Анатолій КАЧАН
ЙДЕ ЗИМА
А тоді на крила став,
Над полями закричав:
Сидів птах на дротах,
Довго слухав телеграф.
Бо із півночі сюди
Йдуть великі холоди!
— Передав телеграф,
Щоб ховався кожен птах,
Петро ДЖУВАГА
НА ЯЛИНКУ
З
я

По морозу, по сніжку
У новенькім кожушку
Зайчик-знайчик, мов гінець,
Поспішає навпростець.
Ти куди спішиш, вуханю,
У таку годину ранню?
— Йду на свято. У торбинці
Школярам несу гостинці...
Через річку по льоду
Я із зайчиком іду.
Кружеляє сніг лапатий.
З Новим роком вас, зі святом!
Григір ТЮТЮННИК
Малюнки А. ЛЕВИЧА
НЕБЕЗПЕЧНИЙ
ПРИЯТЕЛЬ
Мліє степ у малинових променях передвечір-
нього сонця. Мліє і сходить до неба степова ім-
ла — теж малинова. Парує й Курінь старий, зо-
грівшись за день проти сонечка. А тополеня
мале на верху Куреневому солодкі духмянці у
степ за вітром посилає. Скоро стане його брость
шовковими листочками. А зараз на ній сонце ма-
линові краплі порозвішувало—впала вечорова
роса.
Крота немає. Як врився уранці в землю, то й
досі не видно. Що він там робить потемки? Чи,
може, нора його вийшла вже десь на іншому
полі?
Ба ні. Сапає щось у кутку. Сапало, сапало,
тоді чхнуло. Ось вигулькнув з нори гострий пи-
сочок боязкий, вуса, а далі й уся голова. Потяг
носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-
ледь, та враз і сховався — не стало ні голови, ні
писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить
по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось
ритися та й не кінчив, блиснудо двоє веселих
оченят і почувся неголосний сміх:
— Хох-хох-хох...
А тоді ще й голос.
— Вилазь, Кроте, не бійся.
— Не вилізу,— озвався Кріт глухо, видно,
зглибока, аж із дна своєї нори.— Не вилізу, бо я
тебе знаю: ти — їжак!
І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався
їжак, струснув солому з голок і сів посеред Ку-
реня.
- Вилазь, кажу, я зараз не голодний,- мовив
він.
- Еге, так я тобі й повірив,— прогув Кріт.
Ти за мною торік ганявся, щоб з’їсти... Знаю я
вашого брата.
То, мабуть, не я, хох-хох... Бо я від того
року в степу не харчуюся, а тільки в селі. Гей,
Павуче! — гукнув угору до Павукової сіті.—
йди, скажи Кротові, що я не голодний.
Павук хутенько спустився по павутині вниз і
гукнув у Кротову нору:
— Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
— А ти звідки знаєш? — спитав Кріт із підзе-
мелля.
— Знаю-знаю,— заторохтів Павук,— я всіма
своїми вісьмома очима бачу, який він наїдений:
живіт от-такецький і пісень співає веселих..
Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
— Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
— Отже не займу! — вигукнув їжак і додав
ображено: — Чого б це ми, під одним дахом жи-
вучи, сварилися? Адже нам ціле літо разом
жити!
Аж тоді Кріт, огинаючись і позираючи скоса
на їжака, видобувся з нори й сів біля неї бли-
зенько — про всяк випадок.
Ходімо в степ погуляємо, погомонимо,—
сказав їжак.
— Про що ж ми з тобою гомонітимемо? —
буркнув Кріт.— Як я сердитий, а ти ні
- А так і гомонітимемо, — одказав їжак. —
Ти сердито, а я ні. Хіба якщо вдачі у нас різні,
то й сваритися треба неодмінно? Вдача — це
таке: сказав їй «мовчи!» — вона й мовчатиме.
- Ходімо, — не дуже охоче зголосився Кріт.—
Тільки як тобі починатиме хотітися їсти, ска-
жеш...
- Гаразд,— погодився їжак.— Як схочеться
мені їсти, я забубоню отако: бу-бу-бу... Тоді ти
краще тікай.
І перший подався із Куреня. А елі том за ним
почапав і Кріт.
Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спер-
шу вона, як вода, вступила у видолинки, розли-
лася у полинових кущах. А далечінь була вже
уся синя. Над нею аж ген-ген край неба черво-
ніла сонячна заграва.
- Я тебе од самого полудня ждав,— любень-
ко мовив їжак, бо бачив, що Кріт побоюється
його.— Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи, ті
за роботою світа білого не бачать, все вештаю-
ться, як на пожежі. Та й дрібні вони дуже. Ти
йому щось кажеш, а його й не видно. Хіба то
балачка?! Павук, той усе мух виглядає.. Обізва-
тися ні до кого. А я, правду кажучи, коли не го-
лодний, люблю поблукати, побалакати з ким-
небудь, погратися, поспівать... А тебе нема й
нема. Що ти там хоч робиш під землею?
4
— Риюся,— одказав Кріт.— Домівку собі бу-
дую. Три поверхи вже вивів, тепер ще один тре-
ба. Хороша тут земля, під Куренем, черв’ячків
повно
— Як — три поверхи? — здивувався їжак.—
Хіба тобі одної нори мало?
— Мало,— зітхнув Кріт.— Ноги, бач, у мене
хоч і дуженькі, та й то лиш передні, але не би-
стрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає...
Отож і доводиться рити не одну нору, а багато
й на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так
і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов біль-
ший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на
третій або й на четвертий А буває вужака впов-
зе. Ух! — по цих словах Кріт аж затремтів, а пе-
ретремтівши, сказав: — Очі світяться, язик, мов
голка... Правда, я йому теж пальця в рот не
кладу, а поповоджу з поверха на поверх. В мене
голова обертом іде, ну й він покрутиться!
— А як на останній поверх зажене, тоді як? —
аж зупинився од цікавості їжак.
— Ніяк,— усміхнувся Кріт,—У мене з остан-
нього поверха вихід є.
— Хо-хо! Попалися б вони мені! — реготнув
їжак.— Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!
— То ж тобі, у тебе оно голки які,— сказав
Кріт.— Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона
хай собі колеться, доки сконає.
— Те те,— образився їжак.— І ти, бачу, мене
за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я змій за
хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я,
щоб ти знав, ніколи так не чиню. Я на них
грудьми йду і хапаю не за хвіст, а за голову.
— Таж вони кусаються отрутно! — вигукнув
Кріт.
— Ай що? Мені після того тільки свербить
трохи — отрута їхня мене не бере.
