії ти У11А воювали проти комуністів, вважали їх своїми ворогами?
Адже, коли поговорити з однією і другою сторонами, то вони будуть
доводити, що: воюють засвоюбатьківщину, однихпослалаКПРС, інших
ОУН, і вони свято виконують присягу та вважають себе за тих, котрі
чинять за законом.

Більшовики воюють за перемогу комунізму, УПА - за само-
стійну, вільну Україну. Молодим читачам, щоб розібратися в дійс-
ності, необхідно відкинути всі пропагандистські нашарування, роз-
глянути основні принципи комуністичної ідеології та соціальну,
економічну і державотворчу політику ОУН. Порівняти їх, зробити
висі ювок, як ставиться суспільство, визначити, хто є хто, кого пова-
жати, а копі відкинути.

На ці головні питання, шановний читачу, ви зможете знайти
відповіді у пропонованій Вам книзі. Постарайтеся самі дійти до істини
та визначити свою політичну стежину, а з нею і Батьківщину.

На початку дослідження необхідно розглянути два основні пи-
тання:

І. Хто такі бандерівці та за що вони борються? Всіх учасників
національно-визвольної боротьби українського народу, починаючи з
1941 р., називають бандерівцями. Самі бандерівці називають себе
націоналістами. Тому що центральне місце в їх ідеології займає вчен-
ня про націю. На противагу більшовикам, які відносять себе до марк-
систів, націоналісти вважають:

а)народ,націяєнайвищийінайміцнішийтиплюдськоїспільності-
вищий і міцніший, ніж суспільний клас;

б)	у міжнародному розрізі суб’єктом історії є народи, нації, а не
суспільні класи;
в)	народи, нації не є явище історично перехідне, властиве тільки
епосі капіталізму, а явище, властиве всім суспільно-економічним
формаціям;

г)	найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує
тільки національна держава;

д)	найкращою міжнародною системою, яка однаково відпові-
дає інтересам окремих народів, як і інтересам міжнародного співро-
бітництва та встановленню справжньої дружби між народами,
є система вільних національних держав усіх народів світу;

е)	на противагу українським більшовикам, які виконують волю
своїх кремлівських господарів, ми, українські націоналісти, за наш
найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу.3

П. Хто такі комуністи і за що вони борються?

а)	Найвища метапаргії-побудувати комуністичне суспільство,
на прапорі якого написано: “Від кожного -по здібностях, кожному-
по потребах”. Комуністична партія Радянського Союзу, вірна про-
летарському інтернаціоналізму, завжди дотримується бойового за-
клику: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”

В процесі дальшого розвитку соціалістичної демократії відбудеть-
ся поступове переростання органів державної влади в органи гро-
мадського самоврядування... Історичний розвиток неминуче веде
до відмирання держави.4 Держава відімре.

“Розгорнуге комуністичне будівництво означає і ювий етап у роз-
витку національних відносин в СРСР, що характеризується даль-
шим зближенням націй і досягненням їх повної єдності”.5

б)	“Прорвавши фронт імперіалізму в Росії- одній з найбільших
країн світу, Великий Жовтень утвердив диктатуру пролетаріату, ство-
рив новий тип держави - Радянську сої цалістичну державу, новий
тип демократії -демократію для трудящих”.

в)	“КПРС - невід’ємна складова частина міжнародного кому-
ністичного і робітничого руху”.6

Це ми з вами переглянули основні принципи комуністичної пар-
'гійнбіпрограми.

Часто комуністи намагаються довести, що СРСР досягнув
багато у розвитку промисловості, сферах соціального забезпечення
та розвитку освіти. Однак вони не говорять, що цей процес куплено
ціною приголомшливоїкількосгі людських жертв. Марксизм-ленінізм
не передбачив і не врахував ті фундаментальні сили, які формують
міжнародну ситуацію XX століття. Він недооцінив ролі етносу і на-
ціоналізму, в результаті чого міжкомунісгичні національні конфлікти
стали для нього шоком. Так само комунізм це збагнув придатності,
можна сказати - необхідності релігії, і виявився безпорадним перед
спротивом католицької церкви у Польщі та перед відродженням ісла-
му в Радянському Союзі.

За всю історію людства жоден із експериментів з перебудови
суспільства не обходився так дорого втратою людських жертв, не
був настільки збитковим, як тоді, коли людство в XX столітті зіткну-
лося з комунізмом.

Велике знищення талантів і придушення творчого політичного
життя суспільства призвели до відставання продуктивності еконо-
міки, а державна надцентралізація, радянська система соціального
забезпечення, догматичний контроль за життєдіяльністю суспіль-
ства -до занепаду в галузі науки та культури.

Глибокий аналіз суспільного світового розвитку дає нам повну
впевненість говорити, що марксистсько-ленінська політика бере свій
початок із хибного розуміння історії та фатально-помилкової кон-
цепції природи. Основоположниками марксизму було відкинуто
прагнення до індивідуальності особи, духовного самовиражен-
ня, а в XX столітті - до ширших можливостей політичного вибору.
Марксизм не звернув увагу на органічний зв’язок між економічною
продуктивністю, з одного боку, і прагненням індивіда до особистого
благополуччя - з іншого.

Зустріч людства в XX столітті з комунізмом, намагання силою
нав’язати марксистську ідеологію для значної частини суспільства
перетворилися у катастрофу для людей. Яскравим прикладом для
підтвердження цього є те, що за час існування людства на планеті
Земля тільки Комуністична партія застосувала таку страшну зброю
проти українського народу, як голодомор. Навіть морок середньо-
віччя з його гільйотинами не знав такого страхіття. Населення жит-
ниці Європи було доведене голодом до відчаю - люди навіть з’їда-
ли один одного.

Світова громадськість зробила з цього болісного, але важливо-
го уроку висновок: комунізм - це утопія, що знаходиться у глобальній
суперечності із закономірностями людського буття, а соціальна
творчість найкраще розквітає, коли політична влада обмежена. Цей
урок важливий і тим, що XXI століття стане століттям демократії,
а не комунізму.
Підводячи підсумок після цих теоретичних міркувань, давайте
подумаємо над діаметрально протилежними завданнями, які ста-
вили перед собою і за що боролися націоналісти і комуністи:

а)	держава:

-націоналісти: за Українську Самостійну Соборну Державу,
в якій структура та устрій відповідають державницьким традиціям
і життєвим інтересам української нації, її суспільно-політичний лад
опирається на принципи народовладдя й політичного солідаризму,
а закон має бути вираженням загальної волі народу. Всі громадя-
ни мають право особисто або через своїх представників брати участь
у його створенні. Закон - єдиний для всіх. Суспільство повинно ви-
магати від будь-якої посадової особи звіту про її діяльність;7

- комуністи за встановлення диктатури пролетаріату. А за Ле-
ніним: “Наукове поняття диктатури не що інше, як нічим не обме-
жена, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язана
влада, що безпосередньо на насильство спирається... Нарешті, це
є диктатура саме революційного народу”;8

б)	світоглядно-ідеологічні засади:

Український націоналізм - це цілісна ідеологія і політичний рух,
що історично зародилися з внутрішньої природи української нації та є
великою рушійною силою, яка гуртує, дисциплінує, скеровує націю
на досягнення спільної мети. Український націоналізм завжди був
і залишається вирішальною силою у боротьбі за свободу Україн-
ської Нації.

Світоглядно український націоналізм виходить із засад глибокої
віри в Бога, яка спрямовує людську чинність на творіння добра і про-
тистояння злу.

Почуття націоналізму притаманне кожному народу, воно влас-
тиве кожній свідомій і розвиненій людині.

“Комунізм - це безкласовий суспільний лад з єдиною загально-
народною власністю на засоби виробництва, цілковитою соціаль-
ною рівністю всіх членів суспільства... При комунізмі не буде класів,
зникнуть соціально-економічні та культурно-побутові відмінності між
містом і селом... з перемогою комунізму відбудеться органічне
з’єднання розумової та фізичної праці у виробничій діяльності лю-
дей. .. При комунізмі відбудеться всебічне зближення націй”.9

Виходячи з цих теоретичних засад, вся пропагандистська дер-
жавна машина намагалася посіяти в головах людей, і це до певної
міри вдавалося, такі поняття, як “старший брат”, “відсутність кор-
донів” - “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз”,
“Широка страна моя родная”, “Я другой такой страньї не знаю”
тощо.

Силою, репресіями та розстрілами комуністам вдалося приму-
сити окремих носіїв написати низку пісень про Леніна і Сталіна, які,
порівняно з дійсністю, що була в країні, звучать як кощунство. Це
такі, як: “Із-за гір, з-за високих, сизокрил орел летить”, “Два соколи
стиха розмовляли, один сокіл Ленін, другий сокіл Сталін”; організа-
ція написання ряду листів Сталіну та партії і посилання їх у зв’язку з
ювілейними датами. І Іс все вдовбувалося в голови з малих років:
піонерам, згодом комсомолу і, нарешті, членам партії. Так проду-
мано, добре перевірено, виховувались яничари.

Після захоплення влади більшовиками в Росії постало питання:
як вони будуть ставитися до України і коли та куди буде спрямована
агресія росіян у 1918 році. Україні випало першою випробувати на
собі більшовицький досвід поширення радянської влади. Робилося це
за дуже простою схемою: ультиматум Центральній Раді, відкрита
військова агресія і захоплення частини території з Харковом, проголо-
шення там “українського радянського уряду”, який приймає рішення
- просити Москву надати українській радянській державі військову
доі юмоіу. Спритник Ленін дуже швидко оформив усі ці справи. А що
найбільше цікавило в Україні більшовиків, про це свідчить висловлю-
вання комуністів того часу. Один із небагатьох українських більшо-
вицьких діячів Микола Скрипник говорив: “.. .для більшості членів
нашої партії Україна не існує як національна одиниця”.10 Слід
зауважити, що 1917 р. більшовицька партія Росії складалася пере-
важно з російської та єврейської інтелігенції! робітників. Але на Україні
більшовики мали мізерний вплив: у 1918р. їх налічувалося 4-5 тис.,
головним чином у Донбасі. Членами партії були переважно промис-
лові робітники, що складалися з росіян і євреїв. Як свідчить радянсь-
кийісторикМиколаПопов, “більшовики наУкрапгі були партією росіян
і зрусифікованого пролетаріату”.11 Але це була дисциплінована, суво-
ро централізована партія, яку очолював неперевершений майстер
революційної тактики, що діяв за принципом: “Не важен метод, ва-
жеп результат”.

Більш відверто висловився один із найавторитетніших більшо-
вицьких вождів в Україні Георгій П’ятаков: “Ми не повинні підтри-
мувати українців, оскільки їх рух невигідний пролетаріату. Росія не
може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, зерна
тощо”.12

Близький друг Леніна, посланий на Україну із надзвичайними
уповноваженнями, один із провідних більшовиків - Християн Ра-
ковський “.. .не визнавав навіть самого факту існування українсько-
го народу”.13

Ще більш відкрито сказано в “Інструкції комісарам і агітаторам-
комуністам на Україні”, підготовленій Троцьким та затвердженій
Леніним. У ній зазначалося: “Те, про що ми тут, в Росії, говоримо
відверто, на Україні можна шепотіти тільки на вухо, а ще краще
і зовсім не говорити...

... Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повер-
нути Україну Росії. Без України немає Росії, без українського вугіл-
ля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може,
вона видихнеться, а з нею і Радянська влада, і ми з вами. Ідіть же
на роботу, важку і відповідальну. Конкретне ваше завдання зводиться
ось до чого:

1.	Не нав’язуйте українському селянину комуни до тих пір,
поки наша влада не зміцніє.

2.	Слід створювати комуни обережно в колишніх маєтках під
виглядом артілі чи товариства.

3.	Стверджуйте, що в Росії немає комун.

4.	На противагу “самостійному” Петлюрі та іншим націоналі-
стам говоріть, що Росія теж визнає самостійність України, але з
Радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним дер-
жавам.

5.	Оскільки нам необхідно обеззброїти вах повстанців, щоб вони
знову не повстали проти нас, а це обеззброювання викличе незадово-
лення серед селянських мас, необхідно переконувати, що серед
повстанців більшість денікінців, буржуїв, куркулів.

6.	Важка справа буде з Петлюрою, тому що українське селян-
ство на нього має надію. Треба бути обережними. Тільки дурень або
ж провокатор без розбору стверджуватиме, що ми воюємо з Петлю-
рою. Поки не розбитий Денікін, краще розповсюджувати чутки, що
Радянська влада у спілці з Петлюрою.

7.	Якщо будуть випадки грабіжництва у Червоній армії, то їх
необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, що влилися в Чер-
вону армію.
Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, мах-
новців і повстанців, тому що вони ворожий елемент”.14

Чому ж так приваблювала Україна як вождів більшовицької
партії, так і всіх комуністів?

В Україні на цей час “проживала одна п’ята частина населення
царської Росії. А її землі були найродючішими. Промислові робітни-
ки були великоросами, вся промисловість була власністю іноземців.
Вугілля та залізна руда України були вкрай необхідні для російської
промисловості, адже багатства Уралу залишалися ще незайманими”.

Вкрай необхідним був український хліб. Адже Україна в ці роки
не тільки кормила себе, ай була житницею Європи.

Після закінчення Другої світової війни Організацією Об’єднаних
Націй було уторено Міжнародний військовийтрибунал, щобпокарати
злочинців. Засідання його проходилоз20 листопада 1945 р. по 1 жовтня
1946року. ПриТрибуналі булаутворенакомісія із представників голов-
них обвинувачів і Контрольна рада.

Використовуючи своє становище, СРСР передає слідчій комісії
Трибуналу 26 томів з підібраними матеріалами, в яких звинувачува-
лися ОУН і УПА.

Слідча комісія Трибуналу вивчила не тільки матеріали, подані
більшовиками, а всі документи німецьких архівів. Висновок був ого-
лошений про те, що УПА не була у війні ворогом людства, а навпа-
ки, вона була воюючою стороною проти нацизму, боролася за неза-
лежність своєї держави - України. Відмову про визнання УПА
агресором було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї
ООН від 11 грудня 1946 року.

Сьогодні слово “бандерівець” стало окресленням і символом
незламного борця за волю України проти загарбників - поневолю-
вачів, пострахом для всіх ворогів нації. Недарма президент Франції,
лідер антифашистського французького національного руху в роки
Другої світової війни Шарль де Голь сказав: “Якби я мав таку ар-
мію, яку має ОУН, німецький чобіт ніколи б не топтав французьку
землю”.15

І Іам, українцям XXI століття, треба знати правду про себе, свою
націю, Українську Повстанську Армію, що боролася за незалежність,
про найбільш відданих синів та дочок свого народу - націоналістів.
Найкращий спосіб такого пізнання - глибоке вивчення творів теоре-
тиків українських націоналістів, архівних документів і матеріалів
українського національно-визвольного руху, свідчень та спогадів, що
нам залишили безпосередні учасники боротьби проти окупантів.
Чому цих героїв називають бандерівцями, чому ідо сьогодення вони
ще не визнані на державному рівні як борці-герої?

Розповісти про все це намагається автор у своїй книзі.

За задумами автора, вона повинна бути не лише посібником, а і
довідником, де читач зможе знайти відповідь на питання, які сьогодні
найбільш хвилюють людей - про роль і місце національно-визвольної
боротьби українського народу за свою незалежність, проте, який вклад
у цю боротьбу внесла УПА.

На завершення необхідно доповнити, що згідно з новими до-
слідженнями Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і Ук-
раїнську Повстанську Армію (УПА) необхідно розглядати як дві
окремі, хоч і пов’язані між собою, структури. Перша була підпільною
партійно-військовою структурою, а друга - партизанською за своїм
характером армією. Вони мали різні функції, і отже, загалом їх не
слід ототожнювати й не слід доводити, що усі учасники УПА вхо-
дили в ОУН або що всі члени ОУН автоматично були в УПА.

Військова структура УПА була іншою. Повстанська Армія -
це не приватна, а партійна армія. Вона вважалася загальнонарод-
ною, що охоплювала прихильників політичних сил, які боролися за
незалежну Україну. До складу УПА входили відділи різних націо-
нальностей. Це була понаднаціональна антикомуністична армія.

З повагою до Вас -
Володимир ДМИТРУК
ВСТУП

Більше 60-ти років минуло з того часу, як закінчилася Друга
світова війна, що забрала 58,3 мільйона мешканців планети Земля.
Це була найбільш жорстока, підступна і кровопролитна війна, про
яку пам’ятає людство.

І Іатхнснниками і організаторами цієї бойні були два побратими
за духом і кров’ю: жорстокий кат народів СРСР, недоучка і декла-
сований семінарист Й. Сталін (Джугашвілі) та єфрейтор і фюрер
Німеччини А. Гітлер (Шікльгрубер). Обидва диктатори були мало-
освічені, наділені звіриною ненавистю до інших народів, великою
жадобою до пограбувань. Ці нелюдські властивості сприяли тому,
що диктатори швидко знайшли один одного і спільну мову, порозу-
мілися й потайки розпочали готуватися до війни.

Всьому світові відомо, що ще з 1937 р. Росія вступила в таємні
переговори з Гітлером, постійно вдосконалювалися відносини між
Німеччиною і СРСР. Розпочаті пізніше переговори з Англією і Фран-
цією у Москві були лише грою і прикриттям зміцнення відносин із
Німеччиною.

Протягом багатьох років дискутується питання, чи можна було
запобігти війні? Різні тлумачення існували й існують по сьогоднішній
день.

Якщо припустити, що міжнародні відносини склалися так, що
всі західноєвропейські держави, в тому числі й СРСР, об’єдналися,
виступили проти війни і уклали між собою угоду, то чи пішла б Німеч-
чина на те, Щоб приєднати частину Чехії, напасти на Польщу та
розпочата війну?

Але міжнародні відносини наприкінці 30-х років розвивалися
цілком в іншому напрямку.

Серед головних чинників, що кинули Європу у вир війни, були
дипломатичні угоди, підписані ЗО вересня 1938 р. західними держа-
вами на чолі з Англією. Мюнхенський пакт мав на меті умиротво-
рити Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину. Але
замість задоволення апетитів Гітлера ця уступка західних держав
лише розпалила жадобу в нацистів до дальших загарбань.

Ворожу політику щодо мирного співіснування проводив і Радянсь-
кий Союз. Сьогодні віднайдено в архівах і опубліковано низку доку-
ментів, які засвідчують, що ще влітку 1934 р. Сталін відверто під-
штовхував Гітлера до наступу на Польщу. Так, 19 серпня 1939 р. на
засіданні політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виголосив промову, в якій
накреслив перспективу розширення СРСР, встановлення свого впливу
в Європі. Цьому мала сприяти майбутня світова війна.16

23 серпня 1939 р. був підписаний німецько-радянський пакт-
“це одна з найдивовижніших в історії угод”. Цей документ, що на-
звано пактом Молотова-Ріббентропа, дав зелене світло Другій
світовій війні, яка коштувала українському народові величезних
жертв і страждань.

Двосторонній міждержавний договір, підписи під яким по-
ставили : за уряд Німеччини - рейхміністр іноземних справ Іоахім
фон Ріббентроп, за Росію - Голова раднаркому й нарком з інозем-
них справ Росії В. М. Молотов. Договір став логічним завершенням
профашистської політики, яку вів на той час російський уряд.

Гітлер хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході,
нейтралізувати СРСР. У свою чергу Сталін, підписуючи угоду про
ненапад, сподівався спрямувати агресивність фашистів проти Франції
та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил.
Складовою договору був таємний протокол, у якому Гітлер і Сталін
домовились про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та оку-
пації. За цим протоколом, до СРСР входили всі західноукраїнські землі
та Прибалтика.

Крім задоволення першочергових потреб двох держав, радян-
сько-німецький пакт передбачав також обмін сировиною, страте-
гічними матеріалами та зброєю.

Необхідно відзначити, що економічні зв’язки між цими держа-
вами почалися відразу після приходу нацистів до влади в Німеччині
у 1933 році. Зростає обмін зброєю, проводиться навчання німецьких
льотчиків, особливо танкістів у військових училищах Росії. Тут вони
під керівництвом радянських спеціалістів пройшли добру школу.

Отримавши за рахунок регулярних поставок воєнно-стратегічні
матеріали, сировину та продовольство, Гітлеру вдалося швидко
зміцнити економіку та створити сильні збройні сили. Це привело до
серйозних змін співвідношення сил у Європі на його користь.

Про спорідненість намірів Сталіна і Гітлера в 1939 р., тобто
російського більшовизму і німецького нацизму, свідчить документ:
“Текст розмови між Ріббентропом, з одного боку, й Сталіним та
Молотовим, з іншого боку”. Зміст документа наводиться повністю:

“Москва, 24 серпня 1939 р.

(...) у ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. в ході розмови пан Сталін
спонтанно виголосив тост за фюрера такими словами: “Я знаю, до
якої міри німецький народ любить свого фюрера, тому я хотів би
випити за його здоров’я (...).

Пан Молотов підняв свою чарку за пана Сталіна, зауваживши
при тому, що це саме Сталін своєю промовою у березні ц. р., яку
добре зрозуміли в Німеччині, започаткував поворот у політичних
відносинах.

Пан Молотов іпан Сталін кілька разів піднімали свої чарки за пакт
про ненапад, за нову гру в німецько-радянських стосунках, за німець-
кий народ (...).

Прощаючись, пан Сталін заявив міністру закордонних справ
Рейху, що: “Радянський уряд сприймає новий пакт дуже серйозно,
можна дати слово честі, що Радянський Союз ніколи не обманить
свого партнера”.17

Радянсько-німецький договір змінив співвідношення сил в Європі
на користь нацистського режиму і дозволив Німеччині розпочати
війну. Хоч і називався “Договором про ненапад”, насправді він був
агресивним воєнним пактом, який закріпив розподіл сфер впливу
в Європі між двома агресорами, запрограмував знищення сувере-
нітету Естонії, Латвії, Польщі та відновлення північно-західних кор-
донів Російської імперії початку XX століття.

На вимогу Молотова, в російсько-німецькому комюніке від
22 вересня було зафіксовано нову демаркаційну лінію між росій-
ськими і німецькими військами. Західна Україна опинилася в ро-
сійській зоні окупації, німецькі війська відійшли на захід до Бугу
і Сяну.

Аналізуючи події, що відбувалися в 1939—1941 роках, та пере-
могу СРСР у війні 1941-1945 рр., виникає питання: СРСР- визво-
литель чи агресор? Договір, так званий пакт Молотова-Ріббентро-
па, був мирнимдоговоромпро ненапад чи агресивним воєннимпактом,
який прискорив початок війни? На це довгий час відповіді не було.
Прикро, що за Іброків незалежноїУкраїни на офіційному рівні не
дано такої оцінки і сьогодні. Хоч деякі держави поступили по-іншо-
му. Сесія Верховної Ради Литви одинадцятого скликання 18 травня
1989 р. засудила російсько-німецькі договори 1939року. Восени 1989 р.
Другий з’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову “Про по-
літичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про нена-
пад від 1939 року”, в якій засудив ганебний зговір двох агресорів.
У постанові відзначено: “Росія свідомо сприяла розв’язанню рука-
ми Німеччини Другої світової війни, сподіваючись створити спри-
ятливу обстановку для маніакального плану світової комуністичної
революції. Таким чином, Росія є посібником фашистських агресив-
них планів”.18

Таке визнання “має низку юридичних і політичних наслідків:
по-перше, засудження пакту Молотова-Ріббентропа постави-
ло комуністичну Росію на рівні з нацистською Німеччиною;

по-друге, це принципова зміна політичної оцінки російсько-
німецької війни 1941-1945 років. Це вже ніяка не Велика Вітчизняна
війна радянського народу, як її називають окремі історики і політики
до сьогодні. Радянський Союз визнано співучасником протиправно-
го зговору з нацистами, і тому це війна двох розбійників.19

по-третє, “з моменту цього визнання члени підпілля ОУН і УПА,
учасники Руху Опору в країнах Балтії, в Білорусії автоматично ста-
ли борцями за право і справедливість, незалежно від визнання свої-
ми нинішніми урядами”;20

по-четверте, Росії як правонаступниці СРСР треба вибачитись
і відшкодувати морально та матеріально свою провину за вчинені
злочини”.

1	вересня 1939 р. банди німецьких нацистів, а 17 вересня ра-
дянських комуністів у братерській єдності розпочали окупацію
Польщі.

На честь німецько-радянського співробітництва, братерства по
зброї в м. Бресті відбувся танковий парад. Його приймали німець-
кий генерал Ганц Гудеріан і радянський комбриг Семен Кривошеїн.
Після параду, обіймань і цілувань військових німці розвернули свої
танки і, згідно з домовленостями, перейшли через Західний Буг та
повернулися на Віслу. Такі зустрічі між німецьким і радянським
командуванням відбувалися на всіх ділянках фронту. Отже, радян-
сько-німецький договір від 23 серпня 1939 року є тяжким злочином
проти людства, він дав можливість комуністичній імперії СРСР уже
з 1940 р. розгортати на своїх західних кордонах велетенську армію
нападу-близько п’яти мільйонів бійців.

Відсвяткувавши перемогу над Польською державою, нацисти
нападають на держави Західної Європи, а Сталін спрямовує свої
війська на маленьку сусідню державу - Фінляндію. Сталін і ро-
сійське командування розраховували на те, що це буде легка пере-
мога, перевірка та удосконалення планів проведення великих
військових операцій, і до настання морозів справа буде закінчена.

Мабуть, ніхто в той час не чекав, що героїчний народ маленької
держави завдасть такого сильного удару, “відлуння від якого проко-
титься по всьому світу”. Війна тривала від грудня 1939 по березень
1940 року Росія понесла величезні втрати, зазнала поразки, у боло-
тах і лісах залишила убитими і замороженими майже мільйон во-
яків. З них переважна більшість була українцями.

Після цього окупувати Литву, Латвію, Естонію, Бессарабію
та Буковину допоміг Сталіну Гітлер. Йому стало незручно за сво-
го союзника, і він допоміг без збройної боротьби загарбати ці
держави.

11	лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода
між Радянським Союзом і Німеччиною. За цією угодою, Росія
доставила Німеччині сировину і хліб на суму 555 мільйонів 900
тисяч карбованців. Ці поставки значно послабили ефект англійської
блокади. На 15 травня 1941 р. Росія доставила Німеччині 632 000 т
хліба, 232 т бензину, 35 500 т бавовни, 50 000 т марганцю, 67 000 т
фосфатів і 900 кг платини.21

Добре підготувавши армію і створивши певні матеріальні ре-
зерви, Гітлер розрахував, що тягнути більше з СРСР не слід, що
далі буде гірше, і, що головне, - фактор несподіванки не зіграє свою
роль. А тому 22 червня 1941 р. війська Гітлера без оголошення
війни нападають на СРСР. За чотири місяці армія Гітлера опинила-
ся під Ленінградом, Москвою і Ростовом-на-Дону.

У полон було взято понад шість мільйонів вояків Радянської
армії, усі її резерви, втрачено урожай 1941 р. та понад третину насе-
лення СРСР.
З окупацією західноукраїнських земель радянськими військами
не всі громадяни України погодилися жити при радянській владі. До
ЗО тисяч осіб інтелігенції та політичних діячів залишають свою те-
риторію і переїжджають на Захід. На українських землях були за-
боронені всі політичні партії, що фактично розпустилися, крім ОУН,
яка пішла у підпілля і продовжувала таємно свою діяльність. На
Заході політичні емігранти продовжували свою роботу в різних по-
літичних об’єднаннях. Головну роль відігравала ОУН, яка скрізь
утвердилась як вирішальна сила.22 А також актйвно діяли Укра-
їнське Національне Об’єднання (УНО) як соціально-культурне то-
вариство українських емігрантів у Німеччині та у протектораті
Моравії й Богемії і Українська установа довір’я, створена німець-
кою владою у Берліні.

У жовтні 1939 року в Кракові, з дозволу німецьких властей, було
утворено Український комітет у справах політичних емігрантів з
територій, зайнятих більшовиками, та українців - полонених з
польської армії. До комітету входили представники всіх регіонів. Цей
комітет підготував резолюцію про утворення Української Держави,
яку було вручено німецьким властям. Резолюція залишилася без
відповіді. Але на повний розрив із політичними організаціями Укра-
їни Німеччина не пішла. Очевидно, цьому сприяло погіршення від-
носин із СРСР та активна підготовка до війни. У квітні 1940 р. цей
комітет було перейменовано на Український Центральний Комітет
(УЦК). Очолив його доцент Ягелонського університету, відомий
географ Володимир Кубійович.

УЦК був українським закладом соціального забезпечення, в
обов’язки якого входило: нагляд за хворими, літніми людьми, без-
притульними дітьми, організація служби охорони здоров’я, освіти,
допомога військовополоненим та захист інтересів українських робі-
тників, які в пошуках роботи виїжджали до Німеччини. Німці не
тільки не чинили утисків, а й дали зрозуміти, що УЦК не матиме
ніяких політичних перешкод.23

Крім цієї повстанської легальної діяльності, УЦК проводив ве-
лику таємну роботу, захищаючи українців від впливу колонізації, дбав
про піднесення національної свідомості, згуртування в громадські
та політичні об’єднання. За допомогою втікачів із Галичини були
організовані українські школи, кооперативи, молодіжні гуртки май-
же скрізь, де проживали українці. В Кракові засновано видавництво,
збільшилася кількість газет і журналів, що видавалися українською
мовою. УЦК був єдиною легальною організацією, діяльність якої
могла полегшувати важке становище українців.

Після нападу німців на СРСР та “включення Галичини до скла-
ду Генерального губернаторства” УЦК поширив свою діяльність
і на Галичину.24

В березні 1939 р. угорська армія захопила КарпатськуУкраїну,
повалила її уряд, приєднала до складу Угорщини. Понад 550 тисяч
українців окупацію зустріли вороже. Враховуючи такі настрої та ге-
роїчний опір військам, щоб привернути увагу до себе, угорський уряд
обіцяв надати Закарпаттю автономію. Але замість автономії уряд
почав активно проводити мадяризацію, наступ на українофілів. Сотні
їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тисяч перейшли
до Галичини. Заборонено усі українські організації, видання, закрито
“Просвіту”.25 До політичного гніту додається посилена економічна екс-
плуатація краю, занепад освіти і культури.

Не кращим було становище і на теренах Західної України.

Радянський режим, що тривав на західноукраїнських землях
21 місяць, з початку своєї діяльності намагався привернути на свій
бік населення. На багатьох мітингах і зборах заявлялося, що більшо-
вики прийшли як “прапороносці високих гуманістичних принципів”
допомогти “братам”-українцям звільнитися від капіталістичного
гніту. Особливо великі зусилля прикладалися для того, щоб показа-
ти себе демократами, слугами народу. З цією метою 22 жовтня
1939 р. проведено вибори до Установчих Народних Зборів. Єдиний
офіційний список давав можливість одержати абсолютну більшість
голосів. 26 жовтня Народні Збори прийняли резолюцію просити Вер-
ховну Раду СРСР приєднати Західну Україну до Радянської Украї-
ни. Прохання було задоволене.26

Реалізовуючи статті радянсько-німецького договору щодо Ук-
раїни, у червні 1940 р. Радянський уряд зажадав від Румунії повер-
нути Бессарабію та Буковину. Встановлення радянської влади на
території Бессарабії та Північної Буковини відбулося мирним шля-
хом. За порадою німців, румунська армія відходила організовано,
без бою.

Господарське й культурне будівництво на Західній Україні
здійснювалося в надзвичайно складних умовах. Після приєднання
на західноукраїнських землях було заборонено діяльність усіх ук-
раїнських політичних партій, громадських, культурних, наукових,
торговельних та промислових товариств і установ. Перестали пра-
цювати “Просвіта”, наукове товариство імені Т. Г. Шевченка, всі
їхні видання. Залишилася тільки ОУН, що діяла в підпіллі.27

У поміщиків, осадників, монастирів та великих державних чи-
новників було конфісковано понад мільйон гектарів землі, значну
кількість худоби, матеріалу та різного реманенту.

Серед трудящих розподілялося житло, націоналізоване у вели-
ких власників, запроваджувалася безплатна медична допомога.
Збільшилась кількість лікарень, поліклінік, амбулаторій. В західні
області України приїхало багато вчителів, медичних працівників.
Почалася ліквідація неписьменності та малописьменності серед на-
селення. Значно зросла і розширилася мережа клубів, хат-читалень,
кінотеатрів. Піднесення набула і вища школа. Зросло пенсійне за-
безпечення трудящих.

Здається, такі заходи повинні були сприяти піднесенню авто-
ритету органів радянської влади, забезпечити їм повну підтримку
населення. Але, на жаль, все сталося не так.

Що ж відбулося в новоприєднаних областях, що спричинило
недовіру до органів радянської влади, живило антисоціал істичні на-
строї, породжувало у людей страх, невпевненість у завтрашньому
дні? Таких факторів можна назвати декілька:

а)	встановлення та зміцнення органів радянської влади здійсню-
валося жорстокими адміністративно-командними методами;

б)	не враховувалися відмінності, що мали місце в економічному
та духовному житті, народних звичаях, які породжувалися окре-
мим, роздільним існуванням західних і східних частин української
землі;

в)	прислані зі східних областей керівні кадри, уповноважені, не
знали місцевої специфіки, нерідко і мови, що призводило до частого
порушення законів у податковій політиці, хлібозаготівель, до непідго-
товлених умов та передчасної колективізації;

г)	скрізь порушувався принцип добровільності та переконання.
Проводячи колективізацію уже в 1940 р., в селянина забирали зем-
лю, не тільки надану йому рік тому, а й прабатьківську. А власність
на землю для селян була споконвічно основою їх буття. Руйнував-
ся віками встановлений звичний спосіб життя селянина;

д)	після возз’єднання ліквідація старої системи управління су-
проводжувалася арештами, висиланням з краю службовців держ-
апарату, суду, прокуратури, поліції, функціонерів різних політичних
партій та громадських організацій. Навіть виселялися колишні чле-
ни КПЗУ і КСМЗУ, які були перед тим політичними в’язнями в
польських тюрмах і боролися за ідеї Комуністичної партії. Розстрі-
ляно 15 тисяч солдатів і офіцерів польської армії, хоч вони, за нака-
зом свого головнокомандуючого, у вересні 1939 р. всі склали зброю
перед Червоною армією;

е)	широко використовувалася як метод політичного та адміні-
стративного покарання депортація - виселення у східні райони, з
важким кліматом. При її проведенні застосовувалися нелюдські
методи. Багато людей, які на початку нападу німців на СРСР зна-
ходилися у в’язницях, були замордовані та знищені.28

Така політика органів радянської влади на західноукраїнських
землях призвела до того, що переважна більшість громадян не була
задоволена тими порядками, які прийшли зі сходу, і підтримувала
єдину на той час політичну силу, що чинила опір новій владі, - ОУН.

За це радянські каральні органи піддавали членів ОУН жор-
стоким репресіям, організовували масові судові процеси. Одним
із таких був судовий “Процес-59”, що проходив у Львові в січні
1941 року. Сорок два звинувачених, із них одинадцять жінок, в ос-
новному студенти університету та учні середніх шкіл, і священик
Р. Берест були засуджені до смертної кари, з них двадцять осіб стра-
чено відразу після процесу.29 Інші засуджені до тривалих строків
ув’язнення.

Чим ближче наближалися до початку радянсько-німецької війни,
тим більше лютували каральні органи, а народ об’єднувався навко-
ло ОУН і почав створювати загони самооборони, які стали попе-
редниками Української Повстанської Армії (УПА).

На завершення, шановний читачу, хочу відзначити, що політи-
кою Комуністичної партії були незадоволені не лише в західних об-
ластях України, а і в цілому в Радянському Союзі. Про те, як бо-
явся уряд і верхівка партії більшовиків незадоволення мас, може
свідчити ще один приклад жорстокої розправи не лише з цивіль-
ним населенням, а і військовими кадрами, на які органи радянсь-
кої влади повинні були б покладати всю надію.

Старанні та неупереджені наукові пошуки і дослідження дають
можливість побачити ще один із найтяжчих злочинів сталінського
режиму, розкрити масові репресії проти армійських кадрів, знищен-
ня військової інтелігенції, ліквідацію найдосвідченіших політпраців-
ників середньої та старшої ланки. А знищено було багато. За підра-
хунками генерал-лейтенанта О. І. Тодоровського, репресіями ви-
нищено:

-	із п’яти маршалів -трьох (Є. І. Єгорова, М. М. Тухачевсько-
го, В. К. Блюхера);

-	із п’яти командармів І рангу - трьох (І. П. Бєлова, І. П. Убо-
ревича, Й. Е. Якіра);

-	із десяти командармів II рангу-всіх(Я. І. Алкніса, 1.1. Вацетіса,
І. Н. Дубового, П. Ю.Дибенка, Р.П.Ейдеманіса,М.Д.Кашири-
на, А. І. Корка, М. К. Левандовського, О. І. Седякіна, І. Ф. Федька);

-	із 57 комкорів-50 (серед них легендарні Т.Д. Гай, Є. І. Ковтюх,
В. М. Примаков);

-	із 186 комдивів -154;

-	із 16 армійських комісарів І та II рангів - усіх;

-	із 28 корпусних комісарів - 25;

-	із 64 дивізійних комісарів - 58;

- із 456 полковників - 401.30

І це все робилося в той час, коли Європа наближалася до по-
чатку Другоїсвітовоївійни. Виникають запитання: що думав Сталін?
Що думало його оточення? Що думали військові? Народ? Що ду-
мав Молотов, дружина якого була арештована і в таборах чистила
білизну в’язнів від слідів завошивленості? Як могло так статися,
що, думаючи про війну, про подальші завоювання, нищили армію, за
допомогою якої всі ці плани повинні були вирішуватися? Хіба це не
параноя?

Не меншу відразу в українців викликала політика Комуністич-
ної партії щодо прав людини, особливо у вихованні підростаючого
покоління. Програма шкільної освіти була побудована на атеїзмі,
фанатичній відданості більшовицькій партії, неповазі до рідної історії,
мови, національної культури, русифікації, інтернаціоналізмі.

Сутність системи виховання комуністичної моралі ми бачимо
на прикладах Павла Морозова, який доніс на рідного батька, дядь-
ка і близьких родичів каральним органам за те, що вони нібито були
ворогами радянської влади, а точніше виступали проти колективі-
зації. Адже добре всім зрозуміло, що до цього не дитина додума-
лась, а старші порадники, які хотіли загнати всіх людей у колгоспи.
Учням категорично заборонялося відзначати релігійні свята, тим
більше відвідувати церкву.
Дорогі молоді друзі! Вамдикимі смішним стане повідомлення,
що директори і вчителі шкіл у святкові дні, особливо на Пасху і Різдво
Христове, змушені були ходити біля церкви, чергувати, щоб, бува,
хтось із дітей не пройшов з батьками на службу Божу. Ця заборона
поширювалася і на студентську молодь. Заходом покарання д ля сту-
дентів було виключення з вищих навчальних закладів.

Чи ще один приклад. Вчителям російської мови було змен-
шене навантаження і збільшена заробітна плата, а класи поділялися
на дві навчальні групи, хоч всі інші предмети вивчалися разом,
цілим класом.

Виховання комуністичної моралі починалося з дошкільних за-
кладів: жовтенята, а далі піонери, комсомол і завершальним етапом
були комуністи, на яких покладалися особливі надії.

Всі виховні заходи проводилися через шкільні підручники, пре-
су, радіо і телебачення, концерти, мітинги і все, що могло говорити
та показувати. Для вступу на навчання чи роботу давалися харак-
теристики, рекомендації комсомольських чи партійних організацій.
Для контролю існувала ціла сітка перевірок, підслуховувань, цензу-
ри, доносів один на одного. Завжди вигравав той, хто встигав доне-
сти першим.

Шановний читачу, це ще далеко не повний аналіз того, що тво-
рилося в ці окупаційні дні на Україні. Це лише окремі факти з життя
нашого народу. Більше їх буде розкрито в наступних розділах книги.

Але і цього досить, щоб зрозуміти, чому народ України взявся
за зброю і створив свою армію - Українську Повстанську Армію.

42 Зам. 7976
РОЗДІЛ І

ОУН - ОРГАНІЗАТОР ВСЕНАРОДНОЇ
БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ

СОБОРНУ ДЕРЖАВУ

§ 1.	Історична закономірність виникнення ОУН.

Перший Конгрес, проголошення ОУН. Розкол в ОУН

У найбільш відповідальний момент українських національно-
визвольних змагань 1917-1921 рр. європейські країни і США відмо-
вилися підтримати боротьбу за утвердження Української Народної
Республіки. Цим відразу скористалися більшовики і послали наУк-
раїну полчища загарбників, перед якими не могла встояти армія УНР.

Окупувавши територію України, більшовицькі загарбники взя-
лися за ліквідацію повстанського руху 1920-1921 років. Останньою
відчайдушною спробою горстки вояків армії УНР з’єднатися з по-
встанцями в Україні та спільними зусиллями вигнати окупантів із
рідної землі стала трагедією в листопаді 1921 р. під м. Базаром на
Житомирщині.

Зміцнивши свою владу в Україні, більшовики запроваджують
режим політичноготероруй придушення будь-якого вільнодумства, роз-
стрілюють та вивозять населення назаслання до концтаборів на Дале-
кому Сході. Але боротьба ведеться й набирає нових форм широко-
го революційно-визвольного руху. Відгомоном цієї боротьби були:

-	багаторічний виступ повстанців Холодного Яру;

-	підпільно-конспіративна боротьба Всеукраїнського повстансь-
кого центру, що діяв до 1923 року;

-	селянські повстання проти нав’язаної колективізації;

-	боротьба за культурне і політичне відродження українського
народу, що виразилася виступом і протестом більше як 100 пись-
менниківУкраїни: Хвильового, Косинки, Драй-Хмари та ін., і членів
уряду так званоїУРСР (Шумського, Скрипника, Затонського, Во-
лобусва, Любченка та ін.). Всі вони були обвинувачені в націоналізмі
та засуджені до розстрілу.

На боротьбу піднімаються українці, які жили поза межами ра-
дянської окупації. Свідченням цього є Варшавський судовий процес
проти ОУН в 1934 р. і героїчна боротьба Карпатської Січі проти
мадярської агресії.

Але боротьба національно-визвольних сил України, щоб не бути
стихійною, повинна мата свого організатора і керівника, який би за-
безпечив не лише керівництво, сприяння своєчасним виступом, а
був ігідним ксрівникомтанатхпешіиком. Виконати це завдання могла
лише глина в ті часи чинна самостійницька організація на українсь-
ких землях Організація Українських Націоналістів (ОУН). Лише
націоналізм здатний був підняти, відродити в ті часи націю, забезпе-
чити її стабільний розвиток і процвітання. Ніякі інші ідеології, полі-
тичні рухи, ідеї неспроможні того зробити, тому що є штучними,
утопічними, історично невиправданими.

Націоналізм же є природним. Він існує стільки, скільки існує
людство. Якась внутрішня енергія організовувала людей, пробуд-
жувала до створення держави, породжувала любов до власної землі,
давала поштовх до творення культури, духовних і моральних цінно-
стей. Назва цієї енергії-сили - націоналізм. Без націоналізму, без
національної свідомості суспільство всебічно загниватиме.

1 Ісрсдвіспиком і творцем українського націоналізму був М. Міх-
повський. Основні засади його він подав у десяти заповідях Укра-
їнської народної партії, а згодом з’ясував його соціальну програму,
наголосив про необхідність боротьби з капіталізмом, водночас і проти
інтернаціональних гасел соціалістичних і комуністичних партій.31

Виник український націоналізм у 1920-х рр. - спочатку як про-
тест молодшого покоління на втрату державності та шукання нових
шляхів до її відбудови у післявоєнний період. Спочатку в студентсь-
кому середовищі Галичини та еміграції виникають націоналістичні
організації, такі як: Група української націоналістичної молоді (Пра-
га), Лсгія українських націоналістів (Подебради), Союз української
націоналістичної молоді (Львів). Представники цих організацій
зустрілися в Берліні 3-7 листопада 1927 року. На спільній нараді,
після дебатів, було створено перший Провід українськихнаціоналістів
(ПУН) на чолі з Є. Коновальцем. Проводові було доручено розро-
бити ідеологічну базу, проект програми, структуру і програму дії
ОУН. В основу розробки цих документів лягли твори Д. Донцо-
ва, опубліковані у творах “Націоналізм”, “Підстави нашої політики”,
“Політика принципіальнай опортуністична”, “Наша доба і літерату-
ра” та інших.32

Незалежно від цих ідейно-політичних шукань із 1920 р. існувала
Українська військова організація (УВО), створена гуртом старшин
із складу колишнього корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець,
А. Мельник, Р. Сушко та ін.) і УГА (ІО. Головінський, М. Саєвич,
О. Сеник).33 УВО була створена з метою боротися за самостійність
України, але вже революційними засобами, і розглядала себе як
зародок “армії в підпіллі”. Після кількарічних підготовчих заходів
УВО у 1929 р. об’єдналася з націоналістичними гуртками в Органі-
зацію Українських Націоналістів, що її очолив Є. Коновалець.

У лютому 1929 р. в м. Відні було скликано І Конгрес ОУН.
Початок його роботи присвячено десятій річниці проголошення со-
борності України. На Конгресі приймаються доленосні для України
рішення:

-	створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН) із пол-
ковником Є. Коновальцем на чолі;

-	схвалено ідеологічні тези та устрій організації;

-	видано “Відозву Конгресу Українських Націоналістів”, де
в короткій формі викладено засади й політичну та соціальну програ-
му нової організації;

-обрано керівний орган ОУН-Провід українських націоналістів
(ПУН), до складу якого увійшли представники усіх земель України.
Головою обраний Є. Коновалець, членами - Д. Андрієвський,
Ю. Вассиян, Д. Демчук, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Кос-
тирів, В. Мартинець, М. Сціборський. Головним суддею обрано
Я. Дуба, головним контрольним - Я. Моралевича.34 Місцем пере-
бування ПУН у 1932-1936 рр. була Женева, в 1936-1940 рр.-Рим,
у 1940-1945 рр. - Берлін. У 1945 р. ПУН переїжджає в Люксем-
бург, пізніше - Париж.35

У документах, затверджених Конгресом, важливе місце відво-
дилося вченню про націю. У 4-му пункті тез говорилося: “Нація - це
найвищий тип органічної людськоїсівльноти, що при найбільшій своїй
психологічній та суспільній зрізничкованості (відмінності) має свою
одну внутрішню форму, витворену на грунті подібного природного
положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного
стремління здійснитися в повноті силової натуги”.36
Чому нація не є спільнотою звичайною, а спільнотою особли-
вою - найвищим типом органічної людської спільноти? Відповідь
може бути лише одна - спільноти можуть бути різні. Члени спортив-
ного товариства, молодіжної організації, політичні партії тощо. Всі
вони об’єднані між собою організаційними зв’язками, спільними ціля-
ми, певними інтересами, поглядами тощо. Але між ними існує вели-
ка відмінність. Нація виникла не в результаті добровільної постано-
ви людей, а внаслідок історичного розвитку, складалася упродовж
багатьох тисячоліть. Сьогодні всі люди, незалежно від їхньої волі,
вже родяться синами того чи іншого народу.

Отже, нація тип особливої людської спільноти, являє
собою один суцільний живий організм, виникла природно, має
зв’язки, які тісно пов’язують народ у найвищий тип органічної
людської спільноти.

Одним із таких зв’язків є мова, яка об’єднує між собою людей
в одну окрему спільноту. Без окремої мови немає народу. Тому сьо-
годнішня наша боротьба за те, щоб усі українці говорили тільки укра-
їнською, є фактично боротьбою за існування українського на-
роду.

Свою роль пов’язуючого чинника відіграє територія. Вона дає
можливість народові жити разом, суцільною, не роздрібненою ма-
сою і сформуватися як окрема спільнота. Люди поступово прив’я-
зуються до території, починають її любити, і тут зароджується пер-
ша форма і іатріотизму - любов до рідної землі, а згодом - власної
Батьківщини.

Черговими чинниками є:

подібність вдачі;

-	національні звичаї і обряди;

-	спільно пережита історична доля, спільні історичні традиції;

-	національна свідомість;

-	наявність національних ідеалів та боротьба за їх здійснення.37
Такими є головні зв’язки, що об’єднують народ в одну орга-
нічну людську спільноту. Міцніше спаяної такими зв’язками спільно-
ти, ніж нація, у світі більше немає.

У затверджених Конгресом документах відмічалося, що осно-
вою політичного ладу в майбутній Українській Державі мали бути
влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип
(“вождизм”). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну
політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний ор-
ден “Кращих людей”. У практичній пропаганді та вихованні по-
літичних кадрів особливо виділялися роль і авторитет провідника.
Поряд із цим підкреслювалася воля мас як найвищого авторитету.

За своєю програмою ОУН була інтегральною націоналістичною
організацією. На час революції влада мала бути в руках диктатора,
а після перемоги революції повинна передаватися обраному законо-
давчому органу, сформованому із представників різних суспільних
верств і країв.

ОУН відстоювала принцип трудової приватної власності на зем-
лю, одержавлення лісів, копалень, залізниць, була за приватну
власність і вільну ініціативу в промисловості й торгівлі, за розбудову
кооперації, за передачу державіпромислових об’єктів, що мали важ-
ливе оборонне значення.38

У практичній діяльності націоналізм засвоїв методи організації
мас, залучення їх до акцій і поширював свій вплив на різні суспільні
прошарки. Рушійною силою українського націоналізму був пафос
національно-визвольної боротьби, намагання його досягнутиупо-
революційній діяльності тривалої боротьби за звільнення та відбу-
дову своєї держави.

Головну роль у генезі та еволюції українського націоналізму
відіграло трагічне становище українського народу наприкінці 20-х
і на початку ЗО-х років. Політика Сталіна загрожувала фізичному
існуванню нації, а на українських землях під Польщею - важкий
гніт та режим адміністративної сваволі, господарський застій, аг-
рарне перенаселення та безробіття інтелігенції підривали віру в
доцільність легальних методів боротьби, сприяли активізації більш
революційних методів. І хоч орієнтацією були “свої власні сили в
революційній боротьбі”, певні кола намагалися найти свого союзни-
ка та підтримку зі сторони Німеччини. Іншого виходу не було.

Упродовж 1929-1934 років український націоналізм виріс у
найбільш динамічну силу. Зростає його вплив у Польщі, Румунії,
Чехословаччині та на політичну еміграцію в Європі.39

Великим досягненням націоналістів було те, що цією ідеологією
захопилася молодь, зокрема студентство.

До лав організації вливалися не тільки студентська, а й міська
і сільська молодь. У цей час в ОУН панує атмосфера фанатичного
патріотизму, самовідреченосгі посвяти, готовності жертвувати своїм
життям в ім’я рідноїУкраїни.
На виховання патріотизму в молоді великий вплив мали такі
діячі ОУН, як О. Басараб, Ю. Головінський, Д. Данилишин, В. Бі-
ласта інші.40

Найбільш активна революційна діяльність ОУН у 1924-1939 рр.
була спрямована проти польських окупантів. У 1930р. прокотила-
ся хвиля масових підпалів фільварків великих польських землевлас-
ників як вияв протесту проти поневолення українських селян.

З відповіддю польські власті не забарились, і поліція та війська
провели так звану пацифікацію (умиротворення).

У вересневі дні 1933 р. було проведено шкільну акцію, спрямо-
вану проти полонізації українського шкільництва. В жовтні 1933 р.
член ОУН М. Лсмикназнак протесту проти організованого голоду
на Україні у Львові вбив керівника більшовицького консульства
Майлова. В червні 1934 р. член ОУН Г. Мацейко вбив у Варшаві
міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Проведено інші операції.

Серед широких мас населення розгортається масово-політична
робота. ОУН організовує заходи з відзначення історичних річниць,
проводить демонстрації проти польської влади, ведеться велика
робота із впорядкування символічних могил на честь полеглих ге-
роїв, розбудови мережі ОУН, підготовки до повстанських дій на ви-
падок війни.

Польський уряд у 1934-1936 рр. проводить заходи, спрямовані
на знешкодження ОУН, - відкриває великий концентраційний табір
у Березі Каріузькій. Протягом 1929-1939рр. на Галичині та Волині від-
булися численні судові процеси проти ОУН. Найбільш масові з них:

-	1931 р. - за напад на поштовий віз під Біркою;

-	1932 р. - проти учасників І Коніресу ОУН;

-	1932 р. - проти В. Біласа і Д. Данилишина. Вони були засу-
джені у Львові та повішені 23.12.1932 року;

-	1934 р. - проти учасників шкільної акції;

-	1935 р. - за вбивство Б. Перацького;

-	1936 р. - проти членів Крайової екзекутиви;

-	на Буковині відбулися два процеси проти керівників ОУН
і журналу “Самостійність”.

До початку Другої світової війни офіційним органом ПУН був
місячний журнал “Розбудова Нації”, що видавався у Празі. Крім
цього, на ЗУЗ виходили нелегально “Бюлетень Крайової Екзекути-
ви ОУН” і “Юнак”. В різні періоди на Галичині видавалися ще газе-
ти та журнали: “Український Голос”, “Наш Клич”, “Наш фронт”,
“Вісті”, “ГолосНації”, літературний журнал “Донбас”, “Обрії” і “На-
передодні”, а також “Студентський шлях” і “Студентський Вісник”.
Деякі видання виходили у Франції, на Буковині, у Чехословаччині,
Канаді, Бразилії та США. Преса ОУН відігравала величезну роль
у справі виховання широких народних мас, сприяла поширенню та зміц-
ненню рядів ОУН.

Певна робота проводилася на території УРСР. Розповсюджен-
ня преси і листівок, засилка агентів, активізація діяльності місцевих
патріотів, спроба відновити націоналістичне підпілля викликали велику
тривогу серед каральних органів. Більшовики відповіли на це теро-
ром. 23 травня 1938 р. у Роттердамі від бомби, переданої аген-
тами НКВС, загинув Є. Коновалець. II Великий Збір, що відбувся
у серпні 1939 р. у Римі, головою ПУН обрав А. Мельника.

Певних успіхів ПУН досягнув у організаційній роботі серед ук-
раїнців-емігрантів у країнах Заходу. Так, у Франції виник “Україн-
ський Народний Союз”, в Німеччині-Українське Національне Об’єд-
нання, в Канаді - Українське Національне Об’єднання, в США -
“Молоді Українські Націоналісти”, в Аргентині - “Відродження”.

Але якщо на початку 30-х років швидкому зростанню автори-
тету націоналізму не могли перешкодити ані його українські против-
ники, ані репресії польських властей, то вже наприкінці 30-х років
виникають явища, що свідчать про кризові ознаки в середині само-
го руху. Справа в тому, що ОУН була одночасно і політичним рухом
- партією та “армією в підпіллі”. На практиці, коли революційна
організація вимагала суворої конспірації та діяльності, то політичний
рух прагнув до масовості, посилення пропагандистської роботи се-
ред широких мас, що тягнуло за собою небезпеку деконспірацїї, ство-
рення сприятливих умов для провокації. ОУН не змогла гармонійно
сполучити ці два аспекти своєї діяльності.

В діяльності ОУН мали місце і такі окремі недоліки як теро-
ризм, який не завжди можна було виправдати мотивами революцій-
ної необхідності. Але в цілому напередодні Другої світової війни ОУН
становила поважну політичну силу^хоч умови її діяльності різко
змінювалися.

Галичина і Волинь були окуповані радянськими військами. Всі
політичні партії припинили своє існування, а ОУН змушена піти
в глибоке підпілля. Не тільки на Сході, а і на Заході, в загарбаних
Німеччиною країнах були заборонені осередки політичних партій.
І лише ОУН могла діяти напівлегально.41
З початком Другої світової війни, падінням Польської держави
кордон, що розділив володіння нацистів та більшовиків, розділив
і ОУН на дві частини, більше того, на дві ворожі фракції - “бан-
дерівців” і “мельниківців”. Конфлікт не мав принципового підґрунтя,
а виник “в результаті персональних і тактичних розходжень”42, що
почали наростати в ОУН ще з 30-х років.

Провідні, найбільш революційні, але молоді віком члени ОУН,
які були осуджені ще на Варшавському процесі за вбивство Пе-
рацького, у Львівському процесі Крайової екзекутиви у 1936 р. та
в інших судових процесах43 через війну опинилися на волі, вважали себе
революціонерами, а ПУН звинувачували в тому, що він відірвався
від дійсності, не веде і не бажає вести революційної боротьби. Вони
навіть звинуватили ПУН у тому, що обрання А. Мельника було
нелегальним. Між двома фронтами ОУН розгорілася гостра бороть-
ба, хто кого переможе.

Проти ПУН виступили С. Бандера, Є. Врецьона, М. Клими-
шин, М. Лебедь, С. Ленкавський, Я. Старух, Я. Стецько, Р. Ярий та
інші... 10 лютого 1940 р. бандерівці створили власний Революційний
Провід ОУН, а в квітні 1941 р. у Кракові відбувся II Великий Збір
ОУІ І, який ухвалив “нелегальність” II Конгресу Українських Націо-
налістів у Римі та підтвердив основні програмні позиції І Конгресу
Українських Націоналістів 1929 р., провідником ОУН вибрав
С.Бапдсру,аМоіьпикаійого прихильників виключивзОУН,заборо-
нив нень і дії під імені ()УП. 1 (с саме зробив ПУН щодо бандерівців.44

11;і цьому розкоіі не завершився. Серед українців в еміграції
доні 11 п  і; к дія ии <|)|хі к і іії ОУІ І-бапдсрівців і ОУН-мельниківців. Але
у іюногі іпі роки (лютий 1954 р.) там же виникає нова група, що ви-
ділилася із закордонних частин ОУН. У кінці 1940-х років вони по-
вергаються до передвоєнного інтегрального націоналізму, до їх скла-
ду переважно входять прихильники УГВР та ті, хто підтримував
рсвізюпіпськітсвденції, що проявлялися в роки війни. Назву 34 ОУН
замінюють на ОУН, згодом на “ОУН за кордоном”. Головою По-
л іт ра; їй обирають Л. Ребета- співробітника газет “Українська три-
буна”, Іас” та “Сучасна Україна”, редактора тижневика “Україн-
ський самостійник”, а з 1954 р. - професора держави і права УВУ,
автора багатьох праць в галузі політики, соціології й права, члена
Закордонного представництва УГВР і голову Ради референтів.
12 жовтня 1957 р. у Мюнхені Л. Ребет був убитий агентом КДБ
Б. Сташинським.

Беручи все це до уваги, оцінюючи з історичної перспективи, той
розкол, що відбувся в ОУН, виправдати не можна. Він був важким
ударом по українському визвольно-революційному русі, був спри-
чинений не без допомоги радянських каральних органів. ОУН пе-
рестала існувати як єдина, міцна революційна організація. З ОУН,
у яку вірили маси, від якої чекали із затаєним диханням нових рево-
люційних дій, із неї повстало дві ОУН, що стали поборювати одна
одну. Ця взаємна боротьба приносила найбільшу радість нашим во-
рогам і робила велику шкоду українському народові. Вона була галь-
мом для поширення націоналістичного руху на Сході та Заході, куль-
тивувала ненависть, санкціонувала й послаблювала все українське
організоване життя.45 З історичної точки зору, розколу ніяк виправ-
дати не можна.46

§ 2.	Організаційна структура та розбудова ОУН

Найвищим органом ОУН у різні періоди її існування був Кон-
грес Українських Націоналістів (до 1939 р.), або Великий Збір ОУН
(від жовтня 1941 року). На них обирався Провід українських націо-
налістів, або Провід ОУН, а пізніше-Політрада.

Територія, на якупоширювала свою діяльність ОУН, поділялася
на краї та інспекторати, на чолі яких стояли крайові екзекутиви чи
крайові проводи,47 обласні, округи, надрайони і станиці, на чолі з об-
ласними, окружними, надрайонними чи станичними проводами і про-
відниками. Найнижчою одиницею було “звено” (ланка), що повинно
було мати не менше трьох членів, назначався керівник, який тримав
зв’язки з вищими органами. Поряд із організаційною сіткою ОУН
діяла молодіжна організація - Юнацтво ОУН, що об’єднувала мо-
лодь віком 15-18 років.

Вже з перших років свого утворення ОУН стає найбільш ак-
тивною політичною силою, спочатку на Галичині, в еміграції, зго-
дом - на Волині та Поліссі. До рядів ОУН вливається переважно
студентська молодь, а за нею - великий приплив міської і сільської
молоді.
Конспіративний характер діяльності організації не став на пере-
шкоді виховання у своїх членів відданості, готовності жертвувати
життям. “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за
Неї”48 - ставало головним правилом життя революційної молоді.
За десять років свого існування організації ОУН існували вжемайжеу
всіх селах західноукраїнських земель, і за цей час ОУН провела низку
акцій проти польських окупантів.

За ініціативою ОУН, проводилися масові відзначення історич-
них свят, насипалися символічні могили на честь полеглих героїв,
підтримувалися і прово; далися масові демонстрації проти польської
влади, масові страйки селян та робітників.

У1934-1936 рр. польській поліції вдалося вислідити та ареш-.
ту вати активістів ОУН, які були заслані до концентраційного табо-
ру в Березі Картузькій. Але на зміну їм ради ОУН поповнювалися
новими борцями. Особливо визначаються революційною діяльністю
крайовіпровідники: Б. Кравців, Ю. Головінський, Б. Гнатевич, В. Кор-
дюк, С. Бандера, Л. Ребет та інші.

У1938-1939 рр. ОУН бере участь в організації активного гро-
мадського і політичного життя. Особливо прославилися члени ОУН
у збройній обороні КарпатськоїУкраїни, а деякі провідники загинули
у двобої з угорським військом. Це-М. Колодзінський, 3. Коссак,
С. Ганилевич. Із наближенням війни ОУН - ініціатор і організатор
загонів самооборони, які в 1942 р. стали серцевиною для створення
УПА.

Для проведення виховної роботи серед народних мас ОУН во-
лоділа видавництвами, видавала газети. Офіційним органом Прово-
ду українських націоналістів (ПУН) був місячник “Розбудова Нації”,
що виходив у Празі. Багато видань виходило нелегально: “Бюле-
тень Крайової Екзекутиви ОУН”, “Юнак”, (орган юнацтва ОУН),
а також “Український Голос”, “Наш Клич”, “Голос Нації”, “Голос”,
літературний журнал “Дажбог”, “Обрії” та інші.49

Певну роботу проводив ПУН у цей час з розширення сітки
організацій та впливу ОУН у східних районах України.

Пожвавлення організаційної роботи на Сході збентежило Моск-
ву й органи НКВС. 23 травня 1938 р. в Роттердамі вбивають пол-
ковника Є. Коновальця. Це вбивство було лише початком нанесен-
ня страшних ударів ОУН. Роль ґолови ПУН перебрав А. Мельник,
якого в серпні 1939 р. затвердив II Великий Збір, що проходив
у Римі.50
В цей час майже всі діячі ПУН жили в еміграції, проводили
велику роботу, щоб привернути увагу світових політичних кіл до
проблем України. Було налагоджено зв’язки з колами західного світу
таЯпонії, представники ПУН працювали в Празі та Римі (Є. Онаць-
кий), Парижі (О. Бойків), Лондоні (Є. Ляхович), Берліні (Р. Ярий) та
інших містах.

Разом з тим, 30-ті роки були характерні для ОУН посиленням
впливу молодих членів-революціонерів. На західноукраїнських зем-
лях працюють провідні діячі, такі як: С. Бандера, О. Бойдуняк,
ІО. Вассиян,Є. Врецьона,!. Габрусевич, Б. Гнатевич,Ю. Голові-
нський, 3. Книш, Б. Кравців, М. Лебедь, Л. Ребет, Я. Стецько,
Я. Старух, Р. Сушко та інші.

Розв’язання німецько-польської війни та приєднання до УРСР
західноукраїнських земель призвело до того, що деякі видатні діячі
ОУН повинні були тікати на Захід. ПУН поповнився революціоне-
рами. На заході України почав лютувати терор, відбувалися за-
криті політичні процеси (найчисленніші - “Процес-59”, у Львові в
січні 1941 року).

З початком німецько-радянської війни обидві фракції ОУН ак-
тивізували свою роботу, почали розбудовувати організації в захід-
них областях, що були знищені органами радянської влади, готува-
ти та висилати свої похідні групи у східні області України. А ЗО червня
1941 р. ОУН під проводом С. Бандери у Львові проголосила “Акт
про відновлення Української Держави” та утворення “Українського
державного правління” західних областей з Я. Стецьком на чолі.
Українська влада заявила готовність підпорядковуватися урядові,
що буде створений у Києві.51 Після того, як німці заборонили існу-
вання новоствореного уряду, арештували С. Бандеру, Я. Стець-
ка, розмістивши їх у концтаборі Саксенгаузені, провели масові арешти
членів ОУН не лише в Україні, айв еміграції, вся ОУН Бандери
перейшла в підпілля й оголосила війну Німеччині. А тому без-
підставними є заяви про те, що ОУН Бандери була спільником
Німеччини у війні проти Росії. Вони не тільки надумані, а й не відпо-
відають дійсності, паплюжать патріотів, що боролися проти нацистів.
Ще задовго до війни молоді члени ОУН, котрі вважали себе пред-
ставниками революційної боротьби, дорікали ПУН, що він відійшов
від революційної боротьби на Україні, що головним у його діяль-
ності є посилання не на власні сили у боротьбі проти окупантів, а на
іноземну допомогу, що А. Мельник перебрав обов’язки голови ПУН
нелегально.52	і

Ще до початку війни між двома фракціями ОУН загострюються
протиріччя, які привели до того, що 10 лютого 1940 р. бандерівці ство-
рюють свій власний РеволіоційнийПровідОУН.У квітні 1941 р. відбув-
ся П Великий Збір ОУН у Кракові, який підтвердив основні програмні
позиціїї Конгресу Українських Націоналістів 1929 р., арішення П Кон-
гресу Українських Націоналістів у Римі визнав нелегітимними.
Провідником ОУН вибрано С. Бандеру.53 В свою чергу, фракція
мельниківців проводить аналогічну роботу, обирає керівником
А. Мельника.

В Україні почали діяти дві політичні організації, зі своїми керів-
никами, своїми статутами та програмами і, що головне, - своїм
баченням тактики революційної боротьби, і то в такий важкий та
відповідальний для України час.

Ще напередодні німецько-радянської війни в порозумінні з німець-
ким командуванням ОУН-революційна54 сформувала два військові
відділи: “Нахтігаль” - під проводом сотника Р. Шухевичаі“Ро-
лявд” -гід командуванням сотникаР. Ярого.

Коли почалася війна, швидкий відступ радянських військ дав
можливість обом фракціям приступити до відновлення своїх позицій
спочатку в західних областях, а згодом і на сході України. Обидві
фракції формують та висилають на У країну похідні групи зі своїх
членів і прихильників, намагаються розбудувати своїпартійні кліти-
ни у селах і містах.

Фракція Бандери проводила цю роботу, зробивши заяву про своє
антинімецьке ставлення та початок боротьби проти німецьких за-
гарбників, і опублікувала їх у виданнях “Ідея і чин”, “За самостійну
Україну”, “За українську державу”, “Бюлетень”, “Вісті Української
інформаційної служби”, “Вільна Україна” та інших виданнях і вела
організовану боротьбу з нацистами.55

З настанням 1942 р. змагання за державну незалежність усклад-
нюються тим, що війну необхідно було вести на два фронти: проти
і іацистів, які окупували Україну, і проти більшовицьких партизанів,
котрі стали масово пробиратися на українські землі, грабувати та
мордувати населення. Назріла необхідність створити власні збройні
сили для ведення революційної боротьби, захисту населення, відсічі
ворогів із їхніми окупаційними загарбницькими планами.
§ 3.	Акт ЗО червня 1941 року

Другий Великий Збір ОУН, що відбувся в квітні 1941 р. у Кра-
кові, затвердив рішення, які стали ідейно-політичною платформою
націоналістично-державницької ідеологіїтавизвольної концепції ОУН.
У політичних постановах Збору стверджувалось: “Ідея Суверенної
Української Держави стала в нашому столітті основою українсько-
го світогляду... Визвольно-революційну боротьбу за звільнення всіх
українських земель, за з’єднання їх в одну.Соборну й Незалежну
Державу ОУН вела, спираючись на власні сили українського наро-
ду, відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а зокрема на
історичних ворогів України”.56 Чужинське панування підтвердило
правдивість національного твердження, що українцеві нема життя
без власної держави: “Здобудеш Українську Державу, або загинеш
у боротьбі за Неї”.

Через місяць післяДругого Великого Збору, в травні 1941 р., Провід
ОУН опрацював і розіслав низовим клітинам “Політичні вказівки в
умовах війни”, у яких застерігав усіх членів від надмірної надії на
визволення чужими силами. В документі відзначалося: “Якщо фронт
боротьби третіх держав з Москвою буде пересуватися через ук-
раїнські землі, тоді військова окупація силами, що перемагають,
неминуча. Україна не може висунути тепер такої збройної сили, яка
могла б сама утримувати фронт проти московської армії на відтин-
ку власних кордонів. Наше завдання в такій ситуації не допустити,
щоб Україна була об’єктом чужого володіння. ОУН не буде пасив-
ним спостерігачем подій, а навпаки створюватиме реальну підста-
ву для нормування відносин України з державами-союзниками. На
звільнених землях, не очікуючи ні на що, ОУН проголосить відбудо-
ву Української Держави”.57

У разі ворожого ставлення союзників до відродження українсь-
кої державності визвольна боротьба увійшла б у новий період. Так
починає реалізовуватися сміливий політичний крок націоналістів -
відновлення української державності в червні 1941 р. та створення
ними центральних і місцевих органів влади.

В ці червневі дні укріплювалася думка, що німецько-радянська
війна неминуче поєднає всі українські течії, буде сприяти підготовці
до грядущих подій. 22 червня була скликана нарада українських
політичних діячів, що належали до всіх течій.58 Відмовилася від
участі лише течія ОУН Мельника.
Нарада завершилася створенням координаційного центру -
Українського національного комітету, керівником призначено гене-
рала Всеволода Петрова, заступником - В. Горбового. Під час за-
сідання наради її учасники дізналися, що на світанку почалася
німецько-радянська війна, і бандерівці скористалися нагодою, щоб
оголосити зборам, що їх підпільні групи готові йти в У країну з ме-
тою взяти владу в свої руки та організувати самоуправління. До
Львова вирушила похідна група ОУН у складі 15 патріотів на чолі
з Ярославом Стецьком.

23 червня 1941 року представник ОУН(Б) у Берліні передав
німецькому уряду меморандум і резолюції Другого Великого Збору
ОУН. Документи були передані Гіммлеру і Розенбергу, а 24 червня
Ріббентропу.

Створені та таємно підготовлені напередодні війни похідні гру-
пи ОУН слідом за німецькою армією проникали на Україну: група
“Північ” повинна була досягти Києва та області, група “Центр”
мала на меті місто Харків і область, група “Південь” повинна
була дістатися до Одеси та Криму.

Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після боїв з
українськими повстанцями. ЗО червня на світанку український ба-
тальйон “Нахтігаль” і кілька німецьких частин увійшли в місто.

ЗО червня 1941 р. о 18 год у будинку “Просвіти” у Львові відбу-
лися І Іародпі збори, на яких одноголосно прийнято Акт про віднов-
лення Української Держави, а також декрет, яким першого заступ-
ника Бандери Ярослава Отецька призначено головою уряду.

Ярослав Отецько доручив І. Равлику організувати міліцію, щоб
встановити порядок та безпеку громадян, і наказав пустити в рух
радіостанцію, щоб оголосити про те, що Україна відновила неза-
лежність держави.

Акт

про відновлення Української Держави
ЗО червня 1941 року

Рішення ч. І Національних зборів українців

1.	“Волею українського народу, Організація Українських Націо-
налістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення
Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління най-
кращих синів України...
2.	На заході України твориться Українська влада, яка підпоряд-
ковується Українському Національному Урядові, що створиться у
столиці України - Києві з волі українського народу”.59

Відгомін про цей Акт блискавично прокотився західноукраїнсь-
кими землями, усією Україною. Першою заговорила радіостанція
ім. Євгена Коновальця зі Львова.

Сміливий поступ ОУН дезорієнтував німецьких окупантів.
2 липня новина про проголошення незалежності дійшла до Берліна.
З липня Ярослав Стецько спробував проінформувати Гітлера про
створення українського уряду, але його лист взагалі не був переда-
ний Гітлеру.60

Такий розвиток подій викликав роздратування у німецьких ке-
рівних колах. Після Литви це була друга країна, що порушила німецькі
плани, проголосивши свою незалежність і створивши уряд.61

Німці вирішили зупинити українську ініціативу арештом голов-
них діячів. 5 липня 1941 р. у Кракові був арештований Степан Бая-
дера, депортований у Берлін для допитів. Крім того, арештовано
багатьох членів Національного комітету. Будь-яка політична
діяльність їм була заборонена. 9 липня були заарештовані Ярослав
Стецько і його співробітник Роман Ільницький. Все керівництво ОУН
Бандери у Львові перейшло у підпілля.62

Не дивлячись на ці заходи, німці історично запізнилися. Від Акта
ЗО червня 1941 р. почався в історії українського національно-виз-
вольного руху новий період боротьби проти німецького нацизму і
московського комуно-більшовизму. У містах і селах України відбу-
валися масові маніфестації, вивішувалися синьо-жовті прапори, які
зустрічалися людьми з радістю і слізьми. Скрізь відбувалися пере-
поховання загиблих героїв, насипання і освячення могил “Борцям за
волю України”. Збиралися тисячні маси народу, молодіжні хори співа-
ли патріотичних пісень, актив виступав із промовами. Молодь да-
вала клятву боротися до загину за Українську Державу

Швидко зростали ряди ОУН, революційне піднесення, що пану-
вало серед широких народних мас, позитивно впливало на націо-
нальну свідомість молоді, її готовність до збройної боротьби. Це
була ще одна причина, яка привела до утворення загонів самообо-
рони, а згодом і УПА.
§ 4.	Допоміжні батальйони “Нахтігаль” і “Ролянд”

Не менш складним питанням, навколо якого розгортаються
баталії про те, кому вони служили під час війни, є питання про до-
поміжні батальйони “Нахтігаль” і “Ролянд”. їх виникнення випли-
ває з політичних міркувань керівників ОУН у передвоєнний період.
А ці міркування полягали ось у чому. В світі велася підготовка до
війни Німеччини іРосії. КсрівникиОУН, щоб розгромити головного
окупанта - більшовиків, вирішили використати Німеччину як свого
союзника. Разом з тим вони були переконані, що здобути неза-
лежність України можна лише тоді, коли боротьба спиратиметься
на власні сили.

У мирний часОУП не могла мати свої власні військові загони,
їх швидше можна було створити з настанням війни. Але підготува-
ти і мати якомога більше людей, які б одержали військову підготов-
ку й у відповідний момент стали основоюУкраїнської національної
армії, вважали за необхідне. Без цього ідея незалежності України
була б лише марною мрією.

Розв’язання військового конфлікту між Німеччиною і Росією
для керівництва ОУН здавалося прекрасною нагодою, яку необхід-
но було використати. Всі сподівалися на те, що німці не лише пого-
дяться підготувати українців і дозволять їм боротися зі споконвіч-
ним ворогом - Москвою, а зроблять це із задоволенням.

Керівництву ОУН Бандери наприкінці 1940 р. стало відомо, що
представники верховного командування німецької армії (ОКВ), “а
точніше Канарис і Браухіч, досить прихильно поставилися до цієї
ідеїукраїнців”.63

На початку 1941 р. почалися переговори. Зі сторони українців
Ріко Ярий поставив ряд вимог

-	український відділ (згодом названий українцями ДУН) не да-
ватиме клятву ні фюреру, ані Німеччині, а Україні й ОУН;

-	навчена вермахтом ця частина на випадок війни повинна бути
направлена на Східний фронт, боротися проти більшовиків, аж до
відновлення незалежноїУкраїнської Держави;

-	як військова частина перейде до Української Держави лише
тоді, коли буде створено Українську національну армію.64

Домовленості між обома сторонами були підтримані генералом
фон Браухічем та адміралом Канарисом. Але це все було зроблено

43 Зам. 7976
без відома керівників нацистської партії та уряду. Виходило так, що
кожна сторона сподівалася мати від цієї угоди якусь користь: укра-
їнцям потрібні були люди, навчені тримати зброю; німці ставили більш
широкопланові завдання: пропаганда на місцеве населення, ство-
рення системи інформації про російську армію, створення групи пе-
рекладачів для німецької армії і, нарешті, створення українських
відділів на випадок появи радянських партизанів.65 Про створення
військової частини угода існувала лише з ОУН Бандери.

Глибокий аналіз документів, опрацьованих у післявоєнний час,
дає підставу судити, що обидві сторони приховували свої плани
і головним було те, хто кого більше обхитрує. Власні цілі мали і Ні-
меччина, і ОУН.

ОКВ взяв на себе зобов’язання вишколити два батальйони чи-
сельністю близько 700українців. Набір мала провести ОУН Бацде-
ри. Батальйони були названі “Дружини українських націоналістів”
(ДУН). Підготовка проходила при підтриманні абверу. Ці батальйо-
ни не були приєднані до військових частин, не було їм присвоєно
порядкових номерів, а дано лише кодові назви: “Організація “Ро-
лянд” і “Спеціальний відділ “Нахтігаль”.66

Під контролем полковника Р. Ярого батальйон “Роляцд” було
організовано у квітні 1941 р. у Відні. В цей же час завершилося
формування батальйону “Нахтігаль” у Кракові. Відтоді розпочала-
ся політична історія окремо кожного батальйону.

Батальйон “Ролянд” у середині червня 1941 р. був переведений
у Румунію, приєднаний до 11 -ї німецької армії. Штаб 11 -ї армії ви-
значив для батальйону такі завдання: участь у боях на річці Прут,
окупація і прочищення території біля шляхів руху німецьких військ,
охорона шляхів постачання продовольства та допомога в евакуації
військовополонених.67

Наприкінці липня організація “Ролянд” перейшла під команду-
вання 54-го армійського корпусу і повинна була взяти участь на те-
риторії України в розчищенні та охороні шляхів на схід від Дністра.
Вирушити мали 29 липня в напрямку Кишинова. Але 10 серпня зі шта-
бу 11 -ї армії одержали телеграму від полковника Штольце, в якій
було сказано: “Ролянд” треба усунути від участі в поході з політич-
них причин”.68

Батальйону наказано повертатися назад до Фокшан, і коли вони
прибули на місце, команду оточили німецькі кулеметники та роз-
зброїли.69 Після цього обеззброєний батальйон перевели в м. Ма-
ерлінг, що біля Відня. Це був його кінець. А політичними причина-
ми стали події у Львові ЗО червня 1941 року. Незабаром, Ібвересня
1941 р., гестапо арештувало керівників бюро ОУН Бандери у Відні,
разом із офіцерами “Ролявда” Р. Ярим, Барабашем і Ординським.70

Дещо відмінною була доля батальйону “Нахтігаль”, підготовка
якого закінчилися 17чсрвіи 1941 р. при полку “Бранденбург”.

Готуючись до наступу, який мав розгортатися на Львівському
напрямку, командування 17-їарміївже29травня попросило, щоб вйого
підпорядкування було передано певні частини полку “Бранденбург”
і спеціальне формування батальйону “Нахтігаль”.71 Перед баталь-
йоном ставилися завдання: проникнути до Львова, охороняти до-
рожні об'єкти, і іромислові підприємства і склади продовольства, за-
лізничні ішіяхи, відділення зв’язку та інші важливі установи.
“Нахтігаль” спочатку підпорядковувався 52-му армійському корпу-
су, а потім генеральному командуванню 49-го вермахту, що забез-
печувало порядок у Львові після вступу туди німецьких військ.

Батальйоном керував Роман Шухевич, із 22 на 23 червня ба-
тальйон пройшов кордон біля Перемишля, в бій не вступив і рушив
до Львова. У Львів батальйон увійшов ЗО червня о 4 год 30 хв.,
зайняв деякі стратегічні і промислові об’єкти, серед них радіостан-
цію, що дало змогу передати повідомлення про проголошення
відновлення незалежності Української Держави. В цьому брав
участь і Роман Шухевич. Після проголошення відновлення неза-
лежності німці опам’ятались і перше, що зробили, батальйон пе-
ревели в безпосереднє підпорядкування німецькому командуван-
ню і підправили в Проскурів. Там він був приєднаний до альпійської
охоронної дивізії, брав участь у боях в районі Браїлова біля Вінниці.
1 Іісля взяття Вінниці та двотижневого відпочинку 13 серпня 1941 р.
батальйон “Нахтігаль” дістав наказ повантажитись з майном у ва-
гони і повернутися у свій табір в Найгамері. Прибувши на місце, він
був роззброєний і припинив своє існування.72

Похмурими і незавидними були перспективи, що відкривалися
після цього учасниками двох розформованих батальйонів. Вони мог-
ли звільнитися зі служби чи продовжити служити німцям у відновле-
ному військовому загоні. При звільненні їх чекало злиденне життя
робітпика-іноземця, з рабськими умовами праці, низькою платою, без
права повернення на Україну та повсякчасна можливість арешту
за приналежність до ОУН.
А якщо дати згоду на продовження служби і лишитися військо-
вими, то хоч маленька надія була, що пошлють в Україну. 50чо-
ловік не погодилися на службу, попросили звільнення. Інші з офіцера-
ми обох розпущених батальйонів 1 грудня 1941 р. підписали контракт
на 1 рік служби.73

Новому загону було присвоєно порядковий номер: 201-й баталь-
йон охоронної поліції, і в березні 1942 р. він був посланий у Білорусіє
для охорони шляхів від радянських партизанів. 1 грудня 1942 р.
батальйон був розформований, більшість офіцерів переведена до
Львова й арештована.74 Значній частині з них вдалося втекти
і поповнити ряди УПА чи приєднатися до національного Руху Опо-
ру, а згодом перейти в УПА.

На жаль, в окремих історичних джерелах знаходимо звинува-
чення на адресу батальйону “Нахтігаль”, плутають його діяльність
із 201 -м батальйоном охоронної поліції. На сьогодні не виявлено жод-
них документів, які свідчили б про якусь злочинну діяльність цих
батальйонів.

§ 5.	Розгром похідних груп ОУН

Незважаючи на перший удар, нанесений німцями по розгрому
двох українських батальйонів, незалежні сили українського само-
стійницького табору продовжували діяти згідно з власними плана-
ми. Певні досягнення мали на рахунку похідні групи, організовані
українськими націоналістами. Вони йшли поруч з німецькими пере-
довими військовими частинами на українські землі на схід від Збруча.
В цей похід із початком воєнних дій Німеччини проти СРСР виру-
шило біля шести тисяч чоловік.75 Вони були повні запалу й надії,
поспішали на східні українські землі, щоб допомогти братам відбу-
дувати свою державу. Кожна з цих груп мала призначене місце ро-
боти, надані завдання, які повинні осягнути, та визначена місцевість,
куди мали прибути.

Похідна група “Північ” ішла під проводом Миколи Климишина
у напрямку через Житомир на Київ. Коли на Житомирщині німці
арештували Климишина, керівництво групою перебрав Дмитро-
Мирон Орлик, колишній провідник Крайової екзекутиви ОУН.

Середню групу очолював Микола Лемик (“Сенишин”), відомий
бойовик ОУН, один із організаторів похідних груп. Але і цій групі не
вдалося повністю здійснити своє завдання, тому що німці її дуже
пошарпали, а в Миргороді захопили Лемика та разом із п’ятьма інши-
ми членами розстріляли. Лише частині групи вдалося досягти міста
Суми і провести певну організаційну роботу.

Найбільш успішною була третя, південна, група під проводом
Зіновія Матли. Вона перейшла Дніпро, д ійшла до Донбасу, створила
південну організацію, яка охоплювала східні області та південь Ук-
раїни і Крим. Скрізь вони ініціювали розбудову української адмініст-
рації й культурних та господарських організацій. Але, перш за все,
намагалися розбудовувати підпільну сітку ОУН.

Ці групи були своєрідною політичною армією. Від самого по-
чатку похідні групи мусили боротися проти німецьких і московсь-
ких окупантів. 1 Іімці не хотіли допустити їх до легальної роботи,
щоб не відволікали від окупаційних планів, а більшовицька агенту-
ра, що залишилася в Україні для підпільної роботи, бачила в націо-
налістах свого революційного ворога.

Необхідно додати, щодо цього німецько-більшовицького фрон-
ту долучився ще один союзник - залишки колишньої “білогвардій-
щини”. Але посланці ОУН не зламалися, вони щільніше зімкнули
свої ряди, пішли в глибше підпілля і, поповнившись місцевими кад-
рами, почали наступ. Про це свідчить уривок із донесення началь-
ника поліції безпеки і СД у Берлін від 17липня 1941 року.

ТТ. Рапорти айнзацгруп та айнзацкоманд (...)

2) І ІроііагапдаОУН. Бандера

“Вся пропаї’апдистська діяльність групи Бандери здійснюється
зі ідно з добре визначеним і продуманим планом. Після проголо-
шення “Україпськоію національного уряду” у Львові переведено (так
у документі. В. Д.^подібні самостійницькі проголошення в інших
містах -Тернополі та Луцьку. Група Бандери організувала так звані
пропагандистські групи, котрі, як тільки важливу місцевість займа-
ють німецькі війська, нечинно влаштовують маніфестації за неза-
лежність і створюють на місцях автономні адміністративні органи.
Крім того, вони поширюють оголошення, листівки, а частково і не-
легальні газети, в яких публікують заклики, виголошені по львівсько-
му радіо, й проводять пропаганду тільки на користь Організації
Українських Націоналістів (ОУН), а точніше - групи Бандери. Ми
заборонили випуск різних газет ОУН, які видавали без дозволу.
Двадцять друкарень, реквізованих групою Бандери в перші дні
входу в місто Львів, у них відібрано”. І/К 58/214. Г. 202”.76
Дослідник Лев Шанковський наводить звіт Маріана Мартина
з Кіровоградщини, де пишеться, що: “...крім розбудови української
адміністрації й культурних та господарських організацій, розбудо-
вували сітку підпільної ОУН, населенню розкривали розбишацькі
заміри супроти України німецьких окупантів. У 31 сільському
та 2 міських районах області зорганізовано 4 окружні та 12 ра-
йонних проводів ОУН. У 15 містах та 543 селах існували з кінця
1942 р. 341 підпільна ланка та близько 1100 підпільників. На терені
області діяли 4 зв’язкові лінії та було 17 підпільних центрів”.77

У звіті з Дніпропетровщини відзначалося, що “Дніпропетровщи-
на була фортецею українського самостійницького підпілля в
Південній Україні під час німецької окупації. На території області
діяв Провід ОУН південно-західних земель... Були організовані сильні
окружні осередки в Кривому Розі, Каменську, Нікополі та Павло-
граді”.78

Влітку 1943 р. провідник Дніпропетровської області звітував, що
“...в області нараховується 5 тисяч підпільників і організованих сим-
патиків підпілля, які активно працюють”.79

В документах відзначалося, що після Дніпропетровська найсиль-
нішою фортецею українського самостійницького підпілля в Південній
Україні “...був Донбас, головна Сталінська область... В1943 р. ук-
раїнське самостійницьке підпілля охоплювало вже весь Донбас...
підпільні осередки існували в Маріуполі, Волновасі, Сталіно, Макіївці,
Горлівціта ін. містах”.80

Організовані та почали діяти перші самостійницькі групи в Кри-
му. Серед старшого покоління там існувало багато симпатиків, які
з задоволенням виконували всі доручення підпілля.81

Гостра протибільшовицька настанова ОУН була корисною для
німецької армії, а тому в перші місяці війни старшини німецької армії,
будучи окрилені першими успіхами, не звертали уваги на заходи, що
проводили похідні групи, а це давало їм певну свободу дій.

Цілком по-іншому поставилася до діяльності ОУН німецька ци-
вільна окупаційна влада, коли було створено “Райхскомісаріат Ук-
раїни”. Разом із цивільною владою прибули спеціальні частини гес-
тапо та СД - Служби безпеки. На осінь 1941 року ставлення до
ОУН всіх каральних загонів нацистів набрало вкрай небезпечного
значення.

У німецьких архівах зберігся документ під шифром “Документ
014-УРСР-(7)”. Це витяг із “Оперативного Наказуй. 14 Головного
Уряду Безпеки Німецького Райху (спеціальним частинам політичної
поліції. -В. Д^Айзацгруппе від 29 жовтня 1941 р.”. У цьому наказі
вимагалося: “Усі члени української організації Бандери мають бути
знищені через їхню підготовку до повстання”.82

У супровідній цього документа до станиць Київ, Дніпропет-
ровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця роз’яснювалося: “Ствер-
джено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє
повстання в Райхскомісаріаті (України) з метою встановлення Са-
мостійної Української Держави. Всі члени Організації Бандери ма-
ють бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані
в таємниці пі^ прстскстом грабежей. Ервін Шульц. СС-оберштурм-
бапфторер”.

Це був присуд смерті всім членам ОУН, виданий самим Гітле-
ром. А Гіммлер передав його до виконання найбільш кровожерли-
вим частинам СД - екзекуційним частинам Служби безпеки, що
чинили розправу над євреями.84 Але і в таких, здається, страшних
умовах, підпільники ОУН знаходили способи вести свою роботу,
служити українському народу, не жаліючи свого життя. На місце
тих, хто впав на полі бою, приходили нові борці.

До усіх страхіть необхідно додати, що смертельного удару но-
жем у спину завдали похідним групам ОУН мельниківці, значна
частина яких на цей час добровільно перейшла на службу гестапо
й СД, допомагала викривати та виловлювати бандерівців.

І Іідсумовуючи викладений матеріал, зазначимо, яким святотац-
твом є крикливі та образливі слова комуністів, котрі сьогодні в газе-
тах і на зборищах звинувачують ОУН Бандери в тому, що вона слу-
жила німцям.

§ 6. ОУН у боротьбі з німецькими загарбниками.
Оголошення війни Гітлеру

Акт проголошення відновлення Української Самостійної Собор-
ної Держави, проведений ОУН під проводом Степана Бандери, був
різким викликом, який змусив Гітлера виявити і розкрити свої злісні
плани щодо України вже при вступі німецьких армій на українські
землі. За наказом Гітлера, німецькі загарбники кинулися на ОУН,
в якій бачили головного керівника національно-визвольної боротьби
українського народу. Перед Степаном Бавдерою і Організацією Ук-
раїнських Націоналістів постало питання, який шлях вибрати у по-
дальшому: безоглядна капітуляція і рабська покірність нацистським
загарбникам чи геройська, запекла боротьба на два фронти - з на-
цистами та більшовиками, аж до повного визволення України. “Дух
відвічної стихії, що зберіг нас ще від татарського потопу”, змусив
ОУН вибрати другий шлях.

Як уже відзначалося вище, 5 липня 1941 р. у Кракові був ареш-
тований С. Бандера. Між представниками німецької влади (держав-
ний підсекретар Кундт, д-р Фель, суддя фон Бюлов) і С. Бандерою
відбулася розмова, яка заслуговує на те, щоб вона стала відома
нашим читачам.

“...Питання: Чи ви погоджуєтесь перебрати керівництво Україн-
ською Державою і чи звернення по радіо відбулося за вашою згодою?

Бандсра:Ми вступили в бій, що розгортається нині, щоб боро-
тися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї
та цілі... коли цей останній бій почався, я віддав наказ моїм людям
здійснити все можливе, щоб можна було взяти участь у боротьбі
разом із німецькими військами. Я дав розпорядження негайно орга-
нізувати в окупованих німецькими військами районах адміністра-
цію та уряд країни. Я віддав цей наказ ще перед початком війни (...)

Кундт:Як на основі ваших наказів ваші люди проголосили вас
тимчасовим головою Першого українського уряду на Західній Ук-
раїні?

Бандера:Я віддав наказ, будучи головою ОУН, тобто як про-
відник українських націоналістів... Я говорю тут від імені ОУН як
провідник українського народу. ОУН - єдина організація, що вела
боротьбу, вона має право... творити уряд.

Ку/іат:Це право належить німецькому вермахту і фюреру, який
завоював цю країну. Тільки він має право призначати український
уряд<...>

Бандера: Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно
всіх наказів, які я висував, я не покладався на жоден наказ... з будь-
якою німецькою службовою інстанцією. Даючи всі розпорядження,
я не спирався на жоден наказ, на жодну згоду німецьких чинов-
ників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівниц-
тво і організація українського життя можуть бути зреалізовані лише
українцями на замешканій ними території, і це може само собою
статися тільки тоді, коли до цього будуть залучені українські факто-
ри. Я єтої думки, що тимчасово це можливе в порозумінні з німцями.

/ґгадД'Тільки сам Адольф Гітлер вирішує, що там буде відбу-
ватися”.85

Гснуючись до війни проти Радянського Союзу, нацистами був
розроблений “план Барбаросса”, яким визначилася доля всіх тери-
торій України, СРСР та інших держав, що мали бути завойовані. Ці
секретні плани з початком війни уточнювалися, доповнювалися,
вносилися в них певні зміни. Про те свідчить документ-протокол
засідання у Гітлера з керівниками Рейху від 16 липня 1941 р. у го-
ловному штабі фюрера. Два тижні бойових дій фашистської армії
давали підставу нацистам мати певні міркування, окреслити ос-
новні напрями стратегії та тактики, які необхідно було використову-
вати на даний період.

Необхідно відзначити, що війну проти СРСР почав Гітлер, не
проголошуючи жодної своєї політичної програми. У його заяві від
22 червня 1941 р. було оголошено лише про визволення від більшо-
виків, про свободу релігії, про свободу праці та інші речі, які його
політично ні до чого не зобов’язували. Разом із початком війни ста-
лося дві події, які змусили нацистських керівників висловити своє
ставлення до них. “Цим пробним каменем” було проголошення від-
новлення Литовськоїта Українськоїдержавістворенняїхніх урядів.

Політична оцінка та ставлення нацистів до цих подій розкрива-
ли всі задуми і плани нацистів, які вони збиралися проводити на
Сході. Таким чином, акти відновлення Литовської та Української
держав необхідно розцінювати як фактор, що допоміг вияснити по-
літичну ситуацію на Сході Європи вже з перших днів війни.86 Німці
не ставили собі за завдання відновлення самостійних держав на
Сході. Навпаки, вони планували там здобути нові колонізаційні про-
стори для німецького Рейху саме на землях цих держав. Передба-
чалася нещадна економічна експлуатація їхніх територій під час війни
і перетворення у німецькі колонії після неї. Стало зрозумілим, що, не
погодивши з Берліном, проголосивши свої держави, було вчинено
акт виступу проти політики нацистів. Ось чому німці унеможливили
діяльність цих двох тимчасових урядів, а їх прем’єрів інтернували, а
згодом посадили в концентраційні табори.

Підводячи підсумок на нараді в Берліні про східне питання, Гітлер
заявив: “...ми продовжимо застосовувати всі необхідні заходи, такі
як страти, депортації та ін... Повинно бути ясно, що ми ніколи не
покинемо цих місць”.87
Коментуючи заяву Сталіна, який закликав радянський народ до
партизанської війни, Гітлерсказав, що це “дозволить нам знищува-
ти всіх, хто протистоїть нам”.88

У виступах Гітлера і його посібників як доповнення в уже існу-
ючі нацистські плани вносилися ще деякі пропозиції та зауваження.
Зокрема, що Крим, очищений від іноземців, буде заселений німця-
ми, Галичина стане провінцією Рейху, на захід від Уралу не допус-
калося існування жодної іноземної армії, “навіть якщо Німеччині
доведеться воювати для цього сто років”.89 У виступі фюрера
підкреслювалося, що Німеччина візьме на себе охорону всього про-
стору - аж до Уралу. “Але вона не повинна ніколи дозволити, щоб
хтось інший, окрім німців, носив зброю. Тільки німець повинен носи-
ти зброю”.90

Питанню безпеки в окупованих районах Сходу приділялася та-
кож належна увага. Фюрер рекомендував збільшити сили поліції,
виділити їм танки. Оскільки величезний простір необхідно пацифі-
кувати швидко, а це викличе певний опір, то “найкращий засіб до-
сягти цього - розстрілювати тих, хто дивитиметься косо”, - казав
Гітлер.91

Пропозиція Кейтеля на нараді полягала в тому, що “місцеве
населення треба зробити відповідальним за свої власні справи. Жителі
повинні знати, що кожен, хто буде неактивний, буде розстріляний
і що вони будуть відповідальні за кожен вчинений злочин”.92

17 липня 1941 р. Гітлер декретом створив міністерство для оку-
пованих районів Сходу на чолі з Альфредом Розенбергом.

Ці дії нацистської Німеччини змусили ОУН переглянути своє
ставлення до неї, і на Першій конференції ОУН(Б) у жовтні 1941 р.
М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук опрацювали нову тактику-
перейти в підпілля, всебічно використовувати можливості легальної
роботи, широко проводити вишкіл військових кадрів і прискореними
темпами готовити кадри для армії (в майбутньому). З цією метою
проникнути і зорганізувати на своїй стороні підрозділи української
допоміжної поліції, домогтися діяльності військових вишколів, за-
критих німецькою адміністрацією.

Конференція звертала увагу місцевих організацій ОУН, і в пер-
шу чергу в східних областях, на організаційне зміцнення та поши-
рення свого впливу на населення. Певна увага приділялася тут по-
хідним групам.
Виконуючи рішенняПконференшї’ОУН(Б)(квітень 1942р.), місцеві
осередки ОУН(Б) проводили активну роботу з організації загонів
самооборони та власних збройних сил. Розгорнувся збір і складу-
вання зброї, боєприпасів, обмундирування та продуктів харчування.
Підготовлялися медичні кадри, почалося формування медичної служ-
би, вже в травні-червні 1941 р. з ініціативи українських лікарів ство-
рюються відділи Українського Червоного Хреста у Львові, Рівному,
а у вересні 1941 р. УЧХ почав діяти у Києві.93

Упродовж травня-жовтня 1942 р. начальник поліції, безпеки
і СД все частіше шле в Берлін рапорти про події у СРСР, де по-
відомляє про швидке зростання і посилення опору ОУН(Б) на тери-
торіїУкраїни.94

На початку весни 1942 р. Центральний Провід ОУН(Б) посилає
на Волинь Василя Сидора, якому доручено надати допомогу в ство-
ренні збройних груп самооборони. У квітні 1942р. організовано перші
дві групи, якими командували Сергій Качинський (“Остап”) та Іван
Перегійняк (“Довбешка”). На літо в збройних групах було вже більше
600 бойовиків.95

Одночасно посилюють репресії і німці. В районі Костополя вони
знайшли склад зброї ОУН: 600 гвинтівок, 12 кулеметів, 20 тисяч
снарядів та інші боєприпаси.96

Крім того, до рук німців потрапляє низка таємних документів,
у яких ведеться мова про те, “що розпорядженням центрального
керівництва потрібно переглянути і почистити всю зброю”, “про за-
борону вступати в допоміжну охоронну - німецьку поліцію”. При
розгромі центру Бандери в Сарнах знайдено “директиви про веден-
ня партизанської війни”.97

В архівах Німеччини в післявоєнний час виявлено багато доку-
ментів, які ретельно фіксують розвиток українського національно-
визвольного руху під час війни. Глибокий аналіз цих документів, що
надруковані українською і російською мовами, дає нам підстави зро-
бити такі висновки:

-	українські націоналісти організували боротьбу проти фашист-
ських окупантів по всій території України;

-	збройний опір окупантам чинили представники різних політич-
них орієнтацій ОУН;

-	підпілля українських націоналістів діяло не тільки на своїх
етнографічних землях, а й на території Німеччини.98
У повідомленнях гітлерівської служби безпеки про діяльність
ОУН в Україні від 22 травня 1942 р. говориться, що “Рівне є цент-
ром нелегального руху на Волині та Поділлі. Встановлено, що бан-
дерівському рухові вдалося на Волині та Поділлі зібрати велику
кількість членів”.

У повідомленні№6вщ 14серпня 1942р. зазначається: “...в резуль-
таті розшуків вдалося установити, що нелегальний рух ОУН нама-
гається шляхом особливих радикальних заходів охопити широкі круги
молоді...” У листівках “Останні відомості” йдеться про те, що: “...все
населення ненавидить німців. Обурення проти німців зростає, особ-
ливо серед інтелігенції. Уже перестають боятися їх {німців. -В. Д.)п.

У повідомленні № 9 із окупованих східних областей говорить-
ся, що на початку вересня 1942 р. в Харкові були захоплені листівки
бандерівської групи. В них іде мова про те, що “...німці своєю гру-
бою колоніальною політикою на Україні викликали справедливе обу-
рення українського народу <...>

У Дніпропетровську поліція в ніч на 06.09.1942 р. арештувала
15 чоловік за таємну діяльність у забороненій організації “Про-
світа”.

У повідомленні № 10 інформується, що: “бандерівський рух
в останній час все частіше вдається до активних методів бороть-
би... все частіше створюються бандитські групи, особливо в за-
хідній частині України...

Такі групи виявлені у червні в Кам’янець-Подільську, в Сар-
ненському районі існує велика банда Боровця... Встановлено, що
бандерівський рух проводить військову підготовку своїм людям, про-
водить військові збори в рамках націоналістичних банд <...> .. .Бан-
дерівці ведуть широку пропаганду серед жіноцтва та молоді”.

У повідомленні № 12 гітлерівської служби безпеки про діяльність
ОУН у Німеччині відзначається, що “після проведення у вересні
минулого року операції проти нелегальних бандерівських груп, крім
Степана Бандери та всього керівництва цієї організації, цей рух був
підупав, а потім знову почав оживати... В результаті проведеної
операції арештовано в Брауншвейзі 48 і Дрездені 10 функціонерів
нелегальних бандерівських груп... які підтримували зв’язки з цент-
ром у Берліні... Затримано в Берліні керівника Клима. Завдяки роз-
шифрованим записам, віднайденим у його документах... розкрита
структура бандерівської організації в імперії... організація розділя-
лася на 10 областей, область на райони, а ці на групи по 5 чо-
ловік... Вданий час арештовано 210 чол. в Лейпцигу, Берліні,
Ганновері, Потсдамі та ін... в Берліні арештовано 4 кур’єри з Га-
личини”.

У повідомленні № 15 говориться, що “... операцією, проведе-
ною гестапо Брауншвейга, разом з органами гестапо Магдебурга,
арештовано ще.25 бандитів... Гестапо Праги затримало обласного
керівника нелегальної бандерівської групи Василя Іванчука та
5 українських студентів, що проходили практику в університеті Кар-
дових Вар”.

Про те, що в рейхскомісаріатіУкраїни та генерал-губернаторстві
вдалося захопити велику кількість брошур, говориться в повідом-
ленні № 16. Ці брошури “присвячені недавно вбитому в Києві бан-
дерівському активісту Дмитру Мирону”.

В одній з них зазначається: “Польська тюрма не зломила Ми-
рона. НКВС не міг його впіймати, а він впав у боротьбі проти німець-
кого імперіалізму, жорстоких окупантів України. Німеччина не хоче,
щоб існувала Українська Держава, а хоче перетворити Україну в
колонію, а український народ у кріпосних рабів”.

