АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКО! РСР ДЕРЖАВНИЙ МУЗЕЙ ЕТНОГРАФІЇ ТА ХУДОЖНЬОГО ПРОМИСЛУ
3. Є. Болтарович
Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст.
оцифровано
ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА» КИЇВ - 1976
902.7 Б79
У книзі на основі літературних джерел та архівних даних розглядається діяльність польських етнографів XIX ст., наукових закладів і товариств, що займались збиранням, систематизацією та дослідженням етнографічних матеріалів по вивченню культури й побуту українського народу.
Відповідальний редактор доктор історичних наук Ю. Г. Госико
Рецензенти:
кандидат філологічних наук Р. Ф. Кирчсв, кандидат історичних наук В. І. Наулко
Редакція мистецтвознавства та літературознавства
БМ22Ц04)-7б 145—76	© Видавництво «Наукова думка», 1976 р
Вступ
Сучасна епоха характеризується зміцненням сил миру і соціалізму, небувалим розширенням зв’язків між народами на основі принципів рівності, братньої взаємодопомоги і пролетарського інтернаціоналізму. Про це говорив у Звітній доповіді на XXIV з’їзді партії Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв: «Ми стоїмо за те, щоб співробітництво братніх країн ставало все більш різнобічним і глибоким, охоплювало б дедалі ширші маси трудящих, щоб грунтовніше вивчався конкретний досвід один одного на всіх рівнях державного, громадського і культурного жи^тя»
В глибоку давнину сягає своїм корінням співдружність українського та польського народів. Обидва вони в силу історичних обставин входили до одних і тих же державних організмів (на протязі століть українські землі, як і білоруські та литовські, перебували під владою шляхетської Польщі, а після її поділів польський народ разом з українським входили до складу Російської імперії та Австро-Угорської монархії), що, безумовно, впливало на побут, звичаї і культуру обох народів, бо, за словами В. І. Леніна, «поки різні нації живуть в одній державі, їх зв’язують мільйони і мільярди ниток економічного, правового і побутового характеру» І 2.
Вивчення економічних, політичних, культурних та наукових українсько-польських взаємозв’язків стало предметом дослідження багатьох польських та українських вчених.
І Матеріали XXIV з’їзду КПРС, К., 1971, стор. 15.
2 В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 24, К.» 1972, стор. 167.
З
Заслуговують на увагу також зв’язки в ділянці етнографії, що мають давні традиції та багату історію.
Польські дослідники вписали важливу сторінку в українську етнографічну науку. Слід враховувати такий важливий фактор, як ідейно-політичні тенденції, якими керувалися польські вчені, досліджуючи побут і культуру українців. Кількавікове панування польської шляхти наклало свій відбиток на характер українсько-польських взаємин.
З позицій дворянсько-клерикальної, а потім буржуазно-націоналістичної історіографії підходили до висвітлення культури і побуту українців представники реакційного напряму в польській етнографії. Вони заперечували самобутність українського народу, розглядали українські, білоруські і литовські землі як частину шляхетської Польщі, підтримуючи цим самим загарбницьку ідеологію польських експлуататорських класів. Водночас поступово виникає та міцніє прогресивна течія — цілий ряд польських дослідників прихильно ставилися до українського народу, високо цінували його багату культуру. В їхніх працях знаходимо достовірне змалювання життя українського населення, його матеріальної та духовної культури.
Радянська етнографічна наука має певний досвід у вивченні наукових взаємин в ділянці етнографії. Зокрема, досить добре висвітлене питання російсько-українських взаємозв’язків такого типу. Даній темі присвячено грунтовну працю українського дослідника В. Ф. Горлен-ка «Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків» (К., 1964) та ряд статей радянських етнографів3. Цінні відомості зібрані про білорусько-польські зв’язки в галузі етнографії 4 *.
3 В. Ф. Г о р л е н к о, Русское географическое общество и укра-инская зтнография в середине XIX ст.— «Советская зтнография», 1957, № 3, стор. 128—142; його ж, 3 українсько-російських взаємозв’язків у галузі етнографічної науки середини XIX ст.— «Народна творчість та етнографія», 1958, № 3, стор. 80—88; О. М. К р а в е ц, Из истории русско-украинских связей в области зтнографии.— «Советская зтнография», 1954, № 4, стор. 132—141; А. С. Куницкий, Нерушимая дружба двух братских народов.— «Советская зтнография», 1959, № 1, стор. 1 — 10.
4 В. К. Бандарчьік, Гісторьія беларускай зтнаграфіі, Минск,
1964; його ж, Беларуская зтнаграфія у працах польскіх даследчьі-кау XIX ст.—«Ьисі», і. ІД 5¥гос1а\у, 1967, стор. 93—122.
4
Українсько-польські етнографічні взаємини привернули увагу дослідників в кінці XIX ст. Першим детально розглянув діяльність польських вчених на ниві української етнографії російський буржуазно-ліберальний славіст О. Пипін. Говорячи про етнографічне вивчення України у третьому томі «Истории русской зтногра-фии» 5, він подає також відомості про польських дослідників — 3. Доленгу-Ходаковського, В. Залеського, А. Но-восельського, Е. Руліковського, О. Кольберга, Т. Отецького, підкреслює позитивну роль, яку відіграли представники української школи в польській літературі.
Про внесок польських етнографів в українську етнографічну науку говорить М. Сумцов у книзі «Совремеи-ная малорусская зтнография» 6. Друга частина її присвячена характеристиці робіт польських вчених — збирачів етнографічних матеріалів з України. Однак праця М. Сумцова має характер критико-бібліографічного огляду етнографічної діяльності окремих дослідників другої половини XIX ст.
На особливу увагу при вивченні даного питання заслуговують дослідження Івана Франка. До сьогодні зберегла значення його стаття «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX в.»7, б якій подано систематичний аналіз західноукраїнської етнографії від кінця XVIII і до кінця XIX ст. Історію вивчення культури і побуту українців Галичини І. Франко пов’язує з громадсько-політичним рухом.
Ця стаття є, по суті, першою спробою періодизації етнографічних досліджень західних областей України. Нас вона цікавить ще й тому, що І. Франко вказує на той значний вклад, який внесли в українську етнографічну науку польські вчені XVIII—XIX ст.
Діяльність польських дослідників у ділянці української етнографії постійно привертала увагу І. Франка. Свідченням цього є його численні рецензії на праці польських етнографів, на періодичні видання, що містили повідомлення на українську тематику, його листування з польськими прогресивними вченими (І. Копер-
6 А. П ьі п и н, История русской зтнографии, т. III, СПб., 1891.
6 Н. Сумцов, Современная малорусская зтнографпя, ч. І, К., 1893; ч. II, 1897.
7 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, К-, 1955, стор. 233—242.
6
ніцьким, Я. Карловичем), гострі полемічні статті і, нарешті, активна участь у діяльності «ТсжаггузЬуа Іиііог-патосге£о» та його органі «Ьисі».
Українсько-польські етнографічні взаємини зацікавили й відомого українського фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка. Він, правда, не залишив спеціальних досліджень про вклад польських учених в українську етнографічну науку. Але його численні огляди польських періодичних етнографічних видань — «ХЬібг ууіасіотозсі до апігороіо^іі кгар^е]», «ЛУізІа», «Ьші», що систематично друкувалися в «Записках Наукового товариства імені Шевченка», рецензії на праці польських дослідників, які торкалися питань матеріальної та духовної культури українського народу, його діяльна участь у роботі Товариства народознавчого, публікація ним етнографічного та фольклорного матеріалу в журналі «Ьисі», використання робіт польських авторів у своїй науковій діяльності свідчать про значний внесок вченого у висвітлення українсько-польських етнографічних зв’язків.
В. Гнатюк з повагою ставився до праць польських етнографів. Водночас він різко виступав проти дослідників реакційного табору, які підходили до вивчення українського народу з позицій великодержавного шовінізму, вважаючи українські землі частиною Польщі, українців — польським людом, а українську мову — говіркою польською.
Окремі факти про славістичні інтереси польських дослідників знаходимо в працях В. Францева та І. Ягича 8.
Питання українсько-польських зв’язків у ділянці етнографічної науки деякою мірою віддзеркалені у сучасних фольклористичних та літературознавчих роботах9 *.
8 В. Францев, Польское славяноведение конца XVIII и пер-вой четверги XIX столетия, Прага, 1906; И. В. Я гич, История сла-вянской филологии, СПб., 1910.
9 О. І. Дей, Іван Франко і народна творчість, К., 1955; Г. Д. В е р в е с, І. Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70—90-х рр. XIX ст., К., 1957; його ж, Головні проблеми українсько-польських літературних взаємин XIX ст., К., 1958; М. К. Азадовский, История русской фольклористи-
ки, т. І, М., 1958; В. А. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., К., 1961; Р. Ф. Кир-ч і в, Україніка в польських альманахах доби романтизму, К., 1965; його ж, Український фольклор в польській літературі, К., 1971.
6
В польській етнографічній науці дослідження, що торкаються даної теми, з’являються на початку XX століття. Серед них слід назвати роботи С. Здзярського та П. Дропйовського 10, в яких говориться про перші прояви зацікавлення українським народом, його творчістю та культурою.
Певні відомості про вивчення культури і побуту українців подає відомий польський вчений Я. Бист-ронь11. Говорячи про розвиток етнографічної науки в Польщі, про зростання зацікавлення життям простого люду, його матеріальною та духовною культурою, він вказує, зокрема, на інтерес польських дослідників до українців, що, на думку автора, цілком закономірно, бо в культурі обох цих народів є багато спільного.
Заслуговує на увагу праця А. Фішера «Кизіпі»12. В ній дано короткий огляд історії української етнографії, приділено увагу польським і українським дослідникам культури та побуту українського народу. Однак А. Фішер перебільшує участь і значення польських етнографів в розвитку української етнографії.
Вивчення минулого польської етнографії займає значне місце в дослідженнях, які проводяться в наш час у соціалістичній Польщі. З робіт сучасних польських вчених на увагу заслуговує праця В. Беньковського сРорггесіпісу Озкага КоІЬег^а па роїи Ьасіап ІисіогпаАУ-схусЬ Роїзсе 13, в якій на багатому фактичному матеріалі, викладеному на фоні суспільно-політичного життя країни, висвітлюється історія розвитку польської етнографії в першій половині XIX ст. І хоч автор безпосередньо не говорить про той вклад, який внесли польські етнографи у вивчення культури і побуту українського народу, але він подає важливі відомості про польських збирачів та дослідників етнографічних мате
ш 8. 2бгіагзкі, Ріегчбазіек Іисіо^у чг роегуі роїзкіе] XIX чті-еки, ХУагзгачга, 1901; Р. XV. Вгоріочгзкі, Ріегчгзге зіасіу га^сіа зі£ ічтбгсгозсц Іибочт^ чт Іііегаіигге роїзкіе] XIX чнеки (1800— 1818).— Зргачгогбапіе бугекіога ХМугзге^о &ітпагуит чг Кгезгочгіе, Кгезгбчг, 1900.
и Д. В у зі гой, Х¥зі$р бо Іибогпачгзічга роїзкіе^о, Ьчгбчг, 1926.
12 А. Г і з с Ь е г, Кизіпі. 2агуз еіпо^гаГіі Ризі, Ьчгб\у — АМагзга-чга — Кгакбчг, 1928.
13 XV. Віейкочгзкі, Рорггебпісу Озкага КоІЬег^а па роїи Ьа-бай ІибогпачгсгусЬ чг Роїзсе, №гос!а\у, 1956.
7
ріалів з України — В. Залеського, Ж. Паулі, К. Вуйціць-кого, О. Мацейовського, В. Поля.
Певні факти про вивчення культури і побуту народу, в тому числі й українського, в епоху романтизму наводяться в дослідженні Р. Рурського «2аіпіеге8О5Уапіа киїіигз Іидои'д V еросе Міскіе\уісга» *4.
Безпосереднє відношення до нашої теми має робота К. Завісловіч-Адамської «АУіпсепіу Рої — Ьасіасг киїіигу іискже)» 14 15 16, в якій висвітлюється діяльність В. Поля як етнографа.
Цікаві матеріали містить праця «Огіе)е їоікіогузіукі роїзкіе] (1800—1863). Ерока рггесіко1Ьег£О5У5ка» ,6.
Не позбавлені вартості у вивченні теми про польсько-українські етнографічні зв’язки роботи Ю. Маслянки, А. Горячко-Борковської, Я. РосновськоїІ7, Р. Рурського, присвячені дослідженням життєвого і творчого шляху польських етнографів 3. Доленги-Ходаковського, А. Бельовського, В. Поля, О. Кольберга.
Більшість згаданих вище робіт дорадянського періоду має на сьогодні лише історичне, деколи довідкове значення. В працях останніх років автори торкалися в основному питань фольклористики. Досі ще в оглядових та історіографічних роботах не знайшли відбиття польсько-українські зв’язки в галузі етнографії взагалі.
У даній монографії зроблено першу спробу висвітлити питання вивчення культури і побуту українців польськими дослідниками XIX ст., визначити їх позитивний вклад в українську етнографічну науку. На підставі літературних джерел та рукописних матеріалів розглядається процес зародження і розвитку інтересу з боку польських вчених до етнографії українського народу, характеризується збирацька робота, діяльність І. Червін-ського, 3. Доленги-Ходаковського, Ж. Паулі, К Вуйціць-
14 «Роїзка згіика 1ис1о\уа», 1956, N 1.
15 К. 2а\уіз1о^іс2-А(іатзка, Міпсепіу Рої — Ьасіасг киї-(игу Іискжеь Магзгахуа, 1966.
16 Огіе]е Іоікіогузіукі роїзкіе] (1800—1863). Ерока рггедкоІЬег-£о\узка. Роб гедаксіз Неіепу Кареіиз і Лиііапа Кггугапохузкіе^о, \Угос1а\у — УМагзгаууа — Кгако\у, 1970
17 Л. М а з 1 а п к а, 2огіап ОоІ^а-СЬосіакохузкі, 5Мгос1а\у — \¥агз-га\¥а —Кгак6\¥, 1965* .1 Розпотсзка, Огіеіе роеіу. О 5Міпсеп(ут Роїи, УМагзгаууа, 1963; А. (З о г і а с 2 к о - В о г к о № з к а, Тхуогсгобс роеіуска Аи^изіа Віеіо^зкіе^о, \¥гос1а^, 1965; К. (З 6 г з к і, Озкаг Ко1Ьег£, ХУагзгаи'а. 1974.
8
кого, І. Крашевського, А. Новосельського, Е. Руліков-ського, 3. Фіша та інших дослідників.
Основна увага приділена прогресивним польським ученим другої половини XIX ст., які перейшли до систематичного етнографічного вивчення народу. Підкреслено роль наукових товариств та установ в справі збирання, систематизації та вивчення етнографічних матеріалів з України.
Аналізується також український матеріал в таких польських етнографічних періодичних виданнях XIX ст., як «2Ьі6г шіасіошозсі до апігороіо^іі кгар^ер, «АУізІа», «Ьид» тощо. Певну увагу звернено на художні твори видатних польських письменників демократичного напряму С. Гощинського, Ю. Крашевського, Ю. Коже-ньовського та інших, які є цінним джерелом етнографічного вивчення українського населення, зокрема його звичаїв та обрядів.
В основу монографії покладено хронологічний принцип періодизації, який дає можливість простежити поступовість процесу зацікавлення побутом українців, виявити конкретні здобутки польських дослідників на ниві української етнографії.
З’ясовуючи основні етапи розвитку етнографічного дослідження українського народу польськими вченими, ми намагалися подати ці відомості на загальному фоні соціально-економічних, політичних і суспільних відносин, які панували на українських землях у XIX ст.
Методологічною основою даного дослідження послужили праці класиків марксизму-ленінізму, ленінські положення про існування двох культур в кожній національній культурі антагоністичного суспільства, про ставлення до культурної спадщини минулого.
Дана робота не претендує на всестороннє висвітлення теми. Однак, враховуючи відсутність досліджень з цього питання, вона, на нашу думку, до деякої міри заповнить прогалину у вивченні українсько-польських зв’язків в ділянці етнографічної науки, сприятиме глибшому висвітленню культурних взаємин українського та польського народів.
Перші прояви зацікавлення етнографією українського населення
Інтерес польських дослідників до українців, їх побуту, звичаїв і народнопоетичної творчості має давні традиції, він «губиться в сутінках XVI ст.» *.
Українські народні пісні згадуються ще в польських хроніках XVI ст. Зразки різноманітних жанрів українського фольклору, відомості про звичаї та обряди зустрічаємо в творах польських письменників XVI—XVII ст., писаних латинською мовою (Я. Мінецій, Я. Ласіцькйй, Я. Папроцький), поетів XVIII ст., таких, як Ф. Князь-нін, Ю. Шимановський та інші.
З найдавніших праць, у яких знаходимо певні відомості про українське населення, треба відзначити твір польського письменника Себастіана Фабіана Кльонови-ча (1545—1602) «Кохоїапіа» (1584) 1 2. Автор жив на Україні, і його полонили краса її природи, поетична натура народу, високохудожні зразки народної творчості. Своє захоплення цим краєм, його працьовитим, духовно багатим народом Кльонович висловлює в поемі.
«Кохоїапіа» — по суті, перший прояв зацікавлення польських прогресивних для свого часу кіл Україною. Етнографічні відомості містить третя, остання частина твору, в якій описуються звичаї та обряди, пов’язані з народженням і найменуванням дитини, говориться про
1 І. Ф р а н к о, «Король балагулів» Антін Шашкевич і його українські вірші.— Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі — ЗНТШ), т. ІЛЛІ, Львів, 1904, стор. 1.
2 8. Кіопотуісг, 2іетіе Сгегшопе) Ризі (Кохоїапіа). Рггекіа-сіаі 2 Іасіпзкіе^о АУІасі. Зугокотіа, АУіІпо, 1857. Український переклад «Роксоланії», здійснений М. Біликом і опублікований у збірнику Львівського університету «Питання класичної філології», « Львів, 1961, стор. 119—156.	"• А
10
виховання дітей та народні дитячі ігри. Тут знаходимо також один з перших описів похоронного обряду в Галичині разом із записами голосінь.
Українська тематика продовжує звучати і в польській літературі XVIII ст., а численні рукописні збірки українських народних пісень будять загальне зацікавлення польської громадськості3. Проте систематичне, грунтовне і всебічне вивчення українського народу починається в XIX ст., що обумовлювалось рядом факторів суспільно-політичного характеру.
Перша половина XIX ст. позначена розвитком національної свідомості слов’янських народів, широкою хвилею національно-визвольних рухів, формуванням нових капіталістичних відносин. За визначенням В. І. Леніна, це була «епоха краху феодалізму і абсолютизму, епоха складання буржуазно-демократичного суспільства і держави, коли національні рухи вперше стають масовими»4.
У вирі революційної боротьби, що назрівала в Європі, Польща відіграла важливу роль. Втрата державності і поділ Польщі між Австрією, Пруссією та Росією (1772, 1793, 1795 рр.), загроза з боку іноземного поневолення викликали широкий патріотичний рух за національну незалежність. Класики марксизму-ленінізму високо оцінювали польський національно-визвольний рух першої половини XIX ст. В. І. Ленін підкреслював, що в час, коли у більшості слов’янських країн не було масових демократичних проявів, польський визвольний рух «набував гігантського, першорядного значення з точки зору демократії не тільки всеросійської, не тільки всеслов’янської, але і всеєвропейської»5.
Цей рух за національну незалежність, за створення самостійної держави посилив зацікавлення народними масами, їх історією, побутом, народною творчістю.
Вивчаючи свій народ, польські дослідники проявляли інтерес до інших слов’янських народів, чому до певної міри сприяв вплив слов’янофільських ідей, що особливо поширилися у першій половині XIX ст. У колі їх зацікавлень помітне місце зайняли українці, як народ,
* В. А. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., К-, 1961, стор. 11.
4 В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 25, стор. 251.
'Там же, стор. 283.
11
що, за словами 1. Франка, був міцно зв’язаний «численними вузлами з народом польським»6.
Однак в 20—30-х роках XIX ст. переважна більшість дослідників, у тому числі і прогресивних, розглядала землі Правобережної, а тим більше Західної України як частину Польщі, а українське населення вважала «польським людом». Пояснюється це насамперед впливом великодержавницьких шовіністичних тенденцій, успадкованих від шляхетської Польщі, а також тогочасним рівнем суспільно-політичних поглядів. Лише окремі вчені, такі як 3. Доленга-Ходаковський та Ж. Паулі, зуміли піднятися вище рівня своїх сучасників.
У становленні польської етнографії та фольклористики значну роль відіграли такі культурні й наукові центри, як Віденський університет і Варшавське товариство друзів наук, яке виникло в 1800 р. з ініціативи громадського діяча Станіслава Солтика.
Початок етнографічних досліджень пов’язують з ім’ям відомого громадського діяча, письменника й філософа Гуго Коллонтая (1750—1812), який певний час жив на Україні (Волинь, Галичина). Коллонтай був противником монархічної влади, захисником інтересів народу, виступав за скасування панщини і за наділення селян землею. Одним з перших вказав він на необхідність вивчення життя народу, його звичаїв та обрядів. Ці думки вчений виклав у листі до краківського книговидавця Яна Мая7. До листа додавалась детальна програма дослідження найрізноманітніших ділянок культури народу. З питань матеріальної культури вона передбачала ретельне вивчення одягу і його відмінностей, видів та способів приготування їжі, основних занять населення — рільництва і скотарства; з питань духовної культури — звичаїв та обрядів, пов’язаних з весіллям, хрестинами і похоронами, свят річного календарного циклу, вірувань та забобонів, а також народних способів лікування.
Територіально програма мала на меті охопити дослідженням землі давньої Речі Посполитої. Сюди автор зараховував і частину території України, Білорусію та
• І. Ф ь а н ко, Твори в двадцяти томах, т. 18, К., 1955, стор. 113.
1 Н. КоЩіа], Ьізі до Лапа Маіа.— 5¥іек XIX. 5іо Іаі шузі! роївкіе], і. і, Ї¥агз2в\¥а, стор. 94—95.
12
Литву — в чому й відбилися реакційні погляди польських шляхетсько-буржуазних дослідників у відношенні до українського, білоруського та литовського населення.
У 1804 р. з аналогічною програмою виступає невідомий автор 8. Звертаючись до Варшавського товариства друзів наук, він пропонує утворити спеціальний комітет, який стежив би за розвитком історичних досліджень, що передбачали б і вивчення народної культури, збирання давніх традицій, які побутують серед селянства. Відстоював він і видання відповідного періодичного органу. Автор називає прізвища Т. Чацького, Г Коллонтая, Я. Альбертранді, як таких, що здатні по-справжньому оцінити важливість цієї праці.
І досі в польській етнографічній науці немає єдиної думки в питанні — чи був лист Коллонтая відомий Варшавському товариству друзів наук, і чи мав він вирішальний вплив на розвиток досліджень у ділянці народної культури, які проводили члени товариства8 9. Так, дослідники О. Адамович, С. Здзярський, Ф. Гавелек, А. Фішер, А. Кутшеб’янка, Б. Суходольський роблять припущення, що програма Коллонтая була відома Варшавському товариству друзів наук, і воно керувалося нею в своїй діяльності. Інші — В. Новицький, І. Копер-ніцький — вважають, що лист Коллонтая, надрукований лише в 1844 р., був до того часу невідомий і не міг впливати на діяльність товариства.
Сучасний польський дослідник В. Беньковський цілком правильно відзначає, що розвиток етнографічних досліджень слід розглядати як складову частину цілого суспільного процесу формування нової ідеології, буржуазної, в період, коли селянське питання було одним з центральних. Звідси зрозумілий інтерес до народу, до вивчення його побуту та творчості і в Коллонтая, і в членів Варшавського товариства друзів наук, і в багатьох інших дослідників, в більшій чи меншій мірі зв’язаних з цим товариством. Поряд з такими відомими вченими, як Й. Лелевель, С. Лінде, Й. Бандтке,
8 В. А. Ю з в е н к о, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., стор. 15.
9 Докладніше про це див.: V/. Віепкочузкі, Рорггедпісу Оз-кага КоІЬег^а.., стор. 17—18; В. А. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., стор. 15.
ІЗ
Т. Чацький, до складу товариства ввійшло багато любителів, так званих «друзів наук».
Варшавське товариство друзів наук об’єднувало в своїх рядах представників різних ідейних переконань, переважна більшість яких не ставила перед собою революційних завдань, а свою діяльність по відношенню до народу обмежувала поширенням освіти, вважаючи це єдиним заходом покращання його добробуту. Все ж таки воно відіграло позитивну роль в культурному житті Польщі.
Вже на перших урочистих зборах товариства 23 листопада 1800 р. у промові одного із його засновників, громадського діяча, дослідника в галузі історії та археології Яна Альбертранді (1751—1808) підкреслювалась роль фольклору в житті народу. Згодом цю думку ширше розвинув Ян Павло Воронич (1757—1829) у праці «Про народні пісні», з якою виступив на засіданні товариства 5 травня 1803 р. Дослідник наголошував на необхідності дбайливого ставлення до пам’яток народної творчості, закликав до вивчення їх та широкої популяризації. Члени товариства розповсюджували анкети для збирання фольклорних зразків, а також оголошували конкурси на написання праць з питань духовної й матеріальної культури.
У 1807 р. товариство оголошує конкурс на кращу працю з питань народного будівництва. Невеличка інструкція пропонувала збирати відомості про умови життя селянина, зокрема про його житло — курну хату, де зимує також худоба. Детально говорилося про будівельний матеріал. Хати з хмизу, очерету і лише де-не-де муровані з цегли. Стіни «...з випаленої цегли, пруського муру, з невипаленої цегли, з каміння, глини, дерева, з товстої землі» 10.
На конкурс було подано дев’ять праць. На основі їх К. Богуш опрацював розвідку «Про сільське будівництво, відповідне для нашого краю», з якою виступив на засіданні товариства 16 липня 1810 р.
Належне місце питанням етнографії було відведено у запланованому товариством статистичному описі Польщі. У 1823 р. виникає думка видати «Словник польських
10 А. К г а и з Ь а г, ТоигаггузЬуо Ргіу]асібі паик, І. І, кз. 2, Кгакод¥ — АУагзгаига, 1902, стор. 107.
14
звичаїв та обрядів». Хронологічно він мав охоплювати період від найдавніших часів до поділів Польщі. Територіально сюди повинні були ввійти землі давньої Речі Посполитої, а значить, і українські та білоруські.
Праця над словником посувалася повільно, і деякі члени товариства знову і знову піднімали це питання. У 1827 р. Ю. Нємцевич оголосив конкурс на подібну тему. Він писав: «Первісні звичаї найдовше зберігаються в народі. Тому товариство хоче зайнятися описом обрядів, які дотепер існують в народі, під час заручин, весілля, хрестин, похоронів, різних свят та ігор, звертаючи увагу на їх різноманітність в окремих околицях. Не можна обминути і пісень, що супроводять ці урочистості чи містять певні історичні перекази. Потрібно також цікавитися повір’ями і забобонами, словом збирати якнайсумлінніше все, що може вияснити життя і звичаї люду» и.
Членів Варшавського товариства друзів наук цікавили питання звичаєвості й обрядовості. Окремі діячі все частіше задумуються над причинами убогого життя селянина і шукають шляхів, щоб зарадити цьому. На конкурс поступають праці, що торкаються цієї пекучої соціальної проблеми.
У 1816 р. на адресу товариства надходять пропозиції невідомого автора про «покращання долі люду селянського» 11 12.
«Що є причиною важкого життя польського селянства, що веде до його погіршення і які є засоби, щоб запобігти цьому» — таку тему запропонував як конкурсну один з членів товариства Лях Ширма. Товариство відкинуло її і віддало перевагу іншій, що мала на меті створення праці про найосновніші і найсуттєвіші риси християнської моралі. Реакційне крило здобуло перемогу над прогресивним.
Цей факт ще раз підкреслює боротьбу різних течій і груп товариства, що відбилася на плануванні роботи і на виборі конкурсної тематики. Прогресивні сили висували теми актуальні, сучасні, реакційні ж обстоювали консервативні, моралізаторські.
11 В. 5 и с Ь о д о 1 з к і, Цоіа То^агхузі^а >Маг5гах¥зкіе£о Рггу-Іасібі паик XV гогх¥О]и киїіигу итузіохуе] XV Роїзсе, \¥агзгах¥а, 1951„ стор. 102.
12 Т а м же, стор. 122—123.
15
Одночасно з Варшавським товариством друзів наук розгорнув свою роботу в справі вивчення культури та побуту народу Віденський університет. Тут опрацьовували анкети для збирання матеріалів про звичаї та обряди, складали різноманітні порадники, проводили конкурси на кращі етнографічні дослідження.
Трибуною університету був друкований орган «Вхіеп-пік АУіІегізкі» (1805—1830), на сторінках якого постійно публікувалися польові записи та інструкції для збирачів фольклорних і етнографічних матеріалів.
Варшавське товариство друзів наук і Віденський університет об’єднувала дружня співпраця, вони обмінювалися думками, досвідом. Свідченням цього є. лист члена товариства Ляха Ширми до редактора «Огіеппіка А¥і1еЙ8кіе&о», в якому говорилося про необхідність збирання переказів, пісень народу, його забобонів, чарів, замовлянь від хвороб, докладних описів різних обрядів — весільних, похоронних тощо 13.
Розвиток польської етнографії відбувався в складних суспільно-економічних та політичних умовах. В Росії, до складу якої ввійшло Королівство Польське, панує реакція. Вона особливо загострюється в 20-х роках у зв’язку з посиленням селянських заворушень та революційною діяльністю декабристів. Міністр освіти реакціонер Станіслав Грабовський веде політику на згортання освіти, кількість шкіл катастрофічно падає. Незважаючи на це, наукова робота не йде на спад. Продовжує існувати науковий центр — Варшавське товариство друзів наук, яке приділяє належну увагу питанням вивчення народної культури. Певну наукову роботу ведуть Віденський та Варшавський університети.
Реакційні заходи російського уряду викликали незадоволення серед різних верств польського народу, росте національно-визвольний рух, який очолюють польські шляхетські революціонери, виникає широка сітка таємних організацій — «Союз вільних поляків» у Варшаві, «Товариство філоматів» у Віденському університеті та інші. В цих організаціях і товариствах гуртувались діячі різних ідейних переконань, проте всіх їх об’єднували волелюбні прагнення, жвавий інтерес до соціальних
18 № Вісгїко^зкі, Рорггссіпісу Озкага КоІЬег^а... стор. 117.
16
проблем, вони засуджували соціальну нерівність, їх хвилювала доля селянства.
«Товариство філоматів», зокрема, велику увагу приділяло вивченню питань культури і побуту народу, в тому числі й українського. Свідченням цього є доповіді, які читались на засіданнях товариства «О оЬгг^дасЬ Іисіи XV окоІісасЬ 2уіотіег2а», «Піагіизг робгбгу па Шоіуіі і Іїкгаіпр та ін. Складена товариством інструкція передбачала вивчення в першу чергу таких ділянок культури, як одяг, житло, сімейні відносини, звичаї та обряди 14.
Польські прогресивні діячі солідаризувалися з передовими демократичними силами Росії та України, де також у цей період активізується боротьба проти царського самодержавства, виникають таємні товариства, декабристські організації. Революційні сили Росії, зокрема декабристи, підтримували визвольну боротьбу українського та польського народів, цікавились їх історією та побутом. Відомо, що російський поет-декабрист К. Рш лєєв, який деякий час жив на Слобожанщині, добре знав історію та побут українців, цінував їх фольклор ’5. Цікавився він також історією польського народу, діячами польського національно-визвольного руху.
Такі ж несприятливі умови для розвитку науки склались в Галичині, яка з 1772 р. входила до складу Австрійської імперії. Частину її населення становила польська шляхта, і на неї в основному спирався австрійський уряд, здійснюючи політику германізації, гноблення і визиску. Польське ж і українське селянство об’єднували спільні інтереси, спільна боротьба проти шляхти. Очолювала цю боротьбу польська прогресивна інтелігенція, що формувалася в середовищі ремісників, урядовців, дрібної шляхти.
Внаслідок реакційної політики австрійського уряду закриваються школи, все службове листування в адміністративних органах Галичини ведеться на німецькій мові. Цілям германізації служив і Львівський університет, який в 1806 р. був ліквідований і злитий з Краківським. Тут не було наукового центру на зразок Варшав- * 15
м Вгіе]'е (оікіогузіукі роїзкіе) (1800—1863), стор. 210.
15 В. Горл єн ко, Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків, стор. 147.
2 8-1493	17
ського товариства друзів наук, який керував би всією науковою роботою.
Проте і в таких умовах росте зацікавлення історією, побутом та творчістю трудового народу з боку прогресивних польських та українських діячів. Особливо посилюється цей інтерес в 20-х роках, що до певної міри пов’язано з поширенням романтизму в літературі та мистецтві.
Центри польської наукової думки — Варшавське товариство друзів наук та Віленський університет — підтримують зв’язки і з науковими колами інших країн, насамперед Росії та України. Чимало російських вчених було обрано членами Варшавського товариства друзів наук (В. Жуковський, Г. Державін, П. В’яземський, П. Гулак-Артемовський і ін.). Проводився також обмін науковими кадрами 16.
З цими двома осередками науки пов’язані перші кроки польської етнографії. Як відповідь на анкети Варшавського товариства друзів наук та Віденського університету, як результати оголошених ними конкурсів, виникають перші етнографічні описи. Вони ще дуже загальні, схематичні і торкаються переважно питань звичаєвості та обрядовості.
У 1805 р. у Варшаві був надрукований опис весілля 17, зроблений польським публіцистом та етнографом Ігнатієм Любичем-Червінським (1769—1834), мешканцем с. Гряда біля Львова.
Згаданий опис був відповіддю на анкету Віденського університету в справі збирання вірувань і повір’їв. Це перша в польській етнографічній літературі публікація про українське населення, в якій подано докладний опис весільних звичаїв Галичини.
Автор підкреслює роль «бранського» та «данського» старостів в обряді сватання («бранський» — староста молодої, назва походить від слова «брати», тобто той,
16 Детальніше про це див.: А. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., стор. 17—21.
17 [Л. С 2 е г і п з к і], Змасіма, мезеїа і игобгіпу и Іиби гиз-кіедо па Кизі Сгеп^опе], рггег оЬуигаіеІа іатіе^о кга]и орізапе.— «Мо^у раті^іпік АМагзгамзкі. Вгіеппік Ьізіогусгпу і роїііусгпу, ІШІ2ІЄ2 паик і итіеі^іпозсі», і. XVIII, Магзга^а, 1805, стор. 365—372. В журналі «Киевская старина» за 1898 р. було вміщено опис І. Чер-вінського російською мовою. В українському перекладі стаття опублікована в зб. «Весілля», т. І, К-, 1970, стор. 75—78.
18
хто має взяти дівчину для молодого, «дамський» — староста молодої), звертає увагу на такі моменти, як укладання угоди про шлюб, домовленість про «віно» (придане).
Цінні відомості знаходимо в описі заручин. Тут, зокрема, йдеться про обрядові дії в день заручин — печення короваю, обдарування молодою гостей, які збираються ввечері цього дня в її домі (всім присутнім вона роздає невеличкі рушнички домашнього виготовлення, а молодому дарує куповану хустку, за яку він тут же повертає їй гроші).
В записі самого весілля особливу увагу привертають місцеві особливості весільного ритуалу: обмін подарунками між батьками молодих (мати молодої дарує батькові молодого сорочку, а мати нареченого — матері нареченої рантух), вплітання у волосся молодої зубця часнику, якщо вона виходила заміж в інше село (часник вважали охоронцем від усякого зла). До речі, народні вірування про часник як рослину, здатну протидіяти чарам, охороняти від уроків, зціляти різні недуги, властиві також іншим слов’янським народам 18.
Зупиняється автор на таких діях, як плетіння вінків в день весілля, посипання молодих вівсом після вінця і т. д. Однак весільні обряди повстали б в уяві читача повніше, якби дослідник ілюстрував їх текстами весільних пісень, характерних для даної місцевості. На жаль, автор не визначив і конкретних місцевостей, де побутують ці обряди.
Перу цього автора належить також невеличка замітка «Огодхіпу і хаЬахуу и Іисіи гизкїе^о па Кизі Схето-пер, надрукована в наступному томі «ІЧо\ує§о раті§іпі-ка \Уаг87а\¥8кіе§о» 19.
З погляду етнографії заслуговує на увагу праця 1. Червінського «Окоііса хасіпіезігзка ті^сігу Зігуіет Ь Ьотпісд»20. Вона охоплює широке коло питань духовної та матеріальної культури однієї з етнографічних.
18 К. Мозгупзкі, Киїіига Іисіохуа зіохуіап, і. 2, Кгакбху, 1934, стор. 331.
19 «ІЧоууу раші^іпік УМагзгахузкі. Вгіеппік кізіогусгпу і роїііусг,-пу, іибгіег паик і итіеіеіпозсі», і. XIX, 1805, стор. 242—245.
20 І. Ь и Ь і с г - С г е г XV і п з к і, Окоііса гасіпіезігзка ті^сігу ]ет і Ьотпісз. Сгуїі оріз гіеті, сіа^пусЬ кіезк ІиЬ осітіап іеі окоіі-су. 1811.
2*	19
груп українського населення Карпат — бойків. Змістом перших шести розділів е опис місцевості, історія П заселення, стосунки між різними соціальними верствами населення тощо.
В історичній частині багато помилкових тверджень. Представник панівної шляхетської верстви І. Червін-ський до пояснення багатьох питань підходив з дворянсько-поміщицьких позицій. Він замовчував класове розшарування, ідеалізував відносини між поміщиками та селянами. У розумінні національного питання відстоював великодержавницькі шовіністичні тенденції, вважаючи описану ним територію корінними польськими землями.
