ЗАРУБІЖНА ПРОЗА XX СТОЛІТТЯ
Серію засновано в 1988 році


Albert Camus
OEUVRES
CHOISIES


Альбер Камю
ВИБРАНІ ТВОРИ
Переклад з французької
Київ Видавництво художньої літератури «Дніпро»
1991


ББК 84.4Фр К18
До збірки ввійшли кращі твори одного з найвидатніших письменників сучасної Франції (1913—1960), такі як «Сторонній», «Чума», «Падіння», п’єса «Калігула», оповідання та есе.
Для творчості Камю характерні болісні пошуки моральних істин, намагання зрозуміти сенс людського буття.
В сборник вошли лучшие произведения одного из крупнейших писателей современной Франции (1913—1960), такие как «Посторонний», «Чума»,
«Падение», пьеса «Калигула», рассказы и эссе. Для творчества Камю характерны мучительные поиски моральных истин, попытки понять смысл человеческого существования.
Редакційна колегія:
Г. Д. Вервес (голова), С. К. Жолоб, Д. В. Затонський, Ю. Я. Лісняк, О. I. Микйтенко, Д. С. Наливайко,
Д. В. Павличко, Д. X. Паламарчук
Передмова Д. С. Наливайка Редактор Л. Н. Маевсъка Художник В. К. Александров
К 4703010100-179 М205(04)—91
ІСПМ С *ПЯ ппопя 1 ® Передмова. Д. С. Наливайко, 1()<)|
ІЬИМ і-лив-ииуив-г © Ілюстрації. В. К. Алокпшдро», І9ЧІ


ТРАГІЧНИЙ ГУМАНІЗМ АЛЬБЕРА КАМЮ
Творчість Альбера Камю є породженням чи не найтяжчого і найпохмурішого періоду в історії нашого століття, загалом не щедрого на благодатні для людства часи. В основному вона припадає на другу світову війну й повоєнне десятиліття, яке повільно вибиралося з її чорної тіні. І була ця творчість, при всіх її метафізичних «завихреннях», передусім животрепетною реакцією на сучасність, на важкий і суперечливий рух життя, яке нагромаджувало перед мислячою людиною трагічно-складні проблеми, які здавалися нерозв’язними.
Та водночас слід сказати, що письменницька доля Камю складалася щасливо, тобто його творчість досить швидко знайшла розуміння у сучасників, спершу на батьківщині, а потім і далеко за її межами. Її розголос швидко зростав, а з ним і слава Камю, йому судилося стати одним з «духовних лідерів» покоління, одним з визнаних речників і водночас наставників західної інтелігенції, яка переживала тяжкі потрясіння. Ця слава Камю викликала й немало скепсису, надто в нашій повоєнній критиці, якій хотілося бачити в ній лише скороминущу данину моді. Однак ці на- грано-скептичні пророцтва не справдилися, і нині, на схилі XX ст.,можна з певністю сказати, що творчість Камю витримала найсуворішу й найсправедливішу перевірку — перевірку часом.Стало цілком очевидним,що вона несе в собі високі духовні та художні цінності, які мають неперехідне загальнолюдське значення.
Порівняно невелика за обсягом, творча спадщина Камю неоднорідна за складом, в одній своїй частині вона належить філософії, в іншій — літературі. Втім, хоч автор «Міфу про Сізіфа» й «Стороннього» був і філософом, і письменником, провести чітку демаркаційну лінію між його філософсь¬
5


кими й літературними творами неможливо, бо вони становлять внутрішню цілісність, про яку слушніше сказати, що вона належить і до філософії, і до літератури.
! У зв’язку з цим слід,зазначити, що у французькій культурі ці дві сфери духовної діяльності, філософія і література, зближені куди більше, ніж, скажімо, в нашій культурній традиції. Принаймні десь з часу пізнього Відродження з’яв* ляється у Франції тип культурного діяча, який у своїй творчій діяльності поєднує дві названі сфери в нерозривну єдністьТ}Досить тут згадати Монтеня і Паскаля, Лабрюйєра і Ларошфуко, великих просвітників XVIII ст. — Монтеск’є і Вольтера, Дідро і Руссо, з пізніших часів —, Шатобріана і мадам де Сталь, Ренана і Анатоля Франса. Ця традиція не згасла і в XX ст., окрім філософів-екзистенціалістів Сартра й Габрієля Марселя, тут можна назвати й таких відомих письменників, як Поль В ал ері й Андре Ж ід, Андре Мальро й Сент-Екзюпері. Альбер Камю тісно пов’язаний з цією глибинною національною традицією, в ній — один із витоків його творчості.
(1 все-таки не позбавлене сенсу питання: яке із двох начал, філософське чи літературно-художнє, превалює в творчості Камю, ким він був насамперед — філософом чи митцем? В науково-критичній літературі поширена тенденція пальму першості віддавати Камю-філософу, чому сприяв і він сам, декларуючи, що література є для нього формою популяризації філософських ідей, своєрідним полігоном для їх випробування. Та мають рацію критики, для яких Камю — це передусім митець-мислитель, один з визначних майстрів інтелектуальної прози, на яку така багата західноєвропейська література XX ст. І справа тут не тільки в тому, що він був, сказати б, «вільним мислителем», мислителем-есеїстом, а не цеховим філософом, що він, на відміну від Сартра чи Марселя, не прагнув до витворення філософської системи. Визначальним моментом є те, що Камю тяжів до образного типу мислення, яким характеризується вся його творчість, в тому числі й есеїстика. Образ-поняття виступає у Камю улюбле¬
6


ним засобом і формою вираження думки, незалежно від рівня її абстрагованості. Звідси внутрішня потреба в міфологічних образах і мотивах, притаманна його творчості, виразна міфологізуюча тенденція його філософсько-ху- дожнього мислення, яка однаковою мірою проявляється і в «Міфі про Сізіфа», і в «Чумі».
Народився Альбер Камю 7 листопада 1913 року в містечку Мандові, в Алжірі, який у той час був французькою колонією. Його батько був найманим сільськогосподарським робітником, мати, іспанка з походження, працювала прибиральницею в багатих сім’ях. Тяжко поранений в битві на Марні восени 1914 року, батько помер у шпиталі рівно через рік після народження сина. Після цього мати з хлопчиком перебралися в місто Алжір, де поселилися в убогому передмісті. Майбутньому інтелектуалу довелося виростати й навчатися на мізерну платню, яку заробляла мати-приби- ральниця. Та й освіту йому пощастило здобути лише завдяки тому, що один з учителів ліцею, розпізнавши в ньому обдаровану дитину, виклопотав для нього стипендію. І під час навчання в Алжірському університеті йому довелося працювати для «самоутримання», що призвело до виснаження організму й захворювання на сухоти. Словом, бідність і соціальна несправедливість не були для Камю абстрактною соціологемою, для нього це був світ, знаний якнайкраще на власному досвіді, відкрита й болісна проблема.
Однак було б помилкою уявити молодого Камю таким собі «різночинцем», похмурим і обуреним, пригніченим злиднями й комплексом соціальної неповноцінності. В спогадах друзів і автобіографічних екскурсах вимальовується зовсім інший образ: молодика життєрадісного й енергійного, навіть експансивного, жадібного і до знань, і до «радощів земних», захопленого духовними горизонтами, що перед ним відкривалися. Для нього багато важили і світ чарівної середземноморської природи, який його оточував, і світ духовної культури, в який він усе глибше поринав, ними він жив
7


інтенсивно, якщо не натхненно, врівноважуючи тим самим соціальне неблагополуччя. «Я перебував,— писав згодом Камю,— десь на півдорозі між злиднями й сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце навчало мене, що* історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, що його я обожнював».
Та середземноморська природа і(~французька філософія й література були не просто захопленнями молодого Камю — вони ставали підвалинами його світогляду і його естетики. Ще в студентські роки він пробує звести їх в певну систему, оперту на середземноморську культурну традицію, яка на рубежі століть набула популярності в інтелектуальних і літературних колах Франції, в тій чи іншій мірі й формі їй віддали данину Ш. Моррас, М. Баррес, А. Франс, П. Ва- лері, А. Жід та інші. Культурогема молодого Камю теж засновувалася на античній культурі з її предметно-чуттєвим «язичництвом», з її культом тіла, яке було і організуючим центром світосприймання, і вищим критерієм мистецтва, мірою естетичних пропорцій. Водночас Камю тоді вважав, що «середземноморська культура» з її специфічним сенсуалізмом, який не протиставляє дух і тіло, а зливає їх в органічну єдність, є не тільки антитезою європейській культурі, яка перебуває в стані глибокої кризи, а й панацеєю від цієї кризи, запорукою суспільного й культурного оновлення.
Загалом же він виявляв велику громадську й духовну активність. Дотримуючись лівих суспільно-політичних поглядів, Камю 1934 року вступає в комуністичну партію (з якої виходить у 1937 р.), проводить пропагандистську й культуртрегерську роботу, входить в алжірський комітет сприяння Міжнародному руху на захист культури від фашизму, організовує самодіяльний театр і здійснює в ньому постановки. З 1938 року активно співробітничає в незалежній лівій газеті «Альже репюблікен», де друкує численні статті, нариси, репортажі на різноманітні теми. В цей же час він починає свою письменницьку діяльність. У 1937 і
8


1938 рр. виходять його збірки коротких лірично-публіци- стичних есе «Зворотна й лицева сторона» і «Шлюби», в яких він, зокрема, розвиває згадану концепцію «середземноморської культури». В перший алжірський період, який завершився навесні 1940 року, була написана його перша драма «Калігула», ранній роман «Щаслива смерть», який так і не був опублікований автором (вийшов посмертно), чернетковий варіант роману «Сторонній» і начерки до есе «Міф про Сізіфа». ^
Навесні 1940 року Камю приїздить у Францію, але це перше його перебування на землі батьків виявилося короткочасним. Приїхав він ніби для того, щоб стати очевидцем національної катастрофи, розгрому Франції та її окупації німецько-фашистськими військами. Втім, у Парижі він встиг завершити роман «Сторонній» і з його рукописом у рюкзаку пробирався через «зачумлену» країну на південь, звідки вирушив до Алжіру; вийшов роман влітку 1942 року в Парижі. Деякий час Камю вчителював в Орані, де закінчив «Міф про Сізіфа» і зробив перші начерки до роману «Чума».
Але вже восени 1941 року Камю повертається до окупованої Франції, де розгортався рух Опору. Пояснюючи мотиви, якими він при цьому керувався, автор «Чуми» згодом писав: «Є люди, до яких звертатися з подібним запитанням немає сенсу, і я належу до них. Просто в той час я більше ніде себе не мислив, от і все. Мені здавалося і здається досі, що не можна ставати на бік концтаборів... І щоб бути вже зовсім точним, скажу, що виразно пам’ятаю день, коли обурення, що хвилею піднімалося в мені, досягло апогею. Того ранку в Ліоні я прочитав у газеті повідомлення про страту Габрієля Пері». Габрієль Пері, один з керівників компартії і організаторів руху Опору, був розстріляний окупантами разом з іншими заложниками 15 грудня 1941 року.
^В окупованій Франції Камю приєднується до руху Опору, співробітничає в підпільній газеті «Комба», а з 1944 року очолює цю газету. В 1943—44 рр. він публікує в нелегальній пресі «Листи німецькому другові», в яких з гуманістичних
9


позицій осуджує спроби виправдання людиноненависницької ідеології фашизму; водночас він тут вносить корективи в деякі свої надто умоглядні філософсько-етичні постулати, які допускали й висновки, що розбігаються з гуманістичною етикою. Тим часом «Сторонній»' і «Міф про Сізіфа», які побачили світ в 1942—43 рр., викликали значний резонанс у Франції і привернули до Камю увагу в колах інтелігенції.
Сприйняті як твори екзистенціалістські, і «Сторонній», і особливо «Міф про Сізіфа» виявилися співзвучними умонастроям, які у той час ширилися серед французької інтелігенції. До речі, екзистенціалізм здобув у Франції визнання і популярність саме в ці роки національної катастрофи, мороку та відчаю, і це не було випадковістю. Річ у тому, що екзистенціалізм, надто в його камюсівському варіанті, пропонував таку модель існуючої ситуації і такі стереотипи поведінки в цій ситуації, котрі значною частиною французької інтелігенції сприймалися як істинні й водночас етично достойні в своїй оголеній трагічності. Постулуючи дійсність як одвічно абсурдну («абсурд є метафізичним станом людини в світі»,— говориться в «Міфі про Сізіфа»), Камю поряд з тим проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не примиряється з нею і не може примиритися за самою своєю природою. Тому мисляча людина — і в цьому її краса і велич — кидає виклик абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не зможе. «Для людини без шор,— каже Камю в «Міфі про Сізіфа»,— немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності... Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати все віч-на-віч,— у цьому є могуть і непересічність».
Ось цей трагічний стоїцизм з часу руху Опору стає у Камю провідним етичним постулатом, власне, основою його гуманістичної етики. Не буде перебільшенням сказати, що в роки окупації і національного приниження він будив
10


активний відгук у гуманістично настроєної французької інтелігенції і по-своєму мобілізовував її на боротьбу з фашизмом, в якому вбачалося лиховісне вираження абсурду.
У Камю, як і в багатьох представників лівої інтелігенції, рух Опору пробудив надії на консолідацію демократичних сил і докорінне оновлення всіх сфер життя після перемоги над фашизмом. Цим у великій мірі й живилася та бурхлива духовна енергія, яку Камю виявляє в останні роки війни й перші повоєнні роки. Звичайно, письменника окрилювало й те, що його твори знаходили широкий відгук у Франції та за її межами, що своїм словом він може впливати на свідомість сучасників і, отже, на хід життя. Цей період позначений високим злетом творчої активності Камю, і водночас його творчість зазнає істотних змін; за визначенням самого письменника, відбувається перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту». В 1947 році виходить у світ роман «Чума», який зафіксував вищу точку ідейної еволюції Камю. Одна за одною з’являються його драми «Непорозуміння» (1944), «Стан облоги» (1948) і «Праведні» (1949), які з успіхом йдуть на сценах паризьких театрів. Як і раніше, він активно працює в жанрах філософської есеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступає також в ролі літературного критика.
ГЙ 50-х рр. творча активність Камю поступово йде на спад, повільно, але неухильно вимальовується загроза світоглядної і творчої кризи, яка, власне, й наступила під кінець десятиліття. Життя вимогливо ставило все складніші проблеми, на які письменник, що взяв на себе роль наставника й мо- ралізатора, все частіше неспроможний був дати переконливу відповідь. Загострюються суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знаходить концентроване вираження в трактаті «Бунтівна людина» (1951). Піддаючи критиці й запереченню буржуазне суспільство Франції і всього Заходу, Камю, однак, не приймає й соціалізм у Східній Європі, насаджуваний сталінським авторитарним режимом. Книга «Бунтівна людина» побачила
11


світ після того, як у Францію проникли відомості про сталінські масові репресії й терор, і значною мірою була реакцією на злочини сталінізму. Проводячи широкі історичні | аналогії, Камю в притаманному йому стилі мислення прихо- ( див до універсального висновку про неминучість переродження революції в тиранію, переродження колишніх борців проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів. В цьому вбачався йому фатальний закон історії чи, точніше, її абсурд. Як єдину можливість протистояти йому, автор трактату пропонує перманентне бунтарство, яке рішуче цурається влади, бо вона є неминучим насильством і несправедливістю.
Загалом реакції Камю на події та процеси, що відбуваються в різних сферах життя, на хід історії все більше набувають суто негативістського характеру. Все частіше він говорить «ні» і все відчутніше бракує його творам ствердження позитивних цінностей, плідних ідейних пошуків та їхніх переконливих художніх втілень. Словом, розпочинається новий етап його творчого шляху, на що письменник вказував сам, але не дав йому такого ж місткого визначення, як двом попереднім. В центрі цього етапу — повість «Падіння» (1956), твір такий же характерний для Камю 50-х років, як «Сторонній» і «Чума» для двох попередніх етапів. Через рік виходить збірка оповідань «Вигнання і царство», яким значною мірою властивий експериментальний характер, тут Камю ніби випробовує різні прийоми й стилі художньої прози. Того ж 1957 року він одержав Нобелівську премію за свою творчість і став — аж дотепер — наймолодшим лауреатом цієї дуже престижної премії. Загинув Камю в автомобільній катастрофі на самому початку 1960 рокуГ)
Альбера Камю прийнято зараховувати до екзистенціалістів і вважати його, разом із Сартром, за одного з най- видатніших серед них у французькій і всій західній літературі. Правда, сам Камю після розриву з Сартром у повоєнні роки цю приналежність відкидав і навіть заявляв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму. В нашій
12


науково-критичній літературі останніх десятиліть були спроби вивести Камю-письменника за межі екзистенціалізму і представити його творчість, принайі^ні в певній її частині, приналежною до реалізму. Думається, для подібного перегляду серйозних підстав немає.
Тут уся справа в тому, як розуміти самий екзистенціалізм. Звичайно, Камю важко віднести до нього, якщо розуміти екзистенціалізм як філософську доктрину або ж визначену, досить чітко окреслену понятійну систему. Насправді це радше поширений умонастрій, якому притаманні спільні світоглядні мотиви, споріднені або близькі між собою. Ними переймається значна частина європейської інтелігенції XX ст., зокрема філософи й письменники, і у них ці ідеї, ці умонастрої знаходять конденсоване, але зовсім не доктри- нальне вираження. В цьому вираженні активна роль незмінно належить суб’єктивно-особистісному фактору, що обумовлюється самою природою екзистенціалізму як світоглядної структури. А вже цим пояснюється властиве йому тяжіння до есеїстичного вислову, що стоїть на межі між філософією і літературою і яке виразно проявилося вже у зачинателя екзистенціалізму, данського філософа Серена К’єркегора. Спроба німецького філософа М. Гайдеггера створити екзистенціалістську філософську систему не принесла успіху. Спостерігається така цікава й значуща закономірність у розвитку екзистенціалізму: виник він як філософська течія (М. Гайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, М. Бердяєв і Л. Шестов у Росії, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції), але на пізніх етапах свого руху став переважно течією літературною, проявившись у творчості численних західних письменників середини й другої половини XX ст. Тими ж інтелектуалами, які інспірували й здійснили цей перехід екзистенціалізму в літературу, були французи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.
Але ж які ідеї й світоглядні мотиви складають серцевину екзистенціалізму? Це насамперед зосередженість на власне особистості, на особистості, так би мовити, емпіричній,
13


вилученій з будь-яких систем її інтегрування — релігійних, метафізичних, соціальних, політичних тощо, і залишеній «наодинці» з буттям. В екзистенціалізмі саме ця особистість, її існування приймається за єдину достовірну реальність, основу й відправну точку осмислення буття. З цим пов’язаний основоположний постулат екзистенціалізму: екзистенція передує есенції, існування передує сутності.
Хоч ця філософська течія зосереджується на особистості, це, однак, не означає, що вона нехтує її зв’язками з іншими людьми, з середовищем. Її адепти вважають, що існування особистості вплетене в середовище, в певний соціум і немислиме поза ним. Проте ця пов’язаність аж ніяк не є інтегрованістю особистості, певною соціальною спільнотою, її включеністю в певні суспільно-історичні процеси. Особистість у екзистенціалістів самотня і самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а тим більше суспільству, державі, які нав’язують їй свою волю, свої інтереси, мораль, відчужують її, прагнуть перетворити в знаряддя, в засіб чи функцію. В цьому полягає своєрідний гуманізм екзистенціалістів, які на свій лад захищають людську особистість, її свободу й самоцінність в епоху дегуманізації й тоталітаризму (маємо на увазі не тільки тоталітарні режими, а й відповідні явища й тенденції в інших суспільно-політичних та ідеологічних структурах).
З екзистенціалістського погляду суспільні відносини, історичні закономірності — віддалені абстракції, з якими людина безпосердньо не стикається в своєму існуванні, реальність існування — життєві ситуації, які повсякчас вимагають вибору рішення, лінії поведінки. Вбачаючи в свободі особистості вищу життєву цінність, екзистенціалісти тлумачать існування людини як драму свободи, бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного її вибору, кожного рішення.
Екзистенціалізм належить до тих новітніх філософських течій, які не визнають тотожності буття і мислення, тобто того, що наші поняття і уявлення про світовий лад, про його
14


закони й структури відбивають об’єктивно існуючі реальності. В сприйманні екзистенціалістів світ — це хаос, абсурд, що його людський розум прагне подолати, тобто внести в нього лад, логіку, сенс. Однак це сізіфів труд, бо розум мислячої людини ніколи не досягне мети, але й відмовитися від неї, примиритися з абсурдом він теж не може. В цьому, на думку автора «Міфу про Сізіфа», й полягає найглибша драма людського існування, яка триватиме доти, доки існуватиме людська свідомість.
Постулат абсурдності буття спільний для екзистенціалістів, розбіжності між ними починаються у ставленні до абсурду, у визначенні позиції щодо цієї сумної, але фатальної реальності буття. Виразно проявляються ці розбіжності між Сартром і Камю, яких певний час вважали однодумцями. Ще 1938 року, рецензуючи в алжірській газеті роман Сартра «Нудота», Камю писав: «Виявити абсурдність життя — аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття саме по собі, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають». Не влаштовує Камю й те, що протагоніст роману Сартра «підкреслює все, що його відштовхує в людині», замість того, щоб засновуватися у своєму підході до людини на її трагічній величі, породжуваній неспроможністю знайти гармонійні зв’язки зі світом.
Першим твором Камю, де екзистенціалістська проблематика отримала досить масштабне вираження, була драма «Калігула». В ній сюжет про римського імператора Калігулу, одного з найжорстокіших і найвульгарніших деспотів античності, напівбожевільного на троні, перетлумачується на екзистенціалістський лад. Спершу м’який і сором’язливий правитель, Калігула після смерті сестри й коханки спізнав ту істину, що всі люди смертні й нещасні, що все позбавлене сенсу й логіки, в усьому й завжди панує абсурд. Насильник і вбивця не за природними нахилами, а з філософського принципу, Калігула відкидає будь-які моральні норми, принижує всіх, знущається, вбиває, чинить неймовірні злочини й блюзнірства, проголошує себе богинею Венерою і
15


примушує віддавати йому відповідну шану. Все це він чинить, аби втовкмачити в голови підданих правду цього світу, яка полягає в тому, що Ті немає, аби увиразнити, зробити цілком очевидним абсурд я» єдину істину буття, щоб усі це могли осягнути. Сам же він хоче досягти справжньої, безмежної свободи, стати для підданих богом і долею.
Протагоніст першої п’єси Камю обрав хибний, «ніцше- анський» шлях для вирішення основних екзистенціальних проблем, який приводить його до краху й загибелі. Перед смертю він робить висновок: «Я не знайшов істинного шляху, ні до чого не прийшов. Моя свобода була неповна».
^ /Проблема абсурдного світу й абсурдної людини знаходить
Глибоке й неоднозначне тлумачення в романі Камю «Сторонній», який є центральним твором першого етапу творчості письменника, «етапу абсурду», за його визначенням. Наріжним каменем тієї концепції буття, яку автор розгортає в романі, є поняття відчуженості (що підтверджується й назвою твору) та абсурдності, які у Камю взаємопов’язу- ються і взаємозумовлюються. Саме відчуженість людини від світу й людей породжує відчуття абсурдності життя, котре, виникнувши, в свою чергу дедалі більше поглиблює і загострює відчуженість, доводячи особистість до духовного й морального змертвіння.
Найчастіше в романі, особливо в першій його частині, зустрічається подібна фраза: мені це байдуже та її варіації мені однаково, мене це не обходить та ін. Причому з’являються вони лише в мові протагоніста Мерсо (чи у невласне прямій мові, де звучить його голос) і зрештою перетворюються в своєрідний лейтмотив його образу. Коли патрон пропонує Мерсо попрацювати в Парижі, той у відповідь заявляє, що йому байдуже, де жити. Таку ж повну байдужість він виявляє і в особистому житті, і коли Марі запитуй, чи думає вІ№*з нею одружитися, Мерсо відповідає, .що йому байдуже, але якщо вона цього бажає, то можна й одружитися.' Незворушно сприймає Мерсо і смерть матері, поховавши її,, він іде з Марі в кіно, а потім спить з нею.
16


З відчуженістю Мерсо тісно пов’язана його моральна індиферентність: загальноприйняті моральні норми й принципи не мають над ним сили, регуляторами його поведінки, як^ у первісної людини, виступають чуттєві реакції й спонуки.
В романі не показується, як Мерсо став таким, яким він є. Лише в одному місці неясно, майже загадково говориться, що замолоду він був таким, як і всі люди, і ніщо людське не було йому чуже чи, точніше, байдуже. Далі приходить розуміння того, що все позбавлене справжнього сенсу, наступає відчуження, яке дедалі глибшає і зрештою приводить до перетворення Мерсо в «людину абсурду».
Як відомо, відчуття абсурдності буття має повсякденно- побутові витоки. Виникає воно із механічної монотонності життя, нескінченної повторюваності одних і тих же дій, це стає долею людини, поглинутої високорозвиненою цивілізацією, де вона робиться функцією виробничого процесу або гвинтиком бюрократичної машини. І наступає час, коли життя починає сприйматися індивідуумом, як рух у порожнечі по замкненому колу, рух, що позбавлений будь-якого сенсу, будь-якого людяного змісту. Ці витоки відчуженості й абсурдизації життя художньо досліджені багатьма західними письменниками XX ст., від Унамуно й Музіля до Берджеса й Перека.
Щодо Камю, то він тлумачив це явище переважно в іншому, філософському плані, передусім як наслідок «метафізичного прозріння» людини, котра осягає своє дійсне, глибоко трагічне становище в світі. їй відкриваються такі екзистенціальні істини: люди самі під порожнім небом; смерть — це зникнення безповоротне, абсолютне; життя позбавлене вищого призначення й сенсу, а розуміння «нульового результату» активності людини, який спричинюється смертю, знецінює саму активність. Відчуженість від світу, втрата об’єктивних і осмислених мотивів діяльності та потреби в ній руйнує структуру людської особистості, приводить до етан# повної прострації — інтелектуальної, емошиноГі, моралвниї. Все це й відбувається з Мерсо, в цьому й гголягає сутність «людини
17


абсурду», яка є наслідком відчуження від людини людської сутності.
Проте, якби образ Мере о зводився лише до цієї суті, то ми мали б образ-тезу, щд однозначно виражає філософську ідею абсурдизму. Звичайно, це й не образ-характер реалістичного соціально-побутового роману, а передусім певна філософська еманація. Та є в образі й інші аспекти, які перебувають у певній розбіжності з домінантою, створюючи тим самим його внутрішній простір, вносячи в нього деякі риси характеру й оживляючи його.
Так, відчуженість Мерсо не є всеохоплюючою, цілковитою. Він відчужений від суспільства, від людського світу, але тісно пов’язаний зі світом природи, елементарних почуттів та інтенсивно живе ними. Йому притаманна та «повнота чуттів», з якої, за визнанням автора, починається і його особистість, але протагоніст роману зупинився на цьому рівні, «замкнувся» на ньому. Мерсо наповнює блаженним відчуттям сонце, і в його протокольно-стриманій, без- емоційній розповіді прориваються майже гімнічні нотки, коли мова заходить про сонце, море, чуттєві розкоші природи. Коли він потрапляє до в’язниці, від тюремної неволі страждає його тіло, тоді як дух залишається у звичному для нього стані прострації. Отже, Мерсо — це й свого роду «природна людина», що своєю елементарністю, єдністю зі світом природи і своєю сторонністю в соціумі нагадує «природних людей» просвітників XVIII ст., зокрема героїв філософських повістей Вольтера. І небезпідставно Сартр у своїй «Інтерпретації «Стороннього» (1943) прямо пов’язував роман Камю з традицією вольтерівських філософських повістей.
Певна суперечність образу Мерсо простежується і в іншому плані. Вище вже згадувалася моральна байдужість героя, відчуженість «абсурдної людини» від загальноприйнятих моральних норм. Але разом з тим йому властива правдивість, нездатність кривити душею і фальшивити, а це теж моральна чеснота, до того ж високого гатунку. І саме ця безперечна чеснота «стороннього» стає серйозною перевіркою для сус¬
18


пільства, якої воно не витримує. Для героя ж ця чеснота стає фатальною причиною смерті: своєю щирістю, нездатністю прийняти правила гри, що їх йому нав’язують, він викликає підозру у суддів, і йому як «людині небезпечній» виносять смертний вирок. У передмові до американського видання роману Камю писав про свого героя: «Він відмовляється від брехні. Брехати — це не просто говорити те, чого не було насправді. Це також і головним чином — говорити більше, ніж було насправді, а в тому, що стосується людського серця,— говорити більше, ніж почуваєш... Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя. Він говорить те, що є насправді, він відмовляється від фальшу, і ось уже суспільство почуває себе під загрозою». І письменник робить висновок: «Не такої вже й великої помилки припустяться ті, хто прочитає в «Сторонньому» історію людини, яка без будь- якої героїчної пози згоджується померти в ім’я істини».
Друга частина роману відрізняється від першої не тільки характером сюжету, а найперше тим, що в ній наперед виходить інша проблематика. Якщо основний зміст першої частини становить анатомія свідомості «людини абсурду», то в другій у центрі уваги — абсурдність світу, критика суспіль- стій' иогб ідеології і моралі. «Сторонній» Камю — це й розповідь про насильство, що його чинить суспільство над «природною людиною», та про вбивство її. Цей поворот теми, це, так би мовити, перетворення Адама в Христа не порушує структурної єдності роману завдяки вдалому композиційному вирішенню, простому й ефективному. Все те, що в першій частині роману показано реально, в натурі, в другій частині постає вже як предмет судового слідства та офіційно- моралізаторського тлумачення. І це «друге дзеркало» до невпізнання спотворює натуру. Це не просто торжество казенного формалізму, вічного ворога життя, що не вкладається в приписи й норми, а й ідеологізація елементарних людських вчинків та їхніх спонук, внаслідок чого вони починають здаватися злочинами — моральними, громадськими, юридичними. Стає очевидним, що Мерсо засуджують
19


до страти не за випадкове вбивство молодого араба, а за те, що він відрікся від загальноприйнятих умовностей і фальшу, освяченого законами й мораллю. В усьому цьому судді вловили загрозу існуючому ладу, це, за твердженням прокурора, безодня, в яку може завалитися суспільство.
Ще кілька слів про стиль роману, який вражає надзвичайною стриманістю й прямотою вислову, бідністю епітетів і майже повною відсутністю тропів, якоюсь навмисною зне- барвленістю. І це не від художньої безпорадності автора, навпаки, написати визначний твір, обмеживши себе такою бідною палітрою, міг тільки справжній майстер слова. Всі ці стильові особливості перебувають у прямій відповідності зі змістом твору, сутністю героя і обумовлюються ними. «Сторонній» Камю може служити хрестоматійно-наочним підтвердженням того, що в справжньому творі мистецтва всі компоненти форми значущі і в своїй сукупності втілюють художній зміст в усій його повноті й багатстві.
Це від повної відчуженості Мере о, «людини абсурду», походить те, що відомий французький вчений Р. Барт визначив як «нульовий градус письма». Написана повість короткими фразами переважно предметно-констатуючого змісту, що прагнуть «закруглитися», замкнутися на собі й взаємоізолюватися. Як говорив Сартр у згадуваному розгляді «Стороннього», тут «між кожною фразою світ знищується і відроджується», тут кожна фраза — «це острів». Нагадаю, що оповідачем у романі виступає сам «сторонній», і ці особливості стилю — не що інше, як вираження структури його світосприймання, його свідомості. Для неї існує лише теперішнє, наявне, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв’язки послаблюються, і кожен предмет, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування. Звідси й така характерна особливість стилістики твору, як цілковите переважання зв’язків сурядності над зв’язками підрядності.
20


За відомим висловом Камю, «абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не згоджуються». Письменник не обмежувався констатацією абсурдності буття, а й прагнув знайти позитивні вирішення, дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити. Слід, проте, сказати, що в цьому відношенні результати «Стороннього» досить-таки скромні, це визнавав і його автор. Важливим кроком на цьому шляху став роман «Чума», в якому відбувається перехід від «естетики абсурду» до «естетики бунту».
Перші начерки до роману «Чума» були зроблені Камю ще на початку 1941 року, коли він вчителював в Орані. Перший варіант твору був завершений у 1943 році, але автора він анітрохи не задовольнив, і робота над романом тривала, вбираючи новий життєвий та історичний досвід автора, активного учасника руху Опору. Вийшов роман уже в повоєнний час, в 1947 році. Він став найбільш містким і завершеним втіленням того, що Камю пережив і осмислив у роки суворих випробувань, вираженням значних світоглядних зрушень і відкриттям нових істин. Зіставляючи «Стороннього» й «Чуму» в цьому розрізі, їхній творець писав: «Чума» в порівнянні з «Стороннім», безперечно, знаменує перехід від самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від «Стороннього» до «Чуми», то вона відбувається в напрямі до солідарності й співучасті».
«Чуму» Камю відносить до романів про антифашистську боротьбу й рух Опору, і для цього є свої підстави. Та й автор прямо проголошував: «Явний зміст «Чуми» — це боротьба ^європейського Опору проти фашизму». Говорив він і про те, що прагнув у романі «передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили». Однак усім цим зміст твору не вичерпується, навіть більше, акцент у ньому зміщується на трактування позачасових філософських проблем буття. «Водночас,— провадив Камю,— я поширив значення цього образу (образу чуми — Д. Н.) на буття в цілому».


За жанровою природою даний твір Камю — це роман- притча, належить він до поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що характеризується універсальністю й багатозначністю змісту. До того ж «Чума» — одне з найви- датніших явищ у цьому жанрі, поряд з «Процесом» і «Замком» Кафки, «Котлованом» Платонова, «Санаторною зоною» Хвильового, «Повелителем мух» і <:<Шпилем» Голдінга тощо. Фабула роману-притчі алегорична, причому, на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій і «лобової» дидактики, вона відзначається смисловою багатозначністю й несе в собі потенціальну можливість «прикладання» до різних сфер дійсності, різних її явищ, процесів, структур. Тим самим романи-притчі нового часу наближаються до міфу й набирають рис романів-міфів, нерідко зливаючись з ними.
Під час роботи над «Чумою» Камю уважно читав твори такого типу, зокрема «Процес» Кафки й «Мобі Дік» Мел- вілла. Так, роман Мелвілла захопив його як «один з вражаючих міфів, що їх тільки можна уявити, про поєдинок людини зі злом і про нещадну логіку, яка врешті-решт піднімає людину проти творіння й самого творця, а потім проти подібних до себе і самої себе». Вдавшись до самоаналізу, Камю знаходить у собі митця, схильного перетворювати наявну дійсність на міфічні парадигми. 1950 року він визнавав: «Досі я не був романістом у прямому значенні слова. Скоріше я був митцем, що творить міфи відповідно до своїх пристрастей і своїх тривог». Тим же твором Камю, де ці його міфотворчі нахили виявилися найвідчутніше, є, безперечно, роман «Чума»,— при всій відданості автора духовній дисципліні, раціоналістичності мислення і суворій логічності викладу.
Фабула роману Камю — хроніка чумного року в Орані, жахливої епідемії, яка вкинула городян у безодню страждань і смерті. Няпиг^ня ця хроніка людиною, яка визнає лише факти й прагне до точності їх викладу, нічим не поступаючись заради красот стилю. Її автор — доктор Ріє.
22


який і за своїм інтелектуальним складом, і за родом занять "шанує розум та логіку і не приймає двозначності, хаосу, ірраціонадьішсті.-Лле це ххосується лише «хроніки», тобто притчевої_фабулиг сама ж чумат образ, шо витворюється всім романом (а твір — це теж образ, тільки іншої масштабності й рівня) — міфічно багатоплановий і багатозначний, універсальний за своїм параболічно-символічним змістом. «Чума у Камю — це не тільки ^аши^. <<коричнева чума», як
* 	тоді називали його~~’В~~усій Європі, а и зло взагалі так ьй~ мовити, метафізичне зло, невіддільне від буття, іманентно "йому властиве. Але й цим не вичє^ПУЄТЬСЯ «(Г^перЬбраз» туману: чума — це й абсурд, який тут осмислюється і тлумачиться в інших вимірах, передусім як форма існування" зла, це і трагічна «доля людська», бо зло нездоланне, це й інші значення та змістові відтінки^
-уч «Чума» Камю — роман філософський, і приролнот то на .^першому плані в ньому філософська проблематикаг софське, тобто узагальнено-універсальне трактування чля в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру; устами яких найчастіше говорить автор. Для них чуШ7 зло — це щось невіл^ільне віл людини та її існування, найстрашніша ж вона тим, шо навіть тойт хто не хворий, всВ ^З^НО носить хворобу В СВОЄМУ серпі.
В контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумле- ності» — той стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю,— це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» — не тільки готовність убивати, а й примиренність з тим, що вбивають. «Зачумлений» кожен, хто активно чи пасивно на боці тих, сприяє тим, хто несе людям страждання і лихо. До «зачумленості» віднесене й самовпевнене невігластво, причому Камю, цілком у дусі просвітників, вбачає у ньому чи не головне джерело зла: зло,
23


що існує у світі, майже завжди є наслідком невігластва. Всі люди тою чи іншою мірою перебувають у невіданні, це сумна' «доля людська», бо абсолютне знання неможливе. Най- жахливіше починається тоді, коли невігластво переймається певністю, що воно володіє абсолютним знанням, абсолютною істиною і починає діяти. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати. Додамо від себе, що без такої переконаності у «недовченого грузинського семінариста», як визначила рівень освіченості Сталіна його дочка, не було б, очевидну, кривавого мороку ЗО—40-х рр., абсурдного знищення мільйонів людей.
Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світобудові. «Що таке чума?» — питає Тарру у доктора Ріє, і той, подумавши, афористично відповідає: «Нескінченна поразка». І тому у фіналі роману, слухаючи радісний гомін городян, які святкують звільнення від чуми, доктор Ріє думає про те, що будь-яка радість перебуває під загрозою, бо він знає, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає» і що знову, «можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума разбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».
Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме по собі, як позиція людини перед лицем цієї невмолимої реальності буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика висувається на перший план роману «Чума», визначаючи його провідні ідейно-тематичні мотиви. Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися з чумою. Автор шукає в людині ті сили, ті потенції, які піднімають її проти зла, спрямовують на безкомпромісну боротьбу з ним. Він передусім знаходить їх у моральній природі людини, що, до речі, зближує його позицію з багатовіковою гуманістичною традицією французької культури, зокрема з письменниками-
24


моралістами XVII ст. й просвітниками XVIII ст. Коли Ріє ЗаПИТуЄ В Тарру, ЩО СПОНукалО ЙОГО иутттгшитмгя и з чумою, той відповідає, що це, очевидно, міркування морального порядку.^арактерна в цьому плані історія паризького журналіста Рамбера, який рвався із зачумленого Орана до коханої жінки, а коли така можливість з явилася, відмовився нею скористатися й залишився в санітарній дружині доктора Ріє. Залишився тому, що інакше вчинити йому не дало моральне сумління, бо в час лихоліття «соромно бути щасливим одному»^
* 	В контексті загальної філософсько-етичної концепції Ка- мю та її еволюції боротьба з чумою прочитується як бунт проти абсурду, бо чума за цією концепцією є не що інше, як загострене, граничне його вираження. Причому це бунт, вільний від утилітарно-практичних цілей та мотивів, не лише особистих, а й суспільно-історичних. Зміст і характер цього бунту Камю чітко окреслив у згадуваному трактаті «Бунтівна людина»: «Велич бунту,— писав він тут,— у тому й полягає, що йому чужий будь-який розрахунок». У відповідності з цією етикою і діють герої роману, близькі автору. Вони повстають проти чуми, проти торжества зла й абсурду не тому, що сподіваються на докорінні зміни буття, а тому, що інакше жити й чинити вони не можуть, що в цьому полягає вищий моральний обов’язок людини і її трагічна доля. І саме завдяки цьому, на переконання Камю, «люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу».
Ще кілька слів про художність твору. Написаний він в підкреслено стриманій і об’єктивній манері, у формі хроніки однієї епідемії, а хроніка чи роман-хроніка, як відомо, найбільш об’єктивізований жанр, спрямований передусім на фіксацію подій. Але ж не секрет, що об’єктивність нерідко буває замаскованою чи, точніше, трансформованою суб’єктивністю. Саме в такому аспекті деякі критики — й небезпідставно — тлумачили роман усупереч авторському визначенню його жанрової природи. Безперечно, роман «Чума» в його філософсько-інтелектуальному змісті можна
25


розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам, котрі виступають носіями авторської ментальності, різних її аспектів і тенденцій. А це означає, що вони є передусім втіленнями певної ідеї, в цьому їхня серцевина, їхня суть, хоч письменник і наділяє кожного індивідуальними рисами характеру. Такими, зокрема, є образи доктора Ріє, Тарру, Рамбера, Панлю, а також деяких другорядних і навіть епізодичних персонажів, які з’являються на сторінках твору лише для того, щоб заявити певну думку чи зафіксувати певну її грань або відтінок. Втім, це природна річ для філософськогЬ роману. Водночас маємо в «Чумі» й образи іншого типу, в яких проявилося вміння письменника створювати рельєфні й багатобарвні характери. Це передусім образ Грана, маленької людини з її невинним графоманством і невичерпною добротою та самовідданістю.
Повість «Падіння» належить до третього етапу творчості Камю і є для нього таким же характерним твором, як «Сторонній» і «Чума» для двох попередніх. Це твір періоду кризи французького екзистенціалізму, яка в 50-і роки набула великої гостроти й привела до того, що і Сартр, і Камю від нього відходять і переглядають свої позиції. Є немало свідчень того, що Камю усвідомлював себе одним з призвідців кризи і готовий був сприяти цьому процесові, вважаючи, що екзистенціалізм віджив свій час. Для нього в цей період характерні судження про екзистенціалізм як про «філософію і позицію, що зводиться до психологічного самооголення, котре дозволяє демонструвати всьому світові свідомість власної нікчемності, ницості й занепаду, в повному відриві від головних соціальних конфліктів і від реального впливу на світ».
Безперечно, повість «Падіння» якнайкраще вписується в контекст цієї ідейної еволюції Камю і є найповнішим і найпослідовнішим її вираженням. Написана вона у формі сповіді колись знаменитого паризького адвоката, котрий, переживши прозріння, пориває з життям, яким жив доти, і
26


поселяється в портовому кварталі Амстердама, де веде анонімне існування серед матросів і людей міського дна. Випадковому співбесіднику він називається Жаном Батістом Кламансом — з натяком на Іоанна Хрестителя, який кликав до покути для прощення гріхів. Спершу його сповідь справляє враження такої покути своєю щирістю, навіть одержимістю, з якою він викриває себе колишнього — свій егоїзм і самозакоханість, фальш і лицемірство, свідомі й неусвідомлювані. Наділений розумом і красномовством, він зробив блискучу кар’єру й завоював визнання в паризькому світському товаристві. Не тільки середовище, а й він сам вважав себе людиною гуманною і порядною, майже бездоганною з морального погляду.
Поштовхом до того, що Кламанс засумнівався в самому собі і в ньому розпочалася «робота свідомості», котра привела зрештою до самоусвідомлення й самопереоцінки, послужив випадок, коли він лишився байдужим свідком самогубства молодої жінки. В коментарі до «Падіння» Камю вказав на цю сцену як на ключову в повісті: в ній розкривається та істина, що майже зразковий Кламанс нездатний навіть на мить забути про себе заради іншого. Саме цієї ночі він і почув уперше сміх, хоч довкола не було жодної живої душі, і віднині цей іронічний сміх буде йому вчуватися все частіше й виразніше. Власне, це був сигнал того, що розпочалася «робота самоусвідомлення», яка виливається в самовикриття, і все життя оповідача, і він сам постають перед ним як ница комедія. Все глибше він усвідомлює, що всі його чесноти фальшиві, все його життя — обман і самообман, а дійсною спонукою всіх його помислів і вчинків був егоїзм.
Але чи є сповідь Кламанса пркутою, що дає прощення гріхів, тобто справжньою покутою, що відкриває можливість морального відродження людини? На це*герой повісті виявляється неспроможним і зупиняється десь на півдорозі. Причина ж тут у тому, що і в новому своєму стані він не може подолати егоїзм, хоч і по-іншому, але й далі живе лише для себе. В самій його сповідальній щирості вловлюються
27


нотки награності, визначається прагнення спроектувати свої пороки й ницість, виразки душі на людську природу й представити як щось «людське, занадто людське». А все це зрештою зближує йоге сповідь з тим не позбавленим само- реабілітаційного розрахунку «психологічним самооголен- ням», про яке говорив Камю, характеризуючи пізній екзистенціалізм.
Повість «Падіння» істотно відрізняється від попередніх великих творів письменника і за змістом, і за формою. В ній загострюється критика буржуазної людини та її моралі, але водночас послаблюються, особливо в порівнянні з «Чумою», пошуки дійсних «людських цінностей» та їх утвердження. Тут замість стоїчного гуманізму знаходимо «психологічну оголеність», замість суворих моральних постулатів — «подвійну бухгалтерію» і двозначність сповіді людини з ускладненою і в чомусь хворобливою свідомістю. Стиль повісті, порівняно з «нульовим градусом» письма в «Сторонньому» і суворою та мужньою «хронікальною» стриманістю в «Чумі», вражає майже барокковою пишнотою: риторичні звороти й прикраси, велемовний пафос самокатування, багатство метафор та інших тропів. Можна сказати, що повість «Падіння» — це вже твір, написаний Камю на роздоріжжі, в час назрівання світоглядної і творчої кризи. На жаль, письменникові не довелося пройти цю фазу й визначитися на новому етапі творчого шляху — його життя трагічно обірвалося на сорок сьомому році.
Дмитро НАЛИВАЙКО


СТОРОННІЙ


Частина перша
І
Сьогодні не стало нені. А може, вчора, не знаю. З притулку надійшла телеграма: «Мати померла. Похорон завтра. Щиро співчуваємо». Не збагнеш. Можливо, і вчора.
Притулок для старих — у Маренго, від Алжіра вісімдесят кілометрів. Виїду о другій годині автобусом і ще завидна дістанусь туди. Отож ніч побуду при небіжчиці, а завтра ввечері назад. Я попрохав у хазяїна два дні відпустки, і він не міг мені відмовити — адже причина поважна. А все ж був якийсь невдоволений. Я навіть сказав йому: «Хіба я винен?» Він промовчав. Ще подумалось — даремно я так сказав. Мені, власне, нема чого перепрошувати. Скоріше б він мав висловити мені співчуття. Та, безумовно, він ще висловить — післязавтра, як побачить мене в жалобі. А зараз мама ніби й не вмерла ще. Після похорону, інша річ, усе стане ясно, тобто — офіційно визнано.
На автобус я сів о другій. Стояла спека. Перед тим я ще пообідав, як завжди, в ресторані, в Селеста. Там усі зажурилися моєю втратою, а Селест мовив: «Мати ж у вас одна». Коли я йшов, мене провели до порога. Памороки мені наче забило — трохи не забув, що треба зайти до Емманюеля позичити чорну краватку й жалобну пов’язку: він кілька місяців тому поховав дядька.
Мало не прогавив автобуса, довелося бігти. Певно, через хапливість, біганину, та ще через тряску в дорозі, сморід бензину, блищики світла на асфальті, від сліпучого сонця в небі мене зморило. Проспав майже до Маренго. А як прокинувся, то побачив — голова моя лежить на плечі в якогось солдата, мого сусіда. Він мені всміхнувся й спитав, чи я здалеку їду. Я буркнув «еге ж», розмовляти не хотілося.
Від села до притулку два кілометри. Пішов пішки. Хотів одразу побачити маму. Але сторож сказав — треба спершу
ЗО


зайти до директора. Довелося почекати трохи, директор був зайнятий. Увесь цей час сторож розважав мене базіканням, а потім я розмовляв з директором, він запросив мене до кабінету. Директор — низенький дідок з орденом Почесного легіону. Він подивився на мене ясними очима. Далі потиснув мені руку й довго не випускав, я й не знав уже, як її випручати. Він заглянув у якусь теку і сказав:
— Пані Мерсо прожила у нас три роки. Ви були єдина її підпора.
Мені здалося — він за щось мені дорікає, і я заходився йому пояснювати. Але він урвав:
— Хлопче, вам зовсім не треба виправдуватися. Я переглянув особисту справу вашої матусі. Ви не могли утримувати її, а вона потребувала доглядальниці. Платня у вас більш ніж скромна. Зрештою, тут їй жилося незле.
Я сказав:
— Авжеж, пане директоре.
А він ще додав:
— Бачте, у неї тут знайшлися друзі, однолітки. Вони мали спільні інтереси, що їх не поділяє ваше покоління. Ви молодий, і з вами вона б нудилася.
Він сказав правду. Поки неня жила вдома, вона цілі дні мовчала, тільки стежила за кожним моїм рухом. Перші дні в притулку часто плакала. Звикла до дому. А за кілька місяців вона б плакала, якби її забрали з притулку. Все залежить від звички. Може, тому я останній рік майже не відвідував матері. Та й шкода було марнувати на це неділю — не кажу вже про мороку бігти на автобусну зупинку, стояти в черзі за квитками й трястися дві години в автобусі.
Директор казав ще щось, та я майже не слухав. Потім він мовив:
— Я гадаю, ви хочете подивитися на небіжчицю.
Я мовчки підвівся, і він повів мене до дверей. На сходах він пояснив:
— Ми маємо тут невеличкий морг, отож перенесли її туди. Щоб не хвилювати інших. Щоразу, як хтось у притулку
31


помирає, решта самі не свої два-три дні. Тоді службовцям нелегко з ними ладнати.
Ми перейшли подвір’я, там було багато старих, вони гомоніли, збившись „громадками. Коли ми їх минали, вони замовкали. А за спиною в нас гомін відновлювався. Таке враження, ніби лящали папуги. Біля дверей низенької споруди директор попрощався зі мною.
— Покидаю вас, пане Мерсо. Проте я до ваших послуг, ви завжди застанете мене в кабінеті. Похорон призначено на десяту годину ранку. Ми гадали, що таким чином ви зможете побути ніч біля небіжчиці. І ще одне: ваша матуся в розмовах зі своїми приятелями, здається, не раз висловлювала бажання, аби її поховали за церковним обрядом. Я віддав необхідні вказівки. Але хочу, щоб ви про це знали.
Я подякував. Мама, хоча й не була невіруюча, про Бога за життя не думала.
Заходжу. В приміщенні дуже світло, стіни побілені, дах скляний. Стоять стільці та дерев’яні підмостки. Посередині на підмостках — домовина з насунутим віком. На темних дошках, обмазаних морилкою, стирчали ще не загвинчені блискучі шрубики. Біля труни сиділа арабка в білому фартусі, з яскравою шовковою хусткою на голові.
Тут у мене над вухом озвався сторож. Певне, він біг, бо засапався. Він мовив, ледь затинаючись:
— Ми закрили домовину, але зараз зніму віко, щоб ви могли подивитися на покійницю.
Він уже підійшов до труни, але я зупинив його. Він спитав:
— Не хочете?
— Ні,— відповів я.
Він відступив, і мені стало ніяково, я відчув, що негоже було відмовлятися. Він пильно глянув на мене і спитав:
— Чому?
Спитав без найменшого докору, а наче з цікавості.
Я сказав:
— Сам не знаю.
Тоді він поскуб сивого вуса і мовив, не дивлячись на мене:
32


— Що ж, зрозуміло.
У нього були гарні блакитні очі і червоняста засмага. Він підсунув мені стільця, потім сів і сам, трохи позаду. Доглядальниця підвелася й рушила до дверей. І тоді сторож сказав мені:
— Це у неї шанкр.
Я не зрозумів, але, глянувши на жінку, побачив, що нижче очей у неї пов’язка. Там, де мав бути ніс, марля лежала зовсім плескато. Обличчя не було — лише біла пов’язка.
Коли жінка вийшла, сторож мовив:
— Покидаю вас самого.
Не знаю вже, який жест я зробив, але сторож усе не йшов. Його присутність за спиною бентежила мене. Кімнату осявало яскраве світло. Гуло двоє шершнів, б’ючись об скляний дах. Мене хилило на сон. Не обертаючись, я запитав у сторожа:
— Давно ви тут?
— П’ять років,— одразу ж відповів він, ніби чекав мого запитання.
А потім заходився цокотіти. Мовляв, він ніколи не думав, що доведеться доживати віку сторожем у притулку біля якогось села Маренго. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:
— А, то ви не тутешній?
А потім згадав: перш ніж повести мене до директора, він говорив зі мною про маму. Казав, що треба поховати швидше, бо на рівнині стоїть дика спека, надто в цих краях. І додав, що він жив у Парижі і ніяк не може його забути.
— У Парижі покійника ховають на третій, а то й на четвертий день. А тут це просто неможливо, ви собі не уявляєте, як тут квапляться на похороні — бігом біжать за катафалком.
І його дружина сказала тоді:
— Та помовч! Навіщо про таке страхіття розводитись?
Дідок почервонів і вибачився. Я заступився за нього:
— Нічого, нічого.
2 0- 266
33


Адже він розповідав правду, і мені було цікаво.
В трупарні він пояснив мені, що до притулку потрапив, бо не мав ні кола ні двора. Але ще чувся при силі й попросився на місце сторожа. Я зауважив: отже, він теж мешканець притулку. Він заперечив: «Та ні!» Мене вразив тон, яким він вимовляв «вони», «ці самі» або (зрідка) «старе луб’я», коли говорив про пожильців притулку, хоча деякі з них були не старші, ніж він. Та, звісно, становище його було інше. Він-бо сторож і все-таки був начальник над ними.
Тут увійшла доглядальниця. Уже звечоріло. Над скляним дахом швидко згустилася пітьма. Сторож повернув вмикач, і мене засліпило яскраве світло. Сторож запросив мене до їдальні вечеряти. Але я відмовився, їсти не хотілося. Тоді він запропонував мені випити чашку кави з молоком. Я погодився, бо дуже люблю каву з молоком, і за хвилю він приніс мені на таці чашку кави. Я випив її. І мені закортіло курити. Спершу я вагався, чи можна курити біля домовини. А потім подумав, що це байдуже. Я почастував сигаретою і сторожа, і ми з ним закурили.
Потім він сказав:
— 	Знаєте, приятелі вашої матусі теж прийдуть посидіти біля неї. Такий звичай. Треба сходити по стільці й по чорну каву.
Я спитав, чи не можна погасити бодай одну лампу. Яскраве світло відбивалося від білих стін, і мені різало очі. Сторож відповів, що одну погасити не можна, така вже проводка: або усі лампи горять, або всі погашені. Я вже й не зважав на нього. Він пішов, потім вернувся, приніс стільці, розставив їх. На одного стільця поставив кавник і купу чашок. По тому умостився навпроти мене, по той бік домовини. Доглядальниця теж примостилася на стільці в кутку, повернувшись спиною до мене. Що вона робила, не було видно. Лише з рухів її ліктів я здогадувався: певне, плете. Було тепло, я зігрівся од випитої кави, у відчинені двері линули пахощі літньої ночі й квітів. Здається, я задрімав.
Збудив мене шелест. Зі сну вибілені стіни моргу здалися
34


мені сліпучо-білими. Довкола не було і найменшої тіні, і кожен предмет, кожен куточок, усі заломи вимальовувалися так різко, аж очі боліли. До кімнати заходили мамині друзі. Було їх чоловік десятеро, і всі вони нечутно рухалися в тому сліпучому світлі. Ось вони порозсідалися, але так обереж- ненько—жоден стілець не рипнув. Я дивився на них і бачив так чітко, як ніколи ще нікого не бачив, я помічав кожну зморшку на їхніх обличчях, кожну дрібничку в одязі. Але я не чув їхніх голосів, і не вірилося, що то живі люди. Майже всі жінки носили фартушки, стягнуті коло стану, і від цього у них помітніше випинався живіт. Ніколи раніше я не помічав, які великі животи бувають у старих бабів. Чоловіки були майже всі худі й спиралися на ціпки. Мене вразило те, що очей на їхніх старечих лицях я не бачив, замість очей серед густої сітки зморщок поблискувало тьмяне світло. Прибульці порозсідалися, і більшість утупилася в мене, ворушачи ледь помітними губами, що попровалювалися в беззубі роти, і незграбно кивала головою; я так і не зрозумів, вітаються вони зі мною чи це просто їм голови хитаються. Мабуть, таки віталися. Я звернув увагу, що кивали вони, вмостившись напроти мене, справа і зліва від сторожа. Мені майнула безглузда думка, ніби вони зійшлися судити мене.
Невдовзі одна жінка розплакалася. Вона сиділа в другому ряді, позаду своєї товаришки, і її погано було видно. Вона плакала довго, схлипувала, і мені здавалося, що те хлипання ніколи не стихне. Решта ніби не чула її. Сиділи засмучені, похмурі й мовчазні, втупившись в одну цятку: хто дивився на труну, хто на свій ціпок чи на щось інше. А та жінка все плакала. Мене це дуже дивувало — зовсім незнайома баба. Мені хотілося, щоб вона перестала. Але я не зважувався втихомирити її. Сторож нахилився й забалакав до неї, та нона тільки заперечливо похитала головою, щось пробурмотіла й знову почала плакати, раз по раз схлипуючи. Тоді сторож обійшов домовину і сів коло мене. Довго мовчав, потім сказав, не обертаючись до мене: «Вона товаришувала
2*
35


з вашою матусею. Каже — покійниця була тут єдина близька їй людина, а тепер у неї нікого немає».
Збігло чимало часу. Та, що плакала, все рідше зітхала і схлипувала. Зате цучно сякалася. І врешті затихла. Сон мій розвіявся, проте я дуже втомився, та ще у крижах боліло. Тепер мене гнітило, що всі ці люди мовчать. Лише коли-не- коли я чув якийсь чудний згук і не міг розібрати, що воно таке. Потім нарешті збагнув: дехто із старих смокче свої щоки, тому й лунає це дивне чмокання. Вони його не помічали, так поринули в свої думки. Мені навіть здалося, ніби покійниця, що лежала перед ними, їх не обходила. А тепер ось думаю, що то було хибне враження.
Сторож поналивав усім кави, і ми випили. Що було далі, уже не пригадую. Ніч минула. Пам’ятаю, якось я розплющив очі й бачу — всі старі сплять, важко поосідавши на стільцях, і лише один сперся на наголовок свого ціпка, поклав підборіддя на руки й дивиться на мене пильно, ніби жде не діждеться, коли я прокинуся. Потім я знову задрімав. Прокинувся від того, що дуже заболіла спина. Крізь скляний дах соталося денне світло. Один старий прочумався і зразу ж розкахи- кався. Він усе харкав у велику картату хустку й ніби душу вивертав тим харканням. Прокинулася й решта, і сторож сказав, що вже пора йти. Після безсонної ночі обличчя їм змарніли, посіріли. На мій подив, кожен потискав мені на прощання руку, ніби та ніч, яку ми провели разом, і словом не перекинувшись, зблизила нас.
Я стомився. Сторож повів мене до своєї комірчини, і я зміг трохи причепуритися. Потім я знову випив дуже смачної кави з молоком. Коли вийшов надвір, уже зовсім розвидніло. Над пагорбами, що відділяють село Маренго від моря, в небі тяглися червоні пасмуги. І вітер приносив звідти запах солі. Заповідалася погожа днина. Я вже давно не був у селі й залюбки пішов би погуляти, якби не смерть мами.
Довелося чекати на подвір’ї, під платаном. Я вдихав запах скопаної землі. Сон мені як рукою зняло. Що зараз роблять мої співробітники? Встають, звичайно, збираються йти в кон¬
36


тору: для мене завше то була найважча година. Я ще якийск час думав про всяку всячину, але десь у корпусах притулку залунав подзвін і відвернув мою увагу. За вікнами зчинилась якась метушня, потім усе стихло. Сонце вже підбилося вгору й припікало мені ноги. Через двір пройшов сторож і сказав, що мене кличе директор. Я подався до кабінету. Директор дав мені підписати досить багато паперів. Я помітив, що на ньому чорний піджак і чорні штани в смужку. Він узяв до рук телефонну трубку.
— Службовці похоронної контори вже прийшли. Я зараз попрошу їх закрити домовину. Хочете востаннє глянути на свою матусю?
Я сказав:
— Ні.
Тоді він, стишивши голос, скомандував у телефон:
— Фіжаку, веліть тим людям, хай починають.
Потім сказав, що й сам піде на похорон, і я подякував йому. Він сів до столу і, схрестивши свої куценькі ніжки, додав, що крім мене і нього піде ще медична сестра. Але дідів і бабів не буде: за правилами притулку його мешканцям заборонялося брати участь у похороні. Директор дозволив їм тільки посидіти біля небіжчиці ніч.
— Цього вимагає людяність,— зауважив він.
Однак цим разом він дозволив одному давньому приятелеві матері провести її на кладовище.
— Його звати Томас Перес.— Тут директор усміхнувся й сказав: — Ви, звісно, розумієте. То було трохи дитинне почуття. Але вони з вашою матусею були нерозлучні. У притулку з них кепкували, казали Пересові: «Це ваша наречена». Він сміявся. їх обох це тішило. І справді, смерть пані Мерсо його глибоко вразила. У мене не стало духу відмовити йому. Але наш лікар порадив учора не пускати його до тіла.
Ми довгенько мовчали. Потім директор підвівся і, визирнувши у вікно, сказав:
— А ось уже й священик із Маренго. Сьогодні він поквапився.
37


І 	директор попередив мене, що церква аж у селі і йти туди не менш як три чверті години. Ми вийшли надвір. Унизу перед будинком стояв священик і двоє хлопців-служок. Один тримав у руці кадидо, а священик, нахилившись, прикорочував срібний ланцюжок. Як ми підійшли, священик випростався. Він назвав мене «сину мій» і мовив мені кілька втішних слів. Тоді зайшов до моргу, і я слідом за ним.
Нараз я помітив, що шрубики на вікові домовини вже позагвинчувані, а в кімнаті порядкують чотири чоловіки в чорному. Директор сказав мені, що катафалк чекає на дорозі. Священик забубонів молитву. Від тої хвилини все пішло дуже швидко. Люди в чорному підступили з покровом до труни. Священик, його почет, директор і я вийшли з моргу. При виході стояла не знайома мені дама. Директор відрекомендував їй мене:
— 	Пан Мерсо.
Імені дами я не розчув, зрозумів тільки, що це медична сестра. Вона поважно схилила в поклоні своє довгасте худе обличчя. Ми порозступалися, щоб пропустити домовину, рушили за її носіями і вийшли з двору притулку. За брамою чекав катафалк, видовжений, лакований, лискучий ящик, схожий на учнівський пенал. Обіч застигли розпорядник процесії, дрібний чоловічок у кумедному вбранні і якийсь дідок, у нього був знічений вигляд. Я здогадався, що то і є Перес. Коли тіло винесли з моргу, він скинув свого крислатого фетрового капелюха з круглим низьким денцем; на ньому був чорний костюм, штани на черевиках побрижились, а на шиї чорнів жалобний метелик, надто малий до сорочки з таким широким білим коміром. Ніс у чорних вуграх, губи тремтять. Сиве, зовсім ріденьке волосся не закривало вух, і вони мене вразили, ті вуха: якісь миршаві, майже без окрайки та ще багряної барви, що підкреслювала мертвотну блідість обличчя. Розпорядник похорону порозставляв нас. Попереду священик, за ним катафалк. Коло нього четверо в чорному, потім директор, я, ззаду йшли медична сестра й пан Перес.
38


У небі сяяло сонце. Повітря важчало, починалася спека. Не знаю, чого ми так довго не рушали. В темному одязі я впрів. Перес надів був капелюха, але знову скинув. Трохи обернувшись, я дивився на нього. Директор сказав, що моя неня й пан Перес часто прогулювалися вечорами в товаристві доглядальниці і доходили аж до села. Я роззирнувся довкола. Шереги кипарисів тяглися аж до горбів на обрії, між кипарисами мріла земля, де руда, а де й зелена — виразно малювалися хатки, і я зрозумів маму. Ввечері ця картина, мабуть, навіює почуття жури й супокою. А от зараз сяє сонце, тремтить марево, і весь краєвид здається жорстоким і гнітючим.
Нарешті ми рушили. Аж тоді я примітив, що Перес ледь накульгує. Катафалк набирав швидкість, і старий почав відставати. Відстав також один з тих у чорному і пішов поряд зі мною. Дивно, як швидко підбивається вгору сонце. Почув раптом, як довкола дзижчать у полі комахи і шелестить трава. По щоках мені котився піт. А що я приїхав без капелюха, то обмахуватися міг тільки хусточкою. Службовець похоронного бюро щось мені сказав, але я не розчув його слів. Він витирав свою лисину хусточкою, тримаючи її в лівій руці, а правою піднімаючи кашкета. Я перепитав:
— Прошу?
Він показав на небо й ще раз мовив:
— Припікає.
Я сказав:
— Еге ж.
Згодом він знову спитав:
— Кого ви ховаєте? Матір?
Я сказав ще раз:
— Еге ж.
— Стара була?
Я відповів:
— Не дуже.— Я сам добре не знав, скільки мамі років.
Факельник замовк. Я обернувся й побачив, що Перес
підстав кроків на сто. Він намагався наздогнати нас і квапли-
39


во кульгав, вимахуючи капелюхом. Я скинув оком і на директора. Той ступав велично, не роблячи жодного зайвого руху. На чолі в нього блищали краплі поту, але він їх не витирав.
Здавалося, процесія потроху додає ходи. Довкола та сама рівнина, заллята сонячним світлом. Угорі нестерпно висявало сонце. Деякий час ми йшли недавно полагодженим відтинком дороги. Сонце розтопило асфальт. Ноги в ньому грузли, залишаючи глибокі сліди в його блискучому м’якуші. Над катафалком погойдувався цератовий циліндр візника, ніби теж виліплений з цієї чорної смоли. У мене голова йшла трохи обертом: угорі синява неба і білі хмари, внизу — чорнота, тільки різних відтінків: розгрузла липка чорнота асфальту, тьмяна чорнота жалобного вбрання, блискуча чорнота лакованого катафалка. І все те разом — сонце, дух шкіри й кінських яблук, запах лаку й ладану, втома безсонної ночі — тьмарило мені зір і думки. Я ще раз оглянувся: Перес ледве маячів, поглинутий хвилею спеки, а потім пропав із очей. Я пошукав його поглядом і знову наглянув: він зійшов з дороги й подався через поле. Виявилось, попереду шлях завертає. Отже Перес, якому тут усе знайоме, пішов навпростець, аби нас догнати. На повороті він справді з нами порівнявся. Потім ми його згубили. Він знову подався через поле, і так було кілька разів. Я відчував, як мені в скронях стугонить кров.
Далі все розгорнулось так швидко, буденно і звично, що зовсім не затрималося в пам’яті. Пригадую лише, при в’їзді в село медсестра озвалася до мене. Вона мала дивовижний голос, що ніяк не пасував до її обличчя, мелодійний і теплий. Вона мовила:
— 	Якщо йти помалу, можна дістати сонячний удар. А як надто квапитися — розігрієшся, а в церкві прохолодно і можна застудитися.
Вона говорила слушно. Але ради не було. У мене ще збереглися деякі обривки спогадів од того дня, скажімо, обличчя Переса, коли він востаннє наздогнав нас біля села.
41


По щоках у нього котилися рясні сльози,— мабуть, від страшенної втоми і горя. Але в нього було стільки зморщок, що сльози не стікали. Вони зливалися разом, розпливалися, вкриваючи його змарніле обличчя блискучою вогкою оболонкою. Потім ще була сЛужба в церкві, і селяни на пішоходах, і цвинтар, і червона герань на могилах, і Перес зомлів (він упав, як маріонетка, яку перестали смикати за нитку), криваво-червона земля, що сипалася на мамину труну, білі корінці рослин упереміш з землею, і знов якісь люди, голоси, село, чекання коло кав’ярні, безперервний гуркіт мотора — і як я зрадів, коли автобус покотив серед вогнів вулицями Алжіру. Я подумав: от ляжу і просплю дванадцять годин поспіль.
II
Прокинувшись, я зрозумів, чому так був невдоволений хазяїн, коли я просив дати відпустку на два дні: адже сьогодні субота. Геть забув про те, але, коли встав з постелі, збагнув у чому річ: хазяїн, звісно, підрахував, що я прогуляю таким чином чотири дні (разом з неділею), і це не могло його потішити. Але ж я не винен, що маму вирішили поховати вчора, а не сьогодні, та в суботу й неділю ми однаково не працюємо. Та я все ж таки можу зрозуміти невдоволення хазяїна.
Після вчорашнього я був увесь мов побитий і насилу встав. Голячись, я питав себе, що його робити, і надумав піти купатись. Доїхав у трамваї до портових купалень. Там я пірнув у прохід і виплив у море. Було багато молоді. В воді я здибався з Марі Кордона, колишньою нашою друкаркою, до якої мене свого часу вабило. Здається, і її до мене теж. Проте вона скоро звільнилася з нашої контори, і так у нас нічого не вийшло. Я допоміг їй вилізти на буй і при цьому торкнувся її грудей. Я ще був у воді, а вона вже влаштувалася засмагати на буї. Дівчина повернулася до мене. Волосся
42


спадало їй на очі, і вона сміялася. Я видерся на буїльнер поряд неї. Було дуже гарно, я, ніби пустуючи, закинув голову і поклав її на живіт Марі. Вона нічого не сказала, я так і залишився лежати. Перед очима у мене світило небо, золотава блакить. Потилицею я відчував, як тихенько піднімається і опускається від дихання живіт Марі. Так ми довго лежали, у напівдрімоті. А як сонце припекло, Марі кинулася в воду, я за нею. Наздогнав її, взяв за стан, і ми попливли вкупі. Вона все сміялася. На пляжі, поки ми сохли, вона сказала:
— Я засмагла дужче за вас.
Я спитав, чи не хоче вона ввечері в кіно. Вона знов розсміялася і сказала, що не проти подивитися якусь картину з Фернанделем. Коли ми одяглися, вона дуже здивувалася, побачивши на мені чорну краватку, і спитала, чи не в жалобі я. Я сказав, що в мене померла мати. Вона поцікавилася, коли це сталося, і я відповів:
— Учора поховали.
Вона ледь сахнулася, але промовчала. Мені кортіло сказати: «Я не винен», але втримався, згадавши, що те саме сказав своєму хазяїнові. А взагалі, це нічого не важило. Людина завжди буває в чомусь трошки винна.
Увечері Марі про все забула. Фільм був місцями дотепний, а місцями зовсім безглуздий. Марі пригорталася до мене, я гладив її груди. Наприкінці сеансу я її поцілував, але якось незграбно. Після кіно вона пішла до мене.
Вранці, коли я прокинувся, Марі вже не було. Вона пояснила мені, що їй треба навідати тітку. Я подумав: «Адже сьогодні неділя», і мені погіршав настрій — не люблю неділі. Тоді я перекинувся на другий бік і, уткнувшись носом у подушку, де волосся Марі залишило запах моря, проспав до десятої години. Потім вилежувався до обіду в постелі й курив. Не хотілося мені обідати, як звикле, в Селеста — там мене, звісно, почали б розпитувати, а я розпитів не люблю. Спряжив собі яєчню і з’їв її просто з пательні і без хліба, бо хліб скінчився, а сходити в булочну було ліньки.
Після обіду я від нуди тинявся по хаті.
43


Коли тут жила мама, у нас було затишно. Потім помешкання стало завелике для мене, довелося перетягти обідній стіл у спальню. Так я й мешкаю тепер у цій кімнаті, тут у мене стоять плетені стільці, вже трохи просиджені, дзеркальна шафа — дзеркало в ній пожовкло, умивальник і ліжко з мідними бильцями. Решта все занедбане. Потинявшись, я взяв стару газету й почав читати. Вирізав для розваги рекламу проносної солі Крюшен і наліпив її у старий зошит, де я збирав усі потішні газетні вирізки. Потім вимив руки й нарешті вийшов на балкон.
Моя оселя виходить вікнами на головну вулицю передмістя. Пообідня година випала гожа. Одначе бруківка здавалася мокрою. Перехожих було мало і чомусь вони поспішали. Декотрі вийшли прогулятися всією родиною. Ось попереду простують двоє хлоп’ят у матросках з куценькими штанцями нижче колін, обидва незграбні у своєму накрохмаленому вбранні. За хлопцями — дівчинка з великим рожевим бантом і в чорних лакованих черевичках. Позаду — огрядна мати в брунатній шовковій сукні та маленький миршавий батько, я його знаю в лице. На ньому бриль канотьє, краватка метеликом і ціпок у руці. Побачивши його обік дружини, я зрозумів, чому його в нашому кварталі мають за людину вельми поважну. Трохи пізніше пройшли молодики з передмістя — чуб прилизаний і намащений, червоні краватки, приталені піджаки, з нагрудних кишень витикаються вишивані хусточки, на ногах черевики з квадратними носаками. Мабуть, зібралися до міста, в центральний кінотеатр. Тим-то й вибралися з дому так рано і з гучним реготом поспішають до трамвайної зупинки.
Після них вулиця спорожніла. Мабуть, повсюди почалися сеанси. Більш нікого не було видно, окрім крамарів і котів. Над фікусами, що зеленіли вздовж вулиць, як і раніше, синіло чисте, але вже не осяйне небо. Тютюнник навпроти виніс із крамнички стільця, поставив біля дверей і сів на нього верхи, спершись ліктями на спинку. Трамвайні вагони допіру пробігали переповнені, а нині йшли майже порожні.
44


В кав’яреньці «У ГГєро», поряд з тютюнною, кальнер підмітав у безлюдній залі підлогу, посилану тирсою. Зразу видно — неділя.
Я повернув стільця, поставив його, як тютюнник — виявляється, так сидіти зручніше. Викуривши дві сигарети, я вернувся в кімнату і, взявши плиточку шоколаду, присів біля вікна, щоб з’їсти її. Невдовзі нахмарило — я подумав, що налетить раптова літня буря. Та потім знову розгодинилось. Одначе від хмар, що повзли по небу і загрожували дощем, на вулиці потемнішало. Я довго сидів біля вікна і споглядав небо.
О 	п’ятій годині знов загуркотіли трамваї. Вони везли глядачів з приміського стадіону, люди кетягами висіли на приступках і поручнях. Потім проїхали самі гравці, я впізнав їх по валізках. Вони співали й горлали, що їхній клуб найсла- ветніший. Дехто махав мені рукою. Один навіть гукнув: «Наша взяла!» А я відповів: «Молодці!» — і кивнув головою. Потім ринув потік машин.
День усе тривав. Небо над дахами порожевіло, і з вечірнім смерком вулиці ожили. Люди верталися з прогулянки. Я впізнав серед них поважного батька родини. Діти пхикали, їх доводилося тягти за руки. І майже одразу з нашого кінотеатру висипали глядачі. Судячи з рішучих різких жестів молодиків, там показували пригодницький фільм. Трохи згодом вернулися ті, хто їздив до центральних кінотеатрів. Ці трималися статечніше. Вони ще сміялися, але іноді задумувалися і здавалися втомленими. Додому їм, мабуть, не хотілося — вони довго ще вешталися пішоходом навпроти. Дівчата з нашого кварталу теж прогулювалися, побравшись попід руки. Хлопці заступали їм дорогу й зачіпали їх жартами, а вони, одвертаючись, хихотіли. Деяких краль я знав, і вони мені кивали.
Зненацька загорілися ліхтарі, і в їхньому світлі поблідли перші зірки на небі. Мені набридло дивитися на пішоходи, на перехожих, на вогні. Бруківка під ліхтарями блищала, як мокра, трамваї, пробігаючи вряди-годи, кидали відблиски
45


вогнів на чиєсь блискуче волосся, усміхнені уста чи срібну обручку. А потім трамваї стали пробігати рідше, над деревами та ліхтарями зачорніла ніч, квартал непомітно злюднів, і тоді вулицю, зовсім спорожнілу, помалу перейшов кіт. Я згадав, що треба під’їсти’! Шия мені боліла — так довго я сидів, спираючись на спинку стільця. Сходивши до крамнички по хліб і макарони, я приготував собі вечерю й попоїв навстоячки. Хотів іще викурити коло вікна сигарету, але похолоднішало, і я трохи змерз. Я зачинив балконні двері, зачинив вікно і, повертаючись, побачив у дзеркалі ріжок стола, а на ньому спиртівку й кусні хліба. Ну от, подумав я, неділю я згаяв, маму вже поховали, завтра я знов піду на роботу, і, власне, нічого не змінилося.
III
Сьогодні довелося багато працювати в конторі. Хазяїн зустрів мене вельми люб’язно. Спитав, чи не дуже я стомився і скільки років було мамі. Щоб не помилитися, я сказав: «Сьомий десяток». Не знаю чому, але вигляд у нього був такий, ніби йому полегшало від того, що говорити більш нема про що.
На столі в мене зібралася купа накладних, і треба було їм дати лад. Перш ніж піти поснідати, я вимив руки. Ополудні це приємно — не те що ввечері: тоді рушник біля умивальника буває геть мокрий: ним витирались цілий день. Я сказав колись про це хазяїнові. Він відповів — так, це неприємно, але зрештою дрібниця. Я трохи затримався і вийшов лише о пів на першу разом з Емманюелем, нашим експедитором. Контора виходить на море, і ми загавились, розглядаючи пароплави, пришвартовані в гавані, де все висявало на сонці. Аж ось, ляскаючи ланцюгами й вихлопами газу, під’їхав ваговоз. Емманюель запитав:
— 	Може, вскочимо?
І я побіг до машини. Але вона вже рушила, і ми кинулися за нею навздогін. Мене оглушив гуркіт, засліпила курява.
46


Я нічого не бачив і не відчував, весь віддавшись шаленому пориву цієї гонитви серед лебідок і підойм, корабельних щогл, що витанцьовували вдалині на хвилях, і причалених суден, повз які ми бігли. Я перший схопився за борт і вскочив у кузов. Потім допоміг Емманюелеві, і ми повмоптувались. Обидва засапались, ледве дихали; машина підскакувала на вибоїстій бруківці набережної, довкола здіймалася пилюка, сяяло сонце. Емманюель реготав, аж заходився.
Вмиваючись потом, заявилися ми до Селеста. Той, як завжди, височів на своїм місці, сивовусий, череватий, у довгому фартусі. Він спитав мене:
— 	Ну як, тримаєшся? — Я відповів, що «якось тримаюся» і що дуже зголоднів. Швидко упоравши сніданок, я випив кави. Потім забіг додому, передрімав, бо вихилив зайву склянку вина. Коли прокинувся, дуже закортіло палити. Та було вже пізно, я побіг до трамвайної зупинки. В конторі знов засів за роботу, серед спеки, задухи. Зате ввечері було так любо, повертаючись додому, повільно дибати по набе- режжю. Небо вже робилося зеленкуватим, на душі було тихо, спокійно. Але я пішов просто додому, хотілося зварити собі на вечерю картоплі.
Піднімаючись темними сходами, я здибав свого сусіда, старого Саламано. Він виводив свого пса. Ось уже вісім років, як вони нерозлучні. Пес породистий — спанієль, але весь шолудивий, майже обліз, вкрився болячками і рудою коростою. Старий Саламано живе самотньо разом із ним у тісній світличці і зрештою став схожий на свого собаку. Лице в якихось рожевих струпах, замість вусів і бороди жовтий ріденький поріст. А собака перейняв звички хазяїна: ходить, згорбившись, мордою вперед і випроставши шию. Вони ніби однієї породи, а проте ненавидять один одного. Двічі на день — об одинадцятій ранку і о шостій вечора — старий виводить свого пса надвір. Усі вісім років маршрут їхніх прохідок незмінний. їх неодмінно побачиш на Ліонській вулиці. Собака біжить попереду і так сильно натягує повідок, аж Саламано спотикається. Тоді він б’є
47


його і лає. Собака злякано присідає, повзе на череві. Старому доводиться тягти його. Тепер його черга натягувати повідок. Потім пес усе забуває, знову тягне за собою господаря, і знову той б’є його й лає. Ось обидва стоять на пішоході і дивляться одне на одного, собака зі страхом, людина з ненавистю. І так щодень. Як собака задирає десь лапу, старий не хоче ждати, тягне його, і він дріботить слідом, розтрушуючи на асфальті разок крапель. Якщо випадково пес наробить шкоди в кімнаті, його також бито. Так триває вже вісім років. Селест завше каже: «От бідолашні!», але хто розбереться, як воно насправді. Коли я здибав їх на сходах, Саламано саме гримав на пса:
— Наволоч! Падло!
А собака скавучав. Я сказав:
— Добривечір!
Але старий усе лаявся. Тоді я спитав, що йому пес накоїв. Він нічого не відповів, тільки приказував:
— Наволоч! Падло!
Я невиразно бачив, що він нагнувся над собакою і щось поправляє в його нашийнику. Я повторив запитання голосніше. Тоді він, не обертаючись, промовив з ледве стримуваною люттю:
— Хай він зіслизне! — І потягнув за собою пса, а той упирався всіма лапами й жалібно скімлив.
Саме в ту мить підійшов другий мій сусіда, з того ж сходового майданчика. В нашому кварталі подейкують, що він сутенер, живе коштом жінок. Одначе, коли запитують, яка в нього робота, він називає себе комірником. Люди його не дуже шанують. Але до мене він часто озивається, іноді заходить на хвилю посидіти, бо я його слухаю. Як на мене, він розповідає цікаві речі. А втім, я не бачу причини, чого його цуратися. Звуть його Раймон Сентес. Він невисокого зросту, широкоплечий, ніс як у боксера. Одягнутий завжди пристойно. Про старого Саламано та його пса він теж мені якось сказав: «От бідолашні!» І спитав, чи не гидко мені дивитися на них. Я відповів, що ні, не гидко.
48


Ми піднялися разом з Раймоном, і я вже збирався попрощатися з ним, але він сказав:
— У мене вдома кров’янка й вино. Може, перекусимо разом?
Я подумав, що тоді мені не треба буде готувати, і погодився. У нього зовсім маленька квартира — одна кімната і кухня без вікна. Над ліжком стіну прикрашають гіпсовий янгол, білий з рожевим, фотографії чемпіонів і дві-три картинки з журналів: голі жінки. У кімнаті було брудно, ліжко незаслане. Раймон спершу засвітив гасничку, потім витяг з кишені бинт сумнівної чистоти й перев’язав собі правицю. Я спитав, що в нього з рукою. Він сказав, що побився з одним типом, який не дає йому просвітку.
— Розумієте, пане Мерсо,— пояснював він.— Я хлопець зовсім не лихий, але гарячкуватий. А той тип мені каже: «Злізай з трамвая, якщо ти не боягуз». А я йому: «Не в’язни». А він мені: «Тоді ти боягуз». Ну, я зійшов з ним з трамвая й кажу: «Заткнись краще, а то я тобі покажу». А він одказує: «Що ти мені покажеш?» Ну, тут я йому й відважив. Він додолу. Я підійшов, хотів його підняти, а він лежить на землі і хвицається. Я притиснув його коліном — на тобі! Два мордаса. Він умився юшкою. Питаю: «Досить тобі?» А він: «Досить».
Розповідаючи, Сентес обмотував руку. Я сидів на ліжку. Він сказав:
— Ви ж бачите, не я, а він на бійку наривався. Сам поліз.
Я визнав, що схоже на те. Тоді Сентес заявив, що саме
хотів зі мною порадитися в цій справі, бо я хлопець самостійний, знаю, що по чому і, отже, можу стати в пригоді, а по тому він буде мені за друга-товариша. Я нічого не сказав, і він перепитав, чи хочу я бути його другом-товаришем. Я відповів, що мені байдуже, і він, очевидно, залишився задоволеним.
Він добув кров’янку і підсмажив її на пательні, приніс склянки, тарілки, виделки, застелив стола, поставив дві пляшки вина. І все це мовчки. Потім ми сіли вечеряти. За
49


вечерею він почав розповідати мені про свою пригоду. Спершу говорив якось нерішуче, мулився.
— Я познайомився з однією дамою... ну, щиро сказати, вона моя полюбовниця.
Виявилося, чоловік, з яким він побився, брат цієї жінки. Сентес сказав, що утримував свою коханку. Я нічого не відповів, але він одразу ж додав, що йому відомо, які плітки ходять про нього в кварталі, одначе його сумління чисте, він справді працює комірником.
— А історія зі мною ось яка сталася,— вів далі він.— Я помітив ошуканство.
Виявляється, він давав коханці скільки треба на прожиття. Сам платив за її кімнату і видавав щодня двадцять франків на харчі.
— Триста франків комірного, шістсот франків за харч, коли-не-коли там пара панчішок — разом набігає десь тисяча франків. І при цьому пані й за холодну воду не бралася. Але вона нарікала, що я мало даю, моїх грошей їй не вистачає. А я їй кажу: «Чому ти не працюєш? Адже півдня ти можеш працювати! Купувала б собі всілякий дріб’язок, мені б легше було. Цього місяця я тобі купив убрання, даю тобі щодень двадцять франків, плачу за помешкання, а ти вдень, коли мене нема, частуєш своїх подруг, розпиваєш з ними каву. Не шкодуєш для них ні кави, ні цукру. Я даю тобі гроші, я про тебе дбаю, а ти мені так віддячуєш». Але працювати вона не бажала, знай нарікала, що грошей їй не вистачає, і от я помітив ошуканство.
Раймон розповів, що якось знайшов у її торбинці лотерейний білет, і коханка не могла пояснити, звідки він у неї взявся. Трохи згодом знайшов ломбардну квитанцію, виявилось, що вона заставила дві обручки. А він досі сном-духом не відав ні про які обручки.
— Отож я побачив, що вона ошуканка, і кинув її. Але спершу дав їй доброго перцю. А потім виклав їй усю правду- матінку. Я сказав, що вона послідуща хвойда, їй би тільки жирувати з ким завгодно. А потім я, пане Мерсо, звісно,
50


сказав їй: «Ти не бачиш, як люди заздрять тобі, не цінуєш свого щастя. Стривай, ти збагнеш, як тобі гарно жилося зі мною».
Він її змолотив на яєчню. А раніше так не лупив.
— Я її частував стусанами, але тільки так, люблячи. Вона трошки полементує, а я причиню віконниці, і все кінчалося, як завжди. Але цього разу їй було непереливки. Та й то, гадаю, я ще мало її покарав.
І тоді він мені пояснив, що саме з цього приводу й хоче попросити в мене поради. Він зупинився і прикрутив гнота, бо лампа дуже чадила. Мені цікаво було слухати. Я вже випив з літр вина, в голові шуміло. Свої сигарети я викурив і вже палив Раймонові. Вулицею котили останні трамваї й несли з собою приміський гамір, уже притлумлений. Раймон вів далі свою розповідь. Він ще не збайдужів до цієї потіпахи, аж досада бере. Але він неодмінно її покарає. Спершу думав був повести її до готелю і, викликавши поліцію звичаїв, вчинити скандал, тоді її ославлять і дадуть жовтого квитка. Потім відмовився від цього плану і звернувся до приятелів — він має своїх серед босоти. Але й вони не знайшли ради.
— Ну чи варто по цьому водитися з босотою? — зауважив Раймон. Він так їм і сказав, і тоді вони запропонували йому зіпсувати їй фізію. Але він домагався не того. Він ще пометикує. А поки що хоче мене про щось запитати. І насамперед про таке: що я думаю з приводу цієї історії? Я відповів: нічого не думаю, але пригода цікава. Він спитав, як я вважаю, чи було тут ошуканство. Мені справді здавалося, що ошуканство було. А як я гадаю — чи треба її покарати, і як би я вчинив на його місці? Я відповів, що такого ніколи наперед не знаєш, але мені зрозуміло, що йому хочеться її провчити. Я ще трохи випив вина. Раймон запалив сигарету і поділився зі мною своїм задумом. Йому хотілося написати їй листа, «такого, щоб у ньому і шпильки були, і ніжність — хай вона пошкодує, що все закінчилося». А потім, як вона вернеться, він ляже з нею і «якраз аж під
51


кінець плюне їй у пику» і вижене в потилицю. Я погодився — авжеж, таким побитом її справді можна покарати. Але Раймон сказав, що він, мабуть, не зможе скласти такого листа і ось надумав попросити написати мене. Я промовчав; тоді він спитав, чи це не завдасть мені клопоту — зробити це негайно, і я відповів, що ні, не завдасть клопоту.
Він випив ще одну склянку вина й підвівся. Відштовхнув тарілки і недоїдений шмат прохололої кров’янки. Старанно витер ганчіркою церату на столі. Дістав з шухляди нічного столика аркуш паперу в клітинку, жовтого конверта, червоненьку дерев’яну ручку і гранчастого каламаря з фіолетовим чорнилом. Коли він назвав мені ім’я тієї жінки, я зрозумів, що вона арабка. Я написав листа. Писав навмання, але намагався догодити Раймонові, бо не мав причини ображати його. Написавши, прочитав листа вголос. Раймон слухав, курив і кивав головою. Він попросив мене ще раз прочитати листа й лишився цілком задоволений.
— Я так і думав, що ти знаєш життя.
Спершу я не помітив, що він мені тикає. Завважив і здивувався лише, коли він сказав:
— Ну, тепер ти мені справжній друг.
Він повторив це, і я сказав: «Еге ж». Адже мені байдуже було, що я став його другом, а йому, очевидно, дуже цього кортіло. Він заклеїв конверта, і ми допили вино. Потім якийсь час курили, але вже не розмовляли. Надворі панувала тиша, чути було, як шурхотіла, проїжджаючи, машина. Я сказав:
— Уже пізно.
Раймон згодився зі мною і додав:
— Швидко спливає час.
Зауваження з певного погляду слушне. Мене хилило на сон, але важко було підвестися й піти. Я мав, либонь, зморений вигляд, бо Раймон сказав мені:
— Не треба розклеюватися.
Я спершу не зрозумів. Тоді він пояснив: він чув, що в мене померла мати, але ж рано чи пізно це мало статися. Я теж
52


так-вважав. Я встав, Раймон міцно потиснув мені руку й сказав, що справжні чоловіки завжди зрозуміють один одного. Я вийшов, зачинив за собою двері й хвилинку постояв у пітьмі на сходовому майданчику. В домі все було спокійно, з глибокого підвалу тягло вогкістю і чимось затхлим. Я чув тільки, як у мене пульсує кров у жилах і дзвенить у вухах. Я не рухався. А в кімнаті старого Салама- но глухо заскавулів пес.
IV
Цілий тиждень я добре працював; завітав до мене Раймон і сказав, що листа вже послано. Двічі я ходив з Емманюелем у кіно. Він не завжди розуміє, що показують на екрані. Доводиться йому розтлумачувати. Вчора, в суботу, прийшла Марі, як ми з нею домовились. Мене дуже вабило до неї. Вона мала на собі гарну сукню, в червоні й білі пружки, і шкіряні сандалі. Її пружні груди напинали сукню, Марі засмагла, і личко в неї було дуже свіже. Ми сіли в автобус і поїхали за кілька кілометрів од Алжіра — туди, де були скелі, а за ними піщаний пляж, порослий з суходолу очеретом. О четвертій дня сонце пече вже не так сильно, але вода тепла. До берега ліниво підкочувалися довгі низькі хвилі.
Марі навчила мене потішної гри: треба набрати повний рот шумовиння з гребеню хвилі, перевернутись горілиць і водограєм пирснути ним у небо. Піна пухнастим мереживом розсіюється в повітрі або падає на обличчя теплим дощиком. Але вода була гірко-солона, і скоро в мене запекло в роті. Підпливла Марі, пригорнулася до мене і, поцілувавши в губи, провела по них язиком. Ми довго гойдалися на хвилях.
Потім вийшли на берег і одяглися. Марі дивилася на мене блискучими очима. Я поцілував її. І від цієї хвилини ми більше не говорили. Я обійняв її, і ми поквапилися спіймати автобус, аби швидше дістатися до моєї кімнати й кинутися на ліжко. Вікно я лишив відчинене, і було любо відчувати, як нічна прохолода пробігає по тілу.
53


Вранці Марі зосталася в мене, і я сказав їй, що ми поснідаємо разом. Я збігав купив м’яса. Повертаючись, я почув у кімнаті в Раймона жіночий голос. Трохи пізніше загримав на свого собаку Саламано, на дерев’яних приступках зачовгали його підбори, зашкребли собачі кігті й почулося знайоме: «Наволоч! Падло!» Вони вийшли надвір. Я розповів Марі про дивацтва старого, і вона засміялася. На ній була моя піжама з закасаними рукавами. Коли Марі засміялася, я знов її забажав. Потім вона спитала, чи я її кохаю. Я відповів, що слова нічого не важать, але здається, кохання до неї в мене немає. Вона зажурилася. Та коли ми почали готувати сніданок, вона з доброго дива знов засміялася, та так задерикувато, що я почав її цілувати. Аж тут у кімнаті Раймона зчинилася буча.
Спершу долинув верескливий жіночий крик, а потім Раймонів голос:
— Ти мене дурила, ти мене дурила! Я тебе навчу, як мене дурити!
Пролунало кілька глухих ударів, і жінка заволала, та так моторошно, що на сходи миттю повибігали люди. Ми з Марі також вийшли. Жінка безперестану лементувала, а Раймон лупцював її. Марі сказала — який жах, я нічого не відповів. Вона попросила покликати поліцейського, проте я сказав — не люблю поліції. Однак мешканець із другого поверху, сантехнік, привів таки поліцейського. Той постукав, і за дверима все стихло. Поліцейський постукав дужче, і тоді жінка заплакала, а Раймон одчинив двері. Він облесливо всміхався, в роті стирчала сигарета. Жінка кинулася до дверей і заявила поліцейському, що Раймон побив її.
— Прізвище? — спитав поліцейський.
Раймон відповів.
— Вийми сигарету з рота. Не знаєш, з ким розмовляєш? — гримнув поліцейський.
Раймон зам’явся, блимнув на мене й затягся димом. Поліцейський щосили відважив йому ляпаса. Сигарета відлетіла на кілька метрів. Раймон змінився з лиця, але нічого не
54


сказав, тільки смиренно спитав, чи можна йому підібрати свій недопалок. Поліцейський сказав:
— Підібрати можна.— Й додав: — Але надалі затям, як з поліцією жартувати.
А тим часом жінка ридала ридма і все примовляла:
— Він мене побив. Це субчик.
— Пане поліцейський,— озвався Раймон,— хіба законно порядного чоловіка узивати субчиком?
Але поліцейський звелів йому заткнути пельку. Тоді Раймон повернувся до жінки й мовив:
— Начувайся, крихітко, ми ще здибаємося.
Поліцейський наказав йому замовкнути, хай жінка йде
собі, а він хай лишиться в своїй кімнаті й чекає, коли його викличуть до комісаріату. Він додав, що Раймону має бути соромно: он як він нажлуктався, аж тремтить увесь.
І 	тут Раймон пояснив йому:
— Я не п’яний, пане поліцейський. Але ж я перед вами стою, от весь і тремчу. Мимоволі затремтиш.
Він зачинив двері, і всі розійшлися. Ми з Марі скінчили куховарити. Але в неї пропав апетит, я з’їв майже все сам.
О 	першій дня вона пішла, а я ще трохи поспав.
Близько третьої до мене постукали. Ввійшов Раймон. Мені не хотілося вставати. Раймон примостився скраєчку на постіль. І спершу ні слова не промовив. Тоді я спитав, як усе сталося. Він сказав, що все зробив так, як замислив, але вона дала йому мордаса, і тоді він налупцював її. Решту я й сам бачив. Я сказав: по-моєму, ошуканка тепер покарана і він має бути задоволений. Він погодився зі мною й додав, що хай там як поліцейський приндився, а дівулі добре таки перепало. Він сказав, що добре знає поліцейських і вміє з ними поводитися. І раптом спитав, чи я сподівався, що він дасть одкоша поліцейському. Я відповів, що нічогісінько не сподівався і взагалі не люблю поліції. Раймон дуже зрадів. Він спитав, чи не хочу я з ним прогулятися. Я підвівся з ліжка й почав зачісуватися. Раймон попросив мене виступити свідком. Мені було байдуже, але я не знав, що мені треба
55


було сказати. На думку Раймона, досить було заявити, що ця жінка ошукувала його. Я погодився виступити свідком на його користь.
Ми пішли до каверні, і Раймон почастував мене коньяком. Потім він запропонував зіграти партію в більярд, і я ледь не програв. Далі він почав тягти мене до борделю, але я відмовився, бо не люблю таких закладів. Ми потихеньку вернулися додому, і Раймон сказав мені, який він радий, що провчив полюбовницю. Він був зі мною дуже люб’язний, і я подумав собі: ми славно згаяли вечір.
Уже здалеку я побачив, як біля під’їзду крутиться старий Саламано, видно, чимось дуже схвильований. Коли ми підійшли ближче, виявилось, що пса з ним немає. Він роззирався, никав туди-сюди, заглядав до темного нашого під’їзду, щось мимрив собі під ніс і знов озирав вулицю своїми червоними очицями. Раймон спитав у нього, що сталося, але старий відповів не зразу. Тільки глухо бубонів: «Наволоч! Падло!» — і все метушився. Я спитав, де його собака. «Дав тягу»,— сердито відповів старий. І раптом почав скоромовкою:
— Я, як завжди, повів його на Маневрове поле. Там було багато людей біля ярмаркових яток. Я зупинився подивитися на «Короля-волоцюгу». А коли хотів піти далі, його вже й слід прохолов. Давно треба було купити вужчого нашийника. Але ж мені й на думку не спадало, щоб це стерво утекло.
Раймон сказав, що, може, пес заблукав і скоро прибіжить додому. Він і приклади навів: іноді собаки пробігали десятки кілометрів, аби знайти своїх господарів. Але старий не міг уже вгамуватися.
— Адже його заметуть гицелі. Ви розумієте? Аби ж хтось узяв його до себе. Та де там, хто такого візьме? Кожному гидко, такий шолудивий. Його гицелі заметуть.
Я порадив йому піти на шкуродерню,— хай заплатить штраф — і пса вернуть. Він спитав, чи великий штраф. Я не знав. Тоді він розлютився:
— Тринькати гроші на таке падло? Хай здихає! — І почав
56


його клясти. Раймон засміявся і ввійшов у під’їзд. Слідом за ним піднявся сходами і я. На майданчику нашого поверху ми розійшлися. Невдовзі почулася хода старого Саламано. Він постукав до мене. Я відчинив, він тупцяв на порозі і все перепрошував: «Перепрошую... Вибачте, будь ласка». Я запросив його до кімнати, але він не зайшов. Стояв, дивлячись на носаки своїх черевиків, і руки в нього тремтіли, зморшкуваті, коростяві. Не зводячи голови, він спитав:
— Вони не відберуть його в мене, пане Мерсо? Вернуть його мені? Як же я без нього буду?
Я сказав, що на шкуродерні собак тримають три дні, щоб господарі, коли побажають, могли їх забрати, а потім з ними роблять що хочуть. Він мовчки подивився на мене. Потім сказав:
— Добраніч.
Він замкнувся в себе, і я чув, як він ходить по кімнаті. Потім зарипіло ліжко. Через перебірку долинули дивні глухі звуки, і я зрозумів, що старий плаче. Не знаю чому, але я згадав про маму. Та завтра треба було рано вставати. їсти мені не хотілося, і я ліг спати без вечері.
V
Раймон зателефонував мені в контору. Сказав, що один його приятель (котрому він про мене розповідав) запрошує мене в неділю до себе: той має будиночок під Алжіром. Я відповів, що поїхав би залюбки, але обіцяв своїй дівчині провести неділю з нею. Раймон одразу ж заявив, що запрошується також і дівчина. Товаришева жінка тільки зрадіє, якщо збереться не сама чоловіча компанія.
Я вже хотів був повісити трубку, бо шеф не любить, коли нам дзвонять знайомі, але Раймон попросив почекати і сказав, що він, звісно, міг би передати мені запрошення ввечері, та йому хотілося дещо повідомити — за ним цілий день ходили слідком кілька арабів, і серед них був брат його колишньої коханки.
57


— Якщо ти ввечері побачиш їх біля дому, попередь мене.
Я сказав:
—Неодмінно.
Незабаром мене викликав хазяїн, і я подумав, що зараз дістану прочуханку: мовляв, менше дзвоніть, більше працюйте. Виявилося, зовсім не те. Він сказав, що хоче зі мною побалакати про одну справу. Поки що нема нічого певного, все в проекті. Йому хочеться лише спитати в мене про дещо. Він збирається відкрити в Парижі контору, щоб там, на місці, вести переговори й укладати угоди з великими компаніями. І він хотів довідатися, чи згоден я туди поїхати. Мав би змогу жити в Парижі, а частину року роз’їжджати.
— Ви молодий, і, мені здається, таке життя вам би подобалося.
Я відповів:
— Атож, але мені, власне, все одно.
Тоді він спитав, невже мені не цікаво змінити спосіб життя. Я відповів, що життя все одно не зміниш. Хоч як живи, а все однаково, зрештою і в Алжірі не зле. Він насупився і сказав, що я завжди відповідаю ухильно, що мені бракує амбіції, а для ділових людей це вада. Я повернувся до себе і сів за роботу. Звичайно, краще б його не дратувати, але з якої речі я мав би міняти своє життя. Якщо розважити, хіба я невдаха? За студентською лавою я плекав чимало честолюбних задумів. А коли довелося кинути навчання, швидко зрозумів, що все це не має ніякого глузду.
Увечері до мене прийшла Марі. Вона спитала, чи хочу я побратися з нею. Я відповів, що мені байдуже, але якщо їй хочеться, то можна й побратися. Тоді вона запитала, чи я кохаю її. Я відповів достоту так, як уже сказав їй одного разу, що це ніякої ваги не має, але, очевидно, я її не кохаю.
— То нащо тоді зі мною одружуватися? — спитала вона.
Я повторив, що це ваги не має і, якщо вона бажає, ми можемо одружитися. До речі, це вона наполягала, а я лише відповідав. Вона вирекла, що шлюб — річ важлива. Я відповів: «Ні». Вона осіклась і якусь хвилю мовчки дивилася
58


на мене. Потім знову озвалась. Вона тільки хотіла з’ясувати, чи згодився б я одружитися на пропозицію якоїсь іншої жінки, з якою я був би так само близький, як із нею. Я відповів: «Авжеж». Тоді Марі сказала, що їй і самій невтямки, чи вона мене кохає. А я звідки міг це знати? Знов запала коротка мовчанка, а потім вона пролебеділа, що я дивак, та й годі, але, мабуть, саме тому вона мене й кохає, одначе, може, саме тому я колись їй і стану осоружний. Мені нічого було докинути, і я мовчав, тоді вона, всміхаючись, узяла мене за руку й заявила, що хоче бути мені за дружину. Я відповів, що ми одружимося, тільки-но вона побажає. Я розповів Марі про хазяїнову пропозицію, і вона зауважила, що залюбки подивилася б Париж. Я признався, що жив там якийсь час, і вона спитала, який він, Париж.
Я мовив:
— Брудний. Багато голубів, багато задвірків. А шкіра в людей біла.
Потім ми вирушили до міста й довго снували широкими вулицями. Бачили багато гарних жінок, і я спитав у Марі, чи вона це помічає. Вона сказала, що так, помічає і що вона розуміє мене. Ми трохи помовчали. Але мені таки хотілося, щоб вона лишилась зі мною, і я запропонував повечеряти разом у Селеста. Вона відповіла, що залюбки б, але у неї справи. Ми були вже біля мого дому, і я сказав: «До побачення». Вона глянула на мене:
— І тобі не цікаво знати, які в мене справи?
Звичайно, цікаво, але якось не подумав про це спитати, і
вона, очевидно, розсердилася на мене. Але, побачивши моє збентеження, вона знов засміялася і потяглась до мене всім тілом, підставляючи губи для поцілунку.
Пообідав я у Селеста. Я вже почав був їсти, коли раптом зайшла якась чудна жінка і спитала дозволу присісти до мого столу. Я, звісно, сказав: «Прошу». У неї було кругле, рум’яне, мов яблуко, личко, різкі рухи. Вона скинула жакета
і 	з гарячковою квапливістю вивчила меню. Підкликала Селеста і швидко, але чітко відразу замовила йому всі вибрані
59


нею страви. Чекаючи, коли принесуть закуску, вона відкрила торбинку, дістала звідти аркуш паперу та олівець, підрахувала, скільки з неї належиться, витягла гаманця, відрахувала, скільки треба, додала лайові і поклала гроші перед собою на стіл. Тут їй подали закуску, й вона швидко поглинула її. Чекаючи наступної страви, дістала з сумочки синього олівця й журнал з програмами радіопередач на тиждень. Вона дбайливо ставила галочки майже проти кожної передачі. В журналі було сторінок дванадцять, отож вона завзято працювала протягом усього обіду. Я вже попоїв, а вона все ще ставила галочки. Тоді встала, наділа жакет, рухаючись мов заведена, і пішла. Знічев’я я рушив за нею слідом. Вона попрямувала краєм пішоходу, неймовірно прудко та впевнено, точнісінько по прямій, не збочуючи й не озираючись, видно добре знала дорогу. Невдовзі я згубив її з очей і повернув назад. Я подумав: «Яка чудна жінка!», але одразу ж забув про неї.
Біля своїх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його до кімнати, і він мені побідкався, що пес пропав, на шкуродерні його нема. Там йому сказали, що, може, він попав під колеса. Він запитав, чи не можна дізнатися напевне у жандармерії. Йому відповіли, що такі дрібні випадки не реєструють, вони трапляються щодня. Я порадив старому завести іншого собаку, але він слушно зауважив, що звик до свого.
Я сидів з ногами на постелі, а Саламано — на стільці, коло столу. Руки він склав на колінах. Поношеного капелюха так і не скинув. Цямкаючи беззубим ротом, він викидав з-під своїх пожовклих вусів обривки фраз. Він мені уже трохи набрид, але я знічев’я почав розпитувати його про собаку. До того ж спати мені не хотілося. Виявляється, він узяв його по смерті дружини. Одружився він пізненько. Замолоду хотів піти на сцену, адже недарма в полку грав у водевілях для солдатів. Але врешті пішов на залізницю і не шкодує, бо дослужився до пенсії. З дружиною він щасливий не був, але, взагалі, звик до неї. Коли вона померла, відчув себе стра¬
60


шенно самотнім. Тоді він попросив у колеги щеня. Воно було зовсім маленьке. Довелося вигодовувати його з ріжка. Але собачий вік коротший за людський, от вони і постаріли разом.
— Погану він мав вдачу,— мовив Саламано.— Ми іноді не ладнали. А все ж таки добрий був пес.
Я сказав — так, пес породистий, і Саламано явно зрадів.
— Ого, не бачили ви його до хвороби,— додав він.— Яка на ньому була шерсть, любо глянути!
Відколи до пса причепилася болячка, Саламано щоранку й щовечора натирав його маззю. Тільки, на його думку, не в хворобі тут заковика, а в старості — від старості ліків немає.
Тут я позіхнув, і старий сказав, що йому пора. Я попросив його ще посидіти і докинув, що мені жаль його собаки. Саламано подякував мені. За його словами, моя мама дуже любила його пса. Говорячи про маму, він називав її «ваша матуся». Він висловив здогад, що я дуже засмучений її смертю, я нічого на це не відповів. Тоді він квапливо й збентежено докинув: мовляв, сусіди по кварталу гудять мене за те, що я віддав матір до притулку, але він мене знає і вірить, що маму я щиро любив. Я відповів чомусь, що досі не знав, ніби мене ганять, але вважав цілком природним влаштувати маму у притулок, бо мені бракувало коштів на догляд за нею.
— До того ж,— додав я,— їй давно вже не було про що зі мною балакати, і вона нудилася в самоті.
— Атож,— промовив Саламано,— в притулку принаймні приятелі знаходяться.
Потім він перепросив і пішов. Йому хотілося спати. Життя в нього тепер зовсім змінилося, і він не знає, що робити далі. Уперше за весь час нашого знайомства старий несміливо подав мені руку, і я відчув, яка у нього шкарубка шкіра. Йдучи, він ледь усміхнувся і мовив:
— Хоч би вночі собаки не брехали. А то мені все здається, що то мій...
61


VI
У неділю я насилу прокинувся, Марі довелося гукати мене, термосити за плече. Ми не поснідали, бо хотіли раніше викупатися в морі. Я відчував цілковиту спустошеність, голова мені поболювала. Закурив сигарету, але вона здалася мені гіркою. Марі жартувала, казала, що в мене «похоронна фізіономія». Вона прийшла в білій полотняній сукні, з розпущеними косами. Я сказав їй, що вона гарна, вона засміялася з утіхи.
Перш ніж спуститися сходами, ми постукали до Раймона. Він одповів, що зараз буде готовий. Коли ми вийшли, через утому та ще через те, що вранці я не відчинив віконниць, яскраве сонячне світло засліпило мене, і я зажмурився, як від удару. А Марі стрибала від радості та все розхвалювала погоду. Я відчув себе краще і помітив тоді, що голодний. Я поскаржився на це Марі, але вона розкрила свою цератову торбу і показала мені: там лежали тільки наші купальники й рушник. Доведеться потерпіти. Ми почули, як Раймон замикає свої двері. На ньому були штани волошкової барви та біла сорочка з короткими рукавами. Проте голову він прикрив бриликом канотьє, і Марі це розсмішило; руки вище ліктів нітрохи в нього не засмагли, були зовсім білі і вкриті чорними волосинками. Мені стало якось бридко. Спускаючись сходами, він висвистував і мав веселий вигляд. Мені він сказав: «Вітаю, друзяко» і назвав Марі «мадмуазель».
Напередодні ми ходили в комісаріат, і там я посвідчив, що арабка дурила Раймона. Він відбувся попередженням. Мої слова взяли на віру. Біля під’їзду ми трошки погомоніли про це, потім вирішили сісти в автобус. До пляжу не дуже далеко. Одначе автобусом куди швидше.
Раймон заявив, що його товариш тільки зрадіє, коли ми приїдемо раніше. Ми вже збиралися рушити, але Раймон подав мені знак, щоб я глянув на другий бік вулиці. Там, підперши вітрину тютюнової крамниці, стояв гурт арабів. Вони мовчки дивилися на нас, але якось особливо, по-
62


своєму: нібито перед ними не люди, а каміння чи пеньки. Раймон сказав, що другий зліва — брат його коханки. Він помітно стурбувався, але додав, що тепер ця історія скінчена. Марі гаразд не втямила і спитала, про що йдеться. Я пояснив, що там стоять араби, у яких зуб на Раймона. Тоді вона попрохала, щоб ми одразу ж вирушили. Раймон гордо випростався, але, засміявшись, погодився, що треба швидше звіятися.
Ми попростували до автобусної зупинки — вона була недалеко. Раймон сказав мені, що араби не пішли за нами. Я озирнувся. Вони стояли там же і все так само байдуже дивилися на те місце, з якого ми пішли. Ми посідали в автобус. Раймонові начебто відлягло від серця, і він намагався жартами розважити Марі. Я бачив, що вона йому подобається, але Марі майже не відповідала йому. Тільки подивиться іноді на нього і засміється.
Ми доїхали аж до передмістя Алжіра. Від автобусної зупинки до пляжу палицею докинути. Треба тільки перейти рівну чисту місцинку на високому березі і спуститися вниз. Місцинка була всіяна жовтуватим камінням та асфоделями — квіти їхні здавалися яскраво-білими на тлі вже густої небесної блакиті. Марі, пустуючи, оббивала білі пелюстки, вимахуючи своєю цератовою торбинкою. Ми йшли поміж рядами будиночків, огороджених білими й зеленими штахетами, одні будиночки ховалися зі своїми верандами в зелені тамарисків, інші стояли голі серед каміння. Ще не дійшовши до краю згір’я, можна було бачити нерухоме море, а далі великий мис, що дрімав у світлій воді. В тиші до нас долинув тихий туркіт мотора. А ген удалині блискучою гладінню непомітно посувалося маленьке рибальське судно. Марі нарвала пучечок гірських півників. Спускаючись до моря, ми вже загледіли кількох ранніх плавців.
Раймонів приятель жив у дерев’яній халупчині наприкінці пляжу. Хатка притулилася до скелі, спереду її підпирали палі, довкола них уже хлюпали хвилі. Раймон познайомив нас. Його приятеля звали йіассон. Він був рослявий, дебе-
63


лий, барчистий, а його дружина — маленька і кругленька миловида жіночка, за вимовою, безперечно, парижанка. Він одразу ж запропонував нам розташуватись як дома і покуштувати смаженоуэиби, зловленої сьогодні вранці. Я висловив захоплення його хаткою. Массон сказав у відповідь, що приїздить сюди на суботу й неділю, проводить тут і всю свою відпустку. «З дружиною, зрозуміло»,— докинув він. А дружина його про щось розмовляла з Марі і сміялася. Вперше, либонь, я подумав, що мені пора одружитися.
Массон покликав усіх купатися, але його дружина і Раймон не захотіли. Ми спустилися до моря утрьох, і Марі миттю скочила в воду. Массон і я вирішили прохолонути трошки. Він говорив неквапливо, і я помітив, що в нього звичка доточувати всяке твердження словами: «скажу більше», навіть коли це нічого не додавало до сказаного. Про Марі він мені сказав: «Вона знадлива, скажу більше,— чарівна». Але незабаром я вже не зважав на його звичку — таким райським блаженством сповнювало мене сонце. Пісок під ногами розпікся. Мені кортіло швидше в воду, одначе я ще трохи барився, а потім сказав Массонові: «Попливемо». Я зразу пірнув. А він ввійшов у воду тихенько і кинувся лише тоді, коли згубив під ногами дно. Плавав він брасом і таки поганенько, отож я випередив його й погнався за Марі. Вода була прохолодна, і це було приємно. Ми з Марі пливли поряд і відчували, які узгоджені наші рухи, як добре нам обом.
Ми запливли далеко і лягли горічерева; на обличчі, повернутому до неба, швидко висохли під сонцем струмки води, що затікали в рота. Нам було видно, як Массон вибрів з води і простягся на березі, гріючись під сонцем. Звіддалік він здавався велетнем. Марі захотіла, щоб ми попливли вкупі. Я прилаштувався ззаду, обхопив її за стан, і вона попливла, викидаючи руки, а я допомагав їй, бовтаючи ногами. Того ранку ми довго розтинали воду і чули її плюскіт, поки нарешті я не втомився. Тоді я пустив Марі і поплив до берега широкими вимахами, дихаючи глибоко і вільно. Розтягнувшись ниць біля Массона, я уткнувся лицем
64


у пісок. Я сказав: «Чудової», і Массон погодився зі мною. Трошки згодом припливла Марі. Я обернувся подивитися, як вона виходить на берег. Мокрий купальник прилип до її тіла, вона вся блищала від солоної води, волосся було відкинуте назад. Вона простяглася на піску поряд мене, і, зігрівшись від тепла її тіла і від сонячного тепла, я задрімав.
Марі мене розбуркала й сказала, що Массон пішов додому — пора снідати. Я миттю підхопився, бо зголоднів, але Марі сказала, що я від самого ранку ні разу її не поцілував. Це була правда, та й мені самому кортіло її поцілувати.
— Ходімо в воду,— сказала вона.
Ми побігли і шубовснули в перші дрібні хвилі. Зробили кілька помахів, і вона припала до мене. Я відчув, як її ноги оплелись круг моїх ніг, і мене охопило бажання.
Коли ми повернулися на берег, Массон уже кликав нас зі сходів своєї хатки. Я признався, що мені хочеться їсти, і він одразу ж заявив дружині, що я йому подобаюсь. Хліб був чудовий, м’який, риба смачна, і я жадібно проковтнув свою пайку. Потім подали смажене м’ясо з картоплею. Всі їли мовчки. Массон цмулив вино і без упину підливав мені. За кавою я відчув, що голова у мене обважніла, до того ж ще я багато палив. Массон, Раймон і я стали снувати плани, як ми всі разом проведемо серпень на цьому березі і вестимем вскладчину господарство.
Марі нараз спитала:
— А ви знаєте, котра година? Ще тільки пів на дванадцяту.
Ми всі здивувалися, але Массон сказав, що, звісно, ми попоїли дуже рано, одначе це цілком природно — їсти треба тоді, як зголоднієш. Марі це міркування здалося чомусь кумедним. Очевидно, перепила трошки. Массон спитав, чи не пройшовся б я з ним по пляжу?
—Після сніданку моя дружина завжди відпочиває. А я ні, не люблю. Мені треба гуляти. Я все їй кажу, що так краще для здоров’я. Ну та хай собі відпочиває, її воля.
Марі заявила, що залишиться й допоможе пані Массон
65


помити посуд. Парижаночка сказала, що для цього чоловіків треба вигнати надвір. І ми втрьох пішли.
Сонячне проміння падало на пісок майже прямовисно, а на морі висявало просто нестерпно. На пляжі не було ані лялечки. З хаток, що стояли на краю плато, навислого над морем, долітав брязкіт посуду, ножів і виделок. Від розпеченого каміння, що всіяло землю, пашіло жаром. Раймон з Массоном заговорили про людей і справи, мені не знайомі. Я збагнув, що вони вже знаються давно і навіть мешкали колись разом. Ми дійшли аж до води й рушили по пляжній косі. Іноді накочувалася низька довга хвиля і відливала назад, оббризкавши нам парусинові черевики. Я ні про що не думав, чвалав, запаморочений і оспалий від пекучого сонця, що палило мою непокриту голову.
Раптом Раймон щось промовив до Массона, але я не розчув, що саме. Та тієї миті вгледів, як з протилежного кінця пляжу, ще далеченько, назустріч нам простують двоє арабів у синьому. Я глянув на Раймона, і він пробурмотів:
— 	Це вони.
Ми йшли далі. Массон здивувався, як араби могли вистежити нас. Я подумав: певне, бачили, як ми з пляжною торбою сідали в автобус, але промовчав.
Араби поволі наближалися. Ми не уповільнювали ходи, і Раймон сказав: «Якщо дійде до бійки, ти, Массоне, візьмеш на себе другого. Свого я упораю сам. А ти, Мерсо, товчи третього, якщо з’явиться». Я відповів: «Гаразд». Массон засунув руки в кишені. Розпечений пісок мені тепер здавався червоним. Ми йшли в ногу. Відстань між нами й арабами дедалі скорочувалася. За кілька кроків од нас вони зупинилися. Раймон рушив прямо до свого араба. Я не розчув, що він йому каже, але араб пригнувся, наче збирався буцнути його головою. Тоді Раймон ударив його і гукнув на підмогу Массона. Массон усією своєю тушею навалився на другого й двічі уперіщив його з усієї сили. Араб упав у воду, лицем у піщане дно, круг його голови піднімались'і лопали бульки. Тим часом Раймон теж ударив свого ворога, заюшив кров’ю
66


йому обличчя. Потім обернувся до мене й мовив: «Диви, як я його поцяцькую». Я гукнув: «Обережно, у нього ніж!» Одначе араб уже розпанахав Раймонові руку й розрізав губу.
Массон скочив до свого. Але другий араб піднявся і став позад того, що з ножем. Ми не зважились поворухнутися. Ті двоє поволі відступали, не зводячи з нас ока й погрожуючи ножем. Коли відійшли подалі, повернулись і втекли, а вки зосталися на осонні. Раймон міцно стягував рамено хусткою, крізь яку соталася кров.
Массон сказав, що треба негайно розшукати лікаря — він неділю завше проводить на плато. Раймон згоджувався піти. Але тільки-но починав він говорити, у нього булькала в роті кров, що витікала з рани. Підтримуючи його, ми досить швидко дісталися до халупчини. Раймон сказав, що рани в нього неглибокі, і він може дійти. Вони пішли з Массоном, а я почав пояснювати жінкам, що сталося. Пані Массон плакала, а Марі слухала оповідь уся бліда. Мені набридло пояснювати, я замовк і почав курити, дивлячись на море.
Десь о пів на другу повернулися Раймон з Массоном. Рука в Раймона була перев’язана, кутик рота заліплений пластирем. Лікар запевнив, що це дрібниці, і все-таки вигляд у Раймона був похмурий. Массон намагався його звеселити, але він не озивався. Потім сказав, що спуститься до моря. Я спитав, куди він іде, ми з Массоном підемо разом із ним. Він розізлився і вилаяв нас. Массон сказав — не треба йому перечити. Але я все-таки пішов з Раймоном.Ми довго йшли пляжем. Сонце пекло немилосердно. Світло його дробилося на піску і на морській гладіні. Мені здавалося, Раймон знає, куди йде, але, мабуть, я помилявся. Аж у самому кінці пляжу ми набрели на джерельце, що сочилося з піску за високою скелею. І там ми побачили обох наших арабів. Вони лежали в своїх заяложених синіх робах. На око обидва були спокійні й майже задоволені. Той, хто штрикнув Раймона ножем, мовчки дивився на нього. Другий дмухав в очеретяну сопілку, він скдса на нас зиркав і без кінця повторював три ноти, які вдавалося зіграти на цьому інструменті.
З*
67


Кругом було тільки сонце й тиша, дзюрчання струмка і ці три ноти. Раймон поліз у кишеню по револьвер, але його ворог не ворухнувся, і вони мовчки дивилися одне на одного. Я помітив, що в сопицсаря пальці на ногах розчепірені. Раймон, не спускаючи очей з супротивника, спитав у мене: «Уколошкати його?» Я подумав — коли я почну його відмовляти, Раймон осатаніє ще дужче і вже напевне вистрілить. І я лише сказав:
— Він же ще й словом не озвався. Негоже в такому разі стріляти.
І знов були спека і тиша, дзюркотіла вода і грала сопілка. Потім Раймон сказав:
— Ну, так я вилаю його гарненько, а як він огризнеться, то уколошкаю його.
Я відповів:
— Ну що ж. Але якщо він не вихопить ножа, тобі не слід стріляти.
Раймон уже почав лютішати. Сопілка все не вгавала, але обидва араби пантрували за кожним Раймоновим рухом.
— Ні,— сказав я Раймонові.— Зійдися з ним рукопаш, а револьвер віддай мені. Якщо другий утрутиться або перший добуде ножа, я вистрілю.
Раймон віддав мені револьвера, метал сяйнув на сонці. Але ми ще не рухались, наче весь світ заціпенів і скував нас. Ми з арабами дивились одне на одного пильно. Все завмерло: і море, і пісок, і сонце, і сопілка, і джерело. В цю хвилину я подумав: доведеться чи не доведеться стріляти? Аж раптом араби почали задкувати, задкувати й шаснули за скелю. Тоді ми з Раймон ом повернули назад. Раймонові ніби полегшало, і він усе примовляв, що пора їхати додому.
Я провів його до Массонової хижки, і, поки він піднімався дерев’яними сходами, я стояв унизу під палючим сонцем. У голові в мене гуло від спеки; мені несила було підніматися сходами і знов розмовляти з жінками. Але сонце так пекло, що важко було стовбичити під вогненним сліпучим дощем, що падав з неба. Чекати тут або пройтись, чи не все одно?
68


І скоро я вернувся на пляж, і рушив його косою. Кругом було все те саме пурпурове роїння. На пісок набігали дрібні хвильки, як ніби чувся швидкий приглушений подих моря. Я брів знічев’я до скель і відчував, що чоло у мене пашить від сонця. Спека давила на голову, на плечі і заважала рухатися вперед. Щоразу, як моє лице обдавало жаром, я зціплював зуби, стискував кулаки в кишенях штанів, увесь напружувався, аби подолати сонце й хмільне запаморочення, яке воно насилало на мене. Наче шаблі, різали мені очі сонячні блищики, відбиваючись від піску, від вибіленої морем мушлі чи від якоїсь склянки, і в мене од болю стискалися щелепи. Я йшов довго.
Удалині забовваніла темна брила скелі, оповита сліпучим ореолом світла й морських бризок. Я згадав про холодне джерело за скелею. Мені захотілося знову почути його дзюрчання, втекти від сонця, від усього гніту, від жіночих сліз і нарешті в затінку відпочити. Але коли я підійшов ближче, то побачив, що Раймонів ворог вернувся.
Він був сам. Лежав на спині, підклавши руки під потилицю — голова у затінку скелі, все тіло — на сонці. Його засмальцьована роба диміла на такій жароті. Я трохи здивувався: мені здавалося, що всій цій історії край, і прийшов я сюди, зовсім не думаючи про неї.
Тільки-но араб побачив мене, як тут же трохи підвівся і застромив руку до кишені. Я, певна річ, намацав у своїй куртці Раймонового револьвера. Тоді араб знову відкинувся назад, але не витягав руки з кишені. Я був від нього далеченько, кроків за десять. Повіки в нього були опущені, але я іноді помічав його погляд. Одначе частіше його обличчя, вся його постать розпливалися перед моїми очима в розпеченому повітрі. Гомін хвиль був ще лінивіший, тихший, ніж ополудні. Усе так само пряжило сонце, і все так само сяяв пісок. Ось уже дві години сонце не рухалося, дві години воно стояло на якорі в океані киплячого металу. На обрії проплив пароплавчик, я побачив цю чорну пляму лише краєм ока, бо не переставав стежити за арабом.
69


Я думав, що варто мені тільки повернутися, піти, і буде по всьому. Але ж позаду був вогненний пляж, тремтливе від спеки повітря. Я ступив до джерела кілька кроків. Араб не ворухнувся. Він був таки ще далеченько від мене. Може, тому, що на обличчя його падала, тінь, здавалось, ніби він сміється. Я почекав. Сонце палило мені щоки, я відчував, як на бровах у мене збиралися краплі поту. Спекота була така сама, як у день похорону мами, і так само, як тоді, у мене боліла голова, надто чоло, жили на ньому понабрякали, і в них бухала кров. Я більше не міг стерпіти спеку і рушив уперед. Я знав, що це глупство, що я не сховаюся від сонця, ступивши один крок. Але я ступив крок, лише один крок. І тоді араб, не підводячись, витяг ножа й показав його мені. Сонце сяйнуло на криці, і мене ніби вдарили в чоло довгим гострим лезом. У цю саму мить краплі поту, що зібралися на бровах, раптом потекли на повіки, і очі мені затулив теплий густий серпанок, сліпуча завіса із сліз і солі. Я відчував лише, як б’ють у мене в лобі цимбали сонця, а десь попереду ніж прискає блискучим променем. Він палив мені вії, впинався в зіниці, і очам було так боляче. Все раптом захиталося. Над морем пронісся важкий гарячий подих. Як ніби розверзлося небо і линув вогненний дощ. Я весь підібрався, вихопив револьвер, відчув опуклість полірованого руків’я. Гачок зрушив, і раптом пролунав сухий і оглушливий звук пострілу. Я струсив краплі поту і сяйво сонця. Одразу де й ділася рівновага дня, незвичайна тиша пляжу, де щойно мені було так добре. Тоді я вистрілив ще чотири рази в нерухоме тіло, і кулі вганялись у нього зовсім непомітно. Я ніби постукав чотирма короткими ударами у двері лиха.