А нашого брата бере,— похнюпився Кріт
Вони йшли бур’янами, часто ставали й прислу-
халися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш —
і друга, і ворога. Бувало й так, що Кріт відста-
вав і, доганяючи їжака, облизувався й казав со-
ром’язливеиько:
— Слимачок трапився.
І їжак на те співчутливо покивував гострим
писочком і казав:
-— Воно з того слимачка й наїдок такий собі,
ну й то харч. Як голодний, нічим не побракуєш.
Я раніше, коли села ще не знав, теж бувало за-
морював черв’ячка всячиною. А тепер ні. Тепер
аби лишень до села добився, а там знайду чим
поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком...
— І молоком?! —здивувався Кріт
— Атож. Оце буває виставлять хазяйки ми-
сочку молока своїм котам, собакам, а вони ще й
носом крутять. То я вже не промину. А там, ди-
вись, яєчко знайшов на гнізді — теж моє. Яблу-
ко під яблунею трапиться — сюди його...
— А люди ж на те що? — спитав Кріт.
— Нічого,— усміхнувся їжак.— Або кажуть:
ХАЙ Слово в них таке є. ХАЙ — це значить, я
можу їсти все, що схочу Гарне слово Іще вони
полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю мо-
локо з мисочки чи там яєчко вип’ю,— вночі, звіс-
но,— а вдень приляжу десь під хмизком перепо-
чити і чую: «О, щось уже молоко оно випило.
А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують,
що то я. А частіше — ЩОСЬ кажуть, хох-хох...
Ну, і я їх не обижаю: мишей ловлю, пацюків...
Одне слово, жити можна*
— Можна,— погодився Кріт.
Далі йшли мовчки, бо попереду вже виднівся
шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дуже роз-
балакуй, а краще дивися пильніш на всі боки та
наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом,
а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже не-
одмінно почує, тоді клопоту не обберешся.
А степ уже вгортався у прозелень, сонно зі-
тхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів
на шляху сходив круглісінький червоний місяць.
— А що, може, вертаймо? — мовив тихенько
Кріт.— Бо Курінь наш уже диви де.
І тільки він це сказав, як на шляху спалахну-
ли два величезні ока, і світло від них так різону-
ло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися
обидва.
— Скрутись!!! — гукнув Кротові їжак і став
круглою колючою кулею.
— Зарийсь!!! — гукнув Кріт їжакові й де
стояв, там і зник під землею, тільки грудочки
вгору полетіли.
Потім повз них прокотився жахливий гуркіт і
подався, подався степом усе далі й далі, обма-
цуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі ча-
шечки вгорі, співучі дроти і небо в зорях. А коли
геть СТИХЛО, Кріт, що сидів, скулившись од пере-
ляку, у своїй міленькій дірці-сховку, почув:
— Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.
5
— А ти їсти ще не хочеш? — обережно спитав
Кріт.
- Он диви! — аж образився їжак, —Чого це
ти як з нори виходити, так і перелякався?
Хтозна,— мовив Кріт, вилазячи та обтру-
шуючись.
До Куреня підходили, коли місяць стояв уже
вище стовпів на шляху. Світло його зазирало в
одну Куреневу діру, а в другу впхалася ніч та
зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті
Павук. Біля входу в Курінь височіла гостроверха
купка землі, а біля неї куняло десятків з чотири
Мурах.
— Чого не вони не в норі? — пошепки, щоб
нікого не розбудити, спитав Кріт у їжака.
- А то мурашині солдати,— одшепнув їжак.—
Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник
сторожують.
І справді один мураха-солдат раптом ворух-
нув вусами й сонно тонюсіньким голосом гукнув
своєму сусідові:
— Пильнуй!
Сусід одвістив те слово далі, й пішло воно
навколо мурашника:
— Пильнуй!..
— Пильнуй!..
— Пильнуй!..
- Ну, то на добраніч,— сказав їжак до
Крота.
— Добраніч,— тихенько одказав Кріт. І рап-
том засміявся, шепочучи: — Ой! Хі хі-хі, ой!..
— Чого ти? — аж злякався їжак.
— Та то я... ой! Згадав, як мене вранці мура-
хи лоскотали,— ніяково мовив Кріт і вже приці-
лився був'шаснути в нору, як їжак сказав
— Слухай, Кроте, як же це воно в нас так
вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не
розсердився?
Я ж послухав твоєї поради,— розважливо
мовив Кріт,— і сказав своїй сердитості: «Мовчи
мені!» От вона й мовчала...
З тим обидва вшевкалися в нори спочивати
до ранку.
А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і
не дарма тут стоїть, заснув серед місячного сяй
ва старий Курінь.
Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця,
а просинюватого сяйва, а тіней — від кожної
бур’янинки, від кожної грудочки. А від Куре
ня — ледь не на пів-степу, ще й від тополеняти
тоненька в гілочках тінь.
І в синій місячній купелі по степу — стовпчи-
ки, стовпчики... То стануть і стоять, то зникнуть
геть. 1 знсву стануть
Фють, фють... — між собою пересвистую-
ться.
Куняють мурахи вартові
Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами
і спитав у сусіди:
— Хто свистить?
Прокинувся сусіда та до найближчого ку
няйла:
— Хто свистить? .
А то Ховрашки гасають степом. То зведуться
на задні лапки і стоять стовпчиками, дивляться,
що там коїться по степу при місяцю, то знову
сховаються в бур янах чи борознах.
А місяць сміється вгорі.
— Фють, фють, фють... — свиськає увесь степ.
І сяє синьо
І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і
пахне ледь-ледь мале тополеня — теж зморене
сном.
А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька
смужечка поміж хатами й садами — то повер
тається із своєї мандрівки по всіх усюдах на
землі новий ранок.
Солодко спиться такої години Куреневому
братству — і в норах, і під острішком
СПРАВЖНІЙ
ТОВАРИШ
Зранку йшли до річки. Плавали, пірна-
ли, намагаючись захопити з дна в’язкий
намул. Один лише Микола не купався.
— Ногу судомить, — говорив він дітям.
— Може, ти плавати не вмієш? — під-
штрикував хтось.
— Умію, — почервонівши, відповідав
Микола. — Але зараз не можу.
Всі знову бігли купатися, бо хіба вси-
диш у таку спеку на піску? З Миколою
залишався Льоня, якого через малий ріст
прозвали «салатою». Але плавав він кра-
ще за всіх.
— Миколо, — тихо говорив Льоня, ко-
ли вони залишалися самі. — Підемо ра-
зом. Я буду поруч з тобою.