Хибно трактував він також і опришківський рух та причини його виникнення. На думку дослідника, з гірського люду, коли «...спосіб живлення перестав відповідати йому, породжуються опришки чи розбійники» 21.
Такі уявлення були властиві польським дворянським і буржуазним вченим. Вони докорінно відрізнялися від поглядів прогресивних польських та українських діячів, які появу опришківства та його розвиток пояснювали соціально-економічними причинами, а в опришках бачили борців проти соціального гніту.
Інтерес викликає частина, де висвітлюються питання духовної та матеріальної культури. Описуючи весільний ритуал, І. Червінський повторює матеріали своєї першої статті, не подаючи ніяких нових відомостей. Цікаві відомості містить один з найдавніших в етнографічній літературі описів українського похоронного обряду. Автор зазначає, що на Бойківщині збереглося багато стародавніх рис, притаманних іншим слов’янським народам. Це, зокрема, звичай ховати небіжчика з усім, що йому належало, влаштовувати поминки тощо. Автор детально описує одяг, в який одягають померлих, наводить народні повір’я, пов’язані з обрядом похорон (звичай розбивати горщик, коли покійника виносять з хати, сіяти овес на подвір’ї та ін.).
З питань матеріальної культури його цікавлять заняття населення, житло, одяг та їжа. Найповніше він характеризує одяг, класифікуючи його щодо статі, віку
м І. ЕиЬісг-Сгег«гіпзкі. Окоііса гадпіезігзка.., стор. 80.
20
й сезону. Докладно описує компоненти жіночого одягу, Подає місцеві назви і робить спробу пояснити їх.
За свідченням автора, комплекс чоловічого народного одягу складається з короткої полотняної сорочки (біля коміра зав’язується червоною стрічкою або застібається олов’яною пряжкою і носиться поверх штанів — «холошнів»), сукмани, званої тут «сірмягою», або «сіряком» та смугастого пояса, яким підперізують сукману, чорного чи білого кожуха. Жіночий одяг становить біла полотняна сорочка, прикрашена вишивкою на рукавах, спідниця-«вибійка», короткий білий фартух.
Окремо йде мова про чоловічі й жіночі головні убори. З чоловічих автор називає солом’яний капелюх і високу чорну баранячу шапку — «кучму», яку носили взимку. Говорячи про головний убір заміжньої жінки, що складається з очіпка, поверх якого пов’язується ще рантух (перемітка), Червінський намагається пояснити причину їх появи. Він вважає, що «...початком такого убору є скромність і намагання молодої жінки не відкривати свого обличчя перед чужими поглядами»22.
Дещо побіжно говориться про житло. Автор лише констатує, що це одна хатина без комина та наводить різні повір’я і забобони, пов’язані з побудовою хати.
Він згадує також звичай класти хліб у фундамент хати при закладанні підвалин з метою забезпечення добробуту; не використовувати при будівництві житла поваленого бурею дерева, щоб оберегти майбутню хату і родину від усякого лиха, бо вірять, що буря — справа злих духів; залишати на рік на даху над сіньми отвір, щоб через нього виходили всі нещастя, а в хаті панував лад і спокій.
Відомості про їжу такі ж фрагментарні. Дослідник зазначає лише, що вона переважно рослинного характеру, називає сільськогосподарські культури, найбільш поширені на Бойківщині (овес, просо, жито), говорить про різні повір’я, пов’язані з сівбою зерна, збиранням урожаю. За народними поглядами, достаток, добрий урожай символізують такі звичаї: бажано, щоб першу скибу, до засіву, прокладав плугом заможний господар, а не бідняк, заборонено позичати кому-небудь насіння до того, як засіється власний город, треба брати з собою
22 1. ЬиЬісг-Сгегу/іпвкі, Окоііса габпіезігака.., стор. 163.
21
в поле при виході для посіву хліб та сіль. Як відомо, хліб і сіль у багатьох народів є символом достатку й заможності23.
В свій час І. Франко позитивно оцінив працю І. Чер-вінського, зазначаючи, що в ній знаходимо «гарні характеристики людності руської»24. Однак при всіх своїх позитивних якостях робота не позбавлена ряду недоліків, на які було вказано вище. Всі етнографічні відомості, як зазначав автор у вступі, подані ним з єдиною метою: «Щоб його (селянина.— 3. Б.) пізнати, а пізнавши неосвіченого, докласти всіх зусиль, щоб зробити його кращим» 25.
Ще до виходу праці І. Червінського в 1810 р. в Кременці побачила світ робота Францішика Ксаверія Гі-жицького (1786—1850) «Куз ІІкгаіпу Хасйосіпе]». Автор, уродженець Волині, поміщик за походженням, видавець і перекладач за фахом, багато мандрував по країні і за кордоном, цікавився життям люду, зокрема селянства. Виявом його інтересу є ряд праць: «Музіі о роргау/іе Ьшіодуіі \,уіе)зкіе] ш кга)и ті^бгу Ви^іет і Ппіезігет» (1810), «Куз икгаіпу ХасЬобпе)» (1810), «О рггуогсіо-Ьіепіи зіебіізк 5УІе)зкіск» (1827).
Після листопадового повстання 1831 р. Ф. Гіжицькйй емігрує за кордон, широко розгортає перекладацьку і видавничу діяльність. Частина його праць була опублікована, значна ж кількість до цього часу становить рукописну спадщину.
З етнографічного боку інтерес викликає робота «Куз Іікгаіпу 7аскосіпеі». Західною Україною дослідник називав південну частину Київщини та східне Поділля.
Праця має краєзнавче спрямування, хоча сам автор зазначає, що об’єктом дослідження повинні бути мешканці даної місцевості. Дослідник говорить про основні заняття населення, подає відомості про одяг (на жаль, дуже загальні й не завжди достовірні), підкреслює риси характеру українців — відвагу, мужність чоловіків, скромність і лагідність жінок.
Торкається Ф. Гіжицький і такої важливої проблеми, як походження українців. Але при розв’язанні її стоїть на невірних позиціях. Він прихильник міграційної тео
23 К. М о з г у п з к і, Кпііига Іигіста зіодаіап, і. 2, стор. 586.
24 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стор. 234.
25 І. ЕиЬіс2-Сгег«ій$кі, Окоііса гаЗпіезігзка.., стор. VII.
22
рії. Українців вважає не корінним населенням, а вихідцями з Середньої Азії. Азіатських впливів дошукується в одязі, особливо чоловічому, в окремих рисах характеру — відвазі, бунтарському дусі, який, на думку автора, яскраво проявив себе в гайдамацьких повстаннях.
Незважаючи на те, що праці І. Червінського та Ф. Гіжицького подають далеко не повні відомості про українське населення і тенденційно висвітлюють цілий ряд питань, вони цінні для нас як перші спроби етнографічного вивчення українського народу в польській літературі.
* * *
Розвиток демократичного напряму в галузі етнографії пов’язаний з ім’ям Адама Чарноцького, відомого під псевдонімом Зоріана Доленги-Ходаковського (1784— 1825). Він цікавився археологією, усною народною творчістю, звичаями та обрядами слов’янських народів, слов’янською міфологією, топонімікою та діалектологією, одним з перших зайнявся питанням етногенезу слов’ян, дружніх зв’язків між ними.
З ім’ям Доленги-Ходаковського пов’язують, також початок польових етнографічних досліджень. Попередники вченого — Г. Коллонтай, Я. Альбертранді, Я. Во-ронич розробляли методику досліджень, складали програми, він же ж реалізував їх, в піших мандрівках вивчаючи життя народу, збираючи матеріали звичаєвості та обрядовості, записуючи народні пісні та перекази.
Наукова діяльність 3. Доленги-Ходаковського, його незвичайний життєвий шлях знайшли належне висвітлення і заслужену оцінку в працях багатьох польських, російських та українських дослідників минулого, а також в роботах сучасних авторів 26.
26 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стор. 234; П. Пьіпин, История русской зтнографии, т. III, стор. 33—37; В. Францев. Польское славяноведение конца XVIII и первой чет-верти XIX века, стор. 332—375; В. Доманицький, Піонер української етнографії.—ЗНТШ, ЬХУ, 1905, стор. 1—41; Л. Ровня-к о в а, Русско-польский зтнограф и фольклорист 3. Доленга-Ходаков-ский и его архив.— Из истории русско-славянских литературньїх свя-зей XIX в., М.— Л., 1963, стор. 58—94; М. Азадовский, История
23
У Ходаковського змалку прокинувся інтерес до усної народної творчості, до історичного минулого народу. Цей факт підкреслюють усі дослідники його творчості. Цьому сприяли умови життя 3. Ходаковського. Народився він у 1784 р. в Мінській губернії, недалеко від Слуцька. Батько його — управитель поміщицьких маєтків — часто міняв місце роботи. В таких мандрівках допитливий хлопчина знайомився з багатою духовною творчістю простого люду.
Займаючи посаду адвоката в Білорусії (Мінськ, Но-вогрудок), він залюбки працював в архівах, вивчав давні документи, рукописи, словом, все, що могло пролити якесь світло на історичне минуле.
Як дослідник Ходаковський був дуже оригінальний. Від села до села, від хати до хати ходив, збираючи народні пісні, описуючи звичаї та обряди, розкопуючи старі кургани. В мандрівках, серед простого народу він відчував справжнє щастя: «Є ще щастя на землі. Тинятися помежи людом, жити поетичним життям селян! Який же я щасливий в своїй свитині з моєю убогою стравою, коли мені оповідають згадки свої, бажання свої. Між людом живе чеснота, між людом живе поезія! Погане серце має той, хто не кохає люду усією братерською любов’ю» 27.
У 1814 р. 3. Ходаковський поселився в м. Порицьку на Волині. Звідти подорожував у села і містечка Волині, побував на Поділлі, Київщині — тобто в тій частині України, що входила до складу Російської імперії. Мета мандрівок — ознайомлення з побутом народу, збирання зразків народної творчості, етнографічних матеріалів.
У 1818 р. 3. Ходаковський вирушив в подорож по Галичині, де сподівався знайти цікаві факти для дослі
русской фольклористики, т. 1, М„ 1958, стор. 278—288; А. М а л а ш • Аксамитова, Доленга-Ходаковский (Адам Чарноцкий) и его на-следие.— «їдкі», і. ЬІ, ІУгосІаіу, 1967, стор. 123—163; Е. ВотЬо»-8 к і, 2огіап ВоІ££а-Сііо<іакоі¥8кі сгуїі Абат Сгагпоскі.— «Ртге^Цб Иаикоіуу», і. III, N 26, 1842, Р. Каїуііа-Оаіугопзкі, 2огуап ВоІ^да-СЬобакоіУзкі, іе^о іусіе і ргаса. Ьигода, 1898; А. Рорре, 11 ггобеї розірро^е) Ьізіогіо^гаПі згІасЬескіедо геїуоіисіопігти.— 2огіап 6о1е£а-СЬо<іако№кі.— «Кигагіаіпік Ьізіогусгпу», 1955, N 2, стор. 13—35; 3. М а з 1 а п к а, 2огіап ОоІ££а-СЬос1акои'8кі, ]'е£о тіеіз-се IV киїіигге роїзкіе] і іуріуіу па роїзкіе різтіеппісічо готапіусгпе, Мгосіачт — ІУагзгаїуа — Кгакбіу, 1965.
27 «Рг2Є£Із<1 ІЧаико^у», і. III, ХУагзга^а, 1842, стор. 1020.
24
джень28. Вчений побував в ряді сіл і міст Галичини: Раві-Руській, Чермнах, Потеличі, Крехові, Жовкві, Городку, Янові, в Гря^Ц^&дя Львова, у маєтку І. Любича-Червінського, автора першої етнографічної праці про українське населення. Близько двох тижнів жив у самому Львові, поєднуючи знайомство з його околицями з працею в архівах та збиранням фольклорних зразків.
Як згадує Л. Голембйовський 29, в результаті мандрівок по Галичині у 3. Ходаковського нагромадився великий етнографічний матеріал, з якого сам дослідник найціннішим вважав численну збірку переказів та пісень.
3. Ходаковський не обмежувався лише записуванням пісень. До багатьох з них він додавав опис обрядів, що супроводжувались даними піснями, та зазначав місцевість, де вони були записані. В цьому велика заслуга дослідника і наукова цінність зібраного ним пісенного матеріалу.
Вчений планував зібрати усну народну творчість, «розсіяну на всьому просторі землі слов’янської під стріхою селянською»30. В ній він шукав сліди давніх звичаїв, спільних для слов’янських народів. Свої погляди на історію слов’янства, на роль народної творчості і пам’яток матеріальної культури 3. Ходаковський виклав у програмному творі «О зіомапзгсгугпіе рггеб сЬггезсі-Іап5І5Ует»ЗІ. Автор обстоював думку про необхідність вивчення життя народу і його творчості на власному грунті, в середовищі народних мас: «Треба піти і спуститися під стріху селянина в різних віддалених окраїнах, треба поспішити на його свята, забави та різні події
28 Г. Гербільський, Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст., Львів, 1964, стор. 107.
29 Раті$іпік Іітіеі^іпозсі МогаїпусЬ і Шегаіигу. і. 4, Шагзіаи'а, 1830, стор. 210—211.
* 3. Доленга-Ходаковский, Проект ученого путешест-вия по России для обьяснения древней славянской истории.— «Сьін отечества», 1820, № 33, стор. 293.
81 Робота 3. Ходаковського «О зіоичайз’гсгугпіе рггед сЬгхебсЦай-зЬуєш» за життя автора надрукована була в журналах «СчЛсхепіа паикомге», 1818, і. II, N 5, стор. З—25, та «Раші^іпік Ьімои'зкі», 1819, і. Г КІ.'стор. 17—48; окремим виданням вийшла в Кракові у 1835 р. Ввійшла вона також у публікацію Ю. Маслянки «О зІо»іайзхсгугпіе рггед сЬггезсііайзі^ет огаг іппе різта і Іізіу», ^агзгама, 1967. стор. 19—38.
25
життя. Там, в диму, що клубочиться над головами, снуються ще старі обряди, звучать давні пісні»32.
3. Ходаковський зазначав, що слов’янське плем’я — давне, самобутнє, говорив про його основні заняття — полювання, хліборобство, ремесла, підкреслював веселу вдачу, щирість, простоту і мужність слов’ян. Тут він виклав і свою теорію значення місцевих назв і городищ, розвинену пізніше під час досліджень території Росії.
Робота 3. Ходаковського — гостра критика на християнство. Автор доводив, що культура панівних класів, яка розвивалася під впливом християнства, чужа народові, що єдино народною є його власна культура, котра своїм корінням сягає дохристиянського періоду, часів слов’янської спільності.
Обстоюючи думку про спільність походження слов’янських народів, 3. Ходаковський наголошував на необхідності встановлення дружніх взаємин між ними. Сам він своєю діяльністю багато зробив для налагодження зв’язків між науковими силами Польщі, Росії, України.
3. Ходаковський встановлює контакти з багатьма вченими, в листах просить надсилати відомості про городища, записи народних пісень. Будучи в Галичині, він познайомився з українськими вченими І. Могильниць-ким, І. Лаврівським, М. Гриневецьким. Знайомство з дослідником-ентузіастом, його особистий приклад, безперечно, мали вплив на зростання зацікавлення українських вчених народом і його творчістю. Завдяки 3. Ходаковському встановився науковий контакт І. Лав-рівського з відомими російськими вченими П. Кеппеном та О. Востоковим.
Під впливом польського дослідника зростав інтерес до народної творчості у відомого українського вченого М. Максимовича, з яким 3. Ходаковський познайомився в Петербурзі, в домі російського літератора, видавця «Московського телеграфа» М. Полевого. В колі знайомих 3. Ходаковського були відомі дослідники М. Пого-дін, О. Бодянський, І. Орлай та інші.
У 3. Ходаковського визріває широкий план вивчення слов’янських народів. Прагнучи заручитися підтримкою
82 2. ОоІ^да-СЬодакомгакі, О зіот/іаіізгсгуіпіе рггед сііггезсііапзіи'ет огаг іппе ріата і Іізіу, стор. 24.
26
наукових кіл Польщі, одержати субсидію на здійснення подорожі, вчений звертається до Варшавського товариства друзів наук, до Віденського університету, але безуспішно. Йому відмовляють у матеріальній підтримці.
Автор вирішив шукати допомоги у російського уряду. Він знайомить з своїми планами графа М. Румянцева, відправляє частину зібраних матеріалів попечителю Віденського учбового округу А. Чарторийському. Чекаючи на відповідь з Петербурга, знову подорожує по Україні, Білорусії, переглядає церковні архіви, описує городища, кургани, збирає народні пісні, прислів’я, загадки, записує обряди і звичаї.
У листі до Л. Голембйовського він повідомляє: «Був у Києві три тижні, перетряс його вдруге і дальше за Дніпро подався. Відвідав Переяслав, Козелець і Чернігів, всюди оглядав церковні скарби, читав про пісні сільської пряхи» 33. У Києві він зібрав багато фольклорного та етнографічного матеріалу — пісень, прислів’їв, замовлянь, звичаїв, зокрема весільних, які, на думку дослідника, були багатим джерелом пізнання слов’янської минувшини.
Вчений серйозно готується до майбутньої наукової експедиції, намагається, щоб план його подорожі був найповнішим. З цією метою дослідник звертається до голови Варшавського товариства друзів наук С. Сташі-ца з проханням повідомити, на які питання слід звернути особливу увагу під час проведення досліджень у Росії. Один із членів товариства Й. Лелевель виробив спеціальну інструкцію для 3. Ходаковського.
Програма 3. Ходаковського охоплювала надзвичайно широке коло питань — визначення меж стародавньої Русі шляхом дослідження городищ; вивчення окремих говорів і різниць між ними; виявлення особливостей в одязі, будові житла, сільськогосподарських знаряддях; дослідження народної термінології різних явищ природи; описи давніх весільних обрядів, ігор, пісень; збирання письмових джерел і пам’яток матеріальної культури34.
33 2. роІ££а-СЬо<Іако5¥$кі, О зіоигіапзгсгугпіе рггед скг2Є8Сііап5І\¥ет огаг іппе різта і Іізіу, стор. 244.
* Програму збирання етнографічних відомостей 3. Ходаковський подав у статті «Проект ученого путешествия по России для
27
У вересні 1819 р. вчений одержує матеріальну підтримку російського уряду і їде до Петербурга. Починаються довгі мандрівки по північних районах Російської держави. За свідченням Доманицького,— це «археологічний» період в житті вченого. Дослідник-етнограф поступається місцем перед археологом35.
3. Ходаковський досліджує городища і наносить їх на спеціальну карту, звертає увагу на народні звичаї, зокрема цікавиться святом Івана Купайла, шукає спільності в мовах слов’янських народів. Протягом року він обстежив п’ять північних губерній Росії. Однак звіт про результати ііодорожі не задовольнив російський уряд і йому відмовляють у грошовій допомозі.
Опинившись без засобів на існування, 3. Ходаковський в 1823 р. виїхав у Тверську губернію, де став управителем поміщицького маєтку, але в 1825 р. він раптово вмирає.
Протягом свого недовгого життя дослідник нагромадив великий матеріал з питань духовної та матеріальної культури народу. Однак тільки незначна частина творів побачила світ за життя 3. Ходаковського — йому пощастило надрукувати окремі статті в тогочасних російських журналах36 та опублікувати декілька пісень з своїх багатих фольклорних збірок.
Не змінилась доля етнографічних праць 3. Ходаковського і після його смерті. Деякі роботи були вміщені в «Русском историческом сборнике» 37 *. Доклад
обьяснения древней славянской истории».— «Син отечества», 1820, № 40, стор. 295—296.
35 В. Доманицький, Піонер української етнографії.— ЗНТ1П, т. ЬХУ, Львів, 1905, стор. 27.
36 3. Доленга-Ходаковский, Разьіскания касательно рус-ской истории.— «Вестник Европн», 1819, № 20; Извлечение из плана путешествия по России для отискания древностей славянских.— «Вестник Европи», 1820, № 17—18; Проект ученого путешествия по России для обьяснения древней славянской истории.— «Сьін отече-ства», 1820, № 33—36, 38—40; Письма из путешествия.— «Северньїй архив», 1822, ч. II; Гуляй-город с левой сторони Оки, в трех верстах от уездного города Серпухова.— «Северньїй архив», 1823, ч. V.
37 3. Доленга-Ходаковский, Пути сообщения в древней России.— «Русский исторический сборник, издаваемьій Обществом
истории и древностей российских», т. І, кн. 1, М., 1838; Историческая система Ходаковского.— Там же, т. І, кн. З, 1838; Отривок из путешествия Ходаковского по России.— Там же, т. II, кн. З, 1839; Донесение о первих успехах путешествия в России Зорияна Долуга-Ходаковского из Москви 13 липца 1822.— Там же, т. VII, 1844.
28
ний перелік друкованих праць вченого подав О. Пи-пін 38.
Основна ж частина його наукової спадщини—зібрання слов’янських пісень, записи загадок, замовлянь, словники (стародавніх виразів, історико-географічний, ботаніко-зоолого-анатомічний), матеріали з археології, топоніміки, кореспонденція — залишилась у рукописах. Докладні відомості про долю рукописної спадщини 3. Ходаковського подала радянська дослідниця Л. Малаш 39.
Не все ще з доробку етнографа-ентузіаста виявлено на сьогодні. Чимало творчих пошуків чекає сучасних дослідників багатогранної діяльності 3. Ходаковського. Так, зовсім недавно, радянському фольклористові О. Дею вдалося розшукати в Тернопільському краєзнавчому музеї рукопис 3. Ходаковського під назвою «Зріешу зіо-5¥Іапзкіе росі зіггесії? 5¥Іе|8к§ геЬгапе»40. Досі була відома тільки копія цього рукопису, зроблена О. Волинським.
Новознайдений рукопис, а також ще два відомих власноручних збірники пісень 3. Ходаковського лягли в основу цінного видання «Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського» (К-, 1974), що є першою публікацією українських пісень, записаних дослідником. Постійний інтерес до наукової спадщини 3. Ходаковського проявляють вчені Польської Народної Республіки. Сучасний дослідник Ю. Маслянка, автор грунтовної монографії «2огіап ПоІ^да-СЬойако^узкі, ]е§о ті є) все V киїіигге роїзкіе) і туріуту па роїзкіе різ-тіеппісішо готапіусгпе» (Вроцлав — Варшава — Краків, 1965) та упорядник видання «О зІоАУіапзгсгугпіе рггесі сЬгге8сііап8І5Ует огаг іппе різта і Іізіу» (Варшава, 1967), підготував публікацію «$ріешу зіо^уіайзкіе росі зіггесЬ^ іуіеізк^ геЬгапе» (Варшава, 1973).
Діяльність 3. Ходаковського є цінним вкладом в українську фольклористичну та етнографічну науку.
88 А. Пнпин, История русской зтнографии, т. III, стор. 77—83.
89 Л. Малаш-Аксамитова, У пошуках фольклорних збірників ^Доленги-Ходаковського.— «Народна творчість та етнографія»,
40 О. І. Д е й, Автограф «Слов’янських пісень» 3. Доленги-Ходаковського— знайдено.— «Народна творчість та етнографія», 1973,
29
Він поставив перед етнографією ряд. важливих проблем і підійшов до розв’язання їх з демократичних позицій. Вчений гостро засуджував так звану «норманську теорію». На відміну від багатьох сучасних йому польських дослідників, що розглядали правобережні українські землі як частину Польщі, а українську мову вважали наріччям польської, він на основі вивчення мови українського населення Волині, Галичини, Закарпаття та Лівобережної України робить висновок про мовну та етнічну єдність цих земель. «Волинський діалект» 3. Ходаковський вважає складовою частиною української мови і зазначає, що такою ж мовою розмовляють і за «Карпатськими горами» 41.
Від своїх попередників та багатьох сучасників Ходаковський відрізнявся і поглядами на народну творчість, вбачаючи в ній не лише відображення далекого минулого народу, але і сучасного життя.
3. Ходаковський поклав початок новій методиці збирання матеріалу, записуючи тільки з народних уст та вимагаючи докладної паспортизації записів. За словами В. Францева, «ніхто до нього не здійснював паломни-чества «в народ», ніхто не зібрав такого цінного пісенного матеріалу»42.
Працьовитість, життєва невибагливість, принциповість поглядів на історію та соціальні явища сприяли широкій популярності вченого серед своїх сучасників в 20-х роках XIX ст. Під його впливом до вивчення життя народу, збирання зразків народної творчості, звичаїв га обрядів звертається ціла плеяда польських (В. За-леський, Ж. Паулі, К. Вуйціцький, В. Поль) та українських (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) дослідників.
Наукова спадщина вченого і його вплив на зростання зацікавлення життям та побутом народу забезпечили 3. Ходаковському вагоме місце в історії польської й української фольклористичної та етнографічної наук.
41 Отрьівок из путешествия Ходаковского по России.— «Русский исторический сборник», т. II, М., 1839, стор. 193.
42 В. А. Францев, Польское славяноведение конца XVIII и первой четверти XIX века, стор. 371.
ЗО
* * *
У 1821 р. в журналі «ВіЬІіоіека Роїзка» з’явилася стаття «О Нисиїасії», підписана ініціалами К. М.43 Як було встановлено пізніше, автор її Карл Мілевський44. Відомості, подані в статті, дуже скупі і неповні. В кількох словах говорилося про основне заняття гуцулів — вівчарство, про житло^га__одяг. Автор підкреслював, що хати у гуцулів,. дер£ВІяніг криті драницями, перерахову-вав компоненти чоловічого та жіночого одягу, подаючи локальні назви деяких («бунда», «фота» тощо). Дослідник перший повідомив про звичай втинати молодій косу топірцем. При цьому батьки молодого прив’язували кінець коси до цвяха, спеціально вбитого в стіну. Молодий під час танцю з першою дружкою повинен одним ударом топірця відтяти косу. Якщо йому не вдалося зробити цього відразу, молодій парі віщували нещастя в подружньому житті.
К. Мілевський робить спробу з’ясувати проблему етногенезу гуцулів. При розв’язанні цього питання він стояв на прогресивних позиціях, вважаючи гуцулів корінним українським населенням, а його назву виводив від «кочувати», «кочули».	-——- 
Як бачимо, загальні і далеко не повні відомості к. Мілевського були першими спробами вивчення культури і побуту гуцулів.
Звичаями і побутом українців цікавився сучасник 3. Ходаковського Л. Голембйовський (1773—1849). Але його методика збирання й опрацювання етнографічного матеріалу була зовсім іншою. Представник реакційного напряму в етнографії Л. Голембйовський до вивчення культури і побуту народу підходив з позицій панівного класу, у селянах хотів бачити слухняну силу, яка повинна покірно гнути спину перед шляхтою.
Л. Голембйовський народився у 1773 р. на білоруському Поліссі, в с. Погості біля Пінська у середньоза-можній селянській родині. Майже чверть віку провів
43 К. М[і1е5¥8кі], О Нисиїаск.—ВіЬІіоіека Роїзка, і. 1, 1821, стор. 187—193.
44 Стаття К. Мілевського ввійшла до його праці «Раті^іпікі ЬІ5Їогус2Пе кга]од¥е» (АУагзгадуа, 1848), а в 1853 р. була передрукована в журналі «Рггу]асіе1 Сотому» під назвою «О Нисиїаск па Вико^/іпіе». Тут уже вказувалось прізвище її автора.
31
він на Україні (1794—1818), спочатку в Галичині, а з 1795 р. в м. Порицьку на Волині, працюючи в бібліотеці А. Чацького.
У 1818 р. разом з цією бібліотекою переселився до м. Пулав, і в цьому ж році став активним членом Варшавського товариства друзів наук.
На варшавський період (1824—1831) припадає активне співробітництво Л. Голембйовського у товаристві. Він упорядковує і складає каталог матеріалів, інвентаризує роботи відомого польського біолога і філософа С. Сташіца та подаровані товариству друковані і рукописні збірки. Працює секретарем товариства, а в останні роки його існування — бібліотекарем.
Умови праці у Варшавському товаристві друзів наук сприяли дослідницькій роботі Л. Голембйовського. Він бере участь у конкурсах, виступає на засіданнях з читанням своїх робіт. Так були прочитані перші етнографічні праці дослідника — «Про вінці, вінки, віночки», «Про польський одяг» та інші.
У 1830 р. виходить у світ узагальнююча праця Л. Голембйовського «Ьисі роїзкі. Де£О гтуусгаіе, гаЬоЬопу»45, в якій використані не особисті польові дослідження і спостереження, а роботи попередників, причому використані цілком некритично. Маючи вільний доступ до матеріалів, що надсилались на конкурси Варшавського товариства друзів наук, Л. Голембйовський включає їх у свої праці, не завжди називаючи авторів цих відомостей. Таким шляхом у його «Вид роїзкі» увійшла надіслана на конкурс розвідка К. Вуйціцького про звичаї, обряди та народні перекази.
Робота Л. Голембйовського містить дані з матеріальної та духовної культури не тільки польського населення, а й українського і білоруського, яке автор, відстоюючи реакційні націоналістичні тенденції, вважав польським людом.
Щодо українського населення тут знаходимо відомості про гуцулів, жителів Наддністрянщини, Поділля та Підляшшя, Проте характеристика "різних груп нерівномірна і не завжди достовірна. Найповніше у згаданій роботі досліджені мешканці Підляшшя.
48 Ь. Оо1?Ьіо5¥8кі, Ілід роїзкі. Ледо г^усга]е, гаЬоЬопу, \Уаг8іа\уа, 1830.
32
Автор подає детальний опис весілля на Підляшші, наводить тексти пісень, що супроводять викуп молодої, розплітання коси, зустріч молодих, краяння весільного короваю тощо. Значну увагу звертає Голембйовський на особливості весільного обряду: печення короваю в день весілля, розкладання вогню, через який повинна перескакувати весільна дружина, певний спосіб приготування півня (його спочатку обсмалюють на розкладеному за селом вогнищі, а потім уже варять), якого під назвою «бажанта» подають на весільний стіл.
З питань матеріальної культури Л. Голембйовський зупиняється лише на докладній характеристиці одягу українського населення Підляшшя. Він не тільки описує чоловічий та жіночий одяг окремих повітів, а й підкреслює його локальні відмінності, подає місцеві назви деяких частин одягу. Так, зазначає автор, якщо в Біль-ському повіті чоловіки носять сорочку та штани — «на-гавиці» з білого полотна, темно-коричневу сукману, на голові смушкову шапку взимку або солом’яний капелюх влітку, а жінки — білу полотняну сорочку, білу вовняну спідницю з жовтим поясом, таку ж як і в чоловіків сукману, на голові очіпок (заміжні), а поверх нього намітку — «плат» (довгий кусок білого полотна, що спадає аж до кісток.— Пояснення Л. Голембйовського), то в Лосицькому повіті чоловічий одяг складає така ж сорочка та «нагавиці», сіра капота замість сукмани, чорний круглий капелюх або сіра смушкова шапка. Жінки тут зовсім не знають наміток, носять лише хустки 46.
Якщо про окремі ділянки матеріальної та духовної культури українців Підляшшя маємо достовірні й докладні відомості, то про жителів Поділля сказано дуже скупо і поверхово. Автор буквально кількома словами зазначає, що основною їжею подолянина над Дністром є кукурудзяний хліб, а в глибині Поділля —житній і овочі — капуста, буряки, картопля, огірки. М’ясо і рибу споживають лише в свята. Відомості про одяг обмежуються згадкою, що подоляни носять кожух або «сер-мягу», а головним убором заміжніх жінок є намітка. Такі ж стислі дані і про житло: хати дерев’яні, курні, криті тертою соломою у бідних, сніпками — у багатих.
46 Ь. С о І $ И і о V з к і, Ьи(і роїзкі.., стор. 87—88.
З 5-1493	33
Матеріали про побут мешканців Поділля Л. Големб-йовський запозичив у В. Марчинського, автора тритомної праці «Зіаіузіусгпе, іоро&гаГісгпе і Ьізіогусгпе орізапіе ^иЬегпіі Ройоїзкіе]’»47
Про гуцульське населення Л. Голембйовський говорить словами першого польського дослідника Гуцульщи-ни К. Мілевського, а його відомості про побут і звичаї мешканців Наддністрянщини не виходять за рамки роботи І. Червінського «Окоііса гадпіезігзка».
Він дослівно повторює етнографічну характеристику бойківського населення, подану І. Червінським, поділяє його погляди, характерні для панівної верхівки польської шляхти. Л. Голембйовський бачить не класове розшарування серед населення, не злидні й експлуатацію народних мас, а спокійне патріархальне життя, повну гармонію у стосунках між поміщиками та закрі-паченим селянством: «Помиляється або тільки поверхово судить той, хто становище селян називає невільницьким або їх найнещасливішими вважає, а предків наших і нас самих засуджує у варварстві. Сама добрість характеру поляків спричинилась до того, що кожен для своїх селян є не грізним паном, а батьком і опікуном» 48.
Абстрагуючись від помилкових тверджень автора, треба віддати йому належне — він зібрав в одному творі багатий фактичний матеріал, розпорошений по різних джерелах.
* * *
Для раннього періоду становлення етнографії значну цінність мають джерела такого типу, як статистичні описи губерній та мемуари, які нерідко містили на своїх сторінках цікаві етнографічні відомості.
На увагу заслуговують враження з мандрівок Юзе-фа Сенковського 49 (1800—1858). Відомий польський сходознавець, професор арабістики в Петербурзькому університеті, редактор журналу «Библиотека для чте-
47 XV. Магсгупзкі, Зіаіузіусгпе, іородгаПсгпе і Ьізіогусгпе орізапіе диЬегпіі Робоїзкіе], і. 1—3, \Х7і1по, 1820—1822.
48 Ь. ОоІ^Ьіохузкі, Ьисі роїзкі.., стор. 105.
4® Вгіеппік г родгбгу Лбгеїа З^кохузкіе^о 2 Х¥і1па рггег Обезз§ бо ЗіатЬиІи.— «Когтаііозсі», Ьжлу, 1820, N 17, 18, 20—21.
34
ния», він у 1819—1821 рр. відбув у подорож до Туреччини, Сірії, Єгипту. Шлях лежав через Полісся, Волинь, Поділля й причорноморські степи. Автор фіксував усе бачене ним, в результаті чого до нас дійшли відомості про окремі ділянки матеріальної культури мешканців цих околиць.
На Волині його увагу привернув спосіб будівництва житла, типи хатніх будівель та інтер’єрів. Як зазначає автор, будинки тут переважно дерев’яні, хоч зустрічаються глинобитні та муровані. Димарі плетені з хмизу та виліплені глиною, вікна малі, з чотирьох шибок. З сіней двоє дверей виходять на обидві сторони будинку: з одного боку хата чиста, білена, з другого — з великою піччю, а з цієї хати вхід до комори.
На Поділлі дослідника найбільше зацікавив одяг населення. Ю. Сенковський характеризує його відповідно до статі й віку, порівнює з поліським народним вбранням. За свідченням автора, подільські жінки носять довгі білі сорочки, поверх них дві запаски або плахту, звану «спідницею». Дівчата ходять з відкритою головою, укладаючи заплетені коси віночком кругом голови. Головним убором заміжньої жінки є намітка. Порівнюючи спосіб пов’язування намітки на Поділлі й Поліссі, автор віддає перевагу першому, як легшому і есте-тичнішому. Проводячи аналогії між чоловічим вбранням подолянина і поліщука, Ю. Сенковський вказує на їх подібність50. Він правильно відзначив, що причорноморські степи, околиці Миколаївщини, Херсонщини та Одещини нестійкі в етнографічному відношенні.
Слід зазначити, що південь України на відміну від центральних областей до кінця XVIII ст. залишався малозаселеним. Тільки у XIX ст. розгортається тут бурхлива колонізація. Неоднорідні за своєю національною приналежністю переселенці приносили найстрокатіші культурні традиції.
Цінним у подорожніх записах Ю. Сенковського є об’єктивний підхід до явищ соціального життя. Він відзначає безжурний, насичений розвагами побут шляхти та важке, сповнене турбот життя селян, які цілий тиждень відробляють панщину, і лише в неділю можуть працювати у власному господарстві.
60 «Когтаііобсі», 1820, N 21, стор. 83.
З*	35
Деякі етнографічні нотатки з України знаходимо в замітці невідомого автора «Іі^а^і баїісуіапіпа 2 родго-гу до ЬіЬуу і Віаіогизі чг Іесіе 1822 г. одЬуіер51. По-скільки шлях його лежав через Україну, він подає відомості про Волинь (Горичів, Несухоїже, Самари, Ратне), коротко говорить про побут селян, звертає увагу на житло, їжу й сільськогосподарські знаряддя. Дослідник реалістично підходить до явищ суспільного життя, глибоко співчуває селянству.
Певний інтерес для етнографії становить статистичний опис Подільської губернії В. Марчинського.
Етнографічні матеріали, розкидані на сторінках цієї великої тритомної праці, дуже загальні, поверхові, але вже сам факт звернення до українського населення заслуговує на увагу. Автор коротко охарактеризував деякі явища матеріальної культури. Щодо житла він зазначав, що хати тут переважно дерев’яні, курні, криті соломою. Відомості про одяг зводились до перерахування окремих компонентів чоловічого та жіночого вбрання, а характеристика їжі населення обмежувалась назвами основних продуктів харчування. Питання духовної культури автор зовсім оминув.
Етнографічними мотивами з України багата польська художня література 20-х років XIX ст., особливо твори поетів так званої «української школи», покликаної до життя епохою романтизму. За свідченням радянського дослідника Р. Кирчіва, «епоха романтизму відзначається найбагатшим і найінтенсивнішим зацікавленням польської літератури Україною» 52.