Частина друга
І
Одразу ж по арешті мене кілька разів допитували. Але йшлося лише про встановлення особи. На першому допиті (в жандармерії) моя справа, здається, нікого не цікавила. Зате через тиждень слідчий дивився на мене уже з цікавістю. Але на початку він ставив лише звичайні запитання: ім’я, адреса, фах, дата й місце народження. Потім поцікавився, чи запросив я адвоката.
Я відповів, що ні, не запрошував, і запитав, хіба необхідно брати собі адвоката?
— Чому ви запитуєте? — здивувався він.
Я відповів, що вважаю свою справу дуже простою. Він посміхнувся і зауважив:
— Це ваша думка. Проте існує закон. Якщо ви не запросите адвоката, ми самі призначимо.
Мені здалося дуже зручним, що правосуддя дбає і про такі дрібниці. Я так і сказав слідчому. Він погодився зі мною і зауважив наприкінці, що закон про судочинство добре продуманий.
Спочатку я якось не ставився до слідчого поважно. Він говорив зі мною в кімнаті, де все було позапинано — і вікна і двері. Горіла лише лампа на письмовому столі й освітлювала крісло, в яке він мене посадив; сам же він залишався в затінку. Про такі прийомчики я вже читав у книжках, і все це здавалося мені грою. А після нашої розмови я пильно подивився на слідчого й побачив, що в нього тонкі риси обличчя, глибоко посаджені блакитні очі, високий зріст, довгі сивуваті вуса і шапка сивого, майже білого волосся. Він здався мені чоловіком вельми розумним і приємним, хоча страждав на нервовий тик — кутик рота у нього посіпувався;
Прощаючись, я мало не подав йому руки, але вчасно згадав, що я вбивця.
71


Назавтра прийшов до мене у в’язницю адвокат. Маленький і кругленький, ще молодий, з дбайливо пригладженим чубом. Незважаючи на спеку (я був у сорочці з закасаними рукавами), він мав на. собі темний костюм, крахмальний комірець і якусь химерну краватку в широку чорну й білу смужку. Він поклав мені на ліжко портфель, який носив під пахвою, відрекомендувався і сказав, що вивчив матеріали до моєї справи. Дуже складна справа, але він сподівається на щасливий кінець, якщо я на нього покладуся. Я подякував, а він сказав:
— Ну що ж, почнімо з головного.
Він сів на ліжко і заявив, що збирав дані про моє особисте життя. З’ясувалося, що моя мати недавно померла в притулку. Тоді послано запит у Маренго. Слідство встановило, що я виявив черствість у день маминого похорону.
— Ви, звісно, розумієте,— мовив адвокат,— мені незручно про це вас розпитувати. Але це дуже важлива обставина. Вона буде вагомим доказом для обвинувачення, якщо я нічого не зможу відповісти.
Адвокат хотів, щоб я йому допоміг. Він спитав, чи було мені того дня важко на душі. Запитання вельми мене здивувало, мені самому, наприклад, було б дуже незручно запитувати кого-небудь про такі речі. Одначе я відповів, що відвик копирсатися у своїй душі і мені важко відповісти на це запитання. Звісно, я любив маму, але це нічого не означає. Всі здорові люди бажали смерті тим, кого вони люблять. Тут адвокат мене урвав і начебто дуже занепокоївся. Він узяв з мене слово, що я цього не скажу ні на суді, ні у слідчого. А проте я йому пояснив, що я од природи влаштований так, що фізичні мої потреби часто не відповідають моїм почуттям. Того дня, як ховали неню, я був дуже зморений і страшенно хотів спати. Тому погано тямив, що діється. Одначе можу сказати йапевне, що я волів би, щоб мама не померла.
Адвоката явно не вдовольнили мої слова, він вирік: «Цього не досить». І задумався. Потім запитав, чи можу я сказати,
72


що того дня я притлумлював у душі свої природні синівські почуття. Я відповів:
— Ні, не можу, це було б брехнею.
Він якось дивно, певне, з огидою глипнув на мене і злостиво зауважив, що, в кожному разі, директор і персонал притулку будуть викликані на суд як свідки, і їхні свідчення можуть вилізти мені боком. Я заперечив, що все це моєї справи не стосується, а він у відповідь сказав лише, що, очевидно, я ніколи не бував під судом.
Пішов він невдоволений. Мені хотілося затримати його й пояснити, що я був би радий, коли б він поставився до мене зичливо і не тому, щоб краще мене боронив, а просто так, по- людському. Головне ж я бачив, що він попав у скруту через мене. Він не міг мене зрозуміти і тому сердився. А в мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий, як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою — мені стало ліньки.
Невдовзі мене знов повели на допит. Йшла третя година дня. Кабінет слідчого заливало сонце, тюлеві шторки ледь- ледь пом’якшували надто яскраве світло. Панувала задуха. Слідчий запросив мене сісти і вельми ввічливо сказав, що «через непередбачені обставини» мій оборонець не міг сьогодні прийти. Але я маю право не відповідати слідчому за відсутності адвоката, дочекатися, коли він зможе бути присутнім на допиті. Я сказав, що ладен відповідати і без адвоката. Слідчий натиснув на столі якусь кнопку. Прийшов молодий секретар суду і сів зі своєю машинкою майже за плечима в мене.
Ми зі слідчим вмостилися зручніше. Допит почався.
Насамперед слідчий сказав, що, на думку всіх, я відлюдкуватий і мовчазний на вдачу, а як я вважаю сам? Я відповів:
— У мене ніколи не буває нічого цікавого. Ось я й мовчу.
Він усміхнувся, як при першій нашій зустрічі, визнав таку
причину суттєвою і сказав:
— Зрештою, це не має ніякого значення.
73


Потім пильно глянув на мене і, рвучко випроставшись, сказав скоромовкою:
— Мене цікавите ви самі.
Я не дуже втямив, що він, власне, має на гадці, і промовчав.
— Є дещо в вашому вчинку, чого я не можу збагнути. Я сподіваюся, ви мені допоможете розібратися.
Я сказав, що все було дуже просто. І він попросив мене докладно змалювати, як минув той день. Я повторив усе, що вже розповідав йому: Раймон, пляж, купання, сутичка, знову пляж, джерело, сонце і п’ять пострілів із револьвера. Після кожної фрази він усе примовляв: «Так! Так!» Коли я дійшов до розпростертого на землі тіла, він теж притакнув: «Так! Так!» Мені набридло товкти одне й те саме. Далебі, я, здається, ніколи стільки не балакав.
Помовчавши, він підвівся і сказав, що хоче мені допомогти, що я його зацікавив і з Божою поміччю він дещо зробить для мене. Але попередньо він хоче поставити мені кілька запитань. І зразу ж навпростець запитав, чи любив я маму. Я відповів:
— Так, як усі.
Секретар, що досі без упину клацав на машинці, тут, либонь, збився і вдарив не по тій клавіші, і йому довелося відвести каретку назад. А слідчий знову, без будь-якої видимої логіки, спитав, як я стріляв. П’ять разів поспіль? Я подумав і уточнив: спершу стрельнув один раз, а за кілька секунд іще чотири рази.
— Чому ж ви зробили паузу між першим і наступними пострілами? — спитав він.
Я ж знову побачив перед собою багряний пісок, відчув, як сонце обпалює мені чоло. Але на запитання я нічого не відповів. Запала мовчанка, слідчий ніби місця собі не знаходив. Він сів, скуйовдив чуба і, зіпершись ліктями на стіл, нахилився до мене з якимсь чудним виразом:
— Чому? Чому ви стріляли в розпростерте на землі, нерухоме тіло?
74


Я й тут не здобувся на відповідь. Слідчий провів рукою по чолу і тремтячим голосом повторив:
— Чому? Ви повинні мені сказати. Чому?
Я мовчав.
Несподівано він підхопився, сягнистими кроками пройшов через увесь кабінет до картотеки і висунув шухляду. Дістав звідти срібне розп’яття і, високо піднявши його, вернувся на своє місце. Зовсім зміненим, тремтливим голосом вигукнув:
— Чи знаєте ви, хто це?
Я відповів:
— Авжеж.
І 	тоді він дуже швидко, палко сказав: він у Бога вірить, на його переконання, нема такого гріха, якого б Господь не простив, але грішник мусить щиро покаятися і стати душею як дитина — чистий і готовий усе сприйняти. Слідчий перехилився через стіл. Він вимахував розп’яттям майже над моєю головою. Щиро сказати, я погано стежив за його міркуваннями: по-перше, було жарко, крім того, по кабінету літали здоровенні мухи і все сідали мені на обличчя, та ще цей чоловік навіював мені страх. Одначе я усвідомлював, який безглуздий цей страх — адже злочинець усе-таки я, а не він. Але він розходився. Потроху я вловив, що, на його думку, йому неясно в моєму зізнанні тільки одне, а саме: чому я зробив паузу після першого пострілу. Решта його не бентежить, єдине це йому в голові не вкладається.
Я хотів сказати, що він даремно б’ється: чи зразу стріляв чи не зразу — байдуже. Але він перепинив мене і, випроставшись на весь свій зріст, звернувся до мого сумління, спитавши при цьому, чи вірю я Ь Бога. Я відповів, що ні, не вірю. Він обурено плюхнув у крісло. Сказав мені, що це неможливо: всі люди вірять у Бога, навіть ті, хто одвертається від його лику. Таке його щире переконання, і якби він бодай коли в цьому засумнівався, життя для нього втратило б глузд.
— Невже ви хочете,— гукнув він,— щоб моє життя не мало глузду?
По-моєму, це мене не обходило, я так йому і сказав. Але
75


він знову тицяв мені через стіл розп’яття, показував на Христа і кричав як навіжений:
— Я християнин! Я благаю його простити тобі гріхи твої! Як можеш ти не вірити, що він помер на хресті заради тебе?
Я добре помітив, що він уже тикає мені, але я вже втомився від нього. Жарота робилася все задушливішою. Звичайно, коли мені хочеться спекатися когось, хто набрид мені своїми балачками, я вдаю, ніби згоджуюся з ним.
На мій подив, слідчий зрадів.
— А бачиш, бачиш! — вигукнув він.— Адже ти віриш, віриш і віднині уповатимеш на Господа.
Звісно, я сказав, що ні. Він знов упав у крісло.
Очевидно, він геть вибився з сил. Він довго сидів мовчки, поки машинка, що не переставала клацати під час нашої розмови, достукувала останні слова. Потім слідчий пильно й трохи смутно глянув на мене і промурмотів:
— Зроду не бачив такої запеклої душі, як у вас. Усі злочинці, скільки їх перейшло через мої руки, плакали перед цим образом мук Господніх.
Я збирався відповісти: тим-то вони й плакали, що злочинці. Але тут мені спало на думку, що і я ж злочинець. Одначе до цього я не міг звикнути. Слідчий підвівся з місця, ніби давав зрозуміти, що допит закінчено. Він тільки запитав мене знуджено, чи я каюсь у своєму вчинкові. Я подумав і відповів, що відчуваю не каяття, а досаду. Слідчий нібито і тут не зрозумів мене. Але того дня на цьому все й стало.
Надалі мене часто водили до слідчого. Але там був присутній мій адвокат. Допит зводився до того, що від мене вимагали уточнити деякі подробиці в попередніх свідченнях. Або ж слідчий обговорював з адвокатом пункти оскарження. Але по правді сказати, обидва вони і не думали при цьому про мене. У кожному разі, характер допитів поволі змінювався. Здавалося, я вже не цікавив слідчого, і мою справу він вважав для себе з’ясованою. Він уже не забалакував зі мною про Бога, і я більше ніколи не бачив його в такому збудженні. І тому наші розмови стали невимушеніші. Кілька
76


запитань, коротка розмова з моїм адвокатом — і допит завершувався. Моя справа йшла своїм трибом, за висловом слідчого. Іноді його розмова з адвокатом торкалася загальних тем — мене теж у неї втягували. Я починав дихати вільніше. Ніхто в ці години не виявляв до мене ворожості. Все було так природно, так добре злагоджено, гра велася так стримано, що у мене виникало химерне враження, ніби я став тут «своєю людиною». Слідство тривало одинадцять місяців, і можу сказати, що, на мій подив, за весь цей час єдиною моєю радістр були ті рідкісні хвилини, коли слідчий, провівши мене до порога кабінету, плескав по плечу й прощався привітно:
— 	На сьогодні досить, пане Антихристе.
І тоді мене передавали жандармам.
II
Про деякі речі я ніколи не любив говорити. Коли мене запроторили за грати, я вже в перші дні зрозумів, що мені неприємно буде розповідати про цю смугу свого життя.
Пізніш я вже не вельми зважав на цю нехіть. Перші дні я, власне, не був по-справжньому у в’язниці: я невиразно очікував якоїсь нової події. Все почалося лише після першого і єдиного побачення з Марі. Того дня, як я отримав від неї листа (вона повідомляла, що їй більше не дають побачень, бо ми не одружені), того дня я відчув: тепер камера — мій дім, і зрозумів, що життя моє тут і спинилося. Після арешту мене спершу посадили в загальну камеру, де сиділо багато в’язнів, майже всі араби. Побачивши мене, вони засміялися. Потім спитали, за що я потрапив за грати. Я сказав, що убив араба, і вони принишкли. Але скоро настав вечір. Вони показали мені, як треба стелити мату, на якій треба спати. Згорнувши валиком один край, можна було покласти його під голову замість подушки. Цілу ніч у мене по обличчю повзали блощиці. Через кілька днів мене перевели
77


в осібну камеру, і там я спав на дерев’яних нарах. Мені поставили катеринку і дали оцинкований таз умиватися. В’язниця була в верхньому місті, і в маленьке віконце камери я міг бачити море. Одного разу, коли я підтягнувся на руках, ухопившись за грати, і підставляв обличчя сонячному світлу, ввійшов наглядач і сказав, що мене викликають на побачення. Я подумав,— мабуть, Марі. Так воно й було.
Мене повели довгим коридором, потім сходами і ще одним коридором. Я вступив у дуже світлу велику кімнату з широким вікном. Її було перегороджено двома високими решітками. Залишений між цими решітками простір (метрів вісім-десять завдовжки) відокремлював відвідувачів від в’язнів. Напроти себе я побачив засмагле личко Марі; на ній була знайома мені смугаста сукня. З арештантського боку стояло душ десять, майже всі араби. Марі була в оточенні арабок; праворуч стояла біля неї маленька бабуся зі щільно стуленими губами, вся в чорному, а ліворуч простоволоса гладуха, яка репетувала щосили й завзято жестикулювала. Через велику відстань між решітками і відвідувачам, і арештантам доводилося кричати. Коли я ввійшов, гамір голосів, що відбивалися від високих голих стін, різке світло, що падало з неба, дробилося в шибках і кидало. відблиски по всій кімнаті, викликали в мене ніби запаморочення. В моїй камері було куди спокійніше й темніше, але через якусь хвилю я вже оговтався, і тоді кожне обличчя чітко вималювалося переді мною. Я помітив, що в кінці проходу, залишеного між решітками, сидить в’язничний наглядач. Більшість арештантів-арабів, так само як їхні родичі, що прийшли на побачення, сиділи навпочіпки. Вони не кричали. Навпаки, говорили півголосом і все ж, попри гамір, чули один одного. Глухий рокіт їхніх розмов, що лунав низько, біля самої підлоги, чувся, як безперервна басова нота у спільному хорі голосів, що перегукувалися над їхніми головами. Все це я примітив дуже швидко, поки йшов до того місця, де була Марі. Вона щільно припала до грат і всміхалася мені з усієї сили. Вона здавалася мені дуже гарною, але я не зумів сказати їй про це.
78


— Ну як? — мовила вона дуже голосно.— Ну як?
— Як бачиш!
— Ти здоровий? Тобі нічого не треба? Ти все маєш?
— Ага, все.
Ми змовкли. Марі знай усміхалася. Гладуха волала на все горло моєму сусідові, певно, своєму чоловікові, високому білявому хлопцеві з відкритим поглядом. Вони провадили розмову, почату до мене.
— Жанна не хотіла його взяти! — репетувала вона, аж у вухах лящало.
— Так, так,— озивався хлопець.
— Я їй сказала, що ти знов візьмеш його до себе, коли вийдеш, але вона ні за що не хотіла його взяти.
Марі теж перейшла на крик, сповіщаючи, що Раймон передає мені вітання, а я відповів: «Дякую». Але сусід заглушив мій голос.
— А як він, здоровий?
Дружина його засміялась і відповіла:
— Краще за всіх!
Мій сусід ліворуч — невисокий молодик з гарними руками, нічого не говорив. Я помітив, що він стоїть проти дрібної бабусі і обоє вони пильно дивляться одне на одне. Але мені не було коли спостерігати за ними, бо Марі гукнула, щоб я сподівався на краще. Я відповів: «Еге». В цей час я дивився на неї і мені хотілося стиснути її оголені плечі. Мені хотілося відчути її атласну шкіру, і я не дуже добре знав, чи можу я сподіватися на щось, окрім цього. Але Марі, безперечно, хотіла сказати, що можу, бо весь час осміхалася. Я бачив лише її блискучі білі зуби та згортки в кутиках очей. Вона гукнула:
— Тебе випустять, і ми поберемося!
Я відповів:
— Ти гадаєш? — Але тільки на те, щоб сказати щось.
Тоді вона проказала дуже швидко і все ще дуже голосно,
що мене, звичайно, виправдають і ми ще разом купатимемось у морі. А інша жінка, поряд неї, волала, що залишила
79


кошика з передачею в канцелярії, і перелічувала все, що принесла. Треба перевірити, адже передача коштувала чимало. Другий мій сусіда та його мати все ще дивились одне на одне. А знизу все так само піднімався рокіт арабської мови. Сонячне світло йіби напиналося й тисло на шиби широкого вікна.
Мені стало недобре, і я був би радий піти. Від гамору розболілася голова. Та все ж таки не хотілося розлучатися з Марі. Не знаю, скільки часу збігло. Марі щось говорила про свою роботу і все всміхалася. В повітрі стикалися мурмотіння, крики, розмови. Був лише один острівець тиші — саме поряд мене: непоказний юнак і старенька його мати, які мовчки дивилися одне на одне. Поступово, одного по одному, стали виводити арабів. Тільки-но пішов перший, усі притихли. Маленька бабуся притулилася до грат, і в ту хвилину наглядач подав знак її синові. Той сказав: «До побачення, мамо!», а вона, просунувши руку між залізним пруттям, довго й повільно махала нею.
Вона пішла, а на її місце став чоловік з капелюхом у руці. До нього вивели арештанта, і між ними почалася жвава розмова, але півголосом, бо в залі стало тихо. Прийшли по мого сусіду справа, і його дружина гукнула все так само голосно, ніби не помітила, що вже не треба кричати:
— 	Шануйся! Гляди себе!
Потім надійшла моя черга. Марі послала мені руками поцілунок. Коло дверей я ще раз оглянувся. Вона стояла як укопана, і на обличчі, притуленому до грат, застигла та сама крива посмішка.
Трохи згодом вона написала мені. Відтоді і почалося те, про що мені не хотілося б ніколи згадувати. Звісно, не треба перебільшувати: я пережив це легше, ніж інші. На початку ув’язнення найважчим було те, що подумки я все ще був на волі. Мені, наприклад, кортіло бути на пляжі і спускатися до моря. Я уявляв собі, як хлюпотять хвилі під моїми ногами, і як я входжу в воду, і яке почуття звільнення спізнаю, і раптом я відчував, як тісно мені в стінах тюремної камери.
80


Так тривало кілька місяців. Але потім у мене були тільки думки, звичні для арештанта. Я чекав на щоденну прогулянку у дворі, чекав, коли прийде адвокат. Пристосувався я до всього дуже добре. Мені часто тоді спадало на думку: аби мене змусили жити в дуплі всохлого дерева і мав би я тільки одну розвагу: дивитися на колір неба над моєю головою,— я потроху призвичаївся б і до цього. Піджидав би польоту птахів чи зустрічі хмар так само, як тут, у в’язниці, я ждав химерних краваток мого адвоката, і так само, як у попередньому житті, терпляче ждав суботи, щоб стискати в обіймах Марі. Адже як подумати гаразд, мене не запакували в дупло всохлого дерева. Є люди нещасніші за мене. А втім, цю думку часто висловлювала мама і казала, що зрештою можна звикнути до всього.
А проте звичайно я не заходив так далеко в своїх розумуваннях. У перші місяці доводилося сутужно. Але саме зусилля, яке треба було робити над собою, і допомогло їх пережити. Наприклад, мене брала туга за жінкою. Це природно, бо я молодий. Я ніколи не думав саме про Марі. Проте я стільки марив про жінку, про всіх жінок, яких я мав, про те, як і коли сходився з ними, що камера була повна жіночих облич, і я не знав, куди дітися. З одного боку, це мене гнітило, а з другого — допомагало гаяти час. Я чомусь здобув прихильність старшого наглядача, який супроводжував роздавача, що приносив для арештантів їжу з кухні. Саме він і забалакав зі мною про жінок. Сказав, що в’язні найбільше нарікають, що позбавлені жінок. Я зауважив, що відчуваю те саме і вважаю таке позбавлення несправедливим.
— Але для того вас і саджають за грати.
— Себто як це?
— Адже воля — це жінки. А вас позбавляють волі.
Такої думки мені раніше не спадало. Я погодився з ним.
— Ваша правда,— сказав я.— Інакше яка б це була кара?
— Авжеж. Ви, я бачу, людина кмітлива. Не те, що інші. Але зрештою вони самі заспокоюють себе.
З цими словами наглядач і пішов.
81


Мучився я ще через брак сигарет. Коли я потрапив до в’язниці, в мене відібрали паска, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, а також і сигарети. Коли мене привели до камери, я попрохав, щоб мені віддали сигарети. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні то була справжнісінька мука. Певне, без курива було найважче. Я смоктав тріски, які відколював від нар. Цілі дні снував по камері, і мене млоїло. Я не розумів, чому нам не дозволяється курити, адже від цього нікому шкоди не буде. Пізніше я зрозумів, що це теж робиться для покари. Тільки тоді я вже курити відвик, і кара та була не для мене.
Якщо не зважати на ці прикрощі, мені було не так уже й зле. Найважливіше, повторюю, було збавити час. Але відтоді, як я навчився згадувати, я вже не нудився. Іноді згадував свою спальню: уявляв, як виходжу з одного кутка і, пройшовши по кімнаті, повертаюся назад; я перебирав подумки все, що траплялося дорогою. Спершу я швидко обертався з цим. Але щодалі подорож забирала все більше часу. Я згадував не лише шафу, але всі речі, що були там, і кожну річ малював собі в усіх подробицях: колір і матеріал, візерунок інкрустації, тріщинку, щербинку на вінці. Всіляко намагався не згубити нитки своєї інвентаризації, не забути жодної речі. За кілька тижнів я вже міг годинами змальовувати все, що було в моїй спальні. Що більше я думав про це, то більше забутих або непомітних дрібничок спливало в моїй пам’яті. І тоді я зрозумів: той, хто прожив на світі бодай один день, міг би за виграшки провести у в’язниці сто років. У нього вистачило б споминів на те, щоб не нудитися. Якщо хочете, це теж утішає.
Виручав також сон. Спочатку я погано спав уночі, а вдень зовсім не лягав. Але поступово я став краще спати вночі і міг спати вдень. Признатися, в останні місяці я спав по шістнад- цять-вісімнадцять годин на добу. Отже, залишалося ще якось убивати час протягом шести годин, але цьому допомагали арештантські трапези, задоволення природних потреб та історія одного чеха.
83


Під сінником я знайшов на нарах прилиплий клапоть старої газети, зжовклий і прозорий клапоть. Там було надруковано випадок із кримінальної хроніки; початку допи- са не було, але, очевидно, діялося те в Чехословаччині. Один чех подався з рідного села, сподіваючись знайти собі щастя. Він справді забагатів і через двадцять п’ять років повернувся на батьківщину з дружиною та дитиною. Його мати і сестра тримали в рідному селі заїзд. Бажаючи зробити їм приємну несподіванку, він, залишивши дружину й дитину в іншому заїзді, заявився до матері. Вона не впізнала сина. Задля жарту він здумав найняти номер. З своїми грішми він не крився. Вночі мати й сестра вбили його молотком і, пограбувавши, кинули тіло в річку. Вранці прийшла дружина і, нічого не знаючи, відкрила, хто у них зупинився. Мати повісилася, сестра кинулася в колодязь. Цю історію я перечитував тисячі разів. З одного боку, вона була неймовірна. З другого — природна. Хоч як подивитись, а той нічліжанин, як на мене, дістав по заслузі: навіщо ламати комедію?
Довгі години сну, спогади, читання газетного допису, чергування світла й темряви — так і минав час. Я чув, що зрештою в тюрмі втрачається уявлення про час. Але я не дуже-бо розумів, що це означає. Адже я не уявляю собі, які довгі і водночас короткі можуть бути дні. Тягнеться-тягнеться день, і не помітиш, як він зливається з іншим днем у безіменний потік. «Вчора» і «завтра» — тільки ці слова мали для мене глузд.
Якось наглядач сказав, що я відсидів уже п’ять місяців, я повірив, але осягнути цього не зміг. Для мене цей час тривав якийсь суцільний день, що заглядав у камеру і змушував мене робити одне й те саме. Коли наглядач пішов, я подивився на себе в денце бляшаного казанка. Мені здалося, що мій відбиток лишався поважним, навіть коли я силкувався всміхнутись йому. Я погойдав казанок перед собою. Усміхнувся, лице моє зберігало суворий і журний вираз. Смеркало, наближалася пора, про яку мені не хочеться говорити, безіменна пора, коли з усіх поверхів в’язниці
84


піднімається вечірній гамір і слідом за ним — тиша. Я підступив ближче до високо прорізаного віконця і в останніх вечірніх відблисках ще раз глянув на своє відображення. Воно, як і раніше, здавалося похмурим, адже я, безперечно, таким і був у цю хвилину. Саме тут я вперше за кілька місяців ясно почув свій голос. Я упізнав у ньому той самий голос, який уже багато днів лунав у моїх вухах, і збагнув, що весь цей час я вголос розмовляв сам з собою. Мені згадалося раптом те, що сказала медична сестра на маминому похороні. Ні, жодної ради не було, і ніхто не може собі уявити, що таке сутінки у в’язниці.
III
Власне, перше літо дуже швидко змінилося другим. Я знав, що з приходом спекотних днів має статися щось нове. Мою справу мали слухати на останній сесії суду присяжних, а вона завершувалася наприкінці червня. Судовий процес почався в розпалі літа, коли в небі найдужче палало сонце. Мій адвокат запевняв, що слухання триватиме два- три дні, не більше.
— Адже суд поспішатиме,— додав він,— бо ваша справа на цій сесії не найважливіша. Одразу після неї розглядатиметься батьковбивство.
О 	пів на восьму вранці по мене прийшли і в’язничною машиною відвезли до суду. Двоє вартових завели мене до темнуватої затхлої комірчини. Ми чекали, сидячи коло дверей, за якими чулися голоси, перегукування, рипіння стільців; там було гамірно й метушливо, як на благодійницькому вечорі, коли після концерту прибирають залу для танців. Жандарми сказали, що треба зачекати, поки зійдуться судді, і один запропонував мені сигарету, я відмовився. Трохи згодом він спитав мене:
— Ну як, страшно?
Я відповів, що ні. Навіть трохи цікаво; адже зроду не бував на судових розглядах — не траплялося.
85


— 	Воно-то так,— мовив другий жандарм,— але зрештою це набридає.
Невдовзі в кімнатці дзеленькнув дзвінок. Тоді з мене зняли наручники. Відчинили двері й завели мене до загородки для підсудних. У залі напхом напхано людей. Незважаючи на опущені штори, сонце подекуди пробивалось, і від жари вже стало важко дихати. Вікон не відчиняли. Я сів, жандарми стали обабіч. І тут я побачив перед собою ряд незнайомих облич. Всі вони дивилися на мене, і я здогадався — то присяжні. Але я не можу сказати, чим вони відрізнялися одне від одного. У мене було таке враження, нібито переді мною сидять на лаві пасажири трамвая, і всі ці невідомі люди з недоброзичливою цікавістю приглядаються до того, хто ввійшов — ану ж підмітять якісь дивацтва. Добре знаю, що це була безглузда думка: тут обговорювали не якісь дивацтва, а злочини. А втім, різниця не така вже й велика. У кожному разі, думка ця справді мені майнула.
У мене ще й голова трохи пішла обертом у цій задушливій замкнутій залі — яблуку ніде впасти. Я знову поглянув на публіку і не міг розрізнити жодного обличчя. Здається, я спершу не втямив, що всі ці люди прийшли полупати на мене очима. Звичайно моя персона нікого не цікавила. Насилу до мене дійшло, що ця метушня через мене. Я сказав жандармові: «Ну й народу!» Він відповів, що попрацювали газетярі, і показав на гурт людей біля столу, нижче трибуни присяжних. Він сказав: «Он вони». Я спитав: «Хто?», і він повторив: «Газетярі». Виявилось, він знайомий з одним репортером, той, побачивши його, рушив до нас. То був чоловік уже літній, приємний на вигляд, хоча лице його посіпувалося від тику. Він приязно потис руку жандармові. І тоді я помітив, що всі в залі шукали й гукали знайомих, правили теревені, ніби в клубі, де приємно буває зустрітися з людьми свого кола. Тим-то в мене виникло химерне відчуття, ніби я тут зайвий, непроханий гість. Але репортер, усміхаючись, звернувся до мене. Він сподівається, сказав, на щасливий кінець для мене. Я подякував йому, і він додав:
86


— Бачите, ми трошки роздмухали вашу справу. Для судової хроніки літо — мертвий сезон. Ось тільки ваша історія та батьковбивство ще становлять якийсь інтерес.
Потім він показав мені в тому гурті, з якого прийшов, маленького добродія, схожого на жирного тхора й дуже примітного своїми величезними окулярами в чорній оправі. Він мені сказав, що то спеціальний кореспондент великої паризької газети.
— Щоправда, він приїхав не заради вас. Йому доручено описати процес батьковбивці, а заодно його попросили повідомити телефоном і про вашу справу.
Я замалим йому не подякував знову, та схаменувся, що то було б смішно. Він привітно помахав мені рукою, і ми розлучилися. Ми чекали ще кілька хвилин.
Прибув мій адвокат, уже в мантії, оточений своїми колегами. Попрямував до репортерів, поручкався з ними. Вони перекидалися жартами, сміялися, поводилися дуже невимушено доти, доки в залі не пролунав дзвінок. Всі порозсідалися на свої місця. Мій оборонець підступив до мене, потиснув мені руку і порадив на запитання відповідати коротко, самому не вихоплюватися, а в усьому покластися на нього.
Ліворуч од мене з грюкотом відсунуто стільця, я обернувся — там умощувався високий сухорлявий чоловік у пенсне, дбайливо розгортаючи свою червону мантію. То був прокурор. Судовий виконавець оголосив: «Суд іде!» І в ту хвилину захурчали два величезні вентилятори. Вступило троє суддів, двоє в чорному, третій — у червоному, в кожного під рукою течка, прудкою ходою рушили до трибуни, що височіла над залою. Всі троє посідали в крісла, чоловік у червоній мантії — посередині; він скинув свою чотирикутну шапочку, поклав її на стіл перед собою, витер хусточкою лисину й оголосив засідання відкритим.
Репортери вже нагострили пера. Вигляд усі вони мали байдужий і дещо задерикуватий. Один з них, наймолодший, у сірому фланелевому костюмі й блакитній краватці, пера до рук не взяв і все дивився на мене. Я помітив, що в нього
87


якесь асиметричне обличчя, але мене вразили його очі, що пильно зоріли на мене з якимсь незбагненним виразом. У мене виникло дивне відчуття, ніби це я сам дивлюся на себе. Можливо, через те, а також через необізнаність з судовими порядками й праЪилами, я це дуже добре зрозумів те, що було спочатку: жеребкування присяжних, запитання голови суду до адвоката, до прокурора і до присяжних (щоразу всі присяжні одночасно повертали голови до голови СУДУ)> скоромовкою зачитаний обвинувальний висновок, у якому звучали знайомі мені назви місцевості, імена та прізвища, нові запитання моєму адвокатові.
Потім голова сказав, що зараз викличуть свідків. Судовий виконавець зачитав список прізвищ, і вони привернули мою увагу. В рядах публіки, що досі залишалася для мене безликою, один по одному підвелися з лавок, а потім вийшли в маленькі бічні дверцята директор і сторож притулку, старий Томас Перес, Раймон, Массон, Саламано й Марі. Вона стурбовано поглянула на мене і подала мені знак. Я здивувався, що досі не помітив їх; раптово встав викликаний останній за списком Селест. Поряд нього я побачив ту маленьку жіночку в жакеті, яку здибав якось у ресторані, в неї були все такі самі швидкі, чіткі рухи і рішучий вигляд. Вона пильно подивилася на мене. Але я не мав часу поміркувати, бо слово вже забрав голова. Він сказав, що скоро почнеться найважливіша частина процесу — дебати сторін, і він вважає зайвим нагадувати, що публіка має дотримуватися при цьому тиші й порядку. Він, голова, тут на те, щоб забезпечити безсторонній розгляд справи, бо бажає розібрати її з цілковитою неупередженістю. Присяжні засідателі, керуючись духом правосуддя, ухвалять справедливий вирок, і хай буде всім відомо, що за найменшого інциденту він звелить звільнити залу.
Задуха посилювалася, і я побачив, що присутні обмахуються газетами. Безперервно чувся паперовий шелест. Голова суду подав знак, і виконавець приніс три плетені з соломи віяла, якими одразу ж скористалися всі три члени суду.
88


Першого почали допитувати мене. Голова ставив запитання спокійно і, як мені здалося, нібито зичливо. Він ще раз «з’ясував мою особу», і хоч мене дратувала ця процедура, я подумав, що, власне, вона досить природна: адже яка б була страшна помилка, якби стали судити одну людину замість іншої. Потім голова узявся переказувати, що я вчинив, і при цьому щохвилини перепитував: «Так, це було?» Щоразу я, як навчив мене адвокат, відповідав: «Так, пане голово». Допит тривав довго, бо голова розповідав усе дуже докладно. Тим часом репортери шкрябали перами. Я відчував на собі погляд наймолодшого з них і тієї маленької жіночки-автомата. Вся трамвайна лава дивилася на голову суду. Той покахикав, погортав папери у своїй течці і, обмахуючись віялом, звернувся до мене.
Він сказав, що зараз йому доведеться торкатися питань, які нібито не стосуються моєї справи, але насправді тісно з нею пов’язані. Я зрозумів, що він знов забалакає про маму, і відчув, як мені це остогидло. Він спитав, чому я віддав маму до притулку. Я відповів, що не мав коштів, аби забезпечити їй догляд і лікування. Він спитав, чи важко було мені розлучатися з нею, і я відповів, що ні мама, ні я уже нічого більше не чекали одне від одного — а втім, і ні від кого іншого — і що ми обоє призвичаїлися до нових умов життя. Тоді голова сказав, що він не хоче зупинятися на цьому, і спитав у прокурора, чи не бажає він задати мені якесь запитання.
Прокурор, не дивлячись на мене і мало не повернувшись до мене плечима, заявив, що з дозволу пана голови він хотів би дізнатися, чи мав я намір убити араба, коли сам повертався до джерела.
— Ні,— мовив я.
— Тоді чому ви прийшли озброєний і чому вернулися саме на те місце?
Я відповів, що це було випадково. І прокурор сказав лиховісним тоном:
— Поки у мене більше нема запитань.
Все потім було незрозуміло, принаймні для мене. Судді
89


про щось побалакали між собою, і голова оголосив перерву; на вечірньому засіданні, мовив він, слухатимуться свідки.
Мені знов не було коли поміркувати. Мене повели, посадили до тюремного фургона, відвезли до в’язниці, і там я попоїв. Дуже скоро, так скоро, що я нічого ще не відчув, окрім утоми, по мене прийшли, все почалося знову, і я опинився в тій самій залі, перед тими самими обличчями. Тільки спека стала ще задушливіша. І якимсь дивом уже в кожного присяжного, у прокурора, у мого адвоката і в деяких репортерів з’явилися солом’яні віяла. Молодий журналіст і маленька жіночка сиділи на своїх місцях. Але вони не обмахувалися віялами і так само мовчки позирали на мене.
Я витер з обличчя піт і, трохи оговтавшись, зрозумів, де я, лише в ту хвилину, коли почув, що називають прізвище директора притулку. Його запитали, чи нарікала на мене мама, і він відповів, що так, нарікала, але всі його підопічні страждають на цю манію, вони завжди нарікають на свою рідню. Голова суду попросив його уточнити, чи докоряла мені мати за те, що я віддав її до притулку, і директор знову сказав, що так, докоряла. Але цього разу вже нічого не додав. На подальше запитання він відповів, що його здивував мій спокій у день похорону. Його запитали, що він розуміє під словом «спокій». Директор утупився в носаки своїх черевиків і відповів, що я не захотів подивитися на свою покійну матір, не пролив ні сльозинки і поїхав одразу ж після похорону, не провівши ні хвилини й не посумувавши біля її могили. Його здивувала ще одна обставина: службовець похоронної контори сказав йому, що я не знаю точно, скільки моїй мамі було років. По тому запала коротка мовчанка, а відтак голова спитав, чи справді директор має на увазі мене. Той не зрозумів запитання, і голова розтлумачив: «Такий закон». Потім голова спитав у прокурора, чи не хоче він задати якесь запитання свідкові, але прокурор відповів: «О, ні! Досить і того, що ми почули!» Він вигукнув це з таким пафосом і так звитяжно поглянув у мій бік, що вперше за
90


багато років я, мов дурень, трохи не заплакав, бо раптом відчув, як мене ненавидять усі ці люди.
Запитавши у присяжних і в мого адвоката, чи нема в них запитань до директора притулку, голова суду вислухав свідчення сторожа. Повторився той самий церемоніал, як і для всіх інших. Підійшовши до місця свідків, сторож подивився на мене і відвернув погляд. Йому ставили запитання, він відповідав. Сказав, що я не хотів подивитися на маму, що я курив, що я заснув біля домовини, що я пив каву з молоком. Я відчув, як це обурило всіх присутніх, і вперше зрозумів тоді, що я винен. Сторожа змусили повторити його розповідь про каву з молоком і про сигарету. Прокурор глипнув на мене, і очі його світилися іронією. І тут мій адвокат спитав у сторожа, чи не курив він разом зі мною. Але прокурор бурхливо запротестував: «Хто тут злочинець? І хіба допустимі спроби спаплюжити свідків обвинувачення, аби знецінити їхні свідчення, які все одно лишаться нищівними!» Незважаючи на його випад, голова попросив сторожа відповісти на адвокатове запитання. Старий сказав збентежено:
— Я знаю, що вчинив неправильно, але я не зважився відмовитися від сигарети, якою почастував мене пан Мерсо.
На завершення спитали мене, чи не бажаю я чогось додати.
— Нічого,— відповів я.— Свідок правду сказав. Я справді почастував його сигаретою.
Сторож зиркнув на мене здивовано і нібито вдячно. Повагався трохи і сказав, що кавою з молоком пригостив мене він сам.
Мій адвокат галасливо зрадів і заявив, що присяжні засідателі, звісно, врахують цю обставину. Але у відповідь знов загримів прокурор:
— Авжеж, пани присяжні врахують цю обставину. І дійдуть висновку, що стороння людина може запропонувати каву, але син мав відмовитися, а не розпивати каву біля безживного тіла тієї, що дала йому життя.
Сторож вернувся на своє місце.
91


Коли надійшла черга Томаса Переса, судовому виконавцеві довелося підтримувати його під руку, щоб він міг стати перед суддями. Перес сказав, що він більше знайомий був з моєю матір’ю, а мене бачив лише один раз — у день похорону. Його запитали, що я робив того дня, і він відповів:
— Бачте, мені і самому було дуже важко. Отож я нічого не бачив. Мені важко було, і я нікого не помічав. Я навіть зомлів. Отож я не міг бачити пана Мерсо.
Прокурор запитав, чи бачив він принаймні, щоб я плакав. Перес відповів, що ні, не бачив. І прокурор докинув:
— Панам присяжним слід врахувати цю обставину.
Але тут мій оборонець скипів. Він спитав у Переса, і, як
мені здалося, занадто підвищеним тоном:
— А ви бачили, щоб він не плакав?
Перес відповів:
— Ні.
В залі засміялись. А мій адвокат, відкидаючи широкий рукав своєї мантії, сказав:
— Ось характер цього процесу. Все — правда, і ні в чому нема правди!
Прокурор, скам’янівши, тицяв олівцем у написи на наклейках судових течок.
Оголошено п’ятихвилинну перерву, і адвокат устиг сказати мені, що все йде добре, а після перерви викликано Селеста — свідка з боку захисту. Тобто з мого боку. Селест крутив у руках панаму і раз у раз скидав на мене оком. На ньому був новий костюм, той самий, в якому він іноді, в неділю, ходив зі мною на іподром. Але, мабуть, комірця він не зміг пристебнути — комір сорочки був сколотий мідною запонкою, що ясно виднілася біля шиї. Селеста запитали, чи я був його клієнтом, і він сказав:
— Не тільки клієнтом, але й другом.
Запитали, що він думає про мене, і він відповів, що я був людиною. А що він розуміє під цим? Він відповів, що всім відоме значення цього слова. А чи помічав він, що я замкнутої вдачі, але Селест визнав лише те, що я не любив молоти
93


язиком аби молоти. Прокурор спитав у нього, чи я акуратно платив за харчування. Селест засміявся і заявив:
— Про такі дрібниці і говорити не варто.
Ще його запитали4 що він думає про мій злочин. Він поклав тоді руки на бар’єр, і видно було, що він заздалегідь приготувався до відповіді. Він сказав:
— По-моєму, це нещастя. А що таке нещастя — відомо. Перед ним усі беззахисні. Так ось, по-моєму, це нещастя!
Він хотів продовжити промову, але голова суду сказав: «Гаразд, досить!» і подякував йому. Селест усе стояв, як видно, він розгубився. Але, схаменувшись, заявив, що хоче ще дещо сказати. Його попросили говорити коротше. І він ще раз повторив, що це було нещастя. А голова сказав:
— Авжеж, звісна річ. Але на те ми й тут, щоб таке нещастя судити. Дякуємо вам.
Одначе Селест, вичерпавши в своїх свідченнях усе, що йому підказували його життєвий досвід і його добра воля, не йшов. Він повернувся до мене, і мені здалося, що очі в нього блищать від сліз, а губи сіпаються. Він нібито питав у мене, чим ще він може мені підсобити. Я не сказав нічого, не ворухнувся, але. вперше в житті мені захотілося обійняти чоловіка. Голова повторив, що свідок може бути вільний. Селест відійшов і сів у залі. Він просидів там аж до кінця засідання: нахилившись уперед і впираючись ліктями в коліна, він тримав у руках свою панаму і пильно слухав усе, що мовилося. Ввійшла Марі. Вона наділа цього разу капелюшка і, як колись, була гарна. Правда, з розпущеними косами вона мені більше подобалася. З того місця, де я був, мені добре було видно обриси її маленьких груденят, трохи відкопилена нижня губка. Марі, очевидно, дуже хвилювалася. Її зразу ж запитали, чи давно вона знайома зі мною. Вона сказала — відтоді, як працювала в нашій конторі. Голова побажав довідатися, які між нами стосунки. Марі сказала, що вона моя подруга. А на подальше запитання відповіла: так, ми справді мали побратися. Прокурор, що гортав матеріали справи, підшиті в теку, раптом запитав, коли ми
94


зійшлися. Марі вказала дату. Прокурор зауважив з байдужою міною, що, за його підрахунками, це сталося на другий день по смерті моєї матері. Потім ущипливо сказав, що йому б не хотілося вдаватися в подробиці такої дражливої обставини і йому зрозуміла сором’язливість Марі, але (голос його зміцнів) обов’язок вимагає від нього піднятися вище умовностей. А тому він просить свідчицю коротко повідомити, як ми з нею провели той день. Марі не хотіла говорити, але прокурор наполягав, і вона розповіла, як ми купалися, як ходили в кіно і як після сеансу прийшли до мене додому. Прокурор сказав, що на підставі свідчень Марі на попередньому слідстві він довідався про програми кінотеатрів того дня. Він додав, що Марі, мабуть, сама скаже зараз, який фільм ішов тоді. Майже нечутним голосом вона і справді сказала, що ми з нею дивилися фільм за участю Фернанделя. Коли вона замовкла, в залі запанувала мертва тиша. Тут прокурор підвівся, суворий, поважний, і голосом, що здався мені по- справжньому схвильованим, відрубав, показуючи на мене пальцем:
— Панове присяжні, на другий день по материній смерті цей чоловік купався в товаристві жінки, вступив з нею в любовні стосунки і реготав на комічному фільмі. Більше мені нема чого вам сказати.
Він сів. У залі, як і раніше, стояла тиша. І раптом Марі розридалася і закричала, що все це не так, все по-іншому, що її змусили говорити зовсім не те, що вона думала, що вона добре мене знає і що я нічого лихого не зробив. Але на знак голови судовий виконавець вивів її, і засідання пішло далі. Слідом за Марі свідчився Массон, якого майже не слухали. Він заявив, що я порядна людина і, «скажу більше, чесна людина». Майже не слухали і старого Саламано, коли він згадував, що я жалів його пса, а на запитання про мене і про мою матір відповів, що мені більше ні про що було говорити з нею і тому я віддав маму до притулку.
— Треба зрозуміти,— сказав Саламано,— розуміти
треба.
95


Але, мабуть, ніхто не розумів. Його відпровадили.
Потім дійшла черга до Раймона, останнього в списку свідків. Раймон легенько кивнув мені і відразу ж заявив, що я не винен. Але голова суду сказав, що від нього вимагають не оцінки моїх дій, а викладу фактів. Свідок повинен чекати запитань і відповідати на них. Йому запропонували уточнити, які взаємини були в нього з убитим арабом. Скориставшись нагодою, Раймон заявив, що покійний його зненавидів відтоді, як він, Раймон, дав ляпаса його сестрі. Одначе голова запитав у нього, чи не було в жертви злочину мотиву ненавидіти і мене. Раймон відповів, що я опинився на пляжі випадково. Тоді прокурор запитав, як сталося, що лист, який і спричинився до трагедії, написаний моєю рукою. Раймон відповів, що це чистісінька випадковість. Прокурор заперечив, мовляв, у цій історії надто вже багато кивають на випадковість. Він побажав знати, чи випадково я не заступився за коханку Раймона, коли той лупцював її, чи випадково я виступив свідком у комісаріаті і чи випадково мої свідчення дано на користь Раймона, чи я це зробив з гречності. Наприкінці голова запитав, з чого Раймон живе, і, коли той відповів: «Комірникую», прокурор заявив присяжним засідателям, що, як усім відомо, цей свідок — професійний сутенер. А підсудний Мерсо його спільник і приятель. Суд розбирає зараз трагічний фарс найнижчого штибу, ускладнений тйм фактом, що винуватець його — справжній недолюдок. Раймон хотів виправдуватись, і мій адвокат теж запротестував, але їм обом сказано, що треба дати прокуророві завершити виступ. Прокурор промовив:
— Мені залишилось додати дуже небагато. Підсудний був ваш приятель? — спитав він у Раймона.
— Так,— відповів Раймон,— він мені товариш.
Тоді прокурор поставив і мені те саме запитання. Я глянув на Раймона, і він не відвів очей. Я відповів:
— Так.
Прокурор обернувся до присяжних і проголосив:
— Ось чоловік, який наступного дня по материній смерті
96


кинувся у найбезсоромнішу розпусту, і цей же чоловік з нікчемного приводу, бажаючи поквитатися зі своєю жертвою через брудну мерзенну справу, вчинив убивство.
Потім він сів. Але мій адвокат, втративши терпець, сплеснув руками так, що рукави мантії відкинулися, відкривши накрохмалену сорочку, і вигукнув:
— Та що ж це таке! В чому звинувачують підсудного? В тому, що він убив людину, чи в тому, що він поховав матір?
В залі засміялись. Але прокурор знову встав і, загорнувшись у свою мантію, заявив, що треба бути таким наївним, як шановний оборонець, аби не відчути, який глибокий, страшний і нерозривний зв’язок існує між двома цими нібито різнорідними фактами.
— Атож! — патетично вигукнув він.— Я звинувачую цього чоловіка в тому, що він ховав свою матір, бувши злочинцем у серці своїм!
Така тирада, очевидно, справила велике враження на публіку. Мій адвокат знизав плечима і витер хустинкою спітнілого лоба. Усе ж таки він, певне, розгубився, і я зрозумів, що справи мої кепські.
На цьому засідання скінчилося. Вийшовши з приміщення суду і прямуючи до машини, я раптом відчув у ці короткі хвилини знайомі пахощі й барви літнього вечора. В темряві тюремного фургона, що швидко котився, до мене, ніби з безодні втоми, один по одному долинали звичні шерехи міста, які я так любив, бо в ці години і мені траплялося радіти життю. Крики малих газетярів, що розтинали вже прохолодне повітря, щебет сонних пташок у парку, вигуки пиріжечників, жалібний скрегіт трамваїв на крутих віражах і невиразне стугоніння, що лунає десь угорі, в небесах, перед тим, як морок нічний спаде звідти на пристань,— усі ці звуки показували мені, як незрячому, звичний шлях, адже я так добре знав його, перш ніж потрапити за грати. Так, то була присмеркова пора, в яку давно колись мені бувало спокійно на душі. Попереду мене завжди чекав сон,— легкий сон без сновидінь. А нині все змінилось; адже вночі я, не склепивши
4 0—266
97


очей, чекатиму ранку, а зараз я повертаюсь до одиночної камери. Отож знайомі дороги, що пролягають у літньому небі, можуть однаково вести і до безтурботних снів, і до в’язничних кошмарів.
IV
Послухати, що про тебе кажуть, цікаво, навіть коли сидиш на лаві підсудних. І в обвинувальній промові прокурора, і в захисному слові адвоката про мене говорилося чимало, і, може, більше про мене самого, ніж про мій злочин. І чи так уже різнилися одна від одної промови обвинувача і захисника? Адвокат здіймав руки до неба і, визнаючи мене винним, запевняв, що я заслуговую пом’якшеної кари. Прокурор поривав руки до публіки і громив мою провинність, заперечуючи, що я заслуговую бодай найменшої поблажливості. Дещо мене трохи бентежило. І попри те, що я міг нашкодити собі, мені так і кортіло втрутитися, тоді адвокат казав мені: «Мовчіть, для вас же буде краще!» Виходило якось так, що мою справу розглядалося без мене. Все відбувалося без моєї участі. Вирішували мою долю, а моєї думки ніхто не питав. Вряди-годи мене брала охота урвати цих балакунів і спитати: «А де тут підсудний? Адже він теж не остання фігура і повинен сказати своє слово!» Та, помізкувавши, я бачив, що сказати мені нема чого. Та й треба визнати, цікавість, яку викликають судові виступи, триває не довго. Приміром, обвинувальна промова прокурора дуже швидко мені набридла. Вразили мене і запам’яталися лише окремі фрази, жести або патетичні тиради, проте цілком одірвані од загальної картини.
Наскільки я зрозумів, суть його обвинувачення полягала в тому, що я вчинив навмисне вбивство. Принаймні він намагався це довести. Він так і казав:
— 	Я це доведу, панове присяжні, і доведу двома способами. Спершу при сліпучому світлі фактів, а потім при тому
98


похмурому світлі, яке дає мені психологія злочинної душі підсудного.
Він перерахував коротко ці факти, починаючи від маминої смерті. Нагадав про мою нечуйність, про те, що я не знав, скільки матері було років, і про те, що я купався наступного дня у компанії жінки, ходив у кіно дивитися Фернанделя і, нарешті, привів Марі до себе додому. Я не зразу втямив, що йдеться про неї, бо він сказав «свою коханку», а для мене вона була Марі. Тоді він перейшов до історії з Раймоном. Мені здалося, що його міркування не позбавлене логіки. Те, що він стверджував, виглядало цілком імовірно. У змові з Раймоном я написав листа, аби заманути його коханку в пастку, де її чекали побої «з боку людини сумнівної моральності». Я затіяв на пляжі сварку з Раймоновими ворогами. Раймонові завдано поранення. Я попросив у нього револьвер. Вернувся на пляж один, щоб цією зброєю скористатися. Я замислив убити араба і зробив це. Аби впевнитись, що діло зроблене сумлінно, я після першого пострілу ввігнав у безживне тіло ще чотири кулі, спокійно, впевнено і, так би мовити, добре все зваживши заздалегідь.
— Тим-то, панове,— мовив прокурор,— я відновив перед вами перебіг подій, які привели цього чоловіка до вбивства, вчиненого ним цілком свідомо. Я на цьому наполягаю,— сказав він.— Адже тут ідеться не про якесь звичайне вбивство, про злочин у стані афекту, в якому ми могли б знайти обставини, що пом’якшують провину. Ні, підсудний тямовитий, панове, це безперечно. Ви його чули, еге ж? Відповідати він уміє. Ціну словам знає. І про нього годі сказати, що він діяв нерозважливо.
Тим-то я почув, що мене мали за розумного. Але я не дуже добре втямив, чому така звичайна людська прикмета може стати неспростовним доказом моєї злочинності. Далебі, це так мене вразило, що я вже не слухав прокурора до того моменту, коли він промовив:
— А чи кається він принаймні? Де пак, панове! За довгі
4*
99


місяці слідства цього чоловіка ні разу не схвилювала думка, що він учинив страшне лиходійство.
Тут він обернувся до мене і, показуючи на мене пальцем, заходився докоряти мені з якимсь незбагненним завзяттям. Звісно, я не міг не визнати, що в дечому він має слушність: адже я і справді не дуже шкодував про вчинене. Але така прокуророва злість мене дивувала. Мені хотілося спробувати розтлумачити йому щиро, майже по-дружньому, що я ніколи ні в чому не каявся по-справжньому. Мене завжди поглинало лише те, що має статися сьогодні або завтра. Звичайно, в тому становищі, в яке мене поставлено, я ні з ким не міг розмовляти в такому тоні. Я більше не мав права виявляти сердечність і доброзичливість. І я вирішив послухати ще прокурора, бо він заговорив про мою душу.
Він сказав, що намагався зазирнути в мою душу, але не знайшов її. «Авжеж, панове присяжні засідателі, не знайшов». Він запевняв, що у мене насправді нема душі і ніщо людське, ніякі моральні засади, що живуть у серцях людей, мені не доступні.
— Ми, звичайно, не ставитимемо це йому на карб. Можна тільки пошкодувати, що в нього нема душі,— бо коли її нема, то її не здобудеш. Але суд повинен обернути терпимість, цю пасивну чесноту, на іншу, не таку зручну, зате вищу чесноту — справедливість. Надто в тих випадках, коли така порожнеча серця, яку ми виявили в цього чоловіка, стає проваллям, згубним для людського суспільства.
І тут він заговорив про моє ставлення до мами. Він повторив усе, що говорив на початку. Але говорив про це куди довше, ніж про мій злочин,— так довго, що зрештою я вже не слухав і відчував лише одне: ранок нестерпно жаркий, нічим дихати. Так було до тієї хвилини, коли прокурор зупинився і після паузи озвався тихо й проникливо:
— Панове присяжні, завтра ми судитимемо найстрашніший з усіх злочинів — батьковбивство.
Таке звіряче лиходійство, заявив він, годі собі уявити. Він сподівається, що правосуддя не виявить слабкості і по
100


заслузі покарає лиходія. Та він не боїться сказати, що навіть цей страхітливий злочин навряд чи жахає його дужче, ніж моя бездушність. На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його. Так чи інак, перший вказав шлях другому, певною мірою був його провісником і взаконив його лиходійство.
— Я певен, панове,— додав він, підвищуючи голос,— вам не здається надто сміливим моє твердження, що чоловік, котрий сидить зараз перед нами на лаві підсудних, відповідає і за те вбивство, яке ми судитимемо завтра. Хай же він прийме належну кару.
Прокурор витер хустинкою блискуче від поту обличчя. І наостанку сказав, що, хоч які прикрі його обов’язки, він виконає їх рішуче. Він заявив, що я порвав зв’язок з людським суспільством, стоптав головні його засади і не смію просити милості, бо мені чужі найелементарніші людські почуття.
— Я вимагаю у вас голови цього злочинця,— гримів він,— і вимагаю з легким серцем! Довго працюю я на своїй ниві і мені вже неодноразово доводилося вимагати смертної кари, але ще ніколи я так добре не розумів, як сьогодні, що цей мій тяжкий обов’язок продиктовано, підкріплено, осяяно усвідомленням владної і священної необхідності і тим жахом, якого я зазнаю, дивлячись на чудовисько, в котрому не можу побачити нічого людського.
Прокурор сів, і надовго запала тиша. В голові у мене все мішалося від задухи і подиву. Голова суду кахикнув і неголосно спитав, чи не хочу я щось сказати. Я встав і, оскільки мені давно хотілося заговорити, сказав перше, що спало на думку: _я_не мав наміру убити того араба. Голова зауважив, що це голослівна заява і що досі він погано розумів, на чому тримається мій захист. Він буде дуже радий, якщо я до виступу мого адвоката уточню, що спонукало мене до такого вчинку. Я швидко сказав, плутаючись у словах і відчуваючи, який я смішний, що все сталося через сонце. У залі пролунав
101


регіт. Мій адвокат знизав плечима. Йому одразу дали слово. Але він заявив, що вже пізно — промова його забере кілька годин — і він просить перенести його виступ на вечірнє засідання. Суд погодився.
По обіді лопаті великих вентиляторів знов розганяли в залі засідань густе повітря, знов колихалися, все в один бік, маленькі барвисті віяла присяжних. Мені здавалось, захисній промові мого адвоката не буде кінця-краю. Але в якусь хвилину я нашорошився, бо він сказав: «Так, це правда, я вбив». І далі, провадячи в тому самому тоні, усе казав: «Я». Я дуже здивувався. Нахилившись до жандарма, я запитав, чому адвокат так говорить. Жандарм буркнув мені: «Мовчи» і трохи згодом відповів: «Усі адвокати так роблять». А я подумав, що знов мене усувають, ніби я не існую, і певною мірою підміняють мене. А втім, я був уже далеко від зали суду. Та й адвокат здавався мені смішним. Він подав поспіхом свою тезу про самооборону, викликану поводженням араба, і теж заговорив про мою душу. Але, по- моєму, ораторського хисту він мав куди менше, ніж прокурор.
— 	Я також зазирнув у цю душу,— мовив він,— проте на противагу вельмишановному представникові прокуратури я багато чого знайшов у ній і можу сказати, що читав у ній, як у розкритій книзі.
Він прочитав там, що я чесний, завзятий, невтомний трудівник, відданий тій фірмі, де служив, чоловік, шанований усіма і співчутливий до чужого горя. Як на нього, я був зразковий син і утримував свою матір доти, поки міг це робити. Врешті я віддав її до притулку для старих, маючи надію, що там вона знайде затишок, якого сам я у своїй грошовій скруті не міг їй надати. Дивно мені, панове,— додав він,— що навколо цього притулку зчинився такий галас. Бо коли треба довести корисність і високе призначення таких закладів, нагадаю, що про них дбає сама держава.
Адвокат навіть не згадав про похорон, і я відчув, що це прогалина в його промові. А втім, через усі ці довгі фрази,
102


нескінченні дні судового розгляду, безконечні години розпатякувань про мою душу, в мене паморочилося в голові і здавалося, що довкола все затопили хвилі каламутної річки.
Пам’ятаю, як посеред промови мого адвоката звідкись з вулиці через усі коридори і зали суду, до мене долинув приємний звук ріжка, в який сурмив продавець морозива. І наринули спогади про колишнє життя, те, що мені вже не належало, життя, що дарувало мені дуже прості, але незабутні радощі: пахощі літа, улюблені вулиці, барви вечорового неба, сміх та сукні Марі. А від усього непотрібного, марного, того, що я робив у цій залі, мені стало тоскно, і я хотів лише одного: швидше вернутися до камери й заснути. Я ледве чув, як мій оборонець гукав на завершення свого виступу, що присяжні засідателі, звичайне^ не захочуть поставити на гільйотину чесного трударя, що занапастив себе у хвилину засліплення, що в моїй справі є обставини, які пом’якшують провину, а за свій злочин я вже караюся і спокутуватиму кару довічно — постійним каяттям і гризотами сумління. Оголошено перерву, і захисник, ніби ледь живий, сів на своє місце. Але тут колеги потяглися до нього потиснути руку. Я чув їхні вигуки: «Здорово, друзяко!» А один навіть закликав мене в свідки. «Правда?» — сказав він. Я підтвердив, але моє схвалення було нещире — я надто втомився.
Надворі вже вечоріло, і спека спала. З деяких шерехів, що долітали з вулиці, я здогадувався, що настає люба пора сутінок. Ми всі сиділи й чекали. А те, чого чекали всі присутні тут, стосувалося одного мене. Я ще раз глянув у залу. Всі були такі самі, як і першого дня. Я перехопив погляд журналіста в сірому піджаку й жіночки-автомата. І подумав, що за весь час процесу ні разу не пошукав очима Марі. Я не забув про неї, але досі був надто заклопотаний іншим. Я побачив, що вона сидить між Раймоном і Селестом. Вона легенько мені кивнула, ніби хотіла сказати: «Нарешті!», і я побачив усмішку на її стурбованому обличчі. Але моє серце так і не розкрилося, я навіть не міг відповісти на ту усмішку.
103


Вернулися судді. Скоромовкою зачитали список запитань, адресованих до присяжних. Я розчув: «винен у вбивстві»... «навмисність»... «пом’якшувальні обставини». Присяжні вийшли з зали, а мене відвели до тієї комірчини, де я чекав першого дня. До мене підійшов мій адвокат і дуже розлого, з такою певністю, з такою сердечністю, з якою ще ні разу не говорив зі мною, повідомив, що все йде добре і я відбудуся кількома роками в’язниці чи каторги. Я спитав, чи є можливість касації в разі несприятливого вироку. Він відповів, що нема... Його тактика, виявляється, полягала в тому, щоб не накидати присяжним засідателям певних висновків і тим самим не гнівити їх. Він пояснив мені; що в таких процесах, як мій, годі розраховувати на касацію вироку через якісь порушення формальностей. Мені це здалося очевидною істиною, і я погодився з його міркуваннями. Якщо глянути на справу тверезо, то це було цілком природно. Інакше б тільки папір псували.
— 	У кожному разі,— сказав мені адвокат,— можна просити про помилування. Одначе я певен, що все добре скінчиться.
Чекали ми довгенько, щось із три чверті години. Нарешті озвався дзвінок. Адвокат пішов у залу, сказавши мені: «Зараз старшина присяжних зачитає їхні відповіді. Вас введуть до зали тільки для оголошення вироку».
Десь загрюкали двері. Сходами — не знаю, близько чи далеко — прокотився тупіт. Потім я почув, як у судовій залі чийсь голос глухо читає щось. А коли знов розлігся дзвінок і відчинилися двері в загородку для підсудних, на мене війнуло мовчанням зали, мовчанням і дивним відчуттям, що огорнуло мене, коли я помітив, що молодий журналіст одвів очі вбік. Я не глянув на Марі. Я не встиг, бо голова суду оголосив, та ще в якійсь дивній формі — «іменем французького народу», що мені зітнуть голову і це буде зроблено прилюдно, на майдані. І тоді у всіх на обличчях я вловив одне й те саме почуття. Мені здається, це була повага. Жандарми стали дуже делікатні зі мною. Адвокат поклав
104


свою долоню на мою руку. Я більше ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи не хочу я щось додати. Я трохи подумав і сказав: «Ні». І тоді мене повели.
V
Уже втретє я відмовився прийняти сповідника. Мені нема чого йому сказати і нема охоти з ним розмовляти, невдовзі я й так його побачу. Зараз мене цікавить інше: як уникнути гільйотини, знайти рятунок від неминучого. Мене переведено до іншої камери. Тепер, коли я лежу на койці, то бачу небо, одне лише небо. І час гаю, споглядаючи, як на ясному його тлі поступово блякнуть барви і день змінюється ніччю. Лягаю, закладаю руки за голову й чекаю. Не знаю вже, скільки разів я запитував себе, чи бували випадки, коли смертники тікали від нещадного механізму, зникали раніше страти, прорвавши кордон охорони. Я картав себе за те, що досі не зважав на розповіді про страти. Такими речами треба цікавитися. Ніколи не знаєш, що може з тобою статися. Як і всі, я читав газетні репортажі. Але ж, певна річ, існують праці, спеціально присвячені смертним стратам, а мене ніколи не тягло зазирнути в ці книжки. Можливо, я там знайшов би розповіді про втечі. Може, довідався б, що бодай раз колесо зупинилось на півдорозі, і один раз, бодай один тільки раз, випадок і талан щось змінили в невідворотному перебігу подій. Хоч раз! У певному розумінні мені й цього було б достатньо. Моє серце довершило б решту. Газети часто пишуть про борги злочинців перед суспільством, про те, що кара на горло — це сплата боргу. Але такі тиради нічого не кажуть уяві. Інша річ — можливість утекти, порвати пута невблаганного ритуалу, відчайдушна втеча, що дасть надію. Звісно, сподіватися можна тільки на те, що тебе схоплять і доб’ють на розі вулиці або підстрелять на бігу. Але, як добре розміркувати, така розкіш була для мене геть недоступна — від цієї машинерії не втечеш.
105


Хоч би як бажав, я не міг примиритися з цією нахабною неминучістю. Адже існувала така безглузда невідповідність між вироком, що її обумовлював, і невідворотним наближенням її від тої миті, ^соли вирок оголосили. Те, що вирок зачитано не о п’ятій годині вечора, а о восьмій, що він міг бути зовсім інший, що його ухвалили піддатливі, догідливі люди та ще приплутали до нього французький народ (а чого не німецький або китайський? ) — все це, по- моєму, робило такий присуд якимсь несерйозним. А проте я не міг не визнати, що від цієї миті, як його ухвалено, його дія стала такою ж відчутною і безсумнівною, як стіна, до якої я оце притискався всім тілом.
У 	ці години згадувалася історія з моїм батьком, про яку мені розповідала мама. Батька я не знав. І з усього, що я чув про нього, мабуть, найточніша за все була мамина розповідь: виявляється, батько ходив дивитися на страту якогось убивці. Йому ставало зле на саму думку про це видовисько. Але все-таки він пішов, а коли вернувся додому, то блював майже весь ранок. По цій розповіді я відчув якусь огиду до батька. Одначе тепер я розумію його: адже це було так природно. Як же я не знав, що нема нічого важливішого над смертну кару і що, власне, тільки вона й варта уваги. Якщо я коли-небудь вийду з в’язниці, то неодмінно ходитиму дивитись, як стинають людям голови. А втім, даремно я думав про таку змогу, даремно уявляв собі, що ось мене випустили на волю, і я на світанку стою за кордоном жандармів, так би мовити, по другий бік, і дивлюся на страту, а потім мене вивертає від такого видовиська, — від цих думок радість отруйною хвилею переповнювала моє серце. Далебі, все це було справжнісіньке безглуздя: мене одразу ж обдало крижаним холодом,— таким лютим холодом, що я весь скулився, затремтів під ковдрою і зацокотів зубами, безсилий себе опанувати.
Але ж не можна завжди бути розважливим. Іноді я складав проекти законів, переписував карний кодекс. По-моєму, найважливіше — дати приреченому бодай якусь надію на
106


порятунок. Хай пощастить одному з тисячі — цього було б досить, це залагодило б багато чого. Так мені здавалося. Можна було б знайти хімічну сполуку, яка убивала б пацієнта (я так і казав подумки: «пацієнта») в дев’яти випадках з десяти. Хай пацієнт про це знає (обов’язкова умова). Адже добре зваживши і дивлячись на речі спокійно, я збагнув ось що: гільйотина погана тим, що її ніж не залишає ніякого шансу, ніякісінького. Це справа вирішена, комбінація визначена, встановлена раз і назавжди й безповоротно. Якщо ніж гільйотини якимсь дивом не спрацює, все почнуть спочатку. Приреченому лишається тільки бажати — прикре безглуздя! — щоб механізм діяв безвідмовно. Я вважав, що це хиба в системі смертної кари. Але, з другого боку, переконався, що в ній і полягає секрет її чудової організації. Засуджений хоч-не-хоч, а мусить бути заодно зі своїми катами. В його ж інтересах, аби все йшло без зволікань.
Мені випало переконатися також, що раніше я мав хибне уявлення про все це. Я довгий час гадав — хтозна й чому — що гільйотину ставлять на ешафот і страчуваний повинен підніматися на нього східцями. Певне, це через революцію 1789 року, так нам розповідали в школі і так малювали на картинках. Аж якось уранці мені згадалась газетна фотографія в зв’язку з одною гучною стратою. Гільйотина стоїть просто на землі. І вона вузька — куди вужча, ніж я гадав. Аж дивно, що я не знав цього досі. Машина на газетному знімку вразила мене й тим, що була схожа на чудово зроблений, гострий і блискучий, точний інструмент. Як чого не знаєш, то завжди перебільшуєш. А тепер, навпаки, я переконуюся, що все вельми просто: машина стоїть на одній площині з людиною, яка йде до неї. Підходиш до неї, як до знайомого на вулиці. І це здалося мені вельми прикрим. Інша річ, ешафот: смертник піднімається нагору, вимальовується на тлі неба — є від чого розігратися уяві. А тут що ж? Усе підминає під себе механіка: приреченому відрубують голову якось скромно, ледь соромливо, зате дуже акуратно.
І були ще дві обставини, про які я весь час думав,—
107


вранішня зоря і моє прохання про помилування. Я намагався себе стримати і більше не думати про це. Простягшись на койці, я дивився на небо, силкувався зосередитись і спостерігати за зміною-на ньому. Ось воно стає зеленкуватим, отже, наближається вечір. Потім я пробував змінити перебіг думок: прислухався до биття серця. І ніяк не міг уявити, що цей рівномірний стукіт, який я чув усе життя, колись може урватися. Буйної фантазії я ніколи не мав. І все ж таки намагався уявити мить, коли удари серця перестануть відлунювати в моїх скронях. Та все було марно. Я не міг відігнати думок про світанок і клопотання про помилування. Зрештою я постановив, що найрозумніше не силувати себе.
«Вони» приходять на світанку, я це знав. І взагалі я всі ночі чекав світанку. Ніколи не любив, щоб мене застукали зненацька. Коли щось має статися зі мною, я хотів би бути напоготові. Отож я спав дуже мало — і то лиш удень, а всі ночі поспіль не склепляючи очей терпеливо чекав, коли ж нагорі, за вікном, займеться світло. Найважчою була та страшна година, коли «вони» зазвичай приходили. Вже від півночі я нашорошував вуха і ждав. Ще ніколи я не розрізняв стільки шерехів, стільки підозрілих звуків. Можу, втім, сказати, що мені щастило: за весь цей час я ні разу не почув тупоту кроків. Мама часто казала, що людина ніколи не буває зовсім нещасна. Я це зрозумів у в’язниці, коли зоря червонила небо і світло нового дня соталося до моєї камери. Адже я міг цієї миті почути ходу, і в мене розірвалося б серце. При найменшому шелесті я кидався до дверей, припадав до них вухом і з жахом чекав, аж поки здогадувався, що чую власний подих, і лякався, що він такий хрипкий, як у засапаного пса, і все-таки серце в мене не розривалося, все-таки я міг ще прожити цілу добу.
А вдень мене обсідали думки про помилування. Мені думається, я добув із них найкращий висновок. Я оцінював, наскільки переконливе моє клопотання, робив висновки з своїх міркувань. Я завжди виходив з найгіршого: в помилуванні мені відмовлено. «Ну що ж, я умру». Раніше, ніж
108


інші, це безперечно. Таж усякий знає: життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ — усе одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. Усе, загалом, ясно. Я умру, саме я, тепер або через двадцять років. Але завжди, на моє збентеження, мене охоплював буйний спалах радості на думку про можливість прожити ще двадцять років. Залишалося тільки притлумити цей порив, уявивши собі, що за думки були б у моїй голові через двадцять років, коли мені все-таки довелося б померти. А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, не має великої ваги, коли і як ти помреш. А отже (пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу примиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні.
І ось тут, тільки тут я, сказати б, одержував право, давав собі дозвіл перейти до другої можливості: мене помилують. Як важко було тоді приборкати бурхливий плин крові, що пробігав по жилах, розливався по всьому тілу, ту безглузду радість, від якої в мене темнішало в очах. Доводилося притлумлювати цей крик душі, намагатися схаменутися. Треба було звикнути й до цієї можливості, аби краще підкоритися тій, першій. Якщо мені в цьому щастило, я вимудровував цілу годину спокою. Все-таки виграш!
Саме під таку хвилину я і відмовився прийняти священика. Я лежав на койці й дивився у віконце, вгадуючи наближення літнього вечора з поблідлої блакиті. Перед тим мені вдалося переконати себе, що моє клопотання про помилування, безперечно, буде відхилено, і я відчував, як рівно тече у мене в жилах кров. Навіщо мені був священик? Вперше за довгий час я згадав Марі. Вона вже давно перестала мені писати. Того вечора я, поміркувавши, сказав собі: їй, мабуть, набридло вважатися коханою вбивці, засудженого на смерть. Мені спало також на думку, що, може, вона хвора чи навіть померла. Це могло статися. Але як мені знати про це? Адже тепер, коли фізично ми роз’єднані, ніщо нас не пов’язувало і не принаджувало одне до одного. Спогади про Марі стали
109


для мене байдужі. Мертва, вона не цікавила мене. Я вважав, що це нормально, і про мене люди теж забудуть після моєї смерті, це зрозуміло. Навіщо тоді я буду їм потрібен? Не можу сказати, що така думка була мені гірка.
І саме в цю хвилину ввійшов священик. Побачивши його, я аж здригнувся. Він це помітив і попросив мене не лякатися. Я сказав — зазвичай він приходить іншої пори. Він відповів, що зайшов просто так, по-дружньому, і його відвідини нітрохи не пов’язані з моїм клопотанням про помилування: він нічого не знає про долю прохання. Він сів на мою койку і попросив мене сісти поруч. Я відмовився. Одначе мені сподобався його сумирний вигляд. Довгенько він сидів мовчки, спершись ліктями на коліна, і, понурившись, дивився на свої руки. Руки в нього були тонкі і м’язисті, ніби двоє метких звіряток. Він поволі потер їх. Потім завмер, усе так само похнюпившись, і довго сидів нерухомо. На хвилину я навіть забув про нього.
І раптом він скинув голову і глянув мені в очі.
— Чому ви відмовляєтеся бачити мене, коли я приходжу? — спитав він.
Я відповів, що не вірю в Бога. Він поцікавився, чи я переконаний у своїй невірі. І я відповів, що мені нічого й питати себе, це не має для мене ніякого значення. Він відкинувся назад і, прихилившись до стіни, поклав руки на коліна, а тоді, ніби говорячи з самим собою, зауважив, що іноді люди мають себе за безвірників, а насправді це зовсім не так. Я промовчав. Він глянув на мене і спитав:
— Що ви про це думаєте?
Я відповів — по-всякому буває. Може, я і не знаю напевне, що мене цікавить по-справжньому, але твердо знаю, що мене аж ніяк не цікавить. І якраз те, про що він говорить, мене анітрохи не цікавить.
Він одвів очі і, не змінюючи пози, спитав, чи не кажу я так від страшної безнадії.
Я пояснив, що не вкидаюсь у безнадію — мені тільки страшно, таж воно й природно.
111


— Господь вам поможе,— озвався він.— Мені відомо, що всі, хто був у такому стані, як ви, зверталися до Бога.
Я визнав, що це їхнє право. А крім того, вони, мабуть, мали на це час. Ну а я не шукаю нічиєї допомоги, та в мене і часу немає перейматися тим, що мене зроду не цікавило.
Він роздратовано махнув рукою, але одразу ж випростався і розправив згортки своєї сутани. Потім знову звернувся до мене, називаючи мене «друже мій». Він, мовляв, так зі мною говорить не тому, що мене засуджено на смерть; на його думку, ми всі засуджені на смерть. Але я перепинив його, сказавши, що це зовсім не одне й те саме і, у кожному разі, загальна приреченість не може правити для мене за втіху.
— Авжеж,— погодився він.— Але якщо ви і не умрете сьогодні, то все одно помрете, тільки згодом. І тоді постане те саме питання. Як зустрінете ви цю страшну випробу?
Я відповів, що зустріну достоту так, як зараз.
Він підвівся при цих моїх словах і подивився мені в очі. Таку гру я добре знав. Я часто бавився з Емманюелем або Селестом, і звичайно вони перші відводили погляд. Священик, як видно, теж був натренований у цій грі: він, не кліпаючи, дивився на мене. І голос у нього не затремтів, коли він сказав мені:
— Невже у вас нема ніякої надії? Невже ви думаєте, що умрете ввесь?
— Так,— відповів я.
Тоді він схилив голову і знову сів. І сказав, що йому жаль мене. Він вважає, що такого людина витерпіти не може. А я відчував одне: він починає мені набридати. Я теж відвернувся від нього, відійшов до віконця і став під ним, притулившись плечем до стіни. Не дуже дослухаючись до його слів, я все-таки завважив, що він знову чогось допитується у мене. В його голосі бриніли неспокій і наполегливість. Я зрозумів, що він схвильований, і почав слухати уважніше.
Він висловив упевненість, що моє прохання про помилування буде вволено, але ж на мені тяжіє гріх — і цього тягаря треба позбутися. В нього виходило, що людський
112


суд — ніщо, а суд Божий — усе. Я сказав: мене ж бо засудили люди. Але священик відповів, що цей суд не змив гріха з мене. Я сказав, що про гріхи на суді не говорилося. Мені тільки заявили, що я злочинець. І, як злочинець, я відповім за свій злочин, і більше з мене нічого вимагати. Він знову встав, і я подумав: хоче розім’ятися, але в такій тісноті вибору нема — або сиди, або стій.
Я стояв, утупившись у підлогу. Духівник ступив до мене і зупинився, ніби не зважуючись підійти ближче. Він дивився на небо за віконними гратами.
— Ви помиляєтесь, сину мій,— промовив він,— від вас можна зажадати більшого. А можливо, з вас і зажадають.
— А чого саме?
— Щоб ви побачили.
— Що я маю побачити?
Священик роззирнувся довкола і відповів з глибокою і такою несподіваною втомою в голосі:
— Я знаю, ці камені повні скорботи. Я ніколи не міг дивитися на них без болісної туги. Але я знаю, серцем знаю, що найжалюгідніші з вас бачили, як у мороці в’язниці поставав перед вами образ Божий. Ось від вас і жадає Господь, щоб ви побачили його.
Я трохи схвилювався. Сказав, що вже багато місяців дивлюся на ці стіни. І нема нічого й нікого на світі знайомішого для мене. Можливо, колись, уже давно, я і шукав тут чийсь образ. Але він сяяв як сонце, палав полум’ям жаги: це було лице Марі. А його я шукав даремно. Тепер уже кінець. Принаймні я не бачив нічого, і ніщо з цього скорботного каміння не постає.
Священик подивився на мене з якоюсь журою. Я припав спиною до стіни, і світло падало мені на чоло. Священик щось сказав, я не розчув слів, а потім він дуже швидко спитав, чи можна йому обняти мене.
— Ні! — відповів я.
Він повернувся, підійшов до стіни і помалу провів по ній долонею.
113


— Невже вам таке любе все земне? — прошепотів він.
Я мовчав.
Він довгенько так стояв обличчям до стіни. Його присутність була мені неприємна, дратувала мене. Я вже хотів сказати — хай собі йде *і дасть мені спокій, як раптом він обернувся до мене і гукнув, ніби його прорвало:
— Ні, не можу цьому повірити! Я переконаний, що вам траплялося бажати іншого життя.
Я відповів, що, звичайно, траплялося, але в такому бажанні стільки ж глузду, скільки в бажанні раптом забагатіти, або плавати дуже швидко, або стати красенем. Усе це мрії одного розбору. Але священик перепинив мене: йому закортіло взнати, яким я собі уявляю те, інше життя. Тоді я гукнув йому:
— Таким, щоб у ньому я міг згадувати життя земне!
І одразу ж додав: годі з мене, набридло! Він ще хотів був побалакати про Бога, але я підійшов до нього і востаннє спробував пояснити, що в мене залишилося дуже мало часу і я не бажаю гайнувати його на Бога. Він спробував звернути мову на інше — запитав, чому я кажу йому «пане», а не «отче». Терпець мені урвався, я відповів, що він не мій «отець» і що він з тими, хто проти мене.
— Ні, сину мій,— сказав він, кладучи мені руку на плече.— Я з вами, з вами. Просто ви не бачите цього, бо ваше серце сліпе. Я молитимусь за вас.
І тоді, хтозна й чому, в мені наче щось прорвалося. Я зарепетував щосили, вилаяв його і сказав, щоб він не смів за мене молитися. Я схопив його за комір сутани. В нападі обурення і злісної радості я виливав на нього те, що сколихнулося на дні моєї душі. Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єди- ної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але при¬
114


наймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, отепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. І він, священик, теж знає, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола — обранці. Всі, всі — обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері? Собака старого Саламано дорогий йому був не менше, ніж його дружина. Маленька жіночка-автомат була винна так само, як і парижанка, з якою одружився Массон, або як Марі, якій хотілося, щоб я з нею одружився. Хіба важливо, що Раймон став моїм другом, як і Селест, хоча Селест у сто разів кращий за нього? Хіба важливо, що Марі цілується зараз з якимсь інший Мерсо? То чи розуміє пан священик, побожний смертник, що з безодні мого прийдешнього... Я задихався, вигукуючи це все. Але священика вже вирвали з моїх рук, і наглядачі погрожували мені. Він утихомирив їх і з хвилину мовчки дивився на мене. В очах йому бриніли сльози. Він обернувся й подався геть.
І 	тоді я зразу заспокоївся. Я знемагав і безсило впав на койку. Мабуть, я заснув, бо побачив над собою зорі, коли розплющив очі. До мене долітали такі мирні звуки з полів. Скроні мені обвіювала нічна прохолода, напоєна пахощами
115


землі й моря. Урочий спокій тихої літньої ночі ринув у мої груди, як хвиля припливу. Раптом десь далеко в темряві завили пароплавні сирени. Вони звістували, що кораблі відпливають у далекий^ світ, який був мені тепер (і вже назавше) байдужий. Вперше за довгий-довгий час я подумав про неню. Здається, я збагнув, чому на схилі життя вона завела собі «нареченого», чому вона грала у воскресіння життя. Адже там, довкола притулку, де згасало людське життя, вечори теж були подібні до журного перепочинку. На порозі смерті мама, певне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново. Ніхто, ніхто не мав права плакати над нею. І так само, як вона, я теж відчуваю готовність усе пережити наново. Так ніби недавній спалах гніву очистив мене від болю, позбавив надії і, споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю — я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті.
© Український переклад. А. О. Перепади, 1991.


ЧУМА


Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.
* Данієль Дефо
Частина перша
Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжірському узбережжі.
Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя,— словом, місто безлике? Нбву пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з’являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.
Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це придивитись, як тут працюють, як тут кохаються і як тут умирають У нашому містечку, може, це вплив клімату, все це затісно переплелося і робиться з тим самим гарячковим відсутнім виглядом. А то знак, що люди нудьгують і намагаються завести собі звички. ^Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, аби забагатіти. Вони цікавляться передусім комерцією і, головне,— дбають, як самі кажуть, про зиск. Звісно, їм не чужі й прості радощі, вони люблять жінок, кіно й морські купання. Проте вельми розважливо
118


відкладають ті втіхи на суботній вечір і на неділю, а в інші дні тижня силкуються заробити якомога більше грошей. Увечері, покйдаючи контори, вони сходяться о домовленій годині по кав’ярнях, гуляють тим самим бульваром або сидьма сидять собі удома на балконах. Замолоду їхні бажання несамовиті й скороминущі, а в зрілому віці обмежуються товариствами гравців у кулі, бенкетами у складок та клубами, де ріжуться в карти на гроші.
Мені можуть заперечити, що так воно ведеться не тільки в нашому місті і що зрештою наші сучасники всі такі. Справді, сьогодні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і як потім за грою в карти, у кав’ярнях та за балачками гайнують час, що їм лишився на життя. Та все ж є такі міста й краї, де люди здогадуються про існування чогось іншого. Загалом їхнє життя від того не змінюється. Але здогад усе-таки проблиснув, і то вже добре. А от Оран, видно, місто, що ніколи ні про ще на здога¬
дується, себто місто цілком сьогочасне. Тому нема потреби уточнювати, як у нас любляться. Чоловіки й жінки або надто швидко пожирають одне одного в так званому акті кохання, або у них поступово складається звичка бути вдвох. Між цими двома крайнощами середини майже не буває. І це теж не така й дивина. В Орані, як і деінде, через брак часу та бездумність люди хоч і кохають, проте самі не знають про це.
Зате^уди оригінальніше інше: смерть тут пов’язана з деякою морокою. А іггім, морока — це не те слово, доречніше було
б 	сказати незручність. Хворіти завжди неприємно, але є міста й краї, які підтримують нас у хворобі і де можна якось дозволити собі розкіш послабувати. Хворому потрібна ласка, йому хочеться мати якусь підтримку, і це річ цілком природна. Але в Орані все вимагає доброго здоров’я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення, короткі сутінки й непевної вартності розваги. Хворий там по- справжньому самотній. Як же доводиться тому, хто лежить на смертній постелі, немов у глухій пастці, за мурами, що
119


репаються від спеки, тоді коли увесь люд по телефону або за столиками в кав’ярнях розмовляє про угоди, морські фрахти й дисконти? І ви зрозумієте тоді, якою незручною може стати смерть, навіть у наші часи, коли вона приходить туди, де завжди посуха.*
Кілька цих зауваг, мабуть, дадуть досить чітке уявлення про Оран. А втім, не треба нічого перебільшувати. А слід ось що підкреслити — пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. Але варто тільки завести звички, і дні попливуть легко. Оскільки ж місто сприяє саме набуттю звичок, то ми маємо право сказати, що все складається на краще. Звичайно, під цим оглядом тутешнє життя не надто захоплює. Зате нам не відомо, що таке безладдя. Та й наші співгромадяни, щирі, приязні й завзяті, завжди викликали у подорожніх цілком заслужену пошану. Це аж ніяк не мальовниче місто, позбавлене зелені й душі, починає здаватися осідком спочинку і зрештою присипляє. Одначе задля справедливості додамо, що прищепили його до незрівнянного краєвиду, воно стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над вельми мальовничою затокою. Ось тільки шкода, що стоїть воно затиллям до тієї затоки, то_му моря нізвідки не вщнд», - завшейого доводиться шукати.
Після всього сказаного ви легко погодитесь: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні цього року; як зрозуміємо згодом, вони буЛи провісниками цілої низки подій незвичайних, що їхню хроніку ми наміряємося тут подати. Факти ці одним здадуться вірогідними, іншим, навпаки, неймовірними. Проте хроніст не може зважати на такі суперечності. Його завдання лише сказати: «Так було», якщо він знає, що так воно й було насправді, якщо випадки безпосередньо торкнулися життя всієї людності і, отже, є тисячі свідків, котрі поцінують у душі правдивість його розповіді.
Зрештою, як ви скоро дізнаєтесь, оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зібрати деякі свідчення і якби
120


лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Власне, це і дало йому змогу виступити в ролі історика. Зрозуміло, що історик, бодай тільки аматор, завше має документи. Має їх і оповідач цієї історії: насамперед власне свідчення, потім свідчення інших, оскільки через свою роль йому довелося вислухати звіряння всіх дійових осіб цієї хроніки, нарешті, папери, що потрапили йому до рук. Він наміряється черпати з цих джерел, коли вважатиме за слушне, і використати їх так, як йому заманеться. Він наміряється також... Але чи не пора облишити розумування та застереження і перейти до самої оповіді? Про перші дні слід би розповісти докладніше.
7 	Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.
Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці і, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.
Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його
121


думкою до свого клопоту. Дружина лікарева слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію ь гори. Як він і просив, ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.
— А я почуваюся дуже добре,— мовила.
Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.
— Спробуй заснути, як можеш,— сказав він.— Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.
Він торкнувся губами вологого чола. Усмішка проводжала його до дверей.
Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ганку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх прищекнула якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров’ю. Воротар Ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.
— Гаразд, начувайтеся,— пообіцяв Мішель,— я їх застукаю!
Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об’їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір’я.
Першого хворого він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка
122


з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.
— А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? — запитав старий, поки Ріє робив йому укол.
— Правда,— підхопила жінка,— наш сусід трьох підібрав.
Старий потер собі руки.
— Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!
Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.
— Вам телеграма,— сказав Мішель.
Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.
— Е ні,— відповів воротар.— Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.
Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє. Вона мала порядкувати в синовій господі, поки відсутня хвора дружина. Лікар зайшов до себе в хату, де вже чекала доглядальниця. Дружина була на ногах, вона вдягла строгий англійський костюм, підмалювалася. Ріє усміхнувся до неї.
— От і добре,— сказав він,— дуже добре.
На вокзалі він посадив її до спального вагона. Вона роззирнулася по купе.
— Задорого для нас, правда?
— Так треба,— мовив Ріє.
— А що це за історія зі щурами?
— Хтозна. Якась чудасія, але все минеться.
Потім скоромовкою він перепросив її за те, що мав би краще доглядати її, а натомість геть занедбав. Вона похитала головою, ніби благаючи його замовкнути, але він усе-таки додав:
— Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все по- новому.
— Авжеж,— сказала вона, і очі її заблищали.— Почнемо.
Вона обернулася до нього спиною і задивилась у вікно. На
пероні, штовхаючись, метушилися пасажири. Пахкання
123


потяга долинало аж до купе. Він озвався до дружини і, коли вона обернулась, побачив, що лице її мокре від сліз.
— Годі-бо,— мовив він лагідно.
Вона усміхнулася крізь сльози, ледь скрививши губи. А тоді глибоко зітхнула.
— Ну йди, все буде гаразд.
Він обійняв її. І тепер, стоячи на пероні, по той бік вагонного вікна, бачив тільки її усміх.
— Прошу тебе,— промовив він,— пильнуй себе.
Але вона вже не могла почути його слів.
При виході на вокзальний майдан Ріє зіткнувся з паном Отоном, слідчим, котрий вів за руку свого синка. Лікар запитав, чи не зібрався той у дорогу. Пан Отон, довготелесий і чорний, схожий на людину, як давніше казали, світську і водночас на факельника з похоронної контори, відповів люб’язно, але коротко:
— Я зустрічаю пані Отон, вона їздила лровідати моїх батьків.
Засвистів потяг.
— Щури...— почав слідчий.
Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.
— Ет,— озвався він,— пусте.
Усе, що йому запам’яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.
По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбеп.Яіизенький. у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв’ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.
124


— Авжеж,— відповів той.
— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.
— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав.
Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом’якшуючи.
— Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом’якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.
— Мова, гідна Сен-Жюста,— посміхнувся журналіст.
Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на
цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.
— Гадаю, я вас зрозумів,— нарешті промовив він і підвівся.
Лікар провів його до порога.
— Дякую, що ви так дивитеся на речі.
Рамбер нетерпляче повів плечем.
— Розумію,— сказав він,— вибачте, що потурбував вас.
Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було
б зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.
— Ого! — вигукнув Рамбер.— Справді цікаво!
О 	сімнадцятій, знову вирушаючи в об’їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам’яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, який конав на приступці коло його ніг. Він спокійно і про¬
125


никливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.
— Так,— згодився Ріє,— але зрештою це починає дратувати.
— Хіба що з одногб погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно, цікавим.
Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.
— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.
Як на те, лікар здибав воротаря в під’їзді, він стояв,
спершись на стіну, і на його звичайно багровому обличчі проступала втома.
— Так, знаю,— відповів Мішель, коли лікар повідомив старого про нову знахідку.— Тепер їх зразу по два, по три знаходять. І в інших будинках те саме.
Він здавався пригніченим і стурбованим. Несамохіть потирав собі шию. Ріє спитав, як він себе почуває. Та не те щоб геть розклеївся, але якось не по собі. Певне, це його турботи гризуть. Зовсім збився з пантелику через цих щурів, от нехай вони заберуться геть, тоді йому зразу полегшає.
Та на ранок, вісімнадцятого квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мішель геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. У сусідніх будинках усі смітники напхані пацюками. Лікарева мати незворушно вислухала новину:
— Таке трапляється.
Вона була жіночка з посрібленим волоссям і чорними лагідними очима.
— Я дуже рада тебе бачити, Бернаре,— сказала вона.— Що нам ті щури!
Син кивнув: і справді, з нею все здавалося легким.
І все ж таки він зателефонував щуроловам, директор тої служби був його знайомий. Чи директор чув розмови про те,
126


що цілі зграї щурів повилазили з нір і здихають? Мерсьє, директор, чув про це, ба навіть на їхній станції, що неподалік від набережної, знайдено з півсотні гризунів. Йому хотілося знати, наскільки гостре становище. Ріє не міг відповісти напевне, але вважав, що контора повинна вжити заходів.
— Авжеж,— промовив Мерсьє,— але хай-но дістанемо наказ. Якщо ти вважаєш, що справа варта заходу, я спробую дістати відповідне розпорядження.
— Будь-що завжди варте заходу,— відповів Ріє.
Лікарева прибиральниця тільки-но сказала йому, що на
великій фабриці, де працює її чоловік, попідбирано кількасот здохлих щурів.
У кожному разі, десь на ту пору наші співгромадяни вже занепокоїлися. Вони мали на те підстави: починаючи з вісімнадцятого числа і справді на всіх фабриках і складах щодня виявляли сотні щурячих трупиків. У тих випадках, коли агонія затягувалася, доводилося добивати гризунів. Від околиці аж до центру міста, словом усюди, де побував доктор Ріє, всюди, де збиралися наші співгромадяни, щури ніби очікували їх, густо набившись у смітники або витягшись довгою низкою в риштаках. Від того дня за справу взялася вечірня преса і поставила перед муніципалітетом питання руба: чи збирається він діяти і які пильні заходи планує, аби убезпечити своїх підопічних від цієї гидотної напасті. Муніципалітет нічогісінько не збирався робити і жодних планів не мав, а обмежився тим, що тільки намірявся обговорити становище. Службі щуроловів дано наказ: щоранку на світанні підбирати здохлих пацюків. А потім обидві конторські машини мали відвозити здохлих грузунів на звалище' і там спалювати.
Минуло кілька днів, і становище погіршало. Гризунів що далі, то більшало, і щоранку набиралось усе рясніше. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло й гинули цілими купами. З усіх комор, підвалів, погребів, риштаків вилазили вони довгими вервечками, вибиралися на світло,
127


щоб, покрутившись довкола себе, сконати за два кроки від людини. Вночі в провулках, у коридорах виразно чувся їхній кволий передсмертний виск. Уранці в передмісті їх виявляли в риштаках з віночк»ом крові на гострих мордочках, одні вже спухли й гнили, інші не встигли ще охолонути і ворушили вусиками. Навіть у центрі міста можна було наткнутися на трупи гризунів, що валялися на сходах будинків і на подвір’ях. А деякі забиралися у вестибюлі установ, на шкільні дворики, а інколи на тераси кав’ярень, де й здихали. Наші співгромадяни з подивом знаходили їх у найдальших куточках міста. Іноді ця гидота засмічувала Збройну площу, бульвари, Приморський променад. Удосвіта місто прибирали від стерва, але протягом дня щурячих трупів накопичувалося дедалі більше. Не раз, бувало, якийсь припізнілий перехожий з розгону наступав на пружне тіло ще теплого щура. Здавалося, сама земля, на якій стояли наші будинки, очищалася від накопиченої в її надрах погані, ніби звідти виливалася на поверхню пасока й набрякали виразки, що доти роз’їдали її зсередини. Уявіть собі, як сторопіло наше містечко, досі таке тихе, як приголомшили його ці кілька днів; так здоровий чоловік нараз виявляє, що його ледача кров раптом завирувала в жилах.
Дійшлося до того, що агентство Інфдок (інформація, документи, дані з будь-яких питань) в години, відведені для безкоштовної інформації, передало по радіо, що тільки за один день, двадцять п’ятого квітня, зібрано й спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура. Цифра ця узагальнила і прояснила суть видовиська, що стало вже буденним, і викликала загальне сум’яття. Досі люди тільки нарікали на цю навалу щурів, як на бридку пригоду. Тільки тепер вони усвідомили, що це явище, яке не знати куди вже сягнуло і звідки взялося, таїло в собі щось погрозливе. Один лише старий ядушливий іспанець і далі потирав руки та примовляв зі старечою втіхою: «Лізуть! Лізуть!»
Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і
128


в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло.
Однак того самого дня, ополудні, доктор Ріє, зупиняючи перед оселею машину, помітив у кінці їхньої вулиці воротаря, який ледве пересувався, якось кумедно розчепіривши руки, й ноги і похнюпивши голову, немов дерев’яний блазень. Старого вів піц руд^хвященик, лікар одразу його впізнав. То був отець Панлю, вельми вчений і войовничий єзуїт, воіни не раз зустрічалися, і Ріє знав, що в їхньому місті превелебний отець тішиться пошаною навіть серед людей, байдужих до віри. Він зачекав на них. Старий Мішель мав блискучі очі і важко дихав. Ненароком щось занедужав, мовив Мішель, і вийшов подихати свіжим повітрям. Проте під час прогулянки в нього почалися такі різкі болі в шиї, під пахвами й у пахвинах, що довелося повернути назад і попрохати отця Панлю довести його додому.
— Такі гулі,— промовив він.— Я ледве йду.
Висунувши руку з вікна машини, лікар провів пальцем по
шиї старого біля ключиць і намацав твердий, як дерев’яний, вузлик.
— Ідіть лягайте і зміряйте температуру, я навідаюсь надвечір.
Воротар пішов, а Ріє спитав отця Панлю, якої він думки про навалу щурів.
— Очевидно, почнеться пошесть,— відрік панотець. І
його очі за круглими скельцями (жулярйГ^сйїі^ ~
Після сніданку Ріє 'перечитував телеграму, 1з,е "дружина повідомляла про свій приїзд до санаторію, як раптом задзеленчав телефон. Дзвонив його давній пацієнт, службовець мерії. Він давно слабував на звуження аорти, а що був бідний, тр Ріє лікував його задарма.
5 0—266
129


— Так, це я, ви мене, мабуть, пам’ятаєте,— сказав він.— Але зараз ідеться не про мене. Приїжджайте хутчій, з моїм сусідою негаразд.
Голос йому урвався. Ріє згадав про воротаря і вирішив завітати до нього згодом. За кілька хвилин він уже переступав поріг невисокого будинку на вулиці Федерб, у передмісті. На вогких смердючих сходах він побачив Жозефа Грана, службовця мерії, який вийшов його зустріти. Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими ногами й руками, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п’ятдесят років.
— Йому уже трохи краще,— мовив він, підходячи до Ріє,— а я думав, що вже капець.
Він висякався. На третьому й останньому поверсі, на дверях ліворуч, Ріє прочитав напис червоною крейдою: «Заходьте, я повішався».
Вони зайшли. Зі стелі над перекинутим стільцем звисав шнур, стола було відсунуто в куток. Але зашморг гойдався в повітрі порожній.
— Я вчасно відчепив його,— промовив Гран, який, як і завжди, насилу добирав слів, хоча мова його була й так бідненька.— Я саме виходив і почув, як щось стукнуло. А коли побачив напис, подумав, що це жарт абощо. Але він якось чудно, я б навіть сказав, лиховісно, зойкнув...
Він почухав собі потилицю.
— По-моєму, це має бути дуже боляче. Ну, зрозуміло, я ввійшов.
Штовхнувши двері, вони опинилися у світлому, але нужденно вмебльованому помешканні. На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима. Лікар зупинився на порозі. Йому причулося, ніби в паузах між двома віддихами він чув кволий щурячий писк. Але по кутках кімнати нічого не шамотіло. Ріє підійшов до ліжка. Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м’яко — в’язи витримали. То тільки трохи його придушило. Не
130


завадило б зробити рентгенівський знімок. Лікар упорснув хворому камфару й сказав, що за кілька днів усе буде гаразд.
— Дякую, докторе,— глухо промурмотів хворий.
Ріє спитав у Грана, чи він дав знати у комісаріат; службовець знітився.
— Ні,— сказав він,— ні. Я подумав, що важливіше...
— Ви маєте рацію,— підтвердив Ріє,— тоді я сам повідомлю.
Але тут недужий захвилювався і сів на ліжку, запевняючи, що почуває себе добре і тому не варто нікого ні про що повідомляти.
— Заспокойтеся,— сказав Ріє.— Все це дрібниці, повірте, але я мушу повідомляти про такі випадки.
— Ох,— зойкнув хворий.
Він відкинувся на подушку й тихенько заскімлив. Гран, що мовчки шарпав вуса, підійшов до постелі.
— Годі, пане Коттаре,— сказав він.— Постарайтеся зрозуміти. Адже доктор, слід гадати, за такі речі відповідає. А що, як вам спаде на думку ще раз...
Але Коттар, схлипуючи, заявив, що не спаде, то був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне — хай йому дадуть спокій. Ріє виписав рецепт.
— Гаразд,— мовив він.— Облишмо це. Я зайду за два- три дні. Але не робіть дурниць знову.
На сходах Ріє сказав Гранові, що мусить заявити про випадок, але попросить комісара почати розслідування не раніш, як днів через два.
— Вночі за ним треба б подивитися. Родина в нього є?
— Принаймні я нікого не знаю, але можу сам за ним подивитися.
Ріє кивнув.
— Бачте, я і його самого не так уже добре знаю. Але треба допомагати одне одному.
У. коридорі Ріє мимоволі озирнувся по кутках і запитав у Грана, чи зовсім позникали щури з його кварталу. Службо¬
5*
131


вець про це не знав нічого. Щоправда, йому розповідали про щурячу навалу, але він не дуже зважав на плітки сусідів.
— У мене інший клопіт,— мовив він.
Ріє квапливо потиснув йому руку. Треба було ще написати дружині, а перед тим* навідати воротаря.
Продавці вечірніх газет вигукували, що щуряча навала припинилася. Зате прийшовши до воротаревої комірчини, Ріє побачив, що той лежить, наполовину звісившись із ліжка над помийним відром, схопившись однією рукою за живіт, другою за шию, і натужно блює рожевуватою жовчю. Знесилений, майже задихаючись, воротар ліг. Температура в нього підскочила до тридцяти дев’яти і п’яти, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро.
— Пече,— казав,— ох як пече, погань.
Він харамаркав зчорнілими вустами і повертав до лікаря витріщені очі, на яких від нестерпного головного болю наверталися сльози. Його жінка тривожно дивилася на мовчазного Ріє.
— Докторе,— спитала вона,— що йому таке?
— Може бути що завгодно. Поки нічого певного сказати не можна. До вечора потримайте його на дієті, давайте проносне. І хай побільше п’є.
Воротаря саме мучила спрага.
Повернувшись додому, Ріє зателефонував до свого колеги Рішара, одного з найкращих лікарів у місті.
— Ні,— відповів Рішар,— за останній час я жодного незвичайного випадку не помітив.
— Жодного випадку високої температури, гарячки з локальним запаленням?
— Атож, у двох випадках лімфатичні вузли були дуже запалені.
— Понад норму?
— Гм,— промовив Рішар,— норма, знаєте...
Але так чи інак, надвечір температура у воротаря підскочила до сорока, він марив і кляв щурів. Ріє вирішив зробити
132


йому фіксуючий абсцес. Під час припалювання терпентином хворий завив: «Ох, паскуди!»
Лімфатичні вузли ще дужче набрякли, затужавіли і стали тверді, як дерево. Жінка хворого геть розгубилася.
— Не відходьте від нього,— порадив лікар.— Коли що — кличте мене.
Наступного дня, тридцятого квітня, з вологої блакиті повіяв уже по-весняному теплий вітер. Він приніс із найдальших приміських околиць квіткові пахощі. Ранковий гомін на вулиці здався жвавішим та веселішим, ніж завжди. Для всього нашого містечка, що скинуло з себе невиразне передчуття лиха, під тягарем якого ми прожили цілий тиждень, той день став справжнім днем приходу весни. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Хворий кволо всміхнувся, не підводячи голови з подушки.
— Йому краще, докторе, правда? — питалася його дружина.
— Почекаймо ще трохи.
Але в обід температура зразу піднялася до сорока градусів, недужий без угаву марив, знову блював. Жовна на шиї боліли від дотику, і воротар усе закидав голову, ніби йому хотілося тримати її якомога далі від тіла. Його дружина сиділа край ліжка і через ковдру обережно притримувала ноги хворому. Вона мовчки глянула на Ріє.
— От що, сказав Ріє,— його треба ізолювати і провести спеціальний курс лікування. Я зателефоную до госпіталя, і ми перевеземо його «швидкою».
Години через дві, вже сидячи в машині «швидкої допомоги», лікар і дружина хворого схилились над ним. З почорнілих, припалих смагою вуст вихоплювались обривки слів: «Щури! Щури!» Обличчя його позеленіло, губи зробилися як воскові, повіки ніби свинцем налилися, дихав він уривчасто, коротко і, ніби розп’ятий набряклими залозами, все тулився в куток відкидної койки, ніби хотів, щоб вона
133


склепилася над ним, ніби якийсь голос, що йшов з надр земних, не перестаючи, кликав його, засапаного під якимсь незримим тягарем. Дружина плакала.
— Нема вже надії, докторе?
— Він помер,— відповів Ріє.
_ Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку. Раніше ніхто з наших співгромадян і гадки не мав — вони це збагнули лише тепер,— щоб у нашому місті та могли здихати на сонці щури й гинути від чудернацьких недуг воротарі. Словом, з цього погляду ми помилялись, і нам довелося терміново переглядати свої уявлення про світ. Якби справа тим і обмежилась, звичка взяла б гору. Але ще багатьом із нас — не одним тільки воротарям та біднякам — судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.
Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарпу, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. І хоча місто потроху звикло до нього, ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився. Його зустрічали в усіх публічних місцях. З перших весняних днів його найчастіше можна було бачити на пляжі, де він з видимою утіхою пірнав і плавав. Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але аж ніяк не їхнім невільником. Справді, можна назвати лише одну його звичку — часте відвідування іспанських танцюристів і музикантів, яких у нашому місті чимало.
В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких
134


часів. Але йдеться про хроніку дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість. І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.
.^Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана*. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті. Тут є докладний опис двох бронзових левів, що оздоблюють під’їзд мерії, цілком поблажливі зауваження про брак зелені, непоказний вигляд будинків та безглузде планування міста. Ці зауваження Тарру пересипає діалогами, підслуханими в трамваях і на вулицях, причому автор уникає будь-яких коментарів, за винятком — але це вже пізніше — однієї розмови, де йшлося про такого собі Кана. Тарру чув, як гомоніли двоє трамвайних кондукторів.
— Ти ж знав Кана? — спитав перший.
— Якого Кана? Високого такого, чорновусого?
— Еге ж. Він ще працював стрілочником.
— Ще б пак.
— То він поміер.
— Невже? А коли?
— Та після тієї напасті зі щурами.
— Отакої! І що ж йому сталось?
— Хтозна, гарячка. Та він і кволого здоров’я був. Вискочили чиряки під пахвою. Ну, й не витримав.
— Таж на вигляд був як усі.
— Ні, ні, він був слабкогрудий, та ще грав у духовому оркестрі. А знаєш, як шкідливо сурмити на корнет-а-пістоні.
135


— 	Атож,— підсумував другий,— коли в людини кволеньке здоров’я, нема чого їй сурмити на корнеті.
Зваживши ці факти, Тарру замислюється над тим, з якої речі Кан, явно на шкоду собі, вступив до духового оркестру і які приховані причини спонукали його важити життям задля сумнівної втіхи брати участь у недільних процесіях.
Далі Тарру, здавалося, зворушила сцена, що відбувалася часто на балконі, навпроти мого вікна. Його номер виходить у провулок, де в затінку від мурів мирно дрімали коти. Але щодня по обіді, коли ціле місто мліло під сонцем, на балконі по той бік вулиці з’являвся маленький дідок. Випростаний і суворий у своєму вбранні військового крою, з сивим дбайливо зачесаним волоссям, він неголосно й лагідно кликав котів: «Киць, киць». Коти, ще не рушаючи з місця, зводили на нього бліді зі сну очі. Тоді дідок рвав аркуш паперу на клаптики й сипав їх униз, на вулицю і на котів, і ті, приваблені роєм білих метеликів, ступали на бруківку і нерішуче тяглися лапками до паперових обривків. Тут дідок смачно й влучно плював на котів. Якщо один бодай плювок досягав мети, він заходився реготом.
Нарешті нашого Тарру геть зачарував крамарський дух міста, де все — і саме пожвавлення, й навіть розваги — ніби підпорядковане потребам комерції. Таку своєрідність (саме таке слово вжито в його нотатках) Тарру розхвалював, і один з його захоплених записів навіть закінчується словами: «Он воно як!» Тільки в цих записах і прохоплюються особисті нотки. Важко всебічно оцінити вагу й важливість цих нотаток. Розповівши історію про те, як касир у готелі, знайшовши здохлого щура, допустився помилки в рахунку, Тарру додає письмом не таким чепурним, як завжди: «Питання: як досягти того, щоб не марнувати часу? ВідпБвідь: відчути час в усьому його плині. Засоби: проводити дні в приймальні зубного лікаря на твердому стільці; висиджувати по неділях на балконі; слухати доповіді не зрозумілою тобі мовою; обирати найдовші й найнезручніші залізничні маршрути і, звісно, їздити в вагоні стоячки; стовбичити в черзі до
136


театральної каси і не брати квитка на виставу тощо». Але безпосередньо після таких стрибків думки і стилю в нотатках іде докладний опис наших міських трамваїв, форми вагонів, зазначається, що їх пофарбовано в якийсь брунатний колір, що в них завжди брудно, і завершуються ці міркування словами: «Просто чудово!», що, власне, нічого не пояснює.
У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щурами, наводимо його слова:
«Дідок навпроти сьогодні спантеличений. Не стало котів. Вони справді кудись позникали, стурбовані видовищем здохлих пацюків, які сотнями валяються на вулицях. По-моєму, коти взагалі не їдять здохлих пацюків. Мої, пригадується, рішуче відмовилися від цього частування. Так чи інак, вони, мабуть, гасають по підвалах, і дідкові від того сама прикрість. Він навіть не так старанно зачесаний, якось одразу підупав. Відчувається, що він ні в сих ні в тих. Постоявши з хвилину, він повернувся до своєї оселі. Однак на прощання все-таки плюнув разок — у пустку.
В місті сьогодні зупинили трамвай, бо знайшли там здохлого щура, який не знати звідки взявся. Дві-три жінки одразу зійшли. Щура викинуто. Трамвай рушив далі.
Нічний сторож у готелі, а йому можна вірити, сказав мені, що чекає від щурячої навали всілякого лиха. «Коли щури тікають з корабля...» Я заперечив, що у випадку з кораблем це, можливо, і слушно, але щодо міст це ще не доведено. Одначе його переконати не пощастило. Я спитав, яке ж бо лихо, на його думку, загрожує нам. Він і сам не знає; лиха, на його думку, заздалегідь не розпізнаєш. Але чи дивина, якщо землетрус декому буває на вигоду. Я погодився, що це, можливо, і він спитав, чи мене не лякає така перспектива.
— 	Єдине, чого я хочу,— сказав я,— це віднайти душевний спокій.
І сторож чудово мене зрозумів.
До нашого готельного ресторану вчащає вельми цікава родина. Батько — високий худорлявий, у чорній костюмній
137


парі, в цупко накрохмаленому комірці. На маківці в нього лисина, а над вухами і ліворуч стирчать два жмути сивого волосся. Круглі гострі очиці, тонкий ніс і неприродно розтягнуті вуста надають йс^у подоби добре вишколеного сича. Щоразу він розчиняє ресторанні двері, потім припадає до одвірка, пропускаючи дружину, дрібну, як та чорна мишка, входить сам, а за ним дрібочуть хлопчик і дівчинка, причепурені, як циркові щенята. Коло столу він стоїть, поки дружина всядеться, тоді сідає сам, а потім уже обидва пудельки можуть видертися на стільці. Він «викає» жінці й дітям, своїй половині підпускає чемні шпильки й безапеляційно звертається до своїх нащадків:
— Ніколь, на вас геть неприємно дивитися.
Дівчинка ледь стримує сльози. А йому саме того й треба.
Сьогодні хлопець не міг усидіти на місці, так збурила його
історія з щурами. Він не втримався і почав був розповідати.
— За столом про щурів не говорять, Філіппе. Забороняю вам надалі вимовляти слово «щур».
— Ваш батько слушно каже,— підхопила чорна мишка.
Обидва пудельки укняпили носи в тарілки з паштетом,
а сич подякував дружині кивком голови, що його можна було витлумачити як завгодно.
Приклад, гідний наслідування, а проте в місті тільки й розмов, що про щурів. Навіть газета втрутилась у цю справу. Місцева хроніка, завжди дуже розмаїта, нині вся присвячена кампанії проти муніципалітету. «Чи наші отці міста подумали, яка зараза може піти через неприбране пацюче стерво?» Директор готелю ні про що, крім щурів, негоден і говорити. Й не дивина, для нього це просто смерть. Та обставина, що в ліфті такого респектабельного готелю знайдено пацюка, здається йому несосвітенною. Аби втішити його, я сказав: «Але в усіх тепер щури».
— Отож бо й є,— відповів він,— тепер ми стали, як усі.
Це він розповів мені про перші випадки тієї дивної гарячки, яка викликає в місті тривогу. Одна з його покоївок теж захворіла.
138


— Але хвороба, певне, не заразна,— палко запевнив він.
Я сказав, що мені байдуже.
— О, розумію. Пан, як і я, фаталіст.
Зроду не стверджував нічого подібного та й я зовсім не фаталіст. Так я йому й сказав...»
Відтоді в записниках Тарру з’являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з’явилися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.
Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний.
«На вигляд років тридцяти п’яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сіцілійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто- чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.
Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває відключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу».
Цифри, наведені Тарру, цілком відповідали істині. Вже хто-хто, а доктор Ріє це знав. По тому як воротаря перенесено до трупарні, Ріє зателефонував до Рішара, щоб порадитися з ним про ті пахвинні пухлини.
— Сам нічого не розумію,— зізнався Рішар.— У мене двоє теж умерли, один за дві доби, другий на третій день.
139


А я ще вранці до нього навідався, ніби все йшло на одужання.
— Попередьте мене, якщо у вас будуть подібні випадки, — попрохав Ріє.
Він обдзвонив ще кількох лікарів. З розпитів виявилося, що протягом кількох останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Майже всі — смертельні. Тоді Ріє знову зателефонував Рішарові, секретареві товариства лікарів в Орані, і зажадав, щоб нових хворих було ізольовано.
— Нічим не можу зарадити,— мовив Рішар.— Необхідні заходи префектури. А звідки ви взяли, що хвороба інфекційна?
— Нізвідки. Просто симптоми тривожні.
Проте Рішар заявив, що в цьому питанні він, мовляв, «недосить компетентний». Усе, що він може зробити, це побалакати з префектом.
Поки точилися перемови, занегодилося. Наступного дня по воротаревій смерті небо затяглося хмарами. На місто линули короткі й рясні дощі. За тими бурхливими зливами наступала спека, як у передгроззя. Навіть море втратило свою темну блакить і під імлистим небом набирало полиску срібла чи заліза, аж очам було боляче дивитися. Літня спека здавалася легшою, ніж волога задуха тієї весни. В місті, що лежало в формі равлика на плато і ледь відкритому на море, панувало понуре заціпеніння. Люди, затиснуті між нескінченними рядами ветхих стін, у лабіринті вулиць із припорошеними вітринами, у брудно-жовтих трамваях почували себе бранцями цього неба. Тільки старий пацієнт лікаря Ріє тріумфував — у таку погоду ядуха йому не дошкуляла.
— Пече,— казав він,— для бронхів це найкорисніше.
І справді пекло, але не просто пекло, пекло і палило, як у лихоманці. Все місто лихоманило, принаймні таке враження переслідувало Ріє того ранку, коли він подався на вулицю Федерб, щоб бути присутнім на розслідуванні Котта- рового замаху на своє здоров’я. Одначе власне враження
141


здавалося йому безглуздим. Він подумав, що то через хвилювання і клопоти, які його обсіли, і вирішив опанувати себе й дати лад своїм думкам.
До вулиці Федерб ,рін дістався раніше за поліцейського комісара. На сходах очікував Гран, і обидва вирішили посидіти поки в нього, а двері на майданчик залишити відчиненими. Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев’яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні, де можна було ще розібрати напівстерті слова «квітучі алеї». Як запевнив Гран, Коттар провів ніч спокійно. Але вранці прокинувся з головним болем, до всього байдужий. Сам Гран мав вигляд замучений і знервований, снував по кімнаті туди й сюди, підходив до столу, розгортаючи та згортаючи грубеньку течку, повну списаних аркушів.
Ходячи по кімнаті, він розповідав лікареві, що, власне, Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному.
— Та й розмовляв я з ним усього двічі. Кілька днів тому я впустив на майданчику коробку з крейдою. Була там червона і синя крейда. Якраз вийшов Коттар і допоміг мені її зібрати. Він спитав, навіщо мені різноколірна крейда.
Гран йому й пояснив, що хоче пригадати трохи латину. Його знання зі шкільних часів вивітрились.
— До речі, мене запевняли,— додав він, звертаючись до лікаря,— що латина корисна для глибшого розуміння французьких слів.
На таблиці він пише кілька латинських слів. Синьою крейдою ту частину слова, що змінюється за відмінками та особами, а червоною ту частину, яка не змінюється.
— Не знаю, зрозумів мене Коттар чи ні, у кожному разі, він зацікавився і попросив у мене червоної крейди. Я, звичайно, здивувався, але врешті... Хто ж його знав, що крейда йому знадобиться на здійснення такого наміру.
142


Ріє спитав, про що була друга розмова. Але прийшов поліційний комісар у супроводі секретаря і побажав спершу вислухати свідчення Грана. Лікар завважив нишком, що Гран, говорячи про Коттара, називає його «сіромахою». Він ужив навіть слова «фатальний крок». Ішлося про причину самогубства, і Гран ретельно добирав слова. Нарешті обидва зійшлися на формулюванні: «Прикрощі інтимного характеру». Комісар поцікавився, чи з Коттарової поведінки можна було передбачити те, що він назвав «його відчайдушним кроком».
— Учора він постукався до мене,— промовив Гран,— і попрохав сірничка. Я дав йому пачку. Він перепросив, що потурбував мене, але якщо ми вже сусіди... Потім почав запевняти, що одразу ж поверне сірники. Я сказав, хай лишить собі.
Комісар спитав у службовця, чи не здалося йому дивним поводження Коттара.
— Одне мені здалося дивним, те, що він ніби хотів почати зі мною розмову. А мені саме треба було працювати.
Гран обернувся до Ріє і ніяково пояснив:
— Праця особиста.
Комісар захотів побачити хворого, але Ріє вважав, що годилося б спершу підготувати Коттара до цих відвідин. Коли він зайшов до його помешкання, Коттар у сірій фланелевій піжамі звівся з постелі і злякано позирнув на двері.
— Поліція, так?
— Так,— підтвердив Ріє,— але не хвилюйтеся. Всього дві-три формальності — і вам дадуть спокій.
Але Коттар заперечив, що все це ні до чого, а головне — він бачити не може поліцію. Ріє не стримав нетерпеливого жесту.
— Я теж з нею не цілуюся. Але цю справу треба залагодити якнайскоріше, тому відповідайте на питання швидко й точно.
Коттар замовк, і лікар рушив до дверей. Хворий гукнув його знову і, коли Ріє підійшов, схопив його за руку.
143


— Скажіть, докторе, правда, не можна забирати хворого чи того, хто хотів повіситися, га?
З хвилину Ріє дивився на Коттара, а потім запевнив його, що про таке навіть не йшлося, та й він сам прийшов сюди, аби захищати інтересй свого пацієнта. Хворий, очевидно, заспокоївся, і Ріє покликав комісара.
Коттарові зачитали свідчення Грана і спитали, чи може він уточнити мотиви свого вчинку. Не дивлячись на комісара, він підтвердив лише, що «прикрощі інтимного характеру — дуже добре сказано». Комісар не вгавав і спитав, чи не здумає Коттар знову зазіхнути на своє здоров’я. Коттар з піднесенням запевнив, що не здумає і прагне тільки одного, щоб йому дали спокій.
— Дозвольте зауважити,— мовив із серцем комісар,— що в даному випадку саме ви й не даєте спокою іншим.
Ріє непомітно махнув йому рукою, і комісар замовк.
— Ні, ви тільки подумайте,— зітхнув комісар, коли вони вийшли на сходов*ий майданчик,— у нас і так турбот по саму зав’язку, а надто зараз із цією лихоманкою...
Він спитав у лікаря, чи заноситься серйозно на щось, і Ріє відповів, що сам не знає.
— Тут головне — погода, все лихо в ній,— скінчив комісар.
Безперечно, в усьому винна була погода. День ставав усе жаркіший і жаркіший, речі ніби липли до рук, і Ріє з кожним новим візитом знаходив підстави своїм побоюванням. Надвечір того самого дня він, потрапивши в передмістя, завітав до сусіда свого старого пацієнта-ядушника і побачив, що той лежить і марить, ухопившись за хворі пахви, і раз у раз блює. Лімфатичні вузли набрякли в нього ще дужче, ніж у їхнього воротаря. Одна виразка вже визріла і перед очима лікаря луснула, наче зогнилий плід. Повернувшись додому, Ріє зателефонував на аптекарську базу департаменту. В його лікарському записникові під цією датою стоїть один запис: «Відповідь негативна». А його вже викликали до нових пацієнтів з тим самим захворюванням. Ясно було одне —
144


болячки треба розрізати. Два розтини скальпелем навхрест — і гудзі викидали гній упереміж з пасокою. Хворі кривавіли, лежали, як розп’яті. На животі й на ногах виступали плями, виразки переставали ятритися, а потім знову набрякали. Найчастіше хворий помирав серед страшного смороду.
Преса, така балакуча під час пригоди з щурами, тепер німувала. Воно й зрозуміло — щури конали на вулиці, а люди в себе вдома. А газети цікавляться тільки вулицею. Одначе префектура і муніципалітет сушили собі голову. Поки кожен лікар стикався у своїй практиці з двома-трьома випадками незрозумілого захворювання, ніхто й пальцем не ворухнув. Проте комусь спало на думку зробити простий підрахунок, і підсумок вразив усіх. За кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.
— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.
— Хочу дочекатися наслідку аналізів.
— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка — це свята святих: жодної паніки... головне — без паніки. А потім один колега мені сказав: «Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла». Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє, знаєте це не гірше за мене.
Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам’янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.
— Атож, Кастель,— мовив він,— а все-таки де віриться. Але здається, це таки чума.
Кастель підвівся і рушив до дверей.
145


— Ви самі знаєте, яку відповідь нам дадуть,— промовив старий лікар.—у«Уже давно вона щезла в країнах помірного клімату».
— А що, власне, означає — «щезла»? — відповів Ріє, сти7 екаючи плечима.
— Атож, уявіть, щезла. І не забудьте: в самому Царижі майже двадцять років тому...
— Гаразд, сподіваймося, що в нас обійдеться так само щасливо, як і там. Але просто не віриться.
Слово «чума» прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи,між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: «Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя». І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим.-то і вважається, що лихо — це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що
146


все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.
І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого попередження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною. Просто, коли ти лікар, у тебе склалося певне уявлення про страждання, і це якось підстьобує твою уяву. І, дивлячись у вікно на своє місто, що нітрохи не змінилося, навряд чи лікар відчув, як прокидається в нього та легенька відраза до майбутнього, що називається тривогою. Він пробував подумки зібрати всі свої знання про це захворювання. Але в пам’яті безладно спливали цифри, і він твердив нишком, що Ідгодії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали сто мільйонів душ. ^иїНІщаЗак£ сто мільйонів мерців? Пройшовши війну, насилу ^£Я5д&єш собі, що ~таіке один мрець. А оскільки нежива людина сприймається як така тільки якщо ти бачив її неживу, то сто мільйонів трупів, розкиданих по всій історії людства, то лишень імла в твоїй уяві. Лікар пригадав, що, за свідченням Прокопія, чума в Царгороді забирала щодня по десять тисяч душ. Десять тисяч мерців — то вп’ятеро більше, ніж, приміром, глядачів у великому кінотеатрі. От що годилося б зробити. Зібрати людей при виході з п’яти кінотеатрів, відвести їх на міську площу і всіх купою забити — тоді щось і проясниться. Тоді можна буде уявити собі, що ця безіменна купа — твої знайомі. Але проект цей нездійсненний, а потім,, хто знає в обличчя десять тисяч чоловік? Зрештою, такі люди, як Прокопій, відомо, рахувати не вміли. Сімдесят років тому в Кантоні здохло від чуми сорок тисяч щурів, перш ніж лихо перекинулося на самих жителів. Але й 1871 року було неможливо точно підрахувати кількість щурів. Підраховували приблизно, гуртом і, звичайно, допускалися помилок.
147


А проте, якщо один щур завдовжки'тридцять сантиметрів, то сорок тисяч здохлих щурів, покладених поряд, складуть...
Але тут лікареві не ставало терпцю. Він надто давав собі волю, а от цього і не слід допускати. Кілька випадків — то ще не епідемія, і взагалі, досить вжити необхідних заходів. Слід триматися того, що вже відомо, Наприклад, ступор, прострація, почервоніння очей, припалі смагою уста, головний біль, жовниця, страшенна спрага, маячня, плями на тілі, відчуття внутрішньої розп’ятості і врешті... І врешті доктор Ріє подумки підставляв фразу, що нею в підручнику завершується перелік симптомів: «Пульс стає ниткоподібним, і щонайменший порух може спричинитися до смерті». Так, врешті, всі ми зависаємо на нитці, три чверті людей — це вже точна цифра — поспішає зробити цей самий незначний порух, що їх і доконає.
Лікар усе ще дивився у вікно. За ним — свіже весняне небо, а тут — слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: «чума». Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескінченну низку найхимерніших образів, які так не в’язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглушено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галерників, що кидають в ями закривавлені тіла; будову великого провансальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородсь- кому лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал лікарів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном несподівано задзеленчав невидимий
148


трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, дивлячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум’я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипами, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися...
Однак усе це шаленство никло перед доводами розуму. Атож, слово «чума» вимовлено, атож, саме в цю хвилину просвистів кий і звалив одну чи дві жертви. Ну то й що — іще не пізно зупинити його. Головне — це ясно усвідомити те, що має бути усвідомлене, прогнати геть безплідні видіння і вжити відповідних заходів. І тоді чума відступить: адже людина не може уявити собі чуму або уявляє її хибно. Якщо вона відступить, а це найімовірніше, то все владнається. Інакше люди спізнають, що таке чума, і дізнаються, чи є засіб спершу зжитися з нею, аби потім здолати.
Лікар відчинив вікно, і до кімнати ринув міський гамір. З сусідньої майстерні долинало коротке, рівномірне вищання циркулярки. Ріє стрепенувся, чрн що дає певність: повсякденна праця.- Все інше тримається на ниточці, все залежить від отого найменшого поруху. До цього не приліпишся. Головне — це добре рх>бііти..хж)Ю Слраву.
Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, що прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підрахунок смертних випадків. Послужли¬
149


вий за вдачею, він залюбки погодився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.
Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець іще з порога замахав «»аркушем паперу.
— Цифри ростуть, докторе,— заявив він,— одинадцять смертей за останні сорок вісім годин.
Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Гран пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє вже заволодів списком.
— Ого,— протягнув він,— можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходімо зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.
— Так, так,— мовив Гран, простуючи слідом за лікарем сходами,— треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати цю хворобу?
— Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.
— От бачите,— посміхнувся Гран.— Не так-то воно й легко.
Вони подалися на Збройну площу. Коттар уперто мовчав. На вулицях почали з’являтися люди. Швидкоплинні сутінки — інших у нашому краю не буває — уже відступали перед нічною пітьмою, а на ще ясному обрії зайнялися перші зірки. За кілька секунд ліхтарі спалахнули, і зразу все небо затягло чорним запиналом, і гамір голосів погучнішав.
— Даруйте, але я поїду трамваєм,— сказав Гран, коли вони дісталися до рогу Збройної площі.— Вечори для мене священні. Як кажуть у мене на батьківщині: «Ніколи не відкладай на завтра...»
Уже не вперше Ріє відзначив подумки цю манію Грана, який родом з Монтелімара,— тулити, де треба й де не треба, місцеві вислови та ще неодмінно додавати розповсюджені тривіальні словосполучення, як от «чарівна погода» або «казкове освітлення».
150


— Правильно,— підхопив Коттар.— Після вечері його ні за що не витягнеш з дому.
Ріє запитав у Грана, чи він вечорами працює для мерії.
Гран відповів — ні, працює для себе.
— О,— вигукнув Ріє, аби не мовчати,— ну і як, посувається діло?
— Я працюю вже багато років, отже, якось посувається... Хоча, з другого боку, великих успіхів не видно.
— А що, власне, ви робите? — спитав лікар, уповільнивши ходу.
Гран буркнув щось нерозбірливе, насаджуючи на свої відстовбурчені вуха круглого капелюха. Ріє подумав, що йдеться про якесь особисте самовдосконалення. Але Гран уже розпрощався і подріботів під фікусами Марнського бульвару. Біля дверей лабораторії Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє, нервово бгаючи у кишені таблицю, запросив Коттара прийти до нього на прийом, але одразу ж похопився і сказав, що позавтра буде в їхньому кварталі і надвечір сам завітає до нього.
Попрощавшись із Коттаром, лікар зловив себе на тому, що весь час думає про Грана. Він уявив його в самому пеклі чумної пошесті — не такої, звісно, як нинішня, не надто грізної, а під час якогось мору, що ввійшов в історію. «Він- із тих, кого чума милує». І одразу Ріє пригадав вичитане десь твердження, нібито чума милує людей кволих, а нещадна насамперед до людей могутньої статури. Міркуючи про це, лікар вирішив, що, судячи з вигляду Грана, він мав свою маленьку таємницю.
На перший погляд Жозеф Г ран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі,— певне, свідомо купує на розмір більший, маючи надію, що довше носитиметься. В роті ще збереглося кілька нижніх зубів, зате верхні геть повипадали. Коли він усміхався, верхня губа закопилювалася до носа і рот зяяв чорною діркою. Якщо додати до цього портрета ходу семінариста,
151


неперевершене вміння ковзати попід стінами й непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу й тютюнового диму — всі навички особистості незначної, то, самі погодьтесь, важко уявит^і собі такого чоловіка інакше як за письмовим столом, де він пильно звіряє тариф на міські лазнево-душові заклади або готує для доповіді молодому діловодові матеріали, що стосуються нової такси на вивіз сміття та покидьків. Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він на світ лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу на посаді позаштатного службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день.
І справді, саме таке визначення, за словами Грана, було в його особистій справі у графі «кваліфікація». Коли двадцять два роки тому він через брак коштів покинув учбовий заклад, не діставши диплома, і погодився обійняти цю посаду, йому, за його словами, натякнули, що атестація не за горами. Треба було тільки якийсь час проявляти свою компетентність у делікатних питаннях, які постають перед нашою міською адміністрацією. А потім, як запевнили його, він неодмінно дослужиться до діловода, і це дозволить йому жити заможно. А втім, не марнославство керувало Жозефом Граном, як він і доводив з меланхолійною усмішкою. Перспектива забезпеченого і чесного життя вельми його надила, тим більше, що тоді він міг би з чистим сумлінням поринути в улюблену справу. Коли він погодився на це місце, то з найшляхетніших міркувань і, якщо можна так висловитися, в ім’я вірності певному ідеалові.
Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня, незважаючи на всі підвищення, й досі мізерна. Він вилив свою кривду Ріє, адже ніхто ніби й не помічає його становища. У тому, власне, і полягала своєрідність Грана або принаймні одна з її прикмет. Він і справді міг би послатися якщо не на свої права, в яких не був упевнений, то принаймні на дані йому на початку обіцянки. Але, по-перше, начальник канцелярії,
152


котрий запросив його на роботу, давно помер., та й сам Гран не пам’ятав, в яких саме висловах йому пообіцяли підвищення. А головне, і, мабуть, найголовніше, було те, що, Жозеф Гран не вмів знаходити потрібних слів.
Ось ця характерна риса, наскільки міг помітити Ріє, особливо яскраво вирізняла нашого Грана. Саме це й заважало йому щоразу написати давно задуману доповідну або зробити інші, як до обставин, кроки. Якщо вірити йому, він відчував себе геть нездатним ужити як слово «право», бо й сам не був певен значення цього поняття, так і слово «обіцянка», бо воно пролунало б прямою вимогою віддати йому належне і, отже, межувало б з зухвальством, не дуже доречним як на його скромне службове становище. З другого боку, він навідріз відмовився вживати такі слова, як «ласка», «клопотання», «вдячність», бо вважав, що це принижує людську гідність. Ось так через незмогу знайти точний вислів наш Гран виконував і далі найскромніші функції аж до сивого волосу. Зрештою, як він знов-таки сам признався докторові Ріє, він поступово став помічати, що якось зводить кінці з кінцями завдяки тому, що навчився узгоджувати свої потреби зі своїми коштами. Тим-то він визнавав слушність одного улюбленого вислову нашого мера, великого орансько- го промисловця, який наполегливо переконував усіх, що зрештою (при цьому мер особливо натискав на слово «зрештою», бо на ньому фактично трималося все його міркування), отже, зрештою, де це бачено, щоб хтось колись та помер від голоду. В кожному разі, мало не аскетичне життя, яке провадив Жозеф Гран, і справді зрештою позбавило його всіляких таких клопотів. Він усе добирав слова.
Сказати б, Гранове життя в певному розумінні було взірцеве. Він належав до людей, однаково рідкісних у нашому місті, як і деінде, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Те мале, що він сказав про себе лікареві, і справді свідчило про наявність доброти і щирої прихильності, про що в наші дні не кожен наважиться сказати вголос. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і
153


сестру, єдину родичку, ще живу, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль. Пізнавався, що над усе любить один дзвін у їхньому кварталі — щодня рівно о п’ятій годині він бамкає якось особливо приємно. Але щоб висловити навіть такі прості почуття, він з превеликою мукою добирав потрібні слова. Отож-бо зрештою саме ця праця по добору слів стала головним його клопотом. «Ох, докторе,— казав він,— як би мені хотілося навчитись висловлювати свої думки!» І при кожній зустрічі з Ріє він повторював цю фразу.
Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо. Всю дорогу до лабораторії, куди він зрештою дістався, ця думка тішила Ріє. Він знав, що його припущення нерозумне, але не міг повірити, що чума і справді може розгоститися в місті, де здибаються скромні чиновники, які плекають якусь гідну поваги манію. Коротко кажучи, він не знав, яке місце відвести таким маніям в умовах чуми, і виснував звідси, що чумі аж ніяк не розгулятися тут серед наших співвітчизників.
Наступного дня завдяки наполегливості, яка багатьом видалася недоречною, Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії.
— Справді, населення непокоїться,— визнав Рішар.— А ще це базікання, всі ці перебільшення. Префект мені особисто казав: «Як вам завгодно, то діймо швидко, але без галасу». А втім, він переконаний, що ми даремно б’ємо на сполох.
Бернар Ріє довіз Кастеля своєю машиною до префектури.
— Вам відомо, що в департаменті немає сироватки? — спитав старий.
— Відомо. Я телефонував на базу. Директор ніби з неба впав. Доведеться виписувати сироватку з Парижа.
— Сподіваюся — хоч тяганини гіе буде.
154


— Я вже вдарив телеграму,— одказав Ріє.
Префект зустрів членів комісії люб’язно, але не без нервозності.
— Почнімо, панове,— сказав він.— Чи маю я підсумовувати нинішню ситуацію?
Рішар вважав, що це зайве. Лікарям і так ситуація відома. Головне, пора з’ясувати собі, яких заходів треба вжити.
— Головне,— брутально урвав Рішара старий Кастель,— головне, з’ясувати собі — чума це чи ні.
Дехто з лікарів здивовано скрикнув. Інші начебто вагались. А префект навіть підскочив на стільці і мимоволі озирнувся на двері, ніби хотів переконатися, що це неймовірне повідомленння не вилетіло в коридор. Рішар заявив, що, на його думку, не слід піддаватися паніці: йдеться про лихоманку, правда, ускладнену запаленням пахвинних залоз, та й годі; а домисли в науці, як і в житті, завжди небезпечні. Старий Кастель, котрий спокійно жував собі пожовклий вус, звів ясні очі на Ріє. Потім благодушним поглядом обвів присутніх і зауважив, що, на його тверде переконання, якраз це чума і є. Але якщо визнати цей факт офіційно, то доведеться вживати драконівських заходів. Власне, він переконаний, що саме це і лякає його шановних колег, а якщо так, то заради їхнього спокою він ладен погодитися, що це не чума. Префект нервово засовався на стільці і заявив, що за будь-яких умов такі міркування не слушні.
— Важливо не те,— сказав Кастель,— слушні чи не слушні, важливо, щоб вони змусили задуматись.
Оскільки Ріє мовчав, спитали про його думку.
— Йдеться про лихоманку тифозного типу, яка супроводжується утворенням жовниці і ускладнена блювотою. Я розтинав жовна, отож зміг провести аналізи; лабораторія гадає, що виявлений мікроб, очевидно, чумний. Але задля цілковитої об’єктивності слід додати, що знайдений мікроб трохи відрізняється від класичного опису чумного мікроба.
Рішар підкреслив, що саме ця обставина і повинна стурбу¬
155


вати лікарів, а тому слід дочекатися наслідків цілої низки аналізів, добре що вони проводяться уже кілька днів.
— Якщо від мікроба протягом трьох діб учетверо збільшується селезінка,— озвався Ріє після короткої мовчанки,— починається запалення лімфатичних залоз брижі, причому вони робляться завбільшки з помаранчу і наповнені кашеподібною речовиною, то тут, по-моєму, нічого й вагатися. Вогнища інфекції поширюються і множаться. Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вона цілком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож байдуже, .як т її назвете, цю хворобу,— чумою чи лихоманкою. Важливо одне — не дати їй вигубити половину міста.
Рішар заперечив, що не треба перебільшувати, що за- разність хвороби, крім того, ще не доведено, бо ж родичі хворих живі й здорові.
— Але ж хворі вмирають,— зауважив Ріє.— Очевидно, ризик зараження — величина не абсолютна, інакше хвороба поширювалася б з загрозливою прогресією і призвела б до швидкої загибелі всього населення. Правильно, не слід перебільшувати. А вжити запобіжних заходів треба.
Рішар дозволив собі підсумувати дебати, нагадуючи присутнім, що, коли пошесть сама не перестане ширитись, доведеться спинити її розповзання, вживаючи суворих заходів профілактики, передбачених законом, а щоб зробити це, треба офіційно визнати, що йдеться про чуму; а що цілковитої певності поки що немає, то слід іще гарненько усе обміркувати.
— Річ не в тім,— заперечив Ріє,— які заходи, передбачені законом, суворі вони чи ні, а в тім, чи треба вдатися до них, щоб запобігти загибелі половини міста. Все інше — справа адміністрації і не випадково в нашому законодавстві передбачені префекти, які мають розв’язувати такі питання.
— Безперечно,— підтвердив префект,— але для цього необхідно, щоб ви офіційно визнали, що йдеться про чумну пошесть.
156


— Якщо ми й не визнаємо,— промовив Ріє,— вона все одно вигубить половину міста.
Тут озвався знервований Рішар.
— Вся річ у тім, що наш колега вірить, нібито в місті чума. Це видно хоча б з його опису синдрому захворювання.
Ріє заперечив, що він описував зовсім не синдром, а лише те, що бачив на власні очі. А бачив він жовницю, плями на тілі, високу температуру, марення, летальний кінець за сорок вісім годин. Чи наважиться пан Рішар з усією відповідальністю стверджувати, що пошесть припиниться сама собою без гострих профілактичних заходів?
Рішар завагавсь і глянув на Ріє.
— Скажіть мені по-щирості, ви певні, що це чума?
— Ви не так ставите питання. Справа не в термінах, справа в строках.
— Отже, на вашу думку,— мовив префект,— чума це чи ні, однаково слід удатися до профілактичних заходів, рекомендованих на випадок чумної пошесті.
— Коли вам необхідно знати мою думку, то вона саме така.
Лікарі порадились, і Рішар наостанку заявив:
— Отож доведеться нам узяти на себе відповідальність і діяти так, ніби недуга ця і є чума.
Це формулювання одностайно підтримано присутніми.
— А ваша думка, любий колего? — спитав Рішар.
— До формулювання мені байдуже,— відповів Ріє.— Скажімо простіше, ми не маємо права діяти так, нібито половині жителів міста не загрожує загибель, бо тоді вони справді загинуть.
Ріє поїхав, залишивши своїх колег роздратованими. І скоро десь у передмісті, пропахлому салом і сечею, дико виючи, жінка з кривавими бубонами в пахвині повернула до нього своє змарніле від хвороби обличчя.
Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда,
157


поки що у вигляді цілком невинних натяків. А ще через день Ріє прочитав одну з маленьких сіреньких об’яв, які префектура мерщій розклеїла по найскромніших закутках міста. Чи влада усвідомлює собі загрозливу ситуацію, зрозуміти з цих оголошень було важко. Тіропоновані заходи були далеко не драконівські, і створювалося враження, ніби влада ладна пожертвувати багато чим, аби не збурювати громадської думки. ^ всхулній частині розпорядження зазначалося, що в ораінській комуні зареєстровано кілька випадків злоякісної лихоманки, але поки що рано говорити про її заразність. Симптоми захворюванння не досить характерні, щоб викликати серйозну тривогу, і нема ніякого сумніву, що населення зуміє зберегти спокій. І все ж з обачності, зрозумілої для всіх, префект вирішив удатися до деяких запобіжних заходів. Ці заходи за умови, що їх правильно зрозуміють і беззастережно всі виконуватимуть, допоможуть у зародку задушити загрозу пошесті. Отож префект ні на хвилину не сумнівається, що серед довіреного йому населення він знайде найвідданіших помічників, які залюбки підтримають його особисті зусилля, і
Потім в оголошенні наводився список заходів, серед яких передбачалася боротьба з гризунами, поставлена по-науковому: винищення щурів з допомогою отруйних газів по риштаках, суворий нагляд за якістю питної води. Далі громадянам рекомендувалося пильнувати зразкової чистоти, а насамкінець усім оранцям — носіям бліх — пропонувалося з’явитися до міських диспансерів. З другого боку, родичі зобов’язані негайно повідомляти про кожен випадок захворювання, виявленого лікарями, і не перешкоджати ізоляції хворих у спеціальних палатах лікарні. Обладнання палат забезпечує лікування хворих у мінімальні строки з максимальними шансами на цілковите одужання. У додаткових параграфах ішлося про обов’язкову дезинфекцію приміщення, де перебував хворий, а також транспортних засобів. Щодо решти, влада обмежилася тим, що рекомендувала близьким хворого проходити санітарний огляд.
158


Доктор Ріє рвучко одвернувся од оповістки і подався додому; там його вже очікував Жозеф Гран і, побачивши лікаря, змахнув руками.
— Знаю, знаю,— мовив Ріє,— цифри зростають.
Напередодні в місті померло близько десяти хворих. Лікар
сказав Гранові, що, можливо, ввечері вони побачаться, бо він збирається провідати Коттара.
— Добра думка,— схвалив Гран.— Ваші візити його підбадьорюють, він у дечому змінився.
— В чому саме?
— Чемний став.
— А раніше не був?
Гран затнувся. Сказати прямо, що Коттар нечемний, він не міг — вираз здався йому неточним. Просто він замкнутий, мовчазний, просто якийсь дикий вепр, та й годі. Зрештою, Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно напроти їхнього будинку. Гран помітив навіть, що Коттар віддає перевагу гангстерським фільмам. За будь- яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.
Тепер, за Грановими словами, все змінилося.
— Боюся, що не зумію висловитися точно, але у мене, бачте, створилося враження, ніби він хоче примиритися, чи що, з людьми, завоювати їхню симпатікі. Почав зі мною забалакувати, якось навіть запропонував піти разом погуляти, і я не зумів відмовитися. Зрештою Коттар мене цікавить, адже, по суті, я врятував йому життя.
Після невдалої спроби вкоротити собі віку Коттара ніхто ще не відвідував. Він намагався здобути прихильність переважно у сусідів і крамарів. Зроду ще так лагідно не звертався до бакалійників, зроду з такою зацікавленістю не вислуховував розповідей тютюнниці.
— Та тютюнниця суща змія,— додав Гран.— Я сказав
159


про це Коттарові, а він відповів, що я помиляюся і в ній чимало доброго, треба тільки вміти придивитися.
А ще Коттар кілька разів водив Грана у найшикарніші ресторани та кав’ярні. Мабуть, він став у тих закладах завсідником. «Там'•добре обслуговують,— казав він,— та й товариство пристойне». Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, і зрозумів причину — комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Либонь, Коттар був дуже чутливий до виявів вдячності з боку кельнерів, що вхопили від його щедрот. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:
— Славний хлопець і може при нагоді засвідчити.
— Як засвідчити, що?..
Коттар зам’явся.
— Ну... ну що я, скажімо, непогана людина.
А втім, зрідка він ще спалахував, як і раніше. Недавно, коли бакалійник був з ним не такий люб’язний, як завжди, він вернувся додому, нетямлячись від люті.
— От погань! З іншими злигався,— приказував він.
— З ким це — з іншими?
— Та з усіма.
Гран сам став свідком безглуздої сцени, що розігралася в тютюновій крамничці. Коттар з тютюнницею вели жваву розмову, але раптом вона чомусь заговорила про арешт, що стався зовсім недавно і прогримів на весь Алжір. Ішлося про молодого службовця торгової контори, який убив на пляжі араба.
— Запроторити б усю цю сволоту за грати,— промовила тютюнниця,— тоді б чесні люди зітхнули з полегкістю...
Але не встигла вона доказати, як Коттар ніби навіжений кинувся геть з крамнички і навіть не вибачився. Гран і тютюнниця отетеріли з подиву.
Згодом Гран звернув увагу Ріє й на інші зміни, що сталися з Коттаром. Той звичайно дотримувався вельми ліберальних переконань. Наприклад, його улюблена приказка була:
160


«Більщий завжди меншого з’їдає». Але віднедавна він купує лише найдобромиснішу оранську газету, і мимоволі створюється враження, ніби він навмисне сідає її читати в людних місцях. Або от кілька днів тому, вже після одужання, він, узнавши, що Гран іде на пошту, попросив його переказати сто франків сестрі — щомісяця він переказував їй цю суму. Та коли Гран уже збирався йти, Коттар його окликнув.
— Пошліть краще двісті франків,— сказав він,— ото здивується й зрадіє. Вона, мабуть, гадає, що я про неї й думати забув. Але насправді я дуже її люблю.
Нарешті в них із Граном відбулася цікава розмова. Коттар, якого вже давно зацікавили вечірні заняття Грана, напосів на нього з розпитами, і тому довелося дати відповідь.
— Отже, ви пишете книгу? — мовив Коттар.
— Воно то так, але все куди складніше!
— Ох,— вигукнув Коттар,— як мені хотілося б теж узятися до писання!
Гран не міг приховати свого подиву, і Коттар знічено промимрив, що, мовляв,\ з художника нічого не візьмеш.
— А це ж чому? — спитав Гран.
— Просто тому, що художникові дано більше прав, ніж усім іншим. Кожному це відомо. Йому все з рук сходить.
— Ну що ж,— сказав Ріє Гранові того самого ранку, коли він уперше прочитав оголошення префектури — ця історія з щурами збила його з пантелику, втім, як і багатьох інших. А може, він просто боїться зарази.
— Не думаю,— озвався Гран,— і якщо, докторе, ви хочете знати мою думку...
Під вікнами з гуркотом проїхала машина служби дератизації. Ріє на мить замовк, бо нічого не було чути; потім спитав неуважно, що ж він думав про Коттара. Гран значуще подивився на лікаря.
— У цього чоловіка,— промовив він, — нечисте сумління.
Лікар стенув плечима. Правду сказав тоді поліцейський комісар — клопоту й так досить.
6 0—266
161


Надвечір у Ріє відбулася розмова з Кастелем. Сироватка ще не прибула.
— А втім, чи вона допоможе? — спитав Ріє.— Бацила якась химерна.
— Ну, знаєте, яГ іншої думки,— заперечив Кастель.— У цієї погані чомусь завжди незвичайний вигляд. Але по суті це одне й те саме.
— Вірніше, це ваша гадка. Адже насправді ми нічого гаразд не знаємо.
— Авжеж, гадка. Але й інші тільки гадають.
Протягом усього дня лікар відчував легке запаморочення,
зоно охоплювало його щоразу на думку про чуму. Зрештою він мусив признатися, що йому страшно. Двічі він заходив до переповненої кав’ярні. І він так само, як Коттар, потребував людського тепла. Ріє вважав, що це глупство, але саме тому пригадав, що обіцяв нині одвідати комісіонера.
Коли ввечері лікар зайшов до Коттара, той стояв у ідальні біля столу. На столі лежав розгорнутий детективний роман. Тим часом уже вечоріло і читати в темряві, що густішала, було важкувато. Найімовірніше, Коттар ще за хвилину перед тим сидів біля столу і розмірковував у сутінках. Ріє спитав його, як йому ведеться. Коттар, сідаючи, буркнув, що йому краще і було б зовсім добре, якби ним ніхто не цікавився. Ріє зауважив, що людина не може завжди лишатися на самоті.
— Та ні, я не про те. .людей, яю зайщються
лише одним — як би всім завдати побільше прикрощів.
Ріє промовчав.
— Завважте, я не про себе кажу. Я ось читав роман. Одного ранку з доброго дива хапають якогось сіромаху. Виявляється, ним цікавились, а він і не знав. Говорили про нього по всіх канцеляріях, заносили його ім’я до картотек. Що ж, по-вашому, це справедливо? Отже, по-вашому, вільно таке чинити з людиною?
— Це вже залежить від обставин,— мовив Ріє.— В певному розумінні, звичайно, не вільно, але це питання друго-
162


рядне. Не годиться весь час сидіти замкнутим. Треба вам частіше виходити.
Коттар якось знервовано відповів, що він виходить щодня і, в разі чого, цілий квартал може за нього посвідчити. Навіть в інших кварталах у нього є знайомі.
— Знаєте пана Piro, архітектора? Ми з ним приятелі.
Тіні в кімнаті густішали. Окраїнна вулиця оживала, і там,
унизу, глухий вигук полегкості привітав світло ліхтарів, що раптом спалахнули. Ріє вийшов на балкон, і Коттар поплен- тав за ним. З усіх довколишніх кварталів, як і щовечора в нашому місті, тиховій гнав перед собою шерехи, дух смаженого м’яса, веселий і запахущий гомін волі, що по вінця переповнював вулицю, де весело щебетала молодь. Ще зовсім недавно Ріє любив цю чудову пору — йічну пітьму, хрипкі крики невидимих звідси кораблів, рокіт, що долинав від моря, від юрби, що розтікалася вулицями. Але сьогодні, коли він уже знав усе, його не покидало гнітюче відчуття.
— Може, засвітимо світло? — спитав він Коттара.
Спалахнуло електричне світло, і Коттар, засліплено кліпаючи, глянув на лікаря.
— Скажіть, докторе, якщо я захворію, ви візьмете мене до себе в лікарню?
— Чом би й ні?
Тут Коттар спитав, чи бувають випадки, щоб людину, яка лікується в клініці чи лікарні, заарештовували. Ріє відповів, що таке іноді трапляється, але при цьому враховується стан хворого.
— Я вам довіряю,— сказав Коттар.
Потім він спитав, чи може лікар підвезти його до центру на своїй машині.
У центрі на вулицях було вже не так людно і вогнів рідше. Але біля під’їздів ще галасувала дітвора. Коттар попросив лікаря зупинитись коло одної ватаги. Дітлахи з голосними криками грали в класи. Одне з них, замурзане, чорняве, але з бездоганним проділом прилизаного чубчика, втупило у Ріє впертий, бентежливий погляд своїх ясних очей. Ріє опустив


очі. Коттар вийшов з машини і, стоячи на краю тротуару, потиснув лікареві руку. Він заговорив хрипким, здавленим голосом. Говорячи, він раз у раз озирався.
— От люди базікають про пошесть. Це правда, докторе?
— Люди завжди базікають, воно й зрозуміло,— озвався лікар.
— Ви маєте рацію. Щонайбільше цомре десяток-другий, подумаєш, дивина! Ні, нам не того треба.
Двигун приглушено заревів. Ріє тримав долоню на важелі перемикання швидкості. А сам знову глянув на хлопця, який усе ще розглядав його статечно й пильно. І раптом, зовсім несподівано, хлопчик усміхнувся йому на весь рот.
— А чого,^Огвдщому^ нам треба? — спитав лікар, усміхаючись у відповідь.
Коттар нараз ухопився за дверцята машини і, перш ніж піти, вигукнув лютим і воднораз плаксивим голосом:
— Землетрусу — он чого! Доброго землетрусу!
Одначе назавтра ніякого землетрусу не сталося, і Ріє
провів увесь день у нескінченних роз’їздах по місту, в перемовах з ріднею хворих і в суперечках з самими хворими. Ніколи ще фах лікаря не здавався Ріє таким важким. Досі виходило так, що самі пацієнти полегшували його завдання, цілком йому довірялися. А нині, вперше за своєї практики, лікар наштовхувався на незбагненну замкнутість хворих. Вони ніби зашивалися аж у глибину своєї немочі й дивилися на нього з недовірою та подивом. Починалася боротьба, до якої він ще не призвичаївся. І коли близько десятої вечора машина спинилася перед оселею старого ядушника,— відвідати його Ріє відклав наостанок,— він ледве підвівся з сидіння. Лікар барився, споглядаючи темну вулицю та зірки, що блимали в чорному небі.
Старий ядушник чекав на нього, сидячи в ліжку. Дихав він нібито легше і, як завжди, перебирав горох, перекладаючи з горнятка в горнятко. Лікаря зустрів навіть весело:
— А що, докторе, холера почалася?
— Звідки ви взяли?
164


— В газеті прочитав, та й по радіо теж оголошували.
— Ні, це не холера.
— Знову роздмухали наші розумаки,— збуджено промовив дід.
— А ви не вірте,— порадив лікар.
Він уже оглянув пацієнта і сидів тепер посеред цієї вбогої їдальні. Так, йому було страшно. Він знав, що ось тут, у передмісті, його чекатимуть завтра вранці з десятеро хворих, які не відривають очей від своїх бубонів. Лише в кількох випадках розтин бубонів вийшов на користь. Але для більшості хворих єдина перспектива — лікарня, а він, лікар, знав, що таке лікарня в уявленні бідноти. «Не бажаю, щоб на ньому досліди робили»,— заявила йому дружина одного хворого. На ньому ніяких дослідів не робитимуть, він сконає — та й край. Ужитих заходів не досить, це ясно як день. А що таке «спеціально обладнані палати», хто-хто, а Ріє знав добре: два корпуси похапцем звільнять від незаразних хворих, позатикають шпари у вікнах, довкола поставлять санітарний кордон. Якщо епідемія сама не ціде на спад, її не подужати ось такими адміністративними заходами.
Однак вечірні офіційні повідомлення були все ще сповнені оптимізму. Назавтра агентство,Інфдок-оголосило, що розпорядження префектури зустрінуто населенням вельми доброзичливо і що вже повідомлено про тридцять випадків захворювання. Кастель зателефонував до Ріє:
— Скільки ліжок у корпусах?
— Вісімдесят.
— А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?
— Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.
— А похорони не контролюються?
— Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні — то вже краще не робити нічого.
165


— Ну й що?
— Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.
І справді, вже за*три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. Ріє чекав на вакцину і тим часом розтинав жовна. Кастель повитягував з закамарків усі свої старі книжки і годинами просиджував у бібліотеці.
— Щури здихали від чуми або від якоїсь іншої хвороби, вельми до неї подібної,— зробив він висновок.— Вони розпустили бліх, десятки тисяч бліх, які, якщо не вжити вчасно заходів, рознесуть заразу в геометричній прогресії.
Ріє мовчав.
У ті дні розпогодилося. Сонце випило останні калюжі після недавніх злив. Усе схиляло до безтурботності — і гарна небесна блакить, звідки лилося жовте світло, і гудіння літаків серед дедалі більшої спеки. А тим часом за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: шістнадцять смертних випадків, двадцять чотири, двадцять вісім і тридцять два. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитячого садка. Наші співгромадяни, що досі намагалися приховати свій неспокій під веселим жартом, ходили тепер прибиті і якось принишкли.
Ріє надумав зателефонувати до префекта.
— Ужитих заходів недостатньо.
— Мені дали цифри,— мовив префект,— вони й справді тривожні.
— Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.
— Проситиму наказу генерал-губернатора.
Ріє одразу ж подзвонив Кастелеві.
— Накази! Тут не накази потрібні, а уява!
— А як там сироватка?
— Надійде наступного тижня.
За посередництвом доктора Рішара префектура попросила Ріє скласти доповідну, яку збиралася переслати в столицю
166


колонії, щоб зажадати розпоряджень. Ріє навів у доповідній цифри, а також клінічний опис хвороби. Того самого дня зареєстровано сорок смертних випадків. Префект на свій, як він висловився, ризик вирішив з наступного ж дня запровадити гостріших заходів. Як і давніше, городян зобов’язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції. Будинки, де виявлено хворих, мали бути очищені та продезинфіковані, ті, хто був у контакті з хворими, мали пройти карантин; похорони брала на себе міська влада згідно з особливими вказівками префектури. А ще через день літаком прибула сироватка. Для лікування заслаблих її вистачило. Проте, якщо епідемія поширюватиметься і далі, її явно не вистачить. На телеграфний запит докторові Ріє відповіли, що запаси сироватки вичерпані і вже почато новий випуск.
Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в’янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути — нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні йізрудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсебіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».