— Не можу, — відповідав Микола, хо-
ваючи лице в пісок. — Ногу судомить.
Увечері, коли всі збиралися у дворі,
грали в доміно, Микола приходив остан-
нім.
— Миколо, — дивувалися хлопці, — де
це ти ходиш?
— Тітка заслабла, — відповідав Мико-
ла. — Ходжу доглядати.
Хлопці щиро співчували. Важко в такі
вечори сидіти в задушливій кімнаті. Та
нічого не зробиш. Треба.
Але Микола говорив неправду. Тітка
була здорова, і взагалі жила вона в
іншому місті. Він не вмів плавати, бо
родився і виріс у степу, а сюди приїхав
недавно. Микола соромився признатися в
цьому і потаємно ходив увечері на без-
людний пляж учитися плавати.
Заходив на мілину, лягав на воду, упи-
рався руками в дно, старався утриматися
хоч мить. Поступово почав заходити
глибше, по груди, потім по шию і пробу-
вав пливти до берега.
Той вечір Микола запам’ятав назавжди.
Він поплив. Щосили підгрібаючи під себе
воду руками і б’ючи ногами, він проплив
кілька метрів і, вражений, зупинився. Він
втомився, замерз, але вирішив спробува-
ти ще раз. Щоб не забути
Микола зупинявся, плавав, знову від-
почивав, знову плавав. Нарешті втомився
і вийшов з води. Було вже зовсім темно.
На чорній воді заблискотіли жовті до-
ріжки від ліхтарів.
Раптом у кущах верболозу щось тріс-
нуло. Миколі стало лячно.
— Хто там? — голос його зірвався.
— Це я, — почувся знайомий голос, і з
кущів вийшов... Льоня.
Микола полегшено зітхнув.
— Ти що тут робиш?
— Я тебе стеріг.
— Мене? Нащо?
— Я весь час ходив за тобою. Я ряту-
вати умію. Мене брат навчив. — Льоня
замовк і винувато додав: — Все може
статися. Ти сьогодні довго плавав, мені
навіть набридло сидіти. Ворухнувся, і гіл-
ки затріщали. А ти впертий. І сміливий.
Я б ні за що увечері не пішов купатися.
Микола одягнувся, і хлопці вийшли на
набережну. Зеленкувате світло ліхтаря
упало на дві тіні — велику і маленьку.
Вони перечекали трамвай, шо з дзелен-
чанням пронісся мимо, і, міцно взявшись
за руки, рушили далі.
Фелікс ГАЛЬПЕРІН
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
7
КІВАГМЕ
Катерина СЕРГЄЄВА
Чимало казок розповів з того часу Ківагме—
і дітям, і дорослим Всі поважали й любили йо-
го. Та ніхто не міг і гадати, що понівечений
мисливець твердо вирішив: він таки вийде колись
у море, знову займе в звіробійній ватазі своє
місце стрілься й гарпунера.. Уперто, щодня він
вправлявся у ходьбі з милицею та ціпком. Спо-
чатку ходив тільки поблизу, а потім все далі й
Закінчення. Початок у №№ 9. 10. 11 — 1973 р.
Малюнки С. АРТЮПІЕНКА
далі селищем аж на берег моря. Тут він відпочи-
вав, сидячи на пожовтілих від часу китових
хребцях, що лежали на березі й здавна були
місцем відпочинку для дідів. Потім рушав у зво-
ротню путь.
Одного дня Ківагме вирішив покинути мили
цю й спробувати ходити лише з самим ціпком.
Він почував себе добре — міцним та здоровим.
Осіннє повітря бадьорило й веселило його. Зда-
ля бачив він, як люди на березі спускають бай-
8
дари на воду — одну, потім другу... Ківагме по-
тихеньку попростував туди.
— Егей! — почув він хлоп’ячий голос.— Чи ти
не з нами в море зібрався? Якщо так, то по-
квапся!
Ківагме здригнувсь, ніби на льоду посковзнув-
ся. Серце закалатало від гніву й обурення. Важ-
ко дихаючи, він вперше ступив на прибережну
рінь. Крок, ще крок... Ціпок — непевна підпора,
коли знівечені ноги по кісточки загрузають у
слизькі круглі камінці Зціпивши зуби, Ківагме
відраховує кроки — десять, двадцять... Насилу
дістався він до купи великих каменів біля само-
го прибою, неподалік від спущеної на воду бай-
дари. Сів на камінь і гнівно звернувся до того
юнака, що гукав йому:
— Гак оце тобі закортіло подивитись, як лю-
дина без пальців на ногах бігтиме по камінцях?
Я вирішив, що ти пожартував. І ще хотів я тебе
запитати: хто це доручив тобі запрошувати на
полювання? Колись таке право мав тільки вата-
жок. Та, може, щось змінилося, поки я хворів...
Мисливці обступили свого давнього товариша.
Юнак засоромлено мовчав. Це ж таки сором —
образити старшу за себе людину! Замість нього
відповів ватажок:
— Я не доручав нікому запрошувати тебе на
полювання й сам не запрошував, бо ти хворів.
Але, якщо ти вже дійшов до води, то сідай на
моє місце. Гадаю, що стерно в досвідчених ру-
ках принесе тобі спокій, а море звеселить уда-
чею, і ти забудеш образу.
— Ні,— відповів Ківагме,— заступати ватаж-
ка я не стану. Це твоє діло. Якщо ж я займу
своє звичне місце, то молодому стрільцеві дове-
деться взятися за весло.
— Сідай, сідай швидше! — вигукнув юнак, за-
доволений тим, що його не лають. — Я миттю
збігаю по твою рушницю й торбу з набоями!
йому дуже хотілося якось загладити свій не-
продуманий жарт. Ківагме зрозумів це, усміх-
нувся, взяв принесену рушницю й зайняв своє
місце. Всі посідали теж, і байдара відійшла від
берега.
Ось вона, нарешті, жадана година! Навіть не
вірилося, що він, Ківагме, знову на полюванні,
на своєму звичному місці! А море теж начебто
радіє його поверненню — таке воно тихе, спокій-
не. Враз якась майже непомітна зміна приверну-
ла увагу стрільця: неподалік від байдари з’яви-
лися на поверхні води легкі брижі. Ківагме під-
вів рушницю, клацнув зведений курок. І в ту
мить, коли з води показалася кругла лахтача
голова з вусами, гримнув постріл. Лахтак до по-
ловини вискочив з води... Єдиним рухом, від-
клавши рушницю, Ківагме блискавично метнув
гарпун. Ватажок лише встиг трохи підвестися,
придивитися,— а Ківагме вже підтягав на ліні
тушу морського зайця. Веслярі швидко втягли
лахтака й поклали на дно байдари...