Найвидатнішим представником «української школи» був Северин Гощинський (1801—1876), людина прогресивних поглядів, прихильник революційно-визвольної боротьби. С. Гощинський народився і провів дитячі роки на Україні. З нею пов’язані його найкращі спогади. В с. Іллінці на Київщині, Сьомаки біля Славути, Новий Костянтинів на Вінниччині минало його дитинство. Вчився у Вінницькій та Уманській гімназіях. В Олександрівні Черкаського повіту гостював у друга юнацьких літ М. Грабовського. З 1831 р. жив у Львові.
51 Цигані Оаіісуіапіпа г родгбгу до ЬіЬлгу і Віаіогизі » іесіе 1822 г. одЬуІеі.— «Когтаііозсі», Ь^бда, 1824, N 6, 8, 10, 14—18.
52 Р. Ф. К и р ч і в. Український фольклор у польській літературі, стор. 5.
36
Учасник листопадового повстання 1831 р., С. Гощин-ський після його поразки поселився у Галичині, де на той час склалися порівняно сприятливі умови для конспіративної роботи. С. Гощинський зближується з відомим діячем польського визвольного руху Ш. Конарським. Після виїзду Конарського до Росії очолює таємний гурток «Співдружба польського народу», в програмі якого були вимоги знищення кріпосницької залежності селянства, встановлення рівноправності польського і українського народів.
Одночасно С. Гощинський бере активну участь у культурному житті, знайомиться з галицькими, польськими та українськими прогресивними діячами — А. Бельовським, В. Залеським, членами «Руської трійці», займається вивченням фольклору, звичаїв і побуту народу.
Виявом прекрасного знання звичаїв та обрядів українського населення є поема «Хатек Капіочузкі», що вийшла в 1828 р. і була по-різному зустрінута критикою: одними — з великим захопленням, іншими — грубими нападками на поему та її автора. Це й зрозуміло, адже у творі поет оспівав народно-визвольне повстання проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні 1768 р., відоме в історії під назвою Коліївщини. Автор об’єктивно відтворює події, симпатії його на стороні гайдамаків. Аналізуючи поему, М. Грабовський зазначав, що все в ній грунтується на місцевих легендах, звичаях, віруваннях, історичних подіях53. У творі С. Гощинського знайшли органічне втілення багата народна демонологія, поетичні звичаї та обряди. Автор подає картину вечорниць, говорить про відзначення традиційного свята Івана Купайла. Майстерно вплетені в канву твору народні вірування. Широко представлені повір’я, пов’язані з «чортами», «опирями», «літавцями», «відьмами» та іншими «нечистими силами».
Про Україну залишив спогади інший представник «української школи» — Антоній Мальчевський (1793 — 1826). Уродженець Варшави, він провів своє дитинство та юність на Волині (Миропіль, Дубно, Кременець). Освіту здобув у Кременецькому ліцеї. В 1814—1815 рр.
53 М. ОгаЬои'зкі, О зхкоіе икгаіпзкіеі роегуі.— «Ііім’аіига і кгуіука», і. 1, \Уі1по, 1840, стор. 43—44.
37
був на військовій службі. Багато подорожував по Італії, Швейцарії, Франції.
А. Мальчевський не піднявся до рівня С. Гощин-ського у ставленні до народу, в розумінні явищ суспільного життя, на Україну він «дивився очима консервативно настроєного польського шляхтича»54. Його приваблювала краса української природи, зовнішня сторона звичаєвості і обрядовості народу. Деякі етнографічні елементи знаходимо в поемі А. Мальчевського «Магіа» (1825), в якій події відбуваються на Україні. Не вдаючись до детальних описів, автор кількома штрихами характеризує одяг, зазначаючи, що чоловіки носили чорні жупани, баранячі шапки, заміжні жінки на голову накидали рантух. Подає опис похоронного обряду, згадує про народні вірування (народ вірить, що на побоє-вищах, біля кісток загиблих лицарів з’являються тіні їхніх наречених; що пожежу, яка виникла під час грому, не можна гасити; що туман в степу збивають чорти та ін.). В поемі багато також народних порівнянь і прислів’їв.
Не можна оминути й ім’я польського поета-романти-ка Мавриція Гославського (1802—1834), автора популярної в свій час поеми «Родоіе» (1826), в якій він торкнувся питання побуту та культури українського народу. Особливий інтерес становить в поемі опис весілля з текстами українських весільних пісень, поданими у польському перекладі.
Крім поеми «Родоіе», перу В. Гославського належать дві невеличкі статті «Кііка зіоуу о Родоіи» та «ОЬгхддек \¥езе1а ^тіппе^о па Родоіи уугах хе 8ріеА¥а-ті». Перша з них — післямова до поеми «Родоіе», вперше була опублікована в збірці М. Гославського «Роехуе» (\Уаг8хаша, 1828). Друга, опублікована в журналі «Ра-тІ£Іпік сіїа рісі рі^кпе]» у 1830 р., містила опис весілля на Поділлі55 з текстами весільних пісень.
54 Р. Ф. К и р ч і в, Український фольклор у польській літературі, стор. 145.
55 Як повідомляє радянський дослідник Р. Кирчів, цей том «Ра-ті^іпіка сіїа рісі рі^кпер у світ не вийшов, його випадково було знайдено на складі книгарні Завадського у Вільно. Зараз він зберігається в науковій бібліотеці Варшавського університету. Р. Кирчів докладно аналізує поему М. Гославського «Родоіе» та його статтю про весілля (Р. Ф. Кирчів, Український фольклор у польській літературі, стор. 146—150).
38
* * *
У польській етнографічній науці періоду її становлення питання культури і побуту українського населення зайняли важливе місце.
Головна увага дослідників зосереджується на духовній культурі українців, їх звичаях та обрядах. Відомості з матеріальної культури здебільшого фрагментарні і стосуються окремих її ділянок, з яких найповніше представлений одяг.
Слід зазначити, що вже на початку становлення етнографії чітко розмежовуються два напрями в етнографічному вивченні народу — прогресивний, що йшов від 3. Доленги-Ходаковського, та реакційний, представником якого був Л. Голембйовський.
Польські дослідники
ЗО—50-х років XIX ст. про культуру та побут українського народу
В 30-х роках XIX ст. продовжується дальше зростання інтересу до побуту та культури українського населення, нагромадження величезної кількості фольклорно-етнографічних матеріалів *. Це явище не було випадковим. Воно обумовлювалось конкретними соціально-економічними та політичними умовами країн, до складу яких входила Польща.
ЗО—40-і роки в Росії — це загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянських антикріпосницьких виступів, зростання національно-визвольного руху пригноблених народів, серед яких помітне місце займала боротьба польського народу за національну незалежність.
Основним у суспільному житті країни було селянське питання. Листопадове повстання 1830—1831 рр. не розв’язало його. Характеризуючи це повстання, Ф. Енгельс зазначав: «Повстання 1830 р. не було ні національною революцією (воно лишило за бортом три чверті Польщі), ні соціальною або політичною революцією, воно нічого не змінювало у внутрішньому становищі народу» * 2. Шляхетське за своїм характером повстання ще з самого початку було приречене на поразку. Передові кола польської інтелігенції все більше переконувалися, що основною рушійною силою в національно-визвольному русі є народ, що тільки на нього треба спиратися і лише в нього шукати підтримки. Звідси посилений інтерес до
*\М. Віепкой'зкі, Рорггедпісу Озкага КоІЬег^а.., стор. 63; М. Л а п і о п, 2 пагодоите) ріеі^ггуткі.— «Раті?1пік ІіГегаскі», і. 42, ^Уагзгамуа, 1951, стор. 729.
2 К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 4, К., 1959, стор. 472.
40
народних мас, широке збирання фольклорного та етнографічного матеріалу.
Царизм відповів на листопадове повстання жорстокими репресіями. Учасники його були заслані в Сибір, ліквідовано Варшавський та Віденський університети, перестало існувати Варшавське.товариство друзів наук3.
З посиленням реакції в Королівстві Польському активізується збирання фольклорно-етнографічного матеріалу у Галичині, яка стала одним з центрів виникнення ряду таємних національно-визвольних товариств польських і українських прогресивних діячів. Для поляків С. Гощинського, Ш. Конарського, В. Хлендовського, Л. Семенського, Ж. Паулі та інших і для українців М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича спільними були прагнення до соціального і національного визволення трудящих мас, інтерес до історії, побуту і словесної творчості слов’янських народів. Товариські стосунки підтримували поляк Л. Семенський та українець М. Шашкевич, Ю. Дунін-Борковський та І. Ваги-левич. Довголітня дружба і наукове співробітництво зв’язували І. Вагилевича з польським істориком і громадським діячем А. Бельовським, який цікавився етнографічними особливостями культури і побуту українців.
З Галичиною пов’язана діяльність польських революційних демократів Е. Дембовського та Ю. Госляра. Проводячи агітацію серед селянства, закликаючи до збройних виступів проти соціального і національного гніту, вони зверталися як до польського, так і до українського населення4. Мета боротьби цих народів була єдина — соціальне і національне визволення від чужоземного загарбника і гніту своїх панів.
На початку 1848 р. визвольний рух в Галичині було придушено. Але селянські маси продемонстрували свою величезну силу на політичній та історичній арені, силу, з якою необхідно рахуватися. Участь селянства у заворушеннях і революційному русі не могла не привернути уваги дослідників.
Життя в Галичині та співпраця з передовими її діячами будили в польських вчених увагу до українського
* История Польши, т. 1, М., 1954, стор. 465.
4 Г. Ю. Гербільський, Передова суспільна думка в Галичині, Львів, 1959, стор. 150.
41
населення, спорідненого долею з польським людом, але відмінного багатьма явищами матеріальної та духовної культури. І хоча більшість польських прогресивних діячів в силу пануючих тоді суспільно-економічних та політичних поглядів помилково вважала Галичину частиною Польщі, заперечувала самостійне існування української мови, позитивним був сам факт звернення їх до народної творчості українців, збирання фольклорного та етнографічного матеріалу.
З галицьких польських діячів, що зверталися до вивчення українського народу та його словесної творчості, насамперед слід назвати Вацлава Залеського (1799— 1849).
Виходець із зубожілого шляхетського роду, після закінчення Львівського університету Залеський працював на різних урядових посадах аж до здобуття у 1848 р. найвищої з них — посади губернатора Галичини. 1830— 1832 рр. В. Залеський викладав математику у Львівському університеті. Але ні урядова, ні викладацька робота не заважали його літературній діяльності. Він писав статті на історичні та економічні теми, рецензії на театральні вистави тощо. Цікавився народною творчістю польського і українського населення Галичини, записував народні пісні. В 1833 р. вийшла його збірка «Ріезпі роїзкіе і гизкіе Іисіи £а1ісу]зкіе£о»5. В період збирання матеріалу для цього видання автор працював урядовцем у м. Новий Санч і організував багатьох кореспондентів серед населення, які надсилали йому матеріали з різних місцевостей.
Крім польських до збірки увійшло 574 українські народні пісні. Серед них пісні, пов’язані з сімейними звичаями та обрядами (виконувались під час заручин, хрестин), трудовими святами (веснянки, обжинкові), ліричні, історичні та соціально-побутові, в яких оспівується тяжке життя кріпака, звучить протест проти знущань •над селянством, змальовуються образи народних месників (Довбуш, Нечай).
Не менше значення, ніж опубліковані пісні, мала ^вступна стаття автора, в якій він висловив прогресивні погляди на народну творчість. В. Залеський вважав на
5 [XV. 2 а 1 е з к і], Ріезпі роїзкіе і гизкіе Іиди £а1ісу]5кіе&о г ти-гук$ іпзігитепіо^апз ргхег Кагоіа Еіріизкіе^о. 2еЬга1 і \ууЗаі \¥ас-За\¥ г Оіезка, Ь\у6\у, 1833.
42
родні пісні джерелом пізнання життя народу, його думок і прагнень6. Він співчував тяжкому становищу селян, щиро бажав покращання їхньої долі. Однак на цьому його демократичні погляди й вичерпуються. Австрійський урядовець був далекий від революційних позицій. Він вважав українське населення частиною «Гисіи §а1і-суізкіе&о». Тому й українську народну творчість слід відносити до польської літератури — робить другий хибний висновок В. Залеський.
Такі погляди на Галичину і на її українських мешканців були характерними для багатьох польських шляхетсько-буржуазних вчених. Зрозуміло, що виходець із шляхетського роду не міг піднятися в оцінці соціальних та історичних явищ вище своїх попередників чи сучасників, але навіть ці допущені помилки не зменшують цінності його вкладу у розвиток польської і української етнографічної науки. Його «Ріезпі роїзкіе і гизкіе Іисіи &а1ісуізкіе£о» мали великий вплив на дальше збирання й дослідження українського та польського фольклору.
У 30-х роках розгортає збирацьку діяльність Жегота Паулі (1814—1895), сучасник і однодумець В. Залесько-го. Під впливом 3. Доленги-Ходаковського Ж. Паулі одразу після закінчення гімназії подорожує по Галичині, збирає польські й українські пісні, переписує письмові пам’ятки старовини і на основі вражень пише статтю «АУуіткі 2 робгбіу ро Саііс]і ш г. 1831» 7.
Перший період його діяльності пов’язаний зі Львовом. Вчився у Львівському університеті, заробляючи на життя приватними лекціями. Деякий час працював в «Оахесіе Ь\¥о\¥8кіеі», а згодом у бібліотеці Оссолін-ських. Близько 1842 р. Ж. Паулі переїжджає на постійне проживання до Кракова, починає вивчати медицину, але змушений кинути заняття через матеріальні нестат-ки, завідує бібліотекою і архівом Потоцьких, багато подорожує по країні і Європі.
Провівши частину життя на Україні, Ж. Паулі полюбив український народ, його пісню, зацікавився побутом і звичаями. Як вказує польський дослідник
6 [АМ. 2 а Іезкі], Ріезпі роїзкіе і гизкіе Іиди &а1ісу]’5кіедо.. стор. XVII.
7 2. Р а и 1 і, \¥уіткі 2 родгбгу ро <3а1іс]і ш г. 1831.— «Когтаі-іозсі», Ьауоуу, 1835, N 47—52.
43
С. Здзярський8, Ж. Паулі збирав також відомості про українське населення Закарпаття, мріяв видати монографію про мешканців Татрів і Карпат.
Зібраний багатий пісенний матеріал увійшов до збірок «Ріезпі Іисіи роізкіе^о ау баїіср» (1838) і «Ріезпі Іисіи гизкіедо ту (лаііср» (1839—1840). В останній важливе місце займають соціальні пісні, серед них рекрутські і коломийки. Тут же подані історичні пісні та думи (про Байду, Нечая, Морозенка, гайдамаків). Вже сам факт, що Ж. Паулі вмістив такі твори, свідчить про його симпатії до трудящих мас і ненависть до представників експлуататорських класів. Тексти пісень супроводжуються передмовою та коментарями автора. Так, обрядові пісні доповнені описами обрядів, до більшості українських зразків підібрано аналогії серед відповідних польських та російських. «При поясненні деяких справ,— пише він у передмові,— я відсилаю читача до польських пісень, до творів братнього народу. Є багато спільного в обрядах Русі і Польщі» 9.
На думку Ж. Паулі, всі слов’янські народи об’єднувало спільне походження, а звідси шукання спільності в усній творчості, звичаєвості та обрядовості. Був період, твердить дослідник, коли між усіма слов’янами існували дружні відносини і тільки загарбницька політика шляхетської влади привела до ворожнечі між ними. В слов’янському питанні Ж. Паулі, як і 3. Ходаковський, відстоював необхідність єднання слов’янських народів. До рівня Зоріана Доленги-Ходаковського піднявся він і в розумінні національного питання в Галичині. Цей край дослідник вважав частиною України, а український народ — народом з славним історичним минулим.
Треба відзначити, що збірка польських пісень Паулі була зустрінута прихильно, а «Ріезпі Іисіи гизкіе^о ш (лаііді» викликали суперечливі думки. Негативну оцінку дають зокрема Я. Головацький 10 та І. Вагилевич11. Обидва звинувачували дослідника у використанні ма
8 С. Здзярський, 3 паперів Жеготи Паулі.— ЗНТШ, т. XXVI, Львів, 1898, стор. 1.
* 2. Р а и 1 і, Ріебпі Іиди гизкіедо чг Оаіісіі, і. 1,	1839,
стор. 1.
•° «Киевская старина», 1885, № 8, стор. 647.
11 «Москвитянин», 1841, ч. ПІ, стор. 534—535.
44
теріалів з інших збірок — М. Максимовича, «Русалки Дністрової» тощо. На захист Ж. Паулі виступив польський етнограф Я. Карлович 12. Він спростовував закиди Я. Головацького і високо оцінив заслуги Ж. Паулі на ниві польської та української етнографії. Позитивну оцінку дав збірці І. Франко 13. Він вважав Ж. Паулі продовжувачем справи 3. Ходаковського, діячем, що повинен стояти на одному рівні з В. Залеським, хоч вказував, що він не був самостійним дослідником української творчості, недосконало володів українською мовою.
На наш погляд, Ж. Паулі піднявся вище від В. За-леського як у висвітленні питань, пов’язаних з етногенезом слов’ян, так і в розумінні національного питання в Галичині.
На початку XIX ст. фольклористика та етнографія майже не розрізнялись. Етнографічне вивчення, як правило, включало і дослідження усної народної творчості.
Розглядаючи етнографію та фольклористику як окремі наукові дисципліни, радянська наука не заперечує їх тісного взаємозв’язку та взаємопроникнення І4.
У 30-х роках розгортає свою діяльність в галузі етнографії Казімєж-Владислав Вуйціцький (1807—1879), автор ряду праць з питань культури і побуту українського селянина. Як дослідник К. Вуйціцький не піднявся до рівня 3. Доленги-Ходаковського, проте відійшов від консервативних поглядів Л. Голембйовського: він, на відміну від своїх попередників, стояв на ліберальних позиціях — на позиціях мирного співіснування двох класів — шляхти і селянства.
К. Вуйціцький народився у родині лікаря у Варшаві. Вчився в технічній школі і одночасно на курсах права і літератури при Варшавському університеті. Там прийшло захоплення літературою, настільки сильне, що майбутній дослідник кидає технічну школу.
Під час літніх канікул К. Вуйціцький у мандрівках знайомиться з простим людом, приглядається до життя
12 Л. К а г 1 о V і с і, 2ееоіа Раиіі.— «\УізІа», і. 2, І^агзгажа, 1888, стор. 653—662.
13 І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. 18, стор. 114.
14 Ю. В. Б р о м л е й, Зтнос и зтнография, М., 1973, стор. 225— 226; К. В. Ч и с т о в, О взаимоотношении фольклористики и зтногра-фии.— «Советская зтнография», М., 1971. № 5, стор. 20.
46
селянина, записує зразки народної творчості. Це був період, коли організовувало свої конкурси Варшавське товариство друзів наук, коли мандрував невтомний 3. Доленга-Ходаковський. Саме йому, як зазначав К. Вуйціцький15 16, завдячував він пробудженням цікавості до культури народу. І як тільки товариство в 1828 р. оголосило конкурс на кращу розвідку про народні звичаї, пісні та прислів’я, Вуйціцький, тоді ще студент факультету літератури і права, пристрасно береться за збирання матеріалу, вирушаючи в подорож по країні.
В результаті цієї роботи на конкурс надійшла велика праця з описами звичаїв і обрядів, цікавий матеріал з демонології мешканців різних місцевостей, в тому числі й українців.
Конкурс не відбувся, бо свою працю подав лише К. Вуйціцький, проте запал дослідника не згас. Він багато часу проводить у мандрівках по найвіддаленіших районах, записуючи народні пісні та перекази, прислів’я, приказки, цікавлячись звичаями та обрядами українського народу. Безперечно, інтерес до побуту і культури українців зміцнів під впливом знайомства К. Вуйціць-кого з членами «Руської трійці», з їх літературними творами та науковими працями. Перебуваючи в Галичині на початку 30-х років, К. Вуйціцький зустрічався з М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, поділяв їхні погляди на народну творчість, на необхідність міжслов’янських зв’язків.
У 1831 р. К. Вуйціцький оселився на Покутті в с. За-луччя біля Коломиї. Тут і в навколишніх селах автор записує коломийки, народні перекази про Довбуша та опришків, знайомиться з життям гуцулів. Наслідком цих спостережень буладюзвідка «Нисиїу», що ввійшла в збірку «Зіаге &ахУ£с1учГоЬгагуТ^гВідомості про гуцулів скупі й неповшГІйТораПїікавлять здебільшого поетичні звичаї, що своїм корінням сягали в глибину віків, а також демонологія гуцулів та перекази про народних месників. І хоч К. Вуйціцький дивився на Довбуша і опришків очима свого класу і бачив у них розбійників, все ж він не може оминути те, що народ з симпатією ставить
15 XV. В і е п к о 8 к і, Рорггедпісу Озкага КоІЬег^а.., стор. 38.
16 К. XV. XV 6 і с і с к і, Нисиїу.— Зіаге £а5У£ду і оЬгагу, і. II, XVаг52а5¥а, 1840, стор. 119—163.
46
ся до своїх героїв, а «...розповіді люду боронять Дов-буша, що він не був розбійником» 17.
Автор переплітає розповідь про опришків з текстами коломийок, наводить народний переказ про страту Дов-буша. Серед інших питань, які цікавлять К. Вуйціць-кого, знаходимо відомості про одяг опришків, про заняття гуцулів тощо. З рис характеру гуцульського населення підкреслює любов і прив’язаність до своєї землі, до рідних гір.
Коли К. Вуйціцький писав свою статтю про гуцулів, він був знайомий з працею І. Вагилевича на цю ж тему 18 і дав їй високу оцінку 19.
Про мешканців Покуття, зокрема про їх весільні звичаї, йшлося у невеличкій статті «Иасі-Ргисіе» 20. Автор подав послідовний опис усіх весільних дій, підкреслив урочистість поділу короваю і зазначив, що коровай у весільних обрядах українців відігравав ту ж роль, що й калач у польській весільній обрядовості XVII ст.
Зацікавив дослідника також побут чумаків, у яких кочовий спосіб життя виробив своєрідні звичаї. Розповідь про їх мандри, про похоронні обряди, а також тексти чумацьких пісень та пояснення самого слова «чумак» є змістом невеликої статті «Сгшпакі» 21.
Відомості, що стосуються' українського населення,, вміщені у великій чотиритомній праці «/агузу дошо-5¥Є» 22. Мешканцям Підляшшя присвячено великий розділ «Киз Росіїазка»23. Основну увагу автор звертав на звичаї та обряди народу. К. Вуйціцький подав цікавий опис весілля, зупиняючись на окремих весільних діях, характерних для даної околиці. Відзначав як дуже урочисті акти розплітання коси в молодої, поділ короваю, обряд очіпин, знаком до початку якого служить внесен
17 К. XV. XV 6 і сі ск і, Нисиїу.— 8іаге £а\у§с1у і оЬгагу, і. її. ХУагзга^а, 1840, стор. 139.
18 Мова йде про статтю І. Вагилевича «Нисиїоуе, оЬууаіеІе угу-скодпіко роког]‘а каграізкеко». — «Сазоріз сезкеко тигеит», Ргака. 1838, зу. 4, стор. 475—498; 1839, зу. 1, стор. 45—68.
19 К. XV. XV 6 і с і с к і, 8іаге £а\у§с1у і оЬгагу, і. II, стор. 164.
20 К. XV. XV 6 ] с і с к і, Масі-Ргисіе.— «Мигеит Оогпоаує», XVаг5га-чуа, 1835, N 45, стор. 358—360.
21 К. XV, Х^о.І£ і с к і, Сгитакі.— «Кіозу». ХУагзга\уа, _1872-стор. 125—126.	"	“	----
XV 6 ] с і с к і, 2агузу дотоу/е, і. 1—4, XVаг8гау^а, 1842.
28 Т а м ж е, т. З, стор. 265-—353.
47
ня короваю. Зазначав, що у весільних звичаях підлящ-ців збереглося багато давніх рис (стрибання весільної дружини через вогонь, приготування півня, якого живцем пекли на розкладеному вогнищі, і т. д.). Всі дії весільного ритуалу ілюструвалися текстами пісень (44). Описав автор і похоронний обряд, підкреслюючи ряд цікавих звичаїв, як наймання плачок, голосіння над померлим, поминки. Розповів він про обжинки, святкування Івана Купайла, різдвяні свята. Короткі описи обрядів супроводяться піснями (обжинковими, купальським^ колядками і т. д.). Згадані також народні вірування та замовляння, подані описи танців (заверуха, гайдук, козак тощо).
Робота К. Вуйціцького «Ро^гхеЬу и зіоууіап»24 містить короткі відомості про українські похоронні звичаї та обряди. Описи К. Вуйціцького цінні багатим фактичним матеріалом, в основному з питань звичаєвості й обрядовості, та об’єктивним їх висвітленням.
Цікавою постаттю в суспільному і культурному житті був Юзеф Ігнаци Крашевський (1812—1887) 25. Письменник і художник, історик і археолог, етнограф і критик, він вражав широтою своїх знань і величезною працьовитістю. З-під його пера вийшло біля 500 книг26, не рахуючи журнальних статей, численної кореспонденції тощо. Багато часу віддавав Крашевський редакторській праці. З 1834 р. він співпрацює в «Ту^осіпіки Ре-іегзЬигзкігп», протягом 1841—1851 рр. очолює журнал «АіЬепаеигп», значну частину якого становили матеріали з України, що належали перу самого Крашевського.
Цей, в повному розумінні слова, титан прані своєю літературною творчістю і дослідницькою діяльністю тісно зв’язаний з Україною.
Дитинство його минуло на Волині. Після закінчення Віленського університету він деякий час викладав поль
24 К. №. XV о 1 с і с к і, Ро£ГхеЬу и зіохуіап.— «Мигеит Оотоме», 1835, N 11—13.
25 Про нього див.: Кзі££а іиЬіІеизго^а, ХМагзха^а, 1880. КзІ£&а ки С2СІ 56ге(а І^пасе^о Кгазгехузкіе^о, Ьиск, 1939; А. Е і з с И е г, Кгазгехузкі ]ако еіпо^гаї.— «Кгопіка РоАУзгесЬпа», 1912, N 11; Р. Кирчів, Юзеф Крашевський і Україна.— «Радянське літературознавство», К., 1968, № 8, стор. 75—85.
26 ЛиЬіІеизг З. І. Кгазге^зкіе^о ТаігасЬ дпіа 14 зіегрпіа 1879 г.— Ратфпік То^агхузі^а Таіггапзкіе^о, Кгакбиг, 1880, стор. 53.
48
ську мову в Київському університеті. Але найкращі роки свого життя Крашевський прожив на Волині, де знову поселився в 1836 р. після одруження і провів тут майже чверть віку (1836—1860).
Він зріднився з цим куточком України, багато подорожував, збираючи відомості з археології та етнографії, роблячи зарисовки пам’яток старовини. Цікавився приватними збірками, підтримував постійний зв’язок з одним із кращих аматорів-археологів Волині Людвигом Павловським, залучав до вивчення даної території таких вчених, як І. Коперніцький, А. Пшездзецький та інших.
Ю. Крашевський досконало вивчив побут та звичаї українців, про це свідчать його численні праці літературного та етнографічного характеру. Вже художні твори «Уляна» (1842), «Остап Бондарчук» (1847), «Хата за селом» (1854) містять цікаві для етнографа факти. Події цих повістей розгортаються в селах Волині та Полісся. Героями є українські селяни, до яких автор ставиться з симпатією і любов’ю, змальовує їх працьовитість, чуйність, людяність. Сам письменник у передмові до повісті «Хата за селом» підкреслював, що твори його грунтуються «на образах з натури, на живих матеріалах народного побуту» 27.
Етнографічні матеріали, як і завжди в художніх творах, не систематизовані, часто без детальних описів, але майстерно вплетені в канву повістей.
Ю. Крашевський подавав описи поліських та волинських сіл, _ характеризував житло. Як засвідчував письменник, хати селянські подібні: приземкуваті, криті дранкою, чорною від диму, з подвір’я до хати ведуть низькі двері з високим порогом, що захищає від води. Віконця малі, з круглими зеленими шибками. В сінях зберігається старе сільськогосподарське знаряддя — граблі, драбини, пошкоджені сохи, беззубі борони. В негоду тут знаходять притулок кури, коза, порося. З сіней вхід до темної, задимленої, з глиняною долівкою кімнати. Значну частину її займає піч. Довкола стін і печі лави, на покутті стіл. У декого із стелі звисає колиска, в багатьох кімнатах у кутку ткацький верстат 28.
27	1- К г а з ге ту 8 к і, СЬаіа га уузіз. Кгакбуу. стор. 5.
28 Л. І. Кг а з г е з к і, оіапа, 13747 стор. 8.
4 5—1493	49
Описував автор і подвір’я волинського селянина. Воно невелике, тісне, обгороджене тином, з воротами посередині. З однієї сторони подвір’я стоїть «стаєнка». Не в кожному дворі колодязь, але там, де він є, обов’язково з журавлем 29.
Говорив письменник про заняття населення, зазначаючи, що селяни займаються бондарством, теслярством, мулярством, рідше ковальством, жінки — прядінням льону.
З інших питань матеріальної культури на сторінках своїх літературних творів Ю. Крашевський здебільшого обмежувався перерахуванням окремих компонентів чоловічого та жіночого вбрання, без детального їх опису. З чоловічого одягу він називає сіру сукману, кожух, з жіночого — білу полотняну сорочку, білу сукману, червоний пояс, кожух, черевики.
Належне висвітлення в повістях Ю. Крашевського знайшли питання духовної культури населення Полісся і Волині, цієї поетичної країни легенд і переказів. Увагу автора привернули народні вірування, забобони, звичаї та обряди, зокрема опис похорону. Померлого везуть на запряженому волами возі. На білій домовині лежить загорнений в рушник хліб, останній хліб прощання. Рідні й сусіди з плачем та голосінням проводять небіжчика. Згадує письменник також про такі давні слов’янські похоронні звичаї, як «стипа», «кутя».
Широко використовував автор фольклорні матеріали. Мова героїв щедро пересипана прислів’ями і влучними порівняннями. Вміло вплітаються в канву розповіді народні легенди і перекази. Зворушливо відтворює мандрівне циганське життя переказ про чорногуза. Це — повне символіки оповідання про землю, про долю циган, приречених на мандри.
Певний інтерес для дослідника являють етнографічні праці Ю. Крашевського «АУзротпіепіа Роїезіа, ХУо-Іупіа і ЬіЬуу» (1840), «ОЬгагу г гусіа і росігогу» (1842), «ДУзротпіепіа Осіеззу, ^сіуззапи і Висігаки» (1845— 1846).
В першій з них поряд з описами природи, давніх містечок (Осова, Степань, Оконськ), старих замків
29 1 І. К г а 8 г е з к і, Озіар Вопйагсгик, №і1по, 1847, стор. 137—138.
50
(Чорторийськ, Губків) знаходимо цікаві етнографічні відомості. Автора в однаковій мірі цікавить матеріальна і духовна культура українців Полісся та Волині. Він звертає увагу на різні сторони побуту і правдиво висвітлює їх. Описує загальний вигляд поліського села: хати покриті драницями або соломою, основним будівельним матеріалом є сосна.
Для Крашевського характерний класовий підхід до аналізу певних явищ матеріальної культури. Так, подаючи описи хат убогого і заможного селянина з с. Янів-ка, він зазначає, що житло не є однорідним. У бідняка — це низька курна хатина, в заможного — вхід з сіней веде до білої парадної кімнати з великою піччю, біля якої лавка. Довкола стін нерухомі лави, на покутті стіл з такими ж лавами.
Відомості про одяг мешканців Полісся дуже загальні. Автор обмежується перерахуванням основних компонентів чоловічого та жіночого вбрання. З жіночого одягу називає білу сукману, запаску («навіску»), з чоловічого — сорочку, сукману, з взуття згадує чоботи та плетені з лика личаки, а з чоловічих головних уборів — сукняну шапку, обшиту кольоровими нитками, та високу баранячу, яку носять зимою. Щодо жіночих головних уборів» то тут, як і всюди на Україні, дівчата носять хустки» а заміжні жінки — намітки. Хоч, за свідченням дослідника, в деяких селах Полісся (в яких саме — він не називає) заміжні й дівчата носять білі хустки і відрізнити їх можна лише по тому, що у дівчат з-під хустки видно коси. Виняток становили свята В святкові дні намітка була обов’язковим компонентом в одязі заміжньої жінки.
Такими ж загальними рисами характеризується їжа волинян та поліщуків. Як зазначає автор, основними продуктами харчування тут є картопля, овочі, крупа. М’ясо та молоко споживають дуже рідко.
Зупинявся Ю. Крашевський і на заняттях населення» говорив про примітивні способи обробітку грунту, використання старих прадідівських знарядь — сохи, рала, борони, але не описував їх, що збільшило б вартість поданих ним матеріалів.
З ділянки духовної культури вміщений схематичний опис весілля, наводяться легенди та повір’я, пов’язані
51
з назвами гір, рік, урочищ (наприклад, легенда про походження назви урочища Скочищі та ін.).
Перебуваючи на Волині, Крашевський тричі виїжджав для лікування в Одесу. Шлях проходив через міста і села Волині (Городок, Млинів, Тайкури), східного Поділля (Старий і Новий Костянтинів, Микулинці, Тульчин), причорноморських степів (Балта, Байтали, Ананьїв). Подорожні спостереження, ознайомлення з минулим Одеси та її сучасним життям послужило матеріалом для великої тритомної праці «АУзротпіепіа Одеззу, Ледуззапи і Видгаки»30. Вона містить також цікаві відомості етнографічного характеру про населення Волині й Поділля. Найповніше охарактеризовано одяг. Автор звертає увагу на крій та прикраси, підкреслює різницю в одязі дівчини і заміжньої жінки, відзначає локальні особливості, проводить аналогії в одязі Волині й Поділля. Селянський одяг околиць с. Літин і Микулинці мало чим відрізняється від волинського, починаючи від с. Красне він зазнає змін. Свити тут менше прикрашені, ніж на Волині, дівчата в святкові дні замість запасок носять складені в клин великі бавовняні хустки, кінці яких затикають за пояс31.
Виступає різниця і в поясному одязі. Якщо на Волині побутують спідниці, то на Поділлі їх заміняють чорні або червоні сукняні обгортки. Спільні риси найчіткіше проявляються в головних уборах. На Поділлі, як і на Волині, заміжні жінки поверх кольорового очіпка носять намітку сірого, жовтуватого, а інколи чорного кольорів. Цей останній вважався в народі найелегантнішим 32. До речі, в етнографічній літературі не зустрічається згадок про вживання наміток чорного кольору. Це явище, якщо існувало, то було вузько локальним.
У порівняльному плані подані й інші відомості з етнографії. Описуючи причорноморську зону, дослідник відзначає її різноманітність, строкатість в етнографічному відношенні. Населена людьми різних національ
30 3. І. Кгазге\узкі, 5Мзротпіепіа Одеззу, Тесіуззапи і Ви-бгаки, і. І—III, А¥і1по, 1845—Д846.
31 Та м же, і. II, стор. 94?
82 Та м же, стор. 67—68.
52
ностей, вона зберегла стільки ж звичаїв, зразків одягу, мов 33.
Увагу Ю. Крашевського привернули також чумаки. Автор розповідав про їх повне пригод життя, цікаво описував такі сторони матеріальної культури, як одяг, їжа, пояснював походження самого слова «чумак» (назву виводив від слова «чума», бо «дьогтьовані» сорочки чумаків мали охороняти їх від цієї пошесної недуги). Носив чумак і широкі «дьогтьовані» шаровари, які заправляв у високі, до колін, чоботи. Головним убором служила висока смушкова шапка або біла татарська «кримка», що щільно прилягала до голови.
Згадує Ю. Крашевський і про деякі звичаї чумаків, зокрема говорить про обрядове значення півня. Прив’язаний до мажі (чумацького воза) він супроводить чумаків в дорозі, будить їх та охороняє від усякого зла.
Не менш цікаві відомості подає Крашевський і про запорожців, про спосіб їхнього життя, правові звичаї. Описуючи одяг, одночасно пояснює локальні терміни. А характеризуючи їжу і напої запорожців, не лише називає їх, але говорить і про способи приготування.
Ю. Крашевський належав до тих небагатьох у першій половині~ХІХ~'ст.—дослідників, які не були байдужими фіксаторами баченого, а виявляли своє ставлення до зображуваних подій. З симпатією ставився автор до трудового люду, об’єктивно відображав усі сторони його побуту, співчував знедоленому селянству.
На демократичних позиціях у висвітленні культури та побуту українців стояв відомий польський поет, драматург і перекладач Юзеф Коженьовський (1797—1863), автор широко відомої драми «Каграссу §6га1е»34 (в українському перекладі «Верховйнцї»ТГв якій об’єктивно, з симпатією змалював життя гуцулів. Ю. Коженьовський народився в 1797 р. у Галичині, в околиці Бродів. Учився в Бродах, Збаражі, Чернівцях, а потім у Кременецькому ліцеї. В 1823—1832 рр. викладав літературу й риторику в цьому ж ліцеї. З 1833 до 1838 р. був викладачем класичної філології в Київському університеті, а з 1838 до 1846 р. жив і працював у Харкові.
33 Л. 1. Кгавгечгзкі, 5¥вротпіепіа Одеззу, Зедуззапи і Вид-іак1к-іЛ_£ГРр. 148.
** 3. Коггепіочгзкі, Каграссу £ОгаІе, Шііпо, 1843.
53
Отже, майже півстоліття Ю. Коженьовський провів серед українського народу, співчував його важкій долі.
Двічі, в 1830 і 1840 рр., Ю. Коженьовський подовгу гостював на Гуцульщині, вивчав побут гуцулів. Своє захоплення красою гірської природи, звичаями гуцулів, їх повним поезії життям, здоровим розумом, волелюбністю автор передав у вищезгаданій драмі.
