Text
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ
Владислав Татаркевич
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ
Том З
Філософія XIX століття і новітня
Львів, Монастир Монахів Студитського Уставу Видавничий відділ «Свічадо», 1999
Переклад за виданням: Władysław Tatarkiewicz. Historia filozofii: T. 3: Filozofia XIX wieku i współczesna. — Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1995.
ББК 87.3я7 T 23
Переклад з польської Олега Гірного
Переклад виконано в лабораторії змісту освіти Львівського обласного науково-методичного інституту освіти
Науковий редактор Віктор Пструшенко, канд. філософських наук Художнє оформлення Олени Мікули
Видання цього тому підтримане фондом OSI-Zug спільно з Центром видавничого розвитку Інституту відкритого суспільства (Будапешт) та Міжнародним фондом «Відродження» (Київ).
This edition was published with the support of the «Central European University Translation Project», sponsored by the Center for Publishing Development of the Open Society Institute — Budapest and the International Renaissance Foundation — Kyiv.
Навчальне видання
Татаркевич, Владислав ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ
т. з
Філософія XIX століття і новітня
Літературний редактор: Наталка Римська Богословський редактор: Тереза Ференц Технічний редактор: Ірина Стемпіцька
Татаркевич, Владислав.
Т 23 Історія філософії: Т. 3: Філософія XIX століття і новітня / Пер. з пол.
О. Гірний. — Львів: Свічадо, 1999. — 568 с.
ISBN 966-561-039-2 T. 1-3
ISBN 966-561-141-0 T. З
Третій том містить огляд філософії XIX століття (після 1830 року) та новітньої. Всебічний аналіз філософії цього періоду (із виведенням генези її теорій, течій і напрямків, дослідженням їх взаємозалежностей, подальшого розвитку і впливу) доповнено зіставленнями одночасних суспільних, наукових, мистецьких змін.
Том також містить іменний і предметний покажчики, що значно полегшить вивчення історії філософії за тритомовою працею Владислава Татаркевича, яка є пам’яткою львівської філософської школи, студентові-філософу, богослову та кожному, хто цікавиться предметом.
ББК 87.3я7
_ 0403000000-33 „
Т 561-99 Бе3
оголошення
ISBN 966-561-039-2 Т.1-3 ISBN 966-561-141-0 Т.З
© Copyright by Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa, 1981.
© Монастир Монахів Студитського Уставу, українське видання, 1999.
ЧАСТИНА ПЕРША
ФІЛОСОФІЯ XIX СТОЛІТТЯ
1. Сучасна філософія. Філософія, що її можна вважати “сучасною” в широкому значенні цього слова, розпочинається від 1830 року. Те, що було до цієї дати, вже явно відійшло у минуле і є для нас якщо не чужим, то в кожному разі далеким, і якщо й пов’язане з нашою думкою, то тільки опосередковано. Те, що з’явилося після цієї дати, або вже стосується до сучасності, або принаймні безпосередньо до неї вело. Ідеї Конта, Дж. Ст. Мілла чи Маркса, котрі з’явилися одразу після 1830 р., збереглися до нашого часу; з них або у боротьбі з ними виросли ідеї XX століття. Одні з них залишаються сучасними й далі, а інші якщо й відійшли у минуле, то таке, що тісно пов’язане із сучасністю.
Весь цей час після 1830 року хоча й становить певну цілість, охоплює, однак, два періоди: той, що становить наше безпосереднє “минуле”, і той, що становить наше “теперішнє”. Безпосередня минувшина — це XIX століття, точніше кажучи, його середина й кінець, а “теперішність” у широкому розумінні — це минулі роки XX століття.
2. Границі періоду. Приблизно 1830 року у філософії та всьому європейському умонастрої відбулась радикальна зміна: минулося засилля ідеалізму та романтизму, почав формуватися позитивний спосіб мислення, який відтоді характеризував XIX століття вже аж до кінця. Межа тут чітка: 1831 року помер Геґель, і відтоді довго не з’являвся жоден видатніший твір конструктивістської, метафізичної, ідеалістичної філософії, а 1830 року почав виходити «Курс позитивної філософії» Конта — твір, котрий ознаменував нову епоху. Те, що діялося у філософії протягом перших трьох десятиріч XIX століття, раптом стало далеким і чужим.
Ознаки періоду, який тоді розпочався, ми схильні вважати характерними для усього XIX століття: справжньою філософією століття здається нам саме філософія після 1830 року. Існував навіть парадоксальний вислів, що XIX століття насправді почалося лише в 1830 році. Це не цілком слушно, бо перші три його десятиріччя — ідеалістичні й романтичні — якщо й не мали його пізніших рис, то не мали в собі так само й рис XVIII століття, а тому до нього тим більше не можуть бути включені. Власне від 1830 р. настав немовби поворот до духу XVIII століття, до його мінімалізму, реалізму, утилітаризму. Конт лише повернувся на позицію д’Аламбера.
Правдою є радше те, що у XIX столітті одна одну по черзі змінили дві
5
цілком відмінні панівні філософії. Спершу були сміливі великі філософські системи, а потім, після 1830 року, стримана й обережна філософія; спочатку була філософія типу Геґеля, а потім — типу Конта й Мілла. Друга тривала довше і є ближчою до нас, тому й здається нам “справжнім” дев’ятнадцятим століттям. Першу ми зачисляємо до минувшини, цю ж — до сучасності у широкому розумінні.
3. Злети й падіння філософії XIX століття. Філософія XIX століття, особливо другої його половини, розвивалась інакше, ніж давніша. Перш за все її розвиток відбувався у значно швидшому темпі: ідеї виникали одні за одними й нераз уже через кілька років поступались місцем діаметрально протилежним. До цього вели нові загальні умови життя, його посилений темп, нова техніка, розвинута організація. Небачені досі засоби зв’язку уможливлювали швидший та легший обмін думками. Ніколи ще до цього не було й такої кількості вищих шкіл, таких можливостей говорити і слухати про філософію. Ніколи кількість філософських публікацій не була такою великою, як тепер. Почалася справжнісінька книжкова повінь, якої у попередні віки не можна собі було навіть уявити, а, крім того, виникло нове явище: наукова періодика. Це саме вона відразу стала однією з головних форм філософської продукції, викликала перехід від більших публікацій до статей, розвідок, нотаток, до легших і швидших способів обміну думками.
Результати цих нових умов, нового темпу не були виключно позитивними. Легкість здобування знань привела до їх поверховості; з’явилося більше не тільки філософів-професіоналів, але й дилетантів. Доступність друку викликала те, що друкувались також і маловартісні праці, котрі раніше спокійнісінько залишилися б у рукописах без жодної шкоди для філософії.
При цьому, якщо філософія сама збагатилась, то порівняно з іншими науками дещо втратила. З першого місця, яке філософія посідала у науковому продукуванні минулих століть, вона зійшла на досить далеке після природничих та історичних наук, котрі тепер продукували знань більше, ніж філософія. Причому вона здала не тільки свої бібліографічні, але так само й суспільні позиції: провідну роль, яку вона досі відігравала, філософія віддала природознавству та історії. Це сталося не одразу і поступово, але, врешті- решт, дуже швидко час її найбільших перемог змінився часом, коли в очах багатьох людей вона стала зайвою і навіть анахронічною наукою.
Філософія відстала не лише стосовно окремих наук, але й художньої літератури. Попри велику кількість філософських книг, на початку століття публікувалось значно більше поезії, а потім ще більше романів. Про XIX століття ніхто вже не говорив, як про попереднє, що воно є “філософським” — воно було радше науковим і літераторським, якщо не технічним та політичним. У поемі чи романі дух століття знаходив часом повніше вираження, аніж у філософській системі. І якщо філософія далі ще впливала на окремі науки та белетристику, то й навпаки — ті у свою чергу також впливали на неї. Навіть більше, вона сама намагалась уподібнитися до них — чи до окремих наук, чи до художньої літератури: то продукувала есе, схожі на повісті, а то знову, відмовляючись від власної окремішності, хотіла бути однією зі спеціальних
6
наук. Вагалась між отими двома полюсами: філософією белетристичною і науковою. І, чи не вперше, опинилась відразу перед двома небезпеками: розчинитись або у точних науках, або в художній літературі.
Таким чином, з одного боку, філософія процвітала, розширювались її галузі, чудово зростала обізнаність з її історією, вона вперше дійшла до такого рівня незалежності, не обмеженого традицією, моральними, суспільними, релігійними обставинами. Але, з іншого боку, з’явилось те особливе явище, що типові представники того часу почали погорджувати філософію, твердити, що вона не є наукою, і навіть вважати її шкідливою, бо вона, мовляв, відволікає від справжньої науки. Часом — як Паскаль — міркували, що справжня філософія полягає у тому, щоб зректися філософії, і хотіли зректися її заради науки, як Паскаль заради релігії.
4. Національні відмінності. Поступ у комунікації зблизив між собою країни та нації, і зацікавлення чужими ідеями теж зробило своє. Першим проявом цього зближення, а потім і його подальшим стимулом, були переклади з одних мов на інші: ніколи ще до того не перекладалось чужими мовами стільки філософських праць, як у другій половині XIX століття. Такі численні переклади випливали із зближення націй, а потім у свою чергу самі підсилювали це зближення.
Позитивізм, цей найбільш характерний вияв філософії тих часів, був спільним плодом принаймні двох націй, твором французької та англійської думки, оскільки рівною мірою виводився як із “позитивної філософії” Конта, так і з емпіризму Мілла. І це не був якийсь відособлений випадок. Впливи одних країн на інші діяли постійно, причому часто вони були взаємними: спочатку ідеалізм німців впливав на інші країни, а потім позитивізм інших країн впливав на німців. Гегемонії якоїсь однієї країни не було. На початку століття протягом одного покоління могло здаватись, що німці, які до Канта серед більших європейських націй пасли у філософії задніх, раптово вирвалися вперед, проте ця їхня першість була хисткою, в будь-якому разі недовгою. Зі середини століття про неї вже цілком не могло бути мови: основна течія епохи — позитивізм — сформувалась і запанувала без їхньої участі.
Однак, незважаючи на все це, попри полегшення комунікації, книготоргівлі, обміну думками, національні відмінності у трактуванні філософії залишились. Вони виявились сильнішими від усіх зовнішніх уніфікаційних чинників, і в кінцевому підсумку протягом XIX ст. філософія у кожній країні розвивалась по-різному. В Англії творились і стикались інші позиції, ніж у Франції, а в Німеччині чи Польщі — ще інші. Різними були навіть проблеми, які дискутувались у кожній із цих країн. Так само відмінним був і ритм розвитку філософії: в Англії та Франції взаємопротилежні теорії співіснували поряд одна з одною упродовж цілого століття, а в Польщі чи в Німеччині вони по черзі брали гору і витісняли одна одну.
В Англії століття розпочалося суперечкою філософів “здорового глузду” та “філософських радикалів”, і там аж до кінця століття точилось безупинне змагання двох основних доктрин, які вони представляли: інтуїтивізму та емпіризму.
7
Франція, починаючи від Бірана і Конта, також була тереном постійного змагання двох напрямків, проте інакших, ніж в Англії, а саме спіритуалізму та позитивізму.
В Німеччині між собою боролись ще інші доктрини: критицизм, матеріалізм, ідеалізм. Але вони виривалися вперед почергово: німецька філософія, почавши від критицизму, швидко перейшла до ідеалістичної метафізики, в 30-х же роках раптово переметнулась до матеріалізму, щоб нарешті, з початком 60-х років, знову повернутись до критицизму.
Польща у своїй філософії протягом століття так само кидалась із крайності в крайність: почала від позитивізму, після листопадового повстання перейшла до мєсіянської метафізики, щоб опісля січневого повстання знову повернутися до позитивізму.
5. Період критики та просвітництва. Період, що охоплює середину і кінець XIX ст., характеризується великою різнорідністю філософських позицій, бо виникали нові і, поряд з ними, залишались прихильники старих. Формувалися антиметафізичні доктрини й, одночасно, відновлювались метафізичні. Це відновлення давніх поглядів, множення систем, розбиття філософії на чужі одна одній школи вказують на спорідненість цього періоду зі “шкільними” періодами, що вже бували у часи еллінізму та середньовіччя.
Однак не всі школи і не всі філософські доктрини у XIX столітті мали однакове визнання. Вагомими й типовими часто були ті, які обмежували завдання філософії, щоб виконати їх якомога обережніше, точніше, достовірніше. Такі теорії становили філософську основу тих часів. Теорії ж іншого типу, виголошувані прихильниками месіянізму, неосхоластиками чи спіритуалістами типу Равессона чи Фехнера, були, все-таки, тільки опозицією меншості. Це знову вказує на певну аналогію з деякими періодами давніших епох, а саме тими, головними гаслами котрих були просвітництво і критика.
Філософська орієнтація, без сумніву, була пов’язана з тодішніми суспільними і культурними умовами, доступними певним класам, з яких, власне, рекрутувалась більшість філософів. Це були умови винятково спокійного, заможного, забезпеченого й легкого життя. Природно, що вони породили натуралістів та емпіриків, які охоче займалися дійсністю, яку навіть гадки не мали проміняти на фантазії та спекуляції про якесь “більш справжнє” чи “краще” буття. Проте, породивши емпіризм, цей добробут XIX століття не породив оптимізму. Хоча класичні позитивісти й твердили, що життя їх задовільняє, а еволюціоністи були принаймні “меліористами”, тобто вважали, що світ, хай там що, прямує до кращого майбутнього, але водночас поширювалось і песимістичне вчення Шопенгауера, з’являлись похмурі погляди фон Гартмана й Ренана. Це ніби було доказом того, що філософські теорії деколи не так виражають, як радше доповнюють орієнтацію загалу, або виражають орієнтацію опозиційної меншості.
6. Два типи філософії. Від самого початку філософські пошуки різняться між собою тим, що в одних переважає сміливість, а в інших — обережність. У XIX ст. це протистояння набрало гостроти. В ньому зіткнулись два крайні типи філософії, які можна назвати філософіями максималістського і мінімалістського типу.
8
Філософія першого типу береться за обширні проблеми і намагається будьщо розв’язати їх; очевидно прагне їх розв’язати у якомога більш достовірний спосіб, але якщо достовірний спосіб виявляється неможливим, то бодай у недостовірний. Філософія ж другого типу враховує лише те, що є достовірним, ставить і розв’язує проблеми лише настільки, наскільки їх можна розв’язати з усією впевненістю. Перша керується передовсім метою, якої прагне досягти, друга — засобами, які має у своєму розпорядженні. Перша філософія є претензійна, друга — розважливо стримана.
У результатах обох типів філософії виникає така ж відмінність, як і в їх намірах. У всіх філософських питаннях існує певний мінімум тез, з котрим погоджуються більш-менш усі; суперечка точиться лише про те, чи можна й чи слід твердити щось більше, понад цей мінімум. Усі погоджуються з тим, що існують правдоподібні твердження — але чи існують також і цілком достовірні? Маємо знання про явища — але чи маємо його також і про самі речі? Знаємо наші уявлення про дійсність — але чи знаємо також і саму Дійсність? Знаємо фрагменти дійсності — але чи знаємо також її всю? Володіємо емпіричним знанням — але чи володіємо й апріорним? Пізнаємо світ за допомогою відчуттів — але чи пізнаємо його також за допомогою думки та інтуїції? Існує світ матерії — але чи існує також окремий світ духу? Існує природа — але чи існує також і надприродний світ? Існують реальні предмети — але чи існують також і ідеальні? Людські вчинки спрямовані на отримання безпосередньої користі — але чи мають вони й інші цілі? Благом людини є задоволення — але чи існують для неї ще й інші блага?
Мінімалістська філософія визнає лише оті мінімальні тези, такі як тези феноменологізму, емпіризму, суб’єктивізму, утилітаризму. Натомість максималістська, крім цього, схиляється ще й до визнання трансцендентних, апріорних, інтуїтивних істин, визнання духовного, ідеального, надприродного світу, визнання інших цілей, прагнень і благ, крім утилітарних. При обережній інтелектуальній орієнтації ці мінімальні тези виявляються достатніми для опису нашого світу, нашого пізнання і поведінки, все інше ж здається ілюзорним — у будь- якому разі недостовірним. Тому наслідком мінімалістської орієнтації були Розмаїті скептицизм, релятивізм, суб’єктивізм, емпіризм, сенсуалізм, гедонізм. Натомість їхні протилежності виходили, як правило, з максималістської орієнтації.
Древній неоплатонізм був безсумнівно максималістською доктриною, а пірронізм — мінімалістською; схоластика у XIII ст. була максималістською, а в XIV ст. перейшла до мінімалізму; в Новому Часі Спіноза належав до першого типу філософії, Локк і Юм — до другого. Періоди “великих філософських систем” повністю належали до першого, а періоди “критики і просвітництва” — до другого. У давнішій філософії, однак, це протистояння не мало великого значення. Оскільки максималізм і мінімалізм є крайніми доктринами, а крайні позиції не вичерпують філософських можливостей, тож залишаються ще проміжні позиції. Сміливість і обережність у філософії також можуть урівноважуватись — а так переважно у великих філософів і було. Немає підстав вважати Арістотеля максималістом, але немає також підстав вважати його мінімалістом. Подібно й Декарт чи Ляйбніц: вони прагнули
9
досягти тієї ж мети, що й максималісти, тобто хотіли довести найважливіші й, одночасно, найважчі для доведення речі, такі як існування Бога, душі, свободи волі, але у способах міркування і доведення часто уподібнювалися до мінімалістів. Обидві тенденції урівноважувалися й у Канта. Однак у XVIII столітті поділ філософії на ці два типи почав уже ставати виразним: погляди енциклопедистів були рішуче мінімалістськими, а школа Вольфа — рішуче максималістською.
У XIX ст. розлам довершився остаточно; про врівноважування цих двох тенденцій вже не було й мови. Тепер філософи говорили: або — або, все або нічого. І протягом століття обидві тенденції, обидва типи філософії по черзі брали гору: на початку століття панував максималізм, досягнувши свого апогею в ідеалізмі, а потім наступило тривале панування мінімалізму, вершиною якого був позитивізм. Оце і є, власне кажучи, головна підстава для поділу філософії XIX ст. на два періоди: до 1830 року та після нього.
Вочевидь, після 1830 року з’являлися й інші способи мислення. Марксизм, напр., не мав однобічності мінімалізму, але власне тому й не знайшов одразу того відгуку, як пізніше.
7. Перевага мінімалізму. Мінімалістська традиція Просвітництва проіснувала у Франції та Англії аж до початку XIX століття і лише тоді почала обриватись. А відразу після 1830 р. наступила нова фаза мінімалізму: «Курс позитивної філософії» Копта та «Система логіки» Дж. Ст. Мілла розпочали в обидвох цих країнах його новий період. Ці дві книги стали двома філософськими фундаментами епохи, а наступне покоління заклало ще й третій: ним була «Система синтетичної філософії» Спенсера.
Французький позитивізм четвертого десятиріччя XIX ст., англійський емпіризм п’ятого й еволюціонізм шостого разом витворили мінімалістську філософію, яка володіла умами аж до кінця століття майже у всій Європі і черпала з усіх цих трьох джерел, але назву брала найчастіше в Конта й називала себе “позитивізмом”. Середина століття (1830—1860) була фазою її формування, а кінець (1860—1890) — її панування. В цій другій фазі виникли різновиди мінімалізму, менш чи більш наближені до позитивізму: в сьомому десятиріччі неокритицизм, репрезентований Ф. А. Лянґе, у восьмому — емпіріокритицизм Авенаріуса.
Тоді звідусіль виголошувалось: пізнаємо чуттями і тільки чуттями; джерелом знання є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом досліджень можуть бути факти і тільки факти. Жодних абсолютів, жодної метафізики, бо це тільки джерело помилок і перекручень. Нехай наміри будуть обмеженими, а результати відносними, аби лишень робота виконувалась тверезо й ретельно. Пізнання, якщо воно не є науковим, нічого не варте. До філософії можна дійти тільки через науку. Науковими повинні бути також економіка й політика, на результати науки мусить спиратись мистецтво. Наука встановлює закони природи, яким підлягає все, у тому числі людина та її твори, її моральність, господарювання, релігія, мистецтво, бо вони також є витворами природи.
Такою була основна доктрина XIX століття: її характеризував інтелекту¬
10
алізм, метафізичний індиферентизм і натуралізм. Наука встановлює необхідні зв’язки, тому XIX століття захищало детермінізм — хоча в житті боролося за свободу, пояснювало властивості індивідів властивостями їх середовища, підпорядковувало індивіда оточенню — хоча в житті боролося за права особи, явища тлумачило ретроспективно через причини, які наростають поступово й повільно — хоча в житті мало проспективну орієнтацію і вірило у швидкий прогрес, тлумачило світовий устрій історично, як справу часу, що витворює щораз нові форми існування — хоча уявляло собі (принаймні такі уявлення мали типові його представники), що після втілення суспільних ідей в життя діяння часу припиниться, подальшої історії не буде.
8. Інші філософські позиції. Мінімалізм був репрезентативною позицією Цього періоду, однак не єдиною. Вій повів за собою багатьох прогресивних мислителів, але не всіх. (Відсталих не бракувало й тоді.) В Німеччині праві гегельянці зникли не відразу: один з їхніх представників, берлінський професор К. Л. Міхелет, жив аж до 1893 р. Французи майже до кінця століття вивчали філософію в школах за програмою, складеною ще Віктором Кузеном. Англійці, до котрих на початку століття ідеалістична метафізика ще не дійшла, якраз тепер почали нею цікавитись: Т. Г. Ґрін 1874 р. закликав англійську молодь кинути свого Мілла і Спенсера та взятися за Канта і Геґеля, тобто закликав до філософії, котра на континенті була вже пройденою. А у Польщі в добі позитивізму найактивнішим філософом був якраз ворог позитивізму, “реальний ідеаліст” Генріх Струве.
З’явилися також метафізики іншого роду, які вже насправді розпрощалися з попередньою метафізикою, натомість хотіли створити метафізику нового типу; причому вони з’явилися навіть серед мислителів, котрі самі були піонерами тієї чи іншої емпіричної науки. У Німеччині Р. Г. Лотце, який був піонером природничої психології, проповідував також систему метафізики (1841, 1879); Ґ. Т. Фехнер, творець психофізики, був одночасно автором спіритуалістичної метафізики у фантастично-поетичних шатах (1879). У Франції спіритуалізм Мена де Бірана був підсилений Ф. Равессоном, котрий, маючи широкий вплив як інспектор вищих шкіл, зумів поширити свої погляди. Спіритуалістичні доктрини розвивав так само Ш. Секретан, женевський професор, і Е. Вашро, професор у Парижі. В Англії Ф. Г. Бредлі з Оксфорду виступив у 1876 р. з новим ідеалізмом. Це були метафізики в добі, яка Цуралася метафізики. Тому в них, принаймні у деяких з них, метафізика була симптоматичною для епохи: намагалась налагоджувати зв’язок з природознавством, бути “науковою”, “індуктивною”.
9. Історія проблем та історія філософів. В історії ми, з одного боку, спостерігаємо, як постають проблеми, які філософія намагалась розв’язувати, а з іншого — як, розв’язуючи їх, вона наштовхувалась на нові проблеми, які залишала подальшим дослідникам. Таким чином її розвиток проходив і проходить від проблеми до проблеми; звідси часто робиться висновок про те, що історія філософії є історією проблем, а індивід відіграє в ній лише роль виконавця.
Однак у такому висновку є лише півправди. Дуже велика частина проблем, актуальних і донині, була поставлена ще більш ніж дві тисячі років тому.
11
Століття приносили сюди радше нові розв’язки, ніж проблеми. Які ж саме проблеми брались для обмірковування, це вже залежало від індивідів та їх зацікавлень, а також від суспільних потреб. Індивіди здійснювали вибір проблем, а по-своєму їх розв’язуючи, впливали на їх подальшу історію. Тому вони були чинником розвитку філософії не меншою мірою, ніж самі проблеми.
ІІри цьому не всі філософи розпочинали від проблем; не завжди було так, що спочатку були проблеми, а потім сконструйовані для їх розв’язування теорії. Багато філософів починали в першу чергу з якихось певних теорій, концепцій, ідей, тверджень, переконань, певного бачення світу чи життя. Проблеми виокремлювались для них уже потім, у другу чергу, і багато філософів залишило нащадкам не проблеми, а сформовані концепції.
Але рідко коли філософія опинялась перед такою кількістю проблем одразу, як тоді — бл. 1830 р. Ще не вщухли проблеми раціоналістичної філософії XVII й емпіричної XVIII століття, йде відновлювались проблеми, порушені містиками, і проблеми, порушені Руссо, а вже Кант і Іеґель, філософські ідеологи та радикали, поставили нові. Які ж з усіх цих проблем були обрані для опрацювання, залежало від активних у той час філософів. Проте Геґель, незважаючи на зміни, що настали після його смерті, далі мав незрівнянно більшу притягальну силу: принаймні протягом одного покоління саме він вплинув на добір філософської проблематики.
У виборі проблем від Геґеля залежали не тільки вірні гегельянці, але й його противники. Вони теж відштовхувались від гегелівської всеохопної системи, котра була ідеалістичною, універсалістською, абстрактною, інтелектуа- лістською, конструкційною. З неї розпочинав Фоєрбах, а Маркс і Енгельс створили новий матеріалізм саме у боротьбі з його ідеалізмом. З Геґеля розпочинав також Штірнер, але, не погоджуючись із його універсалізмом, намагався будувати філософію незалежного індивіда. Звідси розпочинав також Кіркеґор, але, не приймаючи абстрактної філософії, започаткував філософію конкретної екзистенції. Ньюмен, хоч жив у подібній атмосфері інтелектуалізму, про Геґеля, якого терпіти не міг, знав небагато і в опозиції до нього розвинув філософію віри. Кузен захоплювався Геґелем, але також і іншими течіями — і на цьому тлі виникла його еклектична філософія. Конта ж у системі Геґеля чи Кузена відштовхувала конструкційність, і щоб її уникнути, він розвинув систему, засновану на позитивних фактах; проте це також була система, і навіть у ній можна було побачити вплив геґельянства. Таким чином різні теорії, витворені бл. 1830 р., мали схожі вихідні пункти, проте розійшлися у різних напрямках.
Разом з тим були на той час і філософи, у яких іншим був навіть вихідний пункт: до них належав передусім Дж. Ст. Мілл. Геґельянство і взагалі будь-які системи були йому чужі; він продовжував традицію емпіризму.
У наступному поколінні, бл. 1860 р., гору взяли вже інші проблеми. Геґеля вже не цінували, невеликий відгомін мали Кіркеґор і Штірнер. На сцені залишились Мілл і Конт. Тепер їх позитивістське бачення світу, як у попередньому поколінні система Геґеля, стало вихідним пунктом, але знову у різних індивідів воно трансформувалося у різний спосіб і викликало появу
12
відмінних проблем: Спенсер узгоджував його з теорією еволюції, Лянґе — з Кантом, Мах на його основі будував теорію природничих, а Тен — гуманітарних наук.
Коли ж бл. 1880 р. з’явилось третє покоління, то одні його представники розвивали ще проблеми позитивістської філософії, інші натомість перейшли до нових проблем і почали розмірковувати над вадами цієї філософії: Бутру і Пуанкаре досліджували це в теорії природознавства, Дільтей — у гуманітарних науках, Брентано — в теорії пізнання, Ніцше — в теорії культури.
Такий розвиток проблематики у XIX столітті був однаковою мірою залежним як від внутрішньої логіки проблем, так і від індивідуальності філософів та суспільних умов тієї епохи.
10. Фази розвитку. Якщо проминути 1800—1830 роки, вже обговорені у попередньому томі, і враховувати тільки ту частину XIX століття, що залишилася, але трактувати її як один період, то в ній ще можна і треба виокремити три фази.
Перша фаза, яка охоплює середину століття (1830—1860) і може здаватись ще доволі невиразною та перехідною, була, однак, найбільш плідною і найбагатшою на філософські концепції. Це вона породила у Франції позитивізм Копта, в Англії новий емпіризм Мілла; в ній виник діалектичний матеріалізм Маркса й Енгельса. Розвиваючи та поширюючи витворені ними погляди, жили потім наступні покоління XIX століття.
Ба більше, ця фаза у своїй живучості й багатогранності дала ідеї, котрим судилося дозріти лише у дальшому майбутньому; XIX століття їх використати Ще не хотіло або не вміло, вони прийнялися лише у ХХ-му. Серед них були ідеї з царини логіки, які мали на меті ще більше уточнити цю найточнішу з філософських наук; в тому ж часі виникли початки математичної логіки в Англії у де Морґана і Буля, а також нові логічні ідеї у Больцано з Праги. Тоді
ж у Росії народилася — у Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова — нова реалістична і суспільна концепція естетики. Але в той час виникали також ідеї, пов’язані з людиною та її відношенням до Бога і світу, що знайшли численні кола прихильників значно пізніше: особливо це стосується ідей англійців Карлайла і кардинала Ньюмена, а також данійця Кіркеґора.
Друга фаза століття (1860—1880) була вже під владою усталеної філософії, а саме позитивної, і систематично та детально її розвивала. Попередня фаза закладала підвалини — ця вже зводила стіни і в дусі своєї доктрини намагалась провести щось таке, що можна назвати розчленуванням філософії: хотіла виокремити з її сфери ті розділи, котрі могли б стати спеціальними, емпіричними і природничими науками. Справа в тому, що ці філософи-позитивісти були переконані, що науки розвинуться успішніше, коли ними займатися незалежно від філософії.
Більшість тодішніх філософів і широкі маси інтелігенції були задоволені позитивною філософією, бачили в ній навіть межу розумового розвитку людства, вершину наукових можливостей. Проте у деяких прихильників позитивізму з плином років з’явилося критичне ставлення до власних починань, тим паче серед — ПОКИ що нечисленної — опозиції.
13
І приблизно 1880 року почалась третя фаза філософії, яка тривала вже до кінця століття. Вона була ніби перехідним періодом, бо в той час ще панувала мінімалістська філософія, але вже то з одного, то з іншого боку з’являлись аргументи проти неї. Вони привели до зміни у філософських поглядах, але це відбулось уже в наступному столітті.
ФАЗА ПЕРША: 1830-1860
1. Основними поглядами того періоду були позитивізм, емпіризм і діалектичний матеріалізм. Позитивізм був заініційований Контом, емпіризм — Міл- лом, діалектичний матеріалізм — Марксом і Енгельсом. Ці погляди були ніби паралельними явищами; кожен із них мав інший характер, однак походження У них було спільне: обережна і твереза, антиметафізична та антиідеалістична філософська позиція. Позитивізм розпочався у Франції, емпіризм у Англії, діалектичний матеріалізм — серед німецьких емігрантів на Заході.
їх характеризував спільний тверезий тон, що охоплював тоді всі країни. “Щоб бути філософом, — писав у той час Стендаль, — треба бути сухим, ясним, без ілюзій”. І тон цей виходив не лише від філософів, а починав оволодівати всією інтелігенцією. “Наше століття, ославлене, обізване прозаїчним, наше покоління позбавлене пошани й віри ідеалістами”, — писав 1842 року Северин Ґорчинський.
До доктрин того періоду слід додати ще одну: реалізм Гербарта. Гербарт був майже ровесником Геґеля і ненабагато пізніше за нього оприлюднив свою філософію, тому належить, у принципі, до попереднього періоду, однак визнання і поширення отримав лише після 1830 року, а тому справжнє його місце є таки в цьому періоді, тим більше що й за своїм характером він теж стосується до нього.
Позитивізм, емпіризм, натуралізм, діалектичний матеріалізм були найновішими, самостійними живими творами цього періоду. Проте це зовсім не означає, що вони були у ньому також і найбільш поширеними. Ані Конт, ані Мілл, ані Маркс з Енгельсом філософських кафедр не займали. Офіційні філософські посади були в інших руках.
В Англії найбільш популярною була шотландська школа, в новому звучанні, якого їй надав Гамілтон (Міллові довелося боротися саме з ним). У Франції закріпився еклектичний спіритуалізм у тому вигляді, якого йому надав Кузен: його вплив тоді був значно сильнішим, ніж вплив Конта. В Німеччині кафедри філософії в університетах ще займали гегельянці, ще жив Шеллінґ: Фоєрбаха і Маркса треба розглядати на їх тлі. Всі оті напрямки — шотландська школа, спіритуалізм чи гегельянство — ще були сильними, однак підходили, вже до свого кінця, були пов’язані з минулим, а не з майбутнім.
У першому десятиріччі по смерті Геґеля, 1830—1840, сила гегельянства була навіть більшою, ніж за його життя. Воно мало як праве, так і ліве крило, з
15
нього виводилась однаково як реакція, так і поступ. Від нього походила, зокрема, вся історіософія того часу. Провідні німецькі філософи другої половини століття, такі як Фехнер і Лотце, виросли ще в його атмосфері. Нові погляди виникали в полеміці з ним. Головним його осередком далі залишалась Німеччина, але вплив просочився уже й до Франції та Італії.
Особливо ж його вплив ширився у слов’янських країнах: гегельянцями були І. Хануш і Ф. Палацький у Чехії, О. Хом’яков, К. Аксаков і Б. Чичерін у Росії, Лібельт і Цєшковський, а також Дембовський у Польщі. В Німеччині гегельянство теж поволі вичерпувалося, атаковане зусібіч: з боку реалізму Гербарта і матеріалізму Маркса, з боку природознавців та з боку істориків. У Берлінському університеті до подолання гегельянства найбільше спричинився А. Тренделенбурґ (1802—1872), «Logische Untersuchungen» (1840), котрий звернувся до Арістотеля і протиставив його філософію Геґелеві.
2. Цей період породив у філософії погляди ще іншого роду: суспільно- етичні доктрини Карлайла і Штірнера та релігійно-етичні Кіркегора і Нью- мена. Вони вже не були пов’язані з основними течіями періоду — ні з позитивізмом, ні з матеріалізмом, але не належали і до течій, які в той час ішли до свого завершення (філософія здорового глузду та ідеалістична метафізика), а мали власну позицію і виразили емоційні потреби, яким було замало місця в емпіризмі чи натуралізмі.
3. Якщо початок цього періоду окреслюється виразно, то його кінець можна датувати лише приблизно 1860 роком. Суттєвим тут є те, що 1859 року з’явилась книжка Дарвіна «Про походження видів». Вона підсумувала ряд наукових відкриттів, що заклали передумови позитивістського світобачення.
Хоча насправді ще жив і довший час писав Мілл, а Маркс свою головну працю видав тільки 1867 року, однак їх ідеї сформувались раніше: «Логіка» Мілла вийшла 1843 року, «Комуністичний маніфест» — 1848. Тому їх місце в тому першому періоді.
4. Ззовні цей період від початку до кінця перебігав в умовах спокою, успіху і заможності, без воєн та історичних катастроф. Але спокій був усе- таки позірний: воєн не було, але був рік 1830 і 1848, Весна Народів, майже хіліастичні та месіянські настрої, великі сподівання і не менш великі розчарування. Рідко коли в історії бували роки таких інтенсивних суспільних рухів: ще був живим утопійний соціалізм і виникали “фаланги” та “фаланстери”, а вже сформувався науковий соціалізм.
Не було також індивідуального спокою. Романтичний неспокій ще не вигас. Власне в цей період з’являлись твори, що були виявом неспокою, гіркоти, внутрішньої пустки, песимізму: «Сповідь сина віку» Мюссе, «Адольф» Веніаміна Константа, «Домінік» Фромантена. Ще жив, писав і здобував щораз більше прихильників Шогіенгауер. “Наше покоління, як і попереднє, — писав Тен, — зачепила хвороба століття, і воно вже не вибереться з неї повністю. Дійдемо до істини, але не до спокою”. Філософські доктрини, котрі в той час виникали, треба собі уявляти на фоні саме отих політичних збурень і психічного неспокою. Спокійні, урівноважені, вони тверезо торували шлях до хай обмеженого, але достовірного знання та більшого задоволення життям. Філософія нераз
16
бувала докладним вираженням своєї епохи, але в інші часи -- як власне тоді, в середині XIX століття — була радше її критикою та доповненням. Позитивізм, що в той час народжувався, віддзеркалював уже пройдену епоху. Ті, хто його творив чи визнавав, могли цього не помічати, однак з історичної перспективи ясно видно, що він був ідеологією верстви, котра, досягнувши витонченої розумової культури, втратила життєздатність, переможність/ віру в себе і майбутнє: її філософія мусила бути мінімалістською, хотіла звести остаточні порахунки зі світом, а не відкривати нові.
5. Мілл збудував теорію пізнання, а Конт — енциклопедію наук: обидва займалися проблемами теоретичної філософії. Однак (принаймні особисто) ними не обмежувались: замислювалися одночасно над суспільною філософією та філософією релігії. їхні наміри мали так само й практичне спрямування: вони хотіли філософією вдосконалити людське життя. Тим більше це стосується Фоєрбаха та Маркса: першого хвилювали передусім проблеми релігії, Другого — суспільства.
Представники ж побічних та опозиційних течій і поготів — тільки цими проблемами властиво й займалися. Проблемою Штірпера та Карлайла було відношення людини до інших людей, а Кіркеґора та Ньюмена — її відношення до Бога. їх опозиція до основної течії тодішньої філософії виступила саме У цій ділянці. Основна течія була іррелігійною, а для Кіркеґора і Ньюмена релігія була найсуттєвішою справою. Основна течія — альтруїзм Конта, так само як утилітаризм Мілла — розвивала суспільну та еґалітаристську етику, Штірнер розробляв власне асуспільну, Карлайл — елітаристську.
Однак, через особливі проблеми етики та філософії релігії, їх опозиція йшла далі та глибше: тлом висновків Карлайла була давня спіритуалістська та пантеїстична метафізика, а результатом висновків Ньюмена була емоціона- лістська теорія пізнання.
6. Філософію власної епохи сучасники бачать інакше, ніж нащадки, котрі Дивляться на неї з перспективи і, живучи вже в іншу епоху, самі мають інші погляди. Сучасники щойно мусять зламати опір новим ідеям, а нащадки пам’ятають лише ті, що були новими. Через сто років у філософії на першому плані видно Конта і Маркса, бо відомо, що за ними пішли наступні покоління. На другому бачимо Карлайла, Ньюмена чи Кіркеґора, про яких теж відомо, Що пізніше вони знайшли відгук. А от про учнів Гамілтона, Кузена, Гербарта, Геґеля вже ледве пам’ятаємо. Знаємо про них лише те, що вони були учнями. Проте тоді вважалося інакше: саме вони, оці учні, були найчисельнішими, займали найбільше філософських кафедр, їх цінували найвище. Це їх філософія була — статистично беручи — типовою для епохи, і саме вони мали ще перевагу в той час, коли вже заявили про себе Конт, Мілл, Маркс чи Кіркеґор. Останніх поки що помічали й цінували лише невеликі суспільні угруповання. Про це слід пам’ятати, якщо хочемо у філософському минулому не тільки відшукати посів майбутнього, але також бачити це минуле таким, яким воно Дійсно було.
Філософські погляди часто виходять за межі середовища філософів до ширших кіл інтелігенції. Однак це відбувається тільки частково і загалом
17
поволі. Як правило, від виникнення погляду до його поширення проходить довший термін. Так і в XIX ст. погляди спеціалістів відрізнялися від поглядів загалу. (Спеціалісти визнавали такі погляди, котрі ще до загалу не дійшли, а коли нарешті доходили, то спеціалісти вже мали інші). Ідеї, що були для епохи новими, та ідеї, що в ній “панували” і мали популярність, не були одні й ті ж самі. Ідеї Конта і Мілла, що опанували загал інтелігенції в наступному поколінні, за життя Конта і в молодості Мілла поділяла лише невелика група: про це Мілл виразно пише у своїй «Автобіографії», — а невдачі Конта аж надто добре відомі. З поглядів Ньюмена вплив мали поки що тільки релігійні, а з поглядів Маркса й Енгельса — тільки суспільні та політичні; їхні ж філософські погляди дійшли до широких кіл лише потім.
Так було і з логічними помислами Буля і де Морґана (1848) чи з теорією “істин у собі” Больцано (1837): до ширших кіл протягом XIX століття вони взагалі не дійшли. Першим шлях відкрила математична логіка, другій — головно феноменологія. А це були значущі ідеї. Буль і де Морґан причинилися до зближення логіки й математики, а через це — до розвитку цих двох наук і до вияснення природи дедуктивних наук. Больцано ж започаткував нову позицію, щось на зразок пеметафізичпого платонізму, з якої виводив, що аналіз нашого пізнання показує, що воно містить не самі тільки одиничні та відносні твердження, але також загальні й безумовні. Це не була спекулятивна метафізика, що панувала в його часи, але це не був і позитивізм, якому судилось незабаром здобути симпатії XIX століття; це була третя позиція, ніби проміжна, якої це століття не розуміло і час якої наступив пізніше.
Історик передусім намагається встановити, коли філософія породжувала нові думки і коли перебувала в розквіті. Проте новизна й велич філософії не завжди збігалась з її розквітом (якщо під “розквітом” розуміти посилене зацікавлення нею, її поширення та пожвавлення філософського руху), а оригінальні філософи народжувались не лише тоді, коли наставало масове зацікавлення філософією. Отож треба ствердити, що в період 1830—1860 рр. філософія розквіту не переживала. Навпаки, після розчарування метафізичними системами на початку століття зацікавлення нею спало і вчені та широкий загал звернули свої думки на інше. Але якраз тоді вона дала багато талантів і започаткувала багато фундаментальних думок.
Здається, найправильніше подавати погляди того періоду в такому порядку: спочатку основні та представницькі — Коит, Мілл, Маркс і Енгельс, а потім уже більш спеціальні та особистісні — Штірнер, Карлайл, Ньюмен, Кіркеґор.
KOHT І позитивізм
Течією, що відкрила новий період в історії філософії, був ПОЗИТИВІЗМ, започаткований Контом у Франції. Його прагненням було дотримуватись фактів та уникати метафізики. Це прагнення він прищепив епосі, хоча сам реалізував його тільки частково, оскільки виріс із попереднього, метафізичного періоду і зберіг певні його риси, передусім прагнення великої філософської синтези, всеохопної філософської системи.
18
ОҐЮСТ конт
ЖИТТЯ. Оґіост Конт (1798—1857) народився на півдні Франції, у Мон- пельє, а вчився в Парижі у недавно відкритій Політехнічній школі. Був першим в історії філософом, який отримав вищу технічну освіту. Після її закінчення мешкав у Парижі та заробляв на життя лекціями з математики. З 1818 протягом шести років був у близьких стосунках з великим утопічним суспільним реформатором Сен-Сімоном; пізніше стосунки з ним розірвав. Вже 1826 року в приватному курсі виклав нарис своєї системи; його слухачами було невелике коло осіб, до якого, серед інших, входили видатні тодішні вчені, математики, природознавці. Напад психічної хвороби не дозволив йому закінчити цей курс, однак через два роки він зміг знову приступити до праці. З 1832 р. був репетитором з аналізу та механіки, а з 1837 р. — екзаменатором. Незважаючи на всі старання, поважнішого академічного становища він так і не зайняв, а 1848 р. втратив і цю свою скромну посаду. Переконання в тому, що наука вимагає докорінного реформування і що його покликанням є провести цю реформу, порізнило його з офіційними представниками науки. Пізніше Конт жив уже тільки на дотації своїх приятелів та учнів. З 1845 року його наукові зацікавлення перейшли у суспільні, метафізичні, релігійні: його реформаторські наміри охопили всю організацію світу. Він почав проповідувати “релігію людства”. Був дивним чоловіком, скромним зовнішньо і, разом з тим, упевненим у своїй місії, був ученим-позитивістом і водночас — архиєреєм створеного ним самим культу.
СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ СИЛ У ФРАНЦІЇ БЛ. 1830 РОКУ. Бл. 1830 року, коли Конт виступав зі своєю позитивною теорією, французька філософія була поділена на два табори. Один — сенсуалістський, наближений до матеріалізму. Це був табір “ідеологів”, котрі мали у Франції давню традицію, успадковану з XVIII століття, яка зараз добігала свого кінця. Другий табір займав діаметрально протилежну позицію спіритуалізму. Він сформувався пізніше, ніж перший, і мав у собі живучість руху, що набирає обертів. До нього належав Мен де Біран, а також католицькі традиціоналісти доби Реставрації: де Местр, де Бональ, Шатобріаи. Провідну ж роль у ньому відігравали еклектики: Кузен і його учні. їх еклектичний спіритуалізм став офіційною філософією Франції і довго нею залишався. Всі нові течії, котрі формувалися у Франції, мусили боротися з ним. Виникнення та розвиток позитивізму слід уявляти собі саме на його тлі.
ТВОРИ. Основною працею Конта був «Cours de philosophie positive» y 6 томах (1830—1842), написаний важко й багатослівно. Багато людей у XIX ст. ним захоплювались, але читати мало хто хотів, і інформацію про позитивну філософію воліли черпати з інших джерел. У скороченому викладі він виклав свої погляди в «Discours sur l'esprit positif» (1844). Пізніші свої ідеї — не лише суспільні, а й метафізичні і релігійні, — виразив у «Système de politique positive», y 4 томах (1851—1854).
20
ПОПЕРЕДНИКАМИ Конта були: 1. Деякі мислителі попереднього століття, передусім д’Аламбер, а також Тюрґо і Кондорсе. Через велику схожість їх поглядам деколи теж дають (введену щойно Контом) назву “позитивізм”, оскільки їх філософська позиція була такою ж як у нього, до того ж навіть послідовніше витриманою.
2. Вже за покоління до Конта багато мислителів думали подібно як він, але вони робили лише начерки того, що він докладно опрацював. Він сам звернув увагу на спорідненість своєї позиції з позицією математика Софі Жермен (1776—1831), яка твердила, що багато помилок випливають із того, що люди дошукуються початку “всього”, хочуть крізь світ дійти до вічного буття, до нескінченного єства. Математика цього не робить, тому вона є вільною від помилок, і через неї можна здійснити реформу філософії. Така реформа полягатиме насамперед у тому, що буде облишене питання “чому” і залишене тільки питання про те, “як” є у світі.
3. Передісторія позитивізму сягає навіть ще давніших часів. Засновниками напрямку Конт називав Бекона, Декарта і Ґалилея. Говорив також, що ідеї позитивізму вловив уже Ньютон. Головним же своїм попередником слушно вважав Юма. Одним словом, попередників мав багато. Близький до позитивізму, але радше неприхильний до Конта Ренан казав, що загалом той тільки поганим стилем повторив те, що добрим стилем уже написали Декарт, д’Аламбер, Лаплас.
4. Погляди Конта формувалися, однак, під впливом не тільки учених і філософів, а й реформаторів і утопічних соціалістів його епохи, серед яких насамперед треба згадати найбільш знаменитого з них, графа Клода-Анрі де Сен-Сімона. Саме він був тим, хто навчив Конта шукати способів загального ощасливлення людства і переконав, що найімовірніше їх може надати промисловість і наука; навчив його трактувати науку не як чисту теорію, а як інструмент реформування світу. Цікаво, що Сен-Сімон, який тоді був учителем Конта, сам був учнем позитивіста д’Аламбера. Таким чином, сам не бувши філософом, він становив ланку у розвитку філософії, а саме ланку між давнішим позитивізмом XVIII століття і новим — тим, що виступив на арену в XIX столітті я,к повна система не лише науки, а й життя.
5. Започаткована Контом філософія, зайнявши місце ідеалістичної та спіритуалістичної, була з ними багато чим пов’язана. Бо навіть великі переломи думки відбуваються неперервно; позитивізм Конта є власне прикладом цього. Його погляди показують, наскільки він був подібний на творців ідеалістичних систем, особливо на Геґеля, і скільки перейняв від своїх французьких противників — спіритуалістів і традиціоналістів. Від останніх, зокрема від де Местра і де Боналя, він узяв наголошення трансцендентного чинника в суспільстві, неможливості звести суспільство до одиниць, ідеї суспільного авторитету. Він використовував їх ідеї тоді, коли — для того щоб протидіяти анархії свого часу — засновував консервативну політику на позитивній науці та філософії. Від них узяв гасло порядку, котре сполучив із гаслом поступу і котре внесло У прогресивний позитивістський рух стільки консервативних мотивів.
21
ПОГЛЯДИ. 1. Позитивна філософія. Надаючи своїй філософії назву “позитивної”, Конт хотів цим виразити, що, по-перше, вона займається виключно реальними предметами, залишаючи осторонь уявні, досліджує доступні розуму речі, а не таємниці; по-друге, обмірковує тільки корисні теми, уникаючи безплідних, оскільки хоче слугувати поліпшенню життя, а не заспокоюванню пустопорожньої цікавості; по-третє, обмежується предметами, про які можна отримати достовірне знання, оминаючи слизькі теми, що ведуть до вічних суперечок; по-четверте, займається точними питаннями, уникаючи туманних; по-п’яте, працює позитивно, не обмежуючись негативною критикою.
Позитивним філософом є, за Контом, той, хто зрозумів, що природничі науки створили неповторний взірець процесу наукового пошуку, і хто, пристосовуючись до нього, зрікається у філософії всіляких спекуляцій на користь чисто фактичних досліджень. Ним є також той, хто уникає абсолютних тверджень і замінює їх відносними.
Такі властивості, однак, характеризують не лише позитивізм: не тільки він обмежується фактами та відносними твердженнями, не тільки він робить наголос на реальності, практичній корисності, достовірності, точності і позитивності своїх досліджень. Це притаманне будь-якій мінімалістській філософії. Але позитивізм, крім цього, приймав, що предметом знання є виключно фізичні факти, виключно тіла. Справа в тому — таким було переконання Конта, — що про психічні факти ми не знаємо. Не знаємо тому, що неможливо бути одночасно і суб’єктом, і предметом пізнання. Інтроспективне дослідження є химерою: як, напр., можна досліджувати власні хвилювання, коли дослідження вимагає їх опанування? Така об’єктивна, антипсихологічна позиція була особливою ознакою позитивізму, що відрізняла його від інших форм мінімалізму. Одна частина мінімалістів XIX ст. пішла за ним, у той час як друга зайняла прямо протилежну позицію, заявляючи, що тільки психічні факти нам дані безпосередньо, і через те лише вони становлять підставу нашого знання. Таким чином у XIX ст. було два типи мінімалізму: один антипсихологічного, другий — психологічного характеру.
Про “позитивну” філософію і про “позитивізм” звичайно говорять у двох значеннях: ширшому й вужчому. У ширшому (і навіть дуже широкому) — як про філософію взагалі мінімалістську, таку, що притримується фактів і уникає спекуляцій. Натомість у вужчому — як про філософію, котра єдиним предметом точної науки вважає тільки зовнішні факти, що стосуються тіл. Напр., Мілл був позитивістом у першому значенні, але не у другому, зате Конт був ним і в другому також.
2. Розвиток людства. Копт вважав, що позитивістське розуміння світу є найбільш досконалим людським твором, і що людство могло до нього прийти тільки на найвищому щаблі свого розвитку.
Таким є фундаментальний закон розумового розвитку людства, який говорить, що воно проходить через три фази, з яких перша теологічна, друга — метафізична, а лише третя й остання позитивна. У першій людство тлумачило явища, посилаючись на духів, у другій — на абстрактні поняття. У першій воно керувалось почуттями, в другій — інтелектом. Інтелект, як і
22
почуття, витворює фікції: фікції, витворені почуттями, становлять мітологію, а витворені інтелектом — метафізику. Мітологія та метафізика по черзі оволодівали людством, і тільки після визволення від них воно могло увійти в наступну фазу свого розвитку. За Контом, це стало можливим завдяки позитивній філософії, нарешті вільній від мітології та метафізики. Ця філософія тільки стверджує факти, не пояснюючи їх ні за допомогою духів, ні через абстракції. Згідно з Контом, вона є найвищою й остаточною фазою розвитку. Отже, цей позитивіст мислив подібно до метафізика Геґеля, який точнісінько так само у власній доктрині вбачав останній, найвищий щабель розвитку людської думки.
Хоча Конт і наголошував на тому, що людство проходить через три фази, але по суті друга фаза для нього мало відрізнялася від першої і разом з нею протиставлялась позитивній фазі: обидві були фазами ілюзій, на противагу до фази позитивного пізнання. “Середня фаза, — писав він, — значно більше наближається до попередньої, ніж до наступної”; “метафізика є, по суті справи, певного роду теологією”. Мав до неї навіть ще менше симпатії, ніж до теології: та, мовляв, може бути послідовною вірою, ця ж є завжди непослідовною філософією.
3. Встановлювання і передбачування фактів. Розуму доступними є тільки факти. Наука керується правилом: не висловлювати ніяких тверджень, окрім тих, що засновані на тому чи іншому факті. Вістря позитивної філософії було повернуте проти всіляких спроб вийти за межі фактів, особливо проти вишукування для них причин, що лежать поза фактами.
Однак завдання науки не обмежуються реєстрацією фактів. Факти є лише матеріалом для подальших пошуків. Справжнім же завданням науки є опрацювання цього матеріалу та встановлення сталих зв’язків між фактами, інакше кажучи, встановлення законів. Це посильне завдання повинно зайняти в науці місце тих непосильних завдань, що їх вона собі досі ставила, а особливо — місце пошуку причин. Завжди слід пам’ятати, що закони є тільки сталими зв’язками — це зв’язки або подібності, або послідовності.
На підставі знання законів, які керують фактами, наука може передбачати подальші факти. Savoir pour prévoir; здобувати знання, щоб передбачати — такою була формула Конта. Причому передбачування він розумів широко: як визначення не тільки невідомих майбутніх фактів, але також теперішніх і навіть минулих фактів.
У такому випадку справжня наука будується на досвідах, однак не складається лише із самих досвідів. Навпаки, наука прагне до того, щоб вони стали зайвими, випереджує їх та замінює передбаченнями. Через це Конт був противником емпіризму, якщо під “емпіризмом” розуміти обмежування науки самим лише збором досвідів. Говорив, що “чистий емпіризм є безплідним”. Твердив навіть, що справжня позитивна філософія є по суті однаково далекою від емпіризму, як і від містицизму, її шлях має пролягати посередині між цими Двома — однаково згубними, як вважав, — бездоріжжями. При дослідженні фактів учений не може поводитися зовсім пасивно, вже хоча б тому, що існує нескінченна різнорідність фактів і для орієнтування в цій різнорідності потріб¬
23
ні керівні гіпотези. У несподіваній, як для послідовника Бекона і Юма, тезі Конт твердив, що шлях досвіду вказує думка і що кінцевою метою науки є зробити досвід зайвим, замінити його міркуванням.
Як можливі узагальнення фактів та їх передбачення — цього Конт не досліджував. Він узагалі не ставив епістемологічних проблем, і це обмеження було характерним для нього та для інших позитивістів. Вони не хотіли бути теоретиками пізнання, а тільки методологами. Вважали, що якщо знаємо об’єктивні факти, то постановка основної проблеми теорії пізнання — як узагалі можливе пізнання об’єктивних фактів — стає зайвою. Тому свої завдання вбачали не в пошуку основ науки, а (подібно до того, як це раніше робили споріднені мислителі, Бекон і д’Аламбер) у класифікуванні її результатів.
4. Класифікація наук. Насамперед Конт відрізняв абстрактні та конкретні науки. Перші розглядають загальні закони, які керують елементарними фактами природи, другі ж — конкретні групи, в яких ці факти виступають у досвіді. Напр., мінералогія не займається законами, бо закони, завдяки яким виникли мінерали, є загальними механічними й хімічними законами і становлять предмет досліджень фізики та хімії; вона займається тільки тими конкретними формами, в яких механічні та хімічні закони виступають у мінералах нашої планети. Фізика і хімія є абстрактними науками, а мінералогія — конкретною. Подібне й відношення такої абстрактної науки як фізіологія до конкретних — зоології та ботаніки. Абстрактні науки займаються процесами, які формують речі, а конкретні — самими речами. Конт вважав, що конкретні науки остаточно ще не сформувались і зможуть розвинутись лише на підставі абстрактних, від яких залежать. У своїй класифікації він також врахував тільки абстрактні науки.
Конт нарахував їх лише шість. А в основу класифікації поклав їх більшу або меншу загальність. Найзагальнішою наукою, що трактує всі тіла, він вважав математику. Після неї розмістив астрономію, або механіку небес, котру розумів широко, як науку про рух будь-яких тіл. Потім фізику і хімію, котрі вважав менш загальними, бо вони стосуються вже тільки земних тіл, а за ними ще менш загальні науки, тобто такі, що розглядають виключно живі тіла, а саме — біологію та соціологію. У типовий для позитивізму спосіб Конт вважав математику дуже загальною індуктивною наукою, яка за своєю природою не відрізняється від природничих наук. У соціології ж він умістив усе те, що є (абстрактною) наукою про людину.
У цій класифікації всі науки укладено не лише за їхньою загальністю, але також і за складністю, оскільки загальність наук обернено пропорційна до їх складності. Математика, яка є найзагальнішою, трактує найпростіші факти, соціологія ж, котра є найменш загальною, трактує найскладніші. Разом із тим науки в цій класифікації укладено у порядку їхньої взаємозалежності: так, у механіці закладено математичні закони, у фізиці, крім цього, ще механічні, у біології — хімічні, соціологія ж передбачає всі ці закони.
Перші п’ять наук були за часів Конта вже сформованими й розвинутими, тільки шоста — соціологія — ще не існувала. І все-таки Конт постулював її, бо в його системі вона була потрібна. Він змушений був побудувати її сам,
24
а в процесі побудови — і це було його великим надбанням — ствердив, що тезу про існування загальних законів із наук про природу можна і треба поширити також на науки про людей. Метод, який він застосовував у соціології, був історичним: доходив до загальних висновків через порівняння історично відомих форм людського існування. Потім Конт перевіряв ці висновки загальними міркуваннями біологічного характеру: суспільство він розумів так, як біолог розуміє тварин і рослини, тобто як організм. Це означає, що він вважав усі його складники взаємозалежними. Його соціологія була ще характерною тим, що він ділив її на дві частини: суспільну статику, тобто науку про суспільний порядок, та суспільну динаміку, тобто науку про поступ. Ці ідеї творця соціології відіграли важливу роль у дальшому її розвитку в XIX ст.
5. Завдання філософії. У класифікації наук Конт, хоч і був філософом, філософії не враховував. Вважав, що всі явища, які підлягають дослідженню, вже поділені між іншими науками і для філософії нічого не залишається. Був переконаний, що поза явищами нема іншої дійсності і метафізика не має чим займатися. Причини та цілі явищ досліджувати неможливо, а тим більше першопричину та кінцеву мету. Безпідставними здавалися йому суперечки метафізиків, особливо матеріалістів зі спіритуалістами. В його доволі спрощеному розумінні метафізика полягала просто у помилковому “виготовленні” буттів з абстракцій; зокрема, він вважав, що платонівська теорія ідей виросла Цілковито і виключно з цієї помилки.
Але позитивізм Конта відкинув не лише метафізику, а позбувся також теорії пізнання. Її дослідження того, чи і як можливе пізнання, здавалися йому непотрібними, сумніви щодо існування зовнішніх тіл — безглуздими: він вважав, що “здоровий глузд уже давно кинув таку філософію”. Мало того, кантівський позитивізм відцурався також логіки: її абстрактні, відірвані від °креслених фактів дослідження здавалися йому безплідними. Під кінець він став вважати химерою навіть загальну методологію. Мало того: відкинув психологію, твердячи, що вона неможлива, бо неможливо бути спостережуваним і спостерігачем водночас. Власне це зречення психології й надало позитивізмові його особливого характеру, відокремивши його від інших, так чи інакше близьких до нього, мінімалістських напрямків (які також обмежували науку Дослідженням фактів). Позитивізмові, котрий позбувся психології, залишилися тільки зовнішні факти, — це і є його характерна риса.
Таким чином для послідовного позитивізму відпали не лише метафізичні завдання філософії, але й ті вужчі, епістемологічні, логічні, методологічні, психологічні, котрими така модернізована філософія замінює метафізичні. Філософії залишилося тільки одне: теорія науки. Але і в ній філософії не Долежать дослідження постулатів чи принципів наук, бо цим можуть займатися в°ни самі. Тому філософії залишилося тільки енциклопедичне завдання: зістав- ляти те, що зробили окремі спеціальні науки. Обмежуючись цим, Конт вважав, Ще уникнув “безумного ризикування” метафізичної філософії і досягнув “передбачливої стриманості позитивізму”.
Про питання, що виходять за межі фактів, позитивізм не тільки не хотів нічого стверджувати, але не хотів і заперечувати. А отже, не ангажувався ні
25
в атеїзм, ні у заперечення доцільності світу. Навіть визнавав, що гіпотеза його доцільності є більш правдоподібною, ніж гіпотеза сліпого механізму. З його постулатів не випливав також матеріалізм, що його Конт вважав ненауковою позицією, оскільки матерія, що розуміється як причина явищ, не є і не може бути предметом досвіду. “Матерію” вважав такою самою метафізичною фікцією, як і “душу”. Крім того, розглядаючи механістичний матеріалізм своєї епохи, Конт вважав, що той помиляється, коли зводить вищі явища до нижчих, психічні та суспільні — до механічних.
З постулатів позитивізму не випливав також скептицизм. Конт вважав його таким же необгрунтованим і ще більш небезпечним, ніж абсолютизм. Різниця між позитивізмом і скептицизмом полягає в тому, що (як це формулює учень Конта, Літре) “скептицизм усе піддає сумніву, а позитивна філософія — лише те, що є поза досвідом, а те, що є у досвіді, визнає”. З позитивізму також не випливав пробабілізм (який заявляв, що твердження можуть бути тільки правдоподібними), бо справжня наука стверджує повністю безсумнівні закони.
Така позиція позитивізму не здається чужою пересічній людині. Конт також говорив, що це просто позиція здорового глузду, сповненого довір’я до фактів. Наука тільки розвиває те, що знає здоровий глузд. Свої перші принципи запозичує від нього, але потім їх узагальнює — і в цьому полягає головна різниця між ними.
6. Суспільні залежності науки. Наше знання про факти і зв’язки між ними достовірне, але — відносне. “Дослідження явищ ніколи не доведе до їх безумовного пізнання; наше пізнання завжди залишається залежним від нашого організму та ситуації”. Астрономія, напр., не могла б виникнути ні в суспільстві, яке складалося лише зі сліпих, ні під небом без жодної сяючої зірки, ні в постійно туманній атмосфері. Врешті-решт Конт доходив висновку, що “є лише одна безумовна максима, а саме та, що немає нічого безумовного”.
“Наші поняття не є виключно індивідуальними явищами, вони такою ж мірою, і навіть насамперед, є явищами суспільними, витвором безперервної колективної еволюції”. Внаслідок цього наше теоретичне дослідження, наше наукове знання залежить не тільки від індивідуальних, але й суспільних умов, від того, що люди живуть і розвиваються в громаді. Філософи найчастіше ставали жертвами власних нереалістичних понять саме тому, що у своїх міркуваннях не прийняли суспільної точки зору. Бо індивід є абстракцією, єдиною реальністю є лише суспільство.
Наука прямує до того, щоб усі явища представити в єдиній картині світу. Але явища такі різнорідні, що не дають основи для такої картини, бо становлять виразну множинність, а не єдність. Попри це, наука не відмовляється від цілісної картини світу, від цілісної системи, але може її осягнути тільки на суб’єктивному ґрунті: вона не в змозі почерпнути єдності з властивостей світу, черпає її з потреб людини, черпає її не із зовнішнього досвіду, але з внутрішнього, не із Всесвіту, а з людини, чи радше з людства. Навіть науки, предмети котрих дуже далекі від людства (як астрономія) тут не є винятком. Ось так Конт був змушений ввести до теорії науки суб’єктивний чинник, хоча його вихідний пункт був цілковито об’єктивним. Він також писав: “Усі теоре¬
26
тичні міркування слід розуміти як витвори розуму, призначені для задоволення наших потреб”. І через це в науці “завжди слід повертатись до людини”.
7. Позитивна політика. Вже стало звичним і природним, що коли філософи обмежують свої теоретичні завдання, то компенсують це у практичній царині, розширюючи моральні завдання філософії. Так було і в Конта. Його справжньою метою стало знайти для людства досконалий устрій, а позитивна філософія була для нього тільки підготовчим засобом для досягнення цієї мети.
“Найважливішим завданням людства, — писав він, — повинно бути постійне вдосконалення людської природи, однаково як індивідуальної, так і колективної”. Він лише застерігав, згідно з позитивізмом, що це вдосконалення мусить відбуватись у “межах, окреслених законами, що керують реальним світом”. Гаслом його практичної філософії було: vivre pour autrui, жити для інших. Із нього випливала відмова від певних особистих прав на користь обов’язків перед загалом; у розвиненій формі це вело до самопосвяти сильних слабким та, одночасно, до шанування слабкими сильних. У наслідках ця практична філософія мала деяку схожість із християнським ученням, хоча будувалась на зовсім інших підставах.
Для цієї філософії кінцевою метою було людство. Це гасло вона висувала замість іншого (“кінцевою метою є Бог”), яке віками панувало у християнській філософії. Насправді це нове гасло вигадав не Конт, але він його сформулював і зробив початком для етики й політики. Можна було очікувати, що представник обережної мінімалістської філософії відмовиться від творення нових гасел, ідей, цілей і обмежиться поняттєвим аналізом існуючих гасел, ідей, цілей. Але з цієї точки зору Конт мінімалістом не був: він не тільки досліджував гасла, зле й творив їх. Його мінімалізм проявився найбільше в тому, що це мали бути реальні гасла.
Найважливішим своїм внеском у позитивізм Конт вважав поширення його на практичні справи, на політику. Досі, писав, боротьба за владу точилась виключно між представниками теологічної та метафізичної філософії, позитивна ж школа участі у ній не брала, однак зараз вона вже до цього готова. І розв’яже врешті політичні труднощі, бо вона одна здатна узгодити вимоги порядку і поступу. Людство, порядок, поступ — такими були головні гасла практичної філософії Конта.
Розв’язання політичних завдань він, точнісінько як і (на перший погляд, такі відмінні від нього) ідеалісти та месіяністи, узалежнював від реформування політичного руху у філософський. І, так само як вони, вважав, що кризі Нового Часу може покласти край тільки цілковита реорганізація світу на філософських засадах. Останню частину життя він присвятив вже не самій філософії, а політиці, проектам удосконалення людства. З цієї точки зору Конт був не мінімалістом, а гідним сином максималістської епохи, в якій народився, епохи, яка шукала не тільки великої системи знання, але також швидкого спасіння для людства.
27
РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ КОНТА Й ОСТАННЯ ФАЗА ЙОГО ФІЛОСОФИ. Звичайно вирізняють дві фази у розвитку філософії Конта: «Курс пози- тивної філософії» належить до першої, «Позитивна політика» — до другої. Тільки погляди першої (ті, що були представлені вище) назагал вважаються справжнім позитивізмом і цінним вкладом Конта у філософію, погляди ж другої фази — відходом від позитивізму і крахом видатного інтелекту. Адже в ній його філософія (яка мала б раз і назавжди покінчити з релігійною та метафізичною філософією) стала саме метафізикою, навіть релігією: його ясна думка розплилась у дивацтвах. “Друга половина моєї кар’єри, — писав Конт у IV томі своєї «Системи», — мала перетворити філософію в релігію, як перша перетворила науку на філософію”.
Однак докладніший аналіз показує, що вже в першій фазі у Конта були початки другої, до якої він дійшов шляхом поступової еволюції, а не перелому. Зміну його поглядів почасти викликала зміна проблем, якими він займався, а саме: відколи зайнявся проблемою життя, то переконався у тому, що його дотеперішні принципи є недостатніми, і що їх неможливо розвивати без поняття цілого та мети. Це тільки у необмеженому світі ціле залежить від частини, натомість в обмеженому частини залежать від цілого. Як сам ствердив у листі до Мілла 1843 р., цей мотив скерував його на новий шлях.
До цього додався другий чинник, прихований у самому Конті. Оте його захоплення порядком завжди було не меншим, ніж любов до фактів. Кожну царину життя він хотів регламентувати. Жодних питань не залишав відкритими, кожне мусило бути розв’язане. Це суперечило тому розумінню знання, котре справді відповідає позитивізму та еволюціонізму. Через те його поглядам часто бракувало обережності — цієї найбільш посутньої чесноти будь-якого мінімалізму. Він не настільки перейнявся думкою (котру сам так часто висловлював) про відносність усіх наукових істин, недостатньо пам’ятав про те, що і його власні погляди є історично зумовленими, що науки розвиватимуться й далі: їх стан у першій половині XIX століття трактував як остаточний.
Крім цього, його потреба в абсолютних підставах і цілях була такою ж сильною, як його потреба спиратися на факти. Він, котрий зрікся абсолюту, творив новий абсолют; Бог не був у центрі його роздумів, але людство він трактував як вид божества. Деякі абстрактні іменники, як людство, а також природа і порядок, звик писати з великої літери: може, в цьому слушно вбачали вияв його схильності до творення “метафізичних буттів”, котрі він у принципі так рішуче поборював. Конт від самого початку мав схильність до вибудовування систем, але з часом вона переросла у вибудовування абсолютної системи. Коли ж від розгляду наукових проблем Конт перейшов до політичних, його схильність до регламентації й абсолютизації ще збільшилась. Людство стало для нього ніби надреальним предметом, він почав його називати “Велика Істота”, Le Grand Etre. В його устах вона щораз частіше займала місце Бога.
Врешті-решт він, котрий пророкував, що подолав теологічну і метафізичну фазу розвитку людства, створив новий культ — з молитвами, обрядами, таїнствами, храмами, духовною ієрархією, святими. Його “позитивна політика” вимагала устрою не просто релігійного, а й теократичного, в якому навчання
28
1 зцілювання хворих покладалось на клир. Вона поборювала парламентаризм, Домагалася диктаторського правління, спадкоємства влади, цензурування не лише книг, але й умів, вела боротьбу з вільнодумством. Ученим дозволяла братися тільки за проблеми, приписані владою. Наказувала спалювати всі книжки, що не приносять безпосередньої користі. І нарешті, Конт, спочатку фанатик науки, втратив до неї довіру, визнавши абстрактні дослідження шкідливою для людей справою. Почав також виражати нехіть до греків та симпатії До теократії Сходу, і навіть до фетишизму, що його визнав врешті позицією, найближчою до позитивізму.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Більшість істориків називає Конта “творцем позитивіз- МУ — і він дійсно ним був, у тому сенсі, що замість розрізнених ІІОЗИТИВІСТ- ських ідей витворив велику позитивістську систему. Цьому не суперечить той факт, що провідні думки позитивізму вже були виголошені до нього, що закон тРьох фаз він узяв у Сен-Сімона, а його класифікація наук мало чим від- Р13няється від класифікації д’Аламбера.
Але є також історики, які висловлюють сумнів у тому, чи був Конт позитивістом узагалі. І справді, якщо дотримуватись його власного окреслення, 10 рішучим і послідовним позитивістом він дійсно не був, причому навіть вже у першій фазі свого філософування, а тим більше у другій. Деякі його попередники (особливо такі як Юм і д’Аламбер), так само як і різні його наступники, були значно послідовнішими позитивістами, ніж сам “творець Позитивізму”. Позитивізм, тобто опертя знання виключно на факти, був тільки ОДНИМ із мотивів його філософії, і то таким, котрого він до кінця не витримав, існує аж надто багато причин, щоб відрізняти філософію позитивізму від філософії творця позитивізму.
Програма обмеження досліджень тим, що реальне, достовірне, точне й позитивне, впевненість у відносності будь-якого знання, обмеження науки Фактами, причому виключно зовнішніми, окреслення її завдання як передбачування фактів, поширення природничого трактування фактів також на факти гУманітарних наук, уникання при розгляді трансцендентних проблем не тільки ^тверджень, але й заперечень, акцент на суспільну зумовленість і на суспільні наслідки науки, переконання в тому, що до позитивної позиції можна дійти лНше поступово, — такими є риси кожного позитивізму. Натомість особли- в°стями позитивізму Конта є те, ЩО, ЗГІДНО З НИМ, ЛЮДСТВО ДІЙШЛО ДО позитивізму тільки в третій фазі свого розвитку, що науки класифікуються за Іх загальністю і складністю, що відмовився не лише від метафізики, але й В1Д теорії пізнання, логіки, методології, психології, що його етика була етикою альтруїзму а її гаслами були Людство, Поступ і Порядок, що свою філософію впровадив до Релігії Людства.
Все те, що належало до позитивізму, у Конта поєднувалося з такими Мотивами, котрі вже не мали жодного зв’язку з позитивізмом і навіть йому сУперечили. Він був позитивістом, але був також сином непозитивістської Єпохи. Свою систему він описав і поширив у другій третині XIX ст., коли 0Же відбувся перехід до мінімалізму, але придумав її ще у першій третині.
29
Його можна навіть порівнювати з тодішніми метафізичними ідеалістами, з огляду на подібний спосіб філософування, конструкційний і систематичний, догматичний, універсалістський і реформаторський. Вражає також те, що цей позитивіст найбільшими філософами вважав Арістотеля, св. Тому і Декарта, а Кондильяка засуджував. Очевидно, серед конструкторів систем першої половини XIX ст. він займав особливе місце — його вирізняла турбота про факти, натуралізм, релятивізм, практицизм. Але попри всі ці відмінності, так само як вони, він прагнув до всеосяжної системи, що охопила б усю істину і швидко порятувала б людство. Конт виходив з мінімалізму, але прийшов до максималізму. Його вихідний пункт був позитивним, але прагнення були схожими на претензії великих систем XIX століття. Вони й призвели до того, що з плином часу Конт чимраз більше віддалявся від позитивізму.
КОНТ І ГЕҐЕЛЬ. їх завжди вважали антиподами — перший крайній мінімаліст, а другий крайній максималіст — і лише значно пізніше зауважили, як багато їх об’єднує: обидва прагнули синтези, обидва, хоч були релятивістами, створили абсолютні системи, обидва робили найбільший наголос на суспільних явищах; обидва дійшли до консерватизму в політиці; обидва уявляли собі, що світ розвивається у потрійному ритмі; обидва були переконаними в тому, що творять останню епоху історії.
ВПЛИВ. Проте, Конт спричинився до того, що у філософії XIX ст. запанував позитивізм: Конт повів уми в напрямку, котрого сам дотримувався тільки частково. Без сумніву, позитивізм, як це висловив Дж. Ст. Мілл, був невід’ємною рисою століття, а не Конта. Різні близькі до позитивізму мислителі, як Спенсер чи Бакл, заперечували, нібито щось завдячували Конту.
Ранню філософію Конта в Англії поширив Мілл, який, проте, сам був оригінальним мислителем і при цьому надав їй своєрідного забарвлення. Коли в другій половині століття позитивізм розійшовся цілою Європою і став панівною течією, то мав у собі чи не більше від Мілла, Бакла і Спенсера, аніж від Конта.
Свою власну школу Конт заснував у Франції. Там після нього залишилось аж дві школи. Одна вірно дотримувалася «Курсу», а пізніші погляди Конта відкидала як відступництво від власних гасел. Її очолив Е. Літре. Ця школа була досить близька рухові, розпочатому Міллом, і становила у французькій філософії відгалуження скрайнього мінімалізму. Школа впливала на видатні уми середини XIX століття, як Ренан чи Тен, сповнивши цих філософів недовірою до філософії.
Натомість друга школа Конта визнавала істинним усе, що він коли-небудь сказав. Її очолив П. Ляфіт. І вона також називала себе позитивізмом, хоча відрізнялась від нього. Реалізовуючи останні прагнення свого вчителя, була більше релігійним згромадженням, ніж філософською школою, і проголошувала релігійний “культ Людства”. Її учасники вважали Літре “ворогом учителя”, писання Конта читали як Біблію, для них було блюзнірством заперечувати будь-який його погляд, учителя шанували не тільки “як філософа, провідника
ЗО
позитивної школи, але також як творця всезагальної релігії та первосвященика людства”. Її парохії та церкви, котрі утворились переважно у Франції та Англії, збереглися до теперішніх часів. На терені Сполучених Штатів ідеї позитивізму успішно проповідував Генрі Еджер. В сьомому десятилітті минулого століття вони дійшли так само до Південної Америки, зокрема до Бразилії, де виникла “Позитивістська Церква й Апостолят з Апостолом Людства на чолі і з великою “Святинею Людства в Ріо-де-ТКанейро. А контівське гасло Порядок і Поступ” стало девізом Бразильської Республіки.
ЕМІЛЬ ЛІТРЕ (1801 — 1881), хоча був філософом лише невеликою мірою, в історії позитивізму відіграв важливу роль, бо до поширення позитивізму причинився більше, ніж сам Конт. Той позитивізм, який запанував у другій половині XIX ст., мав риси радше його розуму, ніж розуму Конта.
Був лікарем, природознавцем, філологом, істориком, а також журналістом і літератором. Був одним із найкращих перекладачів, яких дала Франція, йому належить відомий переклад Гіпократа (10 томів, 1839—1862), він переклав усю «Натуральну історію» Плінія, перекладав однаково як мегодолоіічні праці Герщедя, так фізіологічні Мюллера і «Життя Ісуса» Штрауса, а крім того, переклав Дайте старофранцузькою XIV ст. Вибраний 1838 р. до Академії мистецтв та художньої літератури, став одним із головних співавторів «Літературної історії Франції», хоча ця робота була далекою від його первинних зацікавлень. Був одним із великих лексикографів Франції: опрацював наново словник французької мови (1859-1871). За величезну наукову працю під старість на нього посипались усілякі відзнаки, серед яких було місце не тільки У Французькій Академії, але й у парламенті і сенаті. Завдяки авторитетові в науці він отримав також авторитет і у філософії.
Літре був уже прославленим ученим, коли зайнявся філософією. Бл. 1840 Року прочитав «Курс позитивної філософії», котрий підштовхнув його до Філософії та позитивізму. 1848 року виклав зміст позитивізму в статтях для преси. Його філософські праці, властиво, були тільки працями про Конта. В 1867 році разом з декількома однодумцями заснував орган цього філософського напрямку, “La Philosophie Positive”, котрий виходив до 1883 р. Суто філософських зацікавлень не мав; позитивізм був для Літре тлом наукової та освітньої Діяльності, а отже, мав уже інший характер, ніж у Конта, був орієнтований передусім агностично та антирелігійно, часом антифілософськи. І його антифі- Лософський дух вплинув на історію філософії.
Позитивізм Літре, який повинен був у принципі зберегти нейтральність матеріалізмом і спіритуалізмом, був, однак, завжди ближчий до матеріа- лізму. “Людське знання, - писав Літре, - є дослідженням сил, які належать матерії". Після його смерті молоді співробітники журналу “La Philosophie Positive” перейшли просто до табору матеріалістів.
31
ДЖ. СТ. МІЛЛ І ЕМПІРИЗМ
Емпіризм був відновлений в Англії XIX століття Міллом, який всесто- ронньо й оригінально виклав його принципи, з готовністю до порозуміння з противниками. Виклав їх у дусі гуманітаризму та лібералізму, враховуючи однаково як проблеми теорії, так і життя. У багатьох, навіть суттєвих, деталях емпіризм Мілла відрізнявся від позитивізму Конта, але у своїй принциповій позиції був його найвірнішим союзником.
СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ СИЛ В АНГЛІЇ БЛ. 1830 РОКУ. 1. Емпіризм у XVIII ст. був в Англії панівною філософією і дав визначних мислителів того століття, починаючи від Локка та закінчуючи Юмом. У XIX столітті його традиції продовжували “філософські радикали”, з кола яких вийшов Мілл. Проте бл. 1830 року вони не складали більшості.
2. У XVIII ст. в Англії витворилася також інша течія: філософія здорового глузду. Від емпіризму вона відрізнялася тим, що приймала апріорні начала у пізнанні, але мала з ним і спільну ланку, а саме: визнавала, як і він, лише безпосереднє пізнання, відкидала будь-які розумові спекуляції. На початку XIX ст. сер Вільям Гамілтон (1788—1856), з 1836 р. професор в Единбурзі, відновив філософію здорового глузду. Це відбулося у той самий час, коли філософські радикали відновили емпіризм.
Гамілтон обновив її дорогою ціною — ціною поєднання з кантіанством. Кантіанство ж із певної точки зору було власне її протилежністю, оскільки у первинному вигляді, наданому їй Рідом, “філософія здорового глузду” характеризувалась: 1) реалізмом, який визнає існування речей, незалежних від розуму, 2) догматизмом, який для обґрунтування реалізму посилається просто на здоровий глузд і 3) опозицією проти релятивізму, скептицизму та феноменалізму. Сам же Кант виступав проти реалізму і догматизму, натомість був прихильником феноменалізму.
Отож Гамілтон зрікся догматичного обґрунтування реалізму: здоровий глузд дійсно схильний твердити, що ми безпосередньо схоплюємо незалежні від нас речі, але схильності здорового глузду не можуть бути арґументом. Догматичне розв’язання Гамілтон замінив критичним, а прийнявши його, змушений був визнати, що безпосередньо пізнаємо лише змісти нашої свідомості і лише на їх підставі робимо висновок, що існують речі, незалежні від свідомості.
Такий висновок найочевиднішим чином суперечив Рідові та первинній філософії здорового глузду: адже та приймала, що речі ми пізнаємо прямо, що між розумом і ними немає жодних проміжних ланок, відчуттів чи змістів свідомості. Філософія здорового глузду приймала, що наша свідомість стикається з речами, а Гамілтон зайняв позицію, що свідомість стикається хіба з їх явищами. Філософію здорового глузду він перетворив так, що вона стала феноменалізмом, проти якого була спрямована, а також зробив із неї релятивістську теорію, і навіть висунув у ній на перший план відносність пізнання. Зробив із неї агностицизм: зрікся всякої метафізики, всілякого пізнання абсолюту чи, як сам висловлювався, “необумовленого” (unconditioned) буття. В
32
ДЖОН СТЮАРТ МІЛЛ
будь-якому разі не пізнаємо такого буття розумом — якщо його пізнаємо, то лише через віру. І нарешті, у філософії Гамілтона, з її феноменалізмом і апріоризмом, було більше кантіанства, ніж у філософії здорового глузду. Він був ворогом післякантівської німецької філософії, але прихильником кантівської. Був її прихильником у ті роки, коли на континенті, і перш за все у самій Німеччині, вона вже втратила прихильників. І суперечка Мілла з Гаміл- тоном була суперечкою емпіризму не стільки з догматизмом здорового глузду, скільки з кантівським критицизмом. То були два великі філософські табори, котрі бл. 1839 р. і потім ще кілька десятиріч боролися між собою в Англії за перше місце.
Протягом довшого часу перевагу мав Гамілтон. Статтями в “Edinburgh Review” він набув розголосу ще до того, як зайняв кафедру філософії. Його вплив продовжувався і потім, коли у роки своєї академічної діяльності він не оприлюднював нічого (лише після його смерті учні опублікували його «Лекції про логіку та метафізику», 1859, в 4 томах). Цей ясний мислитель і незвичайний за англійськими мірками ерудит повів за собою більшість сучасників. У 1830—1860 роках проголошувана ним шотландсько-кантівська філософія була в Англії панівною течією. Лише у 70-х роках вона зазнала нападок, причому відразу з двох боків: від емпіристів та ідеалістів-метафізиків, які в той час несподівано з’явились в Англії. У тому ж самому 1865 році проти філософії Гамілтона одночасно виступили емпірист Мілл і гегельянець Стірлінґ. І це був її кінець. Однак її сліди залишилися в англійській філософії й потім: Спенсер черпав з неї свій агностицизм, ' а на початку XX ст. до засад здорового глузду повернувся новий англійський реалізм.
3. Бл. 1830 р., коли Мілл і Гамілтон виступали зі своїми теоріями, в Англії відігравала певну роль ще одна течія, яка мала своїх прихильників. Нею була метафізична, ірраціоналістична, романтична теорія, що становила філософський вияв романтизму і живилася з джерел романтичної німецької філософії. Її представляли, зокрема, Карлайл і С. Т. Колридж. У філософії ця теорія значного відгуку не знайшла, а мала його радше в літературі. Мілл розправився з нею ще у статтях своєї молодості і пізніше вже до цієї далекої йому теорії не повертався.
ПОПЕРЕДНИКИ. Дж. Ст. Мілл належав до другої лінії англійських мислителів, які виголошували емпіричну теорію пізнання, асоціаністську психологію, утилітаристську етику. Тен написав про нього, що він був “останнім в ряду великих людей, до якого входили Бекон, Гобс, Ньютон, Локк, Юм і Гершель”.
Точніше кажучи, з Беконом його єднало прагнення заснувати науку виключно на фактах, вдосконалити індукцію, займатися наукою не лише з теоретичною, але й з практичною метою; з Гобсом — номіналістське розуміння понять, атомістичне розуміння психічних явищ, суб’єктивістське розуміння сприйняття, утилітаристське розуміння етики, застосування наукових методів для розв’язування суспільних проблем; з Берклі — заперечення існування загальних уявлень; з Локком і Юмом — висування на перший план чуттєвого первня в пізнанні й обмеження пізнання явищами; з Гартлі та Прістлі — асоціанізм.
34
Усе це приймалось через посередництво “філософських радикалів”. Мілл вийшов із їх середовища і розвивав психологічні ідеї Джеймса Мілла, етичні Бентама, економічні Рікардо; він став їх спадкоємцем і найбільш зрілим мислителем їхнього кола.
У своїх працях Дж. Ст. Мілл використовував також дослідження учених, які не належали до емпіричної течії. Зокрема, він скористався результатами розпочатих за його життя в Англії досліджень методології, теорії та історії природничих наук. Авторами найважливіших з них були астроном Дж. Гершель («Discourse on the Study of Natural Philosophy» 1830 p.) та В. Ювел («History of the Inductive Sciences» 1837 p.).
Континентальних авторів він знав краще, ніж це досі було прийнято серед янглійців. Особисто зіткнувся із Сен-Сімоном. Насамперед студіював Конта, поглядам якого присвятив спеціальну книжку «A. Comte and Positivism» 1865 p. Англійський емпіризм він частково поєднав із континентальним позитивізмом. Насправді їх розділяло те, що підстави знання Мілл вбачав у внутрішніх фактах, а позитивізм — у зовнішніх, що свою теорію Мілл будував на психології і теорії пізнання, котрі той відкидав. Але зближував їх культ фактів і недовіра до метафізики, апріоризму та ірраціоналізму.
Толерантний і поміркований Мілл рахувався також з поглядами протилежних таборів. Дискутував навіть із Колриджем — найбільш ідеалістичним та Романтичним з-посеред англійських мислителів першої половини XIX століття. Був прапороносцем емпіризму XIX століття, але був компромісним емпіристом.
ЖИТТЯ Джона Стюарта Мілла (1806-1873) було описане ним самим у «Автобіографії» 1873 р. Його вихователем і вчителем був батько - Джеймс Мілл; його виховання було експериментом, спрямованим на те, щоб виховати 3 хлопця філософа, емпірика і ліберала. Вже у шістнадцятирічному віці Джон читав Локка, Берклі, Юма, Гельвеція, Ріда та філософські рукописи батька. У 21 рік він пройшов через психічну кризу, період знеохоти до праці і до поглядів, у яких виховувався. Цю кризу він переборов, але разом з нею переборов і своє чисто інтелектуалістське виховання, дозволив розвиватись емоційним чинникам свого розуму. Ці чинники, а також лагідне й доброзичливе ставлення до людей та ідей, яке характеризувало Мілла, привели до того, що спадщина “філософського радикалізму” втратила у нього свою первісну гостроту й суворість. Своє життя Мілл провів у творчій праці, а також у політичній діяльності на службі лібералізму. Він був приватним ученим, не зв’язаним із академічними школами. Протягом кількох десятків років тримав У своїх руках найбільш відповідальні практичні і політичні справи як чинов- Ник, а пізніше шеф India House — центральної адміністрації Індії. В 1865— 1868 роках був членом парламенту. Мілл не тільки був одним із найцікавіших Умів свого століття, але й мав надзвичайно ретельний характер: був “святим Раціоналізму”, як його назвав Ґледстон.
ТВОРИ. Найобширніших і найважливіших творів Дж. Ст. Мілла є два: «А System of Logic» (1843) та «Examination of Sir William Hamilton’s Philosophy»
35
(1865). Першу книжку він задумав як “підручник з доктрини, котра виводить будь-яке знання з досвіду”; друга мала бути тільки критикою головного противника цієї доктрини в Англії, але стала викладом власної теорії пізнання. Хоча етичні проблеми були для нього на першому плані, присвятив їм лише невелику популярну статтю «Utilitarianism». Про цю пізню, таку відому і впливову працю Мілл пише у своїй автобіографії: “Я вийняв із шухляди шість неопублікованих статей і склав із них маленьку книжечку”. Вона була опублікована в часописі 1861 року, а як книга — 1863. Інші книжки Мілла торкаються сфери економіки, політики, теорії релігії і з погляду філософії є менш важливими.
ПОГЛЯДИ. 1. Логіка з позиції емпіризму. Мілл відрізняв у філософії два принципово різні погляди на людське знання: з одного боку, емпіричний, а з іншого — апріористський (другий він називав “апріористським, або німецьким поглядом”, але стверджував, що за його часів той мав перевагу навіть в Англії). Згідно з першим, усі істини про зовнішній світ спираються тільки на спостереження й досвід, другий визнає також інтуїцію та вроджені ідеї. Мілл був прихильником першого і заповзявся показати його слушність на терені логіки.
Філософи завжди вважали логіку своєю цариною, але у Новому Часі займалися нею мало, оскільки запанувало переконання, іцо, по-перше, ця наука вже повністю опрацьована і її дальший поступ неможливий, і, по-друге, що вона є формальною наукою, яка не може мати впливу на розв’язання філософських проблем. Але Мілл помітив, шо завжди і повсюдно визнавана логіка, тобто логіка загальних понять і необхідних висновків, суперечить філософії емпіризму, котру сам він вважав слушною. Тому був переконаний, що логіку слід заново опрацювати та узгодити з емпіризмом. Не збирався (як це за його життя почали робити де Морґан і Буль) шукати нові логічні істини, але хотів дати іншу інтерпретацію давнім істинам.
Його противники приймали, що існують необхідні, всезагальні та очевидні істини, і судили, що такі істини мусять мати глибше джерело, між досвід. Мілл же вирішив їх необхідність, усезагальність і очевидність вивести просто з досвіду та асоціації. Якщо ж вони виводяться з досвіду й асоціації, то не є насправді ані необхідними, ані всезагальними.
Загальні поняття традиційна логіка розуміла, як правило, реалістично: приймала, що в дійсності їм відповідають роди і види. Таке розуміння Мілл змушений був заперечити. Для нього як емгііриста існували лише одиничні речі, і не було жодних загалів, родів чи видів; загальними могли бути тільки назви. Його розуміння понять могло бути тільки номіналістським. У зв’язку з цим він мусив теж змінити традиційний погляд на дефініцію, бо, за цим поглядом, дефініція подає сутність речі, а за Міллом — називає тільки значення, якого люди надають словам.
У дедукції, що виводить висновки із загальних тверджень, традиційна логіка не вбачала принципової трудності. Для емпіризму ж трудність була саме принциповою: звідки беруться загальні твердження? Бо для нього вони не
36
могли бути первинними. Адже знання ми черпаємо з досвідів, а досвіди завжди одиничні. Тільки через індукцію можемо дійти від них до загальних тверджень. Отже, спершу індукція, а лише потім дедукція. Спершу треба індуктивно дійти до загальних тверджень, щоб потім дедуктивно виводити з них дальші твердження. Силогізм як доведення є зачарованим колом, оскільки виводить смертність Івана з того, що всі люди смертні, а щоб знати, що всі люди смертні, треба, між іншим, знати й про смертність Івана. Про те, що Іван помре, насправді знаємо не завдяки загальному твердженню про те, що всі люди смертні, а через ствердження того, що інші люди, які є подібними
Івана, повмирали. Поступ у знанні здійснюється через аналогію або індукцію, тобто проходить від одної частковості до іншої і від часткового до загального.
Однак у науковому поступі дедукція відіграє принаймні допоміжну роль. Мілл був чи не першим, хто зробив висновок, що індукція та дедукція хоча й суперечать одна одній, проте в дійсності взаємодіють між собою. У певному сенсі можна сказати, що Мілл об’єднав Бекона з Арістотелем.
Індуктивне ж міркування, щоб бути істинним, не може бути цілковито простим, per enumerationem simplicem. Мілл, подібно як колись Бекон, намагався виявити ті спеціальні методи, котрі гарантують індукції достовірність. Зокрема, використовуючи дослідження Гершеля та Ювела, він сформулював чотири Головні індуктивні методи, котрі назвав методами єдиної згоди , єдиної різниці”, “остачі” та “супровідних змін”. У порівнянні з Беконом, а також усім тим, що у питанні індукції було зроблене до цього часу, це був поступ. Зрештою, поступ цей мав головно технічно-логічну, а не загальнофілософську природу; він належить радше до спеціальної історії методології, ніж до історії філософії. Дещо глибша відмінність у поглядах цих двох найславетніших теоретиків індукції полягала в тому, що Бекон очікував від неї можливості встановити сутність речей, а Мілл — причини подій.
Традиційна логіка постулювала існування загальних первинних істин, котрі є очевидними і через це не вимагають доведення; коли б їх не було, то не можна було б провести жодного доведення, оскільки не було б на чому його заснувати. До таких істин зараховувались насамперед логічні закони та математичні аксіоми. Мілл, натомість, змушений був зі своєї позиції заперечити ‘снування таких істин: усі загальні істини є похідними і в дійсності становлять тільки комбінації одиничних. Логічні закони та математичні постулати не є винятком: вони теж є тільки узагальненням досвідів, отже не є очевидними, а можуть і повинні обґрунтовуватись, зокрема емпірично й індуктивно. Якщо вони здаються необхідними, то тому, що спираються на численні досвіди, котрі витворили в нашій свідомості нерозривні асоціації.
2- Теорія пізнання з позиції емпіризму. Мілл також наново взявся за критику провідних понять теорії пізнання, якою емпіристи займалися, починаючи від Локка, Берклі та Юма. Передусім він критикує поняття причинності. Мілл не заперечував, що всі ми переконані у повсюдному пануванні закону нричинності, але питав, яку маємо для цього підставу. І відповідав: підставою тУт служить “просто призвичаєння й очікування, що те, що один чи багато разів виявлялося істиною і ніколи не виявлялось хибою, виявиться істиною й
37
надалі”. Л отже підстава закону причинності, здається, має психологічну, суб’єктивну природу.
Ми не можемо, однак, зректися закону причинності вже через те, що він є неминучим постулатом індукції, а індукція неминуча для поступу знання. У кінцевому підсумку закон причинності можна вивести з досвіду — властиво, тільки про це і йдеться. Доходимо до нього через узагальнення окремих досвідів, тобто через індукцію. Але стосовно цього виникає складність: як же закон причинності може спиратись на індукцію, коли індукція сама спирається на нього? Однак Мілл вважав, що це зачароване коло є тільки позірним, і розв’язував його таким чином: на закон причинності спирається вдосконалена індукція, що оперує отими чотирма методами, натомість сам закон причинності спирається на просту індукцію, per enumerationem simplicem, котра цими методами не оперує, тобто за допомогою простої індукції переходимо до закону причинності, а від нього — до вдосконаленої індукції. Проста індукція є загалом недостовірною, але у випадку закону причинності вона має винятково велику вірогідність через величезну кількість досвідів, що її постійно підтверджують. Зрештою Мілл, як і личить емпіристові, не визнавав повної всезагальності жодного закону, а отже й закону причинності (вважав можливим існування невідомих нам частин всесвіту, в яких він не діє). Про це може вирішувати тільки досвід, жодної необхідності тут нема.
Мілл продовжував також критику поняття субстанції, розпочату ще Локком і Юмом. За традицією емпіризму, він захищав не тільки тезу про те, що єдиним джерелом знання є досвід, але й про те, що досвід складається із самих лише відчуттів. Різноманітність відчуттів — ось усе, що нам дане і з чого ми творимо нашу картину світу. З них складається те, що ми називаємо “речами” або (“по-вченому”) “субстанціями”, а також “матерією”, “дійсністю”, “зовнішнім світом”. Відчуттів зазнаємо незалежно від нашої волі, і тому нам здається, що вони існують незалежно від нас, поза нашою свідомістю. Оце і є все джерело віри в існування незалежних субстанції, матерії, зовнішнього світу. Ця віра має асоціативне походження, так само як віра в причинний зв’язок між явищами. Що ж ми справді знаємо про матерію? Тільки те, що завдяки їй постійно отримуємо відчуття, отже вона є насправді тільки “постійною можливістю зазнавання відчуттів”. Так само Мілл дефініював матерію.
Аналогічно до матерії трактував розум. Подібно до свого попередника Юма твердив, що “розум”, “Я”, “душа” є словами, котрі по суті означають тільки наші переживання. Вони лише роблять акцент на неперервності, яка проявляється в цих переживаннях, подібно як слова “матерія”, “субстанція”, “зовнішній світ” — на неперервності у наших зовнішніх відчуттях. Справді, нам здається, що наше Я триває навіть тоді, коли ми не переживаємо нічого. Але що тоді триває? Єдино — можливість переживання. Відповідно до цього Мілл визначав розум і Я лише як “сталу можливість переживань”. Згідно з таким емпіризмом, як матерія, так і розум однаково зводилися до багатоманітності відчуттів.
3. Етика з позиції утилітаризму. “Різниця між двома школами філософії, — писав Мілл, — однією, що спирається на інтуїцію, і другою, що спирається
38
на досвід, не є питанням тільки абстрактної спекуляції, а несе в собі практичні наслідки”. У переконанні, що певні істини можна схоплювати інтуїцією, не звертаючись до досвіду, Мілл бачив підстави не тільки помилкових доктрин, зле й поганих організацій. Трактування відмінностей між людьми як вроджених, а через те таких, що не піддаються усуненню, вважав перешкодою, яка стоїть на шляху раціонального розуміння суспільних справ, а джерело такого трактування бачив у інтуїтивістській метафізиці. Тому він ще й з цієї причини був її противником, а свій емпіричний погляд хотів застосовувати Не тільки в теорії, але також у практиці.
Це застосування є простим, і виконав його вже Бентам. Якщо притримуватись досвіду (того, що люди дійсно відчувають), то треба сказати: єдиним благом є щастя, котре зводиться до задоволення. Тому єдиним моральним завданням є дбати про щастя всіх. Мілл приєднався до Бентама, однак надав Иого поглядові своєрідного забарвлення. По-перше, Мілл намагався довести слУШність гедонізму (тоді коли Бентам приймав його без доведення) і робив Це так: єдине, чого бажають усі люди, це задоволення; добрим є те, що бажане, °тже, задоволення є єдиним благом. Потім через звертання до психологічних фактів доводив (не надто вдало) етичний принцип. По-друге ж, Мілл суттєво модифікував гедонізм і перестав трактувати його егоїстично та сенсуалістськи (до цього схилявся вже Бентам): єдиним благом є задоволення, причому будь- яке» а не лише власне чи чуттєве. Мало того, Мілл почав відрізняти вищі і нижчі задоволення. Для своєї етичної теорії він ввів назву “утилітаризм” — зрештою, небезпідставно, бо після цих модифікацій вона перестала бути чистим гедонізмом. Мілл твердив, що задоволення не є рівні між собою, що є задоволення вищі й нижчі; врешті, говорив, краще бути незадоволеним Сократом, ніж задоволеним дурнем. Але якщо так, то не саме задоволення вирішує, що є кращим; життя виявляється не таким простим, як хотів давній гедонізм. Етична теорія Мілла втратила однобічність, але разом з тим і простоту гедонізму.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Джон Стюарт Мілл наново сформулював доктрину емпіризму в теорії пізнання та логіці, індукціонізму — в методології, утилітаризму — в етиці. Він сформулював її без крайнощів, бо не був непримиренним емпіристом у стилі свого батька чи Бентама. Серед емпіристів мислив найшир- ше, але разом з тим і найменш цілісно.
Ніщо так добре не характеризує його спосіб мислення, як закиди, які він Робив (спорідненому з ним, зрештою) Конту за те, що той “не визнавав Одкритих питань” і хотів усіх їх розв’язувати дефінітивно, що догматично перебільшував майбутнє науки, що мав перебільшену схильність регламентувати людські починання, а також що занедбав ті науки, які є основами основ, а саме психологію та теорію пізнання, і що недостатньо опрацьовував Поняття, якими послуговувався, напр., боровся з метафізикою, але докладно Не окреслив, що ж розуміє під “метафізикою”, і, врешті, що надмірно довіряв Сам собі. Мілл мислив суттєво ширше, обережніше і скромніше, ніж Конт.
39
РОЛЬ ДЖ. СТ. МІЛЛА. Він належав не до тих, хто ініціює ідеї, а до тих, хто їх вичерпує. Він об’єднав пошуки і помисли багатьох поколінь емпіристів, охоплюючи при цьому таке широке коло проблем, як це робив до нього один тільки Юм. Його власні оригінальні думки торкалися радше деталей і застосувань, служили подоланню однобічності дотеперішнього емпіризму. Так було особливо в етиці, але і в логіці його розвиток ішов у напрямку уникання крайнощів (все-таки поряд з індукцією знаходилося місце й для дедукції). Коли Джеймс Мілл, за прикладом Гобса, узалежнював людську історію виключно від матеріальних інтересів, а історики Маколей і Макінтош виступили проти нього, Джон Стюарт визнав їхню рацію, а не батька.
Мілл був покликаним до того, щоб зблизити способи мислення XVIII і XIX століть, зокрема натуралістську точку зору вісімнадцятого та історичну дев’ятнадцятого. Врешті, він дійшов до такого переконання: істини емпіризму, що їх філософські радикали вважали безумовними й вічними, є також відносними, бо, як і всі істини, витворені історичними умовами.
Спершу Мілл опрацював найважливіші проблеми теоретичної філософії, потім цікавився більше частковими та практичними питаннями. У своїх творах передусім боровся за свободу. В парламенті представляв безкомпромісний лібералізм і з незвичайною сміливістю відстоював найважчі справи. Емпіризм він відстоював не тільки за його теоретичні переваги, але також і тому, що вважав його найважливішим підґрунтям ліберальних і реформаторських дій: адже реформатор, який хоче добитися змін у суспільному устрої, мусить сам бути переконаним і спроможним переконати інших у тому, що панівний устрій не є недоторканим. А емпіризм власне й вчить, що немає речей недоторканих, бо нема необхідних.
ПОСЛІДОВНИКИ. Компромісність і життєздатність поглядів Мілла сприяли їх великому поширенню. В 1850—1880 роках серед європейської інтелігенції запанував “позитивний дух”, прагнення звільнити філософію від метафізичних чи “метаемпіричних” (як їх називав Люїс) чинників. Патронами цього руху були Конт і Мілл: назву “позитивізму” цей рух узяв від Конта, але зміст радше від Мілла. Складні для сприйняття праці Конта мало хто знав, зате Мілла читали всі. Численний гурт мислителів в Англії і на континенті пішов його шляхом. В Англії найближчими до нього були психологи А. Бейн (1818— 1903), професор в Абердині, і Дж. Саллі (1842—1923), професор в Лондоні, логік Дж. Вени, історики Г. Т. Бакл (1821—1862), автор знаменитої «Історії цивілізації в Англії», 1857—1861, і В. Е. Г. Лекі (1838—1903), дослідник історії раціоналізму. Був близький до Мілла і Генрі Сідґвік, професор у Кембриджі, автор відомих «Методів етики» (1875).
Емпіризм у союзі з позитивізмом (а незабаром і з еволюціонізмом) протягом двох поколінь опанував європейське мислення. Це були легкі для засвоєння доктрини, прості у своїх постулатах, що оперували очевидними фактами. Незважаючи на те, що було достатньо професійних філософів, які з цими доктринами не погоджувались, широкі сфери інтелігенції довірились їм цілковито, і майже кожна справді освічена людина в другій половині XIX століття була “позитивістом”.
40
ОПОЗИЦІЯ. Проте й ці доктрини виявилися не вічними. Вони також викликали опозицію, яка з’явилася навіть в Англії, причому ще за життя Мілла. В шостому десятиріччі наступ на його емпіристську логіку повів в. С. Джевонс, учень Буля, одного з творців математичної логіки. В той час У Англії з’явилися також гегельянці, спекулятивна и метафізична філософія яких була яскравою протилежністю емпіризмові Мілла. А на життєву позицію загалу, який довго перебував під переможним впливом Мілла, почали виявляти вплив зовсім інші, ірраціоналістичні течії, зокрема - культ героїв Карлайла, культ краси Раскіна, культ віри Ньюмена.
ТРИ ЕМПІРИЗМИ. “Емпіризмом” називались різні теорії. Всі вони зага- лом стоять на позиції визнання виключноі ролі досвіду в пізнанні, але в деталях стверджують різне:
1. Емпіризм генетичний, або психологічний, твердить, що все знання, котрим володіє людський індивід, походить виключно з досвіду; немає суджень вроджених, всі набуті. Таким був емпіризм Локка і Кондильяка: радикальний у Кондильяка, який ототожнив досвід із відчуттями (сенсуалізм), та поміркований у Локка, що визнавав і внутрішній досвід. (Антиподом цього емпіризму є нативізм з його переконанням, що індивіди мають вроджені судження.)
2. Емпіризм епістемологічний твердить, що досвід становить єдиний критерій істинного знання. Судження індивіда мають різне походження. Серед них є і вроджені, і витворені, але істинними є лише ті, котрі спираються на досвід. Локк, який вважається класиком емпіризму, в цьому сенсі емпіристом не був; твердив, що з досвіду походять всі уявлення, як істинні, так і хибні, і тільки розум може вирішити, котрі з них є істинними.
3. Емпіризм методологічний твердить, що якщо наука повинна містити істинні та практично корисні твердження, то не повинна робити нічого більше, як тільки стверджувати дані досвіду та індуктивно узагальнювати їх. Класиком такого емпіризму був Ф. Бекон, а протилежністю його методології була методологія Декарта, котра вимагала заснування науки на очевидних і через це достовірних аксіомах, а також дедуктивного виведення з них подальших тверджень.
У деяких мислителів ці три емпіризми поєднувались між собою. Так було в обох Міллів. Джеймс Мілл намагався спеціально довести психологічний емпіризм, вважаючи, що з нього випливають обидва інші. А Дж. Ст. Мілл розвивав методологічний емпіризм, продовжуючи традиції Бекона, однак у поміркованішій формі. Разом з ним твердив, що наука повинна брати свої постулати лише з досвіду, натомість обмежувати її індукцією необхідності немає. Емпіризм не імгілікує індукціонізму, а відкидає лише дедукцію з неемпіричних Припущень, і логіка Мілла включала розділи як дедукції, так індукції. Це був новий, поміркований, післяміллівський вияв методологічного емпіризму.
Назву “емпіризм” деколи давали також тим теоріям, котрі вимагають тільки Участі досвіду у пізнанні, але не претендують на його виключність. Такою є Теорія Арістотеля в психології, Ґалилея в методології, Канта — в теорії пізнання. Це емпіризм в дуже широкому сенсі; ці теорії не мають того характеру і тих наслідків, що властиві справжньому емпіризмові.
41
ВІДНОШЕННЯ ІНШИХ ТЕОРІЙ ДО ЕМПІРИЗМУ. Особливо заслуговує на увагу відношення до емпіризму великих попередніх філософських теорій: позитивізму, кантіанства та арістотелізму.
Позитивізм Конта висловлювався проти емпіризму, і водночас Конт був найтіснішим союзником Мілла. Справа в тому, що він висловлювався проти методологічного емпіризму, але — доміллівського, бо в дедукції бачив таке ж важливе знаряддя поступу науки, як в індукції. Зате у боротьбі з неемпірич- ними, аксіоматичними, інтуїтивними постулатами науки виступав разом із Міллом і всіляким емпіризмом. Тут позитивізм та емпіризм діяли спільно; в цьому розумінні не може бути позитивізму без так потрактованого емпіризму.
Кантіанство суперечило генетичному емпіризмові, бо визнавало судження a priori. Однак з емпіризмом воно мало також і спільну ланку, а саме твердження, що судження ці є істинними тільки тоді, коли знаходять застосування в досвіді. За Кантом, жодне істинне твердження про світ не спирається лише на сам досвід, але кожне так чи інакше на нього спирається. Кантіанство було емпіризмом у негативній версії (“нічого без досвіду”), але не в позитивній (“все з досвіду”). Кантіанство не було емпіризмом, якщо йдеться про зміст пізнання, але було ним, якщо йдеться про його обсяг.
Арістотелізм завжди підкреслював свою емпіричність і разом з тим завжди вважався найбільшим ворогом емпіризму. А справа тут ось у чому: Арістотель твердив, що істинним є лише рецептивне знання — це, очевидно, погляд емпіризму, — проте приймав, що рецептивний характер мають не лише чуття, але так само і розум, а з цим уже емпіризм погодитися не може. У порівнянні з платонізмом арістотелізм збільшував емпіричний чинник, але робив це неприйнятним для справжніх емпіристів способом.
ГЕРБАРТ І РЕАЛІЗМ
Гербарт виступив зі своєю філософією ще в попередній період, але ця філософія, яка стояла на позиції реалізму й емпіризму, тоді прийнятися не могла і знайшла своїх прихильників та відіграла помітнішу роль лише після 1830 року.
ЖИТТЯ І ТВОРИ. Йоган Фрідріх Гербарт (1776—1841) вчився в Єні за часів Фіхте. Пізніше був професором у Кьоніґсберґу та Ґьотінґені. Розпочинав від поглядів Канта, але виступив проти його послідовників, зокрема проти Фіхте та Шеллінґа, які у перші роки століття мали найбільшу притягальну силу. Знайомство з великим педагогом Песталоцці скерувало його на педагогічну ниву, і він став першим габілітованим професором педагогіки (1802 року в Ґьотінґені). Прожив життя, присвячене виключно науці та навчанню, осторонь від громадських справ.
Твори його мають метафізичний, психологічний і педагогічний зміст: «Allgemeine Pädagogik» (1806), «Allgemeine praktische Philosophie» (1808), «Lehrbuch zur Einleitung in die Philosophie» (1813), «Psychologie als Wissenschaft, neugegründet
42
ЙОГАН ФРІДРІХ ГЕРБАРТ
auf Erfahrungy Metaphysik und Mathematik» (1824), «Allgemeine Metaphysik» (1828). Але він був і гідним сином своєї нації: писав про шляхетний вплив військової служби й опублікував твір «Про добровільний послух як підставу істинного громадянського почуття в монархіях».
ПОПЕРЕДНИКИ. Хоча Гербарт називав себе кантіанцем, в дійсності його пов’язаність із Кантом була слабкою, і він, як і більшість кантіанців, також відійшов від Канта, тільки в іншому напрямку. На противагу їм, він акцентував реалістичні складники кантівської теорії. Його розуміння Канта було однобічним, і філософія його виявилась дуже відмінною від кантівського критицизму.
До кантівської теорії він додав два мотиви, одним з яких був натуралізм і механіцизм, а другим — плюралізм та індивідуалізм; перший віддавна мав прихильників у філософії, другий був представлений передусім монадологією Ляйб- ніца. Обидва зайняли у філософії Гербарта більше місця, ніж кантівські мотиви.
ПОГЛЯДИ. 1. Натуральна картина світу. Гербарт твердив, що пізнання спирається на досвід, але досвід розумів по-своєму. Вважав, що його предметом є не уявлення речей, як хотів Кант, а самі речі, причому не хаотична різнорідність, котру розум мусить впорядкувати, а впорядкований у просторі й часі світ.
Цим він повертався до повсякденного погляду, від якого у свій час відійшов Кант та його послідовники-ідеалісти, які не враховували повсякденних переконань. Гербарт же. ці переконання вважав єдино можливим вихідним пунктом і засновками для філософії. Однак твердив, що, при всій їх незамінності як вихідного пункту філософії, вони загалом несхожі на її остаточний результат. (Просто тому, що вони не є істинними і через свою суперечливість істинними бути не можуть.) І завданням філософії є замінити їх іншими, несупереч- ливими.
Основні поняття, якими оперує повсякденна думка, за Гербартом, суперечливі. Суперечність міститься, насамперед, у самому понятті “речі”: адже річ — це якась єдність і водночас множинність, оскільки має різнорідні властивості; це якась скінченність і, одночасно, як просторова може ділитися до нескінченності. Так само суперечливим є поняття “властивості” речі: властивості залежать від речей, котрим вони належать, і водночас є незалежними від них, бо зумовлюються іншими чинниками (напр., барва зумовлена світлом). Так само і поняття “Я” було для Гербарта суперечливим, бо Я е єдністю і водночас нею не є, якщо охоплює багато психічних станів. Подібні суперечності він вбачав також у інших поняттях, за допомогою яких повсякденна думка формує нашу натуральну картину світу.
2. Метафізика, за Гербартом, ішла досі хибним шляхом: послуговувалась отими суперечливими поняттями, а саме поняттям речі (в натуралістичних системах) і Я (в системах ідеалістичних). Гербарт намагався позбутися цих понять і надати метафізиці несуперечливого вигляду. Тому хотів, щоб вона була далекою як від ідеалізму, так і від натуралізму.
44
Але насправді він рішуче протиставлявся тільки ідеалістичним системам, а от від натуралістських далеким не був. Основне поняття, котре становило осердя всієї його системи, було, власне, подібним до поняття речі. Це було поняття елементарних реальних буттів, взаємно незалежних реальних одиниць, котрі називав “реаліями”. їх є багато, і вони якісно різняться між собою: отже, система Гербарта виходила илюралісшичною. А завдяки якісній різнорідності реалій” вона віддалялась від більшості реалістичних систем, таких, напр., як атомістична система Демокріта.
Але ось у чому справа: хоча реальні одиниці мають різні якості, ми цих якостей не знаємо. Знаємо лише відношення, які виникають між ними. Тому наше знання про буття, торкаючись тільки цих відношень, може бути лише Формальним. Такою ж мала бути й метафізика Гербарта.
Основне відношення, яке виникає між реальними одиницями, полягає, за Гербартом, у тому, що кожна діє так, аби зберегти саму себе, а щоб зберегти себе, протидіє іншим. З цього діяння і протидіяння одиниць твориться світобудова. А цей устрій, у свою чергу, знову впливає на одиниці. Через це не тільки світ як цілість визначається його частинами, але так само й частини Цілістю. Це переконання відмежовувало метафізику Гербарта від інших детерміністських теорій, що визнають тільки діяння частини на цілість, але не навпаки.
Гербартівська метафізична картина світу, в якій приймається множинність індивідуальних складників, нагадувала цим монадологію Ляйбніца, але була вбогою і без “польоту”, не була плодом живої духовної позиції стосовно світу (таку без сумніву мали ідеалісти — противники Іербарта), а штучним витвором поняттєвих комбінацій. Зате вона виявилась плідною у застосуванні, особливо на терені психології та залежних від неї наук.
3. Психологія Іербарта, найбільш самостійна частина його філософії, була застосуванням його загальної метафізичної концепції, оскільки психічне життя він розумів аналогічно до зовнішнього світу! як сукупність незалежних один від одного, взаємодіючих індивідів.
Одиницями психіки, елементами душі Гербарт вважав уявлення. Певні Уявлення намагаються утримуватися в свідомості, незважаючи на протидію інших уявлень, що в свою чергу намагаються зайняти їх місце. І в цьому змаганні уявлень полягає психічне життя. Складні психічні стани є комбінаціями простих уявлень, виникають із їх зчеплення та відштовхування. Таким чином Гербарт уявляв собі психічне життя як механіку уявлень (VoTstellungs- nechanik), аналогічну до механіки тіл. Як і механіка тіл, психологічна механіка підлягає точним законам. Гербарт намагався охопити її строгою, математичною Формою; у заголовку до своєї психології зазначав, що вона мала спиратися однаково як на досвід і метафізику, так і на математику. На той час це не була єдина психологічна механіка у філософії: ще одну сконструювали англійські психологи. Різниця між ними полягала в тому, що англійські асоціаністи Вважали, що психічне життя підлягає тільки одному законові, а саме законові асоціації, в той час коли Гербарт у психічному житті бачив також діяння закону аперцепції. За асоціаністами, уявлення виникають у свідомості залежно лише від подразників і від асоціативних зв’язків з іншими уявленнями. За
45
аперцепціоністом Гербартом, вони залежать також і від усіх попередньо нагромаджених у свідомості уявлень. Це означає, що формування уявлень у свідомості залежить від індивідуальних ланцюгів послідовних змін, через які ця свідомість пройшла. Хто має інше минуле, має інші уявлення, а також інші сприйняття: навіть перцепція залежить від аперцепції. Аперцепція відіграє вирішальну роль головним чином у деяких психічних процесах. Нею пояснюється також те, чому у різних істот психічні процеси перебігають по- різному, чому, напр., той самий краєвид у різних людей викликає різні уявлення. Таке розуміння психології дозволяло Гербартові узгоджувати механічне розуміння психічного життя з індивідуальним розумінням. Проте воно було також беззастережно детерміністським: усі уявлення є причинно пов’язаними, місця для волі немає.
Іншою, такою ж суттєвою, рисою його психології був її інтелектуалізм. Вона приймала, що первинними елементами психіки є лише уявлення. Тільки вони визначають стан свідомості, а почуття й інстинкти є у ній вторинними явищами, що виступають тоді, коли перебіг уявлень з тих чи інших причин припинився.
Психологія XIX століття у своєму дальшому розвитку не зберегла поглядів Гербарта. Вона заперечувала їх, зокрема, за недостатнє врахування досвіду, за механістичне розуміння явищ, за трактування аперцепції як чинника, рівноправного з асоціацією, за інтелектуалістську недооцінку почуттів та інстинктів. Але заперечуючи їх, постійно до них зверталась — і вже тільки через це психологія Гербарта відіграла історичну роль.
4. Етика й естетика Гербарта були черговими застосуваннями його психології. Вони, як і остання, були витримані в дусі детермінізму та інтелектуалізму. Оригінальністю Гербарта було те, що ці дві дисципліни — етику й естетику — він сполучив між собою. Сполучення, однак, зробив на користь естетики, котрій підпорядкував етику. Поєднував їх твердячи, що наше відношення до блага є таким самим, як і до краси: відношенням безпосереднього і безкорисливого вподобання. Кант у такий спосіб окреслював естетичну орієнтацію, Гербарт же вважав, що його окреслення рівною мірою стосується й моральної позиції.
Етику Гербарт розумів вузько: як багато мислителів XIX століття, обмежував її, щоб через це поліпшити її наукову позицію. При такому обмеженні завдання етики стало суттєво схожим на завдання естетики: вона повинна тільки встановлювати, що подобається, а що не подобається. Етика стала виключно справою “морального смаку”, як естетика — справою смаку естетичного.
Естетику, так само як і включену до неї етику, Гербарта характеризував передусім формалізм. Це відповідало його метафізичним засадам. Гербарт твердив, що уподобання знаходимо тільки у відношеннях: краса полягає лише у відповідних співвідношеннях барв і звуків; подібним чином моральність міститься у правильному ставленні людини до інших і себе самої.
5. Педагогіка, згідно з програмою Гербарта, спиралась на етику (яка повинна вказувати мету виховання) і психологію (яка повинна вказати засоби виховання). В дійсності, однак, ця дисципліна більше спиралася на психологію,
46
З якої, по суті справи, брала свої цілі. Серед тих цілей однією з головних для Гербарта було забезпечення всебічності зацікавлень, що повинно було вберегти вихованця від крайнощів, від однобічного віддавання себе одним життєвим справам і занедбування інших.
Психологічна орієнтація залишила на педагогіці Гербарта відбиток суб’єктивізму, а також інтелектуалізму, який так сильно відрізняє її від іншої великої Педагогічної системи - системи Руссо. З психологічної теорії аперцепції Гербарт виніс також упевненість в тому, що головним у вихованні є надання відповідної інтелектуальної підготовки, бо залежно від неї формуються уявлення, з яких уже автоматично виникають почуття й інстинкти.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Філософію Гербарта складали: реалістична, плюралістична * Детерміністська метафізика, механістична, інтелектуалістська психологія, що послуговувалась поняттям аперцепції, естетика у настільки широкому форма- лістському розумінні, що охоплювала й етику, та інтелектуалістська педаюііка.
Його філософія виникла в Німеччині у той самий час, що й великі ідеалістичні системи. Коли останні після 1830 року вже віджили своє, то філософія Гербарта зайняла їх місце як така, що більше відповідала духові століття. Проте і вона не відповідала йому цілковито: не була для цього Достатньо емпіричною. Наступні, більш радикальні течії століття боролися з нею *’ врешті, її подолали.
Філософія Гербарта була для Центральної Європи поглядом, який за змістом і часом займав проміжне місце між метафізикою початку століття та критицизмом і позитивізмом. В останній третині століття, коли з’явилися критицизм і позитивізм, ідеалісти вже не відігравали помітної ролі, ця роль належала якраз учням Гербарта. Тому атаки нового покоління були значною мірою скеровані саме проти них: в теорії пізнання - проти догматичного Реалізму, в психології - проти аперцепціонізму, у практичній філософії - проти формалізму.
ШКОЛА. Історія показала, що філософія Гербарта ще до утворення школи Мала кращі умови, яких не було у жодної більш оригінальної й видатної Філософії. Спочатку, правда, у період панування ідеалізму, йдучи проти основної течії, Гербарт не знаходив прихильників, але зі смертю Геґеля відношення змінились. Його школа почала опановувати навчальні заклади Німеччини, а Ще більше Австрії. Там вона отримала привілейоване становище, особливо завдяки своїм двом членам: Ф. Екснерові, який з 1848 року був австрійським Міністром освіти, та Г. Боніцу, прекрасному історикові філософії, який був у Нього ж міністра радником. Десь у середині століття філософія Гербарта в німецькомовних країнах була вже найбільш розповсюдженою філософією. Учні ^рбарта загалом відкинули його метафізичну доктрину, розвиваючи, натомість, °кремі розділи філософії. Дробіш, ляйпцізький професор, застосовував ідеї Гербарта в царині логіки, Фолькман, празький професор — в психології (1853), Р- Ціммерман, професор у Відні - в естетиці (його трактат 1865 р. став класичним викладом естетичного формалізму); Т. Вайц, марбурзький професор,
47
започаткував дослідження з антропології первісних народів (1859), а берлінські професори М. Лазарус і Г. Штайнталь стали піонерами етнології та порівняльного мовознавства. Особливо ж велике число діячів, які вийшли зі школи Гербарта, у сфері педагогіки.
За межі німецькомовних країн впливи Гербарта назагал не вийшли, а після 1870 року почали спадати й там. Найдовше трималися в педагогіці, опанувавши вчительські семінари Австрії та Райху, але й там мусили поступитися неінтелектуалістському духові новіших часів, ближчому до Руссо та Песталоцці, ніж до Гербарта.
ФОЄРБАХ І НАТУРАЛІЗМ
У Німеччині після 1830 р. у філософії також відбулися зміни, а провісником нових течій був Фоєрбах. Подібно до Конта й Мілла, він облишив у філософії трансцендентні теорії, метафізику, ідеалізм та заініціював мінімалістський напрям. Однак умови в Німеччині були іншими, ніж у Франції чи Англії, і тому його філософія була схожою на їхню у тому, що він заперечував, але відрізнялась у тому, що стверджував: вона рушила в напрямку не позитивізму, а матеріалізму.
СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ У НІМЕЦЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ БЛ. 1830 РОКУ. Це співвідношення було простим: панував ідеалізм, особливо у панлогіч- ному та діалектичному вигляді, якого йому надав Геґель. Романтичний ідеалізм Шеллінґа був уже на другому плані. Емпіризму в Німеччині не було, кантіанство також втратило тепер прихильників, які майже одностайно перейшли до табору ідеалістів.
Зміни зародились у середовищі лівих гегельянців, з якого вийшов Фоєрбах. Коли він перший порвав з ідеалістичною метафізикою, інші пішли за ним і поворот відбувся дуже швидко.
ЖИТТЯ І ТВОРИ. Людвіґ Фоєрбах (1804—1872) походив із родини, котра майже одночасно дала трьох видатних людей: був сином знаменитого правника і кревним великого художника. Студіював спочатку теологію, потім під впливом Геґеля швидко перейшов до філософії, але релігійні проблеми до кінця залишались для нього першорядними. З Геґелем пізніше порвав, проте до кінця зберіг деякі риси гегелівської думки. Радикальні погляди у питаннях філософії, політики та релігії закрили перед ним шлях до академічної кар’єри, після чого він осів у провінції, працюючи там на самоті. Спочатку був матеріально незалежний, а потім опинився у скрутних умовах. Був реалістом у філософії та ідеалістом у житті — безкорисливим і відважним.
Серед його ранніх робіт переважали праці, присвячені історії філософії, серед пізніших — філософії релігії. «Історія філософії від Бекона до Спінози» (1833), монографії про Ляйбніца (1837) і Бейля (1838) були найважливішими серед перших, а серед других — «Das Wesen des Christentums», 1841 (основна
48
ЛЮДВІҐ ФОЄРБАХ
і найбільш впливова з його книжок), а також «Grundsätze der Philosophie der Zukunf», 1843. Свою популярність завдячував радикалізмові, що перекреслив його кар’єру. Особливо в період революційних заворушень, після 1840 р., Фоєрбах мав широкий вплив на тодішню радикально настроєну молодь, зрештою, через самі тільки твори, бо мешкав у провінції й особисто з нею не зустрічався.
ПОПЕРЕДНИКИ. У своєму філософському розвитку Фоєрбах почав від Геґеля, але потім, вже 1839 р. піддавши гегельянство критиці, відразу перейшов на діаметрально протилежну позицію. Через це наблизився до матеріалістів, особливо французьких XVIII століття, а також піддався впливові Спінози, вириваючись таким чином із зачарованого кола німецької філософії. Ось так на поворот, який він здійснив у німецькій філософії, вплинули ненімецькі чинники.
ПОГЛЯДИ. 1. Опозиція проти ідеалістичної метафізики. Для Геґеля істинним буттям були загальні ідеї, Фоєрбах же, оговтавшись від його впливу, повернувся до натурального погляду, що буттям є одиничні речі, а ідеї тільки абстракціями. Для Геґеля думка і буття не суперечили одне одному лише тому, що буття підпорядковується думці. Для Фоєрбаха навпаки: тому, що думка підлягає законам буття. Для Геґеля мірою істини були поняття, а Фоєрбах був переконаний, що мірою істини можуть бути тільки явища. Фоєрбах відійшов від ідеалізму по всій лінії.
2. Сенсуалізм і матеріалізм. Передусім Фоєрбах хотів порвати з поняттєвими спекуляціями, характерними для німецької філософії у XIX ст. Казали, що в ньому “німецька філософія заперечила саму себе”. Справді, він перестав розуміти філософію та її завдання як більшість його співвітчизників і в опозиції до них говорив: “Моя філософія така, що не маю жодної філософії”.
Звичайно, у нього була філософія, але інша: більш конкретна, емпірична, реальна. В дусі епохи, що зароджувалася, він писав: “Філософія повинна знову поєднатися з природознавством, а воно з філософією”. Цей зв’язок, що спирається на взаємну потребу та внутрішню необхідність, “буде тривкішим, щасливішим і пліднішим, ніж теперішній незаконний зв’язок філософії з теологією”.
Його філософія була зовсім простою. В теорії пізнання від раціоналізму він перейшов не просто до емпіризму, а до сенсуалізму. Тільки те, що чуттєве, “є ясним як сонце. В чуттєвості криється таємниця безпосереднього знання”. В теорії буття від ідеалізму перейшов до натуралізму. Для нього було аксіомою, що існує лише природа, а все, що існує, підлягає тим самим одвічним законам. “Поза природою і людиною немає нічого”. “Будь-яке міркування, яке хоче вийти поза межі природи і людини, нічого не варте... Найглибші таємниці криються у найпростіших природних речах. Повернення до природи — ось єдиний засіб порятунку”. Але Фоєрбах був не тільки натуралістом, а й матеріалістом: був переконаний, що природа, котра становить єдине буття, є у своїй основі матеріальною: “Думка виходить з буття, а не буття з думки”. Від нього походить відомий вислів, що мав яскраво виразити матеріальність
50
всього, навіть людини: “Людина є тим, що їсть” (Der Mensch ist, was er isst).
Його погляди - сенсуалізм і матеріалізм - не були, ясна річ, новинкою У філософії. Але вони були несподіваними в Німеччині XIX століття, протилежними до тих, котрі там у той час панували. Перехід був раптовий, і виступ з такими поглядами, як у сі^оєрбаха, вимагав незалежності думки та відваги, у деталях, однак, вони були ще недостатньо рішучими і продуманими. Маркс і Енгельс завдячували йому багато и визнавали це, але не у всьому були з ним згідні й не вважали його послідовним матеріалістом.
3. Антропологізм. На першому місці в його філософії була людина, вважав її властивим предметом філософії, а антропологію універсальною наукою.
Бог був моєю першою думкою, розум другою, а третьою й останньою людина”. Це означає, що від філософії спочатку теологічної, а потім гегелівської він перейшов до антропологічної.
Проте людину він зовсім не протиставляв природі: бачив у ній такий же природний витвір, як і у всьому сущому. “Нова філософія робить людину, а одночасно природу як її основу, єдиним універсальним і вищим предметом філософії”. “Антропологізм” Фоєрбаха був різновидом натуралізму.^
Людину він вважав твором природи й нічим більше, однак найдосконалішим з її творів. Тому людина була для нього одночасно й ідеалом, новим ідеалом замість давніх надприродних. У його філософії відбувся процес, схожий на той, що відбувся у філософії Конта.
4. Натуралістична етика. Натуралістичні постулати Фоєрбаха проявились також у його етиці. Оскільки немає нічого поза природою, то немає нічого й понад нею. Отже немає більшого за неї блага, і їй належить найвища пошана. “Святим є для нас і хліб, і вино, і вода”. А передусім людина як найдосконаліший твір природи. “Людина людині бог”. І слушними в людині є всі інстинкти, якими її наділила природа. “Йди без вагання за своїми схильностями й Пожаданнями, але за всіма: тоді не станеш жертвою одного з них .
Така етика неминуче була етикою дочасного життя. Ідеї вічності та без смертя Фоєрбах поборював і з моральної точки зору: вважав, що справжнім Життям починаємо жити лише тоді, коли дамо собі звіт у тому, що смерть є Дійсністю; тоді наша думка і діяння зосереджуються на тому, що реальне, не Розпорошуючись у надприродному. “Думка про історичне майбутнє має не- 3Рівнянно більшу здатність спонукати людину до великих діянь, ніж мрія про Оологічну вічність”.
Однак власне в етиці Фоєрбах поклав край матеріалізму. Судив, що Матеріалізм вчить про те, що є, але не про те, що повинно бути; з того, якою є природа, не випливає, як слід жити. Він писав: “Матеріалізм є для Мене фундаментом будівлі людського знання, але ...не самою будівлею. Оглядаючись назад, я погоджуюсь з матеріалістами, але не погоджуюсь із ними, Дивлячись уперед”.
5. Натуралістична теорія релігії. Фоєрбах усе життя думав про релігію. Для нього, переконаного в тому, що немає нічого надприродного, вона могла бути тільки людською справою. Не людина створена за образом і подобою Бога, а навпаки: Бог створений людиною за її власним образом і подобою.
51
(Таке вже колись сказав Ксенофан.) Власні потреби ведуть людину до релігії: “Якою людина сама не є, а прагне бути, вона уявляє собі як реалізоване у своїх богах: боги є людськими прагненнями, уявленими так, буцімто вони здійснені та втілені у реальних істотах”. Без людських прагнень не було б богів, і боги людини є такими, якими є її прагнення. В релігії особливо знаходять заспокоєння потреби молоді (і тому вона мала таке значення у період “юності людства”); потім її заступає освіта і культура, котрі інакше реалізують людські мрії.
Попри це, Фоєрбах вважав, що потреби, котрі ведуть до релігії, вічні, а тому вічною є й релігія. Вважав також, що вона відіграє важливу роль: великі ери в історії людства різняться насамперед своїм ставленням до релігії. Нова ера виникає тоді, коли стосунок людини до релігії зазнає зміни. Фоєрбах зберіг також переконання про піднесеність релігії: говорив про себе, що зводячи теологію до антропології, радше підніс антропологію до теології.
ВПЛИВ. У Фоєрбаха не було багато філософських здобутків. Свою розумову енергію він витратив на відхід від дороги попередників. Натуралісти інших країн, Франції й Англії, ще раніше дійшли до тих же висновків, що й він. Але для своєї країни був піонером, причому не лише в ділянці теорії, але й у політиці. Якщо ідеалістичні доктрини німців завершились націоналістичним тоталітаризмом і культом пруської держави, то його доктрина вела до гуманізму. Все, що відтоді було в Німеччині опозицією ідеалізму й абсолютизму, що було натуралізмом, матеріалізмом, позитивізмом, гуманізмом, безпосередньо чи опосередковано пов’язувалось із Фоєрбахом.
МАТЕРІАЛІЗМ ПРИРОДОЗНАВЦІВ. Матеріалізм Фоєрбаха знайшов прихильників серед лівих гегельянців. Але крім цих матеріалістів гуманітарної орієнтації, за його життя з’явилась ще одна група матеріалістів, що рекрутувалась з природознавців, які мали інший підхід до проблем, ніж Фоєрбах, який був за освітою гуманітарієм, теологом, філософом. Природознавці почали відігравати в інтелектуальному житті Німеччини значну роль тоді, коли на зміну періодові філософських спекуляцій надійшов період інтенсивних природничих досліджень. Серед них рішучими матеріалістами були Я. Молегиот, К. Фоґт, Л. Бюхнер. У соковитих формулах вони твердили, що психічні явища є похідними від фізичних, що “немає думки без фосфору”, і що, “грубо кажучи, думка перебуває у такому ж відношенні до мозку, як жовч до печінки, а сеча до нирок”. Зі своїми поглядами вони виступили одразу після 1850 року; «Kreislauf des Lebens» Молешота з’явився 1852, «Kraft und Stoff» Бюхнера 1854 p., того ж самого року Фоґт відстоював матеріалістичну позицію на з’їзді природознавців у Ґьотінґені.
Однак це була все-таки лише частина тодішніх природознавців, серед яких були і противники матеріалізму: фізіолог Ваґнер заперечував Фоґта, а з Молешотом боровся хімік Лібіґ. Матеріалістична течія була не тільки відгомоном розквіту природознавства, але також реакцією проти ідеалістичної філософії, виявом розчарування у ній та впадання у протилежну крайність. У
52
країнах, де в XIX ст. не було ідеалізму, не було й матеріалізму, тому не можна сказати, що Молешот, Фоґт чи Бюхнер сприяли розвиткові матеріалізму. Навпаки, поверховим його представленням спричинилися до швидкої реакції проти нього.
ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК. Історична роль Фоєрбаха полягала передусім у тому, що його лінію продовжили Маркс і Енгельс, що він сіановить ланку між Регелем і ними. У певний момент, як писав Енгельс, ми всі захоплювались ним і на якийсь час стали фоєрбахівцями”. Але вони пішли далі, критикуючи Фоєрбаха за те, що порвавши з гегельянством, відкинув навіть те, що було в ньому цінного, а саме — діалектику. Докоряли, що, по-перше, його матеріалізм був старосвітським, механістичним, і, по-друге, він не зробив з матеріалізму висновків для суспільних проблем, його розуміння суспільства, історії, моральності не було узгоджене з матеріалізмом. Мовляв, нехтуючи Діалектику, він не враховував історичного чинника і через те оперував абстракціями та схемами. Йому здавалося, що розуміє людину реально, тимчасом розумів її абстрактно, бо тільки біологічно, а не суспільно. Нехтував оточення, котре є змінним, і витворив фіктивну “людину взагалі”. Внаслідок цього його егика, як писав Енгельс, “була призначена для всіх часів, всіх націй, всіх умов і власне тому не мала застосування ніколи й ніде .
Так само оцінювалось і Фоєрбахове розуміння релігії: “Культ абстрактної людини, іцо становить ядро нової релігії Фоєрбаха, писав далі Енгельс, Мусить бути замінений наукою про реальних людей та їх історичний розвиток . Цс завдання — почавши з 1845 р. виконали Маркс і Енгельс.
МАРКС, ЕНГЕЛЬС І ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ
Набагато самостійнішим і важливішим твором тієї епохи, порівняно з Фоєрбахом, був діалектичний матеріалізм, авторами якого були Маркс і Енгельс. (Від прізвища першого з них його часто називають марксизмом.) Він був формою реакції проти панування метафізики ідеалізму і, водночас, вираженням нових часів, подібно як позитивізм у Франції та емпіризм в Англії. Але він сягав далі за них, був не тільки поглядом на світ, але й підґрунтям Революційного руху: соціалізму та комунізму.
ВІДНОШЕННЯ ДО ГЕҐЕЛЬЯНСТВА. Діалектичний матеріалізм часто п°Дається як просте поєднання діалектики з матеріалізмом, Геґеля з Фоєр- бахом. Від Геґеля, мовляв, узято діалектику, а від Фоєрбаха - матеріалізм. Проте це неправильна інтерпретація. Діалектичний матеріалізм був чимось більшим, ніж сполучення давніх поглядів (користав з них, але подавав їх по- евоєму); його діалектика відрізнялась від гегелівської, а матеріалізм — від Матеріалізму Фоєрбаха. Щоправда, Маркс і Енгельс були шанувальниками
53
Фоєрбаха, але пізніше відійшли від його половинчастої позиції навіть у розумінні природи, а тим більше історії. Правдою є і те, що вони були під впливом Геґеля, але швидко /порвали з його ідеалізмом.
Відношення Маркса й Енгельса до Геґеля є непростим. По-перше, вони справді почали від гегельянства, виросли в його атмосфері, запозичили багато його понять. Але, по-друге, радикально змінили і навіть обернули його позицію: Геґель був ідеалістом, вони — матеріалістами. Не відповідає дійсності й наступне поширене твердження: змінили, мовляв, погляди Геґеля наполовину, порвали з його ідеалізмом, але зберегли діалектику. їх діалектика відрізняється від гегелівської, бо хоча вони й зберегли назву, але ця назва у них має зовсім інше значення — закон розвитку матерії, а не ідеї. “Мій діалектичний метод, — писав Маркс у післямові до другого видання «Капіталу» 1873 р., — відрізняється від гегелівського не лише щодо своєї основи, він узагалі є цілком протилежним до нього”. Маркс бачив, що його діалектика є витвором уже інших суспільних умов: гегелівська, хоча до неї й звертався революційний рух, була виявом реакції. Однак, по-третє, попри ці принципові відмінності, Маркс високо цінував Геґеля, а його помилки вважав, хай там що, помилками великого мислителя. Вважав його навіть єдиним великим інтелектом еггохи, єдиним, з яким варто дискутувати. І коли у 70-ті роки гегельянство з’явилося в Англії і почало витісняти з неї емпіризм, Маркс вважав це показовим явищем. А Енгельс писав: “Незважаючи на свої вади, гегелівська система охопила незрівнянно ширшу сферу, ніж будь-яка інша попередня система, і розвинула таке багатство думки, яке й сьогодні ще викликає подив”.
ІНШІ ПОПЕРЕДНИКИ. У теорії Маркса й Енгельса збіглося багато різних мотивів — філософських, наукових, соціальних. Ленін про це писав: “Наука Маркса є закономірною спадкоємицею того найкращого, що створило людство XIX століття у вигляді німецької філософії, англійської політичної економії та французького соціалізму”.
В діалектичному матеріалізмі з’єднались дві великі лінії розвитку, котрі до цього йшли незалежно одна від одної. Одною з них була лінія матеріалізму, яка йшла від англійського мислителя XVII століття Гобса, через французьких матеріалістів XVIII ст., Ляметрі та Дідро, до німця Фоєрбаха в XIX столітті. Але ця лінія у Маркса і Енгельса зазнала раптового відхилення, бо доти матеріалізм переважно розумівся механістично: такого характеру йому надав Гобс, а укріпив Ляметрі. Діалектичний матеріалізм був власне антимеха- ністичним (в цьому у нього якщо й були попередники, то лише серед деяких мислителів XVIII ст., головно в особі Дідро, і — сягаючи значно далі — в античних гілозоїстах та стоїках).
Друга лінія, що привела до Маркса і Енгельса, була лінією розвитку соціалізму. Соціалістичні ідеї розповсюдилися вже в XVIII столітті, зокрема у Франції, але спочатку мали утопійний характер і були пов’язані з ідеалістичним поглядом на світ. У Сен-Сімона вони отримали інше філософське підґрунтя, а саме позитивістське. Маркс і Енгельс у теорії соціалізму здійснили найбільший переворот: перейшли від утопійного соціалізму до наукового, від обґрунтованого ідеалістично до обґрунтованого матеріалістично.
54
ПОЧАТОК. До своєї філософії вони прийшли рано. Вже 1844 р., коли Енгельс відвідав Маркса в Парижі, вони сформулювали свої перші спільні тези. І вже тоді вийшли не тільки за межі Геґеля, але и Фоєрбаха.
ЖИТТЄПИСИ. Карл Маркс (1818-1883) народився в Трірі^в німецькій родині єврейського походження. Студіював право та філософію. Його приваб лювала наукова кар’єра, але труднощі на шляху до неї, що почали ^були з’являтись, спричинили, що спочатку він зайнявся журналістикою. Деякий час був редактором “Райнської газети” в Кьольні. Однак змушений був залишити Німеччину і 1843 р. осів у Парижі, де перебував доти, доки на вимогу Прусії його не вислали й звідти. У Парижі зустрівся з французькими соціалістами. Але насамперед у той час зблизився з Енгельсом.
Фрідріх Енгельс (1820-1895) народився в Бармені в родині німецьких Фабрикантів. Замолоду брав участь у літературно-політичному русі “Молоді німці” ц як Маркс, тяжів до лівого крила гегельянства. 1842 р. працював на фабриці свого батька в Манчестері, і те, що там спостерігав, виразив 1845 р. в книжці «Становище робітничого класу в Англії». Познайомившись із Маркам, назавжди поєднав свою долю з його. 1844 року відвідав його в Парижі,
' тоді вони усталили напрями спільних філософських і полііичних поглядів.
1845 року обидвоє повернулись до Німеччини. Тоді писали разом книжки 1 Разом проводили політичну діяльність. їхньою головною справою було в той час створення комуністичної партії, котра б утілила їх гасла в житія. 1848 рік, Рік революції, застав їх у Німеччині, де Енгельс брав активну участь у сутичках. у період реакції, котра наступила після революції, були змушені залишити свою країну, виїхавши на еміграцію до Англії. Маркс осів у Лондоні, де лишався до смерті, пишучи й керуючи звідти політичною діяльністю. Енгельс Же повернувся на фабрику в Манчестері і працював на ній, щоб забезпечити с°бі й Марксові існування. З 1870 р. і він осів у Лондоні.
Пережив Маркса на дванадцять літ: після його смерті працював науково 1а організаційно за двох.
СПІВПРАЦЯ. Протягом 40 років вони становили винятково згармонізовану команду. Те, що ' філософська теорія була неподільним твором двох людей, є в їх випадку безпрецедентним в історії явищем. Вони непогано доповнювали один одного; коли Маркс готував «Капітал» і займався економічними дослідженнями, Енгельс проводив природничі студії.
Енгельс, який пережив Маркса, приписував своєму померлому товаришеві головну заслугу у створенні їхньої спільної теорії, усуваючи себе в тінь. І Для ЦІЄЇ теорії усталилася назва “марксизму”, а також переконання, що вона в пРинципі є справою Маркса. Однак пізніше - передусім Леніним - було Становлено, що Енгельс мав у ній значно більшу частку, ніж сам це визнавав. ^ То власне у загальнофілософській частині.
твори. «Капітал» (т. І — 1869 р., т. II виданий Енгельсом 1885 р., т. III — 1894 р.), фундаментальна економічна праця, основа соціалізму, була виключно справою Маркса.
55
Натомість Енгельс був автором праць філософського характеру: «Анти- Дюрінґ» (1878), «Людвіґ Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1888).
Ранні праці, котрі сформували їхній погляд на світ, були їх спільним плодом. «Святе сімейство, або критика критичної критики» вийшла 1845 р., далі були «Німецька ідеологія» (1845/46) і «Комуністичний маніфест» (1848).
ПОГЛЯДИ. 1. Два табори. “ Основною проблемою всієї філософії є проблема відношення мислення до буття, духу до природи. Залежно від відповіді на це питання філософи поділились на два великі табори. Ті, хто твердив, що дух існував перш ніж природа, утворили ідеалістичний табір. Інші ж, котрі первинною вважали природу, належать до різних матеріалістичних шкіл”. Так писав Енгельс. Разом із Марксом вони навмисно оминали інші відміни тверджень, що з’являлись у філософії, аби зробити наголос на найважливіші. В той час коли XIX століття розвивало, диференціювало й ускладнювало філософську проблематику, вони намагались її спростити й враховували тільки те, що вважали найбільш істотним.
Оті два вирізнені ними великі табори виступали у філософії одвіку і почергово брали гору один над другим. У період до появи Маркса та Енгельса панував ідеалізм (у Німеччині — навіть неподільно) і відходити від нього почали тільки ліві гегельянці та Фоєрбах. Маркс і Енгельс опинилися вже у цілковито протилежному таборі: були рішучими противниками ідеалізму та прихильниками матеріалізму.
2. Реалістична теорія пізнання. Ці два великі табори різняться між собою подвійно: онтологічно й епістемологічно. Вони мають не лише принципово різні теорії буття, але постулюють також і різні теорії пізнання.
Принципова теза матеріалізму, його теорія буття звучить так: світ є повністю матеріальним. Або трохи інакше: єдиною первинною та самостійною формою буття є матерія, а не дух. Марксівський матеріалізм не заперечував, що дух існує, але твердив, що він існує тільки у зв’язку з тілом, що є результатом розвитку матерії, а не первинним, самостійним, незалежним від матерії буттям. Цей матеріалізм заперечував не тільки погляд Платона чи Ляйбніца (що єдиним первинним і самостійним буттям є дух), але також погляд Декарта (що дух і матерія є однаково первинними і самостійними). Ці заперечувані ним погляди називав ідеалізмом, хоча вони є відомими в історії філософії радше під назвою спіритуалізму, й антитеза звичайно звучить так: матеріалізм та спіритуалізм.
Але матеріалізм імплікує теж теорію пізнання, певну епістемологічну тезу. Адже матеріальні предмети можна розуміти двояко: або вони є витворами нашого розуму, або існують від нього незалежно. Дехто висловлюється як Бер- клі: існувати означає тільки бути сприйманим. Або: існувати означає щось більше, аніж тільки бути сприйманим, саме сприймання вказує на буття, котре (саме по собі) є відмінним від сприймання і котре це сприймання викликало. Позиція Берклі звичайно називається ідеалізмом (епістемологічним або суб’єктивним), інша ж — реалізмом. Отож Маркс і Енгельс проповідували реалізм проти ідеалізму. Так само вони відстоювали матеріалізм проти спіритуалізму. І цю подвійну антитезу сполучили в гасло: матеріалізм проти ідеалізму.
56
Теза реалізму звучить так: матеріальний, чуттєво сприйманий світ є дійсним світом, а не тільки нашим уявленням. Цю тезу матеріалізм радикалізує: “Матеріальний, чуттєво сприйманий світ, до якого ми належимо самі, є єдиним дійсним світом”. Духовний світ у відношенні до нього є похідним, залежним, є його плодом: “Не матерія є витвором духу, а дух є найвищим витвором матерії”.
Реалізм може бути поміркованим або радикальним. Поміркований каже: матеріальні предмети існують незалежно від наших сприймань, але — не є нам цілком доступними; сприймаємо їх, але не знаємо, чи наші сприйняття подібні до предметів. Маркс і Енгельс вважали інакше (їх реалізм був радикальним): матеріальні речі, хоча існують незалежно від сприймань, є їм цілком доступні. Знаємо не тільки те, що вони є, але також - якими вони є. Наше знання про матеріальний світ, засноване на досвіді й підтверджене життєвою практикою, є цілком достовірним і об’єктивним.
Реалістичний погляд є природним поглядом людини, хоч філософія багаторазово відходила від нього. Маркс і Енгельс, однак, були на боці природного ЛЮДСЬКОГО погляду, а не тих філософів, які виходили з-під його впливу. “Переконливим спростуванням філософських чудасій є практика, а саме досвід • виробництво”. Особливо виробництво: адже найкращим доказом реальності якоїсь речі є те, що вміємо її самі створити і змусити служити нашим цілям. Таким був оригінальний спосіб аргументації Маркса й Енгельса, водночас єДиний, який вони вважали слушним: теорію пізнання, котра не звертається Ло практики, вважали непорозумінням і баламутством.
3. Немеханістичний матеріалізм. Відмінність і новизна поглядів Маркса й Енгельса полягали не в матеріалізмі — матеріалістів було досить і до них, — а У своєрідному його розумінні. Давніші матеріалісти звикли розуміти свою Філософію механістично. Вони виходили з фізичних досліджень неорганічних пРедметів, неживої матерії і вважали її властивою формою матерії. Тому Механістична філософія поєдналась із матеріалістичною: поширився погляд, що Матерія є тільки там, де є механізм, і коли б немеханічні явища виявились підтвердженими, то слід прийняти, що вони є виявом духу, бо виявом матерії В°НИ напевно не є.
Маркс і Енгельс виступили проти такого розуміння: для них механізм був тільки однією з форм, що їх має матерія. Її формою є все реальне, однаково як Механічне, так і немеханічне. Формою матерії є життя. Її формою є також відомість, психічне життя, яке не є механізмом, але, незважаючи на це, є тДким же твором матерії, як і механізм. Усі науки, а не тільки механіка, Досліджують рух матерії. І практично кожна наука досліджує інший її рух: 3вУк, будучи предметом досліджень акустики, є також рухом, але відмінним ВІД механічного, так само тепло, досліджуване термодинамікою, електрика, хімічні, біологічні, психічні, суспільні процеси. Доки матерія ототожнюється з Механізмом, матеріалізм є вузькою та парадоксальною теорією. Натомість у Цьому новому трактуванні він охоплює всю різнорідність явищ, усе багатство світу. Новий матеріалізм не мусить заперечувати все те, що заперечував Механістичний матеріалізм, — він визнає реальною всю різнорідність явищ і твердИть тільки, що вся вона пов’язана з матерією.
57
4. Діалектичний матеріалізм. Свій матеріалізм Маркс і Енгельс називали “діалектичним”. Те, що вони під цим розуміли, потребує окремого пояснення, оскільки вживали це слово в іншому значенні, ніж це досі було прийнято. Досі “діалектикою” називали відновлений Геґелем метод мислення, котрим послуговувались греки. Як у греків, так і у Геґеля це був виключно умоглядний, без звертання до досвіду, метод розвитку думок, який як у Платона, так і в Геґеля був пов’язаний з ідеалістичною філософією. Маркс і Енгельс прийняли назву “діалектика”, але розуміли її настільки інакше, що їх діалектика стала майже протилежністю того, що цим словом досі називалось. Досі це була властивість думки, тепер же — матеріальної природи; досі це був метод, незалежний від досвіду, а тепер став саме вираженням досвіду; досі діалектика була пов’язана з ідеалізмом, тепер же — з матеріалізмом. Та при цьому запозичення цієї назви Марксом і Енгельсом зовсім не було випадковим; справа в тому, що основною ознакою природи вони вважали ту рису, котру було давно помічено стосовно думок і вираженням якої був діалектичний метод: її безупинний рух, її постійний розвиток. Під діалектичним матеріалізмом розуміли погляд, згідно з яким існує тільки матерія, але матерія така, що безупинно розвивається, набуває щораз нових форм.
Говорячи докладніше, діалектичне розуміння природи приписувало їй чотири ознаки: 1) природа складається з речей, поєднаних між собою, котрі взаємно зумовлюють одна одну і через це є відносними; 2) перебуває У постійному русі, зміні, розвитку; 3) розвиваючись, витворює нові якості, а
4) рушієм її розвитку є боротьба внутрішніх протилежностей.
Подібний погляд деякі мислителі, в античні часи насамперед Геракліт, висловлювали і раніше. Але більшість філософів, дошукуючись у світі єдності й тотожності, дотримувалась іншого погляду. Зокрема, метафізики звикли конструювати єдине, незмінне, абсолютне буття, яке не підлягає розвитку, а діалектична філософія Маркса й Енгельса, звертаючись до досвіду, твердила, що немає іншого буття, окрім такого, що розвивається, змінного й обумов' леного. Тобто протиставляли діалектику ще й метафізиці. Бо метафізика — Де філософія абсолюту, а діалектика — філософія змінності буття. І для філософі1 Маркса ніщо не було таким характерним, як це протиставлення. Ще у ГеґелЯ діалектика була методом конструювання ідеалістичної метафізики, тепер Xе стала протилежністю однаково як ідеалізму, так і метафізики.
5. Людина конкретна. Гаслом філософії Маркса й Енгельса було триматися досвіду, представляючи речі у їх конкретних властивостях, а не в абстракція*- Особливо це стосувалося людини. Тимчасом, як вони стверджували, тут філо' софи оперують абстракціями. І тут можна згадати не тільки ідеаліста ГеґелЯ» а й натураліста Фоєрбаха, не тільки філософію, але навіть окремі науки: та*- людина, якою її представляє, напр., біологія, є абстракцією, оскільки ця наук^ не враховує суспільних чинників, а витворює фіктивну людину зі сталим^ незалежними від часу і місця властивостями, в той час як залежно від часу і місця люди мають різні властивості. Конкретні їх властивості зумовлеИ1 суспільними умовами, в яких вони живуть, ступенем розвитку, на якому перебувають, оточенням, котре на них впливає. Залежно від суспільних умов»
58
ВІД стадії розвитку, від оточення, людина є такою чи іншою. Через це тільки У світлі соціології та історії її можна пізнати конкретно.
6. Історичний матеріалізм. Діалектичний матеріалізм не обмежувався явищами природи, а охоплював також і суспільні явища. Це була одна з рис, що його виокремлювала, чим він виходив за межі дотеперішнього матеріалізму. Маркс виводив, що не тільки природа, але й людська історія мають матеріальну основу, котра підлягає необхідним законам. Якщо часом здається інак- Ше> то лише тому, хто відірвано обмірковує історії окремих людей. А їх слід обмірковувати у суспільному колективі, оскільки ніхто не живе сам, усі живуть спільно, відтак люди вступають у необхідні і незалежні від їх волі стосунки.
Цей погляд отримав назву історичного матеріалізму. “Історичний”, бо торкався людських стосунків та їх історичного розвитку, а “матеріалізм” — бо Ці стосунки тлумачив матеріалістично. Це було застосування діалектичного Матеріалізму до суспільних відносин, але застосування дуже самостійне й самобутнє. Маркс відкрив, кажучи словами Енгельса, “прихований до цього часу під ідеологічними нашаруваннями простий факт, що люди повинні спочатку їсти, пити, мати житло й одяг, перш ніж займатимуться політикою, наукою, Мистецтвом, релігією тощо”.
У передмові до роботи «До критики політичної економії» Маркс писав: Сукупність виробничих відносин творить економічну структуру суспільства, Реальний базис, над яким зводиться юридична та політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матері- вльного життя зумовлює суспільний, політичний, духовний процеси взагалі; Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визнане їх свідомість”.
Це означає, що серед чинників людського життя перше місце займають винники суспільні. Одиниці, хочуть вони цього чи не хочуть, змушені їм Щдпорядковуватись. По-друге ж, серед суспільних чинників перше місце займають чинники матеріальні, а серед матеріальних -- економічні. Вони визна- Наі°ть форми духовного життя. Це виключає суб’єктивний, ідеалістичний погляд на процес історії. Суб’єктивна свідомість, безсумнівно, відіграє свою Р°ль, але сама зумовлена об’єктивно, економічно.
7. Ідеологічна надбудова. Докладніше кажучи, вирішальним чинником, я*ий визначає весь суспільний розвиток та устрій, цілу культуру, є спосіб 3Добування засобів до життя, тобто спосіб виробництва матеріальних благ. Цей Спосіб визначають продуктивні сили, тобто люди та їх знаряддя праці, але Також виробничі відносини, тобто суспільні відносини, в яких відбувається виробництво. Бо виробництво завжди має суспільний характер, люди вироб- Дяють спільно, а відносини, якими вони пов’язані під час виробництва, можуть
Ути різними: це можуть бути відносини як співпраці, так і визиску одних ІНШИМИ.
Історія знає п’ять основних типів виробничих відносин: тип первісної общини, типи рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний.
°ни не є вічними, бо виробництво постійно перебуває у стані розвитку. А Иог° перетворення мають далекосяжні наслідки: не обмежуються господарською
59
сферою, а неминуче викликають зміну способу життя, мислення, відчування, зміну всього суспільного устрою, ідеології, політичних поглядів, культурних інституцій. “Яким є спосіб виробництва у суспільстві, таким є також у принципі саме суспільство, його ідеї та теорії, політичні погляди та політичні інституції. Простіше кажучи: яким є устрій життя, таким є спосіб мислення”. Економічні відносини впливають на уявлення, судження, ідеї, витворюють правні, політичні, а також релігійні, мистецькі, філософські форми. Ці форми є, як говорив Маркс, “ідеологічною надбудовою” на економічному базисі, а базис — усупереч всіляким ідеалістам — завжди матеріальний. Кожна епоха має таке право, таку моральність, який має господарський устрій. Саме в цьому устрої, а не в загальних ідеях, лежить ключ до розуміння суспільства та його історії. Сформовані одного разу ідеї діють потім самі, діють навіть на власне економічне підґрунтя, але це вже явище вторинне.
Зміни у виробництві завжди починаються зі зміни продуктивних сил. Залежно від них у свою чергу змінюються виробничі відносини. Якщо останні не встигають за розвитком перших, то в системі виробництва починається розлад, починаються економічні кризи, що з необхідністю тягне за собою суспільні перевороти, в яких знаходять вихід конфлікти між продуктивними силами і виробничими відносинами, що не встигають за ними. Один із таких конфліктів Маркс розпізнав у своїй епосі: так, капіталізм, скупчуючи робітників на фабриках, надає виробництву суспільного характеру і цим підриває свою власну основу, бо суспільне виробництво вимагає суспільної власності на засоби виробництва. Через це мусить наступити переворот, котрий віддасть владу в руки робітників, в руки пролетаріату.
8. Філософія і політика. Філософія Маркса й Енгельса була поглядом на світ і водночас — підґрунтям для політики. Матеріалізм мав для них цінність не тільки сам по собі, але й як теорія соціалізму. їх теорія закінчувалась перспективою політичного перевороту — і проведенню цього перевороту вони присвятили свої життя. Ніколи філософська теорія не була тісніше пов’язаною з практикою. “Як філософія має в пролетаріаті матеріальну зброю, так пролетаріат у філософії — свою духовну зброю”. Про давніших матеріалістів Маркс говорив, що вони тільки пояснювали світ, а “тимчасом справа полягає в тому, щоб його змінити”. Опрацювання ним теорії діалектичного матеріалізму було фактом, котрий належить не лише до історії філософії, але й політики. Воно було одним з етапів суспільної боротьби, оскільки спричинилося до того, що робітничий рух став свідомим класовим рухом.
Сукупність результатів окремих наук можна охопити тільки за допомогою діалектичного мислення. Це є завданням не окремих людей, а цілого людства у його прогресивному розвитку. Тому-то Маркс і Енгельс у своїй філософії також бачили “кінець філософії у дотеперішньому значенні слова”.
9. Етика марксизму. В етиці марксизм так само був спрямований, передусім, проти абсолютної, вічної, надісторичної, понад класової моральності. “Відкидаємо, — писав Енгельс, — всілякі спроби нав’язування нам будь-якої догматики вічного характеру і незмінного (через це) морального закону... Навпаки, твердимо, що всіляка етична теорія була, в кінцевому підсумку,
60
Результатом даного економічного стану суспільства. А оскільки суспільство розвилось дотепер у класових суперечностях, тому і моральність була також завжди моральністю класовою”. Вона або виправдовувала інтереси панівного класу, або перетворювалась таким чином, щоб захищати інтереси класу, який бореться.
Така діалектична етика опинилася поза партіями, які досі боролись у філософії. Вона, очевидно, не могла погодитися з позицією апріористів типу Канта, але відкидала також позицію емпіристів, бо їх утилітаристська етика так само претендувала на всезагальність і позаісторичність.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Марксизм був матеріалізмом, але sui generis, антимеханіс- тичним, не схожим на той, який переважав досі. Був також “історичним” матеріалізмом, який по-особливому ставився до історії й виводив суспільні форми 3 економічних чинників. Марксизм був філософією, яка свідомо служила практиці та політиці, точніше, політиці пролетаріату, перемогу якого виводив із своїх засновків як необхідність. Енгельс над могилою Маркса сказав: Як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, так Маркс відкрив закон Розвитку людської історії”.
ВІДНОШЕННЯ МАРКСА ДО ІНШИХ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОЗИЦІЙ.
Napiec для своїх теорій шукав союзника в масах, натомість не шукав його СеРед філософів — тут ішов самотою. Поборював не тільки ідеалістичні систе- але також ті, котрі могли видаватись ближчими до його позиції, не надто Серйозно ставився до позитивізму і вже цілком не визнавав проміжних і ^°Мпромісних позицій. Насправді лише одного противника вважав гідним собі: ^Им був Геґель. Відновлення гегельянства бл. 1870 року в Англії вважав Явищем відносно успішним, бо цей діаметрально протилежний до його влас- в°го погляд здавався йому кращим від проміжних, половинчастих поглядів. ь°ровся із ним, але подекуди діалектично виводив із нього свої погляди. Адже 1сїорія проходить від протилежності до протилежності. Маркс писав: “Ми, ЬцМецькі соціалісти, пишаємося тим, що ведемо своє походження не тільки В1Д Сен-Сімона, Фурє, Оуена, але також від Канта, Фіхте і Геґеля”.
ОПОЗИЦІЯ І вплив. Зв’язок матеріалістичної філософії з політичною Партією дало їй рішучих захисників, але й помножило противників.
Філософи та історики філософії XIX ст. не здавали собі справу з перелом- Н°го значення марксизму, а підручники історії філософії переважно взагалі и°го не згадували. Марксизм вважався політичним, а не науково-філософським в°глядом, і спочатку поза партією прихильників не мав. Після смерті Маркса и Енгельса почав їх втрачати навіть у партії, її провідні представники в Німеч- Чині під кінець століття, зберігаючи їх економічні та політичні теорії, почали 01Дкидати філософські. Переважно вважали доцільним приєднатися до таборів, мали в той час кращу наукову позицію: кантіанства чи неопозитивізму. 14,6 тривало, однак, недовго: ситуація радикально змінилась з появою Леніна. , Продовженням і дальшим розвитком філософії Маркса став ленінізм, що Явився на зламі XIX і XX ст. як новий етап розвитку марксизму. Його УДе обговорено пізніше — як напрямок XX століття.
61
ІНДИВІДУАЛІЗМ І ЕЛІТАРИЗМ: ШТІРНЕР І КАРЛАЙЛ
Період, котрий породив позитивізм і емпіризм, не був, проте, виключно мінімалістським. Будучи буйним і багатогранним, поряд з мінімалістами, породив також і їх противників. Вони виражали свою позицію головним чином у рамках практичної філософії: у філософії життя, історіософії, етиці. Хоча вони й становили спільний фронт проти панівної філософії, але значно ріЗ' нилися між собою. Ідеї Штірнера були індивідуалістські, а Карлайла — елі' таристські. Жоден із них не належав до основної течії епохи, а був радше предтечею напрямку, котрому судилося з’явитись пізніше.
І. Ш T І P H Е Р
ЖИТТЯ. Макс Штірнер — це псевдонім Каспара Шмідта, який жив від 1806 до 1856 р., бідуючи на посаді вчителя чоловічих і жіночих гімназій в Берліні й у провінції. Дитинство його пройшло в Кульмі на Віслі, де його батько мав аптеку. Навчання у вищій школі неодноразово переривав, екзамен ледве здав. Після одруження з позашлюбною донькою акушерки Штірнер потрапив у ще скрутніше становище. Навчався в Берліні в роки найбільшого успіху Геґеля; цей успіх викликав у нього реакцію і був одним із чинників, котрі формували його початкові філософські погляди. В Берліні входив до групи “Вільних” (Freien): сюди входили журналісти, економісти, філософи (головно з числа лівих гегельянців), які збиралися у винарнях на дискусії. З бунтівничого настрою цих дискусій і як спротив до деспотизму тих часів зродилася його книжка «Der Einzige und sein Eigentum», видана 1845 p. революційна та сенсаційна. Видавши її, облишив лекції, щоб зайнятись вИ' ключно літературною діяльністю, але написав потім тільки «Історію реакції» — безвартісну і чисто компілятивну. Скрута стала ще більшою, треба було думати тільки про те, як прогодувати себе і родину. Пробував завести молочарню, але безуспішно; жив тільки спорадичними комісійними оборудкамш Помер у бідності. Власне сіре, убоге, важке життя було яскравою проти' лежністю його прекрасної і владної теорії.
ПОПЕРЕДНИК. Хоч погляди Штірнера були протилежними до ПОГЛЯДІВ Маркса, але подекуди мали спільну генеалогію. Штірнер так само вийшов з Геґеля, так само належав до лівого гегельянства, так само перейшов до опозиції стосовно Геґеля, так само звернувся до Фоєрбаха, але, вважаючи його позицію половинчастою, пішов далі, однак прямо протилежним Марксові напрямом.
ПОГЛЯДИ. 1. Відстоювання незалежності людини. Фоєрбах звільнив мене од залежності від Бога, говорить Штірнер. Але додає: на місце Бога ФоєрбаХ поставив людину, і вийшло, що я далі залежний. Згідно з цією позицією, Я можу нехтувати Бога, натомість мушу рахуватись із суспільством. А якщо Я
62
повинен рахуватися із суспільством, то я не є вільним. Це була перша основна тпеза Штірнера.
Щоб стати вільним, треба скинути із себе й ту другу залежність. Це можна 3 легкістю зробити, бо вона є залежністю від фікції, від чогось такого, що насправді взагалі не існує. Це була друга теза Штірнера. Фоєрбах учив, що Б°г є фікцією, примарою, — але так само фікцією, примарою є й суспільство. Тому немає причини служити суспільству, так само як немає причини служити Богові. Примарними є також усі суспільні форми — держава, нація, родина — 1 все, що випливає із суспільства: закон, мораль, всі істини, думки, віри, що 3 ними, мовляв, мушу рахуватися.
І, нарешті, примари ці шкідливі — ось третя теза. Тому що ці “нові Найвищі істоти” — суспільство, держава, нація, родина — тиранізують мене, послуговуються мною, покладають на мене обов’язки, що лягають на мене Постійним важким тягарем. Так само закон і мораль, усі істини та віри, фактуючи ж їх не тільки як реальність, але й як святощі, я ще більше їм Підкоряюсь. їм можна було б служити, якби вони були реальними або хоча б к°рисними. Але навіщо це робити, якщо вони не є ні реальними, ні корисними. Оскільки це примари, та ще й шкідливі, оскільки їх можна знехтувати, То висновок звідси такий: з ними рахуватись не слід. Тобто не рахуватися із сУспільством, його мораллю та ідеологією, бо вони мене узалежнюють. Слід Усвідомити, що все це ніякі не реальності, а тим більше не святощі.
Жодна думка і жодна віра не є святою — це тільки я роблю з них Святощі. Через це я сам винен у тому, що потім мушу їм слугувати. Треба визволитись від духа: якщо виявлю, що він є лише привидом, то відберу всю Ü0ro святість та “божість” і, замість йому слугувати, зможу використовувати И°г° так, як використовую природу. Треба визволитись також від істини, саме ВіД тієї, котра наді мною і з котрою я буцімто повинен рахуватись — такої ,стини нема, бо нема нічого наді мною.
р А якщо відкинути ці всі привиди, що ж тоді залишиться? Що є реальним? вальним є тільки я сам. Натомість усе інше — Бог, людина, держава, закон, ^праль, дух, істина — це тільки мої уявлення. Помилково приписуючи їм Овальність і цінність, причому навіть вищу, ніж самому собі, я узалежнюю Себе від них, а узалежнивши живу не так, як би це випливало з моєї природи, а так, як випливає з природи тих примар. Поступаючи так, нехтую не лише Ясність, але також і власні інтереси. Коли б це були реальності, то, може, ВаРто було б пожертвувати їм свої інтереси, або коли б це було для мене Виг1ДН0, то, може, варто було б знехтувати дійсність. Але власне так не є. Слід ЗІСІЇТИ У згоді з дійсністю і власною вигодою. Це означає: “слід бути егоїстом, т°бто нічому не приписувати цінності, а шукати її тільки у самому собі”.
Штірнер поборював не ту чи іншу ідею, ту чи іншу цінність, визнавану Лі0Дьми, а всі ідеї та цінності, вбачаючи у всіх фікції. Ніхто не пішов далі у ГіеРЄслідуванні примар, нереальних витворів розуму. Ніхто також із своєї ^°зиції не зробив таких радикальних практичних висновків, як він: скидання УДь-яких залежностей, матеріальних і духовних, від людей і від ідей, довер- еНий анархізм і цілковитий індивідуалізм.
63
2. Опозиція проти моральних норм. Якщо нічого не існує наді мною, то для мене не існує також і норм. Немає норм, немає наказів, немає обов’язків, немає завдань, котрі мушу виконувати. Жодні моральні заповіді не мають підстав, а особливо заповідь безкорисливості та самозречення. І так само любов не є для мене заповіддю; якщо люблю людей, то не тому, що повинен, а тому, що природа моя така — любов мене ощасливлює. Людина не є до чогось “покликаною”, не має жодних завдань, так само як не має їх рослина чи тварина: доля людини є такою ж, як у птаха, котрий літає й співає, просто щоб у польоті та співі викладати свої сили — і нічого більше.
А коли немає норм, то поняття “добро” і “зло” не мають сенсу. Немає наді мною нічого, отже маю право робити все, що тільки хочу і можу робити. Місце держави повинна зайняти спілка егоїстів, з яких кожен робить що хоче. Оскільки немає нічого поза мною, то я є єдиним (звідси початок назви книжки Штірнера). А радше: поза мною існують люди і речі, але рахуватися з ними немає потреби. Можу жити так, ніби я є єдиною істотою в світі. Можу, натомість, використовувати людей і речі, наскільки вдасться, трактувати їх як свою власність (звідси друга частина назви книжки).
Доктрина Штірнера йшла ще далі, ніж колись доктрина Протагора: не людина є мірою речей, а тільки я є нею. Нагадує концепцію Фіхте, але з істотною різницею. “Я”, про яке говорив Штірнер, не було фіхтеанським метафізичним Я — незмінним, котре творить світ, а реальним людським Я — мінливим та промивальним. Якщо ж змінне і проминальне Я було для нього мірою речей, то наслідком був не абсолютизм, як у ідеалістів, а власне релятивізм.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Теорії, які з’являлись протягом історії, узалежнювалй життя якщо не від Бога, то від людей, нормували його якщо не через добро, то через істину. Один Штірнер відкидав усі норми. Його доктрина була завершеним егоїзмом, індивідуалізмом, автономізмом, метафізичним анархізмом, як її також було названо. Проте такий погляд був потрібний, бодай для того,
Щоб — Через КОНТраСТ — ПІДКреСЛИТИ Природу І Передумови ВСІХ ІНШИХ ЛЮД' ських поглядів. Залишився парадоксом, шаленим розумовим експериментом.
ПОСЛІДОВНИКИ. Штірнер багатьох захопив своєю сміливістю, але послі' довників мав небагато. Практично впровадити в дію подібні ідеї назмагалися анархісти: Бакунін, Кропоткін. Теоретично ж найближчим до нього залишився Ніцше.
ОПОЗИЦІЯ. Книжкою Штірнера довгий час ніхто не займався. Зміст й був сенсаційним, але форма хаотичною, багатослівною та нудною. Коли ж нею врешті зацікавились, то переважно засуджували як морально шкідливу, асоціа' льну, аморальну. Але робили також закид іншого характеру, вже не мо' рального, а логічного: поняття, котрими він послуговується, є неточними, а через це твердження, які він висуває, сумнівні. Зокрема межа між мною і тим, що не є мною, по суті розмита, а оті засуджувані Штірнером примари ""
64
суспільні, моральні, релігійні - становлять невід’ємну частину моєї особи. І після вилучення їх із мого життя я сам стаю нежиттєздатною абстракцією, стаю... примарою.
II. К А Р Л А Й л
ЖИТТЯ. Томас Карлайл (1795-1881) походив із глухого села, із селянської родини без жодної культури, із середовища твердолобих, брутальних, язичницько релігійних людей. Мав понурий, відірваний од світу розум, схильний до абстрактних і нереальних міркувань. Початки його кар єри теж не були безхмарними. Вступив до університету в Единбурзі, але вчився там недовго; спрямований родиною на теологію, студіював радше математику, котрою, зрешта, так ніколи й не займався. Отримав посаду народного вчителя, але Учні сахалися від нього. Однак потім його доля швидко та радикально змінилася на краще. Він зблизився з людьми вищої розумової та товариської культури, одружився з культурною та заможною жінкою. Почав писати: зайнявся німецькою літературою, почасти задля оригінальності, бо ніхто тоді в Англії не думав про німців, а почасти через спорідненість, яку відчував з туманними німецькими романтиками. Зав’язав листування з Ґьоте: листи, котрі °тримав від старого поета, були першим вирізиенням, яке його зустріло в ^итті. З притаманною йому скрайністю перейшов одразу від депресії до самовдоволення та впевненості в собі. Спраглий життя “на широку ногу , Переїхав До Лондона і там швидко зробив кар’єру. Натрапивши на ефектні Теми, здобув собі читачів і прославився. Від літературних тем перейшов до історичних, від поетичних до політичних. Пізніше, замість Ґьоте, вже волів спілкуватися з Фрідріхом Пруським. Мав успіх, незважаючи на те, що його Погляди не відповідали ані англійському смакові, ані духові часу. Хоча був есеїстом, позбавленим літературного смаку, істориком, котрий не заглядає до архівів, вередливим і непослідовним мислителем, але мав дар слова, політ Думки. З плином літ і в міру здобуття успіхів значно змінився: з мрійника, Котрий снує далекі від людей і життя думки, став мудрецем, який повчає Ліодей, як їм жити. І несподівано став моральним авторитетом, хоч мав нестерпний характер, був егоїстом, котрий не бачив нікого крім себе, був безцеремонним і деспотичним, в’їдливо критикував усіх і все. Але у ньому дійсно було щось непересічне: як це окреслювали, “витав у хмарах, був диким і хаотичним”. Внутрішній неспокій, котрий його не полишав, робив із нього Драматичну постать. Вважав себе кращим від інших (“Я є, як ніхто інший, п°над цим усім, наодинці з зірками”), й інші йому повірили. Виникла легенда про його мудрість і глибину. І хоч жив довго, легенда його пережила.
ТВОРИ. Його літературна діяльність охоплює 50 років, від нарису про <<(&aycma» 1822 р. до історичних нарисів 1872 р. Філософських творів, у строгому значенні цього слова, серед його праць немає. Найпевніше можна б д° них зарахувати роман <<Sartor Resartus» (1834) і трактат про героїзм «Не- and Hemworship» (1841). Але, у повній відповідності з його тезою про те,
65
ТОМАС КАРЛАИЛ
Що немає історії без філософії — кожна його праця містить якісь філософські ідєї, виражає певні концепції життя. Тому природно, що його зараховують до філософів. Теоретичною філософією він не займався, зате займався філософією Життя: інтерпретацією та оцінкою людського життя.
ДЖЕРЕЛА. У філософії був самоуком, його філософська ерудиція та культура були незначними. Найменше користав із філософії своєї країни: англійська філософія, філософія здорового глузду та емпіризм однаково були чУЖими для його містичного розуму. Натомість йому відповідали німецькі романтики. Спочатку, правда, матеріалізм, викладений у «Système de la nature», хоча й не відповідав йому особисто, здавався йому непорушним. Але коли читання Канта перекопало його у протилежному, міг уже піти за романтиками: за Шеллінґом у філософії природи і за Фіхте у філософії історії. Знав їх зрештою тільки поверхово, переважно з других рук і лише з популярних творів; ґрунтовне студіювання не було йому притаманне. Однак у цьому були й позитивні сторони, бо врешті-решт він ставив філософські проблеми но-своєму, самостійно.
ПОГЛЯДИ. 1. Природний супранатуралізм. Карлайл належав до тих, хто був переконаний у прихованості справжньої природи речей. Кожна річ мала ДЛЯ нього подвійний образ: один — матеріальний, доступний усім, але повер- х°вий, і другий — ідеальний, прихований для більшості, але глибокий та Істинний. Для пересічної логіки, казав, людина є двоногою, всеїдною істотою н нітанях, натомість для чистого розуму вона є чимось зовсім іншим: душею, проявом Божим”.
Карлайл бачив у тілі лише зовнішню оболонку людини, під якою прихо- вУється таємниче Я. Тому-то йому відповідав погляд Канта, що світ, який ми приймаємо, є лише явищем. Але це був єдиний погляд, котрий він міг Перейняти від Канта. Всупереч Кантові, він був упевнений, що знає, що Криється за явищами, а саме що вони є проявами Бога. Тут Карлайл був ближчим до містиків, ніж до Канта. Визнавав, що може тут посилатися не на Р°зум, а на інтроспекцію та інтуїцію. Його погляд на світ був трансцендентним, ірраціоналістським, містично-інтуїтивістським, теофанічним. Цього Погляду він не обґрунтовував, бо не мав ні охоти, ні здібностей, відтак Приймав його догматично і видобував з нього практичні наслідки. Частково вони були дуже специфічні: напр., коли за його молодості почалося впровадження машин у виробництво, він виступив проти них, тому що вони не є Твором Бога.
Карлайл не намагався будувати метафізичних теорій, вважаючи їх невлас- тИвими спробами окреслення того, що виходить за межі будь-яких окреслень, 1 мірянням незміримого. Твердив тільки (разом із німецькими романтиками), njo світ є органічним твором, що гармонійно збудований і функціонує. І г°ворив, що кожна річ є для філософського ока вікном з видом на нескінченність. Крізь природу, мовляв, проглядає надприродний світ. Це було підставою Иог° позиції, котру він називав “природним супранатуралізмом”. Вона полягала
67
в тому, що природа є єдино проявом Божого духа, є його символом чи, як найчастіше любив висловлюватись Карлайл, “шатами”. Цей дух виявляється в природі, більшою мірою в людині, ще більшою у людській історії, а вже особливо — в історії великих людей. Вони є найпотужнішими символами Бога на землі.
Карлайл найперше (ще замолоду) витворив собі цей загальний трансцендентний погляд на світ природи і допіру пізніше сформував спеціальний погляд на світ людини, котрим уже займався до кінця життя.
2. Культ героїв. А. У погляді Карлайла на світ люди, а особливо великі люди, були справою незрівнянно найважливішою. Тільки в теорії для нього всім був Бог, у практиці ж це місце займала людина. По суті не було історіософії та етики більш дочасної, ніж його: світ Бога був для нього тільки декорацією — на сцені був лише людський світ.
Б. Але так само не було історіософії та етики, котрі б менше уваги присвячували матеріальним справам. Реальним для Карлайла був тільки дух, і він вважав, що на нього єдиного слід зважати. Був противником будь-якого утилітаризму та гедонізму: його позиція була наскрізь моралістичною. Провідною думкою його літературних праць було те, що тільки моральні люди можуть добре писати; моральність же розумів по-фіхтеанськи — як активність і енергію.
В. Великих людей і великі періоди характеризує активність, а не рефлек- сійність: здоровий організм живе й діє, і лише хворий починає замислюватись над самим собою. Рефлексійність, зосередження уваги на самому собі, посилене самопізнання оцінював від’ємно (anti-self-consciousness theory). Філософія його була цілковито антиінтелектуалістською. Натомість він високо цінував віру. У боротьбі віри з невір’ям бачив найістотніший прояв історії.
Г. Історію Карлайл окреслював як суму біографій. Це означає, що основу її він бачив в індивідах, а не в масах. Маси залежать від одиниць, а не одиниці від мас, як твердив погляд, що поширювався в XIX столітті. Історіософія Карлайла була найбільш крайньою формою індивідуалізму. Очевидно, історію творить не будь-який індивід, а лише вибраний, лише “герой”. Карлайл був тим, хто увів до історіософії та етики поняття і кульг героя. Під “героями” ж розумів найдієвіших людей: вони найбільш обдаровані природою і через те є найдосконалішими проявами, символами божества.
Ґ. Справа в тому, що люди не є рівними — принаймні від природи: Карлайл був рішучим противником егалітаризму. І звідси робив висновок, що люди мають неоднакові права. Право на кожну річ мають кращі, бо вони краще її використовують. Той, хто активніший, є кращим, а той, хто сильніший — активніший. Тому сильніші є кращими. Слабші повинні їм поступатись, бо вони гірші. Слабші нації повинні віддавати сильнішим навіть власну землю, наскільки ті на неї претендують. Бо тільки в сильних руках виникнуть великі речі. Земля, природа і взагалі матеріальні речі самі по собі не мають жодної вартості, а набувають її лише через те, що є знаряддями людської діяльності.
Д. Карлайл був переконаний, що кращі мають більше прав, що їм припадає у світі більше благ, більше успіху, — бачив у цьому вияв справедливості.
68
Інакше історія не мала б сенсу. Перемога кращих закладена у природі речей. %в переконаний, що рано чи пізно слушні, справедливі справи завжди перемагають уже тому, що почуття слушності додає сил. Пізніше не чекав уже навіть того “рано чи пізно” — твердив, що слушність перемагає завжди. І навіть обернув це твердження: хто перемагає, той має слушність. Отже із перемоги, з успіху, з сили можна робити висновок про слушність. Так Карлайл 1 Робив. Отже цей принцип — що успіх є виявом слушності — Карлайл увів У світську етику та історіософію, як колись Кальвін ввів його у релігійну стику. Якщо хтось узяв над іншими гору, то значить, що мав рацію і право, Це йому призначене Богом. Поділи Польщі також були для нього актом Божої справедливості”. Що б не траплялося в історії, навіть підступність Фрідріха, мало свою рацію і було виправданим. І врешті-решт Карлайл не бачив різниці між тим, що було, і тим, що повинно бути, між силою і слушністю, між історією та етикою. Моральності та слушності є в людині стільки ж, скільки й сили; Карлайл твердив, що цінує тільки моральну Цінність, але цінність цю ототожнив із силою й остаточно цінував тільки силу.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Романтична метафізика, світ як символ Бога, перспективи 13 скінченного світу у нескінченний — таким було дальше тло філософії Карлайла. Ближчий же його зміст становив культ героїв, елітаризм, боротьба 3 Утилітаризмом, моралізм. Гасла “сила — це закон” і “успіх — це слушність” — гаким є посів Карлайла.
Джерела його поглядів вбачають у німецьких філософів. Аналогії тут дійсно але джерела були радше ближчими й простішими: в культі сили, успіху та ГеРоїзму Карлайл властиво тільки повернувся до примітивних поглядів середо- ВиШа, в якому виріс, і яке ще не вийшло із середньовіччя. Ці примітивні Іт°гляди, висловлені Карлайлом у середовищі культури XIX століття, видалися Ц°винкою і викликали ентузіазм, особливо у сильних та безоглядних націй, ДЛя яких були корисними й вигідними.
ВПЛИВ. Замолоду нікому не відомий, у зрілому віці Карлайл став попу- ЛяРною постаттю, а на старість авторитетом у питаннях історії, філософії, мо- Раді. Хоча вченість його й була сумнівною, обидва знамениті англійські Університети — Оксфорд і Кембридж — вшанували його почесним докторатом, а Молодь довела йому своє визнання, вибираючи 1865 року ректором університету в Единбурзі.
Популярність його виникла звідти, що він виступив проти найпопулярніших в Англії поглядів: емпіризму та філософії здорового глузду. Всі, кого вони не 3адовільняли, гуртувалися довкола нього, і всі опозиційні, неемгііристські течії англійської думки XIX століття знаходили в ньому підтримку. Зокрема Джон аскін (1819—1900), котрий в Англії, а опосередковано й на континенті, поклав п°Чаток течії одухотвореного естетизму, перейняв спіритуалістську концепцію СвНу, проповідувану Карлайлом, радикально її змінивши, бо замість моравського дав їй естетичне забарвлення.
Вплив Карлайла відчувався й поза межами Англії. Передусім американ¬
69
ський філософ Ралф Волдо Емерсон вважав себе учнем Карлайла, однак залишився ближчим ідеям його молодості, ніж пізніших років: Емерсон був таким, яким, правдоподібно, був би Карлайл, якби залишився при своєму первинному абстрактному спіритуалізмі, високому і похмурому, і не почав моралізувати та виправляти світ.
Будучи більше митцем і діячем, ніж мислителем, Карлайл надавав людям більше спонук до дії, ніж до мислення. Його тези знайшли відгук більше в політиці, ніж у філософії, насамперед теза, що сила — це закон, а успіх — це доказ слушності. Не таке вже й безпідставне твердження, що на ньому лежить частина відповідальності за великі війни XX віку: адже він розпалював амбіції й агресивність німців, виставляючи їх вибраною нацією, створеною для керування світом.
ШТІРНЕР, КАРЛАЙЛ І МАРКС. Важко знайти більшу протилежність. Штірнер домагався, щоб одиниця стала незалежною від суспільства. Маркс вказував, що це неможливо, бо кожна людина має риси, зумовлені суспільством, до якого вона належить. Карлайл виводив, що світовою історією керують великі люди, котрим підлягають маси, і що історія залежить від випадку, котрий породжує великих людей; Маркс доводив, що історія є боротьбою між суспільними класами, а її перебіг відбувається із залізною необхідністю. Цікавою особливістю є те, що той самий ітеріод і навіть ті самі роки породили оці діаметрально протилежні теорії: «Герої» Карлайла з’явились 1841 р., «Єдиний» Штірнера 1845, «Комуністичний маніфест» Маркса й Енгельса — 1848 року.
ФІЛОСОФІЯ ВІРИ: НЬЮМЕН І КІРКЕҐОР
Більшість філософів XIX століття пішла за Контом, Міллом, Марксом: вірила в могутність розуму, об’єктивність наукових понять, непорушність законів природи. Але була також і меншість, котра зайняла діаметрально протилежну позицію. Загальнопоширеним істинам ця меншість протиставляла істини особисті, розуму — почуття, загальним поняттям — конкретні переживання, знанню — віру. Найвидатнішими представниками цієї меншості були Ньюмен і Кіркеґор. З позитивізмом вони мали одну спільну рису: невіру в системи, в раціональну метафізику. Але поза цим усе решта їх розділяло. Самі їх проблеми були іншими: не природа, а людина і Бог. Успіх позитивізму спричинив, що вони залишилися в тіні. XIX століття пішло шляхом позитивізму, а не за ними. Тому вони були не стільки представниками своєї епохи» скільки предтечами тієї, що мала наступити потім.
І. Н Ь Ю М Е Н
ЖИТТЯ. Джон Генрі Ньюмен (1801 — 1890) народився в Лондоні, де його батько був банкіром. Після закінчення студій в Оксфорді залишився в цьому університетському середовищі. З ранньої молодості присвятив своє життя
70
Релігійним справам: всі інші його роботи і зацікавлення, зокрема філософські, підпорядковувались релігійним. 1824 р. став духівником, а 1831 — університетським проповідником в Оксфорді. Його проповіді збирали натовпи, а Видані друком отримали стільки читачів, що більше їх здобували хіба повісті Вальтера Скота. Його прагненням було звільнити протестантську віру від її псокресленості та індивідуалізму, посилити в ній роль авторитету і Церкви. З 1833 р. разом із групою оксфордських приятелів розгорнув діяльність у цьому напрямку. Завдяки видаваним цим гуртом брошурам (tracts) цю акцію прийня- То називати “трактаріанським” рухом (Tractarian Movement) або також “оксфордським”. Ньюмен був лідером того руху. Але в той час, коли ним керував, и°го власні погляди почали зазнавати змін. Зокрема він дійшов до переконання, що його релігійний ідеал краще реалізований у Римо-Католицькій Церкві, ніж в Англіканській, і хотів Англіканську зблизити з нею. Пізніше Ппнов іще далі: вирішив, що в Римо-Католицькій є уся істина. Причому саме І0Ді визнання і вплив, який він мав у Англіканській Церкві, досягли апогею. 1842 р. зрікся своєї церковної посади і поїхав на село. А через три роки, проведені у самоті та студіях над розвитком християнства, перейшов у католицизм (1845). Як сказав Ґледстон, це був епохальний факт в історії Англії. Споїм рішенням він відрікся від усього свого минулого і високого становища, Яке займав, бо в Церкві, до якої увійшов, довго займав посереднє місце, будучи простим свяіцеником-ораторіанином. За винятком чотирьох років, пролом котрих був ректором Католицького університету в Дубліні, жив відроблено у провінції. Зате багато писав, серед іншого також філософську Знижку: «А Grammar of Assent» (1870). Принципової зміни його становище взнало лише 1879 р., коли папою вибрали Лева XIII; одним із перших Розпоряджень нового папи було призначення Ньюмена — рядового священи- Ка — кардиналом. Було йому тоді вже майже 80 років.
Ньюмен був людиною, наділеною різнорідними талантами, між іншим і Літературним: він був одним із великих англійських прозаїків. В його осо- Нстості було, як тоді казали, щось незвичайне, “магнетичне”. Його характеризувало поєднання тверезого, навіть скептичного розуму з великою вірою, була віра без вагань і сумнівів: у релігійних істинах був “упевненим ільціе, ніж у тому, що має руки й ноги”. Мав безпосередні та легкі стосунки 3 божими речами і природну, несилувану побожність. Був настільки занурений У релігійні справи і через те таким далеким від інших людей, що, попри свою Побожність і лагідність, викликав у них острак. Його характеризувало поєднання крайнього індивідуалізму з потребою авторитету: ця потреба привела Ньіомена в Католицьку Церкву, котра, однак, через індивідуалізм довго сприй- Мала його з недовірою. Поєднував також опановаиість із раптовими пристрас- 1ями: вони знаходили вихід у доктринальних спорах і полеміках.
Лише дві речі Ньюмен вважав абсолютно достовірними і “ясними як денне Світло”: власне існування та існування Бога. “Я та мій Творець” — це був Увесь його світ. Сприйманий світ в його очах був менш реальним, ніж світ Уявлень. З дитинства відчував потяг до погляду, що матеріальні явища є ІІереальними. Нераз, як писав, його охоплювало почуття, що життя є тільки
71
ДЖОН ГЕНРІ НЬЮМЕН
сном, люди — ангелами, а весь матеріальний світ — оманою. Його скептичний Розум умів найпростіші та найбільш визнані істини поставити під сумнів і позбавити ясності так, що переставали здаватись достовірнішими та яснішими під таємниць віри.
Філософія була йому потрібна тільки для того, щоб обґрунтувати ту позицію, яку він мав стосовно до світу. Метафізичних зацікавлень не мав: філософія слугувала йому не для того, щоб доповнити істини віри, а щоб пияснити, чому цим істинам можна вірити — і через це була для нього пиключно теорією пізнання, а не метафізикою.
ПОГЛЯДИ. 1. Індивідуальність речей і абстрактність пізнання. Ньюмен спостерігав, що люди мають схильність абстракції вважати фактами і заради пих не приділяють достатньої уваги справжнім фактам. Справжнім фактом є тільки існування індивідуальних істот, а “все довкола є лише грою тіней”.
Індивідуальними є люди, але також і речі. Кожна річ має індивідуальний характер і індивідуальну історію. Немає двох таких речей, котрі були б у псьому схожими. Наслідком їх індивідуальності є те, що “не можемо наскрізь проглянути жодну з незліченних речей цього світу”. Бо в індивідуальності є пдось невловиме: простішими, вловимішими для розуму є абстракції. Абстракції, нагальні істини розуміємо краще, ніж індивідуальні у їх незмірній складності. Зокрема людська наука, що оперує тільки загальними поняттями, не має знарядь, котрими могла б схопити індивідуальність речей. “Вона занадто проста 1 Докладна, щоб могла слугувати нам повною мірою фактів”. Цим поглядом Па індивідуальну природу речей Ньюмен уже відійшов від універсалізму та Раціоналізму, котрі звичайно переважають у філософії, а особливо у філософії його часу.
Людей і речі можна пізнавати двояко: або конкретно, або абстрактно. Пер- ший спосіб Ньюмен називав реальним, другий — поняттєвим. Перший спираться безпосередньо на досвід, другий — на аналіз і узагальнення. Насправді 1 Цей має за джерело досвід, але менше чи більше від нього віддаляється. Тоді
ж втрачає те, що речі мають особистого, індивідуального. Напр., людина У поняттєвому представленні є не реальною людиною, а витвором порівнянь 1 аналізу: поняттєво представляємо не дійсність, а тільки словесну дефініцію. А так представляємо її найчастіше: поняття, які стосуються людей, нації, сУспільства, є переважно абстрактними і словесними. Те ж стосується й понять, які маємо про речі. З незліченних рис, котрі має кожна реальна індивідуальна Р1Ч> поняття зберігають тільки деякі, і через те не мають у собі нічого з їх Реальності та індивідуальності. Таке поняттєве представлення робить речі убо- Гіпіими, позбавляє їх індивідуальної різнорідності, яку вони насправді мають. Тому в°по не стосується до дійсності, а є суб’єктивним і довільним.
2. Доказ і переконання. Твердження, котрі вважаємо істинними, теж Двоякі: одні визнаємо, бо маємо їх доведення, інші — бо маємо безпосереднє Переконання (assent) щодо їхньої істинності. Принаймні неправда, ніби тільки
Що доведене, викликало в нас переконання: часом маємо переконання, хоча и Не маємо доказу. А буває й навпаки: вміємо навести докази за твердження,
73
а переконання нам бракує. Переконання без аргументів, без міркування, що має силу доказу, є настільки звичайною річчю, що якщо вважати його ірраціональним, то треба визнати, що природа ірраціональна.
Це протиставлення Ньюмена відповідало добре відомому у філософії протиставленню дискурсивного та інтуїтивного, раціонального та ірраціонального знання. “Переконання”, що не спирається на доказі, було для нього не лише окремим видом пізнання, а найважливішим із всіх. Доведені твердження не є ні найважливішими, ні найдостовірнішими у нашому знанні. Доведення стосовно до життя є оманливим. “Для представлення конкретної істини потрібне тонше, гнучкіше, різнорідніше знаряддя, ніж словесна аргументація”. Логічне знання зі своїми поняттями і доведеннями є нижчого ґатунку, тому що оперує абстракціями, в той час як переконання виростає просто з конкретного життя. “Логічний світ є нашою конструкцією не менше, ніж світ поезії”. Зрештою навіть логіка звертається до переконання: її перші принципи не можуть бути доведені і через те можуть бути справою хіба переконання. Це поняття “переконання” стало центральним пунктом теорії пізнання Ньюмена.
3. Чуття висновку. Матеріал для наших переконань надає нам, за Ньюме- ном, безпосередня інтуїція дійсності, крім того — особливе “чуття висновку” (illative sense). Це здібність до конкретного та індивідуального міркування, відмінна від здібності до міркування за загальними правилами: це особистий дар, а не метод і правила. Це чуття має стільки виявів, скільки предметів: великий Ньютон, нагір., володів цим даром у сфері фізики, але був позбавлений його у сфері теології. Ньюмен утворив це поняття на зразок давніх понять “чуття краси” і “морального чуття”, котрі відіграли немалу роль у філософії XVIII століття, але потім були відкинуті як занадто догматичні: Ньюмен не тільки їх відновив, але й розширив, твердячи, що існує чуття не тільки краси і добра, але й істини. В одному понятті він сполучив дві властивості, котрі виявляються суперечливими: доходження висновку, або доходження істини за правилами, і чуття, або здатність доходити до неї безпосередньо, просто, тобто без правил. Щоб продемонструвати усю парадоксальність концепції, котра приписує виведенню безособистісні й особистісні риси водночас, його “чуття висновку” названо також “особистою логікою”.
“Чуття висновку” надало теорії пізнання Ньюмена рис догматизму — всупереч загальній тенденції філософії Нового Часу. Його слова: “Коли б мені залишився тільки такий вибір, то я схильний був би твердити, що ми радше повинні починати з вірування у все, що тим чи іншим способом подається для нашого визнання, ніж у всьому сумніватись”, — були яскравою протилежністю картезіанству, яке становило доти провідний мотив філософії Нового Часу. Декарт закликав розпочинати від сумніву, Ньюмен — від віри. Індивідуалістська концепція пізнання, яку він розвинув, не була принаймні суб’єктивізмом і релятивізмом. “Особисту” логіку розумів не так, що кожний має свою особисту істину, а так, що істина певним таємничим способом проникає углиб людської особистості і лише в ній може бути знайдена.
Порвавши з безособовим розумінням знання, Ньюмен вчинив усупереч філософській традиції Нового Часу в обох її відгалуженнях: не лише традиції
74
Раціоналістів, але й емпіристів. Вважав, проте, що він є справжнім емпіристом, напротивагу до Локка і всіх тих, хто присвоїв собі цю назву. Твердив, що Локк лише вияснив, як розум повинен діяти, а тільки він, Ньюмен, показав, як він діє насправді.
Теорія пізнання Ньюмена була наполовину скептичною і негативною: жодна слабкість людського розуму не пройшла повз його увагу. Судив, що загальнообов’язкової логіки так само нема, як загальнообов’язкової теорії та політики. Гекслі називав книжку Ньюмена, не без слушності, “підручником скептицизму”. Проте це тільки одна половина його теорії, друга ж — котра охоплювала теорію переконання — була цілковито позитивною. Але чим було “переконання” Ньюмена? Майже тим самим, що звичайно називається вірою. Він не Довіряв знанню і покладався на віру. Вже не перший раз в історії філософії критика знання закінчилася його підпорядкуванням вірі. І зрозуміло, що те ж саме відбулось у мислителя, так перейнятого релігійними питаннями, як
Ньюмен.
Теорія Ньюмена була загальною теорією пізнання, але виросла з роздумів пРо пізнання Бога. Тут, власне, розум, доведення, логіка не могли нічого вДіяти. Щодо існування Бога, то тут ми не маємо переконливого доказу. Натомість володіємо невиведеним переконанням. Доведення також не маємо і, як вважав Ньюмен, не можемо мати, тому що всіляке доведення могло б Черпати свої засновки тільки зі світу; світ же не є подібний до Бога. По- ДРуге ж, іще тому, що релігія є життям, а доведення не можуть охопити життя У його складності. Це становить природу розуму, що не тільки не обґрунтовує Релігію, а й підриває її. “Жодна істина, хоч би й найсвятіша, не встоїть перед напастю розуму: розум завжди звертає у бік невіри і нагромаджує труднощі”.
Коли б не голос, який виразно звучить у моєму серці та сумлінні, — писав Ньюмен, — вигляд світу зробив би з мене атеїста, пантеїста чи політеїста”.
ПОПЕРЕДНИКИ. Філософська ерудиція Ньюмена була дуже незначною и вичерпувалась Юмом і Батлером. Він не знав критиків пізнання, зокрема Канта. Континентальну думку знав іще менше, ніж це личило б англійцеві вікторіанської епохи. У зв’язку з найважливішою своєю теорією засвідчив: “Не Переймався ніколи вивченням того, що сказали інші про цей предмет”. Сучас- Ними мислителями не цікавився. Зокрема не знав ані Кіркеґора, ані Карлайла 1 Раскіна — бо, як сказано з цього приводу, “пророки не читають творів один °Дного”. У своїх поглядах Ньюмен прагнув сягати раннього християнства як найпевнішого джерела, але якраз найбільшого і найближчого до нього з Отців Церкви, Авґустина, знав мало.
Попри це, його самородна філософія належить до напрямку, котрий має Давню традицію: до авґустиніанства. Вона також має зв’язок з фідеїстичними Доктринами, котрих багато було у середні віки і котрі ще в Новому Часі ПоРодили Паскаля і Мальбранша. Фідеїзм Ньюмена належав до Нового Часу, Через те що прагнув спиратися на психологічний аналіз мислення.
Основною подією католицької філософії XIX століття було відновлення т°мізму. Погляди Ньюмена випередили цю подію, оскільки припали ще на
75
період вагань католицької думки. Якщо Авґустина і Тому вважати двома її полюсами, то Ньюмен був тим, котрий у XIX ст. найбільше наблизився до першого.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Перевага конкретного знання над поняттєвим, безпосереднього переконання над доведенням, особистої логіки над загальною, віри над знанням — таким є вклад Ньюмена у філософію XIX століття. Він доводив не те, що перевага ця потрібна, але що дійсно виникає: це було для нього не лише вимогою, а властивістю людського мислення.
Ця позиція була опозиційною до панівних у XIX ;ст. течій, особливо у другій його половині. Натомість вона була передбаченням тих, котрі мали прийти потім. Зокрема Ньюмен був попередником прагматизму, берґсоніанства, активізму, всіх ірраціоналізмів, інтуїтивізмів, персоналізмів, радикальних емпі- ризмів XX століття. Бачачи ці спорідненості, один із прихильників Ньюмена твердив, що його «Граматика переконання» буде для майбутніх поколінь тим, чим до нього була «Сума» св. Томи і «Міркування про метод» Декарта.
ВПЛИВ. Ньюмен мав найсильніший вплив у теології. Вразив Англіканську Церкву, залишаючи її. Вплинув також на Церкву Католицьку, коли увійшов до неї. В межах останньої становив антитезу традиційного там із часів схоластики інтелектуалізму: з ним до католицької філософії та апологетики увійшла нова хвиля авґустиніанства. Але він не був, зрештою, у XIX ст. відособленим. Паралельні погляди з’явилися в інших країнах, зокрема у Франції, де їх представляв Ґратрі, пізніше Л. Лябертоньє та Е. Леруа.
В Англії Ньюмен становив опозицію до панівного там в XIX ст. емпірист- ського раціоналізму та утилітаризму — так само як Карлайл, однак дуже відмінним від нього способом: для того основною була ідея незалежного героя, для нього ж ідея Вселенської Церкви, “сопричастя святих”.
У філософії XX століття започатковані Ньюменом думки через багатьох людей, котрі взагалі його не знали, відродились в іншій, більш світській формі. Причому це більше стосується континенту, ніж Англії. Ті, хто у філософії безпосередньо звертались до нього, не були численними. Найвірнішим йому був Анрі БремоНу котрий застосовував його ідеї не тільки в історії релігії, але також в естетиці, де проповідував виключно емоціональну теорію “чистої поезії”. У Польщі шанувальником Ньюмена був Станіслав Бжозовський, який із плином літ піддавався його ідеям щораз більше.
НЬЮМЕН І КІРКЕҐОР. Кіркегор народився пізніше, а помер значно раніше, ніж Ньюмен, але на ті самі сорокові роки припадають найвищі моменти їх життя. Обоє були винятковими постатями в епосі, що мислила інакше. Обоє були чужими її інтелектуалізмові та універсалізмові, не належали ані до раціоналістичної метафізики, котра вже закінчувалась, ані до позитивізму, котрий тільки-но розпочинався. Обоє були релігійними філософами: їх зацікавлення розпочиналися й закінчувалися релігійними питаннями, стосунком людини до Бога. Проте, попри ці спільні зацікавлення, їх багато ділило. Вони не
76
знали один про одного, хоча й жили неподалік. І можна припустити, що якби й знали, то не дійшли б до порозуміння. їхня релігійність скрайньо відрізнялась — в одного погідна, в іншого трагічна. Ставлення до Бога в одного було повне довіри, а в іншого остраху. Обоє виросли у протестантському середовищі й обоє від нього відійшли, але коли один увійшов потім до Католицької Церкви, інший, вирвавшись з одної Церкви, не увійшов уже до жодної іншої.
Ньюмен намагався з’ясувати природу пізнання — судив, що все решта є Цілковито простим: немає чого філософувати, треба тільки слухати, що кожному мовить “переконання”. А воно мовить, іцо людина може покластись на Бога, і тоді зникають усякі сумніви.
У Кіркеґора було якраз навпаки: для нього віра, релігія, спілкування людини з Богом були джерелом страху, неспокою, трагізму людської екзистенції- І не пізнання, а отой неуникний трагізм був змістом його філософії.
II. K І P K Е Ґ О Р
ЖИТТЯ. Сьорен Кіркеґор (1813—1855) був данійцем, провів своє життя у Копенгагені, місті, в котрому на той час науковий і філософський рух був Дуже слабким, а переважав радше літературний і психологічний. З батьківського дому виніс понуру релігійність, розвинуте на цьому тлі почуття вини і СтРах перед Божою карою. Якби я жив у середньовіччі, писав він, то пішов
У монастир. Одночасно порівнював свій стан із тим, котрий у середньовіччі взивали ацедією і який характеризує опірність щодо релігійних вправ і тугу За світом.
Із ранніх літ свою меланхолію покривав іронією та ексцентричною поведін- к°ю. Жив переважно самотою, однак не треба уявляти його собі похмурим ВіДлюдьком. Як Сократ, спиняв людей на вулицях і розмовляв із ними. Замолоду належав до постійних відвідувачів кав’ярень і театрів. Пізніше звик Доводити вечори на самоті, але в просторому помешканні, що його займав у ^Копенгагені, а амфілади покоїв мусили бути освітленими a giorno. Цілковите занурення у релігійні справи і перейнятість загрозою існування прийшли до Нь°го пізніше, під кінець недовгого життя. Його незвичайний розум мав серед 1нШих ту властивість, що кожна думка розросталася в ньому до надприродних Розмірів; це пояснює деякі риси його філософії.
твори. Юркегор мав короткі, але інтенсивні періоди, в яких віддавався
^°Рчій праці: один тривав від 1843 до 1846 року, другий від 1849 до смерті.
першому періоді випустив «Або — або» (1843), «Страх і трепет» (1843),
поняття страху» (1844), «Стадії на шляху життя» (1845). Психологічний
Р°ман під назвою «Щоденник спокусника» становить частину книжки «Або — або»
1848 року у ньому відбувся перелом: “Бог набув для мене такого значення, яког0 я не припускав”. Тоді він замислювався, чи не стати священиком і поїхати до сільської парохії. Однак цього не зробив, а повернувся до письменницької праці й увійшов у другий період, котрий мав уже суто релігійний
77
СЬОРЕН КІРКЕҐОР
характер. До числа важливих для філософії його праць належить щоденник, котрий він вів з 1833 по 1855 рік.
Від початку мав не тільки філософські, але й релігійні зацікавлення, не тільки філософське, але також літературне обдарування. Тому-то його праці Щодо змісту коливались між філософією і теологією, а щодо форми — між НаУкою та літературою.
ПОПЕРЕДНИКІВ для нього важко знайти: набагато більше завдячував с°бі, ніж іншим. Дуже поширену за його життя гегелівську філософію знав, але власне з нею й змагався. 1844 року спеціально виїхав до Берліна, щоб слухати Шеллінґа, проте швидко в ньому розчарувався. Кіркеґор належав до мислителів типу Сократа: звертався не до філософської традиції, а просто до Життя. Не надто зважаючи на те, що філософія зробила перед ним, він творив власні поняття, терміни, проблеми.
У кожному поколінні, писав він, повинно бути двоє чи троє людей, які Посвячуються іншим, щоб у страшних муках відкривати те, що потрібне Щціим. “Із сумом ствердивши, що саме це є моїм призначенням, я зрозумів самого себе”.
Якщо хто й випередив його спосіб мислення, то це Авґустин і Паскаль. Вони випередили його так само, як випередили Ньюмена, але — у чомусь Щпіому. З Кіркеґором вони мали те спільне, що займалися передусім люди- Н°Ю, і водночас бачили, що перед людиною постійно відкривається нескінченість. Відношення істоти скінченної до вражаючої нескінченності було їх Проблемою так само, як Кіркеґора.
ПОГЛЯДИ. 1. Екзистенціальна філософія. У своєму способі розуміння Філософії Кіркеґор мав три принципові властивості:
A. Цікавився виключно людиною, головно ж — подібно як Ньюмен — її птосунком до Бога. Проблеми, які перед собою ставив, випливали з неспокою 1 страху, яких він зазнавав і вважав невід’ємними від життя: в цьому був схожий з Паскалем, зате різнився від Ньюмена, віра якого була позбавлена Неспокою і страху.
Філософія Кіркеґора була філософією життя, але проблема життя була для Нього моральною та релігійною. Трактував філософію у спосіб, подібний до с°кратівського: не збирався її систематично розвивати, радше хотів тільки, як сам казав, “створювати труднощі”.
Б. Був програмово суб'єктивним мислителем: “Хочу знайти істину, котра є 1стиною для мене. Бо на що мені могла придатись так звана об’єктивна істина, к°ли б для мене і мого життя не мала глибокого значення?” У цьому був 3гіДний з Ньюменом і суперечив прагненням своїх часів.
Кіркеґор був також мислителем плюралістичним: яскравою протилежністю сУнасної йому філософії, що прагнула до системи і єдності, було його множин- Не й альтернативне мислення. Бачив, що життя є багатогранним і що людині Не сховатися від неуникного “або-або”, від необхідності вибору.
B. Та філософія, яку звичайно розвивають, з її загальними поняттями, давалась йому занадто абстрактною. Прагнув — у цьому був подібним до
79
Ньюмена — філософії, що проникає у саме конкретне існування людини та її етичні й релігійні властивості. Таку філософію називав “екзистенціальною”.
Оте розуміння філософії — гуманістичне, апоретичне, плюралістичне, екзистенціальне — посутньо відрізнялося від панівного у XIX ст. розуміння як метафізиків-ідеалістів, які уже відходили, так і позитивістів, котрі щойно підростали.
2. Скінченність і нескінченність у існуванні. Основною рисою людського існування є його часовість. Його не можна втиснути в систему, у формулу, бо воно весь час розвивається, стає щораз іншим, ніколи не має завершення. Його можна б схопити думкою, тільки якщо його спинити, бо думається “назад”, а живеться весь час “вперед”. Якщо ж людське існування є становленням, то й екзистенціальна філософія повинна бути філософією становлення. Вона не може бути “вченою” та систематичною, раз її предметом є існування з його мінливістю та неспокоєм. У постійно наростаючій множинності та різнорідності існування єдності бути не може: єдність є тільки твором думки. І тільки думку можна охопити в систему, але не існування. В цьому полягає помилка ідеалістичної філософії, зокрема гегелівської, що не бачила різниці між думкою та існуванням і існування розуміла на зразок думки.
Людське існування завжди є часовим, скінченним, дочасним, а поза тим людина дивиться на нього під кутом вічності. У такий спосіб дочасність неуникно поєднується в ній з вічністю. “Людина є синтезою скінченності й нескінченності, необхідності та свободи”. І звідси, власне, походять найгірші антиномії людини, її суперечності та страждання. Вона не може звільнитись від протиріч і конфліктів, які є неуникними між змінним існуванням і незмінним буттям, проминальністю та вічністю, інакше кажучи, між людиною і Богом.
Буття Бога, вічне й незмінне, повинно людині здаватись ірраціональним; для людини, яка має таку відмінну від Бога природу, воно є і завжди буде парадоксом. Парадоксальність, незбагненність Бога не є наслідком слабкості людського розуму, а природним виявом стосунку між людиною і Богом: між людиною, якій дано лише проминальне існування, та Богом, який є вічний.
3. Прагнення до нескінченності та пересторога перед нею. Людина виривається з існування у справжнє буття, тобто — із гіроминальності у вічність; виявом цього є передусім релігія. Для людини вона є необхідною, але приносить їй сумніви і страждання, тому що не може заповнити провалля між нею і буттям Бога — вічним, абсолютним. Кожне наближення до Бога принижує людину, переконує у її безсиллі, викликає, як говорив Кіркеґор, “страх і трепет”. Страх і трепет — природний спосіб, у який Бог об’являється в людському існуванні.
Кіркеґор відрізняв дві форми релігії, котрі називав “релігія А” і “релігія Б”. Кожна релігія вказує людині на вічність, але “релігія А” вказує її лише як далеке тло людської екзистенції. Навіть така, бачена звіддаля, вічність вражає людину, стає для неї парадоксом і стражданням, однак є їй ще відносно доступною, не вимагає поривати зі всім природним порядком існування. Натомість “релігія Б” вводить нескінченного Бога в саме існування скінченної
80
ЛІОДини: нехтуючи розум, збільшує парадокс і страждання. Такою релігією є християнство. Природним ставленням до такої релігії для Кіркеґора був тільки страх і почуття загрози. У представленні християнства як утіхи, як радісної Релігії бачив його цілковиту фальсифікацію. “Сиджу у своїй тихій кімнаті і Знаю лише одну небезпеку: релігію”.
І ось в людині витворюються два взаємопротилежні прагнення: з одного б°ку, вона справді прагне до нескінченності, зате з другого — захищається ПеРед нею, захищає від неї власне скінченне існування. А захищаючись від Неї> замикається у тій випадковості, яку їй дала доля, переконує себе, що це є її властивий первень, що вона не здатна на вічність. Займає свою свідомість ^тересами, заповнює її розвагами чи ще чим-небудь, аби тільки не згадувати пРо вічність; відкидає від себе думку про неї. Мовить собі, що коли-небудь Шціим разом думатиме про неї, але ще не зараз, ще є час. І врешті-решт майже ніколи про неї не думає. У цей спосіб людина витворює форми свого звичайного щоденного існування: вони є значною мірою формами втечі від вічності.
З цією двоїстістю людського становища поєднується інше: людина прагне пізнати саму себе, але одночасно прагне сховатись сама від себе, приховати Свої прагнення, особливо прагнення до вічності, котрі їй не вигідні, бо виби- Ваі°ть із дочасної екзистенції. І протягом усього людського існування точиться боротьба двох прагнень: прагнення вдивитись у власну глибінь і прагнення берегти поверховіший, але зате вигідніший образ самої себе.
Залежно від того, котре з цих прагнень бере в людині гору, витворюються Р^ні типи життя, або різні його “стадії”, як їх називав Кіркеґор. Два з них Найвиразніше суперечать одне одному: естетичний і етично-релігійний.
4. Типи життя. Один тип життя має ту властивість, що є поглинутим не Дійсністю, а можливостями: людина вільно розважає ними свою уяву, бо вони 11 не обмежують, адже це тільки можливості. Постійно їх змінює, робить з Них щораз нові комбінації і перетворює життя у калейдоскоп. Дійсності ледве т°Ркається, в жодному моменті не стабілізуючи існування. Такий тип життя, п°вний незаперечної чарівності, дає найбільше матеріалу митцеві та поетові, т°Му Кіркеґор назвав його естетичним.
u Етичний же тип шукає в житті вже не можливості, а дійсності. Звідси и°го повага та почуття відповідальності, котрих немає в естетичному. І коли Єстетичний тип переходить від одних пережиттів до інших, то етичний, раз 3їіайшовщи властиві пережиття, триває при них, повторює їх: це його основна Риса. Етичний тип — це тривання, так само як естетичний — переміна. Услід За триванням приходить зосередження, занурення в себе. Хто тікає в майбутнє, Г°ВоРить Кіркеґор, є боягузом, хто у минуле — гедоністом, і тільки той, хто тРиває у теперішності, хто хоче її повторювати, є справжньою людиною.
Релігійний тип життя Кіркеґор називав третім, але по суті він не дуже ВіАрізнявся від етичного, бо етику розумів релігійно, як стосунок людини до °Га> а релігію — етично. Різниця лише в тому, що етика має загальний ХаРактер, а релігія особистий. Але остаточно разом становлять одну спільну, протилежну до естетичної, орієнтацію. Саме це протистояння є принциповим,
81
бо етично-релігійний тип життя вводить Бога в існування, а естетичний цього не робить. Бог же у своїй сутності є інакшим, ніж людина, і через це людина, коли живе з Богом, мусить жити інакше, ніж без Бога.
Релігія, вводячи людину у вічність, сповнює її небезпекою, завдає їй страждання. Цілить у її інтереси, домагається від неї абсолютного віддавання, не даючи нічого взамін, що було б життєвою користю. Але дає їй щось інше: напруження і поглиблення. Стати на бік релігії чи проти неї — це важкий вибір. Людина має перед собою “або-або”: може зважитись на скінченність або на вічність. А проміжного розв’язку між тим “або-або” немає. Немає компро- місу, є “стрибок”, як говорив Кіркеґор. І людина багатократно вибирає важкий шлях релігії, бо все-таки відчуває, що сама є чимось більшим від того, що може реалізувати протягом свого обмеженого існування, що у скінченних формах ніколи не є до кінця самою собою.
5. Суб'єктивність істини. Людське пізнання завжди недостовірне. Людина не в стані перебороти непевність, ніколи не досягне об’єктивної істини, хіба осягне суб’єктивне почуття її. Кіркеґор говорив, що “істина є суб’єктивна”. А обертаючи цей вислів, говорив також, що “суб’єктивність є істиною”. Однак розумів це не згідно з реалізмом, буцімто було стільки ж істин, скільки предметів, але й не згідно філософії Канта чи Фіхте, що суб’єкт творить і принаймні обумовлює істину.
Його твердження мало сенс більше згідний зі здоровим глуздом: воно полягало в тому, що в суб’єктивному житті людини, і тільки в ньому, полягає критерій істини. Тому-то для Кіркеґора, як і для Ньюмена, істинне пізнання мусило бути закорінене в конкретному особистому житті і не могло мати абстрактного характеру.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Протиставлення конкретного існування й абстрактної думки, а також протиставлення скінченного існування та нескінченного буття, змагання скінченності й вічності у людському існуванні, потреба вічності і втеча від неї, “або-або”, що вічно стоїть перед людиною, — такими були основні мотиви філософії Кіркеґора. Сильніше ніж будь-який інший світський мислитель вказав він на участь релігійного, трансцендентного чинника в змінній екзистенції. І яскравіше ніж будь-хто бачив трагізм цієї екзистенції* бо людина мусить вибирати скінченність або вічність: голосуючи ж за скінченність, вибирає ницість, а за вічність — мучеництво. Кіркеґор судив, однак, Ш° хто вибирає скінченність, той для спокою та зручності позбувається половини свого існування, бо людина не є самою лише скінченністю, але “синтезоЮ скінченності та вічності”.
ВПЛИВ. Поки що Кіркеґор чинив вплив у власній країні і радше в ділянці релігії, а не філософії. Період, котрий наступив після його смерть період панування позитивізму, сцієнтизму, механіцизму, очевидно не міг розуміти його думку. Його час прийшов у XX столітті. Насамперед йому стали дивуватись як психологу, рівному найкращим романістам. Далі настав час Кіркеґора-теолога: під його впливом виникла протестантська теологія, званз
82
Діалектичною” або “теологією кризи”, котра в дочасному житті всюди бачила зародки смерті, а релігію розуміла як нещастя людини, але водночас як єДиний порятунок. І врешті, бл. 1930 року настало відродження Кіркеґора як філософа: нова “екзистенціальна” філософія Гайдеґґера, Ясперса, Сартра та Ініиих, що становила одну з основних течій епохи, взяла від Кіркеґора не лише проблеми і назву, але й основні мотиви.
1948 року у Копенгагені засноване Товариство ім. Кіркеґора і встановлено Нагороду ім. Кіркеґора за праці, що розвивають його проблематику.
ФАЗА ДРУГА: 1860-1880
1. Епоха позитивізму. Приблизно 1860 року у філософії відбулась переміна. Не тому, що тоді в ній виникли нові концепції: в той час нових концепцій у філософії було якраз менше, ніж до цього. Зате серед давніших концепцій здійснилася селекція: з витворених попереднім поколінням багато зійшло на другий план. Уми опанувала лише одна з них, а саме позитивістська концепція світу й людини.
Своє вираження вона знайшла вже в попередній період у роботах Мілла і Конта. Проте для тих часів вони не були особливо репрезентативними; до 1860 р. Карлайл мав, може, більше прихильників, ніж Мілл, а Ньюмен більше, ніж Конт. Хоч дух позитивізму з’явився вже тоді, однак ще живим був дух романтики. У будь-якому разі рисою попереднього періоду була його різноріД' ність, множинність форм. Тепер ця множинність поступилася місцем єдності. Ідеї Геґеля та романтиків, Карлайла та Ньюмена, Кіркеґора та Штірнера хоча й не зникли зовсім, але поки що відійшли на дуже далекий план.
2. Природничі відкриття. Запанування позитивізму було наслідком розвитку самої філософії, але частково також розвитку природничих наук, оскільки саме в цих науках було зроблено низку відкриттів найзагальнішого характеру та філософської значущості. Близько 1860 року найважливіші з них уже були загальновідомими фактами.
A. У фізиці в 40-х роках англійцем Джоулем та незалежно від нього німцем Маєром відкрито принцип збереження енергії. Він виявляв зв’язок і спільну природу навіть найбільш несхожих одне на одне явищ, поєднував ці явища в один неперервний ланцюг, що стало вагомим свідоцтвом на користь детермінізму.
Б. У хімії Кекуле встановив у 50-х роках схему будови молекули бензолу« Це було початком незліченних органічних синтез, давало просту формулу складним явищам. Незабаром після цього, 1869 року, російський хімік Дмитро Менделєєв здійснив теоретично ще важливішу справу: відкрив періодичний закон хімічних елементів.
B. У біології Шван і Шляйден відкрили у 1838—1839 роках органічну клітину як одиницю, із розмноження й поділу якої виникають будь-які організми. Це була наочна ілюстрація єдності вищих і нижчих організмів, свідоцтво проти віталізму та біологічного містицизму.
Г. У зоології теорія Дарвіна 1859 р. дала природне тлумачення різноріД'
84
н°сті видів, дозволила збудувати теорію всезагальної еволюції та втягнути в
еволюцію людину.
Ґ. У фізіології теорія своєрідної енергії чуттів, започаткована англійським анатомом сером Чарлзом Белом {«Idea of a New Anatomy of the Brain») ще ^11 p., а з 1838 p. розвинута та поширена німецьким фізіологом Й. Мюлле- Р°м, вказувала на суб’єктивність чуттєвих якостей і спонукала до кількісного Та механічного розуміння всіх явищ.
Усі ці, а також численні дрібніші відкриття схиляли до того, щоб предста- вити всесвіт як 1) цілковито детермінований, 2) в цілому однорідно збудова- Ний> 3) цілком нам доступний та зрозумілий.
Одночасно з цим уже змогли поширитися витворені в попередньому покоєві мінімалістські філософські доктрини: контівський позитивізм та міллів- ський емпіризм. Вони були доповненням отих відкриттів, здійснених природни¬
чими
науками, і разом з ними породили картину світу, що стала візитною
Карткою епохи. Елементи цієї картини збиралися попередніми поколіннями, але лише теперішнє утворило з них завершений погляд на світ. Позитивізм Існував ще раніше, але тільки зараз прийшла його ера.
3. Філософія, що не вірить у філософію. Ніхто так чітко не виразив Гнівного тоді настрою, як Ренан. Він писав 1862 р.: “Приголомшливим Фактом, класичним для останнього тридцятиліття думки, є відсутність будь- яких філософських спекуляцій. Ця летаргія скінчиться нескоро. Не бачу Початку кінця. Бачу величезне майбутнє історичних наук, провіщаю їм удоско- Ііалення і швидкий розвиток. Бачу майбутнє наук природничих. Але не бачу Майбутнього філософії у давньому значенні цієї науки. Філософські уми, які 0 інших епохах неподільно належали б метафізиці, завойовані спеціальними НаУками. Філософи стали філологами, хіміками, фізіологами”.
4. Одностайність філософії. Рідко коли епоха була такою однорідною, як Різні теорії і течії, які вона породила — чи то позитивізм у точнішому
Значенні, чи еволюціонізм, чи рух у напрямку усамостійнення психології, чи Індуктивна метафізика, — всі вони були тільки різними формами тієї ж самої Філософії. Це було одне велике мінімалістське річище, що розтікалося дрібнішими течіями. Так одностайно мінімалістською не була навіть філософія XVIII
століття.
Якщо й можна про якусь філософію сказати, що вона “панувала”, то про Мінімалістську, позитивістську філософію у цих роках XIX століття. Найперше Т°МУ, що цієї орієнтації дотримувалась велика кількість мислителів. А також І0мУ, що між філософами та загалом інтелігенції виникало повне взаєморозуміння, — явище, доволі рідкісне в історії, бо загал, як правило, із запізненням присвоює собі погляди спеціалістів.
Очевидно, зараз теж були люди з іншою орієнтацією, й у філософії існува- Ли відхилення від основної течії, існувала опозиція до неї. Були мислителі, ще не доросли до позитивізму, а були й такі, які його вже переросли. JT жили й писали Карлайл і Ньюмен, у Німеччині й Австрії кафедри далі
Мали учні Гербарта, а у Франції учні Кузена. Та й серед молодших мисли- Лів дехто також належав до інших напрямків. Так, одразу після 1860 року
85
в Англії, прагнучи відновити філософію Геґеля — протилежність панівного мінімалізму, — виступили Стірлінґ і Ґрін. У Німеччині творив свої метафізичні поезії Фехнер. 1874 р. Брентано виголосив свою психологію, цілком відмінну від панівної. Відразу після 1870 року сформувалися погляди Ніцше. Але всі вони, хоча й мали вплинути на дальшу долю думки, зараз були ще відособлені, ледве помітні.
5. Різновиди позитивізму. При всій одностайності позитивістської філософії XIX століття, окремі течії, відгалуження, теорії, котрі в ній з’явилися, мали окремішні риси. Вже хоча б тому, що в кожному середовищі позитивізм виріс в інших умовах, у опозиції до іншої філософії: в Англії в опозиції до філософії здорового глузду, у Франції — до еклектичної метафізики, у Німеччині до систем Геґеля і Гербарта. В Англії позитивістська філософія відповідала давній традиції країни, у Франції мала прецеденти у XVIII ст., в Німеччині була новинкою.
В Англії вона виступала у найпростішій формі, без критичних обговорень, без епістемологічиих сумнівів, була ніби догматичним позитивізмом. У Франції, зовсім навпаки, була позитивізмом скептичним, просякнутим сумнівами. А в Німеччині була критичною течією епістемологічної орієнтації, з аналізом своїх власних підстав та постулатів.
Закінчену філософську систему доба позитивізму дала в Англії, і тільки в Англії. Тут знайшла Дарвіна і Спенсера, розвинула ідею еволюції і, завдяки їй, об’єднала окремі філософські дисципліни у систематичну цілість. Англійський еволюціонізм був єдиною повною філософською системою, зведеною на позитивістській основі.
В Англії позитивістська філософія була філософією передусім природничих наук, у Франції ж — радше гуманітарних. Французи створили найбільш типові для позитивізму теорії мистецтва й релігії. Ще інакше була скерована праця позитивістів у Німеччині: ці, з одного боку, працювали над розчленуванням філософії, виділенням з неї спеціальних наук, а з іншого — над теорією пізнання та епістемологічним обґрунтуванням позитивізму, ще з іншого — над його доповненням якоюсь метафізикою — “критичною”, “індуктивною”, “науковою” — такою, що зайняла б хоч якесь місце в рамках антиметафізичної епохи.
Польща на той час перебувала найбільше під впливом англійського позитивізму, тобто того найпростішого позитивізму, що беззастережно приймав факти науки і не замислювався над тим, які вони мають передумови і який ступінь їх достовірності. Однак позитивізм у Польщі мав свій власний відтінок: ще більше, ніж в Англії, був орієнтований практично, життєво.
Менші, молодші нації із менш тривалою філософською традицією не відіграли в тій добі такої ролі, як великі, але й вони мали своїх видатних і впливових позитивістів. Італійці дали непересічного мислителя в особі Роберпга Ардіґо, в Данії до позитивістів наближався своїм тверезим способом мислення її найвідоміший філософ Гьофдінґ, в Чехії позитивістом був філософ і політик Т. Ґ. Масарик. В мінімалістську філософію тієї епохи тією чи іншою мірою влилася участь багатьох країн.
6. Зацікавлення епохи. Цей період мав передусім теоретичні зацікавлення:
86
Спрямовувався радше на пізнання дійсності, ніж на усвідомлення, що людина повинна з неї зробити. Більше також займався спільними рисами дійсності, вСезагальними законами, котрі нею керують, і менше індивідуальними власти- в°стями речей і людей, їх історичним розвитком і відмінністю.
Проте цікавився також суто людськими, релігійними, етичними, естетични- Ми питаннями, лише трактував їх на свій спосіб. У релігійних займав принципово негативну позицію: інакше не могло бути у філософії, котра не визнавала НІЧ0Г0, що не було ствердженим чи стверджувальним фактом. Але релігія також має свої факти: якщо не є фактом те, у що люди вірять, то в будь- ЯкомУ разі фактом є те, що вони вірять. Цей факт позитивісти були готові праховувати. І між ними були навіть такі, котрі вважали віру за важливий складник людської психіки, що її очищає та звеличує. Натомість для всіх позитивістів зближення релігії та науки, змішування віри зі знанням було Помилкою. Тому вони не могли погодитись на таке розуміння релігії, як у Ньюмена чи Кіркеґора, які бачили в ній джерело знання, конкурентку науки: Ді погляди цілковито суперечили духові позитивізму.
У розумінні суспільно-політичних питань риси позитивізму, особливо неґа- тИвні, проявилися не меншою мірою. В ньому не було місця для містичного Та ірраціонального розуміння влади, держави, права, а також для посилання На традицію чи авторитет. І незважаючи на те, що насправді сам Конт під КіНець став прихильником авторитарної політики, з духом позитивізму гармоні- ^вав тільки лібералізм: не Конт, а Мілл найбільше впливав на політичні п°гляди другої половини XIX століття. Позитивістська епоха понад усе ціну- Вала свободу й рівність, не хотіла розуміти суспільство ієрархічно.
У питаннях мистецтва та епоха була епохою реалізму. Судила, що мис- ТеЦтво, як і інші царини життя, випливає з реальних потреб і здібностей Лі0Дей. І найбільш відповідним змістом для нього, однаково як для пластики, Так і для літератури, є реальне життя.
1855 року Курбе виступив з гаслом “реалізму” у малярстві. Імпресіонізм Наступного покоління також був наслідком прагнень зафіксувати в мистецтві Те> Що для нас найбільш реальне, а саме власні враження. В них є сама Дійсність, без конструкцій, без ретуші. Подібне відбувалося й у літературі: НаДійШов час Золя та російських і скандинавських реалістів, “експеримен- Гальних” романів, майже цілковитого стирання меж між знанням і творчістю.
Течії та теорії доби позитивізму. При всій своїй однорідності епоха, °Днак» мала багато відтінків, і щоб представити її філософію докладно, треба Взяти до уваги їх усіх:
1) еволюціонізм, котрий був великою системою епохи, що об’єднувала ^ЄзУльтати наук в дусі позитивізму;
2) пересічний, популярний позитивізм, проповідуваний, зокрема, вченими- ^ІеЦіалістами і визнаваний широкими колами інтелігенції, який, через його
3УМовне довір’я до окремих наук, правильніше називати “сцієнтизмом”;
3) типові для позитивізму спроби розчленування філософії, виділення з 1 спЩіальних наук, особливо психології;
4) теорія пізнання, покликана створити підстави для позитивізму, висту¬
87
пала у вигляді емпіріокритицизму або критицизму (у позитивістському ро* зумінні);
5) спроби творення “критичної” чи “індуктивної” метафізики — єдиної, яку ера позитивізму могла собі дозволити;
6) розвиток гуманітарних наук у дусі позитивізму;
7) скептичні висновки, зроблені деякими позитивістами.
ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР І ЕВОЛЮЦІОНІЗМ
Позитивна й емпірична філософія XIX століття використовувала результати окремих наук, зокрема природничих. Природниче поняття розвитку Герберт Спенсер зробив основою цілої філософської системи: системи еволюціонізму» котра в мінімалістській філософії XIX ст. перетворилась у сильну течію, Ш° доповнювала позитивізм і емпіризм.
ЖИТТЯ І ПРАЦІ СПЕНСЕРА. Герберт Спенсер (1820-1903) мав освіту інженера. Замолоду, зайнятий політичними справами, писав статті в дусі лібералізму та індивідуалізму. Рано зацікавився також проблемою органічного та суспільного розвитку. Думку про еволюційне тлумачення явищ провів уже в «Соціальній статиці», написаній 1855 року. «Походження видів» Дарвіна, котре побачило світ 1859 р., підтвердило йому її слушність. 1860 року задумав опрацювати всю філософію з цієї точки зору і відразу опублікував «Програму системи синтетичної філософії» (як називав свою доктрину). Виконанню цієї програми присвятив відтоді своє життя і виконав її повністю та без змін» працюючи над нею без поспіху, але й без перепочинку, протягом близько сорока років. У його систему увійшли «Першооснови» (1862), а також багато' томні «Основи біології» (1864—1867), «Основи психології» (1870—1872), «Основи соціології» (1876—1896) і «Основи етики» (1879—1892).
Витворена ним система була винятково цілісною: різнорідний матеріал, черпаний з різних наук, підпорядковано одній ідеї. Вона є прикладом чи не найповнішого та найдокладнішого виконання великого наміру, яке знає філО' софія Нового Часу. Спенсер виконав його, попри не надто сприятливі мате' ріальні умови та слабке здоров’я. Тільки завдяки великій розміреності життя, відособленню та звільненню себе від усіляких візитів ввічливості та інших примусів доброго тону міг виконати роботу такого незвичайного обсягу. Д° кінця життя Спенсер зберіг характерні ознаки свого інтелекту, котрі з’явились ще в молодості: залишився індивідуалістом і лібералом, а також інженером, для якого єдиним справжнім поясненням є механізм. Риси свого характеру 1 життєвий шлях він описав у «Автобіографії», виданій після його смерті, 1904 року.
ПОПЕРЕДНИКИ. На думку про еволюційне тлумачення явищ Спенсерз навели — ще перед виходом роботи Дарвіна — геологічні дослідження ЛаєДЗ. зоологічні Оуена й ембріологічні фон Баєра. Оуен навчив його того, що органі
88
ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР
вищих тварин менш взаємозалежні, ніж органи нижчих, фон Баєр — ш° розвиток збільшує різнорідність організмів. Але Спенсер скористався також 3 помислів поета-метафізика Колриджа, що життя рухається в напрямку посилення індивідуалізації.
Не менш важливим його попередником, ніби співтворцем його еволюційної системи, був Дарвін. Лише за допомогою його біологічної теорії Спенсер міг провести свою загальну філософську концепцію. «Система синтетичної філософії» Спенсера відповідала поглядам Дарвіна, котрий привітав у ньому “великого філософа”. Дарвін вплинув на теорію Спенсера, але і Спенсер тако# вплинув на долю теорії Дарвіна. Найбільшого поширення вона отримала У термінології Спенсера. Дарвін спочатку не вживав слова “еволюція”, котре 6уя° введене Спенсером і тільки потім застосоване у теорії Дарвіна. Не прямо, але опосередковано, через Спенсера, Дарвін вплинув на філософію XIX століття- Спенсер найбільше спричинився до того, що роль, котру на початку ери Нового Часу стосовно філософії відігравала фізика, тепер перейшла до біології’ а Дарвін на якийсь час став для філософії тим, ким колись були для неї Коперник і Ґалилей.
А ось з ідеалістичним еволюціонізмом Геґеля, що спирався на філософські спекуляції, заснований на природознавстві еволюціонізм Спенсера не жодного зв’язку. їх об’єднувала тільки одна дуже загальна думка, поза тиМ усе їх розділяло. Еволюціонізм Спенсера мав зв’язки радше з поглядами давніших, навіть ще античних, філософів, бо зародкова концепція еволюції 6уЛа майже такою ж старою, як сама філософія, і знаходила своє вираження вЖе у грецьких філософів, хоча то були завжди тільки програми. Спенсер першій розбудував філософію еволюції докладно. Зрештою, він володів невеликої0 історичною освітою і невеликою начитаністю у філософській літературі. Казан» що коли б читав так багато, як інші, то і знав би так мало, як вони. Однак філософськими працями, зокрема з епістемологічних питань, користувався Найбільше захопився релятивізмом і агностицизмом Гамілтона. А за йог° посередництвом користав із Канта. Знав також, очевидно, найславетнішоґ0 англійського філософа свого часу, Дж. Ст. Мілла, і поділяв його загальну мінімалістську позицію. Проте в рамках мінімалізму становив інший тип. ^ робіт Мілла був обізнаний із Контом. І з ним його багато що єднало: 3' посеред лідерів мінімалізму XIX століття ці двоє були між собою найбільН1 схожими. Небагато бракує, аби сказати, що “синтетична філософія” Спенсера "" це “позитивна філософія” Коита, збагачена ідеєю еволюції. Точніше кажу4*1, одна половина системи Спенсера була залежна від Конта, друга — цілкої відмінна — від Канта.