У повідомленні від 11 грудня 1942 р. гітлерівська служба без-
пеки інформує, що у Львові затримано ще 18 чоловік. “Це були в
основному функціонери, керівники військового відділу, відділу про-
паганди та організаційного відділу. В результаті дальших розшуків
було виявлено філіал Львівського головного центру Старуха
(“Синій”). У цей же день у Львові затримано заступника вождя
“нелегальних бандерівських груп “Легенду”, він же “Семен Судь-
ба” - Іван Климів, - ідейний вождь всієї бандерівської організації”.99

Гітлерівська служба безпеки в повідомленні № 18 пише, що “в
ході операції по боротьбі проти організації українських націоналістів
у Берліні арештовано ще 136 чоловік запідпільну діяльність”. Арешто-
ваний Бешибник Василь (“Беркут”)- головний керівник ОУНівської
групи в Німеччині. Йому підпорядковувалися всі обласні керівники,
референти по освіті, контролю, фінансах та зв’язку, які також були
арештовані.

Крім цього, затримані керівники “берлінської жіночої організації
бандерівців <...> Передбачається, що затримана Вітюк Олена
(“ДаркаХмара”) була керівником жіночоїгрупи бандерівського руху,
Укорма Лідія була міжрайонним керівником і одночасно займала
посаду референта по фінансах, а Білик Олена - була районним ке-
рівником <...>
У Києві арештовано 38 чоловік ОУНівського підпілля... вдало-
ся встановити, що організація володіє великими сумами грошей”.

У цьому ж повідомленні подається список назв листівок, шо
поширювалися в Києві. Це були:

1.	“За суверенну Україну” (Національне свято українського на-
роду, №№ 3 і 4 випуску 1942 року).

2.	“Український народ, селяни, інтелігенція”.

3.	“Смерть німецьким окупантам!”

4.	“Смерть німецьким окупантам! До всієїшггіційної старшини, бур-
гомістра і всім іншим, що находяться на службі у німецьких окупантів”.
Підпис: “Видання Політуправління фронту”.

5.	“За Українську Державу. Хто створює Українську Державу
і хто їй загрожує”.

6.	Ми йдемо по шляху великого пророка (“Пролом”, березень,
1942 р. -№1).

7.	“Україна, якою вона була, якою вона є і якою вона повинна
бути”.

8.	“До журналу “Молодь”: “Перемагає той, хто бореться”.

9.	“Українські селяни” (Підпис: “Крайовий провід ОУН в За-
хідній Україні”).

10.	“СлаваУкраїні!СлаваГероям!”("Прапормолоді”,видається
українською націоналістичною молоддю Східної України, № 1 від
01.07.42 р.)

11.	“До журналу “Молодь”: “Зазбройну українську армію”.

12.	“Українці” (Підпис: “Керівництво ОУН у східноукраїнських
землях”).

13.	“Україна для українців”, “За самостійну Україну” №3. ОУН
у східноукраїнських областях.

14.	“Воля народам” (Бюлетень від 04.04.42 р.)

15.	Заклик ОУН у зв’язку з першою річницею проголошення
суверенної Української Держави у Львові. 30.06.42 р.100

Головний уряд безпеки Рейху (РСГА) на вересень 1942 р. зро-
бив висновок, що “рух Бандери треба завжди розглядати як найбільш
радикальний незалежницький рух і що в цьому русі найбільш прояв-
ляється озлобленість до німців”.

ОУН(Б) переходить до збройної боротьби проти німецьких за-
гарбників. Але перед цим необхідно було реорганізувати загони са-
мооборони у Повстанську Армію.
Примітки до вступу та розділу І

1	**

Петро Мірчук. Степан Бацдера-Символ бсзкомпромісовосги. - Нью-Йорк,
І961.-Торонто.-С. 157.

18	Конгрес Українських Націоналістів// Нація і держава,- 2004.-№28(34).-С.7.

Там само.

з^

Там само.

4

Програма Комуністичної Партії Радянського Союзу. - К., 1962. -С. 267.

5	Там само. - С. 276.

4_

Там само.

Програма Конгресу Українських Націоналістів // Нація і держава,-
Газета № 26. - 2004.

* Ленін. Повис зібрання творів.-Т. 41.-К., 1974.-С. 364.

Програма Комуністичної партії. - С. 153-161.

Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. - Київ: Либідь,
1994.- С.39.

11 Субтельний Орест. Україна: історія. - К.: Либідь, 1991. - С. 304.

Там само.

із _

Там само.

14	Нація і держава. - 2004. - № 48 (59). - С. 7.

15	Нація і держава. -2006. -№ 8 (120). - С. 2.

16	Шлях перемоги. - 2005. - № 15. - С. 9.

17	Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів,
1993.-С. 483.

“ Шлях перемоги. - 2005 - № 15 (75). - С. 3.

19 Там само.

’"Тамсамо.

Косик Володимир. Названа праця. - С. 86.

Там само.-С. 81.

Субтельний Орест. Названа праця. - С. 76-78.

24 Там само. - С. 398.

23 Там само. - С. 397.

Коваль М.та ін. Історія України. - К.: Райдуга, 1992.-С.316.

Там само.

2*Тамсамо.-С. 319.

Косик Володимир. Названа праця. - С. 76.

30 Огонек. -1987. - № 26.

Енциклопедія українознавства. - Львів, 1996.-Т. 5.-С. 1617.

ИТамсамо.-С. 1863.

М Там само. - С. 1723.

34

Історія українського війська. - К.: Панорама, 1991. - С. 14.

Енциклопедія українознавства. - Т. 5. - С. 1863.

Нація і держава. - 2005. - № 4 (64).

” Т ам само. - С. 8-9.

Енциклопедія українознавства.-Т. 5.-С. 1863.
Там само.-С. 1725.

*'Тамсамо.-С. 1863.

41

Історія українського війська. - С. 18.

Енциклопедія українознавства. - Т. 5. - С. 1726.

45 Там само.-С. 1865.

Там само.

45

Історія українського війська. - С. 19.

Тема “Розкол в ОУН” на сьогодні ще до кінця не розкрита і не досліджена.
Дуже багато літератури, що написана на цю тему, характеризує лише одну сторону,
деякі автори намагаються оправдати всі заходи, як такі, що відповідають вимогам
часу. Не розкрито, атому і не вивчено ще державні архіви Москви, Варшави. Не
все досліджено з архівів інших держав, не вивчена їх роль і вплив на життя укра-
їнського народу.

47 Енциклопедія українознавства. - Т. 5. - С. 1863.

З Декалогу націоналіста. Дивись документ № 2.

Енциклопедія українознавства. - Т. 5. - С. 1864.

Там само.-Т. 4.-С. 1515.

Історія українського війська. - С. 23

Енциклопедія українознавства. -Т. 5. - С. 1865.

' Там само.

54

Так стали називати себе бандерівці.

Мірчук П. Революційний змаг за УССД. - Т. 2. - Союз українських по-
літв’язнів.-Лондон, 1987.-С. 3-7.

56	Нація і держава. - 2005. - № 26 (86). - С. 8.

Там само.

Косик Володимир. Названа праця. —С. 112.

Сергійчук В. ОУН-УП А в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.:
Дніпро, 1996.-С. 239.

н|	Косик В. Названа праця. -С. 116.

Там само. - С. 117.

62	Там само. - С. 118.

Там само.-С. 146.

Дружини українських націоналістів (ДУН) у роках 1941-1942.- Мюнхен,
1953.-С. 4-6.

65	Там само.

66

Там само.

Косик В. Названа праця. -С. 149.

Там само.-С. 151.

69	„

Там само.

70	„

Там само.

71	Там само. - С. 152.

Там само.-С. 154.

7’	Там само. - С. 155.

74	_

Там само.
” Мірчук П. Революційний змаг за УССД - С. 3.

Косик В. Названа праця. - С. 515.

Шанковський Лев. Похідні групи ОУН. - Мюнхен, 1958. - С. 14.

" Там само. - С. 143.

79 Там само. - С. 152.

Там само.-С. 153.

*' Там само.-С. 186.

Мірчук Петро. Названа праця. - С. 6.

Там само. - С. 7.	'

84 ,

Там само.

Косик Володимир. 1 Іазвапа праця.-С. 509-510.

У Литві ініціатором проголошення Литовської держави був ЛАФ (Фронт
литовських активістів), підпільна організація, що закликала литовський народ до
повстання і 23 червня сформувала тимчасовий уряд. Прем’єром цього уряду став
полковник Казис Шкірка, його заступником був проф. Юозас Алебразевічус.

87 Косик Володимир. Названа праця. - С. 513.

Там само. - С. 124.

89

Там само.

Там само.

91

Там само.-С. 126.

яг

Там само.

Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 23. - Медична опіка в УПА. - С. 9.

94 Косик Володимир. Названа праця. — С. 516-525.

Там само. - С. 237.

Там само.

от ,

Там само.

Сергійчук Володимир. ОУН-УПА в роки війни. - К.: Дніпро, 1996. - С. 173.

” Там само. - С. 220.

100 _

Там само.

44 Зам. 7976
РОЗДІЛ II

ВИНИКНЕННЯ УПА ТА ВЕДЕННЯ
ВОЄННИХ ДІЙ НА ПОЧАТКОВОМУ

ЕТАПІ ВІЙНИ

§ 1. Зародження УПА. Організаційна структура
та національний склад УПА

На літо 1942 р. склалося надзвичайно важке становище. Наци-
сти встановили та зміцнили свої органи влади, почали грабувати
Україну, вивозити сировину, продукти харчування, робочу силу в
Німеччину, розстрілювати мирне населення, палити села.

Друга велика небезпека, що нависала над Україною із зими
1942 р., - це наступ радянських партизанів, які сунули з білоруських
лісів.

На 1942 р. з’являється ще й третя небезпека, яка згодом принес-
ла українському народові багато клопотів та втрат, -це були польські
колоністи, які встигли вже об’єднатися і організуватися у загони Армії
Крайової.1 Особливо цей рух посилюється після того, як було підпи-
сано договір між урядами СРСР та польським в екзилі.2

Три противники, які не рахуються з жодними законами, безкар-
но чинять злочини над народом. Щоб протистояти цьому злу, необ-
хідно було негайно створити загони самооборони, які взяли б під
захист народ України. А становище за час окупації в Україні загост-
рюється до крайніх меж. Нацисти встигли натворити багато зла.
Вони арештували членів Уряду України і провідника Степана Бан-
деру, а сам Гітлер дав наказ для гестапо безоглядно винищувати
всіх членів ОУН. Єдина політична сила, що стала на захист укра-
їнського народу, змушена перейти у підпілля й почати відкриту полі-
тичну боротьбу проти ворогів українського народу.
Сергій КАЧИНСЬКИЙ
(“Остап" ), організатор
перших відділів УПА

Першим кроком у діяльності ОУН
була організація самооборонних відділів,
які згодом об’єднуються в суцільну Ук-
раїнську народну самооборону, а при
Проводі ОУН постає Крайовий військо-
вий штаб, який розгорнув активну
діяльність по створенню збройних сил.3

Необхідно відзначити, іцо на ство-
рення збройних сил І Іровід ОУН(Б)
змушений був пі ги на вимогу низових
сіруктур • первинних націоналістичних
організацій, яким все частіше доводи-
лося вступати у збройні сутички зі свої-
ми противниками.4

Новостворені загони і збройні
відділи могли переходити на нелегаль-
не становище як воїни-партизани. Тому під впливом всіх цих фак-
торів рішенням Проводу ОУН(Б) із 14 жовтня 1942 р. частини Ук-
раїнської самооборони переформовуються в Українську Повстанську
Армію (УПЛ).

Перший відділ було сформовано 14 жовтня 1942 р. на чолі з ві-
домим членом ОУН “Остапом” (Сергієм Качинським). Другий ве-
ликий ві і іл формує.ься через декілька днів під командуванням
іншою відомого члена ОУН, сотника “Довбешки-Коробки” (Івана
Перегійняка).3 Наступні великі формування створювалися в райо-
нах Колок, Пустомитів, Крем’янця.

Про значення цих подій, тобто про об’єднання малих загонів
у великі військові формування, свідчить той факт, що головноко-
мандуючому вермахту в Берлін було надіслано документ, малий
за розміром, але такий, що дає багатий матеріал для роздумів.
11аводимо його повністю.
Уривок із донесення про ворогів групи армій Б № 21.
Головний штаб, 29 жовтня 1942 р. Секретно.

ВПі, Н 9 св 13 Авт. Ге N1'. 539/42д.

Відомості про ворога

1.	Українські націоналісти

За повідомленням головнокомандуючого вермахту на
Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше
зібралися у районі Сарн у більшу банду і постійно отриму-
ють наплив. (...)

ІІ/КН 22/175.6

Перші бої, що були проведені з німецькими окупантами
та більшовицькими й польськими бандами, викликали в ук-
раїнського населення Волині й Полісся велике захоплення. В
ряди УПА стали масово приходити жителі цих районів, і це
дало можливість вже у лютому 1943 р. створити ще три нові
сотні УПА: сотня командира “Дороша”, сотня командира
“Крука” і сотня командира “Гонти”.7

У березні 1943 р. до УПА переходить багато станиць ук-
раїнської допоміжної поліції. Завдяки цьому згадані сотні пе-
ретворюються в курені, виникають нові сотні й курені УПА.
Вся система військових формувань набуває назви - УПА-Північ.

Іван ПЕРЕГІЙНЯК
(“Коробка” ), командир
першої сотні УПА

Весна і літо 1943 року були
періодом швидкого поширення
формувань УПА по території всієї
України.

Українська Повстанська Ар-
мія дуже швидко стає всенаціо-
нальною, всенародною армією, єд-
наючи під своїми прапорами
симпатиків різних партійно-полі-
тичних концепцій Основним зав-
данням УПА була оборона украї-
нського населення. У зв’язку з цим
майже кожний відділ УПА був по-
в’язаний з певною територією, а
в основу організаційної побудови
ліг принцип територіальності.8

Територіально УПА ділилася на
4грут^(циіуюзаП. Мірчуком -В.Д.).
“1. УПА-Північ - розташована на терені Волині та Полісся.

2.	УПА-Захід - з тереном дій Галичини, Буковини, Закар-
паття і Закерзоння.

3.	УПА-Південь - на терені областей Кам’янець-Подільської,
Житомирської, Вінницької! і південної частини Київської.

4.	УПА-Схід - на теренах північної частини Житомирської,
північної частини Київської та на терені Чернігівської областей. В
повідомленнях про орган, іаційну структуру УПА та про теренове
розміщення її загонів у 1942 1943 рр. про УПА-Схід не згадується
чи даються не цілком достовірні пояснення. А УПА-Схід була при-
фронтовою смуіою Нгоідніпрянщини, по цьому терені пересува-
лися безупинно маси німецьких і радянських військ, місцевість була
без лісів, не було гір, а широкий степ, тобто все, що не підходило
для ведення партизанської війни, і тому ця група не розвинулася
так, як три інші.

Командиром УПА-Схід став полковник Петро Олійник
(“Еней”), який був командиром загону УПА-Північ. Він перей-
шов зі своїми частинами через Коростень до Малинських лісів,
а деяк. частини перейшли Дніпро на Лівобережжі. На просторі
Коростень-Чернігів оперували курені УПА “Верещаки” та
“Євгена”, а на північно-східній Житомирщині курінь “Дороша”.

Кожна і і цих груп поділялася на військові округи (ВО),
а вони, в свою чергу, на тактичні відтинки (ТВ). УПА-Північ
мала три військові окруїи:

І ВО “Турів” - терп горія Луцька, Володимирщини і Ковель-
щини

2.	ВО “Заграва” регіони: Сарни, Костопіль, Березно, Степанів,
Давидгородок, Лунинець і Пінськ.

3.	ВО “Волинь-Південь” - райони: Рівне, Клевань, Демидівка,
Млинів, Козин, Верба, Радивилів, Крем’янець, Шумськ, Почаїв,
Ланівці, Тучин, Межиричі, Корець, Гоща, Дубно, Острожець.

4.	ВО “Маківка” - Стрійщина, район Дрогобича, Самбора і Ту-
ричан.

5.	ВО “Буг” - Львівщина.

6.	ВО "Сян” - Закерзоння.

УПА-Південь - мала три військові округи: “Холодний
Яр”, “Умань” і “Вінниця” 10
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
ГОЛОВНОГО КОМАНДУВАННЯ УПА

Пленум УГВР ||

І П Р Е ЗИДІ Я~\	$

\Інспехгори\

лдаашявве

їм. секр бійик.слрав
іА-р^брвйнил сил

УПА мала розроблену чітку військову структуру. Тактич-
ною військовою одиницею УПА був курінь, який складався з
трьох—чотирьох бойових сотень із потрібними технічними части-
нами. Кожна сотня мала три стрілецькі та одну кулеметну чоту.
Чоти, в свою чергу, складалися з трьох роїв. Бойова сотня мала
по 130-200 бійців. Найвищою самостійною одиницею в групах
УПА-Південь та УПА-Захід був курінь. І лише в окремих випад-
ках для визначеної бойової дії курені з’єднувалися в оперативну
групу, яка в УПА-Південь називалася загоном і складалася з
трьох-чотирьох куренів.11

Терміни “відділ” і “підвідділ”, як повідомляє Петро Мірчук,
не визначали величини частини і “були лише функціональним
Василь ІВАХІВ
(“Сом”), підполковник,
перший командир

УПА-Північ

окресленням самостійності чи несамо-
стійності дій військової одиниці”.12

Командувати частинами призна-
чалися командири: ройовий, чотовий,
сотенний, курінний і в окремих випад-
ках - командир підвідділу чи відділу.

У другій половині 1943 р. і особливо
після створення УГВР (1944 р.) було за-
проваджено старшинські сіупсі:і. Це роби-
лося при атестації випускників старшинсь-
ких шкіл. Ними були підстаршинські:
старший сірілсць, вісіун, бувавшій, стар-
ший була «ний і старшинські: хорунжий,
поручник, сотник, майор, полковник і ге-
нерал. Ступінь генерала мали Р. Шухе-
вич (“Т. Чупринка”), шеф Генерального
штабу Д. Грицай (“Перебийніс”). Ступені
полковника: В. Кук (“Коваль”), О. Гасин
(“Лицар”), а також командири УПА-Захід
В. Сидор (“Шелест”) і УПА-Південь О. Грабець (“Батько”) та
перший Головний командир УПА Д. Клячківський.13

Початок 1943 року ознаменувався швидким піднесенням
українського повстанського руху, зростанням рядів УПА. До-
шкульним ударом по окупантах був перехід в ряди УПА всієї
української поліції. На Волині та Поліссі вона перейшла з
повним озброєнням, захопивши частину боєприпасів. Силь-
ною стороною УПА було те, що вона могла спиратися на роз-
галужену мережу ОУН, яка мала підтримку широких мас на-
селення, а також те, що в її створенні серцевиною стали
старшини попередніх українських військових формацій.

Політична платформа УПА включала, крім головного
питання - боротьбу за самостійну Україну, - і питання бо-
ротьби за демократію, за рівні права всіх меншин, широку
співпрацю зі всіма поневоленими народами, боротьбу проти
нацизму і більшовизму. Українська Повстанська Армія - це
єдина в світі сила, що не тільки боролася проти ворогів, але і
сама мусила закладати основу під побудову власного дер-
жавного життя ще за умов першої окупації. Це єдина збройна
сила поневоленого народу, що була поставлена і утримува-
лася лише за рахунок власного народу. Армія за весь час виз-
вольної боротьби не одержала ні від кого ні одного набою.
Все необхідно було здобувати власними силами.
З перших днів свого народження УПА у запеклих боях, які вела
проти німців і більшовиків, виявила не лише мужність та героїзм, а й
завоювала повагу в інших народів. А тому вже з вересня і жовтня
1943 р. різко зростає наплив представників ішпих народів, які вияви-
ли бажання боротися в рядах УПА проти поневолювачів. При УПА
були створені окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів, та-
тар, що були полонені або мобілізовані німцями, до допоміжних
служб. Крім малих груп, до УПА перейшов повний курінь азербай-
джанців, який пізніше в боях із “Червоною армією і німцями виявив
мужність, героїзм і моральний гарт. Вони відкинули всякі домаган-
ня та обіцянки перейти на бік як однієї, так й іншої сторони” 14

Пропагандистський відділ УПА став поширювати і реалізовувати
клич, що був висунутий ще на Другому Великому Зборі ОУН: “Сво-
бода народам, свобода людині!” Це означало, що боротьба за визво-
лення українського народу тісно пов’язана з визвольною боротьбою
ішпих поневолених народів. Так необхідно було чинити ще і тому, що
німці почали організовувати “чужонаціональні військово-поліційні
відділи, які повинні були допомагати німцям завойовувати Україну”.15

Проведена пропагандистська робота відділами ОУН і УПА,
яка, закликаючи чужинців у німецьких відділах кидати службу в нім-
ців і переходити до УПА, незабаром дала свої результати - вже
влітку 1943 р. з’являються такі повідомлення:

“25 червня 1943 р. в триденних боях загону УПА під команду-
ванням командира “Крука” на Волині... відзначився особливо відділ
грузинів <...>

В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений з узбеків, гру-
зинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському районі
Рівненської області 60 гітлерівських бандитів”.16

Так у боях проти німецьких і московських окупантів народжу-
вався спільний фронт боротьби за визволення народів Східної Євро-
пи й Азії, і на час переходу фронтів у складі УПА діяло 15 бойових
куренів інших народів Європи й Азії. Ставало очевидним, що на-
зріла потреба оформити політичну Програму союзної визвольної
боротьби поневолених народів.

Першу конференцію поневолених народів Східної Європи Провід
ОУН і Г оловне командування УПА проводять 21-22 листопада
1943 року. В ній узяло участь 39 делегатів від 13 народів: азербай-
джанці 6 делегатів на чолі з лейтенантом Фізулом; башкири -
1 (Кагарман); білоруси 2, вірмени 4, грузини 6 (Гогія); кабар-
динці 1 (Баксак); казахи - 1 (Джумен); осетинці - 2 (с< ржант
Храм); татари - 4 (старший сержант Гукай); узбеки - 5 (Шімрат);
українці - 5 (“Отецько” (Ростислав Волошин); черкеси -1 (Джигіт);
чуваші-1 (сержантСкворцов). Головою конференціїобрано українця
Левченка.17

Після обговорення доповідей учасники конференцій за-
тверджують резолюцію: “Перша Конференція Поневолених Народів
Східної Європи й Азії”, “Декларацію” і “Відозву”.

За рішенням конференції, почалося видання спільного журналу
“Наш фронт”, в якому були опубліковані матеріали конференції та
вміщено ряд статей, що висвітлюють спільну боротьбу народів.18

Конференція закликала народи вести визвольну боротьбу проти
більшовицької Москви і гітлерівської Німеччини. В затверджених
документах підкреслювалося:

“1. Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і ро-
сійським більшовизмом - це типово імперіалістична війна за пану-
вання над світом... за поневолення народів і експлуатацію їхньої
робочої сили.

2. Обидва воюючі імперіалізми заперечують право народів на
їхній вільний політичний і культурний розвиток у самостійних на-
ціональних державах та несуть усім народам політичне, соціальне
і культурне поневолення”.

Національний узбецький підвідділ при УПА-Північ
Постановою конференція “...вітає героїчну боротьбу народів
Західної і Середньої Європи проти німецького імперіалізму та заяв-
ляє свою повну політичну солідарність у цій боротьбі”.

Також окремою постановою конференція створила Національ-
ний комітет для координування визвольної боротьби поневолених
народів.

За день до початку конференції в околиці, де вона мала відбути-
ся, несподівано з’явився батальйон німецької поліції, що прибув туди,
щоб грабувати село. Розгорівся бій, в якому взяли участь і учасни-
ки конференції. Так вдало формувалася співпраця проти окупантів
і в збройній боротьбі, і в конференційних залах.”

Всі рішення Першої конференції поневолених народів Східної
Європи й Азії мають велике значення. Як історичні документи вони
переконливо свідчать, що ОУН під проводом Є. Бандери весь час
стояла у відвертій ідейній і політичній боротьбі проти гітлерівських
та проти більшовицьких імперіалістів, організовувала на цю бороть-
бу інші поневолені народи Східної Європи й Азії.

Всі документи конференції в післявоєнний час лягли в основу
створення “Антибільшовицького блоку народів” (АБН). Так, за
відносно короткий час окупації України із невеликих розрізне-
них загонів самооборони утворилася та виросла сильна народна
армія, і вже на переломі 1943-1944 рр. УПА була найчисленніша
за весь час свого існування й охоплювала не менше 40 000 чо-
ловік, в тому числі й підпільні кадри ОУН.20

§ 2.	Командування УПА. Бойова тактика УПА

Всією діяльністю УПА керувало Головне командування в та-
кому склад: Головний командир УПА, заступник Головного коман-
дира УПА та Головного військового штабу УПА. Головний військо-
вий штаб, у свою чергу, складався з шефа штабу УПА та
таких відділів:

1.	Оперативний.

2.	Розвідувальний.

3.	Вишкільний.

4.	Організаційно-персональний.

5.	Тиловий.

6.	Політико-виховний.

7.	Відділ старшин для тактичних занять21
З метою під тримки постійної бойової готовності відділів і органів
управління військами, навчання і виховання особового складу та
забезпечення твердої дисципліни в УПА було створено Г оловний
військовий штаб ОУН. У вересні 1943 р. його було перейменовано
на Головний військовий штаб УПА, який очолив Роман Шухевич
(“Тарас Чупринка”).

Свою першу назву він мав: Краєвий військовий штаб, був ство-
рений напередодні вибуху німецько-більшовицької війни на виконан-
ня постанов П Великого Збору ОУН (квітень 1941 р.) і працював під
керівництвом майора “Псрсбииноса” (Дмитра Грицая), військового
референта проводу ОУН В< єною 1943 р. “Псребийніс” був ареш-
тований німцями, і КВШ очолює майор “Тур” (Роман Шухевич).22
Восени 1942 та весною 1943 років у зв’язку зі швидким зростанням
рядів УПА відбувається реорганізація війська на Волині й Україн-
ська народна самооборона (УНС), на Галичині КВШ переймено-
вується на Головний військовий штаб (ГВШ) і утворюється ще два
КВШ: Волинський КВШ для УПА-Північ та Карпатський КВШ
для галицької УНС. Тактриває до вересня 1943 року (про що
говорилося вище).

Були ще окремі зміни в назвах, але фактичне керівництво всією
УПА з весни 1943 р. знаходилося в руках трійки - Головного коман-
дира УПА підполковника “Тараса Чупринки”, командира запілля
“Павленка” (Ростислав Волошин) і політичного керівника УПА
“Шаблика-Шугая” (Йосип Позичанюк). Шефом штабу УПА на по-
чатку 1946 р. став майор “Лицар” (Олександр Гасин)23, а після
його смерті з липня 1949 р. виконувати обов’язки шефа штабу УПА
став майор В. Сокіл.

Необхідно відзначити, що несподіване швидке зростання рядів
УПА дуже загострило питання про старшинські кадри. Тому вже
наприкінці 1942ів 1943 рр. організовуються старшинські школи УПА,
які вносять великий вклад у підготовку старшинських кадрів.
Лише Волинська старшинська школа УПА-Північ протя-
гом 1942 і 1943 років підготувала два старшинські та три підстар-
шинські випуски. По два випуски підготувала школа УПА-Захід. Всього
школами УПА до весни 1944р. було підготовано і випущено біля 2-х
тисяч старшин та 3-х тисяч підстаршин.24 Враховуючи обстановку,
що склалася весною 1944 р., обидві школи було об’єднано і переве-
дено в Карпати під назвою “Олені”.

В УПА існувала система відзначення та нагородження “За ви-
явлені в боях мужність і героїзм, за видатні заслуги у керуванні
боротьбою віддалів УПА проти окупанта”, які призначалися лише
воякам УПА. Ця інструкція була затверджена наказом Головного
командира УПА в грудні 1943 року.

Цими відзнаками були:

1.	Відзнака.

2.	Похвала.

3.	Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.

4.	Срібний Хрест Бойової Заслуги II класу.

5.	Срібний Хрест Бойової Заслуги І класу.

6.	Золотий Хрест Бойової Заслуги П класу.

7.	Золотий Хрест Бойової Заслуги І класу.25

Крім цього, існували ще відзнаки, якими нагороджувалися вояки
УПА і цивільні особи “За видатні заслуги в національно-виз-
вольній революційній боротьбі українського народу”:

1.	Срібний Хрест Бойової Заслуги.

2.	Золотий Хрест Заслуги.

3.	Медаль “За боротьбу в особливо важких умовах”.

Ці нагороди були введені Постановою УГВР від 6 червня 1948 ро-
ку.26 Першим, хто був удостоєний Золотого Хреста Бойової Заслуги
першого ступеня (класу), був майор “Яструб” (Дмитро Карпенко),
наддніпрянець, організатор куреня поневолених народів, командир
“Сіроманців”, що загинув 17 грудня 1944 р. в бою з німецькими

окупантами.

Медаль

“За боротьбу
в особливо
важких умовах”

Надзвичайно важливого значення для Го-
ловного командування УПА мав вибір та ви-
користання бойовоїтактики УПА. Вона повин-
на була відрізнятися від бойової тактики
регулярних армій тим, що сили ворожої регу-
лярної армії, які ще мають на допомогу полі-
цію та напіввійськові формування, десяти-
кратно, а то і більше разів переважають сили
повстанських відділів. Вони краще озброєні,
навчені, у них добре вишколений командний
склад й велика технічна перевага в озброєнні
та засобах пересування.

Ще одна перевага ворогів полягає в тому,
що регулярна армія діє вздовж фронту, маючи
перед собою ворога, а за собою так званий
тил, зі своїми базами постачання, госпіталя-
Хрести Бойової Заслуги УПА: Хрест І класу;

Хрест II класу; Срібний Хрест Бойової Заслуги УПА;

Бронзовий Хрест Бойової Заслуги УПА

ми, засобами зв’язку та поповненням і відпочинком живої сили, ліку-
вання! і ранених та хворих.

Повстанці цих всіх переваг не мали, зате у них була велика ідея,
кращий моральний стан, партизанська винахідливість. Вагому пе-
ревагу над ворогом повстанці мають у тому, що діють малими
групами, в закритому і важко прохідному терені, використовуючи
всі природні умови й ніч. Все це не входило до бойової тактики во-
рожих армій.

Ворожим арміям не давали можливості широко використовува-
ти технічні засоби - нищили мости, зривали склади, мінували шля-
хи. Полем бою повстанців був весь окупований ворогом терен,
а сам боєць мусив бути “завжди настороженим, завжди готовим до
бою”.27 Виходячи з цих умов, розроблялася і бойова тактика УПА,
яка відрізнялася від звичайних методів регулярних армій і носила
форму партизанської бойової тактики.
Хрести заслуги УПА: Золотий Хрест І класу;
Золотий Хрест II класу. Срібний Хрест І класу;
Срібний Хрест II класу; Бронзовий Хрест

Такими формами партизанської боротьби були:

1.	Засідка - один із найвигідніших і найбільш ефективних форм
партизанської боротьби. Несподіваність і раптовість ударів
при використанні автоматичної зброї дають змогу невелико-
му відділу розгромити чисельніїпого ворога.

2.	Наскок - деморалізує і залякує окупанта та підно-
сить дух у населення.

3.	Атентат - вбивство окремого представника окупацій-
ної влади. Здійснюється малою кількістю повстанців, про-
водиться там, де більші групи використовувати недоцільно.

4.	Диверсія - зривання мостів, комунікаційних шляхів та засобів
зв’язку, нищення складів тощо.

5.	Рейд-дає великий політично-пропагандистський успіх, хоч
пов’язаний з відривом від своїх баз постачання.
6.	Прорив із оточення - як форма боротьби став у руках УПА
мистецтвом партизанської тактики.

7.	Конспірація - приховування від ворога організаційних
таємниць, фізичного перебування членів УПА. Зимою буду-
ються спеціальні криївки і бункери, дуже замасковані, щоб
ворог не зміг їх викрити. Ось чому УПА трималася в підпіллі
аж до 1956 року.28

Зброю, якою користувалася, УПА здобула у своїх ворогів.
У нагоді стала зброя, здобута українським підпіллям під час німець-
ко-польської війни при роззброєнні відступаючих польських військо-
вих частин.

Іншим пожи гком було захоплення зброї, що залишила Червона
армія, яка тікала від німців. Більші відділи УПА організовували за-
сідки на транспорт зі зброєю, наскоки на склади у великих містах.

Здобуту зброю й амуніцію розділяли порівно по частинах, і ок-
ремо йшло на магазинування в лісовій місцевості. Всім бойовим
постачанням завідував організаційно-мобілізаційний відділ коман-
дування УПА.

Постачанням харчами та одягом із 1944 р. завідували само-
оборонні кущові від діли.

§ 3. Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)

Керівництво національно-визвольним рухом українсько-
го народу з початком Другої світової війни здійснювало
Тимчасове правління української держави, покликане до жит-
тя ЗО червня 1941 року. Але дізнавшись про те, що українці проголо-
сили у Львові утворення своєї держави, німецькі окупанти прово-
дять репресії, арештовують і вивозять до концтаборів значну частину
членів Тимчасового правління та політичних діячів, у тому числі й
С. Бандеру. На певний час національно-визвольну боротьбу украї-
нського народу було обезглавлено.

Перед революційними силами виникає необхідність утворення
нового органу, який би міг очолити національно-визвольну боротьбу
українського народу. Це можна було здійснити двома шляхами:
а) відновити новий склад державного правління як керівника всієї
боротьби українського народу та б) утворити новий орган, який би
виконував ці функції. Після довгих роздумів приймається рішення
Осип ДЯКІВ
(“Горновий” ),
головний ідеолог УПА

про затвердження нового Державного
правління, яке не було пов’язанез ареш-
тованими членами Тимчасового прав-
ління та політичними діячами.

Весною 1944р. було утворено ініціа-
тивний комітет. Головний командир
У ПА генерал Роман Шухевич (“Тарас
Чупринка”) пише: “Ініціативний комітет
вирішив створити Представництво ук-
раїнського народу на демократичній
основі. Демократична платформа
давала можливість залучити до керів-
ництва визвольною боротьбою всіх
чеснихі національно-вартісних патріотів,
незалежно від їхніх партійних поглядів.
Основними пунктами політичної плат-
форми, що мали стати основою форму-
вання нового політичного представниц-

тва українського народу, були такі:

1.	Беззастережно визнати ідею Української Самостійної Собор-
ної Держави як найвищу ідею українського народу.

2.	Визнати революційні методи боротьби за Українську Само-
стійну Державу.

3.	Задекларувати своє вороже ставлення супроти московських
більшовиків та німців як окупантів України.

4.	Визнати демократію як устроєвий принцип Представни-
цтва”.29

Головою Ініціативного комітету обрано професора Лева Шан-
ковського, представника Головної команди УПА.

11-15 липня 1944 р. біля села Скриня Симбірського повіту, на
горі Виділок проводив свою роботу Перший Великий Збір УГВР.
Збір ухвалив головні програмні документи: “Устрій”, “Платформу”
та “Універсал УГВР”, обрав керівні органи УГВР. Президентом
обраний Кирило Осьма, , Василь Мудрий - першим, Іван Гринько -
другим, професор Іван Вовчук - третім заступниками президента
УГВР. Микала Дужий обраний секретарем Президії, Роман Шухе-
вич-головою Генерального Секретаріату і секретарем військових
справ, Ростислав Волошин - зовнішніх справ, Ярослав Білецький -
генеральним суддею, Йосип Позичанюк (“Шаблюк”) очолив бюро
інформації.
Із перших днів свого затвердження УГВР почала виконувати
усі функції підпільного уряду України, очолила керівництво всією
національно-визвольною боротьбою українського народу. До 1952 р.
вона діяла підпільно, видавала друковані органи: “Вісник УГВР”,
“Бюро інформації УГВР” і “Самостійність”. Крім того, підтримува-
ла тісні зв’язки з широкими народними масами революціонерів че-
рез повідомлення, заяви, зведення і постанови УГВР, які передруко-
вувалися в інших підпіл ьі іих органах ОУН та УПА і поширювалися
нелегально на Украв її і іід і аслом: “Прочитай і другому передай”

Для активізації рсволюїчиї юї боротьби, виховання стійких рево-
люціонерів докумсі іт.п і мгі ма ері.їли, видані у світлі Великого Збо-
ру УГВР, мали величезне яіачсиня.

І имчасовий Устрій УГВР уточнює:

“ 1. УГВР - це верховний орган українського народу в його ре-
волюційно-визвольній боротьбі за УССД <...>

3. УГВР:

...в) очолює визвольну боротьбу, дає напрям українській дер-
жавній політиці та керує нею;

.. .г) репрезентує український народ та його державні змагання
перед зовнішнім світом”.30

На завершення роботи Великого Збору УГВР видала “Універсал
УГВР до українського народу”, “Звернення до всіх насильно виве-
зених із України і тих, що мусили покинути рідні землі, братів і сес-
тер наших, до всіх українців на чужині” та “Звернення до всіх украї-
нських вояків, що перебувають і юза межами батьківщини”.

Надруковані в підпільних виданнях ОУН і УПА, ці матеріали
масово розповсюджувалися по Україні, окупованій Москвою, та се-
ред українців за кордоном.

Із посиленням більшовицького терору восени 1946 р. сітка ОУН
і УПА поширила по всій Україні нове звернення УГВР “До Укра-
їнського Народу під московсько-більшовицькою окупацією”, а на
початку 1947 р. “Заклик УГВР до українського народу в справі бой-
коту виборів у січні 1947 р.”. Бойкот більшовицьких виборів виявляв
не лише справжнє ставлення українського народу до більшовиків,
а був також дошкульним ударом по політиці окупантів на Україні.

Важливе значення мало “Звернення воюючої України до всієї
української еміграції”, надруковане УГВР разом із Головним коман-
дуванням УПА і Проводом ОУН, переслане й опубліковане на чу-
жині всією українською самостійною пресою. Це звернення стало

45 Зам 7976
Петро ФЕДУН
(“Полтава” ),
ідеолог УПА

не лише закликом, а і заповітом для кож-
ного щирого патріота на чужині.

Посилюється роль Бюро інформації
УГВР, до якого переходить координація
всіх підпільних видань ОУН, УПА й
УГВР, підпільних радіопередач. Його
діяльність очолюють Позичанюк (“Шу-
гай”), Осип Дяків (“Горновий”) і Петро
Федун (“Полтава”). Виходять періодичні
видання, такі як: журнали “Ідея і чин” -
офіційний орган Проводу ОУН; “Вільна
Україна”, “До зброї” - органи УПА;
“Вісті Української інформаційної служ-
би” А також неперіодичні видання, се-
ред них: “Чорний Ліс”, “Маківка”, низка
брошур, листівок, закликів та звернень.

Багато цих видань пересилалося за
кордон, передруковувалося англійсь-
кою мовою, завдяки чому у вільному світі дізнавалися про героїч-
ну боротьбу українських повстанців проти більшовицьких окупантів
Важливу роль відіграли підпільні радіопередачі “Вільної Украї-
ни” під кодовою назвою “Афродіта”. Вони здійснювалися також
англійською і французькою мовами. Очолив ці передачі голландець
Газенбрук.31

Дослідникам та бажаючим глибше вивчити історію національ-
но-визвольної боротьби українського народу слід нагадати ще про
один політичний керівний орган, що був створений у цей час в Ук-
раїні, незважаючи на німецьку окупацію.Таким органом, як свідчать
документи, була Всеукраїнська національна рада (ВУНРа)
як дорадчий орган уряду, що мав примирити обидва відлам-
ки ОУН. Вона була створена через кілька днів після того, як
німці зайняли Львів. За пропозицією Я. Стецька, збори грома-
дян Львова обирають Раду сеньйорів із благословення Андрія
Шептицького та під безпосереднім керівництвом Костя Левиць-
кого.

Вже в другій половині липня 1941 р Раду сеньйорів було розши-
рено, кооптовано громадян від різних політичних і професійних орга-
нізацій, кількість доведено до ЗО осіб та перетворено на Українську
національну раду.
Значно пізніше, 5 жовтня 1941 р., у Києві було утворено Укра-
їнську національну раду на чолі з головою Миколою Величківським.
До УНР входили представники всіх земель України. Київська УНР
із самого початку намагалася виконувати функції державно-адмі-
ністративного центру. Але німці не дали можливості розгорнути і
легалізувати всю їхню діяльність.

Таким чином, на У країні існували та діяли: Українська націо-
нальна рада в Києві, Українська національна рада у Львові, Укра-
їнська національна рад і Закарпаття під проводом професора
А. Штсфана.

У резулі. і а і і іахо їв полковника Мельника ці центри 22 квітня
1944 р. об'єдналися у Всеукраїнську національну раду. Протокол
підписали професор М. Величківський, митрополит Андрій
Шептицький і професор А. Штефан.3,а

У політичному житті України залишилося зробити ще один крок
- об’єднати Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) із Всеук-
раїнською національною радою (ВУНРа) Переговори в Братиславі
й Мюнхені залишилися, на жаль, безрезультатними.

§ 4. Медично-санітарна служба в УПА

М цичпа і сяні гарна служба в УПА, як і в кожній армії, відігра-
вала дуже важливу роль. її добре організована діяльність впливає
великою мірою на моральний стан воїна. Якщо воїн упевнений
у тому, що коли він гахворк чи буде поранений на полі бою, то отри-
має і іалежну медичну опіку, це зміцнює його сили, добавляє хороб-
рості у бою з ворогами. Але характер і дії УПА, її боротьба в запіллі
ворожих військ, застосування партизанської тактики не давали мож-
ливості створити структуру медичної служби за схемою регуляр-
них армій. У санітарній системі УПА необхідно було зберегти цен-
тралізовану систему керівництва і одночасно залишити якнайбільше
самостійності низовим ланкам. Звідси, на вищих щаблях роль сані-
гарноїслужбизводиласядоорганізаційно-координаційноїдіяльності,
га бе пюсередня допомога хворим і раненим належала до обов’язків
лікарів і сані гарів, які були при куренях або чотах

Але необхідно відзначити, що оскільки сотні були в постійному
русі, не перебували довго в одному місці, то і медично-санітарний
персонал, який був прикріплений до військової одиниці, не міг ви-
конувати обов’язків у підпільних невеликих польових шпиталях.
І тут на допомогу приходив Український Червоний Хрест (УЧХ),
він брав опіку над важко пораненими вояками.32

Перший досвід організації медичної опіки в УПА санітарна
служба здобула на Волині. На початку 1943 року, коли збільшила-
ся кількість боїв і зросла кількість ранених, підпільні шпиталі УПА
влаштовували в селах, далеко від німецьких гарнізонів, а в окре-
мих випадках невеликі шпиталі відкривали і в лісах. Поки система
давала можливість небагатьом лікарям і медичному персоналові
опікуватися більшою кількістю хворих в одному місці, не витрача-
ли часу на роз’їзди. Але, як виявилося влітку, влаштовувати більші
підпільні госпіталі було ризиковано з огляду безпеки. Траплялися
випадки, коли німці нападали на медично-санітарні приміщення.33

Важкий період для санітарної служби був тоді, коли во-
рожі війська проводили великі акції проти УПА, облави чи
блокади терену, або коли сотні перебували в рейдах. Тяжким
для ранених був час, коли відділи пробивалися через німецько-
більшовицький фронт. У цей час сотні були ізольовані від
шпиталів, і доставити до них ранених було неможливо

З розгортанням боїв проти окупантів санітарні служби УПА та
частини УЧХ мали необхідність щораз частіше послуговуватися кри-
ївками та підземними шпитальками. Особливо криївки та бункери
стали необхідні, починаючи з 1945 р., коли більшовики знову повер-
нулися, прогнавши німців.

Криївки, що їх називали шпитальками, мали різний вигляд і були
різних конструкцій. Криївками та підземними бункерами користу-
валися не тільки санітарні служби та УЧХ, а й поточні бойові час-
тини УПА та збройного підпілля.34 Між ними не було великої різниці,
бо вони слугували місцем таємного перебування повстанців. Але
бойові частини користувалися замаскованими бункерами переваж-
но зимою, тоді як санітарному персоналу та раненим доводилося
перебувати в криївках протягом всього року. Підступний наступ во-
рога, особливо більшовицьких окупантів, змусив удосконалювати
техніку будови та місце маскування криївок, щоб ворог не дізнався
про їх існування.

У медично-санітарній системі УПА працювали не лише
українські лікарі, а надавали медичну допомогу українським
повстанцям лікарі й інших національностей. Це були євреї, поляки,
словаки, окремі німці, росіяни.35 Але лікарів дуже невистачило. Про
те, як вирішувалося це питання, використаємо спогади полковника
М. Омелюсіка: "..Лікарів-українців за Польщі було небагато... ниж-
чого медичного персоналу взагалі не було. І в цей час до медичних
пунктів УПА почало звергалися й місцеве населення... Нашвидку
організовано курси медсестер .. У цій ситуації ОУН запропонувала
лікарям інших національностей вступити до УПА, і в першу чергу
допомога була надана євреям І Іачальииком санітарної частини УПА
призначено лікаря д-ра “І нея ’ (псезід), що пра іював у шпиталі при
штабі УПА на Поліссі. Курсів медсестер на терені було декілька.
Організовано шпиталі в місцевостях, закритих від ворога, куди він
міг дісгагися лише більш підготовленими силами. Теренові медпун-
кти змушені були часто міняти своє місце перебування. Ранених та
хворих розміщували по хатах і стодолах конспіративно... Населен-
ня радо опікувалось цими вояками”.36

Сотник В. Ніковський згадує про шпитальку й курси санітарок
у Степанському районі в той час, коли він був інструктором у
підстаршинській школі УПА “Дружинники”: “Загальний нагляд над
шпиталем мав уже старший лікар-хірург “Еней”... що був началь-
ним лікарем УПА. Безпосереднім керівником шпиталю й курсу мед-
сестер була подруга “Уляна” з УЧХ... Мені здається, це були вищі
цеп гральні курси для цілої Волині, бо на них навчалися лише осві-
чені дївчаїа 11 пннічію-кіхі гної та Південної воєнних округ УПА, й
курси іривали 6 місяців Курсанток було біля 100”.37

С'ошик М. І раосико, порансшгй у сутичці з більшовицькою гру-
пою, іак описує своє лікування: “...Наприкінці листопада я був по-
ранений і мене залишили на хуторі за Горинню, десь біля Студеня.
На хуторах було багато ранених і хворих під опікою двох саніта-
рок, і лише через декілька днів відвідував нас наш курінний лікар
“Чорний”. Він був дуже людяний і старався не тільки лікувати кож-
ного пацієнта, але й піддержати його морально. Моє лікування йшло
повільно, бо були побиті кості”.38

В. Новак (“Крилатий”) згадує про медичну службу в ВО УПА
“Турів”: “Містечко Колки стало важливим осередком повстансько-
го руху. В містечку... діяли дві школи медсестер Українського Чер-
воного Хреста. З організаторів жіноцтва пригадую “Вишню”,
“Бурю” й “Зірку”, з якими мав ділові контакти... В Колках і пів-
нічних районах групи “Турів” було три більших шпиталі. Були
в нас українські лікарі, а також євреї, яких ми вирвали з німецьких
пазурів. Я знав доктора Білого з дружиною, то був один із кращих
лікарів у нашій військовій окрузі. Коли я був ранений, мені перев’я-
зував рану фельдшер-українець. Він був учасником наших визволь-
них змагань ще в АрміїУНР... Справа медсестер була розв’язана
дещо краще”.

Далі “Крилатий” повідомляє, що в квітні 1943 р. в Колках були
організовані курси для медсестер і шпитальної обслуги.

Значно гірше вирішувалися питання з аптекарями. Крім того,
під осінь 1943 р. “від команди військової округи “Турів” отримав,-
продовжує “Крилатий”, доручення будувати табір шпиталю й ма-
газини та інші об’єкти для нової бази військової округи Камінь-Ка-
ширського повіту. Цей осередок мав бути у великих лісах на лівому
боці річки Стохід і побудований так, щоб про нього не довідалися
противники” <.„> “Десь наприкінці листопада закінчувалося будів-
ництво для шпиталю. На підступах були побудовані й замасковані
оборонні споруди, а деякі відтинки заміновано”.39

У своїй праці “Пережите і передумане” Данило Шумук згадує
про свої відвідини шпитальки УПА на “Січі” у Свинарських лісах, у
Володимир-Волинському районі. “Кілометрів три від Тартака сто-
яли три корпуси, щойно побудовані під лікарню, і два для підстар-
шинської школи... Біля лікарні нас зустрів головний лікар моло-
дий, гарний, середнього зросту чоловік. Крім лікарів-українців, у цій
лікарні працювало ще три лікарі-євреї Працювали вони винятково
сумлінню... у лікарні лежало 73 стрільці, поранених у боях з німця-
ми, і 37 хворих на всякі недуги. Всі вели себе мужньо і хвалили
своїх лікарів”.40

На завершення теми пропонується розглянути інформативний
звіт одного з керівників УЧХ, написаний у 1947 р. після переходу з
відділом УПА до Західної Німеччини, лікаря Богдана Крука (“Ме-
лодія”). У звіті він відзначає: “Напередодні воєнних операцій Ко-
мандування УПА опрацювало кожне організаційне питання, що в
перебігу воєнних операцій набувало характеру важливої проблеми
За заздалегідь підготовленими планами організовано різні референ-
тури (господарчі, збройні та інші), а між ними і УЧХ, що мав зав-
дання стояти на сторожі здоров’я хворого раненого вояка УПА.
Уже з початку 1944 р. скрізь діяли засновані клініки УЧХ.
Організація УЧХ поділяється на:

1)	військово-санітарну, що діяла в бойових частинах УПА;

2)	теренову, що мала допомагати військово-санітарній ча-
стині та цивільному населенню.

В основу роботи УЧХ покладено такі функції:

1)	залучення кваліфікованих медичних сил та вишколення сані-
тарного персоналу;

2)	організація медично-санітарної допомоги по частинах;

3)	забезпечення інструментами та медикаментам^;

4)	організація транспоріуїшіня поранених та хворих.

При вишколі санітарів для обслуї овування санпунктів, відділів
чи боїнок сгвореї ю саі іі і аріп сурси, окремо для дівчат, а окремо для
стрільців. <...>

.. .Умовою прийняття на санітарний курс було закінчення 6-ти
класів народної школи та ідентичність кандидатів. Після проведен-
ня іспитів курсанти одержували посвідки, на підставі яких, відповід-
но до їхніх здібностей, приступали до роботи на визначених санітар-
них пунктах чи відділах. За санітарний підручник їм служив
циклостилевий санітарний конспект, опрацьований доктором Юрком
Давидюком і доктором Шуварем.

.. .На чолі куреня стояв курінний лікар. Треба визнати, що, крім
л ікарів-українців, у лавах УПА працювали євреї, грузини, німці, ро-
сіяни, чехи та інші. Переважно це були люди, визволені УПА з німець-
ких і більшовицьких рук. Лікарі також працювали в санітарних пун-
кт ах і а лабора горіях”.42

Влі і ку 1944 р. ворсі розпочав терор, проводив затяжні бої, все
ча<п іше знаходив криївки із повстанцями. Знаючи про тортури, які
чинили вороги, повстанці нездавалися живими, “тому що після про-
слухання полоненого, для відстрашення... прилюдно катували
вирізували тризуби на ірудях, виколювали очі, прив’язували поране-
ного до хвоста коня, волочили того по селу чи місту”.

У звіті автор наводить ще один приклад, коли 23 січня 1947 р.
на Хрещатій (Лемківщина) “ворог в кількості 500 чол. оточив са-
нітарний пункт, де було 17 осіб, між якими був лікар Ратт, магістр
формації Орест. З санітари і поранені та хворі. Всі присутні у
шпиталі на пропозицію ворога здатися відповіли пострілами.
Оборона тривала цілу добу. Вигуки “Слава Україні!” та останні
глухі постріли в криївці дали зрозуміти, що медично-санітарний
персонал і поранені, втративши всі набої, постріляли себе”.43
Заслуговує на увагу повідомлення польської газети, органу
ППР, “Охіеппік Роккі”, а вслід за нею і в чеській комуністичній
пресі, які висунули безглузде, але багатомовне звинувачення про
те, що в УПА медичне устаткування, наявність медикаментів,
хірургічні прилади були допомогою імперіалістичних держав.

За смерть своїх побратимів повстанці помстилися і 28 берез-
ня 1947 року вбили польського генерала Кароля Сверчевського-
Вальтера, віце-мінісгра оборони комуністичної Польщі.44

На завершення теми про УЧХ необхідно згадати ще про одну
видатну дочку українського народу, яка не лише не втратила духу
й сміливості, а зуміла розважити, надихнути надією інших, була
до кінця своїх днів героїнею у боротьбі за волю України. Це Ха-
ритя Кононенко. Народилася вона в 1900 році в селі Миколаївка
на Полтавщині. Після занепаду Української Держави в 1924 р.
вона виїхала зі своїм дядьком до м. Подебради в Чехословаччині,
там закінчила університет, захистила докторську дисертацію.
Згодом переїжджає до Канади, де включається в громадське жит-
тя і в 1925 р. засновує Союз українок Канади.

У 1930 роках Харитя переїжджає до Галичини, а в 1940 р. - на
Волинь, до Рівного. Тут вона розгорнула дуже активну роботу в
спілці Українського Червоного Хреста, який на той час очолю-
вав полковник Леонід Ступницький, в майбутньому шеф штабу
Головного командування УПА на Волині. Головне завдання в
роботі УЧХ - надати допомогу полоненим Червоної армії, серед
яких було багато українців. На початку війни вони не хотіли во-
ювати за Сталіна і масово здавалися в полон. А дурні німці зага-
няли їх за колючі дроти і морили голодом. З рівненських таборів
вдалося звільнити багато полонених-українців, особливо з тих об-
ластей, що були уже захоплені фашистами.

Після того, як УЧХ був заборонений німцями, Харитя очо-
лює організацію Жіноча служба України, працює у відділі охо-
рони здоров’я та відділі суспільної опіки, підтримує міцні зв’язки з
УПА, організовує й передає медикаменти, а згодом і людей, для
поповнення УПА. Була арештована німцями і 15 жовтня 1943 р. в
рівненській тюрмі розстріляна. Це був день, коли там розстріляли
найбільше в’язнів.45

На завершення теми про медично-санітарну службу в УПА,
щоб з’ясувати ставлення влади у післявоєнний час до людей
найбільш гуманної професії у світі, хочемо познайомити читачів
ще з декількома документами:
1.	“Леонід Ступницький (“Гончаренко”), полковник УНР,
генерал УПА, в 1941-1942 роках - шеф Головного військово-
го штабу УПА (ГВІП). В 1943 р. після проведеної реоргані-
зації призначається шефом штабу УПА-Північ. Загинув у
бою з військами ПКВС у 1944 році”.

2.	“Вирок Військового районного суду в Кракові дня 16 трав-
ня 1947 року присуджує до кари смерті Розалію Мінко, доч-
ку Йосифа та Анни Апдруссчко, ур. дня 16.11.1924 р. в Стань-
ковій, пов. Лісько, селянка, 4 ри класи народної школи. Узасаднення
вини: від серпня 1945 року належала до УПА і виконувала функцію
зв’язкової між селами (’ і анькова, Заводкою і Пашовою, псевдонім
“Малина”. Від травня 1946 р. збирала зела, з яких вироблювано ліки
для хворих і ранених вояків У11А. Вирок смерті виконано дня 20травня
1947 року”.46

3.	“Протокол допиту. 1944 р. серпня 9-го дня, м. Ковель Во-
линської обл.

Я, начальник відділу ББ Ковельського міськвідділу НКВС мо-
лодший лейтенант Свириденко М.Х., цього числа допитав затри-
маного громадянина Варм Шая Давидовича, народження 1909 р.,
в м. Варшаві... в УПА знаходився з травня 1943 р. лікарем, псев-
донім “Скрипач”.

...Питання. Розкажіть, де саме дислокувався загін “Сосен-
ка” в Берестечківському районі, чим вони займались, де тепер
“Сосенко”?

Відповідь: Розташовані по селах, захищали населення від на-
падів німців, поляків, червоних партизанів, а де зараз знаходиться
“Сосенко”, не знаю.

Питання:Розкажіть про діяльність куреня “Голубенка” і яку
роботу ви там виконували в УПА?

Відповідь:Курмь “Голубенка” в кінці березня передислокував-
ся в Порицький район, а в кінці травня перейшов за річку Буг непо-
далік м. Сокаля і весь час рейдував по Холмщині, не затримуючись
на одному місці більше тижня... Потім отримали наказ перейти
фронт і повернутись на Волинь... Перейшли р. Буг і пішли
напрямком на Рожище, а потім повернули в бік Ковеля...
мали іти в Колківські ліси.

Питання: Які відносини в УПА з німцями?

Відповідь: До наближення фронту УПА боролася з ними
як з окупантами.
Питання: Який моральний стан у сотнях?

Відповідь: ...Я лікар, а не військовий чи політик, але розмов
про здачу чи дезертирство не чув.

ПитанняЛХ^м. яких обставинах в Озютичах були затримані
чотири радянські офіцери і яка їх подальша доля?

Відповідь: Днів п’ять тому назад ми ночували в Озюти-
чах і патруль затримав дві фірманки з чотирма офіцерами-фрон-
товиками. їх привели до “Голубенка”. Переконавшись, що вони
не енкаведисти, він їх пригостив горілкою, розповів програму
боротьби ОУН і УПА і наказав їх відпустити. Розмовляв з ними
понад дві години”.47

Висновки із свідчень цих документів, шановні читачі, робіть самі.

Аналізуючи цей героїчний почин, сьогодні хочеться низько вкло-
нитися всім лікарям, медсестрам і санітарам, що працювали в рядах
санітарної служби УПА та Українського Червоного Хреста, висло-
вити щиру подяку всім тим особам та родинам, які надавали медич-
ну допомогу, опікувалися, харчували та переховували ранених або
хворих повстанців, ризикуючи життям своїм та рідних. Вони врятува-
ли тисячі людей, внесли великий вклад у перемогу в національно-виз-
вольній боротьбі українського народу за свою свободу і незалежність.

§ 5. Початок бойових дій УПА проти нацистських
загарбників та більшовицьких окупантів

Ще задовго до завоювання України, в жовтні 1939 р., Гітлер
оголосив про створення Райхскомісаріату. Він доручив райхесфю-
реру СС Пммлеру обдумати план стосовно Східної Європи. Служ-
би, якими керував Гіммлер, - Головний уряд безпеки Райху і Райхс-
комісаріат по зміцненню німецької національності - взялися
за роботу, і в 1941 р. було вироблено загальний план під на-
звою “Генеральний план Ост (Схід)”.

Згідно з цим планом передбачалося депортувати українців
із Галичини, а тих, хто залишився, германізувати і перетво-
рити в рабів. Частина земель передавалася союзникам, інші
та Крим мали бути повністю колонізовані німцями впродовж
наступних 20 років.48

Після того, як нацисти заборонили існування Української Дер-
жави, проголошеної у Львові, арештували уряд і провідника
Степана Бандеру, а згодом було видано розпорядження Гітле-
ра про знищення всіх членів ОУН, Проводу ОУН не залиши-
лося нічого робити, як приступити до організацій збройних
боївок, загонів самооборони і збройних відділів ОУН.

Перший відділ Української Повстанської Армії, як уже повідом-
лялося вище, був створений 14 жовтня 1942 р. на Волині під керів-
ництвом “Остапа”, військового референта Крайового Проводу
ОУН (Сергія Качинського).49 Друга сотня виникає під командою
сотника “Довбешки-Коробки” (Г Ісрегійняк). Але становище, що скла-
лося на Волині та Поліссі, змусило відділи Повстанської Армії про-
водити перші бої з радянськими партизанами та польськими “пля-
цувками” - озброєними загонами поляків, які ухитрялися тримати
союз із радянськими партизанами, але не гребували зв’язками
також із німцями. І лише після того, як було відбито бажання цим
бандам грабувати села, УПА приступає до боїв із німцями.

7 лютого 1943 р. сотня “Довбешки-Коробки” бере участь
у наступі на Володимирець. Сотню окрилюють перші трофеї
- 20 карабінів, багато патронів та інші речі, що були вкрай
необхідні повстанцям. Ворог втратив 7 чоловік вбитими, з
нашої сторони - 1 вбитий і 2 ранені.50

22 лютого 1943 р. понад 200 нацистів атакували відділ УПА,
що був на постої біля м. Висоцька. Зав’язався бій, і тільки тоді, коли
німцям підійшло підкріплення, відділ змушений був відступити в ліс.
Наші втрати: загинув 1 повстанець і командир “Коробка”, зі сторо-
ни ворога 20 чоловік.

У ніч із 6 на 7 березня біля села Богуші зроблено засаду на
партизанів із загону Медведєва. Як повідомили полонені, ворог втра-
тив 16 вбитих і 8 ранених. Наші втрати: 2 вбитих та 4 ранених.

310 на 11 березня невеликий загін УПА, що виконував окреме
завдання, напав на фабрику в с. Оржеві, де розміщався склад зі
зброєю. Напад пройшов успішно. Здобуто багато зброї та іншого
спорядження. Ворог втратив близько 60 чоловік, із них частина зго-
ріла в приміщеннях. Із нашої сторони загинув командир першого
відділу УПА “Остап” (Сергій Качинський).

Великий бій відбувся 28 березня, коли німці з Костополя, Берез-
ного і Межирич напали на м. Людвиполь. Відділ УПА, що кварти-
рувався у місті, відбив всі 4 атаки противника, але змушений був
відступити. Ворог залишив на полі бою 58 забитих осіб і 5 спалених
автомашин. Ранених забрали до Костополя.51
У цей же час була розгромлена залога в містечку Олика,
а між 20 і ЗО березня на бік УПА переходять деякі станиці
Шуцманшафту52 на території Луцького і Ковельського
повітів. Біля 20 березня вчинено напад на табір полонених у
Луцьку, майже 40 невільників було звільнено. Через декіль-
ка днів було розбито збірний пересильний пункт людей, зло-
влених на Дніпропетровщині, котрих везли на роботу в Німеч-
чину. Люди розбіглися, окремі просили забрати їх до УПА.52

Протягом березня-квітня відділи УПА продовжують із боями
захоплювати містечка: Володимирець, Степань, Топоровиці, Люд-
виполь, Деражне, Олику, Цумань, Горохів та інші.

На початку квітня повстанський рух посилюється, звільняються
від німецької адміністрації та її прислужників райони Мізоч, Остріг,
Шумськ, Крем’янець, Верба. Але ці успіхи повстанців не проходять
безслідно. Щоб повернути втрачені райони, німці перекидають цілу
дивізію, складену із двох мадярських полків, полку СС і жандармерії
та полку козаків, що були завербовані німцями з полонених Червоної
армії.53 Але і ця допомога не принесла бажаних результатів. Дивізія
буладобрепошарпана, частина мадярів розбіглася.

Невдачею для німецьких окупантів був перехід в ряди УПА
всієї української поліції Волині та Полісся. А вся вона перейшла
з повним озброєнням, маючи вже певні навички ведення бойових
дій, і дуже зміцнили повстанські ряди. На місце, що звільнилося,
німці запросили поляків і створили окремі карні відділи, які просла-
вилися найбільшими жорстк остями і мордуванням та грабунками
українського населення.54

А бої з німцями тривають безперервно. 13 квітня відділ УПА
наскочив на м. Цумань, де здобуто багато зброї, взуття, коней та
іншого спорядження. 17 квітня відбувся бій із групою німців біля
с. Бортівка, ворог втратив близько 16 осіб вбитими.

Вдалою була бойова операція, проведена від ділом УПА в ніч
із 21 на 22 квітня в Івановій Долині (каменоломні на Костопільщині),
де забрано 1 т вибухового матеріалу, зірвано два залізничні
мости, знищено магазини. Великі були втрати ворога в живій
силі (німців, поляків, що допомагали).55

Важкий, шестигодинний бій відбувся 9 травня, коли німці
напали на село Яполоть на Костопільщині. Пограбувати село
перешкодив відділ УПА, який несподівано оточив німців. Во-
рог поніс великі втрати. Там же, на Костопільщині, німці
оточили село Любашу і 14 травня почали палити хати та роз-
стрілювати людей. Звершити операцію перешкодили повстан-
ці, які спалили 11 автомобілів, знищили 35 ворогів, здобули
2 ящики гранат.56

Особливо великий бойовий успіх випав на долю загону
“Помста Полісся”, який діяв у цей час у Ковельському райо-
ні, командир загону “Вовчак” (Олексій Шум). Німецький тиж-
невик “Берлінер ілюстрірте цайтунг” від ЗО травня 1943 р. на
першій обкладинці помістив обрамлений чорною смугою
портрет обергруппенфюрсра СА. Далі - побиті авто, розки-
дані трупи. Під цим скупа інформація: “Шеф штабу штурмо-
вих загонів СА Штурабтальйлюнге обергруппенфюрер СА
(порівнюється армійському генерал-полковнику. - В. Д.) Віктор
Люце загинув випадково в автомобільній катастрофі на
Сході”.57

Гітлерівські засоби масової інформації умисне замовчували
фактичні обставини смерті Віктора Люце - найближчого друга
самого фюрера, який з цілою свитою їхав із Білорусії на інспекцію
на Волинь, щоб швидко покінчити з українським Рухом Опору.
Обергруппенфюрер СА Віктор Люце загинув 15 травня 1943 р.
не через автокатастрофу, а від куль воїнів УПА 13-го загону “По-
мста Полісся”. Подробиці цього бою описала підпільна газета
УПА “Інформатор”. В ній відмічається, що командир “Вовчак”
наказав сотенним “Кубіку” і “Крилатому” організувати засідку
на шосе Брест Ковель, неподалік
спаленого села Кортеліси. Як
тільки з’явиться па шляху колона
німців, вступити з нею в бій і зни-
щити ворогів.

Німці билися завзято, але пере-
мога була за УПА. У засідці, крім
обергруппенфюрера СА Віктора
Люце, загинули ще четверо висо-
ких гестапівських старшин.58

Командир “Вовчак” прово-
див й інші бої із німцями, домагав-
ся успіху. Особливо він проявив
себе у великому бою біля села

Рядовичі на Ковельщині, в якому Олексій ШУМ (“Вовчак"),
брало участь дев’ять сотень по- командир загону
встанців - понад тисячу осіб.	“Помста Полісся”
Здібності, мужність та героїзм були високо оцінені коман-
дуванням УПА, і у вересні 1943 р. Олексій Шум (“Вовчак”)
був призначений заступником командира військової округи
“Турів” “Рудого” (Юрія Стельмащука).59 Загинув “Вовчак”
у квітні 1944 р. на хуторі Луковичі Іваничівського району в
бою з колоною німецьких мотоциклістів.

Журнал “Ідея і чин” - офіційний орган ОУН, підсумову-
ючи боротьбу за час першого року нацистської окупації та перших
місяців боротьби УПА на літо 1943 р., повідомляє: “Вже перші бої
УПА з більшовицькими партизанськими бандами та каральними
відділами німецької поліції принесли новосформованим частинам
УПА гарні досягнення. В багатьох важких боях розбила УПА
численні бази більшовицьких партизанів та очистила від банд
Рівненщину, Житомирщину, Луччину, Костопільщину, Ковельщину,
Кременеччину, південну Сарненщину та Берестейщину, і користую-
чись з цілковитої прихильності та допомоги населення, звільняє крок
за кроком все нові терени Волині, Полісся, Житомирщини та Київ-
щини”.60

Особливо великі й затяжні бої веде УПА протягом другої поло-
вини 1943 р. та в першій половині 1944 року.
Примітки до розділу II

1 В. Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів, 1993. -С. 202.

2 Важливо зазначити, шо з початком німецько-радянської війни, СІЛА і Вели-
кобританія ведуть переговори з Москвою про заключення та взаємодопомогу
у війні проти Німеччини. Одночасно до і іерсговорів було залучено голову польсько-
і о уряду в екзилі генерала Сікорського з тим, щоб розпочати формування військо-
вих частин із колишніх військовополонених, які перебували на території СРСР.
Генерал Сікорський використав становище СРСР і запропонував, щоб у договір
було включено питання про утворення 1 Іольської держави з кордонами по
лінії Керзона. Сталіну не залишалося нічого робити, як погодитися. ЗО лип-
ня 1941 р. польсько-радянський договір було підписано. СРСР анулював ра-
дянсько-німецьку угоду від 1939 р., почали формуватися загони Армії Крайової,
які вважали, що Волинь є польською землею.

’ Мірчук Петро. Революційний змагза УССД. -Том 2.-Союзукраїнських
і юпстанців. - Лондон, 1987. - С. 91.

4 Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фахо-
вий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності
ОУН-УПА. - К.: Наукова думка, 2005. - С. 17.

5 Косик В. Названа праця. - С. 276.

6Там само.-С. 585.

7 Там само.-С. 10.

“ Там само. -С. 41.

’ Такий територіальний поділ пропонує Петро Мірчук. В інших джерелах,
зокрема в Енциклопедії українознавства (т. 9, с. 3378), говориться про три діючі
групи, а четверта була в стадії організації.

10 Мірчук Петро. Названа праця. - С. 41.

"Тамсамо. С.41.

12'Гам само.

11 ІІнциюіоііедія українознавства. Т. 9. С. 3379.

14 Лебеді* Микола. У! ІА. Часіина 1.1 Іімецька окупація України.-Дрогобич,
1993. С. 95.

14 Мірчук 11. Революційний змаг... С. 69.

1	,1 Там само. С. 71.

17	Там само.

18	Там само.

19	Там само. - С. 72.

20	Енциклопедія українознавства. - Т. 9. - С. 3378.

21	Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр.-К., 1991.-С. 42.

22	Там само. -С. 43.

25	Там само.

24	Там само.

’’Там само.

’И’амсамо.

''	Там само. - С. 46.

Там само. - С. 47.

м	Мірчук П. Революційний змаг... -С. 74.

'"Там само.-С. 76.
”	Там само. - С. 90.

3,	4 Історія Українського війська. - К.: Панорама, 1991. -С. 79.

32	Літоп не Української Повстанської Армії. - Т. 23. - С. 8.

33	Там само. - С. 11.

34	Там само.-С. 15.

35	Там само.-С. 18.

36	Там само. - С. 78.

37	Там само.

38	Там само.

39	Там само. - С. 83.

40	Шумук Данило. Пережите і передумане. Нзвана праця. - 1983. -С. 144-
146.

41	Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 23. - С. 177.

42	Там само.

43	Там само. - С. 178.

44	Там само.-С. 179.

45	Там само. - С. 94.

46	Там само. - С. 428.

47	Там само. - С. 362.

48	Косик В. Названа праця. - С. 248.

49	Мірчук Петро. Названа праця. - С. 7.

50	Там само. - С. 8.

51	Там само.-С. 9.

52	Шуцманшафти - поліційні станиці, що служили німцям.

53	Лебедь Микола. Названа праця. - С. 50.

54	Там само. - С. 52.

55	Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952рр.-К., 1991.-С. 10.

56	Там само.

57	Лебедь Микола. Названа праця. -С. 54.

58	Там само.

59	Народився Олексій Шум (“Вовчак”) 19 травня 1919 року в селі Шайно
(тепер Журавлине) Старовижівського району. В рідному селі закінчив шко-
лу. навчався у гімназії, вступив до ОУН, проводив серед молоді Ковельщини
велику підпільну роботу. Був першим організатором УПА. Як здібному
бойовому командиру йому доручили командувати сотнею, у вересні 1943 р. Шум
був призначений заступником командира воєнної округи “Турів” “Рудого”. Загинув
у бою з колоною німецьких мотоциклістів на хуторі Л у ковилі Іваничівського р-ну.
Йому не вистачило ще півтора місяця до ювілею (25 р.), а вже став легендарним.

69	Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 24. - С. 245.
РОЗДІЛИ!

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА
БОРОТЬБА НА ВОЛИНІ ТА ПОЛІССІ

В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

§ 1. Розгортання бойових дій УПА
в другій половині 1943 року

Відгомін про бойові дії УПА в першій половині 1943 року швид-
ко поширюється по теренах усієї України: “рух Бандери” (Вап-
<1егаЬе«е§ип§), як називали німці, або “бандеровцьі” - назва більшо-
виків - стали закликати й організовувати молодих людей до
боротьби. З усіх сторін України, як колись їх предки йшли на
Запорізьку Січ, вони спішили на Волинь.

У травні червні повстанський рух перекидається на Правобереж-
жя, охоплює Житомирську, Віні іицьку, Київську, Кам’янець-Подльську
та частину Черкаської областей. Важливо відзначити, що на особли-
вості розвитку в цих областях дуже впливали безлісна місцевість, малі
запаси зброїта довге “панування комуністів”, що призвело до знищен-
ня багатьох революційних кадрів. Але не дивлячись на ці негативні
чинники, повстанські відділи діють, знищують грабіжницькі групи та
опорні пункти ворога. Так, в Холодному Яру починає діяти відділ УПА
гад командуванням Косгя Наддніпрянця, в У манщині - під командою
“Остапа”. Душею руху цих з’єднань був 60-літній дід Тарас, шеф штабу
відділу Холодного Яру, колишній учасник повстанських боїв у Холодно-
му Яру після Першої світової війни.1

На допомогу цим відділам Головне командування УПА поси-
лає 6 сотень стрільців на чолі з командиром “Енеєм”. Рейдуючі

46 Зам. 7976
СХЕМА ОРГАНІЗАЦІЙНОЇСТРУКТУРИ УПА
НА ВОЛИНІ В1943 РОЦІ*

заданими полк. М. Омелгосіка. ПісляреорганізаціїУПА,
наприкінці1943року, Головне командування УПА (Волині)

прийняло назву:“ Командування УПА-ПівнвГ

* Документ подається згідно з оригіналом, без стилістичних правок.
* ТИ гопис УПА
групи по Житомирщині та західній Київщині провели 15 успіш-
них боїв проти німецьких поліційних частин та більшовицьких
грабіжницьких груп.

Біля Житомира було знищено німецьку, поліційну школу,
де навчалося 260 поліцаїв.2 Недалеко с. Устинівки Путилів-
ського району відбувся великий бій з німецькою частиною,
що намагалася стати на перешкоді. Понад сто осіб вбитими,
раненими і полоненими втратили німці в цьому бою.3

На Схід Головне командування УПА посилало свої найкращі,
добре навчені добірні частий. Вже сам зовнішній вигляд цих час-
тин позитивно впливав на маси. Вишколені й дисципліновані, добре
виховані українські повстанці та ідеї, що проголошувалися ними,
зустрічали не лише широку підтримку, а й повагу і любов. Коли
вони проходили селами з українськими піснями, сходилися на на-
кази та молитву, коли з їх вуст не було чути грубої лайки, як від
більшовицьких партизанів, то люди, особливо на Житомирщині,
їх поважали і всесгоронньо підтримували.

У червні 1943 р. у східні області було послано ще два сильні
курені УПА, які дійшли до Дніпра і робили рейди навколо
м. Коростеня.4

Другий курінь пройшов по теренах Берездівського й
Андрушівського районів і тут зустрівся із вже існуючим місце-
вим повстанським відділом. До цієї зустрічі місцеві повстанці уже
провели два бої з німцями та два бої з більшовицькими партиза-
нами, а на озброєнні мали навіть 1 кулемет, гранати та іншу зброю.
Зустріч була дуже теплою і урочистою. Після відпочинку,-на про-
хання “господарів”, одна чота УПА залишилася на місці з ме-
тою надати допомогу, друга пішла до Трипілля і в Холодний Яр,
щоб активізувати повстанський рух у цих історичних районах, а
третя частина пішла на південь Вінниччини.5

Коли Головне командування УПА отримало повідомлення від
усіх частин, оцінило результати їх роботи, то було прийнято рішення
- готувати і послати новий рейд у східні райони України. Але на
цей раз на заваді стали німці, вони в районі м. Корець закидали
бомбами з літаків місце постою повстанців. У районі міста Зв’я-
гель була перша сутичка з більшовицькими партизанами, а 16 і
17 липня відбулися великі бої біля с. Кам’янки Ярунського району,
де більшовики втратили 28 осіб убитими і 2 взято в полон. У цьому
бою здобуто 5 автоматів, 6 гвинтівок та 1 підводу з одягом. Через
день біля с. Жолобно німці намагалися також заступити дорогу і
втратили 16 вояків убитими.
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА
КОСТОПІЛЬСЬКОГО КУРЕНЯ*

На початку осені1943р. повний склад трьох перших сотень був близько
180 вояків кожна, зорганізовані в чотирьох чотах по чотири рої. Озброєння
лоти - гранатомет або важкий кулеметі три легкі кулемети та рушниці або
автомати. Четверта сотня під командою “Ярмака” мала тоді дві чоти.
Ініціалами Н. Н. названо тих осіб, прізвищ чи псевдонімів яких автор не пригадує

20 липня перешкодити рухові повстанців намагалися поліцаї,
які стояли в містечку під Шведською Будою, але були відкинуті.
22 липня повстанці зробили засідку на німецьку колону автома-
шин, що рухалася по шляху Радомишль-Кочерево. Це була фрон-
това частина, яка не чинила великого опору. Повстанці забрали
зброю, одяг та харчі, а німецьких воїнів відпустили.6

Наступний бій був 23 липня в м. Котельня з шуцманами та німця-
ми. Ворог втратив 13 вбитих і ранених. Повстанці здобули зброю,
амуніцію й автомашини. Цього ж дня надвечір біля ст. Іваниця, на
шляху Фастів-Житомир була сутичка з німецькою військовою ча-
стиною, в якій ворог втратив 2-х німецьких старшин та 3-х воїнів.

Найбільший бій був під м. Устинівкою Потіївського району
на Малинщині. До цього бою німці залучили школу жандармерії
із с. В’язовець, значні сили жандармерії та поліції, підкріпили
військовою частиною. Кілька годин проходив запеклий бій. У по-
встанців переважали автоматична зброя, відвага та сміливість. І,
як свідчать документи, ворога було розгромлено, німці втратили

* Документ подається згідно з оригіналом, без стилістичних правок.
понад сто вбитими, важкопораненими й полоненими. Здобуто ве-
лику кількість зброї та амуніції. Цей бій відбувся 26 липня.7

Останні дні липня, зосередившись у Малинських лісах, по-
встанці намагалися відпочити. Але і тут спокійного відпочинку
не було - на них наскочив загін радянських партизанів під ко-
мандою лейтенанта Трекова, за яким довгий час полювали німці.
Загін був розгромлений, банда розсіялася, а сам Греков убитий.8

Під час перебування у Малинських лісах ГК УПА направи-
ло повстанцям нове розпорядження, за яким одна сильна сотня
пішла в напрямку до Чорнобильських лісів над р. Прип’ять. Цей
район насичений червоними партизанами, і сотня змушена була
двічі вступати в бій: біля села Красилівка та біля міста Хабне.
Ця ж рейдуюча група мала бій із посиленою групою партизанів
біля с. Заблоцьке, недалеко від Коростеня.

Друга група повстанців згідно з розпорядженням ГК УПА
почала поворотний рейд на Волинь. Він пролягав через дуже зас-
мічені більшовицькими партизанами райони Ушомирських лісів,
Городницький район (лише тут повстанці мали 6 боїв із против-
никами), і наприкінці серпня повстанці повернулися в Пусто-
митські ліси на відпочинок.9

Протягом вересня місяця на Житомирщині діяли два відділи
повстанців, що залишилися від попередніх, літніх рейдів. Це Ан-
друшівський відділ, під контролем якого були Андрушівський,
Корнинський й Брусилівський райони, та другий відділ (коман-
дир “Лев”), що рейдував по Малинському та Коростенському
районах. Цей відділ отримав наказ відійти на Волинь.

Рейди повстанців на Житомирщину і далі на Схід виклика-
ли тривогу в радянському партизанському штабі, і на Жито-
мирщину з Білорусі посилають 24 загони та партизанські групи
під загальною командою Жукова (не змішувати з маршалом).
Головний маршрут: Мозир-Коростень-Шепетівка, а основне
завдання - блокувати шлях українських повстанців на Схід.
Окремі загони отримали завдання пройти рейдом і по Волині.

У відповідь на ці заходи в другій половині жовтня 1943 р. ко-
мандир “Еней” висилає з Пустомитівського району шість сотень
УПА, які здійснюють рейд на Схід. Три сотні повстанців по до-
розі атакували місто Бариші й після довготривалого бою здобу-
вають його. Ця перемога мала дуже велике значення для пропа-
ганди. Авторитет УПА зростав, загони поповнювалися новими
добровольцями.
20 жовтня сили повстанців підійшли до великого села В’язовець,
що було центром фольксдойчів. У бою загинуло понад 100 німців.10
Наприкінці жовтня та на початку листопада на Житомирщину було
відправлено знову відділи УПА. Повстанці рейдували через Баришів-
ський, Ярунський, Зв’ягельський, Баранівський та Мархлевський
райони. Присутність великої кількості червоних партизанів у цьому
районі призвела до частих сутичок та великих боїв, що відбулися
біля сіл Симони, Клярин, Березівка, Киянка (двічі), Аннапіль. Чим
ближче до зими, тим більше озвіріло поводили себе червоні парти-
зани, мстили місцевому населенню за допомогу, що надавалась по-
встанцям, особливо жорстоко карали ті родини, з яких поповнилися
ряди УПА. Одночасно наближався фронт. 6 листопада армії мар-
шала Ватутіна зайняли Київ і почали просуватися до Житомира
й Коростеня, і фронт покотився на Захід. Рейдуючий курінь УПА
(командир “ Дорош”) та два місцеві повстанські від діли перейшли
німецько-більшовицький фронт і почали діяти в нових умовах, при
новій радянській системі.

Поширення українського визвольного руху на схід України часів
німецької окупації успішно здійснювалося шляхом зростання
підпільних осередків, і в першу чергу на півдні України. Цьому спри-
яла ще “Південна похідна група”, яка, як уже згадувалося, нарахо-
вувала до 1000чоловік і підкріплювалася впродовж наступних років.
Підпілля в Південній Україні все більше розвивалося, вкорінювало-
ся і охопило Одесу, Кривий Ріг, Донбас.

Аналізуючи документи, що вдалося віднайти в архівах, та спо-
гади учасників національно-визвольної боротьби, слід відзначити,
шо підпільна мережа мала свої центри у всіх областях і майже
у всіх районах. Вона поповнювалася місцевим населенням, вклю-
чаючи росіян і греків (Маріуполь). Підпільні осередки були тісно спо-
лучені зв’язковими лініями, мали свої друкарні, окремі видавали і га-
зети: “Вісті” - Дніпропетровщина, “Чорноморський Вісник” - Одеса
та інші.11

Робота підпільних груп і організацій степових та промислових
районів півдня України, що стали до боротьби проти німецьких оку-
пантів під національними прапорами, має особливо велике значен-
ня. Це пояснюється і тим, що в цих районах, крім Ворошиловградської
(сьогодні Луганської) області, комуністичне підпілля погано розви-
валося.
Велике значення має створення у Південній Україні в 1943 р.
групи УПА-Південь. Формування групи почалося з виникнення двох
повстанських відділів: командира “Косгя” на території Холодного
Яру та “Остапа” в Уманщині. Влітку 1943 р. ця група підкріплюєть-
ся відділом від УПА-Північ, а також відділом, що був створений на
території Полтавщини. Об’єднані відділи почали швидко розбудо-
вуватися, поповнювалися добровольцями, за рахунок ворога озб-
роювалися і згодом дістали назву УПА-Південь. Командиром гру-
пи було призначено Омеляна Грабця (“Батько”).12 Восени та зимою
1943-1944 рр. УПА-Південь проводить ряд боїв із німецькими оку-
пантами, переходить у район Гайсина, Літна та Лятичева. Вели-
кий бій відбувся під Ссмидубами Голованівського району. 14 жов-
тня фашисти зосередили військові з’єднання, розпочали операцію
знищення групи. Але повстанці не лише вистояли, а й розгромили
дільницю поліції в містечку Літині, захопили склади зі зброєю і по-
повнили свої запаси.

Для підсилення УПА-Південь Головне командування посилає
з Крем’янеччини курінь УПА на чолі з командиром “Бистрим”.
Підкріплення прибуло своєчасно. Радісна зустріч відбулася в с. Яц-
ківцях 15 грудня 1943 року. Але не встигли повстанці як слід відпо-
чити, почистити свою зброю, коли знову змушені були вступити в
затяжні бої. Ці осінньо-зимові протистояння дорого коштували по-
встанцям - 24 грудня поліг в бою начальник штабу УПА-Південь,
командир “Антон”. У цей же час в районі Борщова на Галичині
зазнав великих втрат батальйон УПА під командуванням “Кру-
ка”.13 Друзі по зброї влаштували траурний похорон. Віддати ос-
танню шану і попрощатися з улюбленим командиром прибули не
лише друзі по зброї, а і багато людей з оточуючих місцевостей.

В помсту за дорогого командира уже 1 січня 1944 р. повстанці
роззброїли і розігнали великий загін козаків, що був на службі у
німців. А 9 січня загони УПА-Південь під командуванням “Бист-
рого” розбили німецьку колону в селі Лисогірці, у районі Кам’ян-
ця-Подільського. Трофеї були досить значні: 7 кулеметів, 2 міно-
мети, 10 рушниць, ЗО тисяч патронів, 500 гранат, 3 приймачі та
багато іншого устаткування.14

Після цього бою одна сотня (командир “Бурун”), була від-
правлена на Галичину, а інші повернулися в Крем’янеччину.

Завершувався 1943 р. ще однією неприємною подією в житті
УПА. З Волині у Кам’янець-Подільську область було направле-
но курінь УПА під командою “Крука”. Курінь повинен був
пройти через Галичину і на своєму шляху руйнувати всі німецькі
органи управління та поліційні застави. Поява куреня на Галичині
викликала велику тривогу в німців і поляків. Зібравши переважаючі
сили, противник оточив курінь, багато воїнів загинуло, решта вир-
валася з кільця. Була втрачена зброя, віз із літературою, що призна-
чалася для Сходу, багато боєприпасів. Повстанці, які звільнилися з
оточення, пішли в район Заліщик та Чорткова.

§ 2. УПА в боротьбі за опанування Карпат

В часи, коли на Волині та Поліссі спалахнула повстанська бо-
ротьба, йшла жорстока війна проти окупантів України - нацистської
Німеччини та більшовицької партизанки, на Галичині відбувалися
інші події, панував відносно розмірний спокій. Галичина вважалася
як запілля УПА, і до її функцій входило постачання старшин, бійців,
зброї, медикаментів та інших запасів для воюючої УПА. Доцільно
відзначити, що свої функції запільної бази для повстанського руху
Галичина виконувала задовільно. Але так тривало недовго. Вже вес-
ною 1943 р. становище, що склалося на Галичині, змусило галичан
взятися за зброю і попросити допомоги у волинян.

На весну 1943 р. на теренах Галичини з’явилися великі відділи
польської Армії Крайової, які певний час могли відносно вільно дія-
ти, спираючись на підтримку та допомогу польських сіл, що були
розташовані навколо Львова. Окремі села і містечка вони перетво-
рили в укріплені, добре озброєні фортеці. Поява цих загонів активі-
зувала протиукраїнські виступи польського підпілля по всій Гали-
чині, запалали українські села. Підносить голову і більшовицьке
підпілля, почали організовуватися групи бойовиків із “Гвардії Наро-
довбї”, які планували перекинути свої дії в Карпати.

У червні 1943 р. вже відбулися перші такі бойові сутички, і у
відповідь на це в Карпатах організовано 4 вишкільні військові табо-
ри.15 Всі вони були добре законспіровані, аголовне завдання полягало
у підготовці та доброму навчанні бійців місцевих від ціпів, які могли б
протистояти польським і більшовицьким загарбникам.

Виступ українських збройних відділів на Галичині прискорив рейд
більшовицьких партизанів генерала С. Ковпака. Перші загони ков-
паківців з’явилися на Галичині на початку липня і попрямували в
Карпатські гори. Опанування Карпатами давало більшовикам ве-
л ичезні можливості для ведення диверсійної роботи в тилу ворога і
паралізувати райони Словаччини, Мадярщини,Трансільваніїта при-
леглих теренів України.

Коли стали зрозумілими плани більшовиків і вималювалася та
небезпека, що загрожувала українському підпіллю, почали вживати
термінових заходів, щоб хоч трохи запобігти лихові. Всі загони УНС
перетворювалися в УГ! А, число таборів було збільшено до 9-ти.

Вони розташовувалися на Самбірщині біля села Недільне, в до-
лині між селами Луг і Суходіл, у Чорному Лісі та на полонинах біля
с. Космач. І Іровсдспа мобілізація, і в Карпатах з’явилися відділи
УНС: “Булава”. “Лени", “Журавлі”, “Сіроманці”, “Заграва”, “Мес-
ники”, “Чорі юлісч іі”, “І ’аддамаки” та сотня командира “Рена”.16

Але іювосгворсні загої іиУ 11С ще мало навчені, погано озброєні,
дійовою армією не стали, не мали потрібної сили, щоб перешкодити
походу великої групи генерала Ковпака. А тому безуспішними були
спроби затримати Ковпака і не дати йому можливості перейти
р. Дністер. Ковпаківці пішли в гори.

16 липня перед загоном постала перша гірська річка Л омниця.
Ось як згадує про ці події Ковпак у спогадах “Від Путивля до Кар-
пат”: “В ніч на 17 липня артилеристи спрямували вогонь гармат
і мінометів на зайнятий противником берег. Негайно розпочалась
переправа. Одні роти переходили Ломницю, інші - сковували боєм
ворожі гарнізони па флангах, у селах Медина і Блюдники. Бурхли-
вий потік гірської ріки валив людей з ніг... Діставшись берега, про-
моклі до нитки бійці кинулися в атаку”.17 Ковпаківці потрапили
у вкрай важке становище.

І Іімці зрозуміли небезпеку, яка б загрожувала їм, коли б ков-
паківці зайняли Карпати. Вони збирають великі сили війська і поліції,
оточують в горах партизанів, примушують їх знищити всі
свої гармати та обоз, розділитися невеликими групами, ви-
ходити з оточення та йти на Полісся в певне місце збору, визначене
завчасно.

“Становище дедалі ускладнювалося. Опухлі з голоду, обідрані,
напівбосі люди йшли все далі в гори, незнаючи, куди. Ягоди заміняли
їм і хліб, і воду. Вночі, збившись до гурту, тремтіли від холоду: вогнище
не розпалювали, щоб не виказати себе противникові”.18

Не підтримувало партизанів і місцеве населення. Про це
свідчить С. Ковпак. У своїх спогадах він пише: “Раніше до нас вря-
ди-годи долинали вигуки чабанів. Тепер натрапляємо на по-
рожні загорожі, спустілі сироварні й хатинки... До кінця серп-
ня блукали ми в Карпатах... Наказав зарізати останнього в
нашій групі коня... Коли в моїй групі залишилося близько ста
бійців (?), на наш слід натрапила одна з партизанських рот,
яку очолював Тетерев... Через деякий час, благополучно об-
минувши ворожі заслони, вийшли на рівнину й попрямували
у ліси Полісся”.19

Не в кращому становищі були й інші дрібні групи Ковпака. Ук-
раїнське населення зустрічало їх із неприхованою ворожістю,20
відмовляло у всілякій підтримці, ніякою інформацією не забезпечу-
вало. На завершення, при виході з Карпат у Чорному Лісі, ковпаківці
потрапили в оточення відділівУНС, які на цей часзміцніли, навчи-
лися добре воювати. Ковпакові не залишилося нічого, як визнати
свою повну поразку, недоцільність організації Москвою цього похо-
ду і те, що план опанування Карпатами не вдався. Окремими гру-
пами, минаючи міста й містечка, грабуючи місцеве населення, за-
бираючи продукти, одяг, ковпаківці добиралися до місця зборів.

Розправившись із партизанами Ковпака, німці всю свою злість
спрямували проти повстанців УНС на Галичині, й розпочали їх
ліквідацію. Між окупантами і повстанцями розгорілася жорстока
сутичка.

18 серпня 1943 р. в м. Сколе, в каменоломнях був розгромлений
ворожий табір і звільнено всіх в’язнів. Після цього зустрічі з німця-
ми ставали все частішими. Щоб відомстити повстанцям, німці
планують знищити вишкільний табір УНС, який був розташований
у горах між селами Суходіл і Липовиця Долинського повіту. Кілька-
денні бої завершилися повним розгромом німецького загону. Здо-
буті теоретичні знання слухачів табору були підкріплені гарними прак-
тичними навичками.

ЗО вересня відділи УНС зробили засідку на ворога, що повер-
тався вузькоколійкою із проведеної операції. Вміла організація бою,
напрямок вогню, сміливість курсантів призвели до того, що ворог
втратив майже 200 чол. вбитими та пораненими і покинув гори.
Перша спроба знищити повстанський рух у Карпатах завершилася
повною поразкою.21

У другій половині жовтня німці розпочали наступ на повстанців
у Коломийщині. Одночасно з Березова й Космача було заатаковано
вишкільний табір на горі Тарниця. Декілька годин тривав бій, він
приніс багато жертв із обох сторін, але табір не було здобуто. На
початку листопада німці повторили наступ, використали ар-
тилерію і важку піхотну зброю. Протистояти переважаючим
силам ворога ставало неможливим, й курсанти табору, розді-
лившись на 2 частини, відійшли в Чорногору та у Чорний Ліс.
Захопивши табір, німці були вражені новим сосновим бараком,
порядком та достатком, що створили повстанці.22

Ці бойові сутички з УНС дали німцям зрозуміти, що вони ма-
ють справу з уже навченими та озброєними загонами, і лише зброй-
ної сили, щоб знищити повстанський рух, далеко не досить. Про-
ти українського Населення німці почали застосовувати терор.23

10 жовтня 1943 р. по всій Галичині було оголошено “ви-
нятковий стан” і введено в дію особливі суди поліції безпеки.
Почалася кривава розправа над українським населенням -
розстріли та повішання, які тривали до кінця червня 1944 року.
За цей час прилюдно було розстріляно 15 771 чоловік. Масо-
вим терором ворог хотів досягти лише одного - залякати
українське населення, перетворити його в рабів.

Після жорстоких акцій на Коломийщині, Наддвірнянщині, кри-
вавих розстрілів у Станіславові, Ямниці, Коломиї, Калуші німці роз-
почали наступ збройних сил у Карпатах.

27 листопада вони оточили великими силами табори УНС у Чор-
ному Лісі, що були розташовані між селами Посіч і Завій. Зав’язався
жорстокий кількагодинний бій, доходило до рукопашних сутичок.
Німці були розгромлені, здобуто радіостанцію, багато зброї та
амуніції.24

4 грудня ворог атакував табір УНС біля села Недільки на Сам-
бірщині. Наступи продовжувалися 11,12 грудня на табори між села-
ми Мізунь, Кальна, Слобода і Липа, а 24 грудня розпочався наступ на
Чорний Ліс силами німців разом із загонами польської поліції, але
його було зупинено. Спроби ліквідувати від діли УНС в Карпатах за-
кінчилися повною поразкою.25

День 27 січня 1944 р. для загонів Української народної са-
мооборони став дуже важливим - наказом Головного військо-
вого штабу (ГВШ) УПА всю самооборону включено до УПА
і створено з неї артилерійську групу УПА-Захід. Команди-
ром призначено полковника “Ростислава Вишитого”. Це було
псевдо полковника Василя Сидора (“Шелеста”), який більше п’я-
ти років командував групою УПА-Захід, аж до 17 квітня 1949 р.,
коли загинув у бою з НКВС.26
Лінія фронту наблизилася до Волині, до її армійської
групи УПА-Північ. Зважаючи на небезпеку, яка могла виник-
нути, приймається рішення перекинути в Карпати вишкіль-
ний персонал Першої старшинської школи УПА.27 На Волині
ця школа здійснила два випуски повстанських старшин.

Фронт підкочувався під Карпати. Відступали переважно ма-
дярські війська, меншою мірою німецькі. Приймається рішення ви-
користати становище для здобуття зброї та боєприпасів. Успіхи були
відрадні. Лише один віллі л, яким командував “Козак”, в Коломий-
щині здобув 3 гранатомети, 27 кулеметів, 400 гвинтівок і 12 вагонів
різноманітного військового майна.28

Пересування фронту в Карпати створило небезпеку для терену,
що контролювала УПА. Одна з більшовицьких дивізій, яка оперу-
вала в Наддвірнянщині, отримала наказ перейти і опанувати Чорний
Ліс. З цього часу почалися довготривалі бої повстанців із новим
окупантом. Частина відділів УПА-Захід перейшла фронт і продов-
жувала боротьбу в більшовицькому підпіллі. Окремі гірські терени,
такі як “Говерла”, “Чорний Ліс”, “Маківка”, ще довго залишалися
неприступними фортецями УПА.

Варта уваги, щоб про неї згадати, сама книга А. С. Ковпака
“Від Путивля до Карпат”, видана в літературному записі Є. Гара-
симова Політвидавом України в 1979 році. Від початку і до кінця
вона написана в тенденційному радянському стилі при жорстокій
партійній цензурі.

У книзі жодним словом не згадується про УПА, про сотні боїв,
які довелося провести з повстанцями під час рейду. Не згадується й
про те, що, вчинивши ту чи іншу диверсію проти німців, червоні
партизани швидко ховалися по лісах, а німці розправлялися з населен-
ням, грабували, вбивали, палили села. Наприклад, так було спалено
с. Кортеліси на Волині та інші села.

Не можна обминути і питання про смерть комісара Руднєва.
В книзі на с. 267 згадується: “На превеликий жаль, наші надії не
збулися (про те, що Руднєв живий). Згодом з’ясувалося, що
Руднєв, а також бійці та медсестра Галя, які виносили його з
оточення, загинули в нерівному бою з ворогом. Загинув і син
Семена Васильовича - Радик”.

А ось офіційна версія: “Вранці 4 серпня 1943 року він поліг
смертю хоробрих у нерівному бою з ворогом за селом Заріч-
чя на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). Похований у
братській могилі в м. Яремчі, де височить пам’ятник партизанам-
ковпаківцям”. І все тут, здається, зрозуміло.

Але 13 квітня 1990року газета “Правда” видрукувала статтю Героя
Радянського Союзу П. Бройка “У серпні сорок третього..в якій
стверджується, що уславлений комісар ковпаківців не загинув у бою
під Ділятином, як про це значилося у багатьох різних джерелах, а був
убитий за завданням НКВС партизанською радисткою Галиною
Туркіною (стаття “Хто вбив комісара Руднєва”, газета “Пенсійний
кур’єр” від 12 березня 2004р.; документ№ 12; стаття “Тернистий шлях
комісара”, газета “Урядовий кур’єр” від 27 лютого 1999 р. № 38).

§ 3. Колківська повстанська республіка

Історія Колківської повстанської республіки розпочалася ран-
ньою весною 1943 року, коли повстанський загін командира “Оле-
га” (Микола Ковтунюк) вигнав із Колок німців і поліцію з її команди-
ром Сагновським та змусив їх рятуватися втечею. У глибокому
німецькому тилу з березня по листопад 1943 р. з’явився острівець
вільної української самостійної держави, яку народ любовно назвав
Колківською повстанською республікою.

Повстанські відділи зуміли звільнити від німецького та більшо-
вицького ворога чимало населених пунктів Маневицького, Цумансь-
кого, Рожищенського, Ківерцівського, Степанського районів. На
звільненій території почала діяти українська влада, було про-
голошено українські порядки. Відділи УПА допомагають населен-
ню організувати свою власну адміністрацію, якій ОУН і УПА нада-
ють всесторонню підтримку.

На літо 1943 р. створюється становище, яке один із керів-
ників політичного апарату Німеччини охарактеризував так:
“1943 рік Галичина мала подвійне обличчя. Вдень правила, як і
досі, Німецька адміністрація, що все ще мала певні успіхи, якщо
мова йде про політичну безпеку кожного окремого німця. Але
вночі весь край поза містом немов островами був опанований
Українською Повстанською Армією: по лісах - вправи в
стрілянні та будова сховищ; на шляхах - транспорте боєпри-
пасів... Політично УПА охоплює вже майже все населення, зо-
крема сільське. Карпатські лісові терени цілковито звільнилися

від німецького контролю... На Поліссі й Волині ліквідація
Німецької адміністрації відбувається скоріше й основаніше”.29

Дійсно, повстанський рух, керований Головною командою УПА,
поширюється все ширше по українській землі. Незважаючи на
кількісну перевагу і кращу оснащеність противників, УПА крок за
кроком, повільно, але впевнено здобувала одну перемогу за іншою.

Містечко Колки, що розташоване на Волинському Поліссі,
з його низовинними болотами, непрохідними хащами добре слу-
гувало таборуванню вояків УПА, стало важливим осередком
повстанського руху, відіграло виняткову роль і зайняло особ-
ливе місце у визвольних змаганнях за українську державність.

На бік повстанців перейшли загони української поліції. Повстанці
привселюдно оголосили свою програму боротьби з “коричневою,
червоною і білою чумою”. Колки стали не лише своєрідним адмі-
ністративним центром, а й місцем зосередження політичного
й військового проводів ОУН і УПА. Зокрема, тут дислокувався штаб
“Клима Савура” командувача групою УПА-Північ.

У травні 1943 р. зі своїм штабом до Колок прибув командир
військової округи УПА Юрій Стельмащук (“Рудий”). У містечку
розташувалася поліційна станиця. В повстанській республіці, актив-
ним та бурхливим було військове життя. У селі Старосілля розмі-
стився великий політично-видавничий осередок, у якому працюва-
ли представники майже з усієї України та кореспондент
“Дніпровий”, родом із Зеленого Клину.30

Юрій СТЕЛЬМАЩУК
(“Рудий”)

У цьому осередку опрацьовували-
ся статті, відозви, вишкільні матеріали
тощо. Політична література, яку тут
видавали, розсилалася далеко за межі
Волині. Це був своєрідний політичний
штаб, про який мало знали сторонні.

В Колках розташовувалася війсь-
кова школа кіннотників (кавалеристів),
мабуть, єдина в УПА. Тут містився штаб
групи УПА-“Турів”, командиром якої до
липня 1943 р. був “Олег”, а потім “Ру-
дий”. Штабом групи керував майор
“Клим”.31 У Колках перебував Роман
Шухевич, він зустрівся з командиром
УПА-Північ Дмитром Клячківським
(“Климом Савуром”), провів нараду ко-
мандирів УПА, надав допомогу в справі
організаційної роботи УПА.32

За порадами Головкома УПА, все
доросле населення республіки було
зобов’язане проходити різноманітні
військові вишколи: суспільно-політич-
ний, старшинський, підсгаршинський,
розвідувальний, радистів тощо.

Там, де нині ро і ташованим лісі оспзаг,
були військом лікарня і школа сані-
тарів. У селі Рудня діяла старшинсь-
ка школа, в Колках - школи артиле-
ристів і мінерів, курси самооборонної

Дмитро
КЛЯЧКІВСЬКИЙ
(“Клим Савур")

кінної розвідки та політосвіти.

Навчання військовій справі проходило на всіх теренах
республіки - це був своєрідний повстанський всеобуч.

На Колківщині перебував шеф штабу “Бористень”, началь-
ник жандармерії “Острий”, курінний “Олег” із трьома сотнями

стрільців.