Це розповідь про трагедію молодого гуцула Антося Ревізорчука. Неправдою і підступом вирваний з рідних гір, кинутий у військові казарми, він тяжко переживає розлуку з рідними і близькими. Як зазначає автор35, в основу твору лягли реальні події.
Добру обізнаність Ю. Коженьовського з гуцульським побутом і звичаями виявила стаття «О НисиїасЬ» 36, яку він написав російською мовою і готував як передмову до здійсненого ним же російського перекладу драми.
В цій статті автор описує гуцульські оселі в с. Жаб’є (Верховина), Криворівня, Яворів, характеризує побут гуцулів, одяг, їжу. З занять називає сплав лісу, годівлю овець і корів, заготівлю сіна, мисливство та рибальство. Жінки здебільшого доглядають господарства, прядуть вовну, шиють одяг та займаються вихованням дітей.
Характеризуючи житло, зазначає, що гуцули будують хату з ялинового дерева, вона переважно складається з сіней, хижі й комори, вапном не білена, але утримується в чистоті.
Основна їжа гуцулів — пшениця і кукурудза. З кукурудзяної муки печуть хліб — малай, варять жур (кисіль). Традиційна страва — мамалига, заправлена бринзою і маслом.
Певну увагу приділяв дослідник характеристиці мови гуцулів, вважав її південноукраїнським діалектом, в якому зустрічаються угорські, молдавські й польські слова.
35 Л. Коггепіо5¥$кі, Каграссу &6га1е, стор. 8.
36 Стаття була перекладена на польську мову Б- Чаонікрм і видана в 1899 р.: 3. К о г г е п і о з к і, О НисиїасЬ 7 Іегука го8у)зкіе-£0 рггеїогуі і 5¥$І£рет ораіггуі В. Сгагпік,	В 1928 р’.
в Кракові вийшло видання драми і статті Ю. Коженьовського з передмовою Б. Ганга: Л. Коггепіочузкі, Каграссу £бга1е огаг агіукиї о ЬисиІдсЬ^КгакбАУ, 1928.
54
Цікавила автора і проблема походження гуцулів. Він вважав їх українським населенням, що в часи нападів татар та турків з-понад Дністра переселилося в гори, шукаючи рятунку. Саму назву виводив від «кочувати», «кочули».
Деякі етнографічні матеріали розпорошені у ремарках до п’єси, це, зокрема, стосується відомостей про одяг. Автор подає детальний опис компонентів чоловічого й жіночого вбрання.
Чоловіки носять короткі овечі безрукавки вовною наспід, широкий цяткований металом пояс, червоні або сині штани, поверх них сорочку, легкі шкіряні постоли. Капелюх чорний, круглий з великими крисами та пером. Довге волосся спадає на рамена. Старі й молоді одягаються однаково. У кожного в лівій руці топірець. Дівчата в коси вплітають стрічки, носять вишивані сорочки і багато намиста з дукачем.
На діаметрально протилежних до Ю. Крашевського та Ю. Коженьовського позиціях — у розумінні явищ суспільного життя, у ставленні до селянства і у висвітленні культури та побуту українців — стояли О. Пшездзецький, М. Грабовський та О. Мацейовський.
Історик та археолог Олександр Пшездзецький (1814— 1871) був уродженцем України. Його зв’язували довгі роки дружби з Ю. Крашевським. Під впливом роботи Крашевського «АУзротпіепіа Роїезіа, АУоІупіа і ЬИууу» написана праця О. Пшездзецького «Росіоіе, АУоІуп, Цкгаіпа» (1841) 37.
Однак О. Пшездзецький зовсім іншими очима дивиться на об’єкт дослідження, інше коло питань цікавить його. В центрі уваги автора — світ старовини, описи мальовничих місцевостей, шляхетських замків, подаються історичні дані про ті чи інші населені пункти. І лише інколи він вплітає в них народну легенду або повір’я.
Селяни для Пшездзецького темна, безпросвітна маса, якою потрібно керувати, примушувати працювати. У побуті селян він століттями не бачить ніяких зрушень. Якими залишили їх татари в XIV ст., зазначає автор, такими знайшли б і зараз. О. Пшездзецький, на проти
37 А. РггегсІгіескі, РосІоІе, \¥о!уй, (Легата. УЛЧІпо, 1840— 1841.
65
вагу І. Крашевському, не співчуває селянам, не симпатизує їм, затушовує класові протиріччя.
До ідейних переконань О. Пшездзецького близько стояв Михайло Грабовський (1804—1863), письменник, публіцист, літературний критик (псевдонім Едуард Тар-ша). Народився він на Україні (с. Золотіїв на Волині). Тут же провів значну частину свого життя. Грабовський весь час підтримував дружні стосунки з Б. За-леським та С. Гощинським. І хоч М. Грабовський не піднявся до рівня С. Гощинського в розумінні багатьох явищ суспільного життя, не поділяв його революційних переконань, але саме йому він завдячує пробудженням інтересу до народної творчості українців, їх звичаїв та обрядів.
Другим, не менш вагомим, фактором було життя на Україні, в гущі народних мас (від 1830 р. М. Грабовський переважно мешкає в родинному маєтку в с. Олександрівні на Волині). Краса української природи, тужливі народні пісні українців будили творче натхнення, посилювали інтерес до героїчного минулого народу, до його багатої духовної культури. Це не могло не позначитись на літературній творчості М. Грабов-ського.
Він — автор історичних повістей з життя українського народу, таких як «Коїізгсгугпа і зіеру» (1838), «Зіапіса Ниіаіроізка» (1840—1841), «2атіес ху зіери» (1862). Його перу належать «Меіосііе икгаіїїзкіе», опубліковані в «Огіеппіки ХУагзгахузкіт» за 1828 р., ряд літературно-критичних статей в журналі «Ту^обпік РеіегзЬигзкі», активним співробітником якого був М. Грабовський у 1834—1845 рр., а також в журналах «Аіііепаеит», «Косгпік Ьііегаскі», «РохузгесЬпу Раті§іпік паик Іітіе-Іеіпозсі» та ін.
У висвітленні суспільних явищ М. Грабовський стояв на реакційних позиціях. Він захищав шляхту, намагався не бачити гніту й жорстокої експлуатації селян. М. Грабовський не займався спеціально вивченням і дослідженням культури та побуту народу, але вміло вкраплював в розповідь такі відомості.
Багато місця в творчості М. Грабовського відведено описам народних обрядів, звичаїв та вірувань. Зокрема в нього знаходимо детальний опис хрестин, де є цікава згадка про звичай підносити бабою-повитухою гос
66
тям «квітки» (букета з засушених ягід калини і волошок) 38.
Автор згадує про дуже шанований на Україні звичай кумівства. Куми, хрещені батьки новонародженої дитини, у вихованні її відігравали далеко не останню роль, на випадок смерті батьків вони заступали їх. Кумам між собою не можна було одружуватись.
Детально описує письменник вечорниці. Багато уваги приділяє народним віруванням. Він подає їх як достовірні факти, без будь-яких коментарів, вплітаючи у фабулу своїх творів.
Забобони і народні повір’я довго жили в народі, передавались із покоління в покоління. Люди вірили в надприродні сили, приписували їм різноманітні чудодійства. Перелесник, за народними віруваннями, втручається в життя людей, живе серед них, хоч не кожному доводиться його бачити («Зіапіса Ни1а)роізка»). Поява комети, на їх думку, віщує лихо. Чума заздалегідь вибирає собі жертви («Коїізгсгугпа і зіеру»), Небіжчики, які часто з’являються рідним, застерігають перед небезпекою, опікуються дітьми, що їх залишили, і т. д.
Деяку увагу приділяв письменник і матеріальній культурі народу. Говорив про заняття населення — пасічництво, баштанництво, теслярські роботи чоловіків, прядіння, хатні заняття жінок («Коїізгсхугпа і зіеру»), покладно описував побут чумаків.
З інших питань матеріальної культури зустрічаємо окремі відомості про одяг. Запорізький кошовий носить червоний, як вогонь, жупан, на голові баранячу шапку, прикрашену зверху золотою китицею39. Власник хутора з повісті «Затіес V зіери» одягнений у доморобні вовняні шаровари, заправлені в шкіряні чоботи, і ясно-голубий короткий жупан.
Подекуди трапляються загальні описи зелених українських сіл, а також відомості про садибу і житло.
Як представник ліберально-буржуазного напряму М. Грабовський віддавав перевагу вивченню духовної культури, затушовував класові протиріччя, оминав болючі соціальні проблеми.
38 Е. Т а г з г а, Зіапіса Ниіаіроізка, і. 1, АМіїпо, 1840, стор. 150—
39 Там же, І. З, стор. 68—69.
57
З реакційних позицій до вивчення культури та побуту українців підходив Вацлав Олександр Мацейов-ський (1794—1883), якого І. Франко називає серед відомих польських дослідників української етнографії40.
Юрист за фахом, він захоплюється вивченням слов’янського права. Згодом коло його інтересів значно розширюється — він прагне всебічно дослідити культуру давніх слов’ян на підставі пам’яток слов’янського права, вивчення мови і побуту слов’янських народів, довести спільність їх походження, вказати на тісні узи єдності між ними. Мацейовський підтримує зв’язки з вченими-славістами, листується з В. Копітаром, В. Ганкою.
З українських прогресивних діячів серед його добрих знайомих були Я. Головацький та І. Вагилевич41. З Я. Головацьким, тоді ще студентом університету, О. Мацейовський познайомився у 1838 р. у Львові. Між ними зав’язалось листування42. Кореспонденти обмінювалися новинами культурного життя Росії та Галичини, посилали один одному потрібні матеріали. Тексти колядок, присланих Я. Головацьким, О. Мацейовський включив пізніше до праці «Роїзка і Риз ах до ріетзге) роїошу XVII туіеки род 5уг^1?дет оЬусгаідш і гшусга)бш» (1842). Користуючись матеріалами давніх хронік та спираючись на праці своїх попередників Л. Големб-йовського, К. Вуйціцького, автор подає великий матеріал з питань господарського та культурного життя Польщі.
У центрі уваги Мацейовського польська і українська знать. Він докладно описує їх побут, розваги, подає описи весіль польських королів та знатних осіб. Відчувається, що автор знає матеріал, що життя цих кіл населення добре відоме йому.
Дуже побіжно говориться про нижчі верстви, зокрема селян (серед них і про українських), про одяг та їжу українців, ні згадки немає про інші явища матеріальної культури та про заняття населення. З духовних питань увагу дослідника привернули лише обрядові пісні. Він наводить тексти двох пісень, присланих Я. Го-
40 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стор. 235.
41 Г. Гербільський, Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX століття, Львів, 1964, стор. 178.
42 Кореспонденція Я. Половецького в літах 1835—1849, Львів, 1909, стор. 10—14, 19—21.
58
ловацьким, згадує про високу оцінку, дану вченим українським колядкам, хоч сам автор не поділяв його поглядів на народну творчість. Він вважав, що простий люд не може створити справжньої поезії, що його пісні відтворюють характер того, хто створив їх або для кого створив 43.
Дослідник заперечував історичність народних пісень, підкреслював короткогривалість їхнього життя, критикував 3. Ходаковського та В. Залеського, що, на його думку, переоцінювали роль творчості народу для вивчення його історичного минулого.
З позицій великодержавного шовінізму підходить Мацейовський до характеристики українського населення. Він відмовляє українському народові у самобутності, в усьому бачить польські впливи. «Спосіб життя поляків, одяг щораз більше поширювались. Русини (українці.— 3. Б.) полюбили одяг польський і присвоїли його собі, за винятком головних уборів, чим і відрізняються від поляків» 44.
Дослідник стояв на реакційних позиціях по відношенню до селянства. Простий люд для нього темна, безпросвітна маса, що, «перебуваючи постійно при землі, не піднявся ніколи до вищого рівня, народом не був» 45.
* * *
Багата на українські матеріали польська етнографічна література 50-х років. Культурою і побутом населення основних українських земель, возз’єднаних з Росією, цікавляться такі відомі етнографи, як А. Марцінков-ський (літературний псевдонім А. Новосельський), Е. Руліковський, 3. Фіш, про українців Галичини подають відомості В. Поль та А. Бельовський.
Зенон Фіш (1820—1870), відомий під псевдонімом Тадеуша Падалиці, дитячі та юнацькі роки провів на Київщині. Спогади про цей куток України, багатий народними піснями, легендами і переказами, автор
43 А. Масіе 1 озкі, РІзтеппісЬго роїзкіе, і. 1, №агзга^а, 1851, стор 116.
44 5М. А. М а с 1 е і о з к і, Роїзка і Риб.., і. 2, стор. 86.
15 А. М а с і е 1 о з к і, РізтіеппісБуо роїзкіе, і. 1, стор. 116.
59
залишив у працях «ОроАУІагіапіа і кга|оЬгагу» 46, «Раг? оЬгагкбАУ, раг$ тузіі» 47.
Перша з них містить описи подорожніх вражень 3. Фіша з Києва, Корсуня, Чигирина, Черкас, Сміли, Гуляйполя. Картини далекого минулого переплітаються з подіями, сучасними авторові. Як історик 3. Фіш стояв на реакційних позиціях. Подаючи широкі відомості про гайдамацькі рухи, дослідник неправильно трактує їх. Гайдамаків вважає ордою розбійників, не бачить причин до таких повстань, бо, на його думку, Україну ніхто не пригноблював, кріпосне право тут не було важким. Він робить закид тим українським діячам, котрі в гайдамаччині бачили патріотичний рух проти соціального і національного гніту.
Абстрагуючись від цих помилкових тверджень дослідника, ми не повинні відкидати цінних етнографічних відомостей. Він звертає увагу на планування селищ та типи жител (зазначає, що на Україні переважає двокамерне житло: сіни — світлиця, рідше зустрічається трикамерне), подає опис інтер’єра (суміжно з дверима стоїть піч, справа — мисник, між вікнами — покуття, кругом попід стінами лави, між ними стіл, застелений обрусом).
Описуючи розваги молоді в свята, характеризує святковий дівочий одяг (біла вишита сорочка, плахта, стрічки і квіти на голові). На думку автора, багатий матеріал для дослідника народного побуту дають ярмарки, зокрема він подає яскравий опис ярмарку українським письменником Г. Квіткою-Основ’яненком.
3. Фіш залишив цікаві відомості про чумаків48. Автор пояснює саму назву слова, говорить про нерівномірне поширення чумацтва на Україні. Тільки жителів Поділля і центральних районів України, на його погляд, можна назвати чумаками в повному розумінні цього слова. Волиняни та поліщуки більше прив’язані до власної землі, вони ніколи далеко не пускаються з своїми валками. Добравшись до портових міст, розпродують товар,
46 Т. Р а <1 а 1 і с а, Оромадапіа і кгаіоЬгагу. Згкісе і \у$<іпжек ро икгаіпіе, і. 1—2, АУіІпо, 1856.
47 Т. Р а 6 а 1 і с а, Раг§ оЬгагкб^, раг§ тубіі.—«АІЬепаеит», і. V, 1844.
48 Е. (2. Еіаг), Сгитасу.— «Ту^одпік РеІегзЬигбкі», 1840, N 35, стор. 180—182.
60
купують необхідні продукти і повертаються додому. Мешканцям же степів до душі мандрівне життя чумака, там чумацтво стало загальноприйнятим.
З ранньої весни до пізньої осені чумак у дорозі. Цей мандрівний спосіб життя виробив свої звичаї, певні життєві норми. ЖивуТь чумаки артіллю, кожна артіль має отамана, який керує всіма господарськими справами. Дослідник цікаво розповідає про чумацький побут, звертає увагу на одяг чумаків, їжу тощо. Побут чумаків та їх звичаї знайшли відображення, підкреслює 3. Фіш, у поетичній творчості народу. Автор наводить текст трьох дум, одна з яких відтворює історичні події XVIII ст., напад татарської орди на чумацьку валку під Перекопом, в другій — звучать мотиви жалю, туги за товаришем, що помер у дорозі, третя — вщерть наповнена смутком чумака, залишеного в степу товаришами.
З Київщиною було пов’язане життя іншого польського дослідника, знавця історії та археології України, народних звичаїв та обрядів Едуарда Руліковського (1809—1888). Походив він з давньої шляхетської родини. В молодості багато подорожував по Європі, а повернувшись на Україну, ближче познайомився з відомим збирачем і любителем української старовини Костянтином Свідзінським і під його впливом зацікавився історією, культурою та побутом українського народу.
Працюючи повітовим предводителем дворянства на Київщині, дослідник добре вивчив цю частину території України, її статистику, географію та етнографію. У географічному словнику Сулімірського часто з’являються його описи міст та містечок Київщини.
Е. Руліковський мав намір описати всі повіти Київської губернії. Започаткував цю серію огляд родинного повіту автора — Васильківського. Робота носила назву «Оріз ро\¥іаіи АУазуїкоАУзкіедо росі \¥г£І£(іет Ьізіо-гусгпут, оЬусга]’о5¥ут і зШузіусгпут»49. Це досить велика за обсягом праця (243 стор.), що складається з 22 розділів. П’ять з них присвячено питанням етнографії. Найцікавіший в етнографічному плані розділ «Народ, його характер, одяг, звичаї, вірування та легенди».
49 Е. К и 1 і к о V/ з к і, Оріз ро^іаіи ХУазуІко^зкіедо росі ^2&І$-дет Ьізіогусгпут, оЬус2аіо\уут і зШузіусгпут, У^агзга^а, 1853.
61
Все населення повіту автор ділить на дві частини: корінне, так зване «перед-роське», що заселює північну територію, та на «за-роське» — мешканців південної частини. Ця друга група населення, на його думку, пізнішого походження і складається з вихідців з різних місцевостей України. Таку різноплемінність «за-росько-го» населення, за здогадками автора, яскраво підкреслюють прізвища — Мазуренко, Литвинчук, Поліщук, Ко-ломієць, Самбірчук і т. д.50
Ці дві групи населення, зазначає автор, відрізняються між собою звичаями, одягом. Найяскравішою зовнішньою ознакою «перед-роських» і «за-роських» мешканців є одяг. Так, святковим одягом «перед-роських» жителів завжди були чорна свита і жовтий пояс, у «за-роських» — біла свита з червоним поясом.
Дослідник у загальних рисах характеризує одяг населення даної території, чоловічий та жіночий, святковий і буденний, зауважує різницю в одязі багатих й бідних. За свідченням Е. Руліковського, ознакою заможності чоловічого населення є сіра бараняча шапка, для убогих характерна чорна. Описуючи жіноче вбрання, дослідник подає перелік його основних компонентів (прикрашена вишивкою сорочка, «запаска», свита) та відзначає зміни у традиційних формах одягу під впливом міста. Як твердить автор, у приміських селах в святкові дні замість свит носять різнокольорові «кафтани» з фабричного сукна Зазнають змін і жіночі головні убори. Типовий убір заміжньої жінки — намітка поступається бавовняній хустці.
Е. Руліковський перший з польських дослідників звернув увагу на явища, пов’язані з розвитком капіталізму, показав вплив міста на село.
Подав він і опис козацького одягу XVIII ст. (жупан з вузьким коміром, широкі шаровари на очкурі, шкіряний пояс, біля нього, як правило, порохівниця, ніж, пістоль, короткий «контуш», який носили поверх жупана).
Більше уваги приділяє автор питанням духовної культури. В центрі його дослідження звичаї та обряди річного календаря (новорічні посипання, свято Івана
60 Е. Киїікоигзкі, Оріз ро\уіаіи №азу1кошзкіе£о.., стор. 149— 151.
62
Купайла, веснянки тощо). З сімейних свят досліджує лише весілля, але дуже побіжно, не подаючи характерних для даної околиці особливостей весільного ритуалу.
Е. Руліковського завжди приваблювала народна творчість, зокрема пісенна. Дана робота багата текстами народних пісень. Найбільше весільних (35), серед них пісні, що співались при заручинах, при печенні короваю, на вінкоплетинах, після вінця та ін. Цікавий, цикл чумацьких пісень (15), що оспівують різні мандрівні пригоди.
Однак автор часто неправильно трактував історичні факти, підходив до їх висвітлення з позиції великодержавного шовінізму. Так, народні месники, борці проти-соціального та національного гноблення, в його очах, були розбійниками.
Багатий та не завжди достовірний матеріал містила робота Е. Руліковського «Харізкі еіпо^гаПсгпе 2 Україну»51. В ній автор віддає перевагу духовній культурі: українців. Перекази, замовляння, звичаї та обряди — ось що найбільше його цікавить. Але не всі матеріали мають однакову наукову цінність.
Е. Руліковський подає велику збірку переказів, що торкаються історії українського народу (про Б. Хмельницького, події гайдамаччини, запорожців), але трактування цих подій позбавлене історичної правди. Це свідчить про тенденційність автора (до речі, будь-яка паспортизація матеріалів відсутня). Однак з таким критерієм не слід підходити до оцінки всієї етнографічної спадщини Е. Руліковського.
Відомості з народної демонології, народні вірування, питання звичаєвості та обрядовості становлять певний інтерес. Він подає народні вірування, пов’язані з надприродними явищами («нявки», «русалки», «відьми»,, «чарівниці», «перелесник», «полоз»), з світом рослин і тварин, говорить про погляди народу на причини хвороб (причиною захворювання вважають «дання» чарівниці) та магічні способи лікування, наводить тексти замовлянь.
Значно менше місця займають сімейні звичаї та обряди. Дослідник подає дуже загальний опис церемо-
51 Е. К и 1 і к о з к і, 2арізкі еіподгаНсгпе г СІкгаіпу.— «2Ьіог а сі от 08 сі до апігоро1о£іі кга]о\уер, і. З, Кгак6\у, 1879, стор. 62— 166.
63
піалу хрестин. Детальніше зупиняється автор на характеристиці весільного обряду з Бердичівського повіту. Він звертає увагу на такі цікаві місцеві звичаї весільної драми, як урочистий поділ короваю та обдарування молодими їхніх родичів. За свідченням дослідника, ця остання весільна дія відбувається на третій день весілля, тобто в понеділок. Боярин від імені молодих звертається до батьків з словами: «Мати (ім’я), Батько (ім’я), чи є ви там, чи нема, молодий і молода просять по той гречний подарунок. Матері чоботи і каптур, батькові шапка з биндою молодої» 52. Після чого молоді обдаровують родичів. Опис весілля доповнювався текстами весільних пісень, що супроводять усі обрядові дії.
Ще менше уваги приділяє автор питанням матеріальної культури українського народу. З усіх багатих її ділянок він подає лише одяг та хатнє будівництво. Поверхова характеристика одягу не дає уявлення читачеві про типи чоловічого й жіночого вбрання, не доносить всієї його краси та різноманітності. Що ж до народного будівництва, то дослідник записав лише звичаї, пов’язані з будівництвом хат.
Однак, незважаючи на реакційний світогляд дослідника, йому необхідно віддати належне за зібраний фактичний матеріал з ділянки духовної культури. Саме це мав на увазі такий вимогливий критик, як І. Франко, даючи позитивну оцінку роботі Е. Руліковського 53.
Е. Руліковський залишив велику рукописну спадщину, яка зберігається у рукописному' вїдділГ Львівської державної наукової бібліотеки' АН УРСР54. Вона охоплює різноманітний фольклористичний та етнографічний матеріал з центральних областей України, Волині, Полісся. Переважає фольклорний — перекази, різноманітні за жанрами пісні, приказки, прислів’я. З етногра-
52 «2Ьі6г...», і. З, стор. 123.
53 Див. рецензію І. Франка на роботу С. Рокоссовської «Рггу-сгупек до еіподгаНі Іиди гизкіедо па ХУоІупіи».— «К^агіаіпік Иізіо-гусхпу», і. 2, 1888, стор. 269.
54 Е. К и 1 і к о з к і, 2Ьі6г поіаі до орізи тіеізсомозсі па Ро-Іезіи.— Львівська державна бібліотека ім. В. Стефаннка АН УРСР. Відділ рукописів, ф. Оссолінських, од. зб. 7399/1; його ж, 2Ьібг дадек і чуіеггеп Іидочуусії г Роїезіа.—Там же, од. зб. 7439/1, його ж, Орізу ІидомусЬ г\¥усга]6\¥ \¥езе1пусЬ — Там ж е, од. зб. 7437/1; його ж, 2Ьі6г поіаі доіусг^сусЬ Іоікіоги икгаігізкіе^о.— Там же, од. зб. 7436/1—II.
64
фії — описи сільськогосподарських знарядь, одягу, весільних обрядів та ін. Правда, матеріал цей не систематизований. На одній сторінці знаходимо відомості про одяг і тексти замовлянь, описи сільськогосподарських знарядь чергуються з весільними піснями, приказками та прислів’ями і т. п.
Київщина була батьківщиною ще одного польського дослідника культури й побуту українців Антона Марцін-ковського (1823—1880). Літературний критик, письменник та етнограф А. Марцінковський ввійшов у літературу під псевдонімами Антона Новосельського і Аль-фреда Грифа.
Освіту майбутній дослідник здобув у Київській гімназії та Київському університеті. Перші літературно-критичні праці вмістив на сторінках журналу «Ту^одпік РеіегзЬпгзкі».
Як письменник відомий творами «8іеру, тогге, £0-гу» (1854), «Па¥іє зіозігу». Його видавничу діяльність відбиває літературний альманах «Ее\¥ІаІап» (1848), виданий під псевдонімом Альфреда Грифа.
До речі, слід відзначити, що А. Марцінковський був першим прихильним критиком Т. Шевченка в польській літературі. В дискусії про українську літературу, що розгорнулася у 1843 р. на сторінках журналу «Ту^осіпік РеіегзЬигзкі», А. Марцінковський стояв на прогресивних позиціях. Він вважав, що література, яку репрезентують такі особистості, як Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г Квітка-Основ’яненко, має право на існування.
Живучи в українському середовищі, А. Марцінковський цікавився народною творчістю українського населення, демонологією люду, його звичаями та обрядами. Свідченням етнографічного інтересу є велика двотомна праця «Еисі икгаіпзкі»55.
На підставі узагальнення величезного фактичного матеріалу автор прагнув розкрити «моральний характер народу, його дух, фантазію» 56. Однак висновки, до яких прийшов дослідник, неправильні, твердження помилкові.
На думку автора, світогляд народу базується на релігії, і саме релігія лежить в основі його творчості. А в
68 А. Ьіотоозіеізкі, Ьисі икгаіпзкі, і. 1—2, ХМіїпо, 1857.
“Там ж е, т. 1, стор. 13.
5 в-1493	65
різних жанрах фольклору зберігаються давні дохристиянські традиції, спільні для всіх народів, бо у всіх них розвинулася «єдина традиція віри і науки моральної»57.
В українських народних казках він бачить спільність з грецькими міфами, в звичаях українського народу шукає спорідненості з індійськими, грецькими та римськими.
А. Марцінковський підходив до оцінки народної творчості з ідеалістичних позицій. Вважаючи її незмінною протягом віків, шукаючи аналогій між українськими народними казками і давніми міфами, він тим самим заперечував зв’язок народної творчості з життям, відкидав відображення в ній реальної дійсності, відтворення соціальних суперечностей.
Позитивним було застосування автором порівняльного методу та нагромадження великого фактичного матеріалу — текстів пісень, казок, загадок, прислів’їв, описів обрядів, матеріалів з народної медицини.
У першому томі, присвяченому Ю. Крашевському, інтерес для етнографа становлять обряди.
Зміст другого розкриває вже сам підзаголовок: «Його пісні, байки, перекази, легенди, забобони, звичаї, прислів’я, загадки, замовляння, секрети лікарські, одяг, танці, гри і т. д.». Подані тут деякі відомості з матеріальної культури. Зокрема добре схарактеризовано чоловічий і жіночий одяг Київщини. Автор використовує місцеву термінологію («охвота», «плахта», «запаска», «крайка»), вказує на різницю в одязі заміжньої жінки і дівчини, говорить про святкове і буденне вбрання. Як підкреслює дослідник, поясний жіночий одяг — охвота і запаска, які носять в будень, в святкові дні замінюється каламайковою спідницею в молодших або плахтою в старших жінок. Замість бавовняної хустки, котру заміжні жінки носять поверх очіпка і яка є повсякденним убором, в свята одягають білу або сіру намітку. Окремо характеризує автор одяг запорожців, повторюючи відомості, подані Е. Руліковським.
Привертають увагу відомості з народної медицини. Дослідник говорить про народні засоби лікування, підкреслюючи, що, крім лікувальної магії, населення знає і широко використовує лікарські властивості багатьох
87 А. N о V/ о з і е 1 з к і, Ьисі икгаіїїзкі, стор. XI.
66
дикорослих і городніх рослин. Він подає понад 40 назв лікарських рослин, зазначаючи, для лікування якої хвороби вживається та чи інша рослина. Цінними в його записах є народні назви рослин і хвороб. Зібрані Ново-сельським матеріали мали б більшу вартість, якби він поряд з народними подав також і наукові назви рослин. Інтерес становлять і народні вірування, пов’язані з рослинним та тваринним світом.
Україна, її народ, його побут, багата духовна культура зацікавили Вінцентія Поля (1807—1872)—дуже оригінальну постать — поета, географа і етнографа.
В. Поль був міцно зв’язаний з Україною. Дитячі роки його минали на Львівщині. З дитинства супроводила його українська пісня, то сумна і тужлива, то героїчна, то весела. її співав малому хлопчикові старий козак Сокіл. Згодом, під час юнацьких мандрівок шляхами Поділля і Покуття він записуватиме від лірників українські народні пісні, вивчатиме звичаї та побут цього народу.
Освіту здобував В. Поль у Львові, спочатку в гімназії, яку закінчив в 1822 р., а потім на філософському факультеті Львівського університету. Навчання в університеті довелося припинити через матеріальні нестат-ки після смерті батька.
Часи молодості В. Поля — це період романтичного захоплення народною творчістю, часи, коли робить свої мандрівки невтомний шукач старовини 3. Ходаковський, збирає пісні В. Залеський. Пізніше В. Поль згадає: «Найбільша користь, яку ми винесли з досліджень Зо-ріана Ходаковського, в тому, що кожен для себе мусив пізнавати життя народу, вивчати пісні народні» 58-59.
В. Поль багато подорожує по країні, вивчає звичаї й обряди, записує народні пісні. Поряд з польськими збирає також українські народні пісні, перекладає їх на польську мову. Під впливом народних зразків й сам пише твори.
З 1830 р. дослідник живе у Литві, викладає німецьку мову в Віденському університеті. Користується повагою серед студентів, стає учасником студентських мандрівок по збиранню зразків народної творчості. Під час рево-
58-69 м М апп, \¥іпсепіу Рої.— ЗіисЦиш ЬіодгаПсгпо-кгуіусгпе. 1. 1, Кгакбуу, 1913, стор. 123.
5*	67
люційного руху В. Поль симпатизує визвольним прагненням народу, бере участь у повстанні 1831 р. Влітку наступного року він повертається на батьківщину. У 1833 р. в Парижі виходять його «Ріезпі Лапизха», пройняті волелюбними прагненнями. Однак демократичні переконання В. Поля були нестійкими, вони не витримали проби часу.
В. Поль в 40—50-х роках іншими очима дивиться на селянство, ніж в 30-х. Тепер він далекий від захоплення революційними виступами, хвиля селянських заворушень лякає його.
Позитивним все ж таки був сам факт звернення В. Поля до життя і побуту українського народу, достовірне змалювання окремих явищ матеріальної та духовної культури українців. Початок його наукової діяльності припадає на 40-і роки. Поступово від занять літературних поет перейшов до зацікавлення науками природничими, географією та етнографією.
У 1839 р. В. Поль поселився в Татрах. Звідти щорічно з ранньої весни до пізньої осені вчений вирушає у подорожі, збирає матеріали, а взимку опрацьовує їх.
У 1841 р. він побував на Бойківщині. В наступні роки відвідав Гуцульщину. Вивчивши Карпати, досліджує Поділля й Сілезію. Основна мета подорожей — збирання матеріалів до «Географії Польщі», рукопис якої був готовий до друку, але загинув у 1846 р. під час селянських заворушень.
Не меншою мірою, ніж географія, цікавила Поля і етнографія. На це вказував і К. Вуйціцький60. Дослідник записував народні пісні, легенди, прислів’я, описував звичаї та обряди. Відомо, що він підтримував постійний зв’язок з Ж. Паулі, К. Вуйціцьким, надсилав їм матеріали, зібрані у мандрівках61.
Етнографічне вивчення країни, на думку В. Поля, повинно здійснюватися у формі докладних описів невеликих територій. У своїх дослідженнях він розширив межі етнографії. Поряд з вивченням таких елементів, як народна творчість, звичаєвість та обрядовість народу, його моральні та релігійні погляди, одяг населення й
60 К. XV 6 ] с і с к і, \¥іпсепіу Рої.— «Кіозу», \¥агзха\¥а, 1872, стор. 417.
61 М. М а п п, \¥іпсепіу Рої. Зіиф’ит Ьіо^гаНсгпо-кгуіусгпе, і. 1, стор. 373.
68
звичаєве право, він приділяв велику увагу проблемі визначення етнічних меж та вивчення етнічних груп.
У 1851 р. при Краківському університеті організовується перша в Польщі кафедра географії, яку очолює В. Поль. В 1851—1852 навчальному році вчений вів курс лекцій з етнографії. Це було важливим етапом у дослідженні духовної та матеріальної культури, початком систематичного вивчення Галичини.
З етнографічних груп українського народу найбільше цікавило В. Поля населення Карпат. Перші відомості про гуцулів дослідник вмістив у 1847 р. в журналі «ВіЬ-Ііоіека ОззоІіпакісЬ»62. Невеличка стаття, в якій автор подав "Загальну характеристику гуцулів, їхній спосіб життя і занять, була своєрідним заохоченням до вивчення даної етнографічної території.
Ширші відомості про гуцулів та бойків знаходимо в роботах В. Поля «Егіді ока па рбіпоспе зіокі Каграі» (1851), «ОЬгагу г гусіа іпаіигу» (1869). Всіх мешканців Карпат В. Поль розподіляє на три групи — населення західної,, середньої і східної частин гір. Зазначивши, що східні Карпати заселяють українці, дослідник ділить їх на бойків, тухольців і гуцулів.
Тухольцями~В7~Поль називав бойківське населення, яке заселяло верхів’я рік Оряви і Опору. Деякі відмінності в окремих ділянках матеріальної культури населення центральної Бойківщини і мешканців решти її території спричинились до того, що цілий ряд польських дослідників — В. Поль, Т. Жулінський, І. Коперніць-кий — виділяли жителів центральних районів Бойківщини в окрему етнографічну групу, яку називали «тухоль-цями»63.
Ці помилкові твердження польських авторів спростували І. Франко, Р. Рейнфус, И. Бабіч64.
62 Стаття була подана у формі листа до редакції журналу «Ві-Ьііоіека Оззоііпзкісії» (1847, І. 1, стор. 662—669).
63 Т. 2 и 1 і п 8 к і, Кііка зіоау до еіпо^гаПі ТисЬоІсом і тіезгкап-сбї¥ мзі \уо!озкісН ™ гіеті Запоскіе] па род^бгги Каграскіт.— «2Ьі-6г 5¥іадото8сі до апігороіо^іі кга]о^е]>, і. 1, 1887, стор. 108; І. Ко-регпіскі, О £бга1аск гизкісЬ XV баїісуі, Кгакбху, 1889, стор. 32.
64 Рецензія І. Франка на роботу І. Коперніцького «О ^бгаїасії гизкісії V/ Саіісуі».—«К^агіаіпік Ьізіогусгпу», і. З, 1889, стор. 742; Л. В а Ь і с г, Ііма^і пад таїегіаіаті до еіпо&гаНі рбІпоспусЬ зіокбху Каграі \Уіпсепіе£о Роїа.— Рої, Ргасе г еіподгаПі рбІпоспусЬ зіо-кбху Каграі, АМгосІахлг, 1966, стор. 66.
69
В. Поль тенденційно підійшов до змалювання українців Карпат. Характеристика гуцулів у нього негативна 65. Дослідник піднімає дуже цікаву проблему походження гуцулів. Але підходить до розв’язання її з реакційних позицій.
У гуцулах В. Поль бачить кочівників зі сходу, а не корінне слов’янське населення. На його думку, все вказує на перське походження гуцульського народного мистецтва. Навіть кольори, які найбільше полюбляють гуцули,— зелений, жовтий і жовтогарячий, свідчать, що «в гуцулів почуття гри кольорів східне» 66.
Така суб’єктивна, у корені неправильна характеристика, яку дав В. Поль мешканцям українських Карпат, була проявом негативного ставлення дослідника до селянських мас, що з особливою силою проявилося після революційних подій 1848 р.
Архів вченого заповнений цінним етнографічним матеріалом, що стосується українського населення цієї території, зібраний, очевидно, дослідником на протязі 1839—1844 та 1857—1859 рр. під час мандрівок у Карпати. У 1966 р. у Польщі видано частину архіву В. Поля 67. Відомості про українців знаходимо в працях «Сбгаїе сгисЬопкоА¥Є», «Кііка гузоху до орізапіа Ниси-16\¥ па Вико^іпіе», «Код Ьо]кбА¥».
В роботі «Сібгаїе схисЬопкохуе» 68 на великих фактичних відомостях висвітлюється матеріальна та духовна культура лемків, яких В. Поль називає «чухоньками» від «чуга», «чуганя» — назви верхнього лемківського одягу. Автор охоплює широке коло питань життя і заняття населення, розташування села, спосіб хатнього будівництва, одяг, звичаї та обряди, звичаєве право. З однаковою увагою підходить він до питань духовної і матеріальної культури, об’єктивно висвітлює їх. Говорячи про заняття селян, В. Поль як на основному наголошує на відгодівлі рогатої худоби, особливо овець. З інших видів занять називає різьбу по дереву й ткацтво.
