ТВОРИ
В СЕЛЛИ ТОМАХ


ЛЕОНІД
ПЕРВОМАИСЬКИИ
ТВОРИ В СЕМИ ТОМАХ
■
ТОМ ДРУГИЙ,
МОЛОДІСТЬ БРАТА
Роман у віршах
ПОЕМИ
ДРАМИ
Київ
Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1984


У2 П26
Во втором томе — роман в стихах «Молодость Брата», избранные поэмы и драмы в стихах.
Упорядкування
С. Е. ПАРХОМОВСЬКОГО
Редакційна колегія:
С. О. ГОЛОВАНІВСЬКИЙ, I. Ф. ДРАЧ (голова), М. Г. ЖУЛИНСЬКИЙ, П. А. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, С. А. КРИЖАНІВСЬКИЙ, Л, М. НОВИЧЕНКО
Редактор тому
С. А, КРИЖАНІВСЬКИЙ
_ 4702590200—23!э
П М205(04)—84 пеРеДпяаи,в
(g) Упорядкування, примітки^ художнє оформлення.
Видавництво «Дніпро», 1934


МОЛОДІСТЬ БРАТА
(Роман у віршах}/
Розділ перший
Вночі — без вогнів,— мов заплющивши очі, Обмерзлий, повзе ешелон крізь туман, Кричить, як на поміч, і знову гуркоче, І цим починав дорогу й роман.
Розгойдану колію сніг замітав,
І краю повільній дорозі нема.
Світає, смеркає — і знову світає,
І знову нічна насувається тьма.
Червоним вогнем спалахнуть семафори, Зустрічний просвище — і знову вперед.
З ліска у переліс, з яруг на узгори, З долини в долину, з замету в замет.
Спливає в душі твоїй щось невловиме, Неначе забутої пісні мотив...
З всіма полустанками і вузловими Ти шлях цей у серці своєму вмістив.
Гудуть ешелони, повзуть ешелони, А ніч — хоч убий,— не кінчається ніч. Вдивляйся в пітьмі в ці холодні вагони, О, скільки в них різних, несхожих облич!
О, як тут злилися з недолею доля, Приреченість з подвигом, з кров’ю вода. Торбешників сіль, сахарин, бараболя, Обмотки бійців, але це — не біда.
Це все не біда, лиш вдивляйся пильніше, І знайдеш поміж тимчасових дрібниць Те сутнє, що подихом вічності дише, Неначе під спалахом віщих зірниць.
З


Пей шлях не без краю, хоч ніч і буремна. Є в кожнім подоланні зміст і краса. Теплушка на колії — зимна і темна, І в ній знаменита буржуйка згаса.
В теплушці, дві дошки зайнявши окремі, На верхній полиці дрімає юнак.
Він в довгій шинелі, в будьоннівськім шлемі; Помітити можна з невловних ознак, Що вже він бував у бувальцях, що знає І порох на запах, і кулю на свист;
Хоч, мабуть, йому лиш двадцятий минає, Та він вже досвідчений кавалерист.
Спливають повільні і темні хвилини, Гуркоче, кружляє, колишеться вир... Та хто ж він такий і з якої причини Ми саме на ньому спинили свій зір?
Він їде з Москви, хоч із Харкова родом, І це тільки перше знайомство в путі. Про нього ми більше розкажемо згодом, Він в творі герой і, звичайно,— в житті.
«А як він зоветься, герой цього твору? Це треба сказати б у перших рядках! Письменник здобуде оцінку сувору, Коли не триматиме міцно в руках Всі питі й не зможе в хазяйстві роману Доречно і вчасно наводити лад».
Хоч причіпку ви і знайшли непогану, Але не радійте, ім’я його — Брат. «Це символ!»
Але не хвилюйтесь, читачу, Не треба презирливо мружити вій. Подвійною пристрастю я вам віддячу: Який же він символ, коли він живий?
Аж ось він прокинувся, зором півсонним Чиєсь бородате обличчя зустрів.
Тепер уже довгим нічним перегоном Він мусить вслухатись у шурхіт вітрів, В незмовчне сипучих снігів голосіння,
4


Що б’ють об шалівку теплушки тонку...
Що маєш робити? Тут тільки й спасіння — Зіщулитись дужче в своєму кутку, Мовчати, дрімати, і знов прокидатись, І, поки світання проб’ється на пруг, Неначе в глибоку криницю, вглядатись У себе, в минуле, в усе, що навкруг!
Буржуйка не гріє — так тепла і довга Шинеля його з головою вкрива.
Як тяжко й повільно під нарами човга І парою чахкає чорна верства.
Байдуже, він звик вже до всього, він знає, Що, зрештою, прийде на місце вагон... Він очі заплющує і поринає
В дрімоту, в півсон,— ні, усе це не сон!
Це все, чим живе і чим буде він жити Не день і не рік — все життя, до кінця; Це те, що навіки влютоване, влите У душу юнацьку, у серце бійця...
...Москва зустрічала дощем делегатів, Луною червоноармійських пісень, Тривожною мовою свіжих плакатів І трухлою воблою тричі па день.
В ній все хвилювалось, усе було в русі, В нестачах, в шуканні — ні хліба, ні дрів,— Вона вирувала в постійній напрузі, Вся — суд над старим, до нового порив.
В ній все мерехтіло, як в калейдоскопі,— Старе намагалось хоч кілька хвилин Протриматись в цьому новому потопі, Сичало і перло із темних щілин.
Завулки розхристані, бані церковні В хрестах і в оглушливому воронні; Лабази забиті зсередини й зовні, Валютників повні трактири нічні;
Пустельні майдани, півмертві вокзали, В брудних кучугурах горбаті мости...


І тіні в завулках, мов їм наказали Скрадатися і попід стінами йти.
Хоч все це не тіні — і ніде їх діти...
З трактирів виходять, звертають в шинки Не впізнані ще шпигуни та бандити, Одверті прохвости і темні ділки.
Шепочуть, регочуть, зітхають, чекають, На сховане золото п’ють і жеруть;
Цночі від облав по трущобах тікають, Стріляють в чекістів, коли їх беруть.
На паперті Іверської — каліки Трясуть свої милиці і костурі.
Та все це — півмертве, це все — не навіки, Це ставки останні у програній грі.
Хоч ніч ще здаватись могла віковою, Але вже світання різьбилося тло, І сонце нове над старою Москвою Повільно у хмарах досвітніх пливло.
Брат пильного погляду з нього не зводив, Крізь сніг оцей ранній, крізь сутінь бліду Майбутнє різьбилося в ритмі заводів І ранком гудками гукало: іду!
Вставало не тільки в уяві поетів — В щоденнім бою і в щоденнім труді, В нещадній одвертості грізних декретів, В червоноармійській упертій ході.
Триває напруження. Перші трамваї Скрегочуть по рейках — лише грузові. Б’є вітер в обличчя і шапку зриває, А Брат усе дивиться в очі Москві.
Смеркає, і в присмерк вечірній московський Пливуть ліхтарі, мов крізь прорвану сіть. А в Політехнічнім живий Маяковський Завзято свій марш знаменитий басить.
По темних просторах Червоної площі Під марш той суворий ідуть патрулі.


Холодний, пронизливий вітер полоще Освітлений стяг на нічному Кремлі.
А в Третім Будинкові Рад делегати Допізна не сплять в суперечках своїх. Вирують старі семінарські кімнати — То пісня схлюпнеться, то вибухне сміх.
Хто з фронту прибув, хто з далеких околиць, Хто має на фронт вирушати відсіль...
Як в’яже їх спільне ім’я — комсомолець, Як бродить в серцях і п’янить, наче хміль!
...Хоч Брат і прокинувся, ледь засвітало (Увечері мав виступати Ілліч), Та в клубі на Дмитровці вже він чимало Зустрів розпашілих юнацьких облич.
Усі поспішали. Шкірянки й шинелі, Кубанки, ушанки й дівочі хустки,— Невиспані, вперті, голодні й веселі Гули в коридорах, і снили в’явки Хвилиною зустрічі... В залі холодній Вже повно було. Принесли прапори. Гукав «класовик»: «Ні, я з вами не згодний! Що? Інтелігентщина, чорт забери...»
Брат з боєм здобув собі місце на сцені, З ним поруч вмостився юнак в башлику. Він витяг скорину й тараню з кишені І, ділячись з Братом, поїв нашвидку.
З президії бігали до телефону.
«Ілліч на засіданні...» — «Буде чи ні?» Змінялись промовці. Крізь шибу віконну Пробивсь промінець і погас на стіні.
Надвечір, коли вже кінчались дебати І втома голодна спливала з облич, Коли вже й не ждали його делегати, На з’їзді з’явився нарешті Ілліч.
Він скинув одразу ж пальто своє чорне, Поклав його зручно на спинку стільця,
ї


Всміхався і слухав, як непереборна Потуга єднала юнацькі серця.
Гроза вирувала у залі й на сцені, І пломінь її розгорався й не гас. Він витяг простенький годинник з кишені, Даремно, мовляв, витрачаємо час!
І зразу все стихло. І ленінське слово
У душі одверті упало мов клич.
А Брат? Він напруживсь і звівся раптово, На нього в цю мить подивився Ілліч, Він наче обрав його між делегатів І саме для нього тепер говорив. Мов іскри у мозок врізалися Бр&тів.
Його піднімав той незборний порив, Що може на подвиг повести людину В святому горінні без краю, без меж — За правду відчуту, за слово єдине, Якому ти віру свою віддаєш.
«Учитись, боротися і працювати...» Які зрозумілі і прості слова!
В них правда — без неї ти б міг існувати? Безмежну Ілліч ними даль розкрива.
Заглянь разом з ним в урочисті простори, В ті світлі, в ті сповнені творчості дні, Заради яких і страждання, і горе, І голод, і кров — не страшні, не страшні!
Всі думи твої на одному зійшлися: Та даль не за гранню далеких сторіч, Ти ввійдеш у світ комунізму — учися, Працюй і борись, як навчає Ілліч...
...І Ленін їм руки потис. Перед Братом Одкривсь по-новому незвіданий світ.
Ще вчора кіннотником був він, солдатом, Сьогодні — з Москви на роботу в повіт.
Що ж згадує він у холоднім вагоні, В шинельку свою угорнувшись в кутку?
8


Зоря на будьонівці. Шабля в долоні. Все те, що буває лиш раз на віку.
Снігами, пургою Вкраїна повита, Над нею зависли вітрів нагаї;
І знову кінноти навальні копита Безжалісно топчуть простори її.
Скривавлений день на дорогах лягає, І вечір дозорцем встає мовчазним. Шляхами дивізій Шкуро й Улагая Сам Мамонтов скаче і згуба за ним.
Крізь ніч, крізь досвітні просонки ведмежі, Крізь півнів захриплий, застуджений крик, Крізь шибениць тьму, крізь сніги і пожежі На вітрі тремтить офіцерський башлик.
Крізь брязкіт прикладами вибитих вікон, Крізь сіл і містечок пітьму неживу На білім коні пролітає Денікін
Під воєм гармат: «На Москву! На Москву!»
Москва! Мов крізь сон, генералові чути: Уже малиновий колишеться дзвін І небо стрясають гарматні салюти,— А лютих прокльонів не слухає він.
«Воскресне Росія! Воскресне Росія!» Але генерал забуває на мить, Що в френчі англійському справжній месія За спиною в нього незримо стоїть.
Він лялька на шворках, що скаче охоче У спритних невидних руках сатани. Під музику золота він прогуркоче Шляхами насильства, грабунку, війни.
Він з повної пригорщі помсту посіє.
У нього не армія — карний загін. Росія? Нехай западеться Росія, Коли владуватиме нею не він!
19


Як гулко гуркоче луна в барабані!
До хмари здіймається хвилею дим! Він виложив трупами шлях від Кубані, Донбас і Вкраїна півмертві за ним.
А кров, а насильство, грабунки, наруги... Чи він ще до крові людської не звик? Під посвистом куль і під посвистом хуги Маячить рудий генеральський башлик.
Маячить, як прапор насильства й сваволі, Димами удень і пожаром впочі.
Мов спів похоронний, розносяться в полі Зимової хуги ридання й плачі.
О хуго зимова! Кого ти хорониш?
Навіки безсмертні червоні бійці!
Та, зраджені, падають Курськ і Воронеж, Рушницю затисши в закляклій руці.
Денікін в Орлі і Юденич у Лузі.
На берег Тоболу виходить Колчак. Чотирнадцять армій Антанти в союзі Стискають Росію в залізний кулак.
І там, де орда офіцерська майнула, Де трупом захрясли холодні рови, Стоїть під ударом засніжена Тула — Останній заслон на шляху до Москви.
В досвітніх туманах встають над Москвою Дозорцями древніми вежі Кремля.
На ленінський заклик тривожний до бою Підводиться в грізній напрузі земля.
Готовий стояти в борні до загину, Вже пітерський, звиклий в боях, робітник В завод до станка посилає дружину І до трилінійки пригвинчує штик.
У шал хуртовини вросли небозводи, Снігами завіяло темні стежки, Та шлють комуністів міста і заводи В червоноармійські зріділі полки.
10


І сили з’явились, яких не збороти.
Червона піхота іде напролом
І в з’єднаній дії з ударом кінноти Змітає ворожий заслон під Орлом.
І далі — на банду грабіжницьку, чорну За смерть і за кров, за народне добро,— Удар на Воронеж, удар на Касторку, По бандах Постовського й бандах Шкуро.
Басують шляхами зимовими коні.
Співає свинець. Вечоріє й світа.
А Брат, не спиняючись, мчить в ескадроні Крізь села й містечка, посади й міста.
Назустріч лягають простори розкуті. Вечірня просіялась зорями даль.
У він налітає на кулю в Бахмуті
Й відтіль потрапляє в військовий шпиталь,
В шпиталі його нашвидку підлатали
Й лишили в Бахмуті — не гіршому з міст,— Він рвався на фронт, та його не питали, І він делегатом потрапив на з’їзд, А звідти — повіт...
Тої ночі піхоту
Підняв свою Фрунзе і кинув на Крим Убрід Сивашем, від солдатського поту — Гірким, від солдатської крові — рудим.
Розділ другий
Є різні думки про будову роману. Відкиньмо всі правила. Форму і зміст Поет, відповідно до власного плану, На власний вирішує розсуд і хист.
Як плинуть з джерел невідомих потоки, Зливаючись в повний снаги океан, Так плинуть поетові помисли, поки Не зіллються в море, що зветься роман.
41


О задуми перші! Тепер не згадати, В якій ви до мене з’явились порі. Ви вже заглядали у вікна кімнати Підвалу мого на Холодній Горі.
І навіть раніше — на росяних схилах, Де хмари спливали по Берестовій, І навіть коли на Братерських Могилах Червоних знамен хвилювався прибій.
І потім, коли над вузькою Сумською У небі світились вечірні вогні, Ви також мене позбавляли спокою, Уже невідступно були при мені.
І згодом — гула й вирувала столиця, Крізь дощ пропливали бульвари Москви, Прорізала небо нічна блискавиця — І вперше людиною втілились ви.
Траплялось зо мною, надію і віру Втрачав я в мистецтво закінчених слів,— Аж раптом на спалених кручах Паміру Цей ритм десь у мене в душі забринів»
Коли ми крізь райдугу йшли над Хінгоу, Над лоном ясним Голубої Води, Уже починав я з тобою розмову І звав побратимом тебе — назавжди.
Та тільки у штормі на Чорному морі, У реготі хвиль, у кипінні глибин, У хмарному вітрі, що злизував зорі (Сирена ревіла, розколювавсь дзвін), Уперше мені ти з’явився так зримо, Як більше ніколи й ніде до тих пір,— І перша з ім’ям твоїм спаяна рима, Впокорена мною, лягла на папір.
Тож будемо знову строфа за строфою Складати цю повість про давні часи, Бо знову я чую уже за собою Читацькі, обурені вкрай голоси:
12


«Занадто повіданий початок для твору, Все авторські мандри та споминів гра... А що ваш герой поробляє в цю пору? Давно вам до нього вернутись пора!»
Героя свого ми, здається, лишили В теплушці,— він, значить, і досі в путі.
«В путі? То даремно ви тратите сили! Хто скаже, що саме у вас на меті?
Коли почнете ви сюжет розгортати, Поставите вчинки героя на звіт?
Він їде... Але не завадило б знати Куди, у який невідомий повіт?»
Даруйте, читачу,— герой наш, нівроку, Стомився й, напевно, дрімав в цю мить. Виною тут транспорт двадцятого року,— І що в цьому автор зумів би змінить?
І дрова, мов хлющ, не горять в паровозі, І пари як слід в казанах не даси,
І сила пригод неймовірних в дорозі, Яких не трапляється в наші часи.
А щодо повіту — я вас заспокою.
В романі усе мусить бути як слід. В степу між Полтавою і Лозовою Лежить той нічим не примітний повіт.
Сніги обсідають. Скрегочуть колеса. Лісок — улоговина — шпали — мости. Вечірніх небес приморожене плесо, Рожево-блакитного снігу пласти.
Поранені їхали, орточекісти, Матрос-епілептик, з клунками баби, Додому селяни верталися э міста — І все це тяглося чотири доби.
Буржуйка палає... Заплющити очі.
Все стане маленьким, далеким, чудним.
І шепіт почути... Та хто ж це шепоче? Це мати, схилившись, шепоче над ним!
ІЗ


Невже таки мати? Здається, чимало Дощів пролилось і розмито доріг. Минав йому восьмий, коли поховали У березні матір. Ще сіявся сніг, І падав на підняту заступом глину, І танув, і плинув між темних горбів,— Лиш в снах поверталася мати до сина, Та він пам’ятав, не забув і любив...
З гробків його тітка забрала додому, Він виплакав скільки було в нього сліз, А ввечері дядькові — зайді рудому — Уже з монопольки горілки приніс.
Той дядько одвів його до приходської,— Учися, не то пропадеш ні за гріш!
Наука малому була не важкою, Повчивсь — і на вулицю гайда скоріш!
Він там і загинув би, певно, як голка, У прірві не зовсім дитячих пригод. Та дядько помітив — псується Миколка, І в учні пристроїв його на завод.
Про батька він знав тільки те, що гадали В рідні й між чужими,— що був бунтівник, Що страйк на заводі відбувся невдалий, Що засланий був він і безвісти зник.
Тут дещо і правди було, зрозуміло. Про батькову втечу два тижні підряд Газети нескладно й тривожно шуміли, Але ще газет не читав тоді Брат.
Йому чотирнадцять було, коли грізно Упав на краї чотирнадцятий рік. Уже він ходив на завод, і вже визнав Рудий його дядько, що й він чоловік.
За першого ж призову дядька забрили. Він добре хильнув на прощання й побив, Прощаючись, тітку,— нелюдської сили Він був і ненавидів люто бабів.
14


Вже біля теплушки під стогін гармоні Він Брату сказав:
«Прощавай до пори!» Пустив його руку з важкої долоні І хлипнув.
Спливали уже догори, До хмарок повільних гудки паровоза, Лунало «ура!», розривався дзвінок, І все покривали прокльони, і сльози, І крики розпаяні, й ридання жінок, Що бігли за поїздом. Дядько з вагону Кричав йому:
«Так їй, синок, передай... Нехай зберігає себе по закону — Вернуся з окопів...»
Та поїзд з розгону Проскочив перон, вириваючись в даль, Одкриту вогням ураганного бою,— Вона залягала, повита в огні, Облогою йшла, виростала журбою І мороком падала перед тобою, Як море, шуміла в ті збурені дні.
Вона западала в такі чорториї, В таку неймовірну й страшну водоверть Летіли зчерствілі серця і надії, Що спереду тільки й вбачалося — смерть.
Поранених перших привезли до міста, А тітка в шпиталях чекала дарма. Проходили літо і осінь багниста, Надходила перша воєнна зима...
...Брат згадував все це в зажурі глибокій — Минуле здавалось далеким, сумним.
І раптом загуслий теплушечний спокій Зірвавсь і, як бомба, шарахнув над ним.
Стріляв епілептик. Розщеплена рана Над Братом біліла у дошках, і дим Клубочком звивавсь коло дула нагана. Крізь нього матрос видавався блідим, Знесиленим привидом.
Витримав павзу,
15


Щоб крикнути по-командирському, Брат: «Наган у кобуру!» — і хворий попався, Немов на гачок, і вже руки назад Йому заломили й поїли водою, І зуби на кухлику вибили дріб;
А потім він стих, лиш марою блідою В повітрі руками, як веслами, гріб.
Буває, що сни набивають оскому, Вертаючись, наче старці до вікбн.
І Брат, задрімавши, мов книгу знайому, Наново читав свій уривчастий сон.
Він бачив себе в заводському бараці. (Від дядька вже рік, як не мали листів, І тітка звеліла йому забираться;
Та він залишатись і сам не хотів, Бо в неї знайшовсь полонений угорець, Кощавий, присохлий, мов жук, неборак. Солдатка безтямно збувала з ним горе, Племінника вирядивши у барак).
В бараці жили грабарі й чорнороби — Мов з кременю вибиті бородачі, Вони насьорбалися горя і злоби, Горбом здобуваючи чорні харчі.
Ридала гармонь, і лилася горілка. Міцний, наче кряж, з рябуватим лицем, Грабар там один — прозивався Гаврилка Винцем розважався і злим тютюнцем.
З Тамбова чи, може, з Саратова родом, Дотепний і гострий він був на язик, Барак його визнав своїм коноводом І слова його дослухатися звик.
Отож вечорами, розклавши колоду, Хильнувши горілочки «під огірка», Завжди повідав він брехню чи пригоду, — В них часом траплялася й правда гірка.
16


«Пропала Росія, мов цап в огороді,— Не встоять на фронті в окопах орли, Бо з ласки та милості їх благородій На вустілки німцям її продали».
Гаврилка у бороду скошлану пирскав: «Коли продається, то чом не купить? Григорій Распутін, мужик із сибірських, З царем випиває, з царицею спить!»
Це хлопця нітрішечки не хвилювало — Чи цар, чи Распутін, йому все одно; Він зіб’є якусь копійчину, бувало, Й чотири сеанси просидить в кіпо.
Він міг би просидіти й скільки завгодно, Була у картинах приваба страшна: Макс Ліндер, Мозжухін, і Віра Холодна, І найголовніше, звичайно, війна!
Його сповивала гарячка військова — Георгій на грудях, погон на плечах; Уславлена зачіска Кузьки Крючкова Весь час майоріла у Брата в очах.
До того ж ті сцени в бараці брутальні...
Він мрію в собі затаїв запальну Про подвиги бою, про відстані дальні І твердо поклав утекти на війну.
І втік би, й загинув би десь на Стоході, Але наближався сімнадцятий рік, Про мир і про хліб загули па заводі — Уже про війну він і думать не міг.
Кінець «Лузітанії» й грім Перемишля, Мов сон, одійшли і розвіялись в прах;
У лютому маси на вулицю вийшли — І сонце засяяло на прапорах.
До нього весь час прибивалися вісті Про батькову, повну тривоги, судьбу.
У квітні казали, що батько вже в місті, Хоч він лиш у травні включивсь в боротьбу. 17


Неначе не, батько, не просто людина: Іван Никанорович Дядченко-Брат,— Легенда зненацька з’явилась до сина З блукань по світах, із заслання, з-за грат.
• і » і
Потужний прибій робітничого руху Гримів уже над хвилерізом старим. Сторіччя конало. Смертельна задуха Грозу віщувала. Доносячи грім,
Котилося десятиріччя останнє
Полями голодними в морок і жах, І тричі огидне було виростання Колоса на глиняних брезклих ногах.
Тоді ж і почався блукання по світу Для батька широкий і дивний маршрут.
У царській тюрмі здобував він освіту
І тільки мужнів від провалів і скрут.
Коли йому волю жандарми давали, Він думав: «Охранка мене не вгризе!» Блукав од Путіловського до Наваля, Робив і на Брянському, й на Хапезе *.
За Каспієм був, на заводах Уралу, Набачивсь людей і начувся розмов.
У п’ятому партія сили збирала, І в Харкові батька побачили знов.
У шостому втретє його засудили, Він висидів, мабуть, не більше як рік
У тундрі глибокій — і, прагнучи діла, Одної пургової ночі утік.
Потому щось довго про нього не чули, Байки повідали, було ж тільки й див, Що він працював чорноробом в Сеулі Й вантажником по Нагасакі ходив.
Що ж Лютий застав його на Філіппінах, То він, не чекаючи дальших подій,
* Харківський паровозобудівний завод.


Подався в Росію, немов на спочинок, З натури своєї боєць і водій.
Він радісно й гаряче взявся до праці — Рукою подати було до мети,— Та в гаморі мітингів і демонстрацій Дорослого сина спромігся знайти.
Було в їхній зустрічі невипадковій
Щось більше, ніж з’єднання рідних сердець,— В ній вперше вочу відкривавсь юнакові До1 подвигу шлях і для вдачі взірець.
Син вирішив батькове ім’я прибрати, Погодившись, батько сказав жартома, Що, вдруге тепер народившись од Брата, Посвяту борні син од нього прийма.
О подихи буряні в ночі жовтневі! Червоногвардійські ідуть патрулі.
І сонце підводиться в хмарному небі, Червоне і люте, з-за краю землі.
Рушничний сухий перегук по завулках Відлупить у хмарнім обвислім рядні, Розходиться, безліч повторений гулко, Весінньому грому самому зрідпі.
Брат знову вчуває цю трепетну мову, Він бачить, як бій закипає вночі,— Але ж у теплушці щось сталося знову, А він розіспався, немов на печі.
«Бандити... Вставай!» Голосіння похмуре, Свист, постріли, хтось під вагоном пробіг.
Брат вихопив, сонний, нагана з кобури
І випав з теплушки на колію, в сніг.
В бабів по вагонах трусилися жижки, Дядьки машиністу кричали: «Крути! Накручуй, Гаврило!» — і огненні сніжки Злітали з розпачливої темноти.
19


З кущів насідали. У Брата лишалось Із tfpoe патронів. З ним поруч в снігу, У трепеті епілептичного шалу, Матрос задивлявся в сліпучу югу.
Та звідки взялася у нього граната? Він став на весь зріст і посунув у тьму, Не зваживши на застереження Брата. Три чисниці стало до смерті йому, Та він таки встиг на розгоні крутому Жбурнути гранату в дорожні плоти, І вибух почути, і тільки потому, Навиліт прошитий, у сніг залягти.
Та це вже було переламом події, З вагона викочували кулемет,— За першою чергою, вчвал, без надії, Бандити пустилися через замет.
В гудках снігове сколихнулося плесо, І знову в степу гуркотів ешелон, І знову сварилися рейки й колеса, Скрипів, і тремтів, і вдригався вагон.
Але вже на сході ясніло й світало, І ніч по собі замітала вже слід, І сонце, як злиток сліпучий металу, Викочувалось на блідий небовид.
Герой наш приїхав... Не варто, читачу, За довгий цей шлях дорікати мені.
У третьому розділі я вадо віддячу — Почнуться у ньому події рясні.
Я в нім розкажу... Ні, не будем зарані Пробуджувать видив забутих рої.
Все буде, як в кожнім пристойнім романі,— Зустрінуться вчасно герої мої.
Хто буде вона? Зачекаймо хвилинку. Я ліпше по совісті вам розповім, Як кожну подію і кожну сторінку Виношував довго я в серці своїм.
20


Або ж на дозвіллі, покіль відпочине Герой наш з дороги, розв’яжемо спір: З якої прихованої причини Живе чи вмирав написаний твір?
Тим більше це варто для нас з’ясувати, Що свідками ми вже ставали не раз, Як раптом в дрантя розповзалися шати І пломінь бенгальський із смородом гас.
А те, що в забутій коморі лежало, Покрите іржею, із свого кутка Нараз нас щасливим вогнем осявало, Мов сонячна сталь бойового клинка.
Бувають поети, що пишуть — мов воду З старого й дірявого ллють рукава, Про що б не було — про любов і природу, Про смерть і страждання — холодні слова.
Ні дума не сушить їм мозку таємна, Ні серця не палить жорстоке чуття.
У грудях не серця стискання буремне, Але метронома нудотне биття.
Вирують круг них революції, війни, Нові покоління на подвиг встають, А їх обмина хвилювання подвійне — Любов їм чужа, невідома їм лють.
І те, що народження жде і що гине,— Ніщо не хвилюв такого співця...
О, як я ненавиджу зліплені з глини Холодні і мертві, байдужі серця!
Завчивши ту пісню одну, наче півень, Співають і влад її й не до ладу.
А справжні поети з сучасністю врівень І щастя приймають сповна, і біду.
Є правда одна. Ти несеш її в серці, Покіль воно б’ється. Ні сталь, ні свинець Її не здолають. Мов рицар на герці, Ти можеш упасти — та їй не кінець.
21


В ній те, що повинно тебе пережити: Не рими невправні, не темні слова — Думок поривання твоїх гордовите І вічна й безсмертна тривога жива.
А слово твоє — це багнет вартового, Це бомба і стяг, як писали колись;
В нім подвиг Ватманського й кров Кошового Дві юності чисті навіки злились.
Вмісти в своїм серці далеку й безсонну Дорогу крізь грізні і скорбні світи — Від урвищ Трипілля до шахт Краснодона, І зваж, чи ти б міг по ній також пройти.
І якщо ти можеш — стань поруч з живими Як правофланговий, і слово знайди, Щоб грало, мов блискавки сяйво над ними, І пісню співай, і на подвиг веди.
А якщо ти стежкою хочеш старою Пройти у безсмертя своє голубе — Будь чесним, поете, зламай свою зброю, І з вдячністю люди забудуть тебе.
Розділ третій
Сухе шарудіння морозної глиці, Осяяні сонцем простори зими, Дерёва у білі кожухи вдяглися, Стоять і хитаються за ворітьми.
Натертися снігом іскристим надворі — Немов народитися, збурити кров... Як грає бадьорість в юнацькому зорі! Яку він утому в путі поборов!
Яка в нашій юності криється сила! Здається, ти вичерпав серце до дна, Та мить відпочинку прийшла й воскресила В тобі учорашню бадьорість сповна.
М


І ти уже здатний в дорогу, в роботу, В турботу нову, у тривогу нову;
І нерви у тебе, здається, що з дроту, І кожна клітинка говорить: живу!
Живу! І чого в цьому слові немає — Щораз відкриття, хвилювання нове: Він ходить, сміється, говорить, співає, В роботу пірнав, кохав... Живе!
Живе — і умів життя, відчувати,
В і пфенігом умився, шорстким рушником У сінях обтерся. Фуфайка на ваті.
Півкухлика чаю. Пора. В повітком.
І дивно, він просто знаходить дорогу, Неначе додому вернувся сюди,—
З гуртожитку прбтоптом свіжим до рогу Ведуть його впевнено друзів сліди.
З колонами ганок. Він входить у сіпи. Рипить під ногами розсохлий паркет.
В стареньких шпалерах у квіточку — стінщ Плакати, знамена, знайомий портрет.
Всі тут: Заволока, кульгавий Чупара, Бурчисько з своїм побратимом Скублом
І Курочка Хвеня, малий незугара, П’ятнадцятилітній, з дитячим чолом.
— Але секретар таки любить поспати!
— З дороги — прощаєм!
— З морозу — не гріх!
— Ходім обдивлятися наші кімнати...
— Ступай тільки правою через поріг.
— Та що я, жених?
— Не жених, так хазяїн...
— У штабі Духоніна хазяїни! —
Знов регіт розлігся, знов жарти навзйєм:
— Ти звідки — з Москви а чи прямо з війни?
— Дали тому Врангелю пити — й до діла!
Армія біла, чорний барон,— Пісня схлюпнулася і полетіла,— Знову готують нам царський трон.


Звичайно, учора не всіх він побачив. Ще буде між ними веселих розмов, І жартів, і співу! Одначе... Одначе Це хто ж там рум’яний з морозу прийшов?
Відкіль узялося це диво, це чудо, Цей сонячний промінь? Чекайте... Чому Всі змовкли одразу? Чого це у груди Зненацька ударило жаром йому?
І він, полотніючи весь, як від скрути, У себе ховається — як від біди...
Та ні, неможливо! Не може так бути, Що він задля неї приїхав сюди!
Є певна хвилина в горінні роману, Коли він спливав, мов яра свіча. Це вперше Онєгін стрічає Татьяну, Це вперше Ізольду Трістан зустріча.
О, хто не відчув вас і хто вас не знає, Далекої юності сни золоті!
Так юний Ромео Джульетту стрічає, Так ми зустрічаємо раз на житті Ті очі, ту усмішку дивну, ту вроду, Що нас поведуть, наче в здійснений сон,— І їм відступаємо нашу свободу За вільну неволю і вічний полон.
Сріблиться уже сивина у волоссі, Уже за горою юнацтва літа, Але не зітерлися в пам’яті й досі Твої чарівні, вередливі уста.
В далекій якій далині промайнула Краса незабута всевладна твоя? Все змила навіки і все поглинула Гірка і холодна життя течія.
Кого ми любили, кого забували, Кому ми серця віддавали на час, З ким радощі перші в житті пізнавали, Хто нас полюбив і хто зраджував нас,—
24


Всі зникли, розвіялись, листям у полі Під дощ і під вітер осінній лягли... А серце питає, йому не доволі
Тих сліз — тих щасливих, що ми пролили,
У кожнім спітканні ховається втрата, Похміллям завжди вишумовує хміль... Та все це покіль не стосується Брата, Для нього це першої зустрічі біль.
Він бачить її і сповняється нею, І серце у нього мов келих вина, Уже підхопило його течією, Та щб це і що з ним — цього він не вна.
І ми ще не знаєм, куди він приплине Цим річищем давнім і вічно новим, Куди приведуть його перші хвилини... Нам треба це знати. Ходімо за ним.
Він наше минуле, він правду і мрію Собою, своєю душею єдна.
Можливо, що він зустрічає надію. Та як же і звідки з’явилась вона?
Там хмари і соком набряклі осики Попадали в ставу блакитний казан, Де варивом пахощів, фарб і музики Скипає узвар неймовірних казань
Про холодом рос заволожені ранки, Про сірого вовка, козу-дерезу, Про очі блакитні, про усмішку бранки, Гусей біля ставу, про довгу лозу Однакових днів і нехитрих забавок,— Там діти співали дорослих пісень, Хоч вірили в казку, в русалок і мавок, Там тихо й сумирно ставав на облйвок Дитинства голодного радісний день.
А батько служив у війну на гуральні, Завжди біля коней — довічний хурщин. Підвода чи сани, дороги не дальні,— Отак у гною і минав його вік.
25


Рійна не кінчалась. Всю землю стрясало
У корчах 1 муках. Тікали з фронтів Голодні солдати — одвічне кресало Вимог і оскаржень. І Лютий котив Свій гуркіт по коліях. Крик паровоза Пробуджував скуті морозом поля, І в ньому все дужче звучала погроза І руба ставало питання: земля!
Земля, що плодила скривавлений колос, Була у поміщика та куркуля.
На ній Крутоярівка враз розкололасы Чия вона буде тепера — земля?
Хто вийде господарем, повний надії, Під сонце, що душу теплом звеселя, Хто землю цю плідну заоре й засів, Кому вона щедро віддячить — земля?
Гули по халупах в ті дні незаможні, Частуючи друзів своїх фронтових:
— Конєшно, земельку узять ми спроможні.*,
— Не ждать її нам від міністрів нових*
Хурщик із гуральні — старий Завірюха, Гордій Лобода, його кум і сусід, Мележко — по-вуличному Матюха — Зустрілись, немов народились на світ.
Гордій і Матюха, вчорашні солдати, Гвинтівки з собою привезли в село: «Згодяться!» Ходили од хати до хати, Світати у мозку в людей почало.
Старий Завірюха — з заводу до кума, Допізна сидять, розмовляють утрьох:
— Там хто, в Петрограді? Корейський та Дума! Родзянко? Помішщк, побий мене бог...
— Поміщик! Він їхньої, звісно, й тягтиме,— Матюха залізні стискав кулаки.
Гордій озивався: — Покінчимо з ними, Зажди лиш...
— А хто воно, більшовики?
2fl


— Про Леніна чув? То мужик з головою.
Він зайде — ну, сам розумій, відкіля...
Що, хлопці, спитав, чи маєте зброю? Тоді вона нашою й буде — земля.
Земля... Заплелися шляхи невідомі,
І зелом грози проростала рілля...
...За північ не сплять і в поміщицькім домі, Там також шепочуть це слово — земля.
Там плани складають і зближені, й дальні, Щоб втримать навік за собою своє.
Плескатий, мов корж, управитель гуральні Поміщику добру пораду дає:
— Горілочка...
— Себто?
— В ній, знаєте, сила!
Розбити б цистерни...
— Оце так але!
— Вона б голоштанникам баки забила, Покіль нам Керенський підмогу пришле.
І знов зупинивсь ешелон на вокзалі, Солдати — з вагонів на чорний перон, А він аж гуде і заходиться в шалі...
— Гуляєм, солдати!
— Це що — самогон?
— Ні, спирт...
— Відкіля?
— Тут гуральня, братухо.
— Дурний, хто поїхав би враз відсіля...
Земля... Застогнала повільно і глухо Прибита морозом печальна земля.
На темних дорогах всю ніч не змовкало, Хто верхи — з барилом, хто пішки — з цебром. Голодні, холодні... Було їх немало, Охочих розжитись гарячим добром.
Світало... Гуло на подвір’ї гуральні, Шинелі й кожухи злилися у вир;
Юрба куркуленків — із ближніх і дальніх —
8 діжками в санях закотилась у двір.
17


Солдат крутолобий в шинелі, підбитій Вітрами фронтів і пробитій не раз Німецькими кулями, втілений витоп Несамовитих солдатських образ, Вже тричі повільно обмацав цистерну...
Довкола гуло, хвилювалось, гуло... Здавалось, цей шал, оцю спрагу нестерпну Втолити могло лиш одне джерело.
— Сокири давайте!
— Гей, ти! Недовірок!
— Сокири! Сокири! —
І свиснув солдат.
І стихло. І вщухло. І чулось, як вирок
У вихорі склався. Ступнувши назад, Солдат набива трилінійну рушницю.
У грудях у нього скипає гроза.
Він хреститься. Всі починають хреститься. Бабам одволожув очі сльоза.
Аж тут і з’явивсь управитель гуральні, Плескатий, мов корж.
— Що ж ви так, згарячй?
Хіба ж його шкода? Та й те, що ви дальні, Аж з фронту, сердешні... Гей, хто там? Ключа!
І ключ об’явився ну тую ж, хвилину.
— Посудина є? На здоров’ячко! Пий! — Аж тут до цистерни, неначе крізь стіну, Пробивсь крізь юрбу Завірюха старий.
Він також прийшов сюди разом з дочкою, Єдина у батька: візьми та й візьми! Не взяти? Не матимеш потім спокою. Воно й недоросле, а все ж — між людьми.
Казали йому й Лобода, і Матюха:
— Та кинь її вдома, бо там, щоб ти знав, Усе може буть...— Та хурщик Завірюха Не зважив на дружню пораду — узяв.
І дівчинка бачить, як батько до того, Плескатого, з криком впритул підбіга:
— Та що ж ви надумали, бійтеся бога...
£8


— Хурщик? То іди до свого батога, А тут не мішайся...
І регіт, і крики,
І в реготі тім управитель вслиза.
А дівчинка чує, як їй на повіки Чомусь напливає гаряча сльоза.
Солдат уже глека підносить до рота, Та падає батьків вузластий кулак, І глек черепками злітає до плоту, До біса в болото!
Тамуючи ляк,
Вона дослухається й чує:
— Селяни! —
Це батько захрипло кричить.—
Мужики!
Ну, нащо, ох нащо вам зілля це п’яне?
Ну, хай би солдати...
(Солдат з-під руки Гвинтівку ладнає) .
Та що ж це ви... Мілко
В таких берегах для нової плавби...
Воно ж — революція... Що ж ви, горілку?
А землю, селяни?! —
Не чули грізьби
І чуть не хотіли. Вони повставали
Тверезому розуму наперекір.
В юрбі куркуленки ревли й реготали,— На очі чуби і шапки набакир.
— Земельки схотіли?
— А як же без неї?
— Труждайся на вас все життя, наче віл...
— Заждіть, ми сповна вас наділим землею — Беріть, три аршини на душу наділ!
— Ломами довбай!
— Розколупуйте пузо!
— Ще ми хазяї — і земелька для нас!
— Гей ви, куркульня!
— Одступись, боягузе!
— Горілки спочатку, ми маємо час...
29


Знов батько гукає:
— Ви чуєте, люди?
Напоять, а землю приріжуть собі...
— А що ж, це можливо...
— Та так воно й буде! Нараз прокотилось в притихлій юрбі.
А дівчинка слухала і відчувала
У батьковім слові тривогу живу, А в серці незвична напруга спливала, Незвичну народжуючи, ходову, Услід за думками покликану пісню, Що звідки й мотив її взятися міг...
Тут постріл впритул несподівано блиснув, І впав її батько, схиляючись скісно, Колодою впав, приминаючи сніг.
Так пісня пройшла. Так дитинство минуло, Його затоптали у сніг чобітьми.
Якою дугою блискучою гнуло Ту цівочку спирту, що винесли з тьми Народження люті!
її не збагнути,
Аж поки багнет не кресне об багнет, Щоб владно і грізно степи сколихнути І кинути в пошуках щастя вперед.
Солдати гуляли й пили на гуральні.
Спирт рвався з цистерни. Хтось кинув сірник. Хтось кинув сіряк на вогонь. Та навальні Вже лави збудилися. Припадком зник Той присмерк вечірній, і в шум небосхилу Уже вибухали бліді язики
І падали вниз, виростаючи в силу, В потік, у безладді своєму стрункий, У зливи вогню...
З ними не совладати
І не приховати обпалених брів. Горіли в цистернах сп’янілі солдати, А батько лиш припадком не згорів.
І як у цій смерті шукатимеш винних! Вечірній сніжок замітає сліди...
80


Лежить на снігу, закривавлений віник До неба рудої підняв бороди.
їй вже вісімнадцять. Доба підхопила
І наче на крилах її понесла.
Аж ось вона — звідки ж взялась її сила,
З якого незнаного джерела?
В ній вогник палає того неспокою, Що весь саможертва... Обличчя її, І очі, прорізані осокою, І кіс золотих запашні ручаї, Куценький кожушок, і валянці чорні, І заяча шапка-вушанка... Вона — Це втілена ніжність. Вона непоборна, Вона переможна, як вічна весна.
Як травень у цвіті. Як сонячний колос, Що, зерном налитий, на ниві встає.
— Любов Завірюха,— звучить її голос.
І ось вона руку йому подає.

Нарешті зустрілися наші герої!
Чи ж міг би сказати він тиждень тому, Що десь під колонами зали старої Зустріти її доведеться йому!
Він навіть цієї хвилини не може Збагнути, що сталось, що діється з ним. Це схоже на хворість. Можливо, це схоже На сон, а можливо...
Він рухом одним
Скидає полуду з очей, він оману
Й принаду, мов павоть легку, розрива.
По суті сказати, на цьому — роману Могла б закінчитися третя глава.
Могла б... Але сни — їм немає зупину — Проходять давно вже перейдену путь І першого щастя забуту хвилину В далекої далі з собою ведуть.
О пам’яті людської пристрасна сила, Царячим диханням на мене віййи!
Гм


Ти знову прийшла і в мені воскресила Принаду гіркої моєї весни.
Вже крига проплинула Берестовою, Уже розцвітали вишневі сади, Коли я уперше зустрівся з тобою В той день, коли втратив тебе назавжди.
Весняної ночі блакить промениста, Вишневого цвіту розвіяний дим, Півтемні будівлі поснулого міста, Похилі дерева — ви в серці моїм.
Ти зводишся знову за дальнім простором
І руку мені простягаєш свою,
І я з посмутнілим, потьмареним зором Покірливо перед тобою стою.
І знов, як тоді, я в твоєму полоні, І знов я цілую сліди твоїх ніг. Калиновим мостом проскочили коні — То хто б зупинив їх незморений біг!
Летіть, воронії, розсідлані, чорні, Повз хмари вишневі моєї весни, Повз щастя, повз ніжність і сум непоборні, Повз пісню дитинства і юності сни.
І, може, у присмерк вечірній чи світом, Коли ще всю землю подолано сном, Ударте в дорогу — об кремінь копитом, Спиніться на мить під забутим вікном!
І, може... І, може, на ганок із хати, Почувши, що здалеку ви прибули, Вона до вас вийде, щоб тихо спитати, Яких ви для неї звісток принесли.
І, може, без слова вона зрозуміє, Що юність моя, наче клен, обліта, Що коні, що коні оці воронії— То помисли наші і наші літа.
32


Що, може... Що, може, весни однієї Вони, крізь туман прокладаючи путь, Повз вічне невтомне шукання — до неї, До неї, до неї мене принесуть...
О коні, ударте в залізні копита, Летіть, не спиняючись ночі і дні! Ще юність мою не до краю прожито, Ще, може, надія всміхнеться мені...
Розділ четвертий
Три дні непомітно минули для Брата — Він з містом знайомився й справи приймав.
Перелік тих справ, коли правду сказати, Обов’язків більше давав, аніж прав.
Для нього уже відшкребли в гуртожитку Кімнату, де ванна раніше була
Та мотлох стояв, непридатний для вжитку; Дістали фанери для шиб замість скла, Підмазали стіни, помили підлогу, Поставили ліжко і стіл до вікна;
Буржуйку внесли — і постала з барлогу Не те щоб розкішна, але затишна, Придатна для сну і роботи кімната.
В буржуйці вже вогник веселий пашів. Як водиться, на новосілля до Брата Надвечір натовпилось товаришів.
Шинель на гвіздку, біля ліжка рушниця;
Та ще притулилася біля стола Якась клишонога книжкова полиця, Що центром уваги в той вечір була.
Стояв тут «Спартак», перший том «Капітала», «Знедолені», «Рицарі праці», «Кобзар»;
Тут «Тіль Уленшпігель», якого читала В ті роки вся молодь, ставав під удар За Фландрію милу, щоб звестися юним Під посвистом куль, під ударом меча; Нарешті, брошура «Герої Комуни» Й окремо — «Великий почин» Ілліча.
вз'


В неділю відбутися мала вистава (Йшов «Тиждень пораненого бійця» )\ Всім душу згризала аматорська слава, Про п’єсу розмови велись без кінця*
Було тут і сварок, і сміху доволі. Ви, певно, пригадуєте «Суєту»? Актори зубрили улюблені ^олі І вдень — на роботі, й вночі на посту.
Прийшла Завірюха (в них збори щоденні, Приходить з жінвідділу майже вночі), Пшоно в казанку закипіло — нужденні, Набридлі давно комсомольські харчі.
Холодна, вітрами пронизана туга Летіла над темним простором степів, В дротах танцювала й зростала, як фуга, У хащах нічних телеграфних стовпів, Гула й затихала.,.
-В кімнаті тим часом Коммольці виводили пісню гуртом. Брат першого вів, озивалися басом Чупара й Скубло; Завірюха альтом Задумливо вторила дужим, і ніжним, І чистим, як перший несходжений сніг; І пісня росла, і шляхом дивовижним Виводила в ніч, і вела без доріг.
Пісня комсомольців
На південь— погоня, на північ — руїна, На схід і на захід — мечі.
Шумить Україна, горить Україна, Півнеба палав вночі.
Розшарпує вітер підпалену тучу, І рвуться шляхи, мов рядно.
Денікін з Кубані, Пілсудський з-за Збруча, З Гуляйполя — Нестор Махно.
Ліси погоріли, потоптано гони, Зволожились кров'ю піски.
На південь з піснями летять ешелони, Кіннот підносить клинки.
84


Йдемо ми, як названі радіші бурі, Алюр три хрести наш галоп;
І гірко гикається злидню Петлюрі, Як Фрунзе бере Перекоп,
Ще будуть бої, але згине руїна І злинуть пісенні ключі.
Шумить Україна, горить Україна, Півнеба'палав вночі!
І пісня замовкла, й хвилинне мовчання Настало в кімнаті — спочинок душі.
В цей час шарудіння і клямки бряжчання Почули, прислухавшись, товариші.
— Ей, хто там, заходь! —
На поріг вайлувата Вкотилася постать.
— Ти що за один?
— Наказано, значить, товариша Брата... Щоб, значить, негайно до нас в продзагін... Сам продкомісар — отака, значить, справа!
— Як, значить, негайно, то, значить, ходім! —• І Брат, одягнувши шинелю в рукава,
Під сміх комсомольців подався за ним.
— Чудовий він хлопець,— сказав Заволока, Цигарку розкурюючи спроквола.—
У вересні позаминулого року, За німців, мені з ним пригода була...— Цікаво послухати дивну пригоду, Бувальщину давніх, забутих погонь, Під в’южну і темну зимову погоду, Коли у буржуйці палає вогонь, І відблиск на лиця знайомі лягає, І чути, як хуга гуде за вікном;
Ні втоми немає, ні сум не змагає, Зникає різниця між яв ою й сном; Пригода плцве, наче річка глибока, Не знаючи вже ні загат, ні застав...
Всі разом гукнули: — Давай, Заволока! І він, потягнувши цигарку, почав.
83'


Оповідання Заволоки
Про наші місця розкотилася слава, Спитай і почуєш у відповідь скрізь, Що кращого міста нема як Полтава, Де я народився і змалечку ріс. У нас залізничників повна родина. В депо працювали мої братани. Один в болотах на Стоход і загинув, А другого вбито цієї весни На польському фронті... Петром його звали Веселий був хлопець, могутній, мов дуб, Від нього петлюрівці клопоту мали, Впрівав і гетьманцям, траплялося, чуб. Коли прохопилися німці в Полтаву, Звичайно, подався у відступ і він. Тоді чималої зажив уже слави Петрів залізничний червоний загін. У вересні чутка по місту кружляла, Що вбито Петра в лісовому бою, І мати по нім панахиду справляла, В базарі продавши кохтину свою. Аж ось уночі хтось майнув коло хати І тихо знадвору схиливсь до вікна.
— Петро! — підвелася і скрикнула мати, А батько схопився й собі: — Сатана! — У хату пустив — почалися обійми, Хоч інше на думці було у Петра.
— Я, батьку, до тебе... Сусіди надійні?
— А вийди з Іваном, послухай, стара...— Ми з матір’ю вийшли і стали на чати. Десь постріл ударив. Зайшлись кудлаї.
— Сусіди хоч бачать, та будуть мовчати,— Усе залізничники, люди свої.—
Я знав, що Петра не схопити забродам. Аж ось він з’явився, мов тінь, з темноти, І, матір обнявши, майнув огородом, І, свиснувши двічі, подавсь за плоти.
Ё те літо мій батько водив товаровий.
— Вдягайся, Іване,— сказав мені він.
У вікнах ясніло, і смугою крові Світанок підводивсь у небо з низин. Ударив ранковий гудок з-за вокзала, Поклала нам мати в кошолку харчі.
86


-є- Нащо ж ти й Івана з собою? — сказала.
— Так треба,— нахмурився батько.— Мовчи. Примовк Заволока. Зрадлива цигарка, Здається, у нього погасла в цю мить.'
Хай курить. А ми уявім, що на Харків Полями безплідними поїзд шумить;
Що син, наче свічка, згорає в тривозі, Що в батька обличчя стає кам’яним. Ні слова не мовлено — на паровозі Німецький солдат доглядає за ним.
Давно вже Свинково й Божків проминули, Уже Кочубеївка мріла здаля, Вже за Скороходовом сном про минуле Лежали в задумі гайки і поля.
Коломак зникав, не спинивши уваги, На Водяній збилось військових частин, Майнули в димках паровозних Ков’яги, І виник в садках і тинах Люботин.
Солдат задрімав, обхопивши рушницю,— Дорога знайома, колишеться лан...
Про що його думи і що йому сниться? Він тут завойовник, владика і пан, Він може й заснути (прегарна година, Поля розгортають пожовклий сувій),— Нехай собі батько говорить до сина, Солдат не розплющує склеплених вій. Хіба він збагне і хіба зрозуміє Непевної хлопської мови слова?
У батька на сон його — тільки й надії: , З-за обрію Харків уже виплива.
Старий Заволока схилився до сина:
— Тут буде ^ідйом, значить, саме пора. Стрибай за містком, непогана місцина... Сумська, тридцять вісім,— привіт од Петра!
А німець дрімав, розімлівши від спеки. (І сонце, і в топці вогонь аж сичить!) Немає на колії вдень небезпеки, Він може хвилину якусь відпочить.
Коли ж, наближаючися до вокзалу, Гукнув паровоз — він прокинувсь, вояк,
37


Зайшовсь в позіхоті, підвівся помалу, Стріпнувся — і, згідно з уставом, закляк*
Він навіть забув, що було їх тут двоє.
Ще сон коливався в очах, як туман.
Тим часом стежиною степовою До міста спокійно підходив Іван.
Сади та будиночки на передмісті.
На полудні сонце. Гудуть дзигарі. Спливають удари, прозорі і чисті, І котяться вниз по Холодній Горі.
Іван мимоволі сприймає їх мову Як нагад — йому поспішати пора, І в думці у нього видзвонює знову: «Сумська, тридцять вісім,— привіт од Петра!»
«Привіт од Петра!» Непомітно, одразу В лабета свої його місто вбира,
Він рветься одчайно крізь хащі Благбазу, І в думці у нього привіт од Петра.
Купецьким узвозом проходять солдати, Пани, гайдамаки, жінки, дітвора.
Він мусить, одначе, собою владати. За рогом Сумська і — привіт од Петра.
Ого, він зумів би збудити тривогу,
Ото б закрутилась оця птушара!
Але він спокійно перейде дорогу, Бо найголовніше — привіт од Петра.
Аж ось... 32... 36... Тридцять вісім.
По сходах нагору — нарешті — ура!
На страх і на подив пихатим гульвісам, Він тут, він промовить: «Привіт ,од Петра!»
Він дзвонить, як сказано, двічі і тричі, Аж ось він в кімнаті... та що за мара? Погони, хрести... Скам’лнілі обличчя.., Оцим офіцерам—привіт од Петра?!
Та це тільки мить. : Він усе розуміє.
Попався — ну, що ж — хоч і вмерти пора.
88


Він знав^ він мусить, отож він зуміє В могилу однести привіт од Петра.
А хто він і звідки? Хай спробують взнати! Удар по обличчю, штурхан навздогін,— Іван шкереберть покотивсь до кімнати, Де вже їх багато, таких, як і він.
На цьому примовк Заволока й по павзі Озвавсь до притихлих в тривозі хлоп’ят:
— Вам ясно, що я в контррозвідку попався?
— Ну да, зрозуміло! При чому ж тут Брат?!
Це Курочка Хвепя зірвавсь, як граната, (Він трохи не впав, бідолашка, з стільця)1.
— Ти нам обіцяв розказати про Брата... Попався! А далі? Давай до кінця!
— Та вже ж до кінця,— Заволока жарину З буржуйки горнув,— зачекай до пори...
До мене підсунувсь побитий хлопчина, І чую — шепоче,— мовчи, хоч помри...
— То, певно, був Брат? — похопився спитати Знов Курочка Хвеня.— Що ж далі? Ех, ти...— Він встиг уже так закохатися в Брата,
Що рад був би трупом за нього лягти.
— Ну ясно, що Брат!
— Це пе важко вгадати!
— Продовжуй, Іване, розказуй підряд! — Під регіт веселий в цей час до кімнати Вернувся в шинелі засніженій Брат.
— Ну, що комісар?
— Та ударив тривогу:
Чи ти б комсомольцям своїм не звелів На ранок зо мною рушати в дорогу На крутоярівських куркулів?
Од цього в хлоп’ят загорілися очі, Всі стали доводити наперебій: Без жодного винятку всі тут охочі Не то на розверстку, а просто у бій.
89


— При чому тут бій! Це вже сущі дурниці! — Почав комсомольців соромити Брат.—
Ну візьмете лантухів з двадцять пшениці Та з тим і повернетесь мирно назад...
— Е, знаємо вас... Ми в бувальцях бували! — Усі закричали.— Давно не малі!
Коли це було, щоб розверстку здавали Без всякого клопоту нам куркулі?
Брат гримнув на хлопців: — Ну, з вами й морока! А де дисципліна? (Bin навіть скипів).
Спокійно! Загін поведе Заволока,
То, знадить, йому й добирати бійців!
Він хлопець досвідчений, знає цю справу.
І годі казитися. Крапка — і край.
Умова одна: пе зривати виставу.
Все ясно? Іване, давай — починай!
Отут вже мені й намагатись доволі Списати, що сталося з Братових слів. Аматори враз прокляли свої ролі, Але з глядачів не один звеселів.
Кульгавий Чупара напався на Брата, Похмурий Бурчисько й Ничипір Скубло Кричали — як брати, то всіх треба брати, Щоб все поміж ними по правді було!
А інші, що товпились тут, у кімнаті, Гукали, що треба, мовляв, жеребки, Що знаємо вас, що ми також завзяті, Що й нам відставати од вас не з руки.
А в Курочки сталася розуму втрата, За поли хапався й заходився він — Не знав, чи питатися далі про Брата, Чи в чергу ставати писатись в загін...
...Я був колись теж і веселим, і юним:,
ІІро славу поета і гадки не мав, Віддав свої дні комсомольським комунам, Де пісню уперше свою піднімав;
40


Де друзі були, і пісні, і розмови* І перше кохання в тривозі й вогні, Де чвиря осіння й завої зимові Весною здавались не тільки мені.
Далекі обличчя, знайомі і милі, Ви знову збудили загасле чуття... Ті сплять у просторій братерській могилі, Ті безвісти зникли у морі життя.
І де ви тепер? На якому привалі Зустріну хоробрих, бадьорих, живих? Короткі спочинки, походи тривалі, Жорстокі бої,— ви готові до них?
Я бачу, як блискавки на виднокрузі Снопами блакитними падають в ніч. Мої посивілі, незморені друзі, Вставайте на сурми похідної клич.
Кляніться життям, непохитні і грізні, Рівняти свій шлях на Кремлівські зірки, Кляніться віддати єдиній Вітчизні Думки і надії, серця і клинки.
Розділ п’ятий
Було вже за північ, коли Заволока Нарешті поповнив бійцями загін. Усі втихомирились. Тиша глибока Злягла в гуртожитку. Здавалось, що він Ніколи не чув голосної розмови, Пісень не любив і до сміху не звик; Здавалось, що ніч у зимові закови, В мовчання його полонила навік.
Лиш чутно було крізь дедалі лютіші Удари вітрів, що зривались в буран, Як інший рушницею клацав у тиші, А інший, замислившись, чистив наган.
Іван Заволока й кульгавий Чупара Чекали на розвиток дальших подій,
41


Здавалось, зависла над друзями хмара, Росла — і на мир не лишала надій.
Можливо, і з вами траплялося схоже: Чупара вважав, що створився той стан, Коли він почати розмови не може, Що мусить її розпочати Іван.
Було й Заволоці мовчати несила, Але й говорити, він знав, не пора. Він також мовчання таїв, як могила, І певно, що довго б тяглася ця гра, Бо друзі були запальної натури, Коли вже на чому вони затялись — Лобами крутими зітнуться, як тури В степах над Ореллю стинались колись.
Тут саме був час нагодитися Хвені. В гуртожитку хлопець не жив, але він Забув про батьківські докори щоденні, Бо як же це так — комсомольський загін Без нього удосвіта має рушати В оту Крутоярівку на куркулів...
І Хвеня з кімнати тинявсь до кімнати І .так тим блуканням усіх розізлив, Що навіть привітна завжди Завірюха, Латаючи хлопцям шинелі в похід, Не жартом наскубла хлопчиськові вуха: — А щезни з очей. Не тиняйся. Набрид.
Він вирішив: «Краще замерзну шадворі». І дійсно пішов замерзати, але Спинився під грубкою в коридорі, Бо там було тепло і зовсім незле. •
Загляньмо, читачу; у Хвеняну'душу! Сопів і згризав він себе в самоті, Що був бичв затоні, коли б не Матюшу Доводилось грати йому в «Суєті».
Крім того, звичайно, було йому шкода,— Не все розповів їм про Брата Іван. Оце так утеча! ‘Оце так пригода!
Що ж далі, Іване? Це ж справжній роман!
42


В дитинстві, напевно, траплялося й а вами: Читали ви книгу чудових пригод, В лісах Амазонки жили з дикунами, І дахом південний вам був небозвод;
Чи, може, блукали разом з Лівінгстоном
В таємній окрузі Великих Озер,
У джунглях спинялись вночі над затоном, Який вас у сні навіщає тепер;
І негри виходили з хащів гуртами,
І ніч не минала, і день не світав, Бряжчали списи, і гуділи там-тами,
І жрець коло вогнища землю топтав;
І в тьму від вогню відлітали жаринки,
І тріскало димне червоне зело,
А далі у книзі хтось вирвав сторінки, А далі — не знати, що далі було...
І довго вам снились пампаси, й краалі,
І воїнів чорних щербаті мечі,
І довго тривожне питання — що далі? — Вам спать не давало ні вдень ні вночі.
Все треба збагнути, усе треба знати — П’янить невідомість хлоп’ячі серця! Ось Курочка вітром влетів до кімнати:
— Що ж далі, Іване? Давай до кінця!
В Івана з’явилися мислі зухвалі:
«Ач, клятий Чупаро, мовчиш, як завжди?» Отож він до Хвені озвався: — Що далі? Ти, мабуть, про Брата? А слухай сюди...
І вже Заволока почав повідати,
Як варта вела їх Сумською вночі, Як глухо мовчали і в’язні, й солдати, Пустельними вулицями ідучи.
Останні хвилини з тоскою німою їм скупо й жорстоко життя відтина, 43


Уже перед ними, обгорнута тьмою, Встав вапнякова тюремна стіна.
При брамі дерева схилились, як свідки.
Минути крутий і недовгий узвіз —
І зникнути в сірій пітьмі контррозвідки, В отій безнадійності, в мороці, звідкц Нема вороття...
(Не ховаючи сліз,
Тут Хвеня ревнув на весь голос. Сховати Своє хвилювання Чупара хотів, Та й він вже тремтів у тривозі за Брата, А що за Івана, то вже й поготів).
Підводи котились з гори на розгоні, І крик хурщиків розлягавсь навкруги. Хропли й спотикались засапані коні, Свистіли над гривами в них батоги.
Конвой наказав зупинитись. До брами Узвозом коротким підійдуть — і край. Ремонтний колодязь чорнів під ногами...
- А що як?..
— Можливо...
— Не гайся, стрибайї
Все сталось за мить. Сторопілим солдатам Нелегко прорватись було між підвід.
Брат скочив в колодязь, і слідом за Братом Іван, а за ними — найближчий сусід;
І вже їх накрили важкою плитою,—
І тиша, і тьма, тільки гостре чуття
Згори їм донесло прокльони конвою
І гуркіт далекий, і над головою
Була тільки ніч і за нею — життя!
Про Хвеню на цьому закінчимо мову, Бо важко списати, що сталося з ним. ‘ Він вигукнув тільки: — Оце, брат, чудово! — І з виглядом радісним і запальним, Стілець поваливши, подався з кімнати, Щоб знову в комуні усе загуло:
Бо Курочка знає — тож всі мусять знати, Що далі з Іваном та Братом було!
44


Мовчав Заволока... Надія і туга Чупару підводили несамохіть.
Чупара з докором дивився на друга,— Невже він не може його зрозуміть?
Носити й плекати одвічну тривогу, І все не до речі, і все не як слід. Що з того, що в нього скалічено ногу, Невже і душею він теж інвалід?
Ні, мужності в нього й рішучості стане, Він виховав душу, мов кремінь, тверду.
— Тепер поступися для мене, Іване, Загін в Крутоярівку я поведу.
(Життя їх здружило й звело в комсомолі, Хоч кожного інша стежина вела.
Покіль про Чупару нам знати доволі, Що родом він був із глухого села...
...У луках трава копитами прим’ята І крик журавлиний у темряві чуть. Стриножено коні. Голодні хлоп’ята У попелі чорну картоплю печуть.
Тумани бредуть над лугами німими, Страшними казками сповняється тьма. Тремтять хлопчаки і Чупара між ними — Чобіт йому треба, і шапки чортма.
Десь батько подався на шахти, й не знати, Чи ще він живий, а чи вже неживий.
У злиднях, у наймах, в поденщині мати Розмотує довгої туги сувій.
Він верхи вертається з луків уранці.
У грудях застуди осінньої міх. Ламає його і трясе в лихоманці. Здіймають його куркуленки на сміх.
І темні й глухі, мов удари обуха, Глумливі слова зависають над ним, А свист наздогін, як батіг біля вуха, Лящить, а за горло хапає задуха І рве йому горло хрипінням страшним.
45


Під ребра п’ятого копя, щоб пе чути, Повз верби похилі, повз чорігі плоти. Ти злидень, харпак, а вони баламути, Опасисті дуки, вопи — це не ти.
І знову коня попід ребра ногою,
Щоб враз через голову впасти в багно, Щоб вмерти од болю і встати кульгою, Калікою вічним,— йому все одно).
— Ходімо,— підвівшись, сказав Заволока.
— А як ти гадаєш — погодиться Брат?? —■ Іван не озвався, лиш глянув впівока
І став натягати на себе бушлат.
Пориви бурапу ставали лютіші, Підводилась ніч, паче білий полон, Все спало в комупі, лиш чулось у тиші — Глибоким диханням колишеться сон.
Що може зимової ночі насниться? Юнацькі тривожні закохані сни, Неначе глибока таємпа криниця. Шинелькою вкривсь — трилінійна рушниця Напохваті щулиться біля стіни.
Один лиш пе спить у пітьмі коридора, Тихенько му гиче під ніс «Єрмака», І міцно на сталі холодній затвора Лежить його тепла, спокійна рука.
Згадаймо і ми наші ночі минулі, Уривчастий сон, завивання пурги, Бувало, стоїш ти один в караулі, І ніч, і мовчання, і тьма навкруги.
Нічною утомою думи повиті,
Ти бачиш укриті снігами степи, Гуляють, кружляють бандити в повіті — Рушницю стискай, караульний, не спи.
В Попівці пожежа, гульня у Піщанці, Гуде в перестрілці пічний виднокруг. Зимою в ріжнатих, весною в тачанці По селах літає і чваниться Струк.
46


Він п’є самогонний первак у Марусі, З попами гуляє, з попівнами спить. Весною в чумарці, зимою в кожусі — Гулять так гуляти, а пити так пить.
Весною в поході, зимою в поході.
Затвор прикипів, наче влитий до рук. Піймали Струка в Обазовці на шкоді — З-під стінки утік од міліції Струк.
Гаразд, почекай, ти потрапиш під кулі, Не встигнеш сховати у воду кінці — Завжди на сторожі, завжди в караулі Безсмертного ЧОНу невтомні бійці.
...І Брат ще не спав,— біля грубки, в шинелі, Дивився, як тліє вугілля руде,
Як вогники в ньому танцюють веселі, І слухав, як в комині вітер гуде.
Замислився в тій несподіваній тузі,
Що притьмом приходить на кілька хвилин, Коли розійшлися усі твої друзі
І ти залишився, мов палець, один.
Він брався за книжку, але надаремно. Зливались і дивно сплітались думки. Одну з них, іще підсвідому і темну, Немовби на глум, підказали рядки.
Він книгу одкинув. Це смішно, юначе, Нічим не підтвердиться думка твоя. А вітер, а полум’я в грубці гаряче Йому підказали знайоме ім’я.
Хто міг би гадати, що все це так близько. Тобі уже двадцять, і все це не в жарт, Хоч ти ще, по правді сказати, хлопчисько... До біса, про це й говорити не варт!
Ти просто в собі помилився, та й годі...
Яке в неї сніжне, іскристе ім’я!
І скільки краси в її вдачі і вроді. Хто міг це сказати? Можливо, що я.
47


Як раптом тривожно в трубі зашуміло, Як блиснули очі її з темноти...
Цілком безперечно. Цілком зрозуміло, Даремно, з собою змагаєшся ти.
Звичайно ж, одразу полегшало Брату, Чи, скажемо так, одлягло від душі, Коли серед ночі до нього в кімнату Тихенько постукали товариші.
Про все розказали йому побратими, Не бракло обом переконливих слів.
Брат, може, одразу й погодився б з ними, Та він вже в парткомі про все доповів.
— То підем в партком, одягайся! —
Надворі
їх вітер ударом у груди зустрів. Розкошлані хмари, стираючи зорі, Летіли над білим обводом дворів.
Червоноармієць в обличчя їх знає, В кожусі, з гвинтівкою, наче з дрючком, Він валянком сніг од дверей відгортає, І хлопці заходять в стемнілий партком.
В будинку низенькі були антресолі,
Там жив секретар, наче перст — без рідні. Стіл, ліжко, газети — на вікнах і долі, І карта Росії на голій стіні.
На карті лежали мости і дороги, , Звивалися під прапорцями фронти, Здавалось, зайти у кімнату до нього — Неначе на лінію бою пройти.
Це зовнішні, звісно, побічні деталі.
Він жив без родини, як палець, один. Іще за царату в тюремнім шпиталі Дружина померла у нього, а син —
На фронт добровольцем подався Альоша, Писав, що тепер він вже справжній солдат...
— А може, він спить?
48


— Та на те, мабуть, схоже...
— Розбудимо,— вимовив знехотя Брат,
І друзі проходять угору по сходах, Ходімо тихенько за ними і ми, З німим хвилюванням, тамуючи подих, На хвильку зупинимось перед дверми.
Ні, він ще не спить, секретар повіткому, Неначе він знає й чекає на них;
Чи, скажемо так, невідомо нікому, Коли спочиває Саватій Гнєдих.
Повільно протер і надів окуляри,
Поглянув на хлопців над скельцями вниз, Спитав про здоров’я в блідого Чупари, За плечі узяв і по-дружньому стис.
Це вийшло до речі — одразу ж розмова Про справу зайшла й спалахнула, мов жар. Все ясно було йому з першого слова, Але він не квапивсь, мовчав секретар.
Брат
Чупара даремно здіймає тривогу.
Здоров’я не те і погода не та.
Йому б у теплі берегти свою ногу, А він на розверстку, та це ж сміхота!
Чупара
По-моєму буде!..
Заволока
Тихіше, Чупара!
Спокійно, бо википиш хутко до дна...
Чупара
Чого ж він про ногу... Це що мені — кара? Я що — інвалід? Тут собез чи війна?
Гнєдих непоквапно знімав окуляри,
І хухав на скельця, й дивився крізь них На зблідле обличчя, на ногу Чупари, І мовчки вслухався у спір молодих.
49


Так дивиться й слухає дуб пепохилий V лісі, коли під вітрами весни
Круг нього гудуть, набираючись сили, Зелені дубки, ЙОГО ІОНІ сини.
— Правдивість і відданість партії щира, Нарешті сказав до Чупари Гнєдих,— Ось міра життя комуніста, ця міра Годиться, одразу скажу, не для всіх. Зумій же довести, що не на хвилину Ти партії вірний, що серце навік Ти їй віддаєш, що в житті до загину І в кожному помислі ти більшовик.
Чупара відчув, як в напрузі, гарйче Забилося серце його, як в крові Озвалось лове хвилювання,— неначе Він крила здобув, і вітри світові Його піднімали все вище і вище, Над пим — тільки зорі у небі душі, І ось він виходить уже в бойовище, І поруч підводяться товариші,— І мислі й пориви його найсвятіші У слові одному злилися в ту мить, І тихо, і твердо він мовив у тиші:
— Життям присягаюсь для партії жить!
4
Гнєдих залишився один. Ще довкола Таїлася ніч. Ще сліпа темнота Дивилась у вікна. У серце колола, Мов голкою, туга. Він сів коло столу І знову поклав біля себе листа.
І в тиші цієї тривожної ночі, В якій затаїлась печаль вікова, Дивились на нього з віддалення очі І рідна усмішка, знайома, жива.
І ночі тієї не снилось нікому, Ніхто не довідавсь ніколи в житті, Про що прочитав секретар повіткому В короткому, повному туги листі.
50


В безмежні й холодні простори поснулі Над тьмою розкинувся вогненний міст. Співають свинцевими бджолами кулі, Доноситься вітру сиваського свист.
Як важко і глухо гудуть батареї!
Як низько звисають полотнища хмар! В розстріляній, вітром роздертій шинелі У темряві зводиться сивий Чонгар.
І котяться хвилі невпинної бурі,
І стяги червоні спливають крізь дим,
І з вітром разом на страшному алюрі Червона кіннота вривається в Крим.
Вслухається й чує Гнєдих: наче хуга,
У полі гуде переможний галоп, Гнилих Сивашів розливається смуга, В щетині багнетів встає Перекоп.
Там крові його пролилася краплина. Гнєдих непокірно підводить чоло.
Він знає, він вірить — життя його сина Вузьким перешийком в майбутнє лягло.
Хай горе простелиться снігом по скроні... Хто б легко судьбу пронести свою міг?
У ночі тривожні, холодні, безсонні Згадаєш і голос, і очі, і сміх.
В чужих голосах, в незнайомій розмові,
В юнацькій легкій і веселій ході,
В пезмовчних піснях і в іскристому слові Живуть його мрії й думки молоді.
Він тут, він за вікнами, поруч з тобою, Живий, незабутий,— Альоша, твій син. Аж ось він готується знову до бою, Аж ось його голос долинув, як дзвін.
Дивися з вікна, і вагатися годі: На сході світає світанок блідий,— Це він вирушає в новому поході, Як ранок, безсмертний, як день, молодий.
61


Розділ шостий
Нелегко писати у віршах романа — Для висновку цього б досить підстав.
Шість років лорд Байрон писав «Дон-Жуана» «Онсгіна» Пушкін аж вісім писав.
Шість... вісім... Та це ж випадковість щаслива! Хіба не обізнаний з дійсністю світ?
Безсмертна і юна Вольтерова «Діва», Здається, що тридцять писалася літ.
Ми знаєм чимало загаяних строків. Навіщо ходити в далекий Ферней? Згадаємо, скільки напружених років Писавсь український гуляка ЕнейІ
Нагадують приклади нам красномовні: Поспішність — успішності ворогом є, В ній те, що здається досягненням зовні, Недоліком внутрішнім часто стає.
Це відповідь вам, диваки просторік!, Що ладні зневажити все на землі: «Коли так повільно писали великі, То як же повинні писати малі?»
Лиш гарно. Всі болі, всі скрути і втрати Забудеш, зустрівши дозрілу красу.
Щоб гарно у віршах роман написати — Нам треба таланту, натхнення й часу.
О роздуму час, хвилювання й зневіри, Час задумів перших і час боротьби! Час пошуків форми, будови і міри І час фантастичний гінкої плавби,
Неначе в одкритому свіжому морі, Де задум довершений мріє здаля, Здіймаючи обриси дивні й суворі, Немов невідома і звабна земля!
Ступити на берег новий, пережити Нові, непідвладні, незнані чуття,
52


Чужою судьбою, мов сном, ворожити, Створити з уяви своєї життя — Сади, залізниці, шляхи, виднокруги, В містах оселити чудових людей — І кинутись в повну тривоги й напруги Борню почувань, зацікавлень, ідей; Страждати за всіх, умирати, любити, Усіма шляхами й стежками пройти, Нікого не зрадити і не згубити І в смерті й народженні щастя знайти,— О час неповторний, єдино щасливий, Од всього у світі дорожчий для нас, Час мислі і серця в священнім пориві, Натхнення і творчості пристрасний час!
Я стрівсь нещодавно з відомим поетом.
— Трагедія, друже,— сказав він мені,— Я в настрої, міг би писати... та де тамі Електрики в домі немає три дні.
Годину чи дві він продовжував нити, Знемога блукала у нього в очах. Даруйте, хотів я йому пояснити, Що «Фауст» написаний був при свічах, Що так написав Сервантес «Дон-Кіхота», Шекспір свого «Гамлета», «Федру» — Расін,^ Пекли б його творчий вогонь і турбота, То міг би при свічці писати і він.
Мистецтво є труд. Це давно вже не тайна. Все в ньому важливе — і дія, і тло.
Є постать в романі у нас незвичайна — Веселий художник Ничипір Скубло.
Упертий фанатик, дивак і сновида, Шукач одержимий нових рубежів, Він міг існувать без чобіт, без обіда, Але без мистецтва і дня б не прожив.
У нашому славному місті з прадавна, З тих років, коли ще я був молодим, Будинок зберігся. Почесна і славна Була його назва. В народі цей дім Народним по праву був названий домом.
53


І досі стоїть він у повній красі, Минулого свідком поважним, відомим, Хоч знають минуле його не усі.
Отож, окопаввіись в Народному домі, Веселий художник Ничипір Скубло Писав декорації. Зранку в парткомі Важливе засідання в Брата було... Поїхав Чупара. За справи щоденні Взялись комсомольці — було їх не брак, Хіба що недолітку Курочці Хвені Ні справ, ні розваг не траплялось ніяк, І він приліпивсь до Скубла. На хвилину Прийшла Завірюха і зразу ж пішла, Призначивши пробу на п’яту годину,— Вона режисером вистави була.
Ничипір мотавсь одчайдушно по сцені, Спіткавсь об фанери хисткі дерева, Підмазував «задник» і Курочці Хвені, Мов знехотя, в’їдливі кидав слова.
Він в захваті був, хоч казав, що «в захваті», І кидавсь на фарби свої, наче звір На здобич. Відомо для кожного — в хаті Іде «Суєта», а Ничипір у двір Без жодних підстав переніс другу дію. (Одкриємо тут потайний його план — Цим способом дивним плекав він надію Розкрити увесь свій мистецький талант).
В театрі він звався б новатором нині, Бо мислив, що автор і п’єса — пусте, Що тільки художник, мов кактус в пустині, На сцені, усупереч всьому, цвіте.
Отож він у захваті був, у натхненні, І Курочку кликав. Його помічник,— Таке було щастя в сердешного Хвені,— Розлив йому фарбу і безвісти зник.
«Гей, Хвеню, озвися!» — У відповідь тиша Луною озвалась. На колосники
Подався наш Хвеня й зіщуливсь, як миша,— Він знав, що важкі у Скубла кулаки.
В4