Влп ку 1943 р. на схід України пішли в рейд загони “ІПаули”
й “Верещаки”.33

В околицях Колок розташовувався курінь під командуванням
курінного Степана Коваля (“Рубащенка”). Він був організований
у липні 1941 р. в Луцьку заходами Тимчасової української адмініст-
рації. Тоді його називали відділом окремого призначення імені Євге-
на Коновальця. Командиром куреня був поручник Мелашко
(“Вірний”), що прибув до Луцька як провідник однієї з похідних груп
ОУН.

Доволі цікавий приклад наводить дослідник Ю. Литвинчук у стат-
ті “Колківська республіка - зліт і трагедія”, де він говорить: “Ко-
мандиром перших відділів Луцької округи був призначений друг
“Олег” - Микола Ковтунюк із Піддубець. Особовий склад перших
таких відділів був майже виключно з членів ОУН і режим теж був
організаційний Наприклад, не курили, не пили алкоголю”.

Цивільне правління здійснювали районна і сільські упра-
ви, які тримали тісний зв’язок із населенням. Заходами по-
Юрій ШЕВЧЕНКО
(1920—1944),
колківчанин, член
ОУН-УПА

літичної влади керував Юрій Шевченко
(“Моряк”) та поетеса Галина Рейкіна. За
час свого існування Колківська республі-
ка провела велику роботу в інтересах
населення. Було відкрито 6 кравецьких і
швейних майстерень, що дало змогу за-
безпечувати населення взуттям, білиз-
ною, одягом. Працювали хлібопекарня,
молочарня, готель. Для забезпечення на-
селення продуктами відкрито пункти пе-
реробки м’яса. Місцеві спеціалісти відно-
вили роботу електростанції, світло
почали подавати до лікарень, в школи.

Результатом наданої допомоги зі
сторони УПА було швидке відновлен-
ня діяльності адміністрації, почали пра-
цювати школи, лікарні, клуб, в якому

проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції.

Головою міської управи обрано “Гонту” з Ківерець. Важли-
ве значення в житті селян мала земельна реформа. Згідно з
розпорядженням командира УПА “Клима Савура” “Про роз-
поділ землі” від 15 серпня 1943 р., відмічалося:

“1. Всі землі з їх водами, наземними і підземними багат-

ствами становлять добро українського народу.

2. На всіх землях України, звільнених

Галина РЕЙКІНА
(1925-1944),
колківчанка,
член ОУН

Українською Повстанською Армією від
московських більшовиків і німців:

а)	скасовується засадничо-колгосп-
на система, запроваджена більшовиками, і
впроваджується приватна селянська
власність;

б)	всі землі колишніх польських ко-
лоністів переходять у власність українсь-
ких селян”.34

Одним із головних завдань керівницт-
ва Колківської республіки влітку 1943 р.
було проведення без втрат збору та збере-
ження населенням урожаю. На цей урожай
зазіхали німці, поляки та червоні партиза-
ни. Отже, жати, молотити та віяти хліб до-
водилося селянам під охороною УПА.
Іван ЛИТВИНЧУК
(“Дубовий”)

Для охорони населення від грабіжниць-
ких нападів Головна команда УПА органі-
зувала самооборону. ЗО серпня 1943 р. ви-
дано наказ командувача УПА “Клима
Савура”, де говориться: “Кожний надрайон,
район, село повинні етапі військовим табо-
ром, а весь народ, здатний до оборони і на-
ступу, - вояками”.35 Крім цьоіо, до наказу
долучалася інструкція із самооборони, в
якій рекомендувалося, що необхідно роби-
ти на випадок нападу ворогів, а саме спо-
рудження барикад, огороджень, траншей,
сховищ розвідки, евакуація населення у ліси
тощо.36 Все господарське життя Колківсь-

кої республіки не могло йти в розріз із суворими вимогами військо-
вого часу. А тому товари першої необхідності: мило, папір, віск,
тютюн, вироби із м’яса тощо можна було продати населенню лише
через товарообмін, тому що всі гроші, які були у населення, знеціни-
лися. Запроваджено одну з форм позики, так звані бофони37

Вигляд бофонів нагадував облігації, які з успіхом виконали свою
роль Крім бофонів, запроваджувався і натуральний податок.

У сені Копилля було викопано й обладнано 7 бункерів. Тут зак-
ладено 450 її жнг.і 45 ц борошна, 300 кг сухарів, 7 операційних
столів, лікарняні ліжка іл ме іикяменіи. Все заготовлялося під керів-
ництвом районної о проводу ОУН.ЗК

Осо .лиш увага в республіці приділялася навчанню і вихован-
ню дпги і а молоді. Ще на початку вересня 1943 р. командир військо-
вої округи УПА “Заграва” Іван Литвинчук (“Дубовий”) видав на-
каз про обов’язкове навчання молоді у школах.

У наказі відзначалося: “На всіх теренах, звільнених від імперіа-
лістів, дня 15-ІХ-1943 р. почати навчальний рік в школах, де можна
закінчити ремонт на цей час і є педагогічні кадри. Дня 1-Х-1943 р.
по1 іаги навчання у всіх інших школах звільненого терену та забез-
печити педагогічними кадрами. Навчання у школі є обов’язковим”.39
Найбільш авторитетним навчальним закладом була середня школа
в Колках. Вчителів туди підбирали з вищою освітою, відповідним
стажем та знаннями.

47 Зам. 7976
Організацією та розвитком шкільництва на звільненій території
завідував шкільний інспектор, який був підзвітний політичній рефе-
рат у рі

У жовтні 1943 р. суспільно-політичною реферантурою було про-
ведено вчительську конференцію, в якій взяло участь майже 80 вчи-
телів. На конференції обговорювалися питання методично-навчаль-
ного характеру. Всім учителям була видана книга
“Українознавство” як методичний посібник для покращання вихов-
ної роботи.40

Цей підручник було видано в підпільний друкарні (на цикпостилі).
До сьогодні він не зберігся, і нам відомо про його існування лише з
архівних матеріалів. Підручник “Українознавство”, мабуть, був єди-
ним на Україні (виданий у підпільній друкарні УПА), який надавав
освітянам велику допомогу.

Головне командування УПА приділяло особливу увагу орга-
нізації медичної та санітарної служби, якою відав Український Чер-
воний Хрест.

Для надання першої медичної допомоги у сстіх Головним ко-
мандуванням УПА створювалися медичні пункти. У віддалених се-
лах, що розташовувалися у лісових масивах, організовувалися не-
величкі шпиталі на 5-10 ліжок, де лікували хворих і поранених
повстанців. Там отримувало медичну допомогу і місцеве населен-
ня. Скрізь створювались аптечні пункти.41

У селі Куликовичі був розгорнутий польовий госпіталь УПА. В
Койках відкрито курси медичних сестер. Великий повстанський гос-
піталь був розташований поруч із містом, на березі річечки Рудня.
Тут працював знаменитий лікар Борис Ананієвич.42

У Колках діяла надрайонна Служба безпеки (СБ) і Революцій-
ний суд. Головою Революційного суду був уродженець села Старо-
сілля Тихін Регещук, його заступником - односельчанин Григорій
Лавренчук, членом суду - Іван Терешко.

Це нам дає підставу зробити висновок про те, що Колківська рес-
публіка існувала як досить організоване і владне утворення із елемен-
тами державності. А на запіллі УПА була дуже розгалуженою
підпільною адміністрацією, що охоплювала різноманітні сфери жит-
тя. Були в ній: Головна команда УПА, відділи господарські та пропа-
ганди, суспільно-політична реферантура, Український Червоний Хрест
(з підвідділами санітарними і суспільної опіки), служби безпеки, земель-
них справ, самооборони сіл (військова реферантура) тощо.
Разом з тим, в самому місті та по всій звільненій території
існував взірцевий повстанський і громадянський порядок. Скрізь
панувала якась дивна довіра у людей, самодисципліна, намагання
допомогти один одному, зробити добро. З повагою вимовлялося:
“Чаша республіка”. Це самоназва - Колківська повстанська рес-
публіка, адже офіційного оі олопісння ніде не було зроблено. Це
народна назва, вона стала виразом глибокої туги за власною дер-
жавою, образом якої стали Колки і вся повстанська територія.

Німецькі окупаній не могли спокійно дивитися на острів
вільного життя на окупованих ними землях і робили все, щоб
йою зниіци і и Декілька раїів >ули сиропи завдати удару і розгро-
ми і п республіку силою місцевих і арій іонів. Наступи відбулися з
Крижівки, Чоріорийська, Копилля, але перемога була за повстан-
цями. І лише в день Казанської Богородиці - 4 листопада 1943 р.,
залучивши регулярні фронтові частини, артилерію, танки, авіацію,
нацисти знищили Колківську повстанську республіку.43

На завершення вважаємо за доцільне нагадати ще про одну
подію з життя повстанців-колківчан. У 1944 р. в селі Ситниця
нові господарі Колок — представники радянської влади - зруй-
нували насипану могилу з хрестом, встановлену на честь героїв,
які загинули в бою з ворогами. Під фундаментом знайшли та
знищили пляшку, в якій було поміщено документ - наказ “В
честь полеглих”. В документі-наказі говорилося: “Було колись
- па Україні іриміпи гармати. Було колись - запорожці вміли
панувати .. пройшло все. Залишилися лише скарбниці слави
високі мої или. які в чистім полі з вітрами говорять, якими
густо всіяна паша Батьківщина Україна, які дали могутнє нат-
хнення нашому пророку Тарасові Шевченку, сотням найкращих
синів України. Вони дають нам всім, всій українській молоді
натхнення і силу для подальшої боротьби, бо над ними носиться
дух могутнього отамана України Симона Петлюри, дух вождя
українського народу Євгена Коновальця, які кістьми лягли в
борні за нашу державу. Тому зі словами на вустах “Здобудеш
Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї” збудувала
ти, українська молодь, 20 травня 1942 р. в селі Ситниця великий
тяжкий дубовий хрест, який вже покрив мрії Петлюри: “Вільна
Україна, вільний український народ”, а дух пророка Тараса Шев-
ченка прошепотів нам палаючий наказ: “Вставайте, кайдани
порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!”
Українська молодь! Ти переживаєш знаменну хвилину, яка
вимагає від тебе мужності та великої посвяти для народу... А ти,
велика і славна могило, будь документом і дороговказом нашим
мандрівникам... через могили до життя!

Ми, українці, приймаємо присягу цієї хвилини, під цим ду-
бовим хрестом, що збудуємо Українську Державу, або загинемо
в боротьбі за неї, бо тисячі кращих синів і дочок України
вже заги ну ли. їх немає, а їхня слава буде вічно жити в народі, і
буде додавати більшої наснаги в боротьбі за велику справу. Слава
Вам, лицарі завзятості! За смерть вашу ми помстимо”.44

Так писала і думала наша молодь ще в травні 1942 р., майже
за рік до виникнення повстанської республіки. Її слова збулися,
хоч на короткий період.

Швидко пролетів час. Минуло вже більше 60-ти років від цих
вікопомних історичних днів. Передова громадськість Волині уро-
чисто відзначила 60-річчя Колківської республіки. Па свято до
Колок зібралися всі грани УПА і ні шілля, молодь, багато людей,
які з повагою згадують про ці буремні дні. Моли і вою пролунала
клятва молоді, що вона продовжить славні градиції своїх пред-
ків. А 25 -28 вересня 2003 р. поблизу м. Колок було проведено
молодіжний вишкільний табір “Повстанська ватра 2003”.

Понад 200 юнаків, учнів та студентів взяли участь у табо-
руванні. В табір прибули посланці молодіжних громадських
організацій Луцька, Львова, Києва, Тернополя та Донецька. Вони
об’єднувалися у чоти і рої, як це було колись в УПА.

Для учасників збору прочитано лекції з історії створення і
діяльності ОУН та УПА, з ідеології українського націоналізму,
про світовий молодіжний рух. Проводились спортивні змаган-
ня.

Різноманітна програма, бесіди ввечері теж біля вогнища,
що навіювали спогади про бійців УПА, залишаться назавжди
в пам’яті учасників Започатковано гарну справу, яка дістала
підтримку. Кожного наступного року молодь збирається у Кол-
ках, проводить походи по місцях бойової слави, віддає шану
могилам полеглих за волю України.

Не в’януть квіти біля пам’ятника - монумента Колківської
Республіки, не погасне повстанська ватра

Дорогі молоді друзі! Як було б добре, щоб кожний з Вас хоч
раз у житті побував у цих героїчних місцях, вклонився пам’яті
предків, які полягли за Незалежну Самостійну Україну.
Пам’ятник на честь Колківської республіки

Могили-пам’ятники слави воїнам УПА біля Колок
Пам’ятник воїнам УПА в селі Гаразджа Луцького району

Могила воїнам УПА в селі Лісовому Маневицького району
Пам’ятник сотенному УПА
Івану Баранчуку та двом його
невідомим побратимам у селі
Річиця Ратлівського району

Пам’ятник воїнам УПА
Сергію Качинському (“Остап”),
першому сотенному УПА,
та Миколі Якимчуку-
Ковтунюку (“Олег"), командиру
загону “Турів”

у селі Піддубці Луцького району

Передача Волинському краєзнавчому музею Бойового прапора
загону УПА, що зберігся в повстанському бункері
біля села Вовчицьк Маневицького району
Волинське братство ОУН і УПА на марші.1998 р.

Пам’ятник- воїнам УПА в с. Лаврові Луцького району
§ 4.	Національно-визвольний рух на Горохівщині

Горохівщина не покрита такими великими і густими лісами,
як Полісся, не має таких боліт та озер, які були б добрими захис-
никами від ворогів, а тому рух опору проти ворожих зазі: ань мав
свою специфіку. Відсутність природного фактора компенсувала-
ся міцною організацією підпілля, яке тримало зв’язок із повстансь-
кими загонами, що розташовувалися в окрузі “Степ Січ”, куди
входили Горохівський та Берестечківський райони.

Відповідно до підпільної структури ОУН і УПА, були тісні
зв’язки з Сенксвичівським районом та окремими селами інших
районів.

І Іа іерспі Г орохівщипи існувала відповідна мережа провідників
і а зв’язкових гериторіальних рівнів зверху донизу. Станиці утворю-
вали кущі, ці, в свою чергу, становили округи, райони і мали своїх
референтів уже по галузях діяльності: військових (військовиків),
суспільно-політичних, господарських та ін. зв’язків.

ОУН мала в районі також мережу вишкільних закладів, ме-
дичну службу, зв’язкових (чоловіків та жінок), а також Службу
безпеки (СБ).

Організація і безпосереднє керівництво підпільною та зброй-
ною боротьбою здійснювалися окружним проводом ОУН. Вся
структура підпілля була добре законспірована, кожний учасник
мав одне або кілька пссвдо.

Деякі дослідники, вивчаючи історію національно-визво-
льного спротиву ворогам, починаючи з тридцятих років, від-
значають, що на Горохівщині серед селян була висока націо-
нальна свідомість. Село дало основну кількість студентської
молоді, яка стала революціонерами.

Розправитися з революційним підпіллям намагалися ще поля-
ки. Але страшного удару революційникам Горохівщини було зав-
дано більшовиками. У 1941 р. органами НКВС було заарештовано
окружного провідника ОУН “Запорожця” (Олександра Буряка з
с. Підбереззя). Велика кількість сімей була під дана репресіям і виве-
зена на заслання в Сибір, частина розстріляна в Луцькій тюрмі

Перебування більшовиків на теренах Горохівщини не тільки
не знищило революційного національного підпілля, а навпаки,
підняло національну свідомість людей, примусило їх задуматися
про охорону не тільки власності, а й про організацію необхідного
опору окупантам.
Олексій БРИСЬ
(“Остап”)

Організація збройних загонів само-
оборони та силова боротьба з ворогом
почалися уже після приходу фашистів на
територію Горохівщини.

Насильне вивезення молоді на тяжкі
роботи до Німеччини нацистами приму-
сило її відповісти: “Не поїдемо!” А на
намагання властей грабувати, називаючи
такий спосіб “здачею контингенту”, селя-
ни відповіли: “Не дамо!”

З перших днів окупації нацистська вла-
да почала жорстоку, криваву розправу над
мирним населенням. Біля села Скобелка
було розстріляно близько 100 чоловік лише
за те, що котрийсь із червоноармійців, які
відступали, пострілом із гвинтівки убив

на дорозі від Горохова до Скобелки німецького мотоцикліста-
розвідника.Майже стільки відправлено у концентраційні табори
Норвегії, звідкіля ніхто не повернувся. ЗО червня 1941 р. у селі
Скабарівщина окупанти розстріляли 6 жителів навколишніх сіл,
членів ОУН. Збереглися документи про те, що ця група прибула
з Кракова, де відбувала вишкіл, і своїм завданням мала організа-
цію збройної боротьби. Багатолюдні похорони були влаштовані
побратимам в с. Охлопів.

У Горохові німці закрили гімназію (середню школу за совє-
тів) і в її приміщенні розташували гестапо. Крім того, діяв пункт
тимчасового тримання молоді (кількаденного) перед відправкою
до Німеччини, два концтабори та гето.44а

За прикладом військового референта ОУН із проводу Пів-
нічно-Західної Волині та Полісся Сергія Качинського, який став
створювати відділи УПА, молодь Горохівщини почала органі-
зовувати боївки, які швидко переростали в рої, чоти і курені
самооборони.45

На Горохівщині командир боївки “Комар” роззброїв двох
німецьких офіцерів. Карний відділ жандармів, щоб відомстити та
налякати людей, заарештував і розстріляв 10 селян. Це авторитетні
люди, що мали півсела родичів і були прихильниками ОУН.

На території Горохівського району почали діяти: курінь “Ми-
рона” (Павла Скаби з с. Квасова), до якого входили сотні: “Грома”
(Миколи Новосада з с. Підбереззя), “Чорноморця” (Олександра
Мельника з с. Княже), “Вишні” (Уляна Матли з с. Миркова) та
“Довбуша” (Іваничівський район). Окремою бойовою одиницею
був відділ “Остапа” (Олексія Брися з с. Рачина), який реоргані-
зувався в курінь і відійшов на Полісся.

Певний час на теренах Горохівщини дислокувався курінь
“Голуба”, до якого входили чотири сотні, що прибули з інших
районів. Діяли й інші відділи УПА.46

У ніч із 20 на 21 березня 1943 року відділ УПА під коман-
дою “Остапа”, “що згуртувався у лісі біля Нового Зборишева,
ударив по Горохову від Холонева, а із Завидівщини вийшов загін
Хмари”.46а Напад на Горохів був регельно підготовлений коман-
дуванням УПА. План йою роїроблявся в штабі округу, що на
той час перебував у селі Марковмчі. Згідно з цим планом відділи
“Ос.апа” га “Стрільця” (ПавлаТиська з Підберсззя) повинні були
вивести з ладу всі основні комунікації ворога.

Проте в розгортанні дальшого бою чітко виявилася недосвід-
ченість при проведенні таких акцій. Зокрема, було упущено момент,
щоб захопити приміщення, де знаходилися гестапо і гебітскомісаріат,
тому гітлерівцям вдалося виграти час і укріпитися. Одночасно
з Луцька викликали допомогу. Коли стало світати, повстанці
змушені були покинути місто.47

Відступаючи з Горохова, відділ “Остапа” у с. Новий Збо-
ришів залишив 7 поранених повстанців та 2 особи їхньої охорони.
24 березня німці оточили село, люди встигли повтікати в ліс, а
всіх поранених гітлерівці помордували.48

З цього часу бої з фашистами набувають жорстокого ха-
рактеру, проходять часто так, що під німцями горить земля. У
свою чергу нацисти вдаються до відплатних заходів, таких як у
квітні 1943 р. щодо селян с. Княжого, коли їм стало відомо, що
вони допомагають повстанцям, не здають контингентів. Село
оточили, хто не зміг втекти, тих зігнали в стодолу, постріляли,
а потім підпалили. Загинуло більше 300 мирних жителів. Така
ж доля випала на колонію Красний Сад, яку знищили польські
націонал-шовіністи — загони польської допоміжної поліції.482 А
через кілька днів нацисти з літаків бомбардували села Охлопів,
Сільце, підозрюючи, що там є відділи УПА.

У селі Лобачівка на Горохівщині окупанти створили кар-
ний табір із надзвичайно жорстоким режимом та знущанням
над в’язнями. Розгромити цей табір та звільнити в’язнів було
доручено відділу “Остапа”. Близько двох годин тривав бій. Було
звільнено кількасот в’язнів, здобуто зброю, патрони та продукти
харчування.
В'ячеслав НОВОСАД
(“Петрусь” )

Наприкінці квітня 1943 р. відбувся ще
один бій у Лобачівському лісі, де командир
“Остап” зробив засідку на німців та жан-
дармів, що їхали до Берестечка. Операція
була проведена дуже вдало, знищено сорок
жандармів, спалено п’ять автомашин та
захоплено живим начальника горохівської
жандармерії Гампеля.49 Повстанці дізна-
лися багато цікавого, що розповів їм цей
садист. Зокрема, прізвища донощиків, про
плани командування тощо.

На Горохівщині була проведена вели-
ка робота з очищення німців із фільварків,
які були організовані на цей час, взято під
контроль роботу ґуралень у селах Холонів,

Угринів, Конюхи, де німці виготовляли для себе спирт.

На цей час була проведена ще одна дуже важлива робота на
герсні Горохівщини - знешкоджено злодіїв, грабіжників, які об-
крадали людей і видавали себе за повстанців. Ця група бандитів

наносила велику шкоду, давала в руки червоним партизанам
“матеріал” для пропаганди. Таких злочинців судили і страчува-

ли прилюдно.

Влітку 1943 р. відділи повстанців не тільки зросли чисельно,
а значно зміцніти, навчилися досвіду, збагатилися тактичними
задумами, активізувалася розвідувальна робота Так, у липні
1943 р. розвідувальна служба ОУН повідомила, що 24 липня з
Луцька на Горохівщину прибуде інспекція СД і гестапо з управ-
ління Волині га Поділля, у складі інспекції будуть високі чини
і генерал. Гестапівці ретельно укріпили колону, поперед себе
пустили автомашини з добре озброєними охоронниками. Коло-
ну замикали авто з кулеметами. На кордоні Волині та Галичини
генерал попросив зупинитись, оглянув цей штучно створений
шлагбаум, яким гітлерівці намагалися перекроїти Україну.

Про те, якою дорогою будуть рухатися німці далі, не було
відомо, а поїхали вони через села Ржишів, Бужани. Засідка була
розставлена по всіх шляхах. Зустріти нацистів випало ві щілу
УПА під командою “Тараса”. Розумна розстановка повстанців,
вигідні позиції за селом Пілгани, на шляху, що вів до Горохова,
грамотне управління боєм забезпечили повну перемогу повстан-
цям. Мало кому з фашистів вдалося врятуватися втечею.50
Потерпівши таку невдачу, нацистське командування ша-
леніло від люті й вирішило помститися на селах Пілгани та Бу-
жани. Група літаків здійснила наліт на ці села, і від бомб згоріло
все - селянські хати, господарські будівлі, школа, церква тощо.
Гинули невинні люди, але такі акції ще більше мобілізовували
сили та завзяття вояків УПА

Ці окремі успіхи, які мали місце в боях повстанців, ще не
свідчать про те, що німці були невдахами, що їх скрізь били і пере-
магали. Підтвердженням цього ( бої відділу “Грома” з фашистами
біля сіл Охлопів Завидів, які тривали протягом декількох місяців.
Більш детально про бої свідчить Андрій Криштальський у дослі-
дженні “І Іаціопально-визвольний рух опору на Горохівщині”. Він
відзначає. “Ряд сутичок, що брав початок ще з весняних боїв під
Скабарівщиною, були й добре організовані німцями акції проти
УПА, метою яких було допустити повстанців до боліт в околицях
Завидова і там цілком знищити відділ “Грома”.5’

Сутичка почалася з нападу відділу “Грома” на німецьку за-
логу в селі Сільце. Гітлерівців було вибито і вигнано в бік села
Угів. Окупанти викликали допомогу з Горохова і Львова. Але ці
два загони попали в засідку повстанців, понесли певні втрати.

“Тоді загарбники напали на село Охлопів. Вони застосовували
важку зброю і бомбардували школу. Місцева боївка УПА не вит-
римала натиску і відступила. Німці вдерлися в село, де вбили 4-х
мирних селян. Після цього ворог вирушив у напрямку села Підбе-

реззя. Гуг було сконцентровано основні
сили “Грома” та “Сві єна”.52

Органі юваний наступ гітлерівці роз-
почали 8 липня 1943. З Луцька прибув
загін регулярної армії та декілька загонів
власовців. Ця добре озброєна зграя під
прикриттям танків оточила відділ “Гро-
ма” у Завидівському лісі. Розгорнувши
на узліссі свої загони, повстанці почали '/Ц
захищатися, але коли у бій вступили
ганки, то опір повстанців був зламаний,
а доля вирішена. Вирватись з оточення
могли лише одиниці, та окремі повстан-
ці зуміли заховатися у кронах дерев, і пе-
речекали небезпеку. Втрати були великі,
загін розгромлено, але він не перестав
існувати, поступово відродився.53

""ї

Новий Загорів
750
Німці мстили повстанцям де могли і як могли. Так 13 жовт-
ня 1943 р. у Завидівському лісі вони оточили Підстаршинську
школу УПА, яка готувала кадри для відділів повстанців. Школа
була розгромлена, частина слухачів школи потрапила в полон і
вивезена до Німеччини, частина розсіялась на теренах області,
а більшість загинула.54

Бій, який став безприкладним за рівнем героїзму та жертов-
ності, відбувся у вересні 1943 р. в Новому Заторові. З навалою
гітлерівських загарбників його провела чота Української По-
встанської Армії під командуванням “Берези”. Про ці події йде
мова в сюжеті повісті 1 Істра Боярчука “Бій під стінам храму”,
що вийшла у видавництві “Падстир’я”, в 2005 р.55 Бій відбувся
біля с. Загорів, па перехресті доріг, де на горбах збереглися старі
мури порожнього монастиря.

По-різному пояснюють причини цього зіткнення дослідни-
ки. Степан Мечник, учасник багатьох акцій проведених проти
гітлерівців, стверджує: “Розвідка ОУН одержала інформацію, що
гітлерівці планують там закріпити свій гарнізон і, таким чином,
контролювати шляхи, наглядати за всією околицею. Чота УПА
під командуванням “Берези” одержала наказ окопатися біля мурів
монастиря і не допустити туди німців”.56

Петро Боярчук пояснює події у складнішому варіанті: що
“Сосснко” був відданий до суду за несанкціоновані його пере-
говори з німцями, і чота у монастир була послана ним без згоди
вищого командування.57

Проти УПА офсіпиву готував фон дсм Бах, який був при-
сланий па Полинь як великий спеціаліст для ліквідації “банд”.58
Він використав 50 танків і панцерних авто, 27 літаків, 10 змото-
ризованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією та 10 000
німецьких і польських жандармів та поліцаїв. Було проведено
жорстокі бої: 35-у липні, 24-у серпні і 15 - у вересні. У них
УПА втратила 1237 старшин і бійців убитими та раненими. Німці
втратили понад 3000 вбитими і раненими.59

До Нового Загорова чота “Берези” прибула 10 вересня 1943
року. До наступного дня бійцям дано перепочинок. Але під ранок
місце дислокування чоти оточили німці і поляки. Зав’язався жор-
стокий бій. Карателі хотіли з наскоку увірватися до монастиря,
але були відкинуті прицільним вогнем. Відбиті перша і друга
атаки танкеток, ворог відтягнув вбитих і поранених, а до стін
монастиря наблизитися не зміг.
Проти повстанців кинуто літаки. Вони намагалися все зрівня-
ти із землею, але доки оборонці мали боєприпаси, ворог взяти
їх не міг.

Бій тривав 24 години. Героїчною смертю загинули 29 повс-
танців, 13 залишилися живими, які потім попали на каторгу в
концтабори. Німці втратили близько 400 чоловік.60

§ 5.	Бойові дії між УПА і червоними партизанами

Групи червоних партизанів на українських землях почали
появлятися взимку 1941-1942 років. Тактика, методи і форми
партизанської боротьби мінялися залежно від обставин, часу та
кількісного складу загонів.

Завдання перших невеликих партизанських груп полягало в
тому, щоб дезорганізувати німецьке запілля, перешкодити нор-
мальній роботі транспорту та доставці вантажів і живої сили на
фронт. А тому головними були диверсії, операції зриву ешелонів,
мостів, різноманітних підприємств ворога та розвідувальна робо-
та. Ще одним і необхідним завданням, яке ставила Москва перед
кожним партизанським загоном на Україні, був розгром загонів
УПА і націоналістичного підпілля. Про те свідчить “знаменита”
Директива № 3762 від 3 листопада 1943 р., видана Центральним
штабом партизанського руху. Директива не лише проливає світло,
але й характеризує суть більшовицької моралі. Ось її зміст:

“Усім штабам партизанського руху:

1.	Дайте завдання командуванню партизанських загонів і ко-
мандирам окремих груп, щоб усі місцеві та інші націоналістичні
формування брати на суворий облік і в кожному окремому випад-
ку ставити нас до відома, вказуючи деталі про їх організацію.

2.	У виявлені націоналістичні формування засилати свою
агентуру, ставлячи перед нею такі завдання:

а)	визначення чисельного складу організації, її збройні сили
і дислокація;

б)	вивчення системи зв’язку, характер зв’язку, як проходять
явки, перевіряються паролі, методи вербування в організацію.

3.	Дайте завдання на проведення вербування агентів-внутріш-
ників у кожному сформованому націоналістичному регіоні і
через них встановіть:

а)	програмно-тактичні завдання націоналістів;
б)	від кого націоналісти отримують економічну і моральну
підтримку, на кого орієнтуються;

в)	керівне ядро націоналістів;

г)	чи підтримують націоналісти зв’язок з німцями.

4.	Щоб не допустити провалів по вживленню агентів і вер-
буванню внутрішньої агентури в націоналістичні формування,
доручати цю роботу лише досвідченим агентурним кадрам.

5.	Продумайте комбінації по організації таємного фотогра-
фування керівних працівників місцевих націоналістів... з метою
їх вербування в якості агснтів-внутрішників.

Підписи: Заст. нач. ЦШПР - С. Бельченко
Пач. розвідділу ЦШПР - М. Анісімов”.60а

Вони не ставили своїм завданням охороняти місцеве населен-
ня. Більше того, їхня робота викликала гострі німецькі репресії
щодо населення.

У ході операції партизани вбивали когось із німців чи підри-
вали залізницю. Після виконаного завдання самі зникали, а
німецькі каральні експедиції розправлялися з місцевим мирним
невинним населенням - спалювали близькі села, де було вчинено
диверсію, вбивали людей. Так, 23 вересня 1942 р. німці знищили
села Борки (Бірки), Заболоття, Борисівку і Кортеліси. Замкнені
в церкві та інших будівлях, 2892 мешканці Кортеліс згоріли в
полум’ї. Худобу і сільськогосподарський реманент, запаси хліба
зі знищених сіл забирали нацисти.

Але про Кортеліси варто зупинитися більш детально, тому
що знищення цього села було спровоковане діями червоних
партизанів. Тоді, в сорок першому - сорок другому, в Кортелі-
сах та інших близьких помісних селах і хуторах зібралися ото-
ченні з Брестської фортеці та розгромленої Радянської армії,
що не встигли відступити. Так було створено партизанський
загін, командиром якого став Борис Михайловський. Селяни їх
прикормили, і вони почали “виконувати завдання Батьківщини
- нападати на німців”.

26	серпня 1942 р. жителів села Кортеліси зігнали на сход,
привселюдно повісили двох партизанів і попередили, що коли
не припиняться напади, село буде жорстоко покаране.

Іл Згч
У відповідь на це через тиждень загін Михайловського на-
падає на німецьку колону біля самих Кортеліс. Виконавши своє
завдання, відходить у білоруські ліси, люди залишаються на пота-
лу німцям. А загін Михайловського був у півтора рази більшим
від загону карателів, які оточили Кортеліси.

Село горіло п’ять днів, спалено 715 хат. Це така подяка чер-
воних партизанів за те, що їх кормили та доглядали. І найстраш-
ніше те, що ніхто не поніс за це жодного покарання.61

Не хочу виражати думку, щоб мене зрозуміли так, ніби я
проти диверсій. Але ніхто не давав нікому права залишити без-
захисним народ. Диверсії потрібно було проводити так, щоб за
них не несли відповідальність народні маси, які були ні в чому
не винні.

В інших випадках німці брали із сіл так званих заручників,
життя яких повинно було гарантувати загарбникам безпеку. Коли
в цей час відбувалися диверсії, німці заручників розстрілювали.
Населення, що проживало біля залізниць, на випадок диверсій
змушене було ховатися в лісах, і тут знову підпадало під “опіку”
червоних партизанів. У них забирали худобу, продукти харчу-
вання та одяг.

Влітку та восени 1942 р. червона партизанщина активно
скупчувалася на Волині та Поліссі. В червні 1942 р. загін Медве-
дєва десантується в північній лісистій частині Рівненщини.62 У
вересні сюди прибуває загін Ковпака. Головною опорою в них
на Волині стали села польських колоністів. Із них вони черпали
своє поповнення (до речі, так само, як і німці), навіть створювали
польські червоні партизанські загони.

Український народ опинився між молотом і кувалдою, між
двома ворожими силами. Вдень приїжджали німці, забирали хліб
і худобу, а вночі партизани “добували” собі продукти харчуван-
ня. Адже цю багатотисячну зграю розбишак треба було кормити,
одягати, взувати і поїти.

Щоб хоч трохи захиститися від поневолкІЬачів і грабіжників,
на Волині та Поліссі, за прикладом галичан, створюються загони
самооборони, які під керівництвом ОУН восени 1942 р. пере-
ростають в Українську Повстанську Армію.63

З перших днів появи червоних партизанів спочатку між ними
і групами національної самооборони, а згодом УПА, виникають
гострі суперечки та жорстока боротьба, про що вже йшла мова
у попередніх розділах книги.
Літопис УПА. Т. 2. С. 218.
Виражаючи думку Москви і Комуністичної партії щодо
українського національно-визвольного руху, чітко висловився
Медведєв у своїй книзі “Сильньїе духом”, де він пише: “Кто
же, какие люди собрались под знамя, на котором свастика бьіла
кое-как прикрита тризубом? Прежде всего - кулацкое отродье,
петлюровские недобитки, злейшие враги советского строя, движи-
мие лютой ненавестью к нашей стране и готовьіе на любьіе пре-
ступления. Другую часть бандьі составлял уголовньїй злемент.
Про зтих даже не скажем, что они против Советской власти и за
Гитлера. Они хотели грабить, а в националистической банде гра-
бежи поощрялись. Изо дня в день бандьі кочевали по украинским
селам, совершая здесь все, что вздумается, обдирая, насилуя,
убивая. Все зго происходило с благословления гитлеровцев, ко-
торьіе сами не “осваивали” населенньїе пункти, лежащие вдали
от шоссейньїх и железньїх дорог...”64

Говорячи про Степана Бандеру як керівника національно-
визвольної боротьби, Медведєв пише: “Його хлопці грабували
українські села і хутори, а прибутки від награбованого йшли
отаману. Награбовані капітали Бандера вкладав на своє ім’я в
швейцарські банки”.65

Що можна доповнити до сказаного? Що це пасквіль на ха-
рактеристику Степана Бандери - це всім зрозуміло. А от щодо
характеристики повстанців, особливо друга половина тексту, то
цс глибоко аргументована оцінка червоної партизанки. Це вони
грабували, ґвалтували, тому що там були зібрані всі покидьки
суспільства - злодії, волоцюги, вбивці та інші чужі народу еле-
менти. Виконуючи завдання Москви, червоні партизани повинні
були боротися не тільки проти німецьких окупантів, а також і
проти українських націоналістів.66

Прискореними темпами Москва починає перекидати на Волинь
і Полісся значні сили. Крім загону Медведєва, в Північно-Західну
Україну 26 жовтня 1942 року було перекинуто ще два радянські
загони партизанів, чисельністю приблизно 2500 чоловік. Це були
загони Сабурова і Ковпака. Крім цього, влітку 1942 р. відбувалося
масове скидання парашутами партизанських груп. Одну з таких
груп було скинуто в ніч з 10 на 11 листопада за 60 км на захід від
Коростеня. Другу групу, як стало відомо з документів органів без-
пеки німців, скинуто в болота під Рокитном на Волині. Приземлен-
ня групи відбувалося на терені, де була розташована боївка УПА.
Під час бою загинуло багато парашутистів, інших поранено. По-
встанці захопили значні трофеї, серед яких була велика кількість
сучасної російської зброї.67

На початку листопада на Волинь прибув відділ Ковпака,
який перебазувався на Рівненщину, а на Поліссі з’явився загін
червоних партизанів Ф. Федорова. Вся ця велика армія (а скорі-
ше, банда) не отримувала ніякого централізованого постачання,
а реквізувала в населення все, що їм було потрібно, щоб харчу-
ватися і одягатися. Вони переслідували українських патріотів,
людей, близьких до націоналістів, розстрілювали.68

Присутність великої кількості радянських партизанів, їхні
диверсії посилили репресії зі сторони німецьких властей. Лише
в листопаді 1942 р. було знищено близько ста українських сіл. В
Цумані німці розстріляли 120 українських сімей та сотні людей
в інших селах.

У січні 1943 р. знищено село Хозари Чернігівської області
разом із 4268 мешканцями, у лютому живцем спалено 682 жителі
села Срібного, цієї ж, Чернігівської області.69

Такий розгул червоного бандитизму тривав до лютого 1943
року. Від лютого Головне управління УПА розгортає широкі
операції, щоб узяти під контроль територію Волині та Полісся,
вигнати радянських партизанів, не допустити до дальшого по-
ширення німецьких каральних акцій проти українських сіл. У
результаті цього наприкінці лютого 1943 р. відносини між УПА
та радянськими партизанами різко загострюються. До теренів,
зайнятих відділами УПА, наблизилася велика група більшо-
вицьких партизанів генерала Ковпака. Ця група, загальною
чисельністю понад 2 тис. чоловік, мала завдання пройти через
Західну Україну в Карпати й закріпитися в Карпатських горах.
Перша сутичка відбулася між повстанцями і ковпаківцями в
Степанському районі.

Великої шкоди завдали партизани Ковпака на Горохівщині.
Як стверджує дослідник Горохівщини Андрій Криштальський,
“ковпаківці несподівано з’явились в районі, шукали по хатах
горілку, напивалися і немилосердно грабували населення. Це
викликало в людей переляк, вони ховалися самі і ховали особ-
ливо цінні речі”.

Дослідник наводить приклади про злочини, що були вчи-
нені зимою 1944 р. в селі Холоневі: “...прибув загін ковпаківців
у складі 12 озброєних до зубів вершників. Вони відразу почали
виловлювати і гвалтувати сільських дівчат. Згодом, добре напив-
шись самогону, ковпаківці вдерлися у садибу Матвія Бужансь-
кого, почали бити прикладом автоматів жінок. Коли їм на очі
потрапила дочка Бужапського, вони потягли її у хлів гвалтувати.
Але “доблесні” партизани були вже добряче п’яні, тому дівчина
зуміла порозкидати їх па всі боки і сама втекла надвір”.70

В рейді Ковпака, що продовжувався в Карпати, брав участь
і російський письменник Всршигора. Уважно спостерігаючи за
всіма подіями, після війни він написав книжку під назвою “Кар-
патський рейд”, яку намагався видати журнал “Знамя”. Перед
тим, як надрукувати, цей матеріал був направлений в управління
пропаганди і агітації ЦК ВКП(б). Через певний час одержана
відповідь такого змісту: “Редколегія журналу “Знамя” просила
дозволу до друку письменника Вершигори “Карпатський рейд”,
що містить матеріали про бандерівців... Зам. головного редактора
журналу “Знамя” тов. Вашенцев С. викликаний в управління
пропаганди для бесіди. Тов. Вашенцсву було вказано на недоціль-
ність опублікування матеріалів про бандерівців... тов. Вашенцев
погодився зі всіма зауваженнями і визнав за необхідне суттєвої
переробки твору”. Зав. відділом Управління пропаганди і агітації
ЦК ВКП(б) Н. Маслін. (переклад із російської автора).

Чому ж відділ пропаганди і агітації заборонив друкувати цей
матеріал? Яка крамола, на думку партійних босів, була написана
у книжці? Давайте звернемося до документа і розглянемо його
головні положення:

“Управління пропаганди вважає недоцільним обнародувати
цей матеріал. У записках П. Вершигори описується похід парти-
занського з’єднання Ковпака в Карпати. Значне місце в спогадах
П. Вершигори займають описи того, як банди бандерівців пере-
шкодили рухові ковпаківців у Карпати... Бандерівці зображують-
ся як організована, багаточисельна і серйозна військова сила,
що об’єднана в “курені” (чи полки, - с. 31), мали свої похідні
госпіталі” (с. ЗО) і т. д. В деяких місцях автор ототожнює так-
тику бандерівців із партизанською тактикою... Автор докладно
знайомить читача з біографією Степана Бандери, з біографією
бандитського “батьки Бульби”, з історією видного контррозвід-
ника “дядька Микити”.

З великим захопленням змальовує П. Вершигора образ однієї
“ідейної” бандерівки: “Пам’ятаєте ви бояриню Морозову, як вона
покликана до життя Сурахановим? На санях, в темній шубі... з
палаючими очима і високо піднятим вверх двоперстим хрестом?
Я її бачив живою”. “Ідейна” непохитність і моральна стійкість
бандерівки настільки полонили автора, що він вірить їй на дане
нею слово і залишає її без охорони... Особливо неприємна сцена,
в якій П. Вершигора вже після ковпаківського зауваження про-
довжує свій “романтичний” флірт із бандерівкою.

...Карпатський рейд в записках показаний як ланцюг суці-
льних невдач. Ковпаківці втрачають обози, артилерію, коней,
боєприпаси, валяться з ніг від голоду. Підійшовши до Карпат,
вони попадають у западню, вміло розставлену їм генералом
Крюгером, на компліменти котрого не скупиться автор: “Дуже
розумний і хитрий воєначальник”.

Протягом всього часу автор відмічає... падіння моралі, бойо-
вої майстерності, невміння воювати в незвичних обставинах.

Про те, як ставилися до ковпаківців люди, свідчить епізод
їхнього перебування в селах Сьомаки та Лісняки Старовижівсь-
кого району. 19 березня 1944 р. червоні партизани прийшли в
Сьомаки, але там нікого не застали. Люди втекли в ліс. Схованка
була знайдена і оточена кільцем партизанів. Там були не тільки
жителі Сьомаків, а і сусідніх сіл та хуторів. Всіх чоловіків відок-
ремили від жінок і повели в урочище Циганки на розстріл. В
урочищі стрій чоловіків зупинили і наказали всім стати на коліна.
Пролунали автоматні черги. Хто був живим, тут же добивали.
Розстріляно всю сім’ю Супруновичів - батька Максима, двох
його синів - Петра і Миколу, зятя Григорія. З сім’ї Максимчуків
вбили двох - батька Федора і його сина Володимира.

Розстріляних мешканців села партизани не дозволяли хоро-
нити на цвинтарі, а лише біля своїх домівок. Після цієї чорної
справи вбивці навіть не посоромилися розміститись по хатах
родичів загиблих. Тут вони ночували, жили і харчувалися за ра-
хунок людей, коли ще не минуло і декілька днів після трагедії.

На честь “перемоги” справили “бал сатани”. Пиячили, грабува-
ли і крадене міняли на самогонку. Не можна обминути ще одного
свідчення селянки Марфи Рябчук: “Я поїхала підводою забирати
труп свого чоловіка Андрія. Поки я приїхала, то вбивці вже з мер-
твого мого чоловіка стягли чоботи. Привезла і хотіла покласти на
кухні, щоб спорядити для похорону. Але один із партизанів, які
вже “господарювали” в хаті, заборонив і наказав: “Не хочу, чтобьі
здесь воняло бульбашем”.71
Про моральний облік багатьох партизанських загонів свід-
чать їхні пограбування, розбої, нищення сіл і всього громадського
добра. Підтвердженням цього може бути подія, що відбулася у
рідному селі автора цієї книги Вовкошеві Гощанського району
Рівненської області.

У середині листопада 1943 р. через село, із поліських лісів у
напрямку на південь, проходив якийсь партизанський загін, разом
із обозом та сім’ями. В селі був спиртовий завод, який вдалося
зберегти протягом усієї війни. Завод був доброю підмогою для
селян. І головне, до приходу Червоної армії залишалося менше
двох місяців. Уже взято Київ. Представники громади просили
командира не підривати завод. Але п’яний командир заявив: “Со-
ветская вдасть іюстроит новьій, а я получу за зто орден”.

Завод підірвали, забрали пару десятків корів та свиней і всією
бандою рушили далі.

Панічний відступ радянських військ на початку війни привів
до того, що на території західних областей України залишилася
значна кількість радянського партійного активу та працівників
НКВС, які не могли евакуюватися. Розпорядження Гіммлера про
розстріл без суду і слідства такої категорії людей змусило їх не-
гайно перейти на нелегальне становище. Крім того, на звернення
Сталіна по радіо 18 липня 1941 р. ЦК ВКП(б) прийняв поста-
нову про організацію підпільних комуністичних осередків для
керівництва партизанським рухом і організації боротьби в тилу
ворога.721 вже влітку і восени 1941 р. на Волині були створені
більшовицькі підпільні організації. Крім того, в липні-серпні
цього року в лісах і болотах Волині та Полісся залишилось ба-
гато озброєного народу. Частина простих армійців розбіглася,
а партійні керівники та чекісти, що були у безвиході, почали
формувати невеликі боєздатні партизанські групи.73

Про те, як “боролися” такі ірупи проти німців, начальник
обласного штабу партизанського руху Рівненщини генерал Бег-
ма у доповідній записці повідомляє ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У:
“С развитием партизанского движения на Украине зти группьі
начали бьіетро обрастать... Так, например, полковник Брин-
ский - “Дядя Петя” вьірос до 300 человек, капитан Каплун - до
150-200 человек, майор Медведев — до 600 человек... Зти люди
охраняют штаби, занимаютея заготовками питання, а боевьіх
операций за год не еделали ни одной... В результате такого без-
действия... люди разлагаются, имеется масса случаев самоволь-
ньіх расстрелов ни в чем не повинного населення, наблюдаются
массовьіе пьянки, хулиганство”. Коментарі тут не потрібні, бо
маємо справу з державно-політичним бандитизмом.73®

У кінці січня 1943 р. на ім’я Сталіна і Молотова нарком
внутрішніх справ Берія повідомляє: “Личньїй состав 12-го бата-
льона Сабурова занимается разгулом, пьянством, терроризирует

Воїни УПА
и грабит население... партизани 7 батальона Сабурова занима-
ются несльїхаиньїми грабежами, бандитизмом и пьянством...
Жителем, убсгающих от партизан в лес, расстреливают”.74

Зазьмарки своїми жорстокостями навіть німецькі розправи
над мирним наздікнцям ге, що вчинили партизани із загону
Сабурова у селі І.інидів Увірвавшись в оселю, вони почали
мордувати дочок місцевого священика. Підвішували їх за коси
до гілля дерев, кололи іп піками, налили волосся ще на живих
тілах.75 Подібні жор» гокос1. проявляли й інші головорізи із чер-
воних партизанських іаіоіпн

Крім мо| іунніпя і а ліипк'ння “націоналістів”, сабуровці про-
водили ще одну підлу ро мну вони намаїалися вербувати своїх
лгені їв “гексонії", пкі доносили б їм про всі події в УПА.

'Гака пікніка діяльності червоних партизанів, що діяли на
Волині, була нав’язана Москвою ще з літа 1943 року. Про це
керівникам УПА стало відомо відтоді, коли в грудні 1943 р. в
руки Служби безпеки потрапило кілька головних більшовицьких
розвідників, які діяли на Волині.76

У Рівному більшовицька розвідка виконала низку вбивств
високих чиновників, в тому числі одного генерала. Німці всю
вину звернули на УПА і розстріляли майже всю українську
інтелігенцію в місті. Але на подіях, що відбувалися в Рівному,
столиці окупованої німцями України, слід детальніше зупинити-
ся, в першу чергу через те, що там діяв Микола Кузнєцов, якого
вважали леї ендарним радянським розвідником.

Зухвале знищення в самому центрі “столиці” серед білого
дня гітлерівського генерала мало ще один наслідок. Під час
виконання цієї операції Кузнєцов підкинув гаманець із докумен-
тами. Гаманець був новенький із маркою відомої берлінської
галантерейної фірми, в нього поклали паспорт на ім’я одного з
націоналістичних керівників УПА, членський квиток однієї бер-
лінської організації українських націоналістів та інші документи,
що компрометували ОУН і УПА перед нацистами.77 Крім того,
в гаманець було покладено адреси націоналістичних діячів, які
заважали більшовицькому підпіллю.

Удар був розрахований точно. Газети негайно повідомили,
що гестапо та СД уже напали на слід злочинців. Залишений Куз-
нєцовим донос привів гестапівців туди, куди намітило радянське
командування. В Рівному було арештовано тридцять керівників
націоналістичного підпілля, а газета, що виходила в Рівному,
“ДойчеУкраїнішецайтунг”, у номері від 21 жовтня повідомила:
“Розплата за злочини. Заходи, проведені в останній час у Рівно-
му, та два замахи на високопоставлених осіб райхскомісаріату
України... встановили зв’язки між виконавцями та їх ідейними
натхненниками... українськими націоналістами”.78

Заходи, що ними хвалиться німецький комунікат, привели
до знищення 500 українських в’язнів-націоналістів. Крім того,
відбувся масовий розстріл українців у тюрмах і карних табо-
рах міст Рівного, Луцька, Дубно, Крем’янця. Бомбардування й
обстрілювання українських сіл із літаків охопило цілу Волинь.
Бронепотяги брали участь в обстрілюванні сіл і лісів, розташо-
ваних біля залізниць.79

На очистку Цуманських лісів німці кинули 1 і 2-й Берлінські
полки, роту СС із 2-ї штурмової бригади СС Дирлінвангера, ча-
стини з 14-ї гренадерської дивізії, що формувалася, та інші.80

А на Україну в цей час із Білорусі рушили багатотисячні заго-
ни відомого партизанського ватажка Федорова. Вони вторгалися
трьома великими групами. Через Невель на Морочне і Любешів із
Берестейщини, вздовж ріки Буг вривалася перша група, яка засві-
тила себе бешкетами, пограбуваннями, насиллям, куди більшими
і жорстокішими, ніж гестапівці. У с. Серники Висоцького району
вони спалили 60 хат і вимордували 40 родин. У Дубровицькому
районі спалили 172 хати. Всюди нищили могили, насипані на
честь борців за волю України.81

Проти наступу цієї зграї виступили відділи УПА командира
“Дубового”, зав’язалися бої на лінії Клесово-Рокитне. Тут почав
створюватися новий північний фронт УПА.

Другу групу федорівців затримала група УПА “Турів” на
річці Коростинка, біля с. Пнівне.

Лише по річці Буг партизани просувалися майже безпереш-
кодно, дійшли у Порицькі ліси, а в 1944 р. перейшли в Галичину.
Тут не було якихось сил повстанців, щоб перешкодити їм, тому
що головні сили “Турів” знаходилися в цей час на півночі.

Для теренів, що контролювала УПА, нависала постійна загро-
за з боку значних сил червоних партизанів, що зосереджувалися
по річці Случ та мали свої опорні пункти в численних польських
колоніях, які розташовувалися вздовж польсько-радянського кор-
дону до 1939 року. З цих баз вони проривалися в Цуманські ліси
і вступали у великі бої з УПА в Колківському, Степанському,
Деражнянському і Цуманському районах.
У листопаді 1943 р. вчинено напад нової більшовицької бан-
ди, що зібралася в Городницькому районі. Проти них виступив
загін УПА (командир “Дубовий”). Але ці успішні бої УПА з
червоними партизанами в центральній Волині і за р. Случ не
зменшили небезпеки нападу аж до приходу Червоної армії.82

Ав м. Рівне 15 листопада 1943 р. був викрадений командую-
чий Східними військами генерал-майор Ільген та його помічник.
Операцію здійснив все той же Кузнєцов. їх вдалося вивезти з
міста на хутір біля сіл Новий Двір і Квасилово. Полонених не
можна було вивезти в загін, а тому після детального допиту
Ільген і його попутник Грспау були розстріляні.83

А в штабі завершувалася підготовка до чергового теракту.
Було зірвано вокзал у Рівному, міни розірвалися в залі першого
класу, стеля завалилася, поховала під обломками більше 20 офіце-
рів. Почалося полювання за головним німецьким суддею України
- генералом Альфредом Функе. Він був убитий трьома постріла-
ми, які здійснив Кузнєцов.

Терористи втекли. На Волині почалася страшенна розправа
над мирним, ні в чому не повинним населенням. Були розстрі-
ляні всі в’язйі, спалені сотні сіл. Виникає питання: чи варті ці
декілька гітлерівців, навіть високого чину, щоб через них були
вбиті та закатовані сотні тисяч людей? Адже в цей час уже
зайнятий Київ, фронт швидко просувався на захід. Розвідник
Кузнєцов мав перебратися у Львів, а потім до Кракова.

13 лютого 1944 р. у місцевих газетах Львова було опублі-
ковано запізніле повідомлення: “9 февраля 1944 года вице-гу-
бернатор доктор Отто Бауер, шеф правительства дистрикта Га-
лиция, пал жертвой большевистского нападения. Вместе с ним
умер его ближайший сотрудник, испьітанньїй и заслуженньїй
начальник канцелярии президиума губернаторства дистрикта
Галиция доктор Генрих Шнайдер. Они погибли за фюрера и
империю”.84

Після цих подій залишатися у Львові розвідникам було
неможливо, і Кузнєцов із Камінським та Беловим вирушають
назустріч фронту. Недалеко від с. Боратин Бродовського району
на Львівщині вони потрапили до рук повстанців. Засуджені су-
дом за дії, що потягнули за собою страти десятків тисяч людей,
9 березня 1944 р. полонені були розстріляні.85
Початок 1944 р. став для УПА роком, коли вона була розді-
лена на два фронти: західна частина веде боротьбу із німцями і
червоними партизанами та готується до переходу лінії фронту,
друга частина, що перейшла лінію фронту і залишилася на тери-
торії, окупованій більшовиками, переходить у нову стадію дій,
веде боротьбу в нових умовах.

Для характеристики цього періоду боротьби УПА проти
своїх ворогів доцільно привести три документи, що збереглися
в різних джерелах до сьогоднішнього дня.

Документ перший: 12 лютого 1944 р. з’явилося вперше офі-
ційне звернення “до учасників УПА і УНРА”. В цьому документі
уряд УРСР звертається до УПА і УНРА, щоб не слухали своїх
керівників, переходили до червоних партизанів або складали
зброю перед органами радянської влади.

Цей документ, що був масово надрукований, розповсюд-
жений та наклеєний майже на кожному стовпі, своїм змістом
нагадував попередні листівки і за своїм стилем був звичайною
більшовицькою лайкою, не мав жодного впливу та відштовху-
вав людей.

У ньому і читаємо: “Чи хоч одного гітлерівського ката вбила
ця ОУНівська зграя? Чи вчинили загони УПА хоч один збройний
виступ проти гітлерівців... переходьте на бік чесних, самовідда-
них борців за Радянський Союз, на бік радянських партизанів...
Здобудете всі права вільного громадянина Радянського Союзу.
Іменем Уряду УРСР ми гарантуємо тим, що піддадуться, ціл-
ковите прощення їхньої тяжкої помилки, їхніх минулих провин
перед Батьківщиною”. І на завершення: “Слава великому другові
українського народу - маршалу Радянського Союзу, товаришу
Сталіну!” Підписали: голова Президії Верховної Ради УРСР
- М. Гречуха, голова Раднаркому УРСР М. Хрущов.86

Другий документ - це протокол від 2 березня 1944 р., в
якому команда УПА-Північ повідомляє про затримання трьох
радянських розвідників у регіоні Верби (Волинь).

Нами затримано:

1.	“Пух” (псевдо), начальник групи з фальшивими докумен-
тами оберлейтенанта, родом із Кенігсбергу.

2.	Камінський Вл., поляк.

3.	Козак (власовець), на ім’я Іван, псевдо “Зельов”, шофер.

Всі вони мали фальшиві документи, пресу та звіт про свою
роботу, писаний російською мовою”.87
Звіт містить окремі повідомлення, що заслуговують на увагу.
Ось окремі витяги зі звіту: “Коли ми прибули до Львова, там відбу-
валося зібрання представників німецького уряду Галичини. На
це зібрання вдалося протиснутися тільки “Пухові”. Кілька днів
пізніше “Пух” і його товариші виконали атентат (замах) на віце-
губернатора Галичини д-ра Бауера і його генерального секретаря
ІІІнайдера... Після атентату вони втекли автом і курсували в око-
лицях Золочева, Ківерець та Луцька. По дорозі гестапо затримало
їх, та в часі перегляду документів вони постріляли гестапівців
і втекли...” У звіті подасться, що провокація у Львові вдалася,
бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кількасот
в’язнів. Документ (звіт) несли на другий бік фронту.88

Третій документ- це коротке повідомлення до Головної коман-
ди УПА від команди УПА-Північ про те, що “в околицях Кремінця
на початку лютого 1944 р. (таку документі), в зустрічному бою
з відділом УПА на шосе тяжко поранено маршала Радянського
Союзу Ватутіна, командира так званого Першого українського
фронту. При тому загинуло кілька його штабівців. Захоплено
підручний архів. Важко пораненого Ватутіна забрали з собою,
втікаючи, більшовики”.89

У другій частині документа говориться: “В той час німецькі
верховні чинники пробують застосовувати ще одну тактику з
УПА. Поодинокі штаби армій, корпусів чи дивізій звертаються
до УПА й Організацій за посередництвом місцевої адмініст-
рації, людей із Комітету або полонених бійців УПА з пропози-
цією перемир’я і співпраці проти спільного смертельного ворога
- більшовизму, що несе неволю цілій культурній Європі (“Що
було в минулому, хай забудеться”).

їхні пропозиції йшли у напрямку вільного переходу через
українські землі, вірніше, через якийсь терен та організації спіль-
них акцій проти більшовиків чи червоної партизанки. За те вони
обіцяли не поборювати відділи УПА й Організацій, доставити
зброю, охороняти українське населення перед самовільними
реквізиціями німецького воїнства”.

Свідомі того, що Провід ОУН чи команда УПА не йде з
ними на переговори, вони зверталися до окремих комендантів
теренових відділів.90

Передбачаючи можливість таких контактів у житті, Команда
УПА віддала строгий наказ, що за всякі розмови чи переговори
з німцями буде карати польовим судом. Суд застосовувався у
двох випадках. Ось один із них:
“Справа Куріня Групи УПА-Північ.

Антонюк (“Сосенко”, “Кліщ”).

Антонюк Порфир - псевдо “Сосенко”, “Кліщ” народився
19.ІХ.1909 р. в селі Вискуличі, район Володимир-Волинський,
українець, православний, жонатий, освіта неповна середня, соц.
походження селянин, Курінний УПА групи Північ.

Антонюка (“Сосенка”, “Кліща”) звинувачують у тому:

- Наказом Головної Команди УПА були строго заборонені
всякого роду переговори з окупантами. Наказ цей був доведений
до відома всім військовим і запільним клітинам УПА. Антонюк
(“Сосенко”, “Кліщ”), проти наказу, вів переговори з німецьким
окупантом, чим виступив проти генеральної політичної лінії
УПА.

На підставі проступків під ч. 1 домагається для Антонюка
(“Сосенка”, “Кліща”) найвищого виміру кари, кари смерті, через
розстріл.

Постій, дня 6 березня 1944 р.	В. Р. Каруспун.

Присуд затверджую.

Командир УПА групи Північ, в. с. Панас Мосур”.

У Великодню суботу цього ж року, з наказу Головної коман-
ди УПА, був розстріляний перед зібраною до наказу сотнею
її сотенний “Орел” (псевдо) в терені Кам’янки-Струмілової
Львівської області “за зговір із крайсгавптманом Нерінгом і пе-
репровадження за його згодою протипольських акцій”.91

У березні 1944 р. на лінії Ковель-Броди-Коломия зупинив-
ся зимово-весняний наступ Червоної армії. Терен дій УПА був
розрізаний лінією фронту, і більша частина відділів УПА за-
лишилася уже по той бік фронту. Лише окремі західноукраїнські
землі залишилися ще під гітлерівською окупацією. Тут діяли
частини УПА-Захід. Щоб перейти фронт, у полосі великих лісів,
на Крем’янеччину, прибули частини УПА-Південь. Склалися над-
звичайно складні умови для УПА - розрізнені сили, наближення
фронту, розбіжність думок у німецьких окупантів щодо УПА:
військові кола схильні були нав’язувати контакти, а поліційні
круги виступили за ліквідацію УПА як збройної сили.

І в таких умовах акції проти УПА зі сторони німців не затиха-
ли. Проведена велика облава на Тернопільщині, де в Струсові
було розстріляно 86 українців, у травні-червні активізуються
акції на Рогатинщині та Львівщині. Склалося таке становище,
що на Львівщину необхідно було викликати на допомогу з
Крем’янеччини курінь УПА командира “Крука”.92
Наближення фронту і відступ німецької армії відділи УПА
використовували для того, щоб запастися зброєю. Вони старалися
захопити німецькі обози відступаючих частин, напасти на місця
складування зброї, зробити запаси хліба та інших продуктів хар-
чування. Такі бази, бункери, криївки зі зброєю, продовольством,
медикаментами закладалися по всіх районах впливу УПА. “В селі
Копилля, - як свідчить секретар районного господарчого Колкі-
вського району Дем’ян Загоровський, - було вирито 7 бункерів.
Поклали туди понад 450 центнерів жита, 45 центнерів муки,
300 кілограмів сухарів, центнер маку, 60 вичинених кінських
шкір... Все заготовлялося під керівництвом районного проводу
ОУІГ*.»»

За цими складами і базами полювали червоні партизани.
Вони не мали підтримки населення, якогось постачання зі сторо-
ни, а тому жили і харчувалися лише за рахунок награбованого, ві-
дібраного у людей. Ось лише декілька прикладів, що їх наводить
В. Наконечний. “Так, 22 січня 1944 року партизанське з’єднання
імені Леніна під командуванням Л. Іванова лише біля села Тури-
чани Турійського району вилучило із бандерівських склепів один
міномет, десятки тисяч патронів, а біля сіл Мельники і Річиця
Рантівського району з виявлених 15 складів було вилучено 23
тонни зерна, 1 тонну сухарів, 4 тонни муки, 1 центнер ковбаси,
залитої смальцем, 3 підводи медикаментів.

Загін імені Щорса цього ж з’єднання в Ратнівському районі
виявив 16 складів і вилучив з них 23 тонни муки, 12 тонн солі,
160 кілограмів твердого сиру, 100 кілограмів цукру, 120 ящиків
сірників, 30 кілограмів господарського мила.

Під Володимиром-Волинським червоними партизанами
було виявлено 7 складів і вилучено 54 тонни продовольства... у
районі села Хотешів Камінь-Каширського району з 65 схронів
було вилучено 47 тонн муки, 13 тонн жита, 2 центнери ковбаси...
9 тонн цукру та ін.”94

Це повідомлення лише про частину віднайдених червоними
партизанами сховищ, що їх робили представники ОУН і УПА.
Але не всі були виявлені та пограбовані. Значна частина зали-
шилася для повстанців, і це сприяло УПА триматися в двобої з
Москвою аж до середини 50-х років.

Восени 1943 р. УПА готується до переходу через фронт. З цією
метою на Стиденських хуторах Деражнянського району Рівненсь-
кої області “Климом Савуром” була проведена велика нарада
старшинського складу УПА. На нараді були присутні командир
Турів “Рудий”, його підлеглий “Островський”, командир групи
“Заграва” “Дубовий”-“Максим”, його заступник “Бористень”,
сотенний “Довбня”, командир групи “Верещака”, з невеликою
групою старшин, командир групи “Котловина” “Олег” зі старши-
нами, командир офіцерської школи УПА “Бойовий”, крайовий
СБ “Петро”, окружний провідник “Гай” та інші старшини. Всього
близько 40 чоловік. Охорону несли вояки “Дубового”. Нарада
тривала два дні.

На ній виступив “Клим Савур”. Він зупинився на характерис-
тиці становища в УПА у кожній групі та навіть загоні. Глибокий
аналіз становища у військових підрозділах, як відзначив допо-
відач, дає підставу судити про ослаблення ідеологічної роботи
серед рядового складу. Через постійні бої та переходи з одного
місця на інше не завжди звертається увага на моральний стан
вояків. Не завжди виховна робота находить своє місце серед
вояків нижчого складу УПА.

У доповіді було піддано гострій критиці роботу старшинсько-
го складу з навчання бійців військової справи. Особливо погано
обізнані та навчені воювати вояки з молодого поповнення УПА.
Не завжди підвищують свою кваліфікацію й окремі старшини. Як
доказ цього, доповідач навів приклад із Кблківською республікою,
де в Колках було сконцентровано велику кількість бойових за-
гонів (“Олег”, “Рубащенко”), що принесло великої шкоди, коли
німці застосували авіацію та танки.95

Найважливіші завдання, поставлені доповідачем, були офор-
млені наказом № 4/П командування УПА-Північ від 20 грудня
1943 року “Про проведення підготовчої роботи до часу приходу
більшовиків і перших акцій проти них”. У наказі вимагалося:

“1. Категорично заборонити відступ на захід у зв’язку з на-
ступом Червоної армії. Залишитися на місцях і вести активну
підготовку до боротьби проти Радянської влади.

2.	Активізувати антирадянську агітацію серед населення та
бійців Червоної армії, що наступає, серед осіб, які прибуватимуть
зі сходу СРСР.

3.	Створювати запаси продовольства, одягу, зброї, викорис-
товуючи з цією метою відступ німецьких військ.

4.	Не допускати закріплення Радянської влади на відво-
йованій території. Шкодити вороіу повсюдно.96
Підводячи підсумки наради, “Клим Савур” зазначив: “Час
міняється, німці відступають. Скоро тут будуть більшовики, і
нам потрібно до цього готовитись, міняти форми роботи, зокрема
боротьби, зберегти зброю. Першочерговим завданням сьогодні
є перевести без втрат армію через фронт. Довести численність
груп до 10-15 чоловік, так легше буде перейти фронт”.97

Наприкінці наради виступив заступник по військовій час-
тині, полковник “Гончаренко”.

Після наради відбулися деякі зміни у розстановці керівних
кадрів. “Олег” перейшов до охорони “Клима Савура”, а охорону
“Дубового” доручили “Рубаїцснку”. Сотню “Мороза” із Луць-
кого району через Торчин і Голоби відведено в Колківський
ліс. Сотні “Рибака” і “Босоти” активно готуються до переходу
фронту.98

Про виконання рішень наради, оперативність по виконанню
вказівок свідчить наказ організаційно-мобілізаційної референ-
тури загону “Енея”:

“Орг. Моб.

Референтура В. О.	Наказ ч. 1 24 листопада 1943 р.

1.	Творити в терені невеликі бойові одиниці, диверсійні
боївки, добре їх озброювати і постійно школити...

2.	Поблизу міст творити диверсійні групи з завданням підго-
товки їх до опанування міст під час перехідного безладдя. Зав-
часно підібрати для цього бойовиків, озброїти і вчити...

3.	До 20 ірудня підготувати по всіх надрайонних, військових
округах відповідні криївки, призначені до окремого розпоряд-
ження організаційно-мобілізаційних заходів, за розрахунком ЗО
криївок на військовий район... Творити криївки по містах...

4.	Нападати на розпорошені відділи відступаючої німецької
армії, бити їх безоглядно і таким чином здобувати зброю.

5.	Вести безперервно... заготівлю сідел. Підготовляти новий
контингент до кавалерії...

6.	...Розвивати всебічно національну чуйність... Комунарів,
німоту і ляхів безоглядно нищити.

7.	Створити чіткий і справний мобілізаційний апарат по
надрайонах і районах...

9.	Вести облік попалених сіл і жертв серед цивільного насе-
лення за весь час німецької окупації.

49 Зам. 7976
10.	...Треба вжити всіх заходів, а терміновий наказ мусить
бути своєчасно виконаний...

Слава Україні!

Героям Слава!

Постій. 24-ХІ-43 р.”

Підготова ГК УПА до переходу фронту, як зазначалося на
нараді, розпочалася заздалегідь. Необхідно було провести велику
роботу по підготовці військових з’єднань. Наказ про перехід на
Волинь першою отримала армійська група УПА-Південь, щоб
залишити безлісні місця Вінниччини і Кам’янець-Подільщини.
В наказах визначалися маршрути для окремих відділів та місця,
де будуть розташовуватися на Волині.

Наказ Головного командування отримали два відділи ар-
мійської групи УПА-Схід, один із відділів переходив також на
Волинь, другий мав залишитися в маленьких лісах і готуватись
там до переходу фронту. Йому вдалося це успішно зробити на
Житомирщині."

Найбільш сприятливим для переходу фронту був вкритий гу-
стими лісами терен Волині та Полісся. Туї цю операцію здійсню-
вала основна кількість військових частин УПА.

В другій половині січня і на початку лютого в районі річок
Случ і Горинь фронт перейшли загони УПА-Північ.

В районі м. Сарни розташовувалися курені групи УПА “Заг-
рава”, що мали переходити фронт на стику двох фронтів: Пер-
шого Українського і Першого Білоруського. Використовувалася
добре продумана тактика, де одні групи пробиралися невелики-
ми відділами, другі перечікували в селах, аж поки пройде лінія
фронту, “треті переходили в більшовицьке запілля під маскою
червоних партизан... ще інші переховувались в бункерах і кри-
ївках”.100 Фронт було перейдено з дуже незначними втратами. На
бік ворога перейшов лише один відділ азербайджанців.

Наприкінці січня 1944 р. із групою охорони між Чорто-
рийськом і Новосілками переходить лінію фронту “Бористень”.101
Весною 1944 р. після переходу фронту починається відновлення
зв’язків між усіма загонами УПА. В Цуманських лісах виявилася
сотня “Ярка”, розташована біля Чортового болота.

“Дубовий” переходить у Колківський та Маневицький ра-
йони Волинської області та Володимирецький район Рівненської
області, де перебуває до весни 1944 року.102
Завершуючи розгляд III розділу
про боротьбу УПА з німецькими
загарбниками та червоними партиза-
нами, доцільно згадати ще про одну
службу, що відіграла важливу роль
у визвольній боротьбі українського
народу, — зв’язок. Часто ми читає-
мо в книгах чи газетах, дивимося
на екранах телевізорів і чу< мо про
повстанців-зв’язкових. І Іе були пе-
реважно молоці дівчата чи хлопці,
які і вдень, і вночі викопували дуже
важливі завдання, їм кожної хвили-
ни загрожувала небезпека, за ними
найбільше слідкував ворог. Про них
хочеться сказати добре слово і вис-
ловити їм щиру подяку.

Зрозуміло, що найкращим
зв’язком для партизанських загонів
і під час бою, маршу або відпочин-
ку мав би бути радіозв’язок, щоб не
ризикувати життям людей. На жаль,
УПА не мала ні таких апаратів, ні
піді оювлених спеціалістів. Не було
можлиікк і сії і пргд6.ии відповідну

Петро ОЛІЙНИК
(“Богун", “Еней”),
майор, командир ВО

кількість нікої апарлури. Пі німці,
ні більшовики на цс ніколи не пішли б.

У великій пригоді міг стати телефонний зв’язок. Але сполу-
чення рухливих повстанських частин через цей зв’язок було не

лише не можливим, але і протипоказаним — воно порушувало
б конспірацію підпільних загонів. Не міг бути використаним і
телеграфний зв’язок.

Про те, як до цих технічних засобів вдавалися повстанці та
командири, свідчать окремі приклади. Так, у Південній групі три
курені, що були розташовані один від одного не більше ніж на
5 км, налагодили тимчасовий телефонний зв’язок, але це було
зроблено лише на час довшого постою.

На короткий час, коли затихали бої, налагоджувався телефон-
ний зв’язок між частинами Північно-західної групи. Але це лише
окремі епізоди, загального радіо та телефонного зв’язку не було,
якщо не рахувати, що в жовтні 1943 р. на Волині, в Центральному
штабі “Клима Савура” було полагоджено одну трофейну радіо-
станцію. Вона діяла лише в межах 100 кілометрів, і штаб міг кори-
стуватися нею тільки для зв’язку з Північною групою, яка в цей
час вела бої з червоними партизанами у Сорочинському лісі.

Яким же був загальний зв’язок в УПА на цей час? Відповідь
може залишатися лише однією: засобами зв’язку були кінні,
селянські підводи та піші зв’язкові. Піші переважали там, де
терени були під владою ворога. Зв’язкові переносили пошту
- листи, повідомлення чи розпорядження у вигляді так званих
грипсів, супроводжували окремих чи групи осіб. Певну частину
перевозили підводами або саньми.

Започатковувався зв’язок у селі, де зв’язкові зустрічали зв’яз-
кового з сусіднього села чи району і, обмінявшись паролем (що
було обов’язковим), супроводжували його за призначенням - у
сусіднє село або район.

Районний зв’язковий підтримував зв’язок із надрайонним,
цей, в свою чергу, з обласним, а обласний із центром. При Го-
ловному командуванню УПА існував центральний зв’язок, який
підпорядковувався лише штабу УПА. Пароль час від часу зміню-
вався, і включитися в зв’язок було дуже складно.

На найбільших небезпечних теренах використовувалися
лише піші зв’язкові, молоді дівчата чи хлопці.

У районах, що були під впливом УПА, для більш комуні-
каційного перевозу груп людей чи постачання створювалися у
селах сітки комунікаційних ліній. У свою чергу, лінії ділилися
на більш важливі та ті, що мали менше значення, військові й
адміністративні.

Той, хто знав пароль і попав на зв’язок, супроводжувався
тереновими зв’язковими - від одного зв’язку до іншого. На лі-
нії забезпечувався порядок та безпека, підтримка широких мас
населення.

Головне командування УПА завжди приділяло велику увагу
зв’язку. На керівні посади підбиралися та призначалися найбільш
віддані революційній справі члени ОУН. Так, шефом зв’язку
проводу ПЗУЗ (північно-західних українських земель) “Клим Са-
вур” призначив Колотнюка Миколу Хомовича, присвоївши йому
звання хорунжого 1-го ступеня. Його завданням було посилення
конспірації в системі зв’язку, охорона “Клима Савура” та інших
членів проводу ПЗУЗ.103
Шефом зв’язку Ковельської округи був призначений “Олег”
(Нікитич Олександр). У лютому 1944 р. його переведено на по-
саду заступника окружного шефа СБ. Дуже уважно підбиралися
і призначалися всі інші керівники, які займалися зв’язком.

Високий авторитет зв’язку змушені були визнати і наші
вороги.

У книзі “Сильні духом” Дм. Медведєв, керівник більшовиць-
кого партизанського загону, згадує випадок, що коли загону
червоних партизанів необхідно було послати диверсійну групу в
м. Львів (а це потрібно було йти через територію, що контролю-
валася УІЇА, чого вони дуже боялися), то вихід знайдено в тому,
що підібрали групу з українців, передягнули їх у бандерівців,
втілились у зв’язок УПА, дізнавшись завчасно пароль, і спокій-
но добралися за місцем призначення. Цей план вони успішно
здійснили.

Згадуючи пізніше про першу зустріч у селі зі зв’язковим,
Медведєв говорить: “.. .партизани добре виконали свою роль...
бандерівець їх накормив, допоміг дістати коней з їздовими. По-
відомив новий пароль і дальше вони продовжували шлях на са-
нях. На світанку 7 січня вони були вже в Дубнівському районі104.
В наступному селі їх забезпечили новим паролем і провели до
сусіднього села”105.

Все було гаразд, доки група йшла по зв’язку УПА. Але коли
дальший зв’язок переривався і шлях виходив на територію, конт-
рольовану мельпиківцями, де пс діяв пароль, медведівці звернули
з дороги і у Львів було послано лише 2-х зв’язкових.106
Примітки до розділу III

1	Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1452 рр.
-Київ, 1991.-С. 11.

2	Лебедь Микола. УПА. Частина І. - Сучасність. - 1987. - С. 54.

3	Там само. - С. 56.

4	Історія Українського війська. - К.: Панорама, 1991. - С. 48.

5	Там само.

6	Там само. - С. 49.

7	Там само.

8	Там само.

9	Там само. - С. 50.

10	Там само.

”	Історія Українського війська. Названа праця. - С. 51.

12	Грабець Омелян (“Батько”) - народився 1911 року в селі Нове
Село, Любачівського повіту, провідник Генеральної округи ОУН на
південних українських землях, командир ГВО-УПА, довголітній
визначний член ОУН. Загинув у бою з більшовиками 10 червня 1944 р.
на Вінниччині.

13	Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів,
1993.-С. 414.

14	Історія Українського війська. - С. 52.

15	Там само. - С. 56.

16	Там само. - С. 57.

17	Ковпак С. А.: Від Путивля до Карпат. - К., 1979. - С. 243.

18	Там само. - С. 269.

19	Там само. - С. 270.

20	Історія Українського війська. - С. 58.

21	Там само.

22	Там само.

23	Там само.

24	Там само. - С. 59.

25	Там само. - С. 60.

26	Там само.

27	Там само.

28	Там само. - С. 61.

29	Мірчук Петро. Названа праця. - С. 13-14.

30	До речі, “Голота” знав кілька іноземних мов, що допомагало
йому зв’язуватися з ворогами. Він проводив переговори з командирами
угорського батальйону під Ківерцями і через нього повстанці одержали
багато боєприпасів.

31	Необхідно зауважити, що Штаб групи УПА працював щодня не
в Колках, а в осередку в лісі під Колками. Іноді в Колках.

32	Шлях Перемоги. - 28 жовтня 1998 р. - С. 2-3. - № 43.
33	Голос України. - 1994. - 14.01. - № 2.

34	Дивись документ № 7.

35	Літопис УПА. - Т. 1. - С. 135.

36	Там само. - С. 135-140.

37	Автором вигляду і форми бофонів був відомий художник-під-
пільник Ніл Хасевич.

38	Архів СБУ у Волинській обл.: спр. 197, арк. 17. Із свідчень секре-
таря районного господарчого відділу по Колківському району Згоранця
Дем’яна на допиті в НКВС.

39	Голос України. - 1994. -14.01. - № 2.

40	Архів СБУ у Волинській обл.: спр. 197, арк. 23.

41	Літопис УПА. - Львів, 1993. - Т. 23. - С. 82.

42	Там само. - С. 85.

43	Волинь.- 1998. 25.IV.

44	“Через могили до вічності” (або Життя і смерть Колківської
республіки). В. Данилюк, М. Кучерепа, Ю. Хлопук // Молода Волинь.
- 10 вересня. - 1993.

443	3 особистого архіву Петра Боярчука.

45	Мечник Степан. У вирі воєнного лихоліття. - Львів. Край, 1992.
-С. 59.

46	Криштальський Андрій. Національно-визвольний рух опору на
Горохівщині. - Луцьк: Надстир’я, 1994. - С. 5.

46,1	Там само. - С. 22.

47	Степан Мечник. Названа праця. - С. 59.

48	Там само.

4811	Боярчук П. Названа праця. - С. 180.

49	Мечник Степан. Названа праця. - С. 60.

50	Там само.-С. 61.

51	Криштальський Андрій. Названа праця. - С. 30.

52	Там само.

53	Там само. - С. 31.

54	Там само. - С. 32.

55	Боярчук Петро. Бій під стінами храму. - Луцьк: Надстир’я.
-2005.

56	Там само. - С. 63.

57	Там само. - С.244.

58	Там само. - С. 141.

59	Там само. - С. 142.

60	Там само. - С. 175.

№“	Волинь. Всеукраїнський суспільно-політичний часопис. - № 2.
-Луцьк, 1995.-С. 243.

61	Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів.
1993. - С. 277; Волинь від 27.09.1997 р. В. Лис. Правда про Кортеліси
має бути повною.
62	Медведєв Дм. Сильньїе духом. - К.: Политиздат. - С. 6.

63	Див. розділ І, § 1 даної книги.

64	Медведєв Дм. Сильньїе духом. - С. 84. (текст подано за оригі-
налом, без перекладу, щоб краще було зрозуміти настрої автора, його
глибину ненависті як окупанта).

65	Там само. - С. 85.

66	Косик Володимир. Названа праця. - С. 278.

67	Там само. - С. 597.

68	Літопис УПА. - Т. 2. - Торонто, 1977. - С. 19.

69	Там само. - С. 20.

70	Крипітальський А. Названа праця. - С. 34.

71	Вільчинський. Ковпаківці теж рубали з плеча // Волинь. - Бе-
резень 1999. - С. 7.

72	КПСС в резолюциях и решениях сьездов, конференций и пле-
нумов ЦК. - М.: Политиздат, 1971. - Т. 6. - С. 23.

73	Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Вінніпег: Волинь,
1981.-С. 91.

738	В обороні волі. - Рівне: Азалія, 1995. - С. 135.

74	Там само.

75	Криштальський А. Названа праця. - С. 35.

76	Цс були Олександр Чехсдзе-Чапаєв, лікар Марія та фельдшер
Клавдія. Від них дізналися, що інструкції в справі роботи в рядах УПА
почали приходити з Москви в серпні 1943 року. В них говорилося, шо
наближається час, коли німці не будуть такі страшні, як українці своєю
підривною роботою всередині Червоної армії... Що необхідна розвідка,
де є магазини і склади - сховища УПА, посилити зв’язки, активізувати
вбивства командирів. Одному розвіднику обіцяли орден Леніна і 11
тис. марок за вбивство високопоставленого командира УПА. Правда,
це вбивство не відбулося, завдання не виконане (Микола Лебедь. На-
звана праця. - С. 110).

77Лу	кинА.,Гладков Т. Николай Кузнецов. - М.: Молодая Гвардия,
1971.-С. 145-146.

78	Там само. - С. 147.

79	Історія Українського війська - С. 45-46.

80	Лукін А., Гладков Т. Названа праця. - С. 176.

8’	Історія Українського війська. - С. 43-46.

82	Там само. - С. 44.

83	А. Лукін, Т. Гладков. Названа праця. - С. 187.

84	Там само. - С. 308.

85	В радянських джерелах повідомляється, що Кузнєцов, побачивши
безвихідне становище, підірвав себе і попутників гранатою.

86	Лебедь Микола. Названа праця. - С. 115.

87	Там само. - С. 116.

88	Там само.
89	Там само. - С. 117.

90	Там само.

91	Там само. - С. 120.

92	Історія Українського війська. Названа праця. - С. 81.

93	Архів УСБ у Волинській обл. Кримінальна справа Д. Загорівсь-
кого.

94На	конечний В. А Злочини ОУН-УПА на Волині. - Луцьк, 2001 р. (по-
силання автор робить на ЦЦАГО України: ф. 73, спр. 1, арк. 116—117).

95	Архів УСБ у Волинській області: спр. 61, 80 фп, т. 1, с. 98.

96	Там само. - Спр. 11315, т. II, ч. II, арк. 92.

97	Архів УСБ у Волинській області: спр. 6180, т. 1, арк. ПО.

98	Там само.

99	Історія Українського війська. - С. 85.

100	Там само. - С. 86.

101	Архів УСБ у Волинській області. Там само. - С. 115.

102	Там само. — С. 120.

103	Колотнюк Микола Хомович, 1914 року народження, м. Рожинівка
Київської обл., член ОУН з 1934 року. Із 1941 р. перейшов на нелегальне
становище, був орг-референтом Волинського обласного проводу ОУН.
У лютому 1943 р. “Клим Савур” назначає його командиром військово-
го округу УПА. Командування здав 15.ІХ.43 р. “Рудому”. 17.ІІІ.44 р.
“Клим Савур” присвоює Колотнюку звання хорунжого 1-го ступеня,
призначає його шефом зв’язку проводу ПЗУЗ та підпорядковує йому
Олицький і Клеванський райони. Ставиться завдання - посилити робо-
ту зв’язку, організувати конспіративне перебування “Клима Савура” та
інших членів Проводу ПЗУЗ (Архів СБУ: спр. 6180, т. 2, арк. 201).

З лютого 1945 р. Колотнюк входить у підпорядкування керівника
Проводу ОУН “Луки”, очолює Провід ОУН і шефа зв’язку.

104	Дм. Медведев. Сильньїе духом. - К.: Политиздат, 1981.
- С. 394.

105	Там само. — С. 418.

106	Там само. - С. 419.
РОЗДІЛ IV

УПА В БОРОТЬБІ ПРОТИ
БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ

§ 1. Перехід фронту та зміна тактики партизанської
боротьби після встановлення органів радянської влади

У березні 1944 р. зупиняється великий зимовий наступ Чер-
воної армії. Майже вся Україна була в руках радянської влади.
Фронт проходив по лінії від Ковеля, спускався майже по прямій
лінії на південь - через Броди до Карпат, за 60 км на захід від
Коломиї.1

Терен дій УПА був розділений лінією фронту. Лише неве-
лика частина західноукраїнських земель залишилась ще під
гітлерівською окупацією. На цих теренах перебували частини
УПА-Захід та окремі частини УПА-Південь, які відступали на
захід, щоб у вигідних місцях великих лісів на Крем’янеччині
перейти фронт.2 Останні загони повстанців майже без якихось
серйозних перешкод перейшли фронт і почали відновлювати
зв’язки та налагоджувати свою діяльність. Перед повстанським
рухом залишився лише один ворог - більшовизм.

У цей час Крайова Рада Народова у Варшаві “позбавила”
польський уряд у Лондоні права представляти польський народ.
На кінець травня 1944 р. вона направила в Москву делегацію для
встановлення офіційних стосунків із Союзом польських патріотів
у Росії і Радянським урядом. Взаємовідносини між поляками і
радянськими органами влади починають розвиватися в іншому
напрямку - поляки підтримують радянську владу.

Зате повернення більшовицьких окупантів на Україну поста-
вило перед Головною командою УПА ряд важливих проблемних
завдань.
Ще перед поверненням на західні українські землі Радянсь-
кий уряд мав певні відомості про розгортання національно-виз-
вольної боротьби, про військові формування УПА, їх тактику,
методи та форми боротьби і командний склад. Ці дані він отри-
мував від своїх резидентів, парашутистів та партизанів. Уряду
було відомо, що революційний рух на Україні підтримує широка
громадськість, що ідея самостійної держави запустила глибоко
своє коріння, і тому, щоб зберегти єдність імперії, не втратити
України, більшовики почали загравати з українськими патрі-
отами, вони все частіше зверталися до українського народу зі
словами, що війна проти Німеччини носить характер боротьби
за Україну. Всіх українських письменників заохочували до напи-
сання патріотичних творів, оспівування мужності та патріотизму
в боротьбі проти нацистів. Постановою уряду було встановлено
орден Богдана Хмельницького, широко пропагувався вірш В. Со-
сюри “Любіть Україну”.3

Але політика Кремля на цьому не завершилася. Більшовики
добре вивчили та проаналізували всі помилки, які були допущені
німцями, і за всяку ціну намагалися створити ілюзію про те, що
лише радянська влада є захисником “самостійності” Радянської
України, а Кремль - єдиним її оборонцем.

Для більшого переконання народних мас України в конститу-
ціях СРСР і УРСР були проведені зміни та доповнення, зокрема,
створено народні комісаріати закордонних та військових справ.
Із першого лютого Україна отримала право мати безпосередні
дипломатичні зносини з іншими закордонними державами
(зрозуміло, з тими, що порекомендує Москва).

Ці, хоч невеликі на перший раз поступки мали важливе зна-
чення - Україна 25 червня 1945 р. підписала Хартію Організації
Об’єднаних Націй (ООН).4

Всі ці зміни та поступки, зроблені більшовиками, дали їм
право визнати себе “захисниками українського народу”. У дру-
гому зверненні до трудящих України говорилося: “Яка ж може
бути незалежна Україна (яку вимагають українсько-німецькі
націоналісти), коли вже тепер Україна є вільна радянська, де
українці є господарями свого становища...” А якщо так, то все
те, що заважало більшовикам, тобто український революційно-
визвольний рух, який саме і був носієм української соборності та
самостійності, що його очолила УПА, є найбільшим ворогом.
Головний напрям боротьби був спрямований на те, щоб
відірвати цей рух від широких народних мас, показати його на-
роду як агентуру чужих держав. Для цього більшовиками була
придумана назва - “українсько-німецький націоналізм”. Це
підтвердив М. С. Хрущов на засіданні Верховної Ради УРСР, що
відбулося 1 березня 1944 р., де він заявив: “Українських націона-
лістів ми називаємо українсько-німецькими тому, що вони є вірні
пси і помічники німців у поневоленні українського народу”.5

Більшовики приймають рішення за всяку ціну, всіма можли-
вими засобами ослабити й знищити український визвольно-на-
ціональний рух.

Успішно перейшовши лінію фронту, УПА налагоджує зв’яз-
ки між окремими частинами, поповнює втрати, що були під час
переходу фронту, готує бійців до майбутніх боїв.

Вслід за просуванням фронту на захід на звільнені від
нацистів терени прибувають органи радянської влади. Тих
працівників, що були в районах та областях до початку війни,
залишилось дуже мало - частина була в армії, інша загинула. І
тому підбір та комплектування у райпарткоми, виконкоми рад
та інші урядові установи доводилося починати з початку. Але
йти на роботу в партійно-адміністративні органи в західні об-
ласті України погоджувалися з трудом. Підбір часто падав на
тих, хто скомпрометував себе, злочинців та інших пройдисвітів.
Особливо це відносилося до комплектування каральних органів
- Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), а з березня
1946 р. - Міністерства державної безпеки (МДБ).6

Структура радянської влади в роки війни та зразу в післявоє-
нний період мала такий вигляд: в селі — голова сільвиконкому
та уповноважений міліції; в районах - райпарткоми КП(б)У;
районний виконавчий комітет із відділами: освіти, фінансів,
комунального господарства, сільського господарства, промис-
ловості, управління доріг, зв’язку і пошти тощо; військовий
комісаріат; суд та прокуратура; міліція та НКВС.

В областях існували аналогічні відділи, більш розширені, із
добавленням управлінь за специфікою кожної області.

Але для районів і частково для областей характерним було,
що коли оголошувався організований похід проти повстанців
УПА, отримували зброю майже всі чоловіки районних служб
та більшість обласних. Разом із НКВС вони виконували завдан-
ня не лише з ліквідації оунівського підпілля, але і зі стягування
хлібоздач, м’яса та інших продуктів для держави, що входило
до обов’язкової поставки селян.

За цей розбій та пограбування їх нагороджували орденами і
медалями, виділяли премії. При всіх органах НКВС та більшості
сільських рад організовувалися з різних покидьків суспільства,
злодіїв та п’яниць, зрадників свого народу чи просто обдурених
та задурманених людей так звані істрєбітєльні батальйони
- стрибки, як їх називали в народі. Про їх злочинну діяльність
мова буде вестися в розділі V в документах.

Крім того, у кожному районі на постої була військова ча-
стина, яка сприяла розгрому національно-визвольного руху,
ліквідації УПА, бандсрівщини, “бандитизму”.

Першим завданням, що отримала ця величезна зграя, було
мобілізувати всіх чоловіків і відправити в армію. Мобілізація по-
чиналася навіть у перші тижні приходу та встановлення органів
радянської влади, її проводили окремі військові частини.

Друге - виконання доведених до селян планів хлібоздачі та
інших сільськогосподарських продуктів.

Черговим, дуже важливим завданням, було притягнення до
відповідальності всіх, хто не підтримав радянську владу, вивезен-
ня сімей тих, хто брав участь в УПА. Ці страхітливі нелюдські
заходи виконувалися найретельніше. Головне, що ставилося
перед органами НКВС та Внутрішніми військами НКВС, - якнай-
швидше покінчити з УПА та оунівським підпіллям. А тому бої
почалися з перших днів, після встановлення органів радянської
влади.

Перший бій військ НКВС і загону УПА (командир “Ворон”)
відбувся 18 січня 1944 р. у Броненських лісах, де на хуторі
Острівок була розташована сотня УПА.7 Бій тривав більше двох
годин. Всі спроби наступу противника були відбиті з великими
втратами для ворога. І лише ввечері сотня відступила за річку
Случ у Ленчинські ліси. У Володимирецькому районі курінь УПА
під командуванням курінного “Кори” мав бій із ВВ НКВС, які
втратили понад 50 бійців убитими. На початку лютого активізує
свою бойову діяльність курінь “Лайдаки” у Висоцькому районі.
17 лютого у селі Золоте повстанці здобули обоз із амуніцією.
В Берсзнівському районі командир “Ярема” з повстанцями до-
бивається успіхів у боротьбі з “загороджувальними загонами”.
Йому вдалося знищити декілька загонів НКВС.
Пожвавив свою діяльність командир “Шавула” у Людви-
польському районі, в Пустомитівських лісах ганяє більшовиків
загін УПА командира “Дубового” та загін командира “Енея”.

По-іншому виглядали справи в Луцькому, Сенкевичівському
й Демидівському районах, де більшовикам вдається досягнути
низки перемог. У селі Озденіж Луцького району вони знищили
невеликий госпіталь, поранені не здалися і були вбиті. У селі
Хрінники на хуторі Загайок Демидівського району після завзя-
того бою загинули провідник СБ “Граб” та командир контрроз-
відки “Скиф”.8

Великий прикордонний загін було кинуто проти загонів УПА,
що знаходилися на терені над р. Случ. Важкі бої вів загін коман-
дира “Дубового”, особливо курінь командира “Яреми”. Більшо-
виків було остаточно відбито зі значними втратами для них. Цій
перемозі сприяла всестороння допомога місцевого населення.

У Висоцькому районі розпочався великий наступ проти куре-
ня “Лайдаки”. У першому бою, що відбувся 11 березня, курінний
“Лайдак” під Річицею переміг батальйон ВВ НКВС (командир
- капітан ІПматов). Було здобуто обоз зі зброєю, гранатомет та
200 набоїв до нього. Але в другому бою, 15 березня 1944 р.,
не дивлячись на героїчний опір повстанців, спочатку загинув
курінний “Лайдак”, а понісши великі втрати, курінь відступив
та пішов на з’єднання з куренем командира “Кори”.9

Ці сутички між УПА та ВВ НКВС тривали до квітня місяця.
Цілком змінюється становище, коли наприкінці березня була при-
йнята “Постанова Державного комітету оборони СРСР про спе-
ціальні заходи щодо західних областей України”. Ця постанова
виражала моральний облік більшовизму і була страшним прису-
дом для народу У країни. Г оловні її завдання вважаю за доцільне
навести читачам (переклад тексту з російської — автора).

“З метою ліквідації діючих банд і наведення належного
державного порядку в західних областях України Державний
Комітет Оборони СРСР постановляє:

1.	Зобов’язати НКО (тов. Смородинова) відмобілізувати
все чоловіче населення призовних років у визволених районах
Рівненської та Волинської областей... Всіх мобілізованих негайно
відвезти в тилові округи і після фільтрації визначити місце їх
перебування.

2.	Зобов’язати НКШС (тов. Кагановича) забезпечити переве-
зення в тилові округи відмобілізованих на вимоги НКО.
3.	Зобов’язати НКВС СРСР (тов. Круглова) і Раду Міністрів
УРСР (тов. Хрущова) відібрати кращих людей із партизанів...
і створити з них у кожному районі Рівненської, Волинської та
Тернопільської областей загони НКВС чисельністю 50-60 чол.
кожний...

4.	Зобов’язати НКВС (тов. Круглова) додатково до тих, що є
на Україні, виділити і перекинути на Україну... 5 бригад війська
НКВС.

5.	Зобов’язати НКО (тов. Хрулева і тов. Федоренка) переда-
ти... НКВС УРСР 250 автомашин “Студебекер”, 100 танків Т-60
і Т-70 та 50 бронемашин. Забезпечити пальним...

6.	Зобов’язати 1 Іаркома зв’язку (тов. Пересипкіна) віднайти і
передати... НКВС УРСР 5 радіостанцій “РАФ” і 80 радіостанцій
“Белка-5”.

7.	Зобов’язати НКДБ і НКВС СРСР (тов. Меркулова і тов.
Круглова) відібрати з органів НКВС і НКДБ східних областей...
та тих, хто знає українську мову, чекістських працівників для Ук-
раїни - оперативних працівників - 2000 чол., з них начальників
районних управлінь - 200 чол. Для НКВС України - оперативних
працівників - 790 чол., з них начальників районних управлінь
- 120 чол. ...і направити їх на роботу в західні області України.

8.	Зобов’язати НКВС СРСР виселити сім’ї активних учас-
ників ОУН, УПА і УНРА у віддалені місцевості СРСР”.10

І державна машина запрацювала: сотні составів із людьми
прогуркотіли колесами па схід, десятки танків почали давити
гусеницями безневинних людей.

Попалася “чекістсько-військова операція по ліквідації німець-
ко-українських націоналістичних банд”. Метою цієї операції
була ліквідація УПА та підпілля ОУН в 1944 році. З початком
операції (квітень-травень) окремі дослідники історії України по-
в’язують подію, що відбулася 29 лютого 1944 р. недалеко Гощі,
в селі Милятин Острозького району. Ось як описує ці події про-
фесор Лев Шанковський: “Відколи на терені дій УПА з’явились
дивізії командуючого фронтом маршала Ватутіна, командування
УПА вирішило, за всяку ціну, зробити на нього засідку і, коли це
можливо, зловити його живим. Розвідка УПА спрямувала всі свої
зусилля на тс, щоб вислідити місце перебування його штабу.

Вже 6 березня сотня командира “Ворона” спробувала атакува-
ти мурований будинок школи, в якому перебувала частина штабу
(с. Карпилівка), але була відбита, причому самого командира
“Ворона” поранено. Більше щастя мали відділи “Енея”, що по-
стійно робили засідки на шосе Корець-Рівне. Недалеко Гощі на
засідку наїхала автоколона з маршалом Ватутіним. Від пострілів
українських повстанців був важко поранений маршал, який помер
у Київській лічниці”11 (таку документі. - В. Д). Але це думка
лише професора Шанковського.

У Великій радянській енциклопедії про смерть маршала на-
писано (цитую дослівно. - В. Д.): “Войска под командованием
М. Ватутина активно участвовали в обороне Воронежа, в Сталин-
градской и Курской битвах... в форсировании Днепра и освобож-
дении Києва и Правобережной Украиньї. Умер после тяжелого
ранения, награжден.. .”121 більше про смерть маршали не сказано
ні слова, нічого не говориться і в інших літературних джерелах.

Із самого початку більшовики не хотіли визнати, що Ватутін
був поранений повстанцями, так само як і німці не визнавали при-
чини правдивої смерті генерала, шефа СА - Віктора Люце.

І лише значно пізніше про поранення та смерть командую-
чого 1-м Українським фронтом М. Ватутіна з’явилася стаття,
підготовлена на основі маловідомих чи раніше не публікованих
документальних свідчень у газеті “2000” за 30.02.2004 рік.

У статті під заголовком “Гибель Ватутина: фактьі и версии”
відзначається: “...Собьітия, предшествовавшие ранению, детально
изложеньї в деле, подписанном 1 марта 1944 года заместителем
начальника Управлення контрразведки СМЕРШ 1 -го Украинского
фронта генерал-майором Беляновьім, где говорится что: “в 16 ча-
сов 30 минут 29 февраля Воєнний совет фронта закончил работу
в штабе 13-й армии генерала Пухова (Ровно) и вьіехал в штаб 60-й
армии (Славута). Офицер по особьім поручениям командующего
полковник Семиков вьіслал офицера оперативного отдела Штаба
фронта майора Белошицкого разведать пути проезда.

Изучив три маршруте, майор доложил Пухову наиболее
приемлемьій: Ровно-Здолбунов-Острог-Славута. Он же про-
информировал генерала, что накануне у села Гоща (таку доку-
менті. -В. Д.) бьіл ожесточенньїй бой партизан с отрядом УПА,
а местньїе жители сообщают о многочисленности повстанцев.
Однако опьітньїй боевой командир не предложил командующему
дополнительной охраньї и бронетехники сопровождения. Мери
предосторожности ограничились вьісьілкой “студобеккера” со
взводом солдат для доразведки маршруте.
Около 19.00 кортеж из четьірех машин, в которьіх находились
Ватутин, член Военсовета Крайнюков, 10 штабньїх офицеров
и несколько бойцов охраньї, подьехал к окраине Милятина. В
поселке якобьі сльппалась стрельба (?). Ватутин велел остано-
виться и отправил майора-порученца вияснить обстановку. Здесь
машинні и попали под обстрел повстанцев, которше, прячась за
домами, взяли противника в клещи. Ватутин получил в верхнюю
часи» правого бедра пулю, раздробившую кость. Водитель одной
из машин М. (фамилии не називаєм сознательно) испугался
и рванул с поля боя. Бойцьі охраньї Царев и Кочетов усадили
истекавшего кровью генерала в “додж”, но авто, отьехав, пере-
вернулось. “Виллис”, которьім дальше повезли Ватутина, застрял
в непролазной грязи. В ближайшем селе нашли сани и на них
доставили раненого в госпиталь № 506 13-й армии”.

Другого квітня нарком внутрішніх справ УРСР Рясний про-
звітувався перед НКВС СРСР про надзвичайну подію. В доку-
менті він писав, що “...нападників було 30-40, охорона енергійно
відбивалася, але бандитам вдалося оточити одну машину, в якій
знаходилось 3 чоловік, і в перестрілці вони були вбиті”.

Далі запрацював механізм справдовувань, у документах фігу-
рувала “банда в 300-350 чоловік, що напала на Ватутіна”.

У район події було перекинуто військові з’єднання НКВС,
почалася розправа з повстанцями. За 20 днів квітня “проведено
65 чекістських військових операцій, знищено 1126 “бандитів”.

У 1944 році чекістами був захоплений у полон командир
з’єднання УПА “Холодний Яр” Євген Басюк (“Чорноморець”).
З його слів виходить, іцо “...в Милятині в цей час перебувало
12 бійців боївки СБ “Приймака” із Славути та декілька місце-
вих бойовиків. Захоплені зненацька прибуттям кортежу, вони
вимушені були вступити в бій, зосередивши вогонь на першій
машині”.

Як свідчать документи українського підпілля, УПА не збира-
лася воювати з регулярними військами Червоної армії. Навпаки,
відомо багато звернень до червоноармійців із закликом переходи-
ти на бік повстанців, воювати проти Сталіна та його поплічників.
Засідка, зроблена на Ватутіна, була першою, що набула великого
розголосу, і причина цьому, мабуть, те, що з Кавказу перекинуто
великі підрозділи НКВС, з якими повстанцям було важко воюва-
ти. Певну негативну роль зіграли і “загороджувальні загони”,
внутрішні війська та "армійські політвідділи.

