Author: Маценко І.
Tags: художня література дитяча література на українській мові видавництво веселка
Year: 1985
Text
*
ВЕСЕЛІ
ПРИГОДИ
І
о
Для молодшого
шкільного
віку
Упорядник
Ірина Маценко
Художник
Віктор Воковня
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985
В38
Сборник юмористических стихов,
рассказов и сказок классиков
украинской дооктябрьской литературьі
и современнььх авторов, народньїе
пословицьі и поговорки.
Рецензенти
Богдан Чайковський
та Богдан Чалий
4803010200-200
В М206(04)—85 131-85-
© Видавництво «Веселка»,
1985, упорядкування, ілюстрації
СКІЛЬКИ ЦАР МОЄМУ
ДІДОВІ ЗЕМЛІ НАДІЛИВ
Ця оказія трапилася дуже давно — ще тоді, як селян з
кріпаччини випустили і дали декому з них земельні наділи.
Такий земельний наділ за добру службу у пана перепав і
моєму дідові.
От одного разу весною позичив дід коней та й поїхав ора-
ти власну ниву. Цілий день шукав дід ту ниву, а вона ніби
крізь землю провалилась. Обходив він усі поля вподовж
і впоперек, переміряв ступенями усі ниви, від межі до ме-
жі — все прикидав, де його нива, але не знайшов.
Розгнівався дід, що так даремно проваландав день з по-
зиченими кіньми, іцо ниви не виорав, сів на воза, гукнув на
Рябка, який, простягнувшись, лежав біля воза, і вйокнув.
Рябко схопився і потягається, а дід як глянув на те місце,
де лежав пес, та як ударив себе по полах, та давай причи-
тувати:
— А щоб тобі та бодай тобі!.. Що б же було раніше по-
кликати Рябка, тоді й не згаяв би я дня! А то розлігся про-
клятий пес і всю ниву прикрив, а ти ходи, мороч голову та
шукай її.
Після цієї оказії ніколи вже мій дід не брав із собою на
поле Рябка.
6
Леонід Глібов
СОБАКА Й КІНЬ
Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий,
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний.
Раз, лежачи знічев’я на травиці,
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те про се, про всякії дурниці,
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві — сила,
Не те, що Кінь або Кобила,—
Усяк се, може, чув.
«Що ж, Коню, ти? Попихач головатий...
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Весь двір, кошару стережу,
До току побіжу —
Цілісінькую ніч не спочиваю!»
На річ таку Собаці Кінь сказав:
«Се, може, й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває...
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І що б він їв?»
* * *
І люди є такі ледачі,
Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяни,—
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!..
Сказав би щось про Квачана такого —
І що воно й до чого,
Та цур йому — бо ще порве!..
Левко Боровиковський
КРИКУН
«Таки ми витягли!» — сказав Комар Волам,
Що витягли вози з багна з снопами...
* * *
Буває так між нами:
Хто робить — той мовчить; а вірять
Крикунам.
8
І
Федот Зіньківський
ШТАНИ
Було це давно.
Літо. Сховалось сонце за горою. Над хатами, над садками
сивенький дим повис кізяковий. Село поволі поринало у ве-
чірню імлу. То тут, то там по оборах ревуть зголоднілі за
день телята. Та ось з глибокого яру сірою рухливою масою
вигулькнула череда, відгукнувшись на рев телят різноголо-
сим протяжним «му-у-у!»
Малий Федько, як і завжди, видряпався, як кіт, на ворота,
висить на них, держачись руками, і супроводить байдужими
очима корів, які поважно проходять повз нього, помахуючи
хвостами, відганяючи мух.
Череду женуть пастушки-самопаси, лунко тріскаючи дов-
гими гарапниками, хвацько творячи в повітрі петлі.
Скільки корів, майже стільки й пастухів. Найбільше ма-
лого Федька цікавлять довгі гарапники, та ще й з пужал-
нами помереженими. Адже кожен хлопець хоче мати такого
гарапника і кожен хоче хльоснути якнайлункіше. Всього ін-
шого, що оточує Федька, він майже й не помічає, як не по-
мічає й того, що хлопчики-пастухи лише в одних довгих
сорочках, без штанів і босі.
9
Йому, малому Федькові, ніколи й в голову не приходить,
що на нього теж колись натягнуть штани, а трохи пізніше
він твердо переконався, що штани — це одна морока, один
клопіт і більше нічого.
А що малому без штанів куди зручніше, можна багато
прикладів навести, але для доказу ми візьмемо лише декіль-
ка. От хоч, скажімо, й таке:
— А піди-но, Федюшо, грушки підбери, там нападали! —
каже мати.
І Федько не питає: «А в що я їх візьму?»
Дивись, тільки подолком залопотів, так побіг. А через хви-
лин п’ять, аж сопе, йіжить Федько назад, виблискуючи го-
лим животом, і повну пелену грушок несе. Проходить недов-
гий час, Федько забавляється: кота в пелені носить. Обом
весело: і котові, і Федькові.
— Може, ти, Федюшо, пішов би та назбирав кізячків су-
хеньких до печі?! — знову звертається мати.— Ти знаєш, де
їх багато?
— Знаю, мамо, знаю! Я зараз,— і пурхнув, мов горобчик,
з хати Федько, а там, на вулиці, перестрибуючи через бу-
дяки та кущі кропиви, яка завжди буяє на смітниках проти
кожної хати, та в глибокий яр.
У глибокому яру, де череда проходить двічі на день, кі-
зяків видимо й невидимо! У Федька очі розбігаються, котрий
з них сухіший. Він, Федько, подолок у зуби й обома руками
кізяки хвать і хвать, та все в пелену, та все в пелену.
Аж сорочка тріщить, аж носа кізяки підпирають, а він
напиха й напиха. Окаряч повертався Федько додому під ва-
гою сухого палива. Приніс, висипав — і повне решето!
За таку старанність мати відрізала від житнього хліба ці-
лушку, натерла шкуринку часником і, подаючи Федькові,
промовила: «їж і здоровий рости!»
Од часнику Федькові смачно, а від похвали — приємно.
Отже, як бачимо, подолок Федькової сорочки при всякій
господарській нагоді може стати у великій пригоді.
Не меншу роль відіграє довга сорочка й в дитячих роз-
вагах.
Улітку день довгий-предовгий. Дорослі в роботі, а малі
розваги-забавки шукають.
Ось Федько на коневі — довгій хворостині — з двору ви-
їжджає та прямо на шлях — на дорогу, через невелику в зу-
бах щербину посвистуючи. А на дорозі порох під ногами
хвилями переливається, мов ота вода.
Бачить Федько, що проти хати Морозової Савка та Арсень
у хмарах пилу шамотаються. Дуже вже цікаву й забавну хлоп-
ці гру придумали: змагаються, хто вище пеленою пил підки-
10
не. Федько затяв свого коня і галопом туди, до хлопців, щоб
і собі. І тільки-но він, Федько, під’їхав, а Арсень і каже:
— Хлопці, давайте оцею хворостиною будемо штурхати,—
показав він пальцем на Федькового коня,— і будемо Морозо-
вого собаку дражнити. Він тільки до нас, а ми його каменю-
ками, черепками, грудками!
І хлопці по-змовницькому перезирнулись, а потім свій зір
зупинили на чорному кудлатому собаці, що солодко спав
під повіткою після нічного сторожування.
— Я черепків назбираю,— притихлим голосом промовив
Федько.
— А я цегли,— додав Савка ще тихіше, щоб собака, бува,
не підслухав. Мов ті гави, хлопці розсипались по смітниках
і там копирсаються. Повні пелени назбирали хлопці всіляких
твердих покидьок і рушили в наступ на сплячого собаку.
— Ня, Кудлай! — гукнув Арсень.
Кудлай розплющив одне око, глянув на хлопців лише ку-
точком, миролюбиво, й знову зажмурився. Дуже вже йому,
Кудлаю, не хотілося порушувати свій спокій!
— Ня, Кудлай! Ня, Кудлай! Ня, Кудлай! — хором у три
голоси зарядили бешкетники-хлоп’ята.
Кудлай, не підводячи голови, розплющив друге око, ма-
буть, думаючи: «Не чіпаю я вас — не чіпайте й мене». Але
хлопці саме розходились. Арсень через тин хльостає хворо-
стиною, штрикає проміж воринами, а Федько і Савка настир-
ливо, мов найнялись: «Гар-р-р... гар-р-р...»
Бачать, як шкіра на хребті Кудлая здригається, здригаєть-
ся, а шерсть на шиї здибилась, як їжак. Савка шпурнув у
Кудлая шматком цеглини й прямо по хребті.
Мов ошпарений, зірвався Кудлай з місця, з ошкіреними
зубами, захлинаючись люттю, стрілою на хлопців. Але на-
зустріч йому, Кудлаю, градом посипались черепки, грудки,
камінці.
Кудлай люто хапає і гризе зубами грудки, камінці, а
хлопці регочуться. Але великий шмат цеглини влучив соба-
ці в задню ногу.
Скрутився Кудлай, як муха на окропі, тоненько-тоненько
заскиглив і, підібгавши аж до живота задню ногу, мерщій
навтікача та на город. Ще довго чути було звідти, з садка, жа-
лібне скиглення, мов дорікання: «За що? За що?» Хлопці
перестали сміятись, вони мовчки звільнили свої подолки від
рештків брудних покидьок, і кожен, відчуваючи сором, по-
брів хто куди.
Як бачимо, тут довга пелена стала в пригоді, але довела
й до гріха.
Якось одного ранку Федько тільки що прокинувся і потер
11
очі кулаком, щоб глянути на вікно,— а на лавці тато сидить
і до нього, Федька, якось загадково всміхається:
— Ви вже приїхали? — зрадів Федько й стрибнув з полу,
дивлячись, коли тато з кишені гостинця вийматиме.
— Хочеш, Федюшо, солдатом бути? — пита батько.
— Авжеж хочу,— відповідає Федько, не розуміючи, до чо-
го це йдеться.
— О, я так і знав,— сміється батько.— Ох та й гостинця ж
я тобі купив! Сьогодні будеш, мов якийсь солдат.
З цими словами батько дістав з самого кутка лавки якийсь
пакунок і положив його на стіл.
— А що ж воно таке? — од подиву Федько весь зіщулив-
ся, вдивляючись у пакунок, навіть пальцем обережно мац-
нув і понюхав.
— Штани тобі будуть, штани!
— П-х-и-и...— роззявив Федько рота і, не кліпаючи, стоїть
ошелешений весь од ніг до голови.
Не знає він, чи радіти, чи відмовитись. «То був, був і був
без штанів, а це...» І йому чомусь стало страшно.
— Ну, то як? Подобаються тобі штани? — батько розгор-
нув чорну матерію по столу й розгладжує її долонею.
— Не з... не знаю... Я не хочу...— остаточно вирішив Федь-
ко, сам не знаючи чому.
— Як? Солдат і раптом без штанів? Сміхи одні.
— Я не солдат,— надув губи Федько.— У мене блискучих
гудзиків нема, щоб...
— Гудзиків? Будуть і гудзики, а поки що один я тобі до
штанів причеплю.— Батько з-під лавки виволік коробку, по-
шупортався між старими цвяхами та різним залізяччям і ді-
став звідтіль солдатського гудзика, позеленілого від іржі.
— Ось він, гудзик, самий найкращий в світі,— і батько
підніс Федькові гудзика майже до самого носа.
Федько кивнув головою і з радісною усмішкою на губах
застрибав по хаті на одній нозі.
Мати штани шиє, батько щохвилини плює-слинить гудзик
і тре ним то об припічок, то об новеньке горня; нарешті в
борщ-сирівець на годину занурив, щоб до повного блиску
довести. А Федько тим часом і пішим, і верхівцям, і в поро-
сі сидячи, прицмокуючи язиком, сповіщає: «Ага, ага, я сьо-
годні скоро солдатом буду, а ти — ні! Мамка вже штани
шиють, а татко солдатського гудзика шурують, ага!» Ого-
ломшить одного й до другого біжить.
Усі хлоп’ята, всі безштаньки, зацікавились не на жарт, що
нізвідти й нізвідти Федько вже солдат.
І тепер уже вся вулиця Федькових штанів чекає не менше,
ніж сам Федько.
12
До півдня над Федьковими штанами провозились. Нареш-
ті мати відгризла зубами останню нитку і, випростовуючи
спину, промовила: «Готові. Можна гудзика чіпляти». І тіль-
ки-но батько гудзика прикріпив, а Федько рукою за штани —
хвать!
— Не спіши, козаче, не спіши! — гукнув батько.— Ще не
все. Як же ти, в бісового батька, в штани влізеш, коли на
тобі бабська підтичка аж до п'ят?
— Подай-но, стара, ножиці, хай я на ньому все лишнє
обчикрижу.
— Ріж, та не дуже високо! — застерігає мати.— Усе може
бути. А то хай би ще дитина якийсь рік в одній сорочці
походила.
— Дитина, дитина,— передражнив батько.— У містечку я
бачив, що, може, хлопчикові якихось два-три роки, а вже
в штанах, а нашому, слава тобі господи, сьомий пішов. Хай
привчається.
Кружляючи Федьком на всі боки, батько хватьнув ножи-
цями й, наперекір матері, відкатав майже до самого пупа.
Мати ахнула, а Федько зирнув униз — і зробився сам не свій:
на долівці, обгорнувши калачиком йому ноги, лежала колиш-
ня довга пелена, як щось непотрібне.
— Осмішив дитину,— причитує своє мати.— Од образів
святих гріх, а від людей сміх!
Батько мовчить і без потреби розгладжує вуса: бачить,
що переборщив.
— Мерщій влізай в штани! — батько лагідно до Федька.—
Просувай праву ногу, ліву, а потім уверх!
Як почував себе Федько в перші хвилини, коли на ньому
більше не теліпалась довга пелена, трудно сказати. Він себе
не впізнав, а тільки обмацував якось несміливо свої ноги
і мугикав: «Хе-хе, штани, хе-хе, штани».
А коли доторкнувся пальцями до гудзика, гигикнув і, під-
стрибнувши, як цвіркун, з палаючими очима кинувся до две-
рей та надвір.
Федько й не сподівався, що його вже вся братва, шмор-
гаючи носами, чекає не дочекається. Кого і яких тут тільки
не було! Мов вороння, на тину й під тином і проміж ворини
малюки повитикали носи. Були тут і на конях з огудини,
з лози і з довгої блекоти, були з тачками і з саморобними
візками. Санько стояв з щеням рудим на руках, Левко з ря-
беньким кошеням, а Гаврило зі свистуном в зубах.
Наближаючись до хлоп’ячої юрми, Федько притишив свою
ходу, тісно стиснув губи й запишавсь, немов у цю хвили-
ну на світі ніщо не існує, лише він, Федько, та його штани
з блискучим гудзиком на животі. Мов з розірваного мішка
13
горох, сипнули замурзані малюки назустріч Федьку-солдату.
«Диви!», «Баї», «От!»,— з подивом і заздрістю кожен паль-
цем у гудзик з орлом тиць і тиць.
«Ану, підскоч! Підскоч!» — почулись голоси.
Федько скаблучив шию, розкрилив руки, мов намірявся
злетіти, і стрибнув, зваливши з ніг найменшого Грицька,
якому тут же дали в спину буханця, щоб не заважав. Гриць-
ко ревми заплакав-заревів, розмальовуючи кулаком обличчя,
запорошене, підмочене слізьми. Рюмсаючи, Грицько поплів-
ся додому із скаргою на Федькові штани. Та це лише поча-
ток історії першого дня про Федькові штани.
— Ти знаєш, Федько, що? — підкупаюче улесливо мо-
вив Санько, погладжуючи по спині щеня.— Ось глянь на
цього цуцика! Тобі його зараз віддаю, а ти дай мені трохи
в твоїх штанах побігати. Добре? Га?
— А не збрешеш? Не обманеш? — Федько, зрадівши, вже
й руки простягнув, щоб, бува, той не передумав. (Адже таке
щастя рідко трапляється.)
— Ось хрест святий! — Санько склав навхрест два пальці
й поцілував.
Після такої урочистої присяги сумнівів бути не могло, і
сторони прийшли до згоди.
У Федька в руках собака, у Санька — штани. Та ба, ци-
бастий дев’ятирічний Санько ноги в штани якось просунув,
а далі ані-ні: довга сорочка ніяк у матню не вміщується.
Смикнув раз, смикнув другий, і всі почули, як затріщало.
Та завзятий Санько не здавався: зібгав він довгий подолок
аж до підборіддя в правій руці, лівою підтримуючи тісні шта-
ни, гукнув: «Ловіть!» І тільки п’яти замиготіли. Обганяючи
і штовхаючи один одного, з вереском, галасом кинулась вся
ватага попід тини, по всіх смітниках. До галасу дітвори
приєдналось гавкання собак і кудахтання розполоханих ку-
рей. І раптом грізна перепона і загальне спантеличення: над
головою Санька кобутьнула качалка, обліплена свіжим ті-
стом, і почувся сердитий пискливий жіночий голос: «Ось
я тобі, антихристе поганий, дам штани! Думаєш, коли в
штанах, то можна й по дітях толочитись?!»
І, обтріпуючи руки від муки, Грицькова мати занесла ногу
на перелаз, щоб підібрати з дороги качалку, а може, й вуха
Санькові нам’яти.
Санько шарахнувся вбік і, ховаючи голову в плечі, че-
каючи удару качалки, щодуху до яру. Ватага хлоп’яча за
ним, за Саньком, а позаду всіх і Федько в своїй куцій сороч-
ці, з щеням на руках, ногами дріботить. Добіг Санько до
глибокої кручі й з переляку шурнув штанами аж до дна, як
на санках, а за ним й уся компанія м’ячами покотилась.
14
Мов ліс, густою бузиною поросли глибокі круті береги. На
дні — кущі гірчака та ватагою збилась м’яка болотяна трава,
між якою озерцями виглядає вода, царство жаб. Припавши
животами до вологої землі, лежать хлоп’ята, часто дихаючи,
відсапуються. У бузині нікому їх не побачити й не знайти.
— За що це вона, Саньку, по тобі качалкою? — питає
Данько.
— Ти ж чув, що за штани,— незадоволено озвавсь Санько
і задригав ногами, щоб звільнитись од такої напасті, як
штани.
А Федько слухає й радіє, що йому сьогодні таки повезло,
що і цуцика має, що качалкою шпурляли не в нього, а в
Санька. І Федько любовно положив щеня на розстелені шта-
ни в тіні бузини, подумавши: «Та як же ти в штанях будеш
ходити, коли в тебе всі качалками шпурляють?»
«Ква-ка-ка-ка! Ква-ка-ка-ка!» — залящало десь тут, близь-
ко. Схопились хлопці на ноги, мов змовились, гукнули: «Да-
вай будемо жаб ганяти!» Хто з грудкою в руці, хто з стеб-
лом бузини — розсипались усі по березі тряского мочара.
З криком, реготом шпурляють грудками в твань, обдаючи
один одного бризками брудної позеленілої води. Андрій стриб-
нув на другий берег, хльоснувши довгим подолком по воді,
за ним Семен, заплутавшись у подолку, чалапнув у воду до
колін і викликав загальний регіт-сміх. Веселощам немає меж.
— Федьку! — гука Пилипко.— Позич штанів, хай хоч раз
скікну в штанах по той бік!
— Бери, тільки обережно! Гудзика не відірви!
Федько висмикнув з-під цуцика штани й подав Пилип-
кові.
Разів десять Пилипко через трясовину перестрибнув і
лише раз по коліно замочив штанину і трохи болотом за-
каляв зад. За Пилипком штани натягнув Василь, за Василем
Степан, а потім Іванко, а ще потім — хто тільки хотів. Федь-
ко для всіх був дуже добрий і нікому не відмовляв.
Натягуючи штани, ніхто на свої ноги не дививсь і так з бо-
лотом у штани ноги й пхав, а сам Федько цього й не помічав.
Настрибавшись удосталь, хлоп’ята знайшли нову розвагу:
робили греблю, щоб був ставок і місток, а завтра побудують
млин, і по греблі поїдуть перші вози.
Недалеко за селом заревіла перша череда й нагадала хлоп-
цям, що вже вечоріє, що час уже додому. І враз усім їсти
захотілося.
Захотів їсти й Федько, але не пішов прямо в хату. Він
зайняв своє постійне місце на воротях і дивився на грізного
бугая, який, наставивши наперед свої роги, час од часу пе-
редніми ногами рвав під собою землю й сердито бурчав.
15
4
— Федьку, гей! А йди-но вже вечеряти! — почув Федько
мамин ласкавий голос.— Годі тобі штанами любуватись!
— Ще трошки та й зараз! — відгукнувся Федько, ховаючи
за спиною від мами свого песика.
Ідучи до хати, Федько відчув, що його штани неначе об-
важніли. Мацнув рукою сюди, туди. «Либонь, трохи мокрі»,—
шепнув про себе Федько.
Зайшов у сіни й шусть до комірчини. Пхнув він щеня в
комірчину за двері, а сам до хати.
Сіли за стіл усі вечеряти. І тільки взялись за ложки, а
десь з глибини сіней — шкряб, шкряб... Батько й мати на-
щурили вуха, а Федько носа донизу. Сьорбнули по декілька
ложок, а в сінях як заскиглить! Як заскавулить! А потім —
тяв! тяв! тяв! Мати схопилась на ноги і: «Свят! Свят! Свят!»
А батько аж за живіт схопився, так регочеться. Тільки Федь-
ко сидить собі, дивиться в миску й завзято сьорба й сьорба.
Нарешті мати догадалась, у чому річ.