ДАРВІНІЗМ. Чарлз Дарвін (1809—1882) відіграв у біології подвійну роЛь' 1) увів емпіричне доведення виникнення нових видів — давніші філософи Емпедокл) на цю тему висловлювали тільки спекулятивні гіпотези, а давній1 вчені (як Бюффон чи Ламарк) давали тільки окремі спостереження, матеріал*1 для доведення; 2) сформулював пояснювальну гіпотезу виникнення нових виД1*3, засновану на факті індивідуальних видозмін у кожному виді. Ці видозмін*1
90
використовують тваринники для проведення селекції, а задум Дарвіна полягав У Тому, що природа також володіє можливостями для проведення селекції, Що існує “природний відбір”. Певні індивіди мають таку будову, яка відповідає Умовам життя, так само як інші відповідають намірам селекціонера. З’являється надмір індивідів, через що мусить точитися “боротьба за існування” (як це назвав інший англійський зоолог тих часів, Воллес), а виживають тільки ті, котрі виявились найбільш пристосованими до умов життя, тобто Найвідповідніші (survival of the fittest). Ось так із цілком природних причин нри житті залишаються лише одиниці, збудовані доцільно. їх потомство успадковує їх риси — і відбувається так, що завдяки незначним і випадковим змінам виникають відносно сталі види. Вони є доцільними не тому, що нібито Все, що народжується, є доцільним, а тому, що недоцільне загинуло в боротьбі Зв існування. Дарвін зрештою усвідомлював, що його теорія “природного зідбору” дає лише часткове витлумачення еволюції видів: знав, що постулює Щнуваиня самого життєвого процесу, ріст організмів, їх розмноження, спадковість, появу видозмін, — усе це припускає не пояснюючи.
Його теорія стала епохальною не тільки в біології, але й у філософії — Через те, що зруйнувала розумові стереотипи, закорінені від Арістотеля та закріплені природознавцями Нового Часу, Ліннеєм чи Кюв’є. Вона обійшлася без теологічних передумов, а також без платонівсько-арістотелівського посту- лату про те, що буття має вічні, незмінні форми, й відкрила можливість суто пРичипного розуміння світу.
Свою теорію Дарвін сам застосував до людини (в «Descent of Man», 1871). Вона здолала дуалізм між людиною та рештою світу та представляла людську природу в іншому світлі.
Дарвін заклав також підвалини під нову теорію пізнання. Тлумачив, що Поняття, котрими послуговується людина, так само не є незмінними, що вони є пластичними, формуються у природний спосіб і зберігаються лише настільки, Оскільки є достосованими до умов життя.
ПОГЛЯДИ СПЕНСЕРА. 1. Еволюціонізм. Основним поняттям філософії ^Пенсера було поняття еволюції, тобто розвитку. Це поняття містить у собі ТРИ думки: 1) що річ, котра підлягає розвиткові, не є незмінною, а підлягає Змінам. Мало того: 2) її зміни відбуваються постійно та поступово. І ще одне: 3) вони відбуваються в одному напрямку, за одним законом.
Отож Спенсер стояв на тій позиції, що розвиткові підлягає весь усесвіт у Всіх своїх частинах, що розвиток є всезагальним світовим законом. Цю позико прийнято називати еволюціонізмом.
А. Вихідним пунктом еволюціонізму була біологія. У світі живих істот Розвиток є найважливішим. Однак виразним він є лише для індивідів, види Можуть здаватися радше незмінними. Але теорія Дарвіна показала, що й вони підлягають розвиткові; після нього вже весь органічний світ можна було Розуміти еволюційно. Властивості живих індивідів можна було пояснювати Результатом еволюції не лише власної, але також еволюції їх виду, здійсню- ВаПої протягом поколінь.
91
Науки у різноманітний спосіб впливають одна на одну та перебувають У тісному взаємозв’язку. Біологія Дарвіна була вихідним пунктом для всезагаль- ного еволюціонізму. Але Дарвін визнавав, що сам орієнтувався на економіку > а в ній — на демографічну теорію Мальтуса, котра виводила, що вижити може лише частина людей, частина ж гине у боротьбі за існування.
Б. Біологічний розвиток був, однак, для еволюціонізму Спенсера тільки вихідним пунктом, оскільки він трактував розвиток як усезагальиий закон, Ш0 керує не тільки органічними істотами, але й усією природою. Пішов набагато далі ніж Дарвін, для якого цей закон був виключно біологічним.
Спенсер намагався також з’ясувати, в чому полягає розвиток. Твердив, що передусім — у диференціації частин. У структурі, що розвивається, її частини диференціюються: це перша фаза розвитку. Але з нею пов’язані інші: структура в розвитку посилює свою цілісність, а також окресленість, порядок, рівновагу* У розвитку структура проходить 1) від стану однорідності до стану різноріД- ності, а одночасно 2) від стану слабшого до тіснішого зв’язку і 3) від стану неокресленого та хаотичного до більш окресленого та впорядкованого. Таким чином, згідно з еволюціонізмом Спенсера, Всесвіт поступово переходить У щораз більш різнорідний, зв’язаний, окреслений, впорядкований стан.
Назву “еволюціонізм”, котра в широкому значенні означає будь-яку теорію розвитку, у вужчому значенні прийнято застосовувати спеціально до теорії Спенсера, де розвиток означає те ж саме, що розділення, пов’язання, впорядкування частин.
За Сиенсером, цей закон розвитку є всезагальним і діє скрізь: у формуванні сонячних систем, творенні хімічних тіл, організмів, розумових здібностей, суспільств, культур. Найвиразніше проявляється в органічному світі, але діє однаково і в неорганічному, і в надорганічному, суспільному. Як формується організм, поглинаючи поживні речовини, так також творяться хмари через вбирання окремих часток пари, а піщані лавини через втягування зерен піску* і тут часточки переходять від структур менш зв’язаних до більш зв’язаних* Всюди відбувається зв’язування частин, їх диференціація, впорядкування. Тому також усі царини явищ можуть і повинні бути в науці включені до однієї системи, трактовані згідно одного принципу.
В. Розвиток, диференціюючи та зв’язуючи структури, надає їм щораз більшої рівноваги і цим їх удосконалює — отже, є прогресом. Прогрес має, однак, межу: коли структура дійде до рівноваги, то вже далі не може рухатись уперед — і спиняється. І навіть починає регресувати, бо кожна рівновага є непостійною, не може зберігатися постійно. І через це після періоду прогресу наступає період регресу: те, що сформувалося, розкладається. Тому в історії світу почергово змінюють один одного періоди двоякого роду: прогресивні та регресивні.
Розуміння Спенсера було еволюціоністське, нереволюціоністське. Принципом його були поступові та повільні перетворення. Зовсім інакше, ніж, напр., У Кюв’є, який у світі бачив результат раптових перемін, катастроф. Говорили, що Спенсера надихала геологія та роздуми над історією Англії.
Г. Законом розвитку Спенсер охопив усю природу, а також людину, псй-
92
Хічні та суспільні явища. Ніщо й ніхто не виходить за рамки цього всезагаль- ного закону. Не вважав, зокрема, що закони культури можуть відрізнятися В1Д законів природи. Його філософія мала моністичний характер, а єдиний Зак°н, який він визнавав, був ним почерпнутий із природничих наук, був Економ природи. Інших законів, ніж закони природи, не визнавав. Його м°нізм був натуралістським.
Ґ- Спенсер був інженером, що звик оперувати механізмами: дивлячись на РеЧ бачив передусім механізми, котрі викликали їх до життя і котрі в них Дпоть. Це ж вплинуло й на характер витвореної ним теорії. Світ розумів Механістично, як функцію матерії, руху та сили. Зокрема так розумів свій ^повний закон еволюції. На сам закон його наштовхнула біологія, але розумів Иог° в дусі механіки, як результат дії механічних сил. Вважав, що явища Життя, мислення, суспільного устрою розвиваються так само, як механічні СтРуктури, є явищами більш складними, проте тієї ж самої природи. У будь- як°му розвитку бачив механічний процес: це становило найбільш характерну Рису того еволюціонізму, який він витворив і зміг нав’язати XIX століттю.
2. Еволюціоністська психологія та теорія пізнання. Для еволюціонізму Деисера біологія була вихідним пунктом, механіка — зразком, але теремом, На якому він його найбільше застосовував, була психологія та гуманітарні ВаУки. Його погляди на еволюцію в природі були значною мірою почерпнуті ВіД інших, натомість погляди на еволюцію культури були його власними, ^правда, еволюцію культури вважав ідентичною з еволюцією природи, але т° власне й був його оригінальний задум.
Вважав, що психічні явища становлять ланки загального розвитку органічної г
були
ЧеРез
природи. Вони є саме такими, а не іншими, тому що саме такі, а не інші потрібні індивіду чи видові для виживання. Форми мислення виникли пристосування до умов життя, а тому не є ні первинними, ні незмін- вНми. Розвиток їх витворив, розвиток їх замінить іншими. Немає незмінних wPm мислення, про які говорили раціоналісти та критицисти: всі розвиваться та змінюються. Але немає також і випадкових: всі є необхідними Итворами розвитку.
Спенсер ішов ще далі: зокрема, судив, що витвором розвитку є не тільки РМи мислення, але навіть сам розум. Розум є знаряддям, потрібним оргапіз- g. Ві Для збереження життя, і тому й виник. Якби його діяльність не була °логічно цінною, то ніколи в світі б не витворилась і не збереглась.
^ психології Спенсера червоною ниткою проходили дві думки: насамперед ’ психічні явища становлять неперервний ряд від найнижчих тварин до
Яі0Лини. По-друге ж, та, що розум, так само як організм, формується залежно Д оточення. Обидві думки широко прийнялися.
Що
—Г І
Еволюційне розуміння розуму було згідне з духом емпіризму, попри те,
6Родж,
Роп,
визнавало за індивідом вроджені форми мислення. Бо хоча дійсно вони ЄНІ тільки для індивіда, але ним успадковані та залежні від досвіду
єредніх поколінь: це було нове розв’язання старого спору емпіризму з
Н T T T /"V ГЛГЛ^ЛТЯ ТТ ГЛ ПҐЛГ'ПГ'Л ТТІТГЛ Г ПГТпІлг\Т.ТОЛ/ГЛпІ А гг 11П Г/1 OVTI Іігг тгП Агтітл 11А І Ту"
еМпі
Ризмом, що робило поступку апріоризмові, однак схиляло спір на бік Рйзму. Давало цій позиції навіть новий аргумент, вказуючи, що можемо
93
завдячувати досвідові навіть тс, чого самі не зазнавали. Це витворило нову відміну емпіризму.
Ці ідеї Спенсера породили в теорії пізнання своєрідну форму релятивізму* Найбільш звичною формою останнього була психологічна, в якій твердилось, що пізнання залежить від розуму, який пізнає, від його психічних процесів* Спенсер же заініціював біологічний релятивізм. Твердив, що пізнання залежить від пізнаючого організму, від його пристосування до потреб та умов життя*
3. Еволюціоністська етика. Чому люди так, а не інакше думають і чинять. Спенсер також тлумачив законами природи та її розвитку: якщо б думали в чинили інакше, то не вижили б. Подібним чином намагався визначити, я# повинні діяти. Оскільки був переконаним, що поза законами природи немає інших законів, то критерій обов’язку, добра і зла, якщо взагалі такий існує- знаходив лише в них. Немає інших законів, ніж закони життя та боротьби за існування.
Отже доброю є поведінка, котра не суперечить природі, пристосована Д° неї. На цьому критерії Спенсер ґрунтував свою біологічну та еволюційну етику: добрим і моральним є те й тільки те, чого вимагає життя та його розвиток. Це була етика вкрай натуралістична: “діяння моральне і діяння натуральне є одним і тим самим”, — писав він. Це була також етика цілковиті релятивістська. Жодну цінність не вважала вічною, а тим більше моральної* Всупереч величезній більшості етиків, Спенсер твердив, що моральна цінніс'гЬ є власне цінністю тимчасовою і перестане зобов’язувати, коли розвиток Людо'1'' ва підійде до краю, бо тоді люди будуть уже цілковито пристосованими Д° суспільного життя, і моральні норми стануть непотрібними.
Ці підстави етики Спенсера були відносно новими, але висновки старим^ а саме вели до давно відомої теорії, до гедонізму. Задоволення можна визнати мірою всілякого блага, бо організм зазнає її тоді, коли є пристосованим Д° умов життя. Таким новим способом Спенсер подав стару теорію як таку, випливає з природничих, біологічних фактів. Давніші гедоністи просто посиль лись на її очевидність чи на спосіб нашого відчування; зараз же омолоджені гедонізм виступав під виглядом дарвінізму, еволюціонізму, пристосування Д° життя.
Гедонізм Спенсера, відрізняючись від сучасного йому гедонізму Мілла ' одухотвореного, майже аскетичного, — повертався назад до гедонізму XVI* століття. Він не визнавав вищості духовних задоволень над тілесними. БУ1* ворогом аскетичної моралі та захисником еґоїзму. Спрямованість людини і забезпечення собі самій благ та задоволень, особливо матеріальних благ 1 тілесних задоволень, вважав правильною. Турботу про самого себе не менШУ’ а більшу, ніж про інших, визнавав законною і навіть вважав це моральні'1*1 обов’язком.
ГІайзагальніша заповідь етики Спенсера звучала так: життя слід урізноМ3 нітнювати, робити його якомога інтенсивнішим, багатшим. Отже, якщо й cfl$ щось робити для інших, то для тих, хто здатен на інтенсивне і багате жит^’ тобто не для слабких і упосліджених природою, а власне для енергійні індивідів, для найбільш обдарованої природою еліти.
94
Це був висновок, котрий дуже далеко відходив від християнської моралі, и^° спирається на любов та милосердя. За словами Спенсера, цей висновок впливав із постулатів еволюціонізму, проте (принаймні, не меншою мірою) Він випливав також і з його особистого характеру індивідуаліста й ліберала. Але політичного висновку про те, що слабших індивідів слід підпорядковувати сильнішим, Сгіенсер із еволюціонізму не робив: свобода належить усім.
Етичні судження, котрі повсюдно визнаються і здаються очевидними, він ТлУмачив згідно зі своїми поглядами: їх джерелом є досвід, однак не індивіду- ^ьний, а успадкований досвід людського виду. Те, що для наших предків було правою досвіду й обрахунку, ми успадкували вже як інстинкти та інтуїцію. Звідси почуття їх необхідності й очевидності. Таким способом Спенсер погодував непримиренні позиції, причому однаково як в етиці, так і в теорії Пізнання: в останній емпіризм з раціоналізмом, у першій — утилітаризм з етичним інтуїтивізмом (але на користь утилітаризму).
4. Агностицизм. Еволюціонізм становив найважливішу, проте тільки одну частину філософії Спенсера; друга частина була від неї цілковито незалежною. Аерша торкалась явищ, а друга виходила за їх межі. Бо Спенсер попри в^ання займатись філософією позитивно, ставив перед нею також і непози- рівні проблеми. Хотів не тільки створити систему знання, що охоплювала б °УДь-які явища, але також вияснити, яким є їх остаточне підґрунтя.
цьому питанні він приймав, що поза явищами існує справжня дійсність, разом з тим стверджував — виявляючи, все-таки, свою єдність з мініма- Лістськими течіями — що вона є непізнаваною. Цю істинну дійсність Спенсер вРямо й називав: “те, що непізнаване” (the unknowable). Тут він посилався не природознавців, а на філософів, зокрема на Гамілтона. Цю позицію один з в°го учнів, Геїсслі, називав на грецький лад “агностицизмом”. Цей погляд, в°Аібний до кантівського, був, проте, інакше обґрунтований.
Спенсер міркував дуже просто, подібно як Гамілтон: явища є відносними, а те, що відносне, є не остаточним, але вказує на існування чогось безвіднос- в°го. Таким чином він визнавав безумовну, незалежну від нас дійсність. Був Реалістом, противником суб’єктивістської концепції світу, створеної Берклі та береженої Міллом. Свій реалізм Спенсер називав “перебудованим”, бо відхо- ДИв від наївного реалізму. Ідеалізм твердить, що поза уявленнями в свідомості ІіеМає нічого, наївний реалізм — що те, що є насправді, повністю схоже на Уявлення, а перебудований реалізм — що між ними виникає тільки певна Заповідність. Те, що маємо в свідомості, не є оманою, але не є також правиль- вИм відтворенням дійсності.
Спочатку Спенсер вважав, що все пізнаване перебуває у сфері впливу ь,аУки, а все непізнаване належить до релігії. Однак пізніше дійшов до пере- °нання, що й наука, так само як релігія, доходить до таємничого, “непізнаного” буття. Насправді жодна концепція не дозволяє охопити світ розумом:
В
Але
Ми Уяви’
не можемо уявити його собі одвічним, нествореним, але також не можемо ти собі його початку. В науці з’являються такі ж труднощі, як у релігії:
Поняття — такі як часу, простору, матерії — не можемо розуміти за їх ІСт0м ні як скінченні, ні як нескінченні. Її пояснення врешті-решт ведуть
95
до чогось пепоясшованого. Таємниця є кінцевою тезою науки, так само як першою релігії. Вона об’єднує їх обидві. І своєю системою “синтетичної філософії Спенсер хотів задовольнити будь-які потреби людини, не тільки наукові, але й релігійні.
ЗІСТАВЛЕННЯ. З одного боку, Спенсер черпав принципи своєї системи з природознавства, передусім принцип розвитку, з допомогою якого прагнув тлумачити явища. Але, з іншого боку, був інспірований філософами і визнавав існування дійсності поза явищами. Його система була особливим твором думки, що лежав десь посередині між метафізикою та позитивізмом. Завдяки своєму зв’язку з природознавством ця система наближалась до позитивізму! натомість завдяки своїм системотворчим амбіціям і визнанням абсолютного буття була спорідненою з метафізичними теоріями. Одна її частина носила мінімалістський, а друга — максималістський характер. Але мінімалістська частина мала перевагу, бо відносні явища є пізнавальними, а абсолютне буття негіізнавальне. І філософія Спенсера була в переважній мірі теорією явищ ^ теорією еволюціоністською, моністичною, натуралістичною.
ОПОЗИЦІЯ заатакувала Спенсера з двох протилежних боків: для одних його система була небезпечним для філософії агностицизмом, для інших ^ марною для науки метафізикою. Одні відкидали еволюціонізм за те, що вія твердить менше, інші за те, що твердить більше, ніж дозволяють факти.
Найбільше закидів викликав натуралізм Спенсера, що зводить закони культури до законів природи, а також його механістичний спосіб трактування розвитку. Підкреслювалось, що біологічні, психологічні, суспільні явища немоЖ' ливо описати в термінах механіки, що це не опис, а лише метафора. Спенсер» зрештою, свою механістичну концепцію послідовно не витримав: окреслюючи розвиток як перехід від однорідного до різнорідного стану, ВВОДИВ ЯКІСНИЙ момент, давав окреслення, котре краще підходить до біології та соціології, НІЖ до механіки.
Противники закидали йому, що його система не має егіістемологічного підґрунтя, є недостатньо обґрунтованою, догматичною. Догматизму Спенсер не заперечував: “Основні інтуїції, — писав він, — необхідні для дії розуму, мусять прийматися без дискусії, а турботу про їх обґрунтування залишаємо онукам •
Чи не більшість сучасних Спенсерові академічних філософів зайняла крИ' тичну позицію щодо його “синтетичної філософії”, бачила у її творцеві “фіЛО' софа для вулиці”, хоча він і спирався на науку та плекав собі претензії на науковість.
БАГАТОЗНАЧНІСТЬ ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ. Основний термін теорії, еволЮ ція”, був багатозначним. Означав 1) будь-яку зміну, 2) зміну поступову (3 цьому значенні протиставлявся революції), 3) зміну в сталому напрямку 4) зміну, що поступово сходить від стану нижчого до вищого (тут “еволюція стає рівнозначною з прогресом), 5) зміну, що полягає у диференціації струЯ' тури. Дарвін бачив у еволюції прогрес, Спенсер передусім диференціацію. ^
96
Чі два значення не узгоджуються між собою: диференціація не завжди є пРогресом; в ділянці як техніки, так і культури прогрес нераз спричиняє пРоцес протилежний, котрий спрощує (його названо “інволюція”)- Переконання, Що зміни в природі скеровані на прогрес, було природним для Дарвіна, який У природі та її змінах вбачав участь Провидіння. Натомість, як слушно зазначив Бреє, у позитивістів і матеріалістів, які його від Дарвіна перейняли, це переконання втрачало підставу. Багатозначність основних понять була однією 3 причин того, що на тлі теорії еволюції виникли нескінченні суперечки, і Що Ця теорія набувала протягом літ щораз нового вигляду.
вплив. Завдяки своїй однорідності та вивершеності, а також своєму 3Вязкові із природознавством, з відкриттями і гаслами науки, філософія Спенсера мала, все-таки, незвичайну притягальну силу. Про своє приєднання Ло системи еволюціонізму заявило багато природознавців, особливо англій- ських. До них належали знаменитий фізик Дж. Тиндел (1820—1893) і знаме- Нитий біолог Т. Г. Гекслі (1825-1895), які разом із Спенсером ставили наголос На непізнаваність дійсності, а у метафізичних теоріях — в матеріалізмі не Менціе, ніж у спіритуалізмі — бачили абсурдний намір проникнути в остаточну пРироду речей. До прихильників Спенсера належав також видатний історик філософії Ґ. Г. Люїс (1817-1878).
Із професійних філософів еволюціонізм доброзичливо привітав Дж. Ст. Мілл, побачив у ньому жадане для емпіризму доповнення та збагачення, волюціоністи неодноразово точили суперечки з емпіристами зі школи Мілла 3 позитивістами зі школи Конта. Проте це були радше “родинні” суперечки,
бо
в більшості випадків всі вони творили спільний фронт. І, власне, із
п°сднання їхніх доктрин виникла популярна мінімалістська концепція, котра ПеРеважно під назвою “позитивізму” — була незамінною у прогресивних євро- Пейських колах другої половини XIX ст.
ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ ТА РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ. Ідея еволюції була ^еєю “широкої дії”, що впливала на весь спосіб мислення, на розуміння ^Рироди та людини. Особливо багато змін викликала в гуманітарних науках 'Як Це показав американський історик Дж. Г. Рендел): 1) перенесла досліджен- ІІЯ з мети речей на їх особливі причини; 2) ввела в суспільні та гуманітарні Слідження біологічну точку зору, витісняючи з них “дух геометрії”, котрий 0Итав над науками принаймні з XVII ст.; 3) спрямувала зацікавлення на Р13норіднісхь явищ: на дослідження людей радше у їх різнорідності, ніж Лі°Дини взагалі; 4) ввела нову міру оцінок: коли до цього найважливішим давалося те, що природне, раціональне, тривке, то зараз радше те, що нове і пР°ґресуюче; 5) викликала переконаність, що розвиток людських справ може ЦеРебігати по-різному, а в такому випадку може і повинен бути керованим;
1 ВВОДЯЧИ біологічну точку зору в суспільні справи, мимоволі підсилила ^Р^іоналізм, бо якщо все є результатом адаптації до життя, то також і наука 11 закони; відносно цього об’єктивна істина та пізнання у старому розумінні Рвчаїоть свій сенс, і розум не може претендувати на те, щоб бути остаточним
97
мірилом істини. І, хоча це не входило до її намірів, теорія еволюції приго- тувала поле для релятивістичних та ірраціоналістичних теорій, всіх отих праґматизмів і конвенціоналізмів, що мали прийти у наступних поколіннях.
сцієнтизм
Зі здобутків спеціальних наук і мінімалістичних філософій, з елементів позитивізму, емпіризму, матеріалізму, еволюціонізму, витворився врешті певний пересічний погляд, типовий для людей тієї епохи. Найчастіше його називають “позитивізмом” у широкому та популярному розумінні цього слова, хоча від Конта в ньому було відносно менше, ніж від інших. Правильною є назва “сцієнтизм” (за визначенням Ренув’є), бо основою цього погляду було виключне та цілковите довір’я до науки при тверезому та вузькому її розумінні- Представників цього погляду в різних країнах було тисячі: їх характеризувала власне певна пересічність, знівелювання, бо оригінальність не є справою науки, принаймні не була нею в тодішньому розумінні. Серед них, однак, не було типовішого ніж Пірсоп.
ПРЕДСТАВНИК НАПРЯМКУ. Карл Пірсон (1857-1936), англієць, профе- сор кафедри євгеніки ім. Ґалтона у Лондонському університеті та директор Національної євгенічної лабораторії, протягом деякого часу був також профо' сором математики, статистики, антропології, соціології, історії, евґеніки.
Основною його працею — відомою, впливовою, класичною — була «Грама- тика науки» 1892 р. (3-є вид. 1911 р.), в котрій розвивалась ідея науки, прийнята в кінці XIX ст. Сам же він був “найрозкішнішим, найрадикальнішиМ і найбільш однобічним втіленням сцієнтистського погляду на світ”.
Синтеза Пірсона була запізнілою, зате повнішою від інших, враховувала не лише погляди Конта й Мілла, не тільки еволюціонізм, але також теорії0 пізнання Маха і новіших кантіанців. Сцієнтизм, попри незмінну принципову концепцію, розвивався в деталях, вбирав нові задуми і тривав довго, принаймні до кінця століття. Навіть коли після 1880 почалася часткова опозиція філософів проти мінімалізму, він залишився вірою інтелігентного прогресивного загалу Європи.
ПОПЕРЕДНИКАМИ сцієнтистського руху були очевидно англійські ЄМНІ' ристи і передусім — обидва Мілли. Найдіяльнішим їх наступником був АлеК' сандр Бейн (1818—1903); він становив ланку між Міллами та ПірсоноМ- Основні його твори вийшли в 50-х роках. Це були психологічні праці, аЛ^ вони виражали всі основні тези емпіризму: про помилковість будь-якої метафізики, про непізнаваність не лише властивостей, але також самого існуванні світу, про можливість зведення всього нашого знання до відчуттів, про детер' мінованість усіх подій, включно з людськими вчинками, про те, що мораль виникла під суспільним тиском і внаслідок досвіду, що недотримання певни* норм наражає на від’ємні наслідки, засудження і покарання. Ці тези агностИ'
98
Цизму, емпіризму, детермінізму, утилітаризму у змодернізованому Пірсоном вигляді знову повернулись у філософію.
ПОГЛЯДИ. 1. Погляд на науку. Позицію Пірсона та численних його сучасників, які поділяли його переконання, можна сформулювати у небагатьох пУнктах:
1. Чи маємо достовірне знання? Маємо: в науці, і тільки в ній.
2. В якій науці? У природничій. Математика має тільки допоміжну цінність, а гуманітарні науки тільки тоді, коли уподібнюються до природознавства.
3. У чому полягає функція науки? У стверджуванні фактів. Тільки в їх °писі, не у поясненні. Наука тільки ставить питання “як”, а не “чому”, бо на витання “чому” відповісти не здатна.
4. Якою є сфера її дії? Все, що існує, належить до сфери її дії. Немає Ділянки, котра б не була законною темою наукових досліджень.
5. Якими засобами вона володіє для виконання свого завдання? Говорячи Найзагальніше — загальними поняттями і загальними твердженнями, тобто 3аконами, без яких не змогла б виконати своєї описової функції. Вони є короченими описами, видом стенографії, потрібної для економії мислення. Наукові поняття, особливо такі загальні як атом чи електрон, не є копіями Дійсності, а витворами уяви фізика. Не є вони також незмінними та усталеними Раз і назавжди: кожної миті їх можуть відкинути, якщо перестали бути придат- ними для опису фактів або якщо замість них утворились інші, відповідніші.
о 6. Яким є завдання науки? Принаймні ним не є лише чиста теорія. Йдеться не про “науку задля науки”, а про значущі практичні завдання, що Стоять перед нею: бути важливим засобом пристосування людини до оточення, Результативним знаряддям у її боротьбі за існування. Цінність науки слід Означати згідно з тим, що вона робить для посилення добробуту людей, ПіДнесення рівня їх життя.
.... 7. Яким є відношення науки до теології? Безумовно негативним. Однією з
11 Цілей є усунення будь-яких необгрунтованих суджень, що посилаються не На знання, а на віру. Подібно від’ємним є її стосунок до метафізики, і навіть
філософії взагалі. “Ні Платон, ні Кант, ані ІПопенгауер, ані Паульсен ні На йоту не спричинилися і не спричиняться до поступу знання”, — писав ІІ0льський природознавець Бенедикт Дибовський. Якщо існування філософії й Має сенс, то тільки в межах науки, де вона була б позбавлена самостійного ^атусу: у класифікації наук, проведеній Пірсоном, філософії немає взагалі. кШо вона має наукове значення, то тільки у вигляді історії філософії. Пірсон власне одним з отаких, типових для XIX століття, філософів, котрі 3Рікалися філософії.
8. Чи наука вже досягла стану досконалості? Ні: вона потребує упоряджання, очищення, звільнення від багатьох зайвих понять, що не відповідають характерові й завданням. До таких понять належать навіть поширені, з ВИіляду наукові та незамінні, такі як причинність, матерія, сила. Досвід не ^ає підстав для їх формування. А фізика не знає і не потребує знати, що 1аке причинність, сила чи матерія.
99
9. Яку дійсність описує наука? Ніяку не трансцендентну, абсолютну, таєм- ничу дійсність, а ту, що нам безпосередньо надана, нами сприймана. Ця дійсність складається не з речей у собі, а з відчуттів. Поза відчуттями немає нічого. Те, що називаємо речами, є тільки конструкціями із зазнаних відчуттів.
10. Як визначити цінність науки? Попри всі застереження щодо давнішого розуміння і теперішнього стану науки, попри застереження, що наука не має абсолютно достовірних результатів, не дає пояснень, не схоплює причинних зв’язків, Пірсон приписував їй найбільшу цінність, яку тільки людський твір може мати і яка існує на світі. “Закон моєї думки є для мене більшою істиною і більшою необхідністю, ніж Бог для теолога”. Його погляд був апотеозом науки, актом віри у її месіянство. Чим для середніх віків була християнська ідея, для Відродження ідея мистецтва, для XVII ст. ідея незмінного природного закону, для XVIII ст. ідея розуму, тим для XIX ст. стала ідея науки.
11. Чи наука має релігійну місію? Так: слугувати людському духові, понаД яким немає нічого вищого. Вчені є справжніми священнослужителями. Людство і наука — як у Конта — були піднесені до рангу релігії. “Наука — ие релігія”, — виразно сформулював Реиан.
12. Чи має наука суспільну, моральну та політичну місію? Так: повинна слугувати вільній думці. Це виклав Пірсон у спеціальній праці: «The Ethics of Freethought» (1888). До ідеалу моральності наближаємося власне через проґреє науки. Етика не є справою почуття, як досі переважно (і хибно) судили, а знання. Згідно з вільнодумною етикою, єдиними чинниками моралі є розум і знання. Політичним наслідком такої позиції Пірсон вважав соціалізм, котрий, проте, вів не до революції, як у Маркса, а до поступової еволюції, поступового прогресу. В ім’я прогресу Пірсон проповідував нові для свого часу ідеї: євгеніки, емансипації жінок, вільного кохання, свободи працевлаштування, свободи думки.
Таким було кредо не тільки більшості тогочасних учених, але й більшості інтелігенції. Напевно, більшість ця не вникала у подробиці, не переймалася критикою понять, не була переконана щодо обмеженості науки відчуттями та описами, але любила природознавство, засуджувала, не дуже їх знаючи, бого' слов’я та метафізику, вірила у месіянство науки. Як уже говорилось, майже кожна освічена людина тих часів була сцієнтистом.
Причини такого становища та його одностайності були різнорідними: у Ш*1 тверезій філософії була реакція проти романтизму, але діяв також і впли# нових важливих наукових відкриттів. А ще більше впливали практичні вина' ходи та індустріалізація життя: розвиток парових машин, переробної та видо' бувної промисловості викликав переконання про значущість матеріального розвитку, а політична економія — нова точна наука, котрою із запалом почали займатись емпіристи, — вчила, що людьми керують незмінні закони та мотиви* І вчила, що закони ці відмінні від моральних, а мотиви не є ідеальними* Досить того, що надійшов час, коли “закон попиту та пропозиції став єваН' гелієм, локомотив — фетишем, а Манчестер — святим містом”. Конт же, МіД;І і Спенсер були пророками цієї віри.
100
2. Погляд на світ. Особливо характерними для тієї епохи були наступні ПеРеконання:
Все на світі є по суті справи зрозумілим, ясним, без таємниць, доступ- НИм для розуму та науки. “Все можна витлумачити, навіть існування”, — Твердив Тен. Не є загадкою передусім природа, але також людина. Вона є, як ТоДі казали, плодом своїх батьків і предків, місця і часу, повітря й клімату, СВітла, котре бачить, і звуків, котрі чує, харчування та одягу.
2. Все на світі має одну природу, належить до одного всесвіту, підлягає вільним законам. Світ є комплексом фактів і нічим більше, як казали чисті п°зитивісти. Приймали результати науки en bloc без філософування, і навіть СХильні були вважати філософування реакційним з точки зору науковості.
3. Наслідки. Звідси випливали дальші погляди — не тільки погляди філо- с°фів (про яких уже була і ще буде мова), але й ширших кіл інтелігенції.
1- Передусім рішуче негативний стосунок до релігії: оскільки існує тільки пРирода, то віра у надприродне є перебільшенням. У найтиповіших представників епохи ставлення до релігії було беззастережно негативним. Інші услід За Коптом і Фоєрбахом дотримувалися певної особливої релігії, а саме “релігії Лі0Дства”. Ще інші, йдучи за Лянґе, до будь-якої релігії, хоч і вважали її °Маною, ставились як до найвеличнішої людської засади. І лише як виняток СеРеД сцієнтистів знаходилися такі, хто допускав релігію у приватну сферу °собистої віри, що теоретично дозволено кожному, аби тільки не вважав її Зьізнням. Будь-яке інше розуміння релігії вважалося анахронічним.
2. Відношення до суспільних проблем було однозначне: це був лібералізм, кий, яким його сформулював Мілл, доповнений ще теорією еволюції. Епоха, Диісальна в теоретичних справах, у життєвих була поміркованою й обереж- 10• Свобода та повільний прогрес — ось її головні гасла. Марксизм зі своїм слом боротьби та революції розвивався також саме в цю епоху, проте був я неї не типовим, а занадто соціально радикальним та революційним.
3. Відношення до моральних проблем було таким: обходитись без надпри- Дних гасел, жити під гаслом природи. Кожна людина є метою, тому в етиці Реважав альтруїзм. Але важливими є тільки реальні цілі, тому переважав
3 Літаризм. Існувала, однак, ще одна течія — побічна, котра вийшла з біології, Теорії Дарвіна: вона виступала під гаслом боротьби за існування, а через те Римувала до елітаризму.
Відношення до мистецтва було реалістичним: ідеалістичні та стилізовані р 1сті, картини, ще недавно найвище ціновані, стали раптом анахронічними. ЄаДізм запанував у пластиці так само, як у літературі: це була епоха Курбе а Золя.
^Покоління, котре жило в той час, було, як його характеризував один із 0 вождів, позитивне, резонерське, реалістичне, закохане у факти, спрагле *0В°Ї достовірності, з нехіттю до індивідуалізму, ліризму, автобіографічної Р°сті. Його характеризувало механістичне розуміння не тільки природи, а КУЛЬТ люлини> але й певна погорда до неї. Зовнішнім виявом цього сУхий і гострий, предметний і без прикрас стиль.
покоління жило в умовах спокою, якого не мало жодне інше. Воно
101
знайшло свій ідеал в науці, а його суспільним гаслом став лібералізм. № покоління звільнилося від трансцендентних і метафізичних передсудів і страхів- Було задоволене собою, мало переконання, що довело до вершини розвиток людства, користуючись при цьому добробутом, комфортом — та все ж не було цілком щасливим. Більше ніж іншим поколінням йому докучала нудьга 11 пересит: це був період Плошовського та героїв Бурже.
А почуття певності, яке це покоління мало, почуття, що його картина світу є визначеною, було оманливим: минуло небагато років, і картина світу невпі' знанно змінилась.
РОЗЧЛЕНУВАННЯ ФІЛОСОФІЇ
У мінімалістській філософії, яка запанувала у другій половині XIX століття і яка складалася з елементів позитивізму, емпіризму, еволюціонізму, сцієнтиЗ' му, мінімалістським був передусім погляд на саму філософію, що обмежує^ її запити. Нормальним поглядом тих часів було, що від філософії слід о1#' кувати менше, ніж очікувалось досі. І типовим явищем став філософ, якиЯ відійшов від філософії.
Зацікавлення метафізикою вичерпав її короткий розквіт на початку столі1" тя: позитивісти перестали її потребувати, перестали цікавитися абсолютні буттям. Ба більше: перестали взагалі дбати про філософію. З огляду ^ розвиток окремих наук, говорили, що не тільки метафізична, а й взагалі 6уДь' яка філософія вже відіграла свою роль і більше не потрібна. Бачили у ніЯ лише плід нетерплячих умів, вважали, що вона, забігаючи наперед, дедуктивН0 намагалась угадувати те, до чого науки рано чи пізно дійдуть нормальний емпіричним шляхом. І якщо філософія має ще виконувати якісь завдання, т° лише в поєднанні з окремими науками.
Можливостей для філософії було дві: стати, як у Конта і Спенсера, синШе зою того, що досягли науки, зібранням їх результатів, або, як у МілЛа' методологією наук. Насправді це були несамостійні завдання, однак їх тр^а було виконати. Були навіть ніби вищими стосовно до окремих наук. Для гру11*1 ж крайніх позитивістів філософія не мала навіть і таких завдань, оскіль^1 Аналіз своїх методів і синтезу своїх результатів окремі науки можуть пров0 дити і власними силами. А оскільки вони поділили між собою всі предме1^' що підлягають дослідженню, для філософії не залишається нічого. Будь-^1 дослідження можуть виконуватися лише звичайним способом окремих нау#» бажання виконувати їх інакше — це омана або зловживання. Бажання філос° фувати замість науково досліджувати є теоретичною і навіть моральН°1() помилкою. З давньої філософії може залишитися тільки те, що стане окреМ1 наукою.
І філософи позитивізму якщо й мали бажання рятувати філософію тільки у той спосіб, що переформовували її в ряд спеціальних дисциіїЛ^1 Ф. А. Лянґе писав 1858 р.: “Моя логіка є численням правдоподібності, ^ етика — статистикою моралі, моя психологія цілковито спирається на фі31°
0^
1°
102
л°гію, одним словом, я стараюся рухатись виключно серед точних наук”, прогресивні мислителі того періоду насправді говорили про “філософію” чи Філософські науки”, але мали на увазі певні окремі науки, а саме ті, котрі Св°єіо тематикою відповідали традиційній філософії. Частина давніх галузей Філософії відпала, а частина виявилась розчленованою між окремими науками.
А що в тих часах природничі науки демонстрували найбільше просування Шляхом прогресу, то природною амбіцією філософів було уподібнити “філо- Софські науки”, котрі виникли внаслідок такого розчленування філософії, до природничих. Найшвидше і найкраще цього було досягнуто в психології.
І. ПСИХОЛОГІЯ
Здається дивним, що психологія не стала повноцінною окремою наукою Ше раніше. Це мало щонайменше дві причини. Передусім те, що людський Р°зум звичайно скерований на зовнішні явища і йому значно важче зосереди¬
лися
на внутрішніх, до того ж їх важко схопити, настільки вони невловимі и
сКладні. По-друге, психологія охоплювала життєво найважливіші проблеми, а такі питання людина схильна розв’язувати загалом апріорно, а не повільним просування крок за кроком шляхом наукових досліджень: занадто-бо вони ВаЖливі, щоб їх розв’язання можна було терпляче відкладати, аж поки знайдуться відповідні методи.
А ось зачатки наукової психології існували віддавна: деякі основні закони психічного життя були відомі вже древнім, а схоласти вміли докладно розрізняти психічні функції. Мистецтво ж інтроспекції досить розвинули французи и .англійці XVIII століття, хоча вони радше збирали окремі спостереження, ^13к проводили систематичні дослідження. Й одночасно на першому плані була Раціональна” психологія, що вибудовувала свої апріорні конструкції, котрі багатьом людям здавалися достовірнішими від усіх спостережень.
“Книжка, яку б я найохочіше написав, — говорив Ф. А. Лянґе, — була б критикою психології, котра показала б, що більша частина цієї “науки” є базіканням і одурюванням самого себе. Після кантівської «Критики чистого Розуму» вона становила б наступний великий крок уперед”. Книжки такої він І1е написав, та й у психології ще за його життя відбулася зміна. Нові психологи другої половини XIX ст. потрактували її як емпіричну науку, схожу па природничі. Деякі вважали її вже просто природничою наукою, бо ж фізіологічні явища, що становлять підґрунтя психологічних, належать до природи.
ж твердили, що вона не є філософською наукою і що має бути “психологією без душі”. Розуміли під цим те, що вона є не спекулятивною наукою ПР0 духовну субстанцію, а емпіричною наукою про психічні явища.
1. Інтроспективна психологія англійців. З усіх націй англійці мали найдовшу традицію емпіричних психологічних досліджень. Ця традиція йшла від ^°кка, творіння якого було властиво нічим іншим як тільки описовою психологією. Інтроспективною психологією пізнання у XVIII ст. займалися Юм, ШРтлі та Прістлі, інтроспективною психологією моральних переживань — атчесон, Юм і Сміт, а естетичних — Гом і Барк. Це була психологія хоч і
103
не експериментальна, проте емпірична, хоч не лабораторна, проте така, оперувала багатим життєвим матеріалом. Була описовою, але разом з тим і генетичною. Була не тільки емпіричною, а й емпіристською, бо усе психічне життя виводила з відчуттів і асоціацій. На початку XIX ст. дала відомий трактат Джеймса Мілла. До Мілла і цілої тієї традиції зверталась англійська психологія і в другій половині XIX століття, у той самий час, коли континентальна психологія, не маючи такої традиції, шукала нових шляхів. Головним психологом в Англії був тепер Александр Бейн, автор двох великих творів1 «The Senses and the Intellect» (1858) і «The Emotions and the Will» (1859). Додав багато нового матеріалу й окремих думок, але в принципі залишився при тому ж давньому типі англійської психології з її інтроспективним методом та емпіристською й асоціаністською теорією. З його ідей користав Спенсер, котрий до англійської психології додав новий мотив: еволюціонізм.
2. Експериментальна психологія німців. Психологія на континенті мала далекосяжні амбіції стати наукою не тільки емпіричною, але й експериментальною. Почала доповнювати інтроспекцію та внутрішній досвід спеціально продуманими ескпериментами. Ця психологія зосереджувалась не на звичайних фактах, а на таких, що були викликані навмисно, спостерігались у лабораторних умовах, де піддавались докладному контролю, мірялись спеціальними апаратами.
З 1875 р. В. Джеймс організував у Сполучених Штатах психологічні експерименти в Гарвардському університеті. В Європі фізик і фізіолог Г. Гельмгольїі відкрив свою берлінську фізіологічну лабораторію психологам. Врешті 1879 р- Вільгельм Вундт заклав у Ляйпціґу першу університетську спеціальну психологічну лабораторію. Ініціатива ця одразу знайшла велике визнання та розголос. У 1880—1900 роках експериментальна психологія стала найбільшою науковою новинкою, а лабораторія Вундта — Меккою для студентів з цілого світу. З нею пов’язувались надзвичайні сподівання: що вона дослідить і виміряє дії розуму якнайбільш науковим і точним способом. Але трактували її дуже вузько: в Ляйпціґу та інших лабораторіях побутувало переконання, що експериментальному дослідженню підлягають лише відчуття. Ними експерименти» як правило, й обмежувались. Щоправда, вірилось, що вони становлять дійсну основу психічного життя і що, знаючи відчуття, знаємо ціле психічне життя. І до кінця століття експериментальні дослідження не вийшли за межі ЦИХ найелементарніших процесів. До того ж, ці дослідження за своєю природою були ще й монотонними та малопродуктивними. Проводилися переважно німцями. Великий американський психолог В. Джеймс про їх роботи якось сказав, що інша нація не змогла б витримати такої нудоти.
3. Фізіологічна психологія. Приблизно одночасно з переходом до експериментального методу в психології відбулося часткове переміщення досліджень із самих психічних явищ на їх соматичні відповідники. Це не було цілковитою новинкою: вже у попередньому столітті англієць Гарві та француз Кабаніс саме так і хотіли займатись психологією. Однак у той час вони залишилися на самоті, тепер же всі хотіли “фізіологічної” психології. Її завданням було дослідити анатомічні та фізіологічні умови, в яких виникають психічні явища- Дослідження її перебували на межі фізіології, особливо фізіології мозку та
104
°Рганів чуття, а частково виходили навіть поза цю межу, були більше фізіоло- Г1ЧНИМИ, ніж психологічними.
Фізіологічна психологія повинна була бути в принципі тільки одним із спеціальних розділів психології чи навіть тільки допоміжною для психології Дисципліною, але з огляду на свою об’єктивність, “природничність”, на можли- вість експериментів і докладних вимірювань здавалася в той час незрівнянно Важливішим розділом психології, а тому розрослася й відсунула в тінь інші її Р°зділи, передусім загальну психологію, що досліджує самі психічні явища, а Не їх умови. Особливо просунулась уперед, починаючи з 1856 р., завдяки Роботам фізика та фізіолога Г. Гельмгольца, психофізіологія зору і слуху, вияснивши, як працює око та вухо, як очі сприймають віддаль і простір, як 3 небагатьох первинних кольорів виникає багатобарвне бачення. Прогрес у цих Дослідженнях був таким швидким, що вже 1874 р. В. Вундт міг їх систематично зібрати у великій 3-томній праці, котра носила назву «Фізіологічної ПсШології». Велику її частину займали чисто анатомічні та фізіологічні умовиводи, а також опис апаратів, що використовувались для психологічних експериментів, питома ж психологічна частина недалеко виходила поза сферу
відчуттів.
Фізіологічна психологія мала, в принципі, подати тільки соматичні умови виникнення психічних явищ, але ті, хто нею займався, переважно вважали,
Ні умови є насправді причинами психічних явищ. І тому були переконані, Д*0 розділи фізіології, котрі вони розвивають, становлять найсуттєвішу частину Самої психології.
4. Психофізика. Тодішні психологічні дослідження охопили не тільки Відношення психічних явищ до фізіологічних, але також до внутрішніх явищ, Котрі становлять їх подразники.
Фізіолог Е. Г. Вебер помітив, що відношення між відчуттям та подразни- к°м не є простим: подразник мусить зростати пропорційно до вже діючого ПоДразника, щоб викликати помітний приріст відчуття. І якщо подразники ^Р°стають у геометричній прогресії, то відчуття — в арифметичній. У цьому Факті, спостереженому Вебером, Ґ. Т. Фехнер побачив фундаментальний закон психічного життя і зайнявся систематичними дослідженнями (котрим дав назву психофізики”) відношень між подразником і відчуттям. 1860 року він видав 'Zemente der Psychophysik». Був переконаний, що робить справу найбільшої Ваіи, Що міряючи відношення подразника й відчуття, подає у точних числах 01ДИ0ШЄННЯ фізичного та психічного світу, що емпірично розв’язує одвічну ^еіафізиЧНу проблему відношення душі та тіла. Це була омана, але вона причинилася до надання психологічним дослідженням кількісного характеру,
заініціювання — як її було пізніше названо — “психометрії”.
5. Соціальна психологія. Експериментальні дослідження не виходили за еЖі нижчих форм психічного життя. Вундт, найбільший тодішній авторитет,
навіть такої думки, що його вищих форм безпосередньо досліджувати агалі не можна, не тільки експериментально, але й інтроспективно: їх можна ö віджувати тільки опосередковано, через їх зовнішні, суспільні витвори. Тому с°Ціальній психології чи “етнопсихології” він бачив необхідне доповнення
105
індивідуальної. Судив, що про вищі форми психіки може інформувати тільки мова, мистецтво, релігія, право і т. ін. Лише вони показують здібності людського розуму. Перші систематичні студії у цій ділянці проводили десь У середині століття два учні Гербарта, Лазарус і Штайнталь, а 1900 р. Вундт У цій ділянці почав здійснювати обширні зіставлення результатів у своїй великій «Völkerpsychologie». Вона охоплювала психологію мови, міту, релігії, суспільства, права, цивілізації, історії.
6. Патопсихологія французів. У Франції психологія інспірувалась англійською, а потім німецькою. Однак тут вона мала і свою окремішню рису: для вияснення нормальної психології щедро послуговувалась психіатричним матері' алом. Цю думку започаткував великий невролог Шарко, потім її застосовував його учень П’єр Жане, а також Т. Рібо (1839—1916), книжка якого 1870 р- про сучасну англійську психологію привела до перегляду догми “про єдність душі”, а також до визнання подібності між нормальною та хворою психікою.
З усіх цих виявів психології другої половини XIX століття найтиповішимИ були її німецькі форми, особливо психофізіологія та психофізика. Вони дослі' джували психічні явища опосередковано, через фізичні, оскільки вважали, ш° самі психічні явища точному й об’єктивному дослідженню не піддаються- Одним із джерел цього погляду було те, що психологією займались майже виключно природознавці. Фехнер був спочатку професором фізики, а Вун/П фізіології, фізиком та фізіологом був Гельмгольц, фізіологом також, що мав особливі заслуги у галузі фізіологічної психології, був голандець Дондерс» наполовину медиком був Лотце. У прогресивних наукових колах соматична та кількісна психологія вважались на той час єдиними формами істинно наукової психології. Психологія Брентано, емпірична, але не експериментальна, що мало цікавилась фізичним підґрунтям явищ, в ті часи визнавалась відсталою.
7. Індивідуальна психологія англійців. У тому самому часі в Англії виникла психологія ще іншого типу. Вона була відособленим явищем, мало типовим для епохи, її переконань і уподобань. Її ініціатором став головно Френсіс Ґалгпон (1822—1911). Був ученим-аматором, але з великою різнорідністю заіФ кавлень і незвичайною винахідливістю. За зразок для психології брав нс фізику, як німці, а біологію. Досліджував людину не відособлено, а у зв’язку з оточенням. Маючи особливий запал до евґеніки і задля неї займаючись психологією, надав останній більш життєвого та практичного характеру. Започаткував біографічний метод, студії над психологічною історією родин, дослідження психічної подібності близнят, психологічне порівняння рас. У той час коли німці, а серед них особливо Вундт зі своєю школою, цікавились у психів тим, що спільне для всіх людей, Ґалтон започаткував психологію індивідУ' альних відмінностей. Шукав способів окреслення індивідуальних здібностей 1 цим започаткував метод “тестів”. Застосовував у психології статистичні методі1» а також метод анкет, який у його знаменитих дослідженнях образного мислеН' ня виявив велику різнорідність типів. Коли німці займалися головно елемеН' тами психічного життя, він досліджував власне його більші цілості і на цьомУ шляху натрапив на проблеми та методи, котрі виявилися проблемами т3 методами майбутнього.
106
Психологія, особливо ота иайтиповіша — німецька, фізіологічна, уникала зв’язків із філософією, проте їх не уникнула. Вона не могла не зайняти якоїсь позиції у питанні відношення психічних і фізичних явищ — і стала тереном спорів паралелістів з інтеракціоністами. Не могла також залишитися осторонь У питанні природи свідомості — і стала тереном спорів субстанціоністів з актуалістами. Але симпатії епохи були виразні: незаперечну перевагу мали паралелісти, які твердили, що взаємний вплив душі на тіло і тіла на душу є неможливим. Так само перевагу мали актуалісти, які твердили, що поняття субстанції в психології взагалі не має застосування. Перевагу також мали ^телектуалісти, які вважали уявлення первинним станом, а волю вторинним, х°ча великий Вундт був волюнтаристом. Перевагу мали ті, котрі розум вва-
и пасивним, приписували йому єдино здатність пасивної перцепції та відмовляли йому у дієвій і самостійній “аперцепції”. Перевагу мали ті, котрі вважали предметом психології тільки змісти свідомості, бо про акти судили, Щ° вони не підлягають інтроспекції.
Для тодішньої філософії психологія мала подвійне значення. Найперше, Сама мала бути самостійною наукою, окремою, природничою чи подібною до природничої, незалежною від філософських орієнтацій, систем і вічних спорів. Отже мала реалізувати той ідеал науковості, від якого традиційна філософія була такою далекою.
По-друге ж, уселяла надію, що займе місце всієї традиційної філософії, Що саме до неї вдасться звести інші науки: логіку, етику, естетику. І тодішні Філософи, особливо найбільш репрезентативні для епохи, виводили, що логічні, етичні, естетичні проблеми є насправді проблемами психологічними.
II. Л О Г І К А
У другій половині XIX ст. жили представники різних інтерпретацій логіки, а саме граматичної інтерпретації, що виводилась від Арістотеля, трансцендентальної, що виводилась від Канта, метафізичної — від Геґеля. Математична л°пка була новинкою і, будучи тільки побічною течією, мала небагато прихильників. Час її прийшов пізніше. Натомість справді типовою для тих часів 0Ула логіка у психологічному розумінні. Тільки у такій інтерпретації вона знаходила визнання, бо здавалась дисципліною емпіричною, тобто істинно науковою.
Адже логіка займається — як тоді говорилось — судженнями й висновками, а судження й виведення є психічними функціями. Окреслювали її як науку ГІРо правильне мислення або науку про закони мислення — а мислення та jOr° закони належать до психології. “Логіка, наскільки вона є наукою, — писав п\дЛі __ становить частину чи галузь психології: відрізняється від неї тільки як частина від цілого і як мистецтво від науки. Свої основи вона цілковито Завдячує психологіГ. Німецький логік Зіґварт твердив, що логічні закони є Тільки “формами руху нашої думки”, а німецький психолог Ліпс — що “логіка є психологічною дисципліною, оскільки пізнання виникає тільки в психіці”.
Одні розуміли логіку як “фізику мислення”, інші як “етику мислення”.
107
Інакше кажучи, одні трактували ЇЇ як комплекс законів, а інші — як комплекс норм мислення, але норми, не меншою мірою ніж закони, виводили з процесів мислення, що їх вивчає психологія. У такий спосіб релятивізували логіку. Зіґварт застерігав, що вона торкається тільки “нашого” мислення, а інші — що навіть еволюціонує разом із нашим мисленням. Але зате були переконані, що спираються на факти і що таким чином роблять з неї справжню (бо емпіричну) науку. Цей погляд, що зводить логіку до психології, пізніше названо “логічним психологізмом”.
Саму формальну логіку вчені тих часів назагал недооцінювали і не старалися її далі розвивати. Поділяли переважно кантівський погляд, що вона є наукою формальною і вже завершеною, без даних для дальшого розвитку. Натомість намагались дати їй базис і надбудову. Базисом мала стати теорія пізнання, а надбудовою методологія, що ними захоплювалась епоха. Вчені продовжували займатися “логікою”, але те, що так називали, було насправді теорією пізнання або методологією. Цікавилися логічними принципами не заради них самих, а заради процесів мислення, що проявляються в них, або їх застосувань у наукових методах. Мілл, найбільш цінований з тогочасних логіків, займався у своїй «Системі логіки» теорією пізнання і методами наук. Найвідоміший німецький логік Зіґварт теж був насправді методологом.
III. ЕТИКА
Особливу складність становило перетворення у психологічну чи взагалі емпіричну науку етику, бо ж її проблемою є те, що повинно бути, а емпірично можна досліджувати лише те, що є.
1. Щоб досягти цієї мети, слід змістити проблему етики; із проблеми, ЩО є обов’язком, її переміщено на інше: що люди вважають обов’язком? Не ставилось питання, що є добре, а — що люди вважають добрим. Оце вже можна було досліджувати емпірично, бо по суті це було психологічне питання. Особливо намагались встановити, як до цього ставляться люди, які ведуть первісний спосіб життя, яким є на це простий, не здеформований пізнішою рефлексією, погляд. І право першого голосу в етичних питаннях отримали етнологи. Виникли типові й поширені книжки про первісну мораль Летурно, Вестермарка та інших, у Польщі — Свєнтоховського.
Це були дійсно емпіричні дослідження, але вони мало торкались етичних проблем. Проблеми в них були інші, вони становили іншу науку. Цій науці належала інша назва, напр., “етологія”, як пропонував Охорович, але не етика.
2. Однак у той час емпіричну науку намагались зробити і власне з етики. Визнавалось, що вона стверджує не факти, а норми, не те, що є, а те, ш° повинно бути. Але вважалось, що ці норми й обов’язки, не будучи фактами, мають обґрунтування у фактах, а саме у фактах психологічних. Це була позиція етичного психологізму. То людський розум витворює норми, і норми є такими, яким є розум, котрий їх витворює, розум же є психологічним фактом- Бенеке твердив, що людська природа витворює моральні закони з такою # самою необхідністю, з якою вишневе дерево родить вишні, а яблуня яблука.
108
*Лл казав, що добрим є те, що відповідає людським бажанням, тобто психологічним фактам.
3- Сягали навіть глибше: психологічні факти, що є джерелом оцінок і норм, У свою чергу самі випливають з фактів біологічних. Жадаємо того, що нам Потрібне для життя, що додає сил у боротьбі за виживання. Коли аналізуємо Нащі моральні норми, переконуємось, що вони містять власне те, чого вимагає життя, у цьому дусі в той час висловлювалися однаково і Спенсер, і Ніцше, 1 ґюйо.
4- Норми виводились також із суспільних фактів: для індивіда нормою є ’ чого вимагає від нього спільнота, до якої він належить. Без суспільства
те.
Не
Ko:
було б ні норм, ні обов’язків, не було б навіть поняття норми й обов’язку. Жен має якісь ідеали, за якими оцінює та нормує життя, але його ідеали є з °Р°м соціальних умов, в яких проживає. Ці умови є остаточними фактами, Яких виводяться обов’язки, норми, ідеали, цінності.
Всі ці теорії — названі пізніше “етичним натуралізмом”, бо не протистав- Ли норми природі, а виводили їх саме з природи — були типовими для ^Ругої половини XIX ст. Лише на зламі XX століття проти них з’явилась ^Зиція, котра доводила, що вони є хибними, бо з того, що щось є, не можна Нти висновок, що воно повинно бути. З того, що люди цінують якусь Хтивість, не випливає, що вона є цінною, як і з того, що належить до і'ак 0Г° 1ца^ля Р03ВИТКУ> не випливає те, що воно є морально вищим. Але т . Ни інакше, ці теорії, і зокрема чистий етичний психологізм, були виявом т Цціньої епохи та відіграли свою роль. Вони були переходом від давнішої ß Ки 30РУ, що етика має творити норми, до новішої, що норми слід досліджу- I и- І до ще новішої, що не норми, а також не обов’язки, цілі, цінності, али має досліджувати етика, а лише поняття норми чи обов’язку, цілі, «Чіносгі. ідеалу.
еМп
IV. ЕСТЕТИКА
р
естетика, що вже у XVIII ст. (особливо в Англії) мала психологічний і На ^Ичний хаРактеР> У XIX ст. (особливо в Німеччині, де нею займались Лат 1Льше) потрапила у сферу загальних філософських, апріористських, спеку- у ИвНих пошуків, відійшла від фактів, займалася абстрактним ідеалом краси.
^РУгій половині століття, коли запанували мінімалістські течії, цей стан ф 0 мусив викликати зворотню реакцію. ІІайзагальнішого вираження їй дав заявляючи, що цій спекулятивній метафізичній естетиці “згори” хоче а ТЯставити наукову, емпіричну естетику “знизу”. Естетика знизу, над якою Час почали працювати одночасно різні люди у різних країнах, мала дві Дос 111И: ^Рала за предмет факти або зовнішні, або внутрішні. Інакше кажучи, л*ДЖувала або мистецтво, або естетичні переживання.
0Ит ^0слідження мистецтва намагались пояснити, як воно виникло і як велика різнорідність його форм. В Англії цю проблему розв’яжи 3 біологічної позиції. Дарвіп окреслив мистецтво як чинник статевої ЄісИії, Спенсер же — як різновид гри, потрібної у боротьбі за існування, бо
109
вона тренує справність чуттів. Джеймс Саллі у 1874—1876 роках і Грант Алл^ 1877 р. докладніше розвинули естетику на еволюційному підґрунті. У ФраНц11 Тен тлумачив, чому мистецтво у різні часи і в різних місцях набувало різний форм: пояснював це середовищем й історичним моментом. А в НімеччИ*11 Ґотфрід Земпер застосовував міркування технічного плану: пояснював фор*111 мистецтва вимогами матеріалу, яким воно послуговується, і знаряддями, вживає.
2. Другому напрямкові естетичних досліджень, який брав за предмет ес0 тинні переживання, Фехнер надав вигляду не тільки емпіричного, але й ексПе риментального. У «Vorschule der Ästetik» (1876) вперше методично опи^ проведені естетичні експерименти. Принципи, на які спирається естетика його міркуваннях, були психологічні. Напр., “принцип порогу” (що лй^ відчуття достатньої сили діють відчутно), або “принцип естетичного СПІВДІЯНЯ^ (що із сполучення багатьох джерел естетичного задоволення виникає заД°в° лення більше, ніж сума тих задоволень, які б дало кожне джерело зокреМ ' або “принцип однорідного поєднання різнорідностей” (що для естетично задоволення потрібно не тільки єдності, але також і різнорідності та оскільки без них з’являється відчуття одноманітності, пустки, убозтва), а j “принцип асоціації” (що в естетичному задоволенні, яке дають бачені на речі, засоційовані з ними уявлення часто беруть не меншу участь, ніж ß0 самі).
Експерименти, проведені Фехнером і його першими послідовниками, Т°Р^ лися дуже простих питань, радше складників того, що нам подобається, ** самих уподобаних речей. Торкалися простих кольорів та геометричних квадратів чи кіл, щодо котрих встановлювали, як і коли подобаються більше. Фехнер проводив ці експерименти з надією, що через них з’ясуй» фігури і барви є гарними, оскільки припускав, що гарними є ті, про яК1 лабораторною докладністю стверджено, що вони подобаються. Вірив у лабоР торне і статистичне знаходження істинної краси.
Незабаром, однак, ці наміри експериментальної естетики мусили зазНа редукції: стало зрозуміло, що апарати та статистика не допоможуть з’ясуй
lT»1 іаї11,
ц10
що є гарним. Вони можуть встановити, натомість, щось інше, а саме те, діється у свідомості людини, яка зазнає естетичних відчуттів. Первинну с3 ^ мету експериментальна естетика замінила тоді суб’єктивною: ексгіеримен ^ котрі мали Фехнерові слугувати для об’єктивної естетики, дали плоД*1 естетиці психологічній. Одним із перших, хто розвинув її в цьому ДУСІ ^ у XX ст.), був професор Вільного Варшавського університету Якуб СеґаД^ 3. Психологічна естетика одразу націлилась на загальну теорію естети1* ^ переживань. Таких теорій було багато, головно німецького походження. 3°КРЄ^ гедоністська: естетичні пережиття характеризує просто зазнане від них за^Р р* лення. Або формалістська: їх характеризує тільки задоволення, викликане Ф ^
розуму (К. Ґрос). Або ілюзіоністська: що естетичне переживання є cvtä0 піддаванням себе омані (К. Лянґе) і зазнаванням ілюзорних почуттів (Е-
мальними властивостями предметів (школа Гербарта: Ціммерман, Ганшлік)- функціоналістська: тільки задоволення, викликане самим функціонував
110
Ман). Або що полягає у спогляданні (Г. Зібек, Вундт, О. Кюльпе), у самовід- Риві від власної особистості (Г. Мюистерберґ). Або що, навпаки, джерелом Естетичного переживання є почуття, пов’язані з відчуттями речі (Ф. Т. Фішер, { особливо Ліпс).
Теорій тоді було дуже багато. Кожна спиралась на якісь спостереження чи Експерименти, кожна виявляла часткову істину, але робила з неї всезагальну.
собою ж вони були у виразній незгоді. Єдиної естетики не було, естетик було стільки, скільки було різних теорій. Всі вони враховували факти і тільки в Цьому становили поступ щодо спекулятивної естетики початку XIX ст., Натомість щодо чисто спостережувальної естетики XVIII ст. були радше кроком Назад. Й естетика, відірвавшись од філософії та ступивши на психологічний, Емпіричний, експериментальний шлях, не стала через це одразу взірцевою НаУкою, так само як не стала нею ні логіка, ні етика.
ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ В НІМЕЧЧИНІ: НЕОКАНТІАНСТВО Й ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ
У Німеччині в цей час на перший план виступила проблема пізнання, ^лософія перетворилась в епістемологію, і то в дуже винятковий спосіб. ^Псувалась теза, що філософія, котра не розпочинає з аналізу пізнання, Некритична, бо про жодне явище, допоки не буде встановлено, чи і як його ^лсна пізнати, нічого не можна сказати критично. І навіть так: філософія є Некритичною вже тоді, коли не обмежується цією проблемою, бо інші проблеми є проблемами буття, пізнання якого суб’єктивно зумовлене і яке саме в с°бі збагнути не можна.
І. НЕОКАНТІАНСТВО
В теорії пізнання запанувала кантівська позиція. Інші видавалися некритичними: як ті, котрі стверджували більше, так ті, котрі стверджували менше. *ЩКо коли якийсь погляд мав у філософії такий авторитет, як кантівський П°гляд у Німеччині в академічних колах у 1860—1900 роках. З Німеччини Він переходив в інші країни, бо німецька філософія також ніколи не мала Та*ого авторитету, як у ті часи. Позиція Канта тоді здавалась остаточним Звершенням розвитку філософії; таке ж переконання щодо власної філософії Побутувало у різних філософів, зокрема у Геґеля та Конта, але вважалось, що ПерЩий з них стверджував забагато, а другий замало, а ось кантіанство врешті знайшло потрібну золоту середину. Кантіанці були впевнені в тому, людське пізнання розвивається і буде розвиватись необмежено, але тільки 0 єдиному й незмінному напрямку — який встановив Кант. Свою позицію в°Ни називали критицизмом або кантіанством, але частіше неокантіанством, ^°б зазначити, що це все-таки модернізоване і вдосконалене кантіанство.
Поворот до нього у Німеччині був історично зумовлений. Це була реакція ^Роти ідеалістичної гегелівської метафізики, яка — особливо у тому вигляді,
111
якого набула в епігонів Геґеля, сухому, педантичному, позбавленому польої} думки самого вчителя, — відштовхувала людей. Попередньою, першою реакцій0 проти гегелівської метафізики був матеріалізм, але проповідуваний природ0' знавцями, котрі не мали філософської підготовки та культури і робили пер°Д' часні висновки з природничих наук, також відштовхував філософські уми, #Kl не сприймали матеріалізму природознавців, так само як ідеалізму метафізик^ Утвердилось переконання, що обидва напрямки — ідеалізм і матеріалізм хоч і відмінні один від одного, припускаються однієї й тієї ж помилки, а саме будують теорію буття, не підготовану критикою пізнання. А така критик є першочерговим завданням філософії.
У власній філософській минувшині, котру німці тримали в полі зору, лийіЄ Кант був критиком пізнання великого масштабу. Тому легко зрозуміти, IjI° опертя критицизму знайшли саме в ньому. Його підхід приваблював і тИМ» що був широким, ширшим від емпіризму, поряд із чуттєвими визнавав тако^ розумові чинники пізнання, поряд з емпіричними — апріорні. Кантіанські1 рух, іцо розпочався бл. 1860 р., згуртував тих, хто шукав шляхів удоско палення філософії і дійсно добився у ній переміни.
ІНІЦІАТОРИ РУХУ належали до академічних сфер. Цей рух згуртуй головно університетських філософів-фахівців, однак мав різні витоки: май#6 одночасно його започаткували природознавці, історики та філософи. З прир0' дознавців тут вирізняється Гельмгольц, з істориків — Фішер, з Лібман. Великий берлінський фізіолог і фізик Герман Гельмгольц посилався на Канта ще з 1855 р.: до останнього його наблизили, з одноґ° боку, досліди над фізіологією чуттів, з іншого ж — розмірковування ^ аксіомами геометрії та припущеннями фізики; судив, що одні і другі підтвєр' джують учення Канта про апріорні чинники пізнання. Він не тільки сприяй' мився до зародження кантіанського руху, але ще й помітно підштовхнув йог° своїм великим науковим авторитетом. (З його творів найбільш філософськи*'1 був «Tatsachen der Wahrnehmung», 1876). Купо Фішер (1824—1907), гайдеДь берзький професор, один із найславетніших істориків філософії XIX столітті автор великої «Історії нової філософії», випустив у світ свій твір про Канта У 1860 р., що також стимулювало і пізнання, і визнання Канта. З філософ1^ Отто Лібман (1840—1912), пізніше професор в Єні, кинув 1865 р. у свої0 молодечій, сповненій темпераменту книжці «Kant und die Epigonen» гасЛ° “повернення до Канта”. У ній представив і піддав почергово критиці фі;1° софські течії XIX століття, закінчуючи критику кожної висновком: “...а тоМУ слід повернутись до Канта”.
Найтиповішим представником раннього, ще відносно простого, кантіанстві став Фрідріх Альберт Ляпґе (1828—1875), в останні роки життя — профес°Р у Марбурзі. Схожий на Мілла характером і духовною орієнтацією, він бу13 привабливою постаттю, поборником точності у мисленні та діянні. Його 1(0 ротке життя пройшло у напруженій роботі: працював у Швейцарії та НімеччИ ні як гімназіальний учитель, політичний діяч, публіцист. 1872 року отримв13 одночасно призначення на посаду директора комунального банку та на кафеДР^
112
філософів
ПЯ91-1894)
ФРІДРІХ АЛЬБЕРТ ЛЯНҐЕ
філософії. Вибрав кафедру, зайняв цю посаду вже смертельно хворим і перебував на ній недовго. Основним його твором була «Історія матеріалізму», написана 1866 р., далека від Канта за темою, проте просякнута його духом, як також духом часу, що прагнула засновувати філософію на досвіді і спеціальних науках.
Починаючи із 60-х років осередки кантіанського руху були в багатьох університетах, але особливо у двох: в Марбурзі, де після Лянґе кафедру зайняв Г. Коген, і в Гайдельберзі, де кафедру після Фішера зайняв Віндельбанд.
ПОГЛЯДИ. 1. Загальні властивості кантіанства. Бути кантіанцем означало бути переконаним у тому, що, по-перше, філософію слід розпочинати критикою пізнання — всупереч усім догматичним і авторитарним філософам; по-друге, з огляду на суб’єктивну залежність пізнання треба відмовитися від теорії буття — всупереч філософам-метафізикам, особливо матеріалістам; по-третє, пізнання не може вийти поза межі досвіду — всупереч філософам системо- творчим, ідеалістам, особливо гегельянцям; по-четверте, досвід є не простим набором фактів, а складним твором розуму, зумовленим апріорними формами — всупереч емпіристам і позитивістам. Оце поєднання емпіризму з апріоризмом і є кантіанство.
Але бути кантіанцем, принаймні спочатку, означало також бути реалістом. Людський розум накидає тому, що він пізнає, апріорні форми простору й часу, причинності та субстанції, а цим переформовує пізнаване, осягає речі не такими, якими вони є, а такими, якими вони перед ним постають. Проте речі, що йому являються, якось існують і є врешті-решт незалежною від нього дійсністю. Ця дійсність йому не доступна, але існує. Про неї свідчить кожне відчуття, котре розум пасивно приймає ззовні. Ця дійсність є навіть двоякою, як двояким є й досвід: зовнішній і внутрішній. Один свідчить про існування матеріального світу, інший — про існування Я. Я ми не звідуємо прямо і в усій чистоті; його також знаємо лише у вигляді явища. “Трансцендентна основа нашої власної організації, — як писав Лянґе, — є нам такою ж невідомою, як і речі, котрі діють на неї. Маємо перед собою завжди тільки спільний продукт їх обох: речей і нашої організації”.
Бути кантіанцем означало також бути дуалістом. Моністична точка зору не здавалась згідною з ученням Канта, котре відрізняло два світи: світ явищ і світ речей. А якщо навіть проминути явища, то для кантіанства залишалося ще два світи: матеріальний, що на нього вказує зовнішній досвід, і духовний, на котрий вказує досвід внутрішній.
Врешті, бути кантіанцем означало бути формалістом, оскільки означало визнавати знання тільки в межах того, що конструює сам розум, а розум конструює зв’язки, відношення, стосунки, форми. Причинні відношення знаємо краще, ніж елементи цих відношень; форми знаємо краще, ніж те, що сформоване. Завдяки своїй формальності наше знання є всезагальним і необхідним, але разом з тим і недостовірним, обмеженим.
Унаслідок таких основ кантіанства його вихідні поняття мусили бути іншими, ніж у поточній і традиційній філософській думці. А тому “пізнання”
114
Не могло бути віддзеркаленням предметів, а лише їх розумовим формуванням;
Досвід” не протиставлявся апріорній думці, бо сам містив її; “предмет пізнаная” не суперечив суб’єктові, бо сам був його витвором; “критерієм істини” не м°гла бути згідність уявлень із речами, бо речі не є безпосередньо доступними 1 через це порівнювати їх з уявленнями не можна; отож внутрішня несупереч- ЛИВІСТЬ явищ і їх відповідність вимогам розуму — ось що було єдиним критерієм істини; “філософія” не могла бути наукою про буття, котре немож- ливо пізнати, а тільки наукою про пізнання. Але і в теорії пізнання відбулися Зміни проблематики. Теорія пізнання перестала бути, як у Арістотеля чи Лок- Ка, описом процесу пізнання чи представленням його генези, а стала аналізом т°го, яким чином пізнання можливе, якими є його умови і передумови.
2. Мінімалістське розуміння кантіанства. Філософія Канта мала у собі мінімалістські мотиви: у кожному разі, таким мотивом був феноменалізм, трактування нашої картини світу як суб’єктивної та явищної. Але вона мала також мотив іншого роду: мотив апріоризму, переконання в тому, що ми володіємо, попри все, всезагальним і необхідним знанням. Кант показував, що теоретичними дослідженнями не можна досягнути речей у собі, але плекав вадію на те, що досягне їх, звертаючись до постулатів життя. Отже, з одного боку, як мінімалісти, критикував усю дотеперішню метафізику, але, з іншого, вдавався до нової метафізики, як ті ж максималісти.
Інтерпретація, якої кантіанству надали його прихильники, була очевидно — в Дусі часу — якнайбільш мінімалістська. Це здійснили передусім Лянґе та Гельмгольц.
Суттєвим здобутком Канта вважався не апріоризм, а феноменалізм і суб’єктивізм. А суб’єктивізм розумівся у якомога простіший спосіб: просто в тому Сенсі, що розум усе трактує по-своєму. В такому розумінні вчення Канта, властиво, мало чим відрізнялося від учення Локка про суб’єктивізм сприйма- них якостей: говорило лише те, що думка є такою ж суб’єктивною, як і відчуття, та вносить суб’єктивність у наше пізнання так само, як вони. Це була психологічна, — і навіть фізіологічна — інтерпретація кантіанства: форми Мислення вона узалежнювала від людської організації — не лише розумової, але й тілесної. “Чуттєвий світ, — писав Лянґе, — є витвором нашої організації”. Гельмгольц, ствердивши у своїх оптичних і акустичних досліджених, що органи зору чи слуху певним сталим способом перетворюють свої Водразники, судив, що у Канта йшлося власне про це і що фізіологія підтверджує його теорію. Лянґе підхопив цю психофізіологічну інтерпретацію, а за Ним це зробило багато інших.
Тимчасом здається, що інтенція Канта була більш складною, не исихоло- гічною та фізіологічною, а епістемологічною: в апріорних формах він бачив Не властивості людського розуму, а умови пізнання предметів будь-яким Розумом; якщо людський розум не виконує цих умов, то людське пізнання не Тільки не відрізнялося б у різних індивідів, але й взагалі не було б можливим. 0тже сам Кант розумів проблему значно менш суб’єктивно та релятивістично. Пізніші неокантіанці повернулись до нього, натомість періодові бл. 1860 р. більше відповідало оте психофізіологічне розуміння.
115
3. Речі в собі. Для Канта речі були непізнаваними, а знаним — тільки власне Я. Неокантіанці вбачали в цьому помилку: судили, що Я є таким же непізнаваним, ми знаємо тільки його явища. Наше пізнання як рівняння з двома невідомими: одним є Я, а другим — речі; коли б одне з них було відоме, то ми могли б робити висновок про друге, але ж не знаємо ні одного, ні другого, і через те рівняння розв’язати неможливо.
Суттєвою проблемою для кантіанців було відношення між явищами та речами в собі. Вони розпочали від реалістичного погляду, що речі існують: адже мусить існувати щось, що викликає явища. Але незабаром їм спало на думку, що коли нічого не знаємо про речі, то вони взагалі не існують, а є витвором розуму; може, саме протиставлення явищ і речей зумовлене нашим способом мислення. Речі є радше тільки “граничним поняттям” (Grenzbegriff)> що вказує на границю явищ та пізнання. Ми схожі на рибу, котра, плаваючи в мисці, натрапляє на її стінки: те, що називаємо річчю самою в собі, є тим самим, що стінка для риби.
Лянґе вирізнив чотири фази людського пізнання: 1) у першій панує наївна віра в те, що світ є таким, яким ми його сприймаємо чуттями: напр., звуки чуємо просто тому, що речі звучать; 2) у другій фазі цю віру коригує наука: говорить, що насправді існують не звуки, а лише коливання повітря, котрі в наших вухах викликають звуки; 3) у третій фазі й це переконання виявляється скориґованим критичною філософією, котра, протиставляючи речі явищам, твердить, що дрижання повітря є так само тільки явищами, конструкціями розуму; 4) нарешті, у четвертій фазі з’являється думка, що саме протиставлення явищ речам може бути твором розуму. Лянґе судив, що Кант не помітив тієї четвертої можливості, яка є остаточним наслідком його засадничих положень. Лянґе сам помітив її, але пізно, і стати на цей шлях уже не насмілився.
4. Теорія цінностей. З неокантіанства випливало, що філософія повинна відмовлятись від теорії буття. При цьому їй залишається не тільки теорія пізнання, а також теорія цінностей і норм. Перша становить теоретичну філософію, друга — практичну. В царині практичної філософії неокантіанці з мінімалістськими тенденціями віддалились від Канта більше, ніж у царині теоретичної: зайняли позицію, згідно з якою вона взагалі не може бути предметом науки. Насправді вони мали свої етичні переконання, але вважали їх суто особистими, позбавленими наукового характеру. Вже Кант оперував в етиці не твердженнями, а постулатами, а Лянґе зінтерпретував постулати як фікції. Фікції ці є життєво необхідними, але не мають в дійсності жодних підстав. Торкаються не дійсності, а ідеалів. Результат був такий: як предметом нашого пізнання є тільки явища, так предметом нашої моралі — тільки фікції-
Етика уподібнилася більше до поезії, ніж до науки. Аналогічно Лянґе трактував естетику й теологію: вони теж послуговуються фікціями. Зрештою ці фікції він і не думав відкидати. Навпаки, вважав їх найвеличнішими творами людського духу. Якщо теоретичну філософію він трактував подібно до позитивістів, то у практичній пішов іншою дорогою і не думав дотримуватися в ній фактів, як це вони робили у своєму утилітаризмі. Позитивісти
116
х°тіли й практичне життя трактувати науково та дотримуватись у ньому Фактів; Лянґе ж судив, що коли йдеться про практичне життя, про норми, ПР° Діяння, то наука, її точка зору та методи втрачають сенс. Позитивістська ^еорія науки з ідеалістичною надбудовою, факти, доповнені ідеалами, — таким Ув його погляд на світ. Мінімалізм позитивістів полягав у тому, що культуру в°ни обмежували наукою, віддавали її під виключне відання останньої, а іянге, навпаки — обмежував науку, моральну, мистецьку, релігійну культуру Лі0Дини вилучав з-під її компетенції.
РІЗНОВИДИ НЕОКАНТІАНСТВА. До кінця століття кантіанство залишився в Німеччині панівним філософським поглядом. Заснований його прихиль- пиками (лише 1898 р.) часопис “Kantstudien” став головним філософським Час°писом Німеччини, а засноване ними товариство Kantgesellschaft — головною філософською організацією аж до націонал-соціалістичних часів. Ще на п°чатку XX століття кантіанці очолювали філософський рух. Але вони розпа- ЛИсь на багато таборів і деякі з них значно віддалились від первинного Неокантіанства: частина їх дотримувалась психологічної, а частина перейшла До егіістемологічної інтерпретації апріорних форм. Одні заперечували пізнава- НЮть речей самих у собі, інші ж заперечували їх існування. Частина кантіанців Перейшла кордони метафізики, чи то ідеалістичної, чи то реалістичної, а істина віддалилася від неї ще більше та наблизилась до позитивізму. Найповніше місце серед кантівських шкіл займали марбурзька (Коген і Наторп), а тДкож баденська в Гайдельберзі (Віндельбанд і Рікерт), але з часом обидві в°ни значно відійшли від початкового неокантіанства.
З-посеред кантіанців XIX ст. можна вирізняти тих, хто хотів тільки прига- Дати, відстояти, поширити, відповідно зінтерпретувати Канта, і тих, хто хотів Розвинути чи вдосконалити його вчення. Тобто можна вирізняти істориків і сЯстематиків. Однак границя між обома групами була розмитою. Ф. Паульсен Змагався розуміти Канта просто, психологічно, згідно із здоровим глуздом, і ?м ВІД себе проповідував звичайну та розсудливу філософію, котра принесла вому немалу популярність. Е. Адікес виводив, що, згідно з позицією Канта, у ЧДлософії є місце й для метафізики, і сам пробував конструювати реалістичну ^еїафізику.
g АГНОСТИЦИЗМ був найбільш поширеним з неокантіанських поглядів.
иИщов із філософських кіл, повів за собою також багатьох природознавців ІІЄ1 епохи і для деяких з них став найважливішою філософською тезою. їх ВиРазником був берлінський фізіолог Еміль Дюбуа-Реймон. У доповіді «Über le Grenzen der Naturerkenntniss», виголошеній на з’їзді німецьких природо- ЗНавЦів і лікарів у 1872 р., твердив, що вчений у розумінні світу натрапляє Да дві непрохідні межі: ними є сутність матерії та виникнення свідомості.
т°совно них він нічого не може вдіяти: мусить сказати не тільки ignoramus, dJïe також ignorabimus; його незнання є не тимчасове, а дефінітивне.
Через 10 років Дюбуа-Реймон повернувся до цієї проблеми в роботі про ^ загадок світу» («Sieben Welträtsel», 1882), проводячи границю пізнання
117
ще гостріше. Чотири проблеми він визнав дефінітивно нерозв’язними: сутність матерії та сили, початок руху, виникнення свідомості, свободу волі. А крім того вирізнив іще три інші, для яких розв’язання не видно, принаймні зараз- початок життя, доцільність природи, виникнення розумного мислення.
Агностицизм у тодішніх учених не був відособленим явищем: ще раніше він виявився в Англії у Спенсера, а особливо з 1869 р. у Гекслі. Можна сказати, що тодішня мінімалістська думка мала два виходи: або визнавала, Ш° існують нерозв’язні проблеми, або стверджувала, що їх немає, що ті, котрі видаються такими, тільки погано поставлені, тому що торкаються трансцеН' дентних буттів, котрі взагалі не існують. Перше було виходом кантіанства, друге — позитивізму.
НЕОКАНТІАНСТВО І ПОЗИТИВІЗМ. У 70 х та 80 х роках основними суперниками неокантіанства у німецькій теорії пізнання були позитивісти- Однак вони були у меншості — особливо в академічних сферах. НайраніШе виступили Ґьорінґ 1874 і Лаас 1879 р., проте не відіграли помітної ролі. Ті» котрі отримали славу та прихильників, хоч і писали німецькою, але діяли поза межами Німеччині: Мах в Австрії, Авенаріус — у Швейцарії.
Основна відмінність між неокантіанцями й ними полягала у ставленні Д° апріорних чинників пізнання: ті їх обстоювали, ці — заперечували. Але в ии* було і багато спільних рис мінімалістської філософії. Кантіанці, справді захш щаючи апріоризм, давали йому, однак, таку інтерпретацію, котра наближав їх до позитивістів. Не одного з тодішніх філософів можна з однаковим успіхом зарахувати як до однієї групи, так і до другої. Серед іншого предметом суперечки були філософські переконання великого фізика Генріха Герца: 411 він був кантіанцем, чи позитивістом.
Дух часу був таким, що обидва табори змагалися в обережності. Є реЧ1 непізнавані, казали одні. Ні, казали інші, таких речей немає, взагалі поза пізнаваними фактами немає нічого. Одні казали: наше знання є обширниМ» але суб’єктивним. Інші: насправді є не суб’єктивним, а обмеженим, бо поза фактами не містить нічого.
Позитивізм тих часів відрізнявся — особливо у Німеччині — тим, Ш° працював над теорією пізнання. Якщо первинний, контівський, позитивізм твердив, що наука повинна досліджувати факти, не заглиблюючись у розмір' ковування над їх пізнаваністю, то цей власне хотів епістемологічно обґру11' тувати, чому досліджувати слід тільки факти. Його можна було б назвать1 “другим позитивізмом” чи “епістемологічним позитивізмом”. Можна тако#» розширюючи назву, що її прийняв для свого погляду Авенаріус, говорити пр° “емпіріокритицизм”.
II. ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ
Епістемологічний позитивізм виступав у кількох формах, найориґінальніиШ з яких походила від Авенаріуса й від нього ж отримала назву емпіріокрь1' тицизму. Майже ідентичною з нею була теорія пізнання, до якої незалеЖИ0
118
від Авенаріуса та одночасно з ним, дійшов віденський фізик Мах. Рік 1877, в к°трому Авенаріус для пропаганди нових поглядів заснував часопис “Viertel- j^hrsschrift für wissenschaftliche Philosophie”, становить дату, з якої почалось посилення позитивістського руху в Німеччині.
ІНІЦІАТОРИ. Ріхард Авенаріус (1843—1896) народився в Парижі, а в ПеРіод своєї найактивнішої філософської діяльності мешкав у Швейцарії, в Цюріху, де з 1876 р. був професором. Свою позицію сформулював спочатку Коротко й просто у габілітаційній роботі «Philosophie als Denken der Welt gemäss dem Prinzip des kleinsten Kraftmasses» (1876), потім же представив обширно, важко та у дивній термінології в «Kritik der reinen Erfahrung» (1889—1890).
Epucm Max (1838—1916) був з 1867 р. професором фізики, а з 1875 — професором філософії у Відні. Писав переважно дрібні нариси на спеціальні Теми на пограниччі природознавства та теорії пізнання, видані в томах під Назвою «Die Analyse der Empfindungen» (1885) і «Erkenntniss und Irrtum» (1906). ~ya противагу до книжок Авенаріуса, його праці були написані доступно і най- ільще спричинилися до поширення нового позитивізму. Як Авенаріус був Найсамостійнішим, так Мах — найвпливовішим автором “другого” позитивізму.
Як критицизм від Канта, так емпіріокритицизм і весь епістемологічний п°зитивізм виводились від Юма. Особливо Мах посилався на нього як на Св°го попередника.
ПОГЛЯДИ. 1. Інтроекція. Найзвичайніший епістемологічний погляд є Таким: існують фізичні речі у зовнішньому світі, і цим речам відповідають їх Пси°січні образи у свідомості людей; людям дані тільки ці образи, і якщо люди Кіо-небудь знають про речі, то єдино через образи.
Такий погляд видається цілком природним, однак містить принципову владність: якщо даними є тільки образи, то як же можна вирватись з їх Кола та добратися до речей? Ця складність була б по суті непереборною, коли погляд був слушним, коли б було правдою, що нам дані тільки образи.
Але Авенаріус дійшов до переконання, що це не зовсім так. Помилка ^ститься в тому, що він назвав “інтроекцією”, тобто проектуванням усередину.
Нтроекція полягає у припущенні: коли існує барва чи форма, то в розумі К°Жного, хто на них дивиться, мусять знаходитись їх образи — ми ніби Проектуємо їх образи всередину людей. Але насправді жодних підстав у ому досвіді для цього немає, оскільки пізнаємо тільки речі, які самі
Кащ
Роздвоюємо на речі та образи; припустивши, що речей в нашому розумі не ^ОЖе бути, робимо висновок, що мусять бути поза ним, в ньому ж є тільки Рази речей. Двоїстість речей і образів є нашою вигадкою, досвід про неї иіч°го не знає. Немає фізичних явищ і окремих від них психічних; це одні ЯвИща, які можна лише представляти двома способами. Якщо, напр., барву .^ірковуємо у зв’язку зі світлом, то трактуємо її як фізичне явище, а якщо у Язку з ОКОМ, то як явище психічне. Це пояснення було підпорою для позитиву» котрий від початку оперував тільки поняттям факту, не протиставляючи Яей та їх образів, буттів і явищ, і вже цим відрізнявся від кантіанства.
119
2. Чистий досвід. Гаслом Авенаріуса, Маха та всієї тієї групи позитивістів було: покладатися виключно на “чистий” досвід. Будь-які чужі йому чинники вони таврували як метафізику.
Розум людей має схильність зараховувати до досвіду й те, що є зовсім не досвідом, а вставкою, додатком, що походить від самого розуму. Наука усуває ці чужорідні вкраплення, і цим власне “чистий” науковий досвід відрізняється від наївного, поточного. Наука усуває, по-перше, “тіматологічні” вкраплення» як їх називав Авенаріус, тобто всілякого роду оцінки, як етичні, так естетичні- По-друге ж, усуває “антропоморфні” вкраплення, які полягають у тому, ніс ми приписуємо речам властивості, котрі маємо самі. Таких вкраплень є багато у поточній думці, а ще більше у філософії. їх помилки виправляє наука.
Але й вона не без гріха. Метафізику, тобто вихід за межі чистого, досвіДУ’ Авенаріус і Мах вбачали не лише у філософських системах, але також і в окремих науках, у психології та природознавстві. Метафізичними поняттями вони вважали не лише такі поняття, як “річ у собі” або “абсолют”, але так само поняття “Я” або “психічної сили”, котрими послуговується психологія» чи поняття “атому”, “сили” або “причини”, що побутують у природничий науках. Тому-то вважали, що й науки вимагають удосконалення. І треба відрізняти теперішню, заражену метафізикою науку від науки майбутньої, котра спиратиметься на чистий досвід. Така критика науки не була цілковитою несподіванкою: ще Локк і Юм звертали увагу на неемпіричний характер таки* понять як субстанція, сила та причинність і на труднощі, які вони зі собою приносять. Але Авенаріус і Мах, радикальніші від своїх попередників, заради чистого досвіду вимагали цілковитого усунення цих метафізичних понять.
Парадоксальною рисою позитивізму було те, що, почавши від виключного культу науки, він перейшов до її суворої критики. Й одночасно дійшов Д° певної реабілітації природного, позанаукового погляду на світ, бо наука 31 своїми узагальненнями, законами, гіпотезами, абстракціями ще далі відходить від чистого досвіду, ніж природна орієнтація розуму.
І вже у жодному разі наукове пізнання не можна трактувати як пізнання вищого порядку. Наука не містить нічого, чого б не можна було знайти без неї; тільки й того, що вона знаходить швидше. Цей погляд Маха був реакцією на односторонній культ, фетишизм науки. І хоча сцієнтизм XIX ст. викориС' товував ідеї Маха, сам Мах уже починав реакцію проти сцієнтизму.
3. Наука як економний опис фактів. Іншою рисою нового позитивізму було, що він поборював поширений погляд, нібито завданням науки є вияснеИ' ня явищ. Адже вияснення полягає у поданні причин, причина ж є метафізиЧ' ною концепцією, що не має підстави в досвіді. Тому завданням науки моЖе бути лише ОПИС. Цю думку ПОЗИТИВІСТСЬКІ філософи ПОДІЛЯЛИ 3 деякими ВЧЄ" ними: її започаткував ще чи не великий англійський фізик Дою. С. МаксвеЛ, Кірхгоф свою роботу фізика розумів як опис фактів; Ю. Р. Маєр твердив, завдання науки вичерпується, коли вона всебічно висвітлила факт; теорії є тільК*1 проміжними описами, наукові закони принципово від описів не відрізняються-
Науковий же опис, згідно з позитивістською концепцією, відрізняється Biß звичайного лише тим, що є економниму що охоплює якомога більше фактів У
120
яКомога простішій формулі і дозволяє їх розуміти при якнайменшому зусиллі, ^справді кожний факт з’являється лише один раз і відрізняється від кожного 1нШого, але ми уподібнюємо їх між собою та формулюємо загальні закони, якими обтяжуємо пам’ять. Мусимо, однак, пам’ятати, що закони ці є тільки скороченим рапортом про факти, перевагою якого є лише його економність. Принцип економії мислення” Мах подав на розгляд Віденської Академії Наук ^2 р., і майже одночасно його розвинув Авенаріус.
Наші сили, доводив Авенаріус, не є необмеженими, тому мусимо їх ощаджувати. Не лише тіло, але й розум мусить виконувати свої функції цілеспрямовано, згідно з принципом найменшого зусилля. Насамперед це стосується основної функції мислення — аперцепції, тобто охоплення нових уявлень за Допомогою вже отриманих попередніх. Сили ж заощаджуються тоді, коли ^Перцепція автоматизується, а також коли вже отримані уявлення впорядковуються, укладаються в систему, об’єднуються в загальні поняття. Науки описують явища скорочено, за допомогою понять і законів, бо кожне поняття Змінює багато уявлень, а кожен закон — багато окремих тверджень. Цим вони ^ощаджують зусилля. Особливо це робить філософія, бо її поняття найзагаль- Ніші і є найбільшими скороченнями: вони охоплюють не якусь там частину Д°СВІДу) а увесь досвід, цілий світ. Філософія є прагненням до наукового Р°3УМІННЯ світу, тобто до розуміння його за принципом найменшого зусилля.
Проте у жодному випадку не слід трактувати думку як якусь здібність впіцого порядку: єдиним її завданням є лише передбачення досвідів; її форми, КотРі видаються найдосконалішими, є тільки більш економними формами; її Необхідності є тільки справою призвичаєння; її гадані пояснення є тільки веденням нових уявлень до старих.
4. Наукова картина світу. Природничі науки окреслюють світ як комплекс л і сил. Філософія чистого досвіду піддала сумніву таке розуміння — у Реконанні, що досвід не знає “сил”. Це тільки скорочене, суб’єктивне вира- еНня для опису сталих зв’язків між явищами. Так само суб’єктивним нашим °Рінням є такі поняття, як “матерія” чи “атом”. Тому з науки їх треба g1 Учити. Що ж залишиться в досвіді після їх елімінації? Хіба лишень окремі т*РВи> звуки, просторові й часові структури. Тобто залишаться тільки “відчут- ç Чи — як волів виражатися Мах — “елементи”. Те, що ми називаємо світом, к°мплексом елементів, нічим більше.
ЩиМи:
Набори елементів підлягають змінам і лише деякі з них є відносно тривкі-
СП0]
Де
їх називаємо тілами. Так само відносно тривкішими є певні комплекси
ГаДів, настроїв, почуттів — їх знову називаємо "Я”. “Я”, так само як тіла,
^лище назви для наборів елементів, що вирізняються стійкістю. Але їх НосКіСТЬ Так само неповна; омана, що, мовляв, є інакше, випливає з повіль- ^Ті й неперервності змін. Концепцію Я як незмінної субстанції врятувати у^0УКлто- Трактування його як субстанції вело до нерозв’язних труднощів і
Них проблем, які відпадають, коли зрозуміємо, що Я не є реальним інди- а лише поняттям, котре ми ввели для зручнішого, економнішого по-
Ві40М,
1**я досвіду.
Мах звів світ до “елементів”, але не мав їх виразної концепції. То трактував Лїс Дійсність, яку знаходить розум, то знову називав “відчуттями” і трактував
121
по-беркліївськи: суб’єктивно й ідеалістично. Щось подібне робив також Авена- ріус. Обидва вони заперечували двоїстість речей і відчуттів, але не могли рішуче вибрати, чи дійсність складається з речей, чи також із відчуттів. Тому' то з мислителів, залежних від них, одні трактували світ як набір речей, а інші як набір відчуттів (останні були в більшості).
ЗІСТАВЛЕННЯ. Що відділяло Авенаріуса і Маха від традиційної філософії? Можна просто сказати, що все. Що їх відділяло від кантіанців? Навіть від якнайбільш мінімалістськи настроєних їх відділяло заперечення апріорних чинників пізнання. Що відділяло їх від давніших позитивістів? Принаймні 0і речі: 1) спроба епістемологічного обґрунтування своєї позиції (сюди належала концепція “інтроекції”) і 2) радикалізація поглядів (що виражалась гаслами “чистого досвіду”, “чистого опису”, “науки, вільної від метафізики”).
РІЗНОВИДИ ПОЗИТИВІЗМУ. Гасла “чистого досвіду” чи “чистого опису були спірними, але зрозумілими, натомість визнання дійсністю “елементів суперечило призвичаєнням розуму і при тому було багатозначним і неясним* Якщо, як писав один із представників напрямку, “чуттєвий образ є всіеі^ існуючою поза нами дійсністю”, то це могло мати два значення: або чуттєвий образ є тим, що звичайно вважається дійсністю, або дійсність є тим, М° нормально вважається чуттєвим образом. Перше розуміння було реалістичні друге — ідеалістичне. Мах судив, що поняттям “елементів” вийшов поза оТе протиставлення реалізму та ідеалізму, дав третій, ніби нейтральний щодо ни* розв’язок. Але цей розв’язок був невиразним. Суперечка ідеалізму з реалізмом розгорілась ще більше. Авенаріус почав з ідеалістичної точки зору, щоб потім перейти до реалістичної. Інші позитивісти розійшлись у двох протилежні напрямках: одні, як іманентисти, рушили в ідеалістичному, інші, як Ріль, 13 * * *
реалістичному. На цьому тлі, а також на тлі ставлення до кантіанства, бо д дусі часу всі в той чи інший спосіб єднали позитивізм з кантіанством* витворилось багато варіантів доктрини.
І. ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ виходила з припущення, що трансценденті буття взагалі не можна уявити, тому воно є абсурдом. Через Канта і
філософія дійшла до Берклі та Фіхте. Її прихильники судили, що які0
проаналізуємо те, що називаємо зовнішнім світом, то переконаємось, що він 6 лише набором змістів свідомості, нічим більше. Між свідомістю та предмет0*1 усвідомлення, Я та світом виникає нерозривний зв’язок: нема і не може 6у'ґ)І
свідомості, котра б не була усвідомленням якогось предмета.
Ідеалістам завжди робився закид, що з їхньої позиції випливає “соліпсизм - тобто випливає, що існую тільки я, цілий же світ є лише моїм уявленням
Напротивагу до інших ідеалістів іманентисти загалом не заперечували ць0І° закиду, признаючись у соліпсизмі. Твердили тільки, що це соліпсизм епістеМ0 логічний, а не метафізичний. Цим хотіли сказати, що світ є по суті М0^ уявленням, але це не означає, що він є сном, котрому нічого не відповіді мої уявлення є такими ж реальними, як я сам.
122
Цей погляд отримав назву “іманентної” філософії, на противагу до транс- Цендентної, що визнавала буття поза свідомістю. Дехто давав йому навіть назву “критичного ідеалізму”. Головними його представниками були Вільгельм Щппе (1836—1913) і Ріхард фон Шуберт-Зольдерн. У Ґрайфсвальді, де Шуппе був професором, утворився головний осередок напрямку. Представники іманен- Тної філософії підкреслювали свій зв’язок з кантіанством й бачили у Лянґе початок свого руху. Передусім же солідаризувалися з Авенаріусом і Махом. Однодумцями до кінця вони не були, навіть у принципових питаннях: Шуберт-Зольдерн вважав, що якщо все є змістом свідомості, то ним є також і
так само як зовнішні предмети, Шуппе ж це заперечував.
II. РІЛЬ І РЕАЛІЗМ. Алоїз Ріль (1844-1924) вже у 1870 р. виступив зі овоїми теоріями, а 1876 р. оприлюднив свою основну роботу «Der philosophische Kritizismus». Він був австрійцем, 1878 р. став професором у Граці. До Берліна його запросили тільки 1906 р., коли його філософська творчість уже давно ^кінчилась. Ріль виходив із тих самих припущень, що й іманентисти — із взаємозалежності суб’єкта й предмета, — але дійшов до зовсім протилежного Результату: до реалізму, як іманентисти до ідеалізму. Однак це був новий, Половинчастий реалізм, котрий визнавав існування реальних речей поза Я, але Пе поза свідомістю.
1. Суб’єкт, на думку Ріля, так само непридатний як вихідний пункт для Філософії, як непридатними є предмети: вважати Я первинним буттям є таким *е догматизмом, як вважати первинним буттям матерію. Це була помилка Канта, котру той перейняв від Декарта.
Тоді з чого ж починати? Зі свідомості. Вона не є ідентичною з Я, а становить цілість, в котру входить однаково як Я, так і зовнішній світ; є Однорідним процесом з двома іпостасями: суб’єктною та предметною. Саме зі Свідомості виокремлюється, з одного боку, суб’єкт, а з іншого — предмет, т°чніше, з її почуттєвих складників формується суб’єкт, а з чуттєвих формуються предмети.
2. Містком між свідомістю та предметами є чуття. Тому виходити у теорії пізнання слід не з cogito, а із sentio. І коли це зробити, то можна сказати не гільки sentio ergo sum, але й sentio ergo sum et est. Зайвими стають причинові Міркування для доведення існування зовнішніх предметів (“зазнаю відчуттів, т°му мусить існувати щось, що є їх причиною”), відчуття самі собою вказують На них, оскільки їхньою ознакою є предметність. Вони вказують тільки на 1снування зовнішнього світу, не інформуючи, натомість, про його суть: тому- г° й маємо пізнання предметів, але тільки феноменальне.
Пізнання має також, як це визнавав Ріль, поняттєві, раціональні, апріорні винники: вони є необхідними, бо об’єднують відчуття, вводять у них лад; без Них зовнішній світ був би хаосом. Але разом з ними у пізнання проникає суб’єктивний чинник: вони є необхідними, але від’ємними.
Корелятивність суб’єкту та предмету, що з неї виходив Ріль, була суттєвим Мотивом нового позитивізму. Ріль вважався кантіанцем, проте кантівські мо- тиви були в нього на другому плані стосовно позитивістських. Корелятивність
123
суб’єкта й предмета, реалізм, суб’єктивне розуміння поняттєвих чинників " усе це ще можна було б виводити з Канта, але у жодному разі не епісте- мологічний примат відчуттів і переконання про безпосереднє пізнання дійсності.
III. ЗІММЕЛЬ І РЕЛЯТИВІЗМ. Ґеорґ Зіммель (1858-1918) був одним із найживіших і сміливіших умів тієї епохи, творчим зокрема в ділянці філософії культури й історії, який умів вибирати незвичні теми та несподівані розв’язки. Був автором «Die Probleme der Geschichtsphilosophie» (1892), «Die Philosophie des Geldes» (1900). Довго був приват-доцентом у Берліні, пізніше професором У Страсбурзі. Зіммель виходив із кантіанства, але надав йому цілковито пози- тивістського вигляду.
1. Зіммель сполучив узятий у Канта апріоризм з біологічною та соціологія- ною орієнтацією, котрі запозичив із позитивізму. Судив, що жодна свідома істота не може безсторонньо дивитися на світ, кожна приносить із собою своє a priori. Воно залежить від біологічних чинників, від психофізичної будови, зокрема, від будови органів чуття: одним мусить бути світ для людини, іншим для мухи. Картина світу є витвором селекції відчуттів, а кожний вид проводить селекцію по-іншому.
A priori залежить також від суспільних умов. Для індивіда апріорне не лише те, що притаманне видові, але й те, що притаманне суспільній групі, до якої вона належить. У розумі людини, окрім особистих складників, є також суспільні, і власне вони видаються об’єктивними та необхідними. Логічний закон чи моральна заповідь, і взагалі все, чому індивід повинен підпорядковуватись, що об’єктивне й необхідне, апріорне, — все це має біологічне або соціальне походження, хоч би індивід і не здавав собі в цьому справи.
І все це не є цілком незмінним, а формується історією й від неї залежне. Апріоризм, що ним Кант обґрунтовував загальність, необхідність, безумовність у пізнанні, був Зіммелем і деякими спорідненими з ним мислителями зінтер- претоваиий у дусі найширшого релятивізму. Це був апріоризм, цілковито відмінний від кантівського. Об’єднання кантіанства з позитивізмом вийшло на користь позитивізму.
2. Особливістю Зіммеля було те, що апріоризм він переніс на історію, порвавши з реалізмом істориків, які у своїй науці бачили просто віддзеркалення минувшини. Тимчасом історія, точнісінько як і природа, є суб’єктивним твором духу, що виникає згідно з апріорними формами. Як колись Кант виявляв активну участь людського розуму у розумінні природи, так тепер Зіммель — у розумінні історії. Історик знає лише фрагменти історії, котрі об’єднує за допомогою апріорних категорій і з яких творить історію; з хаотичного матеріалу складає цілісну лінію розвитку. І помиляється, якщо судить, що його уявлення й судження є об’єктивними. Назагал вони більше говорять про самого історика, ніж про минувшину. І в цій царині Зіммель був апрі' ористом, але вкрай релятивістським.
Симптоматичними для епохи були також його погляди на філософію- Завдання філософії він вбачав зовсім не у відтворюванні дійсності; це роблять окремі науки. Її завдання в іншому: відтворювання не зовнішнього, а внутріш¬
124
нього світу. Філософські теорії як картина світу нічого не варті, зате є Цінними як образ філософа, бо кожна є вираженням певного людського типу.
IV. ФАЇНҐЕР І ФІКЦІОНАЛІЗМ. Ганс Фаїнґер (1852-1933), професор у Галле, майже завжди вважався одним із провідних кантіанців: він заініціював Кантівську спілку і редагував кантівський часопис. Був одним з найбільших Знавців Канта. Його коментар до «Критики чистого розуму» настільки детальний, що зауваги до передмови та вступів зайняли кілька томів. Лише в пізньому віці, після втрати зору, він оприлюднив систематичну працю під назвою «Die Philosophie des Als Ob» (1911), написану іце за ЗО літ до цього, У початковий період неокантіанства та позитивізму. А коли ЇЇ оприлюднив, ^явилося, іцо цей знаменитий кантіанець мав у собі дуже мало кантівських РИс> зате дуже багато позитивістських. Успадковане від Лянґе поняття фікції Він зробив фундаментом усієї філософії, тому його позицію прийнято називати Фікціоналізм”. Сам він волів її називати “критичним позитивізмом”.
1- Для Фаїнґера фікцією було все те в розумі, що 1) не відповідає Дійсності, і те, що, крім цього, 2) є життєво потрібним. У науці та філософії Фікцій є незліченна кількість: ними є без малого всі загальні поняття й теорії, Всі штучні класифікації та дефініції, всі схеми й моделі, всі концепції й абстракції, всі персоніфікації та гіпотези (як душа або сила), поняття матема- гИки й механіки (як абсолютний простір і час), різні юридичні поняття (fictiones iuris), статистичні (як поняття середиьостатистичмої людини), психоло- гШні (концепція розумових сил), економічні, етичні (як ідея волі), природничі атом чи ефір), й особливо незліченні філософські поняття та теорії, дикцією є очевидно статуя, про яку писав Кондильяк, зведення всіх еконо- ^1чних справ до егоїзму в Адама Сміта, виведення всіх державних органів з 1ї1тересу у Бентама, поняття ізольованого тіла в Ґалилея, поняття сили тяжіння У Ньютона, поняття ідеї у Платона чи поняття речі в собі у Канта.
Деякі з них не лише не відповідають дійсності, а й взагалі не можуть їй ВіДповідати, оскільки є внутрішньо суперечливими. Такими є, нагір., нескінчен- НіСть, самозароджена матерія, абсолют, атом, абсолютний час чи простір, ^протяжна точка, лінія без ширини — ці суперечливі фікції Фаїнґер вважав Акціями у точнішому значенні цього слова.
Не будучи реальними, ці фікції, однак, є доцільними, корисними, потріб- ІІИМи. Хоча знаємо, що це тільки фікції, обійтись без них не можемо. Проте Навіть найкорисніші з них не є вічними. Всі вони тимчасові, і коли перестають вкопувати покладені на них завдання, відкидаються. Вищість одних від інших відносною: теорія Когіерника не більш істинна, ніж теорія ІІтолемея, вона ;іИще новіша й краща. Фаїнґер дійшов до не меншого релятивізму, ніж Мах ^ Зіммель.
2. Наша істина та дійсність просякнуті фікціями, а тому є відносними й Навіть насиченими хибами. “Те, що звичайно звемо істиною, а саме світ ^явлень, узгоджений із внутрішнім світом, є лише цілеспрямованою помилкою”. Vci трактування того, що сприймаємо, є суб’єктивними; те, що суб’єктивне, є Фіктивним, що фіктивне, є неістииним, а що неістинне, те помилка”. “Границя ^Ьк істиною та хибою плинна”.
125
ГАНС ФАЇНҐЕР
Те, що називаємо дійсністю, повне фікцій і насправді не могло б існувати, ^кільки є суперечливим. Що ж тоді залишається, коли елімінуємо фікції? ^1Чого, крім відчуттів. У цьому Фаїнґер погоджувався з Махом і Авенаріусом.
То яке ж завдання щодо дійсності постає перед пізнанням? Її відтворення? Щ бо чим же воно є в цьому випадку? Тільки ще одним переживанням. Її Розуміння? Ні. “Бажання зрозуміти світ не лише неможливе, але й позбавлене сенсу”. Взагалі будь-яке точне теоретичне, пізнавальне завдання виконати НеМожливо. Залишається тільки практичне. Доповнюючи фікціопалізм практицизмом, Фаїнґер твердив, що завдання науки виключно практичне. Йдеться ТіЛьки про те, щоб уможливити життя та діяння. Точніше кажучи, йдеться передбачування пізніших відчуттів і організацію життя згідно з ними, ^кування ж від пізнання чогось більшого, намагання знайти причини чи сУтність дійсності приводить тільки до даремних розмірковувань над позбавле- ИИми сенсу питаннями.
У своїх прагненнях Фаїнґер не був відособлений. Коли у 80-х роках він формував свої дуМки, подібно до нього думало багато людей. Авепаріус мав з '6 р. біологічну концепцію пізнання — пізнання як життєвої функції, Пірс р. вийшов на прагматичну теорію пізнання, у той самий час Вундт Армував волюнтаристське розуміння людини, а Ніцше — концепцію істин Як необхідних хиб.
Коли теорія фікціоналізму з’явилася вже у XX столітті, то викликала ^Ильне враження, позаяк парадоксально, несподівано й ефектно розвинула ^Ив> що крився у позитивізмі. Хоча школи ця теорія не створила, однак 1иШла до багатьох філософських доктрин як їх складова частина.
u V. ГАНС КОРНЕЛІУС (1863—1947) поглибив та синтезував позитивізм Ного ідеалістичній відміні, використовуючи одночасно певні мотиви кантіан- Працював у науці спочатку приватно, пізніше викладав в університетах І0Нхепа та Франкфурта. Поставив собі завдання проаналізувати безпосереднє ання, вільне від знаків і символів. Воно складається тільки із сприйнять,
сЦїР Ot»» . . • г-» ,
знизаних, таких, іцо утворюють потік свідомості. Звязок між ними тракту- як “трансцендентальну закономірність”; він є остаточним, ні до чого не Димим фактом, як і самі безпосередні дані. Теза, що зв’язок елементів У помості є таким же первинним, як самі елементи, була кантівським мотивом Позитивізмі Корнеліуса. Тільки сприйняття та їх зв’язок дані безпосередньо, Уе Я не є дане, як не є даними зовнішні речі: це все уже царина умовиводу. Цьому Корнеліус витримав точку зору Юма.
Натомість він намагався звільнити позитивізм від прийнятого Юмом дуалізмі Інду ктивно узагальнені фактичні істини (нагір., що золото відрізняється ^ С^ла) не менш достовірні, ніж істини аналітичні (напр., що двічі два — иРи), не кажучи вже про те, що вони є не менш важливими для науки.
Ko
нПків “
рнеліус був молодшим і довше зберігав активність від інших представ-
1'0і{
Ре3у.
другого позитивізму”, тобто позитивізму Авенаріуса і Маха. І з певної
Ки зору становив уже з’єднувальну ланку між ним та “третім” позитивізмом, Дьтатом діяльності Віденського гуртка, що сформувався в XX ст.
127
ГАНС КОРНЕЛІУС
ВІДНОШЕННЯ ДО МАТЕРІАЛІЗМУ. Відношення нової теорії пізнання Д° попередніх філософських поглядів було негативним. Передусім це стосується Д° спекулятивної, ідеалістичної метафізики, але так само й до матеріалізму,
і його вона також вважала метафізикою. Перші та найсильніші удари Матеріалізмові завдали в Німеччині філософ Лянґе (1866) і натураліст Дюбуа- Рсймон (1872). Природознавець закидав матеріалістам, що свідомість виводять 3 Матерії, хоча відношення матерії та свідомості зрозуміти неможливо. Філософ Же картав їх за те, що свідомість виводять з матерії, всупереч тому, чого ВЧИть теорія пізнання: поняття матерії є чисто розумовим утворенням. Філосо- ФП'іманентисти писали, що “матеріалізм природознавців — це найбільший в°рог”. Філософуючі природознавці — Гельмгольц, потім Мах чи Ферворн — ПіД впливом епістемологічних розмірковувань стверджували, що матеріальний світ знаємо лише як зміст нашої свідомості. Через чверть століття після вступів Дюбуа-Реймона, на з’їзді природознавців у Любеку 1895 р., хімік ствальд знову заявив, що матеріалізм виявився переможеним самою наукою.
Подібне ставлення до матеріалізму виявилося також в Англії, і так само Ве тільки серед філософів, але й серед учених. Фізик Тиндел у знаменитій ^Ромові в Белфасті 1874 р. казав, що “заради еволюції треба переформувати в°Нятггя матерії, котре є вигадкою ще Демокріта”. А філософ Гекслі писав, що Матеріалізм виходить за межі своєї компетенції, оскільки є тільки гіпотезою, а хоче бути філософською істиною: матерія насправді є тільки назвою для Вевних станів свідомості.
Проте матеріалізм не затих, ба навіть почав посилатися на нові аргументи, ЯеРпані зі свіжих здобутків науки: з принципу збереження енергії та еволюції ВиДів. Знаменитий зоолог з Єни Е. Геккель на кінець століття відновив Матеріалізм під назвою “монізму”, об’єднавши його з еволюціонізмом. Своїй Книжці він дав назву «Загадки світу» («Welträtsel», 1900), що містила натяк Ва агностицизм Дюбуа-Реймона. Геккель доводив, що світ не має загадок, °скільки монізм усіх їх розгадує. Треба тільки широко потрактувати поняття МДтерії, приписавши їй чутливість і волю. Ще раніше (до 1876 р.), змішуючи сили з актами волі, він писав, що атоми мають у собі сили, а отже є °ДУхотвореними, і без “душі атома” неможливо зрозуміти навіть звичайних ЯвиЩ хімії.
Опозиція проти Геккеля була повсюдною — передусім серед теоретиків Пізнання, котрі трактували його як зовсім анахронічного мислителя, а також р Середовищі самих природознавців. Російський фізик Хвольсон казав, що е*кель грішить проти “дванадцятої заповіді”: пише про те, чого не розуміє. Нергетизм, поширюваний з 1888 р. видатним ляйпцізьким хіміком В. Ост- Вальдом (особливо в «Überwindung des naturwissenschaftlichen Materialismus» p.), твердив, що, всупереч матеріалізмові, для нового природознавства ^Дїерія перестала бути основним поняттям, ним стала енергія: за допомогою °Станньої можна витлумачити всі явища, поняття матерії стає зайвим. Про Св*г знаємо тільки завдяки чуттям, а вони інформують нас не про матерію, а ВР° енергію: діють тоді, коли виникає зміна в напруженості енергії. Енер- Гетизм, зрештою, не задовільнив і не міг задовільнити теоретиків пізнання, бо
129
свідомість трактував так само як матерію: як форму енергії. І врешті-решт 3 ним повертались ті ж самі труднощі, що й у матеріалізмі.
Протести філософів і вчених не затьмарили широкого успіху Геккеля. Й°г° «Загадки світу» протягом десяти років витримали кільканадцять видань 1 кільканадцять перекладів іншими мовами. Під патронатом Геккеля виникла Спілка моністів (Monistenbund). Виникла вона лише 1906 р.: як то не ра3 буває, філософська доктрина опинилась на вершині популярності тоді, кол** філософія її вже облишила. Коли 1911 р. Спілка проводила свій перший конгрес, то в ній налічувалось уже 358 відділів. Вона згромадила багато вчених, натомість дуже мало філософів. Її гаслом був “природничий монізм » що визнавав тільки природне, тлінне буття, боровся ж із дуалізмом, релігійно*0 орієнтацією, вірою в надприродні сили. Переконання у відокремленості гумаиг тарних наук від природничих, котре у той час власне почало формуватися, моністи мали за анахронізм, залишок від тих часів, коли гуманітарні наук** ще не доросли до наукового трактування. А єдність наук наївно обґрунтовували тим, що всі вони є утворенням людського розуму. Спілка МОНІСТІВ одразу викликала реакцію: як противага виникла Кеплерівська спілка (Кер1°г' bund) із зовсім протилежною тенденцією.
ДВА ВИТОКИ: МАТЕРІАЛІСТИЧНИЙ ТА ІДЕАЛІСТИЧНИЙ. Філософ** та натуралісти, котрі безпосередньо займались філософією — від Гельмгольна до Маха — симпатії до матеріалізму не мали, вважаючи його застаріло*0 позицією, залишком недорозвинутої думки. Натомість серед звичайних, не філософуючих натуралістів чи не більшість займала матеріалістичну позиці*0, але не обов’язково в такій догматичній, наївній та агресивній формі, я* Геккель. Більшість природознавців не довіряла філософам, навіть таким, як*, як Мах, виросли з природознавства. Гельмгольц чи Мах були наполовину філософами, натомість пересічний природознавець тих часів остерігався якра3 філософії: це було природним у добі сцієнтизму, культу спеціальних наук. 1 пересічний природознавець був переважно матеріалістом, але матеріалістом У давнішому значенні. Новішого, діалектичного матеріалізму, власне у той чаг розвинутого Марксом і Енгельсом, природознавці-матеріалісти цих років ніе не знали й не враховували, так само як його не знали й не враховували пересічні противники матеріалізму.
Але це був тільки один із витоків епохи; існував другий, зокрема ДЛ* філософів, зовсім протилежний: суб’єктивний ідеалізм. І епоха ділилася мі# екстремістами: між матеріалістами та суб’єктивними ідеалістами. Для останні* те, що називаємо світом, було тільки уявленням, змістом нашої свідомості, таким був для них кінцевий результат науки та філософії. Якщо порівнювати з іншими періодами, слід ствердити, що ніколи ні до, ні після того не бул° стільки суб’єктивних ідеалістів. До того ж подекуди спільний з ними фроН1 займали багаточисленні, як на той час (під впливом Канта, так само я* Спенсера), реалісти-агностики: для них, щоправда, дійсність, незалежна ВІД людини, існувала, але була їй недоступна. З їхніх розмірковувань тако# виходило, що людина живе серед своїх уявлень, ніколи за них не виходячи
130
Дєй погляд не лише широко проповідувався, але й вважався великим здобут- к°м епохи, вираженням осягнутого нарешті критичного підходу. І в цьому сенсі цей період можна окреслювати як ідеалістичний — так само, зрештою, *!к на підставі інших фактів його можна окреслити як матеріалістичний. Епоха ачила вихід у крайніх і діаметрально протилежних позиціях. Проте ці проти- ЛеЖні позиції мали певну спільність: обидві були моністичними, ворожими ВіДносно дуалізму. Це була ознака епохи.
ВІДНОШЕННЯ ДО МЕХАНІСТИЧНОГО РОЗУМІННЯ СВІТУ. Таке Розуміння, що розвивалось упродовж трьох століть, зробило в природознавстві століття особливо великий поступ і вважалося останнім словом науки. У філософії також: серед природознавців, зокрема тих, котрі займалися філософією, Створилося переконання, що це розуміння відкриває справжню природу речей, Чи> як сформулював ще 1897 р. фізик Больцман, “механіка є картиною дійсності”.
Кантіанці навіть схилялись до того, аби визнати, що наука мусить мати МеХаністичний вигляд як відповідний апріорним формам пізнання, однак Остерігали, що це не є вирішальним для самої дійсності: у ній можуть КеРувати закони, відмінні від механічних.
Радикальніше виступали проти механістичного погляду позитивісти, зокрема а за ним Пірсон, Фаїнґер та інші. Ядро цього погляду полягає, як писав ^ах, у тому, що всі відчуття, яких ми зазнаємо зі світу, замінює дотиковими: Цей вихід є економним, скороченим і для науки радше відповіднішим, але він Не Може претендувати на розкриття дійсності. Механістичне розуміння явищ П°в взувалось із їх атомістичним поясненням. Коли ж позитивісти поставили ПіД сумнів атомістичне пояснення явищ (судячи, що поняття атому має тільки ІЬіСтРументальне значення), то тим більше підважили їх механістичне розумін- Ня< Якщо воно має бути чимось більшим, ніж методологічний прийом, то є Метафізикою; якщо претендує на те, щоб бути картиною дійсності, то є таким необгрунтованим, як і непотрібним.
ОПОЗИЦІЯ. Кантіанство, будучи наприкінці XIX століття поглядом поміркованих філософських кіл Центральної Європи, мало репутацію наукового та ^Ритичного П0ГЛЯДУ* Натомість емпіріокритицизм і споріднені з ним погляди пізнання та науку, що становили ліве крило тодішньої теорії пізнання, Наі'икалися на спротив з різних сторін. Така опозиція виходила як від кантіанці10, так і від багатьох природознавців, не кажучи про решту представників Всервативної філософії, і закидала їм, що надмірно спрощують науку, що її ^СлУшно релятивізують і суб’єктивізують, оминаючи сталі й об’єктивні первні.
Вибільні гострий спротив щодо поглядів Авенаріуса і Маха вийшов із табору ^аДектичного матеріалізму і знайшов вираження у фундаментальній книжці ^еніна, котра показала всі слабкі сторони емпіріокритицизму та махізму.
ИиіШіа вона вже у XX столітті, 1909 року.
^0те назагал У XX ст. спротив зменшився: позитивістські крайнощі поча- зб СТавати звичними- Ситуація повернулась на 180 градусів: позитивісти Регли принаймні деяку кількість прихильників, натомість панівне донедавна
131
кантіанство втратило їх майже повністю. Нові течії — реалізм, феноменологію інтуїтивізм — не вдалося погодити з його апріоризмом, суб'єктивізмом, раці0' налізмом.
Але виникла особлива річ: якщо у своїх початках позитивізм був знахідкою для натуралістів, для котрих, на відміну від філософів, становив кредо, то У XX столітті частина філософів приєдналась до нього, в той час як природо' знавці почали від нього відмежовуватись. Це було пов'язане з новими відкрив тями фізики. 1936 р. на З'їзді наукової філософії Нільс Бор твердив, що Ma* завдав шкоди науці своєю боротьбою з атомістикою, веденою з антимета' фізичних міркувань.
РОЗВИТОК, в останній третині XIX ст. епістемологічні пошуки 6улЯ надзвичайно інтенсивними і нові ідеї в цій ділянці виникали у швидкому темпі. Розвиток ішов у двох напрямках:
1. Панівна течія крок за кроком робила поступки на користь опозицій кантіанство відступало перед позитивізмом. Кантіанство далі обстоювало інтелектуальні чинники пізнання, але відмовлялось від їх справді апріорного хараК' теру, надаючи гіпотетичного, трактуючи їх як зумовлені суб'єктивно, біологічно чи соціологічно. Характерною є переміна в поглядах Гельмгольца. На початку він твердив, що закон причинності є апріорним, що його доведення непотрібне і неможливе, бо досвід передбачає його від самого початку. Цей закон гарантує надалі реальність зовнішнього світу, тому що із відчуттів можемо робити висновок про їх об’єктивну причину. Тимчасом пізніше (як це показали оприлюднені по його смерті записи) він дійшов до переконання, що закон0' мірність природи, сталість причинних зв'язків, що в ній з’являються є, однак» тільки гіпотетичною.
2. Другий напрямок розвитку кантіанства був радше зворотній: ішов ВІД психологічного до епістемологічного розуміння апріорних чинників пізнання* Через це вони втрачали суб'єктивний характер і відкривали шлях до ново1 метафізики. Виявом цього розвитку була передусім марбурзька школа.
МЕТАФІЗИКА В ДОБІ ПОЗИТИВІЗМУ
Потреба у створенні погляду на світ і пізнання сутності буття не зникла навіть у мінімалістську епоху. І ця епоха теж мала своїх метафізиків. АЛе навіть метафізика мусила в той час спиратися на досвід та окремі наук*1’ відтак могла бути тільки їх продовженням і завершенням. Прикладами так°1 метафізики можуть слугувати Вундт у Німеччині та Ренув’є у Франції.
І. ВУНДТ І НІМЕЦЬКА МЕТАФІЗИКА
ЖИТТЯ. Вільгельм Вундт (1832—1920) закінчив медичні студії в Берлін' та Гайдельберзі. Філософією він тоді взагалі не займався і зацікавився не>° лише пізніше. Габілітувався з філософії в Гайдельберзі. Від філософії перейш0"
132
Ло психології, а потім, у свою чергу, знову до філософії. 1875 р. отримав Ефедру філософії в Ляйпціґу, і його прізвище поєдналося саме з цим університетом. Там-таки він заснував знамениту першу психологічну лабораторію. ^Ив і працював довго, його наукова діяльність охоплює бл. 60 років.
Пройшов через чотири періоди: у першому займався фізіологією; в друго- МУ — психологією, здобувши славу світового авторитету в цій царині; в Третьому періоді перейшов до загальної філософії, опрацювавши логіку, етику, філософську систему; в четвертому періоді повернувся до психології, зокрема Ло соціальної психології. Його погляди, не зазнаючи ніяких переломів, формувалися та відшліфовувалися безперервно й у 80-х роках були вже цілковито викінченими.
Мав ширшу ерудицію, ніж будь-хто з його сучасників, був енциклопедистом XIX століття. Його часто порівнювали з Арістотелем і Ляйбніцем, пРоте між ними існувала суттєва різниця, а саме та, що Вундт, дійсно обізнаний з усіма спеціальними науками (за винятком фізіології), не вніс нічого Нового у розвиток жодної з них.
ТВОРИ. Вундт був титаном праці, і прикметною його рисою була здібність
об’єднання великих царин досліджень у формі комгіендіїв. У 1873—1874 Роках видав великий 3-томний компендій «Фізіологічної психології» — перший, КотРий враховував нові експериментальні пошуки. Потім з’явилися 3-томиий Компендій «Логіки» (1880), 3-томний «Етики» (1886), а в кінці 10-томний Єтиопсихології {«Völkerpsychologie»у 1900). Філософське узагальнення своїх п°глядів виклав у «Системі філософії» 1889 р.
ПОГЛЯДИ. 1. Психологія. Вундт завдячував свою славу в психології Найбільше тому, що надав останній експериментального та фізіологічного ХаРактеру; Європа й Америка вчилися у нього лабораторної праці. А от його Загальні погляди у психології знайшли лише обмежену кількість прихильників.
А- Передусім Вундт зайняв ту позицію, що психічна дійсність має характер І1еРебігу: душа не є субстанцією. Проповідував її актуалістське розуміння; °Минав як матеріалістів, так і спіритуалістів, які цього не розуміють: перші й ^РУгі трактують душу як субстанцію. Він же бачив у цьому прояв матеріалістичного способу мислення, що в ньому, самі того не помічаючи, загрузли Навіть спіритуалісти.
Психічне життя не розвивається механічно. З поєднання його елементів У Ньому з’являються якісно нові змісти. В ньому невпинно відбувається творча синтеза”. В ньому панує принцип не збереження енергії, а її зростання.
Психічне життя неможливо витлумачити самими лише законами асоці- аРій, але треба звернутися до аперцепції. Вундт реабілітував це старе поняття ^Єгафізичних психологів — Ляйбніца та Гербарта — виводячи, що за нього ^Дчить досвід. Цим виражав переконання в тому, що психічне життя не є Сивним, а його перебіг залежить не лише від подразників, що діють на Я, е й від самого Я. Властивості ж Я є витвором його історії. Через це Реживання залежать не тільки від моменту, в якому вони виникли, але від
133
усього його життя. Ця основна думка вундтівської теорії аперцепції виходила за рамки суто емпіристського розуміння психічних явищ.
Г. У зв’язку з цим у психології Вундта головне місце зайняла воля. Вона була для нього найтиповішим психічним процесом, що випливає просто з Я- Своїм волюнтаризмом його психологія суперечила інтелектуалістській, панувала в ті часи. Натомість — на що варто звернути увагу — цей волюН' тарист, трактуючи волю як складне явище, не зараховував її до елементів психіки, такими елементами він вважав тільки відчуття та почуття.
Ґ. Відношення психічних і фізичних явищ Вундт розумів ЗГІДНО 3 психофї' зичним паралелізмом. Судив, що причина завжди є невіддільною від наслідку- тому психічне явище не може бути причиною фізичного, 'як і навпаки. Таким чином теорія їх взаємного впливу відпадає і залишається тільки теорія параде' лізму. Незважаючи на це, Вундт трактував її лише як робочу гіпотезу. Тракту' вати інакше було б метафізикою, а він був у психології ворогом метафізики І вже у жодному разі не давав паралелізмові матеріалістичної інтерпретаШ1- як багато хто із його сучасників. Вундт вважав, що психічні явища є власне паралельними до тілесних, а не тільки їх проявом чи витвором. Судив, іН° паралелізм проявляється тільки в царині відчуттів та почуттів, а не у всій свідомості. Тому боровся на два фронти: як проти матеріалістичної, так проти спіритуалістської психології.
Все це вказує на те, що погляди ініціатора експериментальної психологи не були все-таки ідентичні з тими, котрі вважаємо типовими для експерт ментальної психології та для ери позитивізму. Вундт не трактував психологів ані пасивно, ані механістично, ані інтелектуалістськи, як це робили позитИ' вісти. Не зараховував її також і до природничих наук; в його класифікаїй1 наук вона належала до гуманітарних як третя наука поруч із філологією та історією.
Вундт багато зробив для виокремлення психології з філософії. Він тверд#6’ що ця виокремлена наука дає філософії більше, ніж від неї бере. Передусім навчає, що внутрішній досвід залежить від форм нашого сприймання та наш#* понять, і через це свідчить за ідеалістичну філософію. Але аж надто добре видно, що ця виділена Вундтом психологія загалом не була вільною ^ філософських проблем, труднощів і припущень.
2. Теорія пізнання. Основне завдання теорії пізнання Вундт бачив у встЗ' новленні межі між тим, що думці дане, й тим, що вона у пізнання привносить- Людина має схильність до наївного реалізму, до переконання, що все, і#0 пізнає, їй дане, і зрікається цього погляду тільки під тиском аргументі6* Зречення це відбувається поступово: один за одним складники пізнання визнЯ' ються творами думки; так крок за кроком здійснюється перехід від цілковитої'0 реалізму до часткового, від наївного реалізму до критичного. Це природний 1 єдино правильний напрям розвитку та поступу пізнання.
В теорії пізнання одвіку змагалися крайні позиції: емпіризм із апріоризмом- реалізм з ідеалізмом. Для Вундта всі вони були хибними: як чистий емпіризм- так і чистий апріоризм. Річ у тім, що ми ніколи не стикаємося з чистим досвідом, бо кожен досвід завжди виявляється обробленим думкою, а тако^
134
Ніколи не маємо справи з чистою думкою, бо матеріал для думки постачається ЧеРез досвід.
Так само Вундт дивився на реалізм та ідеалізм: обидві ці крайні позиції Вважав хибними. Те, що ми сприймаємо, не є ні незалежним від нас буттям, Ні також виключно твором нашої думки: воно поєднує в собі ознаки як буття, Так і думки. Слушну позицію Вундт вбачав у монізмі, що за вихідний пункт ^еРе не буття, не думку, а їх неподільну єдність. Цю єдність у практиці взнають усі, але заперечують її, як тільки починають будувати теорію. У Те°рії буття та думку можна й слід виокремлювати, але трактувати їх як самостійні — це помилка, якої, проте, припускалось багато філософів, із Кантом включно.
3. Метафізика. Філософію Вундт окреслював як погляд на світ, котрий 3адовільняє потреби розуму. Це окреслення було не таке вже й точне, тим Паче> додавав, що філософія повинна задовольняти також потреби почуття і
потреби розуму задовольняє не тільки вона. Філософія у такому розумін- Ні не могла, очевидно, обмежуватись теорією пізнання. Вундт розділяв її на НаУку про пізнання і науку про першооснови. Наука про першооснови у своїй дальній частині є метафізикою, а у деталізованій — філософією природи та Фпіософією духу. До філософії духу належить етика, естетика, філософія релігії.
Наш розум, намагаючись пізнати світ, проходить через три етапи: у першому оперує тільки конкретними сприйняттями, в другому замінює їх загальними ПОНЯТТЯМИ, в третьому прагне схопити світ у цілому, і щоб цього добитися, вИходить поза досвід. Усі ці етапи розум проходить неуникно, для нього це Необхідність, котрої не відверне ніякий скептицизм чи емпіризм. Тому-то й Метафізика для людського розуму є необхідністю.
Вона починається, властиво, вже у спеціальних науках, коли встановлює Принципи й гіпотези: ці принципи й гіпотези є потрібними для того, щоб Пов’язати емпіричні факти між собою, але самі вони емпіричним доказам не полягають. А раз не належать до сфери емпіричних досліджень, то належать До метафізики. Кожна остаточна гіпотеза є метафізичною, подібно до того як Ко^на метафізика є гіпотетичною. Якщо ж метафізика з’являється вже у Соціальних науках, то різкої границі між спеціальними науками та метафізи- Сіо немає, і природознавець, психолог чи історик є метафізиками, коли у Св°їх дослідженнях опиняються перед проблемами, котрих не можуть розв’яже емпірично. Цей висновок Вундт завдячував значною мірою двозначності Св°го поняття метафізики, предметом якої виявлялось, з одного боку, те, що тРансцендентне, а з іншого — те, що нефактичне, гіпотетичне.
Свій основний метафізичний погляд — а саме той, що світ є колективом Іст°т, обдарованих волею, тобто погляд спіритуалістський, персоналістський, в°ліонтаристський — Вундт черпав із психології. Він рішуче протистояв мета- С3Иці матеріалізму, до котрого його могли б схиляти первинні фізіологічні 3аЦікавлення, а також принцип психофізичного паралелізму. У досвіді нам дані Ихофізичні факти — однаковою мірою як духовні, так і тілесні, — що не
Дають
підстав вважати тіло первиннішим від духу.
Теза Вундта про гіпотетичний характер філософії була вираженням епохи
135
і спиралася на типові для епохи передумови: по-перше, що не може бути філософії поза наукою і, по-друге, що для науки світ не є цілковито пізна- ваним. Вундт розумів філософію не як поняттєву поезію (на зразок Лянґе) 1 не як зіставлення результатів наук (на зразок матеріалістів), тим більше не відкидав філософії (як крайні позитивісти): трактував її як гіпотетичне доповнення спеціальних наук. Такі доповнення з’являються вже у самих цих науках. І метод філософії не інакший ніж той, що в науках. Тому Вундт був переконаний також у тому, що займається “науковою” та “індуктивною” філософією, якої прагнули в ті часи.
4. Етика. Обширна етика Вундта якщо й принесла щось гідне уваги, то тільки па пограниччі з соціологією. Типовою для його способу мислення була теза, що немає ізольованих індивідів, через що історію не можна трактувати як суму індивідуальних починань. Радше історія формує індивідів, ніж індивіди історію. Тому Вундт відкидав індивідуалістську концепцію культури, що п пропонував Тен і багато інших позитивістів. Але, схильний до компромісів я етиці, як і в інших царинах, врешті-решт намагався погоджувати індивідуалізм з універсалізмом.
З етики Вундта найбільш пам’ятним залишилося те, що він називав “гегпе- рогеиія цілей”. Справа в тому, що наслідки людських починань у переважній більшості відхиляються від цілей, яких мали досягти. І ці непередбачені наслідки витворюють нові стимули до діяння, нові цілі. Виникнення НОВИХ цілей є фундаментальним законом розвитку культури, що має велике значення й для етики, оскільки тлумачить, чому немає і не може бути сталих цілей діяння: всі є тимчасовими. Цей еволюціоністський мотив в етиці Вундта буя типовим для його епохи.
КРИТИКА. Вундт мав велике натхнення, але (як більшість людей його епохи) мало здібностей до загальних філософських теорій. Позитивісти спочатку мали його за свого союзника, але пізніше, переконавшись у протилежному» від нього відмежувалися. Панування його вчення — навіть у психології, 1 навіть у Німеччині — не було цілковитим: Берлінський університет запросия на кафедру не його, а Штумпфа — учня Брентано. Слава Вундта була вели' кою, але не у всьому позитивною. Видатний американський психолог Джеймс» окреслюючи його як найбільш типового німецького професора з часів Вольфа* не вважав це компліментом. У філософії Вундта Джеймса відштовхувало те, що вона була надміру “прилизаною” і цим зовнішнім лиском прикривала свої внутрішні сумнівні моменти, а саме те, що він вводив у неї стиль підручників із їхнім гаданим розв’язанням усіх сумнівів та дефініюванням усіх тез.
ВПЛИВ. Лабораторія Вундта в Ляйгіціґу була першою великою психолО' гічною лабораторією. До того ж сюди з’їжджалися студенти та вчені з усього світу. В ній працював англійський психолог Вод і американський Тічнер, який залишився вірний Вундтові до кінця. З поляків його слухали Марбурґ, Масо- ніус, Твардовський, о. Кобилецький і Вітвіцький.
У другій половині XIX століття існувало дві найважливіші психологів
136
експериментальна німецька (найбільшим авторитетом якої був Вундт) і описова делійська. Отож були прийняті німецькі методи, проте англійські теорії. Методичні задуми Вундта, його експериментальні апарати, способи лабораторних досліджень створили школу, але його теорії не витворили такої. Розвиток психології пішов не його лінією: в дусі позитивізму психологія відкинула вУндтівські “аперцепції” і “творчі синтези”, залишившись у межах англійського ас°Ціаністичного типу. Або кидалась в іншу крайність, як у Брентано.
У самій філософії цей популярний у свій час мислитель залишив мало елідів, і то радше окремими ідеями, ніж загальним способом філософування, його знали, та мало хто за ним ішов.
ЗІСТАВЛЕННЯ. У поглядах Вундта були мотиви, характерні як для його МіНімалістської епохи, так і лише для нього. Типовими для епохи були: його *|Рагнення до “погляду на світ на науковій основі”, його гіпотетичне розуміння Філософії, його зусилля зробити з психології самостійну науку, еволюціо- ністське та релятивістське розуміння етики, антисубстанціоналізм у психології Vі трактування психофізичного паралелізму як робочої гіпотези, а також °Ротьба із крайніми філософськими доктринами, як з ідеалізмом, так і Реалізмом, із суб’єктивізмом та з об’єктивізмом, з апріоризмом і з чистим еМпірИзМоМ.
А ось що було у Вундта більш оригінальним і що йшло проти течії, так впевненість в активній природі розуму, це ідея творчої синтези, це волюнтаризм, це метафізика. Його довгий життєвий шлях мав нормальний перебіг: У Молодості він робив спеціальні дослідження, як позитивісти, потім перейшов аналізу пізнання, як критицисти, щоб завершити спробою створення погляду на світ — неуникно догматичною.
ПОПЕРЕДНИКИ. У психології Вундт був учнем фізіологів. У молодості СтИкався з найвидатнішими вченими, яких породила Німеччина в XIX столітті: 0 Берліні працював у лабораторії старенького Й. Мюллера, з прізвищем якого ^Вязаний принцип специфічної енергії чуттів, а в Гайдельберзі був асистентом Льмгольца. Навчився від них експериментального методу, що його застосував ^ психології.
У філософії він був самоуком. І, як то буває зі самоуками, був потрохи У^Нем усіх. Едуард фон Гартман твердив, що від Ляйбніца Вундт узяв теорію 0ИіДості поняттєвого пізнання над чуттєвим, від Канта — поняття аперцепції, Геракліта й Фіхте — активістичне розуміння буття, від Лянґе — опозицію Проти субстанціального трактування душі, від Шопенгауера — волюнтаризм, різних догматичних філософів — переконання про можливість аподик- ^Ного пізнання, від Фехнера — психофізичний паралелізм. І додавав, що Ундтові не пощастило, бо від кожного філософа переймав якраз ті погляди, g тРі в ході дальшого розвитку філософії були спростовані. В кожному разі УїїДї у філософії належав одночасно до двох зовсім різних ліній розвитку: Ііа йшла від Канта та німецьких ідеалістів, а друга — від природознавців, Мислять емпірично й натуралістично.
137
ІНШІ НІМЕЦЬКІ МЕТАФІЗИКИ. Вундт був у Німеччині найпогіуляр' пішим і найбільш репрезентативним філософом того періоду, але в діляни1 метафізики з таким самим, якщо не більшим успіхом пробували свої сили й інші.
1. Ґустав Теодор Фехнер (1801 — 1887), професор у Ляйпціґу, котрий, однак, унаслідок хвороби очей рано залишив кафедру, фізик за освітою» ініціатор психофізики {«Elemente der Psychophysik», 1860) і експериментальні естетики {«Vorschule der Ästetik», 1876), противник апріоризму Канта й ідеВ' лістів, емпіричний дослідник, який гадав, що виміряє емпірично навіть ВІД' ношення душі і тіла, проте поза емпіричною наукою також бачив потребу та можливість метафізики. На противагу до більшості своїх сучасників, не ставив до неї тих вимог, що до науки. Наука мусить бути механістичною просто за своєю природою, але метафізика не потребує її наслідувати; аргументи мета' фізики приводять саме до панпсихізму. Наука, точно представляючи явиша» позбавляє їх життя, а метафізика їм його повертає; перша дає ніби “нічну”, а друга “денну” картину світу. Наука зобов’язана бути точною, а метафізика Фехнера навіть своїм стилем нагадувала радше фантастичну повість {«Nantit1 oder über das Seelenleben der Pflanzen», 1848, «Die Tagesansicht gegenüber d# Nachtansicht», 1879).
2. Рудольф Герман Лотце (1817—1881), професор у Галле, за освітою лікар» який відзначився так само в ділянці емпіричної психології {«Medizinische Psychologie» 1842), універсальний і самостійний ум, вважав погляд на світ механістичної науки таким же незадовільним, як і погляд спекулятивного ідеалізму. Розв’язання він очікував від метафізики, але емпіричної: вона можлИ' ва, бо розум стикається з буттям. Судив, що механізм — це вимога наукЯ» причому не лише фізики, а й біології та психології. Але механізм можЯа поєднати з доцільністю світу та з існуванням у ньому цінностей: адже 11 машини служать для якихось цілей. З механізму не випливає матеріалізм: ДУ&1 також могли б спілкуватися за допомогою механічних засобів. І Лотце схиляв' ся до спіритуалізму. Взаємовплив душі та тіла дійсно є таємницею, але яе меншою таємницею є і вплив одного тіла на інше {«Mikrokosmos», 1856, «Sys' tem der Philosophie», 1874—1879).
Пізніші покоління мало цікавилися системою Лотце, натомість оцінили 11 розвинули його різні окремі задуми, як-от: психічний акт слід відрізняти ВІД його змісту; цінності не існують, натомість “мають значення” (Geltung); науКа базується на актах віри, а саме віри в існування істини та здатність розуМУ її осягати.
3. Едуард фон Гартман (1842—1906), один із найвпливовіших німецький філософів, не був академічним філософом, бо спочатку готувався до військово1 кар’єри. Хвороба прикувала його до ліжка і зробила з нього філософа. && поставив собі завдання поєднати Геґеля з Шеллінґом і Шопенгауером, тобто раціоналізм з ірраціоналізмом. Так само шукав духовного підґрунтя всіх яви#' Це підґрунтя — не дуже вдало — називав “несвідомим”. Зі своєю «Philosoph№ des Unbewussten» виступив 1869 р. Всебічний і плідний, потім розвивав 11 широко, систематично, з великим знанням справи {«Phänomenologie des sittlich^
138
ҐУСТАВ ТЕОДОР ФЕХНЕР
Bewusstseins», 1879, «Ästhetik», 1887 і наст., «Kategorienlehre», 1897, «Geschichte der Metaphysik», 1899—1900). Оскільки у своїх метафізичних розмірковування* постійно звертався до спеціального природничого знання, то судив, що свої результати осягає “індуктивно природничим методом”. Зі своєї системи ГартмаН виводив песимістичні висновки: світ є і завжди буде поганим, хоча з усі* можливих він ще найкращий; поряд із Шопенгауером став другим класиком песимізму. І цим чи не найбільше здобув хоч недовгу, зате велику попУ' лярність для своєї філософії.
Попри всі відмінності, що їх розділяли, метафізики неметафізичної епох** мали більше спільних рис: це був культ науки, природознавства, механістични* теорій, індуктивного методу. Одночасно гадали, що можуть тим же чи іншим методом довести реальність духу, ДОЦІЛЬНІСТЬ ЖИТТЯ, свободу ВОЛІ ЛЮДИНИ’ незмінність форм поведінки. Поборювали гегельянство, але, виховані в його атмосфері, були від нього залежні. Фехнер і Лотце ще у першій половив століття почали свою діяльність, хоч роки їх зрілості припадають на дрУгУ половину. Вони обґрунтовували спіритуалістську метафізику в роки всезагаЛЬ' ної симпатії та культу спеціальної науки, котрій самі також з успіхом служили Можна сумніватись у тому, чи посунули вони метафізику вперед, проте, без сумніву, вони є симптоматичними постатями свого часу і своєї країни.
П. РЕНУВ’Є І ФРАНЦУЗЬКА МЕТАФІЗИКА
ЖИТТЯ. Шарль Ренув’є (1815—1903) займався філософією на віддалі ВІД академічних сфер та панівних течій. Не приєднався до жодної школи і жодЛ01 школи не створив. Ніколи не викладав, проте багато писав. Був насампереД політичним діячем, республіканцем і соціалістом, типовою людиною 1848 року» тільки за Другої Імперії, розчарований, покинув політичне життя та гірисвЯ' тився науковій роботі. Йому вже тоді було під сорок, однак у його довгоМУ житті залишалось ще півстоліття для філософської творчості. Вона розл°' чинається з «Essai de Critique générale» 1854—1869 pp., a закінчується «Le Personnalisme», опублікованому в 1903 p. — році смерті. Поміж цими творам*1 опублікував цілу низку інших: «Science de la Morale» (1869), «Esquisse d’u^ classification systématique des doctrines philosophiques» (1885—1886), «La nouvelIe monadologie» (1896—1897). В останньому періоді (з 1886 року) займався г°' ловно проблемами гуманітарних наук: в тому часі його погляди набрали більП* персоналістичного характеру, але завжди намагався наукову та критичну позгг цію узгоджувати з постулатами релігії та моралі.
ПОПЕРЕДНИКИ. Свою доктрину Ренув’є назвав “неокритицизмом”, ЛІД' креслюючи цією назвою її зв’язок із Кантом. Мав на це підставу, бо, і*0' перше, знання обмежував явищами і, по-друге, основне завдання філософ11 бачив у визначенні вузлових категорій мислення. Однак його кантіанство буя0 дуже спрощеним: без ноуменів і без антиномій. Розуміння явищ пов’язуваЛ0 його не тільки з Кантом, але ще більше з Юмом, не лише з критицизм0*1, але і з позитивізмом. Тому природно, що він був противником спіриту^'
140
ШАРЛЬ РЕНУВ’Є
лістської метафізики, ще досить поширеної за його часів у Франції. Проте сам дійшов також до метафізики, хоча й інакшої.
ПОГЛЯДИ. 1. Феноменізм. Філософія — і взагалі наука — повинна розпочинати з явищ, оскільки це єдина річ, яку ми пізнаємо безпосередньо- Це був погляд радше звичайний, натомість не був звичайним спосіб, яким Ренув’є тлумачив явища. Судив, що вони є чимось більшим, ніж суб’єктиВ' ними відбиттями речей, якими їх вважали філософи його часу, особливо кантіанці. Але вони також не є чимось, що існувало б поза нами. Не можна про них сказати, що вони є тільки в нас, ані також що є тільки поза нами- В принципі, протиставлення об’єктивних речей і суб’єктивних образів у свіД0' мості помилкове, досвід є однорідним і цієї двоїстості не знає. Натомість має по суті два аспекти — суб’єктивний і об’єктивний, бо кожен досвід здобув3' ється кимось і є досвідом чогось. Робити з цих двох аспектів досвіду ДВа незалежні світи — об’єктивну дійсність і суб’єктивні явища — природно, але помилково. Таке розуміння викликає суперечку ідеалізму з реалізмом, велить вибирати між ними, коли помиляються обидвоє: реалізм помиляється припус' каючи, що предмети є чимось відірваним від уявлень, які ми маємо про ідеалізм же — припускаючи, що могли б існувати уявлення, хоч би й не бул° предметів, що уявляються. Зокрема помилявся Кант, котрий поза явищам*1 приймав ще “речі в собі” і дійшов до того, що те, що пізнаване, стаЛ° нереальним, а те, що реальне, стало непізнавапим.
Під “феноменалізмом” звичайно розуміють погляд, що пізнаємо лише феНО' мени — явища, істинного ж буття не пізнаємо. Погляд Ренув’є був іншиМ’ оскільки, на його думку, існують лише феномени, жодного буття поза ним*1 немає. Тому він дав своєму поглядові трохи іншу назву: назвав його “фен°' менізмом”. Слід зазначити, що це не був агностичний погляд, бо якщо поза явищами нічого не існує, то немає нічого, що було б у принципі непізнаван^ Це був погляд, що йшов у напрямку, подібному до теорії “інтроекції” АВЄ' наріуса і теорії “елементів” Маха.
2. Через постулати віри до метафізики. Знання про явища не є вільні від помилок; вільним від них є лише інтроспективне знання, яке маємо пр° самих себе, бо воно є повністю безпосереднім. Отож завданням філософії с піддати критиці знання про явища, відділити в ньому те, що об’єктивне, в^ того, що тільки суб’єктивне.
Явища ми тлумачимо за допомогою категорій, яких Ренув’є відрізняв дев’ять- Це категорії відношення, числа, довжини, тривання, якості, становлення, причИ^ ності, доцільності, особистості. Всі вони є більш чи менш суб’єктивними, дають безвідносного знання, завжди залишаючи нас у відносності.
Великі філософські проблеми формують радикальні протилежності, вибір між котрими є складним. Ренув’є зводив ці протилежності до шести: річ 1 ідея, скінчснність і нескінченність, необхідність і свобода, розвиток і створені’ щастя й обов’язок, очевидність і віра.
І все-таки, на думку Ренув’є, шлях до пізнання безумовного буття ісиУ6' Є навіть два шляхи: один пролягає через принцип суперечності, другий
142
Через віру. З принципу суперечності — котрий не прийняти неможливо, бо без нього неможливо мислити, — можна вивести певні наслідки, навіть далеко- СяЖні. Передусім Ренув’є виводив з нього (заплутаними міркуваннями), що світ є скінченний у часі та просторі, що складається зі скінченної кількості Радників, чи монад, як їх по-ляйбніцівськи називав. І судив, що в такий сп°сіб своїм новим критицизмом розв’язує метафізичні проблеми, котрі для Кантівського критицизму були нерозв’язними.
Ще більше позитивних результатів у пізнанні буття, на думку Ренув’є, дає вШ Вона є актом волі: такий акт потрібний, бо до визнання істини, як він ТвеРдив, нас ніщо не змушує, і якщо її визнаємо, то тільки через вільний аКт. А такий акт імплікує свободу. Тому слід визнати її існування. Нічого не стоїть на перешкоді тому, щоб її прийняти, і то в світі явищ, а не в ноуменальному, до якого її відсилав Кант, бо в світі явищ з’являються виразні ПеРервності, нові початки. Інша справа, що довести у властивому значенні слова існування свободи неможливо; в неї можна тільки вірити, але маємо Право в це вірити, бо ж вона є постулатом нашого життя.
Звертаючись до принципу суперечності, Ренув’є дійшов до визнання скін- ЧеНності світу, звертаючись до віри, дійшов до визнання свободи, а також до вИзнання існування Бога та безсмертя душі: вони так само становлять потребу Лі0ДИни, є постулатами її віри.
Розв’язуючи метафізичні проблеми через звертання до віри, потреб і посту- латів, Ренув’є пішов шляхом Канта, однак опинився навіть ще далі: постулатам 1 вірі приписав більшу доказову силу, ніж Кант. Цей метод дозволяє його ^еїафізику вважати різновидом критичної метафізики, що, принаймні до певної МіРи, гармоніює з мінімалістською епохою.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Теорія феноменів, теорія скінченності світу, теорія свободи ось основні тези філософії Ренув’є. Почав із критики пізнання, а закінчив метафізикою. Дійшов у ній до звичних тез: існування Бога, безсмертя ^УПіі, свободи волі. Але дійшов до них за допомогою незвичних аргументів. п°го аргументи — через їх волюнтаризм, практицизм, фідеїзм — становили Мотив, незвичний в інтелектуалістському, сцієнтистському XIX столітті.
ВПЛИВ. Ренув’є не викладав у жодній школі та не мав безпосередніх Учнів Проте під його впливом перебували чільні філософи Франції: О. Амлен If історики В. Брошар і В. Дельбо. За кордоном також мав палких читачів.
еред них був і Вільям Джеймс: читання творів Ренув’є зробило його філосо- фом. Джеймс перейняв від нього і концепцію явищ, і метод обґрунтування !^етафізичних істин практичними постулатами. З концепції явищ зробив теорію ^Истого досвіду”, а з методу практичних постулатів — “прагматизм”. Через ^еймса думка Ренув’є впливала навіть і на тих, хто ніколи не чув про ІСнУвання цього мало популярного філософа.
3 ІНШІ ФРАНЦУЗЬКІ МЕТАФІЗИКИ. З
ЄнУв’є, найбільшу роль відіграло троє:
тих, котрі діяли одночасно з
143
1. Альфред Фуї (1838—1912), професор у Бордо і Парижі, потім протягом багатьох років проживав на Рів’єрі, був плідним і оригінальним філософом» який ішов власними шляхами. Намагався, як казав, “спустити ідеї Платона 3 неба на землю” і в такий спосіб узгодити ідеалізм із матеріалізмом; судив же» що це зробить, надаючи ідеалізмові практичного забарвлення, оскільки думки є силами, що не залишаються без виливу на наше життя. Вже сама думка про свободу породжує в нас постанови, а разом із постановами сили, і робить це незалежно від того, чи істинним є індетермінізм. Цією доктриною “ідей' сил” (idées-forces) Фуї створив волюнтаристську антиінтелектуалістську відміну ідеалізму. Вона (подібно як метафізика Ренув’є) не була симптоматичною для його епохи, а стала радше передвістям тієї, що прийшла пізніше.
Натомість застереження Фуї про те, що в метафізичних питаннях резуль' тати можуть бути тільки гіпотетичними, було якраз в дусі епохи. Але, всупереч більшості сучасників, він не вважав, що ця обставина велить відмовлятись від метафізики. Можливих метафізичних систем є багато; Фуї твердив ^ послуговуючись актуальним на той час поняттям, — що вони ведуть мі# собою “боротьбу за існування” і кращою є та, котра більше узгоджується 3 наукою. З поступом науки для систем залишатиметься щораз менше місця» проте вони будуть завжди.
2. Жан-Марі Ґюйо (1854—1888), пасинок і учень Фуї, який з дитинств хворів сухотами і рано пішов із життя, спромігся, незважаючи на це, розвИ' нути синтетичний філософський погляд. Основним ПОНЯТТЯМ ДЛЯ НЬОГО буЛ° поняття життя та його повноти: це було ніби відбиттям тогочасного розквіту біології. Ґюйо розвинув свій погляд головним чином у сфері етики («Morde anglaise contemporaine» (1879) та «Esquisse d'une morale sans obligation ni sanc' tion», 1885), естетики {«Les problèmes de l'esthétique contemporaine» 1884 і «L'art du point de vue sociologique »y 1889) і релігії («L'irréligion de l'avenir», 1887).
Ґюйо твердив, що найпервиннішим потягом людини — як кожної живої істоти — є потяг до активності, експансії, посилення життя. Це мета, до якої ми природно та інстинктивно прямуємо. Етика не може і не потребує вказУ' вати нам інші цілі, ніж ця; її завданням є тільки визначення засобів, що Д° неї ведуть. Отже основа етики біологічна. Її головним наказом є жити якнай' повніше. А тому слід жити суспільним життям, бо воно найповніше. І хоча людину не зв'язують жодні обов'язки, їх слід витворювати, нормувати собі ними життя, бо в них його повнота знаходить вихід.
І в мистецтві ми не шукаємо нічого іншого ЯК ТІЛЬКИ ПОВНІШОГО ЖИТТЯ- Помилкою є трактування естетичних переживань як безкорисливих. Мистецтв0 та естетичні переживання постають із повноти життя і мають цінність лйіВе настільки, наскільки їй служать. І гак само все інше: суспільство, релігія.
Ґюйо ще більше, ніж Фуї, був самостійним і самотнім мислителем. ЙоГ° погляди у своїх основах були пов'язані з науковими здобутками епохи, аЛ° щодо філософської тенденції були від неї досить далекими.
3. Жюль Ляшельє (1832—1918), маловідомий ширшій громадськості, натО' мість у спеціалістів викликав найбільше захоплення з усіх французьких філосО" фів тієї епохи. Був в опозиції до обох панівних у той час у Франції напрям'
144
К1В: До позитивізму, бо не порушує властивих проблем філософії, і до офіцій- н°го ідеалізму Кузена, бо є паперовим. Ляшельє не вважав себе оригінальним ^ислителем, по суті продовжуючи лінію Мена де Бірана та Равессона; значно оільще, ніж Фуї чи Ґюйо, відповідав французькій традиції. Його філософією 0УВ “спіритуалістичний реалізм, для котрого всіляке буття є силою, а всіляка сила — думкою”. Однак в дусі свого часу приймав усезагальний детермінізм: 0ез нього природа була б узагалі незрозумілою. Але спромігся довести, що це Тільки поверховий аспект буття, глибше ж є життя, дух, свобода. Поряд із Детермінізмом потрібна ще одна основа, бо причинні ланцюги, не узгоджені Між собою, дали б випадковий та хаотичний світ — тимчасом світ цілісний і 1 аРМонійний. Бачачи його гармонію та красу, проникаємо глибше в його природу, ніж пізнаючи його істини.
Ляшельє мав високі вимоги щодо точності мислення, і в той же час його Власні метафізичні концепції не піддавалися точному витлумаченню. Це напев- Не було причиною того, що, хоча жив довго, написав мало; шукав у філософії погляду на світ, а писав трактати на спеціальні теми; був метафізиком за Характером, а займався головно логікою. Це був ніби компроміс з епохою, що Мала інші прагнення та переконання, ніж він. Підтримував спіритуалістичну Фадицію у найтяжчі для неї роки, і то успішно: філософію духу, свободи й Лі°бові передав Берґсону.
TEH І ГУМАНІТАРНІ НАУКИ ПОЗИТИВІЗМУ
Позитивісти, хоч найбільше цінували природознавство, проте немало займався гуманітарними науками, зокрема історією. У цій ділянці погляди тодіш- Ньої епохи у Франції найвиразніше сформулював Тен.
ЖИТТЯ. Іпполіт Тен (1828—1893) походив із провінції, але вчився в 1аРижі в Ekole Normale. Там здавали собі справу з його здібностей, але ГаРмонії між ним і професорами, котрі належали до старої спіритуалістської Д^оли, не було і... Тен провалився на кінцевому іспиті, а потім був пригачений вчителем у провінцію. Однак він швидко збунтувався: повернувся Ло столиці, покинув учителювання та розпочав письменницьку діяльність, ВіЛразу здобувши успіх. Мав філософську освіту та зацікавлення, проте чистою ф!Лософією займався небагато: радше брався за роботи з літературної критики Та історії, котрі трактував філософськи. Тен швидко здобув собі ними розголос Широкий вплив. З 1864 р. був професором історії мистецтва в паризькій Ї^Колі мистецтв. Якщо не брати до уваги недовгі труднощі в молодості, життя Иог° пройшло гладко, особливо останні роки, — щасливі, спокійні та повні ^ави. За натурою був, однак, людиною понурою і залишився таким до кінця. ав складну натуру: був позитивістом, але предметом його уподобань лишався Страктно та трансцендентно мислячий Спіноза; був естетиком та істориком ^истецтва, котрий досліджував красу речей, але улюбленим автором називав Уиорого стоїка Марка Аврелія. Складність його натури проявилась також і в °Го поглядах.
145
ТВОРИ. Тен розпочав свою філософську працю з критики еклектично- спіритуалістичної філософії, яка панувала у Франції від часів Кузена {«Les philosophes classiques du XIX s. en France» 1857); був одним із тих, хто найбіль- ше спричинився до її подолання. Пізніше писав книжки більш спеціального характеру — естетичні, психологічні, історичні. Основною його естетичною роботою була «Philosophie de Part», котру видавав у томах з 1865 р. Основною психологічною роботою була «De Pintelligence» (1870). Війна* 1871 року зверну' ла його на етичні та історичні студії, плодом яких був великий твір: «Les origines de la France contemporaine», вИ томах, 1875—1893. Його праці насправді лише у невеликій частині були суто філософськими, однак, як писав перед смертю, завжди був прив’язаний до філософії, тобто до міркувань про сукуП" ність і основу речей (l'ensemble et le fond des choses). Його зацікавлення та компетенція поширювались головно на сферу гуманітарних наук. Його пере' життя, як сам казав, “були радше пережиттями митця, ніж філософа”; завдяки цьому його філософія мала інший відтінок, ніж філософія більшості позИ' тивістів, які визнавали передусім, або й виключно, природничі науки.
ПОПЕРЕДНИКИ. Тен мав, як на француза XIX століття, винятково численні інтелектуальні зв’язки із закордоном, з філософами чужих країн. У ранні роки захоплювався Спінозою, Шеллінґом, Геґелем, і ще 1870 р. разом і3 Ренаном закликав французів збирати кошти на пам’ятник “великому” Геґелеві в Берліні. Говорили, що Тен був залежним від цих мислителів: дійсно, перейняв від них один мотив, але тільки один, а саме детермінізм, переконання про всезагальну закономірність та необхідність подій. Однак це був тільки один з мотивів його філософії, і до того ж лише один із багатьох мотивів самого спінозизму чи гегельянства, основні ж їхні мотиви — метафізичні ^ були йому чужими.
Позитивістом він став, ознайомившись із творами Мілла. 1863 року присвятив йому спеціальну книжку «Le positivisme anglais». У той час Тен писав: “Єдина оригінальна й жива філософія в Європі є сьогодні в Англії, а Бейн» Спенсер і особливо Мілл є її основними представниками”. Під впливом англійців, а також Кондильяка, а не Спінози й Геґеля, написав свою психологічну працю. З Контом ознайомився відносно пізно — лише 1860 р. ЩоД° його філософії мав застереження, закидав йому догматизм, проте судив, частина його доробку є непорушною і що вона — як писав у 1864 р. — в завоювала Європу.
Тен мав численні оригінальні помисли, але ще більше мав здібносте# знаходити та запускати в обіг ідеї інших людей. І був свідомий цього: пр° свою історіософію, напр., казав, що лежала на землі з часів Монтеск’є, а ві# не зробив нічого — крім того, що підняв її.
ПОГЛЯДИ. 1. Методологія. Тен був позитивістом і цінував виключи0 факти. Але цінував їх в особливий спосіб: ніби в реакції проти великих іДеІ* метафізики привілейоване місце у своїй методології надавав дрібним фактам- судив, що на них спирається наука, однаково як історія, так і природознавство’
146
великі катаклізми й великі чини, а дрібні, щоденні події формують куль- ^УРУ, керують історією. Про нього говорили, що створив “мікроісторію”, що и°го заслуги в ділянці гуманітарних наук споріднені заслугам Пастера, бо й т°и вникав у світ мікроструктур. “Зовсім дрібні факти, лише добре дібрані та Штотні, є сьогодні єдиним матеріалом знання”. Поза ними починається брехня Та °мана. Натомість добре, щоб учені бачили їх у збільшеному вигляді, а саме таким чином вони виступають у патології — і тому Тен став одним із піонерів °ПеРтя нормальної психології на патопсихології, котре вирізнило французьку НаУку XIX ст.
Належав до тих рідкісних мислителів, які лояльно висувають застереження Ло власних поглядів. У науці робив наголос на факти, але, з іншого боку, випереджуючи пізнішу критику поняття наукового факту, вказував, що це Поняття не є таким простим, як собі уявляли легковірніші позитивісти. Те, називаємо фактом, є в кінцевому підсумку “довільним зрізом дійсності, П^тучною групою, котра ділить те, що сполучене, і сполучує те, що розділене”. ^Шов навіть далі: писав, що, “власне кажучи, факти, ці малі ізольовані клап- гИки не існують, або існують тільки для нашого зору”. І твердив, що реальнішими за факти є загальні закони, хоча нам вони видаються абстракціями.
2. Психологія. Факти та закони, що ними займався Тен, були переважно Психологічними. Сам говорив, що завжди займався тільки психологією — якщо Не чистою, то пристосованою до тлумачення історії.
u Основною його психологічною концепцією було трактування розуму як потоку відчуттів та імпульсів”. Його психологія обходилась без понять суб- Стпнціальної душі та сталого Я, була свідомо атомістичною, розбивала психічне *Иття на відчуття та імпульси. З цієї точки зору була характерною для епохи [а гармонійно поєднувалась із концепцією зовнішнього світу, в котрому Тен Нчив також множинність, дискретність, плинність, l’écoulement universel Світ Ув для нього “рядом метеорів, котрі спалахують тільки для того, щоб зараз згаснути”.
Тен проповідував теорію психологічного атомізму й варіабілізму, але сам плазував на явища, що свідчать проти неї. Виводив, що кожна ідея, утворивсь У розумі, прагне до того, щоб стати моноідеєю, щоб опанувати розум. А пкіцо так, то розум якраз не є сукупністю взаємонезалежних атомів. Кожна Ліодина має певну “провідну властивість” (qualité maîtresse), що визначає всю її Натуру ТВорить в’язь її розуму й забезпечує йому єдність. У загальній психо- Логії Тен ставив наголос на атомістичній та механічній будові розуму, натомість У Прикладній розвивав теорію “провідної властивості”. І нею вплинув найбільше. І4 3. Теорія культури. Тен відомий тим, що форми культури пояснював СеРедовищем”. Може здатись, що займав щодо них позицію соціолога. Проте не так: зважав лише на індивідів. Соціальна група не містила для нього Ніч°го поза індивідами й тим, що є в індивідах; індивід, а не суспільство, був ^Ля нього чинником культури та історії. “Все діється через індивіда”, — писав Він- “По суті справи нема ані мітології, ані мов. Є лише люди, котрі добирань слова й образи. Мова, законодавство, катехизм — це тільки абстракції; ІІ0вна й цілковита дійсність — це діюча, тілесна й видима людина”. Отже
147
займав індивідуалістську позицію, що залишала небагато місця для соціології- Він ще не володів розвинутим почуттям своєрідності соціальних утворень- Одиничні факти бувають подібні між собою: люди подібно говорять, подібно вірять, подібні речі вважають добрими; судив, що це і тільки це становить підставу для того, щоб говорити про “суспільні” факти. Не брав до уваги, шо багато речей відбувається ніби понад головами індивідів. Займався суспіль' ством, але не з оригінальної суспільної точки зору; групи творилися для нього за психологічними, а не соціальними законами.
У тих часах соціальну позицію займав Маркс, але не Тен. Маркс був іДе на самоті, а Тен виражав свою епоху, котра хоч і почала вже розвивати соціологію, але назагал ще не знала суспільних законів, відмінних від психоло' гічних.
Його трактування культури та історії було індивідуалістським, однак не в тому сенсі, що у Карлайла; історію творять індивіди, але не виняткові індИ' віди, а численні, звичні, пересічні, подібні один на одного. “Найбільш творчий з умів майже нічого не творить; його ідеї є ідеями його епохи, а те, що його геній у них змінює чи до них додає, становить дуже небагато”.
4. Історія. Найбільше Тен працював над історією. Трактував її, по-перШе> психологічно у а не соціологічно. “Історія є по суті проблемою психології”, ^ писав Тен.
По-друге, трактував її нееволюційно: не бачив у ній неперервності, постіИ' ного розвитку, поступу. Судив, що історія просувається стрибками. “В рідки* проміжках часу людський розум відновлювався і, ніби після землетрусу- з’являлися покоління безбатченків, після чого людський розум, так само ЯК природа, вже тільки повторював свою справу й жив наслідуючи самого себе - Цей погляд був близький до того, котрий у XX ст. названо “катастрофізмом •
По-третє ж, Тен трактував історію натуралістично. Час відігравав, на його гадку, надзвичайно малу роль, і через те історія людей наближалась Д° “натуральної історії”. У природі речі мають свою сталу структуру, незалежно від часу, в якому з’являються, і Тен судив, що так само є в історії. “Слід, писав він, — впорядковувати події згідно з їхніми законами, а не згідно з датами”. На цьому тлі дійшов до деталізованої концепції “всезагальних фактів (faits généraux), тобто таких фактів, які виражають загальні закони і мають понадчасовий характер. Знаходження таких фактів вважав властивим завдання^ історії. Тому нічого дивного, що в історії хотів застосовувати методи й поняття природознавства, зокрема біології. Думка про те, що історія може бути наукою іншого роду, з іншими завданнями, була ще йому чужою.
Провідні поняття історії були для нього ті ж самі, що й у біології. Üe були поняття типу, виду, класу, позаяк вважав, що завданням історії є зістав' лення подібних фактів, формування з них груп. Це є завданням як природий" чих наук, так історії. Дослідження історика, як і натураліста, є по суті завжДй класифікуванням явищ, виокремленням у них типів. Тен зайняв позиції0 типологічного розуміння науки, яке водночас було і морфологічним. Бачаяй завдання науки у встановленні типів, мусив робити наголос на спільній фор^1 явищ. “Форма — це для мене істотна річ”, — писав.
148
Трактування Теном історії значною мірою відповідало духові його епохи. Для неї було типовим психологічне та натуралістичне пояснення, наближення історії до природознавства. Натомість зовсім інакше було з нееволюціоністсь- Ким, перервним трактуванням: воно не відповідало ідеям Дарвіна та Спенсе- Ра> я радше передвіщало XX століття. Те саме можна сказати й про типоло- Г1чне і морфологічне трактування, яке більше узгоджувалось з арістотелівською Традицією і з поглядами, що мали з’явитись у XX столітті, ніж із тими, котрі Переважали в добі позитивізму.
5. Теорія мистецтва становила найбільш відому частину доктрини Тена. А найбільш характерною її ознакою був натуралізм, причому подвійний.
1- Найперше, мистець продукує свої твори так само, як природа свої: мис- ТеЦтво не треба протиставляти природі, його належить розуміти власне па яодобу природи. Це означає розуміти його як необхідну, як говорить детермі- Нізм, річ. “Тут, — писав Тен, — як і всюди, виключно проблема механіки. Рстаточний результат цілковито визначений величиною і напрямком сил, котрі й°го витворили”.
Якщо ж мистецтво різних часів, країн, митців має різні риси, то з огляду На три чинники: раси, середовища та моменту. Ці три чинники (найпопу- лярніша з ідей Тена) він трактував дуже широко. У понятті “раси” подавав
внутрішні сили митця, у понятті “середовища” — всі сили, що діють на Нього ззовні, а в понятті “моменту” — розгін, уже отриманий історією, вплив Усього, що було досі, на те, що є тепер. При такому широкому розумінні тих винників розвитку інших уже дійсно бути не могло. Правда, Тен говорив ТаКож, що риси мистецтва залежать від “провідних властивостей” митця, але H1 властивості формуються власне під впливом раси, середовища і моменту.
2. По-друге ж, теорія мистецтва Тена була натуралістичною в тому сенсі, н*0 розуміла дію митця як відтворення природи. Цю стару естетичну доктрину трактував зрештою дуже широко — майже так, як колись Арістотель. Мав на ^Умці відтворення не всіх властивостей природи, а тільки суттєвих, і додавав, 4*° коли природа недостатньо їх уявнює, то мистецтво мусить це зробити за
Тен вважав, що цінність твору мистецтва залежить не тільки від того, як Він відтворює, але також від того, що відтворює: тимчасові чи тривкі, повер- х°ві чи глибинні властивості.
вплив. Тен писав легко, ефектно й на животрепетні теми; мав, як г°ворили, “дар драматизування абстракцій”. Його читали не тільки вчені, і Завдяки цьому він здобув величезний вплив, передусім у Франції, а через Францію в цілому світі. Вплив його дійшов до піку бл. 1860 р., відтоді був взнаним теоретиком “молодого мистецтва”. Цікавив усіх, про нього писали Чільні філософи епохи, як Мілл, Равессон, Ренан, Вашро, Фуї, Ляшельє, Гісихологи, як Жане, природознавці, як Бертело, історики, Сорель і Сеньобо, с°Ціологи, як Дюркгейм, економісти, як Леруа-Больйо, політики, як Морра, чравники, як Ломброзо, історики літератури, як Бранд, Брунетьєр, Ґ. Парі, хРитики, як Сент-Бьов і Леметр, митці, як Вйоле-ле-Дюк, літератори, як Ґотьє, 0ля, Бурже, Франс, Ґонкури, Баррес. Мав вплив у Франції на найвідоміших
149
істориків, літературних критиків (Брунетьєр та Леметр), істориків мистецтва (Фромантен), психологів (Жане). Схиляв спеціалістів до філософії і водночас філософів до спеціалізації та науковості.
Вплив його не обмежувався теорією мистецтва та літератури, а охопив саме мистецтво й літературу. Початки реалізму, поява Курбе в малярстві та Дюма- сина в літературі були стимулом для теорії Тена, але потім його теорія стала стимулом для посилення реалізму в мистецтві та літературі.
Найяскравіше ідеї Тена застосовував Золя у романах 1871 — 1891 років, намагаючись у них тільки описувати істинну людину та її властивості, визначені середовищем. “Коли я мав майже 25 літ, — писав Золя, — перечитав Тена, котрий збудив у мені теоретика-позитивіста”. Ідеї Тена він сприйняв аЖ надто беззастережно, і через те невластиво: хотів писати “експериментальні” повісті, засновувати мистецтво на експериментах, як у лабораторіях, викликати факти, що втілюють загальні закони, а отже грати роль ученого, а не митця. Це затирання граней між красним письменством та науковим трактатом було зрештою характерним для всієї епохи та її філософських засад. Золя не був відособлений; так само Ґонкури (у повістях з 1884 р.) намагались давати тільки “документи” життя без ретуші. І Бурже у своїх романах провідне місце надавав пошукам впливу раси, середовища і моменту. За романами, написаними під впливом Тена, з’явились романи англійські, скандинавські, російські, польські, які відіграли таку велику роль у культурі епохи і були не менш істотним свідоцтвом її світогляду, ніж філософські доктрини.
ОПОЗИЦІЯ. Тен часто перебував у колізії з власними поглядами. Вагався між суб’єктивістською та об’єктивістською орієнтацією; культ Спінози поєднуй вав із культом Мілла; висловлювався за соціологічне трактування явищ, я враховував лише індивідів; розумові явища трактував як результати дії атомів і водночас твердив, що вони є органічними цілостями; цікавився тільки людиною, але людину трактував як фрагмент природи, був, як писав .їм. “аматором моральної зоології”. Не поглибив у кінцевому підсумку жодної концепції, зате дав ніби конспект найрізноманітніших концепцій своєї епохи. За одні риси його філософії його критикували позитивісти, за інші — противники позитивістів.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Тен вважав, що людина та її культура підлягають тим самим законам, що природа. “Вади й чесноти є такими самими витворами, як сірчана кислота чи цукор”. Так само натуралістично трактував мистецтво: тлумачив його через расу, середовище і момент. Культура була для нього психологічною проблемою, а психологія — проблемою природничою. Під його впливом витворилося оманливе переконання, що історія і мистецька та літературна критика мають послуговуватись такими ж методами, як природознавство, що можуть робити синтези думки й суспільного життя так, як ХІМІЯ синтезує тіла.
Всі ці погляди Тена були у своїй основі позитивістські та сприяли успіхові позитивізму. Але разом з тим у його філософії були інші вихідні твердження, такі як нееволюційне трактування історії чи типологічне трактування науки.
150
Погляди його не зовсім відповідають звичному поняттю позитивізму. Це походить із того, що: 1) більшість позитивістів займалась природознавством, Він же — гуманітарними науками, і це впливало на його спосіб мислення; 2) будучи одним із творців позитивізму, він сформувався іще до нього і зберіг СЛ1ДИ давнішої епохи, в той час коли найтиповіші позитивісти народилися вже За панування позитивізму й іншої позиції не знали; 3) будучи оригінальним 1 Живим умом, мав багато концепцій, котрі не можна було втиснути у ту просту формулу, якою був позитивізм. І нарешті: позитивізм мав різні відтінки. Тен належав до тієї ж епохи і, в принципі, до того ж табору, що й Конт і Спенсер і Пірсон, Лянґе і Мах, однак мав багато окремішніх рис, проявив інші властивості, інші можливості мінімалістського табору. Те саме стосується й Ренана.
РЕНАН І СКЕПТИЦИЗМ У ПОЗИТИВІЗМІ
Єдиною вірою позитивістів була наука, у випадку ж її втрати їм залишався тільки скептицизм. Він і став долею деяких із них, зокрема Ренана — одного 3 провідних гуманістів тієї епохи.
ПОПЕРЕДНИКИ. Скептичний гуманізм виявлявся у Франції віками і виробив три основні тези: скептичну, песимістичну та гедоністичну.
1. Про світ, в якому живемо, нічого певного не знаємо й не можемо Знати — тому не варто ним займатись. 2. Займатись варто тільки людиною; алє про неї також знаємо небагато, а те, що знаємо про неї та її долю, невтішне. 3. Отже нам залишається єдине — не вникати в глибші істини і Дальші перспективи існування, тішитись проминальними хвилинами життя.
У XVI столітті, в добі Відродження, на першому плані опинилась перша теза — скептична, і третя — гедоністична; так було особливо у засновника всієї течії Монтеня. У XVII і XVIII століттях їхнє місце зайняла друга теза - Песимістична. У XVII ст. головним її виразником був Лярошфуко, у XVIII — Вольтер. Песимізм Лярошфуко торкався зокрема людської природи, її слабкості, егоїзму, дріб’язковості; песимізм Вольтера торкався людської долі, неспра- ведливості та нещастя, що панують у ній. Врешті у XIX ст. та сама скептична гУманістичиа течія повернулась у добі позитивізму, породивши Ренана. У нього аКцент робився знову на першій тезі — скептичній і третій — гедоністичній.
ЖИТТЯ. Ернест Ренан (1823-1892) розпочав своє навчання в духовній семіиарії, але залишив її йде до закінчення. Присвятився науці, а саме історії, °собдиво дослідженню початків християнства. Вчені твори уславили його прізвище, а спопуляризувало його — хоча й із певним присмаком скандалу — <<Життя Ісуса» (1863), що трактувало Христа як найдосконалішого з людей, але тільки як людину. Наукові заслуги принесли йому за III Республіки Високу посаду директора паризького Колеж де Франс. Особиста релігійна кРиза, а потім політична поразка Франції 1871 року спричинили його скептицизм та песимізм. Орієнтація Ренана, скептична й песимістична, але погідна
151
й іронічна, тоді видавалася багатьом наймудрішим ставленням до життя, позицією, найбільш гідною для людини. Ним захоплювались однаково як У наукових колах, так і в салонах; його скептицизм справляв тим більше вражен- ня, іцо виголошувався славним ученим, а виражався у блискучій літературній формі. Його 8-томна «Історія початків християнства», видана у 1863—1883 роках, і 5-томна «Історія жидівського народу» 1888—1894 років вважались і вважаються, незважаючи на не одну ризиковану гіпотезу, найзнаменитішими творами синтетичної французької гуманітарної науки. Був істориком, а передо- всім філологом; його оригінальність полягала в тому, що складні проблеми історії, особливо історії релігії, розв’язував за допомогою філософських розмір' ковувань. Філософія ж була для нього радше відпочинком після спеціальних наукових студій і особистим іспитом совісті. Вона не мала позитивних результатів, але була найдосконалішим виявом недовірливої епохи та недовірливого інтелекту.
РОЗВИТОК. Думка Ренана пройшла ряд стадій. 1. Перші його переконання були далекими від скептицизму. У молодості писав: “Є абсолютна істина й абсолютне благо. Слід вірити в перше і плекати друге”. Абсолютну істину та благо він тоді розумів релігійно. 2. Із семінарії вийшов уже без релігійної віри, натомість ще із сповненою ентузіазму й оптимізму вірою в науку, що й виразив у 1848—1849 рр. в роботі «L'avenir de la science» (опублікованій аЖ 1890 р.). Був тоді типовим позитивістом: його нова віра була найприроднішоЮ в добі позитивізму. Але й вона довго не затрималась у його недовірливому розумі. Скидаючи разом з іншими людьми тієї епохи давню віру, вбачав хиби й у новій їх вірі. 3. Втративши віру в науку, вже не мав жодної, йому залишилося тільки іронічне та зневажливе ставлення до світу й життя. Д° цього періоду належать його «Dialogues et fragments philosophiques», писані 187 t опубліковані 1876 p., а також «Філософські драми» (1878—1886). 4. На схилі життя, 1888 р., написав щось на зразок філософського заповіту, «Examen de conscience philosophique». У ньому став скептиком навіть щодо скептицизму! щоб бути справді обережним, то слід не просто сумніватись, а вагатись між сумнівом і вірою. Але іронії мав уже менше. І хоч непослідовно, але лояльно, всупереч своїм теоріям, визнавав, що існують все-таки речі цінніші та важливіші за інші: любов, релігія, поезія, чеснота.
Протягом життя Ренан переформовував також свої суспільні вірування: від віри в демократичні ідеали, через віру в людську еліту, до розчарування та втрати бажання організовувати людство.
ПОГЛЯДИ. 1. Джерела скептицизму. Скептицизм Ренана виріс із розчарувань у науці, передусім в історії (яку докладно знав із власних досліджень) і філософії. Історичні дослідження відкрили йому очі на те, скільки тут е неуникних помилок, оман, фікцій. Дали йому зрозуміти також те, що в ній, так само як у природі, все перебуває у становленні, вічній зміні. І це переконання стало, як сам казав, основою його світогляду. А його довіру Д° філософії підірвала передусім спіритуалістська філософія, що панувала У Франції та проходила у той час еклектичний і догматичний період стагнації'
152
EPHECT PEHAH
Її доведення існування Бога й душі, котрі походили переважно ще від Декарта, були явно недостатніми. І натуралістична філософія не здавалась йому досто- вірнішою від спіритуалістичної, хоч вона й слушно твердить, що всі явища належать до одного природного порядку і що в світі немає нічого надприродного й нічого абсолютного. Спіритуалізм і натуралізм — лише ці філософії дають погляд на світ. Тому Ренан казав: “Живемо вже тільки тінню тіні; чим житимуть люди, що прийдуть після нас?”
Ренан, зрештою, не докладав зусиль, щоб знаходити аргументи на користь скептицизму, як це робили античні пірроністи. Недостовірність усього була для нього такою достовірною, що не вимагала доведення. Вважав, що доводити повинен той, хто твердить, що володіємо достовірним знанням, хоча доведення навести не може — це і є аргумент скептика. Проблемою для нього була не недостовірність знання, а те, які наслідки для життя випливають із цієї недостовірності. Як із цим жити? — ось що було для нього властивою проблемою філософії.
2. Бути лише глядачем. Ренан вважав, що найправильнішою концепцією є: не пробувати нічого вирішувати й кудись втручатись, поводитися стосовно явищ пасивно, бути тільки глядачем. “Першим обов’язком щирої людини є не впливати на власні погляди, а дозволяти натурі, щоб відбивалася в ній як У фотокамері, й у внутрішніх битвах, які точаться в глибині свідомості, брати участь тільки в ролі глядача”. Або — як казав також, вживаючи інше порівняння — слушно чинить той, хто думкам та почуттям дозволяє тільки проходити перед очима, як у калейдоскопі.
Людина не може пізнати істини, але може уникати хиби, запобігти омани. Дошукуючись сутності буття, може знайти порожнечу — тому краще не ШУ" кати. Речі, котрі людина приймає всерйоз, можуть виявитись “злим жартом”» тому краще нічого всерйоз не сприймати. Кожне твердження ризиковане тому найкраще нічого не твердити. Самому врешті-решт можна ризикувати» але принаймні з огляду на інших слід бути обережним. Найобережнішим е той, хто приготувався до всього, ad utrumque paratus, а отже навіть до того» що світ — це серйозна справа, а не тільки до протилежного. Бо всю0 натрапляємо на нескінченність, а відносно нескінченності нема нічого немоЖ' ливого. Тому найбільш слушним є не зважуватись навіть на сумнів, не вибир3' ючи не тільки між різними вірами, але навіть між вірою та сумнівом. З непевності та недосконалості, в якій живемо, слід здавати собі справу, але ие треба проти них бунтувати. На недосконалість світу Ренан дивився подібно як Шопенгауер, але бунтівний песимізм останнього видавався йому наївним- Іронія є правильнішим ставленням до світу, ніж бунт.
3. Аморалізм і гедонізм. Ніщо не свідчить про те, що одна мета краШа від іншої. Тому кожен має право вибирати таку, яка йому підходить. І безглу3' до приносити жертви задля будь-якої мети. Моральна мета, чеснота тут такоЖ не виняток. “Чеснота є особистим задоволенням, але рекомендувати її іншим хто ж би відважився?” Це була позиція, що піддавала сумніву не тільки ту чи іншу, але будь-яку мораль, саму різницю між добром і злом.
Ренан гадав, що така теорія на практиці не підриває моралі, “бо з нічого доброта не виростає певніше, ніж із розчарування й усвідомлення, що #а
154
Цьому світі годі сподіватись чогось серйозного, ніщо не має глибшої підстави, ж залишається у цій абсолютній руїні? Злість? Ах, не варто бути злим.” Наслідком був гедонізм. Якщо немає іншого блага, то залишаються ще вдоволення життя. З них Ренан по-епікурейськи найвище цінував пасивні вдоволення, задоволення глядача. Найбільшою насолодою є втішатись видови- Щем, яке являє світ, не намагаючись ані проникати в його сутність, ані ^Ручатись у його розвиток. “Тіштеся світом таким, який він є”, — писав ЄНан- Позиція глядача особливим способом багатократно збільшує задоволен- їїя* Насолоджуємося всесвітом з якимсь таким загальним почуттям, котре є причиною того, що ми тужимо в сумному місці та радіємо у веселому.
Днаково тішусь світськістю людей світських, святістю чеснотливих, роздумуваннями вченого, суворістю аскетів”. І врешті-решт жити може бути пРиємно, і навіть можна пошкодувати, що маємо таке коротке життя. “Що ^°Же бути жахливіше, ніж неуникна частковість кожного життя? Ах, чому ж Маі° тільки одне життя, чому не можу охопити всього?” На собі самому Ренан ПеРевірив успішність своєї життєвої позиції: “Не припускаю, — занотував він У своїх спогадах, — щоб багато істот були такі щасливі, як я”.
4. Організування людства. Попри свій скептицизм, Ренан увесь час гіовер- Іався до питання: чи в житті немає все-таки якоїсь цілі, котра надавала б Ц°му сенсу і до якої варто було прагнути? Відповіді, які знаходив, його не ВаДовільняли, і він відкидав їх одну за одною. Спочатку бачив мету в добро¬
буті
загалу, потім закинув ту демократичну віру. Почав припускати, що метою,
До
якої варто прямувати, є панування розуму, а цьому може служити тільки ^Велике коло людей, еліта, генії, оті вершинні “десять тисяч”, як говорив енан і як за ним почали говорити інші. Маса є лише ґрунтом, на якому 00ни виростають, і для їх зростання потрібне, на жаль, знедолення мас. Коли ^аса Доходить до влади, раціональність життя знижується.
„ ^ свої останні роки Ренан покинув і цю теорію, взагалі розчарувався в
°Рґанізації майбутнього людства”.
Ставлення до релігії. Багато скептиків, відійшовши від знання, знаходи- вихід у вірі. У Ренана все було інакше: його скептицизм більше поціляв у вФу та релігію, ніж у знання. Тому й став у XIX ст. уособленням духу ^Релігійності. Проте його іррелігійність була нового типу. Досі бувало так: 0 найбільша увага до релігії, або її безоглядне засудження; або ставлення Неї віруючого християнина, або Вольтера; релігія трактувалась або як спра- а Божа, або як звичайна людська корисливість. Ренан же, втративши віру, еР*г до неї повагу.
Подібно як філософи XVIII ст., Ренан твердив, що релігія є чисто люд- ^ЬКоїо справою, намагався це показати науково: історично, філологічно. У р Ук°вій картині світу для неї місця нема: або закони природи, або об’явлення. елігію можна витлумачити психологічно без звертання до надприродних нНиків, і це є найсильнішим аргументом проти неї. є Однак вона якнайменше є справою корисливості, вигадкою священиків. Бог ^Категорією ідеалу”, релігія — “красою морального порядку” і задоволенням Рольного інстинкту людства. Вона задовольняє його краще, ніж філософія,
155
бо філософський ідеалізм доходить тільки до декого, а релігійний — до всіх- Релігія є людською справою, але найшляхетнішою з людських справ. І хоча жодна релігія не є істинною, проте кожна є цінною, якщо її правильно розуміють. Ренан поборював релігію не менше ніж Вольтер, але боровся тако# і з вольтер’янським духом: із ненавистю до релігії. А поборюючи його, шири13 дух толерантності, розуміння, миру. Ця позиція узгоджувалась із настроями епохи: подібною була, напр., у Лянґе. Зрештою, вже у XVIII ст., за часів Вольтера, випереджуючи свою епоху, у розмірковуваннях над “природною релігією подібну позицію займав Юм.
ЗІСТАВЛЕННЯ. “Великою справою нашого покоління, — сказано було Б той час, — був перехід від абсолюту до відносності”. Ренан був власне одним із поводирів цього руху. Особливо наголошував на відносності всіх нор*1 життя. Його думка була безперервним експериментуванням, як жити сереД усезагальної відносності. Вирішення його було таким: можна добре жити навіть у тому відносному світі, якщо його трактувати скептично, не ангажуючись, втручаючись, якщо залишатись глядачем. Така позиція найбільше відповіді людській гідності й водночас приносить найбільше задоволення. Сам, зрештою- не стосував цього до себе: його життя було не життям глядача, а діяльним 1 жертовним життям ученого.
ВПЛИВ. Применшуючи пізнання, Ренан підносив цим роль почуття. І хо4 опинився поза Церквою, навіть у лоні Церкви викликав рух до оновленні Не цінуючи пізнання, поблажливо дивився на неточності та непослідовності 13 мисленні: це теж вплинуло на орієнтацію наступних поколінь. Не ціную1**1 пізнання, тим самим цінував більше саме життя — і знову не без його учас?1 філософія наступних поколінь стала “філософією життя”.
Філософія Ренана, не претендуючи на вченість, відіграла меншу роль 13 історії філософії як науки, але більшу в історії філософії як життєвої позиШ1, Багато представників тодішньої інтелігенції пішли за ним.
НІГІЛІЗМ. З подібних джерел, що й філософія Ренана, виплило те, названо “нігілізмом”: немає нічого, що було б достовірне, безвідносно добре» на чому можна було б засновувати життя. “Колись ми мали гегельянців, тепер є нігілісти, — писав 1863 р. Турґенєв, від якого походить термін, — побачим^- як ви зможете екзистувати в ніщоті, порожнечі, як під пневматичною машиною • Нігілісти були не тільки в Росії, але й на Заході, і не тільки філософська, зЛе так само й художня література представляла життя “без догми”.
ОПОЗИЦІЯ. Доба Ренана, доба скептицизму, нігілізму, адогматизму тр*1' вала недовго: ще до кінця століття явну перевагу здобули інші течії. ВіДтаІ< Ренан зустрівся з опозицією ще на початку століття. Опозиція виході передусім з релігійних кіл — для них Ренан був найгрізнішим ворогом, ^ але також із кіл філософських: від противників релятивізму та скептицизму* Підкреслювали, що Ренан зайняв цю позицію, щоб уникнути ризику, а тйМ'
156
Час°м і ця позиція, — та й взагалі кожна, — ризикована. Ренув’є додавав, що сУМнів і вагання створюють якраз найменше умов, щоб слушно і приємно Керувати життям. Тоді людина припускається помилок зі страху перед помилками, і такою була власне доля Ренана. Найдошкульнішим для Ренана був 3акиД у недостатній послідовності: він говорив про недостовірність усього, а в KlHUi приймав, що нічого немає поза тлінним світом; повинен був не вирішувати принципових проблем, а сам їх на практиці вирішував на користь НатУралізму, фінітизму.
ПОСЛІДОВНИКИ. Наукова форма не пасувала до такої філософії, як енана, і частину своїх думок він виразив у діалогах і драмах. Послідовників ^еРед професійних філософів він знайшов менше, ніж серед літераторів. Йому иШлося передусім про концепцію життя, а це краще може виразити роман, НіЖ науковий трактат. Концепції, джерелом яких був Ренан, розвивали голов- Ним чином три французькі романісти. Як Золя і Ґонкури у формі роману Шїсловлювали концепцію життя натуралістичного позитивізму, так Франс, Чррес і Жід виражали концепцію скептичного гуманізму. Із сюжетних ліній Шіана Франс узяв іронію, Баррес — еготизм, Жід — позицію глядача; згідно 3 Франсом, ніщо в житті не має цінності, згідно з Барресом, її має тільки І1аіиа особа, згідно з Жідом — тільки видовище життя.
1- Анатоль Франс трактував людину як механізм: у її вчинках, ентузіазмі, Шрі є стільки ж свободи, скільки в рухах маріонеток. Усі людські оцінки сУб єктивні: немає об’єктивного ні добра, ні зла. Жоден рай не чекає людину Шсля життя, та й саме життя теж не є раєм, якщо воно механізм без мети, а значить і без сенсу. Але — врешті в ньому можна знайти задоволення, Зберігаючи щодо нього байдужість, дистанцію, іронію. Франс ще посилив Негативні первні думки Ренана; ніхто не мав більш нігілістичного погляду на Світ> ніж він.
2. Моріс Баррес почав із того, що у світі одна річ є цінною й важливою: ЇІаШі власні хвилювання. Щоб їх посилити, треба культивувати власне Я, і це ^ Властиве життєве завдання. Пізніше — доволі детально — поширив поняття
На рід і расу, оскільки з них Я черпає запаси енергії та культури. Через
Баррес відійшов від індивідуалізму й індиферентизму Ренана і став починком націоналізму.
3. Андре Жід також робив акцент на багатоманітності та інтенсивності ПеРежиттів. А щоб їх множити й посилювати, треба визволятися від механізмів
Чизвичаєнь, творити себе самого весь час наново, не втрачати жодної миті ^Иття. “Кожна мить життя неповторна, тому намагайся зосереджуватись вик- Шочно на миттєвостях”. Не зупинятись, не приймати остаточних рішень, нічого
Усталювати. Результатом був моральний атомізм, подрібнення життя па 0їФемі миті, — протилежність того, до чого прагнула величезна більшість ^°Ралістів, а також гедонізм: “У кожному вчинку задоволення, якого зазнаю, Для мене знаком, що я повинен був його здійснити”.
Цих трьох письменників читали мільйони людей, тому вони стали репре- Зевтативними мислителями своєї епохи. Вершина успіху Франса припала на
157
першу, Барреса на другу, Жіда — на третю декаду XX століття. Жоден і3 них не обмежувався теорією у дусі Ренана. Франс, спочатку виразник політик ного індиферентизму, пізніше, однак, прийшов до соціалізму, Баррес став провідником націоналізму, Жід на якийсь час наблизився до комунізму.
«БАНКРУТСТВО НАУКИ». Це гасло було кинуте в останні роки життя Ренана. Першим, хто його проголосив 1888 р., був романіст і критик ПоЛЬ Бурже, і його підхопили інші. Це було схоже на філософію Ренана, але тільки поверхово. Бурже вбачав банкрутство науки в тому, що — як визнають самі вчені — вона пізнає тільки явища, а не остаточну метафізичну сутність речей- У Ренана ж не йшлося про метафізику (для цього він був занадто позитивів том), а тільки про те, що із стверджуваних наукою фактів не випливають жодні виразні життєві норми. Мало того, Бурже робив наголос на недоліках науки для того, аби переконати, що людина мусить знайти опертя деінде: а метафізиці, в релігії. Він не зупинився на скептицизмі, навпаки, прямував Д° догматизму. Попри зовнішні подібності, він був уже провісником іншої епохи, ніж епоха позитивізму, котра породила скептицизм Ренана.
ФАЗА ТРЕТЯ: 1880-1900
1- Філософська орієнтація загалу після 1880 р. не змінилась: як до того, і тепер панували мінімалізм, позитивізм, сцієнтизм. Ще жили й писали єн і Ренан, Авенаріус і Мах, Ріль і Вундт, Спенсер і Пірсон, ще були молоді ^єнтоховський і Охорович. Кількість їхніх прихильників та кількість публіка- ^1И У їхньому дусі не зменшилась, а, навпаки, виросла. Якщо у попередній
Фазі
мінімалістські доктрини мусили ще долати опір, то в цій усякий опір
У^ке був подоланий.
Коротше кажучи, панівна доктрина не змінилась. Різниця полягала лише в Т°МУ, що крім неї почали з’являтись й опозиційні доктрини.
2. Нові ідеї, скеровані проти тих, які панували і передвіщали новий Чллософський період, ще раніше і яскравіше, ніж у філософії, виступили в Р°манах. Панівним напрямком, у кожному разі серед прогресивних письмен- Ників, був у той час натуралізм. Отож натуралізм у літературі мав свою філо- СоФську підставу, свою концепцію світу та людини, і була вона точнісінько ТІЄІ° ж самою, що й сцієнтична концепція світу і людини у науковій філо- с°фії. Але ще до 1880 р. література почала змінювати цю позицію, причому РаДикально відмінною. Ібсен, Достоєвський, Толстой, Метерлінк засвідчували ВіДхід Від натуралізму не лише літературного, але також філософського.
Драми Ібсена піднімали трагічні моральні проблеми людини. Романи Досто- ^Вського показували метафізичну боротьбу добра і зла в людській екзистенції, єредусім же драми й есеї Метерлінка (1862—1949) виявляли інше, ненату- Дістичне розуміння світу. Недаремно він перекладав Рюйсбрюка та полюбляв ‘стиків. Його картина світу була ірраціоналістичною та супранатуралістичною. був для нього незрозумілим, повний чуда: окремі речі були для нього То СПРавжньою Дійсністю, а її символами. Дійсність він трактував так, як бага- ^ Давніших мислителів-містиків, але додавав до цього щось своє і дуже сучас- ^ Що через ці символи у щоденне життя входять невидимі сили, і що у ^Дрібніших подіях об’являється вражаюча глибінь існування. Тому також від
Дрібн:
його
их щоденних речей залежить краса, велич і щастя життя. Треба тільки Центр ваги перенести всередину душі, жити “глибоким життям”. Для т °г° потрібні не знання, не наука, на яку ставив сцієнтизм, а — мудрість, ^ т° погляд на долю зглибини і звисока. Вона є справою не лише розуму, . Ще більше інстинкту, не тільки свідомості, а ще більше несвідомих вну- н Щніх засобів душі; передчуття для неї не менш важливі, ніж досвід, “неясні Ини” — Не менш від найясніших.
159
Усе це явно відрізнялося від панівних у кінці XIX ст. переконань, і сгЮ' чатку навіть у поезії здавалося незрозумілим. Таке бачення не було новим, але для тих часів воно виглядало дуже далеким, та роль свою відіграло: хоч не ввійшло до філософії, однак підготувало грунт для нових філософських течій.
3. До найпоширеніших істин позитивістської епохи належали такі- а) у фактах і законах науки володіємо безсумнівним знанням; б) володіємо ним зокрема в природничих науках, до котрих мусить бути подібною кожна істинна наука; в) підставу науки становлять одиничні факти, а закони є лише їх узагальненнями; г) її предметом є природа, поза якою не існує нічого. ґ) культура Нового Часу, котра дала науку, є найдосконалішим людським осяГ' ненням.
Отож усі ці повсюдно визнані тези після 1880 р. зустрілися із су против' ними твердженнями. 1. Наукові факти та закони не є безсумнівними, перші в другі є по суті конвенціями. З таким поглядом виступили французькі філосо' фи та природознавці, Бутру, Пуанкаре та інші, і це була перша протидія стосовно аксіом позитивізму. 2. Гуманітарне знання не є, не може і не повинно бути таким, як природниче — це друге заперечення, що виходило від німець- ких філософів, Дільтея, Віндельбанда, Рікерта. 3. Наше знання спирається на самих фактах, бо певні загальні істини схоплюємо безпосередньо, з усіє10 очевидністю — це вже була точка зору австрійського мислителя Брентаи0*
4. Природа є не єдиною і навіть не первинною формою буття — таким бу13 погляд ідеалістів, котрі в тих часах виступили в Англії і в АмериН1,
5. Культура Нового Часу є не тільки недосконалою, але й зовсім погано10, через те повинна бути спростована та змінена. З таким запереченням шоД° культури виступив у стилі Руссо та в літературних формах Толстой, а в нові** філософській формі — Ніцше.
Деякі з тих опозиційних поглядів були новими, особливо щодо копвеШ ціоиальності науки та окремішності гуманітарних наук. Інші поверталися Д° давніших думок: ідеалізм до тільки що полишених, Брентано до дуже давні*’ тобто до схоластики і навіть до Арістотеля. В історії ж філософії всі воШ1 відіграли значущу роль. З’явились в останніх десятиріччях XIX, але насліД^1 їх проявились у повноті лише в XX столітті. Період, що вважається занеиаД' ницьким, був не тільки занепадом одної ери, але рівночасно початком дрУг°1'
4. У філософії в той час, як у всьому укладі життя, все ще здавало^1 надійним і надовго усталеним. Було ясно, що в ній відбувається еволюп^’ але революція філософії не загрожує. Проте вже були ті, хто передбач^ переворот, відкидання існуючої філософії та всієї культури. Ніцше писаЬ- “Описую те, що прийде, що не може не прийти: запанування нігілізму Розумів під цим оте “повалення всіх догматів”: коли впала давня віра лг мораль, що тримала людство в шорах, то “вже ніщо не є істинним і в°е дозволено”.
160
ОПОЗИЦІЯ В ТЕОРІЇ ПРИРОДОЗНАВСТВА
У кінці XIX ст. теорію науки розвивали особливо французи — це була їх філософська спеціальність, як теорія пізнання була на той час цариною німців. х теорія науки не була ані синтезою наук в дусі традиції Конта, ані методологією в дусі традиції Мілла, а була критикою наукового пізнання. Як у Дальній теорії пізнання темою найжвавіших дискусій були поняття суб’єкту и об’єкту, істини та пізнання, так тут ними були поняття закону та факту, Те°Рії та гіпотези. І результатом дискусії було те, що наукове пізнання не Має тієї необхідності, об’єктивності та достовірності, яку йому приписують Дилетанти та деякі вчені. І воно теж має недоліки, так само як поточне та теософське пізнання. Цей результат влучав у найглибшу віру XIX століття, 0 єдину догму позитивізму. Це був вияв закінчення епохи сцієнтизму та п°Натку іншої.
Та критика науки була справою почасти філософів (зокрема тих, котрі влежали до спіритуалістської течії), почасти ж учених-натуралістів. До перших влежали Бутру і Берґсон, до других Пуанкаре та Дюем. Бутру виступив уже єьомому десятиріччі XIX століття і становить перше покоління критиків НаУки, всі інші належать уже до другого.
Критика науки пройшла дві фази: в одній намагалась розбити переконання *Ц°до необхідності наукових законів, в другій — щодо їх об’єктивності. Перша Відомою під назвою континґентизму, друга — конвенціоналізму. Для першої ^йбільше зробив Бутру, для другої Пуанкаре, Дюем, Берґсон і інші.
ПОПЕРЕДНИКИ. Як Ґалилей і Ньютон у XVII, а д’Аламбер у XVIII ^т°літті, так теж і в XX видатні вчені, аналізуючи власну роботу, пролили Гато світла на природу науки. В результаті цього аналізу мусили обмежувати п°всякденну віру у безумовність наукового пізнання. До них належали Гершел Англії, Гельмгольц у Німеччині, Снядецькі у Польщі, але найбільше таких ^ЧеНих було у Франції. І коли в інших країнах учені приєдналися до панівних філософських течій — англійські до емпіризму, потім до еволюціонізму, німе- JJbKi До кантіанства, польські до позитивізму, — то французи займалися РИїикою науки назагал незалежно від філософії: збирали радше окремі спо- СТеРеження, ніж будували загальні теорії.
Найранішим із них був великий фізик Ампер. Він був приятелем Mena
^Рана> підпадав під його вплив і, разом з тим, впливав на нього сам. І
І ВІД Бірана лінія розвитку йде до Бутру, так від Ампера — до Пуанкаре.
Як Біран з Ампером, так півстоліття пізніше приятелювали й доповнювали дин одного Бутру та Пуанкаре, філософ-спіритуаліст і вчений-натураліст.
А. М. Ампер (1775—1836) у своїй філософській роботі «Essai sur la philo- Р'гге des sciences» (1834—1843) детально показав активність суб’єкта, що пає, та потребу гіпотез в науці. Він заперечував претензії науки на те, що g Яа Досконаліша від філософії, внаслідок свободи від гіпотез. Так, існування 0°Га’ Душі і навіть матерії є у філософії гіпотезою, але гіпотези є так само НаУках. Така думка тим більше заслуговувала на увагу, що виходила саме
161
від представника науки. Розпочатий ним критичний аналіз науки продовжували у XIX ст. Курно та Бернар.
2. А. А. Курно (1801—1877), математик, економіст, історик, автор багатьох праць філософського характеру, зокрема «Traité de Venchaînement des idées fondamentales dans la science et dans Thistoire» (1861), був чи не головним предтечею пізнішої теорії науки. Головний наголос ставив на філософських припущеннях, котрі робляться наукою, на апроксиматичний характер наукових законів, на нетривкість деяких складників науки, зокрема гіпотез та систем» врешті, на роль у подіях випадку, який наука мусить враховувати і котрий чинить, що її виведення ніколи не є ні всезагальними, ані необхідними.
3. Клод Бернар (1813—1878), фізіолог і лікар, своїм «Introduction à ^ médecin expérimentale» (1865), так само відчутно вплинув на ставлення вчених XIX століття до науки. Він же у свою чергу вчив, що наука встановлює лиШе відношення між явищами, але не виявляє їх причин. Бернар поборював емпіричні теорії науки, твердячи, що сам “сирий факт не є науковим” і иі° пасивне спостереження є безплідним. Навпаки, дослідникові потрібні гіпотези (“для виконання експериментів необхідна якась наперед прийнята ідея”), а також інтуїція, “різновид розумового передчуття”.
ЛЮДИ І ПРАЦІ. Всі ці вчені готували критику науки, але систематично її розвинув лише Еміль Бутру (1845—1921). Був головно істориком філософі1, але свою докторську роботу «De la contingence des lois de la nature» присвятна критиці науки, зокрема наукового закону. Ця невелика книжка, що вийшла 1874 р., — разом із пізнішою «Vidée de la loi naturelle» (1895), котра ті ж іДе1 подавала у новій редакції — справила глибокий вплив на французьку філ°' софію, посилений тридцятилітньою професорською діяльністю її автора д Сорбонні та Педагогічному інституті в Парижі, де його слухачами були без малого всі видатніші французькі філософи наступного покоління. Вони розвИ' нули у перших роках XX століття ідеї, котрі він започаткував у XIX ст.
Серед учених того покоління, котрі розвивали філософські ідеї, був один із найвидатніших математиків і природознавців епохи, Анрі Пуанкаре (1854^ 1912), котрий у тодішньому науковому світі посідав не менше становище, ні^ його родич Реймон Пуанкаре, президент Республіки, у політичному. І філософ' ська критика науки набрала особливої ваги завдяки тому, що нею займав^ вчений з таким авторитетом. Від Бутру він був ненабагато молодший, аЛе свої філософські праці оприлюднив пізніше, вже у XX ст.: «La Science & l'Hypothèse» (1902), «La Valeur de la science» (1905), «Science et Méthode» (1909)- Ці праці, на відміну від праць Бутру, не мали метафізичного тла, а містив1 виключно критику наукового пізнання.
Фізик П’єр Дюем (1861 — 1916) чи не найповніше провів аналіз природ ничих понять і теорій («La théorie physique», 1906). Одночасно він був одн^ із найвидатніших істориків науки («Le Système du monde, histoire des doctrineS cosmologiques de Platon à Copernic», 1913—1917, 5 томів); був передусім досліД' ником і захисником середньовічної науки.
Подібні до нього погляди на природу науки висловлювали також Д0^
162
Паризькі математики, Жюль Танкері (1848—1910) і Ґастон Міло (1858—1918), КотРий пізніше перейшов на кафедру філософії. Окреме місце займав Еміль Меерсон (1859—1933), який народився в Любліні, але жив у Франції і був Звязаний з французькою філософією. Науці він присвячував лише своє дозвіл- і лише на 50-му році життя опублікував результати в книжці: «Identité et Halite», провідну ідею котрої розвинув потім ще у «De Texplication dans les Sciences» (1921) і «Du cheminement de la pensée» (1931).
Особливе місце належало Берґсону: його погляди на науку були подібні Ло поглядів згаданих учених, але критика її становила лише невелику, неґатив- НУ частину його обширної філософії. Математик Едвард Леруа сформував свою Те°рііо науки підо впливом Дюема, Пуанкаре та Міло, але разом з тим ПеРейняв ідеї Берґсона, наступником якого став у французькій Академії, як і На кафедрі філософії в Collège de France. Тоді він досягнув ніби поєднання °бох течій у критиці науки: наукової та філософської. І заодно надав їй Наибільш крайнього вигляду.
ПОГЛЯДИ. 1. Континґентизм. В аналізі науки, проведеному Бутру, основ- В°Ю думкою було, що наука не виявляє необхідних зв’язків.
A) Наука розпадається на багато царин, а кожною з них керують інші 3аКони і з законів одної царини не випливають закони іншої. З логічних ^Конів не випливають математичні, з математичних механічні, з механічних ЧЛЗИЧНІ, з фізичних хімічні, з хімічних біологічні, з біологічних психологічні,
йНі
1 3 психологічних соціологічні. Від логічних до соціологічних явища та 3аКони стають щораз більш складними. Поміж кожною цариною явищ і на- ^тУпною є стрибок, розрив неперервності. Кожна виявляє відмінну іпостась Уття, що її з попереднього аналізу вивести неможливо.
Такий стан речей спростовує “сцієнтичну” концепцію пізнання, що панувала Другій половині XIX ст., згідно з якою все підлягає всезагальним єдиним 3аКонам і через те все є необхідним. Явища не пов’язані необхідним чином — 11(3 було основним переконанням Бутру. І його погляд почали називати “кон- Тингентизмом” — від французького слова “contingence”, що означає відсутність Не°бхідності.
Б) Мало того, закони науки гіпотетичні, і якщо справджуються, то тільки приблизно. Науковий детермінізм ґрунтував свій аргумент на тому, що закони Тематики й механіки стосуються природи, тимчасом у чистому вигляді ^тематичних чи механічних законів у природі ми не зустрічаємо.
B) Закони не мають у собі необхідності ще й тому, що залежать не тільки Д природи, але й від людського розуму. Розум може їх формулювати так 0 інакше. Вони радше є його особистими конструкціями, справою людського гтецтва, иіж необхідності. Цей суб’єктивний аспект континґентизму у послі-
пників Бутру вийшов на перший план, у нього ж самого був ще на другому.
Що
> Бутру закидав науці? Передусім те, що вона не відповідає ідеалу не- g. Юності. Джерело цієї недосконалості він бачив у природі розуму, але ще Дьніе в природі самих явищ. Природа їх є такою, що навіть найдосконаліший не був би здатний витворити про них необхідного знання. В науці
163
немає необхідності передусім тому, що ЇЇ немає в дійсності. Це об’єктив^ обгрунтування континґентизму становило особливість позиції Бутру.
2. Компроміс природи та розуму. Закони науки не є незмінними — і нЄ можуть такими бути з огляду на змінність речей, а також на змінність розу^У Наука не володіє не лише сталим змістом, але й сталими формами, сталим*1 категоріями, про які говорив Кант. Категорії науки лише частково апріорі частково ж є результатом пристосування до явищ і через це такими # змінними. Те, що ми називаємо категоріями розуму, є тільки набором звичок набраних ним у міру праці над освоєнням явищ. Розум пристосовує явиШа до власних цілей, але також пристосовує себе до їх природи. Згода мі# розумом та явищами витворюється хіба через компроміс.
Знаряддям мислення при творенні науки є не тільки розум: він є найбільш точним знаряддям, але не єдиним. Самого його не вистачає для поступу наук*1 Уявлення, якими послуговується вчений, нераз є такими ж невизначеними, ^ уявлення митця чи поета. Але вони також потрібні. У цьому погляді вбачаЛ*1 вияв ірраціоналізму, проголошеного Бутру “банкрутства науки”. Проте така інтерпретація не відповідає його інтенціям. Він був учителем Берґсона, %]]Є не поділяв ірраціоналізму свого учня. Приготував ґрунт для пізнішого наук0' вого конвенціоналізму, але сам ще до нього не дійшов. Вважав, що науко^1 поняття є конструкціями, що мають, однак, фундамент у речах, а не є цілков*1' то довільними. Людина, творячи науку про природу, нав’язує їй свій лад, аЛе “він не є інородним тілом природи”, навпаки, належить до неї, і лад людий*1 є по суті також ладом природи. Тому-то наукові поняття не є “чистою конвей' цією, простою грою ума”, а відповідають природі. Так у компромісний епосі0 Бутру розпочав критику науки, що її його послідовники зрадикалізували.
3. Свобода. Сам Бутру негативну критику доповнював позитивними вй°' новками. Доводив, що оскільки розум обмежений, то є місце й для віри, то6т° поряд з наукою є місце для релігії. І якщо нема необхідності, то є місце ДЛ^ свободи. Негативний висновок — що у світі немає необхідності — доповнював позитивним: що в ньому є свобода.
Властиво, це один і той же висновок: континґенція є його негативний виявом, а свобода позитивним. Саме тому, що в світі існує свобода, немо#' ливою є ота однорідно механістична наука про нього, що її проповідували У XIX столітті.
Думку, що, окрім причинного зв’язку явищ, у світі є місце для свобод*1, приймало багато пізніших мислителів. Вони на різні лади пробували єднат*1 детермінізм зі свободою. Кант твердив, що детермінізм є законом явищ, але 3 світі речей у собі може панувати свобода волі. Спіритуалісти, як Равессой’ виводили, що детермінізм є законом, що зобов’язує тільки на нижчому щабл1 розвитку, але прогрес веде до свободи. Еклектики, як Кузен, учили, йі° зовнішній досвід вказує на детермінізм матеріального світу, але внутрішні переконує у свободі в психічному світі. Проте лише пізніші мислителі ПІДДйЛ*1 сумніву, чи детермінізм панує ПОВСЮДНО, ЧИ ДІЙСНО ДОСВІД СВІДЧИТЬ на ЙОҐ° користь, і навпаки, почали вказувати на неоднорідність і гіерервність яви**1' Бутру був з них першим і найбільш впливовим.
164
Конвенціоналізм. Від Пуанкаре бере початок радикалізація критики, т°бто відхід від переконання, котре ще зберіг Бутру, що наукові закони є Створенням дійсності.
Не відтворюють дійсності передусім математичні постулати. Суперечка "Р° їхнє походження, що точилась між апріористами та емпіристами, була, за Уанкаре, поставлена хибно, бо базувалась на неповній диз’юнкції. Постулати, Єз сумніву, не походять із досвіду, але не є також апріорними. Коли б були 3пріорні, були б необхідними і між ними не можна було вибирати: не були Можливі, напр., різні геометрії.
Отже чим тоді є постулати? Вони є твором мислення, але не необхідним, Як хотіли апріористи, а умовним: вони є гіпотезами, конвенціями, введеними НаУкою для полегшення опрацювання явищ. У математиці мислення може ^ердити, бо тут воно декретує, — але “ці декрети, зобов’язуючи науку, котра ез них не була б можливою, не зобов’язують природу”. Тому можливе існу- !!аНня багатьох геометрій; неевклідові геометрії є такими ж рівноправними, але Такими ж конвенціональними, як евклідова. Не є об’єктивними, але — Активною не є також і геометрія Евкліда: жодна геометрія не відтворює Ясності. Від математичних постулатів не слід вимагати, щоб були істинними, 0 вони є конвенціями, а хіба ж конвенції можуть бути істинними? Достатньо, яЩо будуть зручними. А зручні вони тоді, коли є простими. Зручність і проста — це були, згідно Пуанкаре, властиві переваги математичних постулатів.
Б* У природничих науках часткові закони формулюються на підставі спостережень і не є конвенціональними. Однак тільки часткові, а не фундаментні природничі теорії, такі як, напр., атомістична чи хвильова теорії. ЇХ СТКОв* закони обмежуються тим, що впорядковують факти, але не тлумачать ’ роблять оті фундаментальні, загальні теорії. У свою чергу, “що виграють 3агальності та достовірності, те втрачають у об’єктивності”. Вони не можуть У и верифікованими прямо, оскільки між фактами та ними є занадто багато Р°міжних елементів і конвенцій. Вони не відтворюють дійсності, а перекладать її
пРиц
пРо
довільною мовою, і в кінцевому підсумку такі ж конвенціональні, як Щипи математики. Тому їх, не схожих між собою, може бути багато. І
1іадм
При;
ЇХ істинність не може бути мови — тут ідеться тільки про зручність. Пуанкаре не вважав свій погляд скептицизмом. Він поборював тільки
Фу довірливий догматизм, який у XIX ст. спонукував більшість учених пУскати, що вони правильно, об’єктивно і цілковито відтворюють світ; за- аткував конвенціональний погляд на науку, але ще не довів його до Иності. Це вчинили його послідовники, головним чином Дюем і Леруа.
^ Науковий символізм. Конвенціональність, котрої шукав Пуанкаре у ^ сматичних постулатах і найзагальніших теоріях, Дюем і Леруа поширили Ми наукові закони. Всі вони містять умовні чинники поряд з реальни-
об’єктивні поряд з об’єктивними. їхню істинність перевіряти не потрібно, ЯКий же Це могло б мати сенс? Візьмемо такий простий окремий закон т^й, що фосфор є речовиною, котра плавиться при 44 градусах. І припус- с ’^оу певній пробі він не справдився. Чи вважатимемо його хибним? Ні, еМо тільки, що речовина, з якою ми робили досліди, не була фосфором.
165
Це вказує, що такий закон трактуємо як різновид дефініції, як мовну опера' цію, а не як закон, що його можна перевіряти і спростовувати. Те, що фосфор плавиться при 44 градусах, є його дефініцією, по цьому ми його пізнаємо- “Вчений витворює лад і детермінізм, про котрі мислить собі, що розпізнає їх у речах”. Всілякі наукові узагальнення є такими ж конвенціональними операШ' ями, говорить Леруа, як гра в шахи.
Мало того: конвенціями є не лише закони, але й наукові факти. Напевне, тільки безпосередньо встановлений факт є власне фактом, тобто протилежністю всіляких конвенцій. Але при цьому виникає істотна різниця між безпосередньо встановленими та науковими фактами. Наукові факти не спостерігаються безпосередньо; вчений починає з безпосередніх фактів, а від них переходить до наукових, і цей перехід часто є процесом дуже складним. Він полягає не тільки у точнішому, кількісному представленні спостереження, але також У виправленні неуникних помилок, у коригуванні недосконалостей використаних інструментів. Для наукового факту суттєво, щоб його можна було виміряти, тому він уже закладає одиниці вимірювання, а вони, без жодного сумнівУ’ довільні.
Але й цього замало: встановлення кожного наукового факту, навіть такого простого як температура якогось предмета, вже закладає знання наукових законів. Послуговування термометром закладає закон, що окреслює зв’язок мі# теплом і розширенням тіл, бо на термометрі спостерігається не тепло, а висота стовпчика ртуті. Тобто науковий факт не є тим простим первинним склаД' ником нашого знання, яким вважається: якщо на ньому ґрунтуються закони, то і навпаки, він ґрунтується на знанні законів.
Факт є чимось, що має окреслений початок і кінець, тоді як у природ1 причини та наслідки кожної події тягнуться до нескінченності. Факт є чимось окресленим, ідентичним з іншими фактами того самого роду — тимчасом У природі ніщо не є ідентичне ні з чим. Якщо ми бачимо в ній ідентичності та подібності, то тільки тому, що оминаємо те, що відрізняє одні явища ВІД інших. Досвід демонструє нам дійсність як “безформну масу”, і з цієї беЗ' формної маси наше мислення “вирубує” факти.
Це була найрадикальніша із тез, до яких дійшла критика, яка підважила те, що для давніх критиків і сцієнтистів було єдиною догмою: науковий фаК^'. У світлі цієї критики факт більше не належить до дійсності, а є лише 11 символом: означує її, але не відтворює. Символічність була для цих мислителі суттєвою рисою науки, а їх доктрину називали “науковим символізмом”, таі само як “конвенціоналізмом”.
6. Конфлікт природи та розуму. Який же був наслідок конвенціонально^1 та символічності науки? Розчарування у ній та її відкидання? Ні, бо нічИ*1 іншим її замінити не можна. Може, принаймні, це була реформа? Теж ні, 6° неможливо уникнути того, що наука послуговується конвенціями та символам^ обійтись без них вона не може. Критики вели розмову не про виправленні науки, а про її розуміння; йшлося про те, щоб не вважати необхідністю ,['е' що є домовленістю, а пізнанням дійсності те, що є її символом. Якщо иауНа має виконати свої завдання й пояснити дійсність, то мусить її здеформувати
166
Дійсність має якісний характер, а наука (навіть найдосконаліша, математично- нрироднича) якість замінює кількістю; дійсність є безперервною, наука розгадає її неперервний перебіг на перервні складники; дійсність змінна, наука Унерухомлює її своїми поняттями. Дійсність є різнорідна, наука ж хоче її ТлУмачити, а тлумачення (це була основна думка всіх робіт Меєрсона) полягає У відшукуванні тотожності: наш розум може насправді зрозуміти тільки тотожність і всілякими способами до неї прагне. Звідси випливає розбіжність ЛіИсності та науки, недостатність науки для того, щоб збагнути дійсність — і
стосується не тільки теперішньої науки, а й будь-якої іншої.
Але ці критики не думали засуджувати науку: вони вважали її одним із НаиДосконаліших творів розуму, одним із найвищих завдань людини. ГІуанкаре їїИсав: “Не кажу, що наука корисна, бо вчить нас будувати машини, а кажу: Машини корисні, бо працюючи за нас залишать нам колись більше часу, щоб 3Дйматись наукою”.
Найбільше відходить від дійсності та наука, котра з іншого погляду є НаиДосконаліша, бо найзагальніша, найточніша, а саме механіко-математична — Найбільщ конвенціональна з усіх творів людського пізнаючого розуму. Це був Результат найбільшої ваги — опозиція проти механістичного трактування явищ, Яке почалось ще в Декарта й відтоді тріумфально охоплювало щораз нові Царини явищ, — перша опозиція, котра вийшла зі самої природничої науки.
РІЗНОВИДИ ТА ФАЗИ КРИТИКИ. Критика науки, яка розвивалась г°ловно у Франції в другій половині XIX і в першій половині XX століття, Мала свої різновиди і фази. Найперше, у вигляді континґентизму, вона боровсь із необхідністю в науці, пізніше, у вигляді конвенціоналізму, з об’єктивністю. Найперше виступала компромісно, потім же, як “науковий симво- лізм”, радикально.
Для одних її представників, як Пуанкаре, критика науки не мала іншої ^ети, як тільки пояснення та вдосконалення науки. Натомість в інших, як УТРУ, прагнула до того, щоб зредукувати претензії науки та вибороти біля Неі місце для інших витворів розуму: “Не було б сенсу працювати над посту- Я°м фізичної теорії, коли б вона не була відблиском метафізики”, — писав ^ем. І він, і Леруа хотіли поряд з наукою зберегти місце для метафізики, також для релігії, зокрема католицької.
Для всієї тієї критики наука була радше витвором розуму, ніж відтворенням речей, але для однієї відміни була довільним твором, конвенцією, для другої — необхідним твором, що випливає з вічних законів мислення і не Залищає поля для довільності. Перша була оригінальним задумом, друга йшла Руслом давнішої течії, а саме кантівської. Але й вона дала оригінальну концеп- ^1}° в працях Меєрсона.
Вся та критика вийшла з позитивістського культу науки, але протиста- вНлась позитивістській вірі у необхідність наукових законів і об’єктивність Щукових фактів. Її роль на зламі XIX і XX століть була схожа на ту, яку у
ПІ ст. відіграла філософія Юма, котра була твором Просвітництва й одно- Часпо спричинилася до його розкладу.
167
У поглядах на науку останніх поколінь конвенціоналізм становить про' міжну фазу. Він зайняв місце теорії кантіанців і Маха, а потім у свою чергу поступився у XX ст. іншій теорії, пов’язаній з новими відкриттями в царині фізики. В той час виявлення випадковості в науці, конвенціональності та символічності її аксіом, теорій, законів, понять, фактів перестало бути актуаль' ною темою. Але сталося це тому, що конвенціоналізм виконав свої завдання: його тези стали, принаймні частково, надбанням загалу.
ОПОЗИЦІЯ СЕРЕД ГУМАНІТАРІЇВ
У тому часі так само й на терені гуманітарних наук виявились філософські проблеми, які мали головно методологічну природу. Вони мали немале значей' ня для філософії, оскільки в них проявилась окремішність структури гумані' тарних наук від природничих, багатоманітність форм думки і світу. Ці пробле' ми поціляли у догму позитивізму, що всі науки мають ту ж саму структуру і що для всіх за зразок править природознавство.
ДОСЛІДНИКИ ФІЛОСОФСЬКИХ ОСНОВ ГУМАНІТАРНИХ НАУК
Дискусії про основи гуманітарних наук точилися передусім у Німеччині. ТаМ у них брали участь учені, які належали до різних шкіл. Першим, хто підняв ці проблеми як основні, був творець “теорії пізнання гуманітарних наук Вільгельм Дільтей (1833—1911), з 1882 року професор філософії в Берліні- Він виростав ще у традиції ідеалізму, під впливом Геґеля та філософії історії Фіхте, але вже в атмосфері позитивізму та натуралізму, що тоді зароджувався» під впливом Конта, Мілла та Спенсера, які в суспільних науках намагалися застосовувати методи природознавства. Перетин тих розбіжних впливів привів його до нової концепції, яка не була ні ідеалістичною, ні натуралістичною- Важливими його роботами були «Einleitung in die Geisteswissenschaften» (1883)» а також «Ideen über eine beschreibende und zergliedernde Psychologie» (1894) 1 багато статей з історії та класифікації інтелектуальних течій. З його чисельної школи особливо виділився Едуард Шпранґер (1882—1963), професор в Берліні з 1919 р., котрий свої погляди найзагальніше виклав в роботі «Lebensformen» 1914 р., що була розширена 1921.
Другу групу становили кантіанці, зокрема одна їх школа, звана баденськоЮ• Головні її заслуги лежали власне в ділянці теорії цінностей та філософськи* основ гуманітарних наук. Першим її представником був Вільгельм Віндельбанд (1848—1915), професор у Гайдельберзі, відомий передусім як історик філософії» який, проте, взявся також за дослідження особливості гуманітарних наук. З цього предмету опублікував статті «Normen und Naturgesetze» (1882), видані У збірнику «Präludien» 1884 р., а також «Geschichte und Naturwissenschaft» (1894) Ідеї Віндельбанда підхопив та широко розвинув його наступник на гайдель' берзькій кафедрі, Генріх Рікерт (1863—1936), у книжці «Die Grenzen der natuf" wissenschaftlichen Begriffsbildung» (1896—1902), а також скорочено: « Kulturwissen - schaft und Naturwissenschaft» (1899).
168
Ніби поєднанням обидвох шкіл — дільтеївської та кантівської — був Ернст Рьольч (1865—1923), спочатку теолог, з 1915 р. професор філософії в Берліні («Historismus und seine Probleme», 1922). Але в дослідженнях гуманітарних наук Ради участь також представники інших шкіл, зокрема релятивіст Зіммель та Феноменолог Шелер.
Привід для цієї дискусії надали самі гуманітарії, зокрема економіст і соціолог Макс Вебер, професор у Гайдельберзі та Мюнхені {«Gesammelte Auf- Satze zur Religionssoziologie», 1920—1923), мовознавець Карл Фослер («Positivismus Und Idealismus in der Sprachwissenschaft», 1904), а також історики та теоретики Мистецтва, такі як Генріх Вьольфлін, професор у Берліні, Мюнхені та Базелі '^Kunstgeschichtliche Grundbegriffe», 1921), Вільгельм Ворінґер {«Abstraktion und lnfühlung», 1908) і Макс Дворжак («Kunstgeschichte als Geistesgeschichte», 1924).
Дільтей, Віндельбанд і Рікерт становлять перше покоління дослідників °Сн°в гуманітарних наук, а Шпранґер, Трьольч та всі інші належать до наступ- Н°Г0: їх діяльність припадає вже на XX століття, на іншу фазу філософії, Репрезентує іншу, пізнішу позицію. Проте щоб не порушувати неперервності Розвитку, ми їх розглянемо разом.
ПОГЛЯДИ. 1. Науки про суспільно-історичну дійсність (Дільтей). У
^ ст. гуманітарні науки розвивались, але епохи, котра віддавала перевагу т°Чним наукам, вони задовільнити не могли. Наслідком цього було або нама- Гання уподібнити їх до точних наук, або твердження, що цього зробити не ^°Жна, а відтак вони не є науками. Ця альтернатива довго залишалася в силі.
ИШе під самісінький кінець століття з’явилась третя позиція, і Дільтей був Хіи Не першим, хто її рішуче обороняв. Він виступив, зокрема, з двома тезами, 1) гуманітарні науки є справжніми науками, але 2) вони відмінні від природничих. Дільтей поставив собі за завдання провести їх докладний аналіз, пРовести критику гуманітарного пізнання, щоб доповнити нею однобічну кРитику Канта, що торкалась виключно природничого пізнання.
Тези Дільтея близько 1880 р. здавалися сміливими й опозиційними, але е в наступному поколінні стали ніби само собою зрозумілими, і спірним ^Лишилося тільки одне: в чому полягає особливість гуманітарних наук? Згідно Дільтеєм, вона полягала в самому їх предметі: якщо предметом природо- •jj авства є природа, то для гуманітарних наук це суспільно-історична дійсність. Лементами є людські індивіди, а складними структурами — нації, суспільні Рої та утворення культури, такі як мова, мистецтво, мораль, економіка. Про Уманітарні науки та досліджувану ними суспільно-історичну дійсність Дільтей Словлював наступні твердження:
Подвійність наук та їх предметів не є результатом двоїстості матері- І10Го та духовного світу, бо людина та вся суспільно-історична дійсність, Ще за нею, не має ні виключно матеріальної природи, ні виключно °вної, не є ані чисто фізичним, ані чисто психічним, а складним психо- ї3игшим предметом.
в Однією з основ гуманітарних наук є психологія. Однак не звичний її Р1ант, що грунтується на природознавстві, звертається до фізіології і нама¬
169
гається таким чином тлумачити психічне життя — він гуманітарним наукам не дуже стане в пригоді. Тут натомість потрібна описово-аналітична психологія> котра аналізує структуру та типи людської психіки. Вона цілковито відмінка від тієї, котрою дотепер займались і котра привласнила собі назву “психології • Матеріалів для неї вистачає: дослідники збирали їх віддавна, щонайменше кіД Монтеня. Це розмежування двох психологій мало велике значення для теорк наук. Не заперечуючи потреб у тій звичній, пояснювальній психології, Дільтей в інтересах гуманітарних наук вимагав займатися також другою, описовою.
Вона, на думку Дільтея, є єдиним зв’язувальним елементом між гумані' тарними науками. Поза нею існують тільки спеціальні науки про мову, пр° право чи про мистецтво. Науки, яка б охоплювала весь світ людини, всі к витвори, нема. Є, правда, філософія історії і є соціологія, котрі мають на &е певні претензії, але для Дільтея вони були псевдонауками без чітко окреслених проблем та правильного методу. Цим поглядом вій віддавав данину емпірик мові своєї епохи, що визнавав тільки фактичні, а не спекулятивні науки.
В. Гуманітарні науки містять три різновиди тверджень. По-перше, твер' дження про факти, встановлені історією. По-друге, твердження про закони, які стосуються не самих фактів, а їх абстрактно виокремлених елементів: до ни* належать, напр., встановлені Арістотелем закони будови держави або встаноВ' лені Ґріммом закони мови. Ці два види тверджень мають відповідники я природознавстві, але поряд з ними існують твердження третього виду, котрий у цій сфері нічого не відповідає. Це оцінні твердження, правила, імператив*4» норми. Вони становлять особливість гуманітарних наук. Усунути їх, як цього прагнули б деякі натуралісти, неможливо. Це був важливий поворот і Д-ТЯ теорії наук.
Г. Закономірності, що їх гуманітарні науки знаходять у явищах, різняться від тих, що їх стверджує природознавство: ті є закономірностями в послідом пості явищ, ці — передусім у їх структурі. Особливість гуманітарних наук Дільтей бачив у тому, що вони встановлюють “структурні” закони.
Ґ. Гуманітарні науки не лише є справжніми науками, але навіть подекуД11 опиняються в більш вигідній позиції, ніж науки природничі. Бо суспільно' історичний світ більше доступний нашому пізнанню, ніж природа. Елементам*4 природи є гіпотетичні атоми, а суспільного світу — реальні людські одиниць відомі нам безпосередньо. Кожен знає себе самого зісередиии, а інші є на нього схожими — тому кожен також знає елементи суспільно-історичного світУ і так само розуміє їх зісередини. Це розуміння є тим чудесним органом, яки*1 маємо для сприймання цього світу, тоді як природа для нас завжди чужа» непроникна, по суті незрозуміла. Й у цей спосіб Дільтей також окреслюва*3 різницю між природознавством і сферою гуманітарних наук: якщо там ідеться про пізнання, то тут — про розуміння. Там знання спирається головно на дискурсивне мислення, тут — на безпосереднє переживання.
Д. З цієї різниці випливають дальші відмінності між обома видами наУ^' Природниче пізнання схоплює лише явища, за якими криється дійсність* Природничі факти нам дані лише ззовні. Елементи природи тільки гіпотетичні* Атоми та механізми, котрими оперує природознавство, є лише символам*4.
170
Р°зум послуговується ними, щоб схопити явища. Інакше, натомість, у гума- НіТарних науках. їх пізнання торкається самої дійсності, яку схоплюємо безпосередньо та зісередини. Згідно з цими міркуваннями, гуманітарні науки своєю НаУковою цінністю не лише доростають до природознавства, але й перерос- Таі°ть його. Це стосується, як підкреслював Дільтей, самих гуманітарних наук, зростали тисячоліттями, а не несподіваних філософсько-гуманітарних син- Тез — на зразок тих, котрі Конт і Спенсер робили одним махом і котрі, попри 1Х пРетензії, були тільки науковими фантазіями.
£ Однак кожне трактування як природного, так і суспільного світу залежить Розуму того, хто сприймає. Залежить зокрема від часу, в якому це чиниться. ^еМає філософії, насправді є тільки історія філософії. Цим поглядом Дільтей впзнавав історизм. Його історизм виник не без впливу Геґеля, але мав зовсім Шші прикмети. Етапи історії не були для нього так раціонально пов’язаними, як ДДя Гегеля. Мало того, це не були етапи істини, а радше неістини, бо істина не 3№ІНЮЄТЬСЯ й у жодному моменті не осягається цілковито. Історизм Дільтея сильно впливав на уми і в кінці XIX століття хвилею прокотився Німеччиною, ^айже одночасно з хвилею відновленого кантівського апріоризму.