50 Зам. 7976
Початок “чекістсько-військової операції” проти УПА співпав
із періодом застою на фронті. Це дало можливість більшовикам
стягнути додатково великі військові сили і кинути їх проти УПА.
Великі лісові масиви на північ від залізниці Ковель-Рівне-Шепе-
тівка атакували дві стрілецькі дивізії, одна танкова бригада, дві
бригади ВВ НКВС, два прикордонні полки, червоні партизани.
До акції були залучені й літаки.13

На початку квітня розпочався генеральний наступ об’-
єднаних сил більшовиків. Першими пішли партизани, які знали
звичку повстанців, шляхи та методи ведення партизанських
боїв. Перед ними було поставлено конкретне завдання - вияви-
ти місцеперебування основних сил повстанців, але з ними в бій
не вступати. Червоні партизани почали грабувати населення,
нищити повстанські родини, скрізь сіяли паніку. Багато селян
гинуло, і тоді загони повстанців не могли далі терпіти, вони дали
рішучий бій цьому бандитизму, чим і викрили себе, своє місце
розташування, дали більшовицькому командуванню відповідь
на запитання, як треба діяти.

10 квітня в наступ пішли військові. Прочісувався ліс над річ-
кою Горинь. Із усіх кінців на повстанців наступали переважаючі
сили. Між селами Жильне і Берестовець Костопільського району
загони повстанців були оточені, і зав’язався довгий, 9-годинний
бій. Як повстанці, так і більшовики несли великі втрати. Загинув
курінний “Острий”, сотенний “Вихор”, провідних СБ ПЗУЗ Ва-
силь Макар (“Безрідний”) і його заступник “Юрій”. Лише коли
настала ніч, рештки повстанців під проводом “Гамалії”, “Макси-
ма” і “Однорога” з боями пробралися в Пустомитівські ліси.14

У Пустомитівських лісах знаходилися загони командирів “Ду-
бового” та “Енея”, залишки розбитих загонів на Костопільщині.
Новий наступ більшовиків розпочався 15 квітня. Великий лісовий
масив так оточили, що повстанцям навіть доставити їжу було
нізвідкіля. Наступ на ліс супроводжувався танками і літаками.
Зі сходу на відділ “Дубового” наступали прикордонні полки.
Великий бій з ними у районі Людвиполя закінчився перемогою
повстанців. Ворог втратив 147 убитими, було захоплено: 1 ку-
лемет, гранатомет та 22 полонених.

24 квітня частини відступаючого загону “Енея”, під коман-
дою “Кватиренка”-“Польового”, біля села Витковичі зустрілися
із загоном енкаведистів і знищили 100 чоловік.15
26 і 27 квітня відбувся бій біля села Ленчино. Після цього
загони “Енея” та “Дубового” мали двотижневий перепочинок.
Більшовики звернули на південь, де в Гурбенських лісах на цей
час зібралася велика група повстанців. Але, не дивлячись на пере-
кидання військ на південь, бої тривали і на півночі. Загін “Кори”
вів бій майже дев’ять годин між селами Городець і Антонівка,
що по залізничному шляху Ковель-Сарни.

Цікавий епізод зберігся про цей бій. Він проходив у трикут-
нику: залізниця Ковель- Сарни, річки Горинь та Віркою. Під
час бою загорівся ліс, повстанці не розгубились, знаючи добре
місцевість, почали маневрувати, і більшовикам здалося, що вони
зі всіх сторін оточені. Рятуючись від вогню, почали стрибати у
річку Горинь. Більше тижня річкою пливли трупи.16

Великі бої почалися на півдні, зокрема в лісах Демидівського
району. На хуторах між селами Лисин і Свищів першим зазнав
удару курінь УПА командира “Юрка”.

Бій тривав 6 годин, і перші атаки червоних були відбиті. Але
в бою загинув “Юрко”, загін зазнав великих втрат. Надвечір (а
це була Великодня субота) курінь відступив у напрямку до села
Свищів.

Вершиною намагання більшовиків ліквідувати УПА було
побоїще під Гурбами 23-24 квітня 1944 року. До речі, це най-
більший бій УПА проти більшовицьких об’єднаних сил.

Було використано помилку Головного командування УПА,
яке допустило велику концентрацію сил у Гурбенських лісах, пе-
ревівши іуди армійську групу УПА-Південь із Вінниччини і ряд
загонів із Демидівського, Кременецького, Острозького та інших
районів, що дало можливість ворогу оточити більше 4-х тисяч
повстанців.17

Наступ більшовиків розпочався вранці 23 квітня майже
30-тисячною армією з гарматами, танками й літаками. Цих сил
вистачило ворогові, щоб оточити ліс із населеними пунктами по
лінії: ОбгівОстріг-Шумськ-Крем’янець. Повстанці змушені
були відступити в ліс і зайняти нові позиції. Чергові наступи
ворогів цього дня були відбиті. Необхідно відзначити, що разом
із повстанцями в лісі було багато цивільного населення, яке ще
до наступу більшовиків втекло в ліс. За ніч повстанцям вдалося
хоч трохи зміцнити та пристосувати до оборони свої позиції.

О 7 год ранку розпочався генеральний наступ більшовиків.
Головний напрям удару був нанесений на відрізок оборони, що
знаходився біля сіл Мости, Будки, Хнівки і Гурби, який захищався
куренем УПА командира “Сторчака”. Після сильного гранатомет-
ного та гарматного вогню в бій кинулися більшовицькі загони, які
були зустрінуті рясними кулеметними та автоматними чергами.
Ворог не витримав такого відпору і змушений був відступити.

Друга атака розпочалася з участю танків та літаків по всій
лінії оборони. На південному відтинку оборону “Яструба” було
прорвано, і це дало змогу противнику оточити сторчаківців. Сам
командир куреня “Сторчак”, чотири старшини та 60 повстанців
загинули.

Під час бою було створено третю лінію оборони, де бій тривав
аж до пізнього вечора. Лише ввечері більшовики, використовую-
чи танки, захопили головний об’єкт оборони - Гурбенську гору.
Сотня “Шума” змушена була відступити.18

Коли настала ніч, повстанці переформували свої загони,
виробили єдину тактику і, не чекаючи ранку, пішли в атаку на
прорив. Атака одночасно проводилася в трьох напрямках: курені
“Довбенка” та “Бувалого” пішли в Суразькі ліси, курінь “Мамая”
прорвався на північ і з боями перейшов залізницю Здолбунів-Ше-
петівка. Командири “Ясень” і “Дюкс” вивели свої курені в на-
прямку на Клеванські ліси.19 На ранок для більшовиків не було
повстанців, а у лісі залишилися тільки селяни. За попередніми
даними, що їх повідомили воюючі сторони, повстанці втратили
80, більшовики - 120 чоловік.

Підводячи підсумок цієї битви, необхідно відзначити, що
вона була гарною школою для обох воюючих сторін. Повстанці
отримали для себе добрий вишкіл бою з переважаючими сила-
ми, з авіацією і танками, ще раз підтвердилось значення маневру
силами під час бою. Інша, ворожа сторона своєї мети не досягла,
повстанці з кільця вислизнули, не допомогли ні танки, ні авіація.
Для більшовиків добрим уроком стала недооцінка партизанської
війни.20

Після цієї великої війни настала певна передишка. ГК УПА,
проаналізувавши свої помилки, почало розукрупнення відділів
УПА. їх розвели по різних районах і областях, дали вказівку уни-
кати поки що боїв із більшовиками, законспіруватися. Збройна
боротьба на певний час притихла. Цю передишку кожна зі сторін
використала по-своєму. УПА посилює роботу в організаційній
ділянці, активізує пропагандистсько-виховну та освітню роботу,
удосконалює бойову майстерність.

Перерва тривала до Зелених свят.
У другій половині травня в Москві відбулася нарада ке-
рівників каральних органів, у якій брали участь і всі обласні на-
чальники НКВС. У промові Сталіна було поставлене завдання:
“За всяку ціну зламати повстання в Західній Україні”. У промові
була висловлена думка, що для виконання цього завдання не-
обхідно мобілізувати та направити найкращі сили каральних
органів. Усі керівники, незалежно від того, хто і де працює, по-
винні сприяти цій справі.

Виконуючи наказ Сталіна, в червні більшовики приступили
до нової акції, що була спрямована не лише проти УПА, а й проти
всього українського підпілля. До західноукраїнських областей
з Києва прибули найкращі спеціалісти “по боротьбі з бандитиз-
мом”, які почали вишукувати та експериментувати “вишукані”
способи знищення підпільного руху. Одним із таких методів
став масовий терор, що добре уже був випробуваний німцями.
А при цьому доповнювалися і нові форми терору: проколювання
штиками, виколювання очей, відрізування язиків, роздягання та
інші, які вже мали щось суто дикунсько-московське.21

У другій половині червня бої між ворогуючими сторонами
знову розгоряються. На цей раз причиною, що привела до активі-
зації виступів, було оголошення більшовиками насильного набо-
ру жінок на роботу в шахти Донбасу. Оскільки добровільно ніхто
не хотів іти, більшовики почали робити наскоки на села, ловити
й відправляти дівчат і жінок у Донбас. Жінки почали втікати, а
повстанці • захищати їх від насилля. Бої розгорталися по всій
області. І їосепи в Свипарниківському лісі бої веде курінь “Голу-
ба”, сотня УПА “Крига” і “Ворона” з групи “Турів”, в Камінь-
Каширському районі - загін УПА “Помста Полісся” (командир
“Верховинець”), на Горохівщині - сотня “Грома”.22

Перші удари по УПА, нанесені більшовиками, не тільки не
досягли поставленої мети, але і не спричинили для повстанців
великої шкоди. Відділи УПА за 1944 рік набули великого досві-
ду у веденні партизанських боїв, зросла їх підтримка широкими
народними масами.

Все це було для більшовиків несподіванкою. Вони посилю-
ють не лише пропагандистську роботу, але й міняють методи і
форми боротьби з УПА та всім націоналістичним підпіллям.

27 листопада 1944 р. в газетах та по радіо опубліковано і
передано друге Звернення уряду “До населення західних облас-
тей України”. Воно було опрацьовано більш підступно, і його
головна мета—розгромити національно-визвольний рух, довести
його безперспективність і ще раз підтвердити “турботу” про по-
встанців, що “заблудилися”. Основне вістря Звернення - повна
і широка амністія для тих, хто перейде на бік більшовиків. Тут
треба звернути увагу на те, що обов’язковою умовою амністії є
“перейти на бік більшовиків”, тобто вести активну боротьбу з
ліквідації і УПА, і підпілля.

Поява Звернення була сигналом для розгортання широкої
пропагандистської роботи, і, в першу чергу, серед інтелігенції.
По всіх обласних центрах скликаються збори інтелігенції. Проти
національно-визвольного руху перед вчителями 6 січня 1945 р. у
Львові виступив нарком Мануїльський. Його слова: “Священний
цей меч, що відтинає голови цим злочинцям”, які він викрикував
на зборах, та хвала головорізам із НКВС могли свідчити лише
про одне - готується нова широка операція проти ОУН і УПА.

15 травня 1945 р. у Львові перед секретарями обкомів КП(б)У,
начальниками обласних управлінь НКВС і НКДБ західних областей
України виступив М. Хрущов.23 Із доповіді випливає, що проведе-
на велика робота з розгрому оунівського підпілля. Разом з тим: “В
связи с новой обстановкой необходимо перестроить чекистскую
работу, а также работу всех других наших организаций”.

І далі: “Я бьі порекомендовал еще такой метод: в селах на-
метать несколько кулаков и сказать им, чтобьі они сообщали о
замислах бандитов и бьіли бьі нашими агентами. Зтих кулаков
надо предупредить, что они отвечаютза любое бандпроявление,
которое будет в зтом сельсовете. Наш актив должен следить за
тем, что если происшествие будет, немедленно предупрежденньїх
кулаков арестовьівать и висилать”.

І на завершення: “Я считаю правильним создание спецгрупп
из бивших бандитов... Нужно дать одно конкретнеє задание, и
когда они его вьшолнят, можно сказать, что они свою вину ис-
купили, и отпустить их”.24

Для УПА і підпілля в 1945 р. розпочався великий іспит не
тільки на уміння боротися, а й на виживання. Особливо важкою
для повстанців і підпілля була зима 1944-1945 років.

Новий наказ встановлював термін по ліквідації підпілля до
15.03.1945 року. Більшовики не шкодували ні коштів, ні людсь-
ких сил, щоб завдання було виконане. На терени Волині й Полісся
перекидаються нові додаткові сили зі всього Радянського Союзу.
Уже не тільки по районах, а й по багатьох селах розташовуються
контингенти армії та внутрішніх військ.
Згідно з наказом НКВС-НКДБ у західні області УРСР на-
правляються:

-	173-й окремий стрілковий батальйон із Краснодара в Дро-
гобич. Його загальна чисельність - 517 чоловік;

-	256-й полк конвойних військ із Москви. Загальна чи-
сельність -1500 чоловік;

-	192-й полк по охороні промислових підприємств—1200 чо-
ловік;

-	бронепотяг № 45  - в Рівне, з десантною групою 100 чо-
ловік;

-	бронепотяг № 26 - в Станіслав, з десантною групою 100 чо-
ловік;

•	бронепотяг’ № 42 - із Забайкалля у Львів - 100 чоловік;

-	42-й прикордонний полк - ум. Львів.25

Розпорядженням наркома ВС СРСР із Москви в західні об-
ласті України направляється мотострілковий полк першої МСД
ВВ НКВС.

У січні 1946 р. із Румунії в західні області направляється 91-й
стрілковий полк чисельністю 1017 чол. та 88-й стрілковий полк
зі складу 65-ї ВВ НКВС чисельністю 1075 чоловік.26

Розпорядженням генерал-лейтенанта А. Леонтьєва “Про
оперативне використання військ НКВС по охороні залізниць та в
боротьбі з бандитизмом” вимагалося провести наради з керівним
складом областей України, командирами дивізій, полків, баталь-
йонів та бронепоїздів, де чітко визначити, які конкретно частини
і підрозділи будуть оперативно підпорядковані місцевим органам
НКВС. Крім того, рекомендувалося забезпечити розгортання
агентурної роботи органами транспортної міліції.27

На ліквідацію УПА були залучені інженерно-протихімічні
частини військ МПВО НКВС.

Міністр внутрішніх справ Круглов затвердив “Організаційні
заходи по посиленню боротьби з оунівським підпіллям у західних
областях Української РСР”. В документі відзначається, що в захід-
них областях помітне наростання активності оунівських банд. Для
перевірки стану роботи органів і військ МВС по боротьбі та надання
практичної допомоги на місцях по ліквідації оунівського підпілля
в ці області направляються групи уповноважених МВС СРСР. У
Рівненську область посилається генерал-майор Никитинський, у
Волинську - полковник Прокоф’єв. До кожного уповноваженого
додавалася група оперативних працівників центрального апарату і
Головного управління прикордонних і внутрішніх військ МВС.
На ці групи покладалися великі завдання. Вони повинні
перевірити, як виконувалися накази та директиви МВС СРСР
по організації боротьби з бандитизмом, наявність оунівського
підпілля, стан агентурної роботи і конспірації в агентурно-опе-
ративній роботі. По закінченні перевірки уповноважені разом із
керівниками місцевих УМВС складають план заходів з ліквідації
оунівського підпілля і УПА.

Уповноважені та начальники обласних управлінь кожні 5
днів доповідають міністру внутрішніх справ СРСР про заходи,
що проводяться на місцях.28

Всі заходи, що вживалися партійними і радянськими органа-
ми з метою ліквідації УПА, бажаних результатів не приносили.
Розпорядження Сталіна влітку 1946 р. виконане не було, підпілля
та загони УПА влітку не тільки не були знищені, а навпаки, ак-
тивізували свою діяльність. 17 липня 1946 р. Міністр внутрішніх
справ СРСР Круглов затвердив “План додаткових заходів по
посиленню боротьби з бандитизмом у західних областях Украї-
нської РСР”.29

В заходах відзначалося:

“	1. Частини і з’єднання ВВ МВС, що розташовані в західних
областях України, залишити до 1947 року. Скорочення військ
не проводити.

2.	Посилити конспіративну і агентурно-оперативну роботу.

3.	Направити нові групи по вивченню оперативного складу
органів МВС з метою очистити їх від непридатних кадрів для
оперативної роботи. Висувати для цього кращих працівників на
оперативну роботу.

4.	Значно збільшити розміри заробітної плати”.30

Отже, нова боротьба, крім силової, повинна набирати конс-
піративного і агентурно-оперативного характеру. Почали поси-
лено і прискорено розроблятися нові методи та форми боротьби
радянських каральних органів проти національно-визвольного
руху українського народу.

До кінця наближалася Друга світова війна. В 1945 р. націо-
нально-визвольний рух вступає у новий, не менш складний і
відповідальний період. З часу встановлення радянської влади
на західноукраїнських землях ворог зазнав великих втрат. Але,
не дивлячись на всі його зусилля, знищити підпілля і УПА не
зміг. Дорого коштувала ця боротьба і нам. У партійних архівах
Волині віднайдені офіційні звіти про втрати на Волині за цей
час. Таблиця з даними наводиться повністю.

	Вбито разом	Захо- плено в полон	Ареш- товано членів ОУН	Затри- мано дезер- тирів	Затри- мано пов- стан- ців	З'яви- лися 3 повин- ною	Всього
3 початку звільнення по 1.11.44 р.	3541	2461	1228	5379	676	1583	14767
За листопад 1944 р.	551	265	166	341	56	35	1416
За грудень 1944 р.	624	ЗО	103	981	140	974	3072
За січень 1945 р.	871	436	110	1018	337	1108	4026
За лютий 1945 р.	924	857	97	2278	340	1544	6050
За березень 1945 р.	823	961	65	1109	167	1411	4535
За квітень 1945 р.	348	410	49	702	238	958	2700
За травень 1945 р.	198	226	48	240	279	413	1304
За червень 1945 р.	162	120	13	322	98	156	871
Разом	8042	6046	1886	12320	2271	8117	3874233

§ 2.	УПА в підпільній боротьбі з окупантами
після закінчення війни

Під ударами союзних армій німецькі війська склали зброю, а
Німеччина підписала акт капітуляції. Друга світова війна закін-
чилася. Як же зустріли це повідомлення в рядах УПА, підпілля
та широких масах українського народу?

Зрозуміло, що реакція була неоднозначною. Частина людей
раділа, що не буде литися кров, не будуть гинути люди, повер-
нуться додому сини і батьки, мобілізовані в армію. В рядах УПА
та підпіллі назрівали різні запитання. Головне з них - як бути
далі? Чи буде перерва у війні? Що робити далі? Адже перемога
СРСР, повернення багатомільйонної армії не обіцяло нічого до-
брого для повстанців. Невідомо було, як поведе себе Радянський
уряд, чи настане стабілізація в країні, чи буде Сталін воювати
далі зі своїми союзниками по війні?
Як бути? Може, скласти зброю, визнати себе переможени-
ми і здатися на милість ворога? Кожен повстанець і учасник
підпілля добре розумів, що так, як було до цього часу, бути не
може, що надії на перемогу в національно-визвольній боротьбі
є дуже і дуже малі.

Безперспективність боротьби створювала моральний стан,
який міг бути дуже небезпечним не лише для УПА, а і для всього
національно-визвольного руху українського народу.

Таке становище не могли не використати і більшовики. І
уже 19 травня 1945 р. уряд України виступив зі своїм третім
зверненням до УПА й підпілля. Тон звернення, його мова були
різкими й ультимативними. Встановлювався останній строк, щоб
“спокутувати свою вину за злочини перед гнівом народу” - день
20 липня 1945 року. Підкреслювалося, що “...ніяких оголошень
більше не буде, і всі вороги народу й Батьківщини будуть безпо-
щадно знищені”.34

Після оголошення цього документа до органів радянської
влади починає звертатися частина людей, які переховувалися
від мобілізації, окремі бійці УПА та підпілля.

Преса розпочинає широко висвітлювати тих, хто зголошуєть-
ся з повинною. Окремі з них, хто повірив у обіцянки чекістів,
переходять на службу до більшовиків, викривають свої схованки,
видають тих, хто їх переховував та кормив. Було розкрито багато
конспіративних квартир, криївок, магазинів, складів, арештова-
но родини бійців, які перебували в УПА. Маючи певний успіх у
викритті підпілля, більшовики продовжують строк оголошень
після 20 липня 1945 року.

В одній з газет було надруковано повідомлення про те, що
командир “Рудий” також зголосився з “повинною”.35

Але це була лише частина тих, кого вдалося вирвати з УПА
та підпілля. Основні кадри підпільників та УПА і не думали
виходити з лісу. Таке становище вимагало негайного втручання
Головного командування УПА. Перед українським народом необ-
хідно було оголосити задуми та плани Головного командування,
довести, що протиборство триває, а УПА живе і бореться, знахо-
дить нові методи та форми боротьби.

З цією метою під проводом генерала “Тараса Чупринки” у
другій половині травня було проведено наради у ГК УПА, а також
видано наказ до “Бійців і командирів Української Повстанської
Армії”.36 В цьому наказі поданий глибокий аналіз подій, що
відбувалися на той час, визначені найголовніші завдання, які
стоять перед підпіллям та УПА. Зокрема відзначалося: “...Росте
в усьому світі свідомість, що несе з собою ідея “диктатури про-
летаріату”, оголошена з Кремля... Ряди борців проти східного
сатрапа ростуть. Це все створює сприятливі умови для нашої
дальшої боротьби й наближає момент розвалу СРСР”.

І далі: “Дотримати зброю в руках до тієї хвилини і стати на
чолі воюючих проти Сталіна мас - ваше священне завдання...
Дайте відповідь ворогові на його наступ”?7

Крім того, ГК УПА видає ще декілька доленосних для
України документів. Головні з них: “Декларація Проводу ОУН
після закінчення Другої світової війни”, “Слово ОУН до україн-
ського народу” та підпільні видання, що аналізували становище,
рекомендували форми боротьби в нових умовах, перспективи її
проведення.

Автори “Декларації” прийняли рішення, що нам “треба і ми
мусимо вести дальше збройно-революційну боротьбу”, викорис-
товувати тільки нові, відмінні методи і форми боротьби, вирощу-
вати нові “кадри, переходити з масових форм “підпільної роботи
на індивідуальні форми конспірації”, переходити з “кількості на
якість”, з “екстенсивної на інтенсивну роботу”.

Вже в червні місяці відділи УПА активізовують свою роботу.
Влітку 1945 р. наступом на районні центри Гощу, Березне, Люд-
виполь і Корець на Волині та виступами на Галичині і в Карпатах
була, фактично, дана відповідь на відозву більшовиків. Ці висту-
пи мали велике значення для піднесення настрою не лише самих
підпільників, членів УПА, а й українського населення, що симпа-
тизувало революційній боротьбі. Ворог поніс великі втрати.

Немалі втрати понесла й УПА. Переважаючими силами
ворога було оточено і знищено курінь УПА (командир “Крук”)
в Галичині. На Волині загинув підполковник Михайло Креме-
нецький (“Карпович”), що був начальником штабу УПА-Північ,
а після смерті полковника Клячківського виконував обов’язки
командира УПА-Північ. 19 червня загинув шеф штабу УПА-За-
хід - майор Брилевський-Боровий.

Великі надії Радянський уряд покладав на те, щоб викорис-
тати сили Червоної армії для удару проти УПА й українського
підпілля. А тому частини фронтів, що поверталися після за-
кінчення війни, були спрямовані так, щоб постої війська були
прямою загрозою УПА.
Повстанці та підпільники самі добре бачили цю небезпеку,
що могла їм загрожувати, а тому так, як і наступаючі частини
на захід, вони вітали їх тисячами листівок, закликів та лозунгів,
що були скрізь - на придорожніх деревах, телеграфних стовпах,
стінах будинків, під головами відпочиваючих бійців, ніби якась
таємнича рука їх розкладала. Листівки знаходили в кишенях
старшин і вояків, у торбах - скрізь.

І тому кожний червоноармієць міг прочитати їх. А в них
УПА і підпілля намагалися пояснити солдатам правду про те,
за що вони борються. Не тільки листівками, а і живою розмов-
ною бесідою закликали червоноармійців, щоб вони не виступали
проти визвольного і революційного руху українського народу.

Вся ця титанічна робота серед червоноармійців принесла свої
результати - багато частин Червоної армії відмовлялися воювати
проти УПА, а коли їх до цього примушували, вони робили тільки
вигляд, що воюють. Непоодинокими були випадки, коли бійці про-
давали зброю - очевидно, це була якась трофейна, прихована.

Були випадки, коли червоноармійці зголошувалися перейти
до УПА. Але УПА знаходилася сама у становищі, коли треба було
пристосовуватися до нових умов та звужувати свої ряди. Бажаю-
чих переконували про неможливість здійснення цих задумів.

Так, із села Рогізно втекло 28 кубанських козаків під прово-
дом лейтенанта, які шукали зв’язків із УПА, а коли їм відмовили
у прийомі, поїхали в Карпатську Україну.

На Волині 50 бійців із 102-ї стрілкової дивізії також шукали
шляху до УПА, але “Дубовий” їм відмовив38. Підсумовуючи вище
сказане, слід відзначити, що спроба більшовиків об’єднати сили
і залучити до боротьби проти УПА червоноармійців провали-
лася, і Червона армія виявилася небоєздатною в боротьбі проти
революційного підпілля.

У боротьбі УПА в другій половині 1945 р. настав, фактично,
новий етап бойової діяльності. Головним завданням цього часу
було зберегти організації й військові відділи від ударів ворога,
провести повну реорганізацію УПА та підпілля і пристосувати їх
до нових умов, піднести моральний стан та настрої населення, що
почали занепадати внаслідок безперервних облав, терору, виселен-
ня, арештів і розстрілів прилюдно на площах у великих містах.

У липні 1945 р. ГК УПА видає загальну інструкцію “Наші
завдання на найближчий час”39. Опрацювання та запровадження
в життя даної інструкції позначилися в діяльності УПА не лише
плановістю та єдністю дій всіх її підрозділів, а й зробили їх на-
ступальними, організованими і більш успішними.

Але чим більшу активність та організованість проявляли
загони УПА, тим більше шаленів ворог. Відзначаючи річницю
вигнання німців із України (18 жовтня 1945 р.), Хрущов заявив,
що “Український народ... викрив і знищив українсько-німецьких
націоналістів”. Цим було поставлене завдання державним і ка-
ральним органам привести у відповідність ці слова.

Проти УПА та підпілля взимку та в першій половині 1946
р. почався величезний збройно-терористичний наступ. Крім
того, ворог веде скажений наступ на ідейні позиції українсько-
го національно-визвольного руху, українську культуру, украї-
нську історичну науку, літературу й мистецтво, на українську
церкву. Почалися гостра критика і наступ проти “українського
буржуазного націоналізму” так званої “школи Грушевського”. З
бібліотек вилучили твори передових письменників та істориків,
до судової відповідальності було притягнуто багато поетів, пись-
менників та вчених.

§ 3.	Методи і форми боротьби радянських
каральних органів проти ОУН і УПА

Нова збройно-терористична та ідеологічна акція, що велася
проти підпілля та УПА, тривала більше шести місяців і була
названа “великою блокадою”. Для здійснення завдань партії
та уряду в західноукраїнські землі було направлено: у Волинсь-
ку область — 75 000, Рівненську - 90 000, Львівську - 77 500,
Дрогобицьку - 81 000, Станіславську - 132 000, Тернопільську
— 95 000, Чернівецьку - 35 000, всього - 585 000 тисяч найбільш
добірних солдатів із складу внутрішніх військ, армійських та
прикордонних частин.40

Крім того, були заблоковані прикордонні райони Кам’янець-
Подільської та Закарпатської областей. У переважній більшості
сіл розташовувались невеликі гарнізони-25-100 чоловік. На
це використовувалося приблизно половину від усіх посланих на
Україну каральних сил.

У березні 1946 р. уряд більшовиків домігся того, що церков-
ний Собор проголосив “возз’єднання Української католицької
церкви з Руською православною церквою”. Після цього багато
священиків було кинуто в тюрми, закрито церкви та монастирі.
Над усією країною запанувала цілковита сваволя НКВС. Терор
дійшов до небувалих масштабів і набув надзвичайно гострих
форм. Таких страхіть ще ніколи не переживала Україна.

Проти карпатських і поліських сіл була організована блокада.
До них не підвозили харчів та інших вкрай необхідних товарів.
Цим більшовики хотіли, щоб відділи УПА вийшли з карпатських
лісів та поліських боліт. Через зрадників засилали отруту, щоб
отруїти командирів і провідників підпілля. За вбивство визначних
командирів і провідників підпілля виплачували великі грошові
винагороди.

Використання великих збройних сил, різноманітних, часто
бандитських, методів і форм боротьби, що ставили своїм за-
вданням знищити український національно-визвольний рух, не
змогло поставити український народ на коліна.

Тоді Москва починає використовувати в боротьбі з підпіллям
та УПА так звані спецгрупи, що діяли під виглядом УПА. Вони
комплектувалися з тих, хто потрапив у полон, не витримав тор-
тур, зрадив свій народ, перейшов на службу до більшовиків, з
тих, хто, рятуючи себе, вийшов і здався з повинною, та тих, хто
був прямо підкуплений. Всі вони мали раніше широкі зв’язки з
керівниками оунівського підпілля, були добре обізнані з конспі-
ративними порядками підпільників, знали звичаї, розташування
криївок і складів, зв’язок та керівників УПА.

Спочатку цих людей використовували як окремих агентів-бо-
йовиків, а пізніше з них утворювалися бойові групи особливого
призначення, названі спеціальними групами.

Ці спеціальні групи виконували такі завдання:

“1	) захоплення або фізичне знищення керівних центрів або
ватажків ОУН і УПА;

2)	знищення дрібних частин УПА і місцевих боївок ОУН,
СБ;

3)	підведення розділів УПА під оперативний удар органів
та військ НКВС;

4)	знищення системи живого зв’язку ОУН і УПА через роз-
гром пунктів зв’язку, знищення або захоплення зв’язкових і
шефів зв’язку;

5)	збирання необхідних розвідувальних відомостей перед
проведенням великих чекістсько-військових операцій;

6)	виявлення і знищення складів-криївок ОУН і УПА”.
Командував спецгрупою один із колишніх ватажків УПА, а
оперативне керівництво очолював влитий до її складу оператив-
ний працівник НКВС.41

В окремих випадках у Волинській та Рівненській областях
до складу спецгруп вводили колишніх партизанів-ковпаківців,
які мали досвід боротьби з оунівським підпіллям.

Добре навчені та натреновані, учасники спецгруп, на пер-
ший погляд, нічим не відрізнялися від повстанців, а це вводило
в оману зв’язкових і часто ватажків УПА та підпілля.

Кожна спецгрупа нараховувала від 3-х до 50-ти, а іноді й
більше чоловік. Цс залежало від оперативного завдання, що ста-
вилося перед групою.

Як повідомляє нарком внутрішніх справ Рясний, станом на
20 червня 1945 р. в західних областях УРСР діяло 156 спецгруп
із загальною кількістю учасників у них 1783 особи.

За такий короткий час ці запроданці встигли нанести вели-
кої шкоди національно-визвольній боротьбі. Були вбиті ватажки
ОУН і УПА:

— заступник командира УПА “Клима Савура” - полковник
Охрімович — 04.03.1945 р.;

Відділ кінноти УПА на Волині
- начальник штабу “Дубового” - “Макаренко”;

- заступник Волинського обласного коменданта СБ—“Кук”
25.01.1945 р.

Були захоплені спецгрупами ватажки ОУН і УПА:

-член Волинського обласного проводу “Степан” - 01.121944 р.;

-шефзв’язку обласного проводу ОУН“Комар”-02.02.1945р.;
- районний комендант СБ “Василько” - 25.01.1945 р.

Але так тривало недовго. Наприкінці 1945 р. енкаведисти
стали бити тривогу - керівникам ОУН і УПА стало відомо про
існування бандитських спецгруп, почалося масове їх знищення
і створення нових - припинено.42

Про те, як діяли спецгрупи, розповідається в одному з ар-
хівних документів, що наводить їх Іван Білас: “Каральними
органами Рівненської та Волинської області було створено
спецгрупу, командиром якої призначено колишнього курінного
УПА “Максима-Ворона” (Власика Петра Петровича з Озютич
Волинської області).

Перед групою було поставлено завдання: діючи під виглядом
боївки УПА, вияснити місцеперебування керівників ОУН і УПА,
захопити їх чи знищити. Група була зміцнена 4-ма чоловіками опер-
складу НКВС. І почався розшук повстанців. 4 лютого був захопле-
ний шеф зв’язку обласного проводу ОУН “Комар” (Кравчук Йосип
Михайлович), який після старанної обробки не виніс мук, погодився
служити більшовикам і був включений у групу, із завданням виходу
на керівництво обласного і крайового проводів ОУН”.43

Чергова операція була проведена в ніч із 4 на 5 березня 1945 р.
спецгрупою в кількості 20 чоловік. Оперативне завдання - захо-
пити районного провідника ОУН “Богдана”. Зв’язковий прийняв
групу за своїх, видав розташування “Богдана” на хуторі біля села.
При підході до хутора боївка була затримана, почався бій, де з
обох сторін були втрати.44

З багатьох прикладів застосування органами МДБ агентур-
но-бойових груп по ліквідації оунівського підпілля в західних
областях заслуговує на увагу документ “Перевірка агентурних
даних, встановлення зв’язку з членами ОУН, їх захоплення чи
ліквідація”. Робилося це так: кети у МДБ Львівської області от-
римали дані, де переховується член Крайового Проводу і зв’язку
“Богданко”, спецгрупа, що виїхала на місце призначення, в сутич-
ці вбила двох повстанців - “Вишиваного” і “Богдана”, а керівника
ОУН с. Германово Івана Мелету захоплено живим.
На першому допиті він опергрупі ніяких свідчень не дав.
Було прийнято рішення допитати Мелету від імені СБ. Коли
везли його до району, була імітована засада, яка “відбила” Івана
Мелету, доставила в ліс і вчинила допит від імені СБ. Мелета був
упевнений, що потрапив до своїх, щоб оправдатися, чого попав
енкаведистам, розповів, що він є станичним ОУН, забезпечував
продуктами і грішми пункг зв’язку Крайового Проводу, назвав
трьох зв’язкових, а також »аявив, що в будинку жительки села
Миколаїв Анастасїї Олсх перебуває сам “Богданко”.

Наступного дня спецгрупа з Мслетою прибула за вказаною
адресою, оточила дім, у якому покінчили з життям керівник
Крайового Проводу ОУН “Богданко” і його особистий охоро-
нець “Комар”

Під виглядом боївки, що виконує завдання, спецгрупа нала-
годжує зв’язки з активістом Ігнатюком, який, нічого не підозрю-
ючи, проговорився, що знає зв’язкову надрайонного проводу
ОУН “Марію”. На прохання зустрітися з “Марією” Гнатюк дав
згоду. Почалася довга вовтузня, в результаті якої було знищено
багато повстанців.

У Тернопільській області для розшуку керівників складу
Скалатського надрайонного проводу ОУН була використана
спецгрупа агснта-бойовика “С”. Спецгрупа повинна була про-

Курсанти та командири підстаршинськді школи групи “Турів”

51 Зам. 7976
йтися по вже виявлених активних помічниках ОУН і від імені
контрольної групи СБ окружного проводу ОУН здобути зведення
про місцеперебування керівників.

У селі Каменка Підволочиського району спецгрупа відвідала
Шевчука, який пробалакався про те, що в селі є криївки і там
перебувають повстанці. В результаті органами було вбито ке-
рівника пропаганди Підволочиського району “Швейка” і двох
членів боївки СБ.

У Дрогобицькій області раніше завербований МДБ “Данило”
повідомив, що він виконав завдання і отримав продукти, щоб за-
нести їх у ліс для повстанців. Тоді агенту “Данилу” була вручена
доза миш’яку, яку він мав підсипати у ці продукти. Агент-бойовик
виконав це завдання, і керівник районного проводу “Мирон”, ке-
рівник боївки УПА “Чорний” та санітарка “Сільська” від отрути
померли. Цікаво, а як вечеряли і обідали в цей день чекісти?

Але на цьому служба не закінчилася. Коли перевіркою зай-
нялося СБ і затримали “Данила”, то цей перевертень сказав, як
йому порадили чекісти, що вони померли від рук станичного
“Мико”. Керівник районного проводу “Медведко”, отримавши
матеріали слідства, знімає з посади “Мико” та ставить станич-
ним агента-бойовика “Данила”. Скільки злочинів натворила ця
потвора в образі людини, важко уявити.

Ця груба і провокаційна робота цілого ряду спецгруп та
злочини, що допускалися окремими членами і цілими групами,
сваволя і насилля над місцевим населенням стали відомі широ-
ким масам, і боротьба набирає нових, більш жорстоких форм.
Служба безпеки УПА повела рішучу боротьбу із зрадниками
і запроданцями, стала широко інформувати населення про ці
злочини. Справа набуває такого розмаху, що 15 лютого 1949 р.
прокурор військ МВС Української округи за № 4, 001345 на
ім’я секретаря ЦК КП(б) України М. Хрущова пише “доповідну
записку про факти грубого порушення радянської законності в
діяльності так званих спецгруп МДБ”.

У доповідній записці наводяться приклади, які не можна спо-
кійно читати, вони змушують кричати про помсту катам. Ось ще
приклади для роздумів:

“1.У березні 1948 р. спецгрупа, яку очолював агент МДБ
“Крилатий”, двічі відвідувала дім жителя с. Грицьки Дубровиць-
кого району Рівненської області Паламарчука Гордія Сергійовича,
62 років, і видавала себе за боївку УПА. Вони жорстоко катували Па-
ламарчука Г. С. і його дочок Паламарчук А. Г. і Паламарчук 3. Г.,
звинувачуючи їх у тому, що нібито вони видавали органам МДБ
українських людей, підвішували їх, вливали в ніс воду, тяжко били,
примушували їх дати свідчення, що вони зв’язків з органами МДБ
не мали, а, навпаки, були позв’язані з учасниками українського на-
ціонально-визвольного руху. Дівчата були попереджені, що якщо
вони посміють заявиги органам радянської влади, що їх відвідувала
боївка УПА, то над ними буде вчинена розправа.

Отримані таким провокаційним шляхом “матеріали” дали
підставу Дубровицькому РВ МДБ арештувати Паламарчук 3. Г.
і Паламарчук А. Г. Як заявляли пізніше дівчата, працівники рай-
відділу КДБ під час допитів їх також били, змушували довго
стояти на ногах і вимагали, щоб вони дали свідчення про зв’язки
з повстанцями.

2.	В ніч на 22 липня 1948 р. спецгрупою МДБ із села Підви-
соцьке Козинського району Рівненської області був уведений в
ліс місцевий житель Козловський Федір Леонтійович, якого учас-
ники спецгрупи піддавали катуванням, звинувачували в тому,
що в його будинку часто зупиняються працівники радянських
органів, що нібито він видавав органам радвлади повстанців.

В результаті цих катувань Козловський лікувався у лікарні з
27 липня по 27 серпня 1948 року. В заключенні лікарської комісії
відмічалося, що Козловському Ф. Л. були нанесені важкі тілесні
пошкодження, струс мозку та інші важкі травми.45

3.	В піч па 22 липня 1948 р. тією ж спецгрупою був уведений в
ліс житеиь с. Ридьки Михальчук С. В., інвалід війни. В лісі Михаль-
чук був піддоїли жорстоким катуванням, його зв’язували, підвішу-
вали, важко били, вимагаючи свідчення про зв’язки з органами.

Протримавши дві доби, його відпустили, і він 7 днів перебу-
вав у лікарні.

4.	В ніч на 23 липня 1948 р. цією групою з села Підвисоцьке
була уведена в ліс громадянка Ріпницька Ніна Яківна, 1931 р.
народження. В лісі вона була піддана катуванням. Допитуючи
Ріпницьку, учасники спецгрупи її дуже били, підвішували дого-
ри ногами, вводили в статеві органи палку, а потім почергово
ґвалтували. В непритомному стані залишили в лісі, де її знайшов
чоловік і відвіз у лікарню, там вона знаходилась протягом три-
валого часу на лікуванні”.46

Далі в доповідній відзначається, що “...із наведених вище
прикладів видно, що дії так званих спецгруп МДБ носили чітко
виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не
можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями.

Не володіючи достатніми матеріалами, спецгрупи МДБ діють
всліпу, в результаті чого жертвами їх свавілля часто є особи,
що не мають ніякого зв’язку з українським націоналістичним
підпіллям”.

У доповідній з’ясовується, що методи, які проводять органи
МДБ, не є таємницею, вони добре відомі підпіллю, що керівники
ОУН і УПА давно попередили своїх учасників, вжили необхідних
заходів. Не є таємницею це і для осіб, над якими чиниться насилля.
Наприклад: “В серпні 1948 р. Волинською прокуратурою призупи-
нено справу арештованих Львівським обласним управлінням МДБ
Соцького Степана Петровича і Дмитрук Катерини Григорівни.
Вказані особи ще у вересні 1947 року незаконно арештовані, але
оскільки ніяких матеріалів про антидержавну діяльність на них не
було, їх “пропустили” через спецбошку МДБ, де при застосуванні
незаконних методів допиту змушені були себе оговорити”.

Наскільки були жорстокими катування, яким піддавалися
Соцький і Дмитрук, свідчить той факт, що Соцький з 22 вересня
1947 року по січень 1948 року знаходився на лікуванні. Одночас-
но в процесі слідства Соцькому стало відомо, що його били не
повстанці, а особи, які мають відношення до МДБ.

Через відсутність матеріалів про передачу до суду Соцький
і Дмитрук через рік після арешту були звільнені. Але це стало
відомо і широким масам людей.47

А ось ще один приклад із доповідної прокурора: “...10 жовтня
1948 року Здолбунівським райвідділом МДБ Рівненської області
був арештований за зв’язки з повстанцями житель хутора Загре-
бли Здолбунівського району Дембицький Петро Устинович. Він
звинувачувався в тому, що за завданням “бандитів” ОУН збирав
для них зерно”.

Як встановлено розслідуванням, насправді все було далеко не
так. До будинку, де живе Дембицький, прибули озброєні люди,
стали вимагати від нього зібрати для них ЗО центнерів хліба.
Коли Дембицький звернувся до селян за допомогою, щоб дали
йому хліб, всі відмовили. Через декілька днів явка озброєних
повторилася і йому дали лише одну годину, щоб зібрав і завіз у
вказане місце хліб.

Боячись помсти, Дембицький запряг свою коняку, насипав З
мішки зерна, що належало йому, і відвіз у вказане місце.
Однак замість того, щоб подякувати, Дембицького відпра-
вили в райвідділ МДБ, завели справу, склали акт про затримку
з зерном як доказ вини.

У Військову прокуратуру звернулася дружина Дембицького,
яка всім розповідала, що трапилося з її чоловіком.

“Подібні факти з діяльності спецгруп МДБ, на жаль, дале-
ко не поодинокі і, як показує слідча практика, якщо в окремих
випадках спецгрупам, використовуючи залякування та насилля,
вдається домогтися визнання окремими особами своєї вини у
зв’язках із “бандитським” підпіллям, то старанне і справедливе,
відповідно до вимог закону, розслідування неминуче викриває
провокаційну природу цих “визнаних свідчень”, а звільнення з
тюрми арештованих по матеріалах спецгруп тягне за собою дис-
кредитацію радянської законності, органів МДБ і можливості
використання кожного випадку (провокацій) у ворожій, антира-
дянській роботі націоналістів”.

Коли учасники спецбоївок виступають у ролі “учасників”
УПА, вони повинні займатися антирадянською пропагандою та
агітацією, захищати визвольний рух, і цим самим зміцнюють та
удосконалюють націоналістичне підпілля.

“Як показало розслідування, проведене Управлінням охоро-
ни МДБ Ковельської залізниці по справі Ногачевського Ф. І.
та інших спецгруп Рівненського обласного Управління МДБ у
складі “Степового”, “Верхового” та інших, діючи провокацій-
ним шляхом, спецгрупа проводила серед громадян Козинського
району Рівненської облас ті антирадянську агітацію, обробляла
громадян в націоналістичному дусі, створювала із місцевого на-
селення антирадянську націоналістичну групу в складі 9 чоловік,
за допомогою яких збирали гроші і продукти харчування, як
нібито для потреб УПА”.48

У доповідній відзначається, що “...подібна “діяльність”, яку
намагаються виправдати міркуваннями оперативного характеру,
спрямована проти заходів партії та уряду, що проводяться в захі-
дних областях України. Хто може гарантувати, що “оброблені”
таким провокаційним методом особи не вийдуть з-під контролю
орі'анів державної безпеки і не здійснять терористичних актів,
диверсію чи інший злочин ...Адже мали місце факти, коли в ре-
зультаті втрати пильності зі сторони окремих працівників МДБ,
навіть агентура МДБ виходила з-під контролю органів державної
безпеки і займалась антирадянською діяльністю”.
Військовий прокурор наводить приклад із с. Ставки Рівненсь-
кого району, де роззброєно бійця самоохорони Ковалишин і
здійснено терористичний акт над жителькою цього села Куби-
нець Лідією Фадеївною, яка, до речі, була таємним співробітни-
ком органів МДБ. Як виявило слідство і судові органи, вбивство
Кубинець Л. Ф. організували таємні співпрацівники Рівненського
РВ МДБ - Парфенюк Н. В. і Грицай С. І., які навіть до судової
відповідальності не притягувалися. Коли їм стало відомо, що
справа розкрита, Парфенюк і Грицай попередили інших учас-
ників про те, що злочин розкритий, і вони втекли.

В даному документі наводиться приклад про пограбування
місцевих громадян учасниками спецбоївок. Так, прокурор Ко-
зинського району Рівненської області повідомляє, що в “липні
1948 р. на території району ними були пограбовані Швейда Йо-
сип, Грабовський Іван та інші особи. Подібні факти мали місце
і в інших областях та районах”.

Про тенденційне відношення керівників органів державної
безпеки на Україні до злочинів, що їх чинять банди із спецбоївок
та і в цілому апарат кадебістів, у документі наводяться наступні
приклади. Коли в бесіді з міністром Савченком було наведено
факти про пограбування громадян, він відповів: “Не можна боївки
посилати в ліс із консервами. їх відразу розшифрують”. Тобто
не можна було давати їжу з міста, а їсти треба, от і грабували.
Таким чином, пограбування місцевого населення як сам факт
розглядалося ніби неминуче зло, а політичні наслідки таких дій
недооцінюються.49

Порівнюючи дії боївок ОУН і спецгруп, які діють під ви-
глядом повстанців, прокурор зауважує, що результати їх роботи
бувають часто тотожні. Для підтвердження цього наводиться
приклад, що “28 вересня 1948 року в Кам’янець-Подільський
міськвідділ КДБ із села Зальє по телефону колгоспники повідо-
мили, що в селі з’явилася озброєна банда в кількості 12 чоловік,
яка підійшла до кооперативу і колгоспного складу, перевірила
замки, а потім пішла у напрямку с. Слободка”.

Фактично це була не повстанська боївка, а спецбоївка
Тернопільського обласного управління МДБ, яку прийняли за
повстанську не лише колгоспники, а і працівники Кам’янець-По-
дільського міськвідділу КДБ, звідкіля для ліквідації “банди” було
направлено групу військових та офіцерів Кам’янець-Подільського
військового училища МВС. Ця операція закінчилася також тра-
гічно, машина потрапила в аварію, старший лейтенант Харченко
і лейтенант Карпачов загинули, а 16 офіцерів і іиофер-солдат
отримали тілесні пошкодження.50

На завершення військовий прокурор робить висновок, що
“факти, про які я доповідаю вам, були виявлені в процесі роз-
слідування конкретних слідчих справ, але не кожний випадок
порушення радянської законності знаходить своє відображення
в справах і розслідується. Більше того, коли навіть військова
прокуратура і ставить перед МДБ України питання про пока-
рання злочинців, що грубо порушують радянські закони, то зі
сторони МДБ цс не викликає швидкого реагування, знаходиться
багато доказів для того, щоб спростувати факти, і... затягнути
розслідування”.51

Підпис: “Військовий прокурор військ МВС української ок-
руги полковник юстиції Кошарський”.

В газеті “Шлях перемоги” від 14 серпня 1993 р. надрукована
стаття “Упирі”, в якій дослідник Семен Чіснюк із с. Млинів
Рівненської області розповідає про криниці, загачені трупами,
про сумновідому Сафатову долину - страшну “Долину смерті”,
що на Млинівщині Рівненської області, про появу перших спецза-
гонів на терені Демидівського району, якими керував енкаведист
Чернов. Розповідь веде один із учасників цього спецзагону Федір
Бурсць. Ось його слова: “...Мені дали псевдо “Шишка”, взяли
розписку про нерозголошення таємниці, що я бойовик спецза-
гону НКВС... Щоранку ми молилися, віталися вигуком “Слава
Україні!”, відповідали: “Героям слава!”, співали “Боже великий
єдиний, нам Україну храни”, розмовляли по-українськи. Ніхто
не міг і запідозрити, що ми не бандерівці.

...У спецзагоні нараховувалося 50 бойовиків, добре озбро-
єних, одягнених в обмундирування УПА і з тризубами на шапках.
Керували нами добре навчені катівського ремесла в Одесі й на
Полтавщині енкаведисти. Вони гарно розмовляли українською
мовою, навіть із місцевим діалектом. У таку “боївку” потрапив і
я, зовсім не підозрюючи, що це загін енкаведистів. Сьогодні не
можу собі пробачити... що був у “боївці” упирів, які безжалісно
винищували мій народ. Коли ж зрозумів, то назад вороття не було.
На моїх очах убивали невинних людей, щоб спаплюжити воїнів
УПА і кинути тінь на всю національно-визвольну боротьбу. І це
нашим ворогам певною мірою вдалося, бо й донині деякі несвідомі
люди відгукуються про бандерівців як про бандитів”.52
Чудом збереглася фотографія частини спецгрупи—23-х чоловік,
а 15 вирішило не засвічуватися. Було це 20 листопада 1945 року.

Крім фотографування, був проведений інструктаж, як діяти
далі, й при повному озброєнні з тризубами на кашкетах, із тим са-
мим завданням—убивати, убивати, й ще раз убивати - закидають
на хутір Дубляни, що під Дібровою, для підсилення такої самої
“бандерівської боївки”.53 Аж до 1948 року діяла ця банда.

Десь там, на Східній Україні, якщо ще живі старенькі батьки,
оплакують своїх загиблих дочок і проклинають “бандерівських
головорізів”, не знаючи про те, хто насправді вбив їхніх дітей, які
приїхали в західні області допомагати вчити дітей українців.

А їх ці “будівники світлого і майбутнього” ґвалтували, а
потім, натішившись, прив’язували за ноги до двох нахилених
гнучких дерев і розривали нещасних на дві половини”.

Згадує житель села Демидівки Павло Пекарський: “На моїх
очах убивця Сафат Панасюк (на фото під № І) жорстоко замор-
дував у селі Рудках Андрія Кравчука, його брата, у селі Лішня
замучив сина Уляна Яковчука, на хуторі Дублянському замор-
дував політичного референта УПА “Байду”.

“П’ятсот людей своїми руками вбив цей кривавий нелюд,
- каже, зі сльозами на очах, Софія Солошкова. - Замучив він і
мого рідного брата Антона Гудзюка, воїна УПА... Тільки в од-
ному селі Пащисі спецзагін НКВС, очолюваний Софатом Пана-
сюком, умертвив 34 особи упродовж 1944-1946 років”.54

МДБ України вело злочинну роботу і розробляло заходи
з ліквідації Греко-католицької уніатської церкви. Через це всі
зусилля кадебістів були спрямовані на те, щоб віднайти своїх
агентів серед священнослужителів і так отримувати необхідну
інформацію. Під час арешту уніатського священика Котіва, про
якого знали, що він є радником митрополита Сліпого, володіє
інформацією про ОУН та керівників, зробили все, щоб він по-
годився стати агентом МДБ. Муки, які він переносив, змусили
Котіва дати свою згоду працювати на органи.

Одначе після вербування Котів став усвідомлювати свій зло-
чин, розповів про те, що сталося архімандриту Шептицькому і,
за його порадою, давав малоцінну та малозначну інформацію, що
не заслуговувала оперативної уваги, намагався не зустрічатися
з оперпрацівниками, приховувати, де знаходяться документи
Андрія Шептицького.
Упирі

З метою примусити Котіва активно працювати, отримати
точні дані про місце збереження особистого архіву Шептицько-
го приймається рішення “пропустити” Котіва через спецгрупу і
допитати “від імені СБ ОУН”.

Була використана спецгрупа “Тайфун”, підібрано у м. Льво-
ві старий підвал у зруйнованому будинку. Спецгрупу “Тайфун”
очолював оперативний працівник МДБ, агент “Віктор” був у ролі
заступника керівника групи СБ Центрального Проводу ОУН,
агенти “Юрко” і “Буря” повинні були викликати Котіва і привести
в підвал та охороняти приміщення, де проходив “допит”.

У звинувачення Котіву мали поставити, що він припинив
надавати допомогу ОУН, відійшов від Греко-католицької цер-
кви, що верхівка її була арештована, а він на волі, й ніхто його
не переслідує.

У підвалі Котіва звинуватили у тому, що він на виклик не
з’являється дві доби, а до більшовиків біжить зразу, залишаючи
навіть службу Божу в церкві. “Заступник керівника групи СБ
Центрального Проводу ОУН “Микола” назвав Котіва “зрадником
українського народу і Греко-католицької церкви”, звинуватив у
тому, що він є агент КДБ, отже заслуговує на смертну кару.

Переконавшись, що потрапив у руки СБ ОУН, Котів заявив,
що вважає себе вихованцем покійного митрополита Андрія
Шептицького, ніколи не думав зраджувати своїй церкві, інтере-
сам українського народу, не рахує себе агентом КДБ. Він також
повідомив, що його викликали і пропонували стати агентом під
псевдонімом “Андрій”.
Зрозумівши, що Котів відбувається загальними фразами,
“Віктор” вимагає назвати осіб з оточення ОУН, що могли б по-
ручитися за нього. Він назвав багато осіб, видав таємниці, яких
так домагалися чекісти.

Наприкінці Котів сказав, що частину цінностей з митрополи-
чого будинку і собору Святого Юра, таємну переписну Андрія
Шептицького з керівниками ОУН він і монах Кульбенко заму-
рували і зберігають у надійному місці.

На завершення Котіву було сказано, що це не остання зустріч,
все повідомлене буде перевірено і він ще раз, за умовним паро-
лем, буде викликаний на бесіду.

Після цього “допиту” Котів перейшов на напівлегальне ста-
новище і вів себе так, щоб уникнути чергового виклику в СБ.

Намагаючись вияснити місце, де зберігаються таємні доку-
менти про зв’язки Церкви уніатів з ОУН, “Віктор” заявив Котіву,
що на основі останніх розпоряджень, які він отримав від Цент-
рального Проводу ОУН СБ повинна провести розслідування по
справі вивезених КДБ документів про переписну з бандерівцями,
встановити винних та взяти під особисту охорону документи,
що залишилися”.55

Якщо Котів докаже свою лояльність до ОУН і допоможе
СБ з документами, то “Віктор” буде просити “революційний
трибунал ОУН” про помилування Котіва. Котів дав свою згоду
і запевнив, що він готовий зробити все, щоб заслужити довіру
до СБ ОУН.

Але, коли “Віктор” почав вимагати передачі документів СБ,
Котів став всіляко викручуватися. Заявив, що сам не може вказати
точного місця, де зберігаються ці документи. Але наполеглива
вимога “Віктора” призвела до того, що Котів змушений був дати
згоду на повернення у домовлене місце документів про зв’язки
Греко-католицької церкви з Центральним Проводом ОУН.

Наступного дня агент “Тихий” повідомив, що зустрівся із
Котівим і той розповів, як його допитували в СБ. Він, щоб не
стати зрадником свого народу, дав згоду видати СБ таємні до-
кументи митрополита Шептицького, і ця передача мала бути в
костелі єзуїтів по вул. Рутовського.

Сподівалися, що документи передаються СБ ОУН, але вони
гарненько попали в руки більшовиків. Серед документів були
особисті листи від керівників ОУН - Мельника, Бандери, Лебе-
дя, “Легенди”, Кубійовича та ін.56
Таким чином, спецгрупа вчинила ще одну підлість, а Котіва
арештовано і засуджено.

Складну і підступну операцію провело управління МДБ у
Рівненській області по справі “Приречені”. Всі агентурні заходи
зводилися до одного - завербувати керівника СБ Крайового Про-
воду ОУН “Одеса” - “Романа”. З цією метою було розшукано і
охоплено агентурою близьких родичів “Романа” і його дружини
“Марії” - “Возного”, “Новаковську” і “Хвору”. Але результатів
це не дало. “Новаковська” не повернулась із завдання і на зустріч
не з’являлась, став ухилятися від зустрічей і “Возний”.

Щоб вияснити місце схову “Романа” та шляхи зв’язку його
з “Возним”, була розроблена і здійснена агентурна комбінація
по допиту “Возного” від імені оунівської СБ.57

Згідно з планом на шляху Луцьк-Рівне спецгрупа “Блискав-
ка”, в складі якої були оперпрацівники МДБ з Києва, вибрала
місце для засідки і чекала появи “Возного” з іншим працівни-
ком із Рівненського МДБ, щоб провести “бандитський наліт” і
захопити їх живими.

Звинуваченням для “Возного” у спілкуванні з МДБ повинні
були слугувати два документи, підкинуті йому. Це був виклик
співробітником МДБ та вручення грошової винагороди за гарну
роботу, підтверджене розпискою.

Для виконання задуманої операції оперпрацівники віднайшли
“Возного”, вручили гроші, отримали розписку за них, взяли його
і повезли в Рівне. Коли машина під’їжджала до умовленого місця,
на дорогу вийшли агенти-бойовики, зупинили машину, захопили
оперпрацівника та “Возного” і повели їх в ліс. Оперпрацівника
залишили під “охороною” в лісі, два інших агенти-бойовики
привели “Возного” у спеціально обладнане місце і від імені СБ
ОУН обшукали та допитали. Під час обшуку у “Возного” знайшли
лист-виклик та квитанцію про нагородження.

Прийнявши спецгрупу за боївку СБ, “Возний” заявив, що,
дійсно, він і дружина є агенти МДБ по Рівненській області та
мають псевдо “Новаковська” і “Возний”, але про їх зв’язки з МДБ
відомо керівнику СБ Крайового Проводу ОУН - зятю “Роману”,
за завданням якого вони дезінформують про місце перебування
“Романа” і його задуми та плани.

У процесі подальшого розслідування “Возний” назвав місце
зустрічі з “Романом”, “Новаковською” і дочкою “Китицею”.
Закінчивши допит, під час якого стало відомо, що “Возний” зра-
джує органи МДБ, група направилася до “провідника”, котрий їх
чекав, але по дорозі “наштовхнулася” на оперативну групу МДБ,
вступила з нею “в бій” та була “розгромлена”. Захоплений “Воз-
ний” доставлений в управління МДБ. Добуті дані про місце
зустрічі з “Романом” використовувалися для того, щоб зловити
“Новаковську” і “Китицю”.58

В 1947 р. із села Моквино Березнівського р-ну Рівненської
області надійшло агентурне донесення про те, що сільський свя-
щеник Павловський під час німецької окупації перебував в УПА,
займав високу посаду при Штабі Північної групи УПА, протягом
1944 р. знаходився на нелегальному становищі та продовжував
націоналістичну діяльність. Але Павловський довго не йшов на
відкриту роботу з органами МДБ. Тоді приймається рішення за-
вербувати його під псевдонімом “Собінов”, а потім перепустити
через спецгрупу і розкрити як дворушника.

Після старанної підготовки управління МДБ направляє на
Моквинські хутори спецгрупу, керівником якої є агент МДБ
“Віктор” і до складу якої входить заступник відділу управління
МДБ Рівненської області. Спецгрупа розташувалася на хуторі в
будинку місцевого жителя Іванюка, який прийняв її за боївку СБ.
Після цього агенти з’явилися на квартиру “Собінова” та повідо-
мили, що його викликає на зустріч співробітник МДБ. “Собінов”
швидко зібрався і прибув на місце виклику. Зустріч викликала
розгубленість, адже “Собінов” зрозумів, що він потрапив до рук
СБ. “Віктор” відрекомендувався як представник СБ особливої
групи Центрального Проводу ОУН, звинуватив “Собінова” у
зв’язках з МДБ, зрадництві ОУН, на підтвердження цього заявив,
що за викликом МДБ той так швидко з бажанням явився.59

“Собінов” зрозумів, що потрапив у руки СБ, і, щоб ви-
правдатися, “...став у поширеній формі розповідати “Віктору”
про свою націоналістичну діяльність, підкреслюючи після кожної
події свою ненависть і вороже ставлення до радянської влади”,
почавши словами: “Я вірний син України, все своє життя боровся
за українську національну справу”.60

Далі “Собінов” заявив, що вважає себе українським націо-
налістом із 1920 р., що “передувало цьому обрання його до
Української Центральної Ради, виконання обов’язків першого
військового коменданта м. Києва в 1919 р., а згодом військового
начальника м. Звенигородки Київської області”.61
З подальшої розповіді “Собінова” випливало, що він був орга-
нізатором 1-го Звенигородського піхотного полку, з яким брав
участь у боях проти Червоної армії. До війни 1941 р., використо-
вуючи церковний амвон, проводив антирадянську пропаганду.

В 1943 р. “Собінов” пішов в УПА, працював у штабі коман-
дуючого Північним округом УПА “Дубового”, розробляв плани,
складав військові статути, вів велику роботу з підготовки оунів-
ського підпілля до боротьби проти Радянської армії в умовах ра-
дянської дійсності. З членів сім’ї “Собінов” назвав свою дочку,
яка була медичною сестрою в УПА під псевдо “Галка”, а сьогодні
вона є зв’язковою в ОУН.1 Іро все сказане він детально написав,
у висновку висловився, що готовий виконати будь-яке серйозне
завдання керівництва ОУН. Всі ці записи і стали доказом його
вини на судовому засіданні.

На початку 50-х років більшовицькі органи безпеки вдалися
ще до однієї провокації: створюючи так звані парашутні загони
ОУН, рейдували по теренах. Як писав Лев Шанковський, ці за-
гони нібито були закинуті з-за кордону парашутами. Вони зодяг-
нені в американські однострої, з тризубами на пілотках, часто
у вишитих сорочках. Несподівано з’являлися у різних районах,
“билися” із червоноармійцями. По ночах вони нападали на се-
лянські хати і грабували їхні господарства, шукали зрадників і
знаходили обов’язково там, де були порядні люди, але з підозра-
ми більшовиків у симпатіях до підпілля.

На Волині, зокрема на Житомирщині, ці “парашутисти” вис-
тупали в одязі англійської армії, навіть окремі слова вмішували
у розмову, але не завади вдало. Великого поширення вони не
мали, тому що їх швидко викривали.612

Перелік цих злочинів можна продовжувати. Адже створення
на наших землях агентурних більшовицьких боївок під маскою
бандерівців було вершиною “творчості” московських майстрів
провокацій. Щоб скомпрометувати і дискредитувати повстансь-
кий рух, учасники псевдоповстанських боївок по-звірячому
- сокирами та удавками - вбивали невинних свідомих українців,
спалювали на вогні, розтрощували об одвірки голівки немовлят,
наповнювали їхніми тілами криниці. І всі ці страшні злочини
більшовицька брехлива пропаганда приписувала бандерівцям.

Постановою ЦК КП(б)У від 26 лютого 1945 р. поряд із досяг-
неннями з ліквідації оунівського підпілля відзначається багато сер-
йозних недоліків у справі боротьби по повному знищенню УПА.
Ці недоліки є результатом того, що органи НКВС, “добившись
кількісного росту агентури, не зуміли підняти на належний рівень
її якісне зростання, агентура не оволоділа правилами конспірації,
що стало наслідком провалу і навіть зради зі сторони агентів”.
Якість агентури надзвичайно низька, хоч на сучасному етапі
боротьби вирішального значення набуває лише вона.62

Постанова зобов’язала УНКВС здійснити такі заходи: “В
3-денний термін намітити... конкретні плани по остаточному
розгрому загонів і боївок українських націоналістів:

а)	виділити спеціальні рухливі бойові загони для знищення
кожної “банди”, включаючи в ці загони розвідників, оперативних
працівників і радпартактив;

б)	із числа тих, хто з’явився з повинною і виявив бажання
боротися з підпіллям, створювати групи окремого призначення
для знищення дрібних груп, СБ і оунівських керівників;

в)	більш широко і якісно покращити агентурну сітку, сміли-
віше і ширше практикувати засипку агентури в оунівське підпілля
і загони УПА, посилити виховну роботу серед агентури;

г)	по відношенню до сімей “бандитів” і їх посібників поси-
лити репресії та висилку”.63

Крім того, в довідці від 10 січня 1945 р. було зобов’язано
обласні управління НКВС-НКДБ та секретарів обкому КП(б)У
рішуче покращити роботу зі створення і розширення сітки ра-
дянської агентури. Домогтися того, щоб у кожному населеному
пункті була агентура.

Згодом це положення поширилося на кожну організацію
та колектив. Контролювалося все: не лише те, що говорять, а,
здається, і що думають.

Привертає до себе увагу і параграф 4-й цієї довідки, де гово-
риться, що “...Наркому Внутрішніх справ УРСР тов. Рясному і
обласним управлінням НКВС до 15 лютого (довідка опублікова-
на 10 січня) провести в сільській місцевості західних областей
УРСР облік жителів у віці 15 років і старше... при проведенні
обліку встановити, де перебуває той чи інший громадянин або
громадянка”.

Про значення, яке надавалося проведенню агентурної робо-
ти органами НКВС і НКДБ, свідчить той факт, що це питання
знайшло своє обговорення на нараді секретарів обкомів КП(б)У,
начальників обласних управлінь НКВС і НКДБ західних областей
у Львові 15 травня 1945 року.
Зокрема, у виступі М. Хрущова наголошувалось: “У зв’язку
з новою обстановкою необхідно перебудувати чекістську роботу,
а також роботу всіх інших наших організацій в західних областях
УРСР. Слід визнати, що агентура у нас ще в недостатній кілько-
сті, і в багатьох випадках вона слабка... Я порекомендував би ще
такий метод: у селах намітити декілька куркулів і зобов’язати їх,
щоб вони повідомляли задуми “бандитів” і були нашими агента-
ми. Цих куркулів попередити, що вони відповідають за будь-який
виступ бандерівців, що буде у цій сільраді”.64

Настанови і вимоги партійних органів втілювались у життя.
Для того, щоб мати чіткішу уяву про створення агентури, на-
ведемо приклад лише по Станіславській області, де станом на
25 липня 1946 р. нараховувалося 6405 чоловік агентів-інформа-
торів. По категоріях:

—	агентів-641;

—	резидентів —142;

—	інформаторів - 5572;

—	конспіративних і явочних квартир - 50.

За період із 1 січня 1945 р. по 1 липня 1946 р. було завербо-
вано по цій же області 5671 чоловік.65

Ставши на ноги, агентура почала діяти. В грудні 1944 р.
міжобласною оперативною групою НКВС УРСР на територію
Тернопільської області направлений агент “Остап” із завданням
влаштуватися в південний Крайовий Провід ОУН і встановити
місце розташувавші Центрального Проводу ОУН. Уже 20 берез-
ня 1945 р. “Ос ган” прибув на явку і повідомив, що на території
Козіївського району (так у документі. - В. Д.) Тернопільської
області знаходиться південний Крайовий Провід ОУН.

27 березня проведена “чекістсько-військова” операція із
захоплення чи знищення видатних провідників. У результаті
операції був убитий провідник південного Крайового Проводу
ОУН “Борис” і захоплений живим поранений особистий ад’ютант
“Бориса” Мовка Олександр Опанасович, житель Сарненського
р-ну Рівненської області. Крім того, вбито 65 повстанців. Серед
убитих було упізнано надрайонного провідника ОУН “Слуха” і
керівників районного масштабу.66

Ще один випадок. 12 грудня 1944 р. у Порицькому районі
Волинської області здався курінний Левочко Василь Васильович
(псевдо — “Юрченко”) разом зі своєю охороною. Після доброї
обробки чекістами він погодився працювати агентом у більшо-
виків. Йому вдалося дізнатися про місце розташування штабу
2-го військового округу УПА-“Буг”, заступника командуючого
“Ореста”, керівника розвідки “ОРАС”, політичного керівника
“ВАТЮГА”, начальника жандармерії “Ворона”, начальника
штабу округу “Янка”. Було викрито головний пункт зв’язку
військового округу на чолі з шефом “Лисим”.

Після цього цей зрадник наробив ще багато лиха для України.67
Восени 1946 р. МВС України розроблено план по агентурній
справі “Барлога”, де передбачалося провести низку активних
агентурно-оперативних заходів по викриттю місцеперебування
керівників ОУН. Серед них:

—	у Рогатинському районі Станіславської області по розшу-
ку Центрального Проводу і керівника ОУН “ЗУЗ”- “Петра”, він
же “Панас”;

-	у Бережанському і Козїївському районах Тернопільської
області по розшуку провідника ОУН Романа Шухевича та рефе-
рента СБ “Михайла”, які протягом тривалого часу переховували-
ся в цих районах і мають там гарну підсобну базу;

—	у Стрийському районі Дрогобицької області по розшуку
члена Центрального Проводу, шефа штабу УПА “Лицаря”;

-	у Підгаєцькому районі Тернопільської області по розшуку орг-
референта Центрального Проводу “Леміша” та багатьох інших.68

Але ці плани виконати не судилося. Органам МВС вдалося
лише розкрити та ліквідувати оргреферентуру Центрального
Проводу, що очолювалася “Лемішем”. Останні агенти або були
виловлені СБ, знищені, або перейшли на бік ОУН.

Агент чекістів у Тернопільській області “Зірка” повідомила
про те, що жителька села Бариш Бучацького району Марія під-
тримує тісні зв’язки з керівником надрайонного проводу ОУН
“Данком”. У хід була підключена спецгрупа, яка викрила цілу
сітку підпілля.

Як уже повідомлялося, МДБ активно розроблявся план по
вербуванню уніатського священнослужителя Котіва, що був
радником митрополита Сліпого, мав певні зв’язки з керівниками
ОУН. Котів був арештований, не виніс важких тортур і погодився
стати агентом.69 В результаті цього чекісти здобули цінні доку-
менти, було викрито низку підпільних зв’язків.

Каральні органи уважно слідкували за своїми завербованими
агентами, часто перевіряли їх надійність, щоб вони не працювали
одночасно і на іншу сторону - УПА. Прикладом цього може бути
агент “Лена”, що працювала вчителькою в Голобському районі.
Управлінню МДБ стало відомо, що “Лена” стала ухиляться від
спілкування з органами, підтримувала зв’язок із підпіллям. Для
перевірки була розроблена комбінація застосування спецгрупи
“Блискавка”. В план спецгрупи входило: прибути на квартиру,
викликати “Лену”, відвідвезти її в ліс і допитати там, чому вона
зрадила ОУН.

Зустрітися з представниками СБ “Лена” погодилась, прибула
на місце зустрічі зі спецгрупою. Переконавшись у тому, що вона
знаходиться в СБ, “Лена” розповіла, що вона дійсно змушена
була дати згоду на своє спілкування з КДБ, але ніяких зведень
не давала, що чесно продовжує вести антирадянську роботу з
вчителькою Вакулюк, з якою разом у м. Луцьку розповсюджувала
націоналістичні листівки.

У подальших свідченнях “Лена” назвала своїх спільників
“Іскру”, а “Іскра” - керівників зв’язку районного проводу ОУН
Мушку Харитона, Мельничук Любу і кущового ОУН “Явора”.
Всі вони були арештовані, а підпіллю Голобського району за-
вдано великої шкоди. Аналогічні події відбулися також у Ста-
ніславській області з агентом “Олею”.70

Необхідно визначити, що особливу увагу по вербуванню
своїх агентів чекісти звертали на тих, хто раніше був в УПА, чи
вчителів, які прибули на Волинь зі східних областей. Останніх
залякували, шантажували, що їх батьки будуть виселені на Си-
бір, та іншими карами. Хіба могли ці молоді дівчата витримати
такий натиск? А коли вони погоджувались і про це дізнавались
в СБ, часто їх карали.

Про те, якою була атмосфера в країні в кінці 40-х та початку
50-х років, багато написано. Але не до кінця розкрито ще психо-
логічний фактор впливу. Справа доходила до того, що агент був
не лише у кожному селі, але і в кожній організації. Для повного
охоплення своїм впливом інколи існувало двоє і більше агентів
у тому самому колективі. А на донос кожного агента державні
органи мали негайно реагувати. Таким чином, вигравав той, хто
перший доносив. Через те боялися всі один одного, атмосфера
страху існувала в душах людей, і тому кожний намагався заявити
про себе вигуками на славу партії та вождів, гучними аплодис-
ментами, показухою про свою лояльність до існуючого ладу. Так,
повільно, але кожного дня і щогодини, під страхом, обіцянками й
іншими заходами примушували людей доносити один на одного,
ставати зрадниками та безбожниками.

52 3ам. 7976
Доцільно доповнити, що і Служба безпеки ОУН також не
цуралася засилати агентів до ворога, розгадувала багато його
задумів, а ворожих агентів - карала.

У боротьбі проти українського національно-визвольного
руху широко використовувалися спеціальні винищувальні ба-
тальйони, які створювалися переважно з місцевого населення.
Організація цих підрозділів розпочалася одразу після приходу
Червоної армії на Волинь і Полісся. Але спочатку органи ра-
дянської влади намагалися направити проти повстанців польську
поліцію, яка була недавно вірною слугою німецьких окупантів
у боротьбі проти УПА. Про це дає підставу судити випадок, що
мав місце в м. Рожище Волинської області, коли відразу після
звільнення містечка від нацистських окупантів начальник чер-
воноармійського загону викликав до себе керівника місцевої
польської поліції Юркевича і дав йому завдання зібрати всіх
поляків та приступити до охорони моста через р. Стир, електро-
станції, водокачки, магазинів та інших об’єктів.71

Коли встановилися органи радянської влади, більшовики не
обмежилися лише тим, щоб поляки охороняли об’єкти, а почали вико-
ристовувати їх д ля боротьби проти УПА. Вони об’єднували поліцію
з поляків у так звані “істрєбітєльні батальйони” (“стрибки”).

Як свідчать архівні документи, уже 16 серпня 1944 року
повстанці УПА розгромили такий “істрєбітєльний батальйон” у
селах Пановичах на Підгасяччині (Тернопільщина), знищивши
60 поліцейських.72

За вказівками із Москви, до “стрибків” стали набирати ук-
раїнців, особливо з місцевого населення, та тих, хто вийшов із
повинною зі складу повстанських загонів. Кількість винищу-
вальних загонів із кожним днем зростала, і на кінець цього року
у Волинській області було створено ЗО загонів, у яких нарахо-
вувалося 2662 чоловіки і, крім того, 443 озброєні групи охорони
громадського порядку чисельністю 4264 бійці. Цими загонами
було віднайдено та ліквідовано близько 100 криївок та затрима-
но кількасот повстанців. Протягом липня-листопада 1944 року
в Сибір із області було виселено 748 сімей активних учасників
національно-визвольного руху.73

Наприкінці 1944 - на початку 1945 років винищувальні заго-
ни були створені по всіх селах, МТС та великих підприємствах.
Організовувалися вони не тільки на Галичині, Волині, Буковині та
Закарпатті, велика увага приділялася їм у районах Кам’янець-По-
дільської області, де було сформовано 95 озброєних підрозділів, у
яких нараховувалося 3105 осіб.74 Подібні загони створювалися і
у Житомирській області.

Але організація таких загонів із самого початку наштовхну-
лася на опір, і утворювалися вони не на добровільній основі, а
шляхом примусу. Так, у селі Секунь Седлищанського району
Волинської області було упіймано 12 чоловік тих, хто відмовив-
ся записатись у загони. Забрали їх у райцентр, тримали у підвалі
доти, доки вони не погодилися записатися у “стрибки”.74

Таке “добровільно-примусове” укомплектування цих груп
призвело до того, що, отримавши зброю, вони почали займати-
ся грабежем і розбоєм. Про це змушені були доповідати вищим
партійним органам секретарі райкомів.

Так, 8 березня 1945 р. секретар Білобожницького райкому
КГІ(б)У Герасименко інформував Тернопільський обком про
те, що “...у винищувальних загонах відбувається мародерство і
розбій... що їхні дії під прикриттям радянської влади водночас
компрометують її... 6 березня 1945 року члени села Нова Яголь-
ниця забрали у 60 селянських господарів 6 пар чобіт, 22 пари
штанів... 32 метри мануфактури, 29,5 метра полотна селянсько-
го... 12 голів свиней та багато іншого добра і продуктів”.75

Розбій, мародерство та пограбування проходили на терені
усіх областей Західної України. Скарги на злочини винищуваль-
них заі’опів зростали, а діяльність підпілля та УПА посилювалася.
Тоді більшовики починають вживати заходи щодо упорядкування
робо ти, чаї іроваджують кардинальні зміни для того, щоб зміцни-
ти організаційну структуру та налагодити політичні справи.

1 Іос і аноною Політбюро ЦК КП(б)У від 1 червня 1948 року
“І Іро поліпшення масово-політичної роботи, подальший розви-
ток колгоспного будівництва та ліквідацію залишків банд украї-
нсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР” було
передбачено “передати винищувальні загони із органів МДБ ор-
ганам МВС, реорганізувавши їх у групи по охороні громадського
порядку. Разом із винищувальними батальйонами передавався
органам МВС увесь обслуговуючий оперативний персонал”.76

І Іостаповою визначалося, що головним завданням новоство-
рсних груп .з охорони громадського порядку є охорона держав-
ного і колгоспного майна та боротьба з повстанським рухом.

Щоб заохотити населення до участі у цих групах, державою
створювалися відповідні матеріальні стимули та пільги. Збільшу-
валися пенсії, надавалася матеріальна допомога, позачергово
виділялися квартири, покращилося медичне обслуговування,
проведено інші заходи. Але і вони не принесли потрібних ре-
зультатів. Цьому сприяла широка пропагандистська робота на
заклики та звернення до членів винищувальних батальйонів зі
сторони ОУН і УПА з вимогою покинути їх.

У цих зверненнях та закликах говорилося: “Не слухайте
большевицької брехні про те, що є якась різниця між “стрибка-
ми” і “охоронцями колгоспів”. Не обдурюйте самих себе, що Ви
ніколи не будете виступати проти власного народу... Так само,
як примусили Вас взяти зброю, так само примусять Вас висту-
пити проти своїх братів. До Вас прийдуть бандити з району і
заставлять разом з ними здирати з односельчан, з Ваших рідних
і близьких останню копійку на позику і податки, заставлять ви-
мітати хліб на поставку, примусять гонити людей на колгоспні
роботи, пильнувати колгоспних полів, щоб навіть Ваша рідна
мати не могла колоска зірвати. Вас примусять брати участь у
вивозах на Сибір невинних жінок, стариків і дітей. Вас будуть
водити емгебісти на засідки і примусять стріляти у своїх братів-
повстанців. З Вас хочуть зробити зрадників і закрити шлях до
народу. Ставши “стрибками”, Ви стали слугами і прихильника-
ми кривавого НКВС-МГБ. Ви стали його спільниками. Кидайте
зброю і розходитеся по домах”.77

Пропагандистська робота, що проводилася повстанцями
серед населення, не пройшла даремно. Певна частка “стрибків”
відгукнулася на ці звернення.

У селі Смідин Луківського району (сьогодні Старовижів-
ського) Волинської області командир винищувальної групи Зін-
чук, який був і секретарем місцевої комсомольської організації,
в липні 1946 року прийняв присягу підпільника ОУН, став під-
пільно тереновим провідником “Борисом”. Група підпільників
зросла до 24-х осіб. Але через якусь необережність, через за-
сланого агента група була викрита, всі її члени заарештовані. По
Волинській області за 1946 рік за зв’язки з ОУН органами НКВС
було заарештовано 46 бійців винищувальних батальйонів.78

Боротьба проти агресивних наскоків винищувальних загонів
продовжувалася. Лише у першій половині 1949 року УПА і боївки
підпілля провели 74 вдалі наскоки на “стрибків” на теренах, контро-
льованих УПА. У цих боях було здобуто 55 кулеметів, 132 автомати,
1200 карабінів, понад 2000 гранат та багато іншого військового
спорядження. За цей час було ліквідовано понад 200 активних
прислужників ворога, розігнано понад 500 груп “стрибків”.79

У відповідь на терористичну діяльність, що проводили ка-
ральні органи проти підпілля та УПА, боївки почали широко ви-
користовувати засідки на ворога та знищувати керівників уряду,
НКВС. Найбільш вдалими були: засідка загону “Рись” 8 січня
1949 року на шляху Журавка Калуш біля села Монастирець на
колону ворога, де було вбито 4 офіцери НКВС, політінструктора
Журавицького військкомату та 5 офіцерів важко поранено.

На хуторі Довжок, що біля села Башковці Шумського району,
під час засідки вбито кількох офіцерів НКВС, та 2-х взято в по-
лон. Загоном УПА “Дзвони” в селі Крилос розбито автомашину
з енкаведистами, всіх побито, автомашину спалено. На шляху
Завій-Грабівка 24 квітня у засідку попало 25 енкаведистів, час-
тина була вбита, інші - розбіглися.

Але найбільш вдалу засідку провів загін УПА “Месники” 3 трав-
ня біля залізничної станції Тязів. Чотири автомашини попали в
перехресний вогонь повстанців. Загинув генерал-полковник Моска-
ленко, командуючий всіма блокадними більшовицькими військами
на території Станіславщини, 1 полковник і 2 майори НКВС.

Відділ командира “Дубового” 15 травня в засідці на шляху
Корець Рівне розбив 9 ворожих автомашин, здобув зброю та
амуніцію. Одночасно зроблений наскок па містечко Межиричі
Рівненської області, де було здобуто обладнання друкарні, яке
стало у пригоді для виготовлення листівок та повідомлень, що
видана:ш ся п і; іпіллям.80

11с схвалювало існування винищувальних батальйонів і саме
населення, адже вони утримувалися за рахунок колгоспників.

Саме життя не сприйняло існування винищувальних груп,
оскільки їхня діяльність спрямовувалася на боротьбу проти сво-
го народу, вбивали своїх братів. Але пам’ять про цю злочинну
“творчість” Москви повинна застерігати нас, щоб більше ніколи
не повторилося такого лиха, коли брат на брата підняв руку.

Великі надії на ліквідацію підпілля та загонів УПА Москва
покладала на масові депортації українського народу, особливо
сімей, члени яких були пов’язані з ОУН і УПА. З цією мстою
уже 31 травня 1944 року було розроблено та затверджено за
№ 7129 інструкцію про порядок висилання “у віддалені райони
Союзу членів сімей оунівців та активних повстанців”.81 У цій
інструкції визначалося, що “до висилання підлягають всі дорослі
члени сімей оунівців і активних повстанців, як арештованих, так
і вбитих при сутичках, а їх майно підлягає конфіскації відповідно
до наказу НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 року”.

Крім того, виселенню підлягали сім’ї керівників ОУН і УПА,
які були на нелегальному становищі. “Малолітні члени сімей
їдуть разом зі своїми рідними. Виселення проводити в райони
Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської
областей”.82

Згідно з інструкцією брати з собою можна було одяг, про-
дукти харчування - не менше ніж на місяць, дрібний інвентар та
гроші, а також ящик для упакування одягу. Все інше майно кон-
фісковувалось і передавалося представникам місцевих органів
влади. Питання про долю конфіскованого вирішувалося урядом
України чи обласними виконкомами.

Далі затверджувалися “Директивні вказівки МВС СРСР”,
“Інструкція-вказівки про порядок проведення виселення сімей
активних учасників ОУН та УПА” і передані з Москви по теле-
графу на Україну “Вказівки-рознарядки про кількість населення
західних областей України, що підлягає виселенню”.83

У “Доповідній записці”, що була фактично звітом уряду Ук-
раїни перед МВС СРСР, станом на 15 жовтня 1944 року відзнача-
лося, що “виселяється 3329 оунівських сімей в кількості 10 517
чоловік... Прошу вашого дозволу на додаткову нам рознарядку із
розрахунку 5000 сімей на 15 000 чоловік, що плануємо виселити
у жовтні—листопаді 1944 року”.

Чому просили додатково збільшити кількість осіб для висе-
лення, зрозуміло. Адже до цього Жуков і Берія пропонували Сталі-
ну виселити в Сибір усіх українців, та не було чим і куди. А щодо
жовтня і листопада, то чітку відповідь на це дає телеграма № 2791
від 18.11.1944 року заступника наркома внутрішніх справ СРСР
Чернишова на ім’я начальника Рясного, в якій говориться:

“Вислані Вами з України сім’ї оунівців відправляються в
необладнаних для перевезення в зимових умовах вагонах: так, у
відправленому із Тернополя ешелоні № 49339 вагони не утеплені,
вікон у вагонах немає, відсутнє опалення. В результаті серед
спецпереселенців є велика кількість простудних захворювань;
мало місце 12 випадків смерті дітей <...>
...У відправленому 8.11.1944 року зі станції Ківерці ешелоні
№ 48454 вагони не утеплені, люди у вагонах мерзнуть. Прошу
дати вказівки, щоб відправляли ешелони... тільки в обладнаних
вагонах, пристосованих для перевезення в зимових умовах.

Заступник наркома внутрішніх справ СРСР Черниіиов ”.84

Ця телеграма від 18 листопада 1944 року, а вже 7 серпня
1945 року цей же заступник наркома генерал-полковник Черни-
шов направляє “Директивні вказівки”:

“Наркому внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенанту Рясно-
му. Прошу вжити необхідних заходів по відправці ешелонів, що
виселяються з сім’ями оунівців і повстанців зі всіма необхідними
протиепідемічними заходами як при вантаженні, так і в дорозі...
По всьому шляху від місця відправки до станції вивантаження
ешелони не проходять санітарної обробки...

Ешелон № 47444 кількістю 32 вагони, відправлений зі станції
Здолбунів, не був обладнаний нарами... На дорогу їм був виписа-
ний сухий пайок... а приготування гарячоїїжі та випікання хліба
із муки не були забезпечені. Продукти були видані на 20 днів, а
в дорозі перебували 23 дні.

Генерал-полковник Чернишов

Станом на 15 квітня 1945 року по західних областях України
відправлено на спецпоселення 9036 сімей учасників ОУН і УПА
з кількістю членів - 23660 чоловік, у тому числі з Волинської
області 2192 сімей кількістю 6500 чоловік. Рівненська область
2058 сімей кількістю 5302 чоловік.85 За 1944,1945 і 1946 роки
було відправлено сімей оунівців і повстанців: 14729 кількістю
36609 чоловік.

У жовтні 1947 року органами МДБ вислано: сімей - 26 332,
осіб - 77 791; з них: чоловіків - 18866; жінок — 35 441; дітей
- 22 279 осіб.86 З них по Волинській області: сімей - 2716, чо-
ловіків - 8938 осіб; жінок — 4221; дітей - 2790 осіб.87

Відповідно по Рівненській області за 1947 рік вислано
827 сімей оунівців та членів підпілля - 11 563 чоловіки.88

Звертає на себе увагу доповідна записка секретаря Волинсь-
кого обкому КП(б)У Профатілова секретареві ЦК КП(б)У
Кагановичу про виселення сімей українських націоналістів, у
якій відзначається, що “...в порядку підготовки операції по висе-
ленню сімей оунівців обкомом КП(б)У і облуправлінням МДБ
була проведена велика робота:
-	взято на облік всі сім’ї, що підлягають виселенню;

-	проведено 4 наради оперативного складу, що брали участь
у виселенні;

-	розроблено план проведення самої операції переселення;

-	для проведення операції переселення було залучено 2000 чо-
ловік партійно-радянського активу;

-	все майно виселених було звезено в колгоспи, райспо-
живспілки чи здано на збереження у сільські ради”.89 Аналогічні
заходи були проведені по Рівненській та інших областях.

Спогади людей, котрі були виселені, документи, які зберегли-
ся до сьогодні, дають нам право заявити, що більшого безумства,
ніж знущання під час переселення цих людей, світ не знав. Зак-
риті та наглухо зачинені товарні вагони, які ніяк не були присто-
совані до перевезення навіть худоби, не говорячи вже про людей,
відсутність туалетів, води, гарячої їжі, велике скупчення в одному
вагоні призводили до великої смертності. Цілі гори трупів, особ-
ливо дітей, вивантажувалися на окремих станціях, де зупиняли
на певний час ешелон з цими каторжниками. Для людей давали
солону суху рибу, яку вони змушені були їсти, оскільки більше
нічим не забезпечувалися. Але води не було.

Автору довелося мати розмову з видатним вченим-фізиком,
професором, який розповідав, як врятувався його батько. Він, ле-
жачи на підлозі, помітив залізний болт із розширеною головкою,
що прикріплював підлогу до рами вагона. Болт був холодний, і
вони по черзі його лизали, а це до певної міри заспокоювало їх
організми. Так вони вижили.

А скільки людей померло? А хто за це відповів? Чому злочинці
не притягнуті до відповідальності й до сьогоднішнього дня?

Але і це варварство не принесло відради окупантам. Бойові
дії продовжувалися. Ще цілих 9 років боровся український народ
проти московських поневолювачів.

§ 4. Діяльність підпільних груп та загонів УПА
наприкінці сорокових - на початку п’ятдесятих років

1947 рік повинен був стати переломним у боротьбі проти
окупантів, які поставили собі за мету будь-якими засобами зни-
щити революційне підпілля й УПА. Вони мобілізовують все: “...
кидають військо з усіма видами зброї, з важкою піхотною зброєю,
артилерією, танками, панцирними автами, літаками, прожектора-
ми, модерними засобами зв’язку”90 проти загонів повстанців, які
озброєні переважно легкою піхотною зброєю. Крім того, головним
завданням для силових органів ставало проникнення в підпільні
організації не лише для того, щоб відразу їх розгромити, а для
того, щоб вести систематичну і тривалу роботу з розшифруванням
зв’язків, розкладу визвольного руху зсередини, компрометації
командного складу ОУН і УПА перед СБ ОУН.

Особливо підлою і підступною була “Директива 92”, затвер-
джена 10 липня 1946 р., якою зобов’язувалося створити розширені
сітки па всі категорії осіб, що визначалися директивою, з кінцевим
завданням - розіром підпілля зсередини.

Агентурна та інформативна робота силових органів радянської
влади заподіяла великої шкоди не лише націоналістичному підпіл-
лю ОУН-УПА. Провокатори засилалися не тільки у підпілля, а й у
колективи установ та організацій, доносили на безневинних людей,
один на одного, кожний старався бути першим, вислужитись перед
начальством. Але і ці підступні заходи не приносили бажаних
результатів — УПА продовжувала боротьбу, тому що повстанців
підтримували широкі народні маси, і вони були непереможні. Це
визнали й самі більшовики, коли проголосили п’яте по рахунку
звернення до українського народу західних областей України.91

Проти революційних сил використовувалися не лише великі
військові з’єднання, каральні органи, а й різноманітні підступні мето-
ди ведення війни (про що вже говорилося у попередніх розділах).

У зв’язку з цим необхідно було провести велику реорганізацію
УПА. Був виданий наказ Головного командування УПА про те,
що великі відділи та загони УПА, які діяли до цього часу, реорга-
нізовувалися і розчленовувалися, а їх командири й бійці входили
в підпільну сітку, отримували нові завдання, виконували певні
функції. Великих загонів чи підрозділів, за якими так полювали
більшовики, більше не існувало. Склалося становище, що УПА
ніби розчинилася серед народних мас. І так воно було. Ще дев’ять
років підпілля воювало, не зважаючи на всі зусилля, підступи і
старання Москви.

Одночасно необхідно зауважити, що реорганізація УПА,
вимушено проведена Головним командуванням, не скрізь і не
завжди однаково і позитивно оцінена окремими старшинами та
вояками УПА. Не завжди виступали зрозумілими нові політичні,
організаційні, пропагандистські, господарські чи інші призначен-
ня, які вважалися не “військовими”, а “цивільними”, до яких не
всі були прихильні. А тому ГК УПА намагалося докласти багато
зусиль, провести велику роз’яснювальну роботу, щоб запобігти
“демобілізаційним” настроям, довести необхідність заміни тактики
й переходу на інші форми й методи боротьби проти окупантів.

Цей перехід не міг відбуватися революційно, а проходив посту-
пово, повільно. Уже з початком 1948 р. Головне командування УПА
все частіше згадує про “повстанців” і “підпільників”, де “повстанці”
— це нові бійці, які перейшли до підпілля з розформованих відділів
і підвідділів УПА. Головним командуванням вживаються інші за-
ходи щодо зміцнення дисципліни та відповідальності у проведенні
бойових дій. Зокрема, щоб ліквідувати упереджене ставлення вояка
УПА до “підпільника”, УГВР запроваджує з ЗО травня 1947 р. рішен-
ня про “...надання нагород та відзначень УПА на всіх учасників
українського революційного підпілля: членів ОУН, безпартійних
українських патріотів і на всіх цивільних осіб, які відзначилися ге-
ройством у боях та посвятою для визвольної справи”.92

6 червня 1948 р. УГВР схвалює постанову про “Встановлення
медалі за боротьбу в особливо важких умовах”, а також “Про при-
значення працівникам Служби безпеки старшинських та підстар-
шинських ступенів Служби безпеки аналогічно до відповідних
військових ступенів в УПА”.93 Ці постанови зрівняли у правах і
обов’язках усіх підпільників та повстанців.

Відділ УПА звітує. Волинь, 1951 р.
Отже, починаючи з 1947 р., головну роль у боротьбі проти
московських окупантів відіграє збройне підпілля. Це не є зву-
женням визвольної боротьби українського народу, “вона є тільки
звуженням збройної боротьби військових з’єднань, а рівночасно
поширенням визвольної боротьби в політичних, економічно-со-
ціальних та культурних діяннях”. Боротьба збройного підпілля
проти московсько-більшовицьких окупантів починає вестися
всіма можливими засобами. А це означало, що вона ведеться
друкованим словом, живим прикладом, геройськими вчинками
бійців, а також організаційною роботою, поширенням револю-
ційних ідей.

На одне з перших місць по ідейно-політичному вихованні
народних мас висуваються підпільні видання ОУН. Ці видання
друкувалися в підпільних друкарнях, розмножувалися на циклос-
тилі, переписувалися на машинках чи, навіть, вручну. Протягом
1944-1950 років зареєстровано 21 назву різноманітних періодич-
них видань, 60 назв різних брошур і книжкових видань та 81 назву
різних листівок.94 Ця підпільна публіцистика свідчить про те, що
автори, розв’язуючи визвольні проблеми, були людьми великої
зрілості, глибоко розуміли життєві потреби нашого народу та
питання визвольної боротьби. А щодо кількості та якості таких
підпільних видань, то “український рух побив усі рекорди по-
рівняно З ІНШИМИ СВІТОВИМИ ПІДПІЛЬНИМИ рухами”.95

Найбільш поширена політична література того часу — ви-
дання для молоді І (с були журнали: “Па чатах”, “На зміну”, “За
волю України”, серійні видання “Слідами героїв” та інші.

Крім великої пропагандистської роботи, що велася у тилу
ворога, головним завданням залишалася збройна боротьба під-
пільних груп і окремих підпільників. Лише з 1 липня 1947 р.
по ЗО червня 1948 р. по західноукраїнських областях і в Кам’я-
нець-Подільській та Житомирській областях відбулося 1205
збройних акцій між повстанцями та московськими окупантами.
По областях це виглядає так.

1.	Волинська - 46 боїв.

2.	Дрогобицька - 330.

3.	Житомирська - 45.

4.	Закарпатська - 2.

5.	Львівська - 205.

6.	Кам’янець-Подільська - 4.

7.	Рівненська - 61.
8.	Станіславська - 318.

9.	Тернопільська — 181.

10.	Чернівецька — 9.

Разом: 1205.

Втрати, понесені сторонами, за цей час.

Ворожі: убиті — 1031 чол.;

ранені - 412 чол.;

разом: 1442 чол.

Наші: убиті —407 чол.;

ранені - ІЗ чол.;
разом: 420 чол.96
Для обговорення міжнародного становища, що склалося в
СРСР, підведення підсумків національно-визвольної боротьби
українського народу та визначення головних завдань у боротьбі
підпілля за свою національну незалежність Головний Провід ОУН
у червні 1948 р. скликав чергову конференцію Проводу ОУН.

Крім обговорення цих питань, було розглянуто і завершено текст
присяги члена ОУН та видано “Інструкцію Проводу ОУН”.97

Дуже важким і складним був цей період для підпілля та загонів
УПА. Протягом липня 1948 р. - червня 1949 р. лише у Волинській
та Рівненській областях відбулося 55 боїв із енкаведистами, а в
цілому по Україні - 1073 сутички, в яких ворог втратив 565 чол.,
наші втрата становили 265 чоловік. Загинуло багато відомих ко-
мандирів повстанського руху. Серед них: “Степовий” (професор
Київського університету), працівник головного осередку пропа-
ганди Зиновій Г ершаковець (“Федір”), провідник ОУН Львівського
краю Дмитро Дякон, провідник Служби
безпеки Степан Прокопів, провідник СБ
Карпатського краю полковник Олекса Га-
син (“Лицар”). На Рівненщині біля сста
Гориньград 5 серпня 1949 р. підступно,
через зраду загинув керівник межириць-
ких повстанців надрайонний провідник
“Дума” (Євген Нечипорук із села Липки)
-гроза чекістів, за голову якого вони ви-
ділили 35 тисяч карбованців винагороди.
Шість років полювали енкаведисти за
невловимим повстанцем. На ноги були
підняті оперативні групи та агенти, зрад-
ники й провокатори Межирицького, Ту-
чинського та Гощанського районів.

Євген НЕЧИПОРУК
(“Дума")
“Дума” був воїном-легендою. Довідавшись, що його батько
знаходиться в тернопільській в’язниці, він з відповідними доку-
ментами, у формі старшого офіцера-енкаведиста, провідує його в
камері-одиночці. Зваживши становище, “Дума” зрозумів: щоб виз-
волити батька з в’язниці, необхідна більш старанна підготовка.972

Великою втратою для УПА було викриття двох підпільних
друкарень. Перша розташовувалась на Ковельщині, друга—в лісі
Радехівського району. Вони постачали головну кількість друко-
ваної продукції для осередку інформації УГВР.

Нові бої, посилення репресій розгортаються на зламі
1949-1950 років. За три останні роки підпільної боротьби було
проведено 3190 збройних акцій проти ворога, значно оживи-
лася політично-пропагандистська діяльність, зріс вплив ОУН
на народні маси України. Про підпільну діяльність ОУН та її
боротьбу стали більше говорити і писати за кордоном. В Украї-
ну для зміцнення каральних органів Москва посилає генерала
Ковальчука. Він розробляє свою підступну тактику з тим, щоб
нанести остаточний удар по підпіллю.

Але в цей час відбулася подія, яка засвідчила про московську
безпорадність: 24 жовтня 1949 року загинув Ярослав Галан.98

Смерть Галана викликала лють у Кремлі, і на західноукраїнські
землі готується нова “ліквідаційна акція”, направляються великі
з’єднання каральних загонів, які протягом 1950 та 1951 рр. проводи-
ли терористичні дії, блокували всі терени для підпілля. Але раніше,
перед початком великої блокади, ЗО грудня 1949 р. генерал Коваль-
чук видає пакаї за № 312, в якому ще раз звертається до учасників
підпілля, “щоб ііихс іили з укриітя і зголошувалися до органів дер-
жавної безпеки з повинною”. Усіх, хто відгукнеться на цей наказ,
“.. .не притягати до кримінальної відповідальності, надати їм право
вільного вибору місць проживання, допомагати у трудовлашгуванні
та повернути їхні родини з Сибіру до колишнього місця проживан-
ня”. Усім, хто знав “бандитів” і підтримував з ними зв’язок, обіцяли
не притягати до відповідальності, “...якщо вони припинять зв’язок,
порвуть із підпіллям і повідомлять, де вони знаходяться, зроблять
це заявами, анонімними листами або іншим способом”.

І далі в наказі повідомляється, що всім особам, які “дезерти-
рували із шкіл ФЗН (фабрично-заводського навчання) і ремісних
училищ, перейшли на нелегальне становище, буде дана змога по-
вернутися до батьків”. Коли ж підпільники не використають це
“останнє” звернення (сьоме по рахунку), то їх знищать. Органам
наказано розгорнути широкомасштабну боротьбу.99
Наказ широко розмножувався і розклеювався майже по всіх
стовпах. Про нього було відомо і за кордоном Але наперекір
задумам авторії і МДБ, цей наказ для цілого світу став перекон-
ливим доказом того що:

а) на початку 1950 р. в західних областях України існує ще
революційне підпілля, яке становить загрозу існуючому ладу;

(і)	український народ не тільки знає про існуюче підпілля,
але і повністю його підтримує;

в)	українська молодь не виконала розпорядження органів
радянської влади у підпіллі щодо УПА;

г)	в СРСР, як ніде в світі, існує групова відповідальність. За
вчинки дітей змушені відповідати їхні батьки;

д)	наказ не вплинув на підпільників, оскільки у підпіллі зали-
шилися лише ті, котрі бажали перемоги або загинути.

Наказ не справив на підпільників великого враження ще
через одну важливу причину. З Німеччини повернулися кур’єри,
що були послані для зв’язку із західними еміграційними органі-
заціями та об’єднаннями. Вони принесли для генерала “Тараса
Чупринки” сумні повідомлення - там відбувалися взаємна гриз-
ня, партійна боротьба та повне розз’єднання еміграційних сил
на ворогуючі групи. Тоді, за завданням генерала “Чупринки”, у
підпіллі готується “Звернення воюючої України до українців за
кордонами України”. Цей документ був опублікований майже у
всіх українських газетах, що виходили за кордоном, і був про-
читаний майже всіма українцями. Звернення “...своїм високо-
патріотичним, одночасно і розумним змістом викликало велике
зрушення серед нас, українських емігрантів”.

Під цим документом підписалися члени УГВР: професор
Лаврівський, голова підпільної Греко-католицької церкви Роман
Лозовський, генерал “Тарас Чупринка”, голова Генерального
Секретаріату УГВР і ГК УПА полковник Василь Коваль, профе-
сор Г. Зелений, сотник П. Полтава та члени Головного Проводу
ОУН, члени крайових і окружних проводів ОУН, Ніл Хасевич
(“Бей-Зот”) та інші.

Наприкінці 1949 р. підпілля понесло великі втрати, в боях
загинули один із найстаріших чорноліських командирів Михайло
Коршак (“Сапер”), майор Степан Хрін - командир УПА “Маків-
ка”, “Митар” - провідник СБ Карпатського краю, інженер “За-
лізний”, родом із Донбасу, вишкільний референт при СБ.
Проте найбільшою втратою
для всіх народів, поневолених
Москвою, була загибель у бою
генерала Романа Шухевича (“Та-
раса Чупринки”) у Білогорщі
біля Львова на світанку 5 берез-
ня 1950 року.