Частина друга
Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Досі кожен з наших співгромадян, хоч який подив і неспокій викликали ці незвичайні події, займався й далі своєю працею, залишаючись на своєму попередньому місці. І звичайно, так воно й повинно йти далі. А все ж, коли брами міста позачинялися, зненацька і всі разом збагнули, та й сам оповідач серед них, що опинилися в одному й тому самому мішку і що доведеться якось давати собі раду. Уявіть, приміром, що навіть таке глибоке особисте почуття, як розлука з близькою людиною, раптом з перших тижнів стало загальним, усенародним почуттям і поряд із почуттям страху зробилося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання.
І справді, либонь, найпомітнішим наслідком оголошення нашого міста закритим було це раптове роз’єднання людей, зовсім до розлуки не готових. Матері й діти, подружжя й коханці, які зовсім недавно гадали, що розлучаються з рідними ненадовго, обмінювалися на пероні нашого вокзалу прощальними поцілунками, напутніми порадами, впевнені, що побачаться через кілька днів або через кілька тижнів, по-дурному легковірні, мало зважаючи за щоденними справами на той від’їзд,— зненацька всі вони побачили, що розлучені безповоротно і вже не можуть ні зустрітися, ні спілкуватися. Бо місто було фактично закрите за кілька годин перед тим, як опублікували наказ префекта і, звісно, годі було врахувати кожний особистий випадок. Можна навіть сказати, що перщим^наслідком раптової навали епідемії стало те, що наші співгромадяни ‘щсили. діяти так, наче вони позбавлені всіх особистих почуттів. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, і хто телефоном, хто через
169


службовців висував однаково поважні причини, але водночас однаково неможливі до розгляду. Щиро сказати, тільки через багато днів ми усвідомили те, що в нашій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «послуга», «як виняток» уже втратили всякий глузд.
Позбавлено нас навіть такої невинної втіхи, як листування. Одне, що місто вже не було зв’язане з рештою краю звичайними засобами сполучення, а друге, що новою ухвалою категорично заборонено будь-яке листування, оскільки листи могли стати носіями інфекції. Попервах дехто з привілейованих осіб ще примудрявся порозумітися з солдатами кордону, і ті бралися переслати листи на волю. Одначе таке траплялося лише на самому початку епідемії, коли сторожа ще дозволяла собі послухатися природного голосу жалю. Але за деякий час, коли тим самим вартовим роз’яснено всю серйозність становища, вони навідріз відмовлялися брати на себе відповідальність, бо не могли передбачити всіх наслідків свого потурання. Спершу міжміські розмови було дозволено, але через перевантаження телефонних ліній і тисняву в переговорних кабінах вони протягом кількох днів були геть заборонені, потім почали робити винятки в «особливих випадках», наприклад, повідомлення про смерть, народження, ^ шлюб. » Нашим єдиним порятунком залишився, отже, телеграф. Люди, пов’язані між собою узами духовними, сердечними і родинними, мусили шукати знаків вияву своєї колишньої близькості в простій депеші, в заголовних літерах лаконічного телеграфного тексту. А що будь-які штампи, вживані при складанні телеграм, не можуть не вичерпатися, все — і довге спільне життя, і болісна жага — незабаром звелося до обміну втертими шаблонами: «Все гаразд. Думаю про тебе. Цілую».
Дехто з нас, проте, не відступався, вперто писав і далі, день і ніч вигадував усілякі хитрощі, аби якось зв’язатися з навколишнім світом, та все даремно. Якщо навіть якась із задуманих нами комбінацій мала успіх, ми однаково нічого про те не знали, бо не діставали відповіді. Цілі тижні
170


нам доводилося знов і знов сідати до того самого листа, повідомляти ті самі новини, так само благати про відповідь, тому по якімсь часі слова, що спершу писалися кров’ю серця, втрачали будь-який глузд. Ми переписували листа вже машинально, пробуючи з допомогою тих неживих фраз подати бодай якийсь знак про ваше животіння. І врешті умовні символи телеграфних закликів здавалися нам кращими за той безплідний і впертий монолог, за безживну розмову з глухою стіною.
Зрештою через кілька днів, як уже стало ясно, що нікому не поталанить вибратися з нашого міста, хтось запропонував звернутися до властей з запитом, чи можуть вернутися назад ті, хто виїхав з Орана перед епідемією. Після кількох днів роздуму префектура відповіла ствердно. Але вона уточнила, що ті, хто вернувся назад, ні в якому разі не зможуть знову покинути місто, і якщо їм вільно вернутися до нас, то виїхати їм не вільно. І навіть тоді дехто з наших співгромадян, а втім, таких було мало, поставився до ситуації надто легковажно — охота побачитися з кревними взяла гору над обачливістю — і запросив їх скористатися з нагоди. Але дуже скоро в’язні чуми зрозуміли, на яку небезпеку наражають своїх близьких, і скорилися необхідності страждати в розлуці. У найбільший розпал цієї жахливої моровиці ми стали свідками лише одного випадку, коли людські почуття виявилися дужчі, аніж страх перед стражденною смертю. І, всупереч чеканню, це були аж ніяк не закохані, ті, що, забувши про найстрашніші муки, рвуться одне до одного, одержимі коханням. Це було подружжя Кастелів, що жили разом уже довгі роки. За кілька днів перед пошестю пані Кастель поїхала до сусіднього міста., Шлюб Кастелів ніколи не був для людей взірцем подружнього щастя та злагоди, і оповідач має певне право сказати, що кожне з них доти не мало певності в тому, що його подружнє життя — щасливе. Але ця раптово накинута довга розлука з усією очевидністю показала, що вони жити не можуть одне без одного, і проти цієї несподівано відкритої істини нічого не важила й чума.
171


їхній випадок був винятковим. Для більшості розлука, очевидно, мала скінчитися тільки разом з епідемією. І для всіх нас почуття, що вилося червоною ниткою крізь усе наше життя і, мабуть, таїГдрбре було нам знайоме (як уже сказано, пристрасті в оранців нескладні), оберталося новим своїм боком. Чоловіки і коханці, котрі свято вірили своїм подругам, раптом'"вйяв1йлй що здатні на ревнощі. Чоловіки, що мали себе за легковажних у коханні, раптом постатечнішали. Син, який майже не помічав матір у себе під боком, тепер із неспокоєм і тугою подумки вдивлявся в кожну зморшку материного обличчя, що не йшло з пам’яті. Ця нагла розлука, невблаганна, без просвітку на майбутнє, збила нас з пантелику, позбавила змоги боротися зі спогадами про таке близьке і водночас таке вже далеке видіння, і спогади ці заполонили тепер усі наші дні. Власне, ми катувалися подвійно — нашою власною мукою, а потім ще тією, якою в нашій уяві мучилися відсутні: син, дружина чи кохана.
Проте за інших обставин наші співгромадяни зуміли б знайти собі раду, могли б, скажімо, вести діяльніший і відкритіший спосіб життя. Та лихо в тім, що чума прирекла їх на неробство і доводилося день у день вештатися безвідрадно похмурим містом, віддаючись облудній грі спогадів. Бо в своїх неприкаяних блуканнях нам доводилося никати все тими самими вулицями, а що наше містечко невелике, вулиці ті найчастіше й були ті самі, якими ми ходили в кращі часи з тими, з відсутніми.
Отож перше, що принесла нашим співгромадянам чума, було ув’язнення. ї оповідач вважає, що має право від імені всіх описати те, чого зазнав тоді сам, бо пережив усе водночас з більшістю своїх співгромадян. Ддже саме почуттям вигнанця слід назвати ту порожнечу, яку ми повсякчас носили в собі, той пекучий неспокій, нерозумне бажання повернути час назад чи, навпаки, прискорити його плин, усі ці вогненні стріли спогадів.: І якщо іноді ми давали волю уяві і біля вхідних дверей тішили себе чеканням дзвоника, що сповіщає про повернення, або знайомих кроків на сходах,
172


якщо в такі хвилини ми ладні були забути, що поїзди вже не ходять, намагалися швидше впоратися зі справами, прибігти додому тієї години, якої звичайно пасажир, прибулий з вечірнім експресом, уже добирався до нашого кварталу,— все це була гра, і вона не могла довго тривати. Неминуче приходила хвилина, коли ми ясно усвідомлювали, іцо поїзд не прийде. І тоді ми розуміли, що наша розлука триватиме далі і що треба якось перебути лихо. І, зрозумівши це, ми остаточно переконувалися, що ми, власне, найзвичайнісінькі в’язні і одне тільки нам лишалося — минуле; а якщо хтось із нас намагався жити майбутнім, то такий сміливець квапився відкинути свої спроби, тою мірою, звичайно, якою це щастило зробити — так болісно ранила його уява, яка неминуче ранить усіх, хто довіряється їй.
Зокрема, всі наші співвітчизники дуже швидко відмовилися від набутої звички підраховувати навіть на людях гаданий час розлуки. Чому? Якщо найзапекліші песимісти визначали цей час, скажімо, півроку, якщо вони вже заздалегідь спізнали гіркоту прийдешніх місяців, якщо вони коштом неймовірних зусиль намагалися підняти свою мужність до рівня того випробування, яке їм судилося, кріпились з останньої сили, аби не занепасти духом, аби тільки втриматися на висоті тих страждань, розтягнених на довгі місяці, то іноді зустріч з приятелем, газетне повідомлення, раптове прозріння чи мимовільна підозра наводили їх на думку, що, власне, нема ніяких підстав сподіватися, що епідемія ущухне саме через півроку,— а чому б і не через рік або ще пізніше?
В такі хвилини цілковитий крах їхньої відваги, волі й терпцю бував такий раптовий і різкий, що, здавалося, їм ніколи не вибратися з ями, куди вони впали. Тим-то вони змушували себе ні за яких обставин не думати про строки визволення, не звертати свій погляд до майбутнього і жити з опущеними, якщо можна так висловитися, очима. Але, звичайно, ці добрі поривання, це намагання приспати біль — сховати шпагу в піхви, щоб зректися бою,— все це винагороджувалося дуже скупо. І коли їм пощастило уникнути
173


остаточного краху, а вони будь-що хотіли йому запобігти, вони тим самим позбавляли себе хвилин, не таких уже й рідкісних, коли картини близького возз’єднання з коханою істотою змушують забути про чуму. І, застрягши на півдорозі між цією безоднею і тими гірськими шпилями, вони не жили, їх несло стихійною хвилею днів і безплідних спогадів,— вони, неспокійні, мандрівні тіні, що могли вбитися в плоть, лише добровільно вкорінившись у землі своєї муки.
Отож вони зазнавали прадавнього болю всіх в’язнів і всіх вигнанців, а біль цей ось що таке — жити пам’яттю, коли пам’ять уже ні на що не потрібна. Навіть минуле, про яке вони невпинно думали, і то набувало присмаку жалю. їм хотілося додавати до цього минулого все, що, на превеликий жаль, вони не встигли зробити, пережити, коли ще могли, разом із тою або з тим, кого вони тепер чекали, і точно так само за всіх обставин, навіть відносно щасливих, їхнього нинішнього в’язничного життя підставляли вони відсутніх, і те, чим вони були колись, уже не могло їх задовольнити. Нетерпляче підганяючи теперішнє, вороже озираючись на минуле, позбавлені майбутнього, ми скидалися на тих, кого людське правосуддя або людська злість тримає за гратами. Зрештою, єдиним способом утекти від цих нестерпно довгих канікул було знов пустити, самою силою уяви, поїзди по рейках і заповнити тоскні години чеканням, коли ж закалатає дзвоник біля вхідних дверей, що так уперто мовчить.
Але якщо це й було вигнання, то в більшості випадків ми були вигнанцями у себе вдома. І хоча оповідач зазнав лише одного, спільного для всіх вигнання, він зобов’язаний не забувати про таких, як, скажімо, журналіст Рамбер, та інших, для яких, навпаки, всі муки нашої вщїрваІШСтГ від світу підсилювалися ще й тим, що вони, мандрівники, заскочені зненацька чумою й силоміць затримані в місті, були далеко і від близьких, з якими не могли возз’єднатися, і від країни, яка була їхньою рідною країною. Серед нас, вигнанців, вони були двічі вигнанці, бо коли плин часу неминуче будив у них, як, до речі, і в усіх, тоскний страх, то вони, крім того, відчува¬
174


ли ще й свою прив’язаність до простору і раз у раз натикалися на мури, що відгородили їхній зачумлений закуток від утраченої ними вітчизни. Це вони, звичайно, о будь-якій порі вешталися нашими закуреними вулицями, мовчки волаючи до тільки їм одним відомих заходів сонця і світанків своєї батьківщини. Вони ятрили своє горе з будь-якого приводу: шугання ластівок, вечорова роса на листі, химерна пляма, залишена на тротуарі безлюдної вулиці промінням,— усе було в їхніх очах невловимою ознакою, розпачливою вісткою звідти. Вони заплющували очі на довколишній світ, предковічний зцілитель усякого лиха, і вперто плекали свої надто реальні химери, з усієї сили чіплялись за знайомі образи — земля, де жевріє якесь особливе світло, два-три пагорби, улюблене дерево й жіночі обличчя складали ту особливу атмосферу, що її нема чим замінити.
І нарешті, якщо зупинитися саме на коханцях, найцікавішій породі вигнанців, про яких оповідач може, мабуть, говорити з найбільшою підставою, їх брали ще й інші жалі, і основним їхнім складником серед інших були гризоти. В нинішній нашій ситуації вони мали цілковиту змогу виміряти свої почуття поглядом, однаково об’єктивним і гарячковим. І найчастіше в цих випадках їхні власні слабкості виступали тоді перед ними в усій своїй оголеності. І передусім тому, що вони ставили собі на карб незмогу детально уявити справи і дні своїх коханих. Вони побивалися від того, що не знають, чим заповнений їхній час, вони картали себе за легковажність, за те, що колись не спромоглися довідатись про це, і вдавали, ніби не розуміють, що для закоханого добре знати, що робить кохана людина — це джерело неабиякої радості. Отож їм уже легше було вернутися до витоків свого кохання і крок по кроку обстежити всю його недосконалість. У звичайний час ми всі, свідомо чи несвідомо, розуміємо, що існує кохання, для якого немає меж, і все ж таки погоджуємося, і навіть спокійненько, що наша любов, власне, така собі, другосортна. Але пам’ять людська вимогливіша. І силою залізної логіки лихо, що впало
175


на нас зокола і обрушилося на все місто, принесло нам не тільки незаслужене страждання, на що ще можна було обуритися. Воно змушувало нас також мучити самих себе і, отже, не ремствуючи* примиритися з болем* То був один із способів, яким епідемія відвертіла увагу від себе й плутала карти.
Отож кожен із нас мусив був жити день у день сам, віч-на віч з цим небом. Така цілковита занедбаність могла б з часом загартувати характери, але виходило інакше, люди ставали якісь метушливі. Декотрі наші співгромадяни, приміром, підпали під кормигу іншого рабства, ці, так би мовити, були в прямій залежності від гарної години чи негоди. Як поглянути на них, то здавалося, ніби вони вперше й безпосередньо сприймають погоду, що стоїть надворі. Варто пробігти по тротуару нехитрому сонячному зайчику — і вони вже розпливались задоволеною усмішкою, а в дощові дні їхні обличчя та й думки теж огортало густою запоною. Але ж кілька тижнів тому вони вміли не піддаватися цій слабкості, цьому безглуздому поневоленню, бо тоді вони були перед лицем всесвіту не самі, і істота, що була з ними раніше, тією чи іншою мірою затуляла їхній світ від негоди. Тепер же вони, очевидно, опинилися під владою вередливого неба, інакше кажучи, мучились і, як і всі ми, плекали безглузді надії.
І нарешті, в тій безмірній самотності ніхто з нас не міг розраховувати на допомогу сусіди, йому доводилось лишатися наодинці з усіма своїми клопотами. Якщо випадково хтось із нас пробував звіритися іншому або хоча б просто розповісти про свої почуття, то відповідь, будь-яка відповідь, звичайно сприймалася як образа. І тільки тоді він помічав, що вони з його співрозмовником говорять зовсім про різне. Адже він волав з самісіньких глибин своїх нескінченних дум усе про одне й те саме, волав із глибин своїх мук, і образ, який він хотів відкрити іншому, вже давно млів на вогні чекання й жаги. А той, другий, навпаки, подумки малював собі звичайнісінькі емоції, тривіальний біль, стандартну
176


меланхолію. І хоч би яка була відповідь — ворожа чи цілком доброзичлива, вона звичайно бувала недоречною, а тому задушевна розмова не варта й клопоту. Ті ж, для кого мовчати ставало нестерпно, хоч-не-хоч удавалися до заяложеного жаргону й уживали утертих слів, слів простої інформації з рубрики пригод, словом, на зразок газетного репортажу, бо ж ніхто довкола не володів мовою, що йшла від щирого серця. Тому найдостеменніші страждання поступово стало звично висловлювати системою заяложених фраз. Лише такою ціною в’язні чуми могли розраховувати на співчутливе зітхання воротаря чи сподіватися завоювати інтерес слухачів.
Проте, і, мабуть, це найістотніше, хоч би які болісні були наші страхи, хоч би яким важким каменем лежало в грудях це порожнє серце, можна сміливо сказати, що саме такі вигнанці були в перший період мору нібито привілейовані. І справді, коли жителі бували охоплені сум’яттям, у вигнанців цього гатунку всі помисли без останку були звернуті до тих, кого вони чекали. Серед загального розпачу їх оберігав егоїзм любові, і якщо вони й згадували про чуму, то тільки тоді, коли вона загрожувала обернути їхню тимчасову розлуку на вічну. В самому пеклі пошесті вони знаходили це рятівне відвернення думкою, яке можна було сприйняти за незворушність. Безнадійність рятувала їх від паніки, саме горе йшло їм на користь. Коли, скажімо, таку людину забирала хвороба, то майже завжди хворий не мав часу опам’ятатися. Його брутально відривало від нескінченного внутрішнього діалогу, що його він вів з коханою тінню, і без усякого переходу занурювало в незворушну мовчанку землі. А він і не встигав цього помітити.
Поки наші співгромадяни намагалися зжитися зі своїм нежданим-негаданим вигнанням, чума виставила біля брам міста кордони і завертала з курсу кораблі, що пливли до Орана. Відтоді як Оран оголошено закритим містом, жодна машина не в’їхала до нас. І тепер нам почало здаватися, ніби
177


автомобілі безглуздо кружляють тими самими вулицями. Та й гавань, особливо як дивитись на неї згори, з бульварів, мала теж якийсь чудний вигляд. Звичайна метушня, завдяки якій її вважали за першу гавань на узбережжі, раптом відразу вщухла. Біля причалу стало лише кілька кораблів, затриманих у зв’язку з карантином, а непотрібні тепер крани, перекинуті набік вагонетки, якісь напрочуд самотні купи бочок і мішків — усе це промовисто свідчило, що комерція теж сконала від чуми.
Всупереч цій незвичній картині, наші співгромадяни щяк не могли втямити, що їх спіткало. Звичайно, існували спільні для всіх почуття* скажімо, розлуки чи страху, але для багатьох на перше місце владно виступили свої особисті клопоти. Насправді, ніхто, ще не приймав розумом пошесті. Більшість страждало, власне, від порушення своїх звичок або від обмеження ділових інтересів. Це дратувало й лютило, а роздратування і лють не ті почуття, які можна протиставити чумі. Так, перша їхня реакція була — у всьому звинуватити адміністрацію. Префектова відповідь цим критикам, до яких підпряглася і преса («Чи можна сподіватися на пом’якшення вжитих заходів?»), була просто-таки несподівана. Досі ні газети, ні агентство Інфдок не діставали офіційних статистичних даних про перебіг хвороби. Нині префект щодня повідомляв ці дані агентству, але просив, щоб публікували їх у вигляді тижневого зведення.
Одначе і тут публіка схаменулася не відразу. І справді, коли на третій тиждень з’явилось повідомлення про те, що пошесть забрала триста два чоловіки, ці цифри нічого не сказали нашій уяві. З одного боку, може, аж ніяк не всі вони померли від чуми. І з другого — ніхто в місті не знав гаразд, скільки душ умирає протягом тижня за звичайних обставин. У місті нараховувалося двісті тисяч жителів. А може, такий відсоток смертності цілком нормальний? І хоча подібні дані мають безперечний інтерес, зазвичай вони нікого не обходять. Либонь, людям не вистачило фактів для порівняння. Тільки згодом, набагато пізніше, помічаючи, що
178


крива смертності невпинно повзе вгору, громадська думка усвідомила істину. Ба й правда, п’ятий тиждень пошесті дав уже триста двадцять один смертний випадок, а шостий — триста сорок п’ять. Принаймні стрибок був вельми промовистий. А все ж не такий уже й різкий, і наші співгромадяни, хоча й стурбувались, але вважали, що йдеться про явище, безсумнівно, прикре, але зрештою минуще.
Тим-то вони й далі снували по вулицях, і далі висиджували на терасах кав’ярень. На людях вони не полохалися, не ремствували, а жартували і вдавали, ніби всі ці незручності, явно тимчасові, не можуть позбавити їх доброго настрою. Отже, про людське око все було гаразд. Та наприкінці місяця, десь у молитовний тиждень, про що йтиметься далі, в зовнішньому вигляді нашого міста сталися поважні зміни. Спершу префект ужив заходів щодо транспортного руху та постачання. Постачання обмежено, а продаж бензину суворо лімітовано. Наказано навіть ощадити електрику. До Орана суходолом і повітряною дорогою прибували тільки предмети першої необхідності. Отож рух транспорту зменшувався день у день, аж поки майже завмер; одна по одній закривалися розкішні крамниці, у вітринах, не менш розкішних, красувалися таблички: «Продано», а проте біля дверей вишиковувалися довгі черги покупців.
Оран прибрав химерного вигляду. Перехожих куди побільшало, і навіть у робочу годину багато людей, змушених після закриття крамниць чи деяких контор гуляти, заповнювали вулиці та кав’ярні. Поки що їх не вважали за безробітних, вони, так би мовити, були у відпустці. Отож
о 	третій годині дня, під погожим небом, Оран справляв оманливе враження святкового міста, де навмисне позачи- нювано всі крамниці й перекрито автомобільний рух, аби не заважати колонам демонстрантів, а жителі повисипали на вулиці повеселитися.
Кінотеатри, звісно, користалися цими повсюдними канікулами і заробляли добрі гроші. Але розповсюдження фільмів у нашому департаменті було припинено. Через два тижні
179


кінотеатрам уже довелося обмінюватися своїми програмами, а згодом на екранах ішли незмінно ті самі фільми. Одначе прибутки не падали.
Так само і кав’ярні завдяки тому, що наше місто торгувало вином і мало значні запаси алкоголю, могли без упину обслуговувати клієнтів. Сказати по щирості, пили добряче. Одна кав’ярня повідомляла публіці, що «чим більше п’єш, тим швидше мікроба вб’єш», і віра в те, ніби алкоголь запобігає інфекційним захворюванням — думка, до речі, цілком природна,— остаточно зміцніла в наших головах. Після другої години ночі п’янички, що їх чимало повигонювано з кав’ярень, до світанку вешталися вулицями й робили відрадні прогнози.
Але всі ці зміни в якомусь розумінні були такі незвичайні й сталися так блискавично, що нелегко було вважати їх нормальними й тривалими. Отож ми й надалі ставили понад усе свої особисті почуття.
Через два дні по тому, як місто було оголошене закритим, Ріє, виходячи з лазарету, наштовхнувся на Коттара, який весело глянув на нього. Ріє поздоровив його з цілковитим одужанням, якщо, звичайно, судити з вигляду.
— Атож, я себе чудово почуваю,— підтвердив Коттар.— А скажіть-но, докторе, адже ця клята чума розперезалася не на жарт, га?
Лікар визнав це. А Коттар не без утіхи зауважив:
— І підстав нібито нема, щоб пошесть припинилася. Все піде шкереберть.
Частину дороги вони пройшли разом. Коттар розповів, що власник великої продовольчої крамниці в їхньому кварталі скупав харчі, сподіваючись згодом перепродати утридорога, коли ж по нього прийшли санітари — везти до лазарету, вони знайшли в нього під ліжком цілий склад консервів. «Ясно, помер, ні, на чумі не наживешся». Взагалі Коттар мав у запасі цілу серію розповідей про епідемію, і правдивих, і вигаданих. Приміром, ходила легенда, що якийсь чоловік, помітивши перші ознаки зараження, вискочив у напівмаячні
180


на вулицю, кинувся до першої-ліпшої жінки й міцно пригорнув до себе, репетуючи щосили, що в нього чума.
— Чудово! — закінчив Коттар лагідним тоном, що не пасував до його дальших слів.— Скоро ми всі з глузду з’їдемо, повірте!
Того самого дня, надвечір, Жозеф Гран нарешті зважився
і 	підніс Ріє свою сповідь. Почалося з того, що він помітив на письмовому столі лікаря фотографію пані Ріє й запитально глянув на свого співрозмовника. Ріє відповів, що його дружина не в місті, вона лікується.
— В певному розумінні, їй пощастило,— мовив Гран.
Лікар відповів, що, безперечно, їй пощастило, треба лише
сподіватися, що його дружина остаточно одужає.
— А-а,— протягнув Гран,— розумію, розумію.
І 	вперше від дня їхнього знайомства Гран розійшовся на цілу промову. Правда, він ще підшукував потрібні слова, але майже одразу їх знаходив, немов уже давно все обміркував.
Одружився він зовсім молодим з юним небагатим дівчам, їхньою сусідкою. Заради цього довелося кинути науку й піти на службу. Ні він, ані Жанна__ніколи не виїздили зі свого кварталу. Він унадився^ ходити до Жанни, і її батьки підсміювалися з плохенького й незграбного залицяльника. Жаннин батько був залізничник. У вільний час він звичайно сидів у кутку біля вікна, поклавши на коліна свої величезні ручиська, й замислено дивився, як снують вулицею люди. Мати з ранку до ночі поралася по господарству, Жанна їй допомагала. Була вона така маленька й тендітна, що кожного разу, як переходила вулицю, у Грана завмирало серце. Всі машини без винятку здавалися йому тоді небезпечними чудовиськами. Якось перед Різдвом Жанна захоплено зупинилася перед святково вбраною вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: «Як гарно!» Він стиснув їй руку. Так прийшла думка про шлюб.
Кінець історії, за Грановими словами, був вельми простий. Такий самий, як у всіх: одружуються, ще трохи любляться, працюють. Жанні також довелося піти на роботу, бо його
181


начальник не дотримав своєї обіцянки. Тут, аби зрозуміти наступну розповідь Грана, лікар мусив прикликати на допомогу уяву. Гран від незмірної втоми якось підупав, усе рідше й рідше говорив з дружиною і не зумів підтримати в ній певність, що він її коЯає. Запрацьований чоловік, злидні, жодного просвітку в майбутньому, німота ввечері за столом — у такому світі нема місця для жаги. Либонь, Жанна страждала. Проте чоловіка вона не кидала. Так буває часто — людина мучиться, мучиться і сама того не відає. Літа збігали. Потім Жанна пішла від нього, пішла, звичайно, не самохіть. «Я дуже тебе кохала, але я надто втомилася... Я не знайшла своєї долі, але щоб почати наново жити, щасливої долі й не треба». Приблизно так вона йому написала.
Жозеф Гран також немало страждав. І він міг би почати нове життя, як слушно зауважив Ріє. Тільки він уже не вірить у такі речі.
Просто він увесь час думає про неї. Йому кортіло написати до Жанни листа, щоб якось виправдатися в її очах.
— Тільки важко дуже,— додав він.— Я вже віддавна про це думаю. Поки ми любилися, ми обходилися без слів, і так усе розуміли. Але ж любов минає. Я повинен був би знайти тоді, потрібні слова, щоб її утримати, а я не знайшов.
Гран дістав із кишені схожого на серветку картатого носовичка й гучно висякався. Тоді витер вуса. Ріє мовчки дивився на нього.
— Даруйте мені, докторе,— мовив старий,— але як би краще сказати... Я відчуваю до вас довіру. Ось із вами я можу говорити. Ну і, звісно, хвилююсь.
Видно було, що думками Гран за тридев’ять земель від чуми.
Увечері Ріє послав дружині телеграму і повідомив, що місто оголошене закритим, що він здоровий, що хай вона й надалі дбає про себе і що він увесь час про неї думає.
Через три тижні після закриття міста Ріє, виходячи з лазарету, наткнувся на молодика, котрий чекав на нього.
— Сподіваюсь, ви мене впізнаєте,— мовив молодик.
182


Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати, де.
— Я приходив до вас ще перед усіма цими подіями,— сказав незнайомець,— просив вас дати мені відомості щодо умов побуту арабів. Звати мене Раймон Рамбер.
— А, так,— згадав Ріє.— Ну що ж, тепер у вас багатий матеріал для репортажу.
Рамбер, здавалося, нервувався. Він сказав, що йдеться не про репортаж і що прийшов він до лікаря просити сприяння.
— Я повинен перепросити вас,— додав він,— але я нікого в місті не знаю, а кореспондент нашої газети, на лихо, дурний як пень.
Ріє запропонував Рамберові пройтися з ним до центру, лікареві треба було зазирнути в справах у диспансер. Вони рушили вузькими вуличками негритянського кварталу. Ве-: чоріло, але місто, колись таке гамірливе о тій порі, здавалося тепер напрочуд безлюдним. Тільки звуки сурм, що линули до золотавого вечорового неба, свідчили про те, що військові ще несуть свою службу, точніше, вдають, що несуть. Поки вони йшли крутими вулицями між двох рядів яскраво-синіх, жовтих та фіолетових будинків у мавританському стилі, Рамбер усе говорив, і говорив дуже збуджено. В Парижі в нього залишилася дружина. Сказати по щирості, не зовсім дружина, але то байдуже. Коли місто оголосили закритим, він їй телеграфував. Спочатку він гадав, що все минеться швидко, й намагався лише налагодити регулярне листуг вання з нею. Його колеги, оранські журналісти, просто так і сказали, що нічого зробити не можуть; прогнали його й на пошті, а секретарка у префектурі нахабно зареготала йому в обличчя. Зрештою, вистоявши дві години в черзі, він надіслав телеграму такого змісту: «Все гаразд. До зустрічі».
Але вранці, встаючи з постелі, він раптом подумав, що таки ніхто не знає, скільки все це триватиме. Тому він вирішив поїхати. А оскільки мав рекомендаційного листа, то зумів добутися до начальника канцелярії префектури (в газетної братії все-таки є якісь пільги). Рамбер особисто
183


з’явився до нього і сказав, що з Ораном його нічого не пов’язує, що стовбичити тут йомуТнема~чоГ67щ6”вїн"опинився в місті шпадково і^уде справедливо, якщо йомуДозволять виїхати, хай навіть ^доведеться відбути належтяйй" карантин. Начальник канцелярії відповів^що дуже доЬре його розуміє, але ні для кого зробити винятку не може, що він подумає, але, взагалі, становище досить серйозне, і що він сам нічого не вирішує.
— Я ж нетутешній,— мовив Рамбер.
— Авжеж, але все-таки маймо надію, що пошесть триватиме недовго.
Щоб якось утішити Рамбера, лікар зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу і що, як мудро розважити, то нема жодної, навіть найскорботнішої події, яка б не мала і свого доброго боку. Рамбер знизав плечима. Вони вже підходили до центру міста.
— Але зрозумійте мене, докторе, це ж глупство. Я наро¬
дився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. Хіба не так воно ведеться? ^
Ріє відповів, що ця думка, либонь, цілком слушна.
На центральних бульварах не було завсідної юрби. їм трапилося лишень кілька перехожих, що поспішали додому на околицю. Жодного усміхненого обличчя. Ріє подумав, що, певне, то наслідок зведення, переданого саме сьогодні агентством Інфдок. За добу у наших співгромадян знов оживе надія. Та сьогоднішні цифри, оголошені вдень, ще надто свіжі на пам’яті.
— Річ у тім,— навпростець мовив Рамбер,— що ми з нею
зійшлися недавно і, знаєте, живемо ~в злагодь *
Ріє промовчав.
— Бачу, я вам набридаю,— вів далі Рамбер.— Я хотів тільки ось про що вас спитати: чи не могли б ви видати мені довідку> де б офіційно підтверджувалося, щоГв мене нема цієї клятої чуми? Гадаю, такий папірець став'би мені в пригоді.
Ріє мовчки кивнув і якраз устиг підхопити хлопця, який
184


з розгону ткнувся головою йому в коліна, й обережно поставив його на землю. Вони знову рушили й опинилися на Збройній площі. Похмурі, ніби застиглі, фікуси й пальми оточували сірим курним кільцем статую Республіки, теж запилюжену й брудну. Вони зупинилися біля цоколя. Ріє потупав ногами, спершу правою, потім лівою, струшуючи з черевиків білястий порох. Нишком він зирнув на Рамбера. Той стояв, збивши на потилицю фетрового капелюха, неголений, ображено закопиливши губи, навіть гудзика — того, що під краваткою, не спромігся застебнути, а в очах горіло завзяття.
— Повірте, я вас добре розумію, — нарешті озвався Ріє,— але в ваших міркуваннях ви виходите з неправильних засновків. Я не можу видати вам довідки, бо й справді не знаю, хворі ви на цю недугу чи ні, і, навіть якщо ви здорові, я не можу ручатися, що саме в цю мить, коли ви вийдете з мого кабінету і зайдете до префектури, ви не підхопите інфекції. А втім, навіть якби...
— Що — навіть якби? — перепитав Рамбер.
— Навіть якби я дав таку довідку, вона однаково вам не придалася б.
— Чому це?
— Тому, що в нашому місті є тисячі людей, які перебувають у такому самому становищі, як і ви, і, одначе, ми не маємо права їх звідси випускати.
— Але ж вони на чуму не хворі?
— То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вркочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.
Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим.
Журналіст розпалився:
— 	Адже це питання людяності, присягаюсь вам! Може, ви собі не уявляєте, що означає така розлука для двох людей, які живуть у злагоді між собою?
Ріє відповів не одразу; Потім сказав, що, мабуть, все-таки уявляє. Навіть більше, всіма силами душі прагне, щоб
* /ГІ Але ж я не місцевий!
185


Рамбер возз’єднався зі своєю дружиною, щоб узагалі всі, хто любиться, швидше були вкупі, але існують, на жаль, цілком очевидні розпорядження й закони, а головне, існує чума, і його обов’язок — робити своє діло.
— Ні,— з гіркотою* заперечив Рамбер,— вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете в світі абстракцій.
Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме. Журналіст поправив краватку.
— Іншими словами, доведеться викручуватися якось інакше, так я вас зрозумів? Все одно,— з викликом кинув він,— я з міста поїду.
Лікар сказав, що він знов-таки розуміє Рамбера, але такі речі його не обходять.
— Ні, обходять,— раптово спалахнув Рамбер,— я тому й звернувся до вас, що, за чутками, саме ви вимагали вжити драконівських заходів. Ну я й подумав, що бодай як виняток, бодай один тільки раз ви могли б знехтувати підказану вами ж ухвалу. Але, видно, вам до всього байдуже. Ви ні про кого не подумали. Відмахнулись од тих, кого розлучено.
Ріє погодився, в певному розумінні Рамбер має рацію, він справді відмахнувся.
у — Знаю, знаю,— вигукнув Рамбер,— зараз ви забалакаєте про громадські інтереси. ^ Але^ж^ для громадського добра самс й потрібне щастя кожної окремої людини.
— Бачте,— мовив лікар не так неуважно, як раніше,— щастя щастям, але існує і дещо інше. Ніколи не слід судити з порога. І даремно ви гніваєтесь. Якщо вам пощастить виплутатися з цієї халепи, я буду вельми радий. Просто, з обов’язку мені не вільно робити деякі речі.
Журналіст нетерпеливо труснув головою:
— Ви маєте рацію, даремно я гніваюся. Та ще й забрав у вас чимало часу.
Ріє попросив Рамбера тримати його в курсі своїх справ і
186


не держати на нього камінь за пазухою. Очевидно, Рамбер має план дій, і, мабуть, у певному розумінні вони можуть дійти згоди. Рамбер розгублено глипнув на лікаря.
— Я теж у це вірю,— сказав він по паузі,— вірю всупереч самому собі, всупереч тому, що ви тут мені наговорили.
Він затнувся.
— Але все одно я не можу схвалити ваших дій.
Він насунув капелюха на чоло і прудко пішов геть. Ріє простежив за ним поглядом і побачив, що журналіст зайшов у під’їзд готелю, де мешкав Жан Тарру.
Лікар задумливо похитав головою. Журналіст мав рацію у своєму нетерплячому пориванні до щастя. Але ж чи мав він рацію, коли звинувачував його, Ріє? «Ви живете в світі абстракцій». Чи ж справді були світом абстракцій дні, проведені в лазареті, де чинила страхітливі спустошення чума, забираючи в середньому до п’ятсот душ на тиждень? Так, безперечно, у стихійному лихові була своя частка абстракції, було в ньому і щось нереальне. Але коли абстракція намагається вас убити, доводиться взятися за таку абстракцію. І Ріє знав лише одне: не так це вже й легко. Не так уже й легко, приміром, керувати підсобним лазаретом (нині їх нараховувалося вже три), відповідальність за який поклали на нього. В кімнатці, суміжній з лікарським кабінетом, обладнано приймальню. В долівці зробили заглибину, де стояло ціле озерце крезолу, а посередині виклали з цегли ніби острівець. Хворого клали спочатку на той острівець, потім мерщій роздягали догола, й одежа падала в розчин крезолу. І тільки тоді, коли хворого обмивали з ніг до голови, насухо витирали й одягали в цупку лікарняну сорочку, він переходив до рук Ріє, а потім його перевозили до одної з палат. Довелося використати внутрішні шкільні кріиті дворики, бо в лазареті кількість койок сягала вже до п’ятисот, і майже всі вони були зайняті. Після вранішнього обходу, який провадив сам Ріє, ^соли всім хворим вводили вакцину, розрізали болячки, лікар ще переглядав папери
187


із статистичними даними, а по обіді знов починався обхід. Нарешті вечорами він їздив з візитами до своїх пацієнтів і повертався додому лише пізно вночі. Саме напередодні мати, віддаючи Ріє телеграму від дружини, помітила, що руки в нього тремтять.
— 	Так,— згодився він,— тремтять. Але це нервове, я за собою простежу.
Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів йому стало несила. Писати діагноз «заразна лихоманка» означало негайну ізоляцію хворого. Ось тут і справді починалися труднощі, саме тут починався світ абстракцій, бо родина хворого добре знала, що побачить його або як одужає, або в домовині. «Зжальтеся, докторе!» — голосила пані Лоре, матір покоївки, яка працювала в тому готелі, де мешкав Тарру. Але що означає — зжальтеся? Певна річ, він жалів їх. Але це нічого не міняло. Доводилося телефонувати. Через кілька хвилин лунала сирена «швидкої допомоги». Спершу сусіди відчиняли вікна й визирали на вулицю. А згодом, навпаки, квапливо зачиняли всі віконниці. І ось тоді, власне, й починалася колотнеча, лемент, сльози, словом, абстракція. В кімнатах, де, здавалося, саме повітря пашіло від лихоманки і страху, розігрувалися несамовиті сцени. Але хворого однаково забирали. Ріє міг рушати додому.
В перші дні пошесті він обмежувався телефонним дзвінком і поспішав до інших хворих, не чекаючи на «швидку допомогу». Але тільки-но він з порога, як родичі наглухо замикали двері, вони воліли залишатися віч-на-віч із заразою, аби тільки не випускати з дому хворого, бо знали, чим усе завершується. Крики, погрози, втручання поліції, а потім і військових,— словом, хворого брали приступом. У перші тижні доводилося сидіти й чекати, поки прибуде «швидка». А потім, коли з лікарем у «швидкій» почав їздити санітарний інспектор, яких навербовано з добровольців, Ріє міг одразу поквапитися від одного хворого до іншого. Але тоді, на самому початку, всі вечори, проведені у хворого в чеканні на
188


санітарну машину, були схожі на той вечір, коли Ріє вступив до тісного помешкання пані Лоре, оздобленого віялами й штучними квітами, і мати, зустрівши його на порозі, сказала з вимученим усміхом:
— 	Сподіваюся, в неї не та лихоманка, про яку всі говорять!
А він, піднявши простирадло й поділ нічної сорочки, мовчки приглядався до багрових плям на животі і на стегнах, до набряклих гудзів. Мати теж подивилася на оголені пахвини доньки і, не стримавшись, зойкнула на весь голос. Щовечора точнісінько так само волали матері, безглуздо втупившись в оголений живіт своєї дитини, поцяткований смертельними знаками; щовечора чиїсь руки судомно чіплялися за руки Ріє, сльози змінювалися марними благаннями й присяганнями, щовечора на сирену «швидкої допомоги» відповідали істеричні ридання, такі ж марні, як самий біль. І наприкінці тієї довгої низки вечорів, таких подібних між собою, Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювалися знов і знов, і ні на що інше уже не сподівався. Так, чума, як абстракція, була більш ніж одноманітна. Змінився, можливо, тільки він сам — Ріє. Він це усвідомив біля статуї Республіки, того вечора, коли дивився на двері готелю, де зник Рамбер. Тільки одне відчув він: його поступово причавлює свинцева байдужість.
Наприкінці тих виснажливих тижнів, коли все в таких самих сутінках весь люд висипав надвір і знічев’я снував по вулицях, Ріє раптом усвідомив, що йому більше не треба боронитися від жалю. Надто вже стомливий жаль, коли він даремний. І, зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість, єдину за ці тижні, що навалилася на нього як тягар. Він знав, що відтепер його завдання полегшає. І тому радів. Коли лікарева мати, зустрічаючи його о другій годині ночі і ловлячи його порожній погляд, бідкалася, вона саме й шкодувала про те, що син її позбувся єдиної доступної йому втіхи. Щоб боротися з абстракцією, треба хоч трошки бути з нею спорідненим.
189


Але як утовкмачити це Рамберові? Абстракція в очах Рамбера — це все те, що стає на заваді його щастю. І, правду кажучи, Ріє визнавав, що в певному розумінні журналіст має слушність. Одначе він також знав, що бувають випадки, коли абстракція дужча за людське щастя, і тоді треба це усвідомлювати. Тільки тоді. Мабуть, так і сталося з Рамбером, і лікар збагнув вже згодом з окремих звірянь журналіста. Він міг таким чином стежити з нової позиції за похмурою борнею між щастям кожної окремої людини і абстракціями чуми,— борнею, яка складала весь сенс життя нашого міста протягом довгої доби.
Але там, де одні вбачали абстракцію, інші вбачали істину. І справді, кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта, того самого, що поміг дістатися додому заслаблому старому Мішелю. Панлю вже здобув собі шану співробітництвом в Оранському географічному бюлетені; його хист розшифровувати давні написи завоював йому авторитет. Але ще більшу аудиторію він привабив не як учений, а як лектор, виголосивши низку доповідей про новочасний індивідуалізм. У своїх ттріт.іяу він виступив ревним поборником неприми- ренного християнства, однаково далекого і від сучасної розбещеності, і від обскурантизму минулих сторіч. Він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин. Звідси й пішла його добра слава. _
Отже, наприкінці першого місяця церковні власті нашого міста вирішили боротися проти чуми власними засобами і проголосили наступний тиждень тижнем усезагальних молебнів. Ті публічні маніфестації благочестя мали скінчитися в неділю урочистою відправою на честь святого Роха, заступника зачумлених, бо його також вразила чума. З цього приводу звернулися до отця Панлю з проханням прочитати проповідь. На цілі два тижні той відірвався від своїх трудів, присвячених святому Августину та африканській церкві, завдяки яким посів особливе місце в їхньому єзуїтському ордені. Гарячий і пристрасний на вдачу, він одразу погодився
190


прийняти покладену на нього місію. Ще задовго до того, як проповідь було виголошено, про неї багато говорили в місті, і вона по-своєму стала важливою віхою в історії тієї доби.
Тиждень молебнів зібрав багато людей. І зовсім не тому, що звичайно наші оранці вирізнялися великою побожністю. Недільними ранками, наприклад, морські пляжі ставали серйозними конкурентами церковним відправам. І зовсім не тому, що наші співгромадяни в раптовому осяянні звернулися до Бога. Але оскільки місто оголошено закритим і вхід до порту заборонено, морські купання, природно, відпадали — це з одного боку, а з другого, оранці мали якийсь особливий настрій, душею вони не сприймали несподіваних подій, що впали на них, і все ж таки невиразно відчували, що багато чого змінилося. Правда, дехто ще сподівався — моровиця піде на спад і помилує їх самих та їхніх близьких. А отже, вони поки що вважали, що нікому нічого не винні. Чума в їхніх очах була тільки непроханою гостею, котра як прийшла, так і піде геть. Для них, нажаханих, але не зневірених, ще не настала мить, коли чума постане перед ними як форма їхнього існування і коли вони забудуть те життя, що провадили перед пошестю. Словом, вони чекали. Чума досить химерно змінила їхні звичні погляди на релігію, як, до речі, і на силу-силенну інших проблем, і цей новий настрій був однаково далекий і від байдужості, і від пристрастей, і найкраще визначався словом «об’єктивність». Більшість із тих, що брали участь у тижні молебнів, могли б цілком слушно підписатися під словами, які сказав один із віруючих докторові Ріє:
— 	Принаймні шкоди від цього не буде.
Сам Тарру записав у своєму щоденнику, що китайці в таких випадках б’ють в барабани, маючи надію задобрити духа чуми, і зауважив, що зовсім неможливо довести, чи справді барабан ефективніший за профілактичні заходи. Він додавав, що з’ясувати це питання можна було б, лише маючи дані про існування духу чуми, і що наше невігластво зводить усі суперечки нанівець.
191


Так чи інакше, а в нашому кафедральному соборі весь тиждень було повно богомольців. Перші дні чимало співгромадян воліли товпитися перед порталом у затінку пальм та гранатових дерев, слухаючи, як хвилями долітають на вулицю заклики та молитйи. Але лихий призвід людям заохота, і потроху ті самі слухачі входили, наважившись, у собор і несміливо підспівували разом з іншими парафіянами. А в неділю густий натовп затопив неф, заповнив усю паперть, навіть на приступках сходів стояли люди. Напередодні в суботу небо захмарилося, дощ линув як з відра. Хто стояв надворі, розкрив парасольки. Коли вступив на кафедру отець Панлю, в соборі витав аромат ладану і дух вогкого шовку.
Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім видно було тільки щось чорне й широке, а вищедві червоні плями його щік, а ще вище над ними — окуляри в металевій оправі. Голос у ньпгп буй пужий; ттяпуий, чутний сдалеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове», немов іскря перебігла рядами аж до паперті.
Наступні фрази логічно не дуже в’язалися з цим піднесеним вступом. Лише десь посередині промови наші співгромадяни збагнули, що панотець зручним ораторським прийомом уклав у першу фразу основну тезу свого казання, ніби пугою ляснув. Одразу ж по тому звертанні Панлю і справді навів вірш із Виходу про чуму єгипетську і додав:
— 	Ось ВІДКОЛИ В Історії з’явилась ця кар?^ тпй дря'зм'гм _ворогівЬожих. д>араон опирався задумам Предковічного, а чума кинула його на коліна. Від самого початку історії людства ця кара Божа приб оркУєсліпих і спо*шрцт^ ^рдині Схаменіться і станьте навколішки.
Дощ знову припустив, і останні фраза проповіді, сказана серед цілковитої тиші, підкресленої нудним плюскотом зливи об вітражі, пролунала так владно, що дехто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вклякнув на молитовному ослінчику.
192


Інші подумали, що треба піти за тим прикладом, і потроху всі слухачі, майже нечутно, тільки подекуди рипнули стільці, попадали навколішки. Тут Панлю випростався, передихнув гучно і провадив далі ще палкіше:
— Якщо чума нині торкнулася вас, отже, прийшла пора схаменутися. Праведникам нема чого боятися, але грішникам випадає воістину тремтіти. На безмежному току Всесвіту невблаганний ціп молотитиме збіжжя людське, поки відокремить зерно від полови. І ми побачимо більше полови, ніж зерна, більше кликаних, аніж обраних, і не Господь побажав цього лиха. Довго, надто довго світ сей мирився із злом, надто довго сподівався на милосердя Боже. Досить було покаятися в гріхах своїх, і все ставало нам дозволеним. 1 кожен сміливо каявся в^прогріхах своїх. Але настане пора — іосудять його. А поки найлегше жити як живеться, Бог,
^мовляв, усе простить. Так ось, далі так тривати не може! Господь, який довго схиляв до жителів міста свій милосердний Лик, втомився чекати. Ошуканий у своїй одвічній надії, він відвертає свій погляд від нас. І от, позбавлені Божественного світла, ми надовго поринули в морок чуми І
Хтось із слухачів пустив дивний звук, схожий на кінське форкання. По короткій паузі пантонець знов заговорив, але на тон нижче:
— Писано-бо в Золотій легенді, що за короля Умберто Ломбардського Італію спустошила така люта чума, що ледь ставало живих, аби ховати мертвих. А надто лютувала вона в Римі та в Павії. І очам людським явився добрий янгол і звелів лихому янголові, озброєному списом, разити оселі; і щоразу як спис устромлявся в оселю, всі, хто виходив звідти, падали неживі.
Тут Панлю простягнув свої короткі руки до паперті, начебто там, за хисткою дощовою запоною, причаїлося щось.
— Браття мої! — гучав він.— Саме сії смертельнії лови ідуть зараз на наших вулицях. Дивіться, дивіться, ось він, янгол чуми, гарний, як Люципер, і осяйний, як саме зло; ось він звівся над вашими дахами, замірившись правицею з за-
7 0—266
193


кривавленим списом, а лівою рукою вказуючи на оселі ваші. Може, саме зараз він простер перст до дверей ваших, і спис з тріскотом вганяється в дерево, а ще за мить чума входить до вас, умощується в покої вашому і чекає на ваше повернення. Вона там, терпляча й зірка, леминуча, як сам світовий лад. І руку, що вона протягне до вас, жодна потуга земна, ба навіть — запам’ятайте це гарненько! — суєтні людські знання не відвернуть від вас. Пообмолочуваних на кривавому гармані страждання, вас буде відвіяно вкупі з половою.
Тут велебний отець, не шкодуючи барв, змалював жахливий для всіх образ бича Божого. І слухачі немов побачили, як той здоровенний дерев’яний дубець вимахує над містом, як тне навмання, як звивається, закривавлений, розбризкуючи кров, множачи страждання людські, «і з такого засіву вродить жниво істини».
Закінчивши цей довгий період, Панлю спинився, чуб упав йому на лоба, все тіло стрясалось, і дрож передававЬя навіть кафедрі, в яку він учепився обіруч. Потім він заговорив глухіше, але тим самим викривальним тоном:
— 	Так, настала пора схаменутися. Ви гадали, шо досить один раз на тиждень, у неділю, зайти до храму Божого, аби потім усі інші шість днів грішити. Ви вважали, що кілька ^разів уклякнувши, ви вже спокуту5али злочинну недбалість. Але Бог, він не теплииГ Ш~~рїдкі звертання до небес не можуть задовольнити його невситимої любові. Йомухочеть- ся бачити вас постійноГотака його любов, і воістину тільки так треба любити. Ось чому, втомившись вас виглядати^Тіш напустив бича на вас, як напускав на^всі захряслі в грїхаХ міста відтоді, як веде свій родовід людство. Тепер ви знаєте, що таке гріх, як знали це Каїн та його сини, як знали це перед потопом, як знали жителі Содому і Гоморри, як знали фараон та Йов, як знали всі, кого відцурався Бог. І, як усі вони, ви від того дня, як місто замкнуло в своє кільце і вас, і бич Божий, ви інакше бачите все живе й суще. Ви знаєте тепер, що час^подумати про головне.
Вологий вітер вдерся під склепіння церкви і пригнув
194


тріскотливі вогники свічок. Густий дух воску, змішаний з подихом тих, хто кашляв, чхав, підступив до кафедри, і отець Панлю, знов повернувшись до свого засновку, зі звичною спритністю, цінованою у нас вельми високо, заговорив спокійним голосом:
— 	Знаю, багато хто з вас питає себе, куди я, власне, хилю. Я хочу привести вас до істини і навчити радіти всупереч усьому, що я тут сказав. Дині вже не ті часи, коли людину ведуть до добра благії поради й братня рука. Нині вказує істина. І спасенну путь указує вам також закривавлений спис, і він же підштовхує вас до Бога. Ось у цьому, браття мої, виявляє себе небесне милосердя, що вклало в усе суще і добро, і зло, і гнів, і милість, і чуму, і спасіння. Той самий бич, що мордує вас, підносить кожного й указує йому шлях. Ще в давні часи абіссінці віри християнської бачили' в чумі найпевніший засіб ввійти в царство небесне і приписували їй Божественне походження. Той, кого милувала зараза, загортався в ряднини, якими укривали зачумлених, аби накликати на себе смерть. Певна річ, такого шаленого поривання до спасіння душі ми рекомендувати не можемо. Воно свідчить про гідний жалю поспіх, близький до гордині. Не треба бігти поперед Бога й прагнути прискорити хід непорушного ладу, заведеного Творцем раз і назавше. Це напрямки веде до єресі. А втім, той приклад повчальний. Найпроникливішим умам він показує осяйне світло вічності в надрах будь-якого страждання. Воно, це світло, осяває похмурі дороги, що ведуть до спасіння... Воно, це світло, є виявом волі Божої, що невтомно обертає зло на добро. Навіть нині воно, це світло, веде нас цим падолом смерті, страху й криків жаху до останнього безгоміння і до вищої засади всього нашого буття. Ото і є, братове мої, та незмірна втіха, що її хотілося мені вам дати, і хай те, що ви чули тут, буде не просто гнівними словесами, а й миродайним глаголом.
З усього відчувалося, що проповідь Панлю завершується. Дощ перейшов. З неба крізь вогкий серпанок лилося на
7*
195


майдан помолоділе світло. З вулиці долинав гомін голосів, шерех автомобільних шин — звичайний гамір пробудженого міста. Намагаючись не робити шуму, слухачі почали стиха збиратися, собор заполонило тихе шамотіння. Проте ве- лебний отець озвався знову, він оголосив, шо, довівши Божественне походження чуми і каральну місію бича Божого, він більш не вернеться до цієї теми і, закінчуючи своє слово, утримається вдаватися до оздоб красномовства, що було б недоречно, коли йдеться про події такі трагічні. Йому здається, що всім і так має бути ясно. Він хоче тільки нагадати слухачам, як літописець Матьє Маре, описуючи велику чуму, що спостигла Марсель, нарікав, що він живе в пеклі, без помочі й надії. Ну що ж, Матьє Маре був жалюгідний сліпець. Навпаки, отець Панлю наважиться твердити, що саме тепер кожній людині дарована Божа поміч та одвічна християнська надія. Він сподівається попри страхіття цих днів і зойки мрущих, він сподівається попри всі надії, що наші співгромадяни звернуть до небес те єдине слово, слово християнина, яке і є сама любов. А решту довершить Г осподь.
Важко сказати, чи подіяло те казання на наших співгромадян. Наприклад, пан Отон, слідчий, заявив докторові Ріє, що, на його думку, основна теза отця Панлю «цілком незаперечна». Та не всі оранці дотримувалися такого категоричного погляду. Просто після казання вони гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув’язнення, яке годі собі уявити. І якщо одні провадили своє скромне існування, намагалися пристосуватися до ув’язнення, то інші, навпаки, тільки й думали, як би втекти з цієї тюрми.
Спершу люди без нарікань примирилися з тим, що їх відрізано від зовнішнього світу, так само, як примирились би вони з будь-якою тимчасовою прикрістю, що загрожувала лише якимсь їхнім звичкам. Та коли вони раптом зрозуміли, що попали у в’язницю, коли над головою, як накривка,
196


круглилось літнє небо, що жолобиться від спеки, то невиразно відчули, що цей полон загрожує всьому їхньому життю. Вечорами, разом з прохолодою, поверталася до них снага і спонукала їх іноді до відчайдушніших вчинків.
Спершу — важко сказати, чи то був простий збіг,— але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк; і з глибини його і обсягу стало ясно: наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище. Отож з певного погляду атмосфера в нашому місті дещо змінилася. Але ось що незбагненно: сталися ці зміни в атмосфері самого міста чи в людських серцях?
Через кілька днів після недільної проповіді доктор Ріє разом з Граном вирушили на околицю, обговорюючи події останніх днів, як раптом шлях їм перепинив якийсь чолов’яга, він незграбно тупцяв перед ними, але чомусь не рушав з місця. Саме цієї хвилини спалахнули вуличні ліхтарі, їх запалювали тепер щораз пізніше. Почеплена високо вгору лампа осяяла зненацька чоловіка, і вони побачили, що незнайомець нечутно регоче, приплющивши очі. По його блідому обличчю, спотвореному усмішкою німих веселощів, рясними краплями котився піт. Вони пішли далі.
— Божевільний,— мовив Гран.
Ріє, що взяв свого супутника під руку, аби швидше повести його геть від цього видовиська, відчув, як тіло Грана тіпає від дрожу.
— Скоро в нашому місті всі будуть божевільні,— мовив
Ріє. "
В горлі йому пересохло, очевидно, давалася взнаки багатоденна втома.
— Зайдімо вип’ємо чогось.
В тісній кав’ярні, куди вони зайшли, освітленій єдиною лампочкою, що горіла над шинквасом і розливала густо- багрове світло, клієнти чомусь гомоніли стиха, хоча, здавалося б, для цього не було ніякої причини. Гран, на великий подив лікаря, замовив собі склянку рому, вихилив одним духом і заявив, що міцне аж-аж. Потім рушив до виходу.
197


Коли вони опинились надворі, Ріє причулося, ніби нічний морок густо пронизаний зойками. Глухий посвист, що йшов із чорного неба й вився десь над ліхтарями, несамохіть нагадав йому незримий бич Божий, що невтомно розтинав тепле повітря.
— Яке щастя, яке щастя,— все повторював Гран.
Ріє намагався зрозуміти, що він, власне, має на гадці.
— Яке щастя,— промовив Гран,— що в мене є моя робота.
— Атож,— підтвердив Ріє,— це справді велика перевага.
І, бажаючи заглушити той посвист, він спитав Грана, чи задоволений він своєю роботою.
— Та як би вам сказати, гадаю, я на добрій дорозі.
— А довго вам ще працювати?
Гран ніби ожив, голос його залунав голосніше, ніби зігрітий випарами алкоголю.
— Не знаю. Але річ не в тім, докторе, зовсім не в тім.
Навіть у темряві Ріє здогадався, що його співрозмовник
вимахує руками. Здавалося, він готує подумки промову, і вона й справді нараз вихопилася назовні й полилася без упину:
— Бачите, докторе, чого я хочу,— я хочу, щоб того дня, коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам: «Панове, шапки геть!»
Ця несподівана заява здивувала Ріє. Йому здалося навіть, ніби Гран підніс руку до голови жестом людини, що скидає капелюх, а потім викинув руку вперед. Там, угорі, з новою силою задзвенів чудний посвист.
— Так,— мовив Гран,— я повинен досягти досконалості.
При всій своїй недосвідченості4 в літературних справах,
Ріє, одначе, подумав, що, мабуть, усе відбувається не так просто і що, скажімо, навряд чи видавничі працівники сидять у своїх кабінетах у капелюхах. Але хто його знає — і Ріє волів промовчати. Він несамохіть прислухався до таємничого гуку чуми. Вони наближалися до Гранового кварталу, а що
198


дорога йшла вгору, на них повіяло свіжим вітерцем, що забрав з собою воднораз усі міські шерехи. Гран усе ще говорив, але Ріє вловлював лише половину його слів. Він зрозумів тільки, що твір, про який мовиться, уже нараховує сотні сторінок і що найважче для автора — це досягти досконалості
— Цілі вечори, цілі тижні над одним якимсь словом... а то й просто над узгодженням.
Тут Гран зупинився і зловив лікаря за гудзик від плаща. З його майже беззубого рота слова виривалися на превелику силу.
— Зрозумійте мене, докторе. У гіршому випадку не так уже й складно вибирати між «але» та «і». І вже куди важче віддати перевагу «і» чи «потім». Ще більше клопоту з «потім» і «далі». Та чи не найважче знати, де треба ставити «і», а де можна обійтися.
— Так, — мовив Ріє,— розумію.
Він знову рушив далі. Гран, збентежений, наздогнав лікаря.
— Даруйте мені,— пробурмотів він.— Сам не знаю, що сьогодні зі мною діється.
Ріє легенько поплескав його по плечу й сказав, що він хотів би йому допомогти, та й усе, що він розповів, його дуже зацікавило. Гран, здавалося, заспокоївся, і, коли вони підійшли до під’їзду, він, повагавшись, запросив лікаря завітати на хвилинку до нього. Ріє погодився.
Гран посадив гостя в їдальні до столу, заваленого паперами, кожний аркуш був змережаний дрібним, як мачок, письмом, чорнів від рясних правок.
— Так, це ж він і є,— сказав Гран, піймавши запитальний погляд Ріє.— Може, вип’єте чогось? Я маю трохи вина.
Ріє відмовився. Він дивився на аркуші рукопису.
— Та не дивіться так,— попросив Гран.— Це тільки перша фраза. Ох і попоморочився я з нею, добре попоморо- чився.
Він теж утупився в розкидані по столу аркуші, і рука його,
199


скоряючись непоборному пориву, сама потяглася до сторінки і піднесла її ближче до електричної лампочки без абажура. Аркуш тремтів у його руці. Ріє завважив, що чоло у службовця спітніло.
— Сідайте,— сказав*він,— і почитайте.
Гран глипнув на лікаря і вдячно всміхнувся.
— Справді,— мовив він,— мені й самому хочеться вам почитати.
Він почекав з хвилину, не відриваючи погляду від сторінки, потім сів. А Ріє прислухався до невиразного зітхання міста, яке ніби акомпанувало посвисту бича. Саме цієї миті він надзвичайно гостро відчув усе місто, що лежало внизу і обернулося в наглухо замкнутий світ, який роздирали страхітливі зойки, що їх поглинала нічна пітьма. А поряд глухо бубонів Гран:
— «Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонсь- кого лісу... »
Потім знову запала тиша і принесла з собою невиразний гул міста-мученика. Гран поклав аркуш, але очей від нього не відвернув. Через хвилину він глянув на Ріє:
— Ну як?
Ріє відповів, що початок здався йому цікавим і цікаво було б дізнатися, що буде далі. На це Гран палко заперечив, що такий погляд неправильний. І навіть приплеснув аркуш долонею.
— Це тільки чернетка. Коли мені пощастить непомильно точно намалювати картину, що живе в моїй уяві, коли моя фраза матиме такий самий алюр, як оцей чіткий клус — один-два-три, один-два-три,— все інше піде легше, а головне, ілюзія з першого ж рядка набере такої сили, що сміливо можна буде сказати: «Шапки геть!»
Але поки що роботи в нього по зав’язку. Ні за які скарби світу він не погодиться віддати ось таку фразу до рук видавця. Хоч іноді ця фраза і дає йому відчуття авторського задоволення, він добре розуміє, що поки ще вона повністю не
200


передає реальної картини, написана якось надто легковажно і це, хай віддалено, все-таки ріднить її зі штампом. Отаке було його зізнання, коли раптом за вікном щось затупотіло, ніби хтось біг. Ріє підвівся.
— 	Ось побачите, як я її поверну,— сказав Гран і, озирнувшись на вікно, додав: — Коли все це минеться...
Тут знову почулися поквапливі кроки. Ріє хутко вийшов на вулицю, і повз нього пройшло двоє людей. Очевидно, вони простували до міської брами. І справді, деякі наші співгромадяни, втративши тяму від спеки й чуми, вирішили діяти силою і, намагаючись обдурити пильність кордону, вибратися з міста.
Інші, як, скажімо, Рамбер, також намагались вирватися з атмосфери дедалі більшої паніки, але діяли коли не успішніше, то завзятіше й спритніше. Попервах Рамбер проробив усі офіційні демарші. За його словами, він завжди вважав, що наполегливість рано чи пізно візьме гору, та й з певного погляду вміння виплутуватися з халепи було властиве його фахові. Отож він відвідав чимало канцелярій і людей, чия компетенція звичайно не викликала сумніву. Але за цих обставин уся їхня компетенція була ні на що. Найчастіше то були люди, що мали цілком точні й усталені уявлення про все, що стосувалося банкових операцій, чи експорту, чи цитрусових, чи виноторгівлі, люди, безперечно, обізнані з питаннями права або страхування, не кажучи вже про те, що мали солідні дипломи і чималий запас доброї волі. Саме наявність доброї волі і вражала в них. Але в усьому стосовно чуми їхні знання зводилися до нуля.
' Та дарма, Рамбер знову і знову викладав кожному з них
1 свою справу. Його доводи в основному зводилися до того, що він, мовляв, чужий у нашому місті, і тому його випадок вимагає особливого розгляду. Співрозмовники з цим охоче погоджувалися. Але майже всі давали йому зрозуміти, що саме в таке становище потрапило чимало людей, і тому випадок його не такий винятковий, як йому здається. На це
201


Рамбер заперечував, що, коли навіть так, суть його аргументації не міняється, а йому відповідали, що все-таки міняється, бо власті чинять у таких випадках перешкоди, бояться будь-яких потурань, не бажаючи створювати так званий прецедент, причому останнє слово вимовлялося з неприхованою відразою. Рамбер якось повідомив докторові Ріє, що за створеною ним класифікацією таких типів він заносить до графи «бюрократи». А, крім бюрократів, траплялися ще й базіки, вони запевняли прохача, що все це довго не триватиме, а коли від них вимагали конкретної ухвали, не скупилися на добрі поради, навіть намагалися утішати Рамбера, твердячи, що все це лише тимчасові прикрощі. Траплялися також достойники, ті вимагали, щоб прохач виклав своє прохання на папірці і подав їм, а вони вже повідомлять його про свою ухвалу; траплялися скоробрехи, що пропонували йому ордер на квартиру або повідомляли адреси недорогого пансіону; траплялися педанти, що вимагали заповнити за всією формою бланки й одразу ж підшивали їх до справи; зустрічалися неврастеніки, що знімали руки до неба; зустрічались уперті, що відвертали очі; і нарешті, а таких було більшість, зустрічалися формалісти, що за звичкою відсилали Рамбера до сусідньої канцелярії або підказували якийсь новий хід.
Журналіст пошарпав собі нерви, оббиваючи пороги, зате зумів скласти досить ясне уявлення про те, що таке мерія або префектура, ще й тому, що змушений був висиджувати годинами на оббитій молескином лаві навпроти величезних плакатів — одні закликали брати державну позику, вільну від податків, інші — вступати до колоніального війська; а потім ще тупцяв у самих канцеляріях, де на обличчях урядовців можна було прочитати не більше, ніж на скороши- тах і поличках з теками. Правда, тут була одна перевага, як признався не без гіркоти Рамбер докторові Ріє: всі ці клопоти затулили від нього істинний стан справ. Він навіть не помітив, що пошесть наростає. Не кажучи вже про те, що дні, згаяні в марній біганині, минали швидше, та й хіба
202


в такому становищі, в якому перебувало все місто, кожен минулий день не наближав людину до кінця її випробування, якщо, звісно, вона до цього доживе. Ріє мусив визнати, що такий погляд не позбавлений логіки, але закладена в ній істина, мабуть, надто загальна.
Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія. З префектури він отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше. Опитувачів цікавило: його точні ім’я та прізвище, його сімейний стан, його прибутки—давнішні й теперішні, словом, те, що прийнято називати curriculum vitae '. В перші хвилини йому здалося, ніби цю анкету розіслано саме тим особам, яких можна відправити на місце їхнього постійного проживання. Деякі відомості, зібрані в канцелярії, правда, досить туманні, підтвердили це враження. Але після рішучих кроків Рамберові пощастило знайти відділ, що розсилав анкети, і там йому сказали, що дані збираються «про всяк випадок».
— 	Який випадок?—спитав Рамбер.
Тоді йому пояснили, що на той випадок, коли він заразиться чумою й помре, і тоді, з одного боку, відділ зможе сповістити рідних про цей сумний факт, а з другого — встановити, чи оплачуватиметься утримання його, Рамбера, в лазареті з міського бюджету чи можна буде сподіватися, що родичі небіжчика компенсують ці видатки. Звичайно, це підтверджувало, що його не остаточно розлучено з тією, яка чекає на нього,— бо про їхню долю клопочеться суспільство. Але втіха була досить жалюгідна. Найдивовижніше те,— і Рамбер це завважив,— що в самий розпал стихійного лиха якась канцелярія незворушно робила свою справу, виявляла ініціативу в дочумному стилі, іноді навіть без відома начальства, і чинила так лише тому, що була спеціально створена для такого діла.
Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Журналіст оббігав
1 Життєпис {латин.).
203


уже всі канцелярії, зробив усе можливе і збагнув, що з цього боку, принаймні на тепер, вихід надійно забарикадовано. Тоді він почав вештатися від кав’ярні до кав’ярні. Вранці вмощувався на терасі перед кухлем теплуватого пива й гортав газети в надії знайти в них бодай натяк на близький кінець пошесті, розглядав перехожих, неприязно відвертався від їхніх невеселих облич. Перечитавши вдесяте, усоте вивіски розташованих навпроти крамниць, а також рекламу славетних аперитивів, що їх уже не подавали, він підводився з місця й чимчикував навмання жовтими вулицями міста. Так і збігав час до вечора, від самотнього ранкового висиджування в кав’ярні до вечері в ресторані. Саме ввечері Ріє і помітив Рамбера, який стояв у нерішучій позі на порозі кав’ярні. Нарешті він, очевидно подолавши вагання, ввійшов і сів у дальньому кутку зали. Наближалася та година — за наказом згори вона щодня наставала все пізніше й пізніше,— коли в кав’ярнях і ресторанах дають світло. Залу затоплювали сутінки, водяві, каламутно-сірі, рожевість вечорового неба відбивалася в віконних шибках, і в дедалі густішій темряві тьмяно полискував мармур столиків. Тут, серед порожньої зали, Рамбер здавався заблудлою тінню, і Ріє подумалося, що для журналіста це година відчуженості. Але й усі інші бранці зачумленого міста проходили одночасно з ним через свою годину самоти, і треба було щось робити, аби поквапити хвилину визволення. Ріє одвернувся.
Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі. Вихід на перон було заборонено. Але до зали чекання, куди потрапляли з площі, дверей не замикали, й іноді в спеку там знаходили притулок жебраки. Рамбер приходив на вокзали читати старі розклади поїздів, оголошення, що забороняли плювати на підлогу, і порядок роботи залізничної поліції. Потім він сідав у куток. В залі було напівтемно. Боки старої чавунної грубки, не топленої вже багато місяців, були всі в патьоках від поливки дезинфекційним розчином. Зі стіни десяток плакатів вістував щасливе й привільне життя десь у Бандолі чи Каннах. Тут на Рамбера опадало й страхало його
204


відчуття свободи, яке виникає, коли доходиш до останньої межі. З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа, так принаймні запевняв він доктора Ріє. Париж переслідував його як мана, і знайомі краєвиди — вода й старе каміння, голуби на Пале-Рояль, Північний вокзал, безлюдні квартали круг Пантеону і ще деякі паризькі куточки — вбивали будь-яке бажання діяти, але ж раніше Рамбер навіть гадки не мав, що любить їх до сліз. Ріє подумав лише, що журналіст просто ототожнює ці образи зі своїм коханням. І коли Рамбер сказав йому якось, що любить прокидатися о четвертій годині ранку й думати про своє рідне місто, лікар легко співставив це зізнання зі своїм сокровенним досвідом — йому також саме о цій порі втішно було уявляти собі свою відсутню дружину. Саме в ці години йому щастило відчути її наяву. До четвертої години ранку людина, власне, нічого не робить і спить собі любісінько, якщо навіть ніч ця була ніччю зради. Так, людина спить
о 	цій порі, і дуже добре, що спить, бо єдине бажання збаламученого неспокоєм серця — неподільно володіти тим, кого любиш, або, коли настала година розлуки, занурити цю істоту в сон без видінь, аби тривав він до дня зустрічі.
Незабаром після казання настав період спеки. Минав червень. Назавтра після запізнілих дощів, що відзначили собою славетну проповідь, літо раптом розцвіло в небі і над дахами будинків. Прихід його почався з палючого вітрюгана, що стих лише надвечір, але встиг висушити всі стіни в місті. Сонце, здавалося, захрясло посеред неба. Протягом усього дня спека і яскраве світло заливали місто. Тільки-но людина покидала дім або виходила з-під вуличних аркад, відразу ж починало здаватися, ніби в місті не існує куточка, захищеного від цього сліпучого проміння. Сонце переслідувало наших співгромадян навіть у найглухіших завулках, і варто їм було пристати бодай на хвилину, як воно починало пекти їх. А оскільки перші дні спеки збіглися з стрімким злетом кривої смертності — тепер епідемія забирала за тиждень
205


десь із сімсот жертв,— у місті запанувала зневіра. В передмістях, де на рівних вулицях стоять будинки з терасами, ущух звичайний гомін, і квартал, де все життя минає біля порога, завмер; віконниці й двері позачинялися. Але ніхто не знав, що загнало людей до осель — чума чи сонце. Проте з деяких будинків долинали зойки. Раніше, коли траплялося щось подібне, на вулиці збиралися роззяви, дослухалися, патякали. А тепер, коли тривога запанувала надовго, серця людей ніби зачерствіли, і кожен жив чи проходив десь осторонь від цих зойків, наче ті стали звичайною мовою людей.
Сутички біля міських воріт, коли жандармам довелося пустити в хід зброю, збудили глухе ремство. Були, напевне, поранені, але в місті, де все перебільшувалося під впливом спеки і страху, твердили, що були й убиті. Принаймні ясно одне: невдоволення невпинно зростало і, побоюючись найгіршого, наша адміністрація всерйоз почала думати про заходи, яких доведеться вжити в тому разі, якщо населення міста, яке змирилось було під бичем, раптом збунтується. Газети друкували декрети, де знов і знов нагадувалося про категоричну заборону покидати межі міста, порушникам загрожувала тюрма. По місту снували патрулі. Безлюдними, розпеченими спекою вулицями, між двох рядів щільно причинених віконниць раз по раз проїздив кінний патруль, попереджаючи про свою появу дзвінким цоканням копит об бруківку. Патруль зникав за рогом, і глуха, тривожна тиша знову поймала пригнічене бідою місто. Іноді лунали постріли — то спеціальний загін, згідно з недавнім наказом, відстрілював бродячих собак і котів, можливих носіїв бліх. Це сухе бахкання остаточно занурювало місто в атмосферу воєнної тривоги.
Усе набувало непомірно величезної ваги в заляканих душах наших співгромадян, і винні в цьому були спека й німота. Вперше наші співгромадяни стали помічати барви неба, пахощі землі, що вістували зміну пір року. Кожен з острахом розумів, що спека сприятиме розвитку епідемії, і
206


воднораз кожен бачив, що наставало літо. Щебет берегівок у вечоровому небі над містом робився особливо крихким. Але червневі сутінки, що розсувають у наших краях обрій, були куди ширші за той щебет. На базари вивозили вже не перші весняні пуп’янки, а пишні розквітлі квіти, і після вранішнього продажу барвисті пелюстки встеляли запорошені пішоходи. Всі бачили навіч, що весна висякла, змарнувала себе на ці тисячі й тисячі квітів, що змінювали одні одних, як у хороводі, і що вона вже хиріє, поволі розчавлювана подвійним тягарем — чуми і спеки. В очах у всіх наших співгромадян це по-літньому яскраве небо, ці вулиці, споловілі від пороху й нудьги, набували такого самого погрозливого сенсу, як сотні смертей, що новим тягарем лягали на плечі міста. Немилосердне сонце, довгі години з присмаком дрімоти й літніх вакацій уже не кликали, як раніше, на свято води й плоті. Навпаки, в нашому закритому й принишклому місті вони лунали глухо, як у підземеллі. Години вже втратили мідний полиск засмаги щасливих літніх місяців. Сонце чуми приглушувало всі барви і гнало геть найменшу радість.
Ось цим і дався взнаки один із великих переворотів, учинених чумою. Всі наші співгромадяни радо зустрічали літо. Місто розкривалося тоді назустріч морю і все, що було в ньому молодого, вихлюпувало на пляжі. Зате цього літа море, яке лежало зовсім поряд, було під забороною, і тіло позбувалося права на свою пайку радості. Як жити в таких умовах? І знов-таки Тарру дав найправдивішу картину нашого животіння в ті невеселі дні. Звичайно, він стежив лише в загальних рисах за розвитком чуми і слушно занотував у своєму записникові, як черговий етап епідемії, ту обставину, що радіо відтепер вже не повідомляло, скільки сотень душ померло за тиждень, а наводило дані лише за один день: дев’яносто два смертні випадки, сто сім, сто двадцять. «Преса і міські власті намагаються перехитрувати чуму. Уявляють, ніби виграють очко лише тому, що сто тридцять, звичайно, менше, ніж дев’ятсот десять». Змалював він також зворушливі чи просто ефектні аспекти пошесті —
207


розповів про те, як ішов безлюдним кварталом повз наглухо зачинені віконниці, аж раптом над самою його головою розчахнулися дві половинки вікна, і якась жінка, голосно двічі скрикнувши, знов причинила віконниці, відрізавши густий морок оселі від денного світла. А в іншому місці він занотував, що з аптек позникали ментолові пастилки, бо багато хто смокче їх безупинно, щоб уберегтися від можливої зарази.
Він не припиняв спостережень за своїми знайомими. Зокрема, переконався, що котячого дідка також спіткало лихо. Якось уранці на їхній вулиці гримнули постріли, і, як писав Тарру, свинцеві плювки повкладали на місці більшість котів, а решта з переляку порозбігалася. Того ж таки дня дідок вийшов певної години на балкон, вражено знизав плечима, перехилився через бильця, зірко оглянув усю вулицю з краю в край і, мабуть, надумав скоритися долі й чекати. Пальці його нервово барабанили по залізних гратках. Він почекав іще, покидав на пішохід папірці, вернувся до кімнати, знову вийшов, але потім раптом зник, сердито грюкнувши балконними дверима. Та сама сцена повторилися в наступні дні, але обличчя в дідка ставало все похмуріше й неспокійніше. А вже через тиждень Тарру марно чекав на цю щоденну появу, вікна не відчинялися, за ними, мабуть, панувала цілком зрозуміла прикрість. «Заборонено під час чуми плювати на котів» — таким афоризмом завершувався цей запис.
Зате Тарру, вертаючись увечері до готелю, знав, що побачить у холі понуру постать нічного сторожа. Сторож снував туди-сюди і нагадував усім і кожному, що він, мовляв, передбачав лихо. Коли ж Тарру, потвердивши, що сам чув це пророцтво, дозволив собі нагадати, що той передбачав землетрус, старий заперечив:
— 	Ох, коли б то землетрус! Добряче струсне — та й квит... Полічать мертвих, живих, та й по всьому. Але ця проклятуща чума! Навіть ті, хто не хворий, однаково носять заразу в своєму серці.
208


Директор готелю був пригнічений не менше. Спочатку подорожнім, які застрягли в Орані, доводилося мешкати в готелі, бо місто оголошено закритим. Але пошесть тривала, і багато постояльців воліло перебратися до своїх приятелів. Отож з тієї причини, з якої всі номери раніше були зайняті, тепер вони стояли пустками, бо нових мандрівників до нашого міста вже не пускали. Тарру залишався серед кількох останніх гостей, і директор при кожній зустрічі давав йому наздогад, що він уже давно зачинив би готель, але не робить цього заради своїх останніх клієнтів. Він часто питав у Тарру, скільки може тривати епідемія.
— Кажуть,— відповідав Тарру,— холод перешкоджає розвитку бацил.
Тут директор зовсім губився:
— Але ж тут ніколи справжнього холоду не буває, пане. В кожному разі, доведеться чекати ще багато місяців.
Він зрештою не сумнівався, що й по закінченні пошесті подорожні довго ще обминатимуть наше місто десятою дорогою. Ця чума — погибель для туризму.
У ресторані після короткої відсутності знову з’явився пан Отон, чоловік-сич, але тільки в товаристві двох своїх муштрованих щенят. Як з’ясувалося, його дружина доглядала хвору матір і тепер, поховавши її, відбувала карантин.
— Не до вподоби мені таке,— признався директор Тарру.— Карантин карантином, а все-таки вона тепер на підозрі й сама, а значить, і вся родина.
Тарру зауважив, що тоді всі люди підозрілі. Але директор правив своєї, він мав щодо цього свою певну думку.
— Ні, пане, ми з вами, приміром, не підозрілі. А вони — так.
Проте пан Отон не збирався змінювати своїх звичок через таку дрібницю, як чума, цього разу чума впіймала облизня. Він заходив так само до ресторанної зали, вмощувався за столиком перший, як і раніше, провадив зі своїми чадами уїдливо-вишукані розмови. Змінився лише один хлопець. Весь у чорному, як його сестра, він якось скулився і здавався
209


мініатюрною тінню батька. Нічний сторож, що недолюблював пана Отона, бурчав:
— О, цей здохне одягнутий. І споряджати не доведеться. Так на той світ і загуде.
Знайшлося в щоденнику місце і для запису про казання отця Панлю, але з таким коментарем: «Мені зрозумілий. навіть симпатичний цей запал. Початок лиха, як і його кінець, завжди супроводжується невеличкою дозою риторики. В першому випадку ще не втрачено звичку, а в другому — ^она вже встигла вернутися. Саме в розпалі біди звикаєш до правди, цебто до мовчанки. Почекаймо».
Занотував Тарру також, що мав довгу розмову з доктором Ріє, але не виклав її, а відзначив лише, що вона дала добрі наслідки, принагідно згадав, що очі у лікаревої матері карі, і зробив звідси чудернацький висновок, що погляд, де читається така доброта, буде завше дужчий за будь-яку чуму, і, нарешті, присвятив мало не сторінку старому ядушникові, пацієнтові доктора Ріє.
Після їхньої розмови Тарру напросився піти з лікарем, який вирушив провідати хворого. Старий вітав гостей своїм звичним уїдливим хихотінням і потиранням рук. Він сидів на ліжку, відкинувшись на подушку, а обабіч стояли два горнятка з горошком.
— Ага, ще один,— вигукнув він, побачивши Тарру.— Світ пішов шкереберть, тепер лікарів більше, ніж хворих. Ну як, швидко покотилося, га? Священик правду казав — ми накликали на себе лихо.
Назавтра Тарру знов прийшов до нього без попередження. Якщо вірити його нотаткам, старий ядушник, за фахом галантерейник, доживши до п’ятдесяти літ, подумав, що досить напрацювався на своєму віку. Він зліг і більше не вставав. Проте стоячки ядуха йому майже не дошкуляла. Так і дожив він на невеличку ренту до свого сімдесятип’ятиліття і був ще бадьорий. Старий терпіти не міг годинників, і в домі його не було навіть будильника. «Годинник,— казав він,— річ дорога й марна». Час він визначав сам, особливо обідню
210


годину, єдине, що його обходило, з допомогою горнятка, бо при пробудженні коло його ліжка вже стояло двоє горняток, причому одне повне по вінця. Так, горошинка по горо- шинці, він насипав порожнє горня ретельно й розмірено. Горнятка з горошком були, сказати б, його особистими орієнтирами, вони цілком годилися для виміру часу.
— 	Ось перекладу п’ятнадцять горняток,— мовив він,— і настане година перекусити. Усе так просто.
А втім, як вірити жінці, ще замолоду він мав свої химери. І справді, його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні кав’ярні, ні музика, ні жінки, ні прогулянки. Він і з міста ні разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжіра, він зійшов на найближчій від Орана станції — далі подорожувати йому було не до снаги — і першим же поїздом повернувся додому.
Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим життям, що за релігією перша половина людського життя — це сходження, а друга — спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.
А втім, явна нелогічність цього становища, очевидно, нітрохи його не бентежила, бо майже одразу ж він заявив Тарру, що Бога не існує, якби Бог був, навіщо б тоді потрібні були попи. Але з подальшої розмови Тарру стало ясно, що філософська засада старого прямо пояснюється тим невдоволенням, яке викликали в нього благодійницькі побори в їхній парафії. Як про останній штрих до його портрета треба згадати про найзаповітніше прагнення, яке він не раз висловлював співрозмовникові: він мав надію померти в глибокій старості.
—Може, він святий? — питав себе Тарру. І відповідав: — Так, святий/якщо тілбки святість — сукупність звичок.
Але водночас Тарру завзявся описати досить доклади о один день у зачумленім місті й дати точне уявлення про заняття й життя наших співгромадян того літа. «Ніхто, крім
211


п’яничок, тут не сміється,— записав Тарру,— а вони сміються надто багато й часто». Потім ішов сам опис.
«На світанку містом проноситься легесенький повів. О тій порі, порі поміж тими, хто вмер уночі, і тими, хто вмре вдень, чомусь ввижається, ніби моровиця на мить завмирає і набирається духу. Всі крамниці ще зачинені. Але написи, виставлені подекуди на вітринах: «Зачинено через чуму», свідчать, що ці крамниці й не відкриються, як настане слушний час. Іще сонні продавці газет не викрикують останніх новин, а, спершись на розі вулиці об мур, мовчки простягають ліхтарям свій товар жестом сновиди. Ще хвили- на-друга, і розбуджені дзвоном перших трамваїв газетники розсиплються по всьому місту, тримаючи у витягнутій руці газетний аркуш, де чорніє лише одне слово: «Чума». «Чи триватиме чума до осені? Професор Б. відповідає: «Ні!» — «Сто двадцять чотири смертні випадки — такий підсумок дев’яносто четвертого дня пошесті».
Незважаючи на паперову кризу, яка робиться все відчутнішою і через яку видання скоротили свій обсяг, почала виходити газета «Вісник епідемії», чиє завдання «інформувати наших громадян з максимальною об’єктивністю про прогресування чи затухання хвороби; давати їм найавторитетнішу інформацію про подальший перебіг пошесті; надавати свої шпальти всім тим, відомим чи невідомим, хто хоче боротися з лихом; підтримувати дух населення, друкувати розпорядження влади, словом, згуртовувати добру волю всіх і кожного, щоб успішно долати стихійне лихо». Насправді ж ця газета вже через кілька днів обмежила своє завдання публікацією повідомлень про нові й надійні профілактичні засоби проти чуми.
Близько шостої газети успішно розкуповуються в чергах, що збираються під дверима крамниць за добру годину до відкриття, а потім і в трамваях, що приїжджають з передмість напхом напхані. Трамваї стали тепер єдиним нашим транспортом, і вони ледве повзуть, бо всі майданчики і підніжки обліплені пасажирами. Цікава подробиця — паса¬
212


жири намагаються стояти одне до одного спиною, звичайно, наскільки це можливо при такій тисняві,— уникаючи взаємного зараження. На зупинці трамвай викидає з себе гурт чоловіків і жінок, що поспішають розбігтися навсебіч, аби лишитися на самоті. Часто в трамваях зчиняються сварки, це пояснюється просто лихим настроєм, а він став тепер хронічним.
По тому як проїдуть перші трамваї, місто поволі починає прокидатися, відчиняються перші пивниці, де на прилавках рясніють написи: «Кави нема», «Цукор приносьте з собою» і таке інше. Потім відчиняються крамниці, оживають вулиці. Одночасно все місто затоплює сонячне проміння і жарота поймає липневе небо свинцевим серпанком. О цій порі люди, котрим нічого робити, наважуються пройтися бульваром. Створюється враження, ніби багато хто хоче будь-що заклясти чуму з допомогою виставленого напоказ достатку. Щодня близько одинадцятої на центральних вулицях міста відбувається такий собі парад молодиків і дівчат, і, дивлячись на них, розумієш, що в лоні великих катастроф зріє палке бажання жити. Коли епідемія піде вшир, то рамки моралі, певне, ще розсунуться. І ми побачимо тоді міланські сатурналії над розкритими могилами.
Ополудні, наче за помахом чарівної палички, заповнюються всі ресторани. А вже через кілька хвилин коло дверей тупочуться маленькі купки людей, котрим не вистачило місця. Від спеки небо поступово тьмяніє. А в затінку величезних маркіз ті, що хочуть їсти, чекають своєї черги на вулиці, яку от-от розтопить сонце. Ресторани такі переповнені, бо вони багато в чому спрощують проблему харчування. Але страх заразитися не перевівся і там. Відвідувачі довго й ретельно перетирають виделки, ложки й тарілки. З недавнього часу на вітринах ресторанів з’явилися оголошення: «У нас посуд кип’ятять». Але потім власники ресторанів відмовилися від будь-якої реклами, бо публіка все одно прийде. Та ще й клієнт перестав скупитися. Найтонші вина або ті, що вважаються за такі, найдорожчі закуски — он
213


із чого починається несамовите змагання трапезників. А ще кажуть, ніби десь у ресторані зчинилася паніка: якийсь клієнт раптом почувся недобре, встав із-за столу, пополотнів, і, хитаючись, рушив до виходу.
Близько другої міого поволі безлюдніє, в ці хвилини сходяться водночас курява, сонце, чума і мовчанка. Уздовж стін високих старих кам’яниць невтомно струмує жар. Ці довгі тюремні години переходять у розжеврені вечори, які обрушуються на людне, гомінке місто. В перші дні спеки, невідомо чому, на вулицях навіть вечорами нікого не було. Однак тепер перший нічний холодок приносить з собою якщо не надію, то хоч перепочинок. Усі висипають тоді надвір, намагаються оглушити себе балачкою, голосними суперечками, жаданнями, і під пурпуровим липневим небом усе місто, з його парочками і людським гомоном, рине назустріч задушливій ночі. І даремно щовечора на бульварі якийсь натхненний дід у фетровому капелюсі та в краватці метеликом розштовхує юрбу, все примовляючи: «Господь великий, прийдіть до нього»; всі, навпаки, поспішають до чогось, чого вони, власне, не знають, чи до того, що здається їм важливіше за Бога. Попервах, коли гадали, ніби пошесть — така собі звичайна епідемія, релігія була ще доречна. Але коли люди побачили, що справа кепська, всі разом згадали, що існують радощі життя. Тоскний страх, що спотворює вдень усі обличчя, тепер, у цьому закуреному гарячому присмерку, поступається перед диким піднесенням, перед якимсь незугарним гультяйством, що запалює все місто.
«І я, я теж, як вони. Та що там! Смерть для таких людей, як я,— ніщо. Просто подія, що доводить нашу слушність!»
То сам Тарру попросив Ріє про побачення, згадане в його щоденнику. Того вечора, чекаючи на нього, Ріє дивився на матір, що спокійно сиділа на стільці в кутку їдальні. Це тут, на цьому самому місці, вона, попоравшись по господарству, проводила все своє дозвілля. Вона чекала, згорнувши руки на колінах. Ріє не був навіть певен, чи вона чекає саме його. Та
214


коли він заходив до кімнати, материне обличчя ніби мінилося. Все те, що довгим працьовитим життям було зведено до німоти, здавалося, водночас у ній оживало. Але потім вона знову поринала в мовчанку. -Того вечора вона дивилася у вікно на вулицю, вже безлюдну. Вуличне освітлення тепер потьмяніло на дві третини. І тільки окремі кволі лампочки ще прорізали нічну пітьму.
— Невже протягом усієї пошесті електрика так і подаватиметься у півнапруги? — спитала пані Ріє.
— Мабуть.
— Хоча б до зими все скінчилось. А то взимку буде зовсім сумно.
— Авжеж,— погодився Ріє.
Він помітив, що материн погляд спочиває на його чолі. Та й сам Ріє знав, що неспокій і перевтома останніх днів не прикрашають його.
— Ну як сьогодні, щось негаразд? — спитала пані Ріє.
— Та ні, як завжди.
Як завжди! То означало, що нова сироватка, надіслана з Парижа, виявилась, очевидно, не такою дійовою, як перша, і що показники смертності зростають. Як і досі, профілактичну вакцинацію доводиться робити лише в родинах, де вже побувала чума. А щоб упорскувати вакцину всім кому слід, треба налагодити її масове виробництво. Здебільшого бубони вперто не піддавалися розрізанню, вони чомусь робилися особливо тверді, і хворі страждали подвійно. Напередодні в місті зареєстровано два випадки нової різновидності захворювання. Тепер до бубонної чуми підпряглася ще й легенева. І тоді ж геть загнані роботою лікарі зажадали на засіданні в розгубленого префекта — і домоглись — ужити нових заходів, щоб запобігти небезпеки зараження, бо легенева чума розноситься диханням людини. І як звичайно, ніхто нічого не знав.
Він подивився на матір. Любий погляд карих очей сколихнув у ньому синівську ніжність, цілі роки ніжності.
— Чи ти не боїшся, мамо?
215


— В моєму віці нема чого надто боятися.
— Дні довгі, а я майже відбився від дому.
— Я ж знаю, що ти прийдеш, я можу тебе чекати скільки завгодно. А коли тебе ремає вдома, я думаю про те, що ти робиш. Маєш якісь новини?
— Так, усе гаразд, коли вірити останній телеграмі. Але я певен, що вона пише так, аби мене заспокоїти.
На дверях продеркотів дзвоник. Лікар усміхнувся матері й пішов відчиняти. На сходах було вже темно, і Тарру скидався в своєму сірому костюмі на величезного ведмедя. Ріє всадовив гостя до письмового столу в своєму кабінеті. А сам лишився стояти, тримаючись за спинку фотеля. Поміж ними горіла на столі лампа, єдина в кімнаті.
— Я знаю, — навпростець почав Тарру,— з вами можна говорити відверто.
Ріє промовчав, підтверджуючи слова Тарру.
— За два тижні чи за місяць ви будете вже не потрібні, події вас випередили.
— Ваша правда,— погодився Ріє.
— Санітарну службу організовано кепсько. Вам бракує і людей, і часу.
Ріє підтвердив і це.
— Я довідався, префектура думає про організацію служби з цивільного населення, щоб залучити всіх придатних чоловіків до спільної боротьби за врятування людей.
— Ви добре обізнані. Але невдоволення й так уже велике, і префект вагається.
— Чому в такому разі не звернутися до добровольців?
— Пробували, але наслідки виявилися жалюгідні.
— Пробували офіційно, самі майже не вірячи в успіх. їм бракує головного — уяви. Тому вони й не встигають за масштабами стихійного лиха. І уявляють, що борються з чумою, тоді як засоби боротьби не піднімаються вище рівня боротьби зі звичайнісінькою нежиттю. Якщо ми не втрутимося, вони загинуть, та й ми разом з ними.
— Можливо,— погодився Ріє.— Повинен вам сказати,
216


що вони подумують також про залучення на чорну роботу в’язнів.
— Я волію, щоб роботу виконували вільні люди.
— Я також. Але, власне, чому?
— Я ненавиджу смертні вироки.
Ріє глянув на Тарру.
— Ну й що ж? — мовив він.
— А те, що в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишмо осторонь. Зрештою в нього й так багато клопоту. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації. Природно, я теж вступлю до загону.
— Сподіваюся, ви не маєте сумніву, що і я приєднаюся залюбки,— сказав Ріє.— Людина завжди потребує допомоги, а надто в нашому ремеслі. Беру на себе провести вашу пропозицію в префектурі. А втім, у них нема іншої ради. Однак...
Ріє замовк.
— Однак на цій роботі можна і головою накласти, ви самі добре знаєте. І в кожному разі, я мушу вас попередити. Ви добре все зважили?
Тарру звів на лікаря спокійні сірі очі.
— А що ви скажете, докторе, про казання Панлю?
Питання це пролунало так природно, що Ріє відповів на
нього теж цілком природно.
— Я надто довго вештався ло шпиталях, щоб захопитися думкою про колективну відплату. Але ж ви розумієте: християни часом люблять побалакати на цю тему, хоча самі по-справжньому в це не вірять. Вони кращі, ніж видаються на перший погляд.
— Отже, ви, як і отець Панлю, вважаєте, що чума має свої добрі сторони, що вона розкриває людям очі, змушує їх думати?
Лікар нетерпляче труснув головою.
— Як і всі недуги на цім світі. Те, що слушно відносно хвороб світу сього, слушно і щодо чуми. Можливо, дехто
217


й стане кращим. Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою.
Ріє говорив, майже не підносячи голосу. Але Тарру махнув рукою, ніби бажаючи його заспокоїти. Він усміхнувся.
— Атож,— мовив Ріє, здвигуючи плечима.— Але ви мені ще не відповіли. Ви добре все обміркували?
Тарру зручніше вмостився у фотелі і потягнувся до лампи.
— А в Бога ви віруєте, докторе?
І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе
тепер Ріє відповів не відразу.
— Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма,
а я пробую бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.
— Саме це й відрізняє вас од отця Панлю?
— Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь- який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих мрущого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.
Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.
— Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання,— сказав він,— облишмо це.
Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.
— Можна замість відповіді поставити вам запитання?
Лікар і собі посміхнувся.
— А ви, бачу, любите таємничість,— мовив він.— Ну, питайте.
— Отож,— сказав Тарру.— Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте в Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.
Все ще стоячи в сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього,
218


то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, що вірує, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю, він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, борючись проти усталеного в світі ладу.
— Ага! — мовив Тарру.— Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?
— Приблизно,— відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.
Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.
— Так,— мовив Ріє,— ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна гордота. Але у мене, повірте, гордоти саме стільки, скільки треба. Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.
— Від кого?
Ріє відвернувся до вікна. Вдалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне — багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової і нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, відчував братню душу.
— Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко. А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до цього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий. З часом я став скромніший. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою...
219


Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.
— Що — зрештою?..— тихо перепитав Тарру.
— Зрештою,— повторив лікар і знов замовк, пильно приглядаючись до Тарру,— а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.
— Авжеж,— підтвердив Тарру,— розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чім заковика.
Ріє спохмурнів.
— Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.
— Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.
— Так,— мовив Ріє.— Нескінченна поразка.
Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідком. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:
— А хто навчив вас усього цього, докторе?
Відповідь була негайна:
— Людське горе.
Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмістя заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. Наприкінці коридору їм зустрілася пані Ріє, і лікар відрекомендував їй гостя.
— Познайомся, це мій приятель,— мовив він.
— Дуже рада з вами познайомитися,— сказала пані Ріє.
Коли вона пішла, Тарру озирнувся їй услід. На сходовому
майданчику лікар марно силкувався засвітити світло. Сходи потопали в пітьмі. Лікар подумав, що це діє новий наказ про заощадження електроенергії. Та втім, хто його знає. З не¬
220


давніх пір усе якось розладналося і в місті, і в помешканнях. Можливо, то був просто недогляд воротаря, а більшість наших співгромадян самі вже ні про що не дбали. Проте лікар не встиг додумати цієї думки, бо позаду озвався голос Тарру:
— Ще одне зауваження, докторе, хай навіть воно видасться вам смішним: ви маєте цілковиту слушність.
Ріє здвигнув плечима, хоча в пітьмі Тарру не міг бачити його жесту.
— Сказати по щирості, я й сам не знаю. А ви, от ви знаєте?
— Ну-ну,— незворушно протягнув Тарру.— Я людина вчена.
Ріє зупинився, і Тарру, що йшов слідом, спіткнувся в пітьмі на приступці. Але утримався на ногах, схопивши лікаря за плече.
— Отже, по-вашому, ви все знаєте про життя? — спитав лікар.
З пітьми долинула відповідь, вимовлена тим самим спокійним тоном:
— Так, знаю.
Тільки опинившись надворі, вони зрозуміли, що вже пізненько, очевидно, близько одинадцятої. Місто було безгомінне, в ньому все змовкло, крім шерехів. Десь дуже далеко пролунала сирена «швидкої допомоги». Вони посідали в машину, і Ріє запустив двигун.
— Зайдіть-но завтра до лазарету,— мовив він,— вам треба зробити запобіжний укол. А насамкінець і перш ніж ви влізете в цю халепу, згадайте, що у вас тільки один шанс із трьох виплутатися з неї.
— Такі підрахунки не мають ніякого глузду, і ви самі, докторе, це чудово знаєте. Сто років тому під час мору в Персії хвороба вигубила всіх жителів міста, крім однісінького чоловіка, котрий обмивав трупи і ні на мить не занедбав свого обов’язку.
— Значить, йому випав третій шанс, та й тільки,— мовив
221


Ріє, і голос його пролунав несподівано глухо.— Але ваша правда, ми ще не дуже обізнані з чумою.
Вони їхали передмістям. Автомобільні фари яскраво сяяли серед безлюдних вулиць. Лікар зупинив машину. Зачиняючи дверцята, він спитав Тарру, чи не хоче той зайти до хворого, і Тарру згодився. їхні обличчя освітлював тільки відблиск нічного неба. Нараз Ріє дружньо розреготався.
— Скажіть-но, Тарру,— спитав він,— а вас що спонукує вплутуватися в цю історію?
— Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.
— А на чому вони грунтуються?
— На розумінні.
Тарру повернув до будинку, і Ріє знову побачив його обличчя вже коли вони ввійшли до ядушного діда.
Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися й інші.
Проте оповідач не має наміру надавати великої ваги цим санітарним осередкам. Звісно, більшість наших співгромадян, коли б вони були на місці оповідача, піддалися б спокусі прибільшити роль цих дружин. Але оповідач радше схильний піддатися іншій спокусі, він вважає, що, приписуючи надто велику вагу добрим вчинкам, ми зрештою складаємо непряму, але непомірну хвалу самому злу. Бо цим згоджуємося, ніби добрі вчинки мають таку ціну лише тому, що вони явище рідкісне, а злоба і байдужість куди поширеніші рушії людських дій. Ось такого погляду оповідач ніяк не поділяє. Зло, що існує на світі, майже завжди наслідок невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, скільки й зла, якщо тільки ця добра воля не досить обізнана. Люди — вони скорше добрі, ніж лихі, і, власне, річ не в цьому. Але вони в тій чи іншій мірі перебувають у блаженному невіданні, і саме це називається чеснотою або вадою, причому найстрашнішою вадою є невідання, яке гадає, що йому все відомо, і тому дозволяє собі вбивати. Душа у вбивці сліпа, і
222


не існує ні справжньої доброти, ні найпрекраснішої любові без цілковитої ясності бачення.
Ось чому, схвалюючи створення наших санітарних дружин, що виникли за ініціативою Тарру, слід зберігати об’єктивність. Ось чому оповідач не збирається виступати в ролі надто красномовного барда й оспівувати добру волю та геройство, хоча цілком віддає їм належне. Він і надалі залишиться істориком розтерзаних і непримиренних сердець наших співвітчизників, бо такими зробила нас чума.
Не така вже велика заслуга тих, хто самовіддано взявся за організацію санітарних дружин, вони ж бо твердо знали, що нічого іншого зробити не можна, і, навпаки, було б незбагненним, якби вони не взялися до того. Ті дружини допомогли нашим співгромадянам глибше ввійти в чуму і, зокрема, переконали їх, що коли хвороба вже тут, треба робити те, що треба для боротьби з нею. Бо чума, ставши повинністю для кількох людей, виявлялася тим, чим вона була насправді, а була вона справою всіх.
І це дуже добре. Але ж нікому не спаде на думку хвалити вчителя, котрий вчить, що двічі по два — чотири. Можливо, його похвалять за те, що він обрав собі чудовий фах. Тому скажімо: вельми похвально, що Тарру та інші взялися довести, що двічі по два — чотири, а не навпаки, але скажімо також, що їхня добра воля ріднить їх із тим учителем, з усіма, в кого таке саме серце, як у згаданого вчителя, і що, на славу людини, таких куди більше, ніж гадають, принаймні оповідач у цьому переконаний. Правда, він розуміє, які можуть навести заперечення. Головне з них — що ці люди, мовляв, важили життям. Але в історії завжди і неминуче настає такий час, коли того, хто насмілиться сказати, що двічі по два — чотири, карають на смерть. Учитель добре це знає. І річ не в тім, щоб знати, яку кару чи нагороду тягне за собою таке міркування. Річ у тім, щоб знати, двічі по два — чотири чи ні. Ті наші співвітчизники, що важили тоді життям, мали з’ясувати, по-перше — чума це чи не чума, а по-друге — треба проти неї боротися чи не треба.
223


Чимало оранських новоявлених моралістів твердило, що, мовляв, тут нічого не поможе і що найрозумніше — це вклякнути навколішки. І Тарру, і Ріє, і їхні приятелі могли заперечити на це хто так, хто інак, але висновок їхній завше диктувався тим, що ,рони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була в тому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те одна лише рада: подужати чуму. Сама по собі ця істина не здатна викликати захвату, радше вона просто логічна.
Ось чому цілком природно, що старий Кастель вклав усю свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці, з усілякого підручного матеріалу. І вони з Ріє сподівалися, що сироватка, виготовлена з культур мікроба, яким вражене місто, буде дійовішою, аніж сироватка, одержана десь-інде, бо місцевий мікроб дещо відрізнявся від чумної бацили, точніше, від класичного його варіанту. Кастель розраховував дістати першу партію сироватки найближчими днями.
Ось чому цілком природно також, що Гран — і справді, особа не геройська — став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини. Частина дружин, зібраних Тарру, взяла на себе роботу подавати запобіжну допомогу в перенаселених кварталах. Добровольці пробували запровадити тут необхідну гігієну, брали на облік горища й підвали, які ще не були продезинфіковані. Інші дружини допомагали безпосередньо лікарям — виїздили з ними на виклики, забезпечували перевезення зачумлених, ба навіть згодом через брак спеціального персоналу самі водили машини «швидкої допомоги» чи фургони для перевезення трупів. Все це вимагало статистичного обліку, що його і взяв на себе Гран.
З певного погляду оповідач схильний вважати, що Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці. Він сказав «так» без вагання, з властивою йому доброю волею.
224


Тільки він попрохав, щоб його використовували на роботі нескладній, для складної він уже старий. Од вісімнадцятої до двадцятої години його час до послуг лікаря. І коли Ріє палко подякував йому, він навіть здивувався: «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте!» І він повертався до своєї недописаної фрази. Іноді вечорами, коли статистичні підрахунки завершено, Ріє розмовляв з Граном. Потроху до цих вечірніх розмов вони залучили й Тарру, і Гран з явною втіхою відкривав свою душу перед двома приятелями. А вони з непослабною цікавістю стежили за копіткою працею Грана, якої він не уривав навіть у розпал чуми. Зрештою це стало для обох своєрідною розрядкою.
— Ну як амазонка? — нерідко питав Тарру. І Гран з вимученою посмішкою щоразу незмінно відповідав:
— Скаче собі, скаче!
Якось увечері Гран повідомив, що він остаточно зняв епітет «елегантна» стосовно своєї амазонки і що віднині вона фігуруватиме як «струнка».
— Так точніше,— додав він.
Іншого разу він прочитав своїм слухачам першу фразу, переписану наново: «Гожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями в Булонському лісі».
— Правда ж, так краще її бачиш? — спитав він.— І потім я волію написати «травневого ранку» тому, що «травневого поранку» дещо сповільнює скік коня.
Потім він узявся за епітет «чудовий». За його словами, це не звучить, а йому треба слівце, яке з фотографічною точністю відразу змалювало б пишну кобилу, що існує в його уяві. «Сита» не піде, хоча й точно, зате трошечки зневажливо. Він був спокусився на «лискуча», але епітет ритмічно не вкладається у фразу. Одного вечора він радо сповістив, що знайшов: «гніда в яблуках». На його думку, це ненав’язливо говорить про вишуканість коня.
— Але так же не можна,— заперечив Ріє.


— А чому?
— Бо ж «у яблуках» — це теж стосується масті коня, це не порода.
— Якої масті?
— Та байдуже якої, в кожному разі — це не гнідої.
Гран був вражений до самого серця.
— Дякую, дякую,— сказав він,— як добре, що я вам прочитав. Ну, тепер ви самі переконались, як воно важко.
— А що як написати «прегарна»? — спитав Тарру.
Гран глянув на нього, задумався.
— Так,— нарешті озвався він,— саме так.
І поступово уста його склалися в усмішку.
За кілька днів він признався друзям, що йому страшенно заважає слово «квітучий». Оскільки сам він ніде далі Орана й Монтелімара не бував, то в’язнув з розпитами до своїх приятелів і вимагав від них відповіді — квітучі алеї в Бу- лонському лісі чи ні. Сказати по щирості, ні на Ріє, ні на Тарру вони ніколи не справляли враження надто квітучих, але переконливі докази Грана похитнули їхню впевненість. А він усе дивувався з їхніх сумнівів. «Одні лише художники вміють бачити!» Якось лікар побачив Грана в стані неприродного збудження. Він тільки що замінив «квітучі» на «повні квітів». І радісно потирав руки.
— Нарешті їх побачать, відчують. Нумо, геть шапки, панове!
І він урочисто прочитав фразу «Гожого травневого ранку струнка амазонка неслася галопом на прегарній гнідій кобилі серед повних квітів алей Булонського лісу». Але прочитані вголос три родові відмінки, що закінчували фразу, лунали важко, і Гран затнувся. Він пригнічено сів на стільця. Потім попросив у лікаря дозволу піти. Йому треба подумати на дозвіллі.
Саме в цей час, як довідалися ми згодом, на роботі він почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру обставину, надто в ті дні, коли мерія з поріділим складом мусила виконувати силу-силенну най-
226


важчих обов’язків. Це явно позначилося на роботі, і началь- * ник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її й не виконує.
— Я чув,— додав начальник,— ви на добровільних засадах працюєте для санітарних дружин у вільні від служби години. Мене це не обходить. Єдине, що мене обходить, це ваша праця тут, у мерії. І той, хто справді хоче приносити користь у ці страхітливі часи, передусім мусить ретельно виконувати свою роботу. Інакше все інше теж ні до чого.
— Він має рацію,— сказав Гран лікареві.
— Так, має рацію,— погодився Ріє.
— Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.
Він намислив узагалі викинути слово «Булонський», гадаючи, що й так кожен зрозуміє. Але тоді у фразі стало незрозуміло, що приписується «квітам», а що «алеям». Він поду- А мав був написати: «алеї лісу, повні квітів». Але тоді ліс виходив між іменником і прикметником, і епітет, свідомо відірваний від іменника, стирчав, як колючка. Що правда, то правда, іноді вечорами здавалося, він стомлений ще більше, ніж Ріє.
Так, Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним загонам. Щовечора він терпляче витягав свої картки, виписував криву й щосили намагався дати по змозі найточнішу картину. Не раз він заходив до Ріє в лазарет і прохав, щоб йому виділили стіл у якомусь кабінеті чи приймальні. Потім розкладався зі своїми паперами, точнісінько, як у себе за столом у мерії, і спокійно помахував аркушиком, аби швидше висохло чорнило, не помічаючи, що повітря довкола ніби згущувалося від запаху дезинфекційних засобів і самої хвороби. Він щиро намагався тоді викинути з голови свою амазонку і робити лише те, що треба.
І якщо справді люди хочуть, аби їм давали якісь високі приклади і взірці, так би мовити, геройські, і якщо вже такі
8
227


необхідні нашій історії свої герої, оповідач пропонує увазі читачів зовсім непоказного й безбарвного гороя, котрий тільки те й має, що добре серце та ідеал, на перший погляд, кумедний. Таким чином, кожний дістає своє: істина те, що їй належиться за правом, два, помножене на два,— свою вічну четвірку, а геройство — другорядне і споконвіку належне йому місце, саме «за» й ніколи не «перед» вимогою вселюдського щастя. Та й наша хроніка матиме завдяки цьому цілком певний характер, що й має бути в будь-якої розповіді про достеменні факти, початої з добрими почуттями, себто з почуттями, які ні надто відверто погані, ні надто екзальтовані в поганому театральному значенні цього слова.
Саме так міркував доктор Ріє, коли читав у газетах або слухав по радіо слова заклику й підбадьорення, які слав зачумленому місту довколишній світ. Воднораз із допомогою, посланою суходолом чи повітрям, радіохвилі чи друковане слово що день виливали на місто, віднині таке самотнє, потоки зворушливих чи захоплених коментарів. І щоразу сам стиль і тон їхній, епічний чи риторичний, дратував лікаря. Звісно, він розумів, що ця турбота цілком щира. Але вони могли висловлюватися лише тією умовною мовою, якою люди намагаються висловити те, що їх єднає з людством. А та мова не годилася для незначної буденної роботи, скажімо, того ж таки Грана, бо вона не могла дати уявлення про те, що значив Гран у розпал мору.
Іноді опівночі, серед глибокої мовчанки безлюдного міста, Ріє, лягаючи трохи поспати, налаштовував приймач. І з усіх куточків землі, крізь тисячі кілометрів незнайомі братерські голоси намагалися незграбно висловити свою солідарність, говорили про неї, але водночас у них відчувалася страшенна безпорадність, бо не може людина по-справжньому перейнятися чужим горем, якого не бачить вочевидь. «Оране! Оране!» Даремно поклик цей линув через моря, даремно прислухався Ріє, невдовзі хвиля красномовства здіймалась усе вище і ще яскравіше підкреслювала основну різницю, що робила з Грана та оратора двох чужих одне одному людей.
228


«Оран! Так, Оран!»
«Але ні,— думав лікар,— є тільки один засіб — це любити або померти разом. А вони надто далеко».
Перш ніж перейти до розповіді про кульмінацію чуми, коли зараза, зібравши в кулак усю свою силу, кинула її на місто й остаточно над ним запанувала, нам залишається ще розповісти про ті відчайдушні, безкінечні та монотонні спроби, які робили окремі люди, такі, як Рамбер, аби лиш віднайти своє щастя і відстояти від чуми ту частку самих себе, яку вони затято боронили від усіх зазіхань. Такий був їхній метод не коритися неволі, що їм загрожувала, і хоча це неприйняття зовні було не таке дійове, як інше, оповідач переконаний, що в ньому був свій глузд і воно свідчило також, попри всю свою марність і суперечність, про те, що в кожному з нас ще живе гідність.
Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратися, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів. Журналіст почав з кав’ярня- них кельнерів. Кельнер завжди в курсі всіх справ. Але перший же, до кого він звернувся, був саме в курсі того, яка гостра кара належиться за таку авантюру. А ще в одній кав’ярні його прийняли без зайвих слів за провокатора. Тільки після випадкової зустрічі з Коттаром у доктора Ріє справа зрушила з місця. Того дня Ріє з Рамбером говорили про марні клопоти, розпочаті газетярем по різних установах. Через кілька днів Коттар зіткнувся з Рамбером на вулиці і люб’язно привітався до нього, віднедавна, спілкуючись із знайомими, він був особливо гречний.
— Ну що, все ще нічого? — спитав Коттар.
— Нічого.
— Та хіба можна покладатися на чиновників? Не на те вони сидять по канцеляріях, щоб розуміти людей.
— Свята правда. Але я намагаюся знайти якийсь інший вихід. А це важко.
229


— Ще б пак,— потвердив Коттар.
Проте виявилось, йому відомі деякі лазівки, і він розтлумачив здивованому Рамберові, що вже давно вважається своїм по багатьох оранських кав’ярнях, що там у нього скрізь приятелі і що йвму відомо про існування організації, яка провертає такі оборудки. Істина ж полягала в тому, що Коттар, витрачаючи більше, ніж заробляючи, був причетний до контрабанди нормованим крамом. Він перепродував цигарки та кепську горілку, ціни на які зростали щодня, і вже збив собі таким чином невеличкий капіталець.
— А ви певні цього? — спитав Рамбер.
— Авжеж, мені самому пропонували.
— І ви не скористалися?
— Грішно не довіряти ближньому,— сказав добродушно Коттар,— я не скористався тому, що не маю охоти звідси виїжджати. У мене на те свої причини.
І після короткої паузи додав:
— А вас не цікавить, які саме причини?
— По-моєму, це мене не обходить,— відповів Рамбер.
— У певному розумінні,, справді, не обходить. А з другого боку... Ну, словом, для мене одна річ певна: відколи в нас чума, мені якось вільніше стало.
Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:
— А як зв’язатися з тією організацією?
— Це діло не легке,— зітхнув Коттар,— ходіть зі мною.
Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти,
230


звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на порозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.
Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав’ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. На всіх бляшаних столиках і навіть під самим носом у Рамбера лежали купки курячого посліду, і журналіст ніяк не міг уторопати, звідки б узятися тому посліду, як раптом у темному кутку щось зашамотіло, завовтузилось, і, підскакуючи на цибах, на середину зали вийшов пишний півень.
З його появою спека, здавалося, ще посилилась. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п’ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гарсія вже кілька днів не з’являвся у їхній кав’ярні.
— А ввечері він, по-вашому, прийде?
— Ет,— відповів кельнер,— чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.
— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.
Кельнер витер мокрі долоні об фартух.
— Месьє теж має бізнес?
231


— Ясно,— відказав Коттар.
Коротун гучно втягнув повітря:
— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця.
На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.
— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.
— Чудово,— мовив Рамбер,— отже, вони мають спільників?
— Авжеж.
Увечері штора кав’ярні була піднята, папуга щось белебе- нив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом’яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.
— Вітаю,— озвався він,— ходімо до стойки, вип’ємо.
Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі
троє.
— Може, вийдемо? — запропонував Гарсія.
Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав «вилазкою». Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера «він», мовби й не помічаючи його присутності.
— А навіщо? — спитав він.
— У нього дружина у Франції.
— А-а!
І по паузі:
— Що він робить?
— Журналіст.
— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють.
Рамбер промовчав.
— Він друг,— запевнив Коттар.
232


Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був загратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.
— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве,— озвався Гарсія.— А його треба ще знайти. Все не так просто.
— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.
Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.
— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.
Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.
— Витрати будуть,— мовив він.
Пролунало це як щось само собою зрозуміле.
— Ясно,— поквапливо згодився Рамбер.
Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:
— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.
А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.
— Дивно все-таки,— почав Коттар,— чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.
— Тільки не для мене,— відповів Рамбер.
— Ну ясно, все-таки якийсь ризик є. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.
233


Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.
— Ми вже знайомі,— промовив Тарру,— в одному готелі мешкаємо.
Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.
— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч.
Ріє глянув на Рамбера.
— Так,— підтвердив той.
— Ого,— здивувався Коттар,— то лікар у курсі справи?
— А от і слідчий іде,— зауважив Тарру й глипнув на Коттара.
Коттар навіть поблід. І справді, вулицею сунув пан Отон, ішов він енергійно, але спокійно. Порівнявшись із авто, він підняв капелюха.
— Добридень, пане слідчий!
Слідчий привітався з тими, хто сидів у машині, і, позирнувши на Коттара й Рамбера, які стояли осторонь, поважно нахилив голову. Тарру познайомив його з рантьє та журналістом. Слідчий скинув на мить очі до неба, зітхнув і сказав, що настали смутні часи.
— Чував я, пане Тарру, що ви взялися запровадити профілактичні заходи. Не можу не висловити свого захоплення. Як ви гадаєте, докторе, епідемія ширитиметься далі?
Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.
— Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.
— А це означає,— посміхнувся Тарру,— що проти нових вони виявились добрі.
У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.
234


— Ну й що з того? — промовив він.— Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.
— От вам ворог номер один,— сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.
Автомобіль від’їхав від пішоходу.
За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: «Доведеться почекати».
Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір’я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.
Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне «здорові були», і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.
— Рушайте у напрямку до центру, — звелів він,— а ти, Гарсіє, можеш іти.
Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля — той простував посередині.
— Гарсія мені сказав,— озвався Рауль.— Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.
Рамбер відповів, що згоден.
— Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.
Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра,
235


мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.
Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погребок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірно широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. Імені його Рамберові не назвали, а Рауль, говорячи з ним, називав його просто «наш друг».
— Наш друг сподівається, що зможе вам допомогти. Він вас...
Рауль замовк, бо до Рамбера підійшла кельнерка взяти замовлення.
— Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв’язані. Але це ще не все. Вартові мають самі вибрати слушний час. Найпростіше, по-моєму, це переночувати дві- три ночі в когось із вартових, що мешкають поблизу воріт. Але попередньо наш друг забезпечить вам кілька необхідних контактів. Як усе буде залагоджено, гроші передасте йому.
«Наш друг» знову хитнув своєю конячою головою, не перестаючи жувати салат із помідорів та солодкого перцю, до якого аж надто допався. Потім він заговорив з легким іспанським акцентом. Він запропонував Рамберові зустрітися позавтра о восьмій ранку на паперті собору.
— Ще два дні! — протягнув Рамбер.
— Справа нелегка,— сказав Рауль.— Адже треба людей знайти.
236


«Наш друг» Кінь енергійно підтвердив ці слова кивком голови, і Рамбер мляво погодився. Дообідуючи, все шукали тему розмови. Але тільки-но Рамбер з’ясував, що Кінь ще й футболіст, все стало просто. Свого часу він і сам захоплювався футболом. Розмова, звичайно, перейшла на чемпіонат Франції, на силу англійських професійних команд і тактику «дубль-ве». А наприкінці обіду Кінь геть розійшовся, уже тикав Рамберові, намагався переконати його, що в будь-якій команді «найкраще грати в півзахисті». «Ти зрозумій,— торочив він,— адже саме півзахист і визначає гру. А це в футболі головне». Рамбер погоджувався, хоча сам завжди грав у нападі. Аж тут їхній суперечці поклало край радіо, кілька разів поспіль воно повторило під сурдинку позивні — якусь сентиментальну мелодію,— а далі повідомило, що вчора чума забрала сто тридцять сім жертв. Ніхто з присутніх навіть не озирнувся. Кінь знизав плечима і підвівся. Рауль з Рамбером і собі повставали.
На прощання півзахисник міцно потиснув руку Рамберові й сказав:
— Мене звуть Гонсалес.
Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав’язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім’ю хворого про появу лікаря.
— Аби лиш Тарру не спізнився,— буркнув Ріє.
Вигляд він мав утомлений.
— Епідемія, мабуть, набирає темпів,— мовив Рамбер.
Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть
повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.
— Нам бракує матеріалів,— пояснив він.— У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.
— А до міста прибули ж лікарі й санітари.
237


— Атож, прибули,— погодився Ріє.— Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато. Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить. *
Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.
— Так,— промовив він,— раджу вам не баритися на шляху до успіху.
По Рамберовому обличчі перебігла тінь.
— Ну, ви ж знаєте,— мовив він глухо,— я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.
Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.
— Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають нестерпні думки.
Лікар глянув йому просто в очі.
— Ви з нею зустрінетеся,— мовив він.
— Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.
Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.
— Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.
— Ну й що ж він? — спитав лікар.
— Спершу подумав, потім погодився.
— Дуже радий,— озвався лікар,— радий, що він кращий за свої проповіді.
— Усі люди такі,— заявив Тарру.— Треба їм тільки дати слушну нагоду.
Він посміхнувся і моргнув до Ріє.
— Видно, у мене така спеціальність — давати людям слушну нагоду.
— Вибачте,— мовив Рамбер,— але мені пора.
Умовленого четверга Рамбер з’явився на паперть собору
238


за п’ять хвилин до восьмої. Повітря було свіже. У небі пливли білі, кругленькі хмарки, але невдовзі спека поглине їх без останку. Хвиля вогких пахощів ще долітала з моріжків, уже добре випалених спекою. Сонце, що ховалося за будинками східної частини міста, встигло торкнутися лише шолому Жанни д’Арк, її визолочена з ніг до голови постать оздоблювала майдан. Дзигарі вибили восьму. Рамбер пройшовся туди-сюди під склепінням безлюдної паперті. З храму долинали уривки поспів’я разом з одвічним духом ладану й підвальної вогкості. Нараз поспів’я стихло. З десяток маленьких чоловічків у чорному висипало з церкви й потюпало до міста. Рамбера взяла нетерплячка. Інші чорні постаті піднялися високими сходами й рушили до паперті. Він був закурив, але одразу ж схаменувся: місце для куріння обрано не дуже вдало.
О восьмій п’ятнадцять потихеньку, під сурдинку, заграв соборний орган. Рамбер вступив під темне склепіння. Спершу він розрізняв тільки маленькі чорні постаті, що прямували повз нього до нефа. Вони зібралися в кутку перед імпровізованим вівтарем, де недавно звели статую святого Роха, виконану на термінове замовлення в одній із скульптурних майстерень нашого міста. Тепер уклінні постаті, здавалося, зовсім скорчились і тут, серед цієї одвічної сіряви, були наче грудки згуслої тіні, хіба що ледь-ледь щільніші й рухоміші, ніж серпанок, що оповив їх. А над їхніми головами орган невгавно витинав одну й ту саму тему з варіаціями.
Коли Рамбер увійшов, Гонсалес уже спускався сходами, очевидно, рушаючи до центру.
— А я думав, ти вже пішов,— сказав він журналістові.—
І 	правильно б зробив.
Він пояснив, що чекав на приятелів в умовленому місці недалеко звідси, побачення було призначено на сьому п’ятдесят п’ять. Але тільки марно прождав цілих двадцять хвилин.
— Щось їм перешкодило. В нашому промислі не все йде гладесенько-рівнесенько.
239


Він запропонував зустрітися завтра о тій самій годині біля пам’ятника полеглим. Рамбер зітхнув і зсунув фетрового капелюха на потилицю.
— Дарма, дарма,— сказав Гонсалес зі сміхом.— Сам знаєш, скільки доводиться робити пасів, комбінацій, фінтів, перш ніж заб’єш гола.
— Авжеж,— погодився Рамбер.— Але ж матч триває всього півтори години.
Пам’ятник полеглим стоїть саме на тому єдиному в Орані місці, звідки видно море, на променаді, який через сотню метрів упирається у гірські відроги над гаванню. Наступного дня Рамбер, знову прийшовши на побачення перший, уважно прочитав імена полеглих на полі слави. Через кілька хвилин з’явилося ще якихось двоє, байдуже глянули на Рамбера, відійшли, сперлись на балюстраду променада і, здавалось, поринули в споглядання голих і безлюдних набережних. Обидва були однакового зросту, обидва вбрані в однакові сині штани й морські сорочки з короткими рукавами. Журналіст відійшов від пам’ятника, присів на лаву і знічев’я почав розглядати незнайомців. Тут лише він помітив, що на вигляд їм було не більше, ніж по двадцять. Але в цю хвилину він угледів Гонсалеса, який ще на ходу перепрошував за спізнення.
— Ось вони, наші друзі,— промовив він, підводячи журналіста до двох молодиків, назвавши одного Марселем, а другого — Луї. Лицем вони теж були схожі між собою, і Рамбер подумав, що це рідні брати.
— Ну от,— мовив Гонсалес.— Тепер ви познайомились. Лишилося тільки обговорити діло.
Марсель, а може, Луї, сказав, що вони заступають на варту через два дні і вартуватимуть тиждень, отож важливо обрати найсприятливіший день. їхній пост із чотирьох чоловік охороняє західну браму, і двоє з постових — кадрові військові. Про те, щоб їх утаємничувати в операцію, шкода й мови. По-перше, це народ ненадійний, а по-друге, в такому разі виростуть видатки. Але іноді їхні колеги проводять
240


частину ночі в піде об ці одного знайомого їм бару. Отож Марсель, а може, Луї, запропонував Рамберові оселитися в них — це поблизу застави — і чекати, коли по нього прийдуть. Тоді вибратися з міста буде нескладно. Але треба поквапитися, бо вже подейкують, ніби в найближчі дні встановлять посилені наряди зокола.
Рамбер пристав на такий план дій і пригостив братів своїми останніми сигаретами. Той із двох, котрий досі не пустив пари з уст, раптом запитав Гонсалеса, чи залагоджено питання з винагородою і чи не можна отримати аванс.
— Не треба,— відповів Г онсалес,— це свій хлопець. Коли все буде зроблено, тоді й заплатить.
Домовилися про нову зустріч. Гонсалес запропонував пообідати позавтра в іспанському ресторані. А звідти можна буде податися додому до братів вартових.
— Першу ніч, хочеш, я теж там переночую,— запропонував він Рамберові.
Наступного дня Рамбер, піднімаючись до свого номера, зіткнувся на сходах із Тарру.
— Іду до Ріє,— мовив Тарру.— Хочете зі мною?
— Бачте, мені завжди чомусь здається, ніби я йому заважаю,— нерішуче озвався Рамбер.
— Навряд, він часто про вас згадує.
Журналіст задумався.
— Стривайте,— сказав він.— Якщо у вас надвечір, хай навіть зовсім пізно, випаде вільна хвилинка, краще приходьте обидва в бар, сюди, до готелю.
— Ну це вже залежатиме від нього і від чуми,— відповів Тарру.
Одначе об одинадцятій годині обидва — і Ріє, і Тарру — входили до вузького і тісного готельного бару. В маленькому приміщенні товклося душ із тридцять, чувся голосний гомін голосів. Обидва несамохіть зупинились на порозі — після могильної тиші зачумленого міста їх ніби оглушив цей гамір. Але вони одразу здогадалися, чому так гамірно — у барі ще подавали напої. Рамбер, який сидів на високому дзиглику
241


в далекому кутку перед стойкою, махав їм рукою. Вони підійшли, і Тарру спокійно відсунув убік якогось надто галасливого сусіду.
— Алкоголь вас не лякає?
— Ні, навпаки,— відповів Тарру.
Ріє втягував ніздрями гіркуватий запах зілля, що йшов від склянки. Розмова в такому гаморі не клеїлася, та й Рамбер, здавалося, цікавиться не ними, а питвом. Лікар так і не міг сказати, п’яний журналіст чи ще ні. За одним із двох столиків, що захарастили весь вільний простір тісного бару, сидів морський офіцер з двома дамами пообіч і розповідав якомусь червонолицьому череваню, четвертому в їхній компанії, про епідемію тифу в Каїрі.
— Табори! — повторював він.— Там влаштували для тубільців спеціальні табори, напнули намети, а довкола повиставляли військовий кордон, якому дано наказ стріляти в рідних, коли вони намагатимуться нишком передати хворому зілля від знахарки. Звичайно, захід, може, суворий, але слушний.
Про що говорили за другим столиком надто вичепурені молодики, второпати було годі — окремі й так нерозбірливі фрази губилися в рубаному ритмі «Saint James Infirmary»1, що линув з програвача, піднесеного над головами клієнтів.
— Ну як, раді? — спитав Ріє, підносячи голос.
— Тепер уже скоро,— відповів Рамбер.— Може, навіть на цьому тижні.
— , Шкода! — вигукнув Тарру.
— Чому шкода?
Тарру озирнувся на Ріє.
— Ну, знаєте, — мовив лікар.— Тарру вважає, що ви могли б бути корисним тут, і тому так говорить, але я особисто цілком розумію ваше бажання поїхати.
Тарру замовив ще по склянці. Рамбер скочив зі свого дзиглика і вперше за цей вечір поглянув прямо в очі Тарру.
«Лікарня Сент-Джеймс» {англ.).
242


— А чим я можу бути корисним?
— Як то чим? — відповів Тарру, неквапливо беручи склянку.— Ну хоча б у наших санітарних дружинах.
Рамбер замислився і мовчки заліз на дзиглика, обличчя його прибрало звичного для нього впертого й понурого виразу.
— Отже, по-вашому, від наших дружин ніякої користі? — спитав Тарру, ставлячи порожню склянку й пильно дивлячись на Рамбера.
— Звісно, користь є, і чимала,— відповів журналіст і теж випив.
Ріє помітив, що рука в нього тремтить. І подумав нишком: ага, Рамбер таки добре під мухою.
Назавтра, коли Рамбер удруге підійшов до іспанського ресторану, йому довелося пробиратися поміж стільців, поставлених просто на вулиці коло входу, їх повиносили з зали клієнти, щоб навтішатися золотаво-зеленим вечором, першим холодком після денної спеки. Палили вони якийсь надто їдю- чий тютюн. У самому ресторані було майже безлюдно. Рамбер обрав той самий далекий столик, за яким вони вперше зустрілися з Гонсалесом. Кельнерці він сказав, що чекає знайомого. Була дев’ятнадцята тридцять. Потроху ті, хто сидів зокола, поверталися до зали і вмощувалися за столиками. Кельнерки розносили страви, і під низьким склепінням ресторану лунко брязкотів посуд і стояв притлумлений гомін. А Рамбер усе чекав, хоча була двадцята. Нарешті засвітили світло. До його столика посідали нові відвідувачі. Рамбер теж замовив вечерю. І скінчив вечеряти
о 	двадцятій тридцять, так і не дочекавшись ні Гонсалеса, ні братів вартових. Він закурив. Зала поволі порожніла. Надворі швидко споночіло. Теплий легіт із моря легенько торсав віконні завіси. О двадцять першій Рамбер помітив, що ресторан зовсім безлюдний, і кельнерка здивовано позирає на нього. Він заплатив і пішов. Навпроти ресторану була ще відчинена якась кав’ярня. Рамбер влаштувався біля шин- кваса, звідки можна було бачити вхід до ресторану. О два-
243


дцять першій тридцять він подався до готелю, намагаючись зміркувати, як би знайти Гонсалеса, який не залишив йому адреси, і серце його скніло на думку, що доведеться починати все наново. „
Саме в цю хвилину в пітьмі, прохромленій фарами санітарних машин, Рамбер раптом усвідомив — і згодом сам признався в цьому докторові Ріє,— що за весь той час ні разу не згадав про свою дружину, заклопотаний пошуками шпарки в глухих міських мурах, що відокремлювали їх одне від одного. Але тої хвилини, коли всі шляхи знов було йому відрізано, він раптом відчув, що саме вона була осереддям усіх його прагнень, і такий несподіваний біль пронизав його, що він стрімголов кинувся до готелю, аби тільки втекти від цього лютого опіку, від якого годі було сховатися і від якого нили скроні.
А проте назавтра з самого ранку він зайшов до Ріє спитати, як побачитися з Коттаром.
— Єдине, що мені лишається,— признався він,— це почати все наново.
— Приходьте завтра ввечері,— порадив Ріє,— Тарру попросив мене навіщось покликати Коттара. Він прийде о десятій. А ви завітайте о пів на одинадцяту.
Коли наступного дня Коттар з’явився до лікаря, Тарру і Ріє саме говорили про несподіваний випадок одужання, що стався в лазареті Ріє.
— Один із десяти. Пощастило чоловікові,— зауважив Тарру.
— Значить, у нього не чума була,— заявив Коттар.
Його квапливо запевнили, що саме чума й була.
— Та яка там чума, якщо він одужав! Ви не гірш за мене знаєте, що чума не милує.
— Взагалі воно так,— погодився Ріє.^ Але якщо дуже налягати, можуть бути й несподіванки.
Коттар захихотів.
— Ну, це як сказати. Останнє вечірнє зведення чули?
Тарру, який доброзичливо поглядав на Коттара, відповів,
244


що чув, що становище справді дуже складне, але що це, власне, доводить? Тільки те, що треба вжити крайніх заходів.
— Ет! Ви ж їх уживаєте!
— Вживаємо-то вживаємо, але хай кожен те саме робить. Коттар тупо витріщився на Тарру. А Тарру сказав, що
більшість людей сидить згорнувши руки, що пошесть — справа кожного, і кожен повинен виконати свій обов’язок. У санітарні дружини беруть усіх охочих.
— Що ж, ваша правда,— погодився Коттар,— тільки все одно намарне. Чума дужча.
— Коли все перепробуємо, тоді побачимо,— терпеливо договорив Тарру.
Під час цієї розмови Ріє сидів за столом і переписував набіло картки. А Тарру все ще дивився на рантьє, який неспокійно совався на стільці.
— Чому б вам не попрацювати з нами, пане Коттар? Коттар з ображеною міною підхопився з стільця, взяв
свого округлого капелюха.
— Це не моє діло.
І додав викличним тоном:
— А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я помагав людям, які з нею борються?
Тарру ляснув долонею по чолі, ніби раптом йому сяйнула істина.
— Ах так, я й забув: якби не чума, вас би заарештували. Коттар аж підскочив і схопився за спинку стільця, наче
боявся впасти на підлогу. Ріє відклав ручку і кинув на нього пильний, серйозний погляд.
— Хто вам про це сказав? — крикнув рантьє.
Тарру здивовано звів брови і відповів:
— Та ви самі. Чи, точніше, ми з лікарем так вас зрозуміли. І поки Коттар у нападі нездоланної люті белькотів щось
собі під ніс, Тарру додав:
— Та чого ви так нервуєтесь? Принаймні ми з доктором виказувати вас не підемо. Ваші справи нас не обходять. Крім того, ми самі не великі шанувальники поліції. Та сідайте ж.
245


Коттар недовірливо покосився на стільця і, повагавшись, сів. Він помовчав, потім глибоко зітхнув.
— Це вже давні справи,— признався він,— але вони повитягали їх на світ Божий. Я ж гадав, що вже все забуто. Але хтось, мабуть, роздзвонив. Вони мене викликали і звеліли нікуди не виїздити аж до кінця слідства. Тут я збагнув, що рано чи пізно мене заметуть.
— Справа серйозна? — спитав Тарру.
— Все залежить від того, що розуміти під словом «серйозна». У кожному разі, не вбивство.
— В’язниця чи каторжні роботи?
Коттар зовсім похнюпив носа.
— Якщо поталанить — в’язниця...
Але по короткій паузі жваво додав:
— Помилка сталася. Всі помиляються. Тільки я не можу примиритися з думкою, що мене злапають, усе в мене заберуть: і домівку, і звички, і всіх, кого я знаю.
— А-а,— протягнув Тарру,— отже, тому ви й надумали повішатися?
— Так, тому. Нерозумно, звичайно, це все.
Тут озвався Ріє, досі він мовчав, і сказав, що цілком розуміє неспокій Коттара, але, може, все ще владнається.
— Знаю, знаю, зараз мені боятися нічого.
— Отож я бачу, ви в дружину вступати не збираєтеся,— зауважив Тарру.
Рантьє нервово бгав у руках капелюха і скинув на Тарру непевним оком.
— Тільки ви на мене не гнівайтеся.
— Крий Боже,— посміхнувся Тарру.— Але хоча б постарайтеся не розповсюджувати задля вашого ж добра чумної бацили.
Коттар запротестував: зовсім він чуми не хотів, вона сама прийшла, і не його вина, якщо чума його влаштовує. Коли на порозі постав Рамбер, Коттар енергійно додав:
— Зрештою, по-моєму, все одно ви нічого не доб’єтеся.
Від Коттара Рамбер дізнався, що той теж не знає адреси
246


Гонсалеса, але можна спробувати знову піти до першої кав’ярні, тої, маленької. Домовилися про завтрашню зустріч. Оскільки ж Ріє хотів знати наслідки переговорів, Рамбер запросив їх з Тарру зайти наприкінці тижня просто до нього в номер о будь-якій годині ночі.
Вранці Коттар і Рамбер подалися до кав’яреньки й попросили переказати Гарсії, що чекатимуть його нині ввечері, а в разі якоїсь завади — завтра. Цілий вечір вони прождали марно. Зате наступного дня Гарсія з’явився. Він мовчки вислухав розповідь про Рамберові поневіряння. Сам він не був у курсі справи, але чув, що недавно було оточено кілька кварталів і цілу добу прочісували там усі будинки поспіль. Можливо, Гонсалесові та братам не пощастило вибратися з оточення. Усе, що він може зробити, це знову звести їх із Раулем. Ясно, на зустріч раніше, ніж завтра-позавтра, годі сподіватися.
— Видно, треба починати все наново,— сказав Рамбер.
Коли Рамбер зустрівся з Раулем в умовленому місці, на
розі, той підтвердив Гарсієву гадку — всі нижні квартали міста справді оточено. Треба б спробувати відновити зв’язок із Гонсалесом. А за два дні Рамбер уже обідав з футболістом.
— Ото безголів’я,— мовив Гонсалес.— Ми мали домовитися, як знайти одне одного.
Такої ж думки був і Рамбер.
— Завтра вранці підемо до хлопців, спробуємо щось залагодити.
Назавтра хлопців не було вдома. Призначено зустріч на Ліцейському майдані другого дня ополудні. Рамбер вернувся додому. І Тарру, який зустрів по обіді Рамбера, був вражений журним виразом його обличчя.
— Не клеїться? — спитав Тарру.
— Атож. Ось тобі й почали наново,— відповів Рамбер.
І повторив своє запрошення:
— Приходьте сьогоді ввечері.
Увечері, коли гості ввійшли до Рамберового помешкання,
247


журналіст лежав у ліжку. Він підвівся і зразу ж поналивав склянки, наготовлені заздалегідь. Ріє, беручи свою склянку, поцікавився, як ідуть справи. Журналіст відповів, що він знов пройшов усе коло і знову вернувся до того самого місця, невдовзі має відбутися Чце одна зустріч, остання. Випивши, він додав:
— Тільки знову вони не прийдуть.
— Не треба поспішати з висновками,— мовив Тарру.
— Ви її ще не розкусили,— відказав Рамбер, знизуючи плечима.
— Кого — її?
— Чуму.
— А-а! — протяг Ріє.
— Ні, ви не зрозуміли, що чума — це означає починати все наново.
Рамбер відійшов у куток і накрутив невеличкий патефон.
— Шо то за платівка? — спитав Тарру.— Щось знайоме. Рамбер відповів, що то «Saint James Infirmary».
Платівка дограла до половини, коли в далечині розляглися
два постріли.
— По псу або по втікачеві луплять,— зауважив Тарру. Через хвилину патефон замовк, і зовсім поряд заревіла
сирена «швидкої допомоги», звук зміцнів, просурмив під вікнами номеру, подаленів і згас.
— Занудна платівка,— мовив Рамбер.— Та ще я слухаю її сьогодні вдесяте.
— Вона вам так подобається?
— Та ні, просто іншої нема.
І додав, помовчавши:
— Кажу ж бо вам, що це означає починати все спочатку.
Він спитав у Ріє, як працюють санітарні дружини. Тепер
нараховується уже п’ять дружин. Є надія сформувати ще кілька. Газетяр умостився скраєчку ліжка і підкреслено пильно почав розглядати свої нігті. Ріє придивлявся до кремезної міцної постаті Рамбера і раптом помітив, що Рамбер теж дивиться на нього.
248


— А знаєте, докторе,— озвався журналіст,— я багато думав про ваші дружини. І якщо я не з вами, то маю на те особливі причини. Аби не мав, думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою,— адже я в Іспанії воював.
— На чиєму боці? — спитав Тарру.
— На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував.
— Про що? — поцікавився Тарру.
— Про відвагу. Тепер знаю, людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує.
— Здається, людина здатна на все,— озвався Тарру.
— Ні, ні, вона не здатна довго страждати або довго бути щасливою. Отже, вона не здатна ні на що путнє.
Рамбер поглянув по черзі на своїх гостей і спитав:
— А от ви, Тарру, чи здатні ви померти задля кохання?
— Не знаю, але думаю, що зараз ні, не здатний.
— Отож то й воно. Але ж здатні померти за ідею, то й голим оком видно. Ну, а з мене годі вже людей, які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне,— це вмерти або жити тим, що любиш.
Ріє уважно слухав газетяра. Не спускаючи його з ока, він проказав лагідно:
— Людина — це не ідея, Рамбере.
Рамбер підскочив на ліжку, він навіть почервонів від хвилювання.
— Ні, ідея, і не бозна-яка, тільки-но людина відвертається від любові. А ми ж якраз і не здатні любити. Тому замирімося із цим, докторе. Зачекаймо, аж поки станемо здатні, а якщо це й справді неможливо, дочекаймося загального визволення, не граючись у героїв. Далі цього я не сягаю.
Ріє підвівся з стільця, обличчя його раптом зробилося втомлене.
— Ви маєте рацію, Рамбере, цілком, і я ні за що в світі не став би відраджувати вас від того, що ви збираєтеся зробити,
249


якщо я вважаю, що це і справедливо, і добре. Мушу, проте, ось що вам сказати: причому тут, власне, геройство? Це не геройство, а звичайнісінька чесність. Можливо, ця думка здається вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми — це чесність.
— А що таке чесність? — раптом споважнівши, спитав Рамбер.
— Що вона таке взагалі, я й сам не знаю. Але в моєму випадку певен: бути чесним — значить робити свою справу.
— А от я не знаю, в чому полягає моя справа,— сказав з серцем Рамбер.— Можливо, я помилився, обравши любов.
Ріє став перед ним.
— Ні, не думайте так,— мовив він твердо,— ви не помилилися.
Рамбер звів на нього задумливий погляд:
— По-моєму, ви обидва нічого за даних обставин не втрачаєте. А так, погодьтеся, легше бути на боці доброго діла.
Ріє допив вино.
— Ходімо,— сказав він Тарру,— у нас ще чимало роботи.
Він перший вийшов з кімнати.
Тарру рушив за ним до порога, але, мабуть, похопився, обернувся до газетяра й сказав:
— А ви знаєте, що дружина Ріє зараз у санаторії, за кількасот кілометрів звідси?
Рамбер вражено розвів руками, але Тарру уже вийшов з номера. Назавтра рано-вранці Рамбер зателефонував лікареві.
— Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?
На тому кінці дроту запала тиша, а тоді:
— Авжеж, Рамбере. Дякую вам.