На тій верхотурі він витяг з кишені Коробочку гриму з люстерком старим (Де він їх доп’яв — розпитайте у Хвені) І став накладать на лице собі грим.
Він став жовтолицим, але незабаром, Помітивши блиск своїх білих зубів, Почав працювати з подвоєним жаром І негром себе достеменним зробив.
Це втішило й так звеселило хлопчину,
Що він навіть свиснув,-— гаразд, що в той час Ничипір із залу подавсь па хвилину, Не то б він, сердсіїпптй, розкаявся враз.
Жив сторож старий при Народному домі, Гарвасій Цвіркун із села Одуди, Всесвітній п’яничка, з таких, що відомі На цілу округу бувають завжди.
Отой дідугара, рудий, клишоногий, Мов кам’яна баба з касозьких степів, В житті не вживав тютюпу та м’ясного, Прославився ж тим, що без просипу пив,
Він пив що траплялось: горілку і пиво,— Що ж міг їх здобути в той час пе завжди, То пив політуру, як воду, сміливо, І певно скажу — сміливіш од води.
Він пив самогонку, від одеколону
Не міг одмовлятися, щедро кропив Усяким спиртним свою прірву бездонну І тільки що «царської водки» пе пив.
Напившись, Гарвасій ставав балакучий. Але щоб п’яніти, то він не п’янів;
Лиш ніс його, сизо-червоно-блискучий, Як сонце, в тумані обличчя яснів.
Він пив і приказував: «Я і не з вами Хилив... Що ви є? Гарбузиння! Сміття! Я пив з охвіцерами, пив і з грахвами, З панами, з попами упротяг життя!
З артистами пив, а не те що...»
55


Він палець Здіймав многозначно. З поважним лицем Себе називав цей всесвітній зухвалець Єдиним тямущим мистецтва знавцем, Тому що артисти з Сумів чи з Полтави, Заїхавши в місто коли-не-коли, У нього в сторожці опісля вистави Вечеряли й, звісно, горілку пили.
Ничипір, подавшись до нього в кімнату, Застав із Гарвасієм ще двох дядьків За пляшкою сизого денатурату І мискою чорних квасних огірків.
— Художник! — зустрів його криком Гарвасій.— Сідай, призволяйсь! — І підсунув стільця.
— Спасибі, неп’ющий.
— Ні в якому разі? А ще ж і художник! Хвалю! Молодця! Який ти художник? З художників кожний П’яниця! Художник, він той же артист. Артист... Розумієш? А хто з них спроможний Без спирту уповні розвинути хист?
Хист мусить блищати і здалеку й зблизька. Як столяр предмету дає красоту?
Бере політуру й глянцує до блиску, А та політура — наскрбзь на спирту!
П’яниці, вони таки й будуть п’яниці, Лежить на поверхні уся їхня глиб.
— А годі, Цвіркуне, молоти дурниці, Ви краще пішли б та мені помогли б!
Гарвасій на сцену побрів, наче страдник,— Не легко було їм удвох підтягти Великий, на рейку почеплений, «задник», Скублом намальований для «Суєти».
Підтягши малюнок вірьовками вгору, Вони подались, переводячи дух, Щоб глянути 8 залу. У залі в цю пору З’явився Бурчисько, Ничипорів друг.
56


Буває, що майстер, одлйвпіи скульптуру, Наново вершить і формує свій труд, Змінивши не вкрай досконалу натуру. Суд майстра у дечому є самосуд,— І присуд його остаточний. З’єднати Йому пощастило ідею й життя
В довершеній формі. Чи ж треба нам знати, Що десь під рядном у митцевій кімнаті Стоїть його перше невправне лиття?
В нім задум вже є, та не знайдена міра, І схоже воно на довершений твір, Як, скажемо, неолітична сокира На будь-яку з наших сучасних сокир.
(Отож і в житті зустрічаєш людину, Що іншої першим ескізом була, В метал не одлитим, лиш втіленим в глину).
Бурчисько був схожий усім на Скубла, Як рідко бувають подібні в натурі Два явища близьких, із котрих одне Відбилося в іншім, як в карикатурі. Це завжди гнітило й смішило мене.
Зимового сонця вечірні, зів’ялі Спадають крізь мерзле вікно промінці. Аж ось вони втрьох перед сценою в залі, Мов коней баских, осідлали стільці І дивляться — судді суворі — на сцену, Неначе ті вславлені «Богатирі», З яких репродукцію, сіру, нужденну, Побачиш у кожному календарі.
Цвіркун, притуливши до шапки долоню, Очима по сцені уперто кружля, Мов Муромець шлях прозира чи погоню Замислив казковий звитяжець Ілля.
Ничипір Скубло, мов Добриня, праворуч Широкого пензля тримає мечем, Бурчисько, мов юний Альоша Попович, Ліворуч недбало здвигає плечем.
67


В Ничипора сяє в очах перемога.
— Ну що? — він питає в Бурчиська.— Ну як? Бурчисько тримає себе якомога, Гарвасій потроху сміється в кулак.
Хотіли б, читачу, Скублової слави І ви разом з ними побачити храм? Терпіння, терпіння! Уже до вистави Недовго чекати лишилося нам.
Уже починають збиратись актори, З роботи, із зошитом ролі в руці. Сповняються шумом фойє й коридори, У залі Гарвасій зсуває стільці.
Згадаймо ті роки далекі і любі, І нашої дружби тепло й простоту. Згадаймо, що й ми в комсомольському клубі Тоді виставляли також «Суєту».
Ми марили також щасливими снами, І нам усміхався надією час.
Художник Ничипір був також між нами, Звичайно, і Курочка був поміж нас.
Коли ми зійшлися — то де він і взявся, Щоб вдатись до захисту товаришів!
Ничипора він одчайдушно боявся І негрським обличчям усіх насмішив.
Ми знали Бурчиська й казали, що злісно Він схожий, неначе близнюк, на Скубла, Між нами була Завірюха, і звісно — Вона режисером вистави була.
1 звісно, що в неї закохані потай Були ми по вуха тієї зими.
О серця юнацького перша турбота, Тобою на мить зажурилися ми — І годі нам пам’ять будити стражденну; Минула та дійсність, і мрія, і гра... Аж ось Завірюха виходить па сцену, В долоні вдаряє і каже: «Пора!»
Б8


Пора! І врочистість зійшла мимоволі, Вже в будці суфлер, та його ще не чуть, Всі стали «на вихід», повторюють ролі, Вже зараз і пробу останню почнуть.
В акторів обличчя прозорі й натхненні, А в мене на серці — й тривоги, й жалю. Признатись, я також кохався у сцені, А потай мистецтво це й зараз люблю.
Люблю в ньому все — від початку до краю: І гомін партеру, і порох куліс, Люблю і покутою вперто караю Себе, наче грішник, позбавлений раю, Куди він з недогляду якось проліз.
Та що ті холодні, невтішні покути, Відречення пристрасні й горді оті! Хто знає театр — той театру забути Не може ніде і ніколи в житті.
Люблю я театр уночі, коли люди Давно розійшлися... Принадлива мить! Вже тиша і тьма затаїлись повсюди, І тільки над сценою лампа горить.
З кутків дивовижні сновзаються тіні, Дерева чи скелі, уламки колон, Оселі чи замчища старовинні,— І все це зринає, неначе крізь сон, Що грав многобарвно колись, але нині По ньому лишились непевні сліди, Минущі сліди, мов ті кола хвилинні На тихому тлі голубої води.
Люблю я удень в тишині коридорів, Р пустельних фойє чи півтьмі антресоль З кутка споглядати знайомих акторів, Що стиха бурмочуть хвилюючу роль І раптом — бігцем поспішають на сцену, Де, грізний диктатор, їх жде режисер...
Та жаль, що театру роботу буденну Я можу лише пригадати тепер.
і59


А більш од усього люблю я в партері, Залитому світлом, сидіти в юрбі. Вливається натовп в розчахнуті двері. В оркестрі щось флейта шепоче трубі. Скрізь бачиш обличчя мінливі, несхожі. В гальорки уже нетерпіння росте. Поволі півтемні сповняються ложі, Останній дзвінок... Хтось спізнивсь, а проте Вже світло погасло. Мов подувом бризу, Свіжить невідомий, ще схований світ, Он там, де завіси, освітлений знизу, Червоний колишеться оксамит.
Завіса розслонює межі щоденні, І ось із життям вже зливається гра. З’явився Юрй в своїй ролі на сцені, Хоч зрідка тепер виступає Юра.
Овації стихли. Та ось вони знову Здіймаються, наче на хвилі новій,— Це нам неповторну свою і чудову Дарує усмішку Наталя Ужвій.
І я ще надії на чудо не трачу, Я трепет знайомий в собі пізнаю, Дивлюся на сцену і нібито бачу В театрі не здійснену п’єсу мою — «Ваграмову ніч» — і Ужвій — це Марія, А Бучма — Ваграм... Але все це, на жаль, Давно пережита, запізнена мрія, Що зроджує в серці моєму печаль.
Проте, вибачайте, не маю я права В театр моїх мрій вас, читачу, вести. В Народному домі реальна вистава Уже почалась. Ви давно «Суєти» Не бачили? Прошу, проходьте за мною. Тихенько, не то нарвемось на скандал. Спинімось в оцьому кутку під стіною, Тут буде нам видно і сцену, і зал.
Ви сісти хотіли б? Даремно шукати Хоч одного вільного в залі стільця. 3-між вікон промерзлих гукають плакати Про «Тиждень пораненого бійця».
60


Плече до плеча, на стільцях і на лавах, На вікнах, в проходах, в кутках на печі, Гидять, як сиділи тоді на виставах, В кожухах і валянках глядачі.
У першім ряду, положивши долоні На темний, з міцної ліщини кийок, Сміється учитель лікнепу при ЧОНі — Ігнат Водолажченко, сивий дідок.
З ним поруч, білявий, у синій венгерці, Башловка Ягор, що працює в ЧК.
Немов прибинтована міцно до серця, На білім перев’язі в нього рука.
До нього схилився вусатий Володій, Красунь і дотепник, повітвоєнком.
Он — Брат у кутку, он — собезівець Родін, Навхрест підперезаний башликом.
Ось поруч Бурчисько, Скубло й Заволока. Художник хвилюється — весь аж поблід, А в залі то регіт, то тиша глибока. Вистава, здається, вдалася як слід.
Ледь-ледь дочекавшися другої дії, Ничипір неначе на голках сидів. Його потаємні думки і надії Збулися, і він з перемоги радів.
Коли одслонилась завіса, у залі, Як водиться, гамір одразу затих. А потім хтось пирснув тихенько, а далі — А далі вже грім гуркотів, а не сміх. Ні, шторм, ураган неймовірної сили, Свист, вереск і оплески, вигуки, шал,—- Ревли й чобітьми у підлогу гатили, Здавалось, ще мить — і завалиться зал!
Ось опис неповний тієї картини, Що сцена являла в тверезих очах: Зеленої хати цятковані стіни Підперли пописаний смугами дах Під вітами саду...
61


Усякі дерева
Зростають на світі — таких но росло! Була в нього фарба яскраво-рожева, То нею дерева і вшкварив Скубло Від листя до кореня.
Далі ми з вами
Побачить могли б, як ішов з-поза стін — Упоперек сцени — і за деревами Зникав намальований вохрою тин.
За тином, мов кола гігантські млинові, В зеленій розкошланій гущавині, Підводились соняшники малинові, Що можуть привидітись тільки у сні.
Ще далі, на «заднику» кольору крові,
У небі літали в огні та в диму Руїни, коропи, орли двоголові, І сонце багряне розгонило тьму.
Під хатою стіл на передньому плані.
Макітра вареників. Борщ на столі. «Гусак» самогону. Веселі і п’яні Круг столу про щось гомонять куркулі.
Але їх за реготом довго не чути.
— Гучніше! — ревнув хтось в кутку на печі. Затихши, не в силі од сміху дихнути, Сидять приголомшені вкрай глядачі.
«Сидять! Не розбіглися, душі ледачі!» — Бурчисько на глузи Скубла підніма. Сміються. Це значить — немає невдачі... Але й перемоги, здається, нема!
Хоч в нього ще дуже слаба підготовка, В невдачі він був би, як мур, кам’яним...
Чого ж це підводиться раптом Башловка, До виходу йде — і Володій за ним?
Чуття рокової поразки вповзає
У душу Скублові. Він зблід, як стіна. Виходять! Але він причини не знає, Як кожен у залі її ще не зна.
62


Він жде у напрузі... Що ж далі? Що далі? Він здатний помітити менше за всіх, Що вихід Башловки тривогу у залі Посіяв загальну, що припадком сміх 'Завмер на устах і в очах занімілих;
Він всю оцю зміну і дивну, й страшну Сприйняв, як провал своїх задумів милих І числив лише за собою вину.
Що ж сталось?
Коли одслонилась завіса, Удруге одкривши освітлений кін, Гарвасій аж пирснув: — Any вас до біса! — І вийшов із залу, бо правда, що він Не міг, як мистецтва знавець, пережити Того, що з’явилось тепер на кону. Він випив уже, але міг іще пити, І думав: «Піду, мабуть, краще хильну».
Він вийшов на ганок Народного дому, Приклавши до того чимало зусиль.
Боров його жаль до мистецтва й по всьому Видати було, що боров його хміль.
Була уже ніч. Уже всі без останку Просіялись зорі крізь решето тьми. Гарвасій побачив нараз біля ганку Шкапину з укритими повстю саньми.
— Гей, хто тут? — Гарвасій гукає щосили.— Чи тут тобі заїзд? Паняй відціля! — Але тільки луни глухі повторили Наказ його грізний. Він став зоддаля Зближатись тихцем до саней, бо співп’яну Помітив, що хтось в них, розкинувшись, спить, Накритий повстиною...
— Ну-бо, погляну... Хильнув, мабуть, з біса й замерзне за мить!
Гарвасій вдивляється в риси знайомі, І раптом в очах йому тьмариться світ. Він бачить убитого — кров на соломі, Пшеницею напханий повно живіт І з написом картку, прибиту на груди
63


Іржавим гвіздком двовершковим тупим: «Гнєдих, начувайся,— підводяться люди! Я з ними тепер.
Семипалець Максим»
Ви чуєте серця нерівні удари, Неначе лунає надщерблений дзвін? Скидаючи шапку, темніший од хмари, Гарвасій вкриває обличчя Чупари І творить мерцеві глибокий уклін.
Як гаряче плинуть з безвісної далі Притьмарених видив нечутні рої! Я бачу вас знову, із мертвих повсталі, Безсмертні у подвигах, друзі мої.
Ідуть кораблі океаном пшениці, В полях бойових половіють жита...
І пісня на крилах веселої птиці У небо блакитне над нами зліта.
В ній північ зимова підводиться темно, Вітри прилітають впритул до чола, І пісня їм каже: о ні, недаремно В снігах наша юність вогнем процвіла!
Три постріли вдарили різко, по тому — На сполох! — озвався застуджений дзвін. Шикується біля Народного дому Осназівський, в повному складі, загін.
Ось вийшли на ганок Гнєдих і Володій, Башловка в венгерці, з рушницею Брат, Аж он — башликом підперезаний Родін, А поруч із ним Водолажченко Гнат.
Аж ось вони всі уже стали в колону. Коротку команду подав воєнком. Ось вийшли уже за околицю сонну На шлях, припорошений свіжим сніжком.
І ось я вже бачу в далекій долині, Крізь ночі огнисті, крізь буряні дні, €4


Неначе сьогодні, здається, що нині Летить наша юність на дивнім коні!
І порожньо, й темно в Народному домі. Проходить Гарвасій і гасить вогні, Спиняється, горбиться в темній утомі... Чому в нього очі вологі й сумні?
Стоїть і бурмоче, мов сон йому сниться, І все йому хлопець не сходить з думок, Лице задубіле... кривава пшениця...
І з написом картка, і в грудях гвіздок...
і
Отож-бо й воно... Він по сцені блукає.
Ще треба стягнути завісу важку.
А хто тут? Він хлопця нараз помічає...
Це Курочка Хвеня зіщуливсь в кутку.
— Ти що тут? Ану-бо, підводься, козаче... Шпеон? Ти навмисне на сцену заліз? — А Хвеня беззвучно, здригаючись, плаче. Гарвасій і сам недалекий од сліз.
Він мовчки сідає з ним поруч і звільна Кладе йому руку на зимне чоло.
— Життя, як доведено, річ самосильна...— Та й як воно бути інакше могло?
Розділ сьомий
Дві дочки старого отця Тимофія Кінчали гімназію ще до війни. Одна — Лизавета, а друга — Софія, Обидві красуні, та все ж — не сини.
Попові хотілося сина в родину, Та так і зоставсь він з бажанням отим, Під старість поклавши надію єдину На зятя, що прийме парафію й дім.
Стара попадя біля дочок тремтіла Та посагу скрині складала для них, Потроху сивіла, спадаючи з тіла В великій гризоті й турботах дрібних.
65


Спочатку чекали багатих, учених, Щоб, значить,— маєток, і коні, й воли. А ^отім забрала війна наречених, Усіх без розбору, які не були.
Знудившись душею в дівочій світлиці, З одчаю, що все не збуваються сни, Пішла Лизавета на фронт в «жалібниці», Щоб стриженим хлопцем прибути з війни.
Софія в цей час в Крутоярівській школі Читати й писати навчала хлоп’ят, Журилась, чекаючи кращої долі, Та коси русяві ростила до п’ят.
А згодом, коли по степах України Потоком вогню прокотились бої, Не раз у попівські потоплені сіни Проходили гості — чужі і свої.
Приходили звечора й гинули вранці, І знову з’являлися з холоду гін — Німецькі майори, вусаті гетьманці, Денікінських вершників карний загін.
І скільки було їх — усіх не злічити,
І всі обіцяли покласти до ніг
І щастя, і гроші, і владу, і квіти, І всі вони щезли, розтали, як сніг.
А потім, коли вже й останні надії, Як хмари, спливли за блідий виднокруг, У темне вікно Лизавети й Софії Постукав короткими пальцями Струк.
Попенко з сусідньої волості родом, І він нареченим вважався колись, Та зник у компанії з іншими згодом,— Тепера стежки їхні знову зійшлись.
Він схуд і заріс бородою у лісі, Башловка судив йому скорий загин, Але його мрії далеко вилися — І сестрам одразу сподобався він.
66


До хати попівської сходились ниті Широкої змови, поєднані ним. Він мав неабияку силу в повіті. Максим Семипалець, його побратим, Був також колись нареченим Софії. Тепер він одержав від неї листа, Мовляв, пробудилися приспані мрії,— Хоч, звісно, тут крилася інша мета.
Софія звела їх. Немов ненавмисне, Вона подалася з Максимом у ліс. Шукали, блукали, аж тут хтось як свисне... Спинились — і Струк під березою зріс.
Було це під осінь, в похмуру годину. Софія запнулась, Максим в сіряку Був схожий цілком на тутешню людину... Дощ сіявсь на листя, па стежку вузьку, Дзвонив об курінь, у який поховались Вони для розмови...
Попова дочка
У темряві мокрій тихцем прислухалась До слів Семипальця і планів Струка.
Авжеж, хай прибуде з своїм продзагоном Максим в Крутоярівку певного дня, А Струк обпаде уночі його сонним — І з цього широке почне повстання.
Звичайно, годиться обачність приспати: Ну, там самогону бійцям чи дівчат,— А Струк уже пройде од хати до хати, Без бою загін беручи, мов курчат.
Побільше патронів, хоч з два кулемети, Гранат із півсотні — то й чорт їм не браті Хоч Струк і не вірить у бабські прикмети, А сон йому снився... В Полтаві парад, У квітах весняних дорога на Київ...
Ех, тільки б дожить до тієї весни! У лісі туман усю душу їм виїв, Проте не втрачають надії вони.
67


На тому й погодились. Вилізли з яру По глинистій стежці,— вже темно було. Ніхто й не помітив закохану пару, Що поночі з лісу верталась в село.
Осіння дорога, і мокра, і темна, І справді їх зблизила... Ледь до села Жага — несподівана пристрасть буремна — Максима й Софію в ту ніч довела.
Загрюкали в двері, обпала їх злива,—
У сінях одкинула мати гаки, В кімнату в пітьмі пропливла полохливо І стала черкать і ламать сірники.
— Не треба... Ідіть собі...— голос Софії Прихрип — прохопило її вітерцем.
І в темряві руки її, наче змії, На шиї в Максима замкнулись кільцем...
...А потім все сталось, як змовились в лісі,— Повільно й розсудливо діяв Максим:
В Осназі нові кулемети знайшлися, Тепер у загоні було їх аж сім.
Він взяв комсомольців навмисне, щоб зброї Дали додатково; в парткомі наплів — Пшениця, мовляв, у засіках горою В отих крутоярівських куркулів.
Забрати її — треба й сили, крім тями; Тепер з продрозверсткою чисто біда. Підводять його в тім селі комнезами — Матюха Мележко й Гордій Лобода.
Тож перше, що він в Крутоярівці вдіяв,— Під варту місцевий узяв комнезам.
Гордій Лобода і товариш Гордіїв — Мележко — не вірили власним очам.
Але ж Семипалець в запалі, без тями, За барки схопивши, трусив Лободу:
— Злигались, запроданці, тут з куркулями! Даремно, бо я на вас кару знайду!
68


Me лежко — по вуличній назві Матюха — Кричав: — Провокація! Де і коли? — А той незаможника врізав у вухо.
— В холодну обох! — І обох повели.
В які продармійців поставити хати, Сам Струк намічав, побувавши в селі, І враз заходились бійців частувати Зарані підмовлені ним куркулі.
Хто пив, хто не пив,— комсомольці не зпалщ Що продкомісар Семипалець і Струк З бійцями умисливо їх роз’єднали, Щоб легше й псвніпю прибрати до рук.
Все сталось вночі. Пощастило Струкові Без пострілу зраджений взяти загін. Судьбу комнезаму в короткій розмові З Максимом безжалісно вирішив він.
Одразу ж, вдоволені успіхом зради, Всю зброю заможним вони роздали І тут-таки в члени «повстанчої ради» Усяку сволоту писать почали.
У хаті попівській бенкет розпочався. Накрито столи. Учорашній продком, Максим Семипалець, уже обмінявся Наганом на дружбу з Андрієм Струком. Сидить він па покуті. Куртка шкіряна Наопаш висить на крутому плечі. Він кида в кишеню нового нагана І трощить завзято попівські харчі.
Обридла йому пайкова бараболя,
І чай з сахарином обрид йому вкрай.
Хто хоче — хай давиться! Вільному воля,— Як каже прислів’я — спасенному рай.
А з нього — він досить намучився — годі! На шлунок голодний хай клеять святих, З сумлінням своїм і з натурою в згоді, Володій, Башловка й Саватій Гнєдих,
69


Він проста людина — із м’язів та крові, Він жити по-людськи тепер почина, На чорта йому красномовні промови? Він хоче цілунків, пісень і вина!
Він звик до добра в старосвітській родині, Він батька та матері пещений син,— А де його коні, корови та свині?
Де поля його сімдесят десятин?
Дотла розібрали добро комнезами — Тепер гуртове, що було родове.
У нього сповняються очі сльозами, І все, що він бачить, в тумані пливе...
І стіл, рушником кролевецьким накритий, І в добрих полумисках свіжі драглі, Зелений ведмедик, по вінця налитий, Він теж, мов по хвилях, пливе на столі.
Рудий баранець похилився, неначе На нього націлив покручений ріг... Він теж запливає... Ти впився, козаче? Упився! І хто б говорити це міг?
Він тільки розчулився в рідному колі, Він випив би квасу, він богові внук, З ним поруч Софія, і сам він на волі, А он перед ним з Лизаветою Струк.
Шепочуться піп з попадею старою, А цей, у чумарці, Дмитро Воловик, Статечний господар, що взявся б за зброю, Та якось до діла такого не звик.
А онде — Іващенко вирячив очі, І дихає важко, і потом сплива;
Грицай потихеньку смердить і регоче,— Ну чим не міністри! Ну й Струк — голова!
Максим не минає ні титла, ні коми; Звичайно, зібралися тут не святі.
І от він говорить: — Бува, що й продкоми На щось пригодяться в селянськім житті.
70


У нього душа перед ближніми чиста, Він, можна сказати, не зрадник, не лях. Документи вбитого ним комуніста Йому проложили до партії шлях.
Він все розказав, і тепер вони квиті, Піди ще такого продкома знайди! Bin хлібом вантажив, а Струк у повіті Пускав під откоси його поїзди.
— Одверто говорячи... Чуєш, Андрію? Людина до всього на світі звика, А ти пробудив мою приспану мрію,— Він п’яно бурмоче й цілує Струка.
А Струк — наче хмара. При денному світлі Він з сестрами стрівся за стільки часу Уперше,— і губи Софії розквітлі, І коси русяві, й спокійну красу З хлоп’ячим чубком Лизавети рівняв І п’яно впевняється, що в темноті Обрав він не те, що віддавна шукав,— Обійми не ті і цілунки не ті.
Мов змії, колишуться коси Софії, Його Лизавета тонка, наче ніж.
І як він прищів полкової повії На шиї у неї не бачив раніш?
Він мовчки розводить обійми Максима, Той зовсім упився, поблід, як стіна, І тупо обводить присутніх очима.
Струк
Отець Тимофій, наливайте вина.
Піп
Ви мали на думці теє... самогону?
Струк
Нехай самогону, мені все одно.
Піп
Чекайте-но, дійдем старого закону, Усе буде справжнє і, звісно, вино...
71


Струк
Що ж, вип’єм, Максиме?
Семипалець
Охоче. За мрію..*
Струк
Дозвольте із вами, отець Тимофій.
П і п
За церкву...
Воловик
За землю.
Лизавета
З тобою, Андрію.
Софія
За щастя, Максиме.
Попадя
Софіє, не пий!
Струк
Ви, матушко, киньте...
Воловик
Як кажуть селяни,
А слово в пас гостре, неначе той ніж: «Як рот твій зів’яне — ніщо не загляне, А поки він свіж — напивайся та їж».
Чарки задзвонили, і хлюпнули п’яні,
І всі устромили ножі в порося.
Воно аж кувікнуло спорзно в сметані, Та тим його доля й скінчилась уся.
В Струка од горілку душа розімліла.
З Максимом вони побратими в біді.
Тут подруги їхні і випивки сила В барилах запасливої попаді.
72


Що з того, кого він вночі обнімає?
Йому підмінила судьба коровай, Та в цьому нічого страшного немає... Хай буде, що буде! Софіє, співай!
Мов змії, колишуться коси в Софії. Вона семиструнну знімає з стіни.
І ось уже голос її шаленіє
Під стогін сумний басової струни.
Про що її пісня? Мовчать отамани, Повільні й важкі свої мислі снують... Пожежа і кров — крізь зловісні тумани Одна перед ними прослалася путь.
Про що вона там — про кохання співає? Можливо, у щось іще вірить вона, А в них ні надії, ні віри немає, Лиш зненависть в серці зосталась одна.
...Тремтить, не змовкаючи, голос Софії. Голосить вона про кохання своє, Неначе перекупка, що в безнадії Не першої свіжості крам продає.
Отак і вони про Вкраїну співають, Отим-то і лемент такий підняли, Неначе на торг покупців зазивають, Щоб більше й дорожче за зраду дали.
Мовчать отамани... Вони неспроможні Свій торг закінчити й зажить, як в раю. Тримаються міцно в селі незаможні За землю й за владу Радянську свою.
Співає, співає, співає Софія, Неначе за серце рукою бере...
В руках незаможних земля, а не мрія,— Ні, їх не підняти на бій за старе!
Що він говорив, голова комнезаму, Вночі, коли мали його розстрілять? «Біднота взяла більшовицьку програму, За Леніна стала і буде стоять!»
73


Гордій Лобода! Ти не зрадив комуні, Ти твердо стояв, як господар землі, Коли тебе, босого, вивели з клуні Й під стіпку поставили куркулі.
Коли вони з шапки будьоннівську зірку Зірвали у тебе, ти зміг їм сказать: «Заждіть, вашу жовто-блакитну ганчірку Іще па опучі ми будемо рвать».
Народ своїх недругів перемагає.
Вставай же в цій пісні моїй на весь зріст, Виходь у безсмертя, як в поле безкрає, Двадцятого року сільський комуніст!
...Повільно примружила трепетні вії, Змовкає глухий семиструнної звук.
— Моя! — захрипів і рвонувсь до Софії Розчулений, п’яний, як вустілка, Струк.
— Не руш! — заревів з-під ікон Семипалець І звівся на ноги, блідий, як стіна.
Двоївся в очах Семипальця зухвалець У френчі англійського крою й сукна.
Звелися в руках побратимські нагани, Та враз Лизавета в Струка на руці Повисла, гукнувши:
— Спинись, отамане!
Кому ви потрібні, коли ви мерці? Соромтесь! Отак ви єднаєте сили? Та хто ж вашій славі повірить тепер? Отаман за гриву рудої кобили Удень перед боєм геройськи помер!
— Максиме, ти чуєш? — зайшлася Софія.
— Мовчи, Лизавето! — гукнув отаман.— Попівна, подумати... Хвойда, повія!
Не руш мене! — Й знову схопивсь за наган.
Отець Тимофій затрусив бородою, Стара попадя і Дмитро Воловик Гукали розпачливо: — Кидайте зброю!
. — Він був і лишився, як був, більшовик.
74


Хто знає, на чому ця дружня розмова Могла б закінчитись! Уже на курки Бандити натисли. Та з двору раптово Зачулися постріли. Враз ватажки Отямились і по кутках розійшлися,— Не мусить козацький колотися рід.
— Ну, отче,— гукнув Семипалець,— молися! — Піп руку підняв для знаменія й зблід, Роззявивши рота... Мов кішка, Софія Стрибком опинилася біля вікна
І враз одсахнулася — в шиби завія Скривавленим кидала снігом, страшна. Софії здалося, що помсту й відплату Вона прозирає. їй тьмарився світ.
В цю мить одчинилися двері, і в хату Ускочив з морозу веселий бандит.
Бандит
Все, значиться, скінчено, батьку Андрію. Як ви й говорили,— пустили під лід.
Струк
Усіх? А кульгавий?..
Бандит
Хіба я посмію?
Як ви й говорили,— лишив на розплід, Я можу і згодом його розміняти...
Струк
Максиме, ти сам говоритимеш з ним?
Семипалець
Охоче... Веди його, хлопче, до хати.
Струк
Роби, що наказує батько Максим.
Бандит повернувся і брязнув дверима, Аж бризнула глина у сінях з кутків. «Коли воно й далі незгірше ітиме, То скільки в них буде в загоні батьків?..»
75


Хвилину у хаті тривало мовчання. Отаман вже й рушити з місця не міг — Його надломила чарчина остання. Одкрилися двері, і став на поріг Чупара, без шапки, в подертій шинелі,— З порогу він поглядом хату обвів, Мов змірив її від підлоги до стелі,— Усе він побачив і все зрозумів.
Струк
Чого ти мовчиш?
Семипалець
Не мішайся, Андрію.
Струк
Ти знай, Семипалець, ще я отаман.
Обнявши за етап Лизавету й Софію, Він важко сідає під піч на диван.
І всі вони дивляться, як до Чупари, Повільно ступаючи кроком важким, Зближається в тиші, темніший од хмари, Вчорашній продком — Семипалець Максим.
Аж ось він спиняється. Руки за спину Заклав — і чекає... Чупара мовчить.
«Скажу йому в вічі. Скажу, хоч загину». А серце гуде, калатає, ячить, І туга його заливає, мов повідь, Та він не погасне — душі його жар... Чупара повільно й здивовано мовить: — Аж ось де зустрів я тебе, комісар!
Семипалець
Що з того?
Чупара
Ти зрадник.
Семипалець
Немає закону Для мене... Мій друг — отаман бойовий.
76


Чупара
Що з того?
Семилалець
Ти бачив вінець продзагону? Подякуй мені, що лишився живий...
Чупара
Не варто подяки.
Семипалець
Ти міг би радіти!
Я, можеш повірити, твердо рішив... Подумай.
Ч у п а р а
Уже я подумав, бандити! Чупара не зраджує товаришів.
Семипалець
Ти знову про зраду? Востаннє, питаю: Ти згодний?
Чупара
Тут криється інша мета...
Семипалець
Нічого страшного. Ти згодишся, знаю, Од мене в партком передати листа.
Чупара
І тільки? Ціна, що й казать, невелика.
Є честь більшовицька. Це більшого варт.
Семипалець
А смерть? Ти про неї подумав? Каліка!
Помреш жартома...
Чупара
Але жив я не в жарт.
Невловний, короткий кивок головою — За спиною в тебе давно його ждуть.
77


Стражданням і мукою перед тобою Твоя до безсмертя одкрилася путь.
Дитинство спливає в очах мимоволі, Ти зпову в своєму глухому селі, Ти копі пасеш, і нема тобі долі, На сміх піднімають тебе куркулі.
Ти з луків вертаєшся. Осінь глибока. Пожовклий змішався з дощем листопад. Схиливсь над тобою Іван Заволока, І рану тобі перев’язує Брат.
І в смертній терпкій і холодній напрузі, Вгрузаючи в синій, скривавлений сніг, Ти шепчеш губами поблідлими: — Друзі! — І руки крізь даль простягаєш до них.
Доволі! Доволі!.. Чи вам не спадало На думку, читачу, прихильнику мій, Що досить про біль, а про щастя замало В поезії писано світовій?
Усе, що в відомих закладено творах, Чим геніїв творчість навіки жива,— Це сповідь, це свідчення свідків суворих, Це правди гіркої цілющі слова,—
Так, це матеріал попереднього слідства Для суду нових поколінь і віків.
Тут зібрано злочини, вбивства, каліцтва, Хрипіння борделів і сморід шинків;
Злочинства дюдини супроти людини І змови суспільства супроти осіб; Зажерливість, підлість; грабунки, руїни; Шукання наживи й волання про хліб;
Отруєння вірних, і щастя зрадливих, І розкіш палаців, і злидні халуп;
Загибель зацькованих, чесних, сміливих — Безмежний перелік рокованих згуб.
78


Обдурений мавр убива Дездемону. Офелію спалює згубний вогонь.
Тремтить леді Макбет у північ безсонну — Не може одмити кривавих долонь.
Палають вогні. Божевільні і хворі Єднаються в згубний, священний союз. Тарасе! Ти знаєш: свого на соборі В Констанці не зрікся і спалений Гус.
Минають часи, але людська дитина Останньої ще не збулася сльози. Стрічає посестру свою Катерина На битім шляху в громовицях грози.
Ідуть вони вдвох крізь простори поспулі, Із зрадженим серцем, з розбитим чуттям, І звідки їм знать, що від власної кулі Закоханий Вертер кінчає з життям.
І Чацький, тікаючи в ніч невідому В кареті своїй чи в жандармській гарбі, Помітив, що вийшов Раскольников з дому, Обуха підшивши під полу собі.
Вовки пожирають овець по закону,
І сили нема перейти течію,
І, в смертнім одчаї ступнувши з перону, Кареніна падає на колію.
О пристрасні свідки страждань і сваволі, Хто виповнив болем серця ваші вщерть? Хто скаже, що свідчень таких не доволі, Щоб світ цей страшний засудити на смерть?
Ви присуду ждали цього в трибуналі Нових, по-новому окрилених літ...
Чи це ж не за те у захланному шалі Так люто над вами помщається світ?
Шевченко в кайданах, а сонце Росії Вночі, мов злочинця, ховати везуть, w І плачуть над Пушкіним в’южні завії, Останню, печальну вкриваючи путь.
79


Анафему виють в святому запалі Мятежному графу російські попи, Франко передчасно вмирає в шпиталі, Йдуть іпіпі в сибірські сніги і степи.
А Гейне, живий — у «матрацній могилі»? А юний Петефі, свободи співець?
А всі, що загинули в розквіті й силі,— Хіба їх переліку знайдеш кінець?
О жертви проклятого мстивого світу! Далекий, ясний ваш вогонь не погас, У північ зимову, снігами повиту, Ідуть ваші месники мститись за вас.
І може, в холодному полі між ними,
З яруги в яругу, з замету в замет, Шляхами, незнаними досі, своїми, Іде невідомий для світу поет.
Він свідок також. Він усе пам’ятає.
Він також готує майбутньому звіт. В правдивому слові він ще оспіває Новий — непоборної радості світ.
І може, пісні його, з вашими злиті, Не згинуть у темних снігах до часу І ствердять навіки в щасливому світі Нову, незапродану, вільну красу.
Розділ восьмий
Ой коней копита й підковами збита Зимова дорога, і темна, й смутна! Як іспит важкий і як шлях слідопита, Снігами прослалась твоя далина.
Як важко розбіжні думки поєднати! Який йому в серце вкарбовано карб! По конях! Риплять полозами ріжнаті, Рятуючи непередбачений скарб.
По конях! О, як примерхає і гасне Тепло її уст і жаринки очей.
80


Крізь смертне дихання, важке й передчасне,— По конях! По конях! Стомились, ачей, Копитами простір знеможений брати, Вриватися — в ніч — і проносити — в ніч — Вітрами роздмухане полум’я втрати І смерть, що до змерхлих зближається віч.
Весна процвіте, під горою криниця Простеле барвінком круті береги, Але ж і травневої ночі присниться Ця північ груднева, ці темні сніги.
Вона споконвічна — крізь ночі зловісні,— Щоразу нова до незнаного путь.
Як перших обіймів і першої пісні, Як першого щастя, її не забуть,
Я знову пройду по слідах, що проклали В снігах полози,— по дорозі тривог; Я знову проб’юсь крізь зустрічні навали Вітрів і хуртеч, щоб відчути ривок Засипаних коней; щоб віжками рвати, Збивати батіг об задимлений круп; Щоб чути захоплення й подиву варте Вітрів голосіння, і скрегіт, і хруп Зубів блискавичних, що мідні вудила Гризуть, коли падає піна на шлях; Щоб знати — це молодість владно збудила Гонитву і пісню в зимових полях.
Але зупиняймо, вгамовуймо згадку — На цьому страждає в будові роман. Сім розділів ми перейшли од початку, Та все в романтичний, сумнівний тумап.
Спочатку читач ще не тратив надії: Мовляв, ще розпишеться автор, дарма, Ще будуть в романі і дія, й події,— Але що нема, то, як кажуть, нема.
Отим-то не спиш, і караєшся, й мариш, Що думка тебе не лишає стара...
Далекий товариш, забутий товариш, Невже нам з тобою прощатись пора?
81


Я бачу: ідуть мої друзі в поході, Не всі з них помруть у шпиталі від ран, І кінчено з цим, і вагатися годі,— По правді, пора вже кінчати роман.
Кінчати, але не прощатись! Кінчати, Ллє зустрічатися знову в бою!
Пе я їх над світом поставив на чати, Не я їм змінятись наказ подаю.
Аж ось вони йдуть, і я бачу над ними Забутої пісні прозоре крило.
Сумними вітрами, снігами рясними Далекі і темні шляхи замело.
Лети ж над просторами, вільна й крилата, І тишу пробуджуй глуху степову, Стара наша пісенько — пісенько Брата, Вплітайся в улюблену пісшо нову.
Пісенька Брата
Димок на дротах повисає, Летить поруділа трава... Чи хто з вас дороги не знає Полтава — Конград — Лозова?, Хто хоче, нехай розпитає — По ній бронепоїзд літає, Аж тиша гуде степова.
П'ятнадцять матросів команди Чортами здаються крізь дим. По колії вештають банди, Гармати розкочують грім. Хто хоче, нехай розпитає, Як міст у повітря злітає І четверо пульманів з ним.
Лице в командира мов з криці. Од вибухів обрій дрижить.
Він дивиться й бачить з бійниці — Дівчатко на рейках лежить.
Хто хоче, нехай розпитає, Як ніжність у серці зростає, П'янить і наказує жить!
82


Вогонь, наче в пеклі, нівроку, Колишеться огненний вир, Та дівчинку ту синьооку В боях береже командир. Хто хоче, нехай розпитає, Як серце бійця розцвітає, Чим повниться воїна зір. ,
Немає часу спочивати, Ще обрій загрозу таїть — І дівчина біля гармати З матросами поруч стоїть. Хто хоче, нехай розпитає, Як сонце за степом світає, Як жито, мов хвиля, біжить.
Говорять, та дівчина й досі, Нівроку, здорова й жива,— Гуде бронепоїзд в дорозі Полтава — Конград — Лозова... Хто хоче, нехай розпитає, Як серце тремтить і співає, Коли воно щастям сплива.
Заспівував Брат... Його пісня будила В душі Завірюхи знайому луну, Вона мов наблизила й знову відкрила Недавню, притьмарену вже давнину, Що знов поставала в очах, оживала, В своїй недосяжності все ще близька... Заспівував Брат. Завірюха співала. Вона їх єднала, та пісня дзвінка.
І дівчина думала: треба негайно Спитати, як знає цю пісеньку Брат? '(Могла б тут важлива відкритися тайна)’. Промовила дівчина щось невпопад І змовкла...
Траплялося, певно, і з вами, Читачу, у вашу далеку весну, Коли ви, закохані вже до нестями, Боялись розкрити свою таїну; Хотіли сховатися під машкарою
83


Байдужості чи й ворожнечі... Той час Здавався вам потім дитячою грою, Але найдорожчим зостався для вас, Бо вся чистота і одвертість юнацька Змиритись, погодитись з тим не могла, Щоб сила таємна і владна зненацька В полон ваше серце навіки взяла.
Так само, як Братами дивились суворо, Ми волю так само свою берегли;
Нам також здавалося в юності пору, Що ми вже мужчинами в серці були.
І це нам давало, як Братові, право Часом зневажать найлюбіших для нас,— Але ж у серцях розгортався яскраво І навіть під бурею вогник не гас.
Та скільки щасливих хвилин ми згубили, Ховаючи перше юнацьке чуття...
Кого ми забули, кого ми любили, Лема їм до серця тепер вороття!..
А Брат іще гірше — радіючи з того, Що серце уперте замкнув, загатив, Не те що дивився на дівчину строго, Він просто її помічать не хотів.
І це він показував їй щохвилини, Вона ж відчувала дівочим чуттям, Що щастя, як повідь весняна, приплине, Коли віп у тому незчується й сам.
Йдучи біля нього, вона розуміла, Що — всупереч всьому — вже їхні серця Навіки з’єднала та радісна сила, Якій ні початку нема, ні кінця.
Проходили села. З цепів за плотауи Зривалися пси. Ні людей, ні вогнів. Лиш вітер бряжчав крижаними дротами, Летів, і кружляв, і в степу даленів.
Поземка куріла назустріч. Лизали Дорогу хвилясті її язики,
84


Мов плазом у незвідь кудись проповзали,— Вже потім далася вона узнаки, Злетівши угору, рвонувши зісподу, Ударивши спереду, ззаду, з боків, Приставши немов і собі до походу, Піднявшись у наступ з глибоких ярків, З мілких видолинків, вузьких улоговин, З далеких лісів — через яр, через тин,— І степ уже вихрився, хугою повен, Стинавсь, мов зітнути хотів їх на стан.
В цей час хтось помітив — облитий курою, Од міста хлопчак за колоною брів.
Він добре вже змерз, ідучи піхтурою, Боявся відстати й зближатись но смів.
До нього Бурчиська й Скубла відрядили, Та хлопець, забачивши їх зоддалік, Тікати до міста подався щосили її коли б не упав — то напевно б утік.
Бурчисько й Скубло підвели бідолагу, Під бік штурханів йому трохи дали, Чим повну з’явили до бранця зневагу, І враз до загону його привели.
— Це ж Курочка Хвепя! — гукнув Заволока.
— Ти звідки узявся? — розгнівався Брат.
(У Хвені сльоза вже котилася з ока).— Негайно до міста вертайся назад!
— До міста? — Він шапку насунув на вуха І, втерши сльозу, повернув спроквола.
Аж тут пожаліла його Завірюха І вчасно й доречно під захист взяла.
Ніхто не чекав, що куркульський відгомін Сягнув аж сюди. Ще лишалось пройти Верст вісім, але з степових улоговин Назустріч ударив вогонь з темноти, Розбризкав півнеба смертельних веселок, І всторч підвелася промерзла рілля,— Куркульське повстання товклося по селах, Кружляло, гуло й виливалось в поля<
85


За яром, заслоном поставивши скирту, По шию заритий в глибокий замет, Налитий ущерть самогонного спирту, Вогнем захлинався й хрипів кулемет.
Зачулась коротка команда до бою, Колона розстрільнею сходила в яр. Гнєдих з непокритою йшов головою: «Пожди, ми зустрінемось, продкомісар!»
Башловка Ягор і вусатий Володій Рушниці затисли й гукають: — Вперед! — Навхрест башликом підперезаний Родій З коліна вціляє за яр в ожеред.
Простежимо за Водолажченком Гнатом: Учитель лікнепу дожив до сивин, Аж он він підводиться й поруч із Братом В атаку веде комсомольський загін.
— По пас та ще й з нашого б’ють кулемета! — Хрипів Заволока, і падав у сніг,
І, снігу біліший, підводивсь з замету, Він смерті Чупари забути не міг.
Поранені є вже. Є перші убиті, Розстрільня вривається глибоко в сніг. Лежать над ріллею, курою повиті, Володій, Башловка й Саватій Гнєдих.
Над ними свистять, пролітаючи, кулі, їм чути оглушливий рев куркульні.
За яром гвалтує простори поснулі Максим Семипалець на ситім коні.
Тепер він отаман. Дві волості встали. Він скоро перейме всю владу до рук.
З ним поруч бандитські його генерали, І перший між них — побратим його Струк.
Вони щось гукають... Покинути зброю?
Він скрутить комуну в баранячий ріг? То вітер на мить їх заслонить курою, То знов, як завісу, розслонює сніг.
86


Замовкнули постріли. Вітер і тиша Летять понад яром на мертві лани, І хуга вдаряє, дедалі лютіша, І голос Максима гуде з далини:
— Озвися, Гнєдих! Наші сили нерівні... Даю тобі строку п’ятнадцять хвилин... Нас — армія. Згинуть усі супротивні. Здавайся...
(Башловка затис карабін
І, лежачи, цілить крізь сніжну запону, І тінь Семипальця па мушку пливе, І знову доноситься голос):
— Закону Одному підвладне життя світове! Земля — наша мати, а ми її діти. Все наше — і надра, і землі, й хліба...
'(Над яром на конях басують бандити, Володій рушницю навів з-за горба
І в голос знайомий, прищулившись, цілить, І тінь Семипальця на мушку пливе, А хуга зривається, виє, і квилить,
І з болем вривається в серце живе) .
— Як наші батьки в гайдамацькому Лузі...
(Гнєдих озирнувся. Він бачить, навкруг, Рушниці стискаючи в смертній напрузі, Бійці, як один, націлились за пруг Холодного яру).
— Пора...
(Семипалець Охрипло ревів).
Чи ти чуєш, Гнєдих...
На дужім коні хизувався зухвалець
І все оглядавсь на бандитів своїх.
В цю мить, без команди, підвладні пориву Гарячих сердець, підвелися бійці — І вдарив огонь. Ухопившись за гриву, Майнув і у сніжнім розтав молоці Вчорашній продком. Розірвалась граната.


Зайшовсь кулемет з усієї снаги. Гнєдих та Башловка помітили Брата, Що вів свій загіп крізь заслону юги.
— Вперед! — він гукав, але тую ж хвилину По слову Гнєдих, наказав залягти.— Подайся в обхід, щоб ударити в спину... Пали без пощади куркульські хати, Виводь незаможних до нас...
— Розумію!
— Візьми сміливіших...
— Усі, як один...
— Зумієш пробитися?
— Маю надію.
— До світла лишається кілька годин...
І знов кулемет з-поза яру ударив, Немов покотилось каміння на брук. Куркульські загони в обхід комунарів В цей час повели Семипалець і Струк.
Вони виникали за снігом, як тіні, І з галасом важко котилися в яр, За пішими збоку з’явилися кінні, Було їх мов снігу, що сипався з хмар.
Захрипло, як пси, захлинались обрізи, Маячили поли важких кожухів, Ревли й насідали на гору харцизи, Сп’янілі не згірше своїх ватажків.
Здіймаючи коси, ломи та сокири (В бандитів на всіх не ставало рушниць), Підводились вперто, рушали без віри І падали сліпо у сніг горілиць.
Коли, зустрічаючи відсіч невпинну, Навала котилася навспак з яруг, До бою їх гнав кулеметами в спину За скиртами в засідці схований Струк.
З саней подавав Семипалець команду (Володій зсадив отамана з коня). На мить він збивав розпорошену банду, Повільно котилася в яр куркульня,
88


А він захлинався й смалив із нагана
У кожного, хто озиратися смів.
Пекла і вогнем розливалася рана
У лівім плечі під корою бинтів.
В санях Лизавета й Софія при ньому, Неначе вовчиці гризуться за кість.
А він матюками жене їх додому, На бідних попівнах збиваючи злість.
— Вперед! — І в такій одчайдушній навалі Бандити рвонулися знову на яр,
Що годі було опиратися далі.
Гнєдих наказав: — Одступай, комісар!
Повільно, відстрілюючись щохвилини, Розстрільня у видимий відступ пішла Й розсипалась в глиб снігової долини. В цей час уже Брат наближавсь до села.
Коли ж через яр перебігли бандити Й Максим у санях хизувався орлом, Над полем ударили відсвіти й світи: Пожежа в півнеба знялась над селом!
— Горить! — куркульня засіклася в погоні.
— Горить! — Грицаєві гукнув Воловик.
— Палає! — закинув на всьому розгоні Оксентій Іващенко в сніг дробовик.
— Добро загибає...
— То паші комори!
— Там хліб у засіках.
— Додому вертай! — Присівши од жаху, слабий на утори, Тонким голосочком виводив Грицай.
Були ні Максим, ані Струк неспроможні
Спинити стихійні загони свої:
Біжать рятувати хазяйство заможні, Нічого не зробиш — вони хазяї!
За ними Башловка, Гнєдих і Володій Ідуть через яр, через степ навздогін,
89


А Брат їм назустріч — не вирветься жоден — Виводить з села комсомольський загін.
Охоплюють колом, проходять низами, В сокири беруть, зустрічають в штики.
— Вперед, комнезами! Вперед, комнезами! — У Братових лавах ідуть батраки.
Кружляє, й мете, і немов засліпити Снігами їх хоче ця звихрена тьма, Але вже в безладді тікають бандити, Вже їм пі доріг, ні рятунку нема.
Останню і вирішну зустріч в долині Вогні освітили, і видно крізь сніг, Як темні зближаються й падають тіні, Як коні розсідлані мчать без доріг.
І чути іржання, і вигуки люті,
І стогін зловісний, і хрип куркульні,
І чути — січуть кулемети, і чути, Як котиться грізне «ура» вдалині.
І Брат, озираючись, бачить довкола Щетину багнетів. Ось поруч із ним Йде Курочка Хвеня — боєць комсомолу, В куценькій шинельці, з наганом чужим.
Аж он Заволока... Щаслива напруга Його мов на крилах тепер підніма.
Про те, як шукав він відплати за друга. Посвідчити може ця північ німа.
Ліворуч... Ліворуч іде Завірюха.
Невміло рука на затворі лежить, Вгрузає у сніг, розіпнула кожуха, Стріляє, підводиться й далі біжить, їй важко,— нічого, вона не відстане. Він поруч із нею, і це головне.
Хай полум’я встало в півнеба багряне, Не спалить воно, не зачепить мене!
90


— Ну як? — вона чує,— Тримайся, дівчисько! — І знову стріляти, і в сніг залягти, Схопитися й бігти... Вже скоро, вже близько, Не лиш до села — до життя, до мети.
Все здійсниться. Щастя її не минуло. Він поруч. Я потім йому розкажу...
>..Два кроки вперед. Наштовхнулась на кулю. Лягла горілиць головою в межу.
І Брат зупинивсь, ніби куля прошила Також і його. Мов розколина скла, Заплакало серце. Озвалась у жилах Луною вся кров. Не дійшла! Не дійшла!
Він глянув: сніги в мовчазнім мерехтінні Кружляли й сповняли німу оболонь.
В яру нахилялися, падали тіні, За скиртами рвався у небо вогонь, Стотисячорукий,— хапав оберемки Стодол і комор, виривав з темноти І в огнище кидав... Авжеж, недаремно Вони підпалили куркульські хати.
І вже вперехрест, залишаючи зброю, Бабів і дітей, через степ, через яр, І низом — долиною, й далі — горою, Висапуючи спиртовий перегар, На конях, і пішки, і верхи — набхляп — Тікали бандити... Довбав кулемет, Видовбував душі, і дубом присохлим Тіла задубілі лягали в замет.
Неначе прорвались застави в загаті, Тікає упрост до села куркульня. Із яру па шлях вилітають ріжнаті. їх пострілом Брат на скаку зупини.
Хропуть огирі, й вудила, наче гривни, Дзвенять на блискучих, мов іскри, зубах." На сніг із саней випадають попівни, Вивалюється Семипалець на шлях.
91


ЯГк дрібно й непевно тремтять йому руки! Він вгору поранену важко здійма, А правото тягнеться в бік до шаблюки: В нагані патронів давно вже нема.
Даремно! Його навкруги оточили. Щоправда, до цього він думкою звик. Заплющивши очі, втрачаючи сили, Під боком від чує крізь кожанку штик.
Скидаючись тішпо па сивого вовка, Іде він в село, де па цього чека Знайомий його, невблаганний Башловка, Марат повітовий — начальник ЧК.
І знову завихрилось в’южно і сніжно, І вже він розтанув у білому тлі.
А Брат нахиляється й бережно й ніжно Бере Завірюху, мов сніп, із ріллі...
Як щедро криваве вродилося жпто! Він віжки хапає і в руки батіг... Як юність в цю вогненну ніч пережито! По копях! Крізь вітер, крізь морок і сніг!
Розділ дев’ятий
...І все, наче в казці, зійшлося й збулося — Дитинства примари і юності сни...
Не пізно, хоч паморозь перша волосся Прибила дочасним димком сивини.
Не рано, бо серце в тривогах дозріло, А звірені в бурях душі почуття Одверто, як мужності личить, і сміло Стрічають гіркоту і радість життя.
Хто юність прожив, наче зиму сувору, Тепла не зазнавши, не стрівши добра, Тому і шаліти, і мучитись впору, І вдруге цвісти, мов калині, пора.
Всім серцем, як юність кохає. Навіки, Як зрілість доводить, Усупереч всім, 92


Як безум веде... Ні жалю, ні опіки Для серця не треба, мій друже... Ходім!
Ходім.., Крізь вогонь? О, невже тобі мало Спокою, щоденного щастя, тепла... Ударило в човен, і щоглу зламало, І в незвідну даль понесло без весла.
Ходім... В невідоме? Од вірної тиші — Шукати невтомного лиха сліди.
Гарячі вітри, горобою лютіші, Безслідно твій спокій змели... Назавжди.
Ти правий, не варт було б жити у світі, Коли б у цю спробну для мужності мить Думки і пісні твої несамовиті Неначе тонка розірвалися нить.
Не варт було б жити тобі і співати, Уперто вдивляючись в завтрашній день, Коли б ти не міг свою долю з’єднати З судьбою своїх неспокійних пісень.
Ти знаєш це сам, і немає потреби Доводити щирість карбованих слів: Не пісня обрала дорогу для тебе — Ти сам їй на шлях цей ставати велів.
Ти знав, що так буде. Під зводами штабу Змінив ти свій одяг па одяг бійця.
О долі солдатської грізна приваба — На смерть і на вірність єднати серця!
(Хропе грузовик). Неспокійної вдачі Вродився ти, друже... (На бурю! На січ!) У темряві руки покірні й гарячі.
(Рушаєм). Прощай... До побачення... '(Ніч).
Лиш згодом, похилим стовпом на дорозі, Що стрілкою вказує напрям і шлях, Згадається скорбне прощання на розі, Вночі, при каштанових білих свічках.
93


Не блисне у вікнах. Здасться, він вимер, Цей Київ червневий... Нічні голоси Чавунний вчуває святий Володимир, Вдивляючись у задніпрянські ліси.
Два вітри зштовхнулись в грозі й непокорі, Два шторми сплелися в обіймах вгорі,— Суворо гудуть, наче щогли на морі, Стрічаючи їх, осокори старі.
А ти? Що ти стріпеш і що ти залишив? Куди тебе хвиля, мов тріску, несе? Ірпінь за тобою, і вже Коростишів У тиші встає над досвітнім шосе.
На сході пробилися проблиски ранні, Мов погляд з-під хмарних кошлатих повік. Немов па весілля, в зеленім клечанні, На захід, на захід летить грузовик.
У небі гудуть бомбовози... Потроїв Дихання і швидкість військовий шофер. Кого ти залишив? Дружину? Героїв? Рукописи... сни... Не до того тепер.
Ти вернешся... Роки? Печаллю якою Це небо вкриває ліси голубе!
З дитиною ти розпрощався — з дочкою, А дівчина стріне з походу тебе.
Навіщо ти спомином душу розбурив?
Не версти одмірює твій грузовик.
Житомир під бомбами... Мертвий Проскурів. '(Прощай!) До побачення... (Може, навік?)
J знов над багнетами пісня чаїна Днедавні нагадує ночі і дні,— Шумить Україна, горить Україна, Півнеба палав в огні!
Півнеба палає... Вишневе світання На спалених кручах старого Дніпра, Неначе у серці надія остання — Надія, що жевріє і не згора.
94


Півнеба палає... В тім полум’ї Київ Пливе в чорториях холодних небес, І виють гармати, і ліс Голосіїв Засіяно трупом бандитів з есес.
Рови на майданах. Дроти. Барикади.
Жінки в протигазах. І тиша така, Що смерть найлютіша й найтяжча — заради Цієї страшної краси не тяжка.
Мости ще лежать над глухою водою, Ще КРЕС * пропливає димком по ріці, Лунає пустельний Хрещатик ходою — За місто па фронт вирушають бійці.
Це лиш передвістя. Не діти — онуки Прознають, яка нас чекала біда.
Ще тихо від Оржиці і до Прилуки, Ще сплять Окунінов і Келеберда.
Ще маєм пройти ми крізь іспитів шерег, Ще нас дожидає подій водоверть. Бійці-прикордонники в лаврських печерах Поротно клянуться стояти на смерть.
Не дні, а години — й калину червону Зламають в холодних осінніх полях.
Від Сану до Дону... Від Сану до Допу Братерською кров’ю окроплено шлях.
Так, ми відступали... Ховати не личить Пекучого болю і правди тих днів.
Ми йшли не без бою: хто хоче, хай злічить По наших слідах черепи ворогів.
Хай змірить всю глиб почуттів невідчуту, Щоб знати, що тих зневажати не слід, Хто кров’ю відбув свою грізну покуту, Йдучи, мов на прощу, по зорях — на схід.
Я іншим в ті ночі себе непокоїв, Як кожному це й зрозуміло, мабуть,
* Київська районна електрична станція,
95


Своїх ні на мить не забувши героїв, Звичайно ж, ромап свій я мусив забуть.
Він міг би й загинути (ми не звертали Уваги на себе тієї пори), Та відданий друг від вогню і потали Приніс мій рукопис мені в Бровари.
Все інше загинуло. Серцю нестерпні Ті спомини прикрі й холодні жалі. Одне не забудеться — зорі у серпні, Що тліли й тремтіли, як жар у золі.
Одне не забудеться: пазолоть лісу, Нічної пожежі розвихрений дим І сірий світанок, що наче завісу Повільно здіймав над майбутнім моїм.
Немало пройшов я доріг з тої днини, Немов безконечну дорогу одну. Осінні узлісся, й весняні долини, І ночі зимові в землянці без сну — Все мчало повз мене шаленим алюром, Летіли в туман, в далину з далини Тернопіль і Сміла, Куземин і Муром, Полтавські тополі й донські полини...
Та як би не звалися села незнані, Куди б не вела мене стежка моя — До тебе я йшов у вогні і в тумані, І бачив тебе лиш за обрієм я.
Під вітром хилилась і гнулась раїна На тлі барвінкових забутих світань. Здавалося, зветься моя Україна, Можливо, що Нежеголь, може — Слань.
В огні і в диму, в лабіринті походів Не раз чарівна обривалася нить. Я друзів губив і нових не знаходив, Що давніх для мене могли б замінить.
На втратах тяжких ми навчились цінити Простих почуттів неперейдену глиб.
96


Нехай же солдата увічнять граніти В ту мить, коли він віддає тобі хліб.
Хай поруч з ділами геройства й відваги Прославлять поети в віках назавжди Ту мить, коли нам із похідної фляги Солдат незнайомий вділяє води.
...На фронті я був журналістом військовим, Це значило, в кожній частині — своїм. Траплялось, в селі, в бліндажі випадковім Знаходив я на ніч і друзів, і дім.
На кілька годин. Але я вже ніколи Забути не міг те братання нічне... Землянки штабні, півзруйновані школи, Яким ви теплом зогрівали мене!
Мене посилали па тиждень в частину, Але забували відкликать відтіль. Ділив я з бійцями суворі хвилини, І наступів захват, і відступів біль.
Чобіт не скидаючи, спав я у полі, Під танком розбитим лежав на землі, І туга проймала мене мимоволі, І сльози ковтав я, пекучі і злі, І вірші потроху навчився писати Під тріск кулеметів і вибухи мін,— Так, серце єднаючи з вами, солдати, Чекав я прийдешнього щастя хвилин...
Коли ж мій редактор нарешті про мене Пригадував,— я на попутних спішив У штаб — у якесь передмістя зелене — На «рацію» нашу до товаришів.
І десь у Прилуці чи під Сталінградом, На диво веселі, уперто живі, Втомившись блукать по полках та бригадах, Стрічалися ми на годину — на дві.
І якщо тепер нас нелегко зламати, І труд не важкий, і бої не страшні,—
97


Ми сили у вас набирались, солдати, Неначе по ниві, йдучи по війні.
Майбутній читачу! Ще ти не родився, Ще в млості нічній не зачато тебе, Та знай, що в ті роки для тебе я бився За небо над світом твоїм голубе.
Ми все перейшли... І настала хвилина, Коли у морозних приволзьких степах Одкривсь нам у лютому шлях до Берліна, Той тисячоверстний, всім пам’ятний шлях.
Ми множили в наступі силу удару, ї нас вороги зупинить не могли.
Примари замучених 8 Бабйого яру Вставали й дорогами нашими йшли.
Що сил додавало безсмертній піхоті?
Уже ми пройшли по дорозі вперед І Дарницький табір в колючому дроті, Й славутський страхітливий грослазарет.
Вело нас на подвиг бажання відплати, Було невичерпним його джерело. Майданеку печі, Освенціму втрати — Ніщо уже нас здивувать не могло.
Ми бачили стільки страждання і муки На цій спопелілій кривавій землі, Що радість і щастя, прийдешні онуки, Для нас і заслужені, і замалі.
В пілотці рудій і в шинелі солдата, З рушницею, злитою з крицею рук, Пройшла по берлінських майданах відплата, Вгинаючи кирзовим чоботом брук.
Але ці рядки ти байдуже минаєш, Хоч в них ожива наша правда страшна.
У вік свій щасливий ти навіть не знаєш, Що ми розуміли під словом війна.
98


І все ж, зрозумій, де не лиш випадковість. Не з примхи, повір, забаглося мені, Щоб ця на одній починалася повість І мала скінчитись на другій війні.
Тут наша тривога і наше горіння, Великі скорботи, надії й жалі, Так наше солдатське жило покоління На грізній, на нашій радянській землі.
Коли ж ви не все в нашій правді збагнули
І наших сердець не відчули биття, Пильніше, пильніше вдивляйтесь в минуле, В джерела й коріння — в початок життя.
Минуле й сучасне, в цій повісті злиті, В майбутнє разом прокладають тропу. Почавсь цей роман в степовому повіті І йде до кінця в сталінградськім степу.
...Було це, здається, в кінці листопада (Так в творах писалося в старовину). Я їхав з редакції в Енську бригаду, Що славою вкрила себе на Дону.
Дорога вилася вздовж лінії фронту Поміж невисоких похилих горбів. Хвилясто окреслений пруг горизонту їх наче з холодного срібла різьбив.
Усе навкруги бовваніло й біліло — Від лігва землі до небесного тла, І раптом розсипалось, затуманіло — Весела метелиця степ замела.
А згодом уже лютувала завія,
І вітер-не-брат по горбах полетів Гінцем одчайдушним, що посвистом змія На свято відьомське скликає сватів.
Як стій звечоріло...
«Невже ночувати
В степу доведеться в цю стужу лиху?» В цей час, наче зліплений з білої вати, Боєць в балахоні з’явивсь на шляху.
99


Йдучи з ним, я думав: «Це знов мені сниться Не раз пережите, забуте давно».
— Тут близько...
— Станиця?
— Авжеж, не столиця!
— Танкісти?
— Піхота.
— Ходім. Все одно.
Так я опинивсь в незнайомій частіші, Що вийшла па ці степові рубежі.
Ми добре з шофером намерзлись в машині,—> А тут як в раю, у штабнім бліндажі!
Обжитий бліндаж, обстановка відома: Стіл, з ящиків злагоджений нашвидку, На нарах кожухи, шинелі, солома
І грубка — од жару червона — в кутку.
Похідна «катюша», що ось вже й погасне, Освітлює карти, людей, телефон...
Здалося мені, що попав я невчасно — Уже офіцерів хилило на сон.
Даремно — завжди журналістові раді.
Почався гостинності звичний обряд: З’явилась бляшанка бичків у томаті, Звичайно ж, і сала канадського шмат.
Розкубрили пляшку німецького рому (Уже нам трофеї траплялись в той час), І ось вже забуто про сон і про втому, Солдатська розмова точилась між нас.
— Що в штабі говорять про наступ?
— Що чути
В широкому світі?
— Бувало, раніш —
Театри, концерти...
— Не можеш забути?
— Звичайно, по-мирному жити зручніш!.
— Морози лютують!
— В сибірськім кожусі Солдата ніякий мороз не вгризе, А німці померзнуть...
dOO


•— Зігріються в русі.
— Як час перед наступом звільна повзе!
Війна мов завмерла для нас тої ночі — Стрільби не було, не здригався бліндаж, І сон надійшов і поклав нам на очі Задуми і втоми солодкий вантаж.
Заблимала й згасла «катюша» остання, Лиш вогник у грубці ще жеврів живий, І чути було тільки людське дихання, Та пісню мугикав нічний вартовий.
Я вслухався в голос і раптом здригнувся, Мене підхопила стара течія — Твій голос, твій голос в тій пісні зачувся, Закохана юність забута моя!
Співав він про те, як димок нависає На дроті й летить поруділа трава, Питалася пісня: чи хто з нас не знає Дороги Полтава — Конград — Лозова?
Співав він... П’ятнадцять матросів команди В тій пісні дивились чортами крізь дим, Куркульські по колії вештались банди, Шляхи замикались кільцем вогняним.
Було в ній лице командира мов з криці,
І він притискав карабін до плеча, Дивився і бачив у проріз бійниці — На рейках іржавих лежало дівча...
— Де взяв ти цю пісню?
(А в полі кружляє Метелиця біла в нестерпній красі).
— Та це наш полковник частенько співає, А ми вже від нього навчилися всі...
— Полковник? — гукнув я.— А як його звати? — Здивовано глянув на мене солдат
І вимовив гордо:
— Та наші солдати
Зовуть його батьком, хоч справді він —- Брат! —
101


Як тісно сплелося сучасне й минуле — Піди розшукай в них початки й кінці І

В дивізії Брата усі вже поснули, Лиш ми з ним засиділись при каганці.
Обидва ми повагом перегортали Побляклі, відомі обом сторінки, А зрештою, більше, здається, мовчали, Давно не безжурні уже юнаки.
Бо ми з ним не бачились, дай пригадати, Щось років із двадцять... Виходить, що так!
З тієї, для всіх нас знаменної дати, Як в Харків подався він — на робітфак.
Ми стежили один за одним всі роки,— Його відрядили кудись на Кавказ, Щоденної праці розбіжні потоки Зустрітися нам не давали весь час.
Питання, можливо, й було випадковим.
Я знав, що його спеціальність мости, Але поцікавивсь: — Як став ти військовим? — І він відповів мені: — Так, як і ти.
Коли ж ми про всіх і про все вже згадали, Розвіяли спогадів теплий дурман, Він раптом промовив, як здавна бувало, Всміхнувшись до мене: — А як твій роман?
— Невже ти читав?
— Що з’являлося друком, Звичайно, читав...
— Перервала війна.
Волосся юнацьким певтраченим рухом Відкинув з чола — сивина! сивина! — Пройшовсь бліндажем у шинелі наопаш І сів біля грубки, як в давні часи (Бувало, в комуні буржуйку розтопиш І слухаєш хуги нічні голоси) .
d02


Я мовчки чекав. Розсувалися стіни, •І, наче холодний іскристий міраж, Шляхи України, степи України Ввірвалися в наш сталінградський бліндаж.
Неначе ні відстань, ні роки не змили Юнацького щастя з черствої душі, ’І через замети, руїни, могили Нам в очі заглянули товариші.
Ті давні, безсмертні, незраджені друзі, Що будуть з тобою в урочисту мить, Коли, наче віхола на виднокрузі, Вся кров молода у тобі відшумить.
Ті мертві й живі, що крутою й важкою Дорогого йшли у життя і в бої, Ті вірні і мужнього повні спокою, Що очі орлині закриють твої...
...Ой коней копита й дорога розбита, Як стелишся ти і летиш, мов стріла! Журба сповила тебе несамовита І ось уже в місто нічне привела.
Спинилися коні під ганком лікарні.
У Брата лишилося мало надій, Коли санітарки якісь незугарні Внесли Завірюху в приймальний покій.
З’явився хірург, як брандмейстер — вусатий, На дівчину глянув з-під скошланих брів. Гукнув: «Інструменти!» — нагримав на Брата І геть забиратись з лікарні звелів.
Замкнулися двері. Він вийшов у сіни Неначе без пам’яті... Десь на стіні Годинник захрипло кував, і хвилини То «так» говорили непевно, то «ні».
Повз нього проходили сестри. Повз нього Когось пронесли. Чувсь приглушений плач. Це схоже було на чуття вартового, Якого спізнився змінити карная,
103


Він знав, що стоятиме тут, що не смів Покинути варти своєї й па мить. Годинник йому не лишає надії, Нічого уже пі змінить, ні спинить.
Він слухав, як там, за важкими дверима, Круг столу снується повільна хода, Як лікар на сестри півголосно грима, Як хлюпає й падає важко вода.
Він хилиться, наче осіння стеблина.
Знов голос хірурга — й нічого не чуть. О першого щастя пекуча хвилина, Її вже тепер не вернуть, не вернуть!
Він все тепер наново хоче згадати І вже не забуде ніколи й ніде...
Що сталося? Лікар виходить з палати І щось йому в руку холодне кладе.
Підкручує мовчки брандмейстерські вуса І руки повільно за спину хова...
Що з нею? Чи житиме? Не поручуся. Тим часом його пацієнтка жива.
Брат мовчки зіходить з холодного ганку, Дерева стоять, наче срібне лиття На тьмйному тлі голубого світанку. Болюче і радісне слово — життя!
Жорстоке, як вітру сумне голосіння, Ласкаве, як вранішній легіт, весни,— Яке тй у душу нам сієш насіння, Якою сповняєш принадою сни?
Стражданнями серце вщасливиш якими, Що змусиш згубити й дозволиш знайти? Ти — безум і щастя невловне, незриме, Ридання і втрачені радощі — ти!
Прожити, неначе на вітрі згоріти, Розтанути, наче та хмарка в плавбі, Душею не вмерти і не постаріти,— Чого іще треба, юначе, тобі?
А04


Чого іще треба тобі? Ти й на сконі Не зможеш збагнути принаду оцю... ...Він глянув на руку — у нього в долоні Лежала холодна краплина свинцю.
Краплина, що може життя обірвати, У прах і на тлін обернути красу.
І чомусь згадалася Братові мати, Дитинство, що вдаль одпливло дочасу, Околиця в місті, тепер вже чужому, Похмурий барак, у якому він жив, І дядькові, як з монопольки рудому, Горілку, горілку, горілку носив.
1 в серці така ворухнулася скрута, Таким він самотнім відчув себе враз, Неначе вернулась давно призабута Пора невідплатних дитячих образ.
І так, як в дитинстві, коли не лишалось Надій на рятунок йому від чужих,— На все, що з ним так несподівано сталось, Він батькові тільки поскаржитись міг.
Чудес не буває. Що й справді в парткомі Він батька зустрів — дивуватись не слід,— Із ближнього центру події відомі Його привели в небезпечний повіт.
Іван Никанорович вислухав сина.
— Ще, може, обійдеться, ти не журись...— Надвечір була в нього вільна часина, І разом вони у лікарні зійшлись.
Хірург, підкрутивши брандмейстерські вуса, На них подивився з-під скошланих брів, На запит прогримав своє: «Не ручуся!», А потім їх сам у палату провів.
Навіки зосталися в пам'яті Брата Той присмерк вечірній і та навісна, Вузенька і довга півтемна палата, І ліжко в кутку, і на ліжку — вона. 105


їх очі зустрілись, і Брату здалося, Ні, він уже був переконаний в тім, Що бачить востаннє ці руки й волосся, Цей погляд, що жаром палає тяжким...
Вій сів на край ліжка в мовчанні, мов згуба Скувала йому похололі уста,
І раптом здригнувся на батькове: «Люба! Що стало з тобою, моя золота?»
І голос його, і слова неймовірні Він теж відчував, наче чуті колись, Він бачив, як дівчини руки покірні До батька стріпнулися і простягнись.
Обличчя у батька — мов вилите з криці, Брат чує — від вибухів обрій дрижить, Він згадує пісню і бачить з бійниці — На рейках забуте дівчатко лежить...
Вирує вогонь, наче в пеклі, нівроку, І димом ядучим засліплює зір...
То, значить, цю дівчину, цю синьооку, Для нього в бою зберігав командир?
А батько схилився над нею в тривозі:
— Тримайсь, моя Любонько, будеш жива! Згадай наш старий бронепоїзд в дорозі, В дорозі Полтава — Коиград — Лозова...
П’ятнадцять матросів команди Чортами здаються крізь дим. По колії вештають банди, Гармати розкочують грім. Хто хоче, нехай розпитає, Як міст у повітря злітав І пульманів четверо з ним.
Всміхається Люба і пісню шепоче, І дівчину батько цілує в чоло, Щось каже й виходить, ховаючи очі, В яких забриніло вологе тепло*
106


Аж ось вони вдвох, і, можливо, ніколи Ця мить не повернеться в їхнім житті, І дівчина бачить, що очі в Миколи — «У тебе, Миколо, такі золоті...»
Він вогники сині, мов книгу, читає, В них те, що йому повідає вона, Та що з ним — він знову, він знову не знає... Розмова між ними? О ні — тишина!
Вони спромоглися лише помовчати.
Він навіть не встиг їй сказати двох слів... Вусатий хірург увійшов до палати
І Братові геть забираться звелів.,,
У грубці гуло. Я дивився на Брата. Вогнем бронзовіла його сивина. > Він змовк на півслові... О серце солдата! Яка неспокійна в тобі глибина!
Які ти в собі затаїло прибої, Мов вічного моря приплин і відплив... Що може зрівнятись з твоєю судьбою, Жорстокою, злою, лункою, мов дзвін?
У грубці гуло. Я дивився на друга.
Задума йому сповивала чоло, Солдатська ота неперейдена туга, Що серце вбиває... У грубці гуло.
То юність згорала, щоб знов не палати, Чи щастя забуте спливало, мов сон? Я мусив йому хоч би слово сказати... В цей час захрипів польовий телефон.
Брат різко підвівся і, зсунувши брови, Узявся за трубку:
— Я слухаю... Брат.— Він так прислухався до дальньої мови, Що я інстинктивно відчув: Сталінград!
Брат радісно й чітко сказав: — Розумію! — І трубку, як святощ який, положив. Зближалась відплата. Солдатська надія Виходила із фронтових бліндажів.
107


А Брат вже гукав ординарця-небогу.
В бліндаж щохвилини вбігали штабні. Дзвонив телефоїт без упину. В дорогу Збиратися треба було і мені.
В дорогу — у наступ — у путь невідому Під гуркіт гарматний, і регіт, і спів. На шлях, що привести до рідного дому Нас мусив з глухих сталінградських стенів.
Як довго ми ждали цієї хвилини, Яку ми тривогу в собі берегли!
В ту мить ми відчули, що крила орлині У нас крізь шинелі старі проросли.
Сповнялося пристрастю серце по вінця. Піхота на повний підводилась зріст, Снаряд за снарядом по ордах чужинця Оглухлий обвалював артилерист.
Довбав кулемет і видовбував душі, А танки- гриміли і вдень і вночі, 1 креслили стрілами небо катюші — Вогню і розплати святі сівачі.
І в небі, в холодному небі над нами, Смертельні скидали свої вантажі Важкі самольоти на танки з хрестами, На доти німецькі і на бліндажі.
Уже починала тремтіти німота, Близький неминучий відчувши загип. На правому фланзі рвонула кіннота, І рейдом прорвалась, і вийшла за Дія.
Яка була музика — ця канонада,
Як жевріло щастям солдатське лице, Коли біля грізних руїн Сталінграда Ми німців затисли в залізне кільце!
На втому змінивши погорду й зневагу
І руки піднявши вже не для погроз, З льохів сталінградського універмагу Німецький фельдмаршал пройшов на мороз. 108