— Безсоромний ти! — посварилась ложкою мати на Федь-
ка.— Налякав мене! Занеси свого пса туди, де взяв!
— Ти на нього не гримай! — жартує батько.— Він уже в
штанах. Ось купимо рушницю, а собака є, і взимку як день,
так і свіжий заєць.
— А я... а я йому маленького хлівчика зроблю,— зрадів
Федько, що батько на його боці.
— Ти в мене молодець! — сміючись очима, відповів бать-
ко. — Тільки гляди, штани держи в пошанівку!
Закінчилась вечеря. Мати заходилась посуду полоскати,
а батько пішов надвір за околотом, щоб Федькові на долівці
постіль вимостити.
Федько смикнувся вверх, щоб підвестись,— штани до лав-
ки прилипли, а він прилип до штанів. «І-і-і-і-гі!» — прошипів
з жахом Федько та так і залишився на місці сидіти, зрозу-
мівши, що з штанами не все гаразд. І тільки батько посте-
лив — а Федько шусть під свиту геть із головою. Скрутився
калачиком, дихає на себе, а зігрітись ніяк не може: мокрі
штани все тіло леденять. Прислухався Федько — батьки про-
тяжно носами сопуть. «Добре, сплять»,— подумав. Тихенько
виліз він з-під свити, стягнув з себе мокрі штани, повні бо-
лота всередині, і, крадучись, навшпиньках почапав до печі.
Обережно пошарив руками під комином, чи нема горшків,
і посунувсь, як вуж, під челюсті. Намацав руками Федько в
печі дрова, які мама розклала на ранок, розстелив по дровах
штани й назад. Опинившись знову під свитою, Федько з по-
легшенням зітхнув.
«І нащо ото люди штани придумали? — дорікає Федько
всьому світу.— І скільки клопоту з ними! Але обійшлось у
17
2 319-5
мене тихо-лихо. Удосвіта заберу з печі сухі штани, ніхто
й знати не буде, що вони чомусь були мокрими».
Підігнувши голі коліна аж до підборіддя, Федько скоро
заснув з щасливою усмішкою на вустах.
Не велика річ штани, а Федькові за один день так глибо-
ко в голову запали, що й уві сні він їх бачив. Сниться Федь-
кові не то день, не то ніч. На небі ані сонця, ані місяця,
лише одна-однісінька зоря сяє. Приглядається Федько до
зорі, а вона точнісінько така, як його гудзик на поясі шта-
нів, навіть орел посередині. «Чи ба!» — з подивом вимовив
Федько.
Зробив Федько декілька кроків, намірившись до тітки Яв-
дохи піти, щоб там у стрісі горобця піймати, але глянув на
себе вниз, а на ньому штанів немає, одна сорочка куца. Федь-
ко зробив крок назад, щоб повернутись до хати й щось довге
на себе накинути, але що це? І диво, і страх, і сміх: по по-
двір’ю самі собі самісінькі ходять-походжають штани, мов
живі, мов вийшли на прогулянку, щоб свіжим повітрям по-
дихати.
Федько по гудзику впізнав свої штани й дуже зрадів, але
його неначе щось торкнуло, і Федько, дарма що малий, від-
разу догадався: «Чорт осівся в штанах!» І тільки він це по-
думав, а ріжки з штанів висува-аються, висува-аються, як у
цапка.
Але закрутився, завертівся вихор, а штани мах, мах шта-
нинами, піднялись уверх і повисли Федькові над головою.
Федько за штанину хвать! А штанина хвиць! Як лошатко.
Він знову хвать, а штанина хвиць! Федько зареготав і про-
кинувся...
Не розплющуючи очей, Федько чує мамин голос: «Вима-
стився весь у сажу, як чортеня, тільки зуби блистять, ще й
регочеться».
Розліпив Федько одне око. Біля печі мати з рогачами
порається, а в печі дрова тріщать. Враз прочумався Федько,
мов і не спав, та притьмом до печі. Скривившись, пхинькнув
і кинувся по всіх кутках і закутках, поліз під лавку і під піл.
— Чого ти бігаєш, мов гедзь тебе напав? — сердиться
мати.
— Ш-ш-тани! — теж злісно і слізно викрикнув Федько.
— А ти куди їх запхав?
— Туди, на дрова ж,— пальцем показав Федько на чер-
воні язики полум’я, ковтаючи сльози.
— Та й нащо? Чи ти здурів?
— Бо вони мокрі чогось були,— винувато, майже пошепки
вимовив Федько, шморгаючи носом.
Заклопотано, в розпачі мати схопила рогачі і, сподіваючись
18
на якесь чудо, почала нервово шурхати зі всіх боків між
палаючими дровинами.
Федько теж, зіпершись руками об коліна, навпочіпки на-
ліг грудьми на припічок і через плівку сліз з іскоркою на-
дії стежив за рогачами, в яких залишався останній поряту-
нок.
Витерла мати рукавом піт з перегрітого обличчя, постор-
цювала рогачі в куток і, докірливо глянувши на Федька, про-
мовила :
— Не вмів шанувати, тепер іди надвір і дивись на комин,
як з димом твої штани вилітають.
«Ве-е-е!» — на весь рот заревів Федько і, подавшись назад,
гепнув на лавку.
Увійшов у хату батько і, глянувши на зарюмсаного і роз-
мальованого сажею Федька, жартома промовив:
— А це що за арап без штанів?
Мати коротко розповіла, яка історія з штанами трапилась.
Батько похитав головою й мовив:
— Не судилось тобі, сину, штани носити. Отак і до при-
йому в солдати тебе повезу...
— Та як?! — викрикнув Федько, дивлячись заплаканим
оком з-під мокрого й замурзаного кулака.
— А так,— продовжує батько.— Усі солдати з рушниця-
ми на плечах будуть марширувати в штанах, а ти між ними
один у довгій сорочці аж до п’ят.
— Та як?! — ще голосніше в розпачі Федько закричав.
Батько нічого не відповів, а тільки байдуже махнув рукою
й пішов надвір. Мати продовжувала поратись біля печі, а
Федько кулаками витер останні сльози й сидів, заглибившись
у думки. Він перестав думати про штани: кінець, усе про-
пало.
Тепер Федька мучила думка про того бідолашного солдата
з рушницею, який плутається в довгій сорочці аж до п’ят.
І йому, Федькові, до болю було жалко того солдата...
19
ДУРЕНЬ ДУМКОЮ БАГАТІЄ
Лежить циган по обіді та й міркує:
— Ей,— каже,— як на оцій кобилі одурю та візьму ба-
риш, розторгуюся, то куплю хату та хазяйство заведу.
А діти:
— І корову купимо!
А циган:
— Авжеж, купимо,— приведе нам корова телятко, а те-
лятко...
— А я сяду верхи,— син каже,— та й їздитиму на телят-
кові.
Циган як схопиться, як почне його чухрати нагаєм.
— А не сідай! А не сідай!.. Бо спинку зломиш.
ДИТИНА З ПЛАЧЕМ
Одного разу їхали два купці і заїхали на заїзний двір,
а двір держав чоловік простий. Позносили ото вони свої
клунки і просять хазяйку, чи не можна достати кавунів та
динь.
— Чом не можна? Можна! — каже хазяйка.
От вона і пішла по кавуни, а хлопчик — років п’яти — зо-
стався дома і давай ото кричати, що мати не взяла його з
собою, а хата поруч з тією, де були купці. Ото він кричав,
поки втомився, тоді замовк.
От один купець,— бо їм обридло, що він кричить, — і
каже:
— Ну, слава богу, перестало.
А хлопчик, почувши:
— Еге, перестало. Спочину та й знов буду.
20
Степан Руданський
ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ
Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці,
Ходив чумак з мазницею
Помежи крамниці.
І в крамницях, куди глянеш —
Сріблом-злотом сяє,—
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!
Реготять купці дурнії;
А він тільки сплюне
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.
В найбагатшії крамниці
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить
З мазницею сміло:
«Добридень вам, добрі люди!»
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.
«Нєту, нєту!» — купці кажуть
Та й, шельми, сміються:
«Здєсь не дьоготь, только дурні
Одні продаються!»
А чумак їм: «То нівроку ж
Добре торгувалось,
Що-йно два вас таких гарних
На продаж осталось».
МУЖИК ТА КУПЕЦЬ
Увійшов мужик у крамницю та й гука до крамаря:
— А подай лиш мені оту баньку з канхветами.
Той і подав. Мужик понюхав-понюхав та:
— Ні, не такі, подай оту!
Той переміняв. Мужик знову, понюхавши, не вподобав.
— Подай он аж оту! — знову гукає. Крамар, уже розсер-
дившись, перемінив і третю. Не донюхався й звідсіль нічого
мужик, постановив баньку та й іде з крамниці. Взяло зло кра-
маря, що дурно панькався скільки часу, то й кричить на
мужика:
— Куди ж ти? А гроші давай!
— За що? — питає мужик.
— А за те, що нюхав,— відказує крамар.
Мужик вернувсь, достав гроші з кишені та й стука об стіл.
Постукав, постукав та й сховав. А крамар тоді:
— Нащо ж ти сховав гроші?
— А як же? — відказує той.— Яка купля, така й плата:
я понюхав — ти послухав, от і квити.
ТАЄМНИЦЯ
їде дядько, назустріч йому
кум.
— Що везеш, куме?
Кум устав з воза, підійшов
і на вухо:
— Овес.
— А чому ж так по секре-
ту говориш?
Щоб кобила не чула.
ДОСАДИВ
їхав раз дядько поганою конячкою, а вона й пристала, так
він сам запрігся, а коня прив’язав до воза та й каже:
— Собача коняко, не схотіла їхать, так іди пішки.
22
Остап Вишня
ПЕРШИЙ ДИКТАНТ
1
Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартуючи,
казали:
— Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опень-
ком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики
та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов
зо три, а тепер, значить, кілометрів...
На хуторі було з десяток хат, а навкруги — ліс, де росли
високі ясенки, розложисті клени і могутні, у три-чотири об-
хвати, дуби...
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими куща-
ми ліщина понад хутором по узліссю та аж до Охтирського
шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів
на Шаповалівку і аж до самісінького Рибальського хутора
все ліщина та й ліщина...
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повні-
сінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку
такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи.,.
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горі-
хами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки по-
крикують :
— Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстар-
шенька сестриця Парася, а під нею був я, після мене бра-
тик Івасик, а після Івасика сестричка Пистинка, потім іще,
іще...
Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків
та сестричок.
Найменшенькою була сестричка Орися.
Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заго-
лосити, скривиться було, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказували:
23
— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під кали-
новим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родиль-
ним домом.
2
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з
церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни зде-
більше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «пись-
менства» годі було прилучитися,— дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло,— до болю! — щоб ми, їхні
діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір
якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому
вичитати,— загорталося того листа в біленьку хустинку і
чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або до дяка
чи до «сидєльця» в марнопольці:
— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок при-
несла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,— їй з
листами соромилися надокучати,— отже вичитували листи
дяк із «сидєльцем» і складали за це до своїх комірчин хутор-
ські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що діткам і в
осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки
кілометрів (туди й сюди) пішки, це півлиха; найбільше лихо,
непереборне для більшості батьків,— чоботи!
— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих
чобіт узяти?!
Парасі чоботи таки справили. Померли навесні бабуся, з їх-
ніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні,
а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блищать.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами сидить було
біля каганця та все: «а-а-а», «би-би-би»...
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «а-а-а», «би-
би-би»... аж доки було мати:
— Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідка-
лися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли,— він
наймитував у панській економії, був біля панських коней за
конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго
вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до шко-
ли ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а ви-
24
рішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі —
один день вона, а один день я...
Почав, отже, ходити і я до школи...
Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Анд-
ріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час
закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! кахи! Усе
кахикала... А добра, добра була, ласкава та лагідна...
Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, ху-
торських школярів, не пустить додому на хутір, залишить
у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком
напоїть, та ще й з цукерками, біля грубки на підлозі рядно
простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивить-
ся, як пороззуваємося, чи не мокрі в нас ноженята,— як вог-
кі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгор-
тати, чобітки під грубку поставити, тоді чимось теплим по-
вкриває нас:
— Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та ка-
хикає... І вранці побудить нас і поснідати дасть...
А коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну
дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі й мені
завжди наказувала:
— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій
учительці, як наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують
чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її мо-
гила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її па-
м’ятають про неї...
Училися ми...
З
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до
школи тільки дві зими і на тому закінчила свою, освіту, бо
в нас іще добавилося трохи братиків та сестричок, і матері
самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от
одного дня, після різдвяних канікул, увіходить до класу Ма-
рія Андріївна та й звертається до нас, що ходили до школи
третю зиму,— були, значить, уже в третій групі:
— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня дик-
товку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильнень-
ко вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам дик-
туватиму! Вийміть зошити!
25
— І в книжку не дивитися? — залунало з усіх парт.
— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви
вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте,
як у книзі слова надруковані, бо траплятиметься багацько
таких слів, що ви із книг списували... Не спішіть, думайте...
Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас
випускні іспити,— як ми тоді попервах називали «здамен-
ти»,— а на іспитах обов’язково буде диктовка.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Усього першого диктанту я вже не пригадую, але пам’я-
таю одну його фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній україн-
ській мові за царя на Україні не було.
Ось що проказала Марія Андріївна:
«По полю ехала с господами коляска, запряженная чет-
вериком великолепньїх лошадей. За коляской бежала и лая-
ла собачка испанской породьі».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми заше-
лестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші
зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший дик-
тант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли
згадала про оту коляску з господами та з собачкою «испан-
ской» породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх
перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже про-
сто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
— Ну, що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися...
— Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понапису-
вало: «...За коляской бежала й лаялася собачка из пан-
ськой породьі»... Де ви чули, що є на світі собаки панської
чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испан-
ская», є така країна — Іспанія, а собаки не «лаються», а
«лают», по-нашому — гавкають...
— Зрозумів? запитала вона мене.
— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть,
то й собака в них панської породи, а батько часто говорять,
що їх то пан, то бариня лають, я й думав, що коли пани
лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються...
— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна.—
Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі
двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
— Здохла б вона йому та собачка разом із панами!
26
Борис Грінченко
КІНЬ ТА ВОЛИ
Баский та ситий Кінь жив у панів,
Усмак досхочу їв,
Не мав ніякої роботи,
Ані турботи,
Хіба що пан коли на сіножать
Чи на поле поїде погуляти,—
Аж докуча біля вівса стоять!
Узяв та й вирвався у наймитчати —
Біжить, басує, рже, як навісний,
Радіє, що на волі,
Аж зирк — Воли назустріч плуг тяжкий
Насилу волочуть, потомлені на полі.
«Геть, мужлаї, бо копитами дам! —
Гукає Кінь.— Звертай панам!»
«Геть сам іди, бо пригостю рогами! —
Одказує один з Волів.—
Неробо! Не носився б так ти з копитами,
Коли б од праці нашої вівса не їв».
* * *
Отак, як Кінь, говоре й пан до мужиків.
Остап Вишня
ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ
Петрик жив з татком та з мамою в панській економії.
Петриків татко був у економії за корівника, а мама за
доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя. Хоча їй
минув лише десятий рік, та вона вже ходила в економію на
поденщину. Влітку садила та полола панські городи, за що
їй пан платив по злоту * за день, а працювала Палазя з до-
світа аж до смерку.
* Злот — монета вартістю 15 коп.
27
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Пет-
рик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа
і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, і не було
коли їй із Петриком бавитися.
Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя
на поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу,
коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився. Піде до теляток у пастівник,
підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черев-
це... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по па-
стівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого.
Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки,
тільки-но Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб
чухав...
Татко, та й мама, побачать було Петрика між телятами та
й кажуть:
— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то
гриматиме.
— А я втечу! — одказував Петрик.
— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо крім
Петрикового батька, що був великим майстром за коровами
доглядати, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в еко-
номії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було
зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям
гуляти з Петриком, а Петрика і до ганку панських горниць
не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
— Він — мужик! Він — вам не рівня!
А як Петрик було скаже батькові:
— І чого ото мені в панський садок не можна? І до па-
ничів не підпускають? Чого? Ніби я який?
Батько посміхався:
— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти
в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Кра-
ще з телятками грайся, телятка веселіші...
Грався Петрик із телятками, та дуже вже йому хотілося
в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий,
увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за
день навряд чи той садок обійти можна,— такий він був ве-
ликий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінь-
*' кого бугра та аж униз отуди, аж до ставка, садок перетина-
ла довжелезна яворова алея, доріжки піском посипані... По
28
один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби на-
гору, ліворуч, вишник, ближче до ставка — сливник... А за
ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і ма-
лина, і агрус, і полуниці... Праворуч понад садком текла не-
величка річечка, а понад річкою панські городи... Там Пала-
зя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини...
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою
над ставком посидіти...
Купатися навіть в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці, там, де вона з саду на леваду вибі-
гає,— там можна було літньої пори у річечці похлюпатися,
там було дуже мілко, по коліна та й уже... Ні тобі попла-
вати, ні тобі як слід у воді поборюкатися.
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша...
Як прийде було в корівник,— все на батька Петрикового
та на матір гримає: і те їй не так, і те не так...
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою од сонця,
і як тільки було входить у корівник, зразу до Петрикового
батька:
— Михайле! Резеда прив’язана?
— Прив’язана, пані!
— Не одірветься?
— Не одірветься, пані! Кріпко прив’язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині
не любила. Особливо, коли на барині було щось червоне. Як
побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито
реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось
червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхо-
пити...
Бариня Резеди дуже боялася.
2
Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські
городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля ко-
лодязя його туди не впустять,— там завжди сидів старий дід
сторож, який слідкував за тими, хто пішов на городи. Всіх
робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою і там,
де огорожа спускалася до річки, перейшов на город по воді.
Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя.— Тікай
звідси, бо як побачить бариня, перепаде і тобі, й мені.
— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся
я барині! — відповів Петрик.
29
— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюва-
тимуться, шукатимуть... Біжи додому!
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок
подивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад
річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку.
Тільки-но хотів у малинник шмигнути, щоб малинником до
купальні продертися, аж ось:
— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
— Я до Палазі! Та от заблукав...
— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— ха-
паючи Петрика за руку, заверещав Едик, панський синок, за
Петрика старший: йому вже було 10 років.
— Не бачив я вашої малини?! — рвонувся од Едика Пет-
рик.— Пустіть!
— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! —
тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо
його вхопив.
— Пустіть! — крикнув Петрик. — А то...
— Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо пово-
лочу!
Петрик рвонувся, не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і
вдарив його головою в груди. Панич так і покотився в малин-
ник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річ-
кою і додому, в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, по-
збігалися геть-чисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахувала
кулаками, і підскакував пан високо.
Ой, буде Петрикові! Ой, буде!
З
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому,
Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
— Де ваш шибеник? Я йому...— аж засапалася бариня, що
навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому...»
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку,
і чекали, чим усе скінчиться...
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що
лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він
не сховається,— люто покарає.
ЗО
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж ко-
рови ремигати перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона
навіть у гніві не забувала):
— Резеда прив’язана?
— Так! — похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стій-
лі — і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася,
впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав,
не дав їй підняти бариню на роги.
— Прив’язана? — кинула лютий погляд на Петрикового
батька.
—• Сам прив’язував,— сказав батько.— Вона в серці нали-
гача перервала.
Побігла люта бариня додому.
А батько таки справді прив’язав Резеду, а то Петрик на-
вмисне заховався в яслах і одв’язав корову. Сидів собі в яс-
лах та посміхався:
— От я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і
ставний, він організовував на місці колишньої панської еко-
номії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
— Нема вже Резеди,— додав Петро Іванович.— А онучка
її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
— А бариню любить?
— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер
нема! Колгоспників любить — корова лагідна!
ЯК НАЙМИТ ХОМА ПАНІВ КАЧКОЮ НАДІЛИВ
Один пан спік качку та й ніяк не міг її поділити між
своїми синами й дочками. А був у нього наймит Хома. Пан
покликав його та й каже:
«Поділи нас!»
Узяв Хома качку, одрізав у неї голову і дав панові:
«Це вам, пане, бо ви — всьому голова».
Далі відрізав шию й дав пані, бо вона близько коло го-
лови. Відрізав крильця й дав двом паннам, щоб у танцях
літали, як на крилах. Дві качині ноги дав двом паничам,
щоб добре верхи їздили.
«А тобі, Хомище, буде туловище!» — сказав сам до себе.
За качку та й пішов, а пан тільки рота роззявив!
31
Євген Гребінка
ВЕДМЕЖИЙ СУД
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попелястий Віл
На панській винниці пив, як мошеник, брагу,
їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки,
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть;
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його з починку перебили.
Бо він ситенький був. І так опреділили.
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попелястий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи — його четвертувать,
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті.
Лисичці ж ратиці оддать».
Леонід Глібов
ЩУКА
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставу ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були:
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа,—
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
32
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця...
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких,
Або линів гарненьких...
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!),—
А все-таки катюзі,
Як кажуть,,буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать...
Не довго думали — рішили
І Щуку на вербі повісити звеліли.
«Дозвольте і мені, панове, річ держать! —
Тут обізвалася Лисиця.—
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити,—
У річці вражу Щуку утопити!»
«Розумна річ!» — всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку.
ЯК СВЯТІ СМЕТАНУ ЇЛИ
В одного попа був наймит Іван. Попи, як звичайно, най-
митів годували погано. Хліб давали завжди черствий.
Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут
Іван подивився, де служанка хліб положила, що привіз цей
багатий. Іван цю хлібину забрав, у свою конурку заніс та
й думає: «Що я за дурний — тільки один хліб їм? Стій! По-
дамся за сметаною в підвал».
Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається
у підвал. Сів біля сметани і їсть. Наївся й пішов. Але в тем-
ряві накапав на землю сметаною. На ранок матушка одкри-
ває підвал і бачить, що хтось сметану поїв. Матушка й по-
чинає попу жалітись:
З 319-5
33
— У нас Іван шкодить.
Піп зазиває Івана і каже:
— Іване, що ж ти починаєш шкодити?
Іван і каже:
— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я став
шкодити.
Піп і каже:
— Ну що ж там — святі були?
— А хтозна,— каже Іван,— може, й святі.
На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед
тим церковний ключ і макітру сметани та й пішов до церк-
ви. Приходить до церкви, відкриває і починає губи святим
у церкві сметаною мазати. Понамазував усім по одному разу,
а Миколаєві-угоднику, так як він старший за всіх, вимазав
і бороду. Закрив церкву й пішов.
На ранок матушка спустилась у підвал, а там макітри
зовсім немає. Вона до попа:
— Іван знов краде, заніс навіть макітру.
Закликає піп Івана:
— Іване, це ти наробив?
Іван каже:
— Ні.
Піп знову:
— Чого ні, що ж там, хіба святі були?
Іван і каже:
— Авжеж, святі.
А попові якраз треба було до утрені йти. Сторож, як зви-
чайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь — всі святі
в сметані.
Закриває піп церкву і каже сторожеві:
— Не дзвони, тут не в тім діло.
Прибігає додому і каже матушці:
— Погані справи: святі сметану поїли.
І от піп з матушкою й Іваном ідуть до церкви. Матушка
говорить:
— Стій, Іване! Бери батіг.
Іван бере, доходять вони до церкви, одкриває піп церкву.
Зайшли. Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному разу, а Миколая-угодника
разів два. Це він направив їх.
Іван шмагає всіх святих по разу, а Миколаєві-угоднику
три рази одписав.
Пішли додому.
На другу ніч Іван взяв ключ од церкви, обережно одкрив
її, усіх святих познімав і поховав на горище. Піп на ранок
прокидається (якраз був празник), заходить у церкву — ні
34
одного святого немає. Піп злякався: «Що таке? Святі втекли
з церкви». Прибігає додому і кричить:
— Іване, ти не бачив?
— Що? — каже Іван.
— Та святі пішли з церкви.
— Бачив,— каже Іван.— Вони зайшли в двір, хотіли вас
бачить, але ви спите, то й не стали будить, обидились та
й пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду.
— Слухай, ти не бачила?
— Бачила! Ось вони за гірку пішли,— говорить жінка.
А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не
знала, про кого піп питає.
Піп ускакує в двір і кричить:
— Іване, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть,
дам, аби вернулись!
Іван сідає на коня і їде на бугор. Заїхав Іван за бугор,
бачить, там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів
Іван з ними, покурив і назад їде.
— Ну що? — питає піп.
— Та вони, батюшка, обижаються. Сказали так: «Не бу-
дем вертатися, поки піп нам не заплатить за кожного по три
карбованці, а за Миколая-угодника шість карбованців, та ще й
четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали,
що прийдуть, тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде
совісно.
Піп каже:
— Гаразд! Поганяй скоріш і скажи, що все буде зроблено,
тільки хай вертаються.
Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, вернувся й
каже:
— Сказали, вернемося, тільки вночі. Хай готує горілку
і закуску серед двору.
Піп усе наготував. Приготував і гроші, дожидається. Ма-
тушка поставила макітру вареників.
Ждуть... Уже північ, а святих нема й нема.
Піп говорить:
— Іване, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть.
І піп захропів. Іван із сторожем повечеряли варениками
з сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозві-
шували їх знову в церкві, а самі лягли відпочити. Піп проки-
нувся, схопився: «Що таке, що Іван мене не будить?»
Дивиться, що Іван спить, а вареники з’їдені, і будить
Івана:
— Іване, Іване, вставай!
Іван прокидається. Піп і питає:
35
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попили, поїли і мене почасту-
вали та й пішли в церкву.
Піп:
— А чого ж ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Миколай-угодник і каже: «Не буди
батюшку, тільки кріпко заснув, буде обижатись».
Степан Васильченко
ЧЕРВОНИЙ ВЕЧІР
А то ще було так.
Надходив весняний, запашний вечір напередодні храмово-
го свята. В селі дзвонили до вечерні, богомольні баби світи-
ли по хатах лампадки, а на цвинтарі готували величезні ка-
зани для храмового меду. Навпроти церкви коло школи гурт
школярів, докінчуючи суботник, працював у саду й на городі
і разом змагався із церковним настроєм, що, здавалось, ви-
сів над селом туманом. Тільки долетить до вуха вечоровий
дзвін, одразу їм здається, що все навкруги одміняється: за-
смердить ладаном, зачадить свічками, понесе попами та ка-
дилами. Навіть легенькі рожеві хмаринки в небі здадуться
тими горщиками з медом, що варять у них баби на храмах
для старців та попів. Кинуться діти щиро за сапи, заспівають
усі в один гурт: «Долой, долой монахов...» Налетить весня-
ний вітерець, трусне на голови школярам весняним з дерева
цвітом, запахне яблунями, й церковна обмара помало зникне.
Аж ось загуло по селу щось грізне: «Коло церкви... до
церкви...» І стала насувати хмара, чорна й брудна. Школярі
покинули сапи й пошуміли, схвильовані до церкви. Весняний
вітрець, що товаришував з ними, затесавшись у гурт, під-
давав духу, свистів в уші: «Глядіть, товариші, не піддавай-
тесь!.. Ми їм...»
36
В селі гомін, біготня. Баби й молодиці, на ходу застібаю-
чись, нашвидку витираючи руки, так хурчали спідницями, що
можна було подумати, ніби там під крамом замість ніг у них
були, пробачте, коров’ячі ратиці: аж земля стугоніла. Бігли
всі до цвинтаря. їх перепиняли:
— Що там? Що то?
— Чудо! Чудо! Чудо проявилося. Приїхав до нас звідкі-
лясь на храм безногий каліка, грає на струнах із простого
валу. Грішні нічого не чують, а праведні, що шанують свято,
ходять до церкви і роздають милостиню, держать пости,
чують райські звуки.
— Коло церкви, кажете?
— Коло церкви.
Кидають відра, кидають огонь у печах, летять.
Коло цвинтаря стояв натовп. У середині натовпу в своїй
халабуді, на возі, сидів каліка, попідруки закутаний подуш-
ками та ряднами. На виду він — молодий, з весняною сма-
гою на червоних щоках, з голеними по-новому вусами. Він
справді невміло держав у руках скрипку й водив абияк смич-
ком по валових струнах. Ніяких звуків не було чути, зви-
чайно, а замість звуків мімікою і очима «святий» доводив
тільки, що грав він якусь церковну мелодію. Тиша була
мертва. Люди стояли, як скеля. Більшість' здивовано, крадь-
кома перезирались, ніби перепитуючи одно одного. Чолові-
ки — ті одверто «баранами» дивились на каліку, ніяково лу-
паючи очима.
По один бік воза стояв, як на, варті, брат каліки — висо-
ченний дядько-бородань, обличчям дуже схожий на каліку,
він раз по раз хльоскав батогом на дітей, одганяючи їх, як
горобців од проса. Школярі ордою налягали з такими жа-
дібно-допитливими очима, що зразу було видно: допусти цих
вандалів ближче — і все чудо вони зразу зведуть нанівець.
А по другий бік халабуди вартувала цікава молодичка
з червоним чогось носом. Ця інформувала православних до-
кладніше. Кидаючи одночасно зажерливі, хижі погляди в
халабуду, коли туди хто-небудь клав шматок полотна, кра-
шанки чи кидав мідяка у квітчасту глиняну мисочку мир-
городського виробу, вона разом з тим стиха розповідала де-
кому з бабів про те, як позбувся каліка ніг.
На молодиці була старовинна плахта, голова її була ви-
в’язана по-старосвітському, проте «опрацьовувала» селянські
голови вона не гірше якої язикатої черниці, навіть цитуючи
з святого письма: «А хто має віри хоч із зерно горчишне
і скаже горі сій: перейди туди! — і вона перейде...» Деякі з
селян приходили, сміючись з веселим блиском в очах —
дослухались, знизували плечима, і в очі їм вступав туман.
37
Ось старий дід з люлькою в руках і під чаркою. Він ще
не знає, в чім річ, весело підморгує музиці, підбадьорює його,
голосно на весь майдан:
— Що ж ти граєш, що й не чути тебе? Ти такої утни,
щоб аж...
— Це! Чи!.. Гу-гу-гу!..— зашуміло, засвистіло, загуло кру-
гом нього. Звідусіль уп’ялися в нього очі, злісні, як оси.
Безліч рук сіпає за поли, за рукава. Дід одступає назад, бояз-
ко озирається, стиха когось розпитує, і очі його стають ве-
ликі й лякані... Ставало чогось моторошно.
Прибігли засапані школярі, почали було:
— Що ви їх слухаєте? То ж дурисвіти. Треба роздивитись,
який це каліка... Може, це такий каліка, що на нього треба
гукнуть міліціонера.
Так де там!
Люди поверталися до дітей спинами, і цілий дощ мідяків
демонстративно брязкотів у мисочку, виявляючи одночасно
і віру в святого, і обурення до молодих безбожників.
Постояли, послухали.
— Дядю, а чого ж це не чути, що він там грає? — ввіч-
ливо й лукаво питали вони величезного дядька.
Той хмурив брови.
— Котрі праведні, ті чують! — казав той і зразу ж дово-
див це на ділі, підтягуючи за мовчазною скрипкою якогось
великоднього тропаря.
А святий музика все витинав щось смичком і пучками
на мовчазних струнах і, як дикунський шаман, крутив біл-
ками очей.
Зрештою дехто із «праведних жен» взялися хусточками
витирати очі. Кругом зашепотіли: «Почули! Почули!..», за-
лупотіли потьмареними очима, як дерево листом. Аж стем-
ніло навкруги. Навіть з’явився острах.
Діти стояли задумані, пригнічені своїм безсиллям перед
дикою і темною силою. Далі один жвавіший школярик рі-
шуче труснув головою і промовив до вартового дядька:
— Дядю! Ви таке чуєте, а я — ось яке! — Він затринди-
кав на губах і пішов по курному шляху навприсядки:
Ой, гоп, та помалу,
Та пошила штани з валу...
На дерев’яних обличчях у чоловіків блиснули осмішки —
зашипіли жінки, погасили. Деякі з їх хрестились і накликали
на голови дітей небесну кару: «А, побив би вас грім божий!»
І раптом щось глухо загуло, справді десь гримів весняний
грім, радісний і грізний... Далі, щось тягнучи за собою, про-
шумів задиханий, медовий вітерець, такий пройдисвіт, за-
38
пашний і ласкавий, що так і хотілося впіймати його за бар-
хотиновий хвостик. Слідом за ним, важко перехитуючись з
одного боку на другий, закурений, у соломі, з порваним за-
лізним на шиї ланцюгом важко мчав із страхітливим ревом,
мов кований з міді, бугай. Загрозливо пригинаючи до землі
голову, він сунув просто до цвинтаря у натовп. На ходу ча-
сом він незграбно кокетував своєю могучою силою: легесень-
ко приторкнеться рогом до острішка — і вгору з тріском ле-
тіло паліччя, гній, курява.
Кивне привітно головою коло якогось хліва, і од того при-
вітання на душі хололо: цілий ріг од хліва хурчав додолу
глиною, цеглою і піском. Знали цього бугая в селі — не од-
ного покалічив.
Все живе летіло перед ним, як пух. Гострий, радісний і
зляканий пролунав над майданом дитячий лемент.
— Тікайте! Бугай одірвався!
Ніби бомба розірвалась. Увесь натовп, всі святі і грішні —
все розлетілось, як тріски. У цвинтар, на ограду, на дерева.
Всю вербу, що одиноко росла над колодязем, аж до самих
верхів ніби велетенська обліпила гусінь. Хто не вспів утек-
ти — скам’янів на місці. Все завмерло. Проте переполох на
цей раз був даремний. Зрівнялось страховище, бликнуло туди-
сюди червоними, п’яними вирлами, пройшло, в доброму гу-
морі, своєю дорогою, нікому не заподіявши лиха. Все скам’я-
ніле почало одживати: сміх, гомін, радість.
Баби вже почали було:
— Бачте, це ради святої людини він не вдарив нікого...
Бог так дав...
— Заждіть, а де ж той святий? — хтось запитав, стурбо-
ваний. Справді, в будці каліки не було. Аж зирк на вербу
хтось із школярів:
— А ото ж не він?
На мить усе замовкає. Далі раптом загримів усього натовпу
регіт:
— От тобі й каліка! Казали — безногий, а в нього, дивіть-
ся, які циби.— Знов вибух реготу.
Зверху на вербі, злодійкувато поводячи очима, справді си-
дів, попустивши довгі цибаті ноги з гілки, святий музика.
Здавалось, справді — перелетів крилами.
Під час переполоху ніхто не звернув уваги, який жах
викликав у нього на обличчі бугай, як він засовався був на
возі, підіймаючи руки, мов дитина, і, побачивши, що тепер
кожне дбає тільки за себе, як він ухопився за полудрабок
і «в два счета», по-солдатському, так вилетів із будки, що
тільки затріщав маленький візок, як ізопалу, розштовхуючи
і перекидаючи людей, вмить вилетів на вербу, вище, ніж
39
сам думав. Тепер він бачив, що погарячився, і не знав, що
робити. Злазити з верби йому не було ніякої охоти.
Школярі кинулись дружно в атаку на чоловіків:
— Ага! Ага! Оце у вас всі такі святі?
— Не чортові тобі баби... тьху!
Баби, од сорому червоні, як раки, сердито блискали очима
то на того, то на другого, шукаючи, на кого б напастися,
і зрештою вкрили мокрим рядном того ж таки каліку, під-
вівши голови на вербу:
— З отакою пикою ото б я їздив людям очі дерти? А ро-
бить!.. Ану, злазь!..
Справа поверталася для святих погано. Родичі святого, по-
бачивши, що непереливки, раптом повернули конячку і по-
чали гнати.
— Ньо! Ньо! Щоб тобі здохла! — Самі тим часом повер-
талися назад, накивували на вербу до святого головою і ма-
хали німо руками, щоб доганяв їх.
Святий довго водив очима, як сірко в човні, то пускаючи
їх униз, то знову їх боязко здіймаючи. Зрештою наважився
і раптом стрибнув із трьохсажневої високості на курний шлях
у пісок, перекинувся, схопився, підтяг штани і тільки заку-
рів услід за халабудою.
Школярі качалися од сміху. Реготу було до сліз. Навіть
старі баби, немочні й зморщені, з сердитими під очима міш-
ками, навіть і їм непрохані осмішки болісно кривили губи:
— От проява, прости господи...
Прибіг спітнілий міліціонер, оглядається:
— Нема вже? Шкода! А що хіба? Недавно цей каліка
грав на цюю ж скрипку в Яреськах на ярмарку. Теревені роз-
водили; горіла десь церков, а він рятував святої Параскеви
чудотворну ікону та й позбувся ніг... Тоді уві сні явилася
йому свята Параскева й напутила взяти скрипку, начепити
струни з валу і йти з нею на люди... Там їх були заарешту-
вали — випрохались, божилися, більше не будуть, аж бач...
Оповідача оступив густий натовп:
— А що то за люди?
— А люди вони такі: був дім під бляхою, держали пивну,
мали пнів триста бджіл, воли, корови, леваду з святою кри-
ницею... Куркулі з-під Хорола.
Дехто аж об поли ударився руками:
— Наздогнати їх!
Наздоганяти було пізно. Халабуда геть-геть уже летіла,
як птиця, перехиляючись з одного боку на другий. Розхри-
станий вітер підпихав її ззаду ногами, головою, коліньми...
Школярі вертались щасливі, шапки їм збиті набакир, об-
личчя веселі: чадна церковна обмара зникла з села разом
41
із брудною будкою. На душі стало легко, мов чорна хмара
розійшлась над головою.
Продув весняний вітрець, шугнув він до тих над західдю
сонця рожевих хмар, що здавалися, ніби то баби варили
храмові обіди, злетів, поперекидав горщики із бузиновим
киселем. Далі ухопив метлище й порозвозив геть на півнеба
червоно-фіолетові круги. Потім почав трусити мітлою над
землею, і фосфоричним світлом заіскрилося в ставку поміж
зеленою осокою; загорівся у шибках, у безверхій хаті на краю
села.
Подумав і почав мастити в бузиновий кисіль сонце захо-
дяще, як корж, і впала тоді на землю червона од західдя
мла, і настав червоний вечір. І в очах у всіх, хто йшов або
їхав проти сонця, і в замріяних очах дівчини, що вийшла до
перелазу, і в задуманих, притомлених пастухових, що гнав
корови з поля, і навіть в очах мовчазних корів — в усіх їх
одсвічували проти сонця переможні, радісні червоні прапор-
ці. Замовк храмовий нудотний дзвін. В червоній вечірній
стумі довго ще носили школярі воду з яру на город і кро-
пили лійками капустяну розсаду до вечірньої зорі, як до
свічки.
А десь поміж ситником, де латками виблискувала вода,
червона, як вино, на все село кумкали жаби в золоті глеки,
мов школярі-перваки вичитували цілим класом, роздільно,
старанно, слово за словом, як першу лекцію або вечірню
молитву: «Долой... долой... монахов...».
ВСЮДИ ДОБРЕ
МАТИ ПРИЯТЕЛЯ
Прийшла баба до церк-
ви, поклонилася перед
образом святого Михай-
ла та й ліпить одну свіч-
ку Михайлові, а другу
чортові. Але її сусідка
дивиться на тоту роботу,
дивиться та й каже: «А
ви нащо, кумо, ліпите
свічку і тому, щез би?» —
«Та то, кумцю, добре
всюди мати приятеля:
хто знає, що нас чекає,
а забезпечитися треба.»
42
СВЯТІ допомогли
їхав один дядько зимою з города. Настала завірюха. Він
і заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас
Мазівське. Кінь і пристав. Дядько нокав-нокав, а кінь не йде.
Дядько й каже:
— Дай помолюсь я Миколі-угодникові, він поможе мені з
провалля виїхати.
Помолився він Миколі-угодникові, а кінь усе стоїть. Він
нокає на коня, а кінь стоїть — зморився.
Постояв дядько, посумував, а тоді й дума: «Помолюся ще
Марії-діві».
Та і діва йому нічого не допомогла — стоїть кінь... «Дай,—
думає дядько,— помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара
та ще й з дитиною, нічого не поможеться».
Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня,
як стьобне, а кінь навалився на одну оглоблю та й перело-
мив її. Дядько розсердивсь та як закричить:
— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну
оглоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на
ДРУГУ, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.
Анатолій Дімаров
НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК
В нашому селі з’явилася «божа людина».
Зупинилася вона в Миколиних батьків — найпобожніших
людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, а він,
надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопота-
ного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ста-
вала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина»,
і що вона в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого
набік і шепотів на вухо:
— Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав; але цього було
досить, щоб ми аж горіли од бажання побачити того незна-
йомого чоловіка.
Та Микола був невблаганний:
— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур
спустять.
43
І лише тоді, як ми почали спокутувати його різними ба-
гатствами, Микола не встояв:
— Гаразд, поведу,— сказав він, набиваючи кишені нашим
добром.— Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.
На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лав-
ці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах,
від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботні-
шими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони
дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми ти-
хенько зайшли до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «бо-
жа людина». Це був огрядний чолов’яга з смоляною боро-
дищею, рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими
червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив
з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сме-
тані, а жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу
зітхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важ-
ливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить ви-
пурхнути з кімнати.
Ось «божа людина» одірвалася від полумиска, витерла
пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмить
оббігли жінок і нас, принишклих та трохи настраханих.
Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто
мовив:
— І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок мужського
полу.
Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали
головами:
— Та де ви його найдете, чоловіче добрий!
— Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших...
— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас
всі бузувіри!
— Не грішіть, мої солоденькі,— ласкаво заперечила «бо-
жа людина».— Сказано-бо в святому писанії: устами мла-
денця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав,—
він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця,—
істинно говорю вам, якщо не будете як діти — не ввійдете
в царство небесне!
— Ой, істинно, істинно! — дружно зітхали жінки.— Тіль-
ки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.
«Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько
все більше подобався нам — саме тим, що заступався за нас
перед матерями.
— А треба, жіночки, треба,— наполягав чоловік.— Без не-
44
порочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати
вам ні вашеє будущеє, ні прошедшеє ваше, ні настоящеє.
Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Ми-
колин батько, повів грізним оком і наче вимів нас на по-
двір’я.
В той день поміж нами тільки й розмови було, що про
«божу людину»:
— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
— Це коли ми з вами не грішимо.
— То навіщо він йому?
— Вгадувати,— туманно відповідав Микола. І вже почи-
нав сердитись: — Та що ви присікалися до мене! Самі ж
чули!
Та нас обсідали нові сумніви:
— А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали,
але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли
лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати,
і видом не видати.
Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлоп-
чаків :
— Ідіть до нас, буде вибирати!
— Кого?
— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде
тому щодня давати по десять копійок і по калачу.
— Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога
черга кандидатів у «непорочні отроки».
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розмірку-
вавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у
моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани,
висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку
котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де
тільки міг, штани, чубився з братом,— але хіба ж не пере-
конував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся!