Є. Наслідком погляду Дільтея на людську дійсність був ірраціоналізм.
Ст°рія не розвивається за загальними законами, конкретне життя індивідів і гРУп виходить за їх межі. Філософія не є загальнозначущим знанням, а Поглядом на світ, що залежить від особистості того, хто його визнає. “Остан- Ньоі° основою погляду на світ є життя”. Історія — це живий процес, її Пізнання є відтворенням цього процесу в пережитті. Дільтей вважав, що гУманітарна наука мусить уникати схем і триматись життя: її властивим 3авДанням є відшукування типових форм життя. Тому природно, що його П°слідовники на перший план у своїх розмірковуваннях висунули поняття ^Пття і що філософія стала “філософією життя”.
2- Ідіографічні науки (Віндельбанд і Рікерт). Віндельбанд майже одно- !асн° з Дільтеєм виклав інший погляд на особливість гуманітарних наук: на Иог° Думку, вона криється не в їх предметі, а в методі. Найістотніша відмінне115 між науками полягає в тому, що одні встановлюють закони, інші — факти. Одні говорять про те, що багаторазово повторюється і завжди є одним тим же, інші — про те, що з’являється лише один раз. Перші мають Загальний характер, другі — індивідуальний. Одні є, як їх назвав Віндельбанд, протетичні, другі — ідіографічні. Один і той же предмет може бути науково °Працьований обидвома способами: напр., систематика рослин діє щодо органіч- 1 природи номотетично, а теорія десценденції — ідіографічно. Ця методична Ниця є суттєвою, бо з неї випливають подальші. Та наука, котра встановлює гальні закони, є більш абстрактною, та ж, котра встановлює індивідуальні Кти, — більш конкретна, у тій є більше конструкції, у цій — дійсності. Отож у природознавстві йдеться головно про закони, а одиничні явища авлять його тільки як застосування законів. Натомість більшість гумані- Рних наук має історичний характер і намагається осягнути власне одиничні, Чи °ВтоР*п явища, історію окремої людини чи нації, розвиток окремої мови Релігії, мистецтва чи науки.
171
Рікерт перейняв цей поділ наук від Віндельбанда, але поєднав його 3 поділом Дільтея, оскільки судив, що науки різняться насправді найбільш6 методом, але також і предметом. Лише перетин цих двох поділів — за методо*1 і за предметом — вказує докладно місце гуманітарної сфери серед наук.
А. Наука може зайняти позицію або узагальнення, або індивідуалізації ^ першому випадку вона трактує свій предмет природничо, в другому історично. Дійсність стає природою, коли ми розглядаємо її з позиції загального, 1 перетворюється в історію, коли розглядаємо її з позиції особливого та ОДИНіШ' ного. Як же це можливо, що ті ж самі предмети у різних науках можутЬ прибирати різного вигляду? Коли б наука тільки копіювала, то дійсність мала б у ній тільки один вигляд, але наука-копіювальниця була б недоречною та недоцільною; такої науки нема. Наука переформовує, спрощує, вибирає з дій0' ності те чи інше; робить це за допомогою наукових понять, а вони бувають двоякі: загальні та одиничні. Природознавець і історик вибирають явища, ал° кожен різні: один із дійсності виймає те, що загальне, другий — те, Ш° ціннісне.
Б. Науки діляться також на науки про природу та про культуру. Ту'г основа поділу міститься вже не в методі, а в самих предметах. Природо10 називаємо те, що виникло само, а культурою — те, що було витворене людинок
Рікерт увів свій поділ наук — на науки про природу та про культуру "" замість традиційного поділу на науки про природу та про душу. Це була o0à його думка, а друга — що цей матеріальний поділ слід поєднувати з отИ*1 формальним поділом на науки генералізуючі й індивідуалізуючі. Рікерт дов°' див, що ці два поділи не є ідентичні, а перетинаються, і перетинаючись дають чотири види наук. Історія у звичному, вузькому розумінні є індивідуалізуючої наукою про культуру. Найбільш же розвинені природничі науки, фізика 4Ÿl хімія, є генералізуюними науками про природу. Але існують також індивідУа' лізуючі науки про природу, напр., геологія, подібно як є генералізуючі ЩоД° культури, напр., соціологія.
3. Науки про дух (Трьольч, Шпранґер та інші). Теорії Дільтея, Віндель' банда, Рікерта по-різному інтерпретували явища, але завжди трималися явиш "" не виходили поза них у трансцендентну сферу. Виникли вони в добі позитШ візму та критицизму й залишилися їм вірними. Тимчасом від початку XX сТ* почала відбуватись, а від І світової війни в німецькій філософії звершила^ переміна. Це був відхід однаково як від позитивізму, так і від критицизму Від них відійшли не лише методологи, але й деякі учні Дільтея, а пізніШе навіть сам Рікерт.
Тлом ранніх розмірковувань на тему гуманітарних наук було протистав лення психічних і фізичних явищ. Вважалося аксіомою, що інших предмет113 наука не має, є тільки або фізичні, або психічні. Тепер ця аксіома 6уЛа поставлена під сумнів: виникла думка, що альтернатива “тіло або дуШа неповна. У ній бракує зокрема духу. Бо дух є чимось відмінним не тільК*1 від тіла, але й від душі. Він нематеріальний, але об’єктивний, непсихічний 1 неіндивідуальний. Наукові істини, юридичні норми чи релігійні догми — &сЄ це належить до світу духу. Коли б вони були психічними явищами, т°
172
вистугіали б тільки у свідомості індивіда, в його внутрішньому досвіді. Тимча- с°м вони спільні для багатьох індивідів і є предметом внутрішнього досвіду Ве більше, ніж зовнішнього. Вони тривають, хоч загинули індивіди, котрі їх СТв°Рили. Вочевидь, знаємо про дух тільки із психічних пережиттів, подібно як матеріальні речі існують поза пережиттями, поза уявленнями, які про них ^аі°Ть свідомі індивіди, проявляють себе і духовні предмети.
Отож духовний світ є предметом гуманітарних наук. Психічні явища досліду6 психологія, а гуманітарні науки займаються іншим: мовою чи релігією, суспільними устроями, котрі не є складниками суб’єктивної психіки, а сктивного духу. Таке розуміння гуманітарних наук — їх пов’язання зі світом ДухУ постало з багатьох джерел водночас: його висловлювали не тільки фсноменологи, але й Шпранґер, Рікерт, а також спеціалісти з різних галузей Санітарної сфери. Дух, котрий до тих пір вважався чимось вищим або нижчим ВІД науки, стали розглядати серед її предметів. Прихильники цієї концепції Змагались представити її як цілком наукову, як результат наукового аналізу — °ДНак важко не зауважити, що за нею стояв дух Геґеля та метафізики.
Дільтей твердив, що пізнання індивідів полягає у їхньому “розумінні”; Для нової орієнтації ця теза була прийнятною, але інтерпретувалася своєрідно: РозУміємо не душу, а тільки дух. Бо розуміти можемо те єдине, що об’єктивне, Загальне, тривке. Л пережиття людських індивідів якраз суб’єктивні, індивідуальні, змінні. Тому якщо розуміємо їх, то тільки опосередковано, частково, пРиблизно, асимптотично, в них завжди залишається якась невловима “психіч- да решта”; розуміємо з них лише стільки, скільки є в них духу. Такий погляд Ув відходом від дотеперішнього: шлях до пізнання духу пролягає не через ДушУ, а навпаки, через дух до пізнання душ.
. Розуміємо речі через те, що охоплюємо їх апріорними формами, катего- РіяМи, ідеями. Вони є формами духу і тому дозволяють його розуміти. Розуміло речі, коли розпізнаємо в них ту чи іншу форму, ідею. Розуміти красу Як°їсь речі означає розпізнати в ній ідею краси: хто поєднує красу з іншою ІДеє*о, напр., корисності, той її не розуміє. Шпранґер вирізнив шість основних Миттєвих позицій”: пізнавальну, естетичну, господарську, суспільну, політичну, Релігійну — відповідно до шести апріорних ідей: істини, краси, користі, любові, Св°боди та святості.
& Як же гуманітарні науки, що все-таки є науками емпіричними, можуть тРактувати духовні предмети, котрі не є емпіричними? Це можливо лише Огі°середковано: через те, що духовні предмети, самі неемпіричні, становлять ^Ть емпіричних. Тоді гуманітарні науки — як це особливо підкреслювали Воменологи — досліджують суть речей, або, інакше кажучи, ідеальні типи чеи. Цей погляд — що завданням гуманітарних наук є встановлення ідеаль- х типів — почали тепер проповідувати не тільки філософи, але й учені- ^еДіалісти. Не всі зрештою розуміли “ідеальні типи” (і “суть речей”) в дусі Латона. Деякі розуміли їх суб’єктивно, конвенціоналістськи, бачили в них По СТр)укц*ю Р03УМУ- Проте не цей, а власне об’єктивістський, платонівський Ляд мав перевагу в Німеччині на початку XX ст. і виражав основні тен- ЄнДії епохи.
173
Г. У певному зв’язку з цим у теорії гуманітарних наук — у психології- соціології, філософії — виникли поняття “цілого” і “форми”. Вони виражали думку, що явища культури є чимось більшим, ніж сума природних складникіи- що мають свою єдність, свій стійкий сенс. І саме духовний чинник є тим* що надає цього сенсу, цієї єдності суспільним витворам, релігії та моралі- державі та мистецтву.
Ґ. Суттєвим у цій новій позиції було визнання об'єктивних цінності Стверджувалося не тільки, що оцінювання в гуманітарних науках потрібне (ІіЄ твердив уже Дільтей), але також що воно має об’єктивну підставу. ПравДа’ були й відхилення від цього погляду (напр., на думку видатного соціолог^ Макса Вебера, будь-яке оцінювання суб’єктивне і через те наука повинна саМе стримуватись від оцінювання), проте він був типовим і найбільш поширеній
Шпранґер 1923 р. сказав, що три філософські школи, котрі у той час 13 Німеччині відігравали найбільшу роль, а саме феноменологія, баденська шкоЛа та школа Дільтея, хоча й вийшли з різних традицій і припущень, зійшли^ врешті-решт у відстоюванні двох найважливіших тез: понадчасовості деякії* первнів історії й об’єктивного характеру цінностей. Ці тези обстоювались навіть на основі кантіанства і навіть самого історизму (Трьольч). Й у трактУ' ванні цінностей усі ці три школи боролися З ПОЗИТИВІЗМОМ, ПСИХОЛОГІЗМОМ релятивізмом, а отже з доктринами, котрі вважались найбільшим здобутком науки XIX століття.
Д. Нова позиція вилинула також на розуміння основного поняття гумаії1' тарних наук: поняття культури. Це довело до погляду, що культура, окр^1 матеріальних і психічних складників, містить також і духовні. І саме вони е найважливішими. Бо для держави, науки чи мистецтва і взагалі для всіх форм культури не є суттєвими ані їх матеріальні форми, ані пережиття, зазнавані У зв’язку з ними окремими індивідами. Культуру не можна розуміти чис'ґ° психологічно, так само як і чисто матеріально. Боротьба з психологізмоМ- розпочата в логіці Гуссерлем, велась також в етиці Шелером, у економічні науках Зомбартом, в соціальній історії Вебером і Трьольчем, в історії мис тецтва Ворінґером. Таке розуміння культури призвело до чисельних наслідки а саме: по-перше, якщо деінде виявом науковості вважалося тлумачення р°3 витку культури матеріальними чинниками, то тут — власне нематеріальним** Поширилась думка, що розвиток культури є автономним: розвиток, напр’ якоїсь догми більше залежить від розвитку інших догм, ніж від матеріальні умов чи психічних настроїв епохи. Так само кожне відкриття залежить насаМ перед од попередніх відкриттів, кожен суспільний устрій від попередніх устрої кожен стиль від попередніх стилів. Тільки таке іманентне тлумачення Д°г>1 через догми, устроїв через устрої, стилів через стилі може справді поясні11 культуру.
Далі: форми культури в якійсь епосі, хоч відмінні ззовні, у своїй основі ідентичними, бо в них спільний дух: схоластика має ієрархічну основу, іДеІ* тичну з феодалізмом і з готикою, картезіанство — основу, ідентичну з абсоЛ*0 тизмом, кальвінізм — з капіталізмом, деїзм — із політичним лібералізмом вільною торгівлею. Ще далі: переконання, що дух є в культурі найсуттєвіші
174
ГЕНРІХ РІКЕРТ
річчю, віддаляло науку про культуру від чисто фактичних досліджень — факті'1 не важливі, бо є тільки зовнішнім виявом дійсності. Воно зменшило також роль індивіда у творенні культури: гору взяло універсалістське розуміння культури, як у Геґеля.
Е. Нова позиція вплинула також на розуміння історії. Ще недавно ДільтеИ І Рікерт розуміли її ЯК дослідження ПОДІЙ у ЇХ неповторності; тепер ЇХНІ послідовники робили наголос на те, що в історії є сталі елементи і що тільки вони істотні. Недавно завдання історії вбачали у виявленні генези явищ, тепер же — їх сутності. Недавно історизм зводив систематику до історії та ототоЖ' нював гуманітарія з істориком, тепер підкреслювалось, що історик залежить від систематика, бо мусить послуговуватися формульованими останнім понЯТ' тями. Недавно ідеалом пояснення в історії було психологічне тлумачення- говорилося, що для того аби розуміти історію, треба розуміти людей, які я створили; тепер погляд змінився: історичні події розуміються не через розумій' ня людей, а через розуміння подій осягається зрозуміння людей.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Започатковані після 1880 р. Дільтеєм і ВіндельбандоМ розмірковування над гуманітарними науками відіграли у німецькій філософі1 значущу роль упродовж півстоліття. При цьому вони пройшли через дві фазИ- Перша охоплювала кінець XIX ст., друга припала вже на наступне століття (ми її тут обговорили зразу, щоб показати зв’язок і водночас контраст двох віків). Перша була виявом опозиції проти позитивізму XIX століття, що якра3 починалась, друга ж — дальшого відходу від позитивізму.
У першій фазі дослідження проводились в дусі критицизму й емпіризму 1 мали в той час методологічний характер, цікавилися головним чином особлИ' вістю методів гуманітарних наук. Із них вийшла ідея ідіографічних наук, описової психології, психічної структури, гасла історизму та філософії життя-
У другій фазі перейшли до гасел антиісторизму, антипсихологізму, ід°а' лізму; тепер зосередилися на ідеях духу, всезагальних категорій та об’єктивних цінностей. Подібно як і в загальній філософії, близько 1900 року перейшли від епістемологічного трактування проблем до онтологічного, від аналізу пере' йшли до спекуляції, від методології до метафізики. Якщо ту фазу живив ДУ* Канта, то цю — Геґеля. Ця друга фаза, започаткована трохи раніше, особливе розвинулась після І світової війни, в періоді кризи, що її переживали німШ- Атмосфера там була така, що до метафізики перейшли навіть послідовники Канта та Дільтея. “Неможливо відірвати науку від погляду на світ”, — писав Шпранґер. Перейшли не лише до метафізичного, але — особливо Трьольч 1 Шпранґер — також до релігійного розуміння філософії; почали твердити, сенс світу як цілого можна вловити не в науці, й навіть не в метафізиці, 2 тільки в релігії. Релігійність, що до неї зверталися, була — у своїй абстраК' тності та суб’єктивності — характерно протестантською і деколи навіть вирази0 протиставлялась католицькій.
Друга фаза досліджень підстав гуманітарних наук, історії та культур1* далеко відійшла від першої, від її емпіричних, наукових, методологічних проблем: увійшовши на релігійні та метафізичні терени, закінчила невиразним11
176
іїоняттями та туманними теоріями, а відтак порвала не лише з тим, що було п°гане, але й з тим, що було доброго у філософії XIX віку.
Ця фаза не була, зрештою, цілісною — в Німеччині вона виступала у двох Р13них формах: раціоналістичній та ірраціоналістичній. Раціоналістичний вигляд Мав неоідеалізм, репрезентований Трьольчем, Шпранґером, Рікертом та інши- Ми- Ірраціональний вигляд мала течія, відома під назвою “філософія життя”, ЯКа виводилася від Дільтея (а також від Ніцше), і ще більше посилилася під Зливом прагматизму та берґсонізму. Перша користувалася популярністю у Широких колах, тоді як серед учених переважала раціоналістична течія.
Однак, увесь цей рух, з його інтенсивними студіями над підставами гумані- ТаРних наук, не тривав довго: після 1930 року, коли владу перебрали націонал- ^Ціалісти, зупинився, подібно як зупинився розвиток усієї німецької філософії, че був специфічно німецький рух. В англосаксонських, романських, слов’ян- Ських країнах філософська орієнтація в кінці XIX і на початку XX століття подовжувала перебувати в руслі не гуманітарних, а математично-природничих НаУк. Гуманітарні науки не були там предметом таких детальних філософських досліджень, але й не пройшли через таку кризу, як у Німеччині, і не сплітали Св°їх проблем із проблемами метафізики.
АНГЛОСАКСОНСЬКИЙ ідеалізм
Наприкінці XIX століття, в добі мінімалізму, Англією, цією класичною країною мінімалізму, прокотилась висока хвиля метафізичного ідеалізму. З усіх позиційних рухів, які в той час розпочалися, цей був найбільш несподіваним Далеким від панівних поглядів. Був скерований проти основної риси тих а°глядів — їх натуралізму. Його започаткували бл. 1865 р. роботи Стірлінґа Та Ґріна. Спершу цей рух був залежний від німецького ідеалізму, зокрема 1Єґелівського, починав як “англогеґельянство”, але незабаром набув самостійного 0Игляду. Найвидатнішими його представниками під кінець століття в Англії рТали Бредлі та Вод. В Америці хвиля ідеалізму була слабшою, але з часів Мерсона неперервною: провідним її філософом на зламі XIX і XX ст. там Ройс.
ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ. 1. Ралф Волдо Емерсон (1830-1882) був ^Дним із небагатьох філософів Америки, хто мав у XIX ст. світову славу. °ходив з родини священика унітаріанської секти, цієї найсвітлішої з протес- Нтських сект, що прокламувала свободу релігійної думки. Сам також був потягом якогось часу священиком. Потім усамітнився у сільському затишку ф.л° Бостона та віддався творчій праці. Ідейно був пов’язаний з бостонським ^Дософсько-суспільним Клубом трансценденталістів, заснованим 1836 року. пУблічні виступи були нечастими, але значущими. У пам’ятній промові ' року «Про американський тип ученого» («The American Scholar») відкрив , еРИканцям очі на окремішність їхньої культури, виголосив, як казали, її Кларацію незалежності”. Наступного ж року його промова в Гарвардському
177
університеті стала знову ніби “декларацією незалежності” індивіда у стосунку до Бога: Емерсон твердив, що кожен може і повинен творити свою релігії0. Найбільш зрілою його роботою були «Essays» (1841 — 1871). Міцкевич перепЯ' сувався з ним й одним із перших оцінив його значення: назвав його “Ф1' лософом, який найкраще уявнює потреби нашого віку”. Інші видатні англО' саксонські ідеалісти, котрі були принаймні на покоління молодші від Емерсонз, належали вже до останніх ЗО років століття. Хронологічно першим із них був Ґрін.
2. Томас Гіл Ґрін (1836—1882), оксфордський професор з 1878 р., найбіль' ше спричинився до того, що ідеалізм став на певний час академічною філосо' фією англійців. Стимул знайшов у Карлайла, а зразки черпав у німців, bW Канта й Геґеля. Своїй акції надав полемічного характеру: не стільки розвинув у ній ідеалізм, скільки критикував емпіризм і натуралізм: цілив у сучасників, у Дарвіна, Спенсера, Бакла, але ударив глибше — у зачинателя емпіризму Юма. Одна його праця, видана за життя, була критичною роботою «Introduction to Ните» (1874). По смерті Ґріна вийшла його друга книжка: «Prolegomena № Ethics» (1883). Жив недовго, писав небагато, але спромігся багато зроби?*1 пером, особливо словом. З нього починається оксфордський ідеалізм. До нього прихильником ідеалізму в Англії був тільки Дж. Г. Стірлінґ, приватний шотландський учений, який 1865 р. видав таку ж велику (що нараховував 1200 сторінок), як і неясну роботу «Таємниця Геґеля» («The secret of Hegel»)> що започатковувала англійський культ Геґеля. Спочатку англійський ідеалізм був просто гегельянством. Ширився не тільки в Оксфорді, але й в ШотланД11 Служили йому цілі родини: двоє братів Кердів, Едвард і Джон, професори в Глазго, двоє братів Сетів, Ендрю та Джеймс, професори в Единбурзі. АЛе оригінального забарвлення англійському ідеалізмові надали незабаром БредЛ1, Вод, Мак-Таґґарт, Сорлі та ін.
3. Френсіс Герберт Бредлі (1846—1924) вчився в Оксфорді у Ґріна, а потім провів там майже усе життя, в Мертон Коледжі. Мешкав у самоМ) Коледжі протягом півстоліття, але педагогічних функцій не виконував: ма13 слабке здоров’я і жив відособлено, віддавшись виключно дослідницькій прзй1 Попри це усамітнення, став відомою постаттю та філософським авторитетом Оксфорду. Раніше, 1876 р., оприлюднив свою книгу з етики, 1883 — «Основ11 логіки»у і лише 1891 з’явилась його основна метафізична праця «Явище ^ дійсність» («Appearance and Reality»). Був передусім діалектиком, який уМ*а відкривати несподівані зв’язки та незауважені суперечності між поняттям*1 Діалектика його мала деструктивний характер, розбивала філософські теорії. а не будувала їх, як у Геґеля: не без рації його названо новітнім ЗеноноМ Елеатом. Те, що розбивав діалектикою, потім доповнював почасти досвідом, а почасти містичною інтуїцією.
4. Джеймс Вод (1843—1925) з Кембриджу надав англійському ідеалізм^1 іншого тону Замолоду був священиком, потім покинув цю професію, але У філософії зберіг релігійну позицію. На противагу до Бредлі, який завжди бУа тільки філософом, Вод був початково природознавцем, біологом, психологоМ 1 відносно пізно перейшов до філософії. 1886 р. надрукував знамениту стат?^
178
Психологія” в 9 виданні «Encyclopedia Britannica», повсюдно визнавану пере- л°мною в історії цієї науки. Кафедру філософії в Кембриджі зайняв ще пізніше, 1897 р. З двох його філософських праць одна трактує світ природи Naturalism and Agnosticiszm», 1899), друга світ цілей («The Realm of Ends, or phralism and Theism», 1911).
5. Джусейя Ройс (1855—1916) був провідним представником ідеалізму в ДмеРиці в тому самому часі, коли Бредлі та Вод діяли в Англії. Від ідеалізму в стилі Гегеля Ройс був ще далі, ніж вони. Вихований на Міллі та Спенсері, приятель прагматиста Джеймса, він до кінця зберіг певну схильність до пптуралізму та емпіризму. Зацікавлення його були дуже різнорідними, йшли математики не менше, ніж музики та літератури, вивчав індійську поряд з європейською, а схоластику поряд з Кантом і Шопен- ГаУером. З 1882 р. був професором у Гарвардському університеті, де колеґував 13 Джеймсом. Свою основну метафізичну працю «The World and the Individual» оприлюднив щойно на зламі XX ст., у 1900—1901 рр., а головну етичну «The falosophy of Loyalty» 1908 p. З філософією Ройс поєднував релігійні цілі: як агато американських мислителів, прагнув знайти філософську інтерпретацію Християнства. Філософією ж своєю, за змістом надзвичайно абстрактною, трансцендентною, абсолютною, займався з фантазією і навіть з гумором, як к°лись Сократ і Платон.
Напрямку
Філософію
ПОПЕРЕДНИКИ. Джерелом англійського ідеалізму вважається німецький Реалізм, головним чином гегелівський, тому англійський ідеалістичний рух 131 Домий під назвою “англогеґельянського руху”. Однак це має слушність лише Почасти. Колридж і Карлайл, перші ідеалісти в Англії XIX століття, виросли просто з романтизму своєї країни: з ентузіазмом сприймали німців, бо ті відповідали їхньому романтичному смакові, але знали їх настільки мало, що Не Дуже й відрізняли Геґеля від Канта. Американці ж німців не читали взагалі, 3Нали їх тільки із коментарів Колриджа та Карлайла. Стірлінґ і Ґрін були Зах°плені Геґелем; Стірлінґ очікував, що “те, що сказав Гегель, для наступних Ст°літь буде останнім словом у всіх великих справах, задля яких живе люд- СТв°\ Однак англогеґельянці небагато зберегли від Геґеля, оскільки відкинули нього власне те, що було його оригінальним задумом: панлогічний, діалек- Тичний розвиток системи. Е. Сет, який почав від звеличування Геґеля, швидко І1еРейщов до його критики. Бредлі називав гегельянство “балетом безкровних Х^тегорій”. На ідеалізм Вода більший вплив виявив Берклі та теологи, ніж Єль: це було природно, бо філософія в Англії здавна була якщо не емпі- ^Истською, то богословською. Але на ідеалізм англійців з кінця XIX ст.
Ливав також сам Платон. Посередником у цьому був чудовий оксфордський ^Долог Б. Джовет, profesor regius грецької мови в 1855—1893 рр., перекладач Датона. Більшість англійських і американських прихильників ідеалізму пере- Рила його у спіритуалізм, у персоналістську, монадологічну та теїстичну 3^Д°софію, а також, вірна національній традиції, а не Геґелеві, намагалась еРегти зв’язок ідеалістичної метафізики з досвідом.
179
ПОГЛЯДИ. 1. Форми ідеалізму. А. Назва “ідеалізм” давалась різним поглядам, але насамперед сформульованому Берклі: все, що розум сприймає, має ту ж саму природу, що й він сам. Що має відмінну від розумової прироДУ» того не можемо осягнути, й немає даних стверджувати, що воно існує.
Цей погляд є иевною інтерпретацією сприйнятого світу: це протилежність іншої теорії, а саме реалізму, котрий твердить, що в актах сприйняття розум схоплює щось відмінне від самого себе, щось, що не має розумової природи- Ці дві теорії з’являються як результати епістемологічного аналізу і становлять дві принципові можливості теорії пізнання.
Б. Проте існує інший погляд, що так само називається ідеалізмом. ПогляД цей, що виступав у Платона, Геґеля чи Шеллінґа, також твердить, що буття має розумову природу, але застерігає, що це стосується тільки істинного буття, і продовжує, що сприйманий світ не є істинним буттям, а тільки явишся істинне ж буття існує поза сприйняттями, поза явищами. Воно складається 3 ідей — або незмінних, як у Платона, або таких, що розвиваються, як у ГеґелЯ. але завжди абсолютних, на противагу до відносних явищ.
Цей погляд, що приписує собі здатність розпізнавання істинного буття, е метафізичним, протилежним стосовно іншої метафізичної теорії, а саме нагпУ' ралізму, найбільш виразною формою котрого є матеріалізм. Існують лише іДеЬ а природа є тільки їх явищем, говорить один; існує лише природа, а ідеї є фікціями, говорить другий. Це дві принципові можливості метафізики.
В добі позитивізму ідеалізм першого типу, тобто епістемологічний, буя поширеним поглядом, що органічно пов’язувався із позитивізмом. А от метаф1' зичний, платонівський чи гегелівський ідеалізм був протилежністю всіх наЯ' глибших тодішніх переконань. Карлайл чи Емерсон могли його попередньо проповідувати, але самі не належали до наукової філософії. Натомість намагаН' ня Ґріна впроваджувати його в оксфордському вченому середовищі після рокія найбільших тріумфів Мілла було чимось цілковито несподіваним.
2. Джерела ідеалізму. Метафізичний ідеалізм має за своєю природою інн11 джерела та аргументи, ніж епістемологічний. Ґрін посилався на теорію КантЗ> що те, що називаємо дійсністю, при аналізі виявляється конструкцією розуМУ Інші англосаксонські ідеалісти послуговувались переважно двома аргументами* найперше, що світ становить тісну цілість, тоді як матерія завжди розпадається на частини, тому світ не може у своїй основі бути матеріальним. А по-друге, У світі присутня спонтанна активність, свобода, творчість, а це є властивості дУ*У‘
Однак ідеалісти багато разів самі визнавали, що до своїх доктрин дійшли не лише завдяки чистому розумуванню, але також завдяки міркуванням пр° людські потреби й прагнення. Передусім потреби й прагнення морально1 природи вимагають, щоб добро та краса запанували в світі. При цьому судили» що натуралізм не дає підстави протиставляти добро і зло, красу та потвор' ність. Тому робили висновок, що моральні потреби вимагають іншої, не натУ' ралістичної, концепції світу.
До ідеалізму філософів схиляли ще й інші потреби. Зокрема потреб3 тривання, прагнення, щоб існування не закінчувалося зі смертю, а тако^ потреба набуття певності, що в світі існують вічні, досконалі, Божі сили,
180
керують долею людей, падають сенсу їхньому існуванню. Коротше кажучи, иДеться про релігійні потреби. Натуралізм їх не задовільняє, ідеалізм принаймні Це може зробити. І через це вони так само є джерелом ідеалістичних докт- Рин, — не менше ніж моральні потреби.
Перші та другі потреби не завжди є для людей однаково животрепетними. К°ли стають живішими та нагальнішими, проникають теж і до філософії, і т°Ді у ній наступають періоди посиленого ідеалізму. Інші періоди натомість захищаються перед узалежненням філософії від життєвих потреб, й до ідеаліз- МУ тоді ставляться якщо не вороже, то принаймні підозріло. Так було, назагал, у Другій половині XIX століття — однак тільки назагал, як це доводить Реалізм Клубу трансценденталістів чи “оксфордських англогеґельянців”.
3. Ідеалізм Емерсона та американських трансценденталістів був власне Реалізмом, призначеним не стільки для пізнання світу, скільки для задово- Лення моральних потреб людини. І не приховував цього: Емерсон говорив, йому йдеться передусім про реабілітацію людини в очах самої людини, ПР° виховання в неї гордості за себе і довір’я до себе.
Ці американці 1) відрізняли, як Платон і як німецькі ідеалісти, “сутність Речей” від явищ і були переконані, що вона має духовну природу. Вже хоча Де робило їх ідеалістами. Мало того: 2) духовні цінності вони ставили вище За матеріальні — всупереч уподобанням своїх часів і своєї країни, а також тРивкі цінності вище за актуальні: що тривке й незмінне в релігії, моралі, п°літиці, виносили понад усі часові форми. 3) Всупереч же емпіристам і Септикам судили, що найвищі духовні істини та цінності доступні, причому ^Жному; їх знає “здоровий глузд” чи інтуїція. Тому кожного індивіда вважали авторитетом і в зв’язку з цим проголошували принцип свободи думки. Під- гРУнтям усіх їхніх поглядів була містична та пантеїстична віра в духовну еДність світу й у те, що кожен індивід пронизаний духом Божим. З цієї віри НеРпали свій індивідуалізм, свою опозицію проти традицій, авторитетів та 1єРархій, як також свій оптимізм, віру в поступ, у можливість удосконалення Л}°дини.
Усю матеріальну природу Емерсон трактував лише як “Божий метод” Завчання нас істини, а не як саму істину (в цьому був під впливом Карлайла, Як*й називав природу “вбранням божества”). Природа “є тільки втіленням ^УМки й обертається в думку, як лід перетворюється у воду і пару”. А ^звивається вона у тих напрямках, яких їй надає душа світу. Індивід є Зьіаряддям космічних цілей, відчуває це і відтак зазнає благодаті повної 3ахиіценості.
Однак, незважаючи на це, недосконалість є неуникною у будь-яких людсь- *Их спробах виразити істину та здійснити ідеал. Тому Емерсон, попри свій Нтеїзм, був релятивістом; звідси також черпав свою антидогматичну бунтар- КУ орієнтацію. І попри пантеїзм не був фаталістом, навпаки, визнавав мо- <oibHe покликання людського індивіда. Цей моральний індивідуалізм Емерсона ув важливим вкладом у ідеологію лібералізму XIX століття. Якщо європей- *ИЙ лібералізм виріс із духу емпіризму та утилітаризму, то американський ДШе з ідеалізму, пантеїзму, апріоризму.
181
4. Критичний ідеалізм Ґріна. Англосаксонський ідеалізм спочатку ставив собі негативне завдання: усунення того, що вважав помилкою. У Карлайла ідеалізм був спрямований проти Просвітництва, раціоналізму, невір’я, критициЗ' му, утилітаризму, повсякденного глузду. Щось подібне було і піввіку пізніші у Ґріна. Він також вів боротьбу з панівним в Англії натуралізмом і еМ' ліризмом. їхню основну помилку бачив у тому, що не беруть до уваги суб’єктивного чинника в пізнанні, інакше кажучи, що не враховують відкриття Канта: Кант скориґував Юма, тому англійські емпіристи, котрі після нього ще хочуть філософувати як Юм, є анахронізмом. Справа в тому, що дійсність не складається із самих тільки відчуттів, як хотів Юм: до неї входять та* само зв’язки між відчуттями, і вони є не менш реальними від відчуттів. І навіть те, що якесь відчуття належить до дійсності, а не є ілюзією, м11 пізнаємо власне по тому, чи воно пов’язане з іншими відчуттями. Отже, не відчуття, а їх зв’язок є критерієм дійсності. А оскільки будь-які зв’язки мають розумову природу, то й уся дійсність, до складу якої вони входять, мусить мати ту ж саму природу. Так Ґрін дійшов до свого ідеалістичного висновку*
Ґрін не зміг цього розвинути, а цей висновок міг вивести як на кантівську» так і гегелівську чи беркліївську концепцію. В кожному разі він вів до розривУ з натуралізмом і емпіризмом. Цим шляхом пішов ідеалізм англійців.
5. Емпіричний ідеалізм Бредлі. Діалектика відігравала у філософії БреДЛ1 важливу роль, однак тільки негативну: була призначена в нього не для побуД0' ви істинної концепції світу, а до руйнування хибної. Сам він твердив, иі° діалектична думка не здатна осягнути жодної істини, бо неухильно вплутується в труднощі — навіть коли послуговується найпростішими поняттями, вислов' лює найпростіші твердження у вигляді “5 є Р”. Такі твердження моЖВа інтерпретувати двояко: або S і Р є тим самим, і в такому випадку це твер' дження нічого не говорить, або вони є чимось різним, а в такому випадку твердження хибне, бо S власне не є Р.
Такі діалектичні труднощі Бредлі виявляв у всіх найзагальніших поняття** таких як поняття речі та властивості, причини та дії, руху та зміни, речі У собі та Я, а також у поняттях часу та простору, матерії та енергії. Останній з успіхом оперує фізика, але коли філософія піддає їх аналізові, вони ведУтЬ до труднощів та суперечностей. Вони є корисними допоміжними конструкція*^ розуму (з цієї точки зору цей ідеаліст був однієї думки з позитивістами), аЛе метафізиці вони нічого не дають. Так само нічого їй не дають поняті психології, бо й вони були суперечливими, коли б мали відтворювати ДІЙСНІСТЬ- суперечливим є передусім основне поняття психології, поняття Я, котре одночасН0 має бути єдністю та множинністю, чимось тривким і чимось змінним.
Дійсність характеризує несугіеречність, єдність, цілісність, гармонія, безвіД носність, абсолют. А де цього нема, де є множинність, відносність, неодноріД ність, змінність, хаос, дисгармонія, а особливо суперечність — там має*10 справу не з дійсністю, а з явищами.
Діалектика переконала Бредлі, що куди б не сягнула думка, всюди вистУ пають суперечності, а тому вона завжди залишається у сфері явищ, не дійсні ті. Жнивом діалектики були руїни нашого пізнання: речі та властиво^1,
182
Первинні, а також вторинні якості, простір, а також час, субстанція, так само Як РУХ, добро та зло, навіть Я, навіть Бог — усе це тільки явища.
Проте остаточний висновок Бредлі не був негативним. Бо хоча й справді Діалектична думка не досягає дійсності, але зате її досягає досвід. Бредлі був Ралістом, але таким, що довіряв досвіду й зберігав вірність емпіричній тРадиції своєї країни та своєї епохи. Судив, що навіть абсолютна філософія м°Же і мусить бути емпіричною. А досвід довів його до ідеалізму, бо доки Сягає досвід, там є сфера розуму. Звідси висновок: “Поза духом немає й не м°Же бути ніякої дійсності”.
Але все-таки досвід має справу лише з тим, що діється в часі, тому, ^Оворячи про абсолютну дійсність, ми явно виходимо поза досвід. Припущення РеДлі не давали йому права говорити про абсолют — однак він говорив про Нього- Виявляв цим, що і його ідеалістична метафізика, хоча й мала спиратися Яа Досвід, прямувала передусім до реалізації мрій, тобто мала підставу радше Опитах, ніж у здійсненнях. Говорив також, що знаходження рації в метафі- 3иЦі є справою інстинкту і що ці рації не є влучними (bad reasons). Судив, пР°те, що навіть така метафізика є кращою, ніж ніяка, бо інакше що ж нам ^лишиться, ЯК1Д° не матимемо і її? Залишаться тільки, як казав, або догми Огослов,я, або догми матеріалізму. Так завершилась ця філософія, найбільш ЄіЯпірична та скептична з усіх ідеалістичних.
Плюралістичний ідеалізм Вода. Вод був передусім психологом. Він Загї°чаткував в англійській психології нову еру, вказуючи на переважаючу роль 1т та почуттів в психічному житті, на неперервний і активний характер ихічного життя, відводячи психологію від інтелектуалізму, атомізму, механіз- Що в них англійська психологія була занурена глибше, ніж будь-яка інша. Пізніше Вод перейшов до філософських розмірковувань, котрі зосередив 3 ^к°ла одного питання — антитези механічної природи та органічного світу и°го цілями та цінностями. Механізм і організм — це два можливі аспекти ТУ- Філософія мусить їх узгодити, висловити судження про те, котре з них РБинніше та суттєвіше. Судження Вода випало не на користь механічного екту; він занадто однобічний, щоб міг стати підставою погляду на світ, ^лософія, що на ньому спирається, є натуралізмом, агностицизмом, еволю- Нізмом, психофізичним паралелізмом, а все це погляди невивершені, що Нають найбільшу частину дійсності. Тріумфи, як і невдачі, така філософія g Дячує своїй однобічності. “Є багато речей на землі та небі, — говорить р[°о’ тРавестуючи Шекспіра, — які й не снились натуралістичній філософії”. с аИн°вішими відкриттями наука показала, що органічний чинник відіграє у Uc^Tl більшу роль, ніж раніше можна було припускати. І можна прийняти, що пРирода має органічні, індивідуальні та психічні ознаки. Тому спіритуалізм
чере
Пог
Дає її сутність краще, ніж матеріалізм.
П°Д судив, що світ утворюють багато індивідуальних буттів, тому його Ду;яЛ був плюралістичний чи, за Ляйбніцем, монадологічний. Але він також тільав, що у погляді на світ множинність не може бути останнім словом: щ Ки не продуманий до кінця філософський погляд залишається при чистій °Жинності. Єдність світу, правда, не можна підтвердити науково, її немає
183
серед фактів, і емпірик завжди матиме право поставити її під питання, але для філософії досить того, що вона не суперечить досвіду. Теорія, котра дозволяє подати дійсність як єдність, нехай навіть і не підтверджена емпірик но, філософськи виправдана. А такою теорією є теїзм. У понятті єдиного Бога він дає світові єдність.
7. Універсалістський ідеалізм Ройса. Дехто з ідеалістів визнавав існування тільки індивідуального духу, про якого можемо щось знати з досвіду, інші» натомість, постулювали ще існування духу всезагального, вважаючи, що індш відуальних духів не досить, щоб витлумачити всі явища та проблеми світу- Природу, говорив Ґрін, вважаємо твором духу, але все ж не індивідуального бо такий неодмінно був би обмеженим у своїх можливостях.
Концепцію всезагального духу, цей “універсалістський” ідеалізм розвинув головним чином американський мислитель Ройс. Він міркував так: зовнішні*1 світ вважаємо відмінним від нас, протилежністю нас самих, проте він є тільки комплексом наших уявлень. Він є зовнішнім у відношенні до кожного інДШ відуального розуму, але не у відношенні до розуму взагалі. Коли б він **е мав розумового характеру, не був би пізнаваним. Одне з двох: або світ є духом, або є непізнаваним. Однак якщо він є духом, то таким, який виходить за межі нашого індивідуального духу. Кожний знає тільки власне Я, але ма6 повне право прийняти, що інші Я є такі самі як його. Всі ж разом входять ув одне Я, ширше, всезагальне. У цьому всезагальному, всеохопному Я — д “логосі”, згідно зі старим терміном, — лежить єдино можливий розв’язок метафізичних труднощів. Всезагальний дух, і тільки він один, пояснює вс^ порядок природи і духу, порядок фізичний і моральний, Божий І ЛЮДСЬКйШ необхідність і свободу.
Система, що до неї привело Ройса таке розмірковування, була ідеалК' тичною — бо все пізнання обмежувала уявленнями, моністичною — бо визнЯ' вала тільки одну основу буття, спіритуалістичною — бо основою цією бу13 дух, універсалістською — бо дух трактувала надіндивідуально, пантеїстичною бо всі індивідуальні духи містяться у всезагальному, абсолютистською — б° свої твердження вважала безвідносними істинами.
В універсалістській системі найважчим для вирішення було питання віл*>' ного індивіда. Проте Ройс вважав, що його система залишає достатньо місйЯ для свободи індивідів, і водночас надає їм моральної ідеї, а саме ідеї лояЛЬ' ності, віддання себе спільноті та її законам, більш значущим, ніж справи індивід3,
8. Персоналізм. Цей напрямок почався в Європі, а став школою в АмериШ- Там його започаткував Б. П. Боун (1847—1910) з Бостонського університету Його погляд на світ був беркліанським: світ складається з множини вільні осіб, над ними є нескінченна особа, котра їх створила. Після Боуна “переш налізм” став назвою багатьох доктрин, які значно різняться між собою, аЛе спільним для них було переконання, що природа світу є особистісна, творча’ вільна, моральна та суспільна. Це означає: а) особи, індивідуальні осередь1 свідомості, є найвищою формою існування; б) вони є активними та творчим*4. Бог створив світ, але далі перетворюють його вони; в) вони є вільними ь через це, відповідальними; г) підлягають моральним принципам; ґ) є суспіЛь
184
Ними та роблять зі світу моральну систему. З усіх форм філософського ідеалізму та спіритуалізму ця найбільше відповідала не філософуючим, а Релігійно орієнтованим людям.
Характер англо саксонського ідеалізму. Ідеалістична метафі-
Зиіса з’явилась в Англії несподівано, в момент, коли континент її зрікся, і ^нвидко знайшла в ній багато прихильників: ідеалісти зайняли кафедри в Ксфорді, а також у Глазго та в Единбурзі. Вод і Мак-Таґґарт викладали в ^мбриджі, Бозанкет працював у Лондоні. Протягом тільки одного 1883 року впйщла етика Ґріна, логіка Бредлі, праця Е. Керда про Геґеля та колективна КьіИжка ідеалістів, видана під назвою «Essays in Philosophical Criticism». Пізніше Фера діяльності англійських ідеалістів-метафізиків поширилась майже на цілий Світ: з-посеред них А. Е. Тейлор став професором у Канаді, Г. Вайлдон Кар У Каліфорнії, Р. Ф. А. Горилі — у Південній Африці.
Англійські ідеалісти займалися передовсім метафізикою, але й етикою: ^Рім Ґріна та Бредлі, у цій галузі працювали Е. Сет, В. Р. Сорлі, Г. Решдел А°сягли в ній результатів, важливих не лише з ідеалістичної позиції. Публі- кУвали книжки з історії філософії, головно про Канта та Геґеля. У цьому 0Сь°мУ зверталися до давньої філософії, та переважно ходили гіротореними Цвяхами. Деякі хотіли тільки пропагувати Геґеля; Бредлі у способі філософування нагадував Платона; Ройс своїм універсалізмом і пантеїзмом на- ЛиЖався до Плотика; Вод був споріднений із Ляйбніцем та Берклі. Однак, РИнаймні деякі риси їх філософування були новими: навіть ті, котрі хотіли тРИмуватись доктрини Геґеля, переформовували її ніби мимоволі у більш
Піричну, більш англійську. Якщо навіть ставити їх позитивні висновки під ПИТ;
їх і
КОНСі
ання, то залишаються негативні, такі як критика натуралізму, що пережила впливала на думку XX століття. Принаймні через неї ці в принципі ервативні мислителі були попередниками нової доби у філософії. г В°ни представляли різні типи ідеалізму. Одні з них ставили собі цілі ктичні, як трансценденталісти з Бостона, інші — теоретичні, як гегельянці Ксфорда. Одні були послідовними раціоналістами, інші закінчували місти- м°м, як Мак-Таґґарт, котрий писав: “Кожна істинна філософія повинна бути ^тичі-юю — правда, не в методі, але у висновках”. Одні трактували буття Q 3Разок думки, інші ж — волі; інтелектуалістський ідеалізм переважав в ö КсФ°Рді, волюнтаристський — у Кембриджі. Пантеїстичний ідеалізм пропо- Ував Ройс, теїстичний — Вод, атеїстичний — Мак-Таґґарт.
Стинним буттям вважали або ідеї, або конкретні Я; одні, як Ройс, пропо- I ували універсалістський і моністичний погляд, а інші — індивідуалістський И0 10Ралістичний: бачили у світі тільки Я та буття, схожі на Я. Цей останній Себе**А названо “персональним ідеалізмом”. В Америці цю назву прийняв для Фіц 3окРема Ґ. Г. Гавісон, а в Англії група мислителів, у яку входили між р0кЙ^ В°Д> Мак-Таґґарт і прагматист Ф. К. Шіллер, виступила спільно 1902 У 3 книжкою під назвою «Personal Idealism». ащ принципі це той самий погляд, що його звичайно називають спіриту- м°м. Він не є ідентичним з “ідеалізмом” у точному розумінні. Для цього
185
істинним буттям є ідеї, для того — одиничні духи; один схиляється Д° монізму, другий — до плюралізму. Але вони мають багато спільного, головний чином антагонізм із натуралізмом. У великій світоглядній боротьбі знаходять^ по один бік. На цій підставі часто трактувались як одна велика група іа охоплювались спільною дуже широкою назвою.
ВПЛИВ. В Америці ідеалізм впливав на широкі суспільні кола. Ідеалі^1 трансценденталістів і Емерсона став, як каже Р. Дибоський, потужним чинні1' ком у формуванні психіки нації; він вніс дещицю життєдайного оптиміз^У' що випливав із пантеїстичної концепції, і дещицю радикального індивідуалізму- що протиставлявся традиційним авторитетам та ієрархіям. Спричинився Д° американської віри в себе та в майбутнє. Був чинником цивілізаційної неза лежності Америки від Європи, а також до витворення тої ідеалістичної те^11; котра в Сполучених Штатах породила відомі інституції соціальної філантроп1 та інтелектуальної організації.
В Америці ідеалізм мав ще інший вихід. Починався від гегельянства, аЯе коли перед ним відчинилися ворота до американської ментальності, то пр° йшов не тільки через містицизм, не тільки через європейські, але й азійсі1 впливи. Швидко виник містичний і магічний рух New Thought (Нова Думкз)' аз 1875 р. Christian Science (Християнська Наука), “наукова система 6о#е ственного лікування”, підґрунтям якого стала доктрина Марії Бейкер Едді, ^0 світ є цілковито духовний і добрий.
Інакше було з ідеалізмом в Англії: там він мав менше життєвих прагне^1” хотів бути філософською доктриною та впливав тільки на філософію, але 13 будь-якому разі на якийсь час ослабив дух емпіризму, натуралізму й ути^1 таризму, який володів англійською філософією.
ОПОЗИЦІЯ. Ідеалізм, орієнтований на те, щоб задовольняти метафізик1’ а подекуди також релігійні та моральні потреби, не повністю задовільні наукові: його висновки найчастіше були довільними й туманними. Поза аііґЛ0 саксонськими країнами його переважно трактували як анахронізм і зігнорував1 Та й в англосаксонських країнах він викликав реакцію ще перед кінЯе>1 століття. Джеймс 1880 р. писав до Ренув’є: “...незрозуміле оте воскрешав^ Геґеля в Англії та у нас після його поховання в Німеччині”, — і твердив, &0 “рух цей не може тривати довго”. Сам став одним із лідерів опозиції. Радні льний емпіризм, реалізм, прагматизм, плюралізм були основними течія^ американської та англійської філософії, що становили реакцію проти ідеаЛіС тичної метафізики. їй закидали, що вона не узгоджується з духом науки, ^0 задля дослідження речей, не доступних пізнанню, занедбує доступні, що в00^ дить чуда, вилучаючи людину із всезагальних законів природи, і що закіи^У суб’єктивізмом або містицизмом, а отже найменш бажаним для науки чин0>1
БРЕНТАНО
Один із важливих опозиційних рухів в останній фазі XIX століття був 3аДочаткований Брентано. Не менше ніж позитивісти та сцієнтисти, він вихо- ^*в із досвіду і був противником метафізичних спекуляцій. Однак різнився ВіД Них принципово: будував на досвіді, але емпіристом не був.
ЖИТТЯ. Франц Брентано (1838—1917), німець, який походив з італійської Р°ДИни, що згодом отримала австрійське громадянство, був спочатку католиць- Кї*м священиком. Залишивши духовний стан, був у 1866—1873 рр. професо- Р°м філософії у Вюрцбурзькому університеті, а потім кілька років у Віденську, і за цей короткий час знайшов численних учнів. З часом він відмовився ВіД обидвох кафедр і потім викладав у Відні тільки як приват-доцент. Припи- Нивши й це, осів у Флоренції. Незважаючи на те, що в пізнішому віці втратив 3іР’ До кінця не перестав працювати та вдосконалювати свої погляди.
Його позиція щодо пізнання та життя була наскрізь інтелектуалістською: класичні грецькі філософи, не тільки хиби, але й зло вважав результатом ^бного мислення. Неприхильне ставлення до містики та об’явлень було °Дніекз з причин його розриву з Церквою: визнавав деїстичне християнство, 1обт° християнство без таємниць. Повний довір’я до людського розуму, був ВеРеконаний, що всі антиномії та труднощі філософії можуть бути розв’язані, 0 між думкою та досвідом немає протистояння, що можна погодити Ляйбніца Та Локка.
ТВОРИ. Писав багато, видавав дуже мало. «Psychologie vom empirischen Endpunkte» (1874), якої друком вийшов тільки перший том, залишилась його °сНовною та найобширнішою працею. Проте цією незакінченою книжкою він Зі^г впливати на історію психології, подібно як на історію етики короткою ?ЄкИією «Vom Urspmng der sittlichen Erkenntnis», оприлюдненою у вигляді Р°Шури 1889 р. Найбільше підготував праць про Арістотеля: присвятив йому свої перші книжки, 1862 і 1867 р., а також дві останні, опубліковані на ^ввіку пізніше, 1911 р. Його рукописна спадщина, що її з 1924 р. видавали своїми обсягами значно перевищує праці, друковані за життя: містить І1е тільки доповнення, але так само суттєву модифікацію давніших поглядів.
Попередники. Незалежний інтелект Брентано не підпав під впливи вчасних йому філософських течій: як мало який мислитель, він був вільним Д прикмет своєї епохи. Зате звертався до близьких йому поглядів давніших Ків- Як теолог учився філософії на Арістотелеві та схоластах: точніше кажучи, Удіював її на схоластах, а потім сам звернувся до їх джерела. Перейняв їхній °сіб мислення та багато понять, котрі вже багато століть як вийшли з Втку: коли Брентано вжив їх у XIX столітті, вони видались новими. І весь °сіб його мислення був для сучасників новинкою, навіть у тому, в чому тільки повертався до давніх часів.
Арістотелівсько-схоластичні поняття були у нього спільними з иеотоміст-
187
ФРАНЦ БРЕНТАНО
ською течією, що саме розпочиналась, але та намагалась продовжувати давні п°гляди, тоді як Брентано розвивав їх по-своєму. Він володів схоластичною Культурою, але мав новітню, емпіричну орієнтацію ума. Був далеким від Позитивізму, але ще дальшим від спекулятивної метафізики. Боротьбу з німець- к°ю метафізикою вважав своїм життєвим завданням, як і боротьбу з кантіанством, з котрим цей реаліст просто не міг погодитись. “Всю кантівську Філософію вважаю, — писав він, — помилкою, котра довела до ще більших помилок і врешті — до цілковитого хаосу у філософії”.
ПОГЛЯДИ. 1. Описова психологія. Брентано не визнавав іншого знання, 0їфім заснованого на досвіді. Якщо існують твердження, істинні a priori, то ■Тільки ex terminis, тобто такі, що випливають із самих термінів — чисто формальні, аналітичні. Інші істинні загальні твердження можна отримати лише ЧеРез індукцію. Знання полягає тільки в одиничних ствердженнях. Філософія, *Ц°б бути докладним знанням, повинна також бути емпіричною. Брентано був ПеРеконаний, що вона може нею бути, оскільки може спертись на психології, ^тра у свою чергу ґрунтується на досвіді, а саме на досвіді внутрішньому, 1НтР°спективному.
g Емпіричну психологію Брентано почав опрацьовувати майже одночасно з Ундтом, але його психологія мала відмінний характер, бо сам предмет вну- тРЇШнього досвіду розуміла інакше. Адже, відрізнивши у пережиттях змісти 01Д актів (напр., в акустичних пережиттях — почутий звук від слухання звуку), Робила акцент на актах. Тимчасом більшість тогочасних психологів, з Вундтом чолі, враховувала власне тільки психічні змісти, а про акти твердила, що Можемо їх спостерігати і через те визнавати предметом науки. Так було, властиво, ще від Декарта та Локка: від них психологія займалася виключно Містами свідомості, баченими кольорами, чутими звуками, а свідомість розу- Ла як комплекс таких змістів. Для Брентано ж звуки й кольори взагалі не ВаДежали Д° психології, бо були не чимсь психічним, а фізичними предметами, ^ які звернені психічні акти. Свідомість була для нього набором не змістів, актів: складалася не з кольорів чи звуків, але з актів бачення чи слухання, g У психології Брентано відрізняв два розділи: описовий та пояснювальний. І g Чіїв> Що описовий розділ є занедбаним і що це погано, бо психологія Реться до з’ясовування фактів ще до того, як їх докладно перевірила. З СУ Брентано змінилося багато і чистий опис таки сказав у психології своє °в°, але що так сталося, було значною мірою його заслугою. Психологічний опис, як це розумів Брентано, мав представляти не певні ^Режиття певної людини, а навпаки — бути загальним і синтетичним описом. 3 ав Оголошувати сталі форми психічного життя, загальний характер кожної Чих. Тому психологія Брентано надавала такої великої ваги загальним ^Ресленням та класифікації. Це було в дусі Арістотеля: засновувати поняття Досвіді, але прагнути до найзагальніших понять. є Інтенціональність психічних явищ. Брентано встановив насамперед, якою я Сп*льна риса всіх психічних явищ, всіх актів. Це те, що вони спрямовані на Сь предмети: бачимо кольори, чуємо звуки, висловлюємо твердження завжди
189
про ті чи інші предмети. Цю рису психічних актів, відому ще схоластам- Брентано назвав, застосовуючи схоластичний термін, “інтенціональністю” intendere — спрямовувати). Кожен психічний акт перебуває “в інтенціональноМУ відношенні” до свого предмета, це спільна риса для всіх психічних актів, 1 тільки для них: вона відрізняє їх від фізичних явищ. Це означає, що коЖеІЇ акт свідомості виходить за межі свідомості до предметів, трансцендентні стосовно неї. Це факт sui generis, без жодної аналогії у зовнішньому світі. В теорії пізнання цей факт треба просто ствердити, а не говорити, як переваж^0 робилося, що існування речей є гіпотезою, що свідомість з ними не стикається
Це просте твердження тягнуло за собою важливі наслідки. Зокрема, психі1*' ними є тільки акти як такі, що мають інтенціональну природу, натомість предмети цих актів її не мають і не є психічними. Тільки акти належать Д° свідомості, а не їх предмети; тільки акти є іманентними свідомості, а ї#11 предмети трансцендентні їй. Це ствердження спростовувало суб’єктивний U#a' лізм, показувало оманливість його аргументу, котрий багатьом мислителям нашої доби здавався непохитним: що сприймані нами предмети є нашим*1 сприйняттями, а тому належать нашій свідомості, отже є психічними. АнаД*3 психічних актів довів Брентано до реалізму — і це було в періоді, схильноМУ до суб’єктивного ідеалізму.
Брентано судив, що психічні акти можуть мати найрізнорідніші предмет*1, як ідеальні, так і реальні, як абстрактні, так конкретні. А от у пізніших рокз* досить несподівано обмежив цей погляд: почав твердити, що предметом акЮа завжди є реальні конкретні речі — і тільки вони. З епістемологічним реалізмом Брентано поєднав номіналізм: що не є конкретною річчю, є тільки порожнім словом.
3. Поділ психічних явищ. Оскільки інтенція становить спільну прикмеїУ психічних явищ, то видів цих явищ є стільки, скільки й видів інтенцій. цій підставі Брентано поділив психічні явища, причому з несподіваним резуДь' татом, бо його поділ був повністю інакшим, ніж той, що існував віддавна 1 був повсюдно прийнятий. Той давній поділ, зокрема, ділив психічні явища Н3 явища пізнання, почуття і волі. Він виник у XVIII ст., найбільше поширився через твори Канта і відтоді власне під сумнів не ставився. Тільки БрентаН0 поставив його під питання, і то подвійно.
Найперше вказав, що те, що звично називається “пізнанням”, охоплює Д0а різні види психічних актів: уявляння та судження. Вони настільки відрі3' няються, що їх неможливо звести один до одного, оскільки до уявлень ]іЄ стосується протиставлення істини й хиби: вони не є і не можуть бути ІСТИН**1 чи хибні, бо нічого не твердять. А якщо їх часом називають істинними та хибними, то тільки в тому значенні, що говорить істину або помиляється Т0*1’ хто в судженнях висловлює те, що було змістом його уявлень. Хто уявлення химери, той ще не помиляється; хибує тільки той, хто твердить, химера існує в дійсності, а істину мовить той, хто стверджує, що химера 6 його уявленням. Істина і хиба виникають лише в судженні, бо, на противагу до уявлення, воно є актом визнання або відкидання, і лише щось визнаю11*1 або відкидаючи, твердячи або заперечуючи, я висловлюю істину або припУс'
190
Каі°ся хиби. Ця різниця змушує відділяти уявлення й судження як різні види ПСИХІЧНИХ явищ.
Натомість те, що традиційний поділ трактував як два різні види психічних явищ — почуття і воля — для Брентано виявилось одним і тим самим. Втіха Та смуток, рішення й відмова від нього, хоч перші часом називаються по- чУттями, а другі актами волі, у своїй основі є одним і тим самим, а саме аі°ами зацікавлення предметами, інтересу в додатньому або від’ємному сенсі, Уяодобання або байдужості. Тому він також об’єднував їх під назвою емоційних явищ або “актів любові і відрази”. Вони, подібно до суджень, є актами вибору: ^°сь визнають або відкидають. Зокрема визнають або відкидають цінність речі, Як судження визнають або відкидають їх існування.
Так Брентано дійшов до нового потрійного поділу психічних явищ: поділу На Уявлення, судження та емоціональні явища (“акти любові й відрази”). Цим ^Рьом видам явищ підпорядковував три традиційні ідеї: краси, істини та добра.
°хрема красу вважав досконалістю уявлення, істину — досконалістю суджен- Ня> я добро — правильним ставленням до любові й відрази. Кожному з них ТаКож відповідала інша філософська наука: естетика, логіка та етика. Ці науки, Яа його переконання, мають справу не з фактами, а з нормами: естетика — з я°рмами уявлення, логіка — судження, етика — любові й відрази. Тому ЧЯлософським наукам він приписував нормативний характер.
4. Очевидність. Щоб можна було вказувати норми істини, треба володіти ЯКИм°сь її критерієм, котрий дозволить відрізнити її від хиби. ІЦо ж тоді Становить критерій істини? Природно відповісти: доведення. Істиною є суджен- Ня> котре доведене. У кожне доведення, однак, закладено засновки, котрі дуже Часто приймаються без доведення. Правда, вони можуть у свою чергу бути ^°ВеДені, але остаточно треба якісь засновки прийняти без доведення, бо 1Ьіакще треба буде доводити до безмежності. Отже мусить існувати якийсь РИтерій, що дозволяє певні недоведені засновки розпізнати як істинні. І він Мусить міститись у самих цих засновках: оскільки доведення не гарантує їхньої Пнності, то вони мусять бути переконливими самі собою.
Брентано спочатку прийняв найзвичніший “адеквативний” критерій істини, є Дно з яким істина — це відповідність між розумом та річчю, тобто істинним Твсрдження, що відповідає дійсності. Потім, однак, усвідомив, що цей кри- Ріи веде до зачарованого кола: судження є істинним, коли відповідає речі, ^ про те, якою є річ, знаємо, тільки коли маємо про неї істинне судження, яс трудність приховується у другому поширеному в теорії пізнання критерії ини, а саме в критерії кантіанців, що істина є відповідністю судження °нам ума. Але й тут неможливо уникнути зачарованого кола. Його взагалі Тп ?УКЛИВ0 уникнути, якщо для встановлення істинності судження це судження ö öa 3 чим-небудь порівнювати. Зате його можна уникнути, якщо критерій є ^ самому судженні, або якщо судження не залишає сумнівів щодо своєї j впості. Тобто, інакше кажучи, якщо судження — очевидне. Отже критерій Зг> Ни полягає не у відповідності судження дійсності, а в його очевидності. Ни^Н° 3 цим кРитеРієм> істинними є очевидні судження, а також ті, що з * випливають.
був один із найістотніших, якщо не найістотніший, пункт у філософії
191
Брентано, й одночасно той, що відділяв його від більшості сучасних йому філософів. Справа в тому, що в той час майже скрізь вважалось, що дійсність є справою відчуття, до якого ставилися з недовірою — і тому шукали іншого критерію істини, оминаючи цей, найприродніший. Брентано ж помітив, що ае не тільки найприродніший, але єдино можливий критерій. Очевидність є не питанням відчуття суб’єкта, а прикметою деяких суджень.
Певні судження справді є очевидними: ми не тільки не можемо відмовити їм у істинності, але навіть важко уявити, що вони могли б не бути істинНИ' ми, — визнаємо їх істинними без жодного внутрішнього примусу. Коли Ж ВОНИ очевидні, то вимагати для них обґрунтування вже немає сенсу: таке обґруН' тування могло б щонайбільше полягати в посиланні на інші очевидності. ^ можна лише просто прийняти або не прийняти: це питання довіри до інтелеК' ту. Але якщо ми їх не приймаємо, то немає способу розпізнати істину. Натомість їх прийняття не тільки дає критерій істини, але так само звільняє, як суди13 Брентано, від релятивізму — одвічного протагорівського релятивізму. Не коЖНа людина є мірою речей, як хотів Протагор, але тільки та, яка судить з очС' видністю, і між тими, котрі судять з очевидністю, немає розбіжності. Ось вона» “точка Архімеда”: у ній Брентано знайшов опертя для всієї своєї філософії.
Подібно до Ляйбніца, Брентано відрізняв два класи суджень: про факти та про відношення, vérités de fait et de raison. І в обох існують очевиД131 судження. З-посеред суджень про факти очевидними є ті, що торкаються внутрішнього досвіду, власних актів. Що ми собі уявляємо чи чуємо, те знаєм0 з усією певністю, з неспростовним переконанням, оскільки кожне пережиттЯ супроводить (вторинна) свідомість власного акту: спостерігаючи, напр., коиЯ» маю одночасно усвідомлення, що його спостерігаю. Тією ж самою очевидністю- що й судження внутрішнього досвіду, володіють певні судження про ВІДН°' шення, зокрема логічні принципи, як принцип суперечності.
Крайній емпіризм неслушно обмежує дійсність до досвіду, а крайній раШ0' налізм неслушно обмежує його до принципів: в обох випадках очевидність 6 та ж сама.
Натомість судження зовнішнього досвіду такої очевидності позбавлень завжди Є МОЖЛИВИМ, ЩО МИ ПОМИЛЯЄМОСЯ, ВИВОДЯЧИ наші сприйняття З ДІЯННЯ зовнішніх причин. Коли, напр., бачу коня, то не є очевидним, що кінь дійсН0 стоїть переді мною, -- це може бути також галюцинація. Однак, якщо У зовнішніх сприйняттях і немає очевидності, то є, принаймні, як казав БреН' тано, “очевидна правдоподібність”: очевидно правдоподібно, що наші сприйняття походять із зовнішніх причин, з реального світу, а не з нашої власної зЮ тивності, бо це їх і відрізняє від актів волі або уяви. Так само є річчю цілкої правдоподібною, що зовнішній світ не є хаосом, а підлягає законові причиИ' ності, а правдоподібність ця ще й зростає разом із досвідом — бо законі мірність світу приймаємо гіпотетично, але досвід її підтверджує.
Позицію Брентано займало багато його попередників: вона узгоджувала^ не тільки з Арістотелем, але й з Декартом: адже той послуговувався критерій очевидності, коли приймав, що істинним є те, що ясне та виразне. Натомім Бретано заходив у суперечність із Кантом та кантіанцями, які переважали
192
Иого часів. Іншими, ніж у Канта, були не тільки його відповіді, але також і ПР°блеми. Кант, черпаючи свої поняття пізнання із метафізики, розумів пізнан- Ня як твір розуму — тому мусив теж запитувати, як такий твір може відновитися до дійсності. Для Бреіггано це питання було зайвим; воно по суті 3в°Дилося ось до чого: на чому ґрунтую переконання, що мої переконання 1сТИННІ? Відповідь на нього могла б знову тільки звернутися до переконань.
5- Реформа логіки. Судження звично розуміють як поєднання двох уяв- Лень> суб’єкта й предиката. Таке розуміння судження, на перший погляд, пРосте й природне, Брентано піддав сумніву. Його схилили до цього екзи- СТенціальні судження типу “А є” та “Немає А”, позбавлені предикатів. Ми узнаємо в них і відкидаємо не поєднання А з ознакою існування, а саме А.
КцЮ ж існують деякі судження, котрі не є сполученням уявлень, то поєднан- Вя Уявлень не є основою судження. Основою судження може бути тільки те, *Д° виступає як в екзистенціальних, так узагалі — в усіх судженнях, а отже ^знання або заперечення якогось предмета. Це означає: судження мають Етичну” (котра встановлює, що щось є), а не синтетичну (котра зіставляє Те> Що є) природу.
Згідно з цим розумінням судження, кожне категоричне твердження можна 3 зміни його сенсу переформувати в екзистенціальне. Речення “певна людина є *ВоРа” означає те ж саме, що “є хвора людина”; речення “жодна людина не взсмертна” — те ж саме, що “немає безсмертної людини”. Звідси випливав °Рливий наслідок: жодне стверджувальне судження не є загальним, а жодне яеречувальне не є одиничним. Виходить, традиційна логіка помилялась, Дучи розмови про судження загальностверджувальні та частковозаперечні. А як СП^ава велиК01 ваги, оскільки звідси випливає, що всі апріорні судження • загальні є загіеречувальними, навіть принцип тотожності. Якщо здаються «і Кшими, то тому, що мають стверджувальну мовну форму. Коли кажу, що тРикутники мають суму кутів 2D”, то іншими словами це означає, що
Немає
іншого трикутника, як власне такий. Це судження не говорить про
^яУвання трикутника, а про те, що якщо трикутник існує, то не може не Ги Цієї властивості. І подібно з усіма іншими апріорними судженнями, був перший за усі ці віки бунт проти логіки Арістотеля. Виявилось, Те> що віками здавалося дефінітивно усталеним, можна зрозуміти інакше.
Реформа етики. Оцінки є явищем, паралельним до суджень: вони так 0 є певною позицією відносно речі — додатньою чи від’ємною. Як у є Л)Кеннях, так і тут слушною може бути лише одна позиція: якщо слушним Уподобання якоїсь речі, то не може бути одночасно слушною відраза до неї. до чого приводить правильне судження, називаємо істиною, так те, що £с. Ликає слушне уподобання, називаємо благом. Як не всі судження, так і не наші уподобання є слушними. Однак серед них є й такі, які навіть Роводжує всепереможне почуття слушності. Чим є очевидність для теорії
Ни й пізнання, тим є почуття слушності для теорії блага та поведінки. Ми чевцені
УПо,
ПеРек,
тільки там, де маємо це почуття, але тоді ми цілковито впевнені, що 'Д°бання є слушним. І тоді в етиці безпосередньо очевидне, неспростовне
°нання є водночас мірою будь-якої слушності та основою всього знання.
193
З’являється воно нечасто. Одначе ми маємо його стосовно фундаменталь' них, а саме стосовно моральних, інтелектуальних і гедонічних благ. А деколи маємо його також при наданні переваги одним благам над іншими: з почуттям певності ставимо кожне благо понад зло, а благо, складене з багатьох благ, "" понад будь-який із його складників. Зате ніколи не маємо цього почуття, коли порівнюємо якісно різні блага: ніхто не зможе сказати, чи знання є кращим від благородної любові, чи навпаки. І не може бути інакше, бо усі блага скінченні, і їх цінність залежить також від їх кількості.
Моральне завдання полягає просто в тому, щоб множити блага: свої та чужі, теперішні й майбутні. Причинятися до посилення добра на світі очевидна мета життя: “Це єдиний категоричний імператив, від якого залежать усі інші”. Як теорію пізнання, так етику Брентано зрозумів інакше, ні# Кант — простіше і не лише формально.
7. Філософія та психологія. Вже готуючись до здобуття наукового ступеня доктора наук, Брентано вибрав для захисту тезу, що метод філософії є тоИ самий, що природничих наук: vera philosophiae methodus nulla alia nisi scientW naturalis est. Однак його наміром був не захист натуралізму, а заперечення погляду, нібито філософія володіє якимись власними методами — спекулЯ' тивними чи трансцендентними, — яких не використовують інші науки. На його думку, для всіх наук є насправді тільки один метод, котрий лише у певні*1 мірі можна достосовувати до особливості предмету.
У всякому разі нормальною наукою з нормальним методом є психологія- Вона ж, і тільки вона, розв’язує філософські проблеми, однаково як логічні» так етичні. Бо у внутрішньому досвіді вона знаходить очевидні факти, іН° становлять міру істини та добра. Філософія, базуючись на психології, не стає через те суб’єктивною та відносною; навпаки, власне у психології, у ствер' джених нею очевидностях знаходить зброю проти суб’єктивності та ВІДНОСНОСТГ Виведення міри істини й добра з аналізу психічних актів зовсім не означав що істина й добро залежать від психічних актів. Опертя на психології не веДе до психологізму.
Психологія є підґрунтям філософії. Її вершиною могла б бути метафізИ' ка — реалістична позиція Брентано відкривала до неї шлях. Однак він нЄ ступив на нього. Обмежився тільки підготовчою описовою філософією, 13 котрій піддав аналізу основні поняття, якими мусить послуговуватись метаф1' зика: поняття існування, субстанції, причинності.
8. Історія філософії. Брентано був одним із численних мислителів XIX ст” які намагалися знайти загальну формулу розвитку філософії, філософські збагнути історію філософії.
На його думку, філософія у кожному зі своїх великих періодів проходи1^ 4 фази: спочатку фазу розквіту, а потім три фази занепаду. У першій з Ні* трьох фаз втрачає теоретичні зацікавлення, підпорядковуючись практичні цілям, у другій фазі втрачає довіру до власних сил і впадає у скептицизм, а в третій, не вміючи задовольнити свого прагнення пізнання, вдається таємничих інтуїцій, впадає в містицизм.
Цю схему Брентано провів для всіх трьох періодів європейської філософ11. Антична філософія перебувала у фазі розквіту аж до Арістотеля, а поті*1
194
пРойшла через практицизм стоїків та епікурейців, через скептицизм пірроністів Та через містицизм неопітагорейців і неоплатоніків. Подібно й середньовічна: Мала свій розквіт аж до Томи з Аквіну, практичну фазу у скотистів, скептичну 0 °ккамістів, містичну в Екгарта й Миколи Кузанського. А у Новому Часі Розквіт філософії тривав від Бекона до Ляйбніца, після чого вона набрала практичного характеру у французькому Просвітництві, скептичного у Юма і ^стичного у Канта, Фіхте, Шеллінґа, Геґеля. Ці останні, за переконанням Рентано, досягли дна занепаду.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Філософія Брентано вирізнялася тим, що обирала суб'єктний вихідний пункт і доходила до об’єктивних результатів. Брентано був ЛеРеконаний, що розв’язав одвічний спір про суб’єктивізм: спір Протагора й латона. Цей розв’язок полягав у тому, що не кожна людина є мірою всіх ^ЄЧей, — нею є та людина, яка висловлює очевидні судження. Брентано 3Дійснив виняткову для XIX століття справу: уникнув мінімалістського обме- ^ення філософії, не впадаючи, проте, у спекулятивну метафізику. Його роль . схожою на ту, що її на початку століття відіграв Мен де Біран: попри 1аШий тип інтелекту, обидвоє однаково вміли, в цьому столітті боротьби ^чімалізму з максималізмом, знайти проміжний розв’язок; Мен де Біран — ВеДучи лінію Авґустина, а Брентано — повернувшись до лінії Арістотеля.
Брентано не тільки намагався змінити загальний напрям філософії XIX Століття, але також започаткував багато окремих справ: відокремлення описової ПсИхології від генетичної, відділення в ній психічних актів від змістів, опертя 3Вання на критерії очевидності, відновлення науки про інтенціональність Лсихічних актів, нову класифікацію психічних явищ, нову інтерпретацію фор- МаДьної логіки, нову ідіогенічну теорію суджень, нове обґрунтування етики.
РОЗВИТОК. У 1905—1910 роках у поглядах Брентано сталася принципова ^еРеміна: свою тезу про інтенціональний характер переживань він звузив у МУ сенсі, що вони інтенціонально скеровані виключно на реальні конкретні Чі- Можуть бути скеровані на фікції (як, напр., коли думаємо про кентаврів), е ті фікції мають так само вигляд речей, а не абстракцій. Зайняв позицію, звану Т. Котарбінським “реїзмом”. Інших предметів, окрім реальних, не аєМо; всі інші — лише назви, котрим матеріально й психологічно нічого не ДПовідає: приймаючи їхнє існування, ми стаємо жертвою мови. Немає ідеаль- х буттів, поняття речі є найзагальнішим поняттям, що охоплює все існуюче.
Школа. Серед своїх сучасників Брентано спочатку вважався анахронічним слителем, залишком середньовіччя, однак зміг повести за собою цілий загін u 1в> а його вплив з роками не зменшувався, а зростав. Головним осередком в 0 впливів була Австрія, особливо університети в Граці та Празі, але ці j ЛИви сягали й далі. Від нього виводяться різні філософські течії кінця XIX початку XX століття, такі як “феноменологія”, “теорія предметів” та інші ^ Роби описової філософії, що докладно аналізує факти і не ангажується у Тафізичні питання.
195
Його учні пішли двома діаметрально протилежними напрямками. 00х пішли за раннім Брентано, який своєю теорією інтенціональності піднЮ розмірковування про різнорідні нереальні предмети, а другі — за пізнім, котрий ці розмірковування зганьбив так рішуче, як ніхто інший. До перших належав троє празьких професорів — А. Марті, Хр. фон Еренфельс і А. Гьофлер, яКІ розвивали ранні погляди Брентано, перший головно в ділянці філософії мов#’ другий — теорії цінностей, а третій — психології. Передусім же до цієї гру1111 належав А. Майнонґ (1853—1920), професор у Граці; він намагався створи'1'1'1 нову філософську науку, котру називав “теорією предметів” і котра повний була мати ще ширший обсяг від метафізики, бо мала охоплювати предмет^ нереальні так само, як реальні. Але відбиток ранніх ідей Брентано маЮтЬ також психологія К. Штумпфа та феноменологія Е. Гуссерля. Натомість іиЮ учні Брентано визнавали його пізню — реїстичну — теорію. НайдіяльнішиМ 13 них був О. Краус, празький професор. Це він заснував у Празі архів БрентаН0 та товариство його імені.
Учнем Брентано був Казимир Твардовський. Завдяки йому погляди Брейїа' но мали широкий вплив у польській філософії на початку XX ст., ще шир' ший, ніж у філософії інших країн.
НІЦШЕ
Однією частиною своєї діяльності Ніцше виразив свою епоху: представлю її сцієнтизм, натуралізм, еволюціонізм, релятивізм. Проте другою цілив у ^ епоху, у всю її культуру, виставляв напоказ притаманні їй риси, був одним 13 перших, хто проти неї збунтувався.
ЖИТТЯ. Фрідріх Ніцше (1844—1900) за своїм фахом був класичн^1 філологом. Доволі рано досяг зрілості, уже 1869 р., щойно скінчивши стуД11, зайняв кафедру філології в Базелі. Але його зацікавлення швидко змінили^ філософськими. Через 10 років відмовився від кафедри, щоб присвятити се° творчій праці. Проте це одночасно був кінець його нормального, спокійної життя. Покинув Базель і розпочав мандрівне життя бурлаки. Гнаний несП° коєм, переслідуваний хворобою, невпинно змінював місце перебування, буЮ13 у різних місцевостях Італії та Швейцарії, по готелях і пансіонатах, шоРа3 більше бездомний і самотній. 1889 року став жертвою психічної хвороби, 3 якої вже не вирвався: прожив ще після цього 11 років у Ваймарі, під Д° глядом матері та сестри.
Цей життєлюб і прихильник сили, апостол безоглядності, сам був квол^ та хворою людиною, а в стосунку до людей — незвичайно поблажливим делікатним. Був німцем, але польського походження, з онімеченої роди1**1 Ніцьких. Знав про свої корені й цінував їх: “Мої предки, — писав він, були польською шляхтою, по них мені дістались мої інстинкти, між ниМи' може, й liberum veto”, А описуючи своє ставлення до музики сказав: “Я . достатньо поляком для того, щоб усю музику світу віддати за Шопена”. Ні^1
196
ФРІДРІХ НІЦШЕ
вважають його своїм великим філософом: справді, він народився німцем 1 писав німецькою, але тікав з Німеччини, зневажав німців, і ніхто так різко # пристрасно не витикав їх вад, як він. Твердив, що в культурі німці відстали на двісті років і цього запізнення вже ніколи не надолужать.
ТВОРИ ТА РОЗВИТОК. Протягом недовгого періоду своєї творчості, Н*° тривав 20 років, Ніцше жив у постійному напруженні думки і писав ДУ^ багато. Але, за винятком двох перших книжок, це були тільки збірки афориЗ' мів, відірваних думок. Такий спосіб писання відповідав його інтелекту, здатно' му на найпрекрасніші помисли, але не до неперервності мислення. Пізніше # цей спосіб мислення став необхідністю: нестерпні фізичні страждання не дозволяли йому довшого зосередження думки. В останніх роках життя міГ писати тільки ходячи — записував свої думки блукаючи серед гір Енґадини-
У сум’ятті нових ідей багаторазово змінював свою позицію. У його твора* можна вирізнити три основні періоди. Кожен із них характеризував інши*1 культ, інший ентузіазм. Бо без якогось культу, без ентузіазму він жити йЄ вмів. У першому періоді це був культ мистецтва, в другому — науки, 0 третьому — життя, сили, індивідуальності. В першому перебував під впливом Ваґнера, в другому під впливом Дарвіна та ідеалу точної науковості, в тре' тьому висловлював думки, котрі найбільше були його власними. З першої*0 періоду походять «Народження трагедії» («Die Geburt der Tragödie», 1869) 1 «Невчасні міркування» («Unzeitgemässe Betrachtungen», 1870—1872). З другої*0, «Людське, надто людське» («Menschliches, Allzumenschliches», 1878), «Світанок* («Morgenröthe», 1881), «Весела мудрість» («Fröhliche Wissenschaft», 1882). ^ третього: «Так говорив Заратустра» («Also sprach Zarathustra», 1883—1884), межами добра і зла» («Jensets von Gut und Böse», 1886), «З генеалогії морал1* («Zur Genealogie der Moral», 1887). Після смерті видано «Ecce homo» (1908)*
ПОПЕРЕДНИКИ. Поглинутий власними думками, Ніцше мав не6ага'ґ° часу на студіювання чужих. Його ерудиція була дуже обмеженою, як у сфеР1 природничих наук, з яких він певний час робив найбільший культ, так у сфеР1 філософії. Проте знав Дарвіна і Спенсера, котрі надали найбільше матеріалу його теорії. Знав Ф. А. Лянґе, з яким поділяв довіру до окремих наук та емпіричного мислення. З мислителів попереднього покоління йому був близь ким Штірнер. Однак ще ближчим був Шопенгауер, бо у нього Ніцше знайШ00 вихідний пункт для своєї філософії: переборов із часом його песимізм, нат° мість до кінця зберіг його ірраціоналізм і волюнтаризм. Цілковито ж близький конгеніальних Ніцше мислителів можна знайти тільки в античності: Гераклі'10’ якщо йдеться про теорію природи, і софістів, якщо говорити про теорій людини. Якщо хтось до нього виголошував ідею надлюдини, то тільки Калі^ і Трасимах, описані Платоном. Але подібні думки є також у Карлайла.
ПОГЛЯДИ. 1. Релятивістська теорія пізнання. Захоплений біологічний теоріями свого часу, Ніцше був переконаний, що всі дії і твори ЛЮД6*1 зумовлені життєвими потребами. Пізнання не становить винятку: воно таК°^
198
С;іУЖить практичним завданням. Істиною для нас є те і тільки те, чого вимагає *4tth. Тому вона суб’єктивна й відносна. Об’єктивна і безумовна істина є °Маною. “Чим же, врешті-решт, є людські істини? Вони є тільки людськими кидками, котрі не піддаються спростуванню”.
У своєму пізнавальному релятивізмі Ніцше пішов далі, ніж будь-хто. ^УДив, що наш інтелект не тільки не осягає точно дійсності, але завжди її Створює. Дійсність невпинно змінюється, а щоб схопити та використати для ^ттєвих потреб, ми мусимо її спиняти, усталювати. Дійсність — це хаос, і мусимо її впорядковувати, дошукуватись у ній законів. Вона — неоціненне .агатство різнорідності, а ми мусимо її для наших цілей спрощувати. Наша ІСтина завжди усталена, впорядкована, спрощена. Для нас вона є істиною, але Справді є хибою. Наші істини — це омани, до яких ми звикли, про оманли- Вість яких не пам’ятаємо. Звикаємо до них і врешті-решт самі починаємо БіРити у неправдиву картину дійсності, яку самі витворили.
Ця картина є для нас істинною, бо в ній ми живемо. “Ми влаштували с°бі світ так, щоб могли в ньому жити. Впровадили у нього тіла, лінії та вощини, причини й наслідки, рух і спокій, форму та зміст... Але це ще не вводить їхнього існування. Життя не є аргументом: між умовами життя може Міститися також і помилка”. Одвіку ми послуговуємося метафорами і врешті ^буваємо, що це тільки метафори. Послуговуємося словами і забуваємо, що т° тільки слова. “Слова завалюють дорогу, при кожному пізнанні натикаємося Ііа скам’янілі, застарілі слова”.
Кожне наше поняття деформує дійсність — уже тільки тим, що її узагаль- І чим воно загальніше, тим більш хибне. Тому найбільш хибними є ЧДДософські поняття: таким поняттям як абсолют чи субстанція вже не відпові¬
дає
нічого, вони є тільки схемами думки.
2. Релятивістська теорія цінностей. Тим паче відносними, суб’єктивними, Умовленими лише біологічно є наші оцінки і те все, що вважаємо благами, ^Нностями. Особливо це стосується моральних цінностей. Об’єктивної, обов’яз- *°вої скрізь і всюди моралі немає; кожен має таку мораль, яка йому потрібна Для його життєвих цілей і яка відповідає його почуттям, афектам. Один має ТаКу мораль, яка перед ним виправдовує те, на що він має охоту, інший іншу, ЯїСа дає йому бажаний спокій, ще інший таку, яка дозволить йому взяти Званій у ворогів. Люди можуть цього навіть не усвідомлювати, але насправді ^ерела їх моралі саме такі.
Кожний має таку мораль, яку має натуру. А найсуттєвішу різницю між ^І0Дьми Ніцше бачив у тому, що натура одних є сильною, а інших слабкою. Однією є мораль сильних, а іншою — слабких, або, говорячи мовою Ніцше, м°раль панів і мораль рабів. Сильні за природою речей цінують особисте ^°стоїнство і гідність, рішучість, чіткість, упевненість дій, безоглядність у 3Дійсненні своїх намірів — ось що для них є справді додатніми рисами. Зовсім ^акще це виглядає для слабких; вони змушені цінувати те, що допомагає їхній Слабкості: милосердя, м’якість серця, любов, альтруїзм, поблажливість.
Право голосу колись мали сильні “пани”, саме вони виробляли поняття й ^творили поняття добра. Розуміли його по-своєму: як гідність чи мужність, прийшов час бунту рабів: вони, хоч насправді й слабші, були, проте,
199
численнішими і тому перемогли. Тепер їх думка переважає, бо стала повсЮД' ною: добром стало вважатися те, що відповідає їхнім інтересам, — м’якосерді альтруїзм, а також покора, лагідність, самозречення — властивості, до якй* раби змушені і які вони потім підносять до гідності чеснот. Наступила ціл^0' вита зміна суджень. Ми живемо в епосі, іцо прийшла після бунту рабів, 1 наша мораль є мораллю рабів.
Ніцше хотів займати відносно людської моралі неупереджену, наукову- природничу, чисто описову позицію. І вважав нормальним, коли мораль ра^ мають раби. Погано тільки, коли їй піддаються також і ті, хто належить Д° раси панів; це вже — як говорив біологічним терміном, що його ввів Д° розгляду людських проблем, — виродження, декаденство.
Одначе цієї об’єктивної, неупередженої позиції Ніцше не витримав. Чув У собі расу панів і їх мораль відчував як незрівнянно вищу, як єдиноправильнУ- Відтак перейшов на її бік. Тут відносна етика, з її тезою “кожен має так) мораль, яка йому відповідає”, закінчувалась і починалась безоглядна із тезоі° “справжня мораль тільки одна — мораль панів”. Тут починалася друга, зовсім інша частина філософії Ніцше — неприроднича і иерелятивістська.
3. Критика сучасної моралі. З незвичною проникливістю Ніцше тракту0аВ прикмети сучасної моралі, противником якої був. Систематично він їх уклав, але це можна зробити, згідно його переконань.
Сучасна панівна мораль спирається на три основні постулати: 1) постула1її рівності: всі є рівними, мають рівні права й обов’язки; 2) постулат свободи- кожний повинен бути вільним, лишень аби не ставав па шляху свободи іншШ 3) постулат моральної цінності: моральна цінність безумовна і зайве її обґрУ** товувати, вказуючи, що вона потрібна для життя чи здоров’я, оскільки це засіб, а остаточна мета.
На ці постулати спираються окремі принципи сучасної моралі, передуй такі: 1) принцип справедливості: кожному належаться ті ж самі права і благ3,
2) принцип корисності: належить поступати так, щоб творити якнайбільш благ; 3) принцип альтруїзму та любові до ближнього: належить пам’ятав також про блага інших людей; 4) принцип милосердя: творячи блага 0* інших, слід робити їх доступними передусім для тих, хто потребує ДОПОМОГ*1, тобто нещасливим, слабким; 5) принцип примату духовних благ: духовні блага є вищими від матеріальних, відтак слід турбуватись насамперед про них; принцип примату загалу: благо загалу є важливішим, ніж благо індивіда» 1 найбільше належить турбуватися про загал; 7) принцип інтенції: найсуттєвіШ цінність поведінки полягає не в тому, чого вона досягає, а в тому, на Ш спрямована, в тому, чи дійсно спрямована на благо іншого, на духовШ загальне; 8) принцип виховання: для цього блага слід не щадити зусиль, ото# себе та інших слід виховувати так, щоб вони дбали про нього; 9) ирингШ нагороди і кари: моральна поведінка винагороджується — якщо не в цьоМУ житті, то в майбутньому, і навіть носить нагороду сама в собі у виглЯД1 внутрішнього задоволення, а неморальна карається, і сама носить у собі карУ у вигляді докорів сумління.
Оту панівну сьогодні мораль Ніцше виводив зі Сократа та Іілатона і йоГ°
200
3гУбної, як судив, ідеї блага. Ідею цю підхопило християнство, цей “платонізм Дл* простолюду” — воно ще більше усталило панівну мораль. Це стосується Так°ж нового демократичного руху: Ніцше вважав, що він майже у всіх пУнктах узгоджується з християнством. Відтак Ніцше був ворогом Сократа, Платона, християнства та демократії.
4. Переоцінка всіх цінностей. Власна позиція Ніцше — ота мораль панів — а у всіх пунктах прямо протилежною панівній моралі. Основними його п°стулатами були такі: 1) постулат цінності життя: воно єдине має безумовну Цінність і ним породжується все інше, що взагалі має цінність; 2) постулат Свободи сильного: свобода належить тільки тому, хто володіє достатньою силою, ^°6 собі її забезпечити; 3) постулат нерівності: люди не є рівними, між ними є Кращі та гірші, залежно власне від того, скільки мають у собі життя та сили.
Із цих постулатів випливало його ставлення до принципів сучасної моралі: в°Но було критичним. Принцип справедливості — поганий: права і блага Лежать достойним, мужнім, а не слабким, бездарним, невдалим творам Катури. Справжня справедливість ґрунтується не на принципі рівності, а ^°ловно на нерівності: кожному належиться стільки, скільки має заслуги. Рівність є ознакою занепаду”. Принцип корисності — поганий: не йдеться пРо продукування благ, а про життя, котре є найбільшим благом. Принцип аЛьтруїзму — поганий: якщо хтось має власні великі цілі, то вони важливіші 01А чужих. Не слід щадити ближнього: все — для найкращого. “Самолюбство д°стойних є святим станом”. Зрештою альтруїзм є також егоїзмом, тільки егоїзмом слабких. Принцип милосердя — поганий: він марнує енергію, через вИмогу посвячування себе слабким і виродженим. Сильний повинен мати Пафос відстані”, тобто почуття своєї позиції та вищості. Принцип примату дУховних благ — поганий, бо підставою всього є тіло, життя є передусім правою тілесною, дух є лише надбудовою над ним. Принцип примату зага- ДУ — поганий: тільки великі одиниці мають цінність, загал же якщо й має ^Нність, то тільки як копія великих людей, як їх знаряддя чи як опір, що кує їх до діяння; зрештою, як казав Ніцше, “візьми його чорт і статисти- Принцип виховання — поганий: чого немає в організмі, у “тваринних” СИлах, в інстинктах, того не заступить жодне виховання. Врешті і принцип вгороди та кари — поганий, бо нагорода і кара не важливі; нагорода ро- 3Уміється як щастя, кара — як нещастя, але значно важливішим від того, щоб чУтися щасливим, є жити повним і гідним життям. Щастя — це також один
U
реалів панівної моралі, справа рабів, котру слід скинути.
Ніцше особливо поборював будь-які самообмеження, будь-яку аскезу, будь- ЯїсУ втечу у сферу ідеалів: тільки вироджене життя потребує зречень, заборон, асКези, релігійних та моральних ідеалів.
Його звинувачення проти сучасної моралі було потрійне: 1) що вона СпИрається на хибну психологію, а через те недооцінює вроджені інстинкти і засади, суперечні з природою; 2) що збудована на фікціях: говорить про 0ХіИнки, яких немає, про свободу, якої немає, про порядок, якого немає, 3°Крема про нееґоїстичні вчинки, вільну волю та моральний порядок; 3) що від’ємні практичні наслідки: виховує посередній вид людей.
201
Ніцше, як сам казав, узявся за “переоцінку всіх цінностей”. Це означає показати безвартісність того всього, що повсюдно вважається цінністю, 1 поставити натомість істинні цінності. Казав також, що його філософія має бути “поза добром і злом”. Це слід розуміти так, що вона має бути поза “моральним” добром і злом, заснованими на принципах альтруїзму, примату духа> загалу, інтенції, виховання. Його називали, і він сам себе називав, “аморз- лістом”. Був противником передусім панівної моралі, а також .будь-якої мораль тобто всякого вивищення над життя будь-яких духовних цінностей і підпорядкування їм життя.
Але в ширшому розумінні те, що сам проповідував, було також мораллю» бо оцінювало й нормувало людські дії. Можна сказати, що був творцем по тільки нової етики, тобто нової теорії моралі, але також творцем нової морсиU- Якщо брати великих мислителів минулого — Платона чи Арістотеля, Авґус- тина, Тому чи Канта — то їх наміри так далеко не йшли: творили нову етику» а не нову мораль. Намагались лише поняттєво охопити мораль своїх часів 1 свого середовища, уявнити її властивості, постулати, наслідки. Коли один із критиків закинув Кантові, що він дав тільки “нову формулу” моралі, топ відповів, що це і тільки це було його наміром. Мораль творили назагал не філософи, її творили релігії та суспільні рухи, а філософи тільки опрацьовували вже утворену мораль. Ніцше пішов далі: взявся за завдання створення нової моралі.
Основою цієї моралі було життя: воно є першою і безумовною цінністю- Тому цю мораль треба було базувати на інстинктах, а не на свідомій думні- Гасло життя було мотивом, котрий керував філософією Ніцше від початку кінця. Це була з’єднувальна ланка між різними періодами його думки: у ній змінювалось усе, але цей мотив тривав. Найохочіше Ніцше черпав із біологічних міркувань Дарвіна та Спенсера, але принаймні з двох точок зорУ розумів життя інакше, ніж вони. Перш за все, розумів його динамічно, не механічно. А по-друге, його функції бачив не у боротьбі за існування. Життя є боротьбою за існування тільки як виняток — звичайно воно є чимось більшим, бо хоче не лише зберегти своє існування, але й розвиватися.
Якими б різнорідними не були моральні ідеї, що їх знає історія Європи, все ж одне переконання було у них спільне: людське життя має свою мету- Багато людей вважало, що мети цієї не знають, що ще її не знайшли, але ніхто не сумнівався, що вона існує. Це переконання похитнулося лише в ХІ^ столітті. А виявом цього була філософія Шопенгауера: життя не має мети, 6 безсенсовним, безрозумним рухом уперед. Це підхопив Ніцше: визнав, нШ Шопенгауер має рацію, проте частково. Бо людина справді не має мети поза собою, але — має її в самій собі: метою є саме життя. Цим Ніцше вийшов поза нігілізм і песимізм Шопенгауера.
На тлі таких переконань Ніцше витворив свій ідеал людини: називав його надлюдиною. У нинішній дійсності його немає, але його можна й слід — казав своєю біологічною мовою — вивести. Людство почало від моралі панів і, як вважав, до неї повернеться. Тоді й зреалізує цей ідеал. Це ідеал передусім біологічної досконалості: ідеал “тваринності”, але також ідеал духовної досконалості, достойності і твердості не тільки стосовно інших, але й стосовно себе.
202
5. Аполонівська та діонісійська орієнтації. Вже у своїх перших працях Міцніє протиставив дві основні орієнтації людини. У той час він був іще Філологом і черпав метафори з античності: символ однієї з отих двох орієн- ТаДій бачив в Аполоні, другої — в Діонісі. Аполонівська орієнтація цінує те, ясне, прозоре, опановане, зрівноважене, замкнуте, досконале, гармонійне. А ^онісійська орієнтація цінує передусім повноту та плідність життя, його Стрімкість, що зносить всі границі, скидає всі закони, розбиває всі гармонії, Для котрого динаміка є важливішою від досконалості. Ніцше, природно, перемов на бік діонісійської орієнтації. Доводив, що вона була джерелом усього, *Ц° в історії було великим, потужним, творчим. Навіть грецька культура, яка Мається дуже аполонівською, була, на думку Ніцше, у своїй основі діонісійською.
Це протиставлення — Діоніс і Аполон — Ніцше в останні роки замінив Пішим, ще яскравішим: Діоніс був для нього символом життя як найвищого бЛага, а Бог на хресті — символом жертвування життя задля інших благ. Сам ölH був серцем на тому боці: був ворогом релігії та християнства.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Основним переконанням Ніцше було, що тілесне життя, біологічний факт є основою людської екзистенції, а життя духовне тільки його 01Дростком. З цього переконання виплив його натуралізм і релятивізм — ^Пістемологічний і етичний, а також концепція нової моралі, переоцінка всіх Цінностей, вихід поза добро і зло, протиставлення панів та рабів, Діоніса й ^Полона, надлюдина, боротьба з декадентством — усі ці ідеї та формулювання, КотРі від Ніцше заполонили розум інтелігенції кінця XIX століття.
Філософією природи Ніцше займався тільки побіжно. Але принагідно висловлювався і про неї, стосуючи тоді знайдене ним при аналізі людини: сУДив, що як у людині, так теж у природі істотною є воля. Припущення, що Духовні чинники є первинними й суттєвими, вважав страшною помилкою. ^°ro улюбленою ідеєю була стародавня ідея вічного повернення подій: коли 1сторія світу дійде до краю, тоді вона розпочнеться наново і буде перебігати Так само. Це був його сурогат вічності.
Він був непересічним психологом, але не в сенсі систематичного опрацю- ааНня психічного життя, як Локк чи Вундт, а в тому сенсі, що й Паскаль чи 1яРощфуко: був обдарований здібністю проникати у найпотаємніші людські ^°thbh та наміри.
Ніцше був соціологом. Погляди та починання людей умів вивести з умов, ^ ЯКИХ виникли, з оточення, з приналежності до соціальної групи — групи Панів чи рабів.
бУв
Фі
Ніцше був передусім етиком. Мало того: хоч підкреслював свій аморалізм, творцем моралі, причому свідомо. У пізніших літах справжнє завдання ядософії бачив не в дослідженні культури, а в її творенні. У цьому сенсі ^1Дрізняв “філософів” і тих, що є хіба “філософськими виробниками”, як з ^гордою висловлювався. До них зараховував багатьох із тих, хто вважається Найбільших, між іншими Геґеля і навіть Канта. Сучасну зубожілу філософію 3Ивав “епохістикою” (від грецького єттохц — самостримування), бо замість авити великі проблеми, велить від них утримуватись.
203
ВПЛИВ. Коли 1889 р. божевілля заполонило його ум і перервало його працю, Ніцше був іще мало знаний: один тільки Ґеорґ Брандес, данійськиЯ історик літератури, зробив його 1889 р. предметом своїх лекцій. Коли ж НіШЛе через 11 років помирав, то був уже відомим. Він справив вплив на філософі®’ багато ним цікавилось, деякі захопились. Ще більше Ніцше впливав на широ^1 маси інтелігенції, на літераторів, публіцистів, і то не тільки в Німеччині- Свідченням його впливу є романи Жіда у Франції, д’Анунці в Італії, ПшибЯ' шевського і Берента в Польщі. Впливав теж на політиків: Муссоліні бу® палким читачем його творів. Німецька націонал-соціалістична партія, прийшо®' ши до влади, зробила ніцшеанця Баумлера ніби своїм офіційним філософ^1. Однак, якщо вона визнавала Ніцше, то він, без сумніву, від неї б відмовився- ця партія, може, й виросла внаслідок читання його творів, але не внаслідок їх розуміння. Для нього прикметою “панів” була не тільки сила, але на' самперед гідність.
У Ніцше можна відрізнити два первні. Один — романтичний: це ку뮴 Діоніса, повноти життя. Цей первень впливав більше на філософів. А дрУгИі1 первень був реалістичним: це воля сили, влади, панування. Це впливало на політиків, а також на філософів політики.
З Ніцше були пов’язані найжвавіші дискусії в німецькій філософії початку XX століття. Зокрема, коли Л. Клаґес обстоював суб’єктивну й емоціональну “душу” перед об’єктивним, універсальним і раціональним “духом” («Der Ge$ als Widersacher der Seele», 1929), або коли О. Шпенґлер доводив неуникніст® занепаду дотеперішньої європейської цивілізації («Untergang des Abendlandesh 1918-1922).
Ніцше передбачав, що вплив його філософії буде колись великим: “Знаі° свою долю, — писав. — Колись із моїм прізвищем пов’яжеться спогад пР° кризу, якої не було на землі, про найглибший конфлікт сумління, відвернення від усього, у що досі вірили, чого домагались, що любили. Я не людина, я "" динаміт”.
ФІЛОСОФІЯ XIX СТОЛІТТЯ В ПОЛЬЩІ
1. Багатоманітність польської філософії. У Польщі знайшли своїх пре^' ставників усі важливіші філософські течії XIX ст. На початку століття їх маЛ® як філософія Просвітництва, так філософія здорового глузду, кантіанство 1 метафізичний ідеалізм. В одному Вільно до 1830 року навчали СнядецькиН» прихильник філософії Просвітництва, Довґірд, прихильник шотландської філ° софії здорового глузду, кантіанець Абіхт та ідеаліст Ґолуховський. Поті^ бурхливо стала розвиватися конструкційна, ідеалістична, месіянська філософі' Завжди мала прихильників католицька філософія. А в пізніших літах ширині позитивізм та еволюціонізм, перекладали Тена, дискутували про Ренана. КоЛ^ ж під кінець віку проти тодішньої філософії почалась опозиція, то й в°на знайшла відразу доступ до Польщі.
2. Залежність польської філософії. Може скластися враження, що філ°
204
с°фія у Польщі була представлена у повному складі, проте вона не була самостійною. До кантіанства чи до шотландської філософії здорового глузду в°Ляки від себе, по суті, нічого не додали. А до позитивізму якщо й додали, т° тільки в тому сенсі, що зробили наголос на його практичних наслідках, і ^ за рахунок його теоретичних проблем. Католицька філософія так само в іольщі була більше пристрасною, ніж оригінальною. Однак залежність від чУЖих не була цілковитою: принаймні польська месіяністська філософія мала фразні власні прикмети.
Може також здаватись, що філософія XIX століття в Польщі підхоплювала 4Улсі думки з запізненням. Справді, кантіанство знайшло у ній прихильників УЖе після смерті Канта, у роках, коли німці перейшли до систем іншого типу. ФіЛософія Просвітництва, що у Франції була поглядом XVIII ст., в Польщі Дала основні свої праці тільки в XIX ст. Філософія ідеалізму увійшла в І0ЛЬЩІ в період розквіту ТОДІ, КОЛИ Геґель уже помер, а філософія ПОЗИТИВІЗМУ — коли помер Конт.
Але, разом з тим, Ян Снядецький, Сташіц, Колонтай, які представляли в і°льщі філософію Просвітництва, прийняли її і, зокрема, опублікували свої Роботи насправді пізніше, ніж д’Аламбер, Гельвецій чи Кондорсе, але в тому Сам°му часі, що Сен-Сімон, і раніше, ніж Конт, який був продовжувачем тих СаМих прагнень. Розквіт польського месіянізму наступив пізніше, ніж західного ^еалізму, але його початки були дуже ранніми. Філософія математики Вронсь- К°г° з’явилася ще перед логікою Геґеля. Польські месіяністи жили переважно Заході, в еміграції, серед найновіших інтелектуальних течій: представляти як запізнілих неправильно. Після 1830 р. подібне до польського філософуючи почалось і в інших країнах: в Німеччині ще переважали гегельянці, у Ранції провідними мислителями були ідеалісти, в Італії ж, Англії, Сканди- Ї?авії ідеалізм запанував навіть значно пізніше, ніж у Польщі. А позитивізм ^в У Польщі ще менш спізнілим: його велике поширення в усій Європі, а тільки в Польщі, наступило лише після смерті Конта.
Якщо філософія XIX століття в Польщі перебувала під якимсь впливом, Не сусідів, а Західної Європи. Німецькі впливи були дуже обмеженими. а початку століття проявилися однаково як впливи Франції, так і Англії, аеРші у філософії Яна Снядецького й Колонтая, другі — у філософії здоро- °г° глузду. Перші дійшли до Польщі ще у XVIII ст., другі ж почали дохо- яти в XIX: у перші десятиріччя віку польські філософи якщо й їздили на ^тУдії за кордон, то до Шотландії. Під цими впливами розвивалась молодь: Я керівництвом Тадеуша Чацького Кременецький ліцей ширив дух францу- ^ого Просвітництва, а Адам Чарторийський, віленський куратор, підсилював Володі англійські симпатії.
І* Німецька ідеалістична філософія теж справила певний вплив на польську. °лУховський вчився у Шеллінґа, Лібельт і Цєшковський — у Геґеля. Проте ц пам’ятати, що вплив Геґеля ширився всюди, не тільки в Польщі, а в ЗЦрЛЬЩІ торкався тільки філософської форми і методу. Якщо ж ідеться про g. альну орієнтацію, про атмосферу й запити польської філософії, то вона '1ь"іе брала з Франції, особливо від її католицьких, спіритуалістських авторів,
205
як Ляменне. І тут немає нічого дивного: як Вронський, так Міцкевич жил*1 серед французів.
Коли ж напрям філософії змінився і в Польщі настали часи позитивізМУ’ знову Франція ділила свої впливи з Англією. Але на цей раз уже з переваго*0 Англії: в тому, що у Польщі називали позитивізмом, Мілла та Спенсера 6ул° більше, ніж Конта.
3. Переломні дати польської філософії. У Польщі у філософії XIX сТ переломи наступили в тих самих роках, що й у Центральній і Західній ЄвроГі1 після 1830 і після 1863 р. Однак у Польщі причини цих переломів бу-^1 особливими: ними були повстання, після яких у країні змінились умови, 3 разом із ними увесь погляд на життя. Після поразки повстання 1831 р. і вД(Є очевидної втрати незалежності філософія стала компенсацією важкої дійсності» втечею у мрію: пригноблення у політичній сфері філософія винагороджува;іа переконанням, що в царині моральній Польща є месією націй. Це було можл*1' вим на основі ідеалістичної філософії і було тим легше, що початки такої філософії з’явилися ще раніше, а представники давніших поглядів, філософ11 Просвітництва чи здорового глузду, вже зістарілися та померли, не залишив^ наступників. І не лише особлива ситуація Польщі, але й загальні течії, нуртували в Європі, причинилися тоді до підсилення максималістської фід0 Софії: це була Весна Народів, очікування переміни та обнови людства.
1863 рік був знову занадто сильним ударом, щоб не залишити відбиті на філософії. Але вплив його був зовсім інший. Одне невдале повстав породило месіянізм, але два невдалих повстання могли породити вже тіль*1* позитивізм. Мрії розчаровували, треба було повертатись до дійсності. Позит^ візм був реакцією проти романтизму, що довів націю до поразки.
4. Месіянізм. Месіянізм — оскільки його початки існували ще до № року й оскільки за своїм характером належав до ранішої філософії — ми B>lCt обговорили у другому томі цієї «Історії філософії», проте деякі речі треба ТУТ згадати.
Це була справа не однієї людини, а багатьох зі схожими філософськи^1 прагненнями. Це був доробок як філософів, так і пророків; месіяністами бу^*1 Вронський, Ґолуховський і Трентовський, Кремер, Лібельт і Цєшковський, аДЄ також Міцкевич, Красінський і Словацький. Раціоналіста Вронського та місти*3 Міцкевича розділяло не одне, одначе принципову орієнтацію мали спільну*^
їхня філософія була спекулятивно-метафізична, антинатуралістична. В ^ було більше спіритуалізму, ніж ідеалізму: не загальна ідея, а індивідуаль^3 людська душа була для неї основою дійсності. Відтак ця філософія мала ^ меті не лише пізнання істини, але й проведення реформи життя і сгіасіи^ людства. Чинником спасіння, “месією” повинна бути сама філософія, коТР3 відкриє людству істину (як вважав Вронський), або також польська нація, ^ поведе людство до істини (як вважав Міцкевич). Цей мотив спасіння приа^ до того, що для цієї філософії прийнялася назва “месіянізму”. Месіянізм ) своїх поглядах був більш теїстичним і персоналістичним, а також більш ірРа ціоналістичним, ніж інші закордонні філософії цього типу, зокрема філософі німецького ідеалізму: волю і чин ставив понад думку. Робив наголос ^
206
введенні всієї дійсності з абсолюту (як у Вронського), на універсальності Філософії (як у Трентовського), на відповідності до християнства (як у Цєш- к°вського), на прогресуючій еволюції світу (як у Словацького), на естетичному виннику (як у Кремера), а особливо на його моральному чиннику (як у Міц- Кевича).
Вронський почав публікувати свої праці вже 1811 р., Ґолуховський 1822, Трентовський 1837 — всі за кордоном і чужими мовами. Першою польською Роботою цієї групи була праця Кремера 1835 р.; пізніше всі, за винятком Тройського, писали вже польською.
Більшість філософів-месіяністів проживала на чужині, не маючи змоги повернутись на батьківщину. Найсильиішим і найважливішим осередком поль- Ської філософії був у той час Париж. У Польщі були тільки Кремер у Іракові, Лібельт і Цєшковський у Познані. Три видатні мислителі — це було навіть забагато, якщо б вони мали учнів і прихильників, але таких не було.
тільки поети-месіяністи, але й Вронський, Трентовський не дожили до Сі1Піевого повстання. Кремер і Лібельт дожили до 1875 р., але часи стали вже Для них чужими; потім залишився єдиний Цєшковський, однак він перебував Ііа селі, жив самотньо, того, що писав, не видавав.
Не всі, навіть видатні, мислителі є для своєї епохи представницькими, не Нсі погляди знаходять відгук. На початку століття в Польщі були філософи- Кантіанці, але не було ширших кіл, що мислили б по-кантівськи; натомість Напевно були такі, напр., у Вільно (довкола Снядецького) чи в Кременці (Довкола Чацького), котрі мислили категоріями Просвітництва. Пізніше ж п°глядом всієї прогресивної інтелігенції був позитивізм. Але як же було з ^есіянізмом?
В еміграції, в Парижі, він, без сумніву, був поширеною філософією, в колах т°вянців — панівною. Але в самій Польщі було інакше. Твори Вронського чи трентовського не мали багато читачів; якщо месіянізм міг через когось впливти, то через Міцкевича, але з його творів читались радше ті, що не мали Філософського значення. З двох познанців жоден не був учителем, не мав ^чнів. їх мав Кремер, який викладав у Яґелонському університеті та Школі Мистецтв, але його більше приваблювала естетика та теорія мистецтва, ніж Філософія; зрештою зі всіх месіяністів він був найменш месіяністичним. І врешті — не залишив жодного послідовника свого месіянізму.
5. Інші течії у період між повстаннями. Які ж тоді філософські погляди ^Ули типовими для Польщі в період, коли її оригінальні мислителі були ВіДдані месіянізмові? Здається, що жодні не були типовими, бо ширші вітчизні кола взагалі в той час філософією не цікавились. У період, коли на Міграції розвивалась месіяністична філософія, на батьківщині філософія рухать поволі, вузьким руслом. Це залежало від поганих політичних умов, але
лише від них. В єдиному тодішньому університеті (Краківському) і в Єдиній науковій організації (Краківському Науковому Товаристві) як природ- Иі, так гуманітарні науки були представлені досить добре, а філософія Ислабше. Якщо протягом півстоліття в Товаристві читались трактати, що Мали певний зв’язок із філософією, то це робили філологи (як Солтикович),
207
правники (як Жесінський чи о. Ґарицький) чи природознавці (як Ф. Троянсь' кий чи В. Мюніх). Професором філософії в Краківському університеті та 11 представником у Науковому Товаристві від його заснування 1816 до 1847 Р- був Юзеф Янковський, який займав пропозитивістську позицію, близьку Д° Колонтая чи Снядецького, і не мав із месіянізмом нічого спільного, а з 184? це був Юзеф Кремер, який розривався між філософією та теорією мистецтві Якщо якась філософія і проникала до широких кіл, то католицька. Певну р°лЬ відіграло гегельянство. І, крім того, далі тривала філософія Просвітництва» спадщина Снядецького, Колонтая, Чацького.
А) Гегельянці. Відносне пожвавлення філософських зацікавлень наступило в самій середині того періоду, в 1840—1850 роках. Книжок у той час виходи^10 мало, зате було багато часописів, а вони багато місця присвячували філософ11; І центральною дискусійною темою в той час було гегельянство. Прогресивні та конспіративні органи, як “Przegląd Naukowy” (видавався Дембовським 13 1842 року у Варшаві) і “Orędownik Naukowy” (з 1840 року в Познані) були на його боці, консервативні, католицькі, як “Pielgrzym” (видавався Земенцької0 з 1842 р.) чи “Tygodnik Petersburski” (з 1830), були проти нього, а помірковані» як “Biblioteka Warszawska” й “Ateneum” (обидва виходили у Варшаві з 1841 року), займали невизначену позицію.
У Польщі тоді були прихильники Геґеля, однак не було хоча б одного» хто зберіг його теорію в чистому вигляді. Більшість — як Цєшковський переформовувала її в дусі теїзму, спіритуалізму, містицизму. А Едвард ДембоВ' ський подав її у зовсім іншому дусі. Цей представник першого табору, філ°' соф-революціонер, перед своєю молодечою загибеллю, зміг опублікувати ТІЛЬКИ нариси своїх філософських задумів {«Stanowisko przyszłości filozofii» в “Науко' вому огляді” 1844 р. та «О postępach w filozoficznym pojmowaniu bytu» в “РоШ 1844 p.). Але вони мають виразно окремішній характер, особливо в істор10' Софії. Дембовський, усупереч Геґелеві, твердив, що діалектика розвитку веД^ від необхідності до народовладдя: мав концепцію, подібну до тієї, що 11 розвинули Маркс і Енгельс. Інші автори прогресивного табору, ідеологи ДеМО' кратичного товариства чи Генрик Каменський, розвивали радше суспільно' політичну проблематику, ніж філософську, світоглядну.
Б) Католицька філософія. В той час вона була більше поширеною пристрасною, ніж поглибленою та творчою. Її не слід собі уявляти як неосХО' ластику, тверезий, реалістичний неотомізм: він прийшов лише під кінень століття. Католицька філософія схилялась до містичного, натхненого, неокрос' леного спіритуалізму. Вона протистояла світській метафізиці у тих країнах, Де ця метафізика була ідеалістичною, але в Польщі, де навіть учні Геґеля перех0' дили від ідеалізму до спіритуалізму, межа між світською та релігійною філосо' фією, між поглядами месіяністів та католицьких філософів була маловиразну Так, напр., Флоріяи Бохвіц (1799—1856) може бути зарахований як до одно1» так і до другої. Найвидатнішим католицьким мислителем тих часів був ПйотР Семененько зі згромадження Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа (1814'" 1886). Дуже діяльною була Елеонора Земенцька (1819—1869) — перша жінка' філософ у Польщі.
208
В) Мінімалісти максималістського періоду. Мінімалістські погляди перешли 1830 рік, і це не було явищем незрозумілим, оскільки перед тим у Вільно чи Кременці молодь виховувалась у їх дусі, і це не могло пройти езслідно. Мало, правда, з’являлося робіт цього напрямку, котрі б опрацьо- вУвали загальні філософські теми і могли бути порівняні з роботами месія- Вістів: з’явились радше книжки на виокремлені і пограничні з філософією ТеМи. І це природно: позиція філософів-мінімалістів власне у тому й полягала, *Ц° вони побоювались філософії, принаймні її великих тем. Типовими для Цього напрямку були такі люди як Фридерик Скарбек чи Іґнацій Скарбек- ^льчевський, котрі торкались філософії тільки побіжно, і типовими були такі *^Ижки, як «Male przyjemności pożycia» Скарбека (1839) або «О Szczęśliwości» ^льчевського (1831). Обидві книги опрацьовували спеціальну, психологічну тему, °бидві засновувались на досвіді, на життєвих спостереженнях.
(і Принаймні один із немесіяністських мислителів тих часів був постаттю першого плану”. Був ним Міхал Вишневський (1794—1865). Народжений ще у Л^ІЦ столітті, студії закінчив у Кременці (1808—1815) — твердині Просвітництва, і рано також зіткнувся з англійськими впливами — Беконом, Локком, ^Лософами здорового глузду, а через «Ради» Шанявського — з філософією анта. Завдяки Чарторийському міг виїхати до Франції, де слухав 1820 р. Узена, а 1821 до Англії, де стикався з тодішнім лідером шотландської школи ^Уґалдом Стюартом. Був одним із тих, котрі не стали романтиками, а залишилися вірні старшому поколінню та його ідеалам. Це відповідало не тільки Освіті Вишневського, але й його умонастрою, що не сприймав романтизм у ^Лософії, так само як і в політиці. Кафедри філософії, до якої себе готував, Ц^оли не зайняв, був, натомість, якийсь час професором польської літератури: ЛіТературним справам у кінцевому підсумку віддавався більше, ніж філо- с°фським, а політичним навіть більше, ніж літературним. Одначе залишив Цісля себе філософські праці («О systemach filozofii moralnej», «Bacona methoda Raczenia natury», 1834, «O rozumie ludzkim», «Charaktery rozumów ludzkich», 53, 1935, 1976). Вони свідчать про мінімалістську орієнтацію його інтелекту Та Широкий і позбавлений упереджень підхід до проблем.
Нишневський займався також психологією. Із задуманої великої праці «О ^umie ludzkim» — різновид тих, які залишили класики, Локк, Юм чи Рід, — кінчив лише фрагменти. Натомість написав непересічну на свій час книжку Р° психологічні типи, видану також англійською мовою.
Займався методологією. Йшов за Беконом, але протестував проти інтерпре- Ції його в дусі “простого емпіризму”. Вважав, що сам лише досвід вартує багато, добрий метод поєднує спостереження й експеримент із математичним Ркуванням, утримує рівновагу між “послугою чуттів” та “дослідницькою л°Ю розуму”, захищає від однобічних доктрин, від сенсуалізму та скепти-
ЦИЗ]
Щ. Прикладом вдалого застосування методу Бекона є Ньютон.
V;
Зишневський займався також теорією пізнання, його генезою, перебігом,
ами, цінністю, тобто “філософією науки”, як це у той час називали. І тут був на стороні шотландців: критикував сенсуалізм Просвітництва і фено-
іалізм, що з нього випливав. Відчуття не становлять знання, вони лише
209
збуджують розум. В розумі існують переддосвідні “елементарні уявлення”, такі як уявлення місця, часу, субстанції, причинності, тотожності, розуму. Про і* елементарність говорить їхня загальність і очевидність.
Разом із шотландською школою Вишневський приймав також реальне існування світу: воно є настільки достовірним, що не треба мучитись над його доведенням. Однак світ є для нас пізнаваним тільки у явищевій фор^1, сутність речей вислизає від нашого пізнання.
На цьому його проблематика закінчувалась. Не займався ані метафізикою» ані філософською сотеріологією, що її розвивали в еміграції. Вишневський е доказом, що навіть у тій епосі ці проблеми не опанували всі польські у^и; Його розважлива й посередницька позиція, однаково далека і від філософ11 Просвітництва, і від месіянізму, була симптоматичною для філософії XIX котра породила найбільше крайніх доктрин, але дала також і проміжні, хоча в Гамілтона: він був, можливо, найближчим відповідником Вишневського на ЗахоД1
Другим мінімалістом у роки між повстаннями був Доміпік Шульц (1797^ 1860), учитель польської мови та логіки в гімназіях Вільна, Білостока, Вар' шави. Був вихованцем Віленського університету, шанувальником СнядецькИ* і Сташіца («Rozwój zasad umysłu polskiego w piśmiennictwie» 1846 p.). У npa111 «Wiedza tegoczesna» 1851 p. представив повороти мислення, котре, пройшовся через період захоплення загальними поняттями, врешті пориває з ними, шо0 узятися до конкретних досвідів. У його творах уже видно ознайомленість 3 Контом: у добі месіянізму Шульц не лише зберіг погляди давнього мінім3' лізму, але й провістив новий. Він не відіграв значної ролі у польській фіД0' софській літературі, але є ланкою, що з’єднує добу Снядецьких з пізніш^10 добою позитивізму.
6. Період після 1830 року в Кракові. Неправильним є погляд, що польські філософія XIX ст. розпадається на періоди чистого месіянізму і чистої позитивізму. Її діаграма є радше такою: 1) до 1830 р. йдуть лінії двох течій мінімалістської та максималістської; 2) після 1830 р. відбувається різка змін3 лінія максималістської течії йде догори, однак лінія мінімалістичної не обрив3' ється; 3) нова зміна після 1863 р.: мінімалістська лінія піднімається догори» 3 максималістська стає майже непомітною.
Новий період відійшов від месіянізму, одначе позитивних здобутків М^ небагато. Варшава, принаймні протягом 1862—1869 рр., мала Головну школу» 3 1868 р. у Львові було спольщено університет, у Кракові постала Акаде^*1 Наук — отже умови були кращими. Але для філософії цей період не 6у3 успішним: духові часу відповідали природознавство й історія, а не філософ1**' Позитивізм запанував, але це був позитивізм мало філософський.
Чинником наукового поступу в тих часах була короткотривала ГоловЯ3 школа у Варшаві. Філософію в ній викладали двоє доцентів, ПавліцькиИ Струве; це були молоді, перспективні сили. Після її закриття обидва зайняв1 кафедри — один у Кракові, другий у Варшаві. Протягом багатьох років воЯ11 становили ніби передові явища тодішньої філософії, але ця передова “лі#1*1 фронту” не відповідала тому, що діялося “в тилу”. Всупереч сподіванням, в не стали у польській філософії чинниками поступу.
210
У Кракові, коли 1873 р. там закладали Академію Наук, ще жив Кремер;
був першим, хто у ній репрезентував філософію, але робив це сам-один. 1 Коли через два роки він помер, утворилася пустка, бо послідовників не Залицщв. Кафедру та місце в академії після нього зайняв о. Стефан Павліць- Кий (1839—1916). Свою діяльність розпочинав як доцент Головної школи і як позитивіст, а потім виїхав до Риму, провів там кільканадцять літ, став свяще- Ник°м і до Кракова приїхав уже як священик, доктор теології, член Папської Академії Наук. Був людиною всебічної культури, ерудитом, філософським ^Рманом, але без охоти чи, може, й здібностей до творчої та педагогічної пРаці. Позитивізм у ньому з католицькою філософією до єдності не дійшов:
було напевне причиною його наукової безплідності. Писав мало і виключно На історичні теми; наступників не підготував. Протягом більш ніж ЗО літ, 3аимаіочи університетську кафедру і будучи єдиним філософом, який мав статус члена Академії, не міг не залишити сліду на філософії Кракова. Філо- Софія тут стала головно історичною дисципліною, чужою тому, що діялося на ^аході і навіть у Варшаві.
Крім Павліцького, у Кракові викладав філософію Маврицій Страшевський 1 °. Мар’ян Моравський, так само в католицькому та історичному дусі. У Львові право голосу отримували більш різнорідні позиції, але також з перева- Г°Ю історії: з 1871 філософії там навчав Євсевій Черкаський, а наприкінці століття Александр Раціборський, Александр Скорський, а також Войцєх Дзєду- Шицький, історик, естетик, політик.
7. Період після 1863 року у Варшаві. У Варшаві в той час філософія Розвивалась двома шляхами.
Л. Одним ішов Генріх Струве (1840—1912), попередньо доцент Головної ІІІКоли, який залишився у російському Варшавському університеті як професор. ^°вго був єдиною людиною у Польщі, яка могла цілковито присвятитися Філософії, і єдиним із небагатьох, хто був до неї фахово підготовленим. ^Рудит, знавець течій західної філософії, мав у філософії всесторонні зацікавлення, легко володів пером, брав голос у систематичних та історичних, логічних та епістемологічних, етичних і естетичних питаннях, писав про польську Філософію для іноземців, про іноземну для поляків і протягом кількох десятими був і назовні, і всередині країни ніби представником польської філософії.
Але по суті не представляв її взагалі, у всякому разі не представляв того, Mo в ній було нове. Його філософія була старосвітською. Його власними Словами вона звучала так: “Буття є суцільним, активним, свідомим, розумним 1 Діє цілеспрямовано. Світ ідеальний є дійсним, матерія є тільки явищем в °Диницях. Бог є центральною свідомістю, душею світу. Він створив істоту, с*ожу на себе, а значить свідомо вільну й творчу, але обмежену матеріальною Та Духовною організацією світу. Кожна душа знає два світи: ідеальний внутрішній і матеріальний зовнішній. В обидвох панує Божий лад. Метою творіння е існування вільних істот, які діють згідно з Божим розумом”. Свою тради- Дійцу філософію даремно намагався еклектично узгоджувати з новими ідеями, Меалізм з реалізмом, метафізику з наукою. Заслуги мав лише в ділянці історії польської філософії. Епохи своєї не виражав і навіть яскраво їй проти¬
211
ставлявся. Нові ідеї варшавських позитивістів відрізнялися від його погляді порозуміння між ними не було і не могло бути.
Б. Позитивізм був поворотом до лінії Снядецького та Колонтая, не перер' ваної навіть у добі месіянізму, збагаченої тепер ідеями Конта. Повніші відомо' сті про його «Курс позитивної філософії» прийшли лише після повстання l8ć$ року. З 1868 р. з’явилися трактати про позитивізм, одразу досить чисельні- Крупінського, Охоровича, Лімановського, Павліцького, а також його против' ників — Кашовського, Струве. З великим розмахом почали перекладати нову філософську літературу. Конта не переклали, зате переклали доступніший філософів: Тена, Мілла, Спенсера (всіх трьох у 1873 р.), Бейна (1878), Гекслі (1884). Менше перекладали німців: Вундта (1873), «Історію матеріалізму* Лянґе (1881). Особливе місце займав данійський філософ Г. Гьофдінґ: пере' кладено його «Загальну психологію» (1890), малі «Принципи етики» (1900 1 1910), «Історію філософії Нового Часу» (1907—1910), твір «Сучасні філософи» (1909) і потім ще 1935 р. — «Філософію релігії».
Витворився своєрідний “польський позитивізм”, який поєднав ідеї Конта 3 ідеями Мілла та Спенсера, оскільки йому йшлося про те, що для всіх ни* було спільне: про тверезу, емпіричну позицію стосовно життя. У Польщі він був реакцією проти філософських спекуляцій, але також проти романтизму 5 поезії та ідеалізму в політиці. Польський позитивізм був тільки почасти науковим рухом, а більше літературним, політичним, суспільним: в ньоМУ отримували г(олос більше літераторів, ніж професійних філософів, газетні та журнальні статті грали більшу роль, ніж наукові книжки, а жваві політичні дискусії відсували теоретичні питання на другий план. Нещасливий результат повстання викликав недовіру до романтики, відразу до ідей і мрій та велів шукати порятунку в тверезій думці й роботі над реальними цілями. Гасло^ стала так звана “органічна праця” — акція з виправлення економіки, в якШ убачали першу умову прогресу. Готувалися до цієї праці природничими, еконО' мічними, статистичними студіями; захоплювалися біологічними теоріями Дар' віна, економічними Мілла, детерміністською теорією цивілізації Бакла. ВреШТ1 усвідомили зв’язок своїх переконань із позитивістською філософією Конта 1 від неї взяли назву й гасла.
Варшавський “Przegląd Tygodniowy” був головним органом цього рУ*У‘ Піонерами його більше від філософів були природознавці та лікарі, а ніе більше публіцисти та літератори: Александр Свєнтоховський (1849—1938)» головний публіцист позитивізму, але так само автор робіт «Źródła moralności* та «Utopia w rozwoju historycznym»; Пйотр Хмельовський (1848—1904), істор^ літератури, а також філософії; Адольф Диґасінський (1839—1902), романіст 1 активний співробітник “Огляду” та перекладач філософських творів.
Важливішим від інших варшавських позитивістів, “провідником нового напрямку”, як його називали, був Юліян Охорович (1850—1917), філософ' спеціаліст, доктор Ляйпцізького університету. Охорович з 1872 р. проголошуй програму руху. “Позитивістом, — писав він, — назвемо кожного, хто в кате' горичних твердженнях спирається на докази, доступні перевірці, хто не вислов- люється безоглядно про сумнівні речі і взагалі не говорить про недоступні • Подібно розуміли це питання й інші прихильники напрямку: “Чий ум досягНе
212
РІ0Ня сучасних йому вмінь і поведеться логічно, той і тільки той є позитивом”.
Це було розуміння, згідне в принципі з Контом, але дуже широке, бо °х°плювало дуже різнорідні доктрини. І дійсно, під назвою “позитивізму” вступали люди різних напрямків: поряд з тими, хто йшов за Контом, були ТаКож індуктивні логіки в стилі Мілла, асоціативні психологи в стилі Бейна, еволюціоністи, що перебували під впливом Дарвіна та Спенсера.
Серед них були борці за просвітництво, але також лояльні католики. Дним з чільних представників позитивізму був о. Францішек Крупінський, РеКтор по-піярської церкви та вчитель релігії у Варшаві. А з наступного ^Коління до них можна зарахувати Мар’яна Масоніуса (1862—1945), історика чллософії та естетика, гімназіального вчителя у Варшаві, який мав величезний |^лив на молодь, пізніше — професор філософії та педагогіки у Вільно. Ванням він вважав тільки знання позитивне, але повторював, що воно не включає віри.
Позитивісти разом із неокантіанцями становили один спільний прогресивний фронт проти месіянізму та Струве, їх розділяло менше, ніж єднало. Плив Канта прийшов дещо пізніше, з’явився найперше при виданні перекладу
торії матеріалізму» Лянґе 1881 р. і був не надто сильним. Польське ^Нтіанство не мало докладно окреслених тез, в кожному разі виражало феноменалізм і приписувало інтелекту активну участь у пізнанні. Воно було ^імалістським. “Як тривкий науковий здобуток від філософії Канта залишить хіба скептична доктрина, під якою міг би підписатись і Юм”, — писав Ноніус. І додавав: “Скептицизм — це єдина філософська школа, по суті Єзсмертна, котра підвела під критичний трибунал усі дотеперішні метафізичні сИстеми, показала всім їхню яловість — і все пережила”.
Повністю відданих захисників кантіанство у Польщі не знайшло; більш привабливими були радше напівпозитивістські концепції кантіанця Лянґе, ніж П°Гляди самого Канта. У кінцевому підсумку кантіанство було таким же Поверховим, як і польський позитивізм — і тому вони могли поєднуватись ^ собою. Мислителі, яких звичайно називають польськими кантіанцями, бу- ^ по суті тільки пов’язаними з Кантом і належали до позитивістського, в широкому значенні слова, руху. Так було з В. М. Козловським (1858—1935), ^Центом у Женеві та Брюселі, професором Вільного Університету у Варшаві, тім у Познанському університеті, — філософом, істориком, соціологом, ботані- публіцистом. Так було з Пйотром Хмельовським і з Мар’яном Масоніусом. , Це стосується також Адама Марбурга (1855—1913). Це був найвидатніший j ІЛ°софський ум тих часів у Польщі, з незрівнянним знанням філософії та ^ УКи, ясний, широкий і критичний мислитель. Був позитивістом у непоступ-
ПІЗ;
°му трактуванні філософії як науки та переслідуванні спекуляцій і кан-
пем у способі розуміння інтелекту та зосередженні філософії довкола теорії 'Иання. Вже 1887 р. представив Академії Наук свою працю «Teoria celowości stanowiska naukowego». Потім публікував мало, поглинутий учительською ™Цею. Працював у позбавленій університету Варшаві і на таємних зібраннях Рив докладне філософське знання. Коли 1899 р. почали з’являтись перші
213
АДАМ МАРБУРҐ
еісземпляри великого видання «Poradnik dla samouków», він у ньому взяв у Свої руки філософський розділ: це популяризаторське завдання виконав на Найвищому науковому рівні, враховуючи все, що було цінного в доктринах тих часів. Це був підсумок віку і періоду, що прагнув трактувати філософію Як науку. Лекціями та статтями в «Пораднику» Марбурґ притягнув до філо- с°фії великі групи людей. І якщо в наступному поколінні вона мала в Польщі Тільки освічених працівників, то це було переважно його заслугою.
Репрезентований ним тип філософії існував ще на початку наступного Ст°ліття, тимчасом ще до кінця XIX ст., як і на Заході, почали проявлятися Нові течії. 1895 року Казимир Твардовський очолив у Львові кафедру філо- на якій навчав у дусі Брентано. Через католицькі кола до Польщі Иінли неосхоластичні погляди, через літературні — книжки Ніцше, через кола природознавців — роботи Маха, Оствальда, трохи пізніше Пуанкаре.
ЗІСТАВЛЕННЯ
к0ли
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ XIX СТОЛІТТЯ
В історії філософії Нового Часу вдруге відбулась та ж сама переміна: як
Чех:
°3нач
еь на порозі XVIII століття, так і в середині XIX ст. знову наступив
*Д від проблем метафізичних до епістемологічних і психологічних. Це не ає, що метафізичні проблеми цілковито зникли, однак відійшли на другий
w 7 1TJ.V JL ilil Ці^иіииіі і V UllXllVJI 11) идііиіч 11U 1 1111
ан. Багатьом тоді вони здавались анахронічними; філософські напрямки, що
Чж,
3°кр,
ались сучасними та прогресивними, ставили інші проблеми. Ставили,
Ч
Ч
аКсі,
'еМа, головно проблеми з теорії пізнання, що торкалися знання, його форми змісту, істини та правдоподібності, предметності та суб’єктності, пізнання науки, досвіду та мислення, розуміння та пояснення, понять і суджень,
У
*0М і постулатів, принципів і критеріїв, одиничних фактів і загальних
а*онів.
Різнорідність проблем, попри це, залишилась великою: аналізуючи науки, * ?Дили або до їх найзагальніших законів, як цс було у Спенсера, або до їх 11Шої структури та методів, як у Мілла, або до їх основних категорій, як ^Кантіанців, або їх припущень, як у позитивістів, або їх пізнавальної цінності, ^ У континґентистів і конвенціоналістів, або описували те, що діється в Яському розумі у процесі пізнання, як це робили психологи, проблеми теорії цінностей, етичні, естетичні, релігійні проблеми, як їх у ^ Час розуміли, найчастіше зводились до психологічних: не ставили питання,
Має цінність, чи звідки знаємо, що щось її має, — найбільше зацікавлення рикало те, що діється у свідомості, коли оцінюємо речі, або як наш розум % Щ°В до так01> а не іншої оцінки. Або сягали аж до біології і вирішували, є залежність наших оцінок від потреб нашого організму й життя. Так ’ 3°крема, у провідній філософській течії епохи — позитивізмі. Бо все- W* Мислит^ів інших течій цікавило не тільки те, як люди оцінюють, але має Цінність. Виходили за рамки питання, як думаємо, чуємо, еМо, ставлячи інше — як слід мислити, чути, жити.
215
ПОЗИЦІЇ
XIX століття було періодом розчарування у філософії, але, незважаючи & це, вона займає в ньому почесне місце. Філософів, попри все, не бракувало- і тільки загал не мав бажання до неї. Але навіть ті, хто не слухав філософі і засуджував філософію, самі філософували — тільки по-своєму: заперечувала^ тільки філософія філософів, але одночасно розвивалась філософія природ0' знавців, філософія літераторів.
1. Провідною рисою філософії усього століття, з 1830 р., був мінімалізм головним чином у позитивістському вигляді. Позитивізм був провідним MOT**' вом століття — одначе не в статистичному сенсі: статистичну більшість чере3 “безвладдя” становили ще представники давніших течій. Мінімалізм також ііС був новинкою після XVIII століття, але був провідною течією радше в сеИс1 неперервності розвитку: розвивався і здобував визнання крок за кроком невпинно.
2. Проте не бракувало й інших течій. У середині століття, і потім іде за Геккеля, мав прихильників матеріалізм, в Англії у кінці віку процвітав ідеалізм а в Німеччині — кантіанство. Матеріалізм мав прихильників головно серЄ;1 природознавців і суспільних діячів, ідеалізм — серед літераторів, кантіанство ^ серед філософів-спеціалістів.
Характерних для думки XIX віку прикмет, мотивів, течій було ще більїД6, в тому числі неочікуваних, котрі суперечили одне одному, проте характери^ для століття. Йдеться, зокрема, про суспільний мотив (від Конта й Маркса) ) вік розвиненого індивідуалізму, естетичний мотив (у Раскіна чи частково У спорідненого з ним Вальтера Патера) у вік виняткового несмаку, моті песимізму (у Шопенгауера та Едуарда фон Гартмана) у вік незвичного добр° буту, спокою, сприятливих умов існування власне тих сфер і класів, коТР1 займалися філософією.
3. Філософія в XIX ст. була більш однорідною, ніж у інші періоди. ОдНаЬ у багатьох важливих питаннях не дала одностайної думки: тут змагалися рі3*11 точки зору і спір між ними виповнював століття. Точилася суперечка про ^ чи розвиток суспільства та природи перебігає у неперервний спосіб, чи стр**° ками: типовим для XIX ст. видається переконання про неперервність розвИт ку, однак на протилежний бік перейшли як Маркс, так Бутру. Точився ^ між еволюційним і революційним трактуванням розвитку: Кюв’є вважав, він здійснюється у формі катастроф, Дарвін — що у формі еволюції. Поді^ двоїстість була й серед філософів. Так само тривала суперечка про розумів історії: ідеалісти шукали в історії глибокого сенсу й доцільності, а позитивіст^1 думка про те, що історія має мету й розумний сенс, здавалася грубим антро*10 морфізмом. Типовим для епохи було зведення явищ вищого порядку ^ нижчого, але та ж сама епоха породила Бутру, котрий із цим боровся. ^ впливом розвитку машин і техніки типовим було трактування світу як мс*а нізму, одначе та сама епоха дала антимеханістичні теорії на зразок теорії Ґ Типовим для століття було кантіанство, яке пройшло не лише через Ні^еЧ
чину, але й через інші країни, навіть Францію, яка довго йому опиралась, 216
в°Но захопило Фуї й Ренув’є, але, з іншого боку, навіть у німецькомовних країнах проти нього почала формуватись опозиція — в особі як Маха, так і Рснтано. Типовим поглядом XIX століття був релятивізм, і то релятивізм Р^Ного виду: історичний у гегельянців, біологічний у емпіристів, але — той самий XIX вік уперто шукав абсолютних законів. У філософії, так само як і політиці, змагались консервативна та ліберальна орієнтації, точилась боротьба правопорядку й анархії: мав би переважати дух правопорядку, однак це ж століття породило Штірнера та Кропоткіна. Мав би переважати ворожий або иДужий до релігії дух — та однак століття дало нові релігійні імпульси, *°мена, Кіркеґора, неотомізм. Як ніколи мав би панувати культ науки, однак було перше століття, котре вжило слова: “банкрутство науки”.
ПОНЯТТЯ Й ТЕРМІНИ
Філософія позитивізму — на противагу до філософії попередньої доби — Р°мовляла найпростішою, повсякденною мовою: до мовних інновацій не мала 1 бажання, ні здатності. Термінологічних новинок було небагато. Кілька де СІ°ЛН0 прийнятих походило від Конта, як позитивізму альтруїзм, соціологія.
які знову походили від Дарвіна, Спенсера та їхніх прихильників: еволюція. Чи виток> боротьба за існування, пристосування та природний відбір, онтогенез g Фйогенез, агностицизм; з біологічних наук вони просочувались у філософію, ^праз філософій науки почав уживати Ампер. Назву волюнтаризм вигадав ^ьсен. В теорії пізнання особливо характерним для тих часів були терміни, таврували ненаукові претензії, як антропоморфізм, анімізм, гіпостаза. ф^Их°л°гія внесла кілька нових термінів, як інтроспекція, кінестезія, психо- ика, етнопсихологія, але назагал новими були радше психофізіологічні та °психологічні терміни, загальна ж психологія зберегла давні звичні вирази, gj ки здиференціювала їх та усталила. Навіть такі оригінальні мислителі як НиТіРнеР та Карлайл не мали оригінальної термінології. Оригінальні ж терміни ^ЬІОМена й Кіркеґора залишились власністю їх самих. Лексикон Маркса Ą Вав радше на економіку та мову політичних партій, ніж на філософію. Щ 1X16 Ф°РмУлювання Ніцше — аполонівська та діонісійська орієнтація, переоцін- ^остей чи мораль панів — набули поширення. Але це були вирази, що філ ^BajIH П0ГЛЯДП протилежного напрямку, а зовсім не повсюдно вживану НалаСОфІЄІ° ™Х час*в термінологію. Назагал термінологія у тій епосі не розви- Мц СЬ> а стабілізувалась і стандартизувалась. Упорядкована термінологія, якою бул ГЄПЄР послуговуємось, є витвором XIX ст. В Польщі це впорядкування ° соловію справою Марбурґа та Твардовського.
Хї*ОНОЛОГІЯ
віку з 1830 р. пройшла через три фази. І фаза, 1830—1860, була ^ ІІевизІіачеіюю: У пій мали ще значення консервативні позиції, як геґель- ст0ді У Німеччині та месіяиізм у Польщі, але в ній же виникли нові концепції я- У II фазі, 1960—1880, одна з цих концепцій узяла гору над іншими, а саме
217
позитивістський сцієнтизм, що його до цього проповідувала жменька новаторів, тепер став позицією загалу. Однак ще до кіпця віку, 1880—1900, проти нього розпочалась опозиція: ці роки становлять III фазу філософії XIX віку.
Такою є загальна схема. Однак діяльність багатьох мислителів XIX ст., причому власне найважливіших, виходила за рамки однієї фази. Копт і Мілл сформували сво1 погляди ще до 1830 р., а вплив отримали лише після I860. Діяльність Карлайла, таЬ само як Ньюмена, розпочата біля 1830 р., тривала протягом більш ніж півстоліть Діяльність Спенсера, і так само Ренув’є, охоплювала всю другу половину століть Маркс і Енгельс усталили свої погляди зразу після 1840 р., а І том «Капіталу* вийшов лише 1867, наступні томи ще пізніше.
З іншого ж боку, кожна з трьох фаз охоплювала велику різнорідність філософськи* подій. Про це переконливо свідчать дати головних праць XIX віку:
1. Копт почав публікувати «Курс позитивної філософії» 1830 р., а отже майже У тому самому часі, в якому (1833) Ньюмен починав свою діяльність, котра в кожній своїй деталі була протилежністю позитивізму. Теорія науки Ампера з’явилася того # 1834 року, що й метафізична повість Карлайла. Основна книжка матеріаліста Фоєрба*а з’явилась того самого 1841 року, що й «Метафізика» Лотце і перші есеї ЕмерсоВа- натхнені духом спіритуалізму. Рік 1843 був роком оприлюднення не тільки «Логіки* Мілла, але також екзистепціалістських творів Кіркеґора та спіритуалістської системи Ляменне. Штірнер виступив зі своєю філософією індивідуалізму того ж 1845 Р" котрого Маркс і Енгельс започаткували філософію соціалізму у «Святому сімейств Написана в дусі емпіризму книжка Вишпевського про Бекона (1834) з’явилась май#^ одночасно з «Провісником месіянізму» Вроиського (1831). У Німеччині голови^ представник кантіанства Гельмгольц виступив у тому самому 1855 році, що й популярніший матеріаліст Бюхиер. В Англії лекції старого Гамілтопа вийшли того * 1859 року, що й «Походження видів» Дарвіпа. Все це доводить, що в І фазі XIX ві^ одночасно знаходили вияв діаметрально протилежні напрямки.
2. Друга фаза не надто відрізнялася. «Програма еволюціоністської філософії» Спеі1 сера з’явилась того самого I860 р., що й психофізика Фехиера та робота Фішера ПР° Канта, що становить один із стовпів неокантіапства. У 1865 році була опубліковуй ‘ книжка Стірлінґа, що заснувала англійське неогеґельяпство, у 1867 — І том «Капіталу Маркса, а поміж ними, у 1866, «Історія матеріалізму» Лянґе, така ж антигеґелівсь^' як і антиматеріалістична. Дюбуа-Реймон виступив із гаслом агностицизму того ж 1° року, якого Е. фон Гартман почав публікувати свою метафізику. 1873 року вийіЛ
«Фізіологічна психологія» Вундта, а зразу ж наступного «Психологія» Франца БреіітаІІ°’
яка займала діаметрально протилежну позицію. Емпіріокритик Авепаріус виступив ж 1876 р., що й позитивіст-каитіаиець Ріль та ідеаліст-метафізик Бредлі, і Репаїї
тоґ0
та*
/1\ 1 W r \J р « ) ГІ 1LVJUU 1 я1 JLJ А. \ш/ 1 IVUil 1 iUllVL^U і. WUJ IM 1 UVpliJriiV J-/ p 11 j 1 Д. j
само в того ж року опублікував свої скептичні діалоги. У цій фазі в Німеччині почал свою діяльність як Ніцше, так і позитивіст Лаас.
3. У III фазі багатоманітність філософії була навіть ще більшою. Одночас1 з’являлись програмні твори позитивізму, кантіанства та еволюціонізму. В Німеччв ширився антиматеріалістичний рух, і одночасно ставав популярним матеріаліст Гекке В Англії вийшла біблія сцієнтизму — «Граматика науки» Пірсона, й одночас1 виходили метафізичні твори Вода, Бредлі, Ройса, Мак-Таггарта. Ніцше уже мав сла Брептано мав уже численну школу. Мало того, вже почали публікувати свої пра Берґсон, Джеймс, Гуссерль, Леруа, Фройд — усі знаменитості XIX віку. Загал жив позитивістськими ідеями свого століття, а вже були висловлені провідні гасла столів наступного.
218
СУЧАСНІ ПОДІЇ
1- Філософію XIX віку з 1830 р. треба собі уявляти на тлі винятково спокійного Та Лабільного життя. Його оминали катаклізми, котрі навідували людство до й після °г°- Єдиними струсами століття були рік 1848 з його паризькою, німецькою, угорсь- Коі° Революціями і рік 1870 з франко-російською війною та Паризькою Комуною. Бу- Вали й інші війни, такі як польсько-російська 1831 р., як кримська 1853, російсько- грецька 1877, були битви під Маджентом та Сольферіно 1859, Кустоццою і Кьоні- РаПом 1866, балканські війни 1885 і 1897, але вони не заторкували провідних осе- еДків європейської культури.
j4. ^ тому часі формувалися великі політичні сили. Велика Британія переживала свою т ІКтоРіаііську добу 1837—1901. Франція мала чудовий період II Імперії (1853—1870) а Пі Республіки (з 1870). 1861 року об’єднана Італія стала королівством. Після ряду Итяжііих воєн об’єдналась Німеччина, котра з 1871 року стала імперією і під Роводом Бісмарка (1862—1890) становила таку силу, якою ніколи до того не була. А < За Європою Сполучені Штати Північної Америки після громадянської війни (1862— ^) увійшли в період розквіту.
Одночасний розквіт багатьох держав поряд, при лише поодиноких конфліктах, РІІе змагання багатьох важливих осередків культури становило тло розвитку філо- XIX віку. Витворилась міжнародна співпраця, якої у середніх віках не було. І ІІаиомлеиість зі світом, якої не було ніколи. Великим символом цього були Міжиа- 3 ^ Виставки (перша в Парижі 1851 р.), а малим — путівники Бедекера (німецькі т *°32 рм іншими мовами — з 1846). Європа розрослась на увесь світ: перший а ЄгРаФ по морському дну проведено 1846 р., Суецький канал відкрито 1869, 1876 війська королева стала імператрицею Індії.
JJ. ^ Суспільно та економічно філософію цього століття треба уявляти собі на тлі рвання третього стану, швидкої індустріалізації, зростання капіталізму, виникнення Иких і малих промислових підприємств та банківських фірм, збагачення одиниць, Убозтві не тільки робітничих мас, але й інтелігенції, а також більшості вчених і І87пМЄІІІІИКІВ* Кшець віку в Америці був уже ерою величезних концернів і трастів: и Р- Дж. Д. Рокфеллер утворив Standard Oil Kompany, 1872 Вандербілт і Морґан Ą^, °ЧаткУвали монополізацію залізничних перевезень, а 1882 виник перший траст. В віц Лі1 3 1832 р. прогресував лібералізм. У життя входить парламентський устрій, хоча 1 не охопив усіх країн Європи повністю. Соціалістичні ідеї виступили вже від або*т*У віку, але найперше як утопії, фаланги і фаланстери, мрії Кабе, Фур’є, Оуена, (1 як малі та нетривкі комуністичні колонії в Північній Америці, Нові Єрусалими нітт ^ові ГаРМ0ІІІ1 (1825), Ікарії (1858). З Марксом і Енгельсом соціалізм перейшов Утопійної до реальної форми: «Комуністичний маніфест» вийшов 1848. Однак до Не століття соціалізм залишився тільки опозиційною партією, у багатьох країнах егальиою, влади ще не здобув.
°д ^ ЛеМогРаФіцно філософію XIX ст. слід уявляти собі на тлі різкого, не знаного Віків приросту населення. Населення Європи, кількість якого століттями збільшу- Па аСЬ дУже незначно, тепер протягом ста років зросла зі 190 до 520 мільйонів. А філЄЛЄПіІЯ Сполучених Штатів Америки з 5,5 до 123 мільйонів. Тому-то у кінці віку . °софи мали вже зовсім інші (за чисельністю) аудиторії слухачів і читачів, ніж на г° Початку.
Се ^ Філософію того періоду слід також уявляти собі на тлі зменшення ролі релігії, І^У^Рпзації життя. 1871 р. Церква втратила свої останні землі, Рим став столицею де папа закрився у Ватикані. 1871 р. розпочався “Kulturkampf’. Церква навіть у их католицьких країнах, напр., у Франції, в кіпці століття опинилася в обороні. °^0Рона збільшила її цінність і активність: зокрема викликала розвиток като- к°ї філософії. І протягом століття не бракувало дат, важливих для Церкви: 1870
219
року було встановлено догмат про непомильність папи, 1879 — оголошено еііЦИК-лМ «Aetemi Patris», 1897 реформували Індекс.
5. Філософію XIX ст. слід уявляти собі на тлі стрімкого технічного проґреСУ’ особливо в царині зв’язку. Це століття збудувало залізничну колію та паровий К°Р бель. Одразу ціла сітка залізничних колій і доріг з твердим настилом почала покрив світ. Це було можливим завдяки великим відкриттям: не тільки завдяки винайде11 парової машини, але також прогресу металургії, винайденню 1858 р. Бессемер0 дешевої технології виробництва м’якої сталі. У багатьох галузях машини зайняли **іС людських рук. Було зроблено незліченні винаходи: від телеграфу Ґауса-Вебера 18^ У і Морзе 1836, через телефон, винайдений 1876 р. Ґрехемом Белом, до безпровіД110 телеграфу 1896 р. Для наукової роботи особливо важливими були винаходи зі сфеР освітлення та виробництва паперу. 1854 р. американці Ватт і Баєрс винайшли № отримання деревного волокна, що використовується для виробництва паперу. 187У Едисои винайшов лампочки розжарювання та розпочав їх виробництво. Кінець в • був уже ерою Едисона, з її несподіваними технічними здобутками. . j
Деякі нові машини мали для науки особливе значення. Поліпшені поліграф14 . машини “Монотип” були винайдені Т. Ленстоиом 1887 р., у продажу з 1897. Пер друкарські машинки випустив Ремінгтон 1874, а вдосконалені Андервуд 1898.
6. Поряд з філософією і понад нею у тому столітті виросла наука. Було зро<
,бле110
МІ'1
найбільш значущі відкриття і намічені важливі наукові задуми; про деякі з них вже говорили — треба ще згадати про інші.
1828 року Ф. Вьолер здійснив першу синтезу органічної сполуки, 1831 р. лась теорія магнетизму Фарадея, 1839 — вчення про живу клітину Швапа, 1° Ю. Р. Маєр сформулював закон збереження енергії, 1851 К. Бернар започатку0 ендокринологію, 1859 було зроблено аналіз спектру і того ж року Дарвіи оприлюД11 свою роботу про «Походження видів», у 1866—1869 Меидель знайшов підстави геїіетИ ’ 1873 Максвел сформулював електромагнітну теорію світла, 1874 Вант Гофф започаті вав стереохімію, 1896 Беккерель відкрив явище радіоактивності, 1895 Рьоптгеп " промені, 1898 Марія Склодовська-Кюрі — радій. Усе це були відкриття великої ва що змінили поняття матерії, життя, розвитку і були значущі також для філософ11-
Це був також вік переломних медичних відкриттів, вік Пастера, відкриття баШ1 туберкульозу Кохом (1882) і сироватки дифтерії Беріпґом (1892), винаходу асептИ* та наркозу, вік “боротьби людини зі смертю”, а також час розквіту філології та іст°Р,
порівняльна граматика санскриту Боппа вийшла 1833, «Римська історія» Момзена
1854.
«Історія початків християнства» Ренапа у 1863—1883 роках, «Джерела сучасної Фра14 ції» Тена у 1875—1893.
7. У зовнішніх проявах життя панували найбільш сталі та жорсткі форми. Му^11 носили найбільш невигідні і дивацькі костюми — крохмалена білизна та к°РсеТ^ циліндри і турнюри. Відмовитись від них означало декласуватись, поставити себе 1 узбіччя. В добі розпочатих революційних рухів панівні погляди були особливо коИсЄР вативні й вимогливі, таврували відступи не лише в ідеології, але й у формах.
8. Окрім філософії у тих часах розвивалась художня література, зокрема роману. Рік 1830 ділив у ній епохи так само, як у філософії; цей рік завер:
романтизм, Байрон помер ще до того, Вальтер Скот 1832. Та і в дальшому розви1
.йткУ
ікУ
літератури не бракувало синхронності з філософією. І в ній на першу половину в1*^ припадають найбільші починання. Це була доба Міцкевича та Словацького, ПуШ*1
й Лєрмонтова, а також романістів: Стендаля, Бальзака, Гоголя, Дікенса. І так
через піввіку, навіть ще раніше ніж у філософії, в художній літературі з’явились 1і0 проби: рік 1857 ознаменувала поява «Квітів зла» Бодлера та «Пані Боварі»
«П'яний корабель» Рембо вийшов 1871 р., а «ІІополудень фавна» Малярме 1876. почав свою діяльність Золя, а рік 1880, в котрому з’явилось колективне видавиип “Les soirées de Medan”, був вершинною точкою у розвитку натуралізму. Рух цей
;ТВ°
6f
220
асовим і предметним відповідником позитивізму і так само викликав опозицію, навіть Раніше. Вже 1867 вийшов роман «Злочин і кара» Достоєвського, а також «Пер ^>нт» Ібсепа. Уже 1887 р. був відкритий авангардний Théâtre libre Антоне, а 1891 freie Bühne. Протягом 1890 р. одночасно з’явились «Портрет Доріана Ґрея» цаилда, «Голод» Гамсуна і «Принцеса Молена» Метерлінка. Всі три твори були вже Ді3міРНо далекі від натуралізму — так само як сучасні їм твори Бутру, Бредлі чи Ьтея були далекими від позитивізму. Приблизно у тому ж часі з’явились сценічні Становки соціального та революційного характеру, яких давно в літературі не було: Пе^>> Гауптмана вийшли 1892 року. Того ж року почав друкуватися Ґорький — РШий великий представник епохи пролетарської літератури, бо 9' Хїх століття було особливим: це був вік занепаду архітектури та оздобництва, g У т°й час переробляли тільки давні стилі і у цій царині засвідчили винятковий У ^ смаку. Водночас це був вік розквіту та швидкого поступу малярства. Особливо lg- Р^Щй. І в розвитку малярства можна знайти певні збіги з розвитком філософії. (М Реалізм” був започаткований Курбе; в шістдесятих роках виступили імпресіоністи ^ане жив у 1832-1883 роках, Мопе 1840-1926, Репуар 1841-1919), 1886 - Сьора йеоімпресіопісти, які намагались “науковими методами” відтворювати на полотні флористичні відчуття. Всі ці течії можуть вважатися відповідниками позитивізму у 8| 0с°фії. Але і в мистецтві ще перед кіпцем століття виявились відмінні течії: у ^Десятих роках почалося символічне малярство Пюві де Шаваипе та синтетичне Стімпресіопістів (Сезап 1839—1906, Ван Ґоґ 1853—1890). к Навіть у музиці XIX віку можна знайти певні аналогії із сучасною філософією, в щ ІІ0МУ разі незмірну різнорідність. Бо у тому столітті творили не тільки романтики опец і ЩуМаіІ (у першій половині), не тільки Ваґиер (1813—1883, відкриття театру в І87?ОТ* ~~ 1876), але й такі відмінні від них Ґуно («Фауст», 1859), ^Бізе («Кармен», ) і Верді, а в іншій шкалі Оффенбах («Орфей у пеклі», 1858) і Й. Штраус.
^ Аа майже у всіх ділянках життя повторювалось особливе явище, котре виступало (^ІЛ0С0ФІЇ; Цілковита двоколійність розвитку. Відкриття робилися, ідеї народжу- ХїуСЯ’ але наРаз* пе Діяли, все залишалося по-старому. Хронологія появи задумів у ^ ст- є цілком відмінною від хронології їх визнання. Так було зокрема в мистецтві: ^сіоніст здобули велику славу, але лише через кілька десятків років; в добі, котру 0(і.г°^ні називаємо “добою імпресіоністів”, виставки були заповнені старосвітським Цінним живописом. Виставлення 1863 р. «Сніданку на траві» Мапе було повсюдно Мат1аН0 скапДальпим- Але подібне було також у деяких розділах науки: папр., у еМатиці загал учених ішов уторованою стежкою, пе звертаючи уваги па відкривачів, ств«теч теорії множин, нових дисциплін, Кантора і Фреґе, Рімапа й Пеапо. Слід еРДити, що філософи, які виступали протягом XIX ст. з новими помислами, °Дили визнання відносно швидше.
ЧАСТИНА ДРУГА
ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ
Періодизація. Філософська ера, в якій ми живемо і відчуваємо її як ^УЛасну, почалася разом із новим століттям, майже точно у 1900 році. Тому- поняття “сучасна філософія” сьогодні більш-менш ідентичне з поняттям л°софії двадцятого століття. Новий період почався у філософії тоді, коли а відійшла від того, що було суттєвим для попереднього періоду: від 3Итивізму, загальніше кажучи — від мінімалізму, від філософії, що відмов- Лась від більших претензій, аби не наражати себе на ризик помилки. Перші Р°яви зміни з’явилися бл. 1890 р. Вже тоді вийшли праці Берґсона чи ьтея. Позитивістська, сцієнтистська, натуралістична, детерміністська концеп- я світу й людини, що брала за зразок природничі науки, почала втрачати Вої позиції.
Саме з 1900 року з’явилось багато нових думок, справжня повінь пере- м*Шх книжок, ідей, шкіл, напрямків. Вже в самому 1900 р. вийшла основна американського ідеалізму, «The World and the Individual» Ройса, а також Даментальна робота феноменології, «Logische Untersuchungen» Гуссерля; того КУ Бергсон зайняв кафедру в Колеж де Франс, а Планк опублікував теорію антів, котра вплинула й на філософію. Рік 1900 приніс продовження роботи тУссерля, 1902 — книжку Пуанкаре «La Science et THypothèse», з її новою Рією науки, та книжку Джеймса « Varieties of Religious Experience» з її новою «р Цепі^ією Релігії, 1903 — фундаментальні праці англійського реалізму, а саме Ппсіріа Ethica» та «Refutation of Idealism» Мура, й одночасно фундаментальні ^наці прагматизму, «Humanism» Шіллера і «Studies in Logical Theory» Дюї. Того
с°Ці
лРаця
Фун,
Таки року вийшли «Principles of Mathematics» Рассела. 1904 рік дав програму °логічної етики Леві-Брюля в «La morale et la science des moeurs», 1905 —
нову концепцію теорії наук j Jeis*a. 1907 року з’явились «Evolution créatrice» Берґсона, «Психологія» Павлова /прагматизм» Джеймса.
- ~ і/ JJ 9 і І ^ І/
ктат Айнштайна про теорію відносності, 1906
Atoi
chol0s
1908: «Identité et Réalité» Меєрсона, «Social Psy-
°§У» Мак-Дуґала та З’їзд Психоаналітиків. 1909: «Матеріалізм і емпіріо- игпЩизм» Леніна.
Дав;
Деякі
з нових доктрин XX віку почалися ще в XIX, або були продовжен¬
их, що тоді почалися. Не тільки новий реалізм та ідеалізм продовжували напрацювання, але також феноменологія продовжувала філософію Брен
ОІ ГТ Pl/lVrvO IIО ТТ І О лК Т~\ ПТТтПТОІ ТГ-ХТ ГТПГГЛГТЛТІІГП тглпі ТЛ гглгглплтгттт лпл /im/ч ТІ./-.ТТТ.ЛТ»
Діо
психоаналіз — французьку патопсихологію попереднього століття, конвен-
Налізм — континґентизм. Однак усі ці напрямки вводили
також і нові
223
ІМ-
думки, були чимось більшим, ніж “новими назвами для старих способі13 мислення”. Окрім того, з побічних, ледве помітних течій вони переросли 13 основні течії філософії.
2. Зовнішні ознаки нової філософії. Зовнішні форми, в яких розвивала^ філософія, зазнали лише невеликих змін. Зміни були, але не зовсім виразН1, такі, що формулювати їх можна було тільки із застереженнями.
A. Зросла інтенсивність філософського життя, збільшилась кількість філ° софських організацій, з’їздів, наукових заходів. Однак роки інтенсивного розвИ'1' ку переривались роками цілковитого застою. Це мало причини не наукові. а суто політичні: роками застою були літа воєн 1914—1918 і 1939—1945.
Б. Кількість філософських публікацій значно збільшилась. їх бібліографі за самий лише 1937 рік охоплювала більш ніж 600 сторінок друку. Одка1( новий період характеризував також відхід від письмових форм комунікаШ1 науці і перехід до усних, часткове перенесення ваги з книжок на з’їзди. Е>Ула нечувана кількість з’їздів, міжнародних та національних, загальних та спеціаЛЬа них. Були з’їзди томістів, з’їзди прихильників Геґеля, прихильників СпінозИ Гаазі, послідовників Шопенгауера у Франкфурті, щорічні з’їзди Товариства Канта в Галле, щорічні з’їзди нових позитивістів під гаслом “єдності науки ! часті з’їзди гісихоаналітиків (XII 1936 р. в Маріянських Лазнях), спеціаі11 з’їзди, присвячені психології релігії (м. ін. у Відні 1931 р.), спеціальні з’ї3#11 естетиків (II в Парижі 1937 р.), а також з’їзди, присвячені проблемам 311 кладання філософії (III 1932 р. в Берліні).
B. Розвиток філософії йшов до її інтернаціоналізації, до уподібнення сїі° собу мислення в багатьох країнах. Прагматизм чи психоаналіз були явиша1^ світового масштабу. З 1900 по 1937 рік відбулось не менш ніж 10 великі філософських з’їздів, не кажучи про десятки з’їздів, присвячених більш сГіЄ. ціальним філософським проблемам. Почали виходити численні філософі часописи, міжнародні та багатомовні, як “Logos” в Галле та Москві, “Phil°s° phia” в Белграді, “Studia Philosophica” у Львові, “Theoria” в Ґьотеборзі, “Revue Internationale de Philosophie” в Брюселі — не кажучи про такі, що займали^ філософськими проблемами лише частково, як “Scientia” в Мілані чи “Oté3, non” у Варшаві. Напередодні II світової війни, 1937 р., виник МіжнароДН* Інститут Філософії із центром у Парижі.
Однак одночасно множилися прояви прагнення до національної філософ11 Щораз численнішими були з’їзди філософів тільки однієї нації. В італійі 1937 р. був уже XII з’їзд, французи започаткували свої 1938 року, німці ^ мали свої, як і поляки (І у Львові 1922, II у Варшаві 1927, III у КраК0^,. 1936). В роках воєн інтернаціоналізація філософії зупинялась повністю- обмежували також тоталітарні держави. І попри природне прагнення до осЯг нення спільним зусиллям спільного для всіх знання, у позиціях різних най залишилися значні відмінності: берґсоніанство залишилося філософією пр***1 ципово французькою, феноменологія — німецькою, бігевіоризм — амери^а*1 ською, реалізм — англосаксонською, експресіоністський ідеалізм — італійсько10'
Роль окремих націй, досі дуже неоднакова, зазнала певного вирівнювані Великі філософські течії, як і раніше, брали початок у великих країнах,
224
Менші країни мали у філософії XX ст. почесне місце: новий ідеалізм ХоДив з Італії, нова математична логіка найбурхливіше розвивалась у Поль- '• Багатьох слов’ян, скандинавів, голандців, швейцарців можна назвати типо- представниками філософської культури тих часів. Збільшилась, порівняно (г() ^ ст'’ Роль Америки, 0Днак радше у спеціальних філософських науках х**н° в психології), ніж у загальній філософії. Натомість німці, котрі у ст. тимчасово вийшли тут на чільне місце, зійшли на дальший план, « °ливо після 1933 р., коли націонал-соціалістична влада усунула з країни Дужі елементи”. Значна кількість доктрин, виражених німецькою мовою, „ Рим німецька філософія завдячувала визнання у світі, була справою цих чужих елементів”; значна їх частина виникла не в Райху, а в Австрії (як х°аналіз та новий позитивізм), в Чехії, у Швейцарії.
^ Багато доктрин, що розвивались у XX ст., прагнули до абсолютної Та Ини- До тверджень, не залежних від місця, часу та умов, в яких виникли: Було в берґсоніанстві, у феноменології чи в англосаксонському реалізмі. інші доктрини хотіли бути тільки виявом свого віку, його потреб і Ч'Нень. У можливість і навіть у цінність абсолютних доктрин не вірили. “Вже п Нула> — писали, — епоха чистого розуму, науки, вільної від будь-яких рушень і будь-якого оцінювання. Наука набрала свідомості своїх різноманіт- підстав, поєдналась із дійсністю і братиме участь у великих завданнях “"т-гя. Чи означає це кінець науки? В кожному разі кінець того її поняття, Poro шукали минулі покоління, що прагнули до повсюдного і назавжди ^°вязкового наукового пізнання”. Деякі філософські доктрини взагалі пішли фі Служ(5у політиці та її угруповань. Так було зі значною частиною німецької g Л°Софії. В Італії Джентіле став опорою фашизму, в той час як філософськи Зький йому Кроче залишився поборником лібералізму, ф... Філософія за межами філософії. Процес відмови філософів від філосо- ’ започаткований у попередньому столітті, сповільнив свій темп, але не ф. винився. Певна частина філософів далі продовжувала вважати будь-яку л°софію ненауковою, намагалась замінити її спеціальними науками або
Роз
'^лити, виділити з неї те, що є або може бути наукою. В попередньому неї виділяли головно емпіричні науки, передусім психологію, а тепер
вРа:
Ст°літті з
1 *3 псі ППД1./1Л./1У1 і илишіи СМПЦЛІЧПІ Гісгугч.*!, передкуіи^уїлилиі 1KJ, <х ісііср
°Ж науки дедуктивні, передусім математичну логіку. Деякі філософські ТойгРами XX століття передбачали навіть радикальніший поділ філософії, ніж ц. ’ проектувався у попередньому віці: у Польщі Котарбінський домагався °витого розбиття філософії на спеціальні філософські дисципліни.
Але в той час як філософи звужували границі філософії, її роль — річ Ни °Каї0Ча ~~ 3Ростала за її межами. І збільшувалась, якщо так можна сказати, ь Че і вище від неї: у спеціальних науках і у починаннях напіврелігійного
аРактеру.
ЩдсПРеДставники окремих наук більше, ніж давніше, замислювались над їх ф. Тавами. І це привело їх до тих самих проблем, з якими завжди змагалась ^фія і котрих тепер філософи власне хотіли уникати. У психології в формі повернувся антагонізм матеріалізму та спіритуалізму, у фізиці — еРМінізму й індетермінізму. Науки ці звернулись до проблем, полишених
225
філософами, з упевненістю, що їх розв’яжуть. Зокрема нова фізика виступі з претензією, що розв’язала спір навколо детермінізму і свободи, якого Ф^10 Софія вирішити не вміла.
Для певної частини людей XX століття наука була найвищим ідеалом уподібнення до неї було умовою існування філософії. Інші, натомість, слуІ1іН0 чи неслушно, розчарувалися в науці та дійшли до переконання, що філософі не має причини брати її за зразок, обмежувати себе її вимогами, що caNl^ має інші, кращі способи й можливості. Цей погляд відповідав широкої загалові та розбурхав у ньому надію, що філософія сама, відмінна від наУкі1’ розкриє таємниці світу й життя. Але академічна філософія XX віку, метоДЯ4 на, вчена, обережна, яка відмовляла собі у ризикованих проблемах, сповнюв^ ці очікування ще менше, ніж філософія давніших віків: виясняла поняті' уточнювала твердження, але таємниць не відкривала. І щораз численній^ ставали люди, яким було замало такої розважливої філософії, і вони пробув філософувати інакше. Поряд з цією розвинулася ніби друга філософія» надолужувала вірою те, чого їй не міг дати досвід. Вона мала xapaK1^’ наближений до релігії. Знаходила визнавців, котрі творили згромадив* релігійно-філософського характеру. Головним чином це стосується теософ ' заініційованої ще в попередньому столітті росіянкою Оленою БлаватськоЮ- доктрина, що перебувала під впливом священних індуських книг, була спірятУ алістичним поглядом на світ та історію, подібним до платонізму, але та^ який багато чого з того, що у Платона було гіперболою, брав дослівно. ПіС смерті Блаватської керівництво мережею теософських згромаджень перейм до англійки Ені Безант, яка замешкала, подібно як Блаватська, в Індії. 1913 Р ку від теософії відділився Рудольф Штайнер і утворив власну доктрину згромадження під назвою антропософії, котра відрізнялась від теософ11 подробицях, але мала той самий загальний характер. Ці доктрини не впля1^ ли на прогрес філософії, їхнє значення було радше моральне та релігійне, & вони були симптоматичними для епохи: їх поширення було доказом того» ^ інтелігенція XX віку шукала під назвою “філософії” радше нової релігН моралі, ніж науки. . ^
4. Різнорідність позицій. Жодна епоха у філософії не була повніс ^ однорідною: у кожній бували побічні, опозиційні течії — залишки давні чи провісники майбутніх епох. Так було навіть в кінці XIX ст., хоча mW1
лізм мав тоді безсумнівну перевагу. Однак кожна епоха мусить здавав
#я
однорідною у порівнянні з XX століттям.
У ньому з’являлися доктрини не тільки різні, а й діаметрально протиле- Про кожну фазу у розвитку філософії можна було сказати принаймні прагнення її були максималістські, чи мінімалістські, інакше кажучи, пер' жала у ній амбіція чи обережність. Тепер же, коли філософія розтяглася
tfCtfi’
Ції
\Є&
3&
теософії до математичної логіки, стало неможливим навіть і це. Але н&] якщо й не залічувати першої та другої до філософії, то у філософії XX в^ ще залишався діапазон від ідеалістичної метафізики італійців чи англосз* до суперпозитивізму віденців. У попередніх поколіннях філософію об’єднує^ позитивісти. їхні концепції задавали спільний тон тогочасній філософії. У
226
СТ°ЛІТТІ Ж цих уніфікаційних чинників забракло. Позитивізм XIX віку - як 3аУважили — впливав як мороз: надавав ідеям тієї епохи сталого вигляду, а к°ли минав, то ідеї ці починали розпливатись.
Неоднорідність філософії XX ст., розбіжність її напрямків та швидка Юність викликали особливе явище: цей вік втратив почуття, таке сильне у ^Передньому столітті, що він є філософськи дозрілим, його погляди є виймальними, а сам він є остаточним виявом людської думки. Він мав менше вПевненості у собі і був переконаний, що знаходиться іще на середині розвит- КУ’ Що не готові ще навіть фундаменти філософії.
1. Філософія XX віку була передусім аналітичною: у ній переважав аналіз, Деталізована, формальна, впорядковувальна, підготовча робота; не відмовлялись від більш ризикованих завдань, відкладала їх виконання. Однак Джеймс, Рікерт чи Гуссерль, хоч і почали дійсно з аналізу, закінчили конструкціями, і т° запаморочливими. Вайтгед, котрий здобув славу в ділянці теорії науки та Тематичної логіки, потім писав: “Через два століття, зайнятих критикою ^Ремих питань, прийшов час напруженого зусилля конструктивної думки... ^°вому світу потрібна філософська космологія і ніякі інші дослідження її не
^Мінять”.
2. Серед тих, з яких можна було вибрати, більший попит мали плюра- ЛІСгПські доктрини, бо мали характер компромісу, узгоджували розбіжності Тіядів. Таким чином там, де попередні віки схильні були бачити єдність,
^ бачив
Точи
множинність; у світі, пізнанні, діянні це століття бачило бага- сленність незводимих один до одного складників. Увага методологів, СеРеджена у попередній період на тому, що об’єднує науки, зараз зосере- ^ Лась на тому, що їх розділяє. Скрупульозно відрізняли науки формальні
Реальних, або апріорні від емпіричних, гуманітарні від природничих, істо-
від систематичних, ідіографічні від номотетичних; тоді судили, що
РИчні
д°Милкою попереднього періоду було те, що трактували їх на один штиб, що Ли тільки один науковий ідеал. Однак навіть плюралізм не був у тій добі СІОдним: інші філософські кола висунули гасло “єдності науки”.
До ^ 3 течій XX віку, як берґсоніанство чи феноменологія, прямували
чистої теорії, вважаючи суб’єктивним і відносним усе те, що зумовлене Етично, життєво. Але інші — як прагматизм і практицизм — заперечували 1ть можливість чистої теорії, бо в основі кожної теорії лежать життєві та Етичні потреби.
Одні проповідували науковий лібералізм і були схильні в кожному ЛяДі, навіть у переконаннях повсякденного життя, бачити particulam veń. ІНШІ — як новий позитивізм — ще більше посилили винятковий сцієнтизм еРеднього віку, вважаючи точним пізнанням одну лише фізику.
^ Одні, як і раніше, уникали у філософії оцінювання, вбачаючи в ньому сь >К,И об’єктивні людські реакції. Але інші — як феноменологія чи англій- Ии реалізм — зайняли позицію, що це цінності об’єктивні, або навіть — як гМатизм і гуманізм — що знаємо їх краще, ніж властивості речей, і що л°софія повинна займатися насамперед ними.
Одні відновлювали інтуїтивізм і апріоризм. Але не менш типовим для
Рог.
Л0п
*Ьіь
Фі
227
епохи був радикальний емпіризм, котрий бачив у досвіді єдине джерело пізня0 ня, мислячи як найбільш крайні емпіристи попередніх століть.
7. Деякі течії XX віку приймали, за Локком та Міллом, що предмет^1 пізнання можуть бути тільки наші суб'єктивні перешиття. Але інші яЬ бігевіоризм — твердили, за Контом, що пережиття наші не можуть стат*1 предметом пізнання, що ним можуть бути тільки об’єктивні факти.
8. Одні течії — як психоаналіз — проводили нічим не обмежений deffleP мінізм навіть у психології. Але інші навіть у фізиці знаходили докази е термінізму.
9. Одні бачили найбільший здобуток філософії у конвенціоналізмі: вбачав1' як Пуанкаре чи Берґсон, конвенцію в кожній науковій теорії, і навіть, яК Айдукевич чи такий популярний в Америці Альфред Кожибський, у кожно^ пізнанні, бо кожне пізнання залежить від того чи іншого поняттєвого апараТ^‘ Але інші течії — як феноменологія, інтуїтивізм, ідеалістична та реалістич0а метафізика — були переконані у вловимості абсолютної істини.
10. Одні були спіритуалістичними, інші матеріалістичними, одні реаліс тичними, інші ідеалістичними. Ще інші, намагаючись вийти поза ці протиле* ності і поборюючи дуалізм, дійшли до нейтрального монізму. Але одночас00 американський реаліст писав: “Не бачу сьогодні жодної рації, чому б ми 0Є мали перейти на бік картезіанського дуалізму”.
11. Одні приносили несподіване відродження філософії релігії, елементи Я001 містилися навіть у прагматизмі, берґсоніанстві, феноменології. Але інші ^ яЄ тільки матеріалізм, але й екзистенціалізм — єдналися з атеїстичним рУ*0^’
12. Одні свідомо обмежувалися явищами, у переконанні, що розум не зМ0^е пробитися крізь явища або що відокремлення явищ та трансцендентних 6утТІ? є помилкою, а інші бачили царину філософії лише поза явищами. Подібно
у психології: одні течії свідомо дотримувалися “поверхні” психічного житі* бо тільки вона, мовляв, є доступною для науки, інші ж хотіли займатИсЯ виключно “глибинною психологією”.
13. Одні тлумачили людину, її історію та культуру матеріальними чини*1 ками, інші, натомість, психічними. Одні трактували людську особистість на^У .ралістично, як твір природи, інші вважали її самостійним буттям, яке йе можливо витлумачити природничо. Одні судили, що оточення переформояУ людину, інші — що ці переформування є поверхові, а у глибині люД^а залишається тою самою. Одні твердили, що кожна особистість є інД**01 дуальною, інші — що в основі всі є однаковими.
14. XIX століття разом із Кантом було переконане, що пізнання є активі твором інтелекту, і ті, хто цього переконання не поділяв, були виняткам* вірилося в те, що Кант здійснив “коперниківський переворот”, історію філ°с° фії ділили на докритичний та післякритичний період, і вважалося, ' післякритичному періоді все, що не узгоджується з Кантом, є вже анахр0 нізмом. Тимчасом у XX віці досить значна частина поглядів була зН “докритичною”.
о0У
Може здатись незрозумілим, як філософія однієї епохи могла охоплював такі різні доктрини. А проте ця різнорідність була не випадковою: її породі
228
дальні умови епохи, передусім суспільні. Все-таки це була епоха найбільших ЗМагань, виникнення соціалістичного устрою. Народжувалась нова культура, й в°ДНочас не переставали діяти консервативні чинники. Вже одне це було Великим джерелом різнорідності поглядів. А крім того, консервативні кола Характеризував індивідуалізм, готовий шукати у філософії розв’язків на всіх Шляхах, пробувати всіх можливостей.
Різнорідність філософії посилювало ще те, що — як звичайно — вона уникала однаково як з досвіду, так і з потреб. Кожна епоха у своїй філософії 0 виражала те, чим володіла, або, навпаки, шукала компенсації за те, чого Не мала. Так було і в XX столітті. З його доктрин одні були ірраціоналістичні, „ 1Нші раціоналістичні, бо одні узагальнювали його досвід, а інші задовольняли Иог° прагнення.
Майбутнє ще розпізнає серед доктрин XX віку ті, котрі є дійсно типові, характерні, важливі. Це можна буде зробити тому, що здалеку їх видно ясніше, 0 також тому, що бачитиме їх тоді менш докладно: з відстані часу все, що дрібніше, стає непомітним. Однак у гіпотетичній та тимчасовій формі мусимо зробити вже сьогодні: з-посеред філософських поглядів нашого віку вибра- ті, що з тієї чи іншої причини здаються найважливішими.
Ота різнорідність, приклади якої ми навели, торкалась, однак, не всієї ^л°софії XX століття. Вона яскраво проявилась у країнах суспільно консерва- вних: у Північній Америці, в Західній Європі. Натомість там, де відбулась Цільна революція, було цілком інакше: філософія у Радянському Союзі ІНУла небаченої досі одностайності.
5. Початок періоду — реакція проти попереднього. Частина нових течій, j °бливо на початку століття, мала характер реакції та опозиції проти тих, панували перед тим. Новий плюралізм був опозицією проти повсюдної передньо тези про єдність усіх явищ, новий динамізм у теорії природи та Хології був реакцією проти механізму попередньої епохи, новий персона- ,. м " реакція проти натуралізму, нова “психологія цілості” чи берґсонівська л°софія неперервності — реакція проти атомістичного, перервного тракту- а Пя речей і подій. Нова теорія свободи була реакцією проти детермінізму, прагматизм — проти чисто теоретичної орієнтації у філософії. Наголос XX У на інстинктивному, емоційному, підсвідомому зумовленні всього психіч- 0 Життя був реакцією проти вчорашнього інтелектуалізму. Інтуїтивізм став 3 КіНєіо проти позитивістського емпіризму. Так само слід розуміти й боротьбу г Психологізмом у логіці і з релятивізмом в етиці. Реабілітація здорового Узду була реакцією проти недавнього сцієнтизму.
Філософія XX ст. почала з реакції проти мінімалізму, однак не впала у ^ отилежну крайність, тобто у максималізм. Не бажаючи твердити занадто °> не хотіла також занадто багато. Була почасти реакцією проти крайнощів
^ал
Уза:
галі, шукала wam mediam.
3 Фази розвитку. Філософські події в перших десятиріччях XX віку 11 'опали одна одну так швидко, що в них можна відрізнити три окремі фази. Фаза перша, що тривала до І світової війни, значною мірою була фазою проти думки XIX ст. Її гаслом була боротьба з усіма спрощеннями,
Реакції
229
всіма редукціями, що їх це століття стільки запровадило. Тепер здавалося неправдою, що існує тільки зовнішній досвід — бо є також внутрішній. ^ само неправда, що інтелект має тільки дискурсивні функції — бо має тако# інтуїтивні. Неправда, що все існуюче належить до природи — бо є також ДУ* і його твори, що явища свідомості підлягають виключно психологічним заК° нам — бо підлягають також логічним, що досвід сягає єдино явищ — проникає й углиб дійсності. Джеймс, Берґсон, а також Кроче, ворог реалізму» або Рікерт, ворог однобічної природничої орієнтації у науці, були типовими представниками початкових років століття, першої фази його філософії. Фаза ця була головно полемічною, критичною, аналітичною.
Б. Коли те, до чого прямували, знайшло більш або менш повсюдне визнай ня, тоді перед філософією XX століття постали нові завдання і вона увійійпа в другу фазу. З критично-опозиційної стала більш позитивною, з аналітично1, принаймні частково, конструктивною.
Перед самою І світовою війною і під час неї фактами, що ознаменував11 цей перехід, були: 1912 року колективно виступили американські нові реалісти- 1913 Бор виголосив свою індетерміністську теорію; 1914 Вотсон опублікуй «Behaviorism», а Шпранґер «Lebensformen»; 1915 завершилося формування лей хоаналізу; 1916 свою програму виголосили американські критичні реалісти* 1917 вийшли нариси з психології мавп Кьолера, фундаментальна публіка^** “психології цілості” (гештальтпсихології).
До конструктивної філософії тепер перейшли й ті, що недавно були найти повішими представниками аналітичної філософії, як Берґсон і Вайтгед, ҐУ^ серль і Рікерт. Але виразного спрямування вона не мала, мало того, po3Ü* шлась у протилежних напрямках, виокремлених на початку століття. ІталіИсЬ кий ідеалізм викликав стільки ж зацікавлення й визнання, що й англосаН сонський реалізм. Подібно теж було з філософськими теоріями в цари^1 спеціальних наук, головним чином психології: бігевіоризм вів до механістично1 філософії, а Гештальтпсихологія до віталістичної, бігевіоризм до матеріалізму* психоаналіз до різновиду спіритуалізму. І власне в ділянці спеціальних науИ* філософських чи напівфілософських — логіки, теорії фізики, соціології, психо логії — філософія у цій фазі отримала найцінніші результати.
В. Могло здаватися, що у XX ст. розвиваються всі філософські напрямки» за винятком тільки позитивізму, бо вони якраз становили реакцію проти ньоґ°' Так дійсно було у двох перших фазах століття. Потім, однак, позитивізм Не лише повернувся, але й набрав найбільш крайнього вигляду. Коли це вЬЇІ булося, почалася третя фаза філософії XX віку. Це було бл. 1930 роіС^' Новий позитивізм був започаткований у віденському середовищі. Не 6ув’ зрештою, єдиним мінімалістським напрямком, який з’явився в тому чаСІ другим була “екзистенціальна” філософія. Орган нового позитивізму почз виходити 1929 р., а основна книжка екзистенціалізму з’явилася 1927. Пр01 немінімалістичні течії попередніх літ також зберегли прихильників.
7. Боротьба або мир без перемоги. Розповсюдженим було почуття, hjo ^ філософії, подібно як у всіх ділянках життя, відбуваються великі перемін**' “Класичний поділ історії на три періоди: античний, середньовічний і новочЗс
230
МИКОЛА БЕРДЯЄВ
ний, — писав Бердяєв, — ми скоро усунемо з наших шкільних підручників Історія Нового Часу закінчується. Ми входимо в нову, невідому еру, для якої незабаром треба буде знайти назву”.
Тут протиставились дві позиції. Діалектичний матеріалізм стверджував, я*0 у філософії здійснюється найбільший перелом, починається нова ера, і вказу вав, яка це буде ера. Натомість майже жодна інша філософська доктрина нЄ давала відповіді на питання, до якого майбутнього ведуть переміни, що віД^У' ваються у філософії.
Різниця між обома таборами була також і така: діалектичний матеріалі3^ не шукав зближення із жодною іншою позицією, боровся з прагматизмом 1 берґсоніанством, так само як із томізмом чи екзистенціалізмом. Натомість У другому таборі з’явилась особливість: при всій різнорідності та розбіжності філософських течій у новому столітті, в них з’явилися ознаки взаємного збли ження та порозуміння. “Здається мені, що звідусіль бачу в повітрі прикмети більшого ніж будь-коли узгодження поглядів”, — писав 1905 р. прагматист Джеймс до матеріаліста Сантаяни. І пізніше ці ознаки ще більше посилились*
Американський філософ Перрі, характеризуючи 1925 р. сучасні філософсьК1 доктрини, писав, що вони перестали наполягати на своїй виключній істинності і що через те з’явилися ознаки узгодження їх розбіжних тенденцій. Ідеалів уже менше говорить про абсолют, а реалізм про речі самі в собі, зате більіЯе говорять про процеси, які відбуваються в природі та історії, а процеси ЦІ можуть досліджуватись емпірично, — на цьому шляху скоріше доведуть пр0' тилежні позиції до згоди. “Чи цей дух часу, — писав Перрі, — означає початок еклектичної ери, знудження умів після полемік XIX століття, чи затиШіЛ^ перед новою бурею спекуляцій — цього в даний момент ніхто передбачити ще не в силі”. І сам виступив із компромісним гаслом для філософії, гаслом миру без перемоги.
ПІСЛЯ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ мирні тенденції у філософії ще ПОСИЛИЛИСЬ, ОСКІЛЬ' ки не з’явилися виразно нові концепції, не утворилися нові ШКОЛИ І течії- Йшла головно детальна історична та логічна робота, і вона радше зближуваЛ3 філософів, ніж ділила.
ФАЗА ПЕРША: 1900-1918
!• Першу фазу філософії XX століття, що тривала до І світової війни, д^актеРизУвала виняткова інтенсивність. Водночас на заході Європи та в g ериЧі виникло багато нових течій: прагматизм у Сполучених Штатах, рґсоніанство у Франції, феноменологія в Німеччині, новий реалізм в Англії,
Філі
але
°софський експресіонізм в Італії. Всі вони були підготовлені ще перед тим, g Тепер видали основні праці й охопили ширші кола. Поширення їх від- 0ся з незвичною швидкістю.
^ ці мали на початку опозиційний характер, були скеровані проти і 0с°фії попереднього періоду: апріоризм (феноменологів) проти її емпіризму, Dp УіТивізм (Берґсона чи Кроче) проти переваги дискурсивного мислення, а 13м (філософів з Кембриджа чи учнів Брентано) — проти феноменалізму, передусім нова метафізика проти антиметафізичної позиції позитивістів. Всі и насправді не виникли на порожньому місці, їх підготовляли: кантіанці 0 боротьбі з позитивізмом, Брентано — в боротьбі з кантіанством, конвенці-
°*ал:
їсти — ставлячи під питання безсумнівність науки. Але це були тільки ^«готування, а тепер настав генеральний наступ. Вирішальним не тільки для РйНцщ а й для уСієї Західної Європи ударом був виступ Берґсона: це слід еРДити, навіть якщо його метафізика для когось і не має жодної цінності. . 2. Рисою першої фази філософії XX віку здається поворот у ній до
Тафізики. Однак нова метафізика виступала найбільше в програмах: з бага-
х боків виводилось, що вона можлива й потрібна. Насправді ж її розвили
Чсі
лише Берґсон та неосхоласти. Джеймс показував лише метафізичні
З • СПективи, і так само в Німеччині баденська школа чи школа Дільтея. Штоіо гасло побудови метафізики не було однозначне: одні розуміли її (по-
. і CL\
^Івеьки)
^ о як трансцендентну теорію буття, інші (по-арістотелівськи) тільки
це и°го загальну теорію. Рассел окреслював метафізику як погляд, що світ — і^г^иість і що час є нереальний, а тимчасом з’являлась також плюралістична афізика і метафізика часу.
. ^ Жодному разі період цей не може бути охарактеризований загалом як
афізичний. Така характеристика справді пасувала б Берґсонові чи неосхолас- 1» але не була б слушною щодо неореалізму, первинної феноменології чи D^b°x відтінків прагматизму. Нові гасла того періоду — пріоритет діяння реД пізнанням, множинності перед єдністю, безпосередньої очевидності перед
Умовою
конструкцією, ВІДМІННІСТЬ життя від механізму
ані в інтенцп,
233
ані в результатах не вели у необхідний спосіб до метафізики: не всі н°в напрямки пропагували філософський максималізм, хоча всі цілили в міН^іа лізм, не всі проповідували метафізику, хоча всі поборювали сцієнтизм.
3. Типовими для епохи були її виступи проти виключності науки. ВйЗ*» вали природознавство, але не природничий погляд на світ. Філософія, відрізняється від спеціалізованої науки, і наслідування останньої було її ХІІ° ною амбіцією: вона власними способами дає глибше пізнання, як твер# Берґсон, і має інші переваги ніж точність, говорив Джеймс. Філософія, ## ^ Берґсон у «Творчій еволюції», “не має потреби схилятися перед вимог3* наукової точності, тому що не йдеться про застосування її результатів”. ЯсПеР^ доводив, що наука оперує конвенціями, а вони не допоможуть люд##1
“межових ситуаціях”; щодо смерті, боротьби, страждань може допомогти ті
ДЬ*11
філософія — якщо, однак, буде чимсь відмінним від науки. Сорель 191^
ДІЄ10
писав: “3 усіх оман, які звели думку західної інтелігенції на манівці, оД1 із найсумніших і найфатальніших було трактування філософії як різної ^ науки, що встановлює основні принципи і через дедукцію доходить до буД1 скрізь обов’язкових тверджень”.
4. Названі властивості, особливо метафізичні уподобання та застереж6
ТЬЇ
стосовно науки, з’являлися у багатьох напрямках, котрі виникли на пояаІ XX віку, однак не у всіх. Передусім вони не охоплювали великої течії тоді розпочиналась у Росії: ленінізму. Він мав інший характер. Виник прибя1 но одночасно з названими західноєвропейськими течіями, але, пов’язаний політичною платформою — в той час іще опозиційною — не міг поширив відразу. Зате вплив його незмірно посилився після революції 1917 роіС^ зростав, коли занепали впливи отих течій — прагматизму чи берґсоніансї03 Представлення філософії того періоду мусить, таким чином, охоплюв дві частини. З одного боку, оті всі течії: прагматизм, берґсоніанство, ФеІІ менологія, реалістичні течії, такі як аналітична філософія та неосхоластику.
дер
Д°
також ідеалістичні, як марбурзька школа і філософія Кроче. (Деякі з цих те1 як неосхоластика та марбурзька школа, почалися ще у XIX віці, але те розвинулися та поширилися, тому їх місце тут).
А з іншого боку — марксизм-ленінізм. Його відмінність у відношенні тих течій було помічено не відразу, це виявив дальший розвиток. Маркс# j ленінізм розвинувся на іншому соціальному підґрунті: ті течії були noB^3^ з консервативним устроєм, він же — з революцією. Природно, що найпср будуть подані ті течії, а на закінчення — цей революційний напрям.
ПРАГМАТИЗМ
Прагматизм був першою філософською концепцією, котра поширилася^ XX столітті. Виник як реакція проти раціоналістичного та метафізичН ^ ідеалізму, намагався проставити йому більш тверезий і практичний СІ1°^0 мислення. Розвинувся в Америці. Вільям Джеймс найбільше спричинився
його виникнення і був центральною постаттю усього руху. Джеймс єднав
й°ґ°
234
Одн,
або,
Радикальним емпіризмом, одночасно, проте, не відрікаючись від метафізики.
Це мала бути цілком інакша метафізика, відмінна від раціоналістичної, як називав її Джеймс, плюралістична, тихістична, синехістична.
ЖИТТЯ ТА ПРАЦІ ДЖЕЙМСА. Вільям Джеймс (1842-1910) упродовж Яайясе всього життя був пов’язаний з Гарвардським університетом під Босто- Там він навчався, а потім викладав протягом 35 років. Закінчив лікарсь- ІЯй ФакУльтет. З 1872 р. був інструктором порівняльної анатомії та фізіології; х ^ Р- став професором філософії, через 9 літ перейшов на кафедру пси- Логії, а 1897 р. повернувся на кафедру філософії. Ці хитання не були аДковими, бо виявляли його живий інтелект, який щораз запалювався до ТаВИх завдань. У 80-х роках працював над психологією, у 90-х — над етикою а Філософією релігії, після 1900 — над теорією пізнання, а в останніх роках р ТТя наД метафізикою. Плодом першого періоду були великі «Principles of typology» (1890), другого — нариси з практичної філософії «The Will to 6 leve» (1897) і «The Varietes of Religious Experience» (1902), третього — «Prag- г$т» (1907), останнього — «A Pluralistic Universe» (1909). Під кінець життя У Досить відомим і щораз більше розривався і розпорошувався. Хоч 1907 р. ^ иШив кафедру, щоб віддатися творчій праці, часу йому вистачило тільки лекції та популярні нариси. Задуманої великої праці не написав. Народився, жив і помер в Америці. Був чи не першим американцем, g здобув світову славу у філософії. Але з дитинства багато перебував у 0ВР°пі, вона була його другою батьківщиною. У ній він отримав частину своєї ç 1ти, у ній прочитав свої найвідоміші лекції. Приятелював із багатьма Ропейськими філософами: з Ренув’є, Бутру і Берґсоном, Махом і Штумпфом, п°Дс °Чей
од°м і Щіллером, Лютославським і гіапіні. Був слабкого здоров’я, хвороба протягом довгих років не дозволяла йому читати, мусив боротись із
мєла:
пхолією та неврастенією; останні 10 років життя був безнадійно хворий Серце. Однак перемагав недуги, був завжди променистим, надзвичайно
На
*ИвиЧ веселим, товариським. Як говорив про нього Берґсон, був вогнищем,
й0Г(
Якого на всіх розливалось тепло і світло. Займався філософією, але для 0 активного характеру наука була занадто спокійним заняттям. Філософія
I.W1 W лириїхі і lUJ XVU UJ »/їй ииііид X W ViXV/lViXlilXilU ииИ/ІХ
0 була “філософією плинності” (flux-philosophy): сам судив, що це було
!?ЄзУльтатом його “вкрай нетерплячого характеру”. Цікавився всім і для всього
сповнений ентузіазму; кожна здібніша людина здавалась йому генієм, ' нова думка одкровенням, якому хотів би цілковито присвятитися. Але
Натурою настільки індивідуальною, що коли реферував якусь думку, то її
був
в°Рець не завжди міг її розпізнати. Не зносив застиглості, схем, педантизму, Фесійного трактування науки. Це також знайшло вияв у його філософії — ^ 1и і неточній. Мав ідіосинкразію до точності, органічно не зносив матема- Та и та логіки. Цінував тільки напруження, ризик, зміну, все, що недостовірне g ^Передбачуване. Таким бачив світ. Був інтелектом експансивним, живим, Истим, вільним й одночасно поважним і висококультурним; у цьому ТеоЯГаВ ^°Г0 непеРеможн™ чаР> а це мало немалий вплив на успіх його Рій. Його спостереження й ідеї, особливо у психології, були прекрасні, але
235
ВІЛЬЯМ ДЖЕЙМС
*е°Рії та конструкції часто слабкі. Через надмір помислів жодного не довів Кінця. Але всі ці задуми і вся його філософія з ЇЇ великою множинністю ектів була характерною не тільки для його складу розуму, але й для епохи, якій жив.
с Попередники. Прагматизм Джеймс назвав “новою назвою для давніх с°бів мислення”. Проте не тільки сам спосіб мислення, який за критерій
ни брав тільки її практичні наслідки, але й назву перейняв від свого ФИяТі
еля Пірса. Пірс же, який виклав ідеї прагматизму 1878 р. (у статті під °Ю «Як наші уявлення зробити ясними»), сам вважав своїм попередником волога з англійської емпіричної школи, Бейна, котрий поняття окреслював
“т
Від u
Те> згідно з чим людина діє”. Сягаючи далі, Джеймс виводив свою теорію
^ великої течії британського емпіризму”, від Локка, Берклі, Юма, Мілла. Не!*льна тенденція прагматизму була та ж сама, що й в емпіризмі: вводив до а спРавді один новий мотив, але той мотив проглядався вже в емпіристів, саме коли вони відхрещувались від абстрактних понять тому, що ті не мають Етичного значення. Інші розділи своєї філософії Джеймс мав за цілковито 1 твори, що не мають попередників. Судив, що для ранніх філософів Греції 3 г°Днішня наука була б меншою несподіванкою, ніж сьогоднішня філософія, 0гляду на її індивідуалізм і плюралізм. Однак і в цих розділах багато Дячував Пірсові, а також Ренув’є, праці якого першими притягнули його Філософії.
Тов ДЖЕЙМС І ПІРС. Ідеї та назву “прагматизму” вигадав не сам Джеймс, а т^аРИш його молодших літ, Чарлз С. Пірс (1839—1914), і так само було з ІЗМ0М і синехізмом. Джеймс твердив, що в цілому поколінні не .було Кц ґ1Иальнішого мислителя від Пірса, і що особисто нікому не завдячує стіль- СК*льки йому. Вони визнавали ті самі теорії, а проте володіли зовсім им складом розуму, і ті самі теорії у їхньому трактуванні набирали іншого ачення.
ji0 Л*РС був передусім логіком і математиком, Джеймс був психологом, а д ІКи й математики терпіти не міг. Пірс прагнув у філософії до точності,
^ЄЙл
ЙрО' сКе:
^Имс до безпосередності. Пірс найбільшу вартість філософії бачив у ладі, и вона вносить, а Джеймс — у багатстві та індивідуальності. Пірс був Тивником того, аби покладатися на віру, так само як Джеймс був ворогом ПтИцизму. Пірса дратували невитлумачені питання, а Джеймс був переко-
ий
ф. що всі питання непояснимі у своїй основі. Джеймс популяризував чКа°?^ІЮ’ а Шрс прагнув ввести у філософію таку спеціальну термінологію, б відштовхувала від неї непокликаних.
Чо.
Життя СтІЙ
їх також склалося зовсім по-різному: життя Джеймса пройшло в Ц 1оИному успіху, у вирі подорожей і різних занять, у дружбі з цілим світом, И Час як пРоваДив життя самітника у центрі Нью-Йорку, усе більше
Ч^10411, Джеймс був одним з найпопулярніших учених світу, а Пірс був аРИ^НИЧИМ ген*єм” залеДве Для жменьки, для інших зовсім невідомий. Пірс ДУмував теорії, Джеймс впроваджував їх у світ. Джеймс, котрого дослівно
237
ЧАРЛЗ САНДЕРС ПІРС
0зривала Америка та Європа запрошеннями щодо лекцій, не зміг протягом нніх 20 літ життя написати жодної книжки, тільки видавав у книжковій
РМі свої лекції, а Пірс не міг знайти видавця на великі 12-томні «Основи Ф^ософії»'
Всі ці ВІДМІННОСТІ не могли не проявитися в їхніх теоріях. ГІірс, розроб- ЧИ прагматизм, хотів як критерій істини ввести придатність тверджень, але Датність теоретичну. Джеймс же, згідно з власною активістською орієн- 1є*о, потрактував її як придатність у поведінці. Пірсові у прагматизмі Дж "СЯ П^° введення до Філософії різновиду експериментального методу, Єи^ові ж — про зближення її із життям. Джеймс наголошував подібність РШ, що їх вони обоє визнавали, а Пірс, якому йшлося про точність, ö Реслював 1Х відмінність. Взагалі він твердив, що прагматизм у тому с ** в якому його проповідував Джеймс, є самовбивчий, і для відрізнення т 1 ПозиЦії перестав називати його “прагматизмом” і прийняв назву “праґма- jj ЦИзм- Подібне було також і з іншими теоріями. Джеймс мав схильність до У 1Налізму, як більшість емпіристів, а Пірс до поняттєвого реалізму і власне пРагматизмі бачив спосіб порятунку об’єктивності понять. Пірс вигадав У 13м як теорію, що відповідає теорії ймовірності та статистичним методам а Джеймс перейняв цю теорію, бо вона обґрунтовувала свободу. Пірс т Дав “синехізм” для узгодження випадку з логікою, а Джеймс перейняв цю Р110 для вираження плинності речей.
і ВП0ГЛЯДИ. Психологія. Джеймс прийшов у філософію через психологію е Н11^ СПеРшУ виразив свою філософську позицію. Будучи тонким знавцем Чси ПЄИСЬК01 психології — як її класичних понять, так аналізів асоціаністів, ц °генетичних конструкцій, експериментальних методів, психологічних кон- ДіЙ~~ в*н не належав До жодної із цих шкіл і міг легше за будь-кого У ПСИХОЛОГІЇ до нових ідей.
1 підставу бачив виключно у конкретному спостереженні без спрощень та ем до яких наука завжди схильна. Ставив перед психологією вкрай
це Ричні вимоги. Що їх не задовольняє жодна давня метафізична психологія, т Легк° зрозуміти. Але справжньою сенсацією було те, що їх не витримала в ^ асоіПаністська психологія, котру розвивали емпіристи і котра вважалась ф^Иноі° емпіричного методу. Бо все-таки й вона на свій спосіб спрощує
Поз^ИЗМ * позитивізм у психології були якраз недостатньо емпіричними і Дивними; справжнім позитивізмом Джеймс вважав лише свою позицію.
(я позид^я Дала по суті нове розуміння людської психіки. Давнє було
КЩо до психології застосувати вислів, прийнятий у фізиці) атомістичне: Та ДСТавлЯЛО свідомість як складену з простих і незмінних елементів, відчуттів д0 ^ЯВлень, потягів і почуттів — ніби психічних атомів. А Джеймс, звертаючись Ни/0СВІДУ, твердив, що таких “атомів” немає, що спостереження нічого про НЄ знає> У ПСИХІЦІ немає нічого простого й незмінного. Уявлення, що ^Ос Ь°10 психолог^ю трактувалися так, ніби були атомами, є у нашій свідо- Ті Щораз іншими, залежно від того, в якій сукупності опиняться.
робить гіпотетичні конструкції. Згідно з його простою програмою,
239
І ще важливіше: взагалі немає виокремлених уявлень. Одні поєднуються 3 іншими, безперестанно переходять в інші. Свідомість має неперервний хара1( тер, вона схожа на плинний потік. “Потік свідомості” — це був новий тер*1111 Джеймса, що найвиразніше відображав його розуміння психіки. Якщо ж пряР° да свідомості є такою, то асоціанізм, котрий донедавна вважався найвиШ^1 виявом науковості, хибний, оскільки є атомізмом: трактує уявлення як психів1 атоми, а асоціації як закон, що ними керує. Емпіристи помиляються, бо Я ^ є сумою уявлень, як вони хотіли. Але помиляються також і раціоналісти, 0 Я не є духовною субстанцією, не є такою єдністю, якою його вважали. ^ єдність, але єдність плинного потоку.
Утворення й усталення в ньому складних комплексів Джеймс пояснюй цілком природним для кінця XIX століття способом: вони є спадщиною поПе редніх поколінь. Завдяки цій спадщині наша свідомість володіє найрізномаШт
,чати>
н»
і не
нішими інстинктами та категоріями мислення; вона успадкувала їх від по і не потребує збирати через індивідуальний досвід. Це особливо виразне прикладі тривимірного простору: його ми спостерігаємо безпосередньо потребуємо цього поступово вчитися, як твердили емпіристи, ані також ca‘v11 його не витворюємо, як хотів Кант. Про акт творення простору з досвіду 1]і знаємо нічого.
Психології Джеймса було також притаманним трактування психічних я на біологічному тлі. Достосування до життєвих потреб, корисність поясШ°е багато рис інтелекту. Пояснює між іншим процес асоціації, що його психоЛ°ҐІІ подавали як чистий механізм; однак механізм може вести інтелект у різній напрямках, а яким поведе в дійсності, про це вирішує вже не він сам, біологічні мотиви.
Характерною властивістю Джеймса було також приписування активі чинникам інтелекту вирішальної ролі. Діяння первинне, а думка та почуття вторинні: вони є лише ланками, зупинками в діянні. “Посій чин, — писав» і збереш звичку, посій звичку — збереш характер, посій характер — і збере свою долю”.
2. Прагматичний метод. Принципи прагматизму Джеймс почав заст°с° вувати ще у 80-х роках, однак тільки побічно, не приписуючи їм більш0
значення. Тільки з 1898 р. почав їх наголошувати. Вони виявились на
час''
різні мислителі виступили одночасно з подібними ідеями — і почався “пра^а тичний” рух. 1903 року його основні ідеї в обширніших книжках опрацювя Дюї і Шіллер. А врешті й Джеймс зробив нову теорію предметом спецій, них лекцій і книги. Книга ця з’явилась 1907 р., була написана популяря0 найбільше поширила прагматичну теорію, але була радше завершенням рУ^ ніж його започаткуванням.
Прагматизм мав двоякий характер: був, по-перше, методом, а по-дрУгЄ теорією істини. Спочатку був методом, а саме методом розв’язання метаС^е зичних дискусій, які точились одвічно і яких звичайні методи загалом наближали до вирішення. Той новий метод оцінював метафізичні твердЖ01^ згідно з наслідками, які вони тягнули за собою. Передусім це стосуваЛ0 наслідків практичних. Тут він переходив від теоретичної до практичної то1*
240
°РУ- Прагматисти постулювали, що якщо з різних тез випливають ті ж самі Р ктичні наслідки, то між тезами немає істотної різниці; різниця тільки Тоі_,виеСна- Судили, що таким методом вводять у філософію об’єктивний кри-
терій
Цей
та унезалежнюють її від особистих переконань філософа.
метод відповідає духові емпіризму; вводячи практичну точку зору в
Те°рію, звільняє її від абстракцій, вербалізму та його наслідків, зокрема Непорушних принципів, уявних необхідностей, замкнутих систем, претензій на абсолют. Цим самим прагматичний метод повертав до дійсності, до конкре- тики, до фактів та дій і не визначав наперед, до якої філософської теорії дійДе. Міг, проте, довести до різних: за порівнянням Папіні, нагадував готель-
Ний
коридор, що веде до багатьох кімнат.
3. Прагматична теорія істини. Однак прагматисти швидко стали захисни- УтуИ Певно1 теорії істини, а саме прилучилися до досить поширеної на зламі і XX віку точки зору — проповідуваної як Махом, так і Пуанкаре, — що Яїс Ии’ 30крема наукові, не є копіями дійсності. Істинність не може розумітись Згідніеть із дійсністю, ані взагалі як відношення думки до дійсності, бо ^ КУ з дійсністю порівнювати неможливо, отже істинність можна розуміти властивість самої думки.
прагматики спробували окреслити її згідно своєї практичної точки зору. І
иШли до висновку, що істинними є ті думки, котрі перевіряються через свої j І1дки, ос°бливо практичні. Цей погляд зовсім не мав скептичної інтенції, ї аки> прагматисти вважали, що нарешті дають істині достовірний критерій. Тат Закидали те> Щ° вони усунули з філософії істину, замінивши її резуль- Щ ан^СТЇО* Тимчасом вони хотіли тільки витлумачити, що саме слід розуміти То 1стинокУ\ У такому розумінні — як теорія істини, а не тільки як ме- прагматизм поширився й відіграв у філософії XX віку значну роль.
Не **асл*Дки його були далекосяжні. З нього випливало, зокрема, що істини ö є Незмінними, що “стаються”, змінюються залежно від того, як збуваються засПтРаКТИЦІ; 1х сл*д Р03Умі™ не статично, а динамічно; вони є залежними від ^Ування і через це відносними; самі не є метою, а єдино засобом для ç ^ Євих цілей; вони не стверджуються, а витворюються людиною. Пізнання Створенням речей, а їх очікуванням, творенням гіпотез. Поняття, якими із УГОвУємося, є не образом предметів, а планом акції, системою поєднаних Цими предметами очікувань, подібно й теорії є тільки знаряддями, інстру-
Стамм . г, . ,
^ДМ.
Тами Діяння. Вони істинні, коли дозволяють результативно оперувати
етами. Це був настільки важливий мотив прагматизму, що один із його
Тавників> Дюї>
—łljrilV10» мил, хотів від нього взяти назву для усього напрямку, який
3Ивав
радше “інструменталізмом”, ніж прагматизмом.
РаґМатизм прагнув до того, щоб зробити поняття ясними, однозначними, аідлСаМЄ поняття прагматизму ясним і однозначним не було. Часто воно *Р Сло то ширшому, то вужчому трактуванню. Прагматисти твердили, що На ТЄрій істини становлять її наслідки, але розуміли їх по-різному: або мали Слята* наслідки, теоретичні і практичні, або виключно тільки прак- Тільки в цьому вужчому значенні прагматизм заслуговував назви “пізна- Ног° утилітаризму”, котру йому деколи давали.
241
Наступне: прагматизм набував більш і менш радикального вигляду. У біяьЦІ радикальному прагматики вважали свій критерій істини єдиним, застосовуй1 до всіх істин, не виключаючи суто фактичних. У менш радикальному вваЖ^11 цей критерій одним із багатьох можливих і судили, що його можна застої вувати тільки до загальних істин, до теорій, гіпотез, але не до фактияя^ істин. Таким був власне погляд Джеймса. У своєму прагматизмі він раД**ка льним не був, не надавав, особливо на початку, прагматизмові особливої вагИ було немало філософських теорій, котрими захоплювався більше і котрі вваЖаЦ важливішими. Його прізвище поєдналося з теорією прагматизму ніби всупеР його волі. Однак із багатьох точок зору вона була вираженням його склаД' розуму, його антиінтелектуалізму, його симпатії до конкретних справ, корися11' практично, життєво важливих, і небажання займатися абстрактними, вербаЛЬ ними, чисто теоретичними.
4. Жага віри. Прагматизм відповідав на питання: яким є критерій пізЯаН ня? Поставало, проте, інше питання: якою є природа пізнання? Прагматик11 розв’язуючи його подібно як і те, твердили, що воно є практичною Діє1° Чисто теоретична думка є фікцією, психологічною неможливістю: інтеЛс
просякнутий актами, прагненнями, намаганнями. Чисто споглядальна кониellül пізнання, що так довго панувала, була хибною. Пізнання є передбачуваїЯ*ЯіМі а тому очікуванням, отже прагненням, а значить у ньому діє воля.
У зв’язку з цим пізнання містить оцінки, оцінювання, бо де є прагне
там є оцінка. Точка зору цінності дуже істотна в пізнанні, її еліміну^. неможливо, як це хотіли зробити емпіристи. Мало того, якщо пізнання
передбачуванням, то не може бути чистим знанням, бо не можна наспр:
■авД1
■0$
знати все про те, чого ще немає. А якщо саме не є знанням, то му існувати також віра.
Якщо досі прагматизм і давній емпіризм вели справу спільно, то в нь' пункті розходились у протилежні боки: один був прихильником оцінювання ^ науці, другий противником, один вважав, що немає пізнання без вір1*’ ^ другий — що пізнання закінчується власне там, де починається віра. Д°с або підтверджує, або спростовує наші твердження, передбачування, очікуваН^ Однак, згідно з прагматизмом, не всі: є й такі, котрих емпірично вирін^
ВІР11'
і#
неможливо. І в тому числі значущі: чи є Бог, чи світ має сенс і мету вважати їх істинами, може вирішувати сама тільки віра. Тому потребуємо Погляд цей Джеймс назвав “жагою віри” (the will to believe). ПізИ зрештою, говорив, що влучнішою була б назва “право на віру”, бо важлия^ є не те, що ми хочемо здатися на віру, а те, що маємо на це право. А яРа ^ маємо, бо є досить питань, котрі інакше вирішити неможливо. Те, багатьох випадках доводиться покладатися на віру, неуникне, хоче цього чи не хоче. Якщо ми, не знаючи, чи щось існує, не хочемо покладатися віру і на її підставі твердити, що воно існує, то в практиці діємо так, ніб*1 ^ щось не існувало. Хто через наукові сумніви не хоче прийняти, що Бог іс^ той чинить так, ніби прийняв, що Бог не існує. Тому і в цьому випаД \
каже Джеймс, людина спирається все-таки на віру, бо знання її до цього схиляє, не промовляє проти існування Бога, так само як і не промовляє
242
*>• Радикальний емпіризм. Інші філософські погляди Джеймса були вже дЛаб*не пов'язані з прагматизмом, натомість були вираженням його емпіризму.
Ле емпіризм Джеймса — він називав його “радикальним емпіризмом” — Зї1ачн° відходив від традиційного, головним чином у двох пунктах.
Найперше, давніший емпіризм мав атомістичний характер: зводив досвід Л0 суми простих елементів. Тимчасом Джеймс судив інакше: прості елементи У ДОСВІДІ ніколи не з'являються. Вони зрощені один з одним, становлять Неперервний потік. Психологія навела Джеймса на поняття “потоку свідомості” Де поняття він застосував до усього досвіду. Жоден елемент досвіду не є
постійним.
Другою особливістю нового емпіризму було розширення його сфери. Давній Знавав тільки зовнішній, чуттєвий досвід, можливо також внутрішній. Новий емпіризм Джеймса твердив, що через досвід знаємо і чужу особистість, бо зємо її безпосередньо, без розмірковувань, умовиводів, конструкцій. Все, що аємо безпосередньо, є досвідом. Амбіція Джеймса полягала в тому, щоб . увати всілякі його іпостасі, не проминути жодної. Враховував навіть стичний досвід, тоді як для тодішнього емпіризму ніщо не було таким ^алеким від досвіду, як містичні стани. “Я вважав, — писав Джеймс, — завжди Равою лояльності (fair play) щодо різних видів досвіду, аби голос містичного тазу також враховувався так, як голос інших досвідів”, u 6- Чистий досвід. Який характер має первинний досвід (Джеймс називав 0 “чистим досвідом”), ще вільний від усіляких вкраплень, додатків, інтер- Ф Тацій? Він предметний чи суб’єктний? Джеймс вважав, що він не є ані ані другим, він нейтральний щодо протиставлення предмету й суб’єкту.
Розв
^ ~ ** і /4, J /1\V/ WU1 ил W ириипи Д»Д/1 LL yAlVJLL4,W 1 J4I11T1J UU JL UVU
т°го досвіду, то немає ані самостійного суб’єкта, ані самостійних предметів; ає незалежного Я, ані незалежних матеріальних субстанцій. Субстанції є
0 Ки фікцією нашого інтелекту, котру — як вважав Джеймс — філософія ат°чно спростувала. Але так само спростувала й незалежне Я. Оскільки ж ає незалежного Я, то немає також підстави для ідеалістичного розуміння
філу* Розрізнення суб’єкту й предмету залишилося в силі, але традиційна ософія мала його за абсолютне, а нова філософія переформувала у відносне, Рятувавши як взаємозалежні складники досвіду.
Но •’ ПлюРалізм. Концепція Джеймса була плюралістичною: прикметою дійс- 1 є множинність частин. Але, з іншого боку, її частини не є цілковито Нев Лежними* В°ни залежні від сусідніх частин: між сусідніми частинами відПИнно відбувається взаємопроникнення. Свій погляд, що стверджував цю тів^ залежність елементів дійсності, а саме залежність від сусідніх елемен- ’ Джеймс називав “синехізмом”.
1 Д Доповненням його був інший погляд, котрий Джеймс називав “тихізмом”
стверджував відносну незалежність елементів дійсності, а саме їх Ор Лежність від Цілого. Тихізм був поглядом із далекосяжними наслідками,
НЦепція та не була новою, її знали уже Мах, Авенаріус, Ренув’є, але Джеймс ИнУв її і дуже багато зробив для її поширення. Якщо дотримуватись
Міс
льки з нього випливало (як із континґетизму Бутру), що в дійсності є Для волі і для виникнення нових речей. Випливало, що дійсність є
243
пластичною і що кожна людина може додати своє fiat до fiat Творця. ВиплИ вало, що існує космологічна підстава для меліористського переконання, ДлЯ віри в краще майбутнє світу.
Аргументи на користь тихізму були спочатку наукові: 1) конкретні досвід*1 неповторні, а звична інтерпретація змінності як пермутації незмінних склаД ників є тільки гіпотезою; 2) на прикладі наших власних постанов бачимо, &0 в дійсності може виникати щось нове.
До цього прилучаються моральні аргументи: 3) заперечення всілякої н° визни, що є в монізмі, не узгоджується з нашим почуттям життя; натомім 4) тихізм узгоджується з поглядами, котрі Джеймс вважав слушними, а саМе з персоналізмом, волею, демократичним устроєм.
Джеймс мав свої метафізичні ідеї, але йому забракло часу, а може, ** здібності, щоб їх розвинути. Цими ідеями були не тільки синехізм, тихіз*1- плюралізм, але також активізм і персоналізм. Був противником двох CIdJI метафізики: матеріалізму та пантеїзму — його приваблював далекий від обох поглядів плюралістичний спіритуалізм.
8. Філософія релігії. Докладніше, натомість, опрацював філософію релії11 У ній зайняв позицію, яку досі займав рідко хто, оскільки не був ані поборе ком, ані противником релігії. Передбачав також, що його позиція не задоволь нить нікого, бо буде, як казав, занадто біологічною для релігійних люде*1 занадто релігійною для біологів.
У цій царині було дві основних його думки. Першою була та, що станові хребтом релігії є ніщо інше як досвід. Релігію, так само як метафізику, хої*Б розвивати на основі досвіду. Це було можливим, бо досвід розумів незмір**0 широко. І судив, що емпіризм можна погодити зі супранатуралізмом.
А другою його думкою було те, що хоч би навіть усі окремі прояви релі*11 не мали значення, однак релігія загалом якнайважливіша справа, оскіль^*1 просто становить “переконання, що не все є марнотою”.
Джеймсове визнання релігії було природним, воно випливало з його теор11
пізнання, ставлення до віри, переконання, що немає взагалі знання без вір**’
а також з його поняття досвіду і переконання, що містичні пережиття та*
само є досвідами. Для його розуміння релігії було характерне також твеР,
дження, що проста побожність більше наближається до істини, ніж релігій^#*1
лібералізм Нового Часу — інтелектуальний і критичний. Про себе писав: \
маю живого стосунку до Бога, заздрю тим, котрі його мають. Але чужі 31
»
знання знаходять у мені резонанс. Щось у мені промовляє: тут є істина •
9. Філософія неточності. “Філософія — це кумедна річ, — так Джей^с збирався почати одну зі своїх книжок. — Вона є найпіднесенішим і водної найбільш гідним засудження з усіх людських занять”. Сам він займався **е1° усе своє життя, але особливим способом: не висловлюючи власне нія^ претензій на те, що зроблене ним могло бути науковим і точним. “ПисаТЇІ про філософію технічно — це злочин щодо людського роду”, — говори Твердив, що у філософії претензія на точність була б хвастощами, і навмис**0 писав несистематично.
Зрештою, напевне він не був би здатним мислити й писати інакше. В**
244
Сл°вліоючись колись про відношення душі до тіла, казав, що тут можуть бути Істинними різні теорії, а хибною є тільки одна, а саме “досконало ясна та Лефінітивна теорія”. Пірс суворо засудив цей бік філософії Джеймса і твердив, філософія ця була б зовсім інакшою, коли б її творець пересилив себе і Ознайомився з математикою: тоді зрозумів би, чого можна і слід вимагати О* кожної науки, а отже й від філософії. Однак філософія неточності знайшла захисників: напр., колега Джеймса з Гарвардського університету, Сантаяна, Вважав його неточний і несистематичний спосіб філософування найкращим, 0скільки точність і систематичність, у які кожен старається зодягнути свої Гї°ГляДи, тільки заплющує очі на їх недоліки.
Джеймс вирішував остаточні філософські проблеми подекуди з точки зору ^етичних і моральних потреб, і це не було, каже Сантаяна, нефілософським, » Може, почуття є найкращими провідниками до остаточної істини. Цю Щію в період, коли стільки робилось, щоб перетворити філософію у точну УКУ, варто відмітити. А проте Джеймс і Сантаяна були надзвичайно репре- Нтативними людьми того періоду.
РОЗВИТОК. Джеймс мав симпатію до безпосередніх фактів, але також „ тРебу загального і метафізичного розуміння світу: це були два складники *°г° філософії. Початково переважав перший і робив із нього емпірика, вштовхуючи його від метафізичних пошуків. Але пізніше Джеймс говорив: ЛНак абсолют не є тим неможливим буттям, яким я його спочатку вважав”. °чав він від емпіричного реалізму, а закінчив спіритуалістично-персоналіс- Ною метафізикою. Але у його метафізиці збереглось уподобання до безпо- еРеднього досвіду.
СПОРІДНЕНІ НАПРЯМКИ. 1. Гуманізм. Основних союзників для своїх ф ЛяДів, і зокрема для прагматизму, Джеймс мав ув особах Шіллера та Дюї. ' ^ Шіллер з Оксфорда (1864—1937) («The Riddles of the Sphinx» (1899), umanism» (1903)) називав свою позицію “гуманізмом”. Розумів її так загаль- jj 1 Щ0 прагматизм був тільки його застосуванням до проблем пізнання. Ревірку істинності практикою вважав тезою слушною, але неістотною: голов- м Для нього було, що інтелект має практичну функцію, що немає чисто Ретичної думки, що кожна просякнута актами віри та прагненнями. Така
р єнтація спричинила те, що Шіллер був противником абсолютизму і схилявся ^
Не
До персоналізму та до персонального ідеалізму. Погляди свої рекомендував пРичин досить особливих для філософа, але зрозумілих в устах прагматиста
^ Тому, що вони істинні, а тому, що “молодечі, сильні і мужні”, а виражав Та* агресивно і завзято, що справу прагматизму цим лише погіршив.
2. Інструменталізм. Джон Дюї з Чикаго (1859—1952), лідер “чиказької °ли” прагматистів, пізніше професор Колумбійського університету, найвпли-
^вппий після Джеймса з американських філософів, автор «Studies in Logical **аз°^* (1903), «Creative Intelligence» (1917) та ін., свій різновид прагматизму ивав “інструменталізмом”. Був мислителем, зовсім відмінним від Джеймса — СкУрсивним, не інтуїтивним. Мав логічні та суспільні зацікавлення, як той
245
психологічні та метафізичні. Почав із кантіанства та гегельянства, як той 13 англійського емпіризму, але вже з 1907 р. порвав із ними. Прагнув — у цьому був подібним радше до Пірса, ніж до Джеймса і Шіллера — до точної Ф1' лософії; писав до Джеймса, що проповідує його погляди, але — перекладі1 логічною мовою. Репрезентував поміркований прагматизм; критерієм істй*111 вважав не тільки задоволення практичних прагнень, але також гармонію та єдність.
Дюї, подібно до Джеймса і Шіллера, поєднував прагматизм із ще загаль нішими філософськими теоріями, але його прагматизм був діаметрально пр°т1ґ лежним до тих, що їх проповідували два останні. Його погляд на світ бу0 власне імперсоналістським, натуралістським, а його трактування інтелектуал ного життя було фізіологічним, наближеним до того, котре пізніше поширило^ під назвою “бігевіоризму”. “Те, що робить тіло, називаємо розумом”, — говору він. В Америці він найбільше спричинився до подолання спекулятивних течій і до впровадження експериментальних методів мислення.
Коротше кажучи, філософія Дюї була інструменталістською, емпіричної0» релятивістською, антиметафізичною. Це означає, що її характеризували наступ*11 риси: 1) людські уявлення є для людей не пізнанням буття, а знарядді1 діяння; 2) з них слушними є ті, котрі сформувалися на суспільному підгруп11, те, що в даному часі вважається розумним, слушним, логічним, істини^1, добрим — завжди є витвором колективного мислення; 3) все це розвивається та підлягає постійній ревізії; істина й добро через це є плинними; 4) мета фізика безужиткова, коли хоче дійти того, що не міститься в досвіді і 5) таК само безужигковою є релігія: вона занадто особиста, щоб могла увійти складу спільної людської істини.
Дюї філософував із суспільною орієнтацією. Як Конт, хотів ширити “peJlX гію Людства” та віру в прогрес. З точної науки та філософії хотів зробити підґрунтя для “всезагальної перебудови”, зокрема для реформи педагогіки іа соціального устрою.
3. Італійські прагматисти становили найбільш ранню групу прагматисті*3 на європейському континенті. Прагматичному напрямкові вони надали особдИ вого характеру, чи не більш практичного і бунтарського, ніж той, який Blfi мав в Америці. Серед них було дві групи. Всі були впевнені в утилітарної характері знання, але одні бачили в цьому підтвердження цінності знання, інші, навпаки, стимул до визволення з-під його ярма. Одні наголошува;111 залежність людських переконань від їх практичних наслідків, другі — зале^ ність дійсності від людських переконань (бо переконання впливають на діяння» а діяння на дійсність). Ці перейняли від Джеймса основне гасло жадання вір1*’ але потрактували його як гасло життєве, не наукове; ним виражали сп°б визнання практичної корисності віри та ризику. Головним представником ць°і0 напрямку був Джованні Папіні (1881—1956). Італійські прагматисти намагалйс1? своєю філософією служити політиці, але вона не була однорідна: одні гі°Ре йшли на сторону фашизму, інші ж померли на Ліпарських островах за гЄ' що були його противниками. Сам Папіні пізніше перейшов до католицьК°г° табору.
246
в ВПЛИВ ДЖЕЙМСА І ПРАҐМАТИЗМУ. У Джеймса прагматизм мав елі°бний, толерантний, демократичний, гуманістичний характер, а у його Рубильників частково це втратив. У Джеймса праґматизм поєднувався із Метафізикою та релігією, а багато хто з його прихильників відкидав усі його ЄТаФізичні та релігійні висновки — і тоді праґматизм ставав формою скепти-
3мУ та релятивізму. В Європі він з’являвся найчастіше саме в такому Огляді.
Джеймс найсильніше впливав своїм прагматизмом. Але чинив вплив так Цам° Метафізичними помислами, спричинився до посилення індивідуалізму та ^нтаризму, ірраціоналізму, навіть фідеїзму. Дав поштовх до психологічних СЛіДжень релігії та до більшого враховування в них волі, ніж інтелекту. Але, « }Ке» найсильніше впливав своєю психологією, особливо загальною теорією п°току свідомості’’, антиатомістичним її трактуванням.
Коли 1942 р. у численних ювілейних урочистостях вшановувано столітню Нйцю уродин Джеймса, як найбільший здобуток піднімалась його теорія Нання Праґматизм Джеймса протиставився традиційному поглядові, згідно яким позиція того, хто пізнає, така сама, як у глядача (the spectator theory knowledge); твердив, що пізнання є формою діяння. Цей погляд Джеймс н повідував уже з 1878 р. До нього приєдналися Шіллер і Дюї, в той час попри позірну схожість, у основному питанні пізнання залишився традиційному поглядові.
Як Пірс, 8ІРНИМ
опозиція вийшла передусім від ідеалістів, котрі в прагматизмі бачили •р иЯТИвізацію знання, підрізання коренів раціональної метафізики. Бредлі, еИлор і iHluj різко його поборювали. Особливо суворою була критика фор- ьної структури теорії Джеймса та його союзників. Реаліст Лавджой опри- ^ Днив 1908 р. статтю «Тринадцять прагматистів», в якій відрізняв стільки Можливих інтерпретацій цієї буцімто єдиної теорії. Джеймс визнав слушність сав° ^03Р*знень’ але не бачив У цьому закиду проти прагматизму. Бредлі пи- ^ ’ H*0 можна було б навіть погодитись, що практика становить критерій істи- с ’ але треба перед тим встановити, що слід розуміти під “практикою”. Навіть jj. ЗНики виступали проти неокресленості теорії Джеймса, особливо Дюї та с ^С’ Пірс проти самої тільки першої половини І тому «Психології» Джеймса РУвав аж 45 принципових сумнівів. І ще за рік до смерті Джеймса переко- ав його, щоб впровадив до свого мислення, якщо зможе, хоч трохи точності.
в зіставлення. Шіллер уклав таблицю протилежностей, котрою послуго- ався для характеризування своєї позиції. Її можна застосувати також до • иЦії Джеймса і всіх споріднених мислителів: 1) це передусім гуманізм, бо Дйвідуальну ЛЮДИНу робить мірою речей; найвиразнішою протилежністю
^ tź ~ >
3)
4)
анізму
прагматизм, що бачить
2^ —оту є схоластика, бо піддає людину об’єктивній, надлюдській мірі; далі,
у життєвій практиці критерій істини; проти- 1стю його є вербалізм, бо де не вирішує практика, там вирішують слова; плюралізм — напротивагу до абсолютизму, яким закінчує кожний монізм; радикальний емпіризм — напротивагу до апріоризму; 5) це волюнтаризм —
247
напротивагу до інтелектуалізму, що не враховує найсуттєвіший первень наіног° інтелекту — волю; 6) це персоналізм — напротивагу до натуралізму; 7) цЄ свідомий антропоморфізм — напротивагу до аморфізму, бо якщо людина саМа не надасть життю форми та закону, то ніщо йому їх не надасть; 8) це тилоя0 британський (briticism) погляд — напротивагу до германського.
Сантаяна сказав про Джеймса, що його спосіб мислення був подібний Д° давньої польської конституції: якщо за якусь справу був хоча б один гоЛоС’ то її мусили врахувати. Його філософія була протилежністю звичної філософ11, котра враховує тільки істини, котрі всім доступні і з якими всі чи принайм^1 більшість погоджується.
Джеймс був упевнений, що його філософія є філософією майбутнього, lü° його реформу можна порівнювати з Реформацією. Гордився тим, що є сві0°ьі виникнення та співтворцем великої інтелектуальної епохи, нового життЯ’ релігії, філософії. Новизну, а також тривкість цієї філософії переоцінив, оДНаК певні її мотиви увійшли як один зі складників до думки й життя XX столів
БЕРҐСОН
Філософія Берґсона у своїй одній половині має критичний характер 1 сповнена аналогій до прагматизму, натомість у другій половині будує но^У метафізику, інтуїтивістську та віталістичну.
ЖИТТЯ І ТВОРИ. Берґсон Анрі (1859—1941) досить одностайно вваЖа ється найвидатнішим з-посеред філософів, які в останніх поколіннях були У Франції. Рівно половина його життя припала на вік XIX, а половина на ^д‘ Вчився у Парижі. З 1881 до 1898 був учителем філософії в середніх шкоДа* у провінції та в Парижі, після чого перейшов до вищої школи. Його житТ>ї було спокійним життям ученого: як сам твердив, у ньому не було жоДН11* зовнішніх подій, гідних уваги. Досить швидко набув розголосу та здо^У0 найвищі почесті, що існують у Франції для вчених: кафедру в Колеж Франс (1900) та крісло у Французькій Академії. Видав чотири основні кн^ ки: «Données immédiates de la conscience» (1889), «Matière et mémoire» ( 189w* «Dévolution créatrice» (1907), «Les deux sources de la religion et de la morw o (1932). Крім цього ще опублікував багато дрібніших праць, як естетичИ* нарис «Le rire» (1900) і синтетичний нарис своєї філософії «Introduction о métaphysique» (1903).
РОЗВИТОК. У молодості був прихильником Спенсера та механістично^ розуміння світу. Переміна в його способі мислення відбулася в 1881 — 1° роках і привела його до оригінальної філософської концепції, з котрою вИСїУ. пив уже в першій своїй книжці. Ніколи вже від неї не відступав І ТІЛЬКИ розвивав та висвітлював почергово з боку психології, фізіології, філософ природи, етики і філософії релігії. Не написав навіть однієї сторінки 0 зв’язку зі своєю основною філософською концепцією. З погляду цієї однор1^
248
АНРІ БЕРҐСОН
ності та зосередженості він є унікумом серед новітніх філософів. Свою слав) завдячує не тільки філософським, але так само й літературним досягнення*4.
ПОПЕРЕДНИКИ. Інтуїтивізм Берґсона був в опозиції як до раціоналізм так і до емпіризму, а отже до двох основних таборів філософії Нового ЧасУ- однак ніяк не був без попередників. Походив передусім від Мена де БіраНа’ після якого становив уже п’яте покоління французьких спіритуалістів: Мен Де Біран породив Равессона, Равессон Ляшельє, Ляшельє Бутру, а Бутру Берґ сона. їхня боротьба з матеріалістичним, детерміністським і механістичні трактуванням життя знайшла природне завершення у берґсонівській метафізик життя та свободи. Зокрема, поняттям інтуїції Берґсон був зв’язаний з Бірані а немеханістичним поняттям дійсності з Бутру, безпосереднім учнем якого 6уа>
Ту французьку традицію Берґсон об’єднав зі спенсерівською ідеєю еволЮІ При цьому, однак, переформував однаково як погляди Спенсера, так і фРаІІ цузьких спіритуалістів. Від Спенсера мислив менш механістично: еволіоі0 розумів як творчу. А від своїх французьких попередників мислив біль* натуралістично: провідним його поняттям було поняття вже не душі, а жИтТ**’ від спіритуалізму перейшов до віталізму.
Його ірраціоналістський інтуїтивізм мав, властиво, дуже багато і різнор1^ них попередників: коли Плотин говорив, що пізнаємо через “екстазу”, АвґУ^ тин — що через illuminatio і Visio intellectual, Паскаль — що через “сер11^ Якобі — через “почуття”, англійці XVIII ст. — через “моральне чуття”, каТ° лицькі філософи XIX ст., напр., Ґратрі — через “боже чуття” (sens dïox '' Ньюмен — через “переконання” та “особисту логіку”, — то тенденція їх 6У подібною, як у Берґсона.
ПОГЛЯДИ. 1. Критика інтелекту. Відколи сформувалась наука Нов°г° Часу, виявилась відмінність наукового та повсякденного знання. Одні мис^1* телі критикували повсякденне знання з позиції науки, демонструючи 110 непевність і неточність, інші критикували науку з позиції повсякденно знання, доводячи, що вона відходить від здорового глузду й життя. Берґс же виступив однаково як проти науки, так і проти повсякденного пізнав Перестав їх протиставляти одне одному: вважав, що вони мають по СУ подібну природу і подібні вади.
Вони є справою інтелекту. Інтелект з’являється як у повсякденному виґ ^ ді, так і в науковому. В обох формах він служить практичним цілям ^ і є до цих цілей пристосований, а будучи пристосованим до практичних не пізнає речі безкорисливо і безсторонньо. Пізнає з них тільки те, ЩО ^ життя та діяння є важливим, а через те тільки частково, не повністю. ^ ^ того, пізнає їх хибно: переформовує, деформує речі. Застосовує загальні незмінні поняття, хоча в дійсності існують лише одиничні, змінні речі. деформації мають передусім практичну природу: інтелект деформує речі ^ щоб зробити їх більш вигідними знаряддями діяння. А крім того ці дефор*43 é мають іще суспільну природу: інтелект деформує речі таким чином, ^ полегшити порозуміння ліодей між собою. Адже для науки і для поВс
250
пеННого пізнання те, чого не можна повідомити іншим, чого інші не можуть ^вірити, нічого не варте.
щЄстНТелект- схоплюючи речі, вводить до них деформації, що йдуть аж у Ви И НапРямках. Вони виразно проявляються у повсякденному пізнанні і ще ^зніще в науці. Інтелект робить з речами ось що:
Унерухомлює те, що в них є змінне, рухоме, бо те, що змінне й рухоме,
Для
тРак
Нього є невловимим. Наука, очевидно, не заперечує змін у світі, але Єл ,ТУЄ їх як перегруповування незмінних частин, як переміщення атомів чи КтРонів.
ç * Укладає речі на частини, бо те, що є складним, для нього невловиме. щ Реч* та П°ДІЇ розкладає на частини і потім складає їх із цих частин філ ^ ЛИше тоді вони стають для нього прозорими. Інтелект подібний на ^ котрий із багатьох кадрів реконструює рухомі сцени, баг ІНтелект спрощує речі і робить їх однорідними. Адже речі мають дуже °бм ° Властивостей і інтелект не може охопити всіх, а охоплює тільки деякі, зІСтИна^и частину з них. Зокрема обминає ті, які характерні для речей, П0{іаВЛяіОчи ті, що є спільними для багатьох речей. Таким чином він творить ап ЯТТя- У поняттях містяться єдино спільні властивості речей, напр., у Вда И людина включені властивості всіх людей, у поняття дерева — в0н^ИВОсті Дубів, сосон, беріз. І так само виникають наукові закони та теорії:
Чи
також є спрощенням дійсності. Поняття й закони, поза всяким сумнівом, поняття дозволяють порівнювати речі, закони — передбачати події. ^ корисні — однак стосовно до дійсності є деформацією.