Він мружачись глянув на сонце, тривоги Не в силі здолати й тремтіння колін...
Так, це було сонце тії перемоги, Що пас привела з Сталінграда в Берлін.
Він глянув навколо. Останнім парадом, Юрбою мерців, без чобіт, без рушниць, Ішла його армія... Під Сталінградом Її ми розбили й повергнули ниць.
Уся далина, куди око сягало, Була захаращена згарищем тим, Що вчора ще назву погордливу мало: Німецька військова машина. Лиш дим І купи бетону — розтрощені доти, Гармати розбиті — їх не врахувать. Розчавлено танками ті самольоти, Що вчора могли ще його врятувать.
Бідонів, і бочок, і ящиків купи, Машини патронів, цистерни з пальним, І кінські розпухлі, розчавлені трупи — Усе, наче сон, простяглось перед ним.
І сонцем осяяна даль горизонту В іскристому в’ється і тане пилу...
Де він? За п’ятсот кілометрів од фронту, Як вовк у капкані,— в російськім тилу!
Фельдмаршалу горло стискав гризота, Уже він не лиш од морозу поблід:
У наступ на захід — радянська піхота, В полон його військо — за Волгу, на схід!
Він, певно б, ще довго стояв, як статура, І губи тонкі до безпам’яті гриз, Але автоматник торкнув його хмуро, І він флегматично в машину поліз...
...В ту ніч на далекій донській переправі Дивізію Братову я наздогнав.
Назустріч новій перемозі і славі Без сну і спочинку боєць поспішав,
і 09


Коли я під’їхав, з своїми штабними На березі темнім закурював Брат. Я втямив не зразу, що сталося з ними, І потім лише зрозумів — Сталінград.
Це він — Сталінград — почувався в усьому, Що бачив і добре я знав перед тим,— І гордість, і певність, і впертість відому Він значенням сповнив відчутно новим.
Брат стрів мене радо (я іншу частину Розшукував тут), приділив тютюну, Трофейного, звісно... Ми мовчки з хвилину Дивилися з ним у донську далину.
Піхота ішла через лід... Я на неї Дивився, й спливали у мене в очах Далекі походи зими не цієї І давній, снігами завіяний шлях.
Брат наче вгадав мої мислі й по хвилі Сказав, як говорять звичайно, щодня:
— Ми Любу сховали в братерській могилі...
З всіма, хто загинув під час повстання...
— А ти? (Неймовірні, бурхливі, шалені Думки мої в мозку, мов змії, сплелись)...
— Що я? — Він з нагрудної витяг кишені Те дивне, що я уже бачив колись.
І я зрозумів, що тривоги минулі
Для Брата не сплинули без вороття. В долоні тримав він свинець тої кулі, Що Любі його вкоротила життя.
В цей час хтось під’їхав до нас на машині.
— Полковник? Сідайте!
— Як справи?
— Як слід!
— До зустрічі, Брате!
— В Берліні?
— В Берліні!
Машина рвонула і вийшла на лід,
110


І фари на мить темноту прорізьбили, І знов я побачив: по кризі донській З вчорашнього бою, тепер уже з тилу, Піхота виходила в завтрашній бій.
— Рушай! — і шофер, дочекавшись наказу, Натиснув на газ і на бублик наліг,— Машину рвонуло і вимчало зразу У темінь, у сніг, в безконечність доріг.
Минали обози, розбиті станиці.
У вікнах ні вогника, ні промінця, Десь глухо бомбили. Десь били з рушниці. Здавалось, цій ночі не буде кінця.
Я їхав, дрімав, загорнувшись в кожуха, Шофер, щоб не спати, мугикав пісень, А потім знялася в степу завірюха, І тільки за нею розвиднівся день.
І знову я їхав, неначе зі свята, Дрімав, прокидався і думав весь час, Що цим не кінчається молодість Брата, Що радість і щастя — попереду в нас.
1933—1956—1968


ПОЕМИ
■
ТРИПІЛЬСЬКА ТРАГЕДІЯ
ЗАСПІВ
Лютим боем барабана Серце груди рве.
Штикова у грудях рана, З шаблі кров пливе.
Гостра шабля та блискуча, В сонці зелен гай...
Ох, коли б не тая круча Та пташиний грай!
Пропливають через кручу Хмари — на грозу. Реве та стогне
широкий і ревучий Дніпро внизу.
А лани — широкополі,
І жита в лапах,
І кружляє в мертвім колі Гострокрилий птах.
Не змовкають барабани. Плаче трубна мідь. Штикова у грудях рана Гаряче щемить.
їй щеміти і крівлею Сходити судьба, Бо над чорного ріллею Ходить боротьба.
112


Зводить плечі попід небо, Через море — вбрід...
Виряджали козаченьків
У похід...
А кіпця тому походу
Досі ще нема —
Вдарив ворог на свободу
З тисячі гармат.
1
Зелений червень пахощами лин Пливе над синьоокою рікою. Увечері Дніпра веселий хлип Серцям юнацьким не дає спокою.
З Дніпра в райком. І раптом, як туман, Що восени,— па берестки, на клени.
Наступ. Банда.» Отаман
Зелений.
Прощай, Дніпро! Човнам і хвилям — годі.
І жартам час, і справам час. Вже завтра будемо в поході — Революція має справу до нас.
2
Товариші браточки може завтра холодні трупи наші упадуть сьогодні в путь браточки тчк
З
Промова була телеграфно лаконічною
і короткою.
За верстою лишалася верста.
Один — з розплутаною обмоткою — Відстав,
113


До Трипілля шістдесят верст...
Бий мене хрест, шістдесят верст.
Та й довгая ж тая верста!
Один відстав.
4
А п’ятеро дівчат:
Люба Аронова, Бетя Палей, Олена Бірк, Орликова та Заверуха — Ступали в ногу з полком. Муляло плече. Лаявся военком. П’ятеро дівчат мовчали глухо.
Военком пригадував, як у штаб Комсомольці приходили з вимогою зняти його. Зняти його! А тут ще баб До походу прип’ято!
Що вони можуть? Гратися в кохання, Плодити дітей, пелюшки прати Або ж на зборах — до завмирання — Дивитись захоплено в рота оратору!
Революція... Мало вам? Ще не награлися? Военком заходився люттю тваринною.
Гаряче й молодо в нього за спиною Комсомольська пісня з сонцем єдналася.
5
Першу роту складали бандити Банди Григор’єва, що перейшла На бік Радвлади... Бісові діти! Душі пропалені палом дотла!
В них ще жили лісові звички, Стихія, сваволя, розгул степовий 114


I холодок смутної кринички Під довгими пасмами хмурих вій.
Рота не слухала команди, Пила — і нищила все навкруги. Банду кинули супроти банди! Однодумці і спільники — не вороги.
Перша рота зірки позривала, Покидала в колії, в пил на шляху. Гуло, мов сполох, мовчання тривале І ненависть віщувало глуху.
Зелений Обухів здаля вже виднівся, В вечірньому сонці він наче палав. Один комсомолець на мить зупинився, І зірку підняв, і в кишеню поклав.
Він був молодий — наймолодший в загоні,— Не треба, не треба питати, чому Та зламана, скривджена зірка червона Навіки врізалась в серце йому.
Сп’янілий і лютий, в засліпленим зором, Її зневажав учорашній бандит.
Трощив прикладом, топтав підбором, Гадав, що знищить та й буде квит!
6
Через яр, через тин —• За верстою дві версти, Аби голову та звістку донести.
Восьмеро коней панахало шлях, Ахало і рвалось віття на дубах.
Рвались перелякано
На дубах гілляки: Восьмеро коней шлях панахало.
Через греблю, через тин — За верстою дві версти, Аби голову та звістку донести.
115


7
Підлетіли до загону Рештки ескадрону. Гей, червоні! Ой, червонії Поморені коні.
Пада з коней мило — Так їх потомило.
Банда
Зеленого
Ескадрон розбила.
І десятка в ескадроні Вже не набереш ти,— Ось нас восьмеро, червоні, З ескадрону решти.
У Трипіллі трупи білі Покотом лежать, Кров’ю вмились Занімілі
Луки й сіножать.
За Дніпро — немає броду, Хоч змілів старий.
Не спиняти нам походу,— Сурми, кличте в бій!
Да й туман яром котиться, А вам жить краще хочеться!
8
Комсомолець з першої роти (Невідоме його ім’я):
«Тут,— каже,— треба агітроботи,
Інакше,— каже,— з цього рая...»
Він прийшов до товариша Ратманського.
«Я,— каже,— з базарища Отаманського.
116


Каже: — Позривали зірки — Тут вже нам мовчать не з руки. Тут,— каже,— замислитись варт, Це вже,— каже,— хлопці, пе жарт.
Треба їм прочистити мозги,— Мо\ вони не всі вороги? Сперли, мабуть, з глузду вони, Ти вже їх як слід агітни! »
9. АГІТАЦІЯ
Перша рото другого полку!
Ей там, слухай, чого зіваєш?
Легше темної ночі в степу шукати голку, Ніж стежок до сердець ваших!
Ви обросли коростою грабіжництва, Лепом гвалтувань, брудом нальотів; Ви вмієте збіднюватись, Коли є в вас охота!
Якого ви чорта, обдурені зрадниками Революції — нашої великої неньки, Усякі бандитські витребеньки Викомарюєте радо?
Ви ж таки діти праці й поту!
Де ваша свідомість класова?
Ага! Ви не хочете клопоту,
Ви куркулям звіряєтесь на совість.
Ви напиваєтесь самогоном у доску,
Коли революція вас кличе, Коли кинуто в бій, у скажену розноску Всі сили незаможницькі і робітничі.
Я вам наказую іменем революції:
Твердо і неухильно виконувати команду. Ми мусимо знищить банду
І не спинимось — здійснимо мету цю.
117


10
Гей, кінця тому походу
Досі ще нема.
Вдарив ворог на свободу
З тисячі гармат.
Хай белькочуть кулемети
На ворожу путь.
Попадайте, кулі, в мети — Вороги впадуть.
Вороги впадуть під ноги, Зломлять рученьки.
Стане, збочивши з дороги, Понад кручу кінь.
Сонце в небі, цитриново,
Молодо гори!
Кінь тонкі ламає ноги, Падає з гори.
Лісові сухі горіхи Розкотила вись.
У Трипіллі темні стріхи Полум’ям взялись.
Мов сльоза, дніпрові води, Вижовкла блакить.
Не кінчаються походи — Грає трубна мідь!
11
Точився бій, як п’яний попідтинням, То падав, то здіймавсь: на кулі! На шаблі! І кров тонким червоним павутинням Мережила бойовиська щаблі.
Умирали комунари...
Де ти був, проклятий зраднику?
Ні слуху ні ду’ —
В пастку кинув
Розмірковано
Силу молоду.
118


Военком! Непрозорим туманом Ти колишешся над минулим — Був не то отаманом, Не то осавулом.
Тим чи не тим — Лиш не святим. Шляхом крутим Стелиться дим.
Чорний дим. Обрій голубий. Точиться бій, падає бій...
12
Люті вороги — Тисячі смертей. Друзі дорогі, Й ви помрете.
Помирати всім, Загибати всім — Куль в нагані сім, Тільки сім.
Перша тобі, Враже,— в боротьбі.
Друга йому — Падай у тьму.
Третя куля — Загибай, минуле!
Від четвертої Жди собі смерті.
П’ята —
В голову ката.
Катові й шоста...
А останній постріл —
Ватманський! Падай, голова, Від сьомої з нагана!
119


Не гримнув постріл — і трава Хитнулась п'яна.
Ратманський! Пострілу нема.
Вже над тобою Бандит шаблюку підніма — Ти вийшов з бою.
І вже за чоботи твої
Хапаються шорсткі долоні... Гримлять бої, ідуть бої, І з кров’ю п’ють водицю коні.
13
Ми йшли сплюндрованим Трипіллям Поміж хатів зруйнованих, згорілих, Освітлені вогню лихим тремтінням.
Байдужий місяць збіг з гори, ліг
В калюжі крові поміж трупи,
І білі зуби зціпив,
і зціпив
Кулаки.
Який
Безмежний жах!
В крові юнацьке тіло,
І юність ходить пб ножах,
1 тіло пада біле,
Як гнів, як мука, як одчай,— Але не чуть покори.
У тиші клацають затвори...
Мовчать!
Ця ніч кінчала день байдужий, Червневий день трагедії повстань. Згадаймо мертвих.
Встань,
Мій друже!
Володю! Димерець! Нема тобі могили Приходиш до мене у сні, Володю... Милі мої, милі мої, милі...
120


Голова як колода.
Бурштейн, Болонський, Шейнін, Заверуха, Ватманський, Димерець, Палей, Олена Бірк,—
Немає вас, забрав скажений бій,
І кров сторіками Дніпро у синє море — Байдуже й глухо.
14. ПІСНЯ
Ні могил, ні сліз, ні вінків — Тільки спсігад навіки-віків.
Тільки спогад про вас назавжди Над Дніпром колишуть сади.
Вже зотліли ваші тіла
І печаль полином поросла.
Переораний радістю степ Полинами не поросте.
Ой ідуть і гудуть роки, Як широкий розлив ріки.
Що не рік — то новий нам рейд, Що не рік — нам рости вперед.
Недарма, о ні, недарма
Ворог бив на свободу з гармат!
Недарма, о ні, недарма Перекрив вашу кров туман,
Вашу кров дзвінку й молоду, Як епохи нашої дух.
121


Вже Трипілля давно нема — Над Трипіллям навис туман.
Дніпровій в груди кручі б’є — Комсомолля з туману встав,
Заверуха! Палей! Димерець! Налетить степовий вітерець,
І співає могутній птах, Простяглися шляхи в житах,
І шляхами колони йдуть
У далеку щасливу путь.
їм Ватманський перед веде — І гримить Дніпробудом день.
Ой грими, як гримлять громи,—
Переможемо тільки ми.
Недарма, о ні, недарма Захищали ми волю з гармат.
Ми вмирати вміли в бою — Ми збудуємо долю свою.
Над землею гнів розцвіта, Бій тривав — ближче мета.
Зоре ясна, нам світи На широкі, ясні світи!
Нам угору, зоре, йти, Нам боротись, рости й цвісти.
1929


ЛІСНИЧИХА
1
На Посуллі, під горою, В лісовій закові,— Вічна тиша над водою, Вечори бузкові.
Три дуби шатром накрили Хату лісникові.
Тільки де ж він, що не стрінеш В лісі при нагоді?
Лісничиха не розкаже, І питати годі.
Може, згинув у Карпатах, Може, на Стоході...
Як ударив понад світом Кінь війни копитом, Він пішов у першім пблку Дальнім шляхом битим. Падав серпень над межею За незжатим житом..
Зашуміла, облетіла Лісова округа.
Листопад пройшов над лісом, З листопадом туга.
Береги скувала крига, У снігах яруга.
Тричі з вирію на гніздя Повертали птиці, Над криницею гадали Вдови-молодиці,
123


А війні немає краю, Дна нема криниці.
Вряд висять иа огорожі І свої й ворожі, Сніг над лінією фронту, Ворон на сторожі...
— А чиї ви, хлопці, діти?
— Ми царські та божі!
Чи ти чуєш, лісничихо? На війні не тихо.
У простреленій шинелі Ходить фронтом лихо. Лютий кидає з розгону Головешку в стріху.
Вже гудуть понад Сулою Села, вкриті млою, Иа степи виходить Жовтень, І над ковилою — Правда з кривдою старою Б’ються під горою.
Що ж ти бачиш, лісничихо? День і ніч минає. Повертаються солдати, Стяг червоний має. Повертаються солдати, А твого немає.
Тридцять років, лісничихо! Молодість пролине...
Тридцять років... Над водою Одцвіте калина.
Тридцять років — удовиця, Ні дочки, ні сина.
Лісові стежки, яруги... Де ж твої подруги? Що підрубане під корінь — Не цвістиме вдруге.
Ліс весняний сонця повен, Серце повне туги.
124


2
Над Сулою на стромиш — Темною стіною — Чорнолісся, мов на бурю, Грає листвиною.
Може, буде, може, пройде Буря стороною?
Вийшла з хати лісничиха — До очей долоні,— За рікою, в полонині, Постріли та копі. Хто стріляє за рікою І за ким погоні?
Над верхами, над дубами Сич озвавсь на лихо.
В лісовій твоїй окрузі Вже давно не тихо, Ти живеш в окрузі бою, Серце лісничихо!
Огирі важкі ворожі, Коване копито — Всі шляхи на Україні Стоптано та збито, Потемніли тихі води, Грають сумовито.
Потемніли тихі води, Світлі небозводи.
Що ти знаєш, лісничихо, Про бої й походи?
Де впаде зерно свободи — Будуть грізні сходи.
Ми йдемо не день, не другий, Зо шляху не звернем, Хоч і голови положим В темні ріллі зерном, Бо прослався шлях свободи Не любистком — терном.
125


Б’ють гармати за Сулою, Небо вкрите млою. Никне серце лісничихи Пташкою малою.
Правда з кривдою старою Б’ються під горою.
З
За рікою в полонині Німці та гетьманці, Кулемет січе зубами, Наче в лихоманці. Шлях проходять на Полтаву У боях повстанці.
Командир бійцям говорить:
— Нас лишилось мало!
Будем гості частувати, Тільки пива б стало. Наливай по самі вінця, Так, щоб шумувало!*
Сонце падає за лісом. Тхне земля залізом. Зліва німці, а гетьманці Йдуть праворуч, низом. День згорає за туманом Багрянисто-сизим.
Командир бійцям говорить:
— Що ж, на переправу!
Шлях лежить за Ромоданом Просто на Полтаву.
Нас тут троє зостається, Маєм пильну справу.
Через брід ідуть повстанці. В темному заметі Командир їх за кущами Ліг при кулеметі.
Другий з ним зоставсь Чорнега, Майборода — третій»
126


Насідають гайдамаки, Німці тиснуть з лугу. Прострочили першу чергу, Витратили другу. Пада Майборода навзнак У траву напругу.
Пада Майборода навзнак І шепоче: — Друзі! Єсть у мене наречена В Гадяцькій окрузі, !їй привіт передавайте, Хай не гине в тузі.
Він затих, здригнувшись тілом В темній смертній стужі, А йому Чорнега мовив:
— Не журись, байдуже...— Та й упав, сердега, поруч: — Майбородо, друже...
Командир один лишився. Ніч грозою дише.
Йде гроза над чорноліссям, Дерева колише;
Все замовкло, часом куля Проспіває лише.
Що ж, кінець, виходить, бою? Справа за тобою!
І праворуч, і ліворуч Вороги юрбою, А в твоєму кулеметі Жодного набою...
Ти бредеш холодним бродом, Скінченим походом,— Хто ти є і звідки родом, Чи ми взнаєм згодом? Ось і ти вже кров даруєш Тихим сульським водам...
127


Бій затих. Помбрхли зорі В колі небозводу.
Тихо в світі, ніби воєн Не бувало зроду.
В темноті гетьманці й німці Стали коло броду.
Кажуть німцеві гетьманці:
— В засідці повстанці, В нас е сало й оковита, Ну їх к лихоманці! Зачекаємо, а річку Будем брати, вранці!
— Згода! — німець одвічає.— Військо в них хоробре!
Що то значить «оковита»? Шнапс? Це дуже добре! — П’є на березі старшина. Хмара йде за обрій.
5
Вийшла з хати лісничиха.
Ліс гуде в тривозі, Чути стогін над водою В темнім верболозі. Чом ти мовчки, лісничихо, Стала па порозі?
Чом не йдеш на тихий стогін Повз печаль і втому?
Чом вагаєшся одкрити Стежку невідому? Сон і спокій вже забули Шлях до твого дому.
Що було, пройшло, минуло, Уві сні майнуло, Темне серце стороною Правду висе прочуло,— Б’ється серце лісничихи Злякано і чуло.
128


Може, там, у верболозі, Ліг він у знемозі, Чоловік ‘^вій, на військовій На важкій дорозі,..
Що ж ти стала, лісничихо, Мовчки на порозі?
Ти стоїш. Неначе вічність, Проплива хвилина.
Ти стоїш, а крові в серці Лишилась краплина,— Ти біжиш і коло нього Впала па коліна.
Хто він є і звідки родом, Чи ти взнаєш згодом? За твоє життя і щастя Bin ішов походом, Щоб упасти в темнім лісі Над холодним бродом.
Подивись па це обличчя, Иа пробиті груди...
Як .пришерхли теплі губи, Прагнучи остуди!
Дай напитись, і пе думай, І не бійсь осуди.
Рушника винось із хати, Перев’язуй рани.
Поки перший промінь сонця 3-пОза хмари гляне, В чагарях його сховати В тебе сили стане...
6
Лісничихо, ти вже знаєш, Як живеться тихим...
Над дубами крикнув пугач І зайшовся сміхом, Обернувся сіроманець Подорожнім лихом.
129


Йдуть важкі ворожі коні,
День і ніч погоні,
Тільки ж б’ються — не здаються, Падають червоні.
Палять німці тихі села, Ліс твій у полоні.
— Що ж живеш ти стороною, Дубом і сосною Огороджена од світу, Начебто стіною?
Я живий ще, я ще чую...
Говори зо мною...
Він замовкне на хвилину
І провадить знову, Все старе й минуле зводить На пову основу.
Все життя вона чекала На таку розмову.
— Три питання, лісничихо, Я до тебе маю:
Перше — буду в світі жити
Чи уже вмираю?
Чи проб’ються наші — друге...
Трете — не згадаю.
Ой згадаю — не згадаю, Серцем я владаю!
Тільки німцям по виказуй, Бо одну лиш маю
Правду в світі — треба жити Для рідного краю.
Лісничиха одвічає,
Мова її тиха:
— Жити будеш, тільки з того Невелика втіха.
Де ж тій птасі гніздя вити, Як згоріла стріха?
На усіх шляхах наруги,— Голос повен туги,—
130


Привітали партизанів Балки та яруги, Мало прийде їх в Полтаву, Скрізь тепер сутуги...
А на всі твої питання Відповідь остання: Гасне темінь, зайнялося Лісове світання,— Що ж я буду говорити Навмання й зарання?
7
Ранок ходить над водою Тихою ходою.
Свиснув птах над комишами, Мов перед бідою.
Прогримів над осокою Постріл за рікою.
За рікою підвелося Раннє сонце мглаве. Через брід ідуть німецькі. Гайдамацькі лави.
Мруть під колесом гарматним Прибережні трави...
Одягнула лісничиха Шовкову хустину, Вийшла з хати лісничиха, Стала біля тину — * Йдуть обози на Полтаву Повз її хатину.
Йде піхота, йде кіннота, Йдуть важкі гармати. Два німецьких офіцери Стали коло хати.
Пан хорунжий лісничиху Заходивсь питати:
— Звідси видно брід і стежку, Ніби на долоні.
131


Розкажи нам, молодице, Де пройшли червоні,— Все одно їх наздогоним, В нас дебелі коні!
Осміхнувшись, одвічати Стала лісничиха:
— Мало хто проходить лісом, Стережуся лиха,
Та й уніч погано бачу, Бо ж не иугачиха...
— Жартувати, молодице, З нами не годиться!
Ти, я бачу, не з лякливих, Заповзята птиця...
Говори, не то з тобою Заговорить криця!
Подивилася на нього Стримано і строго, Наче блискавку, послала З віч пересторогу, Геть від тину подалася Мовчки до порогу.
— Гальт! — гукнув за нею німець.
— Стій! — хорунжий мовив. Зупинилась, а над серцем Гніву дужий повів Пролетів, огнем пробився До найглибших сховів.
Мовчки німець нахилився, Мов поклав поклона, Він кашкета піднімає, А зоря червона На кашкеті вільно грає — Що їй заборона?
Пав хорунжий револьвера Вирива з кобури:
— Говори, кого ховаєш,
132


Бо спущу три шкури З тебе, шкуро барабанна, Хвойдо із баюри!
8
Лісничихо, де цей голос Чула ти раніше?
Мерхлі очі... Ти їх знаєш Не з учора лише.
Рот, спотворений прокльоном, Перегаром дише.
Ось хитнулося в тумані Все твоє минуле: Ночі, звихрені і п’яні, Збуджене й посиуле, Перші дні і дні останні, Серце тихе й чуле.
Як ударив понад світом Кінь війни копитом, Він пішов у ПерШІхМ полку Дальнім шляхом битим, Падав серпень над межею За незжатим житом.
— Не чекала, що зустріну При такій нагоді...
Пі в Карпатах не загинув.
Ані на Стоході.
Повернувся в Україну,- Та в якім поході!
ІЦо ж ти «здрастуй» пе говорин Любий чоловіче?
Що ж не глянеш, як бувало, Приязно у вічі?
Що було — було й минуло, Но буває двічі.
Все забув, що: мав у світі,— Край свій і дружину, Заповзявся, запродався
133


Ворогу в чужину, З ворогами повернувся В нашу Україну.
Мабуть, камінь в тебе в грудях, Коли маєш змогу
З ворогами святкувати Підлу перемогу...
Будь ти проклятий навіки За мою знемогу!
Пан хорунжий лісничиху СЬіухає й регоче, Брови зводить, губи кривить, Мовить неохочеі
— Що ти, бабо, схаменися! Не замилюй очі!
Та чи довго нам з тобою Панькатися треба? Одвічай, бо суд у мене, Коли є потреба, Без постолів душу божу Висила до неба.
А проте і ласки в мене Можеш заслужити. Де червоного сховала? Скажеш — будеш жити. Що ж мовчиш, чи ти зо мною Будеш говорити?
— Яз тобою говорити І буду й не буду, Пам’ятала, де сховала, А тепер забуду.
Не злякалася я твого Осуду чи суду.
В світі є шляхи до правди, Не тобою збиті,
І не ти мені до щастя Шлях вказав у світі, Тож не я перед тобою Стану при одвіті,
134


Будуть ночі горобині, Не такі, як нині, Можна буде в світі жити Змореній людині, Буде вільно і червоно В нашій Україні!
9
Йдуть обози на Полтаву Повз твою хатину.
Б’є німецький кінь копитом Шовкову хустину.
Більш на стежці, лісничихо, Я тебе не стріну...
Прив’язали лісничиху До сосни спиною.
Ліс підводиться за нею Темною стіною.
Крякнув віщий і подався Ворон стороною.
Тільки плаче над водою Чайка невеличка, День згасає і минає, І заходить нічка, І горить сосна смолиста, Наче тая свічка...
10
Дні світають і минають,- Мерхнуть ночі сині. Закипіло, зашуміло Скрізь по Україні. Громовицею знялися Ночі горобині.
Йдуть загони наздогони За ордою злою,— Наче вихор, наче буря, Мчать над ковилою. Одному загону випав Шлях понад Сулою,
135


А Сула повільно котить Світлу тиху воду. Командир загін спиняє В лісі коло броду. Він це місце пам’ятає З початку походу.
Він лежав при кулеметі В темному заметі, Другий з ним зоставсь Чорнега, Майборода — третій...
Де ти, Майбородо, друже? Гей, Чорнего, де ти?
Лиш Сула повільно котить Світлі води тихі.
І стоїть над синім бродом Хата лісничихи, Та зненацька дикий голуб Вилетить з-під стріхи.
А вночі вітри холодні Люто б’ють щосили
У старий сосновий стовбур, Чорний, обгорілий...
Чорний стовбур — темний попіл Давній, посивілий.
Лісничихо, лісничихо!
Де ти? Озовися...
Заросли стежки травою В потемнілім лісі.
Тільки в пісні залишився Слід по лісничисі.
1937


УЗМІНЬ
і
Вже синя крига пропливла Дніпром... Вже гріє co іще, а, ли боль, ще вчора Над даллю сірим мовчазним шатром Повсть неба повисала непрозора, І дужий вітер рвавсь, і в кручу бив, І кучугури намітав на кризі, По берегах — між верб і між дубів,— І далі мчав, і геть зникав в Пониззі. Либонь, учора іце поля німі Снігами зогрівали чорні груди, І ні кінця ні краю тій зимі, Здавалося, не видно і пе буде,— Але як зерно в невідому мить • У борознах незримо проростає, Так і весна вночі, коли все спить, Зненацька в небі хмарку розгортає, Випростує прозорих два крила — Теплом війнула і перемогла.
2
Дихнув з-під сонця перший вітерець — Та стільки в ньому весняної сили, Що під снігами зворухнувсь щирець, Сніги в степах зляглися й почорніли, Із проталі родивсь малий струмок, Ось поблизу озвавсь до нього другий, Над ріллями підвівсь легкий димок, Все гомонить — ліси, стави, яруги; Вертаються знайомі журавлі На давнє гніздя, що весна колише; В розкритій навстіж кузні ковалі
437


Б’ють об дзвінке ковадло веселіше. Механік оглядає трактори, Завгосп чаклує щось біля мастила... Ремонт закінчено — днів через три, Десь з понеділка, час усім до діла; Вже голова й колгоспний агроном Не раз стояли в полі за селом.
З
Прийшла вона, та довгождана мить, Коли відчуєш ти — весна вже, люди! Яким вином вона тебе п’янить, Якою радістю сповняє груди! Виходиш ти на кручу до Дніпра Напитись сонця, блиску хвиль і вітру,— Він то летить, то ляже й завмира, То заведе мелодію нехитру, То змовкне й прислухається до хвиль, Що пошепки говорять з берегами,— Блакить, неначе вимита суціль, В хмарках прозорих проплива над нами... Як розлилось! Не видно берегів!
І тільки чути плюскіт, шепіт, спів. Усе, що нам в зимові ночі снилось, В цю мить пробудження, в цей ранній час Не лиш для нас, але таки й для нас, В живущих подихах весни здійснилось.
4
Матвій Горбенко пад Дніпром стояв. Пругкий вітрець крилом щоки черкався. Був тихий ранок. Перший пароплав Пройшов униз сагою — на Черкаси. Плота важкого з хаткою на нім Буксир тягнув і пихкав неймовірно. Над вогнищем біля хатинки дим, Як на землі, підводився сумирно. А лівий берег — золоті піски, Червоною порослі шелюгою,— Невидимий лежав, як дно ріки, На безліч верст під повного водою.
Лиш де-не-де, неначе острівці,
138


Стояли на горбах хати й споруди, Та срібні верби, наче в молоці, Брели у крижаній воді по груди, I сива чайка з криком, як завжди, Легким крилом торкалася води.
5
Скінчивсь ремонт — спочинки трудові Матвій справляв на березі Славути. Не нині-завтра трактори нові З заводу мають в МТС прибути, Як прибувають кожної весни; Звичайно, в цім немає дивини, А все-таки як знак — весна вже в силі, Чекаєш нетерпляче їх... Залий Пального в баки — і рушай мерщій Могутнім плугом нарізати ріллі, А поки що подумай, відпочинь;
Твій відпочинок — право, а не лінь; Міцніє в м’язах вистояна сила, Міцнієш ти на самоті в думках, Які шугають, наче вільний птах, Що ген у небі розправляє крила, Прямуючи під хмарами в політ,— Перед тобою весь широкий світ!
6
З тієї кручі, де стояв Матвій У ватничку своєму та вушанці, Старій його вушанці фронтовій, Багато бачив він сьогодні вранці, Неначе одкривала ця весна Йому шляхи в майбутнє і минуле; Незмірена, безмежна далина, Мир, щастя, труд, пожарища, війна — В його очах спливли і промайнули. Є в споминах колишнього бійця Вогонь, що загартовує серця,— Він все, що є, все, що було й що буде, Поєднує без видимих зусиль, Народжуючи силу, а не біль,
139


Що тягарем привалює нам груди. Не умирають у людській душі Ні давні дгіі, ані товариші;
Ти не один — вони з тобою всюди.
7
У дні війни він згадував село, Яким воно було перед війною. Тепер воно у пам’яті спливло За грізною — в руїнах — далиною, Неначе знову з волзьких берегів Його він бачив крізь запону диму... В глибинах схований нещадний гнів Властивість мав, душі бійця питиму,—- Не пригасать. Від Волги до Дніпра Судилася йому важка дорога, Але, спізнавши міру зла й добра, Bin знав уже, що тільки перемога Могла йому прожите повернуть, Вдень і вночі в його думках присутнє,— Лише за нею одкривалась путь Для нього від минулого в майбутнє. О путь війни! Пожежа, кров, бої... Було не легко перейти її.
8
Уже одкривсь перед бійцями Дін...
У їхній роті був боєць один.
Немолодий, я цих місць, станичник родом, Матвій лежав з ним поруч; на отих Присипаних сніжком горбах крутих Під сірим передсвітнім небозводом Станичник бачив курені, плоти — Ось тільки Діп по кризі перейти, Одкрити двері і зайти до хати, Де діти ждуть його, де жінка жде Між стін старих, рідпіш яких ніде, Хоч би й хотів, у світі не зіськати... На сході ледве мріло. Ждав Матвій Сигнальної ракети сам не свій, Стискала серце тягарем напруга;
140


Коли в-за Дону вдарив міномет
І збоку лейтенант гукнув: «Вперед!» — Він думав лиш про щастя свого друга.
9
А той підвівсь, неначе на крилі.», Нелегко одривати від землі Важке, немов свинцем налите, тіло, Що до землі припало й приросло! Навколо шелестіло і гуло, Ревло, стогнало, рвалось, клекотіло, Снаряди й міни падали па лід, Уламки криги і осколки сталі Навкруг свистіли, а кривавий слід По кризі простягавсь все далі й далі. З станиці рідної, з отих горбів Уперто ворог по бійцеві бив, А він не зупинявсь ні на хвилину, Не прихиляв під кулями чола. Його тепер спинити не могла І смерть сама. Рвонуло близько міну, На ньому шапку збило — він побіг І перший став під кручею на сніг.
10
Вже сонце сходило. По всій ріці Перебігали й падали бійці. Вогнем з-під криги вибивало воду. Уже й на кручах поблизу тинів Бій закипав, як вир, і шаленів... Аж ось і сонце підвелось зі сходу, І все навкруг злилось в залізний спів, Що обіймав хати, сади, дороги, Котивсь, летів у глиб донських степів, Па ближні ниви й дальні перелоги. Лиш той, хто вийшов з темних бліндажів На спалених руїнах Сталінграда, Хто гіркоту поразок пережив, Але зберіг над серцем мудру владу, Міг відчувать у кожному селі,
1-51


Що — визволене — згарищем лежало, Весь біль, всю скорб Радянської землі... Але й цього було бійцям заміло!
11
Замало кожному із нас було Заходити у звільнене село Чи місто, щойно визволене, й знати, Що з кожного будинку, в дощ чи сніг, Нас вибіжать стрічати на поріг Чиясь дружина й незнайома мати! Звільняючи безвісних матерів, За них іти готовий до загину, Щасливий до кінця був той, хто стрів І рідну матір, і свою дружину. А скільки з нас, потомлених, в свій дім Приходили після важкого бою І з гіркотою зустрічали в нім Руїни давніх мрій перед собою.
Скільком ховати довелось між нас Важку сльозу, що скочувалась з ока, Скількох вкривала сивина глибока — Мовляв, спізнився чи прийшов не в час...
12
І то було, як кажуть, півбіди, Коли солдата знов вели сліди На захід крізь дощі, сніги, бурани, Коли надії міг він не губить І мріяти в боях про кращу мить, Мить зустрічі, що все-таки настане. Але траплялося біди й сповна, Коли у хату сходились сусідки — Його біди небалакучі свідки, І промовляла котрась з них: війна... Мовчав боєць, мовчав і кам’янів. Не він один. У кожній хаті горе.
В цю мить у ньому закипав не гнів, А те чуття, пекуче і суворе, Яке вогнем випалює серця,
142


Висушує від сліз важких повіки І, оселившись у душі навіки, На бій новий і мсту веде бійця.
13
Коли на кручах розгорівся бій, Згубив з очей станичника Матвій. Востаннє бачив він його в хвилину, Коли боєць, затисши автомат, Уже без шапки біг до перших хат, Одну між ними бачачи хатину... Тепер Матвій його помітив знов. Із-під брови сочилась темна кров, Він горілиць лежав посеред двору, Стояли мовчки осторонь бійці, І хто стискав гранату в кулаці, А хто цигарку скручував в цю пору; А на колінах важко перед ним Вклякала жінка, поглядом смутним Вдивляючись у риси захололі, І голосила, й не ховала сліз — Він повернувся й волю їй приніс^ Але без нього їй немає долі!
14
І думалось Матвієві в ту мить, Що й він хотів би у бою зустріть Отак свою хвилину неминучу, Коли, втираючи з обличчя піт, Він вибіжить на стежку в давній світ, На спалену вогнем дніпрову кручу, Коли судилося — хай тут, не де, Він горілиць, щасливий, упаде, Обніме землю поглядом востаннє, Всміхнеться нивам, що лежать навкіл, І хмарам, що летять на суходіл Як вісники прозорого світання... Летіть, пливіть, неначе журавлі, Торкайтеся легким крилом землі, Сурміть свій жаль над ним на повні груди,— 143’


Та здайте, що отой, хто так поліг, Життям, своїм страждання переміг, Для нього смерті не .було, й не :буде!
15
Торкнувсь повільно пальцями Матвій Своїх важких, немов набряклих, вій.,. Чи свіжий подих, сгювлепнй напруги, Над весняним Дніпром його пробрав, Чи грізний вітер давніх переправ, Шляхів через ліси, степи, яруги, У спеку й холод, у спігп й грозу, Що пролетів в цю мить перед очима, У нього з ока витиснув сльозу? Дніпро лежав під кручею, внизу, І даль за ним туманилась незрима. А за горбами, між розлогих нив, Над кузнею димок прозорий мрів, Мотор здаля, немов бджола, бринів, А з птахоферми голоси півнів На мить у спомин входили Матвіїв,— Та ось їх крик веселий відлунав, І знову він в минуле поринав.
16
Матвій вернувсь з Німеччини в жнива- В те літо хліб жінки серпами жали. Жили в землянках. Та любов жива І впертий труд уже випереджали Незгаслу мрію. Не вагавсь Матвій. В старій своїй солдатській гімнастерці До діла давнього він став мерщій З новим завзяттям у змужнілім серці. Він знов робити в МТС почав, Копався в брухті, пилом укривався, В Черкаси їздив, в Київ наїжджав І де гвинтом іржавим розживався, А де старе магнето здобував, Випрохував пального і мастила, Недосипав, про себе забував,
144


Заріс, в щетину^ спав, як кажуть, з тіла, А перший трактор, всім: на дивину, Орати вивів під озйм!ину.
17
Вже забуваються ті давні дні, Але у першу осінь по війні Колгоспи, що підводились з руїни, Іще впрягали у плуги корів І — демобілізований — ще брів Армійський кінь по нивах України. Ще на руках носили в села ліс,— Не повз хати, а повз вогкі землянки,— І білий пломінь у мартенах гриз На брухт порізані гармати й танки. Метал ішов з полів — не на поля, Умита щедро кров’ю чорна скиба — Заледве оживала ще рілля, Але од неї вже чекали хліба...
О мирний хліб, тебе старий солдат В житті цінує, як ніхто й ніколиі Та не одип Матвій в осіннє поле Свій посівний виводив агрегат.
18
Він трактора кермо тримав в руці, А на причепах, отакі ж бійці, Стояли сівачі — і зерно миру На першу по війні озимину В глибоку безконечну борозну Лягало, паче пісня в душу щиру. Так ниву ту, що кров’ю боронив Він у боях чотири довгих роки, Орав, і засівав, і боронив Матвій Горбенко знову. Щастя й спокій В змужнілій озивалися душі.
Він озиравсь і бачив: скрізь по нивах Трудилися його товариші.
О, скільки серць суворих і щасливих
145


І скільки відданих невтомних рук Вітчизні віддавали плідну силу,— Здавалось, борозну до небосхилу За трактором врізав колгоспний плуг.
19
На польовому стані вечори Осінньої холодної пори, Вагончика оббиті повстю стіни, У казанку солдатському куліш, Короткий сон — склепити очі лиш, Бо оранка й вночі іде в дві зміни. Горять, повзуть по полю ліхтарі, В нічному небі хмари — ні зорі; Дрібний, колючий дощик накрапає, Ударить вітер десь з-поза Дніпра, На мить одну на ріллях завмира І знов летить... Поволі розсвітає. Приходить день, і з ним іде з села У кожушку та дівчинка мала, З якою він колись ходив до школи... Як підвелась, як виросла вона! Наблизилась, вагончик обмина... До нього? Ні, не зважиться ніколи.
20
Що він собі у голову забрав? Газети принесла — от тільки й справ. Лиш темпі очі зраджують Килину. Ось блиснули із-під пухнастих вій, І в погляді прочитує Матвій, Як серце б’ється їй в оцю хвилину... Ну вже ж і вітер! Щоки аж горять. Чи то від радості,— не розібрать,— Чи ніяковість залила їх жаром? Вона читає вголос, як колись Було у школі... Погляди зійшлись. Як сповиває серце дивним чаром, Що ллється з тьмавих, мов пригаслих віч! В них і питання, й відповідь, і клич, Солодкий хміль і радісне похмілля.
14(5


Минула осінь, випав перший сніг, Уже зима ступала на поріг* Матвій скликав сусідів на весілля.
21
Що треба нам для щастя? Вік живеш, А все немов до берега пливеш. Уже ми дещо знаєм про Матвія, Але ж його Килина, що вона?
У дівчини була своя надія, Коли у червні почалась війна. На осінь мала їхать в інститут, Щоб агрономом у колгосп вернутись, А довелось хустиною запнутись І, мов тій миші, заховатись в кут. Всього було: від поліцая в ліс І від вербовки з поїзда тікала, У лозах пролила немало сліз, Коли до партизанів слід шукала. Немов на смерть, верталася в село, Ховалась, сподіваючись на краще... Всім важко під ярмом в селі було, Але селянській дівчині найважче.
22
Згадавсь мені останній день війни, Травневий день під небом чужини, Замшілих замків мури старовинні, У небо підняті тонкі шпилі, Безлюдна даль ворожої землі В буянні трав, у веснянім цвітінні... Згадавсь мені курний вузенький шлях, Що простягавсь в отих чужих полях Поміж тополь в зеленому одінні. Вже третій день, не сходячи з машин, За ворогом ми мчали наздогін, А він, розбитий, в смертному тремтінні, По селах розбігавсь, вповзав в ліси, Зітхаючи тихцем про ті часи, Коли підступна лють його раптова
147


Обпала в червні иа світапні.нас; Чотири роки — не короткий час, Авжеж, та не про нього зараз мова! 23
Машини наші рвались крізь поля, Рудого пилу хмару за собою Лишаючи... І вздріли ми здаля, Як нам назустріч бігло щось юрбою, В такій же куряві, від недалеких хат. Чому так серце стислося в тривозі? Ще мить одна... Та це ж юрба дівчат Назустріч нам летіла по дорозі! В старих хустинах білих, босоніж, В якісь подерті вдягнені кохтипи, Вопи вже обнімали пас — раніш Ніж встигли зупинитися машини.
«Ой мамо!» — «Наші!» Гамір, сльози, сміх... Ми на машини підхопили їх, Полк рушив далі — всі були мов п’яні,— Гірка була ця зустріч в чужині, Хоча й кінчались цим страждання дні І даль пливла в травневому буянні.
24
...Десь мати голосила, десь ридав Похилий батько по пропащих дітях, їх поліцаї гнали, оглядав Німецький лікар, догола роздітих. Немов німу худобу, гнали їх На станцію, в вагони товарові...
Прощай, дівоча радість, милий сміх, Прощайте, рідні береги дніпрові, Прощай, колгоспний клуб, садок, кіно, Прощайте, подруги з моєї ланки! За Одеро.м нас ярма ждуть давно, Прощайте всі — тепер ми полонянки. Колеса під вагоном тупо б’ють, Немов кайдани в кузні десь кують. Розбить підлогу і на рейки впасти,
148


Аби тії Німеччини не знать,
Аби у тій неволі не конать, На ката не робить, не шить, не прясти.
25
Так на привалі пізньому віючі, Над казанками у солдатськім колі Дівчата нам невольнпцькі плачі Співали', складені в біді, в неволі. І мовчки слухали отих пісень бійці, Брати й батьки таких же полонянок, Цигарку згаслу держачи в руці,— І гак застав нас повоєнний ранок. В дорогу, в путь... Мерщій, мерщій відціль... Зливається у буряні потоки Уся журба, увесь пекучий біль, ІЦо в душах визрівав чотири роки.
Мй вдосвіта збирали тих дівчат До рідних селищ, до знайомих хат. Вертайтеся!.. Ми знали в ті хвилини, Що недаремно нам вогонь і сталь Проклали шлях в оцю ворожу даль, За сотні битих верст від Батьківщини.
26
Матвіїв полк на захід поспішав. Він знав — зустріне, і не тратив віри, Хоч не писав і сам листів не ждав... Вони зустрілися уже в дні миру. Пливли літа, цвіли сади й жита. Уже й малий Андрійко підроста В Матвїєвій новій високій хаті, Уже не раз у поле трактори Весняної й осінньої пори Матвій виводив. Щедрі та багаті Не раз вже колосились врожаї На берегах могутнього Славути, Та знову й знову спомин про бої В душі спливав, немов будив її, І серцю не давав вночі заснути.
149


Матвій дружину мав, білявий син У нього підростав уже, тож він, Здається, міг уже щасливим бути?
27
Зоветься у з м і н ь в річці бистрина — Найглибше місце, що й в зимову пору Не замерзає, наче там зо дна Живе тепло підводиться угору І топить кригу, що лежить навкруг; Так є глибінь в душі бійця старого, В якій живе його найкращий друг, Той найвірніпіий друг, понад якого Не буде в тебе й не було в житті;
Здається, що й не згадуєш ніколи Того, з ким перейшов важкі путі, З ким береги в боях долав круті, З ким переходив ти життя — не поле; Що з того, що між вами безліч верст? Солдатська дружба відстані не знає, Хоча б ти й був в цю мить один, мов перст, А правда у твоїм житті одна є — Це вічна дружба, що братів єднає.
28
Не пишеш сам, то вже й не ждеш листів... Бо що той лист? Він, може б, і вмістив Все, що хотіло б серце розповісти, Та не призвикла ще рука бійця Непослуха тримати — олівця;
Бійцеві легше в дальній поїзд сісти І тиждень їхати кудись на схід, Вдаль дивлячись, мов у вікно відкрите, Щоб ніч одну за кілька довгих літ З товаришем старим проговорити, А світом знов на станції стоять, Дивитися, як гаснуть в небі зорі, І слухати, як про своє шумлять Старі дуби чи темні осокорі;
Немов на дружбу кладучи печать,
150


Потиснуть один одному долоні, А потім довго думать і мовчать, Безсоння коротаючи в вагоні.
29
Проте листа послав-таки Матвій І відповіді ждав, але, на пбдив, Личков, його товариш фронтовий, З яким здруживсь він на передовій, На маршах в час далеких переходів, Чомусь мовчав, пе озивавсь па лист... Щось сталося? Працює пошта справно. Пригадував листа нехитрий зміст І осміхавсь помалу тракторист: Авжеж, листа він кинув так недавно, Що відповідь ще не могла прийти. Писали й ви товаришам листи І відповіді з нетерпінням ждали, То й знаєте, які гіркі думки В нас будять неодержані рядки, На котрі ми надію покладали.
Коли не пишуть нам товариші,— Сумуєш, ходиш з тягарем в душі.
ЗО
А був і справді Никанор Личков Матвієві не тільки другом — братом... Понад Дніпром спливають хмари знов. Осінній дощ. В шинелі, з автоматом Матвій пригадує себе в ту ніч. О голоси солдатські на привалі, Коли не бачиш в темряві облич, Покуриш лежачи й рушаєш далі. Іще один, останній, перехід — І, пробиваючи промінням тучу, Для тебе позолотить сонця схід З дитинства знану задніпрянську кручу. В багрянці й темнім золоті гора В осіннім плесі сивого Дніпра Одіб’ється, близька, твоя, знайома,
151


На сполох серце в грудях вдарить знов Ти не хилився в битві, ти дійшов, Лиш хвилю перейти — і ти вже вдомаї
S1
У рідну хату знову зайдеш ти — Лише б дніпрову хвилю перейти, Ту течію, яка тебе гойдала В дитячу пору па малім човні, Ту відстань, що в давно забуті дні В свої обійми хлопчика приймала; Те тихе плесо, в котрім майорів Відбиток хмар, оту блакитну заводь, В якій ти брав на вудку пічкурів Й па камері старій учився плавать. Уже не час тепер, не далина — Вогонь стоїть між вами, мов стіна, Але крізь нього ти пройти готовий; Тепер тебе спинити не могли б Пі сталь гаряча, ні холодна глиб; Не спалах одчайдушності раптовий, А вперта мужність, що в душі зросла, Тебе па Батьківщину привела.
32
Я згадую дйі наступу, колп До українських вогнищ ми дійшли, Й того бійця, степів казахських сина, Що, на коліна ставши, зняв шолом І в бій новий пішов з ясним чолом, Поцілувавши землю України. Згадаймо цю братерства віщу мить, В якій любов відбилась і надія, І глибше ми зумієм зрозуміть Синівські почуття й думки Матвія. Йдучи з Дичковим поруч, він мовчав, Плечем вчуваючи рамено друга, А в серці в нього наче спів звучав. То давній біль, і невимовна туга, Перекипівши в ньому, з глибини,
152


Мов зашпори, виходили, й натомість Спокійна залягала в ній свідомість. Гартована у вогнищі війни.
33
А Никанор Линков — він розумів І шанував Матвієве мовчання... Тут дружній жарт, звичайне запитання Були б доречніші високих слів, Але й на них був Никанор скупий, Він взагалі балакав дуже мало, Та це мовчання в темряві нічній Міцніш, ніж інших мова, їх єднало. Як часто з нами у житті бува: Не розуміючи чужого лиха, Ми промовляємо гучні слова, Коли нам треба лиш озватись стиха Чи погляд кинути — і ним допомогти Тривогу другові перемогти А чи хвилинний сум перебороти,— За оції науки просту глиб Личкову всі ми дякувать могли б, Парторгові Матвієвої роти.
34
...Вже дихав з віддалі вологою Дніпро. На зборах полкового партбюро,— Вночі, під час короткого привалу,— Матвієві в одну недовгу мить Душею довелося пережить Минулого нелегку путь тривалу. Перейде він через Славуту міст А чи впаде під спалахом вогнистим? І вирішив колишній тракторист Іти на переправу комуністом. Лишалося зробити перший крок. Як вогники примерхлих цигарок, Тремтіли теплі зорі під полою Шинелі сірої, що укривала світ. Над берегом згасав ракети слід^
153


Пригашений вологою імлою, Що в небо піднімалась од Дніпра,-* А голос серця говорив: пора...
35
На плащ-палатці мовчазні бійці Малим гуртком сиділи округ нього. Біліла в Никаноровій руці Його заява; стримано і строго .Парторга голос в темряві звучав, Неначе прихрипаючи від спраги, Коли він при ліхтарику читав Слова заяви, мов слова присяги. Пісок і листя вітер ворушив, Ось першу краплю з хмари дощ просіяв... В мовчанні з подихом товаришів Зливався подих стриманий Матвіїв. Коли секретар обізвавсь: «Хто «за»?» — Матвій заплющив очі, і сльоза Вниз по щоці у нього пробриніла, В куточку вуст її солоний смак Солдат відчув — і був у тому знак, Що в нього серце є, а в серці — сила.
36
У кожного в дорозі до мети Уроча б і нелегка хвилина, Коли крізь спробу па вогонь пройти Повинна не вагаючись людина.
І чим грізніші хмари угорі Блукають потемнілим небозводом, Тим більш слід вірить провідній зорі І йти за нею, всупереч негодам. Так нас навчає той суворий час, Коли в нічних степах вогонь не гас, Коли удень над селами й містами Підводився до неба чорний дим І віще сонце угорі за ним, Мов за опоною, пливло над нами. Щасливий, хто з дороги не звертав
154


І не сидів у затишку в час бурі,— Та жалюгідні душі ті понурі, Яких в негоду острах обгортав!
37
Стояла тиша на передовій, Коли з парторгом повертавсь Матвій По втоптаних пісках між шелюгою У свій окоп на березі Дніпра; Правобережна мовчазна гора Темніла за дніпровою сагою, Ледь різьблячись на хмарнім неба тлі.., Припавши до вологої землі, Вони повзли останніх кроків двісті; Невже про наступ догадавсь фашист? Вже розлягавсь над берегами свист, І шелест мін, і спалахи вогнисті,— І знов навколо облягалась тьма, Холодна, зосереджена, німа, І в ній прожектор лапою блідою Намацував розкопані горби, Кущі обскубані, повалені дуби І вузлуваті верби над водою.
38
Згасав прожектор — знов повзли вони, Минаючи плоти, дубки, човни, Прикидані гіллям, у землю вриті Гармати — жерлами на захід, тягачі, «Катюші», що під’їхали вночі, Брезентом сірим, мов пісок, укриті. Тут визирали міномети з нір, Там на шляху підводивсь капонір, Ретельно замаскований лозою,— Мовчав Дніпро, мовчали береги, І панувала тиша навкруги, І тиша та була перед грозою.
І не один в окопчику своїм Солдат, пригадуючи рідний дім, Обгризком олівця писав заяву, 155


її на серці в нього знайде хтось З бійців, яким щасливо довелось Скінчити цю дніпрову переправу.
39
В окопчику вузькому, мов нора, Матвій зіщуливсь поруч з Никанором. Сто кроків залишалось до Дніпра, Та в тьмі його було не видко зором, Лиш чуть було, як хвиля в берег б’є І щось йому нашіптує своє, . Давно відоме і спокійне, звичне: Про літо, що минуло, про сніги, Що незабаром вкриють береги, І про весни нове буяння вічне.
Матвій вслухався в тихий плюскіт хвиль, Па повні груди вдихував вологу. Bin вийшов юнаком в бої відціль, Щоб з мужністю принести перемогу. Так зерно, що не вимерзло в ріллі, Вітрами бите і снігами вкрите, В свій час стеблом підводиться з землі, Народжуючи збіжжя ваговите.
40
Закурюючи потай з-під поли,
Щоб скоротити довгий час чекання, Вони розмову стиха завели Про інші ночі й береги, коли Вони чекали іншого світання.
Було б затяжко людям в світі жить І, дивлячись в минуле, пам’ятати Будь-кожну пережиту в щасті мить,— Це добре знають на війні солдати. Але ще важче б нам жилось в житті, Коли б і горе й радощі минулі Ми забували на отій путі, Де смерть для нас таїться в кожній кулі. В ту нічшарторг на березі Дніпра Вслухавсь думками в дальні волзькі хвилі, 156


I воскресала перед ним пора. Що поки й. віку, в .серці не в мира,— Дні юності і дні дитинства милі.
41
Давно зійшов той буряний засів, ІЦо сіяла вогнем доба сувора... Дніпровий вітер наче воскресив Примерхлий спомин в серці Никанора, І він з окопа пильно поглядав На задніпрянську ледве видну гору, Палив цигарку і розповідав; Перелетівши далеч неозору, З приволзької дзвінкої ковили їїому знайомий гомін озивався: Бої в степах уже й тоді гули, Та Сталінград Царицином ще звався. Покіль життя, він чутиме той спів,— О, як лунав у глибині степів Вогонь царицинської оборони, Коли приповз в окоп до батька він, Зідравши шкіру з ліктів і колін, І в кошику приніс харчі й патрони!
42
Що бачив він в. окопах того дня? Навкруг були усе свої — рідня, Робітники з гарматного, сусіди,— Він звик їх з батьком зустрічать завжди; Коли він степом підповзав сюди, Спочатку в нього, правди діти ніде, Морозом страх по спині перебіг І кров у жилах наче захолола, Але, своїх побачивши довкола, Він те чуття хвилинне переміг. Перепоясані по піджаках Патронними веселими стрічками, Куди не глянь — з гвинтівками в руках, Батьки вели розмову з хлопчаками.
Аж он^ його товаришок Василь
157


Махнув йому рукою й засміявся! Що? Чорта з два! Нітрохи не боявся! Візьму кошолку, й підемо звідсіль.
43
Старий Личков напитись попросив, Спокійно краплі з вусів обтрусив, У магазин загнав обойму спритно, Приліг в окопі — з-поза ковили На них з оркестрами красновці йшли, Та по старому не було помітно, Що б’є в нім хвилювання через край.
— Стріляй! — підвівся Никанор.— Стріляй! — В цю мить на нього батько озирнувся, Рукою міцно втис його в бур’ян.
— Лежи! — сказав, і, наче крізь туман, Побачив хлопець, як він усміхнувся.
А спереду хиталися степи, Гули оркестри, і ревли попи, І корогви, й погони майоріли — В осінньому блідому світлі дня Вслід за попами йшла офіцерня, Йшла навпростець, як кажуть, до могили.
44
Враз з гуркотом небес бліда блакить Розпалася над степом занімілим, І Никанор побачив тую ж мить, Як він, мов хмарою, укрився пилом, А те, що лавою на них ішло, Немов мара, хитнулось і розпалось, А корогов розшите злотом тло Над димом попливло й заколивалось,—• Так розпочавсь цей вирішальний бій} Спокійно й мовчки, наче на роботі, З гвинтівки батько кулі по одній Білогвардійській посилав піхоті. «Ура! Ура...» Гудіння, шелест, свист. Старий Личков підвівсь на повний зріст» В атаку з флангу рушила кіннота,
158


І тьмяно в небо врізались клинки. Старий аж танцював: —- Вперед, синки! Оце видать — царицинська робота!
45
Але зненацька озирнувсь старий І стрівся поглядом з очима сина: — Ану додому повертайсь мерщій! Там мати хвилюватись не повинна. Дивись — аж стугонить навкруг земля...— Хіть-не-хіть, не перечачи старому, Подався Никанор до Василя, Щоб разом з ним вертатися додому.
Він повз якусь недовгу млосну мить... Та де ж Василь? Аж ось він, у воронці. Злякавсь? Чому так тихо він лежить? Блідий — липі чорний чуб блищить на сонці. «Васютко!» Не підводить голови.
Маленька дірочка біля брови, І з неї щось вишневе, темне плине... Спитайте в Никанора: де й коли Його дитинства дні кінця дійшли? Він відповість, що саме в ці хвилини.
46
Вирує і спливає повінь літ, Цвіт одцвітає й зацвітає цвіт, І пагін молодий, що між дубами Од прикорня в недавні зріс літа, Вже шапку листу в небі розгорта, Потиху розмовляючи з вітрами. Коли ж зненацька налетить борвій, Він спереду стоїть, як вартовий, Уп’явши в грунт коріння вузлувате. Хай навкругй ламає дерева, Хай з нього листя ураган зрива — Дарма, його не вдасться ізламати! Він наче народивсь для боротьби. Могутній праліс, вікові дуби В ньому зростили й викинули вгору
159


Розлогі плечі непокірних віт, Щоб бачив світ і дивувався світ, Як під годину він стоїть сувору.
47
До вільних вод великої ріки Зривались двічі ворога полки За чверть століття; місто над рікріо Вгорталося в запону димних хмар, На себе переймаючи удар, Націлений підступною рукою На даль Москви. В ті дні, в той грізний рік, Коли на берегах липневих рік Бійці на смерть стояли в обороні, Умиті кров’ю, чорні, мов земля, Коли залізом зорані поля Топтали танки, тягачі і коні, Прийшов і я на волзький той укіс, Де Никанор Личков родився й зріс. Тут мала вирішатись доля світу, І світ увесь, не зводячи очей, Дививсь у млі затемнених ночей На землю цю, ще кров’ю но политу.
48
На ближніх відстанях, на тихому Дону, Невпинно гуркотіла канонада, Навально наближаючи війну До волзьких хвиль і вулиць Сталінграда. В затемнений лише учора тил Ішла з далеких рубежів піхота, Здіймаючи важкий жовтавий пил; В степу під містом почалась робота; На землю між зотлілої трави Гарячі краплі сліз і поту впали — Глибокі протитанкові рови Жінки, діди і підлітки копали; Гармати, націляючись в зеніт, Охороняли волзькі переправи; Укриті клечанням прив’ялих віт,
160


Повзли під берегами пароплави — У небі сірому, неначе талий лід, Фашистський ас прокреслював свій слід.
49
На Тракторному Никанор Личков Тепер і жив — додому він не йшов; Вдень, чи вночі, чи рано на світанку, Так за добу і не склепивши вій, Він лад давав машині бойовій — Гарматі чи скаліченому танку. Царицинські старі робітники В ті дні вертались за свої станки. В цехах не припинялася робота — Одною зміною зробились три, І вдосвіта уже не трактори Виходили у заводські ворота, А танки вперто вирушали в бій;
І часто командир, башньор, водій — Весь екіпаж машини, що вдивлявся У тьмаві прорізі бійниць вузьких, З робітників — товаришів близьких, З найкращих заводських людей — складався.
50
Серпневий день, прозорий, паче скло, Повільно перебродив через воду, Коли нараз в повітрі загуло, З-під сонця налітаю чи — зі сходу. Шугнули в небо наші літаки, І бій затявсь над обширом ріки, Над простором заволзьким і над містом; У вибухах пливла бліда блакить — Цівнеба вкрилось висипом плямистим; Винищувачі не могли спинить Тієї безперервної атаки: Ось запалав завод, ось перший дім, Над Волгою гігантські нафтобаки Уже схопились полум’ям, і дим Спливав у небі чорною рікою,
161


І сажа сіялась, мов дивний сніг, На даль заволзьких степових доріг, Укритих пилом — тугою гіркою...
51
Я на машині в місто поспішав В цей час з заволзького аеродрому І на одній з пекельних переправ, Чекаючи повільного порому, Затертий, в юрмищі машин стояв. Невпинно в небі одна по одній, Неначе мертві металеві хвилі, У вишині, давно вже не ясній, З’являлися фашистські ескадрильї. Пором зближавсь повільно по ріці. Вже 8 берега могли ми розглядіти — На нім були поранені бійці І з дитбудинку вихоплені діти. Зенітки били. В небі штурмовик Дедалі віражі робив крутіші.
О ні, я не забуду весь свій вік Отой дзвінкий, ясний дитячий крик, Що пролунав у неймовірній тиші!
52
Мов дерево скляне з води зросло
І з гуркотом страшним ту ж мить розпалось. Пором? Його неначе не було.
Панамки білі по воді несло, Якась шинель на хвилях коливалась... Та тут і там хтось виривався з хвиль І, без надій змагаючись з водою, Що з віддалі здавалася рудою, Ішов на дно, не зміривши зусиль; Минав тяжких хвилин короткий лік, І, знову розгортаючись зі сходу, Всівав свинцем безжальним штурмовик Завмерлий берег і завмерлу воду. Того порома бачу я кінець, Заплющу тільки очі на хвилину.
162


Лише один поранений боєць На берег виплив крізь лихий свинець І виніс на собі з вогню дитину.
53
Старі бійці, здолавши довгу путь, У боротьбі здобувши перемогу, Не можемо ми звук отой забуть, Що сповіща повітряну тривогу; Ще постає перед очима в нас Завод розбитий, ^спалена хатина, Підбита в берег хвилею дитина, Якій в очах веселий вогник згас... О вогник золотий отой, що грів Гіркі серця безвісних матерів! Я на шляхах війни не раз вдивлявся В останні іскри золотих зірок, Неначе в примерхаючий жарок, Що звільна сивим попелом вкривався І погасав, щоб оживати знов В душі бійця завищи, хоч би й на скопі... Та вас цікавить, де в цей час Личков? На Тракторному, на своїм прогоні.
54
Личков лежав під танком на спині, Коли нараз загрюкали зенітки І шелест бомб зачувся в вишині; З-під танка все було Личкову видко. Зенітниці біля гармат своїх В плямистих плащ-палатках захисних Вцілялись в небо синяво-білисте, Немов бузковий, трохи збляклий цвіт. Личков утер з чола гарячий піт. Б’ють по заводу чи летять на місто? Він ледве встиг подумать, що війна Для тих дівчат не дуже легке діло, Як розкололась перед ним стіна І скорчене залізо полетіло, Неначе пір’я... Моторошна лють,
163


Немов обценьками, взяла Личкова, Та він мовчав — пе вимовив і слова, А лиш подумав: «По заводу б’ють!»
55
Б’ють но заводу!.. Коли б рідний дім На сірий пил розпався перед ним, Коли б його дитинства теплі стіни В коротку мить, страхітну мить одну, Немов упавши в прірву огняну, Нараз перетворились на руїни,— Не так би Никанор озвавсь на те; Він мислить міг, що ураган змете Не одне щастя на своїй дорозі,— Але ж його завод! У цім було Таке жорстоке і навмисне зло, Якого він простити був не в змозі. У хмарах небо, пустки безліч гін... Холодну осінь пам’ятає він Тут, на Мечетці, на малім потоці: По перших рейках паровоз привіз На двох старих платформах перший ліс,— В якому, пак, у двадцять сьомім році?
56
Він все згадав в одну недовгу мить, Яка усе його життя вмістила,— Було б і нам пе важко зрозуміть, Що з давнини тії незрима нить Навік Личкова з Тракторним злучила, Що не віддасть він ворогу й руїн, Як серця власного б не міг віддати. Зливався з вибухами шелест мін. Личков з-під танка виліз. Довго він Із цеху мусив виходу шукати. Зенітки били. Сипалося скло. Од вибухів усе навкруг гуло. Змішалися бетон, залізо, цегла.
Скалічені станки, шківи, вали; Поранених у сховище несли —
464


Личков не зупинявся: не підлегла Страшному видиву нечуваного зла, Його поміж руїн душа вела.
57
Бій вже точився поблизу воріт, Якими він щодня в завод проходив П’ятнадцять літ, п’ятнадцять довгих літ,— ( Його уже чекала даль походів, Але він мав ще ворога спинить: В руїнах залягаючи, піхота Усю Вітчизну мала боронить, Заводу захищаючи ворота.
Між цих руїн в серцях мав визріть гнів, Що допоможе їм на смерть стояти До тих щасливих перелампих днів, Коли на захід, на Берлін солдати Шляхи в снігах лютневих прокладуть... Через степи, міста і села путь, В диму й вогнях річки і переправи;
В крові душа, на серці мозолі; Високі береги, немов щаблі, Ведуть тебе до перемоги й слави!
58
...Личков замовк. Замислився Матвій. Холодні зорі дальніми вогнями Між хмар мигтіли в темряві нічній. Удари вітру навмання, без тями Над берегом зривались. Як брати, В окопі спільному Личков з Матвієм Ділили крихти тої теплоти, Якою ми до скону володієм.
І думалось Матвієві, що він Зріднився з Никанором споконвіку І тим щасливий, що не сам-один, А поруч з ними друзів є без ліку; Що, певно, й їх батьки, не лиш вонп, Отак теплом ділилися у полі... Нараз ударив постріл з далини,
165


Поповз прожектор берегом поволі, Намацуючи в хащах темноти Понтони, дерева, човни, плоти...
50
Ту ж мить ракети зеленавий жар Розсипавсь і погас в дніпрових водах, ї 8 круч війнув вогню гарячий подих: Вогонь — удар, і знов: вогонь — удар. Та це в пітьмі від берега плоти, Човни, понтони, баржі відштовхнулись. Тепер вже час і їхній роті йти, Черга надходить, а вони й незчулись. Свист куль в польоті і сичання мін, Чавун скородив береги і воду, Дніпро скипав уже, як у негоду, Коли бурхливі хвилі котить він, Приховану показуючи силу, Здіймаючись аж ген до небосхилу, Весь в сивій піні, наче в бороді, Стрічаючи грудьми рясні удари Тих блискавок, що розтинають хмари І потопають в крижаній воді,
60
Старим бійцям відомо: не страшна Та куля, свист якої в полі чути. Нечутна куля, куля мовчазна. Війця в бою знаходить, щоб зітнути. Матвій упав чолом в чиїсь сліди, Поранений перед початком бою... Він прохрипів, отямившись: — Води! — І вздрів лице Личкова над собою. Води... Дніпро у берег люто б’є.
Ну що ж — рукою до води подати! Віддай усе, що в тебе в світі є, Ти сам боєць — усе життя твоє Давно належить не тобі, солдате. Матвій не знав, як довго повз Личков, Як довго він од берега вертався.
166


«Води... Кінець? Личков..* Ні, не прийшов...» Горбенко непритомнів, але знов Від болю і від спраги прокидався,
61
На мить йому привидівсь дальній Дін, Станичник, що без шапки біг на гору, Його обличчя світле, коли він Лежав в своїй шинелі серед двору... Що ж, він дійшов... А ти, Матвію, ти Чи винний в тім, що не спромігсь дійти, Що груди хвиля залива пекуча?
Не вмреш — то заберуть тебе в шпиталь, І знов перед тобою дальня даль, І знов за тою даллю рідна круча...
І знов про щастя думка, як завжди, Проблисла в мозку: «Де воно і в чому?» У тім, що мертвих бойові сліди Живого приведуть тебе додому?
Чи в тім, що іншим шлях відкрив би ти До їхньої зруйнованої хати Своїм життям? Дійти — і не дійти... Коли б звестись, коли б на ноги стати!
62
Світало в небі... Та здалось йому, Що світ навколо поринає в тьму, Що залишилась лиш вузенька смуга, Мов стежка, що веде його відсіль; А біль вщухає, гасне в грудях біль..* Він над собою знов побачив друга.
— Живий! — гукнув Личков.— Авжеж, живий! — Заледве осміхнувсь йому Матвій, Припавши до залізного шолому, Що Никанор притримував в руці.
На переправу йдуть і йдуть бійці, А він не подолає смертну втому... Він не озвавсь ні словом, та Личков, Втираючи з обличчя піт і кров, Сказав, немов думки його вгадавши:
167


— Що ж тут поробиш? Перебудь біду І не журися, брате... Я дійду, А потім прийдеш ти, і вже назавше.
63
Ось чом в цей перший світлий день весни Матвієві приносив з далини Вологий вітер спомини про друга;
Він бачив з кручі задніпрянську даль, Що сивою була, неначе сталь, У битві звірена, ясна й напруга.
І скільки він навколо не глядів — Вже не лишилось на землі слідів Минулої війни, страждань і смерті; Навкруг лежав новий чудовий світ, Його, гартовані в горнилі бід, Творили люди вірні і уперті, Вчорашні воїни — сьогоднішні творці, Ливарники, плугатарі, митці, Що в дні боїв найважчих і походів, На берегах великих рідних рік, Скріпили кров’ю власного навік Братерство неподоланих народів.
64
Ввійшла в серця і в душі — не в слова — Вратів-народів дружба вікова.
В ній наша правда, сила і надія, Вона для нас дороговказ і шлях, Навіки загартована в боях, Як дружба Никанора і Матвія. У битвах — зброя, і оплот — в біді, Підвалина у творчому труді, Вона над нами, мов зоря, зоріє. Над обширом пробуджених світів Ти зорі запалила для братів Цієї дружби вічної, Росіє!
Росіє! В битвах прокладаєш ти Народам шлях до спільної мети, В світ миру й праці, творчості і згоди;
16S


З тобою ставши на величну путь, До комунізму, мов брати, ідуть У непорушній єдності народи.
65
Коли рядки моїх пісень могли б Людських сердець сколихувати глиб І в душах озиватися луною, Коли б з піснями братніми і ця Порушувала приторком серця, Мов свіжий вітер дерева весною, Коли б той жар, що жевріє у ній, Спалахував в найпотайнішім схові Вогнем живих дерзань, вогнем надій, Коли б в піснях, як в глибині ясній, Відбились сонця промені ранкові, Коли б перезва радісних сердець Моїм пісням назустріч полетіла І ратай в полі, у бою — боєць, Шахтар, ворушачи земний щирець, Її приймали в серце, мов на крила,— Щасливий їхнім щастям поготів, Нічого б я у світі не хотів.
66
Нічого б я, повірте, пе хотів, В житті зогрітий дружбою людською... Як на світанні в лісі птаства спів Лунає тому лиш, що час приспів, І як струмки, зливаючись, рікою До моря плинуть крізь сухі степи, Даруючи їм дорогу вологу; Як світла хмарка в небі без тропи Знаходить невторовану дорогу;
Як промінь сонця, крізь запону хмар Пробившись вранці, землю зогріває; Як в ситтяві нічній Волосожар Схиляється над обрієм і сяє,— Так мусить пісня рватися в політ, Невимушена, вільна і щаслива,
Ш9


Легка, як запахущих яблунь цвіт, Прозора, наче ранній сонця схід, І дужа й щедра, як ранкова злива.
67
Ходімо ж, пісне... Нам давно пора Вертатися на береги Дніпра, До повені під кручею отою, Де залишивсь Матвій па самоті Із мрією своєю дорогою, Ні, більше — найдорожчою в житті* Минає час — воно й не дивина, А зветься друг... Він гнівавсь на Личкова. Забув чи просто не дотримав слова? Чи, може, зустріч не обов’язкова?
Коли б приїхав. Саме час — весна. Він одігнати тих думок не міг; Однакова шинеля їх єднала, Палило сонце й дощ періщив їх, Одна зоря для них вночі сіяла, Мороз в’ялив і присипав їх сніг В однім окопі,— чи в годину миру Личков забуде легко дружбу щиру?
68
Він озирнувся... Стежкою з села До нього легко й швидко жінка йшла, Його Килина, дівчинка колишня, Ота, з якою в школу він ходив, Вона зросла серед оцих садів Струнка і світла, наче в цвіті вишня. Ген, плутаючись в неї біля ніг, Малий Андрійко поруч смішно біг, В картузику і в довгім — по коліна,— Новім, на виріст шитім піджачку... Ні, таки справді вишеньку гнучку Нагадувала знов йому Килина!
Такою снилася йому вона, Коли їх розділяла далина, Завіяна снігами, тьмою вкрита,
170


Такою ж він, нарешті, стрів її На пристані старій, край течії. Далекого і пам’ятного літа...
69
Він здалеку тоді її впізнав, Хоч, звісно, він не міг її впізнати. Але коли хитнувся пароплав І боком став під берег підпливати, Він, дивлячись вперед, несамохіть Подумав, що ото вона стоїть На теплих сходнях, боса, над рікою,— Та вишенька його, його дівча, їй хустка біла падає з плеча, Вона її притримує рукою
І дивиться. На нього? Ні, убік,— Бо що їй цей вусатий чоловік, Солдат у побілілій гімнастерці, Що у руці тримає сундучок?
А втім... Стривай... Зробити тільки крок — І відігрітись у бійця на серці, Що пізнає тебе й не пізнає, Але ти знаєш вже — воно твоє!
70
Авжеж, воно твоє й було твоїм Усі ці дні, усі ці довгі ночі, Коли живі стояли перед ним Твоє обличчя і примерхлі очі, Увесь твій милий півдитячий вид — Він іншою тебе пе міг згадати; Чи знаєш ти, чи говорити слід, Як бережуть свою любов солдати? Він міг чекати. Та чи ждала ти? До тебе не дійшли б його листи, Хіба що голуб міг перелетіти Через вогонь, через передній край... Він все пригадує — і ти згадай, Як враз забилося несамовите Твоє маленьке серце в ранній час На сонцем вигрітих щаблях причалу,
171


Де ти в те літо, пам’ятне для вас, Щоранку білий пароплав стрічала!
71
Чом так вона до кручі поспіша? На плечі впала з голови хустина. А в погляді її — уся душа, Уся краса, уся його Килина.
І наче в ту далеку першу мить, В мить зустрічі на пристані, на людях, Матвій відчув, як радісно летить Назустріч їй у нього серце в грудях. Уже не раз творилися пісні Про почуття високі і величні, Не раз вже мріяли поети, щоб вогні Отих пісень були, як зорі, вічні. Хотів би я, щоб проста пісня ця Зогріла прості й віддані серця, Як щирий промінь весняну билину, Щоб в пісні цій, як у ясній воді, Навік одбились душі молоді Людей труда, що знають щастя ціну.
72
Для щастя ми народжуємось всі, Хоч в простій і ясній своїй красі Не всім, не всім воно дається, друзі! Бо людське щастя пристрасне й палке — Суворе серце віддане, яке У щохвилинній бореться напрузі. Так, щастя — це не випадок, а плід Твоїх в борні й труді прожитих літ, Це твій здобуток в життєвому бої;
Не випрохать його і пе знайти, Своїм життям за нього платиш ти. Ще й борг часом лишаєш за собою. Бо — я повторюю — пе зна йому ціни, Хто не пройшов шляхів труда й війни, Хто не зазнав поразок, болю, скрути,— Воно в житті лиш того не мина,
17S


Хто серцем розплативсь за все сповна, А все-таки спромігсь його здобути.
73
— Матвію! — Тату! — він почув здаля І стежкою назустріч їм подався, Великий, певний, теплий, мов земля,
У котру він стопою упирався.
— Директор кличе... Я вже півсела Оббігала, покіль тебе знайшла.
— А іцо там сталось?
— Каже поспішати
На станцію, приймати трактори...
— Таки прийшли? Ну, саме до пори! — Услід йому малий Андрійко й мати Дивилися; він легко на ході
Ще помахав їм з віддалі рукою І за плотами зник. Лише тоді Вони пішли й спинились над рікою, Де й він стояв,— і неозорий світ, З новою даллю й вербами старими, Здобутиіі ним, як щастя довгих літ, В усій красі одкрився перед ними.
74
Зближається потроху до кінця Моя невигадана проста повість Про весну над Дніпром і про серця, Які в житті звела не випадковість. Матвій спитав, відходячи, про лист.
— Прийшли газети, а листів не чути...— «Дарма й чекать,— подумав тракторист,— Коли б писав, давно вже мали б бути».
І відмахнувсь від думки, що гула У мозкові, неначе та бджола, Во саме тут директор з-поза тину Гукнув до нього: — Що ти, брате мій? Гуляти здумав! А сідай в машину...— На кузов миттю вихопивсь Матвій. Шофер натис, не пожалівши газу.
пз


— Гей, легше, хлопче, адже тут з гори... Матвій як стій забув про все одразу — Уже він думав лиш про трактори.
75
І вже на станції, біля машин, Про свого друга знов подумав він. Директор десь подався з накладними. Маленька станція гула, мов рій, Поміж платформами блукав Матвій, Своїх на колії шукаючи між ними. Громадились тут різні вантажі: Цемент і скло, чавунні бандажі, Соснові дошки, букові колоди, Що в зморшкуватій берегли корі Смолисто-жовті й темпі янтарі, Весь пахощ лісової прохолоди. Білявий змажчик виліз з-під коліс, У букси глянув і назад поліз, Загравши молоточком з перебором. Не зупиняючись, немов циклон, Повз станцію з вугіллям ешелон Прогуркотів і зник за семафором.
76
Який могутній, непоборний рух! Мов сколихнулося усе навкруг І відгомоном довго ще лунало, Гуло і стугоніло, наче грім У весняному пориві своїм. А потім, пригасаючи помалу, Ледь чутний гуркіт вдалині затих, Пропав, немов за гору закотився. Матвій побачив трактори, підбіг І миттю на платформі опинився. Чи він в житті не бачив тракторів? А хвилювання важко побороти... Він усміхнувся так, немов зустрів Личкова між бійців своєї роти Чи відповідь на давнього листа
174