Частина третя
Так протягом довгих тижнів в’язні чуми билися як уміли і як могли. Але дехто з них уявляв собі, як, скажімо, Рамбер, у чому ми мали змогу переконатися вище, ніби вони ще діяли як люди вільні, ніби їм ще дано право вибирати. А проте о тій порі, в середині серпня, можна було сміливо сказати, що чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль — була тільки наша колективна історія, точніше, чума, і породжені нею почуття поділяли всі. Найважливішими тепер були розлука й вигнання з усіма наслідками, що звідси випливають,— страхом і обуренням. Ось чому оповідач уважає доречним саме зараз, у розпал спеки й пошесті, описати хоча б загалом і для прикладу шал наших уцілілих громадян, похорон небіжчиків і тугу розлучених коханців.
Саме того року, посеред літа, знявся вітер і кілька днів поспіль батожив зачумлене місто. Оранці взагалі мали всі підстави недолюблювати вітер; на плато, де лежить місто, вітер не зустрічає жодної природної перешкоди і без усяких завад, як навіжений, проривається за міські мури. Жодна крапля дощу не освіжила Орана, і після довгих місяців посухи він весь обріс сірим нальотом, що лупився під поривами вітру. Вітер збивав хмари куряви й папірців, що шмагали по ногах дедалі рідших перехожих. Ті одиниці, кого гнала з дому нужда, бігли підтюпцем, зігнувшись у три погибелі, затуливши рота долонею чи носовичком. Тепер вечорами по вулицях уже не юрмився люд, намагаючись розтягти прожитий день, що міг бути останній, тепер частіше траплялися окремі гурти людей, люди поспішали вернутися додому чи зазирнути до кав’ярні, отож протягом тижня з настанням ранніх сутінків вулиці робилися безлюдні, і тільки вітер протягло й жалібно скиглив вздовж мурів. Зі збуреного
251


й незримого звідси моря линув дух водоростей і солі. І наше порожнє місто, убілене курявою, пересякле морськими пахощами, лунке від крику вітру, стогнало, як проклятий Богом острів.
Досі чума косила лЛдей здебільшого по околицях, насе- леніших і бідніших, ніж центр міста. Та раптом виявилось, що вона одним стрибком наблизилася до ділових кварталів і повновладно запанувала там. Жителі казали, що це вітер розносить насіння інфекції. «Всі карти сплутав»,— нарікав директор готелю. Але хай там як, центральні квартали збагнули, що настала їхня година, бо тепер дедалі частіше ревла уночі уривчаста сирена «швидкої допомоги», кидаючи під самі вікна понурий і байдужий поклик чуми.
Хтось додумався оточити навіть у самому місті кілька особливо заражених кварталів і випускати звідти лише тих, кому це необхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, природно розглядали цей захід як вихватку проти них особисто, принаймні через контраст вони вважали жителів інших кварталів вільними людьми. А ці вільні в скрутну хвилину тішили себе думкою, що іншим ще гірше, ніж їм. «Вони ще міцніше припнуті до місця»,— ось у яких словах бриніла тоді єдина доступна нам надія.
Десь на ту пору почалася ціла низка пожеж, особливо у веселих кварталах коло західної брами міста. Розслідування виявило, що це було переважно справою рук людей, які вернулися з карантину і знетямилися від втрат і горя; вони підпалювали свої власні оселі, гадаючи, ніби чума згине у вогні. Багато було мороки з цією манією підпалів, що становили велику небезпеку для цілих кварталів, надто при теперішньому навальному вітрі. По численних, але, на жаль, марних роз’ясненнях, що дезинфекція, мовляв, проведена за вказівкою міської влади, гарантує повне знезараження, довелося вдатися до крутіших заходів щодо цих винних без вини паліїв. І, ясна річ, не сама думка потрапити за грати лякала тих бідолах, а спільна для всіх городян певність, що засудженого до тюремного ув’язнення насправді засуджено
252


до смерті, бо в міській в’язниці смертність досягла неймовірних розмірів. І певність та була, звісно, не безпідставна. З цілком зрозумілої причини, чума надто лютувала серед тих, що силою звички або необхідності жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. Бо незважаючи на те, що деякі в’язні ізольовані, тюрма все-таки є своєрідною общиною, і довести це неважко — в нашій міській в’язниці варта платила данину хворобі нарівні з арештантами. З погляду самої чуми, з її олімпійського погляду, усі без винятку, починаючи від начальника тюрми і закінчуючи останнім в’язнем, були однаково приречені на смерть, і, можливо, вперше за довгі роки у в’язниці запанувала цілковита справедливість.
І даремно міська влада силкувалася запровадити якусь ієрархічну різницю в тій загальній зрівнялівці, здумавши нагороджувати вартових, полеглих від чуми при виконанні службових обов’язків. Оскільки в місті оголошено стан облоги, можна було вважати з певного погляду, що наглядачі мобілізовані, тому їх посмертно нагороджували медаллю. Але якщо арештанти без нарікань змирилися з такою новацією, то військова влада, навпаки, глянула на справу інакше й заявила, не без підстав, що цей захід здатний внести прикру плутанину в уми оранців. Прохання воєначальників задовольнили й ухвалили були, що найпростіше нагороджувати померлих від чуми наглядачів медаллю за боротьбу з епідемією. Але зло вже сталося — годі було й думати про те, щоб відбирати військові медалі у наглядачів, полеглих першими, а військова влада обстоювала й далі свій погляд. З другого боку, медаль за боротьбу з епідемією мала істотну ваду: вона не справляла такого блискучого морального ефекту, як присвоєння військової нагороди, бо в годину епідемії одержати медаль за боротьбу з нею — звичайнісінька річ. Словом, невдоволені були всі.
До того ж тюремне начальство не могло діяти на зразок духовної влади, а військової й поготів. Ченці обох міських монастирів були й справді тимчасово порозселювані по
253


доброчесних родинах. І достоту так само при першій нагоді з казарми невеличкими загонами виводили солдатів і ставили їх постоєм у школи чи інші громадські будинки. Виходило, що епідемія, яка, здавалося б, мала згуртувати оранців, як згуртовуються вони* під час облоги, ламала традиційні спілки і знов прирікала людей на самоту. Все це вносило сум’яття.
Ми не помилимося, коли скажемо, що всі ті обставини, а також навальний вітер роздмухали полум’я пожежі і в деяких умах. Знову вночі на міські ворота було вчинено кілька наскоків, але цього разу невеличкі ватаги нападників були озброєні. Зчинилася обопільна стрілянина, були поранені, і кілька чоловік зуміло вирватися на волю. Варту зміцнено, і будь-які спроби втекти перепинялися дуже швидко. А проте й цього було досить, аби місто облетів бунтівний вихор, внаслідок чого то тут, то там розігрувалися буйні сцени. Люди кидалися грабувати підпалені або замкнені з санітарних міркувань будинки. Правду кажучи, важко припустити, щоб це чинилося з наперед обдуманим наміром. Переважно люди, до того ж люди досі цілком статечні, силою непередбачених обставин припускалися негідних вчинків, а їх одразу ж наслідували оранці. Так, бували шаленці, які вдиралися в охоплену полум’ям оселю на очах в очманілого від горя власника. Саме його цілковита байдужість спонукала роззяв іти за прикладом заводіяк, і тоді можна було бачити, як темною вулицею, освітлені лише відблисками пожарища, розбігаються навсебіч якісь тіні, невпізнанно спотворені останніми спалахами вогню, згорбатілі від завданого на плечі крісла чи клунка з одежею. Саме через ці інциденти міська влада мусила прирівняти стан чуми до стану облоги й запровадити відповідні закони. Двох мародерів розстріляли, але сумнівно, щоб ця розправа подіяла на інших, бо серед стількох смертей якісь дві страти минули непомітно, от уже воістину крапля в морі.
І правду кажучи, подібні сцени стали повторюватися знову, а власті вдавали, що нічого не помічають. Єдиний
254


захід, який, мабуть, справив враження на всіх оранців, було запровадження комендантської години. З одинадцятої наше місто, поглинуте цілковитою темрявою, лежало мов закам’яніле.
Під місячним небом воно виставляло напоказ свої білі мури і прямі вулиці, ніде не прокреслені темною тінню дерева, і жодного разу тишу не порушила хода перехожого чи собачий гавкіт. Величезне німотне місто робилося в такі ночі просто стовписьком масивних безживних кубів, а серед них лише самі мовчазні статуї давно забутих благодійників роду людського або навіки загнані в бронзу колишні можновладці намагалися своїми обличчями-машкарами з каменю чи металу відтворити спотворений образ того, що було свого часу людиною. Ці пересічні ідоли бовваніли під густим серпневим небом на безлюдних перехрестях, ці нечутливі бовдури досить повно уособлювали собою те царство безру- ху, куди ми втрапили всі гуртом, чи принаймні — останній його образ, образ некрополя, де чума, камінь і морок, здавалося, врешті задушили живий людський голос.
Але морок панував також в усіх серцях; і легенди, і правда з приводу запровадженої церемонії похорону навряд чи вселяли особливу бадьорість у наших співгромадян. Бо хоч- не-хоч, а треба розповісти про похорон, і оповідач заздалегідь за це перепрошує. Він покірно ладен вислухати цілком слушні докори, але єдине його виправдання в тому, що були ж протягом усього цього періоду похорони і що якоюсь мірою він мусив, як і всі наші співгромадяни, ховати мерців. У кожному разі, він зовсім не такий уже любитель подібних церемоній, навпаки, він воліє бути в товаристві живих, скажімо, на пляжі, морських купаннях. Але морські купання заборонено, і товариство живих з ранку до ночі тряслося від страху, як би їх не витіснило товариство мерців. Така очевидність. Певна річ, можна було б спробувати не бачити її, закрити очі й геть від неї відмахнутися, але очевидність має страшенну силу і завжди зрештою візьме гору.
255


Ну скажіть самі, як можна відкинути похорон того дня, коли тих, кого ви любили, треба поховати.
Отож найхарактернішою рисою нашого поховального обряду була, щонайперше, квапливість. Спрощено всі формальності, і саму жалобну церемонію, як таку, скасовано. Хворі вмирали не вдома, не на очах у близьких, сидіти за звичаєм уночі над тілом покійного було не вільно, отож той, хто, скажімо, вмирав надвечір, лежав ніч сам, а того, хто вмирав удень, намагалися швидше закопати. Сім’ю, зрозуміло, сповіщали, але здебільшого рідні не могли вільно ходити по місту, бо сиділи на карантині, якщо вони були в контакті з хворим. У тих же випадках, коли небіжчик жив окремо від рідних, вони з’являлися о певній годині, себто на час від’їзду на цвинтар, коли тіло було вже обмите й покладене в труну.
Припустімо, що така церемонія відбувалася в допоміжному лазареті, яким відав доктор Ріє. Вхід до школи був позаду головного корпусу. В великій підсобці, що виходила в коридор, зберігалися домовини. У тому ж коридорі члени сім’ї знаходили одну, вже забиту домовину. І одразу переходили до основної частини обряду, а саме, давали голові родини підписати всі папери. Далі труну ставили в машину, інколи це був звичайнісінький фургон, інколи спеціально обладнана «швидка допомога». Рідні розсідалися в таксі, тоді ще не скасовані, весь кортеж учвал мчав на кладовище окраїнними вулицями. Біля міської брами жандарми зупиняли процесію, прикладали печатку на офіційну перепустку, без чого віднині не стало доступу до «останнього місця спочинку», як висловлювалися наші співгромадяни, пропускали машини, і вони зупинялися біля квадратної ділянки, перекопаної численними ямами, що чекали на здобич. Священик виходив зустрічати покійника, бо жалобні молебні в церкві скасовано. Під читання молитви з машини витягали труну, обв’язували її вірьовкою, волокли волоком, і вона, ковзнувши в яму, гупала об дно; священик махав кадилом, і вмить перші грудки землі починали гримотіти у віко. Фургон від’їздив одразу ж, бо
256


йому доводилося пройти дезинфекцію; і в міру того, як грудки глею, що падали з лопати, лунали все глухіше, родичі вже розсаджувалися в таксі. А за чверть години вони були вже дома.
Таким чином, усе відбувалося справді з максимальною швидкістю і мінімальним ризиком. І, ясна річ, принаймні на початку епідемії рідні бували ображені в своїх найкращих почуттях. Але під час чуми такі міркування до уваги не беруться: жертвують усім задля громадського добра. А втім, якщо спершу дух наших людей постраждав від такої практики, оскільки прагнення бути похованим пристойно поширене куди більше, ніж гадають, то згодом, на щастя, стало сутужно на харчі і жителів поглинули пильніші клопоти. Нам стільки коштувало часу вистоювання в чергах, різні клопоти й різні формальності, що їх доводилося виконувати, як хочеш їсти, що у людей просто не залишалось часу міркувати про те, як умирають довкола них і як сам ти умреш, коли проб’є твоя година. Отже, матеріальні труднощі, що взагалі самі по собі зло, обернулись, хоч як це дивно, добром. І все було б на краще, коли б, як ми вже бачили, пошесть не розповсюдилася так широко.
Бо вже бракувало домовин, бракувало полотна на савани і бракувало місць на кладовищі. Доводилося якось зараджувати біді. Найпростіше було — знову-таки з огляду на загальне добро — об’єднати кілька похоронних церемоній в одну, і оскільки вже виникла така необхідність, зробити частішими рейси між лазаретом і цвинтарем. Так, до послуг лазарету, керованого Ріє, лишилося тоді всього п’ять домовин. Коли всі вони бували заповнені, їх вантажили до санітарної машини. На кладовищі труни спорожнювали, трупи кольору іржавого заліза клали на мари і ставили в спеціально обладнану повітку. Відтак домовини обливали антисептичним розчином, відвозили назад до лазарету, і вся операція повторювалася стільки разів, скільки вимагалося. Отож справу було поставлено зразково, і префект не раз висловлював своє вдоволення. Він навіть сказав Ріє, що бачив у старовинних
9 0—2(>(>
257


хроніках, присвячених мору, що зображають негрів, які відвозять на гробовище стоси трупів у простих візках, і що наша організація похорону куди краща.
— 	Авжеж,— погодився Ріє,— похорон такий самий, тільки нам ще доводиться заповнювати картки. Отож поступ безперечний.
Незважаючи на всі досягнення адміністрації в тій царині, префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похороні, бо з часом похоронний обряд виродився в досить-таки непривабливу формальність. Рідним дозволялося доходити до цвинтарної брами, та й то неофіційно. І сталося це тому, що зміни торкнулися в основному прикінцевої частини похорону. В далекому кінці цвинтаря, ще на пустирі, порослому мастиковими деревами, викопали два величезні рови. Один рів був для чоловіків, другий — для жінок. Адміністрація в даному питанні ще шанувала правила пристойності, і тільки вже куди пізніше, силою обставин, відмовилася від цієї останньої спроби дотримуватися добропристойності, і мерців почали ховати купою, гамузом, не розбираючи чоловіків і жінок, відкинувши всі турботи про честивість. На щастя, цей апокаліптичний хаос був характерний лише для останніх періодів лиха. В той час, про який мовиться мова, ще існували окремі могильні рови, і префектура дуже пишалася з цієї обставини. На дні кожного з ровів булькало й шипіло негашене вапно, налите грубим шаром. На краях ровів лежали купки того самого вапна, і пухирці, що вискакували на них, лускали від свіжого повітря. Коли рейси завершувалися, з повітки виносили мари, вишиковували їх побіч, потім скидали до рову майже впритул одне до одного голі, трохи скоцюрблені тіла і одразу ж заливали їх новим шаром вапна; потім доволі скупо засипали рів землею, щоб залишити місце для майбутніх гостей. Назавтра викликали родичів і пропонували їм розписатися в книзі реєстрацій, це підкреслювало різницю, що існувала між людьми, яких можна було контролювати, і, скажімо, собаками.
9*
259


Для всіх цих операцій вимагався персонал, і щодня виникала небезпека, що його от-от забракне. Більшість санітарів і грабарів, попервах професіоналів, а потім узятих збоку, гинула від чуми. Зараза все одно брала своє, хоч би яких заходів обережності дотримувалися. Та коли гарненько розважити, найдивніше було те, що під час усієї пошесті охочі все-таки знаходилися. Скрута настала незадовго до того, як крива захворювань сягнула стелі, і неспокій доктора Ріє був тоді цілком виправданий. Бракувало рук і для кваліфікованої роботи, і, як він висловився, для чорної. Але відтоді як чума по-хазяйському розташувалася в місті, навіть її крайнощі зрештою вийшли на користь — через епідемію розладналося все економічне життя Орана, а це, природно, збільшило число безробітних. Поповнювати ними ряди спеціалістів у більшості випадків не вдавалося, але на чорноробів стало легше. І справді, саме в ці дні виявилося, що нужда дужча за страх, тим більше що праця оплачувалася залежно від ступеня ризику. Санітарні служби мали списки претендентів і, тільки-но звільнялося місце, сповіщали першим, хто стояв у черзі, і ті завжди зголошувались на виклик, якщо тільки доти не зникали зі списку живих. Отож-бо префектові, який довго не наважувався використовувати на підсобних роботах ув’язнених довічно або на певний термін, вдалося обійтися без цього крайнього заходу.
Добре воно чи погано, але до кінця серпня наші співвітчизники відходили до своєї останньої оселі якщо не зовсім як годиться, зате в атмосфері зразкового ладу, і влада, таким чином, була певна, що свій обов’язок вона виконує. Але тут доречно трохи випередити події і розповісти, до яких заходів мусила вдаватися під кінець служба поховання. Починаючи від серпня, при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості нашого скромного розміром цвинтаря. І хоча частину огорожі зняли, віддавши мерцям прилеглі ділянки, довелося негайно шукати якоїсь іншої ради. Спочатку було ухвалено ховати вночі, що попервах звільняло персонал від зайвої
260


делікатності — можна було напихати машини напхом. І дехто з припізнілих перехожих, які в комендантську годину опинялися на околиці всупереч забороні (або ж змушені були ходити вночі по своїй роботі), іноді ставали свідками того, як довгі, фарбовані в біле фургони мчали на повній швидкості і їхні хрипкі сирени будили луну в чорних проваллях вулиць. Потім трупи поспіхом скидали до рову. Вони ще підскакували від поштовху, а бульбашки вапна вже розпливалися по їхніх обличчях; земля загортала без розбору всіх цих безіменних, і їх назавше поглинали рови, які тепер копали якнайглибше.
Одначе трохи згодом довелося шукати нових шляхів і розширити поле діяльності. З наказу префектури речі, до яких доторкалися хворі, слід було спалювати, і їх привозили до печей. Невдовзі почали спалювати і трупи померлих від чуми. Для цієї мети пристосували сміттєспалювальну піч, яка стояла в східній частині міста, уже за воротами. Пости перенесли далі, а якийсь службовець мерії значно полегшив завдання адміністрації, порадивши використати для перевезення трупів трамваї, які ходили раніше по гірській дорозі над морем, а тепер стояли без руху. Для цієї мети в причепах і головних вагонах познімали лави і пустили трамваї до сміттєспалювальної печі, яка й стала кінцевою зупинкою на цій лінії.
І наприкінці літа, і в самий розпал осінніх злив щодня можна було бачити, як глибокої ночі котить по гірській дорозі моторошний кортеж трамваїв без пасажирів і побрязкує, подзеленькує собі над морем. Зрештою жителі пронюха- ли, в чім тут річ. І незважаючи на те, що патрулі забороняли наближатися до гірської дороги, окремим групам осіб усе ж щастило, і щастило часто, пробратися по скелях, об які билися хвилі, й кинути квіти в причепний вагон під час руху трамвая. Тоді літніми ночами до нас долинав брязкіт трамвайних вагонів, вантажених трупами й квітами.
А на ранок, у кожному разі, попервах, густий і млосний дим огортав східні квартали міста. За одностайним твер¬
261


дженням лікарів, ті випари, хай навіть вельми неприємні, не завдавали ніякої шкоди. Але мешканці тих кварталів негайно заявили, що покидають насиджені місця, бо вірили, ніби чума спадає на них з неба; тому довелося звести цілу мережу димовловлювачів, і люДи тоді заспокоїлись. Тільки в дні шквальних вітрів смердюча хвиля, що йшла зі сходу, нагадувала, що тепер ми всі живемо за нового ладу і що полум’я чуми щовечора вимагає своєї данини.
Такі були наслідки чуми в її апогеї. Та, на щастя, епідемія стабілізувалася, бо, треба гадати, фантазія отців міста, винахідливість префектури, легкої на декрети, і навіть пропускна здатність печі уже вичерпалась. Ріє чув, ніби висуваються ще нові проекти, навіяні розпачем, приміром, хтось запропонував кидати трупи в море, і в уяві лікаря вималювалося страхітливе шумовиння, що скипало на синіх водах. Знав він також, що, коли смертність ітиме вгору, будь- яка, навіть найдосконаліша організація виявиться безпорадною, люди почнуть конати гуртом, а трупи, всупереч усім мудруванням префектури, гнитимуть просто на вулицях, і місто побачить ще, як на майданах і бульварах вмирущі чіплятимуться за живих, керовані цілком зрозумілою ненавистю і найбезглуздішою надією.
Власне, оця очевидність чи ляк підтримували в наших співгромадян відчуття вигнання й розлуки. З цього погляду вельми жаль,— і оповідач сам добре це розуміє,— що йому не пощастило присмачити свою хроніку ефектними сторінками, скажімо, намалювати підбадьорливий образ якогось героя чи якесь славне діяння на зразок тих, які трапляються в давніх літописах. Бо нема нічого менш ефектного, як картина моровиці, а найбільше стихійне лихо — одноманітне саме завдяки своїй тривалості. У пам’яті тих, хто пережив страшні дні чуми, вони зосталися не в образі грізної пожежі, без краю довгої та немилосердної, а радше як нескінченне тупцяння на місці, що чавить усе на своїй дорозі.
Ні, чума не мала нічого спільного з тими разючими картинами, які не давали спокою докторові Ріє на самому
262


початку пошесті. Насамперед чума була таким собі адміністративним механізмом, обачним, бездоганним, що принаймні взірцево діяв. Оповідач, зауважмо між іншим, боячись погрішити проти істини, а головне — погрішити проти самого себе, тяжів насамперед до безсторонності. Майже нічим не поступався він задля оздоб стилю, якщо, звісно, не зважати на просту вимогу доладності викладу. І саме безсторонність велить йому тепер сказати, що коли найбільшою мукою тих часів, найспільнішою для всіх і найглибшою була розлука, коли необхідно дати з цілковитою щирістю новий опис цієї стадії чуми, то все-таки не годиться приховувати, що мука ця вже втрачала свій первісний пафос.
Чи не почали звикати наші співвітчизники, принаймні ті, хто найважче переносив розлуку, до свого становища? Було б несправедливо твердити це з усією категоричністю. Куди точніше буде сказати, що не тільки в фізичному, а й у моральному розумінні вони страждали в першу чергу від безплотності своїх уявлень. На початку пошесті уява яскраво малювала близьку істоту, з якою вони розлучились і за якою тужили. Але коли вони виразно пам’ятали любе обличчя, знайомий сміх, той чи інший день, згодом усвідомлений як день щастя, то вони насилу уявляли собі, що можуть їхні кохані робити там, у такому далекому краю, саме тоді, коли про них думають. Словом, у ту добу в них працювала пам’ять, проте підводила уява. А на другій стадії чуми згасла й пам’ять. Не те щоб вони забули дороге обличчя, ні, але образ став безплотний, що, власне, одне й те саме, і вони вже не знаходили його в глибинах своєї душі. В перші тижні пошесті вони нарікали, що їхня любов з усім її розмаїттям звернена до тіней, а потім раптом переконалися, що й тіні можуть зробитися ще безтілесніші, що все тьмяніє аж до найтонших відтінків, свято бережених пам’яттю. Отож насамкінець цієї розлуки без кінця-краю вони вже не уявляли собі ні колишньої близькості, ані того, що жили раніш коло любої істоти, якої в будь-яку хвилину можна було торкнутися рукою.
263


Якщо дивитися на справу з цього погляду, вони прийняли розпорядок чуми, цілком буденний і тому особливо дійовий. Ні в кого з нас уже не збереглося великих почуттів. Зате всі однаково спізнавали почуття безбарвні. «Швидше б усе скінчилося»,— казали наші співгромадяни, оскільки під час лиха цілком природно бажати кінця стражданню всіх людей, а ще й тому, що вони справді бажали, щоб це скінчилося. А мовилося це без колишнього запалу і без колишньої гіркоти і спиралося на докази, вже мало переконливі, але поки що зрозумілі. На зміну дикому пориву перших тижнів прийшло отупіння, що його не слід плутати з покорою, хоча воно все ж таки було чимось подібне до тимчасового прийняття.
Наші співгромадяни скорилися, або, як то кажуть, пристосувалися, бо незмога було вчинити інакше. Звичайно, зовні вони мали вигляд людей, убитих нещастям і горем, але вони вже не відчували первісної їхньої гостроти. Зрештою, доктор Ріє, наприклад, вважав, що саме це і є головне лихо і що звичка до розпачу куди гірша, ніж сам розпач. Спершу розлучені коханці були нещасні не до кінця, їхні муки мали якесь осяяння, нині вже згасле. А тепер хай би де б їх зустрічали: на розі, в кав’ярні або в приятелів, добросердих і дещо неуважних, погляд вони мали такий знуджений, що все місто здавалося суцільною залою чекання. Ті, хто мав якусь роботу, виконували її в ритмі самої чуми — ретельно і без іскринки. Всі поробилися скромниками. Вперше без усякого прикрого осаду розлучені розмовляли зі знайомими про свого відсутнього, вживали затерті слова, оцінювали свою розлуку під тим самим кутом, що й цифри смертності. Навіть ті, хто досі запекло намагався не змішувати своїх страждань зі спільним горем, навіть ті йшли тепер на цю зрівнялівку. Позбавлені пам’яті й надії, вони вкорінилися в теперішньому, в сьогоднішньому дні. Сказати по щирості, все в їхніх очах ставало сьогоднішнім. Чума поодбирала в усіх здатність до любові, ба навіть до дружби. Бо любов вимагає бодай краплину майбутнього, а для нас існувала лише дана мить.
264


Само собою зрозуміло, все це дещо грубо змальовано. Бо коли й правда, що всі розлучені дійшли до такого стану, то заради справедливості додамо, що дійшли не всі водночас; хоча вони зжилися зі своїм новим становищем, іноді раптові проблиски, несподівані повернення, випадкові прозріння, знов і знов відроджували всю свіжість і вразливість почуттів. їм потрібні були ті хвилини, коли, забувши про нагальні справи, вони плекали плани так, ніби чума вже відступила. Необхідні були раптові уколи безпредметних ревнощів, і це було благом. Та й інші також переживали цю несподівану смугу воскресіння, скидали з себе заціпеніння, хоча б у певні дні тижня — насамперед, звичайно, у неділю і в суботній вечір, бо ці дні в щасливу пору були пов’язані з якимсь родинним ритуалом. Або, траплялося, туга, що охоплювала їх надвечір, приносила надію, зрештою не завжди слушну, що до них повернеться пам’ять. Та вечорова година, коли віруючі католики прискіпливо допитуються свого сумління, ця вечорова година важка для в’язня чи вигнанця, котрим нема кого допитуватись, крім порожнечі. На якусь мить вони воскресали, але потім знову в’янули, замикалися в чумі.
Читач, певно, вже здогадався, що це означало цілковите зречення найособистішого. Тоді, в перші дні чуми, їм допікали якісь дрібниці, що не мали для інших ніякого глузду, і саме завдяки сумі цих дрібниць, таких важливих для них, вони накопичували досвід особистого життя, а тепер, навпаки, їх цікавило тільки те, що цікавило всіх інших, вони оберталися в колі спільних ідей, і навіть сама любов прибирала абстрактної подоби. Віддавшись на поталу чумі, вони іноді сподівалися лише на дарований нею сон і ловили себе на думці: «Хай бубони, аби тільки все скінчилося». Та вони вже й так спали, і весь той довгий період був, власне, довгим сном. Місто населяли соньки з ледь розплющеними очима, яким лише зрідка щастило вирватися з пут долі, найчастіше вночі, коли їхні на вигляд загоєні рани враз ятрилися. Розбуркані зі сну, вони якось неуважливо торкалися смаж¬
265


них уст, віднаходячи, ніби при спалаху блискавки, свою помолоділу муку, а разом з нею розтривожений образ свого кохання. А вранці вони покірно підставляли шию лихові, тобто рутині.
Але, спитає читач, які були на вигляд ці мученики розлуки? Та звичайнісінькі — ніякі. Або, коли на те, як усі, набули якогось спільного для всіх вигляду. Вони, як і все місто, жили в стані дитинної благодушності й суєти. Вони втратили видимість критичного відчуття, набувши замість того видимість незворушності. Наприклад, часто можна було бачити, як найсвітліші, здавалося б, голови прикидалися, ніби за прикладом усіх інших шукають у газетах чи в радіопередачах обнадійливі натяки на близький кінець чуми, запалювалися химерними надіями чи, навпаки, зазнавали зовсім безпідставного страху, читаючи міркування якогось меткого журналіста, написані просто так, знічев’я. Поза тим вони цмулили своє пиво чи доглядали своїх хворих, били байдики чи пнулися зі шкури, складаючи статистичні таблиці, або ставили платівки і тільки цим відрізнялися поміж себе. Інакше кажучи, вони вже нічого не вибирали. Чума позбавила їх здатності оцінних суджень. І це впадало в очі хоча б тому, що ніхто вже не цікавився якістю купованого одягу чи харчу. Брали все, не розбираючи.
Аби покінчити з цим питанням, додамо, що мученики розлуки позбулися цікавого привілею, який спершу був їм за прикриття. Вони втратили егоїзм кохання і всі переваги, що випливали звідси. Зате нині становище стало ясне, лихо вразило всіх без винятку. Всі ми під стрілянину, що лунала біля міських воріт, під ляскання штемпелів, що визначали ритм нашого життя і наших похоронів, серед пожеж і реєстраційних карток, жаху й формальностей, приречені на ганебний, одначе зареєстрований за всією формою скін, серед лиховісних клубів диму і незворушних гудків «швидкої допомоги»; всі ми однаково живилися хлібом вигнання, чекаючи не знаного для себе, такого хвилюючого для душі возз’єднання й утихомирення. Зрозуміло, наша любов була
266


все ще з нами, тільки прикласти її не було до чого, вона гнітила нас тяжким тягарем, мляво гніздилась у наших душах, безплідна, як злочин або смертний вирок. Наша любов була довготерпеливістю без прийдешнього і впертим чеканням. І з цього погляду поводження декого з наших співгромадян наводило на думку про ті довгі черги, що збиралися в усіх кінцях міста перед продовольчими крамницями. І тут, і там — однакова здатність змирятися й терпіти, водночас безмірна і позбавлена ілюзії. Треба тільки помножити це почуття на тисячу разів, бо тут ідеться про розлуку, про інший голод, здатний усе поглинути.
Зрештою, як хтось захоче мати докладну картину настрою наших мучеників розлуки, найпростіше знову викликати в уяві ті золотаво-курні, безкінечні вечори, що спадали на позбавлене зелені місто, тим часом як чоловіки й жінки розтікалися по всіх вулицях. Бо як не дивно, через брак міського транспорту й автомобілів вечорами до ще позолочених сонцем терас долинав уже не шурхіт шин і металевий тенькіт, як колись,— звичайна міська мелодія,— а рівний нескінченний шерех кроків і притлумлений гомін голосів, журне човгання тисяч підошов у такт посвисту бича в задушливому небі, безперервне гнітюче тупцяння, що поволі заповнювало весь Оран і з вечора до вечора ставало голосом, точним і тоскним голосом сліпої впертості, що заступила в наших серцях любов.


Частина четверта
У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто. А що ми вже згадували про тупцяння, то треба сказати, що сотні тисяч людей тупцяли так протягом тих нескінченно довгих тижнів. Небо насилало то туман, то спеку, то дощ. Мовчазні зграї шпаків і дроздів, які летіли з вирію, проносилися десь високо-високо, але вперто обминали стороною наше місто, ніби той самий бич, про який говорив отець Панлю, той дерев’яний спис, що зі свистом шугав над оселями, тримав їх на відстані від Орана. На початку жовтня зливи геть позмивали пилюку з вулиць. І за весь той час нічого істотного не сталося, якщо не зважати на тупе безугавне тупцяння.
Тут тільки стало видно, як потомилися Ріє та його друзі. І справді, члени санітарних дружин уже не в змозі були подолати втому. Доктор Ріє помітив це, спостерігаючи, як наростає в ньому самому, та й у всіх його приятелів якась дивна байдужість. Так, скажімо, ці люди, які раніше уважно прислухалися до всіх новин щодо чуми, зовсім перестали цим цікавитися. Рамбер, якому тимчасово довірили один із карантинів, що влаштований у їхньому готелі, з заплющеними очима міг назвати число своїх підопічних. Міг він також якнайдокладніше розповісти про систему негайного перевезення, організованого ним для тих, у кого раптово виявились симптоми захворювання. Статистичні дані про дію сироватки на людей, замкнутих на карантині, здавалось, назавжди закарбувалися йому в пам’яті. Але він був не здатний назвати щоденну цифру жертв, забраних чумою, він справді не мав уявлення, спадає пошесть чи ні. І попри все він плекав надію втекти з міста у найближчі дні.
Інші натомість, поглинуті день і ніч працею, вже не читали газет, не вмикали радіо. І коли їм повідомляли чергові зве¬
268


дення, вони вдавали, ніби слухають їх зацікавлено, але насправді сприймали ці дані з якоюсь байдужою неуважністю, яку ми помічаємо за учасниками великих воєн: виснажені ратними трудами, ті клопочуться лише тим, щоб не підупасти духом на щоденній службі, уже не сподіваючись ні на вирішальну битву, ні на замирення.
Гран, ведучи далі такий важливий під час мору облік, певне, не зумів би підбити загальні підсумки. На відміну від Тарру, Рамбера та Ріє, очевидно, витривалих, здоров’ям Гран ніколи похвалитися не міг. Але ж він тепер поєднував свої функції в мерії з секретарюванням у Ріє та ще працював уночі для себе самого. Тому він був у стані цілковитого занепаду сил, і підтримували його дві-три майже маніакальні ідеї, зокрема, він вирішив після завершення епідемії дати собі повний відпочинок хоча б на тиждень і працювати лише задля свого «шапки геть»,— він казав, справа пішла на лад. Іноді на нього опадало нездоланне розчулення, і тоді він охоче й довго розмовляв із Ріє про свою Жанну, намагався уявити, де вона може бути тепер і чи думає вона про нього, читаючи газети. Саме розмовляючи з ним, Ріє зловив себе на тому, що й сам говорить про свою дружину якимись навдивовижу тривіальними словами, чого за ним досі не водилося. Не надто ймучи віри втішним телеграмам від жінки, він надумав зателефонувати безпосередньо головному лікареві санаторію, де вона лікувалася. У відповідь отримав звістку, що здоров’я хворої погіршилось, і водночас головний лікар запевняв чоловіка, що буде зроблено все можливе, аби не допустити подальшого розвитку хвороби. Ріє зберігав цю новину в душі і тільки станом крайньої втоми міг би пояснити те, що наважився розповісти про телеграму Гранові. Спершу службовець довго розводився про свою Жанну, потім спитав Ріє про його дружину, і той розповів.
— 	Знаєте,— сказав Гран,— у наш час такі хвороби добре лікуються.
І Ріє погодився, що лікуються вони справді добре, і додав, що розлука, як на нього, довго затяглася, а його присутність,
269


можливо, допомогла б жінці успішніше боротися з недугою, і що тепер вона, мабуть, почуває себе страшенно самотньою. Потім він замовк і ухильно відповідав на подальші Гранові розпити. %
Інші теж були приблизно в такому самому стані. Тарру тримався стійкіше, ніж решта, але його нотатки показують, що коли його цікавість і не втратила своєї гостроти, то принаймні коло спостережень звузилося. Так, протягом усього цього періоду він цікавився, очевидно, самим лише Коттаром. Вечорами у лікаря — Тарру довелося перебратися до Ріє, відколи готель перевели під карантин,— тільки з ввічливості він слухав Грана чи лікаря, що розповідали про наслідки своєї роботи. І намагався швидше перевести мову на незначні факти оранського життя, які звичайно його цікавили.
Щодо Кастеля, то в день, коли він прийшов до Ріє повідомити, що сироватка готова, і вони після обговорення вирішили випробувати її вперше на синкові слідчого Отона, допіру привезеному до лазарету,— хоча Ріє особисто вважав цей випадок безнадійним,— і поки господар дому перераховував своєму літньому другові останні статистичні дані, він раптом помітив, що його співрозмовник спить міцним сном, відкинувшись на спинку фотеля. І, вдивляючись у його риси, що раптом втратили звичний вираз легкої іронії, яка робила Кастеля моложавим, помітивши, як з напіврозтулених уст спливає цівочка слини, від чого на цьому відразу зм’яклому обличчі стало видно сліди часу, старість, Ріє відчув, як болісно стислося йому горло.
Саме цей вияв слабкості показував Ріє, наскільки він зморився. Почуття не слухалися його. Міцно затягнуті, зачерствілі й висхлі, вони іноді пускали тріщину, віддаючи його на поталу емоціям, над якими він уже не був владний. Надійним захистом було сховатися за бронею зчерствілості й тугіше затягти цей вузол, що муляв десь усередині. Він добре знав: тільки так можна витримати. Щодо решти, то в нього майже не лишалося ілюзій, і втома підривала те, що
270


ще збереглося. Бо він усвідомлював: на даному етапі, межі якого він і сам не зміг би визначити, він перестав бути цілителем. Тепер його функцією стала діагностика. Визначати, бачити, описувати, реєструвати, потім прирікати на смерть — ось яке він зараз мав завдання. Жінки хапали його за руки, волали: «Докторе, врятуйте його!» Але він приходив до хворого не на те, щоб рятувати йому життя, а щоб ізолювати. І ненависть, яку він читав на обличчях, нічого не могла змінити. «Ви безсердечний!» — якось сказали йому. Та ні ж бо, серце якраз він мав. І билось воно для того, щоб допомагати йому протягом двадцяти годин на добу бачити, як умирають люди, створені для життя, і назавтра починати все знову. Віднині серця лише на це й вистачало. Як же могло вистачити його на порятунок чийогось життя?
Ні, протягом дня не допомогу він подавав, а довідки. Звичайно, важко назвати таку роботу людським ремеслом. Але кому зрештою поміж цієї заляканої, неабияк поріділої юрби дано було розкіш займатися своїм людським ремеслом? Ще добре, що існувала втома. Аби Ріє не був такий заморочений, цей запах смерті, розлитий всюди, міг би збудити в ньому розчуленість. Та коли спиш по чотири години на добу, то вже не до сентиментів. Тоді бачиш речі в їхньому правдивому світлі, інакше кажучи, в світлі справедливості, цієї мерзенної і безглуздої справедливості. І ті, інші, приречені, ті теж добре це відчували. До чуми люди зустрічали його як рятівника. Ось він дасть три-чотири пігулки, зробить укол — все буде гаразд, і, проводжаючи лікаря до порога, йому вдячно тисли руку. То було приємно, але таїло в собі небезпеку. А нині, навпаки, він приходив у супроводі солдатів, і доводилося грюкати в двері прикладом, щоб заставити рідних хворого нарешті відчинити. Вони залюбки потягли б його, та й усе людство, за собою в могилу. Ох! То таки правда, не можуть люди обійтися без людей, правда, що Ріє був так само безпорадний, як ті бідолахи, і що він цілком заслуговував на той самий трепет жалю, який безперешкодно зростав у ньому, тільки-но він полишав хворих.
271


Такі принаймні були протягом нескінченно довгих тижнів думки, в які поринав доктор Ріє, а тоді вкидався в інші, породжені розлукою. Відблиски подібних думок він читав на обличчях у своїх друзів. Проте найфатальнішим наслідком виснаженнягй утоми, що поступово брала всіх, хто боровся проти лиха, була навіть не байдужість до подій довколишнього світу і до емоцій інших, а те, що всі вони себе занедбали. Бо кожен однаково намагався не робити нічого зайвого, а тільки найнеобхідніше і вважав, що навіть це йому не до снаги. Отож-бо ті борці з чумою дедалі частіше нехтували правилами гігієни, яку самі ж запровадили, через забудькуватість не користувались дезинфекційними засобами, іноді бігли, не вживши запобіжних заходів проти інфекції, до хворих з легеневою чумою, і то лише тому, що їх попередили в останню хвилину, а їм здавалося морочливим завертати дорогою ще й до медичного пункту, де їм зробили б необхідну ін’єкцію. Саме тут крилася дійсна небезпека, бо сама боротьба з чумою робила борців надто вразливими до зараження. Власне, вони сподівалися на випадок, а випадок — він і є випадок.
А проте в місті зостався один чоловік, який не виглядав ні втомленим, ні зажуреним, а радше навіть був живим образом вдоволення. І чоловік той був Коттар. Він тримався і далі осторонь, але взаємин з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру, і при першій нагоді, коли той бував вільний від своїх обов’язків, вчащав до нього, бо, з одного боку, Тарру був утаємничений у його справи, а з другого,— бо Тарру вмів зігріти комісіонера своєю невичерпною сердечністю. Певне, то було якесь диво дивне, але Тарру, незважаючи на свою пекельну працю, був, як завжди, доброзичливий і уважний до співрозмовника. Якщо навіть надвечір він іноді просто падав з ніг від утоми, то вранці прокидався з новою снагою. «З ним,— запевняв Коттар Рамбера,— можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє».
Ось чому в ту пору у своєму щоденнику Тарру все частіше
272


повертається до Коттара. Тарру спробував відтворити повну картину Коттарових переживань і роздумів у тому вигляді, в якому Коттар йому їх повідав, або так, як сам Тарру їх сприйняв. Під заголовком «Нотатки про Коттара і про чуму» ці описи зайняли кілька сторінок, і оповідач вважає не зайвим навести їх тут уривками. Свою загальну думку про рантьє Тарру сформулював так: «Ось людина, яка зростає». А втім, зростав не так він, як зростала його бадьорість духу. Він був навіть радий такому повороту подій. Нерідко він звіряв Тарру свої заповітні мрії такими словами: «Звісно, не все йде гладенько. Але зате всі ми в одній ямі сидимо».
«Звісно,— додавав Тарру,— йому загрожує та сама небезпека, що й іншим, але, підкреслюю, та сама, що й іншим. До того ж він цілком серйозно вважає, що зараза його не візьме. Очевидно, він, як то кажуть, живе ідеєю, зрештою не такою вже й дурною, що людина, хвора на якусь небезпечну хворобу чи»охоплена якимсь великим переляком, вже тим самим захищена від інших недуг або від страхів. «А ви помітили,— якось промовив він,— що дві хвороби разом не уживаються? Припустімо, у вас серйозна чи невиліковна недуга, ну рак абощо, чи задавнені сухоти, так ось — ви ніколи не підчепите чуми або тифу, це виключено. А втім, можна піти й далі, чи бачили ви бодай раз у житті, щоб хворий на рак загинув у дорожній пригоді?» Хибна ця ідея чи слушна, але вона незмінно підтримує в Коттара бадьорий настрій. Єдине, чого він хоче,— це не відриватися від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в’язнем самотою. Під час чуми не до таємних розслідувань, досьє, секретних інструкцій і неминучих арештів. Власне кажучи, поліції більше не існує, немає давніх чи нових злочинів, немає винуватців, а є тільки приречені на смерть, які не відомо чому чекають на помилування, в тому числі й самі поліцейські».
Таким чином, Коттар, за словами Тарру, був схильний дивитися на симптоми страху й розгубленості, що їх виявляли наші співвітчизники, з якимсь поблажливим
273


розумінням і втіхою, яку можна сформулювати так: «Що не кажіть, & я раніше за вас усього цього насьорбався».
«Марно я йому торочив, що єдиний спосіб не відриватися від людей — це передусім мати чисте сумління». Він люто глипнув на мене і відповів: «Ну, знаєте, тоді — люди завжди нарізно». І додав: «Говоріть що хочете, а я вам ось скажу: єдиний спосіб об’єднати людей — це наслати на них чуму. Та ви озирніться довкола!» І, щиро кажучи, я добре розумію, що він має на увазі і яким, мабуть, зручним здається йому наше теперішнє життя. Він на кожному кроці бачить, що реакція інших на події цілком збігається з тим, що пережив він сам; так, кожному хочеться, щоб усі були з тим, що пережив він сам; так, кожному хочеться, щоб усі були з ним заодно; звідси люб’язність, з якою іноді вказуєш дорогу заблудлому перехожому, і неприязнь, яку виявляєш до нього в інших випадках, і юрми, які поспішають до дорогих ресторанів, і втіха сидіти собі й сидіти за столиком; безладний наплив публіки в кіно, безкінечні черги за квитками, переповнені зали театрів і навіть дансингів. Коротко кажучи, дев’ятий вал у всіх розважальних закладах; острах перед будь-яким контактом і прагнення людського тепла, що вабить людей одне до одного, лікоть до ліктя, одну стать до другої. Ясно, Коттар зазнав усього цього раніше за інших. За винятком хіба що жінок, бо з таким обличчям як у нього... Я припускаю навіть, що йому не раз кортіло піти до дівчат, але він відмовляв собі в цій насолоді тому, що все це, мовляв, непривабливе і може зрештою йому неабияк зашкодити.
Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас знудженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Бо він явний спільник, спільник, радий зі свого становища. Він співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ, їхньої маніакальної нехоті говорити про чуму, а проте говорити лише про неї, їхнього майже панічного жаху й блідості за найменшої мігрені, бо всім уже відомо, що чума починається з головного болю, і, нарешті, їхньої підвищеної
274


чутливості, дратівливої, мінливої, що сприймає забудькуватість як кровну образу, а втрату гудзика від штанів замалим як не катастрофу».
Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Котта- ром. Потім він записував, як вони удвох пірнали в юрбу, знебарвлену присмерком чи імлою, затиснуті чужими плечима поринали в цю біло-чорну масу, лише подекуди прорізану світлом ліхтарів, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми. Ті мрії, що їх леліяв Коттар усього кілька місяців тому і не міг їх здійснити, те, чого він шукав у публічних місцях, а саме розкоші й широкого життя, змоги пірнати в нестримні насолоди — саме до цього й поривалося зараз усе місто. І хоча тепер ціни геть на все без упину зростали, у нас ніколи ще так не цвиндрили гроші, і хоча більшості не вистачало речей першої необхідності, ніхто не шкодував коштів на всіляку зайвину і марнички. Розповсюджувалися азартні ігри, до яких таке ласе неробство. Одначе в нашому випадку неробство було просто безробіттям. Іноді Тарру з Коттаром довго простували за якоюсь парочкою, яка раніше намагалася б сховати свої почуття, а тепер і він і вона вперто йшли через усе місто, пригорнувшись одне до одного, не бачачи навколишньої юрби, з трохи маніакальною неуважливістю, властивою всім великим пристрастям. Коттар розчулювався. «Ну й штукарі!» — говорив він. Він підвищував голос, увесь розквітав серед цієї повсюдної лихоманки, королівських чайових, що дзвеніли довкола, та інтрижок, що починалися на очах у всіх.
Одначе Тарру зазначив, що в поведінці Коттара ніякої особливої злостивості не відчувалося. Його: «Я раніш за вас усього насьорбався» — свідчить радше про нещастя, ніж про тріумф. «Думаю навіть,— писав Тарру,— що він поступово починає любити цих людей, ув’язнених між небом і стінами їхнього рідного міста. Наприклад, він залюбки пояснив би їм, звичайно, якби міг, що не такий уже страшний чорт, як його малюють». «Ні, ви тільки послухайте,— казав він мені,—
275


після чуми я, мовляв, те-то й те-то зроблю... Сиділи б спокійно, не отруювали б собі життя. Своєї користі не розуміють. Ось я, хіба я казав: «після арешту зроблю те-то й те-то?» Арешт — це самісінькиц початок, а не кінець. Зате чума... Хочете знати мою думку? Вони нещасні тому, що не вміють пливти за течією. А я знаю, що кажу».
«І справді, він знає,— додавав Тарру.— Він цілком слушно оцінює суперечності, що гризуть наших оранців, які відчувають глибоку потребу в людському теплі, що зближує людей, і воднораз не можуть звіритися на це почуття через недовіру, що віддаляє їх одне від одного. Дуже добре нам відомо, що не слід надто покладатися на сусіда, який — так і дивись — підкине вам чуму, скористається хвилиною вашої довірливості і заразить вас. Якщо гаяти час так, як гаяв його Коттар, тобто вбачати можливих викажчиків у всіх тих людях, товариства яких він сам домагався, то можна зрозуміти його стан. Не можна не співчувати людям, які живуть думкою, що чума не сьогодні-завтра покладе тобі на плече руку і що, може, саме в цю хвилину вона готується до стрибка, а ти ось радієш, що досі живий-здоровий. Тою мірою, якою це можливо, він почуває себе цілком затишно серед повсюдного страху. Але оскільки він пережив усе це задовго до наших страхів, гадаю, він не здатний цілком усвідомлювати разом з нами всю жорстокість нашої непевності. Словом, у товаристві всіх нас, поки ще не вмерлих від чуми, він гостро відчуває, що його воля і життя щодня напередодні загину. А що сам він пройшов через цей стан жаху, то вважає цілком природним, щоб і інші теж спізнали його. Або, точніше, якби він сам-один був у такому стані, то зносити цей жах йому було б куди болісніше. Тут він, власне, не має рації, і зрозуміти його важче, ніж інших. Але саме в цьому пункті він більше, ніж інші, заслуговує на те, щоб його спробували розуміти».
Записи Тарру завершуються розповіддю, що яскраво ілюструє той особливий настрій, який виникав водночас і в Коттара і в зачумлених. Розповідь ця якоюсь мірою відтво¬
276


рює важку атмосферу тієї пори, і ось чому оповідач вважає її важливою.
Обидва вони вибралися до міської опери, де ставили глюківського «Орфея». Коттар запросив з собою Тарру. Річ у тім, що навесні, перед самим початком пошесті, до нашого міста приїхала оперна трупа, щоб дати кілька вистав. Відрізана чумою від світу, трупа, за угодою з дирекцією нашої опери, мусила давати спектакль раз на тиждень. Отож протягом кількох місяців у нашому міському театрі лунали щоп’ятниці мелодійні скарги Орфея й безсилі волання Еврі- дики. Одначе вистава мала незмінний успіх і давала повний збір. Умостившись на найдорожчих місцях у бенуарі, Тарру з Коттаром могли згори милуватися на переповнений партер, де збиралися найчепурніші з наших співгромадян. Заходячи до зали, кожний намагався якнайефектніше обставити свою появу. У сліпучому світлі рампи, поки музиканти під сурдинку наладжували свої інструменти, чітко вимальовувалися постаті, що переходили від ряду до ряду й невимушено вклонялися знайомим. Під легкий гомін світських розмов чоловіки нараз повертали собі певність, якої їм так бракувало всього годину тому на темних вулицях міста. Чума відступала перед фраком.
Весь перший акт Орфей легко, без притиску в голосі, нарікав на свою долю, кілька краль в античних туніках чарівними жестами коментували його горе, і кохання оспівувалося в арієттах. Зала реагувала тепло, але стримано. Навряд чи публіка завважила, що в арію другого акту Орфей вводить непередбачене композитором тремоло і з дещо підвищеним пафосом благає володаря Пекла зглянутися на його сльози. Деякі надто рвучкі жести знавцям здалися за данину стилізації, що, на їхню думку, збагачувало інтерпретацію співака.
Тільки під час славетного дуету Орфея з Еврідикою у третьому акті (коли Еврідика тікає від свого коханця) легкий трепет подиву перебіг залою. І мовби співак умисне чекав цього тривожного поруху в залі або, точніше, не¬
277


розбірливого гомону голосів, що долинув з партера до сцени і нараз підтвердив те, що він невиразно передчував, тільки влучив цю мить, аби геть по-дурному підступити до рампи, розчепіривши під своєю античною тунікою руки й ноги, і впасти опукою серед пасторальних декорацій, які і завжди здавалися анахронізмом, а нині в очах глядачів уперше стали по-справжньому лиховісно анахронічними. Бо цієї самої миті оркестр замовк, глядачі з партеру, підхопившись з місць, поволі й мовчки потяглися з зали, як виходять після відправи з церкви або з кімнати, де лежить покійник: дами — підібгавши спідниці, понуривши голови, а кавалери — підтримуючи своїх супутниць під лікоть, аби вберегти їх від поштовхів відкидних крісел. Але потроху рух прискорився, шепіт перейшов у крик, і юрба ринула до запасних виходів. Біля дверей зчинилася штовханина, почулися зойки. Коттар і Тарру тільки попідводилися і стояли тепер віч-на- віч з тим, що було одним із аспектів нашого теперішнього життя: чума на сцені в образі лицедія, що бився в корчах, а в залі вся марна тепер пишнота у вигляді забутих віял і мереживних хусточок, що позачіплювалися за пурпуровий оксамит крісел.
У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє. Він тільки попросив лікаря дати йому вихідний того дня, на який призначено зустріч біля будинку чоловічого ліцею з Гонсалесом та братами.
Опівдні Гонсалес і журналіст ще здалеку побачили братів, які чомусь на ходу сміялися. Брати заявили, що минулого разу їм нічого не пощастило зробити, але того слід було чекати. Хай там як, а цього тижня вони не чергують. Доведеться потерпіти до наступного. Тоді й почнемо все спочатку. Рамбер відповів, що й справді спочатку. Тут Гонсалес запропонував зустрітися наступного понеділка. Але тоді вже Рамбера оселять у Марселя і Луї.
— 	Ми з тобою лише вдвох зустрінемося. Якщо я чомусь не прийду, чимчикуй просто до них. Зараз тобі розтлумачать, куди йти.
278


Але Марсель, а можливо, Луї, сказав, що найпростіше зараз же відвести їхнього приятеля до них. Якщо Рамбер не надто вередливий, його там і нагодують, харчу вистачить на чотирьох. А він таким чином ввійде в курс справи. Гонсалес підтвердив, що думка й справді чудова, і всі четверо подалися до гавані.
Марсель і Луї мешкали аж у кінці Флотського кварталу, біля воріт, що виходили на приморське шосе. Будиночок у них був приземкуватий, в іспанському стилі, з грубими стінами, з яскраво розмальованими дерев’яними віконницями, а в кімнатах було порожньо й прохолодно. Мати хлопців, стара іспанка, з усміхненим, геть зморшкуватим обличчям, подала їм вареного рису. Гонсалес здивувався: в місті рису вже давно не стало.
— 	Коло воріт завжди на щось розживешся,— пояснив Марсель.
Рамбер їв і пив. Гонсалес твердив, що це свій хлопець, свій хлопець слухав і думав лише про те, що йому доведеться стовбичити тут іще цілий тиждень.
Насправді ж довелося чекати не один, а два тижні, оскільки тепер, з метою скоротити кількість постів, наглядачі змінювалися раз у півмісяця. І протягом тих двох тижнів Рамбер працював, не шкодуючи сил, працював, як проклятий, від зорі до зорі, закривши на все очі. Лягав він пізно і зразу поринав у важкий сон. Різкий перехід від байдикування до виснажливої роботи майже позбавляв його сну і сили. Про своє близьке визволення він не розводився. Знаменний факт: наприкінці першого тижня він признався лікареві, що минулої ночі вперше за довгий час добряче напився. Коли він вийшов з бару, йому раптом привиділося, ніби залози йому в пахвинах набрякли і щось під пахвами заважає вільно рухати руками. Він подумав: чума. І єдиною його реакцією — тут він згодився з Ріє, вельми безглуздою реакцією,— було те, що він кинувся бігти до горішньої частини міста, і там, стоячи на маленькому майданчику, звідки й моря навіть не було видно, хіба що небо здавалося
279


ширшим, він голосно гукнув, кличучи свою дружину через мури зачумленого міста. Повернувшись додому і не виявивши жодного симптому зараження, він засоромився свого раптового пориву. Ріє сказав, що він добре розуміє такий вчинок. «Хай там як,— додав лікар,— бажання так учинити цілком поясненне».
— До речі, сьогодні вранці пан Отон говорив зі мною про вас,— раптом додав Ріє, коли Рамбер з ним прощався.— Спитав, чи я вас знаю. «А якщо знаєте,—сказав він мені,— то порадьте йому не вештатися серед контрабандистської шатії-братії. Його засікли».
— Що все це означає?
— Це означає, що вам треба поквапитися.
— Дякую,— сказав Рамбер, потискуючи лікареві руку.
Уже з порога він раптом обернувся. Ріє відзначив нишком,
що вперше від початку чуми Рамбер усміхається.
— А чому б вам не перешкодити моєму від’їзду? Ви ж маєте таку змогу.
Ріє характерним своїм порухом похитав головою і сказав, що це справа його, Рамбера, що він, Рамбер, вибрав щастя, і що він, Ріє, власне, не має жодного вагомого доказу проти такого вибору. В таких справах він почуває себе нездатним вирішувати, що добре, а що зле.
— Чому ж ви тоді радите мені поквапитися?
Тут усміхнувся Ріє:
— Можливо, тому, що й мені теж хочеться зробити щось для щастя.
Назавтра вони вже не поверталися до цієї теми, хоча працювали разом. Наступного тижня Рамбер нарешті оселився в іспанському будиночку. Йому постелили в загальній кімнаті. А що хлопці не приходили додому обідати і Рамбера просили не виходити без нагальної потреби, то він цілі дні сидів сам або гомонів із старою іспанкою, матір’ю Марселя та Луї. Ця худенька бабуся, вся в чорному, зі смаглявим зморшкуватим обличчям під білими як сніг, до блиску вимитими сивими косами, була напрочуд діяльна й рухлива.
280


Вона звичайно мовчала, і, тільки коли дивилася на Рамбера, в очах її розквітав усміх.
Іноді вона запитувала його, чи не боїться він принести заразу дружині, а Рамбер відповідав, що є, звісно, деякий ризик, але він не такий уже великий, а якщо йому залишатися в місті, вони, чого доброго, взагалі ніколи не побачаться.
— А вона мила? — посміхаючись, спитала стара.
— Дуже.
— Гарненька?
— По-моєму, так.
— Ага, значить, тому,— мовила стара.
Рамбер замислився. Звичайно і тому, але неможливо ж, щоб тільки тому.
— Ви в Господа Бога віруєте? — спитала стара, вона щоранку ходила справно до церкви.
Рамбер признався, що не вірує, і стара додала, що й тому теж.
— Тоді ви маєте рацію, їдьте до неї. Інакше, що ж вам залишається?
Цілі дні Рамбер тинявся серед голих стін, вибілених вапном. Торкав знічев’я прибиті до стіни віяла або ж рахував помпони на вовняному килимку, що застеляв стіл. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. Після обіду Марсель бренькав на гітарі, і всі пили ганусівку. Здавалося, Рамбер весь час про щось думав.
В середу Марсель, повернувшись, сказав: «Завтра опівночі. Будь напоготові». Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше. Рамбер подякував. «Раді?» — спитала стара. Він сказав, так, радий, але сам думав про інше.
Назавтра з низько навислого неба лилася задушлива й волога спека. Відомості про чуму були невтішні. Тільки
281


одна стара іспанка не втрачала ясності духу. «Нагрішили ми,— казала вона.— Чого ж тут дивуватися». Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками, і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.
— Тільки дивись — рівно опівночі,— сказав Марсель.— Усе вже готове.
Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. «Ану, проходь»,— погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. «Нема чого тут чекати!» — кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір’я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.
У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев’яним столом Тарру; він закасав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.
— Ще тут? — здивувався він.
— Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.
— Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.
— Чому?
— Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.
Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він
282


поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: «Шість» глухим через марлеву пов’язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.
— Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую — це померлі. їх не стало вночі.
Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.
— Єдине, що нам лишилося,— це звітність.
Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.
— Скоро їдете?
— Сьогодні, опівночі.
Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.
— Ви це щиро?
Тарру знизав плечима:
— У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.
— Тарру,— мовив журналіст,— мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.
— Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.
— Та ні, не тому,— через силу сказав Рамбер. І затнувся.
Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.
Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив шафу, дістав із стерилізатора дві гігроскопічні маски, подав одну Рамберові і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи запобігає маска бодай чому, і Тарру відповів: ні, зате діє на інших заспокійливо.
Вони відчинили скляні двері. Й опинилися у величезній палаті, де, незважаючи на задуху, всі вікна було наглухо позачинювано. На стінах аж під стелею гуділи вітрячки, і їхні скошені лопаті місили гаряче масне повітря, розганяючи його над поставленими у два ряди сірими койками. З усіх
283


кутків долинав глухий стогін, іноді уриваний пронизливими зойками, і всі ці звуки зливалися в одну безкінечну монотонну скаргу. Люди в білих халатах повільно рухалися по палаті під яскравим, аж різким, світлом, що лилось у високі загратовані вікна. Рамберові стало не по собі в цій задушливій залі, і він насилу впізнав Ріє, той схилився над розплатаним на постелі хворим, який стогнав. Лікар розрізав бубони в пахвині хворого, а дві санітарки стояли обабіч ліжка, тримали того в позі людини, підданої четвертуванню. Випроставшись, Ріє кинув інструменти на тацю, яку підставив фельдшер, з хвилину постояв нерухомо, дивлячись на пацієнта, якому робили перев’язку.
— Що нового? — спитав він, побачивши Тарру.
— Панлю згодився заступити Рамбера на карантині. Він уже чимало зробив. Лишається організувати третю дружину, інспекційну, оскільки Рамбер їде.
Ріє мовчки кинув.
— Кастель уже приготував перші препарати. Пропонує випробувати.
— Ого, це славно! — сказав Ріє.
— І нарешті, тут Рамбер.
Ріє обернувся. Розглядаючи журналіста, він примружив очі, неприкриті маскою.
— А ви чому тут? — спитав він.— Вам слід бути далеко звідси.
Тарру сказав, що сьогодні ввечері Рамбер буде далеко, а сам Рамбер додав: «Теоретично». Щоразу при розмові маска напиналася, мокріла біля вуст. Розмова тому виходила якась примарна, такий собі діалог статуй.
— Мені хотілося б поговорити з вами,— сказав Рамбер.
— Якщо хочете, підемо разом. Почекайте на мене в кабінеті Тарру.
Через кілька хвилин Рамбер і Ріє уже сиділи на задньому сидінні лікаревого автомобіля. Вів машину Тарру.
— Бензин кінчається,— сказав він, рушаючи.— Завтра доведеться тюпати пішака.
284
д


— Докторе,— мовив Рамбер,— я не їду, я хочу зостатися тут, із вами.
Тарру навіть не ворухнувся. Він, як і раніше, вів машину. А Ріє, здавалось, уже був не в змозі виборсатися з надр утоми.
— А як же вона? — спитав він глухо.
Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, в що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив. Але тут Ріє раптом випростався й твердо сказав,що це глупство і що нітрохи не соромно віддати перевагу щастю.
— Воно то так,— відповів Рамбер.— Але все-таки соромно бути щасливим одному.
Тарру, досі мовчазний, сказав, не обертаючи голови, що, коли Рамберові хочеться поділити людське горе, йому ніколи не урвати вільної хвилини для щастя. Треба вибирати щось одне.
— Тут інше,— промовив Рамбер.— Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх.
Ніхто йому не відповів, і Рамбер нетерпляче засовався.
— Але ж ви й самі це добре знаєте! Інакше що б ви робили у вашому лазареті? Чи ви теж зробили вибір і зреклися щастя?
Ні Тарру, ні Ріє не відповіли на це питання. Мовчання затяглося і тривало майже до самого дому Ріє. І тут Рамбер знову повторив своє питання, але вже наполегливіше. І знов тільки один Ріє обернувся до нього. Відчувалось, що навіть цей жест дався йому на превелику силу.
— Простіть мене, Рамбере,— мовив він,— але я сам не знаю. Лишайтеся з нами, якщо хочете.
Машина круто завернула вбік, і він замовк. Потім знову заговорив, дивлячись у вітрову шибку.
— Хіба є на світі бодай що-небудь, ради чого можна
285


зректися того, що любиш? Однак я теж зрікся, сам не знаючи чому.
Він знову відкинувся на спинку сидіння.
— Просто я констатую факт, та й годі,— втомлено промовив він.— Візьмемо йсУго до відома й зробимо висновки.
— Які висновки? — спитав Рамбер.
— Ех, не можна водночас лікувати й знати,— відповів Ріє.— Тому стараймося виліковувати якнайшвидше. Це най- невідкладніше.
Опівночі Тарру і Ріє вручили Рамберові план кварталу, що його він мав інспектувати, і раптом Тарру позирнув на годинника. Підвівши голову, він перехопив Рамберів погляд.
— Ви попередили?
Журналіст одвів очі.
— Послав записку,— ледве вимовив він,— ще перше, ніж прийти сюди, до вас.
Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Практично ця сироватка була останньою надією Ріє. Лікар був твердо переконаний, що в разі нової невдачі місто остаточно буде віддано на поталу чумі незалежно від того, коситиме вона людей ще довгі місяці чи раптом з доброго дива зникне.
Напередодні того дня, коли Кастель зайшов до Ріє, занедужав синок добродія Отона, і ціла родина мала сидіти на карантині. Мати, яка саме допіру вийшла з карантину, мусила повернутися туди знову. Свято шануючи приписи влади, слідчий викликав доктора Ріє, тільки-но виявив на тілі у хлопця перші ознаки недуги. Коли Ріє прибув, батько й мати стояли біля узголів’я постелі. Дівчинку забрали з дому. Хлопець був у першій стадії хвороби, що характеризується занепадом сил, і покірно дав себе оглянути. Коли лікар підвів голову, то зустрів батьків погляд, побачив біле обличчя матері, яка стояла трохи віддалік; тулячи до вуст носовичок, вона широко розплющеними очима стежила за маніпуляціями лікаря.
286


— Те саме, еге ж? — холодно спитав слідчий.
— Так,— відповів Ріє, знову поглянувши на дитину.
Очі в матері розширилися від жаху, але вона нічого не
сказала. Слідчий також мовчав, потім стиха мовив:
— Що ж, докторе, ми мусимо зробити те, що належиться в таких випадках.
Ріє намагався не дивитися на матір, яка все ще стояла збоку, затискаючи рота хусточкою.
— Якщо я зараз подзвоню, все зроблять швидко,— нерішуче промовив він.
Пан Отон зголосився провести його до телефону. Але лікар повернувся до його дружини:
— Мені дуже прикро. Вам доведеться зібрати деякі речі. Адже ви знаєте, як усе це робиться.
Пані Отон якось отетеріло вислухала його. Очей вона не звела.
— Так, знаю,— мовила вона, киваючи головою.— Зараз зберу.
Перш ніж піти від них, Ріє не втримався і спитав, чи не треба їм чого-небудь. Мати все ще дивилася на нього мовчки. Але цього разу відвів очі слідчий.
— Ні, дякую,— мовив він, насилу ковтнувши слину,— тільки врятуйте мені дитину.
Карантин спершу був простою формальністю, але, коли за справу взялися Ріє з Рамбером, усі правила ізоляції почали дотримуватися несхибно. Зокрема, вони вимагали, щоб члени родини хворого поміщалися неодмінно нарізно. Якщо один із них уже заразився, сам того не підозрюючи, то не слід збільшувати ризик. Ріє виклав ці міркування слідчому, який визнав їх вельми слушними. Одначе вони з дружиною перезирнулися, і, перехопивши їхній погляд, лікар зрозумів, які вони обоє зажурені майбутньою розлукою. Пані Отон з донькою ухвалено влаштувати в готелі, відведеному під карантин, яким керував Рамбер. Але місця там було обмаль, і слідчому випадав тільки так званий табір для ізольованих, цей табір улаштувала на міському стадіоні префектура,
287


позичивши для цієї мети намети у шляхової служби. Ріє вибачився за незручності табору, але пан Отон сказав, що правила існують для всіх, і цілком справедливо, що всі їм підкоряються. „
А хлопчика перевезли в допоміжний лазарет, який влаштували в колишньому класі, поставивши десять койок. Після двадцятигодинної брротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Хвороба буквально жерла маленьке тільце, яке не чинило жодного опору. На ніжних суглобах набрякли зовсім невеличкі, але болючі бубони, що сковували рухи. Хлопець був приречений недугою. Ось чому Ріє надумав випробувати на ньому Кастелеву сироватку. Того самого дня надвечір вони зробили йому краплинне вливання. Але дитина навіть не реагувала. А на зорі наступного дня всі зібралися біля постелі хлопчика, щоб перевірити наслідки тієї вирішальної спроби.
Вийшовши зі стану первісного заціпеніння, хлопчик судомно ворушився під ковдрою. З четвертої ранку доктор Кастель і Тарру не відходили від його постелі, щохвилини стежачи, як хапає або відпускає недуга. Тарру стояв при узголів’ї, ледь нагнувши над ложем свій могутній торс. Ріє теж стояв, але в ногах, а поряд сидів Кастель і, на вигляд, спокійнісінько читав якусь стару медичну працю. Але коли почало світати, в колишньому шкільному класі поступово зібралися й інші. Першим прийшов Панлю, він став навпроти Тарру й сперся об стіну. На обличчі його застиг страдницький вираз, а багатоденна втома, пов’язана з постійною загрозою зараження, проорала зморшки на його багровому чолі. Прийшов і Жозеф Гран. Була вже сьома, і Гран перепросив, що ще не передихнув. Він тільки на хвилинку, просто заскочив довідатися, чи нема якихось новин. Ріє мовчки показав йому на дитину, яка, приплющивши повіки, зціпивши зуби, наскільки дозволяли її сили, нерухомо лежала зі спотвореним від болю обличчям і все тільки перекочувала голову справа наліво по подушці без пошивки. А коли вже зовсім розвиднілось і на чорній класній дошці, яку так і не
288


спромоглися зняти, можна було розрізнити нестерті стовпчики рівняння, прийшов Рамбер. Він прихилився до стіни біля ніжок сусідньої койки і дістав був з кишені пачку сигарет. Але, поглянувши на хлопця, сховав її назад.
Кастель, не встаючи з місця, зиркнув поверх окулярів на Ріє.
— Про батька щось відомо?
— Ні,— відповів Ріє,— він на карантині, в таборі.
Лікар щосили стиснув бильце ліжка, на якому стогнав
хлопчик. Він не спускав ока з хворого, який раптом увесь натужився і, знову зціпивши зубенята, якось дивно прогнувся станом і повільно розкинув руки й ноги. Від голого дитячого тільця, прикритого грубою солдатською ковдрою, відгонило їдким потом та змоклою вовною. Помалу тіло хлопця зів’яло, він звів руки й ноги і, все ще нічого не бачачи й нічого не говорячи, здавалося, задихав частіше. Ріє піймав погляд Тарру, але той одразу ж відвів очі.
Вони вже не раз бачили смерть дітей, бо жахіття, яке шаленіло в місті протягом кількох місяців, не вибирало своїх жертв, але вперше їм довелося бути свідками мук дитини хвилина по хвилині, як цього ранку. І, ясно, недугу, що вражала цих невинняток, вони сприймали саме так, як воно й було насправді,— як щось ганебне. Але досі ганьба ця була дещо абстрактна, бо ще ні разу не стежили вони так довго за конанням невинної дитини, не дивились йому просто в лице.
Але тут хлопець, ніби його вкусило щось за живіт, знову скоцюрбився, тоненько писнувши. Так він, скоцюрбившись, пролежав кілька довгих секунд, його била лихоманка, тіпали конвульсії, так ніби маленький тендітний кістяк гнувся під лютим шквалом чуми, тріщав під непослабними поривами лихоманки. Коли шквал минувся, тіло його ледь обм’якло, здавалося, лихоманка відступилась і кинула його, засапаного, на цьому вогкому від поту, зараженому мікробами ложі, де навіть цей короткий перепочинок уже скидався на смерть. Коли втретє його накрила пекуча хвиля, підняла з постелі,
10 0-260
289


хлопець скорчився, забився в куточок, наляканий цим розпашілим жаром, і несамовито тряс головою, відкидаючи покривало. Рясні сльози бризнули з-під його запалених повік, поповзли по сірому личку, а коли напад минувся, він, знеможений, розметав кощаві ніжки й ручки, які за дві доби перетворились на патички, обтягнуті шкірою, і влігся в дещо химерній позі розп’ятого.
Тарру нагнувся і втер своєю важкою долонею піт і сльози з маленького личка. Кастель згорнув книжку і з хвилину дивився на хворого. Він заговорив був, але в середині фрази йому довелося прокашлятись, бо голос його зірвався й пролунав неприродно.
— Ранкової ремісії не було, Ріє?
Ріє сказав, що не було, одначе дитина опирається хворобі куди довше, ніж звично. Панлю, який втомлено прихилився до стіни, озвався глухим голосом:
— Якщо йому судилося померти, він тільки довше мучитиметься.
Ріє рвучко обернувся до нього, розтулив був рота, але змусив себе промовчати, що, мабуть, коштувало йому чималого зусилля, і знову перевів погляд на дитину.
По палаті все ширше розливалося денне світло. Зойки, які долинали з п’яти сусідніх ліжок, де неспокійно ворушилися білі постаті, свідчили про якусь свідому стриманість. Лише з далекого кутка линув крик, який через рівні проміжки часу уривався короткими охами, в них було більше подиву, ніж страждання. Здавалося, навіть самі хворі вже притерпілися і не відчувають страху, як на початку пошесті. В їхньому теперішньому ставленні до хвороби відчувалося щось на зразок прийняття. Один тільки хлопчик бився з недугою щосили. Ріє час від часу мацав йому пульс, зрештою без особливої потреби, а радше, аби вийти зі стану заціпенілої безпорадності, що змагала його, і коли він заплющував очі, то відчував, як йому самому передається чужий трепет і стугонить у його жилах разом з його власного кров’ю. В такі моменти він ніби ототожнював себе з мордованою хворо¬
290


бою дитиною і намагався підтримати її всіма своїми ще нерозтраченими до кінця силами. Але минула хвилина — і ці двоє сердець билися уже не в унісон, дитина вислизала від Ріє, і зусилля лікаря сходили нанівець. Тоді він відпускав тоненький зап’ясток і відходив на місце.
Рожевисте світло, що падало з вікон на стіни, вибілені вапном, поступово прибирало жовтого відтінку. Там, за шибками, вже потріскував пекучий ранок. Навряд чи вони, що зібралися біля койки, чули, як пішов Гран, пообіцявши ще заглянути. Всі чекяли .^Дитиня лежала, як і раніше. З заплющеними очима, але ддянд пягя^^о**і--ї^ікійигтміп Пальці її, схожі на пташині пазурі, обережно перебирали край ліжка. Потім вони поповзли вгору, подряпали ковдру на колінах, і зненацька хлопчик скорчив ноги, підтягнув їх до живота й завмер нерухомо. Тут він уперше розплющив очі і поглянув просто на Ріє, який стояв поруч. На личко його, змучене хворобою, ніби лягла машкара з сірого глею, рот розтулився і майже зразу з губів зірвався крик, один-єди- ний, протяглий, він ледь завмирав під час віддихів і заповнив усю палату монотонною надривною скаргою, ремством, таким нелюдським, що, здавалося, то кричить одними устами усе людство. Ріє зціпив зуби, Тарру одвернувся. Рамбер ступив уперед і став поряд з Кастелем, який згорнув книжку, що лежала в нього на колінах. Отець Панлю подивився на цей смажний від хвороби рот, з якого рвався не дитячий крик, а крик поза віком. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом, не заглушуваним цим жалібним стогоном, що нікому не належав: «Боже, врятуй це дитя!»
Але дитя не замовкало, і хворі в палаті захвилювались. Той, хто не вгаваючи скиглив у дальньому кутку, скрикнув тепер в іншому, прискореному ритмі, і скоро окремі його вигуки теж перетворилися на суцільний зойк, супроводжуваний дедалі гучнішим стогоном інших хворих. З усіх кутків палати до них підступила хвиля ридань, заглушуючи молитву отця Панлю, і Ріє, судомно вчепившись пальцями
10*
291


у бильце ліжка, заплющив очі, він ніби захмелів з утоми й огиди.
Коли він підняв повіки, поряд нього стояв Тарру.
— Доведеться мені піти,— сказав Ріє.— Не можу цього знести.
Та раптом хворі, мов за командою, змовкли. І тут лише лікар збагнув, що крики хлопця слабшають, слабшають кожної миті і раптом зовсім припинилися. Довкола знову почулося скімлення, але глухе, ніби далеке відлунння тієї боротьби, що допіру завершилася. Бо вона завершилася. Кастель обійшов ліжко і сказав, що це кінець. З розтуленими, але вже німими устами хлопчик спочивав на зім’ятих покривалах, він раптом став зовсім крихітний, а на щоках його так і не висохли сльози.
Отець Панлю підступив до койки й перехрестив покійника. Потім, підібравши поли сутани, рушив до головного проходу.
— Отже, знову все почнемо спочатку? — звернувся до Кастеля Тарру.
Старий лікар похитав головою.
— Мабуть,— криво посміхнувся він.— Зрештою хлопчик боровся довго.
Тим часом Ріє вже вийшов з палати; простував він так швидко і з таким дивним лицем, що отець Панлю, якого він випередив у коридорі, схопив лікаря за лікоть і притримав.
— Ну, ну, докторе! — мовив він.
Все так само поривчасто Ріє обернувся й люто кинув в обличчя Панлю:
— Адже цей принаймні гріхів не мав — ви самі добре знаєте!
Потім він одвернувся, випередив отця Панлю і рушив у глиб шкільного подвір’я. Там він умостився на лаві, що стояла серед закурених деревець, і стер долонею піт, що заливав очі. Йому хотілося кричати, волати, аби тільки луснув нарешті цей клятий вузол, що перерізав йому навпіл серце. Спека повільно соталася крізь листя фікусів. Бірюзове вранішнє небо затягувало білуватою плівкою, і повітря стало
292


ще задушливіше. Ріє тупо сидів на лаві. Дивився на гілля, на небо, і поступово дихання його вирівнювалось, минала втома.
— Чому ви говорили зі мною так гнівно? — пролунав у нього за спиною чийсь голос.— Мені теж несила було дивитись.
Ріє обернувся до отця Панлю.
— Ви маєте рацію, пробачте мені,— мовив він.— Але втома — це те саме божевілля, й іноді для мене в цьому місті не існує нічого, крім мого протесту.
— Розумію,— пробубонів отець Панлю.— Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, шзже, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом.
Ріє рвучко випростався. Він подивився на отця Панлю, вклавши в свій погляд усю силу і пристрасть, відпущені йому природою, і труснув головою.
— Ні, панотче,— мовив він.— У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей.
Лице Панлю болісно 7ПІпмттпг<% ™ нкпму про^гпя
тінь.
— _Трпрр, ппктпр^— мпими НІН скрушно.— Я ЗРОЗУМІВ. ЩО зветься благодаттю.
Але Ріє уже знов обм’як на своїй лаві. Знов піднялася з самих глибин утома, і він промовив уже лагідніше:
— В мене її нема, я знаю. Але я не хочу заходити з вами в такі суперечки. Ми разом працюємо заради того, що нас об’єднує, і це поза межами блюзнірства й молитви! Тільки одне це й важливо.
Отець Панлю присів коло Ріє. Вигляд у нього був схвильований.
— Так,— мовив він,— і ви, ви теж працюєте задля порятунку людини.
Ріє вимушено посміхнувся:
— Ну, знаєте, для мене такі слова, як порятунок людини,
293


звучать надто гучно. Я так далеко не заглядаю. Мене цікавить здоров’я людини, передусім здоров’я.
Отець Панлю нерішуче мовчав.
— Докторе,— нарейіті промовив він.
Але одразу ж затнувся. По його чолу також краплями котився піт. Він промимрив: «Бувайте здорові!» і підвівся з лави, очі йому блищали. Він збирався вже йти, але тут Ріє, який сидів задуманий, теж устав і підійшов до нього.
— Ще раз пробачте мені, будь ласка,— сказав він.— Повірте, цей спалах не повториться.
Отець Панлю простягнув лікареві руку й печально промовив:
— А все-таки я вас не переконав.
— А що б це дало? — заперечив Ріє.— Ви самі знаєте, що я ненавиджу зло і смерть. І хочете ви цього чи ні, ми тут разом на те, щоб страждати від цього і з цим боротися.
Ріє затримав руку отця Панлю в своїй.
— От бачите, — додав він, уникаючи дивитися на нього,— тепер і сам Господь Бог не може нас розлучити.
Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилізав із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке, на його погляд, найбільше личило йому за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь- яких обставин зберігав спокій. Але від того дня, коли він протягом кількох годин дивився на мрущу дитину, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга. І коли він якось із усміхом сказав Ріє, що саме готує невеличку роботу — трактат на тему: «Чи повинен священнослужитель звертатися до лікаря?», лікареві здалося, ніби за цими словами ховається щось більше, ніж хотів сказати панотець. Ріє висловив бажання ознайомитися з цією працею, але Панлю заявив, що незабаром він виголо¬
294


сить на обідні для чоловіків проповідь і постарається викласти в ній бодай окремі свої міркування.
— 	Радий буду, докторе, якщо ви теж прийдете; певен, що вас це зацікавить.
Друга проповідь отця Панлю випала на вітрянцй день. Сказати правду, ряди присутніх після першого разу значно поріділи. Головне тому, що такі видовиська вже втратили для наших співгромадян принаду новизни. Та й саме слово «новизна» теж утратило свій первісний сенс у ті важкі дні, які переживало наше місто. До того ж більшість наших співгромадян, якщо досі остаточно й не занедбала виконання релігійних обов’язків або не поєднувала їх надто відкрито зі своїм особистим, глибоко неморальним життям, то надолужувала звичні відвідування церкви досить-таки безглуздими забобонами. Вони воліли не ходити на месу, зате носили на шиї всілякі медальйони, що мали властивість запобігати недугам, або амулети з образом святого Роха.
Для прикладу можна навести непомірне захоплення наших співвітчизників різними пророцтвами. Так, навесні ми всі з хвилини на хвилину дружно чекали припинення чуми і нікому не спадало на думку запитувати, що гадає сусід про строки пошесті, бо всі намагалися себе переконати, що вона от-от згасне. Але збігали дні, і люди почали побоюватися, що лихо взагалі ніколи не скінчиться і тоді кінець пошесті став об’єктом спільних сподівань. Отож поширилися всілякі пророцтва, насмикані з висловлювань католицьких святих і пророків. Власники міських друкарень притьмом збагнули, який зиск можна мати з цього повсюдного захоплення, і видрукували великим накладом тексти, що ходили по всьому Орану. Але, помітивши, що це не вгамувало жадібної цікавості публіки, ділки почали пошуки, переглянули всі міські бібліотеки і, виявивши підхожі свідчення такого роду, розсипані по місцевих літописах, розповсюджували їх по місту. Оскільки ж літопис скупий на подібні пророцтва, їх почали замовляти журналістам, які, принаймні в цьому, виявили таку саму обізнаність, як і їхні вчителі минулих століть.
295


Деякі з цих пророцтв друкували підвалами в газетах. Читачі накидалися на них з такою самою жадібністю, як на сентиментальні історійки, що містилися на останній сторінці в благословенні часи здоров’я. Деякі з цих пророцтв грунтувалися на вельми химерних розрахунках, де все подавалося мішма: і неодмінно цифра тисяча, і кількість смертей, і підрахунок місяців, що минули під кормигою чуми. Інші наводили порівняння з великими чумними морами, званими в пророцтвах константними, і зі своїх більш чи менш химерних підрахунків добували дані про наше нинішнє випробування. Але особливо високо цінувала публіка пророцтва, складені в дусі пророцтв Апокаліпсиса, що звістували низку подій, кожну з яких можна було легко пристосувати до нашого міста, і то таких плутаних, що кожен міг тлумачити їх відповідно до свого особистого уподобання. Щодня перегортали творіння Нострадамуса та святої Одилії і щоразу збирали щедре жниво. Всі ці пророцтва об’єднувала спільна риса — відрадний фінал. І тільки чума не мала такої властивості.
Отож забобони міцно заступили нашим співгромадянам релігію, і саме з цієї причини церква, де читав свою проповідь отець Панлю, була заповнена всього на три чверті. Коли ввечері Ріє зайшов до собору, вітер зі свистом просотувався поміж стулками вхідних дверей, вільно гуляв між присутніми. І в цьому вогкому, скутому тишею храмі, де зійшлися самі лише чоловіки, Ріє присів на лаву й побачив, як на кафедру зійшов велебний отець. Заговорив він лагіднішим і задумливішим тоном, ніж першого разу, і парафіяни відзначили подумки. що він не без деякого вагання взявся до діла. І ще одна цік^а ^етальітедер_вш. говорив не. <<щі>>^а__«ми>>.
Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те, що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала вона до нашого столу або до узголів’я постелі близької нам людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні
296


краще сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно, недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми,— тут отець Панлю скрушно вдарив себе в груди,— можливо, він і думав і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна добути науку. Най жорстокіше випробування — і те благо для християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як його знайти.
В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне^Є Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливог піо розпусника покара- но Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді, нема на світі нічого важливішого над страждання дитини^—і—жахіття, яке^тягне за собою це "страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує нам, і з цього погляду
297


наша віра не заслуговує похвал — вона природна. А тут він, Бої^ навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і » ™тотсного затінку зобов'язані
здобути для себе благо! Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю " стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: «Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?..»
У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі. Але тут речник заходився з новим завзяттям доводити, що цей припис згори, ця ясна вимога йде на благо християнинові. Вона ж запишеться йому як чеснота. Він, Панлю, знає, що та чеснота, про яку мовиться нижче, можливо, містить у собі щось надмірне і вразить багато умів, привчених до поблажливішої і класичнішої моральності. Проте релігія періоду чуми не може залишитися нашою щоденною релігією, і якщо Бог здатний попустити, ба навіть зажадати, щоб душа спочивала й раділа в часи щастя, то зажадав він також, щоб релігія в годину випробування стала несамовитою. Сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо.
Багато сторіч тому один світський мислитель твердив, шо йому відкрито таємницю церкви, яка полягала в тому, піп чистилища не існує. Під цими словами він розумів^що немає півзаходів, що є тільки рай і пекло і щоГлюдині, згідно з її
298


власним вибором, вготовано райське блаженство або вічні муки. За словами отця Панлю, це було чистісінькою єрессю, яка могла народитися лише в душі вільнодумця. Бо чистили- Іце існує. Але зрозуміло, бувають часи, коли годі на це чистилище розраховувати, бувають часи, коли не можна говорити про дрібні грішки. Усякий гріх смертний, і всяка байдужість злочинна. АбоГ все, або нічого.
Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важкодосяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, дійде до головного, найістотнішого вибору. І вибере він беззастережну віру в усе, аби не бути змушеним до беззастережного заперечення. І так само, як ті славні жінки, які, дізнавшись, що набряклі бубони свідчать про те, що тіло природним шляхом виганяє з себе заразу, благають тепер у церквах: «Господи, пошли йому бубони», ось так і християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Не можна казати: «Я це розумію, але для мене це неприйнятне»; треба кинутися в серцевину цього неприйнятного, яке наслане на нас саме для того, щоб ми зробили свій вибір. Страждання дитини — то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду.
Тут приглушений гомін, що звичайно супроводжував кожну паузу в проповіді отця Панлю, зміцнів, але панотець
299


заговорив з несподіваною силою і, ніби поставивши себе на місце своїх слухачів, спитав, як слід поводитися. Він певний, що першою думкою і першим словом буде страшне слово «фаталізм». Так ось, вф не цуратиметься цього слова, якщо йому дозволять додати д(Г слова «фаталізм» епітет «активний». Звісно, він хоче нагадати ще разТ не треба наслідувати абіссінців християнського віровчення, про яких він уже говорив у попередній проповіді. І не годиться навіть подумки наслідувати персів, які під час мору кидали свої лахи в християнські санітарні пікети, голосно закликаючи небеса наслати чуму на цих невірних, які сміють боротися проти бича, посланого від Бога. Але, з другого боку, не треба брати прикладу також і з каїрських ченців, які при чумній пошесті, що спалахнула в минулому сторіччі, причащалися, беручи проскуру щипчиками, щоб уникнути дотику з вологими смажними устами, де могла таїтися зараза. І зачумлені перси, й каїрські ченці однаково грішили. Бо для перших страждання дитини було ніщо, а для других, навпаки, цілком людський страх перед муками заглушав усі інші почуття. В обох випадках спотворювалася сама проблема. І ті, і ті лишалися глухими до голосу Божого. Одначе Панлю хоче нагадати й інші приклади. Якщо вірити старовинній хроніці, що розповідає про велику марсельську моровицю, то там ідеться про те, що з вісімдесят одного ченця монастиря Мерсі чуму пережило тільки четверо. І з тих чотирьох троє втекло куди очі світять. Так говорить літопис, а літопис, як відомо, не зобов’язаний коментувати. Але, читаючи хроніку, отець, Панлю думав про те, що лишився там один всупереч сімдесяти семи смертям, всупереч прикладу трьох уцілілих братчиків. І, вдаривши кулаком об край кафедри, превелебний отець гукнув: «Братове мої, треба б£$рі тим, хто лишається!»
Звичайно, це не означає, що слід зректися заходів перестороги, розумного ладу, який запроваджує суспільство, борючись із безладдям стихійного лиха. Не слід слухати тих моралістів, які товкмачать, що треба вклякнути і дати подіям
300


іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо зоставатися на місці, покластися смиренно на Господа навіть у сконі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.
Тут отець Панлю повідав слухачам історію славетного єпископа Бальзенса під час марсельської чуми. Проповідник нагадав аудиторії, що наприкінці пошесті єпископ, зробивши все, що повелів йому обов’язок, і переконаний, що нема ніякої ради, зачинився в своєму домі, куди понаносив запаси харчів, і наказав замурувати браму; і от марсельці з несталістю, цілком закономірною, коли чаша страждань буває переповнена, зненавиділи того, кого вважали раніше своїм кумиром, обклали його оселю трупами, бажаючи поширити заразу, і навіть перекидали мерців через стіни, аби наразити його на вірну смерть. Отож єпископ, піддавшись останній слабкості, сподівався знайти прихисток серед розгулу смерті, а мертві падали йому на голову з неба. І ми повинні добути з цього прикладу науку — нема під час чуми і не може бути острівця. Ні, середини не дано. Треба прийняти ганебне, оскільки кожен мусить вибирати — ненавидіти йому чи любити Бога. А хто ж наважиться вибрати ненависть до Бога?
«Братове мої,— вів далі Панлю, і з його інтонації парафіяни здогадалися, що проповідь підходить до завершення,— любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи. Але тільки він один може змити жах страждання й загибелі дітей, у кожному разі, тільки він може обернути його на необхідність, бо людина негодна цього зрозуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом із вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитися. Перед лицем такого моторошного видовиська всі ми маємо стати рівними. На тій верховині все зіллється і все зрівняється;
і 	зазоріє істина з-під видимої несправедливості. Ось чому
301


в багатьох церквах південної Франції зачумлені спочивають під плитами церковних хорів, і священнослужителі звертаються до своєї пастви з висоти цих могил, і істини, які вони проповідують, засяють з того попелу, куди, гай-гай, внесли свою лепту і малі діти».
Коли Ріє виходив з церкви, шквалистий вітер вдерся в прочинені двері, вдарив у лице парафіян, що розходилися додому. Вітер нагнав у собор пахощі дощу, аромат мокрого асфальту, і молільники, ще не досягнувши паперті, вже знали, яким відкриється перед їхніми очима місто. Поперед лікаря йшли старий священик із молодим дияконом, обидва боролися з поривами вітру, що силкувався зірвати їхні капелюхи. Старий навіть під час цього нерівного змагання не переставав обговорювати проповідь. Він віддавав належне проречистості отця Панлю, але його вразила сміливість висловлених у казанні думок. Він вважав, що в проповіді було не стільки сили, скільки неспокою, і що священнослужитель у віці отця Панлю не має права так непокоїтися. Молодий диякон нагнув голову, сподіваючись ухилитися від ударів вітру, і запевнив, що він часто буває в отця Панлю і знає про еволюцію, яка сталася з ним, що трактат його буде ще сміливіший і, можливо, навіть не дістане imprimatur 1.
— Яка в нього все-таки головна ідея? — допитувався старий священик.
Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:
— Якшо священнослужитель звертається по допомогу до лцсаря, тут явна суперечність.
ТарруТякому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.
— Панлю має раиію.— дорав Тарру.— Коли невинна істотаГ^лишається Ьез очей, християнин може тільки або
1 Дозволу церковної цензури {латин.).
302


втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.
Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.
Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв’язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху. А тому він одразу ж утратив пошану своєї господині. Бо коли бабуся почала на всі лади вихваляти пророцтва святої Одилії, священик виявив деяку нетерплячку, певне через утому. Хоч як він потім намагався добитися від бабусі бодай доброзичливого нейтралітету, його зусилля були марні. Надто погане враження справив він тоді, на початку.
І щовечора, йдучи з вітальні до відведеного йому покою, що тонув у мереживах, власноручно плетених господинею, він бачив тільки її спину і ніс у пам’яті сухе: «На добраніч, панотче», кинуте через плече. І одного такого вечора, вже вкладаючись спати, він відчув, як у скронях, у зап’ястках, у голові завирували, заходили хвилі лихоманки, що дозрівала в ньому вже кілька днів.
Про подальше пощастило довідатися тільки з розповіді його господині. Вранці вона, як звичайно, піднялася ні світ ні зоря. Марно прочекавши свого пожильця, вона, здивована тим, що превелебний отець не виходить зі свого покою, наважилася обережно постукати вівері. Вона побачила, що він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав, і лице в нього було ще багровіше, ніж звично. За її словами, вона цілком гречно запропонувала йому викликати лікаря, але
303


пропозицію ЇЇ було ВІДІШНут з прикрою різкістюх_як_вона висловилася. їй залишилось тільки одне — піти геть. Трохи згодом панотець подзвонив і попросив її зайти до нього. Перепросив за мимовільну різкість і заявив, що про чуму не може бути й мови, що він не помітив у себе жодної з її ознак, очевидно, то все через незмірну втому, але це минеться. На що стара пані з гідністю заперечила, що коли вона й запропонувала викликати лікаря, то зовсім не тому, що стурбувалася за себе, що боятися їй нема чого, оскільки її живоття і смерть* у руці Божій, просто вона стурбувалася станом превелебного отця, бо вважає й себе якоюсь мірою відповідальною за нього. А що він промовчав, вона знову запропонувала викликати лікаря, вважаючи, що виконує свій прямий обов’язок. Панотець знову відмовився, але цього разу додав до своєї відмови якісь вельми туманні, за словами старої пані, пояснення. Зрозуміла вона якраз те, що, на її погляд, було незрозуміле з усієї його тиради, а саме: панотець відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам. Природно, вона подумала, що розум її квартиранта дещо потьмарився від жару, і обмежилася тим, що принесла йому чашку трав’яного відвару.
Поклавши якнайретельніше виконувати свої обов’язки, коли вже так сталося, господиня зазирала до пожильця регулярно кожні дві години. Найбільше вразило її гарячкове збудження, що не покидало панотця весь день. Він то відкидав ковдру, то знову натягував її, раз у раз проводив долонею по вогкому чолу і, підводячись на ліжку, намагався відкашлюватися, кашель у нього був якийсь дивний, хрипкий, здавлений і воднораз вологий, ніби все у нутрощах його відривалося. З боку здавалося, ніби він силкується вихаркати з горла шматки вати, що душила його. Після цих нападів він падав на подушки, видно геть знеможений. Потім він знову підводився і кілька секунд дивився кудись на стіну, і дивився з неприродною пильністю, певне ще гарячковішою, ніж попереднє збуждення. Але стара пані все ще не зважувалася викликати лікаря, боячись роздратувати хворого.
304


А втім, ця страшна на вигляд хвороба могла бути нападами звичайної лихоманки.
Однак надвечір вона зважилася ще раз побалакати з отцем Панлю і дістала вельми нерозбірливу відповідь. Вона повторила свою пропозицію. Але тут панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватися лікарям. По цих словах господиня вирішила зачекати до ранку і, якщо стан отця Панлю не поліпшиться, зателефонувати до агентства Інфдок, добре що номер десятки разів на день повторювали по радіо. Все так само неухильно виконуючи свої обов’язки, вона вирішила заходити до хворого вночі й наглядати за ним. Але ввечері, давши йому чашку свіжого відвару, вона прилягла на хвилину й прокинулася лише на світанку. Відразу ж вона побігла до пожильця.
Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю, тим більш показною, що риси обличчя не втратили своєї округлості. Хворий невідривно дивився на люстру з кольоровими кришталевими дармо- висиками, почеплену над ліжком. На появу старої пані він повернув до неї голову. За її словами, вигляд у нього був такий, ніби всю ніч його били і на ранок він від слабкості втратив здатність реагувати на будь-що. Вона спитала, як він себе почуває. І він відповів з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами. Стара пані, перелякана, кинулася до телефону.
Ріє прибув опівдні. Вислухавши розповідь хазяйки, він сказав лише, що отець Панлю має рацію, але що, на жаль, його викликали надто пізно. Панотець зустрів його так само байдуже. Ріє оглянув хворого і, на превеликий свій подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, пульс був такий млявий, а загальний стан такий загрозливий, що надії майже не лишалось.
305


— У вас нема ніяких характерних симптомів цієї недуги,— сказав Ріє Панлю.— Але оскільки цілковитої ясності немає, я повинен вас ізолювати.
Панотець якось дивно посміхнувся, ніби з ввічливості, і промовчав. Ріє вийшов до сусідньої кімнати зателефонувати і вернувся до спальні. Він глянув на панотця.
— Я лишуся при вас,— лагідно сказав він.
Хворий, здавалося, збадьорився при цих словах і звів на лікаря ледь потеплілі очі. Потім він сказав, так натужно вимовляючи слова, що лікар не зрозумів, лунає в його голосі журба чи ні.
— Дякую,— промовив Панлю.— Але священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.
Він попросив дати йому розп’яття, що висіло в узголів’ї, і, коли прохання його було виконане, відвернувся, й почав дивитися на розп’яття.
В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп’яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. А втім, протягом останнього часу їй, здавалося, дає втіху плутати карти діагностики. Але у випадку отця Панлю, як з’ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала.
Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Врешті надвечір панотцеві пощастило вихаркнути ту вату, що душила його. Харкотиння було забарвлене кров’ю. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний».
Того року день усіх святих минав зовсім не так, як звичайно. Звісно, зіграла тут своє і погода. Погода різко змінилася,
306


і по запізнілій жароті несподівано прийшла осіння прохолода. Як і в попередні роки, не вгаваючи, свистів холодний вітер. Через усе небо пливли густі хмари, занурюючи в тінь будинки, що траплялися їм дорогою, але скоро вони пропливали, все знову заливало холодне золотаве світло листопадового дня. На вулицях з’явилися перші плащі. Дивовижна річ, невдовзі все місто шелестіло від прогумованих блискучих тканин. Виявляється, газети надрукували повідомлення про те, що двісті років тому в годину великої чуми на півдні Франції лікарі, намагаючись урятуватися від зарази, ходили в промащеному одязі. Власники крамниць зуміли скористатися з цієї обставини і викинули на прилавки всяку немодну заваль, з допомогою якої наші співгромадяни сподівалися захистити себе від чуми.
Але хоч які очевидні були прикмети осені, всі ми пам’ятали і знали, що цвинтарі того дня занедбані. В попередні роки трамваї були повні прісних пахощів хризантем, і жінки громадками рушали туди, де спочивали їхні близькі, щоб прикрасити квітами рідні могили. Раніше цього дня живі намагалися винагородити покійного за ту самоту й забуття, в яких він перебував стільки місяців поспіль. Але цього року ніхто не бажав думати про мертвих. Адже про них і так думали забагато. І дивно було б знову відвідувати рідну могилу, платити данину легкому жалю й чорній меланхолії. Тепер покійники не були, як раніше, просто чимось занедбаним, до яких приходять раз на рік для годиться. Вони стали непроханими влазнями, яких хотілося швидше забути. Ось чому проводи того року вийшли якісь неприродні. Коттар, який, на думку Тарру, ставав дедалі ущипливіший на язик, сказав, що тепер у нас щодня проводи.
І справді, в печі крематорія все веселіше палахкотів фейєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася. Але здавалось, ніби нума затишно розсілася десь на вершечку і віднині вносить до свспх щоденних убивств точність і акуратність справного чиновника. На думку осіб тямущих, то був, властиво, добрий знак. Так, приміром,
307


доктор Рішар вважав надзвичайно обнадійливим той факт, що крива смертності, різко піднявшись, пішла потім рівно. «Чудова, прекрасна крива»,— запевняв Рішар. Він знав, повторював, що пошесть уже досягла, за його висловом, стелі. І тому їй залишається тільки падати. В цьому він бачив заслугу доктора Касте^ля, точніше, його нової сироватки, яка й справді в кількох випадках несподівано дала чудові наслідки. Старий Кастель не перечив, але, на його думку, годі щось передбачити, бо з історії відомо, ніби епідемія зненацька робить різкі стрибки. Префектура, що вже давно палала бажанням заспокоїти уми оранців, а це було дуже нелегко, маючи на увазі чуму, запропонувала зібрати лікарів з тим, щоб вони склали відповідну доповідь, як раптом чума забрала також і доктора Рішара, і саме тоді, як крива досягла стелі.
Дізнавшись про цей, безперечно, приголомшливий випадок, що, втім, нічогісінько не доводив, міські власті зразу ж укинулись у песимізм, такий же безпідставний, як і оптимізм, якому за тиждень до того вони піддавалися. А Кастель просто почав готувати свою сироватку ще старанніше, ніж раніше. Так чи інак, не лишилося жодного громадського будинку, що його не перетворили на лікарню або лазарет, і якщо досі не замахнулись на префектуру, то лише тому, що треба було мати якесь місце для всіляких збіговиськ. А все ж таки, беручи загалом, саме через відносну стабілізацію пошесті в ту пору санітарна служба, організована Ріє, цілком могла впоратися зі своїми завданнями. Лікарі й санітари, які працювали до знемоги, могли сподіватися, що вже більших зусиль од них не вимагатиметься. їм треба було тільки якнайпильніше, якщо можна так сказати, виконувати свій людський обов’язок. Легенева форма чуми — спершу було зареєстровано лише кілька її випадків — нині швидко ширилася по всьому місту, так, наче вітер розпалював і роздмухував пожежу в грудях людей. Хворі, яких мучила кривава блювота, гинули набагато швидше. При цій новій формі хвороби слід було чекати швидкого поширення
308


зарази. Але думки фахівців щодо цього розходилися. Для більшої безпеки санітарний персонал працював і далі в масках, просякнутих дезинфекційним складом. На перший погляд, епідемія мала б ширитися. Але оскільки випадки захворювання бубонною чумою, порідшали, баланс вирівнявся.
Між іншим, міська влада мала й так багато мороки — на харчі ставало все сутужніше. Спекулянти, звісно, не стояли осторонь і продавали за неймовірною ціною продукти першої необхідності, що вже позникали з базару. Бідні родини опинилися в скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого. Здавалося б, чума мала зміцнити узи рівності між нашими співгромадянами саме через ту невблаганну безсторонність, з якою вона діяла в своєму відомстві, а виходило навпаки — епідемія завдяки звичайній грі егоїстичних інтересів ще більше загострила в людських серцях почуття несправедливості. Зрозуміло, за ними зберігалася бездоганна рівність смерті, але са^іе її ніхто не бажав. Бідняки, що пухли з голоду, тоскно мріяли про сусідні міста й села, де живуть вільно, а хліб не такий дорогий. Оскільки їх не можуть досхочу нагодувати, хай тоді дозволять виїхати — такі були їхні почуття, можливо, не зовсім розважливі. Словом, дійшлося до того, що на стінах будинків почало з’являтися гасло: «Хліба або волі». Іноді його вигукували вслід префектові. Ця ущиплива фраза правила за сигнал до демонстрацій, і, хоча їх швидко приборкали, всі розуміли, наскільки справа серйозна.
Природно, газети за наказом згори діяли в дусі несамовитого оптимізму. Якщо вірити їм, то найхарактернішим для лихої години був «винятковий спокій і витримка, хвилюючий приклад якої подавало населення». Але в наглухо закритому місті, де нічого не лишалося в таємниці, нікого не ввів в оману той «приклад», поданий нашою громадськістю. Щоб скласти собі правильне уявлення “про згаданий спокій і витримку, досить було заглянути в карантин або в «табір ізоляції», влаштований нашою владою. Сталося так, що
309


оповідач, заклопотаний іншими справами, сам у них не бував. Тим-то він може тільки навести свідчення Тарру.
Тарру і справді розповів у своєму щоденнику про відвідини такого табору, влаштованого на міському стадіоні, куди він ходив разом з Рамбером. Стадіон розташований майже за містом і одним боком виходить на вулицю, де бігають трамваї, а другим — на великі пустирі, що тягнуться до краю плато, на якому стоїть місто. Він обнесений високим бетонним муром, отож досить було поставити біля всіх чотирьох брам вартових, щоб перешкодити втечам. Крім того, відокремлені високою стіною від вулиці, бідолахи, що попали в карантин, могли не боятися нездорової цікавості роззяв. Зате протягом цілого дня на стадіоні було чути, як зовсім поруч проходять з гуркотом незримі звідси трамваї, і з того, як дужчав у певні години гамір юрби, відрізані від світу бідолахи здогадувалися, що люди ідуть з роботи чи на роботу. Таким чином, вони знали, що життя, куди їм нині заборонено доступ, триває всього за кілька метрів від них і що бетонні стіни розділяють два всесвіти, ще чужіші один одному, ніж коли б вони були на двох різних планетах.
Тарру й Рамбер надумали податися на стадіон у неділю по обіді. До них приєднався Гонсалес, той самий футболіст; Рамбер розшукав його і вмовив узяти на себе спостереження за зміною варти біля стадіонної брами. Рамбер обіцяв познайомити його з начальником табору. Зустрівшись зі своїми супутниками, Гонсалес сказав, що саме о цій порі, звісно, до чуми, він починав перевдягатися, готуючись до матчу. Тепер, коли всі стадіони реквізували, податися було нікуди, і Гонсалес почував себе трохи не гультяєм, навіть вигляд він мав відповідний. Саме з цієї причини він і погодився взяти на себе чергування в таборі, але за умови, що працюватиме лише в останні дні тижня. Небо замостило хмарами, і Гонса- лес, задерши носа, журно зауважив, що така погода — не дощова і не сонячна — для футболу найкраща. В міру відпущеного йому природою красномовства він намагався змалювати слухачам запах втирань, що стояв у роздягальні,
310


тисняву на трибунах, яскраві плями майок на бурому полі, в перерві смак цитрин або шипучки, що поколює пересохлу горлянку тисячею крижаних голок. Тарру в своїх записках зазначає, що під час усього шляху по вибоїстих вуличках передмістя футболіст безперервно гнав поперед себе перший-ліпший камінець. Він намагався зафутболити його просто в гратки риштаків і, якщо це вдавалося, вигукував: «Один нуль на мою користь!» Докуривши сигарету, він спритно випльовував її в повітря і силкувався на льоту підчепити ногою. Біля самого стадіону дітлахи, що грали в футбол, закинули в їхній бік м’яча, і Гонсалес не полінувався збігати за ним і відфутболити назад якнайточнішим ударом.
Нарешті ввійшли на стадіон. Усі трибуни були заповнені. Але на полі тісними рядами стояло кілька сотень червоних шатрів, усередині яких, вони помітили ще здалеку, були ноші й клунки з пожитками. Трибун вирішено не захаращувати, щоб інтерновані могли посидіти там у захистку від дощу або палючого сонця. Але перед заходом сонця їм треба було розходитися по наметах. Під трибунами містилися душові, їх підремонтували, а роздягальні переобладнали під канцелярію і медпункти. Більшість інтернованих уподобала трибуни. Інші снували переходами. А дехто, присівши навпочіпки біля входу до свого шатра, неуважно оглядався навколо. Т і, що сиділи на трибунах, мали пригнічений вигляд, здавалося, вони когось виглядають.
— А що вони роблять цілі дні? — спитав Тарру в Рамбера.
— Нічогісінько не роблять.
І справді, майже всі сиділи мляво, поспускавши руки, розтуливши порожні долоні. Дивне враження справляло це величезне стовповисько неприродно мовчазних людей.
— Перші дні тут оглухнути можна було,— пояснив Рамбер.— Ну а потім, з часом, майже перестали розмовляти.
Якщо вірити нотаткам Тарру, то він цілком розумів цих неборак, він легко уявив собі, як у перші дні, набившись у намети, вони дослухаються до нудного дзижчання мух або
311


чухаються мало не до крові, а коли трапляється жаліслива пара вух, волають про свій гнів або страх. Але відтоді як табір переповнився вщерть, таких жалісливих попадалося дедалі рідше. Тому доводилося мовчати й дивитися зизом на сусіда. Здавалось, і справді з сіренького, та все ж таки променистого неба хтось сіє на цей пурпуровий табір підозріливість і недовіру.
Атож, вигляд усі вони мали недовірливий. Раз їх відокремили від решти світу, то це неспроста, й обличчя у всіх стали однакові, як у людей, які в чомусь намагаються виправдатися і потерпають від страху. Хай би на кого спав погляд Тарру, кожен знічев’я озирався довкола, певно, страждаючи від абстрагуючої розлуки з тим, що складало сенс його життя. А що вони не могли з ранку до ночі думати про смерть, вони взагалі ні про що не думали. Вони були ніби у відпустці. «Але найстрашніше,— записав Тарру,— що вони, забуті, розуміють це». Ті, хто їх знав, забув, бо думав про інше, і це цілком природно. А той, хто їх любить, теж їх забув, бо відбігав ноги, клопочучись про їхнє ж звільнення і вишукуючи всілякі ходи. Думаючи, як би швидше визволити своїх близьких із полону, вони вже не думають про того, кого треба визволити. І це також не дивина. І зрештою бачиш^шо ніхто не здат-ний по-справжньому думати ні про кого, навіть у-лщину найгіркіших випробувань. Кр гггї-ггтрядж-
ньом^ . думати про нього постійно,
хвилина по хвилині, нічим від цих думок не відвертаючись: ні, клопотами по господарству, ні пролетілоЮ повз те„бе мухою,-^ц_тдапезою, ні сверблячкою. Але завжди були і будуть мухи і сверблячка.~Ось чому життя вельми трудна штука. А^же вони чудово це знають».
До них підійшов начальник табору і сказав, що їх бажає бачити якийсь пан Отон. Посадивши Гонсалеса в себе в кабінеті, начальник одвів решту до трибуни, де осторонь сидів пан Отон. При їхньому наближенні він підвівся. Він був одягнений, як на волі, навіть не розлучився з туго накрохмаленим комірцем. Лише одну зміну виявив у ньому Тарру —
313


жмутики волосся на скронях безглуздо скуйовдилися і шнурок на одному черевику розв’язався. Вигляд у слідчого був стомлений, і він ні разу не глянув співрозмовникам у вічі. Він сказав, що радий їх бачити і просить передати свою вдячність докторові Ріє за все, що той зробив.
Рамбер і Тарру промовчали.
— Сподіваюся,— додав слідчий після короткої паузи,— сподіваюся, Що Філіпп не дуже мучився.
Вперше Тарру почув, як пан Отон вимовляє силове ім’я, і зрозумів, що, виходить, є й інші зміни. Сонце сідало на обрії, і проміння, пробившись у шпарину між двох хмарок, освітлювало навкіс трибуни й золотило обличчя співрозмовників.
— Правда, правда,— відповів Тарру,— він зовсім не мучився.
Коли вони пішли, слідчий так і лишився стояти, дивлячись у бік сонця на вечірньому прузі.
Вони заглянули до кабінету начальника попрощатися з Гонсалесом, який вивчав графік чергування. Футболіст поручкався з ними і розсміявся.
— Хоч у роздягальню потрапив,— промовив він,— і то добре.
Начальник повів гостей до виходу: але раптом над трибунами щось оглушливо затріщало. Потім гучномовці, ті самі, що в кращі часи повідомляли про результати матчу або знайомили глядачів зі складом команд, гугняво звеліли, щоб інтерновані розходилися по наметах, бо зараз почнуть роздавати вечерю. Люди поволі спускалися з трибун і тяглися до своїх наметів. Коли всі порозходились, з’явилися два невеличкі електрокари, такі бувають на вокзалах, і повагом поповзли проходом поміж наметами, несучи на собі два великі казани. Люди простягали назустріч їм обидві руки, два ополоники пірнали в два казани і випліскували бурду в дві простягнуті тарілки. Потім електрокар рушав далі. Коло наступного намету повторювалася та сама процедура.
— Все по науці організовано,— сказав Тарру начальникові.
314


— Аякже,— самовдоволено підтвердив начальник, потискуючи відвідувачам на прощання руки,— звичайно, по науці.
Уже смеркло, небо очистилося. На табір лилося лагідне ясне світло. У мирне вечірнє повітря звідусіль підіймався брязкіт ложок і тарілок. Низько над наметами шугали кажани і зникали так само раптово, як появлялись. По той бік муру проскреготів трамвай на стрілці.
— Бідолаха слідчий,— буркнув Тарру, виходячи за браму.— Треба б щось зробити для нього. Та як допомогти законникові?
Були в нашому місті ще й інші табори, і то немало, але оповідач не стане про них розводитися з цілком зрозумілих міркувань сумлінності і через брак точної інформації. Єдине, що він може сказати,— це те, що саме існування таких таборів, дух людської плоті, що йшов звідти, оглушливий голос гучномовців надвечір, мури, що ховали таємницю і страх перед цим клятим місцем,— усе це важким тягарем лягало на душі наших співгромадян і ще більше посилювало сум’яття, мучило всіх своєю присутністю. Почастішали сутички з начальством, траплялися всілякі непорозуміння.
Тим часом наприкінці листопада вже почалися приморозки. Зливи щедро поливали каміння бруківки, чистеньке безхмарне небо стояло над умитими до блиску вулицями. Сонце, яке вже втратило літній жар, щоранку заливало наше місто холодним яскравим світлом. А надвечір, навпаки, повітря знову теплішало. Якось одного такого вечора Тарру вирішив відкрити свою душу докторові Ріє.
Годині о десятій вечора, після довгого втомливого дня, Тарру зголосився провести Ріє, що надумав провідати старого ядушника. Над дахами старого кварталу лагідно світило небо. Легкий вітерець нечутно пробігав, уздовж темних перехресть. Старий ядушник зустрів їх теревенями, що мало не оглушили гостей після вуличної тиші. Старий
315


одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що доти жбан воду носить, доки вушко увірветься, що, можливо,— і він з утіхи навіть руки потер — дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав без угаву, коментуючи останні події.
Над головою у них почулася хода. Перехопивши здивований погляд Тарру, стара, дружина ядушника, пояснила, що, мабуть, це на даху, тобто на терасі, зійшлися сусідки.
І відразу їм пояснила, що звідти, з даху, дуже гарний краєвид і що багато терас притикаються впритул одна до одної, отож місцеві жінки ходять до сусідів у гості, не спускаючись до кімнат.
— Авжеж,— підхопив старий.— Якщо хочете, підніміться. Звідти згори краєвид чудовий.
На терасі, де стояло три стільці, було порожньо. Справа, скільки оком сягнути, видно було суцільні тераси, що прилягали ген-ген до чогось темного, кам’янистого, в чому обидва впізнали перший прибережний шпиль. Зліва, легко ковзнувши по двох-трьох вуличках і невидимій звідси гавані, погляд упирався в лінію обрію, де в ледь помітному ряботинні море зливалося з небом. А над тим, що, як вони знали, було пасмом скель, через рівні проміжки спалахувало світло, а його джерела звідси не було видно: це ще з весни крутилися й далі фари маяка, показуючи шлях кораблям, які пливли тепер в інші порти. В чистому після шквальних вітрів глянсуватому небі горіли первісним блиском зорі, і далеке світло маяка раз у раз домішувало до них свій перебіжний попелястий промінь. Вітер ніс дух прянощів та каміння. Навкруги стояла уроча тиша.
— Гарно,— мовив Ріє, сідаючи на стільця,— таке враження, ніби чума ніколи сюди не добиралася.
Тарру, стояв, повернувшись до нього спиною, і дивився на море.
— Справді,— озвався він не відразу.— Гарно.
Він ступив, сів поряд лікаря і уважно подивився йому в лице. Тричі по небу перебіг промінь маяка. З глибокої
316


ущелини вулиці долітав брязкіт посуду. В сусідньому домі тихо рипнули двері.
— Ріє,— якнайприроднішим тоном промовив Тарру,— ви ніколи не пробували довідатися — що я таке? Сподіваюся, ви мені друг?
— Так,— відповів лікар,— я вам друг. Тільки досі нам обом якось часу не вистачало.
— Чудово, тепер я спокійний. Ви не проти присвятити цю годину дружбі?
Замість відповіді Ріє усміхнувся.
— Отож, слухайте...
Десь, не їхньою вулицею, проїхала машина, і, здавалося, вона надто довго котить по мокрій бруківці. Нарешті шерех шин затих, не встигла запанувати тиша, як її порушили далекі невиразні крики. І лише потім тиша всім тягарем зірок і неба впала на обох чоловіків. Тарру знову підвівся, підійшов до поруччя тераси, сперся на нього саме напроти Ріє, який сидів на стільці, втомлено відкинувшись на спинку. Він бачив не постать Тарру, а щось темне, велике, вирізьблене на небесному тлі. Нарешті Тарру заговорив, і ось приблизний переказ його сповіді.
«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії.^ Досить сказати, що я^лакш„ самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотГЛося'б ізирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирватися.
Замолоду я жив 3-даццкч»е€ьі^ша~сваю--бвзневи-н.ність-лзбто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних, навпаки, встугтив-^^життя, як випадає юнакам. Усе мені давалося", Пнаука самІГТишПГП^г^ову2‘_менї легко велося
З Ж І НК Я Ші|—ІТ—Я4£№КЗ—Я—Й уЯК ЯКІСЬ КЛОППТЛД^-ТО-ШШИ швидко
м инали. А^е“^ддїОГ(Г7ЩЯ^“я почав“^ядумуватися. і^годі...
Треба сказати, що на відміну від вас бідності я не знав. Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабия¬
317


ке становище. Одначе він тим не величався, на вдачу був добра душа. Моя мати була проста й скромна, я її любив і люблю, але волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любив мене, гадаю, навіть намагався мене зрозуміти. Він мав свої любовні пригоди, тепер я знаю напевне, але, уявіть собі, мене це не обурює. Поводився він саме так, як належить поводитися в таких випадках, нікому не завдаючи прикрості. Коротко кажучи, людина він був не надто своєрідна, і нині, по його смерті, я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною теж не був. Просто тримався середини, а до таких людей звичайно відчувають прихильність, і то надовго.
Одначе мав він одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Він навіть і не подорожував, хіба що проводив відпустку в Бретані, де мав невеличкий маєток. Проте міг, не запинаючись, назвати годину від’їзду і прибуття поїзда Париж — Берлін, порадити найпростіший маршрут, скажімо, з Ліона до Варшави, не кажучи вже про те, що напам’ять знав відстань з точністю до півкілометра між будь-якими столицями на ваш вибір. От ви, приміром, докторе, можете ви сказати, як проїхати з Бріан- сона до Шамоні? Навіть начальник станції — і той замислиться. А батько не замислювався. Кожний вільний вечір він намагався збагатити свої знання в цій галузі і вельми ними пишався. Мене це страшенно потішало, і я нерідко екзаменував його, перевіряв відповіді за довідником і радів, що він ніколи не помиляється. Ці безневинні вправи нас і зблизили, бо він цінував у мені вдячного слухача. А я вважав, що його перевага в знанні залізничних розкладів була нітрохи не гірша за всяку іншу.
Але я захопився і боюся перебільшити вагу цієї чесної людини. Бо скажу вам, щоб покінчити з цим питанням, прямого впливу на моє становлення батько не мав. Найбіль^ ше — він дав мені остаточний поштовх. Коли мені минуло сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його. В судГприсяжних розглядалася якась важлива справа, і він,
318


мабуть, вважав, що стане переді мною у вигідному світлі. Гадаю також, він сподівався, що ця церемонія, здатна вразити юну уяву, заохотить мене ступити на його стезю. Я охоче погодився, по-перше, хотів потішити батька, а по- друге, мені самому було цікаво побачити й почути його в іншій ролі, не в тій, яку він грав удома. От і все, ні про що інше я не думав. Усе, що діється на суді, з раннього дитинства здавалося мені цілком природним і неминучим, як, скажімо, парад на чотирнадцяте липня або роздача нагород при переведенні з класу в клас. Коротко, уявлення про юстицію я мав найрозпливчастіше, але це не заважало мені жити.
Одначе від того дня пам’ять моя утримала лише один образ — образ підсудного.. Гадаю, що і справді був винний, а в чому — байдуже. Але той чоловічок з рудим ріденьким чубом, років близько тридцяти, був ладен признатися в усьому, так іциро жахало його те, що він вчинив, і те, що зроблять з ним самим — отож через кілька хвилин я бачив лише його, тільки його одного. Він чомусь скидався на сича, наполоханого надто яскравим світлом. Вузол його краватки з’їхав кудись під комірець. Він усе кусав нігті, і то лише на одній руці, на правій... Словом, не буду розводитися, ви. мабуть, уже зрозуміли, шо я хочу сказати — він був живою ЛЮДИНОЮ..
Ая,я раптом помітивг шо досі дивився на нього з вельми ^руимгорп-поглялу н^--обринуряирн.ийі тя Й готті. Нр можу сказати, тно я зовсім чябун про батька, але щось так стискало мені нутрощі, ню я при всьому бажанні не міг відірватися віл підсудного. Я май-же-нічосоліе чув, я^іДчVвав, що тут хочуть убити,живу^юдинут^~яки^с&.._жЖолщний Інстинкту- як ХВИЛЯ, ТЯГНУВ мене до нього з сліпою упертістю. Я отямився тільки то ді^як-батько^д очав допит.
Несхожий на себе в червоній прокурорській мантії, уже не та добродушна і-серд^дша^дюпиня, яЕу я знав, він мостив високі фрази, тпо виповзали з його вуст, як ті гадюки. І я зрозумів, що він ім’ям суспільства вимагає смерті цього
319


ЦОП^ШКЯ, НЯШТЬ^ШЫПР. — просить, щоб ЙОМу СТЯЛИ ГОЛОВу. Щоправда, він тільки сказав: «Ця голова повинна впасти». Але зрештою різниця не така вже й велика. І вийшло о^;не на одне, оскільки батько справді дістав ту голову. Просто, не він сам виконав останню роботу. А я, що стежив тепер за перебігом судоговоріння аж до завершального слова, я відчу- вав, як повіязує —мене—з—цим__бідолахою запам ороч л и ва близькість, .якої я ніколи не мав з батьком. Батько ж, згідно з приписом, мав бути присутнім при тому, що поштиво іменується «останніми хвилинами» злочинця^ але що слід було б радше назвати наймерзеннішим з убивств.
Від того дня я не міг бачитибез дрожу огиди Шексового довідника. Від того дня я зацікавився правосуддям, відчуваючи при цьому жах, зацікавився смертними вироками, стратами і в якомусь очманінні твердив собі, що батько з обов’язку не раз був присутній при вбивстві і саме в ці дні вставав до зорі. Атож, у таких випадках він спеціально накручував будильник. Я не посмів заговорити про це з матір’ю, але почав за нею нишком спостерігати і зрозумів, що мої отець- ненька чужі одне одному і що життя її було суцільним самозреченням. Тому я пробачив їй з легким серцем, як уже говорив вище. Згодом я довідався, що й пробачати їй не було за що і саме бідність привчила її до покірності.
Ви, очевидно, сподіваєтеся почути від мене, що я, мовляв, зразу кинув отчий дім. Ні, я прожив удома ще довго, майже цілий рік. Але серце моє краялось. Якось увечері батько попросив у матері будильник, бо завтра йому треба рано вставати. Цілу ніч я очей не склепив. Назавтра, коли він повернувся, я пішов з дому. Додам, що батько розшукував мене, що я бачився з ним, але ніякого порозуміння між нами не вийшло: я спокійно сказав йому, що, коли він поверне мене додому силоміць, я накладу на себе руки. Зрештою він поступився, бо на вдачу був лагідний, виголосив цілу промову, причому назвав глупотою мій намір жити своїм життям (так він пояснив собі мій вчинок, і я, звичайно, не став переконувати його в протилежному), надавав мені тисячу
320


порад і насилу утримався від цілком щирих сліз. Після цієї розмови я протягом довгенького часу акуратно ходив навідувати матір і тоді зустрічав батька. Такі взаємини цілком його влаштовували, як мені здається. Я особисто на нього серця не мав, але в душі моїй було смутно. Коли він помер, я забрав матір до себе, і вона досі жила б зі мною, якби теж не померла.
Я затягнув початок лише тим, що це насправді стало початком усього. Подальше я викладав коротше. В вісімнадцять років я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття. І уявіть, мені повелося не найгірше. Але єдине, що мене цікавило,— це смертні вироки. Мені хотілося оплатити рахунок Того рудого сича. І, природно, я став, як то кажуть, політикувати. Г^рогто, я н?-Хотів бути зачумленимт та-й~годі. Я думав, що те саме суспільство, де я живу, грунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я, отже, борюся з убивством. Так я думаю, так мені казали інші, кого я любив і досі люблю. Я залишався з ними довго, і не було в Європі такої країни, де б я не брав участі в боротьбі. Та годі про це...
Певна річ, я знав, що при нагоді і ми теж ухвалювали смертні присуди. Але мене запевнили, що ці кілька смертей необхідні, аби збудувати..світ,, де нікого не вбиватимуть. До певної міри це було правдою, але я, очевидно, просто не здатний дотримуватися такої-от правди. Єдине, що безперечне,— це те, що я вагався. Проте я згадував сича і міг, таким чином, жити далі.. Аж до того дня, коли я сам на власні очі побачив страту (було це в Угорщині), і те саме очманіння, що заслало очі підлітка, жим я був колись, заслало очі вже дорослого чоловіка.
Ви ніколи не бачили, як розстрілюють людину? Та ні, звичайно, без особливого запрошення туди не потрапиш, та й публіку добирають заздалегідь. І^як наслідок, усі ви обмежуєтеся щодо цього картинками та книжковими описами. Пов’язка на очах, стовп і вдалині кілька солдатів. Де там! А знаєте, що саме навпаки, взвод солдатів вишиковують за
1 1 0—266
321


півтора метра від розстрілюваного. Знаєте, що коли смертник ступить бодай крок, то упреться грудьми в дула гвинтівок? Знаєте, що з цієї гранично близької відстані ведуть прицільний вогонь у самісіньке* серце, а що кулі великі, то виходить отвір, куди можна кулака встромити? Ні, ви нічого цього не знаєте, бо про такі подробиці говорити не заведено. Сон людини куди святіша річ, ніж життя для зачумлених. Не слід баламутити сон чесним людям. Це був би несмак, добрий смак саме й полягає в тому, щоб нічого не пережовувати — це всім відомо. Але відтоді я став погано спати. Несмак залишився у мене в роті, і я не перестав пережовувати, тобто думати.
Ось тоді я й зрозумів, що я принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався зачумленим, а сам усіма" силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, щр хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії і принципи, які неминуче тягли їх за собою. Інших, здавалося, ^нітрохи не бентежила та о6стдвинаТ~5о принаймні вони ніколи про це доброхіть не заговорювали. А я жив з таким відчутт^«7ніби мені перехопило горлянку. Я був з ними і водноча!Гі5увТам. Коли мені траплялося висловлювати свої сумніви, ті говорили, що треба дивитися в корінь, і часто наводили досить вагомі докази, щоб допомогти мені проковтнути те. шо застрягло мені в горлянці. Прдте я заперечував, то головні^чумлені — це ті. котрі напинають на себе червоні мантії, що й вони теж наводять у таких випадках вельми переконливі докази, і якщо я пристаю на надзвичайні й викликанГ Необхідністю докази дрібних зачумлених, то я не маю права визнати докази червоних мантій — це залишити за ними виняткове право на ухвалення смертних вироків. Але я казав собі, що коли поступитися бодай раз, то де межа? Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають наввипередки. Всі вони охоплені шалом убивства й інакше чинити не можуть.
Не знаю, як інші, але я особисто йшов не від розумувань.
322


Для мене вся річ була в тому рудому сичеві, в тій брудній історії, коли брудні зачумлені уста заявили закутому в кайдани чоловікові, що він повинен умерти, і справді вельми акуратно зробили все, аби він помер по нескінченно довгих ночах агонії, поки він з розплющеними очима чекав, що його вб’ють. Не знаю, як для інших, але для мене вся річ була В ЦІЙ дірці, яка зяяла В груттях Т я скліяя собі, їттр НІКОЛИ особисто Я не П0ІЗДЖУЄЯ-НІ-3-ЄДНИМ-ЧУ€ТЄ:^НІ 3-рДНИМ доказом на користь цієї щонаймерзенніщої бойні. Так, я свідомо обрав цю вперту сліпоту в чеканні того дня, коли бачитиму ясніше.
Відтоді я не змінився^ Уже давно мені соромна до бппт^ соромно, шо і я. хіамя б і я найкращих спонук.
З часом я не міг не помітити, що навіть наЖр&щГїїе здатні нині утриматися від убивства своїми або чужими руками, бо така логіка їхнього життя, і в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Так, мені, як і раніше, було соромно, я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій. Навіть тепер я все ще шукаю спокою, силкуюся зрозуміти їх усіх, намагаюсь не бути нічиїМ'смертниктжгрогом. Знаю тільки, що треба робити, аби перестати бути зачумленим, і тільки таким робом ми можемо сподіватися на умиротворення або, через брак такого, бодай на славний скін. Ось таким робом можна полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні, в гіршому разі, принести їм якнайменше зла, ба іноді навіть трохи добра. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство.
Ось чому, до речі, ця пошесть нічого нового мені не відкрила, хіба тільки одне — треба боротися проти неї цліч-огпліч з вами. Мені достеменно відомо (а ви самі бачите, Ріє, що я знаю життя в усіх його проявах), що кожен носиті^ їїУ^у^лу^^.лх)ібі^о -нвчснуе такої людинТГ~на Світі, атож, не існує, якої б _ вона не торкнулася. І тому треба "^езупинно стежити за собою, шоб. випадково забувшись,
11*
323


не дихнути у обличчя іншого і не передати йому зарази. Бо мГкроб — це щось природне] Все~ інше: здоров’я, нё-
підкупність, якщо хочете, навіть чистота,— все це продукт ~~в<ЗЛІ, і волі, яка не 'іюйинна давати собі перепочинку. Людина ’" чесна, яка нікого ші_^Ц£ражаєт це; саме той, хто ні на мить не~ сміє розслабитися. А скільки вимагається волі і напруги, Ріє, щоб не^зайутися! Т ак. Т1ст бути яачумленим вельми сд’омли" вог^Ал? ще стомливіше не бажати ним бути. Ось чому всі явно втомилися7~адже нині всі трохи зачумлені. Але саме тому ті нечиашннігіїф-не-тачу^ стані зачумленості,
доходять до крайшхмеж утоми, вирятувати від якої може
ТІЛЬКИ СМерТЬг-^
Тепер я знаю, шо я нічого не вартий шщ нкпгп ™ту і що відтоді, як я відмовився убивати, я сам себе засудив на безповоротне вигнання. Історію робитимуть інші. І я знаю також, шо. очевидно, я негоден судити цих інших. Для того щоб стати розважливим убивцею, мені просто бракує якоїсь прикмети. Отож це не перевага. Але нині я примирився з тим, що я такий, який є, я навчився скромності. Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і цю ^реба по ~~ змозі не ставати на Ьік лиха. Боюся, мої міркування здадуться вам дещо спрощеними, не знаю, чи так це просто, знаю тільки, що це правильно. Я так багато наслухався всіляких розумувань, що в мене самого мало не пішла голова обертом, а скільки взагалі голів заморочили ці розумування, схиляючи їх приймати вбивство, отож зрештою я зрозумів одне; все лихо людське походить від того, що люди не вміють користуватися ясною мовою. Тоді я поклав собі хай би там що і говорити і діяти ясно, аби вибратися на добру дорогу. І от я кажу — існують лихо і жертви, та й годі. Якщо, сказавши це, я сам стаю лихом, то принаймні без власної згоди. Я нама- гаюся бути безвинним убивцею. Як бачите, претензія не така
З розуміло, повинна існувати й третя категорія, категорія ^правжніх лікарів, аде такі зустрічаються рідко, і, очевидно, все Це дуже й дуже нелегко.,^Дсь^ному я поклав собі у всіх
324


випадках ставати^ на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опин^шйПГсІГре д жертвГ я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучулрийхи до миру».
Доказавши фразу, Тарру переступив з ноги на ногу і неголосно постукав підметкою об підлогу тераси. Запала мовчанка, потім лікар випростався на стільці і спитав Тарру — чи має він уявлення, яку треба обрати дорогу, аби прийти до МИРУ.
-^^ДГвжеж. маю — співчуття.4)
Десь далеко двічі просурмила сирена «швидкої допомоги». Незграйний гомін голосів злився тепер у суцільний гул десь на околиці міста, під скелястим згір’ям. Майже одночасно пролунали два виляски, схожі на постріли. Потім знову запала тиша. Ріє нарахував два спалахи маяка. Вітер міцнішав, і в цю мить подувом з моря принесло запах солі. Тепер стало ясно чути глухі зітхання хвиль, що бились об скелю.
Власне, одне лиш мене цікавить,— просто сказав Тарру,— знати, як робляться святими.
— Але ж ВИ—в Бога не вірите.
— Ваша правда. Тепер я знаю тільки одну конкретну
проблему: чи мсщіТП святим-бев-Бога*
Нараз яскраве світло бризнуло з того боку, звідки долинали крики, і сюди до них повівом вітру донесло глухий гамір. Світло раптом пригасло, і тільки там, де остання тераса тулилася до скелі, ще лежала вузенька багряна смуга. Порив вітру знову доніс до них виразні крики юрби, потім гуркіт залпу й обурливий рокіт. Тарру підвівся й наслухав. Усе змовкло.
— Знову біля воріт билися.
— Уже закінчили,— мовив Ріє.
Тарру буркнув, що таке ніколи не закінчується і знову будуть жертви, бо так воно ведеться на світі. ^^ТЙожливо,— погодився лікар, — а ле7якви Шаєте, я гго- чуваю себе радше заодно з переможеними, а не з святими.
325


Гадают я -просто позбавлений смаку до_серойства і святості. Єдине, що мені важливо,— це бути людиною/^
— ^ГакГі}бидва ми шукаємо одне й те саме, тільки я не маю таких високих амбіцій.
Ріє подумав, що Тарру жартує, і звів на нього очі. Але в кволому світлі, що соталося з неба, він побачив смутне, поважне обличчя. Вітер схопився знову, і Ріє відчув усією шкірою його теплий подих. Тарру труснув головою.
— А знаєте, що слід би зробити, аби зміцнити нашу дружбу?
— Згоден на все, що вам завгодно.
— Ходімо, скупаємося в морі. Втіха, цілком достойна навіть майбутнього святого.
Ріє посміхнувся.
— Перепустки маємо, до дамби ми доберемося за виграшки. Зрештою нерозумно жити самою чумою! Певне, людина повинна боротися на боці жертв. Але якщо її любов замкнеться^ше ЇЩм~^ашщіо''~тоД''и''"боротися!
— Гаразд, ходімо,— сказав Ріє.
За хвилину машина зупинилася коло портових воріт. Вже зійшов місяць. Небесне склепіння затягло молочним серпанком, і тіні були бліді, неяскраві. За їхньою спиною громадилося місто, і гарячий болісний подих, що долітав звідти, гнав їх до моря. Вони показали постовому перепустки, і той крутив їх у пальцях. Нарешті він відступив убік, і вони рушили до дамби через якісь майданчики, завалені бочками, звідки йшов запах вина і риби. А ще через кілька кроків дух йоду й водоростей сповістив їх про близькість моря. Тільки потім вони його почули.
Воно стиха шелестіло біля підніжжя величезних кам’яних брил, і, коли вони піднялися ще трохи, перед ними відкрилося море, щільне, як оксамит, гнучке й лискуче, як хребет хижака. Вони обрали собі стрімчак, що стояв лицем до моря. Хвилі поволі здіймалися і відкочувалися назад. Від цього спокійного подиху на поверхні води народжувалися й зникали олійні скалки. А попереду лежала безкрая мла. Відчува¬
326


ючи під долонею поритий ніби віспою лик скелі, Ріє спізнав почуття якогось дивовижного щастя. Обернувшись до Тарру, він помітив на спокійному й поважному обличчі друга вираз того самого щастя, яке не забувало нічого, навіть убивства.
Вони роздяглися, Ріє перший увійшов у воду. Спочатку вода здавалася йому страшенно холодною, але, коли він поплив, йому стало тепліше. Пропливши кілька метрів, він уже знав, що море нині ввечері зовсім тепле тією особливою осінньою теплотою, коли вода відбирає від землі весь накопичений нею за літо жар. Він плив рівно, не кваплячись. Від його ніг, що били по воді, скипала пінна борозна, вода струмувала по плечах і щільно горнулася до ніг. Позаду важко шубовснуло, і Ріє зрозумів, що Тарру бухнувся в воду. Ріє перевернувся на спину і лежав не ворушачись, дивлячись на перевернуту над ним небесну баню, повну зірок і місяця. Він глибоко зітхнув. Плюскіт спіненої дужими помахами рук води став ближчий і здавався напрочуд ясним у мовчанні й самотності ночі. Тарру наближався, скоро лікар розрізнив його гучний віддих. Ріє перевернувся на живіт і поплив поряд із другом у тому самому ритмі. Тарру плавав швидше, і лікареві довелося наддати. Кілька хвилин вони поривалися вперед у тому самому темпі, такими самими могутніми ривками, одні, далекі від усього світу, вільні нарешті від міста й чуми. Ріє здався перший, вони повернули й поволі попливли до берега, тільки коли шлях їм перетнув крижаний струмінь, вони прискорили темп, підстьобувані цим несподіваним сюрпризом, який наготувало їм море.
Вони мовчки одяглися й мовчки рушили додому. Але серцем вони поріднилися, і спогад про цю ніч став їм любий. Коли ж вони ще здалеку угледіли сторожа чуми, Ріє здогадався, про що думає зараз Тарру,— він, як і сам Ріє, думав, що хвороба забула про них, що то добре і що зараз доведеться знову братися до діла.
Так, довелося знову братися до діла, чума ні про кого надовго не забувала. Цілий грудень вона палала в грудях наших співгромадян, роздмухувала печі в крематорії, заселя¬
327


ла табори бездіяльними тінями, словом, весь час терпеливо просувалася вперед рівненькими короткими стрибками. Міська влада покладала надію на холодні дні, розраховуючи, що холод зупинить це просування, але чума безперешкодно пройшла крізь перші випробування зими. Доводилося знову чекати. Але коли чекаєш надто довго, то вже взагалі не ждеш, і все наше місто жило без майбутнього.
Коротка мить приязні і спокою, що випала на долю доктора Ріє, не мала завтрашнього дня. Відкрили ще один лазарет, і Ріє залишався на самоті лише з тим чи іншим хворим. Одначе він помітив, що на цій стадії пошесті, коли чума щораз частіше проявлялася в легеневій формі, хворі якось ніби стараються допомогти лікареві. Якщо в перші дні хвороба характеризувалася станом прострації або спалахами шаленства, то тепер пацієнти ясніше усвідомлювали те, що іде їм на користь, і з власного почину вимагали саме того, що могло полегшити їхні муки. Так, вони безперестанку просили пити і геть усі шукали тепла. І хоча доктор Ріє все ще падав з ніг від утоми, а проте за цих нових обставин почував себе не таким самотнім, як колись.
Якось, було це вже наприкінці грудня, лікар отримав листа від слідчого пана Отона, який ще й досі перебував у таборі; в листі говорилося, що карантин уже закінчився, але що начальство ніяк не може знайти у списку дати його вступу до карантину і тому його затримують тут явно помилково. Його дружина, яка відбула недавно свій строк у карантині, ходила скаржитися до префектури, де її зустріли в багнети й заявили, що помилок у них не буває. Ріє попросив Рамбера залагодити цю справу, і через кілька днів до нього з’явився сам пан Отон. Справді, сталася помилка, і Ріє навіть трохи розсердився. Але ще більше вихудлий пан Отон мляво махнув рукою і сказав, ваговито підкреслюючи кожне слово, що всі можуть помилятися. Лікар зазначив подумки, що слідчий у чомусь змінився.
— 	А що ви збираєтеся робити, пане слідчий? Вас чекають справи?— мовив Ріє.
328


— Та нічого не збираюся,— відповів слідчий.— Хотілося б узяти відпустку.
— Справді, відпочити вам не завадить.
— Ні, я не для того. Я хотів би вернутися в табір.
Ріє не міг приховати подиву.
— Але ж ви тільки-но звідти вийшли!
— Ви мене не так зрозуміли. Мені казали, що до цього табору начальство вербує добровольців.
Слідчий перекотив справа наліво свої круглі очі й спробував пригладити пасмо на скроні.
— Я хочу, щоб ви мене зрозуміли. По-перше, в мене буде заняття. А по-друге, можливо, мої слова і здадуться вам дурними, але там я буду менше відчувати розлуку з моїм хлопчиком.
Ріє глянув на слідчого. І майже засумнівався в тому, що побачив,— у цих твердих і таких безвиразних очах раптом загорілася ніжність. Але вони стуманіли, втратили свій чіткий металевий блиск.
— Звичайно, я поклопочуся вашою справою, якщо ви самі цього хочете,— сказав доктор Ріє.
І справді, лікар узяв на себе клопоти в справі пана Отона, і аж до Різдва життя зачумленого міста йшло своїм плином. Тарру, як і раніше, появлявся скрізь, і його незмінний спокій діяв на людей цілюще. Рамбер признався лікареві, що з допомогою братів охоронників йому пощастило зав’язати таємне листування з дружиною. Вряди-годи він діставав від неї звістку. Рамбер запропонував лікареві скористатися його каналами, і Ріє погодився. Вперше за довгі місяці він узявся за перо, але писання далося йому на превелику силу. Щось із його лексикону зникло. Листа послали. Але відповідь барилася. Зятр Кпттяр блягояенгтвував і багатів на своїх махінаціях. А ось Гранові різдвяні свята не принесли нічого втішного.
Різдво того року скидалося радше на пекельне, ніж на євангельське свято. Безлюдні, неосвітлені крамнички, в вітринах бутафорський шоколад, у трамваях похмурі облич¬
329


чя — ніщо не нагадувало колишніх різдвяних канікул. Раніше це свято єднало всіх, і багатого і бідного, а тепер тільки привілейовані особи могли дозволити собі відгороджену від людей соромливу розкіш святкового бенкету, дістаючи за скажені гроші все необхідне з чорного ходу брудних крамничок. Навіть у церквах слова подячного молебня заглушав плач. Тільки дітлахи, ще не свідомі навислої над ними загрози, гасали на вулицях понурого, прибитого холодом міста. Але ніхто не зважувався нагадати їм про Бога, такого, яким він був до чуми, про Господа, щедрого дарителя, давнього, як людське горе, але вічно нового, як юна надія. У наших серцях залишалось місце тільки для дуже древньої похмурої надії, для тієї надії, яка заважає людям покірно приймати смерть і яка не надія зовсім, а просто уперте чіпляння за життя.
Напередодні Гран не прийшов о призначеній годині. Ріє стурбувався і заглянув до нього рано-вранці, але вдома його не застав. Він підняв усіх на ноги. Об одинадцятій годині в лазарет забіг до Ріє Рамбер і сказав, що бачив здалеку Грана, але той пройшов мимо з пригніченим виглядом. І тут Рамбер згубив його слід. Лікар і Тарру сіли в машину й подалися на розшуки.
Уже ополудні, в морозну годину, Ріє, виходячи з машини, здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози. І, побачивши ті сльози, Ріє так і завмер — він здогадався про їхню причину, і до його горла теж підступили ридання. Він теж згадав заручини Грана перед такою самою прикрашеною до свята вітриною, Жанну, яка, закинувши назад голову, казала, що вона щаслива. Він не сумнівався, що з глибин далеких літ сюди, в твердиню їхнього спільного безумства, до Грана долетів свіжий Жаннин голосок. Ріє знав, про що думає зараз цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові — це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем,
330


роботи й мужності, прагнеш викликати в пам’яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулювалося від ніжності.
Але Гран помітив його відображення в шибці. Не витираючи сліз, він обернувся, сперся плечима на вітрину і дивився, як підходив до нього Ріє.
— Ох, докторе, докторе! — приказував він.
Ріє не міг вимовити ні слова і, бажаючи підбадьорити старого, лагідно кивнув йому головою. Той розпач був і його розпачем, душу його вивертав нестримний гнів, який охоплює людину, коли вона бачить біль, спільний для всіх людей.
— Так, Гране,— мовив він.
— Мені хотілося б устигнути написати їй листа. Щоб вона знала... щоб була щаслива, не відчуваючи гризот сумління...
Ріє навіть з якоюсь люттю одірвав Грана від вітрини. А той покірно дозволяв себе тягти і все мурмотав якісь фрази без початку й кінця.
— Надто вже це затяглося. Не хочеться більше чинити опору, хай буде що буде! Ох, докторе! Це тільки вигляд у мене спокійний. Але мені вічно доводилося робити над собою неймовірне зусилля, аби лиш утриматися на грані нормального. Але тепер чаша переповнилась.
Він зупинився, трясучись усім тілом, і дивився на Ріє безумним поглядом. Ріє взяв його за руку. Вона пашіла.
— Ходімо-но додому.
Гран вирвався, кинувся тікати, але вже за кілька кроків спинився, розкинув руки, мов розп’ятий, і захитався туди- сюди. Потім, зробивши повне коло, упав на обмерзлий пішохід, а по замурзаному обличчі все ще котилися сльози. Перехожі здалеку позирали на них, круто зупинялись, не зважуючись підійти ближче. Довелося Ріє донести Грана до машини на руках.
Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно, легені йому заклало. Ріє задумався. Рідних у Грана нема. Навіщо перевозити його в лазарет? Хай лежать собі тут, а Тарру за ним доглядатиме...
331


Голова Грана глибоко пірнула в подушку, шкіра на обличчі набула зеленавого відтінку, погляд згас. Не відриваючись, він дивився на чахле полум’я, яке Тарру розпалив у грубці, кинувши туди стару скриньку. «Погана справа»,— твердив він. І з глибин його охоплених вогнем легенів разом із кожним вимовленим словом вилітав якийсь чудний хрип. Ріє велів йому замовчати і сказав, що зайде згодом. Дивна усмішка кривила губи хворого, і водночас на обличчі проступала ніжність. Він над силу моргнув лікареві: «Якщо я видужаю, шапки геть, докторе!» Але одразу ж поринув у стан прострації.
Через кілька годин Ріє і Тарру знову подалися до Грана, він напівсидів у постелі, і лікар злякався, побачивши, як за такий недовгий термін просунулася хвороба. Але свідомість, здавалося, вернулася, і відразу ж Гран якимсь неприродно глухим голосом попросив дати йому рукопис, що лежав у шухляді. Тарру подав йому аркуші, і Гран, не дивлячись, притис їх до себе, потім простягнув лікареві, показавши жестом, що просить його почитати вголос. Рукопис був коротенький, усього сторінок п’ятдесят. Лікар погортав його і побачив, що кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами, переробленими і сяк і так, то довше й красивіше, то коротше й безбарвніше. Суцільні місяці травні, амазонка й алеї Булонського лісу, ледь змінені, ледь перевернуті. Тут же були пояснення, часом без міри довгі, а також різні варіанти. Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів: очевидно, недавно, бо чорнило було ще зовсім свіже: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво...» А вище — написана каліграфічним письмом остання версія фрази. «Прочитайте»,— попросив Гран. І Ріє почав читати:
«Погожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі неслася серед квітів алеями Булонського лісу...»
— Ну як вийшло? — гарячково спитав хворий.
Ріє не смів звести на нього очей.
— Знаю, знаю,— неспокійно соваючись на постелі,
332


пробурмотів Гран,— сам знаю. Погожого, погожого, ні, не те все-таки слово.
Ріє взяв його руку, що лежала поверх ковдри.
— Облиште, докторе. В мене часу не вистачить...
Груди його важко ходили, і раптом він гукнув повним
голосом:
— Спаліть його!
Лікар нерішуче глянув на Грана, але той повторив свій наказ таким страшним тоном, з такою мукою в голосі, що Ріє послухався і кинув аркуші в майже погаслу грубку. На мить кімнату осяяло яскраве полум’я, і ненадовго стало тепліше. Коли лікар підійшов до постелі, хворий лежав, повернувшись спиною, майже упираючись лобом у стіну. Тарру байдуже дивився в вікно, ніби його зовсім не обходила ця сцена. Впорснувши хворому сироватку, Ріє сказав своєму приятелеві, що навряд чи Гран дотягне до ранку, і Тарру зголосийся посидіти з ним. Лікар погодився.
Цілу ніч він потерпав на думку, що Гранові судилось померти. Але вранці наступного дня Ріє, зазирнувши до хворого, побачив, що той сидить на постелі і розмовляє з Тарру. Гарячка минулася. Видно було, що він геть знесилів»
— Ох, докторе,— почав Гран,— даремно я так. Але нічого, почну все наново. Адже я все пам’ятаю.
— Почекаймо,— звернувся Ріє до Тарру.
Але і ополудні стан хворого не змінився. Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих.
А проте приблизно тої ж самої пори Ріє привезли хвору* він визнав її випадок безнадійним і звелів ізолювати від інших хворих. Молоденька дівчина марила, всі ознаки легеневої чуми були наявні. Але на ранок температура впала. Лікар подумав, що, як і у випадку з Граном, це звичайна ранкова ремісія, а з його досвіду це було лиховісною прикметою. Одначе опівдні температура *не піднялась. Надвечір підскочила всього на кілька десятих, а ще через день зовсім упала. Дівчина, хоч і квола, дихала рівно й вільно. Ріє сказав
333


Тарру, що вона врятувалася всупереч усім правилам. Але протягом тижня Ріє довелося зіткнутися з чотирма подібними випадками.
Наприкінці тижня Ріє і Тарру, які заглянули до старого ядушника, застали його в стані неймовірного збудження.
— Отакої,— твердив він.— Знову лізуть.
— Хто?
— Та хто ж — щури!
Від самого квітня ніхто ні разу не бачив у місті жодного здохлого пацюка.
— Невже почнеться все спочатку? — спитав Тарру у Ріє.
Старий радісно потирав руки.
— Ви б тільки побачили, як вони гасають! Втіха, та й годі!
Він сам бачив двох живих пацюків, що любісінько ввійшли
до нього з вулиці. А сусіди розповідали, що і в них теж з’явилися гризуни. Подекуди на будовах люди знову почули вже давно забуту шамотню й пискіт. Ріє очікував останнього повідомлення з загальними підсумками — його звичайно друкували на початку тижня. Згідно з ним, хвороба відступала.