Ось він, цей перший, до кінця життя незабут-
ній, постріл!.. Полювання тривало далі, принес-
ло ще здобич. Байдара поверталася додому, тяг-
нучи за собою на колоді ще й тушу великого
моржа.
Як завжди, на березі звіробоїв нетерпляче
ждали жінки, діди, діти. Ясною радістю сяяли
очі дружини Ківагме: тепер її чоловік знову пов-
ноправний мисливець, стрілець у звіробійній ва-
тазі, тож сам годуватиме свою родину. І це ж во-
на виходила його, допомогла йому одужати. Як
найкращу нагороду за всі свої довгі безсонні но-
чі, чула вона чоловіків голос:
— Гей, жінки! Чи добре нагострені ваші ножі?
їм сьогодні доведеться попрацювати! А ви, діт-
лахи, готуйте свої гарпунчики — вистачить і для
них моржевої печінки!
Голос Ківагме звучав радо й бадьоро, але не
важко було відчути, як він стомився. Підлітки
взяли з його рук зброю й усе спорядження, щоб
донести до яранги. Підтримуваний дружиною,
важко спираючись на ціпок, він пішов додому.
Мисливці допомагали йому, теж раді й горді за
свого товариша. Стрілець-звіробій Ківагме по-
вертався з полювання з високо підведеною голо-
вою.
1 ще в різних нових місцях побував Ківагме
в своєму житті.
У 1933 році до острова Врангеля плив паро-
плав «Север» з ескімосами, що збиралися на то-
му острові налагодити хутровий та звіробійний
промисел. Серед інших мисливців був і Ківагме
з родиною. Проте льоди не дозволили пароплаву
добратися до острова, і він висадив звіробоїв у
селищі Дежньове, на березі Берінгової протоки,
зовсім близько від мису Дежньова, крайньої
північно-східної точки нашої країни і всього на-
шого материка.
Тут зазимувала родина Ківагме. Сам же він
вступив у звіробійну бригаду в селищі Наукан,
де його охоче прийняли — як відмінного стріль-
ця й досвідченого гарпунера. Ходив він з нау-
канцями й на китове полювання. Жив по кілька
діб у Наукані, а потім повертався до Дежньова,
де на нього чекала родина.
Науканці здавна славилися, як добрі оповіда-
чі й співаки. Зібравшись у вільний час, кожен
намагався відзначитися серед інших цікавою
розповіддю, жартом, влучним словом. У цих
змаганнях Ківагме раз у раз виходив перемож-
цем. Він розповідав жителям Наукана казки,
привезені з бухти Провидіння, з рідного Ківаку,
з інших селищ, де йому доводилося побувати.
А сам слухав розповіді науканців і потім пере-
казував їхні казки та оповідання своїм рідним і
односельчанам у Дежньові.
Потім ескімоси, що збиралися на острів Вран-
геля, переїхали до селища Авань. Була весна.
Настала пора збору яєць. На цей промисел лю-
ди не ходили по одному, адже птахи, з гнізд
яких забирали яйця, могли завдати мисливцям
немалого лиха. Повернувшись додому, мисливці
сиділи біля вогнища, пили чай та ласували сві-
жими, крутозвареними яєчками. Тут, звичайно,
йшло змагання — хто найцікавіше щось роз-
каже.
Одного разу приїхав здалека із тундри за-
можній оленяр, йому давно кортіло похвалити-
ся перед береговими своїм казкарським хистом.
От він і почав розповідати казку за казкЛо, без
запрошення, хоч і не дуже цікаві були ті казки.
Слухачі мовчки терпіли, слухали,— адже не-
зручно перебивати гостя. Нарешті Ківагме не
стерпів:
— Слухай, ти мов та жаба з старовинної каз-
ки, яка весь вечір кумкала, нікому слова не дала
мовити. Не скаржитися ж нам Кіягникові, що
слухати тебе не всім вистачає терпцю!
Прибулець страшенно розсердився й каже:
— А хто ти такий, що так судиш? Аби чужу
казку поцінувати, треба й самому вміти розпо-
відати! — гість не знав, з ким він розмовляє.
З тим Ківагме, який на все узбережжя слави-
ться своїм хистом.
— Невірно ти кажеш,— спокійно мовив Кі-
вагме,— і німа людина, якщо має слух, може
поцінити те, що чує. Зовсім не треба для цього
самому вміти розповідати.
— Слів багато говориш,— заперечив оле-
няр,— ти ділом доведи, що не базіка.
— Гаразд,— посміхнувся мисливець і наказав
господарці зварити ще по яєчку. Коли яєчка
зварилися і всі їх любенько поїли, Ківагме за-
питав:
— Що, смачно?
— Ще б пак! — хором відповіли всі.
— Отож то,— каже Ківагме, звертаючись до
зарозумілого гостя,— ти певен, що ніхто з нас,
хто тут є, за все своє життя не зніс жодного
яєчка?
— Які дурниці! — розсердився гість.— Люди-
на не птах — яєць не несе.
— Бач, який ти розумний,— веде далі Ківаг-
ме, — справді, ніхто з нас жодного яєчка не зніс,
але смак їхній розуміємо краще, ніж та качка,
чиї яєчка ми поїли. Отак і казки!.. Ну, як? Ще
сперечатимемось, чи ти мені повірив?
Що вже залишалося казати гостеві!..
Мало не два роки Ківагме з своєю родиною
переїздив із місця на місце: спочатку з Дежньо-
ва в Авань, потім звідси знову до бухти Прови-
діння, де тоді був заселений тільки урелікський
берег.
Тим часом побут ескімосів потроху змінював-
ся— адже і там, на Півночі, була Радянська
влада. Стала потреба вже й випікати хліб. До
тої пори місцеві жителі хліба не мали, замість
нього їли прісні перепічки, смажені на нерп’ячо-
му салі. Тепер тут влаштували пекарню, щоб
пекти хліб. Не було тільки людей, котрі б знали,
як це робиться.
Єдиною людиною з ескімосів у бухті Прови-
діння, що знала, як випекти хліб, був Ківагме.
Довелося йому братися за це діло.
Невдовзі він узяв участь ще в одній важливій
справі До того часу ескімоські діти не могли
учитися грамоті рідною мовою: адже не було
навіть абетки. Тепер було вироблено нову абет-
ку для ескімоської мови, стали випускати бук-
варі, стінгазети... Ківагме охоче допомагав пере-
кладати на рідну мову пісні для дорослих та
дітей. Він і сам навчився читати й писати, вчив-
ся, вже доросла людина, по дитячому шкільно-
му букварю.