Прийшла нарешті,— в радості одвертій Аж ось він марку «GT3» Чита, Немов зворотний адрес на конверті.
77
Він думав: щастя, дружба, дні, літа, Чекання зустрічі чи давнього листа — Все тут зійшлося. Труд і перемога, Яку скували міліони рук.
Він не забув його — далекий друг, Це, як завжди, від нього допомога. «Авжеж,— подумав тракторист,— ні час, Ні даль не зможуть роз’єднати нас!» Пливла перед Матвієм синь дніпрова, На мить якусь заплющив очі він І уявив на Тракторнім прогін І там біля конвейєра — Личкова. Той голову підняв і з далини Махнув йому, всміхаючись, рукою, Неначе знов зустрілися вони На березі крутому над рікою, І тепла, вірна, непоборна сталь їм одкриває шлях у мирну даль...
78
На цьому й можна повість закінчить... Кінець? Тим кращий він, якщо вінчає Оповідання наше в слушну мить. А дружба? Дружба — їй кінця немає. І почалась вона не з цих рядків І ними не кінчається. Як ріки, Не загубившись між сипких пісків, У грізний океан злились навіки, Так і для щастя створені серця Героїв повісті моєї — злито Життям і боротьбою. Повість ця — Чуттів великих лиш малий відбиток. Коли зіходить сонце, все навкруг Враз оживає — і діброва, й луг, І плідна нива, й степове озерце. Ранковий промінь над простором нив! Ти розбудив для пісні і зігрів Моє суворе, невсипуще серце.
175


79
Не пригасай, мій променю, гори... До світла прокидаються вітри, Легкий туман пливе над верболозом, Світає в небі — та уже в полях Над ріллями встає пального пах І світла сталь врізається в чорнозем. Неначе туго напнута струна, Лягає безконечна борозна І вдалині за обрієм зникає, Але й за обрієм — поля, поля, Твоя безмежна даль, твоя земля, І ні кінця ні краю їй немає. Все вище сонце, а Дніпро шумить, Прозору одбиваючи блакить, Неначе в тім свічаді, в повних водах, Все здійсниться — всі мрії, всі дива; Якої сили в груди долива Весняного світання свіжий подих!
80
Весна! Веспа на берегах Дніпра! Час оранки глибокої, пора Сівби у теплі борозни на яре... Нехай вологі напливають хмари — Дощі впадуть, зітхне земля стара, Повітря свіжого набравши в груди; Немов коротка мить, проплине час, І, ранніх сівачів зі адавши, пас, Пшеницю в поле вийдуть жати люди. Коли ж, при щедрім сидячи столі, Брати захочуть пісню заспівати — Озветься спів Радянської землі, Що всіх єднає нас, як добра мати.
І якщо в співі тому буде мить, Коли й моє в нім слово пробринить, На втіху краю рідному і люду, Промовлю я, що варто в світі жить, І за своє життя — щасливий буду...
Літо 1953 року


МІЙ БАТЬКО
Розділ перший
І
По дорозі осінній надвечір ідуть, Не спиняються хлопчик і жінка.
Жінку гне чемодан, що вже й спини не чуть, За плечима у хлопця торбинка.
Хлопчик — ким отій жінці доводиться він?
Сутінь стелиться. Важко вгадати.
А прислухайся — «Мамо!» — виходить, що син. І, виходить, вона йому мати.
Тридцять жінці, не більше, як з вигляду, літ, Одинадцять-дванадцять хлопчинці.
Звідки йдуть і в який вопи рушили світ?
Хто за ними іде наздогінці?
Грізний час. Грізна осінь у полі стоїть.
І нікому ще знать неспромога, Щ6 для нас у дощі обложному таїть Ця осіння розмокла дорога.
Грізний час. І лише починається путь, На якій не змовкають гармати, По якій, під дощем знемагаючи, йдуть Не одні вони, хлопчик і мати.
Танки сунуть назустріч і грузовики, Мовчки місять дорогу солдати, Розминаються, наче дві стрічні ріки, Не спиняються — ніколи ждати.
177


Трактор тягне вантажену скарбом гарбу. Підвезли б? Тракторист не від того, Але дідько якийся копилить губу: «Звідки? Хто?» Допрохайся у нього!
Дощ періщить, і хмари над степом повзуть. Наче вирвались вівці з кошари.
Глухо стогне земля. Дощова каламуть Гасить вибухів дальні удари.
Мати й син уже ледве стоять на ногах, Посиніли обличчя від стужі.
В’ється степом розбитий, розтоптаний шлях, Мокрі колії, темні калюжі.
І дедалі грізніш, і дедалі чутніш За дощем, мов за тою стіною, Грім невчасний гуде, і виповнює тиш, І проходить кудись стороною.
То праворуч він чується, то виника, Мов луна, несподівано зліва, А на схід вже ні одного грузовика, І вже ніч, і все дужчає злива,
Знов назустріч бійці, а не видно облич,
За дощем виникають, як тіні,
І на захід ідуть — просто в бій, просто в ніч, Ув обійми її негостинні.
Трилінійні гвинтівки не блискають в тьмі. Озираються мовчки солдати,
І, здається, говорять до себе самі:
— Ох, і пізно ж ти вибралась, мати!
Ох, і пізно ж ти вибралась... Що ж, поспішай, Поки в тебе попереду наші.
ї’ільки десь у селі зупинися і дай Відпочити твоєму синаші.
Та вже ноги не йдуть, і несе з темноти Мокрий вітер то стогін, то крики,— І чи кинути той чемодан, чи тягти, І хлопчинка згубив черевики...
178


Над дорогою млин бовванів на горбі.
Збито дах і поламано крила.
Буде на ніч притулком він сину й тобі, Бо вже далі чвалати несила.
Вже комусь, мабуть, правив за хату вітряк — У кутку збереглася солома.
Хоч торбину під голову, а хоч кулак — Розташовуйтесь, будьте як дома.
Важко нести було чемодан на плечі, Розломило у матері спину.
Ось вона дістає з чемодана харчі: Чорний хліб, огірок, цибулину.
І сидять вони вдвох, і їдять в темноті, Ніч навколо холодна і чорна,
І щось давить їм груди, неначе оті Стопудові розколоті жорна.
Хлопчик ліг на соломі, і мати лягла. Задрімала — й прокинулась. Плаче.
Плаче син. Доторкнулась йому до чола, А воно аж палає — гаряче.
Плаче хлопчик, горить... Довго тут до біди? Як хриплять в нього груди недужі.
Він зубами січе і шепоче: «Води...» А вода — ну хіба що з калюжі.
І виходить вона з вітряка, і склада Руки човником, і по краплині Набирається в неї в долонях вода, І дає вона пити дитині.
Та чи краплі води у дитини, чи піт На чолі — хто їй може сказати?
І чи довго вже ніч, і чи скоро вже світ, Не вгадає налякана мати.
А праворуч гримить, і ліворуч гуде, І минають, минають години (Може, тільки хвилини?) Й немає ніде Ні вогню, ні живої людини.
179


Хлопчик спить. Нахилилася мати над ним. Сипку мій, моя радість едина!
Чути шурхіт важкий за дощем обложним... Щось повзе по дорозі... Машина.
І під дощ вибігає вона з вітряка. Кволе світло повзе колією.
Ось уже й грузовик із пітьми виника, Гасить фари й стає перед нею.
II
Майор у тім грузовику,
У кузові солдати.
— Де ж хлопчик твій?
— У вітряку.
— Неси в машину, мати.
Солдат зіскочив, допоміг.
Горить, мов жар, дитина.
Шофер на бублик знов наліг,
І знов повзе машина.
Дощ хляпотить, а по боках Гуде, не замовкає.
Шофер на мить освітить шлях
І фари вимикає.
Літак прошурхотить вгорі —
Над вимерлим і голим, Мертво-блакитні ліхтарі Розвішає над полем.
І видно в світлі ліхтарів Отих не лиш машину, А кожен горб, і кожен рів, І кущик, і стеблину.
А потім ще густіша тьма, Шофер вмикає фари.
Стліває за дощем кайма Підпаленої хмари.
180


Мовчать солдати. Забива Дихання, груди тисне, І тільки часом з рукава Цигарки вогник блисне,
Освітить, вихопить з пітьми Борт мокрої шинелі (Хоч викрути її візьми) Та очі невеселі.
Зігріє пальці у бійця
Тепло її невчасне
І, не дотлівши до кіпця, Під краплею погасне...
Хрипить, скрегоче грузовик,
І тільки часом чути:
— Ідеш... А де твій чоловік?
— Та де ж він може бути...
— Не тп одна...
— Куди ж тепер?
— Ти з Києва чи звідки? — Вже вибився із сил шофер
І змокли всі до нитки.
Повзе, аж виє грузовик,
І тьма навкруг похмура, І ніч ця довга, наче вік. Баюра.
Знов баюра.
Солдати зскочать, підштовхнуть (Де в них береться сила?} І за машиною ідуть, Щоб знову не засіла.
А жінка у грузовику
Поклала на коліна, Мов жар, гарячу і важку Голівку бідну сина.
І в горлі вже не плач, а крик Тамує гірко мати,
181


І знов сідають в грузовик Потомлені солдати.
І груди дихають, як міх,
І змокли всі в тій чвирі,
І видно вже, які у них Обличчя темні й сірі.
На сході блідне небовид.
Світати починає.
— Я думала кудись на схід, А що тепер — не знаю.
Не знаю. Хлопчик мій заслаб, Усе з ним може статись.
Здоровий був би — далі йшла б... Бо як же тут лишатись?
Мовчать солдати. Хлопчик спить, Шинелею укритий,
І тільки часом прохрипить, Що ледве й чутно: — Пити...
Дають їй фляжку — так біда: Спинятися не буде Машина; хлюпає вода, Ллє хлопчику на груди.
Аж раптом чомусь не трясе
І напилась дитина.
Кінчився грейдер. По шосе Не йде, летить машина.
Ясніє й далі неба пруг, Мотор не так лютує.
Тепер усе, що є навкруг, Все краще вухо чує.
Гримить — і заглушить мотор Не в силі грому того.
Машину зупинив майор
І вийшов на дорогу.
Гримить. Не мовкне ні на мить. Вже й день на небозводі.
182


Прислухався майор — гримить Попереду. На сході.
Весь обрій громом облягло.
Беруть солдати зброю. Машина на горі. Село Видніє під горою.
І невідомо, хто в селі.
Дощ все заткав у сітку.
І в тій густій, як сіть, імлі Ідуть бійці в розвідку.
ПІ
Мовчки майор на підніжку машини Сів і замисливсь... Щ6 думає він? Ззаду підходять нові щохвилини, Ось уже збилось чимало машин.
Хто там начальник — іде до майора. Доки ж стоятимуть тут на дощі? Крає чоло йому зморшка сувора:
— Замаскуватись. Машини в кущі.
Більше ні слова, та досить і цього, Слухають мовчки боєць, офіцер — Значить, він старший, значить, на нього Треба усім покладатись тепер.
Може, й подумає хтось серед скрути: «Чом він команду на себе узяв?» А за хвилину тільки вже й чути:
— Що ж ти, не знаєш? Майор наказав.
Чуєш? Майор наказав. І не знають Прізвища навіть — спитай хоч кого, Всі вже на того майора зважають, Більше — всі уже люблять його.
Звідки дізнатись могли вони в полі (В нього ж шофер мовчазний, як скала!), Що у майора на Халхин-Голі Куля над серцем крізь груди пройшла?
183


Чуєш? Майор наказав. Значить, треба. Водить по карті тупим олівцем.
Вій вже помислить за тебе й за себе, Знай лиш виконуй — і справа з кінцем.
Ну, а майор — і майор уже знає: Якщо команду взяти він зміг, Значить, тепер уже відповідає Він не за себе тільки — за всіх.
За офіцерів, що ждуть його слова,
І за бійців, що стоять на дощі, За громадянку, яку випадково З хлопчиком взяв з вітряка уночі.
Думає. Карта лежить на коліні.
Жінка в пілотці поруч стоїть.
Глянув.
— Тут поміч потрібна дитині.
В грузовику. Коли що — поможіть.
Саме прокинувся хлопчик, і мати Полу шинелі над ним підніма.
— Що тобі, рідний? —
Що ж тут казати?
Мамо, невже ти не бачиш сама?
Очі у нього мов змерхлі жаринки, Сірий, мов трісочка, схудлий лежить. Жінка в пілотці підходить до жінки.
— Що з вашим хлопчиком? А покажіть.
Скинула з пліч плащ-палатку, схилилась, Слухає серце... Та що з отих спроб!
Ох, коли б власне серце не билось, Краще було б воно. Краще було б.
Тільки ж оці рученята гарячі, Вічка запалені, щоки бліді, Все це на серце лягає, неначе Син її власний також в біді.
Слухає груди. Ні краплі надії В матері. Хлопчику боляче, зле.
184


— Що в нього?
— Важко сказать. Пневмонія?
Треба було б у лікарню, але...
Жінка, минаючи поглядом жінку, Дивиться чомусь печально на схід.
— Дещо я дам вам...
(Одкрила торбинку).
Вам би на час зупинитися слід.
— Так... Але, може б, доїхать до міста? Все-таки краще, ніж тут, у селі...— Лікарка, з вигляду вся аж землиста, Наче шукає щось па землі.
Що вона може цій жінці сказати? Те, чого знати не можна й самій? Адже й сама — і сама вона мати, Краще мовчати у відповідь їй.
Дивиться чомусь вона на майора — Ось він підвівся в колі бійців, Щось до них каже твердо й суворо, Тихо — за вітром не чуть його слів.
Тихо говорить. Обличчя не видко.
Тільки цигарку ламає в руці.
Раптом спинився. Вернувшись з розвідки, Мовчки до нього підходять бійці.
Всі розступились,— і лікарка, й жінка Чують, не сходячи з грузовика, Як задзвеніла й урвалася дзвінко В кожного в серці тиша важка.
Дивляться хлопці в обличчя суворе.
Руку до шапки один підніма.
— Наші в селі,
товаришу майоре.
Наші. А далі — дороги нема.
IV
— Що ж, залишайся у мене.
Двоє моїх на війні.
Як тебе звати?
185


*— Олена.
■— Вмієш робити?
— А ні?
Також і жінка, і мати, Вже й сивина в голові. — Будем своїх дожидати, Може, й повернуть живі.
І чоловіка, і сина В неї забрала війна. Вдвічі, виходить, повинна Туги зазнати вона.
6 в нас жінки у народі: Як їх бідою не гни, А сподіватися годі, Щоб ізігнулись вони.
Палить їх полум’ям горе, Палить — не спалить дотла, Тільки глибокі прооре Борозни в схилах чола.
Та у волоссі посіє Сріблом важким сивину, Та ув очах розігрів Туги жарину ясну.
Буде мовчати, неначе Святощ, свій біль несучи, А якщо часом поплаче — Нишком поплаче, вночі.
Дасть і ладу собі, й ради, Трапиться справа нова — Трактор? На трактора сяде І на комбайн у жнива.
Впорає й ферму, і стайню, Зоре й посіє у грйзь,— Все, за що в Пору звичайну, Ну, рішуче б не взялась.
186


Справить плуги й молотарку, Якщо ж біду нанесло, Вип’є з сусідкою парку, Щоб од душі одлягло.
Вип’є та ще й заспівав, Був би послухав тоді,— Якщо біда напливає, То вже й коритись біді?
Ні, не така у ній сила, Вдачу зустрів не таку, Щоб безпорадно сиділа Десь у своєму кутку.
Довго тужити не буде, А заболить під грудьми — Піде в роботу, між люди, Бо веселіш між людьми.
От від сутуги тяжкої Серце уже й одвела.
б сином Олена в такої Саме притулок знайшла.
Мало вона говорила, Де там — тепер не пора. Зразу ж взялася до діла, Наче та старша сестра.
Постіль послала хлопчинці, Внесла води на плечі І, щоб помитися жінці, Горщик зігріла в печі.
— Що тобі? Мильця? Будь ласка. В мене ось змилочок є...—
І, наче рідній, Параска
З скрині рушник дістав.
— Ось молоко для дитини, В миснику чашку бери...— ...Важко повз хату машини Сунуть і сунуть з гори.
187.


Вийшла Параска. З порога Видно їй площу села, Вигіп і дальню дорогу, Що під дощем залягла.
Збилися. Площа, садиби, Вулиці в грузовиках. Кажуть, попереду ніби Вже перерізано шлях.
Мусять же паші пробитись, Є ж у них зброя в руці... Сльози? Скажи їм не литись? Так і біжать по щоці.
Так і біжать вони, наче Хто й зна з якої вини, Оро залізо гарячо Дві біля уст борозни.
Що ж це зробилось так тихо? Наче завмерло село.
Звідки, яке іще лихо Знову на них нанесло?
Звідки цей шурхіт, ці звуки... Чи ви їх чули колись? В розпачі грізнім за руки Мовчки жінки узялись.
Чом вони дивляться вгору, Не рознімаючи рук?
Чути над дахом мотору Довгий пронизливий звук.
Напнуто нерви, як віжки. Мати до ліжка біжить. Долі, в кутку біля діжки, Впала Параска й лежить.
Падає глина зі стелі, Вибухи чути здаля... Хлопчик лежить на постелі Чорний, неначе земля.
188


Тілом вкривай його, мати, В нього одне лиш життя... Чути уже біля хати Бомб одчайдушне виття.
Свиснуло, зашелестіло, Вдарило в ближніх садах, Начебто переступило Через солом’яний дах.
Винесло двері і вікна, Глину змішало зі склом. А самольоти то зникнуть, То пролетять над селом.
Ну, та чи довго лежати? Вибухи чути нові.
Встали.
В цю хвилю до хати Входить майор:
— Чи живі?
Лоба пов’язкою вкрито, Сірий і втомлений вид.
— Що це?
— Не час говорити. Зараз рушаєм. На схід.
Стала над хлопчиком мати. В очі йому загляда.
— Вас іще можна б узяти, От тільки син ваш...—
Біда.
Серце як в проруб упало, Наче і кров не шумить.
— Тут ось консерви і сало. Хоч небагато. Візьміть.
Буде для вас і для сина.
Щира солдатська рука. Дивиться так, мов провина Впала на нього тяжка.
Звісно, вона розуміє — Всяко бува на війні.
489


Лиш не згубити надії.
— Вернемось. Вірте мені.
Постріли чути довкола, Ось уже кличуть його.
— Як же вас звати?
— Микола.
— Так, як мого, як мого!
Звідки взялася їй сила?
Сльози — пропав їм і слід.
— Вірю вам.—
Благословила
В битву. В дорогу. На схід.
Вийшов. Минають хвилини.
Сало поклав на столі...
Тиша. Розбиті машини
Тільки й зостались в селі.
V
«Як мого...» Але де він, незраджений, твій, На якій переправі сьогодні
Рядовий кулеметник Микола Баглій Перебродить глибини холодні?
Де лежить він, який захищаючи брід? Може, північ розкаже безсонна, Як він полку свого прикривав відхід До останнього в стрічці патрона.
Може, берег похилий колись розповість У вечірній розмові з травою, Як, розкинувши руки, непроханий гість В мокрий падав пісок головою.
Може, тая дорога колись пригада, По якій він бреде з кулеметом, Як казав він бійцям, що біда — не біда, Коли віриш Вітчизні... Та де там?
Не до того дорозі й Отому горбу, За яким залягають солдати.
190


Та й чи можуть вони кожну людську судьбу, Кожне серце вмістити й згадати?
Б’ються важко й уперто солдатські серця,
І нема тут про що говорити, Коли землю цю, шлях цей і горб до кінця Поклялися вони боронити.
І вони переможуть, і кожний живий Усміхнеться лиш горю старому,— Буде час, і, можливо, Микола Баглій В сорок п’ятому прийде додому.
Буде час, але він ще далеко в цю мить. Простягайся дороги криваві...
І Микола Баглій, на якій він лежить, На якій він лежить переправі?
Чи про тебе він думає в темінь, вночі, Коли бій затиха на хвилинку?
Чи він знає про твій чемодан на плечі
І за спиною в сина торбинку?
Чи він знає, як дощ над млином шелестів, Чи в тривозі своїй у поході
Жде від тебе вістей, жде від тебе листів
І гадає, що десь ти на сході?
І немає у нього ні мрій, ні бажань — Тільки зустрічі ждати нової.
Ось на першій листівці од нього, поглянь Номер пошти його польової.
Що він значить тепер, де блукає вона, Та безрадісна пошта солдатська?
Поміж вами вогню та заліза стіна, Наче з прірви, постала зненацька.
І Микола Баглій — може думати він Що завгодно... Не пише, та й годі!
Він повернеться, і розповість йому син, Як спокійно жила ти на сході.
Мов іржа її серце обпала і їсть. Ніч яка безконечна й понура...
191


Тридцять дев’ять і шість.
Тридцять дев’ять і шість.
Палить хлопчика температура.
Двері збили. Забили знадвору вікно.
Але все це тепер надаремно.
Засвітало, а в хаті у них все одно, Як в могилі тій, зимно і темно.
І в цей морок, коли вже розвиднівся день, Перший німець ускочив до хати.
— Яйка! Млеко! —
І раптом захряс, наче пень.—
— Тифус? Лаузе? —
Почав задкувати.
А Параска знайшлася на мислі ту ж мить,
В очі німцеві скляно-прозорі
Просто дивиться й, наче крізь сльози, кричить:
— Тиф... Аякже! Усі ми тут хворі.
Німець вискочив з хати. Ну, горе, та й край.
Підійшла і сказала Олені:
— Тиф не тиф, а прикинься і в ліжко лягай, То й минатимуть ці... навіжепі.
Розділ другий
І
Навіщо я розворушив Цей призабутий спомин, Коли в душі вже затишів Давно грози відгомін?
Навіщо знову я іду Тією ж борозною І вам нагадую біду, Що звалася війною?
Для чого і мені, і вам Той давній біль будити? Невже я не хотів би й сам Душею відпочити?
192


Чому слова про сльози й кров; Не боячись осуди, Ввійшли в рядки мої, немов Той гострий ніж у груди?
Невже не бачу я краси
В новім, у мирнім співі І не шумлять мені ліси, Сади й поля щасливі?
Хіба не радий я, коли Дивлюся на споруди, Які па згарищі звели В труді радянські люди?
Чи й справді у мені живе Лиш скорбне поривання?
Ні, я люблю життя живе Й ненавиджу страждання.
Ненавиджу я смерть і біль
І не про них співаю,
Бо скільки варт життя зусиль, Не гірше інших знаю.
О, скільки треба сил зужить, Щоб викохать людину?
А щоб її убити — мить, Коротку мить єдину.
Руїну, голод і біду Я також зневажаю, Бо ціну людському труду І щастю добре знаю.
О, як біжать, пливуть літа В круговоротах року, Неначе хвиля золота Невтомного потоку.
О давня юності пора,
І ти, моя дорого
По хвилях сивого Дніпра, Ревучого, старого.
193


Життя на пройдені сліди, На щастя не вертає. Того Дніпра, тії води Давно уже немає.
І юність одпливла, як пліт, І вже прийшов натомість Суворий досвід сивих літ, Сталить мою свідомість.
Коли ми парус підняли — Ударив вітер, хвилі Повз береги нас понесли, Повз острови похилі.
Палало сонце, і пекло, І жаром все проймало,— Дніпра могутнє джерело, Неначе в сні, дрімало.
Само не знало про свою Потугу, силу й вроду І ліньки гнало течію, Котило в море воду.
Та згодом ми почули спів, Весь сповнений тривоги, І сивий лоцман нас повів Упрост через пороги.
І я відчув, яка лежить
В цих водах сила скута
І що він у собі таїть — Нескорений Славута.
О, він не лінь у грудях крив,— Як лев, умів яриться!
Він непокірним нас зустрів Ревінням Ненаситця.
В якусь коротку мить одну Проніс через каміння І погасив об далину Ненатле хвиль ревіння.
194


Він розтрощити дуба міг, Стрибав, мов божевільний, Проносячись через Вовниг І зборюючи Вільний.
Все пінилося і ревло, Немов товар на тирлі, А потім — де пак це було? — Либонь, на Вовчім Гирлі.
У лоцмана зогрівся чуб І люлька впала з рота, Але між скель проскочив дуб, Неначе крізь ворота.
І тут така одкрилась даль, Що не обняти оком, Врізалася потужна сталь У скелі над потоком.
Над берегами труд кипів, І дальні чорториї Вслухалися в залізний спів І гомін індустрії.
І зрозумів я, чом ревли Так буряно пороги,— Ні, не підносили вали Ні гніву, ні тривоги,
Те вирування навкруги, Те буряне кипіння Лунало й било в береги І в скелі — з нетерпіння.
Немов хотів він, папі старий, Всю силу показати, Мов підганяв він нас — мерщій Підводьте мур загати!
Ви бачите, яка в мені Потуга дурно гине?. Візьміть у шори кам’яні Буяння те невпинне —
195


І я зведусь на повну міць, Впряжусь в* роботу плідну І світлом дужих блискавиць Осяю землю рідну!
Вже інша, ближча далина В очах моїх спливає.
Іще не почалась війна, А миру вже немає.
Я знову над Дніпром стою На велетенській греблі, Дивлюсь на вільну течію, В травневі хвилі теплі.
(Ясніє дальній неба пруг, Пливе над течією.
Зо мною поруч вірний друг, Друг юності моєї.
Друг буряних і світлих літ, Друг радості і туги...
О цвіт весни, вишневий цвіт. Ти не цвістимеш вдруге!)
Розливсь Дніпро. Широка путь Веде через глибини,
І не пороги вже гудуть — Розносять спів турбіни.
Недурно впоперек ріки Лягла дуга загати.
Тут ми стихію на віки Навчилися змагати.
Десятки тисяч чоловік
В труді з’єднали сили, Ночам і дням губили лік, Але змогли, зуміли —
Всім підступам наперекір, Наперекір погрозам — Довести, що не знає мір Всесильний людський розум;
196


І втілили в бетон і скло, В дроти, на щоглах звислі, Вогню безсмертного тепло — Жар ленінської мислі.
І ще раз прийдеться мені Будить минуле в слові. Прийшли ми знову — ПО ВІЙНІ — На береги дніпрові.
І я побачив горб руїн, Бетону і металу.
Тепер скажіть мені: хто він, Що здійснив цю поталу?
Кому вроїлась мисль стара, Приречена в могилу, Вернути давній рев Дніпра Й украсти в нього силу?
Безсилий, бивсь об скелі він В передчуванні згуби І хвиль вали поміж руїн Цідив, немов крізь зуби...
Послали в мирний наступ тут Ми на стару природу Весь геній наш, і весь паш труд, І всі знання народу.
І що ж, вночі прийшов кретин
І за якусь годину
Труд безлічі людей — один! — Зміг обернуть в руїну.
Мій критику! Перо твоє Хай спиниться на думці: Про безум я пишу, бо в Ще на землі безумці.
Так, я пишу про сльози й кров, Бо жар їх не минає, Бо до людей труда любов В моїй душі палав.
197


Бо хочу я, щоб кожен міг На вільній жити ниві, Дітей і внуків щоб беріг — Нехай живуть щасливі.
Хай щастям діляться своїм В труді, як браття з братом, Хай не грозить бідою їм В руках безумця атом.
За щастя ми йдемо на бій Тому, що знали горе,— І нас ніякий лиходій У світі не поборе.
Хто вірить у зорю свою І смерть в обличчя знає, Той у щоденному бою Її перемагає.
Нас не лякає бомб виття, Бо ми ж усі — солдати, І зброї в битві за життя Не сміємо складати.
Грозить владика баришу Спалити небо й сушу.
От через це я і пишу Про те, що крає душу.
її
Почав уже хлопчик вставати Так скрута нова надійшла: Бідою надломлена, мати Не жартом у ліжко злягла.
Лежить і нічого не чує, І тане — надії нема. А вже по дорогах лютує І вихрить снігами зима.
198


А лікаря — де його взяти? Зостались одні знахарки. Німецькі ревуть біля хати З солдатами грузовики...
...Заходили німці знадвору, То хліба їм дай, то води, І, в хаті побачивши хвору, Вдавалися інде-куди.
А там примудрилась Параска: Як тільки, вгрузаючи в сніг, Надворі машина захряска, Вона вже біжить на поріг.
Невмита, з обличчя вся чорна, З-під хустки висить сивина;
Аж острахом німця обгорне — 1 він її хату мина.
Ох, лихо ти, лихо невмите!
І сміх, як то кажуть, і гріх... Та ворога легко дурити — Не зразу обдуриш своїх.
Сказали б раніше, нізащо Ніхто б не повірив, що ти, Онищенко Климе, ледащо, У зрадники можеш піти!
Не з перших ти був між народу, Але й не з останніх в селі, Та, мабуть, що каїнське зроду Носив ти тавро на чолі.
Буває, що йдуть, наче в шорах, І коряться люди судьбі,— Та чом не на іншому ворог Спинився, але на тобі?
Кульгавий і миршавий, тихий, Не був він ні добрим, ні злим, Ні горя не знав, ані втіхи У світі Онищенко Клим.
199


Не крав і в колгоспі не шкодив, Ніколи і мухи не вбив, А друзів чомусь не знаходив... Ні, Клима піхто не любив.
Та й як було Клима любити, Коли між людьми чоловік Дивитися мусить одкрито, А він чомусь дивиться вбік?
Та й знали, крім того, що тоскне Якесь в нього правило в: Мовляв, що колгоспне — колгоспне Але що мов — то моє.
В отому «моєму», як видко, Кубельце й було хробачка, І німець помітив те швидко І Клима узяв на гачка.
На фронт не пішов через ногу, Мав жінку і діти малі.
За старосту Клима отого Поставили німці в селі.
Є люди, що, смерті в обличчя Заглянувши, йдуть до кінця. До дії їх ненависть кличе, До помсти підносить серця.
І є жалюгідні створіння, Що вміють єднати в одно І злочин, і муки сумління, Й страшне плазування багно.
І сам розуміє, що злочин, Змінив би дорогу свою, Та як це зробить, коли вскочив По ступиці в ту колію?
І крутиться він, як вужака Холодна, огидна, слизькп, Бо знає, що буде подяк з, І відає — саме яка.
200


То б’ється- до сьомого поту, Хоч серцем, звичайно, не кат,— В Німеччину ту, на роботу, «Вербує» колгоспних дівчат.
То пільга комусь невелика, Щоб слава в народі пішла: Мовляв, запрягли чоловіка, Мовляв, чоловік не зо зла.
Гризе його дума тривожна: «Чи крихта незримо мала Добрі переважить спроможна Всю міру великого зла?»
Ні, бачить судьба невмолима Запроданця справжнє лице І знайде Онищенка Клима, І староста знає про це.
...Параска виходила взяти
З криниці відерце води. Вернулась — аж тут біля хати Кульгавого Клима сліди.
А може, вона помилилась, Хтось накульгом інший пробіг?
І все-таки серце забилось: Чого йому треба від них?
Зайшла, і в душі похололо: Олена у ліжку, а Клим У шапці надувсь біля столу, Сидить розмовляє з малим.
На хлопчика — хлопчик сміється. Нічого. Розумне маля.
— А вискоч, Андрюшо, здається, Там вибігло з двору теля.
В Андрюші якась невловима Жаринка прокраяла зір. Схопився, не глянув на Клима, За шапку — і вибіг у двір.
201


Параска метнулася, пляшку Поставила миттю па стіл.
— Ох, Климопьку-серденько, важко... З останніх я вибилась сил.
Він випив і кусничок сала До рота підніс на ножі.
— Чого ж ти раніш не сказала, Що в хаті у тебе чужі?
— Ну що ж тут було говорити? Приїхала в гості сестра.
Нездужав... Де ж її діти?
Хоч сам подивись — помира.
— Та й хлопець так каже, Параско, Але не обдуриш мене.—
І дивиться в очі так жаско, Мов поглядом зараз проткне,
Піднявся виходити з хати, Узявся за двері.
— Бувай.
А от щодо того... Вмирати... Вмирати їй ти не давай.
І вийшов. Прокльон йому нишком Послала Параска услід.
Схилилась в Олени над ліжком, А тій голова наче лід.
(А щойно ж палала, гаряча, І вся ти була як в огні. Гірка твоя, ластівко, вдача, І горе з тобою мені).
Аж знов чогось дзвякнула клямка. Хтось в сінях говорить з малим.
Прислухалась... їй і нетямка, Що міг повернутися Клим.
— Не бійся. Дивись за... сестрою. Якось перебуде біду,
Аби їй лишитись живою...
А я ще до тебе зайду.
202


Ill
Климцю, Климцю, що з тобою? Чом ти ходиш сам не свій? Од думок нема одбою, Розберися в них, зумій.
Що тобі у серце впало, Мислі сплутало твої? Чи тобі турботи мало? В тебе ж гострі хазяї!
Б’ють — плазуй, зализуй рани Та викручуйсь щоразу...
Чутка є, що партизани Об’явились поблизу.
Чутка є, та хто їх знає, Що в Петрівці серед дня Розстріляли поліцая.
Чутка. Може, ще й брехня.
Ані їсти, ані спати.
Клим змарнів, і схуд, і зблід, До Парасчиної хати Знай накульгуючи слід.
Зайде в хату він знадвору,
Щось мов «здрастуй» пробурчить, Сяде й дивиться на хвору.
Не балакає. Мовчить.
Що ж тобі в думки вп’ялося?
Ох, ніяк з душі не йде Русе сплутане волосся Та обличчя це бліде.
Ну, нащо тобі ця хвора?
Та чи буде вона жить?
Поверх ковдри аж прозора Он рука її лежить.
Глибина очей студена Ледве світиться з-під вій.
203


Гарно звать її — Олена... Тільки б видужати їй.
Ну, то й що тоді він скаже?
Як їй в очі зазирне?
«Одійди од мене, враже, Як ти смів любить мене!
Ми давно з тобою квиті, Ворог ти — то бий чи ріж, Бо нема нічого в світі Ласки ворога страшніш.
Як я можу відповісти На лиху любов твою?
Ти продався у фашисти, А коханий мій в бою.
Де він, що з ним — я по знаю,
Та тобі я відповім:
1 іуду вірна, хоч скопаю, До кінця, до краю — з ним.
З ним. З життям моїм. Заради Щастя. Що помру — дарма!
Якщо ти дійшов до зради, То вже й вірності нема?
Так ти смієш думать, Климцю? Краще дбай про свій кінець. Геть іди, вклоняйся німцю.
Сіяв лихо — прийде жнець.
Не надійся, бо ніколи Не зміню я рішенця.
Я діждусь мого Миколи, Діждешся і ти — кінця».
Клим мовчить, лиш зціпить зуби, Хворій дивиться в лице.
Тільки це шепочуть губи Непритомної. Лиш це.
Ні, йому це не здалося — Хоч лежить вона й мовчить,
204


Але й руки, І ВОЛОССЯ, Вся вона отак кричить.
Кожна тіла її кліткй, Все лице її бліде...
Він встає з-за столу й швидко, Накульгом із хати йде.
Йде і чує невмолиме: «Сіяв лихо — прийде ненець. Про кінець подумав, Климе? Ти подумай про кінець»,
IV
Чи не певний ще в своїй поразці, Чи, таки згадавши про кінець, Клим Онищенко приніс Парасці Для Олени певний папірець.
Може, думав він, що за рятунок, За своє і синове життя, Жінка йому серце, як дарунок, Принесе й віддасть без вороття.
Та певніше, що для цього вчинку. Він підставу іншу мати міг: Врятувавши хлопчика і жінку, Сам урятуватись від своїх.
Од тієї грізної розплати,
Од якої не втекти ніде,
Що його чатує біля хати, Що його на кожній стежці жде.
Ох, тремтиш ти, Климе, серед ночі, І як вихід ти знайшов собі — Посвідку, щоб замилити очі Невблаганній карі і судьбі.
Та Параска, як взяла у руку Посвідку з печаткою в кутку, Відсахнулась, наче ту гадюку Вбачила, холодну і слизьку.
205


Глянула на старосту спідлоба, Зрозуміла — шкуру береже.
— Сам же бачиш, он яка хвороба, Мабуть, і не встати їй уже.
Нащо їй ця посвідка фальшива?
Та хоч би й одужала була, Не було б із того дива пива, Певен будь,— і в руки б не взяла.
Змовчав Клим — та й що він міг сказати? Блиснули в очах жарини злі.
І, накульгуючи, вийшов з хати, Посвідку лишивши на столі.
V
Краще б, Андрюшо, тієї Посвідки ти не читав
І не торкався б до неї — Жив би і якось зростав.
Може, тебе і минуло б
Те, що минуть не могло,— Прошелестіло б, торкнуло б, Наче холодне крило,
І відшуміло б, як злива, Як отой дощ обложний... Так. Та чи тільки щасливий Був би ти, хлопчику мій?
Був би, авжеж, коли б мати З ліжка підвестись могла, Щоб заховати, прибрати Посвідку ту зі стола.
Жив би й не відав нічого
З того, що правдою звуть, Так, як, не знаючи всього, Інші у світі живуть.
Ну, а коли б стороною Взнав ти — уже не дитя — 206


Правду, якою ціною Сплачено ваше життя?
Був би щасливий? Нізащо.
Бачу я очі твої.
Може, мій хлопчику, краще, Що прочитав ти її,
Посвідку ту при печаті, Підлі слова оті злі, Що у Парасчиній хаті Клим залишив на столі.
Може, той біль, що, мов жало, Серце твоє пронизав, Хоч і не все — та немало З правди тобі показав. 1
Може, не раптом, не зразу, Серцем зате до кінця, Ти зрозумів всю образу Проклятого папірця.
Що ж тебе вдарило в душу? Чому ти, хлопчику, зблід? Може, читати, Андрюшо, Ще не навчивсь ти як слід?
Сповнивсь ти горем по вінця, Що ж тобі в мозок вбива Ті на кульгавій машинці Видруковані слова?
Стрічка яскраво-бузкова І небагато тих слів, Та до останнього слова Ти їх усі зрозумів.
Що ж прочитав ти, мій рідний, Того зимового дня?
Наклеп на батька. Страхітний Наклеп. Ганебна брехня.
Ти не повірив — не міг ти. Кволість у тілі страшна,
207


Тільки б до ліжка добігти... Мамо! Не чує вона.
Чує — і пе розуміє, Дивиться, мов нежива. Кубляться, в’ються, як змії, Підлі бузкові слова.
І поза тими словами,
Мов з-під заплющених вій, Поруч — вже майже без тями — Батька побачив малий...
Як він тієї суботи, Тільки що вмитися встиг, Ждав його зранку з роботи, Ждав і діждатись ие міг.
В кухні никав і нудився, Довго ж той день по мина! Трохи пе впав, як дивився На тротуар із вікна.
Мама — і де в неї сила
Й спритність взялись заодно? — Вчасно його підхопила
І зачинила вікно.
Потім побіг до трамвая.
— Це я назустріч тобі! — І, як звичайно буває, З ним розминувся в юрбі.
А повернувшись додому, Охнув — так щиро зрадів: Батько, збуваючи втому, Вже біля столу сидів.
Все по умовленій згоді — Вудка новенька в руці, А в папірцях на комоді Льоски, гачки, поплавці...
208


♦ ♦ ♦
...Вже вечір став у небі, Темніло навкруги, Коли вони минули Дніпрові береги
І вийшли на заплавні На Дарницькі луги.
Над озером напнули На березі намет, А потім батько на ніч Поставив перемет. Хитався над водою Пахучий очерет.
Далекий тихий гомін Летів з-поза Дніпра, І київська різьбилась Над берегом гора,— А потім батько тихо Сказав: «Ну, спать пора...»
Ніч підійшла нечутно, І в темряві нічній Па сіні біля батька Лежав тихцем Андрій, А вогники у небі Пливли, неначе рій.
Чи то далекі зорі, Чи ближні ліхтарі — .
І в озері, і в небі, Й на київській горі Мигтять, пливуть, танцюють І тонуть у Дніпрі?
А небо над тобою — Лежиш, немов на дні, І, мов крізь воду, бачиш Ліхтарики ясні — Червоні, сині, жовті Вогні,, вогні, вогні.
209- •


А скільки звуків чути! Ось батько дише, спить, Ген очерет схилився І кунням шелестить, А паровоз далеко — Далеко щось кричить.
Ось птиця пролетіла Сполохана нічна, Легкий туман підвівся, Погасла далина,
І в сон, неначе в воду, Андрюша порина.
А він хотів не спати, І встане залюбки Так, щоб раніше батька Закинути вудки,— Тут в озері “чудові Сріблясті окуньки.
Над озером Андрюша З вудками вже сидить, Ось поплавець хитнувся, Тонка напнулась нить, І вудлище зігнулось — Зігнулось, аж бринить.
Ого, яка рибина! Невже впіймав сома?
Хоч би прокинувсь батько Бо сили вже нема,— Дарма він понадіявсь На себе, ох, дарма!
А вудлище дугою Зігнулося,— та ні, Бринить уже не поруч, А десь у вишині...
Аж тут як трісне вудка — І сом уже на дні!
Розплющив очі хлопчик. Лежать його вудки.
210


А батько позирає У небо з-під руки, А в небі... Що там в небі? Кружляють літаки.
Так от чого угору Вві сні дивився віні Бринить... Це звук мотора. На батька глянув син. Мовчить. Прийшли не в пору. «Ну що ж, не ти один».
Все треба позбирати, Гачки і поплавці. Чому гудки так виють У місті й на ріці? Відкіль у чистім небі Взялись хмарки оці?
Взялися хто й зна звідки Навколо літаків.
Ага, це б’ють зенітки — Андрюша зрозумів. А батько все до нитки Змотав, зібрав, зложив.
Пливе над ними синя Тривожна глибина. Он над Подолом диму Звелася пелена.
«Ну що ж, ходім, Андрюшо...» Так почалась війна.
* * *
Війна... За пеленою сліз Андрюша бачить нині, Як хтось додому їх підвіз На грузовій машині.
Машина виповзла за ріг. Він став вудки знімати. В парадному зустріла їх Із протигазом мати.
211


Він пам’ята її лице
І радості жарину
В очах.,. Вернувсь! (Хоч знала — де Лиш на одну хвилину).
Сіпнувся уст гіркий куток, І вже до рук, солдату Своєму віддала листок — Листок з военкомату.
І хоч всміхнулась, та дарма,— Аж в серце закололо.
— Я раду дам собі сама, А ти іди, Миколо.
Він знову чує це: «Іди»,— Що врізалося в душу, Й те батькове: «Вернуся. Жди.
І бережи Андрюшу».
І знову, знову бачить син Всю батькову знайому І рідну постать,* коли він Ішов востаннє з дому.
Востаннє... Але ще була, Була одна хвилина!
Гаряча гордість залила, Мов хвиля, груди сина.
В кімнаті він зоставсь один,
Пішла в парадне мати, Не всидів і подався він До неї — чергувати.
І раптом гук сирен звістив Повітряну тривогу,
І тую ж мить ряди бійців З’явились з-поза рогу.
їх пісню, їх тверду ходу Почув він знову в серці...
Он батько в першому ряду В новенькій гімнастерці.


В пілотці, в чоботях важких, Гвинтівка за плечима...
Ох, як він усміхнувсь до них, Як засміявсь очима.
Вони удвох чимдуж, без слів, Побігли за бійцями.
Він чув, як батько із рядів Щось говорив до мами.
І стільки в нього у лиці Було того спокою, Так твердо й легко у руці Тримав він вірну зброю,
Що назавжди жар їх сердець З’єднався щиро й строго. . «Мій батько. Любий мій. Боєць. Солдат. Я вірю в нього».
Де він тепер? Хто їм приніс Цю посвідку прокляту? Андрюша аж тремтить від сліз. Параска входить в хату.
Взяла той папірець — і враз... Порвати чи сховати?
Та ворухнулася в цей час
І застогнала мати.
Схилився син до неї, зблід. Впізнала мати сина.
— Андрюїпенько...—-
Біля воріт Спинилася машина.
Розділ третій
І
От не мала лиха — Дожилась біди. Затялась Климиха, То добра не жди.
213


Притча й невелика, Тільки загуло Щось про чоловіка Роєм все село.
Розлютилась баба, Аж кипить — зайшлась. Що то за приваба На мого знайшлась?
Хто вона і звідки?
З нею ще й мале... Можна б у сусідки Розпитать, але
Ліпше поговору Не будити їй.
Краще на ту хвору Глянути самій.
Гляне й буде знати, Що робити слід. Одяглась та з хати — До отих воріт,
До отого тину За ставком малим, У в оту хатину, Де буває Клим.
Як дійшла — незчулась. Все від тих думок.
Губи підсмикнулись На тонкий шнурок.
«Розвалив би стіни
Ти оці, господь!»
І пірнула в сіни.
— Здрастуйте.
— Заходь.
На ослінчик сіла, Як була — в платку, І замолотила, Наче на току:
214


— Йду оце я мимо... Горенько ж — війна! Адже не чужі ми... Як ти тут одна?
Бігає очима,
З люті аж сичить, А про свого Клима Нічичирк — мовчить.
— Це ж тобі не ждати Від твоїх листів.
В тебе ж два солдати... Хто ж того хотів?
Бачать тії очі, Звідки що росте, А сама сокоче, А сама плете.
Торохтить та брязка, Не чекає гість, Поки їй Параска Словом відповість.
— Чула? У Федори Дитинча знайшлось...
У такую пору!
Ось тобі і ось.
Бідні чи багаті, Скрізь та дітвора... Хто це в тебе в хаті?
З Києва? Сестра?
Хвора? Ох ти ж боже! Одверни і вкрий. Кажеш, не поможе Вже нічого їй?
Ну, а це хлоп’ятко? Видно й так мені — Небіж твій... А татко, Мабуть, на війні? —
215


А сама на хвору Скоса погляде.— Горенько ж ти, горе! Бач, яка бліда!
Лихо, коли в хаті Отакі слабі...
Важко раду дати Часом і собі.—
І зненацька встала.— Ох, мені пора!
Як же я не знала...
З Києва! Сестра...
От що я, Параско, Ще тобі скажу: Треба щось — будь ласка, Я допоможу.—
Бантом губи склала, Очі наче скло, І поцілувала Хлопчика в чоло.
І Параску в губи Клюнула бліду.— Будь здорова, люба... Пізно вже. Піду.
А Параска? Слова Не сказала їй.
— Що ж, іди здорова... (Тільки йшла б мерщій!)'
Краєм ока, нишком.— Лиха б не збудить,— Глянула на ліжко... Спить Олена. Спить.
(Краще б ти померла, Ластівко моя!) Плюнула і втерла Губи.
Ох, змія.
216


А Климиху з двору І несе, й трясе. Бачила ту хвору. Зрозуміла все.
Ще могла б терпіти Поговір та сміх. Головне, що діти, Треба дбать про них.
Правда, що та хвора Гарна й молода.
Та не в тім тут горе І не в тім біда.
Зиму ще тягтиме.
Що ж, нехай, тягни... Не дотягне, Климе, Хвора до весни.
Не дотягне, Климцю, Чи помре й раніш... Добре. Ну, а німцю Як ти поясниш?
Чому ти до хати Хворої вчащав? Німцеві начхати, Що її кохав.
Треба знати німцю, Звідки й хто вона. Пам’ятав би, Климцю, Що тепер війна.
Може, комуністка...
З Києва ж втекла!
Так застрягне кістка... Чим його взяла?
Тільки що свіжинка, Вскочив згаряча. Ні дівча, ні жінка, Так собі — курча.
217


Ну й дурна ж Климиха! Діждешся, зажди, Від малого лиха Більшої біди.
Хочеш ти прибрати Жінку ту з малим. Звідки ж тобі знати, Що намислив Клим?
Хочеш свого Климця Рятувать в біді...
А не буде німця, Як воно тоді?
Діти свої малі Хочеш вберегти?
Клим твій бачить далі, Далі, аніж ти.
Він же носом чує, Соб а чи цабе... Може, він рятує Не її — тебе?
Ох, і закрутилась В тебе голова, А тобі й не снилось, Що таке бува.
Та вона ж недужа. Та воно ж і гріх — Рятувати мужа І топити їх!
Стерпить — та не кожна, Коли в серці лють, Коли вже не можна І вночі заснуть.
Розум їй затьмило, Серце геть з грудей,— Та яке їй діло До отих людей?
218


«До кінця ітиму,
Перейду межу, Будь-що-будь, а Клима — Клима вбережу»,
II
Дорогі у Клима в хаті гості, Клим ледь не перерветься навпіл. Гості неабиякі, не прості,— Подавай, Климихо, все на стіл!
Подає Климиха, не жаліє,
У полумисках тремтять драглі, А з морозу сало — аж біліє, І «перватш» в графині на столі.
— Вже чим маєм, тим і пригощаєм...
(А на думку інше наплива: «Третього вже кабанця кінчаєм, А воно ж далеко до різдва!»)
Двоє німців за столом... Ну, з ними Будеш добрий — рад а чи не рад. Хто ж це в тебе в хаті третій, Климе? Також, мабуть, з німців? Ні, навряд.
Чистий, ситий, пальці мов опецьки, Обережно п’є, помалу їсть.
Чеше і по-наськи, й по-німецьки,
Не з простих, видать, він — третій гість.]
Звідки теє все у тебе, враже?
Де ти досі вікував свій вік?
Вже як скаже що — немов примаже, Зразу видно: тертий чоловік.
Паном себе держить гордо й гідно, Тільки ж є притичина одна: Не хазяїн він — по спині видно, Отака в нього гнучка вона.
Душно в хаті. Гас у лампі блима, Чадом всю кімнату затруїв...
219


Отака спина тепер і в Клима, Так і гнеться біля хазяїв.
Вдачу має третій гість сувору, Хоч в один і запряглися віз,— Дивиться на німців знизу вгору, А на Клима так згори униз.
Подає Климиха, наливає, Налягають гості па драглі; Третій вже й тарілку одсуває.
— Що тут в тебе, старосто, в селі?
Серце у живіт Климисі впало.
Ні, взялась — тепер терпи, козак. Скаже все. Але сказати мало.
Треба дуже мудро... Але як?
Кажуть, с усякі там п і д х о д и, Та чи знайдеш їх, Климихо, ти, Щоб і Климу не завдати шкоди, І щоб т у як треба упекти?
Коли схоче щось зробить підлота, Розуму позичить і в чортів.
Вже була розкрить хотіла рота, Коли саме Клим забелькотів.
Клим заторохтів, затарабанив, Пальці загинаючи криві: Той, мовляв, чекає партизанів, В того також ліс у голові.
Ну, а інший не прийшов на збори, Коли хліб ділили із засік,
І пройшов, не привітавшись, вчора,— Також підозрілий чоловік.
Потім, того... (Нахилився й стиха Щось зашепотів, але не чуть).
Саме тут і вскочила Климиха:
— Ти ж про ту, що з хлопцем... не забудь.
Зрозумів усе в одну хвилину
І, немов пірнаючи під лід,
22Q


Сам собі подумав Климця: «Гину.
Через тую кляту бабу. Квит».
Озирнувсь на неї. Стрілись очі.
Жах його і лють її трясе.
І вона мов каже: хоч не хочеш, А тепер ти, Климцю, скажеш все.
Ох, дурне ж ти, наче кріт, незряче, Серце бабське... Перейшла межу.
Клим спокійно вимовив, неначе Змовилися:
— Не забув. Скажу.
III
— Чого ж ти, хлопчику, так зблід? — Спитала мати в сипа.—
От я й жива...—
Біля воріт Спинилася машина.
Чимало вже отих машин
Спинялось біля двору,
А все не звик — боявся син, Боявсь за матір хвору.
Параска в чоботи мерщій
Та хустку напинати,
Але не довелося їй Виходити із хати.
Сніг заскрипів під чобітьми,
І щось зайшло у сіни,
Зайшло і хряпнуло дверми, Аж затремтіли стіни.
Параска пальцями вп’ялась
У стіл... Ввійшло три німці,
За ними, скорчена якась, Вкотилась постать Климця.
Було вже темно, пізній час...
Ввійшли вони, мов тіні,
І стало тоскно й тісно враз В Парасчипій хатині.
221


Спинились, потім спроквола,
Повільно, аж до млості, Пройшли ті німці до стола І сіли. Наче гості.
IV
Третій німець ліхтар на столі засвітив, Світло вдарило в закутки хати.
Подивився на хвору, гнота підкрутив
І звелів документи подати.
Зимним випаром вкрилося хворій чоло, І, збираючи сили останні, Обізвалась вона, що ледь чутно було, До Параски:
— Візьми в чемодані.
І Параска полізла в старий чемодан, Що належав хлопчині і жінці,
І на стіл, як звелів їй той пещений пан, Положила папери в хустинці.
І фашист ту хустинку узяв за ріжок
І труснув над столом ту хустинку, Позираючи скоса на ліжко — в куток, То на жінку, а то на хлопчинку.
Тиша. Німці мовчать. І в тій тиші німій, Зазираючи теж якось збоку, Він читає уголос:
— Олена Баглій...
Українка... Десятого року...
Поглядає на картку і знову в куток, Де Олена конає на ліжку, Розгортає Андрюшин учнівський квиток — Зелененьку малесеньку книжку.
І на хлопчика дивиться. Хлопчик стоїть У ногах біля матері — знає,
Що в собі цей прихід для обох їх таїть, Але з німця очей не спускає.
222


— Утекли, значить, з Киева? — той вимовля.— А чому? Поясніть, коли ласка...—
Біля печі Параска, лице — мов земля;
Ізгриза собі душу Параска.
Не знайшла... А повинна, повинна була,
І тепера на ній ця провина, Що вона захистити, спасти не могла Ані хворої жінки, ні сина.
І згадала Параска, як зранку у ліс Подалась вона, наче по дрова,— Всі збирали в тім лісі на паливо хмиз... Вітер. Вдарила хуга здорова.
А вона проблукала до вечора в нім,
У тім лісі, геть вся задубіла
І вернулась вже наніч додому ні з чим, Хоч шукала — нікого не стріла.
Треба знов було йти. Звісно, треба... Та як? Хлопець в хаті і жінка недужа,
І не вкритись ніде від отих розбишак, І женуть на роботу, і стужа...
Ох, та стужаї І все-таки вдруге пішла, Обходила всі хащі й яруги,
І удруге нікого ніде не знайшла, І ні з чим повернулася вдруге.
Значить, доля вп’ялася тобі у горба;
Та дурна ж бо яка й невмолима Людська доля ота, ненажерна судьба...
І подумала чомусь про Клима.
Тут і Клим, весь зелено-блідий, наче мрець, Од дверей обізвався понуро:
— Там у неї іще був один папірець... (Ох, ти, шкуро, проклятий же, шкуро!)'
— Я й забула... Аякже! Я зараз знайду...
(І зустрілась з очима Олени,
Не заплакала — стрималась). Як на біду...
Де ж він дівся?.. Аж ось він, у мене...
223


Ніч уже за вікном. За вікном темнота.
Клим з хрипінням повітря ковтав. Німець мовчки того папірця розгорта І повільно уголос читає.
У ногах біля ліжка Андрюша стоїть (Як він схожий в цю мить на Миколу!), І якусь в собі думку уперту таїть, І очей пе одводить од столу.
А на ліжку Олена, заледве жива, Підвелася — і вірить не сміє,
І не хоче, й вслухається в підлі слова, Що вгризаються в серце, як змії.
Встати б, крикнути — що ж, коли сили нема... Груди щось заливає гаряче, Насувається, очі вкриває пітьма,— На ряднинку упала і плаче.
Коли б знав ти, Миколо Баглій, коли б знав, Що почуть довелося Олені, Може б, людяність геть ти із серця прогнав В дні свої, в свої ночі воєнні.
Може б, ти, скам’янівши від мстивих думок, Що тебе обгортали б мов хмара, Не жалів ні дітей, ні старих, ні жінок І одне тільки й знав би: покара.
Може б, кров’ю душа обагрилась твоя, Незабруднена, вірна і чиста,— Але ні, не збагпила лиха течія Серце воїна і комуніста.
Був ти воїном, був ти Вітчизни бійцем, І нема на тобі ні краплини
Того зла, що людину веде манівцем, Робить звіра страшного з людини.
Знаю я всю сувору дорогу твою, Ані п’яді на ній не минаю,— Кров, яку пролили ми з тобою в бою,— На сумлінні у ворога — знаю.
224


До ворожих в боях ми дійшли рубежів, Дим війни ще спливав виднокругом. Ти нещадний був з ворогом — він заслужив, Але жінці й дитині був другом.
Був убивцею лютим і підлим фашист,— Ми це знали і не забували, Але ми на майданах ним спалених міст Дітям ворога хліб роздавали.
Хліб отой із солдатських натруджених рук, Він не острах будив, а довіру, І не ворог давав його дітям, а друг, Кров’ю скроплений хліб той — хліб миру.
...Чесним був ти солдатом, Миколо Баглій, Знав, що в світі б правда єдина, І сповняв до кінця ти обов’язок свій. Комуніст. Син Вітчизни. Людина.
Ти у полі лежиш, а навкруг темнота, Тільки зорі думкам твоїм свідки,— Звідки знати тобі, що той німець чита У хатині Парасчиній, звідки?
(Що ж було у тому папірці, Що фашист тримає у руці? Він читає голосом глухим: Видано цю посвідку у тім, Що, мовляв, вони — дружина й син Баглія Миколи, і що він, Як зуміли власті встановить, В таборі за злочини сидить, По заслузі відбува своє, І, мовляв, що Цьому й свідки є...)
Застогнала Олена... Та сил не було Заступитися їй за Миколу.
У мовчанні, що в хаті нараз залягло, Хлопчик твердо підходить до столу.
І чи чує Олена, чи це маячня І це тільки в жару їй здається:
— Це брехня,— він говорить,— усе це брехня. Він на фронті. З фашистами б’ється.
225


Жах поймає Олену, та знає вона, Що жахатись вона не повинна, І від щастя душа сколихнулась до дна І від гордості в неї — за сина.
Подивись, коли можеш, Миколо Баглій, Крізь всю далеч, всю відстань зимову, Як боронить тебе твій Андрюша малий, Вслухайсь в сміливу хлопчика мову.
Я з словами його собі ради не дам, Як у вірш їх вложити,— не знаю.
Але вірте тим щирим хлоп’ячим словам — Я за кожне з них відповідаю.
V
— На фронті батько мій. Боєць.
У кулеметнім взводі.
А до війни робітником Робив він на заводі.—
І хлопчик змовк, немов злякавсь: Ще говорить чи годі?
Ще говорить чи він сказав Усе, що мав сказати?
— Андрюшо...— раптом він почув, Прошепотіла мати,
Немов говорячи: «А глянь, Хто це зайшов до хати».
Не обертаючись, почув Він за собою кроки, Неначе в хату хтось зайшов Плечистий і високий, І мужності йому приніс, І вклав у серце спокій.
За спиною у нього став, В шинелі, з автоматом, І знав уже Андрюша, знав, Хто був отим солдатом, І поруч з ним себе відчув Сміливим і завзятим.
.226


Фашистське кодло за столом Сидить сліпе, незряче, А батько руку на плече ; Поклав йому гарячу.
— Я не боюся, тату, ні... От тільки — мама плаче.
І знову став він говорить, Син Баглія Миколи, А ті — в мундирах за столом — Неначе захололи.
— Не злодій батько мій. В тюрмі Він не сидів ніколи.
Забилось серце. Лиш на мить, Лише па мить єдину.
І знову голос він почув Знайомий в ту хвилину — То батько говорив йому:
— Гаразд. Спасибі, сину.
Андрюша голову підвів Ще вище й чесним, чистим Уп’явся поглядом своїм У в очі тим фашистам.
— Мій батько комсомольцем був, А потім комуністом.
І знову він почув: — Гаразд. Ти добре, хлопче, б’єшся.
І добре, синку, що в бою, Як воїн,— не здаєшся. Вперед! Сміліше! До кіпця. Тепер ти не зігнешся.
Він знав, яка за ним стоїть Могутня чесна сила, Незламна, вірна до кінця І непоборно сміла,— Вона цим щастям боротьби Андрюшу обдарила.
— Не бійся, тату. До кінця. Як ти. Як партизани.
227


Ти тільки біля мене стій — І в мене сили стане.
От тільки мама... Як вона, Коли мене не стане?..
Поліз в кишеню піджачка
І витяг незім’яту
З газети вирізку. (Дивись, Ти був зо мною, тату!) На фото: Комуніст Баглій Біля свого верстата.
— Спасибі, синку...—
В серці біль Враз забринів струною. Тепер усе. Він не схиливсь У мить тяжкого бою...
...Про що фашисти за столом Говорять між собою?
♦ * *
Важко дишучи, наче засапаний віл, Один з німців — цибатий незграба
З рябуватим лицем — подививсь через стіл І промовив:
— Was spricht er, der Knabe? *
Другий теж ворухнувся — було на лиці В нього також оте запитання.
Сльози тихо в Параски повзуть по щоці, І вона не гамує ридання.
В неї муж на війні, в неї син на війні, Може, котрий в бою зараз б’ється — Хай не хилиться, бо вороги не страшні; Як Андрюша — їіехай не здається.
Третій німець до двох щось потиху сказав, Ті кивнули: авжеж, непокора...
— Ну, а посвідка, де ти цю посвідку взяв?
— Дядько цей нам приніс її вчора.
* Про що говорить хлопчик?
228


Клим, якому стояти весь час довелось, На кульгаву спираючись ногу,
Рот, мов риба, розкрив, щоб промовити щось,
І, як лантух, упав на підлогу.
Встав рябий, ліхтарем біля нього повів;
І не встигла отямитись мати,
Взяв Андрюпгу за руку і мовчки, без слів, В темінь хлопчика вивів із хати.
Підвелася Олена, рвонулась за ним, Ухопила повітря руками...
І побачила вулицю в Києві... Дім...
І Миколу свого між бійцями...
І обличчя Андрюїпі, коли він ішов
З нею поруч за батьком, згадала...
Вдарив постріл надворі. Рвонулася кров їй у серці. Олена упала.
Впала навзнак на подушку збиту вона, На холодну прим’яту ряднину, Наче постріл один, наче куля одна Серце їц пронизала — і сину.
.Німці встали з-за столу один за одним, Вийшли, чоботом штурхнувши Клима, І схопився па ноги, і вискочив Клим, І упав на снігу за дверима.
Епілог
Палає Парасчипа хата.
Параску замкнули у пій.
І час уже повість кінчати — Все сказано в пісні моїй.
В дорозі вона починалась,
Палала вогнем далина,
А пісня ішла, не згиналась, Не знала спочинку вона.
Не знати спочинку ніколи, На щастя, судилося їй.
229


В новому бою через поле Проходить Микола Баглій.
Він сина свого не знаходить, Дружини не стріне вже він... А він не спиняється й входить В своїй плащ-палатці в Берлін.
Останні бої — і доволі, Але іще й тут не кінець. В Кореї на рисовім полі Лежить невідомий боєць.
І в джунглях В’єтнаму й Малайї Ще кропить гарячим свинцем, Ще довго пожежа палає Над іншим незнаним бійцем.
Не верстами і пе віками Від нас даленіють вони, Сини, що ідуть за батьками, Простого народу сини.
Батьки, що свободі і миру Грудьми уторовують путь І серця синівського віру Не зрадять і не продадуть.
На заході а чи на сході,
В далекім чи ближнім краю, В труді, на спочинку, в поході,— Хай буде ця пісня в строю.
А борг залишився за мною, І серце вину свою зна,— Бо мир закінчився війною І миром скінчилась війна.
І треба про інше співати: Про щастя, а не про біду. Щаслива закохана мати Колише вже сина в саду.
Новий починає лунати
У пісні — в душі моїй дзвін.
230


5 ній буде сміятися мати
І мужній зростатиме син.
І стільки в ній радості буде,
І світла, і сонця, й краси, Так легко зітхатимуть груди, Так буйно цвістимуть ліси,
Так рясно буятимуть квіти, Так зорі пливтимуть вгорі, Так дзвінко співатимуть діти Й чекатимуть їх матері.
Така сповиватиме душу
У пісні отій тишина, Що я вже її не порушу Скривавленим словом — війна.
Так, пісня про щастя ще буде, І помислом кожним у ній Щасливі з’єднаються люди З тобою, Андрюшо Баглій.
Літо 1954: року


ЗАКАРПАТСЬКЕ ВИНО
(Цикл)
1. 	ЗАСТОЛЬНА
Хай славиться червоний сік, Що в нашій чарці грає, І той статечний чоловік, Що повну наливає.
Хто трудиться увесь свій вік, Зна радість відпочити, Він не від горя пити звик — Від спраги хоче пити.
Він любить, щоб ясне вино Було в нього в барилку, Він любить в ньому бачить дно, А дурень п’є горілку.
Кого кохають і хто сам Своє дівча кохає, Хай про вино розкаже вам — Воно у серці грає. Воно і гріє, і п’янить, Як личить тому трунку, Шумить, сміється, і дзвенить, І прагне поцілунку.
Кохана, влий мені вина, Хай сповнить кожну жилку, І вип’ємо удвох до дна,— Хай інші п’ють горілку!
За дружбу вип’ємо — давно Чарки стоять налиті.
Вино кохання, лиш воно Міцніше дружби в світі. Але буває, що серця Лиш дружба пам зогріє.
232


Хто п’є за дружбу до кіпця — Ніколи не хмеліє.
Кому ж нема з ким говорить, Уткнувся у тарілку, А схоче пити — буде пить Один, як перст, горілку.
Ще трохи в пляшці є на дні? Налиймо, друзі, знову І вип’ємо за ті пісні, Що скінчують розмову. Світає вже надворі день, Вже й люди повставали, А ми усіх своїх пісень Ще не переспівали.
Кохання, дружби і вина, Пісень до нас у спілку!
Налий по вінця й пий до дна, А хто у цім смаку не зна, Хай п’є собі горілку!
2. 	ЦВІТ ЛОЗИ
Багато запахущих квітів Дарує нам весняний сад... А хто з вас бачив, хто помітив, Як зацвітає виноград?
Який непоказний і бідний, Зеленкуватий в нього цвіт. Дивуєшся — чи може гідний У ньому зав’язатись плід?
Але землі родюче лоно Підніме соки з глибини — І висять сивуваті грона На пружних лозах восени.
Найкращий дар землі, найкраще Палання сонця в них горить, Щоб нам вино животворяще Могло серця животворить.
Щоб сонце в світлій чарці грало В нас на святковому столі,
233


Щоб щастя й радість дарувало Всім, хто працює па землі.
Щоб в день щасливий винобрання В веселій нашій стороні
Про труд, про дружбу, про кохання Бриніли на устах пісні.
Чи бачив хто, чи хто помітив, Як зацвітає виноград?
Більш од усіх принадних квітів Нам цвіт лози несе принад.
3. 	ЗАМОК НА ГОРІ
За вином розповідали Виноградарі старі.
* ❖ *
Білий замок сперсь на скали В темнім парку па горі.
В тому замку в давні літа Жив одлюдпо граф старий. В світі з’їздивши півсвіта, Він вернувся в замок свій.
Замок, парк і ліс навколо,
Що вгортавсь в похмуру тьму, Виноградники і поле — Все належало йому.
Роду свого пліть остання, Хмурий, хтивий, наче тхір, Він на свято винобрання Накликав гостей у двір.
Дивна річ! Були ті гості
Не князі й не багачі, А тутешні люди прості — Винороби й орачі.
234


Винороби, що згинати В полі мусили хребти, На щорічне графське свято Хоч-не-хоч, а мали йти.
Бо не йдеш — то жди рахуби, Пан був лютий, наче звір,— Тож ішли і лісоруби, Й вівчарі, і газди з гір.
У діжках палили смолу,
І ясніла піч, як день, І гули ліси навколо Від музики і пісень.
Із барил вино цідили, Молоде, шумне вино,— П’яне, каламутно-біле, Всіх валило з ніг воно.
Пий, хоч що в тебе на серці, Щоб і розум набакир!
Граф похмурий у венгерці До гостей з’являвсь у двір.
— Пийте, лийте, щоб шуміло, Щоб родило знов воно, Мов сльоза, іскристо-біле, Молоде моє вино!
З гайдуками походжає Між народом граф старий, П’є народ вино, співає, Танець в’ється, наче рій.
А в очах у графа безум, Наче іскра блисне з тьми,— Залишався він тверезим Сам-один поміж людьми.
Що він думав, що вчувалось, Що спливало біля віч?
Що луною відбивалось В серці темному, як ніч?
235


Може, роки пережиті, Давній молодості дзвін, Може, хтось в далекім світі,— Хто — і сам не знає він?
Може, й справді був він хорим, Як на людський рішенець, І уже безумним зором Бачив свій близький кінець?
П’є вино народ, співає, Танець в’ється, наче рій, Між народом походжає У венгерці граф старий.
Бачить граф — у буйнім колі Водить жінку чоловік.
А краса — краси такої Він по бачив весь свій вік.
Але бачив! Блискавиця
Креше в мозкові вогні.
Все змішалось, все мов сниться — Парк, музика і пісні.
Щось у мозку пропливав, Наче привид, мов мана, І веде його, й кружляє, Але що — він сам не зна.
Чи цс жіпка винороба,
Ця красуня чарівна, Чи зненацька встала з гроба Та — забута... Хто вона?
Циган б’є у бубон дзвінко, Плаче скрипка, мимрить бас...
Крикнув граф: — О, хто ти, жінко? — Змовкла скрипка, вихор згас.
Змовкли скрипки. Ані звуку. Лиш кларнет і далі грав...
Жінку злякану за руку Мовчки з кола вивів граф.
236


Розступивсь народ. Рвонувся До дружини чоловік. Граф на слуги озирнувся — Він до опору не звик.
Обступили чоловіка Слуги, стали, мов стіна. Граф гукнув: — Агей, музика! Грай до танцю! Ще вина!
В скрипку вдарив сивий циган, В бубні зойкнув плач і сміх, Закружляли двір і вигін;
Пити — гріх, не пити — гріх.
Всі мовчать — уста на клямку, В’ється танець, мов борвій, Одчинились двері замку — Зникли жінка й граф старий.
П’ють, гуляють винобрання Цілу ніч, як кожен рік; Догуляли до світання, Де ж той бідний чоловік?
Змовкли люди, посмутніли Та за кухлі з горя знов, Але в них вино — не біле, А червоне, наче кров.
Достигають знову грона, Рік надходить і щеза,— З того дня вино червоне Тільки й родить тут лоза.
Наче вп’явся в темні скали Білий замок на горі.
* * *
За вином розповідали Виноградарі старі.
237


ДІД
Ох, білий той хліб і червоне вино!
Як будеш їх їсти і пити —
Хоч би ти прожив і сто літ, все одно Іще стільки схочеш прожити.
А прийде тобі помирати пора — Якби ж то прийшлось до обіду! Озветься до тебе твоя дітвора:
— Ще чарочку вип’єте, діду?
Озветься до тебе твоя дітвора:
— Що, діду, набридла вам праця?
— Та ні, мені, дітки, в дорогу пора, В дорогу пора вже збираться.
Харчів покладіть, бо воно ж далина, В мою полотняну торбинку: Червоного дзбанок старого вина Та білого хліба скоринку.
Ох, білий той хліб і червоне вино!
Я випив його не з відерце.
І гріло воно, і п’янило воно, І радість вливало у серце.
Не пив я ніколи горілки й води — Ні взимку, ні в осінь, ні в літі. От білого хліба було не завжди — Ще довше пожив би у світі.
Був білий той хліб не у нас, а для нас — Черствого насущника скиба.
Ох, жив би я, дітки, тепер поміж вас, Коли вже і хліба й до хліба!
І жив би, й радів би, й співав би пісень, І лозу плекав би вузласту...
Та вже до зими, вже коротшає день, Уже не топтать мені рясту.
Ох, білий наш хліб і червоне вино! Іще б хоч барильце почати...
238


Хоч, правду сказати, минулось давно, А діда любили дівчата.
Одна з них була — ну, вогонь, не дівча, І де в неї бралась приваба?
Весела, як бджілка, ясна, як свіча,— То ж ваша небіжчиця баба...
Ну що, вже зібрали в дорогу що слід? Аби не забули в торбинку Червоного дзбанок, щоб вихилив дід, Та білого хліба скоринку.
Що плакати? Зичу усім вам добра — І людям, і рідному краю...
Ну, там почастую святого Петра, То він мене й пустить до раю.
* * #
Ох, білий наш хліб і червоне вино! Як п’ється воно, як шумує воно. Робити, співати, любити — І жити у світі, і жити...
5. 	ВИНО ВИЗВОЛЕННЯ
Потоком дужим з верховини Червоні входили полки В край закарпатський, в ті долини, Що ждали на оці хвилини Не дні — віки.
Буяли гомоном Карпати, Минуле вже здавалось сном, І люди волю зустрічати, Немов на довгождане свято, Ішли з вином.
На шлях сулії та барила Несли червоного вина, І всі, кому зоря зоріла, Брати з братами — вільно й сміло Пили до дна.
239


Я бачив на дорозі вкриті Убрусами важкі столи І кухлі, вщерть вином налиті; Серця, свободою зігріті, Навкруг цвіли.
Але запам’ятав я вбогу Стареньку жінку за селом, Що також вийшла на дорогу Відсвяткувати перемогу Своїм вином.
Були у неї споконвіку
І пляшка, й чарочка мала, Та нам вона в цю мить велику З душі глибокої — без ліку Дарів несла.
І обступили ми ту жінку
З маленьким бутличком в руці, І, їй вклонившись за даринку, Вина червоного краплинку Пили бійці.
І рушили ми в ніч зимову
Із закарпатського села,
І вже чужу почули мову,
І радість визволення знову У нас була.
Шляхи мене вели все далі Уже в дні миру — по війні; Зазнати й радості й печалі В житті, в його п’янкому шалі, Прийшлось мені.
Та пам’ятаю я і досі
Той день, що вже минув давно, Ту бідну жінку па дорозі, І сивину в її волоссі —
І те вино.
Я, може, й жив весь вік для того, Щоб випити в той день до дна
240


Того червоного, шумного Вина визволення святого — її вина.
6. 	МАТИ
Буяє весна в Закарпатті, Шумує в потоках весна...
І ось я сиджу в її хаті На покуті біля вікна.
Здається, молодшою стала Ця линка, що тут за селом З бійцями й мене частувала На щастя червоним вином.
Тепер вона вільна й багата, Діждалась на свому віку, Що світла й нова в неї хата, А в хаті — немов у вінку.
В карафі випо червоніє, Хоч чарка й не срібная креіп, Та повна — й сповняє надії, Коли її в руки береш.
І щедра душа в господині — По пруг наливає мені.
— В колгоспі працюємо нині, Багаті у нас трудодні.
Обрали мене у сільраду —
Я влада на місці тепер.
А муж мій колись у Канаду Подався — та там і помер.
Син учиться на агронома,— Чи можна й подумать було? Довчиться, писав, і додому Повернеться — в рідне село.
В колгоспі ми вдвох тут з дочкою — Оце подалася в кіно,— Нема мені з нею спокою, Шумує, мов теє вино.
241


Хоч, правда, працює з завзяттям, Вже впорує лозу й сама...
Хотілось похвастати зятем, Але що нема — то нема.
Зітхнула стара і з карафи Вина наливає мені.— Такі, бач, небачені справи У нашій пішли стороні.
З дочкою — усе це між нами ж? - Я й розуму не прикладу:
І матір шанує, а заміж По-своєму, каже, піду.
Тут є один, кісточка щира, Із прадіда наш винороб, Вже вибився на бригадира,— За нього і треба було б...
То все до ладу поміж ними, Вуркочуть, немов голуби, А то веремію підніме — Що хочеш, із нею роби!
Такий, і сякий, і не гожий, Як прийде — здіймає на сміх.
Не знаю, не знаю... Чи, може, Тепер воно так в молодих?
Дивлюсь я на матір — щаслива, Хоч, каже, з дочкою біда.
Кажу їй: — Нема в цьому дива, Дочка ж ваша ще молода.
Й самі ж ви колись дівували, Чи ви б зав’язали їй світ?
— Е,— каже,— у нас не питали, Зговорять, звінчають — та й квит
І, наче щось давнє згадавши, Всміхнулась на власні думки, І видно було, що назавше Змирилася з щастям дочки.
242


Що ж, вип’ємо чарочку, мамо, Хай грає й шумує вино, Бо щастя — тепер воно з вами, І вже не минеться воно.
7. 	ОНУКИ
1
Налий мені кухоль до краю Червоним, веселим, шумним.
І сам я сьогодні не знаю, Що діється з серцем моїм.
Така узяла його змора, Чи так його стисло грудьми... Казала вона мені вчора, Що в клубі зустрінемось ми.
Вже й вечір. Зібралися люди.
До танцю музика гуде. Блукаю, дивлюсь її всюди, Шукаю — немає ніде.
Ще кухоль налий, щоб шуміла, Щоб кров моя легше пливла... Навіщо ж вона обдурила, Для чого ж вона не прийшла?
Чи я вже не перший в бригаді, Чи їм незароблений хліб?
Чи інші дівчата не раді Зо мною гуляти були б?
Здається ж, учора на зборах Про мене була новина...
Аж тут на високих підборах У залу заходить вона.
У лентах уся, у намисті,
В теркельцях дзвінких, вирізних, А очі — прозорі і чисті, Хоч би й утопитися в них.
243