Звістку про смерть і сроч ук-
раїнської визвольної боротьби
з глибоким жалем і три.югою в
серці сприйняв український на-
род. Від рук каї ів українського
народу псрес гало битися серце
провідника воюючої України,
Головного командира УПА, Го-
лови Генерального Секретаріату
й Голови Проводу ОУН, який
все своє життя віддав великій
ідеї - визволенню українського
народу. “Шухевич загинув у
Білогорщі, щоб жити “Чуприн-
кою” у віках” - співалося тоді у
народнії пісні. “Тарас Чупринка”
ввійшов уже в українську істо-

Василь КУК
(“Василь Коваль”)
Головнокомандуючий УПА

рію, іки о ім'я буде вогненними ли ерами навіки записане на їїскри-
жалях як дороювк ґі для сучасного й майбутніх поколінь”.100

Віцс-нрсм ер українського Радянського уряду Корнієць уже
24 березня 1950 року по радіо зробив повідомлення, що “.. .зброй-
ний опір у західних областях України ліквідовано”, сталася дуже
важлива подія для України”, було вбито останнього керівника
“бандитів” ген. “Чупринку”.101

Але заява Корнійця про те, що “збройний опір у західних
областях подолано”, була не лише передчасною, а і брехливою.
Збройне підпілля продовжувало свою боротьбу в Україні.

У червні 1950 р. була скликана чергова конференція Проводу
ОУН. На ній зроблено глибокий аналіз зовнішнього і внутріш-
нього політичного становища, обговорено причини невдач та
поразок, які несе підпілля, а також опрацьовано нову “Інструк-
цію для збройного підпілля”. Конференція схвалила уточнення
і доповнення до програмних постанов ПІ Великого Збору ОУН.
А 8 липня 1950 р. Бюро інформації УГВР повідомило все підпілля
і український народ, що на посаду Голови Генерального Секретарі-
ату УГВР та Головного командира УПА призначено полковника
“Василя Коваля” (Василь Кук), українського військовика, одного
з найближчих співробітників генерала “Чупринки”. Під його про-
водом боротьба збройного підпілля буде продовжуватися. 02

І ця боротьба продовжувалася у 1950 1952 роках. У цей період
виходить багато нових підпільних видань, збройно-політична бо-
ротьба зберегла свої організовані форми. У червні 1952 р. відбулася
чергова конференція Проводу ОУП. Вона знову обговорила і дала
оцінку зовнішнього і внутрішнього становища, висловила свої думки
про наболілі питання українського політичного життя в еміграції.

Жовтень 1952 року для всього українського підпілля був
часом, коли відзначалася десята річниця існування УПА. З цієї
нагоди полковник “Василь Коваль” від імені ГК УПА оголосив
наказ про відзначення річниці та список бійців командирів УПА і
членів підпілля, які були нагороджені “Хрестом Бойової Заслуги
УПА”, “Хрестом Заслуги УПА” та медаллю УПА “За боротьбу
в особливо важких умовах”.

Збільшення кількості підпільних видань дало незабаром
про себе знати, про це заговорили і більшовики. Так, у пере-
довій статті газети “Радянська Україна” Н. Рябокляч, очевидно
за завданням партійних органів, висловив думку, що “банди
українських націоналістів, глибоко ворожі до марксистсько-ле-
нінської теорії, дружби й рівності народів, стараються відірвати
український народ від російського і відновити капіталістичну
систему в Україні. Це вони роблять всіма засобами, включаючи
також ідеологічні диверсії”.'03

Мабуть, був великий вплив підпільних видань, коли більшо-
вики оцінили його як “ідеологічні диверсії”, що проводяться
“всіма засобами”.

Надзвичайно складним і важким дтя повстанців був 1951 рік
- рік без свого командира, друга і порадника. Але підпілля вистоя-
ло, більшовикам не було спокою. Воно зберегло свою структуру і
зв’язки, продовжували діяти різні клітини цієї бойової організації,
боротьба тривала. Про це свідчать архівні документи.

У плані здійснення чекістсько-військових заходів з ліквідації
оунівського підпілля на території Київської та Житомирської
областей читаємо:

“... § 2 Начальни ку войск М ГБ У краинського округа генерал-
майору тов. Фадееву вьіделить в распоряжение чекистско-войс-
ковой группьі при МГБ Житомирской и Киевской областей...
солдат с лучшими офицерами на автомашинах со служебно-розьіс-
кньїми собаками.	6 марта 1951 года”.

А ось витяг із протоку наради старших чекістсько-військових
груп і оперативного складу при управлінні МДБ по Рівненській
області від 21 березня 1951 року:

“Виступили: Командир взводу 5 стрілкової роти 446-го ст.
лейтенант Мишин:

-	Закріплена за мною іде у вересні 1950 р. бандгрупа “Юрко”
не ліквідована.

Командир взводу 8-ї стрілкової роти Котельников:

-	Бапдірупа “Петруся”, закріплена ще в грудні 1950 р., до
цього часу не ліквідована”.

У підсумковому виступі начальник УМДБ полковник Михаль-
чук наголосив: “За останній час “бандити” змінюють свої методи
і форми роботи, зміцнюють свою сітку по селах, у великі бої з
військовими групами не вступають, за винятком, коли це необхід-
но, здійснюють терористичні акти і ведуть розвідку. Залучають
молодь, використовують її як зв’язкових та інформаторів.

Нам необхідно покращити агентурну роботу, на всіх мож-
ливих шляхах “бандитів” робити засідки... Оунівське підпілля
намагається проштовхнути своїх емісарів на схід для створення
там підпілля”.104

Привертає увагу документ від 9 травня 1951 року-доповідна
секретаря Волинського обкому КГІ(б)У Групіецького секретареві
ЦК КП(б)У Л. Мельникову про відкриття і ліквідацію молодіжної
націоналістичної організації в м. Лукові. В ній говориться:

“У квітні 1951 р. органами МДБ Волинської області була
розкрита і арештована активна антирадянська націоналістична
молодіжна організація в кількості 14 чоловік у м. Лукові... що нази-
валася “МОН” (молодіжна організація націоналістів).. .Члени цієї
організації систематично влаштовували зборища, де читали націо-
налістичну літературу... прийняли присягу вести активну боротьбу
проти Радянської влади. В день 1-го Травня планували розкидати
листівки і вивісити націоналістичний прапор на приміщенні райви-
конкому... Керівник цієї організації, учень 10-го класу Луківської се-
редньої школи, комсомолець Віталій Мелещук так пояснив причину
створення цієї організації: “.. .Мої антирадянські погляди склалися
на ґрунті незадоволення колгоспним ладом... Крім того, на мене
зробила вплив література, якої я дуже багато прочитав”.
При арешті у кожного учасника “МОН” була знайдена націона-
лістична література, 2 гвинтівки, автомат і 1500 штук патронів.'05

Наприкінці 1951 р. все частіше почали надходити сигнали про
виступ збройного підпілля проти підготовки до виборів суддів, що
мали відбутися на початку 1952 року. Так, у постанові бюро Кам’я-
нець-Подільського обкому КП(б)У про збройний напад на приміщен-
ня Москалівської сільської ради Білогірського р-ну відзначається, що
“.. .в ніч на 5-те грудня 1951 р. озброєна трупа бандитів увірвалась
у сільську раду, розбила телефон, знищила списки виборців”.106

На засіданні бюро Житомирського обкому КП(б)У від 15 грудня
1951 р. повідомляється про ліквідацію оунівського підпілля на тери-
торії Городницького району. 8 травня 1952 р. була ліквідована боївка
ОУН у Теофіпільському районі Кам’янець-Подітьської області.

Секретар Волинського обкому КП(б)У Грушепький 25 червня
1952 р. інформує секретаря ЦК Компартії Мельникова про відкрит-
тя і ліквідацію в бою антирадянської групи в Маневицькому районі
Волинської області. В інформації повідомляється: “...на початку
червня 1952 р. управлінням МДБ по Волинській області була ви-
крита терористична група учасників ОУН, що діяла в селі Кукли
Маневицького р-ну. Ця диверсійна група була організована ще
весною 1949 р. бандглаварем “Лисенком” ...до складу цієї групи
входили особи, які займали керівні посади в селі: старший групи
охорони громадського порядку Неведюк Ф. Ф., 1929 р. н., член
ВЛКСМ, уповноважений по заготівлях райспоживспшки Семенюк
Ф. К., 1924 р. н., фінагент Деха І. Я., 1924 р. н. та інші <...>

...Слідчі органи встановили, що учасниками боївки ОУН
“Лисенка” в серпні 1949 р. було вбито представника Маневиць-
кого РК КП(б)У Сивобородова і жителя цього села Трощука Г.,
спалено приміщення сільської ради, конюшню та ін. .. .У травні
1950 р. був убитий співробітник Маневицького РВ МДБ капітан
Матвеєв”. Слідство продовжується”.107

Рівно через два тижні Грушецькому довелося посилати нову
інформацію про ліквідацію групи ОУН на чолі з надрайонним
провідником Чихурою на території Головнянського району. В ін-
формації повідомляється, що “. ..на території Головнянського р-ну
Волинської області з 1943 р. діяла банда, очолювана районним
провідником Чихурою (псевдо “Старий”). При ліквідації боївки
було вбито 6 чоловік, у тому числі й Чихура, а Романюку і Федон-
чуку вдалося втекти.
Весь час ця боївка активно діяла. Її учасники руйнували те-
лефонний зв’язок, поширювали серед населення антирадянські
листівки. Влітку 1951 р. в селі Миланець ними був убитий упов-
новажений райкому, зав. торговельним відділом Головнянської
райспоживспілки Сканер, повішений сторож колгоспу. Цього ж
року був убитий голова колгоспу “Червоний партизан” Голов-
нянського р-ну Мохнюх Костянтин. Проведено інші диверсії.
Захоплено один ручний кулемет, три автомати, 15 гвинтівок,
2 пістолети, патрони, націоналістичну літературу”.108

Щоб ліквідувати районний провід ОУН, очолюваний “Біло-
усом”, працівники Колківськоі'о райкому КП(б)У та районного
відділу МДБ змушені були розробляти заходи, в яких на 8 сторін-
ках ставляться завдання, що будуть виконуватися. На порядок дня
виносяться давно заяложені питання: провести нараду, посилити ви-
ховну роботу, докорінно покращити роботу з агентурою тощо.

У заходах помітна більша агресивність, яка межує з безпорад-
ністю. В пункті 7 зазначається, що агентам необхідно працювати
парами, озброювати їх короткоствольною зброєю.

У пункті 12 - що при “додержанні глибокої таємниці контро-
лювати підозрілі села оперативними групами і вдень, і вночі”.109

Біля озера Охнич Маневицького району розвідувально-по-
хідна група підполковника Недозіна напала на слід керівника
районного проводу ОУН. Значно переважаючими силами, з ви-
користанням службових собак та кулеметів, було вбито трьох
чоловік, у тому числі керівника районного проводу ОУН, декому
вдалося втекти. Захоплено було літературу, 3 автомати, 1 гвинті-
вку, 2 пістолети і лише 150 патронів.110

11 листопада 1952 р. на засіданні бюро Житомирського обко-
му партії більшовиків було розглянуто питання про незадовільну
боротьбу з оунівським підпіллям у Емільчинському районі та
прийнято відповідну постанову. У ній відмічалося: “...в результате
притуплення бдительности, проявлення политической беспечно-
сти в Змильчинском районе в селах Крьілинск и Катериновка
бандой украинских буржуазних националистов 20-23 сентября
1952 г. совершено два террористических акта, в результате ко-
торьіх погибло два советских человека, причем, одно убийство
в с. Крьглипск произошло в присутствии 45 чел. актива села и
колхозпиков, которьіе в то время находились на расширенном
заседании правлення колхоза, и не встретило никакого прбтиво-
действия с их сторони по отношению к бандитам”.111
Довгий час, аж до листопада 1953 р., активно діяв Ковельсь-
кий надрайонний провід ОУН і його керівник Григорій Грушовець
(“Хома”). Формувалася і зміцнювалася підпільна оунівська мере-
жа, поширювалася політична націоналістична література, проводи-
лася пропагандистська робота. Всі зусилля енкаведистів знищити
невловимого провідника закінчувалися невдачами. І лише влітку
1953 року їм вдалося встановити можливе місце перебування
“Хоми” - село Сілець Голобського району Волинської області.

На цю адресу, а це була садиба сім’ї Гетьманчуків, вороги на-
трапили випадково. Вони запідозрили Гетьманчуків у тому, що ця
селянська родина кожного року передплачує багато центральних
і республіканських газет, брала велику кількість літератури у
сільській бібліотеці, часто її міняла.

За садибою був встановлений оперативний нагляд, знайшлися

у спецорганів і помічники. За хатою і вдень, і вночі стежили чекісти.
Керувати операцією було доручено досвідченому майору Резніко-
ву. Коли почалася операція по захопленню, то перший детальний
огляд садиби жодної криївки не виявив. Тоді поступила команда
розбирати стіни хати, клуні і всіх будівель аж до підвалин.

У колишньому простінку виявили облаштований схрон для
надрайонного провідника і двох його охоронців. У нерівному
бою повстанці були вбиті.112 Загинули й чекісти.

Наприкінці січня 1953 року органами МДБ була видана до-
відка про райони, в котрих ще знаходилося оунівське підпілля
і в яких воно ліквідовано. Станом на 1 січня 1953 року підпілля

існувало в таких районах:
По Волинській області:
1. Берестечківський.

2.	Голобський.

3.	Камінь-Каширський.

4.	Ківерцівський.

5.	Ковельський.

6.	Колківський.

7.	Гурійський.

8.	Теремнівський.

9.	Рожищенський.

10.	Цуманський.

По Рівненській області:

1.	Вербський.

2.	Гощанський.

3.	Деражнівський.

4.	Дубнівський.

5.	Здолбунівський.

6.	Клеванський.

7.	Мизоцький.

8.	Острожецький.

9.	Рафалівський.

10.	Рівненський.

11.	Степанський.

Начальник І відділу штабу військового округу
МДБ полковник — Смирнов.

ЗО січня 1953 р.
Наступив квітень місяць 1953 року. Не стало ката україн-
ського народу Й. Сталіна. Після певного замішання Москва знову
вимагає від України покінчити з “бандами УПА”. Заступник
начальника штабу внутрішньої охорони МВС штабу Українсь-
кого округу полковник Клоков підготував начальнику штабу
внутрішньої охорони МВС СРСР генерал-лейтенанту Сладкевичу
довідку про наявність українського націоналістичного підпілля
в районах Волині станом на 1 квітня 1953 року:

“Волинська область:

1.	Луцький окружний провідник - “Ярош”, Берестечківський район.

2.	Окружний провідник - “Ярий”, Старовижівський район.

3.	Надрайонний провідник - “Красько”, Ківерцівський район.

4.	Районний провідник - “Чорний”, Голобський район.

5.	Районний провідник - “Круча”, Ківерцівський район.

6.	Районний провідник - “Голуб”, Камінь-Каширський район.

7.	Районний провідник - “Галайда”, Турійський район.

8.	Група “Рижого”, Колківський район.

9.	Одинаки “Дмитро” і “Кирило”, Цуманський район.

10.	Одинак “Крючок”, Рожищенський район.

Рівненська область:

1.	Член Центрального Проводу “Орлан”, Клеванський район.

2.	Крайовий і окружний провідник “Улян”, Мизоцький район.

3.	Кур’єрська група окружного проводу- “Славко”,Мизоць-
кий і Здолбунівський райони.

4.	Кур’єрська група окружного проводу-“Байда”, Мизоцький
район.

5.	Кур’єрська група -“Лопух”, сусідство Острожецького, Ми-
зоцького, Дубнівського і Здолбунівського районів.

6.	Районний провідник - “Юрко”, Сербський і Дубнівський
райони.

7.	Залишки райпроводу - “Матвій”, Рівненський район.

8.	“Хвильовий”, “Чорний”, Деражнівський район.

9.	“Вернигора” і “Заруба”, Мизоцький район.

10.	“Володя”, “Наставчук” і “Левицький”, Острожецький район.

11.	“Моряк”, Рафалівський район.

12.	“Липа”, Степанський район”.113

Влітку 1953 року були мобілізовані всі сили більшовиків
для подавлсння повстанського руху. Про розміри каральних
операцій, що проводились у цей час, свідчить доповідна коман-
дування 10-го загону внутрішньої охорони по ліквідації оунівців
на хуторі Дорогобуж Гощанського району Рівненської області та
по ліквідації рівненського окружного провідника ОУН “Уляна”
в районі лісних масивів області.

Оперативним керівником цих операцій був назначений
начальник 4-го відділу УМВС підполковник Дмитрієнко. Гру-
пою в 40 чол. на Дорогобужському хуторі Гощанського району
Рівненської області, в одному з підсобних приміщень господар-
ства місцевого жителя 24 серпня було оточено 2-х повстанців.
Добровільно здатися вони відмовилися і загинули під шквальним
вогнем. Були вбиті два повстанці із особистої охорони окружного
провідника ОУН: “Байда” і “Степан”.

Після цієї бандитської операції підполковнику Дмитрієнку
було дано нове завдання - розшукати і знищити рівненського
окружного провідника ОУН - “Уляна”. Операція проводилася з
5.00 до 17.00 год 25.08.53 р. та з 5.00 до 15.00 26.08.53 року. О
15 годині 26 серпня операція була завершена. В ній брало участь
418 чоловік, з них - 18 штабних чиновників.

Позитивних результатів проведена операція не дала. Виявле-
но лише 5 старих сховищ в лісовому масиві."4

Уточнені дані оперативного відділу штабу внутрішньої охо-
рони МВС про українське націоналістичне підпілля в районах
Волині станом на 20 вересня 1953 р., що були направлені за вимо-
гою начальника оперативного відділу полковника Ковальова і які
зберігаються в архівах, містяться на 12-ти розгорнутих сторінках.
Лише по Рівненській області показані: волинський крайовий
провідник Маєвський Анатолій (“Улян”), мизоцький районний
провідник “Славко”, керівник Ковельського окружного проводу
Семенчук Василь (“Ярий”), ківерцівський надрайонний провід-
ник Ксендзук Петро (“Красько”), Турійський районний провід
- Грушовець Григорій (“Хома”) та сотні рядових повстанців, що
були занесені у ці бандитські грамотки, за якими закріплено зграї
вбивць, що день і ніч полювали за ними.

Штабу 10-го загону ВО МВС було повідомлено, що керівник
групи повстанців “Жора” разом із групою перебуває в підпіллі
в районі сіл: Великий Омеляник, Дядковичі, Малий Омеляник і
Ясиневичі Рівненського району. Військові наряди, які посилалися
протягом декількох років для ліквідації цієї групи, результатів не
дали. Розмови та обіцянки на різних нарадах були безплідними.
Одна лише згадка, що повстанці переховуються на окраїні міста
Рівного, виводила із ладу окупантів.
Тоді групу очолив сам начальник УМВС Рівненської області
полковник Арнаутенко. Була сформована найбільш підготовлена
група, заняття з нею проведено за окремим, особливим планом.
60 чоловік перевдягнуто в цивільний одяг, розроблено план по
проведенню операції, що включав такі пункти:

“- операцію провести методом двойного блокування госпо-
дарства і пошуку в ньому місця, де перебували повстанці;

— бойовий порядок при проведенні операції - мати групу
блокування, захоплення та резерву;

- за рахунок інших команд щоденно висилати пошукові
групи в район сіл: Дядковичі, Великий Омеляник, Малий Оме-
ляник і Ясипсвичі;

~ операцію розпочати по отриманні даних про прибуття по-
встанців. Для чого всю оперативну групу підвезти автомашинами
одночасно з трьох боків”.

Операція розпочалася об 11 год ЗО хвилин 6 грудня 1953 року.
В результаті бою “Жора” був вбитий, “Петро” оглушений вибухом
гранати, захоплений живим.115

У січні 1954 року через сексотів встановлено, що в госпо-
дарствах жителів с. Буцин Старовижівського району Лобанюка
і Козицького обладнані криївки, де перебуває керівник Ковельсь-
кого окружного проводу ОУН “Ярий” зі своєю групою. Для про-
ведення операції було залучено склад 9-ї команди 11-го загону
чисельністю 35 чоловік.

О 10 годині ранку 17 січня 1954 року через донощика органам
МВС удалося встановити, що група повстанців у складі 4-х чоловік
перебуває у будинку іром. Лобанюка. Намагання домовитися з по-
встанцями, щоб вони здалися живими, були безрезультатними.

Операція розпочалася об 11 годині 17 січня 1954 року і завер-
шилася поразкою повстанців. Були вбиті: провідник Ковельсько-
го окружкому ОУН “Ярий” (В. Сементух), повстанці: Карпук А.
(“Кравченко”), Кобилицький С. (“Ярема”) і Корольчук В. (“Хри-
стя”). Захоплено 3 автомати, 1 гвинтівку, радіоприймач і документи.
У висновку, зробленому окупантами після бою, на запитання, що
сприяло успішному проведенню бою, першою відповіддю було:
“Наличие точньїх данньїх органам МВД о месте и укрьітии банд-
группьі”. Точнішої відповіді не знайти. Самі себе завоювали.116

І на завершення цього підрозділу ще один документ - “Допо-
відна першого секретаря Волинського обкому партії Грушецького
першому секретарю ЦК Компартії Кириченку про ліквідацію
групи оунівців у селі Комарове Колківського району 20 жовтня
1955 року”.

Документ цікавий тим, що розкриває, хоч і частково, ті під-
ступні методи і форми боротьби, які використовувалися щодо
оунівців. У ніч на 2 жовтня 1955 року в селі Комарове Колківського
району Волинської області був убитий ватажок ОУН “Рижий”, він
же “Сергій” - Линник Степан Андріанович, 1924р. н., уродженець
села Підгаття Колківського району. В ОУН перебував із 1944 ро-
ку. До групи входили: повстанці “Моряк”, який раніше очолював
Рафалівський районний провід ОУН, і “Борис” - із Степанського
районного проводу ОУН. Понад 60 боїв, сутичок та інших заходів
було проведено групою проти органів радянської влади.

Ліквідувати цю групу допомагали Москва і Київ. Було підібра-
но найкращих оперативних працівників, які провели довготри-
валу роботу з викриття її учасників, залучено 35 агентів, котрі
раніше підтримували зв’язок із групою “Рижого”. Проводилася
робота з рідними і близькими родичами, щоб схилити повстанців
до того, щоб вони прийшли з повинною.

Режим, штучно створений навколо групи, був розрахований
на те, що хтось не витримає і прийде покаятися. Першим зрадив
“Борис”. Він 14 вересня 1945 року з’явився в органи КДБ і за по-
милування виявив бажання допомогти їм в ліквідації “Рижого”.
Командир групи ще не знав про зраду “Бориса” і 2 жовтня зустрів
його як товариша. Але “Борис” побоявся захопити його живим
і застрелив із пістолета. Дізнавшись про це, в органи з’явився і
повстанець “Моряк”.

Зрадники і перевертні “Борис” та “Моряк” змушені були відкри-
ти всі таємниці підпільного життя, розповісти про всі тайники. Було
виявлено три молочні бідони з націоналістичною літературою, два
станкових і два ручних кулемети, чотири гвинтівки тощо.

В результаті цієї операції виникли запитання: хто воював проти
ОУН і скільки ж років ще потрібно було радянським органам, щоб
ліквідувати націоналістичне підпілля без допомоги зрадників?

Ліквідація групи повстанців “Рижого” дала підставу біль-
шовикам заявити, що територія Голобського, Рожищенського,
Колківського, Маневицького районів Волинської та Рафалів-
ського і Степанського районів Рівненської областей очищена
від націоналістичного підпілля.117
“Після цього почався масовий перегляд справ усіх тих, “хто доб-
ровільно з’явився з повинною”, і переважна їх більшість була при-
тягнута до кримінальної відповідальності, відправлена в табори.

Оголосивши про очищення території від повстанського під-
пілля, знову, уже в який раз, партійні органи набрехали. Боротьба
ще продовжувалася.

В газеті ПІК “Собсссдник”, № 23 за 2002 рік, у підзаголовку
“Последняя кровь в Западпой Украине” було написано: “Как уста-
новил историк Дмитрий Всдспссв, последний бой с бандеровцами
состоялся 14 апрсля 1960 і'ода возле хутора Лозьі Подгаецкого
района Тернопольской областе. В нем бьіла ликвидирована не-
большая грушіа украинских партизан, за которой охотились не
один год. В последний раз она обнаружила себя 12 октября 1959
года - в тот день на пути у них случайно оказался 22-летний
оперуполномоченньїй Бережанского райотдела КГБ Виктор
Стороженко. Один из боевиков убил его. По сей день считается,
что зто бьіла последняя жертва бандеровцев”.

§ 5. Діяльність ОУН і УПА у східних районах України

Архівні документи та спогади учасників дають нам підставу
судити про те, що за свою незалежність бандерівці боролися не
лише на західноукраїнських землях, а боротьба велася і на сході.

Першими, хто намагався надати допомогу в організації під-
пільних осередків ОУН на теренах східних областей України, як
уже відзначалося, були похідні групи, організовані українськими
націоналістами. Це були похідна група “Північ”, яка прямувала
через Житомир на Київ, середня похідна група, лише частині якої
вдалося досягти м. Суми, та найбільш успішна південна група, яка
перейшла Дніпро, дійшла до Донбасу, створила південну органі-
зацію, що охопила східні області, південь України та Крим.118

У газеті “Нація і держава” опублікований спогад жителя м. Ма-
ріно-Новоселівки Ясиноватського району Донецької області Васи-
ля Мороза про те, що в 1941 р. до них “прибув студент Львівського
університету - член похідної групи УПА Володимир Корецький”,
допоміг організувати групи, “...де ми вишколювалися до майбут-
ньої збройної боротьби з окупантами, проводили власну виховну
роботу, їздили по селах, ставили вистави... З цією метою нас тричі
відвідували зв’язкові агітатори Центрального Проводу”.
Геннадій Іванущенко із м. Суми повідомляє, що “...на Сумщині
в роки Другої світової війни діяла розгалужена підпільна мережа
ОУН. Закладалася вона похідними групами, які після проголошен-
ня у Львові ЗО червня 1941 р. відновлення Української Держави
рушили на Східну Україну піднімати народ на боротьбу. Не тільки
в Сумах, але і в окремих районах: Роменському, Краснопільсько-
му, Лебединському та інших виникають нелегальні структури
бандерівської ОУН. Пізніше, коли вже було сформовано українське
підпілля на Сумщині, його посилили кадрами з Вінниччини <...>

...у деяких придатніших для партизанської війни районах...
наші підпільники організували загони УПА, які вели боротьбу аж
до 1948 року. Накази і розпорядження через підпільних кур’єрів
надходили з Києва від провідника ОУН на східних землях Дмитра
Мирона (“Орлика”)”.'19

Про розбудову підпільної сітки ОУН на Кіровоградщині по-
відомляє нам і Лев Шанко.вський. Він пише: “...в 31 сільських та
2 міських районах області зорганізовано 4 окружні та 12 районних
проводів ОУН. В 135 містах та 543 селах існували з кінця 1942 р.
341 підпільна ланка та близько 1100 підпільників. На терені об-
ласті діяло 4 зв’язкові лінії, було 17 підпільних центрів”.

Як уже згадувалося, “влітку 1943 р. на Дніпропетровщині
діяв Провід ОУН... в області нараховується 5 тисяч підпільників...
які активно працюють... Після Дніпропетровська найсильнішою
фортецею українського самостійницького підпілля в Південній
Україні був Донбас... підпільні осередки існували в Маріуполі,
Волновасі, Сталіне, Макіївці та інших містах... Організовані та
почали діяти самостійницькі групи в Криму”.:2Г

Звертають на себе увагу архівні документи німецьких спец-
служб, зокрема, донесення в Берлін начальника поліції та безпеки
СД про становище на Україні. 13 жовтня 1941 р. повідомлено, що
“у Городищі (Черкаська обл.) колишні члени СВУ (Спілка виз-
волення України), з якими попрацювали люди з ОУН, вимагали
незалежної України... стаття, що недавно з’явилася в першому
номері місцевої газети, закінчувалася закликом: “Хай живе вільна
і незалежна Україна і її голова Бандера!”

У донесенні в Берлін 5 листопада 1941 р. начальник поліції
безпеки і СД повідомляє: “...Діяльність людей Бандери продовжує
бути об’єктом наших спостережень. Нові розслідування, особливо
в Миколаєві, призвели до нових арештів і до захоплення важливих
документів. Серед них фігурує обширний план заходів групи Бан-
дери. Цей план містить структуру організації, що починається від
станиці, яка є одиницею найнижчого ступеня, потім йде район, об-
ласть і край ...можна сказати, що пропаганда прихильників Бандери
впливає на населення деяких місцевостей”.

Особливу увагу хочеться звернути на документ від 25 лис-
топада 1941 р. - “Наказ СД про страту членів ОУН Бандери”,
в якому пишеться: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери
готує повстання у Райхкомісаріаті (Україна), мета якого - ство-
рення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні
бути негайно арештовані та після ґрунтовного допиту таємно
знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані
айнзацкоманді Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюре-
ром негайно, після прочитання”?21

Боялися окупанти, щоб цей людиноненависницький документ
не був прочитаний істориками в майбутньому. І дуже хочеться,
щоб сьогодні він був прочитаний комуністичними агітаторами.

В донесенні айнзацгрупи поліції безпеки і СД від 31 грудня
1941 р. говориться, що: “...група Бандери розгорнула свою ді-
яльність у Криму, де вона займається пропагандою і намагається
створити міцну організацію... Члени ОУН отримали завдання роз-'
шукати російську зброю і боєприпаси та їх заховати, щоб вони не
потрапили до рук німецького вермахту. Коли настане сприятливий
момент... і коли будуть сформовані групи партизанів, відбудеться
наступ проти німецьких окупаційних військ”.122

У Берлін 25 березня 1942 р. начальник поліції безпеки і СД
повідомляє: “...досить значна організація Бандери була розкрита в
кінці лютого 1942 р. у Житомирі ...було арештовано 12 чоловік...
8 березня 1942 р. була арештована група прихильників Бандери в
Кременчуці... арешти проведені в Сталіно <...> ...Команда з Кре-
менчука арештувала двох лідерів ОУН, які прямували з Полтави
до Львова і Кракова <...> у Полтаві арештовано мера і трьох інших
осіб. Мер проводив у себе збори прихильників Бандери, у ході
він пропагував ідею створення української армії для боротьби з
німецьким вермахтом”.123

З виявлених документів німецьких спецслужб випливає, що
весна і літо 1942 р. були відведені для широкої пропагандистсь-
кої та організаційної роботи з розширення та зміцнення низових
організацій ОУН, залучення нових членів. У донесенні до Берліна
від 9 жовтня 1942 р. повідомляється: “У Харкові на початку ве-
ресня 1942 р. було перехоплено нелегальні листівки... надруковані
“крайовим” відділенням ОУН східних територій України... В цих
листівках вперше повідомлялося, що група Бандери має окреме
відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед
східноукраїнського населення ...у районі Дніпропетровська в ніч
на 6 вересня 1942 р. було арештовано 15 осіб за таємну діяльність
у забороненому товаристві “Просвіта”. 124

Донесення, що надходили до Берліна з окупованих територій,
не тільки носили інформаційний характер, вони були і аналітич-
ними. В документі від 13 листопада 1942 р. відзначається: “Вста-
новлено, що помітне виховання молоді Організацією Українських
Націоналістів здійснюється через молодіжні товариства “Буйтур”,
“Юнацтво” і “Просвіта”. Українська молодь, хлопці та дівчата, під
час регулярних вечірніх зібрань займаються спортом і їх скерову-
ють на політичну лінію організацій Бандери... Крім того, встановле-
но, що разом із спортивними тренуваннями проводиться військова
підготовка. В усіх молодіжних товариствах пропагують ідею неза-
лежної Української Держави як найвищу політичну мету...125

У ході розслідувань у Харкові в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдало-
ся виявити підпільну друкарню організації Бандери... Було захопле-
но важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць”.126

Початок 1943 року характерний тим, що у Берлін починають
надходити повідомлення про бойові сутички, напади на залізниці
й інші осередки руху.

Так, 22 січня 1943 р. передана інформація про бойові сутички
на Волині та Поліссі, що відбулися за останній час - їх було 47,
на Житомирщині — 29. Замахів на залізниці - відповідно 26 і 13.
Напади на установи: Волинь - Полісся - 42, Житомир - 36.127

Звістка про збройну боротьбу на Волині та Поліссі різко піднес-
ла бойовий дух і захоплення в інших областях України. У Постанові
ПІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, що проходив 21-23 серп-
ня 1943 р., відзначається: “Рух УПА поширився невдовзі з Берес-
тейської, Пінської, Волинської областей на Кам’янець-Подільську,
Вінницьку, Житомирську і Київську. В перших числах липня 1943 р.
виступили збройні відділи Української Народної Самооборони в
Галичині (УНС). УНС зародилася з потреб оборони народу перед
окупантським терором, але незабаром почала формуватись у кадрові
армійські частини. Таким чином, уже в липні 1943 р. 12 областей
України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Само-
стійну Соборну Українську Державу”.128
Завершуючи тему про боротьбу УПА з німецькими окупантами,
слід навести вислови з німецької пам’ятки, підготовленої для урядо-
вих осіб німецького командування в 1943 року. В ній говориться:

а)	“Суть і цілі УПА.

Це військова організація у теперішній час найсильнішого
українського політичного руху, що називається ОУН, яка хоче
створити Українську незалежну державу... на український на-
ціональній території.

...ОУН і УПА переконані в тому, що українське питання стало
міжнародною політичною проблемою, яка може бути вирішена
позитивно в ході сучасної Другої світової війни.

б)	Чисельний склад УПА.

Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно: 80 тисяч
-100 тисяч бойовиків регулярної армії.

в)	Діяльність УПА.

Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН. Після
боротьби, що велася проти німців... головні зусилля докладаються
до боротьби проти Радянського Союзу і Червоної армії...129

Про активне розгортання боротьби ОУН-УПА проти німець-
ких загарбників свідчать не лише німецькі документи. Про це
змушений був повідомляти Москву нарком держбезпеки УРСР
генерал Савченко. В травні 1943 р. в спецдонесенні він пише, що
“...несмотря на массовьіе репрессии, проведенньїе немцами среди
оуновцов и, в частности, среди сторонников Бандерьі, последние
не только не свернули своей работьі, а наоборот, уйдя в подполье,
значительно усилили ее. Установлено, что ОУН распространила
свою деятельность по всей оккупированной территории Украиньї...
в ряде пунктов Киевской, Житомирской, Полтавской, Запорож-
ской, Кировоградской, Днепропетровской, Сумской, Харьковской,
Одесской и других областей оуновцьі заложили свои подпольньїе
организации, руководимьіе националистами-нелегалами, прибив-
шими из западньїх областей Украиньї. ...Действия украинских
националистов усилились, об зтом сообщают со всех сторон”.

Спецдонесення датовано 24 травня 1943 р. за № 434/СМ.і29а

Прочитавши цей документ, виникає питання, які ж підстави
мало більшовицьке керівництво, звинувачуючи ОУН-УПА як
посібників німецько-фашистських загарбників.

З поверненням органів радянської влади на Україну почалася
жорстока розправа над патріотами України. Мстили українцям за
все - за те, що вони організували сітку ОУН, за УПА, що боролася
з ворогами, за те, що на Україні були німці, й за те, що українці
залишилися ще живі.

Почалася суцільна мобілізація в армію, у трудові батальйони
по відбудові зруйнованого війною господарства та вивезення у
віддалені райони.

Вся ця людиноненависницька політика викликала опір патріо-
тичних сил, покликала у загони УПА найбільш відданих патріотів.
У архівних документах ми все частіше зустрічаємось із повідом-
леннями про боротьбу повстанців проти окупантів. Уже 13 січня
1945 р. у спецповідомленні секретаря Житомирського обкому
партії Колесникова говориться про напад на райцентр Городни-
ця, де “банда в кількості близько 200 чоловік 12 січня 1945 року
об 11 год вечора напала на районний центр Городниця. В резуль-
таті нападу вбито 9 чоловік і поранено 8 чоловік райпартактиву.
Спалені в райцентрі всі радянські та партійні установи”.130

16 січня 1945 р. секретар Берездівського райкому партії Корж
повідомляє Кам’янець-Подільський обком партії про система-
тичні наскоки бандерівців на села Берездівського району: “Майже
немає такої ночі, коли б окремі села не були піддані нападам <...>
Сільський актив ночами, а часто і вдень, ховається <...> Прошу
Вас надати нам військову допомогу”, - завершує секретар.

Ще більш “жалісливим” є лист секретаря Житомирського об-
кому КП(б)У Співака до Коротченка із проханням допомогти в
боротьбі проти ОУН і УПА на території області. Своє прохання
Співак аргументує тим, що: “8 листопада 1944 року на село Будки
Собіченські Олевського р-ну напала банда до 50 чол., розграбува-
ла пекарню ліспромгоспу <...>

25 грудня 1944 р. в с. Хочино Олевського р-ну проникла банда
в кількості 200 чоловік, спалила склад <.„>

26 грудня 1944 р. в село Каменку Олевського р-ну проник-
ла банда в кількості 200 чол.... вбили опер, уповноваженого РВ
НКДБ...”

І далі наводяться приклади ще п’яти “нападів”.

На початку березня 1945 р. на стіл секретаря ЦК КП(б)У Ко-
ротченка лягла довідка заступника зав. військовим відділом ЦК
Іванова проте, яку допомогу було надано Співаку. В ній повідом-
ляється, що “Військовою радою КВО сформовані добре озброєні
та навчені загони ... і направлені в райони:

1.	Городниця - 1 загін в кількості 150 чол.

2.	Олевськ - і загін в кількості 150 чол.
3.	Коростень - 1 загін в кількості 150 чол.

4.	Овруч - 1 загін в кількості 100 чол.” 131

Прослідкувавши уважно за архівними документами розвиток
подій даного часу, можна помітити, що вся діяльність органів ра-
дянської влади спрямована на замаскування підлого і підступного
задуму, який проводився комуністами для досягнення своєї мети
у цій політичній боротьбі. Підтвердженням є документ, в якому
заступник прокурора Рівненської області Осипчук звертається до
секретаря Кам’янець-Подільського обкому Комуністичної партії
про притягнення до партійної відповідальності учасників спецгру-
пи Плужнянського райвідділу НКВС.

Суть справи: Плужнянський райвідділ НКВС створив спец-
групу, яка 16 липня 1945 р. із невідомих причин забрела в село
Болотківці Острозького району Рівненської області. Про те, як
вели себе спецгрупи, нам уже добре відомо. Так і в цьому селі
вони почали грабувати населення, чинити насилля, займатися
розбоєм. Характерно те, що очолювали цю групу заст. началь-
ника Плужнянського РВ НКВС Шифонюк, оперуповноважений
Конаїпев і секретар райкому Григорук.

Беручи до уваги те, що вчинені злочини є не тільки прово-
каційними, а й підступними, рівненчани, до їх честі, виявили і
розкрили склад цієї спецгрупи та просять вжити до злочинців
відповідних заходів. Про те, що було зроблено по даному звер-
ненні, документів не збереглося.132

На рівень розгортання підпільної боротьби та заходи, що
вживалися в області для її подолання, проливає світло ще один
документ список дислокації винищувальних батальйонів
Кам’япсць-Подільської області. Лише у 8 районах, що межують
із Рівненською та Тернопільською областями, було розташовано
1530 “стрибків”. Це без військових частин та загонів МВС.133

Комісар внутрішніх справ УРСР Рясний доповідає М. Хру-
щову про те, що:

“...Управлінням НКВС по Полтавській області викрито і
ліквідовано “Організацію Українських Націоналістів”, яка проводи-
ла активну роботу в м. Полтаві і деяких інших районах області”.

У доповідній записці відзначається: “.. .починаючи з 1942 р.,
в період окупації Полтави була створена підпільна Організація
Українських Націоналістів, яка ставила за мету залучення нових
учасників у організацію, проведення серед населення і військово-
полонених націоналістичної пропаганди. Організація проіснувала
до листопада 1943 року. На підставі свідчення арештованих, - го-
вориться у доповідній, - .. .можна зробити переконливі висновки,
що на території Полтавської області існує глибоке націоналістичне
підпілля. Направляю копію протоколів допиту Марченка і Гри-
ГИ”.134

Про зусилля, що вживалися управлінням НКВС Сумської
області щодо ліквідації оунівського підпілля в 1945 р. свідчить
документ № 34, опублікований в книзі “ОУН-УПА на Сумщині”,
т. 1. В ньому читаємо: “...В отчетном месяце проведено по гор.
Суммьі и районам областе 20 массовьіх облав, охвачено проверкой
93 населенньїх пункта и 45 760 жильїх домов, 10 ж. д. станций,
69 театров... проведено 82 засада.

В отих массовьіх операциях принимало участие: работников
НКВД и милиции - 333, работников Военкоматов и воинских ча-
стей - 913, бойцов истребительньїх батальонов - 587, партийно
советского актова - 709”. їм*

Чому не справжній фронт, і це уже через рік, після встанов-
лення органів радянської влади на Сумщині! Боротьба продовжу-
валася і в наступні роки.

В березні 1946 р. в селі Вировка Конотопського району відбу-
валася сутичка між бійцями військової частини, що перебувала
у селі, і членами УПА. Один з бійців групи УПА Черевко Федір
був вбитий, останнім вдалося вирватись з оточення і скритись у
лісовому масиві.

На території Ямпільського району була розгромлена група
УПА під керівництвом Новіка Антона Кириловича та виявлено
підпільну групу на території Середньо-Будського району.іиб

З настанням 1947 р. оунівське підпілля на території східних
областей, не дивлячись на всі намагання каральних та партійних
органів, не тільки не було ліквідовано, а, як свідчать документи,
боротьба активізувалася.

Міністр УРСР Строкач у повідомленні Міністру внутрішніх
справ Союзу РСР С. Круглову змушений був про це сказати в
документі за 1947 рік. Враховуючи його важливе значення, до-
кумент наводимо повністю:

“По учетньїм данньїм МВД, на территории восточньїх обла-
стей Украинской ССР за последнее время значительно активизи-
ровалась деятельность антисоветских злементов.
Всего за три квартала 1947 года учтено 266 открьітьіх антисо-
ветских проявлений, из них:

в І квартале - 54 случая;

во II квартале - 85 случаев;

в III квартале -127 случаев.

Обращает на себя внимание рост таких особо опасньїх форм
антисоветских проявлений, как террористические актьі против
партийно-советского актива села...

За период с 1 января по 25 октября 1947 года на территории
восточньїх областей учтено 111 случаев проявлений банд ОУН...
Больше всего проявлений банд отличилось в областях:

Камснсц-Подольской - 55 проявлений;

Винницкой - 32 проявлення;

КиЄВСКОЙ - 16 ПрОЯВЛеНИЙ. 134в

Протягом 1943-1949 років докладалися всі зусилля, щоб
ліквідувати підпілля і бойові групи УПА на теренах східних об-
ластей України. Але результати були ті самі, що і в західноукраї-
нських землях, - підпілля існувало та боролося. 10 лютого 1950 р.
секретарю ЦК партії Мельникову доповідає Кам’янець-Подільсь-
кий обком про те, що 3 лютого оперативною групою Управління
МДБ по Кам’янець-Подільській області ліквідована “бандгрупа
районного провідника ОУН “Грача”. “Грач” (Рябунець Сидор),
1912 р. народження, за завданням Проводу ОУН в 1947—1948 рр.
працював у Васильківському районі та місті Києві. Знаходився
у групі особливого призначення, очолюваної “Дем’яном”, і вів
боротьбу у східних областях, брав особисту участь у диверсіях
у Славутському та інших районах. Одночасно з ним був вбитий
повстанець “Петро” (Колавський Максим).134г

У квітні 1950 р. бюро обкому Компартії Житомирської об-
ласті змушене було ще раз розглянути питання про незадовільну
боротьбу проти націоналістичного підпілля в Олевському районі
та відповідно у цілій області. В прийнятій постанові відзначалося,
що “...бандгрупи ОУН безперешкодно здійснюють злочини...
намагаються проводити націоналістичну агітацію і поширюють
націоналістичні листівки <...>

.. .за 1949 і перший квартал 1950 р. в Олевському районі було
5 випадків бандпроявів”.

Щоб знайти причину для оправдання перед вищими пар-
тійними органами, бюро обкому всю вину звалило на Олевський

54 3ям. 7976
район. У рішенні було записано, що “...випадки, бандпроявів у
районі є результатом непартійного злочинного відношення до за-
хисту інтересів держави зі сторони начальника Олевського райвід-
ділу МДБ тов. Проварова і начальника міліції тов. Кальченка, які
втратили почуття партійної відповідальності за доручену ділянку
роботи... вкрай занедбали агентурно-оперативну роботу, пиячать,
допускають аморальні вчинки, компрометують органи МДБ”.135
Обоє керівників каральних органів були жорстоко покарані.

На весну 1951 р., як випливає з архівних документів, управлін-
ня 2-м МДБ України розробляє широкий план здійснення чекістсь-
ко-військових заходів з ліквідації підпілля на теренах Київської та
Житомирської областей. Із планом не вдалося ознайомитись, відомі
лише витяги із нього, які наведу без перекладу: “§ 2. Начальни-
ку войск МГБ Украинского округа генерал-майору тов. Фадееву
вьщелить в распоряжение чекистско-войсковьіх групп при УМГБ
Житомирской и Киевской областей по одному усиленному взводу
солдат во главе с лучшими офицерами на автомашинах со служеб-
но-розьіскньїми собаками”.

Завершується 1951 рік, але покінчити з націоналістичним
підпіллям у східних областях України каральним органам не вдало-
ся. Про це повідомив 6 грудня 1951 р. Кам’янець-Подільський
обком комуністів. В постанові бюро обкому відзначається: “В
селі Москалівка Білогірського району в ніч на 5 грудня 1951 р.
озброєна група бандитів увірвалася в сільську раду, розбила
телефон, знищила списки виборців на виборах народних суддів,
розкидала націоналістичну літературу”.

15 грудня 1951 р. на засіданні бюро Житомирського обкому
партії комуністів розглядалося питання про провал операції з лікві-
дації оунівського підпілля на території Городницького району.136

Новий 1952 рік розпочався з обговорення на засіданнях бюро,
зборах, активах та партійних пленумах питання про недоліки в
боротьбі проти оунівського підпілля. Але якщо подивитися на ці
документи дев’ятого року боротьби, то в них проглядаються ті
самі штамповані фрази, одні й ті ж приклади та звинувачення і
давно уже відомі завдання.

Для прикладу розглянемо витяги з протоколу № 6 засідання
бюро Старокостянтинівського райпарткому про недоліки в боротьбі
проти оунівського підпілля. В констатуючій частині постанови виз-
началася головна причина невдач. Про це говорилося так: “Бюро
РК КП(б)У считает, что наличие в районе оуновского подполья,
длительное время проводившого свою враждебную деятельность,
свидетельствует о серьезньїх недостатках в постановке партийно-
организационной, массово-политической, культурно-просвети-
тельной и чекистско- оперативной рабстві РК КП(б)У первичньїх
парторганизаций и райотдела МГБ... В селах района не бьіло
иринято должньїх мер по исключению возможносги появлення
незамеченньїми враждсбньїх злементов”.

Далі в документі відзначається, що “оунівське підпілля змі-
нило свою тактику, відмовилося від боротьби шляхом терору
і почало ворожу підготовку та вербування нових кадрів...” Це
дозволило “оупівському підпіллю в 1951 р. створити в районі
систему зв’язку, відновити явочні квартири і бункери, залучити
на свій бік окремих колгоспників”.137

У постановочній частині документа відзначаються ті, уже
постійні, добре нам відомі пункти: “відзначити”, “зобов’язати”,
“затвердити заходи по партійній...”, “зобов’язати секретарів”
тощо. І на завершення - “контроль покласти на...”

Фактично всі ці постанови надсилалися зверху, вони дублюва-
лися, за їх виконання звітувалися формально. Проте в жодному
документі не було з’ясовано головної причини, що ще і в 1953 р.
революційне націоналістичне підпілля не було остаточно розгром-
леним. ІЦо без підтримки народних мас воно не могло існувати
жодного тижня.

Великі зусилля та старання партійних і чекістських босів,
нарешті, 8 іранця 1952 р. увінчалося успіхом. Кам’янець-По-
дільський обком інформував секретарю ЦК про те, що “...7 травня
в селі Туровка Тсофіпільського р-ну викрита і знищена група
ОУН, в числі якої були:

1.	“Гейниш” (Нагорний Тихон Кирилович), у підпіллі з
1943 р., в минулому працював у СБ. На сході України з 1948 р.
керівник надрайонного Проводу ОУН у Базилійському, Теофі-
пільському, Красилівському та інших районах.

2.	“Круча” (Вдовиченко Яків Єремійович), у підпіллі з 1943 р.,
а з 1948 р. - бойовик “Ганшина”.

3.	“Славко” - Білогірський надрайонний провідник ОУН”.

Заохочені цим успіхом управлінці МДБ по Кам’янець-По-
дільській області в травні 1952 р. розробляють та затверджують
“І Ілан агентурно-оперативних заходів по викриттю та знищенню
банд оунівських проявів у області”.
У першій частині заходів дається загальна характеристика
успіхів та невдач обласного управління чекістів за минулий рік.
Вона написана в традиційному стилі. В другій частині завдання
конкретизуються і стосуються окремих осіб. Наприклад:

§ 2 “Закріпити підполковника Морозова і капітана Каштимо-
ва для практичного здійснення заходів по викриттю і ліквідації
“Кайдаша” і підлеглої йому боївки”. Встановити двомісячний
термін для ліквідації “Кайдаша”.

§ 7 “...Командирувати в Полянський район і включити до
складу спецгрупи:

-	начальника відділу ОУС УМ УМДБ капітана Челич;

-	ст. оперуповноваженого ОУС УМ УМДБ ст. лейтенанта
Мильчикова;

-	ст. сищика ОУС УМ УМДБ мол. лейтенанта міліції Гри-
щука;

-	провідника службового собаководства лейтенанта міліції
Ликова”.

§ 8. а) виявити всі родинні зв’язки одного з учасників боївки,
в минулому поліцейського Остапюка, вихідця з Шепетівського
р-ну, підібрати і провести надійне вербування, здійснити вихід
на “бандита” і ліквідувати всю боївку.

Коли Остапюк, за оперативними міркуваннями, для вербуван-
ня не підійде, то здійснити заходи щодо виходу на його родину
для захоплення його в майбутньому <...>;

г) посилити роботу з лісниками і сторожами - агентами, дати
завдання реревірити лісові масиви, особливо кущі, зарослі із зав-
данням викриття сховищ та стоянок повстанців <...>;

ж) на можливих шляхах проходження повстанців практику-
вати організацію денних і нічних засідок.

§ 9. Встановити двомісячний термін Полонській опергрупі
для ліквідації розшукуваної “банди” <.. .>

§ 14. г).. .в процесі боротьби з виявленими власниками квар-
тир по селу Дубове, куди заходили “бандити”, встановлено, що
в розмові з сином власниці квартири вони цікавились ученицею
10 класу Пилявської середньої школи на ім’я Марія. Цілком
можливо, що “М” “бандитам” відома, що її можна залучити до
націоналістичної роботи серед учнів.

У зв’язку з цим у найближчі дні вияснити про родичів “М”,
її особисто взяти в агентурну обробку. Якщо буде встановлено
зв’язки “М” із підпіллям, негайно її завербувати <.. .>
ж) при відкритті сховища 16 березня цього року між селами
Пилява і Дубове було виявлено 13 номерів газети “Радянське По-
ділля”. З цією метою виявити осіб, що могли забезпечувати газе-
тою, через РО МДБ встановити на пошті можливих агентів”.138

Мабуть, будуть зайвими коментарі до короткого викладу опе-
ративного плану, він повністю відповідає духові більшовицької
логіки, моралі та більшовицькому звичаю. Гидкіше в оператив-
них діях каральних органів світу можна спостерігати лише у
нацистів Німеччини.

У всіх більшовицьких оперативних документах ми з вами ба-
чили лише одні твердження про тс, що повстанці були бандитами,
злодюгами, різупами тощо. Але жодним словом ніде не згадано
про причини, чому і за що велася ця боротьба, що сприяло тому,
що війна, наперекір партійним босам, так довго тривала.

І ось, нарешті, в постанові бюро Житомирського обкому партії
більшовиків ми зустрічаємо хоч коротенькі, не до кінця сміливі
пояснення. Автори, котрі писали цей документ, самі не думали,
яку вони правду говорять, яку користь нам приносять!

“В колхозе им. Дзержинского с. Крилинск агитколлектив
не работает в течение 6 месяцев. Клуб бездействует. Ни один
колхозник и ни один активист не вьіписьівает и не читает газет.
До настоящсго времени колхозники не получали еще аванс на
трудодня (а це вже було 11 листопада 1952 р. - В. Д.) В резуль-
тате ереди колхозников имеютея нсздоровьіе разговорьі о том,
что в тгом году так же, как и в прошлом, ничего не вьідадут на
трудодни, мпогис колхозники не вмходят на роботу. В колхозе
до настоящсго времени (11 листопада замерзає земля.-В.Д.)ие
виконано еще 11 га картофеля, не обмолочено 371 га зернових, 10
га льна (есе під відкритим небом та осінніми дощами. — В. Д.)”.

А колгосп ім. Дзержинського - одне з кращих господарств
області, над ним шефствували чекісти. Як говорять філософи,
“коментарі тут зайві”.

У постанові бюро обкому жодним словом не обмовлено про
тс, що ж робити, щоб не були голодні люди і особливо діти. Два
роки нічого не платили за роботу, не кормили, то хіба може бути
більше рабство, гірша неволя? І яким треба бути нелюдом, щоб
тих, хто підняв сміливо голос на захист своїх святих прав, на-
зивати розбійниками.139
А розвідувально-похідна група 2-ї команди 10-го загону
ВО МВС 6 червня 1953 р. біля села Семенівка Емільчинського
району Житомирської області відкрила вогонь... було вбито
двох повстанців із особистої охорони окружного Проводу ОУН
— “Байду” і “Степана”.

Але ні в 1953, ні в 1954 рр. боротьба не припинилася. Гнів
народний наростав, аж поки не вилився у революційні події в
серпневі дні 1991 року, не повалив людиноненависницьку кому-
но-більпювицьку імперію.

Про розгром оунівського підпілля на кінець 1953 року свід-
чить довідка начальника 4-го управління МВС УРСР полковника
Сараєва “Про стан боротьби з учасниками оунівського підпілля
у східних областях УРСР”, датована 8 жовтня 1953 року.

В ній відзначається: “...взято на облік 5014 чоловік, органами
МВД викрито 12 оунівських груп, в яких нараховувалося 69 учас-
ників, в тім числі по областях-

Сталінська-

З групи, 11 учасників:

Запорізька -	2 групи, 22 учасники;

Ворошилоградська -3 групи, 14 учасників;

Миколаївська -	2 групи, 15 учасників;

Херсонська —
Одеська -

1 група, 2 учасники;

1 група, 5 учасників.і4о

Останнім повстанцем був надрайонний провідник ОУН Зба-

ражчини Ілля Оберишин - “Стецько”, “Кобзар”, “Охрім”. Він не
склав зброї, не підкорився людиноненависницькій владі і, хоч
одинокий, змучений, але переміг. Його спо-
гад, як коротенький звіт про героїчне життя,
наводимо повністю:

“У 1951 році друзі мої загинули. Я зали-
шився сам, без будь-яких зв’язків. Ходив на
запасні пункти зустрічей — але й там ніхто
не з’являвся, і там усі загинули. І тоді я ви-
рішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі
зв’язки з цивільними людьми, з якими був
зв’язаний під час визвольної боротьби. Збе-
ріг зв’язки лише з тими з них, кому довіряв

ОБЕРИШИН на сто відсотків. Таких було п’ятеро. Одно-
студентські роки му з них порадив вступити до компартії.
Його обрали головою колгоспу. Невдовзі він став передовим
господарником області, орденоносцем, а там і членом обкому
партії. Такі люди, як він, підтримували мене матеріально, за що
я їм глибоко вдячний і сьогодні.

Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на
місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в
селянському одязі - - на базарах Тернополя, а взимку—де доведеть-
ся, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна
було заходити ні до кої е - гам з’явилися зяті, невістки, онуки...
Вважаю своїм вдалим тактичним ходом і хе, що протягом 48-ми
років підпілля я не під гримував жодних зв’язків з родичами, не
з’являвся у своєму селі, краї.

У п’ятдесятих роках чекісти почали посилено розшукувати
мене. Моїх родичів часто арештовували, тягали на допити. Але
вони нічого не знали про мене. Уже в сімдесятих мене шукали
навіть по концтаборах, у країнах Західної Європи й Америки. Але
— даремно. А я хотів на зло їм жити якнайдовше — нехай шука-
ють... Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до
останніх днів існування КГБ.

Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по
радіо почув результати українського референдуму - зрозумів, що
не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений - переміг. Пере-
могли мої товариші, які віддали життя за Україну.

Прийшов до Тернопільської крайової організації Руху і пред-
с« шився. Гам на мене подивилися як на того, що повернувся з
юго снігу ,.”иа

§ 6. Художник із бункерів УПА

Протягом десятиліть тоталітарний режим робив усе, щоб
його ім’я було викреслене не тільки з історії українського ми-
стецтва, а і назавжди стерте з пам’яті нащадків. І це ім’я людини,
чий олівець та різець по дереву стали небезпечнішими від авто-
мата чи гранати. Чим же заслужив таку неповагу і ненависть у
ворої ів цей, на весь світ відомий художник, графік-екслібрист?
Хіо він і ким був, що у розквіті творчих сил епоха виявилася
ції івич.іі ю жорсі окою до його таланту митця?

11 ароди нея Н іл Хассвич 24 листопада 1905 року в селі Дюк-
і ин недалеко від Костополя на Рівненщині у родині псаломщика
Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіїв-
ни. Домашню освіту здобув від рідної матері, потім продовжував
навчання в Рівненській гімназії та Житомирській духовній семі-
нарії. З дитинства малював. Дуже багато працював над собою, і
в 1923 р. екстерном склав іспити за курс гімназії у Рівному.

У 14-річному віці, їдучи кіньми на навчання у Рівненську гімна-
зію, на оржівському залізничному переїзді потрапив під поїзд і втра-
тив ліву ноіу вище коліна. Під час цієї аварії загинула і мама.

Власник залізниці - французька компанія - змушений був
виплатити компенсацію за нанесені збитки, і на ці гроші юнак
зміг продовжувати навчання.

Ставши калікою у 14 років, він не впав духом, не розчарував-
ся у житті, а зміг піднятися на вершину світової слави. А такий
подвиг можуть зробити лише люди, надзвичайно обдаровані та
сильні духом. У жовтні 1926 року з дерев’яним протезом, що сам
зробив, Ніл їде до Варшави на навчання у Варшавську академію
мистецтв спочатку слухачем, а з лютого 1930 р. стає повноправ-
ним студентом Академії. У ці роки розкрився талант Хасевича як
художника-графіка. Він неймовірно багато працює, і у 1931 р. за
виконану картину “Прання”, де були змальовані його сусідки, отри-
мує Почесну нагороду “Ватикан”, а в 1932 р. за портрет “Мазепа”
нагороджується Почесним дипломом Варшавської академії.1406

Варшавська академія мистецтв (1927-1937) дала Нілу не тіль-
ки блискучу освіту, але і зробила знаменитим художником світово-
го значення. Участь Хасевича у виставках української графіки, що
проходили в Берліні та Празі, Міжнародній виставці дереворитів
у Варшаві, Чикаго і Лос-Анджелесі (а Хасевич на цей час працю-
вав у ділянці екслібриса - технічного деревориту) принесли йому
світову славу. Його роботи експонувалися-на 35 виставках і були
відзначені дипломами та іншими престижними нагородами. Разом
з тим, це був час у житті Хасевича, коли він перебував у важкому
матеріальному становищі. В особових справа, що знаходяться в
Академії мистецтв у Варшаві, зустрічаються неодноразові прохан-
ня студента до директора академії, де він просить надати йому до-
помогу грішми, щоб була можливість продовжувати навчання чи
звільнити від оплати за навчання. Але допомоги не було, а на одній
із заяв від 1 жовтня 1931 р. є резолюція: “Не заслуговує”.141

Майбутній художник, навчаючись у Академії, не зупинився
на одному мистецькому напрямі, а прагнув охопити все відразу.
Він спочатку студіює малюнок і малярство в майстерні профе-
сора Мечислава Котарбінського й одночасно факультативно
освоює декоративне ткацтво у професора Чайковського. Згодом
переходить на факультет графіки до відомого польського вчено-
го-графіка Владислава Скочиляса.142

Вже розшукано більше сотні робіт Ніла Хасевича. Проте жи-
вописних робіт художника знайдено лише дві. Це: “Спіть, хлоп-
ці, спіть” і “Святий Володимир”, що експонувалися на виставці
“Спокою” у травні-червні 1935 р. у Варшаві, Луцьку, Рівному,
Кременці. Інші роботи митця не відомі. Але навіть ці твори засвідчу-
ють оригінальний його почерк. Якщо у графіці Хасевич досконало
відтворював деталі, то живописні роботи вказують на цілісність
композиції, гострий психологізм у відтворенні образів.143

Разом із Нілом Хасевичем у Варшаві студіював тоді наш
земляк Петро Мечик. Він згадує про митця: “...Невеличкого
зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість
лівої ноги - дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна,
власної роботи протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріаль-
но бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша
біда... Рисунки ж його свідчать про неабиякий мистецький хист.
Міркуємо, що при тій здібності до систематичної праці, яку по-
сідає Хасевич, кар’єра в мистецтві йому забезпечена”.144

Уже в 26 років про художника повідомляє Енциклопедія ук-
раїнознавства. У 9-му томі згадується: “Хасевич Ніл (1905-1952)
графік-екслібрист, родом з с. Дюксин на Волині... член мистець-
кого гуртка “Спокій” (1927-1937), учасник багатьох виставок,
зокрема виставок української графіки в Берліні, Празі, Міжна-
родної виставки дереворитів у Варшаві, пізніше у Чикаго і Лос-
Анджелесі. Хасевич працював в основному у ділянці екслібриса
технікою деревориту... Друком вийшли “Екслібрис Ніла Хасе-
вича” (1939) і “Графіка в бункерах УПА” (1952).145

Від олійного живопису до графіки Хасевич переходить посту-
пово. Займаючись гравюрами, а точніше - дереворитами (дереворіза-
ми), в 1931-1932 рр. він робить виставки у містах Європи й Америки,
на виставці гравюр у Варшаві здобуває третю грошову премію.

У 1935 р. завершилося навчання у Варшаві. Поляки пропону-
вали Нілу Хассвичу прийняти польське громадянство, тоді буде
забезпечена високооплачувана робота. Але він відмовився від цієї
пропозиції, повертається у рідне село. Коли в 1939 р. на теренах
Західної України запанувала більшовицька тоталітарна влада, від
здійснення своїх задумів Ніл змушений був відмовитись, і став
працювати вчителем у рідному селі, підробляв на прожиття, ви-
конуючи обов’язки бухгалтера у споживчій кооперації.

Перед війною у 1939 р. у Варшаві вийшов альбом художника
“Книжні знаки Ніла Хасевича”, в якому автор виступає як оригіналь-
ний майстер мініатюрних робіт. Одночасно в альбомі він залишає
своє судження про специфіку мистецтва, яке так любив і так високо
оцінював: “Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба
вчити скрізь і завжди... Це єдина мова, якою можна висловити все”.

У 1941 р. Хасевич стає членом Львівської спілки українських
образотворчих мистецтв, деякий час працює як художник-графік
у рівненській газеті “Волинь”, яку редагував відомий письменник
Улас Самчук.

Під час німецької окупації недовгий час він працював миро-
вим суддею у райцентрі Деражне. Погодився на цю посаду лише
з однією метою - допомогти землякам найти правду. Коли Ніл
переконався, що німцям, як і більшовикам, правда, як і Само-
стійна Україна, не потрібна, що вони окупанти і дбають лише
про свої окупаційні інтереси, залишає цю посаду і стає на шлях
боротьби проти ворогів.

З квітня 1943 р., коли почала масово формуватися УПА, Хасе-
вич активно включається в підпільну роботу. Йому присвоюють
псевдо “Зот”, “Бой”, “Левко”, “Рибалка”, і він стає талановитим
пропагандистом та агітатором, керує повстанською друкарнею.
Плідно працює як художник, готуючи ілюстрації до сатиричних
журналів УПА “Український перець” та “Хрін”. Ніл стає близь-
ким другом “Клима Савура” (Дмитра Клячківського) - командира
УПА-Північ. Обирається членом крайової референтури пропа-
ганди, працює у редакції журналу “До зброї”, оформляє низку
брошур та листівок.

Знаменитий цикл “Волинь у боротьбі”, присвячений ге-
роїчним подіям повстанського руху, був виконаний у 1943-
1944 роках. У підпільному гумористичному виданні “Український
перець” вміщує графічні карикатури. Крім того, створює компо-
зиції плакатно-агітаційного характеру: “За самостійну соборну
державу”, “Воля народам, воля людині”, “Слава Україні! Героям
Слава!” та інші. Ці плакати розповсюджувалися не лише підпіллям
на теренах України, а були також відправлені за кордон. Вони кори-
стувалися популярністю серед населення, особливо повстанців.
На цей час припадають слова, сказані Нілом Хасевичем: “Я не
можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя - різець
і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва”.

Всі роботи виконувалися в надзвичайно важких умовах і
стали основою нового альбому “Графіка в бункерах УПА”, що
був виданий у 1952 році в Філадельфії.

У червні 1948 р. Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)
приймає рішення про запровадження відзнак для нагородження
підпільників, що найбільше відзначалися в боях із ворогом. Роз-
робити ескізи цих нагород доручають Хасевичу - Хреста Бойової
Заслуги УПА, Хреста Заслуги УПА (золотого, срібного і бронзо-
вого) та медаль УПА “За боротьбу в особливо важких умовах”.
Проекти нагород, розроблені Н.Хасевичем, були затверджені
УГВР ЗО червня 1950 року. їх відразу переправили на Захід із
кур’єрською групою, яка змогла вийти з території СРСР.’46

Згодом самого “Зота” було нагороджено Золотим Хрестом
Заслуги та медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”.
Від української інтелігенції його обирають до складу УГВР.

Ніл Хасевич багато зусиль прикладав, щоб об’єднати всі сили
у національно-визвольній боротьбі українського народу. Зверта-
ючись до громадян, він говорив: “Я каліка, б’юсь в той час, коли
багато сильних і здорових людей світу навіть не вірять, що така
боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна
боротьба триває, що українці б’ються”.

Разом із двадцятьма іншими провідними діячами національ-
но-визвольної боротьби Хассвич підписав Звернення до лідерів
закордонних центрів ОУН, які в цей час включалися у міжусоби-
ці, із закликом припинити ворожнечу й чвари та консолідувати
національні сили, сісти за стіл переговорів і домогтися єдності.
Він застерігав, що за цей розбрат нас народ не простить.’47

Ніл Хасевич мав декілька учнів-художників, яких вчив
оволодівати таємницями художнього мистецтва. У підпіллі їх
знали як “Артем”, “Гнат”, “Скиба”, “Мирон”, “Свирид”.

Науковці Рівненського краєзнавчого музею організовували
постійно діючу музейну експозицію “І мертвим, і живим...”, яка
розповідає про УПА. На одному із стендів представлено ксеро- та
фотокопії буфонів вартістю 50,200,300,500 і 1000 карбованців.
Кожен буфон - завершальний художній твір, який вражає сво-
єю ідейністю, патріотизмом, лаконічністю, глибиною змісту та
оригінальністю.
Спільне, що єднає всі мініатюри, - напис на них: “На бойо-
вий фонд УПА” і зображення тризуба.

Буфони вражають своїм художнім оформленням. Відчуваєть-
ся, що їх автор - досвідчений талановитий художник. На буфоні
в 100 крб. зображений юнак, який витягнутою рукою стискає си-
ньо-жовтий прапор, у правій руці тримає гвинтівку. На прапорі під
ногами, на якому стоїть воїн, зображений серп і молот. На буфоні
в 200 карбованців зображено вояків УПА, які йдуть в атаку на воро-
га. На прапорі, що майорить попереду, напис: “За Україну, за волю,
за народ”. У нижній частині слова: “На бойовий фонд УПА”.

Вся величезна і творча робота - плакати, гасла, летючки,
картини, зарисовки, що з’являлися з-під рук художника, не да-
вали спокою радянській владі. Особливо гостро було поставлено
питання після того, як Москва отримала від своїх розвідників за
кордоном виданий та розповсюджений там альбом Ніла Хасевича
“Волинь у боротьбі”. Його було перефотографовано і копії розіс-
лані у всі обласні органи КДБ західних областей України.

А Москву сердило те, що альбом використовувався проти
радянської влади, розкривав її зловісну і грабіжницьку політику.
“Цей альбом із провокаційною метою зараз широко поширюється
на Заході. Його підкладають у посольства, журналістам-міжнарод-
никам, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум прово-
каторів зрозумілий - переконати громадську думку Заходу, що
на Україні йде масова збройна боротьба проти Радянської влади”
(переклад - автора}.

У супровод жуючих документах доручалося терміново розшукати
автора альбому і знищиш його. Це відбувалося весною 1951 року.148

Але про художника-підпільника, що користувався великою
популярністю серед народних мас, чекістам західних областей,
особливо Рівненщини, було давно відомо. їм часто зустрічалися ли-
стівки, заклики та малюнки в газетах, які були виконані з високою
професійністю. А в 1947 р. у перестрілці з групою енкаведистів
була вбита зв’язкова УПА, яка йшла із завданням до Луцька. При
ретельному обшуку в неї знайдено дві невеликі книжечки Хасевича
-“Дереворит” та “Книжні знаки”. Але розшифрувати чи встанови-
ти власника книжечок на той час не вдалося. Вони лежали в архівах
Волинського КДБ. Про художника хоч і здогадувалися кадебісти,
але його знайти не могли. Побратими добре піклувалися про Ніла,
вони навіть пропонували йому переїхати на Захід. Але він катего-
рично відмовився. Для зручності пересування вони зробили Нілу
Хасевичу спеціальний велосипед.149

Згідно з розпорядженням з Москви, для розшуку митця було
створено спеціальну міжобласну оперативну групу на чолі із за-
ступником начальника відділення 2-го відділу УМДБ Рівненської
області капітаном Борисом Стеклярем.

У травні 1951р. Стекляру вручена папка, надіслана Москвою,
де були зібрані фотокопії малюнків для одного альбому. Хитрий
кадебіст свою роботу розпочав із консультації про малюнки у
відомого художника. Це мала бути своєрідна експертиза.

Вивчивши добре весь зміст альбому, художник дав високу
оцінку малюнкам: “...Автор, безумовно, професійний худож-
ник-графік, здібний і дуже високої кваліфікації... Ось ці листки
— гравюра по дереву, так звана ксилографія. Зображення вирі-
зається на дерев’яній пластинці, пальмовій чи самшитовій, а в
наших умовах можна замінити і вишневою. Фарба наноситься
тоненьким шаром на випуклу поверхню малюнка, потім зверху
притискується листом паперу, і відбиток готовий. А ці виконані
тушшю. Щоб з них зробити репродукцію, необхідно виготовити
кліше в цинкографії”.130

Отримавши таку кваліфіковану консультацію, Стекляр почав
далі вивчати малюнки, шукати для себе будь-які дані, що могли
б направити на шлях розшуку художника. На ноги поставили
все і всіх. День і ніч збирали матеріали, де була б хоч згадка про
художника. До роботи задіяли цілу зграю сексотів, виділили
великі гроші на підкуп, обіцяли нові посади, нагороди. І ось ця
величезна зграя запроданців взялася за роботу.

Збиралася інформація про художника і почалася цілеспрямо-
вана робота по його розшуку. Із виявлених документів, свідчень
деяких захоплених повстанців, через агентурну роботу встанови-
ли, де родився і ріс художник, дізналися про родину, його зов-
нішній вигляд (відсутня одна нога). Якщо відомо риси обличчя,
те, що має пишні вуса, ходить на дерев’яному протезі, то вже
переплутати художника з кимось іншим неможливо.

Було відомо про дитячі та юнацькі роки, про місце перебу-
вання під час німецької окупації. Але слід згубився після того,
як Хасевич пішов в УПА.

Згодом встановлено ще його псевдо- “Бей”, “Старий”, “333”.
Одночасно чекістам стало відомо, що Ніл Хасевич був дуже близь-
ким другом самому командуючому загону УПА-Північ “Климу
Савурі” та його заміснику “Горбенку”.
“Клима Савура” вбито чекістами 12 лютого 1945 року. Тоді
чекісти почали досліджувати справу “Горбенка”. Під цим псев-
донімом був Ростислав Волошин-Березюк. Його також вбили, а
його дружина “Домаха” (Ніна Волошина) розповіла про життя
художника в період німецької окупації, що “Бея” направив її
чоловік у підпілля як одного із керівників крайового Проводу, і
вона, “Домаха”, була довгий час зв’язковою у нього.

Чекістам стало відомо, що Хасевич перебуває у підпіллі на
теренах дій угруповань повстанців “Буйного”, “Орлана”, “Чор-
ного”, “Ореста” та “Гострого”. Із захоплених документів стало
відомо, що “Зот” не тільки творець націоналістичної літератури і
документів, керівник технічної ланки Центрального і Крайового
проводів ОУН, але і єдиний на Рівненщині член УГВР (Українсь-
кої Головної Визвольної Ради).

Напасти на слід художника допомігчекістам випадок. В одному
із захоплених бункерів на Рівненщині знайшли зашифровані доку-
менти. На їх розшифрування були кинуті всі спеціалісти найвищого
класу. Коли документи розшифровували, то перші слова говорили:
“Заготували для Вас 5 кілограмів паперу і вишневе дерево”.

Далі в шифровці прочитали і адресу бункера, що був на ху-
торі біля села Сухівці, за 12 км від Клеваня Рівненської області.
За змістом документа - про папір та вишневе дерево - легко
було здогадатися, кому належить цей матеріал, хто його чекає.
Висновок: у бункері художник Ніл Хасевич.151

Операцію захоплення “Зота” було призначено на 4 березня
1952 року. Знову ж при сприянні сексотів віднайдено бункер, де
знаходився Хасевич зі своїми товаришами. В бункер кинуто гра-
нату. При його огляді виявлено три трупи, один із них без ноги.
Це був “Зот” - у руці він стискував автомат. А тіла Ніла Хсевича
і його побратимів, за старою звичкою більшовиків, привезли на-
півголими у містечко Клевань, звалили на сніг, тіло Ніла посадили
під дубом для показу людям. Це робилося для того, щоб налякати
населення, деморалізувати рідних і просто поглумитися.

Через деякий час, коли енкаведистам набридало вартувати,
вони вивозили трупи в невідомому напрямку та спалювали чи
закопували, щоб ніхто не дізнався, де поховані. Так і тіло Ніла Ха-
севича вивезли не відомо куди, ніхто не знає, де його могила.

Але віриться, що прах Ніла Хасевича і його друзів буде згодом
віднайдено, і цій великій людині, цьому патріоту своєї Батьківщини
буде віддана народом України та честь і слава, яку він заслужив.
Не менш трагічною виявилася доля і всієї родини Хасевичів:
нікого з них не залишилося в живих після цих страшних років
окупації України.

Як ми вже повідомляли вище, мама загинула в аварії, а під
час облави, що проводили німці в с. Дюксині, був убитий бать-
ко. Від рук червоних партизанів-медведівців у 1944 р. загинув
молодший брат, а у 1947 р. ~ його дружина, зв’язкова УПА.

Федір, старший брат, священик Української автокефальної церк-
ви, був засланий у концентраційні табори м. Томська, де і загинув.

Розповідь про відданого сина України, великого талановито-
го художника, гравсра-сксклібриста, який прославив Україну на
весь світ і котрого так боялися вороги народу, хочеться завершити
його останнім листом, що був опублікований у Великобританії:
“Росіяни знають, хто криється під псевдонімом “Бей-Зот”, але мої
співвітчизники, селяни, не знають. Та, як довго буде залишатися
у мене хоча б одна краплина (іскра) мого життя, я битимусь із
ворогами свого народу... Я, каліка, воюю з ними в той час, коли
багато і здорових людей у світі навіть не вірять, що така бороть-
ба можлива. Я хочу, щоб увесь світ знав, що боротьба можлива
і що українці борються”.152

Провівши десять років у підпіллі, у щоденній безкомп-
ромісній боротьбі за визволення України, цей талант загинув як
герой в одному з останніх бункерів УПА. На превеликий жаль,
до цього часу піхто пс знає, де могила цього великого художника,
куди можна прийти і згадати добрим словом, низько вклонитися
та покласти квіти. Лише самотній хрест у полі, старенька груша
та криниця нагадують нам про смерть талановитого українського
художника світового рівня і застерігають, що він загинув через
чорну зраду якогось запроданця.

Малюнки на листівках, карикатури, намальовані ним, мали
величезний вплив на маси людей по всій Україні, і вони були
страшніші ворогам від автоматів та гармат

Про талант Ніла Хасевича стало відомо і Сталіну. Йому донес-
ли, про те, що художника знає весь світ, а тому Сталін наказав за
будь-яку ціну знищити цього невловимого підпільника. А накази
головного ката народів оскарженню не підлягали.

Ніл Хасевич не очолював загонів повстанців, не водив загонів
збройних сил УПА в атаку, не керував безпосередньо націоналі-
стичним підпіллям, але його боротьба підносила бойовий дух
повстанців, кликала їх до двобою з окупантами. Ось чому Ніла
так не любили вороги і робили все, щоб знищити патріота, та-
лановитого митця, людину з розвинутим політичним розумом,
українця-самостійника.

Сьогодні у незалежній Україні дещо робиться для того,
щоб вшанувати пам’ять легендарного художника-бійця, віддати
належну шану цій дорогій серцю кожного патріота людині. У
1992 р. вийшов на екрани документальний фільм у постановці
кінорежисера Миколи Петровича Ткачука під назвою “Здобути
або не бути”. Окремими збірниками видані твори Хасевича:
“Графіка”, “Дереворит” та “Книжні знаки”.

Оформлені виставки творчості художника у краєзнавчих
музеях Костополя, Рівного, Луцька.

Але це лише початок цієї величезної роботи, яку необхідно
провести. Його ім’ям потрібно назвати вулиці, училища худож-
нього та декоративного мистецтва, вищі мистецькі навчальні
заклади, організувати пересувні та постійно діючі виставки,
видати весь творчий доробок художника.

Політичним організаціям, в першу чергу КУН та ОУН, підня-
ти клопотання перед Президентом України про відзначення Ніла
Хасевича державними нагородами.
Ніл ХАСЕВИЧ -
український маляр та
графік. Народився 1905 р. на
Волині. Закінчив Варшавсь-
ку академію мистецтв. Був
одним із засновників та
членів Товариства у краї
нських митців “Спокій” у
м. Варшаві. Актинний учас
ник Української Повстансь-
кої Армії. Загинув у 1952 році
в бункері на Волині.

Роботи Ніла Хасевича
взяті із зібрання Волинсь-
кого краєзнавчого музею,які
передані Службою безпеки
України в липні 1992 року.

Автопортрет

Повстанці в ярах Волині. Дереворит підпільного митця
Ніла Хасевича із серії "Волинь у боротьбі”

55 Зам. 7976
Дереворит роботи Ніла Хасевича (“БеяЗота”) “Клич ОУН
для друку пропагандистських листівок

КАРУ СМЕРТИ В СССР СКАСОВАНО,
ЗДТИШЮЮ^И ЇВ НА 25 ЛІТ КАТОРГИ


Дереворит. Серія “Волинь у боротьбі"
“Ми стали волі на сторожи.”

868
Портрет воїна
“Інженер”

Портрет воїна
“Бурлака”

Воїн із рушницею на відпочинку
За плугом
На цьому місці стояла хата Хасевичів.

На задньому плані — ялина,посаджена Нілом

Примітки до розділу IV

і	Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.
-Львів, 1993.-С. 426.

2	Ісюрія українського війська. — Київ: Панорама, 1991. — С. 79.

4	Там само. С. 83.

* Там само.

1	(оповіді М. € Хрущова на засіданні Верховної Ради УРСР:
‘Піп іноііеііня українських земель від німецьких загарбників і чергові
і.інщ.іііня народного господарства Радянської України”. - 1 т., 1944 р.

6 Архів УСБ у Волинський області: спр. 6180, т. І, арк. 213.

Ісюрія укр пнськоіо нійздка. — С. 87.

* І .їм гамо

' І їм само. (' 88

"‘Сері іичпк Воло (имип. ОУН-УІіА в роки війни. Нові документи
і мінеріаии К : Дніпро, 1996. -( 145.

11	Ісюрія українського війська. С. 88.

12	Ьольшая советская знциклопедия. - Москва, 1971. — Т. 4.
С . 336.

13	Газета “СВ 2000” від 20 лютого 2004 р. / Дм. Веденєв і
С. Шевченко.

14	Історія українського війська. - С. 89.

15	Там само. - С. 90.

16	Там само.

17	Там само.

18	Рапорт нач. Штабу 18-ї стрілкової бригади ВВ НКВС кап. Берзіна
від; 15 квітня 1944 р.

19	Історія українського війська. — С. 91.

20	Там само.

21	Там само.

22	Там само. — С. 97.

23	Там само - С. 98.

24	Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр
- Книга друга. - К.: Либідь, 1994. - С. 599.

25	Там само. — С. 602-603.

26	Там само. - С. 482-483.

27	Там само. - С. 620-621.

28	Там само. — С. 622.

29	Там само. — С. 634.

30	Там само. С. 643.

31	Там само.

32	Там само. - С. 461-462.

33	Там само.

34	ВОДА: ф. 1, оп. 2, спр. 39, арк. 16.

35	Історія українського війська. - С. 112. Необхідно відзначити, що,
не: дивлячись на такі урочисті запевнення, що це буде останнє звернення
до> УПА, воно ним не було. Останнє, вже сьомим зверненням УПА, було
проголошене генералом Ковальчуком 30 грудня 1949 року.
36	Командир “Рудий” не зголосився з “повинного”, а був захоплений,
коли хворів на тиф, переїжджав на інше місце і потрапив у засідку
енкаведистів, коли був непритомним. Нікого він не видавав.

37	Історія українського війська. - С. 113.

38	Там само.

39	Там само. - С. 122.

40	Там само. - С. 126.

4і	Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр.
— Книга друга. — К.: Либідь, 1994. - С. 461—462.

42	Там само. - С. 463.

43	Там само. - С. 464.

44	Там само. - С. 466.

45	Там само. - С. 470—471.

46	ЦДАГО України: ф. 1, оп. 16, спр. 68, арк. З, 4.

47	Там само. - Арк. 5.

48	Там само. - Арк. 7, 8.

49	Там само.

50	Там само. - С. 9.

51	Там само. - С. 10.

52	Там само.

53	Газета “Шлях перемоги”, 11 серпня 1993 р. - С. 7.

54	Там само.

55	Там само.

56	Документ № 12. Дана праця, “Доповідна записка”.

57	Там само.

58	Там само.

59	Там само.

60	Там само.

61	Там само.

62	Там само.

63	Білас Іван. - Названа праця. - С. 592-593.

64	Там само. - С. 502.

65	Там само. - С. 652.

66	Там само. - С. 602.

67	Там само. — С. 457, 656.

68	Білас Іван. Названа праця. - С. 454.

69	Там само. - С. 456,457.

70	Там само. — С. 659.

71	Архів СБУ по Волинській обл.: спр. 1113, арк. 149.

72	Документ № 12.

73	ВОДА: корпус № 2, ф. 1, оп. 2, спр. З, арк. 27.

74	Журнал “Волинь”, всеукраїнський суспільно-політичний
часопис № 6. - Луцьк, 2004. - С. 126.

75	Там само.-С. 133.

76	Там само. - С. 128.

77	Там само.-С. 127-130.

78	ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 16, спр. 6, арк. 160.

79	Журнал “Волинь”. - С. 130.
80	ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 23, спр. 176, арк. 15.

81	Історія українського війська. Названа праця. -С. 137.

82	Там само. - С. 138.

83	Білас Іван. Названа праця. - Т. 2. - С. 502.

84	Там само.-С. 515-516.

85	Там само. - С. 517.

86	Там само.

87	Там само. - С. 514, 515, 553.

88	Там само. - С. 545.

89	Сергійчук Володимир. Український здвиг. - С. 609.

90	Там само. - С. 612.

91	Там само. -С. 609-610.

92	Історія українського війська. Названа праця. - С. 132.

93	Після кожного звернення вони говорили, що то останнє і шо
більше звернень та помилувань не буде.

94	Історія Українського війська. Названа праця. - С. 166.

95	Там само. — С. 167.

96	Там само. - С. 178.

97	Там само.-С. 167.

978	Нечипорук Микола. Газета “Волинь”, 19 вересня 1997 р., № 38,
м. Рівне.

98	Історія українського війська. - С. 178.

"Там само.

100	Там само. - С. 183.

101	Історія українського війська. Названа праця. - С. 183.

102	Там само. - С. 184.

103	Там само. - С. 185.

104	Але світ дізнався правду про події, що відбулися березневої ночі
в Україні, лише 21 жовтня 1950 р., коли “Ассошіейтед Пресе” по радіо
повідомила про смерть генерала “Тараса Чупринки”.

105	В. Сергійчук. Український здвиг. - С. 709.

106	Там само. С. 712.

107	Там само. С. 735.

,,,	в ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 24, спр. 805, арк. 41-43.

109	Сергійчук Володимир. Український здвиг. - С. 735.

1,0	ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 24, спр. 1718, арк. 17, 18.

111 Там само. - Арк. 93, 94.

1,2 Там само. - Арк. 99-104.

113 Сергійчук Володимир. Український здвиг. - С. 772-774.

1,4 Там само. - С. 765-766.

115	Архів автора книги.

116	Сергійчук Володимир. Український здвиг. - С. 773-774.

117	Там само.-С. 746-752.

118	Лев Шанковський. Похідні Групи ОУН. - Мюнхен, 1958.
- С. 14.

119	Газета “Нація і держава”. - № 48. -29 листопада - 5 грудня 2005 р.
-С.7.

120	Газета “Нація і держава”. - № 24, 14—20 червня 2005 р. - С. 8.
,	2ІКосик В. Названа праця. - С. 539.

122	Там само. - С. 530.

123	Там само. - С. 545.

124	Там само. - С. 583.

125	Там само. - С. 588.

126	Там само. - С. 601.

127	Там само. - С. 603.

не Там само. - С. 624.

129 Сергійчук В. Український здвиг. - С. 504.

і29а Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. - К., 1996. - С. 55-56.

во ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 23, спр. 1707, арк. 29.

ві Там само. - Арк. 25, 26.

в2 Сергійчук В. Український здвиг. - С. 531.

ізз Там само. - С. 581.

В4 Там само. - С. 676-677.

В4а ОУН-УПА на Сумщині. - Т. 1. - Українська видавнича спілка
ім. Юрія Липи. - К., 2007. - С. 57.

В46 Там само.

В4в Там само.

В4г Там само.

ізз Сергійчук В. Український здвиг. - С. 687-690.

вб Там само. - С. 715-716.

в? Там само. - С. 712, 716.

не Там само. — С. 765—767.

із9 Газета “Нація і держава” - № 47. - 2005 - С. 8.

по ОУН-УПА на Сумщині. - Т. 1. - С. 100.

коа Армія Безсмертних. Повстанські світлини. - Львів: Видавницт-
во МС, 2003.-С. 205.

мов Вакулка А. Ф. Ніл Хасевич - художник-борець. - Рівне:
Волинські обереги, 2005. - С. 12.

141	Газета “Україна молода”. - 12 листопада 2005 р.

142	Там само. - С. 27.

из Енциклопедія українознавства. - Т. 9. - Львів, 2000. - С. 3572.

144 Мірчук П. Українська Повстанська Армія. - Рівне, 2006.
-С.38.

145 Газета “Нація і держава”. - № 36. - 2005 р. - С. 8.

не Вакулка А. Ф. Названа праця. - С. 28.

147	Газета “Україна молода”. - 12 листопада, 2005 р. - С. 7.

і48	Там само.

і49	Вакулка А. Ф. Названа праця. - С. 32.

150	Там само.

і5і	Со щитом и мечом. - Львов: Каменяр, 1988. - С. 79, 80.

і52	Газета “Нація і держава”. - № 36. - 2005 р. - С. 8.
висновки

Дорогий читачу, аналіз подій періоду нашої історії в прочитаній
книжці доводить, що це найбільш складний і трагічний період у
житті нашого багатостраждального народу, в його боротьбі за свою
незалежність. Трагізм полягає у тому, що коли 22 червня 1941 року
в кривавім поєдинку за світове панування зійшлися дві людинонена-
висницькі ідеології - нацистська і комуністична, багатостраждальна
українська земля опинилася в епіцентрі найжорстокішої в історії
війни двох диявольських сил. Українцям доводилося воювати не
лише на боці своєї держави, відстоювати права свого народу, свою
мову, культуру й мораль, але і воювати в чужих арміях.

З початком Другої світової війни українські юнаки перебува-
ли на військовій службі в радянській, німецькій та армії США.
Майже 40 тисяч українських воїнів, що проходили службу в
американській армії, брали участь у висадці на європейський
континент 6 червня 1944 року.

Тисячі українців були у французьких збройних силах і воюва-
ли у складі “Іноземного легіону”. 50 тисяч українських емігрантів
служили в армії Канади, серед них майже півтисячі офіцерів.

Найбільше українців силою забрано на службу до Червоної
армії. Але найпатріотичніше військове формування знаходилося
в Україні і, як нам уже відомо, мало назву Українська Повстансь-
ка Армія (УПА).

Серед головних чинників, що кинули Європу у вир війни,
було підписання 23 серпня 1939 р. німецько-радянського пакту.
Цс одна ч найдивовижпіших угод в історії людства, яку назвали
пактом Молотова Ріббсптропа і яка дала зелене світло Другій
світовій війні, що коштувала українському народові величез-
них жертв і страждань. Цей злочинний пакт був засуджений
громадськістю світу - рішенням Ліги Націй 14 грудня 1939 р.
СРСР був виключений з цієї організації як країна-агресор. Значно
пізніше, восени 1989 р., Другий з’їзд народних депутатів СРСР
прийняв Постанову “Про політичну і правову оцінку радянсько-
німецького договору про ненапад від 1939 року”, в якій засудив
ганебний зговір двох агресорів.

У постанові відзначено, що прррахунки, пов’язані з наяв-
ністю зобов’язань Німеччини перед СРСР, поглибили наслідки
віроломної нацистської агресії. Росія свідомо сприяла розв’я-
занню руками Німеччини Другої світової війни, сподіваючись
створити зручну обстановку для маніакального плану світової
комуністичної революції. Таким чином, Росія є посібником на-
цистських агресивних планів.1

Така зовнішня політика більшовицького уряду Росії під-
кріплювалася і внутрішньою. Зміцнивши свою владу в Україні,
більшовики запроваджують режим політичного терору й при-
душення будь-якого вільнодумства, розстрілюють та вивозять
населення на заслання до концтаборів на Далекому Сході. Це
призвело до опору народних мас окупантам та створення загонів
самооборони, а згодом і УПА, про що була можливість ознайо-
митися на сторінках даної книги.

Не меншу відразу в Україні викликала політика Комуніс-
тичної партії щодо прав людини, особливо у вихованні підро-
стаючого покоління. Програма шкільної освіти була побудована
на атеїзмі, фанатичній відданості більшовицькій партії, неповазі
до рідної історії, мови і національної культури, русифікації.

Про ставлення Комуністичної партії, Радянського уряду та
Служби безпеки до українського народу багато сказано у про-
понованій Вам книзі. Я хочу звернути увагу на один документ,
який тримався під сімома замками за тоталітарного режиму. Це
наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року. З повним його змістом
Ви можете ознайомитись у документі № 14.

Згідно з Наказом, підписаним Берією і Жуковим, зобов’язу-
валось:

“1. Вислать в отдаленньїе края Союза ССР всех украинцев,
проживавших под властью немецких оккупантов.

2.	Вьіселение производить: (і далі по пунктах розкриваються
методи і форми виселення всього народу, що був під окупацією.
-В.Д.).

3.	Над красноармейцами и командирами из оккупированньїх
областей установить серьезньїй контроль;

а) завести в особьіх отделах специальньїе дела на каждого...”2

У запропонованій Вам книзі наводяться витяги із низки інших
документів, що не були відомі до останніх днів.

За задумами автора, третя книга трилогії “Вони боролися
за волю України” має бути не тільки посібником, а і слугувати
читачеві довідником та помічником, де можна знайти відповідь
на питання, які сьогодні найбільш хвилюють людей, - про роль і
місце національно-визвольної боротьби українського народу за
свою незалежність, про вклад у цю боротьбу, який внесла УПА.

Дорогий молодий читачу! Нам, українцям XXI століття,
треба добре знати всю правду про свою історію, про свої звичаї,
про своїх героїв, які віддали життя у боротьбі за незалежність
Батьківщини.

Завершуючи роботу над трилогією “Вони боролися за волю
України”, автор звертається до Вас, молоді друзі, з низкою поба-
жань, щоб вони збулися і стали дійсністю:

-	по-перше, щоб не вимирали наші села, потрібно відновити
їх як генератора, що віками відновлював демографічну, а з нею і
творчу силу народу, відновити цей дух одвічної стихії, який зберіг
нас від татарського погрому, вторгнень поляків, трьохсотрічної оку-
пації Росії та покликав творити Українську Незалежну Державу;

-	по-друге, поважати та свято берегти символи нашої дер-
жави - жовто-блакитний прапор і Тризуб Святого Володимира.
Щоб кожний юнак і кожна дівчина, зачувши перші акорди на-
ціонального гімну, ставали струнко там, де їх почули, приклавши
правицю до свого серця;

—	по-третє, щоб наші діти та онуки змогли читати не сфальси-
фіковану історію України, а справжню: про героїчні армії, стрі-
лецькі легіони, армію УНР, Українську Повстанську-Армію,
щоб попи довідалися правду і про тих нещасних наших вояків у
чужих арміях, могили яких розкидані по всіх світах;

по четверте, щоб на берегах нашого Дніпра, в серці Украї-
ни, був створений пантеон національних героїв, куди можна
було (і чнечти звідусіль тлінні останки найкращих синів нашого
народу, віддач и їм шану і похоронити на вічний спокій на нашій
землі для вшанування та поклоніння грядущих поколінь;

-	по-п’яте, наполегливою працею і любов’ю з’єднати серця
всіх українців, які проживають на Україні, в єдину творчу силу
під синьо-жовтим прапором і Тризубом Святого Володимира,
під благословенням Триєдиного Бога.

З тим, щоб краще усвідомити героїчний шлях боротьби,
пройдений нашим народом до незалежності, рекомендую Вам
познайомитися та глибоко вивчити життя таких видатних діячів
національно-визвольної боротьби:

1.	Героїчна постать Степана Бандери, одного з провідників ук-
раїнської нації, давно стала легендарною. Його ім’я навічно вкар-
бовано в нашу історію. Юність Бандери була збурена бунтом його
душі проти гніту, молодість - овіяна романтикою національної
революції, зрілість настала під знаком відчайдушного спротиву
окупантам і всенародного зрушення, на чолі якого він стояв.

2.	Роман Шухевич - людина енциклопедичних знань, прекрас-
но знав історію України, всесвітню історію, літературу, музику,
володів німецькою, польською, старослов’янською, латинською
та грецькою мовами. Закінчив Львівський політехнічний інсти-
тут і Львівську консерваторію, пройшов грунтовний військо-
вий вишкіл в УГА, навчався у двох вищих військових школах
- польській та німецькій.

Він організував військове формування Карпатської України
- Карпатську Січ. Став легендарним керівником УПА.

3.	Постать із дороги праведників - Слава Стецько - все життя
працювала для того, щоб українська нація була вільною і мала
свою державу. З поверненням в Україну сконсолідувала українсь-
кий національний рух, створила й очолила Кошрсс Українських
Націоналістів. Вона зробила націоналізм і національну ідею
реальним фактором української політики.

Визнанням пошани й любові народу до патріотичної діяль-
ності Слави Стецько стала її тріумфальна перемога на достроко-
вих виборах до парламенту в березні 1997 р., а потім на виборах
1998 року. В парламенті вона була одним із ідеологів виборчого
блоку “Національний фронт”. У травні 1998 р. як найстарішому
депутату їй було надано право виголосити присягу нового депу-
татського корпусу Верховної Ради України третього скликання.
Народний депутат трьох скликань. Була обрана президентом
Антибільшовицького блоку народів.

4.	“Ми здобували Україну кров’ю”-це слова Головного ко-
мандувача УПА, генсрал-хорунжого Василя Кука. Він - жива
легенда визвольної боротьби нашого народу проти більшовицької
окупації. У 15 років Василь стає членом юнацтва ОУН. Змолоду
бажав бачити свою країну незалежною.

Після проголошення Акта про відродження Української Дер-
жави ЗО червня 1941 р. у Львові Василь очолює похідну групу,
яка мала це зробити і в місті Києві. Після смерті Романа Шухе-
вича стає Головним командиром УПА.

Маючи поважний вік - 95 років, він працює над написанням
спогадів, користується Інтернетом. Читає без окулярів і має ще
добре здоров’я. І все це, незважаючи на три десятки років по-
встанської діяльності.

Бажано, щоб молоді читачі поцікавилися та глибше вивчили
командирів повстанських загонів Волині й Полісся:

1.	“Остап” (Сергій Качинський) - командир першого відділу
УПА, створеного на Волині.

2.	“Клим Савур” (Дмитро Клячківський) - командуючий
групою УПА-Північ.

3.	“Рудий” (Юрій Стсльмащук) - командир військової окру-
ги “Турів”.

4.	“Дубовий” (Іван Литвипчук) - командир округи УПА
“Заграва”.

5.	“Вовчак” (Шум Олексій) командир підрозділу з “Помсти
Полісся”, зробив засідку і вбив группенфюрера СС Віктора Люце,
близького друга Гітлера.

6.	“Довбешка-Коробка” (Перегійняк) - командир другої
сотні, створеної на Волині восени 1942 року.

7.	“Олег” (Микола Ковтунюк) - командир загону, що звільнив
Колки від німців, сприяв утворенню Колківської республіки.

8.	“Береза” (Марценюк Андрій) - чотовий УПА, уродже-
нець с. Квасів. Загинув у бою з німцями у 1943 р. у селі Новий
Загорів.

На завершення повідомляємо читачам про те, що сьогодні в
Україні продовжує роботу робоча група істориків при Урядовій
комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Групою проведена
певна робота, опубліковані перші матеріали у вигляді підсумко-
вих тез. Висновки оформлені 14-ма рубриками3. Керівником
робочої групи істориків Урядової комісії є доктор історичних
наук, професор С. Кульчицький.

Групою опрацьований великий матеріал, значна кількість
різноманітних документів державних архівів, спогадів учасників
визвольних змагань. У переважній більшості рубрик зроблені
правильні висновки, трактування та оцінка історичних подій. Всі
вони враховані автором при написанні розділів цієї книги.

Але робоча група не дала та, мабуть, і не могла дати досто-
вірного висновку про діяльність ОУН і УПА з низки причин:

— по-перше, вона була сформована Інститутом історії НАН
України після того, як комісія А. Юхимчука, створена 13 вересня
1996 р. Верховною Радою України з метою сприяння у вивченні
питань, пов’язаних з перевіркою діяльності ОУН і УПА, виявила
свою неспроможність. Президент України 28 травня 1997 р. дору-
чає Урядові створити уже Урядову комісію з вивчення діяльності
ОУН і УПА. Постановою Кабінету Міністрів від 12 вересня 1997 р.
за № 1004 була створена комісія у складі віце-прем’єр-міяістра,
міністра юстиції, міністра закордонних справ, міністра внутрішніх
справ, міністра фінансів, міністра інформації, міністра освіти, голо-
ви Служби безпеки, Генерального прокурора (за згодою), президен-
та Національної академії наук, директора Інституту історії України
НАН України, директора Інституту стратегічних досліджень.

Склад цієї важливої комісії говорить сам за себе, дорогий
читачу, — вона нічого не могла дослідити і зробити.

Проблема ОУН і УПА особливо набуває загальнонаціональ-
ної ваги на осінь 1992 р., коли проходить підготовка до відзначен-
ня 50-річчя УПА. За розпорядженням Урядової комісії з вивчення
діяльності ОУН і УПА, як уже говорилося вище, була створена
робоча група істориків.

Про те, якою продуктивністю роботи вона могла відзначитися,
свідчать нам такі дані: “Робоча група істориків при Урядовій комі-
сії з вивчення діяльності ОУН і УПА... не мала постійного складу
(за винятком керівника групи С. Кульчицького і відповідального
секретаря О. Веселової). Спеціалісти з інституту або інших установ
залучалися до роботи в групи на підставі трудових угод”;4

-	по-друге, не було відомо, в якій формі мали реалізувати-
ся висновки робочої групи. Оскільки форма наукової записки
сприймалася б як точка зору окремих науковців, було прийнято
рішення працювати над підготовкою трьох взаємозв’язаних до-
кументів:

-	фундаментального збірника документів про діяльність
ОУН і УПА, на матеріалах якого повинна була ґрунтуватися
історична довідка;

-	розгорнутої історичної довідки про ОУН і УПА, на мате-
ріалах якої мали бути підготовлені основні тези;

-	основних тез із оцінкою дій ОУН і УПА.5

Робочою групою вже опрацьовано та видано впродовж семи
років (1998-2004) 28 книг загальним обсягом 5819 сторінок. Кращі
публікації надруковані в монографії “Організація українських на-
ціоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси”.6

Автор цієї книги готував тексти за своєю темою та спираю-
чись на власний багаторічний досвід. Вказана книга може слу-
гувати;джерелом інформації для кожного, хто прагне дізнатися
про діяльність ОУН і УПА.

Виявленню багатьох закономірностей повстанського руху
сприяє нова серія “Літопису УПА”, що складається з семи томів,
які були підготовлені науковцями Інституту археографії та дже-
релознавства ім. М. Грушевського і Центрального державного
архіву громадських об’єднань України. Матеріали цього видання
широко використовували в своїй дослідницькій роботі члени
робочої групи.7

Велике значення у дослідженні проблематики ОУН і УПА
займає “Літопис УІІА”, що вийшов у світ у 1989 р. в Торонто, а
па початку 90-х років перевидався у Львові. Член робочої групи
Здіорук О. присвятив одне зі своїх видань - “Літопис УПА: час,
події, джерела” - аналізу 30-томного видання, і в результаті цьо-
го видано ще 10 томів.8

Діяльність робочої групи істориків у 1998-2003 рр. була
спрямована на підготовку та опублікування бібліографічних по-
кажчиків і покажчиків архівних матеріалів, які стали в пригоді
іншим дослідникам із вивчення історії ОУН і УПА.

Важливе місце в діяльності робочої групи займає досліджен-
ня та упорядкування архіву, що був переданий їй Міністерством
юстиції. В ньому містилися документи громадських організацій
та окремих осіб, в яких порушувалося питання про ОУН та УПА
і протягом 1992 1999 рр. направлялися Президентові України,
Верховній Раді, Кабінету Міністрів, Міністерству юстиції та
іншим державшім органам.

Чансршааі.ним етапом діяльності робочої групи істориків є
копек і інший підсумковий документ “Організація українських
націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок
робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяль-
ності ОУН-УПА”. Робота займає 56 сторінок, складається з 14
структурних підрозділів - рубрик та додатку.