Працюючи в пекарні, Ківагме мав вільний час;
поки тісто підходило, поки пікся хліб, він міг
розповідати свої казки й оповідання тим, хто їх
записував і потім перекладав російською мовою.
Отак і дійшли до юних читачів всієї нашої кра-
їни розповіді славетного ескімоського казкаря.
Та безстрашному звіробоєві важко було сиді-
ти вдома, коли його товариші виходили на про-
мисел. І як нарешті прибула до селища людина,
що змогла замінити його в пекарні, Ківагме зно-
ву повернувся до мисливців і вже не зраджував
улюбленій справі до кінця днів своїх.
Не полишав він і другої своєї звички: у віль-
ний час полюбляв розважити й звеселити своїх
земляків дотепним жартом або цікавою казкою.
А коли збиралися казкарі та оповідачі позмага-
тися між собою, ніхто не міг зрівнятися з каз-
карем Ківагме!
Нема вже казкаря Ківагме на світі. Але казки
його житимуть і ще довгі роки тішитимуть слу
хачів та читачів.
Переклала з російської Н. ЗАБІЛА
10
ПІСЕНЬКА
ПРО
ГНОМА
навчився.
Тамара КОЛОМІЄЦЬ
Малюнок О. КАСЬЯНЕНКО


Пісенька про гнома
Кожному відома.
Жив та був на світі гном.
Дивував усіх кругом
Дивними дивами,
Добрими ділами.
Догоджав він у дворі
Малюванням дітворі —
Яблукам рум'янці
Фарбував уранці.
А проходив сквером,
То ставав шофером —
Дітлахам возив пісок
Для фортець і для мисок.
Там, де в липи на гілках
Помостив гніздечко птах,
Він ганяв котиська
Здалека і зблизька.
Біг струмочок у ярку,
Вів мелодію дзвінку —
Гном придумав їй слова,
Вийшла пісенька нова,
Пісенька про гнома
Кожному відома.
Був той гном не чарівник,
А завзятий трудівник.
Хто із ним стрічався —
Працювать навчався.
Хто із ним здружився —
Працювать
МАЛЮВАЛА
ГАННУСЯ
КВІТИ...
З давніх давен лісові та польові
квіти над усе полюбляють волю.
Тому швидко в’януть і сохнуть, ко-
ли хтось зірве їх для букета. 1 хо
ваються від лихого ока. А того,
хто добрий до них, виглядають,
зіллям-ліками тому допомагають.
Дуже горнулися квіти до дівчин-
ки Ганнусі. Дивиться не надивить-
ся вона на них, щиро радіє. Ніколи
не зірве даремно квітку... Подоба-
лися Ганнусі лісові та польові кві-
ти, подобалось і садити братки,
жоржини, нагідки біля хати. По-
довгу милувалася їхніми чудовими
барвами, і ввижалося їй, що то са-
ма земля рідна лагідно зорить на
неї...
Взимку нудьгувала Ганнуся. За
вікном мете хуртовина, засинає бі-
лими снігами ліс, луг, садочок, го-
род, де влітку пишалися Ганнусині
друзі. Сумно їй без їхньої краси,
їхнього безмовного привіту .. І тоді
дідусь Мороз вирішив розрадити
дівчинку.
Вранці прокинулася Ганнуся,
глянула і сплеснула в долоні — на
шибках дивні квіти, небачені досі
візерунки срібні понамальовувані.
Здогадалася — це дідусь Мороз
усю місячну ніч не спав, малював.
«А коли й собі спробувати отак,
як цідусь Мороз?» — подумала
Ганнуся.
Щойно дідусь Мороз пішов із
двору й розтали всі його квіти, Ган-
нуся підсіла до спітнілого вікна.
Провела пальчиком раз, удруге. 1
з’явилася химерна квітка...
Згодом стала малювати на папе-
рі фарбами. І теж, мов дідусь Мо-
роз, вигадливо, незвично. Коли хто
питав у неї, чому такі диво-рослини
вона малює, яких ніде не стрінеш,
відповідала: «Як я намалюю квітку
12
точнісінько такою, якою вона є, як
всі її бачать, то мені скажуть люди
в селі: «То ж не твоя квітка, Ганна,
а природня-огородня». Тому й вига-
дую із голови».
А ще Ганнуся малювала широкі
лани, барвисті луки, засіяні диво-
квітами. Ось квітка, що нагадує
сери, інша — червону зірку. А он
квіти, наче яєчка-писанки, пішли в
танок. Квіти у неї — мов живі істо-
ти. Вони співають і танцюють. А
то й сумують. Рухаються, злітають
на різноколірних пелюстках-криль-
цях. А це квітка-човник пливе по
хвилях...
Той, хто дивиться на її малюнки,
стає лагіднішим душею, мріє, щоб
наша земля була у квітах і садах...
В усьому світі тепер знають про
художницю, що створила незвичай-
ні диво-квіти — Ганну Тодосівну
Собачко-Шостак. А ще є син у
неї — Іван Шостак. Він теж ма-
лює квіти, материне мистецтво про-
довжує. його квіти мовби піднес-
лися аж у космос — квіти-блискав-
ки, квіти-хвилі. Вони линуть над
землею, палають сонячним світлом,
радіють і мріють.
Григорій МЄСТЄЧК1Н
ШМОРГУН
ма.,юнок ю_ ХАРЬК0
ГРІМ
сві-
тебе
ним
— Гайда! Це вже свинячий дощ — бачиш, як сонце
тить. Зараз перестане.
— А чому він свинячий?
— Для свиней калюжі робить.
— Так ще й до цього калюжі були...
— Все одно свинячий: так мама казала. Лопата в
* гостра?
— Гостра.
— Побігли!
Тільки бризки на всі боки. Попереду Андрійко, за
Юрко. Обидва з лопатами.
Зупинилися під березою, що біля дороги. Тут дощ був ще
густий, бо з мокрого листя краплі спадали.
— Осьдечки, — перевів дух Андрійко.
— Ти добре бачив?
— Аякже, бачив! От тільки з якого боку копати?
— Дірка в землі десь повинна бути... Ага! Он і вона!
Така, наче мишача.
— Добре мишача! Бахнуло — я аж підскочив. І у вухах —
дзінь, дзінь... Я тоді зразу до тебе побіг.
— Ну, давай!
Мокра земля полетіла з-під лопат.
— Стій! Щось стукнуло... — це Андрійко.
— Ти легенько, легенько, а то подовбаєш...