Що, випив я, брате, помітно? Послухай, бо ще пе кінець. Всміхнулась до мене привітно, А з іншим пішла у танець.
Можливо, він кращий. Не знаю. Та кожний тут знає давно, Що з їхнього п’ють урожаю Терпке, мов кислиці, вино.
А наше мов сонцем налляте, Й прикмети усі смакові... Недурно .його, пане-брате, Пили і хвалили в Москві!
Що? їхнє п’ємо ми? Байдуже Сьогодні, чи наше, чи це...
Коли вже так трапилось, друже. Ще вип’єм — нічого винце.
Налий мені кухоль до краю Червоним, іскристим, хмільним.
І сам я сьогодні не знаю, Що діється з серцем моїм.
2
Налетіла, дише важко, Наче билася в бою...
— Що ти робиш, тут, пропажко?
— А не бачиш? Воду п’ю.
— Те, що п’єш ти, хлопче, воду, То, як кажуть,— півбіди,
Та не бачила ще зроду Я червоної води.
— Ти мені не заборона, Хоч як хочеш шаленій!
Ну, а що вода червона, То це кров моя у ній.
— Ах, це кров? Ще й з серця, може< Тої крові ти вточив?
244


І на що це, хлопче, схоже? Хто це так їюбе навчив?
— Ох ти, дівчино, мій раю, Ти мені не жінка — цить! Сам плекаю, сам збираю, Скільки знаю — буду пить!
Це ж не дівчина, а порох, Дай лиш іскру — спалахне. Повернулась на підборах Та як крикне, як гукне:
— Що ж ти думаєш, п’яничко, Буду я таке терпіть?
Це у тебе кепська звичка: Як що сталось — зразу й пить.
— Та за що ж така нагідка? Не своє ж, сусідське п’ю...
— Я іще тобі не жінка? Буду жінкою — поб’ю!
На високих на підборах Повела його в танець. Ну, не дівчина, а порох,— Хоч би швидше під вінець!
8. 	ЯК ТРЕБА ПИТИ ВИНО
Усі п’ять ЛЮДСЬКИХ почуттів В тобі вина бажають, Коли ти пити захотів,— Так мудреці вважають.
Тож мусить буть з вином сулій, Немов кришталь, прозорим, Щоб міг ти бачить свій напій Замилуваним зором.
Бо колір щирого вина В нас спрагу викликає, А також іскра чарівна, Яка у ньому грає.
245


І чарка з різьбленого скла Важкою мусить бути, Щоб доторком одним дала Красу свою відчути.
Щоб тої чарки срібна креш Під пальцями бриніла, Коли до уст її береш, І серце веселила.
Хай пахощ буде у вина, Мов у троянди тої, Що розцвітає край вікна В дні весни золотої,
Щоб ти вдихав його раніш, Ніж станеш в горло лити, Щоб цвіт душі буяв рясніш, Аніж весною квіти.
Об чарку чаркою торкни — Хай срібло засміється, І дослухайсь тії луни, Що в хаті відгукнеться.
Як забринить, немов струна, Ясна, дзвінка, напруга, Вона розкаже, та луна, Тобі про щирість друга.
Коли ж глухий проллється звук, На іншу мірку міряй, І пий, а пам’ятай, що друг, Твій щирий друг,— нещирий.
Чотири із п’ятьох ознак Ти зміг уже пізнати — Тоді бери вино на смак, Щоб розпізнати п’яте.
Але на цьому ще не край. Налий чарки по пруги І п’ять чуттів своїх пізнай, Щоб глибше знати, вдруге.
246


Проте і це ще не кінець,
Бо знову чарка кличе,
Бо справжній тільки той знавець, Що вивчив справу тричі.
Ти тричі випив — все ж нехай
Чарки стоять налиті, А ти цю пісню заспівай Та й будь щасливий в світі.
9. 	БРАТЕРСТВО
На прикордонні, у тім колгоспі, Що всіх в змаганні випереджав, Сьогодні свято: зійшлися гості, Ллє не прості — аж з трьох держав.
Прийшли мадяри геть аж з Токаю, Що сам півсвіту вином поїв, І чехи з Мельницького краю, Й румуни зовсім з близьких країв.
І зроду-віку все винороби,
Були чи зблизька, а чи здаля, Та всі казали, що до вподоби їм наші лози і вся земля.
В льохах були; нової школи
Не обминули; усе село
Казало жартом, що в них такої Ревізії ще не було.
Як обдивились усе до краю, Просили гості одкрити їм Секрет чи спосіб для урожаю,— Авжеж, хто критись почав би з ним!
І знов ретельно все оглядали, Де крився огріх який — знайшли. Вже місяць сходив, як посідали За щедро вкриті важкі столи.
Буяли лози поміж столами,
Навкруг і далі — до далини.
Сім’ї одної були синами
І гості, й їхні хазяїни.
247


Тут, не забувши, як скрізь, про першість. Спинивши гомін, і жарти, й сміх, Встав голова, на стіл зіпершись, Всміхнувся й слово сказав до всіх.
Було те слово як сік із брості, Міцний і чистий, прозорий сік; Недурно ждали і наші, й гості Того, що скаже той чоловік.
Йому було що до всіх сказати,
З біди сходив він весь білий світ І повернувся в свої Карпати Уже за кращих — радянських літ.
Усього світу захланна злоба
Неначе в наступ па нього йшла, На цього хлопа, ііа винороба Із закарпатського села.
А він, спізнавши весь біль розлуки, Весь жар в чужині пролитих сліз, Міцні, мов лози, вузласті руки, Як дар, Вітчизні своїй приніс.
І всенький розум, вся сила скута, Що в’яла в ньому, немов трава,— Усе воскресло у ньому тута, Вже він не руки — він голова.
Отож він каже: — Були промови Про справи більші і про малі. Чи не почати б тепер нам мови Про те, що є в нас на цім столі?
Налиймо ж повні, щоб шумувало, Та гляньмо в кухлі, що там на дні? Бо слів найкращих для серця мало, Коли у серця є пісні!
Червоне вино схвилювалось
У кухлях, налитих по пруг,
І пісня озвалась Луною навкруг:
.248


Хай ворог наш хлебче трутизну —
У всіх нас на думці одно: Ми п’єм за Вітчизну, Ми п’єм за Вітчизну, Ми п’єм за Вітчизну вино!
Ніхто не зупинить світання, Коли засвітало воно.
Ми п’єм за єднання, Ми п’єм за єднання, Ми п’єм за єднання вино!
За тих, хто до згоди нас згодив, Червоне підняв знаменб!
За дружбу народів, За щастя народів,
За мир і за дружбу щасливих народів П’ємо ми червоне вино!
♦ * *
Так у могутньому припливі Єднались братні голоси.
О, скільки є у вільнім співі Снаги, і щастя, і краси!
У тих піснях па кожній мові, Якою б не була вона, Мов квітка, розцвітає в слові Душі народу глибина.
В них і минуле оживає, І чуть сьогоднішню луну.
* * *
Підводиться сивий румун і торкає Минулого лиха забуту струну.
І дивляться люди на того румуна, Що сивий він сам, а душа в нього юна.
Боярин згинав його, та не зігнув, На фронті він був і в полоні він був, 249


Але, подолавши розпуку і втому, Як Митря Кокор, повернувся додому
Вчорашній батрак — і володар землі В державі своїй і в своєму селі.
Отож його пісня, як ластівка, в’ється І грізно над лихом недавнім сміється,
І радість в тій пісні, і горе, і гнів, І всі розуміють, про що його спів.
Румунська пісня
Лист зелений бур’яну,— Під корчмою в холодку П’ють багатий та бідняк, П’ють хазяїн та батрак.
Пан калитку витягає, Шинкареві замовляє:
— Гей, шинкарю,
Гей, корчмарю, Подавай нам повний дзбан, Буде пити з хлопом пан!
А бідняк і сам гукає, Шинкареві замовляє:
— Гей, шинкарю, Гей, корчмарю,
Наливай на злот вина, Вдвох ми вип’ємо до дна!
— Гей, сарако, бог з тобою! Пий м о є, як сів зо мною. Чи здобув ти грошей силу, Чи сорочку маєш білу, Чи стодоли, чи кошари, Чи овець надбав отари, Чи у тебе вівці є, Щоб з тобою пить твоє?
— Гей, глитаю, ти, глитаю! Я добра твого не маю,
250


Але знаю те, що знаю: Тих овець, що я не маю, Доглядай пильніш, глитаю, Бо, де вівці, там сьогодні Завелись вовки голодні.
— Гей, сарако, гей, забродо! Як мені на тебе шкода!
В серці в тебе заздрість люта, Що не слово — то отрута.
— Гей, глитаю! При розмові Що на мислі, те й на слові. Тож-бо ти не ображайся, Слухай лиш та начувайся.
В тебе грошей повен міх, Мідних, срібних, золотих, А у мене зброя щира — Замашна моя сокира. Бачать грізний блиск її —* Падають багатії.
: — Гей, шинкарю, Гей, корчмарю,
Поспішай вина налити, Є в сіроми чим платити — Кров глитайську проливав, Коли він платити мав!
* * *
І, давню цю пісню скінчивши сувору, Він кухля свого піднімав угору, І всі разом з ним випивають до дна І знов наливають у кухлі вина, Щоб спомин болючий батрацької долі Розвіявся вітром в широкому полі, Щоб пісня летіла ясна, наче дзвін, У вільному світі, між вільних долин, Щоб те, що бідою для всіх оберталось, Лиш в пісні зосталось — і більш не верталось,
* * *
Румун рукою лоба втер, Мов по роботі жнець.
251


Він мовчки уклонивсь до всіх І сів на свій стілець,— Але це був пісням лише Початок — не кінець.
Підвівсь учитель молодий Із чеського села.
Глибокий шрам лежав йому Упоперек чола, А в постаті його легкій Краса — краса була!
Був партизаном він в ті дні, Коли з його народу Прадавні вороги жахні, Задичавілі у війні, Точили кров, як воду.
Він но клонився ворогам, Мов та трава, під ноги; Ні, він їх гнув, як буря, сам І носить свій глибокий шрам Як внзнак перемоги.
Він вгору кухоль свій підняв І поглядом обвів Всіх, що сиділи за столом,— Гостей і хазяїв, І в милій чещипі своїй До всіх заговорив.
Він не співав, але лились, Мов спів, його слова, Були вони як дужий грім, Як пісня бойова, Що всі серця в один удар, В одне биття злива.
Чеська балада
Весна... У білий цвіт долини Вдягалися тії весни...
Зі сходу дужий вітер лине, Шумить його крило орлине Від далини до далини»
252


І чеські ниви, чеські гори
І парость буйної лози
Повітря п’ють ясне й прозоре, Хвилюються, гудуть, як море, В огнях визвольної грози.
А ворог — шаленіє ворог, Свій відчуваючи загин. Немов потоки по ізворах, Гримить хода бійців суворих За ворогами наздогін.
Весна над чеською землею, Травнева радісна гроза. О, як повзе через траншею І як схиляється над нею Незламана гінка лоза!
О земле рідна — поле бою!
З горбів в долини і низи Ідуть бійці поміж лозою І кров’ю скроплюють святою Корінця чеської лози.
О кров радянського солдата, Пролита в борозни війни! Недурно ти була проллата: Лоза підносить вузлувата Червоні грона восени.
Хай нам дають осінні грона Хміль радості — огненний сік, Нехай братерства кров червона Встає з глибин земного лона
І нас об’єднує навік!
* * ♦
Всі разом — гості й хазяї —
У кухлі налили свої Червоного вина.
І знов полинув вільний спів, .
І з дальніх гір, лісів, степів Озвалася луна:
253


За тих, хто до згоди нас згодив, Червоне підняв знамено!
За дружбу народів,
За щастя народів,
За мир і за дружбу щасливих народів П’ємо ми червоне вино!
* ф *
Під пісню, з очима й душею мов жар, Підвівсь за столом вусатий мадяр, Старий чоловік, що трудився весь вік, До гордої пісні душею призвик,—
Підвівсь він, і кухоль підняв у руці,
І мовив: — За мене є кращі співці,
І піспю мою зложив я не сам — Та з нею я вам і серце віддам!
Мадярська пісня
Повніше кухоль наливай —
Нехай живе братерство!
Щоб шумувало через край —
І вип’єм за братерство!
Нехай живе,
Нехай живе,
Нехай живе братерство!
Налий, і випий, і налий —
Нехай живе братерство!
Щоб згинув ворог мій і твій, Ми вип’єм за братерство!
Нехай живе,
Нехай живе,
Нехай живе братерство!
Налий червоного вина —
Нехай живе братерство!
А хто між нами тут до дна Не вип’є за братерство? Нехай живе, Нехай живе,
Нехай живе братерство!
254


* * *
А ніч над селом, над землею пливла, На щогли піднявши прозорі вітрила, І вітер летів, і торкався чола, І шурхав у лозах, і колом стола
Музика бриніла.
Бриніла музика —
І молодь весела пішла у танець,
І чулось тремтіння юнацьких сердець, Але не було у гурті чоловіка,
Що думав би: «Ось уже й святу кінець».
Уже наближалось світання зі сходу, Вже чулося сонце за схилами гір, І груди пили, як вино, прохолоду, І неба такого ясного ще зроду
Не бачив їх зір.
Уже золота
Заграва над горами заблискотіла,
І всі зупинились. Музика, і та Примовкла, чекаючи з-поза хребта Появи — у тиші врочистій — світила.
І тут заспівав до людей голова,
І піснею знов схвилювалися груди,—
І всі підхопили могутні слова,
І лози співали, і ліс, і трава,
І гори, і люди:
«Хай сонце зі сходу
Над нами в прозорому небі пливе — Воно принесло нам братерство і згоду, З пітьми вікової сяйнувши народу, Як мир, і свобода, і щастя нове!»
А сонце — все вище вставало воно В ясній, неосяжній своїй високості,— Танець закружляв, зашуміло вино, Червоне вино найщедрішої брості, І люди зливалися серцем в одно —
Землі хазяї, а не гості!
1954


КАЗКА ПРО ІВАНА ГОЛИКА
1
Десь-не-десь, не в нашім царстві, В тридев’ятім государств! — Невідомо де й коли, Цар з царицею жили. Що цариця клопіт мала — У світлиці пряжу пряла. Цар творив неправий суд І війною нищив люд.
Два сини у них зростали. Говорили, повідали Добрі люди, що один Буцімто не царський син.
Кожен давню правду знає: Диму без вогню немає, А як щось та десь горить — Будуть люди говорить.
Будуть люди казкувати, Правду казкою вкривати; В казці, казано колись, Правда з байкою злились.
Цар під старість оженився, (За походами спізнився), І на горе, на біду, Взяв царицю молоду.
Добрий клопіт мав він з нею, Бо лиха була душею, Все не так їй, все не те, І святе, і не святе,
256


І свячене — не свячене, І печене — не печене, А найбільш царя пекло, Що дітей в них не було. Дітьми славиться родина, А цареві треба сина, Щоб по ньому царював І держави пильнував.
Якбсь молода цариця Почала з царем свариться: «Дурню,— каже,— ти старий, Печериця і тюхтій! Військо п’є твоє, гуляє, Про походи забуває, Та і сам ти на печі Вдень хропеш, як уночі. Годі скніти, годі спати — Про державу треба дбати! Починай нову війну, Або з хати прожену!»
Цар подумав: «їй же богу, Краще рушити в дорогу, В небезпеку, в пекло, в бій, Ніж отут коритись їй!» Військо скликав — вирушає, А куди — і сам не знає: Воювать так воювать, Аби дома не бувать! Лютий був він — і цариці Так сказав: «Сиди в світлиці, Дожидай мене з війни Через зиму восени. Як з походу я прибуду — Я тебе судити буду. Порятунок твій один: Якщо буде в тебе син — Все забуду, все пробачу, А як ні — тоді побачу... Тож пильнуй себе як слід?» І подався у похід.


Час іде, минає днина, Привела цариця сипа — Довгожданий царський син Не прожив і двох годин.
Що робити? Цар прибуде, Він її судити буде. Він спитає: «Де мій син?» Враз царицю стратить він.
Тої ж ночі ув одної У вдови у молодої Народилось немовля — Хлопчик дужий, мов земля, Гарний, наче цвіт розквітлий, Наче світле сонце — світлий, І веселий, як вода...
Що ж із того? Лиш біда. Матір з хлопчиком схопили, їх не вбили, не втопили — Озирнутись не дали, В царський двір обох взяли. Мати хлопчика годує, По ночах не спить, бідує, А мовчить, бо не вдовин Син її, а царський син!
Горопашна, бідна мати!. Наказали їй мовчати. Знає, знає удова — Казка давня, не нова, Як з царями сперечатись: Ліпше з ними і не знатись! їй не жаль свого життя — Тільки б виховать дитя.
День іде, і ніч минає, А цариця сну не знає: Незабаром зустрічать Вже й царя їй...
Коні мчать, Іскру крешуть з-під копита, Стугонить дорога бита, Зброя грає, наче жар,— Повернувсь з походу цар.
258


Цар з походу повернувся,— Ледве ворога позбувся, Був від того лютий він,—• А дізнавсь, що в нього сип, Засміявся, звеселився, Гості скликав, заходився Пить, гулять, бенкетувать — Це не те що воювать!
З місяць пив, а як проспався; На війну ізнов подався, Бо чи радість, чи біда — Зброї цар не поклада.
Поки цар в поході бився, У цариці народився Другий син, але такий, Що й не вимовить — бридкий. Стали хлопці виростати, Починали їх рівняти;
Царський серцем був, як звір, А з лиця, мов бузувір, Незугарний, низькочолий, І на розум вельми кволий,— Ні, не те що удовин, Був то справжній царський син.
У цариці серце люте. Що робити? Як тут бути? Власний син рідніший їй, А Іван — не свій, чужий. Стала думати, гадати: Чи віддать його в солдати, Чи струїть, а чи втопить, А чи далі так терпіть?
І надумала: віднині Вівці хай пасе та свині, Буде з нього, прийде час, Хоч чабан, хоч свинопас. Що царенко між панами, А Іван між чабанами; Що з царенка зріс лайдак, А з Івана став козак. Що царенко п’є, гуляє, А Іван про те не дбає,
259


Свині знай собі пасе... Але ж це іще не все — До царя і до цариці Не заходить у світлиці; Тільки сонце западе — Він до матері іде. Прийде, сяде біля хати, Нагодує його мати: Хліб він їсть, і не винцем Запиває — сирівцем.
Бачить він життя не царське, Люду простого — бідарське, Він все бачить і мовчить. Хто мовчить — той двох навчить. Знов цариця розлютилась, Затялася, засмутилась, Йде в покої до царя, Гірко плаче й докоря: «Наш Іван кепкує нами, Побратався з мужланами, Він таїть у серці гнів На кумів наших — панів. Треба мислить, що робити,— Ти ж не вічно будеш жити, Прийде час — усі помрем, Чи Іван буде царем? Він і хитрий, і невірний, А молодший наш — сумирний, Він би наш прославив рід, Царював би він як слід.
Мисли, царю, та не гайся, Чи порадься, розпитайся, А чи сам все розсуди — То й позбудемось біди».
Цар слова її обмислив, В думці все як слід обчислив, І синів без зайвих слів Враз покликати звелів. Ось уже й сини з’явились, Зупинились, уклонились, Кажуть: «Царю, вже ми тут, Так нас кликав чи на суд?» Цар синам говорить: «Діти!
260


Дока вам в дворі сидіти? Та чи він вам не обрид? Поведу я вас у світ, Побуваєм скрізь і всюди... Чутка є — існують люди, Що у морі вік живуть,— Тих людей морськими звуть, З моря люди випливають І пісень своїх співають. Це ж бо чудо на весь світ! Нам би їх послухать слід!»
І царенко каже: «Згода!» І Івану ніг не шкода, Не питають, що й коли — Встали, рушили, пішли. '(Думав цар собі: «По змозі Перевірю їх в дорозі, Йдеш, говориш, то й думок Не сховаєш під замок!»)
>
Отже, цар іде з синами То полями, то лісами,— Входять в пущі та гаї, Бачать ріки й ручаї, Улоговини і гори, Балки, урвища, простори, Села, висілки, міста: Всюди люд і тіснота, Всяк живе, працює, дише — Дяк читає, писар пише, Тесля теше, шиє швець, П’є горілочку питець, Ковалі в кузнях зугарні, Чинбарі в своїй чинбарні, Бондар, Кравчик, селянин — Всі працюють, як один.
Підійшли вони до гаю, В гаї річка пробігає, А на березі ріки Три стоять стрункі дубки. Цар і каже: «Любі діти!
261


Що б з дубків оцих зробити Кожен з вас собі хотів?»
Тут царенко відповів: «Я зробив би те, що знаю. Царство ми пройшли до краю, Бачив я, що всюди люд На царя кладе свій труд, Що. не вродить, що не скосить,— Все у двір цареві зносить, Знову вродить — знову в двір, Так щороку з давніх пір. Був би я царем в цю пору, На добро своє комору Я б з дубів оцих зложив, х А тоді б спокійно жив!»
А Іван відповідав: «Я б також вробив, що знаю! Бачив Н, що всюди люд На царя кладе свій труд;
Що не вродить, що не скосить,— Все у двір цареві зносить, Знову вродить — знову в двір, Так щороку з давніх пір: Цар зажерний вередує, А нещасций люд бідує, Він лягає спать в труді, Прокидається в нужді. Я б покликав лісоруба, Та зрубав одного дуба, Та на інші два зложив, Та отих, хто сласно жпв,— Всіх царів, панів, гульвісів На дубах отих повісив, Та звільнив би бідний люд,— Отакий би був мій суд!»
Мовчки цар його прослухав, Мовчки бороду почухав, Знов до моря йдуть вони — Цар і два його сини.
І чи вскорі, чи не вскорі, Ось уже вони й при морі,—*
262


Під скалою хвиля б’є, Кожний дума про своє: Що царенко —- він про царство, А Іван — так про бідарство, Цар замисливсь на своє, Як Івана він уб’є.
Час іде, смеркати стало, Вже за море й сонце вцало. А морських людей не чуть — Тільки хвилі піну тчуть.
Цар і каже: «Що за чудо! Де ж оті морськії люди? Чом до нас вони йе йдуть? Чом пісень не заведуть?»
Тут Іван відповідає: «Люд морський для тих співав, Хто в душі не має зла, Щирий хто, як ця скала. Певно, хтось тут поміж нами Злістю повний до нестями, Чи старе, а чи мале,— Мислить іншому на зле».
Так сказав і ліг на скелі, Наче дома на постелі, Тіло свитою вгорнув, Повернувся та й заснув. Цар на річ його зважає Та по скелі походжає,— Довго думав, потім став І царенкові сказав: «За презирство до закону, До мого царського трону, І за те, що має гнів На кумів моїх — панів, За зневагу безупинну — Кинь його у море, сину, А помру, бо всі помрем, Будеш ти тоді царем!» ( 263


Вдвох зібралися на силі, Кинули Івана в хвилі — Море враз як заревло, Закипіло, загуло, Темнота укрила море, Хвилі ходять, наче гори, Грім гримить, земля гуде — Не сховаєшся ніде!
Цар гукнув: «Чого чекати? Треба нйм мерщій тікати!» Бігли злякано всю ніч І сховалися за піч.
2
А Іван, упавши в воду, Враз прокинувся. Негоду Бачить він навкіл страшну, Що стрясав глибину. «Прощавай, життя юнацьке!» Мислить він і зрить зненацька: Чудо-юдо на весь світ — Плине в морі риба-кит. Плине — хвилями гойдає, Вгору воду викидає, Він од неї навтіки,— Дужим помахом руки Скільки в змозі, скільки в силі, Навперейми, через хвилі, Ріже воду наш плавець — Таж прийшов йому кінець.
Тільки раз хвостом майнула, Наздогнала, проковтнула Бідолаху риба-кит, І йому замкнувся світ.
От сидить він тиждень в рибі На одній воді та хлібі, А як звикся у біді — Став кита благать тоді: «Змилуйсь, рибо, наді мною, Не постою за ціною, Одслужу тобі колись...»
264


«Не проси і не молись,— Каже риба,— бо несила, Бо в мені твоя могила, Підкорися й помирай — Тут і всій розмові край!»
Молодець міркує знову, Як здолати лють китову? «Очі б легко я закрив, Коли б люльку покурив!» Риба-кит дарує згоду, У плавбі збиває воду, Обминає кораблі, Плине просто до землі. Ген на березі крутому, На піску на золотому Видно мажі та воли: Чумаки до Криму йшли; Йшли вони в цю весну ранню З України по тараню, Поспішали звідусіль Хто по рибу, хто по сіль.
Ось лежить чумак на возі, Натруждався у дорозі, Люльку смалить і співа, По трудах одпочива.
Кит гукає: «Гей, чумаче! За тобою жінка плаче! Волю ти мою вводи, Бо ковтну твої воли, Воза й все, що є на возі, Що надбав ти у дорозі,— Люльку враз мені оддай, Або смерті дожидай!»
Хто ж не хоче в світі жити? Став чумак її просити: «Та коли б оці воли Не хазяйськими були, Коли б віз і що на возі Та належало небозі, Смерті б я не дожидав —
265


Все б за люльку ту оддав, Бо в дорозі люлька славна Чумакові служить здавна Од гризоти та біди... Змилуйсь, рибо, пощади!»
Але рибу не вблагати, Каже: «Мушу люльку мати Ще й папушу тютюну, А інакше — проковтну!» • «Що тут зробиш? Видно, мушу». Дав він люльку і папушу, Дав кресало й кремінець, Дав і губку під кінець, Сів, заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу.
Молодець, що жив у рибі, Люльку взяв, сказав: «Спасибі!» Тютюну наклав у ню, Миттю викресав огню, Він сидить та покуряє, Сам до себе промовляє:
«Хоч би й смерть прийшла тепер — Легше легшого б помер!»
Перша люлька догоріла — Молодцеві мало діла, Вже він другу набива; Друга люлька дотліва — Набиває третю повну, Коли чує — невимовну Скаргу риба подає, • Каже — сили не стає, .Каже, що в’ялить і млоїть, Що хвороби їй накоїть Той чумацький самосад,— Отакий од нього чад!
«Що ж,— Іван відповідає,— І дурний тепер вгадає, Хто раніш з-між нас помре,— Ой, бре, синє море, бре!» 266


Помутилось синє море, Небо хмариться прозоре, Вітер хвилю підніма — Порятунку вже нема; Справді, з того самосаду, З того диму, з того чаду Чудо-юдо па весь світ — Помирає риба-кит!
Вітер свище, хвиля грає, В берег рибу прибиває. Вийти б з неї, але як? Зажурився наш козак.
Тут чи долом, чи горою Йшло якраз мисливців троє, Троє добрих молодців, Неабияких знавців.
Ті мисливці здивувались, Здивувались — обізвались. Каже перший: «Це гора!» Каже другий: «Це мара!» Каже третій: «Що це з вами? Та чи вам бракує тями? Чудо-юдо на весь світ, Це померла риба-кит!»
Хоч мисливці й полювали, Але здобичі не мали, Не траплялась їм вона — Дичина та звірина.
Тож вони й зраділи дуже. Перший каже: «Нумо, друже!» Другий каже: «Не барись!» Третій каже: «Що ж, берись!»
Перший взяв уже сокиру, Щоб з кита знімати шкіру, Рубонув гарненько в бік, Коли чують з риби крик:
«От спасибі, так спасибі! Вік сидів би я у рибі! Пробивайте ширший хід — Може, й вийду я на світ!»
Ш


Як мисливці те почули, Полякались — геть чкурнули, Хто в який сховався кут, Тільки й бачили їх тут!
А Іван наш путь знаходить, Поміж ребрами виходить. Бачить знову рідний край, Бачить луки, поле й гай, Бачить море, бачить гори, Бачить сонячні простори, Чув легіт степовий І радіє, що живий.
Він радіє і сміється, Але в нього серце б’ється —» Голий він, бо погнило Все на ньому, що було. «Як піду я поміж люди? Будуть гнати звідусюди!» Світ затьмивсь йому від сліз. Він подався в темний ліс, Сів та люльку покуряє, Дим пускає та гадає, Що йому тепер робить, Як він буде в світі жить?
З
А часу ж пройшло чимало, Як на Йвана лихо впало. Цар старий давно помер, Замість нього вже тепер Син його сидів на троні В царськім одязі й короні. Царював він, воював, Люд бездольний' грабував. Якобь він скликає раду, Бо на теє має владу. Встав, берлом своїм потряс І такий оддав наказ: «Чи живу я тут чи гину? Має кожний цар дружину! 6 дружина і мені
268


В закордонній стороні. Дайте злота, дайте срібла, Добрі коні, добрі сідла, Споряджайте молодців, З війська нашого бійців. Чи дружину я здобуду, Чи царем вашим не буду, А чи будем на Русі — Чи загинемо усі!»
Миттю військо спорядили, На коня царя зсадили, З ним і військо славно йде, В сурми грає і гуде, Має добрі коні й сідла, А щоб путь не остогидла — На вОзах везуть припас: Пиво, мед, ситу та квас.
їдуть полем, їдуть лісом, Підпирають небо списом; Цар попереду, за ним — Військо грізне, наче грім. Бачить цар, що під вербою, Вкривши тіло листвипою, Голий парубок сидить, Курить люльку і мовчить. Цар послав до нього слуги, Щоб спитали про заслуги: Хто та звідки чоловік І до чого в лісі звик?
От підходять тії слуги
І питають про заслуги: «Що ти є за чоловік І до чого в лісі звик?»
«Звик я,— каже,— в цьому лісі, Як лушпина при горісі, Звуся Голик, ще й Іван, А із вами що за пан?»
(Може, хто й впізнав Івана, Та боявся свого пана,
269


А Іван царя впізнав, Для звичаю лиш питав) <
Одвічають тії слуги, Що питали про заслуги: «Пан? Хапай повище — цар! Превеликий государ! Вийшов з нами він походом Полем, лісом, лугом, бродом. Каже: «Дружба є мені В закордонній стороні». Каже: «Дружбу я здобуду Чи царем вашим не «буду, А чи будем на Русі — Чи загинемо усі!»
Каже Голик: «Здобувайте, Та мене не забувайте, Бо коли б я з вами був, То, напевне, вже б здобув!»
Слуги до царя вертають, Все йому розповідають. Цар берлом своїм потряс І віддав такий наказ:
«Чоловік, що звик у лісі, Мов лушпина цри горісі, Хай сідає на коня, Хай веде нас навмання!»
Враз Івана одягають, Ha-конь сісти помагають, І сидить він у сідлі, Наче добрі ковалі З тим конем його екували, Добрим гартом гартували, Наче він увесь свій вік Верховий був чоловік.
От він люльку покуряє, Злегка коника вдаряє, Дужче коника вдаря І говорить до царя: 270


«Слухай, царю, маєш владу, То прийми мою пораду. Будеш слухати мене — Нас і лихо обмине, А як слухати не будеш — І дружини не здобудеш, І вернуть тебе на Русь Я одразу не берусь».
Не впізнав і цар Івана. «Як говориш ти до пана? Взявсь вести мене — веди, Коли знаєш сам куди! Я готовий до походу, Я на все дарую згоду, А чи будем на Русі — кЧи загинемо усі!»
4
Ось ідуть вони походом Полем, лісом, лугом, бродом, ЇВходять в пущі та гаї, Бачать ріки й ручаї, Балки, урвища, простори, Улоговини та гори, Сонце світить в вишині, День ідуть, ідуть два дні, А на третій день походу Натрапляють на пригоду, їм назустріч військо йде, Ще не бачене ніде: Йдуть вусаті командири, Позолочені мундири, ’І кіннота, й піхтура, іЧути вигуки «ура!». гАле ж військо те, одначе, Мйшаче, а не козаче, ® провадить свій загін Сам преславний князь Лаврін.
Цар не хоче зупинитись, На шляху посторонитись, «Що за військо це? Мишва! 271


Дать дорогу? Чорта з два!» Вія наказує не ждати, Копитом мишей топтати,
А Іван спинив коня, Далі йти заборони. «Уступай дорогу,— каже,— Хай проходить військо княже- Хай проводить усвоясь Свій загін преславний князь».
І стоять вони у тиші, І повз них проходять миші, А преславний князь Лаврін, Як пройшов увесь загін, Так говорить до Івана: «Честь тобі й велика шана! Я тепер тебе з біди Визволятиму завжди. Тільки з’явиться потреба — Свисни раз, і я до тебе З військом мишачим примчу, Лихо-горе розмечу».
Знов ідуть вони походом Полем, лісом, лугом, бродом, Входять в пущі та гаї, Бачать ріки й ручаї, Балки, урвища, простори, Улоговини та гори; Сонце світить в вишині, День ідуть, ідуть два дні, А на третій день походу Натрапляють на пригоду.
Понад берегом морським Шляхом йшли вони вузьким, Поспішали, не барились — І з рибалкою зустрілись. Він впіймав тут двоє щук І хотів позбути з рук. Каже цар тих щук купити. Каже юшку з них варити, Вже й виконують наказ.
272


Потемніло море враз, Закипіло, зашуміло, В берегах загомоніло; Став царя Іван спинять, Щук отих оборонять.
«Одпусти їх, царю, в море! Чуєш, як воно говоре, Як бунтує, як реве, Як од скелі камінь рве?»
Цар перечить, цар не хоче, В морі буря вже гуркоче, В небі блискавка летить. «Треба щуки одпустить,— Знов Іван почав казати,— Треба морю їх віддати, Щоб не грало, не гуло, Щоб спочить воно могло»*
Згодивсь цар: «Не буде юшки, Хоч оддав я дві полушки! Хоч і буде збиток нам, А роби, як знаєш сам!»
Взяв Іван обидві щуки, Обережно взяв у руки, І до моря поспішив, І у море їх пустив.
Затишіло синє море, Розпрозорилось прозоре, Щуки прудко геть пливуть, З хвилі голос подають:
«Врятував ти нас, Іване!
Як біда тебе обстане, Свисни двічі,— далебі, Допоможемо тобі!»
Знов ідуть ВОНИ П0Х0Д01М Полем, лісом, лугом, бродом, Входять в пущі та гаї, Бачать ріки и ручаі’,
273


Балки, урвища, простори, Улоговини та гори; Сонце світить в вишині, День ідуть, ідуть два дні, А на третій день походу Натрапляють на пригоду.
їм назустріч військо йде, В сурми грає і гуде, Йдуть бійці і командири, Позолочені мундири, Чути вигуки «ура!» — Але це не піхтура, Це не мишача піхота, А чи там яка кіннота,— Це над шляхом угорі В’ються військом комарі. Тая армія летюча В’ється, вихриться, як туча, А веде її Ромась, Комариний славний князь.
Над царем Ромась літає, На плече йому сідає, Не змовкає ні на мить, В срібну суремку сурмить: «Славний царю, ти в поході, Поможи мені в пригоді — Військо я своє веду Та й потрапив у біду. Ми злітали гори, скелі, Пролетіли крізь пустелі, Потомилися украй, Хоч лягай та помирай. А були б ми знов здорові, Коли б нам хоч трохи крові. Царю! Царю! Поможи! Дати крові накажи!»
Цар йому на тому слові: «А ходіть, покіль здорові! Крові? Ще чого схотів! А не хочете чортів?».
274


«Військо славне комарине Хоч здобуде — хоч загине!» — Озивається Ромась, Комариний славний князь.
Комарине військо в’ється. А Іван стоїть, сміється, Бо вже й цар, і вояки Подалися навтіки, Хто куди біжать без тями, Одбиваються шапками, А Ромась в сурму сурмить: «Більше крові в них візьміть!» Тут Івап гукає: «Що ви? Скільки вам тієї крові?»
«По краплині на бійця, По ковтку на молодця!» З себе одіж він скидає, Горілиць в траву лягає. «Я своєї крові дам, Пийте, скільки треба вам!»
Комарі вже напилися, Ізнялися й подалися. Зостається лиш Ромась, їх могутній славний князь. Він говорить до Івана: «Честь тобі й велика шана! Я тепер тебе з біди Визволятиму завжди. Тільки з’явиться потреба, Свисни тричі — я до тебе З дужим військом прилечу, Лихо-горе розмечу!»
А Іван на те всміхнувся, Ось уже він одягнувся, Витяг люльку, закурив І забув про комарів. §о царя він повертає, а коня свого сідає, І шукають знов вони Закордону-сторони,
275


б
Рік чи два вони блукали, Закордону все шукали Між лісів і між долин, Тільки ось уже і він, Ось він, край той незнайомий, Непривітний, невідомий,— Ця нерідна сторона, Як зустріне їх вона?
Став царя тут острах брати, Став Іван йому казати: «Я привів тебе сюди, Я й врятую од біди! Ми прийшли сюди сватами, Що б не трапилося з нами, Не лякайся, царю мій. Тут князює лютий Змій. Того Змія звуть Гаврило, З ним ти будеш мати діло, Має дочок він для нас Аж дванадцятеро враз. Як одна, стрункі й високі, Білолиці, кароокі, Йдуть, мов линуть догори, Котру хоч собі бери. Тільки це нелегка справа, Буде Змієві забава, Бо які були свати,— Мусили на палю йти».
Цар на те мовчить та дише, Тільки дужче носом чмише: «Що ж, чи будем на Русі, Чи загинемо усі!»
От вони проходять далі. Бачать місто. Мідні палі — Огорожа навкруги, А щоб знали вороги, Вряд висять па огорожі Буйні голови ворожі —
270


Бородаті й без борід. Вартові біля воріт. Вартові велять їм стати, Починають їх питати, Що за люди, звідки йдуть І чи довга їхня путь.
Наш Іван страху не знає, Вартовим відповідає: «Ми з далекої землі, Маєм землі чималі.
Прибули ми з лугу, з Дону Аж до вашого кордону, Від широкого Дніпра — Аж до вашого двора. Прибули одверто й сміло, Чули ми, що Змій Гаврило Має, може, й не для нас, Аж дванадцять дочок враз.
З нами цар наш — клопіт має, Дружби він собі шукає, Та чи знайде, а чи ні В вашій славній стороні?»
Вартові сміються грізно: «Поверніть, покіль не пізно! В нас були уже свати — Мусили на палю йти».
Цар на палі кинув оком Та й умився сліз потоком, А Іван до вартових Каже: «Будемо в живих, То й побачим, що нам буде! Проведіть нас, добрі люди, До князівського двора — Вже обідати пора».
В князя Змія саме гості Випивали на помості,— Упивалися пани, Поскидавши жупани.
277


Змій прийняв прибульців радо: «З прибуттям до пас, громадо!» В палац свій царя привів І за стіл посадовив.
Цар з Гаврилом бенкетує, А Іван в шатрі чатує: Цар п’є пиво, мед, ситу, А Іван водицю ту. Цар упився — вже в світлиці Він сплітає небилиці, Як до Змієвих країв Військо він своє привів, Як пройшов з ним луки, гори І нечувані простори, І як море перейшов, Не змочивши підошов.
Він забув уже про палі, Бреше й чеше далі й далі; Враз його питає Змій: «А чого ти, царю мій, З військом вирушив походом Полем, лісом, лугом, бродом, Власні кинувши краї, В землі дальнії мої?»
Мислить цар і каже згодом: «Дальнім рушив я походом Від широкого Дніпра Аж до твого до двора, Бо до тебе маю діло. Є у тебе, князь Гаврило, Правда, може, й не для нас, Аж дванадцять дочок враз. Я віддавна клопіт маю — Дружби все собі шукаю. Чи знайду ж її, чи ні, У твоїй у стороні?»
Осміхнувся Змій Гаврило: «Добрий памір! Добре діло! Я дочку тобі віддам, Котру вибереш ти сам; Ти дочку мою здобудеш,
278


Якщо в справах справний будеш, Бо за неї треба вміть Три роботи одробить,— Як одробиш,— то одробиш, А як ні, то що ж поробиш — Я нічого не скажу, Лиш на палю посаджу!»
Цар говорить: «Князю Змію! Що накажеш — все зумію!» Розходився, розхваливсь, Трохи з лави не зваливсь.
Змій підвівся на ослоні, Двічі ляснув у долоні, Проминув недовгий час — Всі дванадцятеро враз Входять дочки до світлиці, Чорноброві, білолиці, Кожна гарна й чарівна, Та найкраща з них одна — Наче квітка червоніє, Опустила довгі вії, Усміх в неї на лиці, Перстень сяє на руці. Знов лупає Змія мова: «Звик додержувать я слова, Тож часу тепер по гай — Наречену вибирай! Чи Гафію, чи Мар’яну, Чи Наталку, чи Тетяну, Чи Оксану ти береш? 'А чи й Мотря гарна теж? Може бути, Катерину? А можливо, що Дорину? Пріся — гарна, що й казать, Якщо хочеш — можеш взять. Чи сподобалась Одарка? А чи Варка-куховарка? Зостається ще одна — Наймолодша в нас вона. Думай, царю, не барися! Бачу, бачу, що Марися До душі прийшлась тобі...
279


От і добре, далебі!» Цар на кожну позирає, Котру брати, й сам не знає, Знов на кожну погляда І отак відповіда:
«Не Гафію, не Мар’яну, Не Наталку й не Тетяну, Не Оксану я обрав І не Мотрю був би брав. Гарна в тебе Катерина, Гарні Пріся і Дорина, Інші також чарівні, Що й казати,— та мені Не до мислі ні Одарка, Ані Варка-куховарка,— Лиш Марися, бачу я, Буде суджена моя!»
«Слава!» — вигукнули гості, Що сиділи на помості. «Згода!» — Змій гукнув, і враз Обізвались скрипка й бас, Гримнув бубон — річ велика, Вся троїста тут музика Гарний врізали танець, Справу справлено — й кінець!
Каже знову Змій Гаврило: «Ну, тепер берись за діло, Три роботи одроби І Марисю зароби. Що та першая робота — Не така важка турбота, Роботящий чоловік До такої змалку звик. На току пшеницю маю — Поки ніч я продрімаю, Ту пшеницю, царю, ти Геть усю обмолоти: Щоб солома до соломи, А полова до полови, І зерно щоб у зерно. Пам’ятай лише одно:
280


Якщо зіб’єш котрий колос, Чи зернина б розкололась — Я нічого не скажу, Лиш на палю посаджу!»
Цар тут вельми засмутився, Трохи з лави не скотився, Але що ж робити мав? Осміхнувся й згоду дав.
День іде, іде й минає, Вже й смеркати починає, Тулумбаси тихше б’ють, Вже додому й гості йдуть. В небі зорі зайнялися, Гості всі вже розійшлися, Змій Гаврило за поріг Проводжав гостей своїх. Цар виходив наостанку, Змій спинив його на ганку: «Ось тобі, мій царю, ціп!» Ліг у ліжко та й захріп.
6
В небі ясно світять зорі, Мовчки цар стоїть надворі. Повіва вітрець тіль-тіль, У царя проходить хміль, Він і згадує співп’яна Про слугу свого Івана,— Де тепер отой слуга, Чому не допомага?!
У шатрі посеред двору Наш Іван сидів в ту пору, Гірко думав про життя 'І латав своє дрантя. Мислить він: «Гірка надія На отого князя Змія.
Ох, напевно, у біду Із царем я попаду!»
281


Тільки він отак помислив, Лихо все своє обчислив, Як побачив тую ж мить — Біля нього цар стоїть.
Цар стоїть, ціпа тримає, Ревно сльози проливає, Хоч ті сльози як вода, Але видно, що — біда. Став Івап його питати: «Чом ти плачеш? Мушу зпати. Змій дочки не віддає, А чи інше горе є?»
Плаче цар і каже стиха: «Наробив я, Йване, лиха! За Марисю Змій велить Три роботи одробить. Нині першая робота — Не така важка й турбота, Роботящий чоловік До такої змалку звик. В Змія на току пшениця, Немолочена пашниця, Всю її, покіль він спить, Мушу я обмолотить, Щоб солома до соломи, А полова до полови І зерно щоб у зерно. Пам’ятаючи одно: Якщо десь зіб’ю хоч колос, Чи зернина б розкололась, Як і всі його свати, Мушу я на палю йти!»
«Чи багато ж там пшениці? Каже Голик.— Це ж дурниці! А віддай-по, царю, ціп, Обмолотимо той хліб. Ти ж іди собі до хати Та лягай спокійно спати, Перед світом на зорі Жду тебе отут в шатрі».
282


«Як же так?» — «Моя турбота! До мужицької роботи Я з дитинства, царю, звик!»
І подавсь Іван па тік. Ось вже він па тік приходить І пшеницю там знаходить. На стонадцять чоловік Молотьби було б на рік, Ще й труждатись мали б дуже,— А Іванові байдуже, Він не дивиться на хліб, Осторонь кладе свій ціп Та два пальці в рота тисне, Та як свисне ще й присвисне, Свиснув хвацько на весь світ — Аж у небі місяць зблід.
Свиснув раз — і в ту ж хвилину Тріснув тік, і крізь щілину Князь мишей Лаврін з’явивсь І Іванові вклонивсь.
«Що тобі, Іване, треба, Що гукнув мене до себе? Накажи, то й буде враз — Виконаю твій наказ!»
Став Іван розповідати, Як він мусить працювати: Поки Змій у ліжку спить, Хліб увесь обмолотить. Не звикать йому робити, Але як обмолотити Ту пшеницю, що отут, Щоб не був даремний труд, Щоб солома до соломи, А полова до полови, І зерно щоб у зерно, Пам’ятаючи одно — Якщо зіб’є десь хоч колос, Чи зернина б розкололась — Обіцяє Змій ту ж мить їх на палю посадить.
283


«Чи багато ж тут пшениці? — Крикнув князь Лаврін.— Дурниці! Маю військо — буде враз Виконано твій наказ!»
Він пірнає у щілину І вертає за хвилину З військом мишачим своїм; Славне військо йде за ним, І в нічній глибокій тиші Разом в скирту входять миші І несуть відтіль на тік, Кожна знає, в котрий бік, Та зернину, та полову, І зникають в скирті знову. Голик бачить, що добро, І спокійно йде в шатро.
7
Цар прокинувсь вранці-рано Та й приходить до Івана,— У шатрі, неначе пан, Спав на той час наш Іван. Цар як крикне: «Що за жарти? Ти, Іване, кари вартий! Зараз вийде Змій па тік...» А Іван на другий бік Повернувся та й бурмоче: «Хай виходить, якщо хоче, А що сплю — то клопіт мій...»
Тут якраз виходить Змій. Він виходить сонний з хати, Став на ганку позіхати — Аж тремтить на вітах лист І здригається поміст. Розігнавши позіхоту: «Покажи свою роботу!» Пальцем ткнув царя у бік І повів його па тік.
Ледве цар волочить ноги, Серце б’ється від тривоги:
281


«Спиш, Іване? Ну, зажди, , Не минуть тобі біди...»
Ось і тік. Та що за диво? Озирнувся цар сміливо — Не підвів його слуга, Не заслужить батога! Заслужив би, річ відома, Тільки* в скирті ось солома, А по одній стороні Обмолот лежить в зерні, А на другому на боці На підметеному тоці І полови добрий стіг...
Змій од злості ледве з ніг Не звалився, а потому Кинув оком на солому, Покопався у зерні — Покололося чи ні?! Та ніде не збито колос, Ні зерна не розкололось, А чи так, чи так суди, Цар тепер позбувсь біди.
Змій до нього й каже знову: «Буду вірний свому слову! Віри я не йму очам, Та дочку тобі віддам, Якщо вистачить охоти Одробить ще дві роботи...» «А які?» — «Тепер не час. Вже чекають гості нас».
Цар з Гаврилом бенкетує, А Іван в шатрі чатує, Цар п’є пиво, мед, ситу, А Іван водицю ту, Та й не знає, що в світлиці Цар торочить небилиці, Як до Змієвих країв Військо він своє привів, І які йому дурниці Змолотити тік пшениці,—
235


Він такого там наплів, Що й списать не стане слів.
Осміхнувся Змій Гаврило: «Добре діло! Славне діло! Молодець ти хоч куди, Тож зарадь мені біди, Тільки з розумом берися: Персня гарного Марисі, Кращого з усіх, що мав, Якось я подарував. Понад берегом ходила, В море перстень той зронила, Витягнеш його з води — Будеш другом назавжди, А не зможеш, не Дістанеш, Другом ти моїм не станеш, Я нічого не скажу — Лиш на палю посаджу».
Цар тут вельми засмутився, Трохи з лави не скотився, Але що ж робити мав? Осміхнувся й згоду дав.
День іде, іде й минає. Вже й смеркати починає, Тулумбаси тихше б’ють, Вже і гості менше п’ють. В небі зорі зайнялися, Гості всі вже розійшлися — Змій Гаврило за поріг Проводжав гостей своїх.
Цар виходив* наостанку, Змій спинив його на ганку: «Що ж, іди, пірнай углиб!» Ліг у ліжко та й захріп.
В небі ясно світять зорі. Мовчки цар стоїть надворі. Повіва вітрець тіль-тіль, У царя виходить хміль, Він і згадує співп’яна
286


Про слугу свого Івана,— Де тепер отой слуга. Чому не допомага?
У шатрі посеред двору Наш Іван сидів в ту пору І, латаючи дрантя, Гірко думав про життя. Мислить він: «Гірка надія На лихого князя Змія. Ох, напевно, у біду Знов з царем я попаду!» Тільки він отак помислив, Лихо все своє обчислив, Як побачив тую ж мить — Біля нього цар стоїть. Головою він киває, Сльози ревно проливає, Хоч ті сльози як вода, Але видно, що — біда.
Став Іван його питати: «Чом ти плачеш? Мушу знати. Змій дочки не віддає, А чи інше горе є?»
Плаче цар і каже стиха: «Наробив я, Йване, лиха! Маю, поки Змій поспить, Знов роботу одробить. Є дочка Марися в нього, В Змія нашого лихого, Персня кращого, що мав, Він дочці подарував; Понад берегом ходила, В море перстень той зронила,— Витягну його з води — Буду другом назавжди, А не зможу, не дістану, Другом Змієві не стану, Як і всі його свати — Мушу я на палю йти!»
287


«Перстень в морі? Тільки й того! — Став Іван сміятись з нього.— А уже ти, царю, й зблід!
Вранці буде все як слід, А тепер іди до хати Та лягай спокійно спати, Перед світом на зорі Жду тебе отут в «шатрі».
«Як же так?» — «Та вже дістану!» Одягнув свитину драну, Мотузком підперезавсь І до моря геть подавсь.
8
Наша казка хутко лине, Мов шугання соколино, Наче хвилі весняні, Ніби молодості дні. Різні мали ми пригоди, Перейшли шляхи і води, В різних ми були краях, По степах і по гаях, Все ми бачили, все чули, Про Марисю лиш забули... Час згадати: що ж вона? Як життя її мина?
Чи весела? Чи турботна?
Чи з царем побратись згодна, Так як батько їй велить, А чи стала сльози лить?
Все буває, все можливе,— Тане сніг, минає злива, Сонце сходить вдалині, І весняні дні ясні Одкриваються в долині, Наче крила соколині, На яких ми летимо, Бо у казці живемо.
Ні, Марися сумувала, Мліла, сльози проливала, 288


Зотлівала, мов той жар,— Не сподобався їй цар. Незугарний, низькочолий, Нерозумний, хирний, кволий Викликав він тільки сміх, А подобатись не міг.
Горе — сльози, сміх — утіха, Але як зарадиш лиху? Позбулась Марися сну, Думку думає одну: Чи зуміє цар невмитий Три роботи одробити? Чи па палю ніде він? Чи прийшов її загин?
Ось вже перша ніч минула. Вся держава тут почула, Що роботу цар зробив І Марисю заробив.
Ледь не луснув Змій од злості, Але гості на помості
Ну його поздоровлять: «Значить, будем пить-гулять!»
А Марися побивалась Та що більше дивувалась: Як зумів він, як він зміг? Диво дивне, горе й сміх!
Друга ніч. Коли сестриці Вже поснули у світлиці, Враз Марися підвелась І хутенько одяглась, Личко хусткою запнула Та з світлиці геть майнула, Подалась сміливо в путь, Щоб дізнатись будь-що-будь, Як здобуде з дна морського Цар-незграба персня того? Бачить, що серед двора, Біля драного шатра Цар в сльозах, мов річка ллється, А слуга його сміється;
28Ц


Потім бачить, що слуга Драну свитку одяга І до моря геть рушає... Що ж Марися? Поспішає За слугою слід у слід, Щоб, прознати все як слід. Берег моря об’явився, Тут Іван наш зупинився, Свиснув двічі на весь світ, Аж у небі місяць зблід. Посмутилось синє море, Хвилі скинулись, як гори, І від скелі камінь рвуть,— Щуки хвилями пливуть, Щуки ближче підпливають, До Івана промовляють, Віддає він їм наказ... «Буде виконано враз!» Щуки в море поринають, За хвилину виринають — Перстень з хвиль морських несуть І на березі кладуть.
А Іван той перстень ловить, Щукам вдячне слово мовить, Та чи чули, а чи пі — Зникли щуки в глибині. От Іван вже й перспя має. Він од моря геть рушає. Світять зорі. Тиха ніч. Хто ж це йде йому навстріч? Це Марися, цс Зміївпа Йде, найкращій квітці рівна, По нічній рясній росі,— Стрічка в’ється у косі, Йде вона й ніяковіє, Опустила довгі вії, І тремтять її уста.
«Хто ти є?» — вона пита.
Наш Івап як стій спинився І на неї задивився, Відповісти не зумів, Так неначе онімів.
«Хто ти є? — вона питає,—
290


Що до тебе випливає Риба з хвиль морських німа, Як я бачила сама?
Чи не ти для свого пана На току у нас дорана Збіжися все обмолотив?»
«Я,— Іван прошепотів Так, що й слів було не чути,— Щоб царю тебе здобути...» «Хто ж ти?» — «Голик я — Іван, Не слуга, але й не пан, Кажуть, царського я роду, Та царем це буду зроду, Бо у серці маю гнів На царів і на панів».
Ніч над ними хутко лине, Мов дихання соколине, Море піниться в імлі,— Сіли поруч на скалі, Землю тихий сон гойдає, А Іван розповідає , їй усе життя своє, Звідки він і хто він є...
Грає хвиля в сипім морі, В небі тихо тануть зорі, "Вже й світанок засвітав.
Персня їй Іван оддав І сказав: «Почнуть питати, Маєш батькові сказати — Цар віддав його тобі...»
Хмарки плинуть голубі. Він бере її за руки, І крізь ранішнії луки Вдвох вони додому йдуть. В небі райдуги цвітуть.
9
Цар прокинувсь вранці-рано І приходить до Івана.
У шатрі, неначе пан,
291


Спав па той час наш Іван. Цар як крикне: «Що за жарти? Ти, Іване, кари вартий, Зараз вийде Змій, а ти...»
Каже Голик: «Може йти! Слухай, царю, не журися — Має перстень вже Марися, Не пошле на палю Змій... А що сплю — то клопіт мій!»
Саме Змій виходить з хати, Став на ганку позіхати — Аж тремтить на вітах лист І здригається поміст. Розігнавши позіхоту, Він питає про роботу: «Ну, то як, у гдибипі Персня ти знайшов чи ні?»
Цар говорить: «Князю Змію, Справдив я твою надію — У Марисі він давно!»
Змій збілів, мов полотно, Та як крикне: «Де Марися? Де ти, дочко? Не барися!» Змій лютує, Змій кипить, Але що б він мав робить? Вже й Марися поспішає — Перстень грає, перстень сяє, Він горить, неначе жар... Хто здобув? Та звісно ж — цар!
Отже, Змій говорить знову: «Буду вірний свому слову! Віри я не йму очам, Та дочку тобі віддам,— Третю виверши роботу, То й позбудешся клопоту...»
«А яку?» — «Тепер не час. Вже чекають ..гості пас». Цар з Гаврилом бенкетує, 292


А Іван в шатрі чатує, Цар п’є пиво, мед, ситу, А Іван водицю ту.
Зпає він, що цар в світлиці Точить, править небилиці, Як до Змієвих країв Військо він своє привів, І які йому дурниці Змолотити тік пшениці, А чи перстень в глибині На морськім здобути дні. Слухав, слухав Змій Гаврило Та й говорить: «Добро діло! Молодець ти хоч куди, Завжди вислизнеш з біди! Дві роботи ти вже справив, На весь світ себе уславив, Третю справиш — справам край — І Марисю забирай.
Третя справа хоч найтяжча Та, як перші дві, путяща. Завтра вранці у саду Я дочок своїх зведу. На Марисю буде кожна Схожа, що й пізнать не можна, Але ти її впізнай — І твоїй турботі край.
Як впізнаєш — то впізнаєш, А як ні — то вже як знаєш: Я нічого не скажу, Лиш на палю посаджу!»
Цар тут вельми засмутився, Трохи з лави не скотився, Але що ж робити мав? Осміхнувся й згоду дав.
День іде, іде й минає, Вже й смеркати починає, Тулумбаси тихше б’ють, Гості вже додому йдуть.
293


В небі зорі зайнялися, Гості всі вже розійшлися, Змій Гаврило за поріг Проводжав гостей своїх. Цар виходив наостанку, Змій спинив його на ганку: «Я не звик прощати хиб!» Ліг у ліжко і захріп.
В небі ясно світять зорі, Мовчки цар стоїть надворі, Повіва вітрець тіль-тіль, У царя проходить хміль, Він і згадує співп’яна Про слугу свого Івана,— Де тепер отой слуга; Чому не допомага?
У шатрі посеред двору Паш Іван сидів в ту пору, Плів для війська личаки І снував свої думки.
«Хай,— він мислить,— у світлиці Теревені й небилиці Цар торочить при вині, Все те байдуже мені!
Третя ніч ось заступає, Третю він роботу має, Ту роботу я зроблю — І Марисю зароблю!»
Тільки він отак помислив, Справи всі свої обчислив, Як побачив тую ж мить — Біля нього цар стоїть. Головою цар киває, Ревно сльози проливає, Хоч ті сльози як вода, Але видно, що — біда.
Став Іван його питати:
«Чом ти плачеш? Мушу знати. Змій дочки не віддає, А чи інше горе є?»
294


Плаче цар і каже стиха: «Наробив я, Йване, лиха! За Марисю Змій велить Третю справу одробить. Третя справа з всіх найтяжча, Як і перші дві, путяща: Завтра вранці у саду Всіх дочок, сказав, зведу. На Марисю буде кожна Схожа, що й впізнать не можна. Каже, ти її впізнай — І твоїй турботі край. Як впізнаю — то впізнаю, А як ні — то вже як знаю: Як і всі його свати, Мушу я на палю йти!»
«Упізнати? Тільки й того? — Став Іван сміятись з нього.— Л уже ти, царю, й зблід? Вранці буде все як слід. А тепер іди до хати Та лягай спокійно спати, Перед світом па зорі Жду тебе отут в шатрі».
«Як же так?» — «Та вже впізнаю, Але як — ще й сам це знаю!»
Спати цар пішов сумний, А Іван у сад мерщій. Став, два пальці в рота тисне Та як свисне ще й присвпсне, Свиснув тричі па весь світ — Аж у небі місяць зблід.
Синє небо потемніло, Щось вгорі загомоніло — То з’явився сам Ромась, Комариний славний князь.'
«Що тобі, Іване, треба, Що гукнув мене до себе? Накажи, то й буде враз Виконано твій наказ».
295


Став Іван розповідати, Все докладно докладати,— Засміявся тут Ромась, Комариний славний князь.
Над Іваном він літає
І сурмить-відповідає: «Пильнувати лиш умій — Знову в дурнях буде Змій!»
10
Цар прокинувсь вранці-рано І приходить до Івана.
У шатрі, немов той пан, Спав на той час наш Іван. Цар як крикне: «Що за жарти! Ти, Іване, кари вартий, Зараз вийде Змій, а ти...»
Каже Голик: «Може йти!
Не сумуй і не журися, Будем зпати, хто Марися,— Допоможе нам Ромась, Комариний славний князь».
Цар скипів, почав кричати: «Я його пе хочу знати!
І який він з біса князь? Кровопивця твій Ромась!
Він як вколе, він як вжалить, То немов огнем припалить!»
Голик вийшов із шатра, «Острах, царю, розбира? Але що ж чинити маєш, Якщо князя відкидаєш? Сам Марисю відгадай, Чи на палю йди сідай!»
Цар змирився, зажурився, Наче хмарою укрився,— Ще чи князь той прилетить, А все тіло вже тремтить.
296


Тут вже й Змій виходить з хати. Став на ганку позіхати — Аж гуде на вітах лист І здригається поміст. Розігнавши позіхоту, Змій загадує роботу: «Як робити — так робить, Марно часу не губить!»
Мабуть, легше йти на страту, Під сокиру тому кату Власну голову нести, Ніж цареві в сад іти! Цар іде — не йде, чвалає, Ледве ноги піднімає, Змій його приводить в сад, В сад — зелений виноград. А в тім саді-випограді Зустрічають гостя раді Дочки Змієві. Сам Змій Здивувавсь — пізнай зумій! — На Марисю схожа кожна Так, що і впізнать не можна, Всі вони, немов одна, Але котра ж з них вона?
Білолиці, кароокі, Як одна — стрункі й високі, Милі, гарні, чарівні, Всі в однаковім вбранні — У вінках, неначе в цвіті, Як одна, керсетки зшиті, Як в одної, сорочки, І стрічки, і кіснички, Чобітки, плахти, намисто — Все однакове геть-чисто, А на пальці, аж сліпить, Перстень в кожної горить! Цар подумав: «От так диво! Та чи з того буде пиво? Де ж він є, отой Ромась, Комариний славний князь?»
297


До царя тут Змій озвався: «Якщо вгадувать ти взявся, Вгадуй, царю, час по жде, Бачиш — сонечко вже де! Як вгадаєш — то вгадаєш, А як ні — то вже як знаєш: Я нічого не скажу, Лиш на палю посаджу!»
Цар про палю як згадає,— З жалю трохи не ридає. А Іван стоїть, мовчить...
Хто мовчить, той двох навчить. Він мовчить та пильно стежить І його також бентежить, Чом Ромась ще не з’явивсь! Чи в дорозі забаривсь, Чи яка пригода сталась, Що й часу вже но зосталось, Чи забув про слово він, Свій провадячи загін?
Але ось щось затремтіло, В небі щось зашелестіло, Ніби легіт, мов вітрець, Наче в скрипку гарний грець Потихеньку грає, грає, Ніжним співом серце крає — То Ромась летить, сурмить, Настає рішуча мить!
І сказав Іван цареві: «Звірсь на совість комареві І пильнуй, а він вже сам Викаже Марисю нам!»
Змій мовчить. Мовчать дівчата. Цар напружив оченята.
А Ромась летить, кружля, Відтіля і відціля Залітає, заглядає — Та чи він її вгадає?
Всі дівчата, як одна!
Котра ж, котра з них вона?
298


Князь Ромась у небо звився, Ще раз пильно подивився, З неба стрімко кинувсь вниз І одну з дівчат до сліз Вжалив в око що е сили,— Тут її перекосило, Диво дивне, сон, мара: Чи оця ж, бридка й стара,' Зморшкувата, мов печена, То царева наречена, То Марися чарівна?
Цар гукнув: «Це не вона!» .«Ні, вона!» — Івап озвався, До Марисі вмить подався, Взяв за руку — бачить цар, Що минула сила чар, Що красуня, що кохана Усміхається до Йвана,— Кинувсь цар: «Моя! Вона!» Тільки що ж за дивина? Ролик дівчину тримає, Дужий голос піднімає: «Йе зрікавсь — була б твоя, ’А тепер вона моя!» «Змію! — крикнув цар.— Ти чуєш? Чом мене ти пе рятуєш? Чи не цар я, чи не нап? Збунтувався мій Іван!» «Одбивай Марисю в нього, У слуги твого лихого!
Переможеш в боротьбі — Я віддам її тобі!»
З піхов шаблю цар хапає, На Івана наступає, Вже той Голик не втече — Ось його він посіче!
От вже зараз шабля блисне! — А Іван в цю мить як свисне, Свиснув хвацько на весь світ, Змій поблід — і цар поблід.
299


Стало чутй враз у тиші, Як ідуть походом миші; Зашуміло щось вгорі — В’ються військом комарії «Що тобі, Іване, треба, Що покликав нас до себе? Накажи, то й буде враз Виконано твій наказ!»
«Вас я кликав, вірні друзі, Щоб катюзі по заслузі, По заслузі заплатить! Ось він, бачите, тремтить!»
Почали рядами в тиші На царя зриватись миші, Одбиватись він не зміг, Крикнув з ляку — і побіг. Він тікав без дороги, Миші рвуть його за поги, В груди, в спину уп’ялись Так, як він в народ колись. Він зриває їх, а миші З того лиш стають лютіші, Бо до бою свій загін Славний князь веде — Лаврін.
Цар біжить щосили-духа, - Миші рвуть його за вуха! Але що ж це ще? Вгорі В’ються військом комарі. Жалять в ніс, у губи, в щоки, В шию, в бороду і в боки; Кров з царя на шлях тече, А вони вжаляють ще, Невідступно, невмолимо, Ні один не вжалить мимо, Бо веде їх славний князь, Полководець їх — Ромась.
Цар од болю знемагав, Він до моря добігає, Хвиля човен там гойда, Він у човен той сіда.
300


Розпрощався цар з бідою,— Миші стали над водою, Невідступні комарі Не сурмлять уже вгорі. Цар на весла налягає, Хвилі він перемагає. «Врятувався!» — мислить цар, Але тую ж мить — удар, Що аж човен похитнувся. Озирнувся цар, здригнувся — Доведеться помирать!
Вийшла з моря дивна рать, "1 ведуть її до бою Вдячні щуки за собою. Тут і лящики, й лини, Карасі, бички, в’юни, Оселедці і дельфіни Вигинають пружні спини, Окуні, йоржі, плотва — Навперейми заплива; Наставляють клішні раки, Риба-мсч іде в атаку; Море піниться й гуде, Рать морська до бою йде.
Ось уже хитнувся човен, Ось води набрався повен, Ось іще один удар, Ось у воду випав цар, Ось майнули дві акули, Розірвали, проковтнули. Вийшло сонце з-поза хмар. Отакий кінець твій, цар!
Змій на все оце дивився, Люттю грізною налився, В серці чорна кров кипить! Як він може те стерпіть, Щоб землі і моря сили Так слузі тому служили? Із царем скінчили враз — І на нього прийде час!
ЗОЇ


Змій підходить до Івана: «Переміг ти свого пана, Зваж тепер, чи зможеш ти І мене перемогти? Дужий ти, але я дужчий, Смертний ти — я невмирущий, Ти людина, а я — Змій... Тож приймай останній бій, Бо не здамся я без бою, Буду битися з тобою І знайду у боротьбі Смерть тобі, а не собі!»
Скинув шапку Змій Гаврило, А Іван підходить сміло, Змій схопив його, затис, І у небо геть поніс.
В небо, в пебо — аж під хмари — Знає він пекельні чари,
«Я несу тебе, несу, Я трясу тебе, трясу, Занесу ще вище й кину В пекло, в прірву, у щілину! Там не тільки що помреш, Л й кісток ти не збереш!»
Та в Івана є надія! Він схопив за чуба Змія, Чуб на руку намотав — Втричі дужчим Змія став. Бій під хмарами триває, Синє море знизу грає, Над бійцями угорі Гонить буря вихорі. Змій Івана в небі носить, Змій Івана слізно просить, А Іван летить, мовчить — Хто мовчить, той двох навчить. «Одпусти, Іване, чуба!» Та все ближче й ближче згуба! Б’ються день і ще два дні
302


У незмірній вишині.
Бачить Голик — Змій втомився, Змій кривавим потом вкрився, Важко дише і хрипить: «Ох, Іване... хочу пить!» «Пити хочеш? Будеш пити! Слід лиш трохи потерпіти! Невелика це біда, Бачиш, ген внизу вода!»
Скочив Змієві на спину, Смикнув тричі за чуприну — Вниз, мов Камінь, Змій летить, •І морська вода ту ж мить Залива його по груди.
З хвиль морських виходять, люди, Тягнуть Змія в темну глиб До підводних лютих риб.
Голйк з хвиль морських виходить І на березі знаходить Кращу світлої зорі, Ту, за котру бивсь вгорі.
Він Марисю обнімає, На коня з нею сідає; В тулумбаси військо б’є, Дужий вітер стяги в’є. «Слава! Слава! Перемога!» В далину біжить дорога, •І вони рушають в путь — В рідний край, додому йдуть. А прийшли вони додому — Голик всю звільнив сірому, Волю дав трудівникам, Бідакам і кріпакам.
Ковалі взяли гамарні, Чинбарі взяли чинбарні, Кріпаки взяли поля,— Звеселилася земля.
А лиха цариця люта, Як прийшла на неї скрута, То й призналась, що Іван їй не син, що він не пан, Що бідарського він роду,
803


Тому й став служить народу* Лютувала скільки сил! Де ж вона? А глянь навкіл! Як у нас царів не стало, Так її мов не бувало. Голик матір одшукав, Разом з нею жити став. Він з Марисею побрався, До роботи щиро взявся, Так вони утрьох в труді Стали жити відтоді.
Вік жили, не знали горя, І приходили до моря, І сідали па скалі,— Мислі добрі, а не злі їхні душі сповивали;
З моря люди випливали, Що у морі вік живуть, Що морськими їх зовуть. Ті морські співали люди, Що усюди воля буде, Що загинуть на землі Скрізь царі і королі. Я кохався в їхнім співі, Бачив погляди щасливі, Світлі, наче та весна, Наче зірка чарівна. Я додому рушив низом, Полем, яром, лугом, лісом; В лісі зрізав яворець Та зробив собі корець, В тім корці на денці — казка, Прочитай її, будь ласка. Ну, а був зробив би ківш, То було б і казки більш.
Січень—лютий 1937 р., у Києві
304


ДРАМИ
ВАГРАМОВА НІЧ
(Сцени з трагедії}
ДІЯ ПЕРША
1919 рік
Південне місто. Приміщення під дахом багатоповерхового будинку. Двоє дверей — на сходи і до сусідньої кімнати. Нічне небо у вікнах. Часом гомін міста вривається у кімнату, чути сирену автомобіля, скрегіт трамвайних коліс, цокіт копит кавалерії, солдатську пісню. Ваграм стоїть біля вікна. Йому за п’ятдесят, в нього чорно волосся, він невисокий, дуже просто зодягнений. Стрілка настінного годинника наближається до дев’ятої.
Ваграм
Пригасла пісня... Вечір одшумів. Розсипалось внизу вогнями місто,— Ще трохи повирус і засне, І заполонить ніч його до ранку. Що принесе мені вона, ця ніч? Чом од вікна я одійти не можу, Неначе прикувало щось мене До цього темного нічного неба, До цих внизу розсипаних вогнів? Далеко па околиці, за містом, Ще не погасли вікна у тюрмі... Біля якого з них у цю хвилину Стоїть Гордій?.. Мій син... Можливо, він У цю хвилину думає про мене, І жде, як я, й надіється, як я...
Яка важка й сувора ніч сьогодні, Як важко рівновагу зберегти, Як важко щохвилини не дивитись В цю тьму і не шукать того вікна, За котрим він стоїть... Кріпись, Ваграме.
305


Тримайся твердо. Зійдеться ревком — Ти мусиш буть спокійним як ніколи, Бо надійшла та вирішальна мить, Від котрої залежить все майбутнє. Не лиш твоє...
Годинник б’є дев’яту.
Як хутко плине час! Хто прийде перший з членів комітету? Подумаєм про це... Авжеж, Дідусь!
В цю мить вона уже, напевно, входить В кав’ярню, що на розі... Підморгнув Рудий офіціант їй непомітно, Зв’язківець наш... З пакетиком в руці Вона спокійно перейшла дорогу... Стара, забута гра... Але чому Сьогодні ти згадав її, Ваграме?
Ти хочеш думати в цю мить про все, Лиш по про те, іцо серце розриває.
Ну, що ж, продовжуймо... Тепер вона В під’їзд заходить. Ось вона повільно Іде по сходах вгору... А тепер Підходить до дверей. Вона спинилась Причепуритися...
Одчиняє двері. За дверима стоїть здивована жінка з пакетиком у руці.
Ну, що ж, заходь. Дідусь
Як я злякалась! Ти чаклун, Ваграме!
Ваграм
От бачиш, як це просто — знати все, Коли ти добре знаєш вдачу друзів Та ще до того маєш вільний час, Щоб думати про них...
Дідусь
Тобі нелегко
Тримати пас усіх в своїх думках, Коли й свого у тебе досить горя.
Ваграм
Що власне горе проти горя всіх?
80S


Мій власний біль я можу подолати Лиш у тяжкій щоденній боротьбі За щастя всіх.
Дідусь
Ти мусиш буть, Ваграме, Готовий до усього.
Ваграм
Вже пора Зійтися б і ревкому... Ти не думай, Що я згинаюся під тягарем, Хоч він і не легкий мені.
Дідусь
Я знаю.
Ваграм
Недурно ж прізвище твоє — Дідусь. Ти розумієш все, немов людина, Що прожила у світі довгий вік, Хоч ще і молода...
Дідусь
Мені вже сорок.
Ваграм
Що з того? Знаєш, можна й вік прожить І залишитись молодим до скону, А можна за один короткий день, За ніч якусь зістарітись навіки, Без повороту.
Дідусь хоче пройти в сусідню кімнату. Баграм спиняє її.
Там Микола. Спить. Авжеж, буває, що життя поставить Тобі таке питання, що й радий На нього був би не відповідати, Але ти мусиш. Хто ти? Більшовик. Людина. Батько. Мусиш не згинатись. Все бачити — і розуміти все, Все знати — і нічого не страшитись.
307


Дідусь
Ти знаєш все?
Ваграм
Що розуміть під цим? Не все, можливо, але це ще важче. Я розбуджу Миколу. Вже пора. Він розповів мені важливі речі.
Дідусь
Надходить час?
Ваграм
Він всього не сказав — Заснув, немов звалився, на півслові, Так натомивсь в дорозі через фронт. Але наскільки міг я зрозуміти — Наш час прийшов. Тепер уже від нас Усе залежить. Будем починати.
Дідусь
Нарешті надійшла ця грізна мить! Як довго ми усі її чекали.
Тричі стукають у двері, вона відчиняє, входить Стогній.
Стогній
А, ви удвох! Нікого ще нема?
Ваграм
Я пізнаю тебе завжди по стуку.
Стогній
Щось сталось?
Ваграм
Не турбуйся. Все гаразд. Ми скликали засідання ревкому. Прибув Микола.
Стогній
Звідки? Через фронт? То, значить, наближаються події,
808


Яких давно ждемо? Ну що ж, пора! Пора, Ваграме!
Ваграм
Ти не помилився.
Я підніму Миколу.
(До Дідусь.)
Приготуй,
Будь ласка, щось на стіл ~ ну, ти вже знаєш, Я не втручаюся в твої діла, Таж він голодний, мабуть...
(Виходить у сусідню кімнату.)
Дідусь
А про себе Не думає.
Стогній
Ти говорила з ним?
Дідусь
Так, говорила.
Стогній
Ти йому сказала?
Дідусь
Ні, не сказала.
Стогній
Чому?
Дідусь
Не змогла.
Стогній
Ну, як же так!
Дідусь
Мені здається часом, Що я на себе можу взяти все, Нема для мене заважких доручень, Але на цей раз... Ні, я не змогла Ні слова вимовити.
309


Стогній
Але він же мусить, Він мусить знати — все і до кіпця.
Дідусь
Зажди. Хвилинами мені здавалось, Що він вже знає. Так він говорив,* Неначе натякав, але сказати Не все хотів мені. А в іншу мить Він був такий спокійний і суворий, Що думалося: він не може знать І залишатися таким спокійним.
Стогній
Не може знати? Але ж це — Баграм! Ніхто так не уміє володіти Собою, як Ваграм, в найтяжчу мить.
Дідусь
Ні, він не знає.
Стогній
Ну, то мусить знати, Він голова ревкому, більшовик — Не тільки батько...
Дідусь
Але ж я не можу Прийти й сказати батькові: твій сип До розстрілу засуджений. Не можу. Це вище сил моїх.
Стогній
То я скажу, Хоч це й мені не легко.
Дідусь
Краще буде, Коли дізнається від тебе він, А не від мене... і не від Марії... Хоч невідомо ще, чи зна вона.
Стогній
Так, з нею буде важко, дуже важко, 310


Та ще в такі хвилини, коли нам Найбільш потрібні витримка і мужність.
Дідусь
Любити — і втрачати. Ця печаль
Відома і мені. Ти також знаєш,
Як гостро входить в людське серце біль, Але ти чоловік...
Стогній
Усі ми люди.
Що зробиш, коли світ стоїть на цім?
«Любити — і втрачати».
Три коротких різких удари в двері.
Дідусь
Це Марія.
Стогній одчиняє. Входить Марія, мовчки спиняється біля вікна. Важке мовчання. Дідусь ставить на стіл чай і бутерброди.
Марія
Яка беззоряна сьогодні ніч!
Звисає над дахами темне небо,
Неначе хоче землю обгорнуть
І всі вогні у темряві згасити.
Дибись, Дідусь, як гаснуть ліхтарі,
Як гаснуть вікна... Лиш ген там, за містом,
Вони горять...
Дідусь
Де саме?
Марія
У тюрмі.
Немов нагадують, що там — за муром —
Не сплять потомлені живі серця,
Чекаючи холодного світанку...
Стогній
Сьогодні має ухвалить ревком Важливу резолюцію.
311


Марія
Я знаю. Стогній
Що знаєш ти? Всі зійдуться — тоді Ми разом зможемо про дещо знати.
Марія
Про це не може бути двох думок. Ми мусимо розпочинать повстання.
Дідусь
Невже вона не знає? Як сплелось В один клубок — відоме й невідоме!
Стогній
Про це не може бути двох думок. Вже ситуація давно назріла, Обурення в солі переросло У виступи стихійні проти білих, Посилюється партизанський рух, Уже горять по волостях маєтки, А робітництво на заводах жде Лиш гасла більшовицького ревкому, Щоб розпочати вирішальний бій,— Усе це так...
Марія
Чого ж нам ще чекати? Все склалося чудово. Кожна мить Тепер на нас працює. Зволіканням Ми можемо поставить під удар Здобуток наш кінцевий — перемогу! Подумай тільки: скинути ярмо, Яке усіх нас душить, відновити Радянську владу в селах і містах, Одкрити тюрми і звільнити в’язнів, Засуджених, рокованих на смерть...
Дідусь
Вона все знає. Тим і поспішає, Тим і палає, наче на вогні.
Стогній
Все зваживши, обдумавши тверезо,
312