Частина п’ята
Всупереч цьому непередбаченому спаду пошесті, наші співгромадяни не поспішали радіти. Довгі місяці все зростало їхнє прагнення визволитись, але протягом цього часу вони опанували науку розважливості і поступово відучилися розраховувати на близький кінець епідемії. Однак про цю новину говорили всі, і в глибині кожного серця зароджувалася велика прихована надія. Все інше відійшло на задній план. Нові жертви чуми здавалися чимось маловажливим проти приголомшливого факту: крива захворювань пішла вниз! Однією з характерних ознак очікування ери здоров’я — відкрито на неї не сподівалися, але потай жадали її,— отож характерною ознакою було те, що останнім часом наші співгромадяни почали залюбки будувати плани, правда, зовні байдуже, на існування після чуми.
Усі сходилися на тому, що колишнє життя з усіма його вигодами повернеться не відразу, що легше руйнувати, ніж створювати. Просто вважалося, що принаймні з харчами полегшає і що на один обтяжливий клопіт стане менше. Але, по суті, під цими зовні безневинними зауваженнями буяла безумна надія, і так сильно буяла, що наші співгромадяни іноді, наче схаменувшись, випалювали одним духом, що за будь-яких обставин визволення — справа не завтрашнього дня.
І справді, чума вщухла не завтра, але за всіма ознаками вона підупадала на силі швидше, ніж дозволено було сподіватися. В перші дні січня запанувала незвично стійка для нас холоднеча і, здавалося, лягла над містом кришталевою банею. Та, одначе, ніколи ще небо не було таке блакитне. З ранку до вечора його нерухома йрижана велич заливала наше місто своїм непогасним сяєвом. Протягом трьох тижнів чума в цьому очищеному повітрі, пройшовши через
335


кілька спадів, очевидно, виснажила себе, обмежившись дуже поріділою шерегою мертвих тіл. За короткий час чума розгубила всю свою міць, нагромаджену за довгі місяці епідемії. Уже з одного того, як випускала вона зі своїх пазурів явно приречені на смерть жертви, скажімо, Грана чи молоденьку пацієнтку доктора Ріє, бешкетувала в деяких кварталах протягом двох-трьох днів, а в сусідніх уже зникла повністю, як у понеділок накидалася ще на свої жертви, а в середу відступала по всьому фронту, уже з того, як вона засапалась і метушиться, можна було з певністю сказати, що вона пошарпана, втомлена, в чомусь розладналася, ніби, втрачаючи владу над собою, чума водночас утратила свою невідпорну, математично несхибну дієвість, колишнє джерело своєї сили. Якщо раніше Кастелева сироватка майже не діяла, то тепер один успіх побивав другий. Будь-який лікарський захід, що був раніше неефективний, став нині рятівним. Створювалося враження, ніби зараз уже крок за кроком цькують саму цедугу і що раптова слабкість чуми додала сили притупленій зброї, якою з нею намагались раніше боротися. Лише іноді чума, відсапавшись, робила наосліп різкий стрибок і забирала трьох-чотирьох хворих, хоча лікарі сподівалися на їхнє одужання. Були то, сказати б, невдахи чуми, ті, яких вона убивала в самому розпалі надій. Така доля спіткала, наприклад, пана Отона, якого довелося повезти з карантину, і Тарру казав, що слідчому й справді не пощастило, причому ніхто так і не збагнув, що він має на увазі — смерть чи життя слідчого.
Але загалом чума відступала по всій лінії, і зведення префектури, що спершу пробуджували в серцях наших співвітчизників лише несміливу і таємну надію, тепер уже цілком уселили в нас певність, що перемогу здобуто і що чума залишає свої позиції. Щиро кажучи, важко було твердити, справді це перемога чи ні. Доводилося лише констатувати, що чума відходить так само несподівано, як і прийшла. Застосовувана в боротьбі з нею стратегія не змінилася, вчора ще безплідна, сьогодні вона явно приносила
336


Успіх. Так чи інакше, створювалося враження, ніби хвороба сама себе вичерпала або, можливо, відступила, вразивши всі намічені нею об’єкти. В певному сенсі вона вже зіграла свою роль.
А проте зовні місто нібито й не змінилося. Вдень було, як і раніше, тихо й пустельно, вечорами вулиці заповнювала все та сама юрба, де тепер, до речі, переважали теплі пальта і шарфи. Кінотеатри й кав’ярні, як і колись, робили великі збори. Але, придивившись пильніше, можна було побачити, що обличчя просвітліли й дехто навіть усміхається. І саме це дало нагоду сказати, що досі на вулицях ніхто не усміхався. І справді, в каламутному мареві, що вже довгі місяці оповивало наше місто, заяснів перший просвіток, і по понеділках кожен, слухаючи радіо, мав змогу переконатися, що просвіток цей з кожним днем ширшає і нарешті нам вільно буде зітхнути на повні груди. Поки що це була, так би мовити, негативна полегкість, яку нічим не виражали відкрито. Але якщо раніше ми недовірливо зустріли б звістку про від’їзд поїзда, або прибуття корабля, або про те, що автомобілям знову дозволено їздити по місту, то в середині січня, навпаки, така звістка нікого б не здивувала. Зрозуміло, цього не так уже й багато. Але насправді цей штришок свідчив про те, як далеко просунулися наші співгромадяни по шляху надії. А втім, можна також сказати, що від тої хивилини, коли в людей зажевріє бодай найменша надія, реальне всевладдя чуми закінчується.
А проте протягом усього січня наші співвітчизники сприймали довколишні події вельми суперечливо. Точніше, вони поринали то в радісне збудження, то в тугу. Саме тепер, коли статистичні дані здавалися більш ніж заспокійливими, знову було зареєстровано кілька спроб утечі. Ця обставина дуже здивувала не лише міську владу, а й сторожові пости, оскільки більшість втікачів прослизнула. Та якщо розібратися ретельно, ті, що тікали з міста 2аме в ці дні, піддавалися цілком природному почуттю. Одним чума навіяла незглибимий скепсис, якого вони не могли позбутися. Надія вже не
337


мала над ними влади. Навіть тоді, коли чумна пора минулася, ці люди все ще, як і досі, жили за її нормами. Вони просто відстали від подій. І навпаки, в серцях інших — категорія ця складалася передусім з тих, хто жив у розлуці з коханим,— вітер надії, що повіяв після довгого ув’язнення й розпачу, розпалив гарячкове нетерпіння й позбавив тих людей змоги панувати над собою. їх охопила мало не паніка на саму думку, що вони, чого доброго, загинуть від чуми, коли мета вже така близька, що не побачать тих, кого вони так безтямно кохали, і що довгі муки їм не зарахуються. І хоча нескінченні місяці вони наперекір вигнанню й ув’язненню похмуро і вперто жили чеканням, першого проблиску надії вистачило, аби зруйнувати дощенту те, чого не могли схитнути страх і безнадія. Як навіжені, кинулися вони напролом, аби лиш випередити чуму, уже не в змозі на фініші пристосуватися до її алюру.
А втім, саме тоді якось стихійно почали проявлятися ознаки оптимізму. Так, було відзначено досить значне зниження цін. З погляду чистої економіки це зрушення було незбагненне. Труднощі з харчами залишились ті самі, біля міської брами все ще стояли карантинні кордони, та й постачання анітрохи не поліпшилось. Отож ми спостерігали явище суто моральної ваги, так, нібито відступ чуми давався взнаки повсюди. Водночас оптимізм повертався до тих, які до чуми жили общиною, а під час епідемії були силоміць порозселювані. Обидва наші монастирі поступово стали такими самими, як раніше, і братія знову зажила спільним життям. Те саме можна сказати і про військових, яких знову перевели до казарм, не забраних свого часу під лазарет, вони також повернулися до нормального гарнізонного існування. Ті два дрібні факти були вельми знаменні.
В такому стані внутрішнього збурення перебували наші співгромадяни аж до двадцять п’ятого січня. За останній тиждень крива смертності так різко пішла вниз, що після консультації з медичною комісією префектура оголосила: епідемію можна вважати за припинену. Правда, в повідом-
338


денні додавалося, що з міркувань обачності, а це, безперечно, буде схвалено оранцями, місто залишиться закритим ще на два тижні, а профілактичні заходи провадитимуться ще протягом цілого місяця. Якщо за цей період часу з’являться щонайменші ознаки небезпеки, «доведеться дотримуватися статус-кво з усіма наслідками, що звідси випливають». Одначе наші співгромадяни схильні були вважати цей додаток чисто стилістичним ходом, а ввечері двадцять п’ятого січня радісне збудження охопило все місто. Не бажаючи залишатися осторонь від спільної радості, префект наказав освітлювати місто, як у дочумні часи. На залиті яскравим світлом вулиці під холодне чисте небо висипали ватагами наші співгромадяни, сміхотливі й галасливі.
Звичайно, в багатьох оселях віконниці так і не розчинилися, і родини у важкій мовчанці проводили вечірні години, що дзвеніли від гамору натовпу. Той, хто носив ще жалобу по небіжчиках, спізнавав почуття незмірної полегкості — чи тим, що перестав боятися за життя помилуваних чумою близьких, чи тим, що вляглася тривога за своє власне життя. Але, звісно, особливо цуралися загальних веселощів ті родини, де саме в цю пору хворий боровся з чумою в лазареті, або ті, хто відбував карантин або сидів навіть удома, чекаючи, що бич Божий скарає їх, як уже скарав інших. І в цих родинах плекали надію, але її на всяк випадок зберігали про запас, забороняли собі торкатися до цього, доки не здобудуть на те цілковите право. І те очікування, те мовчазне пильнування десь на півдорозі між агонією і радістю здавалося їм ще жорстокішим серед загальної яси.
Але ці винятки анітрохи не применшували радості інших. Безперечно, чума ще не скінчилась, і вона це ще доведе. Одначе кожен уже заглядав на кілька тижнів наперед, уявляючи собі, як зі свистом покотять коліями поїзди, а кораблі краятимуть сліпучу гладінь моря. Назавтра розум угамується, і сумніви зродяться зпов. Але в цю хвилину місто все ніби сколихнулося, вибралося на простір із похмурих осоружних сховищ, де глибоко вросло в землю його
339


кам’яне коріння, і нарешті зрушилося з місця, несучи ношу тих, хто вижив. Цього вечора Тарру, Ріє, Рамбер та інші никали з юрбою і достоту так само, як усі, відчували, як тікає з-під їхніх ніг земля. Ще довго Тарру і Ріє, звернувши з бульварів, чули у себе за плечима радісний гомін, хоча вже заглибились у безлюдні вулички і йшли повз наглухо позачи- нювані віконниці. І все-таки через ту кляту втому вони не могли відокремити страждання, що тривало за тими віконницями, від веселощів, що захлюпнули трохи далі центр міста. Образ уже близької свободи був зрошений слізьми і сяяв усмішкою.
Ту мить, коли радісний гомін особливо зміцнів, Тарру зупинився зненацька. По темному брукові легко майнула тінь. Кіт! У місті їх не бачили від самої весни. На мить кіт завмер посеред бруківки, нерішуче присів, облизав лапку і, хутко провівши нею за правим вушком, знову нечутно побіг до протилежного пішоходу і пропав у пітьмі. Тарру всміхнувся. Ото вже старий навпроти буде радий!..
Але саме тепер, коли чума, здавалося, задкує, заповзає назад у ту незриму нору, звідки вона нечутно виповзла навесні, знайшовся в місті один чоловік, якого, якщо вірити записам Тарру, її відхід неабияк зажурив, і чоловіком цим був Коттар.
Сказати по щирості, з того дня, коли крива захворювань пішла вниз, записи Тарру набули якогось чудернацького характеру. Було це наслідком утоми чи ні — невідомо, але письмо стало нерозбірливе, та й сам автор увесь час перескакував від одної теми до другої. Більше того, вперше ці нотатки втратили свою колишню безсторонність і, навпаки, все частіше й частіше траплялися в них особисті міркування. Серед довгенької розповіді про Коттара вкраплено кілька слів про діда котоплюя. За словами Тарру, чума зовсім не змалила його пошани до цього персонажу, він цікавився ним після епідемії так само, як і до неї, але, на жаль, більше він уже не зможе ним цікавитися, хоча все ще ставиться до
340


дідка вельми доброзичливо. Він спробував його побачити. Через кілька днів після двадцять п’ятого січня він зайняв спостережний пост на розі їхнього провулку. Коти, пам’ятаючи про заповітне місце зустрічей, знову любісінько грілися в сонячних калюжах. Але в певну годину віконниці вперто лишалися зачиненими. І всі наступні дні Тарру ні разу не бачив, щоб їх відчиняли. З чого автор виснував, що дідок або образився, або помер; якщо він образився, то тим, що визнавав свою слушність, а чума його спростувала, а якщо помер, то слід би поміркувати про те, чи не був він святим, як і їхній старий ядушник. Сам Тарру так не думав, але вважав, що випадок з дідком можна розглядати як якусь «вказівку». «Можливо,— записано в щоденнику,— людина здатна наблизитися лише до підступів святості. Якщо так, то довелося б вдовольнитися скромним і милосердним сатанізмом».
Упереміж із нотатками про Коттара зустрічаються також численні й розкидані абияк зауваження то про Грана, який уже одужав і знов узявся до роботи, ніби нічого й не сталося, то про матір доктора Ріє. Докладно, з найменшими подробицями, записано розмови її з Тарру, неминучі, коли живеш під одним дахом; манери старої, її усмішка, її зауваження щодо чуми. Особливо Тарру підкреслює її незвичайну здатність знічуватися, її звичку висловлюватися тільки найпростішими фразами, як вона полюбляла сидіти коло віконця, що виходить на тиху вуличку, і просиджувала там усі вечори, мирно згорнувши руки на колінах, ледь випроставши стан, і все дивилася, аж поки сутінки затоплять кімнати, а сама вона обернеться на чорну тінь, яка ледь вирізнятиметься на тлі сірого серпанку, який, поступово згущаючись, поглине її нерухомий силует; описує легкість, з якою вона снує по квартирі, її доброту, якою промениться вся її істота, кожен її жест, кожне її слово, хоча безпосередньо вона нібито нічого особливого при Тарру не зробила, і, нарешті, пише він, стара осягає все не розумом, а серцем і, лишаючись у затінку, Мовчки, вона уміє бути рівною будь-якому світлу, хай навіть
341


це світло чуми. А втім, тут письмо Тарру стає якимсь дивним, ніби рука того, хто пише, ослабла. Дальші за цим рядки майже нерозбірливі, і ніби на доказ його слабкості останні слова запису є воднораз першими особистими висловлюваннями: «Моя мати була така сама, я любив у ній цю здатність добровільно знічуватися, і понад усе мені хотілося б бути з нею. Минуло вже вісім років, але я ніяк не можу наважитися сказати, що вона вмерла. Просто знітилася трохи більше, ніж звичайно, а коли я обернувся — її уже не стало».
Та вернімося до Коттара. Відтоді як пошесть пішла на спад, Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє. Але насправді приходив він, аби тільки дізнатися у лікаря про прогнози щодо подальшого розвитку пошесті. «То ви гадаєте, вона може скінчитися отак, відразу, з доброго дива?» Щодо цього він був настроєний скептично або принаймні хотів показати, що настроєний саме так. Але його настирливість доводила, що в душі він не дуже був упевнений. З середини січня Ріє почав відповідати на його питання оптимістичніше. І щоразу лікареві відповіді не тільки не тішили Коттара, але, навпаки, викликали в ньому всілякі емоції — одного дня зажуру, іншого — досаду. Потім уже доктор Ріє почав говорити йому, що, незважаючи на сприятливі ознаки й статистичні дані, рано ще радіти.
— Інакше кажучи,— зауважив Коттар,— якщо нічого не відомо, виходить, не сьогодні-завтра все може початися знову?
— Авжеж, але так само може статися, що пошесть піде на спад іще швидше.
Ця непевність, що тривожила всіх і кожного, явно приносила утихомирення Коттарові, і в присутності Тарру він не раз заводив розмови з сусідніми торговцями і намагався якнайбільше поширювати думку доктора Ріє. А втім, це було неважко. Бо після гарячкового збудження, викликаного переможними реляціями, багатьох знов пойняв сумнів, і то куди стійкіший, ніж радість з приводу заяви префектури.
342


Видовище розхвильованого міста заспокоювало Коттара. Але іншим разом він знов занепадав духом.
— 	Рано чи пізно,— твердив він Тарру,— місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються.
Ще перед знаменитим двадцять п’ятим січня всі в Орані звернули увагу на мінливий норов Коттара. Скільки терпіння витратив він, намагаючись зачарувати весь квартал, усіх сусідів — і раптом на кілька днів круто порвав з ними, сиднем сидів удома. Принаймні таке було зовнішнє враження, він цурався людей і, як колись, замикався в своїй дикува- тості. Його не бачили ні в ресторанах, ні в театрі, ні навіть в улюблених кав’ярнях. А проте відчувалося, що він не повернувся до колишнього розміреного й непомітного існування, яке провадив до пошесті. Тепер він не вилізав з дому і навіть обід йому приносили з сусіднього ресторанчика. Тільки вечорами він пробігав вулицями, робив необхідні покупки, кулею вискакував з крамниці і звертав у найбезлюдніші вулиці. Тарру випадково натикався на Коттара під час цих суботніх пробігів, але не міг вирвати в нього ні слова, той лише бурмотів щось собі під ніс. Потім раптом з доброго дива Коттар знову робився товариський, багато й довго розводився про чуму, випитував думку інших щодо цього і з видимою втіхою змішувався з юрбою на вулиці.
У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей. Тільки через два дні Тарру здибав його, коли той самотою блукав по вулицях. Коттар попросив Тарру провести його до передмістя. Тарру погодився не відразу, бо відчував себе змореним після довгого дня роботи. Але Коттар наполягав. Він здавався неприродно збудженим, безладно вимахував руками, говорив швидко й голосно. Він спитав у свого супутника, чи той вважає, що повідомлення префектури і справді означає кінець моровиці. Тарру, зрозуміло, думав, що адміністративними заявами зарази не спиниш, але є підстави гадати, що пошесть іде на спад, якщо, звичайно, не скоїться чогось непередбаченого.
343


— Справді,— повторив Коттар,— якщо тільки не скоїться чогось. А непередбачене завжди коїться.
Тарру заперечив, що префектура, втім, якоюсь мірою передбачила непередбачене, оскільки, оголосивши місто відкритим, ввела двотижневий контрольний термін.
— І добре зробила,— промовив усе так само понуро й збуджено Коттар,— бо, судячи з перебігу подій, цілком може статися, що цю заяву опублікували даремно.
Тарру погодився, що, може, й даремно, але, на його думку, куди втішніше думати, що місто невдовзі стане відкритим і ми повернемося до нормального життя.
— Припустімо,— урвав його Коттар,— припустімо, але що саме ви розумієте під словами «вернемося до нормального життя»?
— Ну, хоча б почнуть показувати нові фільми,— усміхнувся Тарру.
Але Коттар не усміхався. Йому хотілося зрозуміти, чи це означає, що чума нічого не змінила в місті і все піде, як і раніше, тобто так, ніби нічого не сталося. Тарру гадав, що чума змінила й водночас не змінила міста, що, зрозуміло, найдужчим прагненням наших співгромадян було й буде поводитися так, ніби нічого не змінилося, і що, отже, якоюсь мірою нічого не зміниться, але, з другого боку, всього забути не можна, навіть зібравши в кулак усю свою волю,— чума, беперечно, залишить слід, принаймні в серцях людей. Тут рантьє відрубав, що людські серця його не обходять, більше того, чхати йому на всі ці серця гуртом. Йому цікаво знати інше: чи не зазнає змін система управління і чи будуть, наприклад, усі установи працювати, як колись. І Тарру мусив був визнати, що йому це не відомо. Але, треба гадати, установи, збаламучені пошестю, нелегко буде знову запустити на повний хід. Можна також припустити, що перед ними постане безліч нових питань, а це вимагатиме хоча б реорганізації колишніх канцелярій.
— Можливо,— сказав Коттар,— тоді всім доведеться все починати від самого початку.
344


Вони вже підійшли до Коттарової оселі. Коттар був збуджений, говорив з удаваним оптимізмом. Йому особисто бачиться місто, що починає все життя спочатку, що стерло геть своє минуле, щоб почати з нуля.
— Що ж,— сказав Тарру.— Можливо, зрештою залагодяться й ваші справи. В певному розумінні почнеться нове життя.
Біля під’їзду вони розпрощалися.
— Маєте рацію,— озвався Коттар, уже не пробуючи приховати хвилювання,— почати все від нуля — гарна штука.
Але тут у далекому кутку під’їзду раптом виникли дві тіні. Тарру ледве розібрав шепіт Коттара, який спитав, що треба цим двом пташкам. А пташки, схожі на причепурених чиновників, поцікавилися в Коттара, чи справді він Коттар; той, глухо чортихнувшись, круто повернув і зник у пітьмі перше, ніж пташки та й сам Тарру встигли поворухнутися. Коли перший подив минув, Тарру спитав у незнайомців, чого Ш треба. Вони відповіли стримано й чемно, що їм треба навести деякі довідки, і статечно рушили в тому напрямку, де щезнув Коттар.
Повернувшись додому, Тарру записав цю сцену і тут же поскаржився на втому (що підтверджувало і його письмо). Він додав, що попереду в нього ще багато справ, але це зовсім не виправдання і треба бути завжди готовим, і сам себе запитав, чи справді він готовий. І сам собі відповів — цим записом і завершується щоденник Тарру,— що в кожної людини буває на добу — вночі або вдень — така година, коли її охоплює страх, і що особисто він боїться лише цієї години.
На третю добу, за кілька днів до відкриття міста, доктор Ріє повернувся додому ополудні, гадаючи по дорозі, чи не прийшла нарешті на його ім’я довгождана телеграма. Хоча й нині він працював до знемоги, як? у самий розпал мору, близькість остаточного визволення знімала втому. Він тепер сподівався й радів, що може ще сподіватися. Годі без кінця
345


стискувати свою волю в кулак, годі весь час жити в напруженні, і яке це щастя одним махом попустити нарешті пучок зібраних до боротьби сил. Якщо очікувана телеграма буде обнадійливою, Ріє може почати все спочатку. І він вважав, що хай усі почнуть усе спочатку.
Ріє пройшов повз швейцарську. Новий воротар, що сидів біля віконечка, усміхнувся йому. Піднімаючись сходами, Ріє раптом згадав його обличчя, бліде з утоми й недоїдання.
Атож, коли буде покінчено з абстракцією, він почне все з самого початку, і якщо бодай трішки поталанить... З цією думкою він відчинив двері, і в ту ж хвилину назустріч йому вийшла мати й повідомила, що пан Тарру нездужає. Вранці він, правда, встав, але з дому не вийшов і знову ліг. Пані Ріє була стурбована.
— Можливо, ще нічого серйозного,— сказав Ріє.
Тарру лежав, витягшись на весь зріст, на постелі, його
важка голова глибоко вдавилася в подушку, під ковдрою вимальовувалися обриси могутніх грудей. Температура в нього була висока, і дуже боліла голова. Він сказав Ріє, що симптоми ще надто невиразні, але можливо, що це й чума.
— Ні, поки ще рано робити остаточний висновок,— сказав Ріє, оглянувши хворого.
Але Тарру мучила спрага. Вийшовши в коридор, лікар сказав матері, що це схоже на початок чуми.
— Ні,— промовила вона,— це неймовірно, надто тепер!
І одразу ж додала:
— Залишмо його в нас, Бернаре.
Ріє задумався.
— Я не маю права,— відповів він.— Але місто не сьогодні-завтра буде оголошено відкритим. Якби не ти, я б узяв на себе цей ризик.
— Бернаре,— благально промовила мати,— залиш тут нас обох. Адже ти знаєш, мені тільки що впорснули вакцину.
Лікар відповів, що Тарру теж упорскували вакцину, але він, очевидно, так заморочився, що пропустив останнє щеплення й забув ужити необхідних заходів обережності.
346


Ріє пройшов до себе в кабінет. Коли він знову заглянув у спальню, Тарру помітив, що лікар несе величезні ампули з сироваткою.
— Ага, значить вона,— сказав він.
— Ні, просто запобіжні заходи.
Замість відповіді Тарру простягнув руку і спокійно витерпів крапльове вливання, яке сам не раз робив іншим.
— Подивимось, що буде ввечері,— сказав Ріє, дивлячись Тарру прямо в очі.
— А як щодо ізоляції?
— Поки нема ніякої певності, що у вас чума.
Тарру насилу всміхнувся.
— Ну, знаєте, це вперше в моїй практиці — вливають сироватку і не вимагають негайної ізоляції хворого.
Ріє одвернувся.
— Ми з матір’ю доглядатимем вас. Тут вам буде краще.
Тарру замовк, і лікар заходився збирати ампули, чекаючи,
що Тарру заговорить і тоді він матиме привід озирнутися. Не витримавши мовчанки, він знову підійшов до постелі. Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні. Ріє усміхнувся йому.
— Якщо можете, поспіть. Я скоро вернуся.
На порозі він почув, що Тарру його покликав. Ріє повернувся до хворого.
Але Тарру озвався не зразу, здавалося, він бореться навіть проти самих слів, які ладні зірватися з його уст.
— Ріє,— промовив він нарешті,— не треба від мене нічого приховувати, це мені конче потрібно.
— Обіцяю вам.
Важке обличчя Тарру ледь скривила вимучена посмішка.
— Дякую. Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно.
Ріє нахилився над ліжком і стиснув плече хворого.
— Ні,— сказав він.— Щоб статй святим, треба жити. Борітесь.
Удень дошкульний холод ледь попустив, але тільки на те,
347


щоб віддати надвечір арену навісній зливі й граду. Смерком небо трохи очистилось, і холод став ще різкішим. Ріє повернувся додому лише перед самою вечерею. Навіть не скинувши пальта, він одразу ввійшов у спальню, де лежав його друг. Мати Ріє сиділа біля постелі з плетивом у руках. Тарру, здавалось, так і не поворухнувся зранку, і тільки його смажні від гарячки уста зраджували всю напругу його боротьби.
— Ну, як тепер? — спитав лікар.
Тарру ледь здвигнув своїми могутніми плечима.
— Тепер гру, здається, програно,— відповів він.
Лікар нагнувся над ліжком. Під гарячою шкірою понабрякали залози, в грудях хрипіло, ніби там безперервно працювала підземна кузня. Хоч як дивно, але Тарру мав симптоми обох різновидів. Підвівшись зі стільця, Ріє сказав, що сироватка, мабуть, ще не встигла подіяти. Але відповіді він не розібрав: хвиля жару, що клекотіла в горлянці, поглинула ті кілька слів, які намагався пробелькотати Тарру.
Увечері Ріє з матір’ю посідали в кімнаті хворого. Ніч починалася для Тарру боротьбою, і Ріє знав, що ця запекла битва з ангелом чуми триватиме аж до світанку. Навіть могутні плечі й широкі груди Тарру були не найнадійнішою зброєю в цій битві, радше його кров, що тільки-но бризнула з-під шприца Ріє, і в цій крові таїлося щось сокровенніше, ніж сама душа, те сокровенне, що не дано виявити ніякій науці. А йому, Ріє, лишається тільки одне — сидіти й дивитися, як бореться його друг. По довгих місяцях безнастанних поразок він надто добре знав, чого варті абсцеси і вливання, допоміжні засоби. Власне, тепер його єдине завдання — очистити поле дії для випадку, який найчастіше не втручається, поки йому не кинеш виклику. І ось треба було змусити його втрутитися. Бо перед Ріє постав саме той вид чуми, який плутав усі його карти. Знов і знов чума напружувала всю свою міць, аби тільки обійти стратегічні перепони, виставлені проти неї, з’являлася там, де її не чекали, і зникала там, де, здавалося б, міцно вкорінилася. І знов вона постаралася збити його з пантелику.
348


Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з уст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви. Ріє здогадувався про фази цього болю лише по очах свого друга, то широко розплющених, то заплющених, причому повіки якось особливо щільно прилягали до очного яблука або, навпаки, широко розтулювалися, і погляд Тарру приковувався до якогось предмета або втуплювався в лікаря та його матір. Щоразу, коли очі їхні зустрічалися, Тарру робив над собою майже надлюдські зусилля, щоб усміхнутися.
Раптом на вулиці пролунали квапливі кроки. Наче якийсь перехожий намагається врятуватися втечею від якогось іще далекого шкварчання, яке наближалося з хвилини на хвилину і незабаром затопило зливою всю вулицю: дощ припустив, потім сипонув град, голосно барабанячи по асфальту. Важкі штори на вікнах зморщило від вітру. Ріє, який сидів у напівсуті- ні кімнати, на хвилинку відвернувся, дослухаючись до шуму дощу, потім знову перевів погляд до Тарру, на чиє обличчя ладало світло нічної лампи при узголів’ї. Мати Ріє плела і тільки вряди-годи підводила голову й уважно придивлялася до хворого. Лікар зробив усе, що можна було зробити. Дощ перейшов, у кімнаті знов згустилася тиша, насичена лише німим бурмотом незримої війни. Розбитому безсонням лікареві ввижалося, ніби десь там, за межами тиші, чується неголосний ритмічний посвист, який переслідував його від перших днів пошесті. Жестом він показав матері, щоб вона пішла лягла. Вона заперечливо похитала головою, очі її блиснули, потім вона нагнулася над спицями, пильно роздивляючись вічко, що мало не зірвалося. Ріє підвівся, напоїв хворого і знов сів на місце.
Попід вікнами, скориставшись затишшям, швидко дріботіли перехожі. Кроки ставали все рідші, даленіли. Вперше за довгий час лікар зрозумів, що сьогоднішня ніч, тишу якої раз
349


у раз порушували кроки запізнілих перехожих і не краяли на шматки пронизливі сирени санітарних машин, була схожа на ті, колишні ночі. За вікном стояла ніч, яка струсила з себе чуму. І здавалося, ніби хвороба, вигнана холодами, яскравим світлом, натовпом людей, вихопилася з темних надр міста, пригрілася в їхній теплій спальні і тут стала на останній свій бій з мляво розпростертим тілом Тарру. Небеса над містом уже не шмагав бич Божий. Але він тихенько посвистував тут, у важкому повітрі спальні. Його і чув Ріє, чув протягом усіх цих безсонних годин. І доводилося чекати, коли він і тут відступить, коли і тут чума визнає свою остаточну поразку.
Перед світанням Ріє нахилився до матері.
— Піди негайно ляж, інакше не зможеш заступити мене
о 	восьмій годині. Тільки не забудь зробити полоскання.
Пані Ріє підвелася з крісла, відклала своє плетиво й підійшла до ліжка Тарру, який уже давно не розплющував очей. Над його крутим чолом кучерявився спітнілий чуб. Вона зітхнула, і хворий розплющив очі. Тарру побачив схилене над собою лагідне обличчя, і крізь хвилі лихоманки, що набігали, знову вперто пробилася усмішка. Але повіки одразу ж склепилися. Залишившись один, Ріє перебрався в крісло, де раніше сиділа мати. Вулиця німувала, уже ніщо не порушувало тиші. Досвітній холод давався взнаки навіть у кімнаті.
Лікар задрімав, але торохтіння першого вранішнього воза збудило його. Він здригнувся і, позирнувши на Тарру, зрозумів, що справді заснув і що хворий теж задрімав. Удалечині стихав гуркіт дерев’яних коліс, кутих залізом, і цокіт кінських копит. За вікном було ще темно. Коли лікар підійшов до ліжка, Тарру звів на нього порожні, безвиразні очі, ніби все ще був по той бік сну.
— Поспали? — спитав Ріє.
— Так.
— Дихати легше?
— Трошки. Це про щось свідчить?
350


Ріє відповів не зразу, потім проговорив:
— Ні, Тарру, це ні про що не свідчить. Вам так само, як і мені, відомо, що це звичайна ранкова ремісія.
Тарру схвально кивнув головою.
— Дякую,— сказав він.— Відповідайте, будь ласка, й надалі так само відверто.
Ріє присів у ногах ліжка. Боком він відчував довгі нерухомі ноги Тарру, ноги вже неживої людини. Тарру задихав голосніше.
— Температура знову підніметься, правда, Ріє? — спитав він уривчастим від ядухи голосом.
— Так, але опівдні, і тоді буде ясно.
Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки, яка вже ворушилася десь у глибинах його тіла. Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю. Тільки коли він помітив Ріє, який нахилився над ліжком, погляд його прояснів.
— Попийте,— сказав Ріє.
Тарру напився і втомлено впустив голову на подушку.
— Виявляється, це довго,— промовив він.
Ріє взяв його за руку, але Тарру відвів погляд і, здавалося, не відчув доторку. І зненацька, на очах Ріє, лихоманка, ніби прорвавши якусь внутрішню греблю, ринула назовні і дісталася до чола. Коли Тарру підвів погляд на лікаря, той спробував надати своєму застиглому обличчю виразу надії. Тарру намагався усміхнутися, але усміхові не пощастило пробитися крізь судомно зціплені щелепи, крізь заліплені білою піною губи. Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності.
О 	сьомій годині пані Ріє увійшла до спальні. Лікар зі свого кабінету зателефонував до лазарету і попросив підмінити його на роботі. Він вирішив також відмовитися сьогодні від усіх візитів до хворих, приліг був йа канапу тут же в кабінеті, але, не витримавши, встав і вернувся до спальні. Тарру лежав, повернувши обличчя до пані Ріє. Не відриваю¬
351


чись, дивився він на маленьку грудку тіні, яка щулилась поряд нього на стільці, з долонями, щільно притиснутими до колін. Дивився він так пильно, що пані Ріє, помітивши сина, приклала палець до уст, встала й погасила лампочку біля узголів’я. Проте денне світло швидко пробилося крізь штори, і, коли обличчя хворого виступило з пітьми, пані Ріє переконалася, що він усе ще дивиться на неї. Вона нагнулася над ліжком, поправила подушку й приклала долоню до мокрого закучерявленого волосся. І тут вона почула глухий голос, що йшов звідкись іздалеку, і голос цей сказав їй спасибі і запевнив, що тепер усе гаразд. Коли вона знову сіла, Тарру заплющив очі, і його змарніле обличчя, здавалось, осяяла посмішка, хоча губи все ще були міцно стиснуті.
Опівдні лихоманка сягла свого апогею. Нутряний кашель стрясав тіло хворого, він уже почав харкати кров’ю. Залози перестали набрякати, вони були все такі самі тверді на дотик, наче в усі суглоби повгвинчувано гайки, і Ріє вирішив, що розрізати пухлину марна річ. У перервах між нападами кашлю та лихоманки Тарру кидав погляди на своїх друзів. Але скоро його повіки почали склеплятися все частіше й частіше, і світло, яке ще так недавно осявало його виснажене хворобою лице, поступово гасло. Буря, яка стрясала його тіло судомними конвульсіями, все рідше й рідше вибухала спалахами блискавок, і Тарру поволі несло в бурхливу безодню. Перед собою на подушках Ріє бачив лише безживну машка- ру, звідки назавжди зійшла усмішка. В те, що ще зберегло подобу людини, такої близької Ріє, вганялося тепер вістря списа, його пік нестерпний біль, крутили всі люті небесні вихори, і воно на очах у друга занурювалось у хлань чуми. А він, друг, не міг запобігти цій біді. І знов Ріє змушений був стояти на березі з порожніми руками, з серцем, що розривалося на шматки, беззбройний і безпорадний перед стихійним лихом. І коли настав кінець, сльози безсилля застелили очі Ріє, і він не бачив, як Тарру раптом різко повернувся до стіни і випустив дух з глухим зойком, ніби десь у глибині його тіла луснула головна струна.
352


Наступна ніч уже не була ніччю битви, а була ніччю тиші. У цій спальні, відрізаній від усього світу, над тим мертвим тілом, уже спорядженим для похоронної церемонії, відчутно витав дивовижний спокій, достоту так само, як за багато ночей перед тим витав він над терасами, піднесеними над чумою, коли почався штурм міських воріт. Уже тоді Ріє думав про ту тишу, яка піднімалася з ложа, де перед ним, безпорадним, умирали люди. І всюди той самий короткий перепочинок, той самий урочистий інтервал, повсюди те саме умиротворення, що настає після бою, повсюди німота поразки. Але те безгоміння, що оповивало зараз його друга, було таке щільне, так тісно зливалося воно з безгомінням вулиць і всього міста, визволеного від чуми, що Ріє ясно відчув: зараз це вже остання, безповоротна поразка, якою завершуються війни і яка перетворює навіть мир, що настав, у незцілиме страждання. Лікар не знав, що Тарру віднайшов нарешті спокій, але бодай у цю хвилину він був певний, що йому самому спокою не знати ніколи, достоту так само, як не існує перемир’я для матері, яка втратила сина, або для чоловіка, який ховає друга.
Там, за вікном, лежала така сама, як і вчора, холодна ніч, ті самі крижані зірки жевріли на ясному холодному небі. В напівтемну спальню проникав холод, що підступав до вікон, відчувався безбарвний рівний подих полярних ночей. Біля ліжка сиділа пані Ріє у звичній своїй позі, справа на неї падало світло лампочки, яка горіла при узголів’ї. Ріє влаштувався у кріслі, що стояло в напівсутіні посеред спальні. Раз у раз він згадував про дружину, але гнав геть ці думки.
По тротуару дзвінко стукотіли підбори перехожих у нічній морозній тиші.
— Ти про все подбав? — спитала мати.
— Так, я вже зателефонував.
І знов почалося мовчазне чування. Коли-не-коли пані Ріє позирала на сина. Перехопивши її «погляд, він посміхався у відповідь. Звичним ладом змінювалися на вулиці нічні шерехи. Хоча офіційного дозволу ще не дано, автомобілі
12 0— 266
353


знову шугали по місту. Вони стрімко поглинали брук, зникали, знову з’являлися. Голоси, вигуки, знову мовчання, цокання кінських копит, трамвай, що проскреготів на стрілці, потім інший, якийсь невиразний гомін і знов урочистий подих ночі.
— Бернаре!
— Що, мамо?
— Ти не втомився?
— Ні.
Він знав, про що думає мати, знав, що в цю таки хвилину вона любить його. Але він знав також, що не так воно багато — любити іншого, і, в кожному разі, любов ніколи не буває настільки сильною, щоб знайти собі вияв. Так вони з матір’ю завжди любитимуть одне одного в мовчанні. І вона теж помре, своєю чергою — чи помре він,— і так ніколи за все життя вони не знайдуть слів, щоб передати взаємну ніжність. І достоту так само вони з Тарру жили пліч-о-пліч, і ось Тарру помер сьогодні ввечері, і їхня дружба не встигла по-справжньому розквітнути на землі. Тарру, як він висловлювався, програв партію. Ну а він, Ріє, що він виграв? Хіба одне — спізнав чуму і пам’ятає про неї, спізнав приязнь і пам’ятає про неї, спізнав ніжність, і тепер його обов’язок час від часу про неї згадувати. Все, що людина здатна виграти у грі з чумою і з життям,— це знання і пам’ять. Може, саме це і називав Тарру — виграти партію!
Знов під вікном промчав автомобіль, і пані Ріє ворухнулася на стільці. Ріє посміхнувся до неї. Вона сказала, що не почуває втоми, і одразу додала:
— Треба б тобі з’їздити в гори відпочити.
— Звичайно, мамо, поїду.
Так, він там відпочине. А чом би й ні? Ще одна нагода згадувати. Але якщо це й означає виграти партію, як, мабуть, важко жити лише тим, що знаєш, і тим, що пам’ятаєш, і не мати попереду надії. Так, очевидно, жив Тарру, він-бо розумів, яке безплідне життя, що позбавлене ілюзій. Не існує спокою без надії. І Тарру, який відмовляв людям у праві
354


засуджувати на смерть людину, знав, проте, що ніхто не спроможний відмовитися від ухвалення вироків і що навіть жертви іноді бувають катами, а коли так, виходить, Тарру жив страждаючи і суперечачи собі і ніколи не спізнав надії. Може, тому він шукав святості й хотів віднайти спокій у служінні людям. Власне, Ріє і не знав, чи це так, але це й не важливо. Пам’ять його збереже лише кілька образів Тарру — Тарру веде машину, обидві його руки на кермі, він ладен везти його куди завгодно; або ось це дебеле, масивне тіло, нерухомо розпростерте на смертній постелі. Тепло життя і образ смерті — ось що таке знання.
І, зрозуміло, саме тому доктор Ріє, отримавши вранці телеграму, яка сповіщала про смерть дружини, сприйняв цю звістку спокійно. Він був у себе в кабінеті. Мати вбігла, простягла йому телеграму і одразу ж вийшла, щоб дати на чай листоноші. Коли вона повернулася, син стояв і тримав у руці розпечатану телеграму. Вона звела на нього очі, але він уперто дивився в вікно, де над гаванню займався пишний ранок.
— Бернаре,— погукала пані Ріє.
Лікар неуважно озирнувся.
— Так, у телеграмі? — спитала вона.
— Так,— підтвердив лікар.— Тиждень тому.
Пані Ріє теж відвернулася до вікна. Лікар мовчав. Потім він сказав матері, що плакати не треба, що він цього чекав, але все одно це дуже важко. Просто, кажучи це, він усвідомив, що в його стражданні нема несподіванки. Адже той самий безперервний біль катував його протягом уже кількох місяців і протягом цих двох останніх днів.
Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і цю подію радісно зустріли народ, газети, радіо і префектура в своїх повідомленнях. Отож оповідачеві лишається тільки виступити в ролі літописця блаженних годин, що настали з відкриттям міських воріт, хоча він сам
12*
355


був одним з тих, кому було ніколи безоглядно віддатися спільній радості.
Влаштували свято, що тривало весь день і всю ніч. Тоді ж на вокзалах запухкали паровози, й прибулі з далеких морів кораблі вже заходили до нашої гавані, доводячи своєю чергою, що цей день став для тих, хто голосив у розлуці, днем великої зустрічі.
Неважко уявити собі, на що обернулося це почуття роз’єднаності, яке жило в душах наших співгромадян. Поїзди, які протягом дня прибували до нашого міста, були так само перевантажені, як і ті, що вирушали з нашого вокзалу. Пасажири заздалегідь, ще під час двотижневої відстрочки, запаслися квитками на сьогоднішнє число і до третього дзвінка тряслися від страху, що раптом постанову префектури візьмуть і скасують. Та й мандрівники, прибулі до нас, не могли позбутися невиразних побоювань, бо знали тільки, та й то приблизно, про долю своїх близьких, а все, що стосувалося інших і самого міста, було їм невідомо, і місто в їхніх очах набувало лиховісної подоби. Але це можна сказати лише про тих, кого за весь час мору не спалювала жага.
Ті, кого вона палила, були й справді в полоні своєї невідчепної пристрасті. Для них змінилося лише одне: протягом місяців розлуки їм шалено хотілося прискорити події, підштовхнути час фізично, щоб він не гаявся, а тепер, коли перед ними вже відкривалося наше місто, вони, навпаки, тільки-но поїзд почав пригальмовувати, бажали одного: щоб час уповільнив свій плин, щоб він застиг. Невиразне і водночас гостре відчуття, злеліяне цим багатомісячним животінням, втраченим для любові, саме воно, це відчуття, вимагало певного реваншу — хай години радощів спливають удвічі повільніше, аніж години чекання. І ті, що дожидали вдома або на пероні, як наприклад, ЦІРамбер, уже давно попереджений дружиною, що вона домоглася дозволу на приїзд, однаково страждали з нетерпіння й розгубленості. Любов ця і ніжність перетворилися за час мору в абстрак¬
356


цію, і тепер Рамбер з душевним трепетом чекав, коли ці почуття і та жива істота, на яку вони були спрямовані, опиняться віч-на-віч.
Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли, ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами, але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже
нею натішитися.
#сГ інші більш чи менш глибоко переживали те саме, і тому поговорімо краще про всіх. Стоячи тут, на пероні вокзалу, де мало от-от початися знову їхнє особисте життя, вони поки що відчували свою спільноту, обмінювалися порозумілими поглядами й посмішками. Але тільки-но вгледіли вони клуби паровозного диму, як задавнене почуття роз’єднаності миттю згасло під зливою бентежної й оглушливої радості. Коли потяг зупинився, для декого скінчилася довга розлука, яка почалася на цьому самому пероні, на цьому самому вокзалі, і скінчилася в ту мить, коли руки радісно й жадібно відчули рідне тіло, хоча вже забули його живу присутність. Так, Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси; він не втирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка застувала йому зір, заважала переконатися, чи**справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку.
357


Він збагне, але пізніше, чи слушне було його побоювання. А зараз йому, як і всім, що юрмилися на пероні, хотілося вірити або вдавати, що вони вірять, ніби чума може прийти й піти собі геть, нічого не змінивши в людських серцях.
Міцно пригортаючись одне до одного, пари розходилися додому, не бачачи нікого й нічого, зовні перемігши чуму, забувши всі поневіряння, забувши і про тих, хто приїхав тим самим поїздом і, не знайшовши на пероні близьких, знайшов підтвердження своїм страхам, які вже давно тліли в серці після надто довгого мовчання. Для них, чиїм єдиним супутником відтепер залишився ще гострий біль, для тих, хто в ці самі хвилини присвячував себе пам’яті про те, що пішло в небуття, для них усе виходило інакше, і почуття розлуки саме зараз досягло свого апогея. Для них, матерів, чоловіків, коханців, що втратили всю радість життя разом із рідною істотою, кинутою кудись у безіменну канаву або перетвореною на жменю попелу,— для них усе ще тривала моровиця.
Але кого обходили ці осиротілі? Опівдні сонце, приборкавши холодні пориви вітру, що шмагали небо від самого ранку, пролилося на місто суцільними хвилями нерухомого світла. День ніби застиг. У скам’яніле небо з фортів на пагорбі безнастанно били гармати. Все місто висипало на вулиці відсвяткувати цю пронизливу мить, коли час муки вже скінчився, а час забуття ще не почався.
На всіх майданах танцювали. За кілька годин вуличний рух різко посилився, і численні машини насилу пробивалися через людську повінь. Усе пообіддя бамкали напропале наші дзвони. Від їхнього калатання золотаво-блакитним небом розходилися хвилі дрожу. По церквах правили подячні молебні. Але і в закладах розваг теж набилося безліч народу, і власники кав’ярень, не дбаючи про завтрашній день, розпродували останні напої. Перед стойками збуджено юрмилися люди, і серед них були парочки, міцно обнявшись, вони безстрашно виставляли на показ своє щастя. Хто гукав, хто сміявся. Того дня, даного їм понад належне, кожен щедро витрачав запаси життєвих сил, накопичені за довгі
359


місяці, коли у всіх душа ледве жевріла. Завтра почнеться життя звичайне, з усією його обачністю. А поки що люди різних верств суспільства браталися, товклися поряд. Ту рівність, якої не зуміла добитися нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин.
Але ця цілком зрозуміла нестяма вже таки щось замовчувала, і люди, які повисипали в пообідню пору на вулицю і йшли поряд з Рамбером, ховали під незворушною міною якесь витонченіше щастя. І справді, багато парочок і родин здавалися, як подивитися, звичайнісінькими перехожими. А насправді вони йшли на вибагливу прощу до тих місць, де так попомучилися. їм хотілося показати новоприбулим разючі або приховані ознаки чуми, зримі сліди її історії. В деяких випадках оранці вдовольнялися роллю гіда, бувалого, мовляв, у бувальцях, роллю сучасника чуми, і в таких випадках про пов’язану з нею небезпеку говорили приглушено, а про страх взагалі не згадували. Власне, цілком безневинна розвага. Але в деяких випадках обирався куди бентежніший маршрут, ідучи яким коханець у припливі ніжного суму спогадів міг би сказати своїй подрузі: «Отут тієї пори я так тебе жадав, а тебе не було». Цих туристів, ведених жагою, впізнавали з першого погляду: вони ніби витворювали острівці шепоту й освідчень серед гомону юрби. Саме вони, а не оркестри, які грали на кожному перехресті, знаменували собою справжнє визволення. Бо ці захоплені одне одним парочки, що горнулися одна до одної, скупі на слова, проголошували всім тріумфом і всією несправедливістю свого щастя, що чума скінчилася і моторошні часи минули. Всупереч будь-якій очевидності вони спокійно заперечували той факт, що ми пізнали божевільний світ, де вбити людину було так само легко, як розплющити муху, пізнали те цілком розраховане дикунство, ту продуману до дрібниць маячню, те ув’язнення, що страхітливо звільняло від усього, що не було сьогоднішнім днем, той дух смерті, що дурманив усіх тих, кого ще не заморив мор; вони заперечували врешті, що ми були тим збезумілим народом, частина якого, загнана
360


в жерло сміттєспалювальної печі, вилетіла в повітря масним липким димрм, тоді як інша, закута в кайдани безсилля й страху, чекала своєї черги.
Принаймні саме це найперше впало в око докторові Ріє, який, поспішаючи дістатися на околиці, йшов у це пообіддя серед бамкання дзвонів, гуку гармат, музики та оглушливих криків. Його робота тривала, недуги не дають перепочинку. На місто спускалося напрочуд гарним серпанком тихе світло,
і 	в нього впліталися колишні пахощі — смаженого м’яса та ганусівки. Довкола Ріє бачив звернені до неба веселі обличчя. Чоловіки й жінки йшли, побравшись за руки, з блискучими очима, і їхнє бажання виливалося в гарячкове збудження
і 	крики. Так, чума закінчилась, закінчився жах, і ці сплетені руки свідчили, що чума була вигнанням, була розлукою у найглибшому розумінні цього слова.
Вперше Ріє спостеріг спільну родинну прикмету того, що протягом місяців читав на обличчях перехожих. Тепер досить було озирнутися довкола. Люди дожили до кінця чуми з усіма її нещастями і поневіряннями, зрештою вони влізли в цей костюм,— у костюм, що приписувався їм роллю, уже давно вони грали цю роль емігрантів, чиї обличчя, а тепер і одяг, говорили про розлуку й далеку батьківщину. Від тої хвилини, коли чума замкнула міську браму, коли їхнє животіння заповнила собою розлука, вони позбулися того рятівного людського тепла, яке допомагає забути все. В кожному куточку міста чоловіки й жінки, хоч і не в однаковій мірі, прагнули возз’єднання, яке кожен тлумачив по-своєму, але яке було для геть усіх однаково недоступне. Більшість з усієї сили волала до якогось відсутнього, тяглася до теплоти чийогось тіла, до ніжності і до звички. Дехто, іноді сам того не відаючи, страждав тому, що опинився поза межами людської приязні, вже не міг спілкуватися з людьми навіть у звичайнісінький спосіб, яким виражає себе приязнь,— листом, поїздом, кораблем. Інші, як, очевидно, Тарру — таких була меншість — прагнули возз’єднатися з тим, чого й самі не могли визначити, але саме це невизначене
361


і здавалося їм єдино жаданим. І через брак іншого слова вони іноді називали це миром, спокоєм.
Ріє все йшов. У міру того як він просувався вперед, натовп щільнішав, гомін голосів міцнів, і йому марилося, ніби околиця, куди він простував, відсувається все далі й далі від центру. Потроху він розчинився в цьому величезному гучноголосому організмі, він усе глибше переймався його криком і водночас розумів, що до певної міри це і його власний крик. Так, усі ми вистраждали разом, і фізично й душевно, під час цих нестерпно важких канікул, що затяглися, від цього заслання, з якого не вирвешся, від цієї спраги, яку годі вгамувати. Серед нагромадження трупів, тривожних сирен санітарних машин, знамень, поданих так званою долею, упертого тупцяння страху й грізного збурення сердець, безнастанно і звідусіль ішло ремство, що баламутило переляканих людей, закликало їх віднайти свою справжню вітчизну. Для них усіх справжня вітчизна була поза мурами цього придушеного міста. Вона була в пахощах чагарників на схилах узгір’їв, у морській гладіні, у вільних країнах і в значущій силі кохання. І до неї, тобто до щастя, вони й поривалися вернутися, з огидою відвертаючи погляди від усього іншого.
Ріє і сам не знав, який, власне, глузд був у їхньому вигнанні і в цьому пориванні до возз’єднання. Він ішов і йшов, його штовхали, окликали, потроху він дістався до не таких людних вулиць, і враз подумав, що не так важливо, має все глузд чи не має, головне — треба знати, яку відповідь дано людській надії.
Віднині він знав цю відповідь, якось ясніше помітив її на ближніх, майже безлюдних вулицях передмістя. Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено, і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала. Звичайно, дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав. Щасливі ще ті, котрих двічі не спіткала розлука, як ті, хто перед початком моровиці не зумів одразу звести будову свого
362


кохання і протягом багатьох літ наосліп намагався знайти цю недосяжно важку злагоду, яка злютувала б життя двох коханців-ворогів. Оці, подібно до самого Ріє, мали легковажність розраховувати на час, що залагоджує геть усе; цих навік розвело в різні боки. Але інші, як наприклад Рамбер, якому лікар сказав сьогодні вранці: «Відваги, відваги, тепер ви повинні довести свою слушність», такі як Рамбер, не вагаючись, знайшли відсутнього, якого, як їм думалося, уже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер вони знали,. що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось — людська ніжність.
І навпаки, тим, хто звертався через голови людей до чогось, для них самих неуявленного,— ось тим відповіді нема. Тарру, здавалось, досягнув того важкодоступного спокою, про який він говорив, але віднайшов його лише в смерті, коли він уже ні на що не потрібний. А оті, кого Ріє бачив зараз, ті, що стояли в світлі призахідного сонця на порогах своїх осель, ніжно обійнявшись, палко зазираючи в кохані очі,— оті дістали те, чого хотіли, адже вони просили те єдине, що залежало від них самих. І Ріє, звертаючи на вулицю, де мешкали Коттар і Гран, подумав, що цілком справедливо, коли хоча б вряди-годи радість, як винагорода, приходить до тих, хто вдовольняється своєю людською долею і своєю бідною і страшною любов’ю.
Наша хроніка добігає кінця. Пора вже докторові Берна- рові Ріє признатись, що він її автор. Але перш ніж розповісти про останні події, йому хотілося б принаймні виправдати свій задум і пояснити, чому він намагався дотримуватися тону безстороннього свідка. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю своїх співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував ніби в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув. Але він волів зробити це з бажаною в даному разі стриманістю. Взагалі він намагався змалювати
363


лиш те, що бачив на власні очі, старався не накидати своїм побратимам по чумі думок, які, власне, у них не виникали, і використати лише ті документи, які випадково або через нещастя потрапили до його рук.
Викликаний свідчити з приводу одного злочину, він зумів зберегти певну стриманість, як і належиться сумлінному свідкові. Але воднораз за велінням серця він добровільно став на бік жертв і хотів бути разом з людьми, своїми співгромадянами, в єдиному, що було для всіх безперечне,— в любові, муках і вигнанні. Тим-то він поділяв зі своїми співгромадянами всі їхні страхи, тому будь-яке становище, в яке вони потрапляли, було і його власним.
Намагаючись бути якнайсумліннішим свідком, він мав наводити переважно документи, записи та чутки. Але йому доводилося мовчати про своє власне,— наприклад, про своє чекання, про свої випробування. Якщо іноді він порушував це правило, то тільки на те, щоб зрозуміти своїх співвітчизників або щоб інші краще їх зрозуміли, щоб надати якнайточнішої форми тому, що вони майже весь час відчували невиразно. Правду кажучи, ці зусилля розуму далися йому легко. Коли йому не терпілося злити свою власну сповідь з сотнями голосів зачумлених, він відкладав перо на думку, що нема й не було в нього такого болю, яким не перестраждали б інші, і що в світі, де біль іноді такий самотній, у цьому була навіть своя перевага. Ні, таки справді він мав говорити за всіх.
Але був серед оранців один чоловік, за котрого не міг говорити доктор Ріє. Ішлося про того, про кого Тарру якось сказав Ріє: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих. У всьому іншому я його, мабуть, розумію, але оце я мушу йому простити». І цілком справедливо, що хроніка завершується розповіддю про цього чоловіка, у котрого було сліпе серце, тобто самотнє серце.
Коли лікар вибрався з галасливих святкових вулиць і вже збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран з Котта-
364


ром, його зупинив поліцейський патруль — цього вже він ніяк не сподівався. Дослухаючись до віддаленого гомону свята, Ріє малював в уяві тихий квартал, безлюдний і безгомінний. Він дістав своє посвідчення.
— Все одно не можна, докторе,— сказав поліцейський.— Там якийсь божевільний у натовп стріляє. А втім, почекайте тут, може, ви ще станете в пригоді.
В ту мить Ріє побачив, що до нього підходить Гран. Гран теж нічого не знав. Його теж не пропустили; одне йому було відоме: стріляють з їхнього будинку. Звідси було справді видно фасад кам’яниці, позолоченої промінням по-вечірньому нежаркого сонця. Перед кам’яницею залишався порожній простір, навіть на протилежному пішоході нікого не було. Посеред бруківки валявся капелюх і клаптик якоїсь засмальцьованої ганчірки. Ріє і Гран вгледіли вдалечині, на другому кінці вулиці інший поліцейський патруль, він також заступав прохід, а за спинами поліцейських метушилися постаті перехожих. Добре придивившись, вони помітили ще кількох поліцейських з револьверами в руках, ті засіли у воротах навпроти. Усі віконниці в кам’яниці були позачи- нювані. А проте на третьому поверсі одна зі стулок ледь прочинилася. Вулиця застигла в мовчанні. Чулися тільки уривки музики, що долинали з центру міста.
В цю саму хвилину з вікон протилежного будинку гримнули два револьверні постріли і розлігся тріскіт розбитих віконниць. Потім знову запала тиша. Після святкового галасу, що гримів і далі в центрі міста, все це здалося Ріє чимось примарним.
— Це Коттарове вікно,— раптом схвильовано вигукнув Гран.— Але ж Коттар кудись пропав.
— А чому стріляють? — спитав Ріє у поліцейського.
— Хочуть відвернути його увагу. Ми чекаємо спеціальної машини, адже він у кожного, хто пробує зайти в дім, стріляє. Одного поліцейського вже поранив.**
— Чому він стріляє?
— Хтозна. Люди тут на вулиці гуляли. Коли пролунав
365


перший постріл, вони навіть не второпали що й до чого. А після другого зчинився крик, когось поранено, і всі порозбігалися. Мабуть, просто божевільний!
Знову запала тиша, хвилини в ній здавалися годинами. Раптом з далекого рогу вулиці вискочив пес, перший, якого Ріє побачив за довгий час; то був брудний скуйовджений спанієль, очевидно, хазяї ховали його десь під час пошесті, і тепер він поважно тюпав попід стінами. Діставшись до брами, він постояв у нерішучості, потім сів і, вивернувшись, почав ськатися. Пролунало одночасно кілька сюрчків — це поліцейські приманювали собаку. Собака звів голову, потім нерішуче ступив, очевидно наміряючись обнюхати капелюх, що валявся на бруківці. Але тут з вікна третього поверху гримнув постріл, і пес плюхнув на спину, як млинець на сковороду, судомно забив лапами, намагаючись повернутися набік, здригаючись у корчах. У відповідь розляглося п’ять чи шість пострілів, це стріляли. з-за брами і знов потрапили у віконницю, з якої бризнули тріски. Знов усе стихло. Сонце спускалося до обрію, і до Коттарового вікна вже підповзала тінь. За спиною в Ріє легко скреготнули гальма.
— 	Ну от, приїхали,— мовив поліцейський.
З машини повискакували поліцейські, повитягали вірьовки, драбину, два якісь довгасті пакунки, загорнуті в прогумовану тканину. Потім вони почали пробиратися вулицею, яка йшла рівнобіжно цій, за будинками, позаду Гранової оселі. І вже через кілька хвилин Ріє не так побачив, як здогадався, що під аркою брами почалася якась метушня. Потім усе знов застигло в чеканні. Пес уже не сіпався, підпливши темною калюжею.
Зненацька з вікон кам’яниці, де засіли поліцейські, застрочив кулемет. Били по віконниці, і вона розлетілася на друзки, відкривши чорний чотирикутник вікна, але Ріє з Граном зі свого місця нічого не могли розгледіти. Коли кулемет замовк, у діло вступив другий, що був у сусідньому будинку, ближче до рогу. Очевидно, цілили в пройму вікна, бо відлетів уламок цегли. Саме в цю мить троє поліцейських
366


бігом перетнули бруківку і сховались у під’їзді. За ними слідом кинулося ще троє, і кулеметна стрілянина припинилась. І знову всі стояли й чекали. В кам’яниці розляглося два глухих постріли. Потім почувся галас, і з під’їзду виволокли, точніше, не виволокли, а винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав. І як за помахом чарівничої палички, всі позачинювані віконниці розчахнулися, у вікнах забовваніли голови цікавих, з будинків повисипали люди і з’юрмилися позаду поліцейського заслону. Всі зразу побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував. Поліцейський наблизився і зацідив його двічі по обличчю на всю міць своїх кулаків, розважливо, якось навіть старанно.
— Це Коттар,— пробурмотів Гран.— З’їхав з глузду.
Коттар упав. І глядачі побачили, як поліцейський з усього
маху копнув підбором тіло, що впало на бруківку. Потім ватага роззяв заметушилася і рушила до лікаря та його старого приятеля.
— Розійдись! — скомандував натовпу поліцейський.
Коли ватага проходила мимо, Ріє відвів очі.
Гран і лікар простували поряд в останніх зблисках смерку. І ніби цей інцидент враз зняв заціпеніння, що дрімотно проймало весь квартал, віддалені від центру вулиці знов наповнились радісним гудінням юрби.- Біля під’їзду їхньої оселі Гран розпрощався з лікарем. Пора йти працювати. З першого східця він гукнув лікареві, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу. «Я тепер усі епітети повикидав»,— заявив він.
І з лукавою посмішкою він підняв капелюха, церемонно відкланявшись лікареві. Ріє все ще думав про Коттара, і глухий виляск кулака по обличчю не давав йому спокою всю дорогу аж до оселі старого ядушника. Можливо, йому важче було думати про людину злочинну, ніж про мертву людину.
Коли Ріє добрався до свого давнього пацієнта, морок уже цілком поглинув небо. До кімнати долинав далекий гомін
367


визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.
— І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність,— сказав старий.— А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?
До них донеслися виляски вибухів, цього разу безневинних,— це дітвора підривала петарди.
— Він помер,— відповів Ріє, приклавши стетоскоп до грудей, де все хрипіло.
— А-а,— стурбовано протяг старий.
— Від чуми,— додав Ріє.
— Так,— завершив, помовчавши, старий,— кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче.
— Чому ви так говорите? — спитав лікар, прибираючи стетоскоп.
— Та так. Він не базікав на вітер. Просто він мені подобався. Але так воно вже ведеться. Інші твердять: «Це чума, у нас чума була». Ще й ордена собі за це вимагатимуть. Але що таке, власне, чума? Теж життя, тільки й того.
— Не забувайте вчасно робити інгаляцію.
— О, не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити.
Відповіддю йому були віддалені крики радості. Лікар нерішуче зупинився посеред кімнати.
— Я клопоту вам не завдам, якщо піднімуся на терасу?
— Та ні, що ви. Хочете згори на них подивитися? Прошу ласкаво. Але вони повсюди однакові.
Ріє рушив до сходів.
— Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?
— Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.
— Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують.— Старий ядушливо захихотів: — Я так і чую: «Наші померлі...», а потім підуть перекусити.
Але Ріє вже піднімався сходами. Над покрівлями будинків
368


стояло широке холодне небо, і завислі низько над узгір’ями зірки здавалися твердими, наче кремінь. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, на цю терасу, щоб забути про чуму. Але зараз море голосніше, ніж тоді, билося об підніжжя скель. Повітря було легке, нерухоме, воно очистилося від солоних подмухів, що їх приносить теплий осінній вітер. І, як і раніше, до терас підступали міські шерехи, схожі на плюскіт хвиль. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння, що пробивалося крізь пітьму, позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє. ^
Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяглими криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий ядуш- ник має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня сила, в цьому і є їхня безневинність, і Ріє відчував, що попри свій біль, у цьому він з ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани фейерверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу, і ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію, яка завершується тут, написати для того, щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам’ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу.
А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, повинні чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам, що повинні чинити всі люди, які через незмогу стати святими і, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.
369


І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.


ПАДІННЯ


Не вважайте за обридливість, але чи не міг би я стати вам у пригоді? Боюсь, інакше ви не порозумієтеся з шановним горилою, що вершить долю цього закладу. Бо ж він говорить тільки по-голландському. І якщо ви не звіритесь на мене, він не здогадається, що вам хочеться випити джину. Ну от, здається, він мене зрозумів. Бачте, кивнув головою, а це, певне, знак, що мої докази переконали його. Він уже йде, навіть поспішає, але з якою розважливою статечністю. Ваше щастя — він не зарикав. Коли він не бажає подавати, йому досить рикнути, і ніхто більш не посміє наполягати. Давати волю своєму настроєві — це привілей великих звірів. А тепер дозвольте відкланятися, радий був вам прислужитися. О, дякую, дякую. Погодився б залюбки, але не хочу набридати. Ви дуже ласкаві. То я поставлю свою склянку біля вашої?
Авжеж, правда ваша,— його німота приголомшує. Вона подібна до мовчання, що існує в пралісі,— мовчання грізного, як гармата, набита до самого жерла. Інколи мене дивує, що наш мовчазний друг так уперто зневажає мови цивілізованих країн. Його ж ремесло — частувати в цьому амстердамському барі, бозна-чого названому «Мехіко-Сіті», моряків усіх національностей. А за таких обов’язків його невігластво не дуже доречне, правда? Уявіть собі, що неандерталець потрапив до Вавілонської вежі і змушений там жити. Адже він би нудився: довкола всі чужі. А цей корчмар ніколи не почуває себе вигнанцем, робить знай своє і нічим його не схитнути. В одній з небагатьох фраз, що при мені зірвалася з його вуст, він виголосив таке: «Хочеш — згоджуйся, а ні — геть до дідька». Згоджуватися на чиї слова, геть до дідька кого? Звичайно, наш друг мав на увазі самого себе. Признаюся, мене ваблять такі цілісні натури. Коли з обов’язку свого фаху або з покликання міркуєш про
372


людську природу, іноді відчуваєш тугу за приматами. Ті-бо не мають потайних думок.
Наш хазяїн, щиро кажучи, має якісь там потаємні думки, але вельми невиразні. Оскільки він не розуміє того, що мовиться довкола, в його вдачі розвинулась недовірливість. Тому він і тримається з похмурою поважністю, ніби нарешті запідозрив, що не все йде гладенько-рівненько серед людей. За такого його настрою важко заводити з ним розмови, які не торкалися б його фаху. Погляньте, до речі, на задню стіну, бачите, просто над головою в господаря на шпалерах не такий вицвілий прямокутник, ніби там колись висіла картина? І справді, там була картина, і то цікава, справжній шедевр. Отож я був свідком того, як господар дому придбав його й на моїх очах продав. В обох випадках він поводився однаково недовірливо, і цілий тиждень усе обдумував. З цього погляду, слід визнати, життя в людському суспільстві трохи знівечило первісну простоту його вдачі.
Завважте, я зовсім не ганю цього чоловіка. Я ладен поважати його цілком обгрунтовану недовірливість і залюбки поділив би її, аби, як бачите, не моя природна товариськість. На жаль, я базіка і легко сходжуся з людьми. І хоча я вмію тримати належну відстань, я не минаю жодної нагоди для знайомства. Коли я жив у Франції, то варто мені було зустріти розумну людину, як я вже починав шукати її товариства. О, бачу, вас здивував цей старосвітський вислів. Признаюся, я кохаюсь у високому штилі і взагалі в красномовстві. Моя химера! Сам себе картаю за неї, повірте! Я ж добре знаю, що схильність людини до тонкої білизни зовсім не говорить про її звичку мити ноги. Справді, вишуканий стиль подібний до шовкового полотна, що нерідко приховує екзему. Я втішаю себе думкою, що зрештою й недоріки не чистіші за нашого братчика, краснословця.
О, 	звісно, не відмовлюся від другої склянки.
Ви довго думаєте пробути в Амстердамі? Гарне місто, еге? Уроче? Ось епітет, якого я не чув уже багато років, відтоді як поїхав з Парижа. Але в серця пам’ять міцна, і я не забув
373


нашої прекрасної столиці, не забув набережних Сени. Париж — вертеп, та й годі, пишні декорації, в яких рухаються чотири мільйони маріонеток. За останнім переписом їх, можливо, вже п’ять? Але ж вони плодяться й множаться. Хіба ж це дивина? Мені завше здавалось, що в наших співгромадян дві шалені пристрасті: мислити і блудодіяти. Напропале, так би мовити. Але не осуджуймо їх, не самі вони жирують, уся Європа блудить. Я іноді думаю — а що скажуть про нас майбутні історики? Для характеристики нашого сучасника їм вистачить однієї фрази: він блудив і читав газети. І така характеристика, наважусь сказати, цілком вичерпна.
Голландці? О ні, вони не такі сучасні! Але вони своє ще надолужать. От погляньте на них! Що вони роблять? Усі ці пани живуть коштом своїх дам. Проте всі вони, і чоловіки й жінки, вельми буржуазні й приходять сюди з пошани до легенди, про них складеної, або з глупоти. Словом, через надмір або через брак уяви. Час від часу ці сутенери влаштовують різанину або стрілянину, але не думайте, що вони кровожерні. Цього вимагає роль, та й усе, і вони вмирають зі страху, випускаючи останні набої. І все ж таки, по-моєму, ці люди моральніші за тих, хто вбиває, так би мовити, породинному, тихою сапою. Хіба ви не помітили, що наше суспільство якнайкраще надається до такого винищення? Ви, звісно, чули про тих маленьких рибок, що водяться в річках Бразілії: вони тисячами нападають на необачного плавця, за кілька секунд швидкими жадібними ковтками пожирають його, лишається один бездоганно обгризений чистенький кістяк. «Ви хочете мати особисте життя? Як усі люди?» Ви, звісно, кажете: «Так». Як же це сказати: «Ні»? Згодні? То вас і обгризуть: от вам професія, родина, організоване дозвілля. І дрібні зубки вгризаються у ваше тіло аж до кісток. Але я несправедливий. Не про хижаків треба говорити. Зрештою у нас самих так влаштовано: хто кого обгризе.
Ну от, принесли нам нарешті джину. За ваше здоров’я! Овва, горила розтулив рота й назвав мене доктором. У цій країні всі доктори або професори. Тут люблять звеличувати
374


людей, з доброти або зі скромності. У голландців принаймні злостивість не стала національною рисою. Між іншим, я не лікар. Якщо ви хочете знати, я перед тим, як приїхати сюди, був адвокатом. А нині я суддя на покуті.
Дозвольте відрекомендуватись: Жан-Батіст Кламанс, до ваших послуг. Радий познайомитися. Ви, мабуть, присвятили себе комерції? Більш-менш? Чудова відповідь! Та ще й мудра— у нас завжди і все «більш чи менш». Тоді дозвольте мені зіграти роль детектива. Ви приблизно мого віку, у вас погляд досвідченого сорокалітнього чоловіка, бувалого в бувальцях, ви більш-менш вишукано вдягнені, як одягаються у Франції, і у вас пещені руки. Отож ви більш чи менш буржуа. Але буржуа рафінований. Помітити старомодний мовний зворот — це, безперечно, показує, що ви людина освічена, бо ви не тільки помічаєте кучерявість стилю, вона і дратує вас. Нарешті, не хочу хвалитися, але я вас таки зацікавив, а це говорить про широту вашого кругозору. Словом, ви більш чи менш... Але все це байдуже. Фах мене цікавить менше, ніж секрети. Дозвольте вам поставити два запитання, але можете не відповідати, якщо вони здадуться вам нескромними. Ви були багаті? Більш-менш? Чудово. Ви не роздавали багатства бідним? Ні? Тоді ви з тих, кого я називаю саддукеями. Ви не дотримувалися заповідей Святого Письма, але, гадаю, через те не дуже виграли. Виграли? То ви знаєте Святе Письмо? Далебі, ви мене цікавите.
А от я... Ну, поміркуйте самі. Зростом, широтою плечей і лицем, про яке мені часто говорили, що воно люте, я більше скидаюся на регбіста, еге ж? Але якщо судити з розмови, то доведеться визнати в мені певну витонченість. Пальто на мені благеньке,— мабуть, верблюд, з якого настригли вовну для сукна, зашолудивів і обліз,— зате нігті в мене пещені. Я, як і ви, чоловік досвідчений, а все-таки звіряюся вам цілком беззастережно, повіривши вашому о&личчю. Словом, попри мої гарні манери й добірну мову, я завсідник матроських барів у тутешній гавані. Більше не допитуйтесь. Мій фах
375


подвійний, от і все, так само, як моя натура. Адже я вже казав вам, що я адвокат на покуті. В моїй історії просте лише одне: я нічого не маю. Так, я був багатий і нічого не роздавав ближнім. Що це доводить? А те, що я також був саддукеем... Ого! Чуєте, як завивають сирени в гавані? Буде вночі тума- нисько на Зейдерзе!
Ви вже йдете? Перепрошую, коли затримав вас. Ні, вже дозвольте, я заплачу. Ви мій гість у цьому «Мехіко-Сіті», і я дуже радий, що можу вас пригостити. Авжеж, завтра я буду знову тут, як і завжди вечорами, і з вдячністю прийму ваше запрошення. Як вам знайти звідси дорогу... Отже, так... А втім, якщо це вас не обтяжить, я проводжу вас до порту, так найпростіше. Звідти, обійшовши Єврейський квартал, ви легко вийдете на прегарні проспекти, якими бігають зараз трамваї, напхані квітами і гримотливими оркестрами. Ваш готель на одному з тих проспектів, він називається Дамрак. Тільки після вас, прошу. Сам я мешкаю в Єврейському кварталі, принаймні так він називався доти, доки його не розчистили наші брати фашисти. От уже постаралися! Сімдесят п’ять тисяч євреїв вивезли до концтаборів або одразу замордували. Підмели під мітлу. Як не захоплюватися такою завзятістю й терплячою методичністю? Якщо в людини нема вдачі, то треба виробити в собі принаймні методичність. Тут вона, безперечно, зробила чудеса, і я мешкаю в тих місцях, де вчинені найбільші в історії злочини. Можливо, саме це й допомагає мені зрозуміти цього горилу та його недовірливість. Я можу таким чином боротися зі своїм природним нахилом, що невтримно вабить мене до людей. Тепер, коли я бачу нове обличчя, хтось у мені б’є на сполох: «Тихіше! Озирайся на задні колеса! Небезпечно!» Навіть коли в мене виникає симпатія до людини, я тримаюся насторожі.
А чи знаєте ви, на моїй батьківщині, в маленькому сільці під час каральної експедиції німецький офіцер дуже гречно попросив стару матір самій вибрати, кого з двох її синів розстріляти як заручника. Уявляєте собі, що то — вибрати?
376


Ось цього? Ні, он того. І дивитись, як його ведуть. Не поглиблюймо питання, але повірте, добродію, будь-які несподіванки можливі. Я знав одного чоловіка, котрий серцем відкидав недовіру. Він був пацифіст, поборник цілковитої, необмеженої волі, любив несхитною любов’ю все людство і всю звірину на землі. Вибрана душа! Так, це вже безперечно. І от під час останніх релігійних воєн у Європі він виїхав жити в село. На порозі своєї хати він написав: «Хай би звідки ви прийшли, завітайте, ласкаво прошу!» І хто ж, по-вашому, відгукнувся на це гостинне запрошення? Фашисти. Вони ввійшли до миротворця, як до себе додому, й випустили йому тельбухи.
О, 	перепрошую, пані! А втім, вона нічого не зрозуміла. Як багато довкола люду, хоча пора пізня, дощ ллє, не перестаючи, вже кілька днів поспіль. На щастя, існує джин, єдиний проблиск у цій пітьмі. Відчуваєте, як він запалює в вас вогонь, золотистий, з мідним полиском? Люблю вечорами тинятися містом і відчувати, як мене зігріває джин. Іноді блукаю цілі ночі, мрію або все розмовляю сам із собою. Ось так, як сьогодні ввечері. Ага, боюсь, що вже заморочив вас. Ні? Дякую, ви дуже ласкаві. Але знаєте, душа переповнена, і тільки-но розтулю рота — слова течуть, течуть. Та ще й ця країна мене надихає. Я люблю цей народ, юрби людей рояться тут на пішоходах, затиснуті на малому просторі між будинками і каналами, оточені туманами, холодною землею і морем, над яким парує, як пара над балією. Люблю цей народ, у голландців двоїста натура: вони тут і воднораз десь далеко.
Еге ж! Ось послухайте їхні важкі кроки по лискучій бруківці, погляньте, як вайлувато вони походжають поміж своїми рундуками, де повно золотавих оселедців і коштовностей барви опалого листу; ви, певне, гадаєте, що вони тут цього вечора? Ви помиляєтесь, як і всі, маючи цих славних людей за плем’я синдиків і купців, гадаючи, що вони підраховують свій зиск і свої шанси на вічне життя, а ліриками робляться тільки вряди-годи, коли, насадивши на голови крислаті капелюхи, беруть урок анатомії. О, як ви поми-
377


ллєтесь! Правда, вони проходять біля нас, і ви погляньте — де їхні голови? В червоному чи зеленому світному тумані, що його розливають неонові вивіски, що рекламують джин і м’ятний лікер. Голландія — це сон, добродію, золотий імлистий сон, імлистіший вдень, золотавіший уночі, але і вночі і вдень цей сон населений Лоенгрінами, ось такими, як ці молодики, що задумливо їдуть на своїх чорних велосипедах з високим кермом, схожих на жалобних лебедів, що невтомно ковзають по всій країні довкола морів, уздовж каналів. А люди поринають у мрії в неоновому серпанку мідного полиску, вони кружляють на одному місці, вони моляться в золотавому ладані туману — їх уже нема з нами. Вони полинули у мріях за тисячі кілометрів — до Яви, до далекого острова. Вони моляться усміхненим індонезійським божкам, що ними оздоблені в них усі вітрини і що витають зараз десь над нашими головами, а потім ухопляться, як тропічні мавпи, за вивіски й дахи, розташовані драбинками, і відразу нагадують цим зажуреним колоністам, що Голландія — це не лише торгова Європа, але й море, море, що веде до Сіпанго і до тих островів, де люди вмирають шаленими і щасливими.
Але ж я розходився, виголосив цілу промову на захист. Перепрошую. Що діяти — така звичка, добродію, покликання. Та й хочеться мені, аби ви краще зрозуміли це місто і сутність речей. Адже ми біля самої їхньої сутності. Ви помітили, що концентричні канали Амстердама схожі на пекельні кола? Звісно, пекла міщанського, населеного лихими снами. Коли приїдеш сюди з інших місць і починаєш проходити цими колами, життя, а отже, і його злочини, стають відчутнішими, похмурішими. Ми тут в останньому колі. В колі тих... А, ви й це знаєте? До лиха, все важче стає визначити, хто ви такий. Але тоді ви розумієте, чому я кажу: осереддя світу саме тут, хоча Голландія й розташована на краю суходолу. Людина з тонкою організацією збагне цю чудасію. В кожному разі, для читачів газет і блудяг — це остання межа материка. -Вони з’їжджаються сюди з усіх
378


кінців Європи і зупиняються довкола внутрішнього моря, на безбарвному піщаному березі. Вони наслухають сирен і марно шукають у тумані обриси суден, потім знову переходять мостами через канали і під дощем вертаються до себе. Змерзнувши, вони заглядають у «Мехіко-Сіті» і всіма мовами вимагають джину. Там я їх і очікую.
Отож до завтра, шановний пане і любий співвітчизнику. Ні, ні, ви тепер легко знайдете дорогу. Я доведу вас до мосту — сам я, бачте, ніколи не ходжу вночі по мосту. Дав таку обітницю. Ну, уявіть собі, що хтось у вас на очах кинувся у воду.
Одне з двох: або ви кинетесь рятувати бідолаху, а в холодну пору року це загрожує вам загибеллю, або покинете потопельника напризволяще, і від його тихих сплесків, спроб виплисти вас іноді мучитиме дивна гризота. Ну, на добраніч! Прошу? Ви не знаєте, хто ті дами у вітринах? То втілена мрія, пане, мрія! Мандрівка до Індії, що коштує недорого. Ці кралі пропахли екзотичними прянощами. Ви входите, вони зашморгують завіси, і плавання починається. Боги сходять на оголені тіла, океаном дрейфують острови, несамовиті, увінчані розмаяними на вітрі кучмами високих пальм. Спробуйте.
Що таке суддя на покуті? О, я бачу, ви заінтриговані. Далебі, я це сказав без лукавства і можу розтлумачити. В якомусь розумінні це навіть належить до моїх обов’язків. Але спершу я оповім вам дещо про себе — тоді буде й зро- зуміліша моя розповідь.
Кілька років тому я був адвокатом у Парижі і, слово честі, адвокатом досить відомим. Певна річ, я вам не назвав свого справжнього імені. Я спеціалізувався на «благородних справах», захищав вдів і сиріт. Не знаю, чому боронити їх благородно, адже є лихі вдовиці й люті сироти. Але досить було, аби від підсудного ледь запахло жертЬою, як широкі рукави моєї мантії починали розмаюватись. Та ще й як! Чисто тобі буря. Щира душа! Їй-Богу, можна було подумати, що сама
379


богиня правосуддя щоночі сходила на моє ложе. Я певен, вас захопив би точно обраний тон моїх промов на захист, щирість мого хвилювання, переконаність, теплота і стримане обурення. Природа дала мені виграшну зовнішність, шляхетні пози давалися мені легко. Крім того, мене підтримували два щирі почуття. Почуття вдоволеності від того, що я борюся за правду, і несвідома зневага, власне, до суддів. Та зневага, щиро сказати, була не така вже й несвідома. Нині я знаю, що вона мала свої підстави. Але збоку вона видавалася якоюсь пристрастю. Годі заперечувати, що принаймні тепер на суддів у нас сутужно, еге ж? Та я не можу взяти до тями, як це людина наважується виконувати такі дивовижні обов’язки. Судді, одначе, примелькалися мені, і я мирився з їхнім існуванням, як, скажімо, миряться з існуванням сарани. Тільки й того, що навала стрекотливих комах ніколи не приносила мені жодного мідяка, тоді як на прожиття я заробляв собі завдяки суперечкам з цими людьми, яких зневажав.
Отож я перебував у таборі справедливості, і цього було досить для мого душевного спокою. Відчуття своєї слушності, втіхи перемогою над супротивником і самоповага — все це, любий пане, потужні пружини, що допомагають вистояти в борні і навіть іти вперед. Позбавте людину цих почуттів, і вона обернеться на скаженого собаку. Скільки злочинів вчинено тільки тому, що винуватець не міг стерпіти думки, що його викрито! Я знав колись одного промисловця. Дружина його була чарівна і викликала загальне захоплення, а він усе-таки зраджував її та ще й просто навіснів від того, що був винний перед нею і що ніхто, навіть він сам, не міг би видати йому свідоцтва про чеснотливість. Що більше виявлялася бездоганність його дружини, то дужче він біснувався. Врешті усвідомлення власної вини стало йому нестерпне. І як, на вашу гадку, він учинив тоді? Перестав її зраджувати? Де там! Він убив її. Так ми з ним і познайомились.
Моє становище було куди вигідніше. Я не тільки не ризикував потрапити до табору правопорушників (зокрема,
381


ніяк не міг убити свою дружину, бо був неодружений), а ще й виступав на їхній захист з єдиною умовою, щоб вони були справжніми вбивцями, як ото дикуни бувають справжніми дикунами. Саме моя манера вести захист давала мені велике вдоволення. У своїй професійній діяльності я був воістину бездоганний. Хабарів я не брав, певна річ, до якогось крутійства не опускався ні разу. І, теж рідкісна риса, ніколи не піддобрювався до жодного журналіста, аби він прихильно відгукнувся про мене, ні до чиновника, чия доброзичливість могла б стати мені в пригоді. Десь двічі-тричі мені випадало дістати орден Почесного легіону, але я відмовлявся зі скромною гідністю, знаходячи в цьому істинну свою нагороду. Нарешті, я ніколи не брав грошей з голоти і ніколи не кричав про те по всіх усюдах. Повірте, добродію, я зовсім не хочу хвалитися. Я не мав тут жодної заслуги: мені завше була смішна жадібність, що заступила в нашому суспільстві місце шанолюбства. Я важив вище. Ось побачите: щодо мене це правильний вислів.
Самі поміркуйте, чого ще мені було треба? Я тішився власного шляхетністю, а ми ж бо всі добре знаємо, що це неабияке щастя, хоча задля взаємного заспокоєння ми часто вдаємо, ніби ганимо такі почуття, називаючи їх самозакоханістю. Як там хочете, а я таки радів, що природа дала мені властивість так гостро реагувати на горе вдів і сиріт, що зрештою вона розрослася, розповилася і завжди бувала відчутною в моєму житті. Скажімо, я вельми полюбляв допомагати незрячим переходити вулицю. Тільки-но я помічав ціпок, що нерішуче тицявся на краю тротуару, я так і кидався прожогом, іноді на мить випереджаючи чиюсь уже простягнуту милосердну руку, підхоплював сліпця, забирав його від усіх інших благодійників і лагідно, але рішуче вів його переходом через вулицю, обминаючи всілякі перешкоди, й приводив до тихої пристані — на протилежний бік, де ми з ним розходилися, обидва приємно схвильовані. Достоту так само любив я показувати перехожим дорогу, давати прикурити, допомагати тягти важко навантаженого візка,
382


підштовхувати застряглу на бруківці машину, охоче купував газету в члена Армії спасіння чи букетик у старої квіткарки, хоча й знав, що вона краде квіти на монпарнаському цвинтарі. А ще я любив — розповідати про це найважче — подавати милостиню. Один мій приятель, щирий християнин, признавався, що, коли він бачить, як до його дому суне жебрак, йому спершу робиться якось незатишно. А зі мною було куди гірше: я радів! Але годі про це.
Побалакаймо краще про мою чемність. Вона була всім відома та ще й незаперечна. Вона завдавала мені великої радості. Якщо мені іноді так таланило вранці, що я міг поступитися місцем в автобусі чи в метро — звісно, тому, хто його заслужив,— підняти якусь річ, яку впустила стара пані, й подати її, привітно посміхаючись, або хоча б відступити таксі якій людині, що поспішає, то весь день був для мене осяяний цим. Признаюсь, я навіть радів страйкам на громадському транспорті, бо в ці дні міг на автобусній зупинці посадовити в свою машину когось із безталанних моїх співгромадян, котрі не знали, як їм дістатися додому. Віддати своє місце в театрі, аби якась парочка могла сісти поруч, прислужитися у залізничному вагоні молодій дівчині, люб’язно закинувши її валізу на сітку, надто для неї високу,— всі ці подвиги я звершував частіше за інших людей, бо сам шукав нагоди, а ще тому, що вони давали мені солодку втіху.
Мене вважали за людину щедру, та я такий і був насправді. Я виявляв цю рису і в громадській, і в особистій благодійності. Мені анітрохи не було шкода розлучатися з дарованою річчю або з кругленькою сумою; навпаки, я завше добував з тої філантропії маленькі радощі. І далеко не найменшою з них була меланхолійна думка про марність моїх дарів і про вельми ймовірну невдячність у відповідь. Мені було дуже приємно дарувати, але я терпіти не міг, коли мене силували до цього. Підписні листки з їхніми точними цифрами дратували мене. І я давав за ними з нехіттю. Мені хотілося самому розпоряджатися своїми щедротами.
383


Звісно, все це дрібниці, але вони допоможуть вам зрозуміти, скільки втіхи я знаходив постійно в житті, а надто в своїй професії. От, приміром, зупинить тебе в коридорі Судової палати дружина обвинуваченого, котрого ти захищав тільки в ім’я справедливості чи з жалю, тобто безкоштовно, почуєш, як ця жінка лепече, що тепер уся їхня родина у вічному боргу перед тобою, а ти відповіси їй, що це цілком природно з твого боку, і кожен на твоєму місці вчинив би так само, запропонуєш їй навіть грошову допомогу на чорний день, а потім, аби урвати всі її щиросердні слова й зберегти правдивий їх резонанс, поцілуєш руку бідолашці і цим завершиш розмову. Ні, то висока втіха, любий пане, недоступна вульгарному шанолюбству. Ти ніби піднімаєшся на вершину шляхетності, яка не потребує ніякого заохочення.
Зупинімося на цих високостях. Тепер ви вже розумієте, звичайно, що я хотів сказати, заявивши, що я «важив вище». Я правильно назвав це «вершиною шляхетності», єдиною, на якій я міг жити. Так, я почував себе вільно, тільки коли дерся вгору. Навіть у житейських дрібницях мені завше хотілося бути вищим за інших. Тролейбусу я віддавав перевагу перед вагонами метро, автобусу перед атомобілем, терасам перед антресолями. Я люблю спортивні літаки, коли над головою розпросторюється небо, а на пароплавах завжди обираю для прогулянок верхню палубу. В горах я тікаю від ущелин, видираюсь на плато й перевали. Якщо вже рівнина, то полонина, на менше я не згоден. Аби доля мені судила вибирати собі якесь ремесло, скажімо, токаря чи покрівельника, будьте певні, я обрав би дахи і не побоявся б запаморочення. Трюми, льохи, підземелля, гроти, провалля будять у мені жах. Я навіть зненавидів спелеологів, котрим вистачає нахабства забирати перші сторінки газет, і подвиги цих дослідників були мені огидні. Лізти в провалля завглибшки вісімсот метрів та ще й наражатися на ризик не витягти голови з розпадини у скелі (з «сифона», як кажуть ці дурні) — на таке геройство, видавалось мені, могли піти лише якісь збоченці або психопати. В цьому є щось мерзенне.
384


Природна тераса заввишки п’ятсот-шістсот метрів над рівнем моря, яке ще бачиш, яке залите світлом,— ось де мені дихалося найлегше, а надто коли я там був сам-один, далеко від людських мурашників. Я дуже добре розумів, чому казання, сміливі пророцтва, вогненні дива відбувалися на верховинах. По-моєму, ніхто не міг віддаватися думам у склепах чи у в’язничних камерах (якщо тільки останні не були розташовані в вежах, звідки ^ розгортається широкий краєвид) — там не роздумували, а пліснявіли. Я розумів тих, хто пішов у ченці, а потім став розстригою через те, що вікно келії виходило не на ясні простори, а на глухий мур. Будьте певні, сам я не пліснявів. Щодень і щогодини я на самоті з собою або на людях видирався на високості, розпалював там яскраві ватри і слухав радісні вітальні крики, що долітали знизу. Так я радів життю і власній своїй досконалості.
Фах адвоката, на щастя, цілком вдовольняв мої поривання до висот. Він позбавляв мене гіркої образи на моїх ближніх, котрим я завше робив послугу, не бувши їм нічим зобов’язаний. Він ставив мене вище судді, котрого я своєю чергою ставив вище підсудного, а останній зобов’язаний був, звісно, відчувати до мене вдячність. Самого ж мене ніхто не судив: я був безкарний. Я був непідвладний жодній судовій окрузі, не був на помості трибуналу. Я був десь над ним, у колосниках, як боги в античному театрі, які час від часу з допомогою пристрою спускалися, щоб змінити перебіг дійства й надати йому бажаного напряму. Зрештою жити, вивищуючись над іншими,— ось єдина для нас можливість викликати захоплені погляди і вітальні вигуки натовпу.
Дехто з моїх підзахисних, до речі, і вчинив убивство саме з таких мотивів. Кримінальна хроніка в газетах, власна жалюгідна роль у житті і висока думка про себе, безперечно, вкидала їх у сумну екзальтацію. Як і багато людей, їм було вже несила терпіти свою безіменність, і це нетерпляче прагнення прославитись і могло призвести їх до зловісних крайнощів. Адже щоб добитися слави, досить убити
13 0—266
385


консьєржку в своєму домі, тільки й того. На жаль, така слава лукава — надто вже багато на світі консьєржок, які заслуговують, щоб їх шпортонули ножем. На суді злочин весь час на передньому плані, а сам злочинець з’явиться біля рампи ненадовго, його відразу заступлять інші постаті. Словом, за короткі хвилини тріумфу йому доводиться платити надто дорого. А от ми, адвокати, боронячи цих нещасних шанолюбців, справді можемо прославитися водночас з ними і поруч них, але в куди ощадливіший спосіб. Усе це мене й підохочувало докладати похвальних зусиль, аби вони платили якнайменше. Адже, розплачуючись за свої переступи, вони трохи платили й за мою репутацію. Обурення, ораторський хист, хвилювання, які я на них витрачав, звільняли мене від найменшого боргу перед ними. Судді карали, бо винним годилося спокутувати свою провину, а я, вільний від будь-якого боргу, непідсудний, безкарний, існував, вільно ширяючи в райському сяєві. Як же не назвати раєм бездумне існування, любий мій пане? От я й розкошував. Мені зроду не доводилося вчитися жити. Тут я був природженим спритником. Для деяких людей найважливіше завдання — сховатися від нападок, а для інших — ладнати з нападниками. Щодо мене, то я вирізнявся гнучкістю. Коли треба було, тримався просто, коли годилося, замикався в мовчанні, то виявляв веселу невимушеність, то статечність. Я завше був у своїй стихії. Не дивина, що я й тішився великою популярністю, а своїм перемогам у товаристві не знав і ліку. На вроду я був непоганий, вважався і невтомним танцюристом, і скромним ерудитом, любив жінок і воднораз любив правосуддя (а поєднувати ці два нахили не так-то легко), був спортсменом, кохався в мистецтві і в літературі,— але вже, мабуть, годі, а то ви запідозрите мене в самозакоханості. Та все-таки уявіть собі чоловіка в розквіті літ, здорового нівроку, що аж ніяк не страждає нічницями, чоловіка неабиякого хисту, однаково здібного і в фізичних вправах і в розумовій гімнастиці, ні вбогого, ні заможного, вельми вдоволеного з себе — це вдоволення він виявляє
386


лише в приємній для всіх товариськості. Хіба я не мав слушності вважати, що мені в житті щасливо повелося?
Атож, мало кому жилося так просто, як мені. Мені зовсім не доводилося ламати себе, я приймав життя таким, яким воно було згори донизу, з усією його іронією, його величчю і його рабством. Зокрема, плоть, матерія,— словом, усе тілесне, що бентежить і пантеличить багатьох людей, закоханих або самотніх, нітрохи не гнітило мене, а давало самі лише радості. Я створений був для того, щоб мати тіло. Тим-то й розвинулась у мене врівноваженість і спокійна певність себе, що її люди відчували в мені й іноді навіть признавалися, що вона допомагала їм жити. Словом, мого товариства шукали. Часом новим моїм знайомцям здавалося, ніби вони колись уже бачилися зі мною. Життя і люди з їхніми дарами йшли мені назустріч, і я приймав захоплення моїх шанувальників з доброзичливою гордістю. Далебі, я жив таким повнокровним життям, з такою простотою й силою відчував людську сутність, що здавався собі трохи надлюдиною.
Виріс я в чесній, але невельможній родині (батько мій був офіцером), але іноді вранці, покірно визнаю,— я почував себе принцом, королевичем або неопалимою купиною. І завважте, прошу, я зовсім не мав себе за наймудрішу людину на світі. Така певність ні до чого не веде, хоча б тому, що нею сповнені легіони дурнолобців. Ні, життя надто вже пестило мене, і я, сором признатися, вважав себе за обранця. Авжеж, обранця серед усіх смертних. Мій великий і незмінний успіх, здавалося мені, дарований самою долею. Так я гадав зі скромності, бо не хотів той талан приписати лише своїй заслузі, мені не вірилося, що поєднання в одній особі таких високих і розмаїтих прикмет було випадкове. Ось чому, живучи щасливо, я відчував, ніби це щастя відпущено мені якоюсь вищою ласкою. Коли я вам скажу, що я затятий безвірник, то вас ще дужче вразитв незвичність такого переконання. Звичайне чи незвичайне, воно підносило мене над буденщиною, і я ширяв у високості цілі роки; щиро кажучи, я ще й досі шкодую за тими роками. Довго був
13*
387


я в піднебессі, аж це якось увечері... Та ні, це зовсім інша історія, краще про неї забути. Може, я в дечому тут перебільшую. Мені жилося так любо, а проте я прагнув усе нових і нових радощів, ніяк не міг вдовольнитися. Пурхав із свята на свято. Траплялося, я танцював цілі ночі, все більше закохуючись у людей і в життя. Іноді такої пізньої шаленої ночі, коли танці, легкий хміль, розпал і загальна жадоба насолод доводили мене до стану ейфорії, і я, зморений, ніби діставшись до краю знемоги, на мить, здавалося, осягав таємницю буття. Але назавтра знемога минала, а разом з нею забувалася й розгадка таємниці, і я знову кидався ловити втіхи. Так я ганявся за ними, завжди захоплений, невситимий, не знаючи, де й коли спинюся, аж до того дня, точніше, до того вечора, коли змовкла музика й погасли вогні. Свято, де я був такий щасливий... Але дозвольте мені звернутися до нашого приятеля примата. Кивніть йому головою на знак подяки, а головне, випиймо зі мною, мені потрібне ваше співчуття.
Бачу — така заява вас дивує. Хіба ви ніколи не відчували раптової потреби у співчутті, допомозі, дружбі? Авжеж, відчували. Але я вже звик вдовольнятися співчуттям. Його домогтися легше, і воно ні до чого не зобов’язує. «Повірте, я дуже співчуваю вам»,— запевняє співрозмовник, а сам думає нишком: «Ну, ось, тепер перейдемо до інших справ». «Глибоке співчуття» висловлює й голова уряду — його дуже легко висловити потерпілим від якоїсь катастрофи. Дружба — почуття не таке просте. Вона іноді буває тривалою, добитися її важко, але коли ти вже зв’язав себе узами дружби, то попробуй звільнитися від них — не вийде, треба терпіти. І головне, не думайте, що ваші приятелі телефонуватимуть вам щовечора, як би годилося, щоб довідатись, чи не збираєтеся ви вкоротити собі віку або, хоча б, чи не потрібна вам компанія, чи не хочеться вам піти куди-небудь. Та ні, заспокойтеся, якщо вони подзвонять, то саме того вечора, коли ви не самі і коли життя всміхається вам. А на самогубство вони радше самі вас штовхнуть, гадаючи, що це
388


ваш обов’язок перед собою. Хай боронить вас небо від надто високої думки друзів про вашу особу! Що ж до тих, хто зобов’язаний вас любити, я маю на увазі рідних і соратників (ач, який вираз!),— тут зовсім інша пісня. Ті завжди знають, щ’о вам сказати: саме ті слова, що вбивають. їхні телефонні дзвінки косять, як автоматні черги. Вони вже не схиблять! Снайпери!
Прошу? Розповісти про той вечір? Стривайте, я дійду до нього, майте трошки терпіння. А втім, я й так наблизився до цієї теми, згадавши про друзів і соратників. Уявіть, мені казали, що один чоловік, побиваючись за своїм приятелем, запротореним до в’язниці, щоночі спав не в ліжку, а долі: він не бажав користуватися комфортом, якого позбавили його улюбленого друга. А хто, голубе мій, стане задля нас долі спати? Та хіба я сам спав би так? їй-бо, я хотів би і міг би піти на це. Коли-небудь ми всі зможемо, і в цьому буде наш порятунок. Але досягти його нелегко, бо дружба хибує на неуважність або принаймні вона немічна. Вона хоче, але не може. Мабуть, вона не дуже й хоче? Або ми не такі вже великі життєлюби? Ви помітили, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, котрих забрала у нас смерть. Правда? Як ми захоплюємося своїми вчителями, коли вони вже не можуть говорити, бо в рот їм набилася могильна земля. І хвала так легко злітає з наших уст, а може, вони все життя чекали від нас тої похвали. А знаєте, чому ми такі справедливі й великодушні до померлих? Усе пояснюється дуже просто. Ми не скуті щодо них зобов’язаннями. Вони не обмежують нашої волі, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і вихваляти їх між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою,— словом, на дозвіллі. Якби вони й зобов’язували нас до чогось, то лише в пам’ять про них, а пам’ять-бо в нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу,— себто самих себе.
Колись я мав приятеля, якого часто цурався. Нудний був чоловік і все читав нотації. Та коли він захворів і вже на
389


ладан дихав, будьте певні, я, звісно, прийшов. Жодного дня не пропустив. Він упокоївся, стискаючи мені руки, втішений такою відданістю. Набридливій моїй коханці, яка надто часто і марно зазивала мене до себе, стало розуму вмерти молодою. Яке місце вона одразу посіла в моєму серці! Уявіть собі, не просто смерть, а самогубство! Світку мій, яка тоді зчиняється чарівна метушня! Дзвінки по телефону, сповіді серця, умисне короткі фрази, сповнені натяків і тамованого горя і навіть, атож, навіть самообвинувачення.
Так уже скроєна людина, мій друже, це істота дволика: вона негодна любити, не люблячи при цьому себе саму. Поспостерігайте за сусідами, коли у вашому домі хтось помре. Усе йшло тихо, мирно, і от, наприклад, помре швейцар. Одразу всі сполошаться, заметушаться, почнуть розпитувати, скорботно зітхати. Небіжчик готовий до огляду, і от уже йде вистава. Людям треба трагедії, що тут вдієш, то їхній природжений потяг, то їхній аперитив. А втім, про швейцара я заговорив не випадково. В нашому домі був швейцар, справжній ірод, та ще й лихий як чорт, нікчема й злоріка, здатний урвати терпець навіть смиренного ченця- францисканця. За життя я ніколи навіть словом до нього не озвався. Уже самим своїм існуванням він псував мені кров. Та ось він помер, і я пішов на його похорон. Як, по-вашому, чому?
За два дні перед похоронним обрядом сталося, до речі, багато цікавого. Дружина покійника була слаба і лежала в постелі, кімната в швейцарській лише одна, а перед її ліжком поставили на підставки труну. Мешканцям доводилося самим брати в швейцарській пошту. Вони відчиняли двері, казали: «Добривечір, пані», вислуховували хвалу небіжчикові, на якого дружина показувала рукою,— а потім ішли, захопивши листи й газети. Що ж тут приємного, правда? І все-таки весь будинок продефілював у цій комірчині, де тхнуло карболкою. І ніхто не посилав замість себе прислугу, ні, всі самі поспішали натішитися видовиськом. Та й слуги теж заглядали туди, вже на додачу. В день похорону вияви¬
390


лося, що труна не проходить у двері. «Ріднесенький мій,— примовляла зі своєї лежанки вдова з захопленим і скорботним подивом,— який же ти був великий!» — «Не турбуйтеся, пані,— озвався розпорядник похорону,— зараз ми нахилимо його і винесемо». Домовину винесли, а далі вмостили на катафалк. І тільки я один (крім колишнього розсильного з сусіднього шинку, постійного, як я зрозумів, почарківця покійника), лише я єдиний провів небіжчика до цвинтаря і кинув квіти на його домовину, напрочуд пишну. Потім я відвідав удову й вислухав подяку від цієї лицедійки. Ну скажіть, що за причина цьому всьому. Ніякої — аперитив, та й годі.
Якось випало мені ховати старого співробітника в колегії адвокатів. Звичайний жалюгідний канцелярник, котрому я, проте, завжди потискав руку. До речі, там, де я працював, я всім потискав руки і навіть по двічі на день. Такою сердечною простотою я, сказати б, задешево здобув собі симпатію всіх, необхідну для мого душевного гаразду. На похорон старого голова нашої колегії, звісно, не прийшов. А я вважав за необхідне прийти, хоча на другий день їхав у мандрівку, і це багато хто підкреслював. Але я знав, що мою присутність буде помічено і вельми приємно для мене витлумачено. Як же інакше! Бачте, мене не зупинив навіть снігопад, що злякав багатьох.
Прошу? Та ви не турбуйтесь, я не відхиляюсь від теми. Але спершу дозвольте мені доказати про ту вдову нашого швейцара. Ця вдова, геть витратившись на дороге розп’яття, на дубову домовину із срібними ручками — доказ глибини її скорботи, десь через місяць уже підчепила собі хлюста, який мав гарний баритон. Він її товк, із швейцарської долинав моторошний лемент, але одразу по екзекуції він розчиняв вікно і виспівував свого улюбленого романса: «Жінки, ви ніжні лиходійки!» — «І все-таки...» — бідкалися сусіди. А що, питається, «все-таки»? Все, здавалося, свідчило проти цього баритона. Правда? І вдова теж стерво! А втім, хто доведе, що вони не кохалися? І хто доведе, що вона не
391


кохала померлого чоловіка? До речі сказати, тільки-но той жевжик дав дьору, надсадивши свій голос і кулаки, вірна вдова знов заходилася славословити небіжчика. Зрештою, мені відомо чимало випадків, коли зовнішні обставини ніби промовляють на користь невтішних удів і вдівців, а насправді вони не щиріші і не вірніші, ніж ця дружина швейцара. Я знав одного чоловіка, що віддав двадцять років свого життя хвойді, задля неї він пожертвував усім — приятелями, кар’єрою, пристойністю — і раптом зрозумів, що ніколи не кохав її. Він просто нудився, та й годі, нудився як більшість людей. Ото й вигадав собі життя, зіткане з усіляких ускладнень та драм. Треба, аби що-небудь відбувалося — ось таке пояснення більшості людських конфліктів. Треба, аби що- небудь сталося незвичайне, хай навіть невільництво без кохання, хай навіть війна або смерть. Отож хай живуть похорони!
Але я не мав навіть такого виправдання. Мені не було коли нудитися, бо я царював. Того вечора, про який я хочу розповісти, я нудився менше, ніж будь-коли, і зовсім не бажав, аби сталося «щось незвичайне». А проте... Уявіть собі, любий пане, як спускається над Сеною тихий осінній вечір, ще теплий, але вже вогкий. Заходить ніч, небо на заході ще не зблякло, але вже наливається густотою, кволо відсвічують ліхтарі. Я йшов лівим берегом до мосту Мистецтв. Між замкнутими рундуками букіністів мерехтіла річка. На набережній було майже безлюдно. Парижани вже посідали вечеряти. Я наступав на курне жовте листя, яке нагадувало ще про літо. В небі помалу спалахували зорі, минеш ліхтар, трохи одійдеш, вони займаються яскравіше. Я пив душею вечорову злагоду, тишу, безлюддя. День випав добрий: я перевів через вулицю сліпця, потім справдилося сподівання на пом’якшення вироку моєму підзахисному, він палко потис мені руку; я виявив щедрість у деяких дрібницях, а по обіді в колі приятелів блиснув імпровізованою промовою, напавшись на зашкарублість сердець можновладців та криводушність еліти.
392


Я зумисне пішов на міст Мистецтв, на той час безлюдний,
і, 	перехилившись через поруччя, став дивитися на річку, ледь видну в пітьмі. Я зупинився навпроти статуї Генріха IV, саме над островом. У мені зростало й ширилось почуття власної сили і ніби якоїсь довершеності. Випроставшись, я хотів був закурити, як то буває в хвилину втіхи, аж це позад мене залунав сміх. Я здивовано озирнувся — нікого. Я підійшов аж до причалу: ні баржі, ні човна. Вернувся на те саме місце, до острова, і ще раз почув за спиною сміх, тільки трошки далі, ніби він линув за водою. Я став як укопаний. Сміх розлягався тихіше, але все ще виразно я чув його позад себе. Звідки він ішов? Нізвідки. Хіба що з води. Тієї миті я відчув, як у мене калатає серце. Повірте, в тому сміхові не було нічого таємничого — такий славний природний, майже дружній сміх, що все ставить на свої місця. Незабаром він зовсім замовк, я нічого більше не чув. Я повернув на набережну, подався вулицею Дофіни й купив зовсім не потрібні мені сигарети. Я був приголомшений, мені перехопило дух. Увечері я зателефонував приятелеві, але не застав його вдома. Хотів піти куди-небудь і раптом почув сміх під своїми вікнами. Я розчинив віконниці. Справді, на пішоході сміялись — якісь молодики весело реготали, збираючись розходитися. Я зачинив вікно, стенувши плечима, зрештою, мене чекала течка з судовою справою. Я пішов у ванну, випив склянку води. Побачив у дзеркалі своє обличчя, воно всміхалося, але усмішка здавалася мені якоюсь кривою.
Прошу? Даруйте мені, я замислився. Завтра неодмінно побачимося знову. Завтра, авжеж. Ні-ні, сьогодні нема часу. Та ще й зі мною хоче порадитися отой ведмідь клишоногий. Гляньте на нього, цілком чесний хлопець, а поліція за своєю мерзенною звичкою весь час в’язне до нього. Кажете, в нього фізіономія вбивці? Годі-бо, така міна цілком природна при його фахові. Він справді нальотчик, і ви, звичайно, здивуєтесь, якщо я скажу, що він розуміється на мистецтві й перепродує картини. Кожен голландець знає смак у малярстві та в тюльпанах. Цьому чоловікові, дарма що він
393


скромний з вигляду, приписують одну з найзухваліших крадіжок. Він украв картину. Яку саме? Я, мабуть, скажу. Не дивуйтеся з моєї обізнаності. Хоча я суддя на покуті, але я маю свого коника, свою енгрову скрипку: я юрисконсульт у цих славних людей. Я вивчив місцеві закони, і в мене з’явилася клієнтура в цьому кварталі,— тут не вимагають показувати диплом. Спершу мені було нелегко, але ж я викликаю в людей довіру — у мене такий приємний щирий сміх, такий міцний потиск руки, а то великі козирі. До того ж я їм допоміг у кількох заплутаних справах, узявшись до них не тільки задля зиску, а й з переконання. Адже якби сутенери та шахраї завжди і всюди не зазнавали кари, то так звані чесні люди мали б себе за геть невинних, любий пане. А по-моєму, стривайте, я вже підходжу до самої серцевини, саме цього і треба уникати. Інакше надто вже кумедно виходило б.
Справді, любий мій співвітчизнику, я вам вельми вдячний за вашу цікавість. От тільки в моїй історії нічого незвичайного нема. Якщо вже вона вам така цікава, врахуйте, що я пам’ятав про той сміх зовсім недовго — кілька днів, а потім забув про нього. Іноді мені здавалося, ніби я його чую десь у собі. Але звичайно я без будь-якого зусилля думав про інше.
А втім, признаюсь, відтоді я й не потикався на паризькі набережні. Коли я проїздив там у таксі чи автобусом, усе в мені завмирало і я сторожко дослухався. Але ми спокійно поминали міст, ніколи нічого не ставалося, і я з полегкістю зітхав. Саме в ту пору мені чогось нездужалося. Нічого певного, просто якась пригніченість, а мій добрий настрій де й дівся. Я ходив до лікарів, вони приписували мені тонізуюче. Бувало, підбадьоришся, а потім знову розкиснеш. Жити стало невесело: коли серце щось гризе, то й з тіла спадаєш. Іноді мені здавалося, ніби я трохи розучився робити те, чого ніколи не вчився, але так добре вмів — жити. Так, ось тоді усе й почалося.
394


А знаєте, сьогодні ввечері я не в формі. Не клеїться в мене розповідь. їй-бо, язиком не владаю, і все красномовство вичерпалося. Певне, то через погоду. Якось важко дихається, повітря таке важке, просто давить на груди. А що як нам, любий співвітчизнику, пройтися містом? Не проти? Дякую.
Погляньте, які гарні вечорами канали! Я люблю, коли потягне вітерець над цими затхлими водами, принесе запах листу, розмоклого в каналах, і могильний дух, що йде від човнів, навантажених квітами. Ні, ні, в моїй любові до цих пахощів немає нічого хворобливого, збоченого. Навпаки, я свідомо намагаюся звикнути до них. Щиро кажучи, я змушую себе милуватися на ці канали. Але над усе на світі я люблю Сіцілію, вона така прекрасна, коли стоїш на верхів’ї Етни, ще осяяній сонцем, а острів і море лежать під твоїми ногам. Ява теж гарна, але тільки в сезон пасатів. Так, замолоду я побував там. Словом, я люблю острови. Там легше царювати.
Який пишний будинок, погляньте. А дві скульптури, що ви там бачите, то голови негрів-невільників. Будинок належав работорговцеві. О, в ті часи люди вели гру відкрито. Сміливі були ділки. Не бентежачись, заявляли: «Ось мій дім, я багатий, торгую рабами, продаю чорне м’ясо». Спробуйте уявити собі, це б хтось сьогодні прилюдно признався, що займається тихим промислом? Ото був би скандал! Чого б тільки, уявляю, не наговорили мої паризькі побратими! В цьому питанні вони непохитні, вони одразу б випустили два-три маніфести, а може, й більше! Поміркувавши, я теж приєднав би свій голос до їхнього хору. Рабство? Га, та ми, звісно, проти! Звісно, ми змушені запровадити його в своїх маєтках чи на фабриках — то звичайнісінька річ, але хвалитися такими ділами! Це вже неподобство!
Авжеж, я добре знаю, без панування й рабства годі обійтися. Кожному з нас невільник^ потрібні, як повітря. Адже наказувати так само необхідно, як дихати. Хіба неправда? Навіть найбезталаннішому доводиться наказувати.
395


Навіть людина, яка стоїть на останньому щаблі соціальної ієрархії, має подружню чи батьківську владу. А якщо хто не одружений, то може наказувати своєму псові. Словом, найістотніше, аби ти міг гаркнути, а тобі не сміли огризнутись. «Батькові не смій суперечити». Ви знаєте цю вимогу? Чудне все-таки правило. Кому ж і суперечити в цьому світі, як не тому, кого ти любиш. Але в певному розумінні це слушне правило. Треба ж, аби за кимось лишалося останнє слово. А то ти скажеш слово, а тобі у відповідь два, так суперечка ніколи не дійде кінця. Зате вже влада різко урве будь-які суперечки. Далеко не відразу, але ми збагнули цю істину. Ви, певне, помітили, що наша бабуся-Європа почала нарешті філософувати так, як слід. Ми вже не кажемо, як за колишніх простодушних часів: «Я думаю так-то і так-то. Які у вас заперечення?» У нас тепер тверезі погляди. Діалог ми заступили спільними заявами: «Істина в тому-то й тому- то. Можете з нею не згоджуватися, мені байдуже. Але через кілька років утрутиться поліція і покаже вам, чия була слушність».
Ах, люба наша плането! Все на ній тепер ясно. Ми одне одного знаємо і вже зрозуміли, на що кожен здатний. Ось стривайте, я наведу для прикладу себе, не змінюючи, однак, теми. Я завжди хотів, щоб мені прислуговували з усміхом. Якщо у прислуги смутний вираз, це псувало мені настрій. Звісно, вона мала право сумувати, але, гадав я, для неї самої ліпше було б, якби вона прислуговувала всміхаючись, а не плачучи. Хоча, власне, це було б ліпше не для неї, а для мене. Проте скажу, не хизуючись, моє міркування не було несосвітенною дурницею.
І ще одне — я завжди відмовлявся обідати в китайських ресторанах. Чому? Бо в присутності білих азіати, коли вони мовчать, то часто прибирають зневажливого вигляду. Природно, зневажливий вираз зберігається в них і коли вони обслуговують нас за столиком. Ну як тоді поласувати курчам, а головне, як думати, дивлячись на них, що ми вищі за жовтошкірих.
396


Отож скажу по щирості, рабство, а надто рабство усміхнене, просто необхідне. Але ми повинні приховувати його. А що нам годі обійтися без рабів, то чи не краще називати їх вільними людьми? По-перше, з принципу, а по-друге, щоб не озлоблювати рабів. Повинні ж ми їм якось компенсувати, правда? Тоді вони завжди усміхатимуться, і в нас буде спокійно на душі. А інакше нам стане непереливки: почнемо копирсатися в собі, шаленіти від клятих роздумів, навіть можемо зробитися скромними — всього можна сподіватися. Тому ніякої показухи. Нахабна вивіска з головами негрів просто ганьба! Справді, якщо кожен почне говорити щиро, розкривши свої справжні заняття, свою особу, ніхто одне одному в очі не гляне! Уявіть собі таку візитну картку: «Дюпон — філософ і страхополох», або «жмикрут і християнин», або «гуманіст і перелюбник» — називайся, як хочеш, будь ласка. Та це ж було б суще пекло! Авжеж, у пеклі так і має бути: вулиці з вивісками, і годі щось довести. Ярлик начеплено раз і назавжди.
Їй-Богу, раджу вам, любий земляче, подумати трошки, який буде ваш ярлик? Мовчите? Ну нічого, потім відповісте. Принаймні я свій ярлик знаю: «Дволикий. Чарівний Янус». Угорі гасло: «Не йміть йому віри». А на візитних картках буде видрукувано: «Жан-Батіст Кламанс, лицедій». Знаєте, невдовзі після того вечора, про який я розповідав, з’явилось, як я помітив, щось нове у моєму поводженні. Розлучаючись з іще одним сліпцем на пішоході, до якого я допоміг йому дістатися, я на прощання скинув капелюха і вклонився сліпцеві. Той уклін, очевидно, призначався не для сліпця — адже той не міг мене бачити. Тоді ж для кого? Для публіки. Роль зіграно, актор уклоняється. Непогано, га? А якось, у ту ж таки пору, власникові автомобіля, який дякував мені за допомогу після аварії, я відповів, що ніхто інший не доклав би стільки зусиль. Зрозуміло, я хотів сказати: «Кожен на моєму місці». Через ту лиховісну обмовку серце мені стис- лось. Адже я вирізнявся, на думку всіх, неперевершеною скромністю.
397


А насправді, каюся, мій земляче, я завжди як не лусну, бувало, з пихи. «Я», «я», «я» — ото рефрен мого життя, він бринів у кожному моєму слові. Тільки-но я розтуляв рота, як одразу хвалився. І хвалився з неперевершеною скромністю, тут таки я був мастак. Правда, я завжди жив вільно і відчував свою силу. Та ще й був зовсім вільний від зобов’язань перед іншими людьми з тої простої причини, що я істота небуденна і неповторна. Бачте, я завжди мав себе за найму дрішу людину, до того ж наділену досконалішими органами чуття: наприклад, я чудово стріляв, прекрасно водив машину, був найкращим коханцем. Навіть там, де легко було переконатися, що я відставав від інших, скажімо, на тенісному корті, бо в теніс я грав пересічно, але примудрявся переконати себе, що аби я мав час на тренування, то змагався б із чемпіонами. Свою перевагу я вважав за безперечну, тому тримався самовдоволено й безжурно. Якщо я опікувався ближнім, то лише з поблажливості, без будь- якої принуки, і тому ще більше заслуговував на похвалу і міг піднестися ще вище в своїй любові до самого себе.
Всі ці істини та деякі інші відкрились мені помалу після того пам’ятного вечора, про який я вже вам розповідав. Не зразу, ні, і спершу не дуже виразно. Спочатку треба було, щоб до мене вернулася пам’ять. Поступово я почав бачити ясніше, розібрався в тому, що знав. Раніше мені завжди полегшувала життя дивовижна здатність забувати. Я забував геть усе, і насамперед свої рішення. Війни, самогубства, любовні драми, людське убозтво — мене все це не обходило. Власне, я звертав увагу на всілякі лиха, але тільки поверхово, про людське око. Інколи я нібито палко переймався справою, геть чужою моєму повсякденному життю. Але, по суті, залишався до неї байдужим, крім тих випадків, коли хтось обмежував мою волю. Так, усе ковзало по поверхні моєї душі.
Будьмо справедливі: траплялося, моя забудькуватість була похвальною. Ви, звісно, здибали людей, котрі через свою побожність повинні прощати і справді прощають усі кривди, але ніколи їх не забувають? Я ж не з такого тіста, аби
398


прощати, але зрештою завжди забував їх. І кривдник, який гадав, що я ненавиджу його, дивом дивувався, побачивши, з якою щирою усмішкою я вітаю його. Тоді, залежно від своєї вдачі, він захоплювався величчю моєї душі або гордував мною за полохливість, і гадки не маючи, що причина куди простіша: я вже все забув, навіть його ім’я. Отже, моя великодушність пояснювалася тим самим природним ганджем, що робив мене невдячним або байдужим до людей. Так я й жив день у день, і одне мав на думці: моє «я», моє «я», моє «я». День у день — жінки, день у день — шляхетні промови і блуд, буденний, як у собак, день у день одне й те саме — хоч плач; але щодня я був сповнений любові до себе і міцно стояв на ногах. Так спливало життя, дуже поверхове, все, сказати б, у словах, несправжнє. Стільки книжок, але їх ледь перегорнуто, стільки приятелів, але їм навряд чи віддаєш бодай крихту серця, стільки жінок, але які скороми- нущі ці взаємини! Чого я тільки не виробляв з нудьги і в пошуках розваг! Жінки, живі люди йшли за мною, намагалися ухопитись за мене, але, на лихо, їм зовсім не таланило. На лихо для них. Адже я швидко їх забував. І завжди пам’ятав тільки про себе.
Помалу .до мене, одначе, вернулася пам’ять. Ні, я сам звернувся до неї, і тоді воскресли спогади, що довго чекали на мене. Але перш ніж розповісти про них, дозвольте, любий земляче, навести кілька прикладів (певен, вони вам стануть у пригоді),— прикладів тих відкриттів, що їх я зробив під час своїх пошуків.
Якось я вів машину і на мить забарився натиснути на стартер, коли спалахнуло зелене світло: наші терплячі громадяни заходилися без упину сигналити мені в спину, і тут мені згадалася одна пригода, що сталася зі мною за таких самих обставин. Того разу мене випередив мотоцикліст, дрібний сухорлявий чоловічок в окулярах і штанях гольф. Випередив і зупинився якраз переді мною, виїхавши на червоне світло. Мотоцикліст вимкнув двигун, а двигун раптом заїло, і він марно намагався запустити його. Спалахнуло зелене світло, і
399


я з незмінною моєю чемністю прошу мотоцикліста: «Відштовхніть, будь ласка, свою машину, дайте проїхати». А той чоловічок нервується, б’ється над своїм заглухлим мотором. І відповідає мені за всіма правилами паризької гречності, щоб я забирався до дідька. Я наполягаю так само чемно, але вже з ноткою нетерплячки в голосі. Мене відразу ж попереджено, що зараз від мене й мокрого місця не лишиться. А позаду вже знову сурмлять клаксони. Тоді я твердим тоном прошу мотоцикліста триматися поштиво й згадати, що він заважає вуличному рухові. Дратівливий добродій, якому урвався терпець через зловісну впертість його мотора, заявив мені, що коли я бажаю дістати в пику, то він охоче відважить мені лящів. Таке хамство обурило мене, і я вийшов з машини, наміряючись нам’яти вуха недотепному лихословові. Я завжди мав себе не за полохливого (мало що думаєш про себе), я був на голову вищий за свого супротивника, й біцепси мене ніколи не підводили. І тепер я ще певний, що гору взяв би я, а не цей вишкребок. Але тільки-но я ступив на брук, одразу зібралась юрма, з неї вийшов якийсь тип, кинувся до мене й заявив, що я послідущий негідник і що він не дозволить мені вдарити людину, котра не може злізти з мотоцикла і тому — в невигідному проти мене становищі. Я обернувся до цього мушкетера, правду кажучи, навіть не побачив його. Не встиг я повернути голову, як тут оглушливо затріскотів мотоцикл, а мотоцикліст щосили зацідив мені в вухо. Перш ніж я збагнув, що сталося, він помчав геть. Розгубившись, я несамохіть підступив до мого д’Артаньяна, але тут почався відчайдушний концерт — позаду зібралася ціла валка машин. Знову блимнуло зелене світло. І тоді я, все ще розгублений, замість нам’яти чуба дурневі, який кинувся на мене, смиренно відступив у кабіну й поїхав, а дурень послав мені навздогін: «Що, маєш?» —
І я не забув ще й досі про цю образу.
Скажете, дріб’язкова пригода. Згоден. Але я довго не міг її забути — ось що важливо. Правда, я мав чим виправдатися. Хай я не дав одкоша, але в боягузтві мене винуватити годі.
400


Мене заскочено зненацька, на мене налетіли з двох боків, я розгубився, а тут іще клаксони зовсім збили мене з плигу. Проте я відчув себе таким нещасним, мені все здавалося, ніби я зробив щось ганебне. І все згадувалося, як я задкую до своєї машини, не давши відсічі, і мене проводжають глузливі погляди рбззяв, потішених моїм приниженням, тим більше, що я мав на собі елегантну ясно-синю пару. В вухах мені бриніло знову: «Що, маєш?» І ці слова, здавалось, я цілком заслужив. Словом, я сів у калюжу, прилюдно виставив себе боягузом. Правда, так склалися обставини, але ж обставини завжди бувають. Опісля я добре знав, що мені слід було зробити. Коротким боксерським ударом збити з ніг д’Ар- таньяна, скочити в машину, кинутися навздогін за тою печерицею, що вдарив мене, дістати його, притиснути його мотоцикл до пішоходу, відтягти грубіяна вбік і дати йому заслуженого чосу. Безліч разів прокручував я в своїй уяві цей короткий фільм, з деякими варіантами, але нічого не вдієш — пізно! І мене кілька днів гризла ница лють.
На тобі, знову дощ! Може, перечекаємо під цим ганком? Чудово! То про що я говорив? Ага, про гонор! І от, згадуючи про цю пригоду, я збагнув її значення. Просто, мої мрії не витримали перевірки дійсністю. Мені здавалося, що я людина повноцінна, що я завжди змушую публіку шанувати себе як особистість і як професіонала. Наполовину Сердан, наполовину де Голль, якщо хочете. Словом, я хотів бути першим у всьому. Тому я завжди величався, кокетував, показував більше фізичну спритність, ніж розумові здібності. Проте, мовчки стерпівши прилюдну образу, я вже не міг мати про себе колишню приємну думку. Аби я справді був поборником правди й розуму, як я собі уявляв, хіба мене зачепила б ця пригода, вже забута очевидцями? Я б тільки досадував на те, що спалахнув через дрібницю, а спалахнувши — не стримався, не погамував свогр гніву. А натомість мені кортіло помститися кривдникові, зійтися з ним і перемогти. Певне, я й не поривався до того, щоб стати найрозумнішою і най- великодушнішою людиною в світі, а бажав одного: зробитися
401


дужчим за всіх, хоча б і вдавшись для цього до найпри- мітивніших засобів. Але, щиро кажучи, кожен інтелігент (ви це добре знаєте) мріє зробитися гангстером і панувати над суспільством тільки брутальною силою. А що це не так легко, як можна уявити, начитавшись відповідних романів, то такі мрійники кидаються в політику і лізуть у найзапеклішу партію. Байдуже, якщо ми принизимо свій розум, зате допнемося до влади. Я відкрив у своїй душі солодкі мрії — стати гнобителем.
Нарешті я дотямив, що стою на боці злочинців, на боці підсудних, бо їхні злочини не завдали мені шкоди. їхня вина запалювала моє красномовство, бо я не був їхньою жертвою. А коли б вони загрожували мені, я не тільки став би їхнім суддею, а навіть більше, я ладен був стати гнівливим можновладцем, проголосити їх поза законом, віддати їх на муки, кинути на коліна, потоптати. З такими бажаннями, мій любий співвітчизнику, важкувато вірити й далі в своє покликання слугувати правосуддю, боронити вдів і сиріт.
Ач, як дощ припустив, отже, часу маємо доволі, і я, мабуть, зважуся розповісти вам про нове відкриття, зроблене слідом за цим, коли я покопався в своїй пам’яті. Дозвольте? Сядьмо тут на лаві, у сховку. Скільки вже сторіч голландці, попихкуючи люльками, бачать одне й те саме: як дощ поливає канали. Я збираюся розповісти вам доволі складну історію. Цього разу мова піде про жінку. До речі, у жінок я завжди мав успіх, навіть не дуже й упадаючи коло них. Не скажу, що я давав їм щастя або вони робили мене щасливим. Я мав успіх, та й годі. Я домагався свого майже завжди, коли мені цього хотілося. І уявіть собі, я здавався жінкам чарівним! Ви знаєте, що таке чар? Уміння відчути, що тобі кажуть «так», хоча ти ні про що не питав. Так і було в мене колись. Все це дивує? Не заперечуйте, годі-бо! При моїй теперішній фізіономії ваш подив цілком природний. Леле, з віком кожен набуває тієї подоби, якої заслуговує. А вже моя... Та однаково! Факт лишається фактом: свого часу мене вважали чарівним, і я тішився успіхом.
402


Я не мав жодного розрахунку, я захоплювався щиро чи майже щиро. Моє ставлення до жінок було цілком природне, невимушене. І, як то кажуть, легке. Я не вдавався до облесливості, хіба лише до тої, очевидної, впертої, що її жінки мають за честь для себе. Я їх любив — за висловом загальновживаним, тобто ніколи не любив жодної. Жінконенависництво мені завжди здавалося вульгарним, непристойним, і майже всіх жінок, котрих знав, я вважав кращими за себе. Однак, хоч я і ставив їх високо, а частіше користувався їхніми послугами, ніж слугував їм сам. Як тут щось зрозуміти?
Бачте, справжнє кохання — річ виняткова, вона трапляється два-три рази на сторіччя. А в більшості випадків кохання — породження пихи або нудьги. Щодо мене, то я аж ніяк не був героєм «Португальської черниці». В мене зовсім не зашкарубла душа, а навпаки, душа, сповнена ніжності, і я легко плачу. Ось тільки мої душевні поривання й почуття розчулення звернені на мене самого. Зрештою не можна сказати, що я ніколи нікого не любив. Ні, таки одна незмінна любов була у моєму житті — об’єктом її був я сам. Якщо глянути під цим кутом, то після неминучих труднощів, природних у юному віці, я швидко збагнув суть справи: хтивість, відверта хтивість запанувала в моєму любовному житті. Я шукав лише насолод і перемог. До речі, тут помагала моя комплекція, природа була до мене щедра. Я неабияк цим пишався, і вже не можу сказати, з чого я більше радів — з утіх чи з свого престижу. Ну от, ви, певне, скажете, що я знов вихваляюся. Хай це хвастощі, але пишатися мені тут нема чим, хоча все й щира правда.
У кожному разі, чуттєвість, як уже говорити тільки про неї, була в мені така сильна, що задля десяти хвилинних любощів я б зрікся батька-матері, навіть якби по тому й каявся гірко. Та що там казати! Саме всі розкоші й були в цій скороминущості, в тому, що інтдржка не затягувалася й не мала наслідків. Звісно, в мене були моральні засади, наприклад: приятелева дружина священна. Але вельми щиро
403


й простодушно я за кілька днів до вирішальної події позбавляв своєї дружби одуреного чоловіка. Чуттєвість. А може, не треба це так називати? У чуттєвості самій по собі нема нічого огидного. Будьмо поблажливі й краще вже назвімо потворністю природжену нездатність бачити в коханні щось інше, крім відомого акта. Ця потворність була, зрештою, мені вигідна. В парі з моєю забудькуватістю вона сприяла моїй свободі. Ба навіть додавала мені якоїсь неприступності й незалежності, а це було запорукою моїх нових перемог. Мені завжди чужа була романтика, але я був героєм багатьох романів. Далебі, наші коханки мають чимало спільного з Бонапартом: вони завжди гадають перемогти там, де всі інші зазнали поразки.
Зрештою, в тих любощах я гамував не лише свою хтивість — то була для мене також гра. В жінках я бачив партнерок до своєрідної гри, де вони наче боронили свою цноту. Бачте, я терпіти не можу нудьгу й ціную в житті самі розваги. Навіть найблискучіше товариство швидко мені набридає, але мені ніколи не буває нудно з жінками, котрі мені подобаються. Сором признатися, але я віддав би десять бесід з Ейнштейном за перше побачення з гарненькою статисткою. Правда, на десятому побаченні я став би зітхати за Ейнштейном або за доброю книжкою. Але загалом високі матерії цікавили мене тільки в проміжках між любовними пригодами. Скільки разів бувало, стоячи отак на пішоході з приятелями, я губив провідну думку в палкій суперечці лише тому, що в цю хвилину вулицю переходила якась звабливиця.
Отож я грав. Я знав, що жінки не люблять, коли до мети йдуть надто швидко. Спершу потрібна щира розмова, ніжність, як вони кажуть. На слово мені ніколи не було сутужно, я ж адвокат, на ніжні погляди так само — недарма ж я в полку виступав на аматорській сцені. Ролі я міняв часто, але п’єска, власне, була та сама. Я мав коронний номер: незбагненна зваба, «щось таке» немислиме, безпричинне, непоборне, хоча я геть утомився від кохання і таке інше —
404


дуже давня роль у моєму репертуарі, але завжди цікава для публіки. Був ще й другий випадок: таємниче раювання, котрого не давала мені досі жодна жінка; можливо, і навіть напевне, мить щастя буде коротка — хто за себе може ручитися! — але вона ні з чим незрівнянна. А головне, я відпрацював невеличку тираду, яка завжди подобалася. Я певен, вона й вам сподобається. Сутність цієї тиради в гіркому й покірному визнанні, що я нікчема і жаліти мене нічого, я вже своє віджив і ніколи не зазнав щастя, а за те щастя я віддав би все на світі, на жаль, уже надто пізно. Про причини цього непоправного загадкового запізнення я мовчав, знаючи, як вигідно оповивати себе таємницею. В певному розумінні я вірив у те, що говорив,— я вживався у роль. Не дивина, що й мої партнерки також поспішали вийти на кін. Найчутливіші з моїх приятельок намагалися «зрозуміти мене» і вкидалися в журливі сповіді. Інші ж, задоволені з того, що я поважаю правила гри і спершу проваджу делікатні розмови, самі не раз переходили в наступ. Отож я вигравав щоразу двічі: не тільки гамував свою хіть, але й тішився почуттям вдоволеної любові до себе, переконуючись у своїй владі.
І коли навіть траплялося, що деякі мої партнерки давали мені всього лише пересічну втіху, я вряди-годи і далі призначав їм побачення — на це штовхало мене розпалене бажання, що його загострювала розлука, і готовність озватися на нього, пробуджувана в моїй колишній спільниці: мені кортіло переконатися, що пута ще не порвано остаточно: варто мені тільки захотіти, і все почнеться спочатку. Іноді я брав з жінок присягання не віддаватися нікому іншому, крім мене,— так мене це непокоїло. Але ні серце, ані уява не брала участі в цій грі. Самовдоволення так у корінилося в мені, що я не міг би уявити, попри всю очевидність, щоб жінка, зваблена мною, могла колись належати іншому. А втім, присягання, що його я вимагав, зв’язувало тільки жінку, а мені давало волю. Покинута мною не належатиме нікому, отож можна з нею розірвати, а інакше це майже
405


завжди було просто немислимо. Стосовно жінок, то перевіркою раз і назавжди встановлено міцність і тривалість моєї влади над ними. Цікаво, хіба ні? А все ж так воно й є, любий співвітчизнику. Одні благають: «Кохай мене!» Інші: «Не кохай мене!», але є ще одне поріддя людей, найгірше і найзлощасніше, вони кажуть: «Не кохай мене і будь мені вірною».
Та тільки перевірка ніколи не буває остаточною, її треба поновлювати з кожною новою коханкою. Повторюєш, повторюєш — і складається звичка. Невдовзі вже говориш, не думаючи, вже виробляється рефлекс, і ось уже одного дня береш, не відчуваючи по-справжньому потягу. Повірте, для декого найважче над усе на світі не взяти того, чого не бажаєш.
Дійшов до такого і я, і не зайвим буде сказати, що жінка ця не дуже мене хвилювала, хоча вабила своєю вродою, в якій було щось покірне і хтиве. Щиро сказати, втіха була така собі, як і годилося чекати. Але я ніколи не страждав ніякими комплексами і швидко забув про ту особу, поклавши собі не зустрічатися з нею. Я гадав, вона нічого не помітила, мені навіть невтямки було, що вона може мати на це власну думку; адже вона була така скромна, така несхожа на інших жінок. А за кілька тижнів я дізнався, що вона довірчо розповіла третім особам про мою недостатню мужність. Мене шпигнула образа, я відчув себе обдуреним: виходить, вона не така вже й пасивна, як я гадав, та й проникливості їй не бракувало. Однак я знизав плечима і роблено засміявся. Ні, я засміявся щиро, бо надто вже мізерний був цей випадок Якщо тільки є царина, де скромність має бути правилом, то це саме інтимне життя з усіма його несподіванками, правда ж? Так ні, кожен хоче взяти гору над іншим, навіть у думках, на самоті з собою.
І, 	незважаючи на те, що я знизав плечима, знаєте, як я повівся? Трохи згодом я знов побачився з тою жінкою, постарався її полонити і знов заволодів нею. То було не надто важко: жінки теж не люблять розчарувань. І відтоді я захо¬
406


дився майже несвідомо мучити її на всі лади. Я кидав її і брав знову, змушував віддаватися мені в неслушний час і в неслушному місці, я поводився з нею так брутально, що зрештою навіть прихилився до неї, як ото темничник прихиляється до свого в’язня. І так тривало доти, доки вона в нестямному пориві болісної й вимушеної жаги віддала хвалу тому, що її поневолювало. Відтоді я почав уникати її. А згодом і геть забув.
Незважаючи на вашу чемну мовчанку, я згоден з вами: в цьому романі мій вибрик не вельми дотепний. Але пригадайте своє власне життя, мій любий земляче! Поворушіть у пам’яті й ви напевне знайдете щось схоже на мою пригоду і трохи згодом розповісте мені про неї. Щодо мене, то коли я згадував цю інтрижку, то завжди сміявся. Але вже іншим сміхом, схожим на той, що його я почув на мості Мистецтв. Я сміявся зі свого балакунства й своїх промов на суді. Навіть дужче зі своїх промов, аніж з патякання з жінками. їм-бо, я принаймні брехав дуже мало. В усьому моєму поводженні так виразно, без викрутів промовляв інстинкт. Любовний акт, скажімо, це ж освідчення. Тут і голе себелюбство, тут і пиха, а інколи й справжня шляхетність. Власне, в цій злощасній історії ще більше, ніж в інших моїх романах, і більше, ніж я сам гадаю, я був щирий, бо ясно показав, хто я такий і як би міг жити. Але навіть тоді, ні, саме тоді, коли я поводився так, як розповів оце,— в моєму приватному житті було більше гідності, ніж у моїх пишномовних адвокатських теревенях про невинність та правосуддя. Принаймні, придивляючись до свого поводження з жінками, я не міг помилятися щодо істинної суті моєї вдачі. Людина ніколи не буває лицеміром у своїх утіхах, десь я вичитав таку думку або ж сам до неї додумався. Правда ж, влучно сказано, любий мій співвітчизнику?
Коли я згадую, як важко мені давалося остаточно порвати з жінкою,— так важко, що в мене через^це бувало по кілька зв’язків одночасно, я аж ніяк не приписую це ніжності свого серця. Зовсім не вона керувала мною, коли одна моя ко-
407


ханка, натомившись чекати Аустерліца нашої жаги, збиралася піти геть. Я одразу ж розкривав їй обійми, робив усілякі поступки, ставав красномовний. Я будив у ній ніжність і солодке розчулення, а сам спізнавав ці почуття лише про людське око і був стурбований тільки загрозою розлуки та втрати жіночої прихильності. Правда, іноді мені здавалося, ніби я дійсно страждаю. Але варто було бунтівниці покинути мене, як я легко її забував; а втім, я пам’ятав про неї анітрохи не більше, якщо вона зважувалась вернутися. Ні, не кохання і не великодушність підстьобували мене, коли мені загрожувала небезпека бути покинутим, а тільки бажання лишатися коханим і діставати те, що, на мою думку, мені належало. Переконавшись, що мене кохають, я знову забував про партнерку, зате сам сяяв, радів і знову робився милий та симпатичний.
До речі сказати, знову завойована прихильність гнітила мене. В хвилини роздратування я казав собі, що ідеальною радою була б смерть закоханої в мене жінки. Смерть, по- перше, зміцнила б нашу близькість, а по-друге, позбавила б її щонайменшої принуки. Але ж не можна бажати всім смерті й вигубити зрештою всю людність на землі задля того, щоб я мав необмежену волю, яка інакше й немислима. Проти такого засобу повставала моя чутливість і моя любов до людей.
Єдине глибоке почуття, яке мені випадало спізнавати, протягом усіх цих любовних інтриг, була вдячність, коли все йшло добре і коли мені давали спокій та цілковиту свободу дій. Ах, який я бував милий і гречний з жінкою, якщо допіру побував у ліжку іншої, я ніби переносив на них усіх ту вдячність, яку відчував до одної з них. Хоч би яка плутанина була в моїх почуттях, сутність їхня була одна: я утримував коло себе своїх коханок і друзів задля того, щоб скористатися їхньою любов’ю, коли заманеться. Я сам визнавав, що міг би жити щасливо тільки тоді, коли на всій землі всі люди або принаймні якнайбільше людей звернуть погляди на мене, ніколи не знатимуть іншої прихильності, не знатимуть незалежності, ладні будь-якої хвилі відгукнутися на мій
409


поклик, приречені зрештою на безплідність аж до того самого дня, коли я ощасливлю їх променем свого світла. Загалом, аби жити щасливо, мені треба було, щоб мої обранці зовсім не жили. їм належало діставати частку життя лише вряди-годи, і тільки з моєї ласки.
Ох, повірте, мені зовсім не дає втіхи розповідати про це. Варто згадати про ту пору мого життя, коли я вимагав усього і нічогісінько не давав натомість, коли я змушував багатьох людей слугувати мені, а їх самих ніби ховав у холодильник, щоб мати їх завжди напохваті і могти користатися ними в разі потреби, далебі, вже й не знаю, як назвати те втішне почуття, що виникає тоді в мене. Можливо, це сором? Скажіть-но, любий земляче, адже сором трохи палить душу, еге ж? Тоді це, либонь, сором або одна з тих безглуздих емоцій, що заторкують гонор. І в кожному разі, мені здається, ніби це почуття не полишає мене від тої пригоди, що цвяшком засіла в пам’яті. Я повинен розповісти про неї, більше не можу відкладати, незважаючи на всі свої відступи, а в них я виявив стільки ретельності, стільки винахідливості, що, сподіваюся, ви віддасте мені належне.
Дивіться, вже передощило! Будьте такі ласкаві, проведіть мене додому. Я втомився. Дивна річ, утомився не тим, що багато говорив, а на саму думку про те, що мені лишається ще розповісти. Ну, почнімо. Згадаймо в кількох словах головне моє відкриття. Буду стислий. Та й навіщо зайві балачки. Геть запони, що ними огортають голу статую, геть пишні промови! Отож. Якось листопадової ночі, років через три після того вечора, коли мені здалося, що хтось сміється за моєю спиною, я вертався додому лівим берегом Сени і перейшов її по Королівському мосту. Була година ночі. Дрібний дощик, точніше, мжичка розігнала рідких перехожих. Я вертався від своєї коханки, котра, мабуть, уже заснула. Мені було гарно, я відчував легеньку втому, заспокоєне тіло зігрівала кров, пробігаючи жилами нечутно, як цей осінній дощик. На мосту хтось стояв, перехилившись через поруччя, ніби дивився в річку. Підійшовши ближче, я поба¬
410


чив, що це молода тоненька жінка, вся в чорному. Між чорними її косами і коміром пальта видніла смужка шиї, біленької, мокрої від дощу шийки, і це трохи схвилювало мене. Повагавшись, я рушив далі. Перейшовши міст, я подався набережною до бульвару Сен-Мішель, де я тоді мешкав. Я вже ступив кроків із п’ятдесят і раптом почув шум — він здався мені оглушливим у нічній тиші, шум у палого в воду тіла. Я зупинився як стій, але не обернувся. Й одразу пролунав крик. Потім хтось закричав ще і ще, але крики долинали вже здалеку, ніби за водою. Далі все стихло. Тиша, що запала зненацька в густій пітьмі, видавалася мені нескінченною. Я хотів утекти і не міг поворухнутися. Я весь тремтів від холоду й хвилювання. Я казав собі: «Треба швидше, швидше» — і відчував, як нездоланна знемога сковує мені тіло. Не пам’ятаю, що я тоді думав: «Надто пізно, надто далеко» — або щось таке. Я стояв нерухомо й дослухався. Потім спроквола рушив далі. І нікого ні про що не повідомив.
Ось ми вже й прийшли, ось мій дім, мій сховок! Завтра? Гаразд, як хочете. Залюбки проведу вас на острів Маркен, подивитеся на Зейдерзе. Зустрінемося об одинадцятій у «Мехіко-Сіті». Прошу? Та жінка? Не знаю, слово честі, не знаю. Наступного дня, а потім ще кілька днів я не читав газет.
Лялькове містечко, хіба ні? Мальовниче, як писанка! Та я привів вас на цей острів не задля його мальовничості, мій любий друже. Кожен міг би показати вам ці прегарні чепці, дерев’яні черевики й розмальовані будиночки, де сидять рибалки і смалять добрий тютюн, а в кімнатах пахне воском. Ні, я один із тих небагатьох людей, хто може показати вам те, на що тут справді варто подивитися.
Ми з вами підходимо до греблі. Треба йти нею, йти якнайдалі від цих гарненьких хаток. С^ядьмо, прошу. Ну, як вам тут подобається? Найпонуріший з усіх понурих краєвидів. Погляньте, ліворуч щось схоже на купу попелу, тут їх називають дюнами; праворуч сіра гребля, під нога¬
411


ми — білястий піщаний берег, перед нами — море такого ж кольору, як змилки в кориті, а над цими блідими водами розкинулося широке небо. Якесь немічне пекло, далебі! Лінії тільки горизонтальні, жодної яскравої плями, безбарвний обшир, нежиття. Все затерте, замазане, перед очима образ небуття. І ні душі, головне — ні душі. Тільки ви і я, і перед нами збезлюділа нарешті планета. А небо живе ще? Атож, ваша правда, любий друже. Воно стає щільне від хмар, потім у ньому проблискують прогалини, розчахуються брами серед хмар’я, видно приступки повітряних сходів. Там голуби. Ви, певне, помітили, що небо Голландії заполонили мільйони голубів, незримих голубів, так високо вони літають: вони махають крильми, линуть угору і спускаються усі разом, сповнюючи небесні простори хвилями сірого пір’я, і вітер то заносить їх кудись, то жене назад. Там у високості голуби чекають, чекають цілий рік. Вони кружляють над землею, щось розглядають, хочуть спуститися. Але внизу немає нічого, тільки море й канали, дахи, а на них вивіски, і жодної голови, на якій птах міг би примоститися.
Вам не зрозуміло, що я хочу сказати? Признатися, я втомився. Гублю нитку оповіді, плутаюсь у словах, уже немає тої ясності думки, за яку вихваляли мене друзі. А втім, це я з принципу кажу «друзі». Друзів у мене нема, а тільки спільники. Зате число їх зросло — весь рід людський і серед них ви — перший. Той, хто поруч мене, завжди перший. Звідки я знаю, що в мене немає друзів? Дуже просто: я відкрив той факт, коли надумав укоротити собі віку, щоб утнути їм лихий жарт і ніби покарати їх, чи що. Але кого тут карати? Дехто здивувався б, і тільки, а покараним ніхто б себе не відчув. Я зрозумів, що в мене не було друзів. Та коли б у мене вони й були, що мені до того? Аби я міг, заподіявши собі смерть, побачити, які будуть у них фізіономії, тоді так, справа була б варта заходу. Але в землі темно, любий друже, дошки домовини грубі, саван надто цупкий. От коли б очима душі пощастило побачити. Та чи існує вона, та душа, і чи має вона очі? Але цього ніхто не
412


певен і ніколи не був певен. А то знайшлася б якась рада, можна було б змусити людей всерйоз поставитись до тебе. Адже переконати їх у твоїй правоті, в щирості, в болісних твоїх муках можна тільки своєю смертю. Поки ти живий, ти, сказати б, сумнівний випадок, ти маєш право розраховувати лише на скептичне до тебе ставлення. От якби була певність, що можна буде самому навтішатися видовиськом власної смерті, то варто було б клопотатися довести їм те, чому вони не бажали вірити, і здивувати їх. А так що ж? Ти накладеш на себе руки, і тоді чи не все одно, вірять тобі чи не вірять? Тебе вже нема серед живих, ти не бачиш, хто здивований, хто журиться, недовго, звичайно,— словом, не можеш бути, як про те мріє кожен, на власному своєму похороні. Щоб не давати приводу до сумніву, треба просто померти, та й годі.
А може, це й добре, що ми нічого не побачимо? їхня байдужість завдала б нам чимало муки. «Ти за це поплатишся»,— сказала одна дівчина своєму батькові, який не дозволив їй вийти заміж за якогось вичепуреного хлюста. Й заподіяла собі смерть. Але батько ніскільки не поплатився. Над усе він любив риболовлю зі спінінгом. Через три тижні він уже поїхав рибалити, мовляв, «щоб забутися». Батько правильно розрахував — він забув покійну дочку. Щиро кажучи, дивуватися можна було б, аби все сталося навпаки. Або от — чоловік надумав померти, аби покарати дружину, а насправді — вернув їй свободу. То краще вже не бачити цього всього. Та ще наразився б на ризик почути, як пояснюють твоє самогубство. Щодо мене, то я наперед знаю: «Він наклав на себе руки, бо вже не міг терпіти...» Ах, любий друже, які люди нездогадливі, яку вбогу мають уяву. Вони завжди гадають, що людина вкорочує собі віку з якоїсь одної причини. Але ж для самогубства цілком можна мати й дві причини. Ні, такого їм і на думку не спадає. То навіщо зводити порахунки з життям, доброхіть собою жертвувати, намагаючись створити про себе якесь уявлення? Ти помреш, а вони скористаються з випадку й вигадають безглузді або вульгарні причини твоєї смерті. Мученикам, любий друже,
413


слід вибирати між забуттям, глузами чи використанням їхньої смерті з якоюсь метою. А щоб їх збагнули?.. Та ніколи.
А потім, навіщо лукавити, я люблю життя, то моя дійсна слабкість. Так люблю життя, що годі мені й уявити що- небудь за його межами. В цьому життєлюбстві є щось плебейське, вам не здається? Аристократія дивиться на себе і на своє життя трохи збоку. Якщо треба, аристократ помре, він радше зламається, ніж зігнеться. А я згинаюсь, бо все ще люблю себе. От після усього почутого, як ви гадаєте, що зі мною сталося? Відчув огиду до себе? Аж ніяк! Огиду я відчув до інших. Звісно, я знав власні огріхи і шкодував, що маю вади, але й далі з похвальною впертістю забував про них. Зате суд над іншими людьми безперестану тривав у серці моєму. Вас від цього, звичайно, пересмикує? Вам, певне, здається все це нелогічним. Але річ тут не в логіці. Річ у тому, щоб якось утекти, так, головне — ухилитися від суду. Я не кажу — утекти від кари. Кару без суду ще можна перенести. Вона має назву, що гарантує нашу безвинність,— лихо. Ні, ідеться про те, щоб уникнути суду, уникнути марудної судової розправи, одразу її урвати, щоб вирок ніколи не було ухвалено.
Але уникнути суду не так-то легко. Нині ми завжди готові і судити, і блудити. З тією різницею, що в першому випадку нема чого боятися невдачі. Якщо маєте сумнів, прислухайтесь коли-небудь, про що говорять за табльдотом у серпні на курортах, куди наші жалісливі співвітчизники приїжджають лікуватися від нудьги? А якщо й тоді не зважитесь зробити висновку, почитайте твори наших сучасних знаменитостей або придивіться, що відбувається серед вашої власної рідні. Повчальні будуть спостереження. Отож не даваймо, друже мій, бодай найменшого приводу осуджувати нас. А то нас рознесуть, розшарпають на клапті. Ми повинні бути обачними, як приборкувач диких звірів. Якщо такий приборкувач, на лихо, порізався бритвою перед тим, як увійти в клітку до хижаків, він стане для них ласим куснем. І я одразу відчув
414


небезпеку того дня, як у думки мені закралася підозра, що я не така вже й цяця. Відтоді я зробився недовірливий. Якщо в мене трошки витекло крові, тут мені й кінець — зжеруть всього з тельбухами.
Мої взаємини з сучасниками зовні лишалися такі самі, але помалу розладнувалися. Друзі мої змінилися. При кожній нагоді вони вихваляли те почуття врівноваженості й певності, яке вони спізнавали біля мене. Проте я примічав лише дисонанси в своїй душі, якийсь розлад; я відчував себе вразливим, відданим на поталу громадській думці. Люди вже не здавалися мені поштивою аудиторією слухачів, до якої я звик. Коло, центром якого була моя особа, розірвалось, і вони розташувались тепер у ряд, як судді у трибуналі. Від тої хвилини, як я почав боятися, що мене є за що осуджувати, я раптом зрозумів, яке в них непоборне прагнення судити. Так, ось вони переді мною, як і раніше, але вони сміються. Точніше, мені здалось, ніби кожний зустрічний дивиться на мене, затамувавши сміх. У ту пору я навіть мав таке враження, наче їм хочеться мене перечепити. Двічі чи тричі я й справді спотикався ні з того ні з сього, заходячи в якесь прилюдне місце. А раз навіть гепнувся біля порога. Француз- картезіанець, яким я можу себе назвати, одразу опанував себе і приписав те, що сталося, божеству, доступному нашому глузду, тобто випадковості. І все-таки недовірливість мене не полишала.
Оскільки увага моя загострилась, я легко відкрив, що маю ворогів. По-перше, серед колег-адвокатів, по-друге, в світському товаристві. Одних дратувало, що вони зобов’язані мені за якусь послугу. Інші гадали, що я мав зробити їм послугу, а не зробив. Власне, все це була звичайна річ, і такі відкриття не надто смутили мене. Куди важче й болісніше було допустити, що я маю ворогів серед людей, ледь мені знайомих, а то й геть не знайомих. Через свою простодушність, яку ви, мабуть, помітили в мені, я гадав, що варто людині познайомитися зі мною ближче, як вона полюбить мене. Таж ні! Найбільше ворожості я зустрічав серед тих,
415


з ким тільки шапкувався і сам їх добре не знав. Безперечно, вони підозрювали, що я живу на всю губу, гуляю й не соромлюся свого раювання, а то річ непростима. Вигляд щасливця, мазунчика долі, а надто як він цим хизується, може довести до сказу навіть осла. Крім того, я жив таким повним життям, так мало мав часу, що цурався багатьох охочих заприязнитися зі мною. З тієї таки причини я легко забував про Них. Але ж ті охочі заприязнитися були людьми, котрі не жили повним життям, і вони добре пам’ятали, що я їх зневажив.
Отож візьмімо один приклад, жінки врешті обходилися мені дорого. Часу, присвяченого їм, я не міг присвятити чоловікам, а вони не завжди мені те прощали. Що тут діяти? Щастя й успіхи прощають нам лише тоді, коли ми згодні великодушно поділити їх з іншими. А як хочеш бути щасливим, то годі клопотатися про інших. Тут не даси ради. Будь щасливий і осуджуваний або не знай осуду й будь горопахою. А до мене ставилися ще несправедливіше: мене осуджували за минуле моє щастя. Я довго жив в ілюзії вселюдської злагоди, тоді як звідусіль на мене, неуважливого, усміхненого щасливця, сипалися стріли кпинів та слова осуду. Того дня як я почув сигнали тривоги, з очей мені спала полуда, я раптом відчув усі завдані мені рани й одразу знесилів. Увесь світ почав із мене сміятися.
Такого знущання негоден винести ніхто (окрім мудреців, себто тих, хто не живе). Єдина відсіч — це злість. Іноді люди поспішають осудити тебе, щоб самим не зазнати осуду. Ну що ви хочете? Найприродніша й найпростодушніша думка, що спадає людині ніби з глибини її єства,— це думка, що вона невинна. З цього погляду ми всі скидаємося на того французького хлопчика, котрий у Бухенвальді вперто хотів подати скаргу писареві — той був також арештант і заносив його ім’я до списку в’язнів. Скаргу? Писар та його товариші засміялися: «Марно, голубе мій. Тут скарг не приймають».— «Але бачте, пане,— казав маленький француз,— у мене винятковий випадок. Я не винен».
416


Ми всі — виняткові випадки. І всі хочемо апелювати з того чи того приводу. Кожен вимагає, щоб його визнали невинним будь-що, навіть коли для цього треба оскаржити весь рід людський і самого Бога. Ви не дуже порадуєте людину, похваливши її за ті старання, завдяки яким вона стала розумною або великодушною. Але зате, як вона засяє, якщо ви похвалите її вроджену великодушність. І навпаки, якщо ви скажете злочинцеві, що злочин його залежить не від його натури й не від його вдачі, а від нещасливих обставин його життя, ви завоюєте його палку вдячність. Під час вашої промови на захист він вибере саме ту хвилину, коли ви говорите про ті обставини, й заплаче. Але ж немає жодної заслуги у вродженій чесноті чи природному розумі. Не зростає, звісно, й відповідальність за злочин, коли його вчинено через злочинну натуру його винуватця, а не через обставини. Але ці пройди вимагають помилування, тобто безвідповідальності, й безсоромно посилаються для свого виправдання то на свою натуру, то на пом’якшувальні обставини, навіть якщо ці посилання й суперечливі. Для них головне, щоб їх визнали невинними, не піддали сумніву їхні природні чесноти, а їхні гріхи вважали за наслідок нещасливого збігу обставин, тимчасове лихо. І все це потрібне людям на те, щоб уникнути осуду. Тут просто не добереш що й до чого, дуже важко викликати в людей захват мерзенною вдачею злочинця і воднораз досягти, щоб його простили, а тому всі намагаються забагатіти. Чому? Ви замислювались над цим? Багатство — це могутність, правильно. Але важливе тут інше: багатство рятує вас від негайного суду, витягає вас із юрби, що штурмує вагони метро, і дає вам автомобіль, що сяє нікелем, ізолює вас у просторих добре пильнованих парках, у спальних вагонах і в каютах-люкс. Багатство, мій друже,— це ще не виправдання злочинця, але відстрочка, і то вже добре...
Не вірте приятелям своїм, як вони * прохатимуть вас говорити з ними щиро. Вони просто сподіваються, що своєю обіцянкою нічого від них не приховувати, ви підтримаєте
14 0—266
417


їхню високу думку про самих себе. Та хіба щирість може бути умовою приязні? Намагання встановити істину за будь-яку ціну — то пристрасть, яка нікого не помилує і ні перед чим не зупиниться. То навіть вада, дуже рідко надзвичайне правдолюбство буває вигідне, найчастіше це егоїзм. Отож, якщо ви опинитесь у такій ситуації, і не думайте: обіцяйте бути правдивим і брешіть, совісті не питаючись. Ви вволите бажання приятелів і доведете їм свою прихильність.
Це безперечна істина, недарма ми рідко довіряємось тим, хто кращий за нас. Радше ми уникаємо їхнього товариства. Найчастіше ми сповідаємося тим, хто схожий на нас й поділяє наші вади. Ми зовсім не хочемо виправлятися, не прагнемо самовдосконалення: передусім треба, щоб нас судили з усіма нашими вадами. Нам хочеться, щоб нас пожаліли й підтримали. Словом, ми хотіли б і не вважатися за винних і не старатися очиститися. В нас не досить цинізму і не досить чесноти. В нас нема ні сили зла, ні сили добра. Ви читали Данте? Невже? До лиха! То ви тоді знаєте, як це в Данте? Адже він допускає, що ангели були нейтральні у чварах між Богом і Сатаною. Він відводить їм місце перед дверима, так би мовити, у вестибюлі свого пекла — в так званому Лімбі. Отож ми з вами у вестибюлі, любий друже.
Терпіння? Ви, звісно, маєте слушність. Треба набратися терпіння й чекати Страшного Суду. Але от лихо, нам ніколи, ми поспішаємо. Так поспішаємо, що мені довелося навіть стати суддею на покуті. Однак мені треба було впорядкувати свої відкриття і дати раду кпинам моїх сучасників. Від того вечора, як мене покликано до відповіді, а мене таки справді покликано, я мусив відповісти або принаймні пошукати відповіді. То було нелегко. Я довго блукав навмання. І той постійний регіт і кпини навчили мене краще розуміти самого себе й побачити нарешті, що я не такий уже сіряк. Не посміхайтесь, ця істина не така вже елементарна, як здається. Елементарними називаються такі істини, які людина відкриває останніми — та й усе.
418