Через хвилину:
— Корінь...
— Глибше копаймо! Має ж він бути десь тут.
Дощ не вщухав. Сонце знову сховалося за хмару і біль-
ше не показувалося.
...Повертали назад похмурі, мокрі до рубчика, з ніг до
голови в грязюці вимурзані.
— Ти погано дивився: він не сюди впав.
— Кажу тобі: сюди! Коли завтра буде погода, я викопаю
отакезну яму й знайду його. А тобі не покажу, як ти такий.
— Я теж прийду копать... А мама буде сваритися, що я
такий брудний. І твоя теж...
— Все одно завтра викопаємо грім! І всі проситимуть,
щоб показали. Він там, під березою, я добре бачив. Тільки
блись-блись і як торохне! Просто під березу впав...
Ірина МАЦЕНК.О
Малюнки Є. ХАРЬКОВОЇ
НА ДУНАЙ,
ДО ХЛОПЦІВ
У ГОСТІ Г
У мого старшого брата нове захоплення. При-
йшов якось із школи веселий, збуджений
— Ну, Брунько, держись! — гукає (це він
мене так прозиває, хоч звати мене Броніслав).—
Екіпаж корвета «Друг» вирушає у експедицію
по Дніпру й Дунаю! Ось і бортовий журнал уже
є,— витяг він з портфеля якийсь зошит.— Пов-
ний вперед!
Задачка, над якою я в цей час морочився,
миттю вилетіла мені з голови.
— О! — здивувавсь я.—Невже справді попли-
веш?..
— Затям, Брунько, що на кораблях не пла-
вають, а ходять,— поправив мене брат.— І перед
тобою не хто-небудь, а капітан корвета далекого
плавання. Белград, Будапешт, Відень! Уявляєш!
З одного берега вітають корвет румуни, з дру-
гого — болгари, зліва махають прапорами угор-
ські піонери, справа — квітами словацькі. Гри-
мить салют, а капітан на містку віддає честь..
— Ой, справді, Юрчику?.. І ги побуваєш у
всіх цих країнах?
— Звичайно, спочатку подумки,— ухильно від
повів Юрко.— Це у нас гра така в клубі інтер-
національної дружби Ніби ми справді подоро-
жуємо й вивчаємо дружні країни. Як Жюль
Берн, наприклад. Думаєш, він скрізь бував? Він
вивчав далекі країни по книжках, а потім так їх
описав, наче сам увесь світ об’їздив. Отак і ми:
збиратимем книжки, малюнки, фото, вивчимо іс-
торію, народні звичаї. В Білорусії нам білору-
ські піонери допоможуть, ми вже листи їм розі-
слали, а потім напишемо в Румунію, Болгарію,
Югославію...
Довго він мені ще розповідав.
— Екіпажі всіх шкіл нашого міста змагатиму-
ться між собою,— сказав він.— Переможці виру-
шать у справжнє плавання. Уявляєш? Ми,
Брунько, мусимо перемогти!
Я не витримав і попросив брата, щоб і мене з
моїм другом Грицьком узяли в плавання. Та він
відмахнувся.
— Ніколи мені з малечею возитись!
Того ж дня я поділився новиною з Грицьком.
Він поставився до неї на диво спокійно
— Ну й що? — стенув плечима.— Не беруть
нас— і не треба Чого б то я по книжках рився,
коли Дніпро поруч. Сам у море нас винесе на
човні, а там до Дунаю палицею можна доки-
нути.
Я аж підскочив од збудження. Справді, жи-
вемо ми на березі Дніпра, так близько, що з ві-
кон нашої школи видно плавні, рукави, протоки.
Дніпро біля нас широкий, бо гирло недалеко.
А в порту завжди судна стоять.
— У мого діда й човен є,— вів далі Грицько.—
Надувний.
— Хіба дід дасть? — засумнівавсь я.
— Він зараз до сестри на село поїхав. А чо-
вен під його ліжком лежить. Можна хоч завтра
їхати.
Я подумав: за тиждень канікули. А справді,
чого не спробувати? Ото здивуються тамтешні
хлопці, коли ми урочисто причалимо до набе-
режної в Будапешті! Тільки нас самих ніхто не
пустить, це треба потайки вирушити.
Кілька днів я не відходив від Юрка, випиту-
вав дорогу. По карті від гирла Дніпра до гирла
Дунаю було справді близенько — тільки краєчок
моря перейти. А там уже сам Дунай до Буда-
пешта виведе. А може, й до Відня махнемо,
якщо будуть відчинені Залізні Ворота. Ну, то
в хлопців розпитаємо, влітку всі хлопці, звичай-
Я схопився за весла.
— Нехай! — зупинив мене Грицько.— Течія
все одно у море несе.
Протока була досить широка, вона в’юнилася,
перепліталася з іншими. З обох боків стіною
стояв очерет, ми пливли ніби по зеленому кори-
дору і, крім неба над головою, нічого більш не
бачили.
Однак Грицько не журився:
— От несе, так несе!
Так ми пливли довго, аж набридло. Знову схо-
но, на березі, вони нам все покажуть і розка-
жуть. Я навіть вивчив по-румунському і по-угор-
ському «Добрий день!» і «Хай живе дружба!»
По-болгарському та словацькому вчити не став:
там майже як ми говорять.
Напередодні від’їзду ми сховали човна в при-
бережних кущах. Вранці я сказав матері, що
йду гуляти до Грицька, Грицько сказав, що йде
до мене.
— На ранок у морі будемо,— обіцяв Грицько,
доки ми морочилися з човном.— А завтра вже
заночуємо у гирлі Дунаю.
Я теж так думав, бо скільки ж тут плисти!
Човен наш вирішили назвати «Дружком», щоб
Юрко не дуже з своїм корветом носився.
Місто наше велике. Ми проминули громаддя
елеватора, кілька причалів. Човен плив чомусь
не прямо, а кривулясто, хоча Грицько щосили
молотив по воді веслами. Нас обминали моторні
човни і катери, а якийсь дядько, двічі об’їхавши
човном навколо «Дружка», гукнув
— Держіться берега, морячки!
Але «Дружок» не хотів держатись берега, він
уперто витанцьовував на бистрині. Місто не-
впинно віддалялось, і скоро навіть верхівка еле
ватора сховалась за вербами. Мабуть, це було
вже в обідню пору, бо одразу схотілося їсти.
Я витяг з кишені варене яйце, що його сховав
під час сніданку, Грицько — жменю редиски й
окраєць хліба з маслом. Поки ми хрумали ре-
дискою і жували яйце без солі, нас непомітно
затягло в якусь протоку.