65 XV. Рої, ОЬгаху х гусіа і паіигу, і. 1, Кгакб™, 1869, стор. 216.
66 Т а м же, стор. 222.
67 XV і п с е п і у Рої, Ргасе г еІпо^гаНі рбІпоспусЬ зіокоху Каг-раі. XVус1а1, ^зі^реш, котепіаггаті і тар$ гаораіггуі Л. ВаЬісг, XVго-с1а\¥, 1966.
68 Там же, стор. 95—137.
70
Обробітку землі, як зазначає дослідник, жителі тамтешні не знають, бо грунти не родючі. Подаючи відомості про розміщення села, житло, садибу, вчений відзначає забудову сіл вздовж потоків, а не розкиданість, як у гуцулів, вказує на побутування дерев’яного житла, так званої хижі.
Цінним в описах В. Поля є подача матеріалу в порівняльному плані. Так, описуючи одяг, автор проводить аналогії з одягом польського населення та українців рівнинної території.
З питань звичаєвості і обрядовості основна увага звертається на сімейні звичаї — хрестини, весілля та похорони. Весільний обряд доповнюється текстами весільних пісень. При описі похорону згадується звичай водити ігри, забави біля померлого.
Праця «Кііка гузбуу до орізапіа Нпсиїбуу па Вико-ууіпіе»69 — це систематичний етнографічний опис гуцульського населення, що з’явився, очевидно, в результаті довготривалих мандрівок автора по Гуцульщині. Дослідник дотримується певного плану. Спочатку характеризує різні сторони матеріальної культури — одяг, житло, заняття гуцулів, їжу, відносини з сусідніми народами; потім подає відомості з духовної культури. Особливо докладно характеризується одяг. В. Поль подає опис окремих компонентів чоловічого та жіночого вбрання, наводить їх локальні назви («опинка», «гугля»), звертає увагу на різницю у вбранні дівчини і заміжньої жінки.
Вказавши на заняття гуцульського населення та підкресливши основне з них — скотарство, дослідник описує, хоч і в дуже загальних рисах, життя гуцула-пасту-ха на полонині.
З питань духовної культури найкраще висвітлене весілля. Автор зупиняється на таких моментах гуцульського весілля, як запросини на весілля через третіх осіб, а не самими молодими, «коровай», «викуп» молодої і т. д. В. Поль підкреслює, що весілля завжди супроводжується піснями, але не наводить текстів весільних пісень, що знижує в основному цікавий і достовірний опис весільного обряду.
69 АМ і п с е п і у Рої, Ргасе г еіподгаНі рбІпоспусК $іокбї¥ Каг-раі, стор. 141—182.
71
Деякі етнографічні факти є в листах дослідника до редакції журналу «ВіЬІіоІека ОззоІіпзкісЬ»70, в яких він неодноразово говорить про бажання ділитися на сторінках часопису своїми враженнями з мандрівок по країні, подавати описи цікавих етнографічних груп населення, зокрема жителів Буковини.
Підкресливши, що Буковину населяють вірмени, румуни та українці, автор зазначає, що хотів би показати взаємовпливи цих народів та їхніх мов. У його листах з Буковини знаходимо цікаві етнографічні відомості про вірменське та румунське населення цієї території.
Доробок В. Поля в ділянці етнографії заслуговує уваги. І хоч до його досліджень слід підходити критично, але вони не позбавлені наукової цінності як пізнавальний матеріал.
Водночас з В. Полем у Галичині жив і працював Август Бельовський (1806—1876)—поет, історик, громадський діяч, що теж проявляв інтерес до українського населення.
А. Бельовський народився в с. Крухові на Покутті у шляхетській родині. Початкову освіту здобув у Станіславі (нині Івано-Франківськ), середню — в Бучацькій гімназії, а 1828 р. поступив до Львівського університету на філософський факультет.
Хвиля національно-визвольного руху польського народу 30-х років захопила молодого А. Бельовського. Він активний учасник повстання 1830 р., а після його поразки був серед тих, хто готував новий збройний виступ. Арештований у 1834 р., до 1836 р. перебував в ув’язненні, а потім під постійним наглядом поліції.
В особі А. Бельовського щасливо поєдналося обдарування поета і науковця. Поетичний талант у нього прокинувся рано. Ще в школі хлопчина писав вірші, які починаючи з 1825 р. часто з’являлися на сторінках львівських «Когтаііозсі».
У літературних творах А. Бельовського відчувається вплив народної творчості, звучать мотиви народних пісень. Він високо цінив пісенну творчість народу, вва-жав її взірцем поезії, закликав молодих літераторів
70 5М. Р о 1, Оріз Викоу/іпу. Во різта сгазо^е^о ВіЬІіоІекі ітіе-піа ОззоІіпзкісЬ.— Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Сте-фаника АН УРСР, відділ рукописів, ф. Оссолінських, спр. 31 1 1/Ш, стор. 46—51.
72
вчитися на кращих зразках фольклору. Отже, в оцінці цього явища духовної культури він поділяв погляди прогресивних дослідників, кращих представників польського та українського народів.
З прогресивних діячів А. Бельовський найближче зійшовся з І. Вагилевичем. їхнє знайомство переросло в довголітню дружбу. В 1829 р. він гостював у передгір’ї Карпат. Зачарований красою краю, патріархальним життям люду, багатством його духовної культури поет ще двічі приїжджатиме сюди, записуватиме зразки народної творчості, поетичні звичаї українського населення Карпат, вивчатиме його побут, щоб пізніше відобразити це в наукових працях. А поки що духом українських народних пісень наскрізь пронизані поетичні твори.
Жвавий відгук у літературній творчості Бельов-ського знайшло слов’янське питання, що в XIX ст. вийшло на арену дня, хвилювало уми багатьох вчених. Дослідник цікавиться поезією слов’янських народів, шукає спільних рис у творчості слов’ян. В листі до Л. Набеляка, відомого письменника і політичного діяча, він пише: «Чую потребу внести в нашу поезію дух слов’янський з усім багатством старовини і засобів спільнослов’янських» 71.
Інтерес до слов’янства і його літератури побудив поета перекласти «Слово о полку Ігоревім». Близький до оригіналу переклад, опублікований у 1833 р., добре передав дух епохи, архаїчність стилю і приніс заслужену славу авторові.
Меті зближення слов’янських літератур мав служити альманах «2іехуопіа». Перший його випуск, що вийшов у 1834 р., містив написані за мотивами українських народних пісень твори А. Бельовського і Д. Магнушев-ського, польські народні пісні, подані К. Вуйціцьким, переспіви чеських дум Л. Семенського, враження з мандрівки по Галичині С. Гощинського та його ж твір «ЗоЬбіка», багатий описами звичаїв народу. Як зазначалось у рецензії, журнал був вірний народним традиціям 72.
71 Т. Кирсгуйзкі, Аидизі Віеіомзкі.— «ХУІек XIX. 5к> іаі шу§1і роїзкіе]», І. VIII, ХУагзгадаа, стор. 428.
п Огляд альманаху «2іе\уопіа».— «Туеодпік РеіегзЬигзкі», 1835, N 66 (підписаний ініціалами Н. XV ).
73
У такому ж плані думав А. Бельовський продовжувати видання, маючи намір випускати його щороку. Однак арешт поета, а потім постійний нагляд поліігії зруйнували задуми. Тільки один номер пощастило йому видати у 1838 р. у Празі, і альманах припинив своє існування.
Свідченням постійного інтересу А. Бельовського до слов’янства був здійснений ним разом з І. Вагилевичем переклад «Повісті временних літ», видрукований у Львові у 1864 р.73
На період 40—50-х років припадає посилений інтерес А. Бельовського до народної культури й побуту. В цей час були написані його праці «Рггурошпіепіе г робгбгу ро кга]’и» (1846), «КгезгбАМ і ]’е£о окоіісу» (1848), «Рокисіе» (1857).
В етнографічному плані цікава робота «Рокисіе»74, зокрема в ній йдеться про українське населення — гуцулів та бойків. Задум її народився, очевидно, раніше. Мандруючи шляхами Покуття в юнацькі роки, А. Бельовський приглядався до життя люду, записував зразки народної творчості, звичаї та обряди. Так поступово нагромаджувався матеріал для великої і цікавої праці. Крім особистих спостережень дослідника, матеріалом для написання даної роботи, як свідчить сам автор, послужили багаті рукописні збірки І. Вагилевича 75.
«Рокисіе» А. Бельовського — це широка картина побуту бойківського та гуцульського населення. Автор дає антропологічну характеристику люду, характеризує заняття гуцулів і бойків, подає детальний опис одягу цих етнографічних груп, говорить про планування поселень, про способи хатнього будівництва. Всі ці відомості викладені в порівняльному плані, що збільшує вартість роботи.
Вказавши на різницю у зовнішньому вигляді гуцулів і бойків, А. Бельовський спільними їх рисами вважає спритність, відвагу.
73 N е 8 і о г, Ьаіоріз г додаікіет МопотасЬа паикі і Іізіи до О1е&а чу огу^іпаїе і роїзкіт Нитасгепіи. А¥уда1і і оргасочуаіі А. ВІ-еіочузкі і Л. АМа^Печуісг, Ьчуочу, 1864.
74 А. В і е 1 о чу з к і, Рокисіе.— «Сгаз», Бодаіек тіезі^сгпу, і. 6, Кгакочу, 1857, стор. 653—734.
75 Т а м же, стор. 664.
74
Відзначивши відмінність у заняттях населення (бойки — хлібороби, гуцули—пастухи), автор подає відомості про полонинський хід та про життя гуцула-пасту-ха на полонині.
Як зазначає дослідник, 13 червня відбувається в гуцулів так зване «мішане». Звідусіль приганяють овець, яких спільно обраний «ватаг» (основний пастух) при допомозі «бутеїв» (пастухів) пожене на полонину. Тут же доять овець, ватаг міряє молоко і визначає, скільки «будзу» (сиру) припаде кожному господарству. Похід на полонину супроводжується музикою, співами. На вказаній ватажком галявині відгороджують кошари для овець, ставлять колиби, в котрих зберігатимуться молочні продукти і житимуть вівчарі. З молока роблять «будз», а з нього бринзу. Один за одним приїжджають на полонину власники овець, щоб забрати їм належну кількість «будзу» й бринзи.
Проводячи аналогії в бойківському та гуцульському вбранні, А. Бельовський відзначає багатство оздоблення гуцульського одягу та скромність прикрас в одязі бойків. За свідченням автора, гуцул носить вишиту на раменах сорочку, вишиваний кептар, поверх нього коротку гуню з грубого сукна, широкі сукняні штани червоного або синього кольору. Шкіряний пояс гуцула щедро цяткований металевими гудзиками, кільцями, металевими прикрасами рясно оздоблена шкіряна табівка.
Головним убором влітку служить широкопола «кре-саня», прикрашена павиним пером, блискітками і кільцями, а взимку так звана «клепаня» (лисяча шапка). Обов’язковим доповненням чоловічого одягу є «писаний» топірець.
Бойківський чоловічий одяг складає сорочка, скупо оздоблена на раменах мережкою, вузькі білі штани і прикрашена вишивкою бунда, поверх неї — короткий чорний сіряк. Шкіряна табівка бойка, на відміну від гуцульської, зовсім позбавлена прикрас, шкіряний пояс теж «не стільки блискітками, скільки потрібними знаряддями забезпечений»76. Значно поступається перед гуцульським в пишності оздоблення і бойківський жіночий одяг.
76 А. В і е 1 о з к і, Рокисіе, стор. 665—666.
75
Порівнюючи бойківські та гуцульські села, автор підкреслював, що гуцульські села великі, хати оточені садками, далеко розкидані одна від одної, бойківські — навпаки, тягнуться вздовж потоків і рік, оселі найчастіше розкидані «громадками», стоять близько одна від одної.
Торкається А. Бельовський і проблеми походження гуцулів, але до розв’язання її підходить тенденційно. Він прихильник «волоської» теорії. На його думку, гуцули походять від волохів, які під час заворушень у своїй вітчизні знайшли притулок у горах Покуття, перемішалися з корінним населенням і утворили окремий народ, що відрізняється від інших і своїм зовнішнім виглядом і звичаями 77
Багато місця відводить автор опришківському рухові, говорить про його ватажків — Олексу Довбуша, Івана Пискливого, Пінту, намагається пояснити причини виникнення опришківсіва. Однак тенденційний підхід дослідника проявився і тут. Появу опришківського руху він пов’язував не з соціальними умовами, а з географічним положенням цієї території78. Історична наука довела помилковість тверджень дослідника про походження гуцулів, про роль і значення опришківського руху. Для нас на сьогодні залишається все ж таки цінним те, що А. Бельовський звернувся до вивчення українського населення, що об’єктивно висвітлив певні явища матеріальної культури двох етнографічних груп українського населення — гуцулів та бойків. Ці матеріали донині не втратили наукової цінності і при дослідженні розвитку української етнографічної науки їх аж ніяк не можна обходити.
* * *
Як бачимо, українська тематика в ЗО—50-х роках XIX ст. владно входить у польську етнографічну літературу. Культура і побут українців привертали увагу широких кіл польських дослідників. Переважна більшість їх — сумлінні збирачі етнографічних матеріалів, об’єктивні фіксатори дійсності. Такі як Ж. Паулі, Ю. Кра-
77 А. В і е 1 о з к і, Рокисіе, стор. 671.
78 Т а м же, стор. 705.
76
шевський, правильно відтворюючи соціальну дійсність і побут народних мас, співчували цим масам, висловлювали прихильне ставлення до них.
Інші — К. Вуйціцький, 3. Фіш, М. Грабовський, А. Бельовський — допускали помилки в оцінці багатьох явищ суспільно-політичного життя, не хотіли бачити класового розшарування й соціальної нерівності. Все ж таки вони зуміли нагромадити певний, цікавий з погляду етнографії матеріал.
Ще інші — О. Мацейовський, О. Пшездзецький — до висвітлення культури народу підходили з антинародних позицій, невірно змальовували окремі явища матеріальної та духовної культури, давали їм суб’єктивну оцінку. До досліджень такого типу треба підходити критично, необхідно з’ясовувати їх достовірність, визначати суспільно-політичні позиції авторів тощо.
Етнографічне вивчення українців в 60— 70-х роках XIX ст.
Починається новий етап у розвитку етнографічного вивчення українського населення польськими дослідниками. Початок 60-х років у суспільному житті Польщі — це широка хвиля національно-визвольного руху, що охопив всю територію країни, всі прошарки населення. Польські революціонери-демократи (Я. Домбровський, С. Сераковський, 3. Падлевський) відчували постійну підтримку, ідейне керівництво з боку російських побратимів по духу М. Чернишевського, О. Герцена, М. Ога-рьова та інших.
Борючись за національну незалежність свого народу, польські прогресивні діячі відстоювали такі ж права і для трудящих України. «Тільки сама нація має право вирішувати свою долю,— від імені революційних демократів Польщі заявляв Я. Домбровський.— Потреба волі, усвідомлена нацією, дає їй незаперечне право позбутись опіки; будь-яке нав’язування чужого впливу або влади є насильством. І це насильство стає тим більш огидним, коли його здійснює нація, яка бореться за свою власну незалежність»
Польські прогресивні діячі 60—70-х років роблять значний крок вперед порівняно з дослідниками першої половини XIX ст. у розумінні національного питання українського народу. Українці вважались не «польським людом», а самостійною нацією, а Україна — незалежною від Польщі територією.
У 1863 р. в Королівстві Польському почалось повстання. Наявність двох течій у визвольному русі — прогресивної та реакційної, відсутність єдиної чіткої лінії
1 История Польши, т. 2, М., 1955, стор. 245.
78
послаблювали його сили, прирікали на поразку. Повстання було придушене, незважаючи на підтримку та участь в ньому російських революціонерів-демократів.
За розгромом настав терор, жорстока розправа царизму з польськими повстанцями. Роки реакції, що наступили після придушення повстання, до деякої міри негативно вплинули на збирацьку діяльність польських вчених в галузі української етнографії. Порівняно з 40— 50-ми роками зменшується кількість зібраного матеріалу. Аналогічний процес спостерігається і в білоруській етнографічній, науці2. Однак навіть у таких складних суспільно-політичних умовах ведеться певна робота в цьому напрямі. З 70-ми роками пов’язаний початок систематичного, організованого вивчення побуту й життя народу.
Для розвитку польської етнографії в удосконаленні методів збирання етнографічних матеріалів, у налагодженні зв’язків з етнографічною наукою інших країн багато зробив Я. Карлович (1836—1903), людина освічена, знавець всесвітньої етнографії. За словами сучасної польської дослідниці А. Кутшеби-Пуйнарової, найбільша заслуга Я. Карловича в тому, що він викликав масове зацікавлення етнографією і надав цьому зацікавленню форм суспільної праці3.
Його «Родг^схпік діа хЬіегаі^сусЬ гхесху ііісіоаує» (1871) став програмним твором для збирачів етнографічних матеріалів; Автор твердив, що працювати треба спільними зусиллями. Увагу дослідників перш за все повинні привертати: словник назв власних імен і місцевостей, матеріали народної творчості, звичаї, такі явища матеріальної культури, як житло, знаряддя сільського господарства, одяг та ін. Все це, на думку Я- Карловича, з одного боку, допомагає відтворити часи старовини, проливає світло на дохристиянську міфологію, а з другого— знайомить з сучасним життям суспільства.
В етнографії і фольклористиці цього періоду поряд із значним впливом міфологічної набуває поширення еволюційна школа, найбільш прогресивна в буржуазній етнографії. Користуючись порівняльним методом, еволю- * 8
9	2 В. К. Бандарчмк, Беларуская зтнаграфія у працах поль-
скіх даследчмкау.— «Ьисі», {. ІЛ, \¥гос!а^, 1967, стор. 103.
8 А. КиіггеЬіапка, Когчуб] еіно^гаПі і еіпоіо^іі Роїзсе, Кгакбчу, 1948, стор. 16.
79
ністи близько підійшли до розуміння єдності законів розвитку суспільства.
Важливим фактором у польській етнографічній науці було створення в березні 1874 р. антропологічної комісії Краківської Академії наук, яка взяла на себе керівництво дослідницькою роботою в ділянці етнографії, спрямовувала її в русло організованого, систематичного вивчення питань духовної та матеріальної культури.
Найцікавішою постаттю на ниві польської фольклористики й етнографії другої половини XIX ст. є Оскар Кольберг (1814—1890), дослідник з світовим іменем, інтереси якого не обмежувались культурою і побутом польського народу, а поширювались на інших слов’ян. Він автор багатотомної етнографічної серії «Ьисі. Ле&о хчуусха-]*е, зрозбЬ гусіа, пкпуа, родапіа, рггузіоипа, оЬгх^сіу, хабару, ріезпі, тихука і іапсе», «ОЬгахбм еіпо£гаПсх-пусЬ», ряду статей та рецензій у галузі етнографії та музикології, збірок народних пісень.
У величезній науковій спадщині О. Кольберга (повне видання його творів, яке, за ухвалою Державної ради Польської Народної Республіки виходить з 1960 р., складатиме 80 томів4) вагоме місце займають роботи, присвячені українцям.
Якщо в польській літературі є цілий ряд праць про О. Кольберга як дослідника фольклору і етнографії польського народу 5, то його позитивний вклад в українську етнографічну науку ще недостатньо висвітлений.
Загальну характеристику праць О. Кольберга з питань української етнографії містили роботи О. Пипіна 6 та М. Сумцова7 8. Лише згадував про вагомий внесок О. Кольберга в розвиток української етнографії І. Франко8, хоч високо цінив велику працьовитість етнографа і
4 М. Т а г к о, Огіеіа \¥згузІкіе Озкага КоІЬег^а (XV 10-Іесіе сігіа-Іаіпозсі \уусіа\упісІ5Уа).— «Ьид» і. ІЛІІ 5¥гос1аАУ 1969, стор. 345.
5 Л. К а г 1 о XV і с г, Озкаг КоІЬеге.— «\¥із!а», і. З, 1889, стор. 468—473, І. Корегпіскі, Озкаг КоІЬеге — «Ргге^ІдсІ Роїзкі», І. 1, 1890, стор. 172—176; 8. Іат, Озкаг КоІЬегд, Ілуо^, 1914; К. £и-Ь і с 2, Озкаг Ко1Ьег£.— «АіЬепаеит», і. III, 1890, стор. 57—74; «Ьи<1», і. ХЬІІ, А¥гос1аху, 1956; К. О 6 г з к і, Озкаг КоІЬег^, У¥агзгах¥а, 1974.
6 А. И. Пйпин, История русской атнографии, т. ПІ, стор. 289—294.
7 Н. Ф. С у м ц о в, Современная малорусская атнография.— «Ки-* евская старина», 1896, т. 54, июль, август, стор. 138—143.
8 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стор. 238.
80
багатство зібраного ним матеріалу. Згадками про вклад О. Кольберга в українську етнографічну науку обмежувались і польські дослідники Я. Бистронь9 та А. Фішер 10 11.
З робіт радянських дослідників на увагу заслуговує праця В. Юзвенко и, в якій широко висвітлюється фольклористична діяльність О. Кольберга, говориться про нього як знавця української народної творчості. Робота до певної міри заповнює прогалину у вивченні багатої фольклористичної та етнографічної спадщини вченого, у висвітленні його ролі в дослідженні побуту та культури українського народу.
О. Кольберг народився в м. Присуха Опочнянського повіту Радомської губернії. В колі знайомих його родини були передові діячі науки і мистецтва, художники, поети, композитори — Ф. Шопен, Т. Ленартович, К. Вуйціцький, революціонер-демократ Е. Дембовський.
Вже з батьківського дому виніс майбутній дослідник любов до музики, до народної пісні. Його найдавніші спогади сягають часів, коли з захопленням слухав пісні, які співала йому нянька-селянка. З роками захоплення музикою міцніє. У 1834 р. молодий О. Кольберг їде до Берліна для удосконалення музичних знань, повернувшись через два роки з Берліна, дає уроки музики, а також поринає у творчу роботу. Він — автор кількох пісень, етюдів, опери «Кгбі разіеггу», побудованій на народних мелодіях, що так чарували його своєю свіжістю й оригінальністю.
Захоплення музикою було однією з причин, яка наштовхнула молодого композитора на збирання народних пісень спочатку в околицях Варшави, а пізніше й на решті території Польщі. На зростання інтересу О. Кольберга до народної творчості вплинуло й поширення романтизму в тогочасній літературі та мистецтві.
Своїм завданням О. Кольберг ставить систематичне збирання й публікацію народних пісень. З цією метою дослідник буває в різних місцевостях Польщі, збирає пісні, записує мелодії танців. У 1842 р. виходить підго
9 Л. 8. В у 5 і г о п,	до Іидогпа^зЬуа роїзкіе^о,
1926, стор. 98.
10 А. Г і з с Ь е г, Кизіпі, — АУагзга^а — Кгакбчу, 1928, стор. 166.
11 В. А. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., стор. 82—99.
6 Б—1493	81
товлена ним збірка «Ріезпі Іисіи роїзкіе^о», в 1857 р.— друга збірка народних пісень з такою ж назвою. Час, що минув між виходом в світ цих збірок, заповнений мандрівками О. Кольберга по країні і збиранням фольклорного матеріалу. «Ріезпі Іисіи роїзкіе^о» 1857 р. є свідченням розширення наукового світогляду О. Кольберга. Крім пісень, збірка містила їх численні варіанти, а також танці з нотами й приспівками. Пісенний матеріал упорядкований тематично, в кінці подано алфавітний покажчик місцевостей.
Автор планував дальше видання пісенної народної творчості, однак незабаром змінив методику збирання матеріалів. Він побачив, що пісні й народна музика виступають поряд з народними звича>)ми, обрядами, з побутом народу, що вони відображають його життя. Тому О. Кольберг розширює коло своїх досліджень, вивчає звичаї, обряди народу, його матеріальну культуру.
Починається другий період в дослідницькій діяльності вченого. Кольберг — палкий прихильник народної творчості поступився Кольбергу-етнографу. Сам дослідник так каже про свій перехід від замилування народною творчістю до широких етнографічних досліджень: «Вже біля 1840 р. або рік швидше почали ми збирати пісні і музику народу в околицях Варшави. Незабаром помітили міцний зв’язок цих творів з обрядами, звичаями і побутом народу. Це спонукало нас при записуванні пісень і мелодій занотовувати і причини їх виникнення, представити цілу ситуацію, котра їх покликала до життя» І2.
У 1861 р. О. Кольберг залишає службу і повністю віддається збирацькій роботі. Вчений оселився в Модль-ниці біля Кракова, а в 1884 р.— в Кракові. Багато часу проводить О. Кольберг у мандрівках по країні, нагромаджуючи та опрацьовуючи етнографічні матеріали.
У 1865 р. з друЛу виходить праця «Запдоптіегзкіе», яка поклала початок багатотомній етнографічній серії «Бисі, ]е£о ХАуусгаіе, зрозбЬ хусіа, тпоауз, ргхузіо^іа, оЬг-х§с1у, &из1а, хабару, ріезпі, тихука і іапсе».
Вивчаючи побут та культуру польського народу, О. Кольберг постійно цікавився і його найближчими су
12 О. КоІЬегд, Маго5У32е. ОЬгаг еіподгаПсгпу, і. 1, Кгак6\¥, 1885, стор. 2.
82
сідами — українцями й білорусами. Дослідник залишив цілий ряд праць, присвячених етнографії українців.
Однією з кращих є чотиритомна фольклорно-етногра-фічначмонографія «Рокисіе» 13. її появі передувала величезна збирацька робота, проведена дослідником на галицькому Покутті в 1867—1868, 1870, 1876—1877 та 1880 рр. Ця цікава з етнографічного погляду територія, заселена як гірським населенням, так і мешканцями рівнинної місцевості, поєднувала в собі різні впливи і завжди викликала у О. Кольберга великий інтерес. У 1876 р. він добивається, щоб для повного і всебічного дослідження Покуття було послано експедицію Краківської Академії наук. Кольберг — один з ініціаторів та організаторів етнографічної виставки Покуття, що відбулася в 1880 р.
«Рокисіе» О. Кольберга — широка картина побуту й культури населення краю. Праця написана за певним планом, якого дослідник дотримувався в усіх своїх роботах. Спочатку подано короткий опис місцевості, далі йде загальна характеристика населення, досліджується його мова, одяг, їжа, житло, господарство, види транспорту, промисли і, нарешті, звичаї та обряди. Описи О. Кольберга дуже докладні і виявляють глибоке знання місцевого побуту. Характеризуючи одяг жителів Покуття, він відзначає його однотипність при всій різноманітності окремих деталей. Подає типи чоловічого й жіночого одягу з різних місцевостей (с. Обертин, Верхній Березів, Ясенів-Пільний, Печеніжин, Снятинщина, Борщівський повіт та ін.), вказує на їх спільні та локальні риси. Так, докладно описавши основні компоненти чоловічого одягу с. Обертин (довга до колін полотняна сорочка, прикрашена вишивкою на комірі та біля пазухи, білі полотняні штани — «поркениці» літом, і сукняні «холошні» чи «го-лошні» взимку; сукняний сердак, оздоблений вовняним шнурком; білий кожух, вишитий по швах червоними або зеленими вовняними нитками; солом’яний капелюх літом, зимою висока шапка з руна молодого барана — «клепа-ня»; чоботи у багатих, у бідніших — постоли), автор зазначає, що в с. Ясенів-Пільний під Городенкою чоловічий одяг майже тотожний. Різниця виступає в оздобленні
13 О. К о 1 Ь е г 2» Рокисіе. ОЬгах еіпо^гаГісгпу, і. 1—4, Кгаком/, 1882—1889.
6*
83
сорочок. В Ясенові-Пільному вони прикрашаються вишивкою лише біля коміра.
Більше відмінностей має чоловіче вбрання околиць м. Коломия. Найчіткіше вони виступають в типах верхнього одягу. Тут носять кептарі та сукняні «петики».
Характеризуючи жіночий одяг, автор підкреслював збагачення орнаменту жіночих сорочок у напрямку з заходу на схід, звертав увагу на різницю у вбранні молодої дівчини та заміжньої жінки. Дівчата носили більше прикрас, волосся заплітали в дві коси (Чортовець, Ясенів-Пільний) або в одну (околиці м. Коломия), вплітали вовняні нитки червоного, жовтого і зеленого кольорів, квіти. Жінки коротко втинали волосся і кінці його ховали під «кичку» — обручик або сплетений з вовни ва-лочок, на нього накладали очіпок—«чепець», а зверху перемітку.
О. Кольберг подає і пояснює місцеві назви окремих частин одягу, що є особливо цінним при вивченні його етнографічних особливостей. Як засвідчує дослідник, штани з білого сукна домашнього виробу називають тут «холошнями» або «голошнями», з фабричного сукна — «ногавицями», а полотняні штани — «поркеницями».
На означення поясного жіночого одягу вживається кілька термінів — «горботка», «обгортка» (Ясенів-Піль-ний), «опинка», «опенка», «фота» (Чортовець, Обертин), «запаска» (околиці м. Коломия).
О. Кольберг досліджує житло і садибу, описує хатнє । обладнання. Всі ці питання висвітлюються ним з класо-і вих позицій. Так, змальовуючи садибу, він зазначає, що | в заможного селянина біля будинку є стодола, шопа, стаєнка для худоби, хлівець для свиней, дві-три кошниці на кукурудзу та інше збіжжя, а садиба вбогого селяни-1 на дуже часто позбавлена, крім кошниці, інших господарських будівель.
Описуючи житло в с. Загойпілля, підкреслює, що заможне населення будує хати дерев’яні, стіни закладає з ялини, убогі городять стіни з пруття і обліплюють глиною, змішаною з соломою. Величина житла теж залежить від заможності хазяїна. Бідніші ставлять хати на 4 сажні довжиною і 2^сшириною, житло багатих вдвічі більше і, як правило, трикамерне.
Подає він і опис сільськогосподарських знарядь — борони, плуга, згадує, що в минулому тут, як і скрізь, по
84
бутували рало і соха, говорить про такі заняття населення, як рільництво, ткацтво, бондарство, художня обробка металу, різьба по дереву.
Докладно говорить автор про харчування населення. Наводить не лише асортимент страв (голубці, кулеша, киселиця, саламаха, джур, вурда, вар, натина), а й спосіб їх приготування. Пояснює, наприклад, що киселицю роблять з кукурудзяного, гречаного чи житнього борошна, змішаного з Ьодою. Спочатку суміш кисне 12 годин, а вже потім вариться. Саламаха — це розтертий часник з сіллю і хлібом, до нього додається ще й квасоля. Вурда робиться з тертої макухи з водою. Вказує автор і на різницю в харчуванні бідноти й заможного селянства. В раціон заможної сім’ї входять молоко і молочні продукти, інколи м’ясо, у бідних цього немає.
Основну увагу етнографа привертають народні звичаї та обряди. Дотримуючись народного календаря, О. Кольберг описує звичаї та обряди цілого року, причому подаючи в кількох варіантах з різних сіл. Особливий інтерес становлять сімейні звичаї та обряди-хрести-ни, весілля, похорони. Найдетальніше відтворене весілля. Автор описує весільний ритуал в семи місцевостях — Жуків, Чортовець, Городниця, Городенка, Ясенів-Піль-ний, Іспас, Коломия. Один за одним розгортаються всі акти весільної драми — сватання, «доставане» (коли свати йдуть вдруге до молодої за остаточним словом), запросини на весілля, печення короваю, плетення вінків та прикрашування деревця, обмін подарунками між молодими (рантух і калач для молодої, сорочка і калач для молодого), «посаг», гостина після вінця, що відбувається окремо в молодого і молодої, поділ короваю, викуп молодої, похід до «князя», «дружчини», «вивід» молодої.
Дослідник підкреслює локальні особливості весільного ритуалу. За свідченням вченого, по-різному проходить обряд сватання, що завжди передує весіллю. В с. Ясенів-Пільний перед тим, як посилати старостів, батько або мати молодого, а інколи обоє разом йдуть до батьків молодої на «звідини», щоб довідатися, чи будуть прийняті старости від їхнього сина. В с. Городенка «на звідини» йде сам хлопець, а в с. Жуків він попередньо домовляється з дівчиною, чи може засилати до неї старостів.
В с. Іспас, крім інших весільних дій, на четвертий день відбуваються «калачини» (у молодої) та «від’їдини»
85
(в молодого), на яких кожен з гостей «перепиває» — дарує щось «князеві» чи «княгині» на нове господарство.
В описі весілля з с. Жуків автор особливу увагу звертає на обряди, пов’язані з приготуванням короваю. «Плескати» коровай збирається 10—15 коровайниць. Замісивши та оздобивши коровай зверху «калачиками», «гусочками», «ружами», «теремками», виліпленими з тіста, його саджають в піч, а після цього вибігають з лопатою надвір. Одна з коровайниць перекидає лопату через дах хати. Якщо вона падала на землю тим боком, на якому лежав коровай, вважали це добрим знаком, в протилежному випадку віщували нещастя.
Описуючи весілля в с. Ясенів-Пільний, О. Кольберг підкреслює, що туг менш урочисто, ніж в інших місцевостях, проходять вінкоплетини. Плести вінок для «князя» чи «княгині» — справа заміжніх жінок найближчої родини (заміжня сестра, дружина брата). Доповнювалися описи значною кількістю пісень, що супроводили всі весільні дії.
Похоронний обряд також подається в кількох варіантах (з с. Чортовець, з околиць с. Городенка). Зокрема, дуже докладні відомості знаходимо в описі з с. Чортовець. Автор говорить про останні хвилини вмираючого, про наряжання і одяг покійника (і чоловіків і жінок звичайно вбирають в святковий одяг і покривають тіло переміткою; чоловікам на голову одягають шапку, одруженим — весільну, хлопцям — оздоблену весільним вінком з барвінку, заміжнім жінкам пов’язують шлюбну перемітку, дівчатам вкладають вінок з барвінку). Звертає увагу дослідник і на характерне для даної місцевості пересиджування в хаті в першу ніч після виносу тіла, згадує про побутування забав при мерці, так званих «лубок».
У короткому описі похоронного обряду з с. Городенка маємо цікаві відомості про обрядове значення ножа та про так зване «відклонне». Після виносу тіла з хати, на місце, де лежав покійник, кладуть хліб і ніж. Хліб для того, щоб його ніколи не бракувало в цій хаті, ніж має властивість охороняти господарство, бо переконані, що без цієї міри перестороги все господарство пішло б за покійником. «Відклонне» — спосіб прощання з померлим. Після того як домовину опустять в яму, всі присутні, за винятком найближчої родини, кидають по жмені
86
землі. Роблять це тричі. Родичі теж беруть землю, але не кидають в яму, а сиплять собі за пазуху, щоб покійник не снився їм, не повертався до хати, а спокійно лежав у могилі. Автор наводив також тексти похоронних пісень з даної околиці.
Другий том «Рокисіа» містить збірку народних пісень різних жанрів. їх чимало —512. Деякі подані в кількох варіантах. Дослідник класифікує пісні за групами. Проте слід зазначити, що дана класифікація неточна і нестійка. Іноді однорідні пісні доводиться шукати в різних групах.
Надзвичайно розмаїтий за змістом матеріал охоплює третій том «Рокисіа». Сюди ввійшли описи танців (коломийка, вертак, чабан, серпен, аркан та ін.), музичних інструментів, численна група коломийок з нотами (741 пісня із 102 нотними записами). В літературному відношенні цей том О. Кольберга стояв на рівні зі збірниками Я. Головацького та П. Чубинського, в музичному — перевершував їх багатством мотивів, записаних самим автором.
Значна частина третього тому присвячена народній демонології. Автор наводить тексти народних оповідань, що відображають світогляд народу, зокрема його віру в надприродні сили (мавки, відьми, опирі, чорти, вовкулаки, потерчата і т. д.), говорить про різноманітні повір’я, пов’язані з сільськогосподарськими роботами (посівом, обробітком грунту), побудовою житла тощо. Так, зазначає дослідник, в день, призначений для посіву, нічого з хати не дають нікому, «бо як даст, то сі ни уродит добре збіже» 14. Вийшовши перший день в поле для посіву, господар кладе на ниву буханку хліба, щоб забезпечити добрий урожай 15.
У цих обрядах знайшли втілення суто господарські мотиви — прагнення гарантувати добрий урожай. Хліб, який в народному уявленні з давніх-давен був символом життя і багатства, фігурував у багатьох звичаях і обрядах слов’янських народів 16.
14 О. К о 1 Ь е г Рокисіе, і. З, Кгакбду, стор. 153.
15 Т а м же.
16 Н. Сумцов, Хлеб в обрядах и песнях, Харьков, 1885, стор. 78—80; Ю. 3. Круть, Хліборобська обрядова поезія слов’ян, К., 1973, стор. 5.
87
Вчений подає також цікаві відомості з народної медицини. Говорить про погляди народу на причину захворювань (хворобу пояснювали дією на організм надприродних сил) і про різні способи лікування їх, зазначаючи, що мешканці Покуття великого значення надають замовлянню хвороб.
За свідченням автора, майже в кожнім селі є знахар чи знахарка, що уміє заклинати від «пропасниці», «ба-биців», «сонців», «тридухів», укусу гадюки тощо. Поряд з замовляннями широко використовуються ліки рослинного і тваринного походження. Дослідник називає найпоширеніші рослини, які використовує народ з лікувальною метою (материнка, чебрець, любисток, рута, шавлія, рум’янок, полин, тмин, калина, льон), наводячи одночасно з місцевою назвою латинську. Подає народні назви хвороб, як «золотник» чи «дзолотник» (біль шлунка), «волокно» (пухлина і біль за нігтем), «колотьба», «сонці» (шлункові хвороби), «зла хороба» або «велика хорова» (епілепсія), відзначає різноманітність засобів, що використовуються для лікування однієї і тієї ж хвороби в різних місцевостях.