у
Отож після довгого вивчення самого себе я встановив глибоку дволикість людської вдачі. Покопавшись у пам’яті, я збагнув тоді, що скромність допомагала мені здобувати успіх, смиренність — перемагати, а шляхетність — гнітити. Я вів війну мирними засобами і, виявляючи некорисливість, домагався всього, чого мені хотілося. Скажімо, я ніколи не нарікав, що мене не привітали з днем народження, забули цю знаменну дату: знайомі дивувалися з моєї скромності і майже захоплювалися нею. Але дійсна її причина ховалася від них: я хотів, щоб про мене забули. Хотів відчути себе ображеним і пожаліти себе. За кілька днів до славетної дати, яку, звичайно, добре пам’ятав, я вже був насторожі, намагався не допустити нічого такого, що могло б нагадати про неї людям, на чию забудькуватість я розраховував (я навіть збирався якось підробити календар, почеплений у коридорі). Переконавшись у своїй самоті, я міг віддатися солодкій мужній печалі.
Отож образ моїх чеснот завжди мав не такий уже й привабливий зворотний бік. Правда, в певному розумінні, мої вади обертались на мою користь. Мені, скажімо, доводилось таїти темні боки мого життя, але ця потайливість надавала мені холодного вигляду, який сторонні вважали за гординю доброчесної людини, моя байдужість будила любов до мене, і найбільше мій егоїзм давався взнаки у «шляхетних» моїх вчинках. На цьому я зупинюся — надто велика симетрія пошкодить переконливості. Та що там, я робився запеклим сласником і вже не міг втриматися ні перед запропонованою склянкою вина, ні перед вродливою жінкою-спокусницею. Мене вважали за людину діяльну, енергійну, але царством моїм було любовне ложе. Я кричав про свою чесність, та, либонь, кожного або кожну з тих, кого любив, я зрештою зраджував. Звісно, мої зради не заважали моїй вірності професійному обов’язку, при всій св»їй безтурботності я провадив велику роботу: я ніколи не переставав помагати ближнім, хоча б задля власної втіхи. Але хоч би скільки я товк собі ці очевидні істини, вони давали мені лише по¬
14*
419


верхову втіху. Іноді ранками я піддавав себе суворому суду сумління і доходив висновку, що я надто провинився, зневажаючи людей. І найбільше я зневажав тих, кому допомагав частіше за інших. Вельми поштиво, схвильовано висловлюючи своє співчуття, я, власне, щодня плював у лице всім зустрічним сліпцям.
А чи є в цьому хоч яке-небудь виправдання? Щиро кажучи, є, але таке мізерне, що мені просто незручно посилатися на нього. Але хай би там що, ось воно. Я ніколи не вірив, що справи, які заповнюють людське жит-гя,— це щось серйозне. В чому полягає дійсно «серйозне», я не знав, але те, що я бачив довкола, здавалося мені просто грою — то потішною, то набридливою й нудною. Далебі, я ніколи не міг збагнути деяких поривань і поглядів. З подивом і навіть підозрою дивився, приміром, на чудних людей, котрі збавляють собі віку через гроші, впадають у розпач від того, що вони втратили «становище», або з поважним виглядом приносять себе в жертву задля гаразду своєї родини. Мені куди зрозуміліший був мій знайомий, який надумав кинути курити і в якого стало сили волі добитися свого. Та якось уранці він розгорнув газету, прочитав, що випробувано першу водневу бомбу, дізнався, які наслідки таких вибухів, і негайно подався до тютюнової крамнички.
Звісно, іноді я вдавав, що приймаю життя всерйоз. Але мені скоро ставало ясно, яка легковажна ця серйозність, і я грав і далі свою роль, по змозі вдаючи з себе людину діяльну, розумну, шляхетну, сповнену громадянських почуттів, співчутливу,— словом, взірцеву. Зупинюся на цьому. Ви, либонь, уже зрозуміли, що я був як оті голландці: вони поряд нас, а їх тут нема; так і я — мене не було саме тоді, коли я посідав у житті надто велике місце. По-справжньому щирим і здатним на ентузіазм я був лише на своїх заняттях спортом та ще на військовій службі, коли ми в полку ставили п’єси задля власної втіхи. І в тому і в тому випадках існували правила гри, зовсім не серйозні, але ми для сміху визнавали їх за обов’язкові. Навіть тепер напхом напханий стадіон, де
420


відбувається недільний матч, і палко люблений мною театр — єдині місця в світі, де я почуваюся ні в чому не винним.
Але хто вважатиме таку позицію законною, коли йдеться про любов, про смерть, про зарплатню бідних? Але що мені було робити? Любов Ізольди я міг уявити собі лише в романах або на сцені. А мрущі іноді здавалися мені акторами, що перейнялися своєю роллю. Репліки моїх бідних клієнтів нібито йшли за тим самим сценарієм. І от, живучи серед людей, але не поділяючи їхніх інтересів, я не міг вірити в серйозність своїх обов’язків. З поштивості й безтурботності я відповідав тим вимогам, що ставились до мого фаху, до моїх родичівських і громадянських почуттів, але робив це якось неуважно, що зрештою все зводило нанівець. Я жив під знаком двоїстості, і найважливіші мої вчинки часто бували найнеобдуманіші. Чи не тим я, на додачу до всіх своїх дурощів, не міг дати собі прощення, хоча й люто повставав проти суду свого сумління і суду ближніх, що його я відчував і що змушував мене шукати якоїсь ради.
Якийсь час моє життя зовні пливло так, як і раніше, ніби нічого в ньому не змінилося. Воно котилося тією самою колією. І ніби зумисне довкола мене все голосніше лунала хвала. Ось звідки прийшло лихо! Пам’ятаєте: «Горе вам, коли всі хвалитимуть вас!» Золотії слова! Горе мені й було. Мотор щось завередував, хтозна й чому, машина зупинилася.
І саме тоді вдерлась у моє повсякденне життя думка про смерть. Я прикидав, скільки літ мені залишається до кінця. Шукав прикладу, коли вмирали люди мого віку. Мене мордували думки, що я не встигну виконати свого завдання. Якого завдання? Я й сам не знав. Щиро кажучи, хіба варто продовжувати те, що я робив? Але річ не зовсім у цьому. Насправді мене переслідував безглуздий страх: а що, як я помру, так і не зізнавшись у всіх своїх ошуканствах і брехні? Ні, треба зізнатися, звичайно, не Богові та його земним заступникам. Ви ж розумієте, я був вище цього. Ні, треба зізнатися людям, скажімо, своєму приятелеві чи
421


улюбленій жінці. Якщо затаїти хоч один обман, він по смерті людини навік залишиться нерозкритим. І ніхто ніколи не дізнається правди, бо єдиний, хто її знав, помер і забрав таємницю в могилу. Мені паморочилося в голові на саму думку про таку безповоротну загибель правди. Нині, скажу між іншим, подібне убивство істини радше дало б мені вишукану втіху. Мене радує, скажімо, певність, що лише я один знаю те, що намагається розгадати весь світ, бо ж у мене сховано річ, яку довго й марно розшукувала поліція трьох країн. Але менше з тим. У той час я ще не знайшов рецепту душевного спокою і дуже страждав.
Звичайно, я присаджував себе. Велике діло — брехня однієї людини в історії багатьох поколінь, і що за претензія — кинути світло істини на жалюгідний обман, загублений в океані віків, як дрібочка солі в морі! Я запевняв себе також, що фізична смерть, якщо судити з тих випадків, свідком яких я був, уже сама собою достатня кара, вона дає відпущення всіх гріхів. Ціною передсмертних мук людина дістає спасіння (тобто право зникнути остаточно). Та все одно мій пригнічений настрій усе посилювався, думки про смерть поймали мене невідступно, я прокидався і засинав з ними, і хвала ближніх ставала для мене дедалі нестерпніша. Мені здавалося, ніби разом з ними зростає і робиться безмірною моя брехня, і годі мені вже подолати її.
Нарешті настав день, коли я не міг більше витримати. Перший мій порив був безладний. Так, я брехун, і я повинен показати це, повинен кинути мою дволикість в обличчя всім цим бовдурам, поки вони самі її не викрили. Раз мене силують на правду, я прийму виклик. Аби запобігти глузам, я ошельмую себе сам, виставлю на вселюдське посміховисько. Словом, треба було урвати суд. Я хотів привернути глузіїв до себе або принаймні самому стати на їхній бік. Я надумав, скажімо, штовхати сліпців на вулиці, і глуха, геть несподівана радість, яку я спізнав, замислюючи таке, показала мені, до якої міри в душі я ненавидів їх: мені хотілося прохромлювати шини маленьких авто, що їх роблять для калік, або
422


встати, приміром, під риштування, де працюють мулярі й тинькарі, і заволати: «Паскудна голота!», надавати ляпасів маленьким дітям у вагоні метро. Але я тільки мріяв про такі діла і нічого такого не робив, а якщо й робив щось схоже, то забував про свої вибрики. В кожному разі, саме слово «правосуддя» мене лютило до сказу. Я несамохіть уживав його, як і раніше, в своїх промовах на захист підсудних. Але надолужував потім, прилюдно проклинаючи дух гуманності: я заявив, що скоро випущу маніфест, де викрию пригноблених, довівши, що вони пригнічують порядних людей. Якось, коли я їв лангусту на терасі ресторану, мене розлютив нав’язливий прошак, я покликав господаря, звелів йому прогнати жебрака і вдоволено слухав промову цього виконавця страти: «Адже ви всім заважаєте,— казав він.— Ну, зрештою, поставте себе на місце пристойних панів»,— переконував він жебрака. Я говорив першому-ліпшому, як мені шкода, що нині вже не вільно робити так, як один російський поміщик, який викликав у мене захоплення своєю вдачею: він наказував машталірові шмагати батогом і тих своїх кріпаків, які вклонялись йому при зустрічі, і тих, які не вклонялись, караючи і тих і тих за зухвалість, бо вважав її в обох випадках однаковою.
Згадую, до речі, як я тоді розходився: почав був писати «Оду поліції» та «Апофеоз гільйотини». А головне, змушував себе відвідувати ті кав’ярні, де збирались наші славетні гуманісти. З огляду на мою добру славу, вони мене, ясно, зустрічали дуже прихильно. І там я ніби ненароком вимовляв заборонені поміж них слова. «Слава Богу!» — казав я або ж просто вигукував: «Боже мій!» А ви знаєте, які наші ресторанні атеїсти, ці несміливі богомольці. Почувши такі жахливі, такі недоречні слова, вони бували вражені, мовчки перезирались, потім зчинявся неймовірний гвалт: одні прожогом тікали з кав’ярні, інші обурено кудкудакали, нічого не бажаючи слухати, і кожен корчився як чорт, покроплений святою водичкою.
Вам мій вибрик здається дитинним? Однак у цьому жарті
423


був, мабуть, і певний глузд. Мені хотілося зіпсувати їхню гру, а головне — так, так,— підірвати мою добру славу, що доводила мене до сказу. «Така людина, як ви»,— люб’язно казали мені, і я бліднув від люті. Мені більше не потрібна була їхня пошана, бо вона не була всезагальною, та й як вона могла бути всезагальною, коли я сам не міг її поділяти. Отож краще накинути на все — і на суд людський, і на пошану порядного товариства — запону безглуздя і насміху. Мені треба було дати вихід почуттю, яке давило мене. Я хотів розламати гарний манекен, яким я всюди виступав, і показати всім, чим напхано його нутро. Згадую, приміром, розмову, яку я мав провести з молодими адвокатами-стажерами. Роздратований несосвітенною похвалою старшини «стану адвокатів», котрий рекомендував мене аудиторії, я не стерпів. Почав я палко, з захоплюючим піднесенням, якого чекали від мене і яке я за виграшки «видавав» на замовлення. А потім я раптом почав рекомендувати як метод захисту мішанину. Не ту вдосконалену мішанину, до якої вдаються в наших сучасних судищах інквізиції, де садовлять на лаву підсудних водночас і злодія і чесну людину, аби звалити на другого злочини першого. Ні, мова мовилася про те, що злодія там захищають ціною злочину чесної людини, в даному разі — адвоката. Я цілком ясно висловив свою думку.
«Уявімо, я взявся боронити якогось зворушливого громадянина, який вчинив убивство з ревнощів. Подумайте, панове присяжні, адже гріх сердитися на цього чоловіка, ви ж бачите, що його природна доброта піддалася непосильному для нього випробуванню сексуальною жагою. Наскільки важливіша та обставина, що я, наприклад, зараз не на лаві підсудних, а на своєму адвокатському місці, хоча я ніколи не відзначався добротою і не мучився, ставши жертвою підступної зради. Я на волі, я не підлягаю суворому вашому осудові, але хто ж я такий? О, щодо пихи — сяю як сонечко, а сам — хтивий цап, гнівливий фараон, затятий нероба. Я нікого не вбивав? Ще ні, звичайно! Але можливо, через мене померли вельми достойні жінки. Цілком може
424


бути. І я здатен узятися знов до свого. А ось він — погляньте на цього чоловіка! — він більш ніколи не вчинить скоєного. Він досі не може опам’ятатися від того, що так перегнув». Ця промова трохи спантеличила моїх молодих колег. Але відразу ж вони оговтались і почали реготати. А потім і зовсім заспокоїлись, коли я підійшов до кінцевої частини промови і красномовно закликав у ній до захисту людської особистості і її гаданих прав. Звичка була дужча за мене.
Неодноразово повторюючи ці милі вихватки, я домігся лише того, що трохи похитнув усталену про мене думку. Обеззброїти шанувальників, а головне, самому скласти зброю мені не пощастило. Ніякої радості не дав мені подив, з яким звичайно реагували мої слухачі, їхнє мовчазне збентеження, схоже на те, яке ви зараз відчуваєте,— ні-ні, не заперечуйте. Бачите, не досить самому обвинуватити себе, щоб стати невинним, а то я був би чистий мов те ягня. Треба звинуватити себе особливим робом, знадобилося чимало часу, щоб виробити цю манеру, я відкрив її лише тоді, коли всі відцуралися мене. А доти довкола мене все витав смішок, і всі мої хаотичні зусилля не могли позбавити його доброзичливого, майже лагідного відтінку, від якого мені ставало боляче.
Дивіться, здається, починається приплив. Отже, наш корабель скоро відчалить назад. Вечоріє. Погляньте, високо в небі знов збираються голуби. Тиснуться одне до одного, ледь помахуючи крильми, і світло потроху мерхне. Посидьмо мовчки, помилуймося на цю передзахідну досить понуру годину. Ні? Вас більше цікавить моя історія? Ви дуже ласкаві. А втім, я й справді можу тепер вас зацікавити. Перш ніж розтлумачити, що таке суддя на покуті, я вам розкажу усе про розпусту й кам’яні мішки.
Помиляєтесь, любий мій, пароплав^ іде швидко. Але Зей- дерзе — мертве море, майже мертве. Берег плаский, оповитий туманом, не знати, де те море починається, де кінчається. І нема ніякої віхи, ми не здатні визначити
425


швидкості руху. Пароплав пливе, пливе, а довкола нічого не змінюється. Це не плавба, а якийсь сон.
От у грецькому архіпелазі мене огортало зовсім інше почуття. На обрії виринали нові острови. Голі, скелясті, вони обрисами своїх кряжів виводили межу неба, кам’янисті їхні береги різко вганялися в море. Там уже не сплутаєш: стільки яскравого світла, і все стає втіхою. Я мав таке враження, ніби я без упину і вдень і вночі стрибаю баранцями прохолодних хвиль від острівця до острівця, і хоча наш кораблик насилу посувався, мені здавалося, що він летить, розсипаючи довкола шумовиння і сміх. Відтоді сама Греція пливе в мені, її невтомно несе течією десь на краю пам’яті. О, та й мене захопила й несе хвиля ліризму! Що ж ви не спините мене?
До речі, ви знаєте Грецію? Ні? Тим ліпше! Що б нам робити в Греції, дозвольте вас запитати? Там потрібні люди, серцем чисті. Уявіть собі, друзі прогулюються там вулицями парою, взявшись за руки. Так, жінки сидять удома, а чоловіки зрілого віку, статечні вусаті люди, поважно сунуть пішоходами, сплівши свої пальці з пальцями приятеля. На Сході теж так буває? Можливо. Але скажіть мені щиро, хіба ви взяли б мене за руку десь на паризькій вулиці? Я, звісно, жартую. Хто-хто, а ми вміємо себе тримати, ми боїмося брудних підозр. Перш ніж причалити до грецьких островів, нам довелося б довго митися. Там повітря таке чисте, там і море, й радощі такі ясні. А ми...
Посидьмо на цих шезлонгах. Яка мла! Я, здається, збирався вам розповісти про кам’яні мішки. Так, я вам скажу, що це таке. Довго я пручався, даремно напускаючи на себе пихатий і зухвалий вигляд, але, знесилившись, побачивши марноту мого борюкання, поклав собі розлучитися з людським суспільством. Ні, ні, я не став шукати якогось безлюдного острова, та їх тепер і немає. Я просто знайшов собі прихисток у жінок. Ви ж знаєте, вони не осуджують по- справжньому наших слабкостей, радше вже спробують принизити нашу силу, обеззброїти нас. Жінка — це винагорода не войовника, а злочинця. Для нього жінка — пристань, тиха
426


гавань; у ліжку жінки звичайно його й арештовують. Хіба жінка не все, що зосталося нам від раю земного? Геть розгубившись, я помчав до цієї пристані. Але тепер я вже не виголошував промов. Правда, я трохи ще грав роль, за звичкою, але колишньої спритності в мене не стало. Боюсь зізнатися (а то знов почну ораторствувати), але в ті часи в мені озвалася потреба в щирому коханні. Цинічно, правда? В кожному разі, мене мучила туга, почуття безталання, що робило мене вразливішим; траплялося, я мимоволі брав на себе якесь зобов’язання, почасти з цікавості. В мене виникла потреба кохати і бути коханим, а тому я уявив себе закоханим. Іншими словами, я геть здурів.
Незрідка я ловив себе на тому, що ставлю те запитання, якого я, людина досвідчена, досі уникав. Я питав: «Ти кохаєш мене?» Ви, звичайно, знаєте, яка відповідь лунає в таких випадках: «А ти?» Якщо я відповідав: «Так», то перебільшував свої щирі почуття. А якщо зухвало відповідав: «Ні», то ризикував тим, що мене розлюблять і я страждатиму через те. Що більша небезпека загрожувала почуттю, в якому я сподівався віднайти душевний спокій, то завзятіше домагався його від своєї партнерки. Я дійшов до зовсім недвозначних обіцянок і вимагав від усього серця все глибшого почуття. Ось тоді я й запалився уявною жагою до чарівної дурепи, яка начиталася порад в еротичних виданнях, а тому говорила про кохання з палкою переконаністю інтелігента, який прорікав неминучість безкласового суспільства. Вам звичайно відомо, як захоплює така переконаність. Я також намагався говорити про кохання і зрештою переконав самого себе, що я закохався. Принаймні я був цього певен, аж поки та дурепа стала мені за коханку і я зрозумів, що автори-серцеїди навчили її розводитися про кохання, але залишили цілковитою невігласкою у любовній практиці. Я закохався в папужку, а спати мені довелось із змією. Тоді я почав шукати в інши* жінок того кохання, про яке пишуть у книжках і якого ніколи в моїм житті не траплялося.
427


Але я шукав без особливого захвату. Адже понад тридцять років я любив лише самого себе. Такої закоренілої звички годі позбутися. І я не позбувся її, а виявляв лише кволі спроби перейнятися палким коханням. Я ставав усе щедріший на обіцянки, закохувався одразу в кількох жінок, як колись бувало, заводив одразу по кілька інтрижок. І накликав на жінок більше лиха, ніж у часи моєї безтурботної байдужості. Уявіть собі, моя папужка з розпачу надумала морити себе голодом. На щастя, я вчасно підоспів до безталанниці і смиренно підбадьорював доти, доки вона не зустріла вродливого інженера з посивілими скронями, який повертався з мандрів на острів Балі і якого їй уже описав її улюблений тижневик. У кожному разі, я не тільки опинився, як то кажуть, на сьомому небі й не дістав розгріщення, але й ще збільшив важкий тягар своїх помилок і гріхів. Згодом я відчув таку огиду до кохання, що довгі роки не міг без скреготу зубовного чути про «Життя серед троянд» або «Любов і смерть Ізольди». Я спробував відмовитися на свій лад від жінок і жити чеснотливо. Зрештою, мені досить було їхньої приязні. Але довелося відмовитись і від гри. А якщо відкинути потяг, то з жінками мені було без міри нудно; та, мабуть, і вони нудилися зі мною. Не було більше гри, не було театру, одна тільки гола правда. А правда, друже мій,— то смертна нудьга.
Впавши в розпач від кохання і від чеснотливості, я врешті надумав, що мені лишається ще розпуста, вона добре заступає кохання, припиняє кпини людей, запроваджує мовчанку, а головне, дарує безсмертя. Коли ти п’яний упівсвиста, ще не втратив ясного розуму і лежиш пізно вночі поміж двох повійниць, геть вичерпавши хіть, надія, бачте, вже не мучить тебе — уявляєш, що віднині й надалі, на всі часи в житті твоєму запанує холодна розважливість, а всі страждання навіки кануть у минуле. В певному сенсі я завше пускався берега, ніколи не перестаючи мріяти про безсмертя. Це було властиве моїй вдачі й випливало також із великої моєї любові до себе, про яку я вже не раз казав вам. Та я просто помирав
428


від прагнення до безсмертя. Я надто любив себе і, звісно, хотів, щоб такий коштовний об’єкт моєї любові жив вічно. Але ж по тверезому міркуванні та знаючи себе трохи, не бачиш достатніх підстав для того, щоб безсмертя було даровано такій сласній мавпі, а отже, треба добувати собі сурогати безсмертя. Через те, що я жадав вічного життя, я й спав з повіями, і пив ночами. Вранці, звичайно, у мене було гірко в роті, як воно й випадає смертному. Але довгий час я витав у небесах. Уже не знаю, як і признатися, я все ще розчулено згадую про деякі ночі, коли ходив до одного кабаре, чекаючи на танцівницю, що виступала там і вщедряла мене своєю ласкою. На славу їй я навіть побився якось з одним хвальком шмаркачем. Щоночі я патякав біля стойки бару в цьому непристойному затишку, освітленому багряними вогнями і просяклому пилом, брехав, як зубодер на ярмарку, і пив, пив. Дочекавшись зорі, я потрапляв нарешті в ніколи не застелю- вану постіль моєї принцеси, яка машинально віддавалася милощам і засинала, як убита. Помалу займався день, освітлюючи мій крах, а я, нерухомий, підносився до неба в сяєві слави.
Алкоголь і жінки давали мені, не приховую, єдину гідну мене полегкість. Відкриваю вам таємницю, любий друже, не бійтеся скористатися з неї. Ви самі тоді переконаєтесь, що справжня розпуста — суща рятівниця, бо вона не накладає на вас ніяких зобов’язань. Вкидаючись у розпусту, думаєш тільки про себе, тому найбільше і блудять великі себелюбці.
Розпуста — то нетрі без майбутнього і без минулого, а головне, без обітниць і без негайної кари. Місця, відведені для цього, відокремлені від світу. Заходячи туди, облиш і страх, і надію. Розмовляти там не обов’язково, те, по що прийшов, можна дістати й без слів, а часто навіть і без грошей — так- так. Ах, дозвольте мені, будь ласка, віддати хвалу безвісним і забутим жінкам, котрі допомагали мені тоді. Навіть тепер до моїх споминів про них долучається щось подібне до пошани.
429


Отож-бо я без усякого стриму користувався цими засобами проти туги. Мене бачили навіть в особливому готелі, призначеному, так би мовити, для перелюбства, я жив там водночас із повією зрілого віку, і з молодою дівчиною з вищого світу. З першою я грав роль вірного лицаря, а другу втаємничував у реальну дійсність. На лихо, повія була від природи вкрай буржуазна, згодом вона погодилась написати свої спогади для одного церковного часопису, що не цурався сучасних проблем. А молода дівчина вийшла заміж, аби заспокоїти свою розбещену жагу і знайти вжиток своїм чудовим обдаруванням. Признаюся не без гордості, що в ту пору мене як рівню прийняла до себе одна чоловіча корпорація, яку часто паплюжать. Згадаю про це лише мимохідь; як вам відомо, навіть дуже мудрі люди пишаються з того, що вони здатні вижлуктати на одну пляшку більше, ніж сусіда. Можливо, мені пощастило б знайти в цих приємних розвагах спокій і порятунок від мук. Але знову на заваді цьому постав я сам. Раптом схопила печінка, та ще далася взнаки незмірна втома, що й досі не полишає мене. От граєш у гру «жадоба безсмертя», а через тиждень-другий ти ледь живий і не знаєш, чи дотягнеш бодай до завтра.
Я відмовився від своїх нічних подвигів, життя стало не таке нестерпне, і то була єдина користь від такого експерименту. Втома, підточуючи моє тіло, притупила багато колючок, що роздирали мені душу. Всяка надмірність підточує життєву силу, а отже, втишує й муки. Всупереч звичайному уявленню, в розпусті нема нічого несамовитого. Це просто довгий сон. Ви, мабуть, помічали, що для людей, змучених ревнощами, найважливіше переспати з тою, котра, як вони гадають, зрадила їх. їм, безперечно, хочеться ще раз упевнитися, що неоціненний скарб усе ще належить. їм. Вони, як то кажуть, прагнуть владання, до того ж відразу по тому вони менше ревнують. Плотські ревнощі — то наслідок уяви, а також і думки людини про саму себе. Суперникові вона приписує ті брудні думки, які вона мала сама за подібних обставин. На щастя, від надміру блаженства уява хиріє так ^амо,
430


як і зарозумілість. Муки ревнощів вигасають разом з мужністю і дрімають так само довго, як і вона. З тої ж таки причини юнаки після першої коханки позбуваються метафізичної тривоги, зате деякі шлюби — не що інше як узаконена розпуста — стають одноманітними похоронами сміливості й винахідливості. Так, любий друже, буржуазний шлюб узув нашу країну в домашні капці і незабаром приведе її до брами смерті.
Я перебільшую? Ні, лише відхиляюсь. Мені просто хотілося сказати, яку вигоду я здобув з кількох місяців розпусти. Я жив ніби в тумані, і сміх, що переслідував мене, лунав так глухо, що я зрештою навіть і не чув його. Байдужість, така властива мені й колись, не зустрічала більше опору, і цей склероз усе ширився. Більше ніяких емоцій! Рівний настрій, точніше, ніякого настрою. У сухотника, який одужує, легені, вражені туберкульозом, іноді зсихаються, і помалу їхній щасливий власник гине від ядухи. Так і я любісінько помирав від свого зцілення. Я все ще жив адвокатством, хоча й підірвав свою репутацію зухвалими вихватками в розмовах, а регулярно вести судову практику заважало моє непутяще життя. Цікаво, до речі, зауважити, що мені менше ставили на карб нічні походеньки, ніж браваду в моїх промовах. Суто ораторські посилання на Господа Бога в моїх судових виступах будили недовіру в моїх клієнтів. Вони, мабуть, боялися, що небеса не годні так добре захистити їхні інтереси, як умілий правозахисник, незламний знавець карного і цивільного кодексів. Вони цілком могли подумати, що я волаю до Бога через своє невігластво. Тому клієнтури порідшало. Вряди-годи я ще виступав у суді. Інколи, забувши про те, що я більше не вірю своїм словам, я говорив добре. Власний голос поривав мене, я йшов слідом за ним; хоча я й не злітав до неба, як колись, а все ж таки трохи відривався від землі, летів бриючим польотом. Окрім ділових знайомих, я мало з ким бачився, знехотя підтримував два-три осоружні зв’язки. Траплялося навіть, що я віддавав вечори чисто дружній близькості, до якої не примішувалися грішні
431


бажання, й покірно зносив ці нудні години, проте майже не слухаючи того, що мені казали. Я трохи погладшав, і мені вже здавалося, що криза зрештою минулася. Тепер мені лишалося тільки старіти.
Аж ось якось, під час морської подорожі, в яку я запросив свою подругу, не сказавши їй про те, що я вирушив у неї, аби відсвяткувати своє зцілення, я опинився на борту океанського лайнера, звісно, на верхній палубі; ми пливли в чистому морі і раптом удалині на поверхні синясто-сірих хвиль я спостеріг чорну цятку. Я зразу відвів очі, серце моє закалатало. Коли я знову змусив себе подивитись у той бік, чорна цятка кудись зникла. Але я знов побачив її і ладен був закричати, покликати на допомогу. Однак виявилось, що це просто уламок скрині, пароплави залишають таке позад себе. І все ж мені було нестерпно дивитися на нього, все здавалося, ніби це потопельник. Тоді без тіні обурення, як примиряються з фатальною звісткою, давно вже знаючи, що це правда, я зрозумів: крик, що пролунав на Сені багато років тому і рознісся десь за моєю спиною, не змовкнув: річка понесла його до вод Ла-Маншу, і він несеться тепер по всьому світу, в безмежних просторах океану; він чекав мене до того дня, як я зустрів його. Я зрозумів також, що він і надалі чигатиме на мене на морях і річках — словом, усюди, де тільки буде гірка вода мого хрещення. Адже тут ми також на воді, правда? На пласкій одноманітній безмежній поверхні, вона зливає свій окрай з окраєм землі. Якось не віриться, що ми скоро повернемося до Амстердама. Ні, ніколи нам не вибратися з цієї величезної купелі. Прислухайтесь. Хіба ви не чуєте квиління чайок? Чайки кличуть вас. Про що вони благають?
Та це ж ті самі чайки, що квилили, кликали мене над Атлантикою того дня, коли мені стало цілком ясно, що я не зцілився, що я все ще в лещатах і мені треба щось робити. Прийшов край блискучій кар’єрі, але прийшов край і шаленству, і судомному борсанню. Треба скоритись і визнати свою провину. Треба жити в мішку. Так, то ви не знаєте, що таке
432


«мішок»? Так називали в середні віки каземат підземної темниці. Звичайно в’язня кидали туди на все життя. Від інших камер цей каземат відрізнявся дотепно вирахуваними розмірами. Він був надто низький, щоб можна було випростатися на весь зріст, і надто короткий, щоб можна було лежати. Доводилося мимоволі жити там скорчившись, «по діагоналі»; сон звалював людину з ніг; не сплючи вона мусила сидіти навпочіпки. Друже мій, яка то була геніальна знахідка. Так просто, а воднораз геніально, я кажу це, зважуючи свої слова. Постійна вимушена непорушність, від якої німіло тіло, змушуючи засудженого примирятися з думкою, що він винний, а невинність дає право весело потягтися. Можете собі уявити в такому «мішку» людину, звиклу до гірських верховин і горішніх палуб? Прошу? Хіба можна було жити в таких казематах і бути не винним? Неймовірно, геть неймовірно! А інакше всі мої міркування не варті щербатого мідяка. Щоб не винному та довелося жити, перетворившись на горбаня,— ні, я не можу допустити бодай на хвилину такої гіпотези! А втім, не можна нікого вважати за не винного, зате впевнено можна сказати, що всі ми винні. Кожна людина свідчить про злочини людства — ото моя віра й моя надія.
Повірте, релігії помиляються, тільки-но починають створювати засади моральності й кидають громи та блискавки, запроваджуючи заповіді. Нема потреби в Богові, щоб покласти на будь-кого тягар провини й покарати за неї. Це чудово зроблять наші ближні з нашою допомогою. От ви сказали про Страшний Суд. Дозвольте мені поштиво посміятися з цього. Я жду його без усякого трепету, бо ж я звідав дещо страшніше: суд людський. Для нього нема пом’якшувальних обставин, навіть добрі наміри ставляться за провину. Чи ви чули хоча б про камеру плювків? Якийсь народ недавно вигадав таку камеру, аби довести, що він найкращий народ на землі. Це кам’яна скриня, де в’язенЬ стоїть на повен зріст, але рухатися не може. Міцні двері цієї кам’яної шкаралущі сягають йому до підборіддя. Отже, видно тільки його облич¬
433


чя, і кожний тюремник, проходячи мимо, смачно в нього плює. В’язень, втиснутий у скриню, не може втертися, але йому, правда, дозволено заплющувати очі. Ну ось, любий мій, ось вам винахід розуму людського. Для цього маленького шедевру Бог людям не знадобився.
Шо я хочу сказати? А те, що єдина користь від Бога була б, якби він гарантував невинність, і на релігії я дивився б радше як на величезну пральню, чим вона, до речі, й була колись, але дуже недовго — протягом кількох років — і не називалась тоді релігією. Але відтоді мило скінчилось, а носи в нас брудні, от ми їх одне одному і втираємо. Всі капосні, всі покарані, а самі плюємо на провинних, і гоп — до кам’яного мішка! Нумо, хто кого переплюне, та й годі. Я вам зараз відкрию велику таємницю, любий мій. Не ждіть Страшного Суду. Він вершиться щодня.
Ні, не турбуйтеся, я змерз трошки, тому й дрижу. Ото сирість клята! Та ми вже й підпливаємо. Стоп! Ні, ні, я пропускаю вас уперед. Тільки ви, будь ласка, не йдіть, а проведіть мене трошки. Я ще не скінчив, треба розповідати далі. А розповідати далі якраз і важко. Стривайте, ви знаєте, за що його розп’ято, того самого, про кого ви, можливо, думаєте в цю мить? Ясно, причин було немало. Причини завше знайдуться, аби вбити людину. І навпаки, неможливо виправдати помилування. Злочин завжди знайде оборонців, а невинність — лише зрідка. Та крім тих причин, що їх завзято тлумачили протягом двох тисяч років, була ще одна вагома причина тієї моторошної страти, і я не знаю, чому її так старанно приховують. Істинна причина ось у чому: адже він сам знав, що геть безневинним його не назвеш. Якщо на ньому не було тягаря злочину, в якому його звинувачено, він учинив інші гріхи, навіть якщо й не знав які. А можливо, і знав? У кожному разі, він стояв біля їхнього витоку. Він, певне, чув, як розповідали про вигублення немовлят. Маленьких дітей в Юдеї убивали, а його самого батьки сховали в надійне місце. Через кого діти загинули, як не через нього? Він цього не хотів, звісно. Вимазані кров’ю солдати, немов¬
434


лята, розрубані навпіл — то було жахливо для нього. І звичайно, через саму сутність свою він не міг їх забути. Той сум, що вчувається в усіх його промовах і вчинках — хіба не був він незцілимою тугою? Адже він чув ночами голос Рахілі, що побивалася над неживими своїми дітьми й відкидала всі втішання. Зойки лунали в імлі нічній, Рахіль кликала дітей своїх, убитих через нього, а він же, він був живий!
Він знав усе потаємне, все збагнув у душі людській (ох! Хто б міг подумати, що іноді не так злочинно скарати на смерть, як не померти самому!), він день і ніч думав про свій безневинний злочин, і для нього стало надто важко кріпитися й жити. Ліпше було б усьому покласти край, не боронитись, померти, щоб не бути єдиним вцілілим, не піддатися спокусі піти куди-інде, де його, можливо, й підтримають. Його не підтримали, він на те заремствував, і тоді його голосіння піддали цензурі. Так-так, здається, то євангеліст Лука викинув із тексту його жалібне волання: «Нащо ти покинув мене?» — адже це бунтівне волання, правда? Мерщій, ножиці сюди! А втім, завважте, аби Лука нічого не викреслив, нарікання розп’ятого навряд чи помітили б; у кожному разі, воно б не посіло багато місця. А заборона цензора обернула вигук на волання. Химерно влаштовано на світі.
Та однаково той, кого піддано цензурі, не міг вести далі. Я, любий мій, знаю, що кажу. Був час, коли мені щохвилини здавалося, що до наступної миті я не доживу. Так, можна в цьому світі вести війну, корчитися, вдаючи кохання, мордувати свого ближнього, розпускати павичевого хвоста в газетах або просто лихословити про свого сусіду, сидячи над рукоділлям. А все ж таки іноді продовжувати своє животіння, всього лише продовжувати — для цього треба бути надлюдиною. А він же, повірте, не був надлюдиною. Він заремствував, він поскаржився на свої муки, і тим-то я його люблю, друже мій, люблю його, померлого в невіданні.
На лихо, нас він покинув самих, і ми живемо, хай би там що, навіть коли нас кинуто до кам’яного мішка, коли ми
435


звідали те, що звідав він, але ми негодні зробити те, що зробив він, і померти так само, як помер він. Звісно, дехто спробував обернути собі на користь його смерть. Зрештою, було геніальною вигадкою сказати нам: «Так, ви аж ніяк не бездоганні. Але навіщо вдаватися в подробиці? Ви спокутуєте все зразу, коли вас розіпнуть на хресті!» Але нині забагато страдників деруться на хреста, бажаючи, щоб їх бачили здалеку, навіть якщо їм треба для цього потоптати ногами того, хто вже давно розіп’ятий. Забагато людей вирішили творити милосердя без великодушності. Ох, як же несправедливо, як несправедливо з ними вчинили! Мені просто серце крається з болю.
Ну от, дивіться — знов на мене найшло: зібрався виступати з промовою на захист. Прошу, даруйте мені, сподіваюсь, ви зрозумієте, чому так виходить. Знаєте, неподалік звідси є музей, що має таку назву: «Господь Спаситель наш над нами!» В давнину голландці влаштовували свої катакомби на горищах. Нічого не вдієш, підземелля тут затоплює. Тепер, не турбуйтеся, їхній Господь Спаситель не перебуває ні на горищі, ні в підземеллі. Вони в таємних промислах своїх піднесли його на стіни трибуналів і його іменем б’ють з усього маху, а головне — судять, осуджують. Його іменем! Тоді як він лагідно казав блудниці: «І я також не осуджую тебе!» Але для них те байдуже, вони осуджують, вони нікому не відпускають гріхів. «Іменем Божим на тобі мордаса!» Іменем Божим? Він не вимагав такої запопадливості, друже мій. Він хотів, щоб його любили, тільки й того. Звичайно, є люди, які його люблять, навіть серед християн. Але скільки їх? На пальцях можна перелічити. А втім, він передбачив це, він мав почуття гумору. Апостол Педро, як відомо, перепудився і зрікся його: «Я не знаю цю людину... Не розумію, про що ти кажеш тощо». Страх як перелякався! А навчитель так дотепно йому сказав: «На сьому камені зведу я церкву свою». Яка іронія! Далі нема куди! Вам не здається? І що ж, вони знов узяли гору: «Ви ж бачите, він сам так сказав!» Він справді так сказав, з цілковитим розумінням справи. А потім
436


пішов навік, давши змогу нам судити й ухвалювати вироки. На вустах — прощення, а в серці — суворий вирок.
Але ж не скажеш, ніби в світі вже нема співчуття, де там, великий Боже! Ми без кінця і краю про нього говоримо. Просто нині більше нікого не виправдовують. Безневинність померла, а суддів — так і роїться, суддів усіх мастей, з воїнства Христового і з -воїнства Антихристового; а втім, це одне плем’я, вони помирилися між собою, придумавши кам’яного мішка. Годі все закидати самим християнам. Інші теж мають рильце в пушку. Знаєте, у що перетворили в цьому місті будиночок, де колись мешкав Декарт? У божевільню! Так, так, повсюди тепер маячня безумства й переслідування. Звісно, і ми хоч-не-хоч докладаємо тут рук. Ви вже певне помітили, що я нічого не милую. Так, я гадаю, і ви так само не схвалюєте, як воно все на світі заведено. Ну, а що ми поробилися суддями, то всі ми одне перед одним винні, всі ми подібні до Христа, на свій грішний штиб, усіх нас одного по одному розпинають на хресті, а самі кати того й не відають. Так було б і зі мною, Кламансом, якби я не дав собі ради, не знайшов єдиного розв’язання проблеми, словом, не відкрив би істини...
Ні, не лякайтесь, любий друже, не лякайтесь. Я вже вмовкаю. Та ми зараз і попрощаємось — я вже вдома. На самоті, в годину втоми залюбки уявляєш себе пророком, що вдієш! Зрештою, я й зробився пророком, котрий сховався в пустелі, створеній з каміння, туманів і нетечі, але промови мої — суєслів’я, бо наша доба — царство ницості, і назвати мене можна Ілією, непосланим месією, збудженим від лихоманки і джину, пророком, що прихилився до цих липких дверей і, піднявши пальця до низького неба, кляне беззаконників, які не можуть терпіти судження про них. Так-так, вони не можуть, любий мій, терпіти жодного суду над ними — в тому вся й річ. Хто шанує закон, суду не боїться, бо його визнано буде за вірного црлінням закону. Але найстрашніша мука для людини — підпасти під суд беззаконників. Але ж нам і доводиться її терпіти. Не знаючи за
437


натурою своєю жодного стриму, розлючені судді навмання хапають, хапають жертви беззаконня свого. Що нам лишається робити? Випередити переслідувачів, правда? От і триває дикий шарварок. Зростає армія пророків і зцілителів, вони поспішають принести нам благі закони або непогрішимий громадський лад, поки земля ще не збезлюдніла. Щастя ваше, що я прийшов до вас. Бо я — початок і кінець, я вістую закон. Словом, я — суддя на покуті.
Так, так, а завтра я скажу вам, у чому полягають ці чудові обов’язки. Позавтра ви їдете, отож слід поспішати. Прошу, приходьте до мене, дзвонити треба тричі. Ви повертаєтесь до Парижа? Париж далеко, Париж прекрасний, я не забув його. Пам’ятаю його сутінки ось такої осінньої пори. На дахи, сизі від диму, спадає вечір, сухий, хрусткий, місто глухо гуде, а ріка ніби тече назад. Я блукав тоді вулицями. Такі, як я, блукають там і нині, я знаю. Вони блукають, а вдають, ніби квапляться до втомленої дружини, до свого суворого дому... Ах, друже мій, чи ви знаєте, як ото самотній душі блукати вулицями у великих містах?..
Мені аж ніяково, що приймаю вас, лежачи в ліжку. Пусте, просто трохи лихоманить, я лікуюся джином. Я вже звик до цих нападів. Малярія. Я підчепив її, певне, в ті часи, коли був папою Римським. Ні, це тільки наполовину жарт. Я знаю, що ви думаєте: «Спробуй-но збагнути, де правда, а де вигадка в його розповідях». Щиро кажучи, так воно і є. Я й сам іноді... Бачте, один мій близький знайомий поділяв людей на три категорії: одні воліють нічого вже не приховувати, аби тільки не брехати, інші воліють збрехати, але ніколи не відмовляються від того, що слід приховати, а треті ладні і прибрехати і дещо притримати в таємниці. Даю вам змогу самому вибирати, до якої категорії мене краще віднести.
Та хіба все це важливо? Хіба виголошена брехня врешті не приводить до правди? І хіба мої розповіді, правдиві чи вигадані, не мають однакової мети, однакового сенсу? То чи не все одно, правдиві вони чи вигадані, якщо в обох випадках вони малюють, ким я був і ким став нині. Інколи швидше роз¬
439


кусиш людину, яка бреше, ніж ту, яка говорить правду. Правда, як яскраве світло, засліплює. Брехня, навпаки, легенький напівморок, який чітко вирізняє кожну річ. Ну, думайте що завгодно, а мене нарекли в концтаборі папою.
Сідайте, прошу. Вас зацікавила моя кімната? Стіни голі, але все тут охайно. Якась подоба картини Вермеєра, але без шаф і каструль. І без книжок також — я вже давно кинув читати. Колись моя оселя була напхом напхана книжками, читаними через п’яте-десяте. Огидна манера, така ж осоружна, як звичка деяких вередунів, які відщипнуть шматочок від паштета з гусячої печінки, а решту викидають геть. А втім, я люблю тільки сповіді, а автори цих сповідей пишуть переважно для того, щоб ні в чому не сповідатися і нічого не сказати з того, що їм відомо. Коли вони ніби переходять до визнання, то якраз тут їм і не можна вірити: одразу ж заходяться труп підрум’янювати. Повірте, я на цій косметиці розуміюсь. Ну, я відразу обрізав. Геть книжки, геть і зайві речі — лише найнеобхідніше, щоб усе було чисто й відлаковано, як домовина. До речі, ці голландські ліжка тверді, мов камінь, а бездоганно білі простирадла, що пахнуть чистотою,— мов той саван.
Вам цікаво дізнатися про мої пригоди, що настановили мене папою? Знаєте, звичайнісінькі обставини. От тільки чи стане мені сили розповісти про них. Так, лихоманка, здається, минає. А події ці давні. Відбувались вони в Африці, де завдяки панові Роммелю зайнялося полум’я війни. Я в неї не втручався, ні, не турбуйтесь. Я вже все покінчив і з тою війною, що точилася в Європі. Звісно, мене було мобілізовано, але я так пороху й не понюхав. Либонь, варто пошкодувати за цим. Можливо, все склалося б інакше. Французька армія мене на фронті не потребувала. Мене тільки змусили брати участь у відступі, Таким чином, я знов побачив Париж і німців. Мене вабила думка про Опір — про нього почали подейкувати саме тоді, коли я виявив у собі патріота. Ви посміхаєтесь? Даремно. Я зробив це відкриття в метро, на станції , Шатле. В лабіринті переходів там заблукав пес.
440


Здоровий, шерсть цупка, одне вухо стирчить, друге висле, в очах цікавість. Собацюра метався, обнюхував литки перехожих. Люблю собак, завжди любив їх вірною, ніжною любов’ю. Люблю за те, що вони вміють прощати. Я покликав цього пса, він завагався, але, мабуть, відчув до мене довіру і, радісно метляючи хвостом, побіг на кілька метрів поперед мене. І тут мене випередив, весело простуючи, німецький вояк. Порівнявшись з собацюрою, він погладив його по голові. І пес без вагання пішов поряд нього, так само радісно крутячи хвостом, і зник із цим німцем. Я відчував не лише досаду, а люту злість до цього німецького вояка — і тоді я збагнув, що в мені озвався патріотизм. Пішов би собі собака за французом, я б про це й думати забув. А тут мені все ввижалося, як цей симпатичний собака стане улюбленцем німецького полку, і це доводило мене до сказу. Випробування було переконливе.
Я пробрався в південну зону з наміром довідатися там про Опір. Але, діставши на місці довідки, я завагався. Рух здався мені трохи нерозважливим і, прямо сказати, романтичним. А головне, гадаю, підпільна робота не відповідала моєму темпераментові і моїй любові до високостей, овіяних чистим повітрям. Мені здавалося, що від мене вимагатимуть ткати килим у підземеллі, ткати його довгі ночі й дні, а тупі негідники прийдуть і, виявивши мене, спершу почикрижать усе моє рукомесло, потім потягнуть мене до іншого підвалу, мордуватимуть там і вб’ють мене. Я захоплювався тими, хто був здатний на це підземне геройство, але сам не міг наслідувати їхній приклад.
Тоді я переїхав до Північної Африки, маючи невиразні наміри дістатися звідти до Лондона. Але в Африці ситуація була заплутана, обидва протидіючі угруповання, здавалося мені, однаково мали слушність, і я утримався. Розумію з вашого вигляду, що ви вважаєте мій виклад цих важливих подробиць надто поверховим. Ну що** ж, коли я правильно оцінив вас, то саме мій поспіх і змусить вас звернути на них особливу увагу. Хай там що, а я зрештою опинився в Тунісі,
441


де ніжна моя подруга влаштувала мене на службу. Вона була дуже культурна особа і працювала в кіно. Я поїхав за нею до Тунісу і дізнався про її справжній фах лише після висадки союзників в Алжірі — того дня, як німці заарештували її. Вкупі з нею про всяк випадок прихопили й мене. Що сталося з нею, я не знаю. А мені не заподіяли ніякого зла, і після жахливої тривоги я збагнув, що мене заарештували тільки задля безпеки. Мене інтернували в табір під Тріполі: в’язні там мучилися не стільки від жорстокого ставлення, скільки від спраги й браку одягу. Змальовувати наше життя в таборі не стану. Ми, діти середини двадцятого сторіччя, не потребуємо ілюстрацій, аби уявити собі такі місця. Півтораста років тому люди розчулювалися над озерами й лісами. А нині на нас спадає ліричне хвилювання при вигляді тюремних камер. Отож я довірюся вашій уяві, додам лише кілька штрихів: спека, прямовисне проміння сонця, мухи, пісок, безводдя...
Серед нас був один молодий француз, людина віруюча. Так, просто, як у казці. На вдачу — викапаний лицар Дюге- склен. Він подався із Франції до Іспанії, щоб воювати з німцями. А католицький генерал інтернував його, і, бачивши, що у франкістських таборах сочевична юшка для в’язнів діставала, так би мовити, благословення папи Римського, він тяжко зажурився. Ні палючі небеса Африки, де він зрештою опинився, ні вимушене дозвілля в таборі не могли зцілити його від цієї зажури. Навпаки, від важких думок і нестерпного сонця він зробився трохи схибнутим. Якось, коли під тентом, з якого ніби струмувало розтоплене олово, нас сиділо чоловік дванадцять, задихаючись і марно відганяючи мух, Дюгесклен, як звичайно, заходився таврувати папу Римського, котрого він називав Римлянином. Обшарпаний, зарослий бородою, він дивився на нас блукаючим поглядом; голий, худий його торс блищав від поту, пальці кощавих рук тарабанили по гострих ребрах. Він заявив нам, що треба обрати нового папу, який жив би серед нещасних замість молитися, сидячи на престолі, і що швидше зробити заміну,
442


то ліпше. Пильно вдивляючись у нас божевільними своїми очима, він твердив, киваючи головою: «Так, що швидше, то ліпше». І нараз, заспокоївшись, сказав похмурим тоном, що далеко ходити не треба — обрати слід когось із нас, узяти чоловіка цілісного, з усіма вадами й чеснотами, і присягнути йому на послух, поставивши одну-єдину обов’язкову умову: хай він підтримує і в собі і в інших почуття нашої спільності в муках. «У кого з нас найбільше слабкостей?» — спитав він. Задля сміху я підняв руку — більше ніхто не озвався. «Добре, Жан-Батіст підійде». Ні, він не так сказав — бо ж я мав тоді інше ім’я. Словом, він заявив, що, виставивши свою кандидатуру, я виявив неабияку мужність, і запропонував обрати мене. Решта погодилась, з якоюсь поважністю граючи цю комедію. Сказати правду, Дюгесклен справив на нас враження. Навіть я, як пам’ятаю, не сміявся. По-перше, я вважав, що мій юний пророк має рацію, а тут іще сонце, виснажлива праця, бійки за воду,— словом, ми були трохи не в собі. У кожному разі, я кілька тижнів виконував обов’язки папи Римського, і то якнайсерйозніше.
У чому ж полягали ці обов’язки? Далебі, я був ніби начальником групи чи секретарем осередку. Решта, навіть невіруючі люди, звикли слухатися мене. Дюгесклен страждав, я полегшував його муки. Я помітив тоді, що бути папою не так-то легко, як гадають, і мені пригадалося це вчора, після того, як я зневажливо викривав суддів, моїх побратимів. Найважливішим питанням у таборі був розподіл води. Крім нашої, склалися й інші громадки, люди об’єднувались за політичними поглядами або за віросповіданням, і кожна громадка опікувалася своїми. Мені також доводилося опікуватися своїми, тобто чинити трохи проти сумління. Але навіть і в своїй громадці я не міг запровадити цілковитої рівності. Залежно від стану здоров’я моїх товаришів або від того, наскільки важка була праця, яку вони виконували, я віддавав перевагу то тому, то тому. А такі розбіжності заводять далеко, можете мені повірити. Ні, далебі, я дуже стомився, і мені зовсім не хочеться згадувати про ту пору.
443


Скажу тільки, що я дійшов до останньої межі — того дня, коли випив воду вмирущого товариша. Ні, ні, не Дюгесклено- ву, він на той час, пригадую, вже помер — надто багато терпів нужди заради інших. Та коли б він був тоді живий, я довше змагався б із спрагою з любові до нього — адже я любив його, так мені здається принаймні. Але ту воду я випив, переконуючи себе, що я потрібний товаришам, потрібніший, ніж той, який все одно от-от помре, і я мушу задля них зберегти своє життя. Ось так-то, любий, під сонцем смерті народжуються імперії й церкви. А щоб підправити вчорашні свої висловлювання, я зараз поділюся з вами найглибшою думкою, що виникла в мене, коли я розповідав про всі ці пригоди (вже й не знаю тепер, чи справді я пережив їх, чи вони мені наснилися). А найглибша моя думка така: треба прощати папі. По-перше, він більше, ніж будь-хто, потребує прощення. А по-друге, це єдиний спосіб стати вище за нього...
Ах, даруйте, ви добре замкнули двері? Так? Перевірте, прошу. Вибачте мені, будь ласка,— це в мене комплекс. Ляжу увечері в ліжко, вже починаю засинати і раптом думка: а я замкнув двері? Не пам’ятаю. Щовечора доводиться вставати перевіряти. Ні в чому не можна бути впевненим, я вже це вам казав. Не думайте тільки, що це побоювання, ці думки про замок — прикмета переляканого власника. Ще не так давно я не замикав на ключ ні свого помешкання, ні машину. Я й грошей не замикав, не дорожив своєю власністю. Щиро кажучи, я навіть трохи соромився, що маю власність. Бувало, просторікуючи в товаристві, я переконано вигукував: «Власність, панове,— це вбивство!» Не маючи такої широкої душі, щоб поділитися своїми скарбами з будь- яким гідним бідарем, я полишав їх на цілком можливих злодіїв, сподіваючись, що випадок залагодить несправедливість. Тепер, одначе, я не маю нічого. І турбуюся не про свою безпеку, а про себе самого, про свій душевний спокій. Мені хочеться міцно замкнути браму мого маленького світу, де я цар, і папа Римський, і суддя.
444


До. речі, дозвольте попрохати вас відчинити дверцята стінної шафи. Так, так,— там картина. Подивіться на неї. Не впізнаєте? Та це ж «Непідкупні судді». Ви не здригнулися? То у вашій освіті є прогалина? Проте, якщо ви читаєте газети, то напевне пам’ятаєте про крадіжку, яку було вчинено 1934 року: в Генті з собору св. Бавона викрали одну половинку славетного напрестольного складня пензля Ван Ейка — «Поклоніння агнцеві». Украдена половинка називалася «Непідкупні судді». На ній зображено суддів, які верхи на конях їдуть поклонитися святому агнцеві. Поцуплену картину замінили чудовою копією, оригіналу ж так і не знайшли. А він ось, перед вами! Ні, я тут ні при чому. Один із завсідників «Мехіко-Сіті», той самий, якого ви помітили минулого разу, бувши напідпитку, продав сей шедевр власникові цього шинку за пляшку джину. Я порадив нашому приятелеві горилі почепити картину на видноті, і поки по всьому світі шукали наших добропорядних суддів, вони височіли в «Мехіко-Сіті» над головами п’яничок і сутенерів. Потім горила на моє прохання віддав картину мені на схов. Спершу він бурчав, не хотів цього робити, а коли я пояснив йому ситуацію, злякався. Відтоді поштиві судейські чиновники складають усе моє товариство. А там, у «Мехіко-Сіті», картина, як ви бачили, залишила слід на стіні.
Чому я не повернув картини до собору? Ах, ах! У вас рефлекси поліцейського, бігме! Ну що ж, я вам відповім так, як відповів би судовому слідчому, аби тільки хто-небудь додумався нарешті, що картина потрапила до мене в спальню. Не повернув я картини, по-перше, тому, що вона належить. не мені, а власникові «Мехіко-Сіті», який також заслуговує цього, як і єпископ Гентський. По-друге, ніхто з тих, хто проходить повз «Поклоніння агнцеві», не міг би відрізнити копії від першотвору і, отже, ніхто не зазнав шкоди з моєї вини. По-третє, я з допомогою цієї махінації вивищуюсь над юрбою невігласів. На вселюдний огляд і захват виставлено підробку, а оригінал же схований у мене! По-четверте, я, таким чином, ризикую попасти за грати —
445


думка до деякої міри принадна. По-п’яте, судді їдуть на поклоніння агнцеві, а що вже нема ні агнця, ані непорочності, спритний шахрай, що вкрав картину, був знаряддям невідомого правосуддя, якому годі перечити. Словом, тому, що в такий спосіб ми поновили лад, і, оскільки правосуддя остаточно відокремлено від невинності — остання розіп’ята на хресті, а перше сховане в стінній шафі,— в мене руки вільні, і я можу діяти згідно своїх переконань. Я можу з чистим сумлінням виконувати важкі обов’язки судді на покуті, до яких вдався після багатьох розчарувань і знегод, а що ви вже їдете, то пора мені нарешті сказати, що ж це таке.
Дозвольте тільки, я спочатку ляжу вище, а то дихати важко. Ох, як я стомився! Замкніть на ключ моїх непідкупних суддів. Дякую. Отож я суддя на покуті — оце і є мій фах тепер. Звичайно я практикую в «Мехіко-Сіті». Але справу, до якої людина має покликання, вона вершить і поза постійним місцем роботи. Я не покидаю її навіть у ліжку, навіть коли мене тіпає лихоманка. Це, до речі, не просто фах, а мистецтво, я ним надихаюсь, дихаю ним, не думайте ж, що протягом п’яти днів я виголошував такі довгі промови лише задля власної втіхи. Ні, свого часу я досить навправлявся в порожньому патяканні. Тепер мої промови мають певну мету. Зрозуміло, я пориваюсь до того, щоб стихли кпини з мене, щоб особисто я уникнув суду, хоча, здається, це неможливо. Найдужче нам заважає уникати судилища те, що ми перші ухвалюємо собі вирок. Виходить, треба почати з того, щоб поширити суд на всіх без винятку і вже тим самим трохи послабити його.
Я виходжу ось з якої засади: ніякого прощення, ніколи й нікому. Я відкидаю добрі наміри, поважні помилки, хибні кроки, пом’якшувальні обставини. У мене не дають попуску, не дають розгрішення. Просто здійснюють арифметичну дію — додавання — і встановлюють: «Усього стільки-но. Ви розпусник, сатир, міфоман, педераст, пройда... і таке інше». Ото ж то. Доволі сухувато. В філософії, як і в політиці,
446


я прихильник будь-якої теорії, що відмовляє людині в невинності, і я за те, щоб на практиці з нею поводилися, як із злочинцем. Я, любий мій, переконаний прибічник рабства.
Без рабства, щиро кажучи, не даси остаточної ради. Я дуже швидко це збагнув. Давніше я все твердив: «Свобода, свобода!» Я її намащував на тартинки за сніданком, жував цілий день, і подих мій був просяклий чудовим ароматом свободи. Цим прегарним словом я міг уразити кожного, хто мені суперечив, я поставив це слово на службу своїм бажанням і своїй силі. Я лепетав його на вухо своїм приспаним коханкам, і воно ж допомагало мені кидати їх. Я шепотів його... А втім, годі, я захоплююсь і втрачаю міру. Одначе мені випадало користатися свободою некорисливо, і навіть, уявіть собі мою наївність, двічі-тричі я по-справжньому виступав на її захист; звісно, я не йшов на смерть задля свободи, а все ж таки я наражався на деяку небезпеку. Треба дарувати мені таку необачність, я не відав, що коїв. Я не знав, що свободу не уподібниш до нагороди чи до відзнаки, на честь яких п’ють шампанське. Це й не ласий подарунок, як от коробка дорогих цукерок. О ні, зовсім навпаки — це ярмо, виснажливий біг, скільки стане сил, та ще й самотою. Ні шампанського, ані приятелів, що піднімають келих, розчулено дивлячись на тебе. Ти сам у похмурій залі, один на лаві підсудних перед суддями, і сам повинен відповідати перед самим собою або перед судом людським. Наприкінці кожної свободи нас чекає кара; ось чому свобода — непосильний тягар, а надто коли в людини лихоманка, або коли в неї важко на душі, або коли вона нікого не любить.
Ах, любий мій, для того, хто самотній, над ким немає ні бога, ні пана, тягар днів жахливий. Отже, треба обрати собі пана, адже Бог тепер не в моді. Крім того, слово втратило будь-який глузд, і не варто вживати його, щоб нікого не шокувати. Але погляньте на наших моралістів — це такі поважні люди, вони так люблять своїх»* ближніх! А скажіть, чим вони відрізняються від християн? Лише тим, що не читають проповідей по церквах. Як, по-вашому, що їм зава¬
447


жає звернутися до Бога? Певне, сором, так, саме уявний сором, страх перед судом людським. Вони не хочуть влаштовувати скандал і тримають свої почуття при собі. Я от знав одного письменника-атеїста, який щовечора молився Богові. Це не заважало йому розправлятися з Богом у своїх книжках! Давав він йому бобу, як сказав хтось, не пам’ятаю вже хто. Один громадський діяч, людина вільнодумна, якому я розповів про цього письменника, сплеснув руками (а втім, незлобиво): «Таж для мене це не новина,— вигукнув, зітхаючи, цей апостол,— вони всі такі!» За його словами, вісімдесят відсотків наших письменників воліли б прославляти ім’я Боже у своїх творах, якби могли не підписувати їх. Але вони підписують, бо, на думку мого знайомого, люблять себе, і нічого не прославляють, бо ненавидять людей. А що їм несила відмовитися від судження про ближнього, то вони надолужують на питаннях моральності. Взагалі, вони до біса шанують чесноту. Химерна, Їй-Богу, доба! Не дивина, що уми розгублені і що один мій приятель, який був безбожником, поки зберігав вірність дружині, раптом навернувся до християнства, коли вчинив перелюбство.
Ах, ці дрібні тишки, комедіанти, лицеміри — таж вони, проте, дуже зворушливі! Повірте, всі зворушливі, навіть коли вони розпалюють у небесах пожежу. Атеїсти вони чи богомольці, шанують вони Москву чи Бостон — усі вони християни, так уже в них від батька до сина ведеться. Але якщо нема більше батьківської влади, хто ж буде ляскати по пальцях указкою? Люди вільні, хай уже вони як знають самі дають собі раду, а що вони найдужче бояться свободи і кари, що чекає їх за ту свободу, вони просять, щоб їх ляскали по пальцях, винаходять страшелезні указки, квапливо розкладають багаття, щоб замінити ними церкву. Сущі Саванароли, далебі! Але вони вірять лише в смертний гріх і ніколи не повірять у благодать. Про благодать вони, звичайно, думають. Вони мріють про благодать, про вселюдське «так», про щирість, благоденство і, хто його зна (бо ж вони сентиментальні), мріють про заручини: наречена — молоденька,
448


свіженька дівчина, наречений — ставний чоловік, на честь заручин гримить музика. А я не відзначаюсь сентиментальністю, то, знаєте, про що я мріяв? Про те, щоб віддаватися коханню душею й тілом, день і ніч, у нескінченних обіймах, в екстазі втіхи — і хай так буде п’ять років, а потім — смерть. Гай-гай!
Ну, а якщо немає цнотливих заручин або нескінченного кохання, то хай уже буде шлюб з усією його брутальністю, подружньою владою й канчуком. Головне, щоб усе стало просто, як для дитини, щоб кожна дія прописувалась, а добро і зло визначалися вільно, зате цілком очевидно. І я на це згоден, при всьому моєму сіціліанстві й яванстві, а вже до християн мене аж ніяк не зарахуєш, хоча до першого з них я сповнений найдобріших почуттів. Та на паризьких мостах я довідався, що й я боюся свободи. Отож хай живе пан, абиякий, аби тільки він заступав небесний закон! «Отче наш, що наразі єси на землі... О проводирі наші, ватаги чарівно суворі, верховоди жорстокі й вельми любі...» Словом, як бачите, головне в тому, щоб не бути вільним і в каятті своєму слухатися того, хто хитріший за тебе. А що ми всі будемо винні — то ось вам і демократія. Та ще врахуйте, друже мій, адже треба помститися за те, що ми повинні вмирати самотою. Помираємо ми самотою, а рабство — всезагальний стан. Не лише ми, але й інші будуть поневолені вкупі з нами, ось що важливо. Всі нарешті об’єднаються, правда, стоячи навколішках і схиливши голову.
Отже, зовсім непогано в своєму житті уподібнитися до суспільства, а хіба для цього не треба, щоб суспільство скидалося на мене? Погрози, ганьба, поліція — такі священні засади цієї схожості. А що мене зневажають, переслідують, приневолюють, виходить, я маю право розходитися на всю губу, показати своє нутро, бути природним. Ось чому, любий мій, урочисто прославивши свободу, я тайкома вирішив, що треба не гаючись віддати*її кому завгодно. І щоразу я, я можу це зробити, я проповідую в своїй церкві — в «Мехіко-Сіті», закликаю добрих людей скоритися і сми¬
15 0—266
449


ренно домагатися зручного стану рабства, називаючи його, проте, істинною свободою.
Але я ще не з’їхав з глузду і чудово розумію, що рабство не настане завтра. Це одне з благодіянь, що його принесе нам прийдешність. А поки що мені треба пристосуватися до теперішнього і пошукати бодай якоїсь тимчасової ради. От і довелось знайти спосіб поширити осуд на всіх, аби тягар його став легший для мене самого. І я знайшов спосіб. Прошу вас, прочиніть вікно, тут неймовірно жарко., Широко не розчиняйте, мене й лихоманить водночас. Думка моя дуже проста і плідна. Як зробити, щоб геть усі шубовснули у воду, а ти щоб мав право сохнути на сонечку? Чи не піднятися на кафедру проповідника, як багато хто з моїх славетних сучасників, та не проклясти все людство? Ні, небезпечна штука! Одного чудового дня чи ночі зненацька вибухне регіт. Вирок, який ви кинули іншим, зрештою полетить назад, просто в вашу фізіономію, і завдасть їй шкоди. Ну а як же? — думаєте ви. І от вам геніальний здогад! Я відкрив, що, доки не прийшли володарі й не принесли з собою різок, ми повинні, як свого часу Копернік, міркувати від протилежного, аби взяти гору. Якщо ми не можемо осуджувати інших без того, щоб одразу не осудити самих себе, треба спочатку осудити себе, і тоді дістанеш право осуджувати інших. Оскільки кожний суддя приходить зрештою до каяття, треба йти в зворотному напрямку й почати з каяття, а скінчити осудом. Ви стежите за моєю думкою? Аби вона стала для вас іще яснішою, зараз розповім, як я працюю.
Передусім я закрив свою адвокатську контору, виїхав з Парижа, мандрував, намагався влаштуватися під іншим ім’ям в іншому місті, де я мав би достатню практику. В світі чимало таких міст, але випадок, вигода, іронія й потреба в певному самокатуванні змусили мене обрати ось цю столицю води й туманів, порізану каналами, захаращену кам’яницями, місце, куди з’їжджаються люди з усіх кінців світу. Я влаштував свою контору в барі матроського району.
450


Клієнтура в портах вельми розмаїта. Бідарі не заглядають у розкішні ресторани, а багатії бодай раз у житті, як ви самі знаєте, потрапляють до нас. Я переважно підстерігаю якогось буржуа, заблудлого буржуа, і вже на нього я впливаю всією силою свого красномовства. Як віртуоз, добуваю з нього найвишуканіші мелодії.
Від деякого часу я свою корисну професію практикую в «Мехіко-Сіті». Вона полягає передусім у тому, що я залюбки роблю прилюдну сповідь, у чому ви мали нагоду переконатися. Звинувачую себе як тільки можу. Це неважко, бо мене обсідають спогади. Але завважте, ніяких брутальних викрутасів: я каюся, але не б’ю себе кулаком у груди. Ні, в мене гнучке лавірування, безліч відтінків і відступів — словом, я пристосовуюся до слухача, і вже тоді він сам додає жару. Те, що торкається мене, я примішую до того, що торкається інших. Я схоплюю риси, спільні для багатьох, життєвий досвід, вистражданий усіма, слабкості, які я поділяю з іншими, правила доброго тону, вимоги сучасної людини, що лютують у мені та в інших. І з усього цього я створюю портрет, узагальнений і безликий. Так би мовити, личину, схожу на карнавальну машкару, точніше, на спрощені зображення, побачивши які, кожен гадає: «Стривай, де я зустрічав цього типа?» Коли портрет завершено, як от нині ввечері, я показую його й сумно вигукую: «Гай-гай, ось я який!» Обвинувачувальний акт завершено. Але відразу ж портрет, що його я простягаю своїм сучасникам, стає дзеркалом.
Посипавши голову попелом, неквапливо висмикую з неї волосини і, роздряпавши собі нігтями обличчя та зберігаючи, однак, пронизливість погляду, стою я перед усім людством, називаючи свої ганебні діяння та не спускаючи з ока враження, що його справляю, і кажу: «Я був послідущим негідником!» А по тому непомітно переходжу в своїй промові з «я» на «ми». Коли ж я кажу: «Ось які ми з вами!» — справу зроблено, я вже можу різати їм правду в очі. Я, звісно, такий самий, як вони, ми варимося в одному казані. Та в мене,
15
451


однак, та перевага, що я це знаю, і це дає мені право говорити, не соромлячись. Я певен — ви бачите цю перевагу. Що більше я звинувачую себе, то більше право маю осуджувати вас. А ще краще — підбивати вас на осуд самого себе, адже це для мене така полегкість! Ах, любий мій! Які ми химерні, жалюгідні істоти! Бо ж варто нам придивитися до свого життя, ми знайдемо достатньо підстав дивуватися з себе й соромитися своїх вчинків. Спробуйте, і будьте певні, вашу сповідь я вислухаю з глибоким братерським співчуттям.
Не смійтесь! Атож, ви клієнт нелегкий, я це зразу побачив. Але ви прийдете до сповіді. Це неминуче. Інші в більшості своїй радше чутливі, ніж розумні, їх одразу збиваєш з панте- лику. З розумними людьми треба набратися терпцю. їм слід пояснити свою методу. Вони не забудуть її, вони задумаються. І рано чи пізно задля жарту, а можливо, в годину душевної розгубленості вони все викладуть. Ви не тільки розумні, ви, як видно, людина бувала. Признайтесь, однак, що сьогодні ви не такі вдоволені з себе, як п’ять днів тому. Чекатиму тепер вашого листа або вашого приїзду. Адже ви приїдете, я певен. І побачите, що я не змінився. А чому мені змінюватися, коли я знайшов щастя по собі? Я цілком примирився зі своєю двоїстістю, замість впадати через неї в розпач. Я призвичаївся до неї і гадаю, що вона — той самий зручний стан, якого я шукав усе життя. Власне, я неправильно вам сказав, що найважливіше уникати осуду. Ні, найголовніше — все собі дозволяти, але від часу до часу волати про свою ницість. Я тепер знов усе собі дозволяю, але вже не чую сміху з себе й використовую інших. Однак я сповідаюся в своїх гріхах і завдяки цьому мені легше все починати наново й тішитися подвійно — по-перше, догоджаючи своїй натурі, а по-друге, спізнаючи розкошів покути.
Відтоді як я знайшов собі раду, я пустився берега, тут усе: і жінки, і гордота, і туга, і лихопомність, і навіть лихоманка, яка, як я з радістю відчуваю цієї хвилини, все посилюється. Нарешті прийшло моє царство — і тепер уже назавжди.
452


Я віднайшов верховину, на яку мені можна видертися самому і згори судити всіх і все. Часом, але дуже рідко, якоїсь урочої, справді чудової ночі, я чую далекий сміх, і знов мене поймає сумнів. Але я одразу спам’ятаюся, скину на все живе і на весь світ тягар моєї власної потворності і знов я — хоч куди.
Отож я терпляче ждатиму приємної зустрічі з вами в «Мехіко-Сіте». А зараз скиньте з мене цю ковдру, я задихаюся. Ви приїдете, так? Я на знак прихильності до вас навіть продемонструю деякі подробиці моєї техніки. Ви побачите, як цілу ніч я доводжу своїм співрозмовникам, що вони негідники. До речі, я сьогодні ввечері знову візьмуся до цієї справи. Не можу без цього обійтися, не хочу позбавляти себе тих хвилин, коли котрийсь із них, не без допомоги алкоголю, звісно, впаде під тягарем каяття і почне бити себе кулаком у груди. І тоді я підводжуся, любий, здіймаюся високо, дихаю вільно, стою на горі і перед очима моїми стелеться рівнина.
Яка втіха відчувати себе богом-батьком і роздавати неспростовні свідоцтва про лихе життя й аморальність. Я царюю серед моїх грішних ангелів у високості голландського неба і бачу, як піднімаються до мене, виходять з туманів і води, легіони тих, що з’явилися на Страшний Суд. Вони піднімаються поволі, але ось уже наближається перший із них. Обличчя в нього розгублене, наполовину затулене рукою, і я читаю на ньому сум за вселюдську долю і гіркий розпач, бо він не може уникнути її. А я — я жалію, але не даю розгрішення, я розумію, та не прощаю, і, головне, ах, я відчуваю нарешті, що мені поклоняються.
Ну так, звичайно, я хвилююсь, як же мені лежати спокійно? Мені треба піднестися вище за вас, і мої думки піднімають мене. В ті ночі, точніше, в досвітній час, бо падіння відбувається на зорі, я виходжу на вулицю і стрімкою ходою іду понад каналами. В поблідлому небі тоншають шаруваті нагромадження пір’я, голуби піднімаються трохи вище, над дахами займається рожеве світло, народжується новий день
453


творення мого. На Дамраку у вологому повітрі деренчить дзвінок першого трамвая, вістуючи пробудження життя на краю Європи, в якій на цю пору сотні мільйонів людей, моїх підданців, насилу прокидаються, відчуваючи гіркоту в роті, і встають, щоб іти туди, де їх чекає нерадісна праця. А я царюю тоді в думках над усім цим континентом, який не відає, що підвладний мені; я п’ю і п’ю каламутне, як абсент, світло нового дня і, захмелівши від злих своїх слів, я щасливий — щасливий, кажу вам, я забороняю вам сумніватися, що я щасливий, я до смерті щасливий! О сонце, піщані береги морів та океанів і острови, овіяні пасатами, молодість, спогади про яку доводять до розпачу.
Пробачте, я ляжу спати. Боюсь, що надто розхвилювався. Але я все-таки не плачу. Іноді геть розгубишся, сумніваєшся в найочевиднішому, навіть коли відкриєш таємницю щасливого життя. Ту раду, яку я знайшов, не назвеш ідеальною. Проте коли тобі остогидло життя твоє, коли знаєш, що треба жити інакше, вибору в тебе немає, правда? Що зробити, щоб стати іншим? Це неможливо. Треба б відійти геть від свого «я», забути про себе задля когось іншого, бодай раз, бодай один тільки раз. Але як це зробити?
Не судіть мене надто суворо. Я мов той дід-жебрак, який усе не випускав моєї руки, діставши від мене милостиню на терасі кав’ярні: «Ах, не гнівайтесь,— казав він,— не тому до цього доходиш, що ти погана людина, та ось світло в очах померхло». Так, померхло у нас в очах світло, погасли вранішні зорі, утратили ми святу невинність, якою прощаються всі гріхи.
Дивіться, сніг пішов! О, треба мені піти прогулятися! Заснулий Амстердам, біла його запона вночі, похмура чорнота каналів під засніженими містками, пустельні вулиці, моя приглушена хода... Дуже гарна вся ця скороминуща чистота — адже завтра буде бруд. Бачите, які здоровенні білі пластівці розпушились за вікнами. То, звісно, голуби. Любі, вони зважились нарешті спуститися. Вкрили і воду й дахи густим шаром білого пір’я, тріпочуть біля кожного вікна.
454


Яка навала! Сподіваймося, що вони принесуть нам добру вістку!
Всі, всі врятуються, так, усі, а не тільки обранці, багатство і тягар праці поділять між усіма, і від нинішнього дня ви щоночі спатимете на долівці заради мене. Цілковита гармонія, чого там! Признайтеся, проте, що ви зомлієте, якщо з неба спуститься колісниця і я злину в ній, або ось сніг раптом запалає вогнем. Ви не вірите в дива? Я також. Але мені все ж таки треба пройтися.
Добре, добре. Я лежатиму спокійно, не турбуйтесь. Та ви й не дуже-то йміть віри моєму хвилюванню, моєму розчуленню і маячним моїм промовам. Вони цілеспрямовані. Стривайте, тепер ви розповісте мені про себе, і тоді я дізнаюся, чи досягнув я своєю палкою сповіддю бодай однієї своєї мети. Я все сподіваюся, що колись моїм співрозмовником виявиться поліцейський, і він заарештує мене за крадіжку «Непідкупних суддів». За все інше ніхто не може мене заарештувати, правда? Але ця крадіжка підпадає під дію закону, а я вже постарався, щоб мене мали за спільника: я переховую в себе коштовну картину й показую її першому зустрічному. То, виходить, ви можете мене заарештувати — то буде добрий початок. Може, візьмуться тоді й до всього іншого, зітнуть мені голову, і я позбудуся страху смерті, знайду спасіння. Ви піднімете над юрбою глядачів мою ще не торкану тліном голову, щоб вони її впізнали, і знов я вивищусь над ними, як зразковий злочинець. Усе буде скінчено, я завершу стиха свій шлях лжепророка, що волає в пустелі й не бажає вийти з неї.
Але ви, звичайно, не поліцейський — то було б надто просто. Та що ви?.. Адвокат? А знаєте, я так і думав. Виходить, дивовижна симпатія, яку я відчув до вас, була не безпідставна. Ви провадите в Парижі чудову діяльність. Я так і знав, що ми з вами з одного*племені. Адже всі ми схожі одне до одного, балакаємо без угаву, по суті, не звертаємося ні до кого і завжди стикаємося з одними й тими питаннями, хоча й знаємо заздалегідь відповіді на них. Ну,
455


розкажіть мені, прошу вас, що сталося з вами якось увечері на набережній Сени і як вам пощастило ніколи не важити своїм життям. Вимовте ці слова, які вже багато років не перестають лунати в моїх вухах і які я вимовляю нарешті вашими устами: «Дівчино, ох, дівчино! Кинься ще раз у воду, аби вдруге мені випала можливість урятувати нас із тобою обох!» Удруге? Ох, яка нерозважливість! Подумайте, любий метре, а раптом нас піймають на слові? Виконуй обіцянку! Бр-р! Вода така холодна! Та ні, можна не турбуватися. Тепер уже пізно, і завше буде пізно. На щастя!
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.


ОПОВІДАННЯ


З книги «ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО»
Зрадлива жінка
Хоча вікна в автобусі були зачинені, у салоні десь узялася ледь жива муха. Вона кволо перелітала туди-сюди, і в тому тихому кружлянні було щось незвичайне. Жанін випустила її з поля зору, потім помітила, як муха сіла на непорушну руку Марселя. Було холодно. Муха дригоніла за кожним поривом вітру, що сипав і шкрябав у вікна піском. У скупому світлі зимового ранку, гуркочучи металевою обшивкою та ресорами, автобус котився, хитався, ледь просуваючись уперед. Жанін дивилася на чоловіка. Пасма посивілого волосся, що низько росло над вузьким чолом, широкий ніс, рот неправильної форми — Марсель мав вигляд незадоволе- ного фавна. На кожній вибоїні Марселя кидало до Жанін, потім відкидало, він важко осідав, упираючись ногами, розставивши коліна і непорушно дивлячись просто себе, млявий і відсутній. Лише його великі безволосі руки, що видавалися коротшими, бо сірі фланелеві рукави піджака сповзали на манжети сорочки й прикривали зап’ястя, здавалося, жили. Вони так міцно тримали маленьку полотняну валізу, затис- нуту між колін, що, мабуть, не відчували кволих доторків мухи.
Раптом налетів шалений порив вітру, і густий туман, що огортав автобус, став ще густішим. По склу торохкотів пісок, немов його хтось сипонув невидимою рукою. Муха мерзлякувато поворушила тендітними крильцями, зіп’ялася на лапки й полетіла геть. Автобус уповільнив рух і, здавалося, ось-ось зупиниться. Та невдовзі вітер майже вщух, туман трохи порідшав і автобус знову набрав швидкість. Просвітки у хмарах відкрили пейзаж, огорнутий пилюкою. За шибками
458


промайнули дві чи три хирляві білясті пальми — наче з жерсті вирізані — й за мить зникли.
— Ото край! — сказав Марсель.
У автобусі було повно арабів, закутані в свої бурнуси, вони вдавали, що сплять. Дехто сидів, підібгавши під себе ноги, і їх трусило дужче, коли машина рухалася. їхня мовчазність та незворушність почали гнітити Жанін; їй здавалося, що вже багато днів вона подорожує з цим безмовним ескортом. А насправді минуло лише дві години відтоді, як автобус рушив на світанку від кінцевого пункту залізниці й покотився в холодному ранковому світлі по пустельному каменястому плато, що тяглося рівною смугою аж до червонястого обрію. Але знявся вітер і потроху поглинув ці нескінченні простори. За вікнами вже годі було щось розгледіти. Одне по одному пасажири принишкли і мовчки пливли в цьому примарному світлі, ніби серед білої ночі, і лише час від часу втирали губи й очі, що свербіли від піску, який проникав до салону.
— Жанін! — покликав чоловік. Вона здригнулася, почувши своє ім’я, і вже вкотре подумала, як це безглуздо, що її, таку велику й важку, звуть Жанін. Марсель запитував, де валізка із зразками. Вона понишпорила ногою під сидінням і намацала якусь річ, вирішила, що то і є валізка. Нахилятися їй таки було важко — відразу почнеться задишка. А в школі ж вона була найкращою гімнасткою, мала таке легке дихання. Скільки ж років збігло відтоді? Двадцять п’ять. Двадцять п’ять років, яких наче й не було, бо їй здавалося, що то ніби вчора вона вибирала між вільним життям і заміжжям, ще вчора з тугою і страхом вона думала, що їй, можливо, судилося самотою зустріти старість. Ні, вона не була самотньою — той студент-юрист, який ходив за нею мов тінь, сидів тепер біля неї. Врешті вона згодилася вийти за нього, хоча він був, либонь, трохи замалий на зріст, і її трохи дратував його різкий скупий сміх та його чорні вирячкуваті очі. Проте їй подобалася його мужня йол я до життя, властива йому, як і всім французам цього краю. Вона любила також його спантеличений вигляд, коли події чи люди ошукували
459


його сподівання. Та головне — їй подобалося бути коханою, а він же оточив її невсипущою увагою. Він так часто давав їй відчути, що вона для нього існує, тож врешті заставив її повірити, що вона існує насправді.
Гучно сигналячи, автобус долав невидимі перепони. У салоні, проте, ніхто не ворушився. Жанін раптом відчула, що на неї хтось дивиться, і обернулася до сидінь навпроти. Ні, то не був араб, і вона здивувалася, що не помітила його досі. На ньому була форма французьких колоніальних військ у Сахарі та кепі з цупкої тканини; засмаглий і довгобразий,* з гострими рисами, він чимось нагадував шакала. Ясні очі пильно й ніби похмуро вивчали її. Вона зашарілась і повернулася до чоловіка, що ще й досі дивився просто себе в туман і вітер. Вона закуталася в пальто. Але перед очима їй усе ще стояв французький солдат, високий та худий, такий худий, що здавалося, ніби він зроблений з чогось дуже крихкого й ламкого і під його щільно припасованим френчем — одні кістки та пісок. Лише тепер вона помітила худі руки та обпечені сонцем обличчя арабів, що сиділи перед нею, і подумала, як вільно, незважаючи на їхні просторі бурнуси, вони сидять на лаві, де вони з чоловіком ледве помістилися. Жанін підібгала поли пальта. Не така вже вона товста, радше в тілі, велика та пишна, все ще зваблива — вона читала це в поглядах чоловіків,— зі своїми світлими та ясними очима і якимсь дитячим личком, що не пасувало до цього великого тіла, від якого, вона знала, віяло теплом і спокоєм.
Ні, все складалося зовсім не так, як вона сподівалась. Коли Марсель захотів узяти її з собою в цю поїздку, вона відмовилася. Він давненько вже збирався в цю подорож, либонь, з самого кінця війни, коли справи пішли своїм звичаєм. До війни невеличка крамниця тканин, яку Марсель успадкував від батьків, коли кинув юридичний факультет, давала їм змогу жити досить пристойно. В молоді літа на узбережжі так легко бути щасливим. Проте він не любив докладати будь-яких фізичних зусиль, і невдовзі перестав
460


возили її на пляж. Вони виїздили на своїй маленькій машині лише по неділях на прогулянки. Решту часу Марсель волів проводити серед барвистих тканин у своїй крамничці, що притулилася в тіні аркад цього напівтуземного, напівєвропейського кварталу. Жили вони над крамничкою в трьох кімнатах з арабськими шпалерами та меблями стилю Барбеса. Дітей у них не було. Так минали роки — в сутінках за напівзачиненими віконницями. Літо, пляжі, прогулянки, навіть небо — все було далеко. Марселя, крім справ, здається, нічого не цікавило. Вона почала здогадуватися, що єдиною його пристрастю були гроші, і їй це не подобалося, вона й сама до пуття не знала чому. Зрештою, вона ж мала з цього користь. Він не був скнарою, навпаки, коли йшлося про неї. «Раптом зі мною щось станеться, ти будеш забезпечена»,— казав він. Від нужди й справді треба себе убезпечити. Та все інше, крім найневідкладніших потреб... як тут забезпечити себе? Ось які невиразні думки іноді опосідали її. А тим часом вона допомагала Марселю вести розрахунки та іноді заступала його у крамниці. Найважче було влітку, коли спека вбивала навіть солодку млість нудьги.
І зненацька, в розпалі літа, почалася війна. Марселя мобілізували, потім визнали непридатним; бракувало тканин, в комерції застій; спека, безлюдні вулиці. Якби тепер що сталося, вона б уже не була забезпечена. Тому, щойно на ринку знов з’явилися тканини, Марсель надумав об’їхати високогірні села та Південь, щоб, не вдаючись до послуг перекупників, продавати свій крам безпосередньо арабським торговцям. Він захотів узяти її з собою. Вона знала, що дороги поганющі, в неї була задишка, отож вона воліла б дожидатися його вдома. Проте він був упертий, і вона згодилася: надто багато енергії довелося б змарнувати на відмову. І ось вони їхали, та, як по щирості, все було зовсім не таким, як вона собі уявляла. Вона боялася спеки, її дратували рої мух, брудні готелі, цросяклі духом ганусівки. Вона навіть уявити собі не могла'такого холоду й колючого вітру, плато, загромаджених валунами, де стояв майже
461


полярний холод. Вона ще мріяла про пальми та пісок. Тепер вона знала, що пустеля — то зовсім інше, то лише каміння й каміння, повсюди: і в небі, де не було нічого, крім холодного та скрипучого закам’янілого пилу, і на землі, де поміж каміння витикалися лише сухі билинки.
Автобус несподівано зупинився. Водій пробурмотів щось тією мовою, яку вона чула, не розуміючи, все своє життя.
— Що сталося? — запитав Марсель. Водій відповів уже французькою, що пісок, мабуть, забив карбюратор, і Марсель вже вкотре заходився клясти цей край. Водій засміявся на весь рот і запевнив, що нічого особливого не сталося — він прочистить карбюратор, і вони відразу ж рушать далі. Він відчинив дверцята, і до салону вдерся холодний вітер, обсипавши обличчя пасажирів колючим піщаним пилом. Араби позакутувалися в бурнуси по самі очі.
— Зачиніть двері,— загорлав Марсель.
Водій, посміюючись, вернувся до кабіни. Він неквапливо дістав з-під щитка інструменти, потім знову вийшов і пропав у тумані десь попереду машини, так і не причинивши двері.
Марсель зітхнув:
— Будь певна, він мотора ніколи й не бачив...
— Облиш! — сказала Жанін.
Раптом вона здригнулася. На насипу край дороги, майже впритул до автобуса, стояли якісь непорушні, закутані в бурнуси постаті. З-під відлогів, крізь густі сітки, що прикривали обличчя, бозна звідки з’явившись, вони мовчки розглядали подорожніх.
— Пастухи,— сказав Марсель.
У салоні стояла німа тиша. Пасажири сиділи похнюпившись і ніби дослухалися до голосу вітру, що розгулявся на цих нескінченних просторах плато. Жанін раптом вразила майже повна відсутність багажа. На вокзалі водій закинув їхню валізу та клунки на дах машини. А в салоні автобуса та бічних сітках лежали тільки невеликі пласкі кошики та сучкуваті палиці. Як видно, усі ці південці подорожували без речей. Аж тут вернувся водій, усе такий же бадьорий.
462


З-під сітки, якою він прикрив обличчя, сміялися очі. Він повідомив, що вони рушають. Коли водій зачинив двері, вітер ущух і стало чутніше, як шурхотить по склу пісок. Двигун чхнув і замовк. Нарешті, піддавшись стартеру, він ожив і ревнув, коли водій щосили натис на педаль. Гучно кахкаючи, автобус рушив. Над натовпом обірваних і далі непорушних пастухів метнулася вгору чиясь рука і щезла десь позаду в тумані. І відразу ж автобус застрибав — дорога стала ще гіршою. Араби розмірено погойдувалися в такт руху. Жанін уже майже задрімала, коли раптом перед нею з’явилася маленька коробочка з пастилкою із пальмового соку. Солдат, схожий на шакала, посміхався до неї. Вона нерішуче взяла пастилку й подякувала., Шакал засунув коробочку до кишені, і посмішка зникла з його обличчя, ніби він проковтнув її. Тепер він дивився просто себе на дорогу. Жанін повернулася до Марселя, але побачила тільки його міцну потилицю.
Він дивився у вікно на туман, що густішав і піднімався над осілим насипом.
Вони їхали вже багато годин, втома пригасила будь-які прояви життя в автобусі, коли раптом почулися крики знадвору. За автобусом гналися діти в бурнусах, вони крутилися, мов дзиги, стрибали, плескали в долоні. Машина котилася тепер довгою вулицею, обабіч якої тяглися низенькі будинки. Автобус в’їздив в оазис. Вітер не вщухав, але стіни затримували пісок, отож стало трохи світліше. Але небо було таке ж захмарене. Серед галасу юрби, скрегочучи гальмами, автобус зупинився перед готелем з глиняними аркадами та брудними вікнами. Жанін вийшла з автобуса на вулицю, похитуючись. Над дахами будинків вона помітила витончений жовтий мінарет. Ліворуч уже вимальовувались перші пальми оазису, і їй схотілося піти до них. Дарма, що було вже близько полудня, холод пробирав до кісток, Жанін тремтіла од вітру. Вона обернулася до Марселя, та побачила солдата, який ішов їй назустріч. В^на чекала, що він посміхнеться або помахає на прощання рукою. Він пройшов повз неї не озирнувшись і зник. Марсель стежив, коли знімуть
463


з даху автобуса їхню велику чорну валізу з тканинами. Та це було не так легко: видавати багаж мав той же водій, він уже заліз нагору і тепер, випроставшись на весь зріст, розпатякував перед натовпом у бурнусах, що оточив автобус. Оточена темними обличчями — сама шкіра та кістки — приголомшена гортанними вигуками, Жанін раптом відчула втому.
— 	Я піду,— сказала вона Марселю, який нетерпляче підганяв водія.
Вона зайшла до готелю. Хазяїн, худий мовчазний француз, підвівся їй назустріч. Він провів її на другий поверх, вони поминули галерею, навислу над вулицею, і опинилися в номері, де стояло лише залізне ліжко, стілець, пофарбований білою емалевою фарбою, і вішалка без завісок, плетена ширма з очерету відгороджувала таз для вмивання, припорошений тонким шаром піску. Коли Жанін лишилася сама, вона відчула, яким холодом віє від голих вибілених вапном стін. Вона не знала, куди подіти свою сумку та куди присісти самій. Треба було або лягти, або стояти і однаково так само дригоніти від холоду. Вона лишилася стояти, не випускаючи з рук сумки, і дивилася в маленьке, наче бійниця, віконечко над головою у стелі. Вона не знати чого чекала, відчуваючи лише свою самотність та пронизливий холод і незвичайний тягар на серці. Вона ніби снила наяву і майже не чула міського гамору, що долинав з вулиці, зате чітко розрізняла якийсь плюскіт, що долинав з бійниці: то шелестіли од вітру пальми, такі близькі, як тепер здавалося.
Потім вітер ніби посилився, і тихий плюскіт води змінився на гуркіт хвиль. Вона уявляла собі море, що грало поза стінами, ціле море пальм, струнких та гнучких. Все було геть не так, як вона гадала, проте ці невидимі хвилі освіжали її втомлені очі. Вона стояла опустивши руки, важка, трохи сутула, і не помічала, як холод помалу піднімався по її обважнілих ногах. їй ввижалися пальми, стрункі й гнучкі, та молоденька дівчина, якою вона колись була.
464


Причепурившись, вона спустилася вниз попоїсти. На голих стінах ресторану були намальовані верблюди й пальми, що потопали в якомусь рожевому та бузковому сиропі. Вікна аркади ледь пропускали денне світло. Марсель розпитував про крамарів у хазяїна готелю. Згодом до них підійшов офіціант — старий араб з військовим орденом на куртці. Марсель був заклопотаний своїми справами і неуважно кришив хліб пальцями. Він не дав дружині пити воду.
— Вона не переварена, випий вина.
їй не хотілося, від вина вона розімліє. Іще в меню була свинина.
— Коран забороняє її їсти. Але Коран не знає, що від добре вивареної свинини захворіти не можна. А ми вже знаємо, як її приготувати. Про що ти думаєш?
Жанін ні про що не думала, або, може, про цю перемогу кухарів над пророками. Але треба було поспішати. Завтра вранці вони вирушать іще далі на південь: по обіді необхідно обійти всіх головних торговців. Марсель попросив старого араба швидше подати каву. Той мовчки, без посмішки, кивнув головою і подріботів маленькими кроками.
— Тихше їдеш — далі будеш,— посміхнувся Марсель.
Нарешті подали каву. Вони поспіхом випили її і вийшли
на запорошену й холодну вулицю. Марсель підкликав молодого араба, щоб той узяв його валізу, і засперечався — з принципу — про оплату. Цей принцип, що про нього він знову нагадав Жанін, грунтувався на вельми хисткому переконанні, що араби завжди правлять удвічі, аби одержати чверть. Жанін було не по собі, вона мовчки йшла слідом за чоловіком і носієм. Під грубе пальто вона піддягла ще й вовняний костюм, і їй було неприємно, що вона така тлуста. Та ще свинина, хай навіть і добре проварена, та крапля вина, що його вона пригубила, посилювали нездужання.
Вони йшли повз маленький міський запорошений скверик. Араби, що йшли назустріч, давали їм дорогу не дивлячись на них, кутаючись у свої бурнуси. Навіть у лахмітті вони
465


зберігали погордливу гідність, якої вона не помічала в арабів їхнього містечка. Жанін трималася ближче до великої валізи, що прокладала їй дорогу серед натовпу. Через прохід у жовтому земляному насипі вони вибралися на невеличкий майдан, обсаджений такими ж запорошеними деревами і оточений вглибині, там, де ширшав, аркадами. Вони зупинилися на майдані перед невеликою, пофарбованою в блакитний колір спорудою, що формою нагадувала снаряд, Всередині, в єдиній кімнаті, куди світло соталося крізь вхідні двері, вона помітила старого сивовусого араба. Він саме розливав чай, піднімаючи й нахиляючи чайник над трьома різнобарвними склянками, що стояли на полірованій дерев’яній таці. Вже з порогу,— не встигли вони навіть щось розгледіти в напівмороці крамнички, як відчули свіжі пахощі м’ятного чаю. Увійшовши в двері під величезні гірлянди олов’яних чайників, чашок і таць упереміш з підставками для поштових листівок, Марсель опинився коло прилавку. Жанін чекала біля входу. Вона відступила вбік, щоб не застувати світло. І тут вона в напівтемряві, за спиною у старого крамаря, побачила двох арабів, вони сиділи на тужавих мішках, якими була завалена вся задня частина крамниці, і, посміхаючись, дивилися на неї і на Марселя. Червоні та чорні килими, вишивані хустки звисали зі стін, а підлога була заставлена мішками та маленькими ящичками з духмяними кульками. На прилавку, біля вагів з мідними лискучими чашами та старого метра зі стертими поділками, стояли в ряд цукрові голови, загорнені в цупкий синій папір; одна з них, розгорнута, була почата зверху. Коли крамар поставив чайник на прилавок і привітався, дужче запахло вовною та прянощами, їхній дух постійно витав у кімнаті, але духмяний чай досі заглушав його.
Марсель про щось швидко говорив низьким голосом, як завжди, коли залагоджував справи. Потім він дістав з валізи тканини й хустки, відсунув ваги та метр, щоб розкласти свій крам перед старим. Він нервував, підвищував голос, недоладно сміявся — словом, нагадував жінку, яка хоче сподоба¬
466


тися, але не впевнена в собі. Широко розмахуючи руками, він зображував купівлю і продаж. Старий похитав головою, передав тацю з чаєм арабам, що сиділи позад нього, і сказав кілька слів, які явно засмутили Марселя. Він зібрав свій крам, склав до валізи і витер рукою геть сухе чоло. Він покликав маленького носія, і вони рушили далі, до аркади.
В іншій крамниці, дарма що її господар тримався так само велично, їм пощастило трохи більше.
— Вони бозна-кого із себе корчать,— мовив Марсель,— однак торгувати доводиться! Життя у всіх нелегке.
Жанін ішла за ним мовчки. Вітер майже ущух. Небо подекуди виясніло. Холодне сяйво лилося з блакитних отворів, що прорізали товщу хмар. Вони вийшли надвір і попрямували маленькими вуличками, вздовж земляних стін, за якими висіли то тут то там зів’ялі троянди або сухі червиві гранати. Над усім кварталом плавав дух кави, змішаний з димом, запахом від багаття з кори дерев, духом пилюки, каміння та овець. Крамнички з прилавками, врізаними просто в стіні, були розташовані віддалік одна від одної. Жанін відчувала, як гудуть у неї ноги від утоми. Але Марсель потроху заспокоювався, йому пощастило дещо продати, і він робився усе лагіднішим, називав Жанін «маленька», радіючи, що подорож виявилася не марною.
— Ти маєш рацію,— сказала Жанін,— завжди ліпше домовлятися з ними самими.
До центру містечка вони поверталися іншою дорогою. День хилився до вечора, небо майже зовсім розхмарилося. Вони зупинилися на площі. Марсель потирав руки й з ніжністю поглядав на валізу перед собою.
— Дивись,— сказала Жанін.
З протилежного боку площі йшов високий худий і міцний араб у блакитному бурнусі, жовтих м’яких чоботах і рукавичках, він гордо тримав голову, обличчя було бронзове від засмаги, ніс орлиний. Лише феска, обмотана тюрбаном, відрізняла його від французьких офіцерів колоніальної адміністрації, якими Жанін часом захоплювалася. Він ішов
467


їм прямісінько назустріч, неквапливо стягуючи рукавичку, і дивився, здавалося, кудись поверх їхніх голів.
— Ти ба,— мовив Марсель стенувши плечима,— цей, видно, корчить із себе генерала.
Так, усі вони тут трималися з підкресленою гідністю, але цей, справді, перебирав міру.
Він ішов через порожню площу просто на валізу, не дивлячись ні на неї, ні на них. Відстань між ними швидко скорочувалася, й коли араб уже мало не наскочив на них, Марсель квапливо вхопив валізу і відтяг її убік. Араб проминув їх, ніби й не помітив, і тією самою ходою подався до земляного насипу. Жанін дивилася на свого чоловіка, він мав такий знайомий їй розгублений вигляд.
— Вони гадають, що тепер їм усе дозволено,— промовив він.
Жанін промовчала. їй бридка була тупа пиха того араба, і раптом вона відчула себе зовсім нещасною. їй захотілося поїхати геть звідси, вона згадала їхню маленьку квартирку. Думка про повернення до готелю, в ту крижану кімнату, лякала її. Раптом вона пригадала, що господар готелю радив їй піднятися на терасу форту, звідки було видно пустелю. Вона сказала про те Марселю, додавши, що валізу можна лишити в готелі. Проте він втомився і хотів трохи поспати перед обідом.
— Я прошу тебе,— сказала Жанін.
Він подивився на неї і відразу полагіднів:
— Гаразд, гаразд, люба,— мовив він.
Вона чекала на нього перед готелем. На вулиці юрмилися араби, одягнені в біле, їх усе більшало. Жанін була тут єдиною жінкою, ніколи, мабуть, вона не бачила водночас стількох чоловіків. Проте на неї ніхто не звертав уваги. Декотрі дивилися, ніби не бачачи, повільно повертаючи до неї свої худі засмаглі обличчя, які видалися їй геть однаковими: у французького солдата в автобусі, у араба в рукавичках було таке саме обличчя, хитре і водночас пихате. Вони повертали до чужоземки свої непроникні обличчя, дивилися
468


й не бачили, проходили повз неї мовчазні й легкі, а вона стояла, відчуваючи біль у набряклих ногах. Її нездужання і бажання бігти звідси геть усе дужчали. «І навіщо я сюди приїхала?» Але тут з готелю вийшов Марсель.
Коли вони піднімалися по сходинках форту, була вже п’ята година вечора. Вітер зовсім ущух, небо виясніло і було блакитне, як барвінок. Холод став різкіший і колов у щоки. Посеред підйому вони побачили старого араба, що притулився до стіни, він запитав, чи не потрібен їм провідник, але навіть не ворухнувся, немов наперед знав, що йому відмовлять. Глиняні сходи були довгі та круті, незважаючи на безліч майданчиків. Що вище вони піднімалися, то ширший простір їм відкривався, світла ставало все більше, вітер був холодний і сухий, гамір оазису долинав ясніше. Пронизане сонцем повітря, здавалося, вібрувало навколо них, наче кожен їхній крок, відбиваючись від дзеркальної поверхні світла, породжував звукову хвилю, від якої розбігалися в усі боки широкі кола. Коли вони дісталися до тераси і перед їхніми очима постав пальмовий гай, а за ним — неозорий обрій, Жанін причулося, ніби все небо бринить на одній короткій ноті і її відлуння поволі наповнює весь простір над головою.
Та раптово все змовкло, і принишкла Жанін лишилася віч- на-віч з безкраїм простором.
Погляд її повільно, не зустрівши жодних перепон, ковзнув зі сходу на захід по бездоганно плавному небосхилі. Далеко внизу ліпилися до схилу тераси арабського містечка, на блакитних і білих стінах проступали кривавими плямами грона перцю, що сушився проти сонця. Не видно було ні душі, тільки від внутрішніх двориків долинали разом з духмяним димком підсмажуваної кави сміхотливі голоси та якесь невиразне човгання. Трохи далі пальмовий гай, розділений на нерівні квадрати валькованими стінами, лунко шерхотів під вітром, що не долітав до тераси форта. А ще далі починалося жовто-сіре царство каміння, і майже до обрію не було видно жодних ознак життя. Тільки на деякій віддалі від оазису, біля річки, що з заходу огинала пальмовий
469


гай, було видно великі чорні намети. Навколо непорушно стояла череда верблюдів. Звідси вони здавалися крихітними закарлючками й вимальовувалися наче написи якоюсь невідомою мовою, яку годі було зрозуміти. У глибинах пустелі тиша була неозора, як ці простори.
Жанін усім своїм тілом прихилилася до парапету й наче заніміла, не в змозі відірватися від порожнечі, що постала перед нею. Поряд неспокійно тупцяв Марсель. Йому було холодно, він хотів спуститися вниз. Та й на що тут було дивитися? Проте вона не могла відвести очей від небокраю, їй раптом здалося, наче далеко-далеко на півдні, там, де сходилася земля з небом у рівнісіньку лінію, на неї щось чекає, щось, чого їй завжди бракувало, хоч вона й не помічала цього донині.
Наближався вечір, світло м’яко згасало, і, втративши свою кришталеву прозорість, ніби струменіло. І тоді жінка, яка лише випадком потрапила сюди, раптом відчула, як цупкий вузол нудьги та звичок, що впродовж років стискав серце, став поволі слабшати. Вона дивилася на табір кочівників. їй не вдалося побачити людей, що жили там, ніхто не вийшов з наметів, проте вона думала тільки про них, які чи й існували для неї до цього дня, купка безпритульних, відрізаних від світу людей, що блукають по безкраїх землях, які стеляться перед нею, а ці ж простори — тільки мізерна часточка неозорої пустелі, що біжить у запаморочливу далечінь, і лише десь там, на півдні, за тисячі кілометрів звідси шлях їй нарешті перетинає річка та напоєний її живлющою вологою ліс. З прадавніх часів не відаючи спочинку, чвалають вони по висхлій, порепаній землі цього величезного краю, всього кілька десятків людей, які нічого не мають і нікому не служать, знедолені й вільні володарі свого дивовижного царства. Жанін не знала, чому ця думка наповнює їй душу печаллю, такою солодкою, глибокою, аж очі заплющуються самі. Вона знала тільки, що царство це було обіцяне їй споконвіку, проте воно ніколи не буде належати їй, уже ніколи, крім як у цю швидкоплинну мить,
471


коли несподівано змовкли голоси, що долинали з арабського міста, і вона побачила непорушне небо з застиглими хвилями світла. І їй здалося, що час спинив свій плин і що від цієї миті ніхто більше не постаріє і не помре. Повсюди на землі життя ніби завмерло, тільки серце її ожило, хтось побивався і плакав там від горя і захвату.
Проте сонце зрушило з місця, його ясне і холодне кружало поволі хилилося до землі, західний небокрай ледь порожевів, а на сході здійнялася сіра хвиля, готова захлюпнути весь цей величезний простір. Десь завив собака, його віддалене виття розляглось у похолоднілому повітрі. Тільки тепер Жанін помітила, що в неї від холоду зуб на зуб не попадає.
— 	Ми тут закоцюбнемо через твою дурість, — сказав Марсель.— Ходімо назад.
І він незграбно взяв її за руку.
Вона слухняно відійшла від парапету і пішла за ним. Старий араб на сходах непорушно стежив, як вони спускаються до містечка. Вона йшла не помічаючи нікого, зігнувшись під тягарем несподівано навальної втоми, ледь тягнучи своє тіло, що стало враз нестерпно важким. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Вона відчувала себе надто великою і неповороткою, надто білою для цього світу, до якого вона щойно вступила. Тільки дитина, юна дівчина, сухорлявий чоловік — ось єдині створіння, що могли нечутно ступати по цій землі. А що тут робити їй? Доплентатись до ліжка й заснути, доплентатись до смерті...
Вона ж доплентала до ресторану. Чоловік, враз принишклий, озивався тільки щоб поскаржитись на втому, вона ж відчувала, що недуга змагає її, і мляво опиралася застуді. Вона дісталася до ліжка, Марсель теж ліг, відразу погасив світло, ні про що й не спитавши.
У кімнаті стояла крижана холоднеча. Жанін відчувала, як її пробирає холод і водночас палить лихоманка. Вона важко дихала, кров пульсувала в жилах, але не зігрівала, і в душі наростало щось схоже на страх. Вона перевернулася на
472


бік, старе залізне ліжко зарипіло під її вагою. Ні, вона не хоче хворіти. Чоловік уже спав, їй теж треба заснути, так, спати, спати. Приглушений гамір містечка долинав до неї крізь бійницю. У мавританських кав’ярнях гугнявили старі грамофони, разом з невиразним гомоном неквапливої юрби до Жанін долинали напівзнайомі мелодії. Треба спати. Але вона подумки лічила чорні намети; перед очима паслися непорушні верблюди, безмежна самотність затягувала її в свій вир. Гаразд, навіщо, навіщо вона сюди приїхала? Вона задрімала, так і не знайшовши відповіді на це питання.
Невдовзі вона прокинулася. Навколо стояла мертва тиша. Тільки десь на околиці містечка хрипко гавкали собаки, порушуючи безгоміння ночі. Жанін тремтіла. Вона повернулася на інший бік і відчула поряд себе тверде плече чоловіка і несподівано, все ще напівсонна, притислася до нього. Вона ніби ковзала по поверхні сну, не поринаючи в нього. Вона чіплялася за це плече з підсвідомою спраглою надією, ніби за рятівний якір. Вона говорила, але що — і сама не розібрала б. Вона відчувала лише тепло Марсельового тіла. І отак усі ці двадцять років — зігріта його теплом, кожної ночі, завжди разом, навіть хворі, навіть у дорозі, як оце зараз... Та що б вона робила вдома одна? Немає дітей! Чи не їх їй бракує? Вона не знала. Вона просто йшла за Марселем усюди, рада, що хоч комусь потрібна. То була єдина втіха, яку він давав їй,— відчувати себе потрібного. Навряд чи він кохав її. У кохання — навіть коли це кохання-ненависть — не таке похмуре обличчя. Але яке ж воно, те обличчя кохання? Вони кохалися в темряві ночі, не бачачи одне одного, навпомацки. Чи є на світі інше, не нічне кохання, яке сміє кричати про себе серед білого дня? Вона не знала. Проте вона знала, що потрібна Марселю, і їй необхідно було відчувати, що вона потрібна йому, вона жила цим і вдень, і вночі, а надто вночі, кожної ночі, відчуваючи, що він не хоче бути самотнім, не хоче ні старіти, ні помирати, і впертий вираз, який з’являвся тоді у Марселя, вона іноді впізнавала на обличчях інших чоловіків — єдине, що робило схожими цих безумців, які
473


ховали своє навіженство за маскою розуму, аж поки воно змагало їх і кидало відчайдушним пориванням до жінки, навіть без жаги, аби тільки сховатися в її обіймах від самотності й мороку, яких вони так боялися.
Марсель заворушився, немов хотів відсунутися від неї. Ні, він її не кохав, просто йому було страшно без неї, і їм давно слід було б розлучитися і спати в самоті до самої смерті. Але хто може спати все життя сам? На таке здатні декотрі, ті, кого покликання або нещастя відірвало від людей, ті, хто щовечора лягає спати удвох зі смертю. А Марсель ніколи б не зміг, адже він таки слабка і безпорадна дитина, яка завжди боялася страждання, так, саме її дитина, якій вона так потрібна і яка саме в цю мить ледь чутно застогнала. Жанін міцніше притислася до нього, поклала руку йому на груди. Вона подумки назвала його тим пестливим, інтимним ім’ям, яке колись дала йому в хвилини кохання, вони й тепер ще зрідка шепотіли його, але бездумно, не замислюючись над тим, що кажуть.
Вона кликала його всім серцем. Адже й вона потребувала його, їй потрібні були його сила і навіть його маленькі химери, вона теж боялася смерті. «Якщо я подолаю цей страх, я стану щасливою...» У ту ж мить її огорнув невимовний смуток. Вона відсунулась від Марселя. Ні, вона ніколи не подолає цього страху й не стане щасливою, вона помре, так і не вивільнившись від цієї муки. Серце щеміло, вона задихалася, щосили намагаючись скинути з себе тягар, що його вона тягла на собі усі двадцять п’ять років, аж тепер вона збагнула це. Бути вільною, бодай що вільною, хай навіть Марсель та всі інші ніколи не спізнають свободи! Прокинувшись остаточно, вона сіла на ліжку, дослухаючись до поклику, який, здавалося, ось-ось пролунає. Та з нічної далечини долинули тільки захриплі голоси невтомних собак з оазису. Жанін причувся тихенький плюскіт води — то вітер Шарудів у пальмовому гаю. Він прилетів з півдня, де пустеля і морок злились воєдино під непорушним небом, де зупинилося життя, де ніхто не старіє і не вмирає. Потім
474


шепіт змовк, ніби висох струмок, уже й не знала, чи чула вона щось, окрім цього німого поклику, його вона могла приглушити, як забажає, або змусити звучати гучніше, та вона відчувала, що ніколи вже не збагне його значення, якщо не відгукнеться на нього негайно. Так, негайно, це для неї було безсумнівно.
Вона тихо підвелася й завмерла біля ліжка, напружено прислухаючись до дихання чоловіка. Марсель спав. За мить тепло від ліжка розтануло, і її огорнув холод. Вона повільно вдяглася, шукаючи одяг навпомацки у слабкому світлі вуличних ліхтарів, що соталося крізь віконниці. Тримаючи черевички в руках, вона прокралася до дверей. Почекала якусь мить, тоді тихо їх відчинила. Ручка рипнула, Жанін заціпеніла. Серце шалено калатало. Вона прислухалася і, заспокоєна тишею, знову взялася за ручку. Здавалося, вона ніколи не крутнеться. Нарешті Жанін відчинила, вислизнула в коридор і так само обережно причинила двері. Припавши до них щокою, вона чекала. Нарешті їй учулося далеке дихання Марселя. Вона повернулась і побігла галереєю, в обличчя їй ударив крижаний струмінь нічного повітря. Двері готелю були зачинені. Поки вона відсувала защіпку, вгорі на сходах з’явився заспаний сторож* він щось сказав їй по-арабському.
— 	Я зараз повернуся,— відповіла Жанін і кинулася в ніч.
Зоряні гірлянди висіли над будинками й пальмами. Вона бігла коротким безлюдним цієї пори проспектом, що вів до форту. Тепер, не зустрічаючи опору сонця, холод заполонив ніч. Морозяне повітря обпалювало легені. Вона бігла майже наосліп у непроглядній пітьмі. Та вгорі, на проспекті, спалахнули якісь вогники й почали спускатись до неї. Вона спинилася, зачувши шурхіт, що наростав разом зі світлом, потім з’явилися величезні бурнуси, під якими поблискували тоненькі велосипедні спиці. Бурнуси промчали мимо, замало не зачепивши її. Три червоні вогники замигтіли у темряві позад неї і відразу щезли. Вона знову кинулась бігти в напрямку форту. Від крижаного повітря так пекло у грудях, що
475


насеред сходів вона вирішила перепочити. Та в останню мить якась невідома сила шпурнула її на терасу, притисла животом до парапету. Вона важко дихала, перед очима все мерехтіло. Біг не зігрів її, і вона тремтіла з голови до п’ят. Проте холодне повітря, що його вона ковтала, рівномірно розтікалося по жилах і народжувало тепло, що поволі перемагало дріж. Перед очима відкрилися нарешті нічні простори.
Жодного звуку, жодного подуву вітру; тільки глухі виляски каміння, перетворюваного холодом на пісок, коли-не- коли порушували самотність і тишу, що огортали Жанін. Раптом їй здалося, нібито небосхил, наче підхоплений якимсь густим вихором, закружляв над нею. У надрах холодної сухої ночі тисячі зірок мерехтіли невпинно, і їхні сяючі крижинки, щойно з’явившись, починали непомітно ковзати вниз, до обрію. Жанін не могла відвести очі від цих мандрівних вогників. Її кружляло разом з ними, і цей непорушний танок занурював її потроху в сокровенні глибини її єства, де тепер бажання змагалися з холодом. Зірки падали одна по одній і згасали серед каміння пустелі, і щоразу Жанін усім своїм єством усе більше відкривалася назустріч ночі. Вона дихала, вона забула про холод, про тягар буття, про своє безглузде й застійне існування, про виснажливий страх перед життям. Нарешті, по стількох роках шаленої гонитви, коли вона без мети бігла вперед, гнана страхом, вона могла зупинитися й перепочити. Здавалося, вона віднайшла своє коріння, і нові соки вливалися в її тіло, що вже не тремтіло. Притиснувшись животом до парапету і подавшись усім тілом вперед, до неба, що пливло над головою, вона чекала, доки вгамується також її збуджене серце і спокій запанує в ній. Останні сузір’я, скинувши грона своїх вогнів, що ковзнули кудись униз до самісінького краю пустелі, непорушно застигли в небі. І тоді хвилі мороку поволі й нестерпно лагідно захлюпнули Жанін, вилили з неї холод, почали неквапливо здійматися з темних глибин її єства і невтримним потоком ринули через вінця, зірвавшись з її уст
476


протяглим стогоном. За мить небо розпростерлось над Жанін, що впала на холодну землю.
Коли Жанін зайшла до кімнати, так само обережно, як і виходила, Марсель не прокинувся. Він тільки бурмотів щось, коли вона лягла, а потім несподівано сів на постелі. Він заговорив, але вона не зрозуміла, що він сказав. Він піднявся, увімкнув світло, яке вдарило її наче ляпас. Похитуючись, він пройшов до умивальника, взяв мінеральну воду й довго пив з пляшки. Він уже збирався прослизнути під ковдру, але закляк, спершись коліном на край ліжка і спантеличено дивлячись на Жанін. Вона невтримно ридала, не в змозі вгамуватися.
— 	Нічого, любий,— мовила вона,— це так, нічого.
© Український переклад. М. Г. Тютюнник, 1991.


Відступник, або Сум’яття в душі
Яка каша в голові, яка каша! Треба дати лад своїм думкам. Відколи мені відрізали язика, якийсь другий язик невпинно калатає в моєму черепі, щось чи хтось там говорить, раптом змовкає, потім знов за своє, о, я так багато чую, а висловити не в силі, яка каша, і коли я розтуляю рота, виходить звук, схожий на шурхіт ріні. Дати лад, дати лад, благає язик і водночас балабонить про щось інше, а я ж завжди так прагнув ладу. Принаймні одне певне: я чекаю місіонера, свого наступника. Ось зараз я тут на дорозі за годину ходу від Тагази, ховаюся за скеЛяЬтою завалою, сиджу на старій рушниці. Над пустелею розвиднюється, ще дуже холодно, але скоро холод зміниться спекою, ця земля ось уже стільки років доводить до божевілля й мене... Ні, ще одне зусилля! Сьогодні вранці або сьогодні ввечері має прибути місіонер. Я чув, що він з’явиться з провідником, цілком можливо, що в них лише один верблюд на двох. Я почекаю, я чекаю, і це від холоду, від холоду мене трясе. Наберися, паскудний рабе, терпцю!
Скільки я вже натерпівся. Коли жив удома, на високогір’ї Центрального Масиву з деспотом батьком, з самодуркою матір’ю, з щоденним супом, затовченим салом, з холодним — такий кисляк — вином, з довгою зимою, крижаними завіями, огидними заметами-переметами, о, як я рвався поїхати, покинути разом усе і зажити нарешті на сонці, біля прозорих вод. Я повірив панотцеві, він говорив зі мною про семінарію, всі дні проводив зі мною, в нього виявилося досить часу в цьому протестантському краю, де він скрадався попід стінами, коли йшов селом. Він говорив мені про прийдешнє і про сонце, сонце — то католицька віра, казав він, і змушував мене чекати, втокмачував у мою тупу голову латину: «Хлоп¬
478


чина тямковитий, але впертий, як віл», а втім, хоч скільки в своєму житті я кував лоба, ніколи його не розбив, «мідний лоб», казав про нього цей паскудник мій батько. У семінарії, як вони всі мною пишалися, новобранець з протестантського краю, це ж блискуча перемога, вони зустріли мене як сонце Аустерліца. Бліденьке сонце, щоправда, через алкоголь, там у нас попивають кислятину, і в дітей попсовані зуби, ра-ра, уколошкати тата, ось що треба було б зробити, але загрози, що він припреться до місії, немає, бо він давно вже помер, ця кислятина нарешті прогризла йому шлунок, отож нічого не залишається, як пришити місіонера.
Мушу поквитатися з ним і з його хазяями, з моїми хазяями: так ошукати мене, з цією паскудною Європою, так ошукати. «Місія», це слово тільки й крутилося в них на язиці, треба йти до дикунів і ректи їм: «Ось мій Господь, погляньте на нього, він зроду не вдарить, не вб’є, він велить лагідним голосом, наставляє другу щоку, він найбільший з володарів, виберіть його, погляньте, як він зробив мене кращим, скривдіть мене, і ви переконаєтесь у цьому». Так, я увірував, ра-ра, і почував себе кращим, набрав тіла, ви- гарнів, мені хотілося, щоб мене кривдили. Коли влітку ми йшли тісними~чорними рядами під гренобльським сонцем і нам назустріч попадалися дівчата в легеньких платтячках, я погляду не відвертав, я їх зневажав, я чекав, щоб вони мене образили, і вони іноді сміялися. Тоді я думав: «Хай би вони мене вдарили й плюнули мені в обличчя», але їхній сміх теж діяв на мене так, ніби в мене впиналися зуби і колючки, образи і страждання приносили насолоду! Мій наставник не розумів мене, коли я чимось журився: «Таж ні, у вас є щось добре!» Добре! В мені як було що, то тільки ця кислятина, та й що ж тут поганого, як людині стати кращій, якщо вона не погана, це я зрозумів найліпше з усього, чого мене навчали. Зрештою нічого більшого я не виніс з*собою, а тільки це, цю єдину думку, і як тямковитий віл дійшов аж до крайності, я змагався в каятті, лютував на рутину і зрештою хотів стати взірцем, щоб кожний мене бачив і, щоб дивлячись на мене,
479


віддавав хвалу тому, хто зробив мене кращим, і в мені вітав мого Бога.
Це немилосердне сонце! Воно сходить, і пустеля міняється, вже нема фіалкової барви гір, о, мої гори, а сніг, ніжний пухкий сніг, уже інший, якась жовть, навіть сірява, невдячна пора перед тим, як проміння почне все сліпити. Нічого, все ще нічого переді мною аж до обрію, там, де зникає в серпанку ще ніжних кольорів високогір’я. Позад мене в’ється дорога аж до бархану, який ховає Тагазу, чиє залізне ім’я брязкає в моїй голові ось уже стільки років. Перший, хто мені про неї розповів, був старий напівсліпий священик, який доживав свого віку в монастирі, але чому я кажу — перший, він був єдиний, і в його розповіді мене вразило не соляне місто, білі стіни під палючим сонцем, ні, а жорстокість його диких мешканців і те, що місто закрите для всіх чужинців; єдиний з тих, хто намагався туди проникнути, єдиний, настільки йому було відомо, один-єдиний, він міг розповісти те, що бачив. Вони його одшмагали батогами й прогнали в пустелю, спершу посипавши солі на рани й набивши нею рота, він зустрів кочівників, які, на його щастя, виявилися надзвичайно милосердними, а я відтоді почав марити його розповіддю, соляним і небесним вогнем, капищем ідолів та його рабами, де ще знайдеш щось жорстокіше, щось дикіше, атож, тільки там моя місія, і я мусив туди йти, щоб відкрити їм свого Бога.
У семінарії мені читали лекції, щоб розраяти мене, треба спершу почекати, це не місіонерська країна, я ще не дозрів, до цього слід спеціально приготуватися, пізнати, хто я, потім мене повинні ще випробувати, і тоді буде видно! Але постійно тільки чекати, ах ні, а от, якщо йдеться про спеціальну підготовку і про випробування, нехай і так, оскільки вони провадяться в Алжірі й наблизять мене до місця подій, але щодо решти, то я хитав уперто головою й наполягав на своєму: поїхати до цих неприторенних дикунів і жити їхнім життям, показати їм у їхньому домі і навіть, скажімо, в їхньому ідольському капищі, що істина мого Бога наймо-
480


гутніша. Вони мене ображатимуть, це безперечно, але їхні образи не залякають мене, вони необхідні для такої демонстрації сили, і тим, як я їх стерплю, я підкорю цих дикунів, як звитяжне сонце. Звитяжне, атож, це слово постійно крутилося в мене на язиці, я мріяв про абсолютну владу, владу, яка кидає на коліна, яка змушує супротивника здатися і яка зрештою навертає його на віру, і що супротивник засліплені- ший, жорстокіший, самовпевненіший, що більше він зашкаруб у своєму переконанні, то гучніше підтверджує його визнання царственну могуть того, хто завдав йому поразки. Наставляти на добру путь у чомусь заблудлих порядних людей — такий убогий ідеал наших священнослужителів, і я їх зневажав за те, що вони стільки можуть і так мало роблять, вони не мали віри, а я її мав, я хотів, щоб мене визнали самі кати, хотів кинути їх на коліна й змусити гукнути: «Дивись, Господи, твоя це звитяга!» і нарешті владарювати лише словом над легіонами лиходійників. Ах, як я був переконаний у своїй слушності, ніколи ще я не був такий переконаний, варто якійсь думці зародитися в моїй голові, як я вже її не відпускаю, в цьому моя сила, так, моя сила, незважаючи на те, що всі вони мене жаліли!
Сонце підбилося ще вище, почало припікати мені чоло. Каміння навколо глухо потріскує, тільки дуло рушниці холодне-холодне, як лики, як вечірній дощ тоді, коли юшка тихо мліла; і вони чекали мене, батько й матір, і всміхалися іноді мені, можливо, я їх і любив. Але з тим уже край, гаряче марево починає тремтіти над дорогою, приходь, місіонере, я тебе жду, тепер я вже знаю, як треба відповідати на послання, мої нові хазяї навчили мене, і я знаю, що вони мають рацію, треба поквитатися з любов’ю. Коли я тікав з семінарії в Алжір, я уявляв цих варварів інакшими, єдине, в чому я не помилився, це те, що вони лихі. Я украв монастирську касу, скинув рясу, перетнув Атлаські гори, високогір’я і пустелю, шофер транссахарської траси сміявся з мене: «Не потикайся туди», і він про те саме, що й усі, і покошлані на сотні кілометрів піщані брижі, які накочуються
16 0—266
481


і відкочуються під вітром, і знову гори, суцільні чорні піки з гострими, як залізо, гребенями, а за ними довелося взяти провідника, щоб іти по морю брунатного каміння, каміння вищало від спеки і блискало тисячами дзеркальних колючих зірниць, аж до кресів на межі земель чорних і білих, де зводиться соляне місто. А гроші, що їх провідник у мене вкрав, я, простак, невиправний простак, сам йому показав, але він покинув мене на дорозі, саме тут, на прощання вдаривши мене: «Ось тобі дорога, собако, я ще маю Бога в животі, біжи, біжи туди до них, вони тебе навчать». І вони мене навчили, що й казати, вони як сонце, яке не перестає тут ніколи, окрім нічної доби, бити пишно й велично, яке мене б’є оце зараз з усієї моці ударами пекучих списів, котрі зненацька вихопилися з землі, ох, швидше до сховку, авжеж, до сховку під великою скелею, поки все не попливло в мареві.
В затінку тут благодать. Як можна жити в соляному місті, на дні цієї балії, повної білого жару? На кожній з рівних стін, вирубаних кайлом, грубо обтесаних, залишені кайлом врізи їжачаться блискучою лускою, розпорошений білястий пісок надає їм жовтавого відтінку, поки вітер не очистить рівні стіни й тераси, і все знову не засяє сліпучою білиною під небом, теж очищеним аж до блакитної шкаралущі. У ті дні, коли непорушна пожежа гуготіла годинами на поверхні білих терас, я сліпнув, мені здавалося, що тераси зливаються водно, так ніби колись жителі взяли штурмом соляну гору, спершу зрівняли її з землею і тоді в її масі і прокопали вулиці, інтер’єри будинків і вікна, або наче, і це вже краще, наче прорізали своє біле й палюче пекло струменем окропу лише на те, аби показати, що зуміють жити там, де ніхто ніколи не зможе, за тридцять днів ходу від життя, в западині посеред пустелі, де спекота білого дня перешкоджає будь- яким контактам між людьми, зводить між ними паркан невидимого полум’я і киплячих кристалів, де нічний холод без будь-якого переходу запаює їх одне по одному в кам’яні мушлі, нічних мешканців сухого льодового припаю, чорних ескімосів, замерзлих нараз у своїх кубічних іглу. Чорних,
482


так, бо вони носять довгі чорні хламиди, і сіль, яка проникає аж за нігті, яку вони гірко жують у полярному сні ночей, яку п’ють з водою, що витікає з єдиного джерела у виїмці блискучої розколини, залишає іноді на їхніх темних шатах сліди, подібні до слідів равликів після дощу.
Дощ, о Господи, єдиний справжній дощ, довгий, шалений дощ з твоїх небес! Тоді нарешті це моторошне місто, помалу підточене, спроквола й нестримно осяде і, змите усе каламутним потоком, понесе у піски своїх диких жителів. Один-єдиний дощ, Господи! Але який там пан-біг, це вони пани! Панують над своїми порожніми домами, над своїми чорними рабами, яких змушують помирати в копальнях, кожна відбита брила солі варта в південних краях ціни людини, у своїх жалобних запиналах вони мовчки простують у кам’яній білоті вулиць; а з настанням ночі, коли ціле місто здається молочно-білою марою, вони входять, згорблені, в затінок домів, чиї соляні стіни одсвічують тьмяним блиском. Сплять сном праведників і, ледь прокинувшись, уже командують, б’ють, кажуть, що вони єдиний обраний народ, що їхній Бог істинний і що їм треба коритися. Це мої хазяї, жалю вони не знають і як хазяї — хочуть бути самі, самі верховодити, самі панувати, бо лише їм стало відваги звести в солі й піску холодне спекотне місто. А я...
Яка каша, коли розпалюється спека, я пітнію, а вони ніколи, зараз розжарюється навіть тінь, я відчуваю сонце на скелі над собою, воно б’є, б’є молотом у кожен камінь, і це музика, незмірна музика полудня, бриніння повітря й каміння на сотні кілометрів довкола, ра... я чую тишу, як колись. Так, ця сама тиша привітала мене тоді, кілька років тому, коли варта привела мене до них у центр площі, осяяної сонцем, звідки поступово концентричні тераси піднімалися до накривки блакитного тужавого неба, спертого на вінця балії. Я стояв, кинутий навколішки в^заглибині цього білого щита, очі мені кололи соляні й вогненні шпаги, які витикалися з усіх стін, блідий з утоми, вухо в мене кривавіло від удару мого провідника, а вони, великі, чорні, дивилися на мене, не
16*
483


мовлячи ні слова. День досягнув зеніту. Небо протяжно видзвонювало під залізними ударами сонця, не небо, а розпечена до білого бляха, стояла та сама тиша, і вони дивилися на мене, час збігав, вони не переставали дивитися на мене, а я, я не міг більше витримувати їхніх поглядів, я дихав усе частіше й частіше, нарешті заплакав, і вони раптом обернулися мовчки до мене спиною й пішли всі разом в одному напрямі. Стоячи навколішки, я бачив лише, як з-під їхніх довгополих темних хламид мелькають блискучі від солі ноги в червоних і чорних сандалях, носаки трохи задерті вгору, і як п’яти легенько стукають по землі, і коли майдан спорожнів, мене потягли до капища.
Зігнутий у три погибелі, як оце тепер у сховку під скелею, поки вогонь над моєю головою довбає кам’яну товщу, я сидів багато днів у затінку ідольського капища, трохи вищого, ніж інші будівлі, оточеного соляною огорожею, але без вікон, повного іскристої ночі. Багато днів мені давали лише миску солонуватої води і жменьку зерна, кидали його переді мною, як сиплють курям, і я його визбирував. Удень двері залишалися зачинені, і все ж тінь яснішала, так ніби нестримному сонцю вдавалося проникнути крізь соляні брили. Світильника ніякого, але пробираючись навпомацки попід стінами, я намацував гірлянди сухого пальмового листя, яке заклечу- вало стіни, а на другому кінці намацував низькі, грубо тесані двері, на яких пучками вгадував засув. Ціла низка днів, потім я довго ніяк не міг полічити ні дні, ні години, але жменя зерна була кинута мені з десять разів, і я викопав яму для нечистот, марно силкуючись її закривати, сморід стояв незнищенний, як у лігві, і от після довгого часу двійчасті двері відчинилися, і ввійшли вони.
Один з них підступив до мене, скорченого в кутку. Я відчув на щоці соляний вогонь, я вдихав затхлий запах пальм, я стежив, як він наближається. Він зупинився за крок, мовчки втупився в мене, махнув, і я підвівся, він прикипів до мене своїми металевими очима, які тьмяно блищали на його брунатному кінському обличчі, і потім звів
484


руку. Залишаючись незворушним, він ухопив мене за спідню губу й повільно викрутив її, так що шкіра здерлася, і, не розтуляючи пальців, змусив мене обкрутитися навколо себе і знов відступити до середини оселі, потяг мене за губу, так що я впав навколішки, ошелешений, з закривавленим ротом, відтак обернувся і приєднався до інших, які вишикувалися вздовж стін. Вони дивилися на мене й слухали, як я зойкаю в нестерпній жароті дня без тіні, яка вдерлася розчиненими навстіж дверима, і в цьому світлі вродився шаман з волоссям, як рафієве волокно, з грудьми, вкритими панцирем з перлів, з голими під солом’яною спідничкою ногами, з очеретяною і дротяною маскою, в якій було зроблено два квадратові отвори для очей. Його супроводжували музики і жінки у важких картатих сукнях, що наглухо закривали їхні тіла. Вони танцювали перед дверима в глибині, але танець був якийсь неоковирний, майже без ритму, вони лише топталися, та й годі, і нарешті шаман відчинив дверцята за моєю спиною, хазяї не ворушилися, тільки дивилися на мене, я обернувся і побачив ідола, його роздвоєну голову у формі сокири і залізний ніс, скручений гадюкою.
Мене поставили перед ним, біля підніжжя цоколя, напоїли якоюсь гіркою-прегіркою чорною водою, й одразу ж моя голова запалала в огні, я засміявся, ось і кривда, мене скривджено. Вони роздягли мене, обголили мені голову й тіло, умастили олією, били мене по лицю вірьовками, змоченими в воді й солі, а я сміявся й відвертав голову, але щоразу дві жінки хапали мене за вуха й підставляли моє обличчя під удари шамана — я бачив тільки його квадратні очі, і, геть закривавлений, я все сміявся. Вони зупинилися, ніхто не говорив, крім мене, в моїй голові була вже якась каша, потім вони підняли мене й змусили звести очі на ідола, тоді я вже не сміявся. Я бачив, що віднині мене віддано служити йому, поклонятися, ні, я більше не сміявс^ мене душили страх і біль. І там, у цій білій оселі, між стінами, які так старанно розпікало зокола сонце, я спробував з перекошеним обличчям і з ослаблою пам’яттю молитися ідолу, він був тут лише
485


один, і навіть його грізний образ був не такий грізний, як усі інші. Тоді вони мене стриножили вірьовкою на довжину кроку і знову почали танцювати, але цього разу перед ідолом, а потім хазяї один по одному пішли.
Коли двері за ними зачинилися, знов озвалася музика, і шаман запалив вогонь з кори й почав круг нього притупцю- вати, його могутній силует ламався по кутках білих стін, хитався на рівних площинах, наповнював оселю танцюючими тінями. Він намалював прямокутник в одному кутку, куди потягли мене жінки, я відчував їхні сухі й м’які руки, вони поставили переді мною миску з водою, й насипали жменьку зерна, і показали мені на ідола, я збагнув, що мені треба не відривати од нього погляду. Тоді шаман підкликав їх одну по одній до вогню, декотрих з них він бив, вони починали зойкати, а потім ішли й падали ниць перед ідолом, моїм божеством, після чого шаман танцював іще, далі він відіслав їх усіх, залишилася тут тільки одна, молодесенька, яка сиділа навпочіпки біля музик,— її ще не було бито. Він узяв її за косу й заходився помалу накручувати її на руку, вона перехилилася назад, з витріщеними очима, і нарешті упала горілиць. Шаман відпустив її з криком, музики обернулися до стіни, поки репет з-під маски з квадратними очима не розрісся до нестями, і жінка качалася по землі в якомусь нападі, аж це, ставши навкарачки, сховавши складеними руками голову, зарепетувала теж, проте глухо, і шаман, не перестаючи кричати й дивитися на ідола, вхопив її спритно й злобно, так що навіть не було видно жіночого обличчя, захованого під важкими згортками сукні. І я теж від самотності й розгубленості закричав, атож, я моторошно волав перед ідолом, поки штурхан ногою не відкинув мене до стіни, і там я потім кусав сіль, як я сьогодні своїм без’язиким ротом кусаю скелю, чекаючи на того, кого мушу вбити.
Сонце вже перекотило за середину цеба. Крізь щілину між скелями я бачу отвір, пророблений у розпеченому металі неба, велемовний, як у мене рот, який безупинно вивергає потоки вогню над безбарвною пустелею. На піщаній дорозі
487


переді мною нічого, навіть хмарки куряви на обрії, позаду — там уже мене, мабуть, шукають, ні, ще ні, двері вони відчиняли аж пополудні, і я потім міг трохи пройтися, оскільки цілий день чистив капище, оновлював жертовні приноси, а ввечері починався обряд, під час якого мене іноді бито, а іноді й ні, але я постійно служив ідолу, ідолу, чий образ мені вкарбовано залізом у пам’ять, а нині і в сподівання. Ніколи ще жодне божество так мною не заволодівало і не поневолювало мене, всі дні і ночі мого життя присвячені йому, я вдячний йому за свій біль і за свої безболісні хвилини, бо хіба це не радість, ба навіть і за бажання, викликане тим, що я був майже щодня присутній при цьому безіменному й зловорожому дійстві, яке я чув, не бачачи, оскільки мусив дивитися на стіну під загрозою бути побитим. Але припавши обличчям до соляної стіни, відчуваючи себе під владою звірячих тіней, що металися на стіні, я слухав протяжний крик, моє горло пересихало, якесь жагуче безплотське бажання стискало мені скроні й живіт. Так спливали дні за днями, я ледве їх розрізняв один від одного, ніби вони розтоплювалися в пекучій жароті і в підступному відблиску соляних стін, час уже був лише безформним сплеском, в якому через рівні проміжки спалахували крики болю або навіженства, довгий вічний день, де ідол панував, як оце люте сонце над моїм скельним притулком, і я тепер так само, як тоді, плачу з горя і бажання, палаю лихою надією, хочу зрадити, лижу дуло моєї рушниці і її душу там усередині, її душу, тільки рушниці мають душу, атож, саме так, того дня, коли мені втято язика, я навчився поклонятися безсмертній душі ненависті!
Яка каша, яка лють, ра-ра, я п’яний від спеки й шалу, простягнутий долі,лежу на своїй рушниці. Хто це туттакваж- ко дихає? Цього нескінченно довгого жару, цього чекання я не можу знести, мені треба вбити його. Ні пташки, ні стебла трави, тільки камінь, спрагле бажання, тиша, їхні крики, язик, який щось говорить у мені відтоді, як вони мене скалічили, тривале, тупе й самотнє страждання, позбавлене навіть
488


води ночі, ночі, про яку я мріяв, зачинений з божеством у своєму соляному лігві. Тільки ніч з її прохолодними зорями й темними водоймами могла б мене врятувати, вирвати нарешті в лихих людських божків, але завжди зачинений під замком, я не міг нею милуватися. Щось вона все бариться, принаймні я побачу, як вона піднімається з пустелі й заполонює небо, холодний золотистий виноград, підвішений у темному зеніті, з якого я зможу пити досхочу, освіжати цю чорну й висхлу діру, вже не відволожувану м’язом живої й пружної плоті, зможу нарешті забути цей день, коли шаленство вирвало мені язик.
Як було тоді жарко, як жарко, сіль танула, так мені здавалося, повітря роз’їдало мені очі, і шаман увійшов без маски. Майже гола під сіруватими лахами, його супроводжувала якась нова жінка, її обличчя татуйоване так, що скидалося на маску ідола, не виражало нічого, крім тупої затятості божка. Жило тільки її струнке й пласке тіло, яке кинулося до ніг ідола, тільки-но шаман відчинив двері ванькирчика. Потім вийшов, не глянувши навіть на мене, задуха посилювалася, я не ворушився, маска дивилася на мене зверх нерухомого тіла, але м’язи його м’яко грали, і ідольський вираз на обличчі жінки не змінився, коли я наблизився до неї. Лише втуплені в мене очі розширилися, мої ноги торкнулися її ніг, спека раптом завила, і жінка-ідол, прикипівши до мене розширеними очима, помалу відхилилася на спину, підтягла ноги до тіла, звела їх і поволі розвела коліна. Але шаман чигав на мене, вони всі знову ввійшли і відтягли мене від жінки, страшенно мене побили в місце гріха, гріха, який там гріх, я сміявся, де гріх і де чеснота, вони приперли мене до стіни, сталева рука стисла мені щелепи, інша відкрила мені рота, витягла мій язик, так що потекла кров, отож це був саме я, хто зайшовся тим звірячим криком, і по язику мені різонуло колюче й свіже, атож, нарешті свіже пещення. Коли я очунявся, я був сам посеред ночі, притулений до стіни, вкритий засохлою кров’ю, рот напханий трав’яним сухим чопом з дивним запахом, він уже не кривавів, але
489


виявився зовсім порожнім, і в цій порожнечі жив лише гострий біль. Я хотів підвестися, але впав знову, щасливий, розпачливо щасливий, що нарешті вмираю, смерть — вона теж прохолодна, і в її затінку не криється жодного божка.
Я не вмер, разом зі мною воскресла в мені нова ненависть, рушила до дверей у глибині, відчинила їх, зачинила за мною; я ненавидів своїх ближніх, ідол був тут, і я в своєму лігві зумів зробити щось краще, ніж молитися до нього, я увірував у нього і зрікся всього, чому досі поклонявся. Втілення слави, він міць і сила, його можна знищити, але не навернути на віру, він своїми порожніми іржавими очима дивився поверх моєї голови. Втілення слави, ось хто владика, єдиний хазяїн, чиїм безперечним атрибутом є зло, а добрих хазяїв нема. Зазнавши наруг, коли все тіло кричало одним болем, я вперше піддався йому і визнав його зловорожий лад, я шанував у ньому всесвітнє начало зла. В’язень його царства, безплідного міста, вирубаного в соляній горі, відірваного від природи, позбавленого короткочасного й екзотичного квітування пустелі, захищеного від загрози або розкоші незвичайної хмари, шаленого й короткого дощу, який знає навіть сонце і пісок, міста зрештою впорядкованого, з прямими кутами, квадратними кімнатами, з крутими людьми, я добровільно став його громадянином-нанависни- ком і громадянином-мучеником, я відкинув усю довгу історію, якої мене вчили. Мене ошукували, лише царство зла без тріщин, мене ошукували, істина квадратна, важка, цупка, відтінки їй чужі, добро — це мрія, це план, що все відкладається й перетворюється в життя на превелику силу, це межа, якої ніколи не досягти, його царство неможливе.Тільки зло може йти аж до краю і панувати всевладно, саме йому треба служити, щоб запровадити його явне царство, а потім побачать, побачать, що це таке, лише зло всюдисуще, геть Європу, геть розум і честь, і хрест. Так, мені довелося навернутися в віру своїх хазяїв, атож, я раб, але оскільки я й сам злий, я вже не раб, дарма що ноги мої сплутані і рот німий. Ох, ця спека доводить мене до божевілля, пустеля навкруг
490


кричить у нестерпному вогні, і я його, того другого, Господа милосердя, від чийого одного імені мене всього пересмикує, я його відкидаю, бо я знаю тепер його добре. Він був мрійник і хотів брехати, йому відрізали язика, щоб його слово не ошукувало світ, у нього ввігнали цвяхи, ввігнали навіть у голову, голову таку саму бідолашну, як моя, яка каша, як я втомився, і земля не затрусилася, я цього певен, це вбили не праведника, я відмовляюся цьому вірити, праведників нема, є тільки злі хазяї, завдяки яким панує ця неспростовна істина. Атож, тільки ідол усемогутній, він єдине божество цього світу, ненависть — його заповідь, джерело всього життя, це свіжа вода, свіжа, як м’ята, яка холодить уста й обпалює шлунок.
Відтоді я змінився, і вони це збагнули, я цілував їм руки при зустрічі, я був їхнім, я невтомно захоплювався ними, я довіряв їм, я сподівався, що вони покалічать моїх, як покалічили мене. А коли я дізнався, що повинен прибути місіонер, я вже знав, що мені робити. Цей день такий схожий на інші, такий самий сліпучий, такий нескінченно довгий день! Уже ближче до вечора з’явилася варта, біжучи по верхньому вінцю балії, і за кілька хвилин поволокла мене до ідольського капища й зачинила двері. Один з вартових тримав мене на землі в затінку, погрожуючи своєю шаблею у формі хреста, і тиша тривала так дуже довго, поки якийсь невідомий галас сповнив це зазвичай тихе місто, гомін голосів, що їх я довго не міг розпізнати, бо вони говорили моєю мовою, та коли вони лунали, вістря клинка наближалося до моїх очей, вартовий змушував мене лежати тихо. Тоді наблизилися два голоси, я ще їх чую й досі, один з них питав, чому цей будинок охороняється і чи не краще, пане лейтенанте, виважити ці двері, а другий відповів рішуче: «Ні», а за хвилину додав, що за угодою місто прийме залогу з двадцяти чоловік, але за умови, що вони отаборяться поза міськими валами й шануватимуть місцеві звичаї. Солдат засміявся, кажучи, що вони тепер будуть, не проти, але офіцер відповів, що це ще хтозна, але принаймні для початку вони хоч погодилися прийняти декого, хто опікуватиметься дітьми, це буде
491


капелан, а потім настане черга вирішувати адміністративні справи. Солдат сказав, що без них, солдатів, тутешні жителі не дуже йтимуть назустріч священикові. «Та ні,— відповів офіцер,— отець Беффор прибуде сюди ще раніше, ніж залога, він буде тут через два дні». Я більше їх уже не слухав, лежав нерухомо на землі під вістрям шаблі, мені було зле, в мені крутилося колесо, втикане голками й ножами. Вони божевільні, вони божевільні, дають доступ до свого міста, до своєї непереможної влади, до справжнього бога, і тому, хто прийде сюди, не одріжуть язика, він хизуватиметься своєю незвичайною добротою, нічим за це не поплатиться, не зазнає образ. Прихід царства зла відкладається, в ньому знову сумніватимуться, знов марнуватимуть час у мріях про неможливе добро, люди знемагатимуть у безплідних зусиллях замість того, щоб прискорити прихід єдиного царства, яке є можливе; я дивився на клинок, що мені погрожував, о, тільки сила панує над світом! О сило, і місто поволі звільнилося від своїх шумів, двері нарешті відчинилися, я залишився сам з ідолом, перегорілий, згірклий, і присягався йому зберегти свою нову віру, своїх справжніх хазяїв, мого деспотичного бога, а добро — те зрадити, хай би що це мені коштувало.
Ра... спека трохи спадає, камінь уже не вібрує, я можу вилізти з своєї нори й спостерігати, як пустеля поступово вкривається жовтими і вохровими, а незабаром знову бузковими відтінками. Цієї ночі я почекав, поки вони поснуть, виламав замок на дверях і вийшов тим самим кроком, як і завжди, одмірюваним шматком вірьовки, вулиці я знав, відав, де взяти стару рушницю і який вихід не охороняється, і добрався сюди в годину, коли ніч блідне навколо жменьки зірок, а пустеля трохи темнішає. І тепер мені здається, що вже збігло багато-багато днів відтоді, як я тулюся в цих скелях. Швидше, швидше, ох, якби він тільки швидше прибув! За хвилину вони мене почнуть шукати, помчать по піщаних стежках на всі боки, вони не знатимуть, що я пішов заради них і для того, щоб краще їм послужити, ноги в мене
492


кволі, я п’яний від голоду й ненависті. О, о, ген там, ра-ра, в кінці дороги ростуть силуети двох верблюдів у супроводі вже двох коротких тіней, вони біжать, як завжди, своїм шпарким і мрійливим алюром. Нарешті вони тут, нарешті!
Рушницю, швидше, і я заряджаю її в два мига. О ідоле, моє божище там унизу, хай живе твоя могуть, хай множаться кривди, хай ненависть безжально панує над цим клятим світом, хай злий назавжди стане владикою, хай прийде нарешті царство, де в єдиному місті з солі й заліза чорні тирани владарюватимуть і гнітитимуть без жалю! А тепер, ра-ра, паль по жалю, паль по немічності і по її милосердю, паль по всьому, що відкладає прихід зла, двічі паль, і диви, вже перекидаються, падають, а верблюди тікають прямо до обрію, де саме до незмінного неба злітає гейзер чорних птахів. Я сміюся, сміюся, ось він корчиться в своїй ненависній сутані, ледь підводить голову, бачить мене, мене, свого сплутаного всемогутнього господаря, чому він мені усміхається, я розчавлю цю усмішку! Як тішить слух удар кольбою в обличчя доброти, сьогодні, сьогодні, нарешті все звершилося, і скрізь у пустелі за годину ходу звідси нюшкують шакали нерухоме повітря, потім дрібним терпеливим клусом рушають у дорогу на падлин бенкет, який їх чекає. Перемога! Я простягаю руки до обм’яклого неба, на протилежному кінці мріє фіолетова тінь, о європейські ночі, батьківщино, дитинство, чому ж мені доводиться плакати в хвилину тріумфу?
Він ворухнувся, ні, шум долинає не звідти, а з другого боку, диви, це вони, як біжать, як зграя чорних птахів, мої хазяї, кидаються на мене, хапають мене, ах, ах, авжеж, бийте, очевидно, вони бояться, що їхнє місто буде віддане вогню і мечу, бояться, що я накликав на цей священний град месників-солдатів. Захищайтеся тепер, а мене бийте, бийте, ви маєте рацію! О мої хазяї, вони переможуть потім солдатів, переможуть слово і любов, вони перейдуть пустелі, перепливуть моря, потьмарять своїми чорними завоями світло Європи, бийте у живіт, атож, бийте по очах, вони розсиплють свою
493