А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли
свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка,
несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьків-
ською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз
не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною
в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені
потрапити в «непорочні отроки».
Хлопці, що виходили, були похнюплені чи засоромлені. Я
вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого паль-
ця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать
45
и* «л
вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі,
нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового
невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
— Грішний, отроче, грішний... Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від
хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна.
Посередині на ослоні горіла воскова свічка, поруч стояла
в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа
людина». Мені стало страшно.
— Підійди сюди,— ласкаво покликав мене дядько. Взяв
за руку, погладив по голові.— Скажи мені: согрішив ти про-
ти господа бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ні-
готь... А оце — свята вода, опусти в неї палець... Ось так.
Тепер дивись сюди і говори за мною: «Святий Микол ай, внєм-
ли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці,
незапорошені гріхом, промиті молитвою...» Що ти бачиш
там, отроче мій?
Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх
як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що
на чорній блискучій поверхні з’явилася якась світла цяточка.
— Ти вже бачиш?.. Еге ж бачиш?
Світла цяточка відразу стала більшою.
— Бачу,— прошепотів я.
— Що ти там бачиш? — аж повеселішав дядько.
— Щось світле, як хмарка.
— Ото ж і є святий Миколай,— промовив дядько, повер-
таючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше пада-
ло на неї.— Подякуєм же богові, що ти удостоївся побачити
його святого угодника...
Отак і став я «непорочним отроком мужеського полу». Я
досить-таки швидко порозумівся з «божою людиною», і свя-
тий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять
мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали «на-
стоящеє, прошедшеє і будущеє»! Але я вже інакше не міг.
Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені,
а я походжав поміж ними, побризкуючи чесно заробленими
гривениками.
За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчив-
ся брехати, подвоїв мені плату.
Та блискуча кар’єра моя несподівано урвалася.
Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати —
тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову
47
щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка
почала голосно нахвалювати мене:
— Та й свята ж у вас дитина, Маріє Олексіївно! У по до-
билося самого святого Миколая бачити... І як воно, таке бо-
гобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида *хоч у ступі
товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме
збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона
мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний
глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись
доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш
святу справу.
Незвідані путі твої, господи!
Валентин Бичко
Я ПРИЙДУ РАНІШ ЗА ВСІХ!
Ще і сонце не вставало,
А я встав (лиш ледве — світ!).
Миттю скинув одіяло,
Вмивсь, одівся — все як слід!
Мама й татко, мабуть, в полі...
Це ще краще... Тож — побіг!..
Перший день навчання в школі —
Я прийду раніш за всіх!
Йду, гойдаючи портфелик,
По городах — навпростки.
...Он прокинувся метелик,
Розтуляє пелюстки.
А ще ближче — по заріччю,
Через луки, повз ярки.
Йду і пісеньку мугичу,
Йду й збиваю будяки.
Вже проснулись і волошки,
Лиш голівками — хить-хить...
Он уже і сонця трошки
Із-за обрію стримить.
Вже в дубах — в гіллі могучім —
Вітер вранішній гуде...
Все проснулось. Тільки учнів —
Ще нікого і ніде!
От і школа... Як я скучив!
От ступаю на поріг...
Та ніде нікого з учнів...
Я прийшов раніш за всіх!
Жду... Нікого ще немає...
Поглядаю на замок.
о • •*
50
Лиш по ганкові гуляє
Перший осені листок.
Час чекання ой нестерпний!
Скільки вже його пройшло!
Це учора все було...
Я й забувся, що у серпні
Тридцять перше є число!
А сьогодні рано-рано
Я проснувся — і притьмом
До Степана, до Івана,—
В школу підемо гуртом!
Вийшло сонечко на обрій,
Уклонилось низько нам...
Так, раніш за всіх — це добре,
Тільки з друзями, не сам!
Платон Воронько
КОШЕНЯ
Засмутилось кошеня —
Треба в школу йти щодня.
І прикинулося вмить,
Що у нього хвіст болить.
Довго думав баранець
І промовив, як мудрець:
«Це хвороба не проста,
Треба різати хвоста».
Кошеня кричить:
«Ніколи!
Краще я піду до школи!»
«ВСЕ Я ТА Я»
— Вставай, Петрику,— будить мати першокласника,— по-
ра до школи збиратися.
— Не хочу,— пхикає Петрусь,— все я та я, хай сьогодні
Оленка піде.— І показав на молодшу сестру.
Грицько Бойко
ХТО ЧИМ ХВАЛИТЬСЯ
В третім класі до дзвінка
Суперечка йшла така:
— Починаю я завжди
Першим перекличку!
— А я першим на труді
Вистругав поличку!
— А я першим весь урок
Руку піднімаю!
— А я першим... на дзвінок
З класу вибігаю!
Євген Бандуренко
ТІЛЬКИ СИНІ
— А покажи-но Чорне море,—
Звернувсь учитель до Юрка.
Юрко підвівсь і пильним зором
По карті з краю в край блука.
Блукав, блукав, а по хвилині
Невинно очі підніма:
— А тут моря все тільки сині,
А чорних — жодного нема!..
52
Інна Кульська
ЗВИЧАЙНА історія
Дзвінок за дверима
Ледь чутно деркоче.
Я брату іду відчинять
Неохоче.
Матвійко похмурий
Чвалає з книжками,
Не бачить мене,
Не підходить до мами.
До столика свого
Простує в куток,
Не ївши, пірнає
У стоси книжок...
Я брата тоді
Ні про що не питаю.
— Знов двійка
В Матвійка! —
Тихенько зітхаю.
* * *
Заливчастий дзвоник
Сміється і грає.
Матвійко, як вихор,
В квартиру влітає.
Він кружить мене
На порозі кімнати,
Питає, чим буду
Його частувати?
Я брата охоче
Тоді пригощаю.
— Чотири чи п’ять? —
Вже сміливо питаю.
А братик ковтає
І борщ, і оладки,
Розхвалює школу
За добрі порядки,
А потім... футбольний
Розшукує м’яч
І просто у двір
Поспішає навскач.
До ночі тепер
Не діждатись Матвійка.
На завтра йому...
Забезпечена двійка!
53
Олександр Пархоменко
НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК
Завтра день народження у тата,
Вдома готування, мов до свята.
І бабуся, й мама цілу днину
Ходять раз у раз до магазину.
І мала сестриця щось гаптує,—
Подарунок татові готує.
А Панька важка журба обсіла —
Подарунка вигадать несила.
— Мамо, поможи мені негайно
Щось придумать тату незвичайне.
Мати сину усміхнулась гірко:
— Подаруй хоч раз йому п’ятірку!..
Євген Бандуренко
ДУЖЕ ХОЧУТЬ тишини
Прісі, Павлики, Парасі...
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ — і всі вони
Дуже хочуть тишини.
І тому весь час звучить:
«Тихо!», «Тихше!», «Замовчіть!»
— Тихо! Тихше! Ну, тихіш! —
Гриць горлає і Тиміш;
Репетують на весь клас
І Парася, і Панас,
Зоя Олю оклика,
Оля — Прісю і Панька...
Ну й повір, що всі вони
Справді хочуть тишини!
ВЛАДИК ПИШЕ ТВІР
В одній школі учням дали завдання написати дома твір
на тему: «Свійські тварини».
Роздаючи зошити з перевіреними творами, учителька ска-
зала Владикові:
— Чому ти так мало написав? Ось подивись — Михась
так само, як і ти, написав про свого собаку, але в нього ви-
йшло більше двох сторінок, а в тебе всього п’ять рядків.
— Таж у Михася великий собака, а в мене маленький,—
відповів Владик.— Чи багато про нього напишеш?
НЕ ВИТЕРПІВ
Вчитель заспокоїв учнів і наказав їм:
— Сидіть мені тихо, щоб, як муха пролетить, і то чути
було.
Учні довго сиділи притихлі, а потім один не витерпів і
питає:
— Ну коли вже та муха пролетить?
Грицько Бойко
ТЕ Ж САМЕ
-Ну, куди таке годиться!
В тебе вдруге одиниця!
— А мене сьогодні, мамо,
Запитали знов те ж саме.
55
Інна Кульська
БЕЗКОНЕЧНА ІСТОРІЯ
На зборі учні дуже
Критикували Вовку,
А Вовка, як той вужик,
Викручувався ловко.
Він визнавав провини:
Так, він палив цигарку!
Він видирав пір’їни
У курочки цесарки!
Так, він робив гримаси...
А більше він не буде.
Нехай пробачать в класі,
Нехай повірять люди!
А вчора... знову дуже
Критикували Вовку,
І Вовка, наче вужик,
Викручувався ловко.
Він визнавав провини:
Так, він попав у шибку!
Він м’яч шукав за тином
І виламав там липку.
Ну, він свистів у школі.
Ну, він дражнив дівчаток.
Так більше ж він ніколи...
І... знов читай початок!
НЕ НАЙГІРШИЙ
— Мамо, мене вже більше не звуть найгіршим учнем.
— Молодець, синку! Ти став краще вчитись?
— Ні, до нас прийшов новий хлопчик, який вчиться ще
гірше.
56
«РОЗВ’ЯЗАВ» ЗАДАЧУ
— Ти розв’язав задачі, які вчителька задала на сьогодні?
— Тільки одну, мамо.
— Яку?
— Ту, що списав у Миколи.
Олександр Пархоменко
КОНИК-СКРИПАЛЬ
На гороховім стручку
Під старою липою
Сидить коник в сюртучку
Та на скрипці скрипає.
Хвалить коника весь рід,
У долоні ляскає.
Мама, тато, баба, дід
До малого з ласкою:
— Ой розумник, ой мастак!
Ой ти, диво дивнеє!
Хто заграє ще ось так,
Де тобі ще рівня є!..
Скочив коник на паслін,
Гордо гладить вусики
І гадає, що лиш він
Уродивсь для музики.
А тим часом поміж трав
Коників не злічите!..
І не згірше кожен грав
Коли бравсь музичити.
Віктор Близнець
ЯК ГУСИ З’ЇЛИ СВИТКУ
Не дають мені тепер проходу в селі. Коли йду в школу,
обов’язково вигляне із хати сусідка, язиката тіточка:
— Яке гарне пальтечко! — сплескує в долоні (і вміє ж отак
прикинутися!).— А де стара свитка?
Ну що ти їй скажеш? Що гуси з’їли? Мовчки тікаю з люд-
ських очей. Намагаюся проскочити не вулицею, а низом,
попід городами,— може, думаю, нікого не зустріну. Та де
там! В березі, на моє нещастя, теж когось носить.
І чого до мене причепилися? Хіба я винний? Хочете,
розкажу, як воно було...
Наша школа стоїть над ставком. Прямо з вікна греблю
видно. Від шкільного порога до ставка — крута стежина.
Взимку добряча виходить ковзанка. Сядеш на портфель і ле-
тиш з вітерцем аж на лід. А вчителі нарікають: «Не ста-
вок — просто біда!» Це тому, що ніяким дзвоником хлопців
не докличешся. Як почнуть у битки грати, дрючком у клас
не заженеш.
І ось прийшла в село рання весна. Заглянула в школу, пу-
стила поміж партами сонячних зайчиків, стала підмовляти:
«Ходіть, хлопці, на вулицю!» А тут ще після уроків хтось
кинув:
— Льодохід починається!
Звісна річ, усі повалили до ставу. Біжимо юрбою, мокрий
сніг бризками розлітається. А сміху, а галасу скільки — ніби
зграя шпаків налетіла!
Збилися на греблі, дивимось: вода піднялася, розколола
кригу, і попливли по ставу білі острівці.
— Чорноморці, на кораблі! — войовниче крикнув мій друг
Грицько і перший з палицею в руках стрибнув на крижину;
крижина захиталася, трохи накренилася, але капітан міцно
стояв на ногах і правив у «відкрите море».
Дівчата аж заніміли від страху.
— Боїтеся, заячі душі?! — засміявся я.— Ану, подивіться,
як справжній чорноморець плаває!
Вибрав я крижину, яка менша, розігнався і плиг на неї!
Торох! — розкололася крижина. Шубовсть! — ляснуло по воді.
— Рятуйте! Тон-не! — різонув по серцю дівчачий вереск.
А я сам не розумію, що роблю. Мов очманілий, борсаюсь у
воді, ухкаю на весь берег і так скажено гребу, наче я не
в ставок, а в казан з окропом звалився.
— Ставай, там же мілко — кричать з греблі.
Хвицнув ногами — дійсно, щось тверде. Випростався і очам
58
своїм не повірив: чи ба, води і до пояса немає. То виходить,
я на мілині пірнув? Дівчата, що тільки-но звали па поміч,
аж залящали від сміху. І я чомусь загигикав. Хоч, правда,
і не дуже смішно було — від крижаної купелі трясло мене,
як у лихоманці.
Вибрався на берег, а з одежі вода дзюрком ллється. Ста-
ренька свитина (мати з своєї ватянки перешила) обвисла,
давить мене до землі.
— Капітан з розбитого корита! — чмихнув хтось за спи-
ною.
— Ану, цить, дурносміх! — заступився Грицько.
Він допоміг мені перевзутися.
— Пішли,— каже,— до нас. Обсохнеш на печі, а тоді —
додому.
Що то друг — завжди виручить! Ну, уявіть собі: причва-
лаю я мокрий, як курка, до своєї хати. Покажусь на мате-
рині очі... О, буде грому на все село!
Я вже зібрався йти за Грицьком, коли раптом:
— Ти куди, окаянна душа?! Ану вертай, зараз же вертай,
кажу тобі!
Мати! Біжить з лозинякою! І який базіка сказав їй?
Як вперіщила ненька мене по мокрій спині — вода цвірк-
нула на всі боки. А я ні з місця, наче примерз до землі.
— Марш додому, мучителю мій!
Гнала по селу та все хрестила.
— Ось тобі, щоб на лід не бігав! — хльось по ногах.— Ось
тобі, щоб одежину беріг! — трісь межи плечі.— Ось тобі, щоб
матері слухався! — стьоб нижче пояса.
Втлумачувала ненька науку щиросердо.
А мені що? Свитка товста, на ваті, до тіла материнське
«хрещення» не пристає. Спочатку, як хльоскала, тільки бриз-
ки летіли, але швидко стало підмерзати, і лозина почала
відскакувати, наче лупили нею по дерев’яній діжці.
Поки ми дістались до свого двору (а це далеченько), свит-
ка моя геть задубіла. Рукава трубами стирчать. Ні зігнутися,
ні повернутися — отака біда. З носа у мене капає, а щоб ви-
терти — ніяк не дістану.
Бачить мати, як я мучуся, кричить:
— Скидай свитку!
І радий скинути, так мене ніби ланцюгами скували. Поси-
нів увесь, дрижаки хапаю. Ох, і набралась мати мороки, поки
витрусила мене з льодяної одежі. Спересердя кинула свитку
на тин:
— Хай вимерзне надворі! Куди ж її в хату?
А мене на піч загнала. Наступного дня в школу не пі-
шов — посоромився материне пальто одягти. Гріюсь на теп-
лій черені, а сам думаю: «Воно й добре вийшло — хоч ариф-
метики здихався». Сиджу день, другий. Знічев’я, поки свитка
підсихає, по стінах зиркаю. Якраз проти печі — портрет
старшого брата. Він у нас військовий льотчик, лейтенант.
Дивиться на мене брат з докором: «Осоромився, капітане?
Тепер відлежуєшся?»
А я думаю: і що в моєму братові особливого? Здається,
такий же хлопчак був, як і всі, а зараз літає десь аж за
хмарами, мати подяки від командування одержує. Мовляв,
хороброго сина виростила.
Раптом чую, ніби гуси гелгочуть. То мені, думаю, почало
ввижатися. Накрив голову подушкою, а гусиний лемент і
крізь подушку добирається. Я вже злякався: мабуть, від
корабельної аварії світ мені замакітрився...
Сів я на лавці знесилений, тяжко віддихуюсь. І знову —
гусиний гелгіт! Ще голосніший! Чую, ніби надворі, біля тину,
клята птиця товчеться. Глянув у вікно і остовпів: сусідчині
гуси мою свитку їдять! Насунули у двір хмарою, скубуть
вату і несуть у сарай. Кубла мостять — не інакше!
Вибіг я на двір, за палицю:
— Гиля, бусурмани!
Кинувся до свитки — одні рубці залишилися! Пропала
моя свитка ні за цапову душу!
Тут я зовсім зажурився. Чесно кажучи, дуже закортіло
мені в школу. Навіть арифметика здалася не такою вже нуд-
ною. А до того ж — весна, сонечко припікає, Грицько з ва-
тагою, певно, аж до Чорної скелі подався. І я причепився до
матері:
— Пошийте пальто. Скоріше пошийте.
Розпорола мати стару братову шинель. Хороше вийшло
пальто, майже льотчицьке. І побіг я, весело підстрибуючи,
до школи. І все було б добре, коли б не рознеслася по селу
чутка про злочинство гусей. Не дають тепер мені проходу.
Кожен перепитує: «Чи то правда, що гуси твою свитку
з’їли?»
А хіба я винний?
«МІЙ ТАТО»
Батько та мати поїхали з дому, а Данилко, лишившись на
господарстві, до школи не пішов.
Раптом телефонний дзвінок... Данилко впізнав по голосу
свою вчительку:
— Чому сьогодні Данилко не прийшов до школи?
— Тому що він захворів.
— А хто це розмовляє зі мною?
— Мій тато...
ЩО ВИЛУПИТЬСЯ
— Якого роду слово «яйце»? — запитала учителька в учня.
— Ніякого,— відповів той.
— Чому?
— Бо не знаємо, що з нього вилупиться: півень чи курка...
Грицько Бойко
ПОБІГ І ПРИБІГ
— Розкажи, як в змаганнях шкільних
Ти по бігу усіх переміг!
— Ну, спочатку я, значить,— побіг,
Ну, а потім я, значить,— прибіг!..
62
Валентин Литвиненко
ПРО ВАСИЛЯ І ВУЖА
Йшов Василь понад шосе. Іде, лозинкою вимахує. Іде сум-
ний, бо іспити в інститут не витримав. Сонце пече, жарко.
Іде, чує, щось збоку сичить наче. Він глядь, а посеред шосе
Вуж крутиться. Видно, хотів переповзти, прилип животом
до розтопленої асфальтової смоли й одірватися не може, кру-
титься.
Підійшов Василь, коли чує, аж Вуж до нього людським
голосом:
— Василечку, допоможи, бо грузовики їдуть — загину.
— Ну, що ж! — Узяв Василь простяг лозину, Вуж накру-
тився ; Василь смикнув і скинув Вужа у кювет. Хотів іти
далі, а Вуж сичить:
— Зачекай, Василечку, дозволь, я тобі віддячу за твою по-
слугу. Скажи мені три бажання, я їх виконаю.
Подумав Василь: що б його побажати? А йому дуже хоті-
лося інженером стати.
— Хочу мати диплом на інженера,— каже.
— Ага, ану, перевір кишені,— Вуж йому.
Василь поліз у кишеню, аж там диплом. Здивувався, а
Вуж йому далі:
— Кажи друге бажання.
Задумався Василь. Був він хлопець не поганий, ну й не
красень. Просто симпатичний. І була в нього наречена. Дай,
думає, їй приємне зроблю.
— Зроби,— каже,— так, щоб я був найкрасивіший у на-
шому колгоспі.
— А в тебе дзеркальце є? — питає Вуж.
— Є.
— Ану, глянь у нього!
Витяг Василь дзеркальце, глянув, аж звідти такий на ньо-
го красунь дивиться, що зроду-віку таких не бачив. Переля-
кався. Це ж мене, думає, і мати рідна не пізнає, не те що
наречена або товариші. Та ще й чи сподобається їй такий
красивий? І чим я доведу, що я — це я, коли я й сам себе
не пізнаю! Відчуває Василь, що не до ладу щось виходить.
Та й з дипломом тим, думає, халепа: який з мене інженер,
коли я іспитів в інститут не склав? Заметушився...
— А чи не можна,— питає,— Вужику, одмінити обидва
мої бажання?
— Добре, вже відмінив,— просичав Вуж.
— Зроби ти краще,— каже Василь,— щоб я був дуже ро-
зумний.
— Е, голубчику,— Вуж йому,— вже три бажання я тобі
виконав. Та ти не журися. Дурень, який зрозумів, що він
дурень, уже не дурень. Вистачить у тебе розуму, щоб самим
собою бути, гордість мати та за чужий рахунок не жити.
Бувай здоров! — Та й поліз собі.
Олесь Донченко
ДІДУСЬ ПЕТРУСЬ
Ви, мабуть, ніколи не були в нашому колгоспі? І Петруся
нашого не знаєте? Ну, то слухайте. Саме про цього Петруся
й мова. Правду кажучи, що про нього розповідати? Звичай-
нісінький собі восьмилітній хлопець — ясноокий, капловухий
трохи, з ряботинням на носі. Петрусь та й годі.
А отже й не зовсім звичайний.
Помітили в колгоспі, що не схожий Петрусь на інших ді-
тей. Оце, було, грається, борюкається, а тоді раптом згадає
щось, споважніє, гляне спідлоба на товаришів та й скаже:
— Отак за гулями й робити ніколи. А вдома, мабуть, сви-
ні голодні гудуть. Та й на пасіку треба навідатись. Дід Ла-
ривон старий, сам і рою не встереже.
І піде було.
По дорозі косарів зустріне й почне:
— Здоровенькі були! Чи добра травиця? Я так думаю,
що й отава непогана буде — літо ж дощове. Не спізнитися б
тільки з косовицею, люди добрі. Бо як достигне жито, тоді
вже не до сіна.