У підсумках робиться висновок: “Інакше кажучи, цілковитої
узгодженості всього тексту видання усім авторським колективом
досяіти не вдалося”.9

1 Іідсумовуїочи вищесказане, слід відзначити, що вся орга-
нізація діяльності робочої групи істориків могла принести значно
більше користі, коли б при її формуванні органи державної влади
були більш зацікавлені у її результатах. А так комісія не мала на-
віть свого постійного складу, дуже обмеженим було правове поле
її діяльності, а з 2000 по 2003 роки взагалі припинено фінансування
робочої групи, що призвело до зміни характеру в роботі.

Вся література, що видавалася членами робочої групи істо-
риків, виходила дуже обмеженим тиражем і не могла бути відома
усім, хто цікавився цією проблемою.

І зауваження щодо складу авторського колективу підсумково-
го документа “Організація українських націоналістів і Українська
повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків та
Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА”.

До складу колективу не включений один із ведучих світових
істориків, який ознайомив увесь світ із діяльністю УПА, профе-
сор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук.

В Україні на сьогодні склалося становище, коли всі ті, хто
воював проти ОУН і УПА, хто ніс службу в каральних органах,
знущався над патріотами - кращими синами і дочками України
- ходять спокійно, обвішані ворожими орденами і мсда іями,
одержують великі пенсії, мають гарні житлові умови А ісрої
ОУН і УПА, які гинули за наш народ і нашу свободу, ще навіть
до сьогодні не визнані державою борцями за волю України, часто
доживають свого віку в нужді та злиднях.

Помилку слід виправляти.

Примітки до висновків

1.	Нація і держава. — № 15. — 2005. — С. 3.

2.	ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 70, спр. 997, арк. 91.

3.	Організація українських націоналістів і Українська повстанська
армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії
з вивчення діяльності ОУН і УПА. - Київ: Наукова думка. - 2005.

4.	Там само. - С. 42.

5.	Там само.

6.	Там само. - С. 44.

7.	Там само. - С. 47.

8.	Там само.

9.	Там само. - С. 52.
АРМІЮ БЕЗСМЕРТНИХ
СВЯТО ШАНУЄ
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Новий Загорів.

Пам 'ятник борцям за самостійну соборну Україну, 2002 р.
886

Могила героям УПА в с. Воротків, 2002 р.
887

'Вічна пам’ять борцям УПА за волю України
888

Новий Загорів, 1992 р.
Могила повстанцям у с. Вовчок, 2005 р.

889
Пам’ятник героям УПА
в місті Володимирі-Волинському, 2002 р.
Пам’ятник жертвам комуністичного терору,
що загинули у Луцькій тюрмі, 2004 р.
Пам’ятник героям УПА
в місті Любомлі
893

Виступ Волинського хору “Посвіт” у Києві 12.10.2002 р. на честь 60-ї річниці УПА.

Керівник хору - заслужений працівник культури України,лауреат премій “Одержимість”
та імені М. Куделі Ростислав КУШНІРУК
Освячення пам’ятника воїнам УПА в селі Ліски, Польща, 15.08.2002 р.

894

Новий Загорів, 2005 р.
ДОКУМЕНТИ

ПРИСЯГА ВОЯКА
УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ

Затверджена УГВР і введена наказом
ГВШ ч. 7 з 19.ІУ. 1944 р.

Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки
зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед
Всіїиким І Іародом Українським, перед Святою Землею Ук-
раїнською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів
України та перед Найвищим Політичним Проводом Наро-
ду Українського:

Боротися за повне визволення всіх українських земель і
українського народу від загарбників та здобути Українську
Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні
крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточ-
ної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним
до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним
воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому ж иттю всім
своїм товаришам по зброї.

* Всі документи подаються згідно з оригіналами, без стилістичних правок.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене
покарає суворий закон Української Національної Революції і
спаде на мене зневага Українського Народу.

Наказ ч. 13
ВІЙСЬКАМ УПА

Наказую при службових взаємовідносинах козаків і
старшинського складу звертатися по посадам або рангам,
додаючи слово “друже”. Наприклад: друже чотовий, друже
сотенний, друже командире, друже сотнику, друже Полковни-
ку, друже генерале і т. д.

До козаків, коли відоме прізвище, то по прізвищу, додаючи
слово “друже”, наприклад: “друже Оса”, або, коли прізвище
невідоме, просто “друже”.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Дня 4 вересня 1943 р.

Шеф Військового Штабу Полк. ГОНЧАРЕНКО
Командир Української Повстанської Армії Клим САВУР

57 Зам. 7976
ДЕКАЛОГ НАЦІОНАЛІСТА І ЙОГО АВТОР

Члени підпільної ОУН з часу створення цієї організації
завади розпочинали свої зібрання, зустрічі словами Декалогу
націоналіста. Про це можна зустріти згадки у різних спогадах,
іншій літературі. А що ж таке Декалог?—питають часто читачі.
Це десять заповідей, які були непорушним законом, обов’язком
для підпільників ОУН. Ось його короткий текст:

“Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарського пото-
пу й поставив на грані двох світів, щоб творити нове життя.

і.	Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі
за Неї.

2.	Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні чести Твоєї
Нації.

3.	Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань.

4.	Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за
славу Володимирового Тризуба.

5.	Пометися за смерть Великих Лицарів.

6.	Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким
треба.

7.	Не завагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо
цього вимагатиме добро справи.

8.	Ненавистю і безоглядною боротьбою приймай ворогів
Твоєї Нації.

9.	Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не прине-
волять Тебе зрадити таємниці.

10.	Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й
простору Української Держави”.

Автор Декалогу, Степан Ленкавський, народився в селі
Загвіздя біля Станіслава (Івано-Франківськ). Вчився в Стані-
славській гімназії. Після її закінчення став членом Союзу
української націоналістичної молоді (СУНМ). У Краківському
університеті студіював філософію. За участь у І Конгресі Укра-
їнських Націоналістів був засуджений на 4 роки і ув’язнений в
польській тюрмі. Це перервало його студії в університеті.

У 30-х роках був у Крайовій екзекутиві ОУН, а потім у
Проводі ОУН, який очолював Степан Бандера. У 1930 році
С. Ленкавський і написав Десять заповідей українського
націоналіста, па яких виховувалися когорти найкращих бойо-
виків революційної ОУН.
МАНІФЕСТ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛІСТІВ ПІД ПРОВОДОМ
СТЕПАНА БАНДЕРИ

Грудень 1940 р.

Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу на-
родів та людини.

Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів—Московсь-
ку імперію - творимо новий справедливий лад і кладемо осно-
ви нового політичного укладу в світі.

І

Боремося за визволення українського народу та всіх поне-
волених Москвою народів.

Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а
зокрема проти більшовизму, що довів національно-політич-
ний, релігійний, культурний, соціальний і господарський гніт
до крайніх меж.

П

Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії.
Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити
власне життя на рідній землі по своїй вольній волі.

Несемо безпеку всім загроженим Москвою народам.

III

Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою на-
родів до спільної боротьби та співпраці із українськими
революціонерами-націоналістами.

Тільки Україна є правдивим союзником усіх поневолених і
загрожених Москвою народів у їх боротьбі з московсько-боль-
шевицьким імперіалізмом. (...)
VI

Боремося:

~ проти крайнього пониження людини в її праці та в її
хаті;

проти ограблсшія її з усякої радости життя;

-	проти поголовного ожсбрачування громадян;

-	проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під
брехливою заслоною “урівпоправнення”;

проз и злочинного отуплювання дітей і молоді брехли-
вою больпісвшіькою “наукою”, газетою, кіно, радіо, театром,
мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося:

-	за гідність і свободу людини;

-	за право визнавати одверто свої переконання;

-	за свободу всіх віросповідань;

-	за повну свободу совісти.

VII

Боремося:

проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жах-
ливого режиму ІІКВД у колгоспах, фабриках, заводах, армії,
фльоз і, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося:

за право працюючих виявляти відверто свої політичні
переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні
збори, творити свої політичні, громадські та професійні орга-
нізації.

VIII

Боремося:

про ги економічного грабежу України та всіх поневоле-
нні Млскною народів;

прощ ііевільїіицтва в колгоспах, радгоспах, фабриках і
заводах;
- проти ограблювання громадян із злиденних здобутків
важкої праці;

— проти насильного виселювання з рідних земель.

Боремося за те, щоб кожний поневолений Москвою народ
міг сповна користуватися багатствами своєї рідної землі та
здобутками своєї щоденної праці.

IX

Віримо і знаємо, що близький вже час, коли здійсниться
заповітна мрія наших батьків і з крови довгої черги героїчних
поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

І тільки через повний розвал Московської імперії і шляхом
української Національної Революції та збройних повстань усіх
поневолених народів здобудемо Українську Державу та визво-
лимо поневолені Москвою народи.

Українці й усі гноблені Москвою народи!

Ставайте до нещадної боротьби з московсько-больше-
вицьким гнетом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!
ЗА УКРАЇНСЬКУ
САМОСТІЙНУ СОБОРНУ

ДЕРЖАВУ!

ВОЛЯ НАРОДАМ!	ВОЛЯ ЛЮДИНІ!

ПРОГРАМА

ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Організація Українських Націоналістів бореться за те, щоб
кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній
державі. Знищення національного поневолення та експлуатації
нації нацією, система вільних народів у власних самостійних
державах - це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку
національного і соціального питання в цілому світі.

рУН бореться проти імперіалістів та імперій, бо в них один
пануючий народ поневолює культурно, політично та визискує
економічно інші народи. Тому ОУН бореться проти СРСР.

()У11 зі всією рішучістю бореться проти інтернаціона-
ліст И'пілх і фашисгсько-паціонал-соціалістичних програм і
політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької
політики імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-
большевизму.

ОУН проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалі-
стичні цілі, “визволяв”, “брав під охорону”, “під опіку” інші
народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст
 поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться про-
ти російсько-більшовицьких загарбників, поки не очистить
України від усіх “опікунів” і “визволителів”, поки не здобуде
Укріїпюі.кої Самостійної Соборної Держави, в якій селянин,
|мйиі іпін та іпіслігепт могтиме вільно, заможно і культурно
кліпі і.ірозвиватися.
ОУН за повне визволення українського народу з-під ро-
сійсько-більшовицького ярма, за побудову Української Само-
стійної Соборної Держави без поміщиків, капіталістів та без
більшовицьких вельмож, енкаведистів та партійних паразитів.

В українській державі влада уважатиме за найвищий свій
обов’язок - інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей
та поневолення країн і пригноблених народів в своїй державі,
народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів
на творення апарату гноблення. Українська народна влада всі
економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на по-
будову демократичного порядку, справедливого соціального
ладу, на економічне будівництво країни та культурне підне-
сення народу.

В лавах ОУН борються українські селяни, робітники та
інтелігенти проти гнобителів, за Українську Самостійну Держа-
ву; за національне й соціальне визволення, за демократичний
державний порядок та справедливий соціальний лад.

1.	а) За цілковите знищення большевицької експлуататорсько-
кріпацької колгоспної системи в організації сільського господар-
ства, проти повороту до поміщицько-капіталістичної системи;

б)	визнаючи, що земля належить народові, як її єдиному
господареві, - за безплатну передачу землі селянам у влад-
ність в розмірах трудових господарств, за визначення законом
нижньої і верхньої межі для цих господарств, за заборону
торгівлі і спекуляції землею;

в)	за право на громадсько-кооперативні, спілкові та інші
форми господарювання в залежності тільки від волі селян;

г)	за всебічну технічну, агрокультурну та фінансову допо-
могу для сільського господарства з боку держави.

2.	За те, щоб усі підземні багатства, ліси і води були націо-
нально-державною або громадською власністю.

3.	а) За те, щоб велика промисловість і транспорт (залізно-
дорожний, водний і повітряний) були національно-державною
власністю, а дрібна промисловість кооперативно-громадською
власністю;
б) за участь робітників в керівництві заводами, за фаховий,
а не комісарсько-партійний принцип в керівництві.

4.	а) За загальний восьмигодинний робочий день. Понад-
нормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця
взагалі, і робітник отримуватиме за неї окрему зарплату;

б)	за справедливу оплату праці, за участь робітників у при-
бутках підприємства. Робітник отримуватиме таку заробітну
плату, якої потрібно для забезпечення матеріальних і духовних
потреб цілої його сім’ї. При річних підсумках господарського
стану підприємств кожний робітник одержуватиме: у госпо-
дарсько-кооперативних підприємствах дивіденд (належна
йому частка річного прибутку), а в національно-державних
- премію;

в)	за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір
місця праці;

г)	за свободу профспілок. За знищення сгахановщини, соц-
змагань, підвищування норм та інших способів експлуатації
працюючих.

5.	За вільне ремесло; за добровільне об’єднання ремісників
в артілі, за право ремісників вийти з артілі та індивідуально ви-
конувати працю і вільно розпоряджатися своїм заробітком.

6.	За національно-державну організацію банкової системи
і великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю
та за дрібну приватну торгівлю.

7.	За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських
правах і обов’язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх
професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю,
щоб жінка не шукала заробітку на шахтах, руднях та інших тяж-
ких виробництвах і внаслідок цього не руйнувала свого здоров’я.
За державну охорону материнства. Батько сім’ї одержуватиме,
крім плати за свою працю, додаткову платню на утримання жінки
й неповнолітніх дітей. Лише в таких умовах жінка матиме змогу
виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов’язок
матері-виховательки молодого покоління.
8.	а) За безплатну освіту, за обов’язкове середнє навчання.
За піднесення освіти і культури широкої народної маси шля-
хом поширення мережі шкіл, видавництва, бібліотек, музеїв,
кіно, театрів тощо;

б)	за поширення вищого й фахового шкільництва, за не-
впинний ріст висококваліфікованих кадрів на всіх ділянках
життя;

в)	за вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних
закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами,
мешканнями та навчальними приладдями;

г)	за всебічний гармонійний розвиток молодого покоління
- моральний, розумовий та фізичний. За вільний доступ до
всіх наукових і культурних надбань людства.

9.	За пошану до праці інтелігенції. За створення таких
моральних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спо-
кійний про завтрашній день та про долю сім’ї, міг віддатися
культурно-творчій праці, мав потрібні умови для праці над
собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій
культурний рівень.

10.	а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість
та на випадок хвороби чи каліцтва;

б)	за широке запровадження охорони здоров’я, за поширен-
ня сітки лікарень, санаторіїв, курортів та будинків відпочинку,
за збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на без-
платне користування всіма закладами охорони здоров’я;

в)	за особливу державну опіку над дітьми й молоддю, за
поширення сітки дитячих ясел та садків, санаторіїв, таборів
відпочинку та спортивних організацій. За охоплення усієї діт-
вори та молоді державними закладами опіки та виховання.

11.	а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри й
світогляду. Проти офіційного накидання суспільності світових
доктрин і догм;

б)	за свободу політичних і громадських організацій;

в)	за вільне визнавання і виконування культів, які не супе-
речать громадській моралі;
г)	за відокремлення церковних організацій від держави;

д)	за культурні взаємини з іншими народами, за право ви-
їзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання
життя і культурних надбань інших народів.

12.	За повне право національних меншостей плекати свою
власну по формі й по змісту національну культуру.

13.	За рівність всіх громадян України, незалежно від їх
національностей, в державних та громадських правах та обо-
в’язках, за рівне право на працю, заробіток та відпочинок.

14.	За вільну українську по формі й змісту культуру, за ге-
роїчну духовність, високу мораль та громадську солідарність,
дружбу та дисципліну.

Національно-визвольним шляхом. - К., 1991. - С. 17.
ПРОГРАМА КОНГРЕСУ УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛІСТІВ

(засади)

У Програмі Конгресу Українських Націоналістів викладе-
но основні засади діяльності Конгресу, цілі партії та шляхи їх
досягнення на сучасному етапі побудови Української Націо-
нальної Держави.

Сучасна епоха - це доба самовизначення націй та станов-
лення національних держав. В Україні національної держави
Української Нації досі не створено. У боротьбі за її створення по-
стала політична партія - Конгрес Українських Націоналістів.

Конгрес Українських Націоналістів є спадкоємцем на-
ціонально-визвольних змагань українського народу та його
найкращих представників: Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шу-
хевича, С. Ленкавського, Я. Стецька, С. Стецько та інших.

Основою українського націоналізму як ідеології є твор-
чість Тараса Шевченка, праці Миколи Міхновського, Дмитра
Донцова.

У новітній добі Конгрес пов’язує своє буття із національ-
но-визвольною боротьбою Організації Українських Націоналіс-
тів. На цій основі він формує свої ідеологічні та політичні
цінності, продовжуючи суспільно-політичну діяльність на
засадах українського націоналізму.

Конгрес Українських Націоналістів веде послідовну по-
літичну боротьбу за побудову та утвердження самостійної
соборної держави як Української Національної Держави, яка
стане запорукою відродження та розквіту Української Нації.

Основними напрямами діяльності Конгресу є:

-	утвердження українських національних цінностей серед
широкого загалу українського суспільства;

-	утвердження політичних, соціальних і культурних прав
Української Нації;
-	приведення до влади високоосвічених фахівців - пат-
ріотів;

-	подолання наслідків колоніального минулого: космопо-
літизму, зросійщення, комплексу меншовартості та інших;

-	політичне забезпечення вільного всебічного розвитку і
повного самовияву творчих і духовних сил Української Нації,
її утвердження в колі волелюбних народів світу як повноцін-
ного суб’єкта історії.

І.	Світоглядно-Ідеологічні засади

Основою ідеологічної доктрини Конгресу є український
націоналізм.

Український націоналізм - це цілісна ідеологія і політич-
ний рух, що історично зродилися з внутрішньої природи
Української Нації і є великою рушійною силою, яка гуртує,
дисциплінує, скеровує націю на досягнення спільної мети.

Український націоналізм завжди був і залишається вирі-
шальною силою у боротьбі за свободу Української Нації.

Українському націоналізму притаманна глибока органіч-
ність, традиційність, які виходять з основ буття Української
Нації, її культури та психології. Визначальною ознакою україн-
ського націоналізму є його паціозахисна, всеохоплююча дія. Ук-
раїнський націоналізм завжди був надійним муром самозахисту
Української І іації і Держави. Світоглядно український націо-
ікнпзм виходить із засад глибокої віри в Бога, яка спрямовує
людську чинність на творення Добра і протистояння злу.

Націоналізм плекає ідеал Людини-Лицаря.

Почуття націоналізму притаманне кожному народу, воно
властиве кожній свідомій і розвиненій людині.

Націоналізм поборює ті суспільно-політичні теорії і рухи,
які у своїх засадах є деструктивними та дезорієнтуючими. За
своєю суттю український націоналізм є ідеєю і рухом револю-
ційним, тобто таким, що за будь-яких умов, серед будь-яких
обставин і перешкод ніколи не зупиниться у своєму пряму-
ванні до досягнення основної мети.
II.	Українська Національна Ідея

Нація - це найвища форма організації людської спільно-
ти, органічно пов’язаної спільним етнічним походженням,
мовою, територією, історією, культурою, історичною місією
та національною ідеєю.

Українська Національна Ідея - це духовний виразник
головних устремлінь нації, її стратегічної мети, зміцнення
політичних, культурних, національних, духовних та фізичних
сил. Вона окреслює історичну перспективу та дає адекватну
відповідь на виклики сьогодення.

Носієм Української Національної Ідеї є Українська Нація.
Виразником Національної Ідеї виступає національна еліта, по-
літична воля якої відображає корінні інтереси усього народу.
Національна еліта є провідною верствою Української Нації,
звершує героїчні досягнення, творить високу культуру,
не вагається у виборі між життям і смертю у боротьбі за
інтереси Української Нації і Держави.

Головним чинником реалізації Національної Ідеї є націо-
налістичний рух — натхненна соціально-політична сила, котра
постає з духовної та суспільної природи народу. Українська
Національна Ідея скеровує діяльність українського націона-
лістичного руху, лежить в основі теорії і практики державо-
творення в Україні. Українська Національна Ідея поєднує в
собі національні, християнські, гуманістичні, демократичні
ідеали, прагнення до свободи, рівності й справедливості, які
завжди були і є притаманні українському народові впродовж
його історії.

Українська Національна Ідея - універсальна, має етнічний,
духовний, державно-політичний, соціальний, економічний і
етичний зміст.

Конгрес відкидає твердження про “неспроможність” На-
ціональної Ідеї в сучасному державотворенні.

Конгрес протистоїть спробам ліберальних та космополі-
тичних сил створити “нову” - псевдоукраїнську ідею “нової
політичної української чи слов’янської нації” з ідеологією
державотворення, в якій нехтується визначальна роль укра-
їнського етносу.

III.	Українська Національна Держава

Національною є та держава, яка виражає інтереси і волю
свого народу, устрій та життєдіяльність якої відповідають
духовності й характеру нації, її історичним традиціям та жит-
тєвим інтересам, яка побудована на засадах народовладдя, на-
ціональної солідарності, соціальної справедливості, правового
порядку та особистої відповідальності.

Українська Національна Держава забезпечить найсприят-
ливіші умови для всебічного розвитку духовних і фізичних сил
українського народу і є найкращим засобом організації життя.

Український національний рух вступив у новий період
боротьби за наповнення Української Держави українським
національним змістом.

Джерелом суверенної влади в державі має стати нація.
Ніякі установи, жодна особа не можуть володіти владою, що
явно пс йде від нації. Конгрес бореться за владу українського
народу па українській землі, послідовно виступає за те, щоб
па усіх її ріннях н Українській Державі стояли професійні,
доеннпп нрі-дс і аннпки, об’єднані беззастережною відданістю
Укриіііеі.кні Національній Ідеї та Українській Нації.

Стратегія і тактика державотворчої боротьби повинні
мати не лише наступальний, а й випереджувальний характер
на основі всебічного і своєчасного аналізу та обґрунтованого
прогнозування політичних ситуацій і дій зайнятих у суспільно-
політичних процесах сил.

У державотворчій діяльності Конгресу за побудову Ук-
раїнської Національної Держави визначальним принципом
залишається орієнтація на власні сили.

Дотримання цього принципу вимагає насамперед кон-
солідації, зміцнення і розбудови націоналістичного руху, на-
рейдування його інтелектуального, кадрового та економічного
потенціалу.

IV.	Політичні союзники та партнери

Союзниками, партнерами Конгресу в національно-ви-
звольній боротьбі та державотворчій діяльності можуть
бути:

а)	на внутрішньому терені - усі політичні партії та гро-
мадські організації, українські патріоти національно-держав-
ницької орієнтації, які борються за національне відродження
і побудову Української Національної Держави як держави
Української Нації;

б)	на зовнішньому терені - політичні сили й громадські
структури української діаспори та волелюбних народів світу,
з якими нас єднає:

спільна мста у побудові нового справедливого суспіль-
пого ладу епохи націй;

боротьба за власну національну державність і неза-
лежність проти всіх видів поневолення, визиску, дискримінації
націй, світової глобалізації;

— спільна діяльність за утвердження та розвиток Україн-
ської Нації і Української Національної Держави.

Конгрес підтримує справедливі міжнаціональні та міждер-
жавні відносини в світі, регіональні міждержавні утворення,
побудовані на рівноправних ненасильницьких засадах.

Конгрес Українських Націоналістів є асоційованим членом
Альянсу Європейських Націй як національно-патріотична
партія, що бачить Україну у спільноті європейських країн і
вірить у Європу без політичного, економічного та культурного
панування певної нації над іншими націями.

Конгрес вважає, що Українська Національна Держава
постане не внаслідок компромісної угоди того чи іншого по-
літичного блоку, а тільки як результат волі Української Нації.
V.	Засади державотворення

Конгрес Українських Націоналістів виступає за утвер-
дження Української Національної Держави як:

'національної—її структура та устрій відповідають держав-
ницьким традиціям і життєвим інтересам Української Нації;

самостійної- її сила та могутність опираються на власний
інтелектуальний, економічний та військовий потенціали;

демократичної- її суспільно-політичний лад опирається
на принципи народовладдя й політичного солідаризму;

унітарної-з єдиною системою найвищих органів влади й
управління без внутрішніх самостійних державних утворень;

правової- в якій утверджено верховенство Права і Закону;

європейської- що історично належить до спільноти євро-
пейських держав і розвиває всебічну співпрацю з націями і
державами європейського континенту.

Конгрес вважає, що політичним устроєм в Українській
Національній Державі має бути президентсько-парламентська
республіка з широкими повноваженнями місцевого самовря-
дування.

В Українській Державі Закон має бути вираженням загаль-
ної волі народу. Всі громадяни особисто або через своїх пред-
ставників мають право брати участь у його створенні. Закон
єдиний для всіх, незалежно від того, чи він охороняє, чи карає;
усі громадяни рівні перед ним.

Суспільство має право вимагати від будь-якої посадової
особи звіту про її діяльність.

VI.	Засади національної політики

У	сфері національної політики прагнемо:

-	забезпечення прав Української Нації, її представників у
всіх сферах суспільного життя на всій території України;

-	встановлення відносин миру, взаєморозуміння і співпраці
представників усіх національностей, що населяють Україну;

-	активного захисту Українською Державою прав ук-
раїнців, які проживають чи перебувають за її межами.

58 Зам. 7976
Конгрес домагається:

-	вирішення питання на законодавчому рівні про створення
умов для повернення на рідну землю етнічних українців та їхніх
родин, насильно депортованих комуністичним режимом;

-	матеріального відшкодування урядом Російської Феде-
рації всім репресованим та насильно депортованим громадя-
нам колишньої УРСР за їхню багаторічну каторжну працю;

-	заміни діючого зразка паспорта громадянина України із
внесенням графи “національність” і його заповненням однією
українською державною мовою;

-	офіційного визнання на державному рівні ОУН і УПА
воюючою стороною і надання всім учасникам національно-
визвольної боротьби статусу учасника бойових дій.

Конгрес домагається, щоб уряди держав (Російської Фе-
дерації, Польщі, Румунії тощо), в яких проживають етнічні
українці, створили законодавчу базу в сфері забезпечення прав
національних меншин, адекватну українським законам щодо
національних меншин.

Конгрес вимагає, щоб уряди цих держав забезпечили:

-	розвиток української мови, освіти, культури, традиційних
українських церков відповідно до потреб етнічних українців,
які є громадянами цих держав;

-	отримання національної інформації через електронні
та друковані ЗМІ, україномовної книжкової продукції, підруч-
ників відповідно до потреб етнічних українців насамперед у
місцях їх компактного проживання.

Конгрес Українських Націоналістів, обстоюючи права та
інтереси корінної Української Нації, сприяє консолідації всьо-
го українського суспільства незалежно від національної при-
належності, забезпечує всім громадянам України рівні права.
Конгрес підтримує національно-культурні права національних
меншин згідно з чинним законодавством України.

Конгрес відстоює право депортованих народів на повер-
нення.

Конгрес протидіє діяльності представництв тих національ-
них меншин, які чинять перешкоди національно-культурному
відродженню Української Нації, зміцненню її державності,
нехтують українською мовою і культурою.

Конгрес виступає проти домінування прав національних
меншин над правами корінної Української Нації.

V	II. Засади економічної політики

Конгрес вважає, що з мстою забезпечення економічної незалеж-
ності українського суспілілтаа держава повинна гарантувати:

-	розвиток соціально-ринкової моделі економіки України;
забезпечення повної зайнятості працездатного населення;
всебічну підтримку вітчизняного виробника;

-	обмеження монополізму та створення здорової конку-
ренції;

-	впровадження сучасних наукових розробок та технологій
у виробництво;

-	уникнення іноземного панування в стратегічних галузях
народного господарства.

Конгрес вважає, що економічна система має оптимально
поєднувати три сектори: державний, приватний та колективний.
Державний сектор мас охоплювати промисловість стратегічного
чпачепіпі, іонпіііпію торгівцю, природні ресурси як національні ба-
і;пспщ упаяй пцрццу.

І Іріїиаііі:і впасніси., отримана законним шляхом, має ко-
рт іунагнся нонаїоіо І недоторканністю.

Конгрес домагається ліквідації “тіньового сектора” еконо-
міки України.

У	сфері народного господарства Конгрес обстоює:

- пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва шля-
хом розробок і впровадження новітніх технологій;

• розвиток важкої та легкої промисловості;

розвиток сільського господарства (включно з секторами
переробки і збуту сільськогосподарської продукції);

розвит ок паливно-енергетичної промисловості з викори-
гідиням різних видів джерел добування і каналів постачання
енергоносіїв для забезпечення енергетичної незалежності
України; впровадження та розвиток енергозберігаючих тех-
нологій;

—	розвиток житлобудування;

-	розвиток самодостатнього військово-промислового ком-
плексу як матеріально-технічної бази забезпечення Збройних
Сил і обороноздатності України;

-	впровадження програм автономного забезпечення краї-
ни продуктами харчування, енергоносіями, будівельними і
хімічними матеріалами, необхідною природною сировиною;

-	підвищення ефективності народного господарства до
рівня високорозвинених держав з метою забезпечення потреб
українського народу й експорту виробленої продукції.

У	сфері аграрної політики Конгрес виступає за те:

-	щоб земля - найбільша цінність українського народу,
стала власністю селян;

-	щоб не допустити будь-яких спекуляцій з боку владних
структур та олігархів щодо приватизації та продажу землі в
обхід інтересів тих, хто на ній працює.

Конгрес приділяє особливу увагу розвитку сільськогос-
подарського та переробного виробництва. Конгрес виступає
проти поглинання агропромислового комплексу України
промисловим, торговельним і банківським капіталом.

Конгрес домагається надання селянам пільгових кредитів
та пільгового оподаткування, забезпечення їх сучасними тех-
нічними засобами виробництва.

Подолання економічної кризи

Першочерговими завданнями українських націоналістів
після приходу до влади стануть:

-	перегляд законності й доцільності приватизації під-
приємств стратегічних галузей;

-	недопущення монопольної залежності України від ро-
сійських енергоресурсів шляхом налагодження альтернатив-
них джерел енергопостачання;

-	встановлення повного економічного контролю держави
над газо- та нафтотранспортними системами України;
-	впровадження ефективної політики стимулювання ка-
піталовкладень, участь держави у капіталовкладеннях;

-	припинення відтоку з України національного інтелекту,
створення умов для повернення в Україну штучно витіснених
трудових та інтелектуальних ресурсів;

забезпечення контролю державних органів за відповід-
ністю соціального забезпечення громадян до цін на основні
споживчі товари, тарифів на комунальні та інші соціальні
послуги.

VIII. 'Іасади соціальної політики

Соціальна політика Кошресу базується на засадах макси-
мальної гармонії Особи і Суспільства; самореалізації особи;
створення умов для забезпечення соціальної стабільності;
стимулювання творчої і активної праці на користь українського
суспільства.

Метою Конгресу в сфері соціальної політики є дотри-
мання у суспільстві принципів соціальної справедливості,
запобігання різким соціальним диспропорціям, стимулю-
вання економічного зміцнення середнього класу, а також
дні риманпя принципів прозорості, чесності, відкритості в со-
ціаш.іііи сфері. Швидке подолання таких негативних явищ,
як міруміїоікііиеіь. монополізм, кланова корпоративність.

Книжним завданням соціальної політики є підвищення
лип < ного рівня, якості життя українського народу.

У сфері соціальної політики Конгрес прагне:

запровадити соціально-ринкову економіку, в якій кожен
громадянин України матиме гарантовану працю згідно з його
здібностями та освітою, вільний вибір місця праці та гаран-
товане соціальне забезпечення;

встановити мінімальну заробітну плату, пенсії, стипендії
з;і соціальні гарантії, які б забезпечили життєві та культурні
іипрНні громадян;

сприяти діяльності профспілок. Добробут українського
народу не може бути повноцінним, якщо разом з раціональною
економічною політикою не буде справедливої соціальної по-
літики. Тому Конгрес домагається прийняття таких соціальних
законів і державних соціальних програм, які б гарантували:

-	реформування законодавства про працю зі створенням
реальних механізмів впливу на працедавця;

-	законодавче підвищення відповідальності за несвоєчас-
ну виплату заробітної плати та соціальних виплат і відшкоду-
вання заподіяних збитків;

-	запровадження системи соціального забезпечення на
час хвороби, нещасного випадку, матеріальної допомоги на
дітей, субсидій на сплату комунальних послуг;

-	забезпечення реального захисту материнства і дитин-
ства;

-	повне відшкодування громадянам грошових заощад-
жень, вкладених до Ощадбанку СРСР, відповідно до курсу
американського долара на час вкладення;

-	надання молоді довгострокових пільгових кредитів на
придбання житла і отримання освіти.

IX.	Засади інформаційної політики

Конгрес вважає інформаційну сферу невід’ємною части-
ною системи національної безпеки держави і виступає за:

-	пріоритетність видання книг, журналів, пресової та
іншої продукції українською мовою;

-	сприятливу інвестиційну політику держави щодо
підтримки й розвитку вітчизняної поліграфічної промисло-
вості, теле- і радіокомпаній, засобів електронної комунікації,
які є об’єктивними у висвітленні інформації і сприяють кон-
солідації Української Нації.

Конгрес підтримує діяльність ЗМІ і видавництв, спрямо-
вану на:

-	забезпечення конституційних прав громадян в отри-
манні правдивої інформації;
-	консолідацію українського суспільства;

-	відродження духовності, культури, мови, історії Україн-
ської Нації;

-	виховання молодого покоління громадян України в дусі
патріотизму, любові до своєї Батьківщини, шанування її історії
та культурних традицій.

Конгрес домагається:

-	витіснення з українського інформаційного простору тих
ЗМІ, які проводять політику дезінформації, насильницької ру-
сифікації, нав’язують релігійну та міжнаціональну ворожнечу,
протидіють консолідації українського суспільства;

-	юридичної відповідальності ЗМІ за достовірність рек-
лами.

X.	Засади політики в галузі науки

Конгрес вважає розвиток науки пріоритетним і страте-
гічним напрямом в утвердженні Української Національної
Держави і домагається:

-	утвердження української сутності та української держав-
ницької орієнтації національної науки, діяльність якої має
бути присвячена національному будівництву, духовному та
інтелектуальному збагаченню і зміцненню Української Дер-
жави;

ефект іншого державного управління наукою та її належ-
ного бюджетного фінансування;

-	орієнтації держави і наукових інституцій при формуванні
й фінансуванні наукових програм на національні пріоритети
України, в тому числі - на якнайповнішу її незалежність від
імпорту закордонних технологій або ж обмін ними на взаємо-
вигідних засадах;

—	створення умов для максимальної свободи наукового
пошуку та можливості споживання суспільством наукомісткої
продукції;

-	припинення відтоку науковців з України;
-	створення гарантій державного, економічного, соціаль-
ного захисту науковців і забезпечення усіх умов для їхньої
ефективної діяльності;

-	впровадження податкових пільг для наукових фахівців.

XI.	Засади політики в галузі освіти

Конгрес вважає, що розвиток освіти має виходити з потреб
особистості, Української Нації, Української Національної Дер-
жави і обстоює:

-	забезпечення пріоритетного бюджетного фінансування
освіти;

-	реформування законодавчої бази освіти до рівня загаль-
носвітових стандартів;

-	розвантаження та оптимізацію навчального процесу;

-	посилення базових дисциплін у шкільній програмі;

-	переведення системи громадянської освіти і виховання
на систему української національної освіти і виховання для
формування української самосвідомості, культури, христи-
янської моралі;

-	розробку і впровадження науково-методичної бази націо-
нально-патріотичного виховання;

-	ліквідацію дефіциту національно свідомих освітянських
кадрів;

-	створення належної науково-методичної та поліграфіч-
но-видавничої бази для забезпечення системи освіти безкош-
товною, сучасною україномовною літературою і прискорен-
ня переведення навчально-виховного процесу на державну
українську мову в усіх освітніх закладах на всій території
України;

-	пріоритетний розвиток україномовних навчально-вихов-
них закладів у регіонах і місцевостях, де порушуються права
українців;

-	зміцнення системи початкової військової підготовки із
залученням до педагогічного корпусу викладачів з числа офі-
церів - українських патріотів;
-	посилення національно-патріотичної виховної роботи
в школах, позашкільних навчальних закладах, середніх спе-
ціальних і вищих навчальних закладах;

-	сприяння розвитку та діяльності молодіжних патріотич-
них організацій в навчальних закладах;

-	матеріальне, технічне та кадрове забезпечення сільських
шкіл на рівні з міськими;

-	підвищення статусу професії педагога у суспільстві, за-
безпечуючи його матеріально і духовно усім необхідним для
педагогічної діяльності;

-	забезпечення навчання здібної молоді в середніх спе-
ціальних та вищих навчальних закладах за рахунок бюджет-
ного фінансування;

-	ліквідацію корупції під час вступу та навчання у середніх
спеціальних та вищих навчальних закладах.

XII.	Засади політики в галузі культури

Конгрес вважає, що культура є одним із основних чин-
ників у національно-соціальному бутті народу і сприяє само-
ідентифікиції нації, утвердженню політичної самосвідомості
суспільства

Конгрес висч упас за:

-	домінування української національної культури в украї-
нському сусніньстві;

-	утвердження української культури як основного чинника
консолідації громадян у національну спільноту;

-	відродження української книговидавничої справи і подо-
лання засилля російськомовних видань;

-	всебічне сприяння засобам масової інформації, що куль-
тивують українське слово та українську національну культуру;

. - державну опіку розвитку української кінематографії,
образотворчою, сценічного, музичного мистецтв, художньої
самодіяльності та народних ремесел;

-	відновлення діяльності будинків культури, бібліотек і
музеїв;
-	державне сприяння діяльності українських творчих спі-
лок в Україні та за кордоном;

-	захист національного культурного простору від деструк-
тивного впливу масової псевдокультури.

Конгрес домагається пріоритетного фінансування галузі
культури і гарантованого соціального забезпечення її праців-
ників.

XIII.	Засади зовнішньої політики

У сфері зовнішньої політики Конгрес виступає за:

-	спрямованість міжнародної політики Української Держа-
ви на забезпечення життєвих інтересів Української Нації;

—	ефективне забезпечення економічних та політичних інте-
ресів України в світі;

-	рівноправну і взаємовигідну співпрацю з державами
світу;

-	формування українсько-російських відносин на основі
взаємовигоди та поваги до незалежності; домагання виведення
з території України російських військ (російських підрозділів
Чорноморського флоту); повернення Росією українських на-
ціональних культурних цінностей, вивезених з України; повер-
нення Росією, як правонаступницею СРСР, української частки
алмазного та золотого фондів та грошових вкладень;

-	розвиток взаємовигідних партнерських відносин з держа-
вами, які визнають свою провину щодо геноцидів українського
народу і компенсують моральні та матеріальні збитки, завдані
українцям під час окупації чи анексії українських етнічних те-
риторій, воєнних і каральних дій, депортацій та переселень;

-	визнання Організацією Об’єднаних Націй голодомору
1932-1933 років як геноциду Української Нації;

-	дипломатичну, моральну та матеріальну підтримку Украї-
нською Державою українців, які проживають чи перебувають
за її межами.
XIV.	Засади національної безпеки

На сьогоднішньому етапі Україна має достатній людський,
науковий, інтелектуальний, економічний потенціал, який, за
умови виходу із політичної та економічної кризи і раціональ-
ного державницького господарювання, може забезпечити на-
лежні умови для розвитку і добробуту Нації.

Конгрес виступає за створення системи національної без-
пеки України, яка має охоплювати усі її сфери: військову, дер-
жавну, економічну, соціальну, екологічну та інформаційну.

Державна безпека:, недопущення або нейтралізація втру-
чання зовнішніх сил у внутрішні справи України, порушення
її територіальної цілісності та державного кордону.

Економічна безпека: обмеження і недопущення внутрі-
шньої та зовнішньої економічної експансії, спрямованої на
знищення народного господарства України; недопущення
протизаконного відтоку з України матеріальних цінностей та
фінансових ресурсів; ліквідація економічної злочинності та
впливу злочинних угруповань на економіку України.

Соціальна безпека має ґрунтуватися на створенні оптималь-
ної моделі соціально-ринкової економіки, соціальному захисті
та охороні здоров’я громадян.

Екологічна безпека: державні заходи щодо ефективної охо-
рони навколишнього середовища, переведення виробницт-
ва па екологічно безпечні технології, зниження техногенно-
іч> навантаження на довкілля, обмеження згубного впливу
па людей і природу наслідків Чорнобильської катастрофи;
зменшення кількості екологічно небезпечних підприємств і
технологій.

Інформаційна безпека: державний захист українського
інформаційного простору від деструктивної дії усіх засобів
масової інформації та пропаганди, здійснюваної в Україні та
за її межами.

Всі вони є пріоритетними і тільки в комплексі забезпечу-
ють повний захист життєвих інтересів Української Держави.
Найважливішими факторами гарантування національної
безпеки є сильна національна оборона і готовність населення,
при потребі, виступити на захист своєї країни.

З метою найефективнішого використання усіх ресурсів
суспільства для організації опору потенційному агресору слід
створити систему оборони, основним компонентом якої мають
бути національні Збройні Сили.

Воєнна доктрина повинна передбачати:

-	утримання в мирний час Збройних Сил з оптимальною
чисельністю військовослужбовців рядового та офіцерського
складу;

-	можливість їх швидкого нарощування в ході мобілізації
за рахунок підготовленого резерву;

-	оснащення військ сучасними видами озброєння і воєнної
техніки, як власного, так і закордонного виробництва;

-	збереження обов’язкової служби за призовом.

У мирний час основним завданням Збройних Сил має бути
бойова підготовка, яка забезпечить ефективність захисту терито-
ріальної цілісності Української Держави.

В Українській Державі армія стане для молодих людей ви-
щою школою патріотичного виховання. Конгрес Українських
Націоналістів стоїть на засадах організації сильної національ-
ної армії, перейнятої національно-патріотичним духом.

2. Головними завданнями військової реформи в Україні
мають бути:

-	збереження норм загального військового обов’язку;

-	підвищення ролі і значення Збройних Сил України, пре-
стижу військової служби;

-	встановлення належного рівня бюджетних асигнувань
на оборону;

-	створення в Україні військово-промислового комплексу
на основі підприємств із замкненим циклом виробництва ос-
новних видів сучасної військової техніки і зброї;

-	оснащення Збройних Сил усіма видами високотехноло-
гічного озброєння;
-	належне соціальне забезпечення військових;

-	створення дієвої системи підготовки національно свідо-
мих військових кадрів;

-	підготовка української молоді до навчання у вищих війсь-
кових закладах, служби в Українських Збройних Силах;

—	військово-патріотичне виховання на основі кращих
військових традицій Українського війська.

Конгрес виступає за припинення скорочення Збройних
Сил України.

XV.	'Іасади політики в галузі екологічної безпеки

Враховуючи ситуацію, що склалася в екологічному сере-
довищі України та світу, Конгрес виступає за:

-	виховання “екологічної свідомості” української спільноти;

—	зменшення неефективних орних площ на користь ре-
культивації природних ландшафтів, що допоможе відновити
екосистему України;

—	мобілізацію інтелектуального потенціалу України для
розв’язання природоохоронних завдань;

	забезпечення бюджетним фінансуванням природоохо-
ронних заходів;

запровадження екологічно безпечних промислових тех-
поиоі ш;

розробку альтернативних технологій виробництва паль-
ною для транспорту і промисловості;

запровадження ефективних заходів економічного стиму-
лювання підприємств, які опікуються збереженням довкілля
та провадять раціональне землевикористання;

—	запровадження державної програми ефективного подо-
лання наслідків Чорнобильської катастрофи;

-	розробку і впровадження ефективної системи утилізації
відходів промислового, хімічного, атомного, військового ви-
робництв та побутових відходів.

Конгрес вважає за необхідне законодавчим шляхом заборо-
нити:
-	спорудження, використання та фінансування виробництв,
шкідливих для здоров’я українських громадян;

- ввезення в Україну відходів промислового виробництва.

XVI.	Засади в галузі охорони здоров’я

Збереження здоров’я і життя людини має стати основним
завданням Української Національної Держави.

Завданням Конгресу в галузі охорони здоров’я є:

—	розробка і впровадження загальнонаціональної програми
розвитку системи охорони здоров’я, яка забезпечить надання
медичної допомоги на рівні світових стандартів;

—	впровадження заходів щодо подолання демографічної кри-
зи: забезпечення умов для зростання народжуваності, зменшен-
ня рівня захворюваності та смертності громадян в Україні;

-	забезпечення системи загальнодоступної державної
медичної допомоги для всіх громадян України незалежно від
їхнього соціального стану та місця проживання;

-	забезпечення ефективної боротьби із “соціальними” епі-
деміями - туберкульозом, ВІЛ/СШДом тощо.

Конгрес домагається:

-	відновлення та розвитку мережі діагностично-ліку-
вальної допомоги першого рівня, відновлення матеріально-
технічного та кадрового забезпечення сільських лікарняних
установ;

-	забезпечення достатнього державного та альтернативно-
го фінансування системи охорони здоров’я;

-	встановлення державного контролю за якістю та цінами
на лікарські препарати;

-	впровадження всебічного розвитку фундаментальних та
прикладних наукових досліджень в галузі медицини, їх зв’язок
із практикою;

-	підтримки вітчизняної фармацевтичної промисловості
й медичного приладобудування;

-	юридичного захисту інтересів пацієнтів та медичного
персоналу;
-	вільного вибору пацієнтом лікувального закладу і лікаря
незалежно від місця проживання;

-	пріоритетного матеріального забезпечення працівників
охорони здоров’я;

-	подолання корупційних проявів у медичній галузі;

-	утвердження серед медичного персоналу принципів лікар-
ської етики та деонтології.

Конгрес наголошує, що сфера охорони здоров’я не може
бути об’єктом комерціалізації.

XVII.	Держава і церква

Конгрес стоїть па засадах об’єднання Українських тради-
ційних Церков в єдину Українську Помісну Християнську
Церкву з патріархатом у місті Києві.

Українська держава має захищати права і законні інтереси
конфесій, які стоять на засадах національно-духовного і куль-
турного відродження Української Нації.

Серед інших церков і релігій, які діють в Україні, Кон-
грес толерує лише ті, які дбають про моральне відродження
Української Нації та духовне оздоровлення українського сус-
иіпьстна.

Українська І Іцціопальпа Держава має протистояти тим
релігійно коік|іесійі(им структурам, які вносять в українське
суснільспіо розбрат*, конфесійну войовничість, сприяють де-
націоналізації українських громадян, протидіють консолідації
Української Нації, вороже ставляться до існування незалежної
Української Держави.

* * *

Конгрес Українських Націоналістів поставив перед со-
бою завдання побудови Української Національної Держави
та всебічного розвитку Української Нації, і це завдання буде
виконане.

Слава Україні! Героям Слава!

Із домашнього архіву автора.
УНІВЕРСАЛ УКРАЇНСЬКОЇ
ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ

Український Народе!

Революційним здвигом, зброєю Твоїх найкращих синів Ти
здвигнув 1917-18 рр. на руїнах тогочасних імперіалізмів, що
Тебе віками поневолювали, Храм Волі — Українську Державу!

Грізні вітри розвівали Твої переможні прапори над усіма
містами України. Ними гордився Київ, Львів, Чернівці й Хуст
Вони вели в бій молоду Українську Армію, вони розвивалися
на бойових кораблях Чорноморського флоту. Віковічні Твої
вороги зруйнували цей святий Храм, але Ти, Український
1 Ідродс, зберіг йоп> н своїй душі як священну спадщину пред-
ків. Впродовж наступної чверті століття у боротьбі за волю
Української Землі, за власну самостійну державу, Ти віддав
мільйонові жертви.

І тепер вже п’ятий рік шаліє воєнна хуртовина, дрижить
Українська Земля під полчищами ворожих військ.

Та не за Твою волю, Український Народе, ведуть імперіа-
лістичні загарбники цю криваву і жорстоку війну. Вони несуть
Тобі тільки руїну, поневолення і смерть. Ти не дав себе понево-
лити і проявив непохитну волю жити самостійним державним
життям на своїй землі. На сторожі - від карпатських верхів по
Дон і Кавказ - Ти поставив збройні кадри своїх синів - Украї-
нську Повстанчу Армію (УПА).

Український Народе!

Гряде доба національно-визвольних революцій. По-
неволені народи Сходу і Заходу в своїй безпереривній
революційній боротьбі прагнуть, щоб на руїнах ворожих
імперіалізмів побудувати вільне життя у своїх незалежних
державах. Український Народ входить у вирішальну стадію
своєї визвольної боротьби.
Сучасне українське покоління нехай буде горде, що саме
йому доведеться в геройській боротьбі завершити будову
Української Держави.

Це велетенське завдання вимагає ще більшого, ніж досі,
завзяття, ще більшої відданості справі, а перш за все, об’єднан-
ня всіх самостійних революційних сил під одним політичним
проводом, щоб об’єднати всі національно-визвольні сили
українського народу, щоб з одного центру кермувати його ви-
звольною боротьбою та щоб протиставитися спробам ворогів
Української Держави розбити єдиний самостійний українсь-
кий фронт, створилася Українська Головна Визвольна Рада.
Вона переймає відтепер керівництво визвольною боротьбою
Українського Народу.

В Українській Головній Визвольній Раді об’єдналися
представники українських революційно-визвольних сил та
різних політичних середовищ з усіх українських земель, які
визнають самостійницьку платформу за єдиноправильну у
визвольній боротьбі Українського Народу за Українську Само-,
стійну Соборну Державу. Українська Головна Визвольна Рада
є найвищим і єдиним керівним органом Українського Народу
на час йото революційної боротьби аж до створення уряду
Української Самостійної Соборної Держави.

Українська Головна Визвольна Рада присягає Тобі, Украї-
нський Народе:

-	боротись за те, щоб Ти був єдиним володарем на своїй
землі;

-	за справедливий соціальний лад без гніту і визиску;

-	за знищення кріпацтва і вільну працю селянина на
землі;

-	за вільну працю робітника;

-	за широку ініціативу трудящого населення в усіх галузях
господарської діяльності;

-	за повноту розвитку української національної культури.

Українська Головна Визвольна Рада кладе на вівтар бороть-
би за ці ідеали свою працю і своє життя.

593ам. 7976
Українська Головна Визвольна Рада закликає всіх ук-
раїнців, що живуть поза межами батьківщини, до праці за
визволення України.

Українська Головна Визвольна Рада вітає боротьбу інших
поневолених народів за своє визволення. З ними, зокрема з
нашими сусідами, український народ бажає жити в добросу-
сідських взаєминах та співпрацювати у боротьбі проти спіль-
них ворогів.

Український Народе!

Ми свідомі того, що наша визвольна боротьба вимагає
героїзму і кривавих жертв, а перш за все непохитної віри в
свою Правду. Ми віримо в Твої творчі будуючі сили, бо тільки
вони є запорукою нашої перемоги.

Віримо, що не посоромиш землі своєї!

Героїчна боротьба твоїх предків і пам’ять про їхню лицарсь-
ку смерть за Українську Державу -- це для Тебе наказ.

Тому кличемо до Тебе: ставай до боротьби за свою волю і за
свою державу. Єднайсь у своїй боротьбі. Кріпись у своїй вірі.

Постій, червень, 1944 р.

Українська Головна Визвольна Рада
РОЗПОРЯДЖЕННЯ КОМАНДИРА УПА
К. САВУРА ПРО РОЗПОДІЛ ЗЕМЕЛЬ

1.	Всі землі з їх водами, наземними і підземними багатства-
ми України становлять добро українського народу.

2.	На всіх землях України, звільнених Українською По-
встанчою Армією від московських большевиків і німців:

а)	касується засадничо-колгоспну систему, запроваджену боль-
шевиками, і впроваджується приватна селянська власність;

б)	всі землі бувших землевласників (фільварки) і землі
бувших польських колоністів переходять на власність укра-
їнських селян.

3.	Розподілу колгоспів і радгоспів, фільварків, господарств
бувших польських колоністів на приватну власність між одно-
осібні безземельні й малоземельні господарства - докопують
місцеві громадські управи, затверджені УПА, і земельні комі-
сії, вибрані громадськими зборами.

4,	1 Іормою наділу для одноосібних приватних господарств
має бу і п гана кількість землі, яка, з одного боку, давала б змогу
пропади і и гі іонна самонисгачальпс господарство, а з іншого
боку, яка може Ьу ги оброблена вчасною працею даної сім’ї.

5	Якщо більшість колгоспу не бажає собі розподілу колгос-
пу па приватні одноосібні господарства, то колгоспникам зали-
шається дальше колгоспна господарка на артільних засадах. Та-
кий колгосп є виключною власністю членів даного колгоспу.

6.	Машинно-тракторні станції (МТС) становлять спільне доб-
ро даного району, який обслуговують на артільних засадах.

7.	Приватні землі селян української і інших національнос-
тей, які загинули під час воєнних дій, або були замордовані
бііііьшсвиками, німцями чи поляками, віддаються в посідання
їх рідні до 4-го покоління, а якщо такої немає, - найбіднішим
селянам даної місцевості.
8.	Земля, як найбільше добро українського народу, не сміє
лежати облогом, а має бути вся оброблена і засіяна. Про це
подбають громадські управи, які за свою діяльність відпо-
відають перед УПА.

9.	Всі ліси й води становлять спільну власність україн-
ського народу. Користування лісами й водами встановлює
громадська управа. Господарку лісів веде дирекція лісів, на-
значена УПА.

10.	Це розпорядження входить в силу з днем його видання.
Слава Україні!

Постій, 15.08.43 р.

Командир Української Повстанчої Армії Клим САВУР
Цілком таємно
Наркому внутрішніх справ СРСР
Л. Берії 26.07.1945 р. N8/156451

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ

ТА РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ СПЕЦІАЛЬНИХ ГРУП
ДЛЯ БОРОТЬБИ З ОУІНВСЬКИМ БАНДИТИЗМОМ

У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ

У зв’язку з організованим поступовим розгромом банд
УНА і ліквідацією політичної мережі ОУН у поєднанні з пар-
тійно-політичною роботою у західних областях України, з по-
чатком весни 1944 р. помітно посилилась явка з повинною в
органи НКВС бандитів УПА, оунівських підпільників та тих,
що ухилялися від служби в Червоній Армії.

Беручи до уваги, що частина тих, що з’явилися з повин-
пою, має широкі зв’язки з керівниками оунівського підпілля і
УІІА, а також добре ознайомлена з конспіративними порядка-
ми ап і исоїи’і'г.ькоїх) підпілля, частину цих людей ми почали
цикорнеюнунаїи спочатку як окремих агентів-бойовиків, а
пізніше у бойових групах особливого призначення, названих
нами спеці ліпшими групами.

Агсі п и бойовики отримували завдання проникати в оунівсь-
ке підпілля або в банди УПА для захоплення, або фізичного
знищення керівників ОУН-УПА.

У тих випадках, коли агент-бойовик, який влився в банду
або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або
захоплення керівника-ватажка, у його завданні була компро-
метація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення
та активізації внутрішнього розкладу банди чи місцевої орга-
нізації ОУН.

Створені при оперативних групах НКВС УРСР, при
УНКВС, при РВ НКВС спеціальні групи мали такі завдання:
1.	Захоплення або фізичне знищення керівних центрів чи
ватажків ОУН-УПА.

2.	Знищення дрібних банд УПА та місцевих боївок
ОУН СБ.

3.	Підведення банд УПА під оперативний удар органів та
військ НКВС.

4.	Знищення системи живого зв’язку ОУН-УПА через
розгром пунктів зв’язку, знищення або захоплення зв’язкових
і шефів зв’язку.

.5. Збирання необхідних розвідувальних відомостей перед
проведенням великих чекістсько-військових операцій.

6. Виявлення і знищення складів-криївок ОУН-УПА.

Спецгрупи, як звичайно, складалися з тих бандитів ОУН-
УПА, які з’явилися з повинного. Командував спецгрупою
один із колишніх ватажків банд УПА, оперативне керівництво
спецгрупою очолював влитий до її складу оперативний пра-
цівник НКВС.

У зв’язку з тим, що комплектування спецгруп проводилося
за принципом підбору агентів-бойовиків, які були перевірені
на виконанні завдань ліквідації оунівського бандитизму (у
тому числі вбивств населення, яке співчувало ОУН-УПА.
-Авт.), - з боку учасників спецгруп за весь час їх існування
не було ні одного випадку зради.

У Рівненській та Волинській областях до складу спеціаль-
них груп вливались також колишні партизани-ковпаківці, добре
обізнані з місцевими умовами, які мали великий досвід боротьби
з оунівським бандитизмом.

За своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знаннями місце-
вих побутових особливостей, мови і конспіративним способом
дій особливий склад спеціальних груп нічим не відрізнявся від
бандитів УПА, що вводило в оману апарат живого зв’язку та
ватажків УПА й оунівського підпілля, давало можливість учас-
никам спецгруп вступати з ними в безпосередні контакти.

У багатьох випадках дії спецгруп ми тісно узгоджували з
діями агентів-внутрішників, які проникали в банди УПА або
оунівське підпілля.
У випадках загрози розшифровки або неможливості
здійснення захоплення зазначених за планом ватажків ОУН-
УПА учасники спецгруп знищують останніх, до того ж у
багатьох випадках створюють таке враження в оунівському
середовищі і серед населення, що знищення керівників ОУН-
УІІЛ проведено бандитами СБ.

До складу кожної спецгрупи входить від 3-х до 50-ти і
більше осіб, залежно від легенди і завдання, які являють со-
бою особливий “почет” вигаданого бандитського керівника,
або один із відділів УПА.

Спецгрупи відігравали й відіїрають значну роль у справі
ліквідації оунівського бандитизму в західних областях УРСР.

Станом на 20 червня 1945 року всього в західних областях
України діє 156 спецгруп із загальною кількістю учасників у
них 1783 особи (таблиця 1).

Унаслідок оперативної діяльності спецгруп знищено та
захоплено живими бандитів УПА і ОУНівських підпільників
(таблиця 2).

За цей час захоплено трофеїв:

станкових кулеметів ~ 1; ручних кулеметів - 31; автоматів
172; гвинтівок 439; пістолетів ~ 79; фанат - 216; патронів
380 <0; мін 34; радіостанцій 1; коней - 72.

М»и 11 ватажки ОУН -У! ІЛ:

«асі уішик командувача УПА “Клима Савура” - полков-
ник < )хрімович 04.03.1945 р.

- начальник штабу “Дубового” - “Макаренко”.

-	заступник Волинського обласного коменданта СБ -
“Кук”- 25.01.1945 р.

Захоплені спецгрупами ватажки ОУН-УПА:

-	член Волинського обласного проводу “Степан”
-15.12.1944 р.

-	шеф зв’язку обласного проводу ОУН “Комар” - 02.02.1945р.

-	районний комендант “СБ” “Василько” - 25.01.1945 р.

У зв’язку з тим, що керівникам ОУН-УПА стало відомо про
існування спецгруп та виконувані ними завдання, за останній
час створення нових спецгруп припинено; наявні спецгрупи пе-
реформовані у великі і діють вкрай обережно, оскільки просуван-
ня по зв’язках ОУН-УПА стало більш важке, а настороженість
бандитів настільки сильна, що навіть у справді оунівських бандах
вони підозрівають таємні спецгрупи.

Таблиця 1

Назва області	Кількість	У них загальна	Примітки
Чернівецька	25	106	Станом на 20/04-45
Львівська	26	219	-в-	20/06-45
Станіславська	11	70	-»-	20/05-45
Дрогобицька	10	52	-»-	20/06-45
Тернопільська	2	34	-»-	15/06-45
Рівненська	49	905	-»-	20/04-45
Волинська	33	397	-»-	20/06-45
Усього:	156	1783	+ 1 гр. чис. 25 осіб

Таблиця 2

Вбито				Захоплено живими				
Назва області	бан- дитів	членів ОУН	ВСЬОГО	бан- дитів	членів ОУН	ухилил. від сл. у Чер. ар.	банд, посіб- ників	ВСЬО- ГО
Чернівецька	62	-	62	126	-	—	72	198
Львівська	24		24	40	—	298	—	69
Станіславська	зо	4	34	93	56	—	—	149
Дрогобицька	47	5	52	3	—	—	-	3
Тернопільська	18	—	18	31	—	—	—	31
Рівненська	1604	—	1604	614	—	463	139	1216
Волинська	173	13	186	235	37	75	-	347
Всього:	1958	22	1980	1142	^3	639	211	2013

Нарком внутрішніх справ НКВС УРСР РЯСНИЙ
Совершенно секретно
Из Ровно
Принято по “ВЧ”

НАЧАЛЬНИКУ ГУ ББ НКВД СССР КОМИССАРУ
ГОСБЕЗОПАСНОСТИ З РАНГА тов. ЛЕОНТЬЕВУ

В ноябре 1944 года Ровенской межобл. группой НКВД
УССР и УНКВД Вольїнской области организована спецгруп-
па из бивших задержанньїх и добровольно явившихся к нам
бандитов.

Командиром спецгруппьі бьіл назначен куренной УПА
“Максим Ворон” - Власюк Петр Петрович, житель Озютинс-
кого района Вольїнской области.

Перед спецгруппой “Максима Ворона” бьіла поставлена
задача: действуя под видом банд УПА, виявить места нахож-
дения руководства и главарей ОУН и УПА, захватьівать их или
физичсски уничтожать.

Для оперчскистской работьі группе били приданьї 4 чело-
века оисрсостава НКВД- За время своих действий группой
проведсн ряд хороших операций по захвату и уничтожению
подполья ОУН и УПА.

4 фсвраля с. г. группой “Максима Ворона” изьят шеф
связи областпого провода ОУН “Комар” - Кравчук Иосиф Ми-
хайлович, которьій после откровенньїх признаний бьіл также
включен в спецгруппу, с задачей вьіхода на руководство обла-
стного и краевого проводов ОУН.

В ночь с 4 на 5 марта с. г. “Максим Ворон” с частью сво-
ей группьі численностью 15 человек, при участии наших 4-х
оперработников и шефа связи “Комара”, вьішли на операцию
в с. Льінов Локачевского района Вольїнской области, с зада-
чей захвата районного проводника ОУН “Богдана”. В момент
прибитая спецгруппьі на районний пункт связи “Богдана” на
месте не сказалось. Находившийся на пункте связи связной
“Богдана” принял нашу спецгруппу за своих и указал место
нахождения “Богдана”. При зтом заявил, что к “Богдану” при-
били какие-то руководители из УПА.

“Максим Ворон”, не теряя времени, в сопровождении ука-
занного связного направился на близлежащий хутор в дом, где
располагался “Богдан” вместе с прибившими руководителями
УПА. При подходе к дому группу “Максима Ворона” оста-
новили находившиеся там часовие и одновременно из дома
вишли несколько бандитов, которне, имея наготове оружие,
предложили “Максиму Ворону” сложить оружие. На отказ
“Максима Ворона” вьшолнить зто предложение неизвестная
банда приняла мери захвата нашей группн, в результате чего
завязался бой, в ходе которого убито несколько бандитов, в
числе которнх “Максимом Вороном” и “Комаром” немедлен-
но били опознани:

[.“Карпович” — фамилия не установлена, происходит из
Галиции, нач. штаба “УПА”, он же первий заместитель ко-
мандующего УПА “Клима Савура”.

2.	“Макаренко” - фамилия не установлена, бив. нач. штаба
группн УПА “Дубового”, в последнее время инспектор по во-
йсковому обучению УПА, работал в штабе “Клима Савура”.

3.	“Твердий” - куренной врач.

4.	“Тимога”, сотенний УПА.

5.	“Черньїй” - связной районного проводника “Богдана”.

6.	“Ярема” - пропагандист куреня.

Захваченн трофей:

автоматов - З

винтовок - 2

гранат - 10

пистолетов — 5

боєприпаси и небольшое количество продуктов.

Потерь с нашей сторони нет.
8 марта с. г. трупьі “Карпович” и “Макаренко” бьіли до-
ставленьї в г. Ровно для опознания.

В течение 8-10 марта с. г. оба трупа предьявлялись находя-
щимся у нас под арестом бьівшим бандитам, ранее лично знав-
шим “Карповича” и “Макаренко”. В результате труп “Карпови-
ча” (кроме “Максима Ворона” и “Комара”) бьіл опознан:

1.	Бьівш. командирам) ссв.-западн. груші УПА “Рудьім”
- Сельмащук Юрисм Алексаидровичем.

2.	Бьів. нач. штаби Кисвского генер. округа УПА - Басюк
Евгснисм Михайловичем.

3.	Биінпим ипструктором школи подстаршин УПА - Пче-
лянским Василисм Анисимовичем, хорошо знавшим “Карпо-
вича” по совместному пребьіванию в “УПА”.

Труп “Макаревича”, также, кроме “Максима Ворона” и
“Комара”, опознан:

1. “Карьім” - Гаскевич Владимир. Ивановичем, б. ин-
спектором снабжения группьі “УПА” под командованием
“Дубового”, и бившими бандитами: Шевчук Йваном Федорови-
чем и Борисюк Николаем Емельяновичем, ранее знавшими
“Макаренко” но совместному пребьіванию в УПА.

1 Іодробпое онисанис операции по уничтожению “Карпо-
вича”, “Макаренко” и др. висилаю почтой.

Прошу Вашого разрешения на представление к правитель-
ственньїм наградам 11-ти человек, наиболее отличившихся в
ходе указанной операции, а именно:

Орденом “Красное Знамя”:

1.	Власюк Петра Павловича.

2.	Резника Льва Иосифовича - майора госбезопасности.

Орденом “Отечественной войни І степени”:

1.	Дорощук Петра Николаевича - ст. лейтенанта милиции.

2.	Черкасова Йвана Арсентьевича - мл. лейтенанта мил.

3.	Ефимова Александра Ивановича - ст. лейтен. г/б.

Орденом “Отечественной войни II степени”:

1.	Шевчук Йвана Федоровича,
2.	Кравчук Иосифа Михайловича,

3.	Ветерчук Петра Степановича.

Орденом “Красная Звезда”:

1.	Борисюк Николая Емельяновича,

2.	Макарчук Степана Никитовича,

3.	Мельник Ольгу Герасимовну.

Нач. Управленая НКВД УССР по ББ
генерал-лейтенант СТРОКАЧ

10 марта 1945 г.
Совершенно секретно

Воєнний прокурор войск МВД Украинского округа

15 февраля 1949 г.

N4/001345

Секретарю Центрального Комитета КП(б) Украиньї
товаришу II. С. Хрущову

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА О ФАКТАХ ГРУБОГО
НАРУШЕНИЯ СОВЕТСКОЙ ЗАКОННОСТИ
В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ т. н. СПЕЦГРУПП МГБ

МинистерствОм Госбезопасности Украинской ССР и его
управленнями в западньїх областях Украиньї, в целях виявле-
ння вражеского, украинско-националистического подполья,
широко применяются т. н. спецгруппн, действующие под ви-
дом бандитов “УПА”.

')гот восьма острьій метод оперативной работьі, если би он
примепялся умело, по-пастоящему конспиративно и чекистски
подготовлсішьіми людьми, несомненно, способствовал би ско-
рейшему вьїкорчевиванию остатков бандитского подполья.

Однако, как показивают факти, грубо-провокационная и
неумная работа рада спецгрупп и допускаемие их участника-
ми произвол и насилия над местньїм населением, не только не
облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее,
подривают авторитет советской законносте и бесспорно на-
носят вред делу социалистического строительства в западньїх
областях Украиньї.

Например:

1.	В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом
МГБ “Крилатим”, дваждьі посещала дом жителя с. Грицки
Дубровицкого р-на Ровенской области - Паламарчука Гордея
Сергеевича, 62 лет, и, видавая себя за бандитов “УПА”, жесто-
ко истязала Паламарчука Г. С. и его дочерей Паламарчук А. Г. и
Паламарчук 3. Г., обвиняя их в том, что, якобьі, они “видавали
органам МГБ украинских людей”.

“Крьілатьій” и участники его группьі подвергали пмткам
Паламарчук А. Г. и Паламарчук 3. Г., подвешивали, вливали
им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук 3. Г.
и Паламарчук А. Г. дать показання, что они с органами МГБ
связанн не бьіли, а, наоборот, били связанн с участниками
украинского националистического подполья...

Участники спецбоевки предупредили членов семьи Па-
ламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Со-
ветской власти о посещении их дома бандитами, то над ними
будет учинена расправа.

На оснований полученньїх таким провокапионннм путем
“материалов”, 18 июля 1948 года Дубровицким РО МГБ
Паламарчук 3. Г. и Паламарчук А. Г. бьіли арестованьї, причем,
как заявили арестованньїе, сотрудники райотдела МГБ во вре-
мя допросов их также избивали, заставляли продолжительное
время стоять на ногах и требовали, чтобьі они дали показання
о связи с бандитами.

В результате вмешательства Военной Прокуратури про-
вокационньш характер обвинения Паламарчук 3. Г. и Пала-
марчук А. Г. бмл установлен, и постановлением УМГБ от
24 сентября 1948 г. дело по обвинению указанньїх лиц било
прекращено.

2.	В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой МГБ из с. Под-
внсоцкое Козинского р-на Ровенской области бьіл уведен в
лес местньїй житель Котловский Федор Леонтьевич, которого
участники спецгруппьі подвергали пьіткам, обвиняя его в том,
что у него в доме часто останавливаются работники из числа
совпартактива, и в том, что якобьі он вндавал органам Совет-
ской власти бандитов...
Зти провокационньїе действия преследовали цель путем
истязаний и угрозьі лишения жизни заставить Котловского дать
показання, что он является врагом Советской впасти.

В результате истязаний Котловский находился на из-
лечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г.

По заключению больницьі, Котловскому Ф. Л. бьіли нане-
сенні тяжельїе телеснме поврсждения, с явленнями сотрясения
мозга и омертвлением милких тканей тела.

3.	В ночь на 22 июля 1948 г. той же спецгруппой бьіл уве-
дсп в лсс житель с. Ридкив Михальчук С. В., инвалид Отечест-
венпой войпьі.

В лесу Михальчук бьіл подвергнут допросу, во время кото-
рого его связьівали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь
таким путем показаний о связи с бандитами...

Продержав Михальчука в течение 2 суток в лесу, участники
спецгруппьі его отпустили, причем в результате избиений он
в течение 7 дней находился на стационарном излечении в
больнице.

4.	В ночь на 23 июля 1948 г. зтой же спецгруппой из
с І Годнмсоцкос била уведена в лес гр-ка Репницкая Нина
Яконлеипа, рожд. 1931 г.

В лесу Річ тицкам бмпа подвергиута пьіткам.

Дшірапшная Ренпицкую, участники спецгруппьі тяжко
се іШшшіли, ноднсіпивали вверх ногами, вводили в половой
орган палку, а затем поочередно изнасиловали.

В беспомощном состоянии Репницкая бьіла брошена в
лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой нахо-
дилась продолжительное время на излечении.

Из приведенньїх вьіше примеров видно, что действия т. н.
спсцгрупп МГБ носят ярко вьіраженньїй бандитский антисо-
встский характер и, разумеетея, не могут бьіть оправдань:
никакими оперативними зображеннями.

Пс располагая достаточньїми материалами, т. н. спецгруп-
ш.і МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их
произвола часто являются лица, не причастнне к украинско-
бандитскому националистическому подполью.

Наряду с зтим следует указать, что зтот метод работьі ор-
ганов МГБ хорошо известен ОУНовскому подполью, которое
о нем предупреждало и предупреждает своих участников.
В частности, об зтом свидетельствует факт обнаружения в
убитого бандита “Гонти” полного отчета о провокационньїх
действиях спецгруппьі МГБ в отношении гр-на Котловского.

Не являются также секретом подобньїе “операционньїе ком-
бинации” и для тех лиц, над которьіми участники спецгрупп
чинили насилия, например:

10 октября 1948 года Здолбуновским райотделом МГБ, Ро-
венской областе, бьіл арестован за пособничество бандитам
житель хутора Загребля, Здолбуновского района Дембицкий
Петр Устинович.	'*

Дембицкий обвинялся в том, что по заданию бандитов
“ОУН” собирал для них зерно.

Расслсдованием установлено, что в сентябре 1948 года
к нему в дом явились вооруженньїе бандити и потребовали,
чтобш он среди жителей хутора собрал для них ЗО центнеров
хлеба. Боясь репрессии за невьгполнение зтих требований,
Дембицкий обратился к некоторшм жителям хутора с просьбой
собрать зерно, но в зтом ему граждане отказали.

Спустя несколько дней к Дембицкому вновь явилось
несколько человек вооруженнмх и, дав ему время один час,
приказали собрать у жителей хутора зерно и доставить в ука-
занное место.

Боясь неизвестньїх, Дембицкий запряг свою лопіадь, по-
грузил на повозку 3 мешка лично ему принадлежащего зерна
и повез зто зерно в указанное неизвестнмми место. Однако
неизвестнме, как сказалось, участники спецгруппьі МГБ, до-
ставили Дембицкого в райотдел МГБ, где бнл составлен акт
о задержании Дембицкого с поличним.

После ареста Дембицкого, в Воєнную Прокуратуру яви-
лась его жена, которая среди посетителей вела разговори о
том, что под видом бандитов действовали сотруцники МГБ,
запугавшие и спровоцировавшие ее мужа.

Подобньїе факти из деятельности спецгрупп МГБ, к сожа-
лению, далеко не единичньї и, как показьівает следственная
практика, если в отдельньїх случаях спецгруппам, путем
насилля и запугивапия, все же удается получить “признатель-
ньіе показання” от отдельньїх лиц о связи их с бандитским
подпольем, то добросовестпое и проведенное в соответствии
с требованиями закони расслсдование неизбежно вскрьівает
провокациопиую природу зтих “признательньїх показаний”,
а освобождспис из тюрьмьі арестовапньїх по материалам спец-
груші влечет за собой дискредитацию советской законносте,
органов МГБ и возможность использования каждого случая
(провокацій) во вражеских, антисоветских целях украинскими
националистами.

Вьіступая в роли бандитов “УПА”, участники спецбоевок
МГБ занимаютея антисоветской пропагандой и агитацией.

Однако серьезная опасность подобной деятельности за-
ключаетея не только в зтом.

Вьіступая в роли украинских националистов, участники спец-
боевок идут дальше по линии искусственного, провокационного
создапия аінисоюскою пациопалистичсского подполья.

Как показано расследовапис, проведенное Управлением
Охрашл МГБ Ковельской ж. д. по делу Ногачевского Ф. И. и
других, спецгруипа Ровспского областного управлення МГБ в
составе “Степового”, “Верхового” и других, действуя провока-
ционньїм путем, проводила среди граждан Козинского района
Ровенской области, антисоветскую агитацию, обрабатьівала
граждан в националистическом духе, создала из местного на-
селення антисоветскую националистическуюгруппу в составе
9 человек, через которую проводила сбор денежньїх средств и
продукгов питання, якобьі для нужд “УПА”.

Не говоря уже о том, что подобная “деятельность”, кото-
рую кое-кто шлтаетея оправдать соображениями оперативного
характера, прямо направлена против мероприятий партии и

бОЗам. 7976
правительства, проводимьіх в западньїх областях Украиньї,
кто может поручиться за то, что “обработанньїе” таким прово-
кационньїм путем лица не уйдут из-под контроля органов
МГБ и не совершат террористический акт, диверсию или иное
злодеяние?

Ведь имеют же место факти, когда в результате беспеч-
ности и притуплення бдительности со сторони отдельннх
работников МГБ даже агентура МГБ ввіходила из-под контроля
органов государственной безопасности и занималась антисо-
ветской деятельностью.

Например: в ночь на 13 сентября 1948 года в с. Ставки
Ровенского района Ровенской области, участниками антисо-
ветской националистической организации бьіл разоружен боец
самоохранн Ковалишин и совершен террористический акт
над жительницей с. Ставки Кучинец Лидией Фадеевной, яв-
лявіпейся секретним сотрудником органов МГБ.

Как установлено нредварительньїм и судебньїм следстви-
ем, организаторами данной националистической группьі и ини-
циаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись секретине
сотрудники Ровенского РО МГБ - Парфенюк Н. В. и Грицай
С. И., которне в результате преступного делячества и притупле-
ння бдительности со сторони Нач-ка РО МГБ майора Егорова
к уголовной ответственности привлечени не били.

Получив данньїе о причастности Парфенюка и Грицая к
националистической организации, разоружению бойца группьі
самоохраньї и убийству гр-ки Кучинец Л. Ф., Нач-к РО МГБ
майор Егоров визвал Парфенюка и Грицая в РО МГБ и, уста-
новив в беседе с ними, что они являются организаторами и
участниками перечисленних више преступлений, тем не менее
не арестовал их, а по “оперативним соображениям” отпустил.
Воспользовавшись зтим, Парфенюк и Грицай, предупредив
о возможньїх арестах других участников террористической
группьі, окрились.

Участники спецбоевок МГБ соверпіают ограбления мест-
них іраждан. По сообщению Козинского райпрокурора, Ро-
венской облаєти, в июле 1948 года на территории района ими
бьіли ограбленьї граждане Швейда Иосиф, Грабовский Йван
и другие. Подобньїе факгьі имели место и в других областях
и районах.

Зти грабежи, как и другие нарушения советской законнос-
ти, оправдьіваются также оперативньїми соображениями и не
только рядовими работниками МГБ, но и самим Министром
тов. Савченко, которьій в беседе со мной заявил:

“Нельзя боевки посилать в лес с консервами. Их сразу же
расшифруют”.

Таким образом, грабежи местного населення спецбоевика-
ми рассматриваются как неизбежное зло и политические пос-
ледствия нодобних зксцессов явно недооцениваются.

Насилия и грабежи, даже самий факт появлення в насе-
ленном пункте спецбоевок, действующих под видом банди,
как и любое бандитское проявление, действует на жителей
устрашающе и несомненно мешает делу социалистического
строительства в западньїх областях УССР, создает у некото-
рой части населення ложное мнение о том, что бандитское
ПОЦІННІМ* ЄП(С сильно, что его слсдует бояться и т. п.

І Іримгрм из дсятельпости спсшрупп, повлекіпие преступ-
пі.ц- цс іуні.ілі і.і, можно би било нродолжить, но материали,
мнирі.іми рлі'іюііагаст Воєнная прокуратура, конечно, не ис-
чгріп.ік:і«іі нссх случаен нарушения советской законности,
динускасммх сненгруїшами. Факти, о которьіхя докладмваю
1 Іам, били вскрити в процессе расследования конкретних след-
ствеїшьіх дел, однако не каждий случай нарушения советской
законности находит своє отражение в следственних делах и
расследуется. Мне кажется, что большинство фактов именно
ис расслсдуются.

Ііоііі.піе того, если Воєнная прокуратура и ставит перед
МГІ» УГГР вонроси о наказаний преступников, грубо попи-
рліпіііпх сонстскис закони, то со сторони МГБ УССР зто не
н.імуцгі должпого и бистрого реагирования: вмискиваются не
і іолько доказательства преступной деятельности лиц, грубо
нарушивших закон, сколько различньїе поводьі для того, чтобьі
“опровергнуть” факгьі, сообщенньїе Военной прокуратурой,
и заволокитить расследование.

Например, о фактах грубейшего нарушения законносте
спецбоевиками УМГБ Ровенской области Воєнная прокура-
тура сообщила в МГБ УССР еще в начале октября 1948 года,
но тем не менее преступники бьіли арестованьї только в фев-
рале с. г., причем до ареста их Начальник Управлення МГБ
по Ровенской области тов. Шевченко пьітался “опровергнуть”
фактьі, вскрьітьіе Военной прокуратурой, и убедить секретаря
Ровенского обкома КП(б)У тов. БЕГМУ, что зти фактьі якобьі
расследовались и не нашли подтверждение.

* * *

Органи МГБ под руководством партии проводят огромную
работу по вьїкорчевьіванию остатков украинско-националисти-
ческого бандитского подполья, в борьбе с которьіми хороши
все средства и нужньї хитрость и изворотливость.

Но несмотря на сложность обстановки и коварность врага,
недопустимьі нарушения партийньїх и советских законов, недо-
пустимьі нарушения постановлений СНК СССР и ЦК ВКП(б)
от 17 ноября 1938 года и постановления ЦК КП(б)У от 23
января 1948 года, на что Вьі, Никита Сергеевич, неоднократно
указьівали.

Позтому, как коммунист, для которого партийньїе решения
являются незьіблемьім законом жизни, я считаю своим долгом
о приведенньїх вьіше фактах доложить Вам.

Воєнний прокурор войск МВД Украинского округа
полковник юстиции КОІПАРСКИЙ

ЦДАГО України: ф. 1, оп. 16, спр. 68, арк. 9-17.
За Самостійну Соборну
Українську Держвауі

переССіГв 1543.

ІЧк І.

В од й II д родам
Вод я Людині!

Заголовок восьмого числа волинської підпільної газети "Вільна Україна", з яке
передруковано в цьому томі Літопису УПА статтю М. Львовича ‘Українсьниі
хліб — українському народові" й інші матеріали.

За Самостійну Соборну
Унрдїіи:і>ку Державу)

Свобода Народам!

Свобода Л юдин і!

• * М. («Л.ІТлипня 1943.Рік II

ДО ПРОБЛЕМИ СХІДНІХ ОФЕНЗИВ ТА
1Х МОЖЛИВОСТЕЙ У ТЕПЕРІШНЬОМУ
МОМЕНТІ

Зііґолпиои волинського підпільного двотижневика УПА “Інформатор". З восьми
•інілчі цієї газети передруковуємо в цьому томі Літопису УПА хроніку '‘Вісті
і України*. Газета друкувалась у друкарні УПА “Воля народам", малими
пігпрнми (В пуіштооим шрифтом), на тонкому папері, розмір 21X15 цм. На
ні інііііііі < іорінці газети відзначено: «Видає Українська Повстанча Армія, “Воля
іінрпдим", Зам. 62-43.. (До 15 вересня 1943 р. газету видавала ОУН).
СОВЕРШЕННО

СЕКРЕТНО

Министру государственной безопасности УССР
генерал-лейтенанту тов. САВЧЕНКО

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

об использовании специальньїх
агентурно-боевьіх групп
по ликвидации подполья ОУН
и его вооруженньїх банд
в западньїх областях Украинской ССР

Органи Государственной Безопасности западньїх областей
УССР в ходе вьшолнения приказа “МГБ СССР Л 00207”
от 22 апреля 1947 года по ликвидации подполья ОУН и его
вооруженньїх банд наряду с проведением целого ряда различ-
ньіх мероприятий, систематически используют специальньїе
агентурно-боевьіе группьі как одно из зффективньїх средств
в борьбе с вьішеуказанньїм подпольем.

Сложность обстановки в западньїх областях УССР и
особенности положення внутри организации ОУН и ее банд-
групп, создающие серьезньїе трудности в борьбе с ними,
показьівает, что применение в практике чекистской работьі
специальньїх агентурно-боевьіх групп полностью себя оправ-
дьівает.

Особенности ОУН характеризуются, прежде всего тем, что
оуновцьі, особенно их главари, являются опьітньїми нелегала-
ми и конспираторами, обладающими большим многолетним
опитом подпольной вражеской деятельности; они являются
способньїми разведчиками, умеющими бистро перестраивать-
ся в зависимости от складьівающейся обстановки.
Созданная из числа проверенних и наиболее преданних
членов ОУН “Служба безпеки” (СБ) проводит систематичес-
кую и, нужно сказать, умелую проверку своих рядов с целью
виявлення и уничтожения агентури органов МГБ, отсева
малоустойчивих и подозрительних членов организации. Осо-
бо тщательной проверке подвергаются члени организации,
задерживавпіиеся коїда-либо советскими органами или на-
ходившиеся под стражей-, а затем освобожденньїе по разньїм
мотивам и явившиеся в подполье. Очень часто такие члени
ОУН после проверки уничтожались СБ.

< 'Іі нсдгі еистсматическую работу по виявленню и уни-
ип/кгіппо нп'їп-урм органов МГБ, насажденную нами вне
орі аішзаі ній, а также лиц, подозрительних по принадлежности
к нашей агентуро.

В большинстве случаев участники оуновского подпо-
лья, будучи захваченм органами МГБ, на следствии отказьі-
ваютея називать свои фамилии, не дают сразу показаний о
своей антисоветской деятельности, не вндают ближайшие
оргапизациотшме связи, явочнме и конспиративние кварти-
рьі ОУН, “мертвіле” пункти связи, склади оружия, печатную
нчііику н ‘ісм самим дают возможность подполью бистро
п«-рс« ірінпьги и не допустить нослсдующих провалов и аре-
« нін чигіїїні < IV11„

Н »і<ш пік-1 анонке агеп'гурно-боевне группи очень часто
припін-» і иеінцтіимую помощь в чекистской работе по розис-
ку и никвидадии оуновского подполья и его банд.

Оньїт но использованию специальних агентурно-боевих
труїш показьівает, что их применение дает бистро зффектив-
ннй результат при непременном условии глубокого знання
агентурного дела, его фигурантов, всесторонне продуманннх
комбинаций и техники применения зтих групп.

При отсутствии зтих условий применение агентурно-бое-
вих групп неминуемо ведет к провалу.

В результате применения специальних агентурно-боевих
групп обнаруживались места укритий оуновских главарей
и банд, вскрмвались и агентурно захватьівались связи руко-
водящих центров подполья, их явочньїе квартири и пароли,
изнмались оружие, печатная техника, националистическая
литература, одежда, продукти и т. д.

Специальньїе агентурно-боевме группьі успешно действу-
ют тогда, когда они подбираются из местньїх жителей или
бнвших участников подполья ОУН, отлично знающих мес-
тиме особенности и обьічаи, условия жизни, язьік, правила
обращения и поведения в среде оуновского подполья и его
вооруженньїх банд, знающих практику и методи работм СБ,
а также нерасшифрованньїх своими связями как с органами
МГБ, так и советскими органами вообще.

Специальньїе агентурно-боевме группн создаются из смельїх
и решительнмх агентов-боевиков численностью 2-5 человек.
Иногда возглавляются оперативним работником и используются
по конкретним агентурним делам органов МГБ.

В процессе чекистской работьі по борьбе с оуновским под-
польем и его вооруженнмми бандами специальньїе агентурно-
боевме группн вмполняют следующие задачи:

1.	Проверка агентурних данньїх в отношении лиц, при-
частнмх к оуновскому подполью либо бандитской группе;
установление занимаемого ими положення в подполье ОУН,
практическая деятельность их в ОУН, ближайшие организаци-
оннме связи и места укритий зтих связей.

2.	Реапизация агентурних и следственньїх данньїх по
захвату либо ликвидации руководителей и участников оунов-
ского подполья и вооруженнмх банд.

3.	Установление организационньїх связей с руководителя-
ми и отдельньїми членами ОУН с целью захвата зтих связей,
внедрения в зти канали связи нашей агентури, а при невозмож-
ности - ликвидации вьіявленннх оуновских связей.

4.	Получение показаний от арестованнмх руководителей и
участников оуновского подполья путем допроса их от имени
СБ бандгруппьі или вьшіестоящих центров ОУН.

5.	Разложение малоустойчивмх членов ОУН и бандитов
и склонение их к явке с повинной. Организация негласной
встречи оперативного состава органов МГБ с оуновскими
нелегалами и вербовка их в качестве агентури.

6.	Проверка иустановление фактов двурушничества агенту-
ри органов МГБ, работающей по линии ОУН. Розьіск, захват
или ликвидации агентов-двурушников.

7.	Раскрнтие отдельньїх случаев бандитских проявлений;
вмявление участников бандгруппьі и их активних пособников,
совершивших злодеяние или оказнвавших бандитам в зтом
помощь.

Специальньїе агентурно-боевие группьі, как правило, дей-
ствуют под видом представителей оуновского СБ или связннх
вищестоящих центров.

Иногдапредставляется, как бандгруппа одного из руково-
дящих центров ОУН, возглавляющего подполье на территории,
где проживает, либо скривается обьект нашей разработки
(содержатель явочной квартири, связной ОУН, разведчик
СБ, бандпособник). Во всех таких случаях перед специальньї-
ми агентурно-боевмми группами ставится задача связаться
с таким обьектом и путем расспроса или допроса вияснить
положение обьекта в ОУН, его практическую антисоветскую
деятельность, оуновскис связи, руководящий состав подполья
и его мсста укритий и таким путем приблизиться или проник-
нуть в подполье.

Допрос от имсни СБ в практике чекистской работьі имену-
ется как мсронриятие “мнимое СБ”, или просто “МСБ”. Ото
мероприятис, как правило, применяется в отнопіении обьектов
агентурних разработок, заслуживающих серьезного оператив-
ного виймання с точки зрения возможной вербовки их или
получспия ценньїх материалов, необходимьіх для ликвидации
руководящих оуновских центров или перехвата действующих
связей мсжду оуновскими центрами с последующим внедре-
нием в зти связи нашей агентури.

В каждом отдельном случае, при необходимости приме-
нения мероприятия “МСБ” разрабативается специальньїй
план.
В плане дается характеристика обьекта разработки, под-
робно излагается содержание материалов, изобличающих
обьект разработки в причастности к оуновскому подполью
или бандгруппе, занимаемом положений в ОУН, практической
антисовегской деятельности и организационньїх связях, мате-
риальї, на оснований которьіх можно бьі “обвинить” обьект в
связи с органами МГБ и потребовать от него обьяснения либо
допросить по атому “обвинению”. Указьівается задача, которая
должна бьггь разрешена в результате допроса обьекта от имени
СБ. Приводится состав агентурно-боевой группн и указьівается
оперативний работник, инструктирующий агентурно-боевую
группу не только в разрезе плана мероприятий, но и о поведений
каждого из агентов-боевиков, начиная от секретного изьятия
обьекта и кончая его отпуском либо задержанием.

В плане обязательно отражаются индивидуальньїе особеннос-
ти обьекта агентурной разработки, условия, время и место
его секретного изьятия и допроса от имени СБ, прсдусмат-
риваются мероприятия, обеспечивающие естественность и
конспиративность “МСБ”.

Очень важньїм моментом в подготовке допроса от имени
СБ или бандгруппьі является подбор конспиративной квартири
и вьізов либо секретное изьятие обьекта разработки.

Конспиративньїе квартирьі, куда является по вьізову или
доставляется агентами-боевиками обьект разработки и где
производится его допрос от имени СБ, должнн полностью
отвечать требованиям конспиративньїх квартир, существую-
щим в оуновском подполье, районного центра, пригорода,
отдаленность ее от других жилнх строєний, полуподвальньїе
помещения, скрьітьіе и незаметнне подходьі к консквартире, а
также отсутствие компрометирующих данннх на владельцев
в их связях с органами Советской власти. В отдельньїх случа-
ях используются в качестве конспиративньїх квартир “МСБ”
заброшенньїе пустующие дома, которьіе обеспечиваются во
время проведення мероприятий охраной из числа агентов-бо-
евиков под видом охраньї СБ.
Однако, самим распространенньїм местом для допроса
обьекта разработки является убежище, где ранее скрнвались
бандитьі-нелегальї. Такие убежища, как правило, находятся
в лесу, а иногда на окраине населенного пункта или возле
леса.

Внзов на конспиративную квартиру или в избранное мес-
то для допроса разрабатьіваемого обьекта агентурно-боевая
группа осуществляет с учетом всех имеющихся данньїх о нем,
в том числе данньїх об условиях проживання, особенностях
квартири или дома и т. д.

В практико проведення мероприятий “МСБ” вьізов обьекта
разработки для допроса от имени СБ производитея нескольки-
ми способами. В сельской местности практикуетея направле-
ние агентурно-боевой группьі на квартиру обьекта разработки,
которая под видом специальной боевки СБ окружного или
краевого “Провода” ОУН предлагает вместе с ними явиться
обьекту к их руководителю, находящемуся в том месте, где
намечен допрос. В случае возражения агентьі-боевики, при-
меняя методи СБ, угрожают обьекту применением оружия и
силой доставляют к месту допроса. Иногда для вьізова обьек-
та направляетея 1-2 агснта-босвика, которме, вьідавая себя за
разведчиков СБ либо связнмх одного из руководителей ОУН,
предлагают слсдовать с ними к их руководителю.

В городах и, в исключительнмх случаях, в сельской местно-
сти вьізов обьекта на конспиративную квартиру производитея
путем вручення ему агентом-боевиком письма, в котором яко-
би представитель СБ требует явиться обьекту в определенное
время и место, откуда он зтим же агентом-боевиком доставля-
етея на консквартиру.

Очень часто в плане мероприятий “МСБ” предусматри-
ваетея доставка обьекта к месту допроса от имени СБ путем
“налета” агентурно-боевой группьі СБ на обьект разработки в
момент его следования из села в райцентр или обратно. В зтом
случае агентурно-боевая группа заранее изучает на месте мар-
шрут следования обьекта, подбирает “бандитское” убежище и
определяет место засади, откуда должна совершить “налет”
и захват обьекта.

Практически комбинации по применению агентурно-бое-
внх групп проводятся по следующим вариантам:

Агентурно-боевая группа получает от органов МГБ зада-
ние допросить обьект разработки от имени оуновского СБ.
Оперативний работник, ведущий разработку в соответствии
с планом мероприятий “МСБ”, инструктирует агентурно-бое-
вую группу с содержанием задания, дает характеристику обь-
екта, указьівает место и время секретного изьятия либо вьізова
обьекта на конспиративную квартиру и сообщает материальї,
компрометирующие обьект перед подпольем о его связях с
советскими органами.

Получив задание, агентурно-боевая группа ночью секретно
снимает интересующий нас обьект разработки, приводит его
на специально организованную консквартиру в городе либо в
подготовленное убежище на селе или в лесу, учиняет допрос
от имени оуновского СБ, в ходе которого обвиняет обьект
в связях с органами Советской власти и, в первую очередь,
с органами МГБ. Обьект, как правило, отрицает обвинение
и в подтверждение рассказивает о своем положений, прак-
тической деятельности и связях с ОУН. Показання обьекта
записнваются в протокол, которьій затем используется при
вербовке либо следствии.

После допроса, с целью зашифровки мероприятия “МСБ”,
агентурно-боевая группа вместе с обьектом направляется
якоби к их вншестоящему руководителю ОУН, которий дол-
жен “решить” судьбу обьекта. В пути следования, согласно
обусловленности, агентурно-боевая группа “попадает” на
засаду чекистско-войсковой группьі, вступает с ней в “бой”,
в результате которого захвативаются 1-2 агента-боевика, про-
токол допроса и обьект разработки.

На оснований зтого протокола обьект подтверждает свои
показання, после чего решается вопрос о его вербовке и арес-
те. В другом случае арестованньїй нами обьект агентурною
разработки, представлявший особьій оперативний интерес и
не дававший никаких показаний по существу своей деятель-
ности и связи с ОУН, бьіл якобьі за “не доказанностью соста-
ва преступления” освобожден из-под стражи, причем само
освобождение бьіло проведено таким путем, что у обьекта
осталось впечатление об отсутствии у нас изобличающих его
материалов и убеждение в том, что он к ОУН непричастен. По-
сле освобождения обьект бьіл взят под наружное наблюдение,
чтобьі предотвратить возможность его побега.

Спустя несколько дпей агентурно-боевой группе поруча-
стся секретно захватать обьект и допросить его от имени СБ.
По нашему заданию агентурно-боевая группа обвиняет обьект
в причастности к агентуре органов МГБ, так как в противном
случае он не бьіл бьі освобожден из-под стражи.

В ходе вьшолнения задания агентурно-боевая группа,
как и в первом случае, получила показання от обьекта о его
действительном положений в ОУН и связях с оуновскими
нелегалами.

Полученньїе показання “МСБ” являются основанием для
ареста обьекта и названньїх им связей по подполью. На след-
ствии обьект изобпичаетея его же показаннями в “МСБ” и по-
казаннями связей и тем самим применение агентурно-боевой
груїшьі сохраняется в тайне.

В тех случаях, когда арестованного освободить из-под
стражи нельзя, так как он может сразу же уйти в подполье, в
плане мероприятия “МСБ” предусматривается захват его по
такому варианту: арестованному обьявляетея, что он зтапи-
руетея в другой орган МГБ той же области для дальнейшего
следствия.

На обусловленном месте, во время следования конвоя и
арестованного, агентурно-боевая группа совершает “налет” на
автомашину и в результате перестрелки захватьівает обьект и
уводит в лес, где подвергает допросу от имени СБ.
Арестованньїй, будучи убежден в том, что его “освободи-
ли” оуновцьі, даст подробнме показання о своей деятельнос-
ти в ОУН, занимаемом положеним и назьівает членов ОУН,
которьіе могут подтвердить его показання.

В то же время один из конвоиров, “бежав” от агентурно-
боевой группьі, “сообщает” в ближайіпий орган МГБ о случив-
шемся, после чего на место происшествия вьібрасьівается че-
кистско-войсковая группа, которая по сигналу агента-боевика
приступает к розмску “бандитов”.

Делая проческу леса, чекистско-войсковая группа “сгалкива-
ется” с агентурно-боевой группой, навязьівает ей “бой”, в результа-
те которого агентьі-боевики “бросают” арестованного и сумку
с документами и скрьіваются в лесу.

Захваченньїй арестованньїй с его протоколом допроса
доставляется в орган МГБ, куда он ранее следовал для даль-
нейшего следствия. На последующих допросах арестованньїй
сознался и дал подробньїе показання о своей националисти-
ческой деятельности.

В третьем случае - по агентурному делу проводились
мероприятия по розьіску и захвату одного из членов Краевого
“Провода” ОУН, действующего под зашифрованньїм названи-
ем “Одесса”. Работающий по зтому делу агент бьіл заподозрен
в двурушничестве.

Для проверки данньїх о двурушничестве агента МГБ бьіл
разработан план мероприятий по допросу его от имени
СБ. В зтой связи бьіла проинструктирована агентурно-боевая
группа о характере нашого задания и бьіло указано место и
время захвата агента путем “налета” на автомашину, в которой
он следовал с оперативним работником из районного в облас-
тной центр для очередной встречи.

“Захватне” агента и оперативного работника, агентурно-
боевая группа доставляет их в лес, где подвергает допросу.
В случае отрицания нашего агента связи с органами МГБ
агентурно-боевая группа “допрашивает” оперативного работ-
ника, а затем проводит очную ставку с агентом, на которой
оперативний работник изобличает агента в сотрудничестве с
органами МГБ, називай его псевдоним.

Видя безвьіходное положение, агент признает факт связи
с органами МГБ, однако доказьівает, что он ни разу не внпол-
нял наши задания и никого из членов ОУН нам не вндал. На-
оборот, сотрудничая с органами МГБ, агент систематически
встречался сразьіскиваемнми главарями ОУН и информировал
их о получаемьіх от нас заданиях.

К моменту окончания допроса наша чекистско-войсковая
группа, нроводя ирочсску леса, “случайно” встречается с аген-
турно-боевой группой, принимает ее за “бандитов” и пнтается
захватать живими.

Во время “перестрелки” чекистско-войсковая группа “захва-
тивает” нашего агента, оперативного работника и 1-2 агентов-
боевиков с документами, среди которнх находится протокол
допроса агента.

Будучи доставлен в Управление МГБ, наш агент бьш разоб-
лачен как двурушник и дезинформатор.

Из числа многочисленних примеров применения органа-
ми МГБ агентурно-боевих групп по ликвидации оуновского
подполья и его вооруженних банд в западних областях УССР
заслуживают виймання слсдующие.
ПРОВЕРКА АГЕНТУРНИХ ДАННЬЇХ
УСТАНОВЛЕНИЕ СВЯЗИ С ЧЛЕНАМИ ОУН

НИХ ЗАХВАТ ЛИБО ЛИКВИДАЦИИ

Осуществляя мероприятия по разработке и ликвидации
членов Краевого “Провода” ОУН “БУГ-2”, в УМГБ Львовской
области поступили агентурньїе данньїе о том, что на стьіке
Ново-Ярмчевского, Глинянского и Бобркского районов скрьі-
вается член Краевого “Провода”, он же руководитель связи
зтого “Провода” “БОГДАНКО”.

Продолжая активний агентурний розьіск “БОГДАНКО”,
прибившая на место опергруппа УМГБ виявила пункт связи
Краевого “Провода”, содержателей явочних квартир ОУН, а
также добила новьіе данньїе о местах укрьітия в с. Германово
вновь назначенного руководителя Сокальского окружного
“Провода” ОУН “ВИЛЬШАНОГО” и воєнного референта
“БОГДАНА”.

В конце мая с. г., в результате проведенной чекистской
операции, “ВИЛЬШАНЬІЙ”, “БОГДАН” и два связньїх бьіли
убити, а руководитель ОУН с. Германово МЕЛЕТА Йван за-
хвачен живим. Последний на первичном допросе никаких
показаний опергруппе УМГБ не дал, в связи с чем на месте
било решено допросить МЕЛЕТУ от имени СБ.

Реализуя задуманную комбинацию, оперработник прибьіл
в Глинянский РО МГБ, подготовил спепгруппу “КАВКА”,
ввел в курс материалов против МЕЛЕТЬІ и направшіся к месту
операции. В пуги оперработник оставил в “засаде” спецгруппу,
договорился с ней о “налете” на конвой и захвате МЕЛЕТЬІ.

В момент доставки МЕЛЕТЬІ в РО МГБ спецгруппа из
“засади” обсгреляла конвой, “отбила” МЕЛЕТУ и, доставив
его в лес, подвергла допросу, использовав для обвинения
МЕЛЕТЬІ факт задержання его органами МГБ. МЕЛЕТЬІ,
будучи убежден, что он попал к бандитам и, пнтаясь реаби-
литировать себя, рассказал, что он является станичним ОУН,
снабжал продуктами питання и денежньїми средствами пункт
связи Краевого “Провода”. Назвал трехсвязних “БОГДАНКО”
и заявил, что в доме жителя с. Николаев ОЛЕХ Анастасии
должен окриваться руководитель связи Краевого “Провода”
“БОГДАНКО”.

На второй день спецгруппа вместе с МЕЛЕТОИ при-
била в с. Николаев, оцепила усадьбу ОЛЕХ и в результате
тщательного обнска в подвале ее дома обнаружила замаски-
рованное убежище с находившимися там двумя бандитами,
которие вначале отстреливались, а затем покончили жизнь
самоубийством.

Из убежища били извлеченьї два трупа, один - руководи-
теля связи Краевого “Провода” ОУН “БОГДАНКО” и второй
- участника его личной охранн “КОМАРА”.

У бандитов захвачено: ручной пулемет, автомат, два пис-
толета, гранати, свміпе 90 тисяч денег совзнаками и важньїе
в оперативном отноіпении оуновские документи.

МЕЛЕТА после операции бьіл арестован.

УМГБ Станиславской обпасти в ходе проводимих меро-
приятий по розмску и ликвидации членов Центрального “Про-
вода” ОУН агентурним и следственньїм путем били добити
данние о том, что в Рогатинском районе Станиславской обпа-
сти скрмвается с группой бандитов-оуновцев хозяйственний
руководитель Центрального “Провода” ОУН “ШПАК”, уроже-
нец села Голодивка Рогатинского района, по специальности
работник торговли, работавший в период оккупации в городе
Стрий председателем райпотребсоюза, которий близко связан
с членами зтого “Провода” - “ПЕТРОМ” и “ТУРОМ”.

В селах Голодивка и Клещивне Рогатинского района
проживают родственники В. 3., в том числе его родной брат,
являвшийся агентом УМГБ под псевдонимом “ДУБ”, но мате-
риалов о брате и бандитах не давал.