°соб *Нтелект> далі, квантифікує речі, тобто засвоює їх кількісно. Наука, ЛИВ° ^льш розвинута, оминає якості, залишаючись із кількостями. Можна охо3ат*> У піп ідеться більше про облік речей, ніж про їх пізнання. Адже, аб0ПИВШи 1Х числами чи просторовими схемами, потрактувавши арифметично їоц Ге°МетРично, наука може краще ними оперувати і досягати щодо них Ч Шого розуміння. Вона також має схильність послуговуватись просторове ^Явленнями- В них речі виступають прозорішими, можуть бути докладну пР°аналізовані, пораховані. Що не вміщається у просторові схеми, те га оминає.
Не
ЗаН “ м. J. ж ж. Ił UU1UI111UO. X AU.J 1VU. 11UV/1 IV/ V., JJ-І, W X X* ХХХХХХЛ »lij і Łł
^Ре fi Мати т* самі наслідки, бо тільки при такому припущенні можна робити П0е л анення та узагальнення. Тому нехтує свободу, а творчість трактує як g ЧнУ метафору і — робить зі світу механізм. е*Дн ^ ИаРсіпті: інтелект релятивізує речі. Кожна річ в науці окреслюється в0с.ио до інших, залежно від інших, тому трактується як залежна, відносна, tipjj Сі У* види деформацій — унерухомлювання, розкладання, спрощення і р^ння до однорідності, квантифікування і спеціалізування, механізування, У (^^їзування — найвиразніше проявляються в науці, але виступають також собі СЯкДенному пізнанні, котре є справою того ж самого інтелекту, ставить ^Ті * самі завдання, застосовує ті ж самі засоби.
Телект не здатен пізнавати дійсність, оскільки є негнучким, має свої сталі
251
’ Інтелект також механізує речі. Що є живим, спонтанним, творчим, того ^°Же схопити — й обминає. Наука постулює, що та сама причина мусить
форми, свої готові поняття, відтак мусить умістити її у цих поняттях.
Тому
переформовує дійсність на свій штиб, подаючи її схематично, стереотип
ЦІ#'
Коли інтелект натрапляє на нове явище, то зводить його до відомих, за)
Li#Tb
к 0$
шукати його відмінності. Ось чому інтелектуальне, поняттєве знання ні не є відтворенням дійсності; може бути щонайбільше її знаком, символом- ^ Таке ставлення Берґсона до інтелекту було особливим проявом: Я* . попередньому поколінні філософи зрікалися філософії, так тепер представ інтелекту зрікався інтелекту. Бо врешті-решт чим, якщо не інтелектом, Берг . проводив критику інтелекту? Був противником інтелектуалізму: якщо вза
володіємо знанням, то не завдяки інтелектові. Був противником раціона.
ДІЗ^У
якщо існує критерій істини, то в кожному разі ним не є раціональ
■НІС^
Унаслідок цього був також противником сцієнтизму, бо наука оперує вЛаС^ інтелектом та раціональними критеріями. І знову ж таки науковими розмір вуваннями доводить слабкість наукових розмірковувань.
Позиція Берґсона щодо інтелекту й науки була схожою на позицію коП ^ ціоналістів: дійшов до подібних результатів, що й Пуанкаре, майже одно1# з ним, але тільки дещо іншим шляхом. А в основному його позиція Лр подібною до прагматизму. Джеймс і Берґсон були свідомі спорідненості с теорій і один захвалював теорію другого. Проте між їхніми теоріями винЯ^
суттєві відмінності: прагматисти робили акцент на тому, що практична °Р] тація інтелекту уможливлює пізнання, а Берґсон на тому, що її Деф°Р[
[ОҐ0,
Мало того: прагматисти не допускали думки, щоб могло існувати інШе знання ніж зумовлене практично, а Берґсон власне шукав іншого, кра^1 практично не зумовленого пізнання. ^
2. Інтуїція. З давніх-давен філософи протиставляли два різновиди пізНа ^ осягання думкою та осягання сприйняттям, тобто розумове та чуттєве nl3 j ня. Одні з позиції розумового пізнання критикували чуттєве, інші ж з по3 3 чуттєвого критикували розумове. І точилась одвічна суперечка раціоналіс емпіристами. Берґсон же виступив однаково як проти пізнання, що спираЄ на раціональній думці, так і проти пізнання, заснованого на сприйя оскільки вважав, що вони мають схожу природу та схожі вади. ^
Ці їхні спільні вади були, на його думку, вадами інтелекту: адже
&
уті¬
лите витворює думки, але також керує сприйняттями. У кожному сприйн* містяться не тільки чуттєві враження, але так само поняття та cyA^eîl ~ Органи чуття, за допомогою яких ми здобуваємо відчуття, є апаратами, * ваними поняттями та судженнями, а вони є справою інтелекту. ^і,
Проте ми, за Берґсоном, не змушені засновувати наше знання на інтеЛ^,,
оскільки маємо ще інші можливості: можемо так само послуговуватись цією. Цією тезою закінчувалась негативна, критична частина філософії Бер
на і починалася позитивна, конструктивна.
Інтуїція була старим поняттям, що його вживав ще Декарт, а після ПР ^ Ляйбніц і Локк. Але Берґсон зрозумів її інакше: власне кажучи, зберіг т^у; слово, але змінив його значення. Декарт розумів інтуїцію як форму інтеле стверджував, що достовірне пізнання осягаємо тільки розумом, але р°3У^ ;/J. двояко: не тільки per necessańam deductionem, але також per evidentem
252
ÖJIacHe через інтуїцію пізнаємо первинні істини, щоб із них дедукувати
Дальші
істини. Берґсон же зробив із інтуїції протилежність інтелекту.
п> НТУЇЦІЇ Декарта і Берґсона спільним мали лише те, що були безпосереднім анням. Але Декарт був переконаний, що інтуїція схоплює істини очевидні, сті, загальні та абстрактні, а Берґсон — що найбільш складну конкретну Д Ясність. Той ^змінні
ПоДІЇ,
судив, що інтуїтивно знаємо вічний принцип суперечності 1 математичні аксіоми, цей же — що живі людські істоти та змінні ^ отже розумів під “інтуїцією” щось зовсім інше: безпосереднє знання Чей І подій.
сїВо ака інтуїція відноситься до інтелектуального пізнання як особисте знайом- Та 3 людиною чи містом до опосередкованої ознайомленості з ними, з чуток °пису. Знаємо людину краще, коли знаємо її особисто: тоді її рухи, слова, вИв КИ НаМ 0ДРазУ зрозумілі. Опосередковані відомості в кінцевому підсумку вРо ^ЯТься 3 безпосередніх; натомість неможливо з опосередкованих відомостей g ЛІОДину скласти таке ж живе уявлення про неї, яке дає знайомство Зг*°середнє, особисте, інтуїтивне.
д.„ НтУЇЦія в такому розумінні — як здатність безпосередньо схоплювати Док)НіСТЬ ^ ^ Цілості та змінності — є незвичайною здібністю, не так зрозумі- ’ як здібність сприйняття і мислення. Берґсон намагався витлумачити, ЇНст ЧИном вона можлива. Зокрема тлумачив її як різновид інстинкту. А Инкт є природним біологічним явищем, проявом пристосування організму аотРеб життя.
Нстинкт та інтелект — це протилежності: інстинкт діє несвідомо, а інтелект аід;м°, інстинкт черпає свою силу з організму, інтелект від організму є Не °СНо незалежним. Отож інтуїція є усвідомленим інстинктом. Це пояснює ç ТіЛьки, чому нею володіємо, але також чому можемо їй довіритись. Вона Двором організму, витвором природи і тому може пізнавати природу. У МУ полягає її вищість над інтелектом: вона має ту ж саму природу, що Час Мети’ К0ТР* пізнає- Випливає з життя і через те вникає в життя, в той як негнучкий інтелект може, щонайвище, вникати в мертву природу.
Öiii НТелект схоплює речі ззовні, а інтуїція переносить нас усередину речей.
СХоплює Реяі опосередковано, вона безпосередньо; він схоплює тільки ВШ 0ціення між речами, вона ж самі речі; він схематично, вона індивідуально; Ред;*льки кількісно, вона — якісно; він через мовні символи, вона безпосе- Ь°5 в*н аналізує речі та розбиває їх на частини, вона схоплює їх у цілому; Понижує речі до своїх понять, трактує речі так, як цього вимагають тЯяні потреби, вона ж незалежно від них. Усе це вказує, що інтелект
і] тЮрМовує дійсність, тлумачить її своєю мовою, і тільки інтуїція показує яам
^ в оригіналі. У цей спосіб Берґсон протиставляв ці дві здібності розуму. % Є^ҐСон застав у теорії пізнання два погляди, котрі змагалися між собою — й і кантівський. Обидва дуалістично постулювали відмінність суб’єкту
домету, інтелекту і речі. І щоб витлумачити пізнання, один приймав, що °пускається до речей, а другий — що речі мусять опускатися до думки, б0 £ мають бути нею пізнані. Для Берґсона ж обидва погляди були хибними, иДва неслушно закладали дуалізм, а робили це тому, що не враховували
253
інтуїції: вона є органічним твором, її природа є такою ж, що і пізнавай0* нею речей; немає двоїстості того, хто пізнає, та пізнаваного, немає потре0і опускати суб’єкт до предмету, ані предмету до суб’єкту.
Перша теза Берґсона звучала так: інтуїтивне пізнання відрізняється 0І^
інтелектуального. Друга ішла далі: інтуїтивне пізнання є досконалішим
вУ
інтелектуального. І третя, найрадикальніша: інтуїтивне пізнання є єдий0*| істинним пізнанням. За цією думкою, якщо хочемо мати правильну карт^ дійсності, то мусимо триматися виключно інтуїції.
3. Природа дійсності. Якщо ж ми покладаємося на інтуїцію, то отримуй0 зовсім іншу картину дійсності, ніж та, яку витворює інтелект. Дійсні^ виявляється, по-перше, нескінченно різнорідною, змінною, живою, динаміяй010, постійно новою, не вміщується в жодних схемах, випадає з усіх механізм10' По-друге ж, становить нерозривну цілість, не є сумою самостійних частй0.
частини, на які інтелект її розкладає і з яких потім складає назад, є
Й0Г°
конструкцією, в дійсності усі явища взаємопроникні, tout est diffus dans ^ Через це картина світу, сконструйована інтелектом, схематична, затоМІ3° вана, змеханізована, не тільки не узгоджується з дійсністю, але цілком на не схожа. Ця картина ясна та виразна, проте не є істинною; ясність і вйра3 ність відповідає природі інтелекту, але не природі речей.
4. Глибинне Я. Це торкається передусім внутрішньої дійсності, наій° . власного Я. Знаємо його найкраще, і знаємо, що воно є живим та змінним що становить цілість, частини якої взаємопроникні. .
А. Насправді найбільш поширена психологія, що вважається найбі*0^ науковою, представляє Я як суму окремих уявлень — але це власне тіл0 конструкція інтелекту. Сума пережиттів ще не становить Я. Натомість Я
їх, н
і rrbtf11
виразитись в одному пережитті — якщо це пережиття є глибоке. Окремий
поєднаних між собою уявлень у свідомості взагалі немає; радше є, але тіль на поверхні Я. А під поверхневим Я (le moi superficiel) існує Я глибинне
(le
ні*
:#
moi profond). Перше є більше виявом діяння зовнішнього світу на Я> самого Я. Берґсон таким чином ділив Я на глибинний і поверхневий плзс на власну й чужу, природну й накинену частини; таке його розуміння &У- новим і знайшло відгук серед філософів та психологів. -
Б. Поширена психологія приймала, що основною дією інтелекту є ас° ^ ація, котра до існуючих уже уявлень прилучає нові. Берґсон не тільки зМі цей погляд, але його обернув: твердив, що для інтелектуального життя ас0* ^ ція є менш важливою, ніж дисоціація, механічне приєднання уявлень є Ме важливе, ніж спонтанне відкидання уявлень непотрібних. Досі замало Ува
'ТТ* _
іозР1
зверталося на те, що сприйняття не є лише відбором незліченних відяу
що атакують розум, а завжди є вибором між ними, елімінуванням тих, 10
для індивіда не мають значення. Одиниці вищої організації не зазнають
С
відчуттів, а навпаки, менше, одиниці з нижчою організацією є такими тому, ЩО не ВОЛОДІЮТЬ селективною функцією чуттів та Інтелекту. jj
В. Розповсюджена психологія приймала також, що різниця між уявлейй ^ І відчуттям Є ТІЛЬКИ різницею ступеня; уявлення Є залишком відчутї10, J, осадом у свідомості, і тому на них подібні, тільки слабші. Берґсон 1
254
яка^ °^еРнУв: границя між уявленням та відчуттям є власне найглибшою, у Виступає у свідомості; це границя між світом тілесним та психічним, явлення не є ослабленим відчуттям; якщо б так було, то відчуття тихого у У не відрізнялось би від уявлення звуку голосного. Відчуття та уявлення
належ, Ний
ать до двох різних світів: відчуття належить до тілесного, а світ психіч- ^ Починається там, де починаються уявлення, тобто де з’являється пам’ять. °на є суттєвою властивістю свідомості, без неї свідомості немає. в ^ Справжнє, глибинне Я перебуває в неперервному розвитку, уявнюється в потоці пережиттів, вловимих тільки для інтуїції. Натомість те, що у Домості однорідне, устабілізоване, просторове, вловиме для інтелекту, стано- ь єдино зовнішній пласт Я. Два поняття, котрі досі у філософії, зокрема Ньютона і Канта, виступали як сіамські близнюки — час і простір — у еРґсона виявились раптово розірвані: у часовості бачив найглибшу рису сності, а в просторі — її деформацію.
Н1с*. Творча еволюція. Природа має ті ж самі властивості, що Я: різнорід- 0 ь Та невпинний розвиток. Те, що у ній здається незмінним, є тільки ливою формою змінності: тоді діється так, як із поїздом, що перебуває в 3 1’ к°трий здається нерухомим для поїзда, що рухається у тому ж напрямку т*ю ж самою швидкістю. А якщо розвиток є властивістю природи, то її динною формою є не мертві предмети, а живі, органічні.
Ни ^0звиток перебігає не так, як собі уявляли еволюціоністи: він є не механіч- в ’ як судив Спенсер, а навпаки, спонтанним, творчим. Це особливо помітно ^Пічній природі, що безперервно витворює нові форми. Вона є безперер- б0 to творенням, її можливості необмежені та непередбачувані. Досі між собою Родися два розуміння розвитку живих істот, механістичне та фіналістичне: е бачило в ньому діяння механічних причин, а друге — прагнення до мети, ^Упову реалізацію плану природи. Берґсон не визнав жодного з них, судив, йог °^ган*чний розвиток не пояснюють зовнішні сили, але також не пояснює з ..° Мета природи. Розвиток невід’ємний від органічних істот, просто випливає 1Хніх внутрішніх сил, з їх життєвого пориву (élan vital).
» - v -V-
миттєвий порив, однак, стримується інертною матерією, а через це стрижня втрачає частину своєї творчої сили, механізується. Цим шляхом у Р°Ді виникають механізми. Це означає, що вони є в ній вторинним яви-
МУВ;
ПРИ:
* ТУТ Бергсон обернув панівний погляд: механізм не є підставою та атком розвитку, а навпаки, його затримкою та відступом назад.
з Двоїстість механізму та життя має свій відповідник у розумі: проявляється
«ьому
як двоїстість інтелекту та інтуїції. Інтуїція є формою життя, а ТІЛьЄЛе«т його механізації. Тому інтуїція може пізнавати життя, а інтелект — Ки механічну природу.
ь Свобода. Позиція Берґсона давала розв’язок і проблемі вільної волі.
а є важкою для розуміння, якщо приймається всезагальний детермінізм, ïjç ас°м у філософії Берґсона детермінізм був поставлений під питання: він о є 3аконом, що керує дійсністю, а лише конструкцією нашого інтелекту. Ремий вчинок людини може здатися здетермінованим умовами, в яких але — немає насправді окремих вчинків, ціле життя є неперервним
255
потоком переживань і вчинків. У потоці переживань і вчинків немає зале* ності одних його частин від інших, бо немає взагалі частин. Детермій^1 пов’язаний з інтелектуалізмом і гине разом із ним. Берґсон вважав, суті, попри всі теорії, ніхто у детермінізм не вірить, кожен переконаний . тому, що є вільним.
Якщо кимось керують його почуття й думки, то це значить, що він КЄрУ6 собою сам, а тому є вільним. Бо хто ж є вільним? Той, чиї вчинки випл11 вають з його Я: більше від свободи вимагати не треба і не можна. Це ^° нове поняття свободи, радше відносно нове, бо подібне мали колись стої*01 Щоправда, навіть така свобода не завжди є долею людей: деякі їхні пере^ вання та вчинки не випливають з їх Я, а є нав’язаними вихованням думкою загалу. Свобода тоді не є всезагальною. І так само не є абсолюти0^' має ступені: одні є більш, а інші менш вільні, деякі, живучи поверхово піддаючись зовнішнім впливам, пізнають її лише зрідка і тільки частково в принципі вона доступна кожному і цілковито.
7. Етика і філософія релігії. І в цих царинах Берґсон відкинув дотепер1 ^ позиції. Основну помилку своїх попередників бачив у тому, що мораль, релігію, вони виводили тільки з одного джерела.
Мораль має два джерела. Одне — суспільне: воно полягає в тому» суспільство протидіє небезпечним ДЛЯ себе егоїстичним СХИЛЬНОСТЯМ ІНДИВІД чинить це у той спосіб, що витворює моральні заповіді. Вони становД частину нашої моралі. Суспільство їх витворює, а потім пильнує за їх ДоТР ^ манням, є їх джерелом і санкцією. Мораль, що виникає таким способом» статичною, бо її завданням є тільки забезпечити існування суспільства.
ЧИ
ю-
та
ДЛе
іияД к1
0Ґ°
Однак мораль випливає також і з другого джерела: вже без суспільН натиску, з власної ініціативи індивідів. Тоді вона формується не внасЛіД ^ заповідей, але за взірцем найкращих індивідів. Ця мораль динамічна, ставить собі завданням не утримання того, що є, а покращення. Тому Не ь раль вищого ступеня.
З двох джерел випливає також релігія: з одного статична, з другого Д** , мічна. Перша випливає просто з потреб людини, є її “захисною реакШЄІ^. втіхою у стражданні та думці про смерть. Друга, натомість, виходить за М
невідкладних потреб: не вони викликають її, а приклад людей винятк
рв И*’
святих, містиків. Вона дає не тільки розраду в житті, але розширює
дає йому нові, дальші та вищі горизонти. ,
Ці дві моралі та дві релігії виступають завжди разом. Це пояснює, ч0^ філософи намагались і мораль, і релігію вивести з одного джерела. Але чинячи помилялись, і так само помилялись, коли виводили їх із розу1^ Насправді одне джерело біологічно-суспільне, тобто нижче від розуму, ДР' ж містичне, а отже вище від нього. Тільки статична релігія і статична мор3' . має природне підґрунтя, динамічна ж переходить межі природи, відтак і j розуму. Динамічна релігія продирається до таємничої дійсності, не достуД^., для розуму. Розум не може досягнути природи, а тим більше Бога. Бог peJl є іншим, ніж Бог філософії, бачений розумом. Філософські доведення існурз ня Бога не здатні збудити віри, це можуть зробити єдино містичні переЖЯт
256
^кШо існує істинне доведення існування Бога, то тільки в них. Але чи такі ^режиття можливі? Філософія Берґсона промовляла на їхню користь, поборю¬
ючи
Між
Раціоналізм як однобічну та поверхову концепцію дійсності. В суперечці Раціоналізмом і містицизмом — яка в Новому Часі, здавалось, так упевнено алась до раціоналізму — зайняла несподівано сторону містицизму, осля періоду повного розбрату з метафізикою і заміни її спеціальними ^УКами Берґсон рішуче зайняв протилежну позицію: виступив із твердженням, . Метафізика і можлива, і необхідна, а від спеціальних наук є навіть більш Цною та далекосяжною.
н Зіставлення, Берґсоніанство виникло, як сказав один із його прихиль- 1в> з десяти антитез: якості та кількості, змінного тривання та однорідного СТоРУ, життя та механізму, пам’яті та матерії, свободи та необхідності, т .Истих і суспільних чинників, живої свідомості та схематичної мови, інтуїції Tj ІНтелекту, пізнання та діяння, метафізики та науки. Воно обстоювало не в Ки особливість, але й більшу реальність якості, тривання, життя, свободи, гас 01 ц*Иності особистих чинників, чистого пізнання, інтуїції. Все це провідні а філософії Берґсона, передусім же оті два: життя та інтуїція.
*Тв і
ВПЛИВ. Слава Берґсона та вплив його філософії почались рано, ще до °Рчоі еволюції». Вершина його успіхів припадає на 1907—1914 роки; інтуїти- ^ув тод* найбільшою філософською новинкою та сенсацією. Під час І Кп •°В01 війни зацікавлення ним почало вже зменшуватись. Однак не було ^ 1ни, до якої б не дійшов вплив берґсоніанства, що було радше модою в Роких колах інтелігенції, ніж філософською течією. Найсильнішим цей при*в був у Франції. Тут увесь філософський світ поділився на два табори: л0грИЛЬИИК*в * противників берґсоніанства. Особливим цей вплив був у психо- Ліо аЛЄ позначився також і поза філософією. Був джерелом і виявом нового щ Дського почуття, і коли ще недавно люди черпали з філософії почуття еглості всезагальним і незмінним необхідностям, то з берґсоніанства брали ^Ття свободи, творчості, повнокровного життя.
Ą.j ЬеРґсоніанство знайшло вияв у політичних і релігійних теоріях, у художній ТеРатурі.
тВс/ ^ ВДрнні політики погляди Берґсона увійшли до ідеології синдикалізму, 5і^ЄМ ЯК01 бУв Жорж Сорель (1847—1922, «Réflexions sur la violence» (1909)).
Намагався обґрунтувати соціальні перевороти як вияв могутності життя w ГеРоїчної волі. Із Сореля ж і синдикалізму частково користав фашизм: С0ЛІИІ> КОЇРий зустрічався з Сорелем 1909 р. в Парижі, твердив потім, що ^Уг Й°МУ найбільше завдячує свої філософсько-політичні ідеї, і лише у ^°МУ ряду в нього стоять Ніцше та Джеймс.
Н^М концепції з філософії Берґсона почерпнув католицький модер-
у \ Щ° намагався узгодити віру з сучасною наукою, представляючи останню с0а 1Tjn берґсонівського віталізму, активізму, антиінтелектуалізму. Його філо- і £Ькими представниками були Моріс Блондель (1861 — 1949, «L'action» (1893)) дУард Леруа (1870-1954), учень Берґсона і його наступник на кафедрі
257
ЕДУАРД ЛЕРУА
Ko.
вчи
'Леж де франс. Він поєднував Бергсона з Пуанкаре, ще більше радикалізу-
1И їхні теорії. Згідно з Берґсоном твердив, що інтелект не є ані єдиною, ані навіть найвластивішою мірою пізнання, тому є місце для віри. А істини ВІРИ Слід розуміти зовсім інакше, ніж твердження інтелекту. їх слід розуміти тільки як норми діяння. Напр., “Бог є особою” слід розуміти: трактуй Бога
Як особу”. І тільки тому, що вони становлять норми, є сенс, аби Церква їх Наказувала. Бо ж наказувати можна тільки норми. Такі істини не відтворюють (Ясності, а є тільки її символами: в цьому Леруа наближався до Пуанкаре. ?°ни є істинами в Тому єдиному значенні, що відповідають потребам серця. Можуть - І мусять - безперервно формуватися наново, якщо мають задовольняй потреби серця. Вони не суперечать і не можуть суперечити науці, бо Належать до іншої сфери життя, задовольняють інші потре и.
Церква не визнала цієї нової філософії. Її було засуджено в енцикліці Wetuli dominici Gregoris» 1907 р. за суб’єктивізм, агностицизм, фідеїзм, Релятивізацію істин віри, заміну доводів та об’явлень інтуїцією, перетворення Ясності у символи. Попри це бергсонівську позицію прийняли деякі като¬
лицькі Нув
філософи, як Ж. Шевальє з Ґренобля, а початково учнем Бергсона Навіть найбільш впливовий з-посеред католицьких мислителів тієї епохи, • Марітен (1882—1973) з Католицького Інституту в Парижі, після II світової ви И Посол Франції у Ватикані. З тією течією католицької філософії, яка °ДИлась від св. Томи, берґсоніанство важко було погодити, натомість його 0 погодити з тією, котра йде від св. Авґустина.
* В царині літератури відповідником Бергсона був М. Пруст; під його
вПл
Р0\{;
ИВ°М До берґсоніанства наблизилась значна частина нових європейських 5^aH^CTiß. Пруст твердив зрештою, що ніколи Бергсона не читав, і певне то конгеніальність, радше подібність, ніж залежність.
«L СН^Є спепіальиа організація L’Association des Amis d’H. Bergson. Вона видає es Etudes Bergsoniennes».
ОПОЗИЦІЯ проти берґсоніанства була спочатку так само навальна, як його Ив- Виходила головно від раціоналістів і сцієнтистів. Убачала в ньому
Єння від розуму та науки на користь туманної інтуїції. Вбачала в ньому
вПл
Зреч
суспільного неспокою, імпресіонізму, містицизму. Опір проти берґсо- так СГВа виник також У художній літературі та публіцистиці (Ж. Бенда), де jça Само ширилась думка Бергсона. їй закидали відчуження від французької, сванської традиції, втрату того, що у ній було найцінніше: раціональності (лЯсності. Акція проти романтизму, що точилась на початку XX ст. у Франції ЯссеР), була значною мірою акцією проти берґсоніанства.
ЯІ«И
3°кр<
*пща частина опозиції цілила не у наміри філософії Бергсона, а в спосіб,
^ він їх реалізував. Закидала йому передусім багатозначність термінів,
Піз^ЄМа повного терміну “інтуїція”. Вона означає те саме, що: 1) “абсолютне Ме^аННя предметів” ” напротивагу до пізнання їх відношень з іншими пред- ^и; але вона означає також 2) “творчість ума” — напротивагу до схема- д0 Н°Г0 оперування поняттями; 3) “здатність розуміння фактів” — напротивагу Простого їх ствердження; і те саме, що 4) “інстинкт”, що є властиво
259
формою не пізнання, а органічного життя. Отож усі ці дуже різні понЯ^ Берґсон зсумував в одному — і через те отримав поняття якоїсь усесиль**0' здібності ума, здатної проникати у всі таємниці світу.
Берґсоніанству закидали також, що не може навіть похвалитися оригінал15 ністю: подібним поняттям інтуїції ще в античні часи послуговувались йе° платоніки, а також під назвою intellektuelle Anschauung — ідеалісти-роман?^11 на початку XIX віку.
ПРОТИВНИКИ. В період тріумфу берґсоніанства нечисленні напрямки ) Франції зберегли свої позиції. Це були: 1) католицька філософія, ні° * Франції розвивалась інтенсивно, однаково як ортодоксальна, так і моДеР ністська, почасти знаходячи спільну мову з бергсоніанством, але почзс ворожа до нього; 2) філософія позитивізму, котру у цей період розвив^ головно соціологи на чолі з Дюркгеймом; про неї ми говоритимемо А3*711 3) раціоналістичний ідеалізм. •
Речником останнього напрямку став Леон Брунсвік (1869—1944); осно праці вийшли у 1897—1927 роках). Він надав йому новочасного вигляД?,
пов’язав з наукою, заснував на математиці. Лише математика дає іст] пізнання: це визначало'розуміння Брунсвіком однаково як пізнання, таІ< буття. У знаменитих синтетичних історичних працях {«Les étapes de la p™ Sophie matématique» (1912), «Le progrès de la conscience dans la philosop-
occidentale» (1927)) виводив, що людство вийшло на правильний шлях ма’
0
тЄмЯ'
тичного пізнання вже з пітагорейцями, але швидко, уже від Арістотеля, зій^ з нього, і повернулось на нього лише з Декартом, а насправді лише з но
математичним природознавством. З раціоналізмом Брунсвік поєднував мізм, переконання, що розум має перед собою чудове майбутнє, особливо
л° .ви*
ОП?11'
0
усвідомить собі, що немає нічого вищого за вільний людський дух. філософія та велике визнання, яким вона користувалась, були доказом, попри берґсоніанство і попри всі нові емпіризми та реалізми, ідеалізм не в
$оГ°
I#
;МЄР’
І Брунсвік не був відособленим: не кажучи про англійських ідеалістів, Vі оналістичний ідеалізм з таким самим опертям на математику і з такою са історичною концепцією розвивала марбурзька школа.
ФЕНОМЕНОЛОГІЯ
^ ^0
Приблизно в тому самому часі, що прагматизм в Америці, а берґсоніанс у Франції, в Німеччині з’явився напрямок, званий феноменологічною фіА° ? фією або, коротше, феноменологією. Він дуже відрізнявся від прагматизму берґсоніанства, однак був таким же характерним для епохи, а часом стано разом із ними спільний фронт проти мінімалізму попереднього покоЛ^
Обстоював апріорне знання та ідеальні предмети всупереч учорашньому ризмові та раціоналізмові. Ініціатором його був Гуссерль. Він розвивав фе*1 нологічну теорію пізнання та буття; інший мислитель цього напрямку, lHeJl
еМ^1
0МЄ'
розбудував феноменологічну психологію, етику та філософію релігії. І фен*
о^е
260
зайняла в німецькій філософії те провідне становище, що його у РеДніх поколіннях мало кантіанство.
ИВЦІАГОРИ. Едмунд Гуссерль (1859—1938) народився у Моравії. В універ- ҐІ0огК стУДіював математику і лише пізніше перейшов до філософії. Був її Неп Ѱа̒ СПОчаткУ в Ґьотінґені, а з 1916 р. у баденському Фрайбурзі. Пози У свою більшу роботу, «Philosophie der Arithmetik» (1891), написав ще з
kr^chUK Менп У
^логічного
Розповсюдженого у той час психологізму. Лише друга, «Logische Un- Ungen» (1900—1901) містила програму феноменології, перші зразки фено- КііИ)їс Jri4Horo аналізу і, разом з тим, гостру критику психологізму. Цією
щ К0І° РуссеРль здобув славу та численних прихильників. Третя робота, С Zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie» (1913), Пра ї^ни програму останньої, вийшла знову далеко поза неї. Так само пізніші nes>> *’ 3окРема «Formale und transzendentale Logik» (1929) і «Méditations caitésien- т°го Праці, опубліковані Гуссерлем, становлять тільки малу частину
’ *Цо він написав; більша частина залишилась у рукописах.
Пр0аСеРль’ звернувшись до давніших чужих думок, потім будував уже власні, Лячи дискУсії 3 іншими позиціями, а власні його думки зазнавали не- ^°Дн ,ИХ пеРетвоРень- У зв’язку з цим він опублікував так мало праць, і До Н01 ^льшої не опублікував до кінця; друкував лише перші їх томи, але СтУпних справа не доходила, бо поки це мало статися, його переконання змінені: так було з «Філософією арифметики», з «Логічними дослі- *ями» та «Ідеями».
Г)
Д — ' і СХ VlUGJUnur.
_ акс Шелер (1874—1928) вже зрілою людиною познайомився з поглядами
УссЄОл
^сят • 1 захопився ними. У Мюнхені, де в той час жив, витворив у першому Hw Р'Ччі XX віку феноменологічний осередок, ще активніший, ніж той, що чаСт в У Ґьотінґені навколо Гуссерля. Повний геніальних помислів, але гіорив- Дос и * несистематичний, Шелер не пасував до академічного середовища. CblcHftb Довго був приват-доцентом і лише 1919 року новоутворений Кьольн- І,9Йз УніВеРситет запросив його на кафедру. З його робіт найобширніша та ИцСав ajIbHinioro змісту була «Formalismus in der Ethik» (1913—1916). Крім того T°4tca ДрІбніші розвідки: їх теми були зазвичай спеціальні та актуальні, але і^3°РУ завжди принципова, висновки завжди загальні (пагір., «Vom Umsturz (1919), «Vom Ewigen im Menschen» (1921)). Так само і його погляди ЧіИвалися
ним самим. Як Гуссерль не закінчував своїх книжок, так він не писав
увесь час, були плинними, тимчасовими, неодноразово запере-
ч;.Котрі Ui
&Их попеРеДньо передбачав, бо гін думки скеровував його до інших, Питань і завдань.
Ч^ЄЛеР 3 Гуссерлем становили зовсім відмінні типи інтелекту: Гуссерль Фії. р пР°блеми з теоретичної, а Шелер головним чином з практичної філосо- Ч) Єрль мислив Дуже абстрактно, Шелер дуже конкретно. Гуссерль був Ч'о лістом, а Шелер інтуїтивістом. Гуссерль будував філософію позачасо- ГЧпХаРаКТЄРУ’ ГНелер — пов’язану з актуальними проблемами свого часу. ь підлягав тільки нечисленним впливам, а він дуже багатьом і дуже «ним. Від цих двох мислителів, так сильно відмінних один від одного, Ься також два типи феноменології і два розгалуження феноменологізму.
261
ЕДМУНД ГУССЕРЛЬ
ПОПЕРЕДНИКИ. Гуссерль приєднався до малопопулярного напрямку, К0ТРИЙ за днів його молодості перебував на далекому плані за Та позитивізмом. Він продовжував двох мислителів XIX В1КУ’ ЯК1 °п°зиції щодо філософії свого століття: Бреитано ! Больцано. Іуссерль був ^посереднім учнем Брентано і завжди зазначав, що вирішальні стимули у Ф'Лософії отримав від нього. Був також одним із тих, хто в XX сі. причини Л«с* До пригадування та розповсюдження забутої спадщини Больцано. З питано поділяв ідеї чисто описової філософії; його феноменологія школи ввиває описову психологію Брентано. Подібно до того, як це робив Брентано На початку своєї діяльності, Гуссерль, проводячи детальні поняттєві розріз "я, розрізняв і множив види актів та предметів. Брентано ще в той час
на
Ненн
^Ив
але давно вже полишив погляди своєї молодості і тепер без задоволення сИмпатії спостерігав їх повернення у феноменології Гуссерля.
*« 01д Больцано Гуссерль перейняв концепції апріорної науки і поняття
т ВЛень У собі” й “істин у собі”, котрі вторували шлях феноменології та її ідеальних предметів.
с лЄРез Брентано та Больцано Гуссерль зв’язав феноменологію з філософ- т 0К) опозицією XIX віку, проте звернувся до давнішої, арістотелівсько-схолас- jj Н01» традиції. Він наблизився до цієї традиції лише частково, але, в кож- ^ У ^а3*’ ближчим до неї, ніж до позитивістського сцієнтизму своєї
°Дості. У пізніших же роках у Гуссерля зазначився сильний вплив Декарта, Рема його «Meditationes de prima philosophia».
ДоІГЛЯДИ* ** КРитика психологізму. Гуссерль у своїй першій книжці Tç Див, що математичні предмети, як і логічні, є витворами інтелекту і через Підлягають психологічним законам. У цьому “психологізмі” він не був собленим; у кінці XIX ст. це був переважаючий погляд і такий, що п .ався важливим філософським здобутком, виявом поступу у філософії. І м> однак, змінив його: з прихильника психологізму став його противником, Но^Ть ініціатором акції проти нього, ініціатором “антипсихологізму”. Свій ИС^Ии Погляд оприлюднив 1900 р.: це переломна дата у розумінні відношення Ни^огії та логіки. Сам пройшовши через психологізм, знав його та умів із
h
На
боротися.
Його аргументація — річ рідкісна у філософії — одразу і мало не повсюдно ^ визнана. У ній він посилався на Брентано, а особливо на Твардовського,
ла
Й0Г0 розрізнення між психічним актом і предметом акту, і вказав, що актів*п істини не належать до психічного процесу, торкаються не психічних
Л°ГІЧНІ
Псиа *деальиих предметів: понять, тверджень, теорій. Логічні закони не є Оологічними законами.
. Ли б так було, то це були б тільки індуктивні узагальнення і через те винність могла б бути лише ймовірною, а тимчасом вони є істинними в ВЙДНИЙ спосіб, вони важливі a priori, не засновані на індукції — це був Пи аргумент проти психологізму.
Оеп °~тРетє> коли б логічні закони мали психологічну природу, то без винятку Ували б психологічними фактами. Тимчасом так не є: у відношенні до
263
МАКС ШЕЛЕР
Фактів вони є тільки ідеалом, факти не завжди до них стосуються. Aj , •Нціого боку, ці закони також не вказують на 'іе, що повинні дійсно існувати Факти, які їм відповідають, бо є тільки ідеальними нормами.
Гуссерль показував, що наслідком психологізму є скептицизм. А скепги- Цизм - це важкий закид проти логічної теорії, бо унеможливлює теорію ^галі. Унеможливлює суб’єктивно, бо відбирає підстави для відрізняння 1стини Від помилок. Унеможливлює об’єктивно, бо, неґуючи об’єктивні логічні Зак°ни, Цілковито відбирає сенс у таких понять як істина, теорія, предмет.
Із психологізму випливає також релятивізм: якщо логічні істини залежать від психологічних фактів, від психічної організації, то твердження, істинне для °ДНого типу людей, може бути хибним для другого. Але, по-перше, такий Релятивізм не узгоджується із сенсом самих понять істина і хи а . По друге, ЯкЩо істина залежить від людини, то не було б істини, коли не >ло Л|°Диии. Але це виразна недоречність, бо речення “немає істини рівнозначне Реченню “істиною є те, що немає істини”. По-третє, відносність істини імплікує віДНосність існування світу, котрий є відповідником системи всіх фактичних ІСтин: коли б істини були відносними, то не було б світу, а був би лише світ Дл* того чи іншого виду істот; і коли б не було істот, здатних формулювати сУДЖення про його існування, то світу не було б узагалі.
у зв’язку з антипсихологізмом Гуссерля перебував також його антире- Пя*пивізм. Людські індивіди та їхні судження є змінними, але істини ‘ вічні : вічні у ТОМу Сенсі, що є ідеальними нормами для всіх суджень, незалежно В'Д часу та умов.
Логічні предмети не є психічними предметами, але так само не є матеріальними. Вони взагалі не є одиничними, реальними предметами, як матеріальні Та психічні; вони ідеальні, становлять поряд із ними третій вид предметів. Це Визнання ідеальних предметів мало далекосяжні наслідки, бо вело до платонів-
ської
иість:
Набл
концепції світу. Здійснений Гуссерлем поворот мав подвійну спрямова- якіцо брати негативно, він віддаляв від психологізму, а позитивно — ижав до платонізму.
^ 2. Ідея феноменології. Гуссерль прагнув ґрунтувати філософію на непоруш- букових фундаментах. Але яка наука могла б їх дати? Адже він відкинув до КУ> яка найбільше напрошувалась: що їх може надати психологія. Дійшов н ПеРеконання, що такої науки ще немає, що її треба допіру створити. Цю У науку назвав феноменологією. Вона повинна була бути отою “першою УКою”, підставою для всіх інших, про яку віддавна думали філософи, гіере- ДУсі^ Декарт.
p0g^"a перша наука, що постачає іншим наукам постулати, сама не може ца^Ити припущень, бо якби цього припустилась, то сама потребувала б фун- бу^ЄНтУ і не могла б бути фундаментом для інших. Наука без засновків — це jç ** Перша її властивість. Для цього вона мусила зректися будь-яких гіпотез, Струкцій і обмежитися ствердженням того, що безсумнівне. Мала бути 010 без конструкцій, яка тільки стверджує те, що очевидне. д0 ^РУГ0][0 ж її властивістю був “ейдетичний” характер. Це означає, що мала ^Жувати не явища у конкретному формуванні, а тільки їх сутність. Не
265
ставила питання також, де дане явище — дана річ, дана цінність — 1СПГ чому існує, і навіть чи взагалі існує; питала тільки, які має властивості якщо існує, то якою є його сутність.
Але наміри Гуссерля пізніше пішли ще в іншому напрямку: він х°г10 винайти такий метод філософування, котрий, не постулюючи існування peaJIb, ного світу, міг би через аналіз пізнання вирішити, чи реальний світ є і він. Цим основним методом була т. зв. “трансцендентальна редукція “феноменологічна редукція”. Вона полягала у вилученні, у “взятті в ДУ^!!’ як він переносно виражався, всього, існування чого не гарантує сам пере° пізнання. Це був у принципі метод, ідентичний з картезіанським метоД0 сумніву та відкидання всього, що сумнівне. Але в кінцевому підсумку феноМе нологічна редукція повела до ідеалізму.
Феноменологія мала, відповідно до своїх намірів, два великі розділи- одного боку, досліджувала предмети, з іншого — акти охоплення цих пре^ метів. Гуссерль найбільше займався феноменологією актів, а що актами займа ється також і психологія, то викликав закид, що хоча й поборював пси*0 логізм, сам йому піддався. Проте це було непорозуміння: психологія та ФеІІ° менологія трактують акти інакше, психологія in concreto, а феноменологія ейДе тично. Так само феноменологія не є фізикою, хоча досліджує ейдетик0 спостережувані, матеріальні предмети.
3. Програма феноменології. В програмі та перших застосуваннях фено^е нології було кілька пунктів особливої ваги:
А) Її наміром було встановити, що нашій свідомості безпосередньо Дай^ та відокремити його від того, що є конструкцією інтелекту. У цей епосі виділеним буде все те, ЩО очевидне, бо очевидним може бути ЄДИНО те, безпосередньо дане. Те, що вона є наукою про очевидності, найвиразні^ відрізняло феноменологію від інших наук.
Натомість виникає питання, що нам насправді дане та очевидне? ЕмпірИсТі1 й кантіанці зайняли позицію, що тільки відчуття. А феноменологи твердий’ що у чуттєвих сприйняттях нам дані не відчуття, а речі, натомість в ініП*^ актах пізнання предмети ще інших видів, тому є значно більше предмеТ1^ даних і очевидних. Це був один із поглядів, котрі їх найбільше вирізняли-
Дані та очевидні є, зокрема, на їх думку, не тільки окремі речі, але так°^ і передусім “стани речей” (Sachverhalte). Це означає, що нам дані й очевИД**1 не тільки окремі речі, але й те, що вони мають такі, а не інші властивості ї0 відношення. Ці стани речей бувають предметом наших пізнавальних актів, також почуттів і прагнень.
Далі, нам бувають дані стани речі не тільки одноразові, але й сталі, нЄ тільки реальні, але також ідеальні. Природно, вони не є дані чуттям — aJî6 чому ж те, що безпосередньо дане, обмежувати чуттями? Адже є очевидний що виникає різниця між звуком і кольором, хоча самої цієї різниці не мо#**3 ані чути, ані бачити. Так само нам безпосередньо дані та очевидні певні істиШ1 логіки чи математики, хоч їх неможливо вивести із зазнаних відчуттів.
Б) Для встановлення того, що безпосередньо дане й очевидне, не потрібні т3 не придатні ані дедукція, ані індукція: вони є методами міркування, опосере^
266
даного виведення істин, а не безпосереднього їх охоплення. Але людський Р°зум здатен безпосередньо їх схоплювати. Цю здатність філософи визнавали віДДавна. Декарт називав її “інтуїцією” (звичайно, не в розумінні Берґсона, а 8 сенсі безпосереднього схоплення того, що очевидне). До цієї здатності и 3веРтається феноменологія. Інтуїція є першим і незамінним джерелом усього Знання; неможливо здійснювати міркування, якщо інтуїція не надасть їм тДстав, - це переконання Гуссерль називав “принципом принципів . Через 1НтУЇЦію розум вбирає в себе, сприймає те, що світ із себе показує і Пізнання полягає саме у цьому, а не у примноженні розумом своїх власних Ф°Рм і підпорядкуванні їм світу, як стверджували кантіанці. Кантіанство р°зуміло пізнання як активний чин інтелекту, феноменологія — як пасивний. . Своїм інтуїтивізмом феноменологія заперечувала кантіанство, для якого 1НтУїція у пізнанні була нічим, а поняттєва конструкція всім. Однак запере-
ПУвал,
СПрий
а також емпіризм, котрий насправді базував пізнання на пасивному акті
Розумі
мання відчуттів, але тільки на ньому, в той час як феноменологія
еМо
!ла інтуїцію набагато ширше, приймала, що певні загальні істини схоплю-
Так само безпосередньо, як одиничні предмети, корелят кожного інтуїтивного акту, все, що схоплюємо безпосередньо і з ^видністю, феноменологи назвали “феноменом”: звідси назва феноменології. ^ в°на не має нічого спільного з феноменалізмом, бо зовсім не твердить, феномени” є лише “явищами”; навпаки, твердить, що якщо взагалі схоп- саму дійсність, то в інтуїтивних актах.
) Феноменологія відрізняла багато видів інтуїції: стільки, скільки є видів ^Посередніх даних. Є інтуїція раціональна, як у логіці, а також ірраціональна, фе У емоційних актах. Передусім слід відрізняти два її види: одна схоплює Номен у його конкретності, напр., оте й оте дерево, що тут зараз росте, оту що її маємо перед очима, друга ж схоплює саму суть (Wesen) феномену. Ти авдяки такій інтуїції можемо висловлювати апріорні судження. Хто інтуї- По схопив, напр., помаранчеву барву, той раз назавжди знає, що у спектрі ь°Рів вона лежить між червоним та жовтим; або, хто раз мав інтуїцію зака*ня, той знає раз і назавжди, що вона дає пізнання глибших пластів душі,
^Аст;
ІТих перед холодним спостерігачем поверхневими пластами. Може на її
але
3ако:
аві без індукції висловлювати загальні судження, істинні апріорні судження. 4* Апріорні закони. Темою феноменології були не тільки самі феномени,
також зв’язки, які між ними виникають, закони, яким підлягають. "Ці д^°Ни (Wesensgesetze), як і самі феномени, схоплюються інтуїтивно, без прове- я індукції, отже не на емпіричному шляху, а апріорно. тіл ^ИХ закон*в є значно більше, ніж звичайно припускається. Вони є не за^ЬКи У формальних науках, таких як логіка та математика. Є також апріорні ^Кт°НИ’ К0ТР* тоРкаються психічних актів: таким законом є, напр., що кожний Чут МаЄ властив™ с°бі предмет, що барви можна лише бачити, звуки лише СТоИ’ Цінності лише інтуїтивно відчувати. Так само є апріорні закони, котрі ма1геРІальних Речей> напр., що жодної речі не можемо бачити ^°Часно 3 У°іх боків. І так само апріорні закони, що стосуються чуттєвих Сггіей: напр., згадуване феноменологами твердження, що помаранчевий колір
267
у спектрі кольорів лежить між червоним і жовтим. Це також апріорний за^* щоб його встановити, не треба проводити індукцію, достатньо усвідомити с0°1 природу цих трьох кольорів.
Апріорні закони, формульовані феноменологами, приклади яких було наве дено, можуть видаватися такими простими, зрозумілими самі по собі та ßClNl відомими, що зайве досліджувати їх науково. Однак ці прості істини є власне основними: це достатня підстава, щоб наука ними займалася. Тим більше, &0 хоча вони й прості, не всі про них пам’ятають. Феноменологи вважали, ^0 філософські теорії досі постійно руйнувалися як карткові будиночки саме тоМ)> що найпростіші істини не були слушними, що філософія їх не враховуваЛа‘
У суттєвих пунктах позиція феноменології була діаметрально протиЛЄ$на до тієї, котра панувала в другій половині XIX ст. Її провідні тези бу-7111 скеровані проти натуралізму та емпіризму попередніх поколінь. Феноменолог^ повернула ті ідеальні предмети та апріорні істини, що їх зреклися поперлі покоління. І в переході від позитивістської філософії XIX СТ. ДО ВІДМІН*101 філософії XX віку феноменологія відіграла значущу роль — так само, як*1*0 не більш, значущу, як прагматизм зі своїм ірраціоналізмом і персоналізм01^1 чи берґсоніанство зі своєю ірраціоналістською теорією пізнання та віталіс1 ською метафізикою.
Своїм апріоризмом феноменологія наближалася до кантіанства — однак М^ ними була істотна різниця. Не тільки тому, що феноменологія приймав значно ширше коло апріорних істин, але й тому, що давала їм зовсім інг1іЄ тлумачення. Кант для витлумачення апріорних суджень вдався аж до “коПеР никівського” перевороту понять, а феноменологи цей переворот мали власЯе за помилку і тлумачили апріорні судження поза ним, а саме зняли з них ^ печать суб’єктивності, котру залишив на них Кант. Навпаки, твердили, ^0 апріорні судження мусять бути об’єктивними, оскільки є очевидними. ОчевИД ність не була для них суб’єктивним відчуттям, як для психологістів, а власт*1 вістю об’єктивного стану речей, котрий постає перед свідомістю так вираз*10, що не може бути сумнівним.
Кантіанці закидали феноменологам, що вони поступають догматично
оП*
теорією пізнання, приймаючи об’єктивні буття поза свідомістю. ФеноменоЛ дійсно їх приймали, але в переконанні, що мають на це підставу. Вони забули про важку проблему Канта: як інтелект може увійти у відношення чимось, що є поза ним? Гуссерль зробив її так само темою своїх «Логічпил досліджень». Але він і його прихильники дали їй інший розв’язок: пішли 11 за Кантом, а за Брентано. Вони спиралися на інтенціональне розумій1^ інтелекту, на те, що основну рису у всіх його актах становить власне те, він скерований на предмети, які лежать поза ним. Це справді так, тут неМа° що тлумачити, в цьому й полягає свідомість. Кант цього не врахував і вдавався до заплутаних і неприродних пояснень. Це два принципово відмі*1^1 розв’язки; якийсь час переважав кантівський, тепер феноменологія повернул^0*5 до іншого. Напевне, інтенціональне відношення є відношенням sui generis, 0 аналогій у фізичному світі, і цей брак аналогій відштовхував від нього мисЛ*1 телів. Але справа якраз у тому, що це не є відношення, притаманне матерів ним предметам, натомість воно становить сутність свідомості.
268
З інтенціональним розумінням свідомості пов’язувався реалізм феноме- л°гів. Жодна з філософських течій XX століття не йшла в цьому напрямі в Лі від феноменології. Реальними, існуючими незалежно від нашої свідомості На вважала передусім предмети, котрі сприймаємо. Але існуючими незалежно 3 Нашої свідомості, хоч і не реальними, вважала також предмети деяких альних понять, або, кажучи по-платонівськи, “ідеї” — феноменологія нази-
у у «. „
ідеальними предметами .
авдяки своєму апріористському характерові феноменологія мала бути Ук°і° такою ж точною, як математика. І Гуссерль бачив у ній реалізацію чних прагнень до “філософії як точної науки”. Судив, що феноменологія °ДИчно та остаточно вирішить провідні філософські проблеми. Ніхто ніколи очікував від філософії більшого, ніж він: більшого очікувати було вже пр;-лив°. Безпосередньо після періоду, в якому філософи обмежували її Са^іЄнзІЇ> дробили її спадщину, добровільно відмовлялись від значних її частин, Фен ПРИкладали зусиль до ліквідації традиційних філософських проблем, Фенологи виступили з найбільш амбіційною концепцією філософії. Судили, ^Роблять із неї науку абсолютну і водночас точну, котра перестане бути вираженням особистих уподобань.
' ^>еноменолог^чна етика. Практичною філософією Гуссерль займався 1 3аТЄ 11 Розвивав 3 Феноменологічної позиції Шелер. Постулати й наміри ЩТ1 Ж Сам* І (принаймні у первинній фазі школи) його феноменологія ь °стей була природним доповненням гуссерлівської феноменології буття.
и^На тпт/.
Поп ldK само виступала проти емпіризму та натуралізму, що панував у ГїСиЄРЄ'^НьомУ поколінні. Так само припускала, що є різні види буття, буття *1Чїіе та буття ідеальне поряд із матеріальним. нИм ІЄ^ЄДУС*М Цінності Шелер розумів об'єктивно: вважав їх такими ж незалеж- Суб,И в*д суб’єкту, як реальні речі та математичні істини. Вони є не реакціями При^тУ, а властивостями дійсного світу. Справедливості чи красі цінність ИС^Є НЄ сУб>єкт ~~ вони володіють нею самі по собі; те, що вони є ИМИ> лежить У ЇХНІЙ природі. Це очевидне для кожного, хто розуміє їх Р°ДУ, хто збагнув, що таке справедливість чи краса, о^нності ми пізнаємо безпосередньо, інтуїтивно, і не треба зіставляти Ціц Мі ВИпадки> не треба індукції, щоб знати, що справедливість і краса є аніНОстями. Знаємо це апріорно, до всякого досвіду. Досвід не може цього Кап ПідТвеРДити, ані спростувати. Етичний апріоризм зближував Шелера з Qnpi °М> однак У першого він був значно ширшим; це був матеріальний аЛе °PU3JH> бо твердив, що в етиці апріорно знаємо не тільки формальні істини, An ;^акож і “речевҐ
г , як-ось те, що справедливість і краса є цінностями.
ний10РИСТСЬКЄ пізнання має в етиці характер не інтелектуальний, а емоціональ- • Позицію Шелера можна також окреслити як емоціональний апріоризм. К^нності є різнорідними. Перелік цінностей Шелера вирізняв чотири великі Ojjq011 Цінностей: цінності гедоністичні, вітальні, духовні та релігійні. А духовні Ц^Ювали однаково як моральні, так пізнавальні та естетичні. Шелер судив, Ąjje ГеД°ністи, котрі всі цінності хочуть звести до задоволення, помиляються, помиляються також етики-ідеалісти, котрі зводять всі цінності до духов-
269
них. Бо не можна духовні цінності звести до гедоністичних, ані навпаки*
і
можна також до духовних чи до гедоністичних звести вітальні цінності, полягають у повноті життя і шляхетності організмів. Тим більше не мо# ‘ до них звести релігійні цінності.
Цінності цих чотирьох видів не рівні між собою; навпаки, до прир1
оД"
цінностей належить те, що серед них є вищі та нижчі, що вони становлю ієрархію. Ієрархія ця є об’єктивною, від ставлення людей до неї вона така •
незалежна, як і самі цінності. Вітальні цінності вищі від гедоністичних, ДУХ( від вітальних, релігійні від духовних. Вони є вищими самі по собі, а не т0*1- що ми їх вище цінуємо. Який критерій ми б не взяли — тривкість ЦІННОЇ чи глибину задоволення, яке вона дає, — всі підтверджують цю ієрархів Об’єктивна ієрархія цінностей була для Шелера підставою етики.
знаємо, що є добре і що краще, то знаємо також, як слід поступати,
0Д*Є
випливає з другого. Етика у такому розумінні могла бути об’єктивною загально обов’язковою, на противагу до релятивістської етики попереднь1 покоління, що бачила в цінностях тільки суб’єктивні реакції людських індй-
,ог°
чи груп. Ця об’єктивна етика феноменологів більше відповідала природ ^ переконанню людей, ніж релятивістська, а також складна етика Канта та філософів Нового Часу, і немало причинилася до успіху феноменології
Зі своїх загальних тез Шелер намагався вивести основні етичні Вважав, що вони ведуть не до нової моралі, а навпаки, до добре відомо1 саме католицької, і взявся передусім за реабілітацію католицьких чеснот.
6. Феноменологія релігії. Феноменологічний метод Шелер застосовував само до релігії, аби за допомогою цього методу розв’язати філософську пр°0'^ му релігії. Вона не є жодною з тих проблем, що вважалися науковим**
сучасними: ані психологічною, ані соціологічною, ані історичною. У ні** йдеться ні про виникнення релігії, ні про різнорідність її форм, про жодні проблеми історії, психології чи соціології релігії, а тільки
н1’
пр°
дер
встановлення самої суті божества, суті святості, суті релігійних актів. іЯе; доводив, що акти ці схоплюють свій предмет повністю, так само як а пізнання, тобто безпосередньо, інтуїтивно: схоплюють суть надприроД**и
буття, так як ті природного. Подібно до них мають тоді апріорний і вод**0 об’єктивний характер: не творять своїх предметів, а їх пізнають. Божество
святість не є вигадкою людини, а чимось, що існує поза нею і що знаходить, коли мислить і чує.
Ця “феноменологія релігії” не вичерпує філософії релігії, становить її підґрунтя. Можна крім цього думати про метафізику релігії, яка була надбудовою. Феноменологія встановлює тільки елементарні, проте дос істини, в той час коли твердження метафізики завжди будуть гіпотетичн
ЗІСТАВЛЕННЯ
в о
,43і’
тз
1*13
Незважаючи на різниці, що розділяли окремих фе**1 нологів і зміни, котрі постійно відбувалися в їхніх поглядах, феноменоЛ0^, мала певні постійні риси. Вона завжди перебувала в опозиції до натураЛ*
0^1
TOBiPf"
0#’ 0& 3$
та емпіризму; натуралістичну картину світу та емпіричну картину пізнз
Hfl*
■І?
вважала хибними, принаймні неповними та поверховими. Завжди від-рі3^'
270
Різні іпостасі буття та пізнання. Твердила, що ідеальні предмети та цінності є Не Менш об’єктивними, ніж реальні предмети, і що апріорні істини знаємо не Менщє, ніж емпіричні. Бачила можливість самостійної філософії, не повязаної зі спеціальними науками: Шелер говорив, що якщо філософія не має бути andlla theologiae, то так само не повинна бути ancilla scientiarum. Цими погля- 4зми феноменологи протиставились мінімалістській філософії XIX ст. сильніше,
будь-хто.
РОЗВИТОК ФЕНОМЕНОЛОГІЇ Й ОСТАННЯ ФАЗА ГУССЕРЛЯ. Творці Феноменології спочатку розуміли її як підготовчу науку; дуже швидко, однак, П°чали робити з неї світоглядні висновки, причому далекосяжні. Шелер пере- Иш°в до католицького погляду на світ, а від нього до пантеїзму. Гуссерль пР°йшов ще складніший шлях, бо від реалізму перейшов після 1913 р. до Реалізму: це був найбільш несподіваний момент в історії феноменологи.
Еволюція Гуссерля в напрямі ідеалізму відбулася передусім під впливом Р°3Думів над природою часу. Починаючи з «Ідей», твердив, що часово-просто- Р°Вий світ, який ми вважаємо дійсним, у своїй суті є буттям для коюсь , а Не “в собі”, тобто тільки відповідником станів інтелекту, членом відношення, Ініцим членом якого є інтелект, а поза тим є нічим. “Абсолютна реальність, - пВсав, — має точнісінько такий же сенс, що круглий квадрат .
За цей погляд він наводив наступні аргументи.
А) Тільки досвід дає нам право визнавати певні предмети реальними; що Не з’являється у досвіді, про те не можемо твердити, що воно є реальним. А пРеДмети, незалежні від свідомості, у досвіді не з’являються.
Б) Коли застосуємо феноменологічний метод “трансцендентальної редукції ,
1° 3 предметів залишаються тільки відповідники свідомості. У цьому методі бУл0
Ми
основне джерело переходу Гуссерля до ідеалізму.
у Аналіз сприйняття виявляє, що одиничних часово-просторових предметів вЛа НіКоли не сприймаємо цілості, хіба що лише їх фрагменти й окремі Дивості; ці предмети є тільки кінцевою метою нашого пізнання.
Міст ЦЬ0МУ виникла особлива річ: Гуссерль, переставши приписувати реаль- ь одиничним предметам, не перестав зате приписувати її загальним. Інакше Зай ^ЧИ’ покинУвши реалізм у звичному значенні слова, зберіг гілатонівський; бі Яв позицію Платона всупереч звичній позиції, притаманній величезній ІУс ІЦ°Ст* ЛІ°Дей- Зрештою це була тільки перехідна позиція (1929): незабаром загССеРль поширив ідеалістичне розуміння на всі предмети, не виключаючи й Камальнпх. І вже твердив, що всі вони є лише інтенціональними ВІДПОВІДНИМИ 11 відомості. Вона одна є буттям. Цей погляд не був, проте, суб’єктивізмом ісв 1Лі°3і°нізмом: Гуссерль вважав, що предмети, будучи витворами свідомості, Ть не менш ніж вона, а вона — існує напевно. Але так чи інакше Я вИт ° ДЛЯ нього первинною формою буття, а світ його витвором. Правда, Ме;°Р°м не одного, а багатьох Я, витвором процесу інтерсуб’єктивного. Фенологія Гуссерля наблизилася до монадології.
Чом Рамках феноменології, що мала бути підготовчою дисципліною, Гуссерль ав Потім розвивати всілякі проблеми філософії. Спочатку феноменологія
271
мала бути “першою” філософією, потім же стала останньою та єдиною: p№u:>v phia prima et ultima. Первинно вона протиставлялась метафізиці та її гіпотети4 ним твердженням, потім охопила і її проблеми. Врешті охопила найгли^1 проблеми, але зате втратила ті очевидність і безсумнівність, котрі первин*10 були її гаслом і підставою існування. Була започаткована Гуссерлем як сп*^ альна наука, якої ще не було, а пізніше стала загальною філософією, Щ° ^ не раз з’являлася.
ШКОЛА. Гуссерль знайшов численних прихильників уже в ґьотінґенсько^ періоді 1901 — 1914 рр. У цих роках феноменологія мала два осередки: оР> довкола ініціатора, другий у Мюнхені довкола Шелера, а також іншого Учї\ Гуссерля, Дауберта, який ніколи про феноменологію не писав, але в дискус|^ умів здобувати їй адептів. У Мюнхені діяли найздібніші та найсамостійніи11 ^ прихильники: психолог А. Пфендер, естетик М. Ґайгер, теоретик права А. ^ пах. З 1913 р. Гуссерль зі своїми учнями видавав “Jahrbuch für Philosoph und phänomenologische Forschung” як орган школи (11 томів, виходили ^ 1930 р.). У Фрайбурзі (баденському), куди під час І світової війни Гуссер^ перейшов на кафедру, гроно його учнів стало ще численнішим. Одні з ^ займалися феноменологією свідомості, інші — буття; одні перейшли з ҐуссЄР лем до ідеалізму, інші залишилися при реалізмі (як Г. Конрад-Мартіус); були ближчі до Гуссерля, інші до Шелера (як Д. фон Гільдебранд). Як кол*1^ у школі Геґеля, так і у цій було праве та ліве крило, були консерватора радикали, фідеїсти та раціоналісти. ^
Феноменологія мала в Німеччині вплив також і за межами школи- естетиці й теорії мистецтва її методи застосовував Е. Утіц; у психологи впливам піддалися навіть старші вчені, як Т. Ліпс і О. Кюльпе. На якийсь чаС вона зайняла у філософії німців те провідне місце, котре перед тим займа неокантіанство.
За межами Німеччини вона збудила зацікавлення допіру пізніше, і , пізніше знайшла прихильників. У Франції її представляв Жан Герін і О. ре. Відносно багато було про неї чути в Польщі, де її ідеї ширили У Гуссерля, насамперед Р. Інґарден. І
Під час II світової війни емігранти з Німеччини занесли її до Америки там витворили нові осередки замість німецьких. Ще 1939 р. виникло Intern^ tional Phenomenological Society, а з 1940 почало виходити “Philosophy Phenomenological Research”, як продовження німецького видавництва, закрит1 в період націонал-соціалізму.
чИ І
ог°
ОПОЗИЦІЯ. Природними противниками феноменології були емпірИсТІ^ натуралісти, реїсти. Вона від перших своїх початків виступила проти ни*> потім, у свою чергу, вони виступили проти неї. Її поборювали марксисти- поборювали, з одного боку, неопозитивісти, як Шлік, а з другого неосхоласї11 ки, як Марітен. Опозиція уміла показати слабкі її пункти: довільність, плИа ність, недостовірність багатьох її тез, що подавались як очевидні, край*1 абстрактність і навіть вербалізм у Гуссерля та його найближчих учнів, субЄІ<
272
Явність і публіцистичне забарвлення у Шелера. Можна було навіть почути г°Лоси, що феноменологія, котра у своїх початках справді зробила корисну ^пРаву, потім розвинулася у зовсім іншому напрямку: прокламувала, що зро- бить з філософії точну науку, а насправді звела її на манівці фіктивних проблем і словесних тонкощів.
британська аналітична школа і реалізм
а^аг^атизм, у французькій берґсоніанство, у німецькій феноменологія, так в
ЛІИСЬіґІ ті оігп тгіггтпгттп .ттіл/чтіп Плттп ппт’Л 1TQ О'ГПиНіГО ПО ТОЇГТГЛГТ Л T 7Т ГТ Г\ Т Т /"-\ лгрї
У американській філософії з початку XX віку чільне місце займав
Як
иській — аналітична школа. Вона, проте, не отримала такої популярності, Ті> оскільки була напрямком із чисто науковими претензіями, що могли Не За^ЛІОВати хіба філософів-спеціалістів, а не ширші кола інтелігенції. Вона УДувала погляду на світ, хотіла тільки провести скрупульозні аналізи та ^ Дновити те, що ми насправді знаємо. Тому її називали “британською аналі- ^о/о філософією”. Її прихильники порвали з максималістськими тверджен- и ідеалістів, але також не хотіли починати з неґацій, притаманних мініма- Представники аналітичної філософії не визначали наперед, яку позицію
пРий-
Баїд
Дл.
^Уть остаточно, хоча на одне були налаштовані рішуче: на реалізм. Вони Мали, що світ, в якому живемо, існує незалежно від нас і не є твором
0Г0 інтелекту. Тому їх називали також “британською реалістичною школою”. ^0хіа ПОвсякденного мислення така їх позиція є природною, але для філософії iiTt, ТК^ століття це було несподіваним. Осередки аналітичної та реалістичної °Ди були ]
Америці.
і були в Кембриджі та Оксфорді. Але аналогічний рух незабаром з’явився
щ ^ПЕРЕДНИКИ. Реалізм — це природний погляд нефілософуючої люди- ЛиСьтТ0МІСТЬ ^агато ФіЛ0С°Фів усвідомлювали собі його труднощі та схиля- ^ ТЄ°РІЇ п*знання до ідеалізму. Так було зокрема у філософії XIX віку, Хрон в Ньому столітті певні течії дотримувалися і реалізму. Якщо іти за Вог °Логією> то не» по-перше, “шотландська” філософія, тобто філософія “здоро- Рок ГЛ^ЗДУМ> котра довго протрималась в Англії і була занесена у шістдесятих ** Мак-Кошем до Америки, по-друге, філософія Гербарта, котра протягом По* Поколінь ширилась у Німеччині, по-третє, філософія Маркса й Енгельса, с^.^рте, неосхоластична філософія, значення якої посилилось у кінці с0(ЬЛіПя в католицьких країнах, по-п’яте, пов’язана з неосхоластичною філо- Ія Франца Брентано.
Представники.
Ьп ;‘1ЙСЬК°МУ ґрунті дав Мур у Кембриджі. Він виріс ще в атмосфері ідеалізму Лі> звільнившись з-під впливу останнього бл. 1900 року, дщ^°рдж Едвард Мур (1873—1958), професор моральної філософії в Кембри- сКр’ Ув типом ученого, який має обмежене коло інтересів, зате якнайбільшу пУльозність. За освітою він був класичним філологом, чим пояснюється
І. Початок аналітичній школі і новому реалізмові на
273
докладність і детальність його роботи, котра частіше зустрічається у філолог10, ніж у філософів. Це він визначив суворий, аналітичний, суто науковий наПря мок школи. Його праці були ніби зроблені під мікроскопом: з нечувай010 докладністю аналізував кожне, навіть найпростіше, найзвичайніше твердлеє1^ Писав у стилі, що його вживають радше математики чи правники, ніж філоС0, фи; у своєму житті не написав ані одного “піднесеного” чи “кучеряв°г°, речення. Його трактат «The Refutation of idealism» 1903 p. (передруковані 1922 p. y «Philosophical Studies») становить найважливішу дату у відновлені реалізму в Англії. До цієї проблеми Мур повертався ще через багато РоК10 (1925, 1942), чимраз пом’якшуючи та обмежуючи свою реалістичну те3^ Найобширніше розвинув свої етичні погляди: зробив це в роботі «PrirWW Ethica» 1903 р., яка ввела в етичне письменство нечувану в ньому відДаВ точність.
Першим до поглядів Мура приєднався Бертраи Рассел, але для и° буйного та мінливого характеру аналітична філософія була тільки етаП0^ Пізніше Мур здобув багатьох прихильників, витворилась аналітична та лістична школа Кембриджу. Видатне місце у ній зайняв Ч. Д. Броуд (І™ 1971), професор моральної філософії в Кембриджі, автор «Scientific Thoug (1923), «The Mind and Its Place in Nature» (1925), «Five Types of Ethical Theorf^ (1930), філософ, за характером схожий на Мура — тверезий і скрупульозні З неї також вийшли Дж. Леед (1877—1946), плодовитий автор в ділянці етЯ . та теорії пізнання, а також Е. М. Джоуд (1891 — 1953), професор у ЛоНД0 зовсім іншого темпераменту, рухливий і всесторонній, який умів попУлЯ. ризувати філософські ідеї. До школи в Кембриджі був близьким також Т. ^ ^ Наш (1870—1944), професор педагогіки в Лондоні, який у коротких трактаТ (друкованих у звітах Aristotelian Society в 1910 і 1924 рр.) надав реалізм0 вигляду, найбільш наближеного до реалізму повсякденного. З цією групою ' пов’язаний також А. Н. Вайтгед, про погляди якого буде окрема мова.
II. В Оксфорді, колишньому гнізді ідеалізму, перехід до детального анал ' та реалізму здійснив Джон Кук Вілсон (1849—1915). Він був старшим реалістів із Кембриджу, але до реалізму дійшов пізно, лише після 1900 переборовши вплив ідеаліста Ґріна, зі школи якого вийшов. Був однієі0^
,сИ'
найособливіших постатей серед філософів Великої Британії, “англійсь Сократом”, як його називали. Не видав ані одної книжки, але своїми універ' ^ тетськими лекціями зробив для філософії досить багато. Схожий своїм інтеЛеЬ том на Мура, також був філологом за освітою, любителем аналізу й крит** j закоханим у тонкі розрізнення й відтінки, майстром у виявленні помил^ хибних міркувань. При такому умонастрої не дивно, що врешті розчаруваВ в ідеалістичних конструкціях. Протягом чверті століття з року в рік викл логіку, але, увесь час оновлюючи свій курс, викладав її щороку інаК11^ (Видана після його смерті А. С. Л. Фаркгарсоном під назвою «Statement afl
iße.
Inference» 1926 p.). Звичка постійно поправляти та вдосконалювати свої Пра^ викликала в ньому острах перед дефінітивним формулюванням поглядів 1 ^
хіть до більших філософських починань. Цю властивість він передав сВ° школі.
274
ДЖОРДЖ ЕДУАРД МУР
Оксфордська школа реалістів у точності не поступається школі Кембрид-
З неї вийшли: Г. А. Прічард (1871 — 1947), такий же як Вілсон скрупульозні і непродуктивний, автор лише дрібних статей з теорії пізнання та етики, сЄР ^ яких знаменита стаття «Does Moral Philosophy Rest on a Mistake?» (1912)» також В. Д. Pocc (1877—1971), так само професор в Оксфорді, філософ класичний філолог, знаний видавець і перекладач Арістотеля, автор «The №о and the Good» (1930). Учнів Вілсона через їхні переважно етичні зацікавлеН ще називають “Oxford moralists”.
III. В Америці реалісти активно виступили 1910 р., посилаючись на сВ°1 “великих європейських братів, Рассела, Мура і Майнонґа”. Перед цим, вЖе -
1901 р., Монтеґю та Перрі піддали критиці ідеалізм Ройса, що захопл
хоФ
ванв
фг
усіх в Америці. Тепер вони виступили разом. їхня діяльність була скерої проти ідеалістів, а також проти прагматистів за їх релятивізм. Перша група лософів-реалістів оприлюднила 1910 р. свою програму, а потім, 1912, більНО книжку під назвою «The New Realism». Лідером цих неореалістів був Р. Б. (1876—1957). Окрім нього до них належали Е. Б. Голт, В. Дж. Мерв11і> В. П. Монтеґю, В. Б. ГІіткін, Е. Ґ. Сполдінг. Дещо пізніше, 1916 Р0^’ зазначаючи свою окремішність, виступила друга група реалістів, до якої склаД} входили: Д. Дрейк, А. О. Лавджой, Дж. Б. Прат, А. К. Роджерс, Р. В. СеллОр ' К. А. Стронґ. До них приєднався Дж. Сантаяна (1863—1952), американе _ іспанського походження, який у Сполучених Штатах вважався видатним оригінальним мислителем. Вони спільно видали «Essays in Critical Reahs (1920) і назвали себе “критичними реалістами”.
ПОГЛЯДИ. 1. Розуміння філософії. На розуміння філософії британську реалістів вплинув тип інтелекту Мура та Вілсона: неамбітний, зате тверези** ретельний. “Прагнути до єдності та системи за рахунок істини є невластив для філософів справою, хоч багато так чинять”, — писав Мур. А РасС *. засвідчив, що філософія “не прагне до тверджень про всесвіт як ціле, а також не думає про побудову систем”.
Однак аналітична філософія не мала також і мінімалістського характеР*’ як це часто бувало у мислителів, які відмовлялись від системи. Не тверДиЛ^ як мінімалісти, що “існує тільки те”, “пізнаємо лише стільки”, пізнання “тільки суб’єктивне”, “тільки чуттєве” чи “тільки явищне”. Хотіла провес аналіз понять, вважаючи це єдиним завданням, що його філософ може ретеЛь но виконати, але не хотіла вирішувати наперед, якими будуть результати ( промовлятимуть вони на користь мінімалізму). І дійсно, ці результати підтверджували мінімалістських доктрин: агностицизму чи суб’єктивізму, сеНсУ алізму чи феноменалізму. .
Про Вілсона сказали, що його позицією була... відсутність позиції, а ’
„ . т тлГ)Г°
говорячи менш парадоксально, нейтральність відносно всіх позицій. 1 першим принципом було, що немає першого принципу. Аналітичні філософ вважали, що дослідження не слід засновувати на наперед прийнятому пери*0^ принципі. Принципи усталяться в ході досліджень. Усталення принципі^ справою найважчою, тому починати з неї не слід: перші принципи є раД1^
276
РАЛЬФ БАРТОН ПЕРРІ
останньою справою. Це був погляд, що суперечив основному спрямувань0 філософії Нового Часу.
Далі: вважали, що деякі істини промовляють самі за себе — всіх їх обґрУн товувати, тлумачити, пояснювати неможливо. Філософи хотіли пояснити занаД то багато, навіть істини, котрі за своєю природою поясненню не підлягають- Існують твердження, котрі мають остаточний характер, є ясними самі по с°0, вони зрозумілі, хоча й не підлягають поясненню. Не кожне розуміння вимага6 пояснення, тобто зведення твердження до іншого твердження. /
Сам факт пізнання був для реалістів фактом остаточним: кожна спр°°а його пояснення неминуче веде до зачарованого кола. Вияснити цей ФаІ(Т неможливо, його можна тільки описати, ствердити його властивості. Основно10 з них є та, що інтелект, який пізнає дійсність, не впливає на неї тим,
ЦІ°
пізнає: адже акти пізнання нічого у реальності не змінюють. Ця теза супере чила поглядам, котрі панували у XIX віці, особливо кантівському погляд001, що суб’єкт пізнання формує пізнаваний предмет. Вік XIX вважав це великі1 відкриттям Канта, а тепер реалісти трактували як помилку, вважали, Ш° йЄ просто не узгоджується з поняттям пізнання: якщо сприйняття чи ду^а переформовує предмет, то власне не є пізнанням. Пізнання має сенс л^е настільки, наскільки його предмет існує незалежно від інтелекту, а інтеле1^ здатен його осягнути не змінюючи.
2. Феноменалістичний і безпосередній реалізм. Основна теза реалів твердить, що певні предмети — матеріальні речі — існують незалежно від т°ґ°’ що їх хтось сприймає та про них думає. Вони не є витворами інтеле^У' інтелект їх осягає, але не творить. Вони існували б і тоді, коли б він ^ існував. І зовсім необов’язково, щоб ці пізнавані предмети мали ту ж природу, що пізнаючий інтелект, тобто інтелектуальну, духовну природу.
Мислителі, які у XIX ст. визнавали реалізм, надавали йому загалом поЛ° винчастого вигляду, судячи, що тільки такий реалізм узгоджується з кР*1 тичною теорією пізнання: твердили, зокрема, що реальні речі існують н°за лежно від інтелекту, але — для інтелекту не доступні. Інтелект знає лише 1* відбиток у собі, самі ж речі перебувають поза інтелектом і мусять поза нн1^ залишитися. Вони викликають у ньому відчуття: барви, звуки чи інше відтак в інтелекті є тільки відчуття. Речі знаємо через ці відчуття, котР1 стоять завжди поміж нашим інтелектом і речами. Інакше кажучи, зна°^° тільки образи речей, а не самі реальні речі. Або: знаємо єдино явища р°чЄ^‘
Такий феноменалістичний реалізм містив принципову складність: як^° знаємо тільки явища, то звідки можемо знати, що поза ними існує иі°сЬ більше? Реалісти відповідали на це, посилаючись на принцип причинно0^ Міркували, що явища мусять мати причину, що мусить існувати щось, Ш° викликало. Але вже Юм і Кант показали, що це міркування неправильні Багатьох ця складність відштовхнула від реалізму і скерувала до таборе ідеалістів, але для інших стала стимулом до витворення нової форми реаліз^’ вільної від цієї проблеми.
У цій новій формі реалізм твердив, що інтелект безпосередньо осягає °а^1 речі, входить з ними безпосередньо в контакт. В актах сприйняття присУ'
278
ЇХ
rVÎ01
самі речі. Це був власне той погляд, котрий філософія XIX ст. вважала за ^Критичний, притаманний лише дилетантам, остаточно подоланий теорією Знання. Однак у кінці XIX ст. до нього прийшов Брентано, а тепер його П°чали захищати численні мислителі Європи і Америки^ На противагу до половинчастого реалізму XIX століття, цей безпосередній, як його деколи ^ивали, реалізм можна вважати новим реалізмом XX віку. Для філософи Чого Часу він був переворотом, відходом від традиції Декарта, а також БеРклі і канта; був розривом з інтроверсійною, антропоцентричною орієнта- У філософії, відкиданням того, що більшості здавалося найціннішим Убутком Нового Часу. . . „ „ „ ч
Аргумент реалізму. Серед реалістів були такі (як, напр., А. Е. Теилор), грі
лягає
°трі судили, що реалізм узагалі не потребує аргументів: обов’язок доведення
3Яціє
Не на реалізм, а на його противників, оскільки він є природною ио-
я 4 ЄІ0> Що переконує сама собою. Адже легко зрозуміти, що поза спри- йм-тями існують сприймані речі, і важко зрозуміти, як ми змогли б спри- 1и> коли б речі не існували.
тів Натомість інші реалісти якраз найбільше зусилля вкладали у збір аргументі На КоРИСть своєї позиції. Передусім це робив Дж. Е. Мур; його висновки ** Типовими для нового реалізму. Дилетантам вони могли здаватися недо- тніми, зате переконували філософів, які здавали собі справу з того, які ід ^ТЬ бУти аргументи у таких важливих питаннях як суперечка реалізму з щ ЛізМом. Мур зазначав, що 1) немає підстави заперечувати слушність реаліз- Peâ К0Три** є природним поглядом усіх. Але крім того додавав, що 2) якщо *3м заперечується, то джерелом цього є змішування понять.
ІЄРЄДУСІМ же пРичина полягає у невідрізненні мислення від того, що ‘«g лИмо. Воно є джерелом тези ідеалістів, що “бути” означає те ж саме, що ІНТ И Помисленим”- Ідеалісти кажуть, що колір належить до інтелекту, має р Актуальну природу. Таким чином вони змішують колір із баченням кольо- йог т^льки бачення належить до інтелекту. Колір не є баченням, він є в 0 предметом, а це вже щось зовсім інше. Труднощі, які філософи бачили аЛ*ЗМ*’ ПОХОДИЛИ звідти, що інтелект уявляли собі чимось схожим на якусь «нУту посудину, і не могли зрозуміти, як це речі із зовнішнього світу ц ^Ть проникати до цієї посудини. Але інтелект не є ніякою посудиною.
є Членом відношення, другим членом якого є реальний світ. Якщо це ^Ув то 33 й ними стають оті різні епістемологічні концепції, що їх напроду- 3,713 філософія Нового Часу, зокрема зайвою є заплутана концепція Канта. т0. * Ширший і вужчий реалізм. Нових реалістів об’єднувало переконання в йог 140 ІСНУЄ незалежне від інтелекту буття. Натомість щодо того, якою є 5^ природа, згоди між ними не було. Найпростіше було б її розуміти так, Робить здоровий глузд: речі є просто такими, якими їх сприймаємо.
;І0|
Ся
втримати таке розуміння до кінця Мурові та його послідовникам здава- Неможливим.
):еЧ
ч
Достовірно існують кольори, звуки, загальніше кажучи, “чуттєві дані” data). Але чи це все? Дивлячись уперед, бачу не тільки барви, але
спою руку, бачу стіл, далі дерева і мільйони таких матеріальних речей.
279
це
Знаю про ці речі через чуттєві дані, але самі вони не є чуттєвими даним11 Адже коли розглядаю, напр., цей стіл, то за кожним його переміщенні отримую інші чуттєві дані, інші відблиски на політурі, та все-таки не сумні03 юся, що оглядаю той самий стіл. Отже стіл чи будь-яка інша матеріал^0 річ є чимось іншим, ніж чуттєві дані, барви і полиски.
Але яким є відношення матеріальних речей до чуттєвих даних — напр" відношення моєї руки до чуттєвих даних, які маю, дивлячись на неї? Mo## його розуміти на три способи: 1) чуттєві дані ідентичні з моєю рукою (тонн1 ше кажучи, з частиною її поверхні), 2) є явищем моєї руки (точніше каЖУ411, її зовнішньої частини), 3) не є ні ідентичними з моєю рукою, НІ її ЯВИШе^ а є чимось зовсім відмінним від неї, так що можна лише сказати (як говорив Мілл), іцо рука є “сталою можливістю” викликати такі чуттєві Д#
Не сумніваючись, однак, у існуванні реальних речей, Мур, незважаючи на найскрупульозігіші аналізи, не знаходив підстав для вирішення, в якому трьох можливих відношень до чуттєвих даних вони перебувають.
Погляди реалістів розійшлися врешті-решт у двох протилежних напрям## Реалісти з Оксфорду, як Прічард, твердили, що існують фізичні предмети> чуттєві дані є тільки суб’єктивними реакціями, і про них немає гііДста^ говорити, що “існують реально”. А реалісти з Кембриджу, навпаки, визнав0 ( можливість існування тільки “чуттєвих даних”, а “речі”, “матеріальні предмет ' “фізичні предмети” є тільки нашими суб’єктивними конструкціями. Сам приймав реальність речей, але вагався між згаданими трьома їх інтерДР6 таціями. Рассел спочатку поєднував два погляди: для нього реальними бу . однаково як чуттєві дані, так і фізичні предмети. Але у своїх пізніших робо# твердив, що реально існують тільки чуттєві дані, натомість фізичні преД^е є суб’єктивними конструкціями.
Б. До цього долучалась дальша відмінність між реалістами. Реаліст*1 Кембриджу вважали свою позицію обґрунтованою емпірично, такою, що випД ває з аналізу досвіду, натомість реалісти з Оксфорду, особливо ПрічаР £ судили, що відрубність пізнаваних предметів від суб’єкта, який пізнав ^ необхідністю мислення, і тому стверджується незалежно від досвіду, апрі°Рн •
І так само апріорно вирішували, що певні якості предметів об’єктивні, а
if#
суб’єктивні. Зокрема, об’єктивними є первинні якості предметів, такі як лр0<
„ІД
ровість, натомість вторинні якості, такі як колір, суб’єктивні, залежні ^ суб’єкта, який їх сприймає, і без нього б не існували. Об’єктивність первин*1^ якостей, як і суб’єктивність вторинних, на думку оксфордських реаліс очевидна для самої думки без звертання до досвіду. Таким чином оксф°Р^ ський реалізм мав раціоналістичний відтінок, якого не мав реалізм з риджу.
В. Інша відмінність, яка розділяла нових реалістів, полягала в тому» • одні, згідно зі звичним поглядом, складниками реального світу вважали Р а інші, як Вайтгед чи Броуд — події. Останні віддали цьому поняттю пер^а.^
тому що воно спирається на поняття часу — більш фундаментальне,
поняття простору, на якому базується поняття речі. В тому, що поняття ^ вважали найпервиннішим, вони були згідними з багатьма іншими течіями
280
Ст°ліття. Підкреслювали, що якості речей постають у їх історії, їхньому Розвитку, а розвиток складається з подій — тому речі є залежними від подій. Поняття події вони потрактували дуже широко. Зокрема Броуд розумів під Ним усе, що триває довше чи коротше. При такому розумінні “подіями” були Не тільки, напр., блискавка й автомобільна пригода, але також кольорова пляма Чи геологічні поклади, а отже й те все, що повсякденно називається “речами”. 5. Дуалістичний і натуралістичний реалізм. Але найглибша відмінність між
Реалістами була інша: полягала у різному розумінні інтелекту і вела до різних Оглядів на світ. Вона ділила англосаксонських реалістів на два великі відчуження. Одне з них — те, котре видається найтиповішим для Англії — УЛо дуалістичне: приймало, що інтелект, який пізнає матеріальні речі, має ІНЩ природу, ніж самі ці речі. Міркували так: основною властивістю інтелекту є ‘здатність знати речі, відмінні від нього самого”, а матеріальні речі цією властивістю не володіють.
Але поряд з ним витворилося — головно в Америці — інше відгалуження, Ч приймало, що інтелект має ту ж саму природу, що й пізнавані ним речі. "е відгалуження, отже, було моністичним. Міркували так: якби інтелект мав ІЇ11НУ природу, ніж речі, то не міг би їх пізнавати. (Міркування подібне, 3Рецітою, на те, що його вживав протилежний табір ідеалістів, але з оберненим Результатом: оскільки речі пізнаються інтелектом, то мусять мати ту ж при- Ч<У> Що й він). З американських “критичних реалістів” одні були дуалістами Чвджой, Прат), але інші з того самого кола були моністами (Стронґ, Дрейк,
Еелларс).
Реалісти дуалістичного крила приписували інтелекту назагал тільки одну 3^тність: сприймання речей, що відрізняються між собою (або “інтенціональ- Чть”, якщо вжити схоластичний термін, пригаданий у XIX ст. Брентано).
УДили, що це властиво все, що можна сказати про інтелект. Інакше, нато-
ЧТь> мислили реалісти моністичного спрямування: для них інтелект був
^Ункцією організму і мав ті властивості, що й кожна така функція. їхнє тРактування було натуралістичне. Писали, що “інтелект є фізикалістською ^атегорією”, що все, що існує, є тільки частиною чи витвором природи.
еРпали звідси ще й додаткові аргументи на користь реалізму: виводили, що
3 інтелект є витвором природи, то вже не може бути її причиною, як ^рєконує ідеалізм. Інтелект не можна протиставляти природі, бо він належить неї, поза нею є нічим.
6. Етика реалізму. У працях британської аналітичної школи етика зайняла tv г°ме місце та досягла високого наукового рівня, насамперед завдяки творам Е. Мура. І в цій сфері її погляди були найближчими до поглядів Брен- }{°у а якщо йти далі — Арістотеля. Зате були протилежністю того всього, типове для етики XIX віку: як суб’єктивізму, релятивізму і гедонізму, ^Щеплених емпіристами, так і формалізму, започаткованого Кантом.
першою тезою реалістичної етики англійців було те, що “добро” є простим Няттям, котре не підлягає аналізу. А якщо так, то будь-які спроби його Чц^іДії* звеДення Д° інших властивостей, напр., до психологічних, біологічних с°Ціологічних, мусять бути безрезультатними. Мур виводив, що психо¬
281
логічні, біологічні та соціологічні теорії — типу теорій Мілла та Спенсера могли мати в етиці видимість слушності тільки завдяки багатозначності ііонЯ^ і неточності міркувань. Теорії на зразок тієї, що добром є “те, чого лЮД11 прагнуть” (як каже психологічна етика), не виясняють, чим є добро, а щонаЯ вище стверджують, що воно відповідає людським прагненням і що моЖе прислужитись у боротьбі за існування.
Друга теза: якщо добро є чимось простим і завданням етики не може 6уїи з’ясування, “що таке добро”, то їй залишається тільки вияснити — “Щ° 6 добре}\ Інакше кажучи, етика не може заналізувати риси добра, натомість моЖе дослідити, яким предметам воно притаманне. Може також з-посеред предметі добрих відділити ті, котрі є добрими самі по собі, від тих, котрі є ними тільки з огляду на інші предмети. Це означає, що може розрізнити добро безумові та відносне або, згідно з іншою термінологією, добро первинне та вторинВе Основним завданням етики є скласти уявлення про первинне добро, тобто тЄ| котре є добром само по собі. І лише на цій підставі можна встановити добр0 вторинне.
Теза третя: безпосередньо, апріорно, інтуїтивно знаємо, що є добром саМ° по собі. А ось те, що є добром вторинним, добром “для чогось”, може бути стверджене вже тільки емпірично, бо імплікує емпіричні причинні зв’яз^ вимагає дослідити, для чого призначені речі і вчинки, що з них випливає, цієї причини в етиці апріорні чинники зливаються з емпіричними.
Четверта теза: етику слід розуміти широко, як загальну теорію всіх вЯД113 добра, а не тільки — як це найчастіше діялось — як теорію виключно тіль^ добра морального. Бо та спеціальна теорія імплікує загальну: щоб знати, поведінка є доброю, моральною, треба знати, що взагалі є добром, оскіль^11 морально поводиться той, хто намагається осягнути доступний максимум до6ра‘ А щоб знати цей максимум, мусить знати, яке добро є досяжне, а також яким шляхом його можна досягнути, тобто мусить знати добро як первин^’ так і вторинне.
Такими були погляди Мура і школи з Кембриджу. Погляди оксфордсь1^ моралістів були схожими: вони також зайняли в етиці позицію об’єктивізм Різнилися лише в одному, але важливому пункті, а саме: твердили, що 6езП° середнім, апріорним, інтуїтивним, незалежним від причинних зв’язків, 3
. . , . 0 гП0
емпірично стверджуваних наслідків поведінки є також знайомство з тим, ^ моральне. Інтуїтивно достовірним є те, що слід виконувати обов’язки, нзПР^ віддавати борги. Не можна узалежнювати виконання обов’язків від того, випливе з цього максимум добра. Для школи з Кембриджу безпосереД*11’ достовірними були лише моральні цінності, а для школи з Оксфорду — таІ( моральні обов’язки.
«ТУ'
Проте не всі представники аналітичної філософії та нового реалізму трак -. вали добро об’єктивістськи. Реалізм деяких із них закінчувався при наблиЖ^И до етики. Американські неореалісти, на противагу до британських, припису1*3^ добру виключно психологічний характер: воно є не властивістю речі, а тіЛь
Прі'
виявом відношення до них людей, а отже, чимось відносним і змінним, г апріорне знання його не може бути мови.
282
ЗІСТАВЛЕННЯ. Найзагальнішим засновком школи як в Оксфорді, так у Кембриджі було: філософія не може розраховувати на створення синтези, тому п°винна обмежитись детальними аналізами. Тільки таким способом уникне п°милок, котрих досі стільки припустилася. При цьому повинна займати ВіДкриту позицію і не визначати наперед результатів, до яких дійде.
Найзагальнішою ж тезою школи був реалізм. Суть цього нового реалізму Можна — за американцем Р. Б. Перрі — сформулювати в наступних тверджен- Нях: 1) існування та природа пізнаваних предметів є незалежними від того, Ф° вони пізнавані; 2) пізнавати можемо навіть предмети, котрі не є психіч- Дими; 3) можемо їх пізнавати одразу, й тоді вони є безпосередньо присутні у відомості; 4) їхню природу уявнює досвід; 5) реалізм велить визнавати множинність та різнорідність предметів, веде до плюралізму, а не до монізму. У подальших» більш детальних поглядах реалістів з’являлись значні коливання й розбіж- н°сті, що торкалися як пізнаваних предметів, так і інтелекту, який пізнає.
Аналітична та реалістична філософія зливалася з різними прагненнями Щасної філософії, передусім із плюралізмом. (Рассел назвав свою філософію л°пчііим атомізмом”, щоб зазначити множинність і взаємну незалежність Речей і законів, котрі ними керують.) Ця філософія поєднувалась також із актпивізмом: Вайтгед, Рассел і Броуд одиницями реального світу вважали не Речі, а події, у чому проглядається зв’язок із Берґсоном і новими теоріями Фізики. Поєднувалась також, як у Джоуда, з віталізмом. Найтісніше була Пов’язана з новою математичною логікою: Рассел і Вайтгед відіграли в її 1Ст°Рії просто переломну роль. Була поєднана із науковим конвенціоналізмом, У Персі Нанна, з матеріалізмом, як у Сантаяни, з платонізмом, як у -ФКоуда. На простій, тверезій, однотонній, але міцній канві Мура інші шили Різнобарвними, але вже менш однорідними та тривкими нитками.
ВПЛИВ І РОЗВИТОК. Реалізм був тезою дуже загальною, що відкривало Перед
його прихильниками різнорідні можливості, тому й здобув їх багато, СТворив школу. Але й поза нею він вплинув на спосіб мислення епохи, °собливо в Англії. 1924 року один із її філософів написав, що хоча суперечки Ф°До природи реального світу точаться й надалі, але “те, що пізнання є Чиненням дійсності, відмінної від дії пізнавання, і що цією дією ми світу не Створюємо, є вихідним пунктом усієї сучасної британської філософії”.
Англосаксонський реалізм мав немало союзників і в інших країнах. Близька нього школа Брентано займала більшість кафедр в Австрії. Неосхоластика, ЯїСа незмінно стояла на реалістичній позиції, розвивалась у католицьких універ- сНгетах Франції, Бельгії, Італії, Німеччини, Польщі. А марксистський реалізм Хабаром запанував у Радянському Союзі.
Зате в міру перемог англійські реалісти відступали з передових позицій, їх зайняли на початку. Вони відійшли від поточного реалізму, з яким ВеРвинно, здавалося, були солідарними. За Пуанкаре та Берґсоном вони визна- р1* конвенціональний і суб’єктивний чинник у наших сприйняттях і поняттях. а°сел, який початково захищав реальність фізичних і навіть ідеальних предки» пізніше визнавав реальними вже тільки чуттєві дані. Мур 1925 р.,
283
ствердивши багато можливих інтерпретацій реального світу, не бачив можлй' вості вибору з-посеред них. Броуд визнавав незалежним від суб’єкта, який пізнає, уже саме тільки існування речей, натомість всі приписувані їм якості " залежними.
Частина реалістів повернулась від “нового” реалізму до давнього: чи т° кантівського, чи то натуралістичного. В Америці через кілька років після неореалістів виступила інша гілка під назвою критичних реалістів. Коли пери11 захищали нову ідею безпосередньої присутності у сприйняттях реальних преД' метів, то ці останні повернулися до давньої позиції. Однак повернулися Дй неї лише частково, їхня позиція не була цілковито позицією “критичних реалістів XIX віку. Не твердили, буцімто доходили до пізнання речей тільки через явища, бо від початку маємо справу з речами. Однак безпосередньою інтуїцією схоплюємо тільки явища, до речей же інтуїція не сягає, можемо тільки опосередковано, поняттєво їх означити.
КІНЦЕВИЙ РЕЗУЛЬТАТ МУРА. 1942 року, на 70 році життя Мура, його прихильники видали книжку, в котрій віддали шану його філософії, але й висунули також проти неї певні закиди. Мур відповів, що його цікавили лиШе дві проблеми і протягом усього життя він займався тільки ними: чи існують реальні матеріальні предмети, котрі ми могли б безпосередньо схопити, і ЧІІ існує об’єктивне добро. І признався, що по 40 роках роздумів не моЖе зважитись на відповідь, чи є так, як твердив, чи, може, інакше.
Щодо об’єктивності добра написав: “Маю деяку схильність до судження» що погляд, протилежний моєму, є істинним, а через те мій власний давніший погляд є хибним. Але, з іншого боку, маю певну схильність до припущення» що мій давніший погляд є все-таки істинним. І якщо хтось мене спитає, Д° якого з цих двох суперечних поглядів маю сильнішу схильність, то можу ЛИІЙе відповісти, що просто не знаю, чи до одного, чи також до другого. Вважаю» що таке ствердження моєї теперішньої позиції є принаймні чесним”.
Про пізнавання реальних речей говорив подібно: визнавав, що припускає слушність свого реалістичного погляду, але одночасно припускає, що раШ10 можуть мати також і його противники. “Маю сильну схильність визнаватй обидва ці суперечливі погляди. Мене дуже турбує ця справа, і я хотів бй знайти з неї якийсь вихід”.
Це був особливий результат: абсолютно ретельний мислитель, намагаючись не твердити нічого, за що б не міг узяти повної відповідальності, після багатьох зусиль дійшов до висновку, що у найважливіших питаннях тверджсй ня, котрі взаємно виключають одне одного, можуть бути однаково істиннимй* Такий висновок можна вважати своєрідним застереженням проти крайнь01 обережності в мисленні, бо вона виявляється безплідною, не дає певності.
Проте, є немало таких, хто вважає, що справа Мура “є одним із йС численних справді важливих додатків до філософського просвітництва, як1 принесло наше століття”. Мур дав зразок ретельності у філософській робот1* І навіть ті філософи, що відійшли до “реалістичної” школи, залишилися вірними школі аналітичній, котра займалася філософією у науковий спосіб-
284
НЕЙТРАЛІЗМ РАССЕЛА. Деякі із тих, що розпочали з реалістичної ‘програми та безпосереднього реалізму, утворили потім власні доктрини. Це Ст°сується особливо двох мислителів, які мали найбільшу популярність: Рассе- Ла в Англії та Сантаяни у Сполучених Штатах.
Бертран Рассел (1872—1970), всесторонній, оригінальний, невтомний, діяль- змінний, виявив величезний масштаб зацікавлень і можливостей: від й1Дстав математики до публіцистики. Писав про нову фізику та нову матема- ТйкУ, нові суспільні течії, нову економіку, нову промисловість, нову педагогіку, Й°ВУ філософію. Був сином найбагатшого з англійських аристократів, лорда еДфорда, і мав крайньо ліві погляди. Протягом декількох років мав доцентуру Кембриджі, але за пропаганду пацифізму під час І світової війни був її п°3бавлений. В той час зайнявся різними іншими справами, творчими і Фактичними, керував прогресивною загальноосвітньою школою, організував Рільництво в Японії. Через якийсь час повернувся до спокійного університет- Р°го Кембриджу. Американські реклами його книжок підкреслюють, що автор . ає графський титул і що мав трьох жінок. Свої філософські праці почав з т°рії (епохальна книжка про Ляйбніца 1900 р.) та філософії математики principles of Mathematics», 1903). Спільно з Вайтгедом у великому творі к ^исіріа Mathematica» (3 томи, 1910—1913) сформалізував сукупність підстав ^ тематики. Свою реалістичну філософію коротко виклав у «Problems of Phi- °yhy» (1912). У пізніших книжках — «Our Knowledge of External World» p, .14), «Analysis of Mind» (1921), «Analysis of Matter» (1927), «An Outline of Uosophy» (1928) — надавав своєму реалізмові щораз іншого, більш повного Тережень і віддаленого від звичного, повсякденного реалізму вигляду. Одно- с Сн° почав публікувати праці на актуальні теми — про подружжя, щастя, ободуt виховання. Ці роботи, сміливі за змістом і майже белетристичні за РМою, ще більше спопуляризували його прізвище, ніж суто філософські, а т 0УК Дали вираження його інтелектові, прекрасному, але спраглому парадоксів сенсацій. У способі мислення був пов’язаний із Просвітництвом XVIII і 3^еРалізмом XIX віку, але разом з тим цікавився новинками XX. В кінці Дався також історією: перед II світовою війною написав соціально-філософ- У історію XIX століття, а після війни — «Історію західної філософії» (1946). ф, ^ассел має своє місце у розвитку різних галузей думки. Його найбільш Л°с°Фські погляди зосереджуються довкола реалізму: почав із повного, потім ^ищ°в до часткового, оскільки після різних вагань реальними визнав лише ^еві Дані. В матерії та фізичних предметах тепер убачав конструкцію ^Лекту, засновану на чуттєвих даних. І так само в просторі, бо з досвіду ц Єн знає не один, а багато просторів: одним є зоровий, а іншим дотиковий. * 0 того, кожен живе у власному просторі, дивиться з власної перспективи,
Цільний для всіх інтерсуб’єктивний простір фізики є лише конструкцією ^Потезою. Так само з нібито єдиним, абсолютним, інтерсуб’єктивним часом. а ^ із психічним світом не інакше: Рассел затомізував його так само, як ^ Матеріальний. Як матерія є множиною чуттєвих даних, так інтелект — СИною відчуттів, нічим більше. “Намагаючись заглянути в себе, завжди і ьРагіляємо на таку чи іншу думку або відчуття, а не па Я, котре мислить
6ІДЧ.
Уває”. “Я є тільки ланцюгом подій”. “Суб’єкт є логічною фікцією”.
285
БЕРТРАН РАССЕЛ
„ Детально він пояснював це так: з відчуттями відбувається те ж саме, що . 3 фотографічним кліше: воно залежить від двох рядів подій — тих, що Збуваються у фотографованому предметі, і тих, що в самому кліше. Подібно
віДчуття: належать до ряду подій, що відбуваються в навколишніх предметах,
але
Що Що
також до подій, що відбуваються в самому інтелекті. Не треба говорити, вони є суб’єктивним відбиттям чуттєвих даних, бо є просто тим самим,
и ті. Вони не є ні суб’єктивними, ні об’єктивними, ні психічними, ні язичними — у відношенні до цих протилежностей вони нейтральні. З цих ^йтральних одиниць складається як те, що називаємо інтелектом, так і те, звемо матерією. Вони є не двома видами подій, а двома аспектами тих Самих подій. Тільки так, вважав Рассел, можна пояснити зв’язки між інтелек- і матерією. Світ має два аспекти, але тільки одну субстанцію. Інтелект є виокремленим предметом, а лише місцем, де зустрічаються дії різних РеДметів. Судив, що це пояснює єдність світу без зведення матерії до інтелек- ; Чи навпаки. Це монізм, нейтральний відносно протиставлення інтелекту й Терії. Його також можна назвати нейтралізмом.
Рассел також заперечував існування якоїсь різкої та непрохідної межі між 1т°м фізичним і психічним. “Вважаю, — писав, — що матерія є менш ТеРіальна і дух менш духовний, ніж це звичайно приймається”. З цим ^ Містичним поглядом, зрештою, він виступив не перший. Сам посилався на 1олЬяма Джеймса. В Англії його в цьому випередив Роберт Адамсон (1852— професор у Манчестері. Це був у принципі той самий погляд, що його ^континенті розвинули Мах і Авенаріус. Це означає, що Рассел, будуючи ^ Рио реалізму, дійшов до того ж самого висновку, що позитивісти. Це був сУті погляд Юма, його теорія матерії та інтелекту. Реалізм XX ст., котрий jq РШу продовжував концепцію Ріда, у Рассела потім уподібнився до погляду
JMa
це дивна річ, бо Юм і Рід були непримиренними противниками.
Речі
реалізм і платонізм. Реалізм
аналітичної школи визнавав матеріальні
^ незалежними від нас. Проте деякі з його представників судили, що такими 0^Незалежними є аксіоми, ідеї: це означає, що зі звичним реалізмом поєдну- U и Реал*зм платонівський. Це не було винятковим явищем: подібною була фікція феноменології, а також деяких інших течій XX віку. В історії філосо- xj є Дві незмінні протилежності. Одна — між спіритуалізмом і матеріалізмом: Нат ІСНУЄ буття, відмінне від матеріального? Друга — між платонізмом і ^Ралізмом: чи існує буття, відмінне від одиничного? Ці дві протилежності а ЄднУвали між собою у той спосіб, що матеріалізм переходив до натуралізму, р Платонізм якщо виступав разом із чимсь, то зі спіритуалізмом. Але новий Дізм дав іншу комбінацію, яка була задумом Сантаяни.
^ еалізм Сантаяни був матеріалістичним. Свідомість — так само як життя, Ум ~~ є не субстанцією, а станом матерії, що його досягається у певних . °вах. Свідомість не є силою, не володіє здатністю діяння. Реальний світ є Иі°Почно '
Mo
"царством матерії".
Але свій матеріалізм Сантаяна доповнював особливим способом: платоніз-
Тв.
ердив, що поза царством матерії є ще царство вічних есенцій-сутностей.
287
ДЖОРДЖ САНТАЯНА
Вони є так само незалежними від нашого інтелекту, як матеріальні речі. Це Світ не дійсності, а можливості. Тільки деякі з-посеред них виявилися реалізо- Ваними в матерії, а котрі — це вже залежить не від них, а від матерії.
Людський інтелект цікавиться передусім істиною, тобто зреалізованими Єсенціями. Але цікавиться також незреалізованими, впорядковує їх так, щоб Уморити з них добрий, гарний, гармонійний світ. Цей добір есенцій, здійсне- Ний з позиції людини, становить “царство духу”. Свою цінність має незалежно ВІД того, чи буде зреалізований в матерії. Проте, люди уявляють його як реалізований. Так є зокрема в поезії та релігії. У такий спосіб змішують те, є, з тим, що бажане, додаючи цим привабливості царству матерії, але принижуючи царство духу. Таким чином, поезія та релігія, а також подібна Д° них метафізика мають свою сферу впливу — але це зовсім інша сфера, Діж наука: вони стосуються царства духу, а вона матерії. Поки вони не виходять за межі своїх сфер, конфлікту між ними бути не може.
Яка епістемологічна підстава цих і взагалі будь-яких людських переконань? Сантаяна відповідав на це питання характерним для XX віку способом: казав, Р° основою переконань є тільки інстинкт, віра, “тваринна віра” (animal faith), Як він виражався.
ВІДНОВЛЕННЯ СХОЛАСТИКИ
формування християнської філософії в середні віки.
Християнська філософія сформувалася в середніх віках. Формувалася повільно, кР°к за кроком. Процес цей тривав багато століть. Від початку й до кінця Середньовіччя її розвиток не припинявся. Тодішні мислителі постійно шукали, 3^інювали свої доктрини, намагалися їх удосконалювати. Користувалися всіма Д°ступними їм джерелами і передусім усією античною спадщиною. Довго жили батоном і Плотином, і теорія їх була вкрай спіритуалістичною, апріори- Стичною, містичною. Потім же у XIII ст. відбувся раптовий і несподіваний 11°ворот: відійшли від ГІлатона, перекинулися до Арістотеля, і філософія їх Стала реалістичною, емпіричною, інтелектуалістичною. Святий Тома з Аквіну І1аДав їй у той час широкого, послідовного вигляду, котрий міг здаватися Дефінітивним. Але й тоді християнська філософія не зупинилася у своїх пошуках і розвитку.
У середніх віках християнська філософія мала переважно вигляд схолас- тИки, тобто була авторитарною, приймала, що не треба до всіх істин доходити Яі0Дським розумом, бо декотрі дані в об’явленні; їх треба тільки раціонально ^Формулювати та пристосувати до них інші істини. Об’явлені істини — що є 0г> що душа є безсмертною — були для неї непохитними, все інше у ЧДДософії було відкрите. Схоластика набувала різного вигляду: раннього, ще Томи, заснованого головно на Авґустині, і пізнішого — вигляду томізму. Схоластика була основною, але не єдиною формою християнської філософії Середніх віків. Поряд з нею розвивалася містична філософія, яка не будувала
289
раціональної системи. А томізм був не єдиною схоластикою, а тільки однієї з її форм, хронологічно ні не першою, ні не останньою.
РОЗВИТОК КАТОЛИЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ У XVII СТОЛІТТІ. Сповідь нення розвитку схоластики та значний її занепад настав не у середніх віках» а лише за Нового Часу, у XV і XVI ст. Довго це не тривало, бо вже У XVII ст. прийшло відродження християнської філософії. Великі філософи того століття не були схоластиками, але були виховані на схоластичній традишь як Декарт, а особливо Мальбранш і Паскаль, котрі були найчистокровнішиМ^ християнськими філософами. Однак вони відійшли від схоластики, зокрема ШД її томістської форми. Вони радше повернулись до іншої, давнішої форм** християнської філософії, а саме платонівсько-авґустиніанської. Навіть більше» у XVI і XVII століттях так само ожила і християнська містика — адже Не були століття Івана від Хреста і Терези з Авілю. Ще більше: ожила сама схоластика — адже це століття Суареса та Моліни. Суарес намагався відновите томізм, поєднуючи його з іншими течіями християнської думки, а Моліна посилюючи його емпіричні чинники.
Інакше було у XVIII столітті: воно було не дуже релігійним і християн- ським, і навіть могло здаватися, що в ньому християнська філософія зникла* Однак вона існувала й тоді. Існувала, але була доведена до оборонної гіозинИ і всю свою енергію витрачала на оборону. Кількісно християнські філософі мали, може, навіть перевагу над енциклопедистами, але останні становили прогресивну і типову для епохи течію, тому за першоплановими постатями енциклопедистів сьогодні вже не видно другопланових постатей схоластиків*
КАТОЛИЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НА ПОЧАТКУ XIX ВІКУ. В цьому столітті відношення уклалися інакше: християнська філософія — метафізична та peJlll гійна — знову зробилася актуальною, ближчою духові часу. Однак її традиШ1 були перервані в добі Просвітництва і вона мусила знову шукати позиШ1» методи, зразки.
В той час християнська філософія мала багато самобутніх і творчих еДС' ментів, мала незалежних і видатних мислителів, як Ньюмен в Англії, Ґратр1 у Франції, Баадер і Ґьоррес у Німеччині, Бальмес в Іспанії. Але їх зусилля були розпорошені, нескоординовані, неоднорідні, не становили єдиного фронтУ і знаходили вихід більше в теології й апологетиці, ніж у філософії. Знанні зусилля витрачались на боротьбу з течіями, з якими у християнської думк1* не могло бути згоди: з кантіанством, матеріалізмом, позитивізмом. З різни* можливих для християнської філософії позицій віддавали назагал першість тій» що була найвіддаленішою від християнських позицій, а саме спіритуалістичній та ідеалістичній. Це була платонівсько-авґустиніанська позиція, ще дотомістська» яка не зверталась, як томізм, до досвіду. В дусі епохи, котра була романтик ною і метафізичною, тодішні християнські філософи не надавали ваги точності в методі, міркуванні, термінології, досягнутій століттями схоластики. їх філосо- фія була “католицьким романтизмом”. Вона різноманітно користала з некато- лицьких романтиків та ідеалістів: Баадер і Шлеґель користали зі Шляєрмахера’
290
який розумів релігію виключно почуттєво, а Ґьоррес із Геґеля, який трактував 11 чисто розумово.
ВІДНОВЛЕННЯ СХОЛАСТИКИ. Світська філософія після 1830 р. увійшла в нову — мінімалістську, антиметафізичну — еру. На католицькій філософії Цей перехід наразі не відбився. Це сталося через півстоліття, коли позитивістська, арелігійна, ахристиянська позиція філософії утворила щільний Фронт як із філософів, так і з широких мас інтелігенції. Католицька філософія ^явилась у той час відособленою, чужою тенденціям епохи, навіть більше, Яіж у XVIII ст., в добі Просвітництва.
Щоб мати спроможність боротися з єдиним фронтом противників, като- ЛиДька філософія мусила сама створити єдиний фронт, програму, метод. Виявом цієї потреби й одночасно головним стимулом до відновлення стала Знаменита енцикліка папи Лева XIII «Aetemi Patris», 1879 р., інспірована, як 3Лається, майбутнім кардиналом Мерсьє. Енцикліка закликала до посилення Філософської праці католиків і, всупереч розпорошенню останніх поколінь, до 11 зосередження, до прийняття єдиного зразка, а саме зразка схоластики, °собливо у найдосконалішій з багатьох точок зору формі, якої надав їй Тома ^ Аквіну. Ця енцикліка становить межу двох періодів католицької філософії. 01Д неї починається нова схоластика, новий томізм.
Енцикліка мала подвійний результат. Найперше — збільшилися філософські 3Усилля католиків. Одразу після неї з’явилися незліченні публікації, присвячені християнській філософії та історії філософії. А по-друге, зосередила зусилля, Утворила єдину католицьку філософію.
НАПРЯМКИ НЕОСХОЛАСТИКИ. У цій новій схоластиці, проте, виокремилися два напрямки.
1- Один з них був консервативний, виступав із переконанням, що Тома в принципі осягнув те все, що було філософії потрібне, і слід тільки цього вірно Гримуватися. Цей напрямок представляли головно домініканці, в його дусі працював римський Angelicum, університет у швейцарському Фрайбурзі, чис- JfHHi монастирі Франції. У Польщі його речником був о. Яцек Воронецький.
На
До
Прям цей був ув опозиції не тільки до некатолицьких напрямків, але також всіх католицьких, котрі не були томізмом. Якщо його називають “новою” СХ()Ластикою, “неосхоластикою”, “неотомізмом”, то в хронологічному сенсі, бо предметно від давньої схоластики, давнього томізму він власне не хотів відрізатись. Однак, не ставив під питання, що в томізмі можуть бути поліпшення Поступ. Напрям цей не вичерпує неосхоластики, є в ній навіть меншістю.
та
Ді
нього слід відрізняти позицію деяких католицьких учених, які насправ-
. Від
І займались виключно середньовічною філософією, але з історичною інтен- ЄІ°, з метою дослідити, в яких умовах виникла, які мала в дійсності наміри, £ Хтивості, погляди. Найбільш відомими його представниками були кардинал ^Ле> Боймкер, Ґрабман, Мандоне, Жільсон, М. де Вульф, Міхальський. Ця ч'я дала найелаветніші роботи філософської медієвістики.
2- Другий напрям неосхоластики спрямовувався власне на дальший роз¬
291
виток середньовічної думки. Це відповідало енцикліці Лева XIII, в котрій 6уЛ° сказано: novis vetera augere. Певні пункти філософії недоторкані: передУсіМ істини віри, існування Бога, безсмертя душі, свобода волі, а також деякі іни11 філософські твердження, як об’єктивність істини, можливість метафізики, реальність світу. Неуникним є також протиборство неосхоластики з матерів лізмом, детермінізмом, суб’єктивізмом. Але все решта відкрите для досліджень- І нова схоластика не повинна стояти на місці. Декотрі запитують — писаь провідний її представник, кардинал Мерсьє, — чи думає вона про повернення до середніх віків і чи ототожнює істинну філософію з поглядами одного тодішнього філософа. І відповідав: “Очевидно ні: немає мови про повернення людської думки на кілька віків назад”. Адже й сама схоластика не стояла на місці і черпала не з одного джерела, тому немає навіть історичної підстави, щоб так чинила неосхоластика. Адже сам Тома поступав еклектично: принШ1' пово зайняв позицію Арістотеля, але в якнайширшому масштабі включав Д° своєї філософії елементи платонівські та авґустиніанські. Кожну слушну думку- яку зустрів, враховував у своїй системі: так належить чинити й надалі. Нова схоластика має бути новою не лише в часовому сенсі, але й предметному* Навіть не обов’язково мусить бути томізмом. І дійсно, поряд з неотомізмом У ній з’явилося неоавґустиніанство. Францисканський монастир в Куарахі стаВ осередком нового скотизму. Німецький мислитель Гессен виступив узагалі 3 гаслом: авґустиніанство проти томізму.
Головними осередками цього напрямку були: Institut Supérieur de Phil° sophie в Ловані, заснований кардиналом Мерсьє, університет di Sacro Cuore я Мілані, керований о. Джемеллі, і різні німецькі школи, як Maria Laach 6еНе диктинців, як школа Ґутберлета у Фулді, школа в Монастирі, головним преД ставником якої був Й. Гейзер, а останньо також Академія Альберта ВелиК°г° в Кьольні.
ОСНОВНІ РИСИ НЕОСХОЛАСТИКИ. Нова схоластика мала тоді Р*зНІ відміни, однак її основною формою залишився неотомізм. І, незважаючи на різні його інтерпретації та спроби модернізації, принципові його риси піддавались сумніву. Конгрегація Студій сформулювала 24 томістські те31*’ котрі 1916 р. Венедикт XV затвердив як директиву для тих, хто вивч^ католицьку філософію. Найзагальнішими та найбільш принциповими конйеГІ ціями томістської філософії завжди були і залишились дві, що виводили01* ще з Арістотеля: реальність пізнання та конкретність існування. їхнім кінцем пунктом був Бог і безсмертна душа, але початковим, вихідним пунктом бул матеріальні речі.
1. В теорії пізнання новий томізм, так само як давній, проповіДУра^ реалізм. Це означає, що він приймав існування та пізнаваність зовнішнь0 світу. Твердив, що тілесні предмети є реальними та пізнаваними. Був У опозиції до ідеалізму, який трактував тілесний світ як витвір інтелекту- світ залежить від інтелекту, а, навпаки, інтелект від світу. Пізнання є котра свого предмету не витворює. Не є також правдою, як це приймав Деіса^ і за ним більшість мислителів Нового Часу, що очевидне тільки існува**
292
ДЕЗІРЕ ЖОЗЕФ МЕРСЬЄ
думки, і що від думки треба лише знайти перехід до зовнішнього світу- Існування зовнішнього світу є не менш очевидним, ніж існування думки. Тому зайвим є питання, чи можемо нашим інтелектом схоплювати речі, і якшо такою є проблема теорії пізнання, то наука ця зайва й фіктивна. Неотомізм у цьому всьому йшов за давньою традицією, що сягала не тільки Томи, але й Арістотеля, зате був у протилежності до будь-якої течії, що виводилась від Декарта і була характерною для філософії Нового Часу.
Проте в цьому питанні у відновленій схоластиці були два відтінки. Один, репрезентований головно в Ловані, визнавав обережний реалізм, який раху" вався з позицією Канта і визнавав значущу роль теорії пізнання (котрій давав назву “критеріології”). Другий був радикальнішим: проповідував безкомпромісний реалізм і ставив під питання потребу у теорії пізнання як першій основі філософії. Його представником став Е. Жільсон, а також Ж. Марітен і Р. Ґаріґу-Ляґранж.
Особливе значення має ота друга, крайня форма реалізму, звана безносе' редпім реалізмом. Згідно з ним, предмети зовнішнього світу знаємо безпосереД" ньо, а не через умовиводи. Не є істиною, що ми нібито знаємо єдино власні уявлення і тільки на їх підставі робимо висновок, що існують дійсні речі. У нашій свідомості безпосередгіьо з'являються самі речі, а не тільки їх уявлення- Коли б було інакше, наша свідомість ніколи б не дійшла до речей. Цього остаточно довести неможливо, але треба прийняти якийсь вихідний пункт, і цей видається більш слушним, ніж вихідний пункт ідеалістів.
У середньовічній філософії безпосередній реалізм виразно сформульований не був, але імпліцитно у ній містився. Не був сформульований, бо не мав іще виразних супротивників. До його виразного сформулювання спричинилися кантіанство та ідеалізм лише у XIX ст., котрі проповідували власне протилежну тезу: що свідомість не може вийти поза власні пізнання. У світську філософію теорію реалізму вніс безпосередньо в кінці XIX ст. Франц Брен- тано, вихований у схоластичній традиції, перед тим як у перші роки XX ст. вона зібрала багатьох філософів, зокрема Англії та Америки.
2. У теорії буття томізм, як новий, так і давній, проповідував конкретність та одиничність існування: немає інших буттів, крім одиничних. Аксіоми є знаряддями пізнання, але не самостійними буттями. Мало того, душі не е самостійними буттями. Людина є нерозривною цілістю душі й тіла; як душа, так і тіло є складниками, неповними субстанціями, з яких складається вивер" шена субстанція, якою є людина. І томізм поборював однаково як матеріалізм, що визнавав тільки самостійність тіл, так і спіритуалізм, що визнавав лише самостійність душ.
Томізм у теорії буття, так само як в теорії пізнання, звертався до дійсності, до досвіду. Був, однак, не тільки філософією, а й поглядом на світ, №° спирався також на об’явлення. Це робило його неавтономним. І якщо 3 багатьох пунктах він збігався з типовими поглядами XX віку, то в цьому віЛ них відходив.
3. Програма неосхоластики, виразно проповідувана особливо лованськоЮ школою, містила ці два пункти: контакт з окремими науками і контакт 13
294
сУчасною філософією — тому становила протилежність консерватизму. Застері- гала тільки, що у відношенні до окремих наук слід відрізняти дві речі: факти Та теорію. Метафізика мусить зважати на факти науки, але не на її теорії, власне нова критика науки показала, що наукові теорії є тільки гіпотезами, Котрі служать радше для економії мислення, ніж для розширення пізнання, 1110 мають на меті радше мислення вигідне, ніж істинне. Тому філософія може ае провести інакше, результативніше. Програмний контакт зі сучасною філо- Софією спричинив, що неосхоластика розвивалась швидко. При цьому вона пройшла через дві фази, з котрих одна припадає на XIX ст. і на перші роки ^ ст., а друга — на пізніші роки.
фази неосхоластики, перша фаза збіглася з пануванням позити- **ізму, сцієнтизму, з культом природознавства та експериментального методу. ^Кіцо в той час неосхоластика могла зберегти свої прагнення до метафізики, тр тільки до такої метафізики, що трактувалась як “індуктивна” і була погана з конкретними науками. Маючи по суті метафізичні тенденції, мусила 0 тодішніх умовах вести переговори, робити поступки, бо йшла проти течії. Її природними союзниками були в той час тільки такі мислителі як Лотце чи Уидт, котрі науку намагалися доповнювати індуктивною метафізикою, і боро- ЛИся як з матеріалізмом, так і з ідеалізмом. Її союзником був також критич- реалізм, який у той час почав розвиватися і поза католицькими сферами, якщо якийсь складник схоластики був зараз “на часі”, то це був складник еМпіричний, введений Томою. Нова схоластика могла звертатися до нього, а ТаКож до монізму, для якого основним актом пізнання є intellectus singularium, 110 universalium, а всіляке загальне пізнання є вторинним. Ці відношення РаДйкально змінились у XX ст.
Друга фаза неосхоластики припала вже на період відходу від сцієнтизму Та часткового повернення до метафізики. У цей період на часі вже був погляд, метафізика можлива і що самостійно, незалежно від спеціальних наук, Мо*е досягати істини, а також що людський інтелект здатний безпосередньо с*°Плювати загальні істини та сутність речей.
Ситуація неосхоластики радикально змінилась: вона вже не була відособленою у своїх принципових тезах, бо мала союзників, і не була змушеною укладати угоди й пом’якшувати свої тези. Могла відійти від молінізму до Дьщ крайнього погляду, роблячи знову ставку на intellectus universalium, а не Slngularium.
ЗВ’ЯЗКИ НЕОСХОЛАСТИКИ ІЗ СУЧАСНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ. 1 При
і^Дним її союзником, з певної точки зору, був Берґсон у Франції. Він найбіль- е спричинився до того, що ставлення до метафізики у XX ст. зазнало зміни, значення конкретних наук у філософській думці впало, а самої філософії Росло. Берґсоніанство мало два аспекти: було критикою абсолютної філософії
Фі
водночас само було абсолютною філософією. Воно знайшло відгук як у
Яософії модернізму, засудженій Церквою, так і у філософії, яку Церква 3Навала. Під його впливом виник так званий “молодший томізм”, головно з
295
ініціативи домініканців, о. Сертіянжа та о. Ґаріґу-Ляґранжа. Разом із БерґсоноМ» “молодший томізм” визнавав динамічну природу буття, а також примат метаф1 зики перед конкретними науками: вона є від них незалежною, бо вникає ) сутність речей безпосередньою інтуїцією. Учнями Берґсона були також і видатні філософи католицької Франції: Ж. Шевальє з Ґренобля і Ж. МарітеН 3 Католицького Інституту в Парижі. Марітен зрештою пізніше відійшов від берг соніанства.
2. У Німеччині неосхоластика користала з феноменології, зокрема у т0^ вигляді, якого їй надав Шелер. Тут неосхоластика висловлювалась за мета фізику, інтуїцію, апріоризм. Її вплив спричинився до посилення у схоласти^1 авґустиніанських елементів і до виникнення гасла: авґустиніанство np°TfI томізму. Емпіричні елементи схоластики, такі цінні для XIX ст., тепер Деіц0 втратили свою привабливість і зійшли на другий план.
3. Неосхоластика наблизилась навіть до кантіанства. Це було можЛйвЄ завдяки тому, що одночасно й він наблизився до неї. Тепер щораз частії*^ кантіанці почали представляти Канта як метафізика та реаліста: завдяки цьо^) стало можливим порозуміння зі схоластикою. І деякі її представники, яЬ бельгійський єзуїт Ж. Марешаль, закликали до союзу з кантіанством.
4. Коли в Італії запанувало неогеґельянство, італійські католики виступи^1 з ініціативою наближення до нього, перейняття деяких його складників. СуД1* ли, що, напр., діалектичне розуміння розвитку придатне до включення неосхоластичну систему. У тому сенсі о. Джемеллі закликав 1912 р. до “н°001 орієнтації християнської філософіГ.
5. Коли в Польщі розвинулася математична логіка, польські католинь*0 філософи схопилися за думку, аби застосувати її в неосхоластиці, яку хотія*1 таким шляхом уточнити й модернізувати. Ця ініціатива, одна з важливіших історії нової схоластики, походила передусім від о. Салямухи.
6. Рисою томізму було, що дивився на речі sub specie aetemiy що біль^ цікавився їх незмінною сутністю, ніж їх історичними долями. Проте і в ТОМ) наблизився до сучасної думки. 1931 року о. Константа Міхальський у рект°Р ській промові підкреслив, що боротьба “історизму” та “аісторизму” є боротьбо*0 двох світоглядів, котра точиться в наших часах, і — став на бік історизМУ ^
7. У Франції Е. Муньє та група філософів, зосереджена навколо часопИ < “Esprit”, радикальна в соціальних судженнях, вважала можливим і бажано зближення християнської філософії та марксизму. Попри великі розбіжності, ^ їх розділяють, реалізм, проте, становить певну об’єднувальну щодо них лаіШУ'
І врешті: немає, принаймні у сучасній філософії, напрямку, котрий би як неосхоластика, засимілював, включив у свою систему стільки думок різних течій філософії та науки.
ВПЛИВ НЕОСХОЛАСТИКИ не обмежився католицькими сферами: в°н викликала зацікавлення та доброзичливий відгук і поза ними. Не лише Яе° схоластика наблизилась до Берґсона та Шелера, але й Берґсон і Ше,/І наблизилися до неї.
В Америці 1929 р. було розроблено анкету із запитанням, які є при1*
296
Цього. Відповідаючи на нього, Сантаяна — сам, зрештою, далекий від ідей та Цілей неосхоластики — витлумачив справу таким способом: 1) “Сухість” схоластики та цілковита відсутність у ній риторики й упередження відповідає Устроям багатьох сучасників, змучених філософською романтикою. 2) Сталість 1 ясність її термінології є відпочинком після “вавілонської вежі” філософської Мови Нового Часу. 3) Конкретні науки в наш час втратили частину свого Авторитету, бо їхні основи виявилися темними й сумнівними, а через те Одкрилось місце для такої філософії, якої вимагала схоластика. 4) У філо- с°фії Англії та Америки прийшов час повороту до реалізму, що його завжди пРоповідувала неосхоластика. 5) Багато сучасних учених, особливо біологів, ^вернулось до Арістотеля, з яким була зв'язана схоластика. Сантаяна, однак, застерігав, що схоластична філософія, навіть ^ у своєму новому вигляді, відпо- віДає людині Нового Часу лише частково. Її теми далекі від людини: вона Цікавиться передусім тим, що вічне, а сучасна людина тим, що змінне, історичне. Вона хоче знати, як витворилися і до чого прямують відношення, в я^их живе, а схоластика має характер абсолютний, позачасовий, її програмі ^Рякуе еволюції та революції.
ТЕЯР ДЕ ШАРДЕН. ГГєр Теяр де Шарден (1881-1955), французький ЄзУїт, видатний геолог і палеонтолог, котрий значну частину життя провів у ^слідженнях в Азії та Африці, завершив ці дослідження філософською кондицією. Це була християнська концепція, але не схоластична. Інспірована Ге°логією та палеонтологією, а отже історично-природничими науками, вона бралася на ідею еволюції. “В нашому світі, — писав Теяр, — все нарощується, перебуває у безперервному становленні і зростає в почергових Фазах”. Судив, що речі, в яких бачимо найглибші протилежності світу, є лише Єтагіами еволюції. Вона спричинила, що світ радикально змінився спершу, коли ^ Ньому з’явилося життя, а вдруге — коли з’явилася людина, а з нею свідо- МІСТЬ. Від того моменту еволюція змінила свою природу, стала свідомою рВ°ліоцією, яка користується суспільною та моральною свободою й вибором. Відомість людини зробила останню відповідальною за дальший перебіг еволю- 1- Тому людина не повинна зрікатися світу, а має співдіяти з Богом у його °сКоналенні. Така концепція усувала з погляду на світ всі дуалізми, зближу- ^А Дух і матерію, індивіда та суспільство, навіть Бога і світ.
Обдумана Теяром у міжвоєнні роки концепція після II світової війни Римала великий розголос, знайшла багато прихильників, але стала також Рсдметом суворої критики. Вона все вибудовувала наново, не використовуючи ^Няттєвого апарату, створеного протягом століть християнськими філософами. ^А, відтак, переваги й вади нових починань.
МАРБУРЗЬКА ШКОЛА ТА її ІДЕАЛІЗМ
Марбурзька школа була спершу табором кантіанців. Її зачинателя Когена Щтіанець Лянґе вибрав собі як наступника на кафедрі. І до 60 року життя Ген видавав тільки книжки про Канта. Однак поступово перейшов до
297
власної концепції, а саме до вкрай раціоналістичного ідеалізму, у переконай^ зрештою, що розвиває Канта згідно з його найглибшими інтенціями. За ййй пішов Наторп, також професор філософії в Марбурзі, а за ними двома — “марбурзька школа”.
ПОПЕРЕДНИКИ. Коген і Наторп хотіли йти шляхом Канта, але тако# шляхом Платона, твердячи, що це той самий шлях. Канта інтерпретували дусі Платона, а Платона — в дусі Канта, так що між поглядами цих Дв°* мислителів не залишилось майже ніякої різниці. І сконструювали таког° Платона й такого Канта, які філософам досі й не снилися. Свою власйУ генеалогію подавали так: Парменід, Платон, Декарт, Ляйбніц, Кант. Вважай11, що філософія всіх цих мислителів була в принципі ідентичною. Власті^ найбільше їм відповідав Парменід. Платон і Кант також, але у специфічної розумінні. А вже у Ляйбніца та Декарта бачили повний вихід із колії. Кр^1 цієї великої лінії бачили лише помилки. Бачили їх по обидва боки цієї лій11’ як в емпіризмі, так і в метафізиці. Засуджували також тих післякантівсьйй* ідеалістів за те, що були метафізиками, хоча по суті справи самі гіройїйй11 подібну еволюцію.
ЗАЧИНАТЕЛІ. Гермаи Коген (1842—1918) викладав у Марбурзі філософ11^ протягом 40 літ (1872—1912). У філософії відрізняв три частини: теор1 пізнання (тобто логіку), етику та естетику. Займаючись початково виклЮ4*^ Кантом, оприлюднив про нього, за цим поділом, три книжки: «Kants Theo1 der Erfahrung» (1871), 2 вид. значно змінене (1885), «Kants Begründung *. Ethik» (1877), «Kants Begründung der Ästhetik» (1885). А потім — уже в ^ віці — ті самі три розділи опрацював по-своєму: «Logik der reinen Erkenntnis^ (1902), «Ethik der reinen Willens» (1904), «Ästhetik des reinen Gefühls» (1^1 Оригінальність і високий стиль думки поєднував із непоступливістю та 6^ оглядністю. Свою філософію, мало релігійну за змістом, трактував як релігій11* місію. З роками щораз більше писав і говорив у стилі пророків, виражаю^ . у туманний і загадковий спосіб. У пізнішому віці, майже зовсім глу*иі1 незрячий, уперто розвивав свою філософію, не дбаючи про зв’язки із види*1
ЦТ01()’
та чуваним світом.
Пауль Наторп (1854—1924), філософ і класичний філолог за осві'1 викладав філософію в Марбурзі з 1885 р. Спершу учень позитивіста ^aaf0 потім повністю приєднався до поглядів Когена. Надав їм яснішого і простій1 ^ стилю викладу, не чинячи їх зрештою яснішими за змістом. На противагу Д безоглядного та непримиренного Когена, який засуджував усю сучасну Ф17 j Софію і жив у цілковитому відособленні, намагався знайти пов’язаний
сучасними течіями філософії та результатами науки, щоб зінтерпретувати 1*
дусі марбурзької школи. Так він зробив зокрема з теорією природознавстві
(*
«Grundlagen der exakten Wissenschaften», 1910) і з психологією («Allgenîelî„ Psychologie», I, 1912). Багато займався історією: розвиваючи задум Когена, Д однаково оригінальну, як і поборювану інтерпретацію платонівської науки 1
ідеї (в книжці «Platos Ideenlehre», 1903). Працював також над етичними про1 298
16$
ГЕРМАН КОГЕН
мами, надаючи їм суспільного і виховного забарвлення («Sozialpädagogik»’ 1899). Ерудицією, працьовитістю, педантичною систематичністю доповнював великі нариси філософії Когена. В політиці, так само як той, був прихили ником соціалізму, але обидва як кантіанці та вороги матеріалізму з ученням Маркса солідаризувалися тільки в суспільних питаннях, а не у філософськи*-
ПОГЛЯДИ. 1. Кантіанство. Основні думки кантіанства можна подати У трьох пунктах: 1) пізнання виростає з двох коренів, з чуттів і думки; обидва необхідні, взаємодоповнюються та контролюються (всупереч як емпіризмові що недооцінював думку, так і раціоналізмові, що недооцінював чуття); 2) думка вводить у пізнання чинник усезагальності, але також суб’єктивності; ^ внаслідок цього пізнаємо лише явища (всупереч метафізикам), але поза явиша ми існує непізнаване буття (всупереч суб’єктивним ідеалістам).
Це було кантіанство, принаймні його вважали таким у добі його найбіль шого розквіту в XIX віці. Марбурзька школа від цього почала, але потім У всіх пунктах відійшла, твердячи, що кантіанство треба або інакше розуміти або видозмінити.
2. Раціоналізм проти емпіризму. Філософів усіх часів чи не найбільш6 розділяє те, в чому вони бачать достовірність: одні вірять тільки фактам, ДрУГІ тільки почуттю необхідності. Перші створили емпіризм, другі — раціоналізм Особливу позицію займав Кант: не довіряв ані самим фактам, ані самому почуттю необхідності, зате довіряв їм, коли поєднуються між собою. Це ДаЛ° початок його особливій “критичній” філософії. Натомість засновники марбуР зької школи до фактів не мали жодної довіри, оскільки факти знаємо тіль^ через чуттєві дані, котрі є лише суб’єктивними реакціями і не дають жоД^°1 підстави для об’єктивного знання.
При такій орієнтації засновники марбурзької школи мусили бути против никами емпіризму. Дані чуттів не лише не є джерелом пізнання (як *°чЄ емпіризм), але нічим не спричинюються до пізнання, не мають для ньоґ° жодного значення. Значення мають єдино чуттєві необхідності. Ними виключи0 й керується точна наука, не зберігаючи нічого з чуттєвих даних. В емпіри3^1 марбурзька школа бачила найбільшу з помилок, а його ініціаторів — Локка Юма — звинуватила в тому, що занапастили філософію.
Марбурзька школа поборювала також арістотелізм через те, що за оснеЗ;
аЛе
\Р1
бере чуттєві дані. Не тільки не вважала Арістотеля великим філософом, мала його за шкідливого відступника, котрий зрадив Платона і на довгі в запровадив філософію на хибний шлях.
Мало того, школа, властиво, закинула кантіанство, в кожному разі “npaß°r( вірне” кантіанство з його двома джерелами пізнання, оскільки визнавала
ТІЛЬ^1
\Ф
одне. Згідно з кантіанством, думка давала пізнанню форму, а чуття матер Тимчасом для марбурзької школи пізнання було виключно справою ДУМЇ( ’ отож думка мусить надавати пізнанню матеріал, оскільки чуттєві дані, виП^ кові та суб’єктивні, інформують нас хіба про нас самих, але не про cßl1 Думка отримує від чуттів тільки подразники, але не матеріал. Вона діє ^ впливом цих подразників, але своє знання про предмети мусить сконструюй
300
ПАУЛЬ НАТОРП
сама. Це було вже не кантіанство, а чистий раціоналізм. Переконання пр° виключність і самодостатність думки було ближчим до Фіхте й Геґеля, ні# до Канта.
Марбурзька школа, захищаючи виключність думки та розуму, боролася а# на два фронти. Поборювала не тільки погляд, що пізнання, якщо можна так сказати, є нижче від розуму, але також що пізнання вище від розуму. Інакше кажучи, боролася не тільки з емпіризмом, але також із містицизмом, в якому бачила погляд без жодних підстав, чисте непорозуміння. А до містицизму зараховувала також інтуїтивізм.
3. Апріоризм проти психологізму. Кант твердив, що суб’єкт пізнаючи накидає предметам свої власні форми. Тому знаходить ці форми у всіх преД' метах; вони повсюдні, але тільки суб’єктивні. Вони вроджені для розуму» інтелект містить їх у собі. Можна зробити висновок, що якби наш інтелект був збудований інакше, то й ці форми були б іншими. Тому очевидно, що не є форми нашої психіки і їх слід розуміти психологічно.
Так принаймні інтерпретували Канта кантіанці. Натомість Коген покину8 цю психологічну інтерпретацію. Він інтерпретував так: апріорні форми пізнай' ня, котрі відзначив Кант, не є формами психіки, не є вроджені, інтелект не містить їх у собі, вони не є залежні від будови нашого інтелекту. Це радШе форми, якими кожен суб’єкт, кожен інтелект мусить послуговуватись, якШ° має пізнавати предмети. Без них пізнання предмету було б неможливим, вонй виникають, коли суб’єкт уявляє собі предмет, і не були б іншими, коли 0 людський інтелект був збудований інакше. Бо інтелект пізнає лише тоді, колй може на це спромогтись. Якщо не може спромогтись, то не може нічого пізнати.
Коген визнавав, що Кант послідовно не дотримався цього розуміння своШ теорії, але воно було його глибшою інтенцією, в кожному разі його властивий філософським здобутком. І якщо сьогоднішня філософія має користати 3 Канта, то мусить його розуміти саме так, усупереч першим неокантіанцям, як1 його розуміли психологічно.
Ця інтерпретація мала далекосяжні наслідки, а саме відбирала у філософ11 Канта її суб’єктивні, релятивістські, антропоморфні риси: те, що людський інтелект трактує явища у певних категоріях, напр., кількості чи причинності» загалом не означає, що забарвлює їх по-своєму. Зовсім навпаки: ці категор11 як необхідні умови пізнання предметів є якнайбільш предметними. ТоМУ марбурзька школа заперечувала суб'єктивізм.
4. Трансцендентальний метод проти спекулятивного. Виникає питання, ^ встановити ці апріорні форми пізнання. Раз вони не є формами психіки, т° цього не можна зробити психологічно. Психологічне спостереження тут Яе допоможе. І марбурзька школа поборювала психологізм.
Але так само не можна, як це робили Фіхте та Геґель, виводити 1* апріоргю, тому що то вже спекулятивний метод без зв’язку з дійсністю. ^ якщо йдеться про предметне пізнання, то треба звернутися до дійсності. ^ це зробити? РІе через чуттєві сприйняття, оскільки вони інформують нас про нашу власну реакцію, а не про дійсність. То що ж інформує нас про не1*
302
сформує наука, а саме точна наука. Вона елімінує чуттєві дані і все те, що є об’єктивною реакцією суб’єкта, залишаючи те, що у досвіді є предметним.
Тут школа залишилась вірною Кантові. Бо істотною рисою кантіанства Уло, що філософія мусить спиратися на науку, черпати свої узагальнення з їіеі* Кант говорив, що метод філософії мусить бути “трансцендентальним”, і ^арбурзька школа зробила на цьому найбільший наголос. Розуміли це так, філософія звертається до “факту науки” і встановлює, якими є необхідні Ум°ви цЬ0Г0 факту. Це і тільки це є її завданням і способом поступування.
Тут марбурзька школа, що, зрештою, йшла власним шляхом, збігалася з ІНШими напрямками сучасної думки: спільним для них було звертання до Конкретних наук. Так само поступали не тільки ранні кантіанці, але також позитивісти та нові матеріалісти. Однак при всіх подібностях між ними були принципові відмінності, а саме: марбурзька школа зверталася не до всіх наук, а ^льки до тих, котрі вважала найдосконалішими — до математики та математичного природознавства, оскільки інші науки не позбулися повсякденного, Суттєвого, суб’єктивного бачення світу. Результати цього обмеження не могли Не виявитися: школа зверталася до абстрактних наук і витворила абстрактну Картину світу, зовсім відмінну від тої, яку витворили “сцієнтисти”, хоча ті Так само зверталися до конкретних наук.
5. Опозиція проти дуалізму явищ і речей. Ствердивши, що пізнання має Об’єктивні складники, Кант приймав, що пізнаємо єдино явища, а не речі Самі в собі, однак не виявляв сумніву в тому, що речі в собі існують. У п°Всякденній свідомості прізвище Канта з жодним іншим поняттям не сгіле- л°ся так сильно, як із поняттям “речі в собі”. Проте вже ранні кантіанці, на Чолі з Лянґе, мали сумніви щодо цього поняття. Звертаючись до деяких вловів Канта, говорили, що це тільки “граничне поняття” (Grenzbegriff). Це °3Начає, що воно становить тільки ідеальну границю наших зусиль, аби окрес- явища, тому не протистоїть явищам, а є властиво ідентичне з явищами, Нашим горизонтом, а не чимось недостовірним поза ним.
Коген пішов у цьому напрямку: найперше інтерпретував поняття речі в С°бі як граничне поняття, а потім його цілковито відкинув, у переконанні, може викликати тільки непорозуміння, витворюючи ілюзію якоїсь двоїс- Т°Сті явищ і речей, котрої насправді немає. Твердив також, що Кант взагалі- Т° Не надавав цьому поняттю ваги, що воно було не його ідеєю, а залишком Їхньої метафізики, від якої він не вмів цілковито визволитись. Це мусять Робити його наступники. І марбурзька школа поборювала дуалізм речей і ЛвИщ, трактувала світ моністично. А що твердження про речі в собі ототож- °Вала з метафізикою, то поборювала й метафізику.
Ідеалізм проти матеріалізму. Якщо в дійсності немає речей у собі, то Ній немає нічого, що б виходило за межі свідомості. І немає підстав, аби РеДМети протиставляти суб’єктові.
Протиставлення суб’єкту й предмету, — писав Коген, — кульгає: воно є лИщком схоластики. Немає предмету інакше як через суб’єкт. Якщо так, то РеДМет має ту ж природу, що й суб’єкт, відтак не протистоїть думці, а Стйться у її рамках”. Наслідком цього був ідеалізм: марбурзька школа мала
303
його за основну тезу, тому поборювала передусім матеріалізм. Вважала, оі0 може послатися тут на нову фізику, котра розбила традиційне розуміння матерії. “Ідеалізм проник у нову фізику, — писав Ko ген. — Теорії електрики судилося здійснити найбільший переворот у розумінні матерії і через перетвО' рення її в силу довести до перемоги ідеалізму”.
Школа поборювала не тільки матеріалізм, але всілякий реалізм, що при' ймає, буцімто речі існують поза думкою, ніби є виключно “даними”. « думки мають їх тільки охопити. Думка володіє своїми сталими формами, котрий уживає, аби за їх допомогою схопити явища. В Марбурзі говорили, що пер' тим, хто це зрозумів, був Платон і що його “ідеї” не були нічим іншим, яК тільки такими формами інтелекту. Явища є самі по собі чимось неокреслений і суб’єктивним. В науці від них залишається тільки те, що думка мо^е схопити.
Свій ідеалізм школа не трактувала як суб’єктивний: форми мислення нЄ пов’язані з індивідуальним Я. Вони є власне повсюдні, безособові. І шк°л3 поборювала беркліївський суб’єктивний ідеалізм не менш рішуче, ніж матеріалізм
7. Реляціонізм проти субстанціалізму. Наука, згідно з поглядами марбуР' зької школи, діє в той спосіб, що встановлює відношення між явищами* Істинне, тобто наукове пізнання є тільки пізнанням відношень. Вони кран*е знані, більш окреслені, ніж речі, між якими виникають. Хімія краще знає тЄ’ в яких пропорціях сполучаються тіла, ніж те, якою є природа сполучувані тіл. Фізика знає рухи, не знаючи властиво, що рухається. Звичний поглЯД говорить, що первинними є речі (субстанції), а відношення (зв’язки) — вторі ні, залежні від субстанцій. Марбурзька школа обернула цей погляд: для думі первинними є власне відношення, а речі вторинними. Наука знає тільки і* відношення до інших речей. Цей погляд можна назвати реляціонізмоМ
на
бо
противагу до натурального субстЯнціалізму. Реляціонізм не є релятивізмом про зв’язки маємо знання, котре є не релятивним, а безумовним.
Емпіристи приймають, що за допомогою сприйнять пізнаємо факти, і не підставою всього нашого знання. Це — ілюзія: факти пізнаємо лише тоді, коЛя схопили їх думкою, коли встановили їх відношення до інших фактів, сприйнятий факт ще не є фактом пізнаним: він є, як постійно повторював3 марбурзька школа, тільки '“невідомим”, тільки іксом. Не є даний думці, а заданий. Напевне, усталення фактів є метою науки, але безпосередньо вловИ^ їх вона не може. Єдине, що може зробити, — тільки будувати логічні коНсТ рукції, котрі б їм відповідали. Факти є тільки проблемами, а мисленН^1 конструкції їх розв’язками. Конструкції ж завжди гіпотетичні, ніколи не остаточними. Тому пізнання не має і не може мати кінця. Наука ніколи не закінченою, готовою. Вона у вічному становленні, вічному fieri. У ній говорив Наторп, “дорога є всім, а мета нічим”.
8. Система філософії. Ідеалістична позиція марбурзької школи спричин те, що теорія пізнання була для неї одночасно теорією буття, оскільки не^£ іншого буття, ніж пізнаване, та іншого пізнання, ніж пізнання буття. Ця теоР*| пізнання й буття становила першу частину марбурзької системи філософі1* називали логікою, для зазначення, що вона є цариною логосу, тобто розу^’
304
0
*°Ча з логікою як у традиційному, так і новому розумінні, якого їй надало століття, мала небагато спільного.
Крім того система філософії в марбурзькій школі охоплювала ще дві істини: етику та естетику. Етика була тут автономною, ідеалістичною, апріор- Ноі°, ворожою до всілякого натуралізму, утилітаризму, еволюціонізму. Ставила Цілі абсолютні, але не трансцендентні, за своїм змістом була гуманітарною та ^спільною. Вже не містила таких крайніх і бентежних ідей, як марбурзька *0гіка. До етики школа включала філософію права та соціальну філософію, а <ак°Ж філософію релігії, у переконанні, що в релігії моральний чинник має сУттєву позитивну цінність, а все інше є мітом. На естетику школа робила днілий акцент.
Натомість включала в систему філософії ще психологію, а Наторп розвинув ^УЖе специфічний погляд на цю науку. Був він оберненням звичного погляду, вона є першою з наук, котра безпосередньо описує стани свідомості, і е^иною, що має безпосередній характер, бо всі інші мусять послуговуватись ^сленнєвою конструкцією. Тимчасом Наторп судив, що стани свідомості 03агалі описати, схопити поняттєво не можна. Це можна зробити єдино стосов- Іі0 До предметів, до об’єктивних відношень, до того, що становить логічне, Єтйчне чи естетичне знання. Але через те, що це знання є твором свідомості, в°Но дає нам також опосередковано інформацію про неї: що свідомість мусить 0їс°Плювати такі, а не інші здатності, потрібні для того, щоб дати логіку, етику, Єстетику. В цьому випадку методом психології є не безпосереднє спостереження свідомості, а її реконструкція на основі її витворів. Тому вона є не . Р^ою наукою, а власне кінцевою. Мислячий суб’єкт скерований на предмети ЧеРез це тільки вторинно може охопити самого себе через обернення напрям- У Мислення. У психології XX віку ця концепція марбурзької школи не була лКом відособленою: деякі течії хоч не поділяли її висновку про реконструк- g ^ййй характер психології, натомість поділяли її постулат про неможливість ^Посереднього охоплення явищ свідомості.
б зіставлення. Раціоналістичний ідеалізм був найзагальнішою тезою мар- Урзької філософії. З ним поєднувався програмний зв’язок пізнання з мастикою та з математичним природознавством і заперечення пізнавальної ННості чуттєвого досвіду. Ніхто ніколи у філософії не відходив далі від ^Родної, чуттєвої картини світу, а з великих філософів хіба Парменід і Стон відійшли настільки ж далеко. Марбурзька школа почала від Канта, т е пізніше наблизилася до післякантівських ідеалістів. І відійшла від усіх 1и, пов’язаних з емпіризмом. Однак і з ними ділила певні риси сучасної Си: монізм, реляціонізм, переконання у вічній незавершеності знання.
ц Вплив. Коген почав свою діяльність бл. 1870 року, а Наторп — бл. 1880. ф^али як кантіанці, але ще перед кінцем століття виступили з власного ф^°Софією і витворили окрему школу. З неї вийшли К. Форлендер, історик ^0с°фії та діяч соціалізму в добі ревізіонізму, К. Ласвіц, літератор та історик Мізму, Р. Штамлер, філософ права. Проте школа розрослась і стала відомою
305
лише на початку XX віку. Тоді Коген оприлюднив свою систему, Наторп свої книжки про Платона та про психологію, з їх провокаційними тезами- Тепер школа дала двох молодших мислителів, котрі стали незаперечним^ величинами німецької філософії цього століття: Е. Кассірера і М. Гартмана. 1908 р. Коген і Наторп почали видавати «Philosophische Arbeiten» для ро^т’ що виходили з їх школи. Школа мала від початку незрівнянно більше супр0 тивників, ніж прихильників, зате вони були їй цілковито відданими. Марбурґа протягом деякого часу тягнулись на студії не лише німці, але 11 іноземці, особливо американці, росіяни та іспанці.
Натомість після І світової війни наступив раптовий кінець школи. КогеН помер, його кафедру зайняв представник іншого напрямку. Гартман відійи106 від школи, наблизившись до феноменології. Кассірер перейшов на терен істор11; подібно Г. Геймсоет та інші колишні члени школи, нових же не було ^ раптово школа минулася без сліду. Її крайність і незвичність якийсь час притягали, але потім, навпаки, розчарували.
ОСТАННЄ ПОКОЛІННЯ ШКОЛИ. Найвидатнішим його представником' був Ернст Кассірер (1874—1945). Він був головно істориком, але історичним"' роботами намагався підтримувати тези школи. Зокрема тезі про апріористсьК"11 і синтетичний характер пізнання надав історичного підґрунтя в тритоМ"1" праці «Das Erkenntnispmblem» — найобширнішій історії теорії пізнання Нов°г° Часу, яка досі була написана. Студіював у Марбурзі, був доцентом у Берлін
професором у Гамбурзі. В добі націонал-соціалізму змушений був тікати
Німеччини, спочатку до Швеції, потім до Сполучених Штатів, де закінчив
СВ 0е
життя. Був великим філософським ерудитом цього покоління. У галузі ІСТОр1 філософії був світовим авторитетом: повсюдне визнання, яким користувавсь
належ3"'
контрастувало з такою ж повсюдною недовірою щодо школи, до якої
н"я
Одним із провідних мотивів його філософії була природна для кантіаі боротьба з субстанціальним трактуванням світу та інтелекту. Судив, що п°"я1«г тя субстанції мусить бути замінене поняттям функції. В книжці «Substanzbeé 1 und, Funktionsbegriff» (1907) згромадив величезний матеріал для показу, наука й філософія віддавна ідуть у цьому напрямі;
Трансцендентальний метод, застосовуваний кантіанцями до науки, Кассф почав у пізніших роках життя застосовувати до мистецтва, моралі, релігії, мі мови. Все це ідеальні світи, що їх людина будує у спосіб, аналогічний того, яким будує науку. Може їх зводити завдяки тому, що має здатні" виражати, об’єктивізувати, символізувати власні пережиття: то для неї “сиМв° лічні форми”, а сама вона є animal symbolicum. У цих формах, людина B,iCjl°ß лює свою природу. їх дослідженню Кассірер присвятив 3-томну «Philosopf der symbolischen Formen» (1923—1929). І повернувся до них у своїй останн вже англомовній, роботі «An Essay on Man» (1944), про яку було сказано, це останній документ марбурзької школи.
306
КРОЧЕ І НОВИН ІДЕАЛІЗМ
Хвиля ідеалістичної філософії, що прокотилася Німеччиною на початку **Х ст., потягнула за собою другу хвилю в англосаксонських країнах, а також тРетю в Італії. У XX ст. давно минула хвиля німецька, минула й англійська, Зате італійська сягла апогею. Італійський ідеалізм мав ряд особливих рис, яких йому надав його найвидатніший представник — Кроче.
ОСЕРЕДКИ ІДЕАЛІЗМУ. У першій фазі філософії XX віку більш акту- ^ьною доктриною був реалізм, однак ідеалізм теж не залишався без прихильників. В Англії Вод, Бредлі, Мак-Таґґарт були вже дійсно немолоді і без Послідовників, але ще писали. Подібно й Ройс в Америці. В Німеччині ідеалізм Повернувся: не тільки в марбурзькій школі, але також у баденській узагалі 0иМагали повернення на позицію Фіхте. Так само у Німеччині, після стількох Років скрайнього засудження, несподівано почали з’являтися прихильники Єґеля. Особливо ідеалістична течія опанувала теорію гуманітарних наук; про ми вже говорили. Але основний осередок ідеалізму виник тепер в Італії.
ПОПЕРЕДНИКИ. До Італії гегельянство проникло у середині XIX ст. і |_РИвало там, коли в Німеччині його вплив уже закінчився. До нього звернувся ^Роче. У спеціальній книжці, виданій 1907 р., відділив те, “що живе і що ^ртве у філософії Геґеля”. Із гегельянства залишив його історизм, зате відки- "Ув інтелектуалізм. На перший план перед логікою висунув естетику. У цьому Иого попередниками були романтики, а сягаючи далі — Шефтсбері, а ще Далі — Платон. Для Кроче, як і для кожного ідеаліста, визначальним джерелом Платон, але він перейняв від нього інші мотиви, ніж Геґель: той перейняв Д°гічНі, він же естетичні.
Життя І ПРАЦІ. Бенедето Кроче (1866—1952) народився в Абруццо, 8Чився в Римі, був професором у Неаполі й там провів більшу частину свого ^Иття. Один із його дядьків був філософом, лідером італійських гегельянців, другий політиком, міністром. Кроче поєднав ролі обох. Спочатку вивчав ^Раво, потім перекинувся до історії і через неї дійшов до філософії. Першою *®ликою філософською роботою, котра швидко зробила його відомим, була сгпетика» 1902 р. Вона становила першу частину праці, яка під назвою * üosofia dello spirito» викладала систему його філософії. 1909 року видав Стйну II — «Логіку» і частину III — «Практична філософія, економіка і Єгпика»} а 1917 закінчив працю частиною IV — «Теорія та історія історіо- **афії». Займався не тільки філософією. В його багатій бібліографії (його 0°ти охоплюють бл. 25000 сторінок друку) філософські праці становлять т^1ть виразну меншість, найбільше-бо опублікував праць з історії культури літератури і з літературної критики. Цим питанням був присвячений також т с°пис “La Critica”, який він видавав разом із Джентіле з 1903 р. Завжди займався політикою і боровся за ліберальні ідеї. З 1922 р. був мініст- ^ Потім сенатором. У двадцятилітньому періоді панування фашизму належав
307
БЕНЕДЕТО КРОЧЕ
4° °позиції. Фашистський уряд залишив його як людину світової слави на проте обмежив йому спроможність діяння. Зате після падіння Муссоліні, 43 р., Кроче одразу увійшов як міністр до першого нефашистського кабінету.
Мав
У той час близько 80 років.
ПОГЛЯДИ. 1. Естетика — царина інтуїції. Кроче вважав, що дійсність у Св°їй основі є духовна, не матеріальна, й водночас був далеким від геґелів- Ськ°Г0 панлогізму. Разом із Геґелем трактував дійсність як історичний процес, ^ не вважав, що процес цей відбувається згідно з законами діалектики. Дійсність розумів як багатоформну: має стільки форм, скільки їх має духовне ^Иття. Природа є однією з її форм, мистецтво іншою, і не всіма цими юрмами керують логічні закони.
Духовне життя має дві основні форми: теоретичну та практичну. Теоре- ТїїЧНе ж життя має також дві форми, залежно від того, чи оперує інтуїцією, інтелектом. Кожна з цих двох форм духовного життя має інше значення: 3гідно з Кроче, царина інтуїції є первинною й основною.
Інтуїція — це здатність безпосередніх і конкретних уявлень. Те, що в них ВіДПовідає дійсності, вона трактує так само, як те, що є тільки нашим уявлен- ~~ подібно як дитина, яка не відрізняє історію від казки. Інтуїція оперує ^твореними уявленнями нарівні зі спостережними, ніколи не проводячи між ЯиМи виразної границі. Завжди має особистий характер, не хоче й не може °сягнути тих безособових результатів, до яких прагне інтелект. Зате вона є депресивною, тобто не тільки відтворює зовнішню дійсність, але водночас ^Ралсає переживання індивіда. Нею послуговується не тільки мислитель, але Мистець, і навіть передусім він. Інтуїція знаходить свій вияв у мистецтві та J°P4ocTi, і де б не з’явилася, там починається творчість і виникає мистецтво. ИтДі є просто людьми, котрі мають живішу від інших інтуїцію. І краса, а е істина, є провідною категорією інтуїції.
. ^ такому розумінні (подібно, але зовсім не ідентично, як у Берґсопа),
нтУїція не є вершиною інтелектуального життя, натомість є його початком і Отавою: це вона постачає інтелектові увесь матеріал, з неї виростає усе ЛьШе інтелектуальне життя.
Царина інтуїції — це також царина краси й естетики. І завдяки наданню ^еРШості інтуїції на першому плані філософії у Кроче опинилася й естетика. °На у його системі є першим розділом. Його естетика, інтуїтивна та ескпре- , Вна, претендує на філософську роль, на те, щоб становити першооснову І л°софії. Вже одне це наперед визначає особливий характер як естетики, так ВСІЄЇ філософії Кроче.
Інтуїція дає візію зовнішнього світу, і водночас є виявом внутрішнього ІТУ індивіда. В цьому її подвійна природа та подвійне значення. І цю Авійну природу інтуїція зберегла в естетиці Кроче, в його теорії краси та стецтва. В естетиці він навіть робив ще більший наголос на те, що в інтуїції ç ураженням, ніж на те, що в ній є візією. Говорив, що краса й мистецтво ^овою”, способом самовираження індивіда, а кожне самовираження є фор- g 10 мови. І парадоксально зараховував естетику до лінгвістики. Його естетика
не тільки інтуїтивізмом, але, також і передусім, експресіонізмом.
309
і не та
Естетика ця, яка бачила в мистецтві щось інше, ніж відтворення дійсно^1’ очевидно не відповідала реалістичному мистецтву, але в добі, коли пИсаВ Кроче, реалістичне мистецтво якраз не було актуальним, перестало бути т^1, чим було довгі віки. І тимчасово свою позицію втратила також реалістичні естетика, яка трактувала мистецтво як відтворення натури. Естетика Кр°чЄ відповідала не всім новим течіям мистецтва XX віку, зокрема не підході мистецтву конструктивістському, формістському, об’єктивному, абстрактному* Зате найбільше відповідала другій актуальній течії — експресіоністсько^) мистецтву, була власне його філософським виявом. Завдяки тому, що єднала^ з мистецькими прагненнями епохи, що була типово сучасною теорією, знайШ-71^ визнання та розголос, хоча була переповнена дивацтвами й парадоксами відповідала іншим прагненням сучасності, зокрема прагненню до точності ясності наукових теорій.
2. Логіка — царина інтелекту. Логіка становила в системі Кроче л^е другу частину. Вона займається творами інтелекту, як естетика — твора*111 інтуїції. Інтелект же відрізняється від інтуїції тим, що оперує загальним*1 поняттями, в той час як вона має одиничний характер, а також тим, ^0 розглядає явища з точки зору, котрої не знає інтуїція, а саме з точки зорУ істини й хиби. Але предметом інтелекту є ті самі одиничні явища, коїР1 схоплює інтуїція. Вона схоплює їх безпосередньо і передає інтелектові узагальнення. Тому інтуїція займає у пізнанні перше місце: це вона постача6 матеріал усьому пізнанню. Без неї витвори інтелекту — поняття й судження не були б можливі. Але коли інтуїція залишається індивідуальною, інтеле^ переходить до загальних понять, і коли вона тільки вибудовує уявлення, ^ відділяючи дійсність від фікції, він судить і відділяє те, що в уявленнях дійсністю та істиною, від того, що є фікцією та хибою.
Серед витворених інтелектом понять Кроче вирізняв ‘філософські”, до ЯХЯ% зараховував такі, як кількість, якість, існування, розвиток, краса, мета. З Ус^ понять ці є найзагальнішими, і незважаючи на це не втрачають конкретно^1' яку завдячують своєму зв’язку з інтуїцією. Вони є вершиною філософ11, подібно як уявлення інтуїції є її підставою.
пер*'
Зовсім не всі поняття є такими конкретними, як вони. Ними не є дусім поняття “наукові”, котрі Кроче протиставляв “філософським”: вонЯ
0
менш конкретними, хоча й менш загальними. До них він зараховував поняття природознавства, які стосуються тільки певних частин дійсності, т поняття математики, які до дійсності взагалі не стосуються, а тільки опосере^ ковано є придатними для її вимірювання. Ці поняття Кроче цінував меН^6’ ніж філософські, навіть вважав їх “псевдопоняттями”, судив, що їх абстра1^ ність забирає у них пізнавальну цінність, що вони є властиво тільки знар^ дями волі та діяння.
Наукові поняття були для нього лише конвенціями та знаряддями, цінність радше тільки для економії мислення: в цьому метафізик Кр° (подібно як деякі ідеалістичні англосаксонські метафізики) погоджувався противниками метафізики, такими як Мах, Авенаріус чи прагматисти. О0г принципова різниця полягала ось у чому: вони казали, що раз наукові поНЯТ
310
є конвенціональними, то тим більше є ними поняття філософські, він же ТВеРдив, що з конвенціональності наукових понять зовсім не випливає конвен- ^І0Нальність філософських.
Власне аби показати абсолютність інтуїції і чистих філософських понять, 'фоче тим більше наголошував на конвенціональності понять наукових. Аби ^казати значущість філософії, підкреслював обмежену пізнавальну цінність ВаУКи. Природничі й математичні теорії були для нього тільки заходами практичної природи, і лише філософія, яка оперує інтуїціями та чистими Поняттями, дає істинне знання. Незважаючи на значні розбіжності, які їх Р°3Діляли, був у цьому схожий на Берґсона. Ніколи протиставлення наук і Ч^Лософії не було радикальнішим. Наука не була для Кроче навіть зачатком чллософії, як для Геґеля. Адже філософія має зовсім іншу природу, ніж наука Hlltoro з науки використати не може. Ніколи опозиція проти позитивізму і Сцієнтизму не була настільки далекосяжною.
3. Економіка — царина корисності, етика — царина моралі. Другою ВеЛикою формою духовного життя було для Кроче життя практичне. Його ^°Лсна розглядати тільки на другому місці після життя теоретичного, бо практика передбачає теорію, без неї є неможлива. Передбачає знання, причому раково як інтуїтивне, так і поняттєве. Але сама не є вже справою знання.
справа волі. Подібно як теоретичне життя, так само й практичне розпаяться на дві великі частини: в одній служить корисності і становить царину Яноміки, в другій служить моралі і становить царину етики.
Економіка займає в практичному житті таке місце, як естетика в теоретичну» а етика таке, як у теоретичному логіка. Як у двох частинах теоретичного *Игтя протистоять елементи індивідуальні та всезагальні, так діється і в житті Фактичному, бо економіка прагне до індивідуальних цілей, а етика — до Загальних. І як дві частини теоретичного життя не дорівнюють одна другій, СТаНовлять ієрархію, так також і дві частини життя практичного: етика закла- ^ економіку і послуговується нею, так само як логіка естетикою, черпає з 1» але прагне до вищих цілей. Корисність без моралі можлива, але немає
Щц
Нків морально цінних, котрі не були б також корисними.
Ян.
4* Історія філософії. Кроче не дуже займався пошуками основ, обґрунту¬
єм ідеалізму: те, іцо дух є єдиним істинним буттям, для нього було власне
очевидною, яка не вимагає доведення. Натомість усі свої зусилля у розбудову своєї системи ідеалізму, своєї “філософії духу”, як її
СїїРавою Яав
Яивав. Розбудував її в чотирьох напрямках. Ці напрямки визначалися чотир- Провідними ідеями: краса, істина, корисність і моральність. Вони не є Р°Тилежностями і не є членами діалектичного процесу, як у Геґеля. Кожна : ^Ує над автономною цариною духовної дійсності. Однак творять поступ:
ТеЛект розвиває інтуїцію, етика — економіку, g Філософія охоплює всі ці царини. Глибиною та широтою своїх намірів вона ^Изька до релігії. Релігія є недосконалою, мітологічною філософією, філософія Ко°СіСоналює релігію. Обидві мають одне й те ж кінцеве завдання: створити Ÿ ^Чєпцію дійсності й життя, котра дасть задоволення інтелектові й серцю. °*ЦУ'То філософія може й повинна перебувати в зв’язку з релігією, так само
311
як не повинна перебувати в зв’язку з наукою. З цього погляду Кроче був У різкій протилежності до більшості сучасних йому течій.
Свого змісту філософія не черпає ані зі спостережень життя, ані з конкреТ них наук. Черпає його зі самої себе, зокрема з власної історії, адже в істор11 знаходить вираження уся дотеперішня діяльність розуму. Вірний з иь°г0 погляду учень Геґеля, Кроче був переконаний, що філософія висловлюєть^ лише в історії філософії і що уся істина не міститься у жодній окрему філософії, а тільки в історії філософії. Тому вона є вінцем усієї філософ11. Осягає шукану філософами повну й остаточну істину.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Ідеалізм Кроче займав серед ідеалістичних систем окреМЄ місце. Різнився навіть від Геґеля, хоч із нього починав і поділяв із нИ>і еволюційне розуміння буття. Всупереч Геґелеві, зміни буття неможливо охопив загальною формулою; всупереч Геґелеві, буття є одиничним і конкретний всупереч Геґелеві, найкраще його можна охопити інтуїцією, а не поняття*1 Історизм, конкретизм, інтуїтивізм, а крім цього експресіонізм і естетизм такими були властивості філософії Кроче, які робили з неї типову філософ1!0 XX віку. Були у цій філософії елементи позитивізму: з усіх ідеалізмів, йде ^ породили XIX і XX ст., цей був без сумніву найбільш позитивістсьКИ11, Наголошував факти — тільки й того, що більше естетичні, ніж природнИ41' Оригінальність філософії Кроче містилась в естетиці і полягала в отото^ пенні ТОГО, ЩО кожен СХИЛЬНИЙ розрізняти: ДЛЯ Кроче мистецтво було ІН'ГУ1 цією, інтуїція ліризмом, ліризм експресією, експресія красою. А ПО-ДрУґЄ’ полягала в тому, що на естетиці мало спиратись пізнання буття.
ґО10
КРИТИКА. Оригінальність Кроче була таким чином оплачена дор°]
часткову подібність. Не ко#аа
- 1 ґ\
ціною, а саме ототожненням того, що має тільки краса є мистецтвом, не кожна інтуїція експресією, не кожна експресія кра( і мистецтво є не тільки інтуїцією, але також формуванням матеріалу* ототожнення були можливі тільки внаслідок неточності вживаних Кроче нять. Так само тільки з двозначності понять могла виникнути його теза
с0$'
Ці
ПО'
Гір0
основну роль естетики для пізнання. Це правда, що джерелом пізнання конкретні сприйняття, але вони становлять лише одне із значень ін'ґУіи власне те, котре має найменше відношення до мистецтва.
КРОЧЕ ТА ДЖЕНТІЛЕ. Прізвища ці постійно зустрічаються поряд. СпРа^ ді, спершу вони працювали разом. Справді, обидва були представника італійського ідеалізму. Однак їхні погляди є різними, і тільки дуже шир0 j розуміння поняття “ідеалізм” дозволяє вмістити їх в одну групу мислителШ* не менш по-різному склалися їхні життєві долі та вплив, який вони справи
на долю філософії.
Джованні Джентіле (1875—1944) з 1903 р. протягом 40 літ був вплив°в ^ університетським професором. Основною його роботою була «Teoria generCt* dello spirito соте atto рию» (1916). Разом із Кроче видавав часопис “La Сгігіса„ а потім сам з 1920 по 1943 рік “Giornale Critico Della Filosofia Italia^
312
Політикою займався менше, ніж Кроче, але тут їхні дороги розійшлися: він став таким же прихильником фашизму, як Кроче його противником. Коли ^Роче був у неласці, той був усевладним міністром освіти та проводив фашисту реформу шкільництва. Цими реформами та теоретичними роботами зі сФери педагогіки філософія ідеалізму Джентіле безпосередньо впливала на палійське життя. У кризовий момент війни він був головою Великої Фашист- Ськ°ї Ради. Зате після перевороту, у той самий час, коли Кроче знову увійшов кабінету міністрів, Джентіле був застрелений на вулиці у Флоренції.
У поглядах Джентіле ще більш суттєву роль, ніж ідеалізм, відігравав Щалізм. Дух був для нього дійсністю, але тільки як акт, а не субстанція, снують єдино духовні акти, нічого більше: “немає духу поза його проявами”. КтУалізм з’являвся у багатьох європейських філософіях XX віку, але в жодній був такий радикальний, як у Джентіле. Цим Джентіле віддалявся також і Гегеля, хоча й звертався до нього і часто вважався гегельянцем.
Якщо дух є актом, то є процесом, не є нічим сталим, не є відразу тим, Може бути, а стає цим поступово. Це переконання вже відділяло ідеалізм ЦЖентіле від ідеалізму Платона з його вічними ідеями.
. Процесуальне, динамічне розуміння дійсності Джентіле стосував до науки V Всієї культури. Важливим для нього було саме мислення й творення, а не Результати. Важливими були проблеми, а не розв’язки. “Кожна книжка — Дорога, а не пункт призначення; вона хоче бути життям, а не смертю”.
Це
вПЛИВ. Кроче та Джентіле півстоліття працювали в ділянці філософії й д иДВа знайшли відгомін. Але це був різний відгомін. Кроче тільки писав, а Жентіле також і викладав, мав ближчий стосунок до молоді. Той отримав Єзрівнянно більшу славу за кордонами Італії, в Англії, у Німеччині, цей же Нищився філософом суто італійським. Кроче займався філософією лише Стково, а більше історією та літературою, завдяки чому впливав на загальну g ьтуру Італії, а у філософії головно на естетику. І хоча погляди Джентіле Ули менш оригінальні та нові, хоча писав він абстрактно й незрозуміло, однак більше впливав на філософію, принаймні на італійську.
Його динамічна теорія по суті спонукала до самостійного мислення і в. Них людей вела до різних результатів. Його учні опинилися на чолі дуже ДМінних напрямків італійської філософії. До них належать не тільки актуа- ‘. Ти Ф. Алмаєр чи Дж. Саітта, але також скептик У. Спіріто, для якого Иття — це невпинний пошук”, екзистенціалісти Н. Абаньяно чи К. Люпоріні, в яких воно є невпинною трансценденцією, переформовуванням самого себе, ^^Кож діалектичний матеріаліст А. Банфі, противник систем, який підкрес- Мат*аВ В*ЧНУ проблематичність філософії, Д. делла Вольпе, екзистенціаліст- ^1еРіаліст, який відмовляв суб’єктові в реальності поза актом. Свою залеж- Ца^ В*д Джентіле визнає як Дж. Калоджеро, так і А. Ґуццо, котрі пішли в ,РоРямку християнського спіритуалізму. Як би не різнилися між собою ці і^ВіДні представники італійської філософії останнього покоління, однак на
в°му з них залишила слід актуалістична, динамічна думка Джентіле.
313
МАРКСИЗМ-ЛЕНІНІЗМ
Поворотом у філософії XX століття було відновлення, розбудування 1 розповсюдження діалектичного матеріалізму. Це було справою Леніна. ВіД1^ діалектичний матеріалізм, створений Марксом і відновлений та розвинений Леніним, часто називають або, по-давньому, марксизмом, або ленінізмом, ’ точніше, марксизмом-ленінізмом.
МАРКСИЗМ У НІМЕЧЧИНІ. Діалектичний матеріалізм виник у столітті, але мав тоді тільки обмежену кількість прихильників. Мав їх власти00 лише в соціалістичній партії, та й у ній не завжди й не всі були йог° прихильниками, надто на зламі XIX і XX ст.: в той час у Німеччині в Д°^1 соціалізму з’явився сильний рух за опертя його ідеології на інших філософ ських основах. Впливові члени партії, як Е. Бернштайн, перейшли на 01 неокантіанства (й одночасно провідні неокантіанці, як Г. Коген і К. ФорлеІІ дер, увійшли до соціалістичної партії). Інші соціалісти, як Ф. Адлер, наблизь лися до позитивізму та емпіріокритицизму, до Маха й Авенаріуса. ТоД1 соціалістичних колах писали, що “Мах зробив для природничих наук те саМЄ) що Маркс для суспільних”. Дещо пізніше ще інші соціалісти, як 3. МаРКі перейшли до неогеґельянства. Соціаліст К. Каутський писав, що головно10 справою є звільнення пролетаріату, і не має значення, як це філософсЬ^ обґрунтовується: матеріалістично, по-кантівськи, по-християнськи чи як хТЦ хоче. Суть марксизму бачив не у філософській, а суспільній доктрині, ПР яку висловлював судження, що її можна погодити з різними філософіями*
ВИНИКНЕННЯ МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ. Проте в тому таки ^
коли німці відходили від марксизму, виник його новий осередок у Роси-
№
мало переломне значення для його історії.
1. Одним із перших в Росії теоретиків марксизму був Г. В. ПлеХйії (1856—1918), а однією з перших книжок цього напрямку його праця питання про розвиток моністичного погляду на історію» (1895). У ній 3 виступив проти панівних тоді у Росії течій: ідеалізму та позитивізму. OflP учення Маркса він не утримав в цілості та чистоті, а ввів чужі йому мотИ Діялося це ще в XIX віці.
2. А на зламі XIX і XX ст., у період II Інтернаціоналу, серед російсь] соціалістів з’явився той самий рух, що й серед німецьких; вони не відступали від чистого матеріалізму Маркса, але геть поривали з ним. замінити його позитивізмом. Головним речником цього напрямку був А. Б°ґ/
ГСЬ***
Л^[
нов (1873—1928), один із вождів більшовицької фракції в 1904—1907 Р°к .
Свою позицію, що була модифікацією теорії Маха й Авенаріуса, назвав
ріомонізмом”. На його підґрунті розвинув загальну теорію організації, ^ назвав “тектологією” (з 1913 р.). Марксизмові закидав, що той зберіг Р гегельянства і внаслідок цього залишився метафізикою. Сам перейшов . позицію суб’єктивістську, діаметрально протилежну марксистській. У розу^1 É природи прийняв механістичний погляд, у переконанні, що до нього сХВ
314
°3виток природознавства. Повів за собою багатьох. До його прихильників ЛеЖали Луначарський, Базаров, Юшкевич та інші, спільно з якими він Ублікував ряд книжок у 1904—1909 роках. Діяльність цієї групи викликала °3ицію Леніна: свою основну працю він скерував проти неї.
З- Ленін розпочав свою філософську діяльність 1894 р. Захищав найчис- марксизм і боровся з усіма теоріями, що ними в соціалістичних колах їли замінити марксизм. Насамперед з позитивізмом Маха, Авенаріуса та 1Х російських прихильників, але так само з механістичним трактуванням ^Чроди. Найважливішою датою у його філософській діяльності був рік 1909, Як°му видав свою основну книжку, скеровану проти відступників від Маркса.
Від Леніна марксизм запанував у партії. Однак ще за його життя, і с°бливо
Чист,
після його смерті, деякі російські марксисти почали відходити від
д г°го марксизму, причому в двох протилежних напрямках. З одного боку, [j Механістичного матеріалізму, а з іншого — до діалектичного ідеалізму, відхилення репрезентував М. І. Бухарін (1888—1938), друге А. М. Деборін Ö1 1963). Перший зберіг матеріалізм, але зрікся діалектичного методу; сУгий зберіг цей метод, але зрікся матеріалізму. Обидва ці відхилення засудив ^аліп. Філософія в Радянському Союзі повернулась неподільно до лінії
і Зачинатель. Володимир Ілліч Ленін (1870—1924) становив незвичне в ф. P*1 явище: був одночасно зачинателем філософським і політичним. Свої ’л°софські погляди висловив у класичній книжці «Матеріалізм та ем- Л 21°кРитицизм» (1909). Поза тим конкретно для філософії мають значення ^ 0 лапідарні трактати: «Три джерела і три складові частини марксизму» та «Оу °Рична доля вчення К. Маркса». Посмертно були видані також його важливі софські зошити» (1929-1930, 1933).
своїх роботах Ленін відмежував марксівський матеріалізм не тільки від Чалізму, але також і від, на перший погляд, ближчих йому доктрин: з одного щ У' від позитивізму й кантіанства, з другого — від механіцизму. Цим ^Жуванням трактував його точніше. Розвинув також його епістемологічну ^стодологічну сторону.
. Не хто інший, а саме Ленін, — писав Сталін, — взявся за виконання
.3.МІРно важливого завдання узагальнення в царині матеріалістичної філософії
Ус *а*ливіших здобутків науки періоду від Енгельса до Леніна, а також pjj *** критики антиматеріалістичних течій серед марксистів”. Енгельс гово- ^ ’ lL№ “матеріалізм мусить прибирати нового вигляду із кожним новим відкриттям”. Відомо, що це завдання для своєї епохи виконав власне ^ н У своїй знаменитій книжці «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Ленін Чц ^ПИв на захист позиції, що мала багато противників, тому-то його твори ^ войовничий, полемічний характер.
Чл Тал*н пРо Леніна говорив: “Гадаю, що Ленін не “додав” до марксизму і)к “нових принципів”, так само як не змінив жодного з його “старих”
Чи'
Cl
Чих
к^ЙИпіБ. Ленін є й залишається найвірнішим і найпослідовнішим учнем й Енгельса, який цілковито і повністю спирається на принципи марк¬
315
сизму. Але Ленін не був тільки виконавцем вчення Маркса—Енгельса. Він 6ув одночасно продовжувачем учення Маркса—Енгельса. Що це означає? Це озНа чає, що розвинув учення Маркса—Енгельса далі у застосуванні до нових У^°3 розвитку, у застосуванні до нової фази розвитку, у застосуванні до імперія лізму. Це означає, що, розвиваючи вчення Маркса в нових умовах класово1 боротьби, Ленін вніс до спільної скарбниці марксизму щось нове порівняно 3 тим, що було створене Марксом і Енгельсом, у порівнянні з тим, що м°гЛ° бути дане в період доімперіалістичного капіталізму, причому те нове, Щ° ^0 скарбниці марксизму вніс Ленін, цілковито і повністю спиралося на принципі закладених Марксом і Енгельсом. У цьому сенсі у нас про ленінізм говорятЬ як про марксизм епохи імперіалізму та пролетарських революцій”.
Йосиф Віссаріонович Сталін (1879—1953) у роботі «Про діалектичний ^ історичний матеріалізм» дав синтетичне формулювання марксизму-ленініз^У' Передусім же його роль у філософії полягала в тому, що як політичний ліДеР спричинив, що марксизм-ленінізм у Радянському Союзі був прийнятий повсЮД но й без застережень.
Цей союз філософії з політикою мав зокрема два наслідки. З одного бокУ’ філософія в Радянському Союзі отримала сильнішу позицію, ніж у будь-я^1* іншій країні. А з другого, отримала політичний, партійний, цілісний характеР; марксизм-ленінізм усталився в Радянському Союзі так повсюдно, що подібн01 повсюдності історія філософії не знає.
ПОГЛЯДИ. 1. Життєвий характер філософії. Величезна більшість філ°с° фів хотіла об’єктивної, безсторонньої, безпартійної філософії. Марксизм тра^ тував це інакше: таку філософію мав за фікцію. Чи хто хоче, чи не його думка є вираженням класу, до якого належить. Навіть у науках, перший погляд, найбільш безособистісних людина мислить відповідно до °в°1> інтересів. І в теорії пізнання не інакше, ніж в економіці. Сама ідея безпаР тійності є твором певного класу. Як писав Ленін, “безпартійність є ідеєю буР жуазною, а партійність — соціалістичною”.
Такий стан речей є не лише необхідним, але й корисним, бо клас0 свідомість і партійна приналежність спричиняються до пізнання істини: Ні так не уявнює істини, як практичний досвід, як життєва практика, і особлв політична, велика соціальна боротьба. Досвід і практика найкраще розкривав природу дійсності. Тому марксизм-ленінізм пов’язував теорію із практико!0
навіть віддавав практиці перевагу. Практика є так само джерелом пізнаї
ння-
ТТ1°'
буЛ*
я*
6f
як і його метою. Науки виростають з життя і є для того, щоб служити ЖИ Для діалектичного матеріалізму, так само як для соціалізму, головною * ^ боротьба, змагання протилежностей: все у всесвіті змагається між собою сили природи, так суспільні класи. У філософії, як і в політиці, Ленін прихильником боротьби та ворогом компромісу, й враховував у філо°0^ тільки крайні позиції. Інші є поганими хоча б тому, що не придатні знаряддя життя, політики й боротьби. ^
2. Реальність і пізнаваність світу. Першою тезою марксизму-леніиіз^У.^ теорії пізнання було, що те, що пізнаємо — дійсність, буття, природа, матеР
316
Речі, предмети чи як би це не назвали — реальні, існують незалежно від нас. °ни не є твором думки, як стверджують ідеалісти.
Зн;
Другою тезою було, що дійсність цю ми можемо пізнати, схопити думкою, аємо не тільки, що є у дійсності, але також — яка вона є. Пізнаємо саме ^Ття, а не тільки його явища, як переконують феноменалісти.
Матеріальне буття не є витвором думки, навпаки, думка є витвором матері- ального буття, виникла в процесі його розвитку і тому йому не суперечить, ^°Же його пізнати. Це — теза третя.
Думка може пізнати буття, коли з ним безпосередньо стикається. А стикався тоді, коли послуговується чуттями, коли отримує відчуття. Тому основа Знання є чуттєва. Це теза четверта.
Пізнання буття є можливим та дійсним: інша, натомість, справа, що воно ^Коли не є повним, закінченим, а завжди розвивається й буде розвиватися.
еРеходить поступово від відносних істин до безвідносних, від однобічних до ^°раз усебічніших. Це п’ята теза марксистської теорії пізнання.
Прийняття цих реалістичних тез є виявом довіри до інтелекту, точніше ^Учи, до чуттів, на які спирається інтелект. “Для кожного матеріаліста ^Уття становить безпосередній зв’язок свідомості зі світом, є трансформацією ^ргії зовнішнього подразника у факт свідомості. Цю трансформацію кожна . спостерігала мільйони разів і спостерігає на кожному кроці. Софізм
алістичної філософії полягає в тому, що замість трактувати відчуття як Яз°к свідомості зі світом, трактує їх як заслін, що відділяє їх від зовніш- Ого світу”. Феноменалісти, агностики уявляють собі, що відчуття стоять між ^иною та світом, тимчасом вони з’єднують її зі світом.
З* Матеріальність світу. У матерії та свідомості марксизм-ленінізм бачив
°Сїі
°бні протилежності буття. Тіло — душа, світ — Я, об’єкт — суб’єкт,
Р°тяжність — думка — все це тільки назви тієї самої протилежності. Первин- ^ ^ самостійним буттям є тільки матерія, тільки тіло, зовнішній світ, протяж- p;w Свідомість, думка є тільки властивістю матерії, а саме такої високо- ^ вИненої матерії як мозок: вона полягає у здатності відображення, віддзер- ення іншої матерії цією розвиненою матерією. Це фундаментальна теза
е°Рії буття.
%
М
арксизм-ленінізм далі твердив: матеріалізм є не тільки істинним, але 0Ук природним, стихійним поглядом людини. Людина не тільки ним за- п яУс (як істинним поглядом), але також з нього починає (як із погляду Нав ДН0Г0^ Є одночасно поглядом природним і науковим. Ідеалізм,
Ви Паки> не є ані науковим, ані природним поглядом. Він навіть би й не ^ Иіс’ коли б не релігія та її анімістичні тенденції. Суспільно ж, згідно з öj ^йзмом, ідеалізм пов’язаний з реакцією: служить панівним класам тим, що °лікає людей від реальних завдань, скеровуючи їх до ідеальних, од Багатогранність світу. Однак, марксизм-ленінізм — це матеріалізм, ^нний від того, котрий з’являвся в історії філософії досі. Звичайний ^ еРіалізм приймав, що матерія є завжди безвладною, пасивною, мертвою, ^анічною. А принциповою тезою ленінізму було, що матерія багатогранна: Ртва матерія є по суті однією з її форм, жива матерія становить іншу
317
форму, а свідомість ще іншу. Ефір, електрика, атом, молекула, кристал, орга нічна клітина, мислячий мозок — це різні форми і ступені матерії.
Якщо це не визнається, то залишаються тільки дві можливості: або й свідомість не відрізняються від мертвої матерії, або до матерії не належати І одне й інше є помилкою. Давніший матеріалізм — в яскравій суперечно^1 з досвідом — твердив, що життя й свідомість мають ту ж саму природу» ^ мертва матерія, але досвід цього не підтверджує. З багатьох форм матерії Неі1 матеріалізм вибрав одну і зробив із неї абсолют, через що став метафізико^
Натомість марксизм-ленінізм стверджує протилежне: матерія має багато $ найбільш різнорідних властивостей. їх встановлення є справою не філософ11, а конкретних наук, зокрема фізики та хімії, а також біології та психолог11. Кожне відкриття приносить нові відомості про властивості матерії. Ті, Ш° іХ давніше вважали всезагальними властивостями матерії, як непроникність ^ інертність, виявилися у світлі розвитку наук властивостями тільки деяких станів. Матеріальний світ характеризує саме різнорідність. “Для матеріалістів» писав Ленін, — світ є ще живіший, багатший, різнорідніший, ніж здається, кожен крок науки відкриває його нові сторони”.
5. Межі механізму. Тому також марксизм-ленінізм виступав проти мехаИіС
бо
тичного розуміння світу. Воно нівелює існуючі у світі різниці, цілий неслушно уподібнює до мертвих речей. У природі, звісно, є механічні про
цес*1'
змУ’
але не всі процеси є механічними. Давніший матеріалізм настільки злив#* механіцизмом, що могло здаватися, що немає матеріалізму без механіШ*31^ тимчасом матеріалізм Маркса, Енгельса, Леніна власне поборював механіи^3^ Можна твердити, що всяка матерія перебуває в русі, але тільки якщо рУ розуміти дуже широко: при такому розумінні не кожен рух є механічним,
кожний полягає у зміні лише місця. Розвиток науки й техніки відкрг*
'X
не
# ч н1
постійно нові форми руху. Бігевіористи, котрі через свої матеріаліст^ тенденції могли здаватися природними союзниками марксистів, не знайш*^ ' них визнання, бо людину розуміли механістично.
Якими є різнорідні властивості матерії, окреслюють конкретні науки- а
філософія. Вона, за діалектичним матеріалізмом, “встановлює тільки одне: матерія є об’єктивна дійсність, що існує поза нашим інтелектом”, а також вона просторова й часова. Простір є формою матерії, не є відносно Д°
Ifl0 І#
неї
т°
чимось зовнішнім, як це колись приймав Ньютон. Айнштайн показав: 3
простір змінюється разом із матерією, яка в ньому знаходиться. І поДІ^н° часом. Простір і час є реальними, так само як матерія, від якої вони невіДД1 ні. Марксизм-ленінізм тут боровся на обидва фронти: поборював як абсо тистське їх розуміння Ньютона, так ідеалістичне, суб’єктивне розуміння Ка
6. Діалектична змінність світу. Матерія набуває постійно нових
фор*
перебуває у постійній зміні. Переконання, що вона незмінна й абсолютна, власне помилкою давнього матеріалізму. Взагалі найбільшою помилко10 ^ погляд, тцо існує незмінне й абсолютне буття. Маркс і Енгельс, а разо^1 j ними Ленін, у цьому помилковому погляді бачили сутність метафіз#101^ нічого не заперечували так принципово, як метафізику у такому розу1^1 Свою філософію вважали антиметафізичною передусім у тому значенні»
318
^ПеРечувала існування абсолюту і проповідувала змінність усього, що існує. аїсУ філософію називали “діалектичною”. Звідси фундаментальне протиріччя ^Ля. них звучало: філософія метафізична та діалектична.
їхня діалектична філософія охоплювала чотири основні тези.
У природі немає предметів ізольованих, незалежних один від одного, становлять нерозривну цілість, органічно між собою пов’язані, взаємно
&сі
^м°влюються. Діалектика уявнює цей стан речей, вона є філософією, яка аРганічно бачить світ: діалектичний метод полягає власне в тому, щоб розгля- Тй явища не в ізольованому вигляді, а в поєднанні з іншими.
У природі немає незмінності, спокою, нерухомості. Є вічний рух, безпечні перетворення, невпинне самовідновлювання й розвиток, закінчення т Них явищ, розпочинання інших. Діалектика — це філософія розвитку, діалек- НИЙ метод розглядає явища в їх русі та розвитку, і Розвиток природи переходить від незначних і прихованих змін до явних ^Корінних, від кількісних до якісних. А якісні зміни відбуваються не ^тУпово, а раптово, у вигляді стрибків від одного стану до іншого. Таким KOM є перехід від світу неорганічного до органічного, а також від несвідо- До свідомого. Діалектика, котра це стверджує, є філософією перервності,
СТРИ6;
Н0Го
N.
;,Де
Етичний метод розуміє рух як такий, що витворює щораз нові якості та
N.
Д° щораз вищого стану.
^ Природа містить внутрішні суперечності. Містить їх передусім тому, що t Розвиваючись, набувають нових властивостей і поєднують їх із давніми.
т°Яйться боротьба між старим і новим, між тим, що відмирає, і тим, що ^Р°ДЖується. Ця боротьба становить рушійну силу та основний зміст розвит-
V ^Рироди. Тому діалектика є філософією суперечності, діалектичний метод ^слідженні природи орієнтується на пошук у ній не гармонії, а боротьби.
&0 ь°Ротьба є у світі станом первинним, а всіляке узгодження є вторинним. І^Чтьба є вічною, а кожна досягнена єдність тимчасовою: це було вчення Н0 ІІІа ПР° безумовність боротьби та умовність єдності. “Єдність протилежне» — умовна, часова, проминальна, релятивна. Боротьба протилежностей, і Таємно виключають одна одну — абсолютна, як абсолютним є розвиток • Єдність існує у світі, але це єдність протилежностей. Про таку єдність
V усе людське знання. Енгельс показував проникання протилежностей Чфоді, Маркс у суспільній структурі.
ty боротьбі та зміні, яка постійно відбувається, кожен стан речей раніше \Гї13н^Ше зазнає заперечення. Але раніше чи пізніше це заперечення саме ty * буде запереченим. І тоді наступить часткове повернення того, що було скатку. Але — вже на вищому рівні: розвиток має, як казав Ленін, вигляд ^ характер поступу.
%
4{р ' « »-«-ipci.lv І V-p пиі/ 1 у J.IJ' .
озвиток, — так писав Ленін, — що повторює пройдені ступені, але
Ч
1Ра.
°РЮє
!|і Перерви в неперервності: перетворення кількостей в якості, внутріш¬
ні.
їх інакше, на вищій основі, розвиток, якщо так можна сказати, по
а не по прямій лінії, розвиток стрибками, катастрофічний, рево-
Чі
Ульси розвитку, що випливають із суперечності, з зіткнення різних сил
нЦій, що діють у даному явищі чи суспільстві. Взаємна залежність і
319
найтісніший, нерозривний зв’язок усіх сторін кожного явища (в якому ІСТОр1* відкриває весь час нові сторони), зв’язок, що витворює єдиний закономір^11 світовий процес руху — ось деякі риси діалектики, що має набагато біль^ змісту, ніж звична наука про розвиток”.
7. Взаємна залежність явищ. Основною думкою марксизму-ленінізму переконання про взаємну залежність усіх явищ. Воно знайшло вияв сере^ іншого в його психологи. Розвиток психіки можна зрозуміти тільки на пгооп^
загального процесу біологічної еволюції, але й навпаки, не можна зрозу процесу еволюції, не включаючи до нього психіки. Культура залежить здібностей людини, але її здібності також залежні від культури: це дві стор1
мії11
ВІД
ІОН11
одного процесу. Діяльність людини залежить від її здібностей, але й здібн°с^ (котрі так само не є незмінними) залежать від її діяльності. Виникає взає* ^ залежність між поведінкою людини та обставинами її життя, а також взаєМ залежність між її характером та мотивами вчинків: характер витворює мотя а мотиви характер. ІЦе загальніше: психіка залежить від поведінки людині , поведінка від психіки. Все це промовляє за те, щоб не “виокремлю3 ^ психіку, не виривати її з комплексу явищ, в якому з’являється. Це помилкою дотеперішньої психології, і заперечення цього стало ОСНОВНИМ М° вом радянської психології. а
8. Відношення до нових течій у науці. Діалектична філософія у Леніна в своїй основі та ж сама, що у Маркса й Енгельса, але була настільки i**01 наскільки іншою стала наукова ситуація у світі, бо з’явилися наукові b№P тя, на які могла послатися, а також виникли нові наукові теорії та погЛ котрі за Маркса й Енгельса ще не існували і з якими діалектична філос0* мусила боротися. До таких теорій належав спенсерівський еволюціонізм, 4 кількісне трактування науки, позитивістський погляд на наукові закони.
Діалектична філософія робила наголос на розвитку не менше, ніж еВ°.се тдіонізм Спенсера, але містила відмінну концепцію розвитку: еволюціонізм . нове, що виникає в розвитку, остаточно зводив до старого, визнавав 131 0 тотожність світу, — діалектика ж заперечувала цю тотожність, вказувала»
в ході розвитку виникають нові явища. Для нього розвиток був пов^Р ванням увесь час тих самих форм, а для неї — виникненням нових Ф°Р
загибеллю старих, переходом від нижчих до щораз вищих.
Діалектична філософія заперечувала також розповсюджений у су науці погляд, що метою науки є встановлення самих тільки кількісних
■час*
;!ІІ1
НО*1, б СО^
шень. Твердила, що істотною рисою розвитку є власне витворювання якостей, що кількості самі без якостей є абстракціями. Боролася з тизацією кількісних визначень сучасними фізиками, з гіпертрофією матеМ ^ Зверталась, натомість, до нових здобутків науки, яких Маркс і ЕнґеЛЬс. не знали і які підтверджували їхню філософію. Зокрема вказувала на на ^ здобутки фізики: 1) розщеплення атома спростувало догмат незмінно*^1 у ментів: дух історизму проник навіть у фізику та хімію, і нічого незмін** р світі вже не залишилося; 2) теорія відносності забрала у часу й пр°сТ^^ абсолютність і сталість, показала, що разом із розвитком матерії і вони ^ змінюють свій вигляд; 3) встановлення еквівалента маси та енергії переїС
320
У їх єдності: виявилось, що вони є формами одного й того ж самого, а саме РУху матерії; 4) нова наука про матерію переконала у єдності хвиль і части- н°к матерії, показала, що у світі всюди є протилежності, але вони всюди ТаКож пов’язуються між собою в єдність. І не тільки розвиток фізики, але Також розвиток інших наук підтверджував, на думку марксистів, їхні погляди: Напр., нова біологія ствердила, що розвиток видів відбувається стрибками, що 3 органічному світі раптом виникають нові якості.
9. Відношення до нових філософських теорій. Марксизм-ленінізм був Філософією крайності та революції, однак у філософії багаторазово обстоював традиційну та помірковану позицію. Обстоював, напр., поняття “сутність речей”, Яїсе заперечували позитивісти: твердив, що наука має завдання виявляти, що е суттєвим у явищах. У цьому полягають наукові відкриття: коли б сутність Речей не відрізнялась від явищ, то наука була б непотрібною.
Марксизм-ленінізм обстоював також, усупереч радикальним позитивістам, Поняття наукового “закону”: воно необхідне, немає науки без законів. Самого 0гіису у ній замало: адже завданням науки є пояснювати, а пояснення без 3аКонів не буває. Вчені та філософи, розчаровані дотеперішнім абсолютист- СьКим поняттям закону, відкидали його або трактували як суб’єктивний витвір Ії*їелекту і не врахували третьої можливості: що жоден закон не є абсолют- що всі вони є тільки історичними, однак об’єктивними, а не суб’єктивний. Цю третю можливість проповідував власне марксизм-ленінізм.
Найбільш принциповою його властивістю було ще ось що: відрізняв багато ^°Рм дійсності, але не визнавав принципового у ній розламу, дуалізму. Не протиставляв, як це робили дуалістичні філософії, світу матеріального та ^УХовного, позалюдського й людського, природи та культури. Бо уся дійсність У своїй основі та сама: матеріальна й діалектична. Тому також міг, вірний викладові Маркса, стосувати до теорії людини і суспільства той самий метод, й до теорії природи. Міг на підставах діалектичного матеріалізму базувати атеріалізм історичний.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Основні тези марксизму-ленінізму у сфері теорії пізнання
2 Кі: 1) предметом пізнання є природа, що існує незалежно від суб’єкту; ' сУб’єкт сам є частиною природи; 3) пізнання спирається на досвіді, тобто
відчуттях, отриманих суб’єктом із зовнішньої природи; 4) пізнання є
3 Ображенням природи; 5) воно є істинним настільки, наскільки узгоджується природою.
Доповнення становлять тези з теорії буття: 1) дійсність є матеріальною, ^кЄ 2) має різні форми: від мертвої матерії до матерії живої та свідомої; U вона невпинно розвивається і в розвитку витворює нові форми; 4) кожна сУс '°РМа п^длягає законам, причому кожна своїм власним; 5) це стосується й %Пільн°ї дійсності, котрою також керують закони, в тому числі основні — j Омічні. Вони також є діалектичними законами, визначають черговість змін Нреворотів, через які розвиток веде до щораз вищих форм дійсності. ^Звідси наслідок для філософії: вона не може бути слушною, якщо не ^ ХовУє змінної, “діалектичної”, природи дійсності, як позалюдської, так і дської.
321
Діалектична філософія була матеріалізмом, але не давнішим матеріалізмом, який засуджувала за те, що 1) був механістичним, не враховував різнорідності форм і законів, що з’являються в дійсності; 2) був неісторичним, не проводив послідовно позиції розвитку; 3) був абстрактним, конкретну дійсність замінював абстрактними схемами, зокрема абстрактно трактував людину, ніби вона була завжди такою ж самою, ніби вічно мала ту саму природу, тимчасоМ коли суспільний розвиток робив її щораз іншою.
ФАЗА ДРУГА: 1918-1930
1. Перша фаза філософії XX століття, надзвичайно інтенсивна, започаткувала багато різноманітних течій і залишила після себе живий, проте неоднорідний філософський рух. Усе те, що говорять про розбіжні та взаємосупереч- Ливі прагнення філософії XX століття та пов’язані з цим труднощі щодо її бактеризування, особливо стосується тієї другої фази, котра наступила після світової війни. Чільний філософ Франції, Леруа, писав, що “ідеалізм і Філософія стали синонімами”, і водночас Мьогед, видаючи колективну роботу сУчасних британських філософів, писав, що “сьогодні всі ми є реалістами”. І не була різниця між філософією Франції та Великої Британії: ті ж самі аїітагонізми існували й в інших країнах.
Деякі з витворених у першій фазі XX віку позицій здобули найширше ^°Ло прихильників, але разом з тим і противників, тільки в другій фазі, ^айскоріше минувся прагматизм, однак Дюї залишився впливовим мислителем, більше залишився таким Берґсон, хоча й став об’єктом критики. Супереч- проникли всередину феноменології, бо Гуссерль перейшов до ідеалізму, а бчна частина його учнів залишилася при реалізмі. Ідеї Кроче, тези контин- Ге*гизму та конвенціоналізму, позиції школи Дільтея і баденської школи, а 3^Дяки Краусові також і школи Брентано, ще постійно знаходили відгук, і лише множинність цих ідей та позицій уже тягнула за собою суперечки Та антагонізми. А марксизм-ленінізм, який став філософією Радянського Союзу,
Розі
бі,
почав боротьбу з усією філософією Заходу. Антагонізмів у філософії було ЛьШе ніж будь-коли, але вони були успадкованими, g 2. Після інтенсивних довоєнних літ, повних нових ідей, у філософії тепер Уло мало новинок. Зате їх було багато у конкретних науках, і вони були ^тільки фундаментального характеру, що мали важливе значення також для ^ософії. У фізиці теорія відносності та теорія квантів здійснили переворот **ять, котрий, на думку деяких фізиків і навіть філософів, повністю вирішив ^ічні філософські проблеми. Не менш важливими для філософії були здобут- тих наук, котрі недавно відділилися від неї, залишившись напівфілософ- ^ йми, як логіка, психологія, соціологія. Логіка через пов’язаність з математи- ф ’ спричинила краще розуміння дедуктивних наук. Нові школи у псиосології — ^Нкціоналізм і бігевіоризм, Гештальтпсихологія та психоаналіз — витворили ГЛяД на психічне життя, зовсім відмінний від того, котрий у попередньому
%ЛІ
,JIiTTi здавався усталеним раз і назавше. А соціологія почала виясняти не
323
тільки властивості людських груп, але Й ЛЮДСЬКИХ ІНДИВІДІВ І ЛЮДСЬКИЙ витворів, істин і цінностей, доводячи, що вони також зумовлені суспільно.
3. Відношення філософії до конкретних наук стало у XX столітті актуаль ною проблемою. Раніше цієї проблеми не було, тому що не було розвинених конкретних наук. У XIX ст. — добі панування сцієнтизму — цієї проблеми властиво так само не було, тому що для сцієнтистів філософії не існувало. * XX ж столітті прийшла реакція на користь філософії: у перші його р°кИ попереду опинилися ті, хто підкреслював її окремішність і незалежність. ОдИаІ| ніхто вже не сумнівався в тому, що вона пов’язана з конкретними науками, для багатьох стала гаслом “наукова” філософія.
Гасло це набувало потрійного сенсу: найперше, що наука є основою ФіЛ° Софії, котрій не залишається нічого більше, як тільки робити загальні висновки
з її результатів — так це гасло розумів, напр., Спенсер. По-друге, наука
предметом філософії, котра повинна бути теорією науки, дослідженням постулатів, цілей, методів — так це раніше розуміли позитивісти, критицисти» сцієнтисти. А по-третє, наука має бути зразком для філософії, яка має ставив1 і розв’язувати свої проблеми тими самими методами та за тими ж критеріями; з тими ж вимогами точності, що й конкретні науки. Отож цього хотіли те411 XX століття, котрі закликали займатися “науковою” філософією. Так це р°3^ міли логіки та неопозитивісти. В цьому сенсі Лукасевич на Польському Філософському З’їзді 1927 р. провіщав майбутню наукову філософію.
4. Процес перебирання конкретними науками галузей філософії охопив Не тільки логіку, психологію, соціологію, але навіть ту царину досліджень, коТра становила початок філософії, а саме космогонію. Проблему останньої якщо *т° й може вирішити, то наука — фізика та астрофізика, а не філософія, оскільМ тут ідеться про встановлення факту, як утворився світ, а не про загаль*1) теорію.
Виразним прикладом того, як конкретні науки сприяють вирішенню оДві4 них філософських спорів, була проблема життя і спір віталізму з механіцизмо*1' Віталістський погляд, що довго користувався визнанням, твердив, що склаД субстанції, з яких складаються тканини рослин і тварин, формуються п ВПЛИВОМ своєрідних ЖИТТЄВИХ процесів, ЩО органічний СВІТ збудований З №& матерії і в ньому відбуваються процеси, відмінні від неорганічних. Так мисл навіть Клод Бернар, який тільки виводив це питання за межі науки, пиШУ4 ’ що “життя є первинною причиною, котра для нас невловима, як ко# „ первинна причина, і котрою експериментальна наука не повинна займати#1
Тимчасом до вияснення цього питання причинилися саме експериментам науки: не лише біологія, але також фізика та хімія. Вже 1828 р. Ф. ВьоЛ показав, що принаймні одна субстанція, яку досі знаходили тільки в #И матерії, котра може бути також витворена в лабораторії, складається з елеМ
тів мертвої матерії. Пізніше подібні досліди з іншими субстанціями робили інші, а 1887 р. Е. Г. Фішер здійснив синтезу фруктози та глюкози. На тер'
(ЄН1
Ніші) С4. 1UU ї Р. Ж. . ОД1ІІ\^11Пи unii 1 Vppj IV X won X €Л X J X IW 1\UJ XL» X Аіа ' a
хімії було зламано двоїстість неорганічного та органічного світу. І до поділи . висновку вели також дослідження, інспіровані фізикою. Зокрема IO. МаєР Г. Гельмгольц успішно застосували принцип збереження енергії до живих
324
ІСТ°Т
1 3Найшли підтвердження припущення, що дії останніх визначаються хімічною ТеПловою енергією живлення.
Ці дослідження свідчили проти віталізму, через що, здавалось, підтверджуєм механіцизм, під прапором якого гуртувались противники віталізму, почи- ^аіочи з Декарта. Тимчасом інші міркування свідчили вже проти механізму.
були насамперед міркування методологічні. Механіка — це абстрактна НаУка, що в явищах займається тільки одним, а саме рухами. Тому механістич-
теорія, яка з явищ вихоплює тільки те, що відповідає механіці, представляє 1)с лише частково, однобічно. З цієї точки зору її давно критикували в біології, а тепер навіть у фізиці.
Давніші противники механістичного погляду судили, що немеханічний ^рактер є ознакою окремішності органічних явищ, що вони з цього погляду ^ Чимось винятковим. Нова фізика схиляла до переконання, що це не так. вИіца життя є не островами серед механічної природи, а тільки ускладненням Єстивостей, котрі є в природі всезагальними. Життя є чимось, що неуникно армується в певних станах матерії.
У біології сформувався погляд, що був не механістичним, але й не віталіс- ТрїЧним, бо не звертався до життєвої сили, а трактував життєві явища як СтРУктури тих самих складників, що містяться в природі й поза цими яви- ^аМи. Цей погляд називають ще органіцизмом.
5. Тимчасом виникала особлива обставина: наука — цей витвір і основа
Фі.
Чо,
Ни,
3Р0;
■Яософії — сама переживала кризу. В той час як її культ у дилетантів
Ловжував зростати, фахівці щораз виразніше бачили її хисткість і прогали- Вона, принаймні на цій стадії свого розвитку, не робила світ справді
.J зумілим і прозорим. її поняття перестали видаватись такими простими, а Теорії, та ж сама теорія еволюції, такими достовірними, як ще недавно U Далось. Її результати розчаровували, особливо в порівнянні зі сподіваннями. ^ неї очікували єдиної картини світу, тимчасом у ній самій, у різних її ^ЗДілах не бракувало суперечностей. Від неї очікували простих істин, у світлі 11 Розпочатих та незакінчених досліджень усе ставало чимраз складнішим, ф. Кризу проходили також основи науки, аналізовані як ученими, так і ^ Софами. Звернено увагу на методичну двоїстість між емпіричними одинич- мц твердженнями та загальними законами, що мають не емпіричний, а творціj характер і не випливають з одиничних емпіричних тверджень. Отже як емпіР™ науки переходять до узагальнень, самі перестають бути чисто ^чричними. Далі: поняття істини в науці вимагало, на думку конвенціона- 5oTlfc, радикального переформування або обмеження певними розділами науки,
ь 11 звичне поняття могло мати застосування до одиничних тверджень, але
, «о • - ~ - - ■
V
гіпотез, законів, теорій. Похитнулося також переконання про однорідність особливість наук гуманітарних була відома й визнана ще Дільтеєм та
Ртом, але стало ясно, що й природничі науки також різняться за своїм
б^ром, мають різні наукові критерії. І навіть те, що недавно здавалося сУМнівним, саме поняття науки та її сфери, опинилось під знаком питання, є спільною рисою науки? Те, що її твердження є істинними, говорили
’ те, що вважається істинним, казали інші; а ще інші
те, що інтер- 325
суб’єктивне і піддається перевірці, що повсюдно визнається, що вільне від 0111 нок, що систематизоване, що задовольняє інтелектуальні потреби; а ще інші У твердженнях науки знаходили тільки ту спільну властивість, що вони ДаІ°тЬ інтелектуальне задоволення. Ця розбіжність передбачала в розумінні нау^ цілковитий конвенціоналізм, котрий незабаром мав виступити з тезою: “те, ^ слід вважати наукою і кого вважати вченим, є повністю справою домовленості Наближався спір про завдання науки: на противагу до виключного заШкаВ лення “чистою” наукою, незабаром під впливом радянських учених л°чаВ
поширюватись (на Заході також) погляд, що кожна наука повинна
мати
прикладний характер. Зіткнення позицій відбулося 1931 р. на лондонському З’їзді історії науки, на якому радянська делегація відстоювала тезу, що цінній науки полягає в задоволенні потреб і тому наука повинна суспільно контр0 люватися. І з цим пов’язувалося інше гасло, також головно під вплив радянських учених, гасло керованої, планованої, організованої науки. Це викЛи кало суперечку, бо достатньо було також прихильників протилежної тезВ’ сформульованої Айнштайном у словах: “Організувати можна застосування зробленого відкриття, але не можна організувати самих відкриттів”.
0#Є
6. Усі ці суперечки й непевності, що торкалися як підстав і цілей
наук*
не
так її результатів, усі її недоліки, справжні та гадані, тривкі й тимчасові: стали на заваді тому, що наука не тільки розвивалася далі, але впливала те
на погляди філософії.
було
З недоліків науки, з її нездатності утворити погляд на світ можна робити різні висновки: або що ці недоліки неможливо запобігти чи пР^іігі
мні запобігти одразу, або також що наука сама може їх запобігти, р°'
бл*1“1
мУе‘
їСіДО
М0#е
загальні філософські висновки з конкретних результатів, які сама ж і отри Так це розуміли два астрономи, Джине і Единґтон, та біолог Каррель, я називати лише найпопулярніші прізвища. Або врешті: якщо наука не м дати повної та єдиної картини світу, то це слід повністю залишити філософ Однак, цей останній розв’язок, характерний для першої фази XX віку, лереС уже ним бути для другої. ^
7. Як у добі сцієнтизму ТИПОВИМ представником ТОДІШНЬОГО ВІДНОІїШ до науки був Пірсон, у наступному поколінні, на зламі століть, типовими У конвенціоналісти на чолі з Пуанкаре, так тепер — поки радянські марксЯ^ ще не розповсюдили інше трактування науки — типовим представником j років був англосаксонський учений, математик, фізик і філософ, Байтів’ щоб дати картину того, що у цей період було у філософії новим й жиВ°іса^ петним, різнорідні філософські ідеї, котрі розвивались в конкретних иаУ логіці, математиці, психології, соціології, слід доповнити синтезою Вайтпг 0 Було б, однак, неправильно погляди тих літ обмежувати лише тим#» виникли в конкретних науках або у зв’язку з ними. Такі типові для п°Ч^у' віку доктрини, які розвивали філософію її власними способами, ще не ^ .$ чали і навіть виступали у новому вигляді. Найважливіша з них і наЯ репрезентативна для того періоду була витвором М. Гартмана.
326
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ У НОВІЙ ЛОГІЦІ
Початок XX століття доклав великих зусиль, щоб витворити точнішу, Методичнішу, повнішу логіку, ніж та, що була до того часу. Цієї мети було Осягнуто шляхом поєднання логіки з математикою силами як математиків, Так і філософів. Для деяких філософів те, що вони зайнялися математичною л°гікою, було проявом їх бажання розпрощатися з філософією, новим актом Розчленування останньої. Вони виймали із філософії цю її частину як таку, може мати науковий характер, і не хотіли займатися рештою. Як деякі Мислителі XIX віку, котрі неприязно ставились до філософії, обмежилися психологією, так деякі мислителі XX віку — логікою: їхні прагнення були так с^Мо антифілософські, як тих, але те, що ці перевагу віддавали вже не психології, а логіці, проявляло суттєву різницю в уподобаннях обидвох століть.
Філософських проблем, однак, не вдалося цілковито оминути й тоді: вони ^Вилися також у логіці, відірваній від філософії та приєднаній до матема- тЯки. І в математиці виплили дуже загальні проблеми — ті самі, що їх із ^ніх-давен вирішували у філософії і зараховували до неї.
Що
ПОЧАТКИ НОВОЇ ЛОГІКИ У XIX СТОЛІТТІ. Нова
математична логіка,
розвинулась у XX ст., готувалась ще у XIX. Тоді вона розвивалася у двох ^аРалельних течіях: одна прямувала до математизації логіки, друга — до л°гізації математики. Одна давала логіці математичні методи, друга давала Тематиці логічні основи. Обидва завдання були колись у програмі Ляйб- потім у XIX ст. ставились окремо і поєднались аж у XX ст.
1- Перша течія розвивалась майже виключно в Англії. На її початку певну °Ль відіграв Гамілтон і його концепція “квантифікації предиката”, яку він ^Кладав із 1840 р.: вона дозволяла розуміти логічні твердження як різновид вНянь між суб’єктом і предикатом, а це наштовхнуло на думку, що їх можна Актувати математично. Але тоді — теж іще до закінчення першої половини ^°ліття — властивий початок течії дали два математики. Одним із них був де Морґан (1806—1871), професор у Лондоні: у своїй «Foimal Logic» (1847) Реламав недовіру до використання в логіці математичних методів, а також д аЯинув загальну теорію відношень, яка стала тривким здобутком для логіки.
^Ругим був Дж. Буль (1815—1864), професор у Корку, автор «The Mathema- £ QL Analysis of Logic», виданої того ж 1847 р., а також «An Investigation of the of Thought» (1854). Це була найважливіша постать після Ляйбніца у 0 Витку нової логіки. Він перший широко застосував у ній математичні ад^РаЦії та пеРший створив зручну символіку, на зразок математичної, зокрема Гебраїчної, що дало привід назвати нову логіку “алгеброю логіки”.
Qq ^ наступному поколінні великий вклад у розвиток логіки зробили В. С. Дже- (* С (1835—1882), який займає почесне місце в історії філософії та економіки ц«*У теж увів математичні методи), і Дж. Вени (1834—1923), автор «Sym- ^ С L°gic» (1881). Джевонс хоча й звертався до Буля, відношення математики „0і>ки розумів уже інакше: той ще вважав математику первиннішою від ІІСИ> а цей їх відношення уже обернув і первиннішу науку вбачав у логіці.
327
У цих логіків ще ясніше, ніж у де Морґана й Буля, було з’ясовано, силогізм, яким досі обмежувалась арістотелівська логіка, є тільки однією 3 багатьох можливостей дедуктивного міркування, і вона навіть відіграє сере^ них лише другорядну роль. Місце силогістики зайняла загальна теорія умов**' воду. Нова логіка вже була в опозиції як до традиційної логіки АрістотелЯ» так і до емпіричної Мілла. Увесь цей розвиток логіки підсумував Е. Шрьодер у «Vorlesungen über die Algebra der Logik» у 1890—1895 роках.
2. Друга течія була ще тісніше пов’язана з математикою: перша перенесла в логіку тільки свої форми, а ця поєднала твердження логіки з твердження^ математики, зокрема нових математичних дисциплін, що виникли в XIX сТ; неевклідової геометрії Бояї та Лобачевського, теорії форм Ґрасмана, теор11 множин Ґ. Кантора, теорії дійсних чисел ІО. В. Р. Дедекінда. Ці нові дисШіГІ ліни заповнили прогалини між тодішніми дисциплінами й уможливили об’єД нання математики в єдину систему, а через те, що мали дуже загальні характер, дозволяли цю систему розпочинати від самого початку, від осно0. Розмірковування ж про цю систему довели до переконання, що її підставо10 не є жодна з математичних дисциплін — такою підставою є власне логіка, 3 понять і аксіом якої можна вивести математичні поняття і аксіоми.
Першим, хто взявся пов’язати математику з логікою, був Ґ. Фреґе (1848^ 1925; «Begńffsschńft» (1879) і «Grundlagen der Arithmetik» (1884)). Опрацював^1 арифметику, він показав, що її твердження можна вивести зі самих тільК11 логічних припущень, звести просто до “законів мислення”. Це був висновок великого значення не лише для математики, але й для логіки, бо лише ^ дав їй повне усвідомлення власної ролі. Дав початок напрямку, що його пот^1 назвали математичним “логіцизмом”, бо поняття математики зводив до понЯтЬ логіки, математичні твердження виводив з логічних принципів.
Фреґе відіграв ув історії логіки ще ту роль, що першим від часу стоїк10 провів тезу, що для логіки основнішою є теорія суджень, ніж теорія Кажучи доступніше, основнішими є ті логічні символи, в яких цілі категори4^ судження можна означити однією літерою (напр., Р<Р), від тих, у яких треи враховувати внутрішню будову речень і вводити окремі символи для суб’єК й предиката (напр., (S і Р)<(Р і S)). Тимчасом інші представники МаТ^ матичної логіки дотримувались іще традиційного розуміння логіки й висува' на перший план теорію імен.
Важкі й нечитабельні роботи Фреґе пройшли поки що непомітно. Деа пізніше схожу програму, незалежно від нього, висунув італійський матемз1 ^ Дж. Пеано (1858—1932) і широко її розвинув у «Formulaire des Mathematik ^ (1895—1903). Тепер ця думка мала широкий вплив. Зокрема спонукала Да
видатних філософів, Б. Рассела і А. Г. Вайтгеда, до того, що вони взялися ^ своїх «Principia Mathematica» за завдання вивести математику з логіяя^
припущень: взялися за це завдання в найширшому масштабі і провели це ' повніший і досконаліший спосіб, ніж усі тодішні спроби. Але ця р0^ належить уже до XX століття.
328
РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ ЛОГІКИ. Розквіт математичної логіки настав із початком нового століття. Вона виступала під різними назвами: “математична” л°гіка, “символічна” логіка, “алгебра логіки”, “логістика”. 1904 року Міжнародний Філософський З’їзд у Женеві обмірковував усталення однієї назви і вибрав назву “логістика”. Пізніше логістика називала себе просто “логікою” — 3 Переконанні, що вона одна є сучасною та науковою логікою.
Логіка у XX віці прогресувала швидко: за недовгий час — через неповних ^століття — пройшла через три періоди. Границі між цими періодами припаюють на ті ж роки, що й границі між трьома періодами, на які у XX віці Розпадається також і філософія.
І. Перший період тривав із 1900 до 1914 р. Ззовні його завершує світова Віпна, а внутрішньо — поява «Principia Mathematica» Рассела та Вайтгеда.
1. І в ньому також — як у XIX віці — можна відрізнити два напрямки ^сліджень: удосконалення логіки введенням до неї математичних методів і 04осконалення математики базуванням її на логічних основах. Інакше кажучи — ^0}кна відрізняти дослідження самої логіки та підстав математики. Але тепер р1 Дослідження тісніше поєдналися між собою. Було відкинуте первинне Руське наслідування математичних методів, помітне, напр., ще у Буля, який ^ логічні закони хотів утиснути у форму рівнянь, незважаючи на те, що ^айбільш характерне для логіки відношення, а саме відношення імплікації (або впливання” у певному розумінні цього слова), взагалі не подібне на рівність, Тільки є несиметричним, загалом необоротним відношенням, в той час як Р^ність є відношенням симетричним, оборотним. Зате за прикладом матема- тИки якнайширше застосовували символи, означаючи літерами не тільки цілі реі*ення й назви, як це робив ще Арістотель і стоїки, а й впроваджуючи Юмволи для означення логічних відношень між назвами й реченнями, як це Юерще почав робити Ляйбніц. Завдяки цьому було схоплено глибокі формаль- аналогії між математикою та логікою, передусім між арифметичним дода- „ Ііням і множенням та сполученням двох речень за допомогою сполучників або” га “j”. завдяки цьому відкрито також ряд простих логічних законів, яких с* не помічали.
2. Важливим випадком того періоду було відкриття антиномій, тобто влення, що певні логічні конструкції, котрі на перший погляд здавалися Давильними, приводять насправді до суперечності. До них належали антиномії ДРалі-Форті, Річарда, Рассела, Нельсона, Ґрелінґа та інші. Першу антиномію Уважив 1897 р. Буралі-Форті, а за нею й інші. Деякі з них нагадували Фізми, які укладали ще понад дві тисячі років тому грецькі софісти, вважа- ^ и їх інтелектуальними забавками, але які становили справжні труднощі, що кагали розв’язання.
гоЛі
ВВс,
Завдання систематизації математики було виконане Расселом і Вайтгедом °вно за допомогою поняттєвого апарату, черпаного з теорії множин. Понят- ^ножини” стало завдяки цьому основною категорією всієї математики: Ла вже розумілись як властивості множин, дроби як пропорції між множи-
і таке інше. Але власне ці ідеї, запозичені з теорії множин, вплутували іц ІКУ в антиномії. Це виявилось при розгляді дуже спеціального питання, 3вучало софістично: “Множина множин, які не є власними елементами, є
329
Jtg
чи не є своїм власним елементом?” Виявилося, що яку б відповідь на питання ми не дали — ствердну чи заперечну — завжди дійдемо до паРИ суперечних тверджень.
Отже в цей період XX ст. математична логіка досягла чи не найбільшу але й натрапила на найбільші труднощі. І почалися пошуки їх розв’язків не допустити до антиномій, Рассел виступив з т. зв. “теорією типів • провідною думкою було, що твердження про множини і твердження nf°t> елементи множин є різного типу, і їх не можна ставити поряд. Антино^11
Аби Її
виникають звідти, що твердження, висловлюване про всі випадки певного
ВИДУ-
саме може бути ще одним випадком цього ж самого виду, і тоді не віД0^’ чи воно належить до множини, про яку говорить, чи ні. Щоб цього уникну ’ теорія типів нормувала вживання слова “всі” та відрізняла множину, склаДе •
- ВІД множин*
різи*
з індивідів, від множини множин, а останню, у свою чергу множин множин і т. ін. *
Обмірковували також інші способи запобігання антиномій. У Польщі сП° ріднену Расселові думку висловив Лесьнєвський, відділяючи в мові семантичні категорії. Він виводив, що правильно збудована мова, яка змішує цих різних категорій, не допускає антиномій: вони можуть виник лише на тлі поточної мови.
Розплутування суперечностей, в які потрапила математично-логічна систе збудило навіть думку, що принцип суперечності (а також виключеного трет ^ го) не має повсюдної переваги і його зі системи слід усунути. Лукасеа наводив аргументи проти принципу суперечності, Лесьнєвський — проти яРи • ципу виключеного третього. Однак гору взяла протилежна думка: що в сисї слід змінити все, а ці принципи зберегти.
II. У другому періоді сучасної логіки, що тривав приблизно до 1930 Р зусилля пішли в напрямку створення дедуктивної системи, вільної від ан№и мій. Найважливіший осередок логістики виник у цей період у Польщі, оcov во у “варшавській школі”. Лесьнєвський і Лукасевич, головні її представив пішли в принципі шляхом Рассела та Вайтгеда, але вдосконалили їхні Ре3 тати. Удосконалену дедуктивну систему збудував передусім Лесьнєвський. j
опублікував у 1927—1930 рр. під назвою «Podstawy matematyki» три п^Р
‘прототетики”, “онтології” та
дисципліни цієї системи, котрим дав назви “прототетики”, “онтології” та m г ології”. Вони утворювали несуперечливу систему, з якої антиномії були в чені, і яка не потребувала заплутаних інтерпретацій на зразок “теорії ТІ*П 0> Лукасевич розвинув думку, що дедуктивних систем може бути баґЯ багато логік. Однією з них є логіка арістотелівська, котра вирізняється ^ що є двозначною, знає тільки два значення: істина й хиба. Ця логіка від11 ^ дає звичним інтуїціям, так само як їм відповідає геометрія Евкліда. А^е^- можливі геометрії неевклідові, так само можливими є логіки неарістотелівС^ багатозначні, напр., тризначна, котра вводить ще третє значення — можлИв ^ Опрацювання несуперечливої, можливо найточнішої системи, а також коние*1^ багатозначних логік — такими були головні здобутки другого періоду мат
тичної логіки.
III. Як система Рассела та Вайтгеда завершила перший її період» системи польських логіків, уже вільні від антиномій, завершили другий.
330
1. Основне завдання логістики було в принципі розв’язане. І тоді на чільне місце вийшли інші завдання: вже не будування логіки, а осмислення її, Іїітерпретування її результатів. Це вже були властиво розмірковування не логічні, а — про логіку. Щоб відрізнити від властивої логіки, їх охопили назвою “металогіки”. Вони відповідали тому, що робила школа Гільберта (в Ґьотінґені) стосовно математичних систем під назвою “метаматематики”. Це були розмірковування про те, як укладати систему логіки, як забезпечувати її повноту, незалежність і несуперечливість, як тлумачити можливість різних сИстем, як розуміти істину її тверджень. Значною мірою це були міркування Семантичні, що торкалися структури мови, в якій формулюється логіка. Вони бактеризують третій період сучасної логіки, після 1930 року.
2. Під кінець другого періоду було висунуто програму, котра вплинула на Напрям робіт у третьому періоді. Її висунув Лукасевич на Другому Польському Філософському з’їзді у Варшаві 1927 р. Це була програма логічної ревізії Філософських проблем, що прагнула їх розв’язати за допомогою наукових ^етодів з такою точністю, до якої привчило заняття математичною логікою, ^сло “наукової філософії” не було новим, його висували у свій час позитиви, зокрема Авенаріус, Мах і їхні послідовники. Проте існувала велика Ризниця між теперішнім розумінням гасла і давнім позитивістським розумінням: в°Но було яскраво антиметафізичне, а нова програма не виключала з наукової Філософії метафізичних проблем. Не виключала наперед також жодного філо- с°фського напрямку. Тому за цю програму взялися дуже відмінні напрямки, Мі* іншим, і декотрі неосхоласти, переконані, що можна й слід у цьому дусі проводити ревізію томізму. І характерною рисою третього періоду у розвитку сУчасної логіки була поява робіт, що застосовували методи цієї логіки до Розв’язування традиційних проблем філософії. Одна з найважливіших публі- бій цього роду була праця А. Тарського «Поняття істини у мовах дедук- 17111вних наук», що обстоювала розуміння істини як adaequatio rei et intellectus.
P ПОБІЧНІ ТЕЧІЇ В ТЕОРІЇ МАТЕМАТИКИ. Логіцизм, спільний для Фреґе, ассела, Лесьнєвського, Лукасевича, був основною та найбільш представницькою течією в теорії математики, однак не єдиною. Прихильників мали Так°ж інші течії, насамперед дві: інтуїтивізм і формалізм.
1. Логістика мала також противників. Між іншими знаменитий математик Уанкаре заперечував можливість зведення математики до логіки. Розумів ^тематику .в дусі Канта, у її твердженнях бачив синтетичні судження а prioń, вИяв закономірності нашого інтелекту. Основою математики — таким було його беконання — є інтуїції інтелекту, вона цілковито спирається на них.
З подібної позиції вийшла у математиці течія, звана інтуїтивізмом, започат- *°вана бл. 1907 р. голандцем Л. Е. Ж. Брувером. Його основною тезою було, математику треба відрізняти від математичної мови, від формул і схем. °Ни становлять тільки зовнішній вияв математики і потрібні лише для Розуміння людей між собою. Самі математичні й так само логічні предмети Конструкціями інтелекту, твореними для опанування дійсності”. “Існувати” математики означає: дати себе сконструювати. А всі дії інтелекту, що
Для
331
виступають у математиці, відносяться, згідно з інтуїтивізмом, до скінченних структур. Тому немає певності, чи їх правила не підведуть щодо нескінченних множин. Внаслідок цього, інтуїтивізм визнав можливість невирішуваних твер джень: ані істинних, ані хибних, і принаймні таких, котрі не є хибними, аЛЄ істинність яких показати неможливо. Заперечив також принцип виключеного третього для нескінченних множин. Це була одна його “підривна” концепШя' Інша, така ж “диверсійна”, твердила, що деякі навіть дуже розбудовані частини математики, особливо теорія множин, є нонсенсами, бо торкаються тільки мови, але їх не можна сконструювати, і через те слід покинути. Ці насліДКІ* походили звідти, що інтуїтивізм по суті узалежнював слушність математичних тверджень від певної концепції дійсності, узалежнював їх ВІД МОЖЛИВОСТІ проведення конструкції. Для того щоб визнати математику науковою, інтуітИ візмові було недостатньо самої лише несуперечливості, котрої вистачало іниіиіи школам.
2. Скрайньою протилежністю інтуїтивізму була інша сучасна йому течія, а саме математичний формалізм, заініційований Д. Гільбертом. Його розуміння математики було власне чисто мовне. Для нього цінність дедуктивної систем** полягала у самих лише формулах. Завдання математики полягає виключно 0 побудові формальних систем та дослідженні їх властивостей. Зважати інтуїцію вона не має потреби. Формалізм протиставлявся таким чином інтуї?** візмові, а також логіцизмові, бо логіка не була для нього основною частино*0 дедуктивної системи (математику не можна й не треба зводити до неї): в°на була тільки методом перетворювання одних формул у інші. Таких логічних методів перетворення формул може бути багато. Деякі з нйх дуже допомагаю?0 в емпіричних науках як різновид машини для мислення, а ось інші виявДя ються непотрібними. Різниця між ними полягає не СТІЛЬКИ В ЇХ ІСТИННОС?1' скільки в корисності. Протиставлення істини й хиби перестає бути в логіг*1 основним, різниця між ними стирається: це був уже “підривний” насДІД0І( формалізму.
Найбільшим здобутком формалістської школи була робота віденця КуРта Ґьоделя 1931 р. про невирішувані твердження в математиці. Ґьодель доводі що кожна дедуктивна система, яка містить у собі арифметику, веде до таЮ** тверджень. Міркування, котрі при неправильній мові приводили до антиН0 мічних тверджень, при правильній мові приводять до невирішуваних. невирішуваність є відносною в тому сенсі, що при певних змінах в сис?е невирішувані твердження можуть стати вирішуваними, але тоді — невйр1 шуваними стають інші твердження.
ФІЛОСОФСЬКІ СПОРИ У НОВІЙ ЛОГІЦІ ТА МАТЕМАТИЦІ. У Р°б°
тах нових логіків та математиків виникла дедуктивна система, незалежна тих чи інших філософських припущень. Але все-таки: в дискусіях, що їх в
ВІД
іеЛ'1
між собою, знову прозвучали сталі філософські проблеми. В них уявниЛ^с різні можливі епістемологічні та метафізичні припущення: зіткнулися між c°ö (особливо в інтуїтивізмі та формалізмі) різні концепції істини й дійсності. При інтерпретації основного для математики поняття числа віднови®
332
прадавній спір номіналізму, концептуалізму та реалізму. Для Пуанкаре та інтуїтивістів числа були чимось розумовим, психічним витвором. Формаліст Гільберт вважав їх первинно ідеальними предметами (як давні поняттєві Реалісти), а потім знаками (як номіналісти). Формалізм також вагався між Змінними інтерпретаціями своєї тези: або твердив, що математика цікавиться лище мовою, або що в математиці існує єдино мова, а все інше є фікцією.
Логіки так само не погоджувалися у принципових питаннях. Серед них були противники номіналізму, як Рассел, і номіналісти, як Хвістек. Лукасевич, иДучи за Фреґе, розумів предмети логіки по-платонівськи, судив, що це два і тільки два предмети: істина й хиба. Істина є предметом усіх істинних тверджень, а хиба — предметом усіх хибних. Лесьнєвський же розумів це значно пРостіше, згідно зі звичним реалізмом: судив, що існують тільки реальні речі Та знаки, тому тільки речі та знаки можуть бути предметами науки. Логіка тРактує речі, але у більш абстрактний спосіб, ніж інші науки, а металогіка тРактує знаки. Можливо, це був тільки випадок, але реалісти відіграли найбільшу роль у розквіті логіки й теорії математики.
Ці неузгодженості у філософській позиції логічно-математичних систем не ^аЮть, однак, принципового характеру. Сучасна логіка назагал притримується н°міналізму як методичного припущення, але завжди може це припущення Одкинути та перейти до концептуалістського чи реалістичного напрямку, якщо 0 У перебігу досліджень у цьому виявилась потреба. Логічні системи можна тРактувати як гіпотетично-дедуктивні дисципліни, незалежні від дійсності, але ^°Жна також трактувати як частини науки про дійсність.
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ У ФІЗИЦІ
Розчарувавшись у складних філософських проблемах, XIX століття почало ^Рещті їх оминати і намагалось відійти на терен більшої, як вважало, достовірності — терен конкретних наук. Але незабаром і тут виплили ті ж самі проблеми й повернулися ті ж самі труднощі, що їх хотіли уникати, причому ^авіть у царині математичних наук, а тим більше природничих, особливо ^І3ики, коли та здійснила свої останні найбільш революційні відкриття.
ВІД ДАВНЬОЇ ФІЗИКИ ДО НОВОЇ. Основні поняття й твердження
Фізики, усталені Ньютоном, протривали до XX віку і могло здатися, що вони , остаточними. Вельми успішний розвиток фізики міг вважатися їх найпов- ^оіо верифікацією. Зокрема здавалося, що раз і назавжди усталено її найза- ^Дьніші поняття, а саме поняття часу, простору, матерії, причинності.
З цих питань звичайно висловлювались три “інстанції”: погляд повсякденний, наука та філософія. Повсякденний погляд є найбільш сталим і цілісним, філософський найбільш змінним: філософія пробувала найрізноманітніші Зв’язки. Позиція, яку стосовно до часу й простору, матерії та причинності иияв Ньютон і яка усталилась у фізиці, позиція цілковито об’єктивістська, ^Повідала повсякденному поглядові і знаходила прихильників також у філосо- l' І якийсь час усі три інстанції були у цих питаннях одностайними.
333
Першою від такої позиції відійшла філософія, а саме Кант: зсуб’єктивізувавпій час, простір і причинність, він потрактував їх не як форми речей, а форм1* інтелекту. Однак і для нього це були необхідні й повсюдні форми, котрим підлягають усі явища.
Під кінець XIX ст. з’явилися дальші сумніви. Вони з’явилися серед філософів і філософуючих математиків і фізиків, котрі, як Пуанкаре та Дюем, зайняли позицію конвенціоналізму. Вони вважали, що поняття фізики, у тому числі оті найосновніші, є штучними, а закони умовними. Однак прагнули тільки до нової, більш тверезої інтерпретації давніх основ фізики і зовсім не думали про заміну цих основ іншими. Мали їх і далі за найвідповідніші, з й навіть за єдиноможливі, бо як же уявити собі фізику без понять часу и простору та закону причинності?