Сміються, було, косарі:
— Дивись ти, як розмовляє! Ти чого ж це такечки ста-
руєш?
Еге ж, старуєш. Задощить знову — пропало тоді сіно.
Нас за це по голівці не погладять.
А прийде на пасіку, зараз до діда Ларивона:
- Ну, як воно, діду, буде з роєм? Не вилітав? Чому ж це
він забарився? Давно б пора! А може, не встерегли, діду?
Ох-хо, старість, кажуть, не радість...
Із пасіки — в кролівник, до дядька Оникія:
— Здрастуйте вам!
— Здоров був, малий!
Та воно як сказати — сьогодні малий, а там, гляди, й
виріс.
Дуже не любив Петрусь, коли говорили, що він малий.
Наче хотів, щоб було йому років із тридцять.
— Ну, як хазяйствечко? — питає. — Слабувате, дядьку
Оникію. Казав я голові колгоспу: «Прикупіть, Даниловичу,
племінних ангорських кролів!»
66
— От який ти! Справжній хазяїн!
— Та не люблю непорядку. Без хазяйського ока, знаєте,
й квочки до пуття не підсиплеш.
Тут уже дядько Оникій не витримує, регоче, аж за боки
береться:
— От хазяїн! Справжнісінький дідусь Петрусь!
Ну, з цього й пішло. В колгоспі тепер інакше й не зва-
ли Петруся, як «дідусь Петрусь». А він нічого, не сердиться,
тільки, було, бубонить:
— Хай дідусь, а що буде, як пального в жнива не виста-
чить?..
До того дійшло, що з дітворою перестав гратись.
— Яка вони мені компанія? — каже.
Загубила якось Софійка, дочка дядька Оникія, ляльку. Гар-
на була лялька — довгі коси за плечима, замість очей чорні
блискучі намистини. Питає Софійка в Петруся:
— Не бачив моєї ляльки?
Він аж почервонів:
— Чи в мене тільки й діла, що твою ляльку глядіти?
Так минув тиждень чи два. Уже й забула Софійка про
свою ляльку. Тільки йде одного разу дядько Оникій мимо
Петрусевої хати й чує: щось мугиче в куточку за тином.
Зазирнув тихенько дядько Оникій за тин і враз аж занімів
від здивування. Він побачив Петруся, а на колінах у нього
Софійчину ляльку з блискучими чорними намистинами. Хлоп-
чина ніжно гойдав ляльку й тихенько наспівував:
— Ну-ну, котино,
Засни, мала дитино,
Засни, задрімай,
Та й нічого не думай!
Посміхаючись собі у вуса, дядько Оникій навшпиньках ти-
хенько відійшов од тину й нікому-нікому не розповів про
цей випадок.
Наступного дня Петрусева мати покликала сина й каже:
— Ось що, Петрусю, мені ніколи, а ти пожени на вигін
чорну квочку з курчатами. Хай попасуться на травичці.
Тільки, гляди, не дратуй квочки, вона сердита.
— Не маленький,— відповів Петрусь.— Розумію, що й як.
Хазяїна квочка не займе...
Та й погнав.
А курчата такі маленькі, жовтенькі, недавно вилупились.
Як пушинки — дмухнеш, так, здається, й полетять.
Ну, ніде правди діти, спокусився Петрусь і почав ловити
курчатко, щоб подержати його в теплих долонях. І в цю
67
мить трапилось лихо. Розлючена чорна квочка, мов хижий
яструб, налетіла на хлопчину. Вона дзьобала Петруся у лоб,
у голову, била його крилами, дряпала пазурами...
Ні відчайні крики, ні безтямні помахи рук не могли
зупинити цього несподіваного відважного натиску. Петрусь
затулив обличчя руками, нахилив голову і щодуху побіг.
На крик із хат вибігли перелякані люди. Вони побачили
Петруся, який щодуху мчав вулицею, а на спині в нього
сиділа чорна курка і, б’ючи крилами, раз у раз довбала хлоп-
ця дзьобом у голову.
Ледве-ледве вдалося прогнати оскаженілу квочку. Юрба
людей обступила Петруся, але він невтішно плакав, і ніхто
не міг його заспокоїти. Тоді дядько Оникій погладив хлоп-
чину по голові і сказав:
— Годі вже, годі. Чи тобі, може, як малому, ляльку дати?
Петрусь ураз перестав плакати, розмазав кулачками сльо-
зи по щоках і підозріло глянув на дядька Оникія. Але той
сховав у вусах посмішку і з байдужим виглядом почав кру-
тити цигарку.
І Петрусь знову зайшовся плачем. Прибігла мати і сплес-
нула руками:
— Ось тобі й дідусь Петрусь! Ех ти ж! «Хазяїна квочка
не займе!»
І тоді Петрусь крізь гарячі сльози, схлипуючи, вимовив:
— Я вже не хочу бути... дідусем Петрусем. Хай... хай йому
грець!..
Олександр Пархоменко
ГРАК ТА ВОРОН
Край дороги чорний грак
Крає грядку під буряк,
Кряче другу ворону:
— Принеси-но борону!
Ворон другові:
— Пробач,
Перемажу пір’я...—
Сам прицупив грак-орач
Борону з подвір’я.
Уродив рясний буряк,
Кряче ворон-неборак:
— Дай буряк, зварю борщу,
Брата крука пригощу.
Грак картає ворона
За негарні звички:
— Не приніс ти борону,
Борщ вари із гички!
69
Володимир Ладижець
ЯК ПРОКОПЧИК ШТАНЦІ ПРАВ
Раз Прокопчик у ріці
Прав картузика й штанці.
Доки він штанята мив,
То картузик геть поплив.
Лиш побіг наздоганяти,
Як пливуть уже й штанята.
Доки бігав між кущів,—
Ні кашкета, ні штанів!
Вдома ми його спитали,
Де одежу він подів.
В мене річка все покрала,—
Нам Прокопчик відповів.
ДО ЧОГО ОХОЧИЙ
— Як тебе звуть?
— Михайло!
— А робити хоч?
— Нехай-но!
— А борщу?
— Не хочу.
— А пирога?
— Хоч би й два?
НАПУВАННЯ
— Напував ти коня?
— Напував.
— А чом же в його морда суха?
— А води не достав.
70
Наталя Забіла
ПРИГОДА З АВТОБУСОМ
1
На вулицях міста усе поспішає: ідуть пішоходи, несуться
трамваї, автобуси мчать, пробігають таксі. Усі поспішають,
працюють усі.
І був там автобус — великий такий, блискучий, червоний
і дуже швидкий. Одне тільки лихо: куди б він не їхав, завж-
ди буркотів, працювать не хотів:
— Не хочу возити
по місту людей.
Не хочу гудіти,
катати дітей.
Візьму та втечу,
і поїду я сам
співати-гудіти
полям і лісам.
І от серед ночі, як люди поснули, в автобуса очі ураз спа-
лахнули. Тихенько, поважно сирена гудить. І двері гаража
відкрилися вмить.
І виїхав з нього автобус врочисто шукати дорогу по сон-
ному місту. Шофера немає, ніхто не сидить. Він сам повертає
туди і сюди. Повз темні будинки, заводи та міст виблискують
шини великих коліс.
Останні будинки лишились позаду. І їде автобус по полю
у ліс.
2
Освітлює місяць
м’який моріжок.
Зайчатка зійшлися
в веселий танок,
і білки стрибають
на мшистому пні,
і птахи співають —
радіють весні.
Та що це? Ой, що там так страшно гуде, крізь морок-тем-
ноту по лісі іде?
71
Злякались звірята, сховались в кущах і дивляться здалека:
що там за жах?
Це їде автобус по лісі вночі. Великі колеса ламають кущі.
І вогняним поглядом два ліхтарі, мов очі, вп’ялись в лісові
чагарі.
І раптом мотор закахикав і став. Колеса загрузли між
стеблами трав. Сирена гуде і лютує — дарма.
І охнув автобус:
— Бензину нема!
З
Здивований ліс прокидається вранці: великий автобус
стоїть на полянці. В очах-ліхтарях погасились вогні, і дужі
колеса уже не страшні.
Залазять в автобус звірята та звірі. Розсілись на подушках,
як пасажири. Лисиця — в кабіні, неначе шофер, а птиці-си-
ниці сідають на верх. Сідають на дахові птички-синички, при-
носять стеблинки, приносять травичку і вже починають гніз-
дечка мостить.
А білки-ласухи, пухнастенькі шубки, горіхи гризуть, і ле-
тять шкаралупки під напис:
«Не можна плювать і смітить».
А заичики влізли з ногами на лави. А миші прогризли дір-
ки для забави. І крутить лисиця кермо без пуття. І всюди
безладдя, і всюди сміття.
Нещасний автобус і плаче й зітхає:
— Чому я тікав
від веселих трамваїв?
Навіщо тікав
від хороших людей?
Навіщо тікав
від маленьких дітей?
Щоранку мене
напували бензином,
і чистили боки,
й ладнали машину,
і всі поважали
й хвалили мене,
і діти маленькі
любили мене.
А звірі глузують з недвижних коліс і зовсім не бачать
автобусних сліз, і зовсім не чують зітхань і плачу. І гірко,
і боляче так втікачу...
І, мабуть, автобус загинув би так. Та раптом над лісом
пронісся літак.
— Привіт тобі, друже! — гукнув на льоту.
І крикнув автобус:
— Товариш, рятуй!
Літак приземлився і вимкнув мотори. Налякані звірі схо-
вались у нори.
— Що сталось? — питає.— Чого ти тут сам? Бензину не-
має? Так я тобі дам.
І стало так весело й радісно враз. Крутнулись колеса, і
пихкає газ:
— Доволі, доволі
по лісі блукать.
Не буду ніколи
я з міста тікать!
І зразу ж автобус поїхав назад — від птиць та звірів до
хороших хлоп’ят.
— Сідайте, хлоп’ята,
в автобус ураз!
Я буду катати
по вулицях вас.
Навколо трамваї,
дзвінки голосні.
Хлоп’ята співають
веселі пісні.
А з неба, з-під хмари,
підспівує в такт
хороший товариш —
веселий літак.
73
Панас Висікай
ПРИГОДА НА ЖУРАВЛИНОМУ ОСТРОВІ
Майже ціле літо я допомагав дядькові Хомі пасти кол-
госпних телят на Журавлиному острові.
Кожного дня, рано-вранці, ми виганяли стадо з загону і
тільки пізно ввечері повертались до табору.
І от одного разу зі мною сталася дуже дивна пригода.
Сонце вже давно сховалось за верболозами, як ми звари-
ли вечерю. Дядько Хома погасив вогонь біля куреня, зняв
казанок з триніжок і погукав мене вечеряти.
Юшка з рибою була дуже смачна, і я наївся так, що, коли
ліг спати, живіт мій ніби лежав окремо поряд зі мною. Після
вечері дядько Хома помив казанок і ліг коло мене в курені
на пахучому сіні.
— Ну, Васильку,— озвався він,— спи, бо завтра доведеть-
ся самому попасти телят — я піду в лікарню. Зуби жити не
дають. Доведеться ще один вирвати.
— А чи правда,— питаю,— буцімто на острові вовки во-
дяться? Казали хлопці, що біля Дубової річки вони колись
розірвали лошатко.
— Ні, не бійся,— пробурмотів дядько,— зараз їх на остро-
ві немає. Я ось уже третє літо пасу і ніколи не бачив жод-
ного вовкулаки.
Я замовк і довго слухав, як щебетали соловейки в кущах
ліщини і туркотіли черепахи в Чорному болоті.
Не знаю, коли я заснув, але розбудив мене дядько Хома
рано-рано і звелів негайно виганяти телят. Я бачив, як він
скочив у човен і поплив через Дніпро до правого берега.
— Повернуся завтра вранці! — гукнув він до мене і зник
за верболозом.
Я зазирнув у курінь і побачив цілу купу яблук, які дядь-
ко висипав з мішка, щоб спорожнити його для харчів. Взяв-
ши кілька червоних яблучок в кишеню, я відчинив ворота
загону, випустив теляток, а сам підкотив холоші і побрів за
чередою. Біля Чорного болота росло багато пирію, і телятка
відразу почали пастись.
З собою я захопив дві вудки, щоб впіймати рибки на ве-
черю, і тепер закинув їх у Дубову річку. Я знав, що в че-
реді всі телята спокійні, завжди тримаються одне одного,
крім білохвостої телички Горгонки. Вона часто відбивалась
від гурту і до ранку блукала по острову.
Коли сонечко підбилось на обід, я погнав теляток до водо-
пою, пообідав і знов сів біля вудок. В траві цвіркотіли кони-
ки, і кричали кулики в болоті. Так я просидів до вечора,
74
нічого не впіймав і лише після того, як загнав теляток в загін,
помітив, що серед них немає білохвостої Горгонки. «Що ж
тепер мені робити,— думаю,— адже вона десь заблудилась
і не може прийти до табору. Доведеться її шукати, бо ще десь
вовки зустрінуть або загрузне в трясовину і потоне...»
Сонце швидко зайшло, і на небі лишився круглий місяць.
Через Дубову річку від нього простяглась доріжка і мерех-
тіла в тіні дерев, як живе срібло.
Обережно ступаючи між низенькими кущами ожини, я ви-
йшов на вузеньку доріжку і звернув до Чорного болота.
Вдень тут було радісно -і весело. Куди не глянеш навкруги —
все зелене, привітне... В воді біліло безліч водяних квітів,
над ними кружляли різні комашки. Тепер все навколо пере-
мінилось. Кущі зелені потемніли, зробилися сумні, непри-
вітні. Я зупинився і прислухався.
Навкруги було так тихо, що навіть далеко в селі було чу-
ти людський гомін і кукурікання півнів на сідалі.
Раптом в очереті закричав болотяний бугай і запищала
дика курочка. Мені чомусь зробилося моторошно. Я знав,
що на острові з людей, крім одного мене, немає більше ні-
кого. Хвилинку постоявши, я швидко повернувся і пішов до
табору. Йдучи тією ж доріжкою, я почув, як десь далеко
щось заревло, ніби телятко. Я знов зупинився, знов прислу-
хався, але нічого більше не почув. Не знаю, чи мені почуло
ся, чи справді недалечко від мене щось зашаруділо в кущах.
Мені чомусь зробилося так страшно, що аж шкіра похолола
на спині. І я так дременув до табору, що мало не впав, за-
плутавшись в ожині.
Прийшовши до загону, упав на воряку і знов перелічив
теляток, проте білохвостої Горгонки серед них не було. Я на-
близився до куреня, хотів залізти всередину, вкритись теп-
лою ковдрою й спати до ранку.
Але не встиг я туди й зазирнути, як на мене з пітьми
блимнули чиїсь зелені очі.
— Це ви, дядьку? — запитав я здивовано і тут же відсах-
нувся, почувши, як щось важко дихнуло в курені і завору-
шилось.
Я так перелякався, що, здавалось, серце моє зовсім пере-
стало битися, а ноги затремтіли так, що я ледве на них три-
мався. «Вовк!» — майнуло в голові. Від страху я мало не
впав тут, біля куреня. Потім, повільно задкуючи, підійшов
до товстого осокора, що ріс недалечко, і, як білка, метнувся
по стовбуру вгору.
Я знав, що вовки по деревах не лазять, і тепер перестав
боятись.
Вибравши зручне місце між розкарякою, я вмостився і,
76
V
щоб, бува, не впасти, міцно прив’язався довгим батіжком, як
Робінзон Крузо.
Місяць повільно плив між хмарами, а я сидів, мов сич, до
всього прислухаючись, і не зводив очей з куреня. Крізь віття
дерев виблискував Дніпро проти місяця, і десь далеко пролу-
нав гудок пароплава...
«І як він мене не вхопив за голову? — думаю.— Це б від
неї нічого не лишилося...»
Незабаром я дуже захотів спати. Очі почали злипатись
так, наче вії хтось намазав медом, а голова схилилась, як
у підбитого горобчика. Обнявши руками товстий стовбур, я
відразу ж заснув і так спав до ранку.
Як тільки сонце визирнуло з-за кручі Веселки, я прокинув-
ся. І зразу відчув, що ноги в мене ніби поперебивані. Оце,
думаю, якби довелося від вовка втікати, наздогнав би одразу.
— Цікаво, невже клятий вовк досі лежить в курені? —
пошепки говорю сам до себе. Відломивши товстий сук, я ки-
нув його на курінь. Бачу, він весь здригнувся, і всередині
щось зашелестіло. Я затаїв подих і насторожився. Але як же
здивувався я і навіть очам своїм не повірив, коли побачив
лису морду з коротенькими ріжками! З куреня вийшла, об-
трушуючись і потягаючись,— хто б ви думали? — білохвоста
Горгонка!
Миттю скочив я з осокора, ляснув її батіжком спересердя
і заліз у курінь. «З’їм хоч яблук,— думаю,— адже я не вече-
ряв». Та, на жаль, я тільки облизнувся. В курені не було
жодногр яблучка. За мене повечеряла білохвоста Горгонка.
77
Інна Кульська
ДЛЯ «ГАЛОЧКИ»
Був збір,
Був план,
І був плакат:
«Станем шефами телят!»
Доручили Тоні й Борі.
Тонн й Боря на оборі
Познайомились з бичком,
Охрестили Третячком
І в журнал за правилом
«Галочку» поставили.
Через рік згадали знов:
Треба звіт складати!
— Як там наш бичок — здоров? —
Кинулись юннати.
З ферми велетня бика
Гнав скотар Каленик:
— Не впізнали Третяка?
Це ж бо ваш хрещеник!
Тут юннати: — Биця, биця,
Шефів буцать не годиться...
— Скільки важить він кіло?
— Скільки це на гроші? —
І мороки не було,
Й вийшов звіт хороший!
КОВАЛЬ
Був собі коваль такий мудрий, що взявся лемеші чоло-
вікові скувать, та багато заліза зіпсував, перепалив, бо не
вмів робити. Тоді й каже чоловікові:
— Ні, чоловіче, скую тобі сокиру.
— Та чи сокиру, то й сокиру.
Кує, кує коваль,— не йде діло.
— Ні,— каже,— не сокиру, а серп.
— Коли серп, то й серп.
Кував, кував серп, а далі каже:
— Хай уже швайку.
Покував ще.
— Краще я вже тобі пшик зроблю.
Та розпік шматочок того залізця, що од лемешів зостався,
та в воду, а воно — пш!
— От тобі,— каже,— й пшик.
78
V
Валентин Богаєвський
КАРТУЗ У БІЛУ СМУЖКУ
Мати купила мені новий сірий картуз. У білу смужечку. Та-
кий, як ото я бачив у директора радгоспу, коли він приїж-
джав до нас у село. Отоді й мені захотілося мати такого кар-
туза. Став набридати матері:
— Мамо, купи картуза. Отакого-о, як ото у директора.
Аби моя мати знала, чого мій старий картуз зносився і
вже справді непутящий, вона б нізащо не купила нового.
Я жбурляв ним у горобців, які стрибали по дорозі, підби-
раючи зерно, що сипалось на вибоїнах з машин, і навіть до-
зволяв хлопцям футболити моїм картузом по дорозі зі школи,
підкладав під себе, щоб не було мулько сидіти на землі.
Мати сказала, що купить нового, як добре слухатимусь
і не пропадатиму хтозна-де. Я пообіцяв не зникати із двору,
не спитавшись.
І ось нарешті ми пішли в райунівермаг, і мати купила
нового картуза. Примірявши перед дзеркалом обновку, я за-
кинув свого старого обшарпаного картуза у куток печі і, з
одчайдушної радості забувши про дану обіцянку, не спитав-
шись, гайнув на вулицю.
Мені хотілося скоріше появитися перед хлопцями у ново-
му, сірому в білу смужечку, картузі. Адже на жодній хло-
п’ячій голові з нашої вулиці, ба навіть з усього села, не кра-
сувався такий гарний картуз.
Я зовсім не хотів, аби тільки у мене був такий і ні в кого
більше. Розповім, що продаються такі картузи в районному
універмазі. Хай і собі купують, як хочуть. Ото б смішно бу-
ло — усі в однакових сірих картузах. І всі б дивувалися.
Та я не зустрів хлопців на вулиці. Не було їх і на стадіоні.
«Гм! Що ж його робити? — подумав я.— Куди ж пода-
тись?»
Я вирішив, що хлопці, мабуть, погнали пасти корів на лу-
ки. Сьогодні ж неділя! Я навіть був образився на хлопців
(не могли свиснути біля двору!), та потім згадав, що я ж
їздив із матір’ю до райцентру в універмаг купляти картуза.
Бігом я подався за село. Слідом за мною вихрився клубок
куряви. Нагуляні за літо чиїсь ледачі рябі гуси з гелготом
харапуднулись убік, тільки здоровенний старий гусак, роз-
гнівано витягши довгу шию, важко перевалюючись, погнався
за мною, аж я перелякався.
Та й на луках хлопців не було. Дива! Де ж це вони?! Я
подався до свого двоюрідного брата Володьки. Він працював
причіплювачем біля трактора.
79
Володька ніколи не проганяв мене, і я радо бігав після
школи дивитись, як орють на зяб. Іноді тракторист дозволяв
мені сісти в кабіну. Тоді я гордо держався за руля, а на мої
малі руки лягали грубезні чорні трактористові, і так ми ора-
ли. Потім хвалився хлопцям, що учуся водити трактора. Во-
ни, звичайно, не повірили, поки не побачили одного разу, як
пасли на стерні корів.
Володька і тракторист саме дообідували біля трактора —
пили молоко.