Сьогодні термін визначить ревком. Ти не хвилюйсь, Маріє.
Марія
Я спокійна. Я знаю все — і зважилась на все. Тепер уже не можна хвилюватись.
Стукають у двері. Стогній впускає немолодого робітника.
Сила
Добривечір! І ти вже тут, Дідусь? Я бачив, як ти плутала сьогодні Від філерів по площі, що тепер Зоветься Думською, але невдовзі Поверне знову Леніна ім’я. Ти молодець!
Дідусь
Та ні, я просто звикла Завжди тягнути за собою хвіст.
Сила
Ну, а мені, признаюся, це важко. Побачу, що за мною хтось іде, То так мене і тягне обернутись І врізати його, щоб пам’ятав, Як добре каїном служить у білих! А стримуюсь. Ходжу собі, дивлюсь. Кругом життя. В кав’ярнях повно світла І музики. Малоприступний крам Кричить про злидні з кожної вітрини. Вирує місто. Бродять патрулі. Поліція стоїть по перехрестях. Правитель влаштував гучний банкет — Ось фото є в сьогоднішній газеті.
А обивателі посунули в театр Дивитися комедію...
Марія
Сьогодні Вони обернуться на глядачів Трагедії.
313


Сила
А що ж? Усе можливо. Хто може знати. Може, пройде ніч, Два-три коротких дні, найбільше тиждень — І все це полетить під три чорти Від нашого могутнього удару.
Марія
Це станеться сьогодні.
Сила
Може, й так, Але у тебе є погана звичка Все перебільшувати. Наперед Не можна говорити ще про термін.
Марія
Так буде.
Сила
Термін вирішить ревком.
Марія
Але ж ревком — це ми. Хто ж нам завадить Обрати час, який потрібно нам?
Сила
Ревком — це ми усі, а поодинці І ти, і я, і він, і кожен з нас — Лиш рядовий солдат, боєць, що вміє І кров свою у боротьбі віддать, І ждать революційного наказу.
Знову тричі стукають у двері. Одчиняє Дідусь. На порозі незнайомий у м’якому капелюсі, окулярах, з плащем і палицею на руці. Дідусь непевно робить крок назад. Всі підводяться.
Партизан
Що, не впізнали?
(Скидає капелюх і окуляри.)
Сила
Партизан!
314


Дідусь
Невже?!
Партизан
Ви ж думали, що я до вас з’явлюся Принаймні на тачанці на моїй, З гарматами, що хлопці захопили, Обвішаний гранатами або ж Стрічками кулеметними обвитий?
Стогній
Це ясно й так, але такий буржуй! Тебе і рідна мати не впізнала б.
Дідусь
Ти пунктуальний, як завжди. Прибув, Мов по годиннику.
Партизан
У мене в місті Також немало справ.
Марія
Чи це не вас Я бачила в кафе на Думській вчора?
Партизан
Цілком можливо. Я зучора тут. Все роздивився. Треба вам сказати, Що влада білих, як на погляд мій, Тріщить уже, немов весною крига. Один удар — все піде шкереберть.
Марія
І нам це видно. Треба починати.
Партизан
До того йде — у слушну мить почнем.
Стукають у двері. Стогній одчиняє. Входять Богате н к о і солдат.
Стогній
Чого це ви удвох з’явились, хлопці?
315


Хіба не сказано було для всіх, Що маємо збиратись поодинці? Кого-кого учити б, а по вас!
Богатенко
Та ми з ним тут зустрілися — на сходах!
Солдат
Ну да, зустрілись! Чую — ззаду пре Щось, наче паровоз. Я натискаю, Воно ж не відстає, ступає вслід. Який це хвіст за мною учепився? Ні, думаю собі, нема дурних! Щоб я та на засідання ревкому Хвоста необережно приволік? Намацую гранату під полою І вниз рушаю — коли що, держись! Аж це на сходах, бачу, Богатенко — Вій, бачте, захотів мене здогнать, Але ти спробуй дожени піхоту, Хоч ти й моряк!
Богатенко
Так ми й прийшли удвох. Усе чин чином, не кипи, Стогнію.
Ваграм входить з сусідньої кімнати.
Ваграм
Вже всі зійшлись? Привіт, товариші! Не будемо часу губити марно. Чай закипів, Дідусь?
Дідусь
Несу, несу.
Ваграм
Хто хоче привітатись до Миколи — Заходьте,..
Стогній
Як він там? Ще більше схуд?
Сила,
Подивимось.
816


Солдат Давно його не бачив. Залишаються Марія і Богатенко.
Богатенко
Про нього думаєш?
Марія
Ти знаєш.
Богатенко
Саме час Подумати про мене.
Марія
Як ти можеш!
О, як ти можеш так... Не смій. Мовчи.
' Богатенко
Чого ж це саме я мовчати маю? Ми тижнями не бачимось. Сиджу, Мов сич, один на тому кладовищі, А стрінемось — то й слова не скажи!
Марія
Не муч мене.
Богатенко
А ти мене не мучиш? Ти думаєш, що можна без кінця Твою байдужість зносити? Що можна Безкарно гратись серцем моряка?
Марія
Яка жорстокість!
Богатенко
Може, ти гадаєш, Що морякові легко — він же звик До палуби, до шторму, до наказу; Навіщо йому людська теплота, Коли у нього серце із заліза? Скажу: забудь — уже він і забув,
317


Ще й гаркнув па все горло: «Рад старатись!» — Як по команді...
Марія
Більш ніж будь-коли, Сьогодні я прошу тебе — не треба, Забудь, не говори, не муч мене. Як можеш ти сьогодні говорити Про це зо мною!
Богатенко
А чому б і ні? Сьогодні день і справді незвичайний, Та зараз вже часу не буде в нас Для цих розмов...
Марія
Ні завтра, Богатенку, Ні післязавтра. Серце, ти сказав, У тебе не залізно... Ні, неправда, Його немає в тебе! Коли б ти Мав серце навіть з кременю, сьогодні Не міг би ти зо мною говорить, Так говорить, як ти оце говориш!
Богатенко
Але чому? Скажи мені чому?
Тому, що він в тюрмі, а я на волі?
Марія
Тому, що це його остання ніч — До розстрілу засуджено Гордія.
Богатенко
Та я ж пе знав про це... прости... не знав!
Марія
Не знав! А інші... Інші теж не знають? Вітрам... не знає теж?
Богатенко
Гріх на мені.
Я не хотів тобі завдати болю,
Ти знаєш - я не стриманий, це так, Але ж не звір, Маріє... Ні півслова Я не сказав би.., Що ж тепер робить?
818


Чим можу я тепер свою провину Загладити? Бо я ж тебе люблю, Люблю по щирості — твоє страждання В єдину мить озвалося в мені Таким вогнем, таким нелюдським болем, Що я тепер вже зовсім сам не свій...
Марія
Я знаю, що робить.
Богатенко
Кажи. Для тебе Я все зроблю.
Марія
Ми мусимо звільнить З тюрми Гордія.
Богатенко
Але як це зробиш?
Марія
Є лиш одна можливість...
Богатенко
Якщо є — Так треба пе губить часу, Маріє!
Входять Ваграм, Микола, партизан, Стогній та всі інші члени ревкому
Баграм
Одне питання вирішить ревком Сьогодні має. Довго ми чекали, І от тепер нарешті визрів час, Коли вже й ми готові до удару І треба вже нанести той удар, Від котрого залежить доля Півдня. Микола директиву нам привіз.
Нам треба тільки визначити термін — За зброю взятись і перемогти.
Ми слухаєм, товаришу Микола!
Микола
Я довгождану звістку вам привіз:
319


Ми починаєм генеральний наступ. Командування розробило план, Який дозволить визволити Південь, Зламати впертий опір білих банд І остаточно скинути їх в море. Ми починаєм завтра уночі. Якщо і ви розпочнете повстання І вдарите білогвардійцям в тил Всією силою і одночасно з нами,— Узявши місто, будем мати ми В руках ключі від Півдня і від моря; Тоді уже ніщо не спинить нас У нашому визвольному поході. Полки, напоготові вже стоять, Чекаючи на вашу допомогу.
Я повернуся в штаб — ми почнемо І вивершимо наступ. Ви готові?
Стогній
Давно готові ми, давно ждемо! Загальний страйк почнеться на заводі Важких конструкцій. Трубний і депо Зупиняться, як тільки пролунає Сигнал повстання. Розклад залізниць Диспетчери порушать, щоб забити У вузол пробку, припинити рух І шлях для відступу відрізать білим. Все це давно підготував ревком, Але біда у тім, що зброї мало...
Сила
Гвинтівки є, хоч і одна на трьох, Гранати є і кілька кулеметів... Але це не повинно нас спинять, Бо ми в бою озброюватись будем, В нас за одним озброєним стоїть Три неозброєних, щоб підхопити Одбиту зброю.. Треба починать, Не час вагатися.
Микола
А санітари? Бинти? Медикаменти?
320


Марія
В двох лікарнях Є наші лікарі і персонал;
Не підведуть, на них покластись можна, Сьогодні вранці я у них була — Сигналу ждуть.
Ваграм
Що скажеш, партизане?
Партизан
Ми виконаєм бойовий наказ, Давно до бою партизани рвуться! У мене простий і мобільний план: Я йду на місто з заходу, на сході Вже торохтять тачанки Никанора, Готовий з півдня вдарити Чумак,— Відтягуєм на себе сили білих, Вимотуємо, сковуємо їх.
І якщо з півночі в цей час ударять Залізної дивізії полки,— Ми візьмем місто.
Ваграм
Треба пам’ятати, Що білі будуть битись до кінця. Нелегко буде подолати опір На все готових офіцерських банд Та «дикої дивізії», що в місті Розквартирована.
Солдат
Дозвольте, я скажу. Можливо, білим дещо вже відомо Про підготовку наступу. На фронт, На зміну вкрай потріпаним частинам, Сформованим з навколишніх селян, Виходять офіцерські батальйони І «дикої дивізії» полки.
Вся ця перетасовка почалася Сьогодні вранці, скінчиться вона На завтра в ніч. Залишиться у місті Слабий, малонадійний гарнізон. Солдати вкрай потомлені. Недовго 321


Вони стояти зможуть проти нас, Недовго зможуть місто боронити. Я маю звістку, що в останній бій їх гнали кулеметами у спину.
Ваграм
Перетасовка, значить, почалась?
Солдат
Вже вирушили перші ешелони.
Ваграм
Коли її закінчать?
Солдат
Не раніш, Як завтра ввечері. Мені відомо, Що вранці мають рушити на фронт Надійні офіцерські батальйони...
Ваграм
Для мене ясно все.
Микола
Для мене теж.
Ваграм
Наш час наспів. 6 всі передумови Для перемоги. Завтра ж уночі Ми починаємо. Сигнал повстання Умовленим червоним ліхтарем Подасть па кладовищенській дзвіниці Довірений ревкому — Богатенко, Діставши в руки писаний наказ. Проголосуємо. Хто за повстання?
Марія
Зажди, Ваграме... Я... Дозволь мені Сказати до голосування слово... Одне лиш слово — від якого все Змінитись мусить. Ми про щось забули. Не все тут сказано...
Ваграм
Здається, все.
822


Але коли ти хочеш щось додати — Ми всі повинні вислухать тебе. Все зважити.
Марія
Все зважити... Тим більше, Що на терезах у цю мить лежить Життя і смерть...
Ваграм
Життя і смерть мільйонів.
Марія
Мільйонів — так, але і ще одно Життя, про котре не згадав ні словом Ніхто сьогодні. Адже вирок є! Його до ранку виконати мають! Невже ніхто в цю вирішальну мить Не думав, що, ухвалюючи термін Повстання тільки на наступну ніч, Не на сьогодні, всі ми приєднались До вироку?..
Ваграм
Я думав...
Марія
...І мовчав!
Ваграм
Я думав і сказав своїм мовчанням.
Марія
На тебе я дивилася весь час.
Мені здавалося, що ти не знаєш... Я думала, що ти не можеш знать І залишатися таким спокійним!
Ваграм
Я знаю все.
Марія
То як ти міг, Ваграме, Все знаючи, на завтра призначать, 323


А не на сю ніч початок повстання? Твій син помре до ранку.
Сила
Замовчи! Товариші, позбавте її слова!
Марія
Невже ти думаєш, що хтось би міг Примусити мене тепер мовчати? Такої сили вже нема. Скажу Усе, що думаю... Коли б ви знали, Який вогонь мені спалив лице, Які лихі вітри його студили, Коли одна в оглушливій юрбі Ішла я на засідання ревкому, Коли я вірила в те, що ревком Врятує, буде рятувать Гордія!
Солдат
Ти мала б покладатись на ревком В цю скрутну мить... Бо відкіля ти знаєш, Що заходів своїх ми не вжили, Що ми не думаємо про Гордія?
Ти нам не віриш? Як же можем ми Па тебе покладатися сьогодні, Коли найбільшо пам потрібне те, Чого немає в тебе,— спокій, спокій І витримка!
Марія
Ох, спокій, спокій знов... Вогонь горить, допоки не погасне. Подумайте, одна коротка ніч — Для спокою у нас часу замало, Та чи й потрібний зараз він комусь! Ви мовчите... І ти мовчиш, Ваграме! Подумай про Гордія. Час не жде. Нам треба діяти. Невже немає в тебе Ні краплі батьківського почуття?
Ваграм
Чого ж ти хочеш?
324


Марія Одного: повстання Не завтра починати, а сьогодні. До ранку ми захопимо тюрму І звільнимо його.
Микола
Це неможливо.
Марія
Ні, тільки це й можливо. Тільки це. Не можна зволікати ні хвилини, Коли ми хочемо не допустить До виконання вироку.
Ваграм
Доволі. Я більш нікому слова не даю. Те, що ми зараз вирішити маєм, Уже ми вирішили, але я скажу, Щоб сумніву ні в кого не лишалось, Що в цьому вирішенні є й моя Свідома воля. Завтра, тільки завтра! Ні, ви мовчіть. Вам важче, ніж мені, Вирішувати справу, бо ні в кого ж, Ні в кого з вас син не сидить в тюрмі, Ні в кого сипа не чекає розстріл, Лиш у Ваграма... Тому кожен з вас, Ухвалюючи початок повстання Не на сьогодні, думає, що й він Підписує моєму сину вирок,— Бо хто ж сказати може наперед, Що пощастить нам врятувать Гордія, Хоч докладає всіх зусиль ревком, Щоб вирок той... щоб розстріл не відбувся... Я все беру на себе. Не скажу — Чи легко це, чи важко. Не одкрию, Про що я думаю, про що й гадать боюсь, Що діється в моєму серці зараз, Бо серце — це ж не книга... Кожну мить У ньому ти не можеш прочитати Живою кров'ю писаних рядків. Ні, ми сьогодні но почнем повстання.
325


Все зважено. Всі на своїх місцях. Потрібен час, щоб через фронт Микола Міг повернутись в штаб. Потрібен час, Щоб «дикої дивізії» частини Із міста вийшли, й треба, щоб вони Не встигли окопатися на фронті. Потрібен час, щоб партизан віддав Наказ своїм загонам... Тільки завтра. Я голосую. Думка всім ясна?
Хто за? Не всі, на жаль... Марія проти.
Марія
Ваграме!..
Ваграм
Ні, не треба більше слів. Я знаю все. Мовчи. Я розумію. Л тільки те, що ухвалив ревком,— Закон для тебе. Дай ревкому слово, Що ти робити будеш тільки тс, Що ми тобі доручимо... Не можеш? Вагаєшся?
Марія
Я не вагаюсь, ні...
Але коли б мені твоєї сили, Твоєї мужності!
Ваграм
Ми ждем, а час не жде< Марія
Я виконаю рішення ревкому.
Ваграм
От і гаразд. Так легше. На місця. Тепер — не гаятись ані хвилини. Ходім, солдате, вийдемо удвох. Бажаю успіхів. До завтрашньої ночі. Ваграм і солдат виходять. Богатенко відходить до Марії. Всі мовчать.
Богатенко
Прощай, Маріє. Я усе б зробив,
826


Та бачиш, як зійшлося... Неможливо. Забудь і думати. Тримай себе в руках* І покладайсь на заходи ревкому, Так буде краще... А мене прости, Коли я знехотя тебе образив,— Гріх на мені. Та я ж не знав...
Марія
Прощай.
Вже вийшли Стогній і Сила. Богатенко також виходить.
ДІДУСЬ
Тобі, Маріє, треба відпочити.
Ти, може, прилягла б па мить яку?
Марія
Спочити? Ні, Дідусь, я не стомилась. Любити... Ждати... Віддавать життя...
Перемагать себе... Зрікатись всього, Що в тебе найдорожчого в житті... Спокійним бути... Мужнім...
Микола
Тільки зайвих
І голосних не говорити слів.
Любов і боротьба не терплять фрази.
Марія
Любов — вогонь, і боротьба — вогонь, А полум’я спокійним не буває.
Микола
Ви в партії давно? Раніш, я чув, Ви плуталися десь біля есерів?
Дідусь
Чи варт про це?
Микола
Можливо, що й не варт.
Це я між іншим. Час мені в дорогуv
Дідусь
Тут я приготувала вам харчі.
327


Микола
Спасибі. Не спускайте з неї ока. Все може статися, коли душа Отак горить. Коли б вона з одчаю Не наробила лиха.
Марій
Чую все.
Микола
Тим краще. До побачення.
Марія
Прощайте.
Микола виходить. Дідусь прибирає з столу.
ДІДУСЬ
Пора і нам.
Марія
Пора. Але і ти, І ти мені, Дідусь, не довіряєш!
Дідусь
Робота нас не ждатиме. Тобі Доручено зв’язатись з лікарями, А я повинна поспішать в депо. Ми підем нарізно. Я довіряю. Чому ти думаєш, що ні?
Марія
Чому? «Біля есерів плуталась...» Ти чула? Ти теж так думаєш? Так думає Ваграм, І Сила, і Стогній, і Богатенко...
Дідусь
Ти стала більшовичкою давно, Хоч може, що тебе зв’язало з нами Кохання до Гордія...
Марія
Коли й так, Що з того?
328


Дідусь
Не хвилюйся. Підеш перша?
Марія
Ну що ж, це правда. Я пішла за ним, І стала правда й боротьба Гордія Моєю правдою. На все життя.
Іди. Я справді трохи відпочину.
Дідусь
Я залишу тобі ключа. Прощай.
Виходить. Марія закриває за нею двері і спиняється біля столу. Газета з фотографією верховного правителя потрапила їй у руки.
Марія
Я не стомилась. Я не маю права На відпочинок. Час біжить, летить Не зупиняючись,— і я не зупинюся Ні перед чим. Невже одне життя, Його життя, для мене значить більше, Ніж все, про що казав Ваграм? Нрвже? . Не знаю... Серце розриває туга, Воно мені не спочивать велить, А діяти, боротись за Гордія.
Коли я знаю, що для мене в світі Лиш він існує... В ньому весь мін світ. Ох, що зо мною, справді, що зо мною? Як мало залишилося годин Для порятунку. Поспішай, Маріє.
Ні, зачекай... Адже ти поклялась Ваграмові... І ти зламаєш слово? Коли б могла я знати, що Гордій Все зрозуміє... Мусить зрозуміти, Адже для нього я іду на все.
Вір тільки серцю власному, Маріє... Все вирішено. Геть вагання. Йду.
(Повільно згортає газету, ховає її в рукав пальта і виходить.) Клацнув ключ у дверях. Повільно темніє. Годинник б’є десяту годину.
329


ДІЯ ДРУГА
Залізні штори на вітринах універмагу, розташованого на розі двох вулиць, подзьобано кулями вуличних перестрілок. На розі тумба для оголошень, обліплена афішами та плакатами. Осторонь — перевернутий асфальтовий казан, в якому сплять два безпритульних підлітки.
Виникаючи з-поза рогу, разок ліхтарів оббігає будинок універмагу. На універмазі годинник, стрілка на циферблаті наближається до одинадцятої.
В кінці пустельної вулиці праворуч з’являється процесія: обідраний штовхає тачку, на якій лежить облита вапном труна. Чоловік і жінка, з вигляду робітник і робітниця, ідуть за труною. З вулиці ліворуч назустріч їм іде патруль.
Унтер
Стій! Це що за похорон серед ночі? Дня вам мало, щоб здихати! Подумать тільки, який народ пішов нахабний! Ніякого розуміння в голові, що тепер війна. Треба, щоб був повний порядок. Раз тобі сказано, що після десяти годин на вулицях з’являтися заборонено, значить, чи ти живий, чи мертвий,— сиди дома і не рипай дверима.
Жінка
По охоті тепер на вулицю не вийдеш. Коли б не таке нещастя, сиділи б у своєму кутку. Мертвий же не винен, що його треба ховати. Він вже й так з понеділка лежить.
Унтер
З понеділка, говориш? Це непорядок. Раз помер, то хоч ти його тиждень у хаті держи, все одно не воскресне. Еге ж... А подивитися на вашого покійничка треба. Тепер люди живими в могилу ховаються, щоб не йти на мобілізацію. Піднімай віко.
Чоловік
Небезпечно.
Унтер
Вискочить?
Чоловік
Не вискочить. Як лікар наказав, так і зробили: облили вапном і забили наглухо, Думали, що нормальна різачка, а воно холера.,
330/


Унтер
Ну-у?
Жінка
Так лікар і сказав. «Холера,— каже,— жартувати не любить»*
Унтер одходить повільно од труни, патруль переминається з ноги на ногу.
Батюшку не могли договорити, нащо вже батюшка у нас добрий. «Ховайте,— каже,— як знаєте, я своєї матушки не проміняю на царство небесне». Оце, спасибі, знайшовся небоязкий чоловік, поміг штовхати тачку.
Унтер
(здалеку)
Значить, чоловік смерті не боїться. В солдатах був? В солдатах побуваєш — або на смерть злякаєшся, або смерть тебе злякається, бо солдату нічого теряти.
Обідраний
Отак і мені. У батюшки — матушка, а в мене — шкура та маслаки, та й їх тут не кину, візьму з собою.
Унтер
Свята правда. Дозволяю ховати померлого мертвяка. Та тільки йдіть завулками. В цю вулицю не йдіть — тут сам верховний проживає, а холера до кого не причепиться. \До солдатів.) Чого роти пороззявляли? Кроком руш!
Патруль розмішається з похоронною процесією. Жінка затримується і дивиться вслід солдатам.
Жінка
Уже невільно й по землі ходити, Немов вона не наша, ця земля! Туляйсь вночі, коли ніхто не бачить, Штовхай візок, у ньому весь твій скарб, Уся твоя тривога і надія...
Від пошесті дарма бережетесь, Заждіть — вона і вас косити буде, Повставши, видершись з ції труни! Не знайдете від неї порятунку,
331


В якій би не сховалися норі, Не сподівайтесь!..
Безпритульні виглядають з казана. Жінка пішла за труною.
Перший безпритульний
Братухо, спиш? Не спи, бо проспиш царство небесне. Бачиш, знову труну повезли. Мруть, як мухи, з голодухи. Вдень ховають і вночі возять безперестанку. І це зветься життя? Яке ж це життя, я в тебе питаю? (Горнеться в дрантя.) Бр-р, холодна квартира, то хоч повітря чисте. Папашу шльопнули і мене скоро на тачці одвезуть на кладовище... (Термосить товариша.) Даремно спиш, хлоп тебе в гроб!
Другий
(прокидається)
Знову гроб? Це вже его піч третього повезли.
Перший
Четвертого, братухо! Одного ти проспав.
Другий
Нічого ие зробиш — пошесть... Холера... Вона, брат, нікого не милує.
Перший
А нас не зачіпає! Щодня набиваємо собі пузо кавунячим лушпинням, запиваємо фіалкою з калюжі — і хоч би тьху!
Другий
Бо холера, вона знає, кого брать. Навіщо ти їй здався? Вона любить, хто з м’ясцем та сальцем. Котрий шлунок благородніший, тут його холера й хапає: раз — за живіт, два — і квит! Подавай сюди тачку.
Перший
Благородні шлунки на тачці не вивозять у царство небесне. Сальце їде на катахвалці.
Другий
Та кинь ти про ті катахвалки. Жерти хочеться»
332


Перший
З того дня, як папашу шльопнули, я ще й разу не наївся як слід. У мене папаша був па всі сто. З-під землі, бувало, дістане, сам не з’їсть, а мене нагодує... Другого такого дурня не знайдеш.
Другий
Набридло вже мені слухати про твого папашу. Ти про мамашу краще б розказав... Де твоя мамаша? Ти чого про мамашу мовчиш? Твоя мамаша у мене на підозрінні, так і знай.
Перший
А що про неї говорити? Зійшла з пуття з отакої житухи. Покотилася згори, як порожня діжка, тільки заторохтіло. Я з дев’ятсот шістнадцятого року по казанах, ще з царської війни...
Другий
Війна, знаєш, та сама холера: раз — за живіт, два — і квит! Батька вб’є, матір з пуття зведе, а нас по казанах пустить — їй не шкода...
В глибині вулиці з’являється переодягнений офіцером Ваграм, з ним поруч, наче ординарець, солдат.
Перший б е з п р и т у л ь и и й
Йдуть, гади богові. Ховайся, братухо.
Другий
Пересидимо та й підемо шукати іншу квартиру — тут не заснеш сьогодні.
Накриваються лахміттям. Ваграм і солдат спиняються на розі біля універмагу.
Солдат
Він зараз має бути. Я умовивсь
Під цим годинником зустрітись з ним,
Коли ітиме він на чергування
В тюрму.
Ваграм
Bin служить у тюрмі?
333


Солдат
Тепер Відповідає гарнізон за в’язнів. Він офіцер, хорунжий. Що два дні В тюрму він ходить на ніч чергувати. Він наш давно, його я знаю з фронту, Під Перемишлем ми удвох були, Не раз йому доводилось ставати На допомогу нам.,,
Ваграм
Чи прийде час, Коли синів не будем ми втрачати І пе втрачатимуть батьків сини? Він прийде, прийде! Коли б я не вірив В його прихід, як міг би я прожить - Цю ніч, цей вік, оце життя суворе — І по зігнутись? Як би міг боротись За то, щоб зблизити той час, той день, Коли щасливий, хоч вже інший, батько Мене згадає, мій згадає біль, Зазнавши радості від свого сина!..
Солдат
Хтось наближається. Здається, він.
Ваграм
На ньому також офіцерський одяг, Як на мені, мій друже... Чи я можу Довіритись йому?
Солдат
Як він тобі.
Підходить хорунжий. Солдат осторонь стежить за безпекою.
Ваграм Ваш пропуск, пане офіцер?
Хорунжий
Прошу.
(Передав папірець, тихо.) Це від Гордія лист.
334


Ваграм
Його рука! Ви бачили його сьогодні?
Хорунжий Бачив!
Ваграм
Як вирок він сприйняв?
Хо р у н жий
Як більшовик. Як син Ваграма.
Ваграм
В нього є надія, Що ми врятуємо його?
Хорунжий
Я не сказав Йому нічого, а проте він знає, Що ми не склавши руки сидимо. Вам я скажу все, що сказати можу. Нам залишилось п’ять чи шість годин, Короткий час... Нам може пощастити — І може провалитись геть усе. За нами також стежить контррозвідка. Хоч я й надійних підібрав людей, Та все тепер залежить від обставин.
Ваграм Спасибі. Йдіть. Я б вас хотів обнять, Але це виглядало б досить дивно — У цьому одязі... Чи ви могли б Потиснути моєму сину руку, Сказать Гордієві, що я горджусь Моїм суворим, непохитним сином, Що я люблю його...
Хо рунжий
Скажу.
Ваграм
Ідіть.
Хорунжий козиряє і йде геть.
335


Солдат
(підходить до Ваграма)
Тут довше нам не можна залишатись, Ходім, Ваграме.
Ваграм
Прочитаю лист.
(Читав під ліхтарем, біля казана, в якому лежать безпритульні.)
«Партії. Батькові. Коханій. Оголошено вирок. Не знаю, скільки годин мені ще залишилось жити, але проживу їх гордо, з піднятою головою, як син революції. Батьку! Маріє! Я знаю, яким горем буде для вас мій кінець, але вірю, що ви знайдете в собі сили, щоб перемогти своє горе заради щастя мільйонів. Спасибі за все, що партія зробила і робить для мене. Не сумуйте, коли не пощастить мене врятувати. Ні хвилини по почуваю себе самотнім. Я залишаюсь з вами. Гордій».
Мій син! У кожному рядку — мій сип!
Та ще гіркіш втрачать такого сина...
Він міг би жити, битися в бою Зо мною поруч, міг би довгі роки Живою гордістю моєю бути...
(Помічав безпритульних у казані.)
Ви тут спите?
Перший безпритульний
А чим погана квартира? Ніхто з нас за неї грошей не править, а коли якийсь дурень і вижене, не важко знайти поблизу в акурат такий самий казан, може, ще й тепліший.
Ваграм
Це не життя, хлопці.
Другий
Ну? Звідки ти знаєш? Хіба тобі доводилося спати в казані?
Ваграм
Не доводилось, але я знаю, що людина не повинна спати в казані.
336


Перший
Кинь заливати. Хочеш нас прогнати звідсіля? Так і кажи. Ми й самі підемо. Збирайся, братухо.
Ваграм
Ні, ви мене не зрозуміли. Я не хочу вас проганяти. Прийде час, і ви будете жити в просторих світлих будинках... У кожного буде ліжко, чиста постіль, квіти на столі...
Другий
А, значить, і ви хочете зробити приюти, як було при красних? Ні чорта у вас но вийде. А чим годувати будете? Знову з голоду порозбігаємось по казанах.
Ваграм
Голоду також не буде. Це я вам твердо кажу.
Солдат
(підходить)
Нам треба йти.
Ваграм
Треба. (До безпритульних,) Згадаєте мої слова.
Пішли і зникли в глибині вулиці.
Перший
От гад! Чого йому не вистачає? Напився, мов квач, от він і розводить теревені.
Другий
(вилазить з казана)
Плювать мені на нього. Я їсти хочу, як пес голодний. Ходім, братухо, помріємо... (Підходить до універмагу, припадав оком до дірочки, пробитої кулею в шторі.) Ей, ти, вставай, то хоч подивишся!
Перший
Не хочеться вставати. Мрій, щоб і мені чути було. Ну, чого ж ти мовчиш? Ех ти, ненажера! Не дратуй, розказуй, що там є.
337


Другий
Все є, побий мене бог, коли брешу! Оселедці, хліб, КОВ-* баса...
Перший
А шинка? Лежить?
Другий
Шинка лежить, і сало лежить. У долоню завтовшки. Все є, все на місці, наче його ніхто й не купує.
Перший
А порося? Стоїть?
Другий
А де б же воно ділося? Стоїть, пучок трави у зубах держить. І рибина лежить, півтора аршина завдовжки, не менше, щоб я вік свободи пе бачив, якщо брешу! (Смикав штору.) Міцна, холера! Ех, коли б власть почала мінятися — геть все чисто рознесли б!
Перший
Зеке! Когось знову чорти несуть... Ховайся.
Другий безпритульний ховається в казан. Входить Марія і зупиняється біля годинника па розі.
Марія
Годинники — всі нарізно ідуть... Мій поспішає, цей повільно котить Холодний вал безжального часу, Що все змиває хвилею своєю. Годинники — хоч ти їх зупини, А хоч зламай, ти все одно не втратиш Того непереборного чуття, Що час іде, що він все наближає Хвилину страти... Ти тепер одна, Одним одна. Ніхто тобі не прийде На допомогу. Навіть він, Баграм, Не зрозумів, не вчув тієї туги, Що серце рве тобі, а він би мав З тобою поруч бути в цю хвилину, Бо він же батько... Це ж Ваграмів син Ще сю ніч має стати біля муру
338


I кров свою пролить за нас усіх , На що байдужу землю, мертву землю... О ні, Ваграме! Коли б цілий світ, Не тільки ти, відмовивсь від Гордія, Мене це зупинити не могло б. Ти хвалишся своїм суворим серцем, Але ж у світі й інші е серця, Бо хоч і ворог — ворог теж людина, І людське серце в нього в грудях б, Що ти не говори! Він зрозуміє Той біль, якого ти не захотів Ні зрозуміти, ані розділити.
Ну, що ж, я до верховного піду Правителя,— мене веде кохання, І він мене повинен зрозуміть. Помилувати мусить він Гордія.
(Дістає з рукава газету.)
Ось він сидить в оточенні рідні, З білявою онукою, з дочкою... Не може не здригнутися рука, Якою щойно пестили дитину, Підписуючи вирок... Треба йти. Благати. Вимагати. О Ваграме, Це ти мене штовхнув на скорбний шлях, Тернистий шлях приниження, благання... Приниження... Чи стане в мене сил? Ні, треба йти. Не можна відступати, Час не спиняється, його вже й так Лишилось до світання небагато...
іду.
(Пішла в глибину вулиці.)
Безпритульні сідають у казані і дивляться один па одного.
Перший
Ти бачив малахольну?
Другий
Вперше в житті бачу отаку чудачку. Мабуть, ми таки тут не заснем. Ходім на станцію. Може, хоч зігріємося, бо ніч холодна.,, А може, й харчів яких підстрелимо.
339


Перший
А чого ж, ходім... Підожди! А тобі пе здається, що вона таки малахольна? Ну, ти тільки подумай, що вона говорила, що вона говорила!
Другий
Не знаю. Може, й малахольна. Чорт з нею. Я думаю, що власть буде мінятись. Всі признаки до цього йдуть. Я вже знаю, ти мене не вчи. Носом чую, що оці білі паразити наклали повні штани... (Підходить до універмагу, смикав штору,\ Міцна, холера! Хоч би вже швидше приходили красні та відкривали свої приюти, набридло мені по казанах.
Перший
Жди. Вони тебе нагодують. Учитися заставлятимуть. Краще з голоду пухнути, ніж од науки. Нема дурних.
Входить Дідусь, помічає безпритульних.
Дідусь
Ви не бачили... Тут не проходила дівчина?
Перший
Дівчина? Багато їх тут вештається, усяких дівчат. Крутнула хвостом, підхопила офіцера — і шукай вітра в полі.
Дідусь
Ні, це зовсім не така дівчина... Розумієте? Я бачила, що вона сюди пішла...
Другий
На вигляд і в цієї не всі дома.
Дідусь
Може, ви таки бачили? Я давно її шукаю.
Перший
А яка вона з себе? У чорній робі і в перчатках?
Дідусь
А так, у легенькому чорному пальті, в шляпці і рука-’ вичках.
340


Другий
Це ота малахольна! Бачили, як же, вона пішла...
Перший
(затуляє йому рота)
Ми, звісно, могли б вам сказати, куди вона пішла. Тільки ж за здоров будь це не робиться.
Дідусь
(дає йому гроші)
Візьми. Вона душевнохвора і втекла з-під догляду.
Перший
Я одразу так і подумав. Нормальна баришпя не буде вночі без фраєра стояти серед вулиці і розмовляти з тумбою. На всьому світі, каже, годинники ідуть не в ногу, бодай вони полопалися з пружинами, а мені треба поспішати...
Дідусь
Куди ж вона пішла?
Перший
Аж он тією вулицею. Тут ще один годинник є, коло аптеки, вона, мабуть, і з ним поговорить.
Дідусь пішла. Наближається патруль. Безпритульні ховаються за тумбу для оголошень. Патруль зупиняється на розі.
Унтер
Вільно! Можна закурити.
Перший солдат
(виймає кисет)
Що воно за знак, хлопці? їсти хочу — перетерплю, а як курити закортить — з рукава смокчу.
Унтер
(крутить цигарку)
Табачок-табачок, весьолая травка, без тебя, табачок, настоящая скука!
Перший солдат
Еге ж, настоящая скука, хоч лусни з досади! А тут ще й додому близько.
341


Унтер
Солдат не повинен сумувати. У солдата — служба, йому й думати ніколи. І правильно. Ти слухай начальство, навіщо тобі думати? Польовий устав знаєш? Там увесь твій солдатський отченаш як на долоні намальовано. За начальством живеш, як у бога за дверима... Війна! Ну, то й що, що війна? Ти подумай, темнота, в скількох місцях побував я за час німецької війни та й тепер на внутрішніх фронтах! Хіба вольний чоловік за свої гроші може стільки світу побачити?
Перший солдат
З окопу світу-не побачиш. І вбити щодня можуть.
Унтер
Убити на війні — це як раз плюнути. Без цього на війні не проживеш. Зате коли поранять — нема нічого кращого. Лежиш у лазареті, кругом чистота, сестри милосердя біля тебе так і присідають... «Солдатик, скушайте супчику! Солдатик, вам до ветру пора...» Нічого так не люблю, як в лазареті лежать.
Другий солдат
Це все щира правда, а тільки скажіть нам, дядю...
Унтер
Служби не знаєш! Як тебе вчили? Я не «дядя», а господин унтер-офіцер.
Другий солдат
Так точно, господин уптер-хвицер! От я й питаю... Чого це нас тільки сьогодні пригнали з позиції і вже в гарнізонну службу поставили? Хіба це порядок, щоб солдата з позиції в баню не повели? Я так думаю, що це не без причини.
Унтер
А хто тобі дозволив думати? Я не дозволяв. Поставили — значить, треба. І візьми собі, голубе, в розум: знаєш — мовчи, а не знаєш — не питай, тоді ти й будеш справжній солдат.
Другий сол д а т
Звідки ж йому знати? Ми ж мобілізовані,
342


Унтер
Знаю, що не добровольці. По морді видно. Я теж попервах мобілізований був, а тепер мені плювать — я п’ять год в окопах та ешелонах, а війні кінця-краю не видать.., На мій вік бойового припасу вистачить. Я од селянської роботи одвик, якщо правду сказати, що то за робота? Воли та свині, ото й уся твоя інтелігенція! (Крутить нову цигарку.) Табачок-табачок, весьолая травка, без тебя, табачок...
З’являється хлопе ць-афішник з цебром клейстеру і оголошеннями під рукою.
Стій! Хто будеш?
Афішник
Кур’єр Освага. Розліплюю об’яви та плакати.
Унтер
Що у відрі?
Афішник
Клейстер.
Унтер ч
(зазирав у відро)
З чого воно?
Афішник
Вода та борошно.
Унтер
їсти можна?
Афішник
Ні, дядю, не можна. Кишки позлипаються.
Солдати тихо сміються.
Можна ліпити?
Унтер
Чого зуби скалите? Ліпи!
Афішник ліпить оголошення на тумбу,
343


Третій солдат
(підходить)
Дай, браток, буде на розкур бомажка.
Афішник
Беріть на запас. Хоч воно не на розкур друковано, та мені не шкода... Беріть ще. Цікаво написано за Добрар- мію. (Дає солдатам папірці і йде геть.)
Унтер
Ану, почитай хто вголос, що пишуть про нашу Добр- армію.
ТретівґСолдат
(моститься ближче' до ліхтаря, читає по складах)
«Останні години панує над містом люта сваволя розбещених банд тричі проклятої пролетаріатом Добровольчої армії...»
Унтер
Мовчать! Держіть його... За мною, бігом!
Солдати неохоче біжать за ним. Безпритульні виходять з-поза тумби.
Перший безпритульний
Щоб я луснув, афішник їх здорово надув!
Другий
Власть буде мінятися. Це вже точно.
В кінці вулиці лупає постріл.
Чув? Шльопнули афішника. Нічого їм не допоможе, все одно красні знову візьмуть власть.
Перший
(лягає знову в казан)
Ти думаєш? А баришня нам колокольчиків дала. Навіщо вони нам при красних?
Другий
В перші дні братимуть. В перші дні, які гроші є, такі й беруть. (Лягає поруч.) Не дають спати, а на станцію йти страшно, ще шльопнуть по дорозі, як афішника.
344


Перший
Хай трохи затихне, тоді підемо.
З’являються Сила і Стогній.
Сила
Дай сірника — цигарка знову згасла.
Спиняються і закурюють.
Прислухайся, як тихо навкруги, Мов вимерло все місто.
Стогній
А насправді Воно — неначе льох пороховий, До вибуху готове щохвилини. Все йде чудово.
Сила
Швидше б почалось.
У мене вже душа од нетерпіння Крізь ребра рветься. У Ваграма вчусь Тримать себе в руках, та дуже важко Із ним рівнятись.
Стогній
Певно, що й йому Не дуже легко. Не хотів би сю піч Я на Ваграмовому місці бути. Боюсь, що, може, нам не пощастить Із порятунком...
Сила
Він же непохитний, Його це не зламає.
Стогній
Дуб стоїть, Покіль у нього блискавка не вдарить.
Сила
Не поспішай. Здається, йде патруль.
З’являється патруль.
345


Унтер
Стій! Руки вгору. Ви що — по знаєте, що після десятої години ходити по місту заборонено? Документи.
Сила
(дає документи)
Це всі чудово знають, а ми не дурніші за інших... Чи ви таки думаєте, що дурніші?
Унтер
Не люблю балакучих.
Сила
Я також. Хто мовчить, той двох навчить.
Стогній
(дав документи)
Робота по жде, ми сьогодні на пічній зміні... Що зробиш? Небезпечно, але треба.
Унтер
(повертає документи)
Пропуски справні. Можете йти. Та швидше, а то шляються тут з прокламаціями,— довелося шльопнути одного... (Зриває відозву ревкому з тумби.) Чого ж ви стали? Йдіть.
Стогній
Та вже йдемо. Роботи у вас багато, он там — усю зули- цю заліплено прокламаціями.
Унтер
Таки встиг отой афішникі (До солдатів.) За мною.
Стогній
Прощайте!
Патруль виходить.
Сила
Задешево цінується життя!
Уже й не кажуть: ми його убили,
А просто — шльопнули... Або ще й так: Поставили до стінки. Розміняли.
346


Говорять також: вивели в розход...
Ні, таки мусить бути край стражданням.
Стогній
Але чи тільки скоро — от в чім річ...
Лішли не оглядаючись. Безпритульні виходять з-поза тумби.
Перший безпритульний
Стій! У тебе пропуск є?
Другий
Немає... А що?
Перший
Нічого. У мене теж немає. Пустив мене папаша в світ, а про пропуск і не подумав. От і ходи вночі по місту... І тебе шльопнуть, як афішника.
Другий
Будеш ходити, коли власть міняється.
Лягають у казан і накриваються лахміттям. Входять Марія і Дідусь.
Марія
Мовчи, мовчи! Я знаю, що робити, Не витрачай даремно стільки слів — Я не послухаю тебе...
Дідусь
Подумай,
Що ти зробити хочеш? Це ж одчай, Одчай і безум у тобі говорять.
Ти розум втратила. Яка ганьба — Губитись так — для революціонера, Більшовика, звичайно..,
Марія
Ось вже й ти
Мене моїм минулим дорікаєш, Неначе не минулося воно
1 не забулося... Зажди! Що з того, Що я була в тій партії? Коли б Мене ти захотіла зрозуміти,
847


Коли б ти знала щось про той вогонь, Гіркий вогонь, що клекотить у серці, Випалюючи з нього всі чуття, Всі інші помисли, всі поривання, Крім найдорожчого... Люблю! Люблю! Ти чула, як це слово вимовляють Уста і очі милого? Мовчи.
Нічого ти не знаєш.
Дідусь
Може, й знаю* Але я вмію стримувати біль. Уже давно життя мене навчило Любить без крику і втрачать без сліз. Ти думаєш правителя розчулить Своїм коханням? Думаєш, що він Скасує вирок? Та чи ти не знаєш Тих вироків, які він підписав Байдужою холодною рукою? Він потонути міг би в тій крові, Що пролилася за його наказом, А ти до нього йдеш, забувши все, З благанням на устах...
Марія
Життя Гордія В його руках.
Дідусь
Чи згодиться Гордій Життя прийняти, наче подарунок, З рук ворога? Він мужній більшовик. А більшовик пощади не благає.
Марія
Я пе принижусь. Зрозумій мене: Немає сили, що могла б збороти Наказ кохання, вимогу чуття. Кохання як розрив-трава, як зілля, Що прикладають до замків,— воно І не такі ще одмикало двері. Не зупиняй мене. Я мушу йти, А там вже будь-що-будь..,
348


Дідусь
Ти божевільна!
З’являються два офіцери, обидва напідпитку. Помітивши їх, Дідусь несподівано починав співати.
Чого ти, дівко, задаєшся,
Свойой продажною красой?
Чи ти дурна, чи ти не знаєш, Що завтра станеться з тобой?
(До Марії.)
Поводься так, як я,— або ж кінець.
(Співає.)
Ти похудієш і постарієш, Ніхто не схоче з тобою спать. Тебе виженуть із заведєнія — Ти підеш кості собирать.
Старший офіцер
Равнєніє направо, Мішель! Ну, прокинься, розплющ очі, мій друже. Гидко дивитися, як впливає на тебе пляшка коньяку.
Мішель
Дві.
Старший офіцер
Was sehen wir auf dem Bilde? Що ми бачимо па малюнку, Мішель? Auf dem Biade sehen wir zwei Hurre... Ha малюнку ми бачимо двох перепеличок...
Мішель
Три. Ми випили три — і ні краплі менше.
Старший офіцер
Струнко, Мішель! Кроком... руш! (Підводить Мішеля до Марії і Дідусь.) Дозвольте вас познайомити з моїм молодим другом. Він, як бачите, трохи пере... перевтомився, але хто з нас звертає увагу на такі дрібниці? У наші важкі часи можна багато більше пробачити молодому офіцерові, ніж до революції... Мішель, будь же ввічливим, привітайся до панночок. Ти бачиш, які чудові перепелички.
349


Мішель
Пере-еп?.. Пере-ле-пички! Пере-епічки... Чотири пляшки коньяку! Тобі яку? Ку-ку!
Старший офіцер
Як бачите, він схожий на мертвяка, але оце чудове борошенце (виймає з кишені коробочку) в одну мить поверне його до життя, так би мовити, зробить із нього придатного до вжитку офіцера. Мішель, собако, нюхай... Піль!
Мішель
A-а, марафет! Was sehen wir auf dem Bilde? Росія гине, sehen wir, а я нюхаю марафет...
Старший офіцер
Ну, й що з того? Марафет так марафет. Поздоровкайся з панночками, потім будеш декламувати Байрона.
Падать духом, конечно, здесь нету причины. Ведь со мпой мой любимый, всемогущий божок..♦
Мішель
Хто це написав? Ба-байрон?
Старший офіцер
Тепер він виступає під псевдонімом Вертинського. Ти пам’ятаєш далі?
Если в мире иссякнет запас кокаина, Я тогда буду нюхать зубной порошок.
. Дозвольте вам запропонувати, міс?
Марія
Я не нюхаю.
Старший офіцер
Вам не можна не нюхати, міс! У вас поганий вигляд, Что вы плачете здесь, одинокая бедная деточка, Кокаином распятая...
Прошу.
Дідусь
Мені давайте більше. (Вдає, що нюхає, висипає кокаїн на землю.)
350


Старший офіцер
Мітель, вона знюхала більше двох грамів! Де ви закін* чували університет?
Дідусь
У Києві на Прорізній.
Старший офіцер
Аяцже, знаю!
Мішель
(до Марії)
Вашу ручку, мадмуазель?
Марія
Облиште мене.
Мішель
В чому справа, мадмуазель? Навіть дивно!
Дідусь
Нічого дивного, коли дівчині вперше доводиться звертатися до доктора Ерліха...
Марія
Не смій... Це неправда!
Дідусь
(бере старшого офіцера під руку)
Е, дівчино, чого ти соромишся панів офіцерів? Звичайно, це неприємно, знаю з досвіду, та такий вже наш заробіток...
Старший офіцер
Мішель, струнко! Ліворуч... кругом!.. З цими перепеличками небезпечно мати справу. (Тягне його га собою.)
Мішель
Бон суар, мадмуазель, бон суар! Бажаю вам швидко одужати...
Если в мире иссякнет запас кокаина, Я тогда буду нюхать зубной порошок.
Офіцери виходять.
351


Дідусь
Ходім негайно звідси. Ще хвилина —
І нас затримає патруль. Ходім.
Не стій, Маріє... Ми не маєм права Ризикувати...
Марія
Справді, кожна мить
Неначе щось од серця відтинає...
Я так стомилась.
Дідусь
В тебе, мабуть, жар.
Ти вся гориш. Я зараз одведу Тебе додому...
Марія
Я сама. Не треба.
Дідусь
Не можу я покинути тебе
Тут серед вулиці — напризволяще.
(Веде Марію геть.)
Безпритульні вилізають з казана.
Перший безпритульний
Баришня, ви нам дали колокольчики, але по всьому видно: власть буде мінятися. Що ми з ними будемо робити при красних? Чи не могли б ви нам дати советськи- ми?
Дідусь
У мене немає ініііих грошей.
Безпритульний
Не може бути! Ми ж бачимо, що до чого йде і в кого що є...
Дідусь
Ось ще трохи. Більше в мене немає.
Повернулася йти, але Марія вже зникла — на її місці стоїть Ваграм. Дідусь скрикнула, не пізнавши його в офіцерській шинелі.
352


Ваграм
Не бійсь, це я. Ти бачила Марію?
Дідусь
Ох, як, Ваграме, ти мене злякав. Вона оце лиш зникла... Зовсім хвора. Хотіла до правителя іти Благати, щоб помилував Гордія.
Ваграм
Помилував... Який безглуздий жарт! Її негайно треба зупинити.
Іди за нею. Розшукай її.
Боюсь, коли б їй не прийшло на думку...
Ти розумієш? Що, коли вона...
Нам треба всіх негайно попередить Про небезпеку.
Розійшлись.
Перший безпритульний
(вилазить з казана)
Ходім на станцію. Колокольчиків у нас багато, хоч наїмося та зігріємось.
Другий
А як підстрелять по дорозі?
Перший
Все одно — ходім. Краще здохнути одразу, ніж слухати цілу ніч, як у пузі музика грає.
Другий
Ну що ж, ходім.
Обнялися і пішли співаючи.
Фонаришко тускло светит, Тускло светит неспроста, Если нас никто не встретит — Я турну тебя с моста.
Годинник па універмазі б’є одинадцяту годину.
353


ДІЯ ТРЕТЯ
Церква на кладовищі за містом. Над брамою дзвіниця. Богатенко в одежі кладовищенського сторожа співав під брамою.
Богатенко
За дальнім простором
Гудуть табори.
Над збуреним морем
Холодні вітри.
Ой тьма непрозора,
Ой ворог в дозорі —
Не спи до зорі!
Далека дорога,
Неміряна путь,—
І в серці тривога,
І хвилі гудуть.
Ой темінь і стужа!
Давно тебе, друже,
На березі ждуть.
Я виплисти мушу
На дальній маяк.
Не витисне душу
З грудей переляк.
Ой звйхрені тучі,
Ой зорі блискучі...
Мужайся, моряк!
Обідраний вкочує тачку, за труною йдуть робіт- ник і робітниця.
Богатенко
Кого це бог несе у таку пізню пору? Стійте! Стійте, я вам кажу...
Робітник
Не затримуй нас, добрий чоловіче, треба ж нам поховати мертвого!
Богатенко
Підходьте ближче. Темно. Хто ж уночі ховає мертвих?
Робітник
Так вдень же не дозволяють, щоб не поширювати пошесті.
354


Богатенко
Обережність не завадить у такій небезпечній справі. Тільки чого ж це ви що без попа?
Робітник
Своя сорочка до тіла ближче. «Я,— каже,— од смерті хочу померти, а не од епідемії».
Богатенко
Гаразд. Можете ховати, та тільки не дуже голосно плачте, щоб не потривожити мертвих і не побудити живих.
Р о б і т.н и к
От і договорились! А я думав, що ви мене не впізнали, товаришу Богатенко.
Богатенко
Пізнати впізнав, а перевірити треба. Ну, швидше, швидше... Вже нерано...
З трупи виймають кулемет, рушниці і несуть у браму.
Робітниця
Як справи, товаришу Богатенко? Щоночі вартуєш. Коли ж ти спиш?
Богатенко
Та як тобі сказати? Коли не вартую — сплю; а коли не сплю — вартую. Так воно й виходить, що я завжди на вахті то біля подушки, то біля мертвяків.
Робітниця
Ти не жартуй, а скажи, чи скоро вже будемо починати.
Богатенко
Ой чого захотіла! Краще я тобі розкажу, як адмірал Орлов-Рахубистий видавав заміж дочку. Хочеш?
Робітниця
І знехотя послухаю.
Робітник
Давай, чого там...
355


Богатенко
(до обідраного)
А тобі хіба не цікаво? Мовчиш, ніколи ні слова.
Обідраний
Я мовчу до часу, а слухати вмію не згірш за інших.
Богатенко
Була в нього дочка-одиначка, в отого адмірала Орлова- Рахубистого, і така красуня, що од женихів одбитися не могла. Сваталися до неї капітани всіх рангів, мічмани і лейтенанти, і навіть один матрос першої статті. Зібрав Орлов-Рахубистий усіх женихів в кают-компанії на своєму флагманському кораблі і так сказав: «Набридло мені відповідати кожному окремо, от вам моя відповідь одна для всіх: дочці моїй красуні ще заміж поспішати не вийшов час...» Розумієте, що це значить?
Обідраний
Може, й розуміємо.
Богатенко
Це не я питаю у вас, а адмірал Орлов-Рахубистий у женихів. «Розуміємо»,— відповідають женихи, як оце й ви відповідаєте. «Ну, а коли розумієте, то знайте: як вийде час моїй дочці йти заміж, я,— каже,— підніму на флагманському кораблі червоний ліхтар — хто перший прибіжить, той її й візьме».
Робі тниця
Коли гарна дівчина, варто було бігти.
Богатенко
А ти ж думала!
Робітник
Цікава твоя казка. Давай уже до кінця.
Богатенко
Вийшло так, що піднімати ліхтар випало матросу першої статті, бо він у ту ніч стояв на вахті. Він перший і прибіг до адмірала — давай дочку!
356


Обідраний
І так він йому й віддав дочку, отому матросові?
Богатенко
В тім-то й річ, що довелося силою брати! От воно до чого йшло.
Робітник
Сили у нас вистачить — аби не спізнитися.
Богатенко
Пильнуйте, а як побачите червоний ліхтар — поспішайте на весілля.
Робітниця
Спасибі тобі за твою казку, товаришу Богатенко.
Богатенко
Це тільки приказка, а казка ще попереду. Так усім і кажіть.
Обідраний покотив тачку, робітник і робітниця пішли за ним. Богатенко співає під брамою. Входить Марія.
Богатенко
Я виплисти мушу На дальній маяк.
Не витисне душу
З грудей переляк. Ой зорі блискучі, Ой звихрені тучі... Мужайся, моряк!
Марія
Співаєш, Богатепку?
Богатенко
А, це ти!
Як тихо ти пройшла... Я не помітив.
Марія
Я слухала, як пісню ти співав.
У тебе гарний голос, Богатеику, А я й не думала...
357,


Богатенко
Ти вся тремтиш.
Що сталося? Ти хвора? Що з тобою? Візьми ось піджака мого, вгорнись... Ні, таки справді, ти, напевно, хвора.
Марія
Нічого, Богатенку, все гаразд.
Але якась холодна ніч сьогодні, Хоч ще не осінь... Що це ти співав? Цієї пісні я раніш не чула.
Печаль і радість обнялися в ній, Як дві сестри.
Богатенко
Цю пісню в нас співали На кораблі.
Марія
Колись я попрошу, Щоб знов ти заспівав її. Не зараз. Я принесла тобі наказ.
Богатенко
Який?
Марія
Сьогодні починаємо повстання — В дванадцять треба піднімать ліхтар.
Богатенко
Не може бути. Мабуть, ти забула, Що я присутній був, коли ревком Прийняв ухвалу починать повстання Лиш завтра в ніч?
Марія
Я не забула, ні.
Але ж ти знаєш — не стоїть на місці. Не хоче дожидати час, покіль До нього пристосуються події, Він сам формує їх, на власний штиб, Не завжди так, як скаже постанова. 358


Відомості нові прийшли в ревком, Які інакше повертають справу І вимагають діяти...
Богатенко
Ну що ж! Як діяти — то діяти. Можливо, Що справді так обставини зійшлись. Про це судить, не знаючи, не можу. Я виконаю все. Давай наказ.
Марія
Ревком наказує ліхтар підняти В дванадцять рівно.
Богатенко
Писаний наказ У тебе мусить бути од ревкому. Є писаний наказ — я підніму Сигнал повстання.
Марія
Ти мені не віриш?
Богатенко
Чи вірю, чи не вірю — не про це Йде зараз мова. Писаний наказ. Так ухвалив ревком.
Марія
Це лиш формальність, Яка не має значення. Ваграм Не міг наказ на вулиці писати. Він розшукав мене у лікарів, Схвильований нежданими звістками... Вже но було часу скликать ревком, Він мусив діяти на власний розсуд. Ще він сказав, що все тепер висить Па ниточці... Звелів до тебе бігти, А сам подавсь па Трубний і в депо, Щоб попередить Стогнія і Силу. Він на словах передає наказ.
Б о г а т е п к о
Не вірю.
359


Марія
Ти не віриш!
Богатенко
Я б повірив, Коли б увечері не вимагала ти, Щоб ми ще сю ніч почали повстання, Коли б ти думала про нас усіх — Не тільки про Гордія.
Марія
Розумію. Я розумію. Значить, це Гордій! Гордій стоїть тобі на перешкоді! Коли б не ждав він розстрілу, то ти Не завагався б?
Богатенко
Ти... ти божевільна!
Увечері, коли я ще не знав, Коли... ти знаєш, що було між нами... Які слова тобі я говорив...
Але тепер... Адже він мій товариш! Невже ти думаєш, що здатний я На підлість? На жорстокість? Я готовий Зробити все для того, щоб Гордій Міг жити, і боротись, і... любити...
Хоч би й тебе... Я вирвав з серця геть Все, що могло б стоять між ним і мною, Бо я живий, а він... Лише ліхтар — Сигнал повстання — я піднять не можу...
Марія
Але ж подумай, уяви на мить, Що може коштувать твоє вагання! Ревком чекає, партизани ждуть, ‘ А робітництво не стає до зброї,— Даремно в наступ рушили полки, Даремно йдуть вони під кулемети, Даремно ллється героїчна кров, Бо десь на кладовищі Богатенко Піднять сигнал повстання не схотів, На слово не повіривши Марії!..
360


Богатенко
Як можу я повірити тобі? Я розумію все, але не вірю. Зажди... Коли я не подам сигнал — В потоках крові захлинеться наступ, Коли ж подам його — робітники Піднімуть передчасно зброю в місті І їхня кров збагрить холодний брук... Не можу. Писаний наказ, Маріє.
Марія
Все скінчено. То що ж — Гордій помре? Цього не буде...
Богатенко
Що ти там бурмочеш? Марія
Гаразд. Я принесу тобі наказ. Я принесу, хоч, може, буде пізно. Та тільки де ж Ваграма я знайду? На Трубному? Уже дванадцять скоро. Тут зовсім недалеко до депо, Він може бути там...
Богатенко
Зажди, Маріє! Мене ти не обдуриш... Зачекай. Хитруєш знов? Дивись мені у вічі. Не можеш? А, я зрозумів усе.
Я майже згодився, а ти... Це ж зрада! Тепер — іди.
Марія
Не проганяй мене. Подумай, Богатенку, що штовхнуло Мене на цей хисткий, непевний шлях? Коли б уміла я кривить душею, Ти б в погляді моїм не прочитав Моєї правди, правди мого серця... Він мусить жити. Зрозумій мене.
Богатенко
Я розумію все. Я розумію,
361


Що пристрасті твої тебе женуть У прірву зради... Чуєш? Зупинися. Ще крок — і буде пізно.
Марія
Тільки ти, Ти, Богатенку, можеш зрозуміти Непереборне прагнення моє,— Ти можеш, Богатенку, та не хочеш... Ти думаєш — забуду я його, Ти думаєш — час залікує рани, Ти думаєш — до тебе я прийду, Забувши ніч оцю й твоє мовчання! Ну що ж, мовчи... мовчи...
Богатенко
Йди звідси геть, Бо я уб’ю тебе,— ти розумієш? Це мій обов’язок. Я більшовик.
Мене ревком послав сюди на варту І я не зраджу партію.
Марія
Ревком!
Минуть віки — не буде ні ревкому, Ні нас з тобою... Сплине боротьба, Жорстокість, біль... Кохання буде вічно,— Мене убивши, ти не вб’єш його.
Богатенко
Коли я вб’ю тебе і буду знати, Що це для революції... Ну що ж - Я і тебе, й себе не пожалію.
Я зрозумів: ти ворог, а не друг. Як ти потрапила у наше коло?
В твоїх словах — в них є щось... За таку Контрреволюцію — не шкода кулі.
Ти знаєш, я моряк...
Марія
Ти просто боягуз! Не завагався б ти ні на хвилину, Коли б ти був із справжніх моряків, З тих моряків, що мають в грудях серце,
362


Відваги повне, для яких нема
Ні перепон, ні роздумів ПОВІЛЬНИХ, - Не варто й слів — який з тебе моряк!
Богатенко
Я не з породи хвацьких іванморів, Тут ти не помилилася, Маріє,— В жовтневу ніч я на «Аврорі» був.
Я знаю волю партії і зради
Не потерплю...
(Прислухається. Повернувшись до Марії спиною, він вдивляється в темряву і тихо наказує їй.)
Йди звідси.
Марія
Зачекай!
Останнє слово, Богатенку, чуєш? Іще не пізно...
Богатенко мовчить.
Ні?
Богатенко мовчить.
Ну що ж... кінець.
Стріляє в спину Богатенкові, він падає. Марія біжить у браму, і за мить вона вже на дзвіниці. З’являється Баграм, бачить вбитого Богатенка, схиляється над ним, потім помічає Марію — і одразу розуміє все.
Ваграм
Спинись, Маріє!
Марія
А, це ти... Спізнився!
Коли б на мить раніше ти прийшов, Можливо, ми могли б ще говорити.
Ваграм
Я зупиню тебе.
Марія
Не стане сил.
363


Ваграм
Ти помиляєшся.
Марія
Я не спинюся.
Тепер уже я підніму ліхтар.
Ваграм
Ти мусиш вислухать мене.
Марія
Я чула В ревкомі... там...
Ваграм
І після цього ти Убила Богатенка?
Марія
Що ж я мала
З ним діяти? Він мусив відступить Мені дорогу. Одійди, Ваграме. Тепер вже не лишилося шляху Для відступу у мене. Кілька кроків, Лиш кілька кроків маю я пройти По цих щаблях. Уже мене не спинить Ніхто й ніщо.
Ваграм
Подумай лиш — на край Якої прірви ти прийшла, Маріє! Й що привело тебе!
Марія
Є в серці почуття, Яких і ти не можеш зрозуміти!
Ваграм
Я розумію. Через те я тут.
Вони не спускають одне з одного очей. Ваграм говорить з Марією під дулом її револьвера, не маючи змоги вихопити свою зброю.
Марія
Один лиш крок вперед — і я стріляю.
364


Ваграм
Невже мене злякати може смерть, Коли я не боюся жити? Вихід Найлегший — смерть. Розв’яже всі кінці. Не треба ні боротись, ні вагатись — Все з тебе зніметься, увесь тягар, Обов’язок за все відповідати...
Марія
Це все, що ти хотів сказать мені?
Ваграм
Я вислухав тебе в ровкомі. Слухай І ти мене. Я мушу пояснить, Чому я дію так, а не інакше... Можливо, зрозумієш ти мене, Можливо, ми ще знайдем спільну мову. Ми ж давні друзі, а не вороги. Мого Гордія ти кохаєш палко, Здається, навіть більше, аніж я...
Не знаю. Може, й так. Що ти казала В ревкомі? Зачекай, я вже згадав. Казала ти, що я, мовляв, не батько, Що власний син не дорогий мені, Що я нелюдське серце в грудях маю, Що гірший звіра я, бо хижий звір У серці має місце для любові, Для болю, для жалю...
Марія
Я не казала так.
Ваграм
Однаково. Ти так могла сказати, Бо так ти думала... Чи майже так. Але я не про це. Ти маєш право Мене судити, як і я тебе.
Я хочу розказать тобі про сина... Його ти любиш... Я люблю також. Але яке не схоже те кохання! Чому?
Марія
Чому! Навіщо стільки слів? Адще ти знаєш сам, що це неправда.
365


Ваграм
А я, проте, люблю його, й любов Моя далеко вища від твоєї.
Марія
( сміється)
Не знала я, що є такі слова В твоїй, Ваграме, мові.
Ваграм
Шкода! Шкода, Що ти так високо і я тобі води Не можу дати — не люблю істерик.
Марія
Не ображай мене.
Ваграм
Образа... Це пусте.
Колись... Стривай, вже скоро двадцять років, Як це було, а я на все життя Той день запам’ятав і ту хвилину. Мене везли на каторгу, в тайгу, На довгі роки... Ні, на довгу вічність. Я мав дружину. Був у мене син. Ти уяви — вокзал, перон весінній І довгий шерег молодих тополь, Прозора хмарка хилиться за обрій, Вологий вітер з поля наліта, А я з-за грат тюремного вагона Дивлюсь востаннє на оте життя, З яким навіки розлучитись маю, Але і це не все ще. На перон Пробилася вона, моя дружина, З малим Гордійком на руках. Вона Стояла оддалік, а я дивився Й таку печаль вбачав в її очах, Таку вагу на схилених раменах, Вагу таких нечуваних скорбот, Що я злякався — ось вони розчавлять Її, мене, всю землю... Хто поклав Отой тяжкий тягар на наші плечі?
І чом ми мусимо його нести
866


Увесь свій довгий вік — аж до могили? Я скам’янів. І зненависть прийшла І в серці оселилася моєму.
Марія
От ти й признався, що тебе веде!
А ніжність? А любов? Ти їх не знаєш?
Баграм
Ні, зненависть! І я це визнаю, О, скільки я її у серці маю! Це зненависть — і не лише моя, Її дали мені ті прості люди, Що б’ються весь свій вік з лихим життям, Що горбляться на шахтах і заводах, В солдатчині і у сільськім гною...
Це зненависть до кривди, до війни, До світу визиску і божевілля, Що людські ніжні й віддані серця, Любові повні, створені для щастя, На камінь перетворює... В ім’я Святої зненависті тої — мушу Я зупинить тебе.
(Вихоплює револьвер).
Стій. До кінця Ти мусиш вислухать мепе сьогодні. Вспишкопускателі — ви ідете на смерть Лиш на словах, коли ж до діла дійде, Вам кволість серце сповнює, без сил Ви дивитесь в порожні очі смерті І тремтите, чекаючи кінця.
Яких прикрас ви тільки не шукали, Щоб порожнечу приховать свою! Любов? Брехня! Бо ви її не знали. Бо тільки в того в серці є любов, Хто згодний кожну мить життя віддати, Щоб людство визволить з кривавих пут Біди і упослідження...
Марія безнадійно йде вгору.
Спинися,
Я ще не все сказав. У мене син... Але я знаю тисячі синів:
367


В окопах, на заводах, в полі, в тюрмах,— Я бачив зламаних життям дітей По казанах холодних асфальтових. На терези клади їх, тричі зваж В своєму серці. Хто з них переважить? Що скаже завтра рідний син мені, Коли в ціні його життя — загибель, Хоч і не рідних, всіх моїх синів?
Марія
Ти все сказав? Тепер за мною слово.
(Біжить вгору.)
Ваграм
Спинись! Спинись!
Марія смикає шворку ліхтаря.
Цо твій останній крок.
Стріляє. Марія падає, затиснувши шворку в руці. Ліхтар підлітає вгору і, гойднувшись кілька разів, застигає червоною крапкою па тлі нічного неба.
Який кінець жахливий, непотрібний! Яка безглузда послідовність скрізь, В житті і зраді, навіть після смерті...
Біжить у браму, але коли він з’являється на першому поверсі дзвіниці — вже лунає перший важкий гудок, згодом до нього приєднуються інші... Баграм спиняється.
Як залились гудки... Яка тривога Звучить в цих передчасних голосах, З якою вірою до бою кличе!
Але ж не час спинятися станкам, Не час робітникам до зброї, братись... Микола ще не повернувся в штаб, Нічого ще не знають партизани... Ні! Треба погасити цей ліхтар, Покіль повстання ще не почалося, Покіль не пролилася перша кров...
Біжить по сходах вгору. Чути перші постріли.
Спинись, Ваграме! Все вже почалося. Вже постріли на вулицях лунають...
Ти чуєш? Знов... І знов... Згасить ліхтар — 368


Це значить кинути в серця зневіру, Адже вони не знають, хто підняв І хто й чому його згасити мусив! То що ж, нехай горить? Нехай горить. Можливо, десь у полі партизани Побачать здалеку його вогонь, Можливо, по дорозі в штаб Микола Гудків почує передчасний рев, Все зрозуміє і прискорить наступ... Та ні, у світі не бува чудес!
Не покладайсь на випадок, Ваграме, Збирай ревком не гаючись, візьми На власні плечі всю відповідальність.
Вбігає Сила, трохи згодом з’являються Стогній і Дідусь, починають підходити робітники, поодинці і групами.
Сила
Що сталося, Ваграме?
Ваграм
Те, що сталось, Та коли нам вже нав’язали бій, Ми будем битися...
Сила
Та це ж страхітна, Пекельна провокація!
Ваграм
Не час Вагатися. Я все беру на себе. Ти чуєш постріли? Вже ллється кров. Ми мусимо очолити повстання. Що б не було, але перемогти.
Сила
На місце, друзі!
Ваграм
Роздавайте зброю. Коли на барикади маси йдуть, Більшовики повинні бути з пими.
369


Нам треба вистоять одну добу, Покіль почнеться наступ. Ми повинні Напружити всі сили. Виграть бій. Не похитнутись.
Стогній
Будемо стояти.
Коли ж померти треба — всі помрем, А справи більшовицької не зрадим.
Ваграм
*Ні, будем жити. Вірити в життя, Боротися — і вірити.
(Скинув шапку, витирав чоло.)
Дідусь
Ти сивий)
Ваграм
Тобі здалося. Це не сивина, Це той мороз, що серця не остудить, Допоки в ньому крапля крові є. Ваграм усе віддасть для перемоги... Своє життя... І синове життя... Усю любов свою... усю тривогу... Ти помилилась — це не сивина.
На Трубний, Сило)
Виходять. Робітники розбирають зброю, викочують з брами кулемети. Проходять озброєну загони.
Стогній
Ніч яка сувора, Ваграмова.
Дідусь
І повна волі ніч...
Ідуть колони озброєних робітників. Вдалині кипить перестрілка. Темнів. Тільки крапка ліхтаря червоніє в темному небі. Далекий дзвін одбиває дванадцяту годину.
1933
870


ОЛЕКСА ДОВБУШ
(Народна драма)
ДІЯ ПЕРША
З невідомої далини, із світу чарівної легенди плине голос трембіти. Глухий і тривожний, він кличе і збуджує, грізним сумом лунає, надією сповнює серце. На мить затихає, ніби чекає відповіді, і знову кличе, знову будить простори. Несміливо й тихо, а далі гучніше й гучніше поривається, лине йому назустріч другий голос, повний дивної сили й краси. Сплелися у радісному заклику зустрічі, а потім, ніби згадавши стару тугу, заридали — розпалися ручаями, прозорими холодними джерелами полилися з далини... І, ніби глухий відгомін струмків, що падають з каменя на камінь, немов збурений шум верховинських водоспадів, наче спів несамовитого вітру по глибоких ізворах, мов ті гуки грози в смерекових лісах Верховини, оточили їх далекі співи, обнялися і разом піднеслися в грізному єднанні, в трагічному пориві до високості, щоб раптом з гуркотом упасти, як падає грімницею повалена кедрина. І в тиші розкрилося очам блакитне небо Верховини. Пасма гір затумапіли вдалині. Залиті сонячним сяйвом смарагдові полонини, як острови, пливуть, оточені закам’янілими хвилями гір. По гірських плаях ідуть на полонину люди. їх кличе голос самотньої трембіти до вівчарського задимленого стаю.
Біля стаю молодий вівчар Олекса ділить між людьми свій нужденний заробіток, свої бідарські статки й маєтки.
Олекса Довбуш
Усе беріть... Беріть... Що тільки маю, Що лиш надбав — усе вам віддаю. Ніщо мені тепер вже не потрібне.
Усе дарма, бо вже я вівчарем
Не можу бути... Що ж ви стали, люди?
Олекса каже вам, то ви й беріть.
Це вам... А це для Анниці старої. Вона мені цю звістку принесла, То їй належить більше...
371


А и и иц я
Заспокойся!
Тобі ще жити в світі довгий вік, А ти своє юнацьке серце трудиш...
Олекса
Усе дарма, бо я вже не вівчар... Не вірите?
Ватаг
А хто ж ти є, Олексо? На полонині ти не перший рік. Ще батько твій віддав тебе до мене/ Ще матінка твоя...
Олекса
Нема! Нема! Один — як палець...
Ватаг
Що ж гнівити бога? Усі помрем. На те ми й живемо, Щоб смерть зустріти при кінці дороги, Якою йде життя.
Олекса
Чому ж твоя Така спокійна й довга та дорога, А інший дерся свій короткий вік По скелях несходимих, доки в прірву Не впав, знесилений... Чого йому Твого шляху легкого не припало? Скажи мені!
Ватаг
Бо так господь судив.
Олекса
Він судія для всіх?
Ватаг
Для всіх, Олексо. Без його волі й волос не впаде З твоєї голови...
372


Олекса
То все, що маю Зробити я, він знає наперед? Життя і смерть? На все господня воля? Убивство? Помста?
Ватаг
Не гніви його!
Олекса
Ні, дедику, це він мене розгнівив.
Ватаг
Що ти намислив, хлопче?
Олекса
Прийде час — Дізнаєшся, почують всі довкола, До чого зважився один вівчар, Коли втеряв улюбленого брата, Якого в світі над усе любив, Над власну душу...
А н н и ц я
Мой, не побивайся!
Смерть, гейби сон солодкий... Жду вже, жду, Коли вона по мене прийде...
Олекса
і Прийде!
Чекай її, а я піду шукать,
І, може, хтось її раніше мене Зустріне...
Лукіян Струхманчук Га? Чи ти не при собі?
А н н и ц я
Велике горе зачепило хлопця, Усе минеться...
Струхманчук
Ні! Тут щось по так! Та всі ж ви чули, як він нахвалявся,
373


Що, може, ІНШИЙ ХТО зустріне смерть.4г А хто ж то? Хто?
Олекса
Іще я й сам не знаю...
Струхманчук
Ви чуєте? Гей, газди, певно, він В опришки йде...
Олекса
Ти відгадав, но правді!
Струхманчук
В опришки! Чули?
Голоси
— Та ніколи!
— Він?
— В опришки?
- Га?!
— Цього не може бутиі
— А що хіба?
— Кульгавий!
— Ну то й що?
— Хіба не красний легінь?
Ватаг
Схаменися!
На бога важиш, бійся ж хоч людей...
Олекса
Чи я в твоїм стаю сидіти мушу
Та дожидати, поки і мене
За братом вслід у гріб спровадить дідич?
Скажи мені, чи, може, гірший я
Тих легінів, що з барткою та крісом Шукають правди? Аби ж був нам суд На можніх, на панів, але ж немає...
Струхманчук
Як то немає? Суду? Слава Йсу, Є суд у нас... Іди у Коломию — Судись, волай.