У самій же фізиці стимул до перегляду давніх понять і створення нови* дала найперше електромагнітна теорія світла, творцем котрої був англійський фізик Джеймс Кларк Максвел (1831 — 1879). Оскільки її інтерпретація в рамка* механіки Ньютона виявилась неможливою, у тодішній поняттєвій структур1 фізики утворилася лакуна. Уже з середини XIX ст. у фізиці почали застосо вувати статистичні методи, розвинуті тим же Максвелом, австрійцем ЛюдейоМ Больцмапом (1844—1906) і поляком Мар’яном Смолюховським (1872—1917)*
А з початку XX ст. серйозні сумніви почали виходити не від філософій» а від самих фізиків. Вони були викликані найновішими відкриттями і прагну^1 вже не до нової інтерпретації тодішніх понять і підстав науки, а до створені для неї нових понять і нових підстав. Справа в тому, що нові відкриту виходили за рамки традиційних понять часу й простору, матерії та субстани11’ а також традиційних протиставлень причинності та випадку, матерії та субстаК ції, детермінізму та свободи, монізму та плюралізму.
Фізика почала братися за ці старі проблеми по-іншому, ніж це досі робиЛа філософія: застосовуючи експериментальні та статистичні методи, котрими не володіла. Але розв’язки, до яких дійшла, значною мірою були у філософ11 відомі й раніше, натомість — що характерно — наука їх до цього чгС^ відкидала як ненаукові.
ВЕЛИКИЙ ПЕРІОД ФІЗИКИ. Математично-природничі науки мали сВ^ великий період на світанку доби Нового Часу, період, котрий дав КоперНй^3; Ґалилея, Ньютона. Другий такий період, що з погляду кількості відкриттів революційності загальних ідей не поступався тому, прийшов лише через Д століття, в останніх роках XIX, а головно у XX столітті.
Його започаткували великі відкриття, що стосувалися головно радіоактД® ності, здійснені починаючи з 1895 р. німцем В. К. Рьонтґеном (1845—19* ’ французами Г. Беккерелем (1852—1908) і П’єром Кюрі (1859—1906), поль^ Марією Склодовською-Кюрі (1867—1934), потім англійцем Ернестом Резерфорд (1871-1937) та ін.
За відкриттями пішли загальні ідеї у фізиці, що здійснювали перев°Р основ фізики. Вони були справою головно Альберта Айнштайна (1879—19*5 німця Макса Планка (1858—1947), данійця Нільса Бора (1885—1963), фран
334
иУза
де Бройля (1892—1987) і англійця Я. А. М. Дірака (1902—1984). Далі їх Розвинули німці — Ервін Шрьодінґер (1887—1961) і Вернер Гайзенберг (1901 — 1976).
На ґрунті цих відкриттів та ідей з’явилися світоглядні конструкції, з яких Осо6ливо популярними стали дві: англійців астрофізика Дж. Джинса й астронома А. Единґтона, проте підтримки у провідних фізиків не знайшли.
ПОГЛЯДИ. 1. Час і теорія відносності. У своїй “спеціальній” теорії відносності, оприлюдненій 1905 р., Айнштайн подав поняття часу у новому Огляді. Це поняття обмірковувалось віками, і майже завжди — як у повсякденній думці, так і фізиці та філософії — розумілось як безвідносне. Зокрема так його розумів Ньютон. Тимчасом Айнштайн його зрелятивізував. Показав, j^° твердити, що подія “А є одночасною з В”, можна тільки із застереженням: 3 точки зору спостерігача С”, чи “системи С”. Для другого спостерігача чи сИстеми D, що перебуває відносно до С у рівномірному та прямолінійному РУсі, події А і В одночасними не будуть.
Таке міркування імплікувало парадоксальний етап речей: що існує не один а багато часів, що два явища можуть бути і (з іншої точки зору) не бути °Дночасними одне з одним, що навіть черговість явищ може бути відносною.
А відносність часу супроводжувалась відносністю просторових відношень. ^Дстань між двома предметами виходить різною, якщо міряється у двох Системах, що рухаються одна відносно другої рівномірно та прямолінійно.
Все це кричуще не узгоджувалось зі здоровим глуздом, з природними ІЇІТУЇЦіями, для яких час, так само як простір, є об’єктивним і безвідносним.
також не узгоджувалось і з дотеперішнім їх розумінням у фізиці, вірній природним інтуїціям і ньютонівському “абсолютному часові” та “абсолютному просторові”. Не узгоджувалось врешті з розповсюдженими поглядами філософії, трактували час і простір в дусі здорового глузду як об’єктивні форми ЯвиЩ, і навіть з тими, котрі трактували їх по-кантівськи як форми суб’єктивні.
Ці неузгодження викликали спочатку опозицію проти теорії відносності, початково ця теорія видавалась здоровому глуздові недоречною й він бунту- 0ався проти неї. Незважаючи на це, вона досить швидко знайшла серед учених пальне визнання. Філософи, натомість, якщо й прийняли її, то назагал із Остереженням, що ця теорія часу є все-таки тільки гіпотезою і що, може, вигідніша гіпотеза витлумачить факти та зінтерпретує математичні фор- ^Ули у не менш, а то й більш задовільний спосіб.
2. Простір і загальна теорія відносності. Десятьма роками пізніше (1915) Инщтайн виступив з т. зв. “загальною” теорією відносності. І цього разу по- Ояд його був революційним, зокрема якщо йдеться про поняття простору. Природний погляд на простір виразний: простір є тривимірний, нескін- вНий, незалежний від предметів, що знаходяться в ньому. Він є ніби веле-
Цьо
ською посудиною, в якій розміщені всі матеріальні предмети. Властивості го простору формулює геометрія Евкліда. Наука довгий час дотримувалась Ого природного, інтуїтивного погляду на простір і вважала неевклідові Р°стори фікціями математиків.
Чь.
335
АЛЬБЕРТ АЙНШТАЙН
Тимчасом теорія відносності порвала з цим поглядом і виступила з іншим, ЯкНайбільш парадоксальним: що простір залежить від тіл, які в ньому знаходься, що немає безвідносного, незалежного від тіла простору. А тіла надають и°Му власне неевклідового вигляду.
Концепція ця своїм джерелом мала не філософію, а математично-фізичні ^Рахунки, однак вона наперед вирішувала одвічний філософський спір: чи простір є чимось реальним? Сам Айнштайн (далеко менш, зрештою, компе- Чтний у справах філософських, ніж фізико-математичних) твердив, що його ТеоРія “позбавила час і простір останніх слідів об’єктивної реальності”. І так СаМо вирішувала антиномію, з котрою боролась філософія, яка не могла Фозуміти ані що простір міг бути скінченний, ані що міг би бути нескінченний (антиномія, котра відіграла таку велику роль особливо у філософії Канта). е°рія Айнштайна зокрема виводила, що деякі типи неевклідових просторів є Зиченні, хоча й необмежені, і саме таким простором, на думку Айнштайна Та інших релятивістів, є астрономічний простір.
Наслідки теорії відносності сягнули ще далі. Якщо час і простір реляти- Єіз°вані, то таким є й рух, що окреслюється ними, а також сила, котра ^значається прискоренням руху. Отже сили, так само як просторові форми Чей, є відносними, залежними від умов, у яких діють.
^ фізиці теорія Айнштайна для простору прийнялась так само, як для асУ> витісняючи їх абсолютні поняття. У філософії, натомість, якщо й була
*РИ:
^0
^0
йнята, то в кожному разі із застереженням: не можна вважати доведеним, тРадиційні абсолютні поняття є нереальними: ця теорія довела тільки те,
аони є непридатними для науки.
Матерія та нова атомістика. Нові відкриття фізики так само довели до РИзи — котра триває до цього часу — у поглядах на матерію. Давня фізика, ^ Дно з поширеними переконаннями, розглядала масу як основну ознаку ТеРії поряд із просторовою протяжністю. Тимчасом від середини минулого
ч
ліття це природне переконання похитнулося. У фізиці на перший план
Чи
ч
^ЛО поняття енергії. На початку XX століття відбулося зближення понять
та енергії. Закон збереження маси було підпорядковано законові збере- Q Ня енергії. В результаті цього почали ототожнювати матерію з енергією, креслився ніби енергетичний напрям у фізиці. У розвитку фізики він віді- в Певну роль, проте домінантної позиції у ній не отримав. Тим більше не ц ррїмала його доктрина хіміка Оствальда, який намагався всі тодішні поняття ^УКй звести до поняття енергії. Він розширив його так, що енергія охоп- ^ вала також психічні процеси, однак ця доктрина не отримала визнання ні Ч філософів, ні серед фізиків.
р0 Ö кінці минулого та на початку теперішнього століття розвинулася елект- '%На матерії, що виражала роль, яку відіграють електричні та пов’я-
ц 1 3 ними магнітні властивості матерії. Сутність матерії ця теорія бачила в г^ЄістРичному заряді, яким володіють елементарні складники тіл — електрони 1 »Р°Т°НИ. Однак відкриття 1933 р. третього елементарного складника — ^ Рона, котрий, як вказує назва, не є електризований, — обмежило значен- еЛектрики в будові матерії.
337
Зате у новішій фазі фізики отримав право голосу динамічний погляд Ііа матерію, який спирався на те, що елементарні частинки оточені силовий полями (причому окрім електромагнітного поля в атомних ядрах діє ^е потужніше поле, яке зв’язує складники ядра, протони та нейтрони).
Цей динамічний погляд не узгоджується з повсякденним, котрий розуМіЄ матерію як тверду, непроникну масу. Для цього нового погляду не маса, а сила є первинним поняттям. Маса є для нього тільки однією з форм, в як*** проявляється сила. Для повсякденної думки це неприйнятне: для неї сила 6 вторинною, пов’язаною з масою та залежною від неї.
Традиційна фізика дотримувалась повсякденного погляду. Ньютон прийме0, що “мірою матерії є густина разом із об’ємом”. Натомість у філософії В^Є раніше з’являлися динамічні концепції, головно у Ляйбніца та БосковИча (котрий їх намагався пристосувати до потреб фізики та представляв атоми непротяжні центри сил). Тим більше що деякі новіші філософські теорії як Джеймса та Берґсона — мали динамічний характер.
Ці філософські теорії і деякі нові теорії фізики проповідували дематеріа, лізацію матерії. Зберігали назву “матерії”, але зрікалися того, що вона Д°с1 означала, а саме маси. Матерія залишилась у фізиці, як говорить РассєД; тільки у вигляді “короткої формули для опису того, що діється там, де мат^Р
\&
насправді взагалі немає”. Припущення, що матерія є твердою масою, що заи простір, ці теорії вважали залишком повсякденних понять, витворених підставі дотикових відчуттів. Фізика його не підтверджувала. Вона стверд^ тільки дію, а не діючу матерію. Якщо субстанцію ототожнювати, як це пер важно робилося, з матерією, то, згідно з цими теоріями, в дійсності субстаН немає.
Однією з проблем, що викликала у фізиці та філософії відмінні погляд на матерію, було: чи остання є непротяжною, чи протяжною? А вияв погляду, що вона є протяжною, віддавна був атомізм. Він був витвор0'
філософії: принаймні спирався не на досвід, а на постулювання, що
поДІЛ
ле
N#
матерії мусить мати край. Наука перейняла його від філософії. Правда без вагань. Власне у XIX ст. на тлі критики наукових понять з’явилась ДУ1 f що поняття атома є тільки робочим поняттям, що йому в дійсності М°*\ нічого не відповідати, і в кожному разі існування атомів є гіпотезою, к° ^ ніколи не можна буде перевірити. 0
Тимчасом відкриття кінця XIX і початку XX віку дозволили досЛіД ^ підтвердити існування атомів. Щоправда, не зовсім таких, якими вони буЯ1* ^ первинному понятті. Вони не виявилися неподільними частками матерії» них було виокремлено електрони, протони, нейтрони та фотони, а потім ^ позитрони, нейтрино, мезони — разом біля десяти різних елементарних чаС нок, які не становлять щільної маси. Вони не є незмінними, бо то поглина то знову випромінюють енергію і не є, згідно з їх первинним розумів ^ малими, твердими, однорідними, незмінними частками матерії. Є радше "" ;] їх представив Бор — мініатюрними сонячними системами, в яких довкола • кружляють електрони. Проте, фізика дослідно підтвердила існування чаСІ матерії та перехилила старий спір на бік їх непротяжного розуміння.
338
4. Теорія квантів. Розуміння дійсності як непротяжної було ще більше Розвинуте в теорії квантів, котру заініціював 1900 р. Планк і під знаком якої Розвинулась фізика XX віку. Первинним твердженням цієї теорії є, що енергія, 1Іередавана у вигляді електромагнітного випромінювання, так само має непро- тяжний, ніби зернистий характер, складається з часток. Ці частки, атоми енергії, зараз називають “фотонами”, давніша ж назва “квантів” має тепер загальніше значення: вона служить для характеристики принципової непротя- ^Ності будь-яких атомних процесів. За цією теорією, промінь світла, яке є еЛектромагнітним явищем, слід уявляти як пучок рухомих снарядів-фотонів.
При такому розумінні світло стає явищем складним і важким для уявлен- **я. оскільки воно є так само коливанням, а отже має подвійну природу: є к°ливанням і одночасно передаванням квантів енергії. Іншими словами, є ^Ротяжне і разом з тим непротяжне. У фізиці XIX ст. приймалось, що світло Кіає хвильову природу, а матерія — корпускулярну, але в XX ст. було помічено ТаКож прояви корпускулярної будови світла і хвильової в матерії. Отож усі ці г°Дішні спроби трактування — як корпускулярні, так і хвильові — спрощували Дійсність.
Вона загалом має протяжний (хвильовий) і непротяжний (частинковий, пантовий) вигляд. Одвічний спір не схиляється остаточно на жодний бік, а поєднує їх в якусь coincidentia oppositorum, що про неї говорили давні філосо- Це сформулював Бор у своїй “теорії комплементарності”. Згідно з нею, ^Идві концепції є рівноправні: що світ складається з множини окремих буттів квантів) і що складається тільки з одного буття (коливального “поля”). У такий спосіб нова фізика погоджувала стару суперечку плюралізму та монізму.
5. Причинність і принцип невизначеності. Традиційна, ньютонівська фізика ^слуговувалась принципом причинності, твердячи, що кожне явище є наслід-
Ком
якогось іншого, попереднього явища. На ньому засновувала постулат
Термінізму, що у світі панує необхідність, бо явища є необхідними, якщо Тначені іншими. У цьому була згідною з природним поглядом: той також 110 сУті переконаний у причинному зв’язку всіх явищ.
^ філософії доля поняття причинності була схожою на долю понять часу простору: Кант заперечив, нібито причинність є об’єктивною формою явищ
та
та
п°трактував її як суб’єктивну форму інтелекту, однак як форму необхідну, остаточно, як би не розуміли причинність, об’єктивно чи суб’єктивно, вона ^вЖди трактувалась у філософії як необхідна, і детермінізм вважався ободовим неуникним постулатом науки.
По-іншому діяла нова фізика: вникнувши у світ атомів і квантів, вона не яищла в ньому підтвердження детермінізму. Справді, у макроскопічному сШтабі явища виступають так, ніби були детермінованими, але в мікро-
сК0п
%
Че,
11*ному (атомному) виглядає так, що тут панує індетермінізм. В атомі
Це твердив Бор — електрони не мають сталого положення відносно ядра,
^Рестрибують з орбіти на орбіту, і ці стрибки неможливо передбачити: не ^ єМо, коли наступлять і чому. Фізичне знання не знаходить для них причин, не узгоджуються із законами класичної механіки, для їх пояснення треба Отруювати спеціальну “механіку квантів”, не засновану на детермінізмі.
339
Якщо незважаючи на це у макроскопічному масштабі можна передбачав явища, то це тому, що тоді охоплюються разом величезні кількості елеме*1 тарних явищ. Коли маємо більйони електронів, їх відхилення нейтралізують*^ і завдяки цьому виявляють закономірність. Але це все-таки закономірній тільки статистичної природи. Натомість окремі частки матерії закономірп°сТІ не виявляють, поводяться так, ніби ними керував випадок. “Випадковість, як писав один із творців нової фізики, — є первинним станом, для як°ґ° немає пояснення”. Фізики втратили переконання про дію незмінних і необхіД них законів, їх думку опанував пробабілізм.
Атаку проти принципу причинності та детермінізму повів з 1926 р. ГайзеН берґ. Напротивагу до принципу причинності, він почав проповідувати “пр*їН цип невизначеності”. Згідно з ним, не можна принципово точно вказати стаН- в якому перебуває будь-яка атомна структура або елементарна частинка. ЯкїЯ°
швиД' Закоь
його
точно окреслимо положення електрону, то не можемо визначити його кості, а якщо визначимо швидкість, то не можемо окреслити положення, причинності твердив, що теперішній стан атомного явища визначає майбутній стан, тимчасом, згідно з принципом невизначеності, немоЖЛ*113^ окреслити навіть теперішнього стану. Отже не можемо визначити майбутв явищ не лише тому, що не бачимо їх зв’язку з теперішніми (як вказував Юм два століття тому), але також тому (і це є новий аргумент фізики пр° закону причинності), що не знаємо і не можемо достатньо знати тепер1111 явища. Як важко показувати причини, на практиці було відомо давно, а приймалось, що принаймні в теорії їх можна подати завжди, тепер же ствер джено, що цього не можна зробити навіть у теорії. Принцип невизначеН0 стверджує властиво тільки те, що явища є для нас завжди невизначені, а Р невизначені, то виходить так, ніби були випадковими: вони ніколи не стаІ1^г0 для нас необхідними, і якщо б навіть були детерміновані, то ми б нь ніколи не могли ствердити. А якщо знаходимо в природі закономірність, тільки засновану на ймовірності і статистичному законі великих чисел. Серед результатів нової фізики цей розрив із детермінізмом був
аД[І ібоД1
філософії особливо важливим. Його визнали прихильники вільної волі, пер нані, що знайшли в ньому підтримку свого погляду. Вони не враховуй того, що їхній індетермінізм інакший, ніж індетермінізм фізиків: адже у сво и' волі йдеться про те, що при окресленому теперішньому стані наступний с може бути таким або іншим, натомість у новій фізиці йдеться передусім й те, що стосовно неокресленості теперішнього стану не можна окреслити нас У ного. Не бракувало так само філософів, котрі зайняли тут негативну поз*1 і вказували, що слід зберегти більшу обережність у індетерміністських вис1 ках. Хай там що, аргумент Гайзенберґа, котрий здається найважливі*11^ говорить про нашу нездатність встановити причинні зв’язки, а не про те, їх немає в явищах. ^
6. Доцільність. Нова фізика не тільки поставила під питання детерм111 який досі вважався фундаментом науки, але також дала ніби аргумент*1 користь фіналізму, котрий досі вважався ненауковою позицією, однією 13 філософських ідей, яких наука прийняти не може.
340
Ньютонівська фізика чинила в той спосіб, що розкладала явища на складники і з їх властивостей виводила властивості цілих явищ. Здавалося, що це є природний метод науки. Тимчасом у застосуванні до світу атомів ньюто- Ніьська фізика не виправдала себе, бо у цей спосіб атомної будови пояснити ^можливо. Вона становить ніби цілість вищого порядку, її неможливо скласти 3 частин так, як складається машина. Відбувається так, ніби не тільки власти- в°сті частин впливали на властивості цілого, але й навпаки — властивості Цілого впливали на властивості частин. Ціле є ніби метою, до якої пристосовуються частини. Тому пояснюючи явища слід зважати на їх цілість, слід їх ^актувати “цілісно” (такий підхід названо “голізмом”, від гр. бАос — цілий), а^°> інакше кажучи, “органічно”, а не механічно.
Бор висловлював свій погляд на цей напрямок у словах: “Сфера застосу- ВаНня квантової механіки (у тодішньому вигляді) займає проміжну позицію ^ сферою причинного, просторово-часового опису і цариною біології, котру бактеризує телеологічна аргументація”.
У XIX ст. прагнення до механістичного трактування явищ, що спершу °бмежувалось фізикою, опанувало навіть біологію та психологію (м. ін. Лоуб в Америці на зламі XIX і XX ст. надав цьому прагненню особливо гострого Ві1гляду). Тепер навпаки — антимеханістичні прагнення, котрі спершу обмежу- ВаЛися біологією та психологією, вийшли за їх межі та почали охоплювати фізику. У філософії ці прагнення не були новиною, різні давніші її системи ^оповідували органічну будову всесвіту, особливо в добі Відродження та ^°Мантизму. Та все-таки механістичні течії брали у філософії гору і в інші біоди: так було власне в кінці XIX віку. Але вік XX повернувся до тих °нЦепцій. Припинилося зведення біологічних явищ до механічних, навпаки — панічні явища почали тлумачити на зразок біологічних. Поняття “ґештальту”,
ВЦТ;
Нцх
ьорене в психології XX ст. для характеризування органічної будови психіч- явищ, почали застосовувати для характеристики явищ хімічних (Е. Прайс),
Няних (В. Кьолер), механічних (Е. Шрьодінґер). Знайшлися астрономи,
Фіз
|л
°тРі сонячну систему назвали “неорганічним організмом”, а А. Н. Вайтгед Чав говорити про “органічний механізм”.
3 Ці органістичні, голістичні, фіналістичні концепції були у певному зв’язку Швовими здобутками наук, однак уже значно віддаленішому, ніж нові копцеп- Часу й простору, матерії та причинності, ф. ^ Суб’єктивізм і ідеалізм, позитивізм і реалізм у новій фізиці. А. Нова ^.3Ика, взявшись за проблеми філософії, не тільки дійшла до схожих розв’яз- ф. ’ ajie й натрапила на труднощі, схожі на ті, що їх намагалась подолати ^софія. Вона також втратила частину того пізнавального оптимізму, який ^ У XIX ст., і в багатьох випадках дійшла до суб’єктивізму й агностицизму. 4о^СИЛЬН*шим виявом Цього був “принцип невизначеності” Гайзенберґа, який ^*°Див, що наука ніколи не зможе вийти поза певні межі, тут не поможуть ^ ^ інструменти, методи, ідеї, бо складність є принципова. У своїх суб’єкти- 4Тських висновках фізики послуговувались не тільки цим новим принципом, також аргументами, віддавна вживаними філософами, і особливо тим, що і наука твердить про зовнішній світ, є не ствердженням, а конструкцією, підставі скупого та суб’єктивного матеріалу, що складається з відчуттів.
341
Природа нашого інтелекту не може не впливати на нашу картину світу 1 наука через це є, принаймні певною мірою, суб’єктивна. Айнштайн, узалежнЮ' ючи час і простір від “спостерігача”, розумів це як їх релятивізацію, а не суб’єктивізацію, але інші фізики бачили в цьому доказ, що всі твердження точних наук суб’єктивні, оскільки залежать від спостерігача.
Б. Цю негативну тезу, однак, деякі з філософуючих фізиків використали далі як платформу до тези позитивної: до ідеалістичної концепції світу. Б° їхні дослідження похитнули переконання у реальності матерії, натомість переко' нання в реальності явищ духовних залишилось для них непохитне. Міркуючи так, як це од віків робили філософи, вони виводили, що безпосередньо знаємо єдино явища духовні, а матеріальні тільки опосередковано, тому можемо ї* зрозуміти тільки на подобу тих. “Розум, — писав Единґтон, — є першою найбільш безпосередньою річчю в нашому досвіді, всі інші є тільки віддаленим висновком”. Звідси випливало ще більш далекосяжне припущення: уся дійс' ність має духовну природу. Воно зовсім не виникало в необхідний спосіб 3 фізики і зокрема з її нових відкриттів. Поза тим, деяку кількість прихильників знайшло.
В. Все-таки це було єдине припущення, котре торкалося того, що є B^e поза межами фізичного пізнання, що властиво не належить до фізики та Д° компетенції фізиків, і навіть відривалось особливим способом від програми та методів більшості фізиків, котрі розуміють своє завдання якраз обережно іа вузько, не залишаючи місця для світоглядних узагальнень та ідеалістичні висновків, так само, зрештою, як для матеріалістичних. Коли вони представ ляють програму своїх досліджень, то це програма позитивістська: впоряД' кування досвіду — нічого більше.
Г. Проте коли навіть ці ж самі вчені переходять від програми до реально1 дослідницької праці, то займають ще іншу позицію. Не позитивістську, аЛЄ також не агностичну і не ідеалістичну. Не думають тоді обмежуватись явиШа ми, хочуть досліджувати об’єктивний, реальний світ, але не збираються вив° дити далекосяжних висновків, як у ідеалістичній філософії. Свої постулат*1 черпають зі здорового глузду. У своїй праці вони є реалістами, приймають що є реальний світ для відкриття — і хочуть його відкрити.
Серед західних фізиків неодноразово можна спостерігати, що ті з них, котр1 віддаються епістемологічпим рефлексіям, висловлюються як суб’єктивісти, ґ1, хто розвиває світоглядні висновки, виступають як ідеалісти, а коли окреслюіоТІ5 свою наукову програму й метод, то розмовляють як позитивісти. Але к°лі1 проводять дослідження — поступають як реалісти.
8. Людина у всесвіті. З нового природознавства для філософії можуть значення не тільки загальні висновки, але також деякі факти та розрахуй1 Числа, встановлені астрономією, хоч у дійсності й не нескінченні, але величі ні, дають відчути фізичну мізерність людини і можуть впливати на її ставлеі1 ня до себе самої та до всесвіту. Обчислення відстані у всесвіті довели л таких великих чисел, що обчислюються світловими роками, і навіть ще 6ілЬ. шими одиницями “парсеками”, що становлять більше 30000000000000 кМі навіть “кілопарсеками” — ще у тисячі разів більшими. Діаметр Малої ҐаЛа1<
342
тики становить 6000 парсеків, а вона є лише частиною Великої. Велика Галактика містить щонайменше ЗО мільярдів зірок. На оберт довкола її центру Сонцю потрібно 200 мільйонів років. У Супергалактиці Велика Ведмедиця Дежить на віддалі 72 мільйонів світлових років, а інші зірки ще далі. Радіус Усесвіту Айнштайн оцінює величиною 84 мільярди світлових років. І навіть Маленька Земля нараховує вже бл. З мільярдів років віку.
А з другого боку, такі ж величезні числа відділяють нас від мікроскопічного світу — числа, встановлені фізиками лише в останніх десятиріччях. Так, якщо брати “пакети”, складені з мільйона мільйонів атомів, то таких пакетів тРеба взяти мільйон мільйонів, щоб отримати півтора грами водню. А електрон нажить ще тільки 1/1850 атома водню. Він кружляє по орбіті довкола ядра ат°ма радіусом одна тридцятимільйонна сантиметра, але зі швидкістю 2200 км На секунду. Тобто мусить облетіти свою орбіту 7 мільярдів разів за одну Мільйонну частину секунди.
Між цими двома велетенськими вимірами знаходиться людина. Вже перший Погляд на величезні розміри всесвіту, досягнутий на початках ери Нового Часу Природничими науками, довів не тільки до зміни філософського погляду на саму природу, але також на місце, яке в ній займає людина. Після відкриття Коперника людина втратила свою центральну позицію у всесвіті. І коли всесвіт Розрісся у нескінченність, людина здалась сама собі меншою. Філософське вираження цьому дав Джордано Бруно.
Можна було припускати, що числа, встановлені тепер астрономами та Фінками, які конкретизували тодішні загальні уявлення, числа, що вражають Своєю величезністю — вже не тільки в напрямку зірок, але й атомів, — ^Найдуть у філософії свій вияв, якщо не раціональний, то емоціональний.
Днак до того часу цього не сталося. Сучасна людина знає про всесвіт Незрівнянно більше, ніж давніша, але — особлива річ — умудряється не Пов’язувати свого погляду на себе з цим знанням. Живе в іншому масштабі, JJ* фізичний, має свій вимір, котрий не є ані виміром Сонця, ані атомів. |^еи масштаб є психологічним, суспільним, деколи релігійним, але не фізичним.
Р° свою мізерність чи велич людина схильна судити на підставі наук Спільних, історичних, а не природничих. І напевно тому реакція на другий Розквіт фізики не має аналогії з реакцією, викликаною кількома віками раніше ПеРшим її розквітом.
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ в психологи
У XIX ст. багато вчених кидало філософію задля психології, бажаючи Иматися справжньою наукою, що спиралася б на фактах і безсумнівних СтУлатах, вільною від одвічних суперечок, в яких філософія заплуталась і Их розв’язати не вміє. Це була одна із причин бурхливого розвитку психозних досліджень у кінці XIX віку.
3 Вік XX ще більше розвинув ці дослідження. Але їх результат, принаймні °Дного погляду, був несподіваним: у психології сформувалися школи, які
343
взаємно заперечували одна одну та не могли узгодити свої основні постук ти — подібно як це бувало у філософії. І вибухли суперечки про засадні1 питання, а в них відродились одвічні філософські спори.
Нових психологічних шкіл у XX столітті утворилося багато, і найважл*1' вішими та найбільш розповсюдженими на Заході були функціоналізм, горміз*1, психологія образу (гештальтпсихологія), бігевіоризм і психоаналіз. Три з ни* виникли у Сполучених Штатах, одна виникла в Німеччині, але незабаром те# перенесла свій осередок до Америки. Єдиний психоаналіз мав виразно євр0' пейське походження: визрівав у Франції, в яскравій формі виступив в Австрії охопив Швейцарію, щоб потім поширитись мало не на увесь світ.
ПОПЕРЕДНИКИ. Всі ці європейсько-американські школи були в опозиШ1 до психології, яка сформувалася й запанувала в XIX віці. То була, моЖї^ сказати, “класична” психологія. Значною мірою вона була справою Вундта 11 носила на собі відбиток його складу розуму. Її постулати були такі: предмет*#1 психології є свідомість (точніше кажучи, зміст свідомості, бо психічні Д11 спостереженню не піддаються), її методом — інтроспекція, її завданням аналіз зібраних інтроспекцією фактів, розклад їх на прості складники. Характер цієї психології був статичним і ніби атомарним. Відношення фактів свідомо*^1 до фактів фізичних вона трактувала в дусі паралелізму, в переконанні, що в0**11 мають зовсім різну природу і не можуть взаємно впливати один на одного.
У роки, коли психологія перейшла на експериментальний метод, така 11 система виглядала найприроднішою і навіть узагалі єдиноможливою. Та й початку XX ст. вона мала ще величезну перевагу в усій Європі, а також 3 Америці, де на її бік став Тітченер, вірний учень Вундта, найбільший протяг*#1 цілого покоління психологічний авторитет Сполучених Штатів. Ця система, її Тітченер називав “структуралізмом” (оскільки вона досліджує структур) свідомості), довго видавалася класичним, раз назавше встановленим погляд*#1'
Однак в Америці ще в XIX ст. у неї з’явилась опозиція. Першим із ^е1° виступив Джеймс, який був предтечею усіх шкіл психології, які потім витво рились в Америці. Вони розвинули те, що у нього було в зародку. ФуНКІІ10 налізм, гормізм, психологія образу, бігевіоризм ніби поділилися його спаД щиною: кожна з цих шкіл підхопила інший мотив його психології.
Зовсім інше походження та інший характер мала психологія, котра у тоМУ самому періоді розвивалася в Радянському Союзі. Вона виходила з постулат^ марксизму-ленінізму і з цієї позиції бралася за проблеми, значущі також для філософії.
І. ФУНКЦІОНАЛІЗМ І ГОРМІЗМ
Серед нових течій психології XX ст., що з’являлись швидко, одна за оДИ0І°’ першим був функціоналізм. Його вирізняло передусім те, що предмет ПСИХОЛ0^ ГІЧНИХ досліджень ВІН перемістив ІЗ змісту на функції СВІДОМОСТІ. Виник ' Чиказькому університеті. Близькою до нього була інша течія, заініційова*^ Мак-Дуґалом, що на перший план висунула прагненнєві функції свідомості» відома під назвою “гормізму”.
344
ІНІЦІАТОРИ. Функціоналістську психологію започаткував у Чикаго тамошній професор психології Дж. Р. Енджел. З ним співпрацював Джон Дюї, «кий у цьому університеті з 1894 р. був професором філософії та поряд із Філософією займався також психологією. В іншому американському універ- ситеті, а саме Колумбійському, Р. Дж. Вудворс розвивав подібну психологію, к°тру називав “динамічною психологією”.
Ініціатором гормічної психології був англієць Вільям Мак-Дуґал (1871— 1938), який у 1900—1920 рр. викладав психологію та філософію в Англії, а п°тім в Америці, спочатку в Гарвардському університеті, а потім університеті ^•ока. І природне його місце є саме серед американських психологів, з якими Він найбільше гармоніював способом мислення. Вирішальний вплив на нього с«равив Джеймс, який так само, як і він, був одночасно психологом і філософом. Свої психологічні ідеї Мак-Дуґал найповніше виклав у «An Introduction to Social Psychology» (1908), a філософські в останній своїй більшій книжці Modern Materialism and Emergent Evolution» (1930).
ПОГЛЯДИ. 1. Психічні дії. Основною ідеєю функціоналізму було те, що відомість має характер функції, тобто дії, тому психологія повинна займатися %ми, а не змістами: баченням, а не кольорами, уявлянням, а не уявленнями, ^Дчуванням, а не відчуттями.
Давніші психологи напевно знали, що ми виконуємо різні психічні дії, але 0ВаЖали, що нічого про них не можемо сказати, що вони не піддаються ^остереженням, що спостерігати й описувати можемо тільки уявлення, а не Являння, окремі почуття, а не відчування.
З цим була пов’язана друга властивість функціоналізму: оскільки дії розвиваться в часі, в часі розвивається також свідомість. Остання не є статичною, ^ає характер процесу. Давніші психологи це пропустили повз увагу, тому що Займалися не діями, а тільки психічними змістами, неперервний психічний процес розбивали на моменти та елементи, котрі могли здаватися самостійними Та позачасовими.
А функціоналісти разом із Джеймсом зробили акцент на тому, що моменти
їа
сН0і
Че
елементи процесу свідомості, окремі відчуття чи прагнення ніколи в дій- сті самостійно не виступають. Зокрема відчуття й реакція на нього — як
вивів Дюї в знаменитому трактаті 1896 р. — становлять завжди єдине ціле: ^ Р-» коли дитина, побачивши полум’я, витягає руку, щоб його вхопити, то Не є дві різні події, “бачення” і “хапання”, відчуття й рух. Насправді немає
Уттів без руху, немає ані самого бачення, ані самого хапання, є тільки ення для хапання”. Бачення впливає на хапання, а хапання знову впливає
*ідч
1а бачення, бо визначає його напрямок. Для прозорого опису явищ їх можна ^Ділити одне від одного, проте слід пам’ятати, що їх було виокремлено УчН0, вони не є самостійними фактами.
2. Корисність психічних дій. Іншою ініціативою функціоналістів було ^3гЛянути психічні функції з точки зору їх корисності. Для чого вони тРібні? — ось про що слід питати. Вони є все-таки функціями живих
345
індивідів, тому треба думати, що не менш ніж інші функції мають свою користь. Немає рації припускати, що вони мають становити виняток. Тому функціоналісти і трактували їх так, як біологи трактують органічні дії, тобто пояснювали завданням, яке вони повинні виконувати. Таке біологічне тракту' вання свідомості було після Дарвіна природною річчю, але лише функцій налісти почали його в психології проводити систематично. Й одним з їхні* результатів був такий: свідомість потрібна індивіду головно для витворення корисних звичок, а з моменту, коли вони вже витворились, перестає буТЯ потрібною й зникає, дії ж виконуються вже автоматично, безсвідомо.
Слово “функція” має два значення: інколи означає просто дію, а деколи ^ завдання, котре ця дія виконує. Напр., дихання є функцією організму, але також має функцію, тобто завдання, що його мусить виконувати, а саме підтримувати життя організму. Подібно є з діями свідомості: вони є фунК' ціями, але також виконують функції. Функціоналісти підкреслювали і одне, 1 друге: що психічні явища є діями, а також що ці дії мають свою незамінну роль у житті індивіда. Й основне завдання психології бачили у дослідженні цієї ролі.
3. Відхід від інтроспективного методу, аналітичного методу і теоретичного розуміння психології. З позиції функціоналістів випливали далекосяжні насліД' ки, а саме: щоб дослідити, для чого служать психічні дії, треба вийти за і* межі, бо вони самі не скажуть, що чинять для організму. Для цього треба дослідити весь організм і його оточення. Звідси наслідок: психологія не може обмежуватись спостереженням процесу свідомості, а тим самим перестає бути наукою виключно інтроспективною.
Психологія також перестає бути самим лише аналізом. Не так важлив0 знайти елементи свідомості, як встановити, як свідомість діє в цілому, яку роль виконує для організму. Далі: не йдеться тільки про сам опис явиїД свідомості, що його собі ставила за мету класична психологія. Можливим 1 потрібним є пояснення цих явищ, зокрема пояснення на зразок біологічного* психічні явища є такими, а не іншими, бо саме такі, а не інші, потрібні індивіду для життя. І нарешті: якщо вже психологія досліджує, для чого служать розумові процеси, то спостерігає, коли вони служать краще, а коли гірше, і може встановити, як мають перебігати, щоб служити добре. ТоМУ вводить іншу точку зору: оцінку. І з науки чисто теоретичної, якою повинні була залишатись у класичній системі, психологія вступає на шлях прикладної науки.
Те, що психологія відійшла від своєї “класичної” системи, було досить природно. Якими б значними не були її переваги спочатку, та однак воИ^ була однобічною, а така система завжди викликає прагнення її доповнити- Мало того: вона виросла із теоретичних зацікавлень, а тимчасом з початку XX ст. у психології, головно американській, виступили практичні зацікавлення* в ній ішлося не тільки про те, щоб знати, як бачимо та мислимо, але тако# про те, щоб зробити так, аби ми бачили та мислили краще.
4. Психічні та фізичні явища. Психічні явища в трактуванні функціонЯ' лістів наблизилися до фізичних. Досі психологія була схильна трактувати ї*
346
Дуалістично — як такі, що належать до двох різних світів. Тимчасом фактом є те, що вони невпинно переплітаються між собою: фізичні співдіють з психічними так само, як співдіють між собою. Разом становлять єдиний процес: пРоцес цей вивчає як психолог, так фізіолог, тільки кожен обмірковує інші й°го аспекти чи моменти. Між ними немає суттєвої різниці, оскільки вони Можуть співдіяти між собою. Так, зрештою, завжди вважав здоровий глузд, а Дуалізм був тільки теорією філософів. Є навіть дані, що немає дій чисто психічних, є тільки психофізичні, бо, з одного боку, вони є психічними в тому сенсі, що індивід знає про них, а з другого, є фізичними уже в тому Сенсі, що є реакціями організму.
5. Гормізм. Функціоналізм вивів, що психічні явища є діями, і це приводило до питання: звідки ці дії черпають свою енергію? Відповідь на нього Намагалися дати самі функціоналісти, а ще більше дві інші американські школи: динамічна і гормічна психологія.
їхні відповіді не узгоджувались і навіть розійшлися у двох протилежних Напрямках: перша вважала, що дії інтелекту викликані зовнішніми причинами, Друга — що мають джерело енергії у собі. Обидві погоджувались з тим, що йсихічні дії мають динамічний характер, але перша трактувала їх як реакції На подразники, а друга — як спонтанні імпульси.
З них двох психологія Мак-Дуґала була більш новою та радикальною. Своєю назвою (походить від грецького ópfirj — імпульс, порив) зазначала Динамічний характер психіки. Але в той час як “динамічна” психологія приписала всім психічним діям ту ж саму природу, ця вважала, що динамічними є тільки деякі з них, а саме імпульси, прагнення. Ці, натомість, є первинними, °сновними діями і керують свідомістю. Пізнавальні дії не є динамічні, мають Дише вторинний характер. Це було оберненням поглядів класичної психології, Ддя якої первинними були власне пізнавальні стани: спочатку індивід мусить °тримати відчуття, воно викликає почуття, а з почуття виросте прагнення. Для Класичної психології прагнення були закінченням, а для гормізму — початком 1 підставою процесів свідомості. Вона надає усій свідомості динамічного, пРоспективного, скерованого уперед характеру. “Антиципація, передбачення, Дйвлення уперед, прагнення до мети — ось найбільш характерні риси пси- Кілцих чинників”.
“Гормічна” психологія поєднувала дві думки: перш за все те, що (всупереч давній “структуралістській” школі) психічні дії мають динамічний характер, а, ^п-друге, що (всупереч “динамічній” школі) вони є спонтанними, що свою Сергію черпають не ззовні, а мають її в собі.
“Гормічна” психологія заперечувала, з одного боку, концепцію людини як homo rationalis, поведінкою якої керує розум, а, з іншого, поборювала також Класичну психологію з її асоціаністською, механістичною орієнтацією, котра тРактувала людину не як людину, а як робота.
6. Інстинкти. З цією принциповою позицією гормізму було пов’язане висунення ним на чільне місце у психології інстинктів, тобто вроджених, Успадкованих схильностей реагувати на окреслені предмети в окреслений сПосіб. Вони й становлять підґрунтя всього психічного життя, постачають йому
347
імпульси та керують не тільки прагненнями, а також інтелектуальним і емоШ0' нальним життям людини. Цей погляд відбивається на всій психології гормізМУ* вона не тільки підкреслювала у ній динамізм, але вводила вроджені чинники» і цим вирізнялась у часи, котрі радше намагались цілу психіку представити як набуту.
Мак-Дуґал бачив у психічному житті діяння багатьох інстинктів. Людииа має інстинкт утечі перед небезпекою, інстинкт боротьби, інстинкт відра31*’ інстинкт батьківської опіки над потомством, статевий інстинкт, інстинкт ці#3' вості, інстинкт підлеглості іншим та протилежний йому інстинкт влади, інс; тинкт пошуку товариства, пошуку поживи, володіння, будування; сміх з радості та плач з розпачу також є інстинктами. Всі ці інстинкти людський індивіД успадковує, озброєний ними від народження.
Кожен інстинкт супроводить якесь почуття: страх супроводить інстинкт утечі, гнів — інстинкт боротьби, ніжні почуття — батьківський ІНСТИНКТ, почуття безпорадності — плач, почуття веселості — сміх і таке інше. З НиХ численних інстинктивних елементів і пов’язаних з ними емоційних елементів формується психічне життя у всьому своєму багатстві та різноманітті.
7. Повернення у психології філософських проблем. Нові ПСИХОЛОГІЧНІ школи — функціоналізм і гормізм — хотіли займатись конкретною наукою, не ангажуючись у загальні й теоретичні питання, та все-таки не могли цих питань оминути. Мало того: зайняли в них позицію, відмінну від тієї, що пануваД3 попередньо. Це були питання: чи психічні явища мають субстанціональний чИ процесуальний характер; атомістичну чи неперервну структуру; яким є відн°' шення свідомості та тіла; чи психічні явища є динамічними чи механічними» чи містять спадкові та вроджені складники; пояснюються причинно чи тако# доцільно? Це були власне проблеми найзагальніші, філософські. Роздумуючи над ними та трактуючи з нової позиції, згадані психологічні школи відновили і роздмухали давні філософські спори.
ОПОЗИЦІЯ ТА ВПЛИВ. Функціональна психологія, котра була перший винятком у традиційній, класичній психології, зустрілася із спротивом з боку представників останньої. В Америці це був передусім Тітченер: 1899 р. вій принципово протиставив традиційну психологію функціональній, котру засуди3» тому що вважав її наміри нездійсненними. Незважаючи на цю опозицію, воН3 широко провела свою точку зору і навіть швидко перестала становити окрему течію, бо її тези — а саме зосередження досліджень на психічних діях і на і* біологічній функції — були засвоєні величезною кількістю психологів, найпер' ше американських, потім також європейських. Дальші школи формувалися в#е звертаючись радше до функціональної психології, ніж до традиційної.
Інакше було з гормізмом. Зі своїми тезами про первинність спонтанності інстинктів у психічному житті він залишився відособленим. Союзників М*г мати радше серед філософів (напр., в особі Берґсона), ніж серед психологів-
348
II. ПСИХОЛОГІЯ ОБРАЗУ
Інша школа розвинула новий погляд на ту саму структуру психічного 5иття. Основна ЇЇ теза була такою, що воно має суцільний характер і що Й°Г0 елементи є несамостійними у відношенні до цілого. Всупереч тому, що приймала традиційна психологія, ці елементи є тільки абстракціями, реальні * тільки цілості. І поняття “цілості” або “образу” стало провідним поняттям У Иіколі, як поняття “функції” у функціоналізмі. Доктрина школи є відомою % назвою “психології образу” (Gestaltpsychologie). Деколи її називають також конфігураціонізмом” або “формізмом”.
ПЕРШІ ПРЕДСТАВНИКИ. Психологію образу заініціював Макс Вертгай- ;'1ер в роботі «Experimentelle Studien über das Sehen von Belegungen >> 1912 p. Чя робота спиралась на експерименти, що робились у Франкфурті на особах Кьолера та К. Кофки, котрі самі прилучилися до нової' течії і навіть стали й основними представниками. Вольфґанґ Кьолер прославився головно експериментами на мавпах, проведеними під час І світової війни па острові Тенеріфе («Inteligеnzprüfungen an Anthropoiden», 1917). Ставши, так само як Вертгаймер, професором у Берліні, витворив там на якийсь час осередок нового напрямку. ^Урт Кофка першим переїхав до Сполучених Штатів, за ним пішли інші.
ПОГЛЯДИ. 1. Поняття образу. Основна думка психології образу така, що У Психічному житті цілість є первиннішою від частини. Частини ніколи не вступають у ньому самостійно. Цілості не формуються додаванням частин, безпосередньо знаємо тільки цілості, а частини лише після проведення аналізу Цілості. Прості складники свідомості, про які говорила традиційна психологія — °кРемі відчуття чи прості почуття — були конструкціями, а не чимось, що Ми б знали з досвіду. Звичайна людина, не будучи теоретиком, не знає °кРемих відчуттів і нічого не знає про те, що з відчуттів формуються сприй- няття. Одразу, від початку сприймає цілості.
Мало того: людина володіє природною тенденцією схоплювання цілості, і к°ли на неї діють окремі подразники, то вона поєднує їх між собою і трактує єдине ціле. Її зір з’єднує окремі точки і робить із них цілість, замкнуту
Уру. Достатньо декількох світлових точок, щоб бачити констеляцію окрес-
як Фіг
^»Ої форми, Велику Ведмедицю або Чумацький Шлях. Такі схоплювані зором, }° думкою цілості німецькі психологи назвали “образами” (Gestalt) і нова Цєихологія від них узяла свою назву. По-польськи “образи” часом називають ТаКож “компактними структурами”.
2. Опозиція проти традиційної психології. Гештальтпсихологія у своїх полках виступала полемічно, борючись із “класичною”, традиційною психоло- г*єіо кінця XIX століття.
А- Особливо гештальтпсихологія поборювала “атомізм" традиційної психоло- Гі1' тобто твердження, що психічне життя є сумою простих складників, ніби Цєихічних атомів: тимчасом воно є цілісною структурою, нерозривною цілістю. Б. Поборювала також асоціанізм, що був природним доповненням “ато- ІЗМУ”, і приймав, що оті складники поєднуються між собою механічно через
349
асоціації і що потім механічно формується свідомість. Тимчасом, згідно 3 Гештальтпсихологією, психічне життя підлягає різним законам: механічні асоШа' ції є тільки однією з можливих, і то такими, що рідко з’являються.
В. Психологія образу поставила під питання також сталість зв’язку ^ відчуттями та подразниками, що їх викликають, котра для тодішньої психолог*1 була найприроднішим із припущень. Психологи образу твердили, що нема6 стійкої реакції на подразники, що ті ж самі подразники викликають ін011 відчуття, якщо виступають у іншому наборі та включаються інтелектом Д° іншого образу.
Г. Психологія образу ставила під питання ще один підставовий погляд давнішої психології, а саме: речі — припустимо, дерево чи камінь — пізнаєм0 у той спосіб, що найперше отримуємо від них відчуття, СХОПЛЮЮЧИ ЇХ колір і вигляд, а пізніше через асоціацію віднаходимо “сенс”, “значення” ць°г° кольору та вигляду і тоді розпізнаємо, що маємо справу з деревом чи каменем* Отож, згідно з новою психологією, неправда, буцімто ми спершу бачили тільК0 кольори та вигляди і лише потім усвідомлювали собі, що ці кольори вигляди є деревом чи каменем, оскільки від початку бачимо дерева чи камені*
Ґ. Внаслідок цього всього психологія образу мусила заперечувати тако^ тодішній метод психології. Поборювала його передусім за аналітичність: У психології йдеться власне про те, щоб не аналізувати, бо аналіз є деструкціє10' Вона потребує зворотнього методу, що дозволяє схоплювати психічні цілоС'И*
3. Нове трактування психології. Психологія образу була у своїх початка* теорією сприйняття, головно зорового. Одним із перших її спостережень було* що просторові відношення, напр., між довжиною даних ліній, сприймаємо 0 той спосіб, що ці лінії поєднуємо в одну фігуру і лише ТОДІ ЇХ порівнюєм0’ встановлюємо між ними відношення. На підставі таких особливих спостереже*10 Гештальтпсихологія дійшла до висновку, що при сприйманні не поводимо0*1 пасивно, що приступаємо до нього завжди з особливою орієнтацією, а саме 3 орієнтацією на “творення образу”, тобто творення цілості: вона є такою сил0' ною, що неодноразово не зважає на те, що маємо перед очима, і навіть Д1^ всупереч тому, що маємо перед очима, викликаючи тоді оптичну ілюзію, охоплення цілості завжди для нас є легшим, ніж охоплення елементів: легіЛе зауважуємо увесь вираз лиця якоїсь людини, приязний чи ворожий, ніж детзЛ* її обличчя, риси чи колір очей. Подібно і з відчуттями інших чуттів: напр" нам важче чути окремі шуми, ніж мелодію.
Теорію, витворену первинно для сприйняттів, психологія образу ПОШИрИЛ0 й на інші частини психології: на дії, інстинкти, пам’ять, мислення. Жоден 13 цих складних процесів не є простою сумою елементарних процесів: кожен Мае характер образу. Та й сама особистість людини не є сумою її властивостей, а їх “образом”.
Конфігураціоністи, зокрема, судили, що процес мислення — цю найваЖ^У психологічну проблему — найкраще тлумачить лише їхня теорія. Справа 0 тому, що ми думаємо з сенсом, а це було б незрозуміле, коли б мисленн* було механічним, тільки асоціативно пов’язаною послідовністю уявлень. АДе воно нею якраз не є. Коли для якого-небудь виразу, напр., “великий”, зна*°
350
4Имо в думці його протилежність “малий”, то не механічною асоціацією, а тому, ці два поняття становлять для нас певний двочленний образ. Творячи з Уявлень образ, щось впорядковуємо, впроваджуємо в уявлення лад. У охопленні °бразу полягає те, що називаємо “пізнанням”: пізнаємо явища лише настільки, "^кільки вхопили їхній образ. Інакше вони залишаться для нас хаосом.
Конфігураціоністи застосовували свою теорію спершу до психічного життя Лі°Дей, а пізніше також до тварин, оскільки, спостерігаючи розвиток тварин, ^Чимо, що вони починають не від нескоординованих рухів, котрі б поступово °б’єднувались у цілість, а відразу виконують рухи цілого організму. Звідси 3Робили висновок, що образність є ознакою будь-якого психічного життя, будь- Як°ї свідомості.
4. Загальні наслідки психології образу. Конфігураціоністи поширили свою ^еорію на всю психологію, а потім іще далі: на фізіологію, на загальну 10логію, навіть на фізику, і зробили з неї загальну теорію природи. А це Розширення, у свою чергу, потягнуло за собою радикальну модифікацію теорії: ВіД погляду, що маємо схильність схоплювати все як образ, перейшли до ^огляду, що все в природі є образом. З психологічного закону зробили загаль- Ний закон природи.
Проте ця модифікація видалась необхідною, оскільки, щоб інтелект міг поплювати образи, треба не лише щоб мав до цього схильність, але також •Ц°б світ давав йому на це підстави. Коли істинною була теорія Маха, що предмети є тільки сумою відчуттів, то — як доводив Кьолер — інтелект міг и їм надавати довільні образи, а досвід вчить, що це не так, що інтелект ^Усить враховувати образи предметів. Таким чином психологія образу дійшла об'єктивної теорії образу, яка торкалась також світу фізичного. За це проявляли деякі суттєві факти: в кожному разі організми мають образний *аРактер, тобто становлять комплекси, властивості яких не можна вивести з 0ластивостей складників. Конфігураціоністи ж доводили, що подібно є й у ^органічному світі.
Спершу займалися психологією як конкретною емпіричною наукою. Але Яли розширили свою тезу, виявились втягнутими в одвічний філософський органічного та механічного розуміння природи. Конфігураціоністи перешли на бік органічного. Вони критикували механістичну теорію та доводили, її помилка полягає в тому, що вона антропоморфна, що природу трактує Ядібно до машин, котрі є людськими творами. Машини є застиглими при- ^ТР°ями, що допускають тільки один спосіб діяння, а сили природи пристосо- У^ться до умов, діють так, як вони того вимагають.
Філософські наслідки психології образу проявилися ще в іншому. Вона ^ Зв°лила дещо інакше зрозуміти відношення світу психічного та фізичного. rUttto з нею, ці два світи є не тільки пов’язані між собою, але також — "іоні між собою: мають ті самі образи. Напр., у почуттєвих станах певний Реслений ритм охоплює як тіло, так і психіку індивіда: в станах радості лин, у дЄПрЄСц інший, у гніві ще інший і ще інший в страху. Це той самий їм у тілі та свідомості. Завдяки цьому можемо говорити, що “бачимо” ^1Сть чи смуток людини, її гнів чи страх — насправді бачимо тільки її тіло
351
та її структуру, але це одночасно структура її свідомості, її почуттів. Спільний ритм, спільна структура, спільний “образ” перекидає міст між цими двоМа світами, психічним і фізичним.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Основна думка психології образу, котра стосується обра3' ного характеру наших переживань, має різні варіанти. Твердить, що:
А. Психічні явища мають образний характер; це означає, що а) зміст11 свідомості мають образний характер, або що б) психічні функції схоплюю^ дійсність образно.
Б. Образний характер має також фізична дійсність і тому піддається образному трактуванню інтелектом. Це вже не психологічна, а фізична теорія- А твердження, що дійсність має образний характер, у прихильників цього напрямку значить або що а) речі в цілому мають інші риси, ніж їх складники, або що б) не є механічним витвором (не функціонують як машини, не маК)Ть нерухомих пристроїв), або що б) мають свій сенсу своє розумне значення, свою мету. Саме у цьому варіанті психологія образу має світоглядні наслідку представляє світ як твір, збудований із сенсом і метою, а не як випадковий продукт механізму.
ПОПЕРЕДНИКИ. Теорія образу була новинкою радше як психологічні теорія, а не теорія фізичного світу. У цій другій формі мала немало попереД' ників серед філософів, оскільки різні філософські напрямки різних епо* проповідували органічне, телеологічне, голістичне розуміння дійсності. В Д00 еллінізму її проповідували три великі школи: платонівська, арістотелівська» стоїчна, і тільки одна — епікурейська — її поборювала. У Новому Часі більшість пішла за Декартом і Ньютоном у напрямку протилежного трактував ня, атомістичного та механістичного, але і в них залишилися прихильники голізму, як Ляйбніц та вся романтична філософія на чолі з Шеллінґом. І 3 тому самому часі, в якому виникла психологія образу, голістичні течії віджив у філософії природи. Найвідомішим їх речником був Г. Дріш.
У психології поняття образу, психічної структури чи цілості (на противагу до суми, витвореної випадково без сильніших зв’язків між складниками) ^ новинками, однак їх зачатки почали з’являтися у психологів ще з кінця віку. Ці поняття виступили ще у Джеймса, коли він боровся з атомістичний трактуванням психології. Дільтей також мав — щоправда, досить туманне ^ поняття психічної “структури”. Воно з’явилося так само й у школі БрентаИ0, з 1890 р. один із його учнів, Хр. фон Еренфельс, почав писати про “обра3*'1 якості”. Судив, що дивлячись, зазнаємо не тільки відчуттів кольорів, але, крі^1 того, своєрідного “відчуття образу”, якого прибирає барва. Подібно в музи1*1 чуємо не тільки звуки, але їх особливий уклад, мелодію. Цей погляд бу0, однак, тільки поверхово подібним до пізнішої “психології образу”, оскіль^ додав новий вид відчуттів, а Гештальтпсихології ішлося про те, що інтеле^ не тільки зазнає відчуттів, але у певний спосіб їх укладає, впорядковує.
352
СПОРІДНЕНІ ПОГЛЯДИ. Гештальтпсихологія була лише найбільш розвиненою та радикальною в групі кількох споріднених, котрі з’явилися більшанні одночасно. До цієї групи належала також “персоналістська психологія” Вільяма Стерна, яка вимагала дослідження людської особистості в цілому, а Не тільки окремих пережигтів. До неї належали також психологічні теорії, що вводились від Дільтея, які намагалися досліджувати “структури” психічних явищ. З них найвідомішою була “розуміюча психологія” Е. Шпранґера. Психо- л°гію образу разом із “персоналістською”, “розуміючою” та іншими спорідненими Поглядами звичайно об’єднують під спільною назвою “психології цілості”.
Всі ці теорії мали тенденцію до виходу за межі психології й охоплення Певної ділянки філософії. Як психологи образу поширили свою теорію на Теорію природи, так Шпранґер, у свою чергу, зробив зі своєї психології теорію Цінностей і метафізику.
ОПОЗИЦІЯ проти психології цілості, і зокрема проти психології образу, Послуговувалась такими аргументами:
1. Ця психологія не приносить нічого нового, “вламується у відчинені Цвері”. Психологи віддавна бачили, що описувані ними елементи психічного ^иття є абстракціями, але бачили також, що наука не може без них обійтися, дороби їх виелімінувати не враховують необхідностей науки, котра мусить ^вти окреслений предмет, не може оперувати невловимими цілостями.
2. Гештальтпсихологія користується туманними поняттями. Насамперед Провідне її поняття — поняття образу — туманне, вживається нею інтуїтивно, Ц° того ж у різних значеннях: Кьолер під “образом” розумів кожен “предмет, П^° має риси, яких не мають його складники”, Вертгаймер — “усе, що має свій відмінний сенс”, інші вживали це поняття ще інакше. Відтак воно не м°Же бути ясним, якщо охоплює такі різні речі: як часові, так просторові Уклади, як психологічні, так і фізичні явища, процеси сприйняття нарівні з Явиіцами пам’яті, думки, інстинкту.
3. Поняття образу є просторове, а тому за своєю природою чуже психічним Явиіцам. Застосовуючи його, психологія образу робить із психології різновид гЄометрІЇ і цим зводить її на хибний шлях.
4. Опозиція — зокрема в Америці, головно в колах бігевіористів — закисла гештальтпсихології також те, що вона є прихованою метафізикою.
III. БІГЕВІОРИЗМ
Інша течія в психології, звана бігевіоризмом — витвір Америки — відійшла ВіД її традиційної системи ще далі й у зовсім іншому напрямку: вирізнялась
стільки тим, що до цієї системи додала, скільки тим, що від неї забрала.
Потупила зокрема з парадоксальною тезою, що з психології слід усунути Поняття свідомості.
ІНІЦІАТОРОМ цієї течії був Джон В. Вотсон (1878—1958). Щойно закінчиш університет (у Чикаґо), став 1904 р. професором (в університеті Джона
353
Гопкінса). Почав із психології тварин і на ній хотів потім ґрунтувати психоЛО' гію людей: це був шлях до бігевіоризму. Вотсон сам засвідчує, що думка про це нове розуміння психології спала йому ще 1903 р. і він представив 11 спочатку в лекції у Єльському університеті 1908 р., але тоді ще відгуку не отримав. Докладно виклав свій задум уперше 1914 р., а потім 1919 («Psycholog gij from the Standpoint of the Behavionst») і 1925 p. («Behaviorism»). Писав 13 темпераментом, безоглядно засуджуючи все, що було у психології до нього* Міркував наївно та примітивно, без тонких відтінків, до яких призвичаїлася новіша психологія, проте своєї мети досягнув, струснувши науковим світом. З 1920 року покинув теорію і займався прикладною психологією. Пізніше 3 особистих причин змушений був залишити академічну посаду і тоді присвЯ' тився рекламі практичної психології. В Америці у той час було дуже багато бігевіористів, вони займали кафедри у багатьох університетах, і психологів, ЯІС1 розвивали думку, кинуну Вотсоном, теж не бракувало. Серед них чільне місНе зайняв В. С. Гантер з університету Кларка (потім працював ув університеті Брауна).
Вотсон підкреслював, що його психологія є протилежністю до традиційної- має підстави у природознавстві, а традиційна, з її дуалізмом — у теологічному містицизмі. Бачив, що перехід на нову позицію становить важкий вибір, аЛЄ судив, ЩО це неуникне ДЛЯ ПСИХОЛОГІЇ, ЩО Інакше зробити її наукою не МОЖИ3'
ПОПЕРЕДНИКИ. Бігевіористів, тобто вчених, котрі хотіли займатися психологією людини, не послуговуючись поняттям свідомості, до Вотсона не було, зате немало було таких, що приготували цей напрям.
1. Психологія без душі. Вже давно — вперше чи не у Л. Вівеса 3 XVI ст. — з’явилась пропозиція, щоб займатися психологією “без душі”. душа є гіпотезою, як вважали одні, або взагалі фікцією, як казали інші. Та* чи інакше в емпіричній науці для неї місця нема. Для психології фактами 6 лише стани свідомості: ними вона й повинна займатись. Вік XIX реалізува0 цю вимогу: нова експериментальна та фізіологічна психологія займалася тільки “явищами свідомості”, а не душею, була “психологією без душі”.
Здавалося, що її позиція була вже такою емпіричною і науковою, що ваЖ^0 щось закинути, тимчасом бігевіоризм поставив це під питання. “Свідомість, ^ писав Вотсон, — є тільки іншою назвою для давнішого поняття “душа”. “ВесЬ прогрес Вундта і його школи полягав хіба в тому, що поняття “душа” заміни^ “свідомістю”. І, Вотсон вимагав, щоб свідомість так само була усунена з наук**» як попередньо була усунена душа.
2. Психологія тварин, а також психологія немовлят були зразком бігевіористів: вони за суттю змушені обходитись без інтроспекції та аналізУ станів свідомості. Зверталися, натомість, до зовнішнього досвіду, до факті0, що їх може перевірити зовнішній спостерігач. Це була методично цінна власті' вість і бігевіоризм прагнув її надати також психології людей. Вотсон писа0> що імпульс йому дали психологи тварин, Ллойд Морґан, а головно ТорндаИ^ В дійсності ще ближчими йому були інші: Ж. Лоуб і німецькі “об’єктивісти •
354
У психології тварин слід відрізняти два напрямки: по суті вона ніколи не звертається до інтроспекції, але назагал також і не заперечує, що вищі тварини Мають свідомість. Це — переважаючий напрям. Однак бл. 1900 р. виступила гРупа психологів, котрі відмовляли тваринам у свідомості, трактуючи їх як Різновид машин, автоматів. Старалися показати, що навіть найбільш складні Дії у бджіл чи мурашок є чисто автоматичними: їх можна пояснити, не Припускаючи, що вони виконуються зі свідомістю. Такою була позиція Ж. Лоуба в Америці та німецьких “об’єктивістів", А. Бете і Я. фон Ікскюля. Коли Лоуб 1888 р. застосував до тварин поняття “тропізму”, що його досі вживали тільки ботаніки для пояснення рухів рослин, зумовлених механічно Чи хімічно, то зробив найважливіший крок у напрямку бігевіоризму. Проте від твердження, що тварини не мають свідомості, до твердження, що її не Має людина, було ще далеко, бо свідомість тварин по суті є лише гіпотезою, а свідомість людини від Декарта вважається найдостовірнішим із фактів.
У Сполучених Штатах від початку століття психологією тварин займались ’з запалом, однак назагал не в дусі Лоуба. Більшість тлумачила поведінку тварин як результат свідомості та виконання спроб, не приймаючи закиду Ло- Уба, що таке тлумачення є антропоморфним. Суперечка між психологами тварин з усією гостротою проявилася на Міжнародному Психологічному Конгресі 1909 р. в Женеві. Через кілька років Вотсон переніс її у психологію людини.
Слід додати, що зовнішнім спостереженням, окрім інтроспекції, певною Мірою послуговувалась уже давніша експериментальна психологія. Нею послуго- вУвався навіть Вундт та його школа, і тим більше пізніші психологи. Мак- Дугал ще 1904 р. окреслював психологію як науку про “поведінку живих істот”. Один із представників американського функціоналізму писав ще до Вот- с°на, що більша частина дослідницьких робіт, що виконувались у його лабораторії, “є майже так само незалежна від інтроспекції, як роботи фізичні або зоологічні”, але не думав робити з цього таких радикальних висновків, як Вот- с°н. А передусім Джеймс, котрий випередив без малого всі нові течії у психології, випередив також бігевіоризм, і то в його найяскравішій тезі: один із иого трактатів мав назву «Чи існує свідомість?» Однак Джеймс з цього помислу Ве зробив ніяких висновків, залишившись при інтроспективній психології.
3. Філософи-позитивісти та матеріалісти. Постулати бігевіоризму сформу- Лі°вав близько ста років тому творець позитивізму, Конт, коли заперечив Можливість інтроспекції, бо вважав, що не можна бути одночасно суб’єктом і предметом досвіду. З неможливості наукового спостереження явищ свідомості Зробив висновок, що психологія може бути і буде наукою, якщо обійдеться боз спостереження явищ свідомості, якщо змінить предмет своїх досліджень.
Бігевіористи не обмежувалися твердженням, що предметом психології є зовнішнє спостереження поведінки людини, твердили також, що поведінка ця є чистим механізмом. І тут теж мали попередників серед філософів: такої ж ^Умки був передусім у XVIII ст. Ляметрі у своїй «Людині-машині».
4. Бехтєрєв, Павлов і умовні рефлекси. Найсуттєвішу допомогу бігевіоризм 0тримав від російських фізіологів, Бехтєрєва й особливо Павлова. Вони усунули основну перешкоду, що стояла на його шляху. Ця перешкода полягала
355
ось у чому: фізичні реакції постійні, а психічні реакції якраз змінні, той самий індивід на ті самі подразники в різних моментах реагує по-різному. Погляд цей не дозволяв зводити психічні реакції до фізичних, велів приймати, вони виокремлені та незалежні.
Павлов показав, що не всі фізичні реакції організмів є постійними, довів» що є два види реакцій: постійні й непостійні, або “умовні”, набуті, вивчені, котрі витворюються тільки в міру здобування індивідом певних досвідів.
Миска з кормом викликає у пса виділення слини: це стала реакція. ЯкіДО ж одночасно з показуванням цієї миски вдаряти через якийсь час у ґонґ, то й звук ґонґа почне викликати виділення слини: до цього не викликав, а тепер викликатиме — це вже реакція “умовна”. Таких реакцій живі істоти мають дуже багато, вони виникають у міру досвідів і потім можуть зникати, якшо цих досвідів не поновлювати. Це пояснює, чому реакції живих істот такі різні» незважаючи на те, що мають чисто фізичну природу, оскільки є залежними від умов, в яких виникли, — і тому кожен подразник остаточно може викликати кожну реакцію. Ці змінні реакції виглядають як наслідок наміру та вибору, а тимчасом є автоматичними. Так є у собак і інших тварин, а тим більше у людей, які все-таки мають більш складний мозок, котрий реагує швидше й чутливіше, і тому люди мають ще більше можливостей “зуМОЯ' лення”, змінювання реакцій.
/. П. Павлов (1849—1936) відкрив т. зв. “умовні рефлекси” бл. 1905 р. Його «Лекції про дії мозку» опубліковані 1907 р., а з 1913 були перекладені ін°- земними мовами. З тієї пори ідеї Павлова отримали світову славу. ВотсоН знав їх з 1914 р.
ПОГЛЯДИ. 1. Психологія без інтроспекції. Свідомість, котрою хотіла займатись психологія, не може бути — так твердили бігевіористи — предметом науки. Чому? Приводили передусім методологічні аргументи. Так, не може бути науки там, де не можна перевіряти висловлюваних тверджень, а перевіряти можна єдино твердження про фізичні тіла, але не про стани свідомості. Ад^е вони є приватною власністю кожної істоти зосібна й іншим недоступні. переживаю — те знаю тільки я один, ніхто більше: ніхто цього не моЖе зверифікувати, тому це не дає підстав до наукових тверджень. Згідно 3 бігевіористами, інтроспективна психологія спиралась на методологічній помили1» мала ненаукові підстави. Стани свідомості, писав Вотсон, не можуть бути об’єктивно підтверджені, зовсім так само як т. зв. явища спіритизму, через те не можуть бути матеріалом для науки. Інтроспективний метод був помилкою "" а тимчасом досі ним послуговувалась уся психологія людини. Між тодішньою інтроспективною психологією та своїм новим розумінням психології бігеві0' ристи бачили найбільшу протилежність, яку знає історія цієї науки.
З цих методологічних передумов випливало, що інтроспекція не може бу№и методом наукиу а свідомість не може бути її предметом. І деякі з психологія» що називали себе бігевіористами, зупинилися на цьому: така позиція у псих0' логії була новою, але новинка мала методологічну природу радше технічну» ніж філософську. Натомість інші, зокрема сам Вотсон, пішли значно далі: в1^
356
^довіри до інтроспекції перейшли до заперечення її можливості. Твердили, Що весь досвід є досвідом зовнішнім, що немає внутрішнього досвіду, з допомогою якого ми могли б щось безпосередньо знати про свою свідомість. Знаємо через досвід тільки про властивості подразників, а якщо твердимо щось про себе, про свою свідомість, то не на підставі досвіду.
2. Психологія без поняття свідомості. Від твердження, що свідомість не №оже бути предметом наукових досліджень, бігевіористи перейшли до тези більш радикальної: твердили, що свідомість не має значення для життя, не Ає впливу на поведінку людини, а є лише додатком до фізичних процесів, Що відбуваються в організмі. Не впливає на ці процеси, є їх наслідком, але Не причиною. Свідомість є побічним процесом життя (його “епіфеноменом”, Як говорили у XIX ст.), усунення котрого нічого не міняє в структурі життя.
Бігевіористи пішли ще далі. Від твердження, що свідомість є неясним Поняттям, перейшли до твердження, що свідомості немає: поняття свідомості було для них не тільки поняттям ненауковим, а й взагалі порожнім, котре Нічого не означає: “Віра в існування свідомості, — писав Вотсон, — походить 13 предвічних часів забобону та магії”. Ми й справді говоримо, що “сприймало”, “мислимо”, “вважаємо”, але це слова, за якими не стоїть жодна дійсність.
Це був найбільший із парадоксів, твердження, якщо його брати дослівно, ^зрозуміле, особливо для людей, вихованих на філософії Нового Часу, на Артезіанському cogito, і переконаних, що немає нічого достовірнішого, ніж те, Щ° ми “мислимо”. Це очевидне, і важко припускати, щоб Вотсон хотів заперечувати очевидність: парадоксальність його тези полягає радше у словах, ніж в ^УМці, котру можна інтерпретувати у зовсім зрозумілий спосіб, а саме: Вотсон
“свідомістю” розумів душу, тобто не самі явища свідомості, а їх субстанціальну причину.
Є й інша інтерпретація, при якій радикальна теза Вотсона, що “свідомість
існує”, стає зрозумілою: те, що називаємо “свідомістю”, не має в собі нічого °кРемішнього, самостійного, дієвого, а є тільки відображенням предметів ото- Ання організмом, що їх відбиває такими, якими вони є, нічого до них не Додаючи. В цьому сенсі теза, що “немає свідомості”, означає лише ось що: ВІДОМІСТЬ не є відособленою, вона — лише повторення того, що є у фізичному Світі. у такій інтерпретації теза бігевіоризму була б тільки дуже яскравим враженням реалістичної концепції пізнання, без сумніву характерної для Аликого відгалуження сучасної думки.
Вотсон та інші бігевіористи властиво не зважилися на жодну виразну Щтерпретацію, бо мало займалися докладним поняттєвим аналізом. Поряд одна °Дною, pwmiscue, висловлювали крайні та помірковані тези, методологічні та ^етафізичні.
Так чи інакше їх тезою було порвати (to make a clear break) у психології Поняттям свідомості. І вони почали будувати психологію, взагалі не згадуючи ^Р0 свідомість.
3. Психологія як наука про поведінку. То що ж є предметом психології, ним не є свідомість? Нова теорія відповідає: виключно тільки поведінка
ДИвідів. Це вже не фікція і може спостерігатися, науково досліджуватися.
357
Від англійського слова behavior — “поведінка” — ця психологічна теорія взяла також свою назву. Проблему психології зводила до одного: якщо є ситуацій то як у ній поводить себе індивід? І навпаки: якщо індивід поводиться У певний спосіб, то яка ситуація це спричинила? Інакше кажучи: яку реакШ10 викликають дані подразники і які подразники викликають дану ситуацію?
Ця нова психологія розуміла “поведінку” дуже широко. Зараховувала Д° неї зокрема будь-які фізичні дії індивіда, як ті, що їх можемо бачити, так 1 ті, котрих звичайно не бачимо, напр., виділення залоз внутрішньої секреШ1» що відбувається всередині організму, зараховувала до неї також пасивні та прості дії, як спання, а також активні та складні, як писання книжок 1 публічні промови. Значною мірою це просто фізіологічні дії. Вотсон тверді0, що не зводить психологію до фізіології, однак у його трактуванні різниця мі# ними була ледве вловимою і мала полягати у тому, що фізіологія займається функціонуванням окремих органів, а психологія — цілого організму. В усякому разі психологія бігевіористів перестала бути тим, що звичайно називається “психологією”. А Гюптер навіть твердив, що ця назва перестала вже бутИ доречною, і замінив її новою: “антропономією”.
Психологію бігевіористів, таким чином, цікавили тільки дві речі: подразниь і реакція. А в реакціях беруть участь рецептори, тобто органи, за допомого^ котрих організм отримує подразнення (чуттєві органи), ефектори, тобто органи» за допомогою яких виконує реакції (такі як м’язи та залози), і нарешті нерв°в(1 система, що встановлює зв’язок між рецепторами та ефекторами. І все.
Однак Вотсон розумів реакції інакше, ніж це було прийнято, особливо poJl0 нервової системи: відмовив їй, а також і самому мозкові у тій виняткові0 ролі, яку їм досі приписувала психологія. Досі було так: психологія, навіт0 найбільш фізіологічна, рахувалася в організмі тільки з нервовою системою, а інші його складники мала за позбавлені значення для психічних явищ. Вотсо0 же судив зовсім інакше: це нервова система має для них відносно наймеи003 значення. Властиво вона не робить нічого іншого, як тільки те, що переноси^ подразники, і без неї все діялося б так само, тільки дещо пізніше, бо органі^1 і так би передав подразники залозам і м’язам. Реакції індивіда визначають Ие тільки мозок і нерви, але так само внутрішні органи, залози, м’язи і взага# усе тіло. Нервова система є тільки одним із багатьох складників тіла, і 0Є складником вищого порядку. Так само й мозок. Психологи XIX віку зробив з нього фетиш: ізолювали його від решти тіла, трактували точнісінько так, ^ колись душу.
4. Теорія зворушень і теорія мислення становлять найтиповіші прикладі трактування психологічних проблем бігевіористами. Під “зворушеннями” розу^1 ли (посилаючись на Джеймса) моторну реакцію організму, поєднану зі зміна^1 у внутрішній секреції та виділеннями залоз. Це розуміння мало важливі не лише теоретичні, але й практичні наслідки: з нього випливало, що у зворУ шеннях можна вправлятися, можна вчитися їх. Ми вчимося їх так само, писання на машинці або бігу на ковзанах; кишки вчаться так само, як паль й ноги. А весь процес навчання є справою тілесною та механічною.
В цьому ж дусі бігевіористи розуміли й інші функції, що вважаю^0
358
психічними, напр., пам'ять: вона теж є справою чисто фізичною — “пам’ятання” псвних речей, почуття знайомості, яке маємо стосовно них, полягає тільки у відновленні в організмі рефлексів, що їх ці речі викликали.
В цьому ж самому дусі розуміли навіть мислення, а саме розуміли його просто як тихе мовлення. Коли мислимо, горлові м’язи перебувають у русі та підсвідомо формують слова: одночасно певні зачаткові рухи виконуються під час мислення в руках, нутрощах, у цілому тілі. Ці рухи, про які кажуть, що вони супроводжують мислення, насправді є самим мисленням. Дитина пере- важно говорить, коли думає, часто стишує свою мову, не бажаючи бути Почутою старшими. Тим більше стишують свою мову старші, і це “мовчазне Ловлення” є власне тим, що називаємо “мисленням”. Воно корисне, оскільки Дозволяє оперувати речами навіть за їх відсутності, замінюючи їх словами.
Заміна речей словами є власне прикладом “зумовленості” реакцій. Дитина вчиться розуміти слова, так само як вчиться інших умовних реакцій, і врешті- Рещт на слова “пляшка” та “молоко” реагує так, як на пляшку та молоко. Тоді ми кажемо, що “розуміє” цей вираз і що “мислить”. В кожному разі у Мисленні нема нічого таємничого, нічого нематеріального, специфічно інтелек- тУального, тільки те, що його дії відбуваються всередині організму і через це ВОНО є невидимим для інших.
5. Психологія без спадковості. Особливою рисою бігевіоризму Вотсона, Котру поділяли не всі бігевіористи, було негативне ставлення до спадковості: він зокрема твердив, що маємо дуже багато умовних реакцій і дуже небагато сталих, вроджених. Заперечував, ніби існують спадкові розумові дії. Посилаючись на проведені ним експерименти, твердив, що нормальна дитина має лииіе три типи вроджених почуттєвих реакцій: по-перше, реакцію любові, по- ДРуге — реакцію страху, що викликається раптовим звуком або втратою опори Та рівноваги, і по-третє — реакцію злості, що викликається заважанням їй Рухатись. Всі інші є умовними. Усмішка у здорової дитини є вродженою реакцією стану ситості стравоходу, натомість усмішка при вигляді обличчя матері є вже набутою, умовною реакцією: дитина бачить це обличчя під час году- вання, тому її вигляд стає для неї умовним подразником усмішки.
В одному питанні погляди психологів останніх поколінь розійшлися особли- в° далеко. Недавно, в добі панування дарвінізму та еволюціонізму, психологи пояснювали людську поведінку виключно або майже виключно спадковістю: Цо був погляд, що вважався сучасним, прогресивним, істинно науковим. А Цізніше багато психологів пояснювали це вже зовсім навпаки: цілковито або майже цілковито заперечували спадковість, виводячи поведінку виключно або ^айже виключно з досвіду індивіда. До цих належав Вотсон: принаймні Частина бігевіористів пішла за ним, а деякі ще й радикалізували його позицію. Китайський професор 3. Куо заперечив навіть спадковість інстинктів, вважав,
вони набуті індивідом у ембріональний період: дитина народжується вже 3 ними, але тому, що їх навчилася в лоні матері.
Нещодавно прогресивні психологи твердили, що умови, в яких живе людина, є відносно нейтральними, а її реакції залежать передусім від того, що Чосить у собі. Вотсон, натомість, твердив протилежне: що реакції людини, як
359
і кожного організму, залежать переважно від умов життя, від оточення. UeId погляд американці називають extreme environmentalism.
У зв’язку з цим зазначилась наступна переміна: недавно психологи робили наголос на інстинкти, бігевіористи ж обмежували їхню роль і взагалі запе- речували їх існування. Адже інстинкти мали бути успадкованими, вродженими формами поведінки, а тимчасом усі ці форми є набуті, завчені. У цій акШ1 бігевіористи знайшли багатьох прихильників і за межами свого кола: у 1919 1923 роках “боротьба з інстинктом” була в Америці найбільш напружена.
Практичні наслідки позиції бігевіористів були значущими: якщо характер залежить від набутих реакцій, то — з кожною людиною можна зробити в°е що завгодно. З нормальної дитини можна при відповідному вихованні зробити спеціаліста у довільній царині. Навіть те, що вважається її інстинктами, можна змінити та покращити. Це переконання спричинило, що бігевіоризм, котрий спершу мав чисто наукові прагнення, пізніше зайнявся практичною справою управління життям. Порвавши з гаслом безкорисливої психології, він хотів формувати людей.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Позиція бігевіоризму сформульована у 8 пунктах: бігевіо- ризм у своєму радикальному, вотсонівському вигляді 1) заперечує, нібито свідомість є чимось реальним, у кожному разі ніби вона впливає на поведінку індивідів; 2) відкидає всіляку інтроспекцію як науковий метод; 3) заперечуй існування уявлень; 4) не визнає іншої реальності, ніж матеріальна, ані іншої причинності, ніж механічна; 5) будь-який свідомий намір індивіда вважає за фікцію; 6) будь-яку поведінку вважає результатом умовної реакції та пояснює її просто як відповідь організму на подразники; 7) зводить почуття й зворУ' шення до вісцеральних та внутрісекреторних процесів; 8) думку зводить Д° дії м’язів. Цей перелік, зроблений одним із метрів американської психології» противником бігевіоризму (Дж. Р. Енджелом, ректором Єльського універсИ' тету), слід доповнити принаймні двома пунктами: що вотсонівський бігевіоризм 9) заперечує більшу роль мозку та нервів у поведінці організмів і 10) відмовляє також у впливі на поведінку спадковим чинникам, пояснюючи без малого всі реакції організму як набуті.
Такими були тези крайнього бігевіоризму, який проповідував сам Вотсош Але від початку бігевіоризм виступав також і в більш поміркованому вигляд1* У крайньому твердив, що свідомості немає, у поміркованому — що вона не впливає на життя та поведінку індивідів. У ще більш поміркованому виступав тільки як методологічна вказівка на спосіб дослідження явищ, не висловлЮ- ючись про їх природу.
ВПЛИВ БІГЕВІОРИЗМУ зосередився в Америці, але там був величезним* Професійні психологи поділилися на два великі табори: за і проти нього- Передусім же здобув там найширшу популярність у громадській думці, пресь літературі, особливо з огляду на можливість формування таких людей, яки* захочеться мати. Отримав також визнання деяких філософів, як Рассел 1 Сантаяна. Американська преса про книжку Вотсона писала, що вона є “най¬
360
важливішою, яка коли-небудь була написана” і що починає нову епоху. З бігевіоризмом пов’язувались величезні сподівання: що створить не тільки нову психологію, але й соціологію, що зреволюціонізує всі гуманітарні науки, мо- Раль, релігію. Здобув визнання й за те, що звільнив психологію від непотрібних філософських проблем і взагалі раз назавжди покінчив із філософією.
БІГЕВІОРИЗМ І ФІЛОСОФІЯ. Насправді з філософією бігевіоризм аніскільки не покінчив, а лише зайняв у ній певну позицію, причому дуже крайню, традиційно матеріалістичну. Адже твердив, що інтелектуальні дії не ^аіоть впливу на нічию поведінку і що психологія не потребує займатися Нічим поза тілами. Мало того, органічні тіла, так само як неорганічні, тракту- вав механістично: твердив, що в останній інстанції немає інших законів, крім 3аконів фізики, й організми трактував як автомати.
Насправді деякі бігевіористи заявляли, що їх матеріалізм є тільки методологічним, що є для них лише робочою гіпотезою, але інші говорили ^акше, взагалі “заперечуючи відчуття, уявлення та всі інші явища, про які об’єктивісти гадають, що встановлюють їх інтроспекцією”. А. П. Вейс з Університету Огайо писав, що психологія повинна нарешті збагнути, що не Має власного предмету досліджень, оскільки немає жодного буття поза фізичним, і що, так само як для фізики, основними одиницями для неї повинні бути електрони і протони. Вотсон же спростовував поняття душі, бо “ніхто Ніколи душі не доторкнувся, ані не бачив її у лабораторній пробірці”. Така Позиція не вилучає філософію, навпаки, по-новому розрізняє ті її проблеми, Котрі здавалися розв’язаними відносно найдостовірніше.
^ КРИТИКА. Бігевіоризм викликав багато ентузіазму, але і немало закидів. ^°му закидали, що не є новим: не він, а психологія тварин започаткувала °б’єктивний метод у психології. Закидали йому також, що його провідна теза Н0 є ясною: чи свідомість не існує, чи не впливає на поведінку одиниць, чи лИіне не може науково досліджуватись? Далі: бігевіоризм із фактів робить ННсновки, які не є необхідними: не має, напр., достатнього обґрунтування ведення процесів думки до горлових механізмів. Наступний закид — багато- 3Начне вживання термінів: напр., термін “об’єктивний” означає у бігевіоризмі *к “безособовий”, так і “зовнішній”, а це є причиною того, що слушна теза, 3гІДНО з якою психологія повинна бути об’єктивною, тобто безособовою, переборюється в неслушну — що предметом психології є зовнішній світ. Ще одне: бігевіоризм збагатив психологію тільки теорією, а не фактами. Передусім же Н°му закидали, що хоче у спеціальній науці, якою є психологія, вирішувати Філософські і навіть метафізичні питання.
ПІЗНІША ФОРМА БІГЕВІОРИЗМУ. Крайня та агресивна форма, якої Отсон надав своїй теорії, забезпечила їй широку популярність, але зробила 0алскою для оборони. І коли минуло чверть віку, бігевіоризм не перестав ІСНувати та користуватися успіхом, але багато його прихильників відмовились 01А його крайніх тез.
361
До таких поміркованих бігевіористів належав головно Е. Ч. Толмен (1886^ 1959), професор і керівник відділу психології тварин у Каліфорнійському університеті. Він залишив негативну тезу бігевіоризму, що психологія не може покладатися на внутрішній досвід, на інтроспекцію, але дав цій тезі інше обґрунтування. Виводив, що психологи, ототожнюючи безпосередній досвід 3 внутрішнім, бачать у ньому матеріал для психологічного знання, а це неправильно. Адже у безпосередньому досвіді дуже перемішані і не виділені як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. У ньому є необроблений матеріал ДлЯ всього, що знаємо не тільки про себе, але й про світ, не тільки для ПСИХОЛОГІЧНИХ, але й так само для фізичних конструкцій. Тому є непорозумінням убачати завдання психології в описі цього безпосереднього досвіду. Якщо за це завдання беруться, то радше в поезії чи метафізиці, ніж у психологи- Завдання психології, як кожної науки, об’єктивне, вона з досвіду безпосередньо вихоплює те, що об’єктивно піддається схопленню. Згідно з цією думкою поступає бігевіоризм, тобто прагне тільки знайти функції, що пов’язують залежну змінну (а саме поведінку П) з незалежними змінними (Пд, С, В, Ф "" подразниками, спадковістю, вправами, фізіологічними потребами). БігевіоризМ у такому розумінні є опозицією проти ототожнення безпосереднього ДОСВІДУ 3 психологічним, а також опозицією проти дуалістичного розуміння психічного та фізичного світу, оскільки ці два світи зливаються власне в нашому досвід1-
Істинна двоїстість — на думку Толмена та близьких до нього бігевіориО' тів — виникає між безпосереднім досвідом і наукою, тобто між дійсністю та конструкціями інтелекту, але не між видами ДІЙСНОСТІ, МІЖ СВІТОМ ПСИХІЧНИМ і фізичним. У цьому трактуванні бігевіоризм втратив свою парадоксальність 1 революційність, натомість став теорією, легшою для прийняття.
ОПЕРАЦІОНІЗМ. Американські психологи не шкодували зусиль, аби заснувати своє вчення на міцних основах. Ці зусилля йшли у різних напрямках- Одні відмовлялися від дослідження психічних структур і обмежувалися фуніС' ціями, інші відмовлялися від інтроспекції та задовільнялися дослідженням поведінки. А одна спроба пішла ще далі: зупинилась на позиції, що жоДн1 психологічні поняття не відтворюють досвіду, всі є тільки конструкціями» знаряддями дослідження. “Наука є штучним твором культури і її реальності е фікціями”. Згідно з цим поглядом, психологічні поняття служать для проведеш ня методичних операцій, але не для пізнання дійсності, тому цьому погляд001 дають ще назву “психологічного операціонізму”. Виступив із ним Е. Бор^ 1930 р. Зайняти таку позицію його схилив факт безнадійних суперечок міЯС психологічними доктринами. Операціонізм же погоджує ці суперечки, бо вони стосуються тільки слів. У цей спосіб він може погодити навіть Інтроспекцій та бігевіоризм. Як бігевіоризм був у найновішій психології виявом матері' лізму, так операціонізм був виявом позитивізму. Займав у принципі ту ж саМУ позицію, що нещодавно Мах, а пізніше неопозитивістський Віденський гурток
362
IV. ПСИХОАНАЛІЗ
Четверта течія у психології ввела несподіваний погляд: що психічне життя °крім свідомих чинників містить також несвідомі і що власне вони є найважливішими. Ця течія виникла на терені патопсихології, почалась у Франції і потім розвинулась у Відні. Там найповнішого та найяскравішого вигляду, відомого під назвою психоаналізу, їй надав Фройд.
РОБОТИ ФРОЙДА. Зиґмунд Фройд (1856—1939), віденський психіатр, Доповнював свої студії наприкінці XIX ст. в Парижі, де патопсихологія та психіатрія була в той час на найвищому рівні, і там сформував свою доктрину. З його численних робіт найзагальніший зміст мають «Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse» і «Über Psychoanalise» (1910). Важливу для психоаналізу теорію сновидінь містить «Die Traumdeutung» (1900), психопатологію щоденного лсиття розглядає «Zur Psychopatologie des Alltagslebens» (1915), теорію культури 3 позиції психоаналізу трактує «Totem und Tabu» (1913), метафізичні наслідки Психоаналізу подає «Das Ich und das Es» (1923). Серед своїх співвітчизників Фройд не був пророком, до кінця залишився тільки екстраординарним профе- сором. Зате в цілому світі швидко здобув найбільшу славу.
РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ФРОЙДА. Вона пройшла через три фази. 1. Сформувалася в 1895—1897 роках під впливом французьких психіатрів, як Шарко, а особливо Жане. Була ще тоді виключно лікарською теорією, а не загально- психологічною. Несвідомі явища трактувала тільки у зв’язку з патологічними. 2. Протягом більш ніж десяти років, аж до 1915, Фройд розвивав свою теорію: Передусім дійшов до переконання, що несвідомі процеси виступають також і в нормальній психіці, що вони є повсюдним і основним складником будь-якої Психіки, як здорової, так і хворої. Основне ж їхнє джерело побачив у статевих переживаннях: вони з усіх переживань є найпервиннішими та найважливішими, впзначають характер і долю людини. 3. Після 1915 р. Фройд розширив свою Доктрину, даючи їй метафізичне підгрунтя, і нові — метафізичні — проблеми Почали в його теорії брати гору над терапевтичними та психологічними.
ПОГЛЯДИ. 1. Несвідомі психічні явища. Фройд написав про себе, що Пе мав наміру зробити і не зробив нічого більше понад те, що уявнив Несвідомі чинники психічного життя”. Але цей намір був сміливий: поривав 13 основним переконанням психології XIX віку, для котрої не було нічого Певнішого від того, що свідомість є основною ознакою психіки, тому думка Про несвідому психіку є явно суперечливою. І ось твердження, котре у XIX віПі здавалося дефінітивно засудженим, психоаналіз у XX віці відновив, навіть більше: подав як великий науковий здобуток. Доводив, що свідомість не є Необхідною рисою психічного життя, що психічні несвідомі явища не тільки 1снують, але й визначають свідомі.
Психічне життя тече двома руслами: свідомим і несвідомим. Напевне, лише відомі процеси є фактами, а несвідомі гіпотезою, але факти змушують при-
363
ЗИҐМУНД ФРОЙД
йняти цю гіпотезу. Бо свідоме життя не пояснюється саме собою, не становить єДиної цілості, між свідомими процесами бракує сполучних ланок. Уявлення, Чо колись у нашій свідомості були, гинуть у ній у незрозумілий спосіб, щоб У такий же незрозумілий спосіб знову в ній з’явитися. Такий стан справ Можна пояснювати двома способами: або приймаючи, що коли уявлення зникають зі свідомості, то зберігаються їх тілесні відповідники, якісь енґрами в Мозковій корі, котрі пізніше дозволяють уявленням відродитись — так це Пояснювала психологія XIX ст., або можна також пояснити у той спосіб, що Уявлення зберігаються у підсвідомому вигляді — так це робить психоаналіз. Психологія XIX ст. пояснювала неперервність психологічних явищ фізіологічно, а психоаналіз — психологічно. При цьому він не заперечував, що несвідомі Процеси є лише гіпотезою, але показував, що фізіологічне зумовлення свідомості теж є гіпотезою.
Отже аргументом психоаналізу на користь існування несвідомої психіки було: 1) в психічному житті причини бувають часово віддалені від своїх Наслідків, тому треба прийняти, що між ними існують посередницькі ланки; °скільки, однак, цей стан речей можна тлумачити також фізіологічно, психо- аНаліз подавав дальші аргументи; 2) немає причини уникати поняття несвідомих переживань, тому що психічні явища мають ознаку свідомості різною Мірою, а риса, що має різний ступінь, може впасти до нуля; 3) крім цього Психоаналіз використовував притаманний тільки йому аргумент, а саме терапевтичний: виявлення несвідомих переживань лікує психічні недуги.
Чому деякі уявлення індивідом не усвідомлюються? З різних причин. Деякі Уявлення є несвідомими тому, що відчуття, котрі лежать у їхній основі, були 3аНадто слабкими й не перейшли порогу свідомості. Інші ж тому, що свідомість не допустила їх до себе, відсунула їх, витіснила. І це джерело найважливіше. Якщо перша теза психоаналізу полягає в тому, що психічні несвідомі Процеси існують, друга — що відіграють у психічному житті важливу роль,
третя твердить, що це процеси, витіснені зі свідомості. До цього ще Долучається теза четверта, що їх витіснення зі свідомості відбувається назагал *Піе в дитинстві та на фоні сексуальних пережиттів.
Витіснення певних процесів із свідомості, згідно з психоаналізом, має гЯибоку доцільність: витісненими виявляються ті, котрі не узгоджуються з Натурою індивіда, котрі б порушили її гармонію і були б для свідомості Неприємними. У психіці існує щось на зразок “цензури”, що здійснює селекцію Явлень: невідповідних, прикрих до свідомості не допускає.
2. Комплекси та їх вихід назовні. Деякі уявлення між собою зливаються 1 закріплюються у психіці в такому з’єднанні. Якщо вони від’ємно емоційно ^барвлені, то психіка намагається відсунути їх у несвідомість, де вони, хоч і вПтіснені, тривають далі. Ці конгломерати уявлень, що відсуваються у несвідомість, але далі збурюють психіку, психоаналітики назвали “комплексами". є*аПр., згідно з часто згадуваним ними випадком, ревність за матір, яку дитина ^єрежила у відношенні до батька, витворює в ній тривкий комплекс ворожого Явлення до батька, джерела якого не усвідомлює. Або, знову, приниження, взнані у молодості, можуть витворити “комплекс меншовартості”, тобто до- ^Ульне, обтяжливе переконання у власній невдатності та безвартісності.
365
Людина позбудеться комплексу, якщо його у той чи інший спосіб витягне назовні, викине зі себе. Це робиться передусім у снах: вихід назовні тут відбувається опосередковано, переносно, символічно, замасковано. Це вимагає також спеціального мистецтва, щоб розпізнати, в яких снах які виходять приховані людські комплекси. Фройд першим визнав сновидіння психічними процесами однакової значущості з іншими, що мають свою глибоку доцільність, що становлять істотну ланку в цілості психічного життя.
Комплекси виходять так само в мареннях наяву, а також у найрізноманітніших помилках і похибках, яких ми припускаємось, у всій “психопатологи щоденного життя”. Так, ми нераз кажемо чи робимо не те, що збирались. Коня називаємо котом чи кота конем, звертаємо не в той провулок, у який хотіли» беремо не ту книжку, по яку сягали до шафи. Назагал ми трактуємо наШ* помилки як дрібні, незначні випадки, що не мають глибших причин. ІнакШе діяв Фройд: він судив, що вони завжди мають свою причину, а саме 0 якомусь комплексі, котрий через них виходить і звільняє психіку від конфлі^' ту. Вони зовсім не є нікчемні чи випадкові, а є витвором того самого доцільне діючого механізму, що й інші психічні явища.
Зате якщо комплекс не виходить назовні, тобто залишається у сфеР1 несвідомого, діяти він не перестає, і діючи, дезорганізує психічне життя індивіда, стає причиною неврозів. Психоаналіз пояснював неврози витісненими у несвідоме комплексами, власне це пояснення було його вихідним пунктом- І це залишилося його тезою: хвора психіка є природним витвором того самого механізму, що психіка нормальна.
3. “Я” і “Воно”. Фройд твердив не тільки, що в психіці існують несвіД0^1 уявлення, і це є нормальним і природним, але також що вони є такими ^ важливими для психічного життя, як свідомі, і навіть важливішими від ни** Це вони, а не свідомість, керують психікою. Свідомі становлять тільки її з°г нішній пласт, який підлягає впливу зовнішнього світу і залежить від нього* Вони не є повним вираженням особистості людини, якщо залежать також зовнішніх чинників: якщо й виражають її, то тільки частково і поверхово. Ü10 свідому частину психіки ми звикли називати нашим “Я”.
Отже “Я” є не “всією” людиною, цілою її особистістю, а власне тільки 11 поверховим пластом. І Фройд зовнішньому “Я” протиставив внутрішню психі$[ людини: на противагу до “Я” назвав її “Воно”. “Я” і “Воно” — в латинські*1 термінології ego та id — це два складники кожної особистості. “Я” є свідомим» “Воно” ж є цариною несвідомих уявлень та імпульсів, що відноситься до як глибока психіка до зовнішньої, як свідома до несвідомої, як керова03 потягами до керованої розумом. “Воно” є анархічним, а “Я” утримується * шорах, “Воно” динамічне, “Я” — устабілізоване. “Я” свідоме і розумне, зЛе становить тільки більш чи менш тонку поверхню над глибинами несвідомо^1.
Несвідома психіка в людині не тільки існує, але й невпинно діє, навіть
У
найдрібніших, щоденних справах її життя, як стихія, не підлягаючи свідок волі. На неї ж діяти не можна, тому що вона не є усвідомленою. А оскіл на неї не можна вплинути, то її не можна й знищити її сила.
і в цьому поля
366
4. Я і над-Я. Тим самим механізмом, котрим пояснював життя індивідів, Фройд почав пізніше пояснювати також життя суспільне і творену суспільством культуру. І вона є значною мірою результатом того, що певні уявлення ^являються витісненими у несвідомість. Справа в тому, що, живучи у сус- яільстві, індивід не може реалізувати всіх своїх потягів, бажань, прагнень, 3°крема не може реалізувати тих, що є для суспільства деструктивними і котрі в°но відкидає.
Аби цей стан речей пом’якшити і принаймні частково знешкодити, суспільство витворює компенсатори для незадоволених потягів і пожадань. Таким Компенсатором є культура. Мораль, релігія, мистецтво — все це компенсації, Змінні засоби для приглушених бажань. Живемо ними, не маючи змоги жити Натурою. Особливо виразно це видно у мистецтві, яке є для нас компенсатором, переформовує дійсність так, аби зробити її більш відповідною нашим Ржанням. Але не інакше є з релігією чи мораллю.
Мистецтво, релігія, мораль — усе це має остаточне джерело в потягах, котрі Потребують виходу. Ми хвалимо ці форми за те, що вони гарні чи піднесені, але насправді цінуємо їх за щось інше: за те, що принаймні у замінний спосіб Дозволяють нам випускати наші імпульси. “Я впевнений лише в одному, — писав Фройд, — у тому, що оцінки, які даються людьми, визначаються їхнім Прагненням щастя; іншими словами, вони є намаганням постачати аргументи Нііозіям”. Деякі потяги, якщо виходять назовні, є для суспільства небезпечними, 1 тому воно з ними бореться і карає їх; але якщо вони не виходять назовні, т° стають небезпечними для індивіда, бо дезорганізують його життя, вганяють У нервові хвороби. Тому залишається одне: щоб виходили назовні, але в °Посередкованому, зміненому, нешкідливому, піднесеному, або, як виражався Фройд, “сублімованому” вигляді. В такому вигляді вони вже не є небезпечними 1 Не зустрічають опору суспільства. Так, напр., сексуальні потяги, ці найпервин- іїініі та найсильніші з бажань, сублімуються, підносяться в художній творчос- ті і твори мистецтва здаються чимось вищим від решти людського життя, але насправді є витвором тих самих потягів.
Сублімовані уявлення й бажання витворюють ще один, “верхній” пласт у Психіці людини, який діє як моральні, релігійні, естетичні накази-заповіді. бони відчуваються як щось, що є понад “Я”, якому “Я” змушене коритися. Фройд назвав цей третій, верхній пласт особистості людини “над-Я” (super- е8°). І він теж є значною мірою несвідомим: відчуваючи накази, людина не Усвідомлює їх походження, не здає собі справи, що вони є сублімованою через Культуру формою її власних потягів. Це “над-Я” цензурує потяги, тримає “Я” в шорах, а також є джерелом усіх категоричних імперативів і того почуття Недосконалості й вини, котре часто тяжіє над “Я”.
І оце “Я” — не кажучи вже про те, що підлягає тискові з боку зовнішнього світу — піддається наступу ще із двох боків: на нього діють як “воно”, так і иНаД-Я”: “Воно” ніби знизу, а “над-Я” ніби зверху. Свідоме “Я” підлягає дії Двох сил”, більш або менш несвідомих: знизу на нього тисне “Воно” зі своїми Нетягами, а зверху “над-Я”, котре відстоює суспільні заповіді.
Кожним із цих трьох пластів психіки керують інші закони. “Воно” має
367
характер наскрізь гедоністичний, прагне лише до одного: осягнути задоволення. Але в цьому натрапляє на опір як природи, так і суспільства — і легко входить із ними у конфлікт. А “Я” намагається цього конфлікту уникати, тому керується вже не принципом задоволення, а принципом реальності, не тим, що приємне, а що необхідне: намагається узгодити потяги індивіда з умовами життя, аби врятувати від загрози знищення. І так само “над-Я” прагне обмежИ' ти жагу споживання, опанувати потяги і пристосувати їх до суспільних можливостей. Таким чином психоаналіз обмежує традиційну серед емпіристів тезу психологічного гедонізму: не уся людина, а тільки одна частина її особистості прагне до задоволень.
Зі складної, трипластової структури нашої психіки походять дисгармонії нашого життя й культури. У цих дисгармоніях міститься причина, через яку культура, хоч ми творимо її самі, ніколи нас уповні не задовільняє. Багатства культури оплачуються обмеженням свободи потягів, тому вона не дає щастя. Фройд не тільки ствердив цей стан речей, але також намагався знайти потрій ні допоміжні засоби. “Чи людство, вагаючись між страхом Божим і тваринної0 насолодою, обставленою заборонами, знайде колись розв’язок цього конфлікту? Засоби Фройда були специфічними і радше несподіваними.
Коли більшість моралістів пропонувала завжди нижчі складники психіки підпорядковувати вищим (у термінології Фройда це б означало підпорядкувати “Воно” “Я” та “над-Я”), то він судив, що повинно бути навпаки. Обґрунтовував це тим, що вищі складники життя не так потрібні, як нижчі: будівлі можуть стояти без дахів, але не без фундаментів. Очевидно, це не означає, що “Воно мусить отримати цілковиту свободу: це було б самогубство, “Я” мусить здійс" нювати над ним контроль. Зате слід обмежувати радше домагання “над-Я » ніж потреби індивіда. У цей спосіб швидше можна зменшити дисгармонії0 культури та принести полегшення людям.
5. Детермінізм. Психоаналіз не поділяв переконання, що тільки фізичні явища є причинно пов’язані та детерміновані, а в психічних явищах є місне для волі. Згідно з ним, психічні явища так само є цілковито детерміновані» кожне має причину.
Але частина тих причин є несвідомою, і тому індивід не здає собі з ни* справи. Не усвідомлюючи причин своїх учинків, індивід не може також здій°' нювати над ними контроль, тому не є за них відповідальним. А не буду41* відповідальним за несвідомі бажання й думки, не є відповідальним також за свідомі, бо останні визначаються першими.
6. Ірраціоналізм. Психоаналіз схилявся не тільки до детерміністського, але й ірраціоналістичного погляду на життя: чинником вищого порядку, який ма° владу над сліпими потягами, не є не тільки воля, але й розум. І він піш°в у цьому напрямі далі, ніж будь-яка з течій XX віку. У його трактуванні розу^ не тільки не керує бажаннями, але й сам їм підлягає, є їхнім знаряддям. ВИ* лише намагається зреалізувати цілі, до яких індивід несвідомо прямує. Розу^1 виправдовує те, чого індивід інстинктивно потребує. Сили, котрі керуі°тЬ людиною, є інстинктивними, не раціональними: розум не є силою, а знаряддям, яке вживають ці сили.
368
Дії, що ми їх висублімували і котрим надали видимість раціональності, ^ають своє остаточне джерело в інстинктах. Ми здійснюємо їх тому, що вони Оповідають нашим потребам, а не тому, що вони є правильними.
Доктрина Фройда, трактуючи потяги як джерело психічного життя, тим Самим мусила принижувати розум. Вона приймала, що психіка не знає інших 3аконів, ніж закони потягів. Якщо у нашій свідомості з’являються накази, то, Навіть якщо й здаються наказами розуму, є лише сублімованим відбиттям потягів. А якщо між потягами та наказами, що виводяться з них, виникне Незгода, то поступитись мусять накази, бо вони самі по собі цінності не мають.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Центральною думкою психоаналізу Фройда було, що Психічність не є ідентичною зі свідомістю, що існує несвідоме психічне життя.
мусимо прийняти існування несвідомої психіки, хоча знаємо про неї тільки Те> що з неї дістанеться до психіки свідомої. Психічне життя проходить у ^ßox системах, свідомій і несвідомій, має, однак, всюди ту саму основу. У Цілому є детерміноване і має механічний характер. Механізмом є навіть сУблімування” уявлень і творення з них ідеалів культури. Загалом воно має Також ірраціональне підґрунтя: первинними елементами психічного життя є п°тяги, особливо сексуальні, а розум грає тільки службову роль.
У питанні відношення психічних і фізичних явищ психоаналіз не дав чіткої Одповіді. Часто промовляв матеріалістично: джерело психічного життя бачив У потягах, а ті виводив із соматичних процесів. Але, з іншого боку, пояснював психічні явища тільки на психічному, а не фізіологічному ґрунті. Сам Фройд бгався між паралелізмом та інтеракціонізмом. А деякі з його учнів твердили, *Ц° у несвідомому началі знайшли первинне буття, не фізичне і не психічне, 3 якого виникає як фізичне, так і психічне.
ПОПЕРЕДНИКИ. Психоаналіз, хоча й з’явився як новинка XX віку, мав НеМало попередників. Насамперед в особах лікарів-психіатрів Шарко та Жане, але також філософів-метафізиків.
1-У концепції несвідомого психічного життя попередником психоаналізу був *яйбніц, котрий приймав, що психічне життя має неперервний перебіг, воно Мо*е припинятися лише позірно.
2. В концепції механіки психічного життя психоаналіз мав аналогію з іеРбартом: подібно до нього розумів психіку атомістично, приймав незалежну ^1І0 окремих її елементів.
3. У динамічній концепції психіки, у визнанні за бажаннями першості перед Уявленнями психоаналіз мав деякий зв’язок із Шопенгауером. Спільним у них
Ув ірраціоналізм, низька оцінка інтелекту.
4. Врешті, у переконанні, що люди витворюють собі хибний образ самих Себе та свого життя, психоаналіз мав аналогію з такими аналітиками людини Яїс Паскаль, Ляроіифуко, Кіркеґор, Ніціие, а також соціологами, які спостерігають вкладання суспільної маски на психіку індивіда.
*Ил
ГЛИБИННА ПСИХОЛОГІЯ. Психоаналіз Фройда почав здобувати при- ьників ще з 1900 р. Спочатку це була невелика група, найперше у Відні,
369
потім у Швейцарії. Але вже 1908 р. психоаналігики провели свій перший міжнародний з’їзд. З 1913 р. Фройд почав видавати спеціальний часопис ‘‘Internationale Zeitschrift für Psychoanalyse”, а з 1915 р. “Imago”. Пізніше американські психоаналітичні інституції почали змагатися з європейськими: виник Інститут психоаналізу, Міжнародна психоаналітична бібліотека, “International Journal of Psychoanalysis”.
З 1912 p. в школі вже розпочалися тертя й довели до виокремлення кількох споріднених, однак відмінних течій. Найважливішими були дві: одну започаткував Адлер, другу Юнґ.
Альфред Адлер (1870—1937), віденець, один із найперших співробітників Фройда, назвав свій сецесійний напрям “індивідуальна психологія”. В ньому несвідоме психічне життя відігравало вже меншу роль і було більше поєднане зі свідомим. А місце libido зайняло інше бажання, а саме прагнення сили, влади, вищості: це воно визначає все наше життя. Причину неврозів становить його незадоволення і “почуття нижчості”, що з цього випливає. Воно е стимулом найбільших людських звершень, але також причиною найбільший психічних розладів, пошуків компенсацій і старань, щоб переконати себе я оточення, що ми є іншими, ніж насправді.
К. Ґ. Юнґ (1875—1961), професор у Цюріху, відірвався від психоаналізу» вважаючи його однобічним, і виступив із власною “аналітичною психологією • Зберіг libido як основний елемент психічного життя, але трактував його ДУ^е широко, не тільки сексуально, так, що воно охопило не тільки libido ФройДЯ’ але також прагнення влади Адлера: воно стало чимось схожим на “волЮ Шопенгауера та élan vital Берґсона.
Всі ці течії — сам психоаналіз і інші, що виводились із нього, — прийняли для себе назву “глибинна психологія” для протиставлення себе тодішній психо' логії, котра враховувала, мовляв, тільки поверхню психічного життя, а не його властиві, глибокі, основні джерела.
ВПЛИВ. Психіатри у ставленні до глибинної психології поділилися на 11 гарячих прихильників і таких же гарячих противників. Глибинна психологія не так сильно вплинула на психологів і філософів, хоч її ідеї проникли й Д° них, але дуже глибоко вплинула на широкі маси інтелігенції. Була тією течіє10 психології XX віку, вплив якої вийшов за межі наукових сфер найдаД1, Символізм снів, несвідоме життя, комплекси, компенсації, libido, почуття Нй* чості, маскування та сублімація прагнень — усе це увійшло до поточної дуМІ(І/І та мовлення. Повсякденний погляд на життя, що розвивався у XX ст., зна*° див поживу в загальних теоріях і практичних наслідках, котрі випливали 3 глибинної психології або котрі вигідно було з неї витягати.
А. Одним із таких наслідків було скептичне ставлення до знання та житт* Якщо розум є тільки знаряддям інстинктів, то немає рації очікувати, що ^ відкриє нам істину. Зокрема наші норми та оцінки не мають безумові1 цінності, є лише виявом наших потреб і прагнень. Цей наслідок психоаналіз відповідав тій течії недовіри до вічних істин, норм, догматів у релігії ґа моралі, в науці та мистецтві, котра пройшла через XX століття.
370
Б. Іншим наслідком був фаталізм. Наші характери детерміновані минулим, НаШа поведінка є результатом дії комплексів. Ми не є вільними, не відповідаємо за вади нашої натури, і головно за те, що не маємо сили й волі, щоб Ц* вади викорінити. На це не варто тратити зусиль. Слід радше жити так, як ^ити найлегше. Важливо тільки, аби бути в згоді зі самим собою, з власними п°тягами. Поборювання власних потягів є зрадою щодо самого себе і життя
згідно з Фройдом, результатом глушення природних потягів. Здоровше йти За ними, і можна це робити щиро: давніше люди мусили приховувати потяги, які засуджувались громадською думкою, сьогодні вже не мусять їх приховувати. Прогрес цей психоаналітики приписували головним чином собі, бо ^Маскували громадську думку, показали, що її ідеали є тільки сублімованими потягами.
ОПОЗИЦІЯ. Із закидів проти глибинної психології, і передусім психоана- ЛізУ, найзагальніше значення мали два.
1. Гіпотеза несвідомого психічного життя є малозрозумілою і повна суперечностей, а до того ж зайвою: явища свідомості можна пояснювати без неї — Не несвідомими уявленнями та гіпотетичними “комплексами”, а фізіологічними Фінами, що про них можна говорити зрозуміліше й точніше. Сам Фройд Твердив, що не може бути несвідомих почуттів, оскільки до їхньої сутності влежить, що є відчуваними, а тому свідомими, — але це так само торкається Уявлень і прагнень.
2. Глибинна психологія, зокрема психоаналіз, хоч і претендує на те, щоб бути наукою, що спирається на фактах, в дійсності робить багато філософських припущень. І навіть має схильність до “метафізичних гіпотез”: “воно”, “над-Я”, hbido та цензура, інстинкти життя та смерті, що про них широко говорить, пРагнення буцімто повсюдні та незмінні, що не підлягають впливові часу — Все це види буття, витворені Фройдом, які не мають підтвердження у фактах. ІОнґ у хвилини щирості сам називав свою теорію несвідомої психіки “новою Етологією”.
Незважаючи на ці недоліки, психоаналіз досягнув результатів, котрі використала психіатрія, психологія, а подекуди також філософія. Він показував Ранніший, ніж досі приймалося, вплив інстинктивних та емоційних чинників
наше мислення й поведінку. Тлумачив ними те, що інакше мусило в людському житті здаватися випадковим, незрозумілим, недоречним. Показував доцільність патологічних психічних явищ, подавав у новий спосіб не тільки Розуміння, а й лікування. Однак було безсумнівно перебільшенням, коли Фройд порівнював свою роль із роллю Коперника та Дарвіна і твердив, що як вони у мертвій і живій природі, так він у світі психічному відкрив загальні 3акони і побачив необхідність там, де досі бачили тільки випадок.
V. РАДЯНСЬКА ПСИХОЛОГІЯ
У Радянському Союзі психологія сформувалась дещо пізніше, ніж школи аМериканської та західноєвропейської психології, про які говорилося раніше.
371
Вона сформувалась на філософському підґрунті, а саме на підґрунті марксизму» тези якого радянські вчені застосували також і у психології. А наслідком цього застосування була психологія, принципово відмінна від усієї західної психології- Найважливішим було те, що вона порвала з дуалізмом психічного та фізичного світу, на котрий спиралась остання.
Радянська психологія протягом ЗО років свого розвитку пройшла через різНІ фази, крок за кроком проводячи матеріалістичну точку зору. Основні її тези найповніше представив С. Л. Рубінштейн у книжці «Основи загальної психО' логії» (1940), які розвинув у другому виданні 1946 р. Проте велика частина його поглядів була піддана критиці іншими радянськими психологами.
ПОГЛЯДИ. 1. Діалектичне розуміння явищ звернуло увагу зокрема на дві найважливіші риси психічних явищ:
А. У психічних явищах — як у всіх явищах — немає нічого незмінного, вони є процесами у безперервному розвитку. Тому і в психології їх тако# слід трактувати як процес, бо інакше дійсність спотворюється та застигав Деякі психологи Заходу здавали собі з цього справу, але — у переконанні радянських психологів — не зробили звідси правильних висновків: зокрема Берґсон зробив сумнівний висновок, що змінність явищ неможливо представити поняттєво і що через те залишається єдине — звернення до інтуїції-
Б. Психічні явища — як усі явища — становлять єдність. Немає явині відособлених, одні залежать від інших. І залежності не є в них одного спрямУ' вання, як це звичайно приймається, вони взаємні. Оскільки явища є процесами, що перебігають у часі, то природно, що одне явище може спочатку впливати на друге, а потім у свою чергу зазнавати його впливу. А впливає на Б, а потім Б на А. Мало того, для діалектика існує одночасна взаємна залежність: одночасно А може бути залежним від Б, а Б від А. А діючи одне на одне> явища взаємопроникають: один процес стає складником другого — і навпаки- Хто вириває явища з їхнього взаємозв’язку, той робить із них абстракції* відходить від дійсності. Взаємопроникнення у жодних інших явищах не вистУ" пає так виразно, як у психічних. Спостереження є залежними від мислення» а мислення від спостережень. Судження містять поняття, а поняття судження- Мова проникає в мислення, дія впливає на мислення, а мислення на дію* Згідно з цими засадами, радянська психологія трактувала свій предмет конкретно та у розвитку, уникала абстракцій, так само як застиглих явищ.
2. Нове розуміння психічного явища. Радянська психологія досягла глибокої зміни у панівній доти психології: змінила саме поняття психічного явишя» інакше окреслила саму його суть. Цим вона протиставилася поглядові, котрий вважався непорушним постулатом, що психічні явища є цілковито суб’єктив- ними, що мають тільки ті риси, котрі знає індивід, який їх переживає. Иеіі погляд тривав від Декарта: це він його ввів і на цій підставі відділив два світи — фізичний і психічний, об’єктивний і суб’єктивний. Від Декарта таке поняття психічного явища перейняли інші філософи та психологи. Навіть Локк, який у багатьох питаннях був його антагоністом, тут перейняв його позицію. І мало було філософських поглядів, котрі б упродовж віків мали
372
таке одностайне визнання, як цей. З ним погоджувалися навіть антагоністичні табори: раціоналізм, що йшов за Декартом, і емпіризм, що йшов за Локком, — Всі дотримувались дуалізму фізичних і психічних явищ.
Дуалізм цей розривав зв’язки між обома видами явищ. А проте найпрос- тШіий досвід учить, що зв’язки між ними виникають. У світлі дуалізму вони Стають незрозумілими, бо як же такі різні явища можуть впливати одні на °Дних? Як психічні явища, що не є просторовими, можуть впливати на просторові, і навпаки? На цьому тлі виникла т. зв. психофізична проблема: Як зрозуміти цей незрозумілий вплив? Із багатьох спроб ЇЇ розв’язання жодна Яе була задовільною. Особливо ж — найпопулярніша з усіх теорія психофізично паралелізму. Бо що ж може означати, що явища, котрі є зовсім різними — тілесні й нетілесні — протікають “паралельно”? Цей розв’язок якийсь таємничий, вигаданий колись не наукою, а спекулятивною метафізикою Спіно- ЗИ. Та й інші теорії є не кращими, хоч би ті, що, аби уникнути дуалізму, зводять психічні явища до фізичних: вони повертаються до вульгарного матері- алізму, нездатні вияснити складних взаємних стосунків між психікою та Мозком, відкритих сучасною психоневрологією.
Нове поняття психічного явища, введене радянськими марксистами, усувало тРУднощі того давнішого поняття. Воно спиралося на просту думку, що те, із психічних явищ є інстроспективио даним тому, хто переживає, не є ^Дйною їх ознакою, як це упродовж двох століть бездискусійно приймалося. ^Дже ніхто не вважає вигляду хімічного тіла його єдиною рисою — це була очевидна помилка, і такою ж самою помилкою є приписування психічним ЯвИЩам самих лише суб’єктивних рис, відомих тому, хто переживає. Психічні Явища мають також об’єктивні риси, з яких той, хто переживає, може не 3Давати собі справи: напр., що ці явища були викликані подразниками, або Самі викликали рухи, що змістово відповідають дійсності, і що перебіг впливу Узгоджується зі змістом психічних явищ. Психічні явища не є чисто суб’єктними, а суб’єктивно-об’єктивними, становлять єдність цих двох складників. А ^
якщо так, то немає отого картезіанського провалля між ними та фізичними Явйщами: вони становлять не два різні ряди, а лише один, взаємно прони- Каі°ть, як це видно на будь-якому прикладі.
з. Зв’язок психічних явищ з фізичними. Зв’язок цей є потрійним. Пережи- 0аНня індивіда пов’язуються з трьома видами фізичних явищ: з організмом ІЇІДйвіда, з його рухами, а також із навколишнім зовнішнім світом.
Діалектичний матеріалізм зайняв позицію, що свідомість виникла із Розвитку матерії на високому рівні цього розвитку: матерія отримала тоді відомість, тобто здатність відображати речі. Цією здатністю володіє тільки Мозок, менш розвинена матерія нею не володіє. Свідомість є функцією матерії, *°Ча її не можна ототожнювати з іншими матеріальними процесами, такими Яїс Механічний рух, фізичні, хімічні чи фізіологічні процеси. Те саме органічне Jï° рухається й мислить. Не є правдою, ніби тут виступають дві різні Уостанції: одна рухома, друга мисляча. Є одна тілесна субстанція, котра має 1 Функції. Діалектичний матеріалізм визнавав дуалізм функцій, зате — на Р°Тйвагу до Декарта — монізм субстанцій.
373
Зв’язок психічних явищ з органічними є безсумнівним, тут з’являються факти, що їх не може заперечити жоден психолог. Радянські психологи вКа' зали, що факти сягають далі, ніж зазвичай приймалося, бо з’являється *іЄ тільки залежність психічних явищ від фізичних, але також і зворотня зале#' ність. Мислення розвивається залежно від мозку, але й мозок розвивається залежно від мислення: його неможливо зрозуміти, не враховуючи функШ10 мислення. Коли б мозок не мислив, то не мав би тих рис, котрі має.
Б. Зв’язок виникає навіть між психічними явищами та рухами індивід3. Зв’язок цей настільки виразний, що ніколи не міг ставитись під питання, аЛЄ назагал неправильно інтерпретувався: психічні явища та рухи спочатку трак'ґУ' вали як незалежні, а потім замислювались, як вони можуть сполучатись» тимчасом вони за природою завжди поєднані. Не можна влучно описати конкретне психічне явище, не враховуючи дії, з якою воно пов’язане. У поєднаності немає нічого таємничого: то лише психофізичний паралелізм наклав відбиток таємничості на усю справу. І тут також залежність є взаєМ' ною: не тільки психіка впливає на діяльність, але й діяльність впливає аа перебіг психічних процесів і формування психічних рис індивіда.
В. По-третє, зв’язок виникає між психічними явищами індивіда та фізичні'1' ми явищами, що відбуваються в його оточенні. Бо рисою, причому найва#' ливішою, психічного явища є, що воно відображає те, з чим стикається людина. Багато психологів Заходу твердило, що психіка є незаповненою карт' кою, що записує тільки зовнішні подразники, але не вміли це твердження узгодити зі своєю дуалістичною теорією. Зовсім інше стверджувала ленінсьК3 теорія відображення. У ній психічні явища виникають під дією позапсихічн01 дійсності. І за своїм змістом подібні на неї. Це підтверджує практика: діяль' ність, що відповідає змісту психічних явищ, також результативна, бо веде Д° очікуваних змін у світі.
Слід тільки пам’ятати про дві речі. По-перше, психічні явища є функцій відображення, але не дзеркалом, тобто не предметом, котрий віддзеркалю^ Щодо цього загалом немає проблеми, котра, здавалося б, є такою важкою: Я# нематеріальний предмет може входити в контакт із матеріальним? Цієї пробле ми немає, бо контакт, про який ідеться, є контактом людини з оточенням, а людина є також матеріальним предметом. Психічні явища є тільки однією форм такого контакту. Зовнішній світ діє на психіку не понад організмом, а через організм.
По-друге, відображення дійсності психікою не є, однак, чисто рецептивний У ньому проявляється також природа і характер індивіда, об’єктивні Даі11 зазнають суб’єктивної переробки. І на цьому тлі з’являються невідповідно^1 думки з дійсністю, суб’єктивні відхилення, помилки.
Три наведені зв’язки з фізичним світом становлять об’єктивні риси пси#4 них явищ. Крім того ці явища мають очевидні суб’єктивні риси, а єзМе своєрідні якості, відомі тільки тому, хто переживає. Психічні явища є суб’єктивними в тому значенні, що вони завжди пов’язані з окреслені організмом та особистістю і через те мають особисті та неповторні
Психічні явища об’єднані в особистісну цілість, а крім того ще _ цілість, а саме суспільну. Вони є також витвором суспільних процесів. СвіД0
374
^ість індивіда сама по собі відображає лише невеликий відрізок дійсності. Його розширює суспільне зусилля. І тут вплив також взаємний: середовище Формує індивіда, але й він також формує своє оточення, вже тим самим, що Така, а не інакша його поведінка викликає таку, а не інакшу реакцію оточення.
4. Метод психології. Із цих основних тверджень радянської психології впливали дальші, в тому числі у сфері методу психології. Найважливішим є Те> Що інтроспекція не може бути єдиним її методом, тому що схоплює тільки об’єктивні риси психічних явищ і не схоплює об’єктивних. Сумнівною є Також ота “безпосередність” інтроспективного пізнання, в котрій теоретики пізнання вбачали її вищість. Адже якщо психічні явища є відображенням Зовнішнього світу, то знання їх самих передбачає знання світу, а тому є вДастиво опосередкованим. При цьому будь-яке пізнання, а отже й психоло- рЩне також — послуговується загальними поняттями, а вони виходять за межі ^аних інтроспекції. Такі основні для психології відмінності як між спостереженням і уявленням не мають підстав у інтроспекції. Але, з іншого боку, не Мають також рації й бігевіористи, коли хочуть оперувати самим лише об’єктивним методом. Опис психічних явищ у фізико-хімічпих термінах є напевно Недостатнім, у цей спосіб можна подати тільки один їхній складник, але не Можна подати складника суб’єктивного, пережиттєвого.
Визнавши об’єктивні складники психічних явищ, радянські психологи могли Порвати з двома твердженнями, котрі постійно спливали в дуалістичній психології і мали в ній численних прихильників. По-перше, що чужа психіка є не- Пізнаваною, а по-друге, що психологія як така, що торкається тільки суб’єктивних Явищ, котрі не підлягають верифікації, не може мати наукового характеру.
Радянські психологи прагнули охоплення психічних явищ в усій їх конкретності, переконані, що абстракції, відірвані від конкретних явищ, фальсифікують Дійсність. Ці психологи зайняли позицію єдності абстракції та конкретики. Трактували психологію життєво, у зв’язку з практикою, застосовували методи, *Ц° наближають її до життя. Трактували її також індивідуально, ставлячи в
Нентр роЗМІрКОВуваНЬ ЛЮДСЬКУ ОСОбиСТІСТЬ І НЄ ДОВІРЯЮЧИ СТаТИСТИЧНИМ КОНСТРУКЦІЯМ, бо статистична, усереднена психіка — абстракція, а не дійсна психіка, віддали також критиці методи, що їх психологія застосовувала на Заході. Не Заперечуючи потреби експериментів, вказували, однак, на їх штучність і абст- Рактність: у лабораторних умовах явища мусять перебігати інакше, ніж у Природних. І намагалися проводити “природні експерименти”, які пов’язують Пізнання дійсності з впливом на неї.
Ця психологія, розвинута в Радянському Союзі на підґрунті марксизму, відомо протиставилася усій психології, котра панувала доти на Заході.
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ В СОЦІОЛОГІЇ
Соціологія була започаткована філософом і спочатку зберігала залежність ВІД філософії. У XIX ст. вона була ще наукою мало виробленою, котра не Вирішила, який має предмет і метод: окреслювала їх так, як це відповідало
375
панівним течіям філософії. Зате у XX ст. стала самостійною — і відношення обернулися: тепер вона почала нав’язувати свою точку зору філософії. ЯкШ° спершу її можна було вважати частиною філософії, то тепер знайшлися вчень що хотіли вже філософію трактувати як частину соціології. До цього займали' ся філософською соціологією, тепер почали думати про соціологічну філософі10,
ФІЛОСОФСЬКІ МОТИВИ В СОЦІОЛОГІЇ. На початковій стадії соШ0' логія, вибираючи фундаментальні поняття, передумови, методи, ангажувалася у ту чи іншу філософську позицію. Цього не могли запобігти навіть т1 соціологи, які хотіли зробити її незалежною наукою.
1. Одні соціологи наполягали на тому, що суспільство — це просто сума людських індивідів, і його розуміння як чогось іншого, ніж суми ІНДИВІДІВ. е фікцією. Інші натомість твердили, що, навпаки, фікцією є людська індивідуаль' ність, і тільки суспільство є дійсністю: адже індивід завжди живе у суспіль' стві і є таким, яким його зробило суспільство. У протистоянні ЦИХ ДВ°Х позицій виразився філософський антагонізм індивідуалізму й універсалізму.
2. Одні соціологи наполягали на тому, що суспільні утвори, як праве, мораль чи релігія, є самостійними буттями: їх витворили люди, але відколи їх було витворено, вони існують незалежно. Інші натомість твердили, ВІ° самостійне буття у суспільстві мають лише люди, а оці продукти суспільної творчості є тільки відношеннями, які пов’язують їх між собою. Це вже буя антагонізм субстанціалізму та реляціонізму. Дехто навіть судив, що суспільні утворення існують тільки у свідомості людей: ці представники ПСИХОЛОГІЗМУ трактували їх як виключно суб’єктивні. І в дискусії з ними проявлявся філософський антагонізм об'єктивізму та суб'єктивізму.
3. Одні приймали, що суспільства схожі на живі організми і що їх слід трактувати на подобу організмів. Інші ж дотримувались думки, що суспільсТ' ва — як усе існуюче — керуються механічними законами, і наука повинна ї* трактувати як механізми. Це був філософський антагонізм органістичного та механістичного розуміння світу, біологічного та фізичного методу.
4. Одні, йдучи за Марксом, приймали, що суспільні явища мають економі4' не підґрунтя, залежать передусім від умов і засобів виробництва. Інші тверді ли, що підґрунтя суспільних явищ психологічне, що в їх основі лежать духовШ потреби та схильності людей, ідеї, до яких люди прагнуть. Це був антагонізм історичного матеріалізму та ідеалізму.
СОЦІОЛОГІЧНІ МОТИВИ У ФІЛОСОФИ. Ще тоді, коли соціологія підпорядковувалась філософії, з’явилась також і зворотня думка: при ставленні та вирішенні філософських проблем слід враховувати соціологічну точку зорУ' Ця думка з’явилася майже одночасно в різних країнах і філософських течія*-
1. Під кінець XIX ст. (якщо не звертатися до давніших часів і важливИ* думок, що тоді висловлювались) у Німеччині Дільтей і його учні робили акцент на суспільне підґрунтя філософських ідей. Вони робили релятивістські висновки: якщо філософія залежить від суспільних умов, то мусить мінятися так само часто, як змінюються ці умови. Релятивізм на соціологічному ^
376
проповідував одночасно мислитель іншого покрою — Ніцше, а також Зіммель, який, поєднуючи соціологічний релятивізм з біологічним, висловлював крайню ТезУ, що кожен суспільний устрій, так само як кожен біологічний вид, має власну істину.
2. В Англії та Америці соціологічну точку зору ввели у філософію, особли- в° у психологію, еволюціоністи на чолі зі Спенсером. Вони виводили, що те, Н*о діється в інтелекті людини, залежить не тільки від ЇЇ організму, але також ВіД оточення, і якщо ми хочемо пояснити психічні явища, то треба це робити Не лише біологічно, але й соціологічно.
3. Найглибші ж корені думка про потребу введення соціології до філософії ^пустила у Франції, а саме в її позитивістській філософії, де мала кілька м°тивів. Перш за все той, що будь-яке знання існує для того, щоб служити Суспільству, і що тільки взявши до уваги цю його мету можна зрозуміти його *арактерні риси. Це була фундаментальна думка Сен-Сімона.
Конт здебільша проводив думку про інше: про те, що філософія, щоб становити єдину систему, мусить спиратися на одну науку. Нею може бути Тільки наука найбільш складна, оскільки інші цього завдання не подолають. А Найбільш складною, в переконанні Конта, була соціологія. Спираючись на неї, Віїі робив висновок, що світ у цілому треба розуміти на зразок великого суспільного тіла, а не простого мертвого механізму.
Нарешті третій мотив соціологічного трактування філософії французами Полягав у тому, що уявлення, які людина має про речі, виникають не у відомості людей, які живуть відособлено, а таких, що співживуть поряд. Вони с Колективною справою, твором суспільства. Цей мотив на зламі XIX і XX ст. Розвинув Дюркгейм.
І. СОЦІОЛОГІЧНА ФІЛОСОФІЯ ДЮРКГЕЙМА
ДЮРКГЕЙМ І ЙОГО ШКОЛА. Еміль Дюркгейм (1858-1917) був професором паризької Сорбонни. Вийшов із позитивізму. У соціології продовжував ^°нта та Спенсера, але дійшов до самостійної філософії. Його чітка й оригінальна наукова програма привабила багатьох, а здатність організовувати спільну працю дозволила йому заснувати школу, котра з погляду згуртованості мала Небагато рівних не лише в сучасній соціології, але й філософії. Видавана ним 1896 по 1906 р. “Année Sociologique” була органом цієї школи. Сам Дюрк- Гейм свою загальну концепцію соціології розвинув у «La division du travail ^СШ» (1893) і в «Régies de la méthode sociologique» (1895); потім займався їДьщ спеціальними проблемами, зокрема соціологією релігії {«Les formes е dentaires de la vie religieuse», 1912).
Крім нього чільним представником школи був Люсьєн Леві-Брюль (1857— ^9), професор філософії в Сорбонні. Він увів соціологічну точку зору в jp ИісУ («La morale et la science des moeurs», 1904) та теорію пізнання {«Les étions mentales des sociétés primitives», 1910). У Польщі до школи Дюркгейма НДежав Стефан Чарновський (1879—1937), професор релігієзнавства у Вільно- У Польському університеті, а потім історії культури та соціології у Вар- аВському університеті.
377
ПОГЛЯДИ. 1. Суспільні факти. Кожна наука, якщо вона справді є окре' мою наукою, має своїм предметом окремі факти. Це стосується й соціолог0 та досліджуваних нею “соціальних” фактів. Дюркгейм в оригінальний спосіб показав їхню окремішність.
Вони не є фактами фізичними, бо їх не можна точно розмістити, побачите торкнутися. Але, з іншого боку, вони є чимось зовнішнім у відношенні Д° індивіда: індивід відчуває їх натиск. У кожному суспільстві діють певні обо' в’язкові розпорядження, приписи й закони, що стосуються, напр., вуличного руху, укладання угод, ведення підприємств і тисячі інших речей, і так само діють певні обов’язкові моральні правила, товариські звичаї, релігійні вірував' ня: оце і є власне соціальні факти. Вони не є чимось фізичним, але мають “примушувальну силу” (action coercitive), ставлять індивідові вимоги, примуШУ' ють його, силують, зобов’язують. Індивід не має необхідності на них зважати» але існує примус: їх можна знехтувати, але тоді доведеться відповідати за наслідки. Індивід може не пристосовуватись до приписів вуличного руху, аЛе буде за це покараний. Може не пристосовуватись до обов’язкових моральн0* правил, але наразить себе якщо не на репресії, то принаймні на засудженні громадською думкою. Він не може безкарно ігнорувати ці приписи та правилі- інакше наражається на покарання, ускладнення життя, засудження загалом* Соціальні факти зобов’язують, тиснуть, примушують, наказують.
Спадає на думку питання: звідки береться в них та сила, що примуніУ6 індивіда? Якщо не вдаватися до містицизму і керуватися тільки досвідом, т° треба прийняти, що це суспільна сила. Це суспільство примушує індивід10. Суспільна сила у відношенні до індивідуальної є вищого порядку і, хоча й 110 є силою фізичною, однак це сила, що їй індивід мусить піддаватись, які0 змушений коритись.
2. Об'єктивні завдання соціології. Науки про людину можна трактуваї0 двояко: об’єктивно та суб’єктивно. У певній фазі розвитку виникає схильні^0 до суб’єктивного трактування, котре видається більш критичним і науковим* тоді вчені вважають, що в науці слід займатися не зовнішніми фактами, а нашими уявленнями про них, бо тільки їх ми знаємо достовірно.
Через цю суб’єктивну фазу пройшли всі гуманітарні науки. Однак, 03 думку Дюркгейма, це була фаза перехідна, бо потім вони повернулися об’єктивного представлення свого предмету. Так було навіть із психологією* У XVIII ст., у Локка, Кондильяка та їх послідовників, вона займала чисто СУ б’єктивну позицію, натомість у XIX ст. повернулась до експериментальної, об’є0 тивної. І так само мусить бути з соціологією, котра у XIX ст. мала тенденіі110 до суб’єктивного трактування суспільних явищ. Якщо психологія повернулася об’єктивного трактування, то тим більше до нього мусить повернутися соціолог10
Тим більше, що взагалі це неправда, буцімто ми безпосередньо знає100 тільки наші уявлення. Власне безпосередньо знаємо самі соціальні фаК'ґ0, структури та інституції, економічні відносини, законодавчі приписи, мораль01 правила, релігійні культи. І лише вторинно вчений замислюється над тим, 0 людські уявлення довели до цих фактів. Знаємо саму сім’ю та державу, кар* та угоду, а не тільки уявлення сім’ї та держави, кари та угоди. Інша спрз03,
378
ЕМІЛЬ ДЮРКГЕЙМ
що всі ці соціальні факти є людським витвором, що не виникли б без тих чи інших людських уявлень.
Дюркгейм мав об’єктивну концепцію соціології та об’єктивну ЇЇ програму- досліджувати самі суспільні факти. Це була типова для XX віку реакція прот*1 недавнього суб’єктивізму та психологізму.
3. Колективні уявлення. Отже суспільні факти володіють “примушувальною силою” у відношенні до індивіда. Але ця сила не є силою фізичною, а лежить у сфері уявлень. Які ж уявлення можуть мати силу наказу й примусу- Відповідь полягає в тому, що тут ідеться не про звичні уявлення, а пр° колективні. Дюркгейм, зокрема, припускав, що існують два види уявлень: одШ індивідуальні, а інші колективні. Це означає, що одні є витворами індив1' дуального інтелекту, натомість інші мають колективне походження — одинична свідомість ніколи б сама до них не дійшла.
“Природно, що колективний інтелект уявляє собі дійсність інакше, ніж наШ» тому що має зовсім відмінну природу. Суспільство володіє відмінним, лише йому притаманним способом існування та мислення, має свої пристрасті, слзої звички, свої потреби, котрі не є пристрастями, звичками, потребами його окремих індивідів. Тому немає нічого дивного, що ми, будучи індивідами, відчуваємо як чужі ті поняття, які не є нашими. Звідси бентежний, таємничий характер цих понять”.
Без “колективних уявлень”, “колективної свідомості” не було б соціальних фактів з їх примушувальною силою. Без них не було б соціології, були 0 тільки психологічні факти, а отже — тільки психологія.
4. Соціологічна філософія. Життя людини проходить серед суспільних фактів, серед інституцій, правничих і політичних структур, товариських звичаїв» моральних і естетичних суджень, релігійних вірувань, а це все — витвори колективної свідомості. Тому й людське життя, людський світ можна зрозумів тільки з точки зору колективної свідомості, тобто з позиції соціології.
Таким чином соціологія з усіх наук є центральною. Охоплює найбільш різнорідні явища, естетичні поряд з релігійними, моральні поряд з пізнавальними. Подає те, що є спільним для цих різнорідних явищ, а саме їх колективний, суспільний характер. Охоплюючи ж те, що спільне, уможливлює синтезу» а значить філософію. Тому шлях до філософії пролягає через соціологію- тільки застосовуючи соціологічну точку зору, можна виконати те синтетичне завдання, що його ставить собі філософія.
Соціологія тлумачить найважчі філософські проблеми. Чим є норми ^ моральні або релігійні? Нічим іншим, як тільки волею суспільства, якій підлягає індивід. Чим є апріорні істини? Нічим іншим, як тільки переконай' нями, котрі індивід застає у суспільстві. Чим є абсолютне буття, про я^е говорять філософи? Буттям, яке уявляється на подобу суспільних фактів, котр1 переростають індивіда і є від нього незалежними. Так, згідно зі школо10 Дюркгейма, соціологія розв’язує труднощі й гадані загадки філософії, а тако# тлумачить усі оті окремі явища нашого життя, котрі не є ані фізичними, аШ індивідуальними психологічними фактами.
5. Релігія у соціологічному поданні. Дюркгейм вважав релігію формо10
380
^спільного життя — на противагу до домінантого погляду, що вона є найбільш індивідуальною справою в людському житті, особистим відношенням Л10дини до Бога. Дюркгейм вказував, що риси суспільного факту - такі як його надіндивідуальність, панування над індивідом — ніде так чітко не проступають, як у релігії. Вона полягає не тільки в особистих віруваннях, але також і Насамперед у тому, що певні вірування, обряди та форми культу в даній суспільній групі зобов'язують. Зобов’язують індивіда, вимагають, щоб він до вИх пристосовувався — і це власне є рисою суспільних фактів.
Релігія є не тільки системою уявлень, але реальною силою, що діє на Ліодину, силою, що переростає людину, і через це — міццю, котра її підтримує 0 Житті, силою, котра виникає у колективних актах і зберігає печать свого Колективного походження: індивіди не можуть її творити довільно, їхні релігійні пережиття залежать від колективної релігії суспільства. Вона виникає у Незвичайні моменти, які потрясають цілим суспільством, витворює також Уявлення, котрі з точки зору звичних уявлень є неприродними, незрозумілими. ^ цьому полягає різниця між речами святими та світськими: “Святими є тільки ті речі, уявлення про котрі були витворені суспільством, а світськими — Ті> котрі кожен із нас творить сам”.
Людина, вочевидь, може мати також і свою особисту релігію, але вона Формується на тлі суспільної, запозичуючи від неї зобов’язуючу силу. Коли б Не суспільна релігія, то людина й гадки б не мала приписувати своїм особис- тИм уявленням надлюдську силу.
6. Етика в соціологічному поданні. Мораль під цим оглядом подібна до Ролігії: у кожному суспільстві обов’язкова якась мораль. Це факт, який індивід ^Усить враховувати. Мораль витворили сили, незалежні від індивіда: індивід Ве може її довільно переформовувати. І ця мораль буде обов’язковою доти, Д°КИ суспільні сили не зміняться й не створять місця іншій моралі. Філософи Надали в оману, коли судили, що можуть надавати моралі такого вигляду, Який випливатиме з їх теоретичних міркувань.
У світлі доктрини Дюркгейма, етика досі ішла хибним шляхом. Хотіла Ф°Рмувати мораль людей, а це завдання для науки є неможливим. Єдина ЄтИка, що має наукову цінність — це історично-соціологічна наука про мораль. ^УДь-яка інша етика є лише справою фантазії філософів і має таку ж наукову Юність, як і поезія. Наукова етика знає, що не може створювати правил, т°Му тільки реєструє ті, котрі вже існують і зобов’язують у суспільствах, Я^алізує їх, класифікує, пояснює соціальними умовами — оце й усе, що може ^Робити наука. Про рекомендування нею моральних правил не може бути ^°ви: це вирішують суспільні сили, а не наука. Вчений, належачи до якогось СеРедовища, підлягає його моральним правилам, навіть якщо у своїх книжках ^Водить їхню відносність і змінність. Якщо деколи вченим вдавалося провести ЯісУсь зміну в цих нормах, то тільки тому, що вони змогли — не як учені, а ^ Діячі — розбудити суспільні сили. *Фа:
Соціологічна філософія Дюркгейма в принципі хотіла тільки стверджувати
*ти, а отже стверджувати, які норми зобов’язують у суспільстві. Однак зі ЄтвеРджених фактів робила несподівані висновки, а саме: твердила, що ці
381
норми, якщо вже усталилися в суспільстві, повинні визнаватися, оскільки воіїїї є наказами суспільства. їх витворили суспільні сили, понад якими немає виїДО1 інстанції. І лише при послухові найвищим силам може панувати суспільний лаД-
Таким чином у соціологічній етиці, котра має лише стверджувати факти* опинилися також і накази — не менше ніж у поборюваній нею метафізичній чи кантіанській етиці. А суспільство було піднесене ніби до статусу фізичного: над ним немає нічого, воно є найвищою дійсністю у моральному та інтелектуальному порядку.
7. Теорія пізнання в соціологічному поданні. Не тільки моральний поряДоК має, згідно з Дюркгеймом, суспільне джерело, але так само порядок інтелеК' туальний. Не тільки добро, але й істина, не тільки етика, але й логіка. Істина» логіка також мають у собі щось, що примушує так само, як моральні накази* Ознакою істини є згода: це вказує на колективне походження істини. Не досить сказати, що суспільство вдосконалює людський інтелект: воно його віД початку формує. В суспільних рамках розвинулися людські поняття, особливо найзагальніші, такі як часу, простору, причини. Індивіди вочевидь зазнавали б відчуттів і без суспільства, але поза відчуттями все в інтелектуальному житт1 є вже колективним твором.
І тут, як в етиці, школа Дюркгейма зробила зі своїх припущень сміли01 висновки. Першим із них була реабілітація апріоризму. Школа відновила його* даючи йому лише нову інтерпретацію, а саме суспільну: для кожного суспіль ства існують істини важливі a priori, але їхнє джерело не в устрої людського інтелекту, як досі приймали апріористи, а в устрої суспільств.
З цим пов’язувалась реабілітація раціоналізму: джерело деяких істин не У відчуттях, а в розумі. Але всупереч тодішньому раціоналізмові, в розумі нема6 нічого трансцендентного: гадана таємничість необхідних, безособистісних, paüi° нальних істин зникає, коли стало зрозумілим, що безособистісний розум 6 тільки іншою назвою для колективної думки.
ПОПЕРЕДНИКИ. Дюркгейм був послідовником Конта. Вже саме висуИе ння соціології на чільне місце узгоджувалось із духом Конта. Але їх спо ріднюють і інші риси, напр., культ ладу або виведення з позитивних фак^ далеких перспектив. Тому також доктрина Дюркгейма та його школи слун**10 вважається позитивізмом. І коли позитивізм XIX і XX ст. назагал відійіН0^ від Конта, то вона залишилась при його способі мислення.
ВПЛИВ І ОПОЗИЦІЯ. Численна школа дала доктрині Дюркгейма різ1*0 рідні застосування. Передусім в етиці, теорії пізнання, філософії релігії, а1іЄ не тільки в них: Ш. Дало намагався застосувати її так само в естетиці, динанд де Сосюр у мовознавстві.
Ця доктрина у своїй основі проста і спирається на одній ідеї: первинно^1 суспільних фактів. Використовуючи цю ідею, хотіла унезалежнити соціолог1 від інших дисциплін, зокрема філософських. А потім, розширюючи свої наміру хотіла інші дисципліни, зокрема філософські, узалежнити від соціології. СуД** ла, що логічні істини та етичні накази можна вивести соціологічно і тільк
382
с°Ціологічно. Такий намір почали називати “соціологізмом”, за аналогією до такого пам’ятного для XIX ст. психологізму, котрий логіку та етику узалеж-
Ві°вав від психології.
На початку XX ст., коли психологізм втратив свою позицію, на його місце вийшов соціологізм: чого не витлумачила індивідуальна свідомість, може, витлумачить колективна. Але по суті справи соціологізм наражався на подібні Закиди, що й психологізм.
Доктрина Дюркгейма викликала критику й опозицію. їй закидалось занадто довільне трактування суспільних фактів: вона мала противників навіть як с°Ціологія, а тим більше як соціологістська філософія. Докоряли їй за нату- Рвлізм. Для противників релятивізму з нею згоди бути вже не могло. А 1Манентна критика знайшла у ній немало недоліків і дисгармоній. Дюркгейм п°чав від спеціальної науки, а потім перетворив її у філософську систему. ^°тів засновувати науку на фактах, але тут же перейшов до гіпотез. Почав е^пірично, а потім обстоював раціоналізм. Говорив про обов’язкові норми і в°Дночас схилявся до релятивізму, виводячи, що ці норми мають джерело Тільки історичне та локальне. З багатьох сторін висловлювалась думка, що Д*оркгейм, усупереч передбаченням, не створив покращеного типу філософії. *І°го школа була численною, але залишилась відособленою, не знайшовши с°Юзників у інших школах і течіях.
II. ФІЛОСОФСЬКА СОЦІОЛОГІЯ ПАРЕТО
РІЗНОРІДНІСТЬ СОЦІОЛОГІЧНИХ ТЕОРІЙ. Теорія Дюркгейма - яку Ми Тут обговорили через її філософські претензії — є тільки однією з багатьох сУчасних соціологічних теорій, і кожна з них має свої філософські передумови. Спрощуючи та дещо модифікуючи поділ Я. Сорокіна (в його «Contemporary biological Theories», 1928), можна відрізнити наступні типи теорій.
1. Одні виводять риси суспільного життя з позалюдських чинників, з пРироди, спирають соціологію на географії. Суспільне життя має такі форми,
випливають з клімату, температури, ґрунту, розподілу вод, флори та фауни. Цей погляд мав прихильників особливо у XIX ст. за часів Бакла, і вважався т°Ді найбільш тверезим і позитивним. Але й потім його визнавало багато ВЧених, найвідомішими з яких є Бруис і Відаль де ля Блаш. Вони виводили (як Бруис у «Human Geography»), що форми суспільного життя пов’язані із 3аДоволенням найпростіших потреб людини, таких як харчування, житло, одяг, а Ці у свою чергу тісно пов’язані з географічними умовами.
2. Інші теорії виводять риси суспільного життя з біологічних чинників, Основуючи соціологію на біології. Ці теорії посилились із виникненням дарві- Яізму. Послуговуються вони щонайбільше трьома біологічними поняттями: поняттям організму, спадковості та боротьби за існування. Найпопулярнішими 3 Них є ті, котрі представляють суспільство як організм. Такий погляд означає,
суспільство є надіндивідуальною та немеханічною цілістю. Він також ,1ащтовхує на думку, що якщо суспільство схоже на живі організми, то це °3Начає, що підлягає тим самим законам і є проявом тих самих сил, що природничі явища.
383
3. Теорії третього різновиду виводять суспільне життя з психічних властивостей людей і засновують соціологію на психології. Таких теорій є багато- одні спираються на об’єктивну психологію, інші на інтроспекцію; одні виводять суспільні устрої з інстинктів людини (як фройдизм із інстинкту сексуального)» інші — зі свідомих прагнень (як Петражицький, котрий закон, мораль і інШІ форми культури виводив зі своєрідних “емоцій”).
Особливе місце у цій групі займають антиінтелектуалістські теорії. Вони з’явилися одночасно в різних країнах. У Франції Ґ. Лебон розвивав погляд» що людина не є істотою логічною і керується не логікою: форми суспільного життя і повороти історії найчастіше залежать від вірувань. Ж. Сорель учив» що історією керують міти. В Англії Дж. Ґ. Фрезер показував, що життя лЮДеИ формується в залежності від забобонів і що це якраз є корисним. В АмериН1 Е. А. Росс, один із творців американської соціології, доводив, що людьми керують ілюзії, які, попри те, що є хибами, мають силу, тому що люди у ни* вірять. Усі ці теорії були виявом ірраціоналістичних течій епохи, але самі У свою чергу посилювали її ірраціоналізм.
4. Нарешті четверта група теорій приймає, що форми суспільного життя пояснюються самі собою, як результат співжиття та співдіяння. Пояснити може тільки соціологія. Даремно звертатися до географії, біології чи психоДО' гії — їх не пояснює ані природне середовище, ані раса, ані психічні риС^ індивідів. Так колись розумів соціологію Конт, а крайнього вираження цьому поглядові надав його частковий прихильник, петербурзький професор Е. де Р°' берті (1843—1915): без соціальних процесів, без співжиття людей не було 0 мислительних процесів, бо останні неможливі без мови та колективного ДОСВІ' ду. Ще більш скрайньо це подавав поляк Л. Ґумплович (1838—1909), профес°Р у Граці: “Людина думає не сама, а в суспільному колективі; джерелом її думїСІ* є соціальне середовище, в якому живе”. До цієї групи належить теорія Дюр^' гейма та його школи.
Всі ці чотири теорії претендують на новизну, однак новими були раД#е дослідження, що проводились на їх підґрунті, ніж самі теорії. У XIX сТ‘ природничу теорію в соціології розвивав, напр., Бакл, біологічну Спенсер» психологічну — Тард чи Фуї, чисто соціологічну Конт чи де Роберті. Та й У давніші віки можна знайти для них попередників.
ФОРМАЛІЗМ І ПОЗИТИВІЗМ. Два види соціологічних теорій треб» виділити окремо, оскільки вони є новішими за інші і типовими ДЛЯ НОВІШ#* часів. Це теорії формалізму та позитивізму.
Теорію формалізму започаткували в Німеччині двоє філософів: Ф. ТьонШс («Gemeinschaft und Gesellschaft», 1887, 3 вид. 1920) і Ґ. Зіммель («Soziologie»> 1908). А до неї прилучилися провідні соціологи Німеччини, Л. фон В»зЄ («Allgemeine Soziologie», 1924) і А. Фіркандт («Gesellschaftslehre», 1923). Набл# жався до неї також кантіанець, філософ права Р. Штамлер {«Wirtschaft Recht nach der materialistischen Geschichtsauffassung», 1896). З французів 11 визнавав K. Буґле, з англосаксів — Е. О. Росс.
Формалізм протиставлявся звичній “енциклопедичній” соціології, що прете# дувала на обмірковування усього змісту суспільного життя, звертав увагу #а
384
Те> що все-таки цим змістом займається економіка, релігієзнавство, лінгвістика 1 таке інше, тому для соціології залишаються тільки форми. Соціологія досліджує ті з них, котрі є всезагальними, котрі з’являються у всіх суспільних Трупах як форми згоди і боротьби, панування та конкуренції, наслідування. Формалізм судив, що через самообмеження вивченням форм робота соціолога стає точною, і в цьому бачив її наукову цінність. Противники вказували на
Що, по-перше, суспільними формами займається не тільки соціологія, а й Усі суспільні науки, і, по-друге, що чиста форма — це завжди фікція.
Позитивістську теорію — що намагалася уникати теорії та притримуватися Фактів — виголошували різні соціологи XX віку. Але найориґінальнішим серед них був Парето, а його теорія була розвинута найповніше.
ПРАЦІ ПАРЕТО. Вільфредо Парето (1848-1923) був за походженням італійцем, але жив у Швейцарії, був професором у Лозанні. Писав французькою та італійською мовами. Ранні його роботи вийшли ще в попередньому в*Ці {«Cours d'économie politique», 1896-1897), але основна праця з’явилася вже У XX ст.: «Trattato di sociologia generale» (1915—1916).
Його наміри були схожими на наміри Маха, Пірсона чи Пуанкаре — дати Якомога докладніший, точний і короткий опис явищ, без додатків і прикрас.
Що вони робили для природознавства, він хотів зробити для соціології. Її т°Дішні системи, навіть найбільш ціновані та з претензією на позитивність, Конта чи Спенсера, були повні довільних конструкцій та моралістських вИсновків і, з їх релігією Людства чи гаслами прогресу, не витримували л°Пчно-експериментальної” міри, що її Парето хотів застосовувати до теорії. ^ його точки зору вони стояли не вище за релігію чи метафізику. Він не 3аПеречував, що такі теорії можуть бути потрібними, але вони не є науковими.
ПОГЛЯДИ. 1. Концепція соціології. Першою ознакою доктрини Парето її методологічний радикалізм: вона ставила науці великі вимоги. І одним 13 проявів цього радикалізму було, що — подібно до Маха чи Пірсона — ^птіла усунути з науки поняття причинності. Бо причинність є односторонньою Залежністю, а такої — принаймні у суспільних явищах — ніде немає. Залеж- Ності завжди взаємні: громадяни впливають на суспільство, а суспільство — громадян.
Характер суспільства залежить не від однієї причини, а від багатьох різних чПнників: господарських, політичних, релігійних, моральних і таке інше, котрі Взаємно впливають один на одного. Хто звертається тільки до однієї причини, ^пускається помилки “симплізму” (спрощення), як це називав Парето. Теоре- ^Ик-симпліст вирізняє один із чинників кожного явища і трактує його як причину, а інші вже як його наслідки. Стільки суперечливих теорій існує тому, з-посеред теоретиків-симплістів кожен вбачає причину в іншому чиннику. Правильна соціологія мусить ураховувати всі чинники та їх взаємоза- ^ність. Тому у ній потрібно провести заміну а) поняття причини поняттям g Піної та функції, б) односторонньої залежності взаємною. Але також, щоб Ути уповні наукою, вона не може обмежуватися самим описом. У ній потріб¬
не
385
на також в) заміна вивчення одноразових явищ вивченням сталих елемент10 суспільного життя, г) якісного опису кількісним вимірюванням. Тільки так1 методологічні вимоги, вважав Парето, задовільняють вимоги нової науки, 11 розуміння причинності та залежності, уникання метафізичного поняття необхіД' ності і дають поле для застосування точних математично-статистичних метод10,
2. Теорія резидуїв і дериватів. Парето розумів суспільство плюралістично- суспільство є системою людей, котрі перебувають у різнорідних взаємозалеЖ' ностях, і система ця є дуже складною, бо “форма суспільства визначається усіма елементами, котрі на неї впливають, і сама у свою чергу впливає на 01 елементи”.
Елементи суспільства незмірно різноманітні, однаково як внутрішні, так 1 зовнішні. До внутрішніх належать як раса людей, так і їхні почуття, інтерес*'1, ідеологія, а до зовнішніх — географічні елементи і властивості інших суспільств- а також властивості того ж суспільства в попередні періоди його розвитку-
Особливо важливими внутрішніми елементами суспільства є ті, Ш° ьХ Парето називав “резидуями”: їх можна назвати психічними “залишками”. уявлення та переконання, котрі усталилися в свідомості людини і через тЄ сильно впливають на її поведінку. Вони становлять психічне явище, котре довго проходило повз увагу, а тепер майже одночасно було відкрите різним0 дослідниками. “Залишки”, з одного боку, схожі на те, що психоаналіти*01 називали “комплексами”, а з іншого — на те, що Петражицький називав “емоціями”. Парето судив, що вони мають найбільше значення з усіх психічні* явищ для формування та утримання суспільних структур. Вони дуже різнор1^ ні — Парето намагався їх докладно проаналізувати та класифікувати. Присв0 тив цьому завданню кілька розділів своєї основної праці.
А найважливішими вважав ті, котрі схиляють індивіда 1) комбінувати, У^ ладати наново уявлення, якими володіє, і речі, з якими стикається, 2) сервувати відносини, в яких живе, 3) виявляти назовні свої пережиття - діянні, 4) спілкуватися з іншими, 5) захищати власну особистість. Тисячоліт1^ небагато змінюють у цих “залишках”. Психічні залишки виступають у коЖ01^ соціальній групі, тільки не в тих самих пропорціях. Пропорції власне визНа чають поведінку індивідів і творення ними суспільних груп. Люди, у яіСІ^ переважають “резидуї комбінацій”, є реформаторами, ті, у яких переважав “резидуї консервацій”, — консерватори. Одні й другі становлять два вічні ти00 людства і по черзі беруть гору та владу у її історії.
Психічні залишки визначають як поведінку людей, так і поняття, теор0, ідеології, котрі також є їх реакціями, а саме мовними. Ці реакції ПареТ° називав “дериватами”, або “похідними” психічних залишків. Цією назв^ виражав думку, що теорії та ідеології мають вторинний характер, є похідня10 від стану психіки, є її мовним виявом. І через це їхня роль менша, 0 назагал вважається: вони є проявом, але не мотором психічного життя. ^ , має, напр., залишок неприязні до вбивства, той зодягає його в різні сЛ°^0 “не вбивай, бо це заборонене Богом”, або “не вбивай, бо це неморально”, а „ “не вбивай, бо це не по-людськи” і таке інше. Таким способом той саМ залишок викликає різні, часто мало між собою схожі ідеології.
386
Людське життя має динамічний характер: у свідомості індивіда формуються Щоразу нові засади. Формуються незважаючи на те, чи узгоджуються з попередніми: тому поведінка людей буває суперечливою та нелогічною. Це ж стосується і їх ідеологій, що, будучи проявом залишків, часто є суперечливими, Рідко логічними. Були б логічними, якби відтворювали дійсність, але вони її Не відтворюють, а тільки дають вияв психічним залишкам, намагаються ви- Дравдати, вмотивувати, зреалізувати, прикрасити, ідеалізувати те, до чого відштовхують залишки. Коли останні змінюються, змінюються також ідеології: Теорія "А є Б” легко тоді переходить у 'Я не є Б”, оскільки приймається не т°му, що є істинною, а тому, що відповідає залишкам.
Це стосується так само багатьох теорій, що вважаються науковими. З точки зору
логіки й науки, різні соціальні філософії, напр., різні теорії націоналізму Та космополітизму, ненабагато відрізняються від магічних вірувань. Інша справа, що хибні ідеології впливають так само сильно, як істинні, і не обов’язково соціально шкідливі. Не кожна істина корисна і не кожна хиба шкідлива. ^Дасне такі “похідні” явища, як міти, легенди, вірування, забобони, є корисними, бо прикрашають дійсність, викликаючи ентузіазм. Тут Парето погоджуйся із соціологами-ірраціоналістами — Лебоном, Фрезером, Россом.
3. Соціальна різнорідність. Ця різнорідність є вічним фактом: випливає з ^агатоманітності чинників, що утворюють суспільний устрій. Вона є джерелом ^еуникних соціальних нерівностей. З цієї передумови Парето критикував усі Те°Рії соціальної рівності, демократії, які твердили, що нерівностей могло б Не бути. Уявляв собі, що ці теорії та ідеології є природними “дериватами” ревних “резидуїв”, але суспільним фактам не відповідають, що не було і не °УДе устрою, в якому б рівність могла бути цілковито реалізована. Різно- РЩність індивідів і груп завжди залишатиметься основним фактом.
Передусім завжди були й будуть вищі та нижчі класи. Натомість вони Ніколи не є сталими. Навпаки, у суспільстві постійно відбувається кругообіг — ^Дйом і спад верств. Всюди є якась аристократія, але кожна раніше чи ^нніще буде повалена, і звільнене нею місце неодмінно займе інша. “Історія е Цвинтарем аристократій”, — писав Парето. Перед своїм занепадом аристократія захищається силою чи підступом і, як вважав Парето разом із Сорелем, Мо*е в цей спосіб продовжити своє існування. Передбачав, що впадуть демо- кРатії XIX ст., парламентаристські, ліберальні, котрі лякаються ексцесів й Остатньо не захищаються, і з нижчих класів постане нова аристократія — сУвора, чоловіча, мілітарна: так діялось багато разів і діятиметься далі.
Зі складності суспільних процесів з нестійкою рівновагою випливала для іарето нестійкість суспільних устроїв. Історія знає властиво тільки флуктуації Р,3ного тривання та швидкості. Вони мають циклічний характер: є почерговими доступами й поверненнями. Історичний процес не є прямолінійним, не має ^змінних “історичних тенденцій”, не має сталого “закону розвитку”.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Рисами доктрини Парето були: її 1) функціоналізм — УсУПереч причинному тлумаченню явищ; 2) їх математичне представлення — сУпереч якісному; 3) плюралізм — усупереч усім “симплістичним” теоріям;
387
4) ірраціоналізм — усупереч переконанню, що теорії та ідеології є незалежними від емоційних резидуїв свідомості; 5) переконання про неуникну соціальну нерівність і флуктуацію; 6) переконання про можливість впливу на перебіг соціальних процесів силою.
ВПЛИВ. Дві перші риси доктрини Парето мали характер методологічний» впливали на вчених, на спеціальні дослідження, особливо в царині економіки» котра під впливом Парето почала послуговуватися поняттям змінної та шукати математичних формул. Тут Парето на терені суспільних наук був виразником подібних прагнень, що й позитивісти.
Дві наступні риси мали характер філософський, світоглядний. Тут Парет° був союзником ірраціоналістів і плюралістів. Мав спільні погляди, з одного боку, з Петражицьким, з іншого — з Фройдом та Сорелем: кожен із них становив інший інтелектуальний світ, але всі вони погоджувалися в оціиН1 ідеології.
Дві ж останні риси мали характер політичний. Своє переконання пр° людську нерівність, котру мав не за ідеологію чи суспільний ідеал, а за необхідність, що випливає з людської психології, трактував як аргумент яа користь консерватизму та політики примусу. Опинився на протилежному полюсі соціалістичної, революційної теорії та практики.
Парето знайшов багатьох прихильників: одні вчилися у нього математичних формул для суспільних наук, інші емоціональної психології, ще інші — консер' вативної політики. Але мав противників, і то не тільки політичних. ЙоМУ закидали, що, всупереч програмі точної науки, його власні провідні понятті зокрема поняття резидуїв і дериватів, є багатозначними, а його теорії, особлив0 кругообігу суспільних верств, зовсім неокресленими.
КРИТИКА СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОКТРИН МАРКСИСТАМИ. Ці різно рідні соціологічні теорії — Дюркгейма й Парето, соціологічний біологізм 1 психологізм, формалізм і позитивізм — висували закиди одна одній. А мар^' сизм піддавав критиці їх усіх. Маркс і Енгельс не вживали назви “соціологія » і так само пізніші марксисти: свій погляд вони називали історичним матеріа' лізмом. Його вже було подано раніше. З цієї позиції висували закиди про11* всіх немарксистських поглядів. Ділили їх на дві різні групи та виступали проти обидвох: з одного боку — проти ідеалістів, бо ті відривають суспільств0 від природи, трактують його так, ніби воно стоїть понад нею, з іншого ^ проти натуралістів, бо виводячи суспільство з природи, ототожнюють його 3 природою. Першим марксисти закидали, що не бачать єдності між суспільств о*1 і природою, другим — що не бачать між ними різниці. Самі представляли суспільство у єдності з природою, але підкреслюючи його якісну ВІДМІННІСЇЬ від неї. Пояснювали його розвиток не всезагальними законами природи, а своєрідними законами суспільства. А другий, найбільш принциповий закяД марксистів бив у генералізування результатів більшістю немарксистських соШ° логів. Марксисти заперечували існування соціологічних законів, що зобові зують раз і назавжди у всіх суспільствах і показували, що кожен заК°И
388
дов’язаний із певною формою суспільства, а та — з певним способом виробництва.
ВАЙТГЕД І ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ
Серед численних і різнорідних теорій природи та природознавства, котрі п°родив цей період, особливе місце займає теорія Вайтгеда. Вона є підсумком багатьох ідей, які виникли в конкретних науках у тому часі, і є для цього Періоду типовою теорією науки, як для кінця XIX століття типовою була позитивістська теорія Маха чи Пірсона, а для початку XX — конвенціо- І1алістська теорія Пуанкаре.
Стан речей у конкретних науках з часів Маха й Пуанкаре змінився: його ТеПер характеризувала величезна кількість відкриттів і водночас недостовірність Узагальнень. Вайтгед був змушений ствердити: “Всі без винятку узагальнення 0 Царині математичної фізики, котрих мене вчили, виявилися відкинутими”. ^а> однак, зі змінності наукових теорій він не виводив скептичних висновків, ^тини падають одна за другою, проте важливе місце в історії займають, як Він судив, тільки ті, котрі твердили, що відкрили безсумнівні істини. “Від ^Рхімеда закінчилася антична наука, бо люди перестали ставити божевільні Стайня”. І сьогоднішні вчені повинні від давніх учитися не таких чи інших Оглядів, а тільки відваги.
ЖИТТЯ. Альфред Норт Вайтгед (1861 — 1947) народився в Англії. Був СиНом пастора, виховувався неподалік середньовічного собору і частенько потім ^азав, що “перш ніж почав читати історію, бачив її”. У Кембриджі закінчив ^тематичні студії, з 1911 р. був доцентом, а з 1914 р. професором матема- ^иКц. 1924 р. з огляду на вік перейшов на пенсію — і тоді почав друге життя. Цад осів у іншій частині світу та зайнявся іншим розділом науки: маючи В)ІСе 63 роки, став професором філософії в Гарвардському університеті в Получених Штатах.
У математиці був співпрацівником Рассела й у філософії поділяв його Реалістичну позицію, але в деталях досить далеко від неї відійшов. Суспільні 3аЦікавлення мав не менш сильні, ніж наукові. Прогресивний та радикальний ^ сУспільних і моральних питаннях, але завжди толерантний і лагідний, був, За свідченнями тих, хто його знав, утіленням мудреця. Про себе говорив, що Є а Platonic Pickwick”.
РОЗВИТОК. 1. Перший період наукової діяльності Вайтгеда був присвячений математиці. Вінцем його були славні «Principia mathematica», котрі опри- л*°Днив у 1910-1913 рр. разом із Расселом: вони працювали над ними спільно протягом 9 років.
2. У другому періоді займався передусім фізикою, але з загальної філософії позиції. Написав тоді книжки зі загальної теорії природи: «Enquiry Соп- Cerning the Principles of Nature» (1919) і «Concept of Nature» (1920).
389
АЛЬФРЕД ВАЙТГЕД
3. В третьому періоді перейшов до конструкційних теорій, до метафізичних проблем, однак завжди у зв’язку з математикою та фізикою. Основною роботою тих часів була «Process and Reality, an Essay on Cosmology» (1929). Cnony- ляризував свої ідеї у «Science and the Modem World» (1937). ІДе 1947 p. видав Нову книжку, «Essays in Science and Philosophy». Книги його важкі, неанглійські За формою, переобтяжені фаховими термінами, часто неясні у формулюваннях (impenetrably thorny prose, пишуть про нього його земляки).
ПОГЛЯДИ. 1. Роздвоєння природи. Погляд на природу, котрий від Локка 1 Канта правив за найбільш критичний, досягав у ній особливого роздвоєння. Зокрема відділяв спостерігані речі від сприйняттів в інтелекті. Приймав ніби Два паралельні світи: один в інтелекті, другий поза ним. У такий спосіб Розкладав природу на дійсність і її явища: на дійсність, котра нам не з’являться, і на явища, котрі не є дійсними.
Отож це роздвоєння природи (bifurcation of nature) Вайтгед вважав безпідставним, бо ж володіємо тільки досвідом, а в ньому лише явища, що належать Д° однієї природи. У цьому переконанні був представником сильної філософ- ської течії, узгоджувався з Ренув’є, Джеймсом і Расселом, а з попередників — 3 Махом і Авенаріусом. “Поза досвідом суб’єктів, — писав, — немає нічого, Нічого, нічого, є тільки чисте “ніщо”.
Такий моністичний погляд може мати два відтінки: суб’єктивно-ідеалістичний або об’єктивно-реалістичний. Отой “єдиний досвід” можна розуміти як Множину станів свідомості або також як множину реальних подій, незалежних ВіД свідомості. У Вайтгеда вій мав відтінок об’єктивний, реалістичний. Вайтгед
надавав свідомості того упривілейованого місця, яке вона отримала від Мерклі й Канта. Не природа виникає у свідомості, як хотів Кант, а навпаки: відомість у природі. Цей відхід від кантіанства до природної орієнтації Пїтелекту був симптоматичним для значного відгалуження філософії XX віку.
2. Дійсність і абстракції. Другим основним поглядом Вайтгеда, не менш сИмптоматичним, був той, що тільки сукупність досвіду є конкретною дійсністю, а кожен його відрізок є абстракцією. Проте ми по суті маємо справу з ^Дрізками. Абстракцією є зокрема окремі тіла, що їх як поточний спосіб Мислення, так і фізика помилково мають за всю дійсність. Філософія у цьому п°винна не йти за ними, а виправляти їхню помилку.
Тимчасом вона сама припускається аналогічної помилки, припускається її Навіть обережна філософія ІОма чи Маха. Вона знову вважає дійсністю відчут- Тя> а тимчасом окремі відчуття є так само витворами абстракції, як окремі Тіла. Для Вайтгеда — як колись на “світанку” філософії для Анаксагора — єДиною дійсністю була неподільна цілість природи, поєднання всього зі всім. ^°Ден її складник не існує самостійно. Немає ні часу без простору, ні простору ^ез часу, ні матерії без часу й простору, ні часу й простору без матерії.
Окремі тіла Вайтгед вважав абстракцією. Але рівною мірою вважав аб- СтРакцією дух. Кардинальну помилку нашого мислення бачив у тому, що ці абстракції приймаємо за конкретну дійсність. Цю помилку називав “конкретністю не на місці” (fallacy of misplaced concretness).
391
3. Події та об’єкти. Що є складником цієї єдиної дійсності? Радше події* ніж речі, радше акти, ніж субстанції. Твердячи так, Вайтгед перейшов ВІД субстанціоналістського до активістського розуміння природи. Це розуміння було вже заініційоване у попередньому поколінні, але не знайшло у той нас більшого відгуку. Тепер прийнялося, якщо не у всій філософії XX ст., то 3 кожному разі у певному її відгалуженні.
Вайтгед “події” розумів в особливий спосіб. Згідно зі своїм поглядом, №° тільки цілості є реальними, твердив, що події не піддаються відмежуванню, локалізації в окреслених місцях простору й точках часу. Оберт кола є частиною їзди автомобіля і “розтягується” в неї. їзда автомобіля розтягується на усе життя вулиці, їзда протягом хвилини розтягується на їзду протягом чверт1 години. Подія, якою є існування цегли, розтягується в існування дому, а існування дому — в існування міста. “Кожна подія розтягується в інші подіь котрі входять у неї як її частини, і сама є частиною інших подій, котр1 розтягуються до неї”. Вайтгед судив, що це найпервинніша риса подій, гіервин- ніша, ніж просторовість і часовість.
Отже помилкою є розміщення подій, і так само речей, в окресленій точні часу та простору. Помилкою є механічне уявлення світу як набору незалежник предметів, котрі пересуваються ніби більярдні кулі (billiard ball view of things)- Навпаки, найбільш безсумнівною рисою речей є їх повсюдне змішування (гпіх~ upedness of things).
Природа, через те що складається з подій, ніколи не стоїть на місці, 11 характеризує постійна змінність (passage): у ній постійно виникає щось нове, є в ній творчий поступ (creative advance). І це було так само поглядом, 3 якому Вайтгед не був відособлений: це був погляд, типовий для епохи, Ш° виступав у багатьох її мислителів, відомий головно завдяки Берґсону.
Однак Вайтгед зовсім не був прихильником цілковитого гераклітівського варіабілізму. Серед неповторних проминальних подій можемо знайти в природ1 також постійні складники. Вайтгед називав їх ''об'єктами''. Природа не 6 набором самих об’єктів, як і самих подій. Вона містить одночасно одне та друге: це два складники, а радше два аспекти.
“Об’єкти” бувають різних видів: одні з них схоплюються сприйманням*1» інші натомість поняттями. До перших належать “речі” повсякденного життя (perceptual objects), а до других об’єкти науки, такі як атоми чи електрони (scientific objects). Усупереч сцієнтистам, Вайтгед твердив, що об’єкти науки Не є більш реальними від повсякденних речей. Але так само твердив, всупереЧ конвенціоналістам, що вони не є менш реальними від речей. Одні й другі е чимось більшим від конвенцій та конструкцій інтелекту: це складники природ*1» але несамостійні щодо неподільної природи.
Платон колись говорив, що існують два види буття, змінний і незмінний "" речі та ідеї. Так само вважав і Вайтгед, який перший вид називав подіям*1» другий об’єктами. Але між ними є принципова різниця: для Платона (принаймні у певний період його думки) ці два види буття становили два окре^1 світи, для Вайтгеда ж були сплетені один з одним: об’єкти є рисами поДІ#> “входять” у дійсність, у події, становлять у поєднанні з ними один світ. UeId один світ є єдиною конкретною дійсністю.
392
Більшість мислителів до того часу приймала, що світ містить складники лише одного виду: одні вважали, що складається з речей, а відношення є Конструкцією інтелекту, інші — що складається з відношень, натомість речі є Конструкцією інтелекту. Вайтгед же судив, що ні перший, ні другий погляд Не має підстав, що безсторонній аналіз показує, що світ має власне різноманітнії складники. Судив, що поняття дійсності, природи, факту є неслушно звужені, оскільки дійсністю, природою, фактом є все, що стверджуємо в Досвіді. Досвід же розумів широко.
У розумінні досвіду з особливою ясністю проглядається різниця поколінь. У попередньому позитивісти дотримувалися думки, що досвід є єдино набором відчуттів, і кожне загальне поняття виходить за його межі. Кантіанці вважали насправді поняття складниками досвіду, але — додаваними до нього інтелектом. Для Вайтгеда ж, який мислив реалістично, поняття були формою схоп- Дення певних складників досвідної дійсності, подібно як формою схоплення гнших є відчуття.
4. Критика безпосереднього знання. Позитивісти попереднього покоління сУдили, що філософія може спертися тільки на чистий досвід, а чистий досвід охоплює тільки те, що безпосередньо дане. Вайтгед хотів іти тим же шляхом, але тут проявилась різниця двох поколінь: його покоління втратило довіру до т°го, що безпосередньо дане, яку мало попереднє. Вайтгед зауважив, що Поняття безпосередності є багатозначним і проблематичним.
Які факти є справді безпосередньо даними? Чи ті, на котрі можна вказати? Але в такому разі не було б безпосередньо даних психічних фактів, бо на Них неможливо вказувати. Або можна б вважати безпосередніми ті, котрі є вільними від втручань інтелекту, від інтерпретацій, теорій, гіпотез, спекуляцій (позитивісти правильно вимагали опертя науки на безпосередніх даних), але — в такому випадку не було б безпосередньо даних фізичних фактів. Адже при 1Х встановленні завжди проявляється та чи інша інтерпретація, залежна від Давніших переживань особи. Напевне, можна було б старатися вилучити 1нтерпретації, вилучити втручання, здійснені інтелектом, але для цього треба Достеменно знати, що є тим втручанням. При цьому можна вилучити той чи Шцщй додаток, але немає гарантії, що елімінуються всі. Достатньо, що чистий Досвід, вільний від інтерпретацій та додатків, що складається зі самих безпосередніх даних, є лише ідеальним постулатом.
Якщо щось і можна вважати “безпосередньо даним”, то тільки ту сукупність досвіду, не заналізовану й не охоплену свідомою рефлексією, котра Ножному служить вихідним пунктом міркування й дослідження. Але ця сукупність також є вже результатом роботи нашого інтелекту, і не є нічим сталим Та окресленим, навпаки, в кожному моменті життя є іншою. Позитивісти типу ^аха були схильні все, що знаємо, вважати відносним — за винятком власне безпосередніх даних. Тимчасом, згідно з розмірковуваннями Вайтгеда, вони Також є відносними, залежними від інтелекту та змінюються в міру роботи, ЯкУ в них вкладає розум.
5. Реалістична теорія пізнання. Наші сприйняття мають за предмет окремі п°Дії, що їх виривають з дійсності. І не інакше є з думкою: вона також не
393
може охопити цієї цілості, вириває з неї тільки окремі її частини, окремі складники. Тому пізнання завжди є частковим, ніколи цілковитим, вичерпним: невичерпність є його основною рисою.
Акт сприйняття сам є тим, що Вайтгед називає подією. Ця “сприймана подія” (percipient event) вирізняється тим, що всі інші події схоплюються відносно неї, тобто є подією, що відбувається в організмі того, хто сприймає, і становить сполучну ланку між інтелектом, що сприймає, та сприйманим світом. Сприйняття не є тільки двочленним відношенням між інтелектом 1 світом: адже у цьому відношенні завжди виступає ще третій член, а саме ота органічна, фізіологічна “сприймальна подія”.
Це ствердження має значущий наслідок, а саме забирає підстави у берклії*3' ського твердження, що все, що сприймаємо, належить до інтелекту. Справа в тому, що “спостережувальна подія” належить не до інтелекту, а до організму* У моєму сприйнятті бере участь, з одного боку, сприймана природа, а 3 другого — мій організм, що належить до тієї самої природи, і тому кожне сприйняття є пізнанням природи зісередини, а не ззовні. Тому Вайтгед був також противником ідеалізму: його філософія була реалістична. Він вважав, що ідеалізм не може посилатися на науку.
6. Органічність природи. Наведені аналітичні викладення Вайтгед провів іще раніше, пізніше перший план його розмірковувань зайняли інші думки, головно трактування природи як організму. Що ж є характерною рисою організму? Його здатність розвитку, а розвиток є переходом від того, що було, до чогось нового. Отож, згідно з Вайтгедом, цими рисами володіє навіть матерія, що її називають “неорганічною”, не наділена життям. Нею володіє навіть електрон, бо ж і він має свій розвиток, свою історію. Тим більше риса проявляється в органічному світі.
Розвиваючи теорію природи в такому дусі, Вайтгед відходив від типових мислителів попереднього покоління не менше, ніж у теорії пізнання та науки- Дарвінізм, тлумачачи розвиток природи виключно пристосуванням, враховував лише один її аспект, виражав лише частину істини. Напевне, оточення впливає на організми, але воно само є чимось змінним і пластичним. Напевне, в організмі діють механізми, але вони підпорядковуються цілості організму* Вайтгед, як і Ляйбиіц, поєднував механічне розуміння природи з органічним*
7. Метафізика. Подані виведення Вайтгеда мали описовий, аналітичний характер, зате подальші були вже справою розумової спекуляції. Він перейшов до неї свідомо. “Обмежувати спекуляцію, — писав він, — це означає зраджу' вати розум”. І від теорії науки та пізнання перейшов до метафізики й косМО" логії, від філософії природознавства — до філософії природи.
Врешті він вийшов поза сцієнтизм: вважав, що знання не обмежується тим, що здобуте методами природознавства, але залишився при переконанні, иі° знання можна осягнути єдино через контакт із дійсністю. Якщо можлива метафізика, то тільки описова.
Основною ідеєю його метафізики був зв’язок індивіда з космосом і БогоМ* Це було природним у мислителя, для якого реальним було тільки ціле, а не частини. Шукав єдностей і судив, що знаходить їх, що остаточно змін**
394
становлять єдність із триванням, розвиток — з буттям, факти — з формами, Досвід — зі спекуляцією, аналіз — з конструкцією, наука — з метафізикою. Його метою була та coincidentia oppositorum, що про неї задовго до нього говорив Микола Кузанський.
Однак у його космологічній концепції залишилася та двоїстість, котра містилась уже в його описі явищ: двоїстість проминальних і сталих буттів, або як їх називав, “актуальних” і “вічних” (actual entities — eternal objects). Перші перебувають у безупинних перемінах, а другі є тривкими, схожими на ідеї Платона. Ця двоїста концепція мала узгодити одвічні протилежності філософії: гераклітівську змінність і елеатську незмінність.
Проте вічні буття є тільки можливостями, з яких реалізуються лише деякі. Тому виникає питання: чому реалізовуються власне ті, а не інші? Відповідь на це питання Вайтгед бачив у ідеї божества. Його космологія, таким чином, вела до теології. У чому полягає функція божества? Не у творчості, бо вона характеризує цілу природу. Функцією божества не є розширення дійсності, а навпаки — її обмежування, вибір з-посеред можливостей: такою була ота особлива концепція Бога, що до неї дійшов Вайтгед. Бог є силою, котра з багатьох можливостей вибирає дійсність. Вайтгед судив, що знаходження Раціонального шляху до Бога є одним із завдань філософії. Релігію ж розумів інакше, можна сказати, що екзистенціалістськи. Окреслював її так: “Релігія — Не самотність” (solitariness), чи, точніше, “те, що людина робить зі своєю самотністю”.
Проте навіть такий вишколений у математиці й природознавстві мислитель *к Вайтгед не дійшов у метафізиці до окреслених і виразних тверджень. Подибуємо у нього таку думку: “Однаково правильно буде сказати, що Бог є незмінний, а світ плинний, як сказати навпаки, що Бог є один, а світ багатоманітний, як сказати навпаки, що Бог є буттям більш актуальним від світу, як і навпаки, що світ є в Бозі, як і навпаки, що Бог трансцендентний у нідношенні до світу, як і навпаки, що Бог є творцем світу, як і навпаки”. Якщо це має правити за остаточний висновок, то не скажеш, щоб він був °кресленим і заохочував до метафізики.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Позиція Вайтгеда містить деякі риси, характерні не тільки Для нього самого, але й для більшості філософів-природознавців тієї епохи, і такі, що яскраво відрізнялися від поглядів попереднього покоління: 1) відхід ВІД чистого сцієнтизму і обмежування науки до природознавства, визнання потреби метафізики; 2) опозиція проти роздвоювання буття на дійсність та її явища; 3) викривання абстракцій в науці та залічування до них навіть таких Понять як “річ” або “відчуття”; 4) переконання, що єдиним вихідним пунктом Для пізнання є безпосередні чуттєві дані, хоч не слід обманювати себе, буцімто в°ни відкривають нам дійсність; 5) переконання у невичерпності і нескінченності пізнання; 6) динамічне розуміння буття, заміна категорії “субстанції” Категорією “події”; 7) органічне розуміння дійсності в цілому.
Вайтгед був мислителем дуже репрезентативним, може, навіть більш репрезентативним, ніж самостійним. Його погляди відповідали епосі і повторювалися
395
в інших її мислителів. Його широка концепція досвіду є також і у Джеймса, його жива концепція дійсності — у Берґсона, його реалістичне трактування пізнання — у Мура й Рассела, його органічна концепція світу у конфігурацій ністів, а ще інші характерні риси єднають його з теорією відносності. Він е ніби вузлом, у якому сплітаються мотиви тієї епохи. Його теорія науки відходить від теорії попереднього покоління, не тільки кантіанців, але також Маха й Пуанкаре. Він уже не зводить досвіду до відчуттів, дійсності до фактів» науки до опису. Помисли позитивістів і конвенціоналістів Вайтгед справді врахував, але потрактував як однобічні й такі, що вимагають дальшого доповнення. Загалом філософія Вайтгеда дуже відрізняється від діалектичного матеріалізму, однак її об’єднує з ним кілька важливих позицій, таких як реалізм та розгляд явищ у їх конкретності й динамічності.
Джерела філософії Вайтгеда сягають углиб: мають мотиви платонівські, арістотелівські й ляйбніцівські. Цих залежностей він зовсім не заперечував. Відомим є його вислів, що історія філософії “є тільки рядом коментарів ДО Платона”. Цінував Локка, в якому несподівано бачив “предтечу філософі1 організму”. А Ляйбніца, незважаючи на деякі спорідненості з ним, не любив за його компромісність.
Ставлення до Вайтгеда не є цілковито однозначним. Симпатики бачать У ньому єдиного філософського генія епохи, інші цінують тільки його критичні тези, а не конструкції. Разом з тим ніхто не відмовляє йому в почесному місці в сучасній думці. Він впливав як безпосередньо, так і через прихильників. Мав вплив головним чином на Колінґвуда, відомого в Англії професора, а через нього — на молоде покоління англійських філософів.
ФІЛОСОФИ-ВЧЕНІ. 1. В тому самому поколінні з роботами філософ' ського характеру виступили декілька інших видатних англійських природознавців. Велику популярність — більшу ніж Вайтгед — здобули згадувані вже Артур Единґтон (1882—1944), професор астрономії в Кембриджі, автор «The Nature of the Physical World» (1929), а також Джеймс Дотне (1877—1946)» математик і астрофізик з Кембриджу, автор «The Mysterious Universe» (1930) і «The New Background of the Science» (1933). У їхніх роботах поняттєвий аналіз зайняв менше місця, ніж у Вайтгеда, а метафізичні конструкції — більше. Свій особливий успіх вони завдячували світоглядним перспективам, а притягували тим, що перспективи ці виводили з найновіших здобутків наук і цим викликали переконання, що нарешті дають справді науковий погляд на світ. По суті» однак, свій погляд виводили не зі самої науки, а із достатньо довільної її інтерпретації.
Своєму поглядові вони надавали ідеалістичного та спіритуалістичного характеру, твердячи, що нова наука відібрала у світу його матеріальність, шо навіть фізика вже обходиться без поняття матерії. Твердили, що насправді Д° науки входить тільки те, що підлягає вимірюванню, але сама наука відкриває виходи у позанаукові обшири. При цьому світ науки є світом чисел, а те, Д° чого числа стосуються, слід уявляти собі радше на образ і подобу свідомості, ніж матерії, якщо, як твердили, нова фізика розбила поняття матерії та
396
виявила структурну подібність фізичного світу до духовного. Це вело до ідеалізму, іншого, отже, напрямку, ніж провадив Вайтгед.
Говорячи про інтелектуальний розвиток людства, Джине відрізняв у ньому 'гри фази: анімістичну, механістичну і математичну. Ці фази здаються подібними на три фази Конта. Однак між ними виникає суттєва різниця: чисто природниче “механістичне” мислення перестало бути останньою, найвищою Формою розвитку, якою було для Конта й усього XIX століття.
2. До подібного спіритуалістського погляду на світ дійшли, посилаючись Па здобутки своєї науки, деякі відомі біологи. Найбільшу популярність здобули Французи, особливо А. Каррель книжкою «Uhommey cet inconnu» (1935). А Після його смерті ті самі ідеї розвивав його співробітник в Інституті Рокфел- Лера, потім керівник біофізичного відділу в Інституті Пастера, Леконт де Нуі, г°ловно у книжці «Human Destiny» (1947). Спираючись на нову біологію, а Також на загальні висновки Вайтгеда й Берґсона, Единґтона й Карреля, він Доводив, що без чинника доцільності еволюцію зрозуміти не можна, і прагнув ДО того, щоб виявити у природі не тільки духовний, але надприродний чинник.
МИКОЛА ГАРТМАН
Після І світової війни, коли найбільше нових філософських задумів вийшло 3 Конкретних наук, Гартман був один із нечисленних, хто дійшов до важливих ^ЄзУльтатів незалежно від цих наук. Результати ці були, говорячи якнайзагаль- Нініе, реалістичними та плюралістичними.
Життя. Микола Гартман (1882—1950) походив із балтійських німців, Ппродився в Росії, закінчив університет у Петербурзі. Для продовження студій Виіхав до Німеччини й там залишився на постійно. Докторат, а потім 1909 р. Габілітацію, здобув у Марбурзькому університеті. В ньому отримав також свою Першу кафедру філософії. Перейшовши до новоутвореного університету в рольні, незабаром після цього був запрошений до Берлінського університету И вибраний — єдиний з-посеред філософів — до Пруської Академії Наук, тобто В^е у молоді роки отримав найвищі наукові відзнаки Німеччини. Націонал- ^°Ціалісти, хоч їм і не відповідала філософія Гартмана, не наважились усунути П°го з посади. А коли німецькі філософи зібралися вперше після закінчення Війни, то віддали йому головування.
ПОПЕРЕДНИКИ. Гартман вийшов із марбурзької школи і разом із Кассі- П^ром вважався найвидатнішим учнем Когена й ГІаторпа. Однак був далеким їхньої епістемологічної позиції — ідеалістичної, абстрактної, моністичної. І в його поглядах залишилося дуже небагато з кантівського начала школи. Охоплювався натомість Арістотелем, до якого школа зверталась неохоче: ^Тагірит підходив йому однаково як своєю компромісною позицією, так і вподобанням до повного розкриття філософських проблем. Це уподобання
397
наближало його до Геґеля. В Кьольні він товаришував з чільним представ' ником феноменології, Шелером: феноменологічний метод, що уявнює різноріД' ність форм у бутті, пізнанні й діянні, відповідав тенденціям Гартмана й його частково перейняв та застосував головно в етиці.
ТВОРИ. Гартман був найпліднішим із видатних мислителів свого покоЛіН' ня, автором численних і обширних книжок. Почав із історичних праць, ПР° Платона й Прокла. Перша його велика систематична робота була «Grundzüêe einer Metaphysik der Erkenntnis» — 1921 (сама назва була парадоксом: покоління Гартмана якраз протиставляло теорію пізнання метафізиці, вважало її з6роЄІ° проти останньої). Потім була знову історична робота: «Philosophie des deutsch№ Idealismus» (1923—1929), водночас велика етика («Ethik», 1926), потім онтолоґгі у трьох частинах, 1933—1940 рр., і в тому самому часі філософія духу («DaS Problem des geistigen Seins», 1933). Раніше опрацював філософську біологію, а під час Другої світової війни філософію природи (1943) та естетику (1945)* що її було видано вже після його смерті, 1953 року. З його численних мешни* робіт особливо важливою є «Diesseits von Idealismus und Realismus» (1913), a 3 рефератів у Пруській Академії — «Der philosophische Gedanke und seine Ge schichte».
ПОГЛЯДИ. 1. Погляд на філософію. Гартман розумів філософію прос'ґ° як науку. Твердив, що її завдання є тим самим: пошук істини. Це 6уД° найбільш природне розуміння, однак у XX столітті зовсім не повсюди релятивізм зробив своє, витворив переконання, що філософія є виявом раД*Де темпераменту філософа, ніж істини. Перпі за все це стосувалося історії філос° фії. І Гартман виступив проти цього переконання зі звинуваченням, що історій філософії цікавиться тим, що даний філософ твердив, а не тим, що відкр^’ помилкам присвячує стільки ж уваги, що й істині, не замислюється над ТІ^’ що у філософських поглядах є істиною, а що хибою, філософія трактуєтьс^ на подобу історії мистецтва та звичаїв, а не науки, шукає того, що глибоке ^ оригінальне, не питаючи, чи воно є істинне. Це було б виправдано, колИ^ філософія була виключно справою суб’єктивного переконання і коли б у lllli були самі лише розбіжності. Але це не так: розбіжними є системи різН^^ філософів, але філософія не закінчується системами: поза ними також доходити й доходить істини. І навіть системи, що найбільше відрізняю^ між собою — Іеракліта та ІІарменіда, Демокріта й Платона, Локка та ЛяйбнШа мають деякі спільні засновки. Тому існує підстава для іншого трактував філософії.
іпо3
fit
2. Реалізм. Яскравою протилежністю до епохи та школи, з якої вии Гартман, було те, що першою проблемою філософії він вважав проблему пізнання, а буття, не епістемологію, а онтологію. Також протилежним до еп та школи було те, що він був реалістом. Отже займав позицію, котра, піС^ її занедбання у XIX ст., у XX знову отримала прихильників. Так що піонер0 він тут не був: до нього був марксизм, Брентано та неотомізм, а також аНґД° американські реалісти. Але цю позицію він виклав із винятковою повної
398
МИКОЛА ГАРТМАН
Його реалізм був нового типу: це був реалізм безпосередній. Це означає, іД° він вважав, що реальне, незалежне від нас буття є для нас справою не домислу та умовиводу, а нам безпосередньо дане. Неможливо мислити, нЄ мислячи про те чи інше буття. Кожен акт пізнання є трансцендентним, тобто виходить поза суб’єкт. Можна, як це чинили філософи XIX ст., розпочинати не від буття, а від пізнання, але поняття пізнання нерозривно пов’язане 3 поняттям трансценденції й звертається до поняття буття. Той, хто не визнає незалежного від пізнаючого суб’єкта буття, не розуміє самої проблеми пізнання- Бо не було б пізнання, якби не було буття для пізнання. Визнання “речі я собі” є виявом не догматичної позиції, як казали в XIX ст., а саме критичної-
Ідеалістична позиція звичайно наводить три аргументи: 1) кожен предмет є предметом свідомості, а тому не є поза свідомістю (принцип свідомості, Sate des Bewusstseins, як кажуть німці); 2) кожен предмет є предметом для якогось суб’єкта (принцип корелятивності); 3) предмети мають сенс і цінність, а поза свідомістю немає сенсу й цінностей.
На ці аргументи, що на них має спиратися доведення ідеалізму, ГартмаН відповідає, що вони самі вимагають доведення. І onus probandi — обов’язок доведення — лежить не на тому, хто визнає реальний світ, а на тому, *т° його відкидає.
3. Метафізика. Завданням метафізики є пізнання буття, а отже завдання без сумніву значуще, але виконувалось нею переважно неправильно. По-перше» вона намагалася охопити буття в цілому, отже разом із тим, що в ньому 6 ірраціональним, а воно якраз пізнаним бути не може. По-друге, хотіла охопити його системою, а систему можна формувати тільки за допомогою спекуляШ1» і тоді буття вислизає з-під контролю дійсності.
У філософії постійно повертаються ті самі проблеми й суперечки: хоча б суперечка механізму та віталізму в теорії природи, іманентності та трансцеИ' дентності в теорії пізнання, детермінізму та волі в теорії діяння. Цих супере' чок ніколи не можна було вирішити. Чому так діється? Тому що в бутті 6 ірраціональні елементи. Але поряд з ними є також раціональні, а ці є пізнава' ними, тому їх треба виокремити. Дисципліну, котра їх виокремлює та займЯ' ється тільки пізнаваними елементами буття, називав “онтологією”. Відрізнив і1 від “метафізики”, котра обирає собі за предмет буття в цілому, разом із тиМ» що в ньому є ірраціональним.
Можна б вважати, що метафізика у такому розумінні ставила собі безнадії' не завдання, а тимчасом Гартман показав, що й вона має свої можливості. № може бути наукою, тобто набором тверджень, зате може бути набором проблем- Не може розв’язати своїх проблем, але вчить їх ставити. Зусилля метафізикШ не просувають уперед розв’язків, але розвивають проблематику. Історія філосО' фії у її метафізичній частині є насправді тільки історією проблем. Але й üe вже немало, бо де є проблема, там очевидно є щось невідоме — раз шукаємо* Але є також і щось відоме, раз знаємо, чого шукаємо. Отже у філософськи* проблемах може бути поступ, він навіть тільки в них і є, але його немає У філософських системах, котрі весь час з’являються й спростовуються, без рУ*У вперед. Гартман, як ніхто перед ним, показав вагу проблем у філософії.
400
4. Безсумнівні істини. Гартман не заперечував, що в бутті є непізнавані елементи, а у філософії — елементи суб’єктивні. Натомість хотів їх виелімі- їїувати з філософії, щоб виокремити з неї те, що пізнаване й об’єктивне. В історії філософії нічому не надавав такої ваги, як розмежуванню того, що у иій зумовлене епохою та зайнятою філософом позицією, тобто суб’єктивне й тимчасове, від того, що понадчасове, незалежне від позиції, пізнане раз і Назавжди.
У класичний спосіб проводив це розмежування щодо філософії Канта: що предмет має бути зумовлений суб’єктом, що пізнаванними є тільки явища, Що речі самі в собі є тільки межовим поняттям, що пізнання може бути виключно дискурсивним, а не інтуїтивним, що може бути тільки формальним, бо матерія є ірраціональною. Це все не доведене, відтак нічого не змушує до т°го, щоб його визнавати. Кантівський трансценденталізм, феноменалізм, інтелектуалізм і епістемологічний формалізм — особиста, суб’єктивна, ефемерна Дозиція.
Проте це не означає, що особистою та ефемерною була вся філософія Канта. Класичне розрізнення синтетичних і аналітичних суджень, феноменологічна характеристика часу й простору, вказівка на те, що пізнання виростає 3 Двох коренів та відбувається у двох “інстанціях”, аналіз понять краси, добра, °бов’язку, вказування на апріорність і категоричність моральних імперативів — це є об’єктивним, незалежним від зайнятої позиції, тривким здобутком і прогресом у філософії.
Ситуація з іншими філософіями подібна до кантівської: деякі їхні погляди ^ають тривку цінність. А історія філософії зовсім не є рядом суб’єктивних °Дкровень і помислів. Достатньо з них вилучити суб’єктивні елементи, і в Ній не менше, ніж у інших науках, проявиться сталість розвитку та прогресу.
5. Плюралізм. Гартман не обмежився, як багато філософів, формулюванням програми й зайняттям позиції. Займався філософією у спосіб настільки особовий, як напевно ніхто від Арістотеля й Томи.
З його реалістичної позиції випливало, що коли різнорідність є у пізнанні, т° мусить бути також і в бутті: із себе б її інтелект не викликав. Тому Отологія має встановити не тільки те, що спільне для всілякого буття, але Окож усю його різнорідність, його види, форми, відміни. Погляд Гартмана ^°Жна б, обертаючи середньовічне гасло, сформулювати: entium varietates non s^nt diminuedae praeter necessitatem. Його погляд на світ був плюралістським, и°го картина буття була такою багатоманітною та різнорідною, якої не було ^ Жодного сучасного мислителя. Взагалі він відрізняв у бутті різноманітні (вИміри”: один вимір становили види буття, другий — його “моменти”, третій — способи”, четвертий — “рівні”.
Є два види буття: поряд з реальним є ще ідеальний. Визнання ідеального Уття визначає Гартманове місце серед сучасних реалістів: був на боці фено- ^еНологів, на протилежному полюсі від реалістів з натуралістичним ухилом. Дуальне буття вважав таким же незалежним від нашої думки, як і буття пальне. І відрізняв дві основні його царини: царину математики та царину Цінностей. Оскільки математичне буття становить структуру реального, реальне
401
є від нього залежним: іншими словами, реальне буття залежне від ідеального. Звідси випливає, що ідеальне буття є первиннішим, натомість не випливає, що воно є буттям вищим, як цього хоче платонізм: воно становить лише структуру, а отже частину реального буття. Ідеального буття Гартман не піддавав неґації, як натуралісти, але й не виносив його понад реальність, як платоніки.
Моментів буття є два: існування та властивості. Способів буття є більше: можливість, дійсність, необхідність. Вони є абсолютними, як дійсність, або відносними, як необхідність, бо якщо щось є необхідним, ТО ТІЛЬКИ ВІДНОСНО до чогось. А рівнями буття є: матерія, життя, свідомість, дух. Життя є тільки вищою формою матерії, натомість свідомість є чимось зовсім відмінним від життя, і так само дух є відмінним від свідомості.
Всі ці поняття — реальне та ідеальне буття, існування та сутність, можлИ' вість і дійсність, матерія і дух — Гартман черпав із філософської традиШ1» але використовував на свій лад: зіставляв їх, а не вибирав між ними, як багато філософів. Не думав зводити буття до однієї іпостасі, замикати його в одній формулі.
6. Дух становить своєрідну форму буття — тому безнадійними мусять бути всілякі спроби його здефініювати, бо це означало б зводити його до інших буттів. Зате можна його описати: про нього можна сказати, що є буттям дійсним, індивідуальним, яке розвивається, безпросторовим, але пов’язаним 13 простором, залученим до реального світу і таким, що впливає на цей світ- Виступає у двох формах: як особистісний дух і як об’єктивний дух. Перши# є суб’єктом актів свідомості, другий — їх витвором. Особистісний дух —
Я, мислячі та відчуваючі індивіди, а об’єктивний дух — це знання та МИ' стецтво, звичай і закон, віра й мова. Вони витворюються особистісним духоМ» але відокремлюються від нього, усамостійнюються, живуть власним життям, мають власну історію. Всупереч ідеалістичній інтерпретації Геґеля, вони е індивідуальними, одноразовими, історичними, уповні реальними. Не було 0 об’єктивного духу, якби не було особистісних духів. Це вони викликають його до життя, і лише вони мають свідомість свого існування, але й взаємно "" об’єктивний дух впливає на особистісні духи, впливає на їх думки, керУє їхніми вчинками.
7. Етика. В етиці Гартман, так само як в онтології, виразив свій реалісти1*' ний і плюралістичний спосіб мислення та своє прагнення до детального опрацювання тем. Його етика є найповнішим із часів середньовіччя викладок цього предмету. Гартман перейняв у ній різні задуми Шелера, але повно» систематично, детально їх розвинув. Став на боці тих, хто вважав цінносї1 об’єктивними. Зрештою не заперечував, що в багатьох випадках вони перефор' мовуються людьми та трактуються суб’єктивно. Разом із школою в Кембридж1 та феноменологами найбільше спричинився до перелому панівного етично^0 суб’єктивізму.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Гартман був провідним мислителем серед тих, хто тра*' тував філософію як конкретну науку, але незалежну від конкретних наУ^
402
серед тих, хто розумів її як пізнання істини, а не вияв настроїв, серед тих, хто від філософії епістемологічної повернувся до онтологічної, серед тих, хто лякався метафізики, але не хотів займатись нею спекулятивним методом, Серед плюралістів, які бачили різні форми буття, передусім буття ідеальне поряд із реальним, духовне поряд із матеріальним, серед тих, хто в період філософських крайнощів намагався знайти серединний шлях, серед тих, хто в бутті бачив елементи як раціональні, так і ірраціональні, серед тих, хто не Цінував систем філософії, зате цінував кожну здобуту нею окрему істину.
ФАЗА ТРЕТЯ: 1930-1945
1. “Царство Боже вже не за горами. Освіта одержавлена й безплатна, жінки мають виборче право, кожен робітник має чи матиме автомобіль, райони голоду приречені на ліквідацію, новини та розваги проникають у кожен Д^ ліберали закінчилися, вільна торгівля стала розтяжним поняттям, спортом можна займатись дуже дешево, догматам завдано смертельного удару, скаутів' ський рух зростає у величезних масштабах, одяг став зручним, а волосся коротким — усе це вказує на millennium” — каже герой відомого роману 1926 року, який наводить факти та представляє умонастрій, типовий для ти* років.
Це почуття наближення кінця передалося також деяким ученим і філ°' софам. Воно було несподіваним після незламного переконання попередні* поколінь, що пізнання, наука, філософія є процесом, який не може мати кінця* Тимчасом історик науки В. Дамп’є 1930 р. писав: “Виглядає так, ніби остаточні межі людського знання вже близько”. А перед цим (ще 1919 р.), спеціально про філософію писав Ст. І. Віткевич: “Ми знаходимось в епосі, котра мо#е вже собі дозволити приблизний баланс минулого, тому що наближаємося Д°> може, негативних, але остаточних розв’язків, якими загалом обрисується кінець філософії на нашій планеті”. Інша справа, що погляди ці зовсім не були повсюдними, що водночас інші мислителі оцінювали перспективи науки та філософії зовсім інакше.
2. В часі, коли форми життя, здавалося, підлягали стабілізації — цілковито, зрештою, позірній — філософія саме проходила кризу. В ній навіть не було видимості стабілізації. Прояви кризи йшли у двох протилежних напрямках. Одним було ставлення під питання всіляких тверджень, навіть тих, котрі досі здавалися найбільш природними і постійно приймалися. А другим проявом був власне пошук нових можливостей, інтелектуальне експериментування, прийняття гіпотез, що їх досі взагалі не допускали, бо вони здавалися занадто неприродними та неймовірними. “Типовою для сучасного наукового духу, ^ писав Ґ. Башляр, — є діалектична філософія, що полягає в питанні: чому 6 г ні? Чому б масі не бути від’ємною? Чому б простору не бути скінченним?
І так само з іншими проблемами науки, а тим більше філософії.
Коли жодні зусилля не узгодили тодішніх протиріч філософії і не бул° видно дефінітивного розв’язання ані з одного боку, ані з другого, почали йог о шукати з третього. Шукали не враховувані досі можливості, думали про третю
404
п°зицію там, де досі боролися дві. Старе поняття coincidentia oppositorum тепер знову стало актуальним.
Французький філософуючий поет П. Валері колись написав: “Ce qui n'est Pas fixé, n'est rien, ce qui est fixé, est mort". В цьому одному реченні поєднав °бидві взаємопротилежні неґації, що з’являлися у сучасних мислителів. Одні, 3°крема, не визнавали того, що неокреслене, бо воно є нічим, а інші, навпаки,
визнавали того, що окреслене, бо воно є мертвим. Перші дотримувались Філософії окреслених фактів, позитивної, “наукової” філософії, другі вірили у Філософію метафізичну, в інтуїтивізм.
3. Почуття відносності знання, котре в історії зазнає безперервних коливань, У XX віці отримало новий імпульс: з одного боку, від теорії відносності у Фізиці, а з іншого — від психологічних та логічних розв’язків. Особливо сйльним це почуття було в самій філософії з її дуже загальними тезами, що
піддаються або важко піддаються верифікації. Воно знайшло вияв у двох Оглядах, один із яких був пов’язаний із психологічними розв’язками, другий — 3 логічними. Один отримав назву “темпераменталізму", другий “дефінітивізму". Перший твердив, що філософія є справою тільки темпераменту і психічної °рієнтації та більше говорить про людину, яка цю філософію визнала чи 3аДумала, ніж про буття. Другий погляд твердив, що філософія, на противагу Ло науки, взагалі не займається пізнанням буття, а тільки дефініціями термінів (починаючи від термінів “пізнання” та “буття”), через це у ній ідеться про Слова, а не про речі, про правильність, а не про істинність.
Іншою, ширшою формою релятивізації знання був конвенціоналізм. Поміркований і частковий ще у Пуанкаре, набрав потім більш скрайнього вигляду: Твердив, що без конвенції не можна вирішити жодної проблеми і через те ВеМає твердження, котре б у той чи інший спосіб не було б умовним.
Умовною є передусім мова, а кожна думка, перш ніж зможе стати знанням, ^Усить бути виражена якоюсь мовою. Мов може бути багато, вибір між ними в вільним. Як попереднє покоління, покоління критицистів, наголошувало у ^знанні на участі думки, так це останнє покоління — на участі мови. Тракту- Вати знання із семантичної точки зору, а особливо виявляти вербальну приводу того, що люди поспішно схильні брати за речеву — це було в дусі часу. Такий спосіб дії вважався у філософії проявом найбільшої критичності та ^°Дерності.
Проте було б неправильно твердити, що уся філософія у цій своїй фазі а недовірлива щодо людського інтелекту та його пізнавальних здатностей. Навпаки: діалектичний матеріалізм, неотомізм, а певною мірою також і аналі- ТйНиа філософія підходили до пізнання з довірою.
4. Серед філософських напрямків того періоду були чисто теоретичні, однак ПеРеважали напрямки практичної орієнтації і, порівнюючи, можна сказати, що
період характеризувався практицизмом. Перш за все в розумінні підстав Знання: діяння дозволяє краще, ніж чисте мислення, відрізняти істину від **би. Але практицизм виражався також у переконанні, що знання має практичну мету, що повинне свідомо слугувати добрій справі. Одне і друге належало
основних тез діалектичного матеріалізму. Однак існувала також спеціальна
405
течія в Америці, відома як “школа відповідальності”, основним представником якої був Р. Лінд, і яка закликала до тісніших зв’язків науки з життям, ДО добору тем досліджень, корисних для суспільства.
Згідно з думкою деяких сучасних течій, наука повинна прямувати ДО оздоровлення людського життя, тому замість уживати термін “практичний » почали говорити про євгенічне розуміння науки взагалі, і філософії зокрема Таке розуміння було однією з ознак того періоду.
Ці обидва актуальні мотиви — мотив семантики та мотив євгеніки ^ об’єднав поляк, який, емігрувавши до Америки, став там філософом: Альфре° Кожибський. Однією його тезою було, що наше життя залежить від наше* мови. А друга — що життя треба зробити здоровим. Тому треба змінити мовУ» щоб оздоровити життя. З цим поєднував певну історичну концепцію, за якою хибна мова походить від Арістотеля. А основна помилка останнього міститься, як вважав Кожибський, у виразі “є”, що з’єднує підмет і присудок речення- Цей вираз вносить у наше мислення неіснуючі тотожності. Говоримо ир° когось, що “є” негром чи євреєм, і вже через ці присудки у цьому КОМУсЬ бачимо негра чи єврея, замість бачити його дійсні індивідуальні властивості- Неправильна мова від’ємно впливає на спосіб мислення, й опосередковано також на спосіб життя й співжиття. Ці ідеї Кожибський виклав у кни>кН* «Science and Sanity» 1934 р. Відповідно до них заснував Інститут загально* семантики (в Чикаго) та заініціював Міжнародне неарістотелівське виДОг ництво. Зібрав довкола себе групу філософів і вчених, особливо лінгвістів 1 лікарів. Скрайнім, фанатичним, дивакуватим способом він репрезентував дійсно актуальні та привабливі для епохи гасла.
5. Обидва крайньо протилежні прагнення філософії, котрі в ній виступ^ одвічно, проявилися і в цій останній її фазі. Це було, з одного боку, макси' малістське прагнення — ставити і намагатися розв’язати всі важливі теоретики1 і практичні проблеми, а з іншого — мінімалістське: говорити тільки те, ні° можна сказати з усією впевненістю. Перше прагнення посилилось у перши* роках століття, але досить швидко почало слабнути і на перший план вийшДО прагнення друге.
Одним ІЗ результатів ЦІЄЇ переміни було підвищення методичних ВИМОҐ’ що ставились до філософії. Для одних це означало: слід оперувати тіль^ фактами — в дусі чистого емпіризму. Для інших: оперувати тільки необхі° ними зв'язками — в дусі формалізму. Неопозитивізм, котрий представляв ц1 мінімалістські прагнення у найбільш скрайній формі, поєднував ці обиД*3^ гасла. Вимагав обмеження знання протоколюванням фактів, але вимагав тако^ формалізації знання.
6. Одним із нових понять і гасел епохи було поняття типу. Воно бУ;І^ доповненням поняття наукового закону. XX століття шукало законів, але
& т о
вело до альтернативи: якщо не всезагальні закони, то хаос; якщо не все. нічого. Тимчасом поняття типу давало вихід з цієї альтернативи, дозволяв0 впорядковувати навіть явища, для котрих не знайшлося всезагальних закон*0. Класи, про які не можна висловлювати загальних тверджень, можна розбив на типи. Так віддавна робилося в описовому природознавстві. Тепер так са*ДО
406
У психології: y ній виник спеціальний розділ “психологія різниць”, а спроби Виокремлення психічних типів — від циклотиміків і шизотиміків Кречмера до сомато-, вісцеро- і церебротоніків Шелдона — зайняли почесне місце в науко- Вйх дискусіях. Так само в соціології виокремлювано соціальні типи та типи Культури, patterns of culture. Так само в історичних науках, зокрема в історії Мистецтва та літератури, котрі почали подавати історію як почергове виникнення й занепадання художніх і поетичних типів. Загальним виявом цих зусиль була теза, що завданням деяких наук є виокремлювання типів, так само як Жданням інших є формулювання законів, і що в цьому сенсі науки слід Поділяти на типологічні й помологічні.
7. У цій останній фазі філософії багато говорилось про гуманізм. Про нього Творилось навіть у різних значеннях, і у всіх він мав як прихильників, так 1 опонентів:
А. Релятивістський гуманізм Ф. К. Шіллера проповідував неуникний антропоморфізм і антропоцентризм всіляких людських дій, і зокрема філософії, вона є витвором особистості людини, котра залишає свій відбиток на всіх її Тв£рдженнях. Філософія знаходиться “в людському вимірі”, так само як і Конкретні науки. Нові погляди фізики, згідно з якими зі спостереження неможливо вилучити спостерігача, заохочували займати подібну позицію. У цьому СеНсі Л. де Бройль 1945 р. говорив у Французькій Академії про “регуманіза- Чііо” науки. Гуманізм у такому розумінні мав прихильників, але й противників: еПоха усвідомлювала діяння “людського співчинника” і ставила на ньому Наголос, але водночас не шкодувала зусиль, щоб вилучити його з науки та Філософії.
Б. Гуманізм натуралістичного забарвлення, успадкований від XIX ст., проповідував іншу тезу, а саме що людина є остаточним фактом, що нічого немає Н°над нею, що не існує порядку, вищого за неї. Або у нормативній версії: ^Кздина повинна займатися лише тим і дбати лише про те, що належить до ^Кздського порядку. Таким гуманізмом був, напр., екзистенціалізм Сартра. Цей гУманізм також мав не тільки прихильників: заперечувався, з одного боку, ^ЙТОЛИЦЬКОЮ філософією в ім’я вічних сил та істин, котрі існують і з якими Ліодина мусить рахуватися, а з іншого — історичним матеріалізмом в ім’я сил ^спільних.
Б. Гуманізм ще в одному значенні означав визнання суто людських властивостей і цілей — у протиставленні до загальнотваринних. Ширився він головно
0 Америці, а найбільш знаним його представником там був І. Беббіт. Якщо НатУралістичний гуманізм протиставляв людину вищим від неї силам, то цей протиставляв її силам нижчим. Інтенції цих двох гуманізмів, незважаючи на Те> Що вони використовували ту саму назву, були діаметрально протилежні.
8. Гасло “наукової” філософії, що мала за зразок науку, залишилося живим
1 0 Цьому останньому періоді. Це гасло означало, що філософія має спиратися
на очевидні істини та формальну дедукцію, або на безсумнівні факти та Нормальну індукцію. Але не всі напрямки його дотримувалися: деякі виходили ПеРедумови, що ідеал науковості не є ідеалом для філософії. Судили, що Н°на може осягнути більше через інтуїцію або через знання життя.
407
У цих напрямках філософія ставала ближчою літературі, ніж науці. Та* було в екзистенціалізмі. Антагонізм наукової та позанаукової філософії, з’явився ще в XIX віці, тепер посилився.
9. Близько 1930 року з’явилися два напрямки, характерні для останньої фази філософії, і цю дату можна вважати її початком. Ці напрямки не були цілковито новими: походили ще з XIX ст., але були приглушені найперніе кантіанством, потім такими напрямками XX віку як прагматизм чи феноМ^' нологія, тепер же виплили знову. Це були напрямки позитивістський та екзистеН' ціалістський. Перший продовжував філософію Маха, а другий — Кіркеґора.
Початково, у 1930—1939 роках, вони були одними з багатьох філософськи* напрямків, які виводилися від Когена й Гуссерля, Берґсона і Кроче. Але коли закінчилася II світова війна, виявилося, що ті припинили своє існування або зійшли на другий план, а ці залишилися на першому. Але залишилися ие вони одні, залишилися також напрямки, про які ми вже попередньо Марксизм-ленінізм не тільки залишився, але незмірно розширив свій вплп^ якщо новий позитивізм громадив значну кількість учених, а екзистенціалізм літераторів, то кола тих, хто став на бік марксизму-ленінізму, були непорівняН0 ширшими.
говорили*
НЕОПОЗИТИВІЗМ
Вік XIX зі своєю рішучою мінімалістською орієнтацією розвивав погляді позитивізму аж до вичерпання, так, що на початку віку XX актуальною стала радше критика та протилежні погляди. Однак щойно минуло одне поколінні як несподівано наступило відновлення позитивізму, і то в найбільш раД** кальному вигляді. Для відрізнення від давнього, заініційованого КонтоМ У XIX ст., а також від проповідуваного Махом на порозі XX віку, тут мо#На говорити про “третій позитивізм”. Він був колективною справою, твором грУ111* як філософів, так і вчених-спеціалістів, котрі зібралися довкола Шліка і браЛ** участь у семінарі, який він проводив у Віденському університеті з 1923 роїСУ' Називали себе також “Віденським гуртком”, чи “колом” (Wiener Kreis) і ^ цією назвою виступили 1929 р. спільно у програмній німецькій роботі І назвою «Віденський гурток: Науковий погляд на світ». Шлік започаткував рух, а пізніше найбільш впливовим і репрезентативним мислителем у ньоМ) став Карнап. Рух швидко розійшовся Європою і незабаром охопив так^ Північну Америку. Тоді назва “Віденський гурток” стала менш відповідні занадто локальною, і її замінювано іншими назвами: “неопозитивізм”, “логічні (чи “логістичний”) позитивізм”, “логічний (чи “логістичний”) емпіризм”.
ІНІЦІАТОРИ. Моріц Шлік (1882—1936) був професором у Кьольні, по' 1922 року його запросили до Відня. І лише тут, на місці Маха й серед живої його традиції, розпочав свою позитивістську діяльність. Вона була
і#
і#
відносно поміркованою, без того радикалізму, з яким виступив зібраний Н**' гурток. Він складався, що характерно, менше з філософів, а більше з матеМа
408
МОРІЦ ШЛІК
тиків, фізиків (Філій Франк, професор у Празі), соціологів (Отто Нойрат), правників (Фелікс Кауфман). Шлік опублікував дві більші роботи, теорії0 пізнання й етику («Allgemeine Erkenntnislehre», 1918, «Fragen der Ethik», 1932), а також ряд програмних статей, виданих потім під назвою «Gesammelte Auj' Sätze» (1938). Загинув у приміщенні університету від кулі безтямного студента.
Рудольф Карнап (1891 — 1970) став провідною постаттю неопозитивістського руху ще за життя Шліка. З 1926 року перебував у Відні, з 1930 був профе' сором у Празі, а з 1936 — у Чикаго. Можна сказати, що разом із ним перемістився основний осередок руху, а також що його особиста еволюція була еволюцією усього руху. Він надав рухові найбільш радикального вигляду* Найповніше представив свої ранні погляди в роботі «Der logische Auflau deУ Welt» (1928). Тодішню філософію засудив з усією безоглядністю у «Schein- problème der Philosophie» (1928). Подальший розвиток обмежив його початковий радикалізм, що знайшло вияв перш за все в «Logische Syntax der Sprache» 1934 p., і потім у пізніших роботах, публікованих уже в Америці по-англійськи, головно в «Testability and Meaning» 1936 р., «Foundations of Logic and Math- ematics» 1939, «Introduction to Semantics» 1942, «Meaning and Necessity» 1947.
До найрадикальніших представників напрямку належав Отто НойрогП (1882—1945), який проповідував його з парадоксальною крайністю та публіці' тичним розмахом. Як і багато інших членів Віденського кола, почав свою діяльність в Австрії, але скінчив на чужині, переїхавши спершу до Гааги, потім до Оксфорду.
Особливу роль в історії руху відіграв Людвіґ Вітгетитайн (1889—1951)» віденець, але філософією пов’язаний із Англією. Перебував під впливом Pacce- ла, але й сам на нього впливав. 1922 року оприлюднив свій двомовний англо- німецький «Tractatus Logico-Philosophicus», афористичний, важкий, лаконічний, у якому виражав ті самі тенденції, що й гурток, до якого належав. Коли гурток утворився, Вітгенштайн перебував у Відні, але не дуже з ним стикавсЯ- В той час займався більше архітектурою, ніж філософією, натомість у самому гуртку вивчали його трактат, особливо 1926 р. Пізніше повернувся до філософії, з 1929 р. осів у Кембриджі, де колись навчався, викладав там, а 1939 його було призначено на місце Мура. Пізніше вже нічого не публікував, але книжка його молодості стала чимсь на зразок біблії неопозитивізму. Після війни відмовився від кафедри, дійшовши до переконання, що філософія не годиться для академічної науки. Після смерті з його спадщини видано «Phil0' sophical Investigations» (1954) і «Remarks on the Foundations of Mathematics» (1955).
ПОПЕРЕДНИКИ. Третій позитивізм” Віденського гуртка продовжував справу першого та другого і мав багатьох попередників. Належав аж до трь°х ліній розвитку, з яких давніший позитивізм і емпіризм становили лише ОДНУ» хоча безумовно найважливішу. Це була лінія Юм—Конт— Мілл—Мах—РассеЛ-
До другої лінії гурток належав через те, що тісно пов’язував філософію 3 аналізом науки: цю лінію становили аналітики науки, зокрема той же Мах, а також Гельмгольц і Оствальд, а потім Пуанкаре, Дюем аж до Айнштайна.
410
А вже з огляду на роль, приписувану логіці, особливо математичній, гурток опинився в третій лінії розвитку: від Буля, через Фреґе, Пірса, Пеано, до Гільберта, Вайтгеда, Рассела.
З наукових відкриттів останніх часів “на руку” неопозитивістам були зокрема два: відкриття Айнштайна виявило, що навіть найбільш укорінені поняття, такі як абсолютний час і простір, можуть бути цілковито позбавленими Фактичного сенсу, а відкриття Павлова показало, що психологія може містити ^терсуб’єктивні істини, котрі так само можна верифікувати, як істини фізичні.
Найближчими попередниками Віденського гуртка та неопозитивізму слід бажати, з одного боку, Маха, а з іншого — Рассела. Обидва двічі з’являються в генеалогії напрямку: Рассел був не тільки попередником, але й почасти Учасником руху, його діяльність була на пограниччі “аналітичної філософії” та неопозитивізму.
Традиція Маха тривала у Відні навіть у найменш схильні до позитивізму Часи XX віку, і коли починався гурток, була там іще жива. Однак третій позитивізм відрізнявся від другого — махівського, так само як і від першого, а саме: перший позитивізм ще трактував математику як дуже загальну емпіричну науку, що в принципі не відрізняється від природничих, цей же, пристосовуючись до нових логічно-математичних концепцій, подав її цілком ^акше — як аксіоматичну науку. Другий позитивізм розумів пізнання як набір відчуттів, а атоми у фізиці як наукові фікції; цей же, пристосовуючись до Нових результатів психології та фізики, порвав із цими поглядами Маха.
РОЗВИТОК. При незмінній загальній тенденції неопозитивізм проходив Різні вагання і багаторазово змінював свою позицію навіть у підставових проблемах. Завжди хотів позитивної філософії, але вагався в питанні, яка філософія є позитивною. У першій фазі, у Шліка, був іще загальниковим і відносно поміркованим. У другій зі своїх припущень зробив, головно в роботах Карнапа, окреслені та радикальні висновки. У першій був іще суб’єктивним, Як у Маха, в другій перекинувся на об’єктивну позицію, переставши вважати Пізнанням те, що інтерсуб’єктивно не зверифіковане, і навіть виступив з Програмою скрайнього фізикалізму. Шлік іще займався філософією, Карнап загалом вважав її проблеми гаданими, а твердження позбавленими сенсу. Шлік Написав іще етику, Карнап же відмовив у сенсі і їй, а Нойрат судив, що слід займатися “феліцитологією”, або ж теорією щастя, не тому, що це наука, а т°му, що про це волають суспільні маси. Шлік судив, що вірогідними є Принаймні найпростіші “протокольні” твердження, а Карнап чи Нойрат вважали, що всі твердження є такими, що їх можна відмінити, тобто зайняли Позицію цілковитого релятивізму.
Цю другу, найрадикальнішу в історії Віденського гуртка, фазу слід обговорити спочатку, бо це вона своєю парадоксальною крайністю повела за собою °Дних і викликала рішучий спротив інших і спричинила, що тези Віденського гУртка опинилися в центрі дискусії. Потім, з 1936 р., наступила третя фаза гУртка, в котрій Карнап повів його в напрямку менш скрайньому та ефектному, але такому, що міг згромадити більші кола прихильників.
411
ПОГЛЯДИ. 1. Три складові частини неопозитивізму. В одностайно мініма' лістській філософії Віденського гуртка можна, однак, відрізнити три складок1 частини, три теорії, що взаємно доповнювали одна одну: емпіризм, позитивізм і фізикалізм. Емпіризм означає, що єдиним джерелом достовірного знання пр° світ є досвід. Позитивізм — що предметом його є тільки факти, а отже ні трансцендентні буття, ні гадана сутність речей. Негативно й виразно позитивізм виражається тезою, що метафізика є неможливою. Врешті, фізикалізм означає, що найдосконалішою системою понять є та, котру витворила фізика, і що все наукове знання можна і слід звести до неї.
2. Логістичний емпіризм. Емпіризм має перед собою дві принципові моЖ' ливості: може визнати досвід джерелом будь-якого знання, дослівно будь-якого, не виключаючи логічного й математичного, або також може визнавати його джерелом знання лише про реальний світ, і, таким чином, окрім реального знання визнавати формальне (як у логіці й математиці), котре є не емШ' ричним, а аксіоматичним. Давніший емпіризм, головним чином у Мілла, зайняв першу позицію, а Віденський гурток перейшов на другу. Перед ним отой науковий дуалізм проповідував Юм, приписуючи математиці іншу прир0' ду, ніж решті наук; до цього й повернувся Віденський гурток. Вищість позиції полягала в тому, що вона пояснює аподиктичний характер логіки й математики, чого не має жодне знання, що спирається на досвіді.
А. Тавтології. Емпіризм не може визнати знання апріорного й синтетичного водночас, тобто такого, яке не спиралося б на досвід і, попри це, збільшувало знання про дійсність. Для давнього емпіризму Мілла логіка й математика були дійсно синтетичні, проте були апріорними. Для нового емпіризму віденців вони були дійсно апріорними, але зате не синтетичними. Були цілковито й виключно лише аналізом. Не містили жодних особливих, нових істин, а тільки вказівки, як можна переформовувати відомі істини, за якими правилами можна надавати їм іншого вигляду. Вони є в дійсності тільки множиною тавтології як не яскраво формулював Вітґенштайн. Наука або стверджує факти, або формулює тавтології, нічого іншого робити не може — такою була позиція неопозитивізму-
Формальні, чисто аналітичні дисципліни не є властиво наукою, якщо ПІД “наукою” розуміти пізнання того, що є. Поза тим, вони для науки мають важливе значення. Неопозитивісти визнали це значення і включили до свої* програм неемпіричну логіку в її новому “логістичному” вигляді. Це становили окремішність їхнього емпіризму, котрий називали також логістичним.
Від цього, позбавленого емпіричності, знання очікували формальної доскО' налості, формалізації, аксіоматизації, об’єднання в єдину систему. Це відповз дало по суті розвиткові формальних наук: власне у тому часі вони об’єднали логіку з математикою, досягли логізації математики та математизації логіки, а з математики усунули дуалізм, вилучаючи інтуїтивні дії з геометрії та наблИ' жаючи останню до арифметики. У праці Вайтгеда й Рассела було досягну^0 єдиної системи логіки й математики. Наступила ніби реакція картезіанського ідеалу єдиної дедуктивної mathesis universalis, з тією лише відмінністю, пі° обережніші за Декарта неопозитивісти не вважали, що спираються на інтуїтиВ' но достовірних і очевидних передумовах.
412
Б. Звітні твердження. Зовсім інакше є з реальним знанням. Воно, в переконанні неопозитивістів, зводиться до емпіричних тверджень чи речень, Що стверджують безпосередньо факти, до тверджень “звітних” або “протокольних” (Protokollsätze)у як вони висловлювались. Це переконання відповідало традиційним прагненням емпіризму: самі факти, жодних конструкцій, бо вони Це є знанням. Або, інакше кажучи, самі лише описи, жодних вияснень, бо вони неможливі. Логіка є важливою для знання, бо встановлює відношення нипливання, вчить, які твердження випливають із звітних. Але справжнє Знання починається й закінчується звітними твердженнями.
Це поняття стало наскрізним для логічного емпіризму. Однак воно не було таким простим, як це могло здаватись на перший погляд: довкола нього вИникли проблеми. Насамперед, які речення слід вважати звітними? Початково Віденський гурток розумів їх за Махом суб’єктивно, психологічно, як речення типу “бачу блакитний колір”. Далі перейшли на протилежну позицію, зарахо- вУЮчи до звітних речення типу “це є блакитний колір”, котрі підлягають Щтерсуб’єктивній перевірці. Наступне: чи всі або принаймні деякі звітні речення мають такий міцний фундамент у досвіді, що не вимагають підтвердження Новими досвідами, тобто є дефінітивно достовірними, або навпаки — всі Оддаються спростуванню? Початково Віденський гурток вважав їх за дефінітивні, але Карнап і Нойрат були іншої думки, і більшість пішла за ними. З Цим у свою чергу була пов’язана проблема відносності істини. Згідно з ^ойратом, не можна просто сказати про речення, що воно істинне, а тільки Що “істинне з огляду на певні звітні твердження” або на отримані на даний Момент досвіди. Нові досвіди можуть бути відмінними, й істинне твердження ^оже стати хибним. Лише пізніше гурток відмовився від цього релятивізму.
3. Позитивізм. Перебуваючи на такій позиції, неопозитивісти могли не ^ати сумнівів щодо конкретних наук — не лише щодо реальних, але й Формальних. Натомість мусили сумніватися, і то найбільше, щодо філософії. Адже вона хоче бути наукою не формальною, а реальною, хоче бути пізнанням Дійсності, водночас не спираючись на досвід. А це є неможливим.
А. Позбавлені сенсу твердження та ліквідація метафізики. Позитивізм Завжди виступав проти метафізики, але Віденський гурток геть зрадикалізував Цю його позицію: давніший позитивізм вважав, що її тези є хибними, недосто- Щрними або необгрунтованими, а цей новий — що вони взагалі позбавлені Сенсу, оскільки судив, що твердження має сенс, тільки якщо може бути перевірене, якщо є можливою його верифікація. А якщо вона неможлива, то твердження не можна вважати навіть хибним: воно просто не має сенсу. Метафізика ж складається саме з таких тверджень.
Для зрозуміння цього погляду неопозитивістів треба розрізнити дві речі: Технічну неможливість виконати верифікацію за даних умов та неможливість принципову. Технічна неможливість не позбавляє твердження сенсу. Напр., твердження, що на зворотній стороні Місяця є гори, сенсу не позбавлене: його Істинність ми перевірити не можемо, але лише тому, що нам бракує для цього Технічних засобів. Натомість цього не можна сказати про такі твердження, як, Напр., що існує ядро електрона, котре є прихованим і не може уявнитись.
413
Або що існують ідеї, про які говорив Платон, або еителехії, що про них писав Арістотель, а також твердження ідеалістів, що поза нашими уявленнями не існує нічого. Всі такі твердження в принципі не можна звести до досвіду, не можна зверифікувати, і через це вони не мають сенсу.
Мало того: безсенсовними є також самі питання, на які ці позбавлені сенсу твердження нібито відповідають. Це гадані питання (Scheinprobleme). Бо насправді немає питань, на які не може бути відповідей. Отже нема чого шкодувати, що цих відповідей немає.
Позиція нових позитивістів була не антиметафізичною, як давніших, а аметафізичною: вони відкидали метафізику не тому, що вона є завданням, яке перевищує інтелектуальні здібності людини, а тому, що цього завдання взагалі немає. Немає метафізики, є лише — як говорили разом із Расселом і Вітґен- штайном — “метафізична помилка”.
Висновки неопозитивістів про позбавлені сенсу метафізичні твердження р°' зумілись ними також у менш провокаційний спосіб: “не мають сенсу” означає, що не мають фактичного сенсу. Справа тут у тому, що існують різНІ мови, котрі надають виразам різнорідного сенсу. Найважливішою ж різнице*0 між мовами є наступна: одні мови надають виразам пізнавального сенсу, а інші такого, що загалом є не пізнавальним, а емоційним — їх знаки не означають речі, а виражають почуття, прагнення, правила, приписи. Найгірші помилки та непорозуміння походять звідти, що емоціональні вирази трактуються як пізнавальні.
У свою чергу мови, які дають виразам пізнавального сенсу, розрізняють формальні та фактичні вирази. Це також дві різні речі, бо формальні вирази не торкаються дійсності. Коли формальні вирази приймаються за реальні, виникають нові непорозуміння. Помилка метафізики полягає в тому, ш°> послуговуючись виразами з емоційним чи з формальним сенсом, трактує ї* так, ніби вони мають сенс фактичний. Емоціональні мови можуть бути корисними, але не для метафізики, яка претендує на те, щоб пізнавати дійсність.
Згідно з цією думкою, слід відрізняти три категорії тверджень: 1) твердження, що мають фактичний сенс, фактично істинні або хибні. залежно від того, чи відповідають фактам; 2) твердження, що мають тільки сенс формальний, логічно істинні (тобто аналітичні) або логічно хибні (тобто суперечливі) 1
3) твердження без пізнавального сенсу: переносні, образні, а також вигуки, вимоги, накази, питання, оцінки — вирази, що мають тільки емоційний сенс і не є ані істинними, ані хибними.
“Позбавленими фактичного сенсу” є, таким чином, не тільки суперечливі та абсурдні твердження, але й аналітичні, емоційні, а також ті, що містять терміни без емпіричної дефініції. Отож логічний позитивізм, що бореться 3 метафізикою та закидає їй “брак сенсу”, ставить на карб, точніше кажучи, браїС того сенсу, про який ідеться, а саме фактичного: закидає змішування сенсів, прийняття за фактичний сенс того, що є тільки сенсом формальним емоційним.
Тут потрібно зробити доповнення. По-перше, закид відсутності сенсу ПОІДІ' ляє, за неопозитивістами, у дедуктивну метафізику, але необов’язково у таК
414
звану індуктивну. Остання діє більш-менш так само, як конкретні науки. Зате в°на наражається на інший закид: що внаслідок надмірних узагальнень є Неточною, недостовірною, безплідною.
По-друге, закид у позбавленості сенсу поціляє також у теорію пізнання, в котрій за певні проблеми, на зразок епістемологічного реалізму та ідеалізму, Не можна братися без метафізичних припущень.
Нарешті, по-третє: незважаючи на своє ставлення до метафізики, неопозитивісти не вважали себе агностиками. Власне виступали проти гасла ignora- birnus, яке попереднє покоління вважало вершиною критичності й обережності. Немає невирішуваних проблем, є тільки такі, котрі за даних умов не могли бути розв’язані. В принципі нерозв’язуваними могли б бути тільки ті, для яких немає способу верифікації, а вони взагалі не мають сенсу, отже взагалі Яе є проблемами.
Б. Ліквідація теорії цінностей. Неопозитивісти вважали твердження про Цінності — етичні чи естетичні — позбавленими сенсу, так само як і метафізичні твердження. Ціннісні твердження є результатом непорозумінь, а зберігаються вони лише тому, що вживані ними вирази не були піддані логічному аналізові. Вирази “добрий” і “поганий”, “слушний” і “неслушний”, “повинність” 1 “обов’язок” трактуються так, ніби означають щось дійсне, а тимчасом вони 0значають лише директиви, лише правила поведінки. їх не можна вивести зі 3Нання про факти. Вони також не є ані істинні, ані хибні, а є радше тільки Закликом, щоб зробити фактичні твердження істинними. Традиційна моральна Філософія, метафізично настроєна, намагалася заснувати свої твердження на Штуїції або доведенні. Але це було наперед приречене на провал: з позиції Логічного емпіризму такі твердження не мають фактичної підстави, їх не Можна підтвердити і через те вони позбавлені сенсу. Вони існують тільки Завдяки змішуванню різних мов, мови фактичної та емоційної, фактів та імперативів.