сіль по континенту, вся рослинність, вся молодість зачахне, і німі юрми зі сплутаними ногами простуватимуть поряд зі мною світовою пустелею під жорстоким сонцем правдивої віри, я більше не буду самотнім. Ах, біль, біль, якого вони мені завдають, їхня лють благодатна і на цьому вояцькому сідлі, де мене четвертують, милість, я сміюся, я люблю цей удар, яким мене прицвяховують, розпинаючи на хресті.
Яка тиха пустеля! Уже ніч і я сам-один, мені хочеться пити. Ще хвилю почекати, оглянутися, де це місто, цей гомін удалині, і солдати, які, може, перемогли, ні, цього не може бути, і навіть якби перемогли, солдати не досить злі, вони не вміють панувати, вони знову казатимуть, що людина повинна стати кращою, і знову мільйони людей метатимуться між злом і добром, роздерті, прокляті, о ідоле, чому ти мене покинув? Уже все по всьому, мені хочеться пити, моє тіло горить, ще темніша ніч лізе мені в очі.
Цей довгий-предовгий сон, я прокидаюся, але ні, я зараз помру, розвиднюється, для інших людей перше світло дня, а для мене нещадне сонце, мухи. Хто це говорить, ніхто, небо не розверзається, ні, ні, Бог не говорить у пустелі, звідки тепер доноситься голос, який мовить мені: «Якщо ти вирішив умерти заради ненависті й могутності, хто пробачить тоді нам?» Це якийсь інший язик у мені чи все ще той, який не хоче померти біля моїх ніг і який повторює: «Му- жайся, мужайся, мужайся»? Ах! Що як я знову помиляюся? Люди, ще недавно мої брати, єдиний мій притулок, о самото, не покидайте мене! А он, а он, хто ти, розтерзаний, з закривавленим ротом, це ти, шамане, солдати тебе перемогли, сіль палить, це ти, мій улюблений хазяїне! Відкинь образ ненависті, стань тепер добрим, ми помилилися, почнемо знову, ми відбудуємо місто милосердя, я хочу вернутися додому. Так, поможи мені, саме так, подай мені руку, подай...
Жменя солі забила рота говіркому рабові.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
494


Гість
Учитель дивився, як до нього піднімаються двоє. Один верхівець, другий піший. Вони були ще на підступах до крутої стежки, яка вела до школи, що притулилася до пагорбу. Натужно й повільно вони плентали по снігу між камінням безкраїми розлогами безлюдного високогір’я. Кінь іноді явно спотикався. Його ще не було чути, але було видно, як з ніздрів його при цьому вихоплюється хмарка пари. Принаймні один з чоловіків місцевість знав. Вони йшли дорогою, вже кілька днів укритою білим і брудним покривалом. Учитель прикинув, що вони будуть на пагорбі не раніше, ніж за півгодини. Стояв холод, і він вернувся до школи по светр.
Перетнув порожній холодний клас. Чотири головні річки Франції, намальовані крейдою чотирьох різних барв, текли уже три дні по чорній дошці кожна до свого гирла. Сніг випав зненацька в середині жовтня після восьми місяців посухи без перехідних дощів, і два десятки учнів із сіл, розкиданих по узгір’ю, перестали ходити до школи. Доводилося чекати, поки погода покращає. Дарю вже топив у єдиній кімнаті, де він жив сам. Одне її вікно виходило ще й на південь, так само як вікна класу. Кімната була суміжною з класом і дивилася на плато, на схід. За кілька кілометрів од школи в цьому напрямку узгір’я починало спускатися на південь. У ясну погоду було видно лілові пасма гірського кряжу там, де відкривався прохід у пустелю.
Трохи зігрівшись, Дарю вернувся до вікна, звідки побачив тих двох чоловіків уперше. їх уже не було видно. Отже, вони дерлися вгору стежкою. Небо вже посвітлішало: вночі перестав падати сніг. Ранок розливався каламутним світлом, і світло посилювалося в міру того, як’‘хмарна запона піднімалася вище. О другій годині було таке враження, що день тільки починається. Але так було краще, ніж ті три дні, коли
495


густо сипав сніг у непробудній темряві, і короткі пориви вітру шарпали двійчасті двері класу. Отож Дарю довгими годинами терпеливо вичікував у своїй кімнаті й виходив тільки під навіс нагодувати курей та взяти з припасів вугілля. На щастя, фургончик з Таджіда, найближчого села з півночі, за два дні перед бурею завіз йому харчів. А ще за два дні приїде знову.
Зрештою він мав з чим витримати облогу, його кімнатка була завалена мішками зі збіжжям, виділеним йому адміністрацією на те, щоб розподіляти серед учнів, чиї родини стали жертвами посухи. І справді, лихо спіткало всіх, бо всі були бідні. Щодня Дарю роздавав по пайці дітям. Адже вони її, як він знав, так потребували. Може, й цього вечора прийде один з батьків або старших братів, і він зможе відпустити їм збіжжя. їм аби тільки якось перебитися до нового врожаю. Кораблі з зерном уже прибули з Франції, найгірше тепер позаду. Але як забути цю нужду, юрму привидів у лахмітті, які блукають у сонячному варі; узгір’я, цілі місяці спалюване сонцем, потріскану, буквально спечену землю, де кожен камінець під ногою от-от розсиплеться на порох. Вівці тоді повилягали тисячами, і подекуди загинули й люди, але їхня смерть була майже непоміченою.
Перед цим убозтвом Дарю, який жив у школі на околиці майже по-чернечому, вдовольняючись тією дещицею, яку мав, і скромним життям, почував себе паном — адже в нього потиньковані стіни, невеличка канапа, етажерки з м’якого дерева, криниця та ще його щотижня забезпечують водою і харчами. Аж ось на тобі — зненацька цей сніг, без попередження, без дощової розрядки. Такий був цей край, нелегкий для життя, майже безлюдний, а втім, люди це життя тільки ускладнювали. Проте Дарю тут народився. Якби переїхав в інше місце, то почувався б вигнанцем.
Він вийшов надвір і піднявся на земляний насип перед школою. Обидва чоловіки були вже на півдорозі. В верхівцеві він упізнав Балдуччі, старого жандарма, свого давнього знайомого. Балдуччі вів на вірьовці араба, який ішов позаду
496


зі зв’язаними руками й похиленою головою. Жандарм вітально махнув рукою, проте Дарю не відповів, поглинутий розгляданням араба — той був у джелябі, колись синій, на ногах грубі шкарпетки з овечої вовни, сандалі, на голові вузький і короткий завій. Вони наближалися до школи. Балдуччі їхав ступою, щоб не заподіяти шкоди арабові, і пара посувалася вперед повільно.
На відстані людського голосу Балдуччі гукнув: «Годину згаяли, щоб подолати три кілометри від Ель-Амера сюди!» Дарю не відповів. Він стояв, маленький і кремезний у своєму тісному светрі, й дивився, як вони пнуться вгору. Араб не звів голови ні разу. «Здорові були! — озвався Дарю, коли вони виїхали на насип.— Ідіть погрітися». Балдуччі важко зліз з коня, не випускаючи з рук вірьовки. Посміхнувся з-під скуйовджених вусів учителеві. Маленькі темні очиці, глибоко запалі під засмаглим чолом, і рот у сіті зморщок надавали йому зосередженого й цілеспрямованого вигляду. Дарю взяв ко^ня за вуздечку, одвів його під навіс і вернувся до обох чоловіків, які чекали його вже в приміщенні школи. Він ввів їх до своєї кімнати. «Я зараз затоплю в класі,— сказав він.— Там нам буде зручніше». Коли він вернувся до кімнати знову, Балдуччі сидів на канапі. Він розв’язав вірьовку, яка єднала його з арабом, і бранець сидів тепер навпочіпки біля грубки. Руки в нього залишалися зв’язані, завій його з’їхав на потилицю, і він дивився у вікно. Дарю бачив спочатку лише його великі, повні, гладенькі, майже негритянські губи, проте ніс його був рівний, очі чорні, гарячкові. Чалма відкрила круте чоло, і все його обличчя з обпаленою, але дещо поблідлою від холоду шкірою стало неспокійним і зухвалим, і цей вираз приголомшив Дарю, коли араб, повернувши голову до нього, глянув йому прямо в очі. «Проходьте сюди поряд,— сказав учитель,— я заварю вам чаю з м’ятою».— «Дякую,— відповів Балдуччі.— Ну й робота! Швидше б на пенсію!» І, обернувшись до свогФ в’язня, покликав по- арабському: «Іди й ти». Араб підвівся і повільно, тримаючи зв’язані руки перед собою, увійшов до класу.
497


Разом з чаєм Дарю приніс і стільця. Але Балдуччі вже вмостився на першій парті, а араб приклякнув біля вчительської кафедри, обличчям до грубки, яка стояла між столом і вікном. Коли Дарю подав в’язневі склянку чаю, його спантеличили зв’язані руки. «Мабуть, можна б їх розв’язати».— «Авжеж,— погодився Балдуччі.— Це потрібно було в дорозі». Він спробував підвестися. Одначе Дарю поставив склянку на підлогу й присів навпочіпки біля араба. Той мовчки стежив за ним гарячковими очима. Вивільнивши руки, він почав терти одна об одну набряклі кисті, потім узяв склянку з чаєм і втягнув у себе гарячу рідину маленькими швидкими ковтками.
— Гаразд,— мовив Дарю.— А куди ви, власне, йдете?
Балдуччі витяг вуса з чаю:
— Сюди, синку!
— Оце-то учні! Ви тут і заночуєте?
— Ні. Я вернувся до Ель-Амера. А ти, ти доставиш цього хлопця до Тінгуїта. Там на нього чекає змішаний суд.
Балдуччі дивився на Дарю з добродушною дружньою усмішкою.
— Що це ти говориш? — сказав учитель.— Ти що, глузуєш з мене?
— Ні, синку. Такий наказ.
— Наказ? Але ж я не...— Дарю завагався: йому не хотілося образити старого корсіканця.— Зрештою, це не моє ремесло.
— Ну то й що? На війні чим тільки не займаються.
— Тоді я почекаю бодай оголошення війни.
Балдуччі кивнув.
— Гаразд. Але накази вже віддаються, і вони стосуються й тебе. Ти ж бачиш, як неспокійно. Подейкують, що може дійти до повстання. Отож ми, так би мовити, мобілізовані.
Дарю не хотів поступатися.
— Послухай, синку,— сказав йому Балдуччі.— Я тебе дуже люблю, і ти маєш це зрозуміти. В Ель-Амері нас дванадцятеро, і нам доводиться ходити дозором по території
498


завбільшки з маленький департамент, отож я повинен туди вернутися. Мені велено передати цього соколика тобі — й негайно назад. Там у нас його лишати не можна. Село його вирує, вони збиралися відбити його. Завтра вдень ти повинен відвести його до Тінгуїта. Ці двадцять кілометрів не злякають такого кремеза, як ти. Зробив діло, гуляй сміло. Знов повернешся до своїх учнів і до спокійного життя.
За стіною чути було, як ірже і б’є копитом кінь. Дарю глянув у вікно. Погода поліпшувалася на очах, світло розливалося по засніженій рівнині. Як розтане весь сніг, сонце запанує знову і знову палитиме кам’янисте поле. Знову литиметься цілі дні з невичерпного неба світло на спустошені розлоги, де ніщо не нагадує про людину.
— А втім,— сказав він, обертаючись до Балдуччі,— що він накоїв? — І перш ніж жандарм відкрив рота, спитав: — А < по-французькому він уміє?
— Не вміє, ані словечка. Ми шукали його цілий місяць, але вони його переховували. Він убив двоюрідного брата.
— Він проти нас?
— Я б не сказав. Але все може бути.
— Чому він убив?
— По-моєму, якась сімейна чвара. Здається, той заборгував цьому зерна. Не дуже ясна справа. Словом, він зарізав двоюрідного брата серпом. Знаєш, як барана — вжик!..
Балдуччі провів ребром долоні собі по горлу, привернувши увагу араба, той занепокоєно глянув на нього. Дарю зненацька відчув лють до цього чоловіка, до всіх людей з їхньою нечистою злобою, з їхньою невситимою ненавистю, з їхньою жадобою крові.
На плиті виспівував чайник. Він знову налив чаю Балдуччі, повагавшись, налив ще раз арабові, який жадібно випив удруге. Коли він піднімав руки, джеляба в нього розхристалася, і вчитель побачив його худі й м’язисті груди.
— Дякую, хлопче,— мовив Балдуччі.— А тепер я помчу.
Він підвівся й рушив до араба, виймаючи з кишені вірьовочку.
499


— Що ти робиш? — спитав сухо Дарю.
Балдуччі, розгубившись, показав йому вірьовку.
— Не варто.
Старий жандарм завагався.
— Як хочеш. Ти хоч озброєний?
— У мене мисливська рушниця.
— Де?
— У скрині.
— Треба тримати її коло ліжка.
— Навіщо? Мені боятися нічого.
— Ти, хлопче, пришелепуватий. Якщо вони повстануть, ніхто не буде в безпеці, ми всі опинимося в одному мішку.
— Тоді я й боронитимусь. Я встигну побачити, як вони підходять.
Балдуччі розсміявся, потім вуса раптом знову прикрили ще білі зуби.
— Встигнеш? Гаразд. У цьому весь ти. Ти завжди був трохи схибнутий. Через це я тебе так люблю, мій син теж був такий.
По цих словах він вийняв револьвер і поклав його на письмовому столі.
— Залишаю тобі, на дорогу назад до Ель-Амера дві «гармати» мені не потрібні.
Револьвер блищав на чорному лаку стільниці. Коли жандарм знов обернувся до нього, учитель відчув запах людського тіла й кінського поту.
— Послухай, Балдуччі,— раптом озвався Дарю,— все це мені не до вподоби, а найбільше — оцей твій лебедик. Але я його туди не поведу. Битися буду, як доведеться. Але тільки не це.
Старий жандарм випростався і суворо глянув на нього.
— Ти робиш дурниці,— мовив він повільно.— Мені самому це теж не до вподоби. Зв’язувати когось вірьовкою — до цього людина ніколи не звикне, це так, і мені навіть сором за це. Але ж не можна дати їм робити, що заманеться.
— Я його туди не поведу,— повторив Дарю.
500


— Це, хлопче, наказ. Я повторюю тобі знову.
— Саме так. Передай їм, що я сказав: я його не поведу.
Балдуччі щось обмірковував з явним зусиллям. Тоді
поглянув на араба і на Дарю. Нарешті зважився.
— Ні. Я їм не скажу нічого. Коли ти хочеш нас спекатися, роби, як знаєш, я на тебе не донесу. В мене наказ доставити в’язня, і я його виконую. А ти підпишеш мені зараз папір.
— Це зайве. Я не заперечуватиму, що ти лишив його мені.
— Не будь злий. Я знаю, що ти скажеш правду. Ти тутешній і ти чоловік слова. Але підписати тобі доведеться, таке правило.
Дарю відчинив шухляду, дістав пляшку з фіолетовим чорнилом, червону дерев’яну ручку з пером рондо, яке йому служило для уроків каліграфії, і розписався. Жандарм старанно склав папір і сховав його в нагрудній кишені. Потім рушив до дверей.
— Я проведу вас,— мовив Дарю.
— Не треба,— відповів Балдуччі.— Не пнись бути гречним. Ти образив мене.
Балдуччі поглянув на араба, заціпенілого на одному місці, невдоволено засопів і обернувся до дверей. «Прощавай, сину»,— мовив він. Двері за ним грюкнули. Балдуччі пройшов попід вікном і зник. Сніг приглушив його кроки. Кінь у дворі затупав і наполохав курей. За мить Балдуччі знову майнув попід вікном, ведучи коня за вуздечку. Він подався, не озираючись, до спуску і перший зник з очей, а за ним — кінь. Чути було, ніби м’яко покотився великий камінь. Дарю вернувся до в’язня, той сидів і далі нерухомо, але. очей з нього не спускав. «Зачекай»,— сказав учитель по-арабському й пішов до своєї кімнати. На порозі він передумав, вернувся до письмового столу, взяв револьвер і засунув його до кишені. Потім, не озираючись, пішов до своєї кімнати.
Довго він лежав випростаний на канапі, дивився, як поволі затягується хмарами небо, і дослухався до тиші. Саме цю тишу в перші дні його приїзду по війні переносити було
501


найважче. Він просив тоді місце в маленькому містечку біля відрогів хребта, що відокремлював пустелю од високогір’я. Скелясті мури, зелені й чорні на півночі, рожеві й бузкові на півдні, окреслювали межу вічного літа. Його послали далі на північ, на самісіньке високогір’я. Спочатку йому нестерпна була самота й тиша на цих диких землях, населених лише камінням. Іноді борозни викликали думку про оброблені поля, але ці борозни були проорані лише для добування якогось каменю, потрібного для будівництва. Землю тут обробляли лише для того, щоб збирати каміння. Іншим разом виколупували кілька стружок землі, яка збиралася в заглибинах, і підживлювали нею миршаві сільські сади. А все тому, що три чверті цього краю були вкриті камінням. З нього народжувалися міста, квітнули, потім зникали; по ньому проходили люди, любилися або гризли одне одному горло, потім умирали. В цій пустелі ніхто нічого не важив, ні він сам, ні його гість. А проте поза цією пустелею ні той, ні той — Дарю це знав — не міг жити по-справжньому.
Коли він устав, з класу не було чути анінайменшого звуку. Він здивувався з цієї щирої радості, яку відчув на саму думку, що арабові пощастило втекти і що він опинився знову сам, і йому не треба буде нічого вирішувати. Але в’язень був тут. Він лежав, простягшись між грубкою і письмовим столом. Його розплющені очі дивилися в стелю. В цій позі видно було тільки його товсті губи, здавалося, ніби він закопилив їх спересердя. «Ходи сюди»,— покликав Дарю. Араб устав і пішов за ним. У кімнаті вчитель показав йому на стільця, присунутого до стола під вікном. Араб сів, не спускаючи очей з Дарю.
— Ти голодний?
— Так,— сказав в’язень.
Дарю подбав про двох. Узяв борошна й олії, замісив у мисці тісто на корж і запалив газову горілку. Поки пікся корж, він вийшов під навіс по сир, яйця, фініки та згущене молоко. Коли корж спікся, Дарю поклав його охолонути на віконну лутку, розігрів згущене молоко, розбавлене водою, і
502


нарешті розбив яйця для омлету. Пораючись, він зачепив револьвер, засунутий до правої кишені. Він відставив миску, пішов у клас і поклав револьвер у шухляду письмового столу. Коли він повернувся до кімнати, вже звечоріло. Він запалив світло і поставив тарілку з їдою перед арабом. «їж»,— сказав йому. Араб узяв шматок коржа, швидко підніс його до рота і спинився.
— А ти? — спитав.
— Після тебе. Я теж попоїм.
Товсті губи трохи розхилилися, араб ще вагався, потім рішуче відкусив коржа.
Попоївши, він глянув на вчителя.
— Це ти суддя?
— Ні, я лише стережу тебе до завтра.
— А чому ти їси зі мною?
— Я голодний.
Араб замовк. Дарю устав і вийшов. Приніс з-під навісу розкладачку, розклав її між столом і грубкою, перпендикулярно до свого власного ліжка. З великої скрині, яка стояла в кутку і правила за поличку для паперів, він витяг дві ковдри й накрив ними розкладачку. Відтак зупинився, не знаючи що робити, і знову сів на ліжко. Все виконано, все приготовлено. Залишалося тільки дивитися на цього чоловіка. Отож він почав дивитися, намагаючись уявити це обличчя, спотворене люттю. Це йому не вдалося. Він бачив лише його похмурий і блискучий погляд та хижий рот.
— Навіщо ти вбив його? — спитав він і сам здивувався, як вороже пролунав його голос.
Араб одвів погляд.
— Він тікав. Я гнався за ним.
Він звів очі на Дарю; вони були сповнені якогось страдницького запитання.
— Що мені тепер зроблять?
— Ти боїшся?
Араб випростався, відводячи очі.
— Ти шкодуєш?
503


Араб глянув на нього, губи розтулені. Було видно, що він не розуміє. Дарю охопило роздратування. І водночас він відчув себе зі своїм великим тілом, втисненим між двома ліжками, таким незграбним і неприродним.
— Лягай тут,— сказав він нетерпеливо.— Це твоя постіль.
Араб не ворухнувся. Покликав Дарю:
— Скажи-но мені!
Учитель глянув на нього.
— Жандарм завтра вернеться?
— Не знаю.
— Ти підеш з нами?
— Не знаю. Навіщо?
В’язень устав і простягся на ковдрах, ногами до вікна. Світло електричної лампочки вдарило йому прямо в очі; він одразу ж заплющив їх.
— Навіщо? — повторив Дарю, стоячи перед ліжком.
Араб розплющив очі на сліпуче світло і глянув на нього,
силкуючись не кліпати.
— Іди з нами,— сказав він.
Була вже північ, а Дарю ще не спав. Він ліг у постіль зовсім роздягнений: звик спати голий. Та роздягшись, спочатку завагався. Відчув себе таким беззахисним, що схотілося одягтися знову. Врешті він знизав плечима: і не таких бачив, а як доведеться, то скрутить у баранячий ріг свого супротивника. З ліжка він міг спостерігати, як той лежить горілиць усе ще нерухомо, заплющивши під різким світлом очі. Коли Дарю погасив світло, пітьма ніби одразу загусла. Помалу за вікном знов ожила ніч, беззоряне небо м’яко клубочилося. Учитель невдовзі знову розгледів тіло, яке лежало перед ним. Араб усе ще не ворушився, але очі, здавалося, в нього були розплющені. Школу обвівав легкий вітрець. Може, він розжене хмари, і сонце засяє знову.
Вночі вітер посилився. Кури трохи сполошилися, потім принишкли. Араб перевернувся на бік, підставивши Дарю спину, і тому здавалося, ніби він чує його стогін. Він почав стежити за його диханням, щораз чутнішим і рівнішим.
504


Прислухався до цього такого близького подиху і снив, не склеплюючи повік. Присутність іншої людини в кімнаті, де вже цілий рік він спав сам, заважала йому. Вона бентежила його ще й тому, що навіювала добре знайоме почуття братства, якого він за даних обставин цурався: люди, які поділяють ту саму кімнату,— солдати чи в’язні,— пов’язані дивними узами, так ніби скинувши з одягом свої обладунки, вони, попри свою різницю, єднаються щовечора у звиклій спільноті сну і втоми. Але Дарю схаменувся, таких дурниць він не любив, треба було спати.
І все ж трохи згодом, коли араб ледь помітно ворухнувся, учитель ще не спав. Після другого поруху в’язня він стривожено підібрався. Араб рухом сновиди повільно звівся на руках. Сівши на постелі, він нерухомо чекав, не повертаючи голови до Дарю, вклавши всю свою увагу у вслухування. Дарю не ворушився: йому саме згадалося, що револьвер залишився в шухляді письмового столу. Краще було б діяти негайно. Проте він стежив і далі за в’язнем; ось він тим самим плавким рухом спустив ноги на землю, ще хвильку почекав, тоді почав повільно зводитися. Дарю хотів окликнути його, аж це араб рушив цього разу природною, але надзвичайно тихою ходою. Дійшов до дверей у глибині, які вели під навіс. Обережно підняв клямку, вийшов, прихиливши за собою двері, але не щільно. Дарю не ворухнувся. «Тікає,— подумав тільки.— Просто камінь з серця!» Проте він натужив слух. Кури не сполошилися; гість, отже, зараз на високогір’ї. Тут до нього долетів слабкий плюскіт води. Дарю не зрозумів, що це означає, поки араб знову не став у дверях, які він дбайливо причинив, і знову тихенько прокрався і ліг. Тоді Дарю повернувся до нього спиною й заснув. Трохи згодом йому здалося, ніби він з глибини свого сну чує скрадливі кроки довкола школи. «Сплю, сплю!» — твердив собі він. І заснув.
Коли він прокинувся, небо було ясне; крізь погано припасоване вікно знадвору проникало холодне свіже повітря. Араб лежав тепер скоцюрблений під покривалами, забувшись глибоким сном, рот розтулений. Коли Дарю затермо-
505


сив його, він увесь аж скинувся. Дивився на Дарю, не впізнаючи його, божевільними очима і так нажахано, що вчитель позадкував. «Не бійся. Це я. Треба попоїсти». Араб кивнув головою і сказав: «Так». Спокій вернувся на його обличчя, але вираз його лишався відсутній і неуважний.
Кава була готова. Вони пили її, сидячи вдвох на розкладачці й жуючи кожен свій шматок коржа. Потім Дарю повів араба під навіс і показав йому кран, біля якого він звичайно мився. Сам вернувся до кімнати, поскладав ковдри й розкладачку, застелив своє ліжко і поприбирав у кімнаті. Потім пройшов через клас і вийшов на земляний насип. Сонце вже підбивалося вгору в блакитному небі, ніжне й живе світло затоплювало пустельну рівнину. Сніг на крутій стежці подекуди танув. З-під нього знову з’явилося каміння. Присівши навпочіпки на краю плато, учитель споглядав безлюдний обшир. Думав про Балдуччі. Він його скривдив, власне, вигнав, ніби не хотів бути з ним в одному мішку. Ще й досі ніби чув, як прощався жандарм, і, сам не знаючи чому, почувався на диво спустошеним і вразливим. У цю мить закашляв на другому крилі школи в’язень. Дарю, майже несамохіть, слухав його кашель, потім, розлючений, шпурнув камінь, що просвистів у повітрі і вгруз у сніг. Безглуздий злочин цього чоловіка обурював, але тягти в’язня до суду суперечило його честі: уже на саму думку про це вчитель мало не шаленів од приниження. І він проклинав своїх, які послали йому араба, а також і самого араба за те, що той посмів убити і не зумів утекти. Дарю встав, походив довкола земляного насипу, хвилинку постояв нерухомо, потім знову зайшов до школи.
Араб, нахилившись над цементною долівкою під навісом, чистив зуби двома пальцями. Дарю хвилинку стежив за ним, потім покликав його: «Ходімо!» Він увійшов до кімнати поперед в’язня. Надів на светр мисливську куртку і взув черевики для ходьби. Стоячи, почекав, поки араб пов’яже чалму і надіне сандалі. Ввійшли до класу, і вчитель показав арабові на вихід. «Іди»,— сказав. Той не ворухнувся. «Я йду
506


за тобою»,— заспокоїв його Дарю. Араб вийшов надвір. Дарю вернувся до кімнати й загорнув у пакет сухарі, фініки й цукор. У класі перш ніж вийти, на мить завагався перед письмовим столом, потім переступив поріг школи й замкнув двері. «Сюди»,— сказав він. І подався на схід, в’язень рушив слідом. Та коли відійшли від школи, йому причувся позаду якийсь шерех. Він повернув назад і оглянув місце круг дому, ніде ні душі. Араб стежив за ним, але видно було, що нічого не розуміє. «Ходімо»,— сказав Дарю.
Після години ходьби відпочили в якомусь вапняковому гроті. Сніг танув усе швидше, сонце незабаром висушило калюжі, очищаючи мерщій плато, яке знову починало висихати й бриніти, як саме повітря. Коли вони знову рушили в дорогу, земля вже дзвеніла під їхніми ногами. Вряди-годи якийсь птах з радісним криком розтинав перед ними простір. Дарю пив, глибоко вдихаючи, свіжу ясноту. Перед цим широким, добре знаним простором, зараз майже повністю жовтим під шапкою блакитного неба, він поринав у якийсь екстаз. Ішли ще цілу годину, спускаючись на південь. Та ось дійшли до плескатого пагорбу з крихких скель. Звідси високогір’я спускалося на сході до низької рівнини, де маячіло кілька миршавих дерев, а на півдні до скелястого пасма, що робило місцевість важкоприступною.
Дарю вивчив обидва напрямки. Тільки небо світило на обрії, людей не видно й сліду. Він обернувся до араба, той дивився нетямущими очима. Дарю простягнув йому згорток. «Візьми,— сказав учитель.— Тут фініки, хліб, цукор. Вистачить на два дні. Ось тобі ще тисяча франків». Араб узяв у нього згорток і гроші, але тримав їх у жмені на рівні грудей, ніби не знаючи що робити з усім цим. «А тепер дивись,— мовив учитель і показав йому на схід.— Це дорога на Тінгуїт. Дві години ходу. У Тінгуїті є влада й поліція. Вони чекають на тебе». Араб поглянув на схід, усе ще притискаючи пакет і гроші до грудей. Дарю узяв бранця за плече й не дуже делікатно повернув його на чверть кола на південь. Біля підніжжя висоти, на якій вони стояли, вилася
507


ледь видима дорога. «А он шлях, який лежить через плато. За день ходу звідси знайдеш пасовиська і перших кочівників. Вони приймуть тебе й дадуть притулок, як велить їм їхній закон». Араб обернувся до Дарю, на його обличчі з’явився панічний вираз. «Послухай...» — почав він. Дарю захитав головою. «Ні, мовчи. Я тебе тут покидаю». Він повернувся до нього спиною, ступив два великі кроки в бік школи, нерішуче подивився на араба, завмерлого на місці, і знову рушив. Кілька хвилин він чув тільки звук власних кроків, такий лункий на холодній землі, і йшов не озираючись. А проте скоро не витримав і озирнувся. Араб усе ще стояв на краю пагорба, руки впали вздовж тіла, і дивився вслід учителю. Дарю відчув, як до горла йому підступає клубок. Терпіння його луснуло, він голосно вилаявся, потім різко махнув рукою і пішов далі. Відмахавши добрі гони, знов зупинився і озирнувся. На пагорбі не було нікого.
Дарю завагався. Сонце підбилося вже височенько й починало пекти голову. Вчитель рушив назад, спершу вагаючись, потім рішуче. Коли дістався до маленького пагорба, піт котився з нього градом. Мерщій видерся нагору й зупинився, захеканий, на вершині. Скеляста гряда на півдні чітко вимальовувалась на тлі блакитного неба, але над рівниною на сході піднімалося вже гаряче марево. І в тому легкому серпанку Дарю побачив, аж серце йому стислося,— як араб повільно дибає шляхом до в’язниці.
Трохи згодом учитель, стоячи в класі перед вікном, дивився, як помолоділе світло сіється з небесної височини на всю поверхню високогір’я, й нічого не бачив. Позад нього, на чорній дошці, між звивинами французьких річок, бовванів напис крейдою, зроблений невмілою рукою, він ледве його розібрав: «Ти виказав нашого брата. Начувайся». Дарю дивився на небо, на плато і ще далі на незримі землі, які простяглись аж до моря. В цьому просторому краю, такому любому його серцю, він був самотній.
© Український переклад. А. О. І Іерепадя, 1991.


Йона, або Художник за роботою
«Киньте мене до моря...
бо я знаю, що через мене оця
велика буря на вас».
Книга пророка Йони, /, 12
Художник на ім’я Жільбер Йона вірив у свою зорю. Правда, тільки в неї він і вірив, хоча релігія, яку сповідували інші, викликала в нього повагу і навіть своєрідний захват. Однак і його віра була не без чеснот, бо полягала у підсвідомому допущенні того, що він здобуде багато, нічогісінько не заслуживши. Тому, коли раптом з десятеро критиків заходилися сперечатися про те, кому з них належить слава відкриття його таланту,— а йому в ту пору було років тридцять п’ять,— він анітрохи не здивувався. Проте його душевний спокій, що декому видавався пихою, пояснювався, навпаки, його скромністю і вірою. Йона віддавав належне радше своїй щасливій зорі, аніж своїм заслугам.
Він трохи дужче здивувався, коли один торговець картинами запропонував йому щомісячне утримання, яке звільнить його від усіх матеріальних турбот. Марно архітектор Рато, котрий ще з ліцею заприязнився з Йоною та повірив у його щасливу зорю, доводив другові, що на це утримання він ледь животітиме і що торговець на цьому нічого не втрачає.
— І все-таки це щось,— казав Йона.
Рато, який досягав успіхів у житті, покладаючись лише на власні сили, картав друга:
— От тобі й маєш — щось! Треба поторгуватися.
Нічого не допомагало. Йона в душі благословляв свою
щасливу зорю.
— Як вам завгодно,— сказав він торговцеві. І кинув
510


роботу у батьковому видавництві, аби цілком присвятити себе живопису.
— 	Мені просто пощастило,— казав він.
Насправді він думав: «Мені й далі щастить!» Відтоді як він себе пам’ятав, щаслива доля не покидала його.
Він був вельми вдячний батькам, передусім за те, що ріс без суворого нагляду і міг досхочу мріяти, а ще за те, що вони розлучилися через подружню зраду. Зрештою, саме на це посилався його батько, забуваючи уточнювати, що йшлося про досить своєрідну зраду: він не міг примиритися з благодійництвом дружини, справжньої святої, котра, не вбачаючи в тому нічого хибного, принесла себе в дар стражденному людству. Чоловік гадав, що лише він має неподільне право на чесноти своєї дружини. «Мені остогидло,— казав новоявле- ний Отелло,— що вона зраджує мені з біднотою».
Це взаємонерозуміння виявилося вигідним для Йони. Його батьки, десь вичитавши чи почувши, ніби існує немало випадків, коли внаслідок розлучення батьків з дитини виростав садист чи вбивця, навперебій потурали йому, аби задушити в зародку можливість такого згубного розвитку. Що менше помітні були наслідки потрясіння, яким стало, як вони гадали, їхнє розлучення для дитячої психіки, то більше вони турбувалися: незримі травми — найглибші. Варто було Йоні показати, що він задоволений собою чи тим, як провів день, і звичайне занепокоєння батьків переростало в паніку. Вони подвоювали свою увагу до дитини й випереджали всі її забаганки.
Нарешті, своєму начебто горю Йона завдячував тим, що знайшов вірного брата в особі свого приятеля Рато. Батьки останнього часто запрошували його маленького товариша по ліцею, бо співчували нещастю хлопчика. їхні жалісливі слова викликали в сина, здорованя та спортсмена, бажання взяти під захист однокашника, чиї успіхи, досягнуті ніяк-бо не ціною старання, вже тоді захоплювали Рато. Поєднання захвату й поблажливості сприяло дружбі, яку Йона сприйняв, як і все інше, просто і залюбки.
511


Коли Йона без особливих зусиль завершив свою освіту, йому знову поталанило: ставши на службу до батьківського видавництва, він знайшов таким чином пристойне становище а крім того, ще й виявилося його художницьке покликання.
Найбільший видавець у Франції, батько Йони, вважав, що саме через кризу культури книжці більше, ніж будь-коли, належить майбутнє. «Історія свідчить,— казав він,— що менше люди читають, то охочіше вони купують книжки». Виходячи з цього, він лише коли-не-коли читав рукописи, які надходили, публікував їх, покладаючись тільки на ім’я автора та актуальність теми (а оскільки єдина тема, що завжди була актуальною — це секс, то видавець врешті спеціалізувався на ній і дбав лише про оригінальне оформлення та безкоштовну рекламу. Таким чином, Йона отримав разом з відділом внутрішніх рецензій ще й багато вільного часу, а його потрібно було на щось використати. Отак він і прийшов до живопису.
Вперше він відкрив у себе несподіваний, але неослабний запал, і невдовзі вже проводив цілісінькі дні за мольбертом і — знову, не докладаючи жодних зусиль — досягнув блискучих успіхів на цій ниві. Здавалося, ніщо інше його не цікавить, і він ледве встиг одружитися в належному віці: живопис поглинав його без останку. На людей та події повсякденного життя він реагував лише доброзичливою посмішкою, що звільняла його від необхідності думати про них. Потрібно було статися пригоді з мотоциклом, який Рато надто розігнав, коли його приятель сидів позад нього в сідлі, щоб Йона, вимушений нарешті відірватися від роботи, бо ж праву руку взяли в гіпс, зацікавився знічев’я коханням. Але й за цю нещасливу пригоду він був схильний дякувати долі. Адже, якби не його щаслива зоря, то хіба він поглянув би на Луїзу Пулен так, як вона на те заслуговувала.
А втім, на думку Рато, на Луїзу не варто було й дивитися. Бо ж сам він хоча й був невеликого зросту, кремезний, йому подобалися лише великі жінки. «Не розумію, що ти знаходиш у цій комасі»,— казав він. Справді маленька, смаглява,
512


чорнява та чорноока Луїза, однак, була гарно складена й мила. Йону, високого й повного, тішила ця комашка, тим більше що вона була клопітлива, як мураха. Покликанням Луїзи було діяльне життя. Це покликання якнайкраще відповідало схильності Йони до інертності з усіма її перевагами. Спочатку Луїза поринула в літературу. Принаймні доки вона гадала, що книговидавництво цікавить Йону, вона читала все підряд і за кілька тижнів могла вже говорити про все. Йона був у захваті й почав вважати, що остаточно спекався необхідності щось читати, бо Луїза досить добре його інформувала, тепер він міг від неї дізнаватися про найсуттєвіше в сучасних відкриттях. «Тепер не варто вже казати, що ось такий-то злий або гидкий,— стверджувала Луїза,— а треба казати, що йому хочеться бути злим чи гидким». Це важливий відтінок, і, як відзначив Рато, така новація вела принаймні до звинувачення роду людського. Та Луїза запевняла, що цю істину проголошують водночас бульварні газети й філософські журнали, а отже, вона загальновизнана й незаперечна. «Як вам завгодно»,— мовив Йона й одразу ж забув про жорстоке відкриття, поринувши у мрії про свою щасливу зорю.
Луїза облишила літературу, тільки-но зрозуміла, що Йону цікавить тільки живопис. Вона відразу ж захопилася образотворчим мистецтвом, почала бігати по музеях та виставках, тягаючи за собою Йону, який погано розумів твори сучасників і соромився своєї простоти. Однак він радів, що так добре поінформований про все, що стосується мистецтва, якому він себе присвятив. Правда, наступного дня він забував навіть ім’я художника, картини якого тільки-но бачив. Проте Луїза мала рацію, коли незаперечним тоном нагадувала йому те, що вона засвоїла як одну з безсумнівних істин іще коли захоплювалася літературою, а саме: що насправді ми ніколи нічого не забуваємся Щаслива зоря таки справді оберігала Йону, який міг таким чином, не беручи гріха на душу, поєднувати переваги твердої пам’яті зі зручностями забуття.
17 0— 266
513


Але особливо яскраво сяяли скарби відданості, якими Луїза обсипала Йону у повсякденному житті. Цей добрий ангел звільняв його від купівлі одягу, черевиків та білизни, що всім нормальним людям вкорочує дні й без того короткого життя. Вона самовіддано брала на себе натиск машини, створеної, аби забирати час за допомогою сили-силенної вигадок, починаючи з незрозумілих бланків департаменту соціального страхування й кінчаючи все новими й новими вказівками податкового відомства. «Так-так,— казав Рато.—
, Шкода, що вона не може піти замість тебе до зубного лікаря». До зубного лікаря вона не ходила, а домовлялася по телефону про візити в найзручніший для Йони час; дбала, щоб його машина була заправлена пальним та маслом, замовляла кімнати в курортному готелі, піклувалася про житло; сама купувала подарунки, які Йона бажав піднести, вибирала й посилала замість нього квіти, а то й, бувало, вечорами встигала забігти до нього додому в його відсутність і постелити постіль, аби йому лишалося тільки роздягтися й лягти спати.
Виявивши таку саму енергію, вона потрапила до тієї постелі, потім поклопоталася про формальності, привела Йону до мера за два роки до того, як його талант було визнано, й організувала весільну подорож таким чином, щоб вони могли відвідати всі музеї, не забувши заздалегідь в розпалі житлової кризи знайти трикімнатне помешкання, де вони й поселилися повернувшись. Згодом вона привела хлопчика та дівчинку, майже одне по одному, згідно з її планом мати трьох дітей, який був виконаний незабаром після того, як Йона пішов з видавництва, аби присвятити себе живопису.
А втім, коли Луїза народила першу дитину, вона з головою поринула в клопоти про неї, а потім і про меншеньких дітей. Вона ще намагалася допомагати чоловікові, але їй бракувало часу. Безсумнівно, їй було прикро, що вона не вділяє уваги Йоні, проте її рішучий характер не давав їй надто довго заглиблюватися в такі прикрощі. «Нема ради,— казала во¬
514


на.— У кожного свій верстат». Йона вважав цей вислів чарівним, бо хотів, як усі тогочасні художники, щоб його мали за ремісника. Отож, ремісника позбавлено колишньої опіки, і тепер йому доводилося самому купувати собі черевики. В цьому не було нічого незвичайного, крім того, Йоні й тут хотілося бачити кращий бік. Звичайно, йому коштувало зусиль ходити по крамницях, але ці зусилля винагороджувалися годинами самотності, що роблять таким неоціненним подружнє щастя.
Але куди гострішою, ніж усі інші проблеми молодої пари, була проблема життєвого простору, бо простір навколо неї скорочувався з плином часу. Народження дітей, новий фах Йони, тісне приміщення та скромне утримання, що не давало змоги купити більше помешкання,— все це разом залишало мало простору для діяльності Йони та Луїзи, кожного на своїй ниві. їхня оселя містилася на другому поверсі колишнього особняка, будівлі XVIII сторіччя, у старому кварталі столиці. В цьому районі мешкало багато художників, вірних тому принципові, що новаторство у мистецтві повинно мати своїм тлом старовину. Йона, що поділяв таке переконання, був дуже радий, що мешкає в такому кварталі.
Принаймні на його оселі таки лежав відбиток старовини. Але деякі новітні перебудови надали їй своєрідності, яка полягала головним чином у тому, що там було вельми багато повітря, незважаючи на невелику площу. Кімнати надзвичайно високі, з чудовими вікнами, безсумнівно, призначалися; з огляду на їхні розміри, для парадних прийомів та балів. Проте скупченість населення та прибутковість нерухомого майна змусили наступних власників порозділяти перегородками ці надто просторі кімнати й таким чином збільшити кількість стаєнь, за які вони лупили три шкури зі своєї череди квартиронаймачів. При цьому вони особливо наголошували на «великій кубатурі подітря». Цю перевагу неможливо було заперечувати. Її лише варто було приписати неможливості перегородити кімнати ще й по горизонталі. Якби це можна було, то домовласники без вагань пішли
17*
515


б на необхідні жертви, аби надати ще кілька пристановищ молодому поколінню, за тих часів такому схильному до шлюбів і плодовитому. Проте кубатура повітря мала не тільки переваги. Недолік полягав у тому, що взимку кімнати важко було нагріти, і це, на лихо, змушувало домовласників підвищувати плату за опалення. Влітку через величезні вікна квартира була просто-таки залита сліпучим світлом — жалюзі не було. Домовласники не подбали їх зробити, мабуть, збентежені обсягом та вартістю столярних робіт. Зрештою ту ж роль могли виконати товсті штори, вартість яких не складала проблеми, оскільки про них дбали самі мешканці. До того ж домовласники не відмовлялися допомогти останнім і пропонували їм за нечувану ціну штори з власних крамниць. Філантропія, пов’язана з нерухомим майном, була для них тим самим, що скрипка для Енгра. У повсякденному житті це нове панство крамарювало перкалем та оксамитом.
Йона був у захваті від переваг оселі й легко примирився з її незручностями. «Як вам буде завгодно»,— сказав він домовласнику, коли той призначив плату за опалення. А що стосується штор, то він був згоден з Луїзою, яка вирішила, що досить почепити їх у спальні, залишивши інші вікна голими. «Нам немає чого приховувати»,— казала ця чиста душа. Йону особливо приваблювала найбільша кімната, в якій була така висока стеля, що не могло бути й мови про те, щоб створити там нормальне освітлення. До цієї кімнати вхід був просто з передпокою, а вузький коридор сполучав її з двома іншими, куди меншими й суміжними. В глибині квартири містилася кухня, а коло неї — туалет і комірчина, проголошена душовою кімнатою. Вона й справді могла правити за таку, якби в ній зробити душ і згодитися стояти під живлющими струменями геть непорушно.
Справді незвичайна висота стелі й тіснота кімнат робили цю квартиру якимсь дивним сполученням паралелепіпедів, майже суцільно засклених,— скрізь двері та вікна,— де й меблі ніде було розмістити, а люди, затоплені нещадно
516


яскравим світлом, здавалося, плавали, як іграшкові фігурки у вертикальному акваріумі. До того ж, усі вікна виходили у двір, тобто дивилися в інші вікна того ж стилю, за якими вимальовувалися знову вікна, що дивилися на другий двір. «Справжній павільйон дзеркал»,— у захваті говорив Йона. За порадою Рато було вирішено відвести під подружню спальню одну з маленьких кімнат, а другу — для дитини, яку вже чекали. Велика кімната вдень була майстернею для Йони, а ввечері, вранці та' в обід — вітальнею і їдальнею. Зрештою, снідати чи обідати, як-не-як, можна було й на кухні, аби Луїза чи Йона погодилися їсти стоячи. Рато, зі свого боку, робив для них безліч хитромудрих пристосувань. За допомогою розсувних дверей, складаних полиць та столиків йому вдалося компенсувати брак меблів, надавши цьому оригінальному помешканню вигляд скриньки сюрпризів.
Проте коли кімнати наповнилися картинами та дітьми, настав час невідкладно подумати про нову квартиру. Справді, до народження третьої дитини Йона працював у великій кімнаті, Луїза плела щось у спальні, а двоє малюків займали третю кімнату, ходили там на головах та ще й гасали по всьому будинку. Коли з’явився новонароджений, його вирішили розмістити в куточку майстерні, що його Йона відгородив своїми полотнами, зробивши з них щось схоже на ширму,— це мало ту перевагу, що було чути, коли малюк починав плакати, й можна було відразу до нього підійти. Втім, Йоні ніколи не доводилося турбуватися — Луїза випереджала його. Ще до того, як дитина прокидалася, вона заходила до кімнати, правда, з усіма можливими пересторогами й завжди навшпиньки. Йона, розчулений такою делікатністю, одного разу сказав Луїзі, що може чудово працювати, не зважаючи на шерехи. Луїза відповіла, що піклується і про те, аби не розбудити дитину. Йона, розчулений материнським серцем, яке отак розкривалася перед ним, від душі посміявся над своєю помилкою. І не зважився признатися, що обережні маневри Луїзи були обтяжливіші, ніж безцеремонне вторгнення. По-перше, тому, що тривали довше, а по-
517


друге, тому, що пантоміма у виконанні Луїзи, яка входила* широко розставивши руки, ледь відкинувши назад тулуб і високо піднявши ногу, не могла лишитися непоміченою. Маневри ці навіть суперечили намірам, на які вона посилалася, бо ж Луїза кожної миті ризикувала зачепити одне з полотен, що захаращували майстерню. Тоді дитина прокидалася від гуркоту й виказувала невдоволення якими могла засобами, до речі, досить потужними. Батько, щасливий тим, що в сина такі могутні легені, підбігав утішити його. Незабаром на зміну Йоні прибігала дружина, й тоді він піднімав полотна, що попадали, а потім з пензлями в руці, зачарований, слухав наполегливий і владний голос сина.
Саме в цю пору, завдяки успіху Йони, в нього з’явилося багато друзів. Ці друзі нагадували про себе по телефону чи несподіваними візитами. Телефон, що його, розваживши добре, поставили у майстерні, часто деренчав, знову-таки заважаючи синові спати, і він долучав свій плач до цих настійливих дзвінків. Якщо випадково Луїза в цей час доглядала інших дітей, вона бігла до майстерні разом з ними, але майже завжди спізнювалася: Йона однією рукою тримав дитину, а другою пензлі й телефонну трубку, вислуховуючи люб’язне запрошення поснідати з кимось із нових друзів. Йоні було вельми приємно, що з ним, досить посереднім співрозмовником, хочуть поснідати, але він волів виходити з дому ввечері, аби не розбивати робочий день. Як на те, найчастіше приятель бував дуже зайнятий, міг урвати годинку лише до обіду й лише завтра і хотів провести її неодмінно з любим Йоною. Любий Йона погоджувався: «Як вам завгодно» — і клав трубку, кидаючи: «Це так люб’язно з його боку» — й передавав дитину Луїзі. Потім він знову брався до роботи, яку незабаром перебивав сніданок чи обід. Доводилося відсувати полотна, розкладати вдосконалений стіл і сідати за нього з дітьми. За їжею Йона поглядав на незакінчену картину і, бувало, принаймні в першу пору, йому здавалося, що діти трохи повільно жують і ковтають, а це надто уповільнює сімейну трапезу. Та якось він вичитав
518


у газеті, що їсти треба повільно, аби краще перетравлювалась їжа, й відтоді, сідаючи за стіл, щоразу знаходив привід радіти.
Часто нові друзі Йони провідували його. Рато приходив лише вечорами. Вдень він був на службі, та й потім, він знав, що художники працюють при денному світлі. Але нові друзі Йони майже всі належали до когорти художників та критиків. Одні колись займалися живописом, інші збиралися зайнятися, треті писали про живопис минулого та майбутнього. Всі вони, звісно, вельми цінували творчу працю і нарікали на організацію сучасного суспільства, яка заважала цій праці і такій необхідній для художника зосередженості. Вони годинами нарікали та нарікали, благаючи Йону не уривати праці, не звертати на них уваги, не панькатися з ними, бо ж вони не буржуа й знають, яка дорога для художника кожна хвилина. Йона, радіючи, що його друзі великодушно дозволяють йому працювати в їхній присутності, повертався до своєї картини, не перестаючи відповідати на запитання, які вони йому задавали, й сміявся, коли йому розповідали анекдоти.
Йона тримався так просто, що його приятелі почувалися дедалі невимушеніше. Доброзичливці, вони навіть забували про те, що господарям час обідати. Але діти були не такі забудькуваті. Вони прибігали, приєднувалися до гостей, вискакували на коліна то до одного, то до другого, зчиняли галас і крик. Нарешті у квадраті неба над подвір’ям починало тьмяніти світло, і Йона відкладав пензлі. Лишалося тільки запросити друзів пообідати чим Бог послав, а потім гомоніти до пізньої ночі, і звісно, про мистецтво, але надто про нездарних художників, плагіаторів чи халтурників, котрих серед присутніх, звичайно, не було. Йона любив уставати рано, аби скористатися ранковим освітленням. Він знав, що наступного дня йому буде важко піднятися, що ранковий сніданок не буде готовий вчасно і що він сам почуватиметься втомленим. Але з іншого боку, він був радий за один вечір узнати так багато нового, це не могло не принести йому, як художникові, користь, хай непомітну для нього самого.
519


«У мистецтві, як і в природі, нічого не марнується,— казав він,— і тут мене веде щаслива зоря».
Інколи до приятелів приєднувалися учні: тепер Йона мав свою школу. Спершу він був цим здивований, не розуміючи, чого можна навчитись у нього, адже для нього самого все було відкриттям. Як художник він сам просувався навпомацки; де вже йому там когось напутити на шлях істини? Проте невдовзі він збагнув, що учень — це зовсім не обов’язково людина, яка прагне чогось навчитися. Навпаки, куди частіше учнями стають через некорисливе бажання повчати свого вчителя. Відтоді він міг покірно приймати цю нову данину поваги. Учні плутано пояснювали Йоні, що він зобразив і чому. Отож Йона раптом знаходив у своїй творчості здійснення задумів, які трохи дивували його, та ще безліч такого, про що він і гадки не мав. Він вважав себе бідним, а завдяки учням раптом виявлялося, що багатий. Іноді перед усіма тими багатствами, досі йому не відомими, він відчував крихту гордості. «А й правда,— казав він собі.— Ось це обличчя на задньому плані причаровує погляд. Я не зовсім розумію, що вони мають на увазі, коли говорять про опосередковану гуманізацію. Однак із цим ефектом я й справді досить далеко просунувся вперед». Але незабаром з голови йому вивітрювалося відповідальне усвідомлення своєї майстерності, і він знову складав подяку доленосній зорі. «Це зоря просувається,— казав він собі,— а я лишаюся з Луїзою та дітьми».
А втім, з учнів була й інша користь — вони спонукали Йону вимогливіше ставитися до себе самого. Вони так високо підносили його сумлінність та працездатність, що після того він уже не міг дозволити собі жодного послаблення. Так він поступово відмовився від давньої звички: закінчивши важке місце, гризти шматочок цукру чи шоколаду, перш ніж знову взятися до роботи. Наодинці з собою він, попри все, потайки піддався б цій спокусі і дозволив собі маленьку втіху. Але його моральному вдосконаленню сприяла майже постійна присутність учнів та друзів, при них йому було якось незруч¬
520


но гризти шоколад, перериваючи, до того ж, цікаву розмову задля такої маленької примхи.
Крім того, його учні вимагали, щоб він лишався вірним своїм естетичним переконанням. Йона, який довго працював, поки відчує скороминуще осяяння, коли дійсність поставала перед його очима у первозданному вигляді, мав дуже туманне уявлення про свої естетичні принципи. А його принципи учні, навпаки, чудово знали й давали їм безтіч тлумачень, досить суперечливих та категоричних — тут вони ніколи не жартували. Іноді Йоні кортіло піти за примхою, яка, скільки світ стоїть, вабила за собою митців. Але його учні, поглядаючи на деякі полотна, що не відповідали їхньому розумінню прекрасного, супили брови, й це змушувало Йону вдумливіше ставитися до мистецтва, якому він себе присвятив, і то було йому лише на користь.
Нарешті, учні допомагали Йоні ще й так — вимагали висловити свою думку про їхні власні твори. І справді, не минало й дня, щоб йому не принесли похапцем накреслений етюд, що його автор ставив між Йоною та початою ним картиною, знайшовши найліпше освітлення. Доводилося щось говорити. Доти Йона завжди потай соромився своєї повної неспроможності поцінувати мистецький твір. За винятком небагатьох картин, які западали йому в душу, і нікчемної мазанини, про яку й говорити не варто, все видавалося йому однаково цікавим і ніщо не зворушувало. Таким чином, йому довелося виробити для себе певний набір найрізноманітніших суджень, тим більше, що його учні, як і всі столичні художники, були загалом люди не безталанні й, коли вони збиралися в нього, йому потрібно було проводити тонкі відмінності між їхніми роботами, аби догодити кожному. Цей приємний обов’язок змусив його скласти відповідний лексикон та виробити певні погляди на мистецтво. Однак його природна доброзичливість не постраждала від напруження духовних зусиль. Він швидко зрозумів, що учні чекали від нього не критики, що була їм ні до чого, а лише заохочень і, по можливості, похвал. Потрібно було тільки, щоб ці по¬
521


хвали не були схожі одна на одну. Тому Йона вже не вдовольнився своєю звичайною люб’язністю. Він зробився винахідливо люб’язним.
Отак і минав час у Йони, який малював тепер в оточенні учнів та друзів, що розсідалися на стільцях, поставлених кількома рядами довкруг його мольберта. А часто до його глядачів приєднувалися сусіди, що виглядали з вікон будинку, що напроти. Він обмінювався думками і сперечався з друзями, роздивлявся картини, які приносили йому на суд, посміхався Луїзі, коли вона заходила до кімнати, втішав дітей, жваво відповідав на нескінченні телефонні дзвінки і, навіть на мить не випускаючи пензлів з рук, коли-не-коли робив мазок на початій картині. З одного боку, життя його було насичене, кожна година зайнята, і він дякував долі за те, що вона рятувала його від нудьги. З іншого боку, щоб написати картину, треба зробити чимало мазків, і він міркував про те, що нудьга має свої переваги, оскільки від неї можна врятуватися напруженою роботою. Йона, між іншим, працював усе менше, в міру того як його друзями ставали все більш цікаві люди. Навіть у ті рідкісні години, коли він лишався наодинці з собою, він почувався надто виснаженим, щоб надолужувати змарноване, і в ці години він міг лише мріяти про новий лад життя, що примирив би радощі дружби з перевагами нудьги.
Він звірився щиро Луїзі, а та, зі свого боку, поділилася з ним своїми турботами: старші діти підростають, і кімната стає тісною для них. Вона запропонувала перевести їх у велику кімнату, відгородивши їхні ліжка ширмою, а малюка переселити до маленької кімнати, де його не будитиме телефон. А що малюк майже не займав місця, Йона міг зробити цю кімнату своєю майстернею. Тоді у великій можна було б удень приймати гостей. Йона виходив би погомоніти з друзями і знову йшов би до себе працювати — гості, безсумнівно, не нарікали б на нього, розуміючи, що він потребує усамітнення. Крім того, вони раніше розходилися б, знаючи, що дітей час вкладати спати. «Чудово»,— ска¬
522


зав, поміркувавши, Йона. «Та й потім,— додала Луїза,— якщо твої друзі не будуть так засиджуватися, ми зможемо трохи частіше бачитися». Йона глянув на неї. На обличчі Луїзи промайнула тінь смутку. Схвильований, він обійняв її та поцілував, вклавши в цей поцілунок усю свою ніжність. Вона припала до нього, і на мить вони знову відчули себе щасливими, як на початку подружнього життя. Але ось вона стрепенулася: маленька кімната була, можливо, затісною для Йони. Луїза озброїлася складаним метром, і вони виявили, що через нагромадження полотен Йони та куди численніші полотна його учнів він звичайно працював на площі, не набагато більшій за ту, яку віднині йому буде відведено. Йона негайно почав переселення.
На щастя, що менше він працював, то більше зростала його популярність. Кожну його виставку нетерпляче чекали й заздалегідь прославляли. Щоправда, кілька критиків, серед них двоє постійних відвідувачів його майстерні, применшували деякими застереженнями запал своїх відгуків. Але цю маленьку неприємність цілком відшкодовувало обурення учнів. Звичайно, твердо заявляли останні, вище над усе вони ставлять картини першого періоду, але нинішні пошуки готують справжню революцію. Йона картав себе за легку прикрість, яку він відчував завжди, коли вихваляли його перші твори, й палко дякував. Рато бурчав: «Дивні типи... Вони воліють, аби ти лишався нерухомим, як статуя. Як послухати їх, то жити заборонено!» Але Йона захищав своїх учнів: «Ти цього не можеш збагнути,— казав він Рато,— тобі до вподоби все, що я роблю». Рато сміявся: «До біса, мені подобається твій пензель, а не твої картини».
Але хай там як, а картини його й далі мали успіх, і після однієї виставки, яку тепло зустріла публіка, торговець, з яким мав справи Йона, сам запропонував збільшити місячне утримання. Йона погодився, вельми йому дякуючи. «Послухати вас,— казав торговець,— то моЗкна подумати, що до грошей ви небайдужі». Така простодушність полонила серце художника. Однак, коли він попросив у торговця дозволу
523


віддати одне з полотен на благодійницький аукціон, той стурбувався і поцікавився, чи не йдеться про «прибуткове» благодійництво. Йона цього не знав. Тоді торговець запропонував йому сумлінно дотримуватися умов договору, який давав йому виключне право на продаж картин Йони. «Контракт є контракт»,— сказав він. А в їхньому контракті благодійництво не було передбачене. «Як вам буде завгодно»,— відповів художник.
Зміни в побуті дали позитивні наслідки. Так, Йона зміг досить часто усамітнюватися, щоб відповідати на безліч листів, які він тепер отримував, і які через свою ввічливість не міг полишити без відповіді. В одних листах йшлося про мистецтво, в інших, куди численніших,— про особисті справи відправника: то художник-початківець шукав підтримки й заохочення, то в Йони просили поради чи грошової допомоги.
В міру того як його ім’я з’являлося в газетах, до нього зверталися також із настійливими проханнями виступити проти тієї чи іншої обурливої несправедливості. Йона відповідав, писав про мистецтво, дякував, давав поради, відмовляв собі в новій краватці, аби послати маленьку підтримку, зрештою, підписував справедливі протести, до яких йому пропонували приєднатися. «Виявляється, тепер ти займаєшся політикою? Лиши це письменникам та негарним дівулям»,— казав Рато. Ні, він підписував лише ті протести, в яких мовилося, що вони не викликані бодай якою політичною упередженістю. Однак усі вони претендували на цю чудову незалежність. Кишені Йони завжди були напхані нечитаними листами, а варто було їх розкрити, як приносили нові. Він відповідав на найбільш термінові, які, як правило, надходили від незнайомих людей, і відкладав ті, що потребували грунтовної відповіді, тобто листи друзів. Така сила- силенна обов’язків була принаймні несумісна з неробством і безтурботністю. Він завжди спізнювався і завжди відчував себе винним, навіть коли працював, що з ним час від часу таки траплялося.
524


Луїзу все дужче й дужче поглинали турботи про дітей, і вона падала з ніг, роблячи по господарству все те, що за інших обставин міг би зробити й він сам. Йона від цього страждав. Зрештою, він працював для свого задоволення, а їй випала прикріша доля. Він усвідомлював це, коли Луїза виходила у справах. «До телефону!» — кричав старший хлопчик, і Йона кидав картину, щоб, зітхнувши з полегкістю, повернутися до неї після отримання чергового запрошення. «Газі!» — кричав посильний, якому відчиняв двері хтось із дітей. «Зараз, зараз!» Коли Йона клав трубку чи відходив від дверей, приятель або учень, а то й обидва разом ішли за ним до маленької кімнати, щоб закінчити почату розмову. Поволі всі звикли проводити час у коридорі — товклися там, розпатякували, закликали Йону в свідки чи забігали на хвилинку до малої кімнати. «Тут хоч вас можна вільно побачити!» — вигукували ті, що заходили. «Так,— відповідав розчулений Йона,— останнім часом ми зовсім не бачимося». Він відчував, що ошукує сподівання тих, з ким не бачиться, і засмучувався. Адже часто то були друзі, з якими він хотів би здибатися. Але йому бракувало часу, він не міг приймати всі запрошення. Від цього страждала його репутація. «Він запишався відтоді, як досяг успіху,— казали знайомі.— Він вже ні з ким не бачиться». Або: «Він любить лише себе». Ні, він любив живопис, любив Луїзу, дітей, Рато, ще кількох близьких людей і симпатизував усім. Але життя коротке, час збігав так швидко, а його енергія мала свої межі. Було важко зображувати світ і людей та водночас жити з ними. З іншого боку, він не міг навіть поскаржитися на свої труднощі, бо варто було йому заїкнутися про них, як його плескали по плечу й примовляли: «Коли таланить, це розплата за славу!»
Отож листів усе більшало, учні не давали Йоні передихнути, й до нього сходилися тепер світські люди, яких він, правда, поважав за те, що вони, на відміну від інших, цікавилися живописом, а не королівською родиною Англії чи харчівнями для мільйонерів; щиро кажучи, це були пере¬
525


важно дами, що трималися вельми просто. Самі вони картин не купували, а тільки приводили до художника своїх друзів у надії, часто марній, що ті куплять що-небудь замість них. Зате вони допомагали Луїзі, найчастіше — готувати чай для відвідувачів. Чашки переходили з рук у руки по коридору, з кухні до великої кімнати й назад, а потім потрапляли до маленької майстерні, де Йона серед купки друзів та відвідувачів, що ледве вміщувалися в кімнатці, і далі малював, аж поки йому доводилося відкладати пензлі, щоб із вдячністю взяти чашку чаю, яку чарівна особа налила саме для нього.
Він пив чай, дивився на етюд, який учень тільки-но поставив на його мольберт, сміявся разом із друзями, просив когось із них відіслати паку листів, написаних уночі, піднімав малюка, що впав, крутячись у нього біля ніг, позував фотографу, а потім лунало: «Йоно, до телефону!» — й він, ризикуючи впустити свою чашку, вибачаючись, пробирався крізь натовп, що зібрався у коридорі, повертався, робив кілька мазків, зупинявся, аби відповісти чарівній особі, що, звичайно, він намалює її портрет, і знову вертався до мольберта. Він брався до роботи, але за мить чулося: «Йоно, підпис!» — «Що сталося? — питав він.— Рекомендований лист?» — «Та ні, це про каторжників Кашміра».—«А, гаразд, гаразд». Він біг до дверей прийняти молодого альтруїста з його протестом, не без стурбованості запитував, чи не йдеться про політику, ставив свій підпис, вислухавши запевнення, що про це йому нічого й хвилюватися, а заодно й суворе нагадування про обов’язки, покладені на нього привілеями, якими він користається як художник, і знову з’являвся у своїй майстерні, де йому рекомендували ново- явленого чемпіона з боксу, чиє ім’я він не міг розібрати, та найвидатнішого драматурга однієї чужоземної країни. Драматург протягом п’яти хвилин зворушливими поглядами висловлював йому свої почуття, бо не в змозі був висловитися краще через незнання французької мови, а Йона зі щирою приязністю кивав йому головою. З цього безвихідного становища їх виводило вторгнення новомодного проповідни¬
526


ка, який хотів відрекомендуватися великому художникові. Зачарований, Йона казав, що він зачарований, мацав у кишені паку листів, брався до пензлів і збирався знову взятися до роботи, але спочатку змушений був подякувати за пару сеттерів, яких йому в цю хвилину приводили й дарували. Йона відводив їх до спальні, вертався, приймав запрошення дарувальниці на сніданок, знову виходив, почувши крики Луїзи, вочевидь переконувався в тому, що сеттери не звикли жити у квартирі, й відводив їх до душової кімнати, де вони вили так уперто, що й на хвилину не давали забути про себе. Інколи Йона поверх голів перехоплював погляд Луїзи, і, як йому здавалося, то був сумний погляд. Нарешті наставав вечір, відвідувачі прощалися й розходилися, а дехто затримувався у великій кімнаті й розчулено споглядав, як Луїза вкладає дітей до ліжка, а їй люб’язно допомагає елегантна пані у капелюшку, шкодуючи, що їй зараз доведеться повернутися у свій двоповерховий особняк, де й близько немає такої теплої, інтимної атмосфери, як тут.
Одного разу в суботу по обіді Рато приніс Луїзі хитромудру сушарку для білизни, яку можна було чіпляти до стелі на кухні. Квартира була повна людей; у маленькій кімнаті оточений знавцями Йона малював портрет дами, що подарувала йому собак, а тим часом інший художник писав з нього самого. За словами Луїзи, він виконував державне замовлення. «Це буде «Художник за роботою». Рато притулився в кутку кімнати, щоб подивитися на друга, явно заглибленого в свою роботу. Хтось із знавців, перший раз у житті бачивши Рато, нахилився до нього й сказав: «Ну й вигляд у нього!» Рато нічого не відповів. «Ви художник,— провадив той.— Я теж. Отож повірте мені, він видихається».— «Вже?» — спитав Рато. «Так. Його губить успіх. Цього випробування ніхто не витримує. На ньому можна поставити хрест».— «Він видихається чи на ньому можна поставити хрест?» — «Якщо вже художник видихається, то на Ъьому можна поставити хрест. Бачите, йому вже нічого малювати. Тепер малюють його самого, а потім почеплять на стіну».
527


За кілька годин по тому, уже за північ, у спальні мовчки сиділи Луїза, Рато і Йона, точніше, сиділи на ліжку Луїза й Рато, а Йона стояв. Діти спали, собак відвезли в село, де їх тримали за невелику плату, Луїза тільки-но перемила, а Йона й Рато повитирали гору посуду, всі добряче потомилися. Коли Рато, дивлячись на гору мисок, сказав: «Найміть прислугу»,— Луїза сумовито відповіла: «А куди ми її притулимо?» Отож усі сиділи й мовчали. «Ти задоволений життям?» — раптом спитав Рато. Йона посміхнувся, але вигляд у нього був невеселий. «Так. До мене всі добре ставляться».— «Ні,— мовив Рато.— Не помиляйся.— Не всі ці люди добрі».— «Про кого ти говориш?» — «А хоч би й про твоїх дІрузів-живописців».— «Я знаю, що ти маєш на увазі. Але це трапляється з багатьма художниками, навіть з найвидатні- шими. Вони не певні, що існують як художники. І ось вони намагаються себе в цьому переконати — критикують, осуджують. Це додає їм сили, це означає для них почати існувати. Вони такі самотнії» Рато похитав головою. «Повір мені,— сказав Йона,— я їх знаю. їх треба любити» — «Ну а ти,— сказав Рато,— ти існуєш? Адже ти ніколи ні про кого не говориш поганого». Йона засміявся. «О, я часто думаю погано про людей. Але я не злостивий.— І додав серйозно: — Ні, я не ручуся, що існую. Але я певен, що буду існувати».
Рато запитав у Луїзи, що вон^, про це думає. Скинувши заціпеніння від утоми, вона сказала, що Йона має рацію: думка їхніх відвідувачів нічого не важить. Важить лише робота Йони. І вона відчувала, що йому заважає дитина. До того ж хлопчик підростав, треба було купити йому ліжечко, а воно займе місце. Як бути, поки вони не знайшли більшої квартири? Йона озирав спальню. Звичайно, це не ідеальне вирішення проблеми — ліжко було зашироке. Але кімната весь день стояла порожня. Він виклав свою думку Луїзі. Вона замислилася. У спальні Йону принаймні не турбуватимуть: не будуть же сторонні лягати на їхнє ліжко. «Що ви на це скажете?» — в свою чергу спитала Луїза в Рато. Той
528


подивився на Йону. Йона споглядав вікна будинку напроти. Потім звів очі на беззоряне небо і пішов до вікна запнути штори. Озирнувшись, він посміхнувся до Рато й мовчки сів на ліжку біля нього. Луїза, явно вкрай виснажена, оголосила, що йде під душ. Коли друзі залишилися наодинці, Йона відчув, як Рато присунувся до нього, торкнувшись плечем його плеча. Він не глянув на нього, але сказав: «Я люблю малювати картини. Я хотів би малювати вдень і вночі, все життя. Хіба це не є щастя?» З ніжністю дивлячись на нього, Рато сказав: «Так, це і є щастя».
Діти росли, і Йона був радий бачити їх веселими та здоровими. Вони ходили до школи й поверталися о четвертій годині. Йона міг милуватися на них вечорами й, крім того, суботами в другій половині дня, четвергами та протягом частих і довгих канікул. Вони були ще надто маленькі, аби тихо й мирно гратися, і надто жваві, аби оселя не повнилася їхніми галасливими суперечками та сміхом. Доводилося їх угамовувати, сварити, страхати карою, а то й ляпанців надавати для годиться. Треба було прати білизну й пришивати відірвані гудзики; Луїзи на все це не вистачало. Оскільки вони не могли найняти навіть денну прислугу — за тієї тісноти, в якій вони мешкали, будь-яка стороння людина була б тягарем,— Йона запропонував покликати на допомогу сестру Луїзи Розу, у якої помер чоловік і була доросла дочка. «Так,— відповіла Луїза,— з Розою можна буде не соромитися. Будь-коли можна буде їй вказати на двері». Йона зрадів з такого вирішення проблеми, яке полегшувало становище Луїзи й водночас його сумління, обтяжене тим, що дружина одна несла тягар життєвих турбот. Це було значною полегкістю, тим більше, що Роза приводила з собою дочку. Обидві мали добру душу й були вірні та некорисливі. Вони робили все можливе й неможливе, аби допомогти подружжю, й не шкодували власного часу. Цьому сприяла нудьга їхнього самотнього життя \а приємна атмосфера простоти й невимушеності, яку вони знайшли в Луїзи. Як вона й розраховувала, ніхто не церемонився з родичками,
529


й вони з першого дня відчули себе як удома. Велика кімната стала загальною й була тепер водночас їдальнею та дитячою. У маленькій кімнаті, де спала найменша дитина, складали полотна й ставили розкладачку, на якій спала Роза, коли приходила без дочки й залишалася ночувати.
Йона займав спальню й працював між ліжком та вікном. Йому лише доводилося вранці чекати, доки після дитячої приберуть і його кімнату. Потім його вже ніхто не турбував, хіба що заходили взяти що-небудь з білизни: єдина в хаті шафа стояла у спальні. Відвідувачі, правда, не такі численні, як колись, звикли до перемін і всупереч сподіванням Луїзи дозволяли собі прилягти на подружню постіль, аби зручніше було гомоніти з Йоною. Прибігали й діти поцілувати батька. «Покажи малюночок». Йона показував їм картину, яку писав, і ніжно цілував їх. Випроваджуючи дітей, він відчував, що вони цілком, неподільно володіють його серцем. Якби він їх втратив, то в нього не лишилося б нічого — тільки порожнеча та самотність. Він любив їх так само, як живопис, бо вони одні в цілому світі, так само як і живопис, були сповнені життя.
Однак Йона працював менше, і сам не знав чому. Він і далі не шукав розваг, але малювати йому тепер було важко навіть у години самотності. Він проводив ці години, дивлячись на небо. Він завжди був розгублений, самозаглиблений, а тепер зробився мрійником. Замість того, щоб малювати, він розмірковував про живопис, про своє покликання. Він, як і досі, казав собі: «Я люблю малювати»,— але рука його, що тримала пензель, кволо повисала, й він прислухався до звуків радіо, що долинали здаля.
Водночас його слава йшла на спад. Йому приносили досить стримані або лайливі статті про його картини, інколи такі злі, аж йому щеміло серце. Але він казав собі, що можна мати користь і з тих наскоків — вони примусять його працювати краще. Ті, хто усе ще приходив до нього, трималися з ним тепер запанібрата, як з давнім приятелем, з котрим нічого панькатися. Коли він знову заходжувався
531


коло роботи, вони казали йому: «Та кинь, устигнеш!» Йона відчував, що ці невдахи до певної міри вже бачать у ньому товариша по нещастю. Але з іншого боку, в цих нових стосунках було щось втішне. Рато стенав плечима: «Ти просто дурень. Вони тебе зовсім не люблять».— «Тепер вони мене трошки люблять,— відповідав Йона.— А трохи любові — це дуже багато. Хіба не однаково, звідки вона взялася?» Отож він і далі розмовляв, відповідав на листи і так-сяк малював. Зрідка він працював по-справжньому, головним, чином, неділями, коли діти йшли на прогулянку з Луїзою та Розою. Увечері він радів, побачивши, що картина, над якою він працював, трохи посувається вперед. В ту пору він писав небо.
Коли торговець дав йому зрозуміти, що попит на його картини помітно впав і що тому він, на жаль, має зменшити місячне утримання, Йона згодився на це, а Луїза не могла стримати занепокоєння. Підходив вересень, потрібно було одягти дітей до нового учбового року. Вона з властивою їй мужністю сама взялася до роботи, але незабаром побачила, що не впорається. Роза могла полагодити білизну та пришити гудзики, але пошити щось не вміла. Зате двоюрідна сестра її чоловіка була кравчиня, й вона взялася допомогти Луїзі.
Час від часу вона сідала на стілець в кутку спальні, де, між іншим, ця мовчазна особа сиділа тихо й спокійно. Так спокійно, що Луїза порадила Йоні написати з неї «Трудівницю». «Слушна думка»,— відповів Йона. Він спробував, зіпсував два полотна й повернувся до початого неба. Наступного дня він, замість того, щоб малювати, довго гуляв по хаті й розмірковував. Прийшов схвильований учень показати йому довгу статтю, яку він інакше не прочитав би. З неї він дізнався, що його живопис водночас претензійний та старомодний. Зателефонував торговець, аби знову висловити йому стурбованість, яку викликає в нього крива попиту. Однак Йона й далі поринав у мрії та думки. Учневі він сказав, що в статті є частка істини, але в нього попереду є ще багато
532


років для роботи. Торговцю він відповів, що розуміє його, але не поділяє хвилювання. У нього великі задуми, він збирається створити щось дійсно нове, все піде на лад. При цьому він відчув, що говорить правду і що щаслива зоря сприятиме йому. Треба тільки розумно організувати повсякденне життя.
Назавтра він спробував працювати в коридорі, позавтра — в душовій, під електричним світлом, наступного дня — на кухні. Але вперше йому заважали люди, на яких він усюди натикався,— і ті, кого він ледь знав, і його близькі. На деякий час він припинив працю й поринув у роздуми. Якби була краща пора року, він почав би малювати з натури. Але, на жаль, наближалася зима, й до весни важко було братися до пейзажів. Він усе-таки спробував, але незабаром здався: холод пробирав до кісток. Він провів кілька днів наодинці зі своїми полотнами — то сидів коло них, то стояв біля вікна; він більше не малював. Потім він почав зранку йти з дому. Він збирався накидати якусь деталь, дерево, пере- хняблений будинок, профіль перехожого. Надвечір виявлялося, що він нічого не зробив. Його відволікала найменша принада — газети, випадкова зустріч, вітрини, кав’ярні, де можна посидіти в теплі. Щовечора він вишукував відмовки, задобрюючи своє нечисте сумління, яке постійно гризло його. О, та він малюватиме, неодмінно малюватиме, і краще, ніж досі, коли мине цей період гаданої спустошеності. В ньому вершиться внутрішня робота, тільки й того, а потім його щаслива зоря, немов умита, ще осяйніша, прозирне з-за густого туману, що огортав її. А поки що він унадився до кав’ярень. Він помітив, що алкоголь викликає в нього такий самий душевний злет, який він відчував у ту пору, коли завзято працював цілими днями й думав про свою картину з палкою ніжністю, яку можна було порівняти лише з його любов’ю до дітей. Після другої чарки кон’яку його огортало це солодке піднесення, й він відчував себе водночас володарем світу і його слугою. Правда, він розкошував цим відчуттям склавши руки, й воно лишалося пустоцвітом, не перетво¬
533


рюючись на витвір мистецтва. Але воно найбільше нагадувало творчу радість, яка була сенсом його життя, й він гаяв тепер довгі години в цих гамірних і просякнутих димом закладах.
Однак він уникав місць, де бували художники. Коли він здибав знайомого і той заговорював з ним про його живопис, він жахався. Йому кортіло втекти, його співрозмовник помічав це, і тоді він тікав. Він знав, що про нього поза очі говорять: «Він має себе за Рембрандта»,— і це ще дужче його бентежило. Принаймні він уже не посміхався, а його колишні друзі робили з цього дивний, але неминучий висновок: «Він не посміхається, отже, він вельми задоволений з себе». Знаючи це, він усе більше цурався людей свого кола. Варто йому було, заходячи до кав’ярні, відчути, що хтось із присутніх упізнав його, як йому тьохкало серце. Безпорадний і сповнений незбагненного суму, він на мить завмирав, тамуючи збентеження і несподівану тугу за дружнім співчуттям, згадував Рато з його добрим поглядом і, крутнувшись, виходив. «Ну й фізіономія!» — почув він якось у себе за спиною.
Він бував тепер лише у віддалених від центру кварталах, де його ніхто не знав. Тут він міг говорити, посміхатися, до нього поверталася його доброзичливість, ніхто його ні про що не питав. Він завів собі невибагливих приятелів. Особливо він любив погомоніти з одним із них, гарсоном з привокзального буфету, куди він частенько зазирав. Одного разу той поцікавився: «А чим ви займаєтеся?» — «Малюю»,— відповів Йона. «Маляруєте чи картини малюєте?» — «Картини».— «О це важка справа»,— мовив гарсон. І більше вони цієї теми не торкалися. Так, малювати важко, казав собі Йона, але він з цим упорається, треба лише продумати, як організувати свою роботу.
Потроху за склянкою вина він придбав нових знайомих. Йому на допомогу прийшли жінки. Він міг поговорити з ними до чи після постелі, а головне, трохи похвалитися — вони його розуміли, навіть коли не дуже йому вірили. Інколи
534


йому здавалося, що до нього повертається його колишня творча сила. Одного разу, натхненний однією із своїх приятельок, він відважився взятися до діла. Він повернувся додому і, поки не було кравчині, спробував знову попрацювати у спальні. Але за годину він відклав полотно, посміхнувся Луїзі, дивлячись на неї невидющим поглядом, і вийшов. Він пиячив цілісінький день і провів ніч у своєї приятельки, де, втім, відразу заснув. Вранці його зустріла втілена скорбота в образі Луїзи. Вона хотіла знати, чи спав він з тією жінкою. Йона сказав, що ні, бо був п’яний, але що раніш він спав з іншими. І вперше він з болем у серці побачив у неї той вираз обличчя, який буває у людей від раптових пекучих страждань,— це було обличчя жінки, що потопає. Лише тоді він збагнув, що весь цей час не думав про неї, і йому стало соромно. Він попросив у неї пробачення, сказав, що з цим покінчено, що від завтра все буде, як колись. Луїза була не в змозі щось говорити, й вона одвернулася, щоб приховати сльози.
Наступного дня Йона рано-вранці вийшов з дому. Йшов дощ. Він повернувся, вимоклий до нитки, навантажений дошками. У себе він застав двох давніх приятелів, що зайшли провідати його. Вони пили каву у великій кімнаті. «Йона змінює техніку. Він збирається малювати на дереві». Йона посміхнувся. «Річ не в тім. Але я розпочинаю щось нове». Йона вийшов до маленького коридора, що прилягав до душової, туалету й кухні і там, де він утворював прямий кут з коридором, що вів до передпокою, зупинився й довго дивився на високі стіни, що піднімалися до темної стелі. Йому знадобилася драбина, й він спустився по неї до кон- с’єржа.
Повернувшись, він застав у себе ще кількох чоловік, і йому довелося відбиватися від гостей, що оточили його, вельми раді бачити його знову, та від домашніх, що чіплялися до нього з розпитами. Нарешті він дістався до кінця коридора. В цю мить дружина його виходила з кухні. Йона поставив драбину й міцно притис Луїзу до грудей. Вона благально
535


глянула на нього. «Прошу тебе,— мовила вона,— не починай спочатку».— «Ні-ні,— відповів Йона.— Я буду малювати, я мушу малювати». Але здавалося, що він говорить сам до себе, погляд у нього був відсутній. Він узявся до роботи. Насере- дині висоти стін він почав споруджувати поміст, щоб вийшло щось схоже на вузьку, але глибоку й високу антресолю. Надвечір усе було готове. Ставши на драбину, Йона вчепився за край помосту і, щоб випробувати його на міцність, повис на ньому і кілька разів підтягнувся. Потім він приєднався до гостей і домашніх, усі були раді, що він знову став таким привітним. Увечері, коли вдома було трохи менше людей, Йона взяв гасову лампу, стілець, ослінчик і підрамник і все це підняв на антресолю, супроводжуваний цікавими поглядами трьох жінок і дітей. «Ось так,— сказав він, вибравшись на своє сідало.— Тут я працюватиму, нікому не заважаючи». Луїза спитала, чи певний він, що зможе там малювати. «Звичайно,— відповів він,— для цього багато місця не потрібно. Мені тут буде вільніше. Деякі знамениті художники малювали при свічках, і зрештою... Дошки не прогинаються?» Ні, вони не прогиналися. «Будь певна,— мовив Йона,— кращої ради не знайдеш». І він спустився вниз.
Наступного дня, удосвіта, він видерся на антресолю, сів, поставив підрамник на ослінчик, притулив його до стіни й почав чекати, не запалюючи лампи. Він ясно чув тільки гомін, що долинав з кухні й туалету. Все інше — телефонні дзвінки та дзвінки у двері, човгання, розмови — звучали приглушено, мовби долітали з вулиці чи сусіднього двору. І в той час, коли оселя була затоплена нещадно яскравим світлом, тут панували дрімотливі сутінки. Час від часу приходив хтось із друзів і звертався до Йони з-під антресолі: «Що ти там робиш, Йоно?» — «Працюю».— «Без світла?» — «Поки що — так». Він не малював, але розмірковував. У сутінках і відносній тиші, яка в порівнянні з тим, що було досі, здавалася йому могильною, він прислухався до власного серця. Звуки, що долинали до антресолі, начебто вже не досягали до Йони, навіть якщо це були слова, звернені до
536


нього. Так самотні люди помирають у своїй постелі, уві сні, а вранці в кімнаті, де немає жодної живої душі, невгавно дзвонить телефон, волаючи до навіки глухого тіла. Але Йона жив, він прислухався до німоти в собі самому, він чекав на свою щасливу зорю, яка все ще ховалася, але от-от мала знову зійти і засяяти як колись, освітити його життя, повне порожньої метушні. «Засяй, засяй,— просив він.— Не позбавляй мене твого світла». Вона засяє, він був певен того. Але він мав подумати ще, користаючись з того, що йому нарешті дано залишитися наодинці, не розлучаючись зі своїми близькими. Йому потрібно було усвідомити те, чого він досі ще не збагнув до пуття, хоча завжди відчував і завжди малював, наче знав. Він повинен був нарешті заволодіти таїною, яка, як він здогадувався, була не лише таїною мистецтва. Тому він і не засвічував лампу.
Тепер Йона щодня піднімався на антресолю. Знайомі почали заходити рідше, відчуваючи, що заклопотаній Луїзі не до розмов. Йона спускався, коли його кликали до столу, й знов вибирався на своє сідало. Цілий день він нерухомо сидів у темряві. Лише вночі він приєднувався до дружини, що вже лягла спати.
Минуло кілька днів, і він попросив Луїзу принести йому сніданок, що вона турботливо й зробила, розчуливши Йону. Аби не турбувати її даремно, він подав їй думку заготувати сякі-такі харчі, які він триматиме на антресолі. Зрештою він взагалі перестав спускатися протягом дня, але майже не торкався своїх припасів.
Якось увечері він покликав Луїзу й попросив у неї ковдру. «Я проведу ніч тут». Луїза подивилася на нього, задерши голову. Вона вже розтулила була рота, але стрималася й нічого не сказала. Вона лише пильно дивилася на нього з тривожним і сумним виразом на обличчі, і він раптом помітив, як вона дуже постаріла, і зрозумів, що їхнє нелегке життя наклало і на неї глибокий відбиток. Тоді він подумав про те, що ніколи їй по-справжньому не допомагав. І перш ніж він спромігся заговорити, вона посміхнулася йому
537


з ніжністю, від якої в нього стислося серце. «Як хочеш, любий»,— мовила вона.
Відтоді Йона ночував на антресолі, звідки тепер майже не спускався. Відвідувачі зникли, бо Йону неможливо було застати ні вдень, ні вночі. Одним казали, що він за містом, іншим, коли набридло брехати, пояснювали, що він знайшов собі майстерню. Тільки вірний Рато відвідував їх, як завжди. Він видирався на драбину, й над помостом з’являлася його велика голова. «Як справи?» — питав він. «Чудово».— «Ти працюєш?» — «Звичайно!» — «Але ж у тебе немає полотна!» — «І все ж таки я працюю». Важко було провадити той діалог драбини з антресоллю. Рато хитав головою, спускався, ремонтував Луїзі запобіжники чи замок, потім, не залазячи на драбину, прощався з Йоною, який з темряви відповідав йому: «Вітаю, друже». Якось увечері він додав: «І дякую». — «За що?» — «За те, що ти мене любиш».— «Оце новина!» — сказав Рато й пішов.
Іншого вечора Йона покликав Рато, і той квапливо підійшов. Уперше нагорі горіла лампа. Йона розгублено визирнув з антресолі. «Дай мені полотно»,— сказав він. «Та що з тобою? Ти схуд, ти схожий на привида».— «Я вже кілька днів майже не їм. Але це нічого, мені треба працювати».— «Спершу попоїж».— «Ні, я не хочу їсти». Рато приніс полотно. Перш ніж зникнути в глибині антресолі, Йона спитав у нього: «Як вони там?» — «Хто?» — «Луїза та діти».— «У них все гаразд. Але їм було б краще, якби ти був з ними».— «Я з ними не розлучаюся. Головне — скажи їм, що я з ними не розлучаюся». І він зник. Рато висловив своє занепокоєння Луїзі. Та зізналася йому, що вже кілька днів не знаходить собі місця. «Як бути? Ох, якби я могла працювати замість нього! — Вона скрушно дивилася на Рато.— Я не можу без нього жити!» — мовила вона. Рато вразило, що обличчя в неї знову стало юним. І тут він помітив, що вона почервоніла.
Лампа горіла цілу ніч і цілий ранок наступного дня. Коли Рато чи Луїза підходили до антресолі й зверталися до Йони,
538


він відповідав тільки: «Облиш мене, я працюю». Опівдні він попросив гасу. Лампа, що скніла, знову розгорілася і яскраво світила до самого вечора. Рато лишився вечеряти з Луїзою та дітьми. Опівночі він попрощався з Йоною. Біля антресолі, все ще освітленої, він на хвилину затримався, але так і пішов, нічого не сказавши. Вранці, коли Луїза встала, лампа все ще горіла. Випав чудовий день, але Йона цього не помічав. Полотно було повернуте лицем до стіни, а він сидів знеможе- ний, впустивши руки на коліна. Він говорив собі, що віднині вже ніколи не працюватиме. Він був щасливий. Чути було, як рюмсають діти, ллється вода з крану, брязкає посуд. Луїза щось говорила. Вулицею їхала вантажна машина, і в величезних вікнах деренчали шибки. Життя тривало, світ був юний та прекрасний, Йона прислухався до любої метушні людей. На такій віддалі вона не заважала радості, що сповнювала його снагою, його мистецтву, його думкам, які він не міг висловити, яким судилося назавжди лишитися невисловленими, але які підносили його в недосяжну височину, де так вільно й солодко дихається. Діти гасали по кімнатах, маленька сміялася, а ось засміялася й Луїза — він так давно не чув її сміху. Він їх любив! Як він їх любив! Він загасив лампу, і в темряві, що запала... що це, чи не його зоря засяяла, як колись? Так, це була вона, він упізнав її, і серце його переповнювала вдячність. І, дивлячись на неї, він раптом безгучно впав.
«Нічого страшного,— сказав лікар, якого покликали до Йони.— Він надто багато працює. За тиждень він буде на ногах».— «Він видужає, лікарю, ви певні того?» — спитала пригнічена Луїза. «Видужає». В іншій кімнаті Рато роздивлявся на полотно. Воно було чистісіньке, лише посередині Йона малесенькими літерами написав єдине слово — чи то «роз’єднання», чи то «об’єднання» — важко було розібрати.
© Український переклад. М. Г. Тютюнник, 1991.


Обітний камінь
Машина натужно вповзла на болотисту кам’янисту дорогу. Фари раптово вирвали з пітьми два дерев’яні бараки, криті бляхою, спершу по один бік шляху, потім по другий. Біля другого бараку, праворуч, бовваніла крізь туманець вежа, складена з грубих колод. З її вершка тягнувся металевий трос, у місці кріплення невидимий, але в міру свого спуску він зблискував у світлі фар, аж поки пропадав за придорожнім косогором. Машина сповільнила хід і спинилася за кілька метрів од бараків.
Чоловік, який вийшов з неї, з правого боку од водія, довго порався з дверцятами. Ступивши на землю, він випростав свою постать гіганта і заточився. Стояв, розставивши ноги, в затінку біля машини, розбитий утомою, і, здавалося, дослухався, як скидає оберти мотор. Потім рушив у бік косогору і ступив у світляний конус фар. На гребені схилу він спинився, і видно було, як маячить проти неба його величезна спина. За хвилину чоловік вернувся назад. Над приладовою дошкою блищало усміхнене чорне обличчя водія. Чоловік подав знак, і водій заглушив двигун. Одразу над шляхом і над лісом запала мертва тиша. Стало чути плюскіт води.
Чоловік дивився вниз на річку — її присутність видавало тільки ряботіння темряви, змережаної блискучою лускою. А от густіший, тужавіший морок удалині на тому боці означав не що інше як берег. Придивившись пильніше, чоловік помітив на тому непорушному березі жовтий вогник, мов далекий ліхтар. Велет обернувся до машини і кивнув головою. Водій вимкнув фари, засвітив знову, потім почав мигтіти ними рівномірно. Чоловік з’явився на косогорі, зник і з кожною своєю появою робився більшим і масивнішим.
540


Зненацька з протилежного берега річки ліхтар у незримій руці піднявся кілька разів у повітря. Після останнього помаху сигнальника водій вимкнув фари остаточно. Машина і чоловік зникли в пітьмі. Фари згасли, і річка стала майже видимою, коли не сама річка, то принаймні деякі з її довгих плинних біцепсів, які вигравали час від часу. Обабіч дороги чорніли проти неба масиви лісу, підступаючи, здавалося, зовсім близько. Дрібний дощик годину тому змочив кам’яну дорогу, і тепер у вогкому повітрі ще витала мряка, сковуючи тишею й заціпенінням цю простору галявину посеред незайманого лісу. На чорних небесах ряхтіли туманні зорі.
На другому березі забряжчали ланцюги, глухо зашуль- потіла вода. Трос над бараком праворуч од чоловіка — той усе ще чекав — напнувся. Звідти почав долинати натужний скрип і водночас од річки озвався шум краяної води, протяглий і неголосний. Скрип лунав тепер рівномірно, шум води посилився і став зовсім чіткий, а ліхтар виростав на очах. Уже ясно видно було його жовтавий ореол. Ореол помалу розповзався і знову звужувався, ліхтар блищав крізь туман і вже освітлював над собою і коло себе якийсь квадратний навіс із сухого пальмового листя, зведений на чотирьох бамбучинах. Цей грубий навіс повільно наближався до берега, і навколо нього метушилися якісь невиразні тіні. Коли він доплив до середини річки, стало добре видно у жовтому світлі три маленькі постаті голих до пояса чоловіків, мабуть, чорношкірих, у конусоподібних капелюхах. Стояли вони нерухомо на розставлених ногах, ледь похилившись, аби врівноважити могутню силу течії, невидимі води атакували борт великого грубого плоту, який випірнув з нічної ріки останнім. Коли порон наблизився ще, за навісом, ближче до корми, чоловік угледів двох рослявих негрів, теж у солом’яних брилях і в самих штанях з домотканого полотна. Стоячи поруч на кормі плоту, вони^ щосили налягали на жердини, так що ті поринали поволі в воду, причому негри схилялися над водою так низько, аж поки можна було втримати рівновагу. Троє нерухомих і мовчазних мулатів
541


попереду тільки стежили, як наближається берег, але очей на того, хто їх чекав, не підіймали.
Порон зненацька тицьнувся в бік дебаркадера, від удару дебаркадер осів у воду, а ліхтар заблимав, ще не встигнувши освітити його обрисів. Росляві негри знерухоміли, піднявши вгору руки і вчепившись у кінці ледь занурених жердин, але їхні м’язи були ще напружені й дрижали тим дрожем, що, здавалося, передавався їм од води та її напору. Решта перевізників накинули ланцюги на кнехти дебаркадера, скочили на поміст і відкинули масивний трап, який ліг похилою площиною на передню частину плота.
Чоловік вернувся в машину і сидів там, поки водій запускав двигун. Машина виповзла на косогір, задерла носа до неба, потім похилила його до річки й почала спуск. Спускалася на гальмах, іноді ковзала по болоту, спинялася й знову рушала. В’їхала на дебаркадер, дошки тільки гупали й підскакували, доїхала аж до його краю, з мовчазними мулатами обабіч, і тихенько скотилася на пліт. А пліт, щойно його торкнулися колеса, пірнув носом у воду і майже одразу піднявся вгору, щоб прийняти всю вагу автомобіля. Відтак водій подав машину назад, до квадратного навісу з висячим ліхтарем. Мулати, не гаючись, відкинули похилий трап на дебаркадер і одним махом зіскочили на порон, одштовхуючи воднораз його від болотистого берега. Річка вигнулася аркою під плотом і понесла його на своїй гладіні. Пліт тихо заковзав на кінці довгої залізної тички на сталевому тросі, і цей трос тягся тепер аж до неба. Здоровили негри могли тепер відпочити й повитягали свої жердини з води. Чоловік і водій повиходили з машини й поставали нерухомо на палубі порону, лицем проти течії. За весь той час, як відчалили від берега, ніхто не пустив пари з уст, усі мовчки позавмирали на своїх місцях, тільки один з рослявих негрів скручував з цупкого паперу самокрутку.
Чоловік оглядав каньйон, пробитий рікою на своєму шляху сюди з бразільської сельви. Завширшки кількасот метрів у цих місцях, ріка вергала свої каламутні шовковисті
542


води в борт порона, відтак, обтікаючи його з двох боків, знову зливалася в один могутній потік, щоб тихо нестися крізь темний ліс назустріч морю й ночі. В повітрі ширяв затхлий дух від води або від пористого, як губка, неба. Чути було важке бухкання води об порон і з обох берегів долинав уривчастий крекіт ропух або якісь чудні пташині крики. Велетень підступив до водія. Той, маленький і миршавий, спирався на бамбукову підпору, встромивши руки в кишені комбінезону, колись голубого, а нині припорошеного червоним пилом — за день їм довелося добре його наковтатися. На його зморшкуватому, дарма що молодому, обличчі грала усмішка, він дивився й не бачив, як у вогкому небі й далі пливли скупі зорі.
Пташині крики лунали все голосніше, повітря розітнув якийсь екзотичний щебет, і майже одразу по тому заскрипів трос. Велетні негри повстромлювали в воду жердини і жестами сліпців силкувалися намацати дно. Чоловік обернувся до недавно покинутого протилежного берега. Його вже поглинули пітьма і води, нестримні й дикі, як увесь цей лісовий материк, що тягся на тисячі кілометрів. Жменька навігаторів на цій неприборканій річці, здавалося, загубилася між близьким океаном та лісовим масивом. Коли пліт тицьнувся в новий дебаркадер, було таке враження, ніби вони, з обірваними швартовими, висадилися в пітьмі на острові після багатоденної моторошної плавби.
На березі почувся гомін людей. Водій заплатив перевізникам, і ті по-португальському бажали щасливої дороги від’їжджаючим, їхні голоси лунали в густій пітьмі напрочуд весело.
— До Ігуапе,— казали вони,— шістдесят кілометрів. Котиш три години, і край. Сократ такий радий,— заявив водій.
Чоловік засміявся добрим, щедрим і теплим сміхом, як цього й можна було від нього сподіватись.
— Я теж радий, Сократе. Дорога гіЬлегка.
— Заважкий ти, пане д’Арраст, заважкий.— І водій теж зареготав і довго не міг пересміятись.
543


Машина помалу набирала швидкості. Вона мчала між високими стінами дерев і непрохідним рослинним плетивом у хмарі легкого медвяного запаху. Лісовий морок безупинно протинали перехресні рої світних мушок і вряди-годи у вітрову шибку вдарялися червоноокі пташки. Іноді з глибини ночі до них долітало якесь чудне пугукання, при цих звуках водій позирав, кумедно поводячи очима, на сусіда.
Дорога вилася змією й долала малі річки по мостах, вистелених деренчливими гойдливими дошками. Через годину почав згущатися туман. Посипався, розмазуючи світло фар, дрібний дощ. їхали вже не тропічним лісом, а тим самим узбережжям, яким вирушили ще вранці, покидаючи Сан-Паулу. Над дорогою без кінця куріло-кушпелило, червоний пил хрумтів на зубах і шаром вкривав миршаву, скільки сягало око, рослинність сертану. Пекуче сонце, бліді спустошені гори, голодні зебу, стрінуті на шляхах з їхнім єдиним ескортом,— змореною зграєю обскубаних урубу,— яка довга, яка нескінченно довга оця плавба по червоній пустелі... Чоловік стрепенувся. Машина стояла. Диви, вони в Японії опинилися: обабіч дороги вигадливо оздоблені будиночки, і в цих будиночках там і тут кімоно. Водій порозмовляв з японцем у заяложеному комбінезоні і в бразильському солом’яному брилі. Потім машина рушила знову.
— Сказав: лише сорок кілометрів.
— А де це ми побували? В Токіо?
— Ні, в Режістро. Всі наші японці їдуть туди.
— Чому?
— Хтозна. Вони, бач, пане д’Арраст, жовті.
Ліс дещо порідшав, їхати стало легше, хоч і слизько. Машина ковзала по піску. Крізь віконце проникав вогкий, гарячий, якийсь терпкий подих.
— Чуєш,— сказав водій вдоволено,— це вже благословенне море. Скоро Ігуапе.
— Якщо бензину вистачить,— озвався д’Арраст.
І знову заснув собі любісінько.
544


Рано-вранці д’Арраст, сидячи на койці, здивовано оглядав кімнату, в якій прокинувся. Високі стіни до половини були недавно помазані коричневим вапном. Верх аж до стелі був колись білий, а нині його вкривав облущений пожовклий тиньк. Два ряди ліжок, їх було шість, стояли навпроти одне одного. Д’Арраст побачив лише одну розстелену койку наприкінці свого ряду, і ту порожню. Та ось ліворуч він почув шелест і обернувся — у дверях стояв усміхнений Сократ, стискаючи в кожній руці по пляшці мінеральної. «Блаженство!» — мовив він. Д’Арраст кивнув. Атож, лікарня, в якій напередодні розмістив їх касік, називалася «Блаженство». «Справжнє блаженство,— вів далі Сократ.— Спершу сказали мені влаштувати лікарню, а потім — воду. І от на тобі, справжнє блаженство, жорстка вода для вмивання». Він зник, сміючись і наспівуючи, свіжий, мов огірочок, ніби це не він гучно прочхав цілу ніч, не даючи д’Аррасту спати.
Нарешті д’Арраст прокинувся остаточно. Крізь загратовані вікна виднівся дворик з розмоклим червоним глеєм, дощинки сіялися нечутно на китицю великих алое. Двориком пройшла жінка, тримаючи над головою розіпнуту жовту хустину. Д’Арраст знову ліг, але одразу підвівся і вискочив з ліжка, яке прогнулося й рипнуло під його вагою. В цю мить увійшов Сократ: «До тебе, пане д’Арраст. Касік чекає надворі». Але, глянувши на д’Арраста, додав: «Спокійно, це не спішно».
Д’Арраст, скориставшись мінеральною водою, поголився і вийшов на критий ганок флігеля. Касік, схожий поставою і міною під окулярами в золотій оправі на улесливу ласицю, зосереджено й похмуро споглядав дощ. Але при появі д’Арраста чарівна усмішка змінила його невпізнанно. Він ввесь підтягнувся, кинувся вперед і спробував обхопити куцими ручками «пана інженера». В цю хвилю за низеньким муром дворика загальмувала машина, пішла по грязюці юзом і стала боком. «Суддя!» — кинув*1 касік. Суддя, як і касік, був одягнений у темно-синю пару. Проте він був набагато молодший, а ставна постать і свіже обличчя робили
!#()■ 2(Ш
545


його зовсім юним — якийсь зелений юнак. Зараз він ішов до них по двору, спритно перескакуючи через калюжки. Ще на підході до д’Арраста простягав у сердечному вітанні руку. Він пишається тим, що може привітати пана інженера: той виявив їхньому вбогому містечку таку честь, і дуже радий тій неоціненній допомозі, яку пан інженер подасть Ігуапе, звівши греблю, щоб перешкодити постійним повеням затоплювати нижні квартали. Розпоряджатися водами, приборкувати річки, о, це велика наука, і бідні ігуапанці ніколи не забудуть імення пана інженера і ще через багато літ згадуватимуть його в своїх молитвах. Д’Арраст, скорений такою люб’язністю і красномовством, подякував, але спитати, який же стосунок може мати суддя до греблі, не зважився. А втім, треба було, як сказав касік, іти до клубу, де місцева еліта бажала гідно привітати пана інженера, перш ніж він відвідає нижні квартали. Хто ж вона, ця еліта?
— Та от,— відповів касік,— я, касік, присутній тут пан Карвальйо, начальник порту і ще кілька людей меншого розбору. Та вас це й не повинно обходити, бо вони по- французькому не вміють.
Д’Арраст покликав Сократа і сказав йому, що вони зустрінуться перед обідом.
— Авжеж,— відповів Сократ.— Я буду на Фонтані, в саду.
— В саду?
— Так, його кожен знає. Отож не бійся, пане д’Арраст.
Лікарня, як помітив д’Арраст дорогою, стояла на узліссі,
рясні крона дерев виганялися майже над дахом. На все це море зелені сіялася мжичка, ліс нечутно поглинав її, як величезна губка. Саме містечко, близько сотні будинків під вигорілою черепицею, простягалося між лісом і рікою, її далекий подих долітав аж до лікарні. Машина проїхала розгаслими вулицями і майже одразу викотилася на прямокутну, досить величеньку площу, червона глина якої зберігала серед численних калюж сліди шин, коліс із залізними ободами і кінських копит. Низенькі будиночки з різно¬
546


барвним тиньком замикали цю площу, позаду височіли дві круглі дзвіниці біло-голубої церкви колоніального стилю. Над усім цим кварталом ширяв, долітаючи з гирла, солоний запах. Посеред площі блукало кілька мокрих силуетів. Строката юрба гаучо, японців, індіанців, метисів і чепурних представників місцевої знаті, чиї темні костюми виглядали тут так незвичайно, проходжувалася неквапливо й поважно попід будинками. Без метушні, вона розступалася, щоб пропустити машину, потім стояла й дивилася їй услід. Тільки-но автомобіль зупинився перед одним домом на площі, як біля нього мовчки зібрався гурт мокрих гаучо.
У клубі, подобі невеличкого бару на другому поверсі з бамбуковою стойкою і круглими бляшаними столиками, зібралися вершки місцевого товариства. Пили за д’Арраста тростинову горілку, коли касік, піднявши склянку, привітав його з прибуттям і побажав йому всього найкращого. Та коли д’Арраст попивав собі біля вікна, до нього підійшов якийсь здоровань у кавалерійських штанях і гамашах і, ледь заточуючись, почав щось лопотіти до нього, з цієї скоромовки інженер розібрав лише слово «паспорт». Повагавшись, він дістав з кишені документ, яким той жадібно заволодів. Погортавши паспорт, здоровань виказав своє явне невдоволення. Знову забелькотів по-своєму, трясучи документом під носом в інженера, той тільки дивився, як кипить незнайомець. Тут підійшов усміхнений суддя, щоб запитати, в чому річ. П’яний зміряв цього миршавого коротуна,— мовляв, як він посмів його перебивати, потім, заточуючись ще дужче, знов затряс паспортом перед новоприбульцем. Д’Арраст присів собі за стіл-одноніг і спокійно чекав. Розмова розпалилася ще дужче, і раптом голос судді залунав на всю залу, де й сила в нього взялася. Здоровань несподівано позадкував, тепер він здавався дитиною, спійманою на гарячому. Діставши доброї прочуханки від судці, він нетвердою ходою покараного школяра рушив до виходу і зник.
Суддя поспішив пояснити д’Аррасту, при цьому голос його
18*
547


знов став солодкий, що цей здоровило не хто інший, як начальник поліції, він посмів твердити, що з паспортом негаразд, і за цю свою вихватку буде покараний. Пан Кар- вальйо звернувся тоді до присутніх, які поставали кружка, і, здавалося, по черзі спитав їх. Після короткого обговорення суддя урочисто вибачився перед д’Аррастом і попросив врахувати, що такий брак шани і вдячності з боку міста Ігуапе пояснюється лише сп’янінням, і під кінець попросив, аби д’Арраст вирішив сам, яку кару слід призначити цьому бешкетникові. Д’Арраст відповів, що ніякої кари не треба, що це дрібниця і що краще поспішити до річки. Тоді слово взяв касік і почав з перебільшеною лагідною добродушністю запевняти, що винний таки не уникне покарання, а тим часом сидітиме під домашнім арештом і всі чекатимуть, поки визначний гість вирішить його подальшу долю. Усміхнену суворість судді не можна було схитнути ніякими запереченнями, і д’Арраст мусив пообіцяти, що подумає про це. Потім вирішили відвідати нижні квартали.
Ріка розливала свої жовті води вже на всю широчінь по низьких і мулистих берегах. Вони залишили позаду останні ігуапські будинки й опинилися між річкою та високою кручею, до якої ліпилися вальковані халупи. На краю насипу перед ними починався, без будь-якого переходу, ліс, так само, як на другому березі. Однак водний каньйон між деревами швидко розпросторювався, відступаючи аж до незримої лінії, скорше сірої, ніж жовтої: то було море. Д’Арраст мовчки йшов до відкосу, на його схилі на різних рівнях позалишалися ще свіжі сліди від паводків. Багниста стежка вела до халуп. Перед халупами стояли негри й мовчки дивилися на прибульців. Деякі пари трималися за руки, а на самому краю насипу, рядком перед дорослими, лупали круглими оченятами негренята, пузаті й тонконогі.
Дійшовши до халуп, д’Арраст помахом руки покликав начальника порту. Це був гладкий веселий негр у білій уніформі. Д’Арраст спитав його по-іспанському, чи можна зайти в якусь халупу. Начальник відповів, що, звичайно, він
548


навіть вважає, що це непогана ідея і що пан інженер побачить багато цікайого. Він звернувся до негрів і довго-щось їм говорив, показуючи на д’Арраста і на річку. Всі лише мовчки слухали. Коли начальник закінчив, ніхто з них не ворухнувся. Він заговорив знову нетерпеливим тоном. Потім звернувся до одного чоловіка, але той похитав головою. Тоді начальник сказав кілька коротких слів тоном наказу. Чоловік відійшов від гурту, спинився перед д’Аррастом і жестом показав йому дорогу. Одначе дивився він вороже. Це був уже літній чоловік з порослою сивуватою вовною головою і тонким зморшкуватим обличчям, але тіло в нього було ще молоде з твердими сухорлявими плечима і м’язами, що їх видно було під полотняними штанами й подертою сорочкою. Вони пішли уперед, а слідом за ними начальник і гурт негрів, видерлися на новий шпиль, ще крутіший, тут глинобитні, жерстяні й очеретяні хижки ледь не скочувалися з узбіччя, тож доводилося зміцнювати їхній фундамент здоровенними валунами. Назустріч ішла жінка, вона спустилася стежкою, іноді ковзаючи на босих ногах, на голові несла залізний бідон з водою. Нарешті дісталися такого собі маленького майдану з трьома халупами. Чоловік підійшов до однієї з них і штовхнув бамбукові двері з ліановими петлями. Ні словом не озиваючись, відступив набік, утупившись в інженера тим самим байдужим поглядом. У хижі д’Арраст не побачив спершу нічого, крім ледь живого вогню прямо на долівці посеред кімнати. Потім розгледів у кутку позаду мідяне ліжко з голим пролежаним сінником, у другому кутку — стіл, заставлений череп’яним посудом, а між ними ніби риштування, на якому стояла літографія: святий Георгій на коні. Більше нічого, окрім купи ганчір’я праворуч од входу і кількох барвистих пов’язок на стегна під стелею, розвішаних сушитися над вогнем. Д’Арраст, стоячи непорушно, тільки вдихав запах диму і злиднів, що підносився з долівки і дер йому в горлі. Начальник позад нього заплескав у долоні. Інженер обернувся і побачив, як на порозі проти світла постала струнка постать молодої негритянки,
549


вона щось йому простягала; він узяв склянку і випив густу сивуху. Дівчина підставила тацю, щоб однести порожню склянку, й пішла так жваво й звинно, що д’Аррастові раптом закортіло її затримати.
Але, вийшовши слідом, він загубив її в натовпі негрів і знаті, що юрмилися навколо халупи. Він подякував старому, і той мовчки вклонився. Д’Арраст рушив геть. Начальник, ідучи слідком, заходився розпитувати, коли французька фірма з Ріо почне роботи і чи можна греблю звести ще до сезону дощів. Д’Арраст не знав, він і справді про це ще не думав. Він спускався під невидимою мжичкою до прохолодної річки. Прислухався до цього гучного широкого шуму, чув його від самого свого приїзду постійно і ще й досі не розібрався, що ж це шуміло: води чи дерева. Вийшовши на берег, задивився в бік непевної лінії моря, тисячокілометрової водяної пустелі, Африки, а ще далі — Європи, звідки прибув.
— Начальнику,— спитав він,— з чого живуть ті люди, яких ми оце бачили?
— Працюють, коли потрібні їхні руки,— відповів начальник.— Ми бідні.
— А ці тут найбідніші?
— Ці найбідніші.
Тут підійшов, ледь ковзаючи в своїх тонких черевиках суддя і сказав, як вони полюбили вже пана інженера, роботодавця.
— Знаєте,— додав суддя,— вони всі дні танцюють і співають.
Тоді, без переходу, спитав, чи д’Арраст придумав уже кару.
— Яку кару?
— Ну, нашому начальникові поліції.
— Облиште його.
Суддя заперечив, що так не можна, що слід його покарати. А д’Арраст прямував уже до Ігуапе.
550


На Фонтані, в маленькому садку, такому таємничому й тихому під дрібним дощиком, висіли на ліанах між бананами й панданами чудні квіти. Купки мокрого каміння позначали перехрестя стежок, і по них о цій порі снувала строката юрма. Метиси, мулати, кілька гаучо стиха гомоніли між собою або ж тим самим повільним кроком простували бамбуковими алеями до тих місць, де гаї і хащі ставали густішими, а потім непролазними. Там, без будь-якого переходу, починався праліс.
Д’Арраст шукав Сократа в натовпі, аж той з’явився в нього за спиною.
— Сьогодні свято,— сказав сміючись Сократ, ухопивсь за високі плечі д’Арраста й почав стрибати на місці.
— Яке свято?
— Як? — здивувався Сократ, зупиняючись напроти д’Арраста.— Ти не знаєш? Свято доброго Ісуса. Щороку всі приходять з молотками до печери.
Сократ показав на печеру, на гурт людей, вони стояли в кутку саду і, здавалося, чогось чекали.
— Бачиш? Якось з моря, піднявшись річкою, припливла гарна статуя Ісуса. Її знайшли рибалки. Така гарна! Така гарна! От вони й обмили її тут у печері. І ось у печері виріс камінь. Тепер щороку тут свято. Ти молотком лупаєш собі, лупаєш шматочки на щастя. А він усе росте, а ти лупаєш. Диво, та й годі.
Дійшли до печери, її низький вхід видно було поверх голів тих, хто чекав. Усередині, в затінку, підсвіченому тремтячими вогниками свічок, хтось стояв навпочіпки й гупав молотком. Чоловік, худий вусатий гаучо, підвівся і вийшов, показуючи всім на долоні блискучий шматочок сланця, потримав так кілька хвильок, а потім пішов собі, обережно стискаючи його в руці. До печери, зігнувшись, зайшов інший чоловік.
Д’Арраст обернувся. Довкола чекали прочани, не бачачи його, байдужі до води, що тонкими сувоями спадала з дерев. Він теж чекав перед печерою під водяним пилом і не знав,
551


чого саме чекав. Чекав, власне, безперервно, ось уже місяць, відтоді як прибув до цієї країни. Чекав серед червоної спеки задушливих днів, під дрібними нічними зорями, хоча його прямий обов’язок — зводити греблі, прокладати дороги, наче робота, яку він приїхав сюди виконувати, була тільки приводом, нагодою відкрити щось незнане або зустріти несподіване, те, чого навіть не уявляв, але чого ладен був терпляче чекати поки житиме. Він одігнав од себе ці думки, вибрався з юрби, намагаючись не привертати до себе уваги, і рушив до виходу. Треба повернутися до річки й братися до роботи.
Проте біля брами його чекав уже Сократ, втягнутий у нескінченну розмову з маленьким, кремезним чоловіком, радше жовтошкірим, ніж чорношкірим. Голова його була голена, і тому його гарне чоло здавалося ще вищим. Зате широке гладеньке обличчя прикрашала чорна-пречорна борода лопатою.
— Це наш чемпіон! — вигукнув Сократ замість відрекомендувати його.— Завтра він іде в процесії.
Чоловік у матроському костюмі з грубої саржі, в тільнику під сподом уважно вивчав д’Арраста чорними спокійними очима і при цьому всміхався сліпучо-білою посмішкою, розтуляючи повні лискучі губи.
— Знає іспанську,— сказав Сократ і, звернувшись до незнайомця, попросив: — Розкажи панові д’Аррасту.— Потім, пританцьовуючи, він пішов до іншого гурту. Чоловік перестав усміхатися і глянув на д’Арраста з щирою цікавістю.
— Це тобі цікаво, капітане?
— Я не капітан,— сказав д’Арраст.
— Це нічого. Але ж ти пан. Мені Сократ казав.
— Я — ні. Паном був мій дід. Його батько також і всі перед його батьком. Тепер уже в нас панів немає.
— Ага, розумію,— сказав негр і засміявся,— кожний пан.
— Ні, не так. Нема ні панів, ні простолюдців.
Чоловік задумався, потім наважився і спитав:
552


— Ніхто не працює, ніхто не страждає?
— Атож, мільйони людей.
— Виходить, це і є народ.
— Якщо так міркувати, то справді, це народ. Але його пани — це поліцейські та комерсанти.
Добродушне обличчя мулата насупилося. Потім він забубонів:
— Гм! Купувати і продавати, так? Яке паскудство! Де порядкує поліція, там порядкують пси.
Тут він ні з того ні з сього зареготав.
— А як же ти, ти нічого не продаєш?
— Майже ні. Я роблю мости, дороги.
— Це добре. А я корабельний кок. Якщо хоч, приготую тобі нашу страву з чорних бобів.
— Буду дуже радий.
Кок підійшов до д’Арраста і взяв його за руку.
— Слухай, мені подобається, як ти говориш. Я зараз тобі теж щось скажу. Може, й тобі сподобається.
Він потягнув його на вогку дерев’яну лаву при вході, під купою бамбуків.
— Я був у чистому морі на траверсі Ігуапе, наш невеличкий танкер плаває уздовж берега й постачає паливо прибережним портам. На борту виникла пожежа. Не з моєї провини, ні, я своє ремесло знаю. Ні, це був нещасливий випадок. Ми зуміли спустити шлюпки на воду. Вночі море розбурхалося, шлюпку перекинуло, я впав у воду. Коли я випірнув, то вдарився головою об човен. Мене підхопила течія. Ніч стояла темна, хвилі йшли високі, а я плаваю кепсько, і мені стало лячно. Зненацька я побачив удалині світло і впізнав баню церкви доброго Ісуса в Ігуапе. Тоді я дав обітницю доброму Ісусу: якщо він мене порятує, то я понесу на процесії п’ятдесятикілограмовий камінь на голові. Ти мені не повіриш, але хвилі вляглися, і мій страх минув. Я поплив собі тихо, мені пощастило, і я дістався до берега. Завтра я здійсню свою обітницю.
Тут він підозріливо глянув на д’Арраста.
553


— А ти не смієшся, ні?
— Не сміюся. Свою обіцянку треба виконувати.
Чоловік поплескав його по плечу.
— А тепер ходімо до річки до мого брата. Я зварю тобі бобів.
— Ні,— сказав д’Арраст,— я не маю часу. Але ввечері — будь ласка.
— Гаразд. Але сьогодні ввечері всі танцюють і моляться у великій хижі. Це храм святого Георгія.
Д’Арраст його спитав, чи він теж танцюватиме. Обличчя кока раптом зробилося суворим; його очі вперше забігали.
— Ні, ні, я не танцюватиму. Завтра доведеться нести камінь. А він важкенький. Поклонитися святому я піду ввечері. І зразу ж піду.
— Довго це триватиме?
— Цілу ніч, ще й ранок захопить.
Він глянув на д’Арраста якось засоромлено.
— Ходімо на танці. Потім забереш мене з собою. Інакше я зостануся там і танцюватиму, напевне, не зможу втриматися.
— Ти так любиш танцювати?
Очі у кока заблищали якось гарячково.
— О так, люблю. А потім — там сигари, святі, жінки. Ти забуваєш про все, нікого вже не слухаєш.
— Там є жінки? Всі жінки міста?
— Міста — ні, але з хиж.
Кок знов осміхнувся.
— Приходь. Капітана я послухаюся. І ти допоможеш мені здійснити завтра обітницю.
Д’Арраст відчув якесь роздратування. Торочить усе про ту безглузду обітницю! Але він не міг відвести очей від цього приємного відкритого обличчя, воно всміхалося йому так довірливо, а чорна шкіра аж пашіла здоров’ям і життям.
— Прийду,— пообіцяв він.— А тепер я трохи з тобою пройдуся.
554


Хтозна-чому, він знов уявив, як молода негритянка підносить йому заздоровну чару.
Вони вийшли з саду, пройшли кількома багнистими вуличками й дісталися до розбитої площі, будинки навколо неї були низенькі, і тому вона здавалася ще просторішою. По обтинькованих стінах повзли патьоки, хоч дощ і не посилився. Крізь губчасті небесні простори до них приглушено долітав шум річки й дерев. Ішли в ногу, д’Арраст ступав важко, а кок пружно. Кок раз у раз підводив голову і всміхався своєму супутникові. Рушили в бік церкви, що височіла над будівлями, дійшли до краю площі і знов попростували грузькими вулицями, де витали їдкі кухонні запахи. Вряди-годи якась цікава жінка з тарілкою або з іншим кухонним начинням у руці визирала з тих чи тих дверей і одразу ж зникала. Вони минули церкву, заглибилися в старий квартал з такими самим низенькими хатками й раптом випірнули від шум невидимої ріки позаду купи халуп, де д’Арраст уже побував.
— Гаразд. Я тебе полишаю. До вечора,— мовив він.
— Так, гаразд. Зустрінемось біля церкви.
Але кок притримав д’Арраста за руку. Постояв, вагаючись, і нарешті зважився:
— А ти, ти що, ніколи не волав до небес, не давав обітниці?
— Одного разу було, здається.
— Під час катастрофи?
— Нехай і так.— І д’Арраст різко випручав руку. Але, збираючись піти, він перехопив погляд кока. Завагався, потім осміхнувся й сказав:
— Тобі я можу сказати, хоча це не має ніякого значення. Один чоловік помирав з моєї вини. Отоді я, здається, і звернувся до Бога.
— Ти дав обітницю.
— Ні. Але я хотів дати.
— Давно це було?
— Невдовзі перед тим, як я приїхав сюди.
555


Кок учепився обома руками за свою бороду. Очі його блищали.
— Ти — капітан,— мовив він.— Мій дім — це твій дім. А потім ти допоможеш мені здійснити обітницю, так, ніби ти її виконаєш сам. Це й тобі допоможе.
Д’Арраст посміхнувся:
— Навряд.
— А ти гордий, капітане.
— Був гордий, тепер я сам-один. А скажи-но мені, твій добрий Ісус завжди вислухував тебе?
— Не завжди, капітане.
— То як же тепер?
Кок засміявся дзвінким, дитячим сміхом.
— Ну, йому ж вільно робити, як заманеться, чи не так?
Коли д’Арраст обідав з місцевою елітою у клубі, касік
попросив його розписатися в книзі почесних гостей, щоб збереглося свідчення про велику подію, якою став його приїзд до Ігуапе. Суддя й собі знайшов кілька нових компліментів, аби відзначити, окрім чеснот і талантів їхнього гостя, скромність, з якою він представляє серед них великий народ, до якого має честь належати. Д’Арраст відповів, що він має таку честь, і це для нього, безперечно, щось та важить, але, з другого боку, його фірмі було дуже вигідно добитися такого значного підряду. На те суддя вважав за потрібне протестувати проти такої скромності. «До речі,— сказав він,— ви вже придумали, як нам покарати начальника поліції?» Д’Арраст, посміхаючись, глянув на нього: «Придумав». Він вважав би за особливу честь і виняткову люб’язність, якби цього зайдиголову простили від його імені, аби перебування його, д’Арраста, дуже радого познайомитися з гарним містом Ігуапе та його шляхетними жителями, могло початися в атмосфері злагоди й дружби. Суддя, уважний і усміхнений, кивав головою. Якусь мить він зі знанням справи оцінював цю фразу, потім повторив її голосно і попросив поаплодувати великодушним традиціям великого французького народу. Відтак обернувся до д’Арра-
556


ста знов і висловив своє цілковите задоволення з його рішення. «Якщо все склалося так,— сказав він на завершення,— то ми сьогодні повечеряємо у начальника». Але д’Ар- раст відповів, що друзі запросили його на бал у хижах. «Он як,— промовив суддя.— Я дуже радий, що ви туди підете. Ось побачите, наших людей не можна не полюбити».
Ввечері д’Арраст, кок і його брат сиділи біля вигаслого вогню в тій халупі, яку інженер відвідав уже вранці. Брат начебто не здивувався цій новій зустрічі. По-іспанському він ледве говорив і здебільшого тільки кивав головою. Кок цікавився соборами, потім довго розводився про юшку з чорних бобів. Невдовзі смеркло, і д’Арраст іще бачив кока та його брата, а силуети в глибині хижки ледь міг розгледіти: там сиділи навпочіпки стара жінка і дівчина, яка сьогодні прислуговувала йому вже вдруге. Знизу долинав монотонний хлюпіт річки.
Кок підвівся і сказав: «Пора». Вони повставали, але жінки не ворухнулися. Чоловіки вийшли самі. Д’Арраст на мить завагався, потім приєднався до двох братів. Уже зовсім стемніло, дощ ущух. Темно-бліде небо ніби текло. У його прозорій і темній воді низько на обрії починали спалахувати зорі. Майже одразу вони гасли і одна по одній падали в річку, ніби по краплі стікали з неба. Густе повітря пахло водою і димом. Зовсім близько чути було шум безкрайого лісу, хоча дерева стояли нерухомо. Зненацька здалеку загули барабани й почувся спів, спершу ледь чутний, потім лункіший, він усе наближався до них, а далі стих. Незабаром з’явилася вервечка молодих негритянок у білих приталених сукнях з грубого шовку. За ними ступав високий негр у тісно обтягнутій накидці з надітим поверх намистом з кольорових зубів, позаду вільно йшов гурт чоловіків у білих куртках і музик з трикутниками й барабанами, довгастими й куценькими. Кок сказав, що треба де них приєднатися.
Халупа, куди вони прийшли, відмахавши берегом кілька сот метрів од останніх хатинок, була велика, порожня й відно¬
557


сно затишна: стіни всередині були обтиньковані, долівка обмазана глиною, дах критий соломою й очеретом, підпертий посередині дерев’яним стовпом. В глибині на маленькому вівтарі, вистеленому пальмовим листям і обліпленому свічками, які ледь освітлювали половину зали, виднілася чудова літографія: святий Георгій, невідпорно чарівний, здолав вусатого дракона. У ніші під вівтарем, оздобленим подрібненою і наклеєною на папір черепашкою, тулилася маленька глиняна статуетка, пофарбована в червоне,— зображення якогось рогатого божка. З лютим виглядом він стискав у руці великого ножа зі срібного паперу.
Кок відвів д’Арраста в куток, і вони поставали там біля дверей, спершись плечима на стіну. «Так ми можемо вийти непомітно, нікого не турбуючи»,— пробубонів кок. Справді, хатина була напхом напхана людьми, чоловіки й жінки тулилися одні до одних. Ставало жарко. Музики розмістилися обабіч маленького вівтаря. Танцюристи і танцюристки поділилися на два концентричні кола, чоловіки всередині. У центр став чорний розпорядник у червоному плащі. Д’Арраст підпер стіну, згорнувши на грудях руки.
Проте розпорядник, розбивши коло танцюристів, підійшов до них і з поважним виглядом сказав кілька слів кокові. «Розплети руки, капітане,—мовив кок.— Ти стискаєш себе й заважаєш зійти духу святому». Д’Арраст слухняно опустив руки вниз. Усе ще тулячись спиною до стіни, він скидався тепер з своїми довгими й важкими руками та ногами, з масивним лискучим від поту обличчям на якогось звіроподібного бога, що вселяє довіру. Високий негр позирнув на нього і, вдоволений, вернувся на своє місце. Одразу ж лунким голосом він завів перші ноти співу, всі підтримали його хором під стукіт барабанів. Кола почали кружляти, кожне в протилежному напрямку, це був незграбний ритмічний танець, схожий скорше на тупцяння, і тільки стегна вихали туди-сюди.
Задуха посилювалася. Проте паузи поступово меншали, зупинки ставали чимдалі рідшими, а танець жвавішим.
558


Високий негр, поки ритм інших танцюристів не сповільнився, не перестаючи сам танцювати, знову розбив кола й підступив до вівтаря. Він узяв склянку води й запалену свічку, вернувся на своє місце й поставив свічку на долівці посеред халупи. Порозливав воду довкола свічки двома концентричними колами, потім знову виструнчився і звів свої шалені очі вгору. Все тіло його напружилося, і він чекав чогось нерухомо. «Святий Георгій іде. Дивись, дивись»,— зашептав кок, очі якого вилазили з орбіт.
Справді, деякі танцівники, здавалося, вкинулись у транс, але в транс повільний, руки на крижах, в’язкий крок, погляди застиглі й безвиразні. Інші прискорили свій ритм, судомно корчилися й починали вигукувати щось нерозбірливе. Крики робилися все голосніші, а коли злилися в один спільний рев, розпорядник, з усе ще піднятими вгору очима, теж вигукнув якусь довгу й незрозумілу фразу, поки йому стало духу, слова повторювалися ті самі. «Бачиш,— зашепотів кок,— він каже, що він поле битви бога». Д’Арраста вразила зміна в його голосі, він дивився, як кок, похилившись уперед, стиснувши кулаки і втупившись перед себе поглядом, відтворює на місці ритмічне тупцяння інших. Тільки тоді він помітив, що й сам ось уже хвилину, не відриваючи ніг від долівки, танцює всім своїм тілом.
Проте барабани раптом застукотіли скажено, і червоний диявол зненацька ніби з цепу зірвався. Очі йому палали, всі чотири кінцівки тільки мелькали круг тіла, він крутився, присівши, на одній нозі, потім на другій, а ритм усе прискорювався, аж нарешті почало здаватися, що він от-от розлетиться на шматки. Та раптом він спинився в розпалі танцю і під грім барабанів оглянув присутніх гордим і грізним поглядом. Одразу ж з темного кутка вискочив танцюрист, укляк і подав навіженому коротку шаблю. Високий негр узяв шаблю, не перестаючи роззиратися круг себе, а потім покрутив її над головою. В цю мить д’Арраст помітив, що кок танцює вже разом з іншими. Як він пішов од нього, інженер не бачив.
У каламутному червонястому світлі з долівки підіймалася
559


задушлива курява, від цього пороху повітря густішало й липло до шкіри. Д’Арраст відчував, як його поволі змагає втома, дихалося все важче й важче. Він навіть не помітив, звідки у танцюристів з’явилися величезні сигари, не припиняючи танцювати, вони курили їх, їхній незвичайний запах наповнював халупу і трохи п’янив його. Д’Арраст побачив тільки, як повз нього пливе, танцюючи, кок і теж смокче сигару. «Не кури!» — гукнув він йому. Кок щось буркнув, не перестаючи відбивати ритм, і дивився з виразом нокаутованого боксера на стовп посеред зали, по спині його пробігало довге тремтіння. Біля нього, перекочуючи справа наліво свою звірячу фізіономію, безупинно скімлила тлуста негритянка. Зате молоді негритяночки, ті просто вкидалися в най- дикіший транс, їхні ноги ніби повростали в землю, і від стіп до голови пробігали по тілу корчі, щораз сильніші в міру того як сягали плечей. Тоді їхні голови метлялися спереду назад, буквально одриваючись од тіла. Водночас усі вони безугавно завили, це був довгий, гуртовий і безбарвний крик, без видимого подиху, без тембру, ніби тіла сплелися своїми м’язами й нервами в один-єдиний виснажливий звук, який дав змогу нарешті заговорити в кожній з них істоті, досі зовсім німій. І перш ніж крик затих, жінки одна по одній почали падати на землю. Чорний розпорядник уклякав біля кожної з них і швидко й судомно стискав їхні скроні своїм чорним м’язистим ручиськом. Тоді вони вставали, заточуючись, верталися до кола в танок, і знов заходились криком, спершу слабким, потім усе голоснішим, знову падали і знову вставали, і ще раз, і ще раз, і так довго, аж поки спільний крик почав слабнути, занепадати і вироджуватися в якесь хрипке скімлення, схоже на гикавку. Д’Арраст, геть виснажений, з затерплими від довгого танцю м’язами на місці, задихаючись від своєї німоти, відчував, як його млоїть. Задуха, курява, сигарний дим, запах людського поту не давали дихати. Він пошукав очима кока: той зник. Тоді Д’Арраст пробрався попід стінкою і сів, перемагаючи млість, навпочіпки.
560


Коли він розплющив очі, повітря ще не очистилося, проте галас стих. Тільки бубни басовито відбивали свій ритм, і під цей стукіт по всіх кутках халупи тупали ногами гурти танцюристів, запнуті білими шматинами. Проте посеред кімнати, звідки вже зникли склянка й свічка, повільно танцювала громадка чорних дівчат в якомусь напівгіпнозі, пильнуючи, щоб їх не випередив барабанний ритм. З заплющеними очима, проте прямі, як струна, вони легенько погойдувалися навшпиньки туди-сюди, майже на місці. У двох із них, огрядненьких, обличчя були запнуті рафієви- ми ряденцями. Між ними танцювала третя дівчина, висока, ставна, теж переряджена, і д’Арраст раптом упізнав у ній доньку свого господаря. На ній була зелена сукня, на голові мисливський капелюшок з синього серпанку, спереду заломлений, оздоблений мушкетерськими перами, в руці вона тримала зелено-жовтий лук з стрілою, на кінці якої був нахромлений барвистий птах. На її тендітному тілі звільни похитувалася гарненька голівка, іноді закидаючись назад, а на сонному личку залягала якась байдужа й невинна нудьга. За кожною музичною паузою вона заточувалась, як сновида. Лише посилений ритм барабанів був їй за невидиму підпору, біля якої вона виробляла свої пружні арабески, поки знов не спинялася одночасно з музикою, балансуючи, щоб не впасти, і видавала якийсь чудний, пронизливий і воднораз мелодійний пташиний крик.
Д’Арраст, зачарований її повільним танцем, дивився на чорну Діану, аж поки перед ним вродився кок. Риси його гладенького обличчя цього разу були спотворені. Очі втратили вираз доброти, і в них відбивалася якась незнана жадібність. Непривітно, ніби він звертався до когось чужого, кок сказав: «Уже пізно, капітане. Вони танцюватимуть цілу ніч і не хочуть, щоб ти тут далі лишався». З важкою як макітра головою д’Арраст підвівся і рушив за коком, а той подався попід стіною до дверей. На порозі кок відступив, притримуючи бамбукові двері, і д’Арраст вийшов. Обернувся назад — кок стояв нерухомо.
561


— Ходімо. Скоро тобі нести камінь.
— Я лишаюся,— відповів кок незаперечним тоном.
— А як же твоя обітниця?
Кок, не відповідаючи, повільно зачиняв двері, які д’Арраст притримував однією рукою. Так вони простояли ще хвильку, і д’Арраст відступився, знизуючи плечима. І пішов геть.
Ніч була повна свіжих і духмяних пахощів. Над сельвою слабо ряхтіли рідкі зорі південного неба, затуманені невидимою млою. Вогке повітря було важке. А проте, коли він вийшов з хижі, воно здавалося йому напрочуд свіжим. Д’Арраст.піднявся ковзьким схилом, дійшов до перших хатинок, спотикаючись по вибоїстих стежках, мов п’яний. Ліс шумів зовсім близько. Плюскіт річки став гучніший, весь континент затопила собою ніч, і д’Арраста аж замлоїло. Йому здавалося, що він хотів виригнути з себе ввесь цей край, тугу його широких просторів, синьо-зелене світло лісів і нічне шульпотіння його пустельних рік. Ця земля надто велика, кров і пори року змішуються в ній, час розріджується. Тут живуть рослинним життям, і, щоб призвичаїтися, треба лягти і спати цілі роки прямо на багнистій або висушеній землі. Там, у Європі, були сором і лють. А тут вигнання або самота поміж цих оспалих і охоплених трясцею шаленців, які танцюють назустріч смерті. Але крізь вологу ніч, повну рослинних запахів, ще й досі долинав до нього чудний крик пораненого птаха, крик, яким кричала спляча красуня.
Коли д’Арраст з диким головним болем прокинувся після кошмару, парка спека вже придушила своїм тягарем місто і нерухому сельву. Він чекав тепер під навісом лікарні, позираючи на годинник, який зупинився, і не знаючи точно часу, здивований білим днем і тишею, що панувала в місті. Замість перших погаслих зірок світилася майже чиста блакить. Руді грифи, розімлілі від спеки, дрімали на даху будинку напроти лікарні. Зненацька один із них стрепенувся, розкрив дзьоба, явно наготувавшись злетіти, двічі вдарив могутніми крилами себе по боках, піднявся на піввершка над покрівлею, опустився знов і майже відразу заснув.
562


Інженер спустився до міста. Головний майдан був безлюдний, так само як і вулиці, якими він пройшов. Удалечині обабіч ріки стелився над лісом низький туман. Спека струмувала прямовисно, і д’Арраст шукав клаптик затінку, щоб сховатися. Нараз під навісом одного будинку він угледів маленького чоловічка, який махав йому. Підійшовши ближче, він упізнав Сократа.
— Ну як, пане д’Арраст, сподобалася тобі церемонія?
Д’Арраст відповів, що в халупці було надто задушливо і
що, як на нього, то краще небо над головою і ніч.
— Звичайно,— мовив Сократ,— у вас тільки сама обідня. Ніхто не танцює.
Він потирав руки, стрибав на одній нозі, крутився круг себе і сміявся, аж заходився.
— Неможливі, вони неможливі.— Він допитливо глянув на д’Арраста: — А ти ходиш на обідню?
— Ні.
— А куди ж ти ходиш?
— Нікуди. Не знаю.
Сократ знов засміявся.
— Бути не може! Пан без церкви, без нічого!
Д’Арраст засміявся теж.
— А так. Бачиш, я не знайшов свого місця. Отож і поїхав.
— Залишайся з нами, пане д’Арраст, я люблю тебе.
— Я б з радістю, Сократе, але я не вмію танцювати.— їхній сміх полохав тишу безлюдного міста.
— А, я забув,— мовив Сократ,— тебе хоче бачити касік. Він снідає в клубі.— І раптом ні з того ні з сього Сократ рушив у бік лікарні. «Куди ти?» — гукнув йому д’Арраст. Сократ удав, що хропе: «Спати. Скоро процесія». І він майже побіг, знову голосно хропучи.
Касік просто хотів запропонувати д’Аррасту почесне місце, звідки той міг би спостерігати видовище. Він пояснював це інженерові, ділячись з ним *їіорцією м’яса і рису, здатною поставити на ноги паралітика. Спершу вони влаштуються на балконі суддівського дому, перед церквою, щоб
563


побачити, як виходить хресний хід. Потім підуть до мерії, на проспект, що веде на церковний майдан,— спокутники підуть тим шляхом назад. Начальник поліції був справді в залі клубу, і весь час крутився біля д’Арраста з незмінною усмішкою на губах, і все говорив йому якісь нерозбірливі, але явно люб’язні речі. Коли д’Арраст спускався сходами, начальник поліції кинувся вперед розчищати дорогу й притримувати двері.
Обидва чоловіки подалися в густому сонячному варі по все ще безлюдному місту до оселі судді. В тиші відлунювали тільки їхні кроки. Але тут зненацька на сусідній вулиці вибухнула петарда і зігнала з усіх будинків важкі й незграбні зграї голошиїх грифів. Майже одразу вибухнули в усіх напрямках десятки петард, двері повідчинялися, і люди почали виходити з осель і заповнювати вузенькі вулички.
Суддя висловив д’Аррасту свою гордість з того, що може привітати його в своєму скромному домі, й повів на другий поверх гарними бароковими сходами, побіленими блакитним вапном. На майданчику, що його минав д’Арраст, двері відчинялися, і з них витикалися темні дитячі голови, які одразу ж зникали, чути було тамований смішок. У парадній залі, дуже гарної архітектури, стояли лише плетені меблі й великі клітки з неймовірно голосистими пташками. Балкон, де вони розмістилися, виходив на маленьку площу з церквою. Тепер її починала заповнювати мовчазна юрба, люди стояли нерухомо на осонні, в майже видимому на око гарячому вареві. Тільки діти гасали довкола площі, зупинялися різко й підпалювали петарди, вибухи лунали один по одному. Звідси, з балкону, церква з її потрісканими стінами, з десятьма східцями, пофарбованими синькою, з двома синіми дзвіницями здавалася меншою, ніж насправді.
Зненацька з церкви долинули звуки органа. Натовп, що стояв обличчям до паперті, розступився по обидва боки площі. Чоловіки поскидали головні убори; жінки поставали навколішки. Далекий орган довго вигравав якісь марші.
564


Потім від сельви почулося дивне бриніння крил. Крихітний літачок з прозорими крилами і тонким фюзеляжем, такий несподіваний у цьому позачасовому світі, виринув над деревами, трошки знизився над площею і пролетів, тріскочучи, як величезна тріскавка, над головами, піднятими до нього. Потім розвернувся і зник у напрямку річкового гирла.
Знову звернуло на себе увагу якесь неясне кишіння в сіряві церкви. Орган замовк, витіснений духовими інструментами й бубнами, ще не видимими з паперті. Покутники в чорних стихарях виходили один по одному з церкви, збиралися на паперті, потім почали спускатися сходами. За ними йшли білі покутники з червоними й блакитними корогвами, потім гуртик хлопчиків, перевдягнених в ангелів, братства діток Діви Марії з чорними поважними личками й нарешті, на барвистих ношах, що їх несла упріла знать у чорних костюмах, статуя доброго Ісуса з тростинкою в руці, в терновому вінку, закривавленого й хисткого над юрбою, яка заповнила церковну паперть.
Коли ноші знесли до підніжжя сходів, сталася затримка: покутники спробували вишикуватися якоюсь подобою колони. Тут д’Арраст і вгледів кока. Він з’явився саме на паперті, голий до пояса, несучи на бородатій голові величезний витесаний прямокутником камінь, він стояв на корковій дощечці на його лисині. Впевненою ходою кок спустився по сходах, надійно замкнувши камінь у кільце своїх коротких і м’язистих рук. Тільки-но він наблизився до ношів, процесія рушила. Тут з церковної брами висипали музики в барвистих куртках і заграли на своїх трубах, оздоблених стрічками. Покутники додали ходи, подвоївши темп, і дісталися до однієї з вулиць, які виходили на майдан. Коли ноші зникли з ними, залишився тільки кок та останні музики. Слідом під вибухи петард рушила юрба, а літачок знову з глухим деренчанням поршнів пролетів над хвостом процесії. Д’Арраст дивився лише, як віддаляється п© вулиці кок, і йому здалося, ніби плечі в того здригаються. Але з такої відстані погано було видно.
565


Тоді суддя, начальник поліції і д’Арраст рушили порожніми вулицями з зачиненими крамницями і замкнутими дверима до мерії. В міру того як даленіли фанфари й вибухи, місто знов захоплювала тиша, кілька грифів вернулися на свої місця на даху, місця, здавалося, навічно закріплені за ними. Мерія виходила на вузеньку, але довгу вулицю, вулиця вела від одного окраїнного кварталу до церковного майдану. Зараз вона була безлюдна. З балкона мерії, поки сягало око, видно було тільки розбите шосе, поцятковане після недавнього дощу калюжками. Сонце, тепер уже не таке високе, все ще нещадно бомбардувало своїм промінням сліпі фасади будинків по той бік вулиці.
Чекали довго, так довго, що д’Арраст через цей нестерпний відблиск сонця на протилежній стіні відчув, як його знов охоплює втома й запаморока. Безлюдна вулиця з порожніми будинками притягувала його і відштовхувала водночас. Знову йому захотілося втекти з цієї країни, згадався той величезний камінь: хай би це випробування скінчилося швидше. Він уже збирався сказати, що піде вниз поспитати, що нового, аж це забамкали всі церковні дзвони. В цю мить на протилежному кінці вулиці зчинилася веремія і з’явився збуджений натовп. Здалеку було видно, як біля ношів товчуться збиті купою прочани й покутники і як вони простують уперед посеред вибухів петард і радісної яси вузькою вулицею. За якусь хвилю вони заполонили її до краю, посуваючись до мерії врозтіч: тут і старі й малі, білі й чорні, всі злилися в одну строкату масу з витріщеними очима й роззявленими ротами, а над цією масою ліс списоподібних свічок з тремтячими, як марево, в гарячому світлі дня вогниками. Та коли вони підійшли близько і здалося, ніби юрма розтікається по стінах — такою сунула хмарою,— д’Арраст побачив, що кока серед них немає.
Не вибачившись, він раптово вибіг з балкона й кімнати, збіг сходами й опинився надворі серед грому дзвонів і гуркоту петард. Там йому довелося боротися з радісною юрбою, носіями свічок, невдоволеними покутниками. Він
566


продирався всією своєю масою крізь людський прибій і проклав собі шлях так швидко, що, опинившись на волі позад натовпу в кінці вулиці, заточився і мало не впав. Притулившись спиною до розпеченої стіни, він почекав, поки відхекається. Потім знов рушив уперед. У цю мить на вулиці з’явилася група людей. Перші йшли задки, і д’Арраст побачив, що в центрі юрми простує кок.
Кок уже явно вибився з сил. Зупинився, потім зігнутий під тягарем величезного каменя, пробіг трохи підтюпцем, як докери й кулі, тим дрібним швидким алюром бідака, коли нога ставиться на землю всією ступнею. Покутники в стихарях, закапаних розтопленим воском і вкритих порохом, підбадьорювали його звідусіль, тільки-но він спинявся. Ліворуч то йшов, то біг його брат. У д’Арраста було таке враження, що відстань між ними і ним самим зменшується вкрай повільно. Порівнявшись з ним, кок знову спинився і кинув круг себе каламутний погляд. Коли побачив д’Арраста, то нібито не впізнав його, тільки завмер на одному місці, повернувшись до нього. Липкий і брудний піт укривав його землисте обличчя, в бороді позастрягали нитки слини, губи заліпила брунатна висохла піна. Він силкувався всміхнутися. Стояв як укопаний під своєю ношею і трясся всім тілом, нерухомі лишалися тільки плечі, їхні м’язи, очевидно, були зведені судомою. Брат його впізнав д’Арраста і сказав йому лише два слова: «Вже падав». А Сократ, який невідомо звідки взявся, шепнув йому на вухо: «Протанцювати, пане д’Арраст, цілу нічі Уморився».
Кок знову рушив нерівним клусом, його ніби вело прагнення не йти, а будь-як утекти від тягаря, що давив його, він ніби сподівався, рухаючись, полегшити його. Д’Арраст, сам не помітивши як, опинився з його правого боку. Руку, майже невагому, поклав кокові на спину й задріботів біля нього швидкими й важкими кроками. Ноїці зникли на другому кінці вулиці і, здавалося, юрба — а вона заполонила тепер усю площу — більше не рухається. Кок у супроводі ’брата й д’Арраста посувався вперед іще кілька секунд. Уже до
567


гурту, що зібрався перед мерією, аби спостерігати за його ходом, лишалося всього двадцять метрів. А проте він знову спинився. Д’Аррастова рука обважніла. «Нумо, друже,— мовив він,— ще трошки». Кок затрусився, з рота його знов покотилася слина, а тіло аж спливало потом. Він вдихнув якнайглибше повітря, але залишився стояти. І раптом камінь ковзнув йому на плече, порізавши його, потім з’їхав уперед і впав на землю, а кок, поточившись, впав і собі на бік. Ті, хто вів перед, підбадьорюючи його, з голосним лементом метнулися назад, один підібрав коркову дощечку, а інші вхопили камінь, щоб знову покласти його на кока.
Д’Арраст, схилившись над покутником, почав рукою обтирати забруднене кров’ю і пилюкою плече, поки чоловік, припавши обличчям до землі, переводив подих. Він нічого не чув, навіть уже не ворушився. Його рот жадібно хапав повітря, ніби востаннє. Д’Арраст узяв його за стан і легко, як дитину, підняв. Поставив його на ноги і пригорнув до себе. Нагнувшись до чоловіка всім тілом, він говорив йому в лице, ніби хотів вдмухнути в нього свою силу. Чоловік, закривавлений і запорошений, через хвилину відійшов від д’Арраста, погляд його блукав. Похитуючись, він рушив до каменя, вже трохи піднятого руками інших. Потім впустив руки й обернувся до д’Арраста. По його змарнілому обличчю тихо котилися рясні сльози. Він хотів говорити, він говорив, але губи вимовляли тільки склади. «Я обіцяв»,— проказав він. «Ох, капітане! Ох, капітане!» — скрикнув він, і голос його захлинувся в сльозах. Брат з’явився з-за його спини, обійняв його, і кок з плачем безвладно сперся на нього, переможений, відкинувши назад голову.
Д’Арраст тільки дивився на нього, не в змозі вимовити ні слова. Раптом він озирнувся на далекий натовп, звідки знову лунали крики. Нараз вихопив з чиїхось рук коркову дощечку й підійшов до каменя. Махнув іншим, щоб підняли його, і майже без зусилля завдав на себе. Ледь схилившись під вагою каменя, зі зведеними плечима і трохи задиханий, він слухав ридання кока й дивився собі під ноги. Потім
568


рушив твердим кроком, без видимого зусилля подолав відстань, яка відокремлювала його від натовпу в кінці вулиці, і рішуче зламав перші ряди, які розступилися перед ним. На майдан він увійшов під бамкання дзвонів і гуркіт вибухів, поміж двох шерег глядачів, вражених, притихлих. Простував тим самим впевненим кроком, і натовп давав йому дорогу аж до церкви. Хоча тягар уже пригинав голову й шию, він добре бачив церкву і ноші, які, здавалося, чекали на нього на паперті. Прямував до них і вже поминув центр площі, аж це різко, сам не знаючи чому, збочив ліворуч і звернув з дороги, що вела до церкви, так що прочани опинилися тепер обличчям до нього. Позад себе він чув поквапливі кроки. Люди, що оточили його з усіх боків, повідкривали роти. Що йому кричали, він не розумів, хоча скандоване без кінця португальське слово здавалося йому знайомим. Зненацька перед ними з’явився Сократ, поводячи вибалушеними очима, він кричав щось і показував за його спиною дорогу до церкви. «В церкву, в церкву»,— ось що гукав Сократ і весь натовп. Проте д’Арраст верстав далі свій путь. І Сократ відступив, кумедно зводячи руки до неба, тоді як юрба потроху вмовкала. Коли д’Арраст увійшов у першу вулицю, куди вже ходив з коком і яка вела, як він уже знав, до прибережних кварталів, площа залишилася десь позаду невиразним гомоном.
Камінь тепер уже боляче тиснув на голову, і д’Арраст мусив напружити всю силу своїх могутніх рук, щоб полегшити вагу. Плечі в нього отерпли, коли він дістався до перших крутих слизьких вуличок. Він зупинився й прислухався. Він був сам. Умостив зручніше на корковій підставці камінь і спустився обережно, але впевнено аж до халуп. Дістався туди дуже захеканий, а руки, якими притримував камінь, тряслися. Він додав ходи і нарешті додибав до маленького майдану, де стояла кокова хата, він підбіг до неї, ударом ноги відчинив двері й одним порухом плечей скинув каменюку посеред хати, на вогонь, ще не згаслий. А потім, випроставшись на весь свій зріст, такий височенний у цій халупі, судомно ковтнув уже знайомий запах злиднів і попелу й дослухався,
569


як у ньому піднімається хвиля якоїсь невиразної гарячкової радості, незбагненної для нього самого.
Коли вернулися мешканці халупи, д’Арраст стояв з заплющеними очима, спираючись на задню стіну. Посеред кімнати на місці вогнища лежав камінь, наполовину вгрузлий у землю, вкритий попелом і глеєм. Вони лишалися стояти на порозі і німо дивилися на д’Арраста, ніби про щось запитували його. Але він мовчав. Тоді брат підвів до каменя кока, який простягся ниць долі. Брат сів і кивнув іншим. До нього приєдналася стара баба, потім дівчина з минулої ночі, але на д’Арраста ніхто не глянув. Вони мовчки сиділи навпочіпки навколо каменя. Крізь задуху до них долинав лише гомін річки. Д’Арраст, стоячи в затінку, слухав, нічого не бачачи, і шум води наповнював його бентежним щастям. Приплющивши очі, він радісно вітав свою власну силу, знову вітав життя, яке починалося наново. В цю мить пролунав вибух, десь нібито зовсім близько. Брат трохи відсунувся від кока і, напівобернувшись до д’Арраста й не дивлячись на нього, вказав йому на порожнє місце; «Сідай-но з нами».
©. Український переклад. А. О. Перепади, 1991.