тілося їсти. Сонце сховалося за стіною очерету,
і на воду почав пасмами виповзати туман. Скоро
все потонуло в мороці, і стало моторошно. Під
човном весь час щось шаруділо... Де ми, скільки
часу минуло — я не уявляв.
— От-от у морі будемо,— підбадьорював мене
Грицько.
Потім і він замовк, лише спересердя штурхав
веслами, коли човен чіплявся за, який-небудь
корч. Я здрімнув, заколисаний на хвилях, ніби
поринув у теплу воду.
Прокинувся від того, що сліпуче світло било
мені просто у вічі. З переляку затулився руками.
Щось величезне шумно сунуло на нас, затріщав
очерет, хтось лаявся у мене над головою, чувся
різноголосий гомін. Чиїсь руки підхопили мене,
і я відчув, що стою на твердому.
Тільки тоді я наважився розплющити очі.
І зовсім отетерів. Ми з Грицьком стояли на ос-
вітленій палубі якогось корабля у натовпі ошат-
но вдягнених юнаків і дівчат. Вони термосили
нас, схвильовано перемовлялися не по-нашому,
а якась негритянка гладила то Грицька, то мене
і докірливо хитала головою в барвистому очіпку.
«Невже ми на іноземному судні? — подумав
я.— Мабуть, це вже Дунай». І, набравшись духу,
крикнув по-румунському:
— Треяске прієтеніє! (Хай живе дружба!)
Всі одразу замовкли, а якийсь юнак віді-
звався:
— Норок, камрад! (Привіт, товаришу!)
Він потиснув нам з Грицьком руки і став щось
16
питати своєю мовою, але ми тільки очима клі-
пали. Тоді юнак спитав по-російськи:
— Куда? Куда єхал?
— Нам у Будапешт,— дзвінко пояснив Гриць-
ко.— Ще далеко, не знаєте?
— Будапешт? — здивувався невисокий юнак у
великих окулярах — Ви — в Будапешт?
— Еге,— кивнув Грицько.— Ми — екіпаж чов
на «Дружок», з клубу інтернаціональної друж-
би,— прибрехав він.— їдемо до угорських хлоп
ців

— Ейен баратшаг' (Хай живе дружба!) —під-
тримав я друга угорською мовою.
Кр'том засміялися, а юна в окулярах просто
розцвів від усмішки
— Шандор Келемеч з Будапешта! — назвався
він і теж потиснув нам руки. А ви хто?
Знайомство зав’язувалось, і ми з Грицьком
підбадьорилися. Грицько навіть штовхнув мене
ліктем у бік і шепнув: «Я ж казав тобі!»
— Ми радянські, з України,— з гідністю по-
відомив він.— То кудою, ви кажете, на Буда-
пешт?
Усі знов засміялися, а юнак, що назвався
Шандором, показав рукою кудись у темінь:
— Там Будапешт, там...
Він не встиг більше нічого сказати, бо в цей
час двоє дужих матросів стали витягувати нашо-
го човна з води. Шандор, і той румун, і ще хлоп-
ці кинулися їм помагати, і я збагнув, що ми ще
на своїй землі.
Ми з Грицьком очманіло перезирнулися. Звід-
ки ж тут іноземці?.. Негритянка в барвистому
очіпку, ніби зрозумівши нас, обняла обох за пле-
чі й пояснила:
— Ми — студенти. Ми у вас учимся. Друж-
ба — хорошо!
— Порядок, капітан,— сказав Шандор, коли
мокрий човен плюхнувся на палубу.
І ми рушили. Шандор і румун Георге допомог
ли нам упакувати човна в мішок. Від них ми
дізнались, що вони та їхні товариші, іноземні
студенти, які вчаться в інститутах нашого міста,
сьогодні їздили катером на прогулянку по Дні-
пру. Вертались протокою і в тумані трохи на нас
не наскочили.
Мене з Грицьком посадовили на носі катера
між Шандором та негритянкою Айру. а Георге
закутав нас обох своїм піджаком. Шандор роз-
повідав нам про Дунай, який він у них бурхли
ний та бистрий. І про Залізні Ворота розповідав.
Виявляється, це ніякі не ворота, а просто скелі
на обох берегах річки Георге сказав, що у них
Дунай, навпаки, величавий та спокійний. А не-
гритянка Айру пожалкувала, що в їхньому Ні-
гері не купаються, бо є крокодили.
Ми теж розповіли їм про клуб інтернаціональ-
ної дружби, і я похвалився, що мій старший
брат — капітан корвета «Друг».
Потім великим гуртом одводили нас додому.
Попереду Шандор з Георге несли човна, а за
ними Айру вела мене й Грицька за руки.
Відчинив нам Юрко,— мабуть, він перший до-
біг до дверей. За ним стояли моя й Грицькова
мами — обидві заплакані. А далі — Грицьків та
мій тато, обидва розгнівані
— Порядок, капітан,— сказав Шандор Юрко-
ві.— От ми й дома.
Мами кинулися нас із Грицьком обіймати, а
Юрко метушився, запрошуючи гостей до хати.
Він спочатку тільки очима кліпав, а потім, коли
я познайомив його і з Шандором, і з Айру, і з
Георге, дуже зрадів. Став розпитувати, хто з
якої країни, щось квапливо записував у свій
бортовий журнал і весь час вигукував:
Ну, Брунька, ну, встругнув!
На прощання Юрко запросив усіх у свій клуб.
1 мене з Грицьком на другий же день взяли юн-
гами на корвет «Друг», бо вся його команда за-
приязнилася з нашими новими друзями. Так що,
може, ми з Грицьком і справді по Дунаю по-
мандруємо.

Малюнки А. МІЛЬКОВИЦЬКОІ О
Знийди чотири
квадрати,
на сторонах
яких розміщені
три крапки
Яку іграшку
треба перевісити
з однієї ялинки
на другу,
щоб на кожній
ялинці була
однакова кількість
подібних іграшок?
Анатолій
КАМ1НЧУК
ВІДПОВІДІ
НА КРУТИ ГОЛІВКИ.
ВМІЩЕНІ У «БАРВІНКУ»
№ 11—1973 РІК
В кожному
кільці
написана буква.
Послідкуй,
у якому порядку
циркач підкидає
кільця, і ти
прочитаєш слово.
ОСІНЬ
1.	Для того, щоб одержати
вірну відповідь, треба в прик-
ладі переставити математичні
знаки в такий спосіб:
10—8x6:4 1-2=5.