Олекса
Я б, може, і пішов, Але... Чекай!
(За руку взявши, вивів з натовпу Марічку.)
Ти цю красуню знаєш? Марічкою зоветься. Як і ти, Старий Фока був не з послідніх газда, Але його пан дідич з грунту звів. Змагався, поки міг, судивсь небіжчик, Та з тим і ліг у гріб. Його ж дочка Бідніша з бідних у селі... Красуня! А де її плетінки? Згарди де?
А де її ковтки? Її теркела? Усе, що має,— п’ятеро дробєт! Такий там суд...
М а р і чк а
Прошу тебе: не треба Про все те згадувать, бо, отже, я Хоч сирота, але живу у світі.
І ти так житимеш... Ти ж також сирота.
Олекса
Я сирота, але в сирітській долі Ніколи я, Марічко, не зігнусь.. Тобі я залишу свої дробєта, їх небагато, але всі твої.
М а р і ч к а
І підеш?
Олекса
Так, піду.
М а р і ч к а Ти краще знаєш.
Олекса
Авжеж, авжеж...
Ватаг
Я не пущу тебе!
Ти тут родився й тут померти мусиш.
375


Я вже старий — недовго проживу, Що лиш моє, усе тобі зоставлю. На полонині будеш ти ватаг, Ясної днини коло цього стаю Ти знов розпалиш мій живий вогонь. Усе, що є на нашій Верховині, Одвіку є й довіку буде так, Як я кажу... Вогонь не погасає, І гори ці стоятимуть вовік.
Усе минеться — дідичі й опришки,— Але дробєта йтимуть по траві.
Лиш вівчарі завжди потрібні людям...
Олекса
Чарують як мене твої слова! Як заспокоюють, як гоять рану!
М а р і ч к а
Лишайся, братику, і я також Терзалась, мучилась...
Олекса
А згодом звикла? І спокій є? І не болить душа?
М а р і ч к а
Болить іноді...
Олекса
А! Болить...
М а р і ч к а
Згадаю Татуня чи матусю — от тоді Щемить...
Олекса
І що ж тоді?
М а р і ч к а
Та я ж не легінь, Я — дівчина й не знаю, що робить, ' А серце так і рветься, просить, квилить, Немов на сполох б’є...
376


Олекса
А ти?
М арічка
Мовчу... Була б я легінем...
Олекса
Тоді б ти знала?
М а р і ч к а
Напевно знала б...
Олекса
Що ж не знаю я, Що діяти?
Іван Салагирський
(виходить із стаю)
Лиш не вагайсь, Олексо! Іди шляхом, що сам собі обрав.
Ватаг
Пильнуй вогню, спузарю! Хто дозволив Тобі встрявати до чужих розмов?
Ти ще не наш — іще немає й року, Як ти вночі прибивсь у цей халати, Обідраний, холодний і голодний... Пригрів тебе Олекса, ти вже й рад Підтакувать йому на кожне слово. Це ти мого Олексу збив з пуття, Най би пропав ти!
І в а н
Не гнівись, ватаже! Чи не за те кленеш мене тепер, Що майже рік робив тобі задурно?
Олекса
Геть сумніви! На все приходить час. Черемош плине й підмиває берег, Так і мої підмило береги Моє життя... Я маю власні думи 377


І власний шлях — і йтиму тим шляхом. Повідай знову, Аннице, як сталось Зо мною лихо, хай почують всі, Чому я зважився, щоб не судили Ані мене, ні того, що вчиню.
.Анниця
Лиха пригода, нічого й казати.
Іван, твій брат, був славний чоловік,— Нехай царствує,— тільки ж не щастило Йому ніколи...
Олекса
Не щастило, так! Святая правда...
Анниця
Все життя по газдах Згинавсь, робив, та так за все життя Й не заробив нічого...
Олекса
Правда, правда!
Анниця
Безрідну сироту за себе взяв Твій брат Іван, вік думав з нею жити — Не довелося, не судив господь...
Вже через рік згоріла в пропасниці Його газдиня, й залишився він З малим дитям... А потім і дитину Одніс на цвинтар... Так?
Олекса
До слова так. Я сам копав могилу, пам’ятаю. Як ниньки це було...
Анниця
Коли ж біда Йде за бідою, вчепиться, мордує І зводить чоловіка нанівець! Тож твій Іван в Угорщину ііодався, В Волощину на зарібки ходив.
378


Та з чим пішов — із тим і повернувся. Яке лудіння мав, і те зносив, Хіба очкур на нім зостався цілий Та красну чічку на кресані мав, Немов не одцвітала вісім років, З тих пір, як він подався...
Олекса
Постривай! Та чічку на кресані... Весь'зарібок!
А н н и ц я
Найнявсь він знов до дідича у двір.
Був роботящий. Обіцяв пан дідич Йому сплатити парою волів,
Та строк скінчився, й наказав пан дідич За ті воли ще рік йому служить.
Не стерпів твій Іван...
Олекса
Чи міг стерпіти? То був мій брат, одна нас гріла кров, •Одного роду ми...
А н н и ц я
За гостре слово У військо пан віддать його звелів, Тож він наклав на себе руки з горя, Що мусить покидати рідний край, Черемош свій, і милу Чорногору, Й тебе, Олексо...
Олекса
Дякую тобі, Аннице-матінко! Усі ви чули, Що сталося й чому я мушу йти? Бо мусить, мусить бути правда в світі, Коли ж нема її — хай згине світ!
Не варто в ньому жити, присягаюсь, А якщо варто — тільки в боротьбі!.. Тепер прощайте, газди і газдині.
Прощай, Марічко, й ти, Іван, прощай!.. Я жду тебе...
379


Іван
Я буду, побратиме, Як прийде час...
Олекса
Прощай і ти, старий Ватаже мій! Твоїх дробет глядіти Уже не буду я... Прощайте й ви, Козарики, і ти, бовгарю сивий,— Прощайте всі... Бо вже кінець. Іду!
Здалеку долетів тихий, глухий голос трембіти. Олекса спинився. Гурт людей наближається до стаю.
А! Хто ж це йде? Вона... Востаннє гляну, Хоч попрощаюсь... На єдину мить, Тоді вже...
До стаю підходять Ксенія Дзвінка, Штефан- її чоловік, та інші газди й господині, вітаються^
— Слава Йсу!
— Навіки слава!
Мовчання. Не зводячи очей, Олекса дивиться на Ксенію Дзвінку.
Ксенія Дзвінка
Що тут у вас? Ні танців, ні пісень, Немов у гробі...
Струхманчук
Тут один вівчарик В опришки йде.
Ксенія
А хто ж він є?
Олекса
Це я!
К с е н‘і я
Ти? Ха-ха-ха! В опришки? Матір божа!
Та як же це ти здумавсь? Ха-ха-ха!
М а р і ч к а
Не смійтеся, у нього брат загинув...
380


Ксенія
То через це в опришки? Ха-ха-ха!
М арічка
Таж брата він любив, як власну душу! Мой, гріх який...
Ксенія
А чи не той це брат, Що ногу перебив тобі, Олексо, Коли ви вдвох впилися у корчмі?
М а р і ч к а
Побійтесь бога!
Олекса
Так, не відрікаюсь. Той самий...
Ксенія
Як же це?
Олекса
То був мій брат, Тож гріх тобі із мертвого сміятись.
Штефан Дзвінка
Що правда — правда... Чи тобі не гріх? Великий гріх — сміятися із мертвих...
Ксенія
«Із мертвих...» Так! Але в опришки... Ні! Хай бог простить... Який з нього опришок? Кульгавий, хирий...
Олекса
От і в другий раз Ти наді мною, Дзвінко, насміялась. Уперше це було, коли тобі Юнацьке серце я надійно звірив... Та ПІтефап був багач і взяв тебе.
381


Штефан'
А таки правда. Мав добра я досить. А в тебе що було? Як есть ніщо...
Олекса
Уперше стерпів я. Удруге стерплю, А втретє вже сміятимуся я...
Каблучку цю кував я цілу зиму, Хотів її тобі подарувать
На згадку про опришка, але шкода...
Ксенія
Я пе візьму її!
Олекса
А я й не дам.
Штефан
Немало в пеї є моїх дарунків, Щоб брати твій...
Олекса
Чого ж ти так кипиш? Візьми її собі, Марічко-сестро, І пам’ятай мене...
М а р і ч к а
О ні!
Олекса
Візьми
І пам’ятай... Не буде щастя в світі Знедоленим, покіль вони самі Його не вирвуть з рук лихої долі. Що дивитесь на мене сміючись? Що я не хочу так, як ви, коритись, Не хочу падати в тяжкім ярмі, Немов той віл, тварина безсловесна? Бо я людина й мушу вільно жить — У правді, в щасті, в вільному єднанні, А не в німій покорі... Вже я йду,— А ви судіть як хочете... Прощайте! Ти, Дзвінко, також...
382


(Пішов угору по скелях, потім гукав, стрибаючи з каменя на камінь.)
Скоро ви усі Почуєте про мене!.. Гей, Іване, Я жду тебе...
Іван
Я буду не один!
Олекса
Я жду тебе... Невдовзі всі почують Про вівчаря Олексу!
Знову голосно заспівала трембіта. Інші прилучилися до неї. Вдалину відплинула полонина і стай на ній. На верховині з каменя на камінь по скелях стрибає Олекса. Він іде довгий день і довгу ніч, кличуть його тривожні й грізні голоси трембіт, що знову злилися з шелестом грози на верховині.
Перегукуючи шелест зливи, Олекса без слів співає свою першу пісню. Дикий захват у ній, молода надія і впевненість. Довго він іде, довго вирує злива. Коли ж знову засяяло сонце, на вузькому плаю над гірським потоком зустрів Олекса старого опришка.
Старий опришок
Здоров будь, сину!
Олекса
Слава Йсу!
Старий опришок
Навіки!
Далеко йдеш?
Олекса
Далеко...
Старий опришок
Притомивсь?
Сідай, спочиньмо...
Олекса
Спочивати, діду,
Мені не час...
383


Старий опришок
Куди ж ти йдеш?
Олекса
ІДУ Шукати правди в білім світі, діду.
Старий опришок
То, значить, синку, ти ідеш туди, Відкіль вертаюсь я. Важка дорога, Крутий, з правіку несходимий плай. Вже не один зривався йти по ньому, А не один і впав на півшляху... Одному збракло сил, стомилось серце, А другий стежки легшої шукав, Та збивсь на манівці, а інших... інших Ліспиці й пявки чарами звели До арциюди в хащі. Перегодив Він їх по-своєму, то вже в лісах Вони й зостались...
Олекса
Чув я, що до правди Не легкий плай, але стою на нім, То вже й ітиму.
Старий опришок
А пощо ти правди Шукаєш, легіню?
Олекса
Дивлюсь навкруг: Лише гризота скрізь, недоля, кривда. Народ в ярмі. До наших верховин, Де з правіку гуцул свободолюбний Свої дробєта мирно сокотив, Вже простяглись брудні лабета панські, Уже до вільних наших полонин Сягнули ненаситні панські очі, І давній рай на пекло обернувсь, Я світ пройду, але з корінням вирву Зело недолі...
384


Старий о пр и шок.г
Легіню ти мій!
Не легкий труд і заміри великі,, Але ж...
Олекса
Дарма, я маю досить сил!
Старий опришок Можливо, синку... Чи надовго стане? З корінням кривду вирвати, гай-гай! Аж он росте берізка білокора Під скелею — тоненька й молода, Неглибоко пустила в грунт коріння. То спробуй — вирви...
Олекса
Вирву залюбки!
(Намагається вирвати берізку.). Тут грунт міцний, напевно... Не пускає... Не то б я...
Старпй опришок
Видиш, а казав, що сил У тебе досить є! Вона ж не встигла Пустити глибоко коріння в грунт І закріпитись в ньому... Але кривда, Правічне всюдисуще те зело, У глибину життя пустило корінь, До серця проломило щирий грунт, Розпросторилося, і тої кривди, Незримої, попідземної, більш, Ніж тої, що на поверхні колише Своє трій-зілля...
Олекса
Хто такий єси, Що знаєш таїну життя людського?
Старий опришок Хто я? Старий опришок.
885


Олекса
Тільки? Ні!
Старий опришок
Кажу тобі, що я старий опришок. Старий, як кривда.
Олекса
Довго ж ти живеш!
Ста р ді й опришок
Живу з правіку й мушу жити, поки Опришка молодого не знайду, Щоб громовий топір йому віддати.
Олекса
Я чув колись про громовий топір, Я чув про тебе, та гадав, що байка...
Старий опри пі ок
Ось громовий топір в моїй руці, А я старий опришок...
Олекса
Правда! Правда! Ти зриш і там, де мій юнацький зір Спиняється, страхітну тьму зустрівши. Одкрий мені усе, що знаєш ти! Дай те, що маєш...
Старий опришок
Що ж ти хочеш мати?
Олекса
Життя і сили! Довгого життя І сил безмірних, щоб збагнути правду І волю Верховині повернуть...
Старий оп р и шок
Мій легіню, я стрів тебе недурно.
З очей твоїх я бачу, що душа У тебе чиста, що ти годен взяти Із рук у мене громовий топір. Вділю тобі й своєї сили також, Щоб міг нести його. І довгий вік, Життя безсмертне дам тобі... Готуйся!
886


Олекса
Я жду.
Старий опришок
Дай груди.
Олекса
(розриває ковнір)
Ось вони, я жду!
Старий опришок
З грудей своїх виймаю три зернини, Зелена жонва в лісі їх знайшла, Щоб врятувать пташат своїх безперих. Це зерна невмирущості. Кладу У груди їх тобі... На силі майся І довгий вік живи!
Олекса
Як плипе кров! Яку в собі я силу відчуваю...
Старий опришок
Тепер візьми мій громовий топір.
Лиш пам’ятай, що сила й невмирущість, Мов сон, минуть, коли ти на плаю Проллєш краплину крові не для правди, А для користі...
Олекса
Присягаюсь!
Старий опришок
Ні!
Не присягай — роби, змагайсь до правди — І не помреш, а коли пі — помреш Від куді срібної... Дванадцять зерен Пшениці ярої в пояроярий віск З тією кулею зліпити треба, Та щоб дванадцять сивих панотців Одправпли дванадцять великодніх Одправ над нею — отака лише Тебе повалить незвичайна куля.
Я все сказав тобі. Тепер мовчи, Ні батькові, пі пельці...
387


Олекса їх пс мато.
Старий опришок
Ні братові...
Олекса
Не маю теж.
Старий опришок
Ні тій,
Що лагідно тебе питати буде,
Цієї таїни не одкривай.
Голос трембіти долинає з далини.
Прощай! Живи...
Олекса
Чи стрінемось?
Старий опришок
Можливо!
Олекса
Коли?
Старий опришок
Скажу і це: в останню мить.
Олекса
Як зрозуміть мені тебе?
Старий опришок
Як хочеш.
Живи, змагайсь, опришку молодий!
Ти чуєш гук великої трембіти?
Я йду на спочивок. Прощай...
Олекса
Прощай!
Старий опришок іде по стежці вниз і зникає. Змовкає голос великої трембіти. На очах у нас відбувається чарівна зміна. Просвітліло обличчя молодого вівчаря, піднялися плечі, розправилися груди; він вільно ступав своєю хворою ногою, не вірить собі, а потім, впевнив№8


шись, сміється тихим щасливим сміхом. Він дужий! Гарний! Щасливий! Олекса пробує на вагу громовий топір, підкидає його вгору і ловить, потім, нагледівши високу струнку смереку, починає рубати її під корінь.
Пісня Олекси
Годувала мене мати,
Стала слова додавати:
«Не йди, сину, д’лісу вранці,
В лісі — вовки-сіроманці».
— Мене, мамо, вовки знають,
Серед ночі утікають.
«Не йди, сину, в бистру воду —
Візьме силу, змиє вроду».
— Мене, мамо, вода знає, Шлях-дорогу відступає.
«Не йди, сину, у пожари —
Втратиш друзів, діждеш кари».
— Мене, мамо, пожар знає,
Скоро вийду — загасає.
«Не йди, сину, в Чорногору,
Бо зустрінеш гибіль скору».
—' В’Чорногору, моя мата,
Йду з опришками гуляти!
Падає під корінь зрубана смерека. Олекса обтинає гілля і починає знімати кору з стовбура. В цей час над гірським потоком з’являється Іван Салагирський з товаришами.
Іван
Приймай гостей і побратимів, калфо!
Казав, що буду... Ось я, й не один,
А з товариством.:.
Олекса
Переходь до мене!
Я жду тебе давно...
Іван
Через потік?
Олекса
Стривай, аж ось моста вам перекину.
Для цього я й смереку вже зрубав...
389


Іван
Для чого ж ти здираєш з неї кору?
Олекса
Щоб перехід до мене важчий був, Ніж хтось помислить...
(Перекидає смереку мостом над прірвою, на дні якої шумить і вирус, розбиваючись об гостре каміння, гірський потік.)
Бо не на забаву Я кличу вас, а на пекельний труд, На незамирну прю... Хто йде до мене — Той мусить сміло перейти цей міст.
Іван
(перебігає по смереці)
Я перший, калфо!
Олекса
Дякую, Іванку!
(До інших.)
А ви що стали, легіні? Ідіть!
Михайло з України (переходячи)
Що сам впаду, не шкода,— шкода кобзи, Бо що таке без кобзи чоловік?
Одне ніщо...
(Перейшов.)
І в а и
Михайло з України. Кобзар і легінь красний..,
Олекса
Будь здоров, Кобзар Михайле, легінь з України, Видать, що ти сміливий чоловік.
Ще два легіні перейшли.
Ви звідки?
390


Другий та третій легіні
З Печеніжина, Олексо, Твої сусіди...
Олекса
Хлопці хоч куди!
Четвертий — Юра з Ж а б’его (переходячи)
Та й ми не з гірших... В Жаб’єму й дівчата Од красних легінів не відстають!
Олекса
Хвалю за гостре слово, а за спритність Ще раз хвалю!
Слідом за Юрою по смереці перебігає вродлива чорнява дівчина, в одежі, трохи одмінній від одягу гуцульських дівчат, але й не панській. Вона вклоняється Дов- бушеві і стає поруч з Юрою.
А ти... Хто ти єси?
Сусанна
Я, пане Довбупі... Я...
(Засоромившись, змовкла.)
Юра
Вона зо мною.
То вже дозвольте їй...
Олекса
А хто ж вона?
Юра
Гедалії дочка, з-під Коломиї, Старого корчмаря...
Олекса
Вона... твоя?
Юра
Та що тут скажеш!..
391


Іван
Я їй говорив,
Пан калфо паш, аби в корчму верталась,— Не хоче й чути. В них така люба, Що звідки й узялося...
Сусанна
Пане Довбуш! , Дозвольте нам лишитися удвох, Бо ми на все життя заприсяглися Не розлучатися...
Довбуш
Я б і лишив тебе, Але боюсь, тобі нелегко буде Ділити з нами наш нелегкий труд.
Сусанна
Мені ніщо не страшно!
Михайло
От так дівка!
Вже як уп’ється, наче той реп’ях... Ні, не люблю я бабське теє кодло! Від нього козакові лиш ганьба Та осоруга... Хай вертає в корчму!
Олекса
То ти дарма — нема краси над жінку, Тим я й кажу, що їй не місце тут — У боротьбі й постійній небезпеці. Скажи їй, хлопче, хай додому йде. Так я наказую...
Юра
Ну що ж, вертайсь, Сусанно, Я буду в гості, а як прийде час — Візьму тебе...
Сусанна
Хай буде, як велить Пан Довбуш наш...
(Вклоняється Олексі.)
Э9Я


Прощай, мій милий Юро, Не забувай, що світ мені тісний У тій корчмі, я хочу сонця, волі, Краси і щастя...
Юра
Скоро я прийду,
Чекай мене...
Дівчина перебігає по смереці через прірву.
Олекса
Мой, батькові вклонися, Скажи, що я прийду горілку пить Із товариством...
Юра
Прощавай, Су санно!
Сусанна зникає між деревами.
Олекса
(до легінів, що стоять по той бік пріреи)
А ви що ж стали? Переходьте міст... Гей, ти, тобі кажу!
ГГ я т и й легінь
(розгублено)
Але живиця
З смереки так і юшить. Тільки мить — Ковзнувсь — і в прірву! Ти навмисне важиш Чужим життям. Ще вчора вівчарем Ти був на полонині, а сьогодні Ймеш владу взять над нами... Але ні! Додому, хлопці! Гайда, хто зо мною? Прощай, Олексо!
Олекса
Ти б хоч постидавсь, Що носищ кріса й чічку на кресані! Бо ти не годний перейти моста, Якого перейшла вона аж двічі, Дарма що дівка...
393


П’ятий легінь
Що мене рівняєш З якимсь дівчам?
Олекса
Була б для тебе честь, Коли б я порівняв тебе із нею! Йди геть з очей!
П’ятий легінь
Олексо, начувайсь, Цього я не забуду!
Олекса
(зневажливо)
Йди здоровий, Та добре очкура свого тримай...
Шостий легінь (переходить з товаришами)
А ми до тебе! Ми не боягузи, Хоч родом з Косова...
Олекса
Тепера — всі?
Іван
Усі, мій калфо!
Олекса
Скільки ж нас лишилось?
Але хто сміло перейшов цей міст, Того до себе радо я приймаю. Не для користі скликав вас сюди, А для борні за правду... Ще не пізно Вернутись. Ще не пізно. На життя Й на смерть веду вас. На криваву помсту. Хто серцем пе здригнеться? Хто готов На муку стати, а пе зрадить друга? Іванку, ти?
Іван
Готовий.
394


Олекса
Поклади
На камінь руку...
Іван поклав руку на камінь. Олекса з розгону вганяє громовий топір в камінь біля Іванової руки — тільки іскри заграли. Іван не здригнувся.
Вірю. Не здригнешся!
Але чи всі ж поможи нас такі?
Хто не боїться ката? Хто присягу Опрппіківську шанує? Хто в житті Сирітської дитини не зобпдить? Голодного накормить? Прошака Зодягле?
Ставши в Михайла за плечима, стріляє в нього з пістолета над головою. Михайло не здригнувся.
Вірю! Вірю, не здригнешся! Але чи всі ж такі помежи нас?
Чи кожен лупитиме в серце кривді, Щоб правда панувала на землі?
Чи кожен має очі лискавичні?
Оп чорна каня угорі кружля —
Так над землею крила розпростерла Недоля чорна...
Опришки зияли кріси, прицілилися, вистрілили разом, і каня впала до ніг Олекси. Олсчгса підняв птицю.
Всіх дванадцять куль,
І вас дванадцять... Вірю! Не здригнеться Ні жоден з вас. На громовий топір Тепер усі ми складемо присягу Стару опришківську...
Олекса простягає громовий топір. Опришки кладуть па топір свої кріси й повторюють присягу за Олексою. Поволі здалеку вступають трембіти.
...На громовий топір
Я присягаюсь нині вам, ватажку,
І вам, юнацтво славне. Я іду
На плай великий боротьби за правду.
Я кривду нищитиму без жалю
І не складу оружжя, поки стане
395


У мене в серці крові. Ні кати,
Ні кари папські хай мене пе спинять. Коли ж, ватажку, зраджу вас і вас, Юнацтво славне,— цей топір громовий Мене і під землею не мине.
Нехай так буде.
Всі цілуються з Олексою і поміж собою.
А тепер — до волі, Вперед до волі — на великий плай!
Здійнявши вгору топори і кріси, опришки йдуть за Олексою. Голоспо і клично співають трембіти, віщуючи початок боротьби. Радість в їхніх голосах, безмежна надія, вогненна сміливість і нестримний захват.
ДІЯ ДРУГА
Ніжно співають флояри, і скрипка шепоче, і денцівочка дзюрчить, як тихий струмок. Ясні й лагідні звуки чистої радості розкривають серцю нову чарівну красу. Прозоре надвечір’я сповиває гори. На дальніх верховинах, на смерекових лісах ще лежить проміння західного сонця, а з глибоких ізворів уже виповзають присмерки, скрадаються довгими холодними тінями по узбочинах гір, підповзають до високої дикої скелі, що звисла над плаєм.
Па скелі у викутому в прискалку кріслі сидить на баранячих шкурах Довбуш. Палає ватра. У казані кипить кулеша. Опришки п’ють і гуляють із своїм ватажком.
Довбуш підняв пугаря, і враз — у вихрі звуків, дрібних і веселих — заячили цимбали і скеля застугоніла від опришківського аркана. Чути вигуки: «Гайдук раз! Ще такий! Ще кривий! Ще сліпий! Ще раз! Най буде так! Ха- ха-ха!» 1 знову Довбуш подав знак цимбалістам і скрипникам, і танець скінчився.
Олекса
Гасіть вогонь... Вже місяць ізійшов
І гори сплять. Вже час і нам спочити...
Хто зна, що нам світанок принесе?
Не слід про осторогу забувати.
Іванку, вишли варту па плаї..,
Іван
Ми з Юрою тут будем, під скалою, Поблизу тебе, калфо!
396


Олекса
Добре, йдіть...
Я ще не спатиму.
(До Михайла.)
Сідай, Михайле, Та поговоримо з тобою вдвох Про інший світ, про матір Україну..» Я в горах цих прожив усе життя, А світ широкий... Чей, на Україні Не так, як тут? Усе степи й степи?
Михайло
Ні, є й ліси...
Олекса
А гори?
Михайло
Гір немає, А горя досить.
Олекса
Тож-бо і пісні
Сумні у тебе. Заспівай, Михайле! Часом я слухаю твоїх пісень І наче голос матері вчуваю, Далекий і забутий... Заспівай Мені про козаків, що йшли в чужину.
Пісня Михайла
У ніч темну до ясної днини Ішли козаченьки з України. Ішли козаченьки з України Да кресали вогонь з оружинн. Да кресали вогонь з оружини, Да пустили пожар по долині. Да пустили пожар по долині — Попалили діти солов’їні.
Як же соловейку без дитини — Отак козакові на чужині...
Олекса
А, отже, на чужину зваживсь ти Податися...
897


Михайло
Коли б не теє лихо! Коли цариця зруйнувала Січ, Я за Дунай подався з козаками, В Семигородді жив, але нема, Ніде нема краси над Україну. Де не спинюсь, а серце кличе знов До матері вертатись... Скільки світу Я обійшов!..
(Співає.)
Як же соловейку без дитини — Отак козакові на чужині...
Олекса
Ну що ж — живи у нас, Ти легінь славний...
Михайло
Ет! Цього замало, Щоб в світі жити! Славних козаків Багато є між нас, а я шукаю Такого, щоб не лиш для себе жив. Народ паш у неволі загибає, Мов під’яремний віл. Уже й у нас Па панщину женуть, мов ту худобу, Ще тільки вчора вільних козаків. Найгірше ж лихо — людськая покора, Хто покорився — за життя помер, Бодай йому було і пе родитись У білім світі...
Олекса
Я присягу склав, То вже ніколи, брате, не скорюся!
Михайло
Отим-то я до тебе і прибивсь, Що щире серце маєш... Як судили Ми дідича твого — я зрозумів, Що ти не в жарт карати панство взявся! За братню кров сторицею ти взяв. Покіль життя, світ буде говорити Про Довбушеву помсту!
398


Олекса
Тая кров, Що я пролив, мені не верне брата. Те, що робив,— робив я для людей, А не для себе... Розумієш, брате, Що я намислив? Треба, щоб пани Почули, що прийшла страшна відплата І мста, якої ще не бачив світ, І щоб гуцули наші зрозуміли, Що годі вже нам кланятись панам... Але не лиш про це я, брате, мрію! Про мене скажуть: «Довбуш б’є панів, Були вже в пас такі, довбушували... А що було від того злидарям?» Ні, брате, ні! Я маю інший замір, Мені болить за кривду не свою — За людське горе... Прийде час — я зважусь І поведу не легінів — народ, Всіх злидарів, ошуканих, бездольних, До іншої, до кращої мети!
Михайло
Я слухаю тебе і молодію! Спасибі, калфо, дякую тобі, Що ти мене, старого козарлюгу, Отак розважив... Правда не помре, Коли живуть між нами в білім сі/іті Такі правдиві лицарі, як ти...
У тиші зачулися кроки. Вгору по плаю йде стрілець. Іван і Юра йдуть йому назустріч. Довбуш і легіні залягли на скелі.
Юра
Мой...
Стрілець
Слава Йсу!
Юра та Іван
Навіки!
Іван
Тут до села?
Чи далеко
399


С Т р І Л Є Ц'Ь;
Вже близько... Ви ж відкіль, Що тут не знаєте?
Іван
В Угорщину ходили.
Стрілець
Хіба що так! На зарібки?
Юра
Атож,
А ти тутешній?
Стрілець
Я — стрілець. Тутешній.
Іван
Тут, кажуть, неспокійно?
Стрілець
Не чував.
Іван
Тут, кажуть, Довбуш ходить...
Стрілець
Що ж із того?
Його боятись нічого таким, Як я та ти.
Юра
Мой, що ти кажеш?
Стрілець
Правду.
Пан Довбуш лютий тільки на панів.
Ходіть спокійно... Чули,— він порізав В нас дідича? Усе спалив дотла, А злото сиротам роздав та бідним... Я поспішатиму, бо, знаєте,— стрілець Не вийде рано, то ніщо не встрелить.
400


Ю р а т а І в а н Ходи здоров!
Олекса
Гей, стрільче, постривай!
Стрілець
(обернувшись, бачить на скелі Довбуша з легінями)
Пан Довбуш!
Олекса
Я! Спасибі, брате-стрільче, Що добре думаєш про мене... Ось, візьми, За це тобі від мене порошниця.
Не красна?
Стрілець
Дякую.
Олекса
Ходи здоров.
Стрілець
Здорові зоставайтеся, ватажку, І ви, й юнацтво ваше...
(Пішов.)
Олекса
Назавжди Хотів би я цю мить запам’ятати. Я знаю вже — мене почув народ! Лише не дать йому заснути знову, Вказати шлях і вести до мети!
Іван
Ми всі, наш калфо, підем за тобою, Аби казав куди...
Юра
Ти знаєш шлях? Ми за тобою і в вогонь і в воду!
401


Олекса
Скажи мені, Михайле,— ти пройшов Всю Україну... Наша Україна Чималий край?
Михайло
Гей, наша Україна!..
Мов по живому тілу ніж пройшов, Так нашу Україну поділили... Коли б Богдан під білого царя Був не подався, досі вже і сліду Від нас би не зосталося... Пани Спольщили б нас та в унію звеліли б — Латині поклонятися...
Олекса
Мадяр —
По той бік гір — теж руснака ламає, А в Буковині лихо ще страшніш: Молдавському господареві турок Напризволяще руський люд віддав...
Юра
Що ж діять?
Олекса
Сонце устає на сході!
На сході — Русь, а ми є руський люд, На сході паша мати — Україна! З’єднаємося з нею — будем жить, А ні — усі загинем поодинці,
І рід паш згине, й слава пропаде, Що наші гори — здавна руські гори...
Юра
А як єднатись?
Олекса
Треба йти на схід! Єднатись з Україною нам треба І боронитись спільно від панів.
Михайло
Яка щаслива мисль тобі вроїлась!
402


Іван
А що, коли ми рушимо, а там Ще не світає?
Михайло
Сонце йде зі сходу!
Як я раніш цього не розумів?
Покіль життя, я йтиму за тобою, А стріну те світання, що вогнем Осяє нашу нещасливу землю, Зогріє нас, а панство спопелить...
Олекса
А ви, юнацтво славне?
Іван
Як накажеш,
Ти — калфа наш, ми — легіні твої!
Та чи гуцул усе те зрозуміє?!
Ти знаєш сам, яка в нас темнота.
(Ніби почув щось, прислухається; згодом виходить на плай.)
Юра
Пожежі треба! Хай палають замки! Ясніший буде нам до волі шлях!
Михайло
Що б не було, а я піду з тобою. Я побратим твій в щасті і в біді,— На мене можеш звіритись!..
Олекса
Дай руку!
Михайло
Тепер розлучить нас хіба що смерть!
Іван
(на плаю)
Мой, знову хтось..,
Олекса
(на скелі) Пильпуй!
4.03


І в а в
Гей, Юро!
Юра
(вибіг на плай)
Щ6 тут?
Іван
Щось на коні...
Юра
Копита стугонять.
На плай конем виїжджає Ксенія.
Іван
Еге, та це невіста! Серед ночі, Та ще й одна...
(Взяв коня за повід.)
Ксенія
А відпусти коня, Бо ось недовго — і бича скуштуєш! Пусти, кажу!
Іван
Ну й красна й запальна! Куди прямуєш ти?
Ксенія
Пощо питаєш?
Іван
Бува, зустрінеш Довбуша...
Ксенія
Коли б!
Коли б його зустріла я..,
Юра
То знаєш Ти Довбуша?!
404


Ксенія
Чи знаю я його? Бодай було б не знати...
Іван
Що ж він, зрадив Чи ошукав тебе?
Ксенія
І день і піч
Не йде з думок він... Може, це й ошукаї Він спокій вкрав мені — і день і ніч До нього серце рветься, квилить, тужить.,. Жіноче серце! Чому спало ти, Коли будив тебе, коли він кликав?
Чому прокинулось, коли він зник, І вже пе можеш відтоді заснути?
Юра
То ти його кохаєш?
Ксенія
Як життя...
Не сплю, блукаю — може, десь зустріну. Зустріти хочу й зустрічі боюсь, Бо як йому дивитимуся в очі, Бо як повірить він, що не сміюсь, Як двічі я сміялась... Як повірить, Що серце каже правду? Наче сон, Страшний і дивний сон мені приснився, І я живу й блукаю в тому сні, Прокинутись не можу і гукаю: «Олексо, де ти? Порятуй мене!
Я гину з туги... Де ти, мій Олексо?!»
Олекса
(стрибає із скелі на плай)
Я тут!
Ксенія
Олексо!
Олекса
Дзвінко!
405


Ксенія
Де мій сон?
Чи це скінчився він, чи лиш почався? Збуди мепе, я змучилася вкрай...
Я так давно тебе шукаю, милий! Прости мені...
Олекса
Що маю я прощать?
Твою любов? Та я ж її шукаю... Твоє карання? Ти мені прости... Ти плачеш?
Ксенія
Ні, душа відпочиває.
З слізьми спливає біль... Цілуй мене, Спали мене вогнем... Я так кохаю, Як ще піхто, здасться, пе любив...
Ти мій! Ти мій, Олексо... Мій Олекса!.. Мій Довбуш! Мій!
Олекса
Як збуджує твій сміх, Як він лоскоче й вабить безконечно В якусь страшну і темпу водоверть, Якій пема кінця...
Ксенія
А ти боїшся?
По правді?
Олекса
Ні! В твоїх очах — вогонь, Дві іскорки блакитні... Мимоволі За ними йдеш, і так співає кров, Неначе всі пташки на Чорногорі Прокинулись... Гей, легініГ Вогню! Музики і пісень! Сьогодні Довбуш Свою любов святкує...
Іван
Гей, вогню!
Знову спалахують вогнища.
406


Мих ай л о
На Січі Запорозькій не бувало, Щоб жінку хтось, привів до козаків. Недобре чиниш, калфо...
Олекса
Лиш сьогодні
З тобою побратались ми, а вже Стаєш, козаче, ти супроти мене.,. Яке в цім братство?
Ксенія
Милий, я піду.
Олекса
Куди? Чому?
Ксенія
Твоє юнацтво славне Гордує мною. Я свою любов Між ними і тобою не поставлю. Ти їхній, а не мій... -
Олекса
Та ти ж моя!
І хто мене зуміє розлучити
З тобою, Дзвінко? Легші, пісень!
Заграй мені, Михайле, тих веселих, Що грають па Вкраїні... Не гнівись!
У нас не Січ, ми верховинські люди
І так сплели з любов’ю боротьбу, Як сплівся вітру шум з гіллям смереки, Навіки, нерозлучно...
Михайло
Будь-що-будь!
Ти калфа мій, і я повинен грати. Та віщі струпи кажуть лиш про те, Про що душа говорить...
Олекса посадовив Ксенію у своє крісло, сам сів біля її ніг, опришки посідали біля вогнищ. Михайло торкнув струни бандури.
Слухай, калфо!
407


Пісня Мих ай л а
Ой у Києві та на городищі,
Та на тихому замку,
Ой сидить, сидить козак у неволі Через вірну коханку.
Ой сидить, сидить козак у неволі, В кватирочку виглядав,
А коханочка в шинку на риночку
З ворогами гуляє.
Та бодай же ти, коханочко вірна, Гей, та не діждала могили, Що вже ж мою козацьку зброю Та між пани розділили...
Олекса
Ти чуєш, Ксеніє? Кому повірить — Цій пісні чи тобі?
Ксенія
Я мушу йти.
Олекса
Постій, хвилинку... Хай собі співає! Що нам до того?
Ксенія
Вже минає ніч. Мене чекає Штефан...
Олекса
Хай чекає.
Ксенія
Мені він вірить...
Олекса
Хто ж йому вділив Тієї віри?
К с е н і я
Я.
408


Олекса
Його ж ти дуриш?
Ксенія
Та з ким?
Олекса
Зо мною...
К с ё н і я
То кому ж я вірна, Як не тобі? .
Олекса
Це так...
На плаю знову зачулися кроки. Юра став наслухати.
Ю р а ;
(на плаю)
Стій! Хто ти є?
До Юри наближається старий газда з путом.
Старий газда
Коня шукаю, хлопче...
Юра
А!..
С та £и й газда
Не бачив?
Юра
Який твій кінь?
Ст арий газда
Гарячий, добрий кінь!
Порвав десь путо й без пуття подався, Шукаю звечора...
Юра
Знайди його тепер!
На ньому, мабуть, вже пан Довбуш скаче.


Старий газда
А ти видав?
Юра
Кого?
Старий газда
Його...
Юра
Коня?
Старий газда
Ні, Довбуша...
Юра
Та ти кого шукаєш? Коня чи Довбуша?
Ст арий газда
А ти чого прив'яв?
Скажи йому! Ти, може, тут на варті? А що, як Довбуша?
Юра
То так би й говорив, А то — коня...
Старий газда
Пан Довбуш тут?
Юра
А звісно!
Старий газда
Я не один до нього...
Юра
Всіх гукай.
Вони далеко?
ІЮ


Старий газда
Ні, поза скалою.... (Гукав.)
Сюди ведіть! Сюди! Пан Довбуш тут!
З-поза скелі виходять ще кілька газд, ведучи зв’язаного и’ я т о г о легіняз першої дії.
Олекса
(весь час зі скали прислухається до розмови)
Кого ви привели, панове газди? Здорові будьте!
Старий газда
Будь і ти здоров,
Ватажку славний... Ось твій красний легінь, Приймай його...
Олекса
Мій легінь?
Старий газда
Або чий?
Олекса
Не пізнаю... За іцо його зв’язали?
Старий газда
В село прийшов, напився у корчмі Та й став над бідаками хизуватись. Кричить: «Давай п’ятнадцять золотих, Не то поріжу всіх, як є, на місці! Мені,— кричить,— пан Довбуш наказав Без золота до нього не вертатись! Казав: де хоч те золото візьми, А принеси мені...»
Олекса
А ви зв’язали?
Старий газда
Та вже, ватажку, вибачайте нам, Але зв’язали...
411


Олекса
Може, ще й побили?
Старий газда
Що ні, ватажку, то, як кажуть, ні!. Зв’язать — зв’язали, але бить — не били...
Олекса
Даремно, газди! Легінь цей — не мій.
Старий газда
А чий же він?
Олекса
Ось зараз розпитаю.
(До п'ятого легіня.)
Стань ближче, хлопче... Хто ти й звідки б? Та рівно стій... Чого лице ховаєш? Дивись на мене — я тебе впізнав!
П’ятий легінь (падав на коліна)
Простіть, ватажку!
Олекса
Через міст боявся Пройти до мене. Легшого шляху Шукав собі? На злидарів-гуцулів, Моїм ім’ям укрившись, нападав? Де золота шукав!
П’ятий легінь
Простіть, ватажку!
Олекса
Боявся кари панської? Тремтів? Чи, може буть, пани тебе післали Моїм ім’ям гуцулів рабувать? Зведіть його... Хай стоячи почує, Якої смерті вартий він...
412


Старий газда
Простіть!
Даруйте хлопцеві...
Другий газда
Простіть його, ватажку!
Третій газда
Бо, може, він не відав, що чинив?
Олекса
Розбійника жалієте, гуцули?
Ксенія
Даруй йому життя — він молодий,
Ще може бути з нього гарний легінь.
Олекса
Він вартий кари — він моє ім’я
Зганьбив перед людьми...
Ксенія
То ти за це лиш
Його скарати хочеш?
Михайло
Мати Січ
Киями козаків своїх карає.
Десятків два дамо, то й буде знать, Де золота шукати...
Ксенія
Пане Довбуш!
Сьогодні мій на верховині день —
Даруй його мені...
Олекса
Дарую, Дзвінко!
(До п'ятого легіня.)
Київ скуштуєш. Дякуй за життя.
Щоб не вона — новис би на смереці!
< 413


ГГ я т и й легінь
Спасибі вам, княгине, цілий вік Служити буду вам...
Ксенія
Тримай же слова!
Михайло
Пан калфо наш, а щодо тих київ,
Коли накажеш?
Олекса
Та коли ж? Хоч зараз!
Михайло
Скидай сорочку, хлопче, та ставай — Я прив’яжу до дерева...
П’ятий легінь скидав сорочку. Михайло береться прив’язувати його до смереки. В цей час знову хтось з’явився на плаю.
Юра
Стій! Хто ти?
Чого ти тут тиняєшся вночі?
М а р і ч к а
Пан Довбуш тут?
Юра
Невіста... Знов невіста!
Нащо тобі пан Довбуш?
М ар ічка
Мой, пусти!
Скажу йому!
Юра
А звідки ти дізналась, Що Довбуш тут?
М а р іч к а
Пусти...
414


Олекса
(зі скелі)
Марічко? Гей! Пусти її...
М а р і ч к а
Мой, братику, рятуйся!
Із замка ровта йде тебе ловить, А ти й не чуєш...
Олекса
Скільки їх?
М а р і ч к а
Багато.
Олекса
Гасіть вогонь! Там тільки смоляки?
М а р і ч к а
Драбанти теж...
Олекса
Гаразд! Ми їх зустрінем. Марічко, сестро, дякую тобі, Що в серці зла на мене не тримаєш...
М а р і ч к а
Люблю тебе...
Олекса
Мовчи! Мовчи...
М а р і ч к а
Чому?
Олекса
Хто зна шляхи, якими йде кохання? Я серця не замкнув — воно не дім, Не льох, не скриня... Б’ється і тріпоче, Неначе пташка радісно співа, Стрічаючи свою зорю ранкову...
415


М а р іч к а
А!
Олекса
Що тобі, Марічко?
М ар і ч к а
„.Тут... вона...
Ксенія
Я тут...
М а р і ч к а
Навіщо?
Ксенія
Хай мій Довбуш скаже.
М а р і ч к а
Твій? Довбуш твій?
Олекса
Іванку, одведи
В безпечне місце їх. Чи час ділитись?
Її чи твій! Вже ровта поблизу...
Чути голоси мисливських рогів. Різко й коротко брешуть собаки. Тріщить хмиз під ногами смоляків і драбантів.
Ксенія
Дай кріса — я лишусь.
М а р і ч к а
Я теж лишаюсь.
Михайло
О мати Січ! Куди це я забрів!
(Одв’язуе п'ятого легіня од смереки.
Юра підходить до Довбуша.)
Юра
Дозволь мені, пан Довбуш...
416


Олекса
Що, мій Юро?
Юра
Я йтиму по плаю й ламатиму гілля, Хорти і ровта кинуться за мною, А ви тим часом...
Олекса
Упіймають.
Юра
Що ж!
Зате і люди, і юнацтво наше,
І ви, мій двдю...
Олекса
Не боїшся мук?
Юра
У мене в ковнірі аршинник...
Олекса
Чи ти зважив,
На що ідеш? А дівчина з корчми?
Юра
Вона мене кохав...
Олекса
Залишайся.
Ю р а
О ні, мій дєдю! Не лише любов, Але й життя за вас віддам я радо.
Олекса
Спасибі, хлопче! Йди роби, що слід,
І знай: в біді тебе я не покину.
(Цілує Юру.)
Юра кидається на плай і зникає. Чути тріск гілля вгорі, куди він подався. Хорти гвалтують все ближче і ближче.
Лаштуйсь!
417


Опришки залягають на скелі з крісами напоготові. На плаю з’являється р о в т а. Смоляки ведуть хортів на ретязях. Драбанти несуть запалені смолоскипи. Полковник П ш е л у с ь к и й їде па копі позаду ровти.
Хай пройдуть мимо... Чей, і bjiiix
Є вдома діти... Кров мені потрібна,
Але не їхня...
Чути голос великої трембіти. Ще ніколи не було в ньому такої тривоги. Ровта проходить під скелею і зникає між смереками.
ДІЯ ТРЕТЯ
Корчма на гірському шляху поблизу Коломиї. Дорога в’ється поміж скелями, проходить повз корчму й спадає у долину. Сонячно й ясно у небі. Тиша. Коли-не-коли з далитти долітає гук мисливського рога. Лупа повторює його безліч разів, потім вій гасне, ніби закотившись за горн. За столом під корчмою сидять Штефан та кум його — Струхманчук, обидва напідпитку.
Струхманчук
Е, не горюйте, куме... Та чи з вами
Із першим так лучилось? Видить бог, Що вас вона не годна...
Штефан
Хоч не з першим,
А й першому так гірко не було, Коли його уперше обдурили...
Струхманчук
Я ж і кажу. Бо, звісно, вже й літа Не ті у вас... Біда, як з молодою Оженишся...
Штефан
Не силував її, Сама пішла за мене.
Струхманчук
То, як кажуть, Сама й од вас...
418


Штефан
Гей, куме, не труїть Мені душі — і так у ній отрута! Пішла... Та з ким? З вчорашнім вівчарем!
Струхманчук
Ге, не кажіть, тепер уже він Довбуш, По селах скрізь гуде про нього люд, То і вона згадала, як лицявся Колись до неї він...
Штефан
Я вб’ю його!
Струхманчук
Та що ви, куме? Не держіть і в мислі... І я хотів, коли моя стара
Уперше з любасом своїм спізналась, А потім...
Штефан Потім що ж?
Струхманчук
Помалу звик, А там і сам собі завів любаску. На цьому світ стоїть. В цій глушині Й не жінка та, що любаса не має... Так здавна повелось...
Штефан
А я уб’ю! Бо я не звик своїм добром ділитись. Вона моя... Що схочу, те й зроблю...
(Гатить кулаком у стіл.) Корчмарю! Де ти є?
Г е д а л і я виходить з корчми.
Давай горілки!
Г е д а л і я Уже даю. Та тільки не кричіть.
419


Штефан
Чому ж? Ми платим...
Г е д а л і я
Швидше допивайте,
Бо буде лихо і мені, і вам...
Чути гук мисливських рогів.
Он чути ловчих пана воєводи.
Він з полювання йтиме повз корчму,
А тут його купці чекають зрання
З петицією...
Струхманчук
Он які діла!
То треба йти...
Штефан
Доп’єм та й підем, куме.
Г е д а л і я
(до Штефана)
Питав про тебе нині капелан, Священик той із замка...
Штефан
Що він хоче?
Г е д а л і я
Того не знаю. Він з панами тут, Велів тобі чекати...
З повними відрами йде від джерела до корчми С у с а н л а.
Струхманчук
Ну й хороша!
Г е д а л і я
Від того й горе... Щоб не та краса, Мені б жилося спокійніш у світі.
Штефан
Те й я скажу...
Сусанна глипає воду в діжку біля ганку корчми. В цей час розкрилося вікно і з’явилися в отворі голови трьох 420


купців — різного віку, немолодих, бородатих людей — чорного, рудого й сивого.
Сивий куп ець
Гедалю, де ти зник?
Іще не видно папа воєводи?
Г е д а л і я
Вже скоро має бути...
Сивий купець
А бува, Не промине корчми він, як учора?
Г е д а л і я
Цього не знаю, пане. Не скажу.
Ви щось хотіли?
Сивий купець
Гданське пиво маєш?
Г е д а л і я
Свіжісіньке...
Сивий купець То подавай на стіл, Вже час обідати...
Г е д а л і я
Ту ж мить! Сусанно, Готуй до столу... Гданського вточи, На трьох...
Чорний купець
На шестеро. Хоч нас і троє, Але я пити звик за чотирьох...
Чи так, Сусанно?
Сусанна
Як пани накажуть... (Подамся в корчму,)
Голови купців зникли, вікно зачинилось.
421


Струхманчук
Сьогодні справді в тебе судпий депь. Але дарма, ти не журись, Гедалю, З людьми буває гірше...
Штефан
Це і я Сказати б міг. Вточи нам ще горілки.
Г е д а л і я
Ні, більш не дам!
Входить Олекса і спиняється, зоддаля за ним М и ” хайло та Іван.
Олекса
Мой, а мені даси?
Штефан, С т р у х м а н ч у к, Г е д а л і я
Пан Довбуш!
Струхманчук
(до Штефана)
Куме, тільки не заводьтесь, Благаю вас...
Г е д а л і я
Невчасно ви прийшли, Тут зараз має бути воєвода... Постережіться...
Олекса
(до Івана і Михайла)
Я зостанусь тут, А ви візьміть для легінів горілки...
Гедалія викотив барило.
Я скоро буду...
Іван та Михайло пішли.
Гедалія
Там тих гайдуків!..
422


Олекса
Однаково мені... Вточи міцної.
(Сідає до столу,)
Штефан і Струхманчук встають.
Сидіть, чого ви?
Струхманчук Але ж ми...
Олекса
Сидіть... Як поживаєш, Штефане?
Штефан
Байдуже.
Олекса
Чому б то так?
Струхманчук Та він...
Олекса
Ти помовчи, У нас із Штефаном своя розмова... Пий, Штефане! Згадай: я пе гнівивсь, Коли вона пішла за тебе заміж... Бо серця не зневолиш. Чому ж ти На мене вовком дивишся сьогодні? Про помсту думаєш?
Струхманчук
Ге... я піду...
Олекса
Сиди, кажу!
Штефан
Я, далебі, нічого...
Олекса
То й краще так. Коли нудьгуєш — ний, Бо в кожного своє па серці горе.
423


Ти жінку втратив — це ще не біда;
А я втеряв тієї-таки ночі,
Коли вона у табір мій прийшла, Такого легіня, що й сну позбувся І спокою... Та ти чого ж не п’єш? Давай — за Ксенію...
Штефан скочив і люто схопився за бартку.
Струхманчук
Ну, так не можна.
Ви вже як хочете, а я піду, Бо ви добром не скінчите...
Штефан
(сідає, знітившись під поглядом Олекси) Зостаньтесь.
Я вип’ю з ним...
Олекса
Отож і я кажу.
Навіщо нам у серці злість ховати? Замиримось... Мене ти не уб’єш — Про це ти, певно, знаєш?
Штефан
Кажуть люди...
Олекса
І Ксенії не руш... Ти зрозумів?
Вона у тебе житиме...
III т е ф а її
Як знаєш.
Олекса
А коли їй що трапиться, то знай — Не подарую...
Штефан
Знаю.
Г е д а л і я (вбігає)
Пане Довбуш!
424


Діани ідуть сюди... Ото біда —
Куди сховати вас?
Олекса
Не бійсь, Гедалю.
Я пересиджу в тебе у корчмі...
Г едалія
Та там купці!..
Олекса
Які купці?
Г е д а л і я
Од ранку
На пана воєводу ждуть вони,
Зі скаргою й дарунками з’явились...
Олекса
На кого скаржаться?
Г е д а л і я
На вас.
Олекса
Та ну?
Я радий буду з ними говорити.
Г е д а л і я
Подумайте й про мене...
Олекса
Не турбуйсь, Тобі не буде шкоди...
Зачулися голоси мисливських рогів. Гедалія побіг назустріч панам. Сусанна виносить з корчми вино на таці.
Олекса
(бере чарку з таці й випиває)
Я спитаю
У тебе дещо?
425


Сусанна
Ви — пан калфа напі,
І я вам вірна, хоча сама й не легінь,
Олекса
Давно у тебе Юра був?
Сусанна
Давно...
Що сталось з ним?
Олекса
Дарма, ніщо не сталось, Але ти поглядай як слід навкіл,— Мо’, що побачиш...
С у с а п п а
Вашими очима
Я буду тут, пан Довбуш, лиш скажіть, Що з Юрою лучилось?
Чути голоси панства, що наближається до корчми.
Олекса
(до Штефана й Струхманчука)
Прощавайте!
Та язика на прив’язі держіть...
Штефан
Прощай, Олексо...
Олекса пірнув у корчму.
Струхманчук
Куме, ви змирились?
Штефан
З ним силою не вдієш... Потерплю, Ще трапиться нагода і для мене...
Пішли. Входять гості папа воєводи. Слуги проносять убитого вепра. Сусална зустрічає гостей з тацею вина на ганку. Гедалія упадає коло полковника Пшелуського.
426


Г е д а л і я
Все приготовано при джерелі.
Як ви й сказали...
Пше лу ський
Покажи дорогу.
Г е д а л і я
(пропускав полковника і шепоче єзуїтові)
Я хлопові тому переказав,
Він тут...
Єзуїт
То добре. Хай іде до мене, Я там на стежці підожду його...
Біля корчми залишились тільки Сусанна, пан Ян та пан Казимир.
П ан Я н
Як звуть тебе?
Сусанна
Сусанною.
Пан Казимир
Чарівно!
П а н Я н
Тобі не сумно тут?
Сусанна
Ні, пане...
П а н Я н
Ні?
Два тижні лиш, як я полюю в торах,
А вже знудивсь душею...
Сусанна
Я зросла
На схилах цих...
427


Пан Казимир
І звідси б не хотіла?
Сусанна
Куди?
Пан Казимир
В широкий світ.
П а н Я н
Скажімо, в Львів Або Варшаву...
Сусанна
Я не знаю, пане...
Входить Г е д а л і я, на мить спиняється коло вікна корчми.
Г е д а л і я
Просили пап полковник, щоб пани Пішли назустріч панні Вероніці, Бо найясніший воєвода наш
Не спиниться й приїде просто в замок...
Пан Казимир
Я так і знав!
П а н Я н
(дав гроші Гедалії)
Аж ось твоє, візьми.
Ходімо швидше, папе Казимире.
Пішли, про щось жваво розмовляючи й кидаючи погляди на Сусанпу.
Г ед ал ія
Бач, оглядаються... Ні, не для них, Мов квітку, я плекав тебе, Су санно! Що вже таїти? Я тобі скажу...
Одна ти в мене... їздивши до Львова, Я жениха тобі приговорив...
Сусанна
О боже мій!
428


Гедалія
Учора мав я звістку, Що ждати нам недовго... Бо свати Уже в дорозі... Але що з тобою?
Сусаппа
Нічого, таточку...
Гедалія
Звичайна річ,
Колись пора для кожної приходить.
Отак і ти поїдеш... Я один
Отут лишуся віку доживати...
Та ти не рада, бачу я? Авжеж, Бо батька любиш...
Сусанна
Вас чекає Довбуш.
Гедалія
О боже мій! По правді судний день...
Що він там робить?
Сусанна
Пиво п’є з купцями.
Гедалія
Він обіцяв тут гвалту не робить...
Сусанна
Не бійтеся, пан Довбуш держить слова.
Гедалія пішов у корчму.
Що здумав він? З цих гір віддать мене
В далекий край, у людський тлум незнаний,
У душний світ од вільної краси,
З якою я зріднилася душею.
Та де ж це Юра? Юра... Тільки він Мене б порятував від цього лиха, Але його немає...
Входять, розмовляючи, полковник П ш олуський та є з у ї т. Сусаппа поривається кудись іти, але лишається непоміченою па ганкові корчми.
429


Пшелуський
Не гаразд
З тим Довбушем, скажу по правді, отче! Я виріс і зістарівсь на війні, А так зо мною ще не воювали.
Єзуїт
Ясновельможний гетьман шле листи І вимагає кари... Воєвода ж За полюванням тим про все забув! Лиш ми удвох, полковнику, на варті..,
Пшелуський
Признаюсь, отче, вам — я маю слід... Розбійникові кари не минути!
Єзуїт
Дозволите, полковнику?.. Ваш слід — Це що таке?
Пшелуський
Той слід — живий опришок З ватаги Довбуша...
Єзуїт
Чудово!
Пшелуський
Добрйй кат Його нам допоможе розпитати, Бо золота він взяти не схотів...
Єзуїт
Де він?
Пшелуський
Сидить у єгерській халупі Під вартою... Ще зовсім молодий, Немов вовчисько, зуби вишкіряє...
Єзуїт
І я, полковнику, напав на слід — Дві стежки краще, ніж одна...
430


Пшелуський
Правдиво!
Пішли геть, розмовляючи. Сусанна в тривозі збігла з ганку,
Сусанин
Як серце стисло... Це цередчуття Чи, може бути, лиш марна тривога? Що, пак, мені пан Довбуш говорив... Питав про Юру! Ні, не може бути... А що, як Юра їм попав до рук?
Тож так за ним пап Довбуш турбувався! Чого ж вагатись? Де лиш, той казав, Сидить опришок... В єгерській халупі... Мерщій, Сусанно...
(Побігла вгору по стежці.)
Входять два молодих шляхтичі.
Перший ШЛЯХТИЧ
Дівчино, постій!
Другий шляхтич
Куди ти поспішаєш так, красуне? Ти, може, нас злякалася?
Сусанна
О ні!
Ласкавий пане... так... я поспішаю...
Другий шляхтич
Куди й пощо?
Сусанна
Забігла десь коза, Боюсь, щоб їй не трапилося лиха... Піду шукати...
Перший шляхтич
Он куди! Скажи: Чи є у кізоньки твоєї козлик?
Сусанна
Ні, в пас коза...
431


Другий шляхтич А в тебе?
Сусанна
Я піду...
Другий шляхтич
І ми з тобою...
Перший шляхтич
Кізоньку шукати...
Ведуть Сусанну вгору по стежці.
Вона обороняється зубами й кулаками.
Сусанна
А! Далебі, я закричу... Пустіть!
Входять Вероніка, пан Ян та пан Казимир.
Вероніка
Що сталося? Пустіть її, панове!
Перший шляхтич
Коза...
Вероніка
Здається, пане, ви впились, Що стали вам удень ввижатись кози... Йди, дівчино... А втім, куди ти йшла?
Сусанна
Козу шукать...
Другий шляхтич
Як бачить ясна панна, Коза таки була...
Вероніка
Й не сором вам?
(До Сусанни.)
Коли тебе хтось зупиняти буде — Скажи моє ім’я...
432


Сусанна
Хай вам щастить Так, як мені сьогодні пощастило...
(Побігла.)
Паничі оточують Вероніку.
Вероніка
Ще день один прогайнували ми, Л знову в горах Довбуша не стріли... Даремно пан полковник нас лякав.
Пан Казимир
Тут бути обережним пе завадить, Бо Довбуш налітати звик, мов грім.
Вероніка
Невже таки по правді він невловний
І заворожений?
Перший шляхтич
Та скрізь нро це гудуть, Бо він завжди сухим з води виходив.
Другий шляхтич
Його, я чув, і куля не бере...
Пап Я н
Соромтеся, соромтеся, панове!
Вероніка
А чому б ні? Я вірю в чудеса... Хотіла б я побачити людину, Яку минає куля... Не завжди Трапляється в житті така нагода.
П а н Я н
Боюсь, що вас розчарування жде...
Траплялося, і я виходив з бою Один живий, коли лягали всі, Та через це не стали говорити, Що я безсмертний... Випадок — і все.
433


Вероніка
Ні, що не говоріть, а це цікаво:
У горах цих живе безсмертний хлоп, За ним усі полюють — він невловний, Неначе дух гірський...
Пан Казимир
Кажу і я:
Хоча давно чудес не чути в світі — Немає диму без вогню...
П а н Я н
Як дим,
Розвіється ця байка, коли стрінусь
Я з Довбушем. Ця шабля й цей пістоль Порукою у тому...
З корчми виходить Олекса, обвішаний купецькими саквами, й тихо причиняє за собою двері.
Олекса
Не ручіться!
П а н Я н
А ти, хто ти такий?
Олекса
Вже хто б не був,
А тільки вірте слову — не ручіться, Бо й я не вірив теж...
Вероніка
То ти стрічав Того розбійника?
О л е к с а
Він не розбійник, А скривджений...
Пан Казимир
Та що він там верзе?
Олекса
І правду кажуть — не бере ні куля, Ні шабля Довбуша...
434


Пан Ян
Брехня! Я доведу!
Була б тільки нагода...
Олекса
Може, й буде...
П а н Я н
Йди геть! А втім — постій...
(Вихопив до половини шаблю з піхов.)
Вероніка
Нехай іде!
Що він зробив лихого?.. Йди, ти вільний...
П а н Я н
(ввігнав шаблю в піхви)
Іди!
Олекса
Іду... Мені не близький шлях,
А кладі тої скільки..*
Вбігає Сусанна й спиняється вражена. Олекса застерігає її непомітним рухом і повільно йде по стежці. Всі, мов зачаровані, дивляться йому вслід. Сусанна мимоволі кинулася за ним.
П а н Я н
Стій, Сусанно!
Хто він такий?
Сусанна
Не знаю, далебі...
Сьогодні у корчмі купці спинились,
То, може, наймит їхній...
(Пішла в корчму.)
Вероніка
Жар який
В його очах світився...
Пан Казимир
Ви злякались?
435


Вероніка
О ні, але на мене мов вогнем
Війнуло від пожежі... Що зо мною?
Я трачу сили...
З корчми зачувся розпачливий крик купців.
Чуєте?
П а н Я н
Заждіть...
(Біжить у корчму.)
Панове! Що ж ви стали? Поспішаймо!..
Пан Казимир
А глянемо...
Вихопили пістолі, пірнули в двері корчми.
Вероніка
Що трапилося?
Сусанна
Довбуш...
Вероніка
Це він... Це він... Чого ж я так тремчу?
Чого так серце б’ється? Що зо мною?
Пан Я н, пан Казимир і шляхтичі виводять з корчми трьох купців та Г е д а л і ю, на ходу розв’язуючи їх та витягаючи їм з рота ганчір’я.
Пан Казимир
Річ знаменита. Треба відрядить
За ним погоню... От тобі і наймит!
Сусанна
(розв'язуючи батька)
Додержав слова він?
Гедалія-
Мовчи... Авжеж!
Бо він завжди тримає вірно слова...
Сусанна веде його до корчми.
436


Сивий купець
На воєводу ми чекали тут З дарами та проханням...
Рудий купець
Але Довбуш — Відкіль дізнався він?
Сивий к у п е ц ь
Незнана річ! Купець життям не мусить накладати...
Чорний купець
Вже ви як знаєте, а ось мій рішенець... Я ухвалив у ратуші покласти З свого майна п’ять тисяч золотих.
Хай їх одержить той у нагороду, Хто вловить Довбуша!..
Пан Я н
Ви це скажіть Полковнику Пшелуському...
Сивий купець
Торгівля!
Торгівля йде на спад. Добро й життя, Усе тепер — ніщо!..
Подалися* за паном Ином до джерела, де має бути полковник.
Сусанна
Як все зійшлося!
Хто рятувати мав мене в біді, Той сам тепер чекає порятунку... За Довбушем погоня... Не такий, Одначе, він, щоб ви його впіймали... Та треба попередити його, Що Юра тут, у єгерській халупі. Куди він міг податися? Мерщій! Ти мусиш відшукать його, Сусанно...
Зникає за корчмою. З’являються єзуїт і полковник Пшелуський. Пробігають озброєні гайдуки й шляхтичі.
437


Пшелуський (гукав їм услід) Всі гори обшукати, а знайти! Без Довбуша до мене не вертатись! П’ять тисяч золотих чекають вас!
Шляхтичі дзвонять острогами й біжать далі.
Оце пригода, отче капелане.
Єзуїт
Як бачить пан полковник, в цій війні Заважить більше розум, аніж сила.
Пшелуський
Червінці теж...
Єзуїт
На цьому світ стоїть.
Пшелуський
Не легко па одній нозі стояти!
Єзуїт
Сказав би я, коли б пе був ченцем, Що божий світ не схожий на лелеку І через те на двох ногах стоїть.
Пшелуський
Одна з тих ніг червінці... Але друга?
Єзуїт
Кохання зветься друга...
Пшелуський
Далебі, Ви інше, отче, маєте на думці.
Єзуїт
У Довбуша любаска завелась...
Пшелуський
Ах, так?
438


Єзуїт
До неї він йочав вчащати, А чоловік...
Ппіелуський
Як кожний чоловік, Не зна нічого.
Єзуїт
Ми йому сказали.
Ппіелуський
Він згодився?
Єзуїт
Хто б відмовлятись міг? Спочатку він на ’дній нозі хитався —- На тій, що є коханням, але я Умить йому підставив другу ногу..,
Ппіелуський
Червінці?
Єзуїт Так.
Ппіелуський
Із біса хитрий план! Хто ж він такий?
Єзуїт
Він тут давно чекав... Дозволите?
Ппіелуський Ведіть його, ведіть.
Єзуїт вийшов.
Цікаво знати, скільки сороківців Одержить він від зляканих купців. Вони й мені були б якраз до речі.
439


Єзуїт
(вводить Штефана) Аж ось і він.
Пшелуський
Ти хто і звідки є?
Штефан
Я з Космача. Зовуся Штефан Дзвінка, Із ласки вашої...
Пшелуський
Одружений?
Штефан
А так, Ясновельможний пане!
Пшелуський
Кажуть, Довбуш Твою Дзвінчиху звів?
Ш т е ф а й
Тепер усі Про це говорять.
Пшелуський
Але ти, звичайно, Не помічав цього?
Штефан
Ні, я й раніш Стерігся лиха, а відколи Довбуш Довбушувати став — проспав гріха. А тут і сталось...
Пшелуський
Він буває в тебе?
Штефай
Часом приходить.
Пшелуський
Ну, а ти?
440


Штефан
Боюсь.
Пшелуський
Але дружину любиш?
Штефан
Наче душу...
Пшелуський
I не помстився досі?
Штефан
Бо не смів.
Пшелуський
Чому?
Штефан
Бо,, кажуть, не бере ні куля, Ні шабля Довбуша...
П ш елуський
То все брехня.
Штефан
Е, не кажіть...
Пше л у ський
Але твоя Дзвінчиха,
Вона, напевно, знає?
Штефан
Або що?
Коли б і знала, то вона не скаже, Бо любить Довбуша...
Єзуїт
А що, коли б її образив Довбуш, зрадив, скривдив?
Штефан
Не дарувала б зради.
441


Єзуїт
Коли так — Він буде наш, той Довбуш, а Дзвінчиха Твоєю буде знову...
Штефан
Але він, Той Довбущук, моєї не зміняє На будь-яку. До нього всі жінки, Мов мухи ті на мед, а він, одначе, Моєї держиться. Коли б була За неї краща в горах... Так немає... Ні, далебі... Бо Ксенія моя Поміж жінок тутешніх мов княгиня. Він зна, кого любить...
Єзуїт
То клопіт мій. Л може, я знайду для нього кращу? То як ти думаєш?
Штефан
То інша річ. Пшелуський (дав Штефаиові гроші) Коли ти нам служити вірно будеш, Одержиш потім ще...
Штефан, вклоняючись, виходить.
Єзуїт
У два сліди Тепер розбійника ми будем гнати. Де ваш опришок?
Пшелуський
Зараз буде тут... Гей, хто там є?'
Входять слуги.
Ввести сюди опришка Та кликати гостей...
442


Слуги вийшли.
«У два сліди»!
Це добре ви сказали... Лиш цікава, Хто перший з нас приб’ється до мети?
Входять Вероніка, пан Я н, пан Казимир, шляхтичі, купці та гості.
«У два сліди...»
(До гостей.)
Я прошу вас, панове, Одну розвагу з нами розділить...
Гості
— А, це цікаво!
— Що то за розвага?
— Сюрприз?
— Не чув.
Драбанти вводять зв’язаного опришка Юру з Жа- б’єго. Полковник робить їм знак — драбанти виходять.
— Це що за чоловік?
— Це так розвага!
— Звідки він узявся?
— Не чув, не чув...
Пшелуський
(до Юри)
Опришку!
Юра
Або що?
Пан Казимир
Та як відповідаєш ти, псявіро?
Перед тобою хто?
Юра
Людина.
Пан Казимир
Ні, лайдак, Це не людина, але пан полковник, Хоробрий лицар наш...
443


Юра
Мой, коли ж він, Як ви казали, не людина, ному б По-людськи я відповідати мав?
Пшелуський
Ти жартівник, як бачу! Посмієшся, Як лоскотати візьме тебе кат.
Юра
А ви сміялися?
Пан Казимир
Та як ти смієш?
Та пан полковник ката б скатував, Бо кат йому слуга...
Юра
Мой, що ти кажеш? А ти?..
Пан Казимир
Та й я...
Юра
То й ти, виходить, кат?
І скільки вас на тотого опришка? Опришок візьме трохи у купця Та між біднішими людьми розділить, А ви гуцулів бідних дерете, Всього вам мало, все б вам багатіти. Чого ж опришка четвертує кат, Коли б він мав лиш вас четвертувати Та вішати!?
Пшелуський
Одвертий, бачу, ти!
То, може, скажеш нам, де має бути Сьогодні Довбуш?
Юра
Або що? Скажу.
444


Пшелуський
То що ж не кажеш?
Юра
Розв’яжіть лиш ковнір,
Бо душно...
Пан Казимир
Що? Терпи, однак кінець,—
Уже тоді відразу й прохолонеш.
Терпи...
Юра
То не скажу.
Пшелуський робить знак — пан Казимир розриває на Юрі ковнір, Юра ловить його зубами й потім увесь час жує.
Пшелуський
Тепер кажи.
Юра
Пан Довбуш знайде вас іще сьогодні.
Пшелуський
Де? Як?
Юра
Де будете. Можливо, й тут.
Чого ви смієтесь? За мить єдину
Він упаде, неначе з неба грім,
На ваші голови...
Купці
Він каже правду!
Чи ви забули вже?
Пшелуський
Ми не купці,
А люди зброї...
Пан Казимир
Але ви в погоню
Загін свій відрядили...
445


Купці
Тож-бо й е!
Юра
Тремтіть, пани! Уже близька хвилина,— Пан Довбуш буде, буде, буде тут!
Два шляхтичі замахуються з двох боків шаблями па ІОру. Він спокійно дивиться на них, потім знову ловить зубами свого ковніра.
Вероніка
Що ти жуєш?
Юра
О смерть моя, прийди
І захисти мене від катування...
Пап Я п
Він з’їв отруту...
Гості
— Що?
— Отруту?
- Ах!
— Він з’їв отруту...
Вероніка
То який же мусить Сам Довбуш бути, коли він таких Опришків має?
Єзуїт
Що на це сказати, . Ласкава панно? В світі є дива, Яких не можна розумом збагнути. Здається, Довбуш саме із таких, Або ж я, з ласки вашої, не знаюсь На людських справах...
Вероніка (до себе)
Це такий вогонь!
446


Єзуїт
(наче до себе)
Його могла б лиш жінка пригасити...
Вероніка
Що ви сказали?
Єзуїт
Ні, дарма, ніщо;
То вам почулось...
Юра
Де ТИ С, МІЙ Д6ДІО?
Олексо, де ти...
В цю мить зачулася здалеку піспя опришків, спочатку тихо, а далі гучніше й грізніше, наростаючи й зблік каючись, як гірський обвал.
Пісня опришків
Гей, завалило на Верховині
В темному лісі доріжки.
Через бескеття знають дорогу
Чорнії хлопці-опришки.
Голос Юри вплітається в спів і могутньо звучить па тлі пісні, що дедалі росте й зближається.
Хай запалають замки в долині —
Кидай вогонь під острішки!
Довбуш здобуде нам перемогу,
Чорнії хлопці-опришки.
Куди не кинеться панство — немає порятунку. Пісня оточує їх, як вогненне коло, з усіх боків. Вони стоять в страшній напрузі й чеканні, а Юра підвівся з останніх сил і співає.
Візьмемо в панства все, що нам винні,—
Лиш почекайте ще трішки!
По Верховині будять тривогу
Довбуш і хлопці-опришки.
Пісня опришків вже зовсім близько. За останніми словами Юра падає. Чути голос Олекси: «Юро, я іду! Тримайся, Юро...»
447


В ту ж мить сам Олекса з’явився на скелі* а о п р и ш- к и стали оточувати панство. Наче з одних грудей, вихопилося в панів: «Ах!..» Потім пролунав пронизливий жіночий голос: «Рятуйтесь! Довбуш!»
Пан Я н
(в мертвій тиші піднімав пістоля)
А звіримо, чи варт шляхетська куля Безсмертя хлопського.
(Стріляє Олексі в груди.)
Олекса
(сміється неушкоджений)
Дарма, не варт.
(Стрибає з скелі.)
В’яжіть панів!..
І в а н, Михайло та інші опришки зближаються до панів. Пани кидаються врозтіч. Опришки женуться за ними. Вероніка, як у сні,, зближається до Олекси.
В е р о н і к а
Ти справді лицар, Довбуш, Таким мені ти уявлявся в снах.
Довбуш хвилину дивиться на неї пильно, не помічаючи є з у ї т а, що причаївся за скелею.
Єзуїт
Вона загинула... Та це для нас
Єдиний вихід... Хай своїм стражданням
Звільнить від Довбуша цей грізний край.
(Непомітно зникає.)
Олекса
(до легінів, що пробігають в цей час)
Візьміть цю дівчину...
Опришки виводять Вероніку. Олекса схиляється над Юрою.
Гей, Юро...
448


Юра
Помираю,.*
А славно ти з’явився... Я сказав, Що будда ти, бо Довбуш не покине Свого опришка...
Вбігав Сусанна.
Сусанна
Юро.о Юро мій!
Юра
Це ти, кохана? Що вже ті пани Злякалися... Страху такого...
Сусанна
Юро!..
Що з ним, пан Довбуш? Милий мій!
Олекса
Кінець.
Глибоко замислився, пірнувши весь в свої думки.
Г е д а я і я виходить з корями і підводить Сусанну.
Сусанна
Дозволь мені побути коло нього...
Г е д а л і я
Лишімо мертвих мертвим — ти жива...
Сусанна
О ні, без нього я не буду жити...
Г е д а л і я
Приїде наречений — оживеш!
(Повів Сусанну в корчму.)
В цю мить Олекса прокинувся од своїх дум.
Олекса
Іванку, гей!
Входять Іван та інші л о г і н і.
449


Веди людей на замок!
Нехай пожежа просвітлив путь Моєму легіню...
Чути голос великої трембіти.
Як залилась трембіта!
Як жаль їй легіня, що одпіумів...
Несіть його...
Опришки піднімають Юру на топори. Олекса свариться громовим топором у долину.
А ви, криваві мури, Тремтіть — розвалитесь! Настала мить Моєї помсти...
Грізно залилися трембіти. Немов підвладний їхньому покликові, рушив уперед Олекса, а за ним грізною лавою опришки, несучи над собою повитого піснею Юру.
Візьмемо в панства все, що нам винні,— Лиш почекайте ще трішки!
По Верховині будять тривогу Довбуш і хлопці-опришки.
Пісня росте, як гроза, заливає простори гір — наче гори прокинулись і наповнили світ своїм грізним гомоном.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Сонячний ранок. Небо блакитне і чисте. Гори стоять величні, у віковій задумі. Пропливає хмарка в блакиті, і тінь від пеї стелиться по схилах гір. Синіють дальні ліси. Веселка розбризкалася у тонкому водяному пилу, що в’ється над верховинським водоспадом.
У прозорому повітрі пливуть веселі звуки малих дзвонів. Коли-не-коли до них приєднується великий глухий дзвін.
Церква стоїть під горою на царині, обгородженій ворин- ням. Люди сходять до церкви. Майорить яскравий святочний одяг. Чути гомін і сміх.
Біля входу на царину сидить кобзар Михайло з України, співає й грає на кобзі.
Пісня Михайла
Та нема в світі правди, правди не зіськати, Вже тая неправда стала правдувати..,
450


Анниця
(кидає гріш Михайлові)
Ти здалеку прибивсь до нас, як виджу.
Михайло
А що хіба?
Анниця
Між нашими людьми Раніш тебе не бачили...
Михайло
А звісно,
Бо з України я... Я, матінко, кобзар — То вже блукаю скрізь...
Ватаг
Бач, нудять світом, А що за радість з того? Я прожив Своє життя отут на Чорногорі І навіть що у Львові не бував.
І не піду... Бо що я там не бачив?
Отут мій світ! Отут я і помру,
Як бог звелить...
Газди
А звісно, річ відома!
Газди, вигорнувши жар з люльок, проходять до церкви. Входять ІП т е ф а н та переодягнений православним ченцем є з у ї т.
Штефан
Ми не спізнилися. Він скоро буде тут.
Єзуїт
Ти певно знаєш?
Штефан
Знаю це від жінки,
А та вже знає...
Єзуїт
Ти їй говорив?
451


Штефан
Ні, не сказав.
Єзуїт
То й добре,— хай побачать На власні очі.
Штефан
То ж і я кажу: Нехай сама побачить!
Єзуїт ввертає увагу на Михайла, що прислухається до розмови.
,Є з у ї т
Де бачив я Тебе, кобзарю?
Михайло
. Та і я дивлюсь — Пригадую, а пригадать не можу...
Єзуїт
Ти здалеку?
М и х а й л О'
А ти? Хоч в цих краях Недавно я, але людей вже знаю, Тебе, проте, не бачив... Хто ти е?
Є з у ї т
Чернець.
Михайло
А звідки?
Єзуїт
Мгар біля Полтави,— Можливо, чув?
М и.х ай л о
Це монастир, чи що? Єзуїт
Так, монастир святої Катерини.
452


Михайло
Аякже, чув! Хоч сам і не бував.ч...
Єзуїт
Бо це не близький світ! Прощай, кобзарю, Візьми це все, що маю*.,
(Кидає Михайлові гріш і йде за Штефаном у церкву,)
Михайло
(підкидає гріш на долоні)
Цей чернець, Коли б гріха мені не взять на душу, Щось дуже підозрілий... Постривай, Подивимось, чого ти тут з’явився.
Ох, не люблю попів я та ченців, Та що вже зробиш...
(Підвівся it пішов за ними,)
одній назустріч ідуть Ксенія і Марічна*
Ксенія
Постривай, Марічко, Я щось тебе спитаю...
М а р і ч к а
То питай, Лиш сперте привітаймося...
Ксенія
Чи треба?
М а р і ч к а
Так між людей ведеться...
Ксенія
Між людей!
А ми з тобою вороги.
М а р і ч к а
Пе знаю.
453


Ксенія
Не знаєш? Правда?
Марічка
Чому ж вороги?
Ти гарна та багата, а у мене — Ані краси, ні статку...
Ксенія
Тож-бо й є!
Марічка
Лиш я не заздрю.
Ксенія
І на те не заздриш, Що Довбуш мій?
М а р іч к а
Він, Ксеніє, не твій —
То я й не заздрю.
Ксенія
Чий же він?
М а р і ч к а
Не знаю.
Ксенія
То, може, твій?
М а р іч к а
Ти мала щось питать, Питай, та я піду...
Ксенія
Зажди хвилинку.
Ні, він не твій...
М а р іч к а
То чий же?
Ксенія
Мій він! Мій!
454


М а р і ч к а
Чого ж ти так кипиш? Як твій, то, повно, Твоїм і буде...
Ксенія
Ти щось чула?
М а р і ч к а
Ш.
Ксенія
Говорять люди...
М а р іч к а
Мало що говорять.
А ти не вір...
Ксенія
Я вірю лиш собі.
М а р і ч к а
І я також.
Ксенія
Востаннє він приходив, Приніс мені ці згарди й ці ковтки. Він цілий світ віддать мені готовий За мій цілунок, за одне слівце Із уст моїх...
М а р і ч к а Можливо.
Кс енія
Він говорить, Що я живий вогонь! Що я палю І спалюю його...
М арічка
Він каже правду.
Ксенія
А ти, дурненька, думаєш, що він Тебе кохає!
' «0»


Марічка Ні.
Ксенія
І ти кохаєш, Хоч знавці, що мене кохає він, Що іншої любить не може? Бачиш — Це все він дав мені! Що ж маєш ти? Чого така ти горда? Чим ти горда? Бо Довбуш мій..-.
Марічка
Нехай і справді так, Усе він дав тобі —• і щастя, й перли. А я від нього маю ось лише — Каблучку мідну... Пригадаєш, може, Як він мене тоді поцілував І наказав про нього пам’ятати? Покіль життя, я збережу її...
Ксенія
А!.. Ця каблучка... Він кував Для мене... Віддай її мені... Вона моя...
Марічка
Ти маєш все від нього — чом же хочеш Моє, єдине в мене, одібрать — Мою любов?
Ксенія
Таж він тебе не любить!
Марічка
Що з того, Дзвінко? Я його люблю!
Ксенія
Віддай мені каблучку!
Марічка
Ні, не можу.
Ксенія
Чому?
456