З книги «ШЛЮБИ»
Літо в Алжірі
Присвячую Жакові Ергонові.
Любов часто потаємна, в тому числі й любов до якогось міста. Такі міста, як Париж, Прага і навіть Флоренція, замкнуті в собі й варяться в своєму соку. Проте Алжір і ще деякі привілейовані приморські міста зяють проти неба, мов той рот або рана. Те, що в Алжірі можна любити, видно всім: море на повороті кожної вулиці, щедрий жар сонця, людська краса. І, як завжди, ця розкіш і ця щедрість просякнуті найтоншими пахощами. У Парижі вам хочеться простору, хочеться окрилитися. Зате тут людина відчуває повноту і, впевнена у своїх бажаннях, може побачити, яка вона багата.
Треба, звичайно, довго прожити в Алжірі, аби зрозуміти, що надмір природних благ в’ялить. Намагатися тут учитися, вдосконалюватися, стати кращим годі. Ця країна не повчальна, ні обіцянки тобі, ні якогось прозріння — тільки наставляй обидві поли. Вона — свято для очей, і пізнання її йде в парі з радістю. Насолода, яку вона дає, не зцілює душі, а її веселість нічого не обіцяє. Вона вимагає одного — ясновидіння, тобто невтішності. Вона вимагає зваженого підходу, підходу віруючого. Тільки тут людина може жити і в розкошах, і в злиднях! Тонка людина наділена тут душевним багатством, та тільки це багатство поєднується зі страшенною нуждотою. В кожній істині обов’язково криється гіркота. Чи ж дивина, що образ цієї дорогої для мене країни відкривається мені тоді, коли я — з її райбіднішим народом?
У людей, поки вони молоді, життя не розминається з красою. А після всього цього — занепад і забуття. Вони поклонники плоті, хоча знають, що шлях цей пропащий. Для
571


молоді і життєлюбців в Алжірі все є благо і свято: затока, сонце, червоно-біла шахівниця терас, які збігають до моря, квіти, стадіони, дівчата з тугими литками. Але для підстаркуватих нема нічого, їм ніде сховатися від своєї туги. В інших місцях — на горбах Італії, в монастирях Європи, на узбіччях Провансу — є багато куточків, щоб утекти від людей і від самого себе. Тут порятунок — самота і молода гаряча кров. Гете, вмираючи, просив більше світла, і це знаменний факт. У Белькурі та в Баб-ель-Уеді старі сидять собі в кав’ярнях і слухають хвастощі патлатих молодиків.
Все починається і закінчується в Алжірі з літом. У літні місяці місто порожніє — залишаються тільки бідняки й небо. Разом із бідняками ми сходимо вниз до порту і до людських скарбів: теплої води та смаглявих жіночих
тіл. Щовечора, навтішавшись цим багатством, вони знову повертаються до церати й до гасової лампи — єдиних прикрас у своєму житті.
В Алжірі замість «купатися» кажуть «освіжатися». Не будемо сперечатись. Люди купаються в порту і підпливають відпочивати на буях. Пропливаючи біля буйка з гарною дівчиною на плаву, хлопці гукають до товаришів: «Погляньте — чайка!». Ось де здорові радощі. І молоді люди їх цінують, оскільки більшість з них живуть так і взимку, і щодня опівдні йдуть голі під сонцем підобідувати. Ні, вони не наслухалися нудних проповідей прихильників життя на природі — ці протестанти плоті тілесним втіхам віддаються так само самозабутньо, як і втіхам інтелектуальним. Головне, що вони «на сонці». Наскільки цей звичай важливий для нашого часу — і не сказати. Вперше за дві тисячі років тіла оголились на пляжі. Ось уже двадцять століть люди намагалися облагородити грецьку зухвалість і простодушність. Усе менше відкривали плоть і ховали її в одяг. Сьогодні, коли на пляжах Середземного моря бігають молоді люди, хіба не нагадують вони зграбних делоських атлетів? І, живучи поряд цих тіл, ти помічаєш, що вони мають свої відтінки, своє життя і — так би мовити — навіть свою власну
572


психологію *. Фізичний розвиток людини, як і духовний, має свою історію, свої успіхи і свої промахи. І характерний один-єдиний нюанс — колір. Улітку на пляжі в порту ви бачили водночас усі відтінки шкіри: від білого й ледь-ледь золотавого і аж до темно-брунатного; ба навіть до тютюнового — а далі вже мінятися тілу нікуди. Над портом бовваніють білі куби Касбаха. Коли ти на воді, тіла на тлі сліпучої бі- лоти арабського міста здаються прибоєм мідяного кольору. В міру того, як іде вгору серпень і сонця прибуває, біла білота будинків робиться сліпучішою, а шкіра — смаглявішою. Як же тоді не зріднитися з цим перегуком каміння і плоті до іпари сонцю та порам року? Цілий ранок минає у пірнанні, у вибухах сміху, серед солоних бризок та серед тягучих ударів лопатоподібних весел довкола червоних і чорних суховантажів. Судна з Норвегії пахнуть лісом, з Німеччини — олією, а кораблі каботажні — вином і старими діжками. В пору дня, коли по небу розлита сонячна повінь, жовтогарячий човен зі смаглявими тілами мчить нас угору. І коли подвійне весло з лопатями кольору стиглих фруктів перестає махати, ми довго ще ковзаємо по гладіні внутрішньої гавані, мимоволі подумається, що я везу по тиховоддю команду рудуватих богів, серед котрих я впізнаю своїх братів.
* 	Можливо, я видамся смішним, коли скажу, що мені не подобається, як Жід звеличує людське тіло. Він вимагає від нього стримувати свої бажання, аби потім більшою мірою відчути їхню гостроту. Таким чином, він нагадує тих, кого на жаргоні, поширеному в будинках розпусти, називають «поплутаними» або «чокнутими». Християнська віра також хоче вгамувати людські бажання, хоча, цілком природно, шлях до цього вбачає у приборканні плоті. Мій товариш Вінсент, який працює бондарем і має звання чемпіона по брасу серед юнаків, дивиться на речі ще простіше. Він п’є, коли відчуває спрагу, якщо ж йому хочеться жінки, то він намагається переспати з нею, і навіть узяв би їі за дружину, якби покохав, але кохання поки що йому так і не вдалося спізнати. Зрештою, він завжди каже: «Усе на краще», і ця думка рішуче кладе край можливому звеличенню переситу.
573


Зате на другому кінці міста літо демонструє нам уже зовсім інші скарби — я маю на увазі тишу та нудьгу. Тиша також має різні відтінки залежно від того, щоТі породило: темрява чи сонце. Вдень на Урядовій площі западає полуденна тиша. У затінку дерев, якими вона обсаджена, араби продають по п’ять су за склянку охолоджений лимонад. «Холодний лимонад! Холодний лимонад!» — чути їхні вигуки на порожній площі. Потім під сонцем знову западає тиша. У глечику одного з торговців б’ється об вінця лід, і я чую дзвін. Тиша сієсти. На вулицях Маріни перед брудними перукарнями можна почути, як тихо дзижчать мухи за очеретяними завісами. Така сама тиша в мавританських кварталах Касбаха, але тут уже мовчить тіло; воно ніяк не хоче покидати це місце і розлучатися зі склянкою чаю, щоб знову опинитися просто неба разом зі стугонінням власної крові. Проте особливо прикметна — це тиша літнього вечора.
Ця коротка мить, коли день згасає в обіймах ночі, наповнена характерними ознаками і таємничими закликами, і, можливо, саме вони визначають образ Алжіру в моїй свідомості. Коли я буваю десь у від’їзді, це смеркання уявляється мені передвісником щастя. На пагорбах, які височать над містом, серед оливкових і мастикових дерев в’юняться доріжки. І саме до них лине моє серце. Я бачу, як на зеленому обрії злітають зграї чорних птахів. У небі, коли з нього зникає сонце, свіжішає. Декілька червонястих хмар видовжуються і на очах тануть. Майже відразу з’являється перша зірка — наливається світлом і утверджується в небесній гущавині. І тут нараз усе поглинає ніч. Скороминущі алжірські вечори, чим вони приносять моїй душі таку полегкість? Цією солодкістю, яку вони залишають на вустах, я не встигаю насититися, як вона розчиняється в ночі. Чи не в цьому таїна її живучості? Затаєна ніжність цієї країни просто вражає. У мить її присутності принаймні серце віддається їй до решти. На пляжі Падовані дансинг працює без вихідних. У величезній прямокутній коробці, розташованій паралельно до моря, до пізнього вечора танцює молодь
574


з поблизького кварталу. Я часто чатував тут на незвичайне видовище. Вдень майданчик захищають дерев’яні похилі ширми. Коли сонце заходить, їх забирають, і тоді дансинг виповнює дивне зелене світло, породжене небом і морем. Якщо сидіти далеко від вікон, то видно лише небо і, мов у театрі тіней, одне за одним виринають усе нові обличчя танцюристів. Інколи, під звуки вальсу, на зеленому тлі завзято кружляють чорні постаті, нагадуючи вирізані силуети, що їх прикріплюють на патефонних дисках. Потім раптово спадає ніч, і відразу спалахують вогні. Не можу пояснити, чому я в захваті від цієї загадкової невловимої пори. Я добре пам’ятаю високу гарну дівчину, яка танцювала Ьсю другу половину дня. Вона мала на шиї жасминове намисто, а її мокра від поту сукня щільно прилягала до тіла. Танцюючи, вона сміялась і відкидала голову назад. Коли дівчина проходила біля столів, то повітря наповнював запах квітів і її тіла. Коли настав вечір, я вже не бачив її постаті, що тулилася до свого партнера,— тільки біла пляма жасмину та чорна пляма юнакової постаті кружляла на тлі неба; вона відкидала голову назад, і я чув її сміх і бачив, як профіль партнера раптом нахиляється. Через власну наївність мені здавалося, що саме їй я завдячую такими вечорами. Принаймні ці постаті повних снаги людей я намагаюся не відривати від неба, в якому вихряться їхні бажання.
В Алжірі продають іноді в кінотеатрах м’ятні пастилки, які мають червоні написи, конче необхідні для того, щоб зародилося кохання: питання — «Коли ми одружимось?», «Чи кохаєте ви мене?» та відповіді — «До безтями», «Навесні». Підготувавши відповідно грунт, ними пригощають сусідку, яка відповідає тим самим або прикидається, ніби нічого не розуміє. У Белькурі не одна пара познайомилась і розпочала потім сімейне життя завдяки*їіригощанню м’ятними цукерками. Цей факт дуже добре характеризує дитинну вдачу місцевих людей.
575


Ознака молодості — це, мабуть, чудесна віра в те, що щастя досягти неважко. І ще більше — впевненість, що треба квапитись жити, сягаючи в цьому до марнотратства. У Белькурі, як і в Баб-ель-Уеді, одружуються рано. Працю- вати також починають дуже рано і за десять років проживають усе людське життя. Тридцятирічний робітник витратив уже всю свою снагу і тепер з дружиною й дітьми доживає віку. Його щастя було коротке і невдячне. Як і, зрештою, його життя. Люди тоді розуміють, що вони народилися в такому краю, де все те, що їм давалося, згодом відбирається назад. Серед цього достатку й щедрості життя збивається на манівці пристрастей — раптових, буйних, великодушних. І треба його марнувати, а не будувати. Звичайно, тоді не до роздумів, не до бажання вдосконалюватися. Так, наприклад, поняття пекла тут — усього-на-всього кумедний жарт. Подібну вигадку можуть дозволити собі тільки дуже побожні люди. Я переконаний, що в усьому Алжірі слово «побожність» — порожній звук. Ні, ці люди мають свої принципи. Вони мають власну і досить особливу мораль. Вони шанують матір. Вони поважають дружину. Вони турбуються про вагітну жінку. Двоє ніколи не нападуть на одного, бо «це підло». Хто не дотримується тих елементарних засад, «той нелюд». І це видається мені справедливим і переконливим. Ми все ще несвідомо зважаємо на цей вуличний кодекс — єдино безкорисливий кодекс, мені відомий. Водночас він позбавлений дешевої моралі. Коли поліцейські ведуть по вулиці арештованого, я завжди бачу в юрбі співчутливі обличчя. І, ще не знаючи, хто він — злодій, вбивця чи просто бунтар, люди кажуть: «Бідолаха» або з відтінком захоплення: «От пірат».
Є народи, народжені пишатися і жити. Проте саме вони приречені на нудне існування. І саме вони найбільше бояться смерті. Крім плотських радощів, розваги цього народу безглузді. Товариства службістів і «товариські» бенкети, кіно за три франки і місцеві селянські свята — вже віддавна ці розваги вдовольняють тих, кому за тридцять. Недільні дні
576


в Алжірі найпохмуріші. Хіба може бездуховний люд творити міф з мерзоти свого життя? Карикатурно й огидно виглядає тут смерть. Життя тут стадне, зате вмирає люд без віри і без ідолів самотньо. Паскуднішого місця, ніж кладовище на бульварі Брю, я не знаю, і це поряд з одним з найкращих куточків світу. Жахливе скопище на чомусь чорному-пречор- ному наганяло нестерпний смуток від цього місця, де смерть показує своє справжнє обличчя. «Минає все,— промовляють зроблені у формі серця обітниці,— спогади зостаються». І всі чіпляються за цю сміховинну вічність, щоб здобути серця тих, хто нас любив. Скорботу передають стереотипними фразами; вони адресуються покійникові від другої особи — ти завжди залишишся в нашій пам’яті; понура вдаваність, призначена для мертвого тіла та мертвих почуттів. На іншій могилі серед цілого моря квітів і мармурових птахів така ризиковна епітафія: «Твоя могила ніколи не залишиться без квітів». Але одразу ж ти заспокоюєшся: напис, зроблений на букеті з позолоченого штучного мармуру, дуже зручний для живих, як і ці безсмертники, що завдячують своїй пишномовній назві тим, хто ще стрибає на ходу в трамвай. Оскільки треба йти в ногу з життям, то класичну кропив’янку замінюють інколи чудернацьким літаком із бісеру, а в кабіну пілота саджають простакуватого ангела, начеп- люючи йому, всупереч логіці, пару чудових крил.
Але як же це так виходить, що ці образи смерті невіддільні від життя? Зовсім різні цінності тут тісно переплетені між 'собою. Улюблений жарт алжірських службовців з похоронного бюро, коли вони їдуть упорожні,— це гукнути до гарних дівчат на вулиці: «Ходи сюди, люба». У цьому, звичайно, легко можна вбачити певний, хоча й дещо прикрий символ. Блюзнірською може видатися також супроводжувана примруженням лівого ока репліка на повідомлення про смерть: «От бідолаха — він уже ніколи не заспіває» чи, наприклад, слова жительки Орана, яка*1 ніколи не любила свого чоловіка: «Бог мені дав його, Бог і забрав». Зрештою, я не бачу в смерті нічого священного, а, навпаки, відчуваю,
190 2()Г)
577


яка велика дистанція між страхом і пошаною. Як жахливо померти там, де все кличе до життя. Проте саме під стінами цього кладовища молоді люди з Белькура призначають побачення, і дівчата мліють од поцілунків і пестощів.
Я, звичайно, розумію: не всі можуть сприйняти той народ. Тут інтелігентність важить не так, як в Італії. Розум тут не головне. У тутешніх над усе культ тіла, і вони черпають у цьому свою силу, свій наївний цинізм та дитячу пиху, яка аж ніяк не похвальна. їм ставлять на карб «таку ментальність», тобто такий спосіб бачення і життя. Це правда: така життєва буйність несе деяку несправедливість. А проте це народ без минулого, без традицій, але не без поезії, поезії суворої, плотської, аж ніяк не ніжної; поезії їхнього неба, по правді, єдиної, яка мене бентежить і зворушує. Антипод цивілізованого народу — це народ-творець. Бачачи, як ці варвари вилежуються на пляжах, я таки сподіваюся, що, можливо, вони несвідомо формують зараз образ нової культури — гідний людської величі. Увесь цей народ, кинутий у сьогодення, живе без міфів, без утіхи. Всі свої блага він пов’язав з цією землею і з тих пір беззахисний перед смертю. Він розтринькав усе багатство фізичної краси. І разом з ним — незвичайну жагу, яка є неодмінною супутницею цього скарбу без майбутнього. Вся їхня діяльність пройнята огидою до стабільності й безтурботним ставленням до майбутнього. Люди поспішають жити, і якщо тут і народиться якесь мистецтво, то все одно воно коритиметься цій нелюбові до всього тривкого, яка спонукала ще греків тесати з дерева першу колоду. І все ж таки можна, звичайно, знайти як почуття міри, так і надмірність на запальному й пристрасному обличчі цього народу, в цьому літньому, позбавленому ніжності небі, під яким можна вишукати будь-яку істину і на якому жодне облудне божество не позоставило слідів надії чи спокути. Між небом і звернутими до нього обличчями немає нічого, де могли б зачепитися міфологія, література, етика чи релігія, оце лише каміння, плоть, зірки й істина, до якої можна доторкнутися рукою.
578


Відчути себе невіддільною часткою землі, полюбити деяких людей, знати, що є місце, де серце завжди знайде супокій — це вже немала підпора для одного людського життя. І цього, безперечно, недостатньо. Але в цій душевній батьківщині все рветься до чогось у певні хвилини. «Так, саме до цього ми повинні повернутися»,— такого єднання прагнув ще Плотін і чи не дивно знову зустріти те єднання на землі? Єдність виражається тут поняттями сонця та моря. Завдяки плотському відчуттю з його гіркотою і величчю серце здатне вловити її. Я стверджую, що надлюдського щастя не існує і так само не існує вічності -г- за межею щоденного буття. Лише ці сміховинні й ефемерні блага, ці відносні істини хвилюють мене. Щодо інших, «ідеальних», мені бракує душі, аби зрозуміти їх. Ні, я не прикидаюся дурником — просто я не вбачаю сенсу в щасті ангелів. Я знаю лише те, що це небо переживе мене. І як же я волатиму до вічності, коли після моєї смерті воно існуватиме далі? Я тут не примиряюся зі своїм становищем. Це щось зовсім інше. Бути людиною не так легко, ще важче бути невинною людиною. А бути невинним означає знову знайти душевну батьківщину, де ти відчуваєш своє споріднення зі світом, де пульсування крові зливається в одне ціле із шаленим пульсуванням сонця в найжаркішу пору дня. Добре відомо, що батьківщина завжди пізнається саме тоді, коли втрачаєш її. Для людей, які мучать самих себе, рідна країна — це та, що нехтує ними. Я не хочу ні огрублювати,
* 	ні перебільшувати, але все те, що мене нехтує в цьому житті, воно мене й убиває. Все, що звеличує життя, водночас і примножує його безглуздість. Завдяки алжірському літу я переконався: одна-єдина річ трагічніша від страждання — це життя щасливої людини. Проте це може привести тебе до достойнішого життя, бо воно навчає тебе не махлювати.
По суті, дуже багато людей прикидаються життєлюбами, а самого життя не люблять. Вони тільки намагаються
1 Плотін (204—270)—давньогрецький філософ-ідеаліст.
19*
579


насолоджуватися та «експериментувати». Але це всього-на- всього раціональний підхід. Марнотратником життя треба народитися. Людське життя тут відбувається без участі розуму, з його розчаруваннями й пориваннями, самотою і кипучістю. От я спостерігав за белькурцями, і вони постають часто людьми бездоганними, які працюють, захищають своїх дружин і дітей. Мені здається, що від цього можна відчути прихований сором. І я зовсім не ідеалізую, бо в житті, про яке я розповідаю, любові не так уже й багато. Я б навіть сказав: уже не так багато. Зате все інше присутнє в ньому. Є слова, яких я ніколи не розумів,— наприклад, слово «гріх». Хочеться вірити, що ці люди не грішили проти життя. Якщо існує гріх проти життя, то це, мабуть, не зневіра, а сподівання на інше життя і спроба позбутися його невблаганної величі. Ці люди не хитрували. Божествами літа — ось ким були вони у свої двадцять років завдяки запалу до життя і зараз, позбавлені будь-якої надії, залишаються ними й далі. Я бачив, як умирало двоє з них. Пройняті жахом, вони, однак, мовчали. І кращою є вже така поведінка. Зі скриньки Пандори, де роїлися всі лиха людства, в останню чергу греки витягли надію, бо то найгірше з усіх лих. Я не знаю символу більш зворушливого. Надія-бо, на противагу тому, в що вірять, тотожна покорі перед долею. А сенс життя не в тому, щоб покорятися.
Ось такий — принаймні суворий — урок алжірського літа. Однак літня пора поволі минає. Після тривалого шаленства й напруженості перші вересневі дощі — мов перші сльози визволеної землі, мовби на декілька днів ця країна пройнялася ніжністю. І в ту саму пору цератонії обволікають своїм запахом любові все місто. Увечері або після дощу земля, яка ціле літо віддавалася сонцю, відпочиває; її утроба напоєна сім’ям, що має запах гіркого мигдалю. І цей запах знову освячує шлюб людини з землею і породжує в наших душах одне-єдине по-справжньому мужнє кохання на цьому білому світі: приречене на смерть і благородне.
© Український переклад. О. В. Черній, 1991.


З книги «ЛІТО»
Прометей у пеклі
Мені здавалося, божеству чогось не вистачало, бо не існувало тієї сили, здатної стати супроти нього.
Лукіан. Прометей на Кавказі
/
Що означає Прометей для людини сьогодення? Безперечно, можна сказати, що цей бунтівник, повсталий супроти богів,— модель сучасної людини і що цей величний протест, який виник тисячі років тому в пустелях Скіфії, завершується нині в історичних конвульсіях, яких іще не знало людство. Але водночас щось підказує нам, що він, вічно гнаний,— і нині поміж нас, але ми усе ще глухі до цього самотнього голосу, який кличе нас повстати в ім’я людяності.
А й справді, людина наших днів — та, що надміру страждає на цій тісній землі; вона позбавлена вогню і їжі, і свобода для неї — то розкіш, якої можна й почекати; і поки що для цієї людини йдеться тільки про те, що страждати їй доведеться ще трохи більше, а свободи та її останніх свідків залишиться ще трохи менше. Прометей так любив людей, що дав їм одразу вогонь і свободу, ремесло і мистецтво.
Сьогодні ж людству потрібне одне, і лише одне його турбує — ремесло. Його бунт проявляється в машинах, а мистецтво для нього позначене тавром рабства і є завадою. А Прометей, навпаки, не відділяв машину від мистецтва. Він вважав, що можна водночас визволити тіла і душі. Теперішня людина вірить, що спочатку 'Бреба визволити тіло, навіть якщо дух на деякий час і помре. Але дух — чи може він померти на деякий час? Насправді ж, якби Прометей повернувся на землю, то наші сучасники вчинили б так, як
581


у давнину боги: прикували б його до скелі в ім’я тієї самої людяності, яку він найперше уособлює. І насміються тоді над переможеним ті самі ворожі голоси, що лунали в переддень Есхілової трагедії: голоси Насилля і Жорстокості.
Чи, може, я схиляюся перед тяжкими часами, перед голими деревами, перед зимою нашого світу? Але сама оця туга за світлом мене виправдовує: вона нагадує мені про інший світ — про мою справжню вітчизну. Та чи є ще люди, для яких щось означає ця туга? Того року, коли почалася війна, я збирався в плавання, хотів повторити отой шлях Улісса. В ті часи навіть не багата молода людина могла будувати грандіозні плани — перетнути море, аби побачити світло. Але я тоді вчинив так, як і всі. Я не сів на корабель. А зайняв чергу в довгій плетениці, яка топталася перед відчиненими дверима до пекла. Один по одному ми входили туди. І з першим криком безвинно вбитого двері, грюкнувши, зачинилися за нами. Ми опинилися в пеклі, вороття з якого не було. Протягом довгих шести років ми намагаємося з цим змиритися. І палкі примари щасливих островів ввижаються нам десь за обрієм нових довгих років без вогню і сонця.
У цій вологій і похмурій Європі, як не згадати з трепетом співчуття і болісного розуміння вигук старого Шатобріана, звернений до Ампера, який від’їжджав до Греції: «Ви ніколи не знайдете жодного листочка оливи, жодного виноградного зерня, що його я бачив в Аттіці. Я жалкую за кожною билиною того часу. Мені не вистачило снаги оживити бодай кущик вересу». Отак і ми, хоч у наших жилах струмує молода кров, занурені в жахливу старість нашого століття і, бува, жалкуємо за травами всіх часів, за листком оливи, на якого вже не підемо поглянути заради нього самого, за виноградом свободи. Людина є всюди, всюди її крики,її біль та її погрози. І серед цього шарварку немає більше місця для коників-стрибунців. Історія — земля безплідна, на ній верес не росте. А все-таки сучасна людина вибрала історію, вона не могла і не мала права від неї відвернутися. Та замість того, щоб її підкорити, людина дедалі покірливіше робиться її
582


рабом. Саме тут вона й зраджує Прометея, юнака «з думками сміливця і чутливого серцем». Саме тут вона і впадає знову у злидні, від яких хотів порятувати людство Прометей. «Вони дивились — і не бачили, слухали — і не чули, схожі на тіні із сновидінь...»
Так, досить одного вечора в Провансі, мальовничого пагорба, солоного вітру, аби зрозуміти: вся робота ще попереду. Ми повинні наново приручити вогонь, знову опанувати ремесла, аби вгамувати голод тіла. Аттіка, свобода і збирання винограду, духовний поживок — це все на потім. Що нам лишається, як не волати до себе: «їх не буде більше ніколи або вони будуть для інших» — і зробити все, щоб хоч 4і інші не були цього всього позбавлені. Ми, які так боляче це відчуваємо і в той же час намагаємось не приймати близько до серця, чи прийшли ми надто пізно, чи надто рано? І чи вистачить нам сили воскресити верес?
Можна вгадати, як на це питання нашого сторіччя відповів би Прометей. А насправді він уже й відповів: «Обіцяю вам інше, краще майбутнє, о смертні, якщо вам стане кмітливості, відваги й снаги, щоб створити його власними руками». Якщо ж правда те, що спасіння у наших руках, то на питання століття я відповім ствердно, бо є люди, в яких я завжди відчуваю ту саму силу думки й просвіщенну відвагу. «О справедливість, о нене моя,— волає Прометей,— ти бачиш мої страждання!» А Гермес насміхається над героєм: «Дивує мене, що ти, провидцю, не передбачив кари, до якої приречений».— «Я це знав»,— відповідає бунтар. Люди, про яких я кажу, теж діти справедливості. Вони також мучаться спільним стражданням і добре усвідомлюють, звідки воно. Вони впевнені, що сліпа справедливість неможлива, що історія — незряча і, отже, треба відкинути її суд і замінити його, наскільки можливо, судом думки. І ось тут у наше сторіччя знову й вертається Прометей.
Міфи не можуть жити самі по собі. Вони чекають, коли ми вдихнемо в них життя. Якщо хоч одна-єдина людина в світі відгукнеться на їхній поклик, то вони ввіллють у нас незлам¬
583


ну міць. Ми повинні їх зберегти і зробити так, щоб їхній сон не був схожий на смерть, щоб стало можливим воскресіння. Інколи мене беруть сумніви, чи можна взагалі врятувати сучасну людину. Але ще можна врятувати її дітей, їхні тіло й дух. Можна вказати їм шлях до щастя й краси. Якщо вже ми повинні відмовитися в житті від краси, а отже, й від свободи (бо краса — це і є свобода), то міф про Прометея є одним із тих, які нагадують нам: будь-яке спотворення образу людського — тільки тимчасове і ніщо не служить людині, якщо воно не служить всьому. Якщо вона відчуває голод на хліб і на верес, і коли правда, що спершу потрібен хліб, то навчимося бодай зберігати пам’ять про верес. У найпохмурішу пору історії нащадки Прометея у нескінченній важкій праці збережуть здатність бачити землю і невтомну траву. Герой, закутий у ланцюги, ще не втратив сили, і серед божого гніву і блискавиць спокійно зберігає віру в людину. Ось чому він твердіший за скелю і терплячіший за свого орла. Ця затята впертість вища, ніж повстання супроти богів,— в цьому для нас великий смисл. І ця прекрасна воля все зберегти в єдності, цілісності й неподільності завжди примиряла і знову буде примиряти стражденні серця людей із веснами світу.
© Український переклад. О. І. Жупанський, 1991.


ТЕАТР
КАЛІГУЛА
П'єса на чотири дії


ДІЙОВІ ОСОБИ:
К а л і г у л а .
К е з о н і я .
Г е л і к о н .
С ц і п і о н .
X е р е а .
С е н е к т , старий патрицій.
М е т е л л , патрицій.
Л е п і д, патрицій.
О к т а в і й , патрицій.
Патрицій, управитель.
М е р е я .
М у ц і й .
Перший охоронець.
Другий охоронець.
Перший служник.
Другий служник.
Третій служник.
Дружина Муція.
Перший поет.
Другий поет.
Третій поет.
Четвертий поет.
П’ятий поет.
Шостий поет.
Сьомий поет.
Дія відбувається в палаці Калігули.
Між першою і наступними діями минає три роки.


ДІЯ ПЕРША
Сцена 1
У залі палацу зібралися занепокоєні патриції.
Один із них дуже старий.
Перший патрицій. Нічого.
Старий патрицій. Що вранці, що ввечері — нічого.
Другий патрицій. Вже три дні нічого.
Старий патрицій. Гонець за гонцем вертаються, хитають головою й кажуть: «Нічого».
Другий патрицій. Обнишпорили всі околиці. Не знаємо що й робити.
Перший патрицій. Навіщо так побиватися? Зачекаймо. Я певен, він з’явиться так само несподівано, як і зник.
Старий патрицій.Я бачив, як він виходив з палацу, наче сам не свій.
Перший патрицій.Я теж бачив і запитав його, що сталося.
Другий патрицій. І що ж він відповів?
Перший патрицій. Одним словом: «Нічого».
Пауза. Заходить Г е л і к о н , гризучи цибулину.
Другий патрицій (усе занепокоєний). Біда, та й годі.
Перший патрицій. Та молодь уся така.
Старий патрицій. Авжеж, з літами дурощі минаються.
Другий патрицій. Ви так вважаєте?
587


Перший патрицій. Будемо сподіватися, що він її забуде.
Старший патрицій. Звичайно, забуде! Втратиш одну, а натомість знайдеш десять.
Г е л і к о н . То ви гадаєте, що причина цьому кохання?
Перший патриційі.А яка інша?
Гелікон. Може, зневіра в бога. Або йому просто остогидло щодня бачити вас. Наскільки б ми краще ладнали з нашими ближніми, якби вони могли час від часу міняти свої пики. Та ба! Страви на нашому столі не міняються. Завжди одне й те саме вариво.
Старий патрицій. Хочеться вірити, що це він знетя- мився через кохання. Якось воно зворушливіше.
Г е л і к о н . А головне — переконливіше. Це така хвороба, що вчепиться до розумного й дурного.
Перший патрицій. Хай там як, але, на щастя, прикрощі недовічні. Хіба ви здатні сумувати більше року?
Другий патрицій. Я ні.
Пе рший патрицій. Ніхто цього не може.
Старий патрицій. Тоді життя було б неможливим.
Перший патрицій. Отже, ви мене розумієте. Наприклад: у мене померла дружина, минув рік. Я страшенно побивався за нею, а потім забув. Щоправда, іноді ниє серце. Та, зрештою, це не смертельно.
Старий патрицій. Природа все передбачила.
Г е л і к о н . Коли я дивлюся на вас, то відчуваю, що йому не пощастило.
Заходить X е р е а.
Перший патрицій. Ну що?
X е р е а . Так само — нічого.
Г е л і к о н . Спокійно, панове, спокійно. Не панікуймо. Римська імперія — це ми. Якщо ми впадемо у розпач, імперія втратить голову. Ні, не час тепер розпускатися! А для початку ходімо снідати. Цим ми зміцнимо імперію.
588


Старий патрицій. Що правда, то правда. Краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
X е р е а . Не подобається мені цей розгардіяш. Усе було так добре. Імператор був — кращого не придумаєш.
Другий патрицій. Так, саме такий, як треба: совісний і недосвідчений.
Перший патрицій. Чого ви так побиваєтесь? Навіщо ці плачі? Йому ніхто не заважав. Річ ясна, він кохався з Друзіллою. Але ж вона його сестра. Спати з нею — це вже було занадто. А збурювати Рим через її смерть — переходить усякі межі.
X е р е а . Він нікому не заважав. Мені це зовсім не подобається. Не розумію, чому він утік?
Старий патрицій. Еге ж. Диму без вогню не буває.
Перший патрицій. Хоч як там є, але кровозмішення, що спинається на трагедійні котурни, суперечить інтересам держави. Кровозмішення — хай, але воно має бути потаємне.
Г е л і к о н . Знаєте, кровозмішення, хоч-не-хоч, приховати не вдасться. Адже, так би мовити, ліжко рипить. Проте чому ви вважаєте, що він знетямився через Друзіллу?
Другий патрицій. А через кого ж іще?
Г е л і к о н . Вгадайте. І затямте, лихо — воно як шлюб. Гадаєш, що вибрав ти, а потім бачиш, що вибрали тебе. Так воно буває, і тут нічого не вдієш. Наш Калігула нещасливий, проте він, мабуть, і сам не знає чому! Певне, відчув, що попав у глухий кут, і хоче втекти. Ми б усі так зробили. Наприклад, я. Якби я міг вибирати собі батька, то й на світ не народився б.
Заходить С ц і п і о н .
589


Сцена 2
X е р е а . То що?
С ц і п і о н . Ще нічого. Селяни буцімто бачили його минулої ночі: він біг під зливою через поле.
Хереа підходить до сенаторів.
Сціпіон іде за ним.
Хереа. Це триває вже три дні, Сціпіоне!
Сціпіон. Атож. Я там був. Як завжди, не відходив від нього ні на крок. Він підступив до тіла Друзілли. Торкнувся її двома пальцями. Потім наче щось надумав, повернувся й неквапно вийшов. А потім за ним побігли.
Хереа (похитуючи головою). Хлопець надміру кохався в літературі.
Другий патрицій. Це властиво для його віку.
Хереа. Але не для його посади. Імператор-митець — не годиться для трону. Щоправда, у нас було таких двоє чи троє. Якась короста завжди знайдеться. Та інші знали, що їм можна, а що — зась.
Перший патрицій. Знай швець своє шевство.
Сціпіон. Що можна зробити, Хереа?
Хереа. Нічого.
Другий патрицій. Зачекаймо. Якщо він не повернеться, треба поставити на його місце когось іншого. Між нами імператорів не бракує.
Перший патрицій. Нам бракує тільки людей з відповідною вдачею.
Хереа. А якщо він повернеться в лихому гуморі?
Перший патрицій. Повірте, це ще дитина, ми його напутимо.
Хереа. А якщо він глухий до напучень?
Перший патрицій (сміється). Отакої! Хіба не писав я свого часу трактат про державні перевороти?
Хереа. Сподіваюся, він нам згодиться. Але я волів би, щоб мене не відривали від моїх книжок.
590


С ц і п і о н . Перепрошую.
Виходить.
X е р е а . Йому не до вподоби.
Старий патрицій. Він ще дитя. А молоді всі стоять одне за одного.
Г е лл к о н . Стоять чи ні, однак постаріють.
З’являється охоронець.
Охоронець. Калігулу побачили в садку біля палацу.
Всі виходять.
Сцена З
Якийсь час на сцені нема нікого. Тоді з лівого боку рвучко заходить К а л і г у л а . Брудний, очі блукають, ноги й волосся мокрі. Раз по раз підносить руку до рота. Підходить до дзеркала й зупиняється, коли помічає власне відображення. Щось бурмоче, потім іде в правий куток і сідає, звісивши руки між колін. Зліва заходить Г е л і к о н . Помітивши Калігулу, зупинився на краю сцени і мовчки дивиться. Калігула обернувся й побачив його. Пауза.
Сцена 4
Г е л і к о н (через усю сцену). Добридень, Каю. Калігула (природним тоном). Добридень, Геліконе. Мовчанка.
Гелікон. Ти ніби втомився?
Калігула. Я находився.
Г е л і к о н . Еге ж, тебе довго не було.
Мовчанка. *
Калігула. Таке важко здобути.
591


Г елікон. Що саме?
К а л і г у л а . Те, що я хотів.
Г елікон. А що ти хотів?
К а л і г у л а (так само природно). Місяць.
Г елікон. Що?
К а л і г у л а . Так, я хотів зняти з неба місяць.
Г елікон. А!
Тиша. Гелікон підходить ближче.
Г елікон. Навіщо?
К а л і г у л а . Так!.. Це те, чого я не маю.
Г елікон. Звичайно. А тепер усе гаразд?
К а л і г у л а . Ні, я не міг зняти його.
Г елікон. Прикро.
К а л і г у л а . Так, тому я й утомлений.
Пауза.
Калігула. Геліконе!
Г елікон. Слухаю, Каю.
Калігула. Ти думаєш, що я збожеволів.
Г елікон.Ти добре знаєш, що я ніколи не думаю. Я занадто розумний для цього.
Калігула. Нехай і так. Але я не божевільний, навпаки, я ніколи не був таким розважливим. Мені просто закортіло здобути неможливе. (Пауза). Бо хочеться більшого, ніж те, що я маю.
Г елікон. Таке хотіння не рідкість.
Калігула. Авжеж. Але раніше мені такого не хотілося, тільки тепер. (Так само природно). Світ, такий як він є,— нестерпний. Отже, мені треба здобути місяць, або щастя, або безсмертя — байдуже що, хай воно буде й облудне, аби належало до іншого світу.
Г елікон. Зрозуміле бажання. Та, загалом, здійснити його повністю неможливо.
Калігула (підводячись, але так само просто). Ти про це нічого не знаєш. Хто не намагається здійснити його по¬
592


вністю, той нічого не здобуде. Принаймні треба бути логічним до кінця. (Дивиться на Гелікона). Я знаю, що ти думаєш. Стільки клопоту через те, що померла якась жінка! Ти помиляєшся. Я справді пригадую, що кілька днів тому померла та, яку я любив. Але що таке кохання? Дурниця. Клянуся, ця смерть ніщо, вона тільки знамення істини, яка вимагає від мене здобути місяць. Ця істина зовсім проста і ясна, може, не така вже й мудра, але її важко відкрити й тяжко носити.
Гелікон. І що це за істина, Каю?
К а л і г у л а (відвернувшись, безвиразним голосом). Люди помирають, і тому вони нещасливі.
Г е л і к о н (трохи помовчавши). Але ж це очевидна істина, Каю. Розглянься навколо. Вона нікому не псує апетиту.
К а л і г у л а (раптово вибухаючи). Тоді все, що навколо мене,— брехня, а я хочу жити за істиною! І, правду кажу, в мене є чим змусити їх жити за істиною. Бо я, Геліконе, знаю, чого їм бракує. Вони позбавлені знань, і в них нема вчителя, який розумів би те, чого він навчає.
Г е л і к о н . Пробач, Каю, за те, що я скажу тобі зараз. Ти мусиш спершу відпочити.
К а л і г у л а (сідаючи й лагідно). Неможливо, Геліконе, і ніколи не буде можливо.
Г е л і к о н . Але чому?
К а л і г у л а . Якщо я спатиму, хто здобуде мені місяць?
Г е л і к о н (помовчавши). Це правда.
Калігула підводиться з помітним зусиллям.
Калігула. Слухай, Геліконе. Я чую голоси й кроки. Мовчи й забудь, що бачив мене.
Г е л і к о н . Зрозумів.
Калігула прямує до виходу. Обертається.
Калігула. І, будь ласка, віднині*допомагай мені.
Г е л і к о н . Чом би й ні, Каю. Я багато чого знаю, але мене мало що цікавить. У чому я зможу тобі допомогти?
593


Калігула. У неможливому.
Г е л і к о н . Робитиму, що тільки зможу.
Калігула виходить.
Швидко заходять Сціпіон таКезонія.
Сцена 5
Сціпіон. Нема нікого. Ти не бачив його, Геліконе?
Г е л і к о н . Ні.
К е з о н і я . Геліконе, невже-таки ідучи з палацу він нічого тобі не сказав?
Гелікон. Я не його повірник, я просто глядач. Так розумніше.
К е з о н і я . Благаю тебе.
Гелікон. Люба Кезоніє, Кай — ідеаліст, це знають усі. Або ж, інакше кажучи, йому ще бракує тями. Це правда, саме тому я нічим не переймаюсь. Але якщо Кай набереться тями, то з його добрим серденятком він буде, навпаки, здатний прейматись усім. І тільки бог знає, чого це нам буде варте. Але перепрошую, треба йти снідати! (Виходить),
Сцена 6
Кезонія втомлено сідає.
К е з о н і я . Охоронець бачив, як він ішов. Увесь Рим бачить Калігулу по всіх усюдах. А Калігула бачить тільки свою ідею.
Сціпіон. Яку ідею?
Кезонія. Звідки мені знати, Сціпіоне?
Сціпіон. Друзіллу?
Кезонія. Хтозна. Що він любив її, це правда, і важко бачити, як сьогодні вмирає той, кого ти пригортав учора.
594


С ц і п і о н (несміливо). А ти?
Кезонія. О, я тільки колишня коханка!
С ц і п і о н . Кезоніє, його треба порятувати.
Кезонія. Ти, отже, любиш його.
Сціпіон. Я люблю його. Він був добрий до мене. Він надихав мене, і деякі його вислови я знаю напам’ять. Він говорив мені, що життя важке, але віра, мистецтво й кохання підтримують нас. Часто повторював, що мучити інших — це лише спосіб дурити себе. Він хотів бути справедливим.
Кезонія (підводячись). Він таке дитя. (Підходить до дзеркала і задивляється в нього). Ніколи не мала іншого бога, крім свого тіла, і саме цьому богові хотіла б помолитися сьогодні, щоб він повернув мені Кая.
Заходить К а л і г у л а . Помітивши Кезонію та Сціпіона, завагався і задкує. Водночас із протилежного боку заходять патриції й управитель палацу. Розгублено зупиняються, обертається Кезонія. Вона й Сціпіон біжать до Калігули. Він порухом зупиняє
їх.
Сцена 7
Управитель (невпевнено). Ми... шукали тебе, Цезарю.
К а л і г у л а (рвучким, зміненим голосом). Бачу.
Управитель. Ми... так би мовити...
К а л і г у л а (брутально). Чого вам треба?
Управитель. Ми непокоїлися, Цезарю.
К а л і г у л а (підходячи до нього). Яким правом?
У правитель. М-м-м... (Раптом натхненно й дуже швидко). Ну, ти ж сам знаєш, що треба вирішити кілька питань щодо державної скарбниці.
К а л і г у л а (нестримно регочучи). Скарбниці? Таки правда, скарбниця — це головне!
Управитель. Звичайно, Цезарю.
К а л і г у л а (сміючись і далі, до КезонГі). Хіба не так, любко, скарбниця — важлива річ.
595


К е з о н і я . Ні, Калігуло, це річ другорядна.
К а л і г у л а . Ти нічого не тямиш. Значення скарбниці величезне. Важливе все: гроші, громадська моральність, зовнішня політика, постачання армії, земельні закони! Кажу тобі, що все головне. Усе має однаковий вимір — велич Риму і твій ревматизм. Я за все це візьмуся! Слухай-но мене, управителю.
Управитель. Ми слухаємо тебе.
Патриції підступають ближче.
К а л і г у л а . Ти мені відданий, так?
Управитель (із докором). Цезарю!
К а л і г у л а . Гаразд, я розповім тобі свій план. Ми, як оком змигнути, перекинемо всю політичну економію догори ногами. Я тобі з’ясую, управителю... коли патриції вийдуть.
Патриції виходять.
Сцена 8
Калігула сідає біля Кезонії.
Калігула. Слухай добре. По-перше: всі патриції, кожен в імперії, хто має якийсь маєток,— великий чи малий — байдуже,— нехай позбавить спадку своїх дітей і складе заповіт на користь держави.
Управитель. Але, Цезарю...
Калігула. Я ще не давав тобі слова. В міру наших потреб ми вбиватимемо цих людей за довільно укладеним списком. При нагоді ми можемо й змінити порядок, теж довільно. І ми успадкуємо все.
К е з о н і я (вивільнившись). Що на тебе' найшло?
Калігула (незворушно). Порядок страт, власне, не має ніякого значення. Або, швидше, всі страти мають однакове значення, з чого випливає, що не мають ніякого. З іншого
596


боку, винні геть усі і кожен зокрема. До того ж знайте, що пряме обкрадання громадян не більш аморальне, ніж підвищення непрямих податків на харчі, без яких вони не можуть обійтися. Правити — значить красти, це знають усі. Але красти замасковано. Що ж до мене, я крастиму відверто. Досить цупити дрібняки. (3 притиском, до управителя). Виконаєш ці накази без затримки. Цього ж вечора заповіти будуть підписані всіма мешканцями Риму, а найпізніше за місяць — в усіх провінціях. Розсилай посланців.
У правитель. Цезарю, ти не усвідомлюєш...
Калігула. Слухай мене добре, йолопе. Якщо скарбниця має значення, то людське життя — ні. Це ясно як день. Усі, що думають так, як ти, повинні згодитися з цим міркуванням і визнати: їхнє життя — це ніщо, бо ж гроші для них — усе. Я, врешті, вирішив бути логічним, й оскільки я маю владу, ви побачите, чого вам коштуватиме логіка. Я винищу суперечників і суперечності. І, якщо треба, почну з тебе.
Управитель. Присягаюсь, Цезарю, що моя добра воля поза сумнівом.
Калігула. І моя так само, можеш мені повірити. Я довів це тим, що погодився з твоєю думкою і обмірковую, як поповнити державну скарбницю. Загалом подякуй мені, бо я взявся до твоєї гри і граю твоїми картами. (Пауза, потім спокійно). До того ж мій план геніальний своєю простотою, і про нього годі сперечатися. Ти маєш три секунди, щоб зникнути. Я рахую: один...
Управитель зникає.
Сцена 9
К е з о н і я . Я тебе не впізнаю. Це, мабуть, жарт? Калігула. Не зовсім так, Кезоніє. Це педагогіка. Сціпіон. Та це неможливо, Каю.
Калігула. Саме такі Сціпіон. Не розумію тебе.
597


К а л і г у л а . Саме так! Ідеться про неможливе, або, швидше, як зробити неможливе можливим.
Сціпіон.Тацеж гра без правил. Це витівки божевільного.
К а л і г у л а . Ні, Сціпіоне, це чеснота імператора. (Втомлено відхиляється назад). Я нарешті починаю розуміти корисність влади. Вона дає неможливому шанси стати можливим. Сьогодні і на ввесь прийдешній час свобода вже не має меж.
К е з о н і я (сумно). Не знаю, Каю, чи треба радіти.
Калігула. Я знаю не більше за тебе. Але гадаю, що слід потішитися свободою.
Заходить X е р е а .
Сцена 10
X е р е а. Почув, що ти вернувся. Я молився за твоє здоров’я.
Калігула. Моє здоров’я дякує тобі. (Пауза, тоді раптом). Забирайся геть, Хереа, я не хочу тебе бачити.
X е р е а . Я вражений, Каю.
Калігула. Чого? Я не люблю письменників і не терплю їхньої брехні. Вони говорять, щоб не слухати. Якби слухали, то знали б, що вони ніщо, і не могли б говорити далі. Ідіть геть, терпіти не можу лжесвідків.
Хереа. Якщо ми говоримо неправду, то часто несвідомо. Я обстоюю свою невинність.
Калігула. Брехня ніколи не буває невинною. А ваша надає ваги речам і людям. Ось те, чого я не можу вам подарувати.
Хереа. І все-таки треба захищати цей світ, якщо ми хочемо в ньому жити.
Калігула. А ти його не захищай. Світ нічого не значить, і хто це визнає, здобуває свободу. (Підводиться). І правда, що я ненавиджу вас, ви всі невільники. В усій Рим¬
598


ській імперії тільки я маю свободу. Радійте, до вас нарешті прийшов імператор, що навчить вас свободи. Іди геть, Хереа, і ти, Сціпіоне, також іди. Дружба для мене сміховинна. Ідіть звістуйте Римові, що він отримав нарешті свободу. І разом із нею починаються великі випробування.
Вони виходять.
Калігула відвертається.
Кезонія. Ти плачеш?
Калігула. Так, Кезоніє.
Кезонія. Що, зрештою, сталося? Якщо ти справді кохав Друзіллу, то водночас кохав мене і ще багатьох. Цього не досить, щоб її смерть гналася за тобою три дні й три ночі й привела сюди таким лютим.
Калігула (повертаючись до неї). Та хто, дурепо, говорить тобі за Друзіллу? Хіба не можеш уявити, що чоловік плаче не тільки через кохання?
Кезонія. Даруй, Каю. Але я намагаюся зрозуміти.
Калігула. Чоловіки плачуть, бо життя не таке, яким має бути. (Вона підходить до нього). Облипі, Кезоніє. (Вона відступає). Але будь біля мене.
К е з о н і я. Я зроблю для тебе, що завгодно. (Сідає). В мої роки вже знають, що життя недобре. Та якщо на землі зло, навіщо його збільшувати?
Калігула. Ти нездатна цього збагнути. Ну то й що? Мабуть, я себе потамую. Але відчуваю, як у мені постають якісь невідомі примари. Що робити супроти них? (Повертається до неї). О Кезоніє, я знав, що можна бути у відчаї, але не мав уявлення, що стоїть за цим словом. Як і решта людей, я вважав, що це хвороба душі. Та ба, страждає тіло. Мені болять груди, руки й ноги, затісна шкіра. Голова порожня, серце роз’ятрене. А найстрашніше — отой присмак у роті. Не крові, не смерті, не гарячки, але всього вкупі. Досить ворухнути язиком, як усе вкриває чорнота й мене жахають примари. Як воно важко, як воно гірко ставати людиною.
599


К е з о н і я . Тобі треба поспати, поспати довго, заспокоїтись і не думати ні про що. А я посиджу біля тебе, поки ти спатимеш, і коли прокинешся, світ уже не буде такий огидний. Всю силу доклади, щоб полюбити те, що є принадного в ньому. Можливе теж має свої шанси.
К а л і г у л а . Але ж треба спати, треба забутися. Це неможливо.
К е з о н і я . Ми так говоримо, коли геть виснажені. Та настане час, і в руках знову буде сила.
К а л і г у л а . Але треба знати, до чого їх прикласти. Навіщо мені міцні руки, навіщо неймовірна влада, якщо я не можу змінити порядок речей, зробити, щоб сонце сідало на сході, щоб зменшилося страждання й щоб люди не помирали? Ні, Кезоніє, байдуже, спати чи не спати, якщо не можеш захитати світового ладу.
К е з о н і я . Такого хотіти — це рівнятись до богів. Я не знаю більшого безумства.
Калігула.Іти вважаєш мене божевільним. Та що таке бог, щоб я хотів прирівнятися до нього? Те, до чого я прагну сьогодні, вище від божого. Я бажаю створити царство, де владарює неможливе.
Кезонія. Ти не можеш знищити небо, гарне обличчя зробити потворним, а серце людське — нечутливим.
Калігула (в дедалі більшому збудженні). Я хочу небо розчинити в морі, змішати красу і потворність, і щоб горе пирхало реготом.
Кезонія (випростана перед ним, благально). Є зло й добро, велике й нице, справедливе й фальшиве. Присягаюся, що все це не зміниться.
К а л і г у л а (так само). Але я хочу все це змінити. Я подарую цьому століттю рівність. І коли все буде виглад жено, неможливе нарешті запанує на землі, місяць буде у мене в руках, тоді, можливо, я й сам перетворюсь, а мною і світ; тоді нарешті люди не помиратимуть і будуть щасливі.
Кезонія (кричить). Ти не зможеш скасувати кохання!
600


Калігула (вибухає голосом, повним люті). Кохання, Кезоніє! (Бере Ті за плечі й струшує). Я дізнався, що кохання ніщо. Той чолов’яга має рацію: державна скарбниця! Ти це добре затямила, так? Все починається з цього. О, тепер я нарешті житиму. Життя, Кезоніє, життя — це антипод кохання. Я це тобі кажу і запрошую на найбучніше свято, на всеохопне дійство, на найкращу з вистав. Мені треба людей, глядачів, жертв і винних. (Підбігає до мідної дошки і починає бити лункими ударами. Б'ючи й далі). Хай зайдуть винні. Мені треба злочинців. Вони всі злочинці. (Б'ючи в дошку). Я хочу, щоб зайшли засуджені на смерть. Публіки! Я хочу мати свою публіку! Судді, свідки, звинувачені, всі засуджені — наперед! Кезоніє, я їм покажу те, чого вони ніколи не бачили, єдину вільну людину в цій імперії!
На бамкання дошки палац мало-помалу сповнюється гамору, що зростає і наближається. Голоси, брязкіт зброї, крики й тупотіння. Калігула регоче, все б’ючи в дошку. Заходять охоронці, потім виходять. А він усе б’є.
А ти, Кезоніє, коритимешся мені. Завжди мені допомагатимеш. Це буде чудово. Присягни, що допомагатимеш.
К е з о н і я (збентежена, між ударами в дошку). Мені нема чого присягати, я люблю тебе.
Калігула (тим самим тоном). Ти зробиш усе, що я скажу.
Кезонія (тим самим тоном). Усе, Калігуло, але спинися.
Калігула (б'ючи й далі). Ти будеш жорстокою. Кезонія (плачучи). Жорстокою.
Калігула (тим самим тоном). Холодною і безжальною.
Кезонія. Безжальною.
Калігула (тим самим тоном) • І ти теж страждатимеш. Кезонія. Так, Калігуло, але я божеволію.
•»
Заходять пригнічені патриції, з ними палацові служники. Калігула вдаряє востаннє, піднімає молоток, обертається й гукає до них.
601


К а л і г у л а (нестямно). Ідіть сюди. Підходьте. Я вам наказую підійти. (Увесь тремтить). Це імператор вимагає, щоб ви підійшли.
Повні ляку, всі підступають ближче.
Ідіть швидше, а тепер підійди ти, Кезоніє. (Бере Ті за руку, підводить до дзеркала і молотком насамовито нівечить відображення на блискучій поверхні. Регоче). І більше нічого, бачиш. Нема вже спогадів, усі образи повтікали! Нічого, більше нічого. І знай, що залишиться. Підійди ще. Дивися. Підійдіть. Дивіться. (Стає перед дзеркалом, удаючи божевільного).
К е з о н і я (дивлячись у дзеркало, з жахом). Калігуло!
Калігула приставляє палець до дзеркала, змінює тон і з раптово застиглим поглядом тріумфально проголошує.
Калігула. Калігула.
Завіса
ДІЯ ДРУГА Сцена 1
Патриції зібрані в будинку Хереа.
Пе рший патрицій. Він ображає нашу гідність.
М у ц і й . Уже три роки!
Старий патрицій. Називає мене жіночкою! Глузу«; з мене! Смерть йому!
М у ц і й . Уже три роки!
Перший патрицій. Щовечора, виходячи на прогу лянку, змушує нас бігти за своїм паланкіном!
Другий патрицій. І каже, що гуляти корисно для здоров’я.
602


М у ц і й . Уже три роки!
Старий патрицій. Це годі пробачити.
Третій патрицій. Так, дарувати цього не можна. Перший патрицій. Патрицію, він позабирав твої маєтки. Сціпіоне, він убив твого батька; Октавію, він відібрав у тебе дружину, а тепер загнав її в дім розпусти; Лепіде, він убив твого сина. І ви це терпите. Я вже зробив свій вибір. Треба зважитися на щось, годі вже цього життя, нестерпного від страху та безпорадності.
С ц і п і о н . Убивши мого тата, він зробив вибір за мене. Перший патрицій. І ви ще вагаєтесь?
Третій патрицій. Ми з тобою. Він віддав народові наші місця в цирку й спонукає нас битися з плебсом — щоб потім було за що карати.
Старий патрицій. Він боягуз.
Другий патрицій. Цинік.
Третій патрицій. Блазень.
Старий патрицій. Просто несповна розуму. Четвертий патрицій. Вже три роки!
Всі заметушилися. Хапаються за зброю. Падає смолоскип. Перекидають стіл. Всі біжать до виходу. Але заходить незворушний X е р е а й зупиняє цей порив.
Сцена 2
X е р е а . Куди ви так розігналися?
Третій патрицій. До палацу.
Хереа. Та я бачу. Гадаєте, вам дозволять зайти? Перший патрицій. А ми й не питатимемо дозволу. Хереа. Які ви стали сміливі! Можу я принаймні сісти у себе в хаті?
Зачиняють двері.
Хереа підходить до перекинутого стола й сідає на край, усі обертаються до нього.
603


Це не так легко, друзі, як вам здається. Страх, що вас охопив, не може замінити сміливості та витримки. Усе це передчасно.
Третій патрицій. Якщо ти не з нами, іди геть, але припни язика.
X е р е а. Я все ж таки з вами. Але з інших причин.
Третій патрицій. Досить балачок!
X е р е а . Так, досить балачок! Я хочу, щоб усе з’ясувалося. Бо якщо я з вами, то не заради вас. Ваш шлях не видається мені добрим. Ви не бачите свого справжнього ворога, чіпляєтеся до дрібниць. А треба думати про велике. Ви котитесь у прірву. Навчіться спершу бачити ворога таким, який він є, щоб краще боротися з ним.
Третій патрицій. А він таким і є — скажений тиран!
X е р е а . Не зовсім так. У нас уже були навіжені імператори. Але цей не досить навіжений. І щонайогидніше в ньому — він знає, чого хоче.
Перший патрицій. Він хоче смерті всім.
X е р е а . Ні, це в нього на другому місці. Його влада служить вищій, більш убивчій пристрасті, він підкопує наше найглибше коріння. Нема сумніву, це не перший випадок, коли людина в нас дістає необмежену владу, але вперше вона користується нею без усяких обмежень, аж до заперечення людини і світу. Ось що жахає мене в ньому, й ось із чим я хочу боротись. Накласти головою мало що дасть, хоч при потребі я зважусь і на це. Але бачити, як утрачається розумність життя, зникає сенс нашого буття,— ось що нестерпно. Жити без сенсу не можна.
Перший патрицій. Помста — оце тобі й сенс.
X е р е а . Так, і я поділю її з вами. Але, зрозумійте, не тому, що переймаюсь вашими дрібними образами. А щоб боротися супроти великої ідеї, перемога якої ознаменує кінець світу. Я можу змиритися з тим, що з вас глузують, та не можу погодитися, щоб Калігула робив те, що він марить зробити. Він виразив свою філософію у трупах, і, на лихо, ця філосо
604


фія не знає суперечностей. А якщо не можеш спростувати, треба бити.
Третій патрицій. Отож треба діяти.
X е р е а . Треба діяти. Але ви не знищите цю безчесну потугу, нападаючи на неї прямо тоді, коли вона при повній силі. Можна боротися супроти тиранії, але треба хитрувати, вдаючи байдужість. Треба дати їй розвинутись, чекаючи, поки її логіка перейде в безумство. Але ще раз кажу вам і кажу чесно — зрозумійте, що я з вами тільки на час. Я не служитиму потім жодному з ваших інтересів, хочу тільки здобути спокій у знову зрівноваженому світі. І не гордощі спонукають мене діяти, але розумний страх, страх перед отим нелюдським ліризмом, поряд з яким моє життя ніщо.
Перший патрицій (підходячи ближче). Здається, я збагнув чи майже збагнув. Та головне — ти, як і ми, вважаєш, що підпори суспільства розхитано. Бо ж для нас, панове, це передусім питання моралі. Розпадається родина, зникає повага до праці, над усією вітчизною тяжіє прокляття. Чеснота закликає допомогти вітчизні, то чи можна бути глухими? Зрештою, братове, ви згодні, щоб патриції щовечора бігали круг паланкіна Цезаря?
Старий патрицій. Згодні, щоб їх називали «моя любка»?
Третій патрицій. Щоб у них відбирали дружин?
Другий патрицій. І дітей?
М у ц і й . І майно?
П’ятий патрицій. Ні!
Пе рший патрицій. Хереа, ти добре сказав. І добре, що ти нас утихомирив. Ще надто рано діяти: сьогодні народ буде ще проти нас. Чекатимеш з нами слушної миті?
Хереа. Так, нехай Калігула йде далі. Навпаки, штовхаймо його на цей шлях. Спрямовуймо його божевілля. Настане день, коли він буде сам-один перед імперією, сповненою мертвих та їхніх родичів.
Загальний гамір. Надворі сурми. Тиша.
Потім від уст до уст: «Калігула».
605


Сцена З
Заходять Калігула йКезонія в супроводі Гелікона та легіонерів. Німа сцена. Калігула зупиняється й обдивляється змовників. Мовчки йде від одного до другого, комусь поправляє пасмо волосся, відступає, замислившись на мить, знову дивиться на них, проводить рукою по очах і виходить, не мовивши ані слова.
Сцена 4
К е з о н і я (іронічно, показуючи на розгардіяш). Ви що, билися?
X е р е а . Билися.
К е з о н і я (тим самим тоном). За що ви билися?
X е р е а . За ніщо.
К е з о н і я . Тоді це неправда.
X е р е а . А що саме неправда?
К е з о н і я . Ви не билися.
X е р е а . Виходить, не билися.
К е з о н і я (усміхаючись). Мабуть, краще прибрати в кімнаті. Калігулу жахає нелад.
Гелікон (до Старого Патриція). Скінчиться тим, що ви таки його роздратуєте!
Старий патрицій. Врешті, що ми йому зробили?
Г е л і к о н . А правда, нічого. Де це видано — бути таким недоумком! Це вже годі стерпіти. Станьте на місце Калігули. (Пауза). Адже правда, що ви змовлялися, ні?
Старий патрицій. Та це ж очевидна брехня. Невже він такому вірить?
Г е л і к о н . Він не вірить, він знає. Але в мене така думка, що потайки він цього й хоче. Давайте разом наведемо лад.
Прибирають. Калігула заходить і спостерігає.
606


Сцена 5
К а л і г у л а (до Старого Патриція). Добридень, любко. (До інших). Хереа, я вирішив пообідати в тебе. Муцію, я дозволив собі запросити твою дружину.
Управитель ляскає в долоні.
Заходить раб, але Калігула спиняє його.
Хвилиночку! Панове, ви знаєте, що державні фінанси впорядковано тільки завдяки новозаведеному звичаю. Але від учора вже навіть звичаю не вистачає. Прикра необхідність змусила мене зменшити обслугу. Дух жертовності, який, я певен, ви оціните гідно, спонукнув мене звільнити кількох рабів і використати вас як служників. Отож готуйте і накривайте стола.
Сенатори перезираються й вагаються.
Г е л і к о н . Давайте, панове, більше зичливості. Тоді побачите, що суспільною драбиною легше йти вниз, ніж нагору.
Сенатори нерішуче тупцюють.
Калігула (до КезонГі). Яка в нас кара напохваті для ледачих рабів?
К е з о н і я . Гадаю, батіг.
Сенатори починають незграбно й квапливо ладнати стола.
Калігула. Нумо старанніше! І як слід, головне, як слід. (До Гелікона). Куди подівся їхній сприт?
Г е л і к о н. Правду кажучи, вони ні в чому не були спритні. І вміли тільки бити та наказувати. Просто слід трохи зачекати. Досить одного дня, щоб зробити з людини сенатора, а щоб зробити з неї трудівника, треба десять років.
Калігула. Боюся, й двадцяти буде мало, щоб зробити трудівника із сенатора. *
Г е л і к о н. Хай там як, але до того йдеться. На мою думку, в них є покликання. Рабство їм пасує. (Один сенатор утирається). Подивися, вони навіть упріли. Це вже поступ!
607


Калігула. Гаразд. Не вимагаймо багато. В них не так уже й погано виходить. А крім того, встановити хоч на мить справедливість завжди добре. До речі, про справедливість. Поспішімо, я маю бути на страті. Руфію пощастило, що я зголоднів так швидко. (Довірчо). Руфій — це той вершник, який має померти. (Пауза). І ви не питаєте, чому він має померти?
Загальна мовчанка. Тим часом раби приносять страви.
Калігула — в доброму гуморі — провадить:
Ну, бачу, ви розумнішаєте. (їсть маслину). Ви зрештою затямили: для того, щоб померти, не конче треба щось зробити. Вояки, я вдоволений вами. Так, Геліконе? (Перестає жувати й глузливо оглядає співтрапезників).
Г е л і к о н . Авжеж! Що за армія! Але, якщо хочеш знати мою думку, вони тепер занадто розумні й не захочуть більше воювати. Якщо так ітиме й далі, імперія впаде!
Калігула. Чудово. Відпочиньмо. Давайте без церемоній. Все-таки Руфій щасливець. Але я певен, що він не оцінить цього перепочинку. Хоча кільком годинам, відібраним у смерті, ціни не складеш. (їсть, інші також. Явно зумисне погано поводиться за столом. Демонстративно кидає маслинові кісточки в тарілки сусідів, випльовує рештки м'яса на таріль, чистить зуби нігтями й несамовито чухає голову. Отак само він страчуватиме, просто собі обідаючи. Раптом він кидає їсти і пильно невідступно дивиться на одного з їдців — на Лепіда. Брутально). Ти засмучений. Чи не тому, що я наказав убити твого сина?
Л е п і д (здушено). Та ні, Каю, навпаки.
Калігула (усміхаючись). Навпаки! Як мені любо, коли брехня на обличчі ховає клопіт на серці. Твоє обличчя сумне. А серце? Навпаки. Так, Лепіде?
Л епід (рішуче). Навпаки, Цезарю.
Калігула (все більш і більш потішений). Ох, Лепіде, ти ж мені найдорожчий! Хочеш, посміємося разом? Розкажи мені щось цікаве.
608


Л е п і д (що, мабуть, уже не має сили). Каю!
К а л і г у л а . Гаразд, гаразд, я сам розповім. Але ти реготатимеш, так, Лепіде? (Поглядає лихим оком), І буде це про твого другого сина. (Знов усміхнено). До того ж настрій у тебе непоганий. (Він п'є, а потім проказує), Нав... нав... Кажи, Лепіде.
Л е п і д Сзнесилено). Навпаки, Цезарю.
К а л і г у л а. Чудово! (П'є). А тепер слухай. Був собі один бідний імператор, якого ніхто не любив. Але він любив Лепіда і наказав убити його молодшого сина, щоб позбутися цієї любові. (Змінивши тон). Звичайно, це неправда. Хіба не смішно? Ти не смієшся? І ніхто не сміється? Тоді слухайте. (Розлючено). Я хочу, щоб усі реготали. І ти, Лепіде, й усі інші. Вставайте, регочіть. (Б'є по столу). Я хочу, чуєте, хочу бачити, що ви регочете.
Всі підводяться.
Всю цю сцену актори, за винятком Калігули й Кезонії, можуть грати як ляльки-маріонетки.
(Відкинувшись на стільці, потішений♦ нестримно регочучи). Але ж подивися на них, Кезоніє. Куди вже далі. Честь, гідність і, як там ще кажуть, мудрість нації — це вже пусті слова. Усе зникає перед страхом. Адже так, Кезоніє, страх — це гарне почуття, чисте й безстороннє, без домішок, одне з небагатьох, шляхетних уже від самого початку. (Витирає чоло і п'є. Приязним тоном,) А тепер поговорімо про інше. Гляди, Хереа, ти щось дуже мовчазний.
X е р е а. Каю, я готовий говорити. Як тільки дозволиш.
К а л і г у л а. Чудово. Тоді мовчи. Я краще послухав би [нашого друга Муція.
М у ці й (через силу).. До твоїх послуг, Каю.
К а л і г у л а. Ну що ж, розкажи нам про свою дружину. А для початку хай стане ліворуч від мене.^
Дружина Муція йде до Калігули.
Муцію, ми чекаємо.
9П0 2 Г)(і
609


М у ц і й (трохи знетямлено). Це моя дружина, але я люблю
її.
Загальний сміх.
К а л і г у л а. Авжеж, любиш, авжеж. Та як це банально!
Жінка вже біля нього, і ін лиже їй ліве плече.
(Дедалі з більшою втіхою). До речі, хіба ж ви не змовлялися тут, коли я зайшов? Ішлося про невеличкий заколот, ге? Старий патрицій. Каю, як ти можеш?..
К а л і г у л а. Це все пусте, ясочко. Старій собі потихеньку. Справді, це пусте. Ви нездатні на сміливий учинок. Я лише нагадав, що мені треба владнати кілька державних питань. Але спершу віддаймо належне наймогутнішим природним потребам. (Підводиться й забирає дружину Муція в одну з сусідніх кімнат).
Сцена 6
Муцій ніби пробує підвестися.
Кезоні я (приязно). Муцію, я б радо випила цього чудового вина.
Муцій, приборканий, мовчки подає вино.
Загальна ніяковість. Риплять стільці.
Дальший діалог трохи нещирий, роблений.
Послухай, Хереа. Чом би тобі зараз не розповісти, за віщо ви билися?
Хереа (холодно). Усе пішло від того, люба Кезоніє, щ»* ми засперечалися: може поезія бути вбивчою чи ні.
К е з о н і я. Як цікаво! Хоча такі речі не для мого жіночої розуму. Але я в захваті, що любов до мистецтва спонукам.» вас до бійки.
610


Хереа (тим же тоном). Безумовно. Та Калігула казав мені, що нема глибокої пристрасті без дрібки жорстокості.
Гелікон. Ані кохання без тіні насильства.
К е з о н і я (щось жує). Слушна думка. Хіба не так, панове?
Старий патрицій. Калігула великий знавець душ.
Перший патрицій. А як красномовно він нам говорив про сміливість!
Другий патрицій. Треба зібрати всі його думки. їм би й ціни не склали.
X е р е а. Та й робота для нього знайшлася б. Адже очевидно, що він потребує розваги.
К е з о н і я (і далі щось їсть). Тож радійте: він про це подумав і вже пише великий трактат.
Сцена 7
Заходять Калігула і дружина Муція.
Калігула. Муцію, повертаю тобі дружину. Перепрошую, піду віддам кілька наказів. (Швидко виходить).
Зблідлий Му цій підводиться.
Сцена 8
К е з о н і я (до Муція, що все стоїть). Безперечно, Муцію, такий трактат буде одним із найвидатніших.
М у ц і й (усе дивлячись на двері, крізь які вийшов Калігула). І про що ж там ідеться, Кезоніє?
К е з о н і я (байдуже). Ет! Це не для мого розуму.
Хереа. Отже, слід гадати, що там ідеться про вбивчу силу поезії. *
К е з о н і я.. Мабуть, що так.
Старий патрицій. Он воно як! Це дасть йому роботу, як каже Хереа.
611


К е з о н і я . Так, ясочко. Але я певна, що вас засмутить назва цього трактату.
X е р е а . Яка ж вона?
К е з о н і я . «Меч».
Сцена 9
Швидко заходить К а л і г у л а.
К а л і г у л а . Перепрошую, але державних справ теж не можна відкладати. Управителю, закрий громадські комори. Я ходив підписувати декрет. Ти його знайдеш у палаті.
Управитель. Але...
К а л і г у л а . Завтра буде голод.
Управитель. Але народ збаламутиться.
Калігула (з притиском і чітко). Я кажу, що завтра буде голод. Увесь світ знає, що таке голод,— це кара. Завтра буде кара... І я зупиню її, коли мені заманеться. (Пояснює іншим). Зрештою, в мене небагато засобів довести свою свободу. Свобода завжди буває чужим коштом. Це прикро, але так воно є. (Глянувши на Муція). Згадайте, до чого доводять ревнощі, і ви побачите слушність цієї думки. (Замислено). І все-таки, як негарно бути ревнивим! Страждати від марноти та уяви! Бачити свою дружину...
Муцій стискає кулаки й розкриває рота.
(Дуже швидко). їжте, панове. Чи ви знаєте, що ми з Геліко ном тяжко працюємо? Ми завершуємо невеликий трактат про страти, а ви до нього додасте нового матеріалу.
Г е л і к о н . Якщо тільки вашої думки спитають.
Калігула. Будьмо великодушні, Геліконе. Розкриємо їм наші невеличкі секрети. Давай, розділ третій, параграф перший.
Ґ е л і к о н (підводиться й механічно проказує). «Страт; полегшує і звільняє. Вона всеосяжна, вона покріплює, вона
612


справедлива — як у виконанні, так і в своєму призначенні. Умирають, бо винні. Винні тому, що так вирішив Калігула. І Калігула вирішує за весь світ. Отож усі люди винні. З чого випливає, що помруть усі. Це питання часу й терпіння».
Калігула (регоче). Над чим замислились? Терпіння — ото вже знахідка!— так? А хочете — скажу, що ваше терпіння найдужче мене й тішить. А тепер, панове, можете розійтись. Хереа ви вже не потрібні. Проте хай Кезонія лишиться! І Лепід з Октавієм! І Мерея теж. Я хотів би поговорити з вами про влаштування мого дому розпусти. Це чималий для мене клопіт.
Решта повільно виходять.
Калігула очима проводжає Муція.
Сцена 10
Хереа. До твоїх послуг, Каю. Що там за біда? Дівчата негарні?
Калігула. Ні, але виторг малий.
Мерея. Треба підняти ціни.
Калігула. Мерея, ти втрачаєш нагоду помовчати. В твої роки такі речі вже тебе не обходять, і я не питаю твоєї думки.
Мерея. Тоді навіщо ти звелів мені залишитись?
Калігула. Бо за хвилю треба буде почути безсторонню думку.
Хереа. Якщо дозволиш мені, Каю, висловити свою небезсторонню думку, то я сказав би, що цін не слід підвищувати.
Калігула. Так-так, звичайно. Але треба збільшити виторг. Я вже виклав свій задум Кезонії,*1 і вона вам з’ясує. Я забагато випив, і мені хочеться подрімати.
Лягає й заплющує очі.
613


К е з о н і я . Це вкрай просто. Калігула запровадив нову відзнаку.
X е р е а . Не бачу зв’язку.
К е з о н і я . А, проте, він є. Ця відзнака зватиметься орденом Громадянського Героїзму. Нею нагороджуватимуть тих громадян, що найчастіше будуть відвідувати Калігулин дім розпусти.
X е р е а . Блискуче.
К е з о н і я . Сподіваюсь. Забула сказати, що нагорода присуджується щомісяця після перегляду карток відвідування. Громадянин, що за дванадцять місяців не отримав нагороди, іде у вигнання або на страту.
Третій патрицій. Чому «або на страту»?
К е з о н і я . Бо Калігула каже, що це не має ніякого значення. Істотно те, що він може вибрати.
X е р е а . Браво. Скарбниця вже повна.
Г елікон.Іяк бачите, завдяки чисто моральним заходам. Бо, зрештою, краще оподатковувати нечестя, ніж винагороджувати чесноту, як то робиться серед республіканців.
Калігула ледь розплющує очі й дивиться на старого Мерею,
що, ставши осторонь, виймає пляшечку і щось смокче з неї.
Калігула (лежачи й далі). Що ти п’єш, Мереє?
М е р е я . Це від ядухи, Каю.
Калігула (йде до нього, розпихаючи інших, і нюхас йому рота). Ні, це протиотрута.
М е р е я . Та ні, Каю. Ти жартуєш. Я задихаюся вночі й уже довгий час уживаю ліків.
Калігула. Отже, ти боїшся отрути?
М е р е я . Моя ядуха...
Калігула. Ні. Назвімо речі їхніми іменами: ти боїшся, що тебе отруять. Підозрюєш мене. Шпигуєш за мною.
М е р е я . Та всіма богами присягаюся, що ні!
Калігула. Ти підозрюєш мене. І в поведінці твоїй як асі. непокора.
М е р е я . Каю!
614


К а л і г у л а (брутально). Відповідай. (Наче математик). Якщо ти п’єш протиотруту, то, виходить, мій намір у тому, щоб отруїти тебе.
М е р е я . Так... тобто... ні.
Калігула.Із тієї миті, коли я, на твою думку, зібрався отруїти тебе, ти робив усе, щоб опертися моєму бажанню.
Тиша. На початку сцени Кезонія та Хереа відходять углиб. Тільки Лепід з переляком на виду стежить за діалогом.
{Усе чіткіше й чіткіше). А це вже складає два злочини, від яких ти не відкрутишся: або ж я не хотів заподіяти тобі смерть, і ти мене, свого імператора, підозрюєш несправедливо. Або ж я хотів, і ти, блощице, опирався моїм намірам. (Пауза. Вдоволено розглядає старого). І що ти, Мереє, відповіси на таку логіку?
М е р е я. Вона... вона неспростовна, Каю. Але не для нашого випадку.
Калігула. І третій злочин — ти мене маєш за йолопа. Послухай добре. З трьох злочинів почесний для тебе тільки один — другий, бо зрозуміло, що вирішивши, ніби я маю певний намір, і почавши йому опиратись, ти повстав проти мене. Та ти ж баламут, бунтівник. Це добре. (Із сумом). Я тебе дуже люблю, Мереє. Ось чому ти будеш засуджений за свій другий злочин, а не за інші. Ти помреш як годиться чоловікові, що повстав.
Калігула говорить, а Мерея помалу зіщулюється на стільці.
Не дякуй мені. Нема за що. Тримай. (Дає йому пляшечку і каже приязно). Випий цю отруту.
Мерея здригається від ридань і хитає головою.
Калігула нетерпляче.
Ну, швидше!
Мерея намагається втекти. Але Калігула кидається за ним і ловить посеред сцени, штовхає на ослін, після короткої боротьби втискає пляшечку між зубів і розбиває її кулаком. Сіпнувшись кілька разів,
615


з обличчям, залитим рідиною і кров’ю, Мерея помирає. Калігула підводиться й машинально витирає руки. До Кезонії, даючи їй скалку від пляшечки Мереї.
Це що? Протиотрута?
К е з о н і я (спокійно). Ні, Калігуло. Ліки від ядухи. Калігула (після паузи, дивлячись на Мерею). Ну то й що. Однаковісінько. Трохи раніше, трохи пізніше. (/ раптом виходить із заклопотаним виразом, усе витираючи руки).
Сцена II
Л е п і д (пригнічено). Що робити?
К е з о н і я (простосердо). Гадаю, спершу треба забрати труп. Надто вже бридкий.
Хереа та Лепід беруть тіло і тягнуть за лаштунки.
Л е п і д (до Хереа). Треба шивидше виступити.
Хереа. Треба мати хоч дві сотні.
Заходить молодий С ц і п і о н . Помітивши Кезонію, сахається назад.
Сцена 12
К е з о н і я . Ходи сюди.
Молодий Сціпіон. Чого тобі?
К е з о н і я . Підійди. (Вона задирає йому підборіддя й дивиться у вічі).
Пауза.
(Холодно). Він убив твого батька?
Молодий Сціпіон. Так.
Кезонія. Ти ненавидиш його?
Молодий Сціпіон. Так.
616


К е з о н і я . Хочеш убити його?
Молодий Сціпіон. Так.
К е з о н і я (забравши руку). Тоді навіщо мені це кажеш?
Молодий Сціпіон. Бо нікого не боюся. Чи його вбити, чи самому згинути — аби вже кінець. До того ж ти не викажеш мене.
К е з о н і я . Твоя правда, не викажу. Та хочу тобі щось сказати чи, власне, поговорити про краще в тобі.
Молодий Сціпіон. Найкраще в мені — це моя ненависть.
Кезонія. Тільки вислухай мене. Те, що я скажу, водночас і очевидне, і важке для розуміння. Але якщо мої слова дійдуть до слуху людського, то в світі все перекинеться догори дном.
Молодий Сціпіон. Тоді кажи.
Кезонія. Ще не зараз. Згадай спершу спотворене обличчя свого батька, коли йому вирвали язика. Пригадай рот, повний крові, і отой крик, ніби рев мордованої тварини.
Молодий Сціпіон. Ну.
Кезонія. Тепер подумай про Калігулу.
Молодий Сціпіон (голос — сама ненависть). Ну.
Кезонія. А тепер слухай: спробуй зрозуміти його.
Виходить.
Очманілий молодий Сціпіон залишається на місці.
Заходить Г е л і к о н .
Сцена ІЗ
Г е л і к о н . Калігула повертається: йдете їсти, поете? Молодий Сціпіон. Геліконе, допоможи мені.
Г е л і к о н . Це небезпечно, голубе мщ. І я не знаюся на поезії.
Молодий Сціпіон. Ти міг би допомогти. Ти багато знаєш.
617


Гелікон. Я знаю, що дні минають і що слід квапитися їсти. А ще знаю, що ти міг би вбити Калігулу... І він сам був би не від того.
Заходить Калігула. Гелікон виходить.
Сцена 14
Калігула. А, це тиі (Зупиняється, ніби силкуючись опанувати себе). Давно тебе не бачив. (Повільно підходячи до нього). Що поробляєш? Усе пишеш? Покажеш мені свої останні речі?
М олодий Сціпіон (зніяковілийу його теж роздирають навпіл ненависть і ще невідь-яке почуття). Я написав вірші, Цезарю.
Калігула. Про що?
Молодий Сціпіон. Не знаю, Цезарю. Мабуть, про природу.
Калігула (невимушеніше). Гарна тема. І широка. І що вона дає тобі, ця природа?
Молодий Сціпіон (оговтавшись, іронічним, лихим тоном). Втішає, що я не Цезар.
Калігула. А! Г адаєш, що вона б утішила мене за те, що я Цезар?
Молодий Сціпіон (тим самим тоном). Авжеж, вона гоїть і болючіші рани.
Калігула (з незвичайною простотою). Рани? Ти цс кажеш так злісно. Бо я вбив твого тата. Але якби ти знав, яке точне це слово. Рани! (Змінивши тон). Тільки ненависть робить людей розумнішими.
Молодий Сціпіон (напружено). Я відповів на твос питання про природу.
Калігула сідає, дивиться на Сціпіона, раптом хапає його за руки й силоміць ставить навколішки перед собою. Бере його обличчя в руки.
618


К а л і г у л а . Читай свого вірша.
Молодий Сціпіон. Благаю тебе, Цезарю, не треба.
К а л і г у л а . Чому?
Молодий Сціпіон. Я не маю його при собі.
Калігула. І не можеш згадати?
Молодий Сціпіон. Ні.
Калігула. Принаймні скажи, що там у ньому?
Молодий Сціпіон (і далі відчужено й ніби жалкуючи). Я говорив...
Калігула. Ну?
Молодий Сціпіон. Ні, не знаю...
Калігула. А ти спробуй...
Молодий Сціпіон.Я говорив про узгодженість між землею...
Калігула (уриваючи його, замислено). ...між землею і ногами.
Молодий Сціпіон (уражений, вагається і провадить далі). Справді, щось таке...
Калігула. Далі.
Молодий Сціпіон. ...а ще про обриси римських пагорбів, про минущу, несподівану лагідність, якої надають їм сутінки...
К а л і г у л а .... і про свист ластівок у роз’яснілому небі.
Молодий Сціпіон (трохи розм'якнувши). Так, і це теж.
Калігула. Ну?
Молодий Сціпіон.І про ту нетривку хвилину, коли повнозлоте ще небо раптом одвертається й за мить показує друге своє обличчя, всіяне блискучими зорями.
Калігула. І про пахоці диму, дерев і води, що підносяться від землі насупроти ночі...
Молодий Сціпіон (вже природно). ... сюрчання коників і тепло від каменю будинків та вулиць, собаки, гуркіт останніх возів, голоси селян...
К а л і г у л а .... і повиті сутінками дороги поміж мастикових та оливкових гаїв...
619


Молодий Сціпіон. Так, так! Це все є! Але звідки ти знаєш?
К а л і г у л а (пригортаючи молодого Сціпіона до себе). Сам не знаю. Може, тому, що ми любимо однакові істини.
Молодий Сціпіон (здригаючись, ховає обличчя на грудях Калігули). То байдуже, бо все, що я таїв у своєму серці, набирає подоби любові!
Калігула (і далі ласкаво). Це чеснота великих душ, Сціпіоне. От якби мені твоя щирість! Але я добре знаю силу свого потягу до життя, він не задовольниться природою. Ти цього не можеш збагнути. Ти з іншого світу. Твоя чистота виявляється в добрих ділах, а моя чистота — у злих.
Молодий Сціпіон. Я можу зрозуміти.
Калігула. Ні, це щось у мені, це тихе плесо з гнилим баговинням. (Раптом змінивши тон). Твій вірш, напевне, гарний. Але якщо хочеш знати мою думку...
Молодий Сціпіон (так само зворушений). Так.
Калігула. У ньому бракує крові.
Сціпіон відсахнувся і з жахом дивиться на Калігулу.
Відступаючи, далі говорить глухим голосом, пильно дивлячись на Калігулу.
Молодий Сціпіон. Ох, потвора! Отруйна потвора! Ти знову прикидався. Прийшов блазнювати, так? І що, вдоволе ний собою?
Калігула (з деяким сумом). У твоїх словах правда. Я прикидався.
Мол о д и й Сціпіон (так само обурено). О! Яке гидке і кровожерне у тебе серце! І скільки в тобі лютої злоби і ненависті!
Калігула (лагідно). А тепер помовч.
Молодий Сціпіон. Як я жалію і ненавиджу тебе!
Калігула (люто). Замовкни.
Молодий Сціпіон. І якою жахливою мусить бути твоя самотність!
Калігула (розлютившись, кидається на нього й бере
620


комір, струшує). СамотністьІ А ти сам знаєш, що це таке? Самотність поетів і кволих; Самотність? Але яка? Ет! Ти не знаєш, що самотнім не буваєш ніколи! Скрізь нас супроводить постійний тягар майбутнього й минулого! Ті, кого ми вбили, залишаються з нами. Та якби тільки вони, то це ще нічого. Але ті, кого ти любив, ті, кого ти не любив, але вони любили тебе, жалі, бажання, прикрощі й утіха, повії та гурт богів. (Відпускає його й повертається на своє місце). Це я самотній! Ех! Якби принаймні замість моєї затруєної самотності я міг тішитися істинною, просто тишею і шелестом листя! (Сідає, з раптовою втомою). Самотність! Та ні, Сціпіоне. Вона вся сповнена скреготу зубів і відлуння колишнього брязкоту й гамору. І біля жінки, яку я голублю, коли ніч замикається навколо, покинувши моє нарешті вдоволене тіло, що ніби завагалося поміж життям і смертю, моя самотність ущерть виповнюється гострим і солодким запахом жіночих пахвин; а вона сама в забутті ще тулиться до мене.
Вигляд у нього знеможений.
Довга тиша. Молодий Сціпіон заходить іззаду і нерішуче підходить до Калігули.
Простягає до Калігули руку й кладе на плече.
Не обертаючись, Калігула накриває її зверху своєю.
Молодий Сціпіон. Всі люди мають у житті якусь розраду, вона допомагає їм жити. Це до неї вони звертаються, коли вкрай знесилені.
Калігула. Правда, Сціпіоне.
Молодий Сціпіон. Хіба в твоєму житті нема чогось подібного, притулку, в якому ти міг би виплакатись?
Калігула. Чому ж, є.
Молодий Сціпіон. Що саме?
Калігула (повільно). Зневага.
Завіса
621


ДІЯ ТРЕТЯ
Сцена 1
Завісу не піднято, а вже чути кимвали й барабан. Завіса відкри вається, і на сцені щось ніби ярмарок. У центрі запона, перед якою на підвищенні Гелікон таКезонія.
З обох боків кимвалісти.
Спиною до глядачів сидить кілька патриціїв і молодий С ц і п і о н .
Г е л і к о н (ніби закликаючи покупців). Підходьте! Підходьте!
Кимвали.
Боги ще раз зійшли на землю. Кай, Цезар і Бог на прізвисько Калігула уособлює їх своєю чисто людською подобою. Підходь, усе смертне вайло, диво божисте станеться на наших очах. Заради благословенного правління Калігули божі таємниці відкрилися для всіх.
Кимвали.
К е з о н і я . Підходьте, панове! Поклоняйтеся і жертвуй те ваші оболи. Небесна таїна сьогодні доступна й для най- убогішої калитки.
Кимвали.
Г е л і к о н . Олімп із своїми лаштунками, чварами, капця ми та слізьми. Підходьте! Підходьте! Уся правда про ваших богів!
Кимвали.
К е з о н і я . Поклоняйтеся і жертвуйте ваші оболи. Під ходьте, панове. Вистава починається.
Кимвали. Раби приносять на поміст різні речі.
622


Г е л і к о н . Разюче відкриття істини, невидане втілення її. Величні оздоби божого маєстату на землі, надзвичайне і нечуване видовисько, блискавка,
Раби запалюють грецькі вогні,
грім,
котять бочку з камінням, сама доля з її переможною ходою. Підходьте й дивіться!
Скидає запону й на п’єдесталі видно К а л і г у л у , що карикатурно зображає Венеру.
К а л і г у л а (приязно). Сьогодні я Венера.
К е з о н і я . Поклоніння починається. Падайте ниць (усі, крім Сціпіона, падають) і повторюйте за мною священну молитву до Калігули-Венери: «Богине страждання і танцю...»
Патриції. «Богине страждання і танцю...»
К е з о н і я . «Народжена в хвилях, гірка і липка від солі та шумовиння...»
Патриції. «Народжена в хвилях, гірка і липка від солі та шумовиння...»
К е з о н і я . «Ти, що ніби і сміх, і печаль...»
Патриції. «Ти, що ніби і сміх, і печаль...»
К е з о н і я . «...розчарування й порив...»
Патриції, «...розчарування й порив...»
К е з о н і я . «Навчи нас байдужості, що відроджує жагу...»
Патриції. «Навчи нас байдужості, що відроджує жагу...»
К е з о н і я . «Відкрий нам істину про цей світ, бо він не знає її...»
Патриції. «Відкрий нам істину про цей світ, бо він не знає її...» %
К е з о н і я . «І піднеси нашу життєву снагу до височин цієї незрівнянної істини...»
623


Патриції. «І піднеси нашу життєву снагу до височин цієї незрівнянної істини...»
К е з о н і я . Спочиньмо!
Патриції. Спочиньмо!
К е з о н і я (продовжуючи). «Утіш нас своїми дарами, уділи нам своєї безсторонньої жорстокості і своєї неупе- редженої ненависті, яви нам свої длані, повні квітів та вбивств».
Патриції, «...повні квітів та вбивств».
К е з о н і я . «Прихисти своїх блудних дітей. Дай їм притулок, вільний від твоєї байдужої й болісної любові. Дай нам пристрастей без бажань, безпричинних скорбот і радощів без майбутнього...»
Патриції, «...і радощів без майбутнього...»
К е з о н і я . «Ти, така холодна й палюча, нелюдська, але ж така земна, сп’яни нас вином своєї рівності і прихисти назавжди в своєму чорному і бридкому серці».
Патриції, «...сп’яни нас вином своєї рівності і прихисти назавжди в своєму чорному і бридкому серці».
Коли патриції вимовили останню фразу, Калігула, досі нерухомий, пирхає і озивається гучним голосом.
Калігула. Гаразд, діти мої, ваші бажання будуть справджені.
Сідає на поміст, схрестивши ноги.
Один за одним патриції вклякають, кидають оболи й стають праворуч, перед тим як піти.
Останній, кваплячись, забув про обол і відходить.
Калігула враз скочив на рівні.
Гей! Гей! Іди сюди, хлопче. Поклонятися — це добре, та збагачувати краще. Дякую. Все як слід. Якби боги не мали іншого багатства, крім любові смертних, вони були б бідні, як Калігула. А тепер, панове* можете йти і звістити місту про надзвичайне диво, якому ви були свідками: ви бачили Венеру саме так, як тільки можуть бачити ваші плотські очі; і Венера розмовляла з вами. Ідіть, панове.
624


Патриції рушають Хвилиночку! До виходу простуйте лівим коридором, Бо в правому стоїть варта, чекає, щоб убити вас.
Патриції квапливо, штовхаючись, виходять.
Раби й музики зникають.
Сцена 2
Гелікон свариться на Сціпіона пальцем.
Г е л і к о н . Сціпіоне, ти знову робиш із себе анархіста!
С ц і п і о н (до Калігули). Ти блюзнив, Каю.
Г е л і к о н . А що це за слово таке?
С ц і п і о н . Скривавивши землю, ти скверниш небо.
Г е л і к о н . Цей молодик полюбляє гучні фрази. (Іде й лягає на килим).
К е з о н і я (дуже спокійно). Гляди, хлопче, нині в Римі гине люд за куди менше пишнослів’я.
С ц і п і о н . Я наважився сказати Каєві правду.
К е з о н і я . Чуєш, Калігуло, цього й бракувало твоєму пануванню — доброго проповідника!
К а л і г у л а (зацікавлений). Отже, ти віриш у богів, Сціпіоне?
С ц і п і о н . Ні.
К а л і г у л а . Тоді не розумію: чому так квапишся викривати блюзнірство?
С ц і п і о н . Я можу не поділяти чиїхось поглядів, але вважаю, що негоже їх неславити або відбирати в інших право у щось вірити.
К а л і г у л а . Але ж це скромність, справжня скромність! Ох, любий Сціпіоне, як ти мене потішив! І як я заздрю, ти ж знаєш... Бо це єдине почуття, якого я, мабуть, не зазнаю ніколи.
С ц і п і о н . Ти заздриш не мені, а самим богам.
К а л і г у л а . Ну якщо вже хочеш, то хай це буде найбільшою таємницею мого владарювання. Усе, що можна
210-266
625


закинути мені сьогодні,— це те, що я досяг невеликого поступу на шляху свободи та влади. Того, хто любить владу, суперництво богів трохи дратує. Я його усунув. Я довів цим вигаданим богам, що людина, коли хоче, може й без учнівства братись до їхнього сміховинного ремесла.
С ц і п і о н . Каю, оце й є блюзнірство.
К а л і г у л а . Ні, Сціпіоне, це прозірливість. Я просто зрозумів, що нема іншого способу дорівнятися богам: досить бути жорстоким; як вони.
С ц і п і о н . Досить бути тираном.
Калігула. А що воно таке — тиран?
С ц і п і о н . Засліплена душа.
Калігула. Це неправда, Сціпіоне. Тиран — той, хто віддає люд у жертву своїм ідеям або прагненням. У мене нема ідей, а маючи всі почесті та владу, я ні до чого не прагну. І якщо я користаюся владою, то тільки аби відшкодувати.
С ц і п і о н . Що?
Калігула. Глупоту й злостивість богів.
С ц і п і о н . Злостивість не відшкодуєш злостивістю. Влада — не розв’язок. Я знаю один-єдиний спосіб урівноважити світове зло.
Калігула. Який же?
С ц і п і о н . Бідність.
Калігула (розглядаючи й обмацуючи свої ноги). Треба, щоб я спробував і таке.
С ц і п і о н . А тим часом скільки людей гине навколо тебе!
Калігула. Щоб ти знав, Сціпіоне, дуже мало. Знаєш, скількох воєн я уник?
С ц і п і о н . Ні.
Калігула. Трьох. А знаєш, чому уник?
С ц і п і о н . Бо ти не дбаєш про ве!^ич Риму.
Калігула. Ні, бо я шаную людське життя.
С ц і п і о н . Ти глузуєш із мене, Каю.
Калігула. Принаймні я ставлю його вище від завойон ницьких ідеалів. Але правда, що я його шаную не більше,
626


ніж своє власне. Якщо мені легко вбити, то це тому, що самому неважко померти. Ні, чим більше я мірку®), тим більше переконуюсь: я не тиран.
С ц і п і о н . Це байдуже, бо ти обходишся нам так само дорого, якби був тираном і насправді.
К а л і г у л а (трохи нетерпеливлячись). Якби ти полічив, то знав, що найменша війна, розпочата розсудливим тираном, обійшлась би вам у тисячу разів дорожче, ніж мої фанаберії.
С ц і п і о н . Принаймні це було б розсудливо. Таке можна збагнути.
К а л і г у л а . Але доля незбагненна, і тому я сам заступив її. Я надягнув на себе тупу скам’янілу маску бога. Саме їй щойно вчилися поклонятись твої приятелі.
С ц і п і о н . І це теж блюзнірство, Каю.
К а л і г у л а . Ні, Сціпіоне, це драматичне мистецтво! Помилка всіх цих людей у тому, що вони мало вірять у театр. Якби вірили, то знали б, що кожному дозволено грати небесні трагедії і ставати богом. Досить загартувати серце.
С ц і п і о н . Може, й справді, Каю. Але якщо воно так, тоді, гадаю, ти зробив усе необхідне, щоб якогось дня навколо тебе повстали, своєю чергою безжальні, легіони людей-богів і за мить утопили в крові твою божистість.
К е з о н і я . Сціпіоне!
К а л і г у л а (твердим, чітким голосом). Хай, Кезоніє. Ти й сам не повіриш, як ти влучно сказав, Сціпіоне: я зробив необхідне. Мені важко уявити той день, про який ти говориш. Хоч іноді я марю ним. І в кожному обличчі, що висувається з хижої пітьми, у спотворених ненавистю й страхом рисах я тоді справді з утіхою впізнаю єдиного бога, якого я шанував на землі,— боязкого й жалюгідного, як людське серце. (Роздратовано). А тепер забирайся. Ти вже й так наговорився. (Змінивши тон). Зараз мені треба фарбувати нігті на ногах.
Всі виходять, крім Гелікона, який ходить навколо Калігули, що зосереджено заходився коло своїх нігтів.
21*
627


Сцена З
Калігула. Геліконе!
Г е л і к о н . Що?
Калігула. Як там твоя робота?
Гелікон. Яка робота?
Калігула. Ну-ну!... З місяцем!
Гелікон. Посувається. Треба мати терпіння. Та я хотів би поговорити з тобою.
Калігула. Я, може, й мав би терпіння, але в мене мало часу. Треба робити швидко, Геліконе.
Г е л і к о н . Я вже тобі казав, що стараюся. Але насамперед маю сказати тобі щось важливе.
Калігула (ніби й не почувши). Знай, що я вже здобував його.
Г е л і к о н . Кого?
Калігула. Місяць.
Гелікон. Так, авжеж. Але ти знаєш, що на тебе готують замах?
Калігула. І я здобував його сам. Щоправда, тільки двічі чи тричі. Та однаково, я його здобував.
Г е л і к о н . Я вже давно намагаюсь поговорити з тобою.
Калігула. Це було торік улітку. І відтоді, як я розглядав та пестив його на колонах у саду, місяць нарешті зрозумів.
Гелікон. Каю, припинімо цю гру. Хоч ти й не хочеш мене слухати, але хай там що, а я мушу говорити. Тим гірше, якщо не почуєш.
Калігула (і далі фарбуючи нігті на ногах). Цей лак нікудишній. Та повернімось до місяця: це було чарівної серпневої ночі. (Гелікон ображено відвертається і стоїть мовчки). Він мінявся на виду. Я вже лежав. Спершу, геть кривавий, він нависав над обрієм. Потім почав підніматися, все легше й швидше. І чим вище був, тим яснішав. Став ніби озером молочної води серед ночі, повної мерехтливих зірок. Став тоді теплим, лагідним, легким і відкритим. Переступивши поріг кімнати і з неквапною певністю дійшовши до
628


мого ліжка, закотився в нього, огорнув мене своїм сяйвом і усмішками... Ні, таки цей лак нікудишній. Але бач, Геліконе, я зовсім не хизуюсь, що здобув його.
Гелікон. Хочеш почути і знати, що тобі загрожує?
К а л і г у л а (зупиняється й пильно на нього дивиться). Я хочу тільки місяць, Геліконе. Я наперед знаю, хто мене вб’є, але я ще не оволодів усім, що спонукає мене до життя. І тому я хочу місяць. І ти не з’явишся перед мої очі, аж поки дістанеш його.
Гелікон. Тоді я виконаю свій обов’язок і скажу, що маю сказати. Проти тебе готують заколот. Очолює його Хереа. Я підібрав оцю табличку, з якої можеш довідатись про суть справи. Я кладу її тут. (Кладе табличку на стільця і виходить).
Калігула. Ти куди, Геліконе?
Гелікон (на порозі). Шукати тобі місяць.
Сцена 4
Хтось шкрябає у двері навпроти.
Калігула враз обертається й бачить Старого патриція.
Старий патрицій (вагаючись). Дозволиш, Каю?
Калігула (нетерпляче). Гаразд! Заходь. (Дивлячись на нього). Ну, ясочко, ти прийшов знову подивитися на Венеру?
Старий патрицій. Ні, не тому. Ох, пробач, Каю... я хочу сказати... ти знаєш, як я люблю тебе... я хочу тільки спокійно дожити решту своїх днів...
Калігула. Хутко! Хутко!
Старий патрицій. Гаразд, гараЗд. Зрештою... (Поквапно). Це вкрай важливе, ось і все.
Калігула. Ні, це дурниця.
629


Старий патрицій. Але що, Каю?
Калігула. А про що ми, любасю, говоримо?
Старий патрицій (озирається навколо). Так би мовити... (Крутиться і нарешті вичавлює). Змова проти тебе...
Калігула. Сам бачиш, це, як я й казав,— чиста собі дурниця.
Старий патрицій. Каю, вони хочуть тебе вбити.
Калігула (іде до нього й бере за плечі). Знаєш, чому я не можу тобі повірити?
Старий патрицій (піднявши руку ніби для присяги). Всіма богами, Каю...
К а л і г у л а (лагідно, помалу підшовхуючи його до дверей). Не присягайся, тільки не присягайся. Краще послухай. Якщо твої слова — правда, то слід вважати, що ти зрадив своїх друзів, так?
Старий патрицій (трохи очманіло). Так би мовити, Каю, моя любов до тебе...
Калігула (тим самим тоном). Але я не можу такого думати. В мене така відраза до боягузів, що я ніколи не вагаюся стратити зрадника. А я добре знаю, чого ти вартий. І, певне, ти не хочеш ані зраджувати, ані помирати?
Старий патрицій. Аякже, Каю, аякже!
Калігула. Отже, ти бачиш, що в мене є підстави не вірити тобі. Ти ж не боягуз, ні?
Старий патрицій. Ні...
Калігула. І не зрадник?
Старий патрицій. Та вже ж ні, Каю.
Калігула. Тобто змови нема, скажи мені, це ж був жарт?
Старий патрицій (знічено). Жарт, простий собі жарт...
Калігула. І, виходить, ніхто не хоче мене вбити?
Старий патрицій. Ніхто, правда, ніхто.
Калігула (дихаючи з силою, потім повільніше). Тоді, ясочко, щезни. Людина честі — така рідкісна тварина в нашому світі, що мені несила довго на неї дивитись. Треба лишитися на самоті й порозкошувати цією чудовою миттю.
630


Сцена 5
Калігула якусь хвилину дивиться на табличку.
Бере до рук і читає. Важко дихає і кличе охоронця.
Калігула. Приведи Хереа.
Охоронець пішов.
Стривай.
Охоронець зупиняється.
Та добре пильнуй його.
Охоронець виходить.
(Калігула ходить туди-сюди. Потім підходить до дзеркала). Йолопе, ти вирішив бути логічним. Хочеться знати лиш одне: як далеко це зайде. (Іронічно). Якщо тобі принесуть місяць, усе зміниться, так? Неможливе стане можливим, і водночас усе стане іншим. Навіщо, Калігуло? Хто може знати? (Роздивляється навколо). Цікаво, що навколо мене все менше людей. (До дзеркала, глухим голосом). Багато смертей, багато мерців, тому так порожньо. Навіть якщо мені й принесуть місяць, я не зможу вернутись назад. Навіть якби мертві знов оживали під променем сонця, то вбивства не припинилися б. (Люто). За логікою, Калігуло, треба йти за логікою. Влада аж до кінця, розкутість до кінця. Ні, назад не вертаються, треба йти до завершення!
Заходить Хереа.
631


Сцена 6
Калігула, відкинувшись на стільці, закутується в плащ. Вигляд у нього знеможений.
X е р е а . Ти мене кликав, Каю?
Калігула (кволим голосом). Так, Хереа. Варто! Смолоскипи!
Мовчанка.
Хереа. Маєш мені щось сказати?
Калігула. Ні, Хереа.
Мовчанка.
Хереа (трохи роздратований). Ти певен, що хочеш мене бачити?
Калігула. Цілоком певен, Хереа. (Знову на деякий час замовкає. Раптом поквапно). Але вибач мені. Я не можу зосередитись і погано приймаю тебе. Сідай, і поговорімо як друзі. Хочеться трохи поговорити з кимось розумним.
Хереа сідає.
Уперше від початку п’єси Калігула здається природним.
Хереа, ти віриш, що двоє чоловіків, які мають однакову душу й гідність, можуть, принаймні раз у житті, говорити від щирого серця — ніби вони голі один перед одним, очищені від упереджень, дрібних інтересів та брехні, якою вони живуть?
X е р е а . Гадаю, Каю, що таке можливе. Але вважаю, що ти нездатний до цього.
Калігула. Маєш рацію. Я хотів тільки знати, чи твоя думка така, як у мене. Тоді надягаймо маски. Вдаваймося до брехні. Говорімо так, ніби б’ємося, вкриті нещирістю з голови до п’ят. Хереа, чому ти мене не любиш?
X е р е а. Бо в тобі, Каю, нема чого любити. Бо любити не накажеш. А ще тому, що я занадто добре розумію тебе, і не
632


можна любити те своє обличчя, яке намагаєшся приховати від усіх. *
К а'л і г у л а . Чому ти ненавидиш мене?
X е р е а . А тут, Каю, ти помиляєшся. Я не ненавиджу тебе. Просто вважаю шкідливим і жорстоким, егоїстичним і марнославним. Але я не можу ненавидіти тебе, бо не вірю, що ти щасливий. Не можу й зневажати тебе, бо знаю, що ницості в тебе нема.
К а л і г у л а . Тоді чому ти хочеш убити мене?
X е р е а . Я вже сказав: бо вважаю шкідливим. Хочу тішитися безпекою, мені вона потрібна. Більшість людей такі, як я. Вони нездатні жити у світі, де найхимерніша ідея може за мить увійти в реальне життя, і здебільшого вона і входить у нього, як ніж у серце. Я вже більше не хочу жити в такому світі. Волію почувати себе впевнено.
К а л і г у л а . Але ж безпека й логіка не мирять між собою.
X е р е а . Правда. Нехай це не логічна, зате твереза думка.
К а л і г у л а . Говори далі.
X е р е а . Мені вже нема чого казати. Я не хочу розуміти твою логіку. Маю інший погляд на обов’язки людини. Знаю, що більшість твоїх підлеглих мислить так само. Ти заважаєш усім. І природно, що тебе не стане.
К а л і г у л а . Все це дуже ясно і законно. Для більшості людей це було б навіть очевидно. Проте не для тебе. Ти розумний, а за розум платять дорого або ж його відкидають. Я плачу. А чому ти не хочеш ані відкинути, ані платити за нього?
X е р е а . Бо я прагну жити й бути щасливим. На мою думку, ні те, ні те не буде можливе, якщо дати волю безглуздю з усіма його наслідками. Я такий, як усі. Щоб почувати себе вільним, іноді хочу смерті тих, кого люблю, бажаю жінок, яких закони родини чи дружби мені забороняють бажати. Щоб бути логічним, я, отже,*» мушу вбивати або захоплювати. Але вважаю, що такі непевні думки не мають значення. Якщо ввесь світ стане їх здійснювати, ми не зможемо ні жити, ні бути щасливими. Ще раз кажу, саме це й непокоїть мене.
633


К а л і г у л а . Тоді треба думати, що ти віриш у якусь вищу ідею?
X е р е а . Я вірю, що є кращі і гірші вчинки.
Калігула. А для мене вони всі однакові.
X е р е а . Я це знаю, і тому я не ненавиджу тебе. Але ти заважаєш, і треба, щоб тебе не стало.
Калігула. Цілком слушно. Але навіщо ти кажеш це мені й ризикуєш життям?
X е р е а. Бо інші стануть на моє місце, і до того ж я не люблю брехати.
Мовчанка.
Калігула. Хереа!
X е р е а . Слухаю, Каю.
Калігула. Ти віриш, що двоє чоловіків, які мають однакову душу й гідність, можуть, принаймні раз у житті, розмовляти щиро?
Хереа. Вірю, що саме це ми й робимо зараз.
Калігула.Так, Хереа. Хоча ти вважав мене нездатним до такого.
Хереа. Даруй, Каю, визнаю провину і дякую тобі. А тепер чекаю твого присуду.
Калігула (неуважно). Мого присуду? А! Ти хочеш сказати... (витягає табличку з-під плаща). Пізнаєш цю річ, Хереа?
Хереа. Я знав, що вона в тебе.
Калігула (схвильовано). Так, Хереа, навіть твоя щирість була вдавана. Двоє чоловіків не розмовляли від щирого серця. Та це пусте. Припинімо ж гру в одвертість і починаймо жити як раніше. Але спробуй зрозуміти те, що я говоритиму, щоб ти відчув, як мені прикро і чого я хочу. Слухай, Хереа. Ця табличка — єдиний доказ.
X е р е а . Я піду звідси, Каю. Я втомився від такої блазенської гри. Занадто добре її знаю і не хочу більше в неї встрявати.
Калігула (тим самим пристрасним і напруженим голосом). Побудь іще. Це доказ, так?
634


Хереа. Я не вважаю, що потрібні докази для вбивства людини.
Калігула. Це правда. Але одного разу я хочу зробити навпаки. Це нікому не зашкодить. Приємно час від часу суперечити собі. Це дає відпочинок. Мені треба відпочити, Хереа.
Хереа. Я не розумію цього, і мені не до вподоби такі ускладнення.
Калігула. Звичайно, Хереа. Ти людина твереза. Ти не прагнеш нічого надзвичайного. (Заходячись реготом). Ти хочеш жити і бути щасливим. І все!
Хереа. Вважаю, що нам краще припинити розмову.
Калігула. Ще ні. Трохи потерпи, гаразд? Цей доказ у мене, дивись. Мені заманулося вважати, що я не можу стратити вас без нього. Це моя думка і мій відпочинок. Ну, то дивись же, на що перетворюються докази в руках імператора.
Підносить табличку до смолоскипа.
Хереа підходить ближче. Між ними смолоскип.
З таблички починає капати віск.
Ти бачиш, заколотнику! Віск тане, і так само швидко, як зникає доказ, ранок невинності прокидається на твоєму обличчі. Яке, Хереа, в тебе гарне і чисте чоло. Яке добро — бути невинним, яке добро! Дивуйся моїй владі. Навіть боги не можуть повернути невинності, не покаравши перед тим. А твоєму імператорові треба тільки пломінця, щоб розгріши- ти й надихнути тебе. Живи далі, Хереа, будь вірним аж до кінця отим чудовим думкам, які ти виклав. Твій імператор чекає спочинку. Це його спосіб жити і бути щасливим.
Хереа вражено дивиться на Калігулу.
Робить ледь помітний рух, здається, він збагнув, розкриває рота й швидко виходить.
Калігула й далі тримає табличку над полум’ям і з посмішкою проводжає Хереа поглядом.
Завіса


ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Сцена 1
Сцена в півсутіні.
Заходять Хереа таСціпіон.
Хереа йде праворуч, потім ліворуч і повертається до Сціпіона.
С ц і п і о н (із суворим виглядом). Чого ти хочеш від мене?
Хереа. Час підганяє. Ми мусимо бути непохитні в тому, що збираємось робити.
С ц і п і о н . А хто каже, що я вагаюся?
Хереа. Ти не був на зборах учора.
С ц і п і о н (відвертаючись). Не був, Хереа.
Хереа. Сціпіоне, я старший від тебе і не маю звички просити допомоги. Але ти мені справді потрібний. За це вбивство повинні взяти відповідальність люди поважні. Серед цих уражених амбіцією і ницим страхом змовників тільки у нас двох чисті думки. Я знаю, якщо ти й покинеш нас, то нічого не викажеш. Та це байдуже. Я лише хочу, щоб ти залишався з нами.
С ц і п і о н . Я розумію тебе. Але присягаюсь, я не можу.
Хереа. Отже, ти з ним?
С ц і п і о н . Ні. Не можу бути проти нього. (Пауза, потім глухо). Якби я вбивав його, то принаймні моє серце було б із ним.
Хереа. Але ж він убив твого батька!
С ц і п і о н . Так, із того все почалося. Та на тому воно й скінчилося.
Хереа. Він заперечує те, що ти визнаєш. І глузує з того, що ти шануєш.
С ц і п і о н . Це правда, Хереа. Проте щось у мені нагадус його. Однаковий вогонь палить нам серце.
Хереа. Але є хвилини, коли треба вибирати. Я змусив замовкнути в собі те, що могло нагадувати його.
636


С ц і п і о н . Я не можу вибрати, бо страждаю не так від власних скорбот, як від його страждань. Моє горе цілком зрозуміле.
X е р е а . Отже, ти вибрав і вважаєш його правим.
С ц і п і о н (кричить). Ох! Благаю тебе, Хереа, повір: ніхто, вже ніхто ніколи не буде правим для мене.
Пауза. Вони дивляться один на одного.
Хереа (зворушено, підходячи до Сціпіона). Знай, що я ще більше ненавиджу його за те, що він зробив із тобою.'
С ц і п і о н . Так, він навчив мене скрізь шукати підстави.
Хереа. Ні, Сціпіоне, він збезнадіїв тебе. А позбавити надії юну душу — злочин, який перевершує все, що він накоїв досі. Присягаюсь, тільки за це я вбив би його не вагаючись.
Прямує до виходу. Заходить Гелікон.
Сцена 2
Г е л і к о н . Я шукаю тебе, Хереа. Калігула влаштовує тут невелику дружню вечірку, треба, щоб ти був на ній. (Повертається до Сціпіона). А в тобі, дурнику, нема ніякої потреби. Можеш іти.
С ц і п і о н (уже виходячи, обертається до Хереа). Хереа!
Хереа (дуже лагідно). Так, Сціпіоне.
С ц і п і о н . Спробуй зрозуміти.
Хереа (дуже лагідно). Ні, Сціпіоне.
Сціпіон і Гелікон виходять.
637


Сцена З
За лаштунками брязкіт зброї.
З правого боку заходять двоє охоронців,
ведучи Старого патриція і Першого патриція, які виказують усі ознаки переляку.
Перший патрицій (д о охоронця, намагаючись говорити твердо). Зрештою, чого хочуть від нас так пізно вночі?
Охоронець. Сідай отут. (Вказує на стільці праворуч).
Перший патрицій. Коли ми, як і всі інші, маємо померти, нащо стільки тяганини.
Охоронець. Сідай отут, старий віслюче.
Старий патрицій. Сідаймо. Він нічого не знає. Це ж очевидно.
Охоронець. Так, ясочко, це очевидно.
Виходить.
Перший патрицій. Я знав, що треба діяти швидко. Тепер на нас чекають тортури.
Сцена 4
X е р е а (спокійно, сідаючеи). Про що йдеться?
Перший патрицій і Старий патрицій (разом). Змову викрито.
X е р е а . Ну, й що далі?
Старий патрицій (тремтячи). Будуть тортури.
X е р е а (незворушно). Пригадую, як Калігула дав двадцять чотири тисячі сестерціїв злодію-рабу, що не зізнався під тортурами.
Перший патрицій. Ну, то завдаток ми вже отримали.
X е р е а . Ні, але це доводить, що він любить сміливість, а ви повинні відповідати за себе. (До Старого патриція). Ти можеш не цокотіти зубами? Мене той цокіт жахає.
Старий патрицій. Це я...
Перший патрицій. Досить балачок. Це ж ідеться про наше життя.
638


X е р е а (лагідно). Ви знаєте улюблені слова Калігули?
Старий патрицій (мало не плаче). Так. Він їх каже катові: «Вбивай повільно, щоб він відчув смерть».
X е р е а . Ні, у нього є ще дошкульніші. Після страти він позіхає і каже повагом: «А найбільше мене захоплює моя нечутливість».
Пе рший патрицій. Ви чуєте?
Брязкіт зброї.
X е р е а . Ці слова викривають людину слабку.
Старий патрицій. Може, ти припиниш свої філософські роздуми? Мене бере жах.
В глибині сцени заходить раб, який приносить зброю і розкладає її на стільці.
X е р е а (не бачить його). Принаймні визнаймо, що вплив у нього незаперечний. Він змушує думати. Він усіх змушує думати. Небезпека — ось що змушує думати. І тому його так ненавидять.
Старий патрицій (тремтячи). Подивись.
X е р е а (помітивши зброю, трохи зміненим голосом). Мабуть, ти маєш рацію.
Перший патрицій. Діяти треба було швидше. Ми задовго чекали.
X е р е а . Тільки ми зрозуміли це запізно.
Старий патрицій. Та це ж безглуздя. Я не хочу вмирати.
Підводиться й хоче втекти. З’являються двоє охоронців, б’ють і силоміць утримують його. Перший патрицій уклякає на стільці. Хереа щось каже, але нічого не чути. Раптом у глибині різко й уривчасто заграли систри та кимвали. Патриції замовкли й перезираються. За завісою в глибині, як у театрі тіней, видно Калігулу в коротенькому вбранні танцівниці, з квітами на голові: він робить кілька кумедних танцівних рухів, і світло зникає. Одразу по тому охоронець каже врочисто: «Виставу скінчено». Під час тієї сцени поза глядачами мовчки заходить К е з о н і я. Вона промовляє безбарвним голосом, і всі підскакують.
639


Сцена 5
К е з о н і я . Калігула прохав переказати, що досі він скликав усіх заради державних справ, але сьогодні він вас запросив причаститися мистецької таїни. (Пауза, потім тим самим голосом). І додав, що тому, хто не причащатиметься, відітнуть голову.
Усі принишкли.
Перепрошую за настирливість. Але я мушу запитати, чи гарний, на вашу думку, цей танок?
Перший патрицій (повагавшись). Він чудовий, Кезоніє.
Старий патрицій (з надмірним захватом). О так, Кезоніє!
К е з о н і я. А ти що скажеш, Хереа?
X е р е а (холодно). Це велике мистецтво.
К е з о н і я. Чудово; отже, я можу йти і сказати це Калігулі.
Сцена 6
Заходить Г е л і к о н.
Гелікон. Скажи мені, Хереа, це справді велике мистецтво?
Хереа. В певному розумінні так.
Гелікон. Розумію. Ти сильний, Хереа. І брешеш як людина чесна. Але справді, сильний. А я не сильний. Проте я не дозволю вам заподіяти щось Каєві, навіть якщо він сам того хоче.
Хереа. Нічого не розумію в твоїх словах. Але я поважаю твою відданість. Люблю добрих слуг.
Гелікон. То ти дуже гордий, ге? Так, я служу шаленцеві. Але кому служиш ти? Чесноті? Скажу тобі, що я про це думаю. Я народився рабом. І я, людина порядна, витанцьо¬
640


вував свою чесноту під батогом. Кай не казав ніяких промов. Він мене звільнив і взяв до палацу. Таким чином, я зміг бачити вас, чеснотливих. І я побачив, що у вас паскудні пики і гидкий запах, пісний запах людей, які ніколи не страждали й не ризикували. Я бачив шляхетне вбрання, але виїдені серця, зажерливі обличчя, неспокійні руки. І це ви — судді? Ви, що гендлюєте чеснотою, що марите безпекою, наче дівчина коханням; а проте помрете у страсі, не знаючи навіть, що все життя брехали? І це ви беретеся судити того, хто страждає без ліку, хто щодня кривавиться тисячма нових ран! Будьте ж певні, спершу вам доведеться вбити мене! Зневажай раба, Хереа. Він вище твоєї чесноти, бо ще може любити свого жалюгідного пана, і він захищатиме його від вашої шляхетної брехні, ваших облудних язиків...
Хереа. Любий Геліконе, ти стаєш пишномовним. Щиро кажучи, раніше смак у тебе був кращий.
Гелікон. Справді, це прикро. Ось що значить багато з вами знатися. В старого подружжя й волосинок у вухах однакове число — такі вони стають подібні. Але я стану собою, не бійся, я стану. Просто ось що... Подивися, бачиш оце обличчя? Так. Роздивись його добре. Чудово. Ти побачив свого ворога.
Він виходить.
Сцена 7
Хереа. А тепер треба діяти швидко. Залишайтеся тут обидва. Сьогодні ввечері нас буде сотня. (Виходить).
Старий патрицій. «Залишайтеся тут, залишайтеся тут!» Я б краще пішов. (Втягує повітря носом). Тут чути смертю.
Перший патрицій. Або брехнею. (З сумом). Я сказав, що це чудовий танок.
Старий патрицій (заспокійливо). Він такий і був у певному розумінні. Такий і був.
Наче шквал, вбігають численні патриції та вершники.
641


Сцена 8
Другий патриці йі Що сталося? Ви не знаєте? Нас покликав імператор.
Старий патрицій(" неуважно). Мабуть, для танку.
Другий патрицій. Якого ще танку?
Старий патрицій. Ну, одне слово, для мистецької таїни.
Третій патрицій. Мені сказали, що Калігула дуже хворий.
Перший патрицій. Воно так і є.
Третій патрицій. Та що з ним? (Радісно). Невже справді він помирає?
Пе рший патрицій. Не думаю. Його хвороба смертельна тільки для інших.
Старий патрицій. Якщо вже зважились на слово.
Другий патрицій. Розумію тебе. Та чи нема якоїсь іншої хвороби, не такої тяжкої і втішнішої для нас?
Перший патрицій. Ні, ця хвороба не має конкурентів. Даруйте, я мушу бачити Хереа.
Виходить. Заходить К е з о н і я. На хвилю все змовкло.
Сцена 9
Кезонія (з байдужим видом). У Калігули болить живіт. Він блює кров’ю.
Патриції збігаються круг Кезонії.
Другий патрицій. О всемогутні боги, даю обітницю: якщо він одужає, дати двісті тисяч сестерціїв до державної скарбниці.
Третій патрицій (надміру палко). Юпітере! Візьми моє життя замість його.
Зайшов Калігула, стоїть і слухає.
642


Калігула (підходячи до Другого патриція). Люцію, я приймаю твою пожертву, дякую тобі. Мій скарбничий зайде завтра до тебе. (Підходить до Третього патриція й обіймає його). Якби ти знав, як я зворушений. (Пауза, ніжно). То ти любиш мене?
Третій патрицій (розчулений). Ох, Цезарю, тієї миті я віддав би тобі все.
Калігула (знов обіймаючи його). Е! Це вже занадто, Кассію, я не заслуговую стільки любові. (Кассій робить заперечливий рух). Ні, ні, кажу тобі. Я не вартий. (Кличе двох охоронців). Заберіть його. (Лагідно до Кассія). Іди, друже. І пам’ятай, що Калігула віддав тобі своє серце.
Третій патрицій (трохи занепокоєний). Але куди ж мене ведуть?
Калігула. На смерть, куди ж іще. Ти віддав своє життя за моє. І я тепер почуваю себе краще. У роті вже нема жаского смаку крові. Ти вилікував мене. А ти щасливий, Кассію, що зміг віддати своє життя за чиєсь, коли той хтось зветься Калігула? Ось я зараз знову готовий до будь- яких свят.
Третього патриція забирають, той опирається й кричить.
Третій патрицій. Я не хочу. Це ж був жарт.
Калігула (мрійливо, між зойками). Невдовзі й шляхи морські поростуть мімозами, і жінки будуть у легкому вбранні, й небо ясне та свіже, Кассію! Чар життя!
Кассій от-от вийде. Кезонія злегка підштовхує його.
(Обертаючись, раптом поважніє). Якби ти, друже мій, достатньо любив життя, то б не грався ним отак необачно.
Кассія забирають.
(Повертаючись до столу). А коли програв, завжди слід платити. (Пауза). Ходімо, Кезоніє. (Повертаючись до інших). До речі, навіялась мені чудова думка, якою хочу
643


з вами поділитись. Моє царювання досі було дуже щасливим. Ані всесвітньої чуми, ані жорстокої релігії, навіть державного заколоту, коротше, нічого, що б могло спровадити вас на той світ. І, бачите, почасти саме тому я намагався надолужити мудрість долі. Хочу сказати... не знаю, чи ви зрозумієте мене (стиха хихоче), зрештою, це я став на місце чуми. (Змінивши тон). Та замовкніть. Ось Хереа. Це для тебе, Кезоніє.
Виходить. Заходять Хереа і Перший патрицій.
Сцена 10
Кезонія швидко йде до Хереа.
К е з о н і я. Калігула помер.
Вона відвертається, ніби плаче, й приковує поглядом інших, що мовчать.
Усі присутні приголомшені, але з різних причин.
Перший патрицій. Ти... ти певна, що сталося таке лихо? Це неможливо, він же щойно танцював.
Кезонія. Отож-бо. Це зусилля й доконало його.
Хереа швидко переходить від одного до другого й повертається до Кезонії. Всі мовчать.
(Повільно). Ти мовчиш, Хереа?
Хереа (теж повільно). Це велике лихо, Кезоніє.
Навально заходить Калігула і йде до Хереа.
Калігула. Добре граєш, Хереа. (Повертається й дивиться на інших. З посмішкою). Отак-то! Не вдалося. (До КезонГі). Не забудь, що я казав тобі. (Виходить).
644


Сцена 11
Кезонія мовчки веде очима за Калігулою.
Старий патрицій (його ще живить невмируща надія). Кезоніє, а він занедужав?
Кезонія (дивлячись на нього з ненавистю). Ні, ясочко, але ти не знаєш, що ця людина спить по дві години, а решту часу, не можучи спочити, блукає галереями палацу. Ти не знаєш, ти ніколи не цікавився, про що думає цей чоловік під час болісних годин від півночі до сходу сонця. Чи він хворий? Ні. Принаймні доки ти не придумаєш назви і ліків для виразок, якими вкрита його душа.
X ер е а (ніби й співчуваючи). Твоя правда, Кезоніє. Ми не забуваємо, що Кай...
Кезонія (запально). Ні, ви не забуваєте. Та вам, як усім, що не мають душі, нестерпні ті, в кого вона велика. Велика душа! Ось що вам допікає, хіба не так? То назвемо це недугою: нехай порадіють святенники. (Змінивши тон). Хереа, ти коли-небудь знав, що таке любити?
Хереа (знову такий, як завжди). Кезоніє, ми тепер застарі, щоб цього вчитися. До того ж невідомо, чи дасть нам Калігула час на це.
Кезонія (вже стримавшись). Твоя правда. (Сідає). Мало не забула, що казав Калігула. Ви знаєте, що сьогодні день мистецтв?
Старий патрицій. За календарем?
Кезонія. Ні, за Калігулою. Він запросив кількох поетів. Дасть їм тему для імпровізації. І дуже бажає, щоб поети з-посеред вас теж брали участь. Зокрема, вказав на молодого Сціпіона та Метелла.
М е т е л л. Але ж ми не готові.
Кезонія (ніби й не почула, безбарвним голосом). Ясна річ, будуть нагороди. А є й покарання. (Усі ледь відсахують- ся). Можу вам сказати довірчо — не дуже важкі.
Заходить Калігула. Похмуріший, ніж будь-коли.
645


Сцена 12
Калігула. Все готове?
К е з о н і я. Все. (До охоронця). Нехай зайдуть поети.
Парами заходить кільканадцятеро поетів і відходять праворуч, помалу сповільняючи крок.
Калігула. А ще?
К е з о н і я. Сціпіоне та Метелле!
Обидва приєднуються до поетів.
Калігула, Кезонія і решта патриціїв сідають у глибині ліворуч. Недовга тиша.
Калігула. Тема: смерть. Час: одна хвилина.
Поети квапливо починають писати на табличках.
Старий патрицій. А хто буде судити?
Калігула. Я. Не досить?
X е р е а. Каю, а ти береш участь?
Калігула. Це непотрібно. Свій твір на цю тему я склав давно.
Старий патрицій. І де його можна почитати?
Калігула. Як на мене, то я щодня його читаю.
Кезонія з жахом дивиться на нього.
Калігула (брутально). Я тобі гидкий?
Кезонія (лагідно). Перепрошую.
Калігула. Ох! Без смиренності, будь ласка, тільки без смиренності. І саму тебе важко терпіти, а твою смиренність аж ніяк!
Кезонія повільно підводиться.
(До Хереа). Слухай далі. Це єдина річ, яку я створив. Але й вона дає доказ, що я єдиний митець в історії Риму, розумієш, Хереа, єдиний, який узгодив свої думки зі своїми діями.
Хереа. Це тільки завдяки владі.
646


К а л і г у л а. Авжеж. Хоч дехто вважає — завдяки її вадам. У мене нема потреби щось творити, я живу. (Брутально). А ви всі існуєте насправді?
М е т е л л. Гадаю, існуємо.
Всі. Так.
К а л і г у л а. Гаразд, слухайте мене добре. Забудьте, хто з вас вищий, хто нижчий. Я свистатиму. Перший починає читати. На мій свист він мусить зупинитися, і хай починає другий. І так далі. Переможцем, звичайно, буде той, чий виступ не перерветься свистом. Приготуйтеся. (Повертається до Хереа й довірчо). Усьому слід давати лад, навіть мистецтву.
Свисток.
Перший поет. Чорним ідучи я берегом, смерті...
Свист. Поет відходить ліворуч.
Згодом інші робитимуть те саме.
Усі рухи якісь механічні.
Другий поет. Парки собі у вертепі...
Свист.
Третій поет. Прошу вже смерті щодня я...
Несамовитий свист.
Четвертий поет виходить наперед і прибирає пози декламатора.
Свист лунає раніше, ніж він почав говорити.
Пя т и й поет. Був я колись ще хлопчатком...
Калігула (кричить). Ні! Який може бути зв’язок між дитинством недоумка і нашою темою? Ти мені скажеш, який зв’язок?
П’я т и й поет. Але я не закінчив, Каю...
Несамовитий свист.
Шостий поет (підступає, прокашлюється). Смерть невблаганна іде...
Свист.
647


Сьомий поет (таємниче). Плутана й темна молитва...
Уривчастий свист.
Підходить Сціпіон без таблички.
К а л і г у л а. Тепер ти, Сціпіоне. І що, без табличок?
Сціпіон. Вони мені непотрібні.
К а л і г у л а. Побачимо. (Покусує свого свистка).
Сціпіон (дуже близько від Калігули, не дивлячись на нього і з якоюсь утомою).
Чистого вже не зазнати блаженства і променя сонця.
Свято жалобне незвичне та буйна і прикра утіха...
К а л і г у л а (лагідно). Може, годі? (До Сціпіона). Ти ще надто молодий, щоб знати справжні уроки смерті.
Сціпіон (пильно дивиться на Калі гулу). Я був надто молодим, щоб утратити батька.
К а л і г у л а (швидко відвертається). Гей, ви, шикуйтеся. Віршомази — це надто тяжка для мене кара. Я досі гадав, що маю вас за союзників. Іноді мені марилося, що ви будете останньою когортою моїх оборонців. Та все намарне, відкидаю вас до своїх ворогів. Поети проти мене! Коли так, то це вже кінець. Ідіть собі стрункими рядами. Проходьте переді мною й лижіть таблички, щоб стерти сліди своєї ганьби. Увага! Рушили!
Ритмічні свистки.
Ідучи, поети лижуть свої безсмертні таблички й виходять праворуч. Дуже тихо.
І вийдіть усі.
У дверях Хереа притримує Першого патриція за плече.
X е р е а. Час настав.
Молодий Сціпіон, почувши, вагається на порозі і йде до Калігули.
К а л і г у л а (злісно). Ти не можеш дати мені спокій, як це зробив твій батько?
648


Сцена 13
С ц і п і о н. Годі, Каю, все це марне. Я вже знаю, що іти обраний.
К а л і г у л а. Залиш мене.
С ц і п і о н. Я справді піду, мені здається, я зрозумів тебе. Ні для тебе, ні для мене, так схожого на тебе, вже немає виходу. Поїду кудись далеко і спробую все це обміркувати. (Пауза. Дивиться на Калігулу. З сильним притиском). Прощавай, любий Каю. Коли все скінчиться, не забудь, що я любив тебе.
Виходить. Калігула дивиться услід. Піднімає руку, але, сіпнувшись усім тілом, повертається до Кезонії.
К е з о н і я. Що він сказав?
Калігула. Тобі це невтямки.
К е з о н і я. Про що ти думаєш?
Калігула. Про це. І про тебе також. Хоча це одне й те саме.
К е з о н і я. А що сталося?
Калігула (дивлячись на неї). Сціпіон пішов. Я розлучився з ним приязно. Щодо тебе, то мені цікаво, чому ти ще тут...
К е з о н і я. Бо я жалію тебе.
Калігула. Ні, якщо я вб’ю тебе, мені здається, тоді я зрозумію.
К е з о н і я. Це було б розв’язкою. Що ж, зроби так. Хіба ти не можеш принаймні хвилину пожити вільно?
Калігула. Вже кілька років, як я тішуся вільним життям.
К е з о н і я. Я маю про це іншу думку. Зрозумій мене добре. Мабуть, гарно було б — жити й любити, маючи чисте серце.
Калігула. Кожен здобуває свок} чистоту, як може. Я знаходжу її в пошуках істотного. З іншого боку, це не заважає мені вбити тебе. (Сміється). Це б увінчало мій життєвий шлях. (Підводиться й повертає дзеркало до себе. І,
649


ніби якась тварина, опустивши руки, застигло йде по колу). Це смішно. Коли я не вбиваю, то почуваю себе самотнім. Живих не досить, щоб залюднити світ і прогнати нудьгу. Коли ви всі тут, я відчуваю безмірну порожнечу, в яку не можу дивитися. Мені добре тільки серед мертвих. (Стає обличчям до публіки, трохи схилившись наперед, забувши про Кезонію). Вони справжні. Такі, як я. Вони чекають і підганяють мене. (Хитає головою). Я довго розмовляю з тим або іншим, що волає до мене, благаючи помилування, хоч повідрізав їм язики.
К е з о н і я. Іди сюди. Приляж біля мене. Поклади голову мені на коліна.
Калігула це робить.
Ти добрий. Усе мовчить.
Калігула. Усе мовчить? Перебільшуєш. Хіба не чуєш брязкоту зброї?!
Лунає брязкіт.
Хіба не чуєш, як кволим тисячоустим гомоном обзивається причаєна ненависть?
Гомі
К е з о н і я. Ніхто не наважиться...
Калігула. Ось вона, глупота...
К е з о н і я. Вона не вбиває. Вона робить мудрішим.
Калігула. Вона убивча, Кезоніє. Убивча, бо вважає себе ображеною. О, мене вб’ють не ті, в кого я убив сина чи батька. Ці вже зрозуміли. Вони зі мною, в них той самий смак у роті. Але я беззахисний супроти марнославства тих, із кого я глузував і сміявся.
К е з о н і я (із запалом). Ми тебе оборонимо, ще багато любить тебе.
Калігула. Вас усе меншає. Я роблю все потрібне для цього. Та й потім, будьмо ж справедливі, проти мене не тільки глупота, а й законне право і сміливість тих, хто хоче бути щасливим.
650


К е з о н і я (тим самим тоном). Ні, вони тебе не вб’ють. Або втручання небес знищить їх раніше, ніж вони діткнуться до тебе.
К а л і г у л а. НебесІ Бідолахо, таж їх нема. (Сідає) Г Але звідки одразу стільки любові, хіба ми про це домовлялися?
К е з о н і я (підвелася й ходить). Отже, мало бачити, як ти вбиваєш, треба знати, що вб’ють і тебе? Мало бачити тебе жорстоким, шматованим пристрастями, чути сморід смерті, коли ти мостишся до мене! Щодня я бачу, як у тобі все менше стає людського. (Повертається до нього). Я знаю, що вже стара й скоро буду негарна. Та турбота за тебе дала мені стільки душі, що мені байдужа твоя нелюбов. Ти ще досі дитина, й мені хотілося б тільки бачити тебе зціленим. Усе моє життя належить тобі. А що тобі треба більшого за життя?
Калігула (підводиться й дивиться на неї). Ти вже віддавна тут.
К е з о н і я. Це так. І ти хочеш мене зберегти, правда?
Калігула. Не знаю. Я тільки знаю, чому ти тут: задля гострої, безрадісної втіхи вночі і через те, що знаєш про мене. (Бере Кезонію в обійми і рукою відхиляє її голову назад). Мені двадцять дев’ять років. Це мало. Але зараз, коли життя здається мені таким довгим, так переобтяженим непотребом і, власне, таким завершеним, ти залишаєшся останнім свідком. І я не можу збороти соромливої ніжності до старої жінки, якою ти станеш.
К е з о н і я. Скажи, що хочеш зберегти мене!
Калігула. Я не знаю. Знаю тільки — і це найстрашніше — ця соромлива ніжність — єдине чисте почуття, якого я зазнав у житті.
Кезонія вивільняється з обіймів. Калігула йде за нею.
Вона притуляється до нього спиною, він обплітає її руками.
Хіба не буде краще, якщо зникне останній свідок?
Кезонія. Це не має значення. Я щаслива від твоїх слів. Однак чому я не можу поділити таке щастя з тобою?
Калігула. Хто сказав тобі, що я нещасливий?
651


К е з о н і я. Щастя щедре. Воно не живе на руїнах.
Калігула. У такому разі, є два види щастя, і я обрав щастя вбивств. Бо я щасливий. Були часи, коли мені здавалося, що я досягнув меж страждання. Та де там! Можна йти куди далі. І на краю того світу — пишне, несплямоване щастя. Подивися на мене.
Вона повертається до нього.
Я сміюся, Кезоніє, на згадку, що цілі роки Рим уникав вимовляти ім’я Друзілли. Бо всі ці роки Рим був одурений. Любові для мене не досить — ось що я тоді зрозумів. Це саме я розумію й сьогодні, дивлячись на тебе. Когось любити — це дати згоду старішати удвох. Я нездатний на таке кохання. А стара Друзілла куди гірша від Друзілли мертвої. Вважають, що людина страждає через те, що кохана істота колись там померла. Та справжнє страждання не таке минуще: воно настає тоді, коли помічаєш, як гіркий спогад утрачає гіркоту. Навіть біль не має жодного сенсу. Ти бачиш, що в мене нема виправдань, нема й сліду кохання, нема й сумовитої гіркоти. Я без алібі. Але сьогодні я вільніший, ніж будь-коли за ці роки; вільний від спогадів та ілюзій. (Напружено-нервовий сміх). Я знаю, що все нетривке. Ото вже знання! Нас тільки двоє чи троє в історії, які випробували це, зазнали цього облудного щастя. Кезоніє, ти дивилась аж до кінця прецікаву трагедію. І вже час, щоб для тебе завіса опустилася.
Стає знову позад Кезонії й передпліччям захоплює їй шию.
Кезонія (з переляком). І отака жаска свобода — щастя?
Калігула (помалу перетискаючи рукою горло Кезонії). Будь певна, Кезоніє. Без неї я був би людиною вдоволеною. Завдяки їй я досягнув божистої прозірливості самітника. (Збуджується все дужче й дужче, помалу душачи КезоніЮу яка не опирається. Руки в неї трохи підняті. Говорить, схилившись до її вуха). Я живу, я вбиваю, утверд¬
652


жую п’янку всевладність руйнівника, перед якою сила творця скидається на блазнювання. Ось що таке — бути щасливим. Ось воно, щастя, нестерпне звільнення, всеосяжна зневага, кров та ненависть навколо мене, незрівнянне усамітнйшя людини, що може порядкувати всім своїм життям, безмірна радість безкарного вбивства, безжальна логіка, яка розчавлює людське життя (регоче), розчавлює тебе, Кезоніє, щоб досягти нарешті безвічної самотності, якої я прагну.
К е з о н і я (мляво пручаючись). Каю!
К а л і г у л а (дедалі дужче збуджений). Ні, ні, тільки не розчулюватись. Треба завершити, бо час підганяє. Час підганяє, люба Кезоніє!
Кезонія хрипить. Калігула тягне її до ліжка, в яке вона падає.
Знетямлено дивлячись на неї, хрипким голосом.
І ти теж була винна. Але вбивати — це не вихід.
Сцена 14
Калігула крутнувся й у нестямі підходить до дзеркала.
Калігула. Калігуло! Ти теж винний. Хіба не правда: трохи менше, трохи більше! Та хто наважиться звинуватити мене у світі без суддів, де невинних немає. (В тяжкій тузі, притиснувшись до дзеркала). Ти ж бачиш, що Гелікон не прийшов. Я не здобуду місяць. Але як гірко, коли причини й обов’язок спонукають тебе іти до завершення. Бо я боюся завершення. Брязкіт зброї. Це невинність готує свій тріумф. Чому я не на їхньому місці! Мені страшно. Як же гидко, зневажаючи інших, відчувати ту саму боязкість у душі, що й вони. Та це нічого не значить. Страх теж нетривкий. Я знов буду серед незмірної порожнечі, в якій угамовується серце. (Трохи відступає, знову підходить до%дзеркала. Здається, ніби трохи заспокоївся. Говорить і далі, але тихішим і зосередженішим голосом). Усе таке складне. І однак — усе
653


просте. Якби я здобув місяць, якби задовольнився коханням, усе б змінилося. Але як угамувати оцю спрагу? Де знайти таке серце чи такого бога, що були б глибокі, як озеро? (Плачучи, стає навколішки). І в цьому і в іншому світі нема нічого, що я не зміг би зміряти своєю міркою. Проте я знаю, і ти знаєш теж (плачучи, простягає руки до дзеркала): усе було б гаразд, якби мені пощастило здобути неможливе. Неможливе! Я шукав його на краю світу, на межах свого єства. Я простягав руки (кричить), я простягаю руки, а зустрічаю тебе, завжди ти був навпроти мене, і я скільки сили ненавидів тебе. Я не знайшов істинного шляху, ні до чого не прийшов. Моя свобода була неповна. Геліконе! Геліконе! Ні звуку, знову ні звуку. Ну що за тяжка ніч! Гелікон не прийде, ми винні довіку. А ця ніч тяжка, як людська скорбота.
За лаштунками чути брязкіт зброї й перешіптування.
Гелікон (з'являється в глибині). Стережися, Каю! Стережися!
Невидима рука заколює Гелікона. Калігула підводиться, бере в руки ослін і, важко дихаючи, підходить до дзеркала. Оглядає себе, вдає, ніби стрибає вперед — його двійник у дзеркалі поривається назустріч — і, розмахуючись, кидає ослона.
Калігула (кричить). В історію, Калігуло, в історію!
Дзеркало розбивається, і водночас через усі двері входять озброєні заколотники. Калігула з божевільним реготом повертається до них обличчям. Старий патрицій б’є його ззаду, Хереа просто в груди.
Сміх Калігули обертається на судомні зойки. Б’ють усі. Зойкнувши востаннє, хрипучи/и сміючись, Калігула кричить:
Я ще живий!
Завіса
© Український переклад. П. В. Таращук, 1991.


ЗМІСТ
Трагічний гуманізм Альбера Камю. Передмова Д. Наливайка 5
СТОРОННІЙ. Переклад А. Перепаді 29
V
jp. ЧУМА. Переклад А. Перепаді 117 ПАДІННЯ. Переклад А. Перепаді 371
ОПОВІДАННЯ ТА ЕСЕ
З КНИГИ «ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО»
Зрадлива жінка. Переклад М. Тютюнника 458
Відступник, або Сум’яття в душі. Переклад А. Перепаді 478
Гість. Переклад А. Перепаді 495
Йона, або Художник за роботою. Переклад М. Тютюнника 510
Обітний камінь. Переклад А. Перепаді 540
З КНИГИ fШЛЮБИ».
Літо в Алжірі. Переклад О. Чернія 571
З КНИГИ «ЛІТО»
Прометей у пеклі. Переклад О. Жупанського 581
ТЕАТР
КАЛІГУЛА. Переклад 77. Таращука 585


Литературно-художественное издание
СЕРИЯ
ЗАРУБЕЖНАЯ ПРОЗА XX СТОЛЕТИЯ
Основана в 1988 году КАМЮ Альбер Избранные произведения
Перевод с французского
Киев, издательство художественной литературы «Днипро»
На украинском языке
Художній редактор О. Д. Назаренко.
Технічні редактори Л. /. Ільченко, Н. К. Достатня.
Коректор А. Л. Алейникова
ИБ № 4764
Здано до складання 27.09.90. Підписано до друку 29.04.91.
Формат 70X100 ' /32* Папір офсетний № 1. Гарнітура тайме.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 26,65. Умовн. фарбовідб. 27,219. Обл.-вид. арк. 32,058. Тираж 30000 пр. Зам. 0—266. Ціна 4 крб. 10 к.
Видавництво художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
Київська книжкова фабрика «Жовтень».
254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.
Камю А.
К18 Сторонній: Повість. Чума: Роман. Падіння: Повість / Пер. з фр. Передм. Д. Наливайка.— К.: Дніпро, 1991.— 655 с. іл. (Зарубіж. проза XX ст.) ISBN 5-308-00908-2
До збірки ввійшли кращі твори одного з найвидатніших письменників сучасної Франції (1913—1960),такі як «Сторонній», «Чума», «Падіння», п’єса «Калігула», оповідання та egg. Для творчості Камю характерні болісні пошуки моральних істин, намагання зрозуміти сенс людського буття.
4703010100—179 _
-179.9! ББК 84.4 Фр
М 205(04)—91