Підкресливши, що найбільше ліків мешканці Покуття знають від «пропасниці» — аж 77, О. Кольберг подає 31 спосіб лікування цієї хвороби. Як твердить автор, подекуди хворих на «пропасницю» підкурювали димом з дикого маку («видюк», «дрєчи-мак», «здрічи-мак»), в інших місцевостях їм давали пити настій кропиви на горілці, полину або часнику, а в ще інших — відвар барвінку.
Окремо говорив О. Кольберг про жіночі та дитячі хвороби, наводив вірування, пов’язані з вагітністю жінки та народженням дитини.
Подаючи поряд з раціональними лікарськими засобами рослинного і тваринного походження магічні способи лікування (замовляння, «вигнання» хвороби), О. Кольберг не виявляє свого ставлення до цих останніх, не намагається пояснити причини їх побутування. Ввійшла в цей том і чимала збірка народних прислів’їв (661).
В четвертому томі подаються народні казки та загадки. Робота починалася вступною статтею автора, в якій він, людина широко ерудована, прекрасний знавець етнографічних джерел, давав огляд літератури по даному питанню, говорив про етнографічне дослідження України,
88
починаючи від Б. Гакета, згадував І. Червінського, В. За-леського, Ж. Паулі, И. Лозинського, Я. Головацького, В. Завадського та інших.
Капітальна праця з багатими й різноманітними відомостями про культуру та побут українців викликала великий інтерес і була прихильно зустрінута в наукових колах. У журналі «Киевская старина» за 1884 р. з’явилася доброзичлива рецензія Ч. Неймана 17 на перший та другий томи «Рокисіа». Рецензент дав високу оцінку методові збирання етнографічного матеріалу О. Кольберга. Зазначав, що дослідник збирав матеріали сам, протягом багатьох років вивчав певну місцевість, навідуючись сюди по кілька разів у різні пори року. На його думку, Кольберг «завжди дає такий повний і різноманітний матеріал, викладає і групує його з таким знанням справи, що цей сухий, грубий етнографічний матеріал уявляється читачеві як один цілісний образ» 18.
Ч. Нейман відзначив, що найбільшу вартість мали обрядові пісні як свідки збереження стародавніх елементів у народних обрядах Покуття.
Недоліком Нейман вважав недостатнє знання О. Ко-льбергом української мови, яке спричинило ряд помилкових тверджень, що вкрались в його нотатку про мову. Докоряв і за безсистемне розміщення пісенного матеріалу в другому томі.
Позитивну оцінку роботі О. Кольберга дав І. Франко в рецензії на третій том «Рокисіа» 19, хоч зазначав, що цей том менш багатий щодо зібраного матеріалу від двох попередніх. Високо оцінюючи цікаву й потрібну працю, І. Франко одночасно гостро критикував О. Кольберга за відсутність паспортизації записів, ^а те, що він не подавав варіантів, не проводив аналогій з іншими фольклорними виданнями.
Критика була цілком слушною, однак викликала гостру реакцію з боку О. Кольберга. Його полеміка з І. Франком 20 свідчить, що багатьом важливим питанням у збирацькій та видавничій діяльності О. Кольберг не надавав належного значення. Так, він недооцінював роль широкої і повної паспортизації записів. У листі-
17 «Киевская старина», 1884, № 3, стор. 482—487.
18 Т а м же, стор. 483.
19 «К^агіаіпік Нізіогусхпу», І. З, Ь\мб\¥, 1889, стор. 740—741.
20 «К^агіаіпік Нізіогусгпу», і 4. Еу/6\у, 1890, стор. 221—223.
89
відповіді і. Франкові О. Кольберг з іронією зазначав: «Рецензент прагнув подати для нащадків і імена співаків Гриців чи співачок Гафок, що, на його думку, значно підняло б вартість збірки, однак ми, кажучи відверто, не вважали це за потрібне» 21.
Проте вказані вади не зменшували наукової цінності роботи. На свій час це була єдина монографія, що охоплювала таке широке коло питань культури та побуту населення Покуття. Не втратила вона своєї вартості і в наш час.
Висвітленню культури і побуту українського населення присвячена й двотомна монографія «СЬеїтзкіе»22. Перший її том вийшов в останній рік життя етнографа, тобто в 1890 р., другий — у 1891 р. І тут О. Кольберг дотримується плану, єдиного для всіх своїх монографічних праць. Спираючись на роботи Л. Голембйовського та К. Вуйціцького, дає характеристику населення, говорить про одяг, їжу, описує загальний вигляд села, житло, господарські знаряддя, зупиняється на заняттях мешканців.
Одяг характеризується щодо статі, віку, сезону, відзначається багатством місцевих особливостей. За свідченням автора, локальні відмінності одягу найчіткіше проявляються у жіночих головних уборах. Майже у кожному селі свій характерний головний убір, свій спосіб пов’язування хусток.
Заміжні жінки с. Влодава закручують волосся на «кімбалку» (обручик з молодої ліщини чи дубини), одягають «чіпець», на який в святкові дні кладуть «плат» — довгий кусок білого полотна, складений на зразок шалі, кінці його сягають аж до кісток. В Лосицькому повіті «платів» не знають, замість них носять хустки. В с. Тар-ново в будні молодиці пов’язують голову білим полотняним завоєм, обмотуючи його під бородою. Місцева назва його — «ручник», «хустка», «намітка», «завуй». В свята носять білі довгі рантухи, зав’язуючи ними голову і шию та спускаючи обидва кінці їх на сукману. У містечку Савин та його околицях заміжні жінки, виходячи з дому, поверх звичайної хустки пов’язують іншу, одягаючи
21 «К^агіаіпік Ьізіогусгпу», і. 4,	1890, стор. 222.
22 О. КоІЬегв» СЬеІтакіе. ОЬгаг еіпо£гаПсгпу, і. 1, Кгакб^у, 1890; і. 2, 1891.
90
її так, що один кінець звисає на груди, а два інших зав’язують на тім’ї.
Як зазначає дослідник, чоловічі головні убори теж відзначаються великою різноманітністю. Влітку це солом’яний капелюх, зимою — чорна або сіра бараняча шапка (Лосицький повіт, Влодава, Кодень, Терасполь), шапка-рогатівка, обшита внизу білим сукном, з-під якого видно іноді чотири білі клинчики для прикраси (Тар-нів, Савин). У Любельському повіті носять високі баранячі чорні, рідше сірі, шапки з зеленим верхом, звані тут «завіруха».
Місцеві відмінності яскраво виступають і у верхньому чоловічому та жіночому одязі. Сукмани «латки», які носять мешканці с. Савин, Тарново, відзначаються скромністю. Вони, як правило, темно-бурі, довгі до колін, з невеличким стоячим коміром, кольоровими сукняними манжетами на рукавах («подлапки», «караваші»), оздоблені біля кишень та на поясі червоним чи зеленим шнурком. Поряд з ними дуже нарядними виглядають жіночі «бекеші» з Пугачова. їх шиють з синього сукна, вони мають сірий хутряний комір. Описуючи одяг околиць с. Кодень, автор звертає увагу на ткані вовняні пояси, що довжиною, шириною, орнаментальними мотивами та способом пов’язання нагадують давні слуцькі.
Такі ж вичерпні відомості подаються про житло, про будівельний матеріал і сам спосіб будівництва (хати на дубових підвалинах, стіни зведені з соснових «дилів», дах критий соломою), про планування житла, підкреслюється перевага побутування двокамерного (сіни — хата), вказується на існування курних хат у бідняків. При описі садиби зазначається, що вона в основної маси населення складається з хати, до якої прибудований хлівець, недалеко від нього стоїть стодола, і тільки дуже заможні мають ще обору й стайню.
Досліджуючи їжу, О. Кольберг підкреслює її вбогість та одноманітність як в будні, так і в свята. Страви з м’яса і риби належать до дуже рідкісних, їх споживають лише під час обрядових урочистостей — весілля, хрестин чи важких польових робіт. Молоко звичайно йде на продаж. Основною їжею населення є горох, квасоля, картопля. З картоплі, додавши крупи, варять крупник. В гарячу пору їдять ботвину, хамулу (фруктовий суп, заправлений борошном). В «переднівку» вживають різні
оі
«зела», печуть хліб з тертих листочків липи та квіток ліщини 23.
Детально О. Кольберг говорить про звичаї та обряди, особливу увагу приділяючи сімейним обрядам — хрестинам, весіллю, похоронам. Поряд з описами кожного з цих обрядів за власними спостереженнями О. Кольберг подає записи своїх попередників — К. Вуйціцького, Л. Голембйовського та інших. Описи завжди подаються в кількох варіантах.
Дослідник наводить вісім варіантів весілля, підкреслюючи їх локальні особливості. Так, зазначає автор, у деяких місцевостях (Тарново, Савин) є звичай дуже урочисто, за участю численних родичів молодих обходити заручини чи «зальоти», в інших обряд цей відбувається скромно. Важливим весільним актом є печення і поділ короваю. В с. Кодень його печуть у домі молодих в суботу; у Влодаві коровай печеться у молодої в суботу, а в молодого — в неділю. У с. Тарново, Савин коровай печеться не в домі молодих, а в однієї з коровайниць, потім його несуть до хати молодого і молодої, де їх частують батьки наречених. В околицях с. Пугачов печення короваю входить в обов’язок хрещених батьків, тіток, дядьків, кожен з яких пече його в себе вдома. Нерідко таких короваїв збереться біля 20. За кожним з них урочисто йде вся весільна дружина з музикою.
Відзначав дослідник і характерний для окремих сіл звичай посилати сватами до родичів молодої не чоловіків, а одну або двох заміжніх жінок — «дєвалюбок», «дивоснубок».
Знаходимо тут цікаві дані про похоронні звичаї і пов’язані з ними повір’я. Довідуємося про побутування звичаю класти покійнику у домовину все, що він любив за життя, а також свячене зілля полину, кидати на могили вбитих і похованих у лісі чи при дорозі гілки дерев, а потім спалювати їх, бо вірили, що через вогонь очищається душа померлого. До речі, віра в очищувальну силу вогню характерна усім слов’янським і багатьом неслов’янським народам 24.
Ряд цінних відомостей знаходимо в описі хрестин. Це, зокрема, згадка про обрядове значення хліба і часнику,
23 О. К о 1 Ь е г £, СЬеїтзкіе, і. 1, стор. 61.
24 С. А. Т о к а р е в, Религиозньїе верования восточнославянских народов XIX — начала XX в., М.— Л., 1957, стор. 65.
92
що їх кладуть новонародженому, коли несуть хрестити (хліб в даному випадку символізує достаток, а часник охороняє від злого духа); звичай давати кумами матері немовляти «на мило», ходити з пирогами або книшами до куми 25.
Чимало місця приділяє автор питанням народної демонології, наводячи вірування в надприродні сили. Подає він повір’я, пов’язані з рослинним і тваринним світом, повсякденним життям людини, сільськогосподарськими роботами, побудовою житла тощо.
Привернула увагу дослідника також народна медицина. Автор говорить про погляди народу на причини захворювань та способи їх лікування, подає народні назви хвороб та лікарських рослин. Зустрічаємо цікаву згадку про те, що в практиці зовсім не вживається така широко відома лікарська рослина, як любисток (Ьеуізіісшп оїї). Однак найбільш надійним, за свідченням О. Кольберга, в народі вважається «замовляння» хвороб. Автор наводить тексти замовлянь від укусу гадюки, вивиху, ревматизму та ін.
Праці О. Кольберга, видані посмертно, відходять від загальноприйнятого плану. В них значно менше уваги приділяється матеріальній культурі, часто це лише збірки зразків народної творчості. У 1891 р. коштом музею ім. Дідушицьких у Львові під редакцією І. Коперніцько-го виходить «Рггетузкіе» 26, де знаходимо відомості про українське населення. Сюди увійшли матеріали, зібрані дослідником у 1883 і 1885 рр Праця охоплює, в основному, матеріали звичаєвості й обрядовості, відомості з матеріальної культури займають незначне місце. Автор буквально на кількох сторінках говорить про побут, підкреслюючи різницю між життям бідняків та заможного населення, характеризує одяг, їжу, спосіб хатнього будівництва.
Згадуючи про їжу, він обмежується лише переліком деяких страв (жур, капуста, пироги з сиром чи капустою, квасоля, біб, горох, кукурудза). Характеристика одягу зводиться до перерахування окремих компонентів чоловічого та жіночого вбрання з різних місцевостей (Ракова,
25 О. К о 1 Ь е г £, СЬеїтзкіе, і. 1, стор. 176.
26 О. К о 1 Ь е г е, Рггетузкіе. 2агуз еіпо^гаПсіпу. 2 ро&тіегі-пусЬ таіегіаіочг чгуйаі І. Корегпіскі, Кгакбуу, 1891.
93
Іскань, Вишатичі та ін.). Але навіть при такій неповній характеристиці чітко виступають локальні відмінності. Якщо в с. Ракова чоловіки носять довгі до кісток сукмани з сірого або чорного сукна, з відкладним коміром, то в околицях с. Іскань сукмани значно коротші, до колін, зі стоячим коміром.
Більше уваги приділяє Кольберг звичаям та обрядам. Тут знаходимо відомості про свята річного календарного циклу, сімейні свята. З останніх найдетальніше характеризується весільний обряд. Автор наводить чотири різні варіанти весілля (з с. Іскань, Саночани, Мостиська, Ракова), ілюструючи їх значною кількістю весільних пісень. Відзначено ряд місцевих особливостей — перев’язування молодої і дружок довгим куском білого полотна при запрошенні на весілля (в с. Іскань перев’язують їх через груди навхрест, а ззаду зав’язують кінці червоною стрічкою) чи звичай трохи недопікати коровай, щоб молоді більше любили один одного.
Наводиться і опис хрестин з такими характерними звичаями, як посипання голови новонародженому сіллю, щоб був розумний і дотепний, покладання на груди часнику, щоб був здоровий, тощо.
Цікаво описаний похоронний обряд. В с. Іскань те зберігся давній звичай наймати плачок і голосити над покійником; в с. Ракова побутував звичай опоясувати молоду дівчину рожевою стрічкою і одягати їй на праву руку перстень з воску та ін.
У 1907 р. виходить «АУоІуп. 0Ьг2$с1у, теїодіе, ріезпі» 27, підготовлена до друку польським етнографом А. Фішс-ром. Сюди ввійшов матеріал, зібраний О. Кольбергом на Волині у 1862 р. (627 зразків пісень). Серед них пісні весільні, про кохання, обрядові, історичні, рекрутські, в багатьох звучать антикріпосницькі мотиви.
Крім пісень, до видання ввійшло 25 казок, зібраних не самим О. Кольбергом, а подарованих йому в 1862 р. мешканцями Житомира. Робота не містила жодних відомостей з питань матеріальної культури, а з духовної подавався лише загальний запис весілля в трьох варіантах— з с. Туринська біля Ковеля, Висоцьке та Турчин.
27 О. КоІЬегд, 5¥о1уп. ОЬггеду, шеіобіе, ріезпі. 2 Ьгиііопб^ розтіегіпусЬ рггу чузрбісігіаіе А. РізсЬега і 8горзкіеео. \№ус1. І. Тге-ііак, Кгакбиг, 1907.
94
На ряд серйозних вад «ШоІупі» вказував у рецензії В. Гнатюк28, хоч загалом він високо оцінив вклад польського етнографа в розвиток української етнографії. Насамперед В. Гнатюк відзначав невідповідність назви роботи вміщеному в ній матеріалу. Невдалим вважав В. Гнатюк і поділ пісень на групи. Так, пісні під назвою «ЗІихЬа і рапзхсгухпа» можна віднести до групи пісень «ІМіесіоІа». А під рубрику «Ріезпі гбхпе» можна віднести всі попередні ПІСНІ.
Відмітив В. Гнатюк і такий недогляд з боку видавців, як подачу поряд з народними пісень літературного походження та несистематичне розміщення матеріалу, розкиданість пісень і їх варіантів у різних місцях. Спільним недоліком О. Кольберга і його польських колег-етногра-фів В. Гнатюк вважав недостатнє знання української мови.
У новому, повному виданні творів О. Кольберга, крім відомих вже нам праць, етнографічні матеріали з України вміщені в томах «ВіаІогиз — Роїезіе» (т. 52) та «Киз Каграска» (т. 54)29.
«Віаіогиз — Роїезіе» територіально охоплює, крім Білорусії, волинське Полісся УРСР (Ковельський, Луцький райони). Поряд з друкованими вже матеріалами О. Кольберга 30, уривками з праць інших авторів сюди ввійшли відомості, зібрані під час польових досліджень самим вченим або надіслані йому численними кореспондентами.
Як зазначають упорядники даного тому31, не всі райони висвітлені в однаковій мірі. Найбільше матеріалів подано з білоруського Полісся. Непогано представлене волинське Полісся. З матеріалів, які зібрані О. Кольбер-гом і друкуються вперше, слід згадати описи одягу населення Полісся та Волині32. Автор звертає увагу на окремі компоненти одягу, вказує на подібність у верхньому чоловічому та жіночому вбранні. Як зазначає до
28 ЗНТШ, т. ЬХХХІІ, стор. 229.
29 О. Ко1Ьег&, Вгіеіа уузгузікіе, і. 52 (Віаіогиз — Роїезіе), АМгосІа^ — Рогпап, 1968; І. 54 (Киз Каграска), 1970.
30 Маються на увазі твори О. Кольберга «Вазпі г Роїезіа».— «2Ьі-6г хуіасіотозсі сіо апігороіо^іі кга]о\¥ер, і. 13, 1889, стор. 200—207; «2\уусга]е і оЬгг^ду хуезеїпе г Роїезіа».— Там же, стор, 208—245.
31 О. КоІЬегд, Вгіеіа уузгузікіе, і. 52, стор. XXVII—XXVIII.
32 Т а м же, стор. 68—70.
95
слідник, чоловіки й жінки носять сукмани і гуньки, однакові за кроєм. Одяг заміжньої жінки та дівчини відрізняється лише головним убором. Заміжні носять намітку (кусок тонкого полотна, прикрашеного по краях червоним тканим орнаментом), один кінець її закладають під бороду, другий вільно спадає на плечі. Чоловічий головний убір — висока смушкова шапка, оздоблена червоними стрічками.
Подав автор і короткі відомості про житло, зазначаючи, що хати тут курні і, як правило, стоять під одним дахом з іншими господарськими будівлями. Звертав увагу і на звичаї, пов’язані з хатнім будівництвом.
Крім своїх матеріалів, О. Кольберг використав у процесі дослідження праці інших авторів, журнальні на газетні статті, що містили деякі етнографічні матеріали з України. До них можна віднести і короткий загальний опис Полісся з роботи А. Перльштайна «Вольїнское По-лесье», надрукованої у «Вольїнских губернских ведомос-тях» (1885, № 9—49), опис Ковельського повіту з «Оа-геіу Сосіхіеппер (1853, № 250—251), витяги з робіт Л. Голембйовського, Л. Куніцького тощо 33.
«Киз Каграска» присвячена гуцульському населенню Карпат. Починаючи з 1861 р. від часу першої подорожі в Галичину, на Покуття та Закарпаття культура і побут гуцулів постійно перебували в полі зору дослідника. О. Кольберг мав намір надрукувати монографію «Гуцули», яка була б продовженням «Рокисіа», однак через брак коштів, не видав 34.
Матеріали, зібрані вченим до планової монографії «Гуцули», увійшли в том «Киз Каграска». Упорядники не відступили від схеми, прийнятої О. Кольбергом. Спочатку йде загальна характеристика краю і населення, потім описи матеріальної та духовної культури.
З питань матеріальної культури найбільшу увагу приділено характеристиці одягу, подаються варіанти традиційного костюма з с. Жаб’є (Верховина), Березів, Надвірна, Гринява. Менше говорщ^яи!22^^д*вництво» їжу та заняття населення. Добре представлена сімейна
33 Ь. О о І £ Ь і о чу 8 к і, Ьисі Роїзкі. Ле&о гигусгаіе, гаЬоЬопу, \¥аг-згаита, 1830; Ь. К и п і с к і, ШЬіогу игіозсіап г Родіазіа падЬигпе-до.— «Ту^одпік Пизігошапу», ХУагзга^а, 1862, N 150; його ж, 2агузу і пасі Ви&а,— «Ту^одпік Пизіго^апу», 1870, N 425.
84 О. К о 1 Ь е г Бгіеіа игзгузікіе, і. 54, стор. V.
96
звичаєвість та обрядовість — весілля та обряди, пов’язані з народженням дитини, «пострижинами».
Крім оригінальних досліджень О. Кольберга, в дану працю ввійшли матеріали різних авторів, що в тій чиу іншій мірі висвітлювали питання матеріальної та духовної культури гуцулів. Це робота В. Завадського про гуцулів 35, здійснений О. Кольбергом переклад статті І. Ва-гилевича 36 та ін.	<
О. Кольберг відрізнявся від своїх попередників критичним підходом до зображуваних ним подій. Причиною всіх бід селянства він вважав феодальний лад. Вчений прихильно зустрів скасування кріпацтва й формування нового капіталістичного ладу, пов’язував з ними надії на покращання добробуту народу, на впровадження нових досконаліших методів господарства, піднесення освіти та ін. Однак як об’єктивний дослідник він мусив зафіксувати і негативні явища, породжені цим ладом, відзначити процес класового розшарування на селі, бодай зауважити, що зміни перш за все торкнулися сільських багатіїв і зовсім оминули безземельних селян. Залишені без засобів на існування бідніші верстви селянських мас поповнювали ряди пролетаріату.
Віддаючи належне О. Кольбергу-збирачу, цінуючи його критичне ставлення до багатьох явищ соціальної дійсності, сучасний польський дослідник Т. Делімат все ж зазначає, що багато важливих суспільних проблем пройшло повз увагу дослідника: «Тим часом епоха, в якій жив О. Кольберг,— говорить Т. Делімат,— це період революційної діяльності Е. Дембовського, що висував гасло ліквідації шляхти як класу, епоха революційних селянських рухів, боротьби за землю і волю, епоха, коли на арену виходив робітничий клас» 37.
Та незважаючи на це, О. Кольберг зайняв чільне місце в розвитку етнографічної науки. Його праці цінні достовірністю фактажу з різних питань матеріальної та духовної культури, багатством їх локальних варіантів, величезним порівняльним матеріалом.
85 XV. 2ачуа(ігкі, Нисиїу.— «Кіозу», ХУагзгауга, 1872, N 383— 391; 1873, N 428—431.
36 І. УаЬуІеууд, Нисиїоуе, оЬууаіеІе уусЬосІпіЬо роЬо^а каг-раізкеЬо.— «Сазоріз сезкеЬо тизеит», РгаЬа, 1838, зу. 4, стор. 475—498; 1838, зу. 1, стор. 45—68.
37 Т. В е 1 і т а і, Зіозипек Озкага КоІЬег^а до киїіигу іузі 1 ргхетіап.— «Ьисі», і. ХІЛІ, ХУгосІаду, 1956, стор. 67.
7 5-1493	97
ж * *
У 60—70-х роках питаннями культури й побуту українського населення цікавився відомий літератор, публіцист і громадський діяч Владислав Завадський (1824— 1891).
Його роботи на цю тему містили матеріали з невеликих територій, бо, на думку дослідника, саме такі детальні описи окремих місцевостей, зібрані разом, дадуть повну етнографічну характеристику всієї країни. На увагу заслуговує праця «ОЬгаху Ризі Схепуопер38, в якій подано етнографічну характеристику галицького Поділля.
В. Завадського в основному цікавить матеріальна культура подолян. Подавши короткий опис околиці, дослідник відтворює загальний вигляд подільських сіл, відзначає, що вони великі, хати розкидані далеко одна від одної, кожне «обійстя» обгороджене. Далі йде характеристика хатнього будівництва та інтер’єра. Як зазначає автор, хата подільського селянина глинобитна, низька, крита соломою, плетений з лози чи ліщини і виліплений глиною димар не виступає або дуже мало виступає над дахом. Маленькі віконця, що ніколи не відчиняються, дають мало світла. Збиті з дощок двері на бігунах зачиняються зовні на дерев’яну засувку. Вони ведуть до середини хати. За житло звичайно служить одна кімната, з другого боку міститься комора. Біля вхідних дверей велика піч, в якій варять, печуть хліб, а великий запічок є місцем для сну домашньої челяді. Поблизу печі стоїть збитий з дошок та вистелений соломою тапчан, над ним звисає колиска. Під стіною, напроти дверей,— велика, дерев’яна, мальована скриня. Решта стін оточена нерухомими лавами. Зліва від дверей — дерев’яний мисничок, в ньому посуд (глиняні миски, дзбанки, дерев’яні ложки). Долівка в хаті, як правило, глиняна.
Детально характеризується народний одяг. В. Завадський класифікує його за віком, статтю, сезоном, підкреслює різницю між святковим і буденним вбранням.
Комплекс чоловічого одягу (який, на думку В. Завадського, без істотних змін передавався з покоління в по
88 XV. / ау/адхкі, ОЬгагу Киаі Сгег^опе], Рогпай, 1869.
98
коління) складається з білої полотняної сорочки, защеп-леної біля шиї на металевий гудзик або, переважно в молодих хлопців, зав’язаної червоною стрічкою — «гара-сівкою», та штанів з грубого полотна домашнього виробу. Поверх сорочки одягають короткий кафтан. Зимою носять довгий кожух, а убогі — опончу або довгий сіряк з стоячим коміром і каптуром на плечах. Каптур не одягають на голову — він служить оздобою сіряка. Невід’ємною частиною одягу є широкий шкіряний пояс, біля якого висять ніж, кремінь, кресало.
Головний убір селянина — круглий солом’яний капелюх, зимою — висока чорна хутряна шапка з сукняним денцем, оздоблена ззаду, де сходиться хутро, кількома петлями з голубої стрічки, звідси назва шапки «на завісах».
За свідченням автора, традиційні риси зберіг і жіночий одяг. Селянка носить в будень сорочку з грубого полотна домашнього виробу з широкими рукавами, зібраними біля манжетів, і вузьким викладеним коміром. В святкові дні одягають сорочку з тонкого купованого полотна з «підточкою». Поясний одяг жінок — «димка» — вибійчана спідниця, густо зібрана біля пояса, з розрізом спереду. її підв’язують сукняною крайкою. Поверх димки одягають запаску. Плечовий одяг — кафтан і сіряк. Останній дуже подібний за кроєм до чоловічого, відрізняється лише кольором (жіночі сіряки шили з білого сукна) та відсутністю каптура.
В. Завадський відзначає істотну різницю в уборі дівчини і заміжньої жінки. Дівчина заплітає волосся в дві коси, котрі вкладає віночком кругом голови, носить барвисті, яскраві хустки. Жінка одягає нитяний очіпок, під який підкладає обручик, щоб очіпок добре тримався, поверх нього в будень зав’язує хустку, а в свята — рантух.
Ці описи мали б більшу вартість, якби автор звернув увагу на різновидності одягу в окремих місцевостях Поділля.
Характеризуючи їжу, В. Завадський давав перелік основних страв, зазначав, скільки раз на день селяни їдять та що споживають на обід, «полуденок» та вечерю.
Менше уваги приділяє автор висвітленню духовної культури мешканців Поділля. Коротко говорить про ярмарки, «празники» (храмові свята), подає загальний
7*
99
вигляд подільського ярмарку, не називаючи конкретної місцевості.
Більше зупиняється на весільному обряді, послідовно розкриваючи всі дії — «вінкоплетени», запрошення на весілля, печення короваю, розплітання коси нареченій, «посаг», обмін подарунками між молодими, похід до вінця, весільна частина, похід нареченого з своїм весільним почтом до нареченої, поділ короваю. Ця остання дія відбувається дуже урочисто. Коровай не тільки роздають всім весільним гостям, а навіть розсилають тим, хто не був на весіллі з якихось причин.
Автор підмітив і таку цікаву деталь: молода, йдучи просити на весілля разом з дружками, бере з собою хліб, яким благословляли її батьки, і в третій хаті залишає його. В кожній хаті їй на нове господарство дають прядиво і яйця.
Описував В. Завадський і зовнішній вигляд подолян, відзначав, що дівчата тут переважно гарні, але краса їхня дуже нетривка, бо заміжжя, хатні турботи, злиденне життя швидко міняють їх до невпізнання.
Дослідник бачив класову нерівність серед населення, однак причиною цього вважав лише брак освіти, яка була, на його думку, єдиним засобом покращання добробуту селянських мас, звільнення їх від соціального гноблення 39.
Привернула увагу В. Завадського також Гуцульщи-на — край чудової природи, поетичних звичаїв, гордого і волелюбного народу. У статті «Нисиїу»40 автор об’єктивно підходить до змалювання побуту гуцулів, дає їм позитивну характеристику, відзначає їх сміливу і поетичну вдачу, любов до природи, до своїх мальовничих гір, захоплюється відвертістю й щирістю, гостинністю й сердечністю населення. Детально описує заняття гуцулів, підкреслюючи як основне пастушество. В. Завадський змальовує побут пастухів на полонині, подає опис полонинського ходу, зазначаючи, що це — свято цілого села.
Торкається В. Завадський і такої важливої проблеми, як походження гуцулів. В цьому питанні автор пов
39 XV. 2ач¥адхкі, ОЬгагу Ризі Сгепуопе], Рогпаїї, 1869, стор. 48.
40 XV. 2ач¥асігкі, Нисиїу.— «Кіозу», ^агзгачуа, 1872, N 383— 391; 1873, N 428—431.
100
ністю солідаризується з іншим польським дослідником — В. Полем. Він дотримується думки, що гуцули — вихідці з Середньої Азії, все говорить про їхнє «східне» походження — і міцна, але струнка будова тіла, і те, що гу-цули живляться не як всі інші жителі гір вівсяним хлібом, а кукурудзою і борошном, купленим у долині.
І хоч багатьох явищ суспільного життя В. Завадський не розумів, деяким суспільно-історичним подіям не міг дати правильної оцінки, все ж праці його зайняли певне місце в історії української етнографії завдяки зібраному фактичному матеріалу.
Подібних В. Завадському сумлінних фіксаторів баченого було чимало на ниві етнографії 60—70-х років, їхні праці містили здебільшого етнографічні описи невеликих територій, що відповідало тогочасним вимогам до етнографії як науки.
Населення Волині й Полісся привернуло увагу польського письменника та етнографа Тадеуша Стецького (1838—1863). Як зазначав сам автор 41, він народився та виріс на Волинському Поліссі, і життя люду цих околиць було йому добре відоме.
Т. Стецький написав ряд праць: «5¥о1уп роб хуг£І?<1ет зіаіузіусгпут, йізіогусгпут і агсЬеоІодісгпут», і. 1—2 (1864—1872); «Іліск зіагогуіпу і бгізіеїзгу» (1876); «Міазіо Кбтмпе» (1880); «2 Ьоги і зіери» (1888).
З погляду етнографії певний інтерес становить перша робота, що містить чимало цікавих відомостей з матеріальної та духовної культури українського населення Полісся й Волині.
Автор коротко говорить про житло і садибу, про основні заняття населення. Найдокладніше характеризує одяг, підкреслюючи спільні й відмінні риси у вбранні волинського та поліського населення. Мешканці Полісся і Волині носять довгу, за коліна, свиту, найчастіше білу, рідше сіру та коричневу, зимою — кожух, на голові взимку — смушкову шапку, влітку — солом’яний капелюх. Дослідник відзначав побутування в деяких місцевостях Волині білих свит з темними рукавами і навпаки. Звичай цей не зафіксований іншими вченими, невідомий з
41 Т. 5 і е с к і, МЯуй род чггдірсіет зіаіузіусгпут, Ьізіогусгпут і агс1іео1о£іс2пут, і. 1, І.угд\у, 1864, стор. VIII—IX.
101
літератури, і якщо існував, то мав вузько локальне поширення.
Проводячи аналогії між жіночим поліським та волинським одягом, Т. Стецький відзначає яскравість і барвистість вбрання волинянки, що, на його думку, є ознакою добробуту й заможності.
Вказує автор також на тотожність дівочого та жіночого вбрання. Різниця виступає лише в головних уборах і в наявності більшої кількості прикрас у дівчини (намисто, стрічки).
Чимало уваги приділяє Т. Стецький описові житла на Поліссі, відзначає, що хати будують в зруб, найчастіше покривають драницями, рідше соломою, господарські будівлі ставлять під одним дахом з хатою. Автор наводить народні звичаї, пов’язані з будівництвом житла.
Добре висвітлений у роботі весільний обряд на Волині. Стецький послідовно описує всі акти весільної драми, ілюструючи їх весільними піснями. Самому весіллю передують «змовини», коли хлопець посилає сваху до батьків дівчини, щоб довідатись, чи віддадуть за нього дочку, та «старости» з традиційною розмовою про діви-цю-куницю. Саме весілля триває три дні. Починається воно в суботу запрошенням на весілля кожним молодим зокрема. В цей же день ввечері відбувається найурочистіша весільна церемонія — печення короваю та обмін подарунками між молодими. В неділю — розплітання коси молодій, похід до вінця, весільна гостина, висилання послів від молодого до молодої та похід з короваєм до неї, викуп молодої, продовження весілля у молодого. В понеділок — обдарування молодою родини молодого. Автор відзначав як урочистий акт похід з короваєм до молодої. Мати молодого, проводжаючи сина, обсипає хату вівсом, обливає водою, що символізує достаток. По дорозі молодого в кожній хаті зустрічають хлібом-сіллю. Т. Стецький зазначав, що подібно проходить весілля і на Поліссі.
З інших питань автор зупинявся на описі похоронного обряду, причому зазначав, що похорон молодого хлопця чи дівчини зберігає деякі риси весільної церемонії (померлих, як правило, одягають в весільний одяг, на палець закладають обручки з воску та ін.). Говорив дослідник про звичаї та обряди, пов’язані з трудовими святами.
102
Матеріали, подані Т. Стецьким, в основному вірно висвітлювали основні явища духовної та матеріальної культури мешканців Волині та Полісся, хоч автор дещо ідеалізував їх становище, відзначав високий життєвий рівень усіх без винятку, не бачив класового розшарування серед селянства.
Про українське населення Підляшшя писав польський письменник та художник Леон Куніцький (1828— 1873), літературний псевдонім Пан Марцін. Інтерес Л. Куніцького до літератури, звичаїв та побуту народу розвивався і міцнів під впливом К. Вуйціцького, Ю. Крашевського та В. Поля42.
Деякі етнографічні дані містили його повісті «Кга]о-5ує оЬгагкі і гагузу», «ІАУапко», «Птубг і дшогкі». На сторінках журналу «Тудойпік Пизіпжапу» періодично з’являлися етнографічні замітки Л. Куніцького43. Автора цікавила в основному матеріальна культура мешканців Підляшшя. Він подавав відомості про планування сіл, описував житло і садибу, характеризував одяг. Як підкреслював дослідник, села розкидані по узгір’ях, хати стоять фасадом до вулиці; вони дерев’яні, криті соломою, серед них подекуди ще трапляються курні. Житло, як правило, трикамерне (хата + сіни-і-ванькир). У багатьох хатах з другого боку сіней прибудовано хлівець, поблизу стодола, а в дуже заможних ще й обора або стайня.
Одяг Л. Куніцький характеризував щодо статі й сезону, підкреслював різницю між буденним і святковим вбранням
Дослідник констатував велику різноманітність головних уборів підляшан, відзначав, що чоловіки влітку в будні носили солом’яні капелюхи, взимку — чотирикутні сукняні шапки, а в свята — чорні смушкові. Найпоширенішим головним убором заміжньої жінки були «кимбал-ка» (обруч з дерева чи тканини, на який закручували волосся) , очіпок, а в дівчини — хустка.
Свої спостереження Л. Куніцький доповнював ма
42 А. Тгеріпзкі, Кипіскі Ь.— «Роїзкі зіочгпік ЬіоегаНсгпу», і. 16, Кгакбчг — Ц^госіаад, 1971, стор. 189—190.
43 Ь. Кипіскі, ІІЬіогу міозсіап г Родіазіа пабЬигпедо.— «Ту-яодпік Пизігоигапу», ХУагзгаада, 1862, N 150; Його ж, 2агузу х пасі Ви£а.— «Ту^осіпік Ііизіпжапу», 1870, N 425.
103
люнками типажів, характерних для Підляшшя, образка-ми з побуту населення.
Мешканцями Карпат цікавився громадський діяч Та-деуш Жулінський (1839—1885). Учасник повстання 1863 р., лікар за фахом, він з 1871 р. жив у Львові, лікарську практику поєднував з публіцистичною діяльністю. Зокрема, цікава його стаття «Кііка зіоуу сіо еіпо^га-Гіі ТисЬоІсб^ і тіезгкапсбуу уузі жЯозкісЬ у/ гіеті за-поскіе] па росі^огги Каграскіет» 44.
Як і В. Поль, Т. Жулінський «тухольцями» називав бойківське населення — мешканців кільканадцяти сіл в околицях Сколе і Сможе45 * * 48. Коротко говорив про їх заняття, зазначаючи, що вони займаються здебільшого годівлею овець, подавав відомості про житло та одяг.
Дослідник підкреслював типовий для даної місцевості спосіб хатнього будівництва, який полягав у забудові хати і господарських будівель під спільним дахом, Хати малі, переважно курні, «білі», некурні зустрічаються лише в багатих. Характеризуючи одяг, Т. Жулінський відзначав його локальні відмінності в окремих селах.
Цінними в етнографічних спостереженнях Т. Жулін-ського були об’єктивний підхід до зображуваного, достовірне відтворення окремих явищ матеріальної культури.