Під назвою “моральна філософія” або “етика” криються дуже різні намагання: 1) пізнання цінностей, благ, того, що правильне та обов’язкове — це і є завдання, позбавлене сенсу, але крім того тут змішуються 2) вивчення того, *Цо люди вважають цінним і 3) знаходження засобів, що ведуть до намічених Цілей — а це завдання відмінне від першого і таке, що його можна трактувати Цауково; 4) моральне виховання й пропаганда — завдання, котре може бути Корисним, але не є науковим; 5) аналіз етичної мови — це єдина властива Цроблема філософської етики.
В. Філософія як аналіз мови. Який же наслідок випливає звідси для філософії? Вона не може бути ні метафізикою, ні теорією цінностей, бо їх Завдання позбавлене сенсу. Реальне ж знання про світ вичерпують конкретні НаУки. Тому для неї залишається тільки одне: аналіз виразів, що ними послу- г°вуються науки. “Немає, — писав Карнап, — ніякої філософії як теорії, як сИстеми власних тверджень, котра б існувала поряд із науковими твердженими. Займатися філософією означає лише одне: виясняти поняття й твер- Ллсення за допомогою логічного аналізу”. Чи це ще можна вважати наукою? ^ своїй найбільш радикальній фазі неопозитивісти твердили, що ні: філософія
415
не тільки не є точною наукою (це вже багато хто твердив до них), а й взагалі не є наукою. Через те, що займається поняттями всіх наук, її можна навіть називати царицею наук, але, як писав Шлік, “ніде не написано, що цариШ1 наук сама є наукою”. Наука шукає істини, а філософія їх тільки аналізу6- Наука намагається дати проблемам розв’язки, філософія щонайбільше вчить, як проблеми ставити. Інакше кажучи, у науці йдеться про істинність твер' джень, у філософії — про їх сенс. Ще інакше: наука стверджує істини, філософія вчить їх виражати.
Кожен досвід, аби стати твердженням, мусить бути вираженим якоюсь мовою, і “межі моєї мови є межами мого світу”. Тому питання мови є не менш важливим, ніж досвід. Якщо філософія має бути наукою, то як логічна теорія мови і не інакше. Не як метафізика, як хотіли у давні часи, ані як теорія пізнання, як хотів вік XIX. Вона починається та закінчується аналізом мови. Якщо хоче бути чимось більшим, стає нонсенсом. Неопозитивісти на початках своєї акції боролись із філософією, а пізніше, вважаючи цю боротьбу закінченою, зайнялися теорією мови. В період свого найбільшого радикалізму Карнагі твердив, що неважливо, що мова означає, важливі тільки її формальні риси, логічний синтаксис: до нього зводиться уся філософія.
4. Фізикалізм і гасло єдності науки. Основним прагненням неопозитивістів було зробити мову наук єдиною. Вони хотіли перебороти існуючий стан, в якому кожна наука має власну мову, в якому у різних науках ті ж самі вирази мають різний сенс, що неуникно веде до хаосу. Єдність мови, і тільки вона, доведе до єдності науки. Гасло це висунули як основу своїх починань- свої конгреси назвали “конгресами за єдність науки”, свою енциклопедію ^ “енциклопедією об’єднаної науки”.
Неопозитивісти дійшли також до переконання, що якщо науку має охопити єдина мова, то це мусить бути мова фізики, оскільки вона є найдосконалішою та найобширнішою. Цей постулат назвали “фізикалізмом”. Вищість мови фізИ' ки полягає в тому, що вона охоплює факти виключно часово-просторові, котрі належать до інтерсуб’єктивного досвіду і точно вимірюються.
Вони судили, що зведення мови всіх наук до мови фізики можливе. Так само це можливо і в біології — всупереч застереженням віталістів. Так само в психології: адже вона, якщо має бути наукою, мусить бути виключно теоріє10 поведінки, бігевіоризмом. Позитивісти, котрі використали для своїх цілей НОВУ логіку, а саме математичну, використали також і нову психологію, а сам6 бігевіористську. Вона узгоджувалася з тим їхнім поглядом, що до нау^Я належить тільки те, що може бути предметом спільного, “інтерсуб’єктивного досвіду, а свідомість кожного доступна тільки йому самому, тому не є справою науки і мусить бути із неї вилучена. І тоді те, що залишиться від психології ^ поведінка індивідів — можна виразити мовою фізики.
Подібно і з соціологією: якщо вона має бути наукою, то тільки як теорій поведінки, не індивідуальної, правда, а колективної, і таку “суспільну бігевіО' ристику” — так само як індивідуальну — можна виразити мовою фізики. І Б гуманітарних науках те, що справді становить науку, є або психологією, або соціологією. Те, що останні буцімто містять ще щось окрім цього, а саМе
416
°Дінні судження, взагалі не має наукового характеру, бо йому немає місця в Жодній науці. Наук ідіографічних, індивідуалізуючих, історичних насправді Немає. Науки можуть тільки описувати, нічого більше вони робити не можуть, але повинні описувати так, щоб можна було передбачити дальші події. Це °значає, що науки повинні описувати те, що у досвідах спільне, а не те, що індивідуальне. У цей спосіб багато з того, що вважається наукою, неопозити- вісти об’явили ненауковим. Залишили в ній лише те, що можна викласти м°вою фізики. Фізикалізм не є, щоправда, актуальним станом наук, є для Них поки що тільки постулатом, ідеалом, але ідеалом можливим і таким, що Ного обов’язково треба досягнути.
5. Проблема початкових речень. Одну з найперших тез позитивізму можна формулювати одним реченням: “Немає абсолютних початкових речень у будові Щки” (Карнап). Як колись проблема вроджених понять та апріорних істин, так тепер проблема початкових речень вийшла на перший план і поділила Мислителів на табори. Негативна позиція щодо цих речень нових позитивістів У істотних пунктах змінювала традиційну картину науки.
Жодне речення не може бути раз назавжди визнане початковим реченням ЯаУки, тому що немає речень інтуїтивно достовірних, а тільки такі могли б Становити абсолютну підставу дальших виведень.
Якщо немає початкових речень, то немає також вторинних, тобто в науці Немає порядкової ієрархії.
Якщо немає інтуїтивно достовірних речень, то немає також речень ізольо- qühux, істинність котрих можна було б ствердити, не звертаючись до інших Речень. Для кожного потрібна верифікація. Речення підтримуються одне одним, Істина становить систему.
Якщо немає перших істин, то це означає, що верифікаційний ланцюг є Нескінченним.
Якщо жодна істина сама не проявляється, то істини можуть це зробити Тільки разом. “Перший критерій істини становить несуперечливість системи", — Як писав фізик Г. Вейль. Отже критерій істини становить не узгодженість Твердження з дійсністю, а узгодженість тверджень між собою.
ОПЕРАЦІОНІЗМ. З припущень позитивізму виросла також теорія науко- вих понять, звана операціонізмом. Її започаткував 1927 р. у Сполучених Штатах Я. В. Бріджмен («The Logic of Modem Physics»). Згідно з нею, наукові поняття не схоплюють суті речі, а лише подають діяння вченого, його психологічні операції, потрібні для окреслення досліджуваної речі. Напр., поняття яИсла містить у своєму змісті єдино операцію лічби, а поняття тотожності — Аерації, що вимагаються для ствердження тотожності речей. Не інакше є із самим поняттям істини: воно дефініюється через дії, потрібні для відрізнення 1стинних тверджень від хибних. Такий погляд розвивав віденський позитивізм Та його вчення про верифікацію. Його наміром було витіснення тодішнього абсолютного поняття істини: операціоністи твердили, що в науці воно не дрібне і фактично не вживається. Щодо цього кожна істина залежить від Стану людського знання; кожну можна спростувати, і можуть співіснувати
417
відмінні, взаємосуперечливі істини. Операціоністи хотіли висловлюватись не про сутність істини, а лише про її критерії, які розуміли зовсім релятивістські
ЗІСТАВЛЕННЯ. Доктрину Віденського гуртка, або неопозитивізм, ВІД попередніх форм позитивізму вирізняє ряд властивостей: 1) представлення логічно-математичних наук як неемпіричних і аналітичних; 2) зведення всіх емпіричних наук до єдності на базі мови фізики; 3) зведення гуманітарних наук до психології та соціології — обох у бігевіористському розумінні!
4) ліквідація метафізики, проблеми якої є гаданими, а твердження — позбавлю ними сенсу; 5) ліквідація інших філософських наук — теорії пізнання, етики, естетики, збереження філософії тільки як аналізу мови. Найзагальніше позиції0 неопозитивістів можна сформулювати в такий спосіб: істинним знанням є лигне знання емпіричне, котре зводиться до звітних речень, а поза цим є тільки тавтології, як у математиці, та логічні аналізи мови, як у філософії. ТверджеН' ня, котрих у принципі не можна зверифікувати, позбавлені сенсу. З таких тверджень складається, згідно з неопозитивізмом, традиційна філософія.
ПОШИРЕННЯ НЕОПОЗИТИВІЗМУ. Віденський гурток за короткий час знайшов багатьох прихильників: у період максималістських тенденцій у філософії він сформував та згрупував мислителів, які цих тенденцій не поділяли* Не належачи до нього формально, гурткові симпатизували найславетніїШ віденські вчені, такі як правник Г. Кельсен чи біолог Л. Берталанфі. До нього прилучився знаменитий математичний логік молодого покоління К. Ґьодель* Берлінська група “наукових емпіристів”, якою головував Г. Райхенбах і до якої належали В. Дубіслав та Р. Мізес, фізик і статистик, увійшла у контакт а гуртком і утворила з ним спільний фронт. Гостями і симпатиками гуртка були фін Е. Кайла, швед А. Петзал, данієць Юргенсен. Гурток знайшов прихильників переважно в Англії, де ґрунт для філософії такого роду приготували Рассел і Вітґенштайн. Найближчими до гуртка там були А. Аєр, пані Л. Сте- бінґ, біолог Дж. Г. Вуджер. Менше прихильників мав в Італії, але й там за нього виступали історики науки Ф. Енрікес і Дж. де Сантільяна. Менше також у Франції, але тут йому симпатизував принаймні генерал Вуємен, шеф військово-повітряних сил під час Другої світової війни, філософ-аматор. Прихильників гурток знайшов серед бігевіористів, особливо численних в Америці, а також серед логістиків, головно в Польщі, хоч їх приєднання до гуртка було тільки частковим. Прихильники напрямку мали з 1929 р. власний орган “Erkenntnis” (з 1938 “Journal of Unified Science”), і швидко стали такими численними, що з 1935 р. щорічно проводили власні міжнародні з’їзди.
В націонал-соціалістичному Райху, а після “аншлюсу” також і в Австрії* доля неопозитивістів стала загрозливою: частина їх загинула в таборах, більшість емігрувала до Америки. Там опинилися Карнап, Франк, Райхенбах, Файґль та інші. Всіх їх там охоче прийняли, бо споріднену позицію займали провідні американські філософи: K. І. Люїс, Ч. В. Морріс, Е. Наґель, логіки В. Квайн і Г. В. Шефер, етик К. Л. Стівенсон, фізики П. В. Бріджмен і В. Ф. Лензен, психологи Е. Ґ. Борінґ, С. С. Стівенс і Е. Ч. Тулмен. В Америці
418
вЖе перед цим виходив як орган неопозитивізму “Philosophy of Science”, а з 1938 р. «International Encyclopedia of Unified Science». Від II світової війни Америка вже остаточно стала головним осередком неопозитивізму.
Неопозитивізм Віденського гуртка займав у філософії XX ст. скрайню позицію, але не був у ній цілковито відособленим. Мав зв’язки головно з англійською аналітичною філософією; границя між ними була навіть плинною. Одне її крило, до котрого належав Рассел, можна взагалі зарахувати до позитивізму. Зате з другим крилом — з Муром і його ближчими учнями, які Узнавали інтуїтивно достовірні істини та об’єктивні цінності, — у неопозитивістів згоди бути не могло.
ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК. Протягом чверті віку свого існування неопозитивізм вірно зберіг свою загальну тенденцію, але в деталях підлягав невпинній полюції. Від поміркованої позиції у Шліка швидко перейшов до крайньої у Карнапа. Потім же сам Карнап почав відходити від цієї позиції. Доктрина гУртка стала через це менш ефектною, але також і менш парадоксальною, Легшою для прийняття. Цю еволюцію Карнап пройшов передусім під впливом Чоппера та варшавської логічної школи, зокрема Тарського.
1. Неопозитивізм ніколи не переставав бути емпіризмом, але з часом почав Беніне вимагати від емпіричного знання. Первинно його вимоги були такими г°стрими, що їх не задовільняли не тільки метафізичні теорії, але й закони, Формульовані природничими науками. Звідси виходило, що ці закони науково Так само мало варті: радикалізм неопозитивізму довів до стирання границі
наукою та метафізикою.
Ревізію цієї позиції започаткував К. Поппер у своїй «Logik der Forschung», 1935 р. Щоб урятувати науковість законів природи, треба від наукових тверджень вимагати не верифікації, а тільки фальсифікації: вони є науковими, яКщо досвід не вимагає їх відкинути. Карнап визнав цю поправку.
2. Неопозитивісти — як ми вже говорили — первинно під впливом Маха приймали, що справді емпіричними є тільки інтроспективні твердження, бо т*льки вони формулюють безпосередні досвіди. На них мало спиратися все е*Чпіричне знання, але в такому разі воно все є суб’єктивним. Аби уникнути Цього висновку, неопозитивізм повністю змінив критерій емпіричності: його Становить не безпосередність досвіду, а інтерсуб’єктивна підтверджуваність. Тоді °снова знання перестає бути суб’єктивною, але не може вже посилатися на почуття достовірності, котре є суб’єктивним і не замінює контролю. Однак контролювати без кінця неможливо, треба вибрати якісь остаточні твердження, а Цей вибір є до певного ступеня довільним. Таким чином, відходячи від Об’єктивізму, гурток увійшов у конвенціоналізм. А якщо знання залежить не Чїльки від досвіду, але й від конвенції, то емпіричний чинник не є у ньому єДиним. Емпіризм гуртка зазнав обмеження.
3. Перехід до об’єктивної позиції довів неопозитивізм до фізикалізму, і то ®|Дразу радикального. Натомість дальша еволюція обмежила його радикальність.
u
Фіз
еРвинно він домагався зводимості всіх термінів емпіричних наук до термінів
ики. А пізніше почав допускати також терміни позафізичні, аби тільки їх
419
можна було перекласти мовою фізики. Тепер неопозитивізм вимагав уже тільки “фізикалістської” мови, яка має ту властивість, що всі її терміни є або екстраспективні, або їх можна до таких звести. “Фізикалістська” мова багатша від мови фізики, яка може бути щонайбільше базовою мовою, але не спіль' ною для всіх емпіричних наук. При такому трактуванні програма фізикалізаШ1 знання вже допускала окремішність окремих наук і не трактувала їх як галу31 фізики.
4. Неопозитивізм приймав, що філософія зводиться до логіки науки, тобто логічної теорії мови. Остання ж, згідно з Карнапом, зводиться до логічного синтаксису, тобто до чисто формальної теорії мови, котра, абстрагуючись ШД значення виразів, займається тільки їх формою. Але Тарський показав, шо У філософії є проблеми, доступні науковому дослідженню, напр., проблема деф1' ніції істини, котра належить не до синтаксису, а до семантики, тобто науШ* про відношення між виразами та предметами, отже такі проблеми, котр1 торкаються не тільки форми, але й змісту виразів. Карнап визнав слушніс^ цих висновків. І тут також початково вузька позиція неопозитивізму буЛ3 розширена.
Від верифікації до фальсифікації, від чистого емпіризму до конвенФ0' налістського, від мови фізики до фізикалістської мови, від самого лиШе синтаксису до семантики — всі оці зміни йшли у тому самому напрямку*
ДІАЛЕКТИКА ҐОНСЕТА. Після II світової війни на Заході позитивіст* віденського типу головували у “науковій філософії”, однак і тут проти їхньШ позиції з’явилася опозиція. Більша група опонентів зібралася навколо цюрі*' ського математика й філософа Ф. Ґонсета. Свою позицію він називав “діале*' тичною” філософією або “ідонеїзмом”. З 1947 р. їх органом була “Dialectics •
Основна думка тут була такою: пізнання явищ людина починає з певним# припущеннями, із запасом понять і переконань, згідно з якими вона схоплї°е та оцінює явища. Кожна стадія розвитку має свої усталені поняття й пере' конання, але в кожній вони різні, позаяк підлягають змінам під впливі внутрішньої діалектики або проблем, що приходять іззовні. Це була позиШ*’ звернена проти чистого емпіризму, хоч і не була також чистим апріоризмом
Та “діалектика” була однаково далекою як від гегелівської, так і від мар*' сівської, а ближча до платонівської. Мала деяку схожість з кантіанством, проТе різнилася від нього тим, що оті припущення, з якими людина починає пізна^ ня, вважала змінними, історично зумовленими, але не менше відрізнялася # від позитивізму, бо, за ним, у науці є місце лише для фактів, а не 0^ припущень. Становила, таким чином, ще одну проміжну форму між ка* тіанством та позитивізмом.
ОПОЗИЦІЯ. Уже через те, що погляди Віденського гуртка становися крайнє крило філософії, вони мусили мати багато противників. Хто не був 3 ним, був проти нього. І виступило це крило в роки, коли більшість фі^0 софських течій йшла у протилежному напрямку. Основні закиди проти не° позитивізму були такі:
420
1. Теорія науки неопозитивізму не відповідає тому, чим є наука зараз. Оновить тільки програму на майбутнє і довільно передбачає, що в науці к°Лись буде, хоч це ще зовсім не настало. А чинячи так, не поступає емпірич- н° й позитивно.
2. Неопозитивізм проповідує тезу про емпіричний характер усіх тверджень (За винятком формальних), але не підкріпив це доказом. У кожному разі не ^°Дав нічого до того, що на цю тему вже говорили давніші емпіристи. Залишився також на колишній позиції вузького, виключно чуттєвого розуміння ^°свіду. А роблячи наголос на інтерсуб’єктивності як критерії пізнання, пере- ^Шав пізнаваність із об’єктивністю.
3. Намір неопозитивістів замкнути знання в одній мові провести неможли- в° — це показали сучасні логістики.
4. Неопозитивізм стоїть на позиції номіналізму, посилаючись на логістику, ^°тра якраз свідчить не на користь номіналізму.
5. Неопозитивізм, як докоряв йому головно С. І. Віткевич, програмно не ^ає відповіді на найважливіші та найцікавіші для людини питання.
6. Насправді ж — у своєму більш радикальному відгалуженні — неопозити- Шзм висловлюється на користь механістично-матеріалістичного погляду, котрий е По суті метафізичним. Це свідчить про те, що його доктрина не була °статочно чистою формою позитивізму.
Різні філософські течії шукали, однак, компромісу з цим новим иозити- ВізМом. Непримиренним залишився діалектичний матеріалізм, а аргументи, Ш^Аані Леніним у «Матеріалізмі та емпіріокритицизмі» проти давнішого позитивізму, поціляли і в новий.
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ
Екзистенціальна філософія, заіпіційована Кіркеґором, через сто, або близь- того, років знову стала актуальною. Іі відновив бл. 1930 р. в Німеччині аИдеґґер. А розповсюдилась вона під час II світової війни у Франції, головно ■Шрез Сартра. Після війни ця філософія стала сенсацією дня. Йшла шляхом ^Ркеґора, але в основному пункті від нього відійшла. Стала виявом скептич- ірраціоналістичних, песимістичних настроїв моменту.
ІНІЦІАТОРИ. Мартін Гайдеґґер (1889—1976), професор у Марбурзі та ^Райбурзі, вийшов із баденської ніколи, був учнем Рікерта, студіював схолас- їИкУ. потім наблизився до Гуссерля. Але все це не залишило в його філософії 11 сліду. Найбільше в ній виявився — крім Кірксґора — вплив Шелера, але Г|''1ьки у способі ставлення проблем, а не у їх розв’язках. Основною його роботою «Sein und Zeit», 1927. Писав химерно, темно, важко. Це було однією з причин ^°го> що збудив більше зацікавлення, ніж визнання, також що екзистенціалізм ^Дався філософією загадковою та зрозумілою тільки для втаємничених, ф Усе це одразу змінилося, коли осередок екзистенціалізму перемістився до Ранції і коли його основним представником став Жан Поль Сартр (1905—
421
МАРТІН ГАЙДЕҐҐЕР
1980), філософ і белетрист, який висловлювався як у філософських творах («L’etre et le néant» (1940), <<L‘existentialisme est un humanisme» (1946)), так y п’єсах і повістях. У 1929—1939 рр. був гімназіальним учителем у провінції. Мобілізований 1939, у період 1940—1941 рр. перебував у німецькій неволі. Жив у Парижі. Академічної посади не займав. Після війни пробував займатися Політикою: заснував партію RDR (Rassemblement Démocratique Révolutionnaire), Пізніше зблизився з комуністичним рухом.
У Німеччині представником екзистенціалізму одночасно з Гайдеґґером був Карл Ясперс (1883—1969), професор психіатрії, а потім філософії в Гайдель- берзі, який надав напрямкові більш доступного вигляду (<<Psychologie der Weltanschauungen», 1919, «Philosophie», 3 томи, 1932). А у Франції ще до Сарт- Ра Г. Марсель (1889—1973) створив окреме католицьке крило напрямку («Jour- Но/ métaphysique», 1927, «Etre et avoir», 1935, «Homo Viator», 1945). Далі ми Подамо погляди Гайдеггера й Сартра як такі, що були найбільш типовими для еПохи і мали найсильніший вплив. У цьому огляді робитимемо наголос на те, Ню було спільним для обидвох мислителів, але радше в термінології Сартра — простішій і не такій химерній.
ПОПЕРЕДНИКИ. Властивим творцем філософії екзистенціалізму був Кір- Кеґор: від нього Гайдеґґер узяв загальну концепцію філософії та основні Поняття, перейняв термінологію, а також почуттєву орієнтацію, песимістичне забарвлення всього погляду на життя. А від Кіркеґора й Гайдеґґера далі це перейняв Сартр. Думкою Кіркеґора було, що найглибша дійсність вислизає з- ПіД поняттєвої дефініції. Вона може переживатись, але не може бути предме- т°м інтерсуб’єктивного знання. Його філософія була звернена проти геґель- янства. Але з того, що в нього було зброєю проти філософських систем, екзистенціалісти XX віку почали творити нову систему.
Генеалогія екзистенціалізму сягає, однак, ще далі від Кіркеґора. До нього Чп філософія не мала назви й не розвивалася неперервно, проте щоразу Заходилися люди, які займали у філософії саме таку позицію, проповідуючи принаймні деякі його мотиви.
А мотивів екзистенціалізм мав щонайменше чотири. Мотив гуманізму — *4° справжньою темою філософії є людське існування — присутній ще у С°крата. Мотив інфінітизму — що скінченна людина постійно стикається у Своєму існуванні з нескінченністю — присутній у Платона й Авґустина. Мотив трагізму — що людське існування заповнене турботою й загрозою смерті — є 0 Паскаля. І нарешті мотив песимізму: людину оточує “ніщо”, немає нічого,
Що б вона могла спертися. Цього мотиву немає ще навіть у Кіркеґора, є Зсе радше у Штірнера, але по-справжньому з’являється лише в екзистенціалізмі XX ст.
Якщо називати екзистенціалістами головним чином тих, котрі з людської еКзистенції робили осереддя філософії і через її призму дивилися на світ, то екзистенціалісти були завжди: ним був Сократ на противагу Арістотелеві, Августин на противагу Томі, Паскаль — Декартові.
Екзистенціалізм не становив ізольованого, бічного шляху філософії: навпа- *и — багаторазово поєднувався з головним шляхом. Гайдеґґер, ставлячи свої
423
ЖАН ПОЛЬ САРТР
проблеми, звертався до Канта, Ясперс теж мав Канта за найбільшого з філософів світу.
ПОГЛЯДИ. 1. Вихідний пункт екзистенціалізму. Багато властивостей Речей випливає з їх сутності, котра визначає, що вони мають бути такими, а не іншими: загальна їх сутність визначає їх конкретне існування, або, латиною, їхня “есенція” визначає їхню “екзистенцію”. Цей природний і поширений Погляд екзистенціалісти піддали сумніву: згідно з ними, есенція не визначає екзистенції, не випереджує екзистенцію. Бо ніякої есенції взагалі немає.
Ця суперечка може здатися суперечкою про слова. Але в дійсності в ній ідеться про важливу річ, а з позиції екзистенціалістів випливають серйозні Наслідки. Бо сутність, або есенція, в речах має становити повсюдний, сталий, Незмінний чинник, окреслений раз і назавжди. І якщо немає суті, або вона Не випереджує існування речей, то в них немає нічого повсюдного, сталого, °Кресленого, визначального для їх долі.
Екзистенціалісти не заперечують, зрештою, що є випадки, коли суть випереджає існування, коли вона є, перш ніж виникне конкретна річ. Так є зокрема У людських витворах: спочатку столяр має певну концепцію стола, і стіл виникає лише згідно з нею; це означає, що тут суть речі випереджує річ і вИзначає її властивості. Але інакше у природі, і в кожному разі інакше у випадку з людиною: ніхто її згідно з жодною ідеєю не створив, вона просто °Пинилась у світі. Ніщо наперед не визначає її властивостей, і якими вони будуть, залежить від того, що вона із себе зробить, відтак може бути тим чи Пилим, всім або нічим.
Звужуючи разом із Кіркеґором значення слова “екзистенція”, екзистенціалісти називали ним суто людську екзистенцію. Робили це в переконанні, що Ліодське буття, наше власне буття, є для нас єдиним повністю конкретним буттям. У порівнянні з ним абстракціями є не тільки ідеї, але також зовнішні Речі. А говорячи, що предметом філософії є екзистенція, мали на думці, що Ним є людське буття. Воно є предметом філософії, бо є буттям справді Конкретним, а не абстракцією, при тому для нас очевидно найважливішим і Найкраще відомим. І спеціально про цю людську екзистенцію твердили, що Нона є первинною, що її не випереджує ніяка есенція.
2. Існування людське й позалюдське. Якими ж є властивості людської екзистенції? По-перше, що вона є буттям, котрого не можна вивести з жодної 1Нщої концепції, ідеї, суті, необхідності, а тому є первинним фактом.
По-друге, це буття свідомих істот, які не лише існують, але й мають Певний стосунок до свого існування. “Я становлю буття, відмінне у своїй основі під буття всіх речей, позаяк можу про себе сказати: я є,” — писав Гайдеґґер. ^ Сартр називав таке буття, свідоме себе самого, буттям “для себе” (pour soi).
По-третє, воно є буттям істот, які дбають про власне буття і подекуди Ного визначають. Насправді людина сама не має впливу на те, чи народиться 1 буде існувати, — її ніби “вкинуто” в існування, але вона може своє існування взнати або засудити.
По-четверте, її буття не є ізольованим, а з'єднане зі світом, передусім з
425
іншими людьми. Людина якщо існує, то в світі. (Mitdasein у Гайдеґґера, être pour autrui в Сартра).
По-п’яте, нарешті, людина не тільки існує в світі, але його також пізнає- усвідомлення буття не тільки власного, але й чужого є невід’ємною рисою людського існування. Людина від початку має усвідомлення не лише власного Я, як твердив Декарт, але й світу.
Світ, що оточує людину, складається з різних людських екзистенцій, алЄ також із “речей”, буття котрих є інакшим, несвідомим себе. Це вже не є буття “для себе”, а “в собі” (en soi), як його називає Сартр. Та двоїстість буття е основною для екзистенціальної філософії: буття людське й позалюдське, être pour soi та être en soi.
3. Турбота, тривога й смерть. Те, що людина існує не сама, а в світі, має передусім той наслідок, що, живучи у світі, постійно перебуває через нього під загрозою у своєму існуванні. Бо світ іде своїм шляхом, не звертаючи уваги на маленьке існування людини, і щомиті тисячі діючих у світі сил можуть не існування знищити або зламати. Існування людини є “крихким” — це його властивість. Тому мусимо невпинно цьому протидіяти, захищати своє існування, мусимо постійно щось робити, чимось займатися, про щось турбуватися- Життя цим заповнене і через те є безперестанне турбування; турбота є рисою людської екзистенції.
Іншою рисою екзистенції є те, що людина потребує знарядь: без них не захистила б своє існування. Вони їй настільки необхідні, що вона включає & у своє існування. Лише коли знаряддя перестає їй бути потрібне, людина помічає, що воно становить чуже їй буття, що є незалежною від неї річчю- 1 лише тоді відділяє її від власного існування. Тоді починає протиставляти себе і світ, й у ній з’являється переконання, що поза нею є реальні речі. Джерело цього переконання про реальність речей, переламування соліпсистської виключності власного існування, міститься, таким чином, не в нашій думці, а а нашій турботі, в нашому діянні. Тому пізнання є тільки однією з форм діяння, а діяння — формою існування.
Настрій турботи та тривоги пронизує екзистенціальну філософію — на противагу величезній більшості філософій, котрі намагалися бути власне без настрою, як стоїчна, чи розвивалися в настрої спокою, як епікурейська 41/1 скептична, або впевненості, як томістська чи картезіанська, або віри в людину й майбутнє, як марксистська. Гіркий настрій екзистенціалізму був подекуД** реакцією на сп’яніння від існуючого світу, що виступало в останніх періоді думки. Це був вияв поразки: екзистенціалізм виступав у переможених кра1' нах — Німеччині, Франції.
Цей настрій перебував у виразному зв’язку з ірраціоналізмом екзистенціалістів. Світ, і головно людська екзистенція, незрозумілі або — як вислоЗ' лювалися яскравіше — абсурдні. “Це абсурд, — писав Сартр, — що ми народЯ' лися, і абсурд, що помремо”.
Рисою існування є також тривога. Вона є природним відношенням людиН** до існування, це тривога не тільки перед тими чи іншими небезпеками, а перед самим існуванням. Вона занурює людину у неспокій, але з іншої*0 боку — спонукає до пошуку рятунку, до зусилля, і цим захищає від знищення-
426
Це передусім тривога перед смертю, нерозривно пов’язаною з існуванням. Що почалося, мусить закінчитись. Що існує, мусить померти. При цьому Ліодське існування зі своєю невпинною тривогою вичерпує сили і людина сама тяжіє до смерті. Її існування скероване до смерті, воно є Sein zum Tode, як говорив Гайдеґґер. І смерть є не переходом до іншого існування, а неуникним Кінцем існування. Смертність, скінченність є фундаментальною рисою існування. Неуникний кінець, перехід у ніщо мусить викликати тривогу, й існування, х°ч скероване до смерті, є водночас безперервною втечею від неї. Думаємо Про чужу смерть, але не хочемо думати про власну. Кажемо собі: “ще не Тепер, ще не я”, хоч знаємо, що мусимо померти.
4. Існування справжнє та несправжнє. Існування людини не є ізольованим, Поряд з ним подібно існують інші люди. Екзистенція є завжди коекзистенцією. Й існування інших людей мають вплив на існування людини. Вона робить Усе більш-менш так, як роблять інші. Або, говорячи мовою Гайдеґґера, робить Усе так, як “слід” робити: ходить — як “слід” ходити, їсть — як “слід” їсти. Оте “слід” володіє нею і через нього вона не є справді собою. Суспільство Переформовує існування індивіда, котре через це перестає бути природним, справжнім існуванням.
Існування людини переформовують ще інші чинники. Одним із них є мова. 'Людина послуговується мовою, щоб виразити існування, але, виражаючи його, Переформовує та фальсифікує. Вірить у слова, буцімто їм обов’язково відповідає буття. Вірить, що є так, як “усі кажуть”, сама повторює, що кажуть, і Ним спричиняється до того, що слова стають буттями, котрі нарощуються над Дійсним існуванням.
Людина звикає до свого оточення, тому їй воно здається звичним, буденним, без таємниць. І повсякденність стає природною формою її екзистенції, ^ее їй здається буденним, а тому своїм, звичним, природним. Цікавість велить Іи включати до свого оточення весь час нові речі. З них усіх людина знову творить буденність і сама у ній розчиняється. І тільки незвичний перебіг подій ^оже вчинити так, що вона буде виштовхнена, “викинута” з цього кола буденності. І лише коли це станеться, коли людина почується так, як “не в собі”, т°Ді зрозуміє своє існування. А допоки живе в повсякденності, остання накипає її існуванню зовнішні, чужі форми, і через це переформовує його, робить Ного несправжнім. Це оманливе почуття буденщини, освоєності, природності Присипляє її тривогу. І це погано, бо є відтак ілюзією, втечею від долі. Тільки т°й, хто бачить чужість буття, пізнає його в усій істинності.
5. Ніщо. Поза дочасним існуванням із його турботою, тривогою та постійною загрозою смерті — немає нічого. Воно єдине є безсумнівною дійсністю, у Порівнянні з ним усе інше, що вважається буттям, — тільки абстракція, фікція, Ліодська вигадка.
Вигадкою передусім є все тривале: Бог, вічні ідеї, вічні цінності, вічна Гатерія. Зрештою, коли б навіть ідеї, цінності, матерія були б вічними, хіба Не має якесь значення для людини, якщо сама вона помирає? Хай навіть Очними будуть електрони, це не є та вічність, якої вона хоче для себе. Та ВіЧність, якої вона хоче, вічність її власної екзистенції, — неможлива.
427
Отже не залишилося нічого з того, чого людство прагнуло й у що вірило. Залишилося саме людське існування, коротке й випадкове, що вичерпується теперішнім, котре є не епізодом, а усім. Існуванню немає куди вириватися, бо його оточує ніщо. Тому тривога є адекватним ставленням людини Д° існування. Людське існування виникло з нічого й незабаром у ніщо занурить' ся. Саме існування пересичене ніщо, тому є стремлінням до смерті, до нішо. Ніщо є часом, бо немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки скороминуша мить. Думка хоче вийти поза існування, хоче трансценденції, судить, що знайДе там абсолютне буття, а знаходить ніщо. Вже нераз, ще у древності, філософ** говорили про небуття, але для жодного воно не грало тієї ролі, що ДДЯ екзистенціальної філософії. І її небезпідставно називали “філософією ніщо’•
6. Покинутість і свобода. Коли ж ніщо оточує існування, то немає на чому його заснувати. Тому людина не може розраховувати на нічию допомогу* Хотіла б зрозуміти сенс існування, але ніхто їй його не виявить. Хотіла & знати, як має жити, але ніхто їй не дасть вказівки.
1. Поза собою людина не знаходить нічого. Сартр виражав це, кажучи, шо людина “залишена сама собі” (délaissé). Вона не знаходить Бога. Його існував ня приймалось як підстава буття, тимчасом буття не потребує підстави: воно є — і крапка, зайве питання, звідки походить. Так само людина не знаходить поза собою ніяких загальних істин, ніяких цінностей a priori, ніяких законШ чи наказів, що могли б керувати її поведінкою. Про стіл чи крісло відомо, звідки вони взялися й для чого існують, але про людину це невідомо. Немає жодної загальної етики, яка б вирішувала, як людина має жити. “Немає знаків на світі”, як говорив Сартр. Якщо б Бог був, то було б зовсім інакше, але якщо Його немає, то звідси треба зробити висновок. Радикали XIX віку казали, що Бог є просто зайвою гіпотезою, котру треба відкинути, але в етиШ це нічого не змінює, бо мораль і суспільство вимагають, щоб існували апріор*11 цінності, щоб a priori було безсумнівним, що треба бути чесним і справеД' ливим. Бога немає, але моральні накази такі самі, ніби Він є. Цілком інакше дивилися на це екзистенціалісти: на їх думку, апріорні цінності зникають разом із Богом. Якщо немає Бога, то немає наказів. Ніде не записано, Ш° треба бути чесним. “Ми є самотні, нас нічого не виправдає” (Nous sommeS seuls, sans excuses).
2. Також і в собі самій людина не знаходить нічого, на що могла & спертися, за що зачепитися. Її існування не є реалізацією жодної “ідеї людини чи “людської натури”: все це фікції, а з фікцій не можна дедуктивно вивести ніяких норм. Не можна твердити, як гуманізм, що людина є сама собі ме' тою — бо не є чимось окресленим. Людина народжується нічим і “буде такою» якою сама себе зробить”. Умови, в яких живе людина, завжди ті ж сам** необхідність праці, спілкування з іншими, смерті. Ніяка історична зміна нічого в цьому змінити не може. Отже є всезагальне “людське становище, але немає всезагальної людської натури. Як не можна передбачити майбутнього мистеїг тва, так не можна передбачити життя людини. У ньому все є “творчістю я винаходом”. А якщо так, то існування людини не має a priori визначеного сенсу: матиме лише той сенс, котрий людина створить сама. У цьому значенШ екзистенціалізм є гуманізмом.
428
Таким чином людина — хоче вона того чи не хоче — є вільною. Більшість Філософів вважала волю найвищим ідеалом, екзистенціалісти ж вважали її ТяЖкою необхідністю. “Людина приречена на те, щоб бути вільною”. Мусить п°стійно вибирати, вирішувати. Її рішення несуть у собі наслідки не тільки Юія неї самої, але й для інших. І в цих рішеннях немає на що спертися, бо НеМає обов’язкових моральних законів, немає наказів.
7. Етика екзистенціалізму. А вибирати треба, бо треба жити. Вибирати тРеба, хоч немає директив, немає норм, обов’язків, цінностей. Даремно їх ^Укати: шукати можна щонайбільше сенсу існування. Він може міститися в Нічому існуванні, бо поза ним немає нічого. А це тільки тимчасове й випадкове існування: людина “вкинута” долею в ту чи іншу ситуацію — ось її єдина ^йсність. Було б абсурдом вириватися з неї, бо поза нею нічого немає. Але Уло б також абсурдом безвольно їй піддаватися, бо ми є вільними.
Так екзистенціалісти борсалися в труднощах власної філософії: з неї випливло, що треба вибирати, але також що для вибору немає підстав. Немає Різниці між добром і злом. Людина може вибрати життя гедоніста так само аскета, кожен такий вибір є в принципі рівноцінним, якщо здійснюється в lNla волі та відповідає конкретній ситуації, в яку поставлено індивіда.
Остаточно екзистенціалісти зупинилися ось на чому: оскільки людина не сталих рис і буде тим, чим сама себе зробить, то завжди може бути ч^Мось більшим, ніж є. Звідси зробили висновок: нехай буде чимось більшим.
4е єдине завдання, яке можна їй поставити: завжди виходити (dépasser) поза саму себе. Але це героїчне завдання, й етику екзистенціалізму нераз окреслювали як етику героїзму.
Настрій цієї філософії був песимістичним, бо існування для неї було без 0,1ЄРТЯ, серед ніщо. Так його в кожному разі відчувала більшість прихильників противників. Песимізм викликали головно твори Сартра. Однак сам він Вв^Жав, що екзистенціалізм є радше оптимізмом: адже доводить, що існування ^Дини перебуває в її власних руках, а це найбільше, чого можна вимагати ВіД існування.
Екзистенціальну філософію багаторазово порівнювали з християнською, правді, вони мають певну спільну рису: спільним для них є переконання тлінність існування. Але, згідно з християнською філософією, існування є ^°Ментом у вічності, а згідно з екзистенціальною — в ніщо. Обидві дивляться 113 Життя через призму смерті, обидві відійшли від античної філософії, котра ®Иводила, що смерті не слід лякатися, бо після неї або нічого не буде, або УДе нове життя, а ні одне, ні друге не є страшним. Але на противагу до еДзистенціальної, християнська філософія мала перспективу вічності, що надала сенс існуванню. І, незважаючи на те, що екзистенціалісти були залежними 'Я Кіркегора, у цьому принципово від нього відрізнялися: він був саме Рйстиянським мислителем, для якого нескінченність не тільки існувала, але пронизувала скінченне людське існування.
ДОЛЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ. Найважливішою подією в його історії було, 410 3 Німеччини проник до Франції, де утворився головний його осередок.
429
Це сталося під час II світової війни. В той час, а особливо після війни» екзистенціалізм радикально змінив свій характер: з найбільш езотеричної доктрини став власне найбільш популярною: привабив навіть тих, хто ніколи філософією не цікавився. Став так само літературним напрямком, як філософ' ським. Багато письменників, що шукали власних шляхів, прилучилося тоді Д° екзистенціалізму або були до нього прилучені громадською думкою: напр» росіяни М. Бердяєв та Л. Шестов, а також такі літератори як Унамуно та Кафка. Подібно давніші літератори, як Достоєвський, і давніші філософи, Ніцше, були залічені до екзистенціалізму посмертно. Багатьох прихильник*0 він знайшов також в італійських університетських колах. Розповсюдився 0 романських країнах, мало, натомість, знаходячи відгук в англосаксонських- Розростаючись і набуваючи популярності, став таким обширним і неоднорідні табором, що його об’єднував радше настрій, ніж теорія.
У цьому великому таборі Гайдеґґер і Сартр зі своєю філософією нішо 0 безнадійності опинилися ліворуч. А до правого крила належали головно кат°' лицькі мислителі, які від перших принципово відрізнялися тим, що в аналіз людської екзистенції знаходили підставу для надії й оптимізму. Сартр від свого атеїстичного екзистенціалізму відрізняв екзистенціалізм християнський. Д° християнського зі старшого покоління належав Ґ. Марсель.
Виникло багато спроб поєднання екзистенціалізму з іншими течіями, о сов ливо в Італії. Одні поєднували його з волюнтаристським католицизмом,
Е. Кастеллі, або з томізмом, як К. Фабро, інші натомість із марксизмом, Дж. делла Вольпе, ще інші навіть із Платоном, Геґелем і Кроче, як Е. Па4*-
ВІДМІННОСТІ МІЖ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТАМИ. У поглядах навіть най' чистіших екзистенціалістів проступають значні відмінності. Гайдеґґер і СартР використали багато ідей Кіркеґора, але їх розділяло з ним принципове пИ тання: він був релігійним мислителем, а вони були атеїстами.
Та й самого Гайдеґґера зі Сартром, хоч вони становлять найбільш тісНУ пару, також не одне розділяло: перший основне почуття людського існуванні бачив у тривозі, а другий в нудоті (la nausée); тривога для першого маДа метафізичну природу, для другого радше моральну — була тривогою щодо воД1 та відповідальності людини; перший (як Кіркеґор) трактував існування 3 трагічною повагою, а другий не вважав, що повага є правильним ставлення1*1 до того абсурду, яким є існування; перший був менш радикальним у своєМУ атеїзмі, не мав лише доказів, що Бог існує, в той час як другий судив, ^0 має докази, що Бог не існує; врешті філософія Гайдеґґера була онтологією» сартрівська — головно етикою, зачатки якої у Гайдеґґера ледве проглядались
З екзистенціалістів XX віку Ясперс був найближчим до Кіркеґора, заТЄ досить далеким від Гайдеґґера й Сартра. Він свідомо обмежувався аналізі людської екзистенції, стримуючись від загальної онтології, до якої пряму0013 Гайдеґґер. Бачив власне помилку тодішньої філософії в тому, що насліДУ6 науку, хоче бути загальним знанням, через що впадає в конструкції, в геґеЛ0 янство. Насправді може бути єдино аналізом індивідів.
Гайдеґґер так само займався людською екзистенцією, але — на противЗ^У
430
Ясперса — для нього вона мала бути лише вихідним пунктом. “Моєю проблемою, — писав він у 1937 р. до Ж. Валя, — є не екзистенція людини, а буття в цілому. Проблеми, поставленої в «Sein und Zeit», немає ні в Кфкеґора, ні в Ніцше, а Ясперс повністю її оминає”. Щоб відрізнитися від ІЇІШих, хотів також, щоб його філософію називали “existenziale Philosophie”, а Ве “existenzielle”. Однак цього переходу від одиничного людського існування
загального буття не довів до кінця.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Різнорідність доктрин, що видають себе за екзистенціалізм, якщо й не унеможливлює, то в кожному разі утруднює дефініцію цього Вапрямку. Існування є випадковим, крихким, сповненим турботою та тривогою, В°Н0 тяжіє до смерті, оточене ніщо — так каже екзистенціалізм. Але не кожен, а лише “лівий” екзистенціалізм: гайдеґґерівський і сартрівський. Це екзистен- Чіалізм у вужчому розумінні. Найкоротше його можна окреслити тезою, що л*одське існування не має опори поза собою, що перебуває серед ніщо. Це ^йрадикальніший екзистенціалізм і, разом з тим, найбільш симптоматичний епохи, власне той, що його було представлено.
Натомість екзистенціалізм у ширшому значенні можна окреслити тільки Тезою, що людське існування не має своєї сутності: це означає, що воно не Означене наперед, що людина творить його сама. У такому і тільки в такому значенні можливим є отой другий екзистенціалізм — християнський.
Ставлення XX віку до життя й світу знайшло у цьому напрямку вияв не ^енще, ніж у прагматизмі, берґсоніанстві та логічному позитивізмі. У ньому проявилися почуття непевності, несталості, випадковості долі, настрій тривоги, Панування смерті над життям, яке в період великих воєн, особливо Другої бітової, навалилися на Європу.
Екзистенціалізм виділявся з-посеред інших напрямків філософії як тематикою, так і термінологією, методом, настроєм. Однак мав із ними певні спільні Мотиви, характерні для епохи: обмежував знання явищним — як кантіанство, 0гШсував явища — як феноменологія, узалежнював картину світу від практичних дій — як прагматизм, від суспільного тиску — як соціологізм, від форм Мови — як неопозитивізм.
ОПОЗИЦІЯ. Інші великі сучасні течії неоднаково поставилися до екзистен- ^альної філософії. Неопозитивізм її висміяв, а потім зігнорував: на його %мку, оскільки вона не виконує елементарних умов науковості, то взагалі не підлягає обговоренню. Віденський гурток для своєї тези, що філософські Твердження позбавлені сенсу, найбільш охоче черпав приклади з Гайдеґґера.
Католицька філософія, навпаки, попри суттєві відмінності в поглядах, бавилась екзистенціалізмом, судила, що можна прийняти його засновки Особливо отой, що людина сама визначає своє буття) й уникати його атеїс- тйЧних, нігілістських висновків: якщо мала мати союзників у котромусь із вчасних напрямків, то хіба в ньому, і в жодному разі не в позитивізмі чи Марксизмі.
Натомість із полемікою щодо екзистенціалізму виступив марксизм. Засудив
431
його головним чином за недовіру до об’єктивного порядку світу і до колектив ного досвіду, за скептичні, песимістичні, деструктивні висліди.
ІДЕОЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ, АБО ФІЛОСОФІЯ ДУХУ. До екзистенціалістів часом зараховують групу французьких філософів на чолі з Луї Лявел&{ і Рене ле Сенном. Але це виправдано лише при дуже широкому розумі# екзистенціалізму. Вони самі принагідно називали свою доктрину ідеоекзистеН ціалізмом, звичайно ж — філософією духа (Philosophie de ÏEspHt), оскіл*# основною її рисою є спіритуалізм, а екзистенціалізм — тільки вторинною, час, коли панував логічний емпіризм та діалектичний матеріалізм, філософ1* духу становила відносно найсильніше угруповання спіритуалістів.
Хронологічно група ця почала діяти пізніше, ніж Гайдеґґер, натоміс^ раніше, ніж Сартр. 1934 року вони заснували видавництво “La Philosophie d l’Esprit”, бажаючи в ньому згуртувати та змобілізувати мислителів, які пр° повідували реальність духу.
Позиція групи була така, що дух без сумніву реальний та відмінний # матерії, але спілкуючись з матерією легко уподібнюється до неї. На ЦьО^У підґрунті, мовляв, витворюється переконання, що він не відрізняється ВІД неЬ Цьому й хотіла протидіяти філософія духу: щоб не розуміти дух матеріалі#’ не використовувати його для матеріальних цілей.
Якими є властивості духу? Він 1) активний, обдарований вільною ініШаТ*і вою, напротивагу до пасивної матерії; 2) доступний для пізнання, нав# більше, ніж матерія, оскільки сам є свідомістю; 3) доступний не на спекуД* тивному чи містичному шляху, а на шляху досвіду; 4) як активний, є перв^н ною формою буття.
Через те що філософія має завданням сягати первинного буття, в°н3 мусить бути філософією духу. Але матерія притягує уми, так що нав# філософія, забуваючи про своє призначення, добровільно обмежується маіЄ рією, стає енциклопедією науки. Але тоді перестає бути справді філософ1610' “Емпіризм, феноменалізм, позитивізм не є назвами позицій філософії, а назва ми її заперечення. Це різні назви того ж самого скептицизму щодо неї. БУ^ яка філософія є відтворенням законів духу як вічного джерела думки й воЛ1 Хоча філософи духу виступали в періоді радше неприхильному до спір1# алізму, вони не шукали компромісу, непоступливо формували свою позиіД110' Хотіли не тільки провести її в науці, але й у житті досягти “відновлені особистої екзистенції людини” її пов’язанням з абсолютним джерелом 6утТ*'
Найсучаснішою рисою філософії духу був індивідуалізм: філософія оД# але способів філософування є стільки, що й філософів. Бо кожен індивід єдиний та неповторний погляд на світ.
Це був власне місток до екзистенціалізму: тому коли екзистенціаЛ з’явився у Франції, філософія духу змогла частково до нього приєднати# Знайшлися спільні риси: що людина реалізує свою природу тільки поступок0’ що є вільною, що стоїть перед безперервним вибором, що повинна захин#^ автентичність свого буття, що захистить її через вірність собі, але разом тим через вихід за межі самої себе. Однак відмінного було не менше, 111
432
iv#
ІЗ^
спільного: філософи духу теїстично твердили, що людина бере участь у повноті буття Творця, бо творіння не може бути нічим іншим, як тільки передаванням власного буття, а також твердили, що людина вибирає не довільно, тому що існують об’єктивні цінності, відтак і норми. Це було вже повною протилежністю сартрівському екзистенціалізмові.
Висновки філософів духу були одухотворені, але туманні, створювали піднесену атмосферу, але не давали окреслених результатів; були досить далекими від французької традиції, продовжували радше Ньюмена та Соловйова, Екгарта, Кузанського та Бьоме, Якобі та Шеллінґа, проте знайшли у Франції визнання. Берґсонівська філософія вторувала їм шлях. Філософи духу знайшли також спільну мову з католицьким спіритуалізмом М. Блонделя. Вони зайняли провідні філософські посади: Лявель став професором у Колеж де Франс, а ле Сени і Е. Сурйо — в Сорбонні.
ПОЛЬСЬКА ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ
У польській філософії XX віку війна 1914—1918 рр. відділяє фази розвитку Ще чіткіше, ніж у філософії інших країн, оскільки, створивши НОВІ ПОЛІТИЧНІ умови, дала Польщі нарешті можливість самостійно організувати науку.
І. ПЕРШИЙ ПЕРІОД
У першому періоді, до 1918 р., польська філософія мала ще такі ж політичні та організаційні умови, як і в кінці минулого віку та значною мірою зберегла той самий характер. У Варшаві найбільшу роль і надалі відігравали мислителі, близькі до позитивізму, у Кракові ще викладали ті самі представники історичного й католицького напрямку. Проте уже тоді у всіх тодішніх осередках польської науки проявилися нові напрямки. Це були напрямки, що панували на Заході: бл. 1910 р. у Польщі багато говорили та писали про прагматизм і берґсоніанство, про психоаналіз, про конвенціоналізм Пуанкаре, антипсихологізм Гуссерля, про марбурзьку школу, про методологію гуманітарних наук Рікерта. Але поряд із цими течіями з’явилися помисли й більш особисті, почасти навіть далекі від тих, що переважали на Заході. І.І. У ВАРШАВІ, що залишалася під російською окупацією, умови для науки були особливо тяжкими: викладання на університетському рівні могло відбуватись тільки на таємних курсах, наукові організації довгий час були заборонені. Незважаючи на це, багато було зроблено, головно завдяки ініціативі та самопосвяті однієї людини — Владислава Верига (1867—1916). На порозі століття, 1897 р., він заснував перший у Польщі філософський часопис, “Przegląd Filozoficzny” (“Філософський огляд”). Цей часопис був відкритий для усіх напрямків, однак у перші роки тон йому задавав Марбурґ і його позитивістський критицизм. А 1907 року Вериго створив осередок філософського життя, заклавши у Варшаві Психологічне товариство. Польського державного універси-
433
тету у Варшаві все ще не було, але 1905 р. виник принаймні Вільний Польський Університет. У ньому в перші роки його існування викладали А. Марбурґ* В. М. Козловський, психолог і естетик Якуб Сеґал (1880—1943), історик філософії Іґнацій Гальперн-Мисліцький (1874—1935).
У перших роках століття зацікавлення філософією у Варшаві було винятково жвавим: “Філософський огляд” мав у той час найбільшу кількість перед- платників, а Психологічне товариство — учасників. Серед них філософи-спеціа- лісти були тільки невеликою частиною, а переважали природознавці та лікарі* правники, літератори та публіцисти, які шукали у філософії доповнення своїх професійних занять. Із цих сфер вийшов не один із відомих у філософі1 авторів: навіть Станіслав Бжозовський був радше аматором філософії, ніж професійним філософом.
Варшав’яни, не маючи університету та заохочені до філософських студій конспіративними викладами А. Марбурґа, їхали на навчання до Львова, Кракова, за кордон. Після 1910 р. вони почали повертатися й утворили “команду » якої Варшава до цього не мала. Вериго організував для них нові осередки праці: Філософський інститут та Психологічний інститут, для керівництва яким запросив Абрамовського, який перебував досі у Швейцарії. Абрамовський 1 Бжозовський були найбільш оригінальними постатями у варшавській філософі1 того періоду.
1. Станіслав Бжозовський (1878—1911) не мав систематичної освіти, але був незвичайно начитаним. Мав допитливий інтелект, але вбирав у себе все на власний спосіб: подаючи чужі ідеї, добирав їх і трактував по-своєму- Вкладав у них свій запальний темперамент і викладав їх більше пристрасно, ніж точно. Назагал ідеї, до яких він звертався, були складними, абстрактними» заплутаними. Писав про них менше у роботах наукового характеру, а більше в есеях, літературній критиці («Idee», «Legenda Młodej Polski») чи взагалі в повістях. Навіть «Вступу до філософії» 1906 р. надав вигляду заплутаного діалогу. Ніби передбачаючи коротке життя, писав швидко й багато. Актуаль- ність і животрепетність проблем, екзальтований стиль, авторитет прізвиШ* якими оперував, а подекуди загадковість його характеру збуджували зацікав' лення. Інтелектуальний рух, який він започаткував, був нетривалим, але інтеН' сивним: упродовж кількох років (головним чином 1905—1910) заволодів багатьма умами, хоч насправді не серед професійних філософів, але серед широкого загалу. Був філософським виразником тодішнього літературного руху — симвО' лізму, “Молодої Польщі”.
Ідеї, що він пропагував, були різнорідними: це, серед іншого, ідеї соціаліста Сореля та індивідуаліста Ніцше, абстрактної марбурзької школи, конкретно мислячого Ньюмена. Але загальна його тенденція була виразна, особливо ß негативному поданні: це був спротив тому, що було предметом віри попереД' ньої епохи — позитивізму й матеріалізму, раціоналізму й утилітаризму. В інтелекті, діянні, житті на перший план висував індивідуальні, емоційні, твор41 чинники.
Я було Йому ближчим НІЖ СВІТ, дух ближчим НІЖ матерія, ДІЯННЯ — НІЖ пізнання, свобода — ніж необхідність. Немає нічого достовірнішого, писав він*
434
ніж Д нічого вищого за творчість, а тому нічого вищого за дух, бо сутність Духу не в тому, що він нематеріальний, а в тому, що творчий, а якщо творчий, то вільний, якщо вільний, то незалежний, а якщо незалежний, то абсолютний.
Виступаючи проти позитивізму та натуралізму, посилався передусім на Канта. Але його кантіанство було особливого роду. Сам він казав, що то Фіхте навчив його розуміти Канта. Посилався на всі філософські новинки XX віку, але по суті був чи не найближчим до ідеалістів-метафізиків і навіть месія- ністів, оскільки твердив, що “народ є органом живої істини” і що “поетам істина об’являється найчастіше”. Подібно до прагматистів, писав, що “не знає інших проблем, ніж життєві”, але зразу ж додавав, що спекуляція — це також Життя, і навіть “глибше й більш усвідомлене”.
2. Едвард Абрамовський (1868—1918) займався соціальними проблемами: почав від соціалізму, потім перейшов до солідаризму та кооператизму, ставши одним із їх провідних теоретиків, який більше робив акцент на їхню етичну сторону, ніж їіа економічну. Від соціології перейшов до психології і став найбільш самобутнім серед психологів тієї епохи. Пішов шляхом, далеким від Тодішньої експериментальної психології, наближеним натомість до того, що ним більш-менш одночасно йшли Фройд, Адлер та інші “глибинні психологи”. Намагався експериментально дослідити підсвідомі, приховані чинники інтелекту. А в цій психології, у свою чергу, знайшов матеріал для оригінальної теорії пізнання, естетики та метафізики.
A. Його засновком було, що в інтелекті все, що має інтелектуальний характер, є суб’єктивним. Предметним може бути тільки те, що вільне від інтелекту, тільки чисті відчуття, стани цілковито неінтелектуальні, безпоняттєві, “безіменні”. Вони існують у дійсності. З’являються за різних оказій: у спогадах і снах, у нірвані, в гіпнотичних станах, у релігійних і містичних переживаннях, всюди там, де асоціації виявляються зупиненими, дія уваги теж припиняється, тоді інтелект перестає працювати, залишаються самі відчуття.
Б. Так діється, серед іншого, в естетичних переживаннях, цілковито вільних від інтелекту. їх особливий чар походить звідти, що в них ми стикаємося із явищами, яких ще не осягнули думкою. Кожна річ буде для нас гарною, якщо тільки звільнимо її від інтелектуальних чинників. Тому також найбільше краси черпаємо з бажань, мрій, спогадів. А творчість митця є тільки охопленням бажань і мрій у формах. На такому гранично антиінтелектуальному підґрунті Абрамовський будував свою естетику.
B. Неінтелектуальні переживання дають почуття, що відкривають істинну Дійсність. Це почуття Абрамовський вважав правильним. Адже чим менше в наших переживаннях є інтелектуального начала, тим меншу участь в них має суб’єкт, і тим більшу — дійсність. А де інтелект повністю вилучено, там також вилученим є суб’єкт, і через те там стикаємося із самою дійсністю, із речами самими в собі, із субстанцією світу. Тому також, як вважав Абрамовський, безпоняттєві стани відкривають шлях до метафізики, причому найбільш анти- інтелектуальної з усіх, які розвивалися у Новому Часі.
3. У контакті з Варшавою, але мешкаючи у провінції, в Ченстохові, працював Владислав Бегапський (1857—1917), лікар, невтомний філософський пись¬
435
менник, автор найдокладніших у цей період підручників з логіки, теорії пізнання й етики {«Traktat о poznaniu і prawdzie» (1910), «Teońa logiki» (1912), «Etyka ogólna» (1918)), який піддавався новим течіям, зокрема прагматичним, та шукав у біології підстави для філософії. Він схилявся до неовіталізму. Свою позицію в теорії пізнання називав “превідизмом”, бо суть пізнання бачив не у відтворенні, а в передбачуванні дійсності.
4. З Варшавою була також пов’язана Юзефа Кгиижановська-Кодісова (1865— 1940), одна з перших у Польщі та світі жінок, які науково займалися філософією. Була ученицею Авенаріуса і поширювала його погляди, самостійно розвиваючи їх головним чином у теорії пізнання. Наближалася до конвенціо- налістської інтерпретації науки, подібно як Пуанкаре і Дюем, але незалежно від них. Була авторкою статей, друкованих головно в “Філософському огляді’ і потім виданих у томі під назвою «Studia filozoficzne» 1903 року.
II. У КРАКОВІ з початком віку змінилося небагато. Кафедру в Яґеллон- ському університеті та крісло в Академії Мистецтв аж до початку війни і далі очолював о. ГІавліцький — інтелект дуже культурний, та не дуже плідний, а поряд із ним викладав далі Страшевський. Послідовників виховали небагато, однак причинилися до посиленого вивчення історії філософії. Від початку століття вона розквітла в Кракові, головно в ділянці польської та середньовічної філософії. З 1911 р. основним її осередком була Комісія історії філософії в Польщі, котра виокремилась із Академії Мистецтв. Але тимчасом з’явилися інші прагнення.
1. У Кракові заявив про себе і почав проповідувати свою месіяністську філософію Вінсент Лютославський (1863—1954). Пройшовши в російських університетах природничі студії, потім займався філософією без зв’язку з природознавством. Рано написав свою відому книжку про хронологію творів Платона: «The Origin and Growth of Plato's Logic» (1897), застосовуючи в ній точні філологічні та статистичні методи, а потім займався вже іншим: поширенням метафізичних ідей. Його метафізика мала інший характер, ніж Бжозов- ського й Абрамовського, хоч загально їх усіх можна охопити назвою спіритуалізму. З-посеред спіритуалістських доктрин вирізнялася тим, що проповідувала не тільки автономність духів, але також багаторазовість їхніх утілень, палінгенезу. Поєднувала спіритуалізм із містичною теорією пізнання і робила особливий наголос на думці, що найвищою метафізичною реальністю є нація, а найвищим джерелом пізнання — національна свідомість.
Свого попередника Лютославський бачив у Платоні, якого інтерпретував не ідеалістично, а спіритуалістично. Передусім же пов’язував свої погляди з поглядами польських месіяністів XIX віку, не стільки філософів, скільки пророків, таких як Міцкевич і Словацький («Wykłady Jagellonskie», 1901). По суті черпав із них свої погляди, але й навпаки — їхні погляди інтерпретував згідно зі своїми. Найбільше спричинився до того, що помисли провісників І споріднених їм філософів XIX ст. — досить розбіжні між собою — почали трактувати як одну філософську систему “месіянізму”. Вважав, що месіянізм є найвищим, найближчим до істини щаблем філософської думки, а також зумів
436
розповсюдити сумнівну тезу, що польська думка є у своїй основі месіяніст- ською і такою, що метафізично розуміє ідею нації.
У Кракові Лютославський осів з 1900 р. і габілітувався в університеті. Але розгорнута ним діяльність мала характер радше практичний, ніж академічний: займався більше спілками поміркованості, ніж філософією. В роки інтелектуального кипіння, якими були перші роки століття, витворив рух не менш характерний, ніж той, що його пробудила “Молода Польща” та Бжозовський. І Цей рух був проявом неспокою тих літ і спротиву проти зарегламентованих концепцій позитивістської ери. Діяльність Лютославського не вдалося узгодити 3 духом університету. Він залишив доцентуру та Краків. І відтоді протягом кільканадцяти років пропагував свої месіяністські концепції в різних містах і Країнах: у Женеві, Лозанні, в Лондоні, в Іспанії, в Савої. Його книги, видавані різними мовами {«Seelenmacht» (1899), «Z dziedziny myśli» (1900), «Volonté et liberté» (1913), «The World of Souls» (1924)), постійно повторювали, однак, одні й ті ж думки. Після здобуття Польщею незалежності, він отримав кафедру у Вільнюсі, але впливу вже не здобув.
2. Владислав Хейнріх (1869—1957) започаткував роботи зовсім іншого спрямування. У своїх дослідженнях виходив одночасно і з природничих наук, і з філософських. У філософії був учнем Авенаріуса. Позитивістську позицію °станнього радикально застосував у психології: піддав критиці експериментальну психологію — велику наукову новинку того часу — показуючи, що її °сновні поняття й засновки мають метафізичний характер, є конструкціями та інтроекціями: на противагу до неї розробляв психологію, засновану на Чистому досвіді {«Die moderne physiologische Psychologie in Deutschland», 1897; 2 вИд. 1899). Осівши в Кракові, з цієї позиції проводив спеціальні дослідження («Teorie і wyniki badań psychologicznych» (1902)). Був автором першого повідомлення з експериментальної психології, поданого Академії Мистецтв («О waha- niach natężenia zaledwie dostrzegalnych wrażeń», 1898). Працював у Яґеллонському Університеті у відділенні фізики, потім очолив кафедру психології та філософії. Займався також історією філософії, був тим, хто виступив з ініціативою Творення в Польській Академії Комісії історії філософії. Але передусім першим у Кракові розвинув філософію нового радикального емпіризму, пов’язану 3 природничими науками.
III. У ЛЬВОВІ на початку XX ст. протягом ЗО років діяли поряд два вИдатних філософи, які репрезентували вкрай відмінні типи.
1. Одну з кафедр філософії займав піонер метафізики Мстислав Вартенберг (1868—1938). Народився в Познанському воєводстві, вчився в Німеччині, вишколений на Канті, присвятив йому замолоду ряд учених праць, в котрих 1Нтерпретував і критикував його з метафізичної та реалістичної позиції {«Kants Theorie der Kausalität» 1899, «Das Problem des Wirkens und die monistische Weltanschauung» 1902). 1902 оприлюднив польською мовою працю «Obrona Metafizyki», в котрій передбачив дальшу роботу в її ділянці.
Вартенберг був тим, хто в новішій польській літературі найдокладніше °працював аргументи, які промовляли за можливість і потребу метафізики: що
437
конкретні науки роблять засновки, котрих самі не аналізують, залишаючи Не метафізиці; що досліджують тільки явища, а це інтелект не задовільняє; Ш° вони замкнуті у своїх спеціальних царинах, а інтелект потребує синтези; Ш° самі оперують позадосвідними чинниками, тому цього не можна заборонити так само й метафізиці. Одночасно він виводив, що метафізика не обов’язково повинна бути апріористською, спекулятивною, аподиктичною, навпаки: повий- на бути, як інші науки, емпіричною, індуктивною, гіпотетичною.
Таким чином філософія Вартенберґа мала метафізичні наміри, обмежені згідно з духом XIX ст., в якому виникла, в роки культу природничих наук і переконання, що може бути лише їх продовженням. Вартенберґ був на польському ґрунті відповідником таких напівметафізиків як Лотце, Фехнер, Вундт, Ренув’є. З польських метафізиків того періоду він був найбільш методично і науково настроєним, але й найменш репрезентативним, виражаючи наміре свого періоду та країни лише наполовину, а наполовину — ще попереднього періоду та закордонної думки.
Вартенберґ виступав також проти матеріалізму та монізму, за дуалізм 1 плюралізм. Твердив, що існують субстанції як духовні, так і тілесні, що 1 перших, і других є багато, що вони між собою пов’язані, що, як вказує його доцільність, світ був збудований розумно, а тому — існує Бог, що дух може панувати над тілами і панує щораз більше.
Кволий і хворобливий, Вартенберґ мало писав і мало викладав: після нього залишилася тільки програма. Відгуку не знайшов, подібно як не знайшли його остаточно в наукових колах також інші польські мислителі-метафізики. В переломній епосі, після занепаду позитивізму, метафізичної доктрини потребу' вали радше широкі кола, ніж учені та філософи. Останні погоджувалися на філософію хай і обмежену, аби вона була точною: без позитивізму, але й без метафізики. Вийшовши з однієї крайності, не хотіли впадати в другу, відтак пішли не за Вартенберґом, а за Твардовським.
2. Казимир Твардовський (1866—1938) був тим, хто задав напрям філософі1 не тільки у Львові, але подекуди й у всій Польщі. Ясний і тверезий мислИ' тель, учитель з Божої ласки, був разом із Вартенберґом і Веригом людиною* яка останні півстоліття найбільше прислужилась філософії в Польщі, і коли ті двоє створювали лише умови для філософської культури, він уже зміґ виховати плеяду філософськи вишколених працівників.
Народився й виховувався у Відні, і там також 1894 р. став доцентом університету. Але вже в наступному році був призначений на кафедру Д° Львова, де викладав протягом 35 років і жив до смерті. У Відні був учнеМ Брентано та перейняв його позицію. Це означало, що боровся на два фронтгґ з одного боку, з метафізичною філософією, особливо трактованою релігійно чи поетично, а з другого — з мінімалістською філософією, з позитивізмом* релятивізмом, скептицизмом.
Ще в молоді літа провів фундаментальне розрізнення між змістом та предметом уявлень, а також між ними та актом уявляння {«Zur Lehre votf1 Inhalt und Gegenstand der Vorstellungen», 1894). Воно відповідало філософі1 Брентано, але здійснив його лише Твардовський. Це усунуло багато непорО'
438
КАЗИМИР ТВАРДОВСЬКИЙ
зумінь — як гаданих труднощів, так і гаданих істин давнішої філософії. Ue розрізнення було однією з небагатьох тез у філософії, що знайшла загальне визнання. Воно відіграло роль особливо в основних виведеннях феноменології* в критиці психологізму та в дискусії між реалістичною та ідеалістичною теоріями пізнання.
Не менш важливими були й інші його тонкі аналізи, особливо ті, в яких протиставив уявлення та поняття (1898), а також дії та твори (1911). В ДУс1 Брентано займався описовою психологією та аналізом понять — передовсім психологічних, і в зв’язку з ними також логічних і етичних. Але коли Брентано, виходячи з таких аналізів, відкривав перспективи на цілість філософії’ Твардовський не йшов далі цих вступних аналізів. Очоливши кафедру, обме- жив — подібно як Марбурґ і Вериго — власну творчість, присвятившись виховній і організаційній роботі. Для цієї роботи вступні аналізи були важливішими, ніж перспективи, лекції — важливішими, ніж книжки. Доробок ШЄ1 незвичайно працьовитої людини вміщується в небагатьох томах (дрібніші роботи зібрані під назвою «Rozprawę і artykuły filozoficzne» (1927); повніше видання, під назвою « Wybrane pisma filozoficzne», з’явилося 1965 р.). Зате його виховна праця мала величезний обсяг. Філософія Брентано-Твардовського, вільна від крайнощів як максималістських, так і мінімалістських, давала ДЯЯ цієї праці чудові рамки. Створив школу, якої не створив у Польщі ще жоДЄн філософ. Він реалізував прагнення Яна Снядецького: створити таку філософію* котра була б відповідною для виховання вчених.
IV. Під кінець цього періоду в різних середовищах знайшла вияв нова тенденція; у Варшаві її представляв Знанецький, у Галичині — Млинарськиш
Флоріан Знанецький (1882—1958) протиставився сцієнтизмові попереднього покоління, що визнавало природничу, а не гуманістичну позицію, факти, але не цінності, єдність явищ, але не їх різнорідність, твори природи, але не твори людини («Humanizm і poznanie» (1912), «Cultural reality» (1919)). Підкреслював, що дійсність має багато порядків: не тільки фізичний, але також психічний* суспільний, ідеальний. Сам займався суспільним порядком і від філософі1 перейшов до соціології. Від нього походить оте парадоксальне міркування: не маємо досі жодної безумовно достовірної теорії, але мусимо створити таку теорію. Отож така теорія може формулюватися тільки так: усе відносне. На цьому “філософському принципі відносності” можна буде збудувати першу 1 єдину безвідносну систему. У Варшаві Знанецький діяв тільки до Першої сві' тової війни, під час війни перебував в Америці й викладав у Чикаго, з 1920 Р- очолив кафедру в Познані, а наступна війна знову затримала його в Америці-
Спорідненим йому мислителем був Фелікс Млинарський (1884—1972). Його вихідним пунктом була також соціальна філософія («Socjologia wobec teorii poznania» (1910), «Zasady filozofii społecznej», написані 1913, видані друком 19l9 року). У філософії вимагав урахування доробку гуманітарних наук, і разом 13 Джеймсом і Берґсоном підкреслював межі природознавства. А після відкриття радіоактивності у фізиці хотів порвати із застиглими поняттями та перейтЯ до енергетичного способу мислення.
440
Основним його питанням було: чим відрізняється суспільна дійсність від природи? І відповідав, що вона є взаємним спілкуванням людей, основним знаряддям якого є членована мова. Тільки завдяки їй можлива традиція й поступ: слова роблять тривкими суспільні утвори, котрі є реальними, але не в тому сенсі, що речі, а лише як множина схожих і повторюваних актів спілкування. Автор назвав цей свій погляд — симптоматичний для епохи — “соціологічним концептуалізмом”.
Передумовою суспільної дійсності є визнання чужої свідомості. Млинарський судив, що вона імплікує простір, час і причинність. І робив із цього висновок, що категорії ці є знаряддями практичного пізнання. Звідси наступний висновок: вони не можуть застосовуватись метафізикою, бо зумовлені суспільно і через те не стосуються абсолютного буття. Щодо цього єдиною мовою, яка залишається метафізиці, є мова математична, кількісна. Оскільки метафізика цього не враховувала та послуговувалася якісними поняттями, остільки переставала бути наукою. Таким чином Млинарський дійшов до тієї математичної філософії, котра вже стільки разів поверталася від пітагорейців До марбуржців. Особливим було те, що дійшов до неї через аналіз суспільного Життя.
В цьому були нові та типові для епохи думки. Проте польська філософія Не пішла шляхом Знанецького і Млинарського. Та й самі автори відійшли від філософії: Знанецький зайнявся соціологією, а Млинарський економікою, в Ділянці якої почав працювати як теоретик і практик.
V. ЗА КОРДОНОМ у той період працювало ще немало польських філософів. З них найвидатнішим був Леон Петражицький (1867—1931). Правник за фахом, один із назнаменитіших людей свого часу, з 1899 до 1917 р. професор На кафедрі права в Петербурзькому університеті, від початку мав філософські зацікавлення. І дійшов до результатів найзагальнішого значення, важливих не Дише для філософії права, але й для етики та загальної методології. Передусім Же займався психологією, оскільки стояв на позиції, що єдиною дійсністю в праві є психічні мотиви («Вступ до науки про право й мораль», 1905, польський переклад 1930 р., «Теорія права й держави у зв'язку з теорією морально- сті», 1907, «Про мотиви поведінки», 1907, польський переклад 1925 р.).
А. У психології передусім піддав критиці традиційний поділ психічних явищ Па пізнавальні переживання, почуття та волю. Додав до цих трьох видів Четвертий, котрий назвав емоціями, чи імпульсами. їхньою рисою є дво- сторонність: вони є одночасно пасивними, як пізнання, й активними, як воля. До них належить, напр., голод, в якому зазнаємо відчуттів, які дає організм, аДе також апетиту, а отже зазнаємо потягу. Петражицький судив, що ці Переживання є для психічного життя якраз найосновнішими, вони керують Дядиною, а через людину — світом.
Емоції є двоякого роду: одні тягнуть до певних речей, а інші відштовхують. Вигляд джерельної води нас притягує, а думка про проковтнутого хробака — підштовхує; так само приваблює нас споглядання доброти чи вірності, і відштовхує пропозиція взяти участь у шахрайстві. Такі емоції є мотивами пове¬
441
дінки, схиляють нас робити речі, до яких ми маємо потяг, і уникати тих, Д° яких маємо відразу. Тільки в меншому ступені наша поведінка визначається тим, що хочемо досягнути якоїсь мети, напр., задоволення. Тимчасом тодішні теорії, в тому числі гедонізм, що вперто утримується в психології, не зважали на це і виводили людську поведінку не з емоцій, а з прагнення до мети. Тому були на хибному шляху.
Б. З емоцій витворюються правила поведінки, норми, приписи і заборони. Одні випливають з естетичних емоцій (забороняють нам дії, що відштовхують нас як неестетичні, бридкі), а інші пов’язані з етичними емоціями, з почуттям обов’язку, що є так само видом емоції: вони велять нам робити те, до чого тягне це почуття. Останні становлять зміст етики, як ті — естетики. Вони мають особливий містично-авторитарний характер, є ніби таємничим джерелом та вищим авторитетом. Це береться звідти, що застосовуємо їх не тільки Д° теперішності та минувшини, не тільки до себе, але також до інших істот, і остаточно трактуємо як об’єктивні, повсюдні, вічні моральні закони. Але насправді — за концепцією Петражицького — вони є лише ідеалізованим виявом нашої психіки та її емоцій. Ця концепція є свідомо психологістсь- кою — безсумнівно найпослідовнішою та найбільш вдалою з психологістськиХ інтерпретацій етики.
Серед обов’язків і норм Петражицький відрізняв два види: ті, на виконання яких хтось може пред’являти право (напр., щоб віддати позичені гроші), і т1> на які ніхто пред’являти право не може (напр., щоб вибачити провину: можливо, це мій обов’язок, але не є нічиїм правом). Перші зумовлені правами інших людей, другі — ні. Перші становлять царину права, другі — моралі. Подання правних явищ як другого, поряд із моральними, різновиду етичних переживань та відділення їх на психологічному підґрунті було новою ідеєю. Двосторонність юридичної норми була безумовно відомою, але ніхто ще не зумів заснувати на ній шукану од віків дефініцію права.
В. Важливими були так само розмірковування Петражицького в ділянШ методології, що відповідали на питання, які твердження мають наукову Шн' ність. Адже її має не кожне істинне твердження. Напр., про клас сигарет вагою 10 грамів можна б написати багатотомну працю, що складалася б зі самих істинних тверджень, бо до цих сигарет стосуються незліченні твердження фізики, хімії, біології, економіки, але праця ця була б позбавлена науково1 цінності. А це тому, що ці твердження стосуються не тільки до сигарет. Ш° 10-грамові сигарети падають зі швидкістю, яка зростає пропорційно часові падіння, є істиною, але міститься в загальнішій істині, що торкається всіх тіл. Тільки вона має наукову цінність. У загальному плані наукову цінність мають не будь-які істини, а тільки істини своєрідні або, як їх називав Петра' жицький, адекватні, співмірні, в котрих суб’єкт цілковито достосований Д° предиката. Тільки адекватні істини, твердження, теорії мають наукову цінність а з понять і класів тільки ті, про які для висловлювання існують адекватні істини. Ця проста й фундаментальна методологічна формула була справою Петражицького.
442
II. ДРУГИЙ ПЕРІОД
1. Із 1918 року, після отримання незалежності, змінилися умови для польської науки. До двох давніх університетів додалися чотири нових: у Варшаві, Познані, Вільнюсі, Любліні. Тепер виходили чотири спеціальні філософські часописи: окрім “Філософського огляду” у Варшаві, “Ruch Filozoficzny” (з 1911) і “Studia Philosophica” (з 1935) у Львові, а також “Kwartalnik filozoficzny” у Кракові (1922—1948). Всі університетські міста утворили філософські товариства. Було організовано з’їзди польських філософів (у Львові 1923 р., у Варшаві 1927 і в Кракові 1936).
Університети й наукові спілки надали тепер філософії, котра ще недавно була в Польщі почасти в руках аматорів, професійного, регулярного, згуртованого, академічного характеру. Зусилля Марбурґа, Верига, Твардовського зробили своє: було проведено організацію філософії, й тепер вона розвивалася в нормальних рамках, таких самих, що й у великих країнах, котрі найбільше прислужилися філософії. Деякі кафедри надалі займали вчені попереднього покоління: Твардовський і Вартенберґ у Львові, Хейнріх у Кракові, Масоніус і Лютославський у Вільнюсі, Козловський у Познані. Однак на кафедрах опинилися також молодші вчені, вихованці польських університетів.
Подібно до інших країн, у Польщі в період після 1918 року можна відділити ще дві фази, одна з яких закінчується, а друга починається бл. 1930 р. Однак цей перелом був не дуже істотним у порівнянні з тим, який у Польщі відбувся попередньо, і тому ці дві фази можна трактувати разом, щоб у поєднанні протиставляти їх першій, що закінчилася перед І світовою війною.
2. Не було й тепер значної течії в Європі, про яку б у Польщі не Дискутували. Відомості про нові течії приходили швидко, але зацікавлення ними назагал також швидко поступалося перед новим зацікавленням. Берґ- соніанство і прагматизм, неокантіанство та конвенціоналізм, котрі живили уми в попередній фазі філософії, свою активність уже втратили. їхнє місце зайняли інші теорії.
Феноменологія знайшла свого речника в Інґардені, ідеї Дільтея розвивав Зигмунт Лемпіцький (1886—1943, професор германістики у Варшаві), Дюрк- гейма — Стефан Чарновський, неопозитивізм — Богдан Руткевич (1887—1933, професор у Любліні). Про нову теорію пізнання інформував Адам Віґнер. Але Ці різнорідні течії іззовні не пустили в Польщі глибоких коренів.
3. Тимчасом у польській філософській думці сталася глибока переміна: занепали максималістські, метафізичні течії, які з’явилися були на зламі століть. Вартенберґ учнів не мав, в Абрамовського їх було небагато, Бжозов- ський мав їх тільки серед істориків літератури, і час його успіхів досить швидко минав. Месіянізм якщо й мав послідовників, то лише у вигляді, якого йому падав Вронський, а не в тому, котрий Лютославський вважав польською національною філософією; якщо вони й були, то не в академічних колах, а у Союзі месіяністів. Філософи, котрі — як, напр., Адам Жултовський (професор У Познані) — зберегли метафізичні симпатії, виражали їх уже тільки в історичних працях (його «Filozofia Kanta» (1923) і «Descartes» (1937)).
443
4. Єдину більшу групу, яка займалася онтологією та репрезентувала повну філософську систему, становили томісти. Головним осередком їхнього напрямку з 1918 р. був Люблінський Католицький університет, як і багато інших осередків.
Першими представниками нової схоластики, котра запанувала після акції Лева XIII і кардинала Мерсьє, тут були о. Францішек Ґабриль в Яґеллон- ському університеті та о. Казимир Вайс в університеті Яна Казимира. Органі' затором Католицького університету в Любліні та його філософських студій був о. Ідзі Радзішевський. Найбільшим авторитетом у питаннях томізму, особливо томістської етики, був домініканець о. Яцек Воронецький (1879-^ 1948). Серед неотомістів чільне місце займали о. Пйотр Хойнацький у Варшаві, о. Юзеф Пастушка в Любліні, о. Казимир Ковальський, о. Ян Степа У Львові, о. Міхал Клєпач у Вільнюсі; три останні — пізніші єпископи. Ширший розголос отримали о. Францішек Савицький, а також єзуїти Станіслав Дунін- Борковський та Ф. Клімке, але всі троє мешкали за межами країни та писали чужими мовами. Світову славу здобув історик схоластики Константан Міхаль- ський із Згромадження Місіонерів у Кракові. До вдосконалення нової схоластики методами сучасної логіки прагнули о. Ян Салямуха (1903—1944), краківський професор, замордований німцями 1944 р., і IO. М. Бохенський, домініканець, професор у Римі, потім у Фрайбурзі. Як у інших країнах, так також і в Польщі християнська філософія, хоча була принципово томістською, не була лишень такою: відхилення в бік позитивізму репрезентував о. Станіслав Коби- лецький, професор у Варшаві, а відхилення до спіритуалізму та ірраціоналізму — о. Авґустин Якубісяк (1884—1945), який осів у Парижі й там зібрав коло відданих учнів.
5. З’явилася також система з протилежною тенденцією, натуралістська: її автором був Станіслав Іґнацій Віткевич (1885—1939), художник, драматург романіст, теоретик мистецтва й літератури, захисник найбільш крайніх, аванґар- дових, формалістських естетичних доктрин, який в останні роки життя присвятився філософії. Його загальна теорія буття була, з одного боку, плюраліст- ською, монадистською, а з іншого — матеріалістичною. Дійсність, згідно з нею, складалася з матеріальних, але збудованих органічно, зорганізованих і зіндиві* дуалізованих монад. Тому про будову світу більше говорить біологія, ніж фізика {«Pojęcia і twierdzenia implikowane przez pojęcie Istnienia» 1935 p.).
6. До відмінної системи дійшов львівський професор Роман Інґарден (1893" 1970). Цей активний і багатосторонній учений був онтологом і систематиком у період, коли у польській філософії панувала спеціалізація та історія, належав до феноменологів, коли Польща тяжіла до позитивізму. Був учнем Гуссерля, але не перейняв його ідеалізму. Гуссерль бачив у реальних предметах інтен- ціональні витвори, залежні від актів чистої свідомості, котрим приписував абсолютне буття, а Інґарден перейшов до реалістичного розуміння дійсного світу. Шлях до нього вторував собі не тільки дослідженнями зі сфери теорй пізнання (найперше у праці «Stanowisko teorii poznania w systemie nauk filozoficznych» 1925 p.). Поставив собі завдання піддати аналізові предмети безсумнівно інтенціональні, щоб зіставити їх з реальними. Такими предметами є твори мистецтва. Спочатку проаналізував твори літературного мистецтва {«Das litera-
444
rische Kunstwerk» 1930 p.), а потім і інші. Це був оригінальний шлях: через теорію мистецтва до онтології. Твори мистецтва, хоч мають підставу в реальних Предметах, як друк чи живопис — без них твори мистецтва не мали б інтерсуб’єктивної тотожності і не були б доступними для глядачів (читачів) — в один спосіб інтенціонально витворюються митцем, а в інший реконструюються та конкретизуються глядачем (читачем). Ніби принагідно, Інґарден розвинув філософську теорію мистецтва й естетики. Показав, зокрема, що твори мистецтва за своєю структурою завжди є схематичними й багатоплас- товими. І цією цариною своєї праці Інґарден впливав найширше.
Після цих підготовчих досліджень він приступив до повного подання своїх онтологічних, епістемологічних і метафізичних поглядів у роботі «Spor о istnienie świata» (два перші томи з’явилися 1947 і 1948). Увів у ньому новий Метод вирішення суперечки: через аналіз форми реальних предметів. Застосування цього методу довело Інґардена до відкидання всіх форм ідеалізму, а також абсолютного реалізму, що вимагає від світу буттєвої первинності, в той пас як світ як часовий не є первинним буттям. Тому в Інґардена реалізм поєднувався з креаціонізмом.
7. Ці нечисленні спроби онтології, філософських синтез і систем, хоч з’явилися в цьому періоді, не були для нього типовими. Наміри йшли в іншому напрямку: не широти філософської теорії, а її точності.
З цим була пов’язана спеціалізація, така характерна для польської філософії тих часів: перехід від філософії до “філософських наук”, переконання, що загальна філософія не дає точних наукових результатів, зате їх може дати логіка, психологія чи історія філософії.
Ця спеціалізація великою мірою мала історичний характер. У Польщі історією філософії займалися стільки ж, що й філософією. Так було головно в Кракові, де це вже стало традицією. В Яґеллонському університеті викладав згадуваний знаменитий медієвіст, о. Константан Міхальський (1879—1947). Особливо значущих результатів досягнула історія середньовічної філософії, а також польської філософії, осередком якої була Комісія Польської Академії Мистецтв. Із краківської школи вийшли відомі дослідники: античної думки — Тадеуш Сінко (професор класичної філології в Яґеллонському університеті), Адам Крокевич (професор класичної філології Варшавського університету), середньовічної — Александр Біркенмаєр, Нового Часу — Адам Жултовський і Людвік Хмай (професор педагогіки у Вільнюському університеті), особливо* Ренесансної — Мартін Хейцман, XVIII століття — Едвард Фрауенґлас і Стефан Руднянський, польської — Стефан Гарассек, Владислав Городиський, Віктор Вонсік (професор Вільного університету у Варшаві).
Істориків дали й інші середовища: І. Домбська працювала в ділянці античної філософії, Б. Ясіновський (професор Віленського університету) — пізньої античності, С. Свєжавський — середньовічної, Б. Кєшовський — ренесансної, °- П. Сівко (професор Ґреґоріануму в Римі) — Нового Часу, А. Зєленьчик (професор Вільного університету у Варшаві) — польської. Широкий обсяг історичних проблем охоплював Н. Лубніцький. З робіт Б. Борнштейна найціннішими були історичні. У своїх роботах з історії інтелектуальних течій Б. Су- *одольський широко враховував філософію.
445
8. Львівська школа, що перебувала під впливом Твардовського, займалася головно систематикою, а історією філософії хіба побічно. Тільки деякі н представники, як Тадеуш Чежовський (директор Департаменту Вищих Шкіл, потім професор у Вільнюсі), проводили як систематичні, так історичні дослі' дження. Найбільше школа займалася аналізом понять — це було основне завдання і таке, що його можна виконати точно та науково. В аналізі понять школа враховувала обидва їх аспекти: суб’єктивний і об’єктивний, тобто психо- логічний і логічний. Сам Твардовський найбільше працював на стику психології та логіки, зате серед його учнів відбувся поділ: одні стали спеціалістам^ у сфері психології, а інші у сфері логіки.
Більшість психологів, які займали кафедри психології, вийшли із львівської школи, а саме: Владислав Вітвіцький (одночасно відомий перекладач Плато- на) і Степан Балей у Варшаві, Стефан Блаховський у Познані, Мечислав Кройц у Львові. Вони представляли різні напрямки: Вітвіцький залишився найближчим до поглядів Брентано, Кройц наближався до бігевіоризму, Ба- лей — до глибинної психології.
Поряд із ними діяли психологи, які вийшли з інших середовищ. Передусім краківські учні Владислава Хейнріха, а також вихованці закордонних університетів: Якуб Сеґал з вюрцбурзької школи, професор Вільного Польського універ' ситету, піонер психологічної естетики, Юзефа Йотейко з брюсельської школи, яка так само викладала у Вільному університеті, піонерка педагогічної психології, Павло Кухарський з паризької школи (А. П’єрона), який залишився в Парижі, Стефан Шуман, професор Яґеллонського університету, який займався ділянкою психології дитини, естетики, філософії життя, Альберт ДрийськиИ, знавець психоаналізу та парапсихології, Юзеф Петер, піонер “загальної біографії”, Влодзімєж Шевчук, автор робіт про Гештальтпсихологію.
9. Логіка розвинулася в Польщі у своєму новітньому математичному вигляді. Першим у Польщі потрактував її в такий спосіб один зі старших учнів Твардовського, Ян Лукасевич (1878—1956; «Zasada sprzeczności u Arystotelesa»> 1910), а незабаром у цьому самому напрямку пішов Станіслав Лесьнєвськии (1887—1939; «О podstawach matematyki», 1927—1931). Ці два видатні логіки були варшавськими професорами та витворили у Варшаві осередок логістичних досліджень світової слави. Про їхню роль ми вже говорили. З їх школи вийшов варшавський доцент Альфред Тарський (1901 — 1983), професор Калі' форнійського університету, праці якого на Заході отримали розголос ще персД Другою світовою війною. Варшавська логістика виявила обширний вплив на польську філософію. Логістичні студії не обмежувались Варшавою. В Кракові їх заініціював професор математики, Ян Слєшинський. Там-таки, у Кракові* де був доцентом, а потім у Львові, куди був призначений на кафедру, & проводив Леон Хвістек (1884—1944; «Granice nauki», 1935), мислитель багатосторонній і дещо ексцентричний, математик, філософ, естетик, художник, прізвище якого спопуляризувала теорія “множинності дійсності”.
10. Значним був рух на пограниччі філософії. Зокрема філософія медицина в Польщі виводила свої традиції від Халубінського, а на початку XX віку мала двох піонерів: одним із них був уже обговорений попередньо ВладислаВ
446
Вєґанський, ченстоховський лікар, автор багатьох чисто філософських робіт, Серед яких також «Logika medycyny», (1908), другим — Едмунд Бернацький (1866-1911), варшавський лікар, котрий відкрив “реакцію Бернацького”, й °Дночасно автор філософської праці «Zasady poznania lekarskiego» (1902), відомих і поза межами Польщі в німецькому та російському перекладах. Одразу після отримання країною незалежності, у 1920 р., в Яґеллонському університеті Зникла кафедра історії та філософії медицини — перша кафедра цього предмету У світі. Її очолив Владислав Шумовський (1875—1954), пов’язаний у Філософії із львівською школою Твардовського, пізніший автор дослідження «Historia medycyny filozoficznie ujęta» (1935). А 1924 p. Адам Вжосек, професор lcîopiï медицини в Познані; започаткував спеціальне видавництво “Архів історії Та філософії медицини”.
11. Доля філософії права склалася по-іншому. В кінці попереднього століття в°на була в занедбаному стані. Панівні тоді історизм і позитивізм відмовляли- Ся від загальних розмірковувань про право. Один Владислав Дайзенберґ — еПігон чи предтеча ідеалістичних систем — мав обширні філософські наміри («Dzieje filozofii prawa і państwa», 1874). Едмунд Кшимуський, який на зламі ^в°х століть викладав філософію права в Яґеллонському університеті, схилявся
поглядів Канта («Teoria kama Kanta», 1882, «Historia filozofii prawa», 1924). Ситуація змінилася з початком XX віку: філософські зацікавлення серед польських правників зросли. Початково особливим успіхом користувався норма- тИвістський ідеалізм Кельсена. Але відколи Петражицький осів у Польщі, його %№ка впливала найсильніше — насамперед у Варшаві, де він викладав і де По його смерті виникло Товариство ім. Петражицького. Другий осередок Ві*ливу Петражицького створив у Вільнюсі його учень, Єжи Ляиде. Водночас ^ Познані інший напрямок філософії права розвинув Чеслав Знамєровський (1888—1967): свою діяльність розпочав як філософ, а перейшовши до теорії пРава, зберіг у ній суто філософську орієнтацію: його праця мала аналітичний ^рактер, була керована стійким прагненням введення ясних понять, точної ^°ви {«Podstawowe pojęcia teorii prawa», 1924). З його твору етичного змісту (*Осепу і normy») в обговорюваний період з’явилися тільки окремі розділи, а Увесь твір вийшов друком тільки 1957 р.
12. Спеціалізація польської філософії випливала з її орієнтації, оскільки в _й переважав • аналітичний напрямок, що ставив собі часткові, монографічні,
^•Дготовчі завдання, проводив аналізи понять та відкладав філософські синтези На потім”. Становив опозицію проти спекулятивної філософії, але не був гакож ідентичний із позитивізмом. Був відкритіший від нього, не визначав вперед, якими будуть результати досліджень, якими є їх межі, котра з Г|°зицій, що поборюють одна одну, виявиться врешті-решт правильною.
Цей напрямок виник у Польщі не випадково: походив від Твардовського, ч*Ий мав найбільший вплив на молоде покоління, а його учні прищепили Цей спосіб філософування усій Польщі. Свою позицію завдячував також тому,
інші, більш амбітні напрямки, котрі домінували в Польщі попередньо, не очікуваних результатів.
У такому розумінні філософії Польща не була відособленою, а особливо
447
наближалась до австрійської школи Брентано та британської аналітичної філософії. В першому випадку виникала залежність, в другому збіг. Аналітичний напрямок опосередковано виводився від Брентано, учнем якого був Твардов- ський. Британська і польська школи виникли незалежно, але в подібних умовах, як реакція проти спекулятивних систем. Контакт Польщі, головним чином Варшави, з британською школою почався з перекладу Зільберштейна «Проблем філософії» Рассела (1913) та Знамєровського «Принципів етики» Мура (1919).
13. Аналітичний, деталізований, монографічний характер польської філософи тих часів чітко проявився в теорії цінностей. З етики 1916 р. вийшла книжка краківського професора Вітольда Рубчинського (1864—1938), що мала претензії до синтези та була пройнята ідеалізмом, але була мало типовою. Типовішими були детальні аналізи етичних понять, які проводила Марія Оссовська У Варшаві, або конспективні зіставлення, що їх робив Мар’ян Боровський (1879 1938) із львівської школи. Ці роботи займали або реалістичну позицію англійських моралістів, або соціологічну позицію, трактуючи цінності як витвори соціальних умов. Котарбінський готував, під назвою “праксеології”, нову Д1' лянку досліджень, наближену в певному сенсі до етичних: загальну теорії0 справного діяння.
Подібне було також в естетиці. Обстоювання в естетиці об’єктивного методу Міхала Собеського (1877—1939), професора у Познані, і не довершена, зрештою, «Filozofia sztuki» (1917) були менш типовими для епохи, ніж стуД11 психологічного характеру Сеґала, формалістська теорія мистецтва Віткевича, плюралізм Хвістека, детальні розмірковування вихованців львівської та вар' шавської школи, Станіслава Оссовського, Мечислава Валіса та ЛеопольДВ Блауштейна.
Обмежування себе у філософії тим, що можна твердити безспірно й точно, рішуче переважало в Польщі, хоча й не було повсюдним. Іншу позицію в етиці та естетиці репрезентував Генрик Ельзенберґ (1887—1967), у міжвоєнні роки професор у Вільнюсі, автор розвідок та есеїв (зібраних у 3 томи в 1963 1966 роках). Він вважав, що у цей спосіб найважливіші проблеми так і нЄ ставляться, а час витрачається на маловажливі. “Однією з найгірших хиб, які можна поширювати, і котрі постійно проповідуються, є та, що якщо щось не вдається сказати ясно, недвозначно, з точністю, то цього не слід говорити взагалі. Творчі помисли постійно приходять у вигляді, який виключає Н1 переваги: максимальна точність завжди та всюди — це марення маніяків”.
14. Подібне було в теорії пізнання, яка, зрештою, зійшла на другий план стосовно до логічних і психологічних зацікавлень. Якщо нею й займалися, т° головно як теорією наукового пізнання. Ще у XIX ст. теорією науки займалися Марбурґ і Козловський, тепер нового стимулу їй надав Хейнріх. З його школи вийшли відомі в цій ділянці краківські доценти: Болеслав ҐавецькиН, Йоахім Метальман (нар. 1889, замордований фашистами 1942 р.), автор великої книжки про детермінізм. Схожі зацікавлення проявилися і в інших сере' довищах: із львівського вийшли Зиґмунт Завірський, професор у Познані та Кракові (1882—1948, «dévolution de la notion du temps», 1935), і Генрик Мель'
448
берг, автори праць про поняття часу, а також Ізидора Домбська, яка працювала
у ділянці систематичної філософії, так історії філософії; з варшавського Середовиіца вийшли Яніна Штейнбарґ-Котарбінська, авторка праць про детермі- Нізм, і Яніна Госіасон-Лінденбаум, авторка праць про індукцію; уі Парижі схожими проблемами займалася Гелена Кончевська («Problème de la substance», 1935). Про нові шляхи фізики невтомно інформував Чеслав Бялобжеський, професор теоретичної фізики у Варшаві, роблячи акцент на їх світоглядні Наслідки, головно індетермінізм.
Гуманітарний досвід був вихідним пунктом у філософських роздумах чудово мовознавця Яна М. Розвадовського, але його остання незакінчена робота, *Prawda zycia», видана за посмертними нотатками (1937), — виняткове явище польської філософії тих часів, — виросла з життєвого досвіду, “з убогості 1нДивідуального життя” й була твором радше мудрості, ніж науки.
15. Аналітична філософія пройшла в Польщі еволюцію, набираючи у двадцятих роках значно крайнішого вигляду, ніж той, що його мала у Твардовсь- К°Г0 і первинно у його учнів. Це було пов’язане із переходом до математич- н°ї логіки: у світлі вимог останньої філософські починання видалися ненауко- вими. І серед філософів утворилася антифілософська орієнтація. Обережність ^ардовського у філософії перейшла у негативне ставлення до неї, принаймні Ц° філософії у тодішньому вигляді. Апогеєм антифілософської орієнтації стала ^Ромова Лукасевича на варшавському з’їзді 1927 року.
Ця течія у Польщі не була повсюдною, але охопила досить значну групу. Для неї наукову й пізнавальну цінність мали тільки емпірично стверджувані Факти та математично-логічні знання. Для неї поняття та постулати формувалися не на підставі інтуїції, а тільки конвенції. Вона йшла до номіналізму, конвенціоналізму, релятивізму.
На цьому фоні відбулося зближення польської філософії з позитивістським віденським гуртком. Гурток виник саме у тому часі, коли аналітична філософія У Польщі ввійшла у свою найрадикальнішу фазу. Тому він став для неї вданим союзником. Вплив був взаємним: зокрема теорія істини Тарського ^Плинула на розвиток поглядів гуртка. Зрештою цілковитих прихильників він У Польщі не знайшов: тут поціновували радше його методи та програму, ніж Результати.
У Лукасевича боротьба з філософією мала особливий відтінок: він нехтував т°Дішню філософію, зате вірив, що оволодівши такими знаряддями як матема- Тична логіка, розв’яже філософські і навіть метафізичні проблеми. Теорія ^знання позитивістів та кантіанців, котра вважала метафізичні проблеми Ненауковими, сама була ненауковою. Лукасевич не був ні номіналістом, ні Релятивістом. Судив, що філософія помилялась, але на правильному шляху є 3Доровий глузд і той повний реалізм, що його теорія пізнання неправильно ^трактувала як “наївний”.
16. Аналітична філософія дійшла, проте, до загальніших філософських Концепцій, зокрема у Котарбінського й Айдукевича.
Концепція Тадеугиа Котарбінського (1886—1981), варшавського професора, УДа матеріалістичною («Elementy teorii poznania, logiki i metodologii», 1929). Він
449
заперечував існування не тільки психічних предметів, але також “подій”, “станів речей”, “відношень”, “властивостей”, а отже того всього, що займає найбільше місця у філософських розмірковуваннях. Усе це тільки іпостасі понять, абстракції. Немає боротьби, є тільки війська, що борються; немає свідомості, є тільки свідомі тіла; немає дощу, є тільки краплі, що падають; немає справедливості, є тільки справедливі судді. Інтелектуальні труднощі та нерозв’язуваШ проблеми походять звідти, що ми вживаємо вирази, які означують фікції ь піддаючись їх навіюванню, приймаємо фікції за дійсність. А тимчасом насправді існують тільки речі. Цю позицію (схожу на ту, до якої під кінець життя дійшов Брентано) Котарбінський називав “реїзмом” чи “конкретизмом • Називав її також “пансоматизмом”, підкреслюючи те, що свідомі істоти 6 завжди істотами тілесними. Називав її також “радикальним реалізмом”: назву цю давав спеціально поглядові, що т. зв. змісти свідомості, чуттєві якості, кольори чи звуки також є фікціями. Неправда, буцімто ми спостерігаємо кольори, звуки тощо і лише на їх підставі робимо висновок про речі, як цього хотіли критичні реалісти. Спостерігаємо безпосередньо речі.
17. Концепція львівського професора Казимира Айдукевича (1890—1963) за вихідний пункт брала мову та її правила. Кожен, хто не відповідає стверд110 на питання, чи кожен квадрат є чотирикутником, дає доказ того, що нЄ розуміє слів “квадрат”, “чотирикутник” і т. ін. Хто не визнає принцип суперечності й каже, що щось може одночасно бути й не бути, той демонстрУ6 нерозуміння слова “не”. Судження, диктовані такими правилами, є апріорними, вони повсюдно значущі, а це означає: логічно неможливо, щоб їх хто-небуДь міг відкинути.
Ці правила ведуть, таким чином, до повсюдно значущих речень, але, 3 іншого боку, вводять у них чинник умовності. Загал суджень якоїсь мов*1 (“світова перспектива цієї мови”) залежить не тільки від досвіду, але тако# від поняттєвого апарату мови. А він є умовним, частково довільним, наслідку1 чого є конвенціоналізм, причому не частковий, як у Пуанкаре, а повсюдний “радикальний”, як його називав Айдукевич.
Проте конвенціоналізм не тягне за собою релятивізму, бо хоч і можлив* різні поняттєві апарати, та неможливо, щоб судження, котре є істинне 3 одному апараті, було хибне в іншому. Не тягне за собою також ідеалізму, 6° з нього не випливає, щоб пізнаваний нами світ залежав від поняттєво^ апарату: це тільки “перспектива світу” залежить від нього. Вона є наборе суджень про світ, але не світом. Змінюючи апарат, ми ставимо світові інШ1 питання, і це є причиною, що отримуємо інші відповіді: через це змінюється не світ, а тільки ми розглядаємо інший його бік. Ідеалісти витворюю1'*’ видимості правильності для свого погляду тим, що використовують мову, 13 котрій говориться про пізнання світу, а не про світ. У мові їхні вислов** тільки позірно трактують про світ.
Конвенціоналізм, таким чином, не виступає проти реалізму, зате обмежу6 емпіризм. Не є істиною, ніби твердження залежать тільки від досвіду, якщо воВ** залежать також від мови. Не тільки емпіричні речення є істинними, не тіль*** вони торкаються дійсності. І немає підстав, щоб лише їх вважати науковим**'
450
Конвенціоналізм не тягне за собою ні реїзму, ні номіналізму. Відповідь на питання про існування універсалій залежить від прийнятої мови. У реїстичній №ові для них місця нема, бо вона має назви тільки одного типу. Але можлива Мова з багатьма логічними типами, в якій “існувати” має багато значень і в якій без суперечності можна говорити про загальні буття.
18. Таким був стан польської філософії в період між війнами. Друга світова яійна застала її у квітучому стані: вже були утворені місця філософської праці * підростало нове покоління дослідників, від початку виховане у польських Школах і готове до роботи. Все це було знищене окупантами між 1939 і 1944 Роком. Величезна частина молодого покоління загинула в битвах або була замордована в німецьких таборах. Значну частину осередків науки, бібліотек, Наукових інституцій було спустошено, пограбовано, зрівняно з землею. Для Польщі ще більш явно, ніж для інших країн, ці роки закінчили важливу й бурхливу, але разом із тим коротку й недовершену епоху. А рік 1945 розпочав Нову.
ЗІСТАВЛЕННЯ
ПОНЯТТЯ Й ТЕРМІНИ
Котре з понять і термінів, вживаних сьогодні у філософії, є витвором лише останнього періоду? Насамперед багато з тих, котрі означують філософські позиції, а отже прагматизм, інтуїтивізм, гуманізм, універсалізм і персоналізм, гнструменталізм, психологізм і антипсихологізм, формалізм (як логічний, так отичний і естетичний), безпосередній реалізм, операціонізм, фізикалізм, радикальний емпіризм, екзистенціалізм, бігевіоризм, психологія образу й цілості (гештальтпсихологія), глибинна психологія. А також терміни, що означують нові філософські Дисципліни, такі як теорія предметів, аксіологія, або теорія цінностей.
Багато нових понять і термінів постало так само в методології: почали говорити про дедуктивну систему, повноту й несуперечливість системи, вирішу- ваність тверджень, верифікацію та фальсифікацію, редукцію (на противагу до Дедукції), пропозиціональну функцію, протокольне речення, теорію типів, метатеорію. Ці поняття й терміни були витворені переважно логістиками та Представниками логічного позитивізму. Але крім цих розповсюдились також інші, такі як статистичний закон, вживаний теоретиками фізики, чи трансцендентальна редукція, введена Гуссерлем.
Психологія, відірвавшись од філософії, формулювала свою термінологію сяма, проте деякі з її термінів виникли в рамках філософії або перейшли до неї. Це такі терміни як потік свідомості, що походить від Джеймса, або Комплекс і сублімація, що походять від Фройда.
В теорії пізнання та онтології виникло мало нових назв. Найбільше їх 3 явилось у феноменологічній школі, котра оперувала власною термінологією, аДе вони переважно за її межі не вийшли. На початку століття поширились Деякі терміни Берґсона (такі як élan vital чи durée), а після другої війни — еКзистенціалістські (як екзистенція). Марксизм послуговувався власною термі¬
451
нологією. Найменше мовних новотворів породила аналітична філософія, оскіль' ки свідомо притримувалася поточної мови. Те, що нова філософія, принаймні у деякій своїй частині, від шкільної мови, доступної лише втаємниченим» повернулася до мови звичайної та простої, є заслугою передусім саме аналі' тичної філософії.
ХРОНОЛОГІЯ
Філософські погляди XX віку було подано більш-менш у тому порядку, в якому вони виникли. Але в них є ще інший хронологічний порядок: в якому вони поширі°' валися. А розповсюджувалися вони швидше, ніж у попередніх століттях. Берґсон оприлюднив свою першу книжку 1899 р., а бл. 1900 вже перебував у зеніті слави. Слава Айнштайна прийшла блискавично. Віденський гурток оголосив свою програму 1929 р., а 1934 уже розпочав свої великі міжнародні з’їзди. В деяких випадках розголос теорії навіть випереджував опублікування її основних творів: так було з прагматизмом і з ідеалізмом марбурзької школи.
А є ще й третя хронологія: не творів і поглядів, а людей, які їх створили, поколінь, які дали їм початок. Отож, частина мислителів, котрі мали вплив на розвиток філософії XX ст., народилася ще в першій половині XIX віку: Мах і Бреитаио 1838, Пірс 1839, Джеймс і Когеи 1842, Авенаріус 1843, Ніцше та Ріль 1844, Бутру — 1845. З тих, котрі досі у XX ст. мали світовий розголос, тільки один Сартр народився У ньому. А значна їх частина прийшла на світ у другій половині попереднього століття. При цьому деякі роки виявилися особливо плідними на видатних мислителів, ГОЛОВНО 1852—1859. Фаїнґер і Шуберт-Зольдери народилися 1852 р., Майнонґ 1853, Пуанкаре й Наторп 1854, Ройс 1855, Плеханов і Фройд 1856, Пірсон 1857, Плапк і Зіммель 1858, і не менше п’яти знаменитих мислителів — 1859: Берґсон, Гуссерль, ДюркгейМ, Меєрсон, Дюї. Отже протягом цих 8 років народилися представники всіх важливих напрямків початку XX віку: фікціоиалізму та іманентної філософії, бреитаиівського реалізму та природничого конвенціоналізму, марбурзької школи й ідеалістичної мета' фізики, діалектичного матеріалізму, психоаналізу, сцієнтизму та філософії нової фізики, інтуїтивізму, феноменології, соціологічної школи, прагматизму.
У Польщі хронологія була схожою па західноєвропейську. Найважливіші для початку XX ст. філософи народилися упродовж небагатьох років: Твардовський 1866 Р» Петражицький і Вериго 1867, Хейиріх, Абрамовський і Вартеиберґ 1868. Марбурґ 1 Масоніус були від них усього на кілька літ старшими, Бжозовський — на кілька літ молодший. А наступну більшу групу польських філософів становлять народжені У вісімдесятих роках: це вони після 1919 р. зайняли кафедри в нових університетах.
Хронологічні відношення ускладнюються тим, що з людей одного ПОКОЛІННЯ ОДІИ виступали зі своїми теоріями замолоду, а інші тільки в старості. Вілсон виступив одночасно з Муром і Расселом, але був на ціле покоління старшим. Вайтгед прийшов до філософії лише в кінці свого довгого життя. Бергсон, Кроче і Фройд публікували свої праці так довго, що за цей час пройшло три покоління. Фаїнґер свою основну роботу опублікував через ЗО років після її написання.
СУЧАСНІ ПОДІЇ
1. Політичні події XX віку та увесь суспільний устрій, а також ритм і настрій життя були загалом іншими, ніж у XIX. Той пройшов у мирі, а XX у війнах. А періоди між війнами були заповнені їх очікуванням: пошук союзів, творення блоків^, боротьба за мир посилювали напруження та заповнювали ці роки непевністю й острахом. Деякі війни точилися далеко від основних осередків філософії й не мали на неї впливу, як балканські чи південноамериканські. Натомість такі війни як бурська
452
(1899—1902), російсько-японська (1903—1905) чи абіссінська (1936), хоч театр їхніх Дій був далеко, не залишилися без впливу на європейські філософські осередки. Так СаМо громадянська війна в Іспанії (1936—1939). А великі світові війни 1914—1918 і 1939-1945 заторкнули ці осередки безпосередньо, деякі з них знищили, а інші або 3Упинили, або скерували їхню роботу па інші шляхи.
2. Змінилася карта світу, насамперед Європи. 1919 року розпалась Австрія, зменшилась Німеччина, виникли нові держави. У багатьох країнах змінився суспільно-політичнії устрій. Монархії падали одна за одною: 1910 стала республікою Португалія, 1912 р. Китай, 1917 р. впав царат, відбулась Жовтнева революція та виник Радянський Союз, *918 р. впало німецьке й австрійське цісарство, 1923 р. зрікся престолу турецький сУлтан, 1931 іспанський король, у 1945—1947 рр. стали республіками Югославія, Болгарія, Румунія, Італія.
Але одночасно з поваленням монархій творилися диктатури: Прімо де Рівери в Кпанії (1923—1933), фашистів в Італії (1925—1943), націонал-соціалістів у Німеччині (1933-1945), генерала Фраико в Іспанії, Салазара в Португалії. Утворилися яскраві Політичні протиріччя та напруження. А разом із політичними наступили різкі соціальні Та економічні зрушення. Цю епоху Сталін назвав епохою імперіалізму та пролетарських Революцій.
3. У тих царипах, в яких напрям розвитку не змінився, він збільшив свій темп — так було головно в техніці. Особливо у сфері комунікації: автомобіль, винайдений у Попередньому віці (мотор Даймлера 1887, шини Даилопа 1888), став тепер предметом повсюдного використання. І повиоіо новинкою було авіаційне сполучення (головні дати: аеРший політ братів Райтів 1903 р., переліт Блеріо через Ла-Манш 1909, переліт через Атлантику 1929; відтоді виникають уже постійні авіалінії). Відстані на землі суттєво ^ЦІНИЛИСЯ. І через це змінилися відносини між людьми.
Так само у сфері освітлення: лампу розжарювання було винайдено ще в попередньому столітті, але тільки зараз нафтове й газове освітлення змінило електричне. Земля Стала яснішою.
Так само у сфері машин: з тих, що ближче торкаються науки, тепер у повсюдне використаніія увійшли ручні друкарські машинки, а поліграфічні машини замінили Ручний набір. Посилився темп писання й друку.
4. У нових умовах життя його зовнішні форми, яким до цього приділялося стільки Упаги, втратили своє значення. Сталі, традиційні форми життя, що підтримувалися Поколіннями, були занедбані як застиглі й невигідні, прийшла свобода у способі Поведінки, одягання, проведення дозвілля, мовлення. Звичаї XIX ст. спиралися на віру 8 повсюдні й безвідносні правила доброго тону, а звичаї XX ст. — на переконання, ÜI0 врешті-решт кожен може жити як хоче.
5. Наукові відкриття взагалі мали ознаки лавини, особливо у фізиці: їх серія, Започатковапа в кіпці XIX ст., набрала тепер запаморочливого темпу. Вони змінили ^артииу світу й пізнання. Головні позиції: теорія квантів 1900, теорія відносності 1905. Оологія також мала свою серію значущих відкриттів, починаючи від гормонів (1900) Та вітамінів (1911). Усі ці відкриття мали фундаментальний характер і водночас Пайцщрші практичні застосування. Навіть психологія знайшла практичні застосування, Починаючи з тестів Біие для дослідження кмітливості 1905 р. і тестів Мюнстерберга *Н°До професійної придатності 1910 року.
6. В художній літературі те, що на початку століття мало найбільший розголос, °Уло розвитком мотивів попереднього століття; це стосується однаково як Толстого,
і Фраиса та скандинавських романістів, однаково як Жеромського, так і Реймонта. Але незабаром з’явилися й перемогли нові мотиви. Новими були (з 1913 р.) описи й аПалізи Пруста, настільки детальні, що всі давніші в порівнянні з ними виглядали ^Прощеними й схематичними. Новим мотивом було також посилення епічного чинника, агатотомні романи, що прослідковували повні історії одиниць і людських груп: «Жан
453
Крістоф» Р. Роллана (1905—1909), «У пошуках втраченого часу» М. Пруста, «Сага пр° Форсайтів» Дж. Голсуорсі (1922), «Буденброки» (1901) та «Чарівна гора» Т. МаНна (1924), історичні епопеї О. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова, у Польщі «Ночі 1 дні» М. Домбровської (1932—1934). Новим мотивом був відхід у романі й театрі в1# догми, що деяких речей представляти “не пасує”; иайвідоміший приклад — «УлїС* Джойса (1922). Новим мотивом був також розрив із реалізмом, гротескне й дефор' моване представлення світу: дадаїсти робили це з 1917 р., театр С. І. Віткевича — 3 1918. Все це не обійшлося без аналогії у філософії.
Зміни в театрі пішли у двох протилежних напрямках: найперше в напрямі повного реалізму, як у Художньому Театрі Стаиіславського в Москві (з 1918 р.), потім» навпаки, в напрямку фантастичних, стилізованих вистав, з акцептом на пластичну» видовищну сторону, як у Німецькому Театрі Райигардта (з 1905), навіть із наближеН' ням до містерій, як в Редуті Остерви (1919).
В поезії теж були глибокі зміни: перехід до вільного вірша, відкидання рими и правильної стопи, перехід від опису до сугестії. В Польщі ці переміни почалися Ііа шпальтах “Життя” (з 1898), “Химери” (з 1903), продовжилися на шпальтах “Ска' мапдра” (з 1920), а закінчилися вже в добі II світової війни.
7. Пластика від початку віку свідомо увійшла в нову еру, пориваючи з реалізмом- котрий століттями був її постулатом. Зокрема малярство пішло у двох напрямках ^ обидва виводилися із Сезапа й Ban Ґога. Одним напрямком був експресіонізм, ніо для більшої експресії відмовлявся від точного показу речей, а другим — формалізм- що відмовлявся від натуральності задля абстрактних конструкцій, чи то кольори^' тичних, як у Бонпара, чи чисто формальних, як у Пікассо та кубістів (з 1910 р-)* Кінцем новинок були зовсім безпредметні композиції, як у супрематизмі. Аналогічними були тенденції скульптури: виникла конструкційна, безпредметна скульптура, хоч за природою цього мистецтва, а також під впливом Родена чи Вігелапда, переважила скульптура експресіоністська.
В архітектурі та декоративно-ужитковому мистецтві зміна була інша, але не менін радикальна: і тут наступив розрив із традиційними формами, зі стилевістю, декоратиВ' ністю, орнаментальпістю, натомість з’явилося прагнення до форм суто функціональних» уподібнення мистецтва до суто ужиткових предметів. Головні дати: діяльність Люза 3 1900 і ле Корбузьє з 1912 р. Все це відбилося принаймні на одному розділі філосО' фії — естетиці.
Так само тереном революції стала музика: і в ній з’явились спроби порвати 3 тодішніми постулатами й правилами, утворення атональної та аритмічної музики- «Pelléas et Mélisande» Дебюссі була написана вже 1902, а «Salome» Штрауса 1906 року-
Таким чином у всіх ділянках життя між XIX і XX віком настали великі зміни- Подібне відбулося й у філософії. В цій царині зміни також були великі, однак Іів настільки, як там, бо її розв’язки уявнили певну сталість, незважаючи на зміну ум°в життя та умонастроїв.
ЗАКІНЧЕННЯ
Філософські теорії XX віку наростали швидко і знаходили відгук не тільки серед філософів і вчених, особливо ж ті, що відповідали суспільним силам, а також ті, що виражали настрої моменту.
Інші течії, не охоплюючи ширших мас, виходили, однак, поза кола філософів, проникаючи до сфер учених. Нова логіка повела за собою головним чином математиків, філософія Віндельбанда й Рікерта — істориків, психоаналіз
лікарів, система Кроче — теоретиків літератури, Дюї — педагогів. Філософія Дюркгейма взагалі вийшла від соціологів, і так само нова філософія фізики " від фізиків. А логічний позитивізм Віденського гуртка, що становив вигідну Методологічну підставу для різних конкретних наук, знайшов прихильників у їх представниках.
Ще інші філософські теорії не вийшли поза кола філософів, проте мали серед них визнання. Так було в Німеччині найперше з марбурзькою школою, потім із феноменологією. Філософією для філософів була також британська, а Почасти й польська, аналітична філософія.
Філософські теорії у XX віці виникали швидко, але багато з них так само нівидко й минали, навіть ті, що мали найбільший розголос, як берґсоніанство Чи прагматизм. Зрештою, теж небезслідно: після них залишалися принаймні Проблеми й поняття, окремі помисли й твердження. Перед II світовою війною Різнорідність філософських теорій була великою, але було видно, що частина їх уже відходить, а життєздатною залишається лише частина. І війну пережили тільки ці нечисленні.
Ознакою філософії тих часів був поділ праці у ній й ослаблення зв’язків Між окремими її розділами: кожний мав своїх спеціалістів. І займали вони Різні позиції: радикальні погляди визнавали науковими дисциплінами лише логіку й психологію, і не визнавали не тільки метафізики, але також і теорії пізнання, в котрій попереднє покоління бачило власне надію філософії.
1. Зацікавлення логікою збільшилося. Вона тепер набула точнішого вигляду, в Цьому вигляді з’єдналася з математикою та відірвалася від філософії. Як Кінець XIX віку характеризувала втеча філософів до психології, так вік XX — птеча до логіки. За її прикладом намагалися також формалізувати й аксіома- тизувати філософію.
З логікою поєднувалась загальна теорія мови. Остання була новинкою століття і розвивалася швидко, головним чином у колах неопозитивістів, для яких мала замінити всю традиційну філософію.
455
2. Збереглося також зацікавлення методологією. Вона тепер робила наголос на різнорідності наукових методів, відділяючи не тільки методи емпіричних наук від аксіоматичних, але й методи гуманітарних від природничих. Однак У певних колах повернулась ідея єдності всіх емпіричних наук: її прихильники судили, що гуманітарні науки здаються відмінними від природничих лиШе тому, що перебувають іще на нижчому ступені розвитку, або навпаки — тому» що природничі науки переоцінюються, вважаються точнішими й об’єктивні' тими, ніж є такими насправді.
3. Психологія вже в попередньому столітті здобула репутацію справжньої науки, але власне за рахунок відриву від філософії. Цей відрив, проте, не був цілковитим: незабаром психологія знову увійшла у філософські, навіть метафізичні спори, як у бігевіоризмі та психоаналізі. Щоправда, ці великі теорії не надто довго займали у психології помітне місце. Потім втратили свою привабливість, відмовилися від своїх крайніх тез, з яких тільки particulae veft увійшли до науки напостійно. Проте на перший план вийшли нові ду*е загальні проблеми. На цей раз проблема інтелекту, трактована експеримеН' тально й статистично, породила теорію й суперечку філософського значення*
4. Спірмен (1927) витворив тут відому теорію — “теорію двох чинників (two-factors-theory): із встановлених кореляцій між усілякими здібностями індивіда зробив, зокрема, висновок, що інтелект, крім специфічних чинників, містить чинник генеральний (який назвав “чинником g”), спільний для всіх здібностей даної людини.
4. Наскільки логіка, методологія і психологія у XX ст. здобули визнання, настільки ж теорія пізнання його втратила. їй закидали, що вона робить метафізичні засновки і мусить їх робити, бо треба знати, яким є буття, ДЛЯ того щоб сказати, чи правильно його пізнаємо. Противники метафізики робили звідси висновок, що теорія пізнання не є наукою. Прихильники ж метафізики доводили, що вона є наукою, але вторинною, і, всупереч поглядам кантіанців» не є засадничою для інших наук. Мало того, з’явились твердження, що теорія пізнання взагалі не потрібна. Мало того: вона не є можливою. Найбільш яскраво цю думку висловлювала школа Фріза.
Ця підкреслена нехіть до теорії пізнання була для тих літ такою # характерною, як перебільшене захоплення нею у попередніх роках. Але, незва- жаючи на всі застереження, нею займалися далі, і навіть опозиція проти теорії пізнання була проявом своєрідної теорії пізнання.
А от тези її змінилися. Кантіанство втратило прихильників, натомість ї* отримав конвенціоналізм. Нещодавно говорили, що наші твердження є або емпіричні, або апріорні, а тепер — що є або емпіричними, або конвенціональ' ними. Гаслом епохи був у принципі емпіризм, але конвенціоналізм його обмежував: якщо знання має умовний чинник, то не є цілковито емпіричним* Проте думка про апріорне знання не зникла, а тільки змінила вигляд з канті' анського на феноменологічний. Старий антагонізм емпіризму й апріоризму ие закінчився: одні течії XX ст. бачили критерій істини у фактичності і властиво тільки спостережениєві твердження вважали знанням, натомість інші бачили критерій знання у необхідності і тому істинним знанням вважали тільки знання аксіоматичне, формальне, раціональне.
456
Епістемологічні уподобання серед філософів зменшилися, натомість збільшилися серед природознавців. Те, що з теорії відносності мало філософське значення, мало епістемологічний характер. Единґтон писав, що того, хто працює теоретично над фізикою, вона робить теоретиком пізнання, так само як математика того, хто нею займається, робить логіком.
5. Найменше згоди було у метафізиці: один табір її поборював, другий не тільки обстоював, але бачив у ній найважливішу дисципліну. До метафізичного табору належав не тільки Берґсон, але й неотомісти, Гартман і Вайтгед, ‘філософи духу”, баденська школа і багато філософуючих природознавців. Про початок XX віку вже не можна сказати, що він був цілковито антиметафізич- ним, як кінець XIX. Натомість важко дати загальну характеристику його метафізики. Суперечки про метафізику мали почасти джерело у багатозначності слова. З тих, що про неї писали, одні розуміли під “метафізикою”, по- кантівськи, трансцендентну теорію буття, а інші, по-арістотелівськи — загальну теорію буття. Ця багатозначність витворювала не тільки позірні суперечки, але також позірні узгодження.
Характерною рисою епохи було захоплення метафізикою без здібності до неї, що проявлялося у досить численних мислителів. Обмежувалися історією, подавали давні метафізичні ідеї як найцінніше, що створила філософія, а із власними виступати не мали намірів.
Нові відкриття й теорії природознавців повели їх шляхом філософії природи: при цьому ішлося про методологію й теорію природничого пізнання, але також про загальну теорію природи, про філософію матеріального світу. Одна із двох великих тем дискусії була пов’язана з фізикою: чи остання свідчить за матеріалізм та детермінізм, чи проти них? А друга була пов’язана з біологією: чи та свідчить про окремішність процесів життя, чи про їх зводимість До фізико-хімічних механізмів?
Ніколи ще не було більше матеріалістів, як тоді. Й одночасно Единґтон писав: “Об’єктивний світ — це світ духовний, тоді як матеріальний світ є суб’єктивним”. А Джине писав: “Закономірність і порядок, що їх знаходимо у всесвіті, найлегше описати і напевне й витлумачити мовою ідеалізму”. Щодо Детермінізму, то він був для багатьох людей тих часів єдиним ясним поглядом і необхідною умовою науки. І водночас один видатний учений писав, що людському інтелектові цей погляд здається ясним лише тому, що є його Конструкцією: “Це власне його дефініції, аксіоми, засновки зробили науку Механістичною і детерміністичною”. Людина прийняла за дійсність власну конструкцію.
6. Обширною була продукція в царині етики, а дискусії сягали самих її основ. Перевагу ж, принаймні на якийсь час, отримала несподівана позиція, а саме об’єктивістський погляд, що добро і зло є властивостями речей, а не тільки виявом ставлення до них людей. Його започаткував в Англії Мур і оксфордські моралісти, а на континенті подібну позицію зайняли учні Брен- тано, феноменологи на чолі з Шелером, а найбільш повно його виразив М. Гартман. Це був розрив із етичним натуралізмом, що панував в Англії, та кантіанством, що панувало на континенті.
457
Однак ця позиція не була повсюдною. Її противники вказували на історичну зумовленість та змінність етичних інтуїцій і наполягали на тому, що оцінки є насправді тільки виявом людських почуттів. В Америці навіть реалісти розуміли етичні судження релятивістськи: цінність є, як писав Перрі, відношенням якого завгодно предмета до якої завгодно потреби. А неопозитивісти перейшли до цілковитого етичного номіналізму: цінності були для них вира- зами без сенсу.
Новинкою епохи було розширення етики, перехід до загальної теорії цінностей, аксіології. Моральні цінності, що ними займається етика, є тільки одними з багатьох. їх навіть неможливо окреслити, не звертаючись до інших цінностей. Хр. фон Еренфельс, учень Брентано, першим 1893 р. використав У назві сполучення “теорія цінностей” і широко її розвинув: трактував її психологічно, як теорію оцінювання. Натомість англійці, а також Шелер і М. Гарт- ман, намагалися вже провести об’єктивний аналіз і класифікацію самих цін- ностей.
Філософські проблеми та суперечки виникли і в суспільних науках. Ці суперечки розпочиналися вже при з’ясуванні їх методу. Позитивісти дотримувалися думки, що в емпіричній науці не може бути інших методів, ніж ті, котрі використовуються у фізиці, тому вимагали квантифікації соціальних наук, статистичного трактування явищ, операціоністського розуміння понять. Натомість їхні противники підкреслювали особливість суспільних наук з огляду на “гуманітарний співчинник” (за виразом Ф. Знанецького), котрий з’являється в соціальних явищах. Потрібним є розуміння цих явищ, а не статистика. І твердили, що в них не можна уникнути оцінювання.
7. Тенденція передачі філософських проблем конкретним наукам не оминула й естетики. Кінець XIX віку схилявся до того, щоб віддавати її проблеми психологам, а XX вік — історикам мистецтва. Останні дійсно почали у великому масштабі доповнювати свої історичні виведення загальними теоріями. Проте це виявилося не стільки заміною філософії теорією мистецтва, скільки введенням філософії у теорію мистецтва, в якій виникла не менша різнорідність і розбіжність, ніж та, що характеризувала філософську естетику.
Кроче витворив інтуїтивістську й експресіоністську естетику. Естетику позитивістського штибу розвивав Корнеліус, феноменалістського — Ґайґер, берґсонівського — Бремон. В дусі епохи була також формалістська естетика, що її сформулював Бел в Англії, а Віткевич у Польщі. Захисників мали діаметрально протилежні позиції: з одного боку, отой крайній формалізм, а з другого — крайній емоціоналізм, як теорія “чистої поезії” Бремона.
Спільним для філософської естетики цього століття, теорії мистецтва І самого мистецтва було бажання переступити через обмеження традицією (особливо виразним це було в естетиці футуризму), через абсолютизм (виокремлення можливостей і типів у мистецтві, до чого цілеспрямовано йшов Вьольфлін і віденська школа істориків мистецтва від Ріґля до Дворжака), через натуралізм і чисто репродукційне розуміння мистецтва, через естетизм (бо мистецтво має не тільки естетичні цілі та складники), а також через поверхове, декоративне розуміння мистецтва (ця тенденція у свою чергу була виразною
458
особливо в діяльності Люза та ле Корбузьє). А всі ці прагнення XX віку знаходили вияв у його естетиці.
У всіх цих ділянках, від логіки до естетики, брали голос також марксисти. Обґрунтовували діалектичну логіку й філософію природи, реалістичну теорію пізнання й естетику. їх одностайність, а особливо одностайність усієї філософії Радянського Союзу, контрастувала з розпорошеністю філософії Заходу, її пошуками, пробами, суперечками. В ній одні були переконані, що вже знайдено остаточну філософію, а інші — що філософію остаточно поховано. Як говорив знаменитий фізик Макс Планк, не було твердження, якого хтось не піддав би сумніву, і не було божевільного помислу, з котрим би хтось не виступив.
Однак це розпорошення почало відступати. Після логічного позитивізму й після екзистенціалізму у філософії не з’явився такий же радикальний задум, а тим більше жоден не знайшов такого ж сильного відгуку. Остання думка світоглядного, філософського значення — кібернетика — вийшла не з філософії, а з науки. Мало того, з давніших філософських позицій збереглася тільки частина. А ті, що збереглися, тепер трактувалися менш крайньо, із більшим наголосом на тому, що їх єднало, ніж на тому, що розділяло.
Якщо, закінчуючи цей виклад, ще раз оглянутися на двадцять п’ять віків європейської філософії, то в них видно багато різнорідних поглядів: вони виникали й спростовувались, їх любили й відкидали. Однак не все, що філософія витворила, впало й було відкинуте. Не одне збереглося в науці чи Принаймні в переконаннях деяких груп. Атомістською теорією Демокріта по сьогоднішній день послуговується наука. Прагматизм XX віку виводився ще від Протагора, а спіритуалістська метафізика від Платона, екзистенціалізм від Сократа, неосхоластика від Арістотеля. Це є виявом зв’язку пізнішої філософії з минулою, свідоцтвом того, яку вагу має уся історія філософії. Непокоїти Може лише те, що Демокріт і Протагор, Платон і Арістотель, а також їхні пізніші прихильники проповідували філософії, що були настільки відмінні. Але Це походило звідти, що всі вони знаходили тільки часткові істини, а потреба загального погляду на світ спричиняла, що їх трактовано як цілковиті й остаточні. Часткові істини тривали, розвивалися, вели до нових проблем і Нових часткових істин. Тільки в такий спосіб філософія рухається вперед: важко, поволі, з перервами, з метаннями від протилежності до протилежності. Але в науці можливий тільки такий поступ.
БІБЛІОГРАФІЯ*
Uzupełniona przez Janusza Krajewskiego
CZĘŚĆ PIERWSZA
FILOZOFIA XIX WIEKU
WYDANIA ZBIOROWE DZIEŁ
SAINT-SIMON. Oeuvres, 6 t., wyd. Anthropos, 1966 (przedr. anastat. z wyd. paryskiego 1868 - 76)»
COMTE. Oeuvres, 12t., wyd. Anthropos, 1968 -71 (przedr. anastat. z 5 wyd. paryskiego 1892-94, 1851, 1856); - Cours de philosophie positive. Leçons 1 à 45 Philosophie première, oprać. M. Serres (i in.)» Leçons 46 à 60 Physique sociale, oprać., J -P. Enthoven, (Paris) 1975.
LITTRÉ. Auguste Comte et la philosophie positive, wyd. Gregg Intern. Publ., 1971 (przedr. z wyd- 1863).
MJLL J. S. Works, wyd. New Universal Library, 1905- 10; — nowsze wyd., częściowe: Essential Works, wyd. M. Lerner, 1965; — Ethical Writings, wyd. J. B. Schneewind, 1965; — Essays on Literature and Society, wyd. tenże, 1965; — Autobiography, w>d. J. Stillinger, 1971; — Utilitarianism (With Critical Essays), wyd. S. Gorovitz, 1971.
HERBART. Sämtliche Werke, wyd. K. Kehrbach і O. Flügel, 1882- 1912.
FEUERBACH. Sämtliche Werke, wyd. W. Bolin i F. Jodi, 11 t., 1959- 60; — Gesammelte Werke, wyd. W. Schuffenhauer, od r. 1967, 10 t. (do 1973). — Oddzielnie: Grundsätze der Philosophie der Zukunft, wyd. kryt. G. Schmidt, 1967.
MARKS і ENGELS. Historisch-kritische Gesamtausgabe (MEGA), wyd. międzynarod., podjęte przez Instytut Marksa i Engelsa w Moskwie (obecna nazwa: Instytut Marksizmu-Leninizmu), od r. 1927 do 1931 wyszło 7 tomów pism, 4 t. korespondencji m. M. i E. oraz I tom Sonderausgabe, 1935; — w przekł. ros. wyd. przez tenże Instytut: Soćinenija, 29 t., 1929 - 1948; 2 wyd. od r. 1955 (48 tomów w 54 vol. do r. 1976); na podstawie 2 wyd. rosyjskiego n. wyd. niemieckie: Werke (Berlin), od r. 1959 (40 tomów w 43 vol. do r. 1968). — Ponadto: Studienausgabe in 4 Bänden, wyd. I. Fetscher (Frankfurt/M), 1966; — M.-E* Ausgewählte Werke in 6 Bänden, (Berlin) 1970- 72.
CARLYLE. Collected Works, wyd. H. D. Trail, 30 t., 1896-99.
EMERSON. Works, The Centenary Edition, wyd. E. W. Emerson, 1903-04.
NEWMAN. Works, wyd. C.F. Harrold, (New York) 1947 in.;- The Philosophical Notebook, wyd-
E. Sillem, 2 t., 1969 - 70; — Textes Newman iens, wyd. L. Bouyer, M. Nédoncelle, (Bruges) 1960 in'" Ponadto tłum. franc.: Oeuvres philosophiques, wyd. S. Jankélevitcb, 1945 i niemieckie: Ausgewählt® Werke, wyd. M. Laros, 1936.
KIERKEGAARD. Samlede Vaerker, 14 t„ 1900 - 06 oraz 1920-36; - w tłum. niem. kilka wydań, ostatnio: Gesammelte Werke, wyd. H. Diem i W. Rest, od r. 1960; — tłum. franc,: Oeuvres complètes,
* Бібліографія подається репринтом
460
*d. de I’Orante (Paris), od r. 1966 5 t. (do 1972). — Ponadto wiele wyborów z dzieł K., m. in. w tłum. franc. G. Gusdorf i P. H. Tisseau, 1963; - w tłum ang. R. Bretail, 1946, W. H. Audcn, 1955; amer.
H. V. Hong і E. H. Hong, Journals and Papers, od r. 1967 2 t. (do 1970).
BOLZANO. Werke, 2 t., wyd. A. Höfler, 1914- 15; - Wissenschaftslehre in 4 Bänden, 2 wyd. 1929 - 30; — Grundlegung der Logik, wyd. F. Kambartel, 1963.
VOGT, MOLESCHOTT, BÜCHNER. Schriften zum kleinbürgerlichen Materialismus in Deutschland, wyd. D. Wittich, 2 t., 1971 (zawiera podstawowe prace niemieckich materialistów).
SPENCER. Główne dzieło: A System of Synthetic Philosophy, 10 t., 1862 - 93 (poszczeg. tomy wyd. wielokrotnie).
HELMHOLTZ. Philosophische Vorträge und Aufsätze, wyd. H. Hörz, S. Wollgast, 1971.
LANGE. Über Politik und Philosophie. Briefe und Leitartikel 1862 bis 1875, wyd. G. Eckert, 1968.
SIMMEL. Gesammelte Werke, 2 t., (Berlin) 1958.
HARTMANN E. Ausgewählte Werke, 13 t., 1885- 1901; — System der Philosophie im Grundriss, 8 t., 1906 • 09.
FOUILLÉE. La liberté et le déterminisme, 7 wyd. 1923.
LACHELIER. Oeuvres, wyd. F. Alcan, 2 t., 1933.
POINCARÉ. Oeuvres, Il t., wyd. G. Darboux, 1928-56.
DILTHEY. Gesammelte Schriften, 6 t., 1913 і n.; n. wyd. B. G. Teubner, 12 t., 1959-60; 3 wyd. °d r. 1968.
SPRANGER. Gesammelte Schriften, wyd. H. W. Bahr (i in.), od r. 1971.
WEBER. Gesammelte Aufsätze zur Wissenschaftslehre, wyd. J. Winckelmann, 3 wyd., 1968.
EMERSON. Basic-Selections from Emerson, wyd. E. C. Lindeman, I960.
BRENTANO. Pisma w „Philosophische Bibliothek" F. Meinera pod red. O. Krausa, F. Mayer-Hille- branda і in.
MEINONG. Gesamtausgabe, wyd. R. Haller і R. Kindinger, 6l., 1969 -73.
NIETZSCHE. Istnieją liczne wydania zbiorowe; z nich najlepsze: Grossoktasausgabe, 19 t., 1901 - 13, °raz Werke und Briefe, historisch-kritische Gesamtausgabe, od 1934. — Ostatnio: Werke. Kritische Gesamtausgabe, wyd. G. Colli і M. Montinari, od 1967 ukazało się 16 t. (do 1975). Ponadto: Werke in 3 Bänden, wyd. K. Schlechta, 1954 - 56 і nast. wyd. I960; -- Studienausgabe in 4 В nden, wyd. H. H. Holz,
PRZEKŁADY POLSKIE
SAINT-SIMON. Pisma wybrane, tłum, S. Amoszczuk, wstęp i oprać. J. Trybusiewicz, 2 t., 1968.
COMTE. Rozprawa o duchu filozofii pozytywnej, tłum. J. K., 1936; — Metoda pozytywna w szesnastu Wykładach, według J. E. Rigolage, tłum. W. Wojciechowska, 1961; — Rozprawa o duchu filozofii pozytywnej. Rozprawa o całokształcie pozytywizmu, n. wyd. oprać., wstęp i przypisy B. Skarga, tłum. J. K.,
B. Skarga, W. Wojciechowska, 1973, BKF.
HERSCHEL. Wstęp do badań przyrodniczych, tłum. T. Pawłowski, wstęp i oprać. M. Wallis, 1955,
BKF.
MILL J. S. Zasada ekonomii politycznej, 2 t., tłum., R. P. i B., 1859 - 60, n. wyd. tłum. E. Taylor, 1965-66; — O wolności, tłum. J. Starkel, 1864; — O rządzie reprezentacyjnym, tłum. G. Czernicki, 1866; — Poddaństwo kobiet, 1870; toż samo tłum. M. Ch., 1886, 2 wyd. 1887; — O zasadzie użyteczności, 1873, wVd. „Przegl. Tygodn."; — Utylitaryzm, tłum. F. Bogacki, 1873; — Logika, streścił A. Dygasiński, 1879, ^yd. 1880; — Autobiografia, „Przegl. Tygodn.", dod. mieś. 1882; toż samo tłum. M. Szerer, 1931 i 1946; — Utylitaryzm. O wolności, tłum. M. Ossowska, A. Kurlandzka, wstęp T. Kotarbiński, 1959, BKF; — Astern logiki dedukcyjnej i indukcyjnej, 2 t., tłum. Cz. Znamierowski, wstęp K. Szaniawski, 1962, BKF.
HERBART. Pedagogika ogólna, wywiedziona w celu wychowania, tłum. T. Stera, 1912; — Wykłady Pedagogiczne w zarysie, tłum. J. Jakóbiec, 1937; — Pisma pedagogiczne, tłum. B. Nawroczyński i T. Stera, ^stÇp i oprać. B. Nawroczyński, 1967.
FEUERBACH. Wykłady o istocie religii, tłum. E. Skowron i T. Witwicki, wstęp T. Kroński, 1953, BKF; — O istocie chrześcijaństwa, tłum. i wstęp A. Landman, 1959, BKF; — Pierre Bayle (fragmenty), w. Melcer, posłowie H. Jankowski, „Euhemer", 1. 1957.
461
MARKS і ENGELS. Dzieła zebrane, na podstawie 2 wyd. rosyjskiego przygotowanego przez Instytut Marksizmu-Leninizmu w Moskwie, tłum. zbiór, z jęz. oryginału,.(Warszawa) od r. 1960 (34 tomy d° r. 1976).
I. Przekłady dawniejsze: K. Marks, F. Engels. Manifest komunistyczny, tłum. W. Piekarski, 1883, 2 wyd., (Londyn) 1892; 3 wyd., (Kraków) 1903; 4 wyd., tłum. A. Warski, (Warszawa) 1905; 5 wyd., (Warszawa) 1907; 6 wyd., (Kraków) 1908; 7 wyd., (Petrograd) 1917; 8 wyd. 1919. - K. Marks. Kapitał, krytyka ekonomii politycznej, t. 1 pod red. L. Krzywickiego, 1884, inny przekład, (Warszawa) 1926 - 33; — Pisma pomniejsze, 3 serie, (Paryż) 1886- 89, nowe wyd. 1907; — Pisma nie wydane, tłum. H. Grossman, 1923; — Walki klasowe we Francji 1848 - 50, (Warszawa) 1906; — Nędza filozofii, (Paryż) 1907; — Praca najemna i kapitał, (Warszawa) 1920. — F. Engels. Socjalizm utopijny a naukowy, (Genewa) 1882; 2 wyd., (R>ga) 1891; 3 wyd., (Londyn) 1892; przekład A. Warskiego pt. Rozwój socjalizmu od utopii do nauki, 1SC5; nowe wyd. 1911; — Pcczątki cywilizacji, tłum. J. F. Wolski (L. Krzywicki), 1885; 2 wyd. (Paryż) 1907; tłum. J. Warska, 1906; tłum. St. Klonowicz, 1923; — Ludwik Feuerbach i zmierzch klasycznej filozofii niemieckiej, (Ryga) 1890; tłum. R. Raichman-Ettingerowa, 1922; — Pismą pomniejsze, (Londyn) 1896; — Krytyka ekonemii politycznej, tłum. K. Wysznacki, 1906; — Zasady komunizmu, tłum-
F. Dorski, (Lwów) b.d.; — Pochodzenie rodziny, własności prywatnej i państwa, tłum. J. Warska, 1906; "* Anty-Dlihring, tłum. J. Cukerrr.an, J. Kociełł i M. Kierczyńska, 1936. — (Por.:) Ż. Kormanowa, Materiały do bibliografii druków socjalistycznych na ziemiach polskich w latach 1866- 1918, 1935; 2 wyd.
1949.
II. Przekłady nowe, od r. 1945: K. Marks, F. Engels, Dzieła wybrane, 2 tomy, (Moskwa) 1947, 1949; (Warszawa) 1949; — Manifest komunistyczny, 26 wyd. 1969; — O materializmie historycznym,
5. wyd. 1949; — Wybrane pisma filozoficzne 1844 - 1846 (Marks, Wstęp do «Przyczynku do krytyk heglowskiej filozofii prawa» ; Marks, Engels, Rozprawa o Feuerbachu i Przedmowa do Ideologii niemieckiej; Marks, Tezy o Feuerbachu), 1949; — Listy wybrane, 1951; — Święta rodzina, tłum. T. Kroński
1 S. Filmus* 1957; — Listy o «Kapitale», 1957. — Wybory z pism: O religii, tłum. J. Maliniak i S. Filmus,
2 wyd. 1962; — O literaturze i sztuce, tłum. T. Zabłudowski, 1958; — O wychowaniu, oprać. B. Suchodolski, 1965; — Ideologia niemiecka. Krytyka najnowszej filozofii niemieckiej. W: M.—E. Dzieła zebrane, t. 3,
1961. — K. Marks. Dzieła wybrane, 2 t., 1941, 1947; — Praca najemna i kapitał, 5 wyd. 1949; — Nędza filozofii, 4 wyd., tłum. K. Błeszyński, 1949; — Walki klasowe we Francji 1848 - 1850,4 wyd. 1948; — Wojna domowa we Francji, 4 wyd. 1949; — Płaca, cena i zysk, 3 wyd. 1949; — Krytyka programu gotajskiego,
3 wyd. 1948; — 18 Brumaire’a Ludwika Bonaparte, 3 wyd. 1949; ost. wyd. 1975; — Listy do Kugelmanna, tłum. H. Grossman, 2 wyd. 1950; — Przyczynek do krytyki ekonomii politycznej, tłum. E. Lipiński, 3 wyd* 1953; — Rękopisy ekonomiczno-filozoficzne z 1844 r., tłum. K. Jażdżewski i T. Zabłudowski, 1958; — Różnica między demokrytejską a epikurejską filozofią przyrody, tłum. i wstęp I. Krońska, 1966; — Kapitał, 4 t., tłum. zespół. 1951 - 59. — F. Engels. Anty-Dühring, tłum. P. Hoffman, 1948, 1949; — Ludwik Feuerbach i zmierzch klasycznej filozofii niemieckiej, 5 wyd. 1949; ost. wyd. 1974; — Pochodzenie rodziny, własności prywatnej i państwa, 3 wyd. 1949; — Rozwój socjalizmu od utopii do nauki, 5 wyd. 1950; " Zasady komunizmu, 1948 ; — O upadku feudalizmu i początkach rozwoju burżuazji, 2 wyd. 1953; — W kwestii mieszkaniowej, tłum. K. Błeszyński, 1949; — Położenie klasy robotniczej w Anglii, tłum. A. Długosz, 1952; — Dialektyka przyrody, tłum. T. Zabłudowski, 1952; — Wybór listów, tłum. i red. M. Bilewicz, wyb. S. Bergman, 1971.
CARLYLE. Pracuj i nie trać nadziei, tłum. A. Strzelecki, 1912; — Bohaterowie, cześć dla bohaterów i pierwiastek bohaterstwa w historii, 1892; — Sartor Resartus, tłum. S. Wiśniowski, 1882.
RUSKIN. Droga do sztuki, tłum. S. Koszutski, 1900; — Gałązka dzikiej oliwy, tłum. W. Szukiewicz, przedm. J. Ochorowicz, 1900.
NEWMAN. Przyświadczenia wiary (wybór), tłum. i wstęp S. Brzozowski, 1915; — Wybór pism kaznodziejskich, tłum. K. Nawratilowa, 1939; — Sen Geroncjusza, tłum. Sz. Łańcucki, 1939; — Apologia Vï0 vita sua, tłum. i wstęp S. Gąsiorowski, 1948; — Logika wiary, tłum. P. Boharczyk, 1956; — O rozwoju doktryny chrześcijańskiej, tłum. J. W. Zielińska, wstęp W. Ostrowski, 1957.
KIERKEGAARD. Dziennik uwodziciela, tłum. J. A. Kisielewski, „Życie”, 1899; — Wybór pisrn* tłum. i wstęp M. Bienenstock, 1914; — Ukryte życie miłości, tłum. J. Susuł, „Znak”, 67,1960; — Fragmenty pism, tłum. A. Ściegienny (Jednostka i tłum) i H. Bartoszek (Jednostka wobec Boga, Irracjonalność wiary) w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965; — Bojaiń i drżenie. Choroba na śmierć, tłum. i wstęp J. Iwaszkiewicz, 1969, BKF; 2 wyd. 1972, BKF; — Diapsalmata, fragm. tEnten-Eller», tłum. J. Iwaszkiewicz»
462
»Twórczość”, 10, 1967; — Albo-albo, 2 t., t. 1 tłum. i wstęp J. Iwaszkiewicz (rozprawę Stadia erotyki bezpośredniej... tłum. A. Buchner); t. 2 tłum. i oprać. K. Toeplitz, 1976, BKF.
LAMENNAIS. Wybór pism, tłum. J. Guranowski (i in.), wstęp i przyp. A. Sikora, wyb. J. Litwin,
1970.
BOLZANO. Paradoksy nieskończoności, tłum. L. Pakalska, red. T. Czeźowski, wstęp T. Kotarbiński, 1966, BKF.
SPENCER. Klasyfikacja wiedzy, tłum. A. Nalepiński, 1873; — O wychowaniu umysłowym, moralnym i fizycznym, tłum. M. Siemiradzki, 1879, 6wyd. 1908; toż samo, tłum. A. Peretiatkowicz, 1960; — Naukowe, polityczne i filozoficzne studia, 1879; — Systemat filozofii syntetycznej. Pierwsze zasady, tłum.
K. Potocki, 1886; — Szkice filozoficzne, 2 t., tłum. zespół., 1883 (2 wydania); — Fizjologia śmiechu, Hum. J. Goldszmit, 1884; — Wstęp do socjologii, tłum. H. Goldberg, 1884; — Zasady etyki, tłum. J. Karłowicz, 1884; — Jednostka wobec państwa, tłum. J. K. Potocki, 1886; — Zasady socjologii, tłum. jw., 1889 oraz 1890, 1891, 1908; — Instytucje obrzędowe, tłum. jw., 1890; — Instytucje polityczne, tłum. jw., 1890; — Instytucje kościelne, tłum. jw., 1890; — Instytucje zawodowe, tłum. J. Stecki, 1898, 1899; — Rozwój stosunków płciowych, tłum. W. Z. 1905; - Zasady socjologii, streścił A. Wróblewski, 1907; “■* Etyka stosunków płciowych, tłum. W. Łoś, 1904, 6 wyd. 1926; — Poza tym drobniejsze prace były umieszczane w czasopismach: „Przegląd Tygodniowy”, „Prawda”, „Kraj”. Ostatnio: Wybór pism tłum.
H. Krahelska, w pracy L. Kasprzyka: Spencer, 1967.
DARWIN. Dzieła wybrane, 8 t., tłum. i oprać, zbiór, pod red. T. Wolskiego, 1959 - 60. — Przekłady dawniejsze: Podróż naturalisty. Dziennik spostrzeżeń dotyczących historyi naturalnej i geologii, tłum. L Nusbaum, 1887; — O pochodzeniu człowieka i doborze płciowym, tłum. L. Masłowski, 1874; tłum. M. Ilecki, 1929; dalsze wyd.: 1930, 1933, 1935, 1938; — O powstawaniu gatunków drogą naturalnego doboru, tłum. S. Dickstein i J. Nustaum, 1884 - 85; 2 wyd. 1955. — Wyraz uczuć u człowieka i zwierząt, Hum. K. Dobrski i W. Mayzel, 1872 - 14 ; — Newe poglądy na materię, tłum. Z. Chełmoński, 1935; — Autobiografia, tłum. J. Wilczyński, 1950.
RIBOT. BAIN. T. Ribot. Współczesna psychologia pozytywna w Anglii, tłum. i oprać. J. Ochoro- ^icz, 1876; — Dziedziczność psychologiczna, tłum. S. Bartoszewicz, 2 wyd., 1885; — Choroby osobowości, fium. J. K. Potocki, 1885; — Choroby woli, fłum.jw., 1885; — Choroby pamięci, tłum. J. Steinhaus, 1886; — Psychologia uwagi, tłum. J. K. Potocki, 1891; — Filozofia Schopenhauera, tłum. jw., 1892; — Psychologia uczuć, tłum. K. Okuszko, 1901; — O wyobraźni twórczej, 1901; — Z zagadnień psychologii uczuć, dum. H. Świerczewski, 1912, 1917; — Logika uczuć, tłum. K. Błeszyński, 1921; — A. Bain. Nauka wychowania, tłum. F. Krupiński, 1880; — Umysł i ciało, tłum. jw., 1874.
LANGE. Historia filozofii materialistycznej i jej znaczenie w teraźniejszości, 2 t., tłum. A. Świętochowski (I) i F. Jezierski (II), 1881; — Kwestia ekonomiczna w dziedzinie społecznej, 1885.
HELMHOLTZ. O stosunku nauk przyrodniczych do ogółu wiedzy, tłum. S. Kramsztyk, 1874; — Liczenie i mierzenie z punktu widzenia teorii poznania, tłum. L. Silberstein, 1901; — Fizyczne podstawy Malarstwa, tłum. L. Brunner, 1902.
AVENARIUS. W sprawie filozofii naukowej, tłum. A. i L. Karpińskie, 1902, 2 wyd. 1908; — O przedmiocie psychologii, tłum. S. Kobyliński i A. Zieleńczyk, 1907; — Ludzkie pojęcie świata, tłum. A. i A. Wieg- nerowie, oprać. P. Waszczenko, wstęp B. Wolniewicz, 1969, BKF.
MACH. Odczyty popularno-naukowe, tłum. S. Kramsztyk, 1899; — Zasada porównywania w fizyce, tłum. A. Fabian, „Wszechświat”, 1896; — O widzeniu, o symetrii, tłum. Br. Go., 1902; — Podobieństwo i analogie jako motywy kierownicze badań naukowych, tłum. Z. Szymański, „Wszechświat”, 1903; — Fizyka a biologia. Przyczynowość a celowość, tłum. B. Orłowski, „Wszechświat”, 1903; — Teologiczne, animistyczne i mistyczne punkty widzenia w mechanice, tłum. S. Landau, „Wszechświat”, 1905; — Opis i wytłumaczenie, tłum. S. B., „Wszechświat”, 1906.
SIMMEL. Zagadnienie filozofii dziejów, tłum. W. M. Kozłowski, 1902; — Jak się utrzymują formy społeczne, 1904; — Filozofia pieniądza, tłum. L. Belmont, 1904; — Estetyka ciężkości, tłum. St. G., „Ateneum”, 1904; — Socjologia, tłum. M. Lukasiewicz, wstęp S. Nowak, 1975.
VAIHINGER. Prawo rozwoju wyobrażeń o rzeczywistości, tłum. K. Wojtowicz, 1908; — Filozofia Nietzschego, tłum. K. Twardowski, 1904.
DU BOIS-REYMOND. Granice poznania natury, Siedem zagadek wszechświata, tłum. M. Massonius, 1898; — Historia cywilizacji i nauki przyrodnicze, tłum. J. J. Boguski, 1897.
HAECKEL. Zarys filozofii monistycznej, tłum. K. S., 1905 ; — Monizm jako węzeł między religią
463
a wiedzą, tłum. M. Rosenfeld, 1906: Dzieje utworzenia przyrody, tłum. J. Czarnecki i L. Masłowski,
1871: Walka o teorię rozwoju, tłum. H. J. Rygier, 1906.
OSTWALD. Krytyka materializmu naukowego, tłum. Z. S., 1897; - Młyn życia, tłum. S. Miklaszewski, 1913.
WUNDT. Wstęp do filozofii, tłum. W. M. Kozłowski, 1902; — Teoria poznania (Logika, t.l), tłum* Z. Heryng, 1889; - Teoria materii, tłum H. Silberstein, „Przegl. Tygodn.", dod. mieś., 1886; — O zagadnieniu kosmologicznym, tłum. Z. Bassakówna, 1908; — Wykłady o duszy ludzkiej i zwierzęcej, 2 t., tłum
L. Masłowski, 1874.
FECHNER. Książeczka ożyciu pośmiertnym, tłum. B. Mączewski, wstęp K. Twardowski, 1907: —
0 zagadnieniu duszy, wędrówka przez świat widzialny do niewidzialnego, tłum. Z. Drexlerowa wstęp
K. Twardowski, 1921.
LOTZE. Zarys metafizyki, dyktaty podług wykładów, tłum. A. Stögbauer, 1910.
RENOUV1ER. O obowiązkach społecznych człowieka i obywatela, tłum. K. Drzewiecki. 1906.
FOUILLÉE. Moralność, sztuka i religia podług M. Guyau, tłum. J. K. Potocki, 1894; - Szkic р'У'
chołogiczny narodów europejskich, tłum. W. Zarembina, 1908 ; - Nowożytna idea prawa, ..Tyg. I lustr. * 1876.
GUVAU. Wychowanie i dziedziczność, tłum. J. K. Potocki, 1891; — Zagadnienia estetyki współczesnej, tłum. S. Popowski, 1901 ; - Zarys moralności bez powinności i sankcji, 1910, 2 wyd. I960, wstęp
R. Wojdak.
TAINE. Filozofia pozytywna w Anglii, studium nad S. Millem, 1883; - O inteligencji, tłum. S. Tomaszewski, 1873; -- O metodzie, tłum. L. Grendyszyński, wstęp A. Mahrburg, 1890; -- Logika, tłum. F. Krupiński, 1878; — Filozofia sztuk pięknych, tłum. L. z K.S., 1868; — Filozofia sztuki, 1874; toż samo tłum
A. Sygietyński, 1896; 2 wyd. 1911 ; - O ideale w sztuce, tłum. F. Mierzejewski, 1873; - Portrety literackie, tłum, jw., 1873; — Żywot i myśli p. F. T. Graindorge, tłum. A. K. M., przedm. W. Jabłonowski. 1905.
RENAN. Żywot Jezusa, tłum. A. Niemojewski, 1904 ; 2 wyd. 1907; 3 wyd. 1907; tłum. A. Krasno- wolski, 1907; — Dzieła (wybór). Studia historyczne i filozoficzne, cz. I - III, tłum. R. Centnerszwerowa. 1905; - Dzieła (wybór). Dialogi filozoficzne, 1906; — Dialogi i fragmenty filozoficzne, tłum. G. Glass, 1913.
MAETERLINCK. Piękno wewnętrzne, tłum. S. Womela, 1910; 2 wyd. 1917; 3 wyd. 1920; 4 wyd 1928; - Piękność wewnętrzna i życie głębokie, tłum. G. Baumfeld, 1905; -- Mądrość i przeznaczenie, tłum. F. Mirandola, 1925; — Ścieżkami wzwyż, tłum. jw., 1930; — Skarb ubogich, tłum. jw., 1926-
BOUTROUX. Pojęcie prawa przyrody w nauce i filozofii spółczcsnej, tłum. W. Spasowski, przedm* A. Mahrburg, 1902; — Kultura i filozofia niemiecka, tłum. W. Kierst, 1915.
POINCARÉ. Wartość nauki, tłum. L. Silberstein, 1908; — Nauka i metoda, tłum. M. H. Horwitz. 1911; — Nauka i hipoteza, tłum. jw., 1908; - Związek między analizą i fizyką matematyczną, tłum. S. Dickstem, „Wiad. Matem.", 1898. — Drobniejsze rozprawy we „Wszechświecie", 1905 - 12.
MEYERSON. Teorie naukowe a rzeczywistość, „Przegl. Filoz.", 17, 1914.
EMERSON. Przedstawiciele ludzkości, tłum. J. Siei, 1871; tłum. M. Kreczkowska, 1909; — Roboty
1 dnie, tłum. T. J. Rola, 1879; — Goethe, czyli pisarz, „Symposion", 1910; — Szkice, tłum. A. Tretiak, wstęp A. Górski, 1933.
NIETZSCHE. Dzieła w 13 tomach, 1905 i n.; 2 wyd. 1908 i n.; 3 wyd. 1913, tłum. W. Berent, K. Drzewiecki, L. Stalî i S. Wyrzykowski. — Przedtem przekładaho poszczególne utwory: Tak mówi Zaratustra, tłum. M. Cumft i S. Pieńkowski, 1901; — Ryszard Wagner w Bayreuth, tłum. M. Cumft-Pieńkowska, 1901; - Dusza dostojna, tłum. S. Wyrzykowski, 1903. - Ostatnio fragmenty z «Ludzkie, arcyludzkie» pt. Antynomie wartości, tłum. L Krońska, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965; — Aforyzmy, tłum. i oprać. S. Lichoński, 1973.
ŁOMONOSOW (LOMONOSOV). Pisma filozoficzne, 2 t., tłum. z ros., łac. i franc. K. Błeszyński,
J. B. Gawęcki i I. Złotowski, wstęp i oprać. I. Złotowski, 1956, BKF.
CZERNYSZEWSKI (CERNYSEVSKIJ). Zasada antropologiczna w filozofii, tłum. K. Błeszyński, wstęp H. Holland, 1956, BKF. — Pisma filozoficzne, 2 t., tłum. W. Bieńkowska, K. Błeszyński, wstęp i °- prac. A. Walicki, 1961, BKF.
DOBROLUBOW (DOBROLUBOV). Pisma filozoficzne, 2 t., tłum. H. Kowalewska, wstęp A.Walicki, 1958, BKF.
464
BIELIŃSKI (BELINSK1J). Pisma filozoficzne, 2 t., tłum. W. Anisimow-Bieńkowska, wstęp i oprać. A. Walicki, 1956, BKF.
HERCEN. Pisma filozoficzne, 2 t., tłum. J. Walicka i W. Bieńkowska, wstęp i oprać. A. Walicki, 1965 - 66, BKF.
BAKUNIN. Pisma wybrane, 2t., wyd. H. Temkinowa, tłum. B. Wścieklica i Z. Krzyżanowska, 1965. ANTOLOGIE FILOZOFII ROSYJSKIEJ. Filozofia i myśl społeczna rosyjska 1825 -1861, wyd. A. Walicki, 1961. — Filozofia społeczna narodnictwa rosyjskiego, Wybór pism, 2 t., wyd. A. Walicki,
1965.
OPRACOWANIA
F. Ueberweg, Grundriss der Geschichte der Philosophie, oprać. T. K. Oesterreich, t. 4 (Niemcy), 12 wyd. 1923 i t. 5 (inne kraje), 12 Wyd. 1928. - Istorija filozofii v Sesti tomach, red. M A. Dynnik,
M. T. Iovćuk, B. M. Kedrov i in., 6 t., 1957 - 65. - F. Ch. Coplcston, A History of Philosophy, t. 7 Pichte to Nietzsche, 1965. — M. Kronenberg, Moderne Philosophen : V. Cousin. H. Lotze, L. Feuerbach, M. Stirner, 1899. — T. K. Oesterreich, Die philosophischen Strömungen der Gegenwart. W: Systematische Philosophie, wyd. P. Hinneberg, 3 wyd. 1924. — R.K.P. Pankhurst, The Saint-Simonians, Mill and Carlyle. A Preface to Modern Thought, 1957. — K. Löwith, Von Hegel zu Nietzsche, 1941 ; 2 wyd. 1958; — tłum. ang., 1967. — H. D. Aiken, The Age of Ideology, The XIX Century Philosophers, 1959. — T Chevalier, Histoire de la pensée, t. 4 La pensée moderne. De Hegel à Bergson, wyd. L.Husson, 1966. — P- Gilson,T. Langan, A. A. Maurer, Recent Philosophy. Hegel to the Present, 1966. - G. dc Ruggiero, Storia della filosofia, t. 7 L’età del romanticismo, 1968. - P. L. Gardiner, Nineteenth-century Philo- s°phy, 1969. — I. S. Narskij. Zapadno-evropejskaja filosofija XIX veka. I97n.
Iz istorii russkoj filosofii XIX i naćala XX veka, red. I. Ja. Sei panov, (Moskwa) 1969.
F. Ravaisson, La philosophie en France au XIX s., 1867, nast. wyd. 1889, 1895. — P. Janet, La crise Philosophique: Taine, Renan, Littré, Vacherot, 1865; — La philosophie française contemporaine, 2 wyd. 1879. — M. Ferraz, Etudessur la philosophie en France au XIX s., 3 t., 1877 - 87. - M. Schinz, Gerichte der französischen Philosophie seit der Revolution, 1, 1914. — L. S. Stebbing, Pragmatism and French Voluntarism. From M. de Biran to Bergson, 1914. — G. Boas, French Philosophies of the Romantic Period, 1964. — H. Taine, Les philosophes français du XIXe siècle, 1967. — L. Robberechts, Essai sur la philosophie réflexive, t. I De Biran à Brunschvicg, 1971.
H. Höffding, Einleitung in die englische Philosophie unserer Zeit, 1889. — R. Metz, Die philosophi- Геп Strömungen der Gegenwart in Grossbritanien, 1935. — О. V. Trachtenberg, Oćerki po istorii filosofii i sociologii Anglii XIX v., 1959. — A. W'. Benn, The History of English Rationalism in the Nineteenth Century, 2 t., 1962. — A. K. Rogers, English and American Philosophy since 1800, 1922. — J W. Riley, American Thought from Puritanism to Pragmatism, 1923 ; n. wyd. 1958.— P. Kurtz, American Thought before 1900, 1966. — J. Pucclte, La nature et l'esprit dans la philosophie de T. H Green. La ^naissance de l’idéalisme en Angleterre au XIXe siècle, 1965. - W. R. Sorley, A History of British Philosophy to 1900, 1965. — J. Passmore, A Hundred Years of Philosophy, n. wyd. 1966 (filoz. brytyj- ska). — F. J. C. Hearnshaw, The Social and Political Ideas of Some Representative Thinkers of the Victorian Age, 1967 (przedr. 1933).
K. Werner, Die italienische Philosophie der Gegenwart, 1886. — I. Höllhuber, Geschichte der Italienischen Philosophie von den Anfängen des 19. Jahrhunderts bis zur Gegenwart, 1969.
H. Vaihinger, Hartmann, Dühring und Lange zur Geschichte der deutschen Philosophie im XIX Jahrhundert, 1876. — O. Külpe, Die Philosophie der Gegenwart in Deutschland, 1902. — W. Windelband, Die Philosophie im deutschen Geistesleben des XIX Jahrh., 1905. — M. Frischeisen-Köhler, Moderne Philosophie, 1907. — L. Stein, Philosophische Strömungen der Gegenwart, 1908. — H. Levy,
Hegel-Renaissance in der deutschen Philosophie, 1927. — Die Kultur der Gegenwart, wyd. P Hin ne- berg, cz. 1, t. 6 Systematische Philosophie, 3 wyd. 1924. — J. E. Erdmann, Die deutsche Philosophie Г Hegels Tode, 1964 (przedr. z wyd. 1896). — K. Röttgers, Kritik und Praxis. Zur Geschichte des Kritik- ^grifft von Kant bis Marx, 1975.
J. W. Camerer, Philosophie und Naturwissenschaft, 1905. - J. M. Verweyen, Naturphilosophie, ^15. — J. H. Randall, The Making of Modern Mind, 1926; n. wyd. 1940. — W. C. D. Dampier-Whe- *bam, A History of Science, 1930. — P. Sorokin, Soziologische Theorien im XIX und XX Jahrhundert,
465
1931. - Idealismus. Jahrbuch für die idealistische Philosophie, 1, 1934. — F. Hippier, Staat und Gesellschaft bei Mill, Marx, Lagarde. Ein Beitrag zum soziologischen Denken der Gegenwart, 1934. — L. W. Lancaster, Masters of Political Thought, t. 3, 1959. — R. Lacharrière, Etudes sur la théorie démocratique. Spinoza, Rousseau, Hegel, Marx, 1963. — L. v. Renthe-Fink, Geschichtlichkeit. Ihr terminologischer und begrifflicher Ursprung bei Hegel, Haym, Dilthey und Yorck, 1964. — G. D. Bowne, The Philosophy of Logic 1880 - 1908, 1966. — R. Aron, Les étapes de la pensée sociologique: Montesquieu, Comte, Marx, Tocqueville, Durkheim, Pareto, Weber, 1967.
H. Höffding, Współcześni filozofowie, tłum. В. Gałczyński, 1909. - J. Goldstein, Nowe drogi w filozofii współczesnej, tłum. K. Błeszyński, 1912. — Historia filozofii pod red. M. A. Dynnika i in., Lata czterdzieste—dziewięćdziesiąte XIX w., tłum. z ros. 1963. — K. Bakradze, Z dziejów filozofii współczesnej, tłum. H. Zelnikowa, 1964. — Historia filozofii pod red. G. F. Aleksandrova, t. 3 Filozofia pierwszej połowy XIX wieku, tłum. S. Macheta, M. Miciński i M. Sroka, 1972.
K. Kelles-Krauz, Rzut oka na rozwój socjologii w XIX w., „Wiek XIX". dod. do „Prawdy", J9G2.- W. M. Kozłowski, Wykłady o filozofii współczesnej, 1906; — Histoiia filozoficzna powstawania i rozwoju idei podstawowych umysłowości współczesnej, t. 1, cz. 1, 1910. — R. Jadźwing (B. Suchodolski)* Skąd i dokąd idziemy?, 1939 (1942). — W. Tatarkiewicz, Dziewiętnastowieczny sejentyzm, „Spra- wozd. PAU", t. 51, 1950; — Prądy filozoficzne epoki Chopina. W: The Book of the First Intern. Musical Congress, 1963. — S. Morawski, Studia z historii myśli estetycznej XVIII і XIX w., 1961. — Z. Kude* rowicz, Misja filozofii i jej przemiany (Hegel, Feuerbach, Stirner), „Archiwum Hist. Filoz. i Myśli Społ."* 8, 1962.
FAZA PIERWSZA: 1830-1860
SAINT-SIMON. S. Charléty, Essai sur l’histoire du saint-simonisme, 1896. — M. Leroy, La vie véritable du Comte de Saint-Simon, 1927. — P. Ansart, Saint-Simon, 1969.
A. Bazard, B. P. Enfantin, Doktryna Saint-Simona, wykłady 1829, oprać. C. Bougie і E. Halévy. tłum. E. Bąkowska, 1961.
J. E. Grabowski, Saint-Simon, utopia — filozofia — industrializm, 1936.
COMTE i POZYTYWIZM. H. Martineau, La philosophie positive d’A Comte, 2 t., 1853, 1872. - A. Robinet, Notice sur la vie et l’oeuvre d’A. Comte, 1860. — E. Littré, A. Comte et la philosophie positive, 1863, 1884, przedr. 1971. — J. S. Mill, A. Comte and the Positivism, 1865; — toż samo w tłum- franc. 1868, 1879; — w tłum. niem. 1874. — F. Brentano, Auguste Comte und die positive Philosophie, „Chilianeum", 1869. — J. Lonchampt, Précis de la vie et des écrits d’A. Comte, 1889. — L. Lévy-Bruhl, La philosophie d’A. Comte, 1900; nast. wyd. 1903, 1921. — F. Alengry, Essai historique et critique sur la sociologie chez A. Comte, 1900. — G. Dumas, Psychologie des deux Messies positivistes: Saint-'Simon et A. Comte, 1905. - W. Windelband, Fichte und Comte, 1905. — R. Hubert, A. Comte, choix de textes et étude du système philosophique, ok. 1908. — F. W. Whittaker, Comte and Mill, 1909. — G. Bc' lot. L’idée et la méthode de I philosophie scientifique chez A. Comte, ok. 1911. — M. Scheler, Über die positivistische Geschichtsphilosophie des Wissens, 1923. — E. Seillière, Auguste Comte, 1924.
H. Gouhier, La vie d’A. Comte, 1931; — La jeunesse d’A. Comte et la formation du positivisme, 3 t., 1933 - 41. — J. Delvolvé, Réflexions sur la penséecomtienne, 1932. — F. S. Marvin, Comte, the Founder of Sociology, 1936. — P. Ducass é, Essai sur les origines intuitives du positivisme, 1939; — La méthode positive et l’intuition comtienne, Bibliographie, i940. — M. Halbwachs, Statique et dynamique sociale chez A. Comte, 1943. — P. Arbous^e-Bastide, La doctrine de l’éducation universelle dans la philosophé d’A. Comte, 2 t., 1957. — A. Cresson, Auguste Comte, 1957. — J. Lacroix, La sociologie d’A. Comte’ 2 wyd. 1961. — J. Riezu, Sozialmoral nach Auguste Comte, Diss. (München), 1961. — W. M. Simon» European Positivism in the Nineteenth Century, 1963. — P. Arnaud, La pensée d’A. Comte, 1969. " A. Kremer-Marietti, A. Comte et la théorie sociale du positivisme, 1970.
H. Gruber, Życie i doktryna A. Comte’a, założyciela pozytywizmu, tłum. W. Dębicki, 1897; — DzieJe filozofii pozytywnej, A. Comte, tłum. jw., 1898. — M. Karejew, A. Comte jako założyciel socjolog!1» „Przegl. Filoz.’’, 2, 1899.
F. Krupiński, Szkoła pozytywna, „Bibl. Warsz”., 1868.— K. Kaszewski, Pozytywizm, jego metoda i następstwa, „Bibl. Warsz.’’, 1869; — W kwestii pozytywizmu, „Bibl. Warsz.’’, 1876. — J. Ochorowic*'
466
Wstęp i pogląd ogólny na filozofię pozytywną, 1872. — K. Podwysocki, O idealizmie i pozytywizmie, 1872. — T. Ziemba, Pozytywizm i jego wyznawcy w dzisiejszej Francji, 1872. — H. Struve, Filozofia pozytywna i jej stosunek do psychologii angielskiej, „Bibl. Warsz.” 1874; — Pozytywizm i zadania krytyczne filozofii, „Bibl. Warsz.’*, 1891. — B. Limanowski, Socjologia A. Comte’a, 1875. — S. Smolików- ski, Ućenie Ogiusta Konta, (Warszawa) 1881 (w jęz. ros.). — S. Pawlicki, E. Littré, „Przegl. Pol.’*, 1883; — Studia nad pozytywizmem. 1. A. Comte, „Przegl. Pol.”, 1885; — Historia pozytywizmu i szkół pokrewnych (skrypt z U. J.), 1888 - 89; — Pozytywizm i jego twórca A. Comte, „Przegl. Katol.”, 1892. — W. Dzieduszycki, Co to jest pozytywizm?, 1893. — B. Łoziński, Reakcja dzisiejsza przeciw pozytywizmowi, „Przegl. Powsz.”, 1895. — R. Rylski, Ideały pozytywizmu, „Ateneum”, 1897. — W. Ochen- kowski, Kilka uwag o socjologii A. Comte’a, „Przegl. Pol.”, 1901. — L. Lipkę, Problem socjologiczny Comte’a, „Przegl. Powsz.”, 1905. — T. Jeske-Choiński, Pozytywizm w nauce i literaturze, 1908. — S. Kryńska, Entwicklung und Fortschritt nach Condorcet und A. Comte, (Bern) 1908. — T. Kotarbiński, Pozytywizm A. Comte’a, art. w Encyklopedii Wychowawczej, t. 9, 1923. — J. Mosdorf, Czy Comte był pozytywistą?, „Przegl. Filoz.”, 35, 1932. — J. Szczepański, Pozytywizm i socjologia A. Comte’a, „Przegl. Nauk Hist, i Społ.”, 1, 1951. - B. Skarga, Pozytywizm i utopia, „Archiwum Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 10, 1964; — Estetyka i historiozofia. Uwagi o poglądach A. Comte’a, „Kwart. Neo- filolog.”, 12, 1965; — Ccmte, 1966 (zawiera również wybór tekstów); wyd. 2, 1977; — Spadkobiercy wobec spuścizny mistrza. Ze studiów nad pozytywizmem francuskim, „Studia Filoz ”, 3(46), 1966; — Ortodoksja i rewizja w pozytywizmie francuskim, 1967; — Le coeur et la raison ou les antinomies du système deComte, „Etudes Philosophiques”, 3, 1974; — Kłopoty intelektu. Między Comte’em a Bergsonem, 1975. — L. Kołakowski, Filozofia pozytywistyczna (Od Hume’a do Koła Wiedeńskiego), 1966.
MILL. A. Bain, J. S. Mill. A Criticism, 1882. — F. Lauret, Philosophie de Stuart Mill, 1886.
Ch. Douglas, J. S. Mill, 1895. — S. Becher, Erkenntnistheoretische Untersuchungen zu Stuart Mills Theorie der Kausalität, 1906. — O. A. Kabitz, Development of J. S. Mill’s System of Logic, 1932.
G. Morlan, American’s Heritage of J. S. Mill, 1936. — N. Grude-Oettli, J. S. Mill zwischen Liberalismus und Sozialismus, 1936. — A. Castell, Mill’s Logic of the Moral Sciences, 1936. — R. Vay sset-Bout bien, Stuart Mill et la sociologie française contemporaine, 1941. — R. Jackson, An Examination of the Deductive Logic of J. S. Mill, 1941. — W. L. Davidson, Political Thought in England. The Utilitarians from Bentham to Mill, 1950. — F. A. Hayek, John Stuart Mill and Harriet Taylor, 1951. — R. P. Anschutz, The Philosophy of J. S. Mill, 1953. — J. C. Rees, Mill and His Early Critics, 1956. — M. Ludwig, Die Sozialethik des J. S. Mill (Utilitarismus), 1963. — T. Woods, Poetry and Philosophy. A Study in the Thought of J. S. Mill, 1963. — M. Cowling, Mill and Liberalism, 1963. — J. M. Smith, E. Sosa, Mill’s Utilitarianism (Text and Criticism), 1969. — Mill : A Collection of Critical Essays, wyd. J. B. Schneew ind, 1969. — N. Mac Minn, J. R. Hainds, J. M. Mac Grimmon, Bibliography of the Published Writings of J.S. Mill, 1945.
H. Taine, Filozofia pozytywna w Anglii, tłum. z franc., 1883. — J. M. Robertson, Humaniści nowo żytni, studia o Carjyle'u, Millu, Emersonie, Arnoldzie, Ruskinie i Spencerze, tłum. J. Stecki, 1889. - S. Saenger, J. S. Mili, tłum. z niem. A. Krasnowolski, 1904.
M. Straszewski, Uwagi nad filozofią S. Milla, „Rozpr. i Sprawozd. AU”, 1877. — A. Raciborski, Rozbiór zapatrywania Milla na sprawę tworzenia pojęć, „Przew. Nauk. i Liter.”, 1885; — Pojęcie przyczy- nowości w systemie Milla, „Bibl. Warsz.”, 1885; — Podstawy teorii poznania w systemie logiki dedukcyj nej i indukcyjnej J. S. Milla, 1886. - L. Zen g tel 1er, Poglądy J. S. Milla na przyczynowość, „Przegl. Filoz.”. П, 1908. — T. Kotarbiński, Utylitaryzm w etyce Milla i Spencera, 1915. — D. Steinbarg, Pojęcie prawa przyrodniczego u J. S. Milla, „Przegl. Filoz.”, 34, 1931. — J. Łoś, Podstawy analizy metodologicz nej kanonów Milla, „Annales UMCS”, v. 2, 5, ser. F, 1948. — H. Greniewski, Milla kanon zmian towarzyszących, „Studia Logica”, 5, 1957. — Z. Czerwiński, O pojęciu przyczyny i kanonach Milla, „S. Log ”. 9,1960. — E. Klimowicz, Utylitaryzm w etyce. Współczesne kontrowersje wokół etyki J. S. Milla, 1974.
HERBART. K. Thomas, Herbart, Spinoza, Kant, Dornige Studien und Versuche, 1875. -- W. Dro- bisch, Über die Fortbildung der Philosophie durch Herbart, 1876. — W. Kinkel, J. F. Herbart, sein Leben und seine Philosophie, 1903. — Th. Ziehen, Das Verhältnis der Herbartschen Psychologie zur Physiologisch-experimentellen Psychologie, 1911. —O. Flügel, Herbarts Lehren und Leben, 1912. - W. Asmus, J. F. Herbart, 1. Der Denker 1776- 1809, 1968. — E. E. Geissler, Herbarts Lehre vom erziehenden Unterricht, 1970.
M. Straszewski, Herbart, sa vie et sa philosophie d’après des publications récentes, „Revue Philo¬
467
sophique”, 1879. — L. Sowa, Stanowisko Herbarta wobec matematyki i nauk przyrodniczych. W: Spra- wozd. Dyr. Semin. Naucz. Męsk. w Starym Sączu, 1907 — J. Heczko, System pedagogiczny Herbarta w świetle krytyki, „Mieś. Pedagog.”, 1910.
COLERIDGE. J. H. Muirhead, Coleridge as Philosopher, 1930; n. wyd. 1954. — H. House, Coleridge, 1953. - R. H. Fogle, The Idea of Coleridge’s Criticism, 1962.
HAMILTON. M. Veith, Sir W. Hamilton, the Man and His Philosophy, 1883. — S. W. Rasmussen, The Philosophy of Sir W. Hamilton, (Kopenhaga) 1927.
W. Bednarowski, Hamilton’s Quantification of the Predicate, „Proceed, of the Aristot. Soc.”, 1956. -
E. Kołodziej, Sir W. Hamilton, „Studia Filoz.”, 2(5), 1958.
FEUERBACH. A. Rau, L. Feuerbachs Philosophie, die Naturforschung und philosophische Kritik der Gegenwart, 1882. — W. Bolin, L. Feuerbach, sein Wirken und seine Zeitgenossen, 1891. — F. JodK
L. Feuerbach, 1904. — A. Kohut, L. Feuerbach, sein Leben und seine Werke, 1909. - O. Blum- schein, Leibniz und Feuerbach, 1919. — S. Rawidowicz, Ludwig Feuerbach’s Philosophie, 1931, 2 wyd.
1964. — G. Nuedling, L. Feuerbachs Religionsphilosophie, 1936. — W. B. Chamberlain, Heaven Wasn’t His Destination. The Philosophy of Ludwig Feuerbach, 1941. — S. S. Gabaraev, Materializm Feierbacha, 1955. — H. Arvon, L. Feuerbach ou la transformation du sacré, 1957; — Feuerbach. Sa vie, son oeuvre avec un exposé de sa philosophie, 1964. — G. Riedel, L. Feuerbach a mladÿ Marx, 1962. — W. Schuffenhauer, Feuerbach und der junge Marx, 1965.— B. E. Bychovskij, L. Feierbach, (Moskwa)
1967. — M. Xhaufflaire, Feuerbach et la théologie de la sécularisation, 1970. — G. Severino, Origine e figure del processo teoganico in Feuerbach, 1972.
F. Engels, L. Feuerbach i zmierzch klasycznej filozofii niemie:kiej, tłum. R. Raichman-Ettingcrowa, 1922; nowe tłum. 1945; 5 wyd. 1949. — K. Marks, Tezy o Feuerbachu, w Dziełach wybranych K. Marksa i F. Engelsa, t. 2, 1949.
S. Garski, Etyka L. Feuerbacha, 1900. — T. Kroński, Dzieło L. Feuerbacha, „Myśl Filoz.”, 4(14),
1954. — H. Jankowski, L. Feuerbach a problemy metodologiczne związane z historią etyki, „Studia Filoz.”, 4, 1961; - Etyka L. Feuerbacha, 1963. — R. Panasiuk, Feuerbach, 1972; — Kontekst historyczny i sens Feuerbachowskiego humanizmu, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Spoi.”, 20, 1974.
MARKS i ENGELS. A. Cornu, Karl Marx, L’homme et l’oeuvre, De l’hégelianisme au matérialisme historique (1818- 1845), 1934; — Karl Marx et la pensée moderne, 1948. — R. Schlesinger, Marx. His Time and Ours, 1950; — toż samo w tłum. włoskim, 1961. — J. Ну ppolite, Etudes sur Marx et Hegel,
1955. — 1. Berlin, Karl Marx, 2 wyd. 1956,— J. Y. Calvez, La pensée de Karl Marx, 1956. - G. Della Volpe, Rousseau e Marx ed altri saggi di critica materialistica, 1957.— M. Rubel, Karl Marx, Essai de biographie intellectuelle, 1957. — A. Piettre, Marx et marxisme, 1959. — M. Friedrich, Philosophie und Ökonomie beim jungen Marx, 1960. — G. Stiehler, Hegel und der Marxismus über den Widerspruch,
1960. - F. I. GeorgieV, Protivopoloźnost* marksistskogo і gegelevskogo ućenija o soznanii, 1961. —
E. Fromm, Das Menschenbild bei Marx, 1963. — R. Tucker, Philosophie et mythe chez Karl Marx, 1963; — toż samo w jęz. ang., 1964. — H. Lefebvre, Maçx. Sa vie, son oeuvre, avec un exposé de sa philosophie, 1964. - P. Dal Pra, La dialectica in Marx, 1965. — P. Kaegi, Genesis des historischen Materialismus, 1965. — W. Schuffenhauer, Feuerbach und der junge Marx, 1965. — L. Althusser, Pour Marx, 1966. — J. Mader, Fichte —Feuerbach —Marx. Leib —Dialog—Gesellschaft, 1968. — L. Col letti, Il marxismo e Hegel, 1969.— L. Goldmann, Marxisme et sciences humaines, 1970.— M. Rossi, Da Hegel a Marx, 2 t., 1970. - A. Wildermuth, Marx und die Verwirklichung der Philosophie, 2 t.,
1970. — G. Lichtheim, From Marx to Hegel, 1971. — D. McLellan, The Thought of Karl Marx,
1971. — J. Israel, L’aliénation de Marx à la sociologie contemporaine, 1972. — G. Duncan, Marx and Mill. Two Views of Social Conflict and Social Harmony, 1973. — H. Scheler, Aufsätze zum historischen Materialismus, 1973. — T. I. Ojzerman, Formirovanie filosofii marksizma, 2 wyd., (Moskwa) 1974. — W. Rod, Dialektische Philosophie der Neuzeit, t. 1 Von Kant bis Hegel, t. 2 Von Marx bis zur Gegenwart, 1974.
G. Serebrjakova, Marks і Engels, 1966. — H. Ullrich, Der junge Engels. Eine historisch-biographische Studie seiner welt-anschaulichen Entwicklung in den Jahren 1834 • 1845, (Berlin) 1966. — В. M. Kedrov, Engel’s і dialektika estestvoznanija, 1970; — F. Engel’s, (Moskwa) 1970. — F. Engels 1820 - 1970. Referate — Diskussionen — Dokumente, red. H. Pelger, (Hannover) 1971. — F. Engel’s і sovremennye problemy filosofii marksizma, red. M. T. Iovćuk (i in.), 1971. — Razvitie F. Engel’som problem filosofii і sovremennost’, red. A. A. Butakov, 1975.
468
M. Rubel, Bibliographie des oeuvres de Karl Marx, avec un Repértoire des oeuvres de Friedrich Engels, 1956; — Marx-Chronik. Daten zu Leben und Werk, 1968. — M. Kliem, H. Merbach, R. Sperl, Marx/ Engels Verzeichnis. Werke, Schriften, Artikel, 1966.
W. 1. Lenin, K. Marks, życie i dzieła, tłum. J. Kostecka, 1935; nowy przekł. 1945, 1947, 1948, 1951 ; — Marks, Engels, marksizm, przekł. 1946, 1948, 1949; — Główne prace Lenina o Marksie zebrane w Dziełach wybranych Marksa, 1941; nowe wyd. 1947. — K. Kautsky, Nauki ekonomiczne Karola Marksa, ttum. poi. 1890; 2 wyd. 1907; 3 wyd. 1911; nowe wyd. 1946, 1947, 1948, 1949. - G. W. Plechanow, Podstawowe zagadnienia marksizmu tłum. J. B., 1925, 2 wyd. 1936; nowe wyd. 1946, 1947, 1949, 1950; —
0 materialistycznym pojmowaniu dziejów, tłum. poi. od 1946, kilka wydań; — Podstawowe zagadnienia Marksizmu, 1947, 1949, 1950. — K. Mehring, Karol Marks, tłum. poi. 1923; nowe wyd. 1950, 1951. — A. Cornu, K. Marks'i F. Engels. Życie i dzieło; 3 t., f. 1 tłum. zespół.; t. 2 i 3 tłum. M. Bielska, 1958 - 67;
4 tłum. B. Wolniewicz, 1969. — J. Fréville, Twórcy socjalizmu naukowego, tłum. À. Małecki, 1948, 1950; — Poglądy Marksa i Engelsa na literaturę i sztukę, tłum. H. Rosnerowa, 1956. — H. Lefebvre, El związku filozofii i polityki we wczesnych pracach Marksa, tłum. J. Lisowski, „Studia Filoz.”, 5(8), 1958. " M. Rozental, Marksistowska metoda dialektyczna, tłum. H. Waśkowska, 1953.—T. I. Oj zer man, Powstanie filozofii marksistowskiej, tłum. W. Jankowski, -M. Kelles-Krauz, L. Smolińska, 1966. — A. G. Spirkin, Zarys filozofii marksistowskiej, tłum. L. Smolińska, 1968. — L. Althusser, O stosunku Marksa do Hegla, tłum. M. Siemek, „Człowiek i Światopogląd”, 6, 1972,— A. Szeptulin, Kategorie dia- ^ktyki, tłum. Z. Simbierowicz, 1973; — Filozofia marksizmu-leninizmu, tłum. S. Korcz, J. Sikora, 1973. —
P. Tugarinov, Teoria wartości w marksizmie, tłum. i red. H. Zfelnikowa, 1973. — Filozofia marksizmu a egzystencjalizm, tłum. z ros. S. Jędrzejewski, 1974, — L. Althusser, E. Balibar, Czytanie «Kapitału», tłum. W. Dłuski, wstęp T. M. Jaroszewski, 1975.
Podstawy filozofii marksistowskiej, wybór tekstów źródłowych, oprać. H. Swienko, 1973; 2 wyd. 1974. — Wybrane problemy filozofii marksistowskiej, teksty źródłowe, oprać. H. Zelnikowa, 1974. — Pilożofia marksistowska, podręcznik akademicki, praca zbiorowa, red. T. M. Jaroszewski, 1970; 5 wyd. 1977. — Wybrane problemy filozofii marksistowskiej, zbiór opracowań, red. T. M. Jaroszewski, 1972, 4 wyd. 1975. — Elementy marksistowskiej metodologii humanistyki, praca zbiór., red. J. Kmita, 1973. — Metodologiczne implikacje epistemologii marksistowskiej, praca zbiór., red. J. Kmita, 1974.
A. Schaff, Z zagadnień marksistowskiej teorii prawdy, 1951, 1959; — Obiektywny charakter praw Mstorii, 1955; — Marksizm a egzystencjalizm, 1961, 1962; — Filozofia człowieka, 1962, 3 wyd. 1965; — Marksizm a jednostka ludzka, 1965; — Humanismus, Sprachphilosophie, Erkenntnistheorie des Marxismus. Philosophische Abhandlungen, (Wien) 1975; — Liczne tłumaczenia pow. prac na obce języki. Ponadto rozprawy i artykuły w czasopismach: „Myśl Współczesna”, „Myśl Filozoficzna”, „Studia Filozoficzne”, •Studia Socjologiczne” i in. — J. Szczepański. Zagadnienia metodologii badań społecznych w niektórych pracach Marksa i Engelsa, „Myśl Filoz.”, 2(4), 1952. - M. Ossowska, Myśl etyczna Marksa, bPrzegl. Kultur.”, 26, 1959. — M. Fritzhand, Człowiek, humanizm, moralność. Ze studiów nad Markom, 1961 ; 2 wyd. 1966; — Myśl etyczna młodego Marksa, 1961 ; — W kręgu etyki marksistowskiej, szkice
1 polemiki etyczne, 1966; — O niektórych właściwościach etyki marksistowskiej, 1974. — A. Jasińska, Mikro- i makrospołeczne determinanty myśli K. Marksa, „Studia Socjolog.”, 1(20), 1966. — S. K ożycia owal sk i, M. Weber a K. Marks. Socjologia M. Webera jako „pozytywna krytyka materializmu historycznego”, 1967. — S. Kozyr-Kowalski, J. Ładosz, Dialektyka a społeczeństwo. Wstęp do Materializmu histerycznego, 4 wyd. 1977. — A. Kłoskowska, Koncepcja kultury w ujęciu K. Marksa, »'Studia Fllcrz.”, 1(52), 1968. — L. Nowak, U podstaw marksowskiej metodologii nauk, 1971. — •P Legowicz, Filozofia — istnienie, myślenie, działanie, 1972. — S. Widerszpil, Wybrane problemy socjologii marksistowskiej, 1972. — S. Dziamski, U źródeł marksistowskiej filozofii nauk społecznych w Polsce, 1972; — Zarys polskiej filozoficznej myśli marksistowskiej 1878-1939, 1973; n. wyd. 1977.
W. Krajewski, Engels o ruchu materii i jego prawidłowości. Główne idee «Dialektyki przyrody-)
2 perspektywy stu lat, 1973. — J. J. Wiatr, Marksistowska teoria rozwoju społecznego, 1973. —
Cackowski, Główne pojęcia materializmu historycznego, 1974. — J. Kmita, W. Ławniczak, Marksizm a empiryzm, „Stud. Filoz.”, 10, 1974. — L. Nowak. Zasady marksistowskiej filozofii nauki. Próba systematycznej rekonstrukcji, 1974. — T. M. Jaroszewski, Osobowość i wspólnota, 1971; — l°ż w tłum. ros., (Moskwa) 1973; — czeskim, (Praha) 1975; — The Definition of the Notion of «Praxis* M K. Marx’s Philosophy, „Dialectics and Humanism”, 1, 1973; — Rozważania o praktyce. Wokół Mterpretacji filozofii K. Marksa, 1974; n. wyd. 1977; — Jednostka a społeczeństwo w ujęciu filozofii
469
marksistowskiej (Myśl K. Marksa), „Człowiek i Światopogląd”, 7, 1974; — Rozprawy i artykuły w wydawnictwach zbiorowych (Filozofia marksistowska, 1975; Wybrane probl. filoz. marksist., 1975; Huma' riizm socjalistyczny, 1975) oraz w czasopismach („Człowiek i Światopogląd”, „Studia Filozoficzne . „Dialectics a. Humanism” i in.).
Niektóre dawniejsze prace o Marksie i marksizmie napisane przez Polaków w XIX i w pocz. XX wieku:
L. Gumplowicz, Rechtsstaat und Sozialismus, Innsbruck 1881. — W. Weryho, Marx als Philosoph* 1894. - K. Kelles-Krauz, O tzw. «kryzysie marksizmu», „Przegl. Filoz.”, 1900; — Filozofia marksizmu „Krytyka”, 1902; - Qu’est-ce que le matérialisme historique, „Annales de l’Inst. Intern, de Sociol.”, 1902." W ostatnich latach Biblioteka Myśli Socjalistycznej wydała pisma wybrane: St. Krusińskiego (1958). R. Luxemburg (1959), K. Kelles-Krauza (1962).
Marks i Engels w Polsce. Materiały do bibliografii 1842- 1952, 1953.
STIRNER. A. Ruest, M. Stirner, Leben, Weltanschauung, Vermächtnis, 1906. — K. A. Mautz. Die Philosophie M. Stirner's im Gegensatz zum Hegelschen Idealismus, 1936. — H. Arvon, Aux sources de l'existentialisme, M. Stirner, 1954. — R. W. K. Paterson, The Nihilistic Egoist M. Stirner, 1971-
J. Niecikowski, Stirner, Kierkegaard — krytycy Hegla, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 13, 1967.
CARLYLE. P. Hensel, Th. Carlyle, 1900. - N. Young, Carlyle. His Rise and Fall, 1925. - R. Wei* lek, 1. Kant in England, 1793 - 1838, 1931. — C. F. Harrold, Carlyle and German Thought, 1934. " A. C. Taylor, Carlyle et la pensée latine, 1937. — E. R. Bentley, Century of Hero Worship. A Study of the Idea of Heroism in Carlyle and Nietzsche, 2 wyd. 1960. — J. Keden burg, Teleologisches Geschichtsbild und theoretische Staatsauffassung im Werke Th. Carlyles, I960.
J. M. Robert son, Humaniści nowożytni, Studia o Carlyle’u (i in.), tłum. J. Stecki, 1889. — A. Mohl» Bohater Carlyle’a i nadczłowiek Nietzschego, tłum. 1913.
R. Dyboski, Unity of Idea in the Works of Carlyle, „Biuletyn PAU”, 1937.
RUSKIN. W. G. Collingwood, The Art Teaching of John Ruskin, 1891. — D. Larg, J. Ruskim 1932. — H. Gaiły, Ruskin et l’esthétique intuitive, 1933. — J. D. Rosenberg, The Darkening Glass. A Portrait of Ruskin’s Genius, 1961. — Q. Bell, Ruskin, 1963, — P. Jaudell, La pensée sociale de J. RuS* kin, Diss. (Paris), 1972.
R. de la Sizeranne, Ruskin i kult piękna, 2 t., tłum. A. Potocki, 1898 - 99. — A. W. Saenger, John Ruskin, jego życie i działalność, tłum. ok. 1900.
L. Winiarski, Teorie estetyczne Ruskina, „Prawda”, 1894. — M. Bujno, J. Ruskin i jego poglądy» 2 wyd. 1908. — W. Rubczyński, J. Ruskin. Studia nad uzasadnieniem i powiązaniem jego głównych pomysłów, „Przegl. Pol.”, 1901, oraz oddzielnie, 1904; — Aksjologia Ruskina, „Kwart. Filoz.”, 13, 1936. " R. Dyboski, Ze studiów nad Ruskinem, „Sprawozd. PAU”, 1937.
NEWMAN. P. Thureau-Dangin, La renaissance catholique: Newman et le mouvement d’Oxford, 1899; - Newman catholique, 1912.—L. Fé 1 і x - Faure, Newman, sa vie et ses oeuvres, 1901. — H. B ré* mond, Newman, 3 t., 1905 • 06; — Newman. Essai de biographie psychologique, 1937. — W. P. Ward, The Life od J. H. Cardinal Newman, 2 t., 1912; 3 wyd. 1927. — E. Przywara, Einführung in Newmans Wesen und Werk. 1922. — J. Guitton, Philosophie de Newman, 1933; — Renan et Newman, 1938. "
F. R. Cronin, Cardinal Newman:, His History of Knowledge, 1935. — F. Tardwel, La personnalitc littéraire de Newman, 1937. — M. Hogan, Bacon and Newman, bar God from Science, 1939. — A. Karl. Die Glaubensphilosophie Newmans, 1941. — Ch. F. Harrold, J. H. Newman. An Expository and Crin* cal Study of His Mind, Thought and Art, 1945. — S. G. Brown, Newman at Beaumont, 1945. — S. O’Fao* lain, Newman’s Way, 1952. — A. D. Culler, Imperial Intellect. A Study of Newman’s Educational Ideal. 1955. - T. Kenny, The Political Thought of J. H. Newman, 1957. — Dr Zeno, OFM. J. H. Newman,
1957. — L. Bouyer, Newman. His Life and Spirituality, 1960. — F. M. Wiliam, Aristotelische Erkennt- nisiehre bei Whately und Newman und ihre Bezüge zur Gegenwart, 1960. — A. J. Boekraad, H. Tris* tram, The Argument from Conscience to the Existence of God, According to J. H. Newman, 1961. — J. Honoré. Itinéraire spirituel de Newman, 1964. — A. D. La pa t і, J. H. Newman, 1972. — Od r. 1950 ukazuje się publikacja Newman Studien, wyd. H. Fries i W. Becker, Norymberga, dotychczas 5 tomów (w t. 2 bibliografia Newmana). — J. Rickaby, Index to Works of Cardinal Newman, 1914.
Kardynał J. H. Newman 1801 — 1890, praca zbiorowa, tłum. T. Mieszkowski, 1967. — Ch. HolHs> Newman a świat współczesny, tłum. T. Mieszkowski, 1970.
Z. Bastgenówna, Brzozowski a Newman, „Sprawozd. PAU”, 1933; — Tajemnica Newmana, ,УеГ bum”, 1937. — W. Tatarkiewicz, Filozofia Newmana, „Znak”, 1, 1948. — W. Gawlik, Newmanowska
470
analiza poznania konkretnego i religijnego, „Collect. Theolog.”, 1955. — S. Brzozowski, J. H. Newman, ••Znak”, 10, 1961 (fragmenty przedmowy do Wyboru pism Newmana, z r. 1915).
KIERKEGAARD. H. Höffding, Die Philosophic in Danemark im XIX Jahrhundert, „Archiv f. Geschichte d. Philos.”, 1899; — S. Kierkegaard, 1922. — E, Przywara, Das Geheimnis Kierkegaard, 1927. — Schrempf, S. Kierkegaard, 2 t., 1927 - 28. — E. Hirsch, Kierkegaard-Studien, 2 t., 1933. — L. Ches- l°v» Kierkegaard et la philosophie existentielle, 1936. — W. Lowrie, Kierkegaard, 1938; n. wyd. 1962. — Wahl, Etudes Kierkegaardiennes, 1938; n. wyd. 1949.— R. Jolivet, Introduction à Kierkegaard, 1946; — *ЦХ sources de l'existentialisme chrétien. Kierkegaard, 1958. — J. Hohlenberg, S. Kierkegaard, 1954. — Collins, The Mind of Kierkegaard, 1954. — M. Wyschog.od, Kierkegaard and Heidegger, 1954. — Slock, Die Anthropologie Kierkegaards, 1954. — A. Paulsen, S. Kierkegaard, Deuter unserer Existenz, ^55. — Kierkegaardiana, wyd. zbiór., red. N. Thulstrup, 9 t., 1955 - 74. — Publikacja zespół.: Kierkegaard Symposion, Orbis Litterarum, t. 10, 1955. — M. Theunissen, Der Begriff Ernst bei Kierkegaard,
1958. — p. p. Rohde, S. Kierkegaard in Selbstzeugnissen und Bilddokumenten, 1960. — M. Grima ult, Kierkegaard par lui-même, 1962. — T. W. Adorno, Kierkegaard, 1962. — P. Me s nard, Kierkegaard, 3 wyd. 1963. — G. Price, The Narrow Pass. A Study of Kierkegaard's Concept* of Man, 1963. — A. Stucki, Le christianisme et l’histoire d’après Kierkegaard, 1963. — E. Tielsch, Kierkegaards Glaube, 1964. — H. Friemond, Existenz in Liebe nach S. Kierkegaard, 1965. — H. M. Garelick, The ^nti-Christianity of Kierkegaard, 1965. — H. Gerdes, S. Kierkegaard, 1966. — J. H. Schmid, Kritik ^Existenz. Analysen zum Existenzdenken S. Kierkegaards, Diss. (Basel) 1964, (wyd. 1966). — H. Schwep- Pcnhäuser, Kierkegaards Angriff auf die Spekulation. Eine Verteitigung, 1967. — Ch. Wa Iden fei s-Goes, kiekte und indirekte Mitteilung bei S. Kierkegaard, Diss. (München), 1967. — V. Eller, Kierkegaard
Radical Discipleship. A New Perspective, 1968. — H. Fahrenbach, Kierkegaards existenzdialektische ^hik, 1968. — F. E. Wilde, Kierkegaards Verständnis der Existenz, 1969. — L. Mackey, Kierkegaard ^ Kind of Poet, 1971. — G. Malantschuk, Kierkegaard's Thought, 1971. — J. Malaquais, S. Kierke &^rd: foi et paradoxe, 1971. — A. Shmuêlі, Kierkegaard and Consciousness, 1971. — B. E. Bychovskij ^ crkegor, (Moskwa) 1972. — M. Cornu, Kierkegaard et la communication de l’existence, Diss. (Lausanne) ^72. — g. V. Hofe, Die Romantikkritik S. Kierkegaards, 1972. — Kierkegaard et la philosophie contem p°raine. Entretiens de Copenhague 1966, Inst. Intern, de Philos., red. J. Witt-Hansen, 1972.— J. Thomp s°n, Kierkegaard, 1973. — J. W. Elrod, Being and Existence in Kierkegaard’s Pseudonymous Works .75. — ch. Kühnhold, Der Begriff des Sprunges und der Weg des Sprachdenkens. Eine Einführung In Kierkegaard, 1975. — M. C. Taylor, Kierkegaard’s Pseudonymous Authorship. A Study of Time and
Self, 1975. — Soren Kierkegaard international bibliografi, wyd. J. Himmelstrup, (Kopenhaga) ^62. — Д. MacKinnon, The Kierkegaard Indices, 1973.
H. Malewska, Sören Kierkegaard, „Znak”, 1, 1946. — F. Sawicki, S. Kierkegaard, „Przegl. Powsz.”, ^48. __ a Warkocz, Blaski i cienie egzystencjalizmu Kierkegaarda, „Ateneum Kapł.”, 1950. — J. Pas* 1 uszka, Postawy życiowe według S. Kierkegaarda, „Roczniki Filoz. KUL”, 6, 1958. — K. Toeplitz, * Kierkegaard a Luter i Reformacja, 1965; — Konflikt Abrahama (Próba egzystencjalizacji religii i prawa w 4)çciu S. Kierkegaarda), „Gdańskie Zesz. Humanist.”, Filozofia, 2, 1966; — Jednostka a społeczeństwo * filozofii Kierkegaarda, tamże, 3, 1967 — Problem egzystencji i esencji w filozofii S. Kierkegaarda, „Arch. ^‘st. Filoz. i Myśli Spoi.”, 17, 1971;— Kierkegaard, 1975.— W. Gromczyński, Wprowadzenie do «filo- *°fii» Kierkegaarda, „Studia Filoz.” 4(113), 1975.
LAMENNAIS. V. Gioberti, Lettcra intorno aile dourine filosofiche e religiose di Lamennais, wyd. P‘&noloni, 1971.
J. Litwin, Eseje o dialogach wewnętrznych. Diderot, Lamennais, 1967; — Lamennais, 1973.
BOLZANO. M. Palâgyi, Kant und Bolzano, 1932. — J. Berg, Bolzano's Logic,(Stockholm) 1962. — ^* Kolman, Bernard Bolzano, 1963. — I. Seidlerova, Politické a sociàlni nizory B. Bolzana, (Praha) - E. Morscher, Das logische An sich bei В. Bolzano, 1973. - J. Danek, Die Weiterentwicklung Єг Leibnizschen Logik bei Bolzano, 1970.
^ M. Fränklowna, O pewnym paradoksie w logice Bolzana, „Przegl. Filoz.”, 17, 1914. — F. Smolka, °j^cie zmiennej u Bolzana i u Russella, „Przegl. Filoz.”, 30, 1927. — A. Wiegner, W sprawie zasady Odwrotności między treścią a zakresem pojęć, „Prace Pozn. Tow. Przyj. Nauk”, 1930. — T. Czeżowski, *alcżności między treściami a zakresami pojęć, „Przegl. Filoz.”, 35, 1832. — A. Korcik, Pojęcie wy- infcrcncyjncgo u B. Bolzana, „Roczniki Filoz. KUL”, 5, 1957. — L. Regner, Aksjomaty nauk
471
apriorycznych według Bernarda Bolzana, ,,Roczniki Filoz. KUL”, 5, 1957. — J. Patoćka, Bolzano a pi"0' blem teorii nauki, ,,Studia Filoz.”, 1(10), 1959.
BÜCHNER. L. Büttner, Büchners Bild vom Menschen, 1967. — J. Dreisbach-Olsen, L. Büchner» Diss. (Marburg/Lahn), 1969.
FAZA DRUGA: 1860- 1880
SPENCER i EWOLUCJON1ZM. J. Dewey, The Philosophical Work of Spencer, „Philos. Review » 1904. — J. Royce, H. Spencer, 1904. — M. Absi, La théorie de la religion chez Spencer et ses sources,
1952. — Herbert Spencer, wyd. A. Low-Beer, 1969.
W. Cat h rein, Nauka moralności darwinowskiej. Krytyka etyki H. Spencera, tłum. z niem., 1886.
J. M. Robertson, Humaniści nowożytni, tłum. J. Stecki, 1889. — O. Gaupp, H. Spencer, tłum. z niem-* 1899.
A. Świętochowski, H. Spencer. Studium z dziedziny pozytywizmu, „Przegl. Tygodn.”, 1872. ^ L. Dziankowski, O charakterze kobiet podług Spencera, 1877. — W. Kozłowski, Herbert Spencer, „Ateneum”, 1878 - 80; — Podstawy socjologii i stanowisko w niej H. Spencera, „Ateneum”, 1881 ; — Etyk3 Spencera, „Ateneum”, 1883 - 84. — L. Krzywicki, Socjologiczne poglądy H. Spencera, „Prawda”, 1889;^ Uwieńczenie filozofii syntetycznej, „Prawda”, 1895. — K. Twardowski, Spencer i Leibniz, „Słowo Pol- » 1903, oraz w publikacji «Rozprawy i artykuły filoz.», 1927. — H. Struve, H. Spencer i jego systemat fii°' zofii syntetycznej, „Bibl. Warsz.”, 1904. — Zeszyt „Przegl. Filoz.” z r. 1904 poświęcony Spencerowi, z3' wiera rozprawy: S. Brzozowski, Etyka Spencera; — J. Halpern, H. Spencer; — W. M. Kozłowski» Monizm Spencera; — Psychologia Spencera; — L. Krzywicki, Socjologia Spencera; — J. Nuslaum*
H. Spencer jako biolog; — M. Massonius, Agnostycyzm; — S. Demby, Spencer w piśmiennictwa polskim (bibliografia). — T. Kotarbiński, Utylitaryzm w etyce Milla i Spencera, 1915. — L. Kasprzyk» Herbert Spencer w literaturze polskiej, „Annales UMCS”, 7, 1960; — Spencer, 1967. — L. Król, Spence* rowska koncepcja struktury, „Studia Filoz.”, 1(40), 1965.
DARWIN. A. Cresson, Darwin. Sa vie, son oeuvre avec un exposé de sa philosophie, 1956. — L. P1' seley, Darwin’s Century. Evolution and the Men Who Discovered It, 1958. — G. Himmelfarb, Darwin and the Darwinian Revolution, 1959. — J. C. Greene, Darwin and the Modem World View, 1961- "
G. Wichler, Charles Darwin, 1961. — J. Huxley, H. B. D. Kettlewell, Charles Darwin and His World»
1965.
J. L. A. Quatrefages, K. Darwin i jego poprzednicy, tłum. i dopełń. J. Ochorowicz, 1872. "
H. Höffding, K. Darwin, tłum. M. F., 1899. — L. Woltmann, Teoria Darwina i demokracja spo^' czna. Przyczynek do historii naturalnej ludzkiego społeczeństwa, tłum. I. Moszczeńska, 1902.
W. Bartkiewicz, Darwinizm wobec religii i moralności, „Przegl. Katol.”, 1869. — B. Reichm^n* Teoria Darwina i hipotezy Haeckla w treściwym zarysie, 1873. — T. Skomorowski, Rozwój teorii Daf' wina, 1874. — S. Pawlicki, Studia nad darwinizmem, 2 wyd. 1875. — Z. Wiśniowski, K. Darwin, neum”, 1882. — W. Zaborski, Darwinizm wobec rozumu i nauki, „Przegl. Powsz.”, 1884. — W. M- K°z łowski, Następcy Darwina i losy darwinizmu, „Bibl. Warsz.”, 1895. — K. Twardowski, Etyka wob^ teorii ewolucji, „Przełom”, 1895. — J. Nusbaum, Z zagadnień biologii i filozofii przyrody, 1899. ^ L. Wolf man, Teorie Darwina i demokracja społeczna, 1902. — F. Hortyński, Teoria rozwojowa a k3 tolicyzm, „Przegl. Powsz.”, 1907; — Teoria ewolucji wobec najnowszych wyników nauk biologiczny^’ „Przegl. Powsz.”, 1922. — A. Mohl, Ewolucja czy trwałość gatunków, 1909, — F. G a brył, Filozof przyrody, 1910; — Darwinizm i wiedza współczesna, 1910. — F. Klimke, Darwin i jego dzieło, „Рг#8* Powsz ”, 1910. — K. Wais, O zwierzęcym pochodzeniu człowieka, 1911. — H. Hoyer, Darwin i Mende’ „Przegl. Współcz.”, 1929. — W. Szafer, Powstanie i drogi rozwoju życia na ziemi, 1948. — J. Dembo^ ski, Darwin, 1950. — A. Straszewicz, O poglądach Darwina na religię, „Euhemer”, 1 - 2 (8 - 9), 1959-^
K. Petrusewicz, Darwina teoria ewolucji, „Wszechświat”, 1959. — T. Grzesiukiewicz, Wpływ tcO*11 ewolucji K. Darwina na nauki społeczne, „Kosmos”, ser. A, 1960. — Stulecie dzieła Darwina, praca zb*° rowa, 1960. — T. Kotarbiński, Darwin i uniwersalny ewolucjonizm, „Argumenty”, 1960. — S. Sk°^ ron, Narodziny wielkiej teorii, 1965.
PSYCHOLOGIA XIX WIEKU. Th. Flournoy, Métaphysique et psychologie, 1890. - M. Dess0*f' Geschichte der neueren deutschen Psychologie, 2 t., 2 wyd. 1897 - 1902. — G. Villa, Psicologia conte**1
472
Poranea, 1899. — E. v. Hartmann, Die moderne Psychologie, 1901. — H. Ebbinghaus, Psychologie. W: Die Kultur der Gegenwart. Systematische Philosophie, 3 wyd. 1924. - A. Ma noil, La psychologie expérimentale en Italie, 1938. - E. A. Budilova, Bor’ba materializma і idealizma v russkoj psichołogi- Êeskoj nauke (vtoraja polovina XIX - nać. XX v.), 1960. — W. K. Dember, Visual Reception: the Nineteenth Century, 1964. — J. C. Flügel, A Hundred Years of Psychology, 1964. — L. S. Hearnshaw, A Short History of British Psychology 1840-1940, 1964.
Th. Ribot, Współczesna psychologia pozytywna w Anglii, tłum. i oprać. J. Ochofowicz, 1876; — Współczesna psychologia niemiecka, tłum. W. M. Kozłowski i S. Bartoszewicz, 1895, 1901.
A. Mahrburg, Osobowość według Ribota, „Kraj”, 1886. — S. Smolikowski, Z psychologii empirycznej (Ribot), „Bibl. Warsz.”, 1886. — W. Heinrich, Die moderne physiologische Psychologie in Deutschland, 1895. — W. Szyłkarski, O powstaniu paralelizmu monistycznego w filozofii i psychologii nowożytnej, 1924. — W. Bobrowska-Nowak, Pionierzy psychologii naukowej w Polsce, 1971.
NEOKANTYŚCI. L, Königsberger, H. v. Helmholtz, 3 t., 1902 - 03. - A. Riehl, Helmholtz in seinem Verhältnis zu Kant, 1904. — H. Cohen, F. A. Lange, „Preuss. Jahrb.”, 1876. — M. Kronenberg, Moderne Denker, 1899 (o Langem); — Festschrift O. Liebmann, „Kantstudien”, 1910; — Wspomnienie R. Euckena і В. Baucha o Liebmannie, tamże 1912. — K. Hermann, Einführung in die neukan- tische Philosophie, 1927. — J. Hessen, Die Religionsphilosophie des Neukantismus, 1924.
T. Staniewski, Teoria poznania i metafizyka F. A. Langego, w wyd. Szkice filozoficzne, Księga Pam.
M. Straszewskiego, 1910 — J. Stępa, Neokantowskie próby realizmu a neotomizm, 1, 1927. — J. Ożarowski, Metoda transcendentalna a problem poznania syntetycznego w szkole marburskiej, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 5, 1959. — W. Banasiewicz, Hermanna Helmholtza koncepcja prawa przyrody. W; Pojęcie prawa nauki w XIX wieku (zbiór rozpraw), 1967. — M. Szyszkowska, Neokantyzm. Filozofia społeczna wraz z filozofią prawa natury o zmiennej treści, 1970.
AVENAR1US. F. Carstanjen, Richard Avenarius’ Biomechanische Grundlegung, 1894.
W. I. Lenin, Materializm i empiriokriticizm, 1909, przekł. poi. 1949.
J. Kodisowa, Richard Avenarius, „The Psychological Review”, 3,6, 1896; — Empiriokrytycyzm, »Przegl. Filoz.”, 4, 1901; — toż samo w przekł. ros., „Russkaja Mysi*”, 9, 1901; — Znaczenie kulturalne filozofii czystego doświadczenia, „Przegl. Filoz.”, 6,1903; — Empiriokrytycyzm i pogląd na świat, „Ogniwo”, 21, 1904; — Nowsza faza w rozwoju empiriokrytycyzmu, „Przegl. Filoz.”, 12, 1909, — E. T. Erdmann, Naturalne pojęcie świata według R. Avenariusa, „Przegl. Filoz.”, 1900. — M. Straszewski, Obecny przełom w teorii poznania, „Przegl. Filoz.”, 5, 1902. — M. Massonius, Agnostycyzm, „Przegl. Filoz.”, 7, !904. — M. Borowski, O filozofii Avenariusa, „Widnokręgi”, 1910. — S. Brzozowski, Filozofia czystego doświadczenia, „Głos” oraz „Idee”, 1920. — A. Wiegner, Proton pseudos wundtowskiej krytyki filozofii R. Avenariusa, „Studia Filoz.”, 3-4 (34 - 35), 1963.
MACH. H. Klein peter, Über E. Machs und H. Hertz’ prinzipielle Auffassung der Physik, „Archiv fi System. Philos.”, 1899. — H. Henning, E. Mach als Philosoph, Physiker unf Psychologe, 1915. — F- Adler, Ernst Machs Ueberwirtdung des mechanischen Materialismus, 1918. — R. Bouvier, La pensée d’Ernst Mach, 1923. — H. Dingier, Die Grundgedanken der Machschen Philosophie, 1924. — P. Ale- xander, Sensationalism and Scientific Explanation, 1963 (dotyczy E. Macha). — R. S. Cohen, E. Mach: Physics, Perception and the Philosophy of Science, „Synthese” (Dordrecht), 18, 1968. — R. S. Cohen, fc. J. Seeger, E. Mach, Physicist and Philosopher, 1970. — J. Bradley, Mach’s Philosophy of Science, 1971 ; — Machs Philosophie der Naturwissenschaft, 1974. - J. T. Blackmore, E. Mach. His Work, Life nad Influence, 1972.
B. Elmer, Filozofia E. Macha, „Krytyka”, 1901. — M. Straszewski, Obecny przełom w teorii Poznania, „Przegl. Filoz.”, 5, 1902. — I. Halpern (Myślicki), E. Mach, „Przegl. Filoz.”, 20, 1917. — L Kodisowa, E. Mach, „Przegl. Filoz.”, 21, 1918. — I. Szumilewicz, Koncepcja przyczynowości u Macha w świetle współczesnego determinizmu, „Studia Filoz.”, 4(13), 1959.
IMMANENTYŚCI. J. Rehmke, W. Schuppe, „Kantstudien”, 1913. - A. Pelazza, W. Schuppe c la filosofia dell’immanenza, 1914.
R. Raichman-Ettingerowa, R. v. Schubert-Solderns erkenntnistheoretischer Solipsismus, „Archiv, fi Geschichte d. Philos.”, 1912 (odpowiedź Schubert-Soldema tamże, 1913); — Die Immanenzphilosophie, biss. (Getynga), 1916.
RIEHL. J. Jaensch, Zum Gedächtniss von A. Riehl, „Kantstudien”, 1925. — H. Maier, A. Riehl, łamże, 1926.
473
SIMMEL. A. Mamelet, La philosophie de G. Simmel, 1914. - M. Adler, Simmels Bedeutung für die Geistesgeschichte, 1919. - M. Frischeisen-Köhler, G. Simmel, 1919. -- Buch des Denkes an Georg Simmel. Briefe, Erinnerungen, Bibliographie. Zu seinem 100. Geburtstag, wyd. K. Gassen, M. Landmann, 1958. - M. Susman, Die geistige Gestalt G. Simmels, 1959. — H. Müller, Lebensphilosophie und Religion bei G. Simmel, I960. — [.Bauer, Die Tragik in der Existenz des modernen Menschen bei G. Simmel,
1961. -- N.J.Spykman, The Social Theory of G. Simmel, 1966.
I. Halpern (Myślicki), J. Simmel, „Przegl. Filoz.", 21, 1918. - K. Błeszyński, «Trzecie państwo , „Krytyka", 1911. -J. Gałecki, Pragmatyzm Simmla, „Kwart. Filoz.", 8, 1930. - Recenzje ksią/ek
G. Simmla opublikowali m.in.: M. Treter, L. Karpińska, H. Bad, H. Forszteter, M. Lehrfrcund w „Przegl. Filoz.", I, 1897-98; 2, 1899; 5, 1902; 12, 1909.
VA1HINGER. Zeszyt „Zeitschrift für Philosophie", 1912. — W. Świtalski, Vaihingers Philosophie des Als Ob, „Philos. Jahrb. d. Görres-Gesellschaft", (Fulda) 1913.
W. Biegański, O filozofii fikcji Vaihingera, „Przegl. Filoz.", 16, 1913. - J. Śleszyński, Filozofia Vaihingera w stosunku do matematyki, „Ruch Filoz ", 4, 1914. — A. Krzesiński, Jak należy rozumieć filozofię fikcji Vaihingera, „Kwart. Filoz.", 2, 1924. — J. Zieleniewski, O «filozofii fikcji» Vaihingera, tamże.
CORNELIUS. J. Kodisowa, Teoria poznania H. Corneliusa, „Kwart. Filoz.", 3, 1925. — J. Leszczyński, Teoria świata w ujęciu H. Corneliusa, „Kwart. Filoz.", 18, 1949.
HAECKEL i MONIZM. W. Bölsche, E. Haeckel. Ein Lebensbild, 1900, 2 wyd. 1905. — R. Hoc ningswald, E. Haeckel, 1900. - J. Baumann, Haeckels Welträtsel nach ihren starken und schwachen Seiten, 1900. — K. W. Neumann, E. Haeckel, ok. 1904. - E. Adickes, Kant contra Haeckel, 1906. —
H. Schmidt, Ernst Haeckel. Leben und Werke, 1926. — G. Uschmann, E. Haeckel — Forscher, Künstler, Mensch. Briefe, 2 wyd. 1958. — D. H. Degrood, Haeckel’s Theory of the Unity of Nature, 1965. — J. Hemleben, E. Haeckel. In Selbstzeugnissen und Bilddokumenten, 1967.
W. Reichenau, Filozofia monistyczna od Spinozy do naszych czasów, tłum. K. Hertz, 1883.
B. Reichman, Teoria Darwina i hipotezy Haeckla w treściwym zarysie, 1873. — A. Mahrburg, Monizm współczesny i echa jego u nas, „Ateneum", 1890. — J. Zachariewicz, Niemiecki Związek Mo- nistów i E. Haeckel, 1908. — В. Limanowski, Monizm w historii, „Krytyka", 1908. — F. Klimke, Znaczenie monizmu w chwili obecnej, „Ateneum Kapł.", 1910; — Der Monismus und seine philosophischen Grundlagen, (Freiburg) 1911; — Monistische Einheitsbestrebungen katholischer Weltanschauung, 1912; — Hasła etyczno-religijne monizmu, „Przegl. Powsz.", 1914. — B. Biegeleisen, O monizmie, „Ruch Filoz.", I, 1911. — L. Wołowicz, Monizm jako kierunek poznania, tamże. — K. Błeszyński, Pierwszy kongres monistów, „Krytyka", 1911; — Monizm a filozofia, tamże, 1912. — A. Wróblewski, Monizm, 1912; — Monizm przyrodniczy, „Krytyka", 1912. — S. Pawlicki, Die wahre Bedeutung des Monismus, w pracy: Festgabe zum 70. Geburtstag von G. v. Hertling, 1913. — Z. Jakimiak, Monizm filozoficzny XIX w., „Dziś i Jutro", 18, 1947. — A. Straszewicz, Stosunek E. Haeckla do religii, „Euhemer, Zesz. Filoz.", 1961.
OSTWALD. A. Dochmann, W. Ostwalds Energetik, Diss. (Bern), 1908. — A. Mittasch, W. Ost walds Auslösungslehre, 1951.
J. Kodisowa, Filozofia przyrody W. Ostwalda, „Przegl. Filoz.", 1903; — Ostwalda roczniki filozofii przyrody, „Ogniwo", 1904. — W. Heinrich, O stosunku pojęć i zasad fizycznych do filozofii, „Przegl- Filoz.", 2, 1899.
WUNDT. O. Passkönig, Die Psychologie Wilhelm Wundts, 1912. — P. Petersen, W. Wundt und seine Zeit, 1925. — W. Nef, Philosophie von W. Wundt, 1932.
E. König, W. Wundt jako psycholog i jako filozof, tłum. S. Brzozowski i A. Krasnowolski, 1904.
N. Hirschband (C. Jellenta), Wola zbiorowa i zasada szczęśliwości (Etyka Wundta), „Ateneum"» 1888. — A. Mahrburg, Wundt i jego teoria poznania, „Przegl. Liter.", dod. do „Kraju", 1893. — S. Dick' stein, O najnowszych próbach klasyfikacji nauk, „Ateneum", 1889. — W. Biegański, Geneza pojęć. „Przegl. Filoz.", 3, 1900. — A. Schifman, Wundta «Wstęp do filozofii», „Krytyka", 1902. — Z. Skórski, Pogląd Wundta na istotę sądów, „Przegl. Filoz ", 4, 1903. — J. Jawicówna, Sądy twierdzące i przeczące, „Przegl. Filoz.”, 8, 1905. — T. Sinko, Mit, kult i religia według nauki W. Wundta, 1910. — W. M. Kozłowski, Logika psychologii i nauk historycznych według Wundta, „Przegl. Filoz.", 14, 1911.— A. Stög- bauer, Psychologia Wundta i jej geneza, 1914. — F. Kierski, W. Wundt, „Tydzień Polski", 1920. — J. Pa* randowski, W. Wundt (1832- 1920), „Gazeta Lwowska", 1920.
474
FECHNER. T. Simon, Leib und Seele bei Fechner und Lotze als Vertretern zweier massgebenden Weltanschauungen, 1894, — M. Wentscher, Fechner und Lotze, 1921. — A. Adolph, Die Weltanschauung G. T. Fechners, 1923.
K. Lasswitz, G. T. Fechner, tłum. R. Maliniak, 1903.
A. Grossglik, G. T. Fechner, jego żywot i filozofia, „Ateneum”, 1898. — K. Twardowski, Wstęp do polskiego przekładu «Książeczki o życiu pośmiertnym» i «O zagadnieniu nieśmiertelności duszy», 1907.
LOTZE. E. Pfleiderer, Lotze’s philosophische Weltanschauung, 1882. — E. Hartmann, Lotze’s Philosophie, 1888. — R. Falckenberg, H. Lotze, 1901. — E. E. Thomas, Lotze’s Theory of Reality, 1921. — P. Devaux, Lotze et son influence sur la philosophie anglo-saxonne, 1962. — G. Santayana, Lotze's System of Philosophy, 1971.
W. Lutosławski, Über Lotzes Begriff der metaphysischen Einheit aller Dinge, „Zeitschr. f. Philosophie u. philos. Kritik”, 1899; — Metafizyka Lotzego; w książce: Z dziedziny myśli, 1900. — M. War- ten berg, Das Problem des Wirkens und die monistische Weltanschauung, mit besonderer Beziehung auf l-otze, 1900. -- S. Trzebiński, Jędrzej Śniadecki a Herman Lotze, „Arch. Hist, i Filoz. Medycyny”, 1929.
HARTMANN. C. Heymons, Eduard von Hartmann, 1882. — A. Weber, Wille zum Leben oder Wille zum Guten. Ein Vortrag über E. von Hartmanns Philosophie, 1882. — K. D. Certelev, Sovre- ^ennyj pessimizm w Germanii. Oćerk nravstvennoj filosofii Sopengauera і Gartmana, 1885. — A. N. Aksakov, Animizm i spiritizm. V otvet E. v. Gartmanu. 1893. — M. Schneidewin, Der Sternenhimmel und seine Verkleineren. Eine Streitschrift an E. von Hartmann, 1901.
H. Goldberg, Filozofia zasady bezwiednej, „Bibi. Warsz.”, 1873. — M. N., Filozofia pierwiastka nieświadomego E. Hartmanna, „Przegl. Katol.”, 1874. — S. Smolikowski, Filozofia wyzwolenia, 1883. — M. Sobeski, Pogląd Hartmanna na fizykę, „Ateneum Polskie”, 1908.
RENOUVIER. G. Séailles, La philosophie de Renouvief, 1905. — O. Hamelin, Le système de Renouvier, 1927. — G. Galii, Studi siorico-critici sulla filosofia di Ch. Renouvier, 1935; -- Prime linee di un idealismo critico e due studi su Renouvier, 1945. — L. Prat, Charles Renouvier, philosophe. Sa doctrine, sa vie, 1937. — R. Verneaux, L’idéalisme de Renouvier, 1945; — Renouvier, disciple de Kant, 1945.
K. Czajkowski, Antydogmatyczny system Renouviera, „Przegl. Powsz.”, 1902.
FOUILLÉE. A. Guyau, La philosophie et la sociologie d’A. Fouillée, 1913.
S. Pawlicki, A. Fouillée’s neue Theorie der Ideenkräfte, „Jahrb. der Leo-Gesellschaft”, 1892. — •Ï Hempel, Filozofia A. Fouillée, „Krytyka”, 1910.
GUYAU. E. Zitron, Jean Marie Guyau’s Moral* und Religionsphilosophie, 1908. — A. van Meter, Social Esthetic, with Special Reference to Guyau, 1944.
A. Fouillée, Moralność, sztuka i religia podług Guyau, tłum. J. K. Potocki, 1894.
W. Jabłonowski, Moralność, sztuka i metafizyka według Guyau, „Ateneum”, 1895. — I. Pawelski, Guyau a etyka przyszłości, „Przegl. Powsz.”, 1896. — W. Nałkowski, Z powodu etyki Guyau, „Ateneum”, 1903. — L. Spasowski, Les bases du système de la philosophie morale de Guyau, Diss. (Bern), 1910. — T Bączek, Anomizm J. M. Guyau,„Ateneum”, 1912 - 13, i osobno, 1914. — K. Luczewski, Das Problem der Religion in der Philosophie Guyau’s, 1915.
LACHEL1ER. G. Séailles, La philosophie de J. Lachelier, 1920. — E. Bout roux, Jules Lachelier, ».Revue de Métaph. et de Morale”, 1921. — L. Brunschvicg, art. o filozofii Lacheliera w „Comptes rendus de l’Acad. des Sciences Morales et Polit.”, 1921. — L. Millet, Le symbolisme dans la philosophie de Lachelier, 1959. — G. Mauchaussat, L’idéalisme de Lachelier, 1962.
TAINE. G. Barzelotti, Ippolito Taine, 1895. — V. Giraud, Essai sur Taine, 1901 ; — Taine. Etudes et documents, 1928. — A. Chevrillon, Taine. Formation de sa pensée, 1928. — D. D. Rosca, L’influence de Hegel sur Taine, 1928. — M. Leroy, Taine, 1933. — A. Cresson, H. Taine, 1951. — S. J. Kahn, Science and Aesthetic Judgment. A Study .in Taine’s Critical Method, 1953. — C. Mongardini, Storia e sociologia nell’opera di H. Taine, 1965.
S. Askenazy, H. Taine, „Bibi. Warsz.”, 1892. — P. Chmielowski, H. Taine, „Ateneum”, 1893.— S. Brzozowski, H. Taine i jego poglądy, 1901. — J. Wiśniewski, Etude historique et critique de la théorie de la perception extérieure chez Mill et Taine, 1925. — J. Łempicki, Historiozofia H. Taine’a, 1938. — S. Morawski, Problem wartości i kryteriów w estetyce H. Taine’a, „Studia Filoz.”, 2(29), 1962; — toż samö w tłum. ang. w „The Journ. of Aesth. a. Art Criticism”, 1963. — S. Krzemień-Ojak, Taine, 1966.
RENAN. L. Brunschvicg, La philosophie de Renan, „Revue de Métaph. et de Morale”, 1893.—
475
G. Sé ailles, E. Renan, 1894. — P. Lasserre, La jeunesse de Renan, 1925. — J. Pommier, La philosophie religieuse de Renan, 1928. — J. Chaix, De Renan à J. Rivière, 1930; — E. Renan, 1956. — A. Cresson, E. Renan, 1949. — R. M. Chadbourne, E. Renan as an Essayist, 1957. — R. M. Galand, L’âme celtique de Renan, 1959. - A. Huré, Entretiens avec monsieur Renan. 1962.
J. Kenig, E. Renan, „Bibi. Warsz.”, 1892. — A. Złotnicki, E. Renan, „Ateneum”, 1892. — M. Morawski, W czym tkwi siłaRenana?, „Przegl. Powsz.”, 1893. - S. Pawlicki, Leben und Schriften E. Renan’s, „Jahrb. der Leo-Gesellschaft”, 1893, і odb. 1894; — Żywot i dzieła E. Renana, 1896; nowe wyd. 1905. — W. M. Dębicki, Renan i renanizm, „Przegl. Katol.”, 1897; — Renan jako nihilista i cynik. W: Studia i szkice religijno-filozoficzne, tegoż autora, 1901. — H. Romanowski, Renan i Bergson, „Przegl- Katol.”, 1930.— J. Chałasiński, W. Hugo i E. Renan, dwa nurty liberalnego intelektualizmu, „Myśl Filoz.”, 3(5), 1952. — M. Skrzypek, Kult nauki u E. Renana, „Euhemer”, З (10), 1959 (tamże bibliografia pism Renana). — B. Skarga, Renan, 1969.
FAZA TRZECIA: 1880- 1900
AMPÈRE, COURNOT, BERNARD. В. Lorenz, Die Philosophie Ampere’s, Diss. (Berlin), 1908. —
H. Schmidt, Die Philosophie A. M. Ampere’s, Diss. (Marburg), 1908. — G. Milhaud, Etudes sur Cournot, 1925. — R. Ruyer, L’humanité de l’avenir d’après Cournot, 1930. — S. W. Floss, An Outline of the Philosophy of A. A. Cournot, 1941. — P. Lamy, Claude Bernard et le matérialisme, 1939. — A. Scr- tillanges, La philosophie de C. Bernard, 1944. — A; Gotard, La philosophie de C. Bernard, 1945. —
R. Clarke, C. Bernard et la médecine expérimentale, 1961.
В. Skarga, Antoine Cournot — filozof rezygnacji, „Studia Filoz.”, 1(52), 1968; — Claude Bernard,
1970.
BOUTROUX. F. Pelikan, Entstehung und Entwicklung des Kontingentismus, 1915. — L. S. Cra- ford, The Philosophy of E. Boutroux, 1924.
S. Agatstein-Gierowski, E. Boutroux jako filozof religii, „Euhemer”, 6(7), 1958. — B. Skarga, Emila Boutroux krytyka scjentyzmu, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 16, 1970.
POINCARÉ. „Revue de Métaphysique et de Morale”, 1913 (zeszyt poświęcony H. Poincarému). —
L. Rougier, La philosophie géométrique de H. Poincaré, 1920. — Ch. Vorovka, Ce qu’il y a de juste dans la critique de la logistique de H. Poincaré, 1924. — R. Dantzig, H. Poincaré, Critic of Crisis, 1954. —
M. Bunge, Comentario critico de algunas ideas de Poincaré sobre las hipotésis fisicas, (Buenos Aires) 1958. — J. J. A. Mooij, La philosophie des mathématiques de H. Poincaré, 1966.
M. Smoluchowski, Dwie książki z dziedziny filozofii przyrody, „Ateneum Pol.”, 1908. — W. Wojtowicz, H. Poincaré, „Wektor”, 1912. — L. Chwistek, Nominalizm Poincarégo i jego konsekwencje, „Przegl. Filoz.”, 20, 1917. — Z. Zawirski, O twierdzeniu fazy Poincarégo i jego znaczeniu dla naukowego poglądu na świat, „Przegl. Filoz.”, 31, 1928. — I.Dąmbska, Sur quelques idées communes à Bergson, Poincaré et Eddington, 1959. — A. Lubomirski, H. Poincarégo filozofia geometrii, 1974.
MEYERSON. H. Sée, Science et philosophie d’après la doctrine de M. F. Meyerson, 1932.
Z. Mysłakowski, Nowa epistemologia (Rzecz o Meyersonie), „Kwart. Filoz.”, 1, 1923. — L. Lichtenstein, Filozofia E. Meyersona, „Wiad. Matem.”, 1928*29; —Zur Einführung in die Philosophie von Emile Meyerson, 1930. — I. Dąmbska, F. Meyerson. Główne założenia jego epistemologii, „Przegl- Filoz.”, 37, 1934. — J. Metallmann, E. Meyerson, „Przegl. Współcz.”, 1934. — Z. Zawirski, Filozofia nauki Meyersona, „Droga”, 1934. — S. Żółkiewski, O Emilu Meyersonie, „Kuźnica”, 9, 1945.