2.	Якщо ти зафарбуєш клі-
тинки так, як показано на ма-
люнку, то побачиш папугу, сні-
гура та синицю.
3.	Не скидає листя взимку
дуб
4.	У дзеркалі ти прочитаєш
слово «Барабан».
5.	Розділити квадрат треба
так:
Чи насправді, а чи сон це;
Жовті верби, жовте сонце,
Жовті трави, жовті доли,
Жовте листя, жовте поле.
Це насправді, не здалося —
Жовте небо, жовта осінь.
ЗИМА
У спортзалі,
що має форму квадрата,
розклади м'ячі так,
аби біля кожної стіни
їх було порівну.
Усі дерева в інеї,
У білому, у синьому.
Ростуть дими над хатами
Стовпами волохатими.
І світ увесь у інеї
У білому, у синьому.
Ідучи по
лабіринту
на лижах,
прочитаєш
прислів'я.
СНІГ
Ж
і”
А з неба падав, падав білий сніг,
Мов білий сміх, мов неповторне диво.
Мололося в захмар’ї біле мливо,
Холодним хутром слалося до ніг.
Той перший сніг усіх зачарував, —
Кружляло, грало грайбиіце веселе!
Не затихав і не переставав:
Ось-ось, здавалось, землю всю застеле.
Вона простора стала і ясна,
Немов до свята, пишно нарядилась.
Нагнула віти вбілена сосна,
Дорога в чистім полі заблудилась.
Лише стоги темніли в далині,
І так було навкіл святково й тихо,
Що чеберяла лапками зайчиха,
Танцюючи на чистій білизні!..

*
Леонард КОНДРАШЕНКО
ЯКИЙ НА КОЛІР
ПІВДЕНЬ
Гримкоче галькою прибій,
Скипає, мов шалений, —
На колір південь голубий,
А вже за мить — зелений.
Коли у лютому мигдаль
Розпустить цвіт зухвало, —
Зарожевіє тепла даль,
Мов літо завітало.
Коли змахне іспанський дрік
Суцвіттями своїми,
Тоді узбіччя всіх доріг
Бувають золотими.
Коли лаванда вкриє діл,
То південь інший знову:
Усе забарвиться навкіл
У барву фіалкову.
Як побережжя люд заллє
Потоком неоглядним, —
Все наче бронзовим стає
І навіть шоколадним.
Хай південь міниться щораз,
Але зимою й літом,
Як добрий друг, він стріне вас
І ласкою, й привітом!
НІЧНЕ МОРЕ
Вітер хвилю ледь колише.
Чуєш, чуєш
Море дише.
Море дише, море спить,
Тихо галька шелестить.
Поміж хвиль, мов на перинах,
В супокої сплять дельфіни,
В травці, ніжній, як вуаль,
Спати вклалася кефаль.
Сплять бички і пеламіда,
І султанка, і ставрида.
Рибам спати треба теж
Уві сні скоріш ростеш.
Тихо, тихо, тихо в морі!
Ніч - як чорне полотно.
Опадають з неба зорі,
Осідають аж на дно.
Гостро зблискують, сіяють
І холонуть в глибині,
Там, де краби засинають
На фіалковій клешні.
Млою теплою укрилась
І застигла моря гладь.
Море геть за день зморилось,
Морю також треба спать
Та не сплять, не сплять в дозорі
Скороходи-катери,
Сон чатуючи на морі
До ранкової пори.
Переклав з російської
О. ПАРХОМЕНКО
КАЛЕНДАР ПРИРОДИ
ГРУДЕНЬ
Місяць грудень рік кінчає, зиму починає.
Швидко минає короткий грудневий день,
довго тягнеться темна холодна ніч. По-
хмуре сонце пізно сходить з-за обрію.
Насуне сива хмара, і сипоне з неї лапа-
тий сніг. Розфарбує білою фарбою все
навкруг. Та прилетить вологий вітер,
розшматує хмару, і під тьмяним сонцем розтане пер-
ший сніг. А тут і мороз вдарить. Вкриє землю, дерева
крижаною плівкою. Ледь чутно задзвенять тоненькі гі-
лочки, косуля, пробігаючи, розіб’є ратицею дзеркальце
Анатолій МОРОЗОВ
ОКУНІ
Усі знають червоноперого з
темними смужками на зелен-
куватих боках окуня. Живе
він у річках, заплавах, водо-
сховищах. Окунь, як відомо,—
хижак. Цікаво спостерігати,
як неподалік од берега полює
він на дрібну рибку. Найчас-
тіше це буває біля заростей
рдесника чи водяного горіха,
де окунь полюбляє влаштову-
вати засаду. Рибки сріблясти-
ми стрілочками кидаються на
мілину, а окунь уже не встигає
зупинитись і вискакує прямо
на мокрий пісок.
Отож, як зібрався ловити
окунів, насади на гачок жив-
ця або личинку комара, бона
хліб чи тісто хижак не клюне.
Але буває по-всякому.
На обвідному каналі, що
тягнеться вздовж берега Київ-
на маленькій калюжі, дзенькне, відірвавшись від даху,
бурулька і розсиплеться на блискучі скалочки. А невдов-
зі почнеться справжній снігопад. Ось тоді яскраво-білим
килимом встеле землю. Великі ялини низько схилять
під важким снігом свої віти. Не видно звірів, лише сліди
на снігу розповідають про життя лісових мешканців.
Під сосною лежить шишка. Тут обідала білочка. Вели-
кі розплющені сліди ведуть до річки. Це видра виходи-
ла на берег. Сутужно доводиться зимової пори лосям,
оленям. їм на допомогу приходять люди — розставля-
ють годівниці з сіном, березовими віниками. Зграями
прилітають птахи до людських осель, де можна знайти
їжу.
Весело рипить сніжок під ногами у лю-
дей, які вранці поспішають на роботу до
колгоспу, радгоспу. Ще темно надворі,
а вікна майстерень, де ремонтують сіль-
ськогосподарські машини, світяться. Зи-
мове сонце ще спить, а доярки вже всти-
гли подоїти корів, нагодувати, напоїти.
Нехай за стіною мете заметіль, а на птахофермі тепло,
завзято кукурікають півні, сокочуть кури.
Календар природи протягом року вели
М. ЄВТУШЕНКО
та художниця В. МЕЛЬНИЧЕНКО
Дорогі друзі! Якщо ви не
читали надзвичайно цікавих
оповідань — «Гвардії Савоч-
ка», «Щедрий їжачок», «Кри-
латий гонець», «Ласунка» та
інших, зібраних у збірці під
назвою «Гвардії Савочка» —
обов’язково прочитайте. Ви-