* * *
60—70-ті роки знаменували перехід до систематичного етнографічного вивчення народу. Переважають грунтовні, всебічні дослідження окремих етнографічних груп.
Поряд з етнографами-аматорами (Л. Куніцький, В. Завадський) до вивчення культури та побуту звертаються етнографи-професіонали, серед яких перше місце належить О. Кольбергу. Його праці містять великий порівняльний матеріал, подають локальні варіанти явищ
44 Т. 2 и 1 і п з к і, Кііка 5І6\¥ сіо еіпо^гаШ Тискоісб^ і тіезгкап-
с6ау аузі мгоіозкіск ау гіеті запоскіе) па росі^бгги Каграскіет.— «2Ьі-
6г ^іадотозсі сіо апігороіо^іі кга]'о^ер, і. 1, Кгакбїу, 1877,
стор. 108—112.
48 Т а м же, стор. 108.
104
духовної і матеріальної культури та докладну їх паспортизацію.
В кігіці 70-х років з’являється етнографічний періодичний орган «2Ьібг 5¥Іасіото8сі до апігороіодіі кгар-5уер, на сторінках якого чільне місце займають питання української етнографії. Етнографічні матеріали з України містили і такі популярні в ці роки видання, як «Кіо-зу», «Ту^одпік Пизіпжапу» та інші.
Культура і побут українського населення в етнографічній літературі 80—90-х років XIX ст.
Дальший розвиток систематичних етнографічних досліджень, грунтовного наукового вивчення всіх ділянок матеріальної та духовної культури українського народу пов’язаний з двома останніми десятиліттями XIX ст.
В суспільно-політичному житті країни цей період характеризується піднесенням робітничого руху, поступовим проникненням марксизму в усі галузі передової культури. Під впливом російської революційної думки в Польщі виникають перші робітничі партії. Пролетарський рух, який будив почуття солідарності між народами, сприяв ростові зацікавлення прогресивних польських кіл культурою та побутом інших народів, в тому числі українців, викликав активізацію українсько-польських наукових зв’язків.
Виступаючи за єднання і дружбу між трудящими братніх народів, українські та польські передові діячі вели боротьбу проти буржуазних націоналістів, як українських, так і польських, які відстоювали лише союз панівних класів Польщі та України, сіяли ворожнечу між прогресивною інтелігенцією.
За свідченням І. Франка, етнографічне вивчення українського народу йшло у двох напрямах. Перший — детальне дослідження всіх явищ матеріальної та духовної культури на невеликих територіях, другий — всебічне вивчення окремих питань матеріальної і духовної культури в межах всієї країни або великої її частини !.
Культура і побут українців стають предметом глибокого вивчення етнографів-професіоналів, наукових уста-
1 І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стор. 240— 241.
106
нов, товариств, висвітлюються на сторінках спеціальних етнографічних періодичних видань, таких, як «2Ьі6г ииа-дошозсі до апігороіоеіі кгарчуер2, «ХУізІа»3 та «Ілід»4.
Орган Антропологічної комісії Академії наук у Кракові «2Ьі6г 5¥Іайошо8СІ до апігороіо^іі кгар^ер почав виходити у 1877 р.Поряд з іменами відомих етнографів-дослідників побуту і культури українського народу О. Кольберга, І. Коперніцького, Е. Руліковського на його сторінках зустрічаємо імена багатьох етнографів-ама-торів — Ю. Мошинської, С. Рокоссовської, В. Малинов-ської, С. Шаблевської, Б. Поповського, А. Брикчинського та інших, які щедро надсилали матеріали з України, віддаючи при цьому значну перевагу питанням духовної культури.
Згадана вище «УУізІа», що почала виходити в 1887 р. у Варшаві, планувалась як географічно-етнографічний щомісячник. З другого тому до дванадцятого редакцію журналу очолював Я. Карлович. Саме під редакцією Я. Карловича «\УІ8Іа» стала одним з кращих періодичних етнографічних видань в Європі5. Крім зразків народної творчості, етнографічних описів, теоретичних праць з фольклору та етнографії тут були широко представлені огляди фольклорних та етнографічних видань, інструкції та поради для збирачів фольклорно-етнографічних матеріалів.
«\УІ8Іа» була осередком єднання кращих етнографічних сил Польщі, України, Чехословаччини. І хоч журнал майже не містив фольклорних публікацій та етнографічних описів з України, він вніс чималий вклад у розвиток української етнографії, сприяв налагодженню та зміцненню польсько-українських зв’язків у галузі етнографії.
В журналі широко друкувалися критичні огляди українських етнографічних та фольклористичних видань, зроблених польськими авторами, рецензії на роботи
2 «2Ьі6г міадошозсі до апігороіо^іі кгаіочуе]» виходив у Кракові з 1877 до 1925 р., в 1897—1920 рр. під назвою «Маіегіаіу апігоро-Іо^ісгпо-агсЬеоІо^ісгпе і еіпо^гаПсгпе». У 1920—1925 рр.— як «Рга-се і таіегіаіу апігоро1О£ІС2ПО-агсЬео1О£ІС2Пе>>.
3 «АМізІа» — географічно-етнографічний журнал виходив у Варшаві у 1887—1905 рр. (19 томів), у 1916 р. вийшов т. 20.
4 «Ілід» виходив у Львові у 1895—1938 рр. (35 томів), з 1946р. продовжує виходити у Вроцлаві (ПНР).
5Л. Вузігоп, АМзі^р до ІидогпаАУзЬуа роїзкіе^о, Ьчюау, 1926, стор. 88.
107
О. Пипіна (зокрема, на його «Историю русской зтногра-фии»), М. Сумцова, В. Гнатюка, до участі в журналі запрошувалися українські вчені. Відомо, що Я. Карлович високо цінив наукову діяльність І. Франка, пропонував йому постійне співробітництво в цьому журналі і радо сприйняв звістку про згоду українського вченого6.
Дальший розвиток етнографічного вивчення українського народу польськими дослідниками пов’язаний з діяльністю Товариства народознавчого7 та його органу «Ьпс1», який до сьогодні виходить в Польській Народній Республіці.
Необхідність створення такого товариства для організації систематичного етнографічного вивчення народу розуміли прогресивні польські та українські вчені.
У 1894 р. питання утворення товариства обговорювалось на з’їзді літераторів у Львові, були вироблені програма і статут. Діяльну участь в роботі товариства поряд з польськими дослідниками А. Каліною, Я. Бодуе-ном де Куртене, Я. Карловичем брали українські вчені І. Франко, В. Гнатюк та інші. Товариство стало виявом єдності польської та української прогресивної інтелігенції. Його завданням було дослідження побуту польського і сусідніх йому народів, причому в першу чергу передбачалося вивчення територій малодослід-жених або зовсім недосліджених. З метою популяризації зібраного матеріалу і залучення широких кіл громадськості до збирацької діяльності виникла думка видавати етнографічний журнал під назвою «Бий». Товариство прагнуло довести свою готовність йти слідами О. Кольберга, продовжувати працю, розпочату великим етнографом 8.
За змістом «Бий» нагадував варшавську «\¥із1и». Його сторінки заповнюють етнографічні описи, рецензії на етнографічні та фольклорні збірники, огляди періодичних і бібліографічних видань та хроніка питань народознавства. Перший номер журналу відкривався стат
6 В. Юзвенко, Українська народна поетична творчість у польській фольклористиці XIX ст., стор. 118.
7 О. О а і к о ау а, Нізіоп’а Роїзкіе^о кжаггузЬуа 1исІо2паА¥сге£о. Ле£О рОАУЗІаПІе, ГО25¥б]’ І 2ПаС2ЄПІЄ XV СІ$£11 ЗІЄСІЄтСІ2ІЄ5І£СІОІЄСІа.— «Ьисі», і. БІ, АУгосІаху, 1967, стор. 7—60.
8 «ЬисЬ, і. І, Ехубиг, 1895, стор. 2.
108
тею І. Франка «Маро^зге ргдду ау ІисіогпауузЬуіе»9, програмним твором, який визначав завдання етнографії, виступав з критикою буржуазних шкіл у польській фольклористиці — міграційної та антропологічної.
Про зростання зацікавлення прогресивних польських дослідників українським населенням свідчать етнографічні виставки, що організовуються у Львові, Коломиї, Тернополі10. їх мета — сприяти грунтовному етнографічному вивченню окремих районів, по можливості впливати на піднесення тут домашнього промислу.
З польських етнографів 80—90-х років, чия наукова спадщина збагатила і українську етнографію, перш за рсе слід назвати Ізидора Коперніцького (1825—1891).
І. Коперніцький народився в с. Чижівці Звенигородського повіту Київської губернії. Майже піввіку прожив на Україні. Дитинство й рання юність дослідника пов’язані з Київщиною та Вінниччиною, вищу освіту здобув у Київському університеті, вивчаючи в 1844—1849 рр. медицину. Після закінчення університету він деякий час працював військовим лікарем на Київщині, Волині, в Севастополі. У 1857 р. залишає військову службу і викладає анатомію в Київському університеті. В 1871 р. І. Коперніцький оселився в Кракові, своєю спеціальністю обирає антропологію, курс лекцій з якої читає в Краківському університеті.
Зацікавлення І. Коперніцького антропологією йшло поряд з інтересом до етнографії. У своїх численних виступах на з’їздах, наукових засіданнях він постійно наголошує на необхідності систематичного етнографічного вивчення народу. У 1879 р. вчений на засіданні Антропологічної комісії висуває пропозицію розпочати збирання матеріалу до складання етнографічної карти Галичини. Ще через рік подає на розгляд проект такої карти. В 1886 р. на черговому засіданні Антропологічної комісії дослідник говорить про початок систематичних етнографічних досліджень в країні.
9 «Ьисі», і. І, Ілубиг, 1895, стор. 4—16.
10 М. Т и г к о XV з к і, ХУузіа^а еіпо^гаГісгпа Рокисіа XV Коїотуі, Кгакбху, 1880; К. Раїкіеигісг, РггехуосІпік іпіогтасуіпу ро музіа-Ме еІпо£гаНс2Пе], игг^бгопе] тії Тагпороіи, Тагпорої, 1887; Каіаіо^ сігіаіи еіпо£гаПсгпе&о Рох^згесЬпе] ^узіа^у кга]ох¥е] хує Ехуохуіє, 1894.
109
Свідченням незмінного інтересу до етнографії та величезної роботи в цьому напрямі є діяльність І. Копер-ніцького як редактора «2Ьі6ги їуіасіогпозсі сіо апігоро1о&іі кгаіо5¥еі». До виданих ним томів вчений сам підбирав матеріали, опрацьовував їх, робив коректуру, листувався з численними дописувачами, заохочуючи їх до співробітництва в журналі. Крім польських матеріалів тут друкувалися антропологічні та етнографічні відомості з України, Литви, Білорусії.
Проте найкращим доказом зростаючого інтересу І. Коперніцького до етнографії є його праці. Вони займають чільне місце в загальній науковій спадщині вченого, яка нараховує понад 90 робіт11 з різних галузей знання — антропології, археології, етнографії, мовознавства. Як і його попередники В. Завадський та Я. Карлович, І. Коперніцький вважав основним завданням етнографії грунтовний систематичний опис невеликих територій. Він зосереджує свою увагу на характеристиці певних етнографічних груп населення або навіть окремого повіту.
Вченого найбільше приваблюють Карпати. Починаючи з 1871 р. він щорічно проводить тут літні місяці, збираючи етнографічні матеріали. Наприкінці 80-х років у нього визріває думка всебічно вивчити українське населення Карпат. Вчений заздалегідь серйозно готується до наукової подорожі. Про свій намір повідомляє І. Франка листом від 7 вересня 1888 р.: «Десь за тиждень пускаюся в довшу подорож на 4—6 тижнів для вимріяних віддавна антропологічних та етнографічних дослідів. Хочу грунтовно пізнати український народ в Карпатах від Попрада до Черемоша вздовж усієї галицької течії та від верхів’я Тиси до Попрада по угорській стороні...
Маю на меті зібрати в кожному пункті якнайчислен-ніші антропометричні спостереження для фізичної характеристики, як і головніші етнографічні (поселення, будівлі, побут, одяг, мова і т. п.) для практичного доведення: чи і чим саме відрізняються наші русини від угорських і їх окремі роди (лемки, бойки, гуцули) між собою, а також від долинян. Нарешті, прагнув би, на
11 Бібліографію праць І. Коперніцького подав Я. Карлович в статті «Ігудог Корегпіскі», надрукованій в журн. <\Міз1а», і. 5, №аг-$га\уа, 1891, стор. 1001—1024.
110
скільки вдасться, окреслити кордони руського населення з поляками, румунами, мадьярами і словаками» 12.
Польський дослідник просить І. Франка, прекрасного знавця Карпат і їх українського населення, сприяти в збиранні матеріалів, подати адреси інформаторів та провідників, які могли б допомогти в цьому.
Передових вчених того часу, представників двох націй, І. Коперніцького та І. Франка зв’язували багаторічні дружні стосунки. З 1883 р. між ними розпочалося листування, яке підтримувалося до кінця життя І. Коперніцького. Вчений запрошував І. Франка до співпраці в журналі «2Ьі6г \¥ІасІото5сі сіо апігороіо^іі кгар^ер. Відомо, що в десятому томі «ХЬібги...» було опубліковано збірку пісень та опис весільного обряду, зроблений Ольгою Рошкевич в с. Лолин й відредагований І. Франком 13.
Український вчений пропонує І. Коперніцькому силами Антропологічної комісії організувати наукову експедицію в Карпати, особливо бажаним було б; на його думку, всебічне дослідження Лемківщини. І. Коперніцький гаряче підтримує пропозицію І. Франка.
«Ваша пропозиція про екскурсію на Лемківщину або в інший етнографічний край до руських верховинців, як така, мені дуже імпонує, бо я навіть сам виступав кілька років тому на комісії з думкою про потребу такого виїзду»,— пише він у листі до І. Франка від 1 (13) січня 1889 р.14 Однак добрі наміри обох дослідників не увінчалися успіхом — через відсутність коштів експедиція не відбулася.
У вересні — жовтні 1888 р. І. Коперніцький відбув у захоплюючу мандрівку в українські Карпати. Протягом п’яти тижнів вчений відвідав 74 села і містечка, де жили лемки і бойки, побував у 20 населених пунктах Гуцул ь-щини. Наукова подорож дала цінні матеріали.
Ділячись враженнями в листі до Я. Карловича, дослідник зазначав, що зібрав багато етнографічного матеріалу, якого вистачило б для накреслення цікавої характеристики етнографічних груп українського населення
12 «Українське літературознавство», вип. 5, Львів, 1968, стор. 134.
13 ОЬгг^ду і ріезпі \уе8е1пе Іиди гизкіе^о и/е и/зі Гоїіпіе, ро\у. 8ігуІ8кіе£о, геЬгаїа ОІ£а Козгкіе^ісг.— «2Ьі6г чуіадотозсі до апіго-роїо^іі кга]о\уеі», і. 10, Кгакбчу, 1886, стор. 3—50.
14 «Українське літературознавство», вип. 5, Львів, 1968, етор. 138.
111
Карпат, та що такий короткий нарис він думає подати найближчим часом як звіт про наукове відрядження 15.
Цим коротким, за словами І. Коперніцького, звітом стала праця «О ^бгаІасЬ гизкісЬ уії баїісуі», яку І. Франко назвав «перішш^сЯСТеМтичним Дослідженням укра-їнцівКарпат» 16. Праця друкувалася в журналі «2Ьі6г АУІаЗопїбзсІ бо апіторо1о£іі кгарчуер (1888, т. 12), а в 1889 р. вийшла окремим виданням.
Написана на великому фактичному матеріалі, робота являла собою цінну етнографічну характеристику карпатських українців. Все українське населення Карпат І. Коперніцький ділить на 5 груп: лемки, полонинці, бойки, тухольці і гуцули. В центрі уваги дослідника матеріальна культура кожної з цих груп. Автор говорить про розташування села, характеризує житло, їжу, одяг, мову, дає антропологічну характеристику населення, говорить про його заняття. Всі ці відомості подані в порівняльному плані.
Так, дослідник підкреслює подібність у способі будівництва та розміщенні лемківських і бойківських садиб, а також відзначає відмінність їх від дворів тухоль-ців і гуцулів. Як зазначає автор, у лемків та бойків всі господарські будівлі знаходяться під одним дахом з хатою, тоді як в тухольців вони стоять окремо від хати, найчастіше за нею, рідше збоку і дуже рідко перед хатою напроти вікон. У гуцулів до хати добудовують дещо нижчу одну або дві комори, одну або дві стаєнки та хлівець. Такі прибудови на Гуцульщині дуже влучно називають «притулками».
Вказує автор і на різницю в одязі всіх вищеназваних груп населення. За свідченням дослідника, характерною особливістю одягу лемків, що відрізняє їх від інших мешканців гір, є «чуга». Шили її переважно з сірого сукна, ззаду пришивали кусок прямокутної тканини, що закінчувалась тороками. Це так звана «галерея», яку взимку закидали на голову. З-під галереї звисали довгі до колін рукава, позашивані на кінцях і також оздоблені тороками. У деяких місцевостях (від Липни до Жмигро-ду) чуги були значно коротші і мали рукава без тороків.
15 «АЛЛізїа», і. 5, ХУагзхаууа, 1891, стор. 1018—1019.
16 Рецензія І. Франка на роботу І. Коперніцького «О £бга1асЬ гиакісЬ у? Оаіісуі».— «К^агіаіпік Ьізіогусгпу», і. З, Ь\уо\у, 1889, стор. 742.	----'	~
112
Крім чуги, типовим верхнім одягом лемків є гуня. Колір і довжина гунь різні, залежно від місцевості. Від Попра-ду до Білої носять здебільшого білі довгі до колін гуні, над Ропою переважає сірий колір, змінюється і їх довжина, вони — до бедер; над Вислоком переважають короткі гуні чорного кольору, рідше носять сірі і майже не носять білих.
Чоловічий одяг полонинців складається з тих самих компонентів, що й лемківський, але має свої особливості. Насамперед чуга, яку називають тут «чанів», відрізняється від лемківської багатим оздобленням та дещо іншим кроєм галереї. Бойки і тухольці не знають чуги, замість неї виступає сіряк, у гухольців — без всяких прикрас, у бойків — оздоблений на кишенях, або, замість них, плетеними з вовни червоними і білими шнурками. Значно відрізняється від одягу всіх вищеназваних груп гуцульське вбрання, що відзначається багатством прикрас та яскравістю кольорів.
Як зазначає автор, ще чіткіше проступають відмінності в жіночому одязі. Характерною особливістю лемківського жіночого вбрання є відсутність оздоблення на сорочках та запасках. В одязі полонинців привертає увагу старанне його прикрашування вишивкою, мережкою, дрібним рисуванням. На Тухольщині виступають свої різновидності в одязі. В с. Тухолька носять довгі сорочки, які мають розріз з боку, в долині Опору — сорочки короткі, до бедер, з розрізом спереду, прикрашені на рукавах вишивкою. Менше відмінностей виявляє поясний жіночий одяг (у лемків, полонинців, бойків і ту-хольців — це дрібно рясована спідниця з грубого небі-леного полотна, у гуцулок — дві вовняні запаски).
Спільні і відмінні риси відзначає І. Коперніцький і в жіночих головних уборах. За свідченням дослідника, убір голови лемківських та полонинських жінок майже тотожний. І перші, і другі, якщо йдеться про заміжніх, не заплітають волосся, а звивають його в клубок і ховають під чіпець. Лемкиня поверх нього одягає білу або кольорову хустку. Полонинка замість хустки носить довгий рантух, що щільно прилягає до обличчя. Дівчата і там, і тут заплітають волосся в одну косу.
Головні убори на Бойківщині, значно відрізняючись від лемківських і полонинських, мають багато спільного з тухольськими. Як бойківські, так і тухольські жінки
1/4 8 5-1493	Ц3
та дівчата заплітають волосся в дві коси. Жінки щільно пов’язують голову невеличкою кольоровою хустинкою, під яку підкладають твердий обручик, а зверху накидають білу полотняну чи бавовняну хустку. Різниця полягає в способі її пов’язування (на Бойківщині кінці хустки зав’язують під підборіддям, як на Лемківщині). Характеризуючи гуцульський головний убір, автор звертає увагу на укладання кіс віночком довкола голови, своєрідний спосіб пов’язування хустки, що нагадує завій, побутування перемітки.
Дослідник вважає, що з усіх ділянок матеріальної культури спільні риси найяскравіше виявляються в хатньому інтер’єрі, однотипному для всіх виділених ним п’яти груп українського населення.
Позитивно оцінюючи роботу І. Коперніцького, І. Франко цілком слушно вважав недоцільним виділяти п’ять етнографічних груп населення. На його думку, розмежування полонинців і лемків, як і тухольців та бойків недостатньо вмотивоване матеріалами, які зібрав І. Коперніцький.
«Подібних локальних відтінків можна знайти більше в межах кожної етнографічної групи, але такі незначні особливості, як чорна чуганя замість білої, чи дещо інший метод будівництва домів не дають підстав до виділення даного населення в окрему етнографічну групу»,— писав І. Франко у рецензії на роботу І. Коперніцького 17. Сам Коперніцький розцінював свою роботу «О &6га1асЬ гизкісЬ ж Саіісуі» як тимчасовий звіт про наукову експедицію, як початок досліджень.
Вчений мав намір, доповнивши зібрані ним етнографічні матеріали новими, написати працю, яка давала б грунтовну, всебічну характеристику українського населення даної території. Він звертається до місцевої інтелігенції з проханням надсилати описи звичаїв, обрядів, народні вірування, пісні, перекази та легенди.
Відомо, що в 1889 р. дослідник знову відвідав українські Карпати з метою дальших наукових досліджень. І хоч повені та передчасні сніги перешкодили І. Копер-ніцькому побувати в усіх запланованих місцевостях, матеріали, зібрані ним, заслуговують на увагу.
17 «Кхуагіаіпік ііізіогусгпу», і. З, Ь XV 6 XV, 1889, стор. 742.
114
Глибше вчений встиг дослідити Тухольщину. Тут (в селах Головецьк і Тухли) його увагу привернув спосіб хатнього будівництва, який відзначався високою естетичністю, та характерне лише для даної місцевості оздоблення дверей хати «Крім інших матеріалів, які там (на Тухольщині.— З В.) записав, вдалось мені ближче і докладніше пізнати тільки їм властиве замилування в оздобленні будівель. Маю багато нових рисунків дверей луковатих, оздоблених з великою видумкою»,— писав І. Коперніцький в листі до Я. Карловича від 7 листопада 1889 р. 18
Відомості з Тухольщини лягли в основу невеличкої статті «Одггтуіа огдоЬпе V сЬаіасЬ ^бгаіі гизкісЬ» 19, яка ілюстрована малюнками, виконаними самим І. Копер-ніцьким. Дослідник зазначав, що поштовхом для написання даної статті послужив до деякої міри вміщений С. Віткевичем у другому томі «УУізІу» малюнок та опис хатніх дверей з с. Закопане. Проводячи етнографічні дослідження в околицях Тухлі, І. Коперніцький звернув увагу на зовсім інший, ніж поданий С. Віткевичем, своєрідний спосіб оздоблення хатніх дверей, зафіксував його і вмістив у вищеназваній статті.
Багато цікавих планів плекав І. Коперніцький. Вже будучи безнадійно хворим, за кілька місяців до смерті, він довідується про проведення у Кракові з’їзду лікарів і біологів, на якому вирішено організувати в Галичині Товариство народознавче, а реалізацію задуму доручено йому. З радістю сприйняв вчений цю звістку, готувався до активної діяльності, до втілення в життя своєї багаторічної мрії — організації саме такого товариства, яке керувало б дослідницькою роботою, бо тільки при цій умові вважав можливим систематичне етнографічне вивчення народу. Однак намір його не здійснився. Товариство в Галичині виникло лише в 1895 р., через чотири роки після смерті І. Коперніцького. Не вийшло в світ і заплановане ним грунтовне дослідження українського населення Карпат. Проте багатогранна діяльність на ниві етнографії й етнографічна спадщина ставлять його в ряди вчених прогресивного напряму, які вивчали побут та культуру польського і сусідніх йому народів.
” «А¥із1а», і. 5, \Уагагара, 1891, стор. 1020.
19 І. К о р е г п і с к і, Одггипа охдоЬпе \у сЬаіасЬ дбгаїі гизкісЬ,— «^Уізіа», і. 4, АУагзгахуа, 1890, стор. 138—146.
1/« + */» 8* 5-1493	ц5
У розвитку української етнографії І. Коперніцький зайняв чільне місце як об’єктивний дослідник українського народу, щирий друг українців, активний діяч у галузі зміцнення польсько-українських культурних взаємозв’язків.
Українським населенням Карпат цікавився і сучасник І. Коперніцького Леопольд Вайгель. У 1887 р. в Кракові вийшла його монографія «О НисиІасЬ» 20, написана на матеріалах кількарічних мандрівок по Гуцульщині. Дане дослідження охоплює широке коло питань з матеріальної та духовної культури. Найдетальніше характеризується одяг, подаються і розшифровуються місцеві назви окремих його компонентів, таких, як «гугля» (біла сукняна накидка), «кептар» (короткий кожушок без рукавів), «сердак» (сукняний каптан), «букурий» (вузький шкіряний пояс), «черес» (широкий шкіряний пояс) та ін.
Відомості про їжу вичерпуються перерахуванням най-вживаніших страв («кулеша», «малай») та авторською думкою, що взагалі гуцули їдять добре, мають в достатку молоко, м’ясо та бринзу.
Такі ж неповні у нього відомості і про житло. Дослідник обмежується згадками про будівельний матеріал, камерність житла, відзначаючи при цьому різницю в плануванні хати убогого і заможного населення (в бідних — житло однокамерне, так зване «бухня», в багатих — трикамерне).
З питань духовної культури найповніше висвітлена сімейна звичаєвість і обрядовість, зокрема весілля. Автор зупиняється на таких моментах весільної драми, як сватання, запрошення на весілля, «повниця» (дарування), похід до вінця, звичай обсипання молодих зерном та «викуп» молодої. Л. Вайгель широко застосовує народну весільну термінологію (дослівно передає розмову сватів з родичами молодої під час сватання та заручин, діалог старости з князем при «повниці»), що є особливо цінним в поданому ним описі. Однак дослідник не наводить текстів весільних пісень, висловлюючи хибну думку, що на Гуцульщині їх немає.
Були у Вайгеля й інші помилкові твердження. З антинародних позицій підходить він до висвітлення опри-шківського руху. Ряди опришків, на його думку, попов
30 Ь. V/ а 1(Це 1. ^Ниси1асЬ^2агу8 еіподгаїісгпу, Кгак6>¥, 1887,
116
нювались за рахунок молоді, яка в горах шукала рятун-ку від рекрутчини 21.
Хибно розв’язував дослідник і проблему походження гуцулів22 Знижувала цінність дослідження і нечітка будова розділів, безсистемне розміщення відомостей з матеріальної та духовної культури.
Цінні, хоча і неповні, дані етнографічного характеру знаходимо в роботі Л. Вайгеля «Куз тіазіа Коіотуі» 23. Цікаво, із зазначенням місцевих особливостей, подано опис весільного ритуалу. Досліджуючи весілля в трьох селах Коломийського повіту — П’ядики, Назірна та Ше-парівці, автор звертає увагу на спільні та відмінні риси цього обряду в даних місцевостях.
За свідченням Л. Вайгеля, така весільна дія, як прикрашування «деревця» в с. П’ядики та Шепарівці відбувається в передвесільний день ввечері після запрошення молодими на весілля. В с. Назірна, навпаки, спочатку в’ють «деревце», а потім запрошують на весілля, чи, як тут називають, на «розколіпини» або «гуски». Причому молодий з дружбою завжди їдуть на конях і запрошують, не злазячи з коней. Перед хатою дружба викликає когось з мешканців словами: «Просит пан молодий на слово, тай і я прошу». Коли хто-небудь вийде, молодий говорить: «Просили тато і мама, тай і я прошу, абисьте були ласкаві прийти на гуски» 24.
Урочистіше відбувається в с. Назірна викуп «княгині» та переїзд її в дім «князя». На одному возі їде молода з своїм «віном» (приданим), на другому — дружки з «деревцем». «Княгиня» сидить на скрині, загорнута в одну з подушок, бо бояри, об’їжджаючи віз, намагаються вдарити молоду гарпуном, щоб боялася свого чоловіка. Похід тричі об’їжджає хату і вирушає до «князя». Інші весільні дії — «посаг», «почесне», «весільна учта» проходять в усіх зазначених вище місцевостях без істотних змін.
Заслуговує на увагу характеристика одягу, яка містить докладний перелік всіх компонентів чоловічого та жіночого вбрання і їх місцеві назви.
21 Ь. № а) £ і е І, О НисиїасЬ, стор. 37.
22 Т а м же, стор. 36.
23 Ь. АУ а} £ і е 1, Руз тіазіа Коіотуі, Коїотуіа, 1877.
24 Т а м же, стор. 92.
1/< + 1/» 8*	117
Відомості про їжу цікаві народною термінологією страв («киселиця», «кулеша», «книші», «саламаха», «джур», «вурда», «вар», «натина») та даними про спосіб їх приготування.
Серед етнографічного доробку, який внесли польські дослідники у вивчення культури й побуту українського народу, на увагу заслуговує робота відомого антрополога та етнографа, лікаря за фахом Юліана Талько-Грин-цевича (1850—1936) «Хагузу ІесхпісЬуа 1тіо5¥Є£о па Ки-зі РоїисІпіоАУер25. Дана етнографічна праця присвячена висвітленню цікавої і малодослідженої на той період ділянки народної медицини. У свій час на необхідність вивчення природничо-лікарських вірувань і знань, що нагромадив віковічний досвід народу в галузі народної медицини вказував І. Франко26. В основу великої роботи, яка складається з передмови, вступу і п’яти розділів, ліг багатий матеріал, зібраний безпосередньо самим дослідником чи його численними кореспондентами 27. Територіально дослідження охоплювало Звенигородський, Уманський та Канівський повіти Київської губернії, Володимирський і Ковельський — Волинської губернії, Східне та Західне Поділля, Східну Галичину. У розпорядженні автора були деякі матеріали з Полтавської та Херсонської губерній, а також Криму, Литви, Сибіру.
У короткій передмові Талько-Гринцевич подає бібліографію та з’ясовує причини недостатнього вивчення цієї цікавої теми. їх, на думку дослідника, дві. По-перше, рівень етнографічної науки не дозволяв раніше піднімати таких питань. Треба було дати загальну етнографічну характеристику всіх явищ народної культури, а вже потім приступати до детального дослідження окремих її ділянок. По-друге, матеріали з народної медицини збирати важче, ніж відомості з інших галузей матеріальної та духовної культури. Сільські лікарі — знахарі, які знають всі лікарські секрети, тримають їх у великій
25 3. Таїко-Нгупсе^ісг, 2агузу Іесгпісіхуа ІисІохуедо па Низі Роїисіпіоууеі, Кгакбуу, 1893.
26 Рецензія І. Франка на «Ргхусхупек до еіпо&гаПі Іиди гизкіе^о па ХУоіупіи. 2 таіегуаІоАУ, хеЬгапусЬ рггех р. 2оТі§ Нокоззо^зкд.— «К^агіаіпік Ьізіогусхпу», і. 2, Еууоку, 1888, стор. 269.
27 3. Таїко-Нгупсеууісг, 2агузу 1есгпісі\уа Іидохуедо.., стор. 3.
118
таємниці і дуже неохоче діляться своїми знаннями та досвідом.
Зміст вступу розкриває його назва «Одбіпу ро^сі па Іесгпісі^о Ішкгоге па Кизі». Підкресливши, що народна медицина така ж давня, як сам народ, дослідник з’ясовує, як нагромаджувався багатовіковий досвід лікування хвороб і якими шляхами поширювались природничо-лікарські знання, запозичені в інших народів. Тут йдеться також про погляди народу на причини хвороб, його уявлення про ту чи іншу хворобу, про народних лікарів та основні засоби лікування.
За свідченням Ю. Талько-Гринцевича, на Україні за-гальнопоширеною є думка кожну хворобу вважати насланням злого духа і уявляти її в певній матеріальній формі. Щодо поглядів на народних лікарів — ворожбитів, знахарів, шептух — вони не є одностайними. Якщо в одних місцевостях ворожбитів мають за людей, що не знаються зі злими духами і приписують їм вміння лікувати недуги, то в інших їх вважають здатними насилати різні хвороби.
Автор говорив про широке використання ліків рослинного походження, відзначаючи багатство народних назв для однієї і тієї ж рослини відповідно до місцевості і, навпаки, існування однієї назви для означення кількох різних лікарських рослин. Вказував він і на значне розповсюдження засобів лікувальної магії: замовлянь, вживання амулетів тощо. Значно менше поширені, на його думку, ліки тваринного походження.
У кожному з п’яти розділів (1. Акушерство і гінекологія; 2. Дитячі хвороби; 3. Хвороби зрілого віку; 4. Народна гігієна; 5. Смерть), які, в свою чергу, діляться на ряд підрозділів, подано відомості, що стосуються етіології, профілактики, методів лікування певних груп хвороб (зовнішні хвороби, хвороби дихальних шляхів, шлунково-кишкові захворювання, вивихи, переломи та ін.). Всі ліки діляться на три види: внутрішні (відвари, настойки,, порошки), зовнішні (компреси, мазі), містичні (до останніх автор відносив різні замовляння, амулети, обереги тощо).
Багато місця відводив дослідник народним віруванням, пов’язаним з причинами, способами запобігання та лікування хвороб. В Східній Галичині вірять, наприклад, що лопух, татарське зілля і полин мають здатність.
119
оберігати дитину від усього зла, тому цим зіллям обкладають колиску немовляти та розкидають по землі під час зелених свят. На Звенигородщині дитину, щоб була здо-ровою, купають у відварі материнки, на Волині — чебрецю, на Поділлі — польового хвоща та ін. В кінці перераховано список всіх лікарських рослин, їх назви — народні, латинські та польські.
Цінним в роботі Ю. Талько-Гринцевича є докладна паспортизація зібраних матеріалів. Говорячи про різноманітні способи лікування, автор називав місцевість, де побутував той чи інший метод. У випадку, якщо відомості бралися з літератури, давалося посилання на літературні джерела.
Написана на великому фактичному матеріалі, праця Талько-Гринцевича є цінною розробкою невичерпної і маловивченої ділянки народної культури і на сьогодні не втратила своєї вартості.
* * *
Свідченням розвитку етнографічної науки в напрямі створення монографічних досліджень невеликих за обсягом територій є описи повітів Галичини, що з’являються в останнє десятиліття XIX ст. Цікава історія їх виникнення. У 1893 р. музей ім. Дідушицьких у Львові оголошує конкурс на кращий опис одного з повітів Галичини. Було подано 16 праць, які містили описи 14 повітів. З них автори шістьох робіт — місцеві вчителі — одержали нагороди: Б. Сокальський за опис Сокальського повіту; С. Гринбергова — Старо-Самбірського; К. Мроч-ко — Снятинського; К- Фалькевич — Городецького; Я. Байгер — Теребовельського та В. Сарна за опис Ко-роснянського повіту. З шести нагороджених праць п’ять містять описи українських повітів.
Однією з кращих є робота Бронислава Сокальськоро «Ро^іаі Зокаїзкі» 28. Велика за обсягом праця (490 стор.) складається з чотирьох частин: географічної, етнографічної, історичної та економічної. Найбільшою і найкраще висвітленою є етнографічна частина, яка займає майже половину роботи.
28 В. 8 о к а 1 з к і, Роауізі Зокаїькі росі	£Є0£гаПс2пут,
еіподгаіісгпут і екопотісгпут, Ьауоау, 1899.
120
Загальна характеристика населення, одяг, житло, їжа, звичаї та обряди, забави, народна медицина, мова — ось коло питань, яке цікавить дослідника.
В основному позитивно охарактеризувавши українське населення, підкресливши його працьовитість, Б. Со-кальський зупиняється на висвітленні матеріальної та духовної культури. Детально описує одяг, підкреслюючи локальні відмінності, подає місцеві назви окремих частин вбрання, вказує на побутування двох форм — поряд з одягом, виготовленим з доморобного сукна або полотна, побутує одяг з купленої тканини. Автор зазначає, що фабрична промисловість витісняє домашній промисел і що вплив міста викликає зміни в одязі. Ретельно характеризуються також головні убори та взуття, підкреслюються їх місцеві особливості.
Знаходимо докладні відомості про хатнє будівництво. Б. Сокальський говорить про поширені тут способи будівництва, відзначає як найдавніший — дерев’яні хати «в вугли»; пізніший — «в слупи», на дубових підвалинах; де-не-де зустрічаються хати муровані, а часом і глиняні. Автор говорить також про покриття хат, описує інтер’єр та вказує на різницю в хатній обстановці у багатих і бідних. Як бачимо, дослідник підкреслює класові відмінності в житлі, що є особливо цінним у його роботі. На цей момент звертає увагу він і при характеристиці їжі. зазначаючи, що багаті їдять тричі на день, а бідні — два рази.
Робота містить цікаві відомості про звичаї та обряди населення Сокальщини, зокрема сімейні. З них особливу увагу автор приділяє весіллю. Дослідник зазначає, що весільна драма проходить дуже урочисто, триває кілька днів і має свої відмінності в різних селах.
Б. Сокальський зосереджує увагу на весільних церемоніях, спільних для всього повіту: печення короваю; посилання подарунків; розплітання коси молодій; принесення короваю, за яким молодий або молода виходять з музикою; «посад» і поділ короваю в молодого і молодої; купування молодим коси своєї нареченої; шлюб; весілля, що спочатку відбувається в кожного з молодих окремо і лише ввечері обидві весільні дружини сходяться разом. Крім загального опису весілля, автор подає найцікавіші, на його думку, описи з с. Пархач (тепер Межиріччя) та Ліски, підмічає ряд цікавих місцевих звичаїв,
121
Наприклад, в с. Опільсько (тепер Перемога) вішають на димар червону хустку на знак, що там відбувається весілля; в с. Світаж (нині Свитазів) до хати вносять сніп жита, який стоїть весь час, поки триває весілля. Згадує .дослідник про давній звичай перезви, що зберігся ще в деяких селах Сокальщини.