В целях активизации разработки внявленних связей
“ШПАКА” и использования их для поимки последнего била

61 Зам. 7976
применена спецгруппа во главе с оперработником МГБ
УССР.

Перед спецгруппой оперработником МГБ бьіла поставлена
задача: путем допроса от имени СБ получить связи с руково-
дящим составом ОУН и разоблачить агента МГБ “ДУБА” в
двурушничестве.

В соответствии с зтой задачей спецгруппа била проин-
структирована о намечаемьіх к допросу лицах, кратком содер-
жании материалов и их связи с подпольем ОУН.

После проведенньїх подготовительньїх мероприятий 24
июня с. г. спецгруппа бьіла направлена в село Голодивка Рога-
тинского района, где по полученной от УМГБ ориентировке
установила и захватила родного брата “ШПАКА” В. Д., невесту
бьівшего господарчего Краевого “Провода” ОУН “МОРОЗ”
- А. В. и дочь бандита-нелегала Н. М. — Л. Н., которьіх увела
в лес и подвергнула допросу от имени СБ.

На допросе В. 3. показал, что членом ОУІІ является с 1937 года
и пользовалея псевдонимами “ОРЕЛ”, “ЧЕРПЬІЙ” и “ГРИП”,
в последнее время вьшолнял обязанности разведчика своего
брата “ШПАКА”, по заданию которого осенью 1946 года
легализовалея. Последнюю встречу со “ШПАКОМ” он имел
23 июня с. г. в лесу, в урочище Веркиз, прилегающем к селу
Голодивка Рогатинского района, где “ШПАК” постоянно
укрмваетея вместе с бандитами “ХРОБАК”, “ДОВБУШ”,
“ОРЕЛ”, “ИСКРА”, “КОМАНДИР” и другими.

На зтой же встрече со “ШПАКОМ” БЛАГИЙ виделея
и беседовал с бандитом “КОМАНДИРОМ”, котормй якобьі
заявил ему, что вместе со “ШПАКОМ” находитея какой-то
руководитель ОУН, занимающий положение вьіше, нежели
“ШПАК”, но кто он, а также его приметьі и псевдоним “КО-
МАНДИР” не назвал.

В.	3. также показал, что он лично знает члена Центрально-
го “Провода” ОУН “ПЕТРА”, однако видел его последний раз
якобьі в конце 1945 года.

По словам В. 3., личньїе курьерьі “ПЕТРА” - “КУДИЯР”,
“НЕРОН” и третий бандит, псевдоним которого ему неизвес-
тен, в конце 1946 годабьіли убитьі во время операции в селе
Всрбивцьі Рогатинского района. Весной 1946 года он лично
встрсчался с охранником “ПЕТРА” - СЕНЕХ Романом, урожен-
цем села Пригорье Рогатинского района, которьій в том же
і оду бьіл ранен, захвачен живьім опергруппой МГБ и поме-
щеи для излечения в больницу, откуда бежал и уже около года
скрьтвается от органов МГБ и от оуновского СБ в районе села
1 (идгородье или в городе Львове.

Показання В. 3. о месте укрьпия “ШПАКА” и находящих-
ся при пі’м бандитов подгвердили на допросе в “ЛСБ” Л. Н. и
А II Чамяічин доцрос В. 3., Л. Н.» А. В. и записав их показа-
ння, спеці рунна направилась в село Клещивна Рогатинского
района. В нути следования, как бьіло предусмотрено планом
комбинации, 27 июня с. г. спецгруппа “случайно” встретилась
с чекистско-войсковой группой, которая в результате перестрел-
ки захватала В. 3., Л. Н., А. В. и двух агентов боевиков.

На допросе в УМГБ В. Д. полностью подтвердил свои
показання, данньїе им спецгруппе. Л. Н. и А. В. на оснований
добьітьіх снсцгруппой данньїх арестованьї и привлеченьї к
«♦інеп інеішости как активпьіе бандпособники. Ота данньїе
п< попі, ишапм дим ріпьіска и захвата “ШПАКА”.

її УМГІ. Дрогоііьі’іской обпасти в ходе мероприятий по
ріньїі ьу ( ірмінчаїго надрайонного “Провода” ОУН поступи-
пп /і.ііііп.іс н ц»м, что снячпая зтого“Провода”по кличке“МА-
РІ І Я" псриодичсски появляется в селе Конюхово, где встреча-
с і ся с глаиарями ОУН и вручает им оуновскую почту.

Придавая значение зтим данньїм и в целях реализации их,
УМГБ Дрогобьічской обпасти после ориентировки направило
в с. Конюхово спепгруппу во главе с агентом-боевиком “Я”,
пос тавив перед ней задачу разьіскать связную надрайонного
“І Іровода” ОУН “МАРИЮ”, секретно захватать и допросить
о і имени СБ о местах укрьітий членов надрайонного “Прово-
да” ОУН.

17 августа с. г. спецгруппа ночью прибьіла в село Коню-
мшо. Под видом проходящей банда ей удалось связаться с
активним бандпособником ИГНАТЮКОМ, в беседе с кото-
рьім вияснила, что связная надрайонного “Провода” ОУН
“МАРИЯ” вместе с неизвестними нелегалами часто появля-
ется у него на квартире, они скриваются в убежище и уходят
в Карпатские горьі.

На просьбу руководителя спецгруппн “Я” организовать
встречу с “МАРИЕЙ” X. ответил согласием и попросил агенга-бое-
вика “Я” явиться к нему на следующий день, так как “МАРИЯ”
должна возвратиться с какого-то задания.

Как било обусловлено, агент-боевик “Я” прибьіл со спец-
группой на квартиру X. и последним бнл представлен “МА-
РИН”.

Агент-боевик “Я” заявил, что он, внполняя доручення
своего руководителя, направляется в Станиславскую область
и в связи с зтим попросил “МАРИЮ” рассказать ему, паиболее
безопасннй маршрут следования.

Приняв их за действительних оуновцев, “МАРИЯ” в про-
цессе длительной беседн рассказала агенту-боевику “Я” о
своей националистической деятельности, о том, что она связа-
на с заместителем руководителя СБ Дрогобичского окружного
“Провода” ОУН “ВЛАДКО”, руководителем СБ Стрнйского
надрайонного “Провода” ОУН “СЛИГОРОМ”, бандглаварем
“КРУГОМ”, бандитом “ВИЛЬХА” и другими. При зтом “МА-
РИЯ” заявила, что бандит “ВИЛЬХА” находится в селе и она
может связать его с агентом-боевиком “Я” для использования
“ВИЛЬХИ” в качестве проводника в Стрийском районе.

По просьбе агента-боевика “Я” в присутствии “МАРИИ”
произошла встреча с “ВИЛЬХОЙ”.

Агент-боевик “Я”, воспользовавшись доверием к нему
“МАРИИ”, предложил “ВИЛЬХЕ” сообщить, что он делает
как член ОУН.

Отпустив “МАРИЮ”, спецгруппа вместе с бандитом
“ВИЛЬХОЙ” ушли, якобьі, в Станиславскую область. В пути
следования он отказался вьтполнять указание спецгруппьі по
сопровождению ее дальше Стрьійского района и при попьітке
к бегству бил убит.

Добьітьіе данньїе в отношении “МАРИИ” спецгруппа ос-
тавила на мертвом пункте связи в с. Конюхово. В ту же ночь,
как бьіло ранее обусловлено, после ухода спецгруппьі в село
прибьіл оперработник УМГБ с подразделением войск, которьій
в ходе проверки домов с целью розьіска нелегалов, в квартире
бандопособника X. обнаружил “МАРИЮ”.

Имея в виду оперативно использовать “МАРИЮ” для
ликвидации Дрогобьічского надрайонного “Провода” ОУН,
оперработник не задержав се, но после окончания операции
на двух дорогах устроил засаду. На рассвете следующего дня
опергруппа заметила, как “МАРИЯ” іпла в направлений Ско-
левского района.

Захватав “МАРИЮ”, опергруппа доставила ее в лес, при
обьіске изьяла оуновские письма и подвергла допросу.

На оснований оуновских документов “МАРИЯ” созналась,
что опа является связной надрайонного “Провода” и рассказала
о сноих связях среди руководящего состава ОУН.

Чадокумсптировав показання, “МАРИЯ” бьіла завербова-
на йод печ’вдопимом “НАТАЛКА” и активно используется по
розьтску “НЛАДКО”, “САЙГОРА” и “КРУКА”.

В 1‘М5 голу прибьівшие из Польши в Каменко-Бусский
район Львовской области украинцьі-переселенцьі ЛЕВИЦ-
КИЙ Нетр и ЛЕВИЦКИЙ Йван связались с руководителем
надрайонного “Провода” ОУН “ВИЛЬШАНЬІМ”, рассказали
ему о том, что они являются членами ОУН, в Польше проводи-
ли антисоветскую националистическую деятельность и что,
прибьів во Львовскую область, они также имеют намерение
продолжить борьбу против Советской власти.

После вьшолнения отдельньїх заданий ОУН “ВИЛЬША-
НЬІЙ” убедилея, что ЛЕВИЦКИЕ действительно являются
членами ОУН и что им можно доверять более серьезньїе до-
ручення.
“ВИЛЬШАНЬІЙ” предложил ЛЕВИЦКИМ проникнуть в
истребительньїй батальон с целью сбора разведьівательньїх
сведений о подготовляемьіх операциях против ОУН-УПА и
передачи зтих сведений “ВИЛЬШАНОМУ”.

Вьіполняя задание “ВИЛЬШАНОГО”, ЛЕВИЦКИЕ яви-
лись в Каменко-Бусский РО МВД и, заявив о своем желании
принять участие в борьбе с ОУН, бьіли принятьі бойцами в
истребительньїй батальон.

Изложенньїе преступньїе действия ЛЕВИЦКИХ бьіли
известньї только по данньш одного нашего источника и позто-
му требовали проверки через другие возможности.

□ту задачу, атакже установление практической антисоветс-
кой дсятельности ЛЕВИЦКИХ бьіло поручено агентурно-бое-
вой группе “КАВКА”, которая по заданию УМГБ осуществила
следующую агентурную комбинацию.

Специальная агентурио-босвая группа, возглавляемая
оперативним работником, прибила на хутор Под-Гайк и недале-
ко от дома ЛЕВИЦКИХ расположилась в засаде. Оперативний
работник явилея в дом ЛЕВИЦКИХ и предложил им оказать
помощь в вьіполнении важного задания.

ЛЕВИЦКИЕ, как и следовало ожидать, бистро подгото-
вились и вместе с оперработником направились к сельсовету.
Пройдя около километра, оперработник и ЛЕВИЦКИЕ “попа-
ли” на засаду агентурно-боевой группьі, которую ЛЕВИЦКИЕ
приняли за бандитов. В результате “боя” агентурно-боевая
группа “захватала” оперработника и ЛЕВИЦКИХ и увела их в
лес, где оперработника “расстреляла”, а ЛЕВИЦКИХ обвинила
в активной связи с органами МВД.

Четкое проведение задуманной агентурной комбинации
создало у ЛЕВИЦКИХ твердеє убеждение, что они попали
в руки “боевиков” СБ, и позтому в ответ на предьявленное
им обвинение рассказали о том, что являютея членами ОУН,
вместе с другими переселенцами связались с руководителем
надрайонного “Провода” ОУН “ВИЛЬШАНЬІМ” и по его за-
данию проводили антисоветскую работу. Для подтверждения
своей деятельности в ОУН ЛЕВИЦКИЙ Йван заявил, что они
вместе с ЛЕВИЦКИМ Петром совершили убийство солдата
Советской Армии, у которого изьяли пистолет, и по заданию
“ВИЛЬШАНОГО” подготовляли террористические акти над
заместителем председателя Каменко-Бусского райисполкома,
депутатом Верховного Совета УССР ВАХВА и сотрудниками
органов МВД-МГБ.

Задокументировав зти показання ЛЕВИЦКИХ в виде соб-
ствсппоручньїх обьяснений, агентурно-боевая группа направи-
лась в лсс. В пути она “встретила” численно превосходящую
чскистско-войсковую группу, начала отстреливаться и уходить
в лес, но бьіла частинно “уничтожена”, а ЛЕВИЦКИЕ и два
агента захваченьї.

В результате обьіска в одного из агентов бьіли обнаруже-
ньі письменньїе обьяснения ЛЕВИЦКОГО Йвана и Петра об
их националистической деятельности, которьіе послужили
основанием для их ареста и предания суду.

УМГБ Станиславской области в ходе одной из чекистс-
ких операций били захваченьї оуновские документи, среди
когорьіх «казалось письмо за подписью “ГУТИНА” на имя
“ХЕРСОНА”,

Через агентуру било установлено, что автором зтого
письма является жительница г. Косов ИВАНИЦКАЯ Мария,
работавшая в районном отделе связи.

В целях разоблачения ИВАНИЦКОЙ на ее имя било
составлено письмо за подписью “ХЕРСОНА” следующего
содержания:

“СБ. ДружеГУТИНА!Направляю кВам курьерку, требую
передать все, что Вьі приготовили для нас нового. Особенно
нас интересует наличие войск в Косово. Напииіите, при ка-
ких обстоятельствах бьіл убит больиіевиками сотенньїй
Святослав ГС.

ХЕРСОН”.
В конце беседьі агент “ЛЕНЯ” приказал “КАРПО”, чтобьі
он о состоявшейся встрече рассказал “КОПЧИКУ” и передал
ему, что в ближайшее время “КОПЧИК” будет привлечен к
вьшолнению особо важньїх поручений Краевого “Провода”
ОУН, в связи с чем он не должен уходить с территории и
ожидать вьізова спецгруппм.

Получив данньїе о составе бандгруппьі СБ подрайонного
“Провода” ОУН, агент “ЛЕНЯ”, по заданию МГБ, направил
СОЛТИСУ письмо, в котором предложил оповестить банди-
тов-нелегалов ТАРАСЮКА Петра и ОГОРОДНИКА ЙВАНА
об их явке в распоряжение спецгруппьі. ТАРАСЮК и ОГОРОД-
НИК, как зто бьіло установлено УМГБ, в має с. г. совершили
террористический акт над директором МТС ЛЕВЧЕНКО и
председателем сельсовета ЛЮБКИНЬІМ.

19 августа агентьі-боевики “ЛЕНЯ” и “КОСТЬ” в
сопровождении войсковой группьі прибьіли в обусловленное
место, где их ожидал СОЛТИС и нелегал ТАРАСЮК Петр.
ТАРАСЮК, ранее осведомленньш через СОЛТИСА о руко-
водящем положений в ОУН наших агентов-боевиков, после
краткого знакомства рассказал о том, что он действительно
совместно с бандитом ОГОРОДНИК совершил террористи-
ческий акт над директором МТС ЛЕВЧЕНКО и председате-
лем Здолбицкого сельсовета ЛЮБКИНЬІМ, а затем попросил-
ся принять его в боевку агента “ЛЕНИ”. После некоторого
мнимого колебания агент “ЛЕНЯ” удовлетворил просьбу
ТАРАСЮКА и дал указание сопровождать их к месту укрьі-
тия Краевого “Провода” ОУН.

Отпустив СОЛТИСА домой, спецгруппа направилась в
село Пятигорьі Здолбуновского района и по пуги следования
обезоружила ТАРАСЮКА и доставила его в Здолбуновский
РО МГБ. На допросах он сознался, что вместе с бандитом
ОГОРОДНИК совершил террористический акт над дирек-
тором МТС ЛЕВЧЕНКО и председателем сельсовета ЛЮБ-
КИНЬІМ.
Продолжая агентурную комбинацию по ликвидации банд-
группьі “КОПЧИКА”, 24 августа с. г. агент-боевик “КОСТЬ”
предложил СОЛТИСУ вручить “КОПЧИКУ” письменний
вьізов, в котором предлагалось ему явиться со своей груп-
пой 29 августа в обусловленное место. Здесь же СОЛТИСУ
агент-боевик “КОСТЬ” заявил, что представитель Краевого
“Провода” ОУН “ЛЕСЬ” (наш агент-боевик “ЛЕНЯ”) вместе
с нелегалом ТАРАСЮК вьшолняют задания Краевого “Про-
вода” и не могут лично встретиться с “КОПЧИКОМ”.

Для ликвидации бандгруппьі “КОПЧИКА” и ареста
вмявлеїшьіх в процсссе агентурной комбинации активних
оуновцев, проживавших легально в селе Здолбица, бьіл разра-
ботан план операции и создана чекистско-войсковая группа
для его осуществления. В соответствии с зтим планом 29
августа к месту встречи спецгруппьі с “КОПЧИКОМ” била
направлена чекистско-войсковая группа в составе 10 человек.
В связи с тем, что “КОПЧИК” по неизвестним причинам на
встречу со спецгруппой не явилея, а агентурной комбинации
угрожал провал, чекистско-войсковая группа реализовала
собранцьіс даннис, в результате которьіх били захваченн
руконолитель разведки СБ подрайонного “Провода” ОУН
“КАРІ 10”, господарчий бандгрушіи “КОПЧИКА” - СОЛТИС
и другие 8 участников оуновского подполья, а также убит бан-
дит “ЮРКО” из группьі “КОПЧИКА”.

УМГБ Дрогобнчской области располагало данньїми о
том, что участница оуновского подполья “ФИАЛКА”, про-
живавшая нелегально в селе Дашава Стрнйского района, и
станичний ОУН с. Сихов нелегал “БУЗЯК” поддерживают
связь с укрьівающимися в районе села Дашава членами Дро-
гобичского окружного “Провода” ОУН “БУРУНДОЙ”, “БА-
КОМ” и “СИРЬІМ”.

Зти данние подтверждались сообщением агента-боевика
“БУРЕВОГО”.

Осуществляя план мероприятий по ликвидации окружно-
го “Провода” ОУН, УМГБ дало задание спецгруппе во главе
Разведчица агентурно-боевой группьі “НАТАЛКА” после
тщательного инструктажа явилась на квартиру ИВАНИЦКОЙ
и вручила ей зто письмо.

Ознакомившись с письмом, ИВАНИЦКАЯ заявила
“НАТАЛКЕ”, что задание “ХЕРСОНА” она вьіполнила, со-
брала интересньїе сведения, но в течение недели почему-то
курьер от него не приходил.

Поверив обьяснению “НАТАЛКИ”, что курьерам очень
трудно передвигаться и опасно появляться в городе, ИВАНИЦ-
КАЯ вручила ей письмо в адрес “ХЕРСОНА” и 20 зкземпля-
ров центральних и местньїх советских газет, а также попро-
сила передать привет некой “ЧАЙКЕ”.

В записке “ХЕРСОНУ” ИВАНИЦКАЯ написала:

"СУ. Друже Херсон! Последнее время в “К” никаких
изменений нвт. Войска стоят те, что били и раньше. В го-
роде много арестоаивают, зто намне сильно отражается.
Говорят, что Советьі захватили паши документи и теперь
по ним орудуют. ЧАЙКИ не видела неделю. Святослав сам
покончил жизнь самоубийством, не желая сдаться живим
большевикам. Чья зто провокация — виясню.

Г. С. ГУТИНА”.

На оснований зтих данньїх ИВАНИЦКАЯ Мария бьіла аре-
стована и на следствии созналась, что она с 1945 года является
разведчицей СБ Косовского районного “Провода” ОУН.

УМГБ Ровенской области от осведомителя “КАТИ” бьіли
полученьї данньїе о том, что у жителя села Здолбица Здолбуновс-
кого района СОЛТИС Григория находится пункт связи ОУН.

С целью проверки зтих данньїх, под видом боевки СБ Кра-
евого “Провода” ОУН к СОЛТИСУ бьіла направлена спецгруп-
па, возглавляемая агентом-боевиком “КОСТЕМ”, к которой
бьіла придана войсковая группа в количестве 4 человека.

Агент-боевик “КОСТЬ” бьіл ориентирован УМГБ о
связях СОЛТИСА с оуновскими главарями, и перед ним бьіла
поставлена задача путем допроса добить данньїе о местах
укрьітия его связей.

Прибив в село Здолбица, спецгруппа явилась на кварти-
ру к СОЛТИСУ, представилась ему как боевка СБ Краевого
“Провода” ОУН, визвала СОЛТИСА из квартири, захватала
его и доставила в ближайший лес.

В ходе допроса агенти-боевики “КОСТЬ” и “ЛЕНЯ”
обвинили СОЛТИСА в связи с органами МГБ и потребовали
от него дать по отому вопросу подробное обьяснение.

Отрицая предьявленное обвинение, СОЛТИС рассказал,
что он является членом ОУН с 1943 года под кличкой “ТЕРЕН”
и связан с руководителем разведки ОУН неким “КАРПО”, ко-
торьш подчинен руководителю СБ подрайонного “Провода”
ОУН “КОПЧИКУ”. После допроса СОЛТИСУ било заявлено,
что его показання будут подвергнутьі проверке и в случае воз-
никновения каких-либо неясних вопросов, он будет вторично
внзван спецгруппой при помощи специального письма.

15 августа с. г., вьшолняя задания УМГБ, агент-боевик
“ЛЕНЯ” написал СОЛТИСУ письмо и передал его через
агента с нашей спецгруппой в обусловленное место. На зтой
встрече СОЛТИС продолжал убеждать спецгруппу в том, что
он остается всрним долу ОУН, вьісказал свои антисоветские
убеждспия, а затем заявил о своей готовности в дальнейшем
вьіполпять задания организации.

Ставя задачу розиска и захвата руководителя разведки
ОУН “КАРПО”, агент “ЛЕНЯ” вручил СОЛТИСУ заготов-
ленное нами письмо на встречу со спецгруппой 17 августа
с. г. В назначенное время “КАРПО” прибил на зту встречу,
представился как руководитель разведки подрайонного
“Провода” ОУН, отчитался перед спецгруппой о своей прак-
тической разведивательной деятельности и сообщил, что он
часто встречается с руководителем СБ подрайонного “Про-
вода” ОУН “КОПЧИКОМ” и подчиненной ему вооруженной
бандгруппой.
с агентом-боевиком “Б” вьіехать в село Дашава Стрьійского
района, где, видавая себя за бандгруппу, связаться с местньїм
подпольем и через него разьіскать секретно “ФИАЛКУ” и “БУ-
ЗЯК” и допросить их от имени СБ о местах укрьітий членов
окружного “Провода” ОУН.

Получив задание и инструктаж о поведений при допросе
“ФИАЛКИ” и “БУЗЯКА”, спецгруппа в августе с. г. вьіехала
в с. Дашава.

На второй день спецгруппа установила связь со станич-
ним ОУН “СТЕПАНОМ”, которьій сообщил ей, что у него
в квартире находятся активньїе члени ОУН “ФИАЛКА” и
“БУЗЯК”, направляющиеся к какому-то руководителю, и что
на рассвете они должньї уйти из села.

Получив зти даннне, спецгруппа на окраине села устроила
засаду и на рассвете при виходе из села захватала “ФИАЛКУ”
и “БУЗЯКА”.

Доставив их в лес, спецгруппа представилась “ФИАЛКЕ”
и “БУЗЯКУ” как представители СБ окружного “Провода”
ОУН, потребовала отчитаться о своей работе в ОУН и под-
вергла проверке, имея целью вияснить, не принадлежат ли
они к агентуре органов МГБ.

“ФИАЛКА” на допросе подробно рассказала о своей
националистической деятельности и оуновских связях. Она
заявила, что поддерживает связь с членами окружного “Про-
вода” ОУН “БУРУНДОЙ”, “БАКОМ” и “СИРЬІМ” через
сестру “БАКА”, по кличке “НАТАЛКА”. Последняя находит-
ся на нелегальном положений и вмполняет функции связной
от “ФИАЛКИ” к пункту связи “БУРУНДЬІ”, содержателем
которого является житель с. Корчунок - ДАШАВСКИЙ, пе-
реселенец из Польши. На оснований полученньїх показаний
“ФИАЛКА” била заагентурена под псевдоним “ВЕРА” и на-
правлена на розьіск и разработку членов окружного “Провода”
ОУН “БУРУНДЬІ” и других.

Захваченний “БУЗЯК” на допросе сознался спецгруппе,
что он является станичним ОУН, по заданию руководителя
районного “Провода” ОУН “БОРА” снабжал продуктами пи-
тання “БУРУНДУ” и связанньїх с ним лиц через указанного
жителя села ДАШАВСКОГО, переселенца из Польїии.

Добьггьіе при допросе “ФИАЛКИ” и “БУЗЯК” данньїе
использованьї при проведений дальнейших мероприятий по
розьіску членов Дрогобьічского окружного “Провода” ОУН.

В ходе мероприятий по розьіску и ликвидации руково-
дящего состава Войниловского районного “Провода” ОУН
опергруппой УМГБ Станиславской областе бьіли полученьї
агентурньїе данньїе о том, что житель хутора Забучай Войни-
ловского района ЯЦИШИН Михаил поддерживает связь с
бандитами.

Для проверки зтих данньїх и агентурного захвата связи ра-
йонного “Провода” ОУН 21 мая с. г. УМГБ бьіла использована
спецгруппа во главе с агентом-боевиком “Б”.

Задание УМГБ сводилось к тому, чтобьі спецгруппа на
месте допросила от имени оуновского СБ жителя хутора Забу-
чай ЯЦИШИНА и получила от него данньїе о месте укрьітия
бандитов.

Согласно задапию и ориентировке УМГБ, на хутор Забу-
чай прибила спецгруппа. Она явилась в дом ЯЦИШИНА и,
действуя под видом оуновского СБ, подвергла его допросу,
предьявив ему обвинение в связи с органами МГБ, так как
он несколько дней назад вьізьівался оперработником в сель-
совет.

Отрицая обвинение, ЯЦИШИН заявил спецгруппе, что он
никогда “сексотом” МГБ не бьіл, что в течение ряда лет связан
с подпольщиками и в подтверждение своих слов он готов по-
казать известное ему убежище, в котором с июля 1946 года
скрмваются руководитель пропагандьі “ЧУЙКЕВИЧ” и два
других члена районного “Провода” ОУН.

Используя ЯЦИШИНА в качестве проводника, спецгруп-
па сразу же после допроса направилась к месту убежища.
К приходу спецгруппьі в убежище сказались три бандита.
Ввиду отказа слаться спецгруппой бьіли убитьі руководи-
тель пропаганда Войниловского районного “Провода” ОУН
“ЧУЙКЕВИЧ” и члени зтого “Провода” “НАЛИВАЙКО” и
“ВАСИЛЬКО”.

Из убежища изьято: автоматов - 3, пистолетов - 1, гранат
—4, патронов 200 и оуновские документи, среди которьіх обна-
ружен сверток с националистической литературой под № 808.
Установлено, что адрес, шифруемьій № 803, принадлежит
члену Краевого “Провода” “Галичина” “ШЕЛЕСТУ”.

На дополнительном допросе ЯЦИШИН дал показання о
том, что 17 мая с. г. в лесу около хутора Забучай Войниловс-
кого района некий нелегал “ШУЦМАН” и два других бандита
через жителя с. Цветково - ЛЦИШИНА ЙВАНА и подростка
села Козарьі Букачевского района, по имени НИКОЛАЙ, на-
правили письмо на имя “Луки”, известного, по агентурним
данньїм, как связного Центрального и Краевого “Проводов”
ОУН.

После допроса ЯЦИШИН бьіл арестован.

В конце марта с. г. УМГБ Тернопольской области для
розиска руководящего состава Скалатского надрайонного
“Провода” ОУН била применена спецгруппа под руковод-
ством агента-боевика “С”.

Спецгруппа после изучения задания УМГБ била направ-
лена в рейд, во время которого должна посетить вьіявленних
УМГБ связних ОУН и активних бандпособников и путем
допроса от имени контрольной группи СБ Окружного “Про-
вода” ОУН добить сведения о местах укритий членов надра-
йонного “Провода”.

Прибив в село Каменка Подволочиского района, спецгруп-
па посетила бандпособника ШЕВЧУКА, которий в процессе
беседьі начал жаловаться, что скрьівавшиеся в селе оуновские
нелегалм плохо вели организационную работу, не оказивали
помощь семьям убитих оуновцов.
В целях усиления антисоветской деятельности ШЕВЧУК
предложил спецгруппе встретиться с бандитами, находивши-
мися в трех убежищах, и повлиять на них как “представители”
“Провода”, указав при зтом места нахождения убежищ.

На второй день в результате реализации данньїх спец-
группьі оперсоставом УМГБ с участием подразделения войск
МГБ после отказа слаться живими бьіли убитьі: руководитель
пропаганди Подволочиского районного “Провода” ОУН
“ШВЕЙКО” и два бандита из “боевки” СБ.

Главари оуновского подполья не прекращают принимать
мери по внсдрению членов ОУН в органи МВД с разведмва-
тсльнмми цслями.

Одним из таких примеров является разоблачение активно-
го оуновца АНДРЮЩЕНКО, проникшего в Гримайловский
РО МВД Тернопольской областе на должность секретаря
райотдела.

Проверяя первичнме данньїе о причастности к ОУН
бухгалтера райфинотдела ЛАГОДЬІ, последняя, по заданию
УМГБ, била подвергнута допросу от имени СБ агентурно-
боевой группой.

Она рассказала агеїпурно-боевой группе о том, что с 1942
по 1944 год являлась стапичной ОУН, затем вьіполняла обя-
занности сиязпой руководителя районного “Провода” ОУН
“ОДАРКИ” и в нослсдпее время собирает разведьівательние
даїшьіе и передаст их связньтм ОУН.

ЛАГОДА далее заявила, что ее деятельность в ОУН мо-
жет подтвердить секретарь Гримайловского РО МВД АНД-
РЮЩЕНКО Йван, которьій в период его работьт участковим
уполномоченньїм милиции бьіл завербован в ОУН под кличкой
“ТАРАС”.

По заданию ОУН АНДРЮЩЕНКО проник на работу
секретаря РО МВД и продолжал передавать ОУН сведения об
агентуре и планах борьби РО МВД с оуновским подпольем.

На оснований зтих данних, АНДРЮЩЕНКО бил аресто-
ван, в причастности к ОУН еозналея и предан суду.
Поступившие агентурньїе данньїе свидетельствовали о
том, что подполье ОУН внедрило своих бьівших нелегалов
в органи милиции Долинского РО МВД Станиславкой облас-
те и через них получает сведения о количестве задержанньїх
оуновцев, условиях их содержания в КПЗ и какие они дают
показання на допросе.

Наблюдение за поведением милиционеров, имевших
отношение к КПЗ, дало возможность заподозрить милицио-
нера, жителя с. Тура-Малая Долинского района ИВАХИВА,
которьій поддерживал связи с семьями репрессированньїх
оуновцев.

Для вьіявления связей ИВАХИВА с ОУН в село Тура-Ма-
лая УМГБ бьіла направлена агентурно-боевая группа, которая,
вьідавая себя за “боевку” СБ, явилась к жене ИВАХИВА. Пьі-
таясь оправдать службу мужа в органах МВД, жена рассказа-
иа, что се муж япиястся членом ОУН, поддсрживает связь со
станичньїм ОУ11 11АГСКИМ Йваном, которому регулярно
передает какую-то важную информацию.

В целях разоблачения ИВАХИВА в предательстве, на вто-
рой день группа оперативньїх работников, взяв с собой ИВА-
ХИВА в качестве проводника, направилась в село Тура-Малая,
якобьі для проведення розьіска оуновского нелегала.

Недалеко от села Тура-Малая на опергруппу бьіл совер-
шен “налет” агентурно-боевой группой, в момент которого
ИВАХИВ начал кричать, что он “свой” и что его оуновская
кличка “БОСЬІЙ”.

Агентурно-боевая группа “захватала” оперработников и
ИВАХИВА, доставила их в лес и подвергла “допросу”.

На “допросе” ИВАХИВ подтвердил, что он является
членом ОУН под кличкой “БОСЬІЙ”, что захваченньїе вме-
сте с ним являются сотрудниками МГБ и что их нужно
расстрелять.

Чтобн подтвердить свою принадлежность к ОУН, ИВА-
ХИВ сослался на участкового уполномоченного милиции
ШТЕЯ, инспектора ОББ при РО МВД ЖУКЕВИЧА и мили-
ционеров АНДРЕЕВА и МАЗЕРКЕВИЧА, характеризуй их
как членов ОУН, проникших в органьї милиции, активних
участников националистического подполья.

Арестованньїе сознались и осужденьї.

УМГБ Черновицкой области по агентурним данннм било
установлено, что в селе Таутрьі Заставнянского района Черно-
вицкой области действует и укрьівается кущевой “Провод”
ОУН, руководителем которого является “МАРКО”, он же
“КАРНО” и его заместитель “ГАМАЛИЯ”.

Принимаемие мери по розьіску и ликвидации “МАРКО”
и “ГАМАЛИИ” не дали положительньїх результате®.

В процессе изучения добитих материалов стало известно,
что агентн-боевики УМГБ “САМСВОЙ” и “ОРЕХ”, ранее
являвшиеся участниками оуновского подполья, знают канали
связи “МАРКО” и связного последнего по кличке “ДАНИЛО”,
проживающего на нелегальном положений в с. Таутрьі.

Располагая зтими данними, УМГБ Черновицкой облас-
ти била намечена и осуществлена комбинация по розьіску и
ликвидации “МАРКО” и “ГАМАЛИИ” агентами-боевиками
“САМСВОЙ” и “ОРЕХОМ”.

Комбинацией предусматривалось спарить агентов-боеви-
ков “САМСВОЙ” и “ОРЕХА”, составить письмо от имени
прибьівіпего из Тернопольской области оуновца “ЯРЕМЬІ”,
в котором агентн-боевики вьісказьівали просьбу встретиться
с “МАРКО”. Зто письмо намечалось направить “МАРКО”
через его связного “ДАНИЛА”.

В ходе практического осуществления комбинации УМГБ
били спареньї агентн-боевики “САМСВОЙ” и “ОРЕХУ”, пос-
ле чего тщательно проинструктировани о содержании задания,
вооружени, направленьї в село Таутри. Агентам-боевикам
“САМСВОЙ” и “ОРЕХУ” било вручено изготовленное пись-
мо на имя “МАРКО”.

Прибив в село Таутри Заставнянского района, агенти-бо-
евики “САМСВОЙ” и “ОРЕХ” на квартире местного жителя
ТЕДОРЮКА встретились со связним “МАРКО” - “ЧЕ-

62 Зам. 7976
РЕШНЕЙ”. После непродолжительной беседьі “ЧЕРЕШНЯ”
согласился направить “МАРКО” письмо и заявил, что он через
три дня ответит о решении “МАРКО”.

Согласно обусловленности, в назначенное время агентьі-бо-
евики “САМСВОЙ” и “ОРЕХ” встретились с “ЧЕРЕШНЕЙ”
Последний ответил, что он связался с “МАРКО”, вручил ему
письмо и “МАРКО” изьявил желание встретиться с “САМС-
ВОЙ” и “ОРЕХОМ”.

Через два дня агентьі-боевики “САМСВОЙ” и “ОРЕХ” в
сопровождении связного ОУН “ЧЕРЕШНИ” прибили в лес и
там встретились с “МАРКО” и “ГАМАЛИЕЙ”.

В процессе беседьі “МАРКО” предложил агенту-боевику
“САМСВОЙ” отдать ему оружие и следовать с ним к руко-
водителю “Провода” ОУН, для вияснення положення в ОУН
и с какой целью они связались с “МАРКО”.

Видя, что живими “МАРКО” и “ГАМАЛИЮ” захватать
нельзя, агент-боевик “ОРЕХ”, использовав удачньїй момент,
вьістрелами из автомата убил руководителя кущевого “Прово-
да” ОУН “МАРКО” и его заместителя “ГАМАЛИЮ”

В убитих изьято: автоматов - 2, пистолетов 1, гранат - 2,
пишушую машинку, бинокль и оуновскую переписку.

Чтобьі зашифровать агентов-боевиков после ликвидации
“МАРКО” и “ГАМАЛИИ”, оперативной группой УМГБ бьіла
проведена инсценированная операция с целью “захвата” аген-
тов-боевиков под видом бандитов.

5 июня с. г. агент-боевик УМГБ Дрогобнчской области
“ДАНИЛО” сообщил, что он вьіполнил наше задание по вос-
становлению связи с руководителем сельской ОУН по кличке
“МИКО”, от которого получил задание собирать продукти
питання и доставлять их в лес бандитам.

Используя зти данньїе “ДАНИЛО”, УМГБ предложило,
чтоби, когда он получит от “МИКО” продукти, поставил в
известность оперработника.
Через неделю на очередной встрече “ДАНИЛО” донес,
что он получит от “МИКО” продукти и должен доставить их
руководителям районного “Провода” ОУН.

Преследуя цель ликвидации активних нелегалов, агенту
“ДАНИЛО” на зтой встрече била вручена доза мьппьяка, пого-
рим он должен отравить продукти и вручить их бандитам.

Точно вьшолняя указаних УМГБ, агент-боевик “ДАНИ-
ЛО” отравил мьішьяком продукти, доставил их бандитам
и ушел домой. Через час он снова возвратился к бандитам
и обнаружил умерших от отравления трех бандитов, сказав-
шихся: руководителем пропаганди районного “Провода”
ОУН “МИРОНОМ”; руководителем бандгруппн “ЧЕРНО-
ГОРОМ” и санитаркой районного “Провода” ОУН “КРЕСТЬ-
ЯНКОЙ”.

Узнав о смерти руководителя пропаганди районного
“Провода” ОУН “МИРОНА”, СБ задержала агента-боевика
“ДАНИЛА”, подвергла его допросу. “ДАНИЛО”, по указанию
УМГБ, заявил, что “МИРОН”, “ЧЕРНОГОР” и “КРЕСТЬЯН-
КА” погибли от рук станичного “МИКО”.

Руководитель районного “Провода” “МЕДВЕДКО”,
получив материалн расследовапия СБ, вьізвал станичного
“МИКО”, отстрапил от работи в ОУН и вместо него назначил
агента-боевика “ДАНИЛА”.

1 Іоложсние в ОУН “ДАНИЛА” используется для прове-
дення дальнейших мероприятий по ликвидации бандитизма
в Заставнянском районе Черновицкой области.

Приняв спецгруппу за бандитов, КУПЧАК признался,
что он является связним ОУН, рассказал о террористической
деятельности банди “ХОЛОДНОГО” и назвал место укрьггия
зтой банди. На оснований добитих спецгруппой данньїх 14
июня с. г. била проведена чекистско-войсковая операция, в
результате которой на месте, указанном КУПЧАКОМ, било
обнаружено убежище с находившимися в нем бандитами. Во
время перестрелки бьіли убитьі и опознаньї: ГОЛОВАНЕЦ
Василий Иванович, 1921 года рождения, руководитель банд-
группьі по кличке “ХОЛОДНИЙ”; СВИНЧУК Михаил Ива-
нович, 1920 года рождения, заместитель “ХОЛОДНОГО”
по кличке “СТЕПЕ”; жена “ХОЛОДНОГО” - ВАРВАРЧУК
Мария Николаевна, 1922 г. рождения, участница ОУН с
1944 года.

Захваченьї и арестованьї 9 других бандитов, вскрьіто и
разрушено 18 убежищ, из которьіх изьято большое количе-
ство оружия, националистической литературьі и оуновские
документьі, представляющие оперативний интерес.

В процессе разработки связей членов окружного “Прово-
да” ОУН от агента “БУРЕВОГО” били полученьї данньїе о
том, что в гор. Николаеве Дрогобьічской области проживают
родственники руководителя СБ Дрогобьічского окружного
“Провода” - “ЧАРНОТЬІ”, которьіе поддерживают с ним
регулярную связь. Из числа зтих родствснников бьіл установ-
лен ПИОЧКЕВИЧ Иосиф Николаевич, 1907 года рождения,
боец истребительной группьі Николаевского РО МГБ, жена
которого является сестрой “ЧАРНОТЬІ”.

С целью розьіска и ликвидации “ЧАРНОТЬІ”, в соответ-
ствии с разработанньїм планом УМГБ, ПИОЧКЕВИЧ бьіл
направлен с легендированньїм заданием в с. Прима Николаев-
ского района. В пути следования возле лесного массива спец-
группа во главе с агентом-боевиком “Р”, будучи проинструкти-
рована о нашем заданий, встретила на дороге ПИОЧКЕВИЧА,
захватала его и в лесу подвергла допросу под видом СБ.

Приняв спецгруппу за бандитов, ПИОЧКЕВИЧ рассказал
о своей связи с “ЧАРНОТОЙ” и назвал ряд других лиц, свя-
занньїх с последним, в том числе некого ШКВИРКО, жителя
с. Крупское Николаевского района.

Заявив ПИОЧКЕВИЧУ, что он отпускается до оконча-
тельной проверки его показаний и в связи с зтим обязан по
первому вьізову снова явиться в СБ, спецгруппа по заданию
УМГБ Дрогобьічской области прибьіла в с. Крупское Нико-
лаевского района, где установила ШКВИРКО, а затем через
агентов-боевиков “Б” и “Д” визвала его на окраину села и там
в подготовленном убежище взяла и провела активний допрос
от имени СБ.

Боясь расправи СБ, ШКВИРКО заявил, что он является
доверенньїм лицом “ЧАРНОТЬІ”, вьшолняет его отдельние по-
ручения и назвал активних пособников ОУН из села Крупское
и Раздол Николаевского района, которие смогут подтвердить
его показання.

Из числа вьіявленнмх связей агентурно-боевой группой
били допрошени жители села Раздол и Крупское СКУЛЬ-
СКИЙ, ГУЛЬМА и ГУРСКАЯ, которие подтвердили показа-
ння ШКВИРКО и ПИОЧКЕВИЧА и указали место расположе-
ния бандитских схронов в Приймском лесу.

На оснований зтих данних, 27-28 июля с. г. била проведе-
на чекистско-войсковая операция, в ходе которой убит один
бандит, обнаружено и ликвидировано 9 схронов с продоволь-
ствием и разними вещами.

В процессе дальнейшей разработки родственних связей
руководителей окружного “Провода” било установлено,
что в гор. Стрий Дрогобнчской области проживают: сестра
руководителя СБ окружного “Провода” - “ЧАРНОТЬІ”, сес-
тра руководителя пропаганди “Провода” - “КОРБЬІ” и ряд
других родствешіиков.

Добьітме спецірушюй данньїе использованьї при осу-
ществлснии дальнейших мероприятий по ликвидации руко-
водящего состава окружного “Провода” ОУН.

УМГБ Ровенской области по агентурному делу “Обречен-
ньіе” разрабативаетея “Краевой “Провод” ОУН так назьі-
ваемьіх “Пивнично-схидньїх украинских земель” - ПСУЗ,
действующий под зашифрованими названием “Одесса”,
руководителями которого являютея “ДАЛЕКИЙ” и “РО-
МАН”.

Ранее проведенними мероприятиями било установлено,
что “ДАЛЕКИЙ” и руководитель связи Краевого “Провода”
ОУН “ВАСЬКО” с охраной в 11 человек периодически скрн-
ваются в Пустомьгговском лесу и прилегающих к нему хуторах
Погореловка, Хвоенка и Круки Сосновского района.

Для виявлення связей “ДАЛЕКОГО” и “ВАСЬКО” в
Сосновский район УМГБ бьіла направлена специальная
агентурно-боевая группа во главе с агентом “КРЬІЛАТЬІМ”.
“КРЬІЛАТЬІЙ” получил задание посетить указанньїе населен-
ньіе пункти, разьіскать жительницу хутора Круки КОЗАЧУК
Еву, которая, по данним УМГБ, встречается с руководителем
связи Краевого “Провода” ОУН “ВАСЬКО”.

Вьшолняя задание УМГБ, спецгруппа “КРИЛАТОГО”
прибила на хутор Круки, установила связь с членом ОУН
КОЗАЧУК Евой и остановилась в ее квартире на ночлег.

КОЗАЧУК, приняв “КРЬІЛАТОГО” и его группу за “бо-
евку” СБ окружного “Провода” ОУН, рассказала, что она под-
держивает связь с “ВАСЬКО” и командиром личной охраньї
“ДАЛЕКОГО” - “КАЛИНОЙ”, что они скрьіваются в лесу и
при необходимости она сможет организовать встречу “ВАСЬ-
КО” с “КРЬІЛАТЬІМ”.

На рассвете 27 мая с. г. “КРЬІЛАТЬІЙ” направил Козачук
и агента-боевика “МАТРОСА” в лес встретиться там с “ВАСЬ-
КО” и “КАЛИНОЙ” и пригласить их к “КРИЛАТОМУ”.

Подойдя к лесу, на зов КОЗАЧУК вьішел “КАЛИНА”,
которьій, увидев неизвестного ему человека, нашего агента
“МАТРОСА”, питался застрелить его, но в тот же момент
бьіл убит “МАТРОСОМ”.

Организовав проческу леса, агентурно-боевая группа
обнаружила убежище “ВАСЬКО”, из которого изьяла одеж-
ду, обувь, продукти питання и переписну “ДАЛЕКОГО” с
“РОМАНОМ” от 20 мая с. г.

Продолжая операцию, 20 июня с. г. агенти-боевики в
районе Пустомитовского леса обнаружили второе убежище,
в котором хранились архивние оуновские документи Косто-
польского надрайонного “Провода” ОУН.

Тщательное изучение зтих документов дало возможность
установить организационное построение надрайонного “Про-
вода”, виявить его руководящий состав, а также изучить
порядок ведення следствия и вербовки информаторов-развед-
чиков СБ.

УМГБ Тернопольской области обрабатьівались члени
Подгаецкого районного “Провода” ОУН СУХАТСКИЙ и МАК-
СИМИШИН, которьіе в начале июня с. г. ушли в подполье и
вьісказьівали намерения активизировать террористическую
деятельность против партийно-советского актива села Галюче
Подгаецкого района.

В целях пересечения террористических намерений
СУХАТСКОГО и МАКСИМИШИНА агенту-боевику УМГБ
“ВОЛКОВУ” било дано задание установить указанннх банди-
тов и ликвидировать их.

Для вьшолнения зтого задания УМГБ, вечером на улице
в с. Галюче “ВОЛКОВ” встретил члена районного “Провода”
ОУН СУХАТСКОГО по кличке “ВИТ”, убил его в упор, изьяв
винтовку, 2 гранати и 21 патрон.

ЗО июня с. г. в ночное время на поле, около села Галюче,
“ВОЛКОВ” разискал и уничтожил второго бандита - МАКСИ-
МИШИНА Григория, по кличке “БИЛЬІЙ”, в убитого изьял
гранату и б патронов.

12 марта с. г. специальная агентурно-боевая группа УМГБ
Станиславской области в составе трех человек во главе с
агентом-боевиком “Н” била направлена в село Цуцилов Лан-
чинского района для проверки агентурних данньїх об оунов-
ском подполье и виявлення мест, где укривается районний
“Провод” ОУН.

Прибив в указанное село, спецгруппа остановилась по за-
ранее полученной от УМГБ ориентировке на квартире одного
из активних бандпособников. Последний, приняв агентурно-
боевую группу за бандитов, в процессе беседьі сообщил, что в
соседнем доме, в специально оборудованномубежище, подзем-
ний вход в которое находится под печкой в доме, скрнваются
три нелегала, которие на рассвете собираются уйти из села.
Поужинав у зтого бандпособника и распрощавшись с ним,
агентурно-боевая группа направилась в дом, где окривались
названньїе нелегальї. Вьідавая себя за “боевку” СБ окружно-
го “Провода” ОУН, агентурно-боевая группа потребовала от
хозяйки связать ее с “подпольшиками”, скрьівающимися в
доме.

После зтого хозяйка дома направилась через потайной
ход в подземелье, чтобьі визвать скривающихся бандитов
в комнату. При вьгходе из убежища бандити открнли огонь
по агентурно-боевой группе, но во время перестрелки били
убити.

Произведенним опознанием било установлено, что уби-
тими являются: руководитель Ланчинского районного “Про-
вода” ОУН “МАКСИМ”, руководитель кущевой организации
ОУН “ШПАК” и активний оуновский нелегал СГЕФАНИ-
ШИН Стефан.

У бандитовбило изьято: 2 автомата, 2 пистолета и оунов-
ские документи, представляющие оперативний интерес.

УМГБ Львовской области в гор. Львове с фиктивними до-
кументами бил задержан руководитель хозяйственного отдела
Жидачевского надрайонного “Провода” ОУН Дрогобнчской
области ГРЕСЬКИВ, по кличке “СКАКУН”.

На следствии ГРЕСЬКИВ категорически отрицал свою
принадлежность и практическую деятельность в ОУН, в
связи с чем УМГБ бил разработан план мероприятий по
разоблачению его путем допроса спецгруппой под видом
боевки СБ.

Согласно плана зтой агентурной комбинации, спецгруп-
па получила задание УМГБ виехать в район села Деревач
Щирецкого района, там совершить “налет” на конвой, за-
хватать арестованного ГРЕСЬКИВА и допросить его о связи
сОУН.

Било также обусловлено, что после допроса спецгруппа
направится в село Литник, где “натолкнется” на чекистс-
кую группу, которая захватит ГРЕСЬКИВА с протоколом
допроса.
В соответствии с разработанним путем УМГБ, ГРЕСЬКИВ
бьіл зтапирован в гор. Дрогобич для дальнейіпего ведення след-
ствия. На дороге, в лесном массиве, между селами Льіпник и
Деревач Щирецкого района Львовской обпасти, спецгруппа
инсценировала нападение на сопровождавший ГРЕСЬКИВА
конвой, захватала его и одного конвоира, увела в разрушенньїй
дом лесника и там от имени СБ учинила ему допрос.

ГРЕСЬКИВ рассказал спецгруппе о том, что он приехал
в гор. Львов для поступлення на учебу и, по неизвестньїм для
него причинам, бнл задержан и направлен в гор. Дрогобич,
якобьі для следствия.

Спецгруппа предьявила “обвинение” ГРЕСЬКИВУ в из-
мене делу ОУН. Пьітаясь реабилитировать себя, ГРЕСЬКИВ
рассказал, что в 1937 году он вступил в организацию “юна-
ки” ОУН, в 1941 году бьіл станичним ОУН в селе Головцн
Жидачевского района Дрогобьічской обпасти, под кличкой
“БЕРЕЗА”. В 1944 году окончил школу пропагандистов ОУН
в Карпатах и старшинскую школу УПА, после чего бьіл на-
правлен в Жидачевский район, где вьіполнял обязанности
руководителя хозяйственного отдела вначале районного, а
затим надрайонного “Провода” ОУН.

ГРЕСЬКИВ также пазвал члепов надрайонного “Провода”
ОУН, сообіцил мсста их укритий и заявил, что они могут за
иего поручиться.

После допроса спецгруппа направилась к месту укритая
их руководителя и возле села Льітник “попала” на нашу под-
готовленную “засаду”, которая во время перестрелки захва-
тала ГРЕСЬКИВА и допрашивавшего его агента-боевика, у
которого изьяла письменньїе показання ГРЕСЬКИВА о его
деятельности в ОУН.

На оснований зтого документа ГРЕСЬКИВ еозналея в
причастности к ОУН. Его показання били оперативно ис-
пользованьї при ликвидации Жидачевского надрайонного
“Провода” ОУН.
В начале мая с. г. чекистско-войсковой группой УМГБ Дро-
гобьічской области бьіл убит неизвестньїй бандит, у которого
изьятьі дневник и оуновские документи, свидетельствовавшие
о том, что в селе Орив Дрогобьічского района скрьіваются
руководители надрайонного “Провода” ОУН.

В целях вскрьітия и ликвидации оуновского подполья
УМГБ ориентировало спецгруппу во главе с агентом-боевиком
“Ч” о содержании добитих данньїх и дало задание - вьіехать в
с. Орив и на месте разьіскать жительницу зтого села МАЦКО
Прасковию, которая подозревалась в связи с ОУН. В заданий
УМГБ также предусматривался допрос МАЦКО под видом
проверки ее СБ.

Прибьів в с. Орив для вьшолнения задания УМГБ, агент
спецгруппьі “ЗВЕЗДА” вскоре установила связь с одним из
членов ОУН, которьій сообщил ей, что в с. Орив со своей бо-
евкой скрьівается руководитель СБ надрайонного “Провода”
ОУН “СКИТ”, создавший в селе станичную оуновскую органи-
зацию, используемую для связи и сбора продуктов питання.

Руководитель спецгруппьі “ЧЕРНЬІЙ” добьіл данньїе, что
“СКИТ” в течение зими и весни поддерживал связь с руководи-
телем пропаганди надрайонного “Провода” ОУН - “ЩЕРБА-
КОМ”, скривающимся в селах Солець и Колпец Дрогобичско-
го района, а также внявил 11 членов станичной ОУН.

Чтобьі проверить собранньїе материальї и пользуясь ориен-
тировкой УМГБ, спецгруппа секретно захватила и допросила
в лесу подозреваемую в связи с ОУН жительницу с. Орив
- МАЦКО Прасковию.

Приняв спецгруппу за “боевку” СБ, МАЦКО рассказала,
что в марте с. г. “СКИТ” завербовал ее в ОУН и что с тех пор
она вьшолняет обязанности его связной. МАЦКО назвала
состав “боевки” СБ надрайонного “Провода” ОУН и лиц, с
которьіми они связанн в селе Орив.

Добив таким образом данньїе об оуновском подполье,
в начале июня с. г. УМГБ Дрогобьічской области била про-
ведена чекистско-войсковая операция, в результате которой
арестовано 13 членов станичних ОУН и 4 связньїх надрайон-
ного “Провода”.

В Кутском районе Станиславской области продолжитель-
ное время действовала террористическая бандгруппа, поддер-
живавшая связь со станичним ОУН села Великий Рожан
“ВИХОРЕМ”.

В связи с тем, что проведенние мероприятия по ликвида-
ции бандитов результатов не дали, УМГБ Станиславской
области в зтих целях била использована агентурно-боевая
группа, которая под руководством оперработника УМГБ в
августе с. г. била внброшена в с. Великий Рожан.

Планом мероприятий по рознску бандитов предусматрива-
лась встреча с агентом УМГБ “КОСМАЧУКОМ”, находящим-
ся на нелегальном положений и располагавшим сведениями
о местах укрития “ВИХОРЯ” и бандгруппьі районного “Про-
вода” ОУН.

Прибив в с. Великий Рожан, агенти-боевики остановились
в лесу, оперработник через “мертвий” пункт связи встретился
с агентом “КОСМАЧУК” и поручил ему через свои оуновские
связи разискать скривающихся бандитов.

Вскоре агент “КОСМАЧУК” сообщил, что станичний
ОУН “ВИХОРЬ” вместе с бандитами “ДУНАЕМ”, “ТУГА-
РЕМ” и “ИЛІОКОМ”, после совершения террористического
акта над уполномоченним Кутского РО МВД прибили в с.
Великий Рожан и скрнваются в убежище местного жителя
КРАВЧУКА.

Для реализации зтих данньїх оперработник с агентами-
боевиками прибнл в с. Великий Рожан, негласно установил
КРАВЧУКА и блокировал его дом. Во время осмотра дома на
чердаке била обнаружена группа бандитов, которая сказала
вооруженное сопротивление.

В результате умелих и решительних действий агентов-
боевиков, руководимих оперработником, станичний ОУН
“ВЬІХОРЬ” и бандити “ДУНАЙ” и “ИЛЮК” били убити.
Бандит “ТУГАРЬ” захвачен живим.
ПОЛУЧЕНИЕ ПОКАЗАНИЙ
ОТ АРЕСТОВАННЬІХ

Управлением МГБ Львовской области при ликвидации
пункта связи Краевого “Провода” ОУН бьіла задержана со-
держательница зтого пункта ОЛЕХ Стефания.

На допросе в УМГБ ОЛЕХ продолжительное время не да-
вала никаких показаний об известньїх ей оуновцах и отрицала
своє участие в подпольи.

В целях разоблачения ОЛЕХ и получения от нее данньїх
о местах укрьтгия руководящего состава Краевого “Провода”
ОУН и связньїх зтого “Провода” УМГБ бьіла разработана и
осуществлена комбинация по захвату ее спецгруппой “КАВ-
КИ”, действующей под видом оуновского СБ.

Планом комбинации предусматривалась доставка ОЛЕХ
из райцентра в г. Львов для дальнейшего следствия, захват
ее в обусловленном месте спецгруппой, введенной в курс
задания УМГБ, увод в лес и там допрос о якобьі связях ее с
органами МГБ.

Вьіполняя задание УМГБ, спецгруппа в результате воору-
женного “налета” захватала ОЛЕХ и, доставив ее в лес, пред-
ложила ей дать обьяснение, как она попала в МГБ и кого там
видала из подпольщиков.

Приняв спецгруппу за представителей СБ, ОЛЕХ дала
развернутьіе показання о деятельности оуновского подполья,
назвала известньїх ей членов Краевого “Провода” ОУН и ак-
тивних бандпособников.

ОЛЕХ также рассказала, что бьівший член Краевого “Прово-
да” ОУН “БОГДАНКО” поддерживал связь с женой бьівшего
руководителя Краевого “Провода” ОУН “ЗОЛОТАРЯ”.

После получения зтих данньїх ОЛЕХ бьіла снова “отбита” под-
вижной чекистской группой и привлечена к ответственности.

Реализуя показання ОЛЕХ, 10 июня с. г. в Глинянском
районе бьіла проведена чекистско-войсковая операция, в ре-
зультате которой вьіявленьї и задержаньї жена бьівшего руко-
водителя Краевого “Провода” ОУН “ЗОЛОТАРЯ”, ОМЕЛЮХ
Ирина Михайловна и пять связньїх членов Краевого “Провода”
ОУН.

На следствии ОМЕЛЮХ продолжительное время не давала
признательньїх показаний о себе и об участниках оуновского
подполья, в связи с чем УМГБ бьіл разработан план ее разобла-
чения и получения от нее данньїх об известньїх ей членах ОУН.
Поставив зту задачу перед спецгруппой УМГБ Львовской об-
ласти “КАВКА”, ОМЕЛЮХ таким же образом, как и ОЛЕХ,
бьіла захвачена действующей под видом СБ спецгруппой,
уведена в подготовленнос убежиіце и там подвергнута допро-
су. На допросе ОМЕЛЮХ показала, что в действительности
ее фамилия СЛЮСАРЬ Ирина Осиповна 1921 года рождения,
что она является женой бьівшего руководителя Краевого “Про-
вода” ОУН “ЗОЛОТАРЯ”, что под кличкой “РУТА” в ОУН вьі-
полняла обязанности связной Краевого “Провода” ОУН и что
личньїми связньїми руководителя Краевого “Провода” ОУН
“МИРОНА” являются “МАРТА” и “ЗУХРА”.

Полученньїе показання СЛЮСАРЬ использованьї УМГБ
при проведений дальнейших мероприятий по разработке Кра-
евого “Провода” ОУН.

УМГБ Станиславской области в процессе проведення
чекистско-войсковой операции в селе Новица Перегинского
района бьіла задержана руководительница УКК Калушского
надрайонного “Провода” ОУН ФЕДАК Зиновия Григорьевна
по кличке “НЕВИДИМКА”.

На допросе она дала признательньїе показання о своей наци-
оналистической деятельности и назвала ряд известньїх ей участ-
ников ОУН, которьіе ранее бьіли убитьі или арестованьї. Свои
же действующие оуновские связи скрьіла, заявив, что она якобьі
связь с подпольем ОУН прекратила в начале 1947 года.

В целях полного разоблачения ФЕДАК УМГБ бьіла разра-
ботана комбинапия по допросу ее спецгруппой от имени
оуновского СБ.
Согласно плану зтой комбинации УМГБ ориентировало
спецгруппу о занимаемом в ОУН положений ФЕДАК и поста-
вило задачу добиться от нее показаний о ее связях с руководи-
телями ОУН и их местах укрьітий.

В соответствии с задуманной комбинацией, по заданию
УМГБ спецгруппа бьіла направлена в избранное место на
шоссе Перегинск-Станислав, где должна бьіла устроить “за-
саду”, совершить налет на автомашину, на которой ФЕДАК
доставлялась в УМГБ для дальнейшего следствия, и “захватав”
ФЕДАК, увести в лес и там подвергнуть допросу от имени
оуновского СБ.

Вьшолняя задание УМГБ, 2 авіуста с. г. ФЕДАК бьіла “зах-
валена” и, будучи допрошена спецгруппой, дала подробньїе
показання о своей работе в оуновском подпольи и сообщила
новьіе данньїе об известньїх ей участниках ОУН и местах
укрьітия.

Так, по ее данньїм, в Черном лесу Станиславской области
находится бивший командующий округом УПА “ГРОМ”, ко-
мандир группьі УПА “ДУНАЙ”, бивший куренной “ЧАРНО-
ТА”, сотня “ДОНСКОГО”, действующая мелкими группами,
и что в “Черньїй лес” для встречи с “ГРОМОМ” ушла жена
бнвшего командира группн УПА “РЕЗУНА” (убит в 1946
году).

В беседе с женой “РЕЗУНА” ФЕДАК узнала, что команду-
ющий УПА “Запад” по кличке “ШЕЛЕСТ” якоби находится
в Польше, на территории так назьіваемой “Закерзонской Ук-
раиньї” и что в апреле с. г. туда к нему убили следователь СБ
Краевого “Провода” ОУН “ЖЕЛЕЗНЬІЙ”, через которого жена
“РЕЗУНА” передала “ШЕЛЕСТУ” письмо с просьбой органи-
зовать ей нелегальний переход границн в Польшу.

Из ее показаний стало известно, что ряд монахинь, про-
живающих в гор. Калуш, и сотрудница одной из аптек гор.
Львова некая ШЛЕМКО Ирина снабжают подполье ОУН
медикаментами.
В 1946 году во время нелегального посещения гор. Льво-
ва ІИЛЕМКО скривила ФЕДАК на конспиративной квартире
ОУН СЕНЬКИВ Романньї, проживающей в гор. Львове по
Иорданской улице. Дочь СЕНЬКИВ находится в подпольи
на территории Вольїнской области и вьіполняет обязанности
врача.

Допросами ФЕДАК вьіявленьї вероятньїе места укритий
отдельньїх членов Краевого и Калушского окружного “Про-
водов” ОУН.

Доставив ФЕДАК в УМГБ, на допросах она подтвердила
зти показання.

В результате нроведенной на оснований показаний ФЕ-
ДАК чекистско-войсковой операции в селе Новица Перегин-
ского района 7 и 8 августа с. г. бьіло арестовано 15 активних
участников ОУН и бандпособников, в том числе жена “РЕ-
ЗУНА” - АНДРУСЯК Евгения Ивановна и ее брат МЬІШКО
Николай, активний участник ОУН, проживавший по фиктив-
ньім документам как переселенец из Польши.

Поскольку АНДРУСЯК и МЬІШКО в УМГБ отрицали
связь с подпольем и не видавали мест укритий оуновских
главарсй, в отпопіснии их бьіла применена по такому же пла-
ну спсцгрушіа.

Приняв снсцгрунпу за представителей СБ, АНДРУСЯК
рассказала, что в ОУН состоит с 1941 года, в 1942 году возглав-
ляла организацию ОУН в г. Снятин Станиславской области, в
1944 г. являлась разведчицей надрайонного “Провода” ОУН,
с мая 1945 года находилась в Черном лесу вместе с мужем
“РЕЗУНОМ”, а после его смерти до апреля с. г. скривалась
вместе с “ЖЕЛЕЗНЬІМ”.

Как сообщила АНДРУСЯК, “ЖЕЛЕЗНЬІЙ” в апреле с. г.
убил на Стрийщину для встречи с членом Краевого “Провода”
ОУН “ВИРМЕНОМ” и руководителем Калушского окружно-
го “Провода” “ГОТУРОМ”; после чего ушел в “Закерзонскую
Украйну” к “ШЕЛЕСТУ”. В связи с зтим она провожала “ЖЕ-
ЛЕЗНОГО” до села Ледзиньї Перегиненого района, и “ЖЕЛЕЗ-
НЬІЙ” рекомендовал ей идти вместе с ним за кордон, но она
воздержалась якобьі потому, что не имела на кого оставить
ребенка. “ЖЕЛЕЗНЬІЙ” обещал договориться с “ШЕЛЕС-
ТОМ” о дальнейіпем ее устройстве.

АНДРУСЯК также заявила, что 28 июля с. г. она бьіла
вьізвана в “Черньїй лес”, где имела беседу с сотенньїм “СО-
КОЛОМ”, от которого узнала, что в районе села Рьібное Ста-
ниславского района находятея бандгруппи “ЧАРНОТЬІ”,
“ПАВЛА” и Станиславский окружной “Провод” ОУН. В
районе села Ледзиньї Перегинского района укрьіваютея члени
надрайонного и районного “Проводов” ОУН, которьіе туда
перебрались из села Новина после ареста ФЕДАК.

АНДРУСЯК назвала как связного ОУН врача г. Калуш
САНДУРСКОГО, которий до последнего времени снабжает
ппдікиїм* медикаментами и деньгами. Осснью 1946 года он
лечил члена Красного “1 Іровода” ОУН “ВИРМЕНА” и станич-
ного ОУН “ТАРАСА”.

Показаннями АНДРУСЯК били перекрити данньїе арес-
тованной ФЕДАК о связи с подпольем ОУН монахинь, про-
живающих в г. Калуш.

В отношении своего брата МЬІШКО АНДРУСЯК сообщи-
ла, что он связан с оуновцами, три его брата находятея в банде
“ЯСЕНЯ”, действующей на территории Польши.

Взятий на допрос МЬІШКО спецгруппе сообщил о себе,
что настоящая его фамилия не МЬІШКО, а ГУЦУЛЯК, в
1943 г. он служил в дивизии “Галичина”, затем попал на Лем-
ковщину (Польша), где связался с бившим петлюровским
полковником КАБАРИВСКИМ, занимавшим видное поло-
жение в ОУН. Через КАБАРИВСКОГО он познакомилея с
руководителем Окружного “Провода” ОУН Лемковщиньї, он
же командир группи УПА - “ЯСЕНЕМ”, которий привлек
ГУЦУЛЯКА для нелегальной оуновской работи, присвоив
ему кличку “ЛАСТИВКА”.
По заданию “ЯСЕНЯ” МЬІШКО-ГУЦУЛЯК возглавил
пункт связи окружного “Провода” ОУН, одновременно ис-
полнял обязанности связного “ЯСЕНЯ” между сотенньїм
“ЯВОРОМ” и “ТОЛЬКО” и доставлял им почту от КАБАРИВ-
СКОГО.

При содействии КАБАРИВСКОГО ГУЦУЛЯК получил
фиктивньїе документьі на имя МЬІШКО и в июле 1946 года под
видом переселенца вьіехал в Галицию для связи с командиром
округа УПА “ДУНАЕМ”, находившимся в “Черном лесу”.

Связь с закордоном ему поручено поддерживать
через руководителя Турковского районного “Провода” ОУН
Дрогобьічской области “ЯВИРА”; однако виполнить зто ему
якобьі не удалось, так как “ЯВИР” в феврале 1947 года бил
ликвидирован.

В июне 1947 года МЬІШКО-ГУЦУЛЯК вьіезжал в с. Береж-
ницу Самборского района для встречи с ТРАХАНОВСКИМ
Михайлом, прибившим из Польши по заданию оуновского
подполья.

На квартире ТРАХАНОВСКОГО он также встречался с
сотенньїм “ТОЛЬКО”, нелегально прибившим из Польши, с
которьім договорился об уходе его в Польщу вместе с женой
“РЕЗУНА”.

После допроса АНДРУСЯК и ГУЦУЛЯК били арестова-
нм, а добнтьіе спецгруппой данние реализованн УМГБ Ста-
ниславской области.

17 мая с. г. УМГБ Дрогобьічской области бил задержан
связной надрайонного “Провода” ОУН ПАНЬКИВ Йван, уро-
женец села Дашава Стрьійского района, которий на следствии
отрицал своє участие в ОУН.

В целях разоблачения ПАНЬКИВ А и получения показаний
о линии связи и курьерах ОУН УМГБ било принято решение
освободить его из-под стражи, а затем захватать спецгруппой
и допросить от имени СБ.

63 Зам. 7976
Специальная агентурно-боевая группа во главе с агентом-
боевиком “П” бьіла проинструктирована оперработником
УМГБ о личности ПАНЬКИВА и целях его допроса.

После зтого спецгруппой бьіл исследован маршрут возвра-
щения ПАНЬКИВА из УМГБ домой, избрано место его захвата
и место для допроса в лесу.

Будучи освобожден из-под стражи, ПАНЬКИВ направился
по предусмотренному УМГБ маршруту, по дороге бьіл встре-
чен и уведен спецгруппой в лес.

Предьявив обвинение в том, что ПАНЬКИВ в МГБ вьідал
известньїх ему членов организации ОУН, спецгруппа потре-
бовала дать по зтим вопросам обьяснение.

Приняв спецгруппу УМГБ за работников СБ, ПАНЬКИВ
рассказал, что он в МГБ никого не предал, что является актив-
ним членом ОУН по кличке “ЛЕВКО”, вьіполняет обязанности
святного Стрийского надрайонного “Провода” ОУН, лично
связан с руководителем пропаганди зтого Провода” “КАР-
ПЕНКО” и что зто может подтвердить родной брат “КАРПЕН-
КО” - СИКОРА Павел, являющийся связньїм Дрогобьічского
окружного “Провода” ОУН.

Получив зти данньїе, спецгруппа записала их в виде до-
проса в СБ и вместе с ПАНЬКИВЬІМ направилась в глубь
леса, где, как бьшо ранее обусловлено, “натолкнулась” на
опергруппу УМГБ, вступила с ней в перестрелку, в резуль-
тате которой захватала агента-боевика “Т”, - ПАНЬКИВА и
протокол допроса. На оснований зтих показаний ПАНЬКИВ
сознался в причастности к оуновскому подполью и бьіл пре-
дан суду.

В результате принятьіх мер 22 мая с. г. СИКОРА Павел бьіл
разьіскан и арестован. Он сознался в своей оуновской деятель-
ности и показал место укритая “КАРПЕНКО”.

Реализуя показання СИКОРА, 24 мая с. г. в лесу, южнее
села Дашава Стрийского района, опергруппой УМГБ била
проведена операция, в ходе которой в указанном СИКОРОЙ
месте бьіло обнаружено убежище с скривающимися в нем
бандитами. После отказа сдаться бандити били ликвидирова-
ньі. В числе их опознаньї:

-	руководитель пропаганди Стрийского надрайонного
“Провода” ОУН - “КАРПЕНКО” - “ЖУРБА” - СИКОРА
Богдан, 1923 года рождения, уроженец села Дашава, участник
ОУН с 1942 года, бивший сотенний УПА;

-	руководитель охранной группьі Стрийского надрайона
КОМАР” - СИКОРА Илья, 1912 года рождения;

участник зтой же бандіруппи “ВИХОРЕ” - ГАВРЬІСЬ-
1(0 Йван, 1913 года рождения.

В УМГБ Тсрнонольской области в марте с. г. поступили
агентурние данньїе о том, что житель хутора Гулак Подгаецко-
го района КУНЬКА Евгений поддерживает связь с оуновскими
нелегалами и является активним бандпособником.

Будучи задержан и подвергнут допросу, КУНЬКА не при-
знал себя виновньїм, отрицал связь с бандитами и позтому
вскоре бьіл из-под стражи освобожден.

1 Іостуїіившис дополнительние агентурние данньїе укази-
ікцііі па то, что КУНЬКА на допросах вел себя неискренне и
слон іі|нч іуписпия оторгановМГБ скрнл.

Дня проверни отих даппьіх УМГБ било дано задание спец-
ірунне под руководством агента “Т” допросить под видом СБ
и разоблачить КУНЬКА в причастности к ОУН.

В зтих целях спецгруппа, прибив на хутор Гулак, уста-
новила дом КУНЬКИ. Ночью, войдя в квартиру, спецгруппа
представилась как “боевка” СБ, обвинила КУНЬКА в связях
с органами МГБ и потребовала от него дать обьяснение.

КУНЬКА в своє оправдание рассказал спецгруппе, что он
с 1943 года является преданньїм членом ОУН под кличкой
“ЛИМАН”, в течение 1944 года находилея в УПА, в 1945
году бил в специальной боевке “ГРИМА” Краевого “Про-
вода” ОУН, по заданию которого спрятал типографию зтого
“Провода” в лесном массиве, возле села Рудники Подгаецкого
района. Чтобьі убедить агентов-боевиков в правдивосте своих
обьяснений, КУНЬКА изьявил согласие указать место, где он
закопал типографию.

Сразу же после допроса по требованию агента “Т” КУНЬ-
КА проводил спецгруппу в лес и показал место хранения типо-
графии, после чего бьіл отпущен как “проверенньїй” член ОУН.
На второй день ночью опергруппа УМГБ, реализуя данньге
спецгруппьі, изьяла типографию Краевого “Провода” ОУН
“Подилля”, состоявшую из печатного станка “Американка”,
кассьі со шрифтом, подносов, рамок и двух небольших форм.

В тот же день бьіл арестован КУНЬКА. На следствии он
сознался в причастности к ОУН.

УМГБ Львовской области 7 апреля с. г. в ходе чекистской
операции бьіла задержала группа бандпособников, легально про-
живавших в Заболотцевском районе и поддерживающих связь с
бандитами.

Ввиду того, что задержанньїе на допросе не дали показа-
ний о местах укритий бандитов, УМГБ бьіло принято решение
допросить четьірех задержанньїх спецгруппой, обвинив их в
связи с органами МГБ.

Согласно плану мероприятий, спецгруппа “КАВКА” на
обусловленном месте должна бьіла совершить “налет”
на “конвой” “отбить” четьірех задержанньїх и допросить в лесу
под видом СБ.

Получив задание УМГБ, спецгруппа “КАВКА” прибьіла
на место и, спустя 10 часов, заметала следовавших на подво-
де конвой и задержанньїх, направлявшихся в гор. Львов для
дальнейшего ведення следствия.

Приблизившись к обусловленному месту, спецгруппа из
“засадьі” совершила “налет” на конвой, во время перестрелки
“отбила” задержанньїх КОШУБУ Василия, СЕНЬКИВ Анну и
др., увела их в лес и там подвергла допросу от имени СБ.

КОІНУБА Василий, доказьівая свою непричастность
к органам МГБ, рассказал, что он является членом ОУН и
лично с руководителем кущевого “Провода” ОУН “РЕКОИ”
принимал участие в двух террористических актах над бойцом
истребительного батальона ЧЕПУХ и сторожем мельницьі
ОЛЬХОВИЧ, проживавшим в с. Калдубиска Заболотцевс-
кого района, назвал 17 оуновцев, составлявших три станичньїе
организации ОУН.

КОШУБА также заявил, что инструктор райисполкома
КУРИЛО Йван, под кличкой “СКИБА”, и сотрудник уполно-
моченного министерства заготовок Заболотцевского района
ГІЕТРИВ Панько являются разведчиками СБ.

І (оказапия КОШУБЬІ полностью подтвердила задержан-
иая СЕНЬКИВ Літа, проводившая антисоветскую деятель-
ность под кличкой “КАЛИНА”.

Закончив допрос, спецгруппа вместе с задержаннмми на-
правилась якобьі к руководителю СБ окружного “Провода”
ОУН для решения вопроса о судьбе КОШУБА и СЕНЬКИВ,
однако в пути “натолкнулась” на опергруппу УМГБ, про-
водившую “розьіск” бандитов, совершивших нападение на
конвой.

В результате персстрелки агентьі-боевики разбежались,
Оросив задержаппьіх и “убитого” агента, у которого бьіли об-
наружспм показання КОШУБЬІ и СЕНЬКИВ.

1 Іа оснований добнтьіх спецгруппой данньїх УМГБ бьіла
проведена чскистско-войсковая операция, в результате кото-
рой ликвидирована кущевая организация ОУН и разведка СБ
в райцентре Заболотцьі.

По агентурним данньїм Перегинского РО МГБ Станиславс-
кой области, мастер лесхоза ФЕДОРА Владимир характеризовал-
ся как член ОУН, проводил националистическую деятельность
и бьіл связан с оуновским подпольем.

Реализовав зти данньїе, ФЕДОРА бьіл арестован, однако
признательньїх показаний не дал и вскоре бьіл освобожден.

В целях проверки агентурних данньїх и показаний ФЕ-
ДОРЬІ 1 июня с. г. в момент возвращения из учреждения на
квартиру он бьіл подвергнут гласному задержанню оперработ-
ником РО МГБ.

Следуя в РО МГБ, на окраине райцентра Перегинек, как
бьіло ранее обусловлено, из лесного массива спецгруппа совер-
шила “налет” на ФЕДОРУ и сопровождавших его сотруцников
РО МГБ, в результате чего ФЕДОРА бил захвачен, один сотруд-
ник РО МГБ “убит”, а второму “удалось” скрьіться.

Доставив к месту подготовленного убежища, спецгруппа
от имени СБ обвинила ФЕДОРУ в том, что он, как агент, вьі-
дал органам МГБ группу “подпольщиков”.

В своє оправдание ФЕДОРА рассказал, что он с 1944 года
является членом ОУН под кличкой “МАСТЕР”, до задержання
вьіполнял обязанности хозяйственного руководителя ОУН м.
Перегинек, назвал 12 активних оуновцев, легально прожи-
вающих в райцентре и возглавляемьіх активним нелегалом
КУЛИКОМ Яковом, по кличке “ПАВЛО”.

Пьітаясь дальше реабилитировать ссбя перед “СБ”, ФЕДО-
РА указал на свою связь с руководителем пропаганди Краевого
“Провода” ОУН “КЛИМОМ”, он же “ЕФРЕМ”, которого через
нелегала “РЬІСЬ” снабжал продуктами, подтвердил органи-
зационную связь с бандитами “ОРИЕНКО”, “МОРОЗЕНКО”
и “ТАРАСОМ”.

Закончив допрос, спецгруппа вместе с ФЕДОРОЙ направи-
лась в гпубь леса, чтобьі там представить материалм проверки
руководителю СБ окружного “Провода” ОУН, котормй должен
решить судьбу ФЕДОРЬІ.

Пройдя 5-6 километров, спецгруппа “столкнулась” с опер-
группой УМГБ, которая инсценировала бой, “ликвидировала”
часть боевиков, а ФЕДОРУ и двух агентов с протоколом доп-
роса захватала.

Используя зти материальї, ФЕДОРА подтвердил свои пока-
зання, на оснований которьіх било дополнительно арестовано
12 членов ОУН.

В апреле месяце сего года через агента “ЛЕСОВОГО”
била установлена связная хозяйственника окружного “Про-
вода” ОУН-МАСНА Ефросиния, которая, будучи задержана
УМГБ Дрогобьічской области, показаний о своей националис-
тической деятельности и связях с руководителями окружного
“Провода” не дала.

Учитьівая, что МАСНА лично знает места укрьітия членов
окружного “Провода” ОУН, она бьіла подвергнута допросу
спецгруппой УМГБ под видом СБ.

22 апреля сего года спецгруппа под руководством проверен-
ного агента-боевика “К” бьіла предупреждена УМГБ о том, что
МАСНА будст направлена в Самборский район. В пути следо-
вапия ей будут созданьї условия для побега, во время которого
она должна бить захвалена и в лесу подвергнута допросу.

Согласно оперативному плану, в обусловленном месте
МАСНОЙ бьіли созданьї условия для побега.

Воспользовавшись “потерей” бдительности конвоя,
МАСНА бежала, но в лесу била задержана вьісланной туда
спецгруппой и взята на активний допрос от имени СБ.

Приняв нашу спецгруппу за представителей СБ, МАСНА
па допросе там же в лесу показала, что с 1944 года состоит в
ОУН, являйсь руководителем женской сетки Дрогобьічского
надрайонного “Провода”, послсднее время введена в состав
окружною “І Іровода” ОУ11 и назначена руководителем пункта
связи зтою “Провода”. Кроме того, она вьіполняла ряд пору-
чений но матсриальному обеспечению участников оуновского
подполья.

В подтверждение своих показаний она заявила, что
может сопровождать спецгруппу к месту убежища, где скрьі-
вается охрана окружного “Провода”, которая якобьі поручится
за ее благонадежность.

По указанию УМГБ 25 апреля с. г., в целях реализации
добитих данньїх, спецгруппа при участии в качестве провод-
ника МАСНОЙ подошла к месту, где находилось убежище с
бандитами. Оставив около убежища засаду, спецгруппа отошла
в укритие и организовала разведку окружающей местности.
Недалеко от убежища агентом “ЛЕСОВОЙ” бьіл замечен
шалаш с находившимися там тремя бандитами, которьіе, за-
метив спецгруппу, открьіли по ней огонь.

В завязавшейся перестрелке все три бандита бьіли убитьі.
Опознанием установлено, что убитьіми являлись: участники
охраньї окружного “Провода” ОУН: “ПАЛИЙ” - “РОСТИС-
ЛАВ” - МАСНЬІЙ Богдан Николаевич, “ЯСЕНЬ” - ДУВАЛО
Семен Петрович, 1929 г. рождения и связной окружного
“Провода” ОУН - МАСНЬІЙ Николай Игнатьевич, уроженец
Сколевского района.

Из убежища изьято: ручной пулемет, винтовка, писто-
лет, 250 боепатронов и различная оуновская переписка, среди
которой било указание о назначений “ПАЛИЯ” руководителем
пропаганди Сколевского районного “Провода” ОУН.

После операции МАСНА бьіла водворена в тюрьму, под-
твердила свои показання в “СБ” и за оуновскую дсятсльность
предана суду.

УМГБ Тернопольской области в ходе реализации агентур-
них данньїх в Велико-Дедеркальском районе бьіл захвачен
информатор СБ ЛЯЩУК, отрицавший на следствии свою
причастность к ОУН.

При допросе в УМГБ ЛЯЩУК настаивал, что он лояль-
но относится к Советской власти, резко осуждал действия
оуновских банд, и зти моменти били подробно отраженьї в
протоколе.

В целях разоблачения ЛЯЩУКА и получения от него дан-
ньїх о местах укритий оуновских нелегалов УМГБ била разра-
ботана и осуществлена следующая агентурная комбинация.

УМГБ ориентировало спецгруппу под руководством агента
боевика “У” о том, что ЛЯЩУК будет зтапирован в г. Кременец
вместе с делом, в котором будет находиться только один прото-
кол допроса с его показаннями против деятельности ОУН.

Направив спецгруппу в избранное место, из Велико-Дедер-
кальского РО МГБ в г. Кременец бьіл зтапирован арестован-
ньій ЛЯЩУК. В пути следования спецгруппа инсценировала
“налет” на конвой, “ликвидировала” его, а ЛЯЩУКА с доку-
ментами захватила.

Вьідавая себя за “боевку” СБ, спецгруппа доставила ЛЯ-
ЩУКА в подготовленное убежище, ознакомилась там с доку-
ментами - протоколом допроса, а затем стала обвинять его в
принадлежности к нашей агентуре.

Оправдьіваясь, ЛЯЩУК заявил спецгруппе, что он являет-
ся информатором СБ, его сьш Матвей вьшолняет обязанности
руководителя СБ Кременецкого надрайонного “Провода” ОУН
по кличко “ОСА” и что он случайно бьіл задержан органами
МГБ в тот момент, когда доставлял питущую машинку для
зтого “Провода”. Оказавшись арестованньїм, ЛЯЩУК пьітал-
ся добиться освобождения и в связи с зтим дал неправильньїе
показання.

На вопрос руководителя спецгруппи агента “У”: “Кто мо-
жет подтвердить его работу в ОУН”, ЛЯЩУК ответил, что он
можст показать убежище, где находятся гпавари ОУН, которьіе
зііаіот его как информатора СБ.

І Іосле допроса показання ЛЯЩУКА о националистичес-
кой дсятсльности бьіли записаньї в протокол, а затем в сопро-
вождении спсцгруїпім оп бил направлен якобьі к руководите-
лю СБ районного “Провода” ОУН. Следуя по проселочной
дороге, где чекистско-войсковая группа проводила проческу
лсса по рочьіску бандитов, совершивших “налет” на конвой,
агеитьі- боевики “пеожиданно” встретились с войсковьім
подразделением, открьіли бесцельную стрельбу и питались
скрьіться в лесу.

В результате непродолжительной перестрелки два
агента-боевика и арестованньїй ЛЯЩУК с документами бьіли
захваченьї и доставленьї в РО МГБ. На следствии ЛЯЩУК
подтвердил свои показання в “СБ”.

Реализуя данньїе ЛЯЩУКА о местах укрьітия оуновских
главарей, чекистско-войсковой группой бьіли обнаруженьї и в
момент вооруженного сопротивления убитьі члени Кременец-
кого надрайонного “Провода” ОУН: руководитель пропаганди
“ВИРСКИЙ”, руководитель СБ “БОГДАН” и его связной “ЛЕТ-
ЧИК”; захваченьї: руководитель СБ ЛЯЩУК Матвей - “ОСА”,
машинистка “ДОВБНЯ” и связной “Провода” - “ГОЛУБ”.

В має с. г. УМГБ Львовской области в Куликовском районе
бьіл задержан КЕРУС, которьій по агентурним данньїм имел
связь с бандитами, знал места их укрьітий, однако на допросе
скрьівал зти сведения.

Для разоблачения КЕРУСА и получения от него интере-
сующих нас данньїх 27 мая с. г. УМГБ бьіла разработана и
осуществлена комбинация по применению к КЕРУСУ спец-
группьі.

Суть зтой комбинации сводилась к тому, что спецгруппа в
районе села Сокул “отбивает” арестованного КЕРУСА у кон-
воя, уводит его в лес и подвергает допросу от имени СБ.

Осуществляя агентурную комбинацию, спецгруппа из
засадьі совершила “налст” на конвой, захватала КЕРУСА и
учинила ему допрос от имени СБ.

На допросе КЕРУС рассказал, что он является активним
бандпособником, поддерживает связь с оуновскими нелегала-
ми и знает, где они скрьіваются.

Реализуя показання КЕРУСА, на второй день спецгруппа
провела операцию, в ходе которой в лесу около с. Сокул Ку-
ликовского района обнаружила замаскированное убежище с
двумя бандитами.

В моментперестрелки бавдитьі били убити и опознаньї: следова-
тель СБ районного “ПровоДа” ОУН “ГОНГА” и врач надрайонного
“Провода” “СТРИХА”.

Из убежища изьято оружие, медикаменти и оуновские
документи.

Арестованньїй КЕРУС на последующих допросах сознал-
ся и осужден.
ВЕРБОВКА АГЕНТУРЬІ

Агент УМГБ Тернопольськой области “ЗИРКА” сообщила
о том, что жителька села Барнш Бучачского района по имени
Мария поддерживает близкую связь с руководителем пропаган-
ди надрайонного “Провода” ОУН “ДАНКО”.

Поскольку “ЗИРКА” не имела возможности установить
связь с Марией, УМГБ дало задание спецгруппе под руко-
водством агента-боевика “К” вьіехать в с. Барьпп, разьіскать
связанную с Марией некую ПОПРИЦКУЮ и подвергнуть ее
допросу под видом оуновского СБ.

Вьшолняя зто задание и пользуясь ориентировкой УМГБ,
спецгруппа прибьіла в с. Барьіш, разьгскала ПОПРИЦКУЮ и
заявила ей, что спецгруппа является боевкой СБ, подозрева-
ет ее в предательстве ОУН и позтому требует дать нужньїе
обьяснения.

ПОПРИЦКАЯ вьісказала готовность доказать свою актив-
ную работу в ОУН и согласилась с агентами-боевиками уйти
в лес.

На допросе ПОПРИЦКАЯ рассказала, что она является
членом ОУН, что в сслс Барьпп действует станичная организа-
ция ОУІ І, назвала ес участников, среди которьіх бьіла фамилия
интсресуіонієм нас Марим.

Отнустив ПОПРИЦКУЮ как “проверенную” в СБ, про-
должая вьшолнять задания УМГБ, спецгруппа вторинно по-
явилась в селе, розьіскала Марию, увела в лес и от имени СБ
Окружного “Провода” ОУН подвергла ее допросу.

В результате допроса бьіло установлено, что Мария с 1944
года, под кличкой “БЕРЕЗКА”, является активной оуновкой,
находилась на нелегальном положений, в 1945 году по зада-
нию ОУН легализовалась и вьіполняет обязанности связной
и информатора руководителя пропаганда! Бучачского надра-
йонного “Провода” ОУН “ДАНКО”. Из числа своих оунов-
ских связей, кроме “ДАНКО”, “БЕРЕЗКА” назвала бандитов
“ИГОРЯ”, “ГОЛУБКА”, “СЕНА” и других.
Ставя задачу вербовки “БЕРЕЗКИ”, ее показання в “СБ”
бьіли оформленні протоколом допроса, собственноручно под-
писаньї, а затем по обусловленному сигналу чекистско-войсковая
группа инсценировала “налет”, в результате которого один
агент-боевик бьіл “убит”, а “БЕРЕЗКА” захвачена живой.

После предьявления “захваченного” протокола допроса
“БЕРЕЗКА” подтвердила свои показання и дополнительно
назвала 18 участников оуновского подполья.

“БЕРЕЗКА” заагентурена и вьіполняет задания по розьіску
своих связей.

В ходе разработки руководящего состава Краевого “Про-
вода” ОУН “Подилля”, УМГБ Тернопольской области распо-
лагало агентурньтми данньїми о том, что жительница села
Кобьіловолоки Будановского района ШКВАРОК Стефания
Васильевна поддерживает интимньїе связи с заместителем
руководителя одной из рефсрентур Краевого “Провода” ОУН
-“ЕВГЕНОМ”.

Для проверки зтих данньїх бьіла использована спецгруппа
УМГБ Тернопольской области.

Получив задание УМГБ и прибьів в село Кобьіловолоки
Будановского района, спецгруппа установила ШКВАРОК,
конспиративно визвала ее из квартири и, представившись как
связньїе ОУН, потребовала, чтоб она организовала спецгруп-
пе встречу с “ЕВГЕНОМ” для вручення ему срочной и особо
важной почтьі.

ШКВАРОК заявила, что она, по неизвестннм ей причинам,
продолжительное время никаких сведений о “ЕВГЕНЕ” не
имеет, но ей хорошо известно, что в селе Кобьіловолоки под чу-
жой фамилией проживает бивший руководитель пропаганди
Чортковского окружного “Провода” ОУН по кличке‘ТНАТ”,
которьш в 1945 году по заданию подполья легали зовался и до
последнего времени поддерживает организационньїе связи с
“ЕВГЕНОМ”.

На оснований зтих данньїх спецгруппа на месте устано-
вила, что действительно в селе Кобиловолоки, под фамилией
ГАЛАТ проживает бухгалтер спиртзавода, являвшийся в про-
шлем руководителем пропаганда Чортковского окружного
“Провода” ОУН под кличкой “ГНАТ’.

8 сентября с. г., реализуя данньїе спецгруппьі, “ГНАТ”
бьіл секретно задержан УМГБ Тернопольской области и на
допросе рассказал, что он в действительности является ПЕТ-
РИШИНЬІМ, членом ОУН с 1941 года.

До марта 1944 года он руководил Борщевским повито вьім
“Проводом” ОУН, а затем возглавлял референтуру пропаганда
Чортковского окружного “Провода” ОУН, скрьіваясь под клич-
ками “ГНАТ” и “ЮРА”.

В сентябре 1945 года, в связи с перенесенньїм ранением,
“ГНАТ” по заданию руководителей оуновского подполья ле-
гализовался и продолжал поддерживать связи с руководите-
лями Чортковского и Тернопольского окружньїх “Проводов”
ОУН - “ЗНЕЕМ” и “БОГДАНОМ”, а также бьівпшм руко-
водителем пропаганди Чортковского окружного “Провода”
-“АНДРЕЕМ”.

На допросе “ГНАТ” также показал, что с перечисленньї-
ми више руководителями ОУН он поддерживал письменную
связь до послсднего врсмени, что ему хорошо известньї по со-
вместной оуновской деятельности руководитель пропаганди
Краевого “Провода” ОУН - “УЛАС” и другие оуновские
главари.

Таким образом, в результате применения спецгруппьі бьіл
установлен один из руководителей ОУН, располагающий
серьезньїми оуновскими связями, разрабатьіваемьіми УМГБ
Тернопольськой области.

Используя зти данньїе, “ГНАТ” бьіл заагентурен и исполь-
зуется по розьіску и ликвидации его связей из числа руководя-
щего состава оуновского подполья.

УМГБ Тернопольськой области в ходе разработки Чорт-
ковского районного “Провода” ОУН при содействии агента
“ШОФЕРОВА” бьіл склонен к негласной встрече и завербо-
ван под псевдонимом “ГАЙ” активний оуновский нелегал,
имевший связь с членами районного “Провода” ОУН.

Изучив связи ‘ТАЯ” по подполью, УМГБ дало задание
ему ликвидировать руководителя районного “Провода” ОУН
“БУРОГО”. 18 апреля с. г. агент-боевик “ГАЙ” встретился с
“БУРЬІМ” и бандитом “ПОЛЕВЬІМ” и по дороге в с. Капуст-
ницн Чортковского района очередью из автомата убил их.

Чтобьі зашифровать агента ‘ТАЯ”, согласно предусмот-
ренному плану, находившаяся в селе Капустницьі опергруппа
УМГБ немедленно прибила к месту стрельбьі и, обнаружив
трупи “БУРОГО” и “ПОЛЕНОГО”, инсценировала пере-
стрелку с бандитами, применив при зтом ракети, а затем за-
брала трупи якоби убитих опергруппой МГБ “БУРОГО” и
“ПОЛЕНОГО”.

Через пять дней, 23 апреля с. г., “ГАЙ” бил визван к сле-
дователю СБ Чортковского надрайонного “Провода” “РОТ”
для вияснення обстоятсльств убийства “БУРОГО” и “ПОЛЕ-
НОГО”.

Отрицая убийство “БУРОГО”, “ГАЙ” заявил “РОТУ”, что
ему и “БУРОМУ” при столкновении с опергруппой МГБ уда-
лось бежать и он с ним скрьілся в убежище, где “БУРЬІЙ” на-
ходится в течение пяти дней. Вслед за зтим “ГАЙ” предложил
“РОТУ” пойти с ним в убежище и убедиться, что “БУРЬІЙ”
“жив” и что его обьяснение “правдива”. “РОТ” принял зто
предложение.

В пути следования к “БУРОМУ” “ГАЙ” избрал удобний
случай и недалеко от села Улашковцьі убил “РОТА”.

При возвращении в село “ГАЙ” встретился с оперработни-
ком МГБ и сообщил ему о ликвидации “РОТА”.
РАЗОБЛА ЧЕНИЕ АГЕНТУРЬІ
(ДВУРУШНИКОВ)

МГБ УССР активно разрабативался униатский священник
КОТИВ, являвшийся советником митрополита СЛЕПОГО,
располагавший нелегальньїми связями с руководителями ОУН
- ШУХЕВИЧЕМ, ГРЕНЬОХ, КАРХУТ и другими и подозре-
вавшийся в причастности к английской разведке.

В ходе мероприятий по ликвидации Греко-Католической
униатской Церкви КОТИВ бьш арестован, а затем завербован
в качестве агента для разработки своих националистических
связей и реакционной части униатского духовенства.

Однако после вербовки КОТИВ стал на путь двурушниче-
ства. Он рассказал о вербовке архимандриту ШЕПТИЦКОМУ
и в дальнейшем, по указанию последнего, представлял мало-
ценньїе, не заслуживающие оперативного внимания матери-
альї, под разньїми предлогами уклонялея от встреч с оперра-
ботником, отрицал связь с английской разведкой и скривал
места хранения важних документов бьівшего митрополита
Андрея ШЕПТИЦКОГО.

В целях разоблачения КОТИВА в двурушничестве, ви-
ясненим его связи с оуповским подпольем, отношения к ан-
глийской разведке и получения данньїх о местах хранения
личного архива Андрея ШЕПТИЦКОГО, бьіло решено доп-
росить КОТИВА от имени СБ ОУН, использовав для зтого
снеціруппу “Тайфун”.

Согласно разработанному плану в г. Львове бьіл подобран
в разрушенном доме подвал и создана обстановка, в которой,
как правило, допрашивает СБ.

Спецгруппу “Тайфун” возглавлял оперативний работник
МГБ УССР, агент “ВИКТОР” внетупал в роли заместителя
руководителя іруппьі СБ Центрального “Провода” ОУН; агент
“ЗАРУБЕЖНЬІИ” внполнял обязанности следователя СБ, на
агентов “ЮРКО” и “БУРЯ” била возложена задача визова
КОТИВА из квартири, доставки в подвал и охрана помеще-
ния, іде производилея допрос.
Агентурной комбинацией пропуски КОТИВА через
“МСБ” предусматривалось использовать факт расшифровки
его сотрудничества с органами МГБ перед архимандритом
ШЕПТИЦКИМ, посещение КОТИВЬІМ УМГБ в городе
Львове, а также тот факт, что руководящая верхушка Греко-Ка-
толической Церкви бьіла арестована, а он остался на свободе
и никто его не преследует.

В ходе допроса имелось в виду обвинить КОТИВА в том,
что он прекратил оказьівать помощь ОУН, отопіел от Греко-
Католической Церкви и стал активно вьідавать униатских
священников, отказавшихся от перехода в православне.

...В связи с тем, что в течение двух дней КОТИВ уклоняйся от
встреч с агентами-боевиками, бьіло принято решение направиш
к нему только агента “ЮРКО”, владеющего русским язьїком, ко-
торьій должсп бьтл встретиться с КОТИВЬІМ, заявить ему, что
сіх> срочію вг.і чьінасг оперработник МГБ, у которого он состоял
на связи, и вместе е ним нридти на явочную квартиру.

По зтому замислу “ЮРКО” удалось разьіскать КОТИВА
и на его предложение - ерочно явиться к оперработнику, он,
не задумьіваясь, дал своє согласие.

Вместо явочной квартири КОТИВ бьіл доставлен к подва-
лу, у входа которого его встретил оперработник МГБ с агентом
“З АРУБЕЖНЬІМ” и повелителько предложил ему немедленно
опуститься в подвал по очень важному делу. Не давая КОТИВУ
принять мерьі противодействия, агент “ЗАРУБЕЖНЬІЙ” мо-
ментально проводил его в подвал, доставил к месту допроса
и, соблюдая правила поведения членов ОУН перед своим ру-
ководителем, передал КОТИВА агенту “ВИКТОРУ”.

В зтот момент “ВИКТОР” предложил КОТИВУ сесть
на разломанньїй ящик и обвинительно спросил: “Почему вьі
на наш вьізов не являєтесь по двоє суток, а к большевикам
так сразу бежите, даже оставляй службу Божию в церкви?
Вьі отдаете себе отчет- где вьі находитесь и с кем вьі разго-
вариваете?”
Пьітаясь оправдаться, КОТИВ начал утверждать, что
никто сто не вьізьівал, что если бьі он узнал, что должен явить-
ся к прсдставителям ОУН, то никто бьі не допустил, чтобьі
диое суток его искали в городе и что он, если не ошибается,
•н> разговаривает с членом Центрального “Провода” ОУН
ЛІіБЕДЕМ Николаем.

Возразив, что с КОТИВЬІМ разговаривает не ЛЕБЕДЬ, а
заместитель руководителя группьі СБ Центрального “Прово-
да” ОУН “МЬІКОЛА”, “ВИКТОР” сразу же назвал КОТИВА
“изменником украинского народа и Греко-Католической
Церкви”, что он является агентом НКГБ, “продался Москве”,
вьідал НКП> “друзив ГОНТУ и ОРДЬІНЦА”, и что за ото он
лслужил смертную казпь.

Убедившись, что попал в руки СБ ОУН, КОТИВ заявил
“ВИКТОРУ”, что он считает себя воспитанником покойного
митрополита Андрея ШЕПТИЦКОГО, никогда не думал
изменять интересам своей церкви, интересам украинского
народа, что он не считает себя агентом НКГБ, так как ничего
конкретного никогда не сообщал.

КОТИВ далее рассказал, что его 7 или 8 раз допрашивали
в НКГБ, настоятельно требовали видать связи униатов с бан-
деровцами, сообщить, где находятся ценности митрополичье-
го дома и собора Св. Юра, а также предлагали стать агентом
НКГБ под псевдонимом “АНДРЕЙ”.

После отказа от приема псевдонима и сотрудничества с
НКГБ КОТИВ еще несколько раз официально вьізьівался в
НКГБ, его дваждьі задерживали и помещали на 2-3 дня в тюрь-
му, пьітаясь зтим путем воздействовать на КОТИВА и полу-
пить от него показання по интересующим НКГБ вопросам.

Видя, что КОТИВ отдельївается общими фразами и на по-
ставленньїе вопросьі не дает подробньїх ответов, “ВИКТОР”
потребовал, чтобьі он назвал лиц, которьіе пользуются довери-
ем в ОУН и могли бьі поручиться за его преданность униатской
церкви и подтвердить, что он оказьівает помощь ОУН.

64 Зам. 7976
Из числа таких лиц КОТИВ назвал нашего агента “ТИХО-
ГО”, архимандрита Климентия ШЕПТИЦКОГО, оуновского
нелегала врача КАРХУТА и униатского священника СОПУ-
ЛЯК, находящегося якобьі в американской зоне оккупации
Германии.

В подтверждение своего враждебного отношения к Со-
ветской власти КОТИВ сослался на Леопольда БРАУНА,
являющегося католическим апостольским администратором
в СССР, проживающего в Москве при английской или фран-
цузской миссии.

С БРАУНОМ, как заявил КОТИВ “ВИКТОРУ”, он и Кли-
ментий ШЕПТИЦКИЙ имели конспиративньїе встречи в пери-
од пребьівания делегации от униатской церкви, чтобьі БРАУН
просил поддерживать с ним регулярную связь, представлять ему
письменную информацию о положений Греко-Католической
Церкви в западньїх областях УССР и проводимьіх там меропри-
ятиях органами Советской власти и что зти свсдспия оп будет
направлять английской разведке. На предложение БРАУНА
КОТИВ ответил своим согласием.

В связи с зтим, КОТИВ предложил “ВИКТОРУ”, что если
руководители ОУН нуждаются в новьіх каналах связи с анг-
ло-американцами, то в зтом он легко может использовать
БРАУНА.

Отвечая на вопросьі “ВИКТОРА”, КОТИВ далее сказал,
что часть ценностей митрополичьего дома и собора Св. Юра
и секретную переписку Андрея ШЕПТИЦКОГО с руководи-
телями ОУН он и монах КУЛЬБЕНКО замуровали и хранят в
надежном месте.

Закончив допрос и получив от КОТИВА письменньїе по-
казання по указаним вопросам, “ВИКТОР” заявил ему, что
следствие по его делу не окончено, что все опровергающие
обвинение аргументи будут тщательно проверенн СБ, что
после проверки состоится вторая встреча, о которой он будет
предупрежден связннми “ВИКТОРА” по установленному
паролю.
После допроса, как зто установлено, агентурними данньї-
ми и наружним наблюдением, КОТИВ перешел на полулегаль-
ное положение и вел себя очень настороженно с тем, чтобьі
избежать очередного вьізова в СБ.

Через месяц КОТИВ бьіл разьіскан на одной из квартир на
окраине города Львова, при виходе из которой агент “БУРЯ”
по установленному паролю связался с ним и доставил к “ВИК-
ТОРУ” в подвал.