М а р і ч к а
Це все, що маю я.
Ксенія
Віддай!..
Віддай, вона моя, бо він для мене Снував. її.,.
М а р і ч к а
Але віддав менії
Ксенія
Благаю... Я! Марічко... Я благаю!
Благає Дзвінка... Віддаси?
М а р і ч н а
Не дам!
Ксенія
То пам’ятай...
До церкви біжить гурт молодих хлопців і дівчат.
Голоси
— Пан Довбуш!
— Довбуш їде!
— Мой, легіні які!
— А що везуть?
— Га? Що везуть?
— Не видиш?
— Хто це з ними!
— Де?
— Поруч Довбуша...
— На білому коні?
— Невіста!
— Що ти кажеш?
— Те, що виджу!
Ксенія
О боже мій! Страшне передчуття
Мене весь час гнітило... Значить, правда,
І не збрехало серце... Це вона!
Марічко, бачиш?
457


Марічка
Бачу.
Ксенія
Значить, правда...
Він нас обох з тобою обдуриві
Марічка
Ні, це Олексу серце обдурило...
Ксенія
Болить і в мене...
Марічка
То вгамуй його, Нехай не плаче...
Ксенія
Та коли ж не можу!
Не можу... Чуєш? Так воно болить
І щось говорить тихо й потаємно, А що — не знаю...
Марічка
І моє болить, Але то інший біль, як інше серце.
Ксенія
У тебе серце з каменю..^
Марічка
О ні!
Ксенія
А тут — огонь...
Голоси
— Пан Довбуш!
— Слава!
— Слава!
До церкви під’їжджають на конях опришки на чолі з Олексою. Поруч з ним на білому коні В е р о н і - к а. Марічка і Ксенія зникають у натовпі. ■
458


Олекса
Добридень вам, панове газди...
Голоси
Й вам, Ватажку славний, на добридень!
Ватаг
Кликав?
Усі прийшли, кажи — чого скликав?
Олекса
Я маю з вами говорити, люди,
Але раніш послухаєм того,
Хто й наді мною, і над вами владний...
Опришки одв’язують од сідел бочівки 8 вином та медом, дістають великі білі калачі, обліплюють їх ярого воску свічками й, запаливши свічки, несуть все те в церкву. Народ іде за ними. Залишаються Довбуш, Вероніка та Іван.
Олекса
Іване, друже, ти побудь при ній, Покіль одправа скінчиться...
Іван
Побуду.
Довбуш іде у церкву. Проходять, запізнившись, жінки та дівчата, озираються на Вероніку, перешіптуються пойіж собою, спиняються на мить і, похитавши головами, теж зникають у церкві.
Вероніка
Іванку милий... прошу...
Іван
Або що?
Вероніка
Чи мушу я, немов раба на торзі, Стояти тут під поглядом людей? Дозволь мені при берееі побути, Там, над водою..» прошу..»
4В9


І в а н
Що яс, ходім... Не думав я, що ти така гордлива.
Вероніка
Це вже не гордість. Стліла вже в душі Моя колишня гордість,— залишився Лише гіркий, пекучий сором в ній...
Іван
А що, хіба тобі у нас недобре? Чи ображає хто тебе?
Вероніка
О ні...
Я вже давно одвикла ображатись, Та й не було од вас мені образ, Хіба одна...
Іван
То все ж була образа? Скажи, хто смів образити тебе — Його пан Довбуш миттю покарає, Вік пам’ятатиме!
Вероніка
На жаль, не владний він Того скарати, хто вразив у серце Безщасну Вероніку...
Іван
Але стій!,.
Я щось почав, здається, розуміти...
Вероніка
Чи я гадала, що колись мені Як полонянці, жити доведеться В розбійницькому гурті? Хто сказав, Що Довбушів огонь згасити може Своїм коханням жінка? Я прийшла З холодним серцем, підступом лукавим Хотіла душу обплести йому, Але сама потрапила натомість В сільце, якого він не розставляв...
46Q


Я грізного вогню не погасила —
Моє холодне серце зайнялось,
Зустрівшись з ним... А Довбуш няне крига, Яку ніщо не в силі розтопить!
Для чого ж він мене тримає, Йванку, У вашім таборі?..
І в ан
Ти, мов мале дитя, Простого діла зрозуміть не можеш! Як хочеш знати, я тобі скажу:
З тобою нам безпечніше від панства...
Вероніка
Заложниця!..
Іван
А хоч би й так?
З церкви виходить К с е я і я і спиняються на паперті,
Вероніка
Скажи —
А може, Довбуш іншую кохає?
Не може бути, щоб такий вогонь
Горіти міг, немов свіча на вітрі,
І танутїг безслідно...
І в а н
Ні, чому ж?
Він мав коханку, лиш тепер на думці
У нього інше... Він себе віддав
Для іншої мети, хоч до жіноцтва
У нього справжній хист. Аж он, дивись, Стоїть його покинута любаска...
Вероніка
(пильно дивиться на Ксенію)
Її любив він? Що він в ній знайшов?
Звичайна жінка, тут таких чимало...
Іван
Її у нас княгинею зовуть.
461


Вероніка
Чому?
Іван
Чому?.. Та як тобі сказати?
Княгиня та й княгиня... Що ж, ходім До берега?
Вероніка
Ні... Що, коли б я з нею Поговорить могла?
Іван
Ото біда!
Вона, здається, також не від того..»
Та хто вже вас — жіноцтво — розбере!
Ксенія
(підходить до них)
Іванку...
Іван
Або що?
Ксенія
Я мушу з нею
Поговорити...
Іван
Прошу, говори.
Ксенія
Ти одійди, не слухай...
Іван
Що ж, це можна!
(До Вероніки.)
Не здумай утікать — я буду тут, Близенько...
(Виходить.)
462


Ксенія
Хто ти є? Чи правду кажуть. Що в замку воєводи взяв тебе Пан Довбуш?
Вероніка
Правду.
Ксенія
Дочко воєводи!
І ради тебе він мене забув!
Що він в тобі побачив? Звідки чару Ти узяла, щоб звабити його?
Дивлюсь на тебе й зрозуміть не можу... Хіба що це шмаття, цей барвний шовк До ока впав йому? Чи я не краща В своєму одязі?
Вероніка
Не забувай, хто я!
Ксенія
А хто ж бо ти? Ти дочка воєводи, Але я Дзвінка! Хто в цих горах є, Щоб не схиляв чола передо мною, Щоб погляду у мене не благав? Немає легіня, який би задля мене В вогонь і в воду не пішов...
Вероніка
Однак
Пан Довбуш не тебе кохає... Дивної Як міг, як смів забути він тебе, Та ще для кого? Для дівчати з замка, Для панни крихкотілої...
Ксенія
(не розуміючи її кепкування)
Авжеж!
Як міг він? Глянь на себе 1 на мене — Хто кращий з нас? Я — жінка, ти — дитя, Я мов потік бурхливий, ти — струмочок, Я наче в небі хмара грозова,
463


А та... о боже! Ти мов дрібен дощик, Мов той туман, що душу обгорта...
(Дістає люстерко)
Поглянь на себе, чи тобі красою Із Дзвінкою змагатися? Бліда/ Немов із гробу встала., тільки очі Горять, мов ті жаринки...
Вероніка
(гордо відслоняє люстерко}
То дарма, Пан Довбуш не тебе — мене кохає.
Ксенія
Ти горда, дівчино, але я горда теж..*
Вероніка
Та що мені із гордості твоєї?
Коли він вівці в полонині пас, Можливо, ти й була для нього пара, Але тепер...
Ксенія
Що ж сталося тепер? Краса моя пе зблякла, не злиняла...
Вероніка
Та він шукає іншої краси Й до тебе не повернеться ніколи. Твоє кохання? Байдуже йому, Що ти страждаєш.
Ксенія
Про моє страждання Мовчи, мовчи...
Вероніка
Бо що таке краса? Чи знаєш ти, про що він мріє нині? Вже не вівчар і не розбійник віп, То як ти можеш поруч з ним стояти? Його, мов князя, зустрічав народ..»
464


Кс ей і я
Ти йе поділиш з ним його князівства, Покіль жива я... Йди у замок свій, Бо тільки я княгиня в Чорногорії., Тобі немає місця тут!
Вероніка
Ніхто
Зі мною так не розмовляв ніколи, А ти насмілилась... То пам’ятай, Що вже твоїм ніколи він не буде...
Пан Довбуш мій...
(Гордо глянувши на Ксенію, пішла в той бік, куди раніше подався Іван.)
Ксенія
Невже він справді твій?
Ні, я своїм повік не поступлюся, Бо що моє — моє...
З церкви ‘виходить Олекса, спиняється на мить, щоб запалити люльку, помічав Ксенію і йде до неї.
Олекса
Мой, Дзвінко... ти?
Я радий бачити тебе...
Хоче обняти Ксенію, вона одведигь його руки.
Ксенія
Я також.
Олекса
Але в твоїх очах не радість — гнів. Тебе образив хтось?
Ксенія
Мой, Довбуш! Довбуш!
Ніколи пе читай в людських очах,— Вони обдурюють...
О л е тс с а
Твої — ніколи!
Дивись на мене.,. Ось вони непі,
465


Привітні, безтривожні й безпечальні... Та що за хмарка пропливла по них? Хвилинна туга? Чи предвісник бурі? Ось знову сяйво лагідне," ясне...
Примирення й прощення... Знову! Знову!
Блакить поморхла... Темний блиск свинцю Прорізали вогненні блискавиці!
Який безжальний, пристрасний огонь!.. Яка в очах твоїх знялася буря!
Що сталось, Дзвінко?
Ксенія
Все ти зрозумів, Лише одного зрозуміть не можеш... Ти, може, бачив кола на воді?
Від чого це?
Олекса
Хтось, певно, кинув камінь.w
Ксенія
Так душу ти мою збудив від сну. Вона лежала мертвим тихим плесом, Тепер вона, неначе водоспад, У захваті на скелі налітає, Безсила падає — і тільки шум Пливе між берегів за течією...
А той, хто кинув камінь,— геть пішов, Забув, не згадує про бідне плесо, Якому вже не вернеться спокій...
Олекса
Мой, бідна Дзвінко, але що ж я можу? Зовсім не те тепер в моїй душі.
Я зважився на велетенське діло, Такий беру на себе я тягар, Я думаю про інше...
Ксенія
Мо’, про іншу?
Олекса
Про те не маю й гадки..,
466


Ксенія
А вона,
Ота панянка з замка?
Олекса
Бог з тобою, Невже помислить ти могла, що я...
Ксенія
Гей, Довбуш, Довбуш! Як могло лупитись, Що ти мені неправду кажеш...
Олекса
Ні!
Яка ж неправда?
Задзвонили дзвони. Народ почав виходити з церкви.
Люди вже виходять, Я мушу говорити з ними...
Ксенія
Що ж?
Людей багато в світі, але Дзвінка Одна у тебе...
Олекса
Зрозумій мене:
Тебе хтось обдурив, бо я не маю Нікого в думці... Ха! Оте дівча? Я потім розповім тобі... Я знаю, Що ти мені повіриш. Лиш не час Про це тепера...
Ксенія
Потім буде пізно.
Опришки виносять з церкви посвячене вино, мед, калачі і впродовж дальшої сцепи розподіляють усе це між народом. Ксенія зникає в натовпі.
Олекса
(розливає вино й розділяє великого калача)
Мой, добрі люди, хто б подумать міг, Що рано так від мене легінь піде?!
467


Мов на звірят, полюють на людей! Нема кутка, де б я не чув про горе. Куди не підеш — плач! Куди не глянеш — кров!
Що ж, пийте, люди, пийте на здоровля, Бо Юра мій за вас життя зложив...
А нниця
Олексику, аби-сь ти був здоровий, Ти щось хотів казати до людей? Усі чекають...
Олекса
Пийте, добрі люди! Згадайте легіня, що на плаю Дочасно впав....; Нехай тепер царствує! Що ж нам, живим, залишилось життя, То й скликав ‘Вас до себе задля того, Щоб вірний шлях до правди вам одарить, Бо далі так несила в світі жити....
Голоси
— Кажи, пан Довбуш!
— Слухаєм тебе!
— У всіх сидить у печінках те панство...
Олекса
То слухайте ж...
Ватаг
Ти нам про правду все Говориш, легіню, здоровий був би Та довго жив! Я сивий чоловік, Я хочу правду сам тобі сказати. Здобути правду кличеш нас, а сам Здобув уже собі шляхтянку в замку У тих панів, що кров народну п’ють, Та й любишся із нею... Де ж та правда Твоя, пан Довбуш?
Олекса
Хто тебе навчив Отим словам? Невже ти теж помислив, Що те дівча із замка...;
468


Ватаг
Та чи варт Нам слухати тебе, покіль ця ляшка 6 при тобі?
Олекса
Стривай, ватаже мій!.. Кажи одверто, що ти мав казати,
Ватаг
Хіба лиш я кажу? Увесь народ Про те гуде...
Олекса
Народ? Панове газди! Я те дівча заложницею взяв Задля безпеки від лихого панства. У таборі моїм вона живе Як полонянка...
Ватаг
Ти б хоч постидався Народ дурити! Що ж це ми, малі, Що вже й не знаємо, для чого легінь Невісту має при собі... Дарма, Самі були такими... «Для безпеки»! То це вона тебе обороня?
Від шершнів чи від бліх?.. Мой, добрі люди, Оце так легінь, що до правди йде, Але від бліх не може боронитись Та з панною їх ловить в халатні, Як ніч заходить!..
Олекса
Годі вже! Доволі! Я перед вами не на суд прийшов, Ані на глум... Те, що я мав казати, Я думав говорити до людей, Не до юрби захланної... Ти, діду, Хоч посоромився б своїх сивин!
Мене тобі не жаль — нащо ж ганьбити Отак безвинну дівчину?.,
469


Ватаг
А що?
Мені не жаль! Ми верховинські люди, Пани-ляхи — це наші вороги, Ти сам казав...
Олекса
Але ж вона — дитина, Що може вдіяти лихого!
Ватаг
Кров Шляхетська в ній.
Олекса
То вже й не людська?
Ватаг
Годі!
Ми слухати не будемо тебе, Покіль з тобою ляшка!
Олекса
Я повинен
Віддати вам її?
Ватаг
Нехай іде, Відніль прийшла!
Олекса
Гаразд, я згодний з вами!
(До Вероніки.)
Прощай, дитя... Не кривдив я тебе
І на душі своїй гріха не маю.
Хоч ти й шляхтянка родом, а душа
У тебе щира, людська. Будь щаслива, Коли ти зможеш...
Вероніка
Вже не зможу я Щасливою без тебе, Довбуш, бути,.. Ти все моє забрав — і батька, й дім.
470


І серце ніжне, запальне дівоче. Скажи цим людям, що люблю тебе, Забувши все, що перед тим любила У світі я...
Олекса
Що з того? Коли б я Любив тебе, однаково я б мусив З тобою розлучитись... Зрозумій, Яка лежить в житті між нами прірва. Іди в свій дім. Я їхній, а не твій* Прощай, шляхтянко!
Вероніка
Полонив і кинув!
Не кинув, ні, прогнав!.. Що ж ти мовчиш, Ти, бідне серце? Що тобі робити?
Ні гордості колишньої нема Давно в тобі, ні сорому — лиш спрага, Яку ніщо у світі не втолить...
Прощай, мій Довбуш! Я люблю тебе І замірам твоїм добра бажаю, Хоча й по знаю їх — ти не звіряв Ні прагнень, ні думок мені ніколи, Але я знала, що твоє життя Не одному тобі належить... Щастя, Якого ти мені не дав, нехай Тебе в твоїй борпі не покидає!
Прощай! Прощай...
(Пішла.)
Олекса стоїть, схилившись чолом па громовий топір і важко замислившись. Народ дивиться на нього в чеканні. Ксенія проходить між людьми й зупиняється біля п’ятого легіня.
Ксенія
Ти обіцяв мені Служити вірно...
П’ятий легінь
Накажи, княгине,— Усе зроблю...
Ксенія
Лиш розумій як слід. Шляхтянка подалася до потоку.
471


Іди за нею... Треба через міст їй перейти... Не трапилося б лиха... Їй розумієш? Там така бистрінь...
оня збиває з ніг...
П’ятий легінь
Іду, княгине...
Ксенія
Ти зрозумів?..
П’ятий легінь пішов за Веронікою. Назирці за ним подався переодягнений єзуїт. Ксенія знову змішалася з натовпом. Олекса важко підвів голову.
Олекса
Що ж, газди, чи тепер Ви задоволені? Чи згодні слухать, Що я скажу вам?
Ватаг
Так, тепер кажи, Бо вже тепер між нами й між тобою Нема нікого.
Олекса
А коли б і став Хто межи мною та моїм народом? Я, не вагаючись, змету його з шляху, Хоч би він був для мене найдорожчий... Я все віддам тобі, народе мій! Тож слухайте... Відколи я змагаюсь, Відколи став я на великий плай, Єдина мить щоденно і щоночі З’являється мені... Чи знає хто, Звідкіль узявсь народ на Верховині? Чому живе в недолі й тісноті, Закутий дебрями, немов стіною Од світу огороджений? Колись Жили одним народом руські люди: В степах далеких і на схилах гір, В лісах густих, на березі морському, Туразили буй-турів та гуртом Дробєт отари мирно сокотили І пожинали пшениці в полях...
472


Але чи є народ, щоб жив без горя? Віки точилась боротьба. Віки Лилася кров. Віки пожежа тліла. Мов по живому тілу краяв ніж.
І від братів від кревних відділили Гуцульський рід, затисли поміж гір
І нищать в нетрях цих. А нам несила Від ворогів себе оборонить...
Чи довго ж ще терпітимуть гуцули?
З Молдови — той боярин, з Польщі — пан, З Мадярщини магнати нас обстали.
І гинр. руський люд, немов той раб,
Що неспроможний сам розбить кайдани...
Ватаг
Та що Ж поробиш... Так господь судив..» То божа воля!..
Стрілець
А куди податись? Отак і пропадем...
Олекса
Дивись на схід!
Щоранку сонце зводиться на сході, На сході щирий руський люд живе, Його не трохи — мов піску морського, Мов у нічному небі зір сяйних!
З тим руським родом нам єднатись треба, Не то загинем...
Газда
Певно, й там папи,
І там однакова, як тут, неволя...
Олекса
Панам у світі тим-то й легко жить, Що єдності у злидарів немає!
Гуцула легко знищити панам, Та руського їм не здолати роду, Коли зіллється він в одній рідні І твердо стане боронити волю!
473


Штефан
То що ж, пан Довбуш, ти порадиш нам?
Олекса
Боротись, Штефане! Вставати збройно, В одну сім’ю лупити руський люд
З великим руським родом, що на сході!..
Штефан
То треба йти на схід?
Олекса
А хоч би й так?
Штефан
То задля нас турбація велика...
Ватаг
Я зроду й в Коломиї не бував, А ти мене ген як далеко кличеш! Родився тут — отут я і помру. То байки все...
Анниця
Мой, газдо, звідки знаєш? А я таки піду...
Штефан
Хто піде? Ти?
Такі, як ти! Ні статку, ні маєтку! Ізнявся та й пішов... А ти спитай, Чи газди підуть?
Олекса
Хай говорять газди.
Перший газда
Ми підемо.
Анниця
Га!?
Перший газда
Чом би й не піти,
Коли пан Довбуш нас вести береться
474


Та знає шлях? Ось лиш одна біда — Усе лишати тут чи брать з собою? Бо поміж нас є справжні хазяї, Усякого добра собі надбали...
То як же з цим?
Другий газда
А хату що? Палить?
Дідівська в мене... Я в ній народився І батько мій...
Третій газда
А діти? А жінки? Не близький шлях!..
Ватаг
А про дробєт забули?
Усі попадають — що будемо робить? Де йтимемо, чим будем годувати? А хто старий? А хворі?
Штефан
А церкви?
Лишати тут чи теж з собою брати? Бо там, в степах, і древо не росте, Нової не збудуєш... А лишити, Щоб в них ксьондзи невірні завелись Та стали правити?..
Голоси
— То правда, люди!
— То що ж робити?
— А чи пустять нас?
— А хто?
—- Пани!
— Чи треба їх питати?
— Знялись, пішли..*
— Не підемо!
— Веди!
— Веди, пан Довбуш, нас!
— Веди нас, Довбуш!
Стрілець
Ми підемо з тобою, лиш веди
Та нам шляхи показуй до єднання,
476


Щоб не загинув наш гуцульський рід... Веди, пан Довбуш, я піду з тобою!
Олекса
А ви, юнацтво славне? Чей, і ви Зо мною Підете?
Голоси
Веди нас, Довбуш!
Олекса
Де ваші красні стрільби, юнаки? Вставайте збройно! Плай не легкий буде! Хто знає, скільки промине часу, Покіль на сході подадуть нам руку? Хто знає, скільки нас впаде в борні? Але я вірю в нашу перемогу, Як вірю в сонце, що на виднокрай Щодня став у сяйві золотому, Щоб нас будити й кликати — на схід! Єднайтеся!
Голоси
— Веди!
— Веди нас, Довбуш!
Ліс кріоів і топірців звівся над головами. Звучить голос великої трембіти.
Олекса
Цей голос знову... Що віщув він? Як серце защеміло... Що зо мною? Жахлива мить...
Входить переодягнений в з у ї т.
Єзуїт
Пан Довбуш!
Олекса
Що таке?
Єзуїт
Прийми із уст моїх печальну звістку...
470


Олекса
Що ти говориш, ченче?
Єзуїт
Я спізнивсь...
Молись... молись за душу Вероніки...
Олекса
Що сталось. їй?
Єзуїт
Твій легінь через міст
Повій'її... Вона його благала, Але даремно...
Олекса
Сталось... Боже мій!
За що так* грізно ти мене караєш?
Де легінь той? Іване...
Іван
Певен будь,
Ми знайдемо його!
Олекса
Він вартий кари...
Іван та ще кілька легінів виходять.
Це ти, ватаже! Гріх — не мій, а твій!
Я не хотів для неї смерті, люди!
Вона ні в чім не винна... лиш для вас
Я відіслав її...
Ватаг
То й не карайся!
Одною ляшкою на світі буде менш.
Ти сам казав усіх 'панів понищить, То вже й панянок...
О Л Є,К;С а
Що мені казав
Старий опришок?.. Лиш для правди можеш Пролити кров, а коли ні... Чернець,
477*


Скажи мені, бо ти до бога ближчий, На кому кров шляхтянки?
• Є з у ї т
На тобі.
Олекса
Я не хотів їй смерті...
Єзуїт
То для чого ж Ти відіслав її?
Олекса
Бо так хотів народ.
Єзуїт
А ти привів її — то ти й причина Вимоги людської... Куди б вона пішла, Не маючи ніде притулку в світі?
Олекса
Я винний?
Єзуїт
Тільки ти.
Олекса
Чому ж? Чому?
Єзуїт
Бо ти змагавсь до правди, а неправду Вчинив...
Олекса
Я не хотів!
Єзуїт
То все одно.
Входить Іван з іншими легінями.
Олекса
Де легінь той?
478


Іван
Здогнать не пощастило,,, Олекса
Не може буть!
Іван
Ні, правда,— він побіг На той світ доганяти Вероніку, То ми за ним не зважилися йти... Дорога дальня й мало нам відома.
Єзуїт
Убив?
Іван мовчить.
Убив! Кров падає на кров! Молись за власну душу, пане Довбуш.,» Кров на тобі — нічим її не змить!
Олекса
Невже кінець? Невже це вирок долі? Усе розпалося, заникло в мить, Коли одкривсь переді мною обрій, Така ясна, безмірна далина, Якої людський зір іще не бачив!
І я загину тут, на півшляху, Через краплину крові, що не з волі Моєї пролилась?
Штефан
Додому йдім, Панове газди! Тут ніщо не зробиш,,. Ватажко наш тепер не при собі І сам уже вести нас не береться На тотий схід...
Олекса
Я поведу! Дарма! Це все мана!
Штефан
А хто з тобою піде,
479


Коли і сам ти віри вже не ймОш
У власну долю...
Є з у ї т
Ти уже не годний Вести народ!
Олекса
Що ти сказав, чернець?
Михайло
Постійте, люди добрі! Щось нечисто Чернець говорить... Може, й зовсім він Не той, ким зветься?
Єзуїт
Відступись від мене!
М и х а-йііо
Так кажеш ти — біля Полтави Мгар Із мощами святої Катерини?
Єзуїт
Авжеж!
Михайло
Брехня! Я там колись бував...
Мгар під Лубнами, й мощі там святого Хванасія сидячого...
Єзуїт
То що?!
Михайло
А те, що я плював на пеське слово Твоє брехливе...
Є з у ї т
Боже мій! За що?
Ти сам страждав і нам велів каратись..*
Михайло
Ти не чернець!
(Зривав з взуїта бороду.)
480


Голоси
А! Єзуїт!
Олекса
Змія!
Як хитро ти вповзав мені у серце...
Молись, тепер твій час прийшов!..
(Зарахується громовим топором.)
Піп виходить з церкви.
Піп
Спинись!
І не приймай иа себе цеї крові,
Бо те, що він казав, і я кажу...
Олекса
За єзуїта, проти мене, попе?!
Піп
Я — за людей!
Олекса
А я — проти людей?
Піп
Ти ріки крові ллєш...
Олекса
А ти єлеєм Страждання й кров спиняєш?
Піп
Бо любов —
Найвище благо, богом дане в світі!
Олекса
Ні, тільки кров зцілить цей лютий світ!.* Куди ж це ви? Спиніться, люди! Люди! Я поведу вас!..
Ватаг
Ні, не поведеш!
Додому, люди!


Штефан
Коли ж він не годен,
І панотець так кажуть..,
Голоси
— Будь здоров!
— Прощай, пан Довбуш!
Народ розійшовся. На царині залишився тільки Олекса із своїми опришками.
— Що робити скажеш, Пан калфо наш?
Олекса
Ідіть..*
Іван
А ти?
Олекса
А я?
Не знаю що... У серці гук трембіти
Ридає й кличе... Що накоїв я?
Старий опришку, коли б ти з’явився
І показав мені правдивий шлях.,.
Бо що я можу?,!
Михайло
Ми з тобою підем. Не час вагатись.
Олекса'
Залишіть мене...
Щось я згубив... чогось мені бракує,»» Ідіть собі...
Іван
Але ти — калфа наш, І ми тебе не кинем в небезпеці. Ходімо звідси...
482


Олекса
(після мовчання)
Що ж, ведіть коня... Я зараз...
(Важко замисливсь, закривши обличчя руками.)
З’являється Марічка. Підходить тихо 1 ніжно кладе йому руку на чоло.
Ти? Марічко, сестро мила!
Марічка
Олексйку, що сталося тобі?
Не вболівай: вони не розуміють, Куди ти кличеш їх, то й не пішли...
Олекса
А ти?
Марічка
І я не знаю...
Олекса
То для чого Прийшла до мене ти?
Марічка
Люблю тебеї
Олекса
Як любиш ти?
Марічка Як можуї
Олекса
Що ти можеш?
Марічка
Все, що звелиш. Що лиш помислиш ти — Ту ж мить в моєму серці одгукнеться. Де б ти не був, у щасті і в біді, Душею я завжди з тобою, милий...
18*
433


Олекса
Аж ось я і в біді...
М а р і ч к а
Минеться день —
Минеться горе. Я з.тобою буду...
Олекса
Завжди?
М а р і ч к а
Завжди.'
Олекса
Ти кажеш це тепер,
Коли нема нікого біля мене, Лиш я та легіні, а бідний наш народ Од мене одвернувся, не схотівши, Щоб я його провадив до мети?
М а р і ч к а
Вони не вірять...
Олекса
Але ти?
М а р і ч к а
Я вірю.
Ходім. Не жди. Пробудиться народ
І вернеться до тебе...
Олекса
Скільки віри
В твоїх словах! Я збуджуюсь від сну
І давню силу почуваю знову.
Не все загинуло, коли у світі є Одна душа, що Довбушеві вірить! Гей, легіні, коня мені... коня!
Опришки підводять Олексі коня. Марічка сідав на білого коня Вероніки.
За мною, легіні!
їдуть. З-поза церкви з'являється Ксенія. Дивиться їм услід.
484


Ксенія
Що я зробила?
Для чого кров на душу узяла?
І знову прірва поміж ним та мною,
І знову інша з ним... Її душа,
Мов небо весняне, прозора й чиста, Але в моїй — і морок, і пітьма, І я крізь них пробитися не можу І гину, гину... Боже мій!.. За що? За що я гину так?
З другого боку з-поза церкви виходить Штефан та є з у ї т. Ксенія безсило ридає при вході на царину. Штефан підходить до неї.
Єзуїт
(дивлячись вслід Олексі)
Кінець почався...
Десь далеко на одній жалібній ноті продзвенів голос денцівочки, і поволі почало темніти.
ДІЯ П’ЯТА
Вже скоро звечоріє, пригасає небо, і сонце вже за схилами гір... Надходять присмерки, той чару невимовного сповнений час, коли день вже скінчився, а ніч ще не настала. На схилах гір вдалині гомонять табори. Народ прийшов до Довбуша. Тихо. Пебо чисте, лише па обрії з-за гірського шпиля висунула сизе крило повільна хмара. Довбуш сидить у своєму кріслі й грає на флоярі. Марічка біля його ніг у глибокій задумі. Вся душа Олекси у нотах флояри: його невтомне прагнення, пекучий біль його ран, хвилинна радість і велична надія.
І про це говорить Олексина флояра. Але їй не вистачає слів, і Олекса починає співати.
Пісня Олекси
Гей, Чорногоро!
Грай, Чорногоро!
Небо холодне
Сяє прозоро.
Плай безконечний
Кінчиться скоро.
485


Гей, Чорногорія
Грай, Чорногорії
Грай, Чорногорії Сходьтеся, людні Голос трембіта Чуть відусюди.
Ген розляглася Даль неозоро.
Грай, Чорногорії
Гей, Чорногорії
Чим мої думи
Марили й снили,— Хмари на сході Обрій розкрили.
Сонце зі ходить!
Воля вже скорої1 Гей, Чорногорії Грай, Чорногорії
Марічка
Яка жага в твіїй чарівній піснії Здається, грає в ній живий вогонь, Що все очищує, все просвіт ляє...
Олекса
То так, Марічко... помста і журба Сплелись в моєму серці, мов дві гілки З одного прикорня...
Марічка
Лиш не тужи, Бо все іде на краще — вже і люди Надумалися і до тебе йдуть. Дивись, який навкруг розлігся табір! Сливе, що скоро рушимо у путь..»
Олекса
Можливо, завтра ми піднімем зброю. Зближається найщасливіша мить В житті моєму. Та чи я зумію
486


Провадити народ? Усе частіш > Мене тривожить думка: що, як рантом На півдорозі трудній я впаду?
Хто далі поведе?
Марічка
Але я чула;
Старий опришок дав тобі життя Без ліку...
Олекса
Так.
М арічка Це правда?
Олекса
Щира правда.
Він груди розітнув мені й поклав
У розтин три зернини... Бідна жонва Для пташенят безперих їх знайшла, Бо в них здоровля, сила і безсмертя! Старий опришок все це дав мені... Ні шабля не бере мене, ні куля, І лише той мене занапастить...
М арічк а
Ні, не кажи! /
Олекса
Але тобі я вірю, Бо віри ти сама мені дала, Коли її я втратив.
Марічка
Ні, не треба!
Я тільки жінка... Таїна гнітить, Можливо, що тягар цей не для мене. Не одкривай своєї таїни.
Ти мусиш для людей у світі жити. Бо ти їх поведеш...
Олекса
Лише для них Я мушу зберегти, своє безсмертя!
487


В дитинстві бачив я градівника. Він боронив від граду людську ниву, Шацений вітер бив його в лице, Холодний дощ хльостав його по грудях, А він здіймав свого бича й кричав: «Розсядься! Розпадись! Шляху немає Для тебе тут! Як вітер, розійдись! На синє море йди, на враже поле, Бо тут тобі не вільно... Геть іди Від наших нив, від нашої надії!» З грудей уже не крик ішов, а хрип... Він бігав по скалі і ноги зранив, А все гукав, а все своїм бичем Відгонив хмару... А коли повз ниву Вона пройшла і на пустельний кряж Упала градом — він зваливсь на скелі, Знесилений, півмертвий, од біди, Од голоду гуцулів врятувавши, Хоч ледь не згинувши... Тоді і я схотів Градівником на полонині бути, Прийняти все — і втому, й навіть смерть, Лише б народ від лиха рятувати... Готовий я на подвиг і на труд.
Марічка
Народ наш — нива. Хмару одвертаєш Од нього ти — великий градівник. А хмара — це пани... Чи так, Олексо? Я розумію все...
Олекса
Ти мов дитя, Душею чисте й серцем нелукаве!
(Цілує її.) Уста твої...
Марічка До тебе хтось іде!
Олекса Моя любов не тайна...
Цілує Марічку. Михайло та опришки вводять папа Я н а.
Що, Михайле?
488


Михайло
Ось маєш гостя. Вештався, покіль На мене не натрапив. Каже, Довбуш Йому потрібний...
Олекса
Нащо?.
Михайло,
Розпитай!
Зо мною він не хоче говорити, Упертий лях...
О л е к с а
То ти мене шукав?
Пан Ян
Ти Довбуш?
Олекса, Я.
П а н Я н
На самоті з тобою Хотів я говорити.
Олекса
Можна й так.
Йдіть, легіні, і ти, Михайле, також...
Опришки виходять.
П а н Я н
Вона лишається?,
Олекса
Вона — це я.
П а н Я н
А, он що!..
Олекса
Хто ти є?
489


Пан Яв
Востаннє в ,кбрчмі;
Тебе я бачив, може, й ти мене Тепер згадаєш...
Олекса
Ти? Це ти з пістоля
У мене стрелив?
Пан Я н
Я.
Олекса
Чого прийшов?
П а и Я н
Помститися за панну Вероніку Я йшов сюди...
Олекса
На кому?
Пан Я н
На тобі»
Олекса
То ти забув свій постріл; із пістоля?
Пан Я н
Брехня, що куля не бере тебе!
Олекса
А не взяла ж!
Пан Я н
В пістолі був лиш порох,, А кулі не було.
Олекса
По правді так?
То спробуй ще раз...
Пан Яю
Мій пістоль забрали*


Олекса Візьми мого.
М арічка
Мой, Довбуш! Спам’ятайсь.., Що робиш ти?
Олекса
Марічко, друже милий,
І ти не віриш?
Марічка
Вірю...
Олекса
І тремтиш?
Марічка
Надходить вечір. Зимно..,
Олекса
Що ж, мій пане, Ти впевнився: в пістолі куля в?
Аж ось я знов стою перед тобою.
Бий просто в груди...
Пан Я н.
Певно, що життя Йому обридло...
(Підносить пістоля.)
Марічка
Ні, це сон... Мій Довбуш!
Кидається між ними, заставляв Олексу грудьми. Постріл, Марійка падав. Олекса підхоплює її.
Коханий мій...
Олекса
Гей, хто там є? Сюди!
Пай Ян біжить в гори, пробігають опришки, Ловіть його!
4914


Пан Ян та опришки зникають в горах,
Марічко, друже милий... Туман... Туман пливе в твоїх очах... Чом ти мовчиш? Одне почути слово Із вуст твоїх, безщасна...
Вдалині чути постріли. Вертаються опришки, Сходиться народ.
Марічка
Тут болить...
(Торкнулася до грудей, потім дивиться на свої пальці.)
Це кров моя...
Олекса
О, чом моя не плине
З грудей тяжких!.. Що наробила ти? Нащо мені тягар безмежних років, Коли усі, кого лиш я любив, Зникають ген за темною межею, Якої я не можу перейти?
Марічка
Бо ти не смієш...
Олекса
Чом?
Марічка
Ти мусиш жити, Бо ти ведеш народ...
Олекса
То и ти також Не вірила в моє безсмертя...
Марічка
Калфо!
Я вірила... живи... безсмертний ти
В моїй любові...
492


О ле к с<
Друже мій! Марічко... Не йди! Побудь зо мною...
Марічка
Треба йти...
Там... сонце ясне... устає на сході...
І райдуга сяга до наших гір...
Олекса
Ти бачиш райдугу?
Марічка
Прощай, мій калфо! Коли б ти знав, яка щаслива я... Коли б ти знав...
(Вмирає.)
Олекса
О мати Чорногоро! Поглянь, який безщасний в тебе син! Ніщо йому ти пе лишила більше — Лише життя невольницький тягар... Ви, легіні, й ви, верховинські люди, Допоможіть мені сховати скарб, Єдиний скарб, що я надбав у світі. Над урвищем на дикому шпилі Лежатиме вона у домовині, І, може, свіжий вітер з далини Вість принесе їй про Олексу... Ходімте, люди!
Затужила трембіта. Олекса на руках несе тіло Марічки в гори. Народ мовчки йде за ним. Коли всі виходять, залишаються тільки Штефан і Ксенія.
Ксенія
Залиши мене...
Штефан
Раніше ти сама цього хотіла.
Ксенія
Безщасний він...
493


Штефан
А чи щаслива ти?
А я щасливий?
Ксенія
Що мені до того?
Штефан
Кого ти любиш?
Ксенія
Пустка в мене там, Де билося раніше ніжне серце.,.
Штефан
То ти вже згодна?
Ксенія
Байдуже мені.
Штефан
Ходімо звідси. Серця не зневолиш, Хоч би й хотів. Який мені хосен, Що ти себе караєш? Боже милий!
Ксенія
Я мушу говорити з ним.
Штефан
Об чім?
Та чи йому до тебе? Вже й на мислі Не має він тебе... Й раніш не мав. Лише погравсь, як вітер з осокою, Зламав під корінь... Боже, жаль який Дивитися на тебе! Наче квітка, Що восени згубила пелюстки
Й від холоду не зна, куди хилитись..» Де зникла гордість і краса її, Що наші очі влітку чарувала?
Гей, жаль який!
Ксенія
Ти... Хто тебе навчив Оцим словам? Вже Ксенія не горда!
4®4


Штефан
Тобі ж байдуже...
Ксенія
Що згубила я — Красу свою чи душу? Йди від мене. Смішать мене, твої нудні жалі.
Я буду говорити з ним.
Штефан
Не будеш. Чи він ще схо^е?
Ксенія
Лиш хотіла б я — Вже досить.
Штефан
Він іде...
(Квапливо виходить.)
Ксенія
Безщасний Довбуш!
Входить Олекса.
Олекса
Ти... Дзвінко?
Ксенія
Я...
Олекса
Який химерний соні
Ксенія
Прокинься.
Олекса
Страшно. Краще в сні загинуть, Аніж прокинутись для іншого буття, Яке, можливо, буде ще страшнішим,
495


Ксенія
Я біля тебе.
Олекса
Звідки ти прийшла?
Ксенія
До тебе.
Олекса
Звідки?
Ксенія
Я прийшла до тебе. Що з того, де раніше я була?
Мій Довбуш стомлений. Його зламало горе. Він все згубив, що тільки в світі мав, Останнє навіть — пам’ять! пам’ять! пам’ять! Згубив також, бо Довбуш мій забув, Що є у нього Дзвінка, що кохання Вона не забуває, що в ту мить, Коли в обіймах іншої коханки
Пан Довбуш свій повий знаходить рай, Вона про нього думає, бо знає — Усе мине й розвіється, мов соп, Лише її кохання буде вічне...
Чи іскрою, чи ватрою, чи в дим
Огонь обернеться, а все ж вогнем лишиться. Чи зненавистю стане ця любов, Чи зрадою, а все ж вона — кохання.
І де взялося? Звідки надійшло? Неначе буря йде по Верховині.
І ліс шумить... Який зловісний шум! Ти чуєш, Довбуш?
Олекса
Ліс шумить, я чую...
Ксенія
Про що шумить він?
Олекса
Скривдив я тебе, І ліс шумить про Довбушеву кривду...
493


Вітри беруть на крила тотий шум, Вони нестимуть скрізь його за мною, Де б я не був, куди б я не пішов...
Ксенія
То ти вже йдеш?
Олекса
Рушаю на світанку.
Ксенія
І я піду.
Олекса
Лишайся тут.
Ксенія
Чому?
Олекса
Бо Довбушем пе легко в світі бути.
Не легко й тим, хто з Довбушем іде.
Ще важче тим, хто Довбуша полюбить.
Кого ж полюбить Довбуш — той помре.
Ксенія
Ось чому я живу!
Олекса
Бо Довбуш мусить
Топір громовий нести, бо життя Безкрайнє дав йому старий опришок...
Ксенія
Безкрайнє?
Олекса
Так.
Ксенія
То Довбуш не помре, Як ті, кого він любить?
497


Олекса
Я стомився...
Ксенія
Спочинь, як ти відпочивав колись, На цих колінах... Пам’ятаєш, Довбуш? Так ти лежав, а я тобі пісень Співала ніжних... Хочеш, заспіваю? Є в мене пісенька, якої ти не чув...
Олекса
Співай, співай... Душа одпочиває, Як чує голос твій... Співай, співай...
Пісня Ксенії
Хилить вітер смеречину, Та не може зломити...
Гей, та не може зломити!
А тебе чи я зустріну,
Мій вогонь — білий світе?
Гей, білоярий мій світе!
За горою за старою Вітер скелі ламає...
Гей, вітер скелі ламає!
Має легінь вірну зброю, Тільки долі не має...
Гей, тільки долі не має!
Олекса
Співай... Співай... Це не про мене пісня, І не мені її ядучий жаль...
Мені усе віддав старий опришок — І зброю, і життя...
Ксенія
То був твій сон, Твоє бажання жити і боротись.
Олекса
І цей топір громовий також сон?
Ця рана в грудях — теж мені приснилась? Він три зерна сюди мені поклав...
Ти чула, мабуть, про зелену жонву?
498


Ксенія
Спи, Довбуш, спи... Кохаєшся у снах, Мо’, ще присниться щось...
Олекса
Тепер ні куля, Ні шабля не беруть мене...
Ксенія
Лиш сон,
Солодкий сон тебе здолати може,
А більше що?
Олекса
В пояроярий віск
Дванадцять зерен ярої пшениці
Зліпити треба... кулю срібляну...
Ксенія
Ти спиш?
Олекса
Одправ дванадцять великодніх...
Ксенія
Мой, Довбуш спить!
Олекса
...дванадцять панотців
Над нею справлять...
Ксенія
Спи, безщасний Довбуш!
Я знаю все...
Олекса
Співай мені, співай...
Ксенія
О боже мій! Чим закінчити пісню...
(Співає,)
Держи, легінь, свого слова, Не звіряйся нікому...
17*
499


Гей, не звіряйся нікому!
Зашуміла вже діброва
По тобі, молодому,..
Гей, по тобі молодому!
(Плачучи, цілує Олексу і виходить.)
Починають співати скрипки. Денцівки, флояри і кози прилучаються до них. Довбуш спить. Спалахує блакитне світло й поймає все навкруг. Все пристрасніш звучать голоси верховини, води і лісу. З блакитного світла виникають три рухливі кола: лісниці, потопельниці і н я в к и.
Хор лісниць
Лісова глушина.
Тільки шелест і шум»
Тишина чарівна —
Ні вагання, ні дум.
Душе мрійна, ясна,
Хай минеться твій сум!
Хор нявок
Де твій край? Де твій дім?
Прокидайся зі спу!
У танку огнянім
Зустрічаймо весну!
Гей, за нами ходім
В лісову глушину!
Хор потопельниць
Ні стежок, ні доріг
В лісовій гущині.
Хто упав, хто знеміг —
Заспокойся у сні.
Над рікою моріг —
Як спокійно на дні!
Олекса поволі підводиться. Лісниці, вявки, потопельниці розімкнули коло.
Олекса
Хто ви? Мій сон? Уяви хвора гра?
Здається, я вас зустрічав раніше...
Тебе й тебе... Можливо, що в думках,
У давніх мареннях... У снах, можливо,
Я бачив вас...
500


Вероніка
в образі потопельниці
У людському житті
Ти зустрічав мене, коханий Довбуш!
Чому ти не схотів мене любить? Не впізнаєш? Я панна Вероніка, Лиш замок мій тепер на дні ріки, Холодна твань і непропиклий морок — Оце мій світ...
Олекса
Не я убив тебе!
Не простягай до мене рук холодник! Пусти мене, я мушу в світі жить Для вищої мети...
Сусапна в образі лісниці
Якої, Довбуш?
Ти все забув... Яка твоя мета?
Ти не дійшов її, ти збивсь з дороги — Тепер ти наш!
Олекса
А ти — хто ти сси?
Сусанна в образі лісниці
Помер за тебе краспий легінь...
Олекса
Юра!
О Юро мій... Але не ти, не ти...
Сусанна в образі лісниці
Дивись на мене — я тепер лісниця, Але Сусанна теж колись жила, Коли живий був красний легінь Юра...
Олекса
Я винен?
Сусанна в образі лісниці Ти!
Лісниці, пявки, потопельниці Тепер ти паш! Ти паш!
501


Олекса
Ні, я не ваш... Її між вас немає, І це рятунок мій... Де ти єси? Врятуй мене! Я вийду на дорогу, Я мушу йти, хоча й не легкий плай...
З останніх сил пробитися до щастя...
Вдалині, освітлена сонячним променем, проходить Ма* річка й зникає.
Марічко, друже милий! Зникла... Тінь...
Лісниці, нявки, потопельниці
Ти наш! Ти наш! Вона не зупинилась... Тепер ти наш!
З’являється Ксенія в образі нявки, всі схиляються перед нею.
Ксенія в образі нявки
Лишіть його “ він мій!
Олекса повільно, мов зваблений, іде до неї, утопивши зір в її очах. Заридали трембіти, заглушаючи грізними звуками ніжний легіт скрипок, спів флояр і денцівок, глухий гомін кіз.
Ти все життя шукав — прилинь до мене,— Чи винний ти, що не зумів знайти?
Усі стежки лягли перед тобою, Одної з них обрати ти не міг, А лиш одної стежки серцю треба... Ти серце розгубив — спочинь, спочинь, Ти вже навіки мій.
Олекса
Я твій навіки!
Я твій навіки!
В лихому освітленні з’являється єзуїт в образі ар- ц и ю д и.
Єзуїт в образі арциюди
Ні, тепер він мій!
(Зближається до Олекси.)
Олекса скрикує і падає. Тьма. Все гучніше й гучніше гукають трембіти. Поволі стає світло. Олекса лежить ниць. Над ним схилився старий опришок.
502


Старий опришок
Прокинься, Довбуш!
Олекса
Хто мене збудив?
Старий опришок
Це я, старий опришок...
Олекса
Ти з’явився?
Старий опришок
Прийшла остання мить...
Олекса
Остання мить!
Так ось чому так залилась трембіта! Спини її! Іще я не дожив, Не долюбив іще свого у світі...
Ти бачиш — он чекають табори, Я вирішив рушати на світанку... Чого це так трембіта залилась? Спини її! Нехай вона не тужить!
Старий опришок
Не можу.
Олекса
Ні? Ти ж дав мені усе, А більш не можеш?
Старий опришок
Ні. Готуйся, Довбуш!
Де мій топір громовий?
Олекса
І його
Ти візьмеш теж?
Старий опришок
Сьогодні ти ще зможеш Його підняти, але завтра — ні!
503


Олекса
То вже . кінець?
Старий опришок
Кінець. Готуйся, Довбуш...
На страшному акорді, сповненому болю й туги, змовкають трембіти. Старий опришок вникає.
Олекса
Постій... Спинися! Хто тут був?.. Це сон?
Здалеку ледве чутно, наче шелест вітру, долітає пісня Ксенії.
Пісня Ксенії
Похилила смеречина
Переламані віти,—
Гей, вітром зламані віти!
А тебе я чи зустріну,
Мій вогонь — білий світе?
Гей, білоярий мій світе!
Олекса
Я зараз, Дзвінко... Хто там б? Сюди!
Входять Іван, Михайло та інші л г і н і.
Іван
Що сталось, калфо?
Олекса
Хто тут був?
І в а н
Нікого,
Здається, не було..,
Олекса
Не може буть!
Він щойно був тут!
Іван
Хто?
504


Олекса
Старий оприіпок.,.
Опришки
Старий оприіпок? А! Недобрий внак!
Олекса
Ви чули гук великої трембіти?
Іван
Ні, я не чув.
Михайло
І я також не чув.
Олекса
То, значить, він лунає в серці в мене.
Однаково... Кінець...
Іван
Куди ти йдеш?
Олекса
Колись про те ви в мене не питали, Я вів вас, де хотів...
Знову в далини, наче тихий легіт вітру, долітає пісня Ксенії.
П і с ня Ксенії
Похилила смеречина
Переламані віти,—
Гей, вітром зламані віти І
Не пббачу, не зустріну
Я тебе, білий світе,—
Гей, білоярий мій світе!
Іван
Ти йдеш туди?
Олекса
Пощо питаєш?
605


Михайло
Калфо, бійся зради! Згадай, який настане завтра день! Ти так його чекав, і ми з тобою... Не йди!
Олекса
Піду.
Михайло
Тоді і я піду.
Я слово дав завжди з тобою бути:
У боротьбі, і в щасті, і в біді.
То як тепер тебе лишити маю?
Коли вже йти — то разом до кінця.
Іван
І я з тобою.
Опришки
Ми з тобою, Довбуш!
Олекса
Я пізнаю вас, легіні мої!
Я, може бути, й справді не вернуся...
То слухайте, що вам скажу тепер, Коли до всього я уже готовий: Єднайтеся з братами, йдіть на схід! Туди вам шлях! А що не я по ньому Зумів провадити вас до кінця — За те простіть...
Іван
Хто ж поведе нас, калфо?
Олекса
Можливо, ти, але, можливо, й він...
Хвилину стоїть замислившись. Потім піднімав громовий топір і з усіх сил вганяє його у дику скелю. Спалахнули іскри й погасли.
Хто вирве громовий топір зі скелі,
У кого стане сил,— той поведе народ!
506


Хмара виповзає з-поза гори. Заграла далека блискавка. Долетів гуркіт грому.
Зближається гроза... За мною, друзі!
До Космача!
Ідуть по верховині. Блискавки освітлюють путь Олексі та опришкам. Потім все огортає тьма. Згодом розходяться хмари, і в місячному сяйві встає хата Штефана Дзвінки в Космачі. Видно міст через воду й край мосту млин. Через міст до хати йдуть Штефан та єзуїт.
Єзуїт
...Ти зрозумів мене?
Тепер лиш пильнувати й пильнувати...
Є в тебе кріс?
Штефан
Дідівський!
Єзуїт
То й гаразд.
А добре лучиш?
Штефан
Вивірці ув око Лучав не раз...
Єзуїт
Бач, он який ти є І
Штефан
А що?
Єзуїт
Не луч розбійникові в око.
Штефан
Хоч він і Довбуш?
Єзуїт
Бо на божий суд
Йому невдовзі доведеться стати,
І так кульгавий він, та ще одним
На господа дивитиметься оком...
507


Штефан
Тьху, страм який..»
Єзуїт
То ти під серце луч Штефан
Та вже зроблю як слід! Не помилюся.
Я звик усе робити до пуття...
Казали пан полковник...
Єзуїт
Маєш сумнів?
Штефан
Ні, отче, ні! Та вже коли береш На душу гріх...
Єзуїт
Гріха немає в тому.
Штефан
По правді, так... А все ж...
Єзуїт
То ти б хотів
Попереду одержати заплату?
Штефан
Як ваша ласка...
Єзуїт
З біса хитрий хлоп!
А що, коли не влучиш?
Штефан
Бійтесь бога,
І оком не моргне...
Єзуїт
Одержиш все, Як я казав. Аж ось і пан полковник...
508


Ходи та краще приготуй свій кріс. Хай він подивиться.
Штефан
Як ваша ласка..»
(Йде е хату.)
Через міст в супроводі двох драбантів іде полковник Пшелуський,
Пшелуський
Чекайте там...
Драбанти зникають за млином.
А, ви вже, отче, тут?
Є з у ї’т
Як бачить пан полковник.
Пшелуський
Все готове?
Єзуїт
В оцій хустині Довбушева смерть,
Пшелуський
Давайте!
Єзуїт
Ні, умовимось раніше,
Пшелуський
Про що, панотче?
Єзуїт
В ратуші лежать
П’ять тисяч золотих...
Пшелуський
З них сотня ваша.
Єзуїт
А я вам більше — тйсячу даю.
Ь09


Пшелуський
А решта?
Є Ъ у ї т
Церкві.
Пшелуський
Я старий військовий,-
Поділим нарівно?
Єзуїт
Не вийде — дев’ятсот
П іп е л ус ь к и й
Як дев’ятсот?
Єзуїт
За кожне ваше слово
Скидаю сотню.
Пшелуський
Боже!
Єзуїт
Вісімсот.
Пшелуський
За бога також сотню?
Єзуїт
Без сумніву.
Сімсот.
Пшелуський
О, чорт!
Єзуїт
За чорта теж. Шістсот.
Пшелуський
Доволі! Згодний!
Єзуїт
От і пречудово!
510


Пшелуський
А слово «згодний» варте теж чогось?
Єзуїт
Коли б його раніше ви сказали.
Пшелуський
Давайте кулю.
Єзуїт
Грамота при вас?
Хлоп вимагає наперед заплати.
Пшелуський
Ось грамота. А все-таки скажіть: Чому це я — військовий — поступатись В усьому змушений перед ченцем?
Єзуїт
Бо кулю цю ченці вам зготували.
Пшелуський
Лише шістсот червінців!
Єзуїт
Ну то й що?
Спочатку йде чернець, за ним — військовий.
Пшелуський
Ні, отче, навпаки!
Єзуїт
Один чернець,
Ім’ям Бартольд, для вас придумав порох, А я цю кулю...
Пшелуський
Тисячу чортів!
Військовим порох вигадав цивільний!
Єзуїт
Якраз за це ви й мусите платить...
Тс! Він іде...
511


З хати виходить Ш т е ф а н з крісом в руках.
Гей, Штефане!
Штефан
Дідівський...
(Побачив полковника, вклонився») Як ваша ласка...
П ш е л у с ь к и й
Пречудовий кріс!
Аж ось до нього маєш добру кулю.
Штефан заложив руки за спину, одступив на крок.
Чому?
Штефан
Бо ви казали...
Пшелуський
Бісів хлоп!
То ти мені — полковнику — не віриш?
Штефан
Крий боже, ні! Беру на душу гріх....
Та вже коли покутувати маю
На тому свіді, хай не скаже біс, Що дурнем був я і на цьому світі, Як ваша ласка...
Пшелуський
Он який ти є!
(Дав Штефанові грамоту з висячою печаткою,)
Штефан
Не можу...
Пшелуський
Прочитайте, отче...
Єзуїт
Гаразд, що місячно... Тебе звільнив Князь Иосиф Яблоновський, воєвода,
512


«Од вшеДькиі д£нін...» Згодний ти тепер?
«Податкув, чйншув...» Розумієш, синку?
«І повіннбсці інних, двурскіх так, Як і громадскіх...»
Пшелуський
Не мала подяка!
Єзуїт
На цале твоє жйцє... зрозумів?
Штефан
На все життя?!
Пшелуський
А за що?
Єзуїт
«За згладзениє
Олекси Довбуша...» Ти кажеш — гріх!
Штефан
А гріх таки!
Єзуїт
«Він герст опришку в,
В запруцкіх гурах виховали смок,
Герст вшйсткіх неправбсці, збрбдпі...» Маєш? Ось підпис і печатка,..
Ш т е ф а и
(бере грамоту)
Бачить бог,
Що я берусь розбійника карати,
Пшелуський
Ось куля... Обережно! Пам’ятай, Коли не влучиш — там стоять драбанти... Ходімо, отче!
Полковник Пшелуський і єзуїт ідуть через міст і зникають.
513


Штефан
Бог мене простить!
Той світ далеко — поживем на цьому.
З хати, наче сновида, виходить Ксенія,
Ксенія
Нащо ти кріса взяв?
Штефан
Дивися...
Ксенія
Що це?
Штефан
Це грамота...
Ксенія
А в хустці що?
Штефан
Дивись!
Ксенія
Продав! Продав! О, що я наробила...
Продав! Продав!
Штефан
Спаси тебе господь!
Та ти раніш сама цього хотіла...
На цале наше жйцє нас звільнив
Од податів і чиншів воєвода...
Ксенія
За що!
Штефан
За що?
Ксенія
За Довбушеву смерть.., (Поривається до мосту.)
Пусти мене!
514


Штефан
Не руш! Ти чуєш? Суко..,
Ксенія
(закрила обличчя руками)
А!..
Ш т е ф а п
Геть до хати!
Ксенія
Де ти, Довбуш мій?
Не вір нікому — Дзвінку обдурили...
Знову зійшлися хмари. Деякий час місяць пропливав в них, потім і віп гасне. Тільки хмари йдуть важкими сувоями і закривають небо. Падає блискавка. Видно, як по верховині йде Довбуш з опришками. Долітав Довбушева пісня.
Пісня Олекси
Де моя юність?
Де моя сила?
Буйну смереку
Буря зломила
На Чорногорії
Падають скелі,
Вітер гуляв.
Легінь розради
Серцю шукав
На Чорногорії
Гей, Чорногоро,
Темні ізвори!
Тут я й загину
На Чорпогорі. На Чорногорії
Ксенія
Вернись, Олексо!
Голос Олекси
Дзвінко, я ідуі
515


Ксенія
Вернись, Олексо!
Штефан
Замовчи, безщасна!
(Силоміць втягує Ксенію в хату, заходить сам і замикає двері.)
Входить Олекса з опришками. Де зникла його краса і сила! Старий і сивий, він міцно кульгає на ногу, підпираючись топірцем. Втома і приреченість в усій його постаті.
Олекса
Я голос чув її...
Іван
Вона гукала:
«Вернись, Олексо!»
Олекса
Справді? Ти це чув?
Михайло
Я також чув: «Вернись!»
Опришки
Ми також чули.
Олекса
Ні, будь-що-будь! Ще Довбуш не вертавсь, То вже й тепера ні...
(Стукає у вікно Дзвінчиної хати.)
Ти вдома, Дзвінко?
Це я прийшов... Переночуй мене,
Як скільки раз раніше ночувала...
Чи чуєш ти, чи спиш? Не близький шлях
До тебе я прийшов... Озвися, Дзвінко!
Ходім зо, мною, я візьму тебе
В мою дорогу... Люд мене чекає — Світанком рушимо.,. Чом ти мовчиш?
В хаті чути приглушене ридання.
510


Голос Штефана
Цить, гадино!..
Олекса
АІ Штефан там з тобою! Ось зараз я його...
(Налягає на двері.)
Зажди лиш мить!
Голос Ксенії
Тікай, Олексо!
Олекса
Мав би я тікати — Лише з тобою...
Ще дужче налягав на двері. Постріл. Схопився за груди.
О, моє життя!
Повільно й важко падав на землю, підбігають опришки.
Кінець... Несіть мене на Чорногору... Там жив я — там помру...
Іван
Мой, калфо наш!
Олекса
Ні, не сумуй... Прощай, мов трій-зілля. Прощайте, легіні!..
Михайло
О мати Січ!
Який преславний лицар загибає!
Опришки підіймають Олексу на ноші, складені з тенорів.
Олекса
Уже кінець... Не я вас поведу, Але настане світла мить єднання: Могутній легінь прийде в нетрі гір, Як грізний вітер налетить зі сходу; Могутній легінь вирве зі скали
Громовий мій топір... Хто він? Не знаю...
617


Але всю силу трудного життя, Усю мою надію й ревну віру, Все прагнення лишаю я йому! О, хто ти, легіню? Тебе благословляю... Ти поведеш народ... Щаслива мить! Щасливий той, хто доживе до неї...
Лунають сумні і грізні голоси трембіт. Гори відповідають їм грізним гомоном. Хмари йдуть над верховиною. Нараз падає блискавка і освітлює опришків, що несуть Олексу на топорах. Чути дедалі могутнішу й грізнішу пісню опришків.
Візьмемо в панства все, що нам винні, Лиш зачекайте ще трішки!
По Верховині будять тривогу Довбуша хлопці — опришки. Прийде могутній легінь зі сходу, Кине вогонь під острішки.
Воля народу — єдність народу! Сила — в братерстві, опришки І
Поволі світає. Опришки несуть Олексу по верховині на тлі ясного ранкового неба. їхня пісня виростає й зливається з могутнім гуком великої трембіти.
1940-1946


ПРИМІТКИ
До другого тому включено роман у віршах «Молодість Брата», поеми «Трипільська трагедія», «Лісничиха», «Узмінь», «Мій батько», «Закарпатське вино», «Казка про Івана Голика», драми у віршах «Ваграмова піч» та «Олекса Довбуш».
У цьому виданні збережено склад і розташування поезій за другим томом творів в 7-ми томах (К., 1968—1970), за ним же подаються і тексти. «Казка про Івана Голика», що пе входила до цього видання, друкується за книжкою «Райдуга в пебі» (К., 1960).
У томі збережено посторінкові примітки Л. С. Первомайського.
МОЛОДІСТЬ БРАТА
(Роман у віршах)
В останній прижиттєвій публікації роману (Твори: В 7-ми т. К., 1969, т. 2) стоять три дати: 1933—1956—1968.
До 1947 року роман публікувався уривками в періодиці та поетичних збірках. Перша повна публікація здійснена ж. «Вітчизна» (1947, №№ 1—5). Цього ж року в Києві роман вийшов окремим виданням. У всіх наступних публікаціях були зроблені значні виправлення і переробки. В редакції 1956 р. роман вийшов у виданні: Твори: В 3-х т. К., 1958, т. 2. У попередній семитомник роман увійшов у редакції 1968 р.
Розділ перший
с. 7 Третій Будинок Рад — містився у Москві в колишній Духовній семінарії на Божодомському провулку, тепер вул. Делегатська, 3.
...в клубі на Дмитровці.,.— III з’їзд комсомолу відбувся в жовтні 1920 р. у Москві в приміщенні колишнього купецького зібрання (тепер театр ім. Ленінського комсомолу) на Малій Дмитровці (з 1944 р.— вул. Чехова).
Розділ другий
с. 12 Холодна Гора — район у Харкові, де в 20-і роки жив Л. Первомайський.
Братерські Могили — маються на увазі братські могили поблизу Краснограда, де були поховані разом із місцевими комуністами та комсомольцями латиські стрілки і мадяри, що брали участь у революційній боротьбі на Україні.
519


Сумська — вулиця в Харкові.
с. 13 Орточекісти — співробітники транспортного відділу ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією).
с. 17 Макс Ліндер, Мозжухїн, Віра Холодна.,.— Ліндер Макс (1883—1925) — французький кіноактор; Мозжухїн Іван Ілліч (1883—1939) — російський кіноактор; Холодна Віра Василівна (1893—1919) —російська кіноактриса.
Уславлена зачіска Кузьки Крючкова...— Козак Кузьма Крючков — під час першої світової війни постійний персонаж лубочних малюнків, що мали піднімати бойовий дух царської армії.
Кінець «Лузітанії» й грім Перемишля...— «Лузітанія»— трансокеанський пасажирський лайнер, потоплений 7.05.1915 р. німецьким підводним човном. Перемишль — російська назва польського міста Пшемисль. У 1773—1918 рр. був австрійською фортецею. У вересні 1914—березні 1915 рр. її облягали російські війська. Гарнізон фортеці капітулював 9(22) березня 1915 р.
с. 18 Блукав од Путіловського до Наваля, робив і на Брянському...— Путіловський завод був заснований у Петербурзі 1801 р. З 1922 до 1934 р.— «Красний путіловець», до 1973 р.— Кіровський завод, тепер Ленінградське об’єднання «Кіровський завод». Насаль — Миколаївський суднобудівний завод «Наваль», тепер Чорноморський суднобудівний завод. Брянський машинобудівний завод . (колишній паровозобудівний), заснований 1874 р.
с. 22 В нім подвиг Ватманського й кров Кошового. •—Ватманський Михайло Самійлович (1900—1919)—один з організаторів комсомолу на Україні. Загинув у бою проти куркульсько-націоналістичних банд під час Трипільського походу. Кошовий, Олег Васильович (1926—1943)—комісар підпільної комсомольської організації «Молода гвардія» під час Великої Вітчизняної війни. Герой Радянського Союзу. Страчений фашистами.
Розділ четвертий
с. 33 «Спартак» — історичний роман італійського письменника Джованйолі Раффаелло (1838—1915), сподвижника Джузеппе Га- рібальді (1807—1882).
«Знедолені» — роман французького письменника Гюго Віктора Марі (1802—1885).
«Вицарі праці» — соціальний роман Вільгельма Лібкнехта (1826—1900), одного з організаторів і керівників соціал-демокра- тичної партії Німеччини, батька Карла Лібкнехта (1871—1919), одного з засновників Комуністичної партії Німеччини.
520


«Тіль Уленшпігель» — мається на увазі роман бельгійського письменника Шарля де Костера (1827—18^9) «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака...»
с. 34 «Суєта» — п’єса І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого), видатного українського драматурга (1845—1907).
Коммольці — так називали себе комсомольці на Україні в 20-ї роки.
с. 38 Бл аг баз — Б лагові ш,енський базар у Харкові. Дістав свою назву від Благовіщенської церкви.
Розділ п’ятий
с. 43 Чи, може, блукали разом з Лівінгстоном в таємній окрузі Великих Озер...— Лівінгстон Даеид (1813—1878)—англійський дослідник Африки. Великі Озера — система озер (Верхнє озеро, Гурон, Мічіган, Ері та Онтаріо) в США і Канаді. У Л. Первомайсько- го помилка — Д. Лівінгстон пе був дослідником Америки.
Пампаси (ісп. рапіра) — рівнинні області Південної Америки з переважно трав’янистою рослинністю.
Краалі (гол. від португальського curral — загін для худоби) — кільцеподібні поселення у деяких народів Африки, де внутрішня площа служить загоном для худоби.
с. 47 ЧОН — частини особливого призначення, воєнно-партійні загони в 1919—1925 рр. при заводських осередках, райкомах, міськкомах, губкомах партії для допомоги радянським органам у боротьбі з контрреволюцією.
с. 51 Чонгар — один з населених пунктів, що дав назву Пере- колсько-Чонгарській операції 7—17.11.1920 р. під час громадянської війни.
Розділ шостий
с. 52 Безсмертна і юна Вольтерова «Діва»...— мається на увазі твір французького письменника та філософа-просвітителя Вольтера (1694—1778) «Орлеанська діва».
Ферней — маєток, де жив Вольтер. За це його називали Фер- нейським в’язнем.
с. 55 Касозькі степи — адигські степи. Касоги — назва адигів, групи племен Північного Кавказу, до яких належать сучасні адигейці, кабардинці та черкеси.
с. 60 Юра Гнат Петрович (1887/88—1966) —український радянський актор і режисер. Народний артист СРСР.
Ужвій Наталя Михайлівна (пар. 1898) — українська радянська актриса. Народна артистка СРСР. Герой Соціалістичної Праці.
Дивлюся на сцену і нібито бачу в театрі нездійснену п'єсу 521


мою — «Ваграмову ніч».,.— Л. Первомайський мав на увазі те, що «Ваграмова ніч» не була поставлена в театрі ім. Івана Франка.
Бучма Амвросій Максиміліанович (1891—1957)—український радянський актор і режисер. Народний артист CPGP.
с. 61 Венгерка — куртка особливого крою.
с. 64 Осназівський загін — загін особливого призначення. Див.
чон.
Розділ сьомий
с. 68 Комнезами — комітети незаможних селян, революційні організації сільської бідноти на Україні в 1920—1933 рр. Розподіляли землі поміщиків, боролися з куркулями, брали участь у колективізації.
с. 79 Свого на соборі в Констанці не зрікся і спалений Гус...-~ Гус Ян (1371—1415) — національний герой чеського народу, ідеолог чеської Реформації, натхненник народного руху в Чехії проти засилля німців і католицької церкви. Засуджений церковним собором у Констанці до спалення.
Розділ восьмий
с. 82 Коиград — скорочена назва міста Костянтинограда, як до революції називалося місто Красноград Харківської області.
с. 92 Марат Жан-Поль (1743—1793) — один з вождів якобінців під час Великої французької революції 1789—1794 рр.
Розділ дев’ятий
с. 97 На «рацію» нашу до товаришів...— з 1941 до 1943 р. Л. Первомайський був кореспондентом радіомовлення Південно-Західного фронту.
с. 103 Карнач — начальник караулу.
с. 108 3 льохів сталінградського універмагу німецький фельд^ маршал пройшов на мороз...— німецько-фашистський генерал- фельдмаршал Паулюс Фрідріх (1890—1957) у 1942—1943 рр. командував німецькою 6-ю армією, що була оточена і капітулювала під Сталінградом. Ф. Паулюс вийшов з льоху сталінградського універмагу і здався у полон.
Поеми
ТРИПІЛЬСЬКА ТРАГЕДІЯ
Уривок з поеми був опублікований в газ. «Комсомолець України» (1929, 6 квіт.). Повністю — вперше в ж. «Гарт» (1929, №№ 4—6), того ж року вийшла окремим виданням у Харкові.
522


с. 112 Трипільська трагедія — Трипільський похід під час громадянської війни на Україні. До 1961 р. відомий як Трипільська трагедія. В липні 1919 р. біля села Трипілля під Киевом, героїчно б’ючись з куркульськими бандами, загинув зведений загін радянських військ, в склад якого входив загін київських комсомольців.
ЛІСНИЧИХА
Уривок з поеми був опублікований в газ. «Комсомолець України» (1938, ЗО січ.). Повністю — вперше в зб. «Барвінковий світ» (К., 1940).
с. 126 Гетьманці — тут прихильники контрреволюційної буржуазно-поміщицької диктатури в квітні—грудні 1918 р. ставленика австро-германських окупантів гетьмана П. П. Скоропадського (1873—1945), що керував так званою «Українською державою» (1918). В еміграції (з 1918р.) співробітничав з фашистами.
с. 127 Гайдамаки (від тур. haydamak — розбійник)—учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні у XVIII ст. Під час громадянської війни 1918—1920 рр. українські буржуазні націоналісти, спекулюючи на популярних у народі традиціях, називали себе гайдамаками.
УЗМІНЬ
Вперше під назвою «На крутих берегах» опублікована в ж. «Вітчизна» (1954, № 1), того ж року вийшла окремим виданням у Києві. Під назвою «Узміпь» — вперше у виданні: Твори: В 3-х т. К., 1958, т. 2.
с. 169 Волосожар — сузір’я Плеяд.
с. 175 СТЗ — Сталіпградський тракторний завод. З 1961 р.— Волгоградський тракторний завод.
МІЙ БАТЬКО
Вперше надруковано в ж. «Вітчизна» (1955, № 3). Того ж року ввійшла до зб. «Щастя для всіх» (К., 1955).
с. 192 Лаузе (нім.) — воша.
с. 194, 195 Ненаситець, Вовниг, Вільний, Вовче Гирло — Дніпровські пороги.
523


ЗАКАРПАТСЬКЕ ВИНО
(Цикл)
Вперше надрукований у зб. «Щастя для всіх».
ЗАМОК НА ГОРІ
с. 235 Газда — господар.
Гайдук (від. угор. hajdu — розбійник) — в XV—XIX ст. учасник боротьби південнослов’янських народів проти турецьких завойовників.
БРАТЕРСТВО
с. 247 Токай — райоп на північному сході Угорщини, де розвинуті виноградарство і виноробство.
с. 250 Митря Кокор — герой одноіменної повісті румунського письменника і громадського діяча М. Садовину (1880—1961).
Сарака — бідолага, сіромаха.
КАЗКА ПРО ІВАНА ГОЛИКА
Вперше надрукована в зб. «Нова лірика» (К., 1937).
с. 261 Чинбар, чинбарня — шкірник, майстерня для вичинювання шкір.
с. 268 Верло — скіпетр.
с. 269 Curd — розчин меду, напій.
с. 303 Гамарня— майстерня для виплавлення металу.
Драми
ВАГРАМОВА НІЧ
Уривок з третьої дії був опублікований у газ. «Комсомолець України» (1934, 21 верес.), того ж року була надрукована повністю в ж. «Молодняк», № 5 і вийшла окремим виданням у Харкові.
с. 321 «Дика дивізія»—входила в 3-й кінний корпус генерала Кримова. Брала участь в Корніловському заколоті (серпень 1917 р.).
с. 343 Осваг {рос.— «осведомительное агентство») — білогвардійська охранка.
с. 351 Бон суар (фр.) — добрий вечір.
524


ОЛЕКСА ДОВБУШ
Уривок з драми був опублікований у газ. «Комсомолець України» (1940, 25 жовт.). Повністю — вперше в ж. «Радянська література» (1941, кн. 1). Окремим виданням вийшла 1946 р. у Києві.
Пояснення гуцульських слів частково взяті з «Словника маловживаних слів», складеного Л. Первомайським і вміщеного в книзі згаданого окремого видання.
с. 371 Плай — стежка на верховині.
Стай — житло гуцульських пастухів на половинах.
с. 372 Ватаг — старший над пастухами па полонинах.
с. 373 Дєдьо, дєдик — батько.
с. 374 QnpuuioK — розбійник, бунтар.
Легіиь — молодець, парубок.
Дідич — поміщик, володар.
Бартка— бойова сокира.
Вріс — рушниця.
с, 375 Плетший, згарди, ковтки — жіночі прикраси. Плетінка — рід вишивки. Згарда — рід намиста з монет або хрестиків. Ковтки — сережки.
Дробета — вівці.
с. 377 Спузар — (від спуз — попіл), пастух на гуцульській полонині, в обов’язки якого входить підтримувати вогонь, заготовляти дрова, носити воду.
Халаш — курінь.
с. 378 Волощина — Румунія.
с. 379 Лудіння — одяг.
Очкур — шкурок, який втягають в штани, щоб вони не спадали.
Чічка — квітка.
Кресаня — гуцульський капелюх, оздоблений стрічками, квітами і пташиними перами.
с. 380 Козарик — пастух кіз.
Бовгаръ — пастух корів.
с. 382 Каблучка — перстень.
с. 384 Лісниці, нявки, арциюди — вигадані істоти гуцульської міфології.
с. 387 Зелена жонва (жовна) — дятел зелений.
с. 389 Калфа — ватажок.
с. 395 Юнацтво — молодці.
с. 396 Флояра, денцівка — гуцульські музичні інструменти.
Пугар — келех.
Аркан — гуцульський танець.
с. 398 Семигороддя — Трансільванія, історична область па півночі Румунії.
525


с, 402 Руснак, русин — стара назва українців, що живуть в Закарпатських областях України.
с. 415 Ровта — озброєний загін.
Смоляки, драбанти — озброєні слуги польських панів.
с. 439 Сороківці — монети різної цінності: двадцять копійок, сорок крейцерів.
с. 494 Хосен — зиск, корпеть.
с. 502 Коза — гуцульський музичний інструмент.
с. 511 Один чернець, ім'ям Бартольд, для нас придумав по^ рох...— Шварц Бартольд (бл. 1330 р.)—чернець-францисканець, займався хімією, був ув’язнений по обвинуваченню в чаклунстві, за переказами, в тюрмі продовжував займатися своєю улюбленою справою і випадково винайшов порох.
с. 513 Од вшелькіх даній (пол.) —від всіх податей.
Податку в, чиншу в (пол.) — податків, оброку.
1 повіннбеці інних двурскіх так, як і громбдекіх... (пол.) — та інших повинностей, як дворових, так і громадських...
На цбле твоє жйце (пол.) — на все твоє життя.
Він герст опрйшкув, в запруцкіх гурах виховбни смок, герег вшйсткіх неправбсці, збрбдні... (пол.) — він ватажок опришків, в вапрутських горах вихований дракон, ватажок всіх несправедливостей, злочинів.
Примітки склала
С. ПАРХОМОВСЬКА


ЗМІСТ
МОЛОДІСТЬ БРАТА. (Роман у віршах) З
ПОЕМИ
Трипільська трагедія 112
Лісничиха 123
Узміпь 137
Мій батько 177
Закарпатське вино. (Цикл) 232
Казка про Івана Голика 256
ДРАМИ
Ваграмова ніч. (Сцени з трагедії) .... 305
Олекса Довбуш. (Народна драма) . . . 371
Примітки 519


ЛЕОНИД СОЛОМОНОВИЧ ПЕРВОМАЙСКИЙ
Сочинения в семи томах
Том второй,
МОЛОДОСТЬ БРАТА (Роман • стихах).
ПОЭМЫ. ДРАМЫ
Составитель
Сергей Эльрадович Пархомовский
Киев
Издательство художественной литературы «Днипро» 1984
(На украинском языке)
Редактор Н. В. Мельник Художник В. М. Флакс Художній редактор С. П. Савицький Технічний редактор Л, М, Смолянюк Коректор Т. Г. Бглецька
Інформ. бланк К* 2374.
Здано до складання 15.06.844 Підписано до друку 20.11.84. БФ 26167.
Формат 84 X 108V32.
Папір друкарський № 2.
Гарнітура звичайна нова. Друк високий.
Ум. друк арк. 27 72.
Ум. фарб, відб 27,93.
Обл.-вид. арк. 23,689.
Тираж 15 000. Зам. № 4—1819. Ціна 2 крб 60 к.
Видавництво художньої літератури «Дніпро»; 252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42«
Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига». 252057, Київ, вул. Довженка, 3«
Первомайський Л. С.
П26 Твори : В 7-ми т. Т. 2: Молодість Брата: Роман у віршах. Поеми. Драми. / Упоряд. С. Пархомовсько- го.— К.: Дніпро, 1984.— 527 с.
У другому томі — роман у віршах «Молодість Брата», поеми та драми у віршах.
4702590200—235
П М205(04)-84 пеРедплагнв У2


2 крб. 10 К.