Описи доповнюються великою збіркою весільних пісень, які Б. Сокальський ділить на окремі групи. Тут пісні, що співають під час плетення вінків (25), при розплітанні коси (40); пісні, якими коровайниці супроводять речення короваю (25), краяння і поділ короваю (15); пісні, які співають, якщо молодий або молода сирота (3); жартівливі пісні (36).
З інших сімейних обрядів дослідник коротко говорить про хрестини та похорони. Звертає увагу на побутування таких цікавих місцевих звичаїв, як «потрусини», які відбуваються в деяких селах на третій день після хрестин, та «бабин» або «проводи». Останні присвячені пам’яті померлих і відзначають їх в п’ятницю або суботу провідного тижня.
З трудових свят досліджені обжинки, наводяться тексти обжинкових пісень.	.	~
Для етнографа інтерес становить і економічна частина роботи, де мова йде про домашні промисли.
Робота Б. Сокальського одержала позитивну оцінку такого вимогливого критика, як В. Гнатюк29. Він відзначив багатство та об’єктивне висвітлення фактичного матеріалу. Слабкою стороною Б. Сокальського, як і всіх інших польських дослідників, вважав недостатнє знання української мови.
Цікава в етнографічному відношенні робота Яна Олександра Байгера «Рочуіаі ТгетЬоАУеІзкі»30. Вона теж належить до робіт, нагороджених на конкурсі. З дев’яти розділів етнографічні відомості знаходимо в трьох: «Частина етнографічна», «Рільництво і годівля худоби», «Домашній промисел». Вони досить побіжні, але достовірні. Автор подає характеристику українського населення, коротко характеризує чоловічий та жіночий народний одяг
29 Рецензія В. Гнатюка на роботи Б. Сокальського, Я. Байгера і С. Стшетельської-ГринберговоІ.— ЗНТШ, т. XXXIII—XXXIV, Львів, 1900, стор. 38—54.
30 Л. А. В а у £ е г, Рохуіаі ТгетЬо^еІзкі. 8гкіс £ео£гаПсгпо-Кі5-Іогусгпу і еіпо£гаПсгпу, Ь XV о XV, 1899.
122
і вбрання міщан. Детальніше говорить про типи житла та садиб, описує інтер’єр. Ці відомості подані в порівняльному плані. Так, садиба заможного селянина — це ряд господарських будівель під одним дахом, що стоять напроти хати і складаються з комори, возівні, стайні, хлівця, стодоли. Середньозаможне населення, крім хати, має лише два будинки — стаєнку з коморою та хлівцем і стодолу. В бідняків і цього немає, і худоба зимує в хаті.
Цікаві відомості про їжу. Автор говорить, як харчуються селяни взимку, під час польових робіт тощо. Він подає навіть способи приготування деяких страв.
З духовної культури Я. Байгер зупиняється на характеристиці свят і звичаїв календарного циклу та сімейних. З останніх його найбільше цікавить весілля, невеликий, але цікавий опис якого він подає. Відзначає таку особливість весільного обряду в даній місцевості, як проведення весілля спочатку в молодої, де збираються вся дружина і гості, а потім в молодого. Опис супроводжується текстами піс'ень, доповнюється характеристикою весільного вбрання молодих та одягу дружбів і дружок.
Висвітлення всіх вищезгаданих етнографічних відомостей стало змістом другого розділу, присвяченого виключно питанням етнографії. Менше місця займають етнографічні матеріали у розділах «Рільництво і годівля худоби» та «Домашній промисел». Тут говориться про сільськогосподарські знаряддя, заняття населення та види домашнього промислу — ткацтво, гончарство, називаються їх основні центри Вказавши на поширення ткацтва в повіті, Я. Байгер зазначає, що добре цей промисел поставлений у с. Лютнів, де виробляють кільканадцять видів полотна, та в с. Будзанів, де в 1898 р. відкрито ткацьку школу.
У давніх центрах гончарства — Будзанів і Струсів — виробляють переважно простий неполив’яний посуд. З інших видів промислу Я. Байгер називає бондарство, си-тарство, сницарство, кошикарство.
Нагороджена на конкурсі й праця К. Фалькевича «Мопо^гаНа родуіаіи Огобескіе^о»31. Етнографічні матеріали займають в ній небагато місця, вони побіжні,
** Е. р а 1 к е V і с і, МоподгаТіа ро^гіаіи Огодескіе^о, Огбдек,
123
розпорошені по всій роботі. Автор торкається лише деяких питань матеріальної та духовної культури, але відомості, подані ним, цінні своєю достовірністю та об’єктивністю викладу.
Позитивним у монографії К. Фалькевича є подача етнографічного матеріалу в порівняльному плані. Дослідник порівнює села і містечка повіту щодо хатнього будівництва, заняття населення, його одягу, показує вплив міста. Зазначає, що в приміських селах (Барта-тів, Дубровиця) населення не задовольняється полотном чи сукном домашнього виробу, а шиє одяг з фабричних тканин. В селах, розташованих далі від міста (Добря-ни), селянство дотримується давнього крою, для одягу використовує доморобну тканину. Автор називає найбільш поширені типи верхнього чоловічого та жіночого вбрання, підкреслює різницю в одязі заможного і бідного населення. На класові відмінності вказує він і при характеристиці житла, зазначаючи, що бідняцьке житло — однокамерне, хата заможного селянина — двокамерна. Говорить про наявність в багатьох селах курних хат.
З питань духовної культури дослідник подає лише опис весілля, зазначаючи, що весільний обряд однаковий в усіх селах повіту. Першим весільним актом, що відбувався за день перед вінцем, були «вінкоплетини» в молодої, які супроводились весільними піснями. Потім — запрошення на весілля, частування в молодого і молодої. У нареченої проходило обдарування її родичами і гостями. З дому молодої посилали посланців до молодого з подарунками для нього і його родини (молодому та його батькові — пошиті молодою сорочки, родичам — хустки й стрічки). На другий день після вінця — весілля в молодої, «викуп» її молодим у «козаків», ввечері — продовження весілля в молодого. В ході опису подавалися тексти пісень, що супроводили певні весільні ритуали.
В 1897 р. у журналі «Ргге^осіпік Иаикохуу і Ьііега-скі» друкувалася монографія Ксаверія Франца Мрочка «Зпіаіупзгсгугпа» 32. Це характеристика Снятинщини — невеликого, але цікавого в етнографічному відношенні
32 К з. Р. М госгко, Зпіаіупзгсгугпа.— «Рггечуосіпік Маикому і Ьііегаскі», 1897, стор. 193—207, 289—304, 481—498.
124
куточка, де схрещуються різні впливи. Снятинський повіт, який межує на півдні й сході з Буковиною, південному заході з Косівським, на заході з Коломийським, а на півночі з Городенківським повітами, ділиться долиною Пруту на дві частини.
Автора цікавить переважно духовна культура населення. З питань матеріальної культури він зупиняється лише на характеристиці одягу, житла та їжі. Найдо-кладніше змальовує одяг, проводить аналогії з одягом мешканців сусідньої території — гуцульським та буковинським. Дослідник зазначає, що чоловіче та жіноче вбрання Снятинщини не таке багате та мальовниче як на Гуцульщині, хоч окремими компонентами нагадує гуцульське (кептарі, шапки-«клепані»).
Спільні риси снятинського народного одягу і буковинського яскраво виступають в с. Завалля (у жінок — сорочка з широкими рукавами, прикрашена вишивкою, обгортка, тканий пояс, намисто; у чоловіків — сорочка з тонкого полотна, вузькі штани, подібний до гуцульського капелюх, на ногах чоботи або ходаки).
Коротко говориться про хатнє будівництво, камер-ність житла, інтер’єр. Такі ж короткі відомості про їжу. Автор обмежується переліком основних продуктів харчування та страв, які споживає населення.
Широко висвітлюються в роботі сімейно-побутові свята та свята річного календаря. З сімейно-побутових перевага надається описові весільного обряду. Відзначаються його локальні особливості, зокрема говориться про цікавий звичай.висилання молодою до молодого послів з дарунками (сорочка для молодого, в яку наречена зав’язує кілька колосків жита, пара калачів, в які втикає гроші) Молодий, в свою чергу, до того самого калача кладе свої гроші й частує послів. У с. Джурів побутує звичай, що молоді роздають калачі тим, кого запрошують на весілля (за це запрошені дають молодим гроші — 10— 20 центів). На другий день після вінця урочисто відбувається «вивід» молодої та пов’язування її рантухом. Матеріал ілюстрований текстами весільних пісень.
Обряд хрестин доповнювався характерними для даної місцевості народними повір’ями, пов’язаними з народженням і хрещенням дитини.
Цікаві відомості подав автор і про похоронний обряд. Він говорить про останні хвилини недужого, описує
9 Б—1493
125
одяг, в який наряджають покійника (і чоловіків, і жінок одягають у святковий одяг, чоловікам дають сорочку, штани — «гачі», на голову — шапку, нежонатим на шапку накладають вінок; жінкам одягають сорочку, опинку, опоясують крайкою, голову пов’язують переміт-кою, молодій дівчині замість перемітки дають вінок з барвінку; тіло покривають білим полотном — «покривалом», в с. Завалля — квітчастою тканиною, званою «шида»).
К. Мрочко згадує про існування звичаю голосити та водити забави («лубок»), якщо помирає молодий хлопець чи дівчина (в с. Іллінці «лубок» відбувається в першу ніч після похорон), наводить тексти голосінь (дружини за чоловіком, дітей за матір’ю, батьком), подає він і повір’я, які, за народними віруваннями, віщують смерть.
Достатня увага приділяється звичаям та обрядам, пов'язаним з різними видами сільськогосподарських робіт -г сіянням, збиранням врожаю тощо. Знаходимо тут і деякі відомості з народної медицини, зокрема про лікарські властивості окремих рослин.
Праця, що містила ряд цікавих відомостей, не позбавлена певних недоліків. І основний з них той, що К. Мрочко дивився на українське населення очима свого класу. На його думку, «місцеве населення ліниве, підступне і недобре»33. І далі: «Забобони панують на Снятинщині всевладно, і хоч прогрес увів під солом’яну стріху гасові лампи замість каганців, завжди у цього народу темно і в серці, і в голові» 34. Події соціальної дійсності проходять повз увагу дослідника, він не бачить нерівності, класового розшарування серед селянства.
З робіт монографічного характеру найбільшою за обсягом (678 стор.) була книга «8іаготіе]зкіе»35. Автор її, місцева вчителька Софія Стшетельська-Гринбергова, мала намір дослідити бойківську групу українського населення. Однак відомості, подані нею, недостовірні й
88 К з. Г. М г о с г к о, Зпіаіупзгсгугпа.-- «Рггетоодпік Маиксжу і Шегаскі», стор. 198.
34 Т а м же, стор. 250.
35 2. Зіггеіеізка-бгупЬегдо^а, Зіаготіе^зкіе. 2іетіа і Іидпозс, 1899.
126
викликають цілий ряд серйозних застережень. Тому не дивно, що праця одержала різко негативну оцінку В. Гнатюка та І. Франка 36.
* * *
Чимало етнографічних матеріалів містили на своїх сторінках згадувані вже етнографічні періодичні видання «2Ьі6г 5¥Іадото5сі до апіторо1о£Іі кга]’о\уер, «АУізІа», «Ьид».
Крім етнографів-професіоналів, у них співпрацювало багато аматорів. Статті, подані ними, торкалися переважно питань духовної культури, матеріальна — досліджувалась менше.
Серед активних збирачів етнографічних матеріалів з України слід назвати Юзефу Мошинську. її цікавили звичаї та обряди населення Київщини, точніше трьох її повітів — Білоцерківського, Таращанського та Васильківського. На сторінках «2Ьі6ги...» друкувалося кілька цікавих статей Ю. Мошинської. Одна з них під назвою «2\¥усха]е, оЬгх$ду і ріезпі ууезеїпе Іиди икгаіпзкіе^о 2 окоііс Віаіе] Сегк5¥І»37 містила детальний опис весільного обряду, багато ілюстрований текстами весільних пісень (60 текстів).
Докладно описуючи один за одним всі акти весільної драми, Ю. Мошинська звертає увагу на ряд цікавих місцевих звичаїв, зокрема розплітання коси молодій лише в тому випадку, коли вона сирота. Якщо був живий один з батьків — розплітали одну косу. Цікавим є звичай «купання» свекрухи, що відбувається звичайно у вівторок.
Дослідниця підкреслювала, що під час одруження вдівця або вдови весільна урочистість була відсутня.
Стаття Ю. Мошинської «Кира]Чо. Тидгіег гаЬа^/у до-ГОС2ПЄ і іппе 2 додаікіеш піекібгусЬ оЬґ2$дд\¥ і ріезпі
36 ЗНТШ, т. ХХХШ-ХХХІУ, Львів 1900, стор. 38—54; І. Ргап-к о, Еіпе еі1іпоІО£І5сЬе ехредіііоп іп даз Во]кеп1апд.— 2еіІзсЬгіП їйг ОзІеггеіскізсЬе Уоікзкипде, №іеп, 1905, Неїі 1—2, стор. 22. В перекладі на українську мову: І. Франко, Етнографічна експедиція на Бойківщину.— «Жовтень», Львів, 1972, № 8, стор. 116.
37 «2Ьі6г \уіадошозсі до апігороіодіі кгаіоАуеі», і. 2, Кгакбілг, 1878, стор. 183—208.
9*	127
5¥Є5ЄІпусИ и Іисіи икгаіпзкіе^о г окоііс Віаіеу Сегк^і»38 містила дуже детальний та грунтовний опис давнього свята Івана Купайла.
Дослідниця записала купальські ігри разом з піснями з 17 сіл. Крім цього в роботі говориться про звичаї та обряди річного календарного циклу, весняні та літні забави молоді, а також подано доповнення до весільного обряду. Ю. Мошинська згадує цікавий звичай, який існує в окремих селах — урочисто проводити «дружчи-ни», коли дружку зі співами і танцями ведуть до батьків, які вітають гостей хлібом, сіллю, частують їх. У деяких селах заведено, щоб молодій на другий день після вінця подруги везли сніданок. А в багатьох місцевостях панує звичай (коли родичі віддають заміж наймолодшу дочку або женять останнього сина) одягати батькам вінки на знак того, що справляють останнє весілля в житті. Робить це дочка або син.
Цікавою була і збірка казок та загадок, зібраних Ю. Мошинською, «Ва]кі і га^адкі Іисіи икгаіпзкіе^о» 39. Вона містила 36 казок та 156 загадок з відгадками і належала до кращих видань української народної прози.
Матеріали з Волині активно постачала Софія Рокос-совська. Вона — автор ряду статей: «АУезеїе і ріезпі Іисіи гизкіе^о ге ^зі Лигко^згсгугпу XV роичесіе Х^іаЬеІзкіт па АУоІупіи»40, «Рггусгупек до еіпо£гаПі Іиди гизкіе^о па Шоіупіи» 41, «СЬІеЬ. Ле£О гпасгепіе XV рггез^дасЬ, 1е-сгпісіх¥Іе і содгіеппут гусіи, геЬгапе па АУоІупіи \¥е \¥зі Лигкох¥8гсгугпіе XV ро^іесіе Х^іаЬеІзкіт» 42. Перша — це загальний опис весілля, що сам по собі особливої наукової вартості не має. Більший інтерес становлять весільні пісні, додані до опису (75 пісень), та значна кількість побутових і колискових пісень.
Друга стаття «Рггусгупек бо еіпо^гаШ Іисіи гизкіе-£0 па АУоІупіи», опрацьована і відредагована 1. Копер-ніцьким, містить цікаву етнографічну характеристику мешканців волинського села Юрківщина. Зібраний матеріал охоплює звичаї та обряди річного календаря та
38 «2Ьі6г...», і. 5, 1881, стор. 24—101.
39 «2Ьі6г...», і. 9, 1885, стор. 73—173
40 «2Ьіог...», і. 7, 1883, стор. 150—166.
41 «2Ьі6г...», і. 11, 1887, стор. 130—228.
42 «А¥із1а>, і. 13, ХУагзгаига, 1899, стор. 153—158.
128
сімейні, демонологію, народну медицину, повір’я і забобони, дитячі ігри, загадки.
З сімейних свят привертають увагу матеріали про народження і хрестини. Авторка наводить ряд цікавих відомостей, характерних для даної місцевості: баба-по-витуха дарувала кожному з гостей букетики (якщо народився хлопчик — із збіжжя, якщо дівчинка — з квітів, а зимою з пер і ягід); діти носять щороку на Великдень до баби-повитухи так зване «волочильне» (кілька крашанок).
У розділі «Весілля» детально висвітлювався один з найважливіших весільних актів — приготування короваю. Наводились пісні, які співаються при замішуванні короваю, саджанні та витягуванні його з печі. Дослідниця зазначає, що в багатьох селах, крім весільного короваю, печуть шишки для подарунків.
Статтю С. Рокоссовської високо оцінив І. Франко43. Критик цінував її за всебічну етнографічну характеристику, підкреслював, що збирання такого матеріалу — околиця за околицею — розширить межі етнографічних знань, допоможе показати географічне розповсюдження певних пісень, вірувань, обрядів та ін.
Надзвичайно цікавою в етнографічному відношенні є стаття С. Рокоссовської «О 5\уієсіє гозііппут» 44. Авторка торкається малодосліджених і дуже цікавих питань народної медицини. В першому розділі наводяться загальні відомості про різні види рослин (фруктові дерева, злаки і т. д.). В другому — йдеться про кожну рослину зокрема. Саме тут містяться цінні вказівки про лікарські властивості рослин. Матеріал добре систематизовано. Латинські ботанічні назви подані в алфавітному порядку, поряд — народна назва рослини, далі опис її лікувальних властивостей.
У невеличкій статті «СЬІеЬ. Ле£о гпасгепіе V рггезд-(іасії, Іесгпісіууіе і содгіеппут гусіи» мова йде про обрядове значення хліба та пов’язані з ним вірування, про різноманітні види печива (паляниці, підпалки, пампушки, пироги, калачі, коровай), способи їх приготування, посуд, що використовується для розчинювання, вимішування, вироблення тіста. Автор говорить про ту важливу
43 «К^агізіпік ЬІ5Іогус2пу», і. 2, ілуоіу, 1888, стор. 268—273.
44 «2Ьіог...», і. 13, 1889, стор. 163—199.
129
роль, яку відіграє хліб у народній обрядовості та віруваннях, зазначає, що він супроводить людину протягом' усього життя. З хлібом батько просить на хрестини. Хлібом мати благословляє молодих до вінця і ним зустрічає на порозі, коли повертаються. За народними віруваннями, хліб мав здатність забезпечувати добрий урожай (тому в перший день сівби господар клав на межі хліб з сіллю); охороняти від «уроків» (з цією метою матері зав’язували малим дітям в поділ сорочки дрібку солі, шматочок хліба і кусок вугілля). Хлібові приписували і певні лікувальні властивості. Якщо окраєць хлібини кинути по заході сонця до криниці і вийняти до схід сонця, а потім дати з’їсти матері-годувальниці, то в неї буде багато молока.
Населенням Карпат цікавився польський дослідник Ю. Шнайдер. Його невелика, але цікава стаття «2 кга]и Нисиїбуу» 45 висвітлює різні питання побуту, звичаєвості та обрядовості гуцулів. Автор наводить легенди про заселення краю. Говорить про основне заняття населення — вівчарство, подає дуже цікаві відомості про облік за допомогою «равашів». З інших занять називає обробку дерева, вирубку і сплав лісу, у жінок — прядіння, вишивання. Детально змальовує одяг, підкреслює, що дітей одягають так само, як дорослих. Говорячи про хатнє будівництво, зазначає, що хати ніколи не відокремлюються від господарських будівель. Подає відомості про їжу, вона переважно молочно-рослинна.
Більше уваги приділяє автор звичаям та обрядам гуцулів. В роботі знаходимо детальний опис календарних та сімейно-побутових свят 3 останніх найцікавіший опис весілля з с. Татарів. Молоді запрошують на весілля кожне зокрема, до шлюбу теж йдуть окремо, несучи своє «гільце». Після вінця молода йде до свого дому, а молодий до свого, і лише ввечері відбуваються «заводини», коли молоду ведуть до молодого.
Як зазначає Ю. Шнайдер, похоронні звичаї мають на Гуцульщині свої особливості. Коли помирає людина, наймають трембітарів і плачок.
У статті маємо цікаві відомості з народної медицини. Автор відмітив, що ця ділянка — одна з найбільших та
45 3. 8 с Н п а ї д е г, 2 кга]и Ниси16\у.— <Ьис1», і. V, 1899; і. VI, 1900; і. VII, 1901.
130
ємниць населення і зібрати відомості з народного лікування дуже важко.
Гуцульське населення постійно привертало увагу Ю. Шнайдера. В 1900-х роках з-під його пера виходять статті «ІЛКІ ресзепігупзкі» 46 та «X гусіа £бга1і падіот-піскіск»47, присвячені висвітленню культури та побуту гуцулів і бойків.
Деякі етнографічні відомості містила невеличка замітка А. Добровольського «Ьид ИгиЬіезгоАУзкі» 48. З питань матеріальної культури автор зупинявся на характеристиці одягу та житла, з духовної — подавав опис весільного обряду та говорив про свята календарного циклу.
Найдетальніше змальовувався одяг. Дослідник підкреслював різницю у вбранні жителів південної та північної частин Грубешівського повіту, зазначав, що на півдні одяг шиють з доморобних тканин, на півночі ж віддають перевагу фабричним. На півдні жінки носять мальованки, на півночі— спідниці з бавовняних тканин. А. Добровольський вказував на величезну різноманітність способів пов'язування хусток.
З питань духовної культури найповніше висвітлювався весільний обряд, подавалися тексти весільних пісень. В основному позитивно оцінюючи даний твір, В. Гнатюк відзначав неточність описів 49.
Слід зазначити, що з питань культури, які висвітлювались польськими збирачами, широко представлена весільна звичаєвість та обрядовість. Це не випадково. Весільні звичаї найурочистіші, найбагатші в сімейній обрядовості і відзначаються величезною різноманітністю місцевих форм.
Заслуговує на увагу детальний опис весілля з Вінниччини, поданий Б. Поповським у статті «Ріезпі і оЬгг^ду №е$еїпе Іиди гизкіе^о 7а1е\¥ап82сугпіе» 50. Дія за дією розгортається картина весільної драми, особливо
46 3. 8 складе?, їдкі ресгепігупзкі.—«Ьид», і. XII, 1906-1. XIII, 1907.
47 1 8 с к п а ] сі е г, 2 гусіа дбгаїі падіотпіскіск.— «ЬисІ». і. XVII 1911; 1. XVIII, 1912.
48 А. Вокго^оізкі, ІлісІ кгикіезгоуузкі.— «ЬисІ», і. І, 1895. стор. 157—167, 207—218.
49 ЗНТШ, т. XIX, Львів, 1895, стор. 33—34.
60 «2Ьіог...>, і. 6, 1882, стор. 30—85.
131
акцентуються весільні звичаї, характерні для даної місцевості. Автор насамперед наголошує на урочистості заручин як окремого весільного акту, підкреслює побутування двох форм заручин. Перший — це запивання могоричу, коли сходиться найближча родина, щоб домовитися про весілля. Такий вид заручин характерний для бідняків. І другий — заручини-сватання, властиві багатим. Сватання відбувається через кілька днів після подання рушників, проводиться дуже урочисто, запрошується весь рід, молода обдаровує родину молодого. Як урочисту весільну дію Б. Поповський відзначає розплітання коси молодій, наголошує на таких весільних актах, як викуплення молодого від парубків, коли він йде до молодої, поділ короваю тощо. Докладні описи супроводжуються текстами весільних пісень.
Цікавий, багатий локальними особливостями і опис весілля, поданий Л. Стадницькою у замітці «Ріезпі і оЬ-гг^сіу хуєзєіпє Іисіи гизкіе^о 2 окоііс Ніешігохуа па Ро-сіоіи гозуізкіш» 51. Авторка звертає увагу на такі місцеві звичаї, як святкування весілля окремо в молодого і молодої, печення короваю у неділю вранці. Взагалі коровай і пов’язані з ним обряди — найурочистіші весільні акти в даній місцевості.
Але не всюди випікання короваю займає таке значне місце. Це відзначала дослідниця В. Малиновська в замітці «ОЬг2£СІу ХУЄ5ЄІПЄ ІЦСІЦ Г118кІЄ£О XV Є ХУЗІ КдіСІупдХУ-саск рохуіесіе Хіосгохузкіт» 52. М. Томашевська в статті «ОЬг2$сІу хуєзєіпє Іисіи гизкіе^о хує хузі А¥іппікасЬ рохуіаіи Г)го1юЬускіе£о»53 зазначала, що в даній місцевості взагалі не печуть коровай, його замінюють пшеничні пироги з картоплею і цибулею та продовгуваті булки — «гуски».
Про поліське весілля йшлося у невеликій статті А. Брикчинського «Харізкі еіпо^гаГісгпе 2 Роїезіа ХУоІугї-зкіе£О»54. Дослідник відзначає ряд цікавих місцевих звичаїв: урочисте проведення заручин, випікання короваю в день весілля, «бояри» в переддень весілля у молодого та ін. Однак деякі відомості, подані А. Брикчин-
51 «2Ьі6г...», і. 12, 1888, стор. 103—115.
52 «2Ьі6г...», і. 7, 1883, стор. 244—264.
53 «2Ьі6г...», і. 10, 1886, стор. 55—74.
54 «2Ьі6г...», і. 12, 1888, стор. 82—102.
132
ськйм, викликають застереження, зокрема опис одягу молодої55.
Крім весілля, А. Брикчинський подавав відомості про хрестини і похорони, свято Купайла, наводив купальські пісні. Стаття Брикчинського одержала високу оцінку І. Коперніцького56, який відзначав досконале знання автором мешканців Полісся та української мови. Але не можна повністю погодитись з І. Коперніцьким. Не всі матеріали, зібрані А. Брикчинським, мають однакову цінність. Відкидаючи тенденційний підхід до окремих зображуваних явищ, ми цінимо його вміння підмітити цікаві локальні моменти у звичаєвості та обрядовості українського населення Полісся.
Певні відомості про весільні звичаї та обряди знаходимо в статтях С. Шаблевської та М. Томашевської.
«ХУезеїе і кгхучуу іапіес и Іисіи гизкіе^о з окоіісу ХЬагаха» 57 С. Шаблевської — досить докладний опис весілля із Збаража на Поділлі. Як зазначає авторка, в даній місцевості весілля розпочинається за три дні до вінця печенням короваю та плетенням «різги» (гільця). Щоб майбутня* молода сім’я жила в згоді, коровай, як правило, доручають місити жінці, щасливій у подружньому житті. Дуже урочисто відбувається запрошення на весілля. Спочатку дружби в супроводі музикантів йдуть просити свах і старосту. Потім молода з своїм весільним почтом (дружки, дружби, свахи) ходить від хати до хати і запрошує гостей. Дана церемонія відбувається в суботу, в цей же день проходили розплетини (в околицях Збаража розплітати косу завжди починає мати), поділ короваю, «перепій», дарування молодої.
В неділю молоді йдуть до вінця, а від вінця обоє йдуть до молодої, де влаштовувалася весільна гостина. Під вечір молодий з своїми гостями повертається додому, а молода залишається в себе. У понеділок відбувається обряд «очіпин» молодої.
Опис весілля, поданий М. Томашевською 58, привертає увагу великою кількістю весільних пісень. Мовні огріхи,
55 «2Ьі6г...», і. 12, 1888, стор. 88.
56 «Кхуагіаіпік Иізіогусгпу», і. 2, Ьхуоху, 1888, стор. 407—408.
57 «2Ьі6г...», і. 12, 1888, стор. 60—81.
5® М. Т о т а з 2 е з к а, ОЬгг^ду хуєзєіпє Іиди гизкіе^о хує хузі Сеіиіі ху роху. Загозіахх'зкіт.— «7Ьі6г...», (. 7, 1883, стор. 120—134.
133
викликані недостатнім знанням автором української мови, не зменшують вартості роботи.
З інших питань духовної культури, які цікавили дослідників цього періоду, слід згадати матеріали з народної демонології А. Подберезького 59. Автор подавав численну добірку народних оповідань про мавок, русалок, перелесників, відьом, тексти замовлянь різних хвороб, записаних ним в Чигиринському повіті. Говорив А. Под-березький і про народні вірування та забобони, поширені в даній околиці. Так, мешканці Чигиринщини ніколи не починають ніяких справ в понеділок, бо переконані, що це дуже нещасливий день, ніколи ввечері не вимітають сміття з хати, бо вважають, що можна вимести когось з близьких. Виття собак, на їх думку, завжди віщує нещастя.
У записах А. Подберезького завжди називаються інформатори, від яких записано ті чи інші матеріали («З оповідань Артема Зануди», «Оповідання Семена По-хиленка», «Записано від Степана Коваленка» та ін.). Все ж паспортизацію його не можна вважати докладною, бо не подано місцевості, де проводились записи.
«Маіегіаіу еіпо^гаПсгпе х окоііс Ріізко^а ро\¥. Ьіро5¥Іескіш»60, опрацьовані Ч. Нейманом, етнографічних відомостей подають мало. Це насамперед фольклористична збірка, яка містить велику добірку пісень, переважно родинно-побутових. Менше в ній обрядових, серед яких найчисленнішу групу становлять весільні, 18 купальських, декілька колядок і лише одна обжинкова пісня. Таку нерівномірність дослідник пояснював тим, що пісні записувались в травні — червні 1883 р., ось чому мало пісень, пов’язаних з трудовими святами зимового та осіннього циклу.
* * *
Як бачимо, крім етнографів-професіоналів, які звертались до вивчення культури і побуту українців, на ниві української етнографії в 80—90-х роках плідно працювала численна група етнографів-аматорів. Зібраний ними
59 А. РодЬегезкі, Маіегіаіу до детопоіо^іі Іиди икгаіпзкіе-яо.— «2Ьі6г...», і. 4, 1880, стор. З—82.
•° «2Ьі6г...», і. 8, 1884, стор. 115—246.
134
матеріал заповнював сторінки спеціальних етнографічних видань, виходив окремими монографіями. Організовуються етнографічні виставки, конкурси на кращі описи повітів. Розширюються межі досліджень з етнографії, збирається однорідний матеріал з великої території або докладно вивчаються різні ділянки матеріальної та духовної культури окремих районів.
Недоліком, характерним як для польських, так і для український етнографів, було обмеження вивченням селянства і нехтування побутом та культурою робітничого класу, який під кінець XIX ст. виступив організованою силою, що відіграла значну роль у політичному житті суспільства.
За словами В. І. Леніна, «капіталізм довів головні галузі промисловості до стадії великої машинної індустрії; усуспільнивши таким чином виробництво, він створив матеріальні умови нових порядків і водночас створив нову соціальну силу: клас фабрично-заводських робітників, міського пролетаріату» 61.
На відсутність в етнографічній науці праць про робітничий клас, його побут вказував І. Франко. Він одним з перших звернувся до висвітлення робітничого побуту в ряді статей, широко використовував етнографічний матеріал у художніх творах на робітничу тематику62.
61 В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 1, стор. 180—181.
62 М. Т. Ломова, Етнографічна діяльність І. Франка. К.» 1957 стор. 79—102.
Висновки
Польські дослідники XIX століття зробили вагомий вклад в етнографічне вивчення українського народу, тим самим збагативши і польську етнографічну науку.
Інтерес до побуту, культури та народної творчості українців в XIX ст. набирає систематичного характеру, стає предметом зацікавлення широкого кола польських літераторів, вчених, громадських діячів. Певну роль в цьому відіграв безпосередній зв’язок переважної більшості польських дослідників з Україною. Деякі з них (І. Червінський, Ю. Коженьовський, А. Бельовський, І. Коперніцький та ін.) походили з України, інші (3. До-ленга-Ходаковський, К. Вуйціцький, Ю. Крашевський, В. Поль, О. Кольберг) провели тут значну частину життя або багато подорожували по ній.
Слід зазначити, що етнографічне вивчення українського народу польськими дослідниками було складовою частиною великої роботи, яка велася на ниві української етнографії українськими та російськими вченими з перших десятиліть XIX ст.
Огляд етнографічного доробку польських дослідників XIX ст. свідчить про їх неослабний інтерес до культури і побуту українського населення. Протягом десятиріч відбувається розвиток етнографічних досліджень від фрагментарних описів окремих ділянок духовної чи матеріальної культури (роботи Ф. Гіжицького, К. Мілев-ського, к. Вуйціцького та ін.) до широких етнографічних полотен (праці О. Кольберга, І. Коперніцького), від нагромадження відомостей про ті чи інші явища матеріальної або духовної культури до їх систематизації та створення спеціальних досліджень.
136
Значний вплив на зростання зацікавлення культурою і побутом народу в першій половині XIX ст. мала діяльність 3. Доленги-Ходаковського, вченого, що започаткував польовий метод дослідження. Від 3. Доленги-Ходаковського пішла добра традиція в самому середовищі народних мас вивчати їх побут та культуру, безпосередньо з уст народу записувати його звичаї та обряди, зразки народної творчості. Результатом її було нагромадження величезної кількості етнографічних матеріалів в ЗО—50-х роках XIX ст.
Цей ранній період в історії етнографії був пов’язаний із збиранням фактичного матеріалу численними ет-нографами-любителями, без його систематизації, без наукових висновків, узагальнень. Дослідників в основному цікавили питання духовної культури. Перевагу віддавали описам звичаїв та обрядів календарного і сімейно-побутового циклу, питанням народної демонології. Матеріальна культура привертала значно менше уваги. З усіх її ділянок найчастіше зустрічаються відомості про одяг, рідше — про житло, їжу, заняття населення тощо. Описи, за незначними винятками, загальні, неповні, їх наукова вартість знижується відсутністю докладної паспортизації.
60—70-ті роки знаменують новий етап в етнографічному вивченні українців, польськими дослідниками. Це період систематичного наукового дослідження. Поряд з етнографами-любителями культурою і побутом українського населення цікавляться етнографи-професіонали, наукові установи тощо. Значний вклад в етнографічне вивчення українців вніс відомий фольклорист і етнограф О. Кольберг. Його монографії «Рокисіе», «Сііеїтзкіе», «Ргхетузкіе», «АУоІуп» давали широку картину побуту, звичаєвості та обрядовості українського населення.
Ще ширшого розмаху набрала збирацька та дослідницька робота в 80—90-х роках. Культура і побут українців стали предметом дослідження наукових установ, товариств (Краківська Академія наук, Товариство народознавче у Львові), які оголошували конкурси на кращі етнографічні праці, організовували етнографічні виставки, видавали періодичні видання.
При вивченні етнографічної спадщини польських дослідників в ділянці української етнографії слід керува
137
тися ленінською вказівкою про наявність двох культур в кожній національній культурі 1.
Деякі з польських вчених до дослідження культури й побуту українського населення підходили з демократичних позицій, об’єктивно висвітлювали різні сторінки його матеріальної та духовної культури (3. Доленга-Ходаковський, О. Кольберг, І. Коперніцький та ін.). Інші (І. Червінський, О. Мацейовський, М. Грабовський) зверталися до вивчення українського народу з метою посилення його експлуатації, підкорення своєму пануванню. До таких досліджень треба підходити критично, враховуючи суспільно-політичні позиції їх авторів, суб’єктивні фактори тощо.
Належно опрацьовані, очищені від випадковостей, етнографічні матеріали, зібрані польськими дослідниками в XIX ст., є цінним матеріалом для вивчення матеріальної та духовної культури українського народу.
Разом з тим праці польських вчених прогресивного напряму становлять значний вклад у вивчення міжслов’янських культурних та наукових взаємин, яким радянська етнографічна наука приділяє особливу увагу 2.
1 В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 24, стор. 118.
2 Ю. В. Б ром лей, Зтнос и зтнография, М., 1973, стор. 266— 267
Зміст
Вступ	З
Перші прояви зацікавлення етнографією українського населення	10
Польські дослідники ЗО—50-х років XIX ст. про культуру та побут українського народу 40
Етнографічне вивчення українців в 60—70-х роках XIX ст.	78
Культура і побут українського населення в етнографічній літературі 80—90-х років XIX ст.	106
Висновки	136
Академия наук Украинской ССР
Государственньїй музей зтнографии и художественного промьісла
Зоряна Евгеньевна Болтарович УКРАЙНА В ИССЛЕДОВАНИЯХ польских ЗТНОГРАФОВ XIX в.
(На украинском язьіке)
Друкується за постановою вченої ради Державного музею етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР
Редактор Н. М. Рожкова Художній редактор Н. Ю. Слепцова Оформлення художника І. М. Косаревої Технічний редактор Т. С. Мельник
Коректор Л. В. Малюта
Здано до набору 10.УІ 1975 р.
Підписано до друку 2.ІІ 1976 р.
БФ 35 923. Зам. № 5—1493. Вид. № 134.
Тираж ’і"бО. Папір № 1, 84Х108‘/з2.
Умови, друк. арк. 7,35.
Обліково-видавн. арк. 7,84.
Ціна 85 коп.
Видавництво «Наукова думка».
Київ. Рєпіна, 3.
Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР.
м. Київ. вул. Довженка, 3.
Отпечатано с матриц р Областнор кни]5* Яой типографии, г. Львов, ул. Стефани-ка. 11. Зак. 3281.