DILTHEY i SPRANGER. J. Misch, Wstęp do «Gesammelte Schriften» Diltheya, t. 5, 1924. -
L. Landgrebe, W. Dilthey’s Theorie der Geisteswissenschaften, 1928. — K. Kassube, Wilhelm Diltheys Methode der Lebensphilosophie, (Hiroshima) 1931. — A. Degener, Dilthey und das Problem der Metaphysik, 1933. — A. Liebert, W. Dilthey, 1933. - J. Stenzei, Dilthey und die deutsche Philosophie der Gegenwart, 1934. — D. Bischoff, W. Diltheys geschichtliche Lebensphilosophie, 1935. — N. Baring. W. Diltheys Philosophie der Geschichte, 1936. — R. Dietrich, Die Ethik W. Diltheys, 1937. — J. En- gehauser, Metaphysische Tendenzen in der Psychologie Diltheys, 1938. — C. G lock, W. Diltheys Grundlegung einer wissenschaftlichen Lebensphilosophie, 1939. — F. Hei der, Der Begriff der Lebendigkeit in Diltheys Menschenbild, 1940. — E. Pucciarelli, Introducción a la filosofia di Dilthey, 1944. — A. Bork, Diltheys Auffassung des griechischen Geistes, 1944. — E. Imaz, EI pensamiento de Dilthey-
476
Solution y sistema, (Mexico) 1946. — H. Hodges, The Philosophy of W. Dilthey, 1952. — O. F. Boll now, Dilthey. Eine Einführung in seine Philosophie, 2 wyd. 1955. — W. Kluback, W. Dilthey’s Philosophy of History, 1956. - J. F. Suter, Philosophie et histoire chez W. Dilthey, 1960. - H. Diwald, W. Dilthey. Erkenntnistheorie und Philosophie der Geschichte, 1963. - K. Müller-Vollmer, Towards a Phenomenological Theory of Literature. A Study of W. Dilthey’s Poetik, 1963. — G. Marini, Dilthey c la comprensione del mondo umano, 1965. — H. N. Tuttle, W. Dilthey’s Philosophy of Historical Understanding, 1969. — A. Kremer-Marietti, W. Dilthey et l’antropologie historique, 1971. — K. Ma- ßer, Diltheys Schrift «Das Wesen der Philosophie ». Das Problem seines Ansatzes, Diss. (Würzburg) 1974 (druk. 1973). — C. Vicentini, Studio su Dilthey, 1974.
Z. Lempicki, O filozofii Diltheya, „Ruch Filoz.”, 1912; — W. Dilthey, „Przegl. Filoz.”, 17, 1914. —
Wallis, Obrona humanistyki w filozofii współczesnej, „Przegl. Filoz.”, 25, 1922; — Diltheya klasyfikacja poglądów na świat, Komunikat Warsz. Inst. Filoz., tamże, 28, 1925. — B. Suchodolski, Przebudowa podstaw nauk humanistycznych, 1928. — E. Frauenglas, Odrodzenie metafizyki a podstawy humanistyki (rzecz o Sprangerze), „Kwart. Filoz.”, 7, 1929. — T. Potempski, Poglądy pedagogiczne E- Sprangera na podstawie jego drobnych pism, „Kwart. Pedag.”, 1932. — L. Blaustein, O zadaniach Psychologii humanistycznej, „Przegl. Filoz.”, 38, 1935. — D. Steinbarg, Rozumienie i wyjaśnienie w doktrynach Diltheya i Sprangera, „Kwart. Psychol.”, 12, 1935. — Z. Kudcrowicz, Wartość filozofii w rozumieniu Diltheya, „Studia Filoz.”, 3(42), 1965; — Światopogląd a życie u Diltheya, 1966; — Dilthey, 1967; -- Historia i uniwersalność w estetyce Diltheya, „Studia Estetyczne”, 4, 1967. — K. Sauer land, Ekspresja i mimesis u Wilhelma Diltheya, tamże, 6, 1969.
RICKERT. A. Faust, H. Ricken und seine Stellung innerhalb der Philosophie der Gegenwart, 1927. — E. Spranger, Rickerts System, 1932.
M. Wallis, H. Rickert, „Przegl. Filoz.”, 40, 1937. — E. Boronowski, Filozofia wartości H. Rickerta, boczniki Filoz. KUL”, 2-3, 1949 -50. — A. Miller-Rostowska, Das Individuelle als Gegenstand der Erkenntnis. Eine Studie zur Geschichtsmethodologie H. Rickerts, 1955.
WEBER. P. Honigsheim, On Max Weber, 1968. - J. Freund, M. Weber, 1969. - J. A. Prades, Ea sociologie de la religion chez M. Weber* 2 wyd., 1969,— W. Schluchter, Wertfreiheit und Verantwortungsethik. Zum Verhältnis von Wissenschaft und Politik bei M. Weber, 1971. — O. Stammer, M. Weber and Sociology Today, 1971. — M. Weber, Sein Werk und Seine Wirkung, wyd. D. Käsler, 1972. — E. Ferrarotti, M. Weber e il destino della ragione, 6 wyd. 1974.
IDEALIŚCI AMERYKAŃSCY I ANGIELSCY. Contemporary Idealism in America, 1932 (wyd. zbiorowe). — Houang Kia Tcheng, Le néo-hégélianisme en Angleterre. La philosophie de Bernard &osanquet, Diss. (Paris), 1954. — J. Pucelle, L’idéalisme en Angleterre. De Coleridge à Bradley, 1955;
A. J. M. Milne, The Social Philosophy of English Idealism, 1962.— La nature et l’esprit dans la philosophie de T. H. Green. La renaissance de l’idéalisme en Angleterre au XIX e siècle, 2 t., 1960, 1965. — Faibrother, The Philosophy of T. H. Green, 1896. — A. H. Stirling, J. H. Stirling. His Life and Work, 1912. - Ç. D. Broad, An Examination of McTaggarts Philosophy, I, 1933.
EMERSON. M. Dugard, R. W. Emerson. Sa vie et ses oeuvres, 3 wyd. 1929. — R. M icha u d, L’esthétique d’Emerson, 1931. — Ch. R. Metzger, Emerson and Grcenough. Transcendental Pioneers of an American Esthetic, 1954. — S. Hubbard, Nietzsche und Emerson, Diss. (Basel), 1958.
E. M. Clark, Emerson dzisiaj, tłum. w „Przegl. Współcz.”, 1934.
M. Zielewiczówna, Amerykański filozof-poeta, „BibJ. Warsz.”, 1904 i odb. 1905; — Z rozmyślań kmefsona, 1910. — G. Majewski, Filozofia indywidualizmu: Emerson, Nietzsche, „Prawda”, 1911. — A- Górski, Wstęp do przekładu «Szkiców*», 1933. — R. Dyboski, Emerson i transcendentalizrń amerykański, „Sprawozd. PAU”, 46, 1945.
BRADLEY. E. Duprat, La métaphysique de Bradley, „Revue Philos.”, 1926. — H. J. Schüring, Studie zur Philosophie von F. H. Bradley, 1963. — P. Fruchon, F. H. Bradley. Les présupposés de l’histoire critique, 1966. — K. S. Saxena, Studies in the Metaphysics of Bradley, 1967. — R. Woli heim, ^ H. Bradley, 1969.
J. Golichowski, F. H. Bradley a problem wewnętrznych i zewnętrznych relacji, „Gdańskie Zesz. humanist.”, 1965; — Nauka a metafizyka u F. H. Bradleya, tamże, 2, 1966; — Myślenie racjonalne i krymka dialektyczna w filozofii F. H. Bradleya, „Studia Filoz.”, 1, 1973. — S. Zapaśnik, Absolut jako projekt ideału moralnego w filozofii F. H. Bradleya, 1973.
ROYCE. G. Marcel, J. Royce, 1945. — P. Fuss, The Moral Philosophy of Josiah Royce, 1965. —
477
B. Kuklick, J. Royce. An Intellectual Biography, 1972. — M. B. Mahowald, An Idealistic Pragmatism. The Development of the Pragmatic Element in the Philosophy of J. Royce, 1972. — В. В. Singh, The Self and the World in the Philosophy of J. Royce, 1973.
BRENTANO. O. Kraus, F. Brentano. Zur Kenntniss seines Lebens und seiner Lehre, 1919. "
O. Most, Die Ethik Brentanos und ihre geschichtlichen Grundlagen, Diss. (Münster im West.), 1931. - A. Werner, Die psychologisch-erkenntnistheoretischen Grundlagen der Metaphysik F. Brentanos, 1933.- H. Windischer, Brentano und die Scholastik, 1966. — A. Kast і I, Die Philosophie F. Brentanos, 1951. " E. Utitz, Erinnerungen an F. Brentano, „Wiss. Zeitschrift d. Univ. Halle-Wittenberg", 1954. — L. G il* son, Méthode et métaphysique selon F. Brentano, 1955. — G. Petrovic, Uz Brentanovo ućenje o pred* metu miSljenja, (Beograd) 1958. — G. Bergmann, Realism. A Critique of Brentano and Meinong, 1967." A. C. Rancurello, A Study of F. Brentano. His Psychological Standpoint and His Significance in the History of Psychology, 1968. — H. J. Koebel, Phänomenologie der Erkenntniślehre F. Brentanos, Diss. (Basel), 1971.
K. Twardowski, F. Brentano a historia filozofii, „Przełom", II, 1895, oraz w zbiorze: Rozprawy i artykuły filoz., 1927. — I. Halpern (Myślicki), F. Brentano, „Przegl. Filoz.", 20; 1917. — D. Grom* ska, Brentanowska argumentacja w sprawie przedmiotu powiedzeń egzystencjalnych, „Przegl. Filoz. 23, 1920. — T. Kotarbiński, O reizmie w szkole F. Brentano, „Ruch Filoz.", 1937; — Odstępcy (Franciszek Brentano), „Argumenty", 1959. — T. Czeżowski, Przyczynek do sylogistyki Arystotelesa (Brentanowska teoria wniosków kategorycznych), 1950. — D. Frydman, Zagadnienie oczywistości u Brentany. W : Charisteria W. Tatarkiewiczowi w darze, 1960. — H. Buczy ńska-Ga rewicz, Logika uczuć. Doktryna miłości i nienawiści F. Brentana, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.", 18, 1972.
MEINONG. Jenseits von Sein und Nichtsein. Beiträge zur Meinong-Forschung, wyd. R. Haller,
1972. — R. Grossmann, Meinong, 1974.
H. Buczyńska-Garewicz, Teoria wartości A. Meinonga, „Etyka", 12, 1973.
NIETZSCHE. L. Stein, Friedrich Nietzsches Weltanschauung und ihre Gefahren, 1893. — E. Förster-Nietzsche, Das Leben F. Nietzsches, 2 t., 1895 - 1904. — Laurentius, Krapotkins Morallehre und deren Beziehungen zu Nietzsche, 1896. — F. Tönnies, Der Nietzsche-Kultus, 1897. — T. Ziegler, Friedrich Nietzsche, 1900. — E. Faguet, En lisant Nietzsche, 1904. — K. Joël, Nietzsche und die Ro* mantik, 1905. — T. Lessing, Schopenhauer, Wagner, Nietzsche, 1906; — Nietzsche, 1925. — R. Sai* tschik, Deutsche Skeptiker: Lichtenberg, Nietzsche, 1906. — R. Richter, F. Nietzsche. Sein Leben und sein Werk, 1909. — B. Rogaëev, F. NicSe, Schematizirovannaja interpretacija ego filosofii, 1909. — A. Fouillée, Nietzsche et l’immoralisme, 5 wyd. 1911, nowsz i!920. — G. Simmel, Schopenhauer und Nietzsche, 1907, n. wyd. 1920. — Ch. And 1er, Nietzsche. Sa vie et sa pensée, 6 t., 1920 - 30.— E. Bertram, Nietzsche. Versuch einer Mythologie, 1920. — N. Bubnoff, F. Nietzsches Kulturphilosophie und Umwertungslehre, 1924. — L. Klages, Die psychologischen Errungenschaften Nietzsches, 1930. — A. Baeum- ler, Nietzsche als Philosoph und Politiker, 1931. — L. Andréas-Salomé (Frau Lou), F. Nietzsche, 1932, przedr. 1970. — K. Löwith, Nietzsches Philosophie der ewigen Wiederkunft des Gleichen, 1935. —
K. Jaspers, Nietzsche, 1936, n. wyd. 1950; — Nietzsche und das Christentum, 1952. — H. Heimsoeth, Nietzsches Idee der Geschichte, 1938; - Metaphysische Voraussetzungen und Antriebe in Nietzsches Immoralismus, 1955. — H. Lefebvre, Nietzsche. (Socialisme et culture), 1939. — J. Wilhelm, F. Nietzsche und der französische Geist, 1939. — F. Würzbach, Das Vermächtnis F. Nietzsche, 1940; — Nietzsche. 1942. — C. Brinton, Nietzsche, 1941. — G. A. Morgan, What Nietzsche Means, 1941. — L. Giusso, Nietzsche, 1942. — A.v. Martin, Nietzsche und Burckhardt, 1942. — J. E. Spenlé, Nietzsche et le pro* blême européen, 1943. — A. Cresson, Nietzsche, 1953. — G. Lukâcs, Die Zerstörung der Vernunft. Der Weg des Irrationalismus von Schelling zu Hitler 1954. — T. Mann, Nietzsches Philosophie im Lichte un* serer Erfahrung. W: Gesammelte Werke, t. 10, 1955. — W. Kaufman, Nietzsche. Philosopher, Psycho* logist, Antichrist, 1956; 3 wyd. 1968. — M. H. Wolf, F. Nietzsche. Der Weg zum Nichts, 1956. — F. A. Lea, The Tragic Philosopher. A Study of F. Nietzsche, 1957. — J. Stambaugh, Untersuchungen zum Problem der Zeit bei Nietzsche, 1959; — Nietzsche’s Thought of Eternal Return, 1972. — A. M. Virasoro, Deses* peración y rebeldia en la conciencia contemporanea, 1959. — K. Schlecht a, Le cas Nietzsche, 1960. **■' Ch. Baroni, Nietzsche éducateur. De l’homme au surhomme, Diss. (Lausanne), 1961. — M. Heidegger, Nietzsche, 2 t., 1961. — E. Gaéde, Nietzsche et Valéry, 1962. — E. Heftrich, Nietzsches Philosophie,
1962. — H. P. Pütz, Kunst und Künstlerexistenz bei Nietzsche und T. Mann, 1963. — R. Steiner, F. Nietzsche, 3 wyd. 1963. — A. C. Danto, Nietzsche as Philosopher, 1965. — N. M. de Feo, Analitica e dialec-
478
l'ca in Nietzsche, 1965. — R. J. Hollingdale, Nietzsche. The Man and His Philosophy, 1965. — J. Gra- nіer. Le problème de la vérité dans la philosophie de Nietzsche, Diss. (Paris) 1964, (druk. 1966). -
Häntzschel-Schlotke, Der Aphorismus als Stilform bei Nietzsche, Diss. (Heidelberg), 1967. — P- Mei, Tramonto della ragione (Saggio sulla filosofia de F. Nietzsche), 1967. — W. Ries, Grundzüge
Nietzsche-Verständnisses in der Deutung seiner Philosophie, Diss. (Heidelberg), 1967. — G. So beja no, Nietzsche en Espańa, (Madrid) 1967. — M. Ackermann, Das Kreissymbol im Werk Nietzsches, biss. (München), 1968. - R. Binion, Frau Lou. Nietzsche's Wayward Disciple, 1968. - H. Berger, Untersuchungen zur Philosophie Nietzsches als einem Problem der Sprache, Diss. (München), 1969. — L Delhomme, Nietzsche ou le voyageur et son ombre, 1969. — B. Bueb, Nietzsches Kritik der praktischen Vernunft, 1970. — J. Goth, Nietzsche und die Rhetorik, 1970. — P. Boudot, L’ontologie de Nietzsche, 1971. — U. Grummes, Das Problem der Bildung. Eine Auseinandersetzung mit dem Denken des jungen Nietzsche, Diss. (München), 1971. — G. Morel, Nietzsche, 3 t., I. Genèse d’une oeuvre, 2. Ana- ]Vse de la maladie, 3. Creation et métamorphose, 1971. — W. Müller-Lauter, Nietzsche. Seine Philosophie der Gegensätze und die Gegensätze seiner Philosophie, 1971. — N. Palma, Négation de la négative. Structure et problématique du «Prologue de Zarathoustra». Réflexions sur Nietzsche, 1971. — Revue Philosophique de la France et de (’Etranger, Paris, nr 3, 1971 (poświęcony Nietzschemu). — H. P. Bal mer, Nietzsches Auflösung der Teleologie in Grundverhältnis von Mensch und Welt, Diss. (Tübingen), 1972. — P- Heller, «Von der ersten und letzten Dingen». Studien und Kommentar zu einer Aphorismenreihe x°n F. Nietzsche, 1972. — E. Kunne-lbsch, Die Stellung Nietzsches in der Entwicklung der modernen Literaturwissenschaft, 1972. — H. Röttges, Nietzsche und die Dialektik der Aufklärung, 1972. — K. Bro- Se, Geschichtsphilosophische Strukturen im Werk Nietzsche, 1973. — A. Banfi, Introduzione a Nietzsche. Lezioni 1933 - 34, 1974. — R. F. Krummei, Nietzsche und der deutsche Geist. Ein Schriftumsverzeichnis der Jahre 1867 - 1900, 1974. — S. T. Wilcox, Truth and Value in Nietzsche, 1974. — M. Guérin, Nietzsche. Socrate héroïque, 1975. — Od r. 1972 wychodzi rocznik: Nietzsche-Studien. Internationales Jahrbuch für die Nietzsche Forschung, wyd. M. Montinari (i in.), Berlin, dotychczas 5 tomów (do r. 1976). — Nietzsche- Register, Alphabetisch-systematische Übersicht, 1965.
A. Riehl, Fryderyk Nietzsche, tłum. W. Feldman, 1900. — J. Vaihinger, Filozofia Nietzschego, ^um. z 2 wyd. oryg. K. Twardowski, 1904. - H. Lichtenberger, F. Nietzsche i jego filozofia, tłum. •L Marcinkowska, 1905. — G. Lukacs, Nietzsche i faszyzm, tłum. P. Hertz, „Myśl Współcz.", 3, 1947.
S. Garfein (Garski), F. Nietzsche, 1892. — S. Przybyszewski, Zur Psychologie des Individuums. Chopin u. Nietzsche, 1892. — W. M. Kozłowski, Dekadentyzm współczesny i jego filozofowie, Ribl. Warsz.", 1893; 2 wyd. pt. Dekadentyzm współczesny, jego geneza i filozofia (Fryderyk Nietzsche), 1904. - M. Cz. Prz ewóska, F. Nietzsche jako moralista, „Krytyka", 1894. — K. Twardowski, F. Nietz- Sche, „Przełom", 1895 oraz w zbiorze «Rozprawy i artykuły filoz. >, 1927. - Z. Daszyńska (Golińska), Nietzs ) - Zarathustra, 1896. — H. Struve, Anarchizm ducha u obcych i u nas, „Bibl. Warsz.", 1899, losobnrl901. - W. M. Dębicki, Studia i szkice religijno-filozoficzne, 1901. - W. Gostomski, Nietzsche Jako przedstawiciel antychrześcijańskiego humanitaryzmu, „Przegl. Powsz.", 1902. — J. Kurnatowski, Nietzsche. Studia i tłumaczenia, 1903. — W. Strusiński, Nietzscheaniana, „Krytyka", 1904. — J. N. Szu- Man, Nietzsche. Człowiek, poeta, myśliciel, 1905. — W. Berent, Źródła i ujścia nietzscheanizmu, 1906. — S- Brzozowski, F. Nietzsche, 1907; — Filozofia F. Nietzschego, „Przegl. Filoz.", 15, 1912. - M. Straszewski, F. Nietzsche i jego znaczenie w ruchu umysłowym współczesnym, 1908. — Z. Mysłakowski, Üwagi z powodu polskiego przekładu W. Berenta dzieła: F. Nietzsche, Tako rzecze Zaratustra, „Kwart. Piloz.", l, 1923. — F. Kränzler, Praktycyzm w teorii poznania Nietzschego, „Przegl. Filoz.", 27, 1924. — Z. Kozubski, Nietzsche i jego etyka, 1924. — B. Szarlitt, Polskość Nietzschego i jego filozofii, 1930.— Pastuszka, Filozofia Nietzschego i jego wpływ na współczesną umysłowość, „Ateneum Kapł.”, 1933. — S- Rozmaryn, U źródeł faszyzmu. F. Nietzsche, 1947. — H. Gillner, Swoistość metody filozoficzno Nietzschego, „Studia Filoz.", 4(25), 1961 ; — F. Nietzsche. Filozoficzna i społeczna doktryna immoralizmu ^65 (bibliogr.). — T. Weiss, F. Nietzsche w piśmiennictwie polskim lat 1890* 1914, 1961. — J. Ku Czyński, Fryderyk Nietzsche: antynomie humanizmu, „Argumenty", 18, 1962; — Dekadencja kultury Mieszczańskiej w analizach F. Nietzschego, „Studia Filoz.", 4(31), 1962; — toż samo w jęz. niem. pt. bie Dekadenz der bürgerlichen Kultur in den Analysen von Friedrich Nietzsche, tłum. B. Lewandowska, »•Studia Filoz.", 2(37), 1964. — B. J. Gawęcki, Zgubna doktryna nietzscheańska, „Studia Philosophiae Christianae", 1, 1965. — K. Sokal ska, F. Nietzsche o Odrodzeniu i Reformacji, „Euhemer", 3, 1974, — Kuderowicz, Poznanie a działanie w filozofii Nietzschego, „Zesz. Nauk. U.J.", Prace filozof., 4, 1974.
479
FILOZOFIA I MYŚL SPOŁECZNA ROSYJSKA. Z. Cackowski, Teoria poznania Sieczenowa, „Annales UMCS”, Lublin, ser. F, 12, 1957. — A. Walicki, Osobowość a historia. Spory wokół historyzmu heglowskiego w myśli rosyjskiej połowy XIX wieku, „Studia Filoz.”, 2, 1957; — Paradoks Czaadajewa, „Studia Filoz ”, 2(29), 1962; — W kręgu konserwatywnej utopii, 1964; — Rosyjska filozofia i myśl społeczna od Oświecenia do marksizmu, 1973.
I. D. Glazunov, M. V. Lomonosov, osnovopoloznik russkoj materialistićeskoj filosofii, 1961. -* M. I. Radowski, M. V. Lomonosov i Pcterburgskaja Akademija Nauk, 1961. — B. B. Kudriavcev, Michail Vasilević Lomonosov, 4 wyd. 1961. — B. G. Kuznecov, Tvorćeskij put* Lomonosova, 2 wyd. 1961. - G. S. Vaseckij, Mirovozzrenie M. V. Lomonosova, 1961. — A. P. Belik, Estetika Ćernyśev- skogo, 1961. — M. J. Poljakov, Vissarion Belinskij, Lićnost’, idei, epocha, 1960. — A. L. Chajkin, Etika Belinskogo, 1961.
G. S. Wasieckij (Vaseckij), Aleksander Hercen — wielki rosyjski materialista i rewolucyjny demokrata, tłum. z ros. „Myśl Filoz.”, 1 - 2, 1951. — W. F. Asmus (V. F. Asmus), Lew Tołstoj, tłum-
J. Walicka, 1964 (zawiera również wybór tekstów).
I. Złotowski, M. Łomonosow, życie i twórczość, 1954. — A. Walicki, Poglądy etyczne W. Bielińskiego, „Myśl Filoz.”, 2(12), 1954; — Materializm «antropologiczny* M. Czernyszewskiego, „Studia Filoz.”» 4(13), 1959; — Cieszkowski a Hercen, „Studia Filoz.”, 2(41), 1965. — N. Łubnicki, Ewolucja światopoglądu A. Hercena, „Annales UMCS”, s. F, 11, 1957.
FILOZOFIA POLSKA*
H. Struve, Die polnische Philosophie in den letzten zehn Jahren, „Archiv, f. Geschichte d. Philos.”» 1905; — toż samo tłum. K. Król pt. Filozofia polska w ostatnim dziesięcioleciu (1894 - 1904), 1907; — Historia logiki jako teorii poznania w Polsce, 2 wyd. 1911. — F. Gabryl, Polska filozofia religijna w w. XIX, 2 t., 1913 - 14. — A. Bar, Zwolennicy i przeciwnicy filozofii Hegla w polskim czasopiśmiennictwie (1830 * 1850), „Arch. Komisji do Bad. Hist. Filoz. w Polsce”, 5, 1933. — W. Tatarkiewicz, Losy krakowskiej katedry filozofii w XIX w., „Sprawozd. PAU”, 1951. — Historia polskiej postępowej myśli społecznej i filozoficznej XIX w., do r. 1864 (praca zbiór.), „Myśl Filoz.”, 1(3), 1952. — B. Baczko, W sprawie etapów rozwoju polskiej postępowej przedmarksowskiej myśli filozoficznej i społecznej XIX w., „Myśl Filoz.”, 1 * 2, 1953; — Poglądy społeczno-polityczne i filozoficzne Tow. Dem. Polskiego, 1955. — A. Śladkowska, Stosunek polskiej filozofii połowy XIX w. do klasycznej filozofii niemieckiej, „Myśl Filoz.”, 4(14), 1954. — T. Kroń- ski, Reakcja mesjanistyczna i katolicka w Polsce połowy XIX w., „Myśl Filoz.”, 3(13), 1954. — Polskie spory o Hegla, 1830 1860, praca zbiór., 1966. — B. Dembowski, Spór o metafizykę. Główne poglądy na metafizykę w Polsce na przełomie XIX і XX w., 1969. — S. Dziamski, Zarys świeckiej myśli filozoficznej w Poznaniu w XIX і XX w., „Mat. i Studia do Dziejów Kultury w Wielkopolsce”, 3, 1971 ; — Zarys polskiej filozoficznej myśli marksistowskiej, 1878 - 1939, 1973. — W. Kot, Z dziejów kopernikanizmu w filozofii polskiej XIX wieku. Dominik Szulc (1797 - 1860), „Prace Wydz. Filoz. Histor. Uniw. A. M. " Filozofia i Logika”, 12, 1973. — A. Walicki, Rola Kanta w polskich sporach filozoficznych w latach 1831 • 1863, „Człowiek i Światopogląd”, 4, 1974. — Cz. Głombik, Polska filozofia katolicka drugiej połowy XIX w. wobec dialektyki Hegla i heglizmu, „Euhemer”, 2, 1975.
A. Drogoszewski, Pozytywizm polski, Encykl. Wychów., 1921. — W. M. Kozłowski, Le positivisme en Pologne et en Tchécoslovaquie, 1931. — Pozytywizm, Studia historyczno-literackie IBL, 2 t., 1950 - 51. — B. Skarga, Praca organiczna a filozofia narodowa i konserwatywna katolicka przed 1864 r., „Archiwum Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 8, 1962; — Narodziny pozytywizmu polskiego 1831 • 1864, 1964; — Prepozytywizm polski wobec heglizmu polskiego i Hegla. W: Polskie spory o Hegla (praca zbiorowa)»
1966. — Z historii filozofii pozytywistycznej w Polsce. Ciągłość i przemiany (praca zbiór.), red. A. Hoch- feldowa i B. Skarga, przedm. T. Kotarbiński, 1972. — Polska myśl filozoficzna i społeczna, t. 2 pod red. B. Skargi, 1975 (zaw. m. in. prace: B. Skargi O kilku problemach pozytywizmu polskiego oraz o J. Ocho- rowiczu; M. Brykalskiej o A. Świętochowskim; A. Hochfeldowej o A. Mahrburgu; S. Borzyma o H. Struvem; A. Przymusiały o S. Pawlickim; S. Dziamskiego o pierwszych marksistach polskich; T. Kowalika o L. Krzywickim).
KAMIEŃSKI. Filozofia ekonomii materialnej ludzkiego społeczeństwa, z dodaniem mniejszych pism filozoficznych, oprać., wstęp i posł. B. Baczko, 1959, BKF. — W. Kula, Henryk Kamieński, w pracy zbio*
* Zob. też bibliografię w tomie 2, str. 286.
480
rowej: W stulecie Wiosny Ludów, t. 4, 1948. - L. Przemski, H. Kamieński. 1949. Z. Poniatowski. Społeczno-filozoficzne poglądy H. Kamieńskiego, „Myśl Filoz.“, 2(4), 1952: - O poglądach społeczno filozoficznych H. Kamieńskiego, 1955. - B. Baczko, Problemy historyzmu w filozofii społecznej H. Kamieńskiego, „Archiwum Hist. Filoz. i Myśli Społ.“, 4. 1959.
DEMBOWSKI. Pisma, wyd. A. Śladkowska i M. Żmigrodzka, 5 t., 1955, BKF; - Kilka myśli o eklek tyzmie oraz inne pisma wybrane, przedm. T. Kroński, 1957. - I. S. Narskij, Mirovozzrenie E. Dembov skogo. Iz istorii polskoj filosofii XIX w., 1964: - Estetyka Edwarda Dembowskiego, „Myśl Filoz.”, 1(7),
1953. — J. E. Płomieński, W kręgu polskiej irredenty, 1946. — L. Przemski, E. Dembowski, 1953.
A. Śladkowska, Poglądy społeczno-polityczne i filozoficzne E. Dembowskiego, 1955. W. Tatar kiewicz, Wiadomości źródłowe o E. Dembowskim, 1955. - M. Żmigrodzka, E. Dembowski i polska Wytyka romantyczna, 1957. J. Ładyka, Dembowski, 1968 (zaw. również wybór tekstów).
WISZNIEWSKI. Bacona metoda tłumaczenia natury i inne pisma filozoficzne, wstęp W. Tatarkiewicz. Posłowie i przypisy.!. Dybiec, 1976, BKF. G. Korbut, Michał Wiszniewski i spuścizna po nim. 1901. - S- Szu man, Rec. : M. Wiszniewski, Caractéristiques des intelligences humaines, ..Bull. Intern, de la Société Scient, de Pédagogie“, 1935. J. Wepsięć, Michał Wiszniewski i jego filozofia na tle cmpiryzmu ? epoki Polskiego Oświecenia. „Kwart. Filoz.“, 15, 1938. A. Kadler, Działalność filozoficzna Michała Wisz •newskiego i miejsce filozofii w jego twórczości naukowej. W': Charisteria W. Tatarkiewiczów i w darze. i960. J. Bańka, Poglądy filozoficznospołeczne M. Wiszniewskiego, 1967. - J. Dybiec, M. Wis/
'ficwski. Życie i twórc70.ść, 1970.
KRUPIŃSKI. H. Struve, Ks. F. Krupiński jako filozof. 1898.
STRUVE. Listy H. Struvego, wyd. S. Borzym, ..Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.”. 20. 1974. -- K. Ka S?cwski, Dr Henryk Struve. 1898. A. Zieleńczyk, Stanowisko H. Struvego w dziejach filozofii poi skiej, „Przcgl. Filoz.“, 16. 1913. - S. Borzym, Poglądy filozoficzne H. Struvego, 1974.
PAWLICKI. J. Ujejski, X. Stefan Pawlicki, „Głos Narodu“, 1916. - T. Misiek i. Najuczeńs/y z lu d/i, ln memoriam ś.p. X. Dra Stefana Pawlickiego. (Chicago) 1916. J. Zachariewtez. Stefan Pawlicki. Wspomnienie pośmiertne, „Kuryer Lwowski“, 1916. W. Rubczyński, Stanowisko filozoficzne X. Stegna Pawlickiego, „Rok Polski“, 1918. - Cz. Głombik, Człowiek i historia. Studium koncepcji filozo
Ocznej S. Pawlickiego, 1973.
SEMENENKO. F. Ga brył. Poglądy filozoficzne O. Piotra Semenenki. „Mies. Katechet, i Wychowawczy“, 1913. P. Smolikowski, Ks. Piotr Semcnenko jako filozof, teolog, asceta i mistyk, (Chicago) 1921. W. Kwiatkowski, Św. Tomasz i scholastyka w oświetleniu Ojca Piotra Semenenki C. R.. 1936.
Є. Ja błońska-Dept ula, O. P. Semenenko, „Znak“, 144, 1966.
MORAWSKI. S. Kobyłecki, M. Morawski T. J., „Przegl. Powsz.“, 1901.
OCHOROWICZ. Psychologia i medycyna, seria I 2, 1916- 17. А. Су gielst reich, J. Ochoto 4'cz jako psycholog, „Przegl. Filoz.“, 1917. J. Krajewski, J. Ochorowicz na tle pozytywizmu war
Rawskiego, „Sprawozd. PAU“, 52, 1951, 8: J. Ochorowicz jako autor filozoficznego programu pozy
Ńwizrnu warszawskiego. W: Charisteria W. Tatarkiewiczowi w darze. I960: - Odnalezione rękopisy Uliana Ochorowtcza, „Ruch Filoz.“, 20, 1961. - C. Orlikowska, Julian Ochorowicz, wychowanek wy
działu matematyczno-fizycznego Szkoły Głównej Warszawskiej, „Wszechświat“, 10, 1963. B. Skarga. Pozytywizm i okultyzm, „Człowiek i Światopogląd“, I. 1969; — W. Bobrows ka-N o vva k, J. Ochoro* w'cz na drogach i bezdrożach psychologii, ,,Kwart. Hist. Nauki i Techn.”. I, 1971.
ŚWIĘTOCHOWSKI. B. Suchodolski, Stanisław Brzozowski i Aleksander Świętochowski, „Ruch Liter.“, 4, 1932. — S. Sandler, Ze studiów nad Świętochowskim, 1957. - J. Rudzki, Świętochowski. 1^63; -- A Świętochowski i pozytywizm warszawski, 1968.
DYGASIŃSKI. K. Czachowski, Adolf Dygasiński, 1939. W. Danek, Poglądy pedagogiczne Adolfa Dygasińskiego, 1954.
MAHRBURG. Pisma filozoficzne, red. W. Spasowski, wyszły 2 t., 1914. — W. Spasowski, A. Mahr* burg i jego poglądy na naukę i filozofię, 1913. — M. Massonius, Mahrburg jako uczony, „Przegl. Filoz.“. I7. 1914. — N. Łubnicki, Poglądy filozoficzne Adama Mahrburga, „Studia Filoz.“, 1(4) i 2(5), 1958. - L- Sajdak-Michnowska, Adam Mahrburg (1855 - 1913), „Euhemer“, 4, 1964. — В. Dembowski, Opublikowany rękopis A. Mahrburga: Wykłady etyki, „Studia Philos. Christ.“, 1, 1966. — R. Erge- l°wski, Zamierzona habilitacja i niedoszły doktorat A. Mahrburga, „Kwart. Hist. Nauki i Techn.“. ^ 1969. — A. Hochfeldowa, A. Mahrburg. W : Polska myśl filozoficzna i społeczna, t. 2, pod red. B. Skarbi, 1975.
481
MASSONIUS. N. Łubnicki, Pozytywizm nowokrytyczny Mariana Massoniusa, „Annales UMCS”. Lublin, ser. F, 13, 1958 - przedr. w zbiorze prac tegoż autora pt. Światopoglądy, 1973. - T. Czeżowski. 4. Ytassonius (1862- 1945). W: Polski Słownik Biograf., 1975. — A. Hochfeldowa, Krytyka systemu Kanta i program nowokrytyczny Mariana Massoniusa, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Spoi.", 21, 1975.
DAWID. Z. Denelówna, Twórczość pedagogiczna Jana W. Dawida, 1935. — J. Kująwska, J. W. Dawid w' polskiej literaturze psychologiczno-pedagogicznej, „Roczniki Filoz. KUL", 7, 1959. — W. Bułat,
T. Sarnecki, J. W. Dawid (1859 -1914), 1963.
BIBLIOGRAFIA filozofii polskiej, pod red. A. Kadler, t. 2 1831-1804; t. 3 1865 -1895; I960,
1971. - Bibliografia literatury polskiej „Nowy Korbut", od r. 1963 do 1975 14 tomów (Piśm. staropolskie,
Oświecenie, Romantyzm, Pozytywizm i Młoda Polska). - K. Estreicher, Bibliografia polska XIX stulecia, 2 wyd., od r. 1959 do 1976 II tomów, lit. A - J.
CZĘŚĆ DRUGA
FILOZOFIA XX WIEKU
WYDANIA ZBIOROWE DZIEŁ
JAMES. The Writings. A. Comprehensive Edition, wyd. J. J. McDermott, 1968. — Oddzielnie: Pragmatism and Four Essays from "The Meaning of Truth», 1970.
PEIRCE. Collected Papers, wyd. C. Hartshorne і P. Weiss oraz A. W. Burks, 8 t., 1933 - 60; — Lectures on Pragmatism Vorlesungen über Pragmatism (Englisch-deutsch), 1973; - The New Elements of Mathematics, wyd. C. Eisele. 4 t., Mouton (zapowiedź).
DEWEY. The Early Works, 1882-1898, wyd. J. A. Boydston (i in.), 5 t., 1967-72; - Oddz.: Experience and Nature, 1958; - Logique, 1967.
BERGSON. Oeuvres, wyd. A. Robinet, 1959, 2 wyd. 1963, Edition du Centenaire (wyd. jednotomowe); Mélanges. L'idée de lieu chez Aristote. Durée et simultanéité. Correspondance. Pièces di- \erses. Documents, PUF, 1972.
BLONDEL. Carnets intimes, 2t., 1961 -66.
HUSSERL. Gesammelte Werke, 13t., 1950-74 (nast. tomy w przygot.). --Oddz.; Logische Untersuchungen, 2 t., 1921 - 22. Briefe an Roman Ingarden. Mit Erläuterungen und Erinnerungen an Husserl, 1968.
SCHELER. Gesammelte Werke, od г. 1954 do 1973 7 tomów; - n. wyd. Maria Scheler i M. S. Frings, od r. 1971 (przewidziane 3 tomy).
SANTAYANA. Selected Critical Writings, wyd. N. Henfrey, 2 t., 1968.
MERCIER. Cours de philosophie, 4 t., wiele wydań, 1908- 1933.
MOUNIER. Oeuvres, 4t., 1961 -63; - Correspondance Maritain-Mounier (1929- 1939), 1973.
TEILHARD DE CHARDIN. Oeuvres, Ed. du Seuil, 13 t., 1955 - 76; - Cahiers, Il t., 1959-74.
CASSIRER. Die Philosophie der symbolischen Formen, 3 t., 1925 - 29.
CROCE. Opere complete, do 1965 r. 67 t.; — istnieje przekład niemiecki: Gesammelte philosophische Schriften, 3 t., wyd. H. Feist, 1927; — ostatnio: Opere, in edizione economica, 16 t., 1967 - 73.
GENTILE. Opere, wyd. Sansoni, 42 t., 1959-69.
PLECHANOV. Soćinenija, 24 t., 1923-29.
LENIN. Polnoe sobranie soĆinenij, 5 wyd. przygotow. przez Instytut Marksizmu-Leninizmu рг*У KC KPZR w Moskwie, 55 t., 1958 - 65 oraz 3 t. indeksów 1966 - 70; — Izbrannye proizvedenija v 3 tomach, 1969.
FREUD. Gesammelte Schriften, 1925; tłum. ang. wyd. J. Strachey, 24 t., 1953 - 64.
JUNG. Gesammelte Werke, Zürich, 8 t. od г. 1966 do 1972; — Psychological Reflections. A New Anthology of his Writtings 1905 • 1961, wyd. J. Jacobi, 1973.
SCHLICK. Gesammelte Aufsätze (1926- 1936), 1938.
WITTGENSTEIN. Schriften, wyd. R. Rhees, B. F. McGuinness, G. E. M. Anscombe і in.. 61.. 1964- 73.
482
PRZEKŁADY POLSKIE
JAMES. Czy warto żyć?, tłum. W. Kosiakiewicz, 190! ; — W obronie wiary, tłum. jw., 1901 ; — Nałóg, tłum. R. Radziwiłłowicz, 1901; — Pogadanki psychologiczne, tłum. I. Moszczeńska, 1902, 6 wyd. 1930; — Probierz prawdy, tłum. W. Kosiakiewicz, 1911; — Filozofia wszechświata, tłum. W. Witwicki, 1911; — Pragmatyzm, tłum. W. M. Kozłowski, 1911, 2 wyd. z posłowiem A. Sikory, 1957; - Doświadczenia religijne, tłum. i przedm. J. Hempel, 1918* n. wyd. 1958; — Fragment z «Some Problems of Philosophy», tłum. H. Krahelska, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965; — Wybór pism, tłum. H. Buczyń- ska-Garewicz, w pracy tejże autorki: James, 1973.
PEIRCE. Wybór pism (fragmenty), tłum. Z. Dyjas, w pracy H. Buczyńskiej pt. Peirce, 1966.
DEWEY. Jak myślimy?, tłum. Z. Bastgenówna, wstęp Z. Mysłakowski, ok. 1932; — Filozofia a cywilizacja, tłum. S. Purman, 1938; - Demokracja i wychowanie, wstęp do filozofii wychowania, tłum. 2. Bastgenówna, 1963; — Wybór pism pedagogicznych, oprać., tłum. i wstęp J. Pieter, 1967; — Demokracja ' wychowanie. Wprowadzenie do filozofii wychowania, tłum. Z. Doroszowa, wstęp B. Suchodolski, 1972.
BERGSON. Śmiech, studium o komizmie, 1902; — Wstęp do metafizyki, tłum. K. Błeszyński, 1910; wznów, w zbiorze: Myśl i ruch, 1963; — Zdrowy rozsądek a nauki klasyczne, „Widnokręgi”, 1911; — Prawda o rzeczywistości, tłum. J. Tarczewska, „Prawda”, 1911; — Ewolucja twórcza, tłum. i przedm.
F. Znaniecki, 1912, n. wyd., 1957; - O bezpośrednich danych świadomości, tłum. K. Bobrowska, 1913; — Materia i pamięć, tłum. W. Filewicz, 1926; toż samo tłum. K. Bobrowska, 1930; — Myśl i ruch, Wstęp do metafizyki, Intuicja filozoficzna, Postrzeżenie zmiany, Dusza i ciało, tłum. P. Beylin i K. Błeszyński, wstęp
P. Beylin, 1963; — Dwa źródła moralności i religii (fragmenty), tłum. A. Milecki, w zbiorze: Filozofia ■ socjologia XX w., 2 wyd. 1965.
HUSSERL. Fragmenty pism tłum. M. Skwieciński w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965; - Idee czystej fenomenologii i fenomenologicznej filozofii, księga I, tłum. i przyp. D. Gierulanka. wstęp R. Ingarden, 1967, 2 wyd. 1975, BKF; księga II tłum., przyp. i wstęp D. Gierulanka, 1974, BKF.
SCHELER. Rehabilitacja cnoty, tłum. S. Kołaczkowski, „Naród”4 1920. — O zjawisku tragiczności, tłum. R. Ingarden, „Przegl. Warsz.”, 1922, 2 wyd. 1938, 3 wyd. ze wstępem W. Tatarkiewicza, 1976; — O rehabilitacji cnoty, tłum. R. Ingarden i S. Kołaczkowski, 1937; - Fragment z «Der Formalismus in der Ethik», tłum. M. Skwieciński, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX wieku, 2 wyd. 1965.
MGORE. Zasady etyki, tłum. Cz. Znamierowski, 1919; - Z głównych zagadnień filozofii, tłum. jw., 1967.
RUSSELL. Zagadnienia filozofii, tłum. L. Silberstein, 1913; - Ikar, czyli przyszłość nauki, tłum. Cz. Znamierowski, „Pamiętn. Warsz.”, 1929; - Małżeństwo i moralność, tłum. H. Bołoz-Antoniewiczowa, 1931 ; — Wolna myśl i urzędowa propaganda, tłum. A. Kurlandzka, 1931 ; — O wychowaniu, tłum. J. Hosiassonówna, 1932; — Przebudoyva społeczna, tłum. A. Pański, 1932, 2 wyd. 1933; — Podbój szczęścia, iłum. jw., 1933, 2 wyd. 1935; — Wychowanie a ustrój społeczny, tłum. J. Hosiassonówna, 1933; — Poglądy i widoki nauki współczesnej, tłum. J. Krassowski, 1934, 2 wyd. 1936, 3 wyd. 1938; - Drogi do wolności, tłum. A. Kurlandzka, 1935; — Wiek dziewiętnasty, tłum. A. Pański, 2 t., 1936: — Szkice sceptyczne, tłum. A. Kurlandzka, 1937, 2 wyd. 1957; — Droga do pokoju, tłum. A. Pański, 1937; — Pochwała Próżniactwa, tłum. jw., 1937; — Zarys filozofii, tłum. J. Hosiassonówna, 1939; — Analiza logiczna, „Głos Anglii”, 1947; — Dlaczego nie jestem chrześcijaninem, tłum. A. Kurlandzka, 3 wyd. 1956; 4 wyd. 1959;- Wstęp do filozofii matematyki, tłum. Cz. Znamierowski, J958; - Mój rozwój filozoficzny, tłum. H. Krahelska i Cz. Znamierowski, przedm. L. Koj, 1971, BKF; - Autobiografia, t. 1 1872 - 1914, tłum. B. Zieliński, przedm. K. Szaniawski, 1971; t. 2 1914-1944, 1968.
SANTAYANA. Herezja filozoficzna, tłum. J. Szmyd, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX wieku, 2 wyd. 1965.
MERCIER. Historia psychologii nowożytnej, tłum. W. Kosiakiewicz, 1900; — Logika, tłum. jw., 1900, 2 wyd. 1906; — Psychologia, tłum. A. Krasnowolski, 1901 -02; — Kryteriologia, czyli traktat o pew- n°ści, tłum. W. Kosiakiewicz i A. Krasnowolski, 1901; — Metafizyka ogólna, tłum. W. Kosiakiewicz, S. Brzozowski, A. Krasnowolski i A. Woroniecki, 1902; — Neoscholastycyzm, warunki jego żywotności, »»Przegl. Powsz.”, 1904 i oddzielnie.
MARITAIN. Filozofia przyrody. „Verbum”, 1934; — Katolicyzm i filozofia, tamże, 1934; — O nową cywiij2*cję chrześcijańską, 1935; — Nauka i mądrość, tłum. M. Reutt, 1936; — Sztuka i mądrość, tłum.
i K. Górscy, 1936; — Religia i kultura, tłum. H. Wężyk*Widawska, 1937; — Rozum i życie, tłum.
483
W. Klimkiewicz, „Kultura", 1937; - Rozważania poetyczne, tłum. H. Wężyk-Widawska, tamże; - Myśl katolicka i jej misja, tłum. jw., tamże; - Trzej reformatorzy; Luter, Descartes, Rousseau, tłum. i wstęp
K. Michalski, 1939; - Humanizm integralny, (Londyn) I960.
MOUNIER. Co to jest personalizm oraz wybór innych prac, tłum. D. Eska, A. Turowiczowa i A. Krasiński, wstęp J. Turowicz, I960; — Wprowadzenie do egzystencjalizmów oraz wybór innych prac, tłum. A. Bukowska, E. Krasnowolska i in., 1964; - Fragmenty pism, tłum. T. Mrówczyński i A. Krasiński w zbiorze: Filozofia i socjologia XX wieku, 2 wyd. 1965; — Chrześcijaństwo i pojęcie postępu, tłum.
E. Krasnowolska i in., wyb. i oprać. J. Zabłocki, 1968.
TEILHARD DE CHARDIN. Wybór pism, tłum. W. Sukiennicka i M. Tazbir, 1965, 2 wyd. rozszerz. 1966 (bibliogr.); — Duch ziemi - refleksje nad postępem, Wspólne credo, fragm. z «Construire la terre», tłum. J. Ewert, 1961; — Człowiek. Struktura i kierunki ewolucji grupy zoologicznej ludzkiej, tłum. J. i G. Fedorowscy, 1962; — Myśli o szczęściu, tłum. mg., „Znak", 2/3, 1962; - Środowisko Boże, tłum. W. Sukiennicka; — Wybór pism (fragmenty), tłum. Z. Włodkowa, HM i mg., w pracy T. Płużań* skiego: T. de Chardin, 1963. — Pisma wybrane, tłum. W. Sukiennicka, M. Tazbir, 1967.
CASSIRER. Wybór pism (fragmenty), tłum. M. Skwieciński i H. Buczyńska, w pracy tejże autorki: Cassirer, 1963; — Mit państwa (fragmenty), tłum. H. Buczyńska w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965; — Esej o człowieku. Wstęp do filozofii kultury, tłum. A. Staniewska, przedm. B. Suchodolski, 1971.
NATORP. Fragment z «Philosophie», tłum. J. Ożarowski, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965.
CROCE. Krytyka sztuki i historii sztuki (rozdział z <■ Breviario di estetica»), „Przegl. Współcz.", 1924: - Antyhistoryzm, „Marchołt", 1924 -25; — Zarys estetyki, tłum. zespół., wstęp Z. Czerny, 1961.
PLECHANOW. Pisma wybrane, 1959; — Podstawowe zagadnienia marksizmu, 1945, 6 wyd. 1950;- O materialistycznym pojmowaniu dziejów, 1946, n. wyd. 1950; — O roli jednostki w historii, 1947, n. wyd. 1949, 1951; - Przyczynek do zagadnienia rozwoju monistycznego pojmowania dziejów, tłum. R. Granas, 1948, 1949; — Historia rosyjskiej myśli społecznej (wybór), tłum. R. Hekkier, S. Halbersztadt i in., oprać. A. Walicki, L. Bazylow i in., 3 t., 1966.
LENIN. Dzieła, 45 t., indeksy I t., przekł. i oprać, z 4 wyd. ros. przygot. przez Instytut Marksa, Engelsa, Lenina, Stalina (późniejszy Instytut Marksizmu Leninizmu) w Moskwie, 1950- 1975; — Dzieła wybrane w 2 t., (Moskwa) 1948, (Warszawa) 1949; - Co robić?, 1948, 1951; - Dwie taktyki socjaldemokracji w rewolucji demokratycznej, 1945, 1949; — Dziecięca choroba «lewicowości» w komunizmie. 1945, 1948, 1949; - Ekonomika i polityka w epoce dyktatury proletariatu oraz inne artykuły z lat 1918 1923, 1948, 1949, 1950; — Imperializm jako najwyższe stadium kapitalizmu, 1947, 1950; — Marksizm a rewizjonizm, 1948, 1950; — Państwo a rewolucja, 1949, 1950; — Karol Marks, 1945, 1948, 1951; — Marks, Engels, marksizm, 1948, 1949; — O związkach zawodowych, 1948, 1949; — Rewolucja proletariacka a renegat Kautsky, 1949; — O Komunie Paryskiej, 1949, 1950; - Materializm a empiriokrytycyzm, 1949; - Zeszyty filozoficzne, 1956.
STALIN. Dzieła, 13 t., przekł. z wyd. ros. przygot. przez IM EL w Moskwie, 1949 - 51 ; — O mate rializmie dialektycznym i historycznym, 1946, 1949; - O podstawach leninizmu, 1949; — Zagadnienia leninizmu, 1947, 1948, 1949, 1954, 1955.
JEVONS. Zasady nauki. Traktat o logice i metodzie naukowej, tłum. M. Choynowski i B. J. Gawęcki, wstęp B. J. Gawęcki, 2 t., 1960.
FREGE. Pisma semantyczne, tłum., wstęp i przyp. B. Wolniewicz, 1977, BKF.
QUINE. Z punktu widzenia logiki. Eseje logiczno-filozoficzne, tłum. i wstęp B. Stanosz, 1969.
NAGEL. Struktura nauki. Zagadnienia logiki wyjaśnień naukowych, tłum. zbiór. 1970.
WHITEHEAD. Wstęp do matematyki, tłum. W. Wojtowicz, 1914; — Matematyka jako element w historii myśli, tłum. A. Iwaszkiewiczowa, „Twórczość", 1, 1947.
PLANCK. Jedność fizycznego obrazu świata. Wybór pism filozoficznych, tłum. R. i S. Kernerowie- Dodatek: W. Krajewski, M. Planck jako filozof, 1970.
EINSTEIN. Mój obraz świata, tłum. S. Łukomski, 1935; — Istota teorii względności, tłum. A. Traut* man, 1958; — Ewolucja fizyki, tłum. R. Gajewski, 1959 (współautor: L. Infeld).
FREUD. Psychopatologia życia codziennego, tłum. L. Jekels, H. Ivànka, ok. 1910; — O psychoana* lizie, tłum. L. Jekels, 1911; — Wizerunek własny, tłum. H. Załszupin, 1936; — Wstęp do psychoanaliz tłum. S. Kempnerówna i W. Zaniewicki, wstęp L. Korzeniowski, 2 wyd. 1958; — Fragmenty «Zarysü
484
Psychoanalizy» i «Nieukontentowania w kulturze*, tłum. H. Skwieciński w zbiorze: Filozofia i socjologia XXw,t 2 wyd. 1965; - Poza zasadą przyjemności (wybór pism filozoficznych), tłum. J. Prokopiuk, 1975; 2 wyd. 1976.
ADLER. Psychologia indywidualna w wychowaniu, tłum. M. Kreczowska, 1934, n. wyd. 1946; — Znajomość człowieka, Charakter, 1934, n. wyd. tłum. J. Buchholtzowa (Bukolska) 1948; — Sens życia, tłum. M. Kreczowska, 1938; — Wiedza o życiu, tłum. J. Mirski, 1939.
DURKHEIM. Próba określenia zjawisk religijnych, tłum. S. Brzozowski, 1903; — Fragmenty pism kurkheima, tłum. J. Szacki, w pracy tegoż autora: Durkheim, 1964; — Socjologia i jej dziedzina badań, tłum. J. Szacki i J. Trybusiewicz, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965; — Zasady metody socjologicznej, tłum. J. Szacki, 1968.
KOŁO WIEDEŃSKIE. Fragmenty pism Schlicka, Carnapa, Wittgensteina, tłum. H. Buczyńska, M. Skwieciński i J. Garewicz, w pracy H. Buczyńskiej: Koło Wiedeńskie, I960.
SCHLICK. Zagadnienia etyki, tłum. M. i A. Kawczakowie, 1960. — Fragmenty pism tłum. H. Buczyńska w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965.
CARNAP. Filozofia jako analiza języka nauki, tłum. A. Zabłudowski, 1969.
WITTGENSTEIN. Wykłady o wierze, tłum. A. Wierzbicka, „Znak", 7 - 8, 1969; — Tractatus logico- Philosophicus, tłum. В Wolniewicz, 1970, BKF; - Dociekania filozoficzne, tłum., przyp. i wstęp B. Wol- niewicz, 1972, BKF.
HEIDEGGER. Fragmenty z «Kant und das Problem der Metaphysik*, tłum. M. Skwieciński, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 2 wyd. 1965; - Fragmenty z «Sein und Zeit», tłum. L. Kołakowski i J. Połomski, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965.
JASPERS. Fragmenty z «Vom Ursprung und Ziel der Geschichte», tłum. L. Kołakowski, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965; — Fragment z «Philosophie», pt. Krytyka pozytywizmu i idealizmu, tłum. H. Gillner, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965.
SARTRE. Fragmenty z «L’Etre et Néant» i «Situations», tłum. A. Milecki, K. Pomian i J. Piasecka, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965; - Czym jest literatura? tłum. J. Lalewicz, wybór A. Tatàrkie- w'cz, 1968; — Wyobrażenie. Fenomenologiczna psychologia wyobraźni, tłum. P. Beylin, 1970.
MARCEL. Być i mieć, tłum. P. Lubicz, 1962; — Od sprzeciwu do wezwania, tłum. S. Lawicki, 1965 ; — Homo viator, Wstęp do metafizyki nadziei, tłum. P. Lubicz, 1959; - Fragmenty z «Etre et Avoir», tłum. *espoł., oraz z «Présence et immortalité», tłum. A. Milecki, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965.
SZESTOW (SHESTOV, SESTOV). Egzystencjalizm jako krytyka fenomenologii, tłum. H. Krahelska, w zbiorze: Filozofia egzystencjalna, 1965.
CAMUS. Człowiek zbuntowany, (Paryż) 1958.
WYBORY TEKSTÓW. Filozofia i socjologia XX wieku, 1962; 2 wyd. w 2 t., 1965, zawiera rozprawy 1 studia oraz fragmenty tekstów (przekłady). — Filozofia egzystencjalna, 1965. — Logika i język. Studia г semiotyki logicznej (antologia), wybór, tłum. i oprać. J. Pelc, 1967 (zawiera przekłady prac: H. Rei- chenbacha, G. Fregego, B. Russella, M. Blacka, A. Churcha, P. T. Geacha, G. Ryle’a, R. Car- napa, P. F. Strawsona, N. Goodmana i in.).
OGÓLNE OPRACOWANIA FILOZOFII XX WIEKU
F. Ueberweg, Grundriss der Geschichte der Philosophie, 12 wyd., t. 4 i 5, 1923 - 28. — G. de Ruggero, La filosofia contemporanea, 2 t., 1920; — Filosofi del Novecento, 1933, 3 wyd. 1946; tłum. niem. ł^49. — R. B. Perry, Philosophy of the Recent Past, 1926. — C. Joel, Die Überwindung des XIX Jahrh.
Denken der Gegenwart, „Kantstudien”, 1927. — Philosophy To-day, dzieło zbiór., red. E. L. Schaub, 1928. — E. V. Aster, Die Philosophie der Gegenwart, 1935. — W. Windelband, Lehrbuch der Gerichte der Philosophie (dodatek oprać. H. Heimsoeth), 1935 - J. Laird, Recent Philosophy, 1936. — **• Hessen, Die philosophischen Strömungen der Gegenwart, 2 wyd. 1940. — E. Bréhier, Histoire de la Philosophie, t. 2, 1943 - 44. — J. D. Garcia Bacca, Nueve, grandes filosofos contemporaneos y sus temas, ^L, (Caracas) 1947. — Twentieth Century Philosophy. Living Schools of Thought, dzieło zbiór., red.
D. Runes, 1947, n. wyd. 1958. — L. Landgrebe, Philosophie der Gegenwart, 1952. — F. Sawicki, l-ebensanschauungen moderner Denker, t. 2 Die Philosophie der Gegenwart, 1952. — W. Stegmüller,
485
Hauptströmungen der Gegenwartsphilosophie, 1952, 3 wyd. їжо; tłum. ang. 1969. - P. Harriman, Twentieth Century Philosophy, 1954. — J. Hirsch berger, Geschichte der Philosophie, t. 2 Neuzeit und Gegenwart, 2 wyd. 1955. — H. Duméry, Regards sur la philosophie contemporaine, 1956. — F. Ch. Co* pleston, Contemporary Philosophy. Studies of Logical Positivism and Existentialism, 1957. — J. Pass- more, A Hundred Years of Philosophy, 1957. — A. Weber, D. Huisman, Tableau de la philosophic contemporaine, 1957. — G. Lehmann, Geschichte der Philosophie. Die Philosophie im ersten Drittel des zwanzigsten Jahrhunderts, 2 t., 1957 - 60. — N. Abbagnano, Storia della filosofia, t. 2, cz. 2 Filo- sofia del romanticismo. Filosofia contemporanea, 1958. — J. Ferra ter Mora, Philosophy Today: Conflicting Tendencies in Contemporary Thought, 1960. — Paths to the Present: Aspects of European Thought from Romanticism to Existentialism, wyd. E. J. Weber, 1960. — Problemy istorii filosofskoj і socio- logićeskoj myśli XX veka, red. M. T. Jovćuk i S. F. Kećekjan, 1960. — A. Banfi, Filosofi con tern poranei, 1961. — A. S. Bogomolov, Ideja razvitija v burźuaznoj filosofii XIX і XX v., 1962. — H. Van Lier, Le nouvel âge, 1962. — E. Gilson, T. Langan, Modem Philosophy, 1963. — V. E. Amend, L. T. Hendrick, Ten Contemporary Thinkers, 1964. — H. Prosch, The Genesis of Twentieth Century Philosophy,
1966. — M. Weitz (wyd.), Twentieth-Century Philosophy: the Analytic Tradition, 1966. — R. Klibansky (wyd.), La philosophie contemporaine. Chroniques, t. 1 - 3, 1968 - 1969; t. 4 Éthique, ésthétique, droit, religion, politique, matérialisme historique et dialectique. La philosophie en Europe Orientale, en Asie et en Amérique Latine, 1971. — A. R. Caponigri, Philosophy from the Age of Positivism to the Age of Analysis, 1971. — L. Gey mona t, Storia del pensiero filosofico e scientifico, t. 6 II Novecento, 1972. — Histoire de la philosophie. Idées, doctrines, red. F. Châtelet, t. 7 De 1860 a nos jours, 1973. — Burźuaz- naja filosofija XX veka, red. L. N. Mitrochin (i in.), 1974. — J. Speck (wyd.), Grundprobleme der grossen Philosophen, t. 5 Philosophie der Gegenwart (Moore-Goodman-Quine-Ryle-Strawson-Austin), 1975.
É. Bréhier, Problemy filozoficzne XX wieku, tłum. M. Tazbir, 1958. — Panorama myśli współczesnej, red. G. Picon, (Paris) 1960.
J. Pastuszka, Filozofia współczesna, 1, 1934. — W. Tatarkiewicz, Próba charakterystyki filozofii XX wieku, „Sprawozd. Tow. Nauk. Warsz.", 33 - 38, 1945. — Z. Zawirski, O współczesnych kierunkach filozofii, 1947. — I. M. Bocheński, Europäische Philosophie der Gegenwart, 1947, 2 wyd. 1951; przekł. ang. 1974.
OPRACOWANIA FILOZOFII W POSZCZEGÓLNYCH KRAJACH
Anglia. R. Metz, Die philosophischen Strömungen der Gegenwart in Grossbritanien, 1935; — The Hundred Years of British Philosophy, 1950. — Contemporary British Philosophy, wyd. J. H. Muirhead, 2 t., 1924 - 25; 3 series wyd. D. H. Lewis, 1956. — Essays in Philosophy from David Hume to Bertrand Russell, wyd. H. Peterson, 1959. — A. J. M. Milne, The Social Philosophy of English Idealism, 1961. — British Philosophy in the Mid-Century. A Cambridge Symposium, wyd. C. A. Mace, 2 wyd. 1966. —
R. Bubner, Sprache und Analysis. Texte zur englischen Philosophie der Gegenwart, 1968. — B. Magee, Modern British Philosophy, 1971. — G. J. Warnock, Englische Philosophie im 20. Jahrhundert, 1971. — P. Dubois, Langage et métaphysique dans la philosophie anglaise contemporaine, 1972. — A. S. Bogomolov, Anglijskaja burźuaznaja filosofija XX veka, (Moskva) 1973.
Francja. D. Parodi, La philosophie contemporaine en France, 1926. — Philosophes et savants français du XX s., wyd. J. Baruzi et R. Poirier, 3 t., 1926. — A. Cresson, Les courants de la pensée philosophique française, 1927, 6 wyd. 1950. — J. Benrubi, Les sources et les courants de la philosophie contemporaine en France, 1933. — A. Etcheverry, L’idéalisme français contemporain, 1934. — L. La- velle, La philosophie française entre les deux guerres, 1942. — L’activité philosophique contemporaine, praca zespół, pod red. M. Farbera, t. 2 La philosophie française, 1950; — toż samo w jçz. ang., 1950. " French Philosophers from Descartes to Sartre, wyd. L. M. Marsak, 1961. — L. Sève, La philosophé française contemporaine et sa genèse de 1789 à nos jours, 1962. — J. Lacroix, Panorama de la philosophé française contemporaine, 1966. — V. N. Kuznecov, Francuzskaja burźuaznaja filosofija XX veka, (Moskwa) 1970. — R. Jolivet, Französische Existenzphilosophie, Bibliogr. Einführ, in das Studium der Philos., red. I. M. Bocheński, 1948. — G. Varet, La philosophie française 1958 - 1961, 1961.
USA. Contemporary American Philosophy, wyd. G. AdamsiW. P. Montague, 1930. — G. E. Mül' 1er, Amerikanische Philosophie, 1936, 2 wyd. 1950. — P. R. Anderson, M. H. Fish, Philosophy in A- merica, 1939. — W. G. Muelder, L. Sears, The Development of American Philosophy, 1940.
486
H W. Schneider, History of Amnican Philosophy, 1946. — L’activité philosophique contemporaine, praca zespół, pod red. M. Farbera, t. 1 La philosophie américaine, 1950; — toż samo w jęz. ang., 1950.—
G. Deledalle, Histoire de la philosophie américaine, 1954. — J. L. Blad, Men and Movements in American Philosophy, 4 wyd., 1955. — H. B. van Wesep, Seven Sages. The Story of American Philosophy: Franklin, Dewey, Emerson, Santayana, James, Peirce, Whitehead, 1960. — O. L. Reiser, Man s > ew Image of Man. An Interpretation of the Development of American Philosophy from Puritanism to World Humanism 1961. — P. Kovâly, Americky personalismus, (Praha) 1962. - J. E. Smith, The Spirit of American Philosophy (Peirce, James, Royce, Dewey and Whitehead), 1963; — Contemporary American Philosophy, seria 2, 1970. — A. J. Reck, Recent American Philosophy. Studies of Ten Representative Thinkers, 1964 (wiele wydań). — Philosophy in America, wyd. M. Black, j965. — D. V. Ermolenko, Sovremennaja burźuaznaja filosofija SSA., 1965. — P. Kurtz, American Philosophy in the Twentieth Century, A. Sourcebook from Pragmatism to Philosophical Analysis, 1966. — R. W. Sellars, Reflections on American Philosophy from Within, 1969. — M. White, Science and Sentiment in America. Philosophical Thought from Jonathan Edwards to John Dewey, 1972. — R. B. Winn, Amerikanische Philosophie, Bibliogr. Einführ, in das Studium der Philos., red. I. M. Bocheński, 1948.
Włochy. G. Mehlis, Italienische Philosophie der Gegenwart, 1932. — E. Gar in, Cronache di filo- sofia italiana (1900* 1943), 2 wyd. 1959; — toż samo w tłum. ros., 1965. — La filosofia contemporanea in Italia. Societa e filosofia di oggi in Italia, 1958. — Bibliografia filosofica italiana, dal 1900 al 1950, red.
E. Castelli, 4 t., 1950 * 56. — M. F. Sciacca, La filosofia oggi, 1945; — Il secolo XX, 2 t., 1947; - Italienische Philosophie der Gegenwart, Bibliogr. Einführ, in das Studium der Philos., red. 1. M. Bocheński, 1948.
Niemcy. Die Philosophie der Gegenwart in Selbstdarstellungen, wyd. R. Schmidt, 7 t., 1921 -29 (obejmuje głównie filozofów niemieckich). — B. Groethuysen, Introduction à la pensée philosophique allemande depuis Nietzsche, 1926. — G. Gurwitch, Les tendences actuelles de la philosophie allemande, 1930. — B. Schwarz, Deutsche systematische Philosophie, 2 t., 1931 - 34. — A. Messer, Die Philosophie der Gegenwart in Deutschland, 8 wyd., 1934. — G. Lehmann, Die deutsche Philosophie der Gegenwart. 1943. — A. Hübscher, Denker unserer Zeit, 2 t., 1956 -57, 2 wyd. 1958 (t. 2 zawiera teksty). —
R. O. Gropp, Das nationale philosophische Erbe. Ueber die progressive Grundlinie in der deutschen Philosophiegeschichte, 1960. - L. Landgrebe, Filosofia pHtomnosti. Nèmeckâ filosofie 20. stolen', (Praha)
1968. — P. Trotignon, La .philosophie allemande depuis Nietzsche, 1968. — M. Klein, E. Lange,
F. Richter, Zur Geschichte der marxistisch-leninistischen Philosophie in Deutschland, t. l,cz. 1 -2,1969. — '
O. F. Bollnow, Deutsche Existenzphilosophie, Bibliogr. Einführ, in das Studium der Philos., red. I. M. Bocheński, 1953.
ZSRR. Marksistsko-leninskaja filosofija. Praca zbiór., (Moskwa) 1965, 3 wyd. 1968. — E. Laszlo, Philosophy in the Soviet Union. A Survey of the Midsixties, (Dordrecht) 1967. — R. Kirchhoff, Die marxistisch-leninistische Philosophie und der ideologischer Kampf der Gegenwart, (Berlin) 1970. — A. F. Okulov, Sovetskaja filosofskaja nauka i ee problemy, (Moskwa) 1970.
Inne kraje. A. Guy, Les philosophes espagnols d’hier et d’aujourd’hui, 2 t., 1956 (t. 2 zawiera Wybór tekstów). — R. E. Oison, A. M. Paul, Contemporary Philosophy in Scandinavia, 1972. — A. G. Myslivéenko, Filosofskaja mysi’ v Svecii. Osnovnye etapy і tendencii razvitija, (Moskwa) 1972. — Istorija na filosofskata misai v Balgarija, red. T. Pavlov (i in.), (Sofija) 1970. — A. Bankov, Histoire de la pensée philosophique en Bulgarie, (Sofia) 1974. — Prehl’ad dejin slovenskej filozofie, (Bratislava) 1965. — Curente $i orientàri în istoria filozofiei române$ti, (Bucure$ti) 1967. — Le temps et la mort dans la philosophie contemporaine d’Amérique latine, zbiór prac, 1971. — M. Vitier, Las ideas y la filosofia «n Cuba, (La Habana) 1970. — R. Brown, C. D. Rollins, Contemporary Philosophy in Australia,
1969.
В.‘Juhos, Aktualny stan filozofii naukowej w Austrii, „Ruch Filoz.”, 21, 1962. — L. Apostel, Współczesna filozofia belgijska, „Ruch Filoz.", 22, 1964. - D. Spasow, Spojrzenie na współczesną bułgarską myśl filozoficzną, „Ruch Filoz.", 21, 1962. — J. Srzednicki, Filozofia w Australii, „Ruch Filoz.", 21, 1962. — Filozofia za granicą (włoska, szwedzka, francuska, amerykańska, radziecka, belgijska w lalach 1939 -48), „Przegl. Filoz.", 43-44, 1947 -49. - Filozofia w Stanach Zjednoczonych 1939 - 1947, °prac. zbiór. H. D. Aiken, W. Craig, H. Hiż, A. Iwańska, H. W. Johnstone, D. Wicentowicz* •Hiż, „Przegl. Filoz.", 44, 1948. — H. Buczyńska-Garewicz, Znak — znaczenie — wartość. Szkice o filozofii amerykańskiej, 1975. - Włoska filozofia współcz., wyd. A. Nowicki, 1977.
487
ZAGADNIENIA 1 KIERUNKI. FILOZOFIA NAUKI
J. Sageret, La révolution philosophique et la science, 1924. — W. C. D. Dampier-Whetham, A History of Science and Its Relations with Philosophy and Religion, 1930, 4 wyd. 1948; toż samo w tłum niem., 1952; toż samo w tłum. franc.. 1951. - H. Rombach, Substanz, System, Struktur. Die Ontologie des Funktionalismus und der philosophische Hintergrund der modernen Wissenschaft, 1965. — A. Whitehead, Science and the Modern World. Lowell Lectures 1925, 1967. — P. Suppes, Studies in the Methodology and Foundations of Science, Selected Papers from 1951 - 1969, (Dordrecht) 1966. — Philosophy, Science and Method. Essays in Honour of Ernest Nagel, wyd. S. Morgenbesser, P. Suppes, M. White, 1969. - Proceedings of the International Colloquium in the Philosophy of Science, London 1965, wyd.
I. Lakatos, A. Musgrave, 1970. - Readings in the Philosophy of Science, ed. B. A. Brody, 1970. —
N. R. Hanson, Observation, Explanation. A Guide to Philosophy of Science, 1971. — E. Nagel,
S Bromberger, A. Grunbaum, Observation and Theory in Science, 1971. — M. Planck, Sinn und
Grenzen der exakten Wissenschaft, 1971. - P. Weingartner, Wissenschaftstheorie, 1971. "
G. H. V. Wright, Explanation and Understanding, (Ithaca) 1971. - R. Harre, The Philosophies of Science. An Introductory Survey, 1972. - J. Losee, A Historical Introduction to the Philosophy of Science.
1972. - Marksistsko-leninskaja filosofija kak metodologija obśćestvennych і estestvennych nauk, red.
G. V. Platonov, S. A. PetruSevskij, (Moskwa) 1972. — Metodologićeskie problemy nauki. Mat. konfer 1972, red. L. Ja. Stanis, Ju. N. Trubicyn, (Moskwa) 1972. - Boston Studies in the Philosophy of Science, wyd. seryjne, do r. 1976 wyszło 16 tomów. - J. Freund, Les théories des sciences humaines, 1973. '
V. Elkana, The Interaction Between Science and Philosophy, 1974. — E. Laszlo, Beyond Scepticism
and Realism. A Constructive Exploration of Husserlian and Whiteheadian Methods of Inquiry, 1966. -
J. Lcbacqz, De l'identité au multiple. Le problème des universaux reconsidéré à la lumière du bergsonisme et des philosophies existentialistes, 1968. — B. H. Son, Science and Person. A Study on the Idea of <• Philosophy as Rigorous Science» in Kant and Husserl, 1972. - J. Guitton, Profils parallèles. Pascal, Leibniz, Newman, Teilhard, Bergson, Claudel, Heidegger, 1970. --- A. Naess, Four Modern Philosophers; Carnap, Wittgenstein, Heidegger, Sartre, 1968. — P. Gorsen, Zur Phänomenologie der Bewusstseinsstroms. Bergson, Dilthey, Husserl, Simmel und die Lebensphilosophischen Antinomien, 1966. — H. Lübbe. Bewusstsein in Geschichten (Mach - Husserl — Schapp — Wittgenstein), 1972.
I. M. Bocheński, The Methods of Contemporary Thought, 2 wyd. 1968. — S. Amsterdamski. Między doświadczeniem a metafizyką. Z filozoficznych zagadnień rozwoju nauki, 1973. - B. Suchodolski. Nauka a świadomość społeczna, 1974. - Z badań nad społeczną funkcją nauki, praca zbiór., red. Z. Kowalewski, 1974. H. Buczyńska-Garewicz, Uczucia i rozum w świecie wartości. Z historii filozofii wartości (Brentano, Meinong, Husserl, Scheler, Hartmann), 1975.
BIBLIOGRAFIA. Bibliographie de la philosophie, wyd. Institut International de Philosophie, Paris, 21 tomów do r. 1974 (dział polski oprać. I. Dąmbska). - Bibliographische Einführungen in das Studium der Philosophie, red. I. M. Bocheński, 1948 і n. - G. A. de Brie, Bibliographia philosophica 1934 - 1945.
1950. Philosophischer Literaturanzeiger. Ein Referateorgan für die Neuerscheinungen der Philosophie und ihrer gesamten Grenzgebiete, wyd. G. Schischkoff, 1960. - Studien und Materialen zur Geschichte der Philosophie, Hildesheim (wyd. seryjne), 15 tomów do r. 1976. — Najpełniejsza bieżąca bibliografia w „Répertoire Bibliographique de la Philosophie", (Louvain), 26 tomów do r. 1974.
OPRACOWANIA SZCZEGÓŁOWE
FAZA PIERWSZA: 1900- 1918
JAMES i PRAGMATYZM. E. Boutroux, W. James, (Paris) 1911; tożsamo w przekł. ang. 1912,
1 w przekł. niem. 1912. - W. Caldwell, Pragmatism and Idealism, 1913. - H. M. Kallen, W. James and H. Bergson, 1914. - J. Turner, Examination of W. James’ Philosophy, 1919. -- E. Leroux, Pragma- tisme américan et anglais, 1923. — G. Sorel, De l’utilité du pragmatisme, 2 wyd., 1928. — G. Maire, W. James et le pragmatisme religieux, 1933. — R. B. Perry,The Thought and Character of W. James,
2 t., 1936, n. wyd. 1962. — In Commemoration of William James, 1842- 1942, praca zespół., 1942. "
488
R. Abel, The Pragmatic Humanism of F. C. S. Schiller, 1955. - H. Schmidt, Der Begriff der Erfahrungskontinuität bei W. James und seine Bedeutung für den amerikanischen Pragmatismus, 1959. — L. R. M orris, W. James, Message of a-Modern Mind, I960. - E. C. Moore, American Pragmatism. Peirce, James, Dewey, 1961. - J. Linschoten, Auf dem Wege zu einer phänomenologischen Psychologie, 1961. - Th. Löffelholz, Die Rechtsphilosophie des Pragmatismus, 1961. — A. O. Lovejoy, The Thirteen Pragmatisms and Other Essays, 1963. - G. W. Allen, William James. A Biography, 1967. - A. J. Reck, Introduction to W. James. An Essay and Selected Texts, 1967. — G. A. Roggerone, James e la crisi della coscienza contemporanea, 2 wyd., 1967. — B. Wilshire, W. James and Phenomenology. A Study of "The Principles of Psychology», 1968. — C. Morris, The Pragmatic Movement in American Philosophy,
1970. - E. Leroux, Bibliographie méthodique du pragmatisme américain, anglais et italien, 1923.
E. Boutroux, W. James, Twórca pragmatyzmu, „Widnokręgi”, 1911. — Th. Flournoy, Filozofia W. Jamesa, tłum. de Beaurain, 1923. -- M. Cornforth, O pragmatyzmie, „Myśl Współcz.”, 1949.
F. Klimke, Pragmatyzm i modernizm, „Przegl. Powsz.”, 1908. — A. Mahrburg, O pragmatyzmie, „Przegl. Powsz.”, 1908. — W. Biegański, Prewidyzm i pragmatyzm, „Przegl. Filoz.”, 13, 1910. - S. Brzozowski, Idee (rozdział: Pragmatyzm i materializm dziejowy), 1910. — W. Świtalski, Der Wahrheits- begrifT des Pragmatismus nach W. James, 1910. - R. Radzi wiłłowicz, Pragmatyzm, „Sfinks”, 1911. -
F. Nossig, Pragmatyzm jako nowy kierunek filozofii, „Krytyka”, 1911. - W. M. Kozłowski, Pragma tyzm, „Przegl. Filoz.”, 14, 1911 ; - Pragmatism and Positivism, 1926. - W. J. Grzybowski, Pragmatyzm dzisiejszy, próba charakterystyki, 1912. Cz. Znamierowski, Der Wahrheitsbegriff des Pragmatismus, Diss. (Bazylea), 1912. — B. Biegeleisen, Pragmatyzm i matematyka, „Przegl. Filoz.”, 16, 1913. — J. Mirski, Uwagi nad pragmatyzmem jako metodą heurystyczną i opisową, „Kwart. Filoz.”, 1, 1923. — A.Gella, Społeczny pragmatyzm w kulturze amerykańskiej, „Kult. i Społecz.”, 1961. — H. Buczyńska-Garewicz, Wartość i fakt. Rozważania o pragmatyzmie, 1970.
J. Ko di sowa, W. James i pragmatyzm, „Prawda”, 1910. - R. Radzi wiłłowicz, W. James, „Sfinks”, 1910. — W. Wit wieki, W. James, próba charakterystyki, „Ruch Filoz.”, I, 1911; - W. James jako Psycholog, „Przegl. Filoz.”, 16, 1913. — J. Hempel, Doświadczenia religijne, „Krytyka”, 1912. —
S. J. Agatstein, W. James jako psycholog i filozof religii, „Kwart. Filoz.”, 15, 1938. — A. Sikora, Posłowie do przekł. poi. Pragmatyzmu W. Jamesa, 1957; - James i pragmatyzm, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965. — H. Buczyńska-Garewicz, James, 1973 (zaw. również wybór tekstów).
PEIRCE. J. Buchler, Ch. Peirce’s Empiricism, 1939. — J. K. Feibleman, An Introduction to Peirce's Philosophy, 1946, n. wyd. I960 і 1970 (przedm. B. Russell). — Ph. P. Wiener, Evolution and the Founders of Pragmatism, 1949. — T. A. Goudge, The Thought of Peirce, 1950. - W. B. Gallie, Peirce and Pragmatism, 1952. — J. v. Kempski, C. S. Peirce und der Pragmatismus, 1952. — Studies in the Philosophy of C. S. Peirce, wyd. P. P. Wiener і T. H. Young, 1952; 2 seria: wyd. E. C. Moore і R. S. Robin, 1964. — M. G. Murphey, The Development of Peirce’s Philosophy, 1961. - A. T. Schultz, Panorama der Ästhetik von Charles Sanders Peirce, 1961. - H. Wennerberg, The Pragmatism of C. S. Peirce,
1962. — J. F. Boler, Charles Peirce and Scholastic Realism, 1963. — M. H. Thompson, The Pragmatic Philosophy of C. S. Peirce, 1963. - W. P. Haas, The Conception of Law and the Unity of Peirce's Philosophy, 1964. - J. J. Fitzgerald, Peirce’s Theory of Signs as Foundation for Pragmatism, 1966. — A. J. Ayer, The Origins of Pragmatism. Studies in the Philosophy of C. S. Peirce and W. James, 1968. — Ju. K. MelviT, Ćarlz Pirs i pragmatizm, (Moskwa) 1968. — Cheng Chung-ying, Peirce’s and Lewis’s Theories of Induction, 1969. - W. H. Davis, Peirce’s Epistemology, 1972. — D. Greenlee, Peirce’s Concept of Sign, 1973. — D. D. Roberts, The Existential Graphs of C. S. Peirce, 1973. — Od r. 1965 wychodzi czasopismo: „Transactions of the C. S. Peirce Society. A Quarterly Journal in American Philosophy”, Buffalo, N. Y. - Bibliografia Peirce’a w tomie 8 Collected Papers of Ch. S. Peirce, 1958.
M. Dobrosielski, O nowym wydaniu Prac zebranych C. S. Peirce’a, „Studia Filoz.”, 3, 1962; — Źródła i geneza pragmatyzmu C. S.a Peirce’a, „Studia Filoz.”, 3(42), 1965; — Filozoficzny pragmatyzm
C. S. Peirce’a, 1967; — C. S. Peirce’ negacja możliwości poznania intuicyjnego. W: Fragmenty filozoficzne, Ks. Pam. T. Kotarbińskiego, Seria 3, 1967. — H. Buczyńska-Garewicz, Peirce (teksty Peirce’a tłum. Z. Dyjas), 1965; — Znak i rzeczywistość (Peirce), „Człowiek i Światopogląd”, 1, 1974.
DEWEY. S. Hook, J. Dewey, An Intellectual Portrait, 1939. — F. Leander, The Philosophy of •L Dewey, A Critical Study, 1939. — The Philosophy of J. Dewey, dzieło zbiór., red. P. A. Schilpp, 1939 —
S. S. White, A Comparison between the Philosophy of F. C. S. Schiller and J. Dewey, Diss. (Chicago), 1939; - The Origin of Dewey’s Instrumentalism, 1943. - H. Branderbury, Kunst als Qualität der
489
Handlung, J. Dewey's Grundlegung der Ästhetik, 1942. - R. Kirk, The Conservative Mind, 1953. " A. Child, Making and Knowing in Hobbes, Vico and Dewey, 1953. - A. Bausola, L’etica di John Dewey, 1960. — J. Blewett, John Dewey, 1960. — G. Deledalle, L’idée d’expérience dans la philosophie de John Dewey, Diss. (Paris), 1964, druk 1966. - L. Nissen, J. Dewey’s Theory of Inquiry and Truth, 1966. - D. C. Mathur, Naturalistic Philosophies of Experience. Studies in James, Dewey and Färber against the Background of Husserl’s Phenomenology, 1971. - R. C. Whittemore (wyd.), Dewey and His Influence. Essays in Honor of G. E. Barton, 1973. J. A. Boydston, Guide to the Works of J. Dewey, 1972. — M. H. Thomas, John Dewey. A Centennial Bibliography, 1962.
J. Pieter, Analiza i krytyka teorii doświadczenia Deweya, „Kwart. Filoz.”, 10, 1932; - System pe- dagogiczny Johna Deweya (m. in. Przesłanki filoz. pedagogiki D.), 1946. M. I. Lojewska, Filozofia religii J. Deweya, „Euhemer”, I, 1974.
BERGSON. R. Gillouin, Henri Bergson, ok. 1910. - J. Benda, Le bergsonisme ou une philosophie de la mobilité, 1912. - E. Le Roy, Une philosophie nouvelle, 1912. — J. Maritain, La philosophie berg- sonienne, 1914, 2 wyd. 1930; — Metafisica de Bergson, realismo y psicoanalisis, (Buenos Aires) 1938. —
D. Kerler, Henri Bergson und das Problem des Verhältnisses zwischen Leib und Seele, 1917. — W. Carr.
H. Bergson: The Philosophy of Change, 1919. - J. Chevalier, Bergson, 1926, nast. wyd. 1941 ; -- Entre tiens avec Bergson, 1959. — V. Jankélévitch, H. Bergson, 1931. — R. E. Lacomte, La psychologie bergsonienne, 1933. - E. Metz, Bergson et le bergsonisme, 1933. — D. Nedeljkovic, Anti-Bcrgson- Prolog kritici savremenog intuicionizma v druśtvenog misticizma, 1939. — A. Cresson, H. Bergson, sa vie, son oeuvre, 1941, n. wyd. 1955. — A. Béguin, P. Thévenaz, Henri Bergson, 1943. — L. Adolphe, La philosophie religieuse de Bergson, 1946; — La dialectique des images chez Bergson, 1951. — Les Etudes bergsoniennes, 9 t., 1948 - 70. — Zeszyt „Revue Intern, de Philosophie", 1949, poświęcony Bergsonowi. - J. Delhomme, Vie et conscience de la vie, Essai sur Bergson, 1954. - M. Chauvy, Intériorité, Trois cheminements vers l’intériorité, Plotin — St. Augustin — Bergson, 1957. — F. Heidsieck, H. Bergson et la notion de l’espace, 1957. — G. Pflug, H Bergson, Quellen und Konsequenzen einer induktiven Metaphysik, 1959. — J. Guitton, La vocation de Bergson, 1960. — R.-M. Mossé-Bastide, Bergson et Pio* tin, 1960. — Bergson et nous, Actes du X-e Congrès des Soc. de Philos, de la Langue Française, 1959, I960. — T. Hanna, The Bergsonian Heritage, 1962. — F. Meyer, Pour connaître la pensée de Bergson, 4 v\yd-, 1964. — G. Mourélos, Bergson et les niveaux de réalité, 1964. — M. Barlow, Henri Bergson, 1966. — M. Barthélemy-Madaule, Bergson adversaire de Kant, 1966. - G. Deleuze, Le Bergsonisme, 1966. " A. Robinet, Bergson et les métamorphoses de la durée, 2 wyd., 1966. — P. Trotignon, L'idée de vie et la critique de la métaphysique. Essai sur le système de Bergson, Diss. (Paris), 1966. — J. Theau, La critique bergsonienne du concept, Diss. (Aix-en-Provence), 1967. — R. Violette, La spiritualité de Bergson. Essai sur l’élaboration d’une philosophie spirituelle dans l’oeuvre d’Henri Bergson, Diss. (Toulouse), 1968. — L. Giroux, Reine Dauer und Zeitlichkeit. Bergson und Heidegger, Diss. (Heidelberg), 1969. " M. Yamaguchi, The Intuition of Zen and Bergson, Diss. (Fribourg), 1966, druk Tokyo 1969. - G. Levesque, Bergson. Vie et mort de l’homme et de Dieu, 1973. — G. Bretonneau, L’idée de creation dans la philosophie de Bergson, Diss. (Lille), 1974. - P. A. Y. Gunter, H. Bergson. A Bibliography, 1974.
M. Corvaglia, «Testament» Bergsona, tłum. A. Nowicki, „Euhemer", 6, 1964.
J. Kodisowa, H. Bergsona ewolucja twórcza, „Przegl. Filoz.’’, 11, 1908; — H. Bergson i jego syste- mat metafizyczny, „Prawda", 1910. — B. Biegeleisen, Filozofia Bergsona, „Krytyka", 1909. — W. Ko- siakiewicz, Ewolucja twórcza Bergsona, „Ateneum Kapł ", 1909. — K. Twardowski, Odczyty oksfordz- kie Bergsona, „Słowo Pol.’’, 1911. — l. Wasser berg, Irracjonalizm w filozofii współczesnej, „Ruch Filoz. .
I, 1911; — Irracjonalizm u Bergsona, „Przegl. Filoz.", 15, 1912. — J. W. Dawid, O intuicji w filozofi1 Bergsona, „Krytyka", 1911; — O filozofii Bergsona, „Nowe Tory", 1911; — Około bergsonizmu, „КгУ' tyka", 1912; — O intuicji w mistyce, filozofii i sztuce, „Krytyka", 1913. — J. Joteyko-Rudnicka, Ewolucja twórcza H. Bergsona, „Wszechświat", 1912. — W. Rzymowski, Filozofia H. Bergsona, „Prawda * 1912. — B. Bornstein, Kant i Bergson, „Przegl. Filoz.", 16, 1913. — K. Bobrowska, O intuicji Bergsona, „Ruch Filoz.", 3, 1913. — J. Kleiner, Z zagadnień bergsonizmu i romantyzmu, „Przegl. Filoz. » 23, 1920. — R. Ingarden, Intuition und Intellect bei H. Bergson, „Jahrb. f. Philos, u. Phänom. Forschung » 1921. — H. Romanowski, Teoria ewolucji w filozofii Bergsona, „Przegl. Powsz.", 1921; — Ciało, dusza i wola w filozofii Bergsona, „Ateneum Kapł.", 1927; — Nowa filozofia, krytyka bergsonizmu, 1930; Renan i Bergson, Szkic porównawczy, „Przegl. Katol.", 1930. — Z. Mysłakowski, lntuicjonizm Óerg- sona, „Kwart. Filoz.", 2, 1924. — M. Nitecki, Nowa mistyczna filozofia Bergsona i jej losy, 1927.
490
E. Krakowski, Une famille spirituelle de penseurs: Plotin, Pascal, Maine de Biran, Bergson, 1930; —
H. Bergson et le renouveau de la pensée contemporaine, 1931. — B. Rutkiewicz, L'anti-intellectualismo di Bergson, „Rivista di Filosofia Neo-Scolastica", 1930. - L. Chmaj, O duszy zamkniętej i otwartej, „Przegl. Filoz.’’, 35, 1932. - J. Pastuszka, Filozofia H. Bergsona, „Ateneum Kapł. ", 1933: - Filozofia religii H. Bergsona, „Przegl. Katol.", 1935. - T. Radkowski, Henryk Bergson, „Tygodn. Warsz.", 3(10), 1946. - P. Kucharski, Sur le point de départ de la philosophie de Bergson, ..Archives de Philos.", zeszyt: Bergson et le bergsonisme, 1947. - W. Tatarkiewicz, L’esthétique de Bergson et l’art de son temps, „Bull, de la Soc. Franç. de Philos.", nr spec. Bergson et nous, 1959. — I. Dąmbska, Sur quelques idées communes à Bergson, Poincaré et Eddington, tamże 1959. - W. Stróżewski, Z historii problematyki negacji. Cz. 2 Ontologiczna problematyka negacji u Jana Szkota Eriugeny i H. Bergsona, ^Studia Mediewist.”, 9, 1968. -- J. Kozłowski, Pojęcie ewolucji u Bergsona i Teilharda de Chardin, •972. — J. Golichowski, Bergson i scjentyzm. „Zesz. Nauk. Uniw. Gd. Filoz. Socjol.", I, 1974. — B. Skarga, Kłopoty intelektu. Między Comte’em a Bergsonem, 1975.
BLONDEL. P. Henrici, Hegel und Blondel, 1958. - J. École, La métaphysique de l’etre dans •a philosophie de M. Blondel, 1959. - R. Saint-Jean, L'apologétique philosophique. Blondel 1893 - •913, Diss. (Paris), 1966. — J. M. van Parys, La vocation de la liberté. Étude de la liberté d’après les Principales oeuvres philosophiques de M. Blondel, 1968. — J. Flamand, L’idée de médiation chez M. Blondel, 1969.
BRUNSCHVICG. M. Deschoux, La philosophie de L. Brunschvicg, 1949; — L. Brunschvicg ou •’idéalisme à hauteur d’homme, 1969. — R. Boirel, Brunschvicg, Sa vie, son oeuvre avec un exposé de sa philosophie, 1964.
HUSSERL i FENOMENOLOGIA. E. Fink, Die Philosophie Husserls in der gegenwärtigen Krisis, .♦Kantstudien", 1923; — Studien zur Phänomenologie 1930- 1939, 1966. — A. D. Osborn, The Philosophy of E. Husserl, 1934. — S. Vanni-Rovighi, La filosofia di E. Husserl, 1939. — G. Berger, Le co- gito dans la philosophie de Husserl, 1941. — E. P. Welch, The Philosophy of Husserl, 1941. — M. Färber, The Foundation of Phenomenology. E. Husserl and the Quest for a Rigorous Science of Philosophy, 1943, 2 wyd. 1962, 3 wyd. 1967. — Problèmes actuels de phénoménologie, red. H. L. van Breda, I9&. — A. de Waelhens, Phénoménologie et vérité, 1953. — Q. Lauer, Phénoménologie de Husserl, 1955; — Phenomenology. Its Genesis and Prospect, 1965. — Wyd. zbior.: Husserl, Cahiers de Royaumont, 3, (Paris),
1959. — D. Föllesdal, Husserl and Frege, 1958. — E. Melandri, Logica e esperienza in Husserl, I960. — A. Roth, Edmund Husserls ethische Untersuchunge, 1960, — G. M. Sciacca, Esistenza e realtà in Husserl,
1960. — T. Seebohm, Die Bedingungen der Möglichkeit der Transzendental-Philosophie, 1962. — R.Tou- • emo nt, L’essence de la société selon Husserl, 1962. — XIII Congreso Internacjonał de Filosofia. 4. Symposium sobre la naciôn Husserliana de la Lebenswelt (Mexico), 1963. — H. Drüe, Edmund Husserls System der phänomenologischen Psychologie, 1963. — E. Levinas, Théorie de l’intuition dans la phénoménologie de Husserl, 1963. — H. Spiegel berg, Alexander Pfänders Phänomenologie, 1963; — Doing Phenomenology. Essays on and in Phenomenology, 1975. — U. Claesges, E. Husserls Theorie der Raumkonstitution, 1964. — H. Hülsmann, Zur Theorie der Sprache bei E. Husserl, 1964. — L. Kel ker, R. Scherer, Husserl, 1964. — I. Kern, Husserl und Kant. Eine Untersuchung über Husserls Verhältnis zu Kant und zum Neukantianismus, 1964. — L. Robberechts, Husserl, 1964. — D. Christoff, Husserl ou le retour aux choses. Présentation, choix de textes, bibliographie, 1966. — K. Held, Lebendige Gegenwart. Die Frage nach der Seinsweise des transzendentalen Ich bei E. Husserl, 1966. — P. Thévenaz, De Husserl à Merleau-Ponty. Qu’est-ce que la phénoménologie?, 1966. — F. Roi lin, La phénoménologie au départ. Husserl, Heidegger, Gaboriau, 1967. — R. Schérer, La phénoménologie des «Recherches logiques», de Husserl, Diss. (Paris), 1967. — R. Boehm, Vom Gesichtspunkt der Phänomenologie. Husserl-Studien, 1968. — G. Granel, Le sens du temps et de la perception chez E. Husserl, Diss. (Paris), 1967, druk: 1968. —
H. Melenk, Das Phänomen. Entwicklung und Kritik des Husserlschen Phänomenbegriffs, Diss. (Würz- bürg), 1968. — C. A. van Peursen, Phänomenologie und analytische Philosophie, 1969. — R. Bruzina, Logos and Eidos. The Concept in Phenomenology, 1970. — P. Janssen, Geschichte und Lebenswelt. Ein Beitrag zur Diskussion von Husserls Spätwerk, 1970. — E. Pivéevic, Husserl and Phenomenology, 1970. — E. Tugendhat, Der Wahrheitsbegrifif bei Husserl und Heidegger, 2 wyd., 1970. — K. Schuhmann, Die Fundamentalbetrachtung der Phänomenologie. Zum Weltproblem in der Philosophie
E. Husserls, 1971 ; — Die Dialektik der Phänomenologie, 2 t., Diss. (Leuven), 1973. — G. A. de Almeida Sinn und Inhalt in der genetischen Phänomenologie E. Husserls, Diss. (Freiburg i. Br.), 1970, druk; 1972,—
491
A. Anzenbacher, Die Intentionalität bei Thomas von Aquin und Edmund Husserl, 1972. — J. Derrida, La vcix et le phénomène. Introduction au problème du signe dans la phénoménologie de Husserl, 1972. - A. Pazanin, Wissenschaft und Geschichte in der Phänomenologie E. Husserls, 1972. — R. C. Solomon, Phenomenology and Existentialism, 1972. — D. Souche-Dagues, Le développement de l’intentionnalitc dans la phénoménologie husserlienne, 1972. - S. Zecchi, Fenomenologia dell’esperienza. Saggio su Husserl. 1972. - D. Carr, E. S. Casey, Explorations in Phenomenology, 1973. — R. A. Mall, Experience and Reason, The Phenomenology of Husserl and Jts Relation to Hume’s Philosophy, 1973. — A. Pfänder, Schriften aus dem Nachlass zur Phänomenologie und Ethik, 2 t., 1973. — Phenomenology and Existentialism, ed. R. M. Zaner and D. Ihde, 1973; - Dialogues in Phenomenology, 1975. — E. Marbach, Das Problem des Ich in der Phänomenologie Husserls, 1974. - R. S-tevens, James and Husserl : the Foundations of Meaning, 1974. - Odr. 1971 ukazuje się wydawnictwo: Analecta Husserliana. The Yearbook of Phenomenological Research, pod red. A.-T. Tymienieckiej (Dordrecht), 5 t. do r. 1976.
W. A. Luijpen, Fenomenologia egzystencjalna, tłum. B. Chwedenczuk, 1972.
W. Tatarkiewicz, Szkoła fenomenologów, „Ruch Filoz.", 3, 1913; — Reflexions chronologiques sur l’époque où vécu Husserl. W: Cahiers de Royaumont, Philosophie, 3, 1959. — R. Ingarden, Dążenia fenomenologów, „Przegl. Filoz.", 22, 1919; - Idealizm transcendentalny E. Husserla, „Ruch Filoz.", 6, 1928; - Główne linie rozwoju poglądów fenomenologicznych E. Husserla, „Przegl. Filoz.", 42, 1939; — Le problème de la constitution et le sens de la réflexion constitutive chez Edmond Husserl, Cahiers de Royaumont, Philosophie, 3, 1959; - Husserls Betrachtungen zur Konstitution des physikalischen Dinges, 1965; - Wstęp do fenomenologii Husserla. Wykłady na Uniw. w Oslo, 1967. Tłum. z niem. A. Półtawski, 1974;
On the Motives which Led Husserl to Transcendental Idealism, 1975. — E. Bautro, Husserlizm w teorii prawa, „Czasop. Prawn, i Ekonom.", 1926. - L. Blaustein, Husserlowska nauka o akcie, treści i przedmiocie przedstawienia, 1928; — Próba krytycznej oceny fenomenologii, „Ruch Filoz.", 6, 1928/9;
E. Husserl i jego fenomenologia, „Przegl. Humanist.", 1930. — S. I. Witkiewicz, Stosunek wzajemny nauki i filozofii. Krytyka fenomenologii, „Kwart. Filoz.", 10, 1932. — J. Pastuszka, Współczesne kierunki fenomenologiczne, „Ateneum Kapł.", 1934. - J. Iwanicki, Filozofia E. Husserla, „Ateneum Kapł. * 1938. - J. Bednarski, Deux aspects de la reduction husserlienne: abstention et retour, „Revue de Mé- taph. et de Morale", 1946.-- K. Piwocki, Husserl і Picasso, „Estetyka", 1962. — R. Sokołowski, The Formation of Husserl's Concept of Constitution, 1964; — Husserlian Meditations. How Words Present Things, 1974. - J. Tischner, Ja transcendentalne w filozofii Edmunda Husserla, „Studia Theol. Vars. , 1,2, 1964. — A. Półtawski, Świat -- Spostrzeżenie — Świadomość. Fenomenologiczna koncepcja świadomości a realizm, 1973. — A. T. Tymieniecka (wyd.), The Phenomenological Realism of the Possible Worlds. Papers and Debate of the Second International Conference... New York, 1972, 1974.
SCHELER. M. Wittmann, M. Scheler als Ethiker, 1923. — J. Geyser, M. Scheler’s Phänomenologie der Religion, 1924. — G. Kraenzlin, M. Schelers phänomenologische Systematik, 1934 (tamże bibliografia). — Symposium on the Significance of M. Scheler for Philosophy and Social Science, „Jahrb. f. Philos, u. Phänom. Forschung", 1942. — K. Kanthack, M. Scheler, 1948. — E. Rothacker, Schelers Durchbruch zur Wirklichkeit, 1948. - A. Bresgen, Religion und Philosophie bei Scheler, 1949. — B. Lorscheid, Max Schelers Phänomenologie des Psychischen, 1957. — M. Dupuy, La philosophie de M. Scheler, Diss. (Paris), 1959; La philosophie de la religion chez M. Scheler, Diss. (Paris), 1959. — V. Filip- pone, Società e cultura nel pensiero di M. Scheler, 1964. — M. S. Frings, M. Scheler (1874 - 1928), 1965, n. wyd. 1974; - Zur Phänomenologie der Lebensgemeinschaft. Ein Versuch mit M. Scheler, 1971. — M. Uchiyama, Das Wertwidrige in der Ethik M. Schelers, 1966. — B. Rutishauser, M. Schelers Phänomenologie des Fühlens, 1969. — W. Trautner, Der Apriorismus der Wissenformen. Eine Studie zur Wissenssoziologie M. Schelers, Diss. (München), 1969. — H. Dahm, Vladimir Solov’ev und Max Scheler. Ein Beitr. z. Geschichte d. Phänomenologie, 1971. - E. Shimomissé, Die Phänomenologie und das Problem der Grundlegung der Ethik. An Hand des Versuchs von M. Scheler, 1971. — G. Ferretti, M. Scheler.
1 Fenomenologia ed antropologia personalistica; 2 Filosofia della religione, 1972. — F. Hammer, Theo- nome Anthropologie? M. Schelers Menschenbild und seine Grenzen, 1972. — A. R. Luther, Persons іП Love. A Study of M. Scheler’s «Wesen und Formen der Sympathie», 1972. — A, Métraux, M. Scheler ou la phénoménologie des valeurs. Présentation, choix de textes, bibliographie, 1973. — W.‘ Hartmann» M. Scheler. Bibliographie, 1963.
R. Ingarden, Max Scheler, „Przegl. Warsz.", 13, 1922; — M. Scheler, „Przegl. Filoz.", 31, 1928. —
J. Pastuszka, Filozofia religii M. Schelera, „Ateneum Kapł.", 1928; — Intuicjonizm M. Schelera, „Przegl.
492
Powsz.”, 1931; — Filozofia M. Schelera, „Ateneum Kapł”, 1935; - Idea człowieka w filozofii M. Schelera, „Prąd”, 1938. - S. Harassek,P. Duhem i M. Scheler. O cechach narodowych nauki i filozofii, „Kwart. Filoz.”, 9, 1931 i 10, 1932. - F. Znaniecki, Pojęcie osoby u M. Schelera, „Roczniki Filoz. KUL”, 6. •958. - K. Wojtyła, Ocena możliwości zbudowania etyki chrześcijańskiej przy założeniach systemu M. Schelera, 1959. — Z. Kuderowicz, Scheler czyli personalizm etyczny, w zbiorze: Filozofia i socjo- •°gia XX wieku, 1965. - J. Trębicki, Etyka Maxa Schelera. Przyczynek do ogólnej teorii wartości, 1973. - H. Buczyńska-Garewicz, Fenomenologia uczuć M. Schelera, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Spoi.”, 21. •975. — A. Węgrzecki, Scheler. 1975.
FILOZOFIA ANALITYCZNA i REALIZM. R. Kramer, Le néoréalisme américain, 1920. - T Wahl, Les philosophies pluralistes d’Angleterre et d'Amérique, 1920; - Le réalisme anglo-saxon, zeszyt "Revue Intern, de Philosophie”, 1939. - G. Zamboni, Il realismo critico della gnoseologia pura, 1936.
G. D. Hicks, Critical Realism, Studies in the Philosophy of Mind and Nature, 1937. — J. B. Pratt, Persowi Realism, 1937. - T. Bartolomei, Idealismo e realismo, 2 t., 1937. - E. Gilson, Le réalisme méthodique, 1937. - R. Fedi, Realismo spiritualistico, 1939. Ch. M. Perry, Toward a Dimensional Realism, •939. - F. Orestano, Il nuovo realismo, 1939. - M. Black, Relations between Logical Positivism and ‘he Cambridge School of Analysis, „Journ. of Unif. Science”, 8, 1939; - Philosophical Analysis: A Collector) of Essays, 1963. K. Marc-Wogau, Die Theorie der Sinnes daten, (Uppsala) 1945. Ch. Perel- IT|an, Méthode analytique en philosophie, „Revue Philos.”, 1947. - M. White, The Age of Analysis Twentieth Century Philosophers, 1955. — J. K. Feibleman, Inside the Great Mirror, A Critical Exann- naiion of the Philosophy of Russell, Wittgenstein and Their Followers, 1958. — J. Griffin, Wittgenstein s Logical Atomism, 1964. - B. Williams, A. Montefiore, British Analytical Philosophy, 1966. - R J. Fogelin, Evidence and Meaning. Studies in Analytic Philosophy, 1967. - S. Novakosic, Problem ^etafizike u savremenoj analitićkoj filosofiji, (Beograd) 1967. H. Régné 11, Readings in Analytical Philosophy, (Stockholm) 1971. - Skandynawskie pismo „Theoria” poświęca tym zagadnieniom dużo Miejsca.
M. Losskij, Intuitywizm i spólczesny realizm anglo-amerykański, ..Kwart. Filoz.”, 1925.
T. Gościcki, Zagadnienie bezpośredniego poznania świata zewnętrznego w świetle historyzmu. •«Przegl. Filoz.”. 36, 1933. — W. Tatarkiewicz, Filozofia analityczna, „Sprawozd. PAU”, 49, 1948. - • Z. Jordan, O filozofii analitycznej, „Ruch Filoz.”, 20, I960. - J. Srzednicki, Metoda analityczna Współczesnej filozofii angielskiej, „Ruch Filoz.”, 20, 1961. M. Hempoliński, Problemy percepcji. Teo r|a danych zmysłowych w brytyjskiej filozofii analitycznej, 1969; - Brytyjska filozofia analityczna, 1974. " S. Soldenhoff, O intuicjonizmie etycznym. Obowiązek i wartość w systemie W. D. Rossa, 1969.
MOORE. The Philosophy of G. E. Moore, zbiór rozpraw, red. P. A. Schlipp, 1942. T. Brum us,
G. E. Moore’s Analyses of Beauty. An Impasse and a Way Out (Uppsala), 1964. - L. Addis, D. Lewis, Moore and Ryle: Two Ontologists, 1965. - E. D. Klemke, Studies in the Philosophy of G. E. Moore, •969. -• A. J. Ayer, Russell and Moore. The Analytical Heritage, 1971.
B. Mejbaum, Obiektywizm etyczny Moore’a i Pricharda, „Studia Filoz.”, 5, 1961. - A. Półtawski, Rzeczy dane i zmysłowe. Świat i spostrzeżenie u G. E. Moore’a, 1956.
RUSSF.LL. E. B. Jourdain, Russell, 1919. -- C. A. Emge, Die Soziologie B. Russells, 1924. - P- Kremer, La théorie de la connaissance chez les néoréalistes anglais, 1928. - F. Biens. Russells, Leben Und Werk, 1934. — The Philosophy of B. Russell, dzieło zbiór., red. P. A. Schilpp, 2 t., 1945, n. wyd. •963. — A. Dorwart, Bertrand Russell, 1951. — E. Götlind, В. Russell's Theories of Causation, 1952. - ^h. a. Fritz, B. Russel’s Construction of the External World, 1953. — A. Wood, B. Russell, The Passio- nate Sceptic, 1957. — B. Russell, Philosopher of the Century. Essays in His Honour, wyd. R. Schoenman, ‘967. - j. Chisho Im, The Theory of Knowledge of B. Russell. An Exposition and Realist Assessment, kiss. (Fribourg, Sw.), 1967. — P. Devaux, В. Russell ou la paix dans la vérité. Présentation, choix de te*tes, bio-bibliographie, 1967. — D. F. Pears, B. Russell and the British Tradition in Philosophy, 1968, n< wyd. 1971. — R. J. Clack, Russell’s Philosophy of Language, 1969. — E. R. Eames, B. Russell’s Theory of Knowledge, 1969. — G. H. Hardy, B. Russell and Trinity, 1970. — J. Watling, B. Russell, •970. — A. J. Ayer, B. Russell, 1972. — R. Jager, The Development of B. Russell’s Philosophy, 1972.
L. Chwistek, Zasada sprzeczności w świetle badań B. Russella, „Rozpr. Akad. Umiej.”, 1912. — Smolka, Krytyka Russellowskiej zasady błędnego koła, „Przegl. Filoz.”, 23, 1920; — Pojęcie zmiennej 14 Rolzany i Russelia, „Przegl. Filoz.”, 30, 1927. — M. Niedźwiecka-Ossowska, Ontologia B. Russella, brzegi. Filoz.”, 27, 1924. - A. Rozenblum, O teorii poznania u Russella, „Przegl. Filoz.”, 1924. -
493
Ł. Böttcher, O antynomii Russella, „Przegl. Filoz.", 30, 1927. — S. Rychliński, Ideały społeczno-gospo* darcze B. Russella, 1931. - Z. Schmierer, Założenia egzystencjalne systemu Russella, 1937. — M. Heitz* man. Historia filozofii B. Russella, „Przegl. Filoz.", 44, 1948. — B. Sobociński, L’Analyse de l’antinomie russellienne par Leśniewski, 1950. -- Cz. Lejewski, A Re-examination of the Russellian Theory of Description, „Philosophy", I960. - J. J. Jadacki, O Russellowskiej teorii deskrypcji. W: Studia Semio* tyczne, pod red. J. Pelca, T. 4, 1973. — 1. Dąmbska, «An Essay on the Foundation of Geometry » de B. Russell et la critique de ce livre en France dans les années 1898 - 1900, „Organon", 10, 1974. - C P°* rębski, Perfekcjonizm B. Russella, „Etyka", ІЗ, 1974.
SANTAYANA. M. Ames, Proust and Santayana, The Aesthetic Way of Life, 1937.- J. Duron, La pensée de G. Santayana, 1, 1950. — The Philosophy of George Santayana, dzieło zbiór., red. P. A. SchilpP*
1951. - I. Ed ma n, The Philosophy of Santayana, 1953. — W. Arnet t, Santayana and the Sense of Beauty. 1957. — R. Butler, The Mind of Santayana, 1956; — The Life and World of G. Santayana, 1960. — I. Singer, Santayana's Aesthetics, 1957. - A. Perreiah, G. Santayana and Recent Thepries of Man. W: The Philosopher’s Index, 1970. — T. L. S. Sprigge, Santayana. An Examination of His Philosophy, 1974.
J. Szmyd, Santayana — filozof paradoksu, „Argumenty", 50, 1960; -- Santayana i jego teoria wolności, „Euhemer, Zesz. Filoz.", 2, 1961 ; — Santäyany antropologia filozoficzna, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965; — Filozofia moralna G. Santayany, 1968.
NEOSCHOLASTYKA. M. de Wulf, Le mouvement thomiste, „Revue Néoscolast.", 1901; In* troduction à la philosophie néoscolastique, 1904; — Initiation à la philosophie thomiste, 1932. - G. Garcia Tomismo y neotomismo, 1905. - A. Viel, Mouvement thomiste au XIX s., „Revue Thomiste", 1909. " E. Przywara, Die Problematik der Neuscholastik, „Kantstudien", 1928. — A. D. Sertillanges, The Foundations of Thomistic Philosophy, 1931; — Le christianisme et les philosophies, 2, 1941, n. wyd. 1953 " R. Jolivet, La philosophie chrétienne et la pensée, 1932. — Publ. zespół.: Indirizzi e conquiste della filosofia neoscolastica italiaria, 1934. - A. Sbara, I probierni della neoscolastica, 1936. — J. H. Hoban, The Philosophy of Personality on the Thomistic Synthesis and in Contemporary Neo-Scholastic Thought, Diss. (Washington), 1939. — P. Dezza, Alle origin і del neotomismo, 1940; — I neotomisti italiani del XIX secolo, 2 t., 1942. — L. de Raeymaeker, Le séminaire Léon XIII de 1892 à 1942, 1942. — L. M. Régis, St. Thomas and Epistemology, 1946. — G. Riet, L’epistémologie thomiste, 1946. — Philosopha néoscolastique et philosophie ouverte, Entretiens du Centre Romain de Comparaison et de Synthèse, wyd. F. Gonseth, 1954. — R. Vancourt, Pensée moderne et philosophie chrétienne, 1957. — G. Huber, Philosophie und christliche Existenz, I960. — H. R. Klocker, Thomism and Modem Thought, 1962. " Saint Thomas d’Aquin aujourd'hui, praca zespół, z serii Recherches de Philosophie, 1963. — B. Ulanov, Contemporary Catholic Thought, 1963. — G. F. McLean, Scholasticism in the Modem World, 1966. " A. Keller, Sein oder Existenz? Die Auslegung des Seins bei Thomas von Aquin in der heutigen Scholastik* 1968. - R. M. Mclnerny, New Themes in Christian Philosophy, 1968. — O. J. Hartmann, Der Mensch im Abgrunde seiner Freiheit. Prolegomena zu einer Philosophie der christlichen Existenz, 4 wyd. 1969. ^ P. L. Berger, La religion dans la conscience moderne. Essai d’analyse culturelle, 1971. — J. DaniéloU, A. H. Couratin, J. Kent, Historical Theology, 1971. — T. Simonsson, Logical and Semantic Structures in Christian Discourses, 1971, — H. Rousseau, La pensée chrétienne, 1973. — M. Reding, Die Struktur des Thomismus, 1974.
E. L. Ma scali, Chrześcijańska koncepcja człowieka (zagadnienia wybrane), tłum H. Bednarski i S. Z3' lewski, 1962. — R. Vancourt, Myśl współczesna a filozofia chrześcijańska, tłum. W. Sukiennicka, 1966-
E. Gilson, Filozof i teologia, tłum. J. Kotsa, 1968.
J. Radziszewski, Odrodzenie filozofii scholastycznej, „Przeg. Filoz.", 4, 1901. — Encyklika Leona XIII o studiach filozoficznych, Bibl. Dzieł Chrzęść., 1902. — W. Kosiakiewicz, Główne idee system11 neoscholastycznego, „Ateneum Kapł.", 1909. — S. Podoleński, Filozofia scholastyczna w obecnej dobie» „Ateneum Kapł.’’, 1913. — K. Wais, Scholastyka i neoscholastyka, „Przegl. Teolog’’, 1922. K. Michał* ski, Centra ruchu neoscholastycznego, „Przegl. Współcz.’’, 5, 1924. — J. Woroniecki, Katolickośó to* mizmu, 1924. — J. Stępa, Neokantowskie próby realizmu a neotomizm, 1927. — P. Siwek, Encyklik3 Aeterni Patris a neoscholastyka, „Ateneum Kapł.’’, 1929. — K. Kowalski, Przegląd literatury neoto* mistycznej ostatnich lat, „Przegl. Filoz.’’, 33, 1930; — Współczesne odrodzenie metafizyki a toПlizl1r,, „Ateneum Kapł.*’, 1934; — Teoria o pięknie i sztuce w tomizmie i neotomizmie, 1936; -» Rola ks. kardy* nała Merciera w odrodzeniu tomizmu, „Ateneum Kapł.”, 39, 1937. — P. Chojnacki, Postulaty i logik3 budowy i rozbudowy filozofii tomistycznej, 1932; — U źródeł reformy i u podstaw krytycyzmu filozofi*
494
św. Tomasza z Akwinu, 1932; — Możliwości uwspółcześnienia filozofii tomistycznej, „Przegl. Filoz.”, 36, 1933; — Z psychologii światopoglądu chrześcijańskiego, 1933; — Czy istnieje filozofia specyficznie chrześcijańska, 1934; — Okresy i kierunki filozofii neoscholastycznej, „Ateneum Kapł.”, 1934; - Pozytywny wpływ chrystianizmu na filozofię, w pracy zbiór.: Christos Soter, 1934; — Filozofia tomistyczna i neotomistyczna, 1947; — Podstawy filozofii chrześcijańskiej, 1955. — B. Rutkiewicz, A. Gemelli a filozofia neoscholastyczna, „Przegl. Filoz.”, 36, 1933. - Księga pamiątkowa Międzynarodowego Kongresu Filozofii Tomistycznej w Poznaniu (28 - ЗО VIII 1934), 1935. — J. F. Drewnowski, Neoscholastyka wobec wymagań nauki, w książce: Myśl katolicka wobec logiki współczesnej, 1937. — P. Oborski, Neoscho- lastyka w swojej genezie, teorii i praktyce, 1947. — J. Pastuszka, Trwałe wartości filozofii chrześcijańskiej na tle nowoczesnych prądów filozoficznych, „Roczniki Filoz. KUL”, 1948. — S. Swieżawski, J. Kalinowski, La philosophie à l’heure du Concile, 1965. — Studia z filozofii Boga. Praca zbiór., red. B. Bejze, 1968;— O Bogu i o człowieku. Problemy filozoficzne. Praca zbiór., red. B. Bejze, 2 t., 1968-69. — A. B. Stępień, Filozofia na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim 1918 - 1968, „Znak”, 9, 1968; — Tomizm a fenomenologia, „Znak”, 6, 1974. — M. G ogać z, Filozofia chrześcijańska w Polsce odrodzonej (1918 - * 1968) oraz wykaz ważniejszych polskich publikacji o dziejach filozofii chrześcijańskiej, „Studia Philos. Christ.”, 2, 1969. — T. Płużański, Paradoks w nowożytnej filozofii chrześcijańskiej, 1970. — S. Świeża wski, Les débuts de l'aristotélisme chrétien moderne, „Organon”, 7, 1970. — Textus et studia historiam theologiae in Polonia excultae spectantia, red. A. L. Szafrański (і in.), 2 t., 1971 - 1974. — Filozoficzne Problemy współczesnego chrześcijaństwa, red. T. M. Jaroszewski, J. Kozłowski, J. Ladyka, 1973. — S. Sarnowski, Zmierzch absolutu? Z problemów filozofii chrześcijańskiej i egzystencjalistycznej, 1974. — J. Grudzień, Tomizm a współczesność, „Człowiek i Światopogląd”, 5, 1974. — A. C. Rzewuski, A travers l’invisible cristal, 1975.
MERCIER. J. Gade, The Life of Cardinal Mercier, 1934. — C. Mayet, Le cardinal D. Mercier, 1936. — J. Zaraglieta Bengoechea, El concepto catôlico de la vida segun el Cardenal Mercier, 2 wyd. (Madrid) 1941. — J. Guisa de Azevedo, El card. Mercier o la cpnsciencia occidental, 1952. — L. de Raeymaeker, Le card. Mercier et l’Institut Supérieur de Philosophie de Louvain, 1952.
S. Domińczak, Kard. Mercier, „Kwart. Teolog.”, 1926. — K. Michalski, Kard. Mercier, „Przegl. ^spółcz.”, 1926.— K. Wais, Kard. Mercier, „Kwart. Filoz.”, 1926.— K. Kowalski, Rola kard. Mercier w odrodzeniu tomizmu, „Ateneum Kapł.”, 39, 1937. — J. Zawadzki, Filozof-kardynał Mercier (1851 ♦ 1926), „Znak”, 4, 1961.
MARITAIN. P. Archambault, Jacques Maritain, 1926. — E. R. Curtius, J. Maritain, 1927. — A. Fernandes, J. Maritain. As sobras da sua obra, 1941. — The Maritain Volume of the Thomiste, dzieło zbiór., 1943. — G. dal Mazaro, J. Maritain (la filosofia contro le filosofe), 1945. — J. Maritain, son °euvre philosophique, dzieło zbiór., 1948. — V. L. Simonsen, L’esthétique de J. Maritain, 1953. — Jacques Maritain, red. E. Borne, 1957. — Y. H. Jung, The Foundation of J. Maritain’s Political Philosophy, I960. —J. Maritain, the Man and His Achievement, wyd. J. W. Evans, 1963. — J. Reiter, Intuition und Transzendenz. Die ontologische Struktur der Gotteslehre bei J. Maritain, 1967. — J. W. Hanke, Marinin’s Ontology of the Work of Art, 1973. — R. Byrns, Bibliography of J. Maritain, 1910 - 1942, ^Thomist”, 5, 1943.
• K. Michalski. J. Maritain, „Verbum”, 1937. — K. Kłosa k, Maritainowa analiza stosunku filozofii Moralnej do teologii, „Collect. Theo!.”, 1938; — Remarques critiques sur la notion de la philosophie morale -adéquate» proposée par M. J. Maritain, „Collect. Theo!.”, 1938; — Filozofia przyrody w ujęciu T Maritaina, „Polski Przegl. Tomist.”, 1939; — Maritainowe próby wyodrębnienia filozofii przyrody °d metafizyki i nauk przyrodniczych, „Roczniki Filoz. KUL”, 12, 1964. — T. Mrówczyński, Człowiek I społeczeństwo w filozofii politycznej J. Maritaina, „Studia Filoz.”, 1(16), 1960; — Maritaina humanizm integralny, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965; — Personalizm Maritaina i współ- c*esna myśl katolicka, 1964. — J. J. Sikora, The Christian Intellect and the Mystery of Being. Reflections °fa Maritain Thomist, 1966. — M. Gogacz, Filozofia chrześcijańska w ujęciu J. Maritaina, „Życie i Myśl”,
1. 1974. — E. Morawiec, Rola intuicji w przyjmowaniu założeń w metyfiżyce ogólnej u J. Maritaina, *974. — B. Nadolski, Maritainowska koncepcja rozwoju człowieka, „Colloquium Salut.”, 1974. — S- Swieżawski, Maritainowi dług wdzięczności, „Znak”, 2, 1974.
MOUNIER. C. Moix, La pensée d’Emmanuel Mounier, 1960. — L. Guissard, Mounier, 1963. — T Charpentreau, L. Rocher, L’esthétique personnaliste d’E. Mounier, 1966. — G. Campanini, La fivoluzione cristiana. II pensiero politico di E. Mounier, 1968. — J. M. Domenach, E. Mounier, 1972.
495
J. Kuczyński, Personalizm i zaangażowanie (Filozofia E. Mouniera), „Argumenty", II, 1961 — A. Siemianowski, Orientacja pèrsonalistyczna (w związku z książką E. Mouniera), „Więź", 4, 1961•
T. Mrówczyński, Mouniera tragiczny optymizm, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd- 1965. - T. Płużański, Mounier, 1967.
TEILHARD DE CHARDIN. A. Haas, Teilhard de Chardin — Lexikon. Grundbegriffe — Erläuterungen — Texte, 2 t., 1971. — N. Corte, Pierre Teilhard de Chardin, His Life and Spirit, I960. — G. Ma g loire, H. Cuypers, Présence de P. Teilhard de Chardin, 1961,— N. M. Wildiers, Teilhard de Chardin
1961. — O. A. Rabut, Gespräch mit Teilhard de Chardin, 1961, 2 wyd. 1963. - F. A. Viallet, Teilhard de Chardin, 2 t., 1963. — M. Barthélemy-Madaule, Bergson et Teilhard de Chardin, 1963; - La per sonne et le drame humain chez Teilhard de Chardin, 1967. — C. Cuénot, Lexique Teilhard de Chardin. 1963; — Science and Faith in Teilhard de Chardin, 1967; - Le message spirituel de Teilhard de Chardin Actes du colloque sur le «Milieu Divin-» Milan, 1965, 1969; — Ce que Teilhard a vraiment dit, 1973.
H. - E. Hengsten berg, Evolution und Schöpfung. Eine Antwort auf den Evolutionismus Teilhard de Char dins, 1963. - M. Périgord, Évolution et temporalité chez Teilhard, 1963. - C. Bordet,Teilhard de Chardin L’actualité de son message, 1965. — P. Chauchard, La pensée scientifique de Teilhard, 1965. — R.Coffy* Teilhard de Chardin et le socialisme, 1966. - G. Dussault, L. Gendron, A. Haguette, Panthéisme. Action, Oméga chez Teilhard de Chardin, 1967. — H. de Lu bac, Teilhard de Chardin. The Man and His Meaning, 1967; — Teilhard et notre temps, 1971. — B. de Solages, Teilhard de Chardin. Témoignage et étude sur le développement de sa pensée, 1967. — C. Soucy, Pensée logique et pensée politique chez Teilhard de Chardin, 1967. — M. - C. Deckers, Le vocabulaire de Teilhard de Chardin. Les éléments grecs. 1968. — F. Ormea, Teilhard de Chardin, 2 t., 1968. — A. Combes, Teilhard de Chardin et la saint* évolution. Présentation, notes, biographie, bibliographie, 1969. — G. Straniero, L’ontologia fenomeno logica di Teilhard de Chardin, 1969. - R. d'Ouince, Un prophète en procès: Teilhard de Chardin, 2 r.,
1970. — R. Speaight, La vie de P. Teilhard de Chardin, 1970. — L. Barjon, Le combat de P Teilhard de Chardin, 1971. — G. - H. Baudry, Ce que croyait Teilhard, 1971. — A. Drexel, Ein neuer Prophet*? Teilhard de Chardin. Analyse einer Ideologie, 2 wyd., 1971.— H. J. Birx, P. Teilhard de Chardin's Philo sophy of Evolution, 1972. — J. E. Jarque, Bibliographie générale des oeuvres et articles sur P. Teilhard de Chardin parus jusqu’à fin décembre 1969, 1970.
Glosy o Teilhardzie de Chardin; wypowiedzi: H. Fasquet, J. Huxley, P. C*hauchard,J. E. Charon. A. F. Regis O’Hea, J. de Beer, tłum., „Znak", 2/3, 1962. — A. Rousseaux, Wizja o. Theilharda de Chardin (Dzieło: Fenomen ludzki), tłum. A. Borkowska, „Życie i Myśl", 9(10), 1963, — C. Tresmontant- Wnioski i refleksje, z: Introduction à la pensée de Teilhard de Chardin, tłum., „Życie i Myśl", 9(10), 1963
K. Kłosak, Z zagadnień filozofii przyrody ks. P. Teilharda de Chardin, „Zeszyty Nauk. KUL", 1960. — J. Keller, Spór o nową wizję świata (P. Teilhard de Chardin), „Studia Filoz.", 3/4, 1963. — T. Płu żański, Teilhard de Chardin, 1963 (zawiera również wybór tekstów); — Marksizm a fenomen Teilharda.
1967. — A. Podsiad, Droga twórczości Teilharda de Chardin, „Życie i Myśl", 9(10), 1963. — A. Plater- Zyberk, Comment je comprends le message du P. Teilhard de Chardin, 1968; — Teilhard de Chardin, sa méthode et synthèse de son oeuvre, e>sai critique, 1971. — N. Lubnicki, «Universal Philosophy* of Teilhard de Chardin, „Dialectics and Humanism", I, 1973. — L. Wci órka. Szkice o Teilhardzie, 1973.
A. Polkowski, Świadectwo Teilharda, 1974. — T. Wojciechowski, Teilhardowska koncepcja transcendencji duszy ludzkiej i jej wpływ na chrześcijańską antropologię filozoficzną, „Śląskie Stud. Hist. Teol. * 7, 1974. — C. S. Bartnik, Teilhardowska wizja dziejów, 1975.— M. Tazbir (wyb. i oprać.), Myśl o. Teilharda de Chardin w Polsce, 1973. — Teilhardiana. Bibliografia polska, oprać. M. Tazbir, A. Polkowski. „Życie i Myśl", 2, 1974.
SZKOLĄ MARBURSKA. E. Trubeckoj, w „Voprosy Filosofii", 1909. — B. Jakovenko, w „Logos", 1910 (wyd. ros). — E. Cassirer, H. Cohen und die Erneurung der Kantischen Philosophie, „Kantstudien", 1912. — P. Natorp, Kant und die Marburger Schule, „Kantstudien", 3, 1912; — H. Cohen als Mensch, Lehrerund Forscher, 1918. — A. Steriad, L’interprétation de la doctrine de Kant dans l’écol* de Marburg, 1913. — A. Buchenau, Natorps Monismus, 1914. — J. Klatzkin, Hermann Cohen, 2 wyd*. 1921. — G. Hey mans, Zur Cassirerschen Reform der Begriffslehre, „Kantstudien", 1928. — S. Ucko. Der Gottesbegriff in der Philosophie H. Cohens, 1929. — The Philosophy of E. Cassirer, red. P. A. SchilpP* 1949. — H. Dussort, L’école de Marbourg, 1963. — D. A de I mann, Einheit des Bewusstseins als Grund- problem der Philosophie H. Cohens, Diss. (Heidelberg), 1968. — W. S. Itzkoff, E. Cassirer (1874 * 1945)* Scientific Knowledge and the Concept of Man, 1971.
496
W. Tatarkiéwicz, Logika czystego poznania, „Przegl. Filoz.”, 14, 1911. — P. Chojnacki, Die Ethik Kants und die Ethik des Sozialismus, Diss. (Freiburg), 1924. - J. Suchorzewska-Kiersnowska. Metafizyka Kanta w świetle polemiki neokantysfów, „Przegl. Filoz.**, 40, 1937. — M. Gordon, Czynna rola abstrakcyjnego myślenia w ujęciu E. Cassirera, „Studia Filoz.”, 1(4), 1958. — J. Ożarowski, Metoda transcendentalna a problem poznania syntetycznego w Szkole marburskiej, „Archiwum Hist. Filoz. i Myśli Społ.*\ 5, 1959; — Natorp — filozof konsekwencji, w zbiorze: Filozofia isocjologia XX w., 1962, 2 wyd 1965. —H. Buczyńska, Cassirer o myśleniu mitycznym, „Euhemer**, 5, 1961; — Cassirer i symboliczne formy poznania, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965; — Cassirer, 1963 (zawiera również wybór tekstów).
CROCE i IDEALIZM. E. Chiocchetti, La filosofia di B. Croce, 3 wyd., 1924. — G, Castellano, В. Croce, 1924, 3 wyd. 1936. — J. Lameere, L'esthétique de B. Croce, 1936. — A. Lombardi, La filosofia di B. Croce, 1946. — T. Osterwald er, Die Philosophie B. Croces als modertie Ideenlehre, 1954. —
M. Abbate, La filosofia di B. Croce, 1955. — A. Gennaro, The Philosophy of В. Croce, 1961. — F. Nico- lini, В. Croce, 1962. —S. Onufrio, La politica nel pensiero di B. Croce, 1962. — E. Ci one, B. Croce ed il pensiero contemporaneo, 1963. —A. Bausola, Filosofia e storia nel pensiero crociano, 1965. — B. Croce. Studi di C. Carbonara (i in.), 1967. — B. Silvano, L'opéra di B. Croce, Bibliografia, 1964.
F. Pardo, La filosofia di G. Gentile, 1972. — M. Peretti, La filosofia del dialogo di G. Calogero, „Rivista di Filosofia Neo-scolastica", 60, 1968, 6. — N. Abbagnano, Fra il tutto e il nulla, 1973.
R. Poggioli, O estetyce Crocego, tłum., „Skamander”, 1936.
M. Mann, Croce, jego estetyka i krytyka literacka, Prace Tow. Nauk. Warsz., 1930. — S. Krzcmień- -Ojak, B. Croce i marksizm, 1975.
MARKS1ZM-LENINJZM. (Zob. też bibliografię marksizmu w części pierwszej, na str. 388-90). M. Buhr, A. Kosing, Kleines Wörterbuch der marxistisch-leninistischen Philosophie, 1966. —
R. N. C. Hunt, Marxism Past and Present, 1954. — G. Lichtheim, Marxism. A Historical and Critical Study, 2 wyd., 1965. —L. Soubise, Le marxisme après Marx, 1967. — Aktualnye voprosy istorii mar- ksistsko-leninskoj filosofii. Sbornik statej, (Moskwa) 1968. — Leninizm i fiłosofskie problemy sovremen* nosti, red. M. T. lovéuk, V. V. MSvenieradze, 1970. — M. Klein, H. Ley, F. Engels und moderne Probleme der Philosophie des Marxismus, 1971. — P. N. Fedoseev, Marksizm v XX veke. Marks, Engel's, Lenin і sovremennost', 1972. — Osnovy marksistsko-leninskoj filosofii, red. F. V. Konstantinov (і in.), 2 wyd.
1972. — F. V. Konstantinov, Marksistsko-Ieninskaja filosofija і sovremennost*, 1974.—Storia del marxismo contemporaneo, red. Aldo Zanardo, 1974. — Razvitie F. Engelsom problem filosofii і sovremennost', pod red. A. A. Butakova (Moskwa), 1975.
S. Ossowski, Marksizm i twórczość naukowa w społeczeństwie socjalistycznym, 1957. — Filozofia marksistowska. Praca zbiór, pod red. T. M. Jaroszewskiego, 3 wyd., 1975.
LENIN. H. Lefèbvre, La pensée de Lenin, 1957. — A. F. Okulov, Bofba V. I. Lenina protiv filosofii reformizma i revizionizma, 1959. — M. I. Sachnović, Lenin i problemy ateizma, 1961. — G. L. Furmanov, Razvitie V. 1. Leninym istorićeskogo materializma, 1962. — M*. M. Rozental, Lenin i dia* lektika, 1963. — В. M. Kedrov, Dialektika — teorija poznanija. Lenin ob elementach dialektikr, 1965. — V. E. Kozlovskij, Razvitie V. 1. Leninym marksistskogo ućenia o protivorećijach, 1966. — L. Althusser, Lénine cl la philosophie (Théorie), 1969. — Lenin как filosof, praca zbiór., red. M. M. Rozental', 1969. —
H. Arvon, Lénine. Présentation, choix des textes, bibliogr., 1970.
A. Molska, Lenin i problemy socjologii. W: Filozofia i socjologia XX wieku, 2 wyd. 1965. —J. Kossak, Lenin i kultura, 1970. — S. Soldenhoff, Lenin jako filozof (w setną rocznicę), „Ruch Filoz.", 28, 1970, 3/4.— R. Kozłowski, O stosunku Lenina do klasycznej filożofii niemieckiej, 1972. — W kręgu inspiracji leninowskich. Mat. z centralnej sesji nauk. PAN w 100-lecie urodzin W. Lenina, red. T. Koza- necki, 1971.
TEORIA POZNANIA MARKSIZMU-LENINIZMU. Marksistsko-Ieninskaja teorija poznanija. Ukazatel' literatury, izdannoj v SSSR na russkom jazyke, 1956- 1972 gg., oprać. В. P. Ginzburg (i in.), 3cz.,l974.— F. I. Georgiev, Protivopoloznost' marksistskogo i gegelewskogo ućenija o soznanii, 1961.— Dialektika i logika naućnogo poznanija, praca zbiór, pod red. F. V. Konstantinova, 1966. 7- P. V. Kopnin, Vvedenie v marksistskuju gnoseologiju (Kiev), 1966; — Dialektika kak logika i teorija poznanija (Moskwa),
1973. — KG. Ba liest rem, Die Sowjetische Erkennthismetaphysik und ihr Verhältnis zu Hegel, 1968. —
I. S. Narskij, Dialektiöeskce protivoreéie i logika poznanija, 1969. — A. Schmidt, Beiträge zur marxistischer Erkenntnistheorie, 1969. — M. V. Dućenko, Problema ob’ekta v marksystko-leninskij łeorii piznan-
497
nja, (Kyïv) 1970. - Sovrcmcnnyc problemy teorii poznanija dialektićeskogo materializma, red.: M. B. Mitin (i in), 2 t., 1970. — G. V. Antonov, Ot formaPnoj logiki k’dialektike. (Voprosy teorii sużdenija), 1971. — Ju. A. Petrov, Logićeskaja funkcija kategorijdialektiki, 1972. - L. A. Kulikov, Ponjatie determinizma V marksistsko-leninskoj filosofiii, 1973. - Gnoscologićeskie problemy dialektićeskogo materializma, red. F. N. Georgev, 1974. K. Wagner, G. Terton, K. - H. Schwabe, Zur marxistisch-leninistischen Wahrheitstheorie, 1974.
Z. Cackowski, O stosunku poglądów gnoseologicznych Lenina i Piecha nowa, „Studia Filoz.", 1(16), I960. - W. Krajewski, O pewnych problemach leninowskiej teorii odbicia i klasycznej koncepcji prawdy, „Studia Filoz.", 2-3 (17- 18), I960. B. Wolniewicz, Krytyka subiektywnego idealizmu w «Materializmie i empiriokrytycyzmie» W. I. Lenina, „Zesz. Nauk. Wydz. Humanist. Wyż Szk. Ped." w Gdańsku, 2, 1962. — T. M. Jaroszewski, W. I. Lenin - poznanie i działanie, „Studia Filoz.*', 2(63), 1970.
MATERIALIZM DIALEKTYCZNY i HISTORYCZNY. K. Klotsch, Gesetze und Kategorien der materialistischen Dialektik, 1966. - L. Apostel, Materialismo dialettico e metodo scientifico, 1968.
R. O. Gropp, Grundlagen des dialektischen Materialismus, 1970. — Aktual’nyc problemy dialektićeskoj logiki. (Materiały Vsesojuznogo simpoziuma po dialektićeskoj logikę, 1968 g.), 1971. H. Hörz, Der dialektische Determinismus in Natur und GesselIschaft, 4 wyd., (Berlin) 1971. - Istorija marksistskoj dialektiki, red. M. M. Rozental, 1971. - Sovremennyc problemy materialistićeskoj dialektiki, red. V. I. Sv і - derskij, 1971. - V. I. Gorbać, Problemy dialektićeskich protivorećij, 1972. - M. A. Parnjuk, Princip determinizma v sisteme materialistićeskoj dialektiki, 1972. — Istorija marksistskoj dialektiki. Leninskij ètap, red. G. A. Kursanov, 1973.- Problemy dialektiki. Vyp. 3 Voprosy dialektiko-materialisticeskoj teorii protivorećija, red. F. F. Vjakkercv, V. V. Il’in, 1973. - Marksistsko-leninskaja filosofija. Dialekti- ćeskij materializm, red. A. D. Makarov (і in.), 3 wyd. 1974. - Problemy dialektićeskogo materializma, red. V. P. Rożin, Vyp. I, 1974. Z. A. Jordan, The Evolution of Dialectical Materialism. A Philosophical and Sociological Analysis, 1967. E. Hahn, Historischer Materialismus und marxistische Soziologie. (Berlin) 1968. - Dialektićeskij i istorićeskij materializm, red. S. M. Kovalev, 3 wyd., 1970. - Marksistsko- leninskaja ńłosohja. Istorićeskij materializm, ted. A. D. Makarov (і in.), 3 wyd. 1972. Istorićeskij materializm, red. G. L. Furmanov (i in.), 1973. F. Tom berg. Basis und Überbau. Sozialphilosophische Studien, 1974.
Jedność materialna świata. Zbiór artykułów, pod red. H. Eil stein, 1961.—J. H oc h fe Id, Studia o mark- sowskiej teorii społeczeństwa, 1963. - L. Nowak, U podstaw marksowskiej metodologii nauk, 1971.
PROBLEMATYKA ANTROPOLOGICZNA MARKSIZMU. H. J. Koren, Marx and the Authentic Man, 1967. — H. Steussloff, E. Gniostko, Marxistische Menschenbild und Medizin, 1968. — W. Eichhorn, H. Ley, R. Lot her, Das Menschenbild der marxistisch-leninistischen Philosophie. Beiträge, 1969,
A. A. Mark, O problème Ćeloveka v istorii filosofii, 1970. — M. Rustcmeyer, Anthropologische Elemente in gegenwärtigen Marxismus, Diss. (München), 1969, druk: 1970. — A. G. MyslivCenko, Celovek как predmet filosofskogo poznanija, 1972. — C. Gulian, Versuch einer marxistischen philosophischen Anthropologie, J973. — I. F. SmoPjaninov, Probleme ćeloveka v marksistsko-leninskoj filosofii і este tike, 1974.
L. Sève, Marksizm a teoria osobowości, tłum. K. Piechocki, Z. J. Wyrozembski, wstęp T. M. Jaro szewski, 1975.
M. Fritzhand, Człowiek, humanizm, moralność, 1961. — A. Schaff, Marksizm a jednostka lud/ka, 1965. — T. M. Jaroszewski, Osobowość i wspólnota, 1970; - Jednostka a społeczeństwo w ujęciu filozofii marksistowskiej, „Człowiek i Światopogląd", 7(108), 1974. — R. Panasiuk, Problematyka antropologiczna w doktrynie Marksa, „Arch. Hist. Filoz. i Myśl Spoi.", 19, 1973.
POSZCZEGÓLNE DYSCYPLINY FILOZOFII MARKSIZMU. В. V. Bogdanov, Lcninskie principy analiza istorii filosofii, 1970. — Leninizm i teoretićeskie problemy jazykoznanija, red. F. P. Filin (i in.), 1970. — E. John, Probleme’der marxistisch-leninistischen Ästhetik. Ästhetik der Kunst, 1967. — Marksistsko-leninskaja èstetika, red. M. F. Ovsjannikov, I973. — H. Gallas, Marxistische Literatur théorie, 1971, — F. Jameson, Marxism and Form. Twentieth Century Dialectical Theories of Literature,
1971. — V. N. Komarov, I. I. Bojkov, Filosofskie voprosy estestvoznanija* 1969. — K. F. Wessel, Kritischer Realismus und dialektischer Materialismus. Zur Kritik einer bürgerlichen Naturphilosophie,
1971. — P. S. DySIevyj, Materialistićeskaja dialektika i fizićeskij reljativizm, 1972. — V. V. Bażan, P. S. DySIevyj, V. S. Luk’janec, Dialektićeskij materializm і problema reaPnosti v sovremennoj fizike,
1974. — I. S. Narskij, T. I. Ojzerman, Filosofija marksizma і èkzi* enciali/m, 1971. — J. Lachs,
498
Marxist Philosophy. A. Bibliographical Guide, 1967. — Bieżącą bibliografię filozofii marksistowskiej po daje wydawnictwo: Bibliographie Philosophie. Zentralstelle für die philosophische Information u. Doku mentation im Institut für Gesellschaftwissenschaften, Berlin, od r. 1967, 6 numerów rocznie.
FAZA DRUGA: 1918 - 1930
FILOZOFICZNE ZAGADNIENIA W LOGICE*. L. Couturat, Logique et philosophie des sciences W: Actes du 11-е Congrès Intern, de Philosophie, 1904. — Sprawozd. z IX Kongresu Filozof., t. 6., Logique et mathématiques, 1937 (Congrès Descartes). — B. Russell, Logic and Knowledge, Essays 1901 - 1950.
1956. — M. L. Roure, Logique et métalogique, 1957. — F. Rivetti Barbo, L’antinomia del mentitorc nel pensiero contemporaneo, Da Peirce a Tarski, Studi, Testi, Bibliografia, 1961. — Filosofskie voprosy sovremennoj formalnoj logiki, red. P. V. Tavanec, 1962. — G. Jacoby, Die Ansprüche der Logistiker auf die Logik und ihre Geschichtsschreibung, 1962. — E. Luschei, The Logical System of Leśniewski,
1962. — E. Nagel, P. Suppes, A. Tarski, Logic, Methodology and Philosophy of Science, Proceedings of the I960 International Congress, 1962.— W.*V. Quine, Philosophy of Logic, 1970. — R. Martin, Logique contemporaine et formalisation, 1964. —O. Weinberger, Philosophische Studien zur Logik,
1964. — S. Maser, Die ontologischen Grundlagen und ihre Folgen im Werk von Gottlob Frege, Diss. (Stuttgart), 1965. — I. Angelelli, Studies on G. Frege and Traditional Philosophy, 1967. — J. Van Heijenoort, From Frege to Gödel. A Source Book in Mathematical Logic, 1879-1931, 1967.— M R. Ayers, The Refutation of Determinism. An Essay in Philosophical Logic, 1968. — D. Davidson, J Hintikka, Words and Objections. Essays on the Work of W. V. Quine, 1969. — G. Della Volpe, Logtca come scienza storica, 1969. — J. Largeault, Logique et philosophie chez Frege, 1970. — Philosophical Problems in Logic. Some Recent Developments, wyd. K. Lambert, 1970. — R. Purtill, Logic for Philosophers, 1971. — M. Dummett, Frege, Philosophy of Language, 1973. — G. Frege, Schriften zur Logik und Sprachphilosophie, wyd. G. Gabriel, 1971. — K. Berka, L. Kreiser, Logik-Texte. Komen- tierte Auswahl zur Geschichte der modernen Logik (Antologia), 1971. — A. Church, A Bibliography of Symbolic Logic, 1666- 1935. — E. W. Beth, Symbolische Logik und Grundlegung der exakten Wissenschaften, Bibliogr. Einführ, in das Studium der Philos., 3, 1948.
Ch. Perei man, Metafizyka Fregego, „Kwart. Filoz.”, 14, 1938. — B. Russell, Wstęp do filozofii matematyki, tłum. Cz. Znamierowski, 1958. — M. Markovié, Formalizm w logice współczesnej, tłum. B. Cirlić, 1962. — A. Zinowiew (Zinoviev), Filozoficzne problemy logiki wielowartościowej, tłum. J. Jaroń,
1963. — E. Nagel, J. R. Newman, Twierdzenie Godła, tłum. B. Stanosz, 1966. — W. V. O.'Quine, Z punktu widzenia logiki, tłum. B. Stanosz, 1969; — Filozofia logiki, tłum. H. Mortimer, 1977.
J. Lukasiewicz, Zasada sprzeczności u Arystotelesa, 1911; — Logistyka a filozofia, „Przegl. Filoz.”, 39, 1936; — Die Logik und das Grundlagenproblem, „Entretiens sur les Fondements et la Méthode des Sciences Mathématiques*', 1941. — S. Leśniewski, O podstawach matematyki, „Przegl. Filoz.”, 30- 34, 1927 - ЗІ. - A. Tarski, Pqjçcie prawdy w naukach dedukcyjnych, 1933; toż samo w jęz. niem. w „Studia Philosophica”, I, 1935. — P. Chojnacki, Zadania logiki współczesnej i filozofii pod względem struktury naukowej, 1934. — E. Żyliński, Formalizm Hilberta, 1935. — L. Chwistek, Granice nauki, 1935, oraz w zbiorze Pism filozoficznych i logicznych tegoż autora, t. 2, 1963. — M. Wejsberg, Metalogische Beiträge, „Wiadomości Matem.”, 43, 1936. - Z. Za w i rs ki, Geneza i rozwój logiki intuicjonistycznej, „Kwart. Filoz.”, 16, 1946. — K. Ajdukiewicz, Logika a doświadczenie, „Przegl. Filoz.”, 43, 1947 orazwzbiorze pism tegoż autora pt. Język i poznanie, 2, J965. — A. Korcik, G. Frege jako twórca pierwszego systemu aksjomatycznego współczesnej logiki zdań, „Roczniki Filoz. KUL”, ł, 1948; — Metoda Couturata rozwiązania problemu Leibniza dotyczącego ilości podmiotów i orzeczników w zdaniach, „Roczniki Filoz. KUL”, 4, 1954. — B. Sobociński, L*ana!yse de l’antinomie russeliienne par Leśniewski, 1950. — S. Kamiński, Fregego logika zdań, „Roczniki Filoz. KUL”, 5, 1957. — M. Gordon, O usprawiedliwieniu indukcji, 1964. — J. Kotarbińska, Controversy on the Applicability Limits of Logical Methods, ,,Lo-
* Filozofia logiki rozszerzała się га/em z logiką, filozofia fizyki razem z fizyką, filozofia psychologii czy socjologii razem z tymi dyscyplinami; i nie jest łatwe, nie jest nawet możliwe ścisłe oddzielenie książek, należących do filozofii, od tych, które najmują się wyłącznie logiką, psychologią, socjologią czy fi/yką. Co więcej, książki z tych dyscyplin wytwarzały nowe koncepcje, omawiając i korygując dawniejsze - i nie jest łatwe ani nie jest nawet możliwe oddzielenie książek, należących do filozofii, od tych, które należą także do jej historii. Ten stan rzeczy odzwierciedla się w niniejszej bibliografii.
499
giquc ct Analyse", 29, 1965. - I. Dąmbska, O narzędziach i przedmiotach poznania, 1967; - O ewolucji niektórych meta logicznych i metamatematycznych poglądów G. Fregego, „Ruch Filoz.", 30, 1972, 3 - 4. -
S. Lewi, O antyfenomenalistycznej koncepcji znaczenia G. Fregego, „Gdańskie Zesz. Humanist. - Filozofia", 2, ] 966. — Liczne rozprawy i artykuły o filozoficznych zagadnieniach w logice znajdują się m.in. w nast. zbiorach pism; A. Tarski, Logic, Semantics, Metamathematics, Papers from 1923 to 1938, 1956. - Contributions to Logic and Methodology in Honor of I. M. Bocheński, wyd. A. Tymieniecka, 1965. — The Foundation of Statements on Decisions, Proceedings of the International Colloquium on Methodology of Sciences Held in Warsaw, wyd. K. Ajdukiewicz, 1965. — Rozprawy logiczne, Księga pamiątkowa ku czci K. Ajdukiewicza, 1964. — Fragmenty filozoficzne, Księga pamiątkowa T- Kotarbińskiego, s. 1, 1934; s. 2, 1959; s. 3, 1967. — J. Lukasiewicz, Z zagadnień logiki i filozofii, Pisma wybrane, 1961. — T. Kotarbiński, Wybór pism, 2 t., 1958. — T. Czeżowski, Filozofia na rozdrożu (analizy metodologiczne),
1965. - K. Ajdukiewicz, Język i poznanie, Wybór pism, 2 t., 1960-65. - L. Chwistek, Pisma filozoficzne i logiczne, 2 t., 1961 -63. — Logiczna teoria nauki, Wybór artykułów, oprać. T. Pawłowski,
1966. — Polish Logic 1920- 1939, wyd. S. McCall (Oxford), 1967. — Problematyce semiotycznej poświęcone są dwa wydawnictwa seryjne: Studia semiotyczne, pod red. J. Pelca, od r. 1970 do 1977 7 tomów; oraz Studia z historii semiotyki, pod red. J. Sulowskiego, od r. 1971 do 1976 3 tomy.
FILOZOFICZNE ZAGADNIENIA W FIZYCE. B. Bavink, Ergebnisse und Probleme der Natur Wissenschaften, 1914. - A. Einstein, Mein Weltbild, 1924. — A. C. Elsbach, Kant und Einstein. Untersuchungen über das Verhältnis der modernen Erkenntnistheorie zur Relativitätstheorie, 1924. - H. Reichenbach, Von Copernicus bis Einstein, 1927; toż samo w tłum. ang. 1942; — Philosophical Foundations of Quantum Mechanics, 1944, n. wyd. 1965; — The Direction of Time, 1956. — P. W. Bridgman, The Logic of Modern Physics, 1927; — Reflections of a Physicist, 2 wyd., 1955. — M. Planck, Das Weltbild der neuen Physik, 1930; — Wege zur physikalischen Erkenntnis, 2 t., 1943. — A. C. Ewing, A Defence of Causality, „Proceedings of the Aristotelian Society", 33, 1933; przedruk w zbiorze: Contemporary Philosophic Problems, 1959. — W.«H eisen berg, Wandlungen in den Grundlagen der Naturwissenschaft, ! 936 ; — Schritte über Grenzen. Gesammelte Reden und Aufsätze, 2 wyd. 1973. - G. Hermann, E. May, Th. Vogel, Die Bedeutung der modernen Physik für die Theorie der Erkenntnis, 1937. — L. S. Stebbing, Philosophy and the Physicists, 1937, n. wyd. 1958. - P. Jordan, Die Physik des XX Jahrh., 1938. —
L. de Broglie, Matière et lumière,-1939; — Continu et discontinu en physique moderne, 1941. — A. Eddington, The Philosophy of Physical Science, 1941. - B. Russell, Physics and Experience, 1946. — Zeszyt „Revue de Mètaph. et de Morale", 1946. — J. Jeans, Physics and Philosophy, 1948. — Zeszyt „Re vue Intern, de Philos.", 1949. - Ph. Frank, Einstein, sein Leben und seine Zeit, 1949. — The Philosophy of Einstein, dzieło zbiór., red. P. A. Schilpp, 1949. - Ch. CaudwelI, The Crisis in Physics, 1950. — H. Margenau, The Nature of Physical Reality. A Philosophy of Modern Physics 1950. — P. Destouches-Février, La structure des théories physiques, 1951. — G. Bachelard, L'activité rationaliste de la physique contemporaine, 1951 ; — La conscience de rationalité. Etude phénoménologique sur la physique mathématique, 1958. — P. Chambadal, La physique moderne et son interprétation, 1956. — E. Cassirer, Zur modernen Physik, 1957. — A. Koyré, From the Closed World to the Infinite Universe, 1957. - J. Mu- dry, Philosophy of Atomic Physics, 1958. — H. Korch, Zur Kritik des physikalischen Idealismus C. F. Weizsäckers, 1959. — A. W. Sugajlin, Filosofskie voprosy ućenija sovremennoj fiziki o strojenii і svoj stvach materii, 1959. — E. M. Rogers, Physics for the Inquiring Mind. The Methods, Nature and Philo sophy of Physical Science, 1960. — M. B. Hesse, Forces and Fields. The Concept of Action at a Dis tance in the History of Physics, 1961. — M. Jammer, Concepts of Mass in Classical and Modern Physics, 1961. -- W. Pauli, Aufsätze und Vorträge über Physik und Erkenntnistheorie, 1961. — R. Schlegel, Time and the Physical World, 1961. - H. Vogel, Zum philosophischen Wirken Max Plancks, 1961; — Physik und Philosophie bei Max Born, 1968. — M. Capek, The Philosophical Impact of Contemporary Physics. 1961. - yV Einstein, L. Infeld, The Evolution of Physics, 1961 ; toż samo w jęz. franc., 1963. — V. P. Branskij, Filosofskoe znaćenie «problemy nagljadnosti» v sovremennoj fizike, 1962. -- Filozofické problemy siićasnej fyziky a astronómie. Sbornik, (Bratislava) 1962. — Philosophie de la physique. Colloque de l'Academie Intern, de Philos, des Sciences, 16- 18 octobre 1961, Paris, 1962. - P. Mittelstaedt, Philosophische Probleme der modernen Physik, 1963, 4 wyd. 1972. — I. V{ Kuznecov, M. E. Omel'- janovskij, Filosofskie problemy elementarnych ćastic, 1964. — N. A. Budrejko, Filosofija, fizika, chi* mija, 1964. - Filosofskie voprosy sovremennoj fiziki, praca zespół. (Kiev), 1964. — H. Hörz, Atome, Kausalität, Quantensprünge, Quantentheorie — philosophisch betrachtet, 1964. — Filosofskie problemy
500
teorii tjagotenija EjnStejna i relativistskoj kosmologii, wyd. P. S. DySlevyj, A. Z. Petrov, 1965. — P. A. Hee- lan, Quantum Mechanics and Objectivity. A Study of the Physical Philosophy of W. Heisenberg, 1965. — V. S. Gott, Filosofskie voprosy sovremennoj fiziki, 1967, 2 wyd. 1972. — Relativitätstheorie und Weltanschauung. Zur philosophischen und wissenschaftspolitischen Wirkung A. Einsteins, 1967. — R. Carnap, Hinführung in die Philosophie der Naturwissenschaft, 1969. — M. V. Mostepancnko, Filosofija і fizi- fceskaja teorija, 1969. - A. Petersen, Quantum Physics and Philosophical Tradition, 1969. — M. Bunge, Problems in the Foundations of Physics, 1971; — Philosophy of Physics, 1973. — M. Strauss, Modern Physics and Its Philosophy. Selected Papers in the Logic, History, and Philosophy of Science (1935 - 70),
1972. — A. Grünbaum, Philosophical Problems of Space and Time, 2 wyd. 1973. -H. Hendrichs, Modell und Erfahrung. Ein Beitrag z. Überwindung d. Sprachbarriere zwischen Naturwissenschaften u. Philosophie, 1973. — M. E. OmePjanovskij, Dialektika v sovremennoj fizike, 1973. — Fizićeskaja nauka і filosofija, oprać. M. E. Omerjanovskij (i in.), (Moskwa) 1973. — R. S. Sejfullaev, Koncepcija PriĆinnosti і ee funkcii v fizike, (Novosibirsk) 197J. — Sovremennyj determinizm. Zakony prirody, red.
G. A. Svećnikov, (Moskwa) 1973. — R. S. Cohen, M. W. Wartofsky, Logical and Epistemological Studies in Contemporary Physics, 1974. — E. von Weizsaçker, Offene Systeme. Beiträge zur Zeitstruktur von Information, Entropie und Evolution, 1974. — W. A. Wallace, Causality and Scientific Explanation, 2t., 1972- 1974. H. J. Treder, Philosophische Probleme des phisikalischen Raumes, 1974. — G. Henneman, Grundzüge einer Geschichte der Naturphilosophie und ihrer Hauptprobleme. 1975
P. Suppes, Logik and Probability in Quantum Mechanics, 1976.
A. Denisot, O przestrzeni i czasie w świetle badań fizycznych, 1918. — A. S. Eddington, Nowe oblicze natury — światopogląd fizyki współczesnej, tłum. A. Wundheiler, 1934. - A. Joffe, Podstawowe pojęcia fizyki współczesnej, tłum. R. Herczyński, 1953. — W. Heisenberg, Od Platona do Plancka, tłum. J. W., „Znak”, 67, 1960; — Fizyka a filozofia, tłum. S. Amsterdamski, 1965. — D. Bohm, Przyczy nowość i przypadek w fizyce współczesnej, tłum. S. Róuppert, 1961. — N. Bohr, Fizyka atomowa a wiedza ludzka, 1963. — G. A. Świeczników (Svećnikov), Przyczynowość i związek stanów w fizyce, tłum.
S. Amsterdamski, 1964. — M. Bunge, O przyczynowości. Miejsce zasady przyczynowej we współczesnej nauce, tłum. S. Amsterdamski, 1968. — C. G. Hem pel, Podstawy nauk przyrodniczych, tłum. B. Stanosz,
1968. — Dzieło zbiór.: Przestrzeń, czas, ruch, tłum. z ros. M. Korzeniowska, J. Kozubowski, Cz. Rymarz,
S. Zamecki, 1975.
B. Biegeleisen, Rozwój pojęcia ruchu w mechanice, „Przegl. Filoz.”, 5, 1902. — J. N. Szuman, Materia ze stanowiska filozoficznego, 1903. — Z. Zawirski, Relatywizm filozoficzny a fizykalna teoria względności, 1921; — Wieczne powroty światów, Badania historyczno-kry tyczne nad doktryną «wiecz nego powrotu*, „Kwart. Filbz.”, 5, 1927; — W sprawie indeterminizmu fizyki kwantowej, Księga pamiąt kowa Polskiego Tow. Filoz. we Lwowie, 1904- 1929, 1931. — Cz. Białobrzeski, Budowa atomu i po Jęcie materii w fizyce współczesnej, 1921 ; — Syntetyczny rozwój pojęć fizyki, „Przegl. Filoz.**, 40, 1937; — Uwagi o pozytywistycznym kierunku filozofii fizyki, Prace matem, fizyczne, 1938; — Fizyka wobec idea lizmu i realizmu, „Przegl. Powsz.”, 1948; — Podstawy poznawcze fizyki świata atomowego, 1956. — A. Iwanowski, Podstawowe zagadnienia fizyki w filozoficznym oświetleniu, 1922. — B. Gaweckr; Przy czynowość i funkcjonalizm w fizyce, „Kwart. Filoz.’*, 1, 1923; — O hipótezach w fizyce, „Roczniki Filoz KUL.”, 3, 1959; — Zagadnienie przyczynowości w fizyce, 1969. — M. T. Huber, Rola teorii względności w ewolucji fundamentalnych pojęć mechaniki, 1925. — E. Poznański, Zasada przyczynowości a mechanika falowa, „Mathesis Polska”, t. 4, 9- 10, 1929; — Analiza operacyjna pojęć fizyki, Księga Pamiątkowa Koła Filoz. UW, 1932. — I. Dąmbska, Prawa fizyki wobec postulatu prawdziwości twierdzeń naukowych. W: Księga pam. Pol. Tow. Filoz. we Lwowie, 1904 - 29, 1931 : - O prawach w nauce, 1933; — L’instrument et Pobjet de recherche à la lumière de la théorie physique d'après Duhem, Bridgman et Bohr. W: Monografie z Dziejów Nauki i Techniki, t. 50, 1968, oraz w: Actes du Xïl-e Congrès Intern. d’Hist. d. Sciences, Paris 1968, t. 2, 1970. — E. Poznański, A. Wundheiler, Rola pojęcia koincydencji przy rewizji podstaw fizyki, „Mathesis Polska”, 1931. — D. Sztejnbarg, Zagadnienie indeterminizmu na terenie fizyki współczesnej, „Przegl. Filoz.”<t35, 1932; — Fizykalizm, „Przegl. Filoz ”, 37, 1934. — A. Wiegner, Uwagi nad indeterminizmem w fizyce, 1932. — H. Mehlberg, Czas fizyczny i pozafizyczny, »Przegl. Filoz.”, 37, 1934; — Idealizm i realizm na tle współczesnej fizyki, „Kwart. Filoz.”, 1948. — J. Me- tallman, Determinizm nauk przyrodniczych, 1934. — T. Pietrzkiewicz, Antysubstancjalizm fizyki Współczesnej, „Przegl. Filoz.”, 38, 1935. — F. Zeidler, Konsekwencje epistemologiczne teorii kwantów 1 teorii pola fizyki współczesnej, „Kwart. Filoz.”, 15, 1938. — S. Borowski, Filozofia materii, (Hanower)
501
1946. — K. Ajdukiewicz, Promieniotwórcza rewolucja, „Wiedza i Życie”, 8 *9, 1948. — K. Kłósak, Metafizyczna i fizyczna zasada przyczynowości wobec relacji niedokładności W. Heisenberga, „Rocznik* Filoz. KUL”, 1, 1948. — M. Smoluchowski, Wybór pism filozoficznych, tłum. z niem. B. Gawęcki, wstęp: W. Krajewski, 1956. — L. Infeld, Albert Einstein, 1956. - S. Amstćrdamski, Z. Augustynek, W. Mejbaum, Prawo, konieczność, prawdopodobieństwo, 1964. — W. Krajewski, Związek przyczynowy, 1967. - Z. Augustynek, Three Studies in the Philosophy of Space and Time. W: Boston Studies in the Philosophy of Science, Vol. 3, 1967; - Własności czasu, 2 wyd. 1972. — S. Mazierski, Prolegomena do filozofii przyrody inspiracji arystotelesowsko-tomistycznej, 1969; — Elementy kosmologii filozoficznej i przyrodniczej, 1972. — A. Synowiecki, Problem mechanicyzmu w naukach przyrodniczych, 1969. — Pojęcie prawa nauki a konwencjonalizm początku XX wieku, zbiór rozpraw, oprać. W. Krajewski,
1972. — J. Such, O uniwersalności praw nauki, 1972. — A. Teske, The History of Physics and the Philosophy of Science, 1972. — W. Krajewski, A. Synowiecki, I. Szumilewicz, Z dziejów mechanicyzmu w fizyce i chemii, 1974. — Z. Majewski, Dialektyka struktury materii, 1974. — S. I. Witkiewicz, O zjawiskowości tzw. przedmiotu rzeczywistego i fizykalnego, wyd., wstęp i qprac. В. K. Michalski, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.”, 21, 1975.
FILOZOFICZNE ZAGADNIENIA W PSYCHOLOGII. G. S. Brett, History of Psychology, 1912,
3 wyd. 1923. — G. telpanov, Obektivnaja psichologija v Rossii і Amerike, 1925. — W. Pillsbury, History of Psychology, 1929. — E. G. Boring, A History of Experimental Psychology, 1929. — G. Murphy, Historical Introduction to Modern Psychology, 1931. — R. S. Woodworth, Contemporary Schools of Psychology, 1931. — C. Flügel, A Hundred Years of Psychology (1833 • 1933), 1933. — E. Heidbre- der, Seven Psychologies, 1933. — S. S. Stevens, Psychology and the Science of Science, „Psychological Bull.”, 1939 i osobno. — R. Zazzo, Psychologues et psychologies d’Amérique, 1942.— G. Politzer, La crise de la psychologie contemporaine, 1947. — P. Naville, Psychologie, marxisme, matérialisme, 2 wyd.,
1948. — C. C. Pratt, The Logic of Modem Psychology, 1948. — The Foundations of Science and the Concepts of Psychology and Psychoanalysis, wyd. H. Feigl і M. Scriven, 1959. — K. Jaspers, Psychologie der Weltanschauungen, 5 wyd., 1960. — E. Beth, J. Piaget, Épistémologie mathématique et psychologie, 1961. — O. H. Mowrer, The Crisis in Psychiatry and Religion, 1961. — C. Hoyos, Denkschrift zur Lage der Psychologie, 1964. — F. T. Severin, Humanistic Viewpoint in Psychology, 1965. C. R. Eisen- drath, The Unifying Moment. The Psychological Philosophy of W. James and A. N. Whitehead, 1971-
L. S. Wygotski (Vygotskij), Nowe kierunki psychologii, 1. Psychologia strukturalna, tłum. z ros.- 1936. — M. L. Szirwindt (Sirvindt), Nowe kierunki psychologii, 2. Behawioryzm Watsona, tłum. z ros.r 1936. — S. L. Rubinsztejn (Rubinśtejn), Byt i świadomość, tłum. I. Roman, 1961; — Zasady i drogi rozwoju psychologii, tłum. E. i J. Flesznerowie, 1964. — H. J. Eysenck, Sens i nonsens w psychologii, tłum. M. Brzezińska, 1965. — M. G. Jaroszewski (Jarośevskij), Psychologia XX wieku, tłum. I. Obu- chowska, 1974.
M. Kreutz, Nowe kierunki psychologii, Encyklop. Wychów., t. 1, 1933; wznów. pt. Główne kierunki współczesnej psychologii, 1946; — Podstawy psychologii, Studium nad metodami i pojęciami współczesnej psychologii, 1949. — S. Baley, O «behawioryzmie*, „Rocznik Pedagog.”, 1929. — W. Śniegocki. Behawioryzm z punktu widzenia metodologii, „Przegl. Filoz.”, 38, 1935. — W. Szewczuk, Psychologia postaci, 1937. - T. Tomaszewski, Rozwój i stan psychologii w Związku Radzieckim, „Kwart. Psychol.”» 1947; — Zasady psychologii w ZSRR, 1949. — Nauka Pawłowa a filozoficzne zagadnienia psychologii. Zbiór artykułów, tłum. z ros., pod red. Cz. Nowińskiego, 1954. — H. Misiak, The Philosophical Roots of Scientific Psychology, 1961. — J. Pieter, Przedmiot i metoda psychologii, 1963; — Spór o przedmiot psychologii (Od ontologicznej do realistycznej koncepcji psychiki), „Chowanna”, 1 • 2, 1960; Historia psychologii, 3 wyd. 1976. — G. K. Jakorzyński, Frontiers of Psychology, 1963. — K. Tybo- rowska, Problemy współczesnej psychologii, 1964.
FREUD. M. Dorer, Historische Grundlagen der Psychoanalyse. 1932. — I. Hendrick, Facts and Theories of Psychoanalysis, 1934, n. wyd. 1939, 1958. — R. Dalbiez, La méthode psychanalytique et la doctrine freudienne, 2 t., 1936. — R. Osborn, Freud and Marx, A Dialectical Study, 1937. — M. Ca*^» L’oeuvre paradoxale de Freud, 1947. — E. Jones, A. A. Brill, £. Glover (і in.), Psychoanalysis Today»
1949. — E. Jones, S. Freud, Life and Work, 3 t.f 1954- 57; toż samo w tłum. franc., 1958 • 69. — L. Frilling, Freud and the Crisis of Our Culture, 1955. — L. Marcuse, S. Freud, 1956, n. wyd. 1972. — H. L. Philp, Freud and the Religious Belief, 1956. — F. Wittels, Freud and His Time, 1956. — I. P*0' goff, The Death and Rebirth of Psychology, 1956. — Freud and the 20th Century, Zbiór rozpraw, wyd.
502
.B. Nelson, 1957. — Freud in der Gegenwart, Zbiór wykładów, red. T. W. Adorno i W. Dirks, 1957. —
G. Zilboorg, S. Freud, 1957. — D. Bakan, S. Freud and the Jewish Mystical Tradition, 1958. —
B. J. R. Dempsey, Freud, psychanalyse et catholicisme, 1958. — R. La Piere, The Freudian Ethics, 1960. — P. Rieff, Freud, the Mind of the Moralist, 1960. — J. A. C. Brown, Freud and the Post-Freudians, 1963. — R. Fine, Freud. A Critical Evaluation of His Theories, 1963. — A. Rousseau, L’in- fluence de la tradition speculative juive sur la pensée de S. Freud et la genèse de son oeuvre, ok. 1963. — E. R. Pinckney, C. Pinckney, The Fallacy of Freud and Psychoanalysis, 1965.
S. Zweig, Freud, tłum. M. Wassermanówna, 1933. — C. M. Thompson, P. Mullahy, Psychoanaliza, narodziny i rozwój, tłum. T. Kołakowska, 1965.
L. Jekels, Szkic psychoanalizy Freuda, 1912. — F. Baum gar ten Teoria snu Freuda, „Neurologia Eolska**, 1912. — L. Karpińska, Psychologiczne podstawy freudyzmu, „Przegl. Filoz.**, 16,1913; — O psychoanalizie, „Ruch Filoz.*’, 4, 19J4. — L. Wo łowicz, Problemy psychoanalizy Freuda,* tamże ; — Jeden z problematów psychoanalizy Freuda, 1914. — G. Bychowski, Psychoanaliza, 1928. — A. Dryjski, Rozbiór i krytyka głównych założeń psychoanalizy, „Kwart. Filoz.”, 11, 1929. — J. Pastuszka, Psychoanaliza, „Ateneum Kapł.”, 1933. J. B. Łubieński, Psychoanaliza Freuda w świetle prawdy chrześcijańskiej, 1934. — R. Markuszewicz, Rewizja podstawowych pojęć freudyzmu, „Kwart. Psychol.”, 1936.—
M. Bornstein, Structuraj-logischer und ontologischer Aspekt des Freudschen Begriffe der Verdrängung,
. Imago”, 1937. — B. Miciński, O teoretycznych podstawach psychoanalizy, „Verbum”, 1938. — J. Rey- kowski, Freud i psychoanaliza, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965.
ADLER. H. Orglcr, Alfred Adler, 1956.
L. Chmaj, Teoria pedagogiczna w psychologii indywidualnej (Rzecz o Alfredzie Adlerze), „Ruch Pedagog.”, 5 - 7, 1930. — E. Marfcinówna, Psychologia indywidualna Adlera i jej znaczenie pedagogiczne, 1935, 2 wyd. 1947; — Psychologia dążenia do mocy. Zestawienie poglądów Adlera i Witwickiego, „Kwart. Psychol.”, 7, 1935. — M. Grzy wak-Kaczyńska, Podstawowe pojęcia psychologii indywidualnej A. Ad* lera, „Verbum”, 1937.
JUNG. K. Keller, C. G. Jungs Philosophie, 1937. — O. Bumke, Die Psychoanalyse und ihre Kinder, 1938. — J. Goldbrunner, Die Tiefenpsychologie von C. G. Jung, 1940. — J. Jacobi, Die Psychologie von C. G. Jung., 1940; — Komplex Archetypus, Symbol, 1957. - M. Frischknecht, Die Religion in der Psychologie C. G. Jungs, 1945. — H. Schar, Religion und Seele in der Psychologie’C. G. Jungs, 1946. — P. Wälder, Mensch und Welt bei C. G. Jung., 1951. — I. Progoff, Jung’s Psychology and Its Social Meaning, 1953. — R. Hostie, C. G. Jung und die Religion, 1957. — K. Read, Zum 85. Geburtstag von Prof, dr C. G. Jung, I960. — A. Jaffé, Der Mythus vom Sinn im Werk von C. G. Jung, 1967. — E. Rochedieu, C. G. Jung et l’individu dans le monde d’aujourd’hui, 1970.
L. Karpińska, Badania Junga nad skojarzeniami, „Przegl. Filoz.”, 13, 1910. — S. Kuchta, Psychologiczne typy C. G. Junga, „Ruch Pedagog.”, 1930. — J. S. Prokopiuk, Karol Gustaw Jung jako psycholog religii, „Euhemer”, 1, 1962. — Z. Rosińska. Antropologia analityczna Junga a humanizm. W: Humanizm Socjalistyczny, wyd. spec. „Studiów Filoz.”, 1969.
FILOZOFICZNE ZAGADNIENIA W SOCJOLOGII. M. Halb wachs, U doctrine de E. Durkheim, »Revue Philos.**, 1918. — Zeszyty „Giomale degli Economist”, 1924 (Pareto). — E. Durkheim, Sociologie et philosophie, 1924, n. wyd. 1951, 1963. — C. Bouglé, Die philosophischen Tendenzen der Soziologie E. Dürkheims, „Jahrb. f. Soziologie”, 1926. — G. H. Bousquet, Grundriss der Soziologie Paretos, 1926. — P. Sorokin, Contemporary Sociological Theories, 1928. — G. Davy, Sociologues d*hier et d*aujourd’hui, 1931. — A. Mochi, Science et morale dans les problèmes sociaux, 1931. — H. Al pert, E. Durkheim and His Sociology, 1939 (tamże bibliografia). — M. G і as berg, Reason und Unreason in Society, Essays in Sociology and Social Philosophy, 1948; — Essays in Sociology and Social Philosophy, 3 t,, 1960 - 61.—B. Landheer, Mind, and Society, Epistemological Analysis on Sociology, 1952.— E. von Hayek, Scientisme et sciences sociales, 1953. — P. Winch, The Idea of a Social Science and Rs Relation to Philosophy, 1958, przedr. 1960. — The Human Meaning of the Social Science, wyd. D. Ler- ner, 1960. — G. Gurwitch, Dialectique et sociologie, 1962. — Tulane Studies in Philosophy, 11. Studies in Social Philosophy, 1964. — D. Braybrooke, Philosophical Problems of the Social Sciences, 1965. —
H. E. Barnes, An Introduction to the History of Sociology, 1966. — J. Duvignaud, Anthologie des sociologues frafiçais contemporains, 1970, — A. Ryan, The Philosophy of the Social Sciences, 1970. — L. A. Co- $er, Masters of Sociological Thought. Ideas in Historical and Social Context, wyd. R. K. Merton, 1971. — P. Ch. Ludz, Soziologie und Sozialgeschichte, 1972. — E. Wallwork, Durkheim. Morality and Milieu,
503
1972. — E. Laszlo, J. B. Wilbur, Value Theory in Philosophy and Social Science, 1973. — R. A. Nisbeh The Social Philosophers. Community and Conflict in Western Thought, 1973. — M. Roche, Phenomenology, Language and the Social Sciences, 1973. - J. Freund, Pareto. La théorie de l’équilibre, 1974. - W. Hirsch, Philosophie und Sozialwissenschaften, 1974. - Archiv für Sozialgeschichte, 16 t, 1961 - 76.
L. Gumplowicz, Filozofia społeczna, tłum. S. Posner, ok. 1913. — W. M. Kozłowski, L’idée d’une philosophie sociale comme synthèse-dés sciences historiques et sociales, „Revue de Synthèse Historique”, 1908. - F. Młynarski, Socjologia wobec teoryi poznania, Studyum filozoficzne, 1910. — J. Ko- disowa, E. Durkheim, les formes élémentaires de la vie religieuse, „Przegl. Filoz.”, 17, 1914. - Cz. Znamierowski, lluzjonistyczna teoria religii, „Przegl. Filoz.’*, 18, 1915. — I. Halpern, E. Durkheim, „Przegl Filoz”, 20, 1917. — F. Znaniecki, Prądy socjologiczne w filozofii nowoczesnej, Księga pamiątkowa W. Heinricha, 1927. — W. Doroszewski, Socjologia i filozofia E. Durkheima, „Przegl. Filoz.”, 33, 1930.- J. Iwanicki, Pojęcie Boga wg Durkheima, „Ateneum Kapł.”, 1935. — S. Ossowski, Prawa «historyczne» w socjologii, „Przegl. Filoz.”, 38, 1935; — O osobliwościach nauk społecznych, 1962. - L. Chmaj, Pc* dagogika socjalna Durkheima, „Chowanna”, 1936. — F. Indan, Sądy wartościujące w etyce Durkheima, ..Przegl. Filoz.”, 45, 1950. — T. Kotarbiński, Georges Hostelet. „Ruch filoz.”, 3, 1961. — J. Szczepański, Socjologia. Rozwój problematyki i metod, 1961. — S. Nowak, Prawa ogólne i generalizacje historyczne w naukach społecznych, „Studia Socjol.”, I, 1961 ; toż samo w tłum. ang., „Polish Sociol. Buli «
I 2, 1961 ; — Studia z metodologii nauk społecznych, 1965. - J. J. Wiatr, Prawa rozwąju społecznego, 1961. — A. Gella, Ewolucjonizm a początki socjologii, 1966. — J. Giedymin, Problemy, założenia, rozstrzygnięcia. Studia nad logicznymi podstawami nauk społecznych, 1964. — J. Szacki, Durkheim. 1964; — Durkheim czyli ambicje socjologii, w zbiorze: Filozofia i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965.
WHITEHEAD. D. Emmet, Whitehead’s Philosophy of Organism, 1932. — J. Wahl, La doctrine spéculative de W hitehead. „Revue Philos.”, 1937. - J. W. Blyth, Whitehead’s Theory of Knowledge, 1941. — The Philosophy of A. N. Whitehead, dzieło zbiór., red. P. A. Schilpp, 1941. - C. I. Lewis, Whitehead and the Categories of Natural Knowledge, 1954. - N. Lawrence, Whitehead’s Philosophical Development, 1956. — 1. Leclerc, Whitehead’s Metaphysics, 1958. — W. A. Christian^An Interpretation of Whitehead’s Metaphysics, 1959. — W. Mays, The Philosophy of Whitehead, 1959. — L. Bright, Whitehead s Philosophy of Physics, I960. — R. M. Palter, Whitehead’s Philosophy of Science, 1960. - The Relevance of Whitehead, dzieło zbiór., wyd. I. Leclerc, 1961. — D. W. Sherburne, A Whiteheadian Aesthetic, 1961; - A Key to Whitehead’s «Process and Reality*», 1966. — A. H. Johnson, Whitehead’s Theory of 'Reality, 1962; — Whitehead’s Philosophy of Civilization, 1962. — V. Lowe, Understanding Whitehead, 1962. •— C. A. de Dell’Oca, Principiodecomunidad de losentesen la filosofiade A. N. Whitehead. (Montevideo) 1963. — A. N. Whitehead, Essays on His Philosophy, dzieło zbiór., wyd. G. Kline,
1963. — J. M. Burgers, Experience and Conceptual Activity, 1965. — M. Jordan, New Shapes of Rea* lny. Aspects of A. N. Whitehead's Philosophy, 1968. — P. Novak, Studien zur Kohärenz des Whitehead’* sehen Denkens, Diss. (Heidelberg), 1968. — W. Zimmermann, Evolution und Naturphilosophie, 1968. — Naturphilosophie von der Spekulation zur Wissenschaft, wyd. H. Hórz, R. Löther, S. Wollgast, 1969. — J. D. Wcisenbeck, A. N. Whitehead’s Philosophy of Values,»Diss. (Fribourg, Sw.), 1969. - E. Laszlo, La métaphysique de Whitehead: Recherche sur les prolongements anthropologiques, Diss. (Paris), 1968 (druk: 1970). — Erkenntnis problème der Naturwissenschaften, wyd. L. Kruger, 1970. — K. F. Thompson, Whitehead's Philosophy of Religion, 1971. — A. Dercgi bus, Ragione e natura nella filosofia di Whitehead, 1972. — J. W. Lango, Whitehead’s Ontology, 1972. — B. Z. Cooper, The Idea of God. A Whiteheadian critique of St. Thomas Aquinas Concept of God, 1974. — G. Hennemann, GriindzUge einer Geschichte der Naturphilosophie und ihrer Hauptprobleme, 1975. —
L. O. Mink, Mind, History, and Dialectics. The Philosophy of R. G. Collingwood, 1969.
A. Jaku szew (Jakuśev), Zarys systemu metafizyki A. N. Whiteheada, tłum. B. Chwedeńczuk, „Studia Filoz.”, 4(31), 1962 i 1(32), 1963.
J. Metallmann, Filozofia przyrody i teoria poznania A. N. Whiteheada, „Kwart. Filoz.”, 2-3, 1924 • 25.
N. HARTMANN. R. Groos, Die Prinzipien der Ethik N. Hartmann’s, 1933. — A. Selbach, N. Haft' manns Kantkritik, 1933. - H. Himing, N. Hartmanns Lehre vom obiektiven Geist, Diss. (Tübingen)i 1937. — H. Kuhaupt, Das Problem des erkenntnistheoretischen Realismus in N. Hartmanns Metaphysik der Erkenntnis, Diss. (Münster), 1938. — J. Hessen, Das Problem des Möglichen, „J&hrb. d. GÖrrcs* -Gesellschaft”, 1940. — A. Guggenberger, Der menschliche Geist und das Sein, Eine Begegnung rï»it
504
N. Hartmann, 1942, — G. Kropp, Naturphilosophie als Kategorialanalyse, 1951. — N. Hartmann, i>r Denker und sein Werk, praca zbiór, pod red. H. Hcimsoetha i R. Heissa, 1952. - E. Mayer, Objektivität der Werterkenntnis bei N. Hartmann, 1952. - O. Pejovic, Realni svijet, Temelji ontologije N. Hart- mana, Diss. (Zagreb), 1958. - В. Brandenstein, Teleologisches Denken, Betrachtungen zu d. gleichnamigen Buche N. Hartmanns, 1960. - H. Beck, Möglichkeit und Notwendigkeit, Eine Entfallung der ontologischen Modalitätenlehre im Ausgang von N. Hartmann, 1961. — S. Breton, L’être spirituel, Recherches sur la philosophie de N. Hartmann, Diss. (Paris), 1958. — K. Kanthack, N. Hartmann und das Ende der Ontologie, 1962. — A. Möslang, Finalität, Ihre Problematik in der Philosophie N. Hartmanns, 1964. — R. G. Maliandi, Wertobjektivität und Realitätserfahrung. Mit besonderer Berücksichtigung der Philosophie N. Hartmanns, 1966. — T» N. GornStejn, Filosofija N. Gartmana. Kritićeskii analiz osnovnych problem ontologii, (Leningrad) 1969. — G. Renggli, Die Philosophie des Objectiven Geistes bei N. Hartmann mit Berücksichtigung Hegels, Diss. (Freiburg/Schw.), 1973.
A. T. Tymieniecka, Essence et existence, Essai sur la philosophie de N. Hartmann et R. Ingarden. (Pans) 1957. — Z. Zwoliński, Byt i wartość u N. Hartmanna, 1974.
FAZA TRZECIA: 1930- 1945
NEOPOZYTYWIZM. A. Petzaell, Logistischer Positivismus, 1931; -Zum Methodenproblem der Erkenntnisforschung, 1935. — O. Neurath, Le développement du Cercle de Vienne et l’avenir de l’empirisme logique, 1935; — Empiricism and Sociology, with a Selection of Biographical and Autobiographical Sketches, wyd. Marie Neurath і R. S. Cohen, 1973. - J. R. Weinberg, An Examination of Lo gical Positivism, 1936. — Ch. W. Morris, Logical Positivism, Pragmatism and Scientific Empiricism, 1937; — Writings on the General Theory of Signs, 1971. - R. Mises, Kleines Lehrbuch des Positivismus, Einführung in die empiristische WeltaufTassung, 1939. G. H. von Wright, Den logiska empirismen. En huvudriktning і modern fllosofl, 1943. - A. J. Ayer, Language, Truth and Logic, 1946. — The Re volution in Philosophy (Vienna Circle), wyd. A. J. Ayer (i in.), 1956; - Logical Positivism, 1966 -
H. Feigl, Logical Empiricism. W: Twentieth Century Philosophy, 1947. - Dzieło zbiór. Logical Posi tivism and Ethics, 1948. — C. E. M. Joad, Critique of Logical Positivism, 1950. - J. Joergensen, The Development of Logical Empiricism, 1951, 1954. — B. Fogarasi, Kritik des physikalischen Idealismus, 1953. — V. Kraft, Der Wiener Kreis. Der Ursprung des Neopositivismus. 2 wyd. rozszerz., 1968; toż w tłum. ang.: The Vienna Circle, The Origin of Neo-Positivism, 1953. — G. Bergmann, The Metaphysics of Logical Positivism, 1954. — J. O. Urmson, Philosophical Analysis, 1956, — J. K. Feibleman, Inside the Great Mirror. A Critical Examination of the Philosophy of Russell, Wittgenstein, and Their Followers, 1958. - M. J. Charlesworth, Philosophy and Linguistic Analysis, 1959. — I. S. Narskij, Sovrcmennyj pozitivizm. Kritićeskij oćerk, 1961. — Dzieło zbiór. Logic and Language: Studies Dedicated to Prof. R. Carnap on the Occasion of His Seventieth Birthday, 1962. — Th. S. Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions, 1962. — V. Ruml, Zâkladni otazky filosofic logického pozitivizmu, (Praha) 1962; — Der logische Positivismus, 1965. — Filosofia marksizma і neopozitivizm. Sbornik statej, red. T. I. Ojzerman,
1963. — D. Campanale, Les grands courants de la pensée mondiale contemporaine, t. 2, 1964. — E. Hein- tel, Die beiden Labyrinthe der Philosophie, 1. Neopositivismus und Diamat (Histomat), (Wien) 1968. - H. Reichen bach. The Theory of Probability. An Inquiry into the Logical and Mathematical Foundations of the Calculus of Probability* 1949, n. wyd. 1971. — L. Boltzmann, Theoretical Physics and Philosophical Problems, Selected Writings, wyd. B. McGuinness, 1974. — The Philosophy of C. I. Lewis, wyd. P. A. Schilpp, 1968. — The Philosophy of K. Popper, wyd. P. A. Schilpp, 2 t., 1974. — K. Dürr, Der logische Positivismus. Bibliogr.“ Einführ. in das Studium d. Philos., wyd. I. M. Bocheński, 1948.
Czasopisma i serie wydawnicze Koła Wiedeńskiego: „Erkenntnis” pod red. R. Car- пара i H. Reichenbacha, od r. 1930 do 1938 wyszło 7 tomów; od 1939 zmiana nazwy na „The Journal of Unified Science” (The Hague). — Od г. 1938 ukazywało się wydawnictwo International Encyclopedia of Unified Science, red. O. Neurath, R. Carnap i Ch. Morris. Wyszedł tom 1 w 2 cz. zawier. 10 zesz. (1938 - 55) i tom 2 zawier. 9 zesz. (1939 - 62). — Inne wyd. seryjne: „Schriften zur wissenschaftlichen Welt- Auffassung", wyd. M. Schlick і Ph. Frank, od r. 1929. — „Einheitswissenschaft”, wyd. O. Neurath od L 1933.
M. Cornforth, Nauka przeciwko idealizmowi, 1949, 2 wyd. 1957; — W obronie filozofii przeciw Pozytywizmowi i pragmatyzmowi, tłum. I. Krońska, 1952. — H. Reichen bach, Powstanie filozofii nau-
505
kowcj, tłum. H. Krahelska, 1960. — G. Kong, Treści intensjonalne u Rudolfa Carnapa. W: Szkice fil°* zoficzne, Księga pamiątkowa R. Ingardena, 1964.
W. Rubczyński, Kilka uwag o gnoseologii Maurycego Schlicka, „Przegl. Filoz.”, 32, 1929. "
I. Dąmbska, Koło Wiedeńskie. Założenia epistemologiczne Koła i niektóre ich konsekwencje, „Przegl* Współcz.”, 11, 1932, 125; - Maurycy Schlick (1882 - 1936), „Przegl. Filoz.”, 40, 1937. - D. Sztejn- barg, Fizykalizm, „Przegl. Filoz.”, 37, 1934. — K. Ajdukiewicz, O tak zwanym neopozytywizmie „Myśl Współcz.”, 1946. — R. Ingarden, Główne tendencje neopozytywizmu, „Marchołt”, 1935 - 36; - Logistyczna próba nowego ukształtowania filozofii. Uwaga krytyczna, „Przegl. Filoz.”, 37, 1934; toż sa wo w jęz. franc, w „Revue Philos, de la France et de l’Etranger”, 1935. — T. Czeżowski, Pozytywizm a idealizm w pojmowaniu nauki, 1936. — M. Kokoszyńska-Lutmanowa, Filozofia nauki w Kole Wiedeńskim, „Kwart. Filoz.”, 14, 1937; — Logiczna składnia języka, „Przegl. Filoz.”, 39, 1936; — W sprawie walki z metafizyką, „Przegl. Filoz.”, 41, 1938. — N. Łubnicki, Podstawowe momenty światopoglądu pozytywistycznego, „Przegl. Filoz.”, 39, 1936. — J. Raj g rodź ki, Rola poznawcza przeżyć spostrzegawczych w poglądach epistemologicznych Koła Wiedeńskiego, „Kwart. Filoz.”, 14, 1938. — A. Stawarski, Ze studiów nad etyką współczesnego pozytywizmu, „Verbum”, 1938. — Z. Jordan, The Development of Mathematical Logic and Logical Positivism in Poland, (London) 1945. — M. Dobrosielski, L'n Erkenntnistheoretisches Grundprinzip des Neopositivismus, Diss. (Zürich) 1947. - J. Kamińska (Kotarbińska), Ewolucja koła Wiedeńskiego, „Myśl Współcz.”, 2, 1947 oraz w: Logiczna teoria nauki» 1966. — M. Gordon, Zagadnienie powtarzalności jako cechy prawidłowości koegzystencjalnych i przy* czynowych w ujęciu Arthura Papa i Philippa Franka, „Studia Filoz.”, 4(7), 1958. - S. Amsterdamski, Ph. Frank o związku filozofii i nauki, „Studia Filoz.”, 2(5), 1958. - H. Buczyńska, Koło Wiedeńskie* Początek neopozytywizmu, 2 wyd. 1960; — Schlick • próba eliminacji metafizyki, w zbiorze: Filożofte i socjologia XX w., 1962, 2 wyd. 1965. — J. Sikora, «Rehabilitacja» czy krytyka naukowa? W sprawie marksistowskiej krytyki neopozytywizmu, „Studia Filoz.”, 1(36), 1964. — J. Srzednicki, Nowy fizykalizm, „Ruch Filoz.”, 24, 1966. — S. Lewi, Jan Lukasiewicz a Koło Wiedeńskie, „Gdańskie Zcsz. Humanist. -* Filozofia”. 1, 1965; — Neopozytywistyczny antropomorfizm — anachronizmem, tamże, 3, 1968.
CARNAP. W. Stegmüller, Das Wahrheitsproblem und die Idee der Semantik. Eine Einführung in die Theorien von A. Tarski und R. Camap, 1957. — R. S. Cohen, Dialectical Materialism and Camap’s Logical Empiricism, 1959. — The Philosophy of Rudolf Carnap, dzieło zbiór., wyd. P. A. Schilpp, 1964. " L. Krauth, Die Philosophie Carnaps, 1970. — J. Hintikka, R. Camap, Logical Empiricist. Materials and Perspectives, 1975.
M. Kokoszyńska-Lutmanowa, (Recenzje:) Carnap R.: Testability and Meaning, „Kwart. Filoz.”» 14, 1936; Introduction to Semantics, Formalisation of Logic, Meaning nad Necessity, „Ruch Filoz.”» 3 -4, 1948; — R. Carnap, wspomnienie pośmiertne, „Ruch Filoz.”, 3 -4, 1971. — J. Pelc, Poglądy R. Carnapa na kwestie znaczenia, 1960.
WITTGENSTEIN. M. White, The Age of Analysis, 1955. - D. Pole, The Later Philosophy of Wittgenstein, 1958. — N. Malcolm, Ludwig Wittgenstein: A Memoir. With a Biographical Sketch by G. H. V. Wright, 1958. — G. E. M. Anscombe, An Introduction to Wittgenstein’s «Tractatus*, 1959. ^ E. Stenius, Wittgenstein’s «Tractatus», 1960. — A. A. Mullin, Philosophical Comments on the Philosophies of C. S. Peirce and L. Wittgenstein, 1961. — A. Maslow, A Study in Wittgenstein’s Tractatus, 1961. — B. Blanshard, Reason and Analysis, 1962. - J. Hartnack, Wittgenstein und die moderne Philosophie, 1962; tożsamo w tłum. ang. 1965. — M. Black, A Companion to Wittgenstefn’s «Tractatus*»
1964. — D. Favrholdt, An Interpretation and Critique of Wittgenstein’s Tractatus, 1964. — J. Griff»*1» Wittgenstein’s Logical Atomism, 1964. — G. Pitcher, The Philosophy of Wittgenstein, 1964. — J. Burk- hard t, Die Bildtheorie der Sprache in Wittgensteins Tractatus Logico-Philosophicus und ihre ontologische Fundierung, Diss. (München), 1965. — I. M. Copi, R. W. Beard, Essays on Wittgenstein’s Tractatus, 1966. — P. Engelmann, Letters from L. Wittgenstein. With a Memoir, 1967. — T. de Mauro, L. W№* genstein. His Place in the Development of Semantics, 1967. — H. Morick, Wittgenstein and the Problem of Other Minds, 1967. — A. Müller, Ontologie in Wittgensteins «Tractatus*, 1967. — W. Schulz, Witt* genstein. Die Negation der Philosophie, 1967. — J. C. Morrison, Meaning and Truth in Wittgenstein's «Tractatus», 1968. — S. J. Schmidt, Sprache und Denken als sprachphilosophische Problem von Locke bis Wittgenstein, 1968. — K. T. Fann, Wittgenstein’s Conception of Philosophy, 1969, n. wyd. 1971. — G.-G. Granger, L. Wittgenstein. Présentation, choix de textes, bibliographie
1969. — C. A. van Peursen, L. Wittgenstein. An Introduction to His Philosophy, 1969.
506
F. Scholz, Untersuchungen zum Problem der Empfindungswörter bei Wittgenstein, Diss. (München), 1967, druk: 1969. — P. Winch, Studies in the Philosophy of Wittgenstein, 1969. — Wittgenstein et le problème d’une philosophie de la science. »Colloques Intern, du Centre National de la Recherche Scientifique, Paris 1970. — Ch. F. Kielkopf, Strict Finitism. An Examination of L. Wittgenstein «Remarks on the Foundations of Mathematics», 1970. — A Wittgenstein Workbook, wyd. Ch. Coo- pe(i in.), 1970. — D. Pears, Wittgenstein, (Paris) 1970; — toż wjęz. niem., 1971. — R. Rhees, Discussions of Wittgenstein, 1970. — S. M. Engel, Wittgenstein’s Doctrine of Tyranny of Language, An Historical and Critical Examination of His Blue Book, 1971. — Ch. S. Hardwick, Language Learning in Wittgenstein’s Later Philosophy, 1971. — M. Lang, Wittgensteins philosophische Grammatik, 1971. — P. M. S. Hacker, Insight and Illusion. Wittgenstein on Philosophy and the Metaphysics of Experience 1972. — H. F. Pitkin, Wittgenstein and Justice. Significance of L. Wittgenstein for Social and Political Thought, 1972. — R. Bensch, L. Wittgenstein, Die apriorischen u. mathematischen Sätze in seinem Spätwerk, 1973. — T. Binkley, Wittgenstein’s language, 1973. — J. Bouveresse, Wittgenstein: la rime et la raison. Science, éthique et esthétique, 1973. — R. A. Dietrich, Sprache und Wirklichkeit in Wittgensteins Tractatus, 1973. — J. F. M. Hunter, Essays after Wittgenstein, 1973. — J. Moran, Toward the World and Wisdom of Wittgenstein’s «Tractatus», 1973. — G. Piana, Interpretazione del «Tractatus» di Wittgenstein, 1973. — J. Poulain, Logique et religion. L’atomisme logique de L. Wittgenstein et la possibilité des propositions religieuses, 1973. — J. T. Price, Language and Being in Wittgenstein’s «Philosophical Investigations», 1973. — G. Benarab, Die operativ-pragmatische Basis der Sprachphilosophie L. Wittgensteins, Diss. (Hamburg), 1973, druk: 1974. — W. W. Bartley, Wittgenstein, 1974. — C. H. Brown, Wittgensteinian Linguistics, 1974. — Understanding Wittgenstein, oprać. A. J. Ayer (і in.), 1974.
J. Srzędnicki. Pojęcie znaczenia w późniejszej filozofii L. Wittgensteina, „Studia Logica”, 13, 1962. — B. Wo Inie wic z, L. Wittgenstein (Informacja biograficzna i bibliografia), „Ruch Filoz.”, 22, 1963; — Wittgenstein, art. w Słowniku filozofów pod red. I. Krońskiej, t. 1, 1966; — Rzeczy i fakty, Wstęp do pierwszej filozofii Wittgensteina, 1968 (tamże bibliografia W.); — A Parallelism between Wittgensteinian and Aristotelian Ontologies. W: Boston Studies in the Philosophy of Science, Vol. 4, 1969. — I. Dąmbska, Les idées de Wittgenstein sur la non-contradiction et sur le caractère des propositions mathématiques. W: Akten des XIV Intern. Kongresses für Philosophie, Wien 1968, t. 6, 1971.
KORZYBSKI. S. I. Hayakawa, Language, Meaning and Maturity. Selections from ETC: A Review of General Semantics 1943 - 1953,1954. — Ch. S. Read, Alfred Habdank Skarbek Korzybski, A Biographical Sketch, „General Semantics Bulletin”, 1965 (numer specjalny); — General Semantics, art. w: Encyclopedia of Library and Information Science, vol. 9, 1973.
H. Buczyńska, Parę informacji o semantyce ogólnej (Na marginesie kwartalnika «ETC»), „Studia filoz.”, 2(5), 1958. — M. Rzeuska, Semantyka ogólna. W pracy tejże autorki: Semiotyka w literaturze anglosaskiej 1910- 1957, „Ruch filoz.”, 18, 1958, 4; - A. Korzybski (1879- 1950), „Ruch Filoz.”, 18, 1958. — J. Krajewski, A. Korzybski, Polski Słownik Biograficzny, 14, 1969.
EGZYSTENCJALIZM. Contemporary Philosophy. Studies of Logical Positivism and Existentialism, 1963. — F. Heinemann, Neue Wege der Philosophie, 1929; — Existenzphilosophie lebendig oder tot?,
1954. — J. Kraft, Von Husserl zu Heidegger, 1932. — L. Chestov (L. Szestow), Kierkegaard et la philosophie existentialiste, 1936; toż wjęz. niem., 1949. - H. Folwart, Kant, Husserl, Heidegger, Kritizismus, Phänomenologie, Existenzialontologie, 1936. - R. Huyghe, Le temps de l’absurde, „Quadrige”, 1946. — Zeszyt „Revue de Philosophie”, 1946. — J. Wahl, Petite histoire de l’existentialisme, 1947; — Les philosophes de l’existence, 1954. — P. Foulquié, L’existentialisme, 1948, 10 wyd. 1958. — G. Lukàcs, Existentialisme ou marxisme, 1948. — Existentialisme devant l’opinion philosophique, zeszyt „Revue Intern, de Philos.”, 1949 (zawiera bibliografię egzystencjalizmu). — L. Gabriel, Existenzphilosophie von Kierkegaard bis Sartre, 1951. — J. Lenz, Der moderne deutsche und französische Existentialismus, 1951. — J. Collins, The Existentialists, 1952. — H. Knittermeyer, Die Philosophie der Existenz von der Renaissance bis zur Gegenwart, 1952. — O. F. Bollnow, Existenzphilosophie, 4 wyd., 1955. — R. Grinsley, Existentialist Thought, 1956. — W. Barrett, Irrational Man, A Study in Existential Philosophy, 1958. — P. Prini, Esistenzialismo, 2 wyd. 1959; — Storia dell’esistenzialismo, 1971. — F. Molina, Existentialism as Philosophy, 1962. — M. Natanson, Literature, Philosophy and the Social Sciences, Essays in Existentialism and Phenomenology, 1962. — M. Henry, L’essence de la manifestation, 2 t., 1963. — J. R. Williams, Contemporary Existentialism and Christian Faith, 1965. — L. N. Mitrochin, A. G. Myslivéenko, T. I. Ojzerman, Sovremennyj èkzistencializm. Kritićeskie oćerki, (Moskwa) 1966. — R. Harper, The
507
Seventh Solitude. Metaphysical Homelessness in Kierkegaard, Dostoevsky, and Nietzsche, 1967. —
F. A. Olafson, Principles and Persons. An Ethical Interpretation of Existentialism, 1967.— E. Mou n ier, Malraux, Camus, Sartre, Bernanos. Uespoir des désespérés, 1970. - M. Warnock, Existentialism, 1970. - J. Beaufret, Introduction aux philosophies de l’existence. De Kierkegaard à Heidegger, 1971. — R. C So» lorn on, Phenomenology and existentialism, 1972. - J. A. Gould, W. H. Truitt, Existentialist Philosophy,
1973. - R. L. Howey, Heidegger and Jaspers on Nietzsche, 1973. - K. Douglas, A Critical Bibliography of Existentialism, 1950.
Antologie. W. Her berg. Four Existentialist Theologians. A Reader from the Works of J. Maritain, N. Berdyaev, M. Buber and P. Tillich, 1958. — G. A. Schrader, Existential Philosophers: Kierke- gaard to Merleau-Ponty, 1967, — Existentialism from Dostoevsky to Sartre, wyd. W. Kaufmann, wyd. 26,
1968.
B. Suchodolski, O wielorakości i jedności egzystencjalizmu, „Przegl. Filoz.’*, 43, 1947. — F. Sawicki, Filozofia egzystencjalna niemiecka, „Przegl. Powsz.*’, 1948. — B. Hubicki, Egzystencjalizm, „Poglądy”, 1951. — M. A. Krąpiec, Egzystencjalizm tomistyczny, „Znak”, 6, 1951. L. Dobrzyńska-Rybicka, Najnowszy egzystencjalizm francuski, „Sprawozd. Pozn. Tow. Przyj. Nauk**, 1952 - 54. — J. Eska, A. Sta- nowski, Wstęp do dialogu z polskim egzystencjalizmem, „Więź**, 1958. — J. Jakubowski, Egzystencjalizm a nowoczesna koncepcja człowieka, „Nowa Kultura**, I960. — A. Schaff, Filozofia człowieka. Marksizm a egzystencjalizm, 1962. — Z. Adamczewski, The Tragic Protest, (The Hague) 1963. — T. M. Ja roszewski. Osobowość i wspólnota, 1970. — J. Kossak, Egzystencjalizm w filozofii i literaturze, 1971,
2 wyd. zmień, i poszerz., 1976.
Filozofia egzystencjalna (antologia), red. L. Kołakowski i K. Pomian, 1965 (zaw. wybór tekstów autorów: S. Kierkegaarda, M. Stimera, F.Nietzschego, M.Schelera, M. de Unamuno, K. Jaspersa, G. Marcela, L.Szestowa,M. Heideggera,N. Abbagnano, J.-P. Sartre’a, G. Bataillc’a, A. Camusa, M. Merleau-Ponty)
HEIDEGGER. A. Ddp, Die tragische Existenz bei M. Heidegger, 1935. — A. de Waelhens, La philosophie de M. Heidegger, 1942, n. wyd. 1955; — Chemins et impasses de l’ontologie heideggerienne, 1953. — J. Moeller, Die Existentialphilosophie M. Heideggers im Lichte der katholischen Theologie, 1947. - R. Marcie. M. Heidegger und die Existenzphilosophie, 1949. — M. Heideggers Einfluss auf die Wissenschaften, dzieło zbiór., 1949. - R. Jol і vet, Le problème de la mort chez M. Heidegger et J P. Sartre, 1950 - E. Viel ta, Die Seinsfrage bei M. Heidegger, 1950. — W. Biemel, Le concept de monde chez Heidegger, 1951. - J. Hommes, Zwiespältiges Dasein, Die existenziale Ontologie von Hegel bis Heidegger, 1953; — Krise der Freiheit. Hegel - Marx — Heidegger, 1958. — K. Löwith, Heidegger, Denker in dürftiger Zeit. 1953. — A. Diemer, M. Heidegger, Versuch einer systematische Darstellung seiner Philosophie, 1956. - B. Allemann, Hölderlin et Heidegger, 1959. — M. Corvez, La philosophie de Heidegger, 1961. — A. Hübscher, Von Hegel zu Heidegger, Gestalten und Probleme, 1961. — T D. Langan. The Meaning of Heidegger, A Critical Study of an Existentialist Phenomenology, 1961 — V Vycinas, Earth and Gods. An Introduction to the Philosophy of M. Heidegger, 1961. — W. Marx, Heidegger und die Tradition, 1961. — F. Wiplinger, Wahrheit und Geschichtlichkeit, Eine Untersuchung über die Frage nach dem Wesen der Wahrheit im Denken M. Heideggers, 1961. — B. Rioux, L*être et la vérité chez Heidegger et Saint Thomas d'Aquin, 1963. — U. Schultz, Das Problem des Schematismus bei Kant und Heidegger, Diss. (München), 1963. — F. W. v. Herrmann, Die Sei bst interprétât і on M. Heideggers, 1964. — A. Schwan, Politische Philosophie im Denken Heideggers, 1965. — P. Trotignon, Heidegger, 1965. - J. H. Kockelmans, M. Heidegger. A First Introduction to His Philosophy, 1966. —
O. Pöggeler, La pensée de M. Heidegger, 1967. — E. Tugendhat, Der WahrheitsbegrifT bei Husserl und Heidegger, 1967. — A. Kuhn, Das Wertproblem in den Frühwerken M. Heideggers und »Sein und Zeit», Diss. (München), 1968. — O. Laffoucrière, Le destin de la pensée et «La mort de Dieu* selon Heidegger, Diss. (Paris/Nanterre), 1962, druk: 1968. — J. Müller, Der Sprung. Untersuchung zur Logik bei M. Heidegger, Diss. (München), 1969. - D. V. Picotti, Die Überwindung der Metaphysik als ge* schichtliche Aufgabe bei M. Heidegger, Diss. (München), 1969. — Durchblicke. M. Heidegger zum 8Ö- Geburtstag, wyd. V. Kiostermann, 1970. — H. Declève, Heidegger et Kant, 1970. — B. Magnus, Hei* degger’s Metahistory of Philosophy: Amor Fati, Being and Truth, 1970. — U. Regina, Heidegger. D*1 nihilismo alla dignità dcH’uomo 1970. — A. Rosales, Transzendenz und Differenz. Ein Beitrag zum Problem der ontologischen Differenz beim frühen Heidegger, 1970 — F. Couturier, Monde et être che* Heidegger, 1971. — J. M. Deely, The Tradition via Heidegger, 1971. — A. J. Bucher, Heidegger. Meta* physikkritik als Begriffsproblematik, 1972. — R. H. Cousineau, Humanism and Ethics. An Introduction
508
to Heidegger’s Letter on Humanism, 1972. — J. E. Doherty, Sein, Mensch und Symbol. Heidegger und die Auseinandersetzung mit dem neukantianischen Symbolbegriff, 1972. - D. Pe re boom, The Soterial Implications of Heidegger’s Concept of Being, Diss. (Fribourg), 1967. — E. G. Ballard, Ch. E. Scott, M. Heidegger in Europe and America, 1973. — L. G old mann, Lukacs et Heidegger. Fragments posthumes établis et prés, par Y. Ishaghpour, 1973. — R. Schérer, A. L. Kelkel, Heidegger ou l’expérience de la pensée, Prés., biogr., bibliogr., 1973. — J. Beaufret, Dialogue avec Heidegger. 1. Philosophie grecque. 2. Philosophie moderne. 3. Approche de Heidegger, 1973 - 1974. — C. F. Gethmann, Verstehen und Auslegung. Das Methodenproblem.in der Philosophie M. Heideggers, 1974. — G. Haeffner, Heideggers Begriff der Metaphysik, 1974. — G. Sch nee berger, Ergänzungen zu einer Heidegger-Bibliographie 1960. - H. - M. Sass, Materialen zur Heidegger-Bibliographie 1917- 1972, 1975.
F. Sawicki, Pojęcie i zagadnienie nicości u Heideggera, „Roczniki Filoz. KUL”, 4, 1954. — A. Wawrzyniak, Filozofia M. Heideggera w świetle nowszych opracowań, „Ruch Filoz.”, 23, 1965; — O właściwe rozumienie Heideggera, „Znak”, 4, 1965. — K. Michalski, M. Heidegger i problem prawdy, „Stud. Filoz.”, 12(109), 1974.
SARTRE. R. Campbell, J. P. Sartre ou une littérature philosophique, 1945. — R. Troisfontaines, Le choix de J. P. Sartre, 1946. — M. Be і g bed er, L’Homme Sartre, 1947. — G. Varet, L’ontologie de Sartre, 1948. — O. Haefliger, Wider den Existentialismus, 1949. — M. Stéfani, La liber- tà esistenziale in J. P. Sartre, 1949. — H. H. Holz, J. P. Sartre, 1951. — M. Natanson, A Critic of J. P. Sartre’s Ontology, 1951. — W. Desan, The Tragic Finale, An Essay on the Philosophy of J. P. Sartre, 1954. — N. N. Greene, J. P. Sartre, The Existentialist Ethic, 1960. — R. M. Albérès, J. P. Sartre, 5 wyd. 1960. — K. Hartmann, Grundzüge der Ontologie Sartres in ihrem Verhältnis zu Hegels Logik, 1963. — R. R. Bubner, Phänomenologie, Reflexion und Cartesianische Existenz zu J. P. Sartres Begriff des Bewusstseins, 1964. — W. Maier, Das Problem der Leiblichkeit bei JP. Sartre und M. Merleau-Ponty, 1964. — M. Warnock, The Philosophy of Sartre, 1965. — F. Jeanson, Le problème moral et la pensée de Sartre, 1965. — C. Audry, Sartre et la réalité humaine. Présentation, choix de textes, bibliographie, 1966. — W. F. Haug, J. P. Sartre und die Konstruktion des Absurden, 1966. — C. Gahamanyi, La conception de la liberté chez J. P. Sartre et chez M. Merleau-Ponty, Diss. (Fribourg), 1967. — R. Lafarge, La philosophie de J. P. Sartre, 1967. — A. Manser, Sartre. A Philosophie Study, 1967. - T. Schwarz, J. P. Sartres «Kritik der dialektischen Vernunft», 1967. — Z. Tordai, Existence et réalité. Polémique avec certaines thèses fondamentales de «L’Etre et le Néant» de Sartre, (Budapest) 1967. — G. H. Bauer, Sartre and the Artist, 1969. — V. N. Kuznecov, Żan-Pol Sartr i èkzis- tencializm, (Moskwa), 1969. — G. M. Pagano, Sartre e la dialettica, 1970. — G. Schwappach, Systematische Kritik der fundamentaltheoretischen Grundlagen von Sartres «Das Sein und das Nichts», Diss. (München), 1966, druk: 1970. — G. Seel, Sartres Dialektik, 1971. — G. Cera, Saxtre tra ideologia e storia, 1972. — L. Gaspari, La libertà nell’ontologia di J. P. Sartre, 1974.
T. J. Kroński, Filozofia egzystencjalna J. P. Sartre’a, „Kultura”, 1947. — W. Gromczyński, Ateizm Sartre’a, „Euhemer, Zesz. Filoz.”, I, 1960; — Człowiek, świat rzeczy, Bóg — w filozofii Sartre’a, 1969. —
T. M. Jar-oszewski, Propozycja krytyki egzystencjalnej, wstęp do: J. P. Sartre, Czym jest literatura?, 1968; — Der „verlassene” Mensch J. P. Sartres, 1975.
JASPERS. L. Jaspers, Der Begriff der menschlichen Situation in der Existenzphilosophie von K. Jaspers, 1936. — K. Lehmann, Der Tod bei Heidegger und Jaspers, 1938. — L. Pareyson, La filosofia dell’esistenza di C. Jaspers, 1940. — R. E. Feith, Psychologismus und Transzendentalismus bei K. Jaspers, 1945. — J. de Tonquédec, L>ne philosophie existentielle: L’existence d’après K. Jaspers, 1945. — M. Dufrenne, P. Ricoeur, K. Jaspers et la philosophie de l’existence, 1947. — B. Welte, Der philosophische Glaube bei K. Jaspers, 1949. — Offener Horizont, Festschrift für K. Jaspers, praca zbiór., 1953. — A. Lichtigfeld, Jaspers Metaphysics, 1953. — Karl Jaspers, dzieło zbiór., wyd. P. A. Schilpp, 1957. — R. D. Knudsen, The Idea of Transcendence in the Philosophy of K. Jaspers, 1958. — N. Rigali, Die Selbstkonstitution der Geschichte im Denken von K. Jaspers, 1965. — Ch. F. Wallraff, K. Jaspers. An Introduction to His Philosophy, 1970. — F. Boeckelmann, Die Problematik existentieller Freiheit bei K. Jaspers, Diss. (München), 1973, druk: 1972. — Karl Jaspers in der Diskussion, wyd. H. Saner, 1973.—
K. Piper, H. Saner, Erringerungen an K. Jaspers, 1974.
A. Kijowski, Odwaga według Jaspersa, „Przegl. Kult.”, 49, 1960. — M. Potępa, Jaspers a Kant: wolność, transcendencja, egzystencja, „Człowiek i Światop.”, 4, 1974; — Egzystencja, komunikacja, transcendencja u K. Jaspersa, „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Społ.", 21, 1975.
509
MARCEL. R. Ricoeur, G. Marcel et K. Jaspers, 1948. — P. Prini, G. Marcel et la méthodologie de l’invérifiable, 1951. — A. Scivoletto, L'esistenzialismo di Marcel, 1951. — M. Bernard, La philosophie religieuse de G. Marcel, 1952. — R. Troisfontaines, De l’existence à l’être, La philosophie de
G. Marcel, 1953. — T. Hoefeld, Der christliche Existenzialismus G. Marcels, 1956. — E. Sottiaux,
G. Marcel, 1956. — M. M. Davy, Un philosophe itinérant, G. Marcel, 1959. — J. Parai n-Vial, G. Marcel et les niyeaux de l’expérience. Présentation, choix de textes, 1966. — V. Berning, Das Wagnis der Treue.
G. Marcels Weg zu einer konkreten Philosophie des Schöpferischen, (Freiburg) 1973 (Praca habilita* cyjna).
M. Milbrandt, Filozofia egzystencjalna G. Marcela, „Przegl. Filoz.”, 43, 1947. — M. Winowska, G. Marcel, czyli na tropach chrześcijańskiego egzystencjalizmu, „Roczniki Filoz. KUL”, 1, 1948. — T. Terlecki, Egzystcncjalizm chrześcijański, (Londyn) 1958. — M. Jaworski, Filozofia absurdu czy nadziei (Filozofia G. Marcela), „Tygodn. Powsz.”, 44, 1960. — H. Sawecka, O «teatrze filozoficznym», G. Marcela, "Życie i Myśl», 7 - 8, 1961. — J. Kossak, W kręgu chrześcijańskiego egzystencjalizmu, 1965. — J. Tischner, G. Marcel, „Znak”, 7 - 8, 1974.
INNI EGZYSTENCJALIŚCI. A. de Waelhens, Une philosophie de l’ambiguité. L’existentialisme de M. Merleau-Ponty, 1951. — „Temps Modernes”, 184 - 185, 1961, numer poświęcony Merleau*
-Ponty’emu. — R. Ç. Kwant, The Phenomenological Philosophy of Merleau-Ponty, 1963; — From Phenomenology to Metaphysics. An Inquiry into the last Period of Merleau-Ponty’s Philosophical Life,
1966. - A. Robinet, Merleau-Ponty, 1963. — T. Langan, Merleau-Ponty’s Critique of Reason, 1966. —
T. Good, Du corps à la chair. Merleau-Ponty’s Weg von der Phaenomenologie zur «Metaphysik», Diss. (München), 1970. — X. Tilliette, Merleau-Ponty ou la mesure de l’homme, 1970. — T. F. Geraets, Vers une nouvelle philosophie transcendentale. La genèse de la philosophie de M. Merleau-Ponty jusqu’à la Phénoménologie de la perception, 1971. — R. L. Lanigan, Speaking and Semiology. M. Merleau-Ponty’s Phenomenological Theory of Existential Communication, 1972.
G. B rée, Albert Camus, Gestalt und Werke, 1960. — L. Cruickshank, A. Camus and the Literature of Revolt, 1960. — R. de Luppé, A. Camus, 6 wyd. 1960. — P. Nguyen-Van-Huy, La métaphysique du bonheur chez Camus, 1962. — A. Nicolas, Une philosophie de l’existence, A. Camus, 1964; — A. Camus ou Le vrai Promethée, 1966. — G. P. Gélinas, La liberté dans la pensée d’A. Camus, 1965. —
C. C. O* Brien, Camus, 1970. — M. A. Madonna, Uomo e società in A. Camus, 1972.
E. Porret, Berdiaev, Prophète des temps nouveaux, 1951. — R. Rössler, Das Weltbild N. Berdjajews, 1956. — M. M. Davy, N. Berdiaev, L’homme du huitième jour, 1964. — F. Nucho, Berdyaev’s Philo* sophy: The Existential Paradox of Freedom and Necessity, 1966. — A. Klimov, N. BerdiaefT ou la révolte contre l’objectivitation, 1967. — C. S. Calian, Berdyaev’s Philosophy of Hope. A Contribution to Marxist-Christian Dialogue, 1968. — G. Gianni ni, L'esistenzialismo positivo di N. Abbagnano, 1955. — J. Huertas-Jourda, The Existentialism of Miguel de Unamuno, 1963. — Unamuno a los cien anos, praca zbiór., (Salamanca) 1967. — A. Lacy, M. de Unamuno. The Rhetoric of Existence, 1967.
A. Anzenbacher, Die Philosophie Martin Bubers, Diss. (Freiburg), 1964 (druk: 1965). — G. Schac- der, M. Buber. Hebräischer Humanismus, 1966. — P. Ch. Smith, Das Sein des Du. Bubers Philosophic in Lichte des Heidegger’schen Denkens an das Sein, Diss. (Heidelberg) 1966. — P. A. Schilpp, M. Friedman, The Philosophy of M. Buber, 1967. — R. Misrahi, M. Buber, philosophe de la relation, 1968. — A. Hodes, M. Buber. An Intimate Portrait, 1971. — A. Poma, La filosofia dialogica di M. Buber, 1974.
K. Grzybowski, M. Merleau-Ponty, „Życie Liter.”, 14, 1961; — M. Bubera teologia kultury. W: Problemy kultury i wychowania, Księga pamiątkowa B. Suchodolskiego, 1963. — J. Tu rowie z, M. Bubcr filozof dialogu, „Tygodn. Powsz.”, 27, 1965. — A. Selmowicz, Między bogoczłowiekiem i androgyne^- Wybrane problemy antropologii filozoficznej M. A. Bierdiajewa, „Człow. i Światop.”, 2, 1974. — A. Komorowski, M. de Unamuno koncepcja filozofii, „Zesz. Nauk. U. J. — Prace filozof.”, 4, 1974.
LAVELLE, LE SENNE. E. Nobile, U filosofia di Louis Lavelle, 1943. - В. Delfgaauw, Hcz spiritualistich existentialisme van L. Lavelle, (Amsterdair\) 1947. — P. G. Grasso, Lavelle, 1949. ^
T. M. Pad h і la, A ontologia axiologica de L. Lavelle, (Rio de Janeiro) 1955.— P. Levert, L’être et le réel» selon L. Lavelle, 1960. — G. G. Hardy, La vocation de la liberté chez L. Lavelle, 1968. — E. Quito» La notion de la liberté participée dans la philosophie de L. Lavelle, 1969. — J; Pau men, Le spiritualist*1® existentiel de René Le Senne, 1949. — J. Pirlot, Destinée et valeur, La philosophie de R. Le Senne, ok. 1955-
Bibliographie des travaux de Aimé Forest, VI. Jankélevitch, Louis Lavelle, René Le Senne, Gabriel Marcel, E. Minkowski, „Revue Intern, de Philosophie”, 2, 1939.
510
FILOZOFIA W POLSCE
M. Straszewski, Myśl filozoficzna polska, w publikacji: Polska w kulturze powszechnej, 1918. — J. Tvrdy, Soudobâ filosofie Polskâ, w „Soućasnń filosofie u Slovanu”, 1920. — V. Dvorniković, Pogledi u noviju poljsku filosofiju, „Jugoslavenska Njiva”, 10, 1926. — W. Lutosławski (współautorzy: L. Puciata, T. Czeżowski i J. Lande), Die polnische Philosophie. W: Grundriss der Geschichte der Philosophie Ueberwega, t. 5, 12 wyd., 1928. — T. Czeżowski, Die polnische Philosophie der Gegenwart, „Slavische Rundschau”, 1,1929. — L. Blaustein, Współczesna filozofia polska, „Chwila”, nr 3674, 1929. — F. Kwiatkowski, Historia filozofii w Polsce (jako dodatek do przekładu A. Stöckla i J. Weingârtnera Historii filozofii w zarysie, 3 wyd., 1930). — T. Gościcki, Les tendances actuelles de la philosophie polonaise, „Recherches Philosophiques”, 1932-33. — B. Kieszkowski, Le correnti filosofiche in Polonia, „Archivio di Storia della Filosofia”, 2, 1933. — T. Kotarbiński, Grundlinien und Tendenzen der Philosophie in Polen, „Slavische Rundschau”, 5, 1933. — K. Ajdukiewicz, Logistyczny antyirracjonalizm w Polsce, „Przegl. Filoz.”, 37, 1934; toż samo w jęz. niem. pt. Der logistische Antiirrationalismus in Polen, „Erkenntnis”, 1935. — J. Pastuszka, Filozofia współczesna, 2 t., 1934- 36 (w poszczeg. rozdziałach o filozofii w Polsce). — Z. Zawirski, Les tendances actuelles de la philosophie polonaise, „Revue de Synthèse”, 1935. — R. Ingarden, Wandlungen in der philosophischen Atmosphäre in Polen, „Slavische Rundschau”, 1937. — B. Sobociński, Tendencje rozwojowe współczesnej filozofii polskiej, „Nowa Książka”, 1936; — Polskie wydawnictwa filozoficzne w latach 1918 - 1936, „Nowa Książka”, 3, 1936.
Publikacje powojenne (od r. 1945): Z. Jordan, The Development of Mathematical Logic and of Logical Positivism in Poland, w „Polish Science and Learning” (London), 6, 1945 (bibliogr.). — I. M. Bocheński, La philosophic, w publikacji: Pologne 1919-1939, t. 3, (Neuchâtel) 1947. — Z. Zawirski,
0 współczesnych kierunkach filozofii, 1947. — W. Tatarkiewicz, Zarys dziejów filozofii w Polsce, w wydawnictwie: Historia nauki polskiej w monografiach, 32, 1948. — W. Tatarkiewicz, I. Dąmbska, B. Gawęcki, T. Czeżowski, J. Sawaszkiewicz, J. Woroniecki, A. Grzegorczyk: Pięćdziesiąt lat filozofii w Polsce, „Przegl. Filoz.”, 44, 1948. — K. Opałek, Zarys dziejów filozofii prawa w Polsce, w wydawn.: Historia nauki polskiej w monografiach, 17, 1948. — W. Szumowski, Dzieje filozofii medycyny, „Prace Komisji Historii Medycyny”, II, PAU, 1949. — A. Schaff, Zarys rozwoju filozofii marksistowskiej w Polsce, „Sprawozd. PAU”, 50, 1949; — Nauki filozoficzne. W: Dziesięć lat rozwoju nauki w Polsce Ludowej, 1956. — M. Choynowski, O sytuacji w psychologii polskiej, „Nauka Polska”, 6, 1956. — T. Kotarbiński, La philosophie dans la Pologne contemporaine, „Synthèse”, 12, 1957. — La philosophie dans la Pologne contemporaine. W: R. Klibansky, Philosophy in the Mid-Century, 4, 1959; — La logique en Pologne, tamże, 1, 1958; toż samo w wydawn. Acad. Polacca di Scienze e Lettere, Biblioteca di Roma, 7, 1959; — Główne wiadomości o dziejach logiki w Polsęe, „Studia i Mat. z Dziejów Nauki'Pol.”, ser. A, 9, 1966. — J. Iwanicki, Problematyka filozbficzna w ciągu ostatniego 50-lecia w Polsce, »«Ateneum Kapł.”, 58, 1959. — J. Woleński, Rozwój logiki w Polsce w latach 1918 - 1939, w publikacji: Materiały na studencką sesję naukową poświęconą pamięci K. Ajdukiewicza, 1963. — Z. Jordan, Philosophy and Ideology, The Development of Philosophy and Marxism - Leninizm in Poland since the Second World War, Part I Philosophy Between the Two Wars, (Dordrecht) 1963. — S. Knjaieva, Filo- sofija lavovsko-varfavske Skole, (Beograd) 1964. — S. Pacuła, Filozofia analityczna (formacja szkoły lwowsko-warszawskiej), „Życie i Myśl”, 12(150), 1966. — Polish Logic 1920- 1939. Papers by Ajdukiewicz, Chwistek, Jaśkowski, Jordan, Leśniewski, Lukasiewicz, Słupecki, Sobociński and Wajsberg. Wstęp T. Kotarbiński, wyd. S. McCall, Oxford, 1967. — J. Słupecki, Logic in Poland. W: Contemporary Philosophy, wyd. R. Klibansky, Firenze 1968. — J. Szczepański (wyd.), Empirical Sociology in Poland, 1966. — K. Wójcik, Zarys dziejów historii filozofii na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim, „Rocz. Filoz. KUL”, 17,1969,1 (bibliogr.). — W. Bobrowska-Nowak, K. Czarnecki, Narodziny
1 rozwój psychologii* w Polsce (Wybór materiałów), 1970. —I. Dąmbska, Filozofia na Uniwersytecie Jana Kazimierza we Lwowie w latach 1918 - 39, „Zeszyty Lwowskie”, (Londyn) 1971.— J. - J. Ostrowski, La philosophie analytique polonaise, „Archives de Philosophie”, Paris, T. 34, C. 4, 1971. — J. Pelc (wyd.), Semiotyka polska 1894- 1969, 1971; — The Development of Polish Semiotics in the Post-War Years, »Dialectics a. Humanism”, 1, 1973. — S. Borzym, „Przegląd Filozoficzny” wobec prądów modernistycznych (1897 - 1905), „Arch. Hist. Filoz. i Myśli Spoi.”, 18, 1972. — Studia z dziejów estetyki polskiej 1890 - ' 1918, red. S. Krzemień-Ojak, K. Rosner, 1972. - Studia z dziejów estetyki polskiej 1918 - 1939, red. S. Krzemień-Ojak, W. Kalinowski, 1975. — Aesthetics in Twentieth Century Poland, wyd. J. G. Harrell,
511
A. Wierzbiańska, 1973. (Autorzy: St. I. Witkiewicz, L. Chwistek, S. Ossowski, W. Tatarkiewicz.
K. Piwocki, R. Ingarden, J. Pelc, M. Wallis, S. Morawski, J. Białostocki). — T. Czeżowsku Filozofia polska w dwudziestoleciu międzywojennym, „Studia Filoz.”, 2, 1973. - R. Ingarden, Główne kierunki w polskiej filozofii, tłum. z niem. J. Kuczyński, „Studia Filoz.”, I, 1973; — Main Directions of Polish Philosophy, „Dialectics a. Humanism”, 1974. — T. M. Jaroszewski, Rozwój badań filozofie* nych w trzydziestoleciu Polski Ludowej, „Stud. Filoz.”, 7, 1974. — S. Żółkiewski, Études sémiotiques en Pologne, „Quademi di Studi Scmiotici”, 8 • 9, 1974. - S. Popławski, Personalizm w Polsce. Problemy rewolucji osobowo-wspólnotowej w mounieryzmie „Więzi”, 1975.
BIBLIOGRAFIA. Dział polski w wydawnictwie „Bibliographie de la philosophie” (Paris) prowadzi od r. 1937 I. Dąmbska.— A. Grzegorczyk, Prace o polskiej filozofii współczesnej (bibliografia), „Przegl Filoz.”, 44, 1948. - K. Orthwein, M. Różycka, Bibliograficzny obraz polskich publikacji filozoficznych w latach międzywojennych, „Kult. i Społecz.”, 1957. — W. Mincer, Wydawnictwa filozoficzne dwudziesto lecia (dane cyfrowe i obraz bibliograficzny), „Ruch Filoz ”, 23, 1964; — Wydawnictwa filozoficzne 1964
- 1974, „Ruch Filoz ”, 32, 1974; - J. Bączyk, Problematyka etyczna w czasopismach polskich. Biblio grafia 1944 - 1965, 1967. - T. Zgółka, Zarys bibliografii prac dotyczących metodologii i filozofii nauk. opublikowanych w jęz. polskim w latach 1945 -1970, „Studia Filoz.”, 2, 1972. — H. Swienko, Historia religioznawstwa w Polsce (przegląd bibliograficzny), „Euhemer”, 1974. — Bibliografia prac psychologicznych wydanych w Polsce w latach 1946* 1968, red. L. Wołoszynowa, 1974. — Polska myśl chrześcijańska przełomu XIX і XX wieku. (Wybór źródeł), red. R. Bender, 1974. — Bibliografia filozofii polskiej pod red. A. Kadler, dotychczas 3 t., obejmujące okres 1750- 1895, wydane w latach 1960* -71 - Bieżąca bibliografia filozofii w „Ruchu Filozoficznym” (Toruń).
DZIELĄ ZEBRANE LUB WYBORY PISM. J. Kodisowa, Studia filozoficzne, wybór pism, 1903. - A. Mahrburg, Pisma filozoficzne, 2 t., wyd. W. Spasowski, 1914. — E. Abramowski, Pisma, wyd. K. Krzeczkowski, 4 t., 1924 28; - Filozofia społeczna, Wybór pism, 1965. - K. Keiles Krauz, Pisma wybrane, wyd. J. Hochfeld, 2 t., 1962. — S. Brzozowski, Dzieła, pod red. M. Sroki, t. I Kultura i życie, wstęp A. Walicki, 1973. — S. Czarnowski, Dzieła, wyd. N. As- sorodobraj i S. Ossowski, 5 t., 1956 (w t. 5 bibliografia prac S. Czarnowskiego). — K. Twardowski, Rozprawy i artykuły filozoficzne, 1927; - Wybrane pisma filozoficzne, 1965 (tamże bibliografia prac K. Twardowskiego oprać, przez D. Gromską). - W. Witwicki, Zbiorowe wydanie spuścizny piśmienniczej, wyd. K. Jeżewska, 23 t., 1957 - 63. — L. Chwistek, Pisma filozoficzne i logiczne, wybór i wstęp K. Pasenkiewicz, 2 t., 1961 63. — J. Lukasiewicz, Z zagadnień logiki i filozofii. Pisma
wybrane, wyd. i wstęp J. Słupecki, 1961 (tamże bibliografia prac J. Łukasiewicza); — Selected Works, wyd L. Borkowski, (Amsterdam-Warszawa) 1970.- A. Tarski, Logique,sémantique, métamathématique (Zbiór artykułów 1923 - 1944), (Paris) 1972. — S. Ossowski, Dzieła zebrane, 6 t., 1966 - 70. — K. Ajdu* kiewicz, Język i poznanie, Wybór pism, 2 t., 1960 - 65. - R. Ingarden, Dzieła filozoficzne, 10 t., 1957 *
- 74; — Studia z estetyki, 2 wyd., t. 1 - 2, 1966 (w tomie 2 bibliografia prac filozoficznych R. Ingardena 1915 1965, oprać, przez A. Półtawskiego). - S. I. Witkiewicz, Nowe formy w malarstwie i inne pisma estetyczne, oprać, i wstęp J. Leszczyński, 1959; — Pisma filozoficzne i estetyczne, t. 1 -2, oprać. J. Leszczyński, 1974 - 76; - Bez kompromisu. Pisma krytyczne i publicystyczne, oprać. J. Degler, 1976. - H. Elzenberg, Wartość i człowiek. Rozprawy z humanistyki i filozofii, 1966. — M. Wallis, Przeżycie i wartość. Pisma z estetyki i nauki o sztuce, 1931 - 1949, 1968. — T. Czeżowski, Odczyty filozoficzne, 1958, 2 wyd. rozszerz. 1969. - Filozofia na rozdrożu (analizy metodologiczne), 1965. - T. Kotarbiński, Wybór pism, 2 t., 1957 - 58; - Studia z zakresu filozofii, etyki i nauk społecznych, 1970. — W. Tatarkiewicz, Pisma zebrane, t. I Droga do filozofii, 1971; t. 2 Droga przez estetykę, 1972 (tamże bibliografia prac W. Tatarkiewicza oprać, przez J. Krajewskiego). — I. Dąmbska, Znaki i myśli. Wybór pism z semiotyki, teorii nauki i historii filozofii, 1975.
ABRAMOWSKI. M. Dąbrowska, Życie i dzieło E. Abramowskiego, 1925. — O. Lange, Socjo* logia i idee społeczne E. Abramowskiego, „Przegl. Współcz.”, 1926 -27. — K. Krzeczkowski, Dzieje życia i twórczości E. Abramowskiego, 1933. - S. Rychliński, Fen o menai izm socjologiczny E. Abramowskiego, „Przegl. SocjoL”, 6, 1938. - S. Kuziński, Teoria społeczna E. Abramowskiego, „Myśl Współcz.”, 1(44), 1950. — Z. Krawczyk, Inspiracje ideologiczne metody socjologicznej E Abramów skiego, „Studia Fiłoz.”, 1(32), 1963; - Założenia filozoficzne socjologii E. Abramowskiego, tamże. 2(37), 1964; - Socjologia E. Abramowskiego, 1965. - R. Jezierski, Poglądy etyczne E. Abramowskiego.
1970. — J. Szmyd, Myśl religioznawcza E. Abramowskiego, „Studia Filoz.*4, 5(126), 1976.
512
BRZOZOWSKI. M. Zd z i ech o ws k i, Gloryfikacja pracy. Myśli z pism i o pismach S. Brzozowskiego, 1916. B. Suchodolski, S. Brzozowski, rozwój ideologii, 1933. H. Życzyński, S. Brzozowskiego «Kultura i życie», 1936. — J. Spytkowski. S. Brzozowski estetyk-krytyk, 1939. - P. Hofman. Legenda S. Brzozowskiego, „Nowe Drogi’“, 2, 1947. - A. Stawar, Brzozowski, „Kult. i Społecz
1, 1961. - Cz. Miłosz, Człowiek wśród skorpionów, Studium o S. Brzozowskim, (Paryż) 1962. ..Twórczość”, 6, 1966 (zeszyt poświęcony S. Brzozowskiemu). P. Trzebuchowski, Filozofia pracy S. Brzozowskiego, 1971. — C. Rowiński, S. Brzozowski w kręgu myśli Sorela i Proudhona, „Studia Filoz.”.
2, 1974; — S. Brzozowski wobec romantyzmu, „Przegl. Humanist.”, 5, 1974. Wokół myśli S. Brzozowskiego. Praca zbiór, pod red. A. Walickiego i R. Zimanda, 1974. A. Walicki, S. Brzozowski Drogi myśli, 1977.
BIEGAŃSKI. M. Biegańska, Władysław' Biegański, życie i praca, 1930. J. Ujejski. W. Biegański, 1917. - K. Okuszko, Filozoficzna działalność W. Biegańskiego, 1917. — W. Szumowski, W. Biegański, 1927. - S. Ziemski, Rozwój twórczości metodologicznej W. Biegańskiego, „Studia i Mat. z D/. Nauki Pol.”, S. E. 3, 1968. - W. Biegański, lekarz i filozof, 1857 - 1917. Praca zbiór., red G. Świderski, M. Siański, 1971.