— Та ти глянь, чи не голова йде! — вигукнув Володька
до тракториста, показуючи пляшкою на мене, коли я піді-
йшов до них.
Обоє зареготали.
Та я не образився, бо трактористи — народ веселий і по-
жартувати люблять.
— Здоров, Юрку, майбутній трактористе! — привітались
вони. Я не знав, чи то жартома, чи насправді вони завжди
кажуть, що з мене вийде добрий тракторист.
Я поздоровкавсь і зніяковіло став посмикувати за козирок
нового картуза. Завжди незручно, коли на тебе звертають
увагу.
— Гарний картуз! — сказав Володька.— Ану дай! — і він
узяв приміряти мого картуза, хоч той був замалий на його
чубату голову.
Тракторист став поратись біля трактора. Диркнув мотор,
пустивши клубок сизого диму. Ми з Володькою повсідались
на причепі й почали орать.
Я вже не раз дивився, як під гостро-блискучими стале-
вими ножами плуга пласт на пласт лягають важкі чорно-
жирні скиби землі, та все надивитись не міг — дуже-то гар-
но. І земля пахне по-осінньому терпко, і повітря прозоре.
Нас весь час супроводжують ворони, тицяючись дзьобами
у свіжу ріллю. >
Раптом трактор чогось почав, мов той кінь, сердито фир-
кати. Попливли густі клуби сизого диму. Той дим навалився
і на нас. Я пожалів свого нового картуза й сховав за пазуху,
під куртку (а то ж вивітриться з нього такий приємний крам-
ничний дух!).
На зупинках я допомагав Володьці зчищати налиплу зем-
лю з ножів і якось забув про картуза. А потім, коли після
чергової зупинки знову рушили, картуз, очевидно, вислизнув
у мене з-під куртки і впав під плуга.
Я помітив, що його немає, коли трактор розвернувся біля
дороги.
— Стійте, стійте! — заволав я.— Картуз упав.— І, не че-
каючи, поки трактор зовсім зупиниться, стрибнув на землю.
80
Загрузаючи у ріллі, побіг шукати, де приорали мого но-
вого сірого картуза.
Володька прибіг слідом.
Стали розгрібати, та скільки не гребли — не знайшли. Тіль-
ки вимазюкались по лікті.
— Тьфу! — сплюнув Володька, оглядаючи свої руки.— Ото
роззява, нащо в новий вирядився! — сердився, наче це й не
він допіру хвалив обнову.
Та, побачивши мій розгублений вигляд і сльози на очах,
розреготався.
Почав ритися знову. Зареготав і тракторист, узнавши, в
чому справа.
— Та годі шукати! — нарешті кинув груддям Володька.—
Весною виросте, то й зберемо.
Тракторист аж до землі присів, почувши те. А я зрозумів,
що мого картуза хтозна-де приорали і нам його не знайти.
Поля зораного багато — нашукаєшся! Якби хоч запримітив,
де загубив.
Додому ввечері я повернувся з Володькою: боявся, що
мати дуже лаятиме. Коли Володька розказав, як приорали
мого картуза (я навіть не міг говорити з горя), мати похита-
ла-похитала докірливо головою та тільки й сказала:
— Носи ж тепер старого, бо знову не скоро куплю! — і пі-
шла поратися.
Уранці, як збирався до школи, дістав я із кутка старого
картуза. Здавалося, що за вчорашній день він ще більше по-
шарпався і вицвів.
— Бач! Нашвирголявся вже! — з докором сказав я, натя-
гаючи картуза на голову.
ШВИДКА РОБОТА
Ходив рак сім год по воду та прийшов додому, став через
поріг перелазити,— розлив та й каже:
— Оттаке горе з швидкою роботою!
6 319-5 81
X
т
Володимир Моженко
ТЕСЛЯР
Ви гляньте: Василько вже справжній майстер! А його в
школі ще тільки почали вчити теслярству. Іч, як цвяхи за-
биває! І молотком не промахнеться. Недарма кажуть: не
дивись на чоловіка, а на його діло. Паркан підправив, наче
новий зробив. Молодець, Василько!
В руці тесляра лишився ще один цвях — довший від паль-
ця. Занишпорив хлопчисько своїми зеленкуватими, як горо-
шини, очима: куди б і його забити. Нікуди. У кожній планці
і так багато цвяхів. Озирнувся. Саме бабуся Марта копала
грядку у своїм городі.
— Бабусю, вам нічого полагодити? — запитав Василько.
— Де там нічого,— бідкається старенька.— Клямка оді-
рвалась. Ніяк не причиниш сінешніх дверей.
— Давайте я приб’ю!
— Та чи зумієш?
— Пхе! — хвалькувато вигукнув Василько і зсунув кепоч-
ку на саме тім’я.
— Ну, якщо зумієш, ходімо.
Василько, ніби зайчик прудкий, миттю опинився біля две-
рей, і доки придибала бабуся, він устиг оглянути поломку.,
— Дрібниця! Цвяшком дужку прибити.
— І все? — не вірилось бабусі.
Василько лиш пильно подивився на бабусю, мовляв: муд-
рій голові досить одним оком глянути. Мовчки шугнув у сіни
і, сплюнувши на руки (адже так роблять теслярі!), став за-
бивати цвях. Двері від ударів відхилилися. Для зручності
Василько причинив їх і знову застукав по цвяху молотком,
аж луна у сінях розлягається. Бабуся стоїть надворі та ра-
діє. Звідки, думає, взялося таке майстровите хлоп’я? А з сі-
ней чути, як Василько востаннє ударив молотком по цвяху.
Потім ще й пристукнув об залізну клямку (знай наших!).
— Готово! — вигукнув він зсередини.
— От спасибі, Васильку! Говориться ж: діло майстра бо-
їться. Виходь уже!
Бачить бабуся: Василько «язичком» клямки клац-клац...
А сам не виходить. Задумав, пустун, бабусю подражнити.
— Та виходь же! — зумисне суворо мовить бабуся.— А то
як візьму хлудину...
З сіней чути Васильків розгублено-плаксивий голос:
— Двері не відчиняються.
Бабуся так і сплеснула руками:
— Ой, лишенько, це ж ти їх прибив до одвірка!
Або ти, тату, у ліс їдь, а я вдома зостанусь; або ж я
вдома зостанусь, а ти, тату, в ліс їдь. Все комусь із нас їхати
треба.
РОБОЧІ
— Грицьку, що ти робив?
— Нічого!
— А ти, Михайле?
— Та я був коло нього.
СВЯТО
— А чому ви, хлопці, не орете?
— Та, дядьку, свято...
— Яке свято?
— Чересло й леміш ізнято.
83
ШВАЧКА
— Шиєш, дівонько?
— Шию.
— А пороти скоро будеш?
— Та ось тільки ниточку
дошию.
Батько хай їде орать — його коні знають, а я піду гулять —
мене гості чекають.
Борис Комар
УПЕРТЕ ТЕЛЯ
Саме тоді, як Сергійко заходився ладнати під хатою до
своєї ракети вузенькі алюмінієві крильця, з вікна визирнула
мама й сказала докірливо:
— Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на
сонці печеться!
— Зараз перепну,— буркнув Сергійко.
— Та не забудь і чавунчика з водою переставити.
— Не забуду.
Хлопцеві дуже не хотілося відриватись од роботи. Але що
вдієш — треба.
Це його обов’язок — доглядати за телям.
Дбайливо поскладав на призьбу крильця од ракети й по-
простував до теляти, яке було прип’яте за двором на спо-
риші.
Сонце підбилося високо і так пекло — заледве волосся на
голові не присмалювало. На вулиці порожньо, тихо. Лише
з-під сусідського тину чути рівномірне рохкання свині. Льоха
перекинула під себе казанок з водою, розвалилася в калюжі,
від задоволення аж очі мружила.
Теляті й справді було жарко. Воно не паслося, лежало, ви-
тягнувши на траві голову, і важко дихало. А над ним гули
надокучливі мухи. їм анітрохи не заважала спека.
Сергійко розхитав довгий дубовий прикорінь, витяг його із
землі, вхопився за припинач.
— Вставай! — гримнув до теляти.
Бичок неквапливо підвівся, потягнувся, здивовано втупив
очі у хлопця.
— Чого витріщився? — смикнув за вірьовку Сергійко.—
Ходімо в холодок під сарай! І де ти взявся на мою голову...
Та легко сказати — «ходімо»! Теля й не збиралося йти за
хлопцем. Мабуть, образилось, що він грубо повівся з ним.
Хіба воно знало, що Сергійкові зараз страшенно ніколи, що в
нього є важливіша справа, ніж оце водитися з нікчемним те-
лям!
Стояло, дурне, як укопане, з місця не зрушиш. •
Тоді Сергійко намотав на руку припинач, дужче смикнув
до себе. Але бичок уперся й потяг хлопця в протилежний бік.
— Ти бач, ще й капризує! — обурився Сергійко.— Зараз
я тебе приборкаю...
Проте що вже тільки не робив: і сидячи цупив за вірьов-
ку, і лежачи, і навіть прикорінь забив у землю та пробував
накручувати на нього припинач, — все одно не зміг подужа-
ти бичка.
А сонце, мов нарочито, ще жаркіше пекло-припікало. Сер-
гійко впрів, аж піт котився градом.
- Ну, зажди, бицюро, я тобі покажу!..-— розлютився хло-
пець.
Міцніше намотав на ліву руку вірьовку, у праву взяв при-
корінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й оглядітися, як
Сергійко з усього розмаху — лусь його прикорнем по спині,
лусь!
85
— Ось тобі, ось, щоб знало як!..
Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від переля-
ку, так кинувся од Сергійка, що трохи йому руку не відірвав.
А потім помчав як несамовитий, тягнучи за собою хлопця.
Сергійко спробував було зупинити теля, але куди там —
тепер його ніяка сила не могла втримати. Хотів звільнитися
од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, але також не
зміг: вона весь час була натягнута, як струна.
Останнє, чим сподівався вгамувати теля, це ласкавим, ніж-
ним:
— Бицю, бицю, бицю....
Але «биця» вже не вірив у Сергійкову доброту. І ще швид-
ше втікав од хлопця.
Втративши всяку надію зупинити теля, Сергійко усю свою
силу й спритність тепер прикладав до того, щоб не відстати
від нього, не перечепитись де-небудь. Бо тоді й направду воно
або ж руку відірве, або ж волочитиме по землі скільки за-
хоче.
— Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди.
Та йому не було часу пояснювати — мчав далі за навіже-
ним телям туди, куди тому заманулося бігти.
Коли б Сергійка потім спитали, де йому довелося тоді по-
бувати, він, мабуть, не зміг би як слід і відповісти. Пам’ятав
лише: біг слідом за телям через городи, розкидаючи жовті
соняшникові голови, які безжально гамселили в груди, тро-
щив крихті стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче
шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав
через канави й перетинки. Пізніше навіть дивувався, як по-
перестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би.
Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам прибіг у
холодок під повітку. Бери й прийинай.
Але після всього, що довелося пережити, Сергійка пройня-
ла раптом така образа на теля і жалість до себе, що він не
стримався і гірко-гірко заплакав.
Зачувши той плач, з хати вибігла мати.
— Ну, чого ти, чого? Знову з хлопцями побився?
А він ще дужче, ще жалібніше затяг.
— Та хто ж тебе?..— доскіпувалася.
Не перестаючи схлипувати, Сергійко з ненавистю зиркнув
на теля, розповів, як воно поглумилося над ним.
— То, кажеш, прикорнем його вдарив? — перепитала мати.
— Угу,— кивнув Сергійко.— Уперлося, не хотіло йти.
Мати скрушно похитала головою:
Та навіщо ж було бити? Вирвав би травички, показав,
то воно за тобою не то в холодок, на край світу пішло б...
Бач, ракети вмієш робити, а до цього не додумався...
86
Вона перехилилася через тин, зірвала трави. А теля, як
загледіло в материній руці зелень, підбігло до неї.
Сергійко вже не чекав, поки мати показуватиме, як би
воно ішло «на край світу». Почервонілий, похнюплений, ви-
тер на обличчі сльози і поплентався до призьби.
Євген Кравченко
СВИНЯЧА КАВАЛЕРІЯ
Вже другий тиждень живу я на селі в діда й баби. Тут
так хороше: садок, вишні, огірки, мак. А в самому кінці го-
роду — тиха невелика річечка. Ми там часто купаємось,
рибу ловимо з Сашком і Петром. Це мої двоюрідні брати.
Петро — наймолодший з нас, але такий потішний! Де не хо-
дить, дуже мало говорить, більше думає й мовчить. Зате май-
стер на різні винаходи. Він уміє робити з бузини пухкалку,
з якої можна горобця вбити. Хоч і не чіпає горобців. А з
вербової гілки виструже такого свистка, що свистить, як у
міліціонера. Чудово плаває і по деревах лазить, як білка!
Полюбив я своїх братів, як полюбив діда Сергія і бабусю
Мотрю. Двічі ходив з нею в дитячий садок, в якому вона
працює куховаркою. Читав малюкам книжечки. Вони так
уважно слухали, наче я вчитель...
Сьогодні я сам удома на хазяйстві. Нагодував, напоїв сви-
ню. Вибрав огірки на городі. Сів під яблунею і пцчав читати
«Гайдамаки» Тараса Шевченка. Аж заплакав, коли сотник
Гонта порізав своїх синів...
Коли почув бабусин голос:
— Ігоре, синку, де ти?
— Тут! — І побіг їй назустріч.
— Свині давав?
— Давав,— кажу.— І води, й щириці.
— Чому ж вона верещить, як навіжена? Мабуть, жарко...
Це б їй у болоті полежати,— промовила ніби сама до себе.
— Кому в болоті? — питаю.
— Та нашій барині, свині. Людські — пасуться. Десь і Пет-
ро, бачила, погнав на леваду свого кабана...
Я зрозумів бабусин натяк і кажу:
— Давайте і я пожену!
— А впасеш?
— А чому ж?.. І Петро допоможе.
Баба подумала й каже:
— Та воно б і не завадило, хоч би на годинку-дві. Така
спека... Сідай, вип’єш молока й поженеш.
87
Здорова ряба свиня йшла охоче і задоволено порохкувала:
видно, вже добре знала дорогу на леваду.
Ось і Петро. Він сидів на пеньку і вистругував стрілу з
очеретини. Поруч пасся здоровенний кабан.
— А де ж Сашко? — питаю.
— Десь із татом. Мабуть, купають коней у річці, бо зби-
ралися.
— І верхи на конях їздить Сашко? — питаю.
— Ого, ще й як! — з гордістю відповів Петро.— Тато йому
дозволяє, бо він завжди допомагає йому на стайні.
— А ти їздиш?
— Не дають, кажуть, ще малий... А хіба я малий?.. Уже
й стріли сам роблю, і дитину бавлю...
Бабина свиня підійшла до кабана, нюхнула його в рило,
й полягали обоє в болоті.
Петро закінчував вистругувати стрілу, я дивився на зелені
похилі верби, на високі очерети. Слухав, як десь зовсім близь-
ко одуд кликав когось: «Ось тут-тут, ось тут-тут...»
За вербами почувся тупіт кінських копит. Ми оглянулись
і побачили Сашка, який мчав на сірому білогривому коні.
Схопились і побігли назустріч.
— Сашко, дай і я покатаюсь! — попросив Петро.
Той хвацько осадив коня.
— Куди тобі, коротконогому?.. Крутнеться Гусар, так і по-
летиш у болото!
Кінь і справді був гарячий, неспокійний. Весь час крутив
головою, гріб ногою, танцював на місці, іржав, поглядаючи
на річку, де стояв табун коней.
Почав і я просити. Сашко вислухав і каже:
— Ви спершу на свинях навчіться їздити, а потім уже на
жеребцях! — і помчав берегом.
Петро подивився йому вслід і сумно промовив:
— Задається... Коли б тато мені дозволив, я ще краще їз-
див би...
Посідали в холодку під вербою. Петро мовчки дивився на
свиней, які вже паслися. Потім повернувся до мене й каже:
— Ігоре, а знаєш, що я придумав?
— А що?
— Давай і справді покатаємось на свинях! Га?
— Хіба можна на свинях їздити?
— Ого, ще й як! Сашко наш теж колись їздив...
— Та вони ж у багнюці,— кажу.
— А ми їх вимиємо, травою витремо!
— За що і як же ми будемо триматись? — питаю.— У них
ні гриви, ні вуздечок нема.
— Таке...— не вгавав Петро.— У мене є вірьовка... Як по-
88
роблю стремена, як поприв’язую до животів,— можна буде
літати, як Сашко на жеребцеві! От побачиш! — І він дістав
з кишені цілий клубок міцної вірьовки.
Я вагався. Не уявляв, як це можна їздити на свині. На
поні в Київському зоопарку — їздив. Але вони, хоч і малень-
кі, все ж схожі на коней. А на свині... Якось чудно й смішно.
Та Петро таки умовив. Признатися, мені й самому дуже
хотілось покататись верхи. Нарвали трави. Підігнали свиней
до чистої калюжі, почали витирати й обмивати їх. Свиням
це дуже сподобалось. Вони лягали вверх животами, задово-
лено рохкали. Ми помили й перегнали їх на чисту траву,
поки просохнуть. Я доглядав, щоб знову не полізли в болото,
а Петро майстрував стремена.
Закінчив. Міцно поприв’язував їх на свинях, взяв у руку
лозину, підняв як шаблю й скомандував:
— Кавалерія, по конях!
Свині крутились, не хотіли, щоб ми на них сідали. Та ко-
ли Петро дав їм по шматку пирога з вишнями — заспокої-
лись. Ми посідали й повстромлювали ноги в стремена...
89
— За мною, чапаєвці! — гукнув Петро і помчав, розмахую-
чи лозиною.
Я вдарив п’ятами свою свиню. Вона кувікнула, кілька ра-
зів обкрутилась на місці і щосили побігла слідом за кабаном.
Лечу я, і дух захоплює від радості, хоч і почуваю, що ось-
ось упаду, бо немає за що триматися. Ноги мої попролазили
в стремена і волочилися по траві, по грязюці.
Та що мені ноги, коли так добре їхати верхи! Петро ви-
рвався далеко вперед і вигукував: «Ура-а-а!» Раптом його
кабан круто завернув у глибоку калюжу й ліг, придавивши
Петра. Я не встиг засміятися, коли свиня — чи злякалась
чогось — як крутне, як стрибне! Так я й полетів назад. Прав-
да, не забився, бо впав на щось м’яке й мокре. Від несподі-
ванки льоха зупинилась. Я хотів підвестися, але ліву ногу
міцно зашморгнуло стременом. Свиня відсапалась, трохи по-
думала й потягла мене за ногу. Я упіймав її за хвоста, хо-
тів зупинити — куди там! Свиня як двигнула і потягла мене
по болотах, по грудках і очеретах! Я злякався, почав крича-
ти, а вона цупить ще дужче! Сорочка моя закотилась, спину
шкрябало, ніс, рот, очі, вуха заліпило грязюкою!.. А вона
кувікає і волочить мене через канаву, через увесь наш го-
род. Зупинилась тільки у дворі біля самого хліва.
— Ой господи, що Це? — почув я зляканий бабин голос.
Вона підбігла, допомогла мені звільнитися від стремен, ви-
терла хусткою обличчя.— Що трапилось? — питає.
Я признався. Вона помовчала і вже сердито:
— Отак ти напас свиню?.. А я сподівалась на тебе... Іди
до корита, умийся!
Я вмився, переодягнувся. Глянув у дзеркало: щоки подря-
пані, на лобі гуля, наче оса вкусила, губи розпухли. І так
стало соромно, мало не плачу.
Зайшла бабуся. Маже мене зеленкою й примовляє:
— І то ж додуматись до свинячої кавалерії... Маєш ти ща-
стя, що діда нема вдома!..
Бабуся розмальовує мене, а я думаю: «Як же там мій
Петро, чи виліз з-під кабана?»
— Тепер лежи! їсти будеш? — питає бабуся.
— Спасибі,— кажу.
— Що, болять губи?
— Болять,— признався. І попросив бабусю, щоб не розка-
зувала дідові про свиню. Дав чесне піонерське слово, що ні-
коли такого не зроблю.
— Та вже змовчу,— лагідно промовила.— Хіба сам дізнає-
ться...— І вийшла.
А мені так було боляче й соромно, що я й од вечері від-
мовився. Так і ліг спати.
90
Інна Кульська
БЛЯШАНКА
Промова Гриця Крикуна
Була рішуча й запальна:
— Що ж, хлопці, ясно і малому,
Яка вага металолому:
Лом взагалі — це бруд в дворі;
Лом загалом — це трактори!
Тож взагалі і загалом
Ходім збирать металолом!..
Усім сподобалась промова.
Розбіглись діти по дворах.
Остап, не кажучи ні слова,
Півборони з ярка притяг.
На двох візках брати Борейки
Ледь довезли уламок рейки.
Здали Олена та Варвара
Три чавуни та самовара.
Всі звалища в селі й довкола
Розрили учні — й дивина,
Що ані там, ні біля школи
Не зустрічали Крикуна.
Тонн п’ять зібрав за тиждень клас.
— Чи стане тут на трактор в нас?
Аж ось тоді до купи брухту
Підбіг Крикун і скрикнув:
— Ух ти!
Велика сила — спільний труд!
Та в нас на три машини тут!..—
І в спільну купу
задля слави
Поклав...
бляшаночку від кави.
Олександр Пархоменко
КОСАРІ
Якось раз Панько з дідусем
В літній час косарював.
Дід півдня косити мусив,
А Панько гасав між трав.
В холодку опівдні сіли,
Узялися за обід.