Ставя задачу вияснить места хранения секретних доку-
ментов о связи униатов с ОУН, “ВИКТОР” заявил КОТИВУ,
что на оснований последних распоряжений, которие он полу-
чил от Центрального “Провода” ОУН, СБ должна провести
специальное расследование по делу вивезенньїх НКГБ доку-
ментов о переписке с бандеровцами, установить виновников
и взять под личную сохранность оставшиеся документи. Если
КОТИВ не докажет своей лояльности к ОУН путем активной
помощи СБ в расследовании дела, связанного с документами,
то “ВИКТОР” настоит перед “революционньїм трибуналом
ОУН” о винесении строгого приговора по делу КОТИВА. На
□то КОТИВ ответил, что он готов помочь всем, чем угодно,
лить би заслужить доверие перед СБ ОУН.

Однако, как только “ВИКТОР” потребовал передать СБ
документи, КОТИВ пьітался уклониться от вьшолнения зто-
го задапия, утверждая, что он хотя и знает, что документи
замурованн в особняке митрополита, но точно указать их
местонахождение или самому найти зти документи он не
может. Вскоре настойчивий допрос “ВИКТОРА” привел к
тому, что КОТИВ дал присягу доставить в назначенное место
документи о связях Греко-Католической Церкви с Централь-
ним “Проводом” ОУН.

На второй день агент “ТИХИЙ” сообщил, что, встретив-
шись с КОТИВЬІМ, последний расеказал ему, как он попал
в СБ, как его допрашивали и что он дал согласие видать СБ
секретньїе документи бьівшего митрополита ШЕПТИЦКОГО,
обусловив встречу с представителем СБ в костеле иезуитов
по ул. Рутовского.

В назначенное время наружное наблюдение зафиксировало
приход КОТИВА и “ТИХОГО” в костел, причем КОТИВ имел
при себе большой, завернутий в газети сверток.

В условленное время к КОТИВУ и “ТИХОМУ” подошел
агент “БУРЯ”, отозвал КОТИВА, обменялся с ним паролем и
получил от него сверток с документами.

Среди документов обнаружено значительное количество
личньїх писем к бнвшему митрополиту Андрею ШЕПТИЦКО-
МУ руководителей ОУН - МЕЛЬНИКА, БАНДЕРЬІ, ЛЕБЕДЯ,
“ЛЕГЕНДЬІ”, КУБИЙОВИЧА и других.

Таким образом, допросом от имени СБ спецгруппой уда-
лось установить двурушничестве нашего агента КОТИВА,
добить ценньїе документи и использовать зти материали при
следствии после арсста КОТИВА.

По агентурному делу “Обрсчсшіьіс” УМГБ Ровенской
области проводились специальнис агентурние мероприятия
по виводу на вербовку руководителя СБ Краевого “Провода”
ОУН “Одесса” - “РОМАНА”.

В зтих целях били разьісканн и заагентурени близкие род-
ственники “РОМАНА” и его жени “МАРИИ” - “ВОЗНЬІЙ”,
“НОВАКОВСКАЯ” и “ВОЛЬНАЯ”, однако положительннх
результатов в течение года достичь не удалось. Агент “НОВА-
КОВСКАЯ” после ухода по нашему заданию к “РОМАНУ”
больше на встречу не явилась, а “ВОЗНЬІЙ” стал уклоняться
от виполнения взятих на себя обязательств и в связи с зтим
подозревалея в двурушничестве.

Чтобн установить факти двурушничества агентов “ВОЗ-
НОГО” и “НОВАКОВСКОЙ”, получить данньїе о причинах
невозвращения из рейда последней, а также вияснить места
укритий “РОМАНА” и канали связи его с “ВОЗНЬІМ”, МГБ
УССР и УМГБ Ровенской области била разработана и осу-
ществлена агентурная комбинация по допросу “ВОЗНОГО”
от имени оуновского СБ.
Согласно разработанному плану, на піоссе Луцк-Ровно спец-
группа “Молния”, в составе которой находился оперработник
МГБ УССР, избрала место для “засади” и ожидала появлення
“ВОЗНОГО” со вторим сотрудником УМГБ Ровенской области,
с целью “бандитского налета” и “захвата” их живими.

Для обвинения “ВОЗНОГО” в сотрудничестве с органа-
ми МГБ бьіло предусмотрено вручение ему письма - вьізов
на встречу с оперработником и получение от него расписки о
вьідаче “ВОЗНОМУ” денежного вознаграждения за активную
агентурную работу по линии ОУН. Зти два документа подлежа-
ли изьятию спецгруппой и должньї бьіли бьіть использованьї
как изобличающие документьі в связи с органами МГБ.

Вьіполняя задуманную агентурную комбинацию, 24 мая
с. г. оперработник УМГБ Ровенской области, прибьів в один
из районов Вольїнской области, где проживал “ВОЗНЬІЙ”,
вручил ему вьізов на встречу, деньги и получил расписку, по-
сле чего на автомашине направились в гор. Ровно.

В пути следования, когда автомашина подьезжала к обус-
ловленному месту, на шоссе вьішли агентьі-боевики, остано-
вили машину, под угрозой оружия “захватали” оперработника
и “ВОЗНОГО” и увели их в лес. Оставив оперработника под
“охрапой” в лесу, два других агента-боевика доставили “ВОЗ-
НОГО” в подготовленное убежище и там подвергли его обьіску
и допросу от имени СБ-ОУН.

При обьіске агент “ПАВЛО” изьял у “ВОЗНОГО” письмо
УМГБ, а у оперработника расписку о получении “ВОЗНЬІМ”
денежного вознаграждения, после чего бьіл начат допрос.

Будучи изобличен и приняв спецгруппу за специальную
“боевку” СБ, “ВОЗНЬІЙ” заявил, что он и его жена действи-
тельно являются агентами УМГБ Ровенской области под
кличками “НОВАКОВСКАЯ” и “ВОЗНЬІЙ”, что об их связи
с УМГБ известно руководителю СБ Краевого “Провода” ОУН
- зятю “РОМАНУ”, по заданию которого они дезинформируют
органи МГБ о местах укритий “РОМАНА” и скрнвают его
намерения использовать наши органи в интересах ОУН.
На встречах с “РОМАНОМ” агент “НОВАКОВСКАЯ”
сообщила ему о всех заданиях, полученньїх ею от УМГБ и в
каждом случае представляла нам ложние сведения. В конце
1946 года по указанию “РОМАНА” “НОВАКОВСКАЯ” пере-
шла на нелегальное положение, периодически встречаясь с
“ВОЗНЬІМ” на конспиративньтх квартирах ОУН.

В ходе дальнейшего допроса “ВОЗНЬІЙ” назвал места
встречи его с “РОМАНОМ”, “НОВАКОВСКОЙ” и дочерью
“КИТИЦЕЙ”. Зти показання “ВОЗНОГО” бьіли записаньї в
форме протокола.

Закончив “следствие” и установив таким образом двуруш-
ничество агента “ВОЗНОГО” и “НОВАКОВСКОЙ, спецгруппа
направилась к их “проводнику”, но в пути следования “на-
толкнулась” на оперативную группу МГБ, вступила с ней в
“бон” и била “разгромлена”. Захваченньїе два агента-боевика
и “ВОЗНЬІЙ” били доставлсньї в УМГБ.

Изьятьій протокол допроса в СБ бьіл первинним докумен-
том, на оснований которого “ВОЗНЬІЙ” дал признательньїе
показання.

Добьітьіе от “ВОЗНОГО” данньїе о местах явок с “РОМА-
НОМ” используются для поимки его, “НОВАКОВСКОЙ” и
“КИТИЦЬІ”.

УМГБ Станиславской области располагало данньїми о
двурушничестве агента БУЛАКА Тимофея, скрьівавшего свои
связи с оуновским подпольем.

Не имея агентурних подходов для проверки фактов свя-
зи БУЛАКА с ОУН, мьі визвали его в г. Станислав якобьі в
служебную командировку. Предусматривалось, что в пути
следования БУЛАКА будет задержан и подвергнут допросу
от имени СБ.

18 июня с. г. по заданию УМГБ спецгруппа на пути сле-
дования БУЛАКА устроила “засаду”, в момент приближения
задержала его и, уведя в лес, допросила от имени СБ.

Спецгруппа обвинила БУЛАКА в том, что он в последнее
время не вьшолняет заданий руководителей районного “Про-
вода” ОУН “ГАЕВОГО” и “БОРИСА”.
Приняв нашу группу за боевку СБ районного “Провода”
ОУН, БУЛАКА заявил, что он всегда аккуратно вьшолнял за-
даних “ГАЕВОГО”, что только в 1947 году он передал для ОУН
1000 рублей денег, тепльїе вещи и продукти, что, используя
своє служебное положение директора совхоза, неоднократно
снабжал нелегалов фиктивньїми документами.

Дав задание более активно помотать ОУН, спецгруппа
освободила БУЛАКА, а протокол его допроса передала в
УМГБ. Поскольку на очередних встречах БУЛАК скрьівал
от органов МГБ случай “задержання” и допроса его “бандита-
ми”, 25 июня он бьіл задержан, доставлен в Букачевский РО
МГБ, где “захваченньїми” документами СБ изобличен в связи
с оуновским подпольем.

БУЛАК назвал члена ОУН ГАЕЦКОГО, руководителя
боевки СБ “ГОЛУБА” и указал места их укритий.

УМГБ Вольїнской области стало известно, что их агент
“ЛЕНА”, работая учительницей в Голобском районе, уклоня-
ется от сотрудничества и продолжает поддерживать связь с
подпольем.

Для проверки “ЛЕНЬІ” и установлення фактов двурушни-
чсства УМГБ била разработана комбинация по применению
к ней спецгруппн “МОЛНИЯ”.

В заданий спецгруппн указивалось, что она должна при-
бить на квартиру под видом СБ надрайонного “Провода”
ОУН, секретно визвать “ЛЕНУ”, увести ее в лес и допросить
там о “предательстве” ОУН, в результате чего якоби били
убити два бандита.

Виполняя задание УМГБ, спецгруппа прибила .к месту жи-
тельства агента “ЛЕНЬІ”, направила в дом агента-боевика “БОГ-
ДАНА”, которий, встретившись с “ЛЕНОЙ”, вручил ей письмен-
ний внзов в СБ и тут же предложил ей идти с ним в убежище “его
руководителей”. “ЛЕНА” согласилась вьшолнить приказание СБ,
явилась на опушку леса, где ее ожидала спецгруппа.

Убедившись, что находится в СБ, “ЛЕНА” в начале до-
проса рассказала о своем сотрудничестве с органами МГБ,
однак с момента вербовки никаких сведений не представила,
что, наоборот, онапродолжаетчестно работать в ОУН, связана
по антисоветской деятельности с учительницей ВАКУЛЮК,
вместе с которой в городе Лунке распространяла национали-
стические листовки.

Чтобьі подтвердить свои показання, “ЛЕНА” сослалась на
члена ОУН, нашего агента “ИСКРУ” и виразила готовносте
связать с ней спецгруппу.

28 апреля с. г. по обусловленному через “ЛЕНУ” паролю
спецгруппа встрелилась с “ИСКРОЙ” Она назвала себя станич-
ной ОУН, как агент органов МГБ под псевдонимом “ИСКРА”
ничего не делает, о всех получаемьіх заданиях МГБ информи-
рует руководителей районного “Провода” ОУН.

На вопрос спецгруппи - кто может поручиться за предан-
ность “делу ОУН”, “ИСКРА” назвала руководителей пунктов
снячи районного “ї Іровода” МУШКУ Харитона, МЕЛЬНИЧУК
Люіижі. и куіцтнчі ОУІ І “ЯВОРА”.

\/1і;іііинин таким образом факти двурушничестваивия-
вив членов ОУН, агенти “ЛЕНА”, “ИСКРА”, а также МУШКА,
МЕЛЬНИЧУК и “ЯВОР” били арестованм.

В УМГБ Ровенской области поступили агентурньїе данньїе
о том, что священник села Москвино Березновского района
ПАВЛОВСКИЙ в период немецкой оккупации вступил в
УПА, занимал руководящее положение при штабе Северной
группн УПА, в течение 1944 года находился на нелегальном
положений, после чего по заданию подполья легализовался и
продолжал националистическую деятельность.

Имея в виду разоблачение ПАВЛОВСКОГО, внявление
его связей среди руководящего состава ОУН, с целью использо-
вания зтих данньїх для ликвидации бандитов, ПАВЛОВСКИЙ
бмл секретно снят, однако в процессе длительного допроса
откровенньїх показаний не дал.

Несмотря на неоткровенное поведение ПАВЛОВСКОГО,
УМГБ решило завербовать его под псевдонимом “СОБИНОВ”,
с тем, чтобьі впоследствии путем допроса от имени СБ разо-
блачить его как члена ОУН и агента-двурушника.

Через два месяца, после тщательного инструктажа УМГБ
направило на Москвинские хутора спецгруппу под руковод-
ством агента МГБ УССР “ВИКТОРА”, в состав которого
бьіл введен заместитель начальника отдела УМГБ Ровенской
области.

Поскольку “СОБИНОВ” после вербовки рассказал под
большим секретом своим близким о его задержании и содержа-
нии допроса в УМГБ, “ВИКТОР” использовал зто обстоятель-
ство для обвинения “СОБИНОВА” в предательстве ОУН.

Прибив на Москвинские хутора, спецгруппа остановилась
в доме местного жителя ИВАНЮКА, принявшего группу за
“боевку” СБ, после чего два агента явились на квартиру “СО-
БИНОВА”, которому заявили, что его вьізьівает на встречу со-
трудник МГБ. “СОБИНОВ” бистро собрался и бьіл доставлен
“ВИКТОРУ”.

Встреча “СОБИНОВА” с “ВИКТОРОМ” визвала у “СОБИ-
НОВА” большую растерянность, так как он сразу заподозрил,
что попал в руки СБ.

При встрече “ВИКТОР” отрекомендовался представите-
лем СБ особой группьі Центрального “Провода” ОУН и об-
винил “СОБИНОВА” в связи с органами МГБ, предательстве
ОУН, в подтверждение зтого заявил, что по вмзову в НКГБ
он охотно и бистро явился.

“СОБИНОВ” понял, что он попал не в НКГБ, а в СБ и
позтому в пространственной форме рассказал “ВИКТОРУ”
о своей националистической деятельности, подчеркивая при
изложении каждого момента своє враждебное отнопіение к
Советской власти.

Начав со слов: “Я верннй син Украиньї, всю свою жизнь
боролся и борюсь за украинскую национальну справу”,
“СОБИНОВ” заявил, что он считает себя украинским нацио-
налистом с 1920 года, что атому предшествовало его избрание
в “Украинскую Центральную Раду”, вьшолнение обязанно-
стей первого воєнного коменданта гор. Києва в 1919 году,
затем воєнного начальника гор. Звенигородки Киевской
области.

В связи с наступлением Красной Армии в 1919 году “СО-
БИНОВ” организовал 1-й Звенигородский пехотньїй полк, с
которьім участвовал в боях против Красной Армии.

До войньї 1941 года он проводил антисоветскую нацио-
налистическую деятельность среди украинцев, используя в
зтих целях церковньїй амвон. В период немецкой оккупации
“СОБИНОВ” активно вьіступал с проповедями, призьівая на-
селение поддерживать немецкую армию, “освобождавшую
Украйну от большевиков”.

В 1943 году “СОБИНОВ” ушел в УПА, работал в штабе
командующего Северньтм округом УПА “ДУБОВОГО”, со-
ставлял военньїе устави и разрабатьівал планьї подготовки
оуновского подполья для борьбьі с Советской Армией в усло-
виях советской действительности.

“СОБИНОВ” также рассказал, что в 1944 году по заданию
“ДУБОВОГО” он легализовался, возвратился к семье в с. Моск-
вино и с зтого времени не прекращает связи с ОУН.

Из членов семьи “СОБИНОВ” назвал свою дочь, которая
бьіла медсестрой в УПА под кличкой “ГАЛКА”, и что сейчас
она является связной в ОУН.

Изложив основньїе моменти националистической деятель-
ности, “СОБИНОВ” признался “ВИКТОРУ”, что он дваждьі
арестовьівался органами НКГБ, обвинялся в причастности к
ОУН, но в каждом случае он никаких показаний не давал и
позтому его освобождали. О том, что он является нашим аген-
том, “СОБИНОВ” категорически отрицал.

По предложению “ВИКТОРА” “СОБИНОВ” подробно
написал обо всем, что рассказал и в заключении вьісказал
своє желание вьіполнять более серьезньїе поручения руково-
дителей ОУН.
Полученньїе от “СОБИНОВА” показання впоследствии
бьіли использованьї для разоблачения его как активного члена
ОУН и агента-двурушника.

УМГБ Станиславской области в результате проведенньїх
мероприятий бьіли полученьї данньїе о том, что агент “ОЛЯ”
поддерживает связи с бандитами и по их заданию представля-
ет в РО МГБ ложную информапию о состоянии оуновского
подполья в районе.

Для проверки зтих данньїх и разоблачения агента “ОЛИ” в
двурушничестве бьіло дано задание спецгруппе УМГБ, возглав-
ляемой агентом-боевиком “Т”, захватать “ОЛЮ” и допросить
от имени СБ о ее связи с бандитами.

Спецгруппа бьіла ориентирована о том, что “ОЛЯ” задер-
живалась органами МГБ и зто обстоятельство должно бьіть
использовано для обвинения “оуновским СБ”.

Вьіполняя задание УМГБ, спецгруппа прибьіла к месту
жительства “ОЛИ”, ночью направила в дом двух агентов-бо-
евиков, которьіе, встретив “ОЛЮ”, предложили ей следовать
вместе с ними к руководителю “боевки” СБ. Будучи уведена к
зарансс подготовленному бандитскому убежищу, “ОЛЯ” бьіла
встречспа руководителем спецгруппьі “Т”, которьій сразу же
обвипил се в связи с органами МГБ и потребовал дать “СБ”
показання по отому вопросу.

Отдавая себе отчет, что действительно находитея в “СБ”,
агент “ОЛЯ” рассказала спецгруппе о своих связях с подполь-
ем ОУН и о честном вьіполнении всех поручений станичной
ОУН села Луки Войниловского района.

Задокументировав показання “ОЛИ”, спецгруппа вьірази-
ла сомнение в правдоподобности ее показаний и предложила
следовать к руководителю окружного “Провода”, имея в виду
подвести “ОЛЮ” к чекистско-войсковой группе с целью за-
хвата и разоблачения как агента-двурупіника.

Пройдя километр, спецгруппа якобьі “случайно” натолк-
нулась на чекистско-войсковую группу, вступила с ней в “пе-
рестрелку, в результате которой агент “ОЛЯ” била “отбита”
и протокол ее допроса в СБ попал в руки нашей группьі.

На допросе в УМГБ “ОЛЯ” признала, что она являлась
агентом-двурушником, по заданию оуновского подполья
представляла в органи МГБ дезинформацию о подполье.
РАСКРЬІТЬІЕ ПРЕСТУПЛЕНИЯ

17 апреля с. г. в селе Испас Вижницкого района Черновиц-
кой области оуновские бандити соверпіили убийство бригади-
ра вновь организованного колхоза ТРУФАН Марии.

Принятьіе мери розьіска убийц продолжительное время
не давали положительньїх результате.

Для раскрьггия зтого террористического акта, розьіска и
задержання его исполнителей в конце апреля с. г. бьілаприме-
нена спецгруппа во главе с оперработником УМГБ.

Спецгруппа бьіла ориентирована УМГБ о том, что в селе
Испас местньїй житель ГРИГОРЯК подозревается в связи с
бандитами, позтому для активизации розьіска убийц бригади-
ра колхоза ТРУФАН спецгруппа получила задание вьіехать
на место и от имени СБ допросить ГРИГОРЯКА.

Вьшолняя задание УМГБ, ЗО апреля с. г. спецгруппа приби-
ла в. село Испас, разьіскала и секретно захватила ГРИГОРЯКА,
увела в лес и там допросила его от имени СБ.

ГРИГОРЯК рассказал нашим агентам-боевикам о своей
причастности к ОУН, назвал других оуновцев и бандпособ-
ников, которме могут за нсго поручиться, как за преданного
делу ОУН, а также сообщил, что убийство бригадира колхоза
ТРУФАН Марии соверхпено руководителем СБ Буковинского
окружного “Провода” ОУН “КРИВОНОСОМ” и руководите-
лем пропаганди зтого “Провода” “БАКУНОМ” при непос-
редственном участии ГРИГОРЯКА и жителей села Испас
- ЗАХАРИЙ Йвана и ГАКМАН Михайла.

Записав зти показання ГРИГОРЯКА, спецгруппа обьяви-
ла ему, чтобьі он более активно помогал подпольщикам и что
через месяц СБ снова будет проверять его работу.

Отпустив ГРИГОРЯКА, спецгруппа представила УМГБ
добьітьіе данньїе, на оснований которьіх 5 мая с. г. ГРИГОРЯК,
ЗАХАРИЙ и ГАКМАН, как участники теракта над ТРУФАН, а
также станичний ОУН и активная бандпособница ГРИГОРЯК
Анна били арестовани и преданьї суду.
23 марта с. г. в с. Станиславчик Бродского района Львовс-
кой области неизвестнБіми бандитами бьшо совершено убий-
ство инструктора РК КП(б)У ДЕМЧЕНКО и зав. культпро-
светотделом Райисполкома ЯВОРСКОГО.

Осуществляя мероприятия по розьіску убийц, оперативно-
войсковая группа УМГБ на хуторе Копани, в доме местного
жителя МАЗЕПЬІ Андрея обнаружила бандита, которьій в
момент перестрелки бьіл убит.

Несмотря на прямьіе улики, арестованньїй бандпособник
МАЗЕПА на допросе отрицал свою связь с бандитами, а посе-
щение его дома пьітался оправдать тем, что якобьі он принимал
бандитов под угрозой оружия.

Для разоблачения МАЗЕПЬІ как члена ОУН и виявлення
его оуновских связей бьіла проведена агентурная комбинация,
согласно которой МАЗЕПЕ бьіло обьявлено, что он направля-
ется в г. Львов, где будет продолжаться следствие.

Планом мероприятий агентурной комбинации предус-
матривалось, что в пути следования конвоя с арестованньтм
МАЗЕПОЙ спецгруппа во главе с агентом “И” совершает
“налет” на автомашину, “захватьівает” МАЗЕПУ и подвергает
допросу от имени СБ, имея в виду получить от него показання
о причастности к ОУН. В качестве обвинения МАЗЕПЬІ
в связях с органами МГБ бьіл использован факт убийства
бандита в его квартире.

Проинструктировав спецгруппу о содержании задания
УМГБ и направив ее в обусловленное место, арестованньїй
МАЗЕПА в сопровождении конвоя следовал из г. Броди во
Львов.

В пути следования в гор. Львов на обусловленном месте
спецгруппа “напала” на автомашину, “перестреляла” солдат,
“подорвала” автомашину, а МАЗЕПУ “освободила” от орга-
нов МГБ.

Придя в лес, спецгруппа подвергла МАЗЕПУ допросу от
имени СБ окружного “Провода” ОУН и обвинила в вьідаче
бандита КМЕТЬ, которьій бил убит в доме МАЗЕПЬІ.
Доказьівая свою непричастность к органам МГБ, МАЗЕ-
ПА рассказал, что он принимал участие в террористическом
акте над инструктором Бродского РК КП(б)У ДЕМЧЕНКО
и зав. культпросветотделом райисполкома ЯВОРСКИМ, что
житель хутора Копань БЕСПАЛЬКО Степан (агент РО МГБ)
в своем доме имеет убежище, в котором хранится оружие и
националистическая литература. Кроме того, МАЗЕПА назвал
ряд участников бандгруппьі, которьіе могут подтвердить его
показання.

В результате зтой агентурной комбинации бьіло раскрьіто
бандпроявление, арестована вьіявленная показаннями МА-
ЗЕПЬІ грудна бандитов, которая вместе с МАЗЕПОЙ бьіла
осуждена.

Успех дальнейшего использования агентурно-боевьіх
групи требует, чтобьі они тщательно и повседневно изучали
практику работьі оуновского СБ, ее методьі вьізовов, допро-
сов, знали главарей местньїх и вьішестоящих руководителей
ОУН и СБ.

Заместитель начальника управленая
2-І!МГБ УССР подполковник ПАСТЕЛЬНЯК,

Зам. начальника секретариата
МГБ УССР капитан ПАВЛЕНКО

30.ХІ.1947 г. Киев.

О. Добко. Досить!.. - Луцьк: Волинська обласна дру-
карня, 2004. - С. 171-214.
Звернення українських повстанців
до членів винищувальних батальйонів
і так званих охорон колгоспів з пропозицією
порвати стосунки з поневолювачами України

1950 рік
Смерть Сталіну і його вислужникам!

Українські “стрибки” і члени т. зв. охорон колгоспів

Московсько-большевицькі загарбники поневолили Украї-
ну і в постійно зростаючих розмірах грабують майно нашого
народу, топчуть наші національні святощі, нівечать духовно
шину молодь, винищують фізично весь національно свідомий
елемент і революційно-визвольний рух українського народу.

У цій злочинно-бандитській роботі допомагають їм різної
масти вислужники, зрадники українського народу, серед яких
не останнє місце займаєте ви, члени ганебних “істрєбітєльних”
банд і т. зв. охорон колгоспів.

Рятуючи свою мерзенну шкуру, ви взяли від большевиць-
ких бандитів зброю на те, щоби допомагати їм поневолювати
свій рідний український народ, гнати своїх братів у Сибір чи
Донбас на каторгу, гнати їх на колгоспну панщину, грабувати
у них мізерний дорібок, арештувати і насилувати українських
жінок та, врешті, стріляти у плечі оборонців українського на-
роду - українських повстанців.

Ставши “стрибками”, ви стали слугами і прихвостнями кри-
вавого НКДБ-МГБ. Ви стали його спільниками. Ви зв’язалися
з тими катами, які в жорстокий спосіб вимордували мільйони
невинних людей - невільних мешканців СССР, з тими душо-
іубами, які терором, невиносимою працею і голодом держать
у білому жаху перед страшною смертю кріпаків-колгоспників і
чорноробів-робітників, з тими садистами, які “по плану” морду-
ють і нищать без жалю ваш рідний український народ.
Ви - юди, що за щербаті срібняки та гнилі покидьки зі сто-
лу продаєте свойого брата і насолоджуєтеся його муками, коли
його мордують дикі большевицькі людоїди, - не забувайте
про останній день, коли мусите станути перед лицем свойого
народу, щоб дати звіт зі своєї ганебної, каїнової роботи, коли
за ваші вчинки каратиме вас справедлива рука народного
правосуддя.

Перед справедливою караючою рукою вам не скритися
ніде. Вашій проклятій каїновій роботі вже почислені дні так,
як і пекельній тюрмі народів - большевицькому СССР. Кров
вами проданих жертв не піде на марне, а важким прокляттям
впаде на вас і на ваші покоління.

Де ж заховаєтеся ви, коли на вашого кровожадного Мо-
лоха рушить цілий світ, щоби розчавити його зміїне кубло?
Як тоді поглянете своїм зрадницьким оком на блиск і велич
воскресшої України?

Опам’ятайтеся, бо не знаєте, що робите!

“Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди, настане суд! ”

Негайно порвіть з проклятим ворогом! Знищуйте катів
народу - сталінсько-большевицьких опричників з МВД і МГБ,
які підло використовують вас проти рідних ваших братів!
Героїчними вчинками докажіть своє навернення до рідного
народу.

Українські повстанці й увесь український народ слідкують
за кожним вашим рухом навіть там, де ви цього найменше спо-
діваєтеся, та ждуть вашого покаяння, щоби вас простити.

Якщо не завернете з погубної дороги, то не знайти вам
місця на землі перед викидами власної совісти і народною
справедливістю. П’ястук революції твердий. Знищимо вас
— бандитів, якщо не покинете каїнового ремесла.

Схаменіться, поки ще не пізно!

65 Зам. 7976
Кидайте зброю і розходіться до домів!

СМЕРТЬ ЛАКЕЯМ КРИВАВОГО МГБ І МВД - ПЛЮ-
ГАВИМ СЛУГАМ З “ІСТРЕБІТЕЛЬНИХ” БАНД!

ХАЙ ЖИВЕ ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬ-
КОГО І ВСІХ ІНШИХ, ПОНЕВОЛЕНИХ МОСКВОЮ,
НАРОДІВ!

ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА СОБОРНА
ДЕРЖАВА!

ХАЙ ЖИВЕ ВОЛЯ НАРОДАМ І ВОЛЯ ЛЮДИНІ!

УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ.1

1“Волинь”. - № 6. - 2004 р. - Історія, література, мистецт-
во.-С. 145-146.
СОВЕРШЕННО
СЕКРЕТНО

Приказ № 0078/42
22 июня 1944 года

г. Москва

По народному комиссариату внутренних дел Союза
ССР и народному комиссариату оборонні Союза ССР:

Содержание: О ликвидации саботажа на Украине и о
копгроле над командирами и красноармейцами, мобилизиро-
ваїшьіми из освобождсиньїх областей Украиньї.

§1

Агентурний разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской,
Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблю-
дается явно враждебное настроение украинского населення
против Красной Армии и местньїх органов Советской вла-
сти. В отдельньїх районах и областях украинское население
враждсбно сопротивляется вьшолнять мероприятия партии
и иравитсльства но восстановлению колхозов и сдаче хле-
ба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобьі сорвать
колхозпос строитсльство, хиіцнически убивает скот. Чтобьі
сорвать снабженис продовольствием Красной Армии, хлеб
закапьівают в ямьі.

Во многих районах враждебньїе украинские злементьі,
преимущественно из лиц, укрьівающихся от мобилизации
в Красную Армию, организовали в лесах “зеленьїе” бандьі,
которьіе не только взрьівают воинские зшелоньї, но и напада-
ют на небольшие воинские части, а также убивают местньїх
представителей власти.

Отдельньїе красноармейцьі и командири, попав под
влияние полуфашистского украинского населення и мобили-
зованньїх красноармейцев из освобожденньїх областей Ук-
раиньї, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из
вьішеизложенного видно, что украинское население стало на
путь явного саботажа Красной Армии и Советской впасти и
стремится к возврату немецких оккупантов.

Позтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизо-
ванннми красноармейцами и командирами освобожденньїх
областей Украиньї, приказьіваю:

1.	Вислать в отдаленньїе края Союза ССР всех украинцев,
проживающих под властью немецких оккупантов.

2.	Вьіселение производить:

а)	в первую очередь украинцев, которие работали и слу-
жили у немцев;

б)	во вторую очередь вислать всех остальннх украинцев,
которие жили во время немецкой оккупации;

в)	вьіселение начать после того, как будет собран урожай
и сдан государству для нужд Красной Армии;

г)	вьіселение производить только ночью и внезапно, что-
бн не дать скрнться другим и не дать знать членам его семьи,
которие находятся в Красной Армии.

3.	Над красноармейцами и командирами из оккупирован-
ньіх областей установить серьезннй контроль:

а)	завести в особнх отделах специальньїе дела на каждо-
го;

б)	все письма проверять не через цензуру, а через особнй
отдел;

в)	прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек
командиров и красноармейцев.

4.	Для борьбьі с антисоветскими бандитами перебросить
12 и 25 карательньїе дивизии НКВД.

Приказ обьявить до командира полка включительно.

Народний комиссар Внутренних Дел Союза ССР	БЕРИЯ

Зам. народного комиссара Оборони Союза ССР,

Маршал Советского Союза	ЖУКОВ

Верно: начальник 4-го отделения полковник	ФЕДОРОВ

ЦДАГОУ: ф. 1, оп. 70, спр. 997, арк. 91
троЕка Зол мне кой области

п о і т а ;ю в л а н и е.

( 0 ЕІЮЙЛЄНИИ ЄНТИССГ-ОТСКОгО ЯТС'Т.

...г.Л у ц к	" " ;..ая ;9ИЇ

Я, 'Лт.Оперуполномоченньй ЗПО ’Камень-Каширског
РО ЯЯГБ,- Сержант Госуд.Веаопасности ВАСЗЩИ-.» расою
трев все имеющиесд материала на КОВАЛЬЧУКА Лазаря Лик
довича 1093 года ровдения, уроженец с.Березняк їаримі
ковского рельсоввта Камень-Каширского раїіона, Волинси
области.

Н А Ц Е Л;

Что его брат КОВАЛЬЧУК ВДим .йимвдович, являєте
руководителем ОУНовской организации^ с июня .940 года
находити на нелегальном положений, совернал террорис
ческие акти и воорукеннке налети на колхоем, сам КОВА
-ЇУК Лааарь Диавдович всячески содеіствовал е::у в еток
скрквал в себя на квартире и снаожал продуктами.

Гуководствуясь укаеанияии вииестоя:цих инстонци?.

ДОЛАРА Ю;

Оомью КОВАЛЬЧУКА Лаваря Димидовича, состоящею
ио: Нона КОВАЛЬЧУК Удіьяна Сюпановна 1Є9О года ровде
яитоль осла Ворееняк. нШйень-Каширокого р-на волняско
области, дрчь КОВАЛЬЧУК Мария Лаворевна 1921 года рои
ИИЯ, оьи КОВАЛЬЧУК Йван ЛааЬревич 19<^Ч-ггітіа. проживає
вместе о родннии, втброй оьи Вфрем- ЛЗеорович 19ЕІ год
роаденил, дочь 'КОВАЛЬЧУК марфа'Лавсоевна 19Д. гсдй
ровдения, дочь КОВАЛЬЧУК 'Іатьдна Лаааревна 1^Ш года
ровдения, проживает вместе Є родннми.

Вдавать в овдаленнне края СССР ороком на ЗО лет
с конфискацией имуцества: Конфискованное имудество по
описи сдано представителю РаЕисполкома тов.

Ст.Оперуполномоченний Камень-Каширского РО ІЇХГБ

Оераант Госуд.Безопасности.- .	,

/Вавецки?./

сотень"

Опер.тройка |<амень-Каштского РР НКГБ

"« а я і^чіг.
ОПИСЬ ИМУЩЕСТВА №.../.

Состаалеиа в.........акз. в

-------194Л К, мьі, сотрудники 1 Спенотделе НКВД тї.'____1_.л.

—і——..її'---2.-^~_____________________________на оснований предпп

цецотдела

ОТ .

(навванке органа НКВД)

.'.—194 г„ в присутствяи представителя...С2?Л<!І<ї?.



ввали опись всего лично принадлежащего нмушестве	

!	,	осуждевіюму

с<>мо'іь'е> г'г/л?



^ганили». нмя и огчссгво полпостмо)

жявавшеду в гор?

.уд., дом №------------, кв. Лі

Имущество с о с т о и т из:

и		  1	-1 »	‘	 		- —--ЧЛ-Г*  Наимвноваиив вещвй	Кпчествен. СОСТОЯНМВ	Количество (п штук, метр, вас)	Оцскка	Примечение
1	0в/іга<г		Л^... /  /			-	————	
			/		
					
					
	А?с-',? еЛ ;(і "т				'"’	  		 /?/.' > :.• .<’/ '< - : • '•.'		< Iі» і її 1  ;	1						
	4*/ ІІСг!/ 1-- // 			?  ? нрч.  —	й^г-г	" 7/О.С-іП1'. // г -
		)	/7і		’«' У// 


Опис майором Елоказовим чекістсько-військової опе-
рації з ліквідації Ковельського окружного проводу ОУН у
Старовижівському районі Волинської області.

16 лютого 1954 року.

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
зкз. №
ОПИСАНИЕ

чекистско-войсковой операции по ликвидации Ковель-
ского окружного провода “ОУН” “ЯРЬІЙ”

З дивизиопом 11 отряда в Старовьіжевском районе Во-
льшской области 17.1.54 г.

Карта 100.000.

1. Обстановка

В январе 1954 года УМВД Вольїнской области бьіло уста-
новлено, что в хозяйствах жителей с. Буцьш (0030) Старовм-
жевского района ЛОБАНЮК и КОЗИЦКОГО оборудовано
бандитское убежище, в котором укрьівается бандгруппа Ко-
всльского окружного “провода” ОУН “ЯРЬІЙ” численностью
4 бандита. Указанньїе хозяйства расположеньї вблизи усадьбьі
МТС и жилих домов работников МТС. Наиболее вероятное
местонахождение бандитского убежища в хозяйстве ЛОБА-
НЮК. Главарь бандгруппьі “ЯРЬІЙ” и остальние участники
бандгруппьі имеют большой опьіт конспирации своей пре-
ступной деятельности.

Бандити вооруженьї автоматами, винтовками и пистоле-
тами...

Руководителем операции бьіл назначен заместитель на-
чальника 4 отдела УМВД Вольїнской области майор РЕЗНИК,
заместителем по войскам - командир 9 команди 11 отряда
капитан БЕЛЬІЙ...

Перед виходом на операцию бьіл произведен боевой раечет
личного состава по группам. Старшим групп била поставлена
боевая задача, а последние поставили задачу каждому солдату
и сержанту на предстоящие действия в операции; проверено
оружие (особенно автомати и ручньїе пулеметьі) на предмет
безотказной стрельбьі в условиях зимьі.

Подготовка личного состава осуществлялась командиром
команди капитаном БЕЛЬІМ, его заместителем по политчасти
лейтенантом КОВАЛЕВЬІМ и командиром группьі лейтенан-
том ХОРУН.

Для контроля за ходом подготовки личного состава к
операции 16.01.54 г. в 9 команду прибил командир 3 дивизи-
она 11 отряда подполковник ТРУШИН, которьій и возгпавил
операцию, так как капитан БЕЛЬІЙ в 20.00 16.01.54 г. заболел
и операцией руководить не мог.

В 1.00 17.1.54 г. органам МВД удалось установить точно,
что бандгруппа в составе 4-х бандитов скривается в убежище,
оборудованном в доме местного жителя ЛОБАНЮК.

С получением зтих данньїх руководителем операции било
принято решение к проведенню операции привлечь дополни-
тельно еще одну группу солдат численностью 33 человека из
гарнизона Луцк (7,8 команди 11 отряда).

III.	Ведение операции.

В 3.00 17.01.54 г. личний состав, участвующий в опера-
ции, на автомашинах прибил на развилку шоссе с грунтовой
дорогой (0030), где спешился и согласно плану к 4.30 занял
спои рубежи: 9 команда под командой зам. командира по
политчасти лейтенанта КОВАЛЕВА блокировала хозяйство
ЛОБАНЮК восемью огневими точками, расположившись
вокруг обьекта операции на удалении до 250 м в жилих и не-
жилих строениях...

В 8.10. 17.01.54 г. оперативним составом через хозяина
дома били приняти чекистские мери захвата бандитов жи-
вими, однако они успеха не имели. В 10.20 в целях безопас-
ности при боевом столкновении с бандитами по указанию
руководителя операции из дома били вьіведенм хозяин и его
члени семьи.

Бандити, почувствовав опасность, решили вийти из убе-
жища и скрнться.
В 11.00 17.01.54 г. из дома вьішел один бандит, вооружен-
ннй автоматом, а вслед за ним вьішел второй бандит. Вьі-
шедшие бандитьі стали поспешно уходить в разньїе сторони,
держа оружие в готовности для стрельбн. Видя, что бандити
могут уйти, по команде руководителя операции блокирующие
группн открмли огонь на поражение. С первнх же внстрелов
бандити били убити. В зто время третий бандит, вибежав из
дома с противоположной сторони, залег на кришу погреба и
открнл огонь из автомата по группе лейтенанта ХОРУН. От-
ветннм огнем группн блокирования бандит бьіл убит.

После ликвидации трех бандитов с чердака дома в на-
правлений группьі лейтенанта ХОРУН бнл открнт огонь из
пистолета. Лейтенант ХОРУН по крише дома произвел две
очереди из автомата, и огонь бандита бил прекрашен. Через
некоторое время оставшийся в живих бандит поджег кришу
и остался в горящем доме. Вследствие сильного ветра пожар
распространился на хозяйственние постройки, в результате
чего сгорело все хозяйство гр-на ЛОБАНЮК.

При осмотре пепелища бил обнаружен обгоревший труп
бандитки “ХРИСТЯ”, остатки радиоприемника, остатки пи-
шущей машинки, винтовки и пистолета.

IV.	Результати операции.

Полностью ликвидирована бандгруппа руководителя Ко-
вельского окружного “провода” ОУН “ЯРЬІЙ”. В числе убитих
опознанн: руководитель Ковельского окружного “провода”
СЕМЕНТУХ В. по кличке “ЯРЬІЙ”, участники бандгруппм
КАРПУХ А., кличка “КРАВЧЕНКО”, БАБИЛИЦКИЙ С., клич-
ка “ЯРЕМА”, и КОРОЛЬЧУК В., кличка “ХРИСТЯ”. Изьято:
автоматов - 3, винтовок — 1, пистолетов - 4, ради опри емник,
пишущая машинка и ценнме оуновские документи...

Володимир Сергійчук. Український здвиг: Волинь:
1939-1955. - Українська Видавнича Спілка, Київ-2005.
-с. 797-800.
ВОЛИНСЬКА ОБЛАСНА РАДА
четверте скликання
РІШЕННЯ

від 12.08.2005 х» 22/20

м. Луцьк

Про статус ветеранів

Української повстанської армії,
гарантії їх соціального захисту
на території Волинської області

До законодавчого врегулювання відповідного питання та враховуючи
рішення постійної комісії обласної ради з питань соціального захисту
населення, трудових ресурсів, сім'ї, молоді, спорту та туризму від 04.08.2005
№ 21/1, Волинська обласна рада

ВИРІШИЛА:

1.	Визнати Українську повстанську армію воюючою стороною у другій
світовій війні, а її ветеранів - борцями за волю і незалежність України на
території Волинської області.

2.	Запропонувати обласній державній адміністрації розробити та подати
на розгляд обласної ради проект рішення щодо внесення змін і доповнень до
рішення обласної ради від 30.07.1997 № 11/7 “Про затвердження складу комісії
з питань розгляду матеріалів про визначення статусу ветеранів ОУН — УПА та
Положення про неї” у частині поповнення складу зазначеної комісії новими
членами замість тих, що вибули.

3.	Чинність цього рішення поширюється на громадян України, які
постійно проживають у Волинській області.

4. Рішення обласної ради від 29.12.1999 № 10/11 визнати таким, що
втратило чинність.

5. Контроль.^питізп 8Ш1я> обласної радю^Б^ціайуо-В.ІзЛі: алміністраціїЛЙфЙукаБТГ^<  II3: /	\  [[ ® [ Загальний _	11	відділ .  голова рада	/  Банада 778118^2X^22^	< цьбго рішення покласти на заступника голови  <га заступника голови обласної державної  І -з 1  п	В.П. Дмитрук

* Доки готувалося до друку друге видання книги. Волинська обласна
рада четвертого скликання затвердила рішення, яке має пряме відношення
до теми нашої книги.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Абвер - Служба розвідки і контррозвідки Вермахту
АБН - Антибільшовицький блок народів
АК - Армія Крайова

АП — Від діл зовнішньої політики нацистської партії Німеччини
Ваффен СС - Фронтові війська, підпорядковані управлінню СС
ВЗУН - Великий збір українських націоналістів
Вермахт - Німецькі збройні сили
ВО - Воєнна округа УПА
ВУНРА - Всеукраїнська національна рада
ГУНМ - Група української національної молоді
ГПУ - Головне політичне управління
(карально-репресивний орган більшовицької партії)
Гестапо - Гітлерівська політична поліція
ДАФ — Німецький фронт роботи
ЗУЗ - Західноукраїнські землі
ЗУНР — Західноукраїнська народна республіка
ЗУНРО - Західноукраїнська народно-революційна організація
34 ОУН - Закордонні частини Організації українських націо-
налістів

КАУМ “ Католицька акція української молоді
КДБ - Комітет державної безпеки (колишнє ГПУ)
КЕ - Крайова Екзскутива
КПЗУ - Комуністична партія Західної України
ЛУН - Легія українських націоналістів
НВРО - Народна визвольно-революційна організація
НСДАП - Німецька соціал-демократична робітнича партія
НТШ - Наукове товариство імені Т. Шевченка
ОКВ — Верховне командування Вермахту
ОКТ - Верховне командування армії (німецької)
ОУН - Організація українських націоналістів
ПЗУЗ - Південно-західні українські землі
ПСУЗ - Південно-східні українські землі
ПУН - Провід українських націоналістів
РОА - Російська визвольна армія
РСГА - Головний уряд безпеки Райху
РУП - Революційна українська партія

СВУ - Спілка визволення України

СД - Німецька служба безпеки

СС - Штурмові загони - партійні гітлерівські війська

УВО - Українська військова організація

УГА - Українська галицька армія

УГВР - Українська головна визвольна рада

УНАКОР - Український народний козацький рух, або Вільне
Козацтво

УНДО - Українське національно-демократичне об’єднання

УНК - Український національний комітет

УНП - Українська народна партія

УНР - Українська Народна Республіка

УПА - Українська повстанська армія

УССД - Українська самостійна (суверенна) соборна держава

УЦК - Український центральний комітет

ФНЄ - Фронт національної єдності
Іменний покажчик

Алебразевічус Ю. - 689

Алкніс Я. - 656

Андрієвський Д. - 660

“Андрій”-809

Андрусечко А. - 713

Андрусечко Й. - 713

Анісімов М. - 753

Антонюк П. - 766

Арнаутенко - 839
“Артем” -859

“Байда” - 808,837,838,854

Баксак - 696

Бандера С. - 623, 624, 627, 628,
665, 667-669, 671-679, 683,684,
686, 687, 690, 698, 703, 715, 721,
755,757,810, 842-845,879,880

Барабані - 675

Баранчук І. - 743

Барбаросс - 681

Басараб О. - 663

Басюк Є. - 785

“Батько” - 695,727, 774

Бауер О. - 763, 765

Бегма - 759

“Безрідний” - 786

“Бей-Зот” - 830, 863, 866, 878

“Бей”-861, 862

Бельченко С. - 753

“Береза”-751, 881

Березюк-Волошина Н. - 636

Берест Р. - 655

Берзін - 873

Берія Л. - 760, 822

“Беркут” - 685

Белов - 763

Белянов - 784

Бешибник В. - 685

Белов І. - 656

“Бистрий”-727

Банківський Я. - 639

Білас В. - 663

Білас І. - 687,800,873-875

Білецький Я. - 704

Білий - 710

Білик О. - 685

Білоус - 835

Білошицький - 784

Блюхер В. - 656

“Богдан”-800,801

“Богданко” - 800, 801

“Богун”-771

“Бой”-858

Бойдуняк О. - 668

Бойків О. - 668

Бойко П. - 733

“Бойовий” - 768

“Борис”-815, 820,840

“Бористень” - 768

Боровець - 684

“Босота”-769

Боярчук П. - 751, 755

Браухіч - 673

Бринський - 759

Брилевський-Боровий - 795

Брись О. - 746

“Бувалий”-788

Буйний - 862

Бужанський М. - 757

Бульба-Боровець Т. - 776

Бурець Ф. - 807

“Бурлака” - 869

Бурун - 727

“Буря”-709, 809

Буряк О. - 745

Бюлов - 680

Вакулка А. Ф. - 876

Вакулюк- 817

ВармШ.-713
“Василько” - 800

“Василь Коваль” -831, 832

Вассиян Ю. - 660, 668

Ватугін - 726, 765,783, 784, 785

Вацетіс І. - 656

Вдовиченко Я. Є. - 851

Веденєв Дм. - 873

Величківський М. - 707

Вергілій - 627

“Верещака” - 693, 735, 768

“Вернигора” - 837

“Верховий” - 805

“Верховинець” - 789

Вершигора П. - 757

Веселова О. - 885

“Вихор”-786

“Вишиваний” - 801

“Вишитий Ростислав” - 731

“Вишня” - 709

“Віктор” - 810

Вільчинський - 776

“Вірний”-735

Вітюк О. - 685

Власик П. - 800

“Вовчак”-717, 718, 881

Вовчук І. - 704

“Возний”-811

Волобуєв- 659

“Володимир” - 636

“Володя”-837

Волошин Р. - 628, 635, 636, 697,

699, 704, 862

Волошина Ніна - 862

“Ворон”-781, 783, 789, 816

“Вороний” - 724

Врецьона Є. - 665

Габрусевич І. - 668

Газенбрук - 706

“Гай”-768

Гай Т.-656

“Галайда”- 837

Галан Я. - 829

Галиця - 763

“Галка”-813

“Гамалія” - 786

Гампель - 748

Ганилевич С. - 667
“Ганшина”- 851

Гасин О. - 695, 699, 828
“Гейниш”-851

Гетманчук - 836

Гершаковець 3. - 828

Гіммлер - 671, 679, 714, 759

Гітлер А. - 647, 648, 649, 651,
672, 679, 680, 681, 682, 690, 715,
755,881

Гладков Т. - 776

“Гнат”-859

Гнатевич - 667, 668

Гнатюк- 801

Гогія - 696

Головінський Ю. - 660, 663, 667,
668

“Голота”-774

“Голуб”-789, 837

“Голубенко”- 713, 714, 722

“Гонта”-692, 736

“Гончаренко” - 713, 722, 769

“Горбенко” - 861, 862

Гербовий В. - 671

“Горновий” - 704, 706

“Граб” - 782

Грабенко В. - 724

Грабенко М. - 709

Грабець О. - 695, 727, 774

Грабовський І. - 806

“Грач” - 849

Греков - 725

Гренау - 763

Гречуха М. - 764

Грига - 848

Григорук - 847

Гринько І. - 704

Грицай Д. - 695, 699
Грицай С. 1. - 806  Грищук - 852  “Гром” - 746, 749, 789  Грушевський М. - 797, 883  Грушецький І. - 833, 834, 839  Грушовець Г. - 835, 838  Гудеріан Г. - 650  Гудзюк А. - 808  Гукай - 697	Дубовий І. - 656 “Дубовий”-“Максим” - 768 Дубровицький - 803 Дужий М. - 704 “Дума”-828, 829 “Дядя Петя” - 759 Дяків О. - 704, 706 ДяконД. - 828 “Дюкс”-789
Давидюк Ю. - 711  Данилишин Д. - 663  “Данило” - 802  Данилюк В. ~ 775  “Данко” - 816  “Дарка Хмара” - 685  Дембицький II. У. - 804, 805  Демчук Д. - 660  “Дем’ян”-849  Денікін - 644  Деха І. - 834  Джигіт - 697  Джугашвілі - 647  Джумсн - 697  ДибсикоП. 656  Дирлінвангер   762  Дмитріснко - - 838  “Дмитро”-837  Дмитрук К. Г. - 804  “Дніпровий” - 734  “Довбенко” - 788 “Довбешка-Коробка” - 683, 691, 715,881  “Довбня”-768	Ейдеманіс Р. - 656  “Еней” - 693, 709, 721, 722, 7  769, 771,782, 784, 786, 787  Єгоров Є. - 656  “Євген”-693, 749,  Жуков Г. - 725  “Жора”-838, 839  Загоровський Д. - 767, 776  “Загріб”-724  “Заграва” - 768  “Залізний” - 830  “3аруба”-837  Згоранець Д. - 775  Зінчук - 820  “Зірка”-710, 816  Зелений Г. - 830  “Зельов”-764  Здіорук 0.-883  “Зот” - 858, 861  “Зубатий”-722
“Довбуш” - 746  “Домаха”-862  Донцов Д. - 660  “Дорош”-692, 693,726  Драй-Хмара - 653  Дуб Я. - 660  “Дубовий” - 722, 736, 762, 763, 769, 770, 782, 786, 787, 796, 800, 813,881	Іванущенко Г. - 842  Іванюк- 812  Іванчук В. - 685  Івахів В. - 695  Ігнатюк - 801  Ільген - 763  Ільницький Р. - 672  “Інженер” - 869  “Іскра”-817
“Кайдаш” - 852

Каганович Л. - 782,823

Кальченко - 850

Каменський Вл. - 763, 764

Канарис - 763

Каплун - 759

Капустянський М. - 660

Карпачов - 807

Карпенко Д. - 700

“Карпович” - 795

Карпук А. - 839

Каруспун В. - 766

Качинський С. - 683, 691, 715,
743, 746

Каширин М. - 656

Каштимов - 852

Кейтель - 682

“Кватиренко”-“Польовий” - 786

“Кирило"- 837

Киричснко 840
“Китиця” 811,812
“Кпим" 734

Климишин М. 665,776

Климів І. - 682,685

“Клим Савур”- 722,734,735,736,
737, 767, 768, 769, 772, 777, 797,
858, 861, 862
“Кліщ” - 766

Клоков- 837

Клячківський Д. - 635, 695, 722,
735, 795, 858, 881

Книш 3. - 668

Кобилицький С. - 839

“Кобзар”-854

Ковалишин - 806

“Коваль”-695

Коваль В. - 830

Коваль М. - 687

Коваль С.-735

Ковальов - 838

Ковальчук - 829

Ковпак С,- 728,729,730,732,754,
755, 756,757,774

Ковтунюк М. - 733,735

Ковтюх Є. - 656

Кожевников П. - 660

“Козак”-732

Козицький - 839

Козловський Ф. - 803

Колавський М. - 849

Колесников - 846

Колодзінський М. - 667

Колотнюк М. - 772, 777
“Комар”-746, 800,801

Конашев - 847

Коновалець Є. - 659, 660, 672,
735, 739

Кононенко X. - 712

“Кора”-780,782, 787

Кордюк В. - 667

Корж - 846

Корк А. - 656

Корнієць- 831

“Коробка” - 692

Корольчук В. - 839

Коршак М. - 830

Косик В. -687,688,718,719,774,

775, 873, 876

Косинка-658

Коссак 3. - 667

Костирів Л. - 660

“Кость”-727

Корецький В. - 841

Коротченко - 846

Косарський - 807

Котарбінський М. - 857

Котельников - 833

Котів-808, 809, 810, 819

Котловина - 768

Кочетов - 785

Кравців Б. - 667, 668

“Кравченко”-839

Кравчук А. - 808

Кравчук Й. - 800

Крайнюков - 785
“Красько”-837, 838
Кременецький М. - 795

Кривошеїн С. - 650

“Крига”-789

“Крилатий” - 709,710, 717

Криштальський А. - 749, 756,
775,776

Круглов - 783, 791, 792, 848

Крук Б.-710

“Крук” - 682, 695, 831, 832, 880

“Круча”-837, 851

Крюгер - 756

“Крючок”-837

Ксендзук П. - 838

Кубійович - 652, 810

“Кубік”-717

Кубинець Л. Ф. - 806

Куделя М. - 890

Кузнєцов - 761, 763, 776

Кук В. - 792, 796, 721, 766, 795

Кульбенко-810

Кульчицький С. - 881, 882

Кувдт - 680

Кучерепа М. - 775

Кушнірук Р. - 890

“Лайдака” . 781,782

Лавренчук Г. - 738

Лаврівський - 830

Лебедь М. - 636, 665, 668, 682,
719, 720, 774, 776, 810

“Лев”-721

Левандовський М. - 656

“Левицький” - 837

Левицький К. - 706

“Левко” - 858

Левочко В. В. - 815

Левченко - 697

“Легенда” - 685, 810

Лемик М. - 663, 676, 677

“Леміш”-816

“Лена”-817

Ленін - 635, 636, 642, 643, 644,
687, 767, 776

Ленкавський С. - 665
Леонтьєв А. - 791
Ликов - 852

Линник С. А. - 840
“Липа”-837
Лис В.-775
“Лисенко” - 834
“Лисий”-816
Литвиненко - 721

Литвинчук І. - 736, 881
Литвинчук Ю. - 735
“Лицар”-816, 828
Лобанюк - 839
Лозовський Р. - 830
“Лопух” - 837
Лукін А. - 776
Любченко - 659

Люце В. - 719, 784, 881
Ляхович Є. - 668

Маєвський А. - 838
Майлов - 663

Макар В. - 786

Макаренко - 722, 800
“Максим”-786
Мамай - 788

Мануїльський - 790
“Марія”-801, 811
Мартин М. - 678
Марганець В. - 660
Марценюк А. - 881
Марченко - 848
Маслін Н. - 757

Матвеєв - 834
“Матвій”-837
Матло 3. - 677
Матло У. - 746

Медведєв Дм. - 715, 754,
773, 777

“Медведко” - 802
Мелашко - 735
Мелета І. - 801

Мелещук В. - 833

66 Зам. 7976
“Мелодія” - 710

Мельник А. - 623, 707, 660, 665,
669,670

Мельник О. - 746, 810

Мельников Л. - 833, 834, 849

Мельничук Л. - 817, 834

Мечик II. —717

Мечник С. - 751, 775
“Микола”-809

“Мирон”-746, 802, 859

Мирон Д. - 682, 685, 842
“Митар”-830
“Михайло”-816

Михайловський Б. - 753, 754,

Михальчук С. В. - 803

Мишин - 833

МінкоР.-713

Мірчук П. - 687, 688, 689, 692,
694, 718, 719, 720, 774, 876

Міхновський М. - 659

“Мико” - 802

Мовка О. О. — 815

Молотов В. - 648, 649, 650, 656,
760, 877

Моралевич Я. - 660

“Мороз” - 769

Мороз В. - 841

Морозов П. — 656, 757, 852,
“Моряк” - 736, 837, 839
“Москаленко” - 821

Мосур П. - 766

Мохнюк К. - 835

Мудрий В. - 704

МушкаХ. - 817

Нагорний Т. К. - 851

Наддністрянець К. - 721

Наконечний В. - 767, 776
“Наставчук”- 837

Неведюк Ф. Ф. - 834

Нерінг - 766

Нечипорук Є. - 828, 875

Никитинський - 791

Нікітич О. - 773

Ніковський В. - 709

Новак В. - 709

“Новаковська” - 711

Новік А. К. - 848

Новосад В. - 748

Новосад М. - 746

Ногачевський Ф. - 805

Оберишин І. -854

“Одноріг” - 786

“Олег” - 733, 734, 735, 743, 768,

769, 773

Олех А.-801

Олійник П. - 693, 771

Омелюсік М. - 709, 722

Онацький Є. - 668

Ординський - 675

“Орел”-764

“Орест”-711, 816, 862

Орлик Д.-М. - 676

“Орлан”-837, 862

“Орлик”-842

Осипчук - 847

“Остап”-683, 691,715,721, 727,

743, 746, 747, 815, 881

Остапюк - 852

“Острий”- 724, 735,786

“Островський” - 768

Осьмак К. - 704

“Охрім”-854

Охрімович - 799

“Павленко” - 636, 699

Павловський -812

Паламарчук А. Г. - 803

Паламарчук Г. - 802, 803

Паламарчук 3. Г. - 803

“Панас” - 816

Панасюк Є. - 808

Парфенюк Н. - 806

Пекарський П. - 808

Перацький Б. - 623, 627, 663
“Перебийніс” - 695,699
Перегійняк І. - 683, 691, 692,
715

Пересипкін - 785

Петлюра С. - 643,739

“Петро” - 768, 816, 839, 849

Петров В. - 671

“Петрусь” - 747, 748, 833

Підгайний Б. - 627

Позичанюк Й. - 699, 704, 716

“Полтава”-705, 706

Полтава П. - 830

“Польовий” - 786

Попов М. - 643

“Приймак” 785

Примаков В. -- 656

Прокоп М. -- 636

Прокоф’єв - 791

“Пух”-765

Пухов - 784

П’ятаков Г. - 643

Равлик І. - 671

Раковський X. - 644

Ратт - 711

Ребет Л. - 665, 666,667, 668

Регещук Т. - 738

Резніков - 836

Рейкіна Г. - 736

“Рен” - 729

“Рибак”-769

“Рибалка” — 858

“Рижий”-837, 840

Ріббентроп - 648, 649, 650,877

“Різун”-636

Ріпницька Н. - 803

Розенберг А. - 671, 682

“Роман”-811,812

Романюк- 814

“Рубащенко”- 815, 768,769

Рубець С. - 849

“Рудий” - 718,720,722,734,768,
777, 794, 874, 881

Руднєв С. - 732, 733

Рябокляч Н. - 832

РябчукМ. -758

Рясний - 785,799, 814, 822, 823

Савченко - 806, 845

Сабуров - 753, 760, 761

Сагновський - 733

Саєвич М. - 660

Самчук Улас - 858

“Сапер”-830

Сараєв - 854

Сверчевський-Вальтер К. - 712

“Свирид”-859

Свириденко М. - 713

Седякін 0.-713

Сементух В. - 839

Семенчук В. - 838

Семенюк Ф. К. - 834

Семіков - 784

Сеник О. - 660

“Сенишин” - 676

“Сергій”-840

Сергійчук В. - 688, 689, 873, 875,
876, 884

Сидор В. - 683, 695, 731

“Сіроманців” - 700

Сікорський-718

“Сільська”-802

Сивобородов - 834

Скаба П. - 746

Сканер - 835

Скворцов - 697

“Скиба”-859

“Скиф”-782

Скочиляс В. - 857

Скрипник М. - 643

“Славко”-837, 851

Сладкевич - 837

Сліпий - 808, 816

Смирнов - 836

Смородинов - 782

“Собінов”-812, 813
Сокіл В. - 699  Солженіцин - 645 “Сосенко”- 713, 776  СоссюраВ. -779  Соцький С. П. - 804  Співак - 846  Сталін Й. -643,647,648,649,651, 656, 662, 682, 712, 718, 759, 760, 764, 785, 789, 792, 793, 795, 822, 837, 863  “Старий”-834, 861  Старух Я. - 665,668  Сташинський Б. - 624, 666  СтекляБ.-861  Стельмащук Ю. - 718, 734, 881 “Степан” - 800, 838, 854 “Степовий” - 805, 828 “Стецько”-697, 854  Стецько Я. - 624, 665, 668, 671, 672,706	“Турів”-743, 768, 789  Туркіна Г. - 733  Тухачевський М. - 656  Уборевич І. - 656  Укорма Л. - 685 “Улян” - 837, 838 “Уляна”-709  Фадєєв - 832  “Федір”-828  Федончук - 834  Федоренко - 783  Федоров - 762  Федун П. - 705, 706  Федько І. - 656  Фель - 680  Фібул - 696  Функе - 763
Стороженко В. - 841  “Сторчак” - 788  “Стрілець”-747  Строкач - 848  Ступницький Л. - 712, 713, 722  Субтельний О. - 687  Судьба С. - 685  Супронович М. - 758  Сураханов - 758  Сушко Р. - 660,668  Сціборський М. - 660	Харитя-712  Харченко - 807  Хасевич Н. -775, 830, 856-859, 861-866  “Хвильовий” - 658,837  “Хвора”-811  Хлопук Ю. - 775  Хмара - 747  Хмельницький Б. - 779 “Хома”-835, 836,838 Храм - 697 “Христя” -839
“Тарас”-748  Терешко І. - 738  Тетерев - 730  Тисько П. - 746	Хрін С.-830  Хрулев - 783  Хрущов М. - 764, 780, 783, 790, 797, 802, 815, 847, 873

“Тихий”-724, 810

Ткачук М. П. - 864  Тодоровський О. - 656	Царьов - 785 “Циган”-724

“Трач”-424

Троцький - 644  Трощук Г. - 834  “Тур” - 699	Чайківський Б. - 724  Чайковський - 857  Челич - 852
Черевко Ф. - 848

Чернишов - 640, 823

Чернов - 807

Чехедзе-Чапаєв - 776

Чихура-834

Чіснюк С. - 807

“Чорний” - 724, 802, 837, 862

“Чорноморець” - 746, 785

“Чупринка Тарас” - 623, 627,
637, 695, 699, 704, 794, 830, 831,
832, 875

“Шаблик-Шугай” - 695
“Шаблюк”-704

Шанковський Л. - 678, 689, 704,
783, 784, 813, 842, 875

Шарль де Толь - 645

“Шаула” - 735

Швейда Й.- 806

“Швейко” - 802

Шевченко С. - 873

Шевченко Т. - 654, 739

Шевченко Ю. - 736

Шевчук ~ 802

“Шелест” -695, 731

Шептицький А. - 706, 707, 808,
809,810

“Шишка”-807

Шікльгрубер - 647

Шімрам - 697

Шкірка Казис - 689

Шматов - 782

Шнайдер Г. - 763, 765

Штефан А. - 707

“Шугай”-706

Шувар-711

Шульц Е - 679

Шум О.-717, 718, 720, 881

“Шум”-788

Шумук Д. - 710,719

Шухевич Р. - 623, 627, 636, 637,
669,675, 695, 699, 704, 734,816,
831,880

“Юрій”-786

“Юрко” - 787, 809, 833, 837

“Юрченко” - 815

Юркевич-818

Юхимчук- 881

“Явір”-724, 817

Якимчук-Ковтунюк М. - 743

Якір Й. - 656

“Янко”-816

“Ярема”-780, 782, 839

“Ярий”- 837-839

Ярий Р. - 665,668, 669, 673, 675

“Ярко”-770

“Ярмак” - 724

“Ярош”-737

“Ясень”-788
“Яструб”-700,788
Географічний покажчик

Азія — 696, 697, 698	Богуш-715
Америка - 855, 857	Болотківці - 847
Англія - 647, 648	Боратин - 763
Андрушівський р-н - 723, 725	Борисівна - 753
Аннапіль - 726	Борки - 753
Антонівка - 786	Борщов - 727
Аргентина - 664	Бразилія - 664
	Браїлов - 675
Базар - 658	Брауншвейг - 684, 685
Базилійський р-н - 850	Брест-650, 717
Балтія - 650	Броди - 766, 778
Баранівський р-н - 726	Бродовський р-н - 763
Бариш-816	Броненські ліси — 781
Баришівський р-н - 726	Брусилівський р-н - 725
Басовий Кут - 636	Буг-649, 713, 762
Башковці —821	Будки - 788, 846
Бережанський р-н - 816	Бужання - 848
Береза Картузька - 627, 635, 667	Буковина - 651, 653, 663, 664
Берездівський р-н - 723, 746	693, 819
Березівка - 726	Буцин - 839
Березне - 715, 795	Бучацький р-н - 816
Березнівський р-н - 781	
Березнівський р-н - 812	Варшава - 623, 663, 688, 713
Березно — 693	856-858, 865
Березове - 730	Ватьківці - 635
Берестейщина - 718, 762	Великий Омеляник - 837, 839
Берестецька обл. - 844	Великобританія - 718, 863
Берестечківський р-н - 713, 745,	Верба - 693, 716
836, 837	Вербський р-н - 836
Берестечко - 747	Вировка - 848
Берестовець - 786	Вискуличі - 766
Берлін - 623, 652, 659, 660, 668,	Висоцьк- 715
671, 672, 677, 681, 683-685, 691,	Висоцький р-н - 762, 781, 782
842-844, 856, 857	Витковичі - 786
Бессарабія - 651, 653	Відень - 660, 674, 675
Білогірський р-н - 834, 850	Вінниця - 675, 679
Білогорща - 628, 830	Вінницька обл. - 693, 721, 844
Білорусія - 627, 650, 717, 762	Вінниччина - 130, 134, 787, 842
Бірка - 663	Вірка - 787
Блудники - 729	Вісла - 650
Богемія - 659	Вовкошів - 759
Вовчиць - 743	Гориньград - 828
Вовчок - 887	Горлівка - 678
Волинська обл. - 713, 722, 770,	Городець - 787
775-777, 782, 783, 791, 797, 799,	Городище - 842
800, 815, 818-820, 823, 827, 828,	Городниця - 846
833, 834, 836,837, 840, 844	Городницький р-н - 725, 765,
Волинське Полісся - 734	840
Волинь - 623, 635, 636, 637, 663,	Горохів - 716, 746,748, 749
664, 666, 683, 684, 692, 693, 695,	Горохівський р-н - 745, 746
696, 708, 709, 712, 713, 715-718,	Горохівщина- 745,146, 747,748,
721, 725, 727, 728, 732, 736, 740,	756, 775, 789
748, 751, 754-756, 759, 761-764,	Гоща - 793, 783, 784, 795
770, 772, 776, 790, 792, 795, 799,	Гощанський р-н - 759, 829, 836,
800, 813, 817, 818, 826, 837, 838,	837
‘844, 857, 860, 865, 881	Грабівка - 821
Волноваха - 678, 842	Грицьки — 802
Володимир-Волинський - 766,	Гурбенські ліси - 787
767, 888	Гурби-787, 788
Володимир-Волинський р-н -	
710	Давидгородок - 693
Володимирець - 715, 716	Данциг - 627
Володимирецький р-н - 770, 781	Демидівка - 693, 808
Володимирщина - 693	Демидівський р-н - 782, 787,
Воркута-636	807
Воронеж - 784	Деражне- 716
Воротнів - 886	Деражнянський р-н - 762, 767,
Ворошиловградська обл. - 726,	836, 837
854	Діброва - 808
В’язовець - 724,726	Ділятин - 733
	Дніпро - 677, 693, 723, 784, 841,
Гаї Нижні - 635, 636	879
Гайсин - 727	Дніпропетровськ - 678, 716, 726,
Галичина - 636, 652,653,659,663,	842
664, 666, 682, 685, 712, 727-729,	Дніпропетровська обл - 678, 845
731, 733, 748, 762, 765, 795, 819,	Дніпропетровщина - 678, 718,
844	726, 842
Ганновер-685	Дністер - 674, 729
Гданськ - 627	Довжок - 821
Германово - 801	Долинський повіт - 730
Голоби - 769	Долобський р-н - 817, 836, 837,
Голованівський р-н - 727	840
Головнянський р-н - 834, 835	Донбас - 643, 677, 678, 726, 789,
Горинь - 709, 770, 787	830, 841,842
Дорогобуж - 837

Дрезден - 864

Дрогобицька обл. - 635, 636, 797,
802, 816,827

Дрогобич - 693, 719, 791

Дубешцина- 635

Дубляни - 808

Дубнівський п-т- 635

Дубнівський р-н - 773, 837

Дубно - 693, 722, 762

Дубове - 852, 853

Дубровицький р-н - 762, 802

Дюксин - 855, 857, 863

Дядковичі - 838, 839

Емільчинський р-н - 835, 854

Естонія - 649, 651

Європа - 641, 645, 647, 648, 649,
659, 662, 659, 662, 681, 696, 765,
857, 876

Жильне - 786

Житомир - 676,679,723, 724,726,
741, 743, 744

Житомирська обл. - 693, 721, 819,
827, 832, 844, 845, 849, 850, 853
Житомирщина -658,676,693,718,
721, 723, 725, 726, 770, 813, 844
Жолобно - 723

Журавка - 820

Журавлине - 720

Забайкалля - 791

Заболоття - 753

Завидів — 749, 761

Завидівщина - 747

Завій-731,821

Заводна - 713

Загайок- 782

Загорів-751

Закарпатська обл. - 797, 827

Закарпаття - 653, 693, 707, 818

Закерзоння - 693

Заліщики - 728

Зальє - 806

Запорізька обл. - 845, 854

Заріччя - 732

Західна Волинь - 746

Західна Європа - 651, 698, 855

Західна Німеччина - 624,710

Західна Україна - 649, 653, 623,
686, 756, 789, 819, 858

Західний Буг - 650

Збаражчина - 854

Збруч - 676

Звенигородка - 812

Здолбунів - 823

Здолбунівський р-н - 804, 836,
837

Здолбунівщина - 635

Зелений Клин - 734

Золоте-781

Зв’ягельський р-н - 726

Іваничівський р-н - 718, 720,
746

Іванова Долина - 716

Івано-Франківськ - 635

Івано-Франківська обл. - 733

Івано-Франківщина - 623

Іркутська обл. - 822

Кавказ - 785

Калуш - 731, 820

Калупіський повіт - 623

Кальна - 731

Каменка - 802, 846

Каменськ - 678

Камінь-Каширський повіт - 710

Камінь-Каширський р-н - 767,
789, 836, 837

Кам’янець-Подільська обл. - 693,
721, 727, 797, 818, 827, 834, 844,
847,848,851

Кам’янець-Подільський - 684,
727
Кам’янець-Подільщина - 770
Кам’янка-723

Кам’янка-Струмілова - 766
Канада-664,712, 877

Кардові Вари - 681

Карпати - 699, 728-732, 756-758,
774,778, 796

Карпатська Україна - 627,653,667,
795, 880

Карпатський край - 830

Карпатські гори - 728

Карпилівка - 783

Квасилівський р-н - 851

Квасилово - 763

Квасів - 881

Квасово - 746

Київ - 668,671,672,676,679,683,
685-687, 707, 726, 740, 759, 763,
774,784, 789,812,840-842, 872

Київська обл. - 693, 721, 777, 812,
832, 844, 845, 849, 850

Київщина - 718, 721

Кишинів - 671

Киянка - 726

Ківерці - 736, 765, 774, 823

Ківерцівський р-н - 733, 836,837

Кіровоградська обл. - 845
Кіровоградщина - 678, 842
Клеванський р-н - 777, 836,837
Клеванські ліси - 787

Клевань - 693, 862

Клярин - 726

Княже - 747

Ковель - 713, 714, 767, 778, 786,
787

Ковельська округа - 773
Ковельський повіт — 716
Ковельський р-н - 717, 836
Ковельщина - 693, 717, 720,829

Козин - 693

Козинський р-н - 803, 805, 806

Козіївський р-н - 815, 816

Колесово - 762

Колки - 691, 709, 710, 733, 734,
735, 737, 738, 739, 740,741, 774
Колківська р-ка - 738, 741, 768,
775

Колківський р-н - 762, 767, 770,
775, 836,837,840

Колківські ліси - 713, 769
Коломийшина- 730, 731,732

Коломия-731,766,778

Комарове - 840

Конотопський р-н - 848

Конюхи - 748

Копилля - 739, 767

Корець - 693, 783, 784, 795, 821

Коростенський р-н - 725

Коростень - 693, 723, 725, 726,
755, 847

Коростинка - 762

Кортеліси - 717, 732, 753, 754,
755

Кортинський р-н - 725

Космач - 729,730

Костопіль - 683, 693, 715, 722,
855, 864

Костопільщина - 716,718, 786

Котельня - 724

Кочерево - 724

Краків - 623, 627, 652, 653, 665,
669, 670-672, 674, 679, 713, 746,
763, 843

Краковець - 623

Красилівка - 725

Краснодар - 791

Краснопільський р-н - 842

Кременець - 857

Кременеччина - 718

Кременчук - 843

Кремінець - 765

Кремль - 637, 638, 779, 795, 829

Крем’янець - 691, 693, 716, 722,
762,787

Крем’янецький р-н - 787

Крем’янеччина - 727, 766, 778
Кривий Ріг - 678, 726

Крижівка - 739

Крилинськ - 853

Крилос- 821

Крим - 671, 677, 678, 682, 714,
841-843

Кукли - 834

Куликовичі - 738

Лаврів - 744

Ланівці - 693

Латвія - 649, 651

Лебединський р-н - 842

Лейпциг - 685 ‘

Лемківщина - 627, 711

Ленінград - 651

Ленчинські ліси - 781

Липа - 731

Липки - 828

Липовиця - 730

Лисин - 787

Лисогірка - 727

Литва-650, 651,672, 689

Лівобережжя - 693

Ліски-891

Лісняки - 758

Лісове - 742

Літин - 727

Лобачівка - 747

Лобачівський ліс - 747

Лоза - 841

Ломниця - 729

Лондон - 668, 688,716, 778

Лос-Анжелес - 856, 857

Луара - 638

Луг - 729

Луганська обл. - 726

Луганський р-н - 742

Луків - 833

Луківський р-н - 820

Луковичі - 718, 720

Лунинець - 693

Луцьк - 677, 693, 716, 735, 740,

747-749, 762, 765, 775, 776, 811,
817, 857, 860, 864

Луцький повіт - 716

Луцький р-н - 743, 744, 769, 782

Луччина-718

Любаша - 716, 763, 766

Любачівський повіт - 774

Любешів - 762

Любомль- 890

Людвиполь- 715, 716, 786, 799

Людвипольський р-н - 782

Люксембург - 660

Лятичев - 727

Львів - 623, 624, 627, 635, 655,
659, 663, 668, 671, 672, 675, 676,
677, 683, 685, 686, 687, 703, 706,
707, 714, 718, 728, 740, 749, 763,
765, 773-775, 790, 791, 809, 814,
831,842, 843, 883

Львівська обл. - 766, 797, 800,
827

Львівщина - 627, 693

Магдебург - 684

Мадярщина - 729

Маерлінг - 674

Макіївка - 678, 842

Малий Омеляник - 838, 839

Малинський р-н - 725, 834

Малинські ліси - 693, 725

Малинщина - 724

Маневицький р-н - 733,742,743,
770, 834, 835, 840

Маріно-Новоселівка- 841
Маріуполь - 678, 726, 842

Маркевичі - 747

Марна - 638

Мархлевський р-н - 726

Медина - 729

Межирицький р-н - 828

Межиричі - 693, 715, 821

Мельники - 767

Мизоцький р-н - 635, 836, 837
Миколаїв - 679, 801

Миколаївка - 712

Миколаївська обл. - 854

Миланець - 835

Милятин - 783, 785

Миргород - 677

Мирково - 746

Мізоч - 716

Мізунь - 731

Млинів - 693, 807

Млинівський р-н - 696

Млинівщина - 807

Мозир - 725

Моквино-812

Моквинські хутори - 812

Монастирець - 821

Моравія - 652

Морочне - 762

Москалівка - 850 *

Москва - 624, 641, 647, 649, 651,
667, 670, 763, 688, 697, 718, 752,
755, 761, 776, 778, 779, 789, 791,
798, 821, 822, 825, 830, 831, 837,
840, 845, 860, 861

Мости - 788

Мюнхен - 624, 666, 688

Наддвірнянщина - 731, 732

Наддніпрянська Україна - 623,
624

Наддніпрянщина - 693

Найгамер - 675

Невель - 762

Недільки - 731

Недільне - 636, 729

Нікополь - 678

Німеччина - 647-649, 650, 651,
652, 662, 664, 668, 673, 674, 676,
682-686, 690, 697, 716, 718, 728,
733, 745, 746, 751, 774, 775, 779,
793, 830, 853, 873, 877

Нова Ягольниця - 819

Нове Село - 774

Новий Двір - 763

Новий Загорів - 751, 885, 887,
891

Новий Зборишів - 747

Нововолинськ - 636

Новосибірська обл. - 822

Новосілки - 770

Норвегія - 746

Обгів-787

Овруч - 847

Одеса - 671, 726, 807

Одеська обл. - 845, 854

Озденіж - 782

Озеряни - 635

Озютичі - 714, 800

Олевськ - 846

Олевський р-н - 846, 849

Олика-716

Олицький р-н - 777

Омська обл. - 822

Оржев-715

Остріг - 716, 722, 684, 687

Острожець - 693

Острожецький р-н - 836, 837

Острозький р-н - 783, 787, 847

Охлопів - 746, 747, 749

Охничі - 835

Павлоград - 678

Пановичі- 818

Париж - 660,668

Пашова- 713

Перемишль - 675

Пилява - 853

Південна Україна - 678, 727, 842

Північна Буковина - 653

Північно-Західна Україна - 755

Підбереззя - 745, 746, 747, 749

Підвисоцьке - 803

Підволочиський р-н - 802

Підгаєцький р-н - 816, 841

Підгасяччина - 818
Піддубці - 735, 743

Пілгани - 748

Пінськ - 693, 722

Пінська обл. - 841

Пніане - 762

Подебради - 623, 659, 712

Поділля - 684, 748

Полісся - 623, 635, 666, 692, 693,
695, 715, 716, 718, 728-730, 734,
746, 754-756, 759, 770, 790, 818,
844, 881

Полтава - 843, 847

Полтавська обл. - 845,846, 847

Полтавщина - 712,727, 807

Полянський р-н - 852

Польща - 623, 627, 641, 647-650,
662, 709, 712, 891

Порицький р-н - 713, 815

Порицькі ліси - 762

Посіч - 731

Потіївський р-н - 724

Потсдам - 685

Почаїв - 693

Правобережна Україна - 784

Прага - 659, 663, 667, 668, 685,
856, 857

Прибалтика - 648

Прип’ять - 725

Проскурів - 675

Прут - 674

Пустомити - 691

Пустомитівський р-н - 725

Пустомитські ліси - 725, 782

Путивль - 729,774

Путилівський р-н - 723

Радехівський р-н - 829

Радивилів - 693

Радянський Союз - 764

Ратнівський р-н - 743, 767

Рафалівський р-н - 836, 837, 840

Рачин—746

Ржишів - 748

Ридьки - 803

Рим - 664, 665,667, 668, 669
Рівне - 636, 679, 683, 684, 693,
712, 722, 761, 762, 763, 784, 786,
791, 811, 821, 838, 856, 857, 864
Рівненська обл. - 635, 696, 759,
767, 750, 782, 783, 791, 797, 799,
800, 802-807, 811, 812, 815, 821,
823, 824, 827, 828, 833, 836-840,
847, 861

Рівненський р-н - 806, 836-838
Рівненщина - 718, 754, 756, 759,
828

Річиця - 743, 767, 782
Рогатинський р-н - 816
Рогізно - 796

Рожинівка - 777

Рожище -713,818

Рожищенський р-н - 733, 836,
837, 840

Рокитне - 756,762

Роменський р-н - 842

Росія - 643, 644, 645, 647, 648,
650, 651, 668, 673, 778, 878, 779
Ростов-на-Дону - 651

Роттердам - 664,667

Рудки - 808

Рудня - 735, 738

Румунія - 653, 662, 791

Рядовичі- 717

Самбір - 693

Симбірський повіт - 704

Симбірський р-н - 636
Самбірщина - 729,731
Сирненський р-н - 684,815
Сирненщина - 818

Сарни - 683, 692, 693, 722, 770,
787

Свидник - 636

Свинарниківський ліс - 789

Свищів - 787

Седан - 638
Секунь-819

Семидуби - 727

Сенкевичівський р-н- 745, 782

Сербський р-н - 837

Серники - 762

Сибір - 745, 817, 819, 820, 822,
829

Симони - 726

Ситниця-739

Сільце-747, 749, 836

Скабарівщина - 746

Скобелка - 746

Сколе - 730

Скриня - 704

Славугський р-н - 849

Слобода - 731

Слободка - 806

Словаччина -729

Случ (річка) - 762, 763, 770, 781,

782,

Смідин - 820

Сокаль- 713

Сорочинський ліс - 772

Срібне - 756

СРСР-647,648,649,651,655,681,
690, 718, 768, 779, 782, 783, 785,
792, 793,822,830, 877

Ставки - 806

Сталіне - 678, 842, 843

Сталінська обл. - 854

Станіслав - 635, 791

Станіславів - 731

Станіславська обл. - 797, 827

Станіславщина - 623, 733, 821

Станькова - 713

Старий Угринів - 623

Старовижівський р-н - 758, 820,
837,840

Старосілля - 738

Степанів - 693

Степанський р-н - 709, 733, 756,
762,

Степань - 716

Стир-818

Столин - 722

Стрийський р-н - 816

Стрійшина - 693

Струсів - 766

Студентські хутори - 767

Студень - 709

Суми-677, 841, 842

Сумська обл. - 845, 848

Сумщина - 842, 848

Суразькі ліси - 788

Сухівці - 862

Суходіл - 729, 730

Східна Європа - 696, 697, 698,
714

Східна Україна - 686, 808, 842,
843

США-638, 658,664,877

Сян - 649

Сьомаки - 758

Теофільський р-н - 834, 851

Теремнівський р-н - 836
Тернопіль - 677, 822,853

Тернопільська обл. - 783, 797,
801,815,816, 827,841,847
Тернопільщина - 766, 818

Томськ - 863

Топоровиці - 716

Торонто - 775

Торчин - 769

Трансільванія - 729

Трипілля - 723

Туричани - 693, 767

Турійський р-н - 767, 836, 837

Туровка- 851

Тучин-693

Тучинський р-н - 828

Угів-749

Угорщина - 652
Угринів - 748

Україна - 623, 628, 643-645, 652,
654, 657-659, 661-663, 667-673,
676, 677, 679-681, 683-687, 690,
692, 695, 698, 705-707, 712, 718,
721, 723, 726, 728, 729, 734, 735,
739, 740, 748, 752, 759, 761 763,
774, 775, 778-780, 782, 783,
789-792, 794, 777, 778, 802, 805,
807, 808, 816, 822, 825, 827, 828,
830-832, 841, 842-846, 849-851,
855, 858, 860, 863, 873, 878, 879,
881 884, 886

Українська Держава - 740

Уманщина -721, 727

Урал-645, 682

УРСР - 659, 664, 668, 764, 779,
785

Устинівка - 723, 724

Ушомирські ліси - 725

Фастів - 724

Філадельфія - 859

Фінляндія - 651

Фландрія - 638

Фокман 674

Франція — 638, 645, 647, 648, 664

Хабне - 725

Харків - 643, 671, 684, 843, 844

Харківська обл. - 845

Хнівки - 788

Хозари - 756

Холмщина - 627, 713

Холодний Яр - 721, 723, 727

Хотешів - 763

Хочино- 846

Хрещата 711

Хрінники - 782

Цуманський р-н - 732, 762, 836,
837

Цуманські ліси - 762, 770

Цумань - 716

Черкаська обл. - 721, 842

Чернівецька обл. - 797, 829

Чернігів - 693

Чернігівська обл. - 693, 756

Чехія - 647

Чехо-Словакія - 623

Чехословаччина - 638, 648, 662,
664,712

Чикаго - 856, 857

Чорне море - 644

Чорний Ліс - 729, 730, 731, 732

Чорнобильські ліси - 725

Чорногора - 731

Чортків - 635, 728

Чортове болото 770

Чорторийськ - 739, 770

Шайно - 720

Шведська Буда - 724

Шепетівка - 725, 786, 788

Шепетівський р-н - 852

Шумськ - 693, 716, 787

Шумський р-н - 821

Яворівський р-н - 627

Ямниця-731

Ямпільський р-н - 848

Яполоть - 716

Японія - 668

Яремче - 733

Ярунський р-н - 726

Ясиневичі - 838, 839

Ясиноватський р-н - 841

Яцківці - 727
Автор трилогії “Вони боролися за волю України”, кан-
дидат історичних наук, доцент Волинського державного
університету імені Лесі Українки ДМИТРУК Володимир
Григорович народився 14 жовтня 1927 р. в селі Вовкошеві
Гощанського району Рівненської області. Закінчив історичний
факультет Луцького державного педагогічного інституту імені
Лесі Українки (диплом з відзнакою).

З вересня 1949 р. на педагогічній роботі, яку поєднує з
науковою і дослідницькою діяльністю. В 1974 р. без відриву
від роботи захистив кандидатську дисертацію при Київському
національному університеті імені Т. Шевченка.

З 1993 р. працював старшим викладачем, а з 1995 р. - до-
центом Волинського державного університету імені Лесі Укра-
їнки. З січня 2006 р. на заслуженому відпочинку, одночасно
займається науково-дослідницькою діяльністю.
Бере участь і виступає з доповідями на наукових кон-
ференціях різних рівнів: внутрівузівських, міжвузівських,
міжрегіональних та міжнародних. Активний учасник ІУ-Х
міжнародних семінарів “Україна-Польща: важкі питання”,
виступав з доповідями. Автор близько ЗО наукових публікацій,
статей, методичних посібників, опублікованих у вітчизняних
і зарубіжних виданнях.

У 2002 р. в редакційно-видавничому відділ Волинського
державного університету імені Лесі Українки видана моно-
графія “Вони боролися за волю України” (Нарис історії Сіро-
жупанної дивізії), том І. В 2004 р. у видавництві “Волинська
обласна друкарня” вийшло друге, доповнене видання цієї
книги, а у 2005 р. - друга частина трилогії “Вони боролися з"
волю України” (Нарис історії боротьби проти тоталітарного
режиму на Україні в 1921-1939 рр.). В 2006 р. побачило світ
друге, доповнене видання II тому.

В подальшому автор плідно працює над документа?? .
про участь ОУП і УПА у національно-визвольній боротьб.
українського народу в 1941-1956 рр. за матеріалами Волині і
Полісся, результатом чого стала поява нової книги у 2006 р.
“Вони боролися за волю України”, том III.

2007 рік в Україні - це рік, коли український народ урочис-
то відзначає 65-ту річницю з дня створення УПА та 100-річчя
від дня народження головнокомандувача УПА генерал-хорун-
жого Р. Шухевича, і тому, за рішенням організаційного коміте-
ту Волині, з нагоди відзначення цих дат видається, на розсуд
читачів, нове, доповнене видання третього тому.

Одночасно автор працює над доповненням та зведенням в
одну книгу всіх трьох томів “Вони боролися за волю України”.
Це сприятиме кращому використанню багатьох історичних
матеріалів, особливо документів, у науковій та дослідницькій
роботі.

У жовтневі дні 2007-го року, готуючись до свого 80-річ-
ного ювілею, “За заслуги в національно-визвольній боротьбі,
в утвердженні та розбудові української держави, та з нагоди
100-річчя з дня народження Головного Командира УПА, Про-
відника ОУН Генерал-хорунжого Романа Шухевича” Дмитрук
Володимир Григорович нагороджується Почесною Ювілейною
відзнакою.

А 14 жовтня 2007 року в Палаці “Україна” Президент
Віктор Ющенко привітав із 65 річницею Української По-
встанської Армії і святом Покрови Пресвятої Богородиці та
вручив Дмитруку Володимиру Григоровичу орден “За заслуги”
III ступеня.

Відзначивши свій 80-р‘ічний ювілей, автор продовжує
плідно працювати над четвертою частиною “Вони боролися
за волю України”.

Ьс

673ам. 7976
ЗА ЗАСВЛ1 В ВАДІ <)№4ІГШИ1ИІІ МИТНІ,
в лвкеджіїи п ірш двві тжмївснвТ дігавв,
ТА з вагвдю -ом^нчя З ДІВ ВАМДЖНМ
ГМММҐ© ЕШАВДІГ* Ш, ІМВІДІНА ВЩ,
ВЗВІМД-ПППМГВ

ммдва нзямачд

ИЧІСІЗ* виЖм» ВІДЗШІМІ
ііжшштьсі
1059

Післямова

У монографії “Вони боролися за волю України”
висвітлено найважливіші етапи боротьби українського
народу за свою незалежність у 1917—1959 рр.: зародження,
становлення та розвиток Сірожупанної дивізії, яка зробила
гідний внесок у національно-визвольну боротьбу українського
народу за незалежність у 1917—1920 рр.; розкриваються
методи і форми, що застосовувалися до українського народу,
які вилилися в геноцид — найтяжчий злочин проти людства;
на глибокому аналізі історичних подій розкривається
закономірність виникнення УПА як сили, покликаної самим
народом, на численних архівних документах та спогадах
учасників національно-визвольної боротьби українського
народу автор відтворює захоплюючу і трагічну сторінку
історії боротьби українських повстанців ОУН і УПА за
незалежність нашої Батьківщини.

Книга, за задумом автора, повинна бути не лише
посібником, але й довідником, де читач зможе знайти відповідь
на питання, що сьогодні найбільш хвилюють людей - про роль
і місце національно-визвольної боротьби українського народу
за свою незалежність, про те, який вклад у цю боротьбу
внесла УПА.

Розглядувана тема частково або мало висвітлена в деяких
підручниках з історії України, довідниках та енциклопедичних
виданнях Але автор спробував викласти цей матеріал так,
аби ним могли скористатися вчителі, студенти, учні старших
класів — усі, хто цікавиться історією України. Підібрано та
опубліковано ряд документів, маловідомих широкому загалу
читачів. Частина з них зберігалася під грифом “Таємно"
чи “Для службового користування ”. Саме вони проливають
світло на події, про які йдеться у книзі. Автор робить спробу
перевірити та впорядкувати ряд статистичних даних, які в
радянську добу свідомо перекручувалися чи висвітлювалися з
ідеологічних позицій.

Посилаючись на численні архівні документи та спогади
очевидців, автор увічнює пам ’ять синів і дочок української
землі, мільйони яких було замордовано, убито, знищено
у катівнях та голодоморами більшовицькою владою у
XX столітті на Україні.

Як відомо, Указом Президента України і нинішнього,
і наступного 2008-го року передбачено ряд заходів на
вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років.
Наприкінці жовтня 2007-гороку в м. Харкові відбулася широка
нарада, присвячена 75-й річниці трагічної сторінки в історії
України, де Президент ще раз підкреслив, що "...треба
остаточно пробудити національну свідомість українського
народу, побудити національну пам’ять. Бо без цього, без
того, що ми знатимемо про наше минуле, народ не зможе
бути народом ”.

Якщо в третій частині “Вони боролися за волю України ”
матеріал допоміг відтворити героїчну боротьбу повстанців
ОУН і УПА за свою незалежність, у другій частині книги
підібраний і висвітлений матеріал про Голодомор 1932—
1933 рр. в Україні, насильну колективізацію сільського
господарства, ліквідацію куркульства як класу, де показані
страшні муки голоду людей, що призводили до масових
випадків людоїдства.

Книга “Вони боролися за волю України” знайшла схвалення
і високу оцінку не лише у всіх регіонах України, але і за
кордоном.

Готуючи до друку нове, доповнене та змінене видання
цієї книги, стало відомо, що 14 жовтня в Палаці “Україна”
Президент Віктор Ющенко привітав ветеранів УПА з 65-ю
річницею Української Повстанської Армії, зі святом Покрови
Пресвятої Богородиці і автору Дмитруку Володимиру
Григоровичу вручив орден "За заслуги ’’ III ступеня.

Відзначивши свій 80-літній ювілей, автор продовжує
працювати над четвертим томом "Вони боролися за волю
ЗМІСТ

ЧАСТИНА І

Нарис історії Сірожупанної дивізії.................З

Вступ..............................................5

РОЗДІЛ І

1.	Військові формування полонених.
Зародження Сірожупанної дивізії....................9

2.	Повернення на Батьківщину.....................19

§ 1.	Зустріч на рідній землі......................23

§ 2.	Приїзд делегацій.............................24

§ 3.	Діяльність Бойової управи....................26

3.	У вогні світової війни........................31

4.	Повстання проти гетьмана.
Утворення Українського національного союзу........34

5.	Наступ більшовиків. Таращанці.................40

6.	На Коростенському напрямку....................44

РОЗДІЛ II
1. Польський фронт................................55

§ 1.	Луцька катастрофа............................58

§ 2.	Доля полонених...............................60

РОЗДІЛ III

1. Р	еорганізація армії УНР.......................62

§ 1.	Формування відділу Сірих.....................63

§ 2.	Утворення 4-ої Сірожупанної дивізії..........66
2.	Боротьба проти наступу армії Денікіна...........71

3.	У “трикутнику смерті”...........................78

4.	Перший зимовий похід армії УНР..................85

§1.	Крізь бурю та сніги ...........................98

§ 2.	Форсування Дніпра, перехід на Лівобережжя........103

§ 3.	Повернення армії на річку Буг................105

§ 4.	Прорив фронту та з’єднання зі своєю армією.......110

РОЗДІЛ IV

1.	“Чи волю здобудемо, чи загинемо в боротьбі за неї”
(Участь Армії УНР у польсько-радянській війні)........113

§ 1.	Підписання договору і політичної конвенції
між Польщею й Україною............................113

§ 2.	4-та Сіра стрілецька бригада.................122

§ 3.	Бої за річку Збруч...........................128

§ 4.	Підписання миру між Польщею
та радянською Росією. Його наслідки...............131

§ 5.	Роззброєння армії УНР........................133

§ 6.	Створення Ради Республіки
та Вищої військової ради......................... 134

2.	Інтерновані воїни Армії УНР в таборах Польщі.......135

§ 1.	Громадські організації інтернованих військовиків.142

§ 2.	Ліквідація таборів та суспільно-політичне
життя емігрантів................................. 143

§ 3.	Реорганізація армії УНР в екзилі.............145

3.	Завдання, які стояли
перед українською еміграцією..................... 147

Додатки та документи.................................154

Іменний покажчик.....................................234
Географічний покажчик...............................236

Предметний покажчик.................................239

Джерела.............................................240

ЧАСТИНА П

Нарис історії боротьби проти тоталітарного режиму
на Україні в 1921-1939 рр.........................247

Вступ.............................................249

РОЗДІЛ І

1. В	становлення більшовицького тоталітарного режиму
в Україні.........................................261

§ 1.	Боротьба Центральної ради проти наступу російського
шовінізму, за встановлення національно-територіальної
автономії.........................................261

§ 2.	Нищення органів самоврядування та їх заміна
більшовицьким бюрократичним апаратом. Встановлення
“диктатури пролетаріату”..........................279

Примітки до розділу 1.............................284

РОЗДІЛ II

2.	Причини, що призвели до інтернування Армії УНР
у Польщі..........................................287

§ 1.	Підписання перемир’я між Польщею та Росією.
Останні бої з більшовиками........................287

§ 2.	Перехід Армії УНР на територію Польщі.
Інтернування......................................289

РОЗДІЛ III

3.	Армія УНР в умовах інтернування...............297

§ 1.	Реорганізація Армії УНР......................297

§ 2.	Діяльність вояків Армії УНР у таборах інтернованих.» 300
§ 3.	Громадські та освітні організації
у таборах інтернованих.............................307

Примітки до розділу III............................310

РОЗДІЛ IV

4.	Україна бореться................................313

§ 1.	Підготовка до розгортання партизанського руху
в Україні..........................................313

§ 2.	Повстанські відділи на теренах Волині та Поділля
1921 р. Партизансько-повстанський штаб (ППШ).......316

§ 3.	Другий зимовий похід Армії УНР. Базар.........322

Примітки до розділу IV.............................346

РОЗДІЛ V

5.	Україна у вогні.................................349

§ 1.	Вільне козацтво України в боротьбі проти окупантів .... 349

§ 2.	Партизанська боротьба на півдні України.......360

§ 3.	Надбужанські повстанські дивізії в боротьбі
за волю України....................................372

§ 4.	Піднесення партизанської боротьби
на Київщині........................................380

§ 5.	Холодноярська республіка (1917-1924 рр.)......394

§ 6.	Діяльність підпільних організацій та груп
на Україні в 1918-1922 рр..........................407

Примітки до розділу V..............................434

РОЗДІЛ VI

6.	Репресивно-каральна система та її роль
у зміцненні тоталітарного режиму в СРСР............439

§ 1.	Радянська політика в галузі економіки та культури.
Мілітаризація економіки. Земельна політика,
продрозверстка і неп...............................439

§ 2.	Голодомор 1921-1923 рр. в Україні. Насильна
колективізація сільського господарства.

Ліквідація куркульства як класу....................454
§ 3.	Ліквідація державності національних республік.
Розпуск українських лівих партій..................

§ 4.	Голодомор 1932-1933 рр. та його наслідки.....

§ 5.	Репресивно-каральна система та її роль у зміцненні
тоталітарного режиму в СРСР (1917-1939 рр.).......

Примітки до розділу VI............................

Висновки.............................................

Примітки до висновків................................

Ілюстрації...........................................

Додатки..............................................

Іменний покажчик.....................................

Географічний покажчик................................

Предметний покажчик..................................

ЧАСТИНА III

Участь ОУН і УПА у національно-визвольній
боротьбі українського народу в 1941-1956 рр.
за матеріалами Волині та Полісся..................

Від автора........................................

Вступ.............................................

РОЗДІЛ І

ОУН - організатор всенародної боротьби
за Українську Самостійну Соборну Державу..........

§ 1.	Історична закономірність виникнення ОУН.

Перший Конгрес, проголошення ОУН. Розкол в ОУН....

§ 2.	Організаційна структура та розбудова ОУН.....

§ 3.	Акт ЗО червня 1941 року......................

§ 4.	Допоміжні батальйони “Нахтігаль” і “Ролянд”..

§ 5.	Розгром похідних груп ОУН....................
§ 6.	ОУН у боротьбі з німецькими загарбниками
Оголошення війни Гітлеру...........................679

Примітки до вступу та розділу 1......................687

РОЗДІЛ п

Виникнення УПА та ведення воєнних дій
на початковому етапі війни.........................690

§ 1.	Зародження УПА. Організаційна структура
та національний склад УПА............................690

§ 2.	Командування УПА. Бойова тактика УПА..........698

§ 3.	Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)......703

§ 4.	Медично-санітарна служба в УПА................707

§ 5.	Початок бойових дій УПА проти нацистських
загарбників та більшовицьких окупантів.............714

Примітки до розділу II...............................719

РОЗДІЛ III

Національно-визвольна боротьба на Волині
та Поліссі в роки Другої світової війни............721

§ 1.	Розгортання бойових дій УПА в другій половині
1943 року..........................................721

§ 2.	УПА в боротьбі за опанування Карпат...........728

§ 3.	Колківська повстанська республіка.............733

§ 4.	Національно-визвольний рух на Горохівщині.....745

§ 5.	Бойові дії між УПА і червоними партизанами......752

Примітки до розділу III............................774

РОЗДІЛ IV

УПА в боротьбі проти більшовицького
поневолення........................................778

§ 1.	Перехід фронту та зміна тактики партизанської
боротьби після встановлення органів радянської влади.778

§ 2.	УПА в підпільній боротьбі з окупантами
після закінчення війни.............................793
§ 3.	Методи і форми боротьби радянських каральних
органів проти ОУН і УПА............................ 797

§ 4.	Діяльність підпільних груп та загонів УПА
наприкінці сорокових - на початку п’ятдесятих років.824

§ 5.	Діяльність ОУН і УПА у	східних районах України.841

§ 6.	Художник із бункерів УПА.......................855

Примітки до розділу IV..............................873

ВИСНОВКИ........................................... 877

Примітки до висновків...............................884

Армію безсмертних свято шанує український народ
(ілюстрації)........................................885

Документи.......................................... 896

Список скорочень.................................. 1035

Іменний покажчик.................................. 1037

Географічний покажчик............................. 1046

Післямова ........................................ 1061
Науково-документальне видання

ДМИТРУК Володимир Григорович

ВОНИ БОРОЛИСЯ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

Монографія

Гзловний редактор - Дмитро Гзловенко

В авторській редакції

Художній редактор - Олена Тоцька
Технічний редактор - Тамара Демчук
Комп’ютерна верстка - Ольги Бєлоус
Коректори — Єлизавета Бура, Надія Фалюш

Підписано до друку 18.10.2007 р. Формат 60x84 1/16.
Папір офсетний. Гарнітура Тітез. Друк офсетний.

Обл.-вид. арк. 65,81. Ум. друк. арк. 63,71.
Наклад 2000 пр. Зам. 3976.

ВАТ “Волинська обласна друкарня”

43010 м. Луцьк,Волинська обл.,пр. Волі,27,тел. 4-25-07.

Свідоцтво Держкомінформу України ДК № 1350 від 13.05.2003 р.
ДМИТРУК в. г.

Д 53	Вони боролися за волю України. - Луцьк: ВАТ «Волинська

обласна друкарня», 2007. - 1072 с.

I8ВN 978-966-361-219-5

У книзі на глибокому аналізі історичних подій, на численних
архівних документах та спогадах учасників національно-визвольної
боротьби українського народу автор відтворює захоплюючу
і трагічну сторінку історії боротьби українського народу за
незалежність нашої Батьківщини в 1917-1959 рр., який вистояв і
переміг в двобої з коричневими і червоними окупантами, що з різних
боків навалювалися на нашу Батьківщину.

Для спеціалістів у галузі історії, викладачів, студентів та
широкого загалу читачів.

УДК 94(477) “19”

ББК 63.3(4УКР)6

І5ВМ 978-966-361-219-5