KOD1SOWA. W. Wąsik, J. z Krzyżanowskich Kodisowa, „Przegl. Filoz.”, 42, 1946, 3 -4. -
D. Gromska, Philosophes polonais morts entre 1938 et 1945, „Studia Philosophica”, 3. 1948. J. Krajewski, J. F. Krzyżanowska-Kodisowa (1865 • 1940). art. w: Polski Słownik Biograf. PAN, ІЗ, 1967.
T. Czeżowski, Kodisowa J., art. w: Filozofia w Polsce, Słownik pisarzy, 1971.
W. M. KOZŁOWSKI. J. Tvrdÿ, W. M. Kozłowski (w jęz. czeskim), wyd. Czeskiej Akad. Umiej.. 1936. - Z. Zawdrski, Władysław Mieczysław Kozłowski, „Przegl. Filoz.”. 38, 1935. B. J. Gawęcki, W. M. Kozłowski, „Ruch Filoz.”, 19, 1959 -60; W. M. Kozłowski (1858- 1935), 1961.
RUBCZYŃSKI. S. Stendig, Witold Rubczyński, „Kuryer Liter. Nauk.”. 1931. W. Rubczyński. Wspomnienie pośmiertne, 1938. — T. Garbowski, Filozofia poznania i metafizyka W. Rubczyńskiego W: Przemówienia ku czci prof. W. Rubczyńskiego, 1939.
STRASZEWSKI. 1. Bocheński, Die Lehre vom Ding an sich bei Straszewski, 1848 • 1921, „Studia Gnesnensia”, 3, 1932. — N. Lu bn ick і, M. Straszewski empirysta i metafizyk. „Studia Filoz.”. 1(16), 1960.
LUTOSŁAWSKI. P. Kucharski, Wincenty Lutosławski, „Archives Philos.”, 19, 2, 1956. T. Czeżowski, W. Lutosławski (1863 - 1954), „Ruch Filoz.”, 18, 1958. - Z. Zagorski, W. Lutosławski a śląscy i galicyjscy elsowie, ,',Acta Uniw. Wratisl. Hist.”, 24, 1973.
MICHALSKI, SALAMUCHA. A. Usowicz, K. Kłósak, Konstanty Michalski (1879- 1947). 1949 'tamże bibliografia prac K. M.). — A. Przymusiała, Ks. K. Michalski, „Studia Philos. Christianae”. I, 1966. — K. Michalski, J. Salamucha, „Tygodn. Powsz.”, 2, 1946. - B. Sobociński, J. Salamucha (1903 - 1944), A Biographical Note, „The New Scholasticism”, 32, 1958.
TWARDOWSKI. T. Czeżowski, R. Ingarden: Kazimierz Twardowski, nauczyciel - uczony - obywatel, 1938. — S. Baley, K. Twardowski a kierunki psychologii współczesnej, „Przegl. Filoz.”, 41. 1938. - T. Czeżowski, K. Twardowski as Teacher, „Studia Philos.”, 3, 1939-46; — Wkład K. Twardowskiego do teorii nauki, „Ruch Filoz.”, 19, 1959, 1 - 2. - R. Ingarden, The Scientific Activity of Twardowski, „Studia Philos.”, З, 1939 -46. — I. Dąmbska, O niektórych poglądach K. Twardowskiego z zakresu teorii nauk, „Kwart. Filoz.”, 16, 1939/1946, I. - K. Ajdukiewdcz, K. Twardowski jako nauczyciel filozofii. W pracy zbiór.: Z zagadnień dydaktycznych wyższego szkolnictwa, pod red. J. Rutkowskiego, 1948; - Pozanaukowa działalność K. Twardowskiego, „Ruch Filoz.”, 19, 1959. — H. Słoniewska, Filozofia i pogląd na świat. Śladami myśli K. Twardowskiego, „Zeszyty Wrocławskie”, 2, 1948; — K. Twardowski w psychologii polskiej, „Ruch Filoz.”, 19, 1959. — D. Gromska, Poglądy etyczne K. Twardowskiego, „Ruch Filoz.”, 19, 1959. — T. Kotarbiński, Styl pracy K. Twardowskiego, tamże. — K. S o ś- nicki, Działalność pedagogiczna K. Twardowskiego, tamże. — L. Marchlewicz, Twórczość filozoficzna
K. Twardowskiego, „Życie i Myśl”, 12, 1966. — Bibliografię dawniejszych (do 1938 r.) prac o K. Twardowskim podaje „Ruch Filoz.”, 14, 1938.
LEŚNIEWSKI. E. C. Luschei, The Logical Systems of Leśniewski, 1962. — B. Sobociński, O kolejnych uproszczeniach aksjomatyki «ontologii» prof. S. Leśniewskiego. W: Fragmenty filozoficzne, 1, 1934; — L’analyse de l’antinomie russellienne par Leśniewski, „Methodos”, 1, 1949 i 2, 1950; — Z badań nad aksjo- matyką prototetyki St. Leśniewskiego, „Roczniki Pol. Tow. Nauk. na Obczyźnie”, 1953 - 54; — Studies in Leśniewskie Mereology, tamże, 1954 - 55. — J. Słupecki, S. Leśniewskie Protothetics, „Studia Lo-
513
gica”, 1, 1953; — S. Lesniewski’s Calculus of Names, tamże, 3, 1955; ~ Towards a Generalised Mereo- logy of Leśniewski, tamże, 8, 1958. — Cz. Lejewski, A Contribution to Leśniewskie Mereology, „Roczniki Pol. Tow," Nauk, na Obczyźnie”, 1954 - 55; — A New Axiom of Mereology, tamże, 1955 • 56; - On Leśniewskie Ontology, „Ratio”, 1, 1958. — A. Grzegorczyk, The System of Leśniewski in Relation to Contemporary Logical Research, „Studia 4-ogica”, 3, 1955. — W. Michałowski, Zagadnienia nazw pustych w sylogistyce w świetle «ontologii» Leśniewskiego, „Roczniki Filoz. KUL”, 5, 1955 - 57. — T. Kotarbiński, Garstka wspomnień o S. Leśniewskim, „Ruch Filoz.”, 24, 1966.
LUKASIEWICZ. Z. Zawirski, Logika trójwartościowa Jana Łukasiewicza, „Sprawozd. Pozn. Tow. Przyj. Nauk”, 2-4, 1931. — B. Sobociński, In Memoriam — Jan Lukasiewicz (1878 - 1956), „Philos. Studies”, 6, 1956. — A. Mostowski, L’oeuvre scientifique de J. Lukasiewicz dans le domaine de la logique mathématique, „Fundamenta Mathem.”, 44, 1957. — L. Borkowski, J. Słupecki, The Logical Works of J. Lukasiewicz,.„Studia Logica”, 8, 1958. — T. Czeżowski, J. Lukasiewicz, „Ruch Filoz.”, 18, 1958. — W. Krajewski, W sprawie poglądów filozoficznych J. Łukasiewicza, „Studia Filoz.”, 2(29), 1962.
AJDUKIEWICZ. A Schaff, Poglądy filozoficzne K. Ajdukiewicza, „Myśl Filoz.”, 1(3), 1952, oraz oddzielnie 1952. — Materiały na studencką sesję naukową pośw. pamięci prof. K. Ajdukiewicza, 1963. —
J. Karpiński, Metodologia nauk w twórczości K. Ajdukiewicza. W: Logika w Polsce Ludowej, Materiały na studencką sesję naukową z okazji XX-lecia PRL, 1964. — T. Kwiatkowski, Semiotyka Ajdukiewicza na tle jego poglądów filozoficznych, „Ruch Filoz.”, 22, 1964. — T. Czeżowski, K. Ajdukiewicz, tamże, (bibliogr.). — J. Vetulani, Epistemologiczne poglądy K. Ajdukiewicza, tamże, 24, 1965. — I. Dąmbska, Koncepcja języka w filozofii K. Ajdukiewicza, tamże. — T. Kotarbiński, OK. Ajdukiewiczu. W: Rozprawy logiczne, Księga pamiątkowa, 1964.
CHWISTEK. K. Pasenkiewicz, Pierwsze systemy semantyki Leona Chwistka, 1961 ; —Analiza i krytyka teorii wielości rzeczywistości L. Chwistka, „Studia Filoz.”, 1(28), 1962; — L. Chwistek's Theory of Manifold Reality, „Studia Filoz.”, 2, 1964. — K. Estreicher, Leon Chwistek. Biografia artysty (1884 - - 1944), 1971. — J. J. Jadacki, L. Chwistka poglądy na sztukę, „Studia Estet.”, 10, 1973.
ELZENBERG. S. Pacuła, W kręgu myśli filozoficznej H. Elzenberga, „Życie i Myśl”, 10, 1966. - J. Gałecki, Nauka i kultura (o rozpr. H. Elzenberga), tamże. — M. Wallis, H. Elzenberg, Wspomnienie, „Ruch Filoz.”, 26, 1967 (bibliogr.). — W. Voisé, H. Elzenberg, „Ruch Filoz.”, 27, 1969.
S. I. WITKIEWICZ. Człowiek i twórca. Ksręga pamiątkowa, red. T. Kotarbiński i J. E. Płomieński,
1957. — J. Leszczyński, S. I. Witkiewicz (1885 - 1939). Sylwetka filozofa, „Ruch Filoz.”, 19, 1959/60. — Witkacy 1939 - 1969. Pamiętnik Teatralny, numer specjalny, 3(71), 1969. — J. Degler, F. Sawicka, S. I. Witkiewicz, 1973. — J. Sarna, O obiektywną interpretację filozofii S. I. Witkiewicza, „Studia Filoz.” 8, 1974. — M. Szpakowska, Światopogląd S. I. Witkiewicza, 1976.
W. WITWICKI. S. Błachowski, W. Witwicki, „Ruch Filoz.”, 16, 1948. — I. Dąmbska, W. Wit- wicki, 1878 - 1948 (wspomnienie pośmiertne), „Przegl. Filoz.”, 45, 1949; — Z refleksji W. Witwickiego nad nauką i jej stosunkiem do innych dziedzin życia, „Ruch Filoz.”, 33, 1975. — J. Budkiewicz, W. Witwicki jako psycholog, tamże. — M. Wallis, Wspomnienia i uwagi o W. Witwickim, tamże.
INGARDEN. A. T. Tymieniecka, Essence et existence, Essai sur la philosophie de N. Hartmann et K. Ingarden, 1957. — J. Pelc, O istnieniu i strukturze dzieła literackiego, „Studia Filoz.”, 3(6), 1958. — A. Stępień, O filozofii R. Ingardena, „Ruch Filoz.”, 22, 1963/64. — T. Czeżowski, R. Ingarden (1893 - -1970), „Ruch Filoz.”, 29, 1971. — W. Tatarkiewicz, R. Ingarden, „Philosophy a. Phenomenological Research”, 1971; — R. Ingarden, „Ruch Filoz.”, 30, 1972. — I. Dąmbska, Poglądy filozoficzne R. Ingardena (1893 • 1970), „Kultura i Społeczeństwo”, 15, 1971. — Fenomenologia R. Ingardena. Wyd. spec. „Studiów Filozoficznych”, 1972. — D. Gier ułan ka, Zarys struktury wewnętrznej filozoficznego dzieła R. Ingardena, „Ruch Filoz.”, 30, 1972. — A. Półtawski, Czysta świadomość a ontologia Ingardena, tamże. — W. Stróżewski, Program estetyki R. Ingardena, tamże. — J. Łoziński, Intencjonalność i przedmiot intencjonalny w filozofii R. Ingardena, „Studia Filoz.”, 9, 1974. — R. Ingarden and Contemporary Polish Aesthetics, Essays. Wyd. P. Graff i S. Krzemicń-Ojak, tłum. zbiór, z pol., 1975.
SOCJOLOGOWIE. KELLES-KRAUZ. В. Baczko, Prawo retrospekcji przewrotowej Kelles-Krauza, „Myśl Współcz.”, 8 - 9 (39 - 40), 1949. - A. Schaff, K. Kelles-Krauz, „Nowe Drogi”, 1, 1949. - S. Markiewicz, Socjologiczne prawo retrospekcji K. Kelles-Krauza, 1964.
PETRAŻYCKI. J. Lande, Leon Petrażycki, „Przegl. Filoz.”, 35, 1932. — M. Fritzhand, Prawo i moralność w teorii Petrażyckiego, „Państwo i Prawo”, 7,1952. — M. Ossowska, Norma prawna i norma
514
moralna u Petrażyckicgo. W: Fragmenty filozoficzne, s. 2, 1959. — K. Opałek, Teoria Petrażyckiego jako program integracji prawoznawstwa z innymi naukami społecznymi. W: Problemy kultury i wychowania, Księga pamiątkowa B. Suchodolskiego, 1963. — H. Leszczyna, Petrażycki, 1974.
CZARNOWSKI. M. Ossowska, Stefan Czarnowski (1879 - 1937), „Przegl. Filoz.”, 41, 1938. — N. Assorodobraj, Życie i dzieło S. Czarnowskiego, posłowie do 5 t. wydania Dzieł, 1956.
ZNANIECKI. S. Kowalski, Socjologiczna teoria wychowania F. Znanieckiego, „Studia Pedagog.”, 7, 1959. — J. Szczepański, Wstęp do n. wydania pracy Znanieckiego «Ludzie teraźniejsi a cywilizacja przyszłości», 1974. — A. Kwilecki (recL), F. Znaniecki i jego rola w socjologii, 1975. — M. Pocholski, F. Znaniecki. Społeczna dynamika kultury, 1977.
KRZYWICKI. A. Hertz, Ludwik Krzywicki jako historyk rozwoju społecznego i kultury. W: Ludwik Krzywicki, praca zbiór. pośw. jego życiu i twórczości, 1938. — O. Lange, L. Krzywicki jako teoretyk materializmu historycznego, tamże. — A. Schaff, L. Krzywicki a filozofia marksistowska, „Myśl Współcz.”, 8 - 9 (39 * 40), 1949. - T. Kowalik, Krzywicki, 1965.
S. i M. OSSOWSCY. S. Nowak, In Memory of Stanisław Ossowski, „The Polish Sociol. Buli.”, 2, 1963. — J. Karpiński, Ossowskiego psychologia społeczna, „Więź”, 2(190), 1974. — H. Jankowski, Społeczna funkcja twórczości etycznej prof. Ossowskiej, „Etyka”, 1, 1966. — J. Karpiński, M. Ossowska, „Twórczość”, 2(355), 1975.
BIOGRAFIE. Obszerne charakterystyki i wspomnienia o filozofach znajdują się w „Przeglądzie Filozoficznym”: o W. Weryże przez T. Kotarbińskiego i A. Zieleńczyka, 1916; — o B. Rutkiewiczu przez H. Jaku ban isa, 1934; — o J. M. Rozwadowskim przez W. Strzałkowskiego, 1935; — o W. M. Kozłowskim przez Z. Zawirskiego, 1935; — o Ign. Myślickim przez St. Rudniańskiego, 1935; — o E. Erdmanie przez T. Kotarbińskiego, 1937; — o M. Wartenbcrgu przez W. Bednarow- skiego, 1938; — o W. Rubczyńskim przez M. Heitzmana, 1939; — o L. Chwistku przez Z. Zaorskiego, 1946; — o J. Salamusze przez K. Michalskiego, 1946; — o M. Massoniusie przez T. Czeżow- skiego, 1947; — o A. Jakubisiaku przez W. Tatarkiewicza, 1947; — o K. Michalskim przez A. U sowi cza, 1948; — o Z. Zawirskim przez B. Gawęckiego, 1948; — o B. Bornstcinic przez W. Wąsika, 1948; — o W. Witwickim przez I. Dąmbską, 1949; — o J. Woronieckim przez K. Kłósaka, 1949; — o St. I. Witkiewiczu przez T. Kotarbińskiego, 1949.
W „Ruchu Filozoficznym”: o M. Wartenbergu przez K. Ajdukiewicza, 1938; — o W. Witwickim przez S. Błachowskiego, 1949; — o W. Heinrichu przez J. Gawęckiego, 1958; — o S. Jaśkowskim przez L. Dubikajtisa, 1967; — o Cz. Znamierowskim przez T. Kotarbińskiego, 1968 i Z. Ziembińskiego, 1968; — o T. Witwickim przez H. Słoniewską, 1971; — o D. Gromskiej przez I. Dąmbską, 1974; — o P. Chojnackim przez M. Szyszkowską, 1974.
Wspomnienia o filozofach zmarłych w okresie 1939 - 1945 ukazały się w „Przeglądzie Filozoficznym” z r. 1946 i oddzielnie; uzupełnienie w „Przegl. Filoz.”, 1947. — Ponadto w pracy D, Gromskiej pt. Philosophes polonais morts entre 1938 et 1945, w „Studia Philosophica”, 3, 1948.
O filozofach polskich artykuły zob. też: Polski Słownik Biograficzny (do r. 1976 wyszło 21 tomów, lit. A-M); — Słownik filozofów, pod red. I. Krońskiej, t. 1, A—Z, 1966. — Filozofia w Polsce, Słownik pisarzy, wyd. Inst. Filoz. i Socjol. PAN, 1971.
KSIĘGI PAMIĄTKOWE. Księga pam. Sekcji filozoficznej X Zjazdu lekarzy i przyrodników polskich, Warszawa 1907. — Szkice filozoficzne, Księga pam. Maurycego Straszewskiego, 1910 (tamże bibliografia). — Mowy i rozprawy K. Twardowskiego. Księga pam. wyd. przez Tow. Naucz. Szkół Wyższych, red.
K. Zagajewski, Lwów 1912. — Księga pam. K. Twardowskiego, red. D. Gromska, „Przegl. Filoz.”, 23, 1920. — Księga pam. I Polskiego Zjazdu Filozoficznego w r. 1923 we Lwowie, 1927. — Księga pam. II Polskiego Zjazdu Filozoficznego w r. 1927 w Warszawie, 1928. — Księga pam. W. Heinricha, red. F. Znaniecki, 1927. — Księga pam. Polskiego Tow. Filoz. we Lwowie 12 II 1904 - 12 II 1929, 1931. — Fragmenty filozoficzne, Księga pam. T. Kotarbińskiego, seria 1, 1934; seria 2,1959; seria 3,1967 (tamże bibliografia prac T. Kotarbińskiego oprać, przez A. Przymusiałę). — Księga pam. W. Witwickiego, red. S. Blach o ws ki, „Kwart. Psychol.”, 7, 1935. — Księga pam. Koła Filozoficznego słuchaczy UW, „Przegl. Filoz.”, 35, 1932. — S. I. Witkiewicz, człowiek i twórca, Księga pam., red. T. Kotarbiński i J. E. Płomieóski, 1957 (tamże bibliografia prac S. I. Witkiewicza oprać przez P. Grzegorczyka). — Charisteria, rozprawy filozoficzne złożone w darze W. Tatarkiewiczowi, red. T. Czeżowski, 1960 (tamże bibliografia prac W. Tatarkiewicza oprać, przez P. Grzegorczyka). — Problemy kultury i wychowania, Księga pam. B. Suchodolskiego, red. R. Wroczyński, 1963. — Rozprawy logiczne, Księga pam. K. Ajdukiewicza, red. Komitet, 1964. —
515
Szkice filozoficzne R. Ingardenowi w darze, red. Z. Żamecka, 1964. — „Życie i Myśl”, 6 (156), 1967 (numer poświęcony W. Tatarkiewiczowi). — Rozprawy filozoficzne. Prof. T. Czyżowskiemu w 80 rocznicę urodzin, red. L. Gumański, 1969. — Moralność i społeczeństwo. Księga jubil. dla M. Ossowskiej, 1969. — Z zagadnień teorii prawa i teorii nauki L. Petrażyckiego (w 100-lecie jego urodzin), red. K. Opałek, 1969. — Logos i ethos. Księga pam. Karola Wojtyły, 1971. — Z zagadnień kultury chrześcijańskiej. Księga pam. pośw. S. Wyszyńskiemu, 1973. — Der Mensch, Subiekt und Obiekt. Festschrift für A. Schaff, (Wien)
1973. —* „Studia Filozoficzne” nr 3/1976. W 90 rocznicę urodzin T. Kotarbińskiego. — „Studia Filozoficzne” nr 4/1976. W 90 rocznicę urodzin W. Tatarkiewicza. — Acta Universitatis Wratislaviensis, No 290, Logika 5, M. Kokoszyńskiej-Lutman w 70-tą rocznicę urodzin, 1976. — Studia z teorii poznania. Dedykowane I. Dąmbskiej, red. W. Stróżewski, 1978 (tamże bibliogr. prac I. Dąmbskiej oprać, przez J. Krajewskiego).
CZASOPISMA 1 WYDAWNICTWA CIĄGŁE. „Przegląd Filozoficzny”, kwartalnik, wychodził od r. 1897 do 1949 (z przerwą 1939-1945), roczników 45. — „Archiwum Komisji do Badania Historii Filozofii w Polsce”, 6 tomów, 1915-1937. — „Kwartalnik Filozoficzny”, 1922-1950 (z przerwą 1939-1945). tomów 19. — „Studia Philosophica”, 4 tomy, 1935, 1937, 1948, 1951. — „Myśl Współczesna”, mieś., 1945-1951, n-rów 67. — „Myśl Filozoficzna”, kwart., 1951-1957, n-rów 29. — „Estetyka”, rocznik, 1960-1963, 4 tomy.
Bieżąco ukazują się m. in.: l..,,Acta Universitatis Lodziensis. Folia Philosophica”, Łódź, niereg., od r. 1981. — 2. „Acta Universitatis Nicolai Copernici. Nauki Humanist.-Społ. Filozofia”, Toruń, niereg., od r. 1979. — 3. „Acta Universitatis Wratislaviensis. Prace filozoficzne”, Wrocław, niereg., od r. 1964. — 4. „Archiwum Historii Filozofii i Myśli Społecznej”, W-wa, rocznik, od r. 1957 (27 t. do r. 1981). — 5. „Ateneum Kapłańskie”, Włocławek, dwumies., od r. 1909 (97 t. do r. 1981). — 6. „Bulletin of the Section of Logic”. Wrocław, kwart., od г. 1972. — 7. „Człowiek і Światopogląd”, W-wa, dwumies., od r. 1968 (poprzednio: „Zeszyty Argumentów”, od r. 1962). — 8. „Dialectics and Humanism”, W-wa, kwart., od r. 1973. — 9. „Etyka”, W-wa, półrocznik, od r. 1966 (do r. 1968 rocznik). — 10. „Euhemer”. Przegląd Religioznawczy”, W-wa, kwart., od r. 1957. — 11. „Humanitas”, Z zag. filozofii i kultury współcz., W- wa, niereg, od r. 1978 (10 tomów do r. 1985). — 12. „Materiały i Studia Zakł. Hist. Filoz. Staroż. i Średniow.”, W-wa, niereg., od r. 1961; zmiana tytułu od r. 1970: „Materiały do Historii Średniowiecznej w Polsce” (t. 1-11 i 1-9 do r. 1975). — 13. „Mediaevalia Philosophica Polonorum”, W-wa, niereg., od r. 1958 (25 t. do r. 1981). — 14. „Organon”, W-wa, rocznik, od r. 1964. — 15. „Philosophon Agora”, Lublin, niereg., od r. 1980. — 16. „Prakseologia”, W-wa — Wrocław, niereg., od r. 1966 (poprzednio: „Materiały Prakseologiczne”, W-wa, od r. 1962). — 17. „Reports on Mathematical Logic”, Kraków — Katowice, niereg., od r. 1973. — 18. „Reports on Philosophy”, Kraków, niereg., od r. 1977. — 19. „Roczniki Filozoficzne KUL”, Lublin, kwart., od r. 1948. — 20. „Ruch Filozoficzny”, Toruń (od r. 1939 Lwów), mieś., później kwart., od r. 1911 (z przerwami: 1939-1947 i 1951-1957). — 21. „Studia Estetyczne”, W-wa, rocznik, od r. 1964. — 22. „Studia Filozoficzne”, W-wa, dwumies., później mieś., od r. 1957. — 23. „Studia Logica”, Wrocław (początkowo W-wa, Poznań), niereg., od r. 1953 (40 t. do r. 1981). — 24. „Studia Mediewistyczne”, W-wa, niereg., od r. 1958 (21 t. do r. 1981). — 25. „Studia Metodologiczne”, Poznań, niereg., od r. 1965 (20 t. do r. 1981). — 26. „Studia Philosophiae Christianae”, W-wa, półrocz., od r. 1965. — 27. „Studia Religioznawcze”, W-wa, niereg., od r. 1969. — 28. „Studia Semiotyczne”, Wrocław — W-wa, niereg., od r. 1970 (11 t. do r. 1981). — 29. „Więź”, W-wa, mieś., od r.
1958. — 30. „Znak”, Kraków, mieś., od r. 1946. — 31. „Życie i Myśl”, W-wa, mieś., od r. 1956.
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Абаиьяію H. III 313
Абеляр П. І 261, 263, 274, 278, 283-290, 291, 293, 294, 305, 307, 332
Абіхт Й. Г. II 237, 238; III 204
Абрамовський Едвард III 434, 435, 436, 443, 452
Авґуст, імператор І 189, 192
Авґуст III II 232
Авґустин, св. І 215, 232, 235-248, 250, 253, 254, 258, 259, 263, 264, 267 (Еріугена), 269, 270, 271, 272, 273, 274 (Ансельм), 275 (Бернард), 279, 280, 282, 283 (Гуго), 285 (платонівські реалісти), 293, 304,
305, 306, 313, 319-325 (августиніянці XIII ст.), 327 (Р. Бекон), 332, 334, 339, 342, 345 (Тома), 347, 348, 350, 351 (Дуне Скот), 378, 383; II 26 (Кампанелла), 40 (Суарес), 49, 56, 59, 63, 65, 66 (Декарт), 70 (Паскаль), 76, 77, 78 (Мальбранш), 80 (Арно), 262 (Шеллінг), 275 (Шопетауер), 279 (Мен де Біран); III 75, 76 (Ньюмен), 79 (Кіркеґор), 195 (Брентано), 202 (IIіц- ше), 250 (Бергсон), 261, 291, 292 (неосхоластика), 423 (екзистенціалізм)
Авенаріус Ріхард III 10, 118-123, 127, 131, 142, 159, 218, 243, 310, 314, 315, 331, 391, 436, 437, 452
Аверроес (Ібн Рушд) І 298, 300, 303, 306, 311, 314, 316, 317, 318, 319, 341, 343; II 16, 21, 23
Авіцеброи (ібн Ґебіроль, Шломо бен Єгу- да) І 302-303, 306
Авіцеїша (Ібн Сіна) І 296, 298-300, 303,
306, 311, 313; II 21, 23
Агатарх (художник) І 148
Аґріппа І 177, 182
Адам із Маршу І 326
Адамсои Роберт III 287 Аделярд з Бату І 176, 289, 293, 304, 306, 311
Аддісои II 129
Адікес Е. III 117
Адлер Альфред III 370, 435
Адлер Ф. III 314
Аєр А. III 418
Айдукевич Казимир III 228, 449-450 Айиштайи Альберт III 223, 318, 326, 334, 335, 337, 342, 343, 410, 452 Аксаков K. III 16 Александр IV, папа І 309, 318 Александр Великий І 122, 124, 149, 150, 177 Александр із Афродісії І 15, 144, 304, 314, 316, 319; II 16
Александр із Гейльсу І 274, 309, 320-321, 326, 355
Алеи де Лілль І 291 Алкібіад І 81, 148 Алкідам І 79
Алкмеои із Кротону І 67, 69 Алкуїн І 260, 261, 304, 306 Аллеи Ґрапт III 110 Алмаєр Ф. III 313
Альберт Великий І 274, 290, 298, 309, 312, 314, 315, 318, 331, 332-334, 336, 341, 353, 355, 359, 377, 380, 381, 382; III 292 Альберт Саксонець І 371, 372-373, 374, 384 Аль-Баттаиі І 296
Аль-Газен (Ібн аль-Гайтама) І 296, 303, 379 Аль-Ґазалі (Альґазель) І 297, 300, ЗОЇ, 302, 303, 306, 360 Аль-Кінді І 298, 306 Аль-Мамун, халіф І 296 Альтузій Гаис II 34, 83
517
Аль-Фарабі I 296, 298, 303, 311 Аль-Ферсані I 296 Альфред Сарешельський І 327 Амальрик Вепський І 268, 295, 355 Амвросій І 235, 250, 253, 254 Амейпсій (комедіограф) І 83 Амлеи О. III 143
Аммоііій Саккас І 201, 203, 210, 224, 225, 253
Ампер А. М. II 282; III 161, 217, 218 Аиакреонт І 71
Анаксагор І 20, 39, 46-50, 52, 53, 55, 56, 62, 69, 71, 72, 79, 96, 100, 101, 102, 137; III 391
Анаксарх з Абдери І 58, 177 Анаксимаидр І 23, 24-28, 33, 64, 72 Апаксимеп І 23, 24, 27-28, 31, 44, 64, 71 Андре, о. II 41, 81 Андрій із Кокожииа І 380 Аидронік Родоський І 125, 131, 144, 192 Аиіт І 83 Ашіікерід І 94, 95 Ансельм із Лаоиу І 273, 287 Аисельм Кептерберійський І 261, 263, 268- 275, 278, 279, 282, 283, 285, 288, ЗОЇ, 304, 306, 307, 319, 324, 332, 337, 339, 381; II 59, 99
Аіітіох з Аскалоігу І 186, 187
Аптистеи І 81, 90-93, 96, 122, 148
Аіітоіііп Пій І 189, 220
Аполлодор з Атеи (художник) І 148, 192
Аполлопій з Тіапи І 196, 253
Аполои III 203
Апулей І 196
Ардіго Роберт III 86
Аржан Б., маркіз д’ II 242
Аріан І 166
Арістарх Самоський І 68, 189, 192; II 43 Арістіп з Кірени І 81, 90, 93-95, 96, 148, 167, 169, 175; II 170 Арістіп Молодший І 94 Арістобул І 197
Арістоксен із Таренту І 15, 142, 149 Арістофаи І 73, 83, 148 Арістотель І 10, 11, 12, 15, 18, 21 (Талес), 26 (Анаксимаидр), 37, 39, 40 (елеапги), 47 (Анаксагор), 52, 53, 56, 57, 58 (атпо- місти), 60, 61, 62, 63, 64, 66, 68 (пітаго- рейці), 73, 74, 75, 80, 81 (софісти), 83,
518
84, 88, 89 (Сократ), 93 (кіренаїки), 99, 105, 116, 121, 122 (Платон), 122-145, 146, 147, 148, 149, 154, 155 (стоїки), 167, 173, 174 (епікурейці), 182 (скептики), 186, 192, 199 (Філон), 207 (Плотин), 208 (неоплатонівські школи), 210, 228 (Орі- ген), 241, 247 (Августин), 249, 250 (Бое- цій), 258, 274 (Ансельм), 279, 280 (Tyto), 283, 284, 285, 286, 287, 289, 290 (спір про універсали), 291, 293, 294 (школа в Шартрі), 296, 297, 298, 299, 300, 303 (арабські філософи), 306, 308, 309, 310, 311, 312, 313, 314 (XIII ст.), 314, 315, 317, 318, 319 (арістотеліки й аверроїс- ти), 319, 320, 321, 323, 324, 325 (Бона- вентура), 331, 332, 334, 336, 337, 339, 340, 342, 343, 344, 346 (Тома), 348, 350 (Дуне Скот), 354, 355, 361, 363, 364, 368, 369, 371, 372, 374 (Оккам і оккамісти), 380, 382; II 14, 16 (Відродження), 21, 24 (Бруно), ЗО, 31, 32 (Ф. Бекон), 35 (Ґро- цій), 37 (Суарес), 42 (Відродження в Польщі), 51, 52, 53 (Ґалилей), 69 (Ґассенді), 83, 86 (Гобс), 96, 98, 101 (Ляйбніц), 106 (Ньютон), 112, 124 (Локк), 194 (Рід), 214 (Кант), 231, 242, 262, 267, 270, 273 (Регель), 284; III 9, 16, ЗО (Конт), 37, 41, 42 (Мілл), 91 (дарвінізм), 107, 115 (нео- кантіанство), 134 (Вундт), 149 (Тен), 160, 170 (Дільтей), 187, 189, 192, 193, 194, 195 (Брентано), 202 (Ніцше), 260 (Брунсвік), 276, 283 (Британська аналітична школа), 291, 295, 296 (неосхоластика), 300, 303 (марбурзька школа), 328, 329 (нова логіка), 397, 401 (М. Гартман), 406 (практицизм), 414 (неопозитивізм), 423 (екзистенціалізм), 459 Аркесілай І 121, 154, 177, 179, 192, 193 Арио Антуан II 66, 76, 80, 95, 96, 107, 113 Арнобій І 235; II 181 Аруе Франсуа Марі див. Вольтер Архелай І 50, 79
Архімед І 189, 192; II 10; III 192, 389 Архіт із Таренту І 62, 65, 67, 72, 96, 148, 149
Атанасій І 222
Атепагор І 220, 221, 222, 253 д’Аламбер Жаи Лерои II 119, 146, 163, 165, 176-182, 183, 184, 233; III 5, 21, 24, 29, ЗО, 161, 205
д’Анупці III 204
аверроїсти латинські І 303, 314-319, 334, 336, 337, 352, 353, 354, 359, 360, 374; II 16 алексапдрипісти І 142, 314, 319; II 16 амальрикіяпи І 267, 268 аріапи І 230; II 46, 92, 109
Баадер Ф. II 260; III 290 Баєр K. Е., фон (фізіолог) III 88 Базаров А. III 315
Байрон Дж. Ґ., лорд II 92, 296; III 220
Бакл Г. T. III ЗО, 40, 178, 212, 383, 384
Бакуиіп М. III 64
Балей Степан III 446
Бальзак Опоре де III 220
Бальмес III 290
Бапнес Доміиік II 37, 38
Баифі А. III 313
Бардесаи Сирієць І 216, 253
Барділі X. II 266
Барк Едмунд II 151, 240; III 103
Баррес Моріс III 149, 157, 158
Бартоломій Англієць І 354
Бартоломій з Мессіни І 311
Баруці II 113
Батлер, єпископ II 150; III 75 Баторій Стефан II 108 Баумґартеи А. II 202, 239 Баумлер А. III 204 Баур Фердииаид II 272 Башляр Г. III 404 Беббіт І. III 407 Бегайи М. II 46
Беда Вельмишановний (Venerabilis) І 250, 259, 274, 306
Безаит Еиі (теософка) III 226 Бейль ГГєр І 42, 186; II 91, 95, 112, 115, 116, 158, 159, 170, 240, 241; III 48 Бейи Алексаидр III 40, 98, 104, 146, 212, 213, 237 Бек С. II 227
Беккарія Ч. (економіст, правиик) II 188, 247 Беккерель Г. III 220, 334 Беккет Томас І 293
Бекон Роджер І 298, 309, 312, 318, 326, 327-330, 336, 355, 356, 360, 361; II 98, 122, 148
Бекон Фреисіс І 329; II 11, 19, 26-32, 43, 44, 45, 52, 54, 57, 83, 109, 115, 122, 123,
131, 137, 143, 178, 180, 182; III 21, 24, 34, 37, 41, 195, 209, 218 Бекопторп Джоіі І 359 Бел Чарлз (фізіолог) II 298; III 85, 458 Бел Ґрехем III 220 Беида Ж. III 259 Бенедикт Гессе І 380 Бенедикт, св. І 277 Бенедикт XIV II 41 Беиеке Ф. Е. II 245, 272; III 108 Бептам Джеремі II 155, 157, 186, 243, 246- 252, 295, 298; III 35, 39, 125 Берґсои Анрі І 42; II 284; III 76, 145 (Ля- гиелье), 161, 163, 164, 218, 223, 228, 230, 233, 234, 235 (Цжеймс), 248-260, 267 (Гус- серль), 283 (неореалісти), 295, 296 (неосхоластика), 309, 311 (Кропе), 323, 338 (нова фізика), 348, 370, 372 (нова психологія), 392, 396, 397, 408, 433, 440, 451, 452, 457
Бердяєв Микола III 232, 430 Берепґар Турський І 269, 270, 304, 306 Берент В. III 204 Беріґар Клавдій II 16 Берінґ Е. III 220
Берклі Джордж І 256, 375; II 41, 67 (Де- карт), 80, 81 (Мальбранш), 108 (Ньютон), 118, 119, 128 (Локк), 129-135, 138, 142, 143, 145 (Юм), 173 (Кондильяк), 196 (Рід), 216, 222 (Кант), 240, 241, 242; III 34, 35, 37 (Мілл), 56 (діалектичний матеріалізм), 95 (Спенсер), 122 (іманен- тисти), 179, 180 (англосаксонський ідеалізм), 237 (Джеймс), 279 (неореалізм), 391 (Вайтгед)
Бериар Клод (фізіолог) III 162, 220, 324 Берпар Шартрійський І 291, 293, 305, 306 Бернард Сильвестр Турський І 294 Берпард із Клерво, св. І 261, 263, 275-278, 279, 280, 281, 282, 288, ЗОЇ, 305, 306, 332, 383
Бериацький Едмунд III 447 Берніні Дж. II 112 Бернштайп Е. III 314 Берталаифі Л. (біолог) III 418 Бертело М. (природознавець) III 149 Бертрап А. II 277 Берхев Г. (лікар) II 166, 168 Бессаріон II 45
519
Бессемер Г. Ill 220
Бетговеп Л. ваи II 298
Бете А. (біолог) III 355
Бетті Джеймс II 198
Бехтєрєв В. (фізіолог) III 355
Бєґанський Владислав III 435, 447
Бєлінський В. III 13
Бжозовський Станіслав III 76, 434, 436, 437, 443, 452 Біапт із Прієпи І 18 Бізе Ж. III 221 Біпе III 453
Біркепмаєр Алексапдр III 445 Біркепмаєр Л. II 110 Бісмарк Otto III 219 Блаватська Олена (теософка) III 226 Блауштейп Леопольд III 448 Блаховський Стефап III 446 Блеріо Л. III 453 Блондель Моріс III 257, 433 Блопдель Ф. (архітектор) II 151 Богдапов А. III 314 Бодеп Жан II 34, 83 Бодлер Ш. П. III 220 Боецій І 250-251, 253, 258, 259, 262, 264, 267, 274, 280, 284, 285, 286, 291, 304, 305, 306, 310
Боецій із Дакії І 318, 319 Бозанкет Б. III 185
Бойль Роберт II 49, 94, 107, 112, 125, 239 Боймкер К. III 291 Боккаччо Дж. І 384 Боліпґброк Г. Ст. II 129, 239, 241 Больцано Б. II 81, 245; III 13, 18, 263 Бонавептура, св. І 274, 282, 283, 309, 318, 319-326, 327, 336, 345, 347, 355, 361, 376; II 41, 56, 262
Бопаль Л. де II 245; III 20, 21 Боніц Г. III 47
Бопнар П. (художник) III 454 Бопп Ф. (мовознавець) III 220 Бор Нільс (фізик) III 132, 230, 334, 338, 339, 341
Борінґ Е. III 362, 418 Борнштайп Бенедикт III 445 Боровський Мар’ян III 448 Борроміні Ф. (архітектор) II 112 Боскович P. II 41, 103
Боссюе Ж. Б. II 66, 112 Бострьом Хр. II 244
Ботічеллі (Сапдро ді Маріано Філіпепі) II 46 Боуп Б. П. III 184 Бохвіц Флоріян III 208 Бохепський IO. М. III 444 Бояї Ж. III 328 Браманті II 46 Брандес Ґеорґ III 204 Брауп Томас II 198, 199 Бредвордайп Томас І 359 Бредлі Ф. Г. III 11, 177, 178, 179, 182, 183, 185, 218, 221, 247, 273, 307 Бреє Е. III 97 Бремон Анрі III 76, 458 Брентано Фрапц III 13, 86, 106, 136, 137, 160, 187-196, 215, 217, 218, 223, 233, 263, 268 (Гуссерль), 273, 279, 281, 283 (неореалізм), 294 (неосхоластика), 323, 352 (нова психологія)у 398 (М. Гартман), 438, 440, 446, 448, 450, 452, 457, 458 Бріджмен П. В. III 417, 418 Брісо (архітектор) II 151 Брожек Яп (математик) II 109 Бройль Луї де III 335, 407 Брошар В. І 190 Брувер Л. Е. Ж. III 331 Брукер II 203
Брупетьєр Ф. де (критик і історик літератури) III 149
Брупо Джордапо І 316; II 7, 11, 21-26, 44, 45, 46, 47, 88, 95, 97, 148, 241; III 343 Брупс (соціолог) III 383 Брунсвік Леон III 260 Брут І 189 Буало H. II 66, 110 Буґле K. III 384 Буде Ґ. II 47
Буль Дж. III 13, 18, 36, 41, 327, 328, 329, 411
Буралі-Форті К. III 329 Бурден II 67
Бурже П. Ш. III 102, 149, 150, 158 Бурідап Жап І 314, 371-372, 384 Бурський Адам II 43, 45 Бутру Е. Е. II 284; III 13, 160, 161, 162, 163, 164, 165, 167, 216, 221, 235, 243, 250, 452
520
Буф’є, о. II 41 Бухарін М. І. III 315 Бьоме Якоб І 379; II 11, 45, 258, 294; III 433
Бьориет І 149 Бьохнер О. І 307
Бюффон Ґ. Л., де (природознавець) III 90 Бюхнер Л. III 52, 53, 218 Бялобжеський Неслав III 449 беґарди і беґінки І 268
Вагнер Ріхард (композитор) II 296; III 198, 221
Ватер Р. (фізіолог) III 52 Вайлд О. III 221 Вайлдон Кар Г. III 185 Вайс Казимир III 444 Вайтгед Альфред Норт III 227, 230, 274, 280, 283, 285, 326, 328, 329, 330, 341, 389-397, 411, 412, 452, 457 Вайц T. III 47
Валентин Єгиптянин, гностик І 216, 253
Валері П. III 405
Валіс Мечислав III 448
Валла Л. І 249; II 11, 47
Валь Ж. III 431
Вальтер Сен-Вікторський І 282, 295, 305
Вальтер з Мортаиі І 289
Ван Ґоґ В. (художник) III 221, 454
Вант Гофф (хімік) III 220
Варнава, св. І 212
Варрон І 187, 192
Вартеиберґ Мстислав III 437, 438, 443, 452
Варфоломій, св. II 46
Василід Сирієць І 216, 253
Василій Великий І 229
Ватт III 220
Ватто А. II 240
Вебер В. Е. III 220
Вебер Е. Г. (фізіолог) III 105
Вебер K. М. фон II 296
Вебер Макс (соціолог) III 169, 174
Вейль Г. (фізик) III 417
Вейс А. П. III 361
Веласкес (Дієґо Веласкес де Сільва) II 112 Венедикт XV, папа III 292 Вени Дж. III 40, 327 Вергілій І 189, 192, 260
Верді Дж. III 221
Вериго Владислав III 433, 434, 438, 440, 452
Вернер А. II 240
Вертгаймер Макс III 349, 353
Веспуччі Амеріґо І 375
Вестермарк Е. (етнолог) III 108
Вжосек Адам III 447
Вишиевський Міхал III 209-210, 218
Вівес Луїс II 37, 45; III 354
Віґеланд Ґ. III 454
Віґиер Адам III 443
Відаль де ля Блаш (соціолог) III 383
Візе Л. фон III 384
Вікліф Дж. І 374, 384; II 8
Віко Джамбатіста II 116
Вікторія, королева II 296
Вілсоіі Джон Кук III 274, 276, 452
Вілтон Томас І 319
Вільгельм (Ґільйом) з Оверпі І 312, 318, 320, 355
Вільєм з Мьорбеке І 311, 336, 379 Вільям де ля Маре І 326, 345 Вільям з Уеру І 326, 347, 364 Віндельбанд Вільгельм III 114, 117, 160, 168, 169, 171, 172, 176, 455 Віпкельмаи II 150, 240 Віисент з Бове І 354, 356 Вісьиевський Антопій II 233 Віт Ствош II 46
Вітгенштайи Людвіґ III 410, 412, 414, 418 Вітвіцький Владислав III 136, 446 Віткевич Станіслав Іпіацій III 404, 421, 444, 448, 454, 458 Вітело І 331, 379 Вітторія Франческо де II 36 Вйоле-ле-Дюк Е. (архітектор) III 149 Владислав Яґайло І 380 Влодковіц Павло І 380 Вод Джеймс III 136, 177, 178-179, 183, 185, 218, 235, 307 Воецій Жісбер II 67 Воллес А. Р. (зоолог) III 91 Вольпей Б. Ф., де II 175, 187 Вольтер (Фраисуа Марі Аруе) II 20, 32, 91, 108, 115, 116, 119, 128, 158-166, 168, 171, 182, 183, 187, 203, 239, 247, 276; III 151, 155, 156
521
Вольф Християн II 91, 103, 108, 119, 200- 203, 204, 220, 228, 232, 233, 238, 239, 240, 271; III 10, 136 Вольцоґен Л. II 109 Вонсік Віктор III 445 Ворінґер Вільгельм (історик мистецтва) III 169, 174
Воронецький Яцек III 291, 444 Вотсон Джон В. III 230, 353-361 Вронський див. Гоене-Вроиський Юзеф Вудворс Р. Дж. III 345 Вуджер Дж. Г. (біолог) III 418 Вуємен III 418 Вульф М., де І 307; III 291 Вундт Вільгельм III 104, 105, 106, 107, 111, 127, 132-138, 159, 189, 203, 212, 295, 344, 354, 355, 438
Вьолер Ф. (хімік) III 220, 324 Вьольфлін Генріх (історик мистецтва) III 169, 458
вальденси І 268
віденський гурток III 127, 226, 230, 362, 408, 410, 411, 412, 413, 418, 420, 431, 449, 452, 455
вікторіани І 278, 279, 282, 305, 319, 323, 376; III 75
Гавісон Ґ. Г. III 185 Гадріап, імператор І 189, 216 Гайдеґґер Мартіи III 83, 421-423, 426, 427, 430, 431, 432
Гайзеиберг Вернер (фізик) III 335, 340, 341 Гаймеріх де Кампо І 334 Гайне Г. II 296 Гамай Й. Ґ. II 229
Гамілтон Вільям І 42; II 198, 199, 230, 245, 294, 295; III 15, 17, 32-34, 90, 95, 210, 218, 327
Гамсун К. III 221 Гантер В. С. III 354 Ганшлік Е. III 110 Гарассек Стефан III 445 Гарві В. (природознавець) II 112; III 104 Гартлі Девід II 128, 153 154, 155, 183, 240, 247; III 34, 103
Гартман Едуард фон III 8, 110, 137, 138- 140, 216, 218
Гартман Микола III 306, 326, 397, 398-402, 457, 458
522
Гатчесон Ф. II 144, 150-151, 153, 194, 240, 247; III 103 Гауптман Ґ. III 221 Гевеліуш Ян II 109 Гегесій І 94, 95
Геґель Ґ. В. Ф. І 42 (Зенон), 210 (Площин),
II 102 (Ляйбніц), 201 (Вольф), 227 (Кант), 243, 244, 245, 258, 260, 263-273, 275 (Шо- пенгауер), 279 (Мен де Біран), 283 (Ку' зен), 285, 287, 288, 292 (месіянізм), 294, 295, 296, 297; III 5, 6, 11, 12, 15, 16, 17, 21, 23, ЗО (Кант), 47 (Гербарт), 48, 50 (Фоербах), 53, 54, 55, 58, 61 (марксизм), 62 (Штірнер), 84, 86, 90 (Спенсер), 107 (логіка, др. пол. XIX ст.), 111, 112 (нео- кантіанство), 138 (Е. фон Гартман), 146, 168, 171, 173, 176 (гуманітарії), 178, 179, 180, 185, 186 (англосаксонський ідеалізм), 195 (Брентано), 203 (Ніциіе), 205, 208 (гегельянці в Польщі), 224, 272 (фенО' менологія), 291 (неосхоластика), 302 (мар' бурзька школа), 307, 311, 312, 313 (КрО' че), 398, 402 (М. Гартман), 430 (екзис- тенціалізм )
Геймсоет Г. II 113; III 306 Геккель Е. III 129, 130, 216, 218 Гекслі Т. Г. (біолог) II 67; III 75, 95, 97, 118, 129, 212
Гельвецій Адріаи Клод II 114, 115, 119, 155, 157, 165, 170, 175, 182-188, 241, 247, 251;
III 35, 205
Гельмгольц Г. II 230, 231, 236; III 104, 105, 106, 112, 115, 129, 130, 132, 137, 161, 218, 324, 410
Генріх II Плаитаґеиет, король Англії І 293 Генріх IV, король Франції II 20, 46 Генріх IV, імператор Німеччини І 307 Генріх VIII, король Англії II 46 Генріх Арістіп І 311 Генріх із Ойти І 373, 380 Генріх із Ґеиту І 347, 353, 355, 361 Генріх з Гессену (Генріх із Гайнбуху або з Лянґен) І 373, 380
Гераклід із Понту І 66, 68, 149; II 43 Геракліт І 20, 23, 28-32, 33, 34, 35, 36, 37, 42, 43, 44, 47, 48, 69, 70, 71, 72, 100, 101, 102, 137, 152, 156, 157, 176, 204; II 267; III 58, 137, 198, 392, 395, 398 Гербарт Йоган Фрідріх І 42; II 243, 244,
245, 272, 273; III 15, 16, 17, 42-48,
86, 106, 110, 133, 273, 369 Гердер Й. Ґ. II 92, 150, 229, 241 Герін Жап III 272 Гермій І 122, 220 Гермоген І 219, 221 Геродот І 79, 148 Герон з Алексаидрії І 192 Гесіод із Аскри І 17 Герц Генріх (фізик) III 118 Герц М. II 208, 209 Гершель Дж. II 32, 240; III 31, 34, 35, 37, 161
Гершель Й.
Гессен III 292 Гікет І 66; II 43
Гільберт Д. (математик) III 331, 332, 333, 411
Гільдебранд Д. фон III 272 Гінкмар з Реймсу І 266 Гіпократ (лікар) І 73, 148; III 31 Гіппархія І 92 Гіппій І 75, 76 Гіппон із Самосу І 28 Гобс Томас II 32, 35, 49, 67, 81-86, 88, 89, 94, 96, 110, 111, 113, 115, 125, 149, 152, 153, 155, 166, 178, 182, 192, 241; III 34, 40, 54
Гоголь М. В. III 220
Гоепе-Вроиський Юзеф II 237, 243, 285, 287-288, 289, 290, 294, 295, 296; III 205, 206, 207, 218, 443 Голдейп Р. Б. II 273 Голсуорсі Дж. III 454 Голт Е. Б. III 276
Гом Генрі, лорд Кеймс II 151; III 103
Гомер І 71; II 83
Гонорій III, папа І 267
Горацій І 175, 189, 192
Горгій з Леоитін І 41, 75, 79, 80, 90
Горео І 356
Горилі Р. Ф. А. III 185 Городиський Владислав III 445 Госіасон-Лінденбаум Яніпа III 449 Григорій IX, папа І 312 Григорій VII І 260 Григорій Великий І 250 Григорій Назіаизии І 93, 230
85, Григорій Ниський І 215, 223, 229-232, 245, 248, 249, 253, 263, 265, 283 Григорій зі Ставішина І 381 Григорій із Сяиока II 41-42, 45 Гуго де Сен-Віктор І 261, 263, 273, 274, 278, 279-283, 294, 299, 304, 306, 376 Гумбольдт Вільгельм фон І 356; II 150, 230, 245
Гус Яи І 374; II 8, 46 Гуссерль Едмуид III 174, 196, 218, 223, 227, 230, 260-272, 323, 408, 421, 433, 444, 451, 452
Гьофдіиг Г. III 86, 212 Гьофлер А. III 196 Гіоґо Віктор II 296 Гюе П. Д. І 186; II 67, 94 Гюйґеис X. (природознавець) II 94, 112 гностики І 215-219, 220, 221, 224, 225, 226, 232, 244, 253, 254, 264, 267, 340
Ґабриль Францішек III 444 Ґавецький Болеслав III 448 Ґаза Теодор II 14, 45 Гай (правник) І 254 Ґайґер М. III 272, 458 Гейзер Й. III 292
Ґалилео Ґалилей І 372, 373, 375; II 7, 31, 32, 46, 48, 49-54, 56, 57, 83, 84, 103, 104, 106, 123, 125, 218, 232; III 21, 41, 90, 125, 161, 334 Ґаллієн, імператор І 203 Ґалтои Фрепсіс III 98, 106 Ґальвані Л. II 241, 262 Ґара Ж. II 175 Ґарві Ч. II 228
Ґарицький Б. (правник) III 208 Ґаріґу-Лягранж Р. III 294, 296 Ґарньє А. II 198
Ґассеиді ІГєр І 176, 235; II 16, 67-69, 86, 95, 111, 125, 166 Ґауиільон І 274 Гаус К. Ф. III 220
Ґейліикс Арнольд II 66, 67, 76, 77, 80, 111 Ґеііґель Єжи II 232 Ґерард із Кремони І 311, 314 Ґерард де Моите І 334 Ґерард із Болоньї І 346 Ґерберт І 285 Ґеріке T. II 112
523
Гільберт Вільям II 112 Ґільйом із Коншу І 176, 293, 294, 295, 306 Ґільйом із Шампо І 279, 286, 287, 289, 306, 307
Ґільйом де Сент-Амур І 309, 336 Ґледстон В. (державний діяч) II 296; III 35, 71
Ґлюк Ф. Е. II 240 Ґлябер Анджей з Кобиліна II 42 Ґоес Е. II 37 Ґойя Фр. II 296 Ґокленіус Рудольф II 45, 239 Ґолуховський Юзеф II 285, 289, 290, 292, 295; III 204, 205, 206, 207 Ґонкури Р. і Ж. де III 149, 150, 157 Ґонсет Ф. III 420 Ґорчинський Северин III 15 Ґорький М. III 221 Ґотшальк І 260, 266, 267 Ґотьє Т. III 149 Ґрабман М. III 291 Ґрасман Г. (математик) III 328 Ґратрі А. III 76, 250, 290 Ґрелінґ III 329 Ґрімм Ф. М. II 163
Ґрін Томас Гіл II 273; III 11, 86, 170, 177, 178, 179, 180, 182, 184, 185 Ґрос К. III 110
Ґроссетест Роберт І 311, 320, 325, 327, 355, 361
Ґроут Джордж (історик) І 76; II 246 Ґроцій (Гуґо де Ґроот) II 12, 33, 34-35, 41, 44, 45, 83, 109, 111 Ґумплович Л. III 384 Ґундіссальві Домінік І 311, 312 Ґуно Ш. III 221 Ґурницький Лукаш II 44 Ґурський Якуб II 42, 45 Ґутберлет K. III 292 Ґуццо А. III 313
Ґьодель К. (математик) III 332, 418 Ґьорінґ III 118 Ґьоррес III 290, 291
Ґьоте Й. В. II 92, 150, 171, 227, 240, 245, 260, 273, 296; III 65 Ґюйо Жан-Марі III 109, 144, 145, 216 ель Ґреко (Доменікос Теотокопулос) II 112
Давид Дінантський І 308, 312, 314, 315-316, 318, 319, 355, 356 Давід Л. (художник) II 296 Давіле (архітектор) II 151 Дайзепберґ Владислав III 447 Даль Пра М. І 307 Дамп’є В. (історик науки) III 404 Дайте Аліґ’єрі І 316, 326, 356, 384; III ЗІ Дарвін Ч. II 298; III 16, 61, 84, 86, 88, 90- 91, 92, 96, 97, 101, 109, 149, 178, 198, 202, 212, 213, 216, 217, 218, 220, 346, 371, 394 Дауберт III 272
Дворжак Макс (історик мистецтва) III 169, 458
Деборіп А. М. III 315 Дебюссі Клод (композитор) III 454 Дедекіпд ІО. В. P. III 328 Декарт Репе (Картезій) І 8, 42 (елеати), 186 (скептики), 239, 248 (Авґустин), 274 (Ансельм), 302 (Альгазель), 329 (Р. Бе' кон), 372, 375 (оккамісти); II 6, 17, 19 (Монтень), 26 (Кампанелла), 40, 41 (Су- арес), 48, 49, 54-69, 70, 72, 73 (Паскаль), 76, 78, 79, 80 (Мальбраніи), 83, 84, 86 (Гобс), 89, 90 (Спіноза), 95, 96, 97 (Ляй- бніц), 107 (Ньютон), 109, 110, 111, 112, 113, 115, 117, 122, 123, 124, 125, 126, 128 (Локк), 131 (Берклі), 154 (утилітаризм), 158, 162 (Вольтер), 166, 169 (Ляметрі), 171 (Кондильяк), 181-182 (енциклопедис' ти), 200 (Вольф), 204 (Кант), 232, 241, 270 (Геґель), 275 (Шопетауер), 280, 282 (Мен де Біран), 283 (Кузен); III 9, 21, ЗО (Конт), 41 (Мілл), 56 (марксизм), 74, 76 (Ньюмен), 123 (Ріль), 154 (Ренан), 167, 189, 192 (Брентано), 252, 253 (Берґ- сон), 260 (Брунсвік), 263, 265, 267 (фено' менологія), 279, 290 (неореалізм), 292, 294 (неосхоластика), 298 (марбурзька школа), 325, 352 (ґештальтисти), 372, 373 (радянська психологія), 412 (неопози' тивізм), 423, 426 (екзистенціалізм) Делла Вольпе Дж. III 313, 430 Дельбо В. III 143 Делякруа Е. II 296 Дембовський Едвард III 16, 208 Демокріт І 18, 50-58, 62, 65, 69, 70, 71, 72, 74, 76, 77, 95, 100, 102, 108, 110, 121,
524
133, 135, 136, 138, 146, 148, 171, 174, 176, 177, 247; II 52, 95, 125; III 45, 129, 398, 459 Демостеи I 149
Дестют де Трасі II 175, 187, 279 Дефо В. Д. II 191, 240 Деффан Марі дю, маркіза II 187 Джевонс В. С. III 41, 327 Джеймс Вільям II 272; III 104, 136, 143, 179, 186, 218, 223, 227, 230, 232, 233, 234-248, 252, 257, 287, 338, 344, 345, 352, 355, 358, 391, 396, 440, 451, 452 Джемеллі А. III 292, 296 Джеішер Е. II 241
Джентіле Джовашіі II 273; III 225, 307, 312-313
Джерард А. II 151
Джипе Джеймс (астрофізик) III 326, 335, 396, 397, 457
Джовашіі Фіданда див. Бонавентура, св. Джовет Б. III 179 Джойс Дж. III 454 Джоіісоіі Семюель II 135 Джотто ді Бондоне І 384 Джоуд Е. М. III 274, 283 Джоуль Дж. III 84 Дзєдушицький Войцєх III 211 Дибовський Бенедикт (природознавець) III 99 Дибоський Р. (історик літератури) III 186 Диґасінський Адольф III 212 Діагор з Мелосу І 81 Дідро Делі II 86, 115, 117, 150, 163, 165, 166, 170, 178, 182, 183, 187, 241, 276; III 54 Дікенс Ч. III 220 Дікеарх із Мессеии І 142 Дільтей Вільгельм III 13, 160, 168-177, 221, 223, 233, 240, 323, 325, 352, 353, 376, 443 Діоген Лаертій І 16, 167, 310 Діоген Сіпопський І 92, 93, 98 Діоген з Аполлоиії І 28 Діоген зі Смирни І 58 Діодор Кронос І 42 Діодот І 187 Діоіі І 98, 182 Діопіс III 203, 204 Дірак П. А. М. III 335 Діттенберґер І 149 Добролюбов М. III 13
Довґірд А. II 235, 238; III 204 Домбровська М. III 454 Домбська Ізидора III 445, 449 Доиателло (донато ді Бетто Барді) II 46 Доидерс Ф. (фізіолог) III 106 Достоєвський Ф. II 296; III 159, 221, 430 Дрейк Д. III 276, 281 Дрийський Альберт III 446 Дріш Г. III 352 Дробіш М. III 47 Дубіслав В. III 418 Дунін-Борковський Станіслав III 444 Дуне Скот І 261, 274, 282, 313, 324, 326, 346, 347-352, 353, 355, 356, 358, 361, 362, 364, 365, 367, 381; II 56, 60, 63, 65, 85, 275
Дюбо, о. II 151
Дюбуа-Реймоп Е. (природознавець) II 297; III 117, 129, 218
Дюем ГГєр І 356, 372, 384; III 161, 162, 163, 165, 167, 223, 334, 410, 436 Дюї Джои III 223, 240, 241, 245-246, 247, 323, 345, 452, 455 Дюма А. (син) III 150 Дюмои Ж. (публіцист) II 252 Дюраи де Сеи-Пурсен (де Саикто-Порці- аио) І 362, 384 Дюріпґ Е. III 56
Дюркгейм Еміль (соціолог) II 86; III 149, 260, 377-383, 384, 388, 443, 452, 455 джабарити І 297
Евбулід І 41, 42 Евдем з Родосу І 62, 142, 144 Евдокс І 62, 67, 68, 120, 135 Евклід (математик) І 189, 192, 209, 293, 310; II 83, 139; III 165, 328, 330, 335 Евклід з Мегари І 41, 96 Евріпід І 46, 73, 75, 76, 81, 148 Евріт І 62 Евтідем І 81, 88 Еґідій (Жіль) з Орлеану І 319 Еґідій Жіль Римлянин І 318, 346 Еґідій з Лессінесу І 316, 346 Едвардс Джонатан II 135 Едді Марія Бейкер III 186 Еджер Генрі III 31
Единґтоіі Артур (астрофізик) III 326, 335, 342, 396, 397, 457
525
Едисон Т. III 220 Ейлер Л. (математик) II 178 Екгарт Й. І 256, 268, 359, 375-378; II 11, 21; III 195, 433 Ексиер Ф. III 47 Екфант І 66; II 43 Елісон II 151
Ельзенберґ Генрик II 113; III 448 Емерсон Ралф Волдо III 70, 177-178, 180, 181, 186, 218
Емпедокл І 20, 39, 41, 42-46, 47, 48, 49, 50, 52, 53, 56, 67, 69, 70, 71, 72, 102; III 90
Енгельс Фрідріх II 252, 272; III 12, 13, 15, 18, 51, 53-61, 70, 130, 208, 218, 219, 273, 315, 316, 318, 319, 320, 388 Еиджел Дж. Р. III 345, 360 Еиесідем І 177, 181, 182, 193 Енрікес Ф. (історик науки) III 418 Епіктет І 93, 166; II 16 Епікур та епікурейці І 15, 58, 94, 95, 151, 162, 166-176, 177, 180, 186, 187, 189, 191, 192, 259, 260, 311; II 13, 16, 17, 19, 21, 67, 69, 83, 123, 170, 247; III 155, 195, 352, 426
Епіхарм (комедіограф) І 67 Еразм з Роттердама II 47 Ератостен (географ) І 190 Ерве Неделлек (Наталіс) І 346, 362, 384 Ердман II 209, 272 Ереифельс Хр. фон III 196, 352, 458 Ерік Оксерський І 286, 307 Еріугена Йоан Скот І 210, 259, 260, 263- 268, 271, 272, 273, 275, 277, 285, 286, 296, 298, 303, 304, 305, 306, 376; II 21, 88
Ерле Ф. III 291 Есхіл І 71
Ешенмаєр Адам II 263 елейська школа І 20, 33-42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 52, 53, 54, 55, 69, 71, 75, 96, 100, 101, 102, 137, 176, 199, 204; II 267
Євген Савойський II 94 Євсевій з Цезарії І 15, 197 Єлизавета І, королева Англії II 46 Єше II 209
Жане ГГєр III 106, 149, 150, 363, 369 Жанна д’Арк, св. II 46 Жеріко T. II 296 Жермен Софі III 21 Жеромський С. III 453 Жерсон Жан І 376 Жесінський (правник) III 208 Жід Аидре III 157, 158, 204 Жільбер де ля Порре І 261, 278, 283, 290, 291, 294, 306, 310, 332 Жільсон Е. І 255, 307; III 291, 294 Жултовський Адам III 443, 445 Жуфруа Теодор II 198
Забарелла Якоб з Падуї II 16, 51 Забелевич Адам Іпіацій II 237, 238 Залуський Аиджей Станіслав II 232 Замойський Ян II 43 Зевксід (художник) І 148 Земеицька Елеонора III 208 Земпер Ґотфрід (архітектор) III 110 Зенон із Сідопу І 175, 177, 187, 191 Зеиоп з Елеї І 33, 37-40, 41, 42, 47, 71, 72; III 178
Зенон з Кітія І 152-154, 159 Зєлеиьчик А. III 445 Зібек Г. III 111 Зіґварт X. III 107, 108 Зільберштейн Л. III 448 Зіммель Ґеорг III 124-125, 169, 377, 384, 452
Знамєровський Чеслав III 447, 448 Зпанецький Флоріан III 440, 441, 458 Зноско Я. II 233
Золя Еміль III 87, 101, 149, 150, 157, 220 Зомбарт В. (економіст) III 174 Зульцер Й. Ґ. II 203
Ібп Сауд (Йоаи Іспанець) І 311 Іби Сіна див. Авіценна Ібсеп Г. II 296; III 159, 221 Іван від Хреста, св. II 37; III 290 Ікскюль Я. фон (зоолог) III 355 Інґарден Роман III 272, 443, 444-445 Іпполіт І 15
Іриней Ліонський І 218, 220, 221, 222, 228, 253
Ісаак Стелла І 278
526
Ісидор Севільський І 250, 259, 274, 279, 304
Ісократ І 75, 149
Йоаким Флорський (Джоаккіно да Фйоре) І 268, 305
Йоан (Джои) Пеккам І 326, 345 Йоан (Джоіі) Солсберійський І 289, 290, 293, 295, 304, 305, 306 Йоан Дамаскин І 210, 213, 249, 253, 259, 274, 306, 310, 339 Йоан Магістрі І 352, 381 Йоан Яндунський (Жан де Жандеп) І 319, 359
Йоан із Ля Рошелі (де Рупелля) І 326 Йоан із Марки І 371 Йоан із Мірекуру І 370, 371, 374, 384 Йоан із Полліако І 362, 364 Йоан з Нового Дому І 334, 381 Йоан зі Стобів (Стобей) І 16 Йопстон Яп II 109 Йосцеліи Суассонський І 289 Йотейко Юзефа III 446 йонійські філософи природи І 19, 20, 22, 24-28, 29, 31, 32, 33, 34, 35, 43, 44, 47, 52, 61, 63, 64, 72, 146, 152; II 13, 16, 21
Кабаніс П. II 175, 176, 279; III 104 Кабе Е. III 219 Казанова II 241
Казимир III Великий І 380, 384 Каетанус (Томас де Віо з Ґаети) II 36 Кайла Е. III 418
258 (Фіхте), 262, 263 (Шеллінґ), 270, 271 (Геґель), 21 А, 276 (Шопетауер), 279, 281 (Мен де Біран), 283 (Кузен), 285, 287, 295, 298; III 7, 10, 11, 12, 13, 32, 41, 42 (Мілл), 42, 44, 46 (Гербарт), 61 (марксизм), 67 (Карлайл), 75, 82 (Кір- кеґор), 90 (Спенсер), 99, 107, 111-118 (неокантіанство), 119, 122, 123, 124, 125, 130 (емпіріокритицизм), 135, 137 (Вундт), 138 (Фехнер), 140, 142, 143 (Ренув’є), 164 (природознавці), 169, 176 (гуманітарії), 178, 179, 180, 182, 185 (англосаксонський ідеалізм), 190, 193, 194, 195 (Брен- тано), 202, 203 (Ніциіе), 205, 209, 213 (польська філософія XIX ст.), 218, 228, 240 (прагматизм), 255 (Берґсон), 268, 269, 270 (феноменологія), 278, 279, 281 (неореалізм), 294, 296 (неосхоластика), 297-305 (марбурзька школа), 318 (марксизм-ленінізм), 331 (нова логіка), 334, 337, 339 (нова фізика), 391, 393 (Вайтгед), 401 (М. Гартман), 425 (екзистенціалізм), 435, 437, 447 Кантор Ґ. III 221, 328 Каппюїи М. І 307 Карамуель Хуан II 103 Кардано II 45 Карл V II 46
Карл Великий І 260, 261, 306 Карл Лисий І 264
Карлайл Томас II 245; III 13, 16, 17, 18, 34, 41, 62, 65-70, 75, 76, 84, 85, 148, 178, 179, 180, 181, 182, 198, 217, 218
Каліґула І 197
Каліостро II 241
Каллікл І 79, 107; III 198
Каллімах (Філіп Буонаккорзі) II 42
Калоджеро Дж. III 313
Кальвін II 38, 45, 46; III 69
Камеиський Геприк III 208
Кампанелла Томмазо II 7, 26, 45, 56, 111
Канова А. II 296
Кант Іммануїл І 7, 42, 175, 274, 275; II 67 (Декарт), 103 (Вольф), 108 (Ньютон), 116, 118, 119, 120 (Локк), 135 (Берклі), 145, 146 (Юм), 151 (Шефтсбері), 165 (Вольтер), 202 (Вольф), 203-231, 231, 233, 235, 236, 237 (польське кантіанство), 239, 241, 242, 244, 245, 252, 254, 256,
Кариап Рудольф III 408, 410, 411, 413, 415, 416, 417, 418, 419, 420 Карнеад І 121, 177, 179, 185, 187, 192 Kappe Л. II 81
Каррель А. (біолог) III 326, 397 Кассій І 189
Кассіодор І 250, 253, 258, 259, 274, 279, 304
Кассірер Ернст III 306, 397
Кастеллі Е. III 430
Катерина II II 240
Катон Молодший І 189
Катоп Старший І 187, 192
Катул І 192
Каутський K. III 314
Кауфман Фелікс (правник) III 410
527
Кафка Ф. Ill 430 Кашовський К. III 212 Квайн В. В. III 418 Квііітіліяи І 254 Кебет І 67
Кедворт Ральф II 49, 104, 112, 239 Кейл Е. II 106 Кекуле Ф. (хімік) III 84 Кельс І 197, 225
Кельсен Г. (правник) III 418, 447 Кемпбел Л. (філолог) І 149 Кеплер Й. І 65 68, 296; II 31, 51, 104, 109, 112; III 130 Керд Джои III 178 Керд Едвард III 178, 185 Кіркеґор Сьореи III 12, 13, 16, 17, 18, 70, 75, 76, 77-82, 84, 87, 217, 218, 369, 408, 421, 423, 425, 429, 430, 431 Кєшовський Богдан III 445 Кірхгоф Ґ. Р. (фізик) III 120 Кіто Джои II 296 Клагес Л. III 204 Кларк Семюел II 95, 103, 108 Клауберґ II 111, 239 Клеант з Ассу І 154, 161, 192 Клєпач Міхал III 444 Климепт Александрійський І 15, 224, 225, 253, 254
Климент IV І 327 Климентій VIII, папа II 38 Клімке Ф. III 444 Клітомах І 179, 187 Киокс Дж. II 46 Кнутцеи Мартіп II 204 Кобилецький Станіслав III 136, 444 Ковальський Казимир III 444 Коген Гермаи II 230, 231; III 114, 117, 297, 298, 300, 302, 303, 305, 306, 314, 397, 408, 452
Кожибський Альфред III 228, 406 Козловський В. М. III 213, 434, 443, 448 Койре О. III 272 Коліигвуд Р. III 396 Коллінз Дж. II 94
Колоптай Гуґо II 233-235; III 205, 208, 212 Колридж С. T. II 295, 296; III 34, 35, 90, 179
Колумб Христофор II 37 528
Кольєр Артур II 81, 135 Комепський Я. II 109 Конарський Станіслав II 232, 233 Кондильяк Етьєн Бонно де II 119, 128, 165, 170, 171-176, 182, 184, 233, 235, 241, 242, 279; III ЗО, 41, 125, 146, 378 Кондорсе М. А. де II 166, 178, 181, 187, 233, 241; III 21, 205 Конрад-Мартіус Г. III 272 Констант Веніамін III 16 Константин Африканець І 294, 311 Константин Великий І 208 Копт Оґюст II 178 (д’Аламбер), 188 (Гель- вецій), 243, 245, 284 (Равессон), 295, 297, 298; III 5, 7, 8, 10, 12, 15, 17, 18-31, 32, 35, 39, 40, 42 (Мілл), 48 (Фоєрбах), 70 (філософія віри), 84, 87, 90, 97 (Спенсер), 98, 100, 101 (сцієнтизм), 102, 111, 146, 151 (Тен), 161 (природознавці), 168, 171 (гуманітарії), 205, 206, 210, 212, 213, 216, 217, 218, 228, 246 (прагматизм), 355 (бігевіоризм), 377, 382 (Дюркгейм), 384, 385 (Парето), 397 (Джине), 408, 410 (нео' позитивізм )
Кончевська Гелепа III 449 Коперник Миколай І 66, 68, 189, 372, 373, 375, 382; II 12, 22, 23, 43, 45, 46, 51, 104, 203, 217, 218, 232; III 90, 125, 334, 343, 371
Кордемуа (архітектор) II 151 Корнеліус Г. III 127, 458 Кориель П. II 112 Костюшко T. II 285
Котарбіиський Тадеуш III 195, 225, 448, 449-450
Кофка Курт III 349 Кох Р. (природознавець) III 220 Кохаиовський Я. II 46 Коханський Адам II 109 Красінський Зиґмунт II 285, 293, 294; III 206
Красс І 189
Кратіл І 32, 96, 100
Кратет із Теб І 92, 152
Краузе X. Ф. II 295
Краус Q. III 196, 323
Кремер Юзеф II 285, 290, 292, 293, 295;
III 206, 207, 208, 211 Кречмер Е. III 407
Крітій I 79, 81 Кройц Мечислав III 446 Кромвель О. II 112 Кропоткін П. III 64, 217 Кроче Бенедето II 273; III 225, 230, 233, 234, 307-313, 323, 408, 430, 452, 455, 458 Круза Ж. П. де II 66 Крузіус Християн Авґуст II 204 Крупінський Фраицішек III 212, 213 Ксепіад з Коріиту І 81 Ксепократ І 120, 150, 167 Ксенофан І 33-34, 44, 69, 71, 72, 136, 176; III 51
Ксепофіл І 62
Ксенофонт І 81, 83, 88, 149, 152 Кузанський Микола І 210; II 8, 10, 14, 22, 45, 47; III 195, 395, 433 Кузен Віктор II 176, 198, 199, 277, 282, 283, 284; III 11, 12, 15, 17, 20, 85, 145, 146, 164, 209 Куо 3. III 359
Курбе Ґ. (художник) III 87, 101, 150, 221 Курно А. А. III 162 Кутюра Л. II 95, 113 Кухарський Павло III 446 Кшижановська-Кодісова Юзефа III 436 Кшимуський Едмунд (правпик) III 447 Кьолер В. III 230, 341, 349, 351, 353 Кюв’є Ґ. (природознавець) II 296; III 91, 92, 216
Кюльпе О. III 111, 272 Кюрі П’єр III 334 кадарити І 297
кініки І 74, 90-93, 95, 98, 115, 120, 148, 149, 152, 159, 160, 260 кірепаїки І 74, 90-95, 115, 147, 148, 149, 166, 260
Лаас Е. І 81; III 118, 218, 298 Лавджой А. О. III 247, 276, 281 Лавуазьє А. Л. II 262 Лаертій див. Діоген Лаертій Лаєл Ч. (геолог) III 88 Лазарус М. III 48, 106 Лакід І 179 Лактанцій І 220, 221 Лало Ш. III 382
Ламарк Ж. Б. (природознавець) II 239, 296; III 90
Ламберт Йогап Генріх II 204, 208 Лаплас П. С. де (математик) II 178, 241, 296; III 21 Ласвіц К. III 305 Лебоп Ґ. III 384, 387 Лев IX, св., папа І 267 Лев XIII, папа І 347; II 41; III 71, 291, 292, 444
Леві-Брюль Люсьєн III 223, 377 Левкіп І 50, 52, 53, 55, 71, 72 Левепгук А. ван II 112 Леед Дж. III 274 Лекі Г. (історик) III 40 Лекоит де Нуї III 397 Леметр Ж. III 149, 150 Лемгііцький Зиґмунт III 443 Ленін В. І. III 54, 55, 61, 131, 223, 314, 315-316, 318, 319, 320, 421 Лензен В. Ф. III 418 Ленстон Т. III 220
Леопардо да Вінчі І 373; II 8, 10, 28, 45, 46, 51
Лєрмонтов М. III 220 Леруа Едуард (математик) III 76, 163, 165, 166, 167, 218, 257-259, 323 Леруа-Больйо А. (економіст) III 149 Лессіиґ Е. II 150, 229 Лесьиєвський Станіслав III 330, 331, 333, 446
Летурио Ш. (етнолог) III 108 Лефевр д’Етапль Жак (Faber Stapulensis) I 381
Лі Г. II 128
Лібельт K. II 233, 285, 290-292, 293, 295;
III 16, 205, 206, 207 Лібіґ (хімік) III 52 Лібман Otto II 230; III 112 Лівій І 192 Лікоп І 83 Лікофрон І 79 Лімановський Б. III 212 Лііід P. III 406 Лінней K. II 240; III 91 Ліппершей II 112 Ліне T. III 107, 111, 272 Ліпсіус Юстус з Ловепу II 16, 43, 44, 45 Лісіпп І 149 Літре Е. III 26, ЗО, 31 Лобачевський М. III 328
529
Лойола Іґнатій II 37
Локк Джон І 375; II 32 (Ф. Бекон), 40, 41 (Суарес), 48, 67 (Декарт), 81 (Мальб- ранш), 86 (Гобс), 95 (Ляйбніц), 112, 116, 118, 119, 120-129, 131, 132, 133, 135 (Беркії), 137, 138, 142, 143, 145 (Юм), 146, 148, 150 (Шефтсбері), 153, 154 (утилітаризм), 159, 160, 162 (Вольтер), 168 (Ляметрі), 173, 174, 175 (Кондильяк), 178, 181 (д’Аламбер), 182, 184 (Гельве- цій), 191 (Руссо), 194, 197 (Рід), 204, 216, 219 (Кант), 232, 233, 235, 239, 241, 247, 269 (Регель); III 9, 32, 34, 35, 37, 38, 41 (Мілл), 75 (Ньюмен), 103, 115 (нео- кантіанство), 120 (емпіріокритицизм), 187, 189 (Брентано), 203, 209, 228, 237 (прагматизм), 252 (Берґсон), 300 (мар- бурзька школа), 372, 373 (радянська психологія), 378 (Дюркгейм), 391, 396 (Вай- тгед), 398
Ломброзо Ч. (правник) III 149 Лонгин І 208
Лотце Рудольф Герман І 149; III 11, 16, 106, 138, 140, 218, 295, 438 Лоуб Ж. (біолог) III 341, 354, 355 Лубніцький Нарциз III 445 Лукасевич Ян III 324, 330, 331, 333, 446, 449
Лукіан І 254; II 186
Лукрецій (Лукрецій Кар) І 15, 175, 176, 192, 259, 260, 310, 311; II 13 Луллій Раймупд І 318, 354 Луначарський А. III 315 Людвік Баварець І 359, 363 Людовік XI Валуа І 374 Людовік XIV II 112 Людовік XV II 240 Людовік XVI II 180, 240 Люїс K. І. III 418 Люїс Ґ. Г. III 40, 97 Люз А. III 454, 459 Люпоріні К. III 313 Лютер Мартін І 378; II 8, 45, 46, 202 Лютославський Вінсент І 149; III 235, 436- 437, 443
Лябертоньє Л. III 76
Лябрюєр Ж. де ля II 20, 86, 186
Лявель Луї III 432, 433
Ляґранж Ж. Л. (математик) II 170, 178
Ляйбніц Ґотфрід В. І 42 (елеати), 47 (Анак- сагор), 104 (Платон), 274 (Ансельм); П 26 (Бруно), 41 (Суарес), 48, 49, 67 (Де' карт), 77, 78, 81 (Мальбранш), 92-103, 109, 111, 112, 113, 128 (Локк), 200, 201 (Вольф), 204, 220, 228 (Кант), 232, 239, 283 (Кузен); III 9, 44, 45 (Гербарт), 48 (Фоєрбах), 56 (марксизм), 133, 137 (Вундт), 183, 185 (англосаксонський ідеалізм), 187, 192, 195 (Брентано), 252 (Берґсон), 285 (Рассел), 298 (марбурзька школа), 327, 329 (нова логіка), 338 (нова фізика), 352 (голізм), 369 (психоаналіз), 394, 396 (Ва- йтгед), 398 (М. Гартман)
Лякло П. II 240
Лямеїше Ф. Р. де II 245; III 206, 218 Ляметрі Жюльєи О. де II 67, 119, 165, 166- 171, 182, 184, 191, 203, 241; III 54, 355 Ляпґе К. III 110
Ляііґе Фрідріх Альберт II 230, 231; III 10, 13, 101, 102, 103, 112-114, 115, 116, 117, 123, 125, 129, 136, 137, 156, 198, 212, 213, 218, 297, 303 Ляиде Єжи III 447 Лянфранк І 270, 306 Ляроміґ’єр П. II 175, 176, 198 Лярошфуко де II 19-20, 74, 86, 182, 186;
III 151, 203, 369 Ляссер П. (літератор) III 259 Ляфіт П. III ЗО
Лях Ширма Христин II 237, 238 Ляшельє Жюль II 283, 284; III 144-145, 149, 250
ле Корбузьє III 454, 459 ле Сени Рене III 432, 433
Маблі Ґабрієль Бонно де II 166 Маті Валеріан II 109 Маєр Ю. Р. (фізик і лікар) III 84, 120, 220, 324
Мазаріпі Дж. II 112 Маймон Соломон II 227, 228 Майнонґ А. III 196, 276, 452 Маймонід Мойсей І 303, 306, 311, 341, 360; II 86
Мак-Дуґал Вільям (соціолог) III 223, 344, 345, 347, 348, 355 Мак-Кош Дж. III 273 Мак-Таґґарт III 178, 185, 218, 307
530
Макіавеллі H. II 11, 43, 45, 83 Макінтош Дж. (історик) III 40 Маколей Т. Б. (історик) III 40 Максвел Джеймс Кларк (фізик) III 120, 220, 334
Максим Ісповідник І 249, 253, 259, 263, 264 Мальбраиш Ніколи І 248, 274; II 41, 49, 66, 67, 74-81, 86, 94, 110, 111, 123, 131, 159, 161, 191, 241, 282; III 75, 290 Мальтус T. Р. (економіст) II 241, 246; III 92 Малярме С. III 220 Мапдевіль Берпар де II 155, 186 Мандоппе П. І 356; III 291 Мапе Е. (художник) III 221 Мапеґольд з Ляутепбаху І 269 Мапзер Г. М. І 356 Мані і маніхейці І 219, 253 Мапке Д. II 113 Манн Т. III 454
Марбурґ Адам III 136, 213-215, 217, 434, 440, 443, 448, 452 Марешаль Ж. III 296 Маріво П., де II 240 Маріот Е. (фізик) II 94 Марітен Ж. III 259, 272, 294, 296 Марія Тереза, австрійська імператриця II 240
Марк Аврелій І 155, 161, 166, 189, 192, 196, 253; III 145 Марк 3. III 314 Маркіон І 219, 221, 253 Маркс Карл II 252, 272; III 5, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 51, 53-61, 62, 70, 100, 130, 148, 208, 216, 217, 218, 219, 273, 314, 315, 316, 318, 319, 320, 321, 376, 388 Мармонтель Ж. Ф. II 241 Марсель Ґ. III 423, 430 Марсі лій Падуаиський І 319 Марсілій з Інґепу І 373, 380 Мартин Биліца з Олькуша І 382 Мартин Круль із Перемишля І 381 Мартин Поляк І 379 Марті А. III 196 Марціял І 254
Марціян Капелла І 250, 258, 259 Масарик Т. Ґ. III 86 Масоніус Мар’ян III 136, 213, 443, 452 Матей з Акваспарти І 326
Матей з Кракова І 380, 381 Мах Ернст II 146; III 13, 98, 118-122, 123,
125, 127, 129, 130, 131, 132, 142, 151,
159, 168, 215, 217, 235, 241, 243, 310,
314, 315, 331, 351, 362, 385, 389, 391,
393, 396, 408, 410, 411, 413, 419, 452 Медичі, династія II 11, 14, 46 Меєрсон Еміль III 163, 167, 223, 452 Меланхтон Філіп II 34, 45 Мелет (поет) І 83 Меліс І 37
Мельберґ Генрик III 448 Men де Біран Франсуа П’єр II 176, 243, 277-284, 294, 295; III 11, 20, 145, 161, 195, 250
Меиандр (комедіограф) І 149
Менделєєв Дмитро (хімік) III 84
Меидель Ґ. Й. (біолог) III 220
Меидельсон Мойсей II 92, 203, 229
Меподот І 177, 181, 193
Менцер П. II 209
Мервін В. Дж. III 276
Меркатор II 46
Мерсен М. II 66
Мерсьє Д. III 291, 292, 444
Месльє Д. II 165, 241
Местр Ж. М., де II 245; III 20, 21
Метальман Йоахім III 448
Метерлінк М. III 159, 221
Методій І 228
Метродор з Лампсаку І 175
Метродор з Хіосу І 58, 177
Мєрошевський Кшиштоф II 109
Микола 1 II 296
Миколай Поляк із Монпельє (лікар і природознавець) І 379 Миколай з Ґожкова І 380 Миколай з Орему І 372, 373, 374, 384 Миколай з Отрекуру І 370-371, 374, 384; II 138
Михаїл Скот І 311, 314 Мисліцький-Гальпери Іґнацій III 434 Мізес P. III 418 Мікои (художник) І 148 Мілл Джеймс II 243, 246-252, 295; III 35, 40, 41, 98, 104
Мілл Джон Стюарт І 42, 186; II 32, 243; III 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 22, 28, ЗО, 32-42, 48, 70, 84, 87, 90, 94,
531
95, 97 (Спенсер), 98, 100, 101 (сцієнтизм), 102, 107, 108, 109, 112, 146, 149, 150, 151 (Ten), 161, 168, 179, 180 (англосаксонський ідеалізм), 206, 212, 213, 215, 218, 228, 237 (прагматизм), 280, 282 (неореалізм), 297, 328, 410, 412 Міло Ґастон III 163 Мілтоіі Дж. II 112 Мільтіад І 96 Мікельанджело II 12, 46 Мінуцій Фелікс І 220 Міхал Тваруґ із Бистшикова І 381 Міхал із Вроцлава (Фалькенер) І 381 Міхальський Константа І 384; III 291, 296, 444, 445
Міхелет К Л. III 11
Міцкевич Адам II 236, 285, 293-294, 295, 296; III 178, 206, 207, 220, 436 Міцлер де Колоф Лавреитій II 232 Млинарський Фелікс III 440-441 Молешот Я. III 52, 53 Моліна Луїс де II 37, 38, 39; III 290, 295 Мольєр Жаи Батіст II 69, 112 Момзен Т. (історик) III 220 Монґольф’є Ж. II 240 Моііж Ґ. (математик) II 178 Монро Дж. II 296 Монтана (монтанізм) І 232 Монтепо В. П. III 276 Монтеиь Мішель де II 11, 13, 16, 17-20, 21, 28, 44, 45, 169, 186, 191; III 151, 170 Монтеск’є Ш. Л. де II 159, 241; III 146 Мопертюї ГГєр Моро де II 178, 181, 247 Мор Генрі II 49, 104, 112 Мор Томас II 45 Моравський Мар’ян III 211 Морґан А., де III 13, 18, 36, 327, 328 Морґан Дж. III 219 Морґан Ллойд (зоопсихолог) III 354 Морзе С. III 220 Мореллі II 166 Морра ПІ. (політик) III 149 Морріс Ч. В. III 418 Мохаммед І 144, 307 Моцарт В. А. II 240 Муньє Е. III 296
Мур Джордж Едвард III 223, 273-274, 276, 279, 280, 281, 282, 283, 284, 396, 410, 419, 448, 452, 457
532
Муцій Сцевола І 189 Мьогед III 323
Мюллер Йогаи II 230, 236, 296 Мюпіх В. (природознавець) III 208 Мюнстерберґ Г. III 111, 453 Мюнхгаузен К. Г. фон II 241 Мюссе А. де III 16
марбурзька школа І 149; II 231; III 117, 132, 234, 260, 297-306, 307, 397, 433, 434, 441, 452, 455
мегарейська школа І 33, 41-42, 71, 122, 149, 152
мутазіліти І 297
мутакаллеміні І 297, 300-301, 302; II 80
Навіль Е. II 277 Навсіфан І 58, 167 Нагель Е. III 418 Наші Т. Персі III 274, 283 Наполеон II 175, 176, 188, 251, 296 Нарбут Казимир II 232, 233 Наторп Пауль III 117, 298-300, 305, 397, 452
Нельсон Л. III 329 Немесій з Емеси І 248 Непер Дж. (математик) II 112 Несе І 58
Нібур Б. Ґ. (історик) II 230 Ніґідій Фіґул І 196 Ніколь П’єр II 66, 111 Ніцше Фрідріх II 277; III 13, 64, 86, 109, 127, 160, 177, 196-204, 215, 217, 218, 257, 369, 430, 431, 434, 452 Новаліс II 245, 260 Нойрат Otto III 410, 411, 413 Нумеиій з Апамеї І 196, 253 Ньюмен Джои Генрі III 12, 13, 16, 17, 18, 41, 70-77, 79, 80, 82, 84, 85, 217, 218, 250, 290, 433, 434
Ньютон Ісаак І 372; II 49, 54, 94, 103, 104, 106, 107, 108, 111, 112, 120, 123, 129,
131, 132, 153, 154, 159, 173, 178, 181,
204, 207, 209, 217, 232, 241; III 21, 34, 74, 125, 161, 209, 255, 318, 333, 334, 338, 352
иеопітагорейці І 196, 197, 203, 212, 225, 253 неоплатоніки І 15, 58, 121, 197, 201-210, 212, 220, 227, 228, 229, 238, 240, 241,
244, 248, 249, 250, 253, 259, 263, 264,
271, 296, 297, 298, 299, 300, 302, 310, 312, 313, 317, 325, 327, 328, 331, 332, 334, 340, 341, 359, 377, 380; II 8, 13, 14, 21, 22, 49, 102; III 9, 195, 260
Овідій I 189, 192, 260 Ожеховський Станіслав II 44 Ойкен P. І 248; II 111 Оккам Вільям І 324, 359, 360-375, 384; II 8, 36, 60, 85, 138 Олександр І, цар II 252 Оріген І 15, 210, 215, 223, 224-229, 230, 231, 235, 245, 248, 249, 252, 253, 254, 259, 267, 303, 304 Оссовська Марія III 448 Оссовський Станіслав III 448 Оствальд В. (хімік) III 129, 215, 337, 410 Остерва Юліуш III 454 Остророг Яп II 43, 45 Отлог з Реґепсбурґа І 269 Otto з Фрайзіпґу І 305 Оуеп Р. (зоолог) III 88 Оуеп Р. (соціаліст) III 61, 219 Оффенбах Ж. (композитор) III 221 Охорович Юліан III 108, 159, 212 л’Опіталь, маркграф де II 81 орфіки І 60, 61, 100, 101, 104, 105, 106, 107, 110, 121
Павліцький Стефан III 210, 211, 212, 436
Павло з Венеції І 359
Павло з Ворчииа І 380
Павло, an. І 231, 254, 275
Павло III, папа II 43
Павло V, папа II 38
Павлов І. П. III 223, 355-356, 411
Палацький Ф. (публіцист) III 16
Палладіо II 46, 112
Паиайтій з Родосу І 164, 186, 187, 192, 193 Папен Дені II 112 Папіиі Джоваині III 235, 241, 246 Папіпіян (правник) І 254 Парацельс (Теофрастус Бомбастус з Гоген- гайму) II 22, 23, 45 Парето Вільфредо III 383-388 Парі Ґ. (історик літератури) III 149 Парменід з Елеї І 33-42, 43, 44, 47, 48, 52, 69, 70, 71, 72, 136; II 102; III 298, 305 Паррасій (художник) І 148
Паскаль Блез І 5, 7, 235; II 49, 66, 67, 69- 74, 76, 94, 110, 111, 112, 161, 185, 276, 279; III 7, 75, 79, 81, 203, 250, 291, 369, 423
Пастер Л. III 47, 220, 397
Пастушка Юзеф III 444
Пасхасій Радберт І 260
Патер Вальтер III 216
Паульсен Ф. III 99, 117, 217
Пачі Е. III 430
Пеано Дж. III 221, 328, 411
Пейлі Вільям II 157
Пейн Т. (публіцист) II 156
Пеккам див. Йоан Пеккам
Пєлагій І 245, 248, 267; II 38
Перікл І 28, 46, 73, 76, 96, 148, 151
Перрі Р. Б. III 232, 276, 283, 458
Перро Клод II 110, 111
Песталоцці Й. Г. (педагог) II 194; III 42, 48
Петер Юзеф III 446
Петзал А. III 418
Петражицький Леоп III 384, 386, 388, 441- 442, 447, 452 Петрарка Ф. І 384
Петрицій Себастіян з Пільзна II 42, 45 Петро Великий II 94 Петро Даміаиі, св. І 269, 305, 306 Петро Ломбард І 261, 273-274, 283, 306, 310, 336; II 36 Петро Оліві І 372 Петро Іспанець І 310, 353, 361, 382 Петро д’Еллі І 329, 370, 375 Петро з Гібериії І 332 Петро з Марікуру І 327 Петро з Овериі І 346 Петро з Оріолі (Авреолі) І 362, 384 Петро з Пуатьє І 274, 283 Петро, св. І 231 Петроній І 254 П’єрон А. III 446 Пізаио Аидреа І 384 Пізаио Джоваині І 356 Пізаио Ніколо І 356 Пій V, папа II 36 Пій X, папа II 41 Пікассо П. III 454
Піко делла Міраидола Джоваині II 13, 14, 45 Піидар І 71, 79
533
Піррон I 58, 167, 176, 177, 179, 180, 191, 192, 193; II 72
Пірс Чарлз С. III 127, 237-239, 246, 247, 411, 452
Пірсои Карл III 98-100, 131, 151, 159, 218, 326, 385, 389, 452
Пітагор і пітагорейці І 11, 20, 43, 46, 52, 58-68, 70, 71, 72, 73, 80, 100, 101, 105, 106, 110, 135, 142, 148, 177, 189, 196, 197, 200, 208, 293; II 14, 24, 25, 43; III 260, 441
Піткін В. Б. III 276
Піттак І 18
Планк Макс (фізик) III 223, 334, 339, 452, 459
Платоп і платоніки І 10, 11, 15, 18, 32 (Геракліт), 42 (елеати), 50 (Анаксагор), 57, 58 (атомісти), 62, 65, 66, 67, 68 (пітагорейці), 73, 74, 75, 76, 79, 80 (софісти), 81, 83, 89 (Сократ), 90, 93, 95- 122, 124, 125, 126, 127, 129, 131, 132, 133, 135, 136, 137, 138, 139, 140, 141, 142 (Арістотель), 145, 146, 148, 149, 151, 152, 154, 155, 156, 161, 166 (стоїки), 171, 173 (епікурейці), 176, 182 (скептики), 187, 190, 191, 192, 193, 196, 197, 199, 200 (Філон), 203, 204, 205, 206, 207, 208, 209 (ГІлотин), 213, 220, 221, 222, 223 (східні апологети), 224, 225, 228 (Оріген), 229, 230, 231 (Григорій), 233, 234 (Тертуліян), 237, 238, 239, 241, 242, 244, 247 (Авгус- тин), 250, 254, 258, 259, 260, 271 (Ані- сельм), 277 (Бернард), 284, 285, 287, 289, 290 (Абеляр), 291, 293, 294 (школа у Шар- трі), 296, 297, 302 (арабські філософи), 305, 312, 313, 314, 319 (арістотеліки й аверроїсти), 321 (Бонавеитура), 331, 332, 340, 342, 345 (Тома), 351 (Дуне Скот), 354, 355, 374 (Оккам), 379, 380; II 11, 13, 14, 16 (Відродження), 21, 22, 23, 25 (Бруно), ЗО (Ф. Бекон), 33 (натуральна система культури), 43, 45, 49, 62 (Де- карт), 78 (Мальбранш), 86 (Гобс), 95 (Ляйбніц), 107 (Ньютон), 112, 115, 125 (Лож), 131, 133, 135 (Берклі), 148, 152 (Шефтсбері), 197 (Рід), 214, 219, 220 (Кант), 262 (Шеллінґ), 267, 270 (Іеґель), 276 (ПІопетауер), 284 (Равессон); III 18, 25 (Конт), 42, 56, 58 (марксизм), 70, 91 (Спенсер), 99 (сцієнтизм), 125 (Фатгер), 144 (Ренув’є), 173 (гуманітарії), 179, 180,
534
181, 185 (англосаксонський ідеалізм), 200, 202 (Ніцше), 205, 206, 226, 265, 269, 271 (феноменологія), 283, 287 (неореалізм), 289, 290, 292 (неосхоластика), 298, 300, 304, 305, 306 (марбурзька школа), 307, 313 (Кропе та Джентіле), 352 (голізм), 392, 395, 396 (Вайтгед), 398, 400 (М. Гартман), 414, 420 (неопозитивізм), 423, 430 (екзистенціалізм), 438, 448, 459 Плетон Ґемістос II 13, 45 Плеханов Г. В. III 314, 452 Пліііій І 254, 260; III 31 Плотиіі І 196, 197, 201-210, 224, 227, 229, 230, 240, 253, 263, 272, 273, 275, 277, 285, 297, 310, 312, 313, 332, 383; II 14, 88, 148, 262; III 250, 289 Плутарх І 15, 16, 68, 196, 254; II 43 Полемоп І 120 ГІолібій І 192
Поліглот (художник) І 148 Поліклет (скульптор) І 67, 73, 148 Помпоиацці Петро II 16, 45 Поппер К. III 419 Порталупі II 232
Порфирій І 201, 203, 208, 250, 258, 283, 284, 296, 310
Посейдоиій І 164, 186, 187, 192, 193, 196 Потамон І 187 Потоцька Дельфіна II 293 ГІотоцький Станіслав Костка II 235 Прайс Е. III 341 Пракситель І 149 Праптль K. І 356; II 272 Прат Дж. Б. III 276, 281 Прімо де Рівера III 453 Прістлі Джозеф II 128, 154, 156, 183, 240, 247; III 34, 103 Прічард Г. А. III 276, 280 Продік І 75, 76, 89
Прокл Діадох І 121, 208, 209, 210, 249, 253, 310, 312; II 14; III 398 Проперцій І 192
Протагор І 32, 52, 54, 72, 74-81, 90, 93, 100, 146, 148, 149, 176; III 64, 192, 195, 459 Пруст М. III 259, 453, 454 Псевдо-Алексаидр І 125 Псевдо-Діоиісій Ареопагіт І 210, 248-249, 253, 259, 263, 264, 267, 271, 275, 279, 332, 334, 341, 376
Пселл Михаїл І 306 Птолемей І 68, 189, 254; II 43; III 125 Птолемей Філадельф І 192 Птолемей із Лукки І 346 Пуаикаре Аирі III 13, 160, 161, 162, 163, 165, 167, 185, 215, 223, 228, 241, 252, 259, 283, 326, 331, 333, 334, 385, 389, 396, 405, 410, 433, 436, 450, 452 Пудловський Станіслав II 109 Пуссен Н. (художник) II 110 Пушкін О. С. III 220 Пфендер А. III 272 Пшибильський Яцек II 187, 241 Пшибишевський С. III 204 Пшипковський С. II 109 Пюві де Шаваппе П. (художник) III 221
Рабаи Мавр І 259, 260, 261, 266, 279, 289 Рабле Фрапсуа II 46
Равессоп Фелікс II 283, 284; III 8, 11, 145, 149, 164, 250
Радульф Ардепс І 279, 291 Раймунд, архиєпископ І 311 Райнах А. III 272 Райпгардт М. III 454 Райпгольд К. Л. II 226-227, 228, 252 Райт В. III 453 Райт О. III 453 Райхенбах Г. III 418 Рамус (де ля Раме П.) II 8, 44 Расіп Ж. Б. II 112 Раскіп Джоіі III 41, 69, 75, 216 Рассел Бертрап І 42; II 113, 231, 252; III 223, 233, 274, 276, 280, 283, 285-287, 328, 329, 330, 331, 333, 338, 360, 389, 391, 396, 410, 411, 412, 414, 418, 419, 448, 452 Ратрампус І 266 Рафаель Сапті II 46, 284 Раціборський Алексапдр III 211 Резерфорд Ерпест (фізик) III 334 Рей М. II 46 Реймонт В. С. III 453 Рембо А. III 220 Рембрандт вап Рейн II 112 Реміґій Оксерський І 286, 307 Ремюса Шарль де II 198 Ренап Ернест І 314, 356; II 284; III 8, 21, ЗО, 85, 100, 146, 149, 151-158, 159, 218, 220
Репдел Дж. Г. (історик) III 97 Ренуар О. (художник) III 221 Репув’є Шарль І 42; II 230; III 98, 132, 140-143, 144, 157, 186, 217, 218, 235, 237, 243, 391, 438 Решдел Г. III 185 Рібо T. III 106
Ріґль А. (історик мистецтва) III 458 Рід Томас II 194-198, 240, 242; III 32, 35, 209, 287
Рієпцо Кола ді І 384 Рікардо Д. (економіст) II 246; III 35 Рікерт Генріх III 117, 160, 168, 169, 171, 172, 173, 176, 177, 227, 230, 325, 421, 433, 455
Ріль Алоїз III 122, 123, 159, 218, 452 Ріман Ґ. (математик) III 221 Річард із Мідлтаупу І 326 Річард Дж. III 329 Річль А. II 230 Рішельє де, кардинал II 112 Рішар із Св. Віктора (де Сеп-Віктор) І 282, 283, 306 Роберт Кілвордбі І 345 Роберті Е. де III 384 Робесп’єр М. II 188 Родеп А. III 454 Роджер з Марстопу І 326 Роджерс А. К. III 276 Родіііґтон Джоіі і 359, 361 Розвадовський Яп М. III 449 Ройс Джусейя III 177, 179, 184, 185, 218, 223, 276, 307, 452 Рокфеллер Дж. Д. III 219 Роллап Р. III 454 Роляіід із Кремопи І 309, 320 Ропсар П. де II 46 Росс В. Д. III 276 Росс Е. А. (соціолог) III 384, 387 Росцелін І 286, 288, 304, 306, 307 Руає-Коллар П. П. II 176, 198, 283 Рубепс II П. II 112 Рубіпштейп С. Л. III 372 Рубчипський Вітольд III 448 Рудпянський Стефап III 445 Руссо Жан Жак II 81, 115, 116, 118, 119, 145, 150, 163, 165, 166, 171, 187, 188-194, 207, 229, 233, 239, 240, 241, 279; III 12, 47, 48, 160
535
Руткевич Богдан III 443 Рьонтґен В. К. (фізик) III 220, 334 Рюйсбрюк Йоан І 378; III 159 рамісти II 8
Савицький Фрапцішек III 444 Савонарола II 46 Саітта Дж. III 313
Салазар Антоніо де Олівейра III 453 Саллі Джеймс III 40, 110 Салямуха Ян III 296, 444 Сантаяна Дж. III 232, 245, 248, 276, 283, 285, 287, 289, 297, 360 Сантільяна Дж. де (історик) III 418 Санчес Фрапциск II 19, 45 Сапфо І 71
Сартр Жан Поль III 83, 407, 421-423, 425, 426, 428, 429, 430, 432, 452 Сатурніл з Антіохії І 216 Свєжавський С. III 445 Свєнтоховський Алексапдр III 108, 159, 212 Світковський Петро II 232 Свіфт Дж. II 186, 240 Сеґал Якуб III 110, 434, 446, 448 Сезап II. (художник) III 221, 454 Секретап ПІ. III 11
Секст Емпірик І 15, 177, 179, 192, 193, 253, 259, 310, 311; II 13, 16, 17 Селевк І 68
Селларс Р. В. III 276, 281 Семепенко Петро III 208 Сени Рене ле III 432, 433 Сеп-Сімон Клод-Апрі де II 243; III 20, 21, 29, 35, 54, 61, 205, 377 Сенека І 15, 158, 166, 253, 254, 259, 260; II 16
Сент-Бьов Ш. III 149
Сепьобо Ш. (історик) III 149
Серваптес Сааведра М. де II 112
Серватус Люпус І 266
Серве II 46, 241
Сержан Ж. II 128
Сертіяпж III 296
Сет Джеймс III 178
Сет Ендрю III 178, 179, 185
Симплікій І 15
Синесій з Кірени І 248
Сиріап І 125
536
Сіґер із Брабанту І 314, 316, 317, 318, 336, 355, 356
Сідґвік Генрі III 40 Сімій І 67
Сіико Тадеуш III 445 Скаліґер Ж. K. II 47 Скарбек Фридерик III 209 Скарбек-Кєльчевський Іґнацій III 209 Склодовська-Кюрі Марія III 220, 334 Скоп (скульптор) І 149 Скорський Алексапдр III 211 Скот Вальтер II 296; III 71, 220 Слєшиііський Ян III 446 Слівіцький Гіацинт II 232 Словацький Юліуш II 285, 294; III 206, 207, 220, 436
Сміґлецький Мартин II 109 Сміт Адам II 145, 150, 155, 156, 240; III 103, 125
Смолюховський Мар’ян (фізик) III 334 Спядецький Єиджей II 235, 237, 238; III 161, 208, 210
Спядецький Ян II 233, 235, 295; III 161, 204, 205, 207, 208, 210, 212, 440 Собеський Міхал III 448 Сократ І 41, 50, 71, 73, 74, 75, 76, 81-95, 96, 100, 101, 110, 116, 117, 128, 145, 147, 148, 149, 150, 152, 157, 158, 182, 187, 203, 243; II 101, 183; III 39, 77, 79, 179, 200, 274, 423, 459
Соловйов Володимир II 245; III 433 Солоп І 18, 20, 71, 74, 96 Солтикович (філолог) III 207 Сольський Станіслав II 109 Сорб’єр Саму ель II 16 Сорель А. (історик) III 234 Сорель Жорж (історик) III 149, 257, 384, 387, 388, 434 Сорлі В. Р. III 178, 185 Сорокіи П. III 383
Сосюр Фердинанд де (мовознавець) III 382 Софія Гапноверська II 94 Софія-Шарлотта Пруська II 94 Софокл І 73, 75, 81, 148 Спевсіп І 120, 122 Спенсер Г.
Спіноза Бенедикт (Барух) II 26, 49, 67, 86- 92, 94, 95, 96, 97, 99, 102, 109, 110, 111, 113, 120, 150, 166, 200, 201, 229, 241,
258, 261, 262, 273; III 9, 48, 50, 145, 146,
150, 224, 373 Спіріто У. III 313 Спірмен Ч. Ill 456
Спеїісер Герберт II 298; III 10, 11, 13, ЗО,
34, 86, 88-98, 102, 109, 118, 130, 146,
151, 159, 168, 171, 178, 179, 198, 202,
206, 212, 213, 215, 217, 218, 248, 250,
255, 282, 320, 324, 377, 384, 385
Сполдіиґ Е. Ґ. III 276 Станіслав Авґуст, король II 115, 233, 235 Сталін Й. В. III 315, 316, 453 Станіслав Лещинський, король II 193 Станіслав зі Скарбімєжу І 380 Сташіц Станіслав II 233-235; III 205, 210 Стебіиґ Л. III 418 Стенберґен Ф. вап І 307 Степдаль (Бейль А.) II 188, 244, 272; III 15, 220
Степа Ян III 444 Стерн Вільям III 353 Стерп Л. II 240 Стефенс Г. II 296 Стівен С. II 47 Стівеис С. С. III 418 Стівепсон К. Л. III 418 Стілоп І 189 Стільпон І 42
Стірлінґ Дж. Г. II 273; III 86, 177, 179, 218 Стобнер (математик) І 381 Страбоп (географ) І 189, 192 Стратон з Лампсаку І 142, 155, 192 Страшевський Маврицій III 211, 436 Стропґ K. А. III 276, 281 Струве Генріх III 11, 210, 211-212, 213 Стюарт Дугалд І 149; II 198, 199; III 209 Суарес Франсіско І 346; II 12, 36-41, 45, 49; III 290
Сузо Генріх з Констанцу І 378 Сулла І 192 Сурйо Е. III 433 Сусліґа Лаврентій II 109 Сцевола див. Муцій Сцевола Сціпіоп Молодший І 189 Сьора П. (художник) III 221 сіфатисти І 297
скептики античні І 15, 29, 42, 58, 81, 151, 154, 167, 174, 176-186, 190, 192, 193, 238, 239, 253, 259, 311, 360, 361, 362; II 11,
ІЗ, 16, 17, 19, 20, 45, 57, 58, 64, 70, 72, 128, 138, 146, 154, 159, 169, 201, 222,
227, 228, 250; III 152, 154, 155, 181, 313 софісти І 32, 41, 42, 50, 52, 54, 71, 73, 74- 81, 83, 84, 86, 87, 88, 89, 90, 92, 93, 100, 101, 117, 119, 147, 148, 149, 176, 269,
270, 361
стоїки І 15, 28, 29, 32, 42, 93, 146, 151, 152-166, 171, 173, 174, 186, 187, 189, 191, 192, 193, 196, 199, 203, 220, 222, 224,
225, 228, 234, 253, 259, 265, 284, 285,
304; II 11, 16, 21, 22, 34, 42, 43, 45, 74, 83, 91, 123, 247; III 54, 145, 195, 256, 328, 329
Талес Мілетський І 18, 20-23, 24, 25, 26, 27, 44, 58, 64, 70, 71, 72 Тамп’є Стефан І 318, 345 Таннері Жюль III 163 Тард Ґ. III 384
Тарський Альфред III 331, 419, 420, 446, 449
Тартарет І 352, 381 Татіяп І 220, 221, 253 Таулер Йогаи зі Страсбургу І 378 Таціт І 187, 254
Твардовський Казимир III 136, 196, 215, 217, 263, 438-440, 443, 446, 447, 448, 449, 452
Тейлор А. Е. III 185, 247, 279 Телезіо Бернардин з Козенци II 22, 23, 26, 45, 83
Темістій з Пафлагоиії І 15, 144 Темістокл І 96
Ten Іпполіт II 273, 282, 284; III 13, 16, ЗО, 34, 101, 110, 136, 145-151, 159, 204, 212, 220
Теодор Атеїст І 94, 95 Теодор з Кіреии І 81 Теодоріх (Дітріх) із Фрайберга І 331, 334, 337
Теодоріх Великий І 250
Теофіл з Антіохії І 220, 221, 227, 253
Теофіл, єпископ І 227
Теофраст І 15, 142, 144, 179, 187, 192, 296
Тереза з Авілю, св. II 37, 112; III 290
Тертуліян І 215, 228, 232-235, 253
Тетепс Йогаи Ніколаус II 204
Теяр П’єр де Шарден III 297
537
Тильковський Войцех II 109 Тиндел Дж. (фізик) II 241; III 97, 129 Тиранніон І 142 Тік Л. II 260
Тімей із Локрів І 62, 67, 96 Тімон з Фліунту І 177, 179, 192 Тіно Проспер І 250 Тінторетто (Якопо Робусті) II 46 Тіссераи П. II 277 Тітченер Е. Б. III 344, 348 Тіціан II 46
Тов’янський А. II 285, 293, 294, 295 Толанд Джон II 129, 146, 239, 240 Толмен Е. Ч. III 362 Толстой Л. II 296; III 159, 160 Толстой О. III 454
Тома Аквіиський, св. І 145 (Арістотель), 248 (Авґустин), 274, 275 (Ансельм), 282 (Гуґо), 288, 290 (Абеляр), 298 (арабські філософи), 309, 312, 313, 314, 315, 316, 318 (арістотеліки й аверроїсти)у 321, 324, 326 (Бонавентура), 331-347, 348, 349, 350, 351, 352 (Дуне Скот), 353, 354, 355, 356, 361 (Оккам), 377 (Екгарт), 379, 380; II 8, 34, 35 (натуральна система культури), 36, 38, 39, 40, 41 (Суарес), 59, 65 (Декарт), 99 (Ляйбніц), 262 (Шел- лінґ); III ЗО (Конт), 76 (Ньюмен), 195 (Брентано), 202 (Ніцше), 259 (Бергсон), 289, 291, 292, 294, 295 (неосхоластика), 401 (М. Гартман), 423 (екзистенціалізм) Тома Кемпійський І 378 Торічеллі Е. II 112, 218 Торвальдсен Б. II 296 Торндайк Е. Л. (зоопсихолог) III 354 Трасіл І 52, 98 Трасімах І 79; III 198 Траян, імператор І 189 Треііделеіібурґ А. III 16 Трентовський Б. II 285, 290, 292, 294, 295; III 206, 207
Троянський Ф. (природознавець) III 208 Трьольч Ерист III 169, 172, 174, 176, 177 Турґенєв І. С. III 156 Тукідід І 73, 75, 148
Тьєррі (Теодорік) Шартрійський І 291, 293, 294, 304, 306 Тьонніс Ф. III 384
Тюрґо P. А. Е. II 163, 180, 181, 187; III 21
538
Ульпіян (правник) І 254
Ульріх зі Страсбурга І 331, 334
Унамуно М. III 430
Уоддіііґ Л. І 352
Урбан IV, папа І 336
Урбаи V, папа І 312
Утіц Е. III 272
Фабро К. III 430 Фаїигер Гаис III 125-127, 131, 452 Файгль Г. III 418 Фарадей М. (фізик) III 220 Фаркгарсоп А. С. Л. III 274 Федр І 187 Феліб’єи А. II 110 Феиелон Ф. II 66, 112 Фервори М. III 129 Ферпосон А. II 198 Ферекід із Сіросу І 17, 28 Фехнер Ґустав Теодор III 8, 11, 16, 86, 105, 106, 109, 110, 137, 138, 140, 218, 438 Фідій І 46, 73, 96, 148 Філіп, король Іспанії II 112 Філіп Македонський І 122, 149 Філодем І 175 Філолай І 62, 66, 72
Філоп Алексаидрійський І 192, 197-201, 204, 207, 224, 225, 227, 230, 240, 253, 265 Філон із Ларисси І 121, 186, 187, 192 Фітц Ральф І 359
Фіхте Йоган Ґотліб II 201, 227, 244, 245, 252-258, 260, 261, 262, 266, 270, 273, 274, 279, 294, 295; III 42, 61, 64, 67, 82, 122, 137, 168, 195, 302, 307, 435 Фішер Е. Г. (хімік) III 324 Фішер Купо III 112, 114, 218 Фішер Ф. T. II 272; III 111 Фічіпо Марсіліо II 13, 14, 43, 45 Флобер Ґ. III 220 Фогт K. III 52, 53 Фойґт М. II 237
Фоєрбах Ансельм (правник) II 230 Фоєрбах Людвіґ II 92, 272; III 12, 15, 17, 48-53, 55, 56, 62, 63, 101, 218 Фолькман В. Ф. III 47 Форлендер К. III 305, 314 Фослер Карл (лінгвіст) III 169 Фоисека Педро II 37
Фонтенель Бернар де II 115, 116, 158, 159, 182, 183
Фрагонар Ж. Г. II 240
Франк Філій (фізик) III 410, 418
Франк Себастьян II 11, 45
Франклін Б. II 183, 240
Франко Ф. Б. Ф., генерал III 453
Фрапс Анатоль III 149, 157, 453
Фрапсуа VI, князь де ля Рошфуко II 19
Фрапциск Асизький, св. І 309, 321; II 21
Фрапциск із Марки І 372
Фрапциск де Мейроніс І 359, 373
Фрапциск Салезький II 13, 20-21, 46, 112
Фрауеиґлас Едвард III 445
Фреге Ґ. III 221, 328, 331, 333, 411
Фредеґіз І 260, 285
Фрезер Дж. Ґ. III 384, 387
Фрідріх I II 94
Фрідріх II І 308, 311, 315; II 160, 166, 200, 202, 240; III 65, 69 Фріз II 244, 245, 272, 273; III 456 Фрич-Моджевський Апджей II 44, 45 Фройд Зиґмупд III 218, 363-371, 388, 435, 451, 452
Фромантен Е. III 16, 150
Фуї Альфред III 144, 145, 149, 217, 384
Фульбер І 269, 291, 306
Фур’є K. III 61, 219
Фуше Симоп II 16
Хайд II 239 Халібеус Г. М. II 289 Халкідій І 258, 259 Халубінський Т. III 446 Хапуш І. III 16 Хвістек Леон III 333, 446, 448 Хвольсон О. (фізик) III 129 Хейнріх Владислав III 437, 443, 446, 448, 452
Хейцман Мартіп III 445 Хмай Людвік III 445 Хмельовський П. III 212, 213 Хойнацький П. III 444 Хом’яков О. III 16 Христипа, королева Швеції II 54 Хрісіп І 152, 154, 161, 187, 192 Хуап III, король Португалії II 37
Цвіііґлі У. II 46 Цезальпіпо Апдреа II 16 Цезар І 189, 192 Целлер Е. І 149; II 272 Цєшковський Авґуст II 285, 292-293, 294, 295; III 16, 205, 206, 207, 208 Цианкевич А. II 233 Ціммерман P. III 47, 110 Ціцероп І 15, 58, 68, 158, 164, 175, 187, 189, 192; II 16, 43
Чарповський Стефан III 377, 443 Чарторийський Адам III 205, 209 Чацький Тадеуш II 235; III 205, 207, 208 Чичерін Б. III 16 Чімабуе (художник) І 356 Чірнгауз II 94 Чежовський Тадеуш III 446 Черкаський Євсевій III 211 Чернишевський М. III 13
Шамфор H. С. II 20, 186 Шапявський Юзеф Калясанти II 236; III 209
Шарко Ж. М. (невролог) III 106, 363, 369
Шаррон П’єр II 11, 19, 45
Шаслер М. II 272
Шатобріан Ф. Р. де III 20
Шван Т. (біолог) III 84, 220
Швеґлер Ф. II 272
Шевальє Ж. III 259, 296
Шевчук В. III 446
Шедель (хроніст) І 381
Шекспір Вільям II 28, 112; III 183
Шелдоп Г. III 407
Шелер Макс III 169, 174, 260, 261, 269-270,
271, 272, 273, 296, 398, 402, 421, 457, 458 Шеллі П. Б. II 92, 296
Шеллінґ Фрідріх Вільгельм І 210; II 227, 236, 244, 245, 258-263, 265, 266, 267, 270,
272, 273, 279, 285, 289, 294, 295, 297; III 15, 42, 48, 67, 79, 138, 146, 180, 195, 205, 352, 433
Шербурзький Едвард Герберт, лорд II 12, 33, 34, 44, 45, 111, 241 Шестов Л. III 430 Шефер Г. В. III 418 Шефтсбері Еитоні Е. К., лорд II 8fi
115, 119, 120, 129, 145, 146-І52, 153, 155, 159, 163, 186, 229, 239 Шидловський Ян II 109 Шиллінґ Ян І 381
Шіллер Фрідріх II 150, 227, 240, 266, 296; Шіллер Фердинанд Каннінґ І 81; III 185, 223, 235, 240, 245, 246, 247, 407 Шлік Моріц III 272, 408-410, 411, 416, 419 Шлеґель А. В. II 260; III 290 Шлеґель Ф. II 245, 260, 263, 266, 296 Шляєрмахер Фрідріх II 150, 263, 270; III 290
Шляйдеи М. (біолог) III 84 Шмаленбах Г. II 113 Шолохов М. III 454 Шопен Ф. III 196, 221 Шопенгауер Артур II 243, 244, 272, 273- 277, 295, 297; III 8, 16, 99, 137, 138, 140, 154, 179, 198, 202, 216, 224, 369, 370 Шпенґлер О. III 204 Шрьодер Е. III 328 Шрьодінґер Ервіи (фізик) III 335, 341 Штайнер Рудольф (антропософ) III 226 Штайнталь Г. III 48, 106 Штамлер Р. III 305, 384 Штейнбарґ-Котарбінська Яніиа III 449 Штірнер Макс (Каспар Шмідт) III 12, 16, 17, 18, 62-64, 70, 84, 198, 217, 218, 423 Штраус Давид Фрідріх II 92, 271; III 31 Штраус Й. III 221 Штраус Р. III 454 Штумпф K. III 136, 196, 235 Шуберт Ф. II 296
Шуберт-Зольдерн Ріхард фон III 123, 452 Шульц Домінік III 210 Шульце Ґотліб Ернест І 186; II 228-229 Шуман Р. (композитор) III 221 Шуман Стефан III 446 Шумовський Владислав III 447 Шуппе Вільгельм III 123 шартрійська школа І 256, 261, 263, 267, 287, 291-295, 304, 327 шотландська школа II 119, 145, 146, 176, 194, 196, 197, 199, 230, 237, 238, 240, 244, 245, 246, 280, 283, 284, 294; III 15, 204, 209, 273
Ювел В. III 35, 37 Юліян Відступник І 93 Юм Девід І 186, 370, 375; II 81 (Мальб- ранш), 116, 118, 119, 127, 128, 129 (Лот), 135-146, 150 (Шефтсбері), 154, 155, 156 (утилітаризм), 165 (енциклопедисти), 178, 181 (д’Аламбер), 182, 183 (Гельве- цій), 190 (Руссо), 194, 196, 197 (Рід), 204, 207, 210, 211, 216, 217, 227, 228 (Кант), 239, 240, 241, 247 (радикалізм), 280 (Мен де Біран); III 9, 21, 24, 29 (Кант), 32, 34, 35, 37, 38, 40 (Мілл), 75 (Ньюмен), 103 (психологія др. пол. XIX ст.), 119, 120 (емпіріокритицизм), 127 (Корнеліус), 140 (Ренув’є), 156 (Репай), 167 (природознавці), 178, 182 (англосаксонський ідеалізм), 195 (Брентано), 209, 213, 237 (прагматизм), 278, 287 (неореалізм), 300 (марбурзька школа), 340 (нова фізика), 391 (Вайтгед), 410, 412 (неопозитивізм)
Юнг К. Ґ. III 370, 371 Юрґеисеи Й. III 418 Юрій з Трапезунду II 14, 45 Юстин Мученик І 15, 220, 221, 253 Юстииіяп, імператор І 120, 249, 253
Яків із Венеції І 258, 311 Яків де Воражін І 356 Якобі Фрідріх Генріх II 92, 229, 230; III 250, 433
Якуб із Ґостииіна І 381 Якуб із Парадижу І 380 Якубісяк Авґустин III 444 Ямбліх І 15, 208, 209, 210, 249, 253, 296; II 14
Ян із Ґлоґова І 381
Ян зі Стобниці І 381
Янковський Юзеф Емануель II 238; III 208
Яроиський Фелікс II 237, 238
Ясіиовський Б. II 113; III 445
Ясперс Карл III 83, 234, 423, 425, 430, 431
янсеністи II 20, 66, 70, 80, 112
540
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
У покажчику зазначено тільки найбільш важливі поняття
Абсолют: джерело цього поняття у Плато- на, в його ідеї блага І 114-115; перше його формулювання неоплатоніками 204- 205, 208-209; абсолют у гностиків (як иепізнаване божество) 216-217; в Еріу- ґени 264-265; у німецьких ідеалістів II 261, 267-270, месіяиістів (Вронського) 287-289, англійських ідеалістів III ISO- 185; абсолютна субстанція (Бог) у Ньютона II 106-107; негативне до нього ставлення Канта 221-222, Конта III 27-29, позитивістів 30-31, 120; ствердження його непізнаваності у Гамілтона 32-34, Спе- псера 95-96, Гекслі та Дюбуа-Реймоиа 117-118; Ніцше 199; критика концепції абсолюту у Джеймса 242, Ф. К. Шіл- лера 245; боротьба з абсолютизмом та метафізикою як філософією абсолюту в діалектичному матеріалізмі 58.
Абстракції в науці та філософії: їх критика у Копта III 25, Маркса й Енгельса 58-59, в марксизмі-леиінізмі 321, в радянській психології 372; у Ньюмепа 73, Кіркеґора 82, Ніцше 198-199, Вайтгеда 391 і д.; в загальній критиці інтелекту у Бергсопа 250 і д.
Агностицизм: початки у Ксенофаиа І 34, в мінімалізмі софістів 77-78, в античному скептицизмі 176 і д.; агностицизм в docta ignorantia Кузапського II 10, в поглядах д’Аламбера 179-180; в стосунку до речей у собі у Канта 219-220 і д., 226; в неокантіанстві III 114-115; у Літре 31, Гамілтона 32-34, Спенсера 95-96, Бе- йна та Пірсона 98-99; в католицькому модернізмі Блонделя та Леруа 257-259; в ignoramus atąue ignorabimus Дюбуа-Реймоиа 117-118; у фікціопалізмі Фаїпґера
125-127; у скептицизмі Репаиа 152 і д.; в конвенціоналізмі 160, 165 і д.; у фізиці XX ст. 341-342; у М. Гартмапа в стосунку до ірраціональних складових буття 400; запровадження терміну Гекслі 95-96; критика агностицизму у неопозитивістів 414-415; засудження Леніним 316-317.
Акт: у розумінні Арістотеля І 134, Томи Аквінського 338, Суареса II 39-40, Гус- серля III 263-265, М. Гартмапа 398-400; духовні акти, зг. з Джентіле 313.
Актуалізм: початки у Миколи з Отрікуру І 371; у психології другої пол. XIX ст. III 107, особл. у Вундта 133; у Джентіле 313.
Активізм: у Фіхте II 255-257, Карлайла III 68-69, Ньюмепа 75-76, прагматистів 239-240, Рассела, Броуда 280-281, Вайтгеда 392, у “філософії духу” 432-433.
Альтруїзм: у суспільній етиці стоїків І 160-161; як засіб досягнути щастя в Епі- кура 170-171; як породжений первісним почуттям симпатії в етиці Юма II 144- 145; як природна схильність — у поглядах Шефтсбері та його послідовників 148-151, 154-156; як постулат у Вольтера 162; як складник гедонізму Бептама 248- 250; в етиці співчуття у Шопенгауера 275-276; в принципі vivre pour autrui Копта III 27; в утилітаризмі Дж. Ст. Мілла 38-39; в етиці вільнодумства Пірсона 100; в теорії суспільних інстинктів Мак- Дуґала 347-348; в концепції подвійного джерела моральності у Бергсона 256-257; його радикальне заперечення в тезі Гоб- са: homo homini lupus II 85; в переконанні про винятковість егоїзму у Локка 127 та Гельвеція 185-186; в теорії егоїзму в енциклопедистів 163, 165; в радикаль-
541
йому егоїзмі Штірнера III 64; в елітаризмі Спенсера 94-95; в трактуванні Ніцше альтруїзму як егоїзму слабких та протиставленні йому “моралі панів” 199-201.
Аморалізм: у софістів (моральність як угода, право сильнішого) І 78-79; у кіре- наїків 94; у Ляметрі II 169-170; поміркований у Гельвеція 184-185; радикальний у Штірнера III 62-64; скептичний у Ре- пана 152-155, Фрапса, Жіда та інших 157-158; в “поза добром і злом” Ніцше 199 і д., в екзистенціалістів 428-429.
Аналітичний метод: у Ґалилея II 51-52, Декарта 57; в іншому значенні у філософії XX ст. III 227; у британській аналітичній школі 273 і д.; в неопозитивізмі 412-413; у школі Твардовського 447-448, 449-450, в інших польських філософів 448-450; в гуманітарних науках другої пол. XIX ст. 447-449.
— Аналітичні судження у Йоаиа з Міреку- ру І 370, Ляйбніца II 100-101, Вольфа 201, Канта 210 і д.; у Корнеліуса III 127; потрактовані як “тавтології” у Віденському гуртку 412, 413-415.
— Філософія аналітична і конструкційна 227; критика аналітичного методу у Ньюмеиа 73, у психології 346, 349-350.
Анамнезіс у Платона І 111-112.
Анархізм: метафізичний у Штірнера III 62-64; практичний у Бакуніна та Кро- поткіпа 64. Пор. крім цього Аморалізм.
Антиномії: в елеатській та мегарейській школах І 37-42; у Канта II 220 і д.; в понятті “речі” та “Я” — у розумінні Гер- барта III 44; в понятті “божества” у Вай- тгеда 394-395; в логістиці 229-230; дедуктивні системи, позбавлені аитииомій 330-331; розв’язок антиномії простору в Айиштайиа 335-337; антиномічна природа буття за Іераклітом І 31, Геґелем II 226-227 і д., діалектичним матеріалізмом III 58, 318-319.
Антипсихологізм: у Мальбрапша II 78-79; у Копта в запереченні можливості інтроспекції III 22; докладна критика психологізму у Гуссерля 263-265, в психологістичній інтерпретації кантіанства мар- бурзькою школою II 231, III 303 і д.; критика психологічного ідеалізму в анг¬
лосаксонських неореалістів 279 і д.; в марбурзькій школі 303-304; М. Гартмана 398-400; в гуманітарних науках 176-177; у Вайтгеда 392 і д.; соціологізм замість психологізму 382-383. Пор. крім цього Психологізм.
Антифілософська позиція: у позитивістів, особл. у Конта III 25; її характеристика, зг. з Репаном 85; у сцієптистів, особл. у Пірсоиа 98-100; у позитивістів у Польщі 86; у поділі філософії 102-103; у неопозитивістів віденських 415-416, польських 449.
Антропологізм: у софістів І 77-78; у філософії Просвітництва II 138-139; у Фоєр- баха III 51.
Антропоморфізм: засуджуваний позитивістами (Авепаріус) III 119-120; відстоюваний прагматистами 247-248; у трактуванні Бога — підданий критиці ще Ксепо- фапом І 33-34; що міститься в покладанні смислу існування за позитивістами III 29-30; в механістичному трактуванні природи за ґештальтистами 351; його критика в теорії оман Бекона II 30-31.
Антропософія III 226.
Аперцепція: у Ляйбніца II 98; як внесок розсудку в сприйняття у Канта 213 і д.; як вплив нагромаджених уявлень на уявлення наочні у Гербарта III 45-46; як прояв “економії мислення” в Авенаріуса 120-121; як прояв “творчої синтези” у Вундта 133-134; опозиція 135-136.
Апріоризм: початки у Парменіда І 35-36; в діалектиці Платона 110 і д.; в ілюмі- пізмі Авґустииа 239-241; у “вічних принципах” Бонавентури 321-324; в математичній складовій природознавства у Ґалилея II 51-52; у Декарта 61-62, в його вроджених ідеях 62-63; в первинних істинах у Ляйбніца 100-101; в математичному природознавстві Ньютона 104 і д.; в раціоналізмі Вольфа 201-202; у Канта 209 і д.; в кантівському чиннику філософії Шопеигауера 274-276; у нео- каптіапців III 114 і д.; у філософських радикалів II 248-249; у “вроджених формах мислення” Спенсера III 93-94; у Ріля 123-124; орієнтований біологічно і соціологічно і застосований до історії у
542
Зіммеля 124; компромісне трактування у Вундта 134-135; в теорії очевидності Бре- нтано 191-193; у визнанні “істин у собі” Больцано 18, 263; в сутиісиому аналізі феноменологіє 267 і д.; в поняттєвому реалізмі Рассела 285-287; у марбурзькій школі 302 і д.; у формальних системах (логістика) 329 і д.; у новій фізиці 333 і д.; у формалізованому знанні неопозитивістів 406, 412 і д.; соціологічний апріоризм Дюркгейма 380-382; заперечення апріорного пізнання причинного відношення у Юма II 139-140. Пор. крім цього Дедукція, Нативізм і Конвенціоналізм.
Асоціація уявлень та асоціанізм: у психології Прістлі та Гартлі II 128, 154; в естетиці XVII століття 110-111; формулювання законів асоціації Юмом 138, 154; асоціація в психології та теорії пізнання філософських радикалів 247-248, особл. у Джеймса Мілла в принципі “невіддільної асоціації” 248; у Дж. Ст. Мілла III 34-35, 38; у психології другої пол. XIX ст. 103-104; її критика теоретиків “потоку свідомості”: Корнеліуса 127, Джеймса 239-240, 242-243, Берґсона, який протиставив їй дисоціацію як підставову діяльність свідомості 254; функціоналістів та гормістів 346 і д., ґештальтистів 349-350.
Атеїзм: у кіреиаїків (Теодор Атеїст) I 94- OS; у Гобса II 85-86; у Ляметрі 169-170; в енциклопедистів, особл. у Дідро 163, 165-166 і Гольбаха 170-171; у Штірнера III 62-63, Ніцше 201-202; у деяких англійських ідеалістів 185; у деяких екзистенціалістів 429-430; ліквідація проблеми разом з усією метафізикою у неопозитивістів 413 і д.
Атомізм: А) натуралістичний — в античності у Левкіпа і Демокріта І 50 і д., епікурейців 171-172; в середньовіччі: в шартрійській школі 294-295, в арабів 300-301, в оккамістів 370-371; у Новому Часі: в Ґассенді II 67, 69; відкиненая його Декартом 60; критика його позитивістів, особл. Маха III 121-122, 131; реабілітація в повій фізиці 131-132, 337- 338; компромісна концепція Вайтгеда 391-392; Б) психологічний — у радикаль¬
ному формулюванні Тема 147 (менш радикальний в усій емпіричній психології — ігор. Емпіризм); критика Корнеліуса, Джеймса, Берґсона, функціоналістів та гормістів, ґештальтистів — пор. Асоціація; компромісна концепція Вайтгеда 391-392 ; В) метафізичний — пор. Мона- дизм, а також у Рассела “нейтральні елементи” 285-287; Г) моральний у Жіда 157; Ґ) логічний у Рассела 283.
Безпартійність і партійність у філософії III 316.
Безсмертя душі: у пітагорейців І 61-62; у Платона 106-107; в Арістотеля 137-139 й арістотеліків 144; обмежене посмертне буття душі замість її безсмертя у стоїків 156-157; заперечення безсмертя душі епікурейцями 172-173; початки християнської теорії 221-222; погляд Орігена 225- 226, Григорія 230-231, Авґустина 242, Томи 342; иеґація безсмертя душі в Авер- роеса й аверроїстів 300; у Бруно II 24 і матеріалістів Нового Часу 169-170; критика раціональних доказів безсмертя душі у Канта 220 і прийняття її як постулату практичного розуму 224, його власні спекуляції раннього періоду на цю тему 207; як постулат віри, зг. з Реиув’є III 142-143.
Біологізм: початки в Арістотеля І 127; у Дарвіна і Спепсера III 90 і д.; в Авеиа- ріуса в принципі “економії мислення” 120-121; у Зіммеля в теорії апріорних форм 124-125; у фікціоналізмі Фаїнґера 125-127; в етиці XIX ст. 108-109; у трактуванні суспільства у Копта 24-25; в природничому монізмі Геккеля 129-130; у Фуї в “боротьбі за буття” ідей 144; в “повноті життя” Ґюйо 144; у “філософії життя” Дільтея 169-170; у Ніцше 198 і д.; у польських позитивістів 212; в психології Джеймса 240-241, в його прагматизмі 240-241; в інструменталізмі Дюї 241; в élan vital Берґсона 255; у віталізмі 324-325 та оргапіцизмі 325; у функціоналізмі та гормізмі 344 і д.; в бігевіо- ризмі 353 і д.; у фройдизмі 363 і д.; в радянській психології 371 і д.; в мона- дизмі Віткевича 444.
543
Бог: боротьба з політеїзмом та антропоморфізмом у Ксеїюфаиа І 33-34; початки концепції в “Логосі” Геракліта 31-32, в “Умі” Анаксагора 48-49; теологічний скептицизм у софістів 80-81 і скептиків 183-184; будівничий світу у Платона 109; перша причина в Арістотеля 135- 136; пантеїстична концепція у стоїків 156; негативна в Егіікура 171-173; синкретична у Філона 198-200; критика доказів існування Бога у скептиків 183- 184; перші християнські концепції 220- 221; концепції: Орігена 264-265, Авгус- типа 241-242, Еріуґеии 264-265, Апсель- ма 270-271; матеріалістична концепція Тертуліяиа 234 та Давида з Діпапту 315- 316; концепції Боиавентури 324, Томи 339-341, Екгарта 377; в Новому Часі: Декарта II 58-60, Мальбраиша 76-78; пантеїстична концепція Спінози 89-90; Бог як найвища монада у Ляйбніца 99; Бог у концепції деїстів 33-34 і 161-162, атеїстів XVII ст. 169-170; як “регулятивна ідея” у Канта 219 і д. та як постулат практичного розуму 223-224; критика раціональної теології 221-222; людство замість Бога у Копта III 27, 29 та у Фоєр- баха 51-52; як сутність явищ у Карлайла 67-68; що проявляється в “страсі і трепеті” у Кіркеґора 80-81; як постулат віри у Ренув’є 142-143; як “категорія ідеалу” у Ренаиа 155-156; прагматично-емпірична концепція у Джеймса 242 і д.; неосяжний розумом Бог у Бергсопа 256-257; як предмет апріорного пізнання у Шелера 270; як істота, що обмежує можливості, у Вайтгеда 394-395; Бог як абсолют пор. Абсолют; негативні концепції пор. Атеїзм.
— Докази існування Бога: онтологічний доказ Ансельма І 272-273, космологічний Томи 339-340, пробабілістичпий Паскаля II 72-73, фізико-теологічпий Ньютона 107; доказ на ґрунті імматеріалізму у Берклі 134, з пеумовиведеиого переконання у Ньюмена III 74-75, з релігійного досвіду у Джеймса 244, з містичних переживань, зг. з Бергсоиом 256-257; спроба доказу в ранньому періоді у Канта II 207.
Варіабілізм: в античності: у Геракліта І 29, погоджений із постулатами елеатів ув Емпедокла 43-46; в середньовіччі у мута- каллемінів 300-301; у Новому Часі: У Монтеня II 18-19; у Гегеля в тріадич йому розвитку світу 266-268; в його діалектичній змінності, зг. з Марксом й Енгельсом III 58, в марксизмі-леніиізмі 318-320; інший варіабілізм в теорії Бер*- сопа 255, Вайтгеда 394, 395, екзистенціалістів 428-429.
Віра: її роль на схилі античності І 194- 196, 212; узгодженість віри з розумом, зг. з Орігеиом 225-226, Григорієм 230; credo, quia absurdum Тертуліяиа 233; “зрозумій, щоб могти вірити, вір, щоб могти зрозуміти” Августииа 243; у середньовіччі: запозичення з патристики Сходу концепції відношення віри до розуму Еріуґепою 264-265; “філософія як прислужниця теології”, зг. з Даміапі 269; “віра у пошуках зрозуміння”, зг. з Аи- сельмом 270-271; віра як доповнення знання, зг. з Гуго 281-282; philosophia praeambula fidei, зг. з Томою 336-337; перевага віри над розумом, зг. зі Скотом 348-349; розділення віри та розуму в Оккама 363-364; у Новому Часі: відречення від розуму на користь віри Паскаля II 70-73; місце для віри в критиці чистого розуму Канта 223-224, у поглядах Бутру III 163-164; віра в концепції Ньюмена 73-75; участь релігійного чинника в дочасній екзистенції, зг. з Кірке- гором 80-82; віра як акт волі, зг. з Ренув’є 142-143; жадання віри, право па віру зг. із Джеймсом 242; віра, заснована на містичних переживаннях, у Бергсопа 256-257; як джерело динамічної релігії 256-257; істини віри як норми діяння, зг. з Леруа 257-259.
Віталізм: у Парацельса II 22; у Ґюйо III 144; у віталістів 324-325; їх суперечка з механістами 324-325; у Бергсопа 255; поборюваний неопозитивістами 416.
Вічне повернення в історії світу, зг. зі стоїками І 156-157; відновлення концепції у Ніцше III 203.
Волюнтаризм: ув Августииа І 243; Генріха з Ґеиту 347; Дупса Скота 348, 350-351;
544
Оккама 363-365, 367-368; волюнтаристська теорія судження в Декарта II 63- 64; метафізичний волюнтаризм у Шо- пенгауера 275 і Цєшковського 292-293; “хочу, отже існую” Mena де Бірана 280- 281; воля як першовзірець буття, зг. з Равессоном 284; волюнтаризм Вуидта III 104, 133-134; Фуї 144; Реиув'є 142-143; ідеалістичний у Кембриджі 185-186; біологічний у Ніцше 201-203; волюнтаризм прагматистів 247-248. Див. також Акти- візм та Інтелектуалізм.
Гармонія і досконалість світу: зг. з піта- горейцями І 66, Платопом 108, стоїками 155-157; в Авґустипа 244-245, Миколи Кузанського II 8-10, Брупо 24-25, Ляйб- ніца 99, Шефтсбері 149-150 й ентузіастів 152; в обмеженні до первісного стану природи у Руссо 191-192; в енциклопедистів 163-164.
Гедонізм: кіреиаїків І 94-95; епікурейців 167 і д.; Ляметрі II 170; утилітаристів 152-153; філософських радикалів 248 і д.; принцип найбільшого щастя, зг. з Бептамом 248-249; обмежений гедонізм в утилітаризмі Дж. Ст. Мілла III 38-39; біологічний гедонізм Спепсера 94-95; обмежений елітарними ідеалами у Ренана 152-154, у Фрапса і Жіда 157.
Героїв культ у Карлайла III 68-69.
Гетерогенія цілей в етиці Вуидта III 136.
Гілеморфізм: в Арістотеля І 132; відновлений у середньовіччі та Новому Часі — див. Форма у розумінні Арістотеля; гілеморфізм в розумінні людини у Томи 342.
Гілозоїзм: у йоііійців І 22-23; відмова від нього 34-44; відновлення стоїками 154- 156; гілозоїзм у Відродженні II 16; у філософії XVIII ст.: у Вольтера 162 і Ляметрі 169-170.
Гіпотези: в діалектиці Платоиа І 113-114; у Миколи Кузанського (coniecturae) II 10; негативне ставлення до них Ньютона 106; гіпотетичний характер науки у Гоб- са 84, філософії у Вуидта III 135-136; гіпотези як конвенції 165 і д.; принципи наук як гіпотези у марбуржців 302-303, 304.
Гнозис І 195; гностики 215-219.
Голізм III 340-341.
Градуалізм: у Філона І 198, гностиків 216- 217, Орігена 225-226, арабів 300.
Гуманізм: у софістів І 76 і д.; у ранньому середньовіччі 291 і д.; у Відродженні II 11-12; гуманістична орієнтація у Геґеля 266, у Ренана ПІ 152 і д.; гуманізм XIX ст. 168-169; оксфордський 245, 247; гуманізм XX ст. 407.
Гурток Віденський III 408 і д.
Дедукція: її теорія: в Арістотеля І 127-130 (критика в античних скептиків 182-183) у Дж. Ст. Мілла III 36-37, у новій логіці 327 і д., у неопозитивістів 412 і д.; дедукція, використовувана м. ін. Пармеиі- дом і Платопом (під виглядом діалектики) І 36, 113-114; Гобсом в теорії світу та держави II 83 і д.; що нею more geometńco займався Спіпоза 89 і д.; використовувана у математичному природознавстві Ґалилеєм 51-52, Декартом 57- 58, Ньютоном 104 і д., у новій фізиці III 333 і д., неопозитивістів 410-411 і д.
Деїзм: на раціоналістичній основі в XVII ст. II 33-34 і д., Вольтера 162; на емпіричній основі у XVIII ст. 127; критика у Юма 143-144.
Декадентство зг. з Ніцше III 199-200.
Детермінізм: у Пармеиіда І 36-37; в античних атомістів 55-56; радикальний у стоїків 154 і д., обмежений у епікурейців 171-172; в аверроїстів 317-318; у Декарта II 61; у Гобса 83-84; у Спінози 89-90; у иеопублікованому варіанті теорії Ляйб- ніца 101-102; детермінізм, обмежений світом явищ у Канта 220-221; частковий у Ляшельє III 144-145; в психології у Гер- барта 45-46; у позитивістів 85; у Бейпа 98-99; в теорії культури у Тепа 147-148; в психоаналізі 366-368; протиставлення детермінізму коптииґеитизмові у Бутру 163-164; критика детермінізму у Берґ- сопа 255-256; індетермінізм у новій фізиці 339-340 та протиставлення в ній детермінізмові голістично трактованого фіпалізму 340-341; детерміністські засновки психоаналізу 368, їх наслідок —
545
фаталізм 371. Див. також Механістичне..., Причинність.
Дефініціонізм III 405.
Динамізм: у трактуванні природи в Аріс- тотеля І 134-135, буття у стоїків 154- 155; у Плотипа 203-204; в оккамістів (у теорії імпета) 371-372; у Бруно II 24-25, Ляйбніца 96-97, Фіхте 254 і д., Шел- лінґа 261-262, Геґеля 266 і д.; соціальна динаміка, зг. з Коптом III 24-25; динамізм у філософії Ґюйо 144, Ніцше 203, Джеймса 241, Бергсоиа 253 і д., Джеп- тіле та його послідовників 312-313; в діалектичній мінливості світу у марксистів 318-319; у новій фізиці 335-339; динамічна концепція психіки у Фройда 367-368, 369; в соціологічній теорії Паре- то 386-387; у Вайтгеда 391-392. Див. також Психологія.
Діалектика: започаткована елеатами І 34 і д.; як еристика в мегарейській школі 41-42; зловживання нею софістами 76- 77; розвинута Платоиом 113-115; в розумінні стоїків 161; середньовічна у “діалектиків” 269, у Скота 350-351, у пізньому середньовіччі 361; “аптидіалекти- ки” 269; иовочаспа: в ідеалізмі Геґеля II 266-268; в матеріалізмі Маркса й Енгельса III 58; розвинута Леніним 318-319; негативна роль діалектики в філософії Бредлі 182-183; діалектична філософія Ґонсета 420.
Досвід: початки теорії досвіду у Протагора та софістів І 76-77; чуттєве знання, протиставлене знанню розумовому у Плато- на 110-111; досвід як вихідний пункт для знання в Арістотеля 129-130; чуттєвий досвід в теорії знання стоїків 161- 162, епікурейців (“епікурейська індукція”) 173-174; критика пізнання, заснованого па чуттях у скептиків 181-182; нехтування досвіду в теорії природи Пло- тииа 205-206; емпірична підстава наук у Гуго 280; емпіризм шартрійської школи 294; генетичний емпіризм у Бонавентури 321-323, у Томи 342-344; досвід природничий та містичний у Р. Бекона 328- 330, його “філософський досвід” 329-330; інтуїція як джерело екзистенціального пізнання у Скота 349; “експерименталь¬
не” пізнання в Оккама 367-368; зовнішнє і внутрішнє, зг. з Локком II 122-124; як основа науки у Ґалилея 51 і д. та Ньютона 104, 106; емпіричний метод науки (теорія індукції) у Ф. Бекона ЗО і д.; vérités de fait у Ляйбніца 110-101; досвід у теоріях емпіристів XVIII ст. 117-118; негативна оцінка емпіричних суджень “батька емпіризму” Локка 126-127; радикальний сенсуалізм Берклі 132 та Кон- дильяка 173-174; проблема досвіду у Юма 138 і д., у Канта 214 і д., у иеокаитіаиців III 114; обмеження науки знанням про факти в позитивізмі д’Аламбера II 178 і д.; інтроспективний досвід як основа психологічного та філософського знання в шотландській школі 197; раціональне виведення для знання, отримуваного на грунті досвіду у Вольфа 201; спроба вирішення проблем епістемології та етики емпіричним шляхом у філософських радикалів 247-248; нехтування досвіду у Геґеля 272; первинний факт досвіду у Mena де Біраиа 289-290; теорія “чистого досвіду” Авепаріуса і Маха III 120, Джеймса 243; психологія, заснована на “чистому досвіді” у Хейнріха 437; “чистий досвід” як фікція у Вундта 134-135; розширення поняття досвіду Джеймсом (радикальний емпіризм) 243, його “релігійний досвід” 244; обмеження сфери досвіду знанням про реальний світ у неопозитивістів (логістичний емпіризм) 412. Див. також Емпіризм.
Дуалізм: вихідна точка у відрізненій істинного буття і явищ у Парменіда І 34-36; пітагорейський 64; дуалізм ідей та речей у Платопа 101-103; буття і знання в Арістотеля 127, а також матерії та форми 131 і д.; всезагальпий дуалізм на схилі античності 198; дуалізм добра і зла у гностиків та мапіхейців 217-219; Бога і світу в християнській філософії 241 - 252, 264-273; душі і тіла у Декарта II 61-62, в оказіоиалістів 76-77; дуалізм в методі у Р. Бекона І 328-330; боротьба з дуалізмом у Спінози II 89 і д. та у філософії Просвітництва 161-162; дуалізм світу явищ і світу речей самих у собі Канта 209 і д., у кантіанців III 114; у Вартеиберга 437-438; подолання цього
546
дуалізму неокантіаііцями 116, 300 і д., зокрема Когеном 302-303; дуалізм, поборюваний Ренув’є 142, марксизмом-леиі- нізмом 321, Вайтгедом 391.
Дух: у метафізичній концепції Анаксагора (Ум) 48-49, дух поряд із душею у гностиків 217-218; як основа природи у Фр. Шелліиґа II 261; філософія духу у Геґеля 268-269; науки про дух у гуманістів XIX ст. III 172 і д.; “царство духу” У Саптаяпи 287-289; філософія духу у Кроче 309 і д., Джептіле 312- 313; у М. Гартмапа 402; французька “філософія духу” 432-433.
Душа: трактована атомістично Демокрітом І 56; душа у віруваннях пітагорейців 61- 62; у двоїстій концепції Платоиа 104- 107; своєрідна концепція душі в Арісто- теля, який вважав її “формою” органічного тіла 137-139; концепція стоїків 154- 155, Епікура 172-173, Філопа 200; душа світу у Платоиа 109-110; душа світу, в якій містяться одиничні душі у Плотииа 204-206; відрізнений душі і духу у гностиків 218; концепція апологетів 221-222, 251-252, Орігена 226-227; душа, трактована волюптаристськи в Августииа 241- 243, відома краще, ніж тіло, 242; трактована матеріалістично Тертуліяном 234, Давидом з Діианту 316 і Телезієм II 22- 23; інтелектуалістськи Томою І 342-344; волюптаристськи Скотом 350-351; пантеїстично-містично Екгартом 377-378; магічно у Парацельса II 22; пантеїстично у Бруно 24-25; перелом в історії поняття душі: трактована як мисляча субстанція у Декарта 58 і д.; як модус божественної субстанції у Спіпози 89-90; протиставлення знання про природу душі і знання про її існування у Мальбраиша 79; трактована мопадистськи — див. Монадизм; фупкціоналістськи III 344 і д.; актуа- лістськи у Вундта 104, 133-134, Гербарта 45-46; у найновішій психології — див. Психологія; безпосереднє пізнання душ у Mena де Біраиа II 279-282; у Равес- сопа 284. Див. також Безсмертя душі, Матеріалізм, Панпсихізм, Я.
Евдаймонія та евдаймонізм: у Демокріта І 56-57, Арістотеля 139-140, стоїків 157- 158, Епікура 167-169. Див. також Гедонізм.
Еволюціонізм: метафізичний у Геґеля II 266 і д.; на природничому підґрунті у Спенсера III 91 і д. та його попередників 88-90; роль Дарвіна 90-91; еволюція та проґрес 92; еволюціонізм у філософії Ніцше 198 і д.; “творча еволюція” Берґсопа 255; філософська християнська концепція, заснована па ідеї еволюції у Теяра 297; “творча сиптеза” психічного життя у Вундта 133-134.
Егоїзм: проповідуваний Епікуром І 169- 170, Гобсом II 84-85, енциклопедистами 163, 165, зокрема Гельвецієм 184-185; частковий у філософських радикалів 247-250; абсолютний у Штіриера III 64; критика Юма II 144-145. Див. також Альтруїзм.
Екзистенціалізм: Кіркеґора III 79 і д.,
його попередників 79, 423-425; екзистенціалізм XX ст. 425 і д., ідеоекзистенціа- лізм 432-433.
Еклектизм: в античності І 186-187, 195- 196; Відродження II 13-16; Просвітництва 202-203, у французькій філософії XIX ст. (у Кузена) 283.
Економія мислення: початки в Оккама І 364; формулювання в Авенаріуса і Маха III 120-121.
Експеримент: початки у Марікура (“майстра експерименту”) І 327; Р. Бекона 328-329; його теорія у Ф. Бекопа II 31 і д.; у психології Нового Часу III 104 і д.
Еленктичний метод у Сократа І 86-87.
Елітаризм: у Геракліта І 32; у софістів 79; у Шефтсбері в культі досконалих індивідів II 149-150; у Карлайла в культі сильних індивідів III 68-69; у Спенсера 94- 95; у Ніцше 199-201.
Еманація: у Плотииа І 203 і д.; у неоплатоніків 207-209; прихильники еманаційної системи серед християн 248-249, 265-266, 267-268 і серед арабів 297 і д.
Емпіріокритицизм III 10, 119 і д.
Емпіріомонізм у російських філософів III 314-315.
547
Емпіризм: його трояке розуміння III 41; А) методологічний — в зачатках у Марі- кура І 327 та у Р. Бекона 328-329; у Ф. Бекона II 28-32; Б) генетичний і епі- стемологічний — основи у Локка 122 і д.; продовження і критика у Юма 138 і д.; в інших мислителів XVIII ст. 158- 159; повернення до нього Вольтера 160- 161; поєднаний із раціоналізмом у Канта 209 і д.; межі емпіризму, зг. з Коптом III 22 і д.; відновлення емпіризму Міл- лами II 246 і д., III 36 і д.; його генеалогія Нового Часу 34-35; емпіризм із поступками на користь біологічного апріоризму у Спенсера 91-93; радикальний емпіризм у Ньюмепа 73-76 і Джеймса 243; логістичний у неопозитивістів 412- 413; обмежений конвенціоналізмом 419. Див. також Досвід.
Енергетизм у Оствальда III 129-130.
Ентелехія: в Арістотеля І 134; у середньовічній теорії “зародкових причин” 325; у віталістській концепції Парацельса II 22; в концепції монад у Ляйбніца 97; в живому понятті становлення у Шелліиґа 261-262; у віталістів III 324-325, голістів 340-341; у Дріша 352.
Енциклопедичне розуміння філософії: у д’Аламбера II 179-180; у Копта III 25.
Епістемологія див. Теорія пізнання.
Естетика: початки у софістів І 80, у Пла- тона 119, в Арістотеля 141, у Плотипа 206-207; в XVII ст. II 110-111; в англійців у XVIII ст. 151; у французів у XVIII ст. 121; в школі Вольфа 202; у Канта 224-226; ідеалістична у Шелліиґа 261, Геґеля 269-270, Лібельта і Кремера 290-292; споглядальна у Шопенгауера 275-276; формалістська у Гербарта III 46; емпірична 101-102, у другій пол. XIX ст. естетика “знизу” 109-111; емоціоналіс- тська у Бремона 76; деталізація різних типів естетики в XIX ст. 109-111; реалістична в “епосі позитивізму” 87; естетичний тип життя у Кіркеґора 81; експериментальна Фехнера 138; естетика Ґюйо 144; теорія мистецтва Тена 149; в школі феноменологів 272; інтуїтивна Кроче 309-310; естетика Абрамовського 435, Інґардепа 444-445; формалістська Віткевича 444, 448.
548
Естетизм Раскіна III 69.
Етика: початки у “грецьких мудреців” І 18, Геракліта 32, Демокріта 56-57; етичні правила пітагорейців 60-61; етичний конвенціоналізм софістів 78-79; інтелекту- алістська етика Сократа 84-86; гедоиіст- ська кіренаїків 93-95 та епікурейців 167- 171; моралістська кініків 92; ідеалістична Платопа 115-119; реалістична Арістотеля 140-141; стоїків 157-161; скептична 184- 185; трансцендентна етика Філона 200- 201 і Плотина 206-207; теоцентрична Августина 244-246; схоластична 305, 344, 354; відкидання об’єктивності етичних норм мутакаллемінами ЗОЇ; як “мистецтво життя” у Монтепя II 17-18; натуралістська у Ґроція 34-35 та Гобса 85; аскетична у Паскаля 70-72; раціонально- містична у Спіпози 90-91; етика з опертям на психологію інстинктів і волі у Локка 127, па почуття симпатії у Юма 144-145, на принцип гармонії у Шефт- сбері 149-150 та його послідовників 150- 151; утилітаристська етика Просвітництва 152 і д., філософських радикалів 248 і д., Дж. Ст. Мілла III 38-39; етика справедливості у Вольтера II 162; гедо- иістська у Ляметрі 169-170; як наукова етика життя у Гельвеція 184 і д.; заснована па почуттях у Руссо 192 і д.; етика категоричного імперативу у Канта 223 і д.; чину у Фіхте 256-257; співчуття у Шопенгауера 275-276; етика, ідеалом якої є людство, у Копта III 27; естетська (“морального смаку”) у Гербарта 46; натуралістична у Фоєрбаха 51; діалектична у Маркса й Енгельса 60-61; етика величі й сили у Карлайла 68-69; етичний тип життя, зг. з Кіркеґором 81; еволюціоністська етика Спенсера 94-95; як емпірична наука 108-109; етичні цілі як постулати та фікції у кантіанців (Лянґе) 116-117; гетерогенія цілей в етиці Вун- дта 135-136; етика “повноти життя” у Ґюйо 144; об’єктивні цінності у гуманістів 173-174; безпосередня очевидність моральних норм, зг. з Брентано 193-194; етика “надлюдини” у Ніцше 199 і д.; двоїсте джерело моралі, зг. з Бергсоном 256-257; етичний апріоризм Шелера 269-
270; етика англосаксонських неореалістів 281-282; марбуржців 304-305; відношення етики до економіки у Кроче 311; мораль у світлі психоаналізу 367 і д.; в соціологічному представленні Дюркгейма 381 - 382; психічні “осади” як джерело норм у Парето 386-387; об’єктивна етика М. Гартмана 402; ліквідація теорії цінностей у неопозитивістів 415; етика героїзму в екзистенціалістів 429; емоційний характер норм, зг. з Петражицьким 442; етика XX ст. в Польщі 448.
Ідеалізм: платопівський І 101 і д., 110-111; у Плотипа 204-205; у Григорія 231; в Еріуґени 265-266; суб’єктивний у Берклі II 131 і д., у Кольєра 135, у послідовників Берклі 135; у Копдильяка 173-174; що за нього докоряв Кантові Ґарві 228; німецький ідеалізм XIX ст. 243-244; у філософії Я Фіхте 255 і д.; у філософії природи Шеллінґа 261-262; об’єктивний та еволюційний у Геґеля 266 і д.; у Кузена 283; у філософії абсолюту Вроп- ського 285-288; в інтерпретації Канта деякими неокантіанцями III 115-116 і марбуржцями 298; в “чистому досвіді” 120, 122; в іманентній філософії Шуппе і Шуберта-Зольдерна 122-123; аитиінте- лектуалістський ідеалізм Фуї 144; англосаксонський ідеалізм 177-186, його звернення до Геґеля 179; моралістський ідеалізм Емерсона 181; критичний Ґріна 182; емпіричний Бредлі 182-183; плюралістсь- кий Вода 183-184; упіверсалістський Ройса 184; персоналістський 184-185; раціоналістичний Брунсвіка 260; трансцендентальний Гуссерля 271-272; ідеалізм Кроче та Джеитіле 307-313; ідеалістична концепція світу, заснована на иовочасній фізиці 341-342; у вчеиих-філософів 396- 397.
— Опозиція реалізму: у Ріда II 194 і д.; у Гербарта III 44 і д.; в антропологічній теорії буття Фоєрбаха 50; в англійських неореалістів 273 і д.; почасти у Рассела 285-287; у новій схоластиці 292-295; у Вайтгеда 391 і д.; у М. Гартмана 398 і д.; у Польщі 444-445; принципове протиставлення себе ідеалізмові діалектичного матеріалізму 56, 316-317.
Ідеї: у Платоиа І 101-104; їх залишок у формі Арістотеля 131-133; ідеї-сили у Філопа 199-200; ідеї у Плотипа 204-206; в Авґустина 239 і д.; їх застосування в богослов’ї Григорія 231; світ як реалізація ідей в Еріуґени 265-266; їх вираження в поняттєвому реалізмі 283 і д.; ідеї у новочасіюму розумінні: у Декарта
II 62-63, Мальбрапша 78, Локка 125-126, Берклі 131 і д.; Юма 138 і д., в школі “ідеологів” 175-176; регулятивні ідеї розуму у Канта 219-220; ідеї-сили у Фуї
III 144; ідеальні типи речей в новій теорії науки 173; ідеальні предмети у Гуссерля 266, 268; ідеї як нереалізовані можливості у Саитаяпи 287-289; відсутність смислу в твердженнях про ідеї, зг. з неопозитивістами 413-415.
Ідеоекзистенціалізм (філософія духу) III 432-433.
Ідеологічна надбудова зг. з діалектичним матеріалізмом III 59-60.
Ідіографічні науки III 171 і д.
Ілюмінізм: ув Авґустина І 239-241; у його послідовників: Вільгельма з Оверні й Алексапдра з Гейльсу 320-321, Бонавен- тури 321-324, Р. Бекопа 329-330; розрив із ним Томи та Дупса Скота 348-349; часткове повернення у Декарта II 62-63 і Мальбрапша 76-79.
Іманентна філософія III 122-123.
Імматеріалізм: у патристиці у Григорія І 231; в середньовіччі в Еріуґени 265-266; у філософії Нового Часу у Берклі II 133-134; в мопадистських концепціях — див. Монадизм. Див. також Ідеалізм.
Індетермінізм див. Свобода.
Індивідуалізм: середньовічний: ув Орігеиа І 225-226, Скота 349-350, Оккама 363- 364; у філософії Нового Часу: у Миколи Кузаиського II 8-10, у Моитепя 17-18; матеріалістичний у Гобса 85, 96; мопа- дистський у Ляйбніца 96 і д.; персо- палістський у Шефтсбері 149-150; у романтиків 174-175; педагогічний у Руссо 192-193; психологічний у Гербарта III 45- 46; абсолютний у Штірпера 62-64, Баку- ніна і Кропоткіиа 64; в трактуванні історії у Карлайла 68-69, Теиа 146-147; індивідуалізм у Емерсона 181; Ніцше 198 і
549
д.; у персоналістів 184-185; в екзистенціалізмі Ясперса 430; в “філософії духу” 432-433; біологічно трактований Вітке- вичем 444.
Індукція: у Сократа І 88; епікурейська 174; індуктивне походження основ знання, зг. з Жільбером де ля Порре 294; початки індукції у сенсі Нового Часу у Р. Беко- на 328-329; теорія індукції у Ф. Бекоиа II 31-32, Гершела 32, III 35, в Ювела 35, Дж. Ст. Мілла 36-37; достовірність індуктивних узагальнень, зг. з Кориеліусом 127.
Інстинкт: у теорії причинності Юма II 140-142; його роль у трактуванні основ наук у д’Аламбера 180; інстинкт як протилежність інтелекту, зг. з Берґсоном III 253; інстинкти, висунуті на чільне місце у психології гормістами 347-348; як сили, що керують людиною, зг. із Фрой- дом 366.
Інструменталізм у Дюї III 241, 245-246.
Інтелектуалізм: етичний у Демокріта І 55-57, Сократа 85-86; в теорії держави у Платопа 117-119; у Плотина 206-207; як принципова орієнтація древніх 210-211, її часткова зміна в Авґустипа 241-242, повернення до неї у Томи 342-344; у Новому Часі у Гербарта III 46-47; погляди Ренув’є 142-143; роль інтелекту у Кроче 309-311; критика морального інтелектуалізму в Юма II 140-141, інтелекту в цілому у Берґсопа III 250 і д.; крайній антиіптелектуалізм Абрамовського 435.
Інтенціональність: у розумінні схоластиків І 366, 367-368; у Брентано III 189- 190; у Гуссерля 263 і д.; в Іпґардена 444- 445; імплікована реалізмом Мура 279; розрізненням акту, змісту і предмету уявлень у Твардовського 438-440.
Інтроекція за Авенаріусом III 119.
Інтуїція: в античному значенні: в розумінні Сократа І 87-88, Платопа 112 і д., Плотина 207, Авґустипа 239-240; в середньовіччі: у Скота 349, Оккама 365, 367-368; у Новому Часі: у Декарта II 62- 63, Ріда 196, Ньюмена III 73-74, 76, Гуссерля 266-267; різні її розділи, зг. з фепоменологами 267; інтуїтивне пізнання цінності, за Шелером 269; інтуїція у
550
Берґсона 250 і д.; у Кроче 309 і д.; інтуїтивізм у теорії математики 331-332; філософія як піднесена інтуїція світу у Ґолуховського II 289.
Іронія: методична у веденні дискусії у Сократа 86-87; як ставлення до життя у Репана 152-154.
Ірраціоналізм: ув Авґустипа І 243; у середньовіччі: частковий у Скота 348-351; у via moderna 357-358, 363-364; у філософії Нового Часу; ірраціоналізм у філософії Відродження II 10; у Миколи Ку- запського 8-10; у платоніків 13-14; у розумінні людських доль у Лярошфуко 19-20, Паскаля 70-73, Шефтсбері 149- 150; у романтиків 229; у Шопепгауера 275; у Цєшковського 292-293; Карлайла III 67-68; Ньюмена 74-75; Дільтея 171; Берґсона (критика інтелекту) 250 і д.; в концепції психоаналізу 368-369; у Парето 387; соціологи-ірраціопалісти: Лебоп, Фрезер, Росс 384; ірраціональні елементи буття, зг. з М. Гартмапом 401; екзистенціалізм як вияв ірраціоналістичпих настроїв 425 і д.
Істина див. Теорія пізнання.
— Критерії істини: узгодженість із річчю, узгодженість із законами розуму, очевидність III 191-193, корисність 241-242.
Історизм Дільтея III 171.
Історичні науки: в Лікеї І 122-123; в шар- трійській школі 294-295; за Ф. Беконом як будь-який опис одиничних фактів II 28-29; дихотомічний поділ наук на історичні (емпіричні) і філософські (раціональні) у Вольфа 201; історія як розділ філософії духу у Геґеля 268-269; історичний метод у соціології Копта III 24-25; концепція історичного a pńoń у Зіммеля 124-125; погляд Вуидта па історію 135- 136; мікроісторія Тепа 146 і д.; поділ наук на номотетичні та ідіографічпі (ге- пералізуючі та індивідуалізуючі) у Дільтея та Віпдельбапда і зарахування історії до останніх 169 і д., 171-172; поділ па науки про природу і про культуру, а також окреслення історії як індивідуалізуючої науки про культуру Рікерта 172; трактування історії в науці про дух 176.
Історичний матеріалізм III 59, 321.
Історія філософії, її розквіт у XIX ст. II 298; її концепція у Геґеля 270-271, Брен- тано III 194-195, Кроче 311-312, її представники в Польщі 445.
Категоричний імператив зг. з Кантом II 223-224.
Категорії: в розумінні Арістотеля І 131; Канта II 215-217; Ренув’є III 142-143; їх змінність, за Бутру 163-164.
Кініки І 90-93.
Кіренаїки І 93-95.
Класифікація наук: у Арістотеля І 130- 131; в елліністичній філософії 150-151; у середньовіччі 280, 304, за Ф. Беконом II 28-29, д’Аламбером 178-180, Вольфом 201, Коптом III 24-25, Вундтом 134, Ді- льтеєм 169 і д., Віидельбаидтом і Рікер- том 171-172.
Конвенціоналізм: у софістів І 77, 78-79; етичний у Гобса II 85; в розумінні науки: підготований Бутру III 163-164; розвинений Пуанкаре та Леруа 165 і д., 334; продовжений Дюемом 165, 334, Ме- єрсоном 167; його прихильники та противники 233-234; споріднена позиція у Бергсоиа 250-252 і подекуди у прагматистів 240-241; наукові поняття як конвенції для Кроче 311; позиція щодо конвенціоналізму Вайтгеда 392-393; радикальний конвенціоналізм у неопозитивістів 405, 419; у Кожибського 406; в Айдукевича 450-451.
Континґетизм у Бутру III 163 і д.
Концептуалізм: у середньовіччі І 289, 365- 366; д’Оріолі 362; психологічний Окка- ма 363-366; логічний паризької школи 362, 366; соціологічний Млинарського III 440-441.
Космополітизм у кініків І 90-92.
Креаціонізм див. Створення та одвіч- ність світу.
Критерії істини: у Сократа І 86-87; у стоїків 162; в епікурейців 174; відсутність критеріїв, на думку античних скептиків 183; у Декарта II 57, 63-64, Маль- бранша 77-79, Локка 125, 126-127, 142, Юма 142-143; взаємний контроль як га¬
рант істини, зг. з Кантом 211-212; внутрішня узгодженість явищ і їх узгодженість із вимогами інтелекту як такий критерій, зг. з неокаптіанцями III 114- 115; практичні конвенції, зг. з прагматистами 241; внутрішня несуперечливість системи, зг. з неопозитивістами 417; а також інтерсуб’єктивна підтверджуваль- ність 412, 413, 419; немає тверджень інтуїтивно достовірних 417; фальсифікація замість верифікації, зг. з ІІоппером 419. Див. також Очевидність.
Критицизм: античних скептиків І 179-185; середньовічний XIV ст. 360-375; у Просвітництві II 119; кантівський 204 і д. Див. також Скептицизм.
Логіка: підстави теорії дефініції у Сократа й Арістотеля І 87-89, 128, силогізму й доведення в Арістотеля 128-129; підстави теорії понять і суджень, істини та її критеріїв у стоїків 161-162, пропозиціо- нальпої логіки 162; логіка як критеріо- логія в Епікура 173-174; аргументація скептиків проти поняттєвого пізнання та доведення 182-183; логічні проблеми в спорі про універсали 283-290; логіка в шартрійській школі 294; logica nova і logica modemorum 353-354; “термініст- ська” логіка XIV ст. 382; “діалектика” як теорія правдоподібного міркування у пізньому середньовіччі 382; U art de penser II 66; логічні принципи у представленні Ляйбпіца 100-102; його панлогізм 101 - 102; поміпалістська теорія понять у Кон- дильяка 174-175; математична логіка у XIX і XX ст. III 107-108, 327-333; психологізм у логіці 107-108, його спростування Гуссерлем 263-265; “особиста логіка” Ньюмена 74-75; реформа Брен- тано 193; неарістотелівська (багатозначна) логіка у варшавській школі 446; трансцендентальна логіка у марбуржців 302- 303, 306; метафізична логіка (логіка буття) у панлогічній системі Геґеля та у гегельянців II 266 і д., III 107-108.
Логіцизм III 331.
Логос: як космічний розум у Геракліта І 31-32, стоїків 155-156; Логос Божий у Філона 199-200; у патристиці (Оріген) 225-226, 227-229.
551
Людина: зг. з Протагором (міра всіх речей) І 77-78, Платоиом (душа, що володіє тілом) 106, Арістотелем (єдність душі й тіла) 137-139, Моитеием II 17- 18, Лярошфуко 19-20, де Лябрюєром 20, Шамфором 20, Вольтером 20, 161-162, Паскалем (велич і ницість людини) 73- 74, Ляметрі (людипа-машина) 168, Фо- єрбахом III 51, Карлайлом 67-68, Кірке- ґором 79-80, Ніцше 202, екзистенціалістами 421-433.
Людство: гасло Просвітництва II 163; як кінцева мета у Копта III 27, 28-29; як предмет культу позитивістів 30-31, Фо- єрбаха 51-52, 101.
Марбурзька школа III 297-306.
Маевтинний метод у Сократа І 87-89.
Математика: у пітагорейців І 62 і д.; роль математики в теорії ідей Платона 102; математика в розмірковуваннях скептиків 183-184; математичні зацікавлення у шартрійській школі 294-295; математичне трактування природознавства в оксфордській школі (Ґроссетест, Р. Бекон) 327, 328-329, у Ґалилея II 51-52; математика як зразок науки для Декарта 57, Сиінози 89, Ньютона 104-106; математика неперервних величин у Ляйбиіца 96, 100; розквіт математики і математичного природознавства у XVIII ст. 107-108; місце математики в системі Канта 214-219; розуміння її як індуктивної науки Коптом III 24, Дж. Ст. Міллом 37; програмний зв’язок пізнання з математикою в марбурзькій школі 305; математичні поняття як “псевдопоняття” за Кроче 310-311; відношення математики до логіки в XIX і XX ст. 327-333; математичне трактування явищ у соціології Парето 387; метафізика у зв’язку з математикою у Вайтгеда 391, 394-395; математичне буття, за М. Гартмаиом 401- 402; логічно-математичні науки у неопозитивістів 412, 418; інтуїтивізм в теорії математики 331-332.
— Число як основа світу у пітагорейців І 65-66.
Матерія: первинні поняття І 22-23, 43-44; розрізнення матерії та сили 44-45; мате¬
рія за Анаксагором 47-48, древніми ато- містами 52-54, 171-172; матерія як матеріал одиничних речей у Платона 109; протиставлена “формі” в Арістотеля 131- 135; динамічно трактована стоїками 154- 157; трактована як чинник зла у Філона 199 і гностиків 217-218; як найнижча гіпостаза у Плотииа 205; створена з нічого у християнських філософів 221-223, 226 (за винятком Юстииа 221); нереальна у Григорія 231 та Еріуґени 265- 266; як принцип одиничності у Томи 338; як складена з монад у Бруио II 24; як актуальне буття у Суареса 39-40; як протяжна субстанція у Декарта 60-61; як модус божественної субстанції у Спіпози 89-90; як прояв субстанцій у Ляйбиіца 98-99; у гілозоїстському розумінні матеріалістів XVIII ст. 168-169; як “постійна можливість отримувати відчуття” у Дж. Ст. Мілла III 38; нове її розуміння у марксизмі 57 і д.; різноманітність форм матерії у формулюванні Леніна 317-318; ототожнення матерії з енергією в новій фізиці 337; електронна теорія матерії 337; динамічний погляд на неї 338; її “дематеріалізація” у новій фізиці 338.
Матеріалізм: атомістів І 53-56; арісто- теліків 142-144; стоїків (динамічний) 154 і д.; епікурейців (механістичний) 171 - 173; в патристиці (Тертуліяи) 234; у схоластиці (Давид з Дінанту) 315-316; у ренесансній філософії природи II 22-23; XVII ст. (Гобс) 83 і д.; у XVIII ст. (Ляметрі та енциклопедисти) 166 і д.; “ідеологів” 175-176; в XIX ст. у школі Геґеля 271-272; матеріалізм Фоєрбаха III 50 і д.; природознавців 129 і д.; протиставлення матеріалізму ідеалізмові у Маркса й Енгельса 56; матеріалізм немеха- пістичпий 57; виникнення матеріалізму діалектичного 58 та історичного 59, їх розвиток Леніним 316 і д.; діалектичний матеріалізм па противагу до колишнього 321.
Месіянізм: у XIX ст. II 284-294, III 206- 207; у XX ст. у Лютославського 436-437.
Метафізика: походження назви від твору Арістотеля І 125; її окреслення як науки
552
про буття як таке 130-131; метафізика як перша філософська наука в античності та в середньовіччі 130-131, 132 і д., 135-137; витіснення її теорією пізнання у Новому Часі II 123, 141-142; критика метафізики у д’Аламбера 178-180, Канта 219-222; перспективи нової метафізики у кантівському представленні 222-223; повернення метафізики на початку XIX ст. 242-243; опозиція проти неї мінімалістів III 8-10; метафізична фаза у розвитку людства, зг. з Коптом 22-23; боротьба з метафізикою у Дж. Ст. Мілла 39; метафізика в окресленні Вун- дта 135-136; потреба в ній та її можливість, зг. з Фехиером 138; її розуміння у Гербарта 44-45; її неможливість, зг. з Бейиом 98-99; її розуміння у Лотце 138, Е. фон Гартмапа 138-140; звертання до віри, потреб і постулатів у метафізиці Ренув’є 142-143; приписування виключно гіпотетичної вартості її результатам Фуї 144; її обґрунтування “правом на віру" у Джеймса 242; її опертя па ірраціопа- лістський інтуїтивізм у Берґсоиа 250 і д.; її можливість і необхідність 257; феноменологія як основа метафізики 270; аметафізичиа позиція неопозитивістів (“метафізична помилка”) 413-414; захист метафізики у Вартепберґа 437-438.
Металогіка III 330-331.
Метод: діалектичний у елеатів І 36-37 та у Платопа 113-114; емпіричний у софістів 76-77; еленктичпий і маєвтичиий у Сократа 86-89; схоластичний 270-271, 288; резолютивний і комгюзитивний у Ґалилея II 51-52; аналітичний у Декарта 57; психологічний і генетичний у Локка 123; інтроспективний у шотландській школі 197; трансцендентальний у Канта 211; діалектичний у Геґеля 267-268, у Маркса й Енгельса III 58, Леніна 318- 320; історичний в соціології у Копта 24- 25, у Дільтея 170-171.
Механістичне розуміння природи: в античних атомістів І 52-56; в епікурейців 171-173; в школі Шартру 294-295; в ок-
в “ідеологів” 175-176; у Гербарта III 44; еволюція як результат дії механічних сил у Спенсера 93; діаметрально протилежний погляд Шеллінґа II 261-262 і Берґсона III 251; механізм як гальмо розвитку 255; полеміка з механістичним поглядом у Новому Часі 131, серед ін. Вуидта 133, Меєрсоиа 166-167; межі механізму за Фехиером 138; погляд Лотце 138, Вайтгеда 394, неопозитивістів 416- 417, 419-420; механістичне розуміння живих істот бігевіористами 355-356; аи- тимеханістичний матеріалізм Маркса й Енгельса 57, Леніна 318-319; відхід від механістичного погляду у новій фізиці 341.
Мінімалізм: у Греції І 77 і д.; у середньовіччі 374-375; у Просвітництві II 117; у XIX ст. 297-298; III 8-11; період мінімалістської філософії 85, 102-103; мінімалізм в інтерпретації Канта 115; частковий у Вуидта 135-136; у польській філософії XIX ст. 209-210; поборюваний у польській філософії XX ст. 437-438.
Містицизм: у пітагорейців І 60-62; у Пла- тоиа 96, 104 і д., 114-115, 116-117; в еллінізмі 194-195; у Плотина 205-207; в неоплатонічних школах 208-209; у гностиків 217-218; в Авґустииа 238-241; в Ареопагіта та його послідовників 248- 249; у XII ст. 262-263; пантеїстичний в Амальрика й амальрикіян 268; у Бернара із Клерво 275-278; у Гуго 280-282; у суфіїв 297; Альґазеля 301-302; в XIII ст. у Бонавептури 321 і д.; містичний досвід у Р. Бекона 329-330; у XIV ст. в Екгар- та і його послідовників 375-379; в епоху Ренесансу у Бьоме та інших II 11; в німецькому ідеалізмі у Шеллінґа 258- 260, 261-262; у Руссо 279; у французьких спіритуалістів, зокрема у Mena де Біраиа 282; у месіяиістів 284-294 і пое- тів-романтиків 285, 293-294; в англійських ідеалістів XIX і XX ст. III 180-181, 185-186; трактований як досвід Джейм- сом 243; як закид Берґсону 259; симпатії Берґсона до містицизму 256-257; містицизм Абрамовського 435 і Лютослав- ського 436-437.
камістів XIV ст. 371-373; у Ґалилея II 51-53, Декарта 60-61, 63-64, Гобса 83-85; у Ляметрі та енциклопедистів 169-170; Мова: мовні проблеми у мегарейців І 41-
553
42, у софістів 76, y стоїків 161, y логіків XIV ст. (терміністів) 367; теорія понять як знаків у Кондильяка II 174; мова та філософія, зг. з неопозитивістами III 413-414, 415-416, 419-420, Кожибського 405-406, Айдукевича 450-451.
Можливість: дискутована в мегарейській школі І 41-42; як предмет раціональних наук, зг. з Вольфом II 201; Я як “постійна можливість отримувати відчуття”, зг. з Дж. Ст. Міллом III 38; відношення можливості до дійсності в концепції Ва- йтгеда 394-395; можливість як один із способів існування, зг. з М. Гартмаиом 401-402; відношення світу дійсного до світів можливих, зг. з Ляйбпіцем II 99-100.
Монадизм: у Бруно II 24; Ляйбиіца 97; Ренув’є III 142; біологічний у Віткевича 444.
Монізм: на матеріалістичному підгрунті у гілозоїстів І 22 і д., у стоїків 154-156; спіритуалістський у Філона 198, в Орі- гена 225-227; пантеїстичний в Еріуґепи 264 і д., Амальрика й амальрикіяп 268; еманаційний у Плотипа 203-208; матеріалістичний Давида з Дінанту 315-316; відновлений в епоху Відродження II 14- 16; стоїків 16; монадистський у Бруно 24-25; нейтральний і теїстичний у Спі- пози 89-91; Ляйбпіц проти монізму 96- 97; натуралістський у Вольтера 161-162 й енциклопедистів 163 і д.; моністичний мотив у філософії Шелліпґа 258-260; монізм Геккеля III 129-130, Спілка Моністів 130; панування монізму в XIX ст.
130-131; монізм Вундта 133-134; еволюційний Спепсера 95-96; нейтральний 228, у Рассела 287; Джеймса, Адамсоиа 287; Маха й Авенаріуса 287; в марбурзькій школі 303-305; реалістичний у Вайтгеда 391 і д.
Моралізм: у Сократа І 83 і д.; стоїків 157- 158; Паскаля II 73; Руссо 191 і д.; у Шопенгауера 274-276; Міцкевича 293- 294; Карлайла III 68-69; англійських ідеалістів 180 і д.; поборювання моралізму Ніцше 200-202.
Натуралізм: у кініків І 90-93; стоїків 157- 158; скептиків 184-185; натуралістський
554
гуманізм Монтеня II 18; натуралістська етика та політика Гобса 68-69; натуралізм Йоистоиа 109; у добі Просвітництва 117; натуралістський раціоналізм Вольтера 161, енциклопедистів 163-165; в школі “ідеологів” 175-176; у Гельвеція 184; закоханість у природу Руссо 191-192; антропологічний натуралізм Фоєрбаха III 50-51; скрайиій у Спепсера 92-94, Тепа 148-149 і Ніцше 198 і д.; етичний другої пол. XIX ст. 108-109 та у Ґюйо 144; англосаксонський ідеалізм проти натуралізму 180; натуралістичний реалізм в англосаксонських реалістів 281; натуралістський гуманізм Саптаяии 287-289, екзистенціалістів 425 і д.
Натуральна картина світу: в шотландській школі II 196-197; зг. з Гербартом III 44, Фоєрбахом 50 і д.; у марксизмі 56-57 і ленінізмі 317-318.
Натуральна система культури II 33-35.
Нативізм і теорія вроджених ідей: у Платопа І 110-112; опозиція Арістотеля 128-129, стоїків 161-162; “вічні істини” та ілюмінізм Авґустина 238-241, Віль- гельма з Оверпі 320, Р. Бекона 329-330; обмеження нативізму в Алексапдра з Ге- йльсу та Бопавептури 320-324; відки- пеііпя його Томою 342-344; вроджені ідеї у Декарта II 62-63; у Ляйбиіца 98; боротьба з нативізмом у Локка 123-124, Коп- дильяка 173-174, Гельвеція 184-185, Дж. Ст. Мілла III 36-37; перехід Канта від нативізму до апріоризму II 231; нехтування проблеми в Юма 138-139. Дав. також Апріоризм.
Наука: її початки в Греції І 20-22; її персональна унія з філософією, особл. у Де- мокріта 50-57, у пітагорейців 62 і д., у софістів 76-77, в Академії 120-121, в Арістотеля 124 і д.; розділення науки та філософії на схилі античності 189-190; наука в ранньому середньовіччі 258-260; її перші успіхи в пізньому середньовіччі 291-295; класифікація наук у середньовіччі 280-281; залежність філософії Нового Часу від науки II 23-24, 117, III 11; зв’язок філософії з наукою у Ґалилея II 51 і д., Декарта 54 і д., Ляйбиіца 94- OS, Ньютона 104 і д., д’Аламбера 178-
179; філософія і наука в Польщі XVII ст. 108-110; нове розуміння науки у Ньютона 104-106, Копдильяка 175, д’Алам- бера 178-179, в школі “ідеологів” 175- 176; заснування філософії па науці Канта 211; її енциклопедичне трактування у Фонтенеля 158-159, Бейля 159, в енциклопедистів 163, 170-171; ствердження її суспільної залежності у д’Аламбера 180, у Копта III 26-27, в марксизмі 316- 317; культ науки (сцієнтизм) у XIX ст. 98 і д.; поділ філософії на науки 102 і д.; наука, протиставлена філософії у мінімалістів 102-103; філософія як сиитеза наук 102; методологія наук 102; наука як економний опис фактів 120-121; наукова картина світу 121-122; “банкрутство науки” 157-158; її теорія та критика в XIX ст. 159 і д.; її теорії як гіпотези в Ампера 161-162, у Бутру 162; потреба в гіпотезах, зг. з Клодом Берпаром 162; її філософські проблеми у Курно 162; її нетривкий і апроксиматичний характер 162; її аналіз Меєрсона 166-167; різновиди і фази критики науки в XIX ст. 167- 168; науки генералізуючі та індивідуалізуючі 172; науки про природу і культуру 172 і д.; науки про дух 172 і д.; філософські проблеми в конкретних науках 225-226, 327-389; наука в “польському позитивізмі” 212 і д.; філософія проти винятковості науки 233; зв’язок філософії і науки в марбурзькій школі 300 і д.; наука у відношенні до діалектичного матеріалізму 320-321; криза в науці 325- 326; суперечка про її дефініцію 325-326; суперечка про її завдання 326; лібералізм та ексклюзивізм в науці 227; ‘Дегуманізація” науки 407; її прагнення до єдності 416-417; наукова орієнтація неопозитивізму 410 і д.; теорія науки в Польщі XX ст. 448-449; філософія як наука, зг. з М. Гартмаиом 398.
— Значущі для філософії здобутки конкретних наук І 192-193, 254, 375; II 46-47, 112, 240-241, 296; III 84-85, 220, 453.
Національні відмінності у філософії III 7-8.
Нація як “орган істини” у месіяиістів II 284-285, 293-294; у Бжозовського III 434-435.
Нейтралізм (нейтральний монізм): у XX
ст. III 228; початки у Маха й Авенаріуса 121, 122; нейтралізм у Джеймса 243-244; у Рассела 285-287; в Адамсона 287.
Неокритицизм: II 230-231; III 10-11, 111- 118, 297-306, у Реиув’є 140-142.
Несвідоме: в Е. фон Гартмапа III 138-140; у психоаналізі 363 і д.
Нігілізм: III 156; нігілістичні тези Горгія І 41.
Ніщо: екзистенціалізм як філософія ніщо III 427 і д.
Номіналізм: у стоїків І 154; у середньовіччі 286, 360; Нового Часу у Берклі II
131-132; у Копдильяка 174-175, у Дж. Ст. Мілла III 36-37, у Брентаио 189-190, у неопозитивістів 420-421.
Номотетичні науки III 171-172.
Оказіоналізм II 76.
Омани (idola): їх теорія у Ф. Бекона II 30-31.
Операціонізм III 417-418; у психології 362.
Оптимізм: у Ляйбніца II 99-100; у Брун- свіка III 260; висміяний Вольтером II 160-161.
Органіцизм: первинний у Платона І 108- 109; у стоїків 155-156; у Шеллінґа II 261; у Новому Часі III 324-325; у Вайт- геда 394.
Очевидність: у схоластиків І 370-371; у Декарта II 57 і д.; в шотландській школі 196; як критерій істини у Брентаио III 191 і д.; “очевидна правдоподібність” Брентаио 192; феноменологічне вчення про дійсність, зг. з Гуссерлем 266 і д.
Панпсихізм: у первинному представленні гілозоїстів І 22-23; стоїків 155-156; пан- психічпий матеріалізм у Телезія II 22- 23; Бруно 23 і д.; у Ляметрі 168-169; у Фехнера III 138.
Пантеїзм: у стоїків І 156; неоплатоніків 206-208; Еріуґени і його послідовників 264-267; Амальрика й амальрикіяи 268; матеріалістичний у Давида з Дінанту 315-316; містичний у Бернарда із Клерво 277; в Екгарта і його послідовників 377- 378; у Бруно II 24-25; у Спінози 89; у романтиків 229; в Емерсона III 181.
555
Паралелізм: психофізичний у Спінози II 90; у психології XIX ст. III 107, зокрема у Вундта 134, 135; негативне до нього відношення функціоналістів 346; критика паралелізму радянських психологів 372-373.
Педагогіка: у Руссо II 192-193; Гельвеція 185-186; Гербарта III 46-47.
(<Переворот коперниканський " у Канта II 217-219.
Періодичність розвитку філософії зг. з
Брентаио III 194-195.
Персоналізм: у середньовіччі в Августииа І 243-244; в Новому Часі у Фіхте II 256 і романтиків 263; у Ньюмеиа III 73-74, 76, Репув’є 142-143, Джеймса 243-244 й інших споріднених мислителів 245, 248- 249; як школа в Америці 184-185; “персональний ідеалізм” 185-186. Див. також Індивідуалізм.
Песимізм: в античності в школі кірепаїків (Гегесій) І 95; в початковій фазі у Пла- тона 115; у гностиків та мапіхейців 217- 218; в маніхейських началах науки Ав- ґустина з подвійною предестипацією 238-239, 243-247; у Новому Часі: в поглядах (на людську природу) Лярош- фуко II 19-20, III 151, Паскаля II 73-74; в оцінці людських доль Вольтера 162, III 151; песимістичний погляд на світ у Шопенгауера II 275-276, Е. фон Гартма- на III 138-140, у скептицизмі 151 і д., в екзистенціальній філософії Кіркегора 79 і д., в екзистенціалістів XX ст. 423 і д.
Плюралізм: у теорії природи в Емпедокла І 43 і д., в Аиаксагора (іііфіїйстичиий) 47-48; в теорії буття у Ляйбніца II 96- 97; Гербарта III 44-45, Кіркегора 79 і д., Вода 183-184, інших англосаксонських ідеалістів 185; у Бутру 163-164; у XX ст. 227; у Джеймса 243-244; Шелера 269- 270; неореалістів 283; в соціологічній теорії Парето 387; у М. Гартмана 401- 402; Вартенберґа 437-438.
Події: у протиставленні до “речей” — в теорії Броуда III 280-281, Рассела 285- 287, Вайтгеда 393-394; Я як “ланцюг подій”, зг. з Расселом 285-287; “сприймані події” Вайтгеда 392-393, 393-394.
Позбавлені смислу твердження зг. з неопозитивістами III 413-415.
Позитивізм: початки у софістів (Протагор)
I 76-77; у Гобса II 84, Юма 141-142, д’Аламбера 178-180, його прихильників 180-182; зачинателі напрямку: Копт III 22 і д., Дж. Ст. Мілл 40, 42; “епоха позитивізму” 84; різновидності позитивізму 86; течії і теорії доби позитивізму 87-88; позитивізм і неокаитіанство 118; основні тези позитивізму й опозиція проти нього 160; “другий” позитивізм у емпіріокритиків 118 і д. та імаиептистів 122-123; позитивізм із кантівським забарвленням у Ріля 123-124, Зіммеля 124-125 і Кориеліуса 127; “критичний позитивізм” Фаїнґера 125-127; “польський позитивізм” 210 і д.; у новій фізиці 341-342; “третій” позитивізм: неопозитивізм Віденського гуртка 408 і д., його зв’язки з польською філософією XX ст. 447, 448.
Постулати практичного розуму у Канта
II 224.
Потенція: зг. з Арістотелем І 134, Томою 338, Суаресом II 39.
Прагматизм: III 234-248.
Практицизм: софістів І 76-78; у Ренесансі, зокрема у Ф. Бекоиа II 29-30; у Гельвеція 184; практичний розум у Канта 223- 224; практична філософія Фіхте 256-257; практична здатність, або “ум”, Лібельта 292; роль практики у вченні Маркса й Енгельса III 56-57; в марксизмі-ленінізмі 316; метод прагматизму 240 і д., його критерій істини 241; у XX ст. 405-406. Див. також Утилітаризм.
Превідизм Бєганського III 435-436.
Предестинація: “подвійна”, зг. з Авґусти- пом І 246; одна — зг. з Еріуґеною 266; спір про предестииацію 265-266; що стосується долі світу в цілому у латинських аверроїстів 316-318; фаталізм, що випливає з психоаналізу III 368-369, 371.
Принцип суперечності: як загальний принцип доведення в Арістотеля І 128; як підстава достовірності, зг. з Йоаном із Мірекуру 370, Миколою з Отрікуру 370; як єдина первинна істина, зг. з Ляйбпі- цем II 100-101; як перший принцип раціональних наук у Вольфа 201; як джерело метафізичного пізнання у Ре-
556
нув’є III 142-143; суперечність як найглибша природа дійсності, зг. з Геґелем II 267-268; споріднена концепція марксистів: боротьба внутрішніх протилежностей — рушійна сила розвитку III 58; діалектика як філософія суперечності — в марксизмі-леніпізмі 318-320.
Principium individuationis: зг. з Арістоте- лем І 131-133, Томою 340-342; матерія як принцип іидивідуації в Арістотеля 131-132, Томи 337-338; форма як цей принцип (haecceitas), зг. зі Скотом 349- 350; якісна відмінність як цей принцип, зг. з Ляйбиіцем II 97.
Причини зародкові І 325, 334, 345.
Причинність: програма науки, заснованої па причинності, в атомістів І 55-56; ближчі причини 55-56; проблема причини в ранній античності 69; причини, узалеж- нені від мети, в концепції “форми” Арістотеля 132-134, його “перша причина” 135-137; суто причинна система в Епіку- ра 171 і д.; критика поняття причинності в античних скептиків 184; чисто причинне розуміння природи в середньовіччі: в шартрійській школі 294-295; заперечення причинних зв’язків ув арабських ортодоксів 300-301; критика “першої причини” в Оккама 364-365; дослідження причинних законів — як завдання науки, за Ґалилеєм II 52-53; встановлення причинних зв’язків між явищами з виключенням причин трансцендентних у Ньютона 104-107; Бог як перша причина у Декар- та 58-59; проблема причинних зв’язків між душею та тілом у Декарта 61-62, їх заперечення оказіопалістами 76-77; радикальне вирішення Мальбранша: єдиною причиною є Бог 77-78; відсутність взаємодій між монадами у Ляйбпіца 97; критика поняття причинності у Юма 139- 141; нова концепція у Канта: причина і наслідок як апріорні форми досвіду 215- 219; звичка як підстава виведення висновку з причини про наслідок, зг. з Юмом 139-141; подібний погляд ще у Миколи з Отрікуру (XIV ст.) І 370-371; причинне міркування в оцінці Йоапа з Мірекуру 370; поняття дієвої причинності у фундаментальному факті само¬
усвідомлення у Mena де Бірана II 279- 280; причини не є предметом наукових досліджень, зг. з Коптом III 23, зг. з іншими позитивістами 120; концепція причинного зв’язку у Дж. Ст. Мілла 37- 38; елімінація причин у теорії “чистого досвіду” 120; гіпотетичність причинних зв’язків у природі, зг. з Гельмгольцем 132; погляд на причинність у новій фізиці 339-340.
Простір: як порожнеча у Демокріта І 52- 54; абсолютний у Ньютона II 106-107; як ідеальна концепція розуму у Ляйб- піца 98-99; як форма чуттєвості у Канта 213-215; абсолютний простір як фікція зг. Фаїиґера III 125-127; протиставлений часові Берґсопом 255; зрелятивізовапий у теорії відносності 335-337; іптерсуб’єк- ТИВІІИЙ простір як конструкція інтелекту зг. Рассела 285-287; несамостійний у відношенні до часу зг. Вайтгеда 391; як категорія практичного пізнання у Млинарського 441; розрізнення суб’єктивного та об’єктивного простору у Берклі II
132-133 і Рассела III 285-287.
Психологізм: ув Оккама І 365-367; у XIX ст.: у логіці III 107-108, етиці 108-109, естетиці 110-111; психологічна концепція етики у Петражицького 442; критика психологізму — див. Антипсихологізм.
Психологія: її початки в Емпедокла І 45- 46; теорія відносності сприйпяттів і порогу свідомості в Апаксагора 49; суб’єктивність чуттєвих якостей, зг. з Демокрі- том 54-55; психологічне знання Сократа 87-89; психологія Платоиа 101-104; психологія пізнання в Арістотеля 129-130; психологія в античних системах 146; психологічний сенсуалізм у епікурейців 172- 173; психологія у ранньому середньовіччі 305; у XIII ст. 354; психологізм Оккама 364-367; психологічні розмірковування у Вітело 379; місце психології в класифікації наук Ф. Бекона II 28-29; теорія афектів Декарта 64; теорія психологічного механізму індивіда у Гобса 85; теорія підсвідомості і самознапня у Ляйб- иіца 98; психологічна орієнтація філософії Локка 123 і д.; психологічний ідеалізм Берклі 132-133; сформулюваиня за¬
557
конів асоціації Юмом 138 і д.; теорія природних схильностей у Шефтсбері 149; залежність душі від тіла, зг. з Ля- метрі 168-169; психологія в ролі філософії у Кондильяка 172 і д.; інтроспективна у шотландській школі 197; місце психології в класифікації наук Вольфа 201; критика раціональної психології у Канта 220; психологічна інтерпретація вчення Канта кантіанцями 231; проблеми психології у XVIII ст. 238-239; утилітаристська психологія у філософських радикалів 248 і д.; у Дж. Ст. Мілла III 34-35, 38; внутрішній досвід у психологічному аналізі Mena де Бірапа II 279 і д.; психологія в XIX ст. III 103 і д.; визнання неможливості психології Коптом 25, психологія емгііристів 40-41; детерміністська психологія уявлень Гербар- та 45-46, його теорія аперцепції 45-46; еволюціоністська психологія Спепсера 93-94; психологія без душі 103; різновиди психології XIX ст.: інтроспективна 103-104; експериментальна 104, фізіологічна 104-105, психофізика 105, психометрія 105, соціальна психологія 105-106, індивідуальна 106-107; філософські проблеми в психології 107, психологія Вуид- та 133-134, 136-137; Тепа 147; описово- аналітична 169-170; протиставлення духовних явищ психічним філософів-гума- ііістів 172 і д.; описова психологія Бреп- тано 189 і д., його поділ психологічних феноменів 190-191; відношення психології до філософії 194; зведення проблем теорії цінностей до психології 215; перебудова психології у Джеймса 239 і д.; теорія глибинного Я у Берґсопа 254-255; відношення психології до феноменології 265; рекоиструкційиа психологія Натор- па 305; психологія марксизму-леніиізму 320; психологія XX ст. — у протиставленні до структуралізму 323, 343-344; фуикціопалістська і гормічпа 344-348; психологія цілого: гештальтпсихологія 349-353, персоиалістська 353, розуміюча 353; бігевіористська 353-362; психологія тварин 354-355; умовні реакції Бехтєрєва й Павлова 355-356; заперечення внутрішнього досвіду в бігевіоризмі 356-357; “боротьба з інстинктом” 359-360; пізніші
558
форми бігевіоризму 361-362; глибинна психологія: психоаналіз 363-369; індивідуальна психологія Адлера 370, аналітична Юнга 370; її вплив 370-371; радянська психологія 371-375; психологія в соціологічному представленні 384; “психологія різниць” і типологія 406-407; критика експериментальної психології у Хейпріха 437; психологія підсвідомості, зг. з Абрамовським 435; теорія уявлень Твардовського 438-440; теорія емоцій Пет- • ражицького 441-442; психологія XX ст. в Польщі 446, психологічні спостереження Моитеня II 17-19, Лярошфуко 19-20, Паскаля 73-74, Ніцше III 202-203, екзистенціалістів 421 і д.
Радикалізм філософський II 246-252.
Раціоналізм: початки у Геракліта І 31-32, в елеатів 35-36; програма раціонально- емпіричного знання у Демокріта 54 і д.; раціоналістичні тенденції пітагорейських “математиків” 60 і д.; раціоналізм у Про- тагора 79, Сократа 86 і д., у кініків 90- 92, у Платона 110-114, Арістотеля 129- 130, стоїків 155-156; у патристиці: у Григорія 230; аптираціопалізм у Тертуліяна 233; у схоластиці: в Аисельма 270-271, Абеляра 288, Авіцепни 298-300, Томи 340-344; у середньовічних діалектиків 269-270; в арабських гіпердіалектиків (мутазілітів) 297; у Миколи з Отрікуру 370-371; в Новому Часі: у Моитеня II 18-19, в натуральній системі культури 33 і д.; частковий у Ґалилея 51 і д., у Декарта 57 і д., 83, Гобса 83-84, Спіпози 89-91, Ляйбпіца 100 і д., 128 і почасти у Локка 126-127; критика раціоналізму в теорії релігії Юма 143-144; гостра опозиція Руссо 192; емпіризм та раціоналізм 117-118; в етиці утилітаристів 155-156, у Вольтера 160-161, у Вольфа 201; зв’язок раціоналізму з емпіризмом у Канта 212; раціоналізм максималізму: спекулятивний у Фіхте 254-255, поєднаний з містицизмом у Шелліпґа 262, радикальний у Геґеля 266 і д., Вропського 285 і д.; опозиція радикальному раціоналізмові у Ґолуховського 289; раціоналізм неоге- ґельяпців 273, зокрема англосаксонських
ідеалістів III 185-186, Брупсвіка 260, в школі феїюмеиологів 272; раціоналістичний відтінок оксфордського реалізму 280; скрайпій раціоналізм марбурзької школи 300 і д.; раціоналізм логістів 330- 331; соціологічний у Дюркгейма 381-382; критика метафізичного раціоналізму Канта II 220-222; критичне ставлення до раціоналізму Ньюмепа III 73-74, Берг- сона 256-257, Бжозовського 434-435. Див. також Апріоризм та Ірраціоналізм.
Реалізм: А) поняттєвий — папротивагу до номіналізму: у Платопа І 101 і д.; пом’якшений ув Арістотеля 132 і д.; у східній патристиці, головно у Григорія 231; в західній, головно в Авґустипа у прийнятті “вічних істин” 239-241; перші середньовічні реалісти: Фредегіз 260; Еріуґена 265-266, Аисельм 271-272; спір із номіналістами 283-287; перехід до поміркованого реалізму 289-290; зіставлення позицій відносно спору про універсали 299-300; поняттєвий реалізм па початку XX ст. III 173-174, у Больцаио 18, 263, Гуссерля 268-269, 271-272, у Саптая- ни 287-289; критика цієї позиції у Копта 24, 25; Б) метафізичний і епістемологіч- ний папротивагу до ідеалізму — див. Ідеалізм.
Редукція феноменологічна у Гуссерля III 266.
Реїзм: у Брентано III 195; у Котарбіп- ського 449-450.
Релятивізм: античний: у Геракліта І 31, софістів 77-78, кіренаїків 93-94, скептиків 181-182; Нового Часу: у Моптеня II 18-19; у філософії Просвітництва 118; в теоріях мінімалістів XIX ст. 298; у Копта III 22, 26, Гамілтона 32-34, Штірнера 64; біологічний релятивізм у Спенсера 93-94; релятивізм принципу економії мислення Авепаріуса, Маха 120-121, їх школи 132; у Зіммеля 124-125 і Фаїи- ґера 125-127; релятивістське розуміння етики у Вундта 136, Ренана 154-155; релятивізм Емерсона 181; епістемоло- гічиий і аксіологічиий у Ніцше 198 і д.; релятивізм у прагматичній теорії істини 241-242, 245-246; прагматизм як форма релятивізму 247; релятивізм у фізичній
теорії Айиштайиа 335 і д.; в темперамеп- талізмі та дефіпіціоиізмі 405; в концепції безпосереднього досвіду Вайтгеда 393; релятивістський гуманізм Ф. К. Шіллера (“філософія в людському вимірі”) 407; як позиція Віденського гуртка (Нойрат) в певному періоді 413; в екзистенціалізмі 431; релятивізація речей інтелектом, зг. з Бергсоном 251 - 252; антирелятивізм Гуссерля 265.
Реляціонізм III 376; у марбурзькій школі 304.
Речі в собі: у Канта II 219; критика цієї концепції у Маймопа 227; їх відкиненпя Фіхте 254-255; Я як річ у собі 256; людина як річ у собі в концепції ПІо- пепгауера 274-275; речі в собі як “граничне поняття” у иеокаитіаиців III 116; їх критика в теорії “чистого досвіду” 120, заперечення у Репув’є 142; їх визнання як вияв критичної позиції, зг. з М. Гартмапом 398-400.
Романтизм: підготований Руссо II 193-194; ранній 202-203, 228-230; у філософії природи Шеллінга 261 і д.; у школі романтиків 263; у польських поетів-ромап- тиків 293-294; у Карлайла III 67 і д.; у Ніцше 204.
Свобода: в етичній концепції стоїків (що не виключає необхідності) І 157-158; чеснотливе життя як ЖИТТЯ вільне, зг. зі стоїками 158; відхилення атомів як чинник свободи волі в механістичній концепції світу в Епікура 171-172; свобода волі як остаточна основа буття зг. Скота 350-351 й Оккама 363-364, 364-365, 367-368; у Бруио II 24-25; як прояв досконалості світу у Ляйбиіца 99- 100; як постулат практичного розуму у Канта 222-223, 224-225; як постулат життя у Репув’є III 142-143; детермінізм як закон явищ, свобода — речей у собі II 224; філософія свободи Фіхте 255; почуття власної свободи, зг. з Меном де Біраном 279 і д.; вільна воля у Равессона 284; свобода волі в розумінні Штірнера III 62 і д.; свобода вибору, зг. з Кіркеґором 79 і д.; свобода в метафізиці Лотце й Е. фон Гартмана 137,
559
138-140; у Ляшельє 144-145; y Бутру 164; нове її подання у Берґсона 255-256; людина “приречена на свободу” — в концепції екзистенціалістів 428-429; свобода у “філософії духу” 432-433; індетермінізм нової фізики 339-340. Див. також Волюнтаризм, Предестинація, Детермінізм, Причинність.
Сенсуалізм: в античності: у софістів І 77- 78, кініків 90-92, кіренаїків 93-94, стоїків 161-162, епікурейців 173-174; в патристиці (Тертуліяи) 234; у філософії Нового Часу: у Гобса II 84, Берклі 132, Коп- дильяка 173-174; у початковій фазі у Mena де Бірапа 280, 282; у Фоєрбаха III 50-51, Бейпа 98-99; у Пірсоиа 98; в Авепаріуса і Маха 121-122, у реалістів з Кембриджу та Рассела 279-280.
Сермонізм у середньовіччі (позиція Абе- ляра) І 288-289.
Синехізм у Джеймса III 243-244.
Синкретична філософія І 195-196, 198- 199.
Синтетична філософія Спенсера III 91 і д.
Скептицизм: в античності: у Ксенофапа І 33-34, Горгія 41, у школі скептиків 176- 186; середньовічний 360 і д.; в шартрій- ській школі 294-295; у Р. Бекопа 229- 230; у Скота 348-349; у д’Оріолі 362; в Оккама 363-365; у Миколи з Отрікуру 370-371; в Новому Часі: “гуманістичний” Монтеня II 17, його послідовників (Шар- рон, Саичес) 19, у Лярошфуко 19-20, послідовників 19-20; фідеїстичний Гюе 67, Паскаля 70-72, Ньюмена III 71-73, 74-75; філософський у Юма II 142-143, Бейля 159, Шульце 228-229, у Кіркеґора III 81-82; скептицизм у позитивізмі 150- 151, головно у Реиаиа 151 і д.; в гаслі “банкрутство науки” на зламі XIX—XX ст. 157-158; у науковому конвенціоналізмі 165; у деяких різновидах прагматизму 245-247; в Польщі у Масоніуса 213; в темпераменталізмі та дефініціо- нізмі 405; як емоційна основа екзистенціалізму 424 і д.; кваліфікований Рідом як недоречний погляд II 196; поборюваний Коптом III 26, Віденським гуртком 413-415; методологічний скептицизм у Декарта II 57-58.
Споглядання інтелектуальне (intellektuelle Anschauung) у Шеллінга II 262, III 260.
Сприйняття: теорія “впливів” Емпедокла
I 45-46; ночатки теорії відносності спри- йняттів ув Аиаксагора 49; суб’єктивістська теорія сприйняття через “подібності” у Демокріта 54-55 й епікурейців 173- 174; сприйняття в епістемології Платоиа 110-112; його відносність у поглядах скептиків 181-182; теорія “образів” (species) у Томи 342-344; аналіз зорового сприйняття у Вітело 379; у Новому Часі: суб’єктивність чуттєвих якостей у Ґалилея
II 52-53, Декарта 59-60, Гобса 83-84; теорія “малих сприйняттів” Ляйбпіца 98; проблема сприйняття в теорії ідей у Локка 123-124, Берклі 132-133, у Юма 138 і д., Кондильяка 173 і д.; реалістична концепція сприйняття в шотландській школі 196-197; аналіз чуттєвого сприйняття у Канта 211 і д.; пізніше цю проблему переймає психологія III 45-46 і д.
Соціологія: постульована як наука Коптом
III 24-25; історичний метод її трактування 24-25; соціологічне розуміння людини у Маркса й Енгельса 58-59; Ніцше як соціолог 203; філософські мотиви в соціології 376, соціологічні у філософії 376-377; соціологістська філософія Дюр- кгейма 377-383; філософська соціологія Парето 383-389; як теорія поведінки у неопозитивістів 416-417; соціологічний концептуалізм Млинарського 440-441.
Софізми: у мегарейській школі І 41-42; у вченнях софістів 74-76; спародійовані Платоиом і Арістотелем 75, 99-100, 125; у середньовічних діалектиків 269, 361.
Софісти: античні І 37-41, 76-81; середньовічні (діалектики) 269.
Соціальна обумовленість філософії: зг. з Коптом III 26-27, марксистами 59-60, філософія як вияв і знаряддя класової свідомості в марксизмі-ленінізмі 316.
Створення та одвічність світу: проблема початку у “грецьких мудреців” І 17, у Талеса 21-22, в Апаксимандра 24 і д., Анаксимена 27-28, Геракліта 29, Парме- ніда 34-36, Меліса 37, Емпедокла 43-44, Анаксагора 47-48; роль духу (“Ума”) в
560
започаткувати подій ув Аиаксагора 48- 49; обережність у ставленні до цієї проблеми у Демокріта 55-56, пітагорейців 63- 64; “деміург” Платона 108, “перша причина” Арістотеля 135-137; теорія вічного повернення у стоїків 156-157 (запозичена пізніше Ніцше III 203); Логос як комплекс ідей-сил — творець світу, зг. з Філоном І 199-200; еманаційна концепція виникнення світу, зг. з Плотииом 203-204; дуалістична концепція гностиків 217; погляди східних апологетів 221, 222-223; одвічиість світу, зг. з Орігеном 226; концепція створення у Григорія 230; creatio continua Августипа 241-244; дуалістична концепція створення в християнстві 251-252; теофаиічпа й еманаційна концепція Еріуґени 264-266; Бог як потрійна причина світу: як зразок, причина і мета — зг. з Апсельмом 272-273; необхідність створення світу, зг. з Абеляром 288; зг. з арабськими арістотеліками 298 і д. і боротьба з цією позицією Вільгель- ма з Оверні 320; зг. з латинськими авер- роїстами 317; градуалістська концепція створення Авіцеиии 299; Аверроеса 300; погляд мутакаллеміпів 300-301, Альґа- зеля 301-302; пантеїстична концепція Давида з Діпанту 316; позачасовий процес виникнення світу, зг. з латинськими аверроїстами 317; світло як первинна форма матерії, зг. з Ґроссетестом 325; теорія “зародкових причин” Бопавептури 325; вчення про створення світу у Томи 340-342; зіставлення поглядів XIII ст. 352-353; інфіпітистичпа концепція Окка- ма 368-369; еманаційно-містична в Ек- гарта 377; створення атомів і надання їм руху Богом у теорії Ґассенді II 69; оптимістична концепція Ляйбиіца 99-100; світ як найдосконаліша машина — витвір Бога, зг. з Ньютоном 106-107; проблема початку світу, антиномію подана Кантом 220-221; виникнення світу як розпад тотожності буття на протилежності, зг. з Фр. Шелліигом 261-262; світ виводиться з Я — на думку Фіхте 256, з абстрактної ідеї - на думку Геґеля 266-267; взаємозалежність ув існуванні світу й Бога, зг. з Кузеном 283; “закон творення” Вроись- кого 287-288.
Суб’єктивність: чуттєвих якостей у Демокріта І 54-55; у Ґалилея II 52, Декарта 60, Гобса 83-84, Локка 125, Берклі 132- 133, у Мюллера III 85.
Субстанція: окреслення поняття субстанції Арістотелем І 131; визнання душі субстанцією Августином 242; одиничність субстанції, зг. з Томою 337-338, поєднання в ній сутності та існування 338, складники її сутності: форма і матерія 338; субстанція й акцидепт 353; дуалізм духовної та тілесної субстанції у Декарта II 61-62, відсутність взаємного впливу між ними, зг. з Ґейліиксом 76, пасивність обох субстанцій, зг. з Мальбрап- шем 77; існування єдиної субстанції, зг. зі Спінозою 89-90; множинність субстанцій (монад) у Ляйбпіца 96-97; критика поняття субстанції у Локка 125-126, Юма 141-142, матеріальної у Берклі 133; субстанція як апріорне поняття у Канта 216-217; первинність ідеї субстанції, зг. з Мепом де Біраном 281; субстанція як витвір діяння у Фіхте 255, як постійна можливість отримувати відчуття і переживання, зг. з Дж. Ст. Міллом III 38; суперечливість у її понятті, зг. з Гербар- том 44; субстанція як одне із антропоморфних включень, зг. з Авенаріусом і Махом 119-120, субстанції (тіла і Я) як відносно стійкі комплекси елементів, зг. з Авенаріусом і Махом 121-122, подібно — на думку імаиеитистів 122- 123; актуалістська (асубстаиціальна) концепція душі у Вундта 133-134, дійсності у Джептіле 313; фікційність субстанцій, зг. з Джеймсом 243; нейтральний монізм Рассела 285-287; реляціонізм проти суб- стаиціалізму в марбурзькій школі 304; боротьба із субстанціалістським трактуванням світу та інтелекту — у Кассірера 306; асубстаиціальна психологія — “без душі” 354; проблема матеріальної субстанції в сучасній фізиці 333-334, 335 і д.; у психології найновіших шкіл 343 і д.; активістське розуміння природи замість субстаиціалістського у Вайтгеда 391-392.
Сцієнтизм III 98-102.
561
Темпераменталізм III 405.
Теорія пізнання (епістемологія): перші епістемологічпі рефлексії у Геракліта І 32; епістемологічне обґрунтування в онтології Парменіда 36-37; перші епістемо- логічні проблеми 69; мінімалістська теорія пізнання у софістів 77 і д.; епістемологічне знання у Сократа 86-87; теорія пізнання у Платопа 110-115; погляд на пізнання в Арістотеля 132; зіставлення епістемологічпих проблем другого періоду 146; теорія пізнання стоїків 161; в Епікура 173-174; критика скептиків 176 і д.; теорія пізнання у Філона 200-201, Плотина 206-207, Авґустипа 238 і д.; концепція пізнання в Еріуґени 266, Бо- навентури 321-324, Томи 342-344; епістемологія Оккама 363 і д.; Кампаиелли II 26; Декарта 62 і д.; Мальбраиша 77- 80; епістемологія замість метафізики у Локка 123 і д., Берклі 131 і д., Юма 138 і д.; епістемологічпі вирішення у Вольтера 160-161, Кондильяка 173 і д., Ріда 196 і д., Вольфа 201-202, нова концепція пізнання у Канта 209 і д.; епісте- мологічний вихідний пункт у Фіхте 254- 255; негативне ставлення до теорії пізнання у Конта III 25; теорія пізнання з позиції емпіризму, зг. з Дж. Ст. Міл- лом 37-38; у зверненні до практики у Маркса й Енгельса 56-57; ірраціоналіст - ська концепція пізнання у Ньюмена 73 і д.; еволюціоністська концепція у Спен- сера 93-94, релятивістська у Ніцше 198- 199; пізнавальний монізм у Вундта 134- 135; праґматистська теорія істини 241 - 243; пеосхоластична теорія пізнання 292- 294; теорія пізнання в соціологічному представленні Дюркгейма 382; превідизм Бєгаиського 435-436; дослідження зі сфери теорії пізнання в Інгардена 444- 445; ліквідація теорії пізнання у неопозитивістів 415, 415-417, 418; теорія пізнання марксизму-леніиізму 316-317.
Типологічне розуміння науки у Тена III 148-149; ідеальні типи у гуманітаріїв 173; теорія типів у логіці 329-330; поняття типів у філософії XX ст. 406-407.
Тихізм у Джеймса III 243-244.
Термінізм у логіків XIV ст. І 366-367.
Тропи в античних скептиків І 181 і д.
Універсалізм: античний І 210-211; середньовічний у Томи 344-345; у Новому Часі: етичний у Канта II 223-224; Геґеля 268-269; Трентовського 290; в ідеалізмі Ройса III 184.
Утилітаризм: II 152-157, 248-250; етика з позиції утилітаризму III 38-39.
Факти наукові: в розумінні д’Аламбера II 178-179, позитивістів 298, зокрема Копта III 22 і д., сцієнтистів 99-100, емпіріокритиків 118-119 і д., Тена 146-147; в теорії гуманітарних наук 169 і д.; їх аналіз копвенціоналістами 165-166; наукові факти як проблеми та конструкції в марбурзькій школі 304; в розумінні Вайтгеда 392-393; в представленні неопозитивізму 407-408, 412-415; “всезагальпі” факти Тена 148-149.
Феноменалізм: в античності: розрізнення явища та дійсності у Платопа І 146-147; у скептиків 180-182; в теорії природи у Плотина 205-206; в середньовіччі: феноменалізм д’Оріолі і паризької школи 362, 367-368; у Новому Часі: тіла як об’єктивні явища в монадології Ляйбпіца II 97-98; наука як знання про явища (а не сутність речей), зг. з Ґалилеєм 52-53; природознавство як опис явищ, зг. з Ньютоном 106; світ явищ протиставлений речам у собі в Канта 214 і д.; світ як явище у ІІІопепгауера 274; відношення явища до дійсності, зг. зі Спепсером III 95-96; феноменалізм у пеокаїїтіаиців 114 і д.; Бредлі 182-183; феноменалістський реалізм 278-279.
Феноменізм у Репув’є III 142.
Феноменологія: початки у Брептано III 195-196; ідея та програма у Гуссерля 265-267; феноменологія етики та релігії у Шелера 269-270; розвиток і школа 271-272; у Польщі (Твардовський, Іпґар- ден) 438-440, 444-445.
Фідеїзм див. Віра.
Фізикалізм III 416-417, 419-420.
Фікціоналізм: Штірпера III 62-63; Фаїп- ґера 125-127; в теорії цінностей кантіанців, зокрема у Ляиґе 116-117.
562
Філософія: виникнення назви 111, її сфера 9-10, її розділи 10-11, періодизація 12-13, її перша проблема 22-23; філософія як діалектика у ГІлатона 114-115; “перша філософія” Арістотеля 125, 126, 127; поділ філософії за Арістотелем 130- 131; її відношення до віри на початках християнства 212-214; філософія за Орі- геном 225-226, Григорієм 230-231; вороже ставлення до філософії у Тертуліяиа 233; мета філософії за Авґустипом 238-239; теофанічна концепція Еріуґепи 264-266; “служниця теології”, зг. з Даміапі 269; схоластична концепція, сформульована Аисельмом 270-271; відношення до теології, зг. з Аверроесом 300; засудження філософії Альґазелем 301-302; переслідування в XII ст. серед арабів 302-303; філософія стосовно теорії “двох істин” у аверроїстів 317-318; філософський досвід
Р. Бекопа та його концепція філософії 329-330; philosophic! praeambula fidei, зг. з Томою 336-337; окреслення філософії та її розділів Ф. Беконом II 28-29; філософія в поєднанні з конкретними науками, зг. з Ньютоном 104-106; практичні цілі філософії Просвітництва 114, її поширення 114-115, її нова орієнтація в XVIII ст. 116-118; її нова програма у Локка 123; її опозиція до супранатуралізму в енциклопедистів 163-164; вороже ставлення до неї Руссо 192-193; нова концепція у Канта 209 і д.; прагнення реформувати філософію па поч. XIX ст. 242-243; філософія як найвища форма духу за Геґелем 270-271; “абсолютна філософія” Вроиського 287-288; філософія, трактована як історія філософії 298; максималістський і мінімалістський типи філософії III 8-10; її енциклопедичне завдання за Коптом 25-26; філософія як “ідеологічна надбудова” у Маркса 59-60; її відношення до політики 60; філософія, що не вірить у філософію 85; втеча філософії від філософії 99, 102-103, 324- 326; як трактування світу, зг. з принципом найменшого зусилля в Авепаріуса і Маха 120-121; як “образ людини”, зг. із Зіммелем 124-125; як узалежпепа від особистості філософа у Дільтея 169-170; як поняттєва поезія у Лянге 114-117; як
гіпотетичне доповнення конкретних наук у Вундта 135-136; недовірливе до неї ставлення Репаиа 152-154; пошук підґрунтя для неї у психології Брентано 194, чотири її фази 194-195; розширення філософії поза філософією 225-226; погляди на її завдання Ясперса та Сореля 234; її “неточність”, зг. з Джеймсом 244- 245; “як перша наука” у феноменологіє 265 і д.; її трактування неореалістами 276-278, марбужцями 304-305; “філософські” поняття у Кроче 310-311; філософія як удосконалена релігія за Кроче 311-312; життєвий характер філософії, зг. з марксизмом-леиіпізмом 316; криза у філософії 323-324, 404-405; позірне вилучення філософії бігевіоризмом 361; соціологічна філософія Дюркгейма 380; як дериват психічних “залишків”, зг. з Па- рето 386-387; як наука, зг. з М. Гартма- ном 398; філософія у представленні темгіерамепталізму та дефіпіціопізму 405; її євгенічне трактування 405-406; як аналіз мови, зг. з неопозитивістами 415- 416, 419-420; аптифілософська орієнтація у польській філософії XX ст. 448-450.
Філософія держави та історії: перші концепції у софістів І 78-79, у Платона 117-119, в Арістотеля 125, 146; перша історіософська концепція в Авґустина 245-246; концепція Іобса II 85; Фіхте 256-257; Геґеля 268-269; месіяиістів: 284- 285, III 206-207, зокрема Вроиського II 287-288, Цєшковського 292-293; концепція трьох фаз у розвитку людства у Копта III 22-23; антропологізм Фоєрбаха 51; історичний матеріалізм Маркса й Енгельса 59; історіософія Карлайла 68-69; біологізм Спепсера у трактуванні культури 91-96; концепція історії у Зіммеля 124-125; в теорії культури Тепа 147-149; історизм Дільтея 169 і д., Кроче 311-312; соціологізм Дюркгейма 378-382; соціологічний підхід до історії у Парето 386- 387; теорія об’єктивного духу у М. Гарт- мана 402.
Філософія життя: у Моитеня II 17-18; Паскаля 72-73; Гельвеція 185-186; Ренана III 152-154; в Німеччині (Дільтей) 171, 173-176, (Ніцше) 199-203.
563
Філософія медицини III 446-447.
Філософія мистецтва див. Естетика.
Філософія права: її початки у софістів І 78-79; початки концепції закону природи у стоїків 157-158; на зламі XVI і XVII ст. II 33-34; теорія “суспільної угоди” у Ґро- ція 34-35, у philosophia civilis Гобса 85, у Руссо 191-192; концепція права, зг. з утилітаристами 155-156; натуралістське розуміння права в єеіциклопєдистів 163- 165; необхідність пов’язати етику з природознавством, зг. з Гельвецієм 184-185; юридичні правила в соціологічному трактуванні Дюркгейма III 381-382; філософія права в Польщі 442, 447.
Філософія природи: теорії природи у перших грецьких філософів І 21-23, 24-28, 29-31, 43-45, 47-48, в атомістів 52-54, у иітагорейців 65-66; зіставлення космологічних проблем першого періоду 68-69; філософія природи у Платона 108-110; Арістотеля 134 і д.; епікурейців 171-172, 175-176; Плотииа 205-206; Бонавеитури 325; Альберта й альбертистів 334; арабів 300-302; Томи 340-342, 344-345; зіставлення теорій XIII ст. 353-354; космологія Оккама 368-369, оккамістів 371 і д.; у Відродженні II 10-12; Бруио 23 і д.; Кампанелли 26; Ф. Бекоиа 29; Ґалилея 51 і д.; Декарта 60-61, 64-65; Ляйбпіца 102; Ньютона 103 і д.; природнича орієнтація філософії Просвітництва 117; космологія Канта 207, його теорія чистого природознавства 217 і д.; космологічні зацікавлення у Шеллінґа 261-262, філософи природи, на яких він вплинув 263; філософія природи у Геґеля 268-269; в теорії еволюції III 88 і д.; у Вайтгеда 391 і д.; людина у всесвіті 342-343.
Філософія релігії: натуральна релігія на зламі XVI і XVII ст. II 33-34; у Локка 127, 128-129; емпіричний деїзм Толаида і Боліиброка 128-129; критика релігії у Юма 143-144; деїзм Вольтера 160-162; погляд на релігію Шеллінґа 261, Гегеля 270, гегельянців 271-272; натуралістська теорія релігії Фоєрбаха III 51-52; погляд Ньюмена 74-75; релігія в розумінні Кір- кеґора 80-81; у баченні сцієнтистів 100, 101; Ренаиа 155-156; її праґматистське
подання у Джеймса 242, 244; двоїсте джерело релігії за Берґсоном 256-257; феноменологічна концепція релігії у Ше- лера 270; релігія як мітологічна філософія за Кроче 311-312; у трактуванні психоаналізу 367, соціології 380-381; у Вайтгеда 394-395.
Фіналізм (теологізм, доцільність природи): у Платона І 108; в Арістотеля 132- 134; у стоїків 155-156; в середньовіччі 340-342; у Ляйбпіца II 99, 101-102; в новітній філософії у Фехнера III 138 і Лотце 138; визнаний оманою роду Ф. Беконом II 30-31; поборюваний в античності І 55-56; у Новому Часі Ґали- леєм II 52-53, Спіиозою 90, Ньютоном 107; доцільність природи як одне з завдань, що не має розв’язку, зг. з Дюбуа- Реймоиом III 117-118; у голістичиому та оргаїїістичиому розумінні Копта 28-29; роз’яснення поняття 340-341.
Фінітизм та інфінітизм (скінченність і нескінченність): античний фінітизм І 211; у Пармеиіда 35; Арістотеля 134-137; інший погляд в Анаксимандра (“апей- рои”) 25-26, Меліса 37 й Аиаксагора 47; інфінітизм у християнській філософії, зокрема Августипа 243-244; нескінченність божественної матерії у Давида з Дінанту 315-316; нескінченність in fień (потенційна) в Оккама 368-369; у філософії Нового Часу: у Бруио II 23-24, Декарта 58-59, Паскаля 73-74, Мальбрап- ша 78; у Спінози 89; нескінченність як передумова диференціального числення у Ляйбпіца 96, Ньютона 104-106; концепція нескінченно малих величин, поборювана Берклі 132; нескінченність у світлі аптииомій Канта 220-221; зіткнення людини з нескінченністю — в концепції Шляєрмахера 263; людина як сиптеза скіичепііості й нескінченності у Кіркеґо- ра III 80-81; скінченність світу, виведена з принципу суперечності у Ренув’є 142- 143; скінченний, хоч і необмежений простір в Айпштайпа 335-337; людина у всесвіті між двома нескінченностями 342-343; інфінітизм в екзистенціалізмі 425 і д.
Форма: А) у розумінні Арістотеля І 131 -
564
132; відновлення цієї концепції в середньовіччі 353; форма як явище у Давида з Дінанту 315; поняття духовної матерії напротивагу до форми в Александра з Гейльсу 320-321; світло як усезагальна форма тіл у Бонавентури 325; форма видова і форма індивідуальна (haecceitas) у Скота 349-350; різниця між світом духовним і тілесним, визначена через концепцію форми і матерії у Томи 337- 338; залишки арістотелівської концепції форми у Ф. Бекона, який її поборював
II 31-32; в органістських теоріях Нового Часу — див. Органіцизм, і в понятті еителехії — див. Ентелехія; Б) апріорні форми у Канта II 213 і д., у кантіанців
III 114; вроджені форми мислення у Спепсера 93-94; форми мислення всеза- гальні і безособові, зг. з марбуржцями 303-304; символічні у Кассірера 306. Див. також Апріоризм.
Формалізм: у Канта II 213 і д.; у Гербарта III 45; у кантіанців 114; у неопозитивістів 413 і д.; етичний у Канта II 223- 224; естетичний у Канта 223-224, Гербарта III 46, в його школі 478, у Віткевича 444; логічний 332; пізнавальний в оцінці М. Гартмана 401; формалістські теорії в соціології 384-385.
Функціоналізм: протиставлений субстан- ціалізмові Кассірером III 306.
відносності в Айнштайна 335-337; несамостійний відносно до простору, зг. з Вайтгедом 391.
Чеснота: зг. зі Сократом І 84 і д., кініками 92, Платопом 115-116, Арістотелем 140-141, стоїками 157 і д., Філоном 200- 201, Плотипом 206-207; зг. з Томою 344.
Я (його існування): найдостовірніший факт для Авґустина І 239, 242-243, для Декар- та II 58-60, Мальбрапша 78-79, Берклі 134; аксіома — зг. зі шотландською школою 196-197; (відоме) як суб’єкт думки і як функція, зг. з Кантом 217, 220; як активний складник світу у Фіхте 256; як похідна форма буття у Шелліиґа 261; як пізнаючий суб’єкт, сутність якого — воля, у Шопеигауера 275; як первинний факт досвіду у Mena де Бірапа 279 і д., у Равессоиа 284; як “постійна можливість переживань” у Дж. Ст. Мілла III 38; як відносно тривкий комплекс “елементів” ув Авеиаріуса і Маха 120, у деяких імаиеитистів 122-123; відрізнене від свідомості у Ріля 123; відсутність тривалого Я, зг. з Теиом 147; як первинна форма буття у Гуссерля 271; її актуалістське розуміння у Вуидта 133- 134; як ланцюг подій у Рассела 285-287; глибинне Я, зг. з Берґсоном 254-255; Я і Воно, Я та над-Я у Фройда 366-368.
Ціль пор. Фіналізм.
Час: абсолютний у Ньютона II 106, його критика сучасниками 108; як ідеальна концепція розуму у Ляйбиіца 99; як форма чуттєвості у Канта 213-215; абсолютний час як фікція, зг. з Фаїпґером III 125; час, протиставлений простору у Берґсопа 255; релятивізоваиий у теорії
СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ
ОҐЮСТ КОНТ Літографія Т. Тульйона в Bibliothèque Nationale у Парижі 19
ДЖОН СТЮАРТ МІЛЛ Портрет 33
ЙОГАН ФРІДРІХ ГЕРБАРТ Літографія 43
ЛЮДВІҐ ФОЄРБАХ Дереворит А. Ноймана 49
ТОМАС КАРЛАЙЛ Портрет роботи Дж. Е. Мілея 66
ДЖОН ГЕНРІ НЬЮМЕН Рисунок 72
СЬОРЕН КІРКЕҐОР Рисунок Н. Кіркеґора 78
ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР Портрет 89
ФРІДРІХ АЛЬБЕРТ ЛЯНҐЕ Дереворит 113
ГАНС ФАЇНҐЕР 126
ГАНС КОРНЕЛІУС 128
ҐУСТАВ ТЕОДОР ФЕХНЕР Зі збірки Бібліографічного Інституту в Ляйпціґу 139
ШАРЛЬ РЕНУВ’Є 141
ЕРНЕСТ РЕНАН Портрет роботи Л. Бонната 153
ГЕНРІХ РІКЕРТ 175
ФРАНЦ БРЕНТАНО 188
ФРІДРІХ НІЦШЕ 197
АДАМ МАРБУРҐ 214
МИКОЛА БЕРДЯЄВ Рисунок 231
ВІЛЬЯМ ДЖЕЙМС Портрет 236
ЧАРЛЗ САНДЕРС ПІРС 238
АНРІ БЕРҐСОН 249
ЕДУАРД ЛЕРУА Фот. Дельбо 258
ЕДМУНД ГУССЕРЛЬ 262
МАКС ШЕЛЕР 264
ДЖОРДЖ ЕДУАРД МУР 275
РАЛЬФ БАРТОН ПЕРРІ 277
БЕРТРАН РАССЕЛ 286
ДЖОРДЖ САНТАЯНА Фрагмент портрету Д. В. Росса 288
ДЕЗІРЕ ЖОЗЕФ МЕРСЬЄ 293
Скульптура П. де Сота в Musées Royaux (Koniunklijke Museum) у Брюсселі ГЕРМАН КОГЕН 299
ПАУЛЬ НАТОРП ЗОЇ
БЕНЕДЕТО КРОЧЕ 308
АЛЬБЕРТ АЙНШТАЙН 336
ЗИҐМУНТ ФРОЙД 364
ЕМІЛЬ ДЮРКГЕЙМ 379
АЛЬФРЕД НОРТ ВАЙТГЕД 390
МИКОЛА ГАР'ГМАН 399
МОРЩ ШЛІК 409
МАРТІН ГАЙДЕҐҐЕР 422
ЖАН ПОЛЬ САРТР 424
КАЗИМИР ТВАРДОВСЬКИЙ 439
566
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША: ФІЛОСОФІЯ XIX СТОЛІТТЯ 5
ФАЗА ПЕРША: 1830-1860 15
Конт і позитивізм 18
Дж. Ст. Мілл і емпіризм 32
Гербарт і реалізм 42
Фоєрбах і натуралізм 48
Маркс, Енгельс і діалектичний матеріалізм 53
Індивідуалізм і елітаризм: Штірнер і Карлайл 62
I. Штірнер 62
II. Карлайл 65
Філософія віри: Ньюмен і Кіркеґор 70
I. Ньюмен 70
II. К'єркеґард 77
ФАЗА ДРУГА: 1860-1880 84
Герберт Спепсер і еволюціоналізм 88
Сцієнтизм 98
Розчленування філософії 102
I. Психологія 103
II. Логіка 107
III. Етика 108
IV. Естетика 109
Теорія пізнання в Німеччині: неокантіанство й емпіріокритицизм 111
I. Неокантіанство 111
II. Емпіріокритицизм 118
Метафізика в добі позитивізму 132
I. Вунд і метафізика німців 132
II. Ренув’є і французька метафізика 140
Тен і гуманітарні науки позитивізму 145
Ренан і скептицизм у позитивізмі 151
ФАЗА ТРЕТЯ: 1880-1900 159
Опозиція в теорії природознавства 161
Опозиція серед гуманітаріїв 168
Англосаксонський ідеалізм 177
Брентано 187
Ніцше 196
Філософія XIX століття в Польщі 204
Зіставлення — Філософські проблеми XIX століття 215
Позиції 216 - Поняття й терміни 217 - Хронологія 217 - Сучасні події 219
ЧАСТИНА ДРУГА: ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ 223
ФАЗА ПЕРША: 1900-1918 233
Прагматизм 234
Берґсон 248
Феноменологія 260
Британська аналітична школа і реалізм 273
Відновлення схоластики 289
Марбурзька школа та її ідеалізм 297
Кроче і повий ідеалізм 307
Марксизм-ленінізм 314
ФАЗА ДРУГА: 1918-1930 323
Філософські проблеми у новій логіці 327
Філософські проблеми у фізиці 333
Філософські проблеми в психології 343
I. Функціоналізм і гормізм 344
II. Психологія образу 349
III. Бігевіоризм 353
IV. Психоаналіз 363
V. Радянська психологія 371
Філософські проблеми в соціології 375
I. Соціологічна філософія Дюркгсйма 377
II. Філософська соціологія Парето 383
Вайтгед і філософія природи 389
Микола Гартман 397
ФАЗА ТРЕТЯ: 1930-1945 404
Неопозитивізм 408
Екзистенціалізм 421
Польська філософія XX століття 433
I. Перший період 433
II. Другий період 443
Зіставлення 451
Поняття й терміни 451 - Хронологія 452 - Сучасні події 452
ЗАКІНЧЕННЯ 455
БІБЛІОГРАФІЯ 460
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК 517
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК 541
СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ 566
Підп. до друку 03.12.99. Формат 70x100/16. Папір офс. Офс. друк.
Ум.-друк. арк. 45,8. Ум. фарбовідб. 45,8. Обл.-вид. арк. 42,5. Вид. № 286. Зам.
Монастир Монахів Студитського Уставу Видавничий відділ “Свічадо"
79008 Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22