— Е, замало ми вкосили,—
Нарікав зі смутком дід.
— Що тут, діду, дивувати,
Ну, які з нас косарі?
Не вкосити нам багато —
Я малий, а ви старі.
— Ну й поїли ж ми багато,
Мов які богатирі!..
— Що тут, діду, дивувати?
Ми ж бо з вами косарі!
92
Всеволод Нестайко
ПРИГОДА В КУКУРУДЗІ
Художнику В. Євдокименку —
учаснику цієї історії
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індій-
ському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес. Ве-
ликі Зондські...
Ну, так Ява — це не острів.
Ява — це мій друг і напарник. Ява Рень.
Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не
шморгає носом.
Чого він Ява, питаєте?
Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не
було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня»,
а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо
насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до
нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому
селі, так його називає.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називаєть-
ся. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні,
коли стріляє, ліве око онучою зав’язує. Бо у нього ліве око
без правого не примружується. Як ліве примружить — праве
саме заплющується. Але ж і б’є дід з тою онучою, ох же ж
і б’є! Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїж-
джають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон»,— кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля на-
шого села, люди Реньовим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзово-
Дів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посвари-
лися і він при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість
того, щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє.— Маму-депу-
тата на все село опозогив! Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила,— Ява не знав, куди очі ховать.
Стояв, стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тіль-
ки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було.
Хороший хлопець Ява. Мій найкращий друг.
Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки
вигадує.
І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним май-
93
стрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контри-
буцію для бою биків тренували (це після фільму про тореа-
дорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.
Але завжди вигадки Явині були романтичні і захоплюючі.
А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався,
коли раптом (це було ще весною) Ява запропонував:
— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.
Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів.
А він...
— Кукурудза,— каже,— дуже важливий сільськогосподар-
ський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої
державної ваги. І взагалі селекціонери-мічурінці дуже пова-
жані люди — не менше космонавтів. Ондо моя мати, дивись,
і депутат, і у Київ на наради їздить, і в президії завжди си-
дить.
Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.
— Тю,— кажу,— на тебе! Таке говориш — як на зборах.
Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати. Нею
й так геть усі займаються. І в газетах, і по радіо, і де хочеш...
Подивився він на мене, скривився презирливо.
— Ти,— каже,— Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш.
Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий
сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо,
ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати
мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — но-
вий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула.
Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на
віки вічні.
З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві те письмо,
або як його ще наша вчителька називає — чистописання.
Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то
було бруднописання. І в стінгазеті його за це протягували,
і зошити його на спеціальній дошці вивішували —- нічого не
допомагало. Не міг він бути акуратним.
Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани.
Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого най-
цупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме
гноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не
бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією
(я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактив-
ний. Перш за все не витримували таких швидкостей і пере-
вантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу. Ява скрушно
зітхав й підстригав їх ножицями. До цієї перукарської спра-
ви йому доводилось вдаватися частіше й частіше, штани де-
далі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував,
лишаючи на парканах цілі шматки, і незабаром від штанів
94
лишалася одна тільки назва, яка ледь-ледь держалася на
шлейці.
Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви
дуже корисним.
— Ти розумієш,— переконував він мене,— це ж інтерес-
но. Може, ми справжніми мічурінцями станем. Хіба погано?
Нас уся республіка знатиме.
— Нє,— кажу,— не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-
мічурінців не буває... Хай уже щось інше. Та я й не вірю,
щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса!
Нє!
— Ну й маруда ж ти, Павлушо.
— А ти тріпло!
— А ти сонна муха.
— А ти... тьху на тебе!
— І на тебе тьху!
Крепко ми тоді посварилися. Правда, через два дні й по-
мирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу ж
після екзаменів я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли
приїхав, Яви не застав — він у піонертабір до моря подався.
Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись
тільки, як почались заняття в школі. Я, звичайно, геть зо-
всім забув про ту розмову, що була у нас навесні. І раптом
він каже:
— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки по-
садив.
Я аж рота роззявив.
— Бре,— кажу.— Де? Як?
— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час му-
ляла мене думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шу-
кав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш,
на горищі завжди валяється кукурдзяних качанів до біса.
Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж
підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося.
Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж,
мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто
про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не по-
мітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки
лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби
я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну гулю б
набив... Пішов я крадькома на материну ділянку,— саме під-
ходяще місце, бо ж і добрива там, і земля будь здоров,—
повиколупував те, що було посаджено, і цілий рядок своїм
сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам’яті, щоб
не сплутати.
— Ну й що? — нетерпляче питаю.— Виріс твій сорт?
95
— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох
підем сьогодні подивимся. Давай?
— Давай,— кажу,— раз таке діло, треба йти. Тим більше,
через тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн
твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчи-
лися уроки, Ява сказав:
— Пішли.
— То, може,— кажу,— спершу пообідаєм, а тоді.
— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося
тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.
Я бачу, що його така нетерплячка взяла,— погодився. Мо-
же^ справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу.
На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке лагідне
вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною стіною, наче ліс,- стоїть кукурудза,
височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році
вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — питаю.
— Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрих кілометрів два тьопали. Нарешті
Ява каже:
— Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на таб-
личці кривулястими літерами написано:
«Кукурудза.
Сорт Буковинський № 1
ланка
Надії Рень,
Площа 8,5 га».
— Вірно,— кажу,— це воно.
— Пішли,— каже Ява,— тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я —
за ним.
І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукуру-
дза. Руками весь час доводилося листя розсувать, щоб по
пиці не вдарило. А тут ще й портфель заважає — чіпляється.
Яву я одразу з очей згубив. Тільки по шурхоту чую, ку-
ди йти.
Через деякий час питаю:
— Ну як? Скоро вже твій сорт?
96
— Скоро, скоро,— досить-таки далеченько чую бадьорий
Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.
— Стривай, не спіши так,— гукаю,— а то я не бачу, куди
йти.
У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подря-
пав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті, знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже,— і в голосі, чую, вже нема тої ба-
дьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай навкарачки і повзи. Бо
так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не
заважав, і порачкував, наче собака в цирку.
Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш.
На всі боки роздивляюсь — кілочків шукаю. З розгону прямо
носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж з портфе-
лем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відса-
пуємось.
— Ну що? — питаю.
— Та, знаєш,— каже розгублено,— дуже важко у цій гущи-
ні-шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей
шмат по всіх правилах. Ти в один бік повзи, а я в другий,
а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посадже-
на, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.
Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тіль-
ки давай портфелі тут залишимо, а то важко їх у зубах
тягати.
Поклали ми портфелі і розповзлися — яв один бік, Ява
в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто —
по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Як голову
біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-
рядки, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме
листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі
пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов,— здалеку обзивається.
— Давай,— кричу,— назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я знач-
но довше, ніж вперед. Уже давно повинен був би я зустрітися
з Явою, а його все не видно. І не чуть.
7 319-5
97
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай то-
бі! Не туди ти повзеш.
— Це ти,— кричить він,— це ти не туди повзеш. Я повзу
правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного.
Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну,— питаю,— знайшов?
— Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби зна-
йшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай,— кажу я,’— може, ти не кукурудзу, може, ти
гудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну,— кажу,— досить. Мені твоє мічурінство в печінках
сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався,
а портфеля не бачу.
— Це ти,— кажу,— ти винен. Поповз кудись. Через тебе
ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій
гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному
і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай
портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд,— каже,— давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі.
Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. Через пів-
години ми зрозуміли, що знайти портфелі у цих кукурудзя-
них джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вог-
нем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали —
ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво,— сказав я,— давай плюнем на портфелі і підем до-
дому. Пообідаєм, а тоді прийдем за портфелями. А то я так
їсти хочу, що аж у голові наморочиться.
— Знаєш, давай,— зразу погодився Ява,— а то в мене теж
живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кі-
лочки, я думаю, теж. Пішли.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на
біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзя-
не листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
98
— Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,— де шлях?
Ява мовчав.
— Яво! — крикнув я, майже задихаючись,— ми не туди
йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш куди?
— Не,— кажу я, ледве тримаючись на ногах,— це ти мене
сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів,— сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць.—
Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплу-
тав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукуру-
дзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не
туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблуди-
тися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, в кукурудзі
не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я
їсти хочу. Чуєш?
—- То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод.
А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі,ви-
веду.
— Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще
льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти!
Потеруха ти гречана... Знав би твій тезко космонавт Попович,
що в нього такий земляк... Е! Тільки ім’я хороше паскудиш,
Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така
ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд з Явою.
І раптом у мене виникла ідея.
— Яво,— кажу,— а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я,
щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що,— кажу.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може,
вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші і гудзи-
ків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не
він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім
махнув рукою:
100
— Ну, давай спробуєм.
Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурдзину, я притулив-
ся до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли
він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзяну тільки
держись.
— Добре, добре,— сказав Ява і, крекчучи, почав дряпа-
тись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками
об голову... Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що
мовчу, терплю... Черевик вдавлюється мені в плече, підбо-
ром ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна
тремтять, підгинаються, підгинаються...
— Яво,— кричу,— швидше дивись, я падаю.
І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в
кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у ву-
хах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі і гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи... апчхи!., вий,— і з купи потрощеного кукурудзин-
ня висовується Явина голова.
— Ну що,— питаю,— бачив?
— Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія,— подумав я,— космонавти літають у безмежно-
му небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі і — нічого.
А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»
— Яво! — підхопився я.— Це дурниця якась. Цього не мо-
же буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблу-
джувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре
пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце було в спину. Пішли
назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив,
мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може, й правда. Пішли.
І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не
відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли
їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!
В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину
чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але,
нарешті, я не витримав:
— Яво,— кажу,— я більше не можу. Я зараз упаду. Давай
відпочинемо.
101
Ми знову лягли на землю.
Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло
над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було
чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси,— тихо сказав
Ява.-— І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть.
І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукуру-
дзою збере наші кісточки.
— Було б,— кажу,— пообідать. Все-таки довше б продер-
жались. А так на ранок і повмираєм.
При згадці про обід мені так захотілося їсти, що я мало
не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом,—
сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка,— сказав я,
ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гука-
ти, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що,— каже,— щоб сміялися. Здорові гицелі серед
білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай,— кджу,— аби було кому сміятися.
— Ні,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай,— кажу,— хоч співать.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. А першою при-
йшла чомусь в голову пісня космонавтів.
— Утверждают космонавти и мечтатели...— жалібно-жа-
лібно виводив Ява.
— ...что на Марсе будут яблони цвести...— ще жалібніше
підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспі-
вали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з
«ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи,
місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти дубе», «Ой,
одна я, одна», «Ой у полі жито».
«Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Расскинулось море ши-
роко». Особливо куплет «Напрасно старушка ждет сьіна до-
мой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до
отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті
ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадій-
них думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там
102
щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще
вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хоті-
тиметься.
— Яво,— хриплю,— дивись!
Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла
так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто
викинув, Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку пополам. Але невдало — од-
на половинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще ку-
сати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні,— кажу,— бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я,— кажу,— добре поснідав. Яєчню їв, і ковбасу,
і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку і м’яса, і салат з огірків
і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюд-
це. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і стакан смета-
ни, і сиру півтарілки і...
— А я ще млинців,і грушок гниличок, і...
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх
скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кін-
чилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відку-
сив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але че-
рез кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти за-
хотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром
ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам.
Отепер тільки відчули себе по-справжньому нещасними. Ледь
ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, на-
ближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми
не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно
сказав:
— Говорить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо бесіду
на тему «Боротьба за високі врожаї кукурудзи».
Нас — наче хто підкинув.
— Яво,— кричу,— це ж радіо у селі заговорило. Ми вря-
товані.
А він:
103
— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову
заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось
перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього.
Прочумались, посідали, дивимся — а то наші портфелі. Ну
як у казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим
сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
— Радіо все-таки — це вещ!
А я сказав:
— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одно-
осібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б ви-
вести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще по-
говорим...
ЯК ЧОЛОВІК УЧИВ ЛІНИВУ ЖІНКУ
Була собі у одних людей дочка, та дуже лінива, ні до якої
роботи не візьметься, а все або гуля, або на печі спить, та
ще й мати у неї була така, що підтакувала їй усе:
— Гуляй,— каже,— доню, у молодості, а на старість уже,
роби сама на себе, горе тебе всьому научить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба
вже і заміж віддавать, коли ж її не хоче ніхто брать бо дуже
ледача.
От знайшовсь-таки такий парубок, що послав до неї сватів.
Батько та й мати, звісно, обрадувалися, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її'не будеш бити?
Ні, мамо, не буду, я вже знаю, що з нею робить.
Ну, оце вони посваталися, повінчалися, забрали скриню і
поїхали до молодого.
Жили вони після свадьби так, як усі, а тут наступа ко-
104
совиця, а молодий і каже всім своїм домашнім, так, щоб
і жінка чула:
— Ну, слухайте всі,— хто скільки наробе сьогодні, той
стільки й їсти буде, а хто нічого не наробе, той нічого їсти
не буде! — І пішли усі в степ, а Олена осталася з старою
матір’ю молодого.
Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж
казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!
Подумала оце вона собі так та й лягла спать на пічку і
проспала до обіду, а тут вже й приходять з поля обідати, бо
поле недалеко було.
Чоловік та й почав питати усіх, хто скільки наробив. От
один каже: я косив, другий каже, що він снопи в’язав, тре-
тій каже: а я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Я... я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі неначе хто возом їде.
На другий день чоловік той оп’ять наказує своїм, а Олена
й рада була б уже узяться, коли ж це їй первина. Ото взяла
вона відра й принесла води, та так утомилася, що й приляг-
ла та до обіду й пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що
робив. Той каже —• то, другий — то.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день як пішли усі на роботу, заходилась Олена
помагать бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров,
принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила...
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи ідуть; їй
аж сумно стало, що врем’я так швидко пробігло.
На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі.
Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку,
як їй живеться у зятя; прийшов — і не надивиться на неї:
і піч сама затопить, обід налагодить, у хаті ‘ позамітає... Він
аж руки розставив та й питає її:
— Як це тебе чоловік твій до роботи навчив?
Вона мовчить, аж тут з церкви ідуть; Олена вибігла живі-
ше з хати, принесла сиру кожу, дала свойому батькові й
каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю кожу, бо тут такі люди: як
хто нічого не робить, то йому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв кожу й заходився мнять.
105
Приходить тут молодий хазяїн, глянув на старого, поздо-
ровкався й питає його:
— Що це ти робиш, старий?
— Кожу мну, бо мені дочка сказала, що у вас тому їсти
не дають, хто нічого не робить.
Зареготав чоловік і каже:
— Кинь, батьку, цю кожу, це я свою жінку приучав до
роботи не молотом, а голодом.
Засміявсь тут і старий, обняв свого зятя. А молоді почали
з того часу жить та поживать та й добра наживать.
ЛІНИВІ люди
Лежить чоловік із жінкою в саду під яблунею, а надворі
дуже душно — пече, аж в’ялить; чоловік і каже:
— От добре б було, якби оце яблуко впало просто мені
в рот саме.
А жінка:
— І хочеться ото тобі говорити в таку спеку...
Скишл спшму, а,
Цу Щ'К'ОМС'.'
Марія Познанська
ДУРОВСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ
(Скорочено)
Сьогодні в цирку новому
Ще з ранньої пори
Показуємо знову ми
Цікаві номери.
Із мамами, із татами
Приходьте, малюки:
Знайомтесь із звірятами,
Хороші в нас звірки!
Живуть вони на станції,
Працюють день при дні:
На багажі квитанції
Виписують одні,
А інші тут — касирами.
Це теж почесний труд.
Між птахами і звірами
Велика дружба тут.
Між ними є начальники —
Поважніші чини...
Одні із них мовчальники,
А інші — крикуни.
Та всі трудом займаються,
А не марнують час,
У Дурова навчаються,
Як розважати нас.
Порядки вже наведені,
Всі вийшли на пости,
І стрілки переведені,
Щоб поїзду пройти.
Сірко увесь в напрузі —
Шлагбаум закрива...
108
Він звик, для нього, друзі,
Це справа не нова!
Мишко — той семафора
Недавно відкривав;
«Відкрив його він скоро,
Та мало не зламав.
Ось Какаду стобарвний,
Це, діти, контролер;
Він у роботі справний
І знає все тепер:
Які квитки у кого,
Хто їде без квитка...
Хоч сонний він,— нічого,
То вдача вже така!
Стоять напоготові
Носильники Тхори,
Вони багаж готові
Носити до зорі!
І раптом, подивіться:
Виходить з-за куліс
Начальник залізниці...
Який довжезний ніс!
А ноги як лопати
В начальника того,
Це — Пелікан, малята,
Впізнали ви його?
Чекає наш начальник
Знайомого гудка.
І носом наш начальник
Торкається дзвінка.
І він не помилився:
Гучний гудок прогув —
Тут поїзд зупинився.
За графіком прибув.
І пасажири сміло
Уздовж перону йдуть,
Усі вони по ділу
Приїхали, мабуть!
$ * *
Це Собаки-футболісти,
Видно з трусиків хвости,
У буфет побігли їсти...
А коли ж на матч іти?
Ви забули про футбол,
Вам заб’ють, напевне, гол!..
* * *
А качечки клопочуться:
— Ках-ка, ках-ка, ках-ка...
Купатись дуже хочеться,
Скажіть, тут є ріка?
Ми хочем бути чистими
І жить біля води...
Приїхали із міста ми
Як дачники сюди!
* * *
Тут по радіо сказали
(Сталась, бачите, біда):
— Залишилась курка в залі,
Півень дівся куд-куда? —
Разом вийшли із вагона,
Разом бігли по перону,—
і
109
Зараз Курочка сама,
В залі Півника нема.
І звучить по всім вокзалу:
— Півниченьку, йдіть до залу
В одних діла скінчилися,
Ці можуть від’їздить.
А деякі лишилися
У «Дурово» пожить.
Назад ми відправляємо
Веселий поїзд свій.
Посадку об’являємо,—
Беріть квитки мерщій!
* * *
Подивіться, Борсукова
Вибігає на перон:
— До від’їзду я готова,
Посадіть мене в вагон.—
\
Пелікан їй: — Просим! —
Показав їй носом:
— Хочете вагон який?
— Ну, звичайно, що м’який!
У твердім не можу —
Шубку запорошу!
* * *
Як почули це Єноти:
— їхать так і ми не проти!
Шубки в нас за інші
Кращі, а не гірші,
їдемо додому
Тільки у м’якому!
* * *
Видра вибігла прудка:
— Дайте і мені квитка!
Що Єноти й Борсукова?
В мене шуба, як шовкова,
Найдорожча в магазині
І найкраща на вітрині,
Зроблена по-модному —
їду в міжнародному!
* * * і
Ось Собаки-футболісти:
Де їх майки, де труси?
У твердий тепер їм лізти,
Як повісили носи!
Повернулись із футбола
Невеселі всі підряд.
— Більш не будем
грать ніколи! —
Обізвався пес Пірат.
Так ми і гадали:
Матч вони програли!
* *
І
Що за крик, що за зик
По всьому вокзалу?
Заєць «зайцем» їхать звик,
Зайчика спіймали!
Тому всі обурені,
Тому всі нахмурені:
— Соромно вам, друже,
Некрасиво дуже!
Посадка закінчилася,
Начальник аж упрів!
Колеса закрутилися,
І поїзд загудів.
* * *
Забили Чаплі крилами,
Помчався поїзд вдаль.
І ми з звірками милими
Прощаємось, на жаль...
111
Анатолій Костецький
ГРА
Я уявив, що я — не я,
а справжній кран підйомний,
схотів — і запросто підняв
вантаж багатотонний.
Та тільки я підняти встиг
будинок у повітря,
як раптом вийшов мій сусід
з будинку на подвір’я.
— Ха! Теж мені,
«підйомний кран»! —
сказав сусід кирпатий.—
Та ти, напевне, й кілограм
не здужаєш підняти...
Тоді я взяв і уявив,
що я — швидка машина,
яка чимало вантажів
у кузові возила.
І тільки я двигун завів,
щоб їхать на будову,
аж раптом чую — поруч він
кепкує з мене знову.
— Ха-ха! —
регоче мій сусід.—
Такого ще не бачив світ,
Щоб на ногах машина
гасала, мов людина!..
Він довго ще сміявся б так,
та я не чув нічого:
я уявив, що я — літак,
і — полетів від нього!
Платон Воронько
КАШТАН
Володимир Ладижець
НОЖИЧОК
— Я капітан!
Я капітан —
Кричить Іван з корита.—
Через туман
У океан
Пливтиму знаменито! —
Корито хить —
Іван у став...
Рибалка ледь його дістав.
— Що, капітан?
Мовчить Іван,
Викручує сорочку.
За мить уже через бур’ян
До ставу котить бочку.
І знов кричить:
— Я — в океан! —
Із нього вийде капітан.
Ножичку,
Ножичку,
Виріж
Нам ложечку.
Ріж,
Ніж,
Ріж
Хутчіш,
Бо збіжить
Наш куліш!
Лідія Компанієць
СМІХ ТА Й ГОДІ!
В нашій хаті є дивак,
Робить він усе не так:
В ночвах плава по землі,
Верхи скаче на мітлі,
А в собаки чи в кота
«Як здоров’ячко?» — пита.
Ловить сонце він мішком,
Накриває лопушком,
Поливає камінці,
Щоб вродили кавунці,
Каву п’є із огірком,—
Сміх та й годі з диваком!
Та дивак цей — не дивак,
Він кирпатенький хлопчак,
Тільки діє без ума,
Бо йому й трьох літ нема!
8 319-5
113
Анатолій Дімаров
ПАСТКА
У найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на
вузьку безлюдну вуличку, любив я сидіти в гарячі літні дні.
Тут росла висока кукурудза й золотоголові соняшники, сте-
лилося по землі широколисте гарбузиння, а під самісіньким
тином свіжо зеленів високою травою вузенький моріжок.
Тут завжди було таємниче і тихо, і почував я себе так, як
почував би, мабуть, уславлений мандрівник, забравшись у
невідому країну. Наслухавшись матусиних розповідей про
південні країни, я полював тут на тигрів та левів, кроко-
дилів і носорогів,— і моя бузинова пукавка завдавала жах-
ливих спустошень тропічній звіроті.
Можна було й просто сидіти, спостерігаючи, як снують
невтомні пауки свої мережки, як осипається золотистий пи-
лок з обважнілих соняшників, як яскраво спалахують, ви-
літаючи з тіні на сонце, великі золотисто-зелені мухи — наче
коштовні камінці, запущені з рогатки. Над головою ж, про-
літаючи на медозбір, діловито і стримано гули бджоли —
і від того ще відчутнішою ставала умиротворена тиша.
Не менш цікаво було і виглядати з-за тину, спостерігаючи
за лінивим життям вулички, порослої посірілим від спеки
споришем. Була лише одна незручність: зависокий тин, і мені
доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало
довго дивитись.
Одного разу я вирішив удосконалити свій спостережний
пункт, проламавши в тину щілину. Довго морочився біля
огорожі, висмикуючи пересохлі лозини, що ламалися з ле-
геньким димком. Та коли була готова дірка, достатня для
очей, я, як і кожен смертний, захотів більшого — просунути
туди й голову.
То була нелегка справа — зробити дірку для голови. Але
наполегливість взяла своє, і я, насилу просунувши голову
в дірку, виставив її прямо під літнє гаряче сонце. Збоку, ма-
буть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що ріс
прямо з тину, та мені мало діла до того, яким я здавався
збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я
вулицю. Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.
Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тільки витягти назад
голову я вже не міг. Проклятий тин вчепився у мене, як у
грішну душу, і хоч як я кректав та сопів, хоч як вертів го-
ловою і смикав лозини руками, вирватись було годі.
Зрозумівши, яка мене спіткала халепа, я заревів з пере-
ляку та відчаю, запацав ногами по м’якій ріллі.
114
Так, здавалося, минула вічність. Сонце пекло немилосерд-
но, і в мене вже була не голова на плечах, а чавун, розігрі-
тий на вогнищі. А тут іще й муха. Велика, зелена, нахабна,
вона прив’язла до мене, мов каторжна, і впивалася то в
опухлий від плачу ніс, то в щоки, то в губи, кусала й лос-
котала нестерпно. Скосивши на неї люті очі, я пирхав, дув,
мотав головою, та вона сиділа, як приклеєна, наче знала,
що я не можу дістати її руками.
Та врешті доля змилосердилась над моєю бідою: на вули-
ці появився дід. Босоногий, у полотняних штанях з довгою
матнею і в такій же сорочці, з сивою бородою й вусами,
пожовклими від тютюнового диму, він спокійно дибав ву-
лицею, постукуючи товстою палицею по землі, наче пробу-
вав, чи вона під ним не завалиться.
Затамувавши подих, дивився я на діда. Я страх боявся,
що він зверне у якийсь двір і не підійде до мене.
Коли ж він наблизився впритул, так і не помітивши мене,
я набрав якнайбільше повітря і щосили ревонув:
— Ді-і-ду! Діду-у!
Гух!
Дід стрибонув так, наче наступив на розпечену залізяку.
Потім довго стояв, витріщивши на мене очі та хапаючись
рукою за серце.
— Ді-іду, поможі-іть! — заголосив я.
— І гемонське дитинище! — отямився нарешті дід.— І са-
тана ж тебе впер сюди!
Він довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лози-
ни, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.
Врешті дід пропхнув мою голову, потім схопив палицю і,
перегнувшись через тин, уперіщив мене по спині.
Біг я додому так, наче за мною гналась вся ота тропічна
нечисть, що про неї розповідала мама.
Платан Воронько
ЧИ ГАДЮКА, А ЧИ ВУЖ?
Біг Івасик на ставок
І згубив новий пасок.
Він звисає з крутизни,
І здається здалини:
Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Підповзає до води.
Навіть страшно йти туди.
Чапу-лапу — йдуть качата
На ставочку покачатись.
Враз переднє зупинилось,
На стежину подивилось:
«Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Я боюсь іти туди».
За качатами гусята
Йшли на хвилі погасати.
Й зупинилися малі.
Щось чорніє на землі:
Григорій Кияшко
«ТУРЕЦЬКІ СУЛТАНИ»
«Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Ми не підемо туди».
Йшли напитися цесарки
До ставка, бо дуже парко.
Зупинились, поглядають,
«Що воно таке? — питають.—
Чи гадюка, а чи вуж,
Перекручений, як гуж,
Там лежить коло води?
Нам не хочеться туди».
Тут піднявся вітерець,
Здув Іванків ремінець.
Та ніхто на став не йде,
Спірка в лузі аж гуде:
«То гадюка, а чи вуж,
Перекручений, мов гуж,
Там лежав коло води?»
Й ні сюди, ані туди.
Оксана гралася в хазяйку, стоячи навколішки перед ослін-
чиком. Під руками в неї було повно битого череп’я, яке пра-
вило їй за посуд. В одному пісочок, в другому споришеве
листячко, а там квітки кульбаби, лобода, любисток. Все це
вона кришила в каструльку і, звертаючись до великої просто-
волосої ляльки, що сиділа поруч, примовляла:
Піду до кринички,
Наберу водички.
Капуста свіжа,
Бурячка наріжу.
Трошки солі,
Жменьку квасолі.
117
Старим салом затовк —
І борщ готов.
Тут раптом загарчала собака Найда з-під воріт, та, враз
зіщулившись, чомусь прожогом кинулась під повітку. «Чого це
вона?» — здивувалась Оксанка і озирнулась. З-за причілка по-
вагом вийшли і вже прямували до неї сусідські близнюки
Вовка і Петрик. Хлопчики носили коротенькі штанці і були
загорілі, як циганчата. За мотузяними пасками у них стир-
чало по шаблюці і дерев’яному пугачу. Оксанка встала їм
назустріч.
— Погляньте, це моя подруга Катя,— показала вона ру-
кою на ляльку.
Хлопчики перезирнулися і засміялися.
— Ніяка вона не Катя. Це звичайна глиняна лялька,—
сказав Петько.— Волосся у неї з клоччя, а плаття з клап-
тиків.
— Вона така Катя, як ми з Петею...— тут Вовка затнувся,
підбираючи порівняння.
— Хто? — перепитала дівчинка.
— М-м...Ну... турецькі султани. Про них сьогодні нам се-
стра читала.
— От і добре,— зраділа Оксанка.— Будьте ви турецькими
султанами, лялька Катрею, а я сама собою, і почнемо всі
разом гратися.— Дівчинка запитливо глянула на близнюків.
Один «султан» заклав руки в розрізи на місці кишень,
другий схрестив їх на грудях, обидва закопилили губи і по-
вагом пішли геть. Оксана залишилась сама. їй стало трошки
прикро, що Вова і Петя такі неуважні до неї і навіть не при-
знають її ляльку за Катрю. Вона на хвилинку забігла до
хати, щоб напитися, а коли повернулася до свого череп’я,
то здивовано вигукнула точнісінько так, як це робить інколи
її мама:
— Скажи на диво, тільки на мить одвернулась, а ляльки
вже нема. Наче в повітрі розтанула.
Зразу ж почала шукати. Зазирнула на сусідське подвір’я.
«Турецькі султани» вигрівались на призьбі проти сонечка,
їм було байдуже. Тоді Оксанка кинулась сюди, кинулась
туди, з підозрою подивилась на Найду, що саме крутилась
за реп’яхом навкруг хвоста.
Повернувшись до ослінчика, дівчинка заплакала. Прозорі
горошини одна по одній скочувались по її повних щоках
і зрошували підборіддя.
— А чого це ти? — гукнула з порога мама.
— Лялька пропала,— ледве вимовила Оксана і завела ще
голоснішої.
118
як і були. А в тих, .хто відчувають за собою провину, долоні
почорніють, як сажа.
Тут здійнявся великий галас. Одні вірили, інші не йняли
віри, але всі побрались за шнура. Дід стояв попереду, вору-
шив губами і, здавалось, творив якесь чаклунство. Очі його
весело блищали.
— Ну, всі взялись? — запитав нарешті.
— Всі! — гуртом відповіли йому.
— А ті, що знають, де Оксанчина лялька захована, теж
взялись?
— Взя...— почулося два голоси та враз затнулись.
Але було вже пізно. Хлопці миттю збагнули, що до чого,
і з сміхом розступились. Усередині кола стояли...
Хто б ви думали? «Турецькі султани».
Сині сутінки спадали на землю. Юрба хлопчаків уже за-
тівала якусь нову веселу гру. Тільки Вовка і Петрик сумно
стояли осторонь. Хіба ж повірять, якщо навіть присягнутись,
що вони не вкрали ляльку, а просто взяли її на деякий час
у полон, як у тій казці? Адже були колись у султанів поло-
нянки. До того ж Оксанка сама захотіла гратися, тільки не
зрозуміла й не помітила, коли і як гра розпочалась. Сказа-
но — нетямуще. А тепер спробуй викрутись з цієї халепи.
Ото задача!
Яр
К(
Т8
Т(
В
Л
Лідія Компанієць
ПОРВАНА СОРОЧКА
Хліб на черінь садовить мати,
А син з плачем зайшов до хати.
— Чого ти плачеш, мій синочку?
— Ой мамо, я порвав сорочку!
Поліз нарвати я дичок,
Та й зачепився за сучок!
— Ну, годі вже репетувати,—
Сорочку можна полатати.
Велика дірка чи маленька?
— Один рукав лишився, ненько!
120
Ярослав Стельмах
КОНКУРС ПІСНІ
— Діти,— сказала якось піонервожата.— Скоро в нашому
таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні,
тож треба щось підготувати і нам.
— Ну, це не важко,— відповів за всіх Митько.
— Не важко просто так вийти і заспівати,— заперечила
вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось при-
думати.
— Придумаємо, — заспокоїв її Митько. — У нас навіть
акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
Я так не можу... щоб іти і грати.,. Мені треба сидіти...
— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі,
ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм
акордеоністом набагато краще.
— Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідаль-
ність... Я щось не те заграю.
— Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Поду-
маєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
— Ну от іще, стілець,— протягнув музика.— Всі з мене
сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що
з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готува-
тись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший
раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:
— Та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галявину, робили поворот на дев’яносто
градусів, обличчям до жюрі, й заводили пісню.
— Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожа-
та.— Давайте ось у цьому місці, де «Ми зростаємо дружни-
ми», всі чітко й гарно візьмемось за руки і ступнемо крок
уперед.
Сробували — теж вийшло добре.
— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще
й піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку».
— А вийде? — вожата засумнівалась.
— Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у
неї вийде.
— От давайте спробуємо,— Люська розходилась.— Дивіть-
ся, тут стануть Вовка, Сашко і Генка — от так, трохи присядь-
те. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
— Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.
121
— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться!
А дівчатка отак, півколом.
— Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василів-
на.— Ану, спочатку...
— Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галявину
і повторили все від початку до кінця.
— Не вистачає, звичайно, чіткості і злагодженості,— ска-
зала вожата,— але маємо ще тиждень попереду.
Увесь тиждень ми ходили в ліс і там співали, і всім це
дуже подобалося. Настав день огляду.
— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Мить-
ко,— понеси за мене стілець.
— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли
той стілець підсовувати.
— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи
ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти ро-
биш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього
сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
— Зрозумів. А ти?
— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Васи-
лівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже
придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш,
на відкриття табору вожаті влаштовували салют з ракет, що
знизу за мотузку треба смикати. Так я одну таку ракету
виміняв у хлопця з першого загону. Уявляєш?!
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже по-
чався. Наймолодший, восьмий, загін саме співав пісню про
чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками
такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у декого, мабуть, руки
заболіли, і вони їх поопускали, а дехто продовжував махати.
Коли вони теж притомились, то перші, відпочивши, почали
махати знову з таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з
нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледь стримуєть-
ся, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувся кудись і по-
вернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скін-
читься, певно, трохи не так, як заплановано, але нічого не
сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майдан-
чика і повернувся обличчям до жюрі.
— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко
взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,—
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось
122
голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як
здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя в нашої вожа-
тої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку
піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові в во-
лосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика.
Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люсь-
ку, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе
хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав
далі, тож усі, хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Сміливими і мужніми...
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знахо-
дитись музика. Славко лежав у піску горілиць і, втупивши
погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як
завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому
підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь
ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики:
«Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили —
ми там зовсім не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно
запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш
кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми
всі повернулись на майданчик.
Славко так і лежав на тому місці і все грав і грав. Я до-
поміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін за-
співав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що
нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу
і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився,
бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддався паніці, коли
загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати,
бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не
в силі був з-під того акордеона вибратись.
123
Грицько Бойко
ЯКБИ
От якби ми під вербою
Не зустрілися з тобою,
І якби не роздягались,
І якби ми не купались,
І якби на глибині
Не було пенька на дні,
І якби про те ми знали,
І якби ми не пірнали,
І якби не всі якби,
Не набили б ми лоби!
«Сестривечір, добрички! Чи не телячили моєї виді?» —
«А яка ж твоя видя?» — «Під сіреньким черевеньке, на ли-
синці лобок, на шиї китичка, на мотузці хвостик».— «Теля-
чили, сестричко, телячили! Захвостила задерю, поочеретила
геть до бігу».
Ч-'
Богдан Чайковський
ПРИГОДА В ЗООПАРКУ
Водій тролейбуса, як звичайно, оголосив:
— Зоопарк. Наступна зупинка — вулиця Польова.
Двері відчинилися.
Сергійко протовплювався до виходу. Враз жінка з авось-
кою, що першою поставила ногу на східці тролейбуса, від-
чайдушно зарепетувала. Чоловік, який виходив за нею, та-
кож з криком метнувся назад. На площадці зчинився пере-
полох. Ті, що збиралися виходити, кинулися в салон. Хто
сидів біля вікон, різко відсахнувся й посхоплювався з місць.
Двері рвучко зачинилися. Сергійко завмер.
На зупинці, прямісінько проти дверей тролейбуса, стояв,
широко роззявивши пащу... лев. Живісінький лев! Він зачу-
довано дивився на тролейбус і тихенько рикав. «Чи мені це
сниться?» — подумав Сергійко, протер очі й ще раз глянув:
лев, як і раніше, стояв спокійно й рикав.
Водій крикнув у мікрофон:
— Громадяни, без паніки!.. Це ж зоопарк...
І тролейбус рвонув з місця.
— Ой, мені ж треба в лікарню...— скрушно зітхнула жін-
ка з авоською. Водій почув це і глузливо запитав:
— То, може, вам зупинити і ви все-таки вийдете?
— Який герой! Сам вийди...
Замість водія відказав якийсь дідок:
— А що тут такого? Лев з породи кошачих...
Віддалившись од небезпеки, люди посмілішали в розмо-
вах. Не вгавав і дідок, він поправив пенсне на переніссі й,
дивлячись поверх скелець, звернувся чомусь до Сергійка:
— І в Африку не треба їхати. Сам цар звірів...
Сергійко не дослухав. Дідкові слова наштовхнули його на
сміливу думку, та й виходити вже треба було: тролейбус зу-
пинився на Польовій. Швиденько перебігши вулицю, Сергіи-
ко вскочив у тролейбус, що йшов у зворотному напрямку.
Протовпився до вікна.
Лев усе ще стояв, не рухався з місця. Вибравшись на во-
лю, він, здавалося, не знав, куди податися. Ось підняв пе-
редню лапу — хотів ступити на проїжджу частину вулиці.
Але мимо промчав автобус. З вікон висунулися сміливці, за-
махали руками:
— Алло, льовушка!..
— Гей, левунчику, передай привіт верблюдам!..
Лев настовбурчив гриву, вищирив зуби, рикнув. Йому явно
не сподобалася зухвалість пасажирів...
125
Сергійко вискочив на наступній зупинці. Сусідські хлоп-
чаки вже зібралися купкою, обговорювали новину.
— Лев сам не зачепить людину,— пізнав Сергійко з го-
лосу пузаня Грицька.
— Ну, це поки він тебе не побачив, твого черева,— глуз-
ливо зауважив Славко.
— Не ображай Грицька,— втрутився Володька,— у нього
батько академік.— І додав, звернувшись до Грицька: — А ти
піди й доведи Славкові, що лев тебе не зачепить...
— Знайшов дурня... Спробуй сам...
— Володьку він не проковтне — ноги цибаті...
— Хотів би я подивитися...
Але тут втрутився Сергійко:
— А що, хлопці, може, глянемо? Я тільки що звідти.
Приятелі з недовірою скосували на нього очі. А Славко
й Володька зразу ж пристали на заманливу пропозицію. Обі-
гнувши будинок спеціалістів (де жив Грицько), хлопці виско-
чили на вулицю, яка вела до зоопарку. Тут і близько нікого
не було. Вулиця наче вимерла. Тільки проїжджою частиною
мчали туди й сюди машини, автобуси й тролейбуси. Не було
й лева.
Біля входу в зоопарк валявся перекинутий ящик з-під
морозива. Сергійко миттю нагнувся і підняв кілька пачок.
Дав приятелям. Хлопці заходилися смакувати ласощами,
облизуючи пальці.
— Все. Кіна не буде,— перший озвався Володька.
— А може, його й не було?..— перепитав Славко.
— Кого?.. Лева?.. Та я ж сам бачив...
— А що ж то ходило — таке сіре та мале, а хвостик як
шило? — в’їдливо запитав Володька.
Саме тоді до зоопарку підкотила пожежна машина. Хлопці
урвали суперечку.
— Все ясно. За мною!..— скомандував Володька і кинув-
ся до зоопарку. Приятелі — за ним.
Ліворуч, за містком, вони помітили лева. Звір підтюпцем
простував до того місця, де відвідувачі любили фотографу-
ватися поряд з величезним фанерним щитом, на якому було
намальовано на весь зріст ведмедя. Фотографії виходили
наче зі спражнім звіром — можна похвалитися перед роди-
чами відвагою!..
Довгоногий фотограф стояв спиною до лева й старанно на-
водив великий апарат на жінку, що виструнчилася на стіль-
ці, та двох чоловіків поряд з нею. Один, юнак у військовій
формі, виставляв наперед руку з блискучим годинником,
щоб його було добре видно на фотокартці, а другий, старший,
поклавши одну руку на плече жінці, в другій тримав опа-
126
систого портфеля, також виставляючи його наперед. Мовляв,
знай наших.
Жінка перша помітила хижака:
— Ой, лев!.. Живий!..
Мить — і всіх трьох мов корова язиком злизала.
Фотограф рвучко обернувся. Очі йому рогом полізли:
скільки працює в зоопарку, вперше віч-на-віч зустрівся з
царем звірів. З переляку він аж фотоапарат наставив на
лева. Певно, побачивши в лискучому оці громіздкого апа-
рата своє зменшене відображення, здивований звір пирхнув
і, рикнувши, ступив кілька кроків наперед. Фотограф, все ще
цілячись у нього об’єктивом, злякано позадкував. Все це
скидалося на сеанс гіпнозу: хижак тупо наступав — чоло-
вік нестямно відступав...
За спиною фотографа було невелике озерце, в якому пла-
вали білі й чорні лебеді. Сергійко не раз милувався їхніми
гарно вигнутими шиями. Вони й зараз мирно собі плавали.
Нараз лев присів на задні лапи, ніби збирався стрибнути.
Як під впливом гіпнозу, присів і фотограф. Але ненароком
перечепився за штатив і шубовснув у воду. З гучним гелго-
том замахали крилами налякані лебеді, збиваючи водограй
бризок.
Забувши про небезпеку, Сергійко з приятелями голосно за-
реготали.
Фотограф, опинившись у воді (озерце було мілке!), все ще
цілився своїм об’єктивом у нападника. Руки йому тремтіли,
і здавалося, ніби він строчить з кулемета. А лев тільки мах-
нув хвостом з розкішною китицею, голосно муркнув і побрів
далі. Завернув він через кущі в напрямку дитячого майдан-
чика. З кущів, наче підстрелені горобці, випурхнули відві-
дувачі, які щойно позували перед фотоапаратом.
На містку, що тягнувся через озерце, з’явилися пожежни-
ки. У високих мідних касках, з брандспойтами наперевіс,
вони скидалися на солдатів-автоматників. Сергійко не втри-
мався й вигукнув:
— Десантники, стій!.. Стріляти буду!..
Володька затулив йому рукою рота.
З виразом серйозності на обличчях, сповнені службового
обов’язку, пожежники бігли, мов на пожежу. Разом з ними
було й кілька працівників зоопарку. Хлопці вискочили з ку-
щів і приєдналися до них. Важко хекаючи, огрядний чоло-
вік розказував командирові пожежників:
— Вранці доглядачка... х-х-ху... забула зачинити клітку...
Старий лев... вийшов... х-х-ху... з клітки...— чоловік змахнув
рясний піт з лоба.— До контори прибігла контролерка. За-
верещала — лев кинувся на неї... А тут касирка... За нею
127
сторож. Директор, значить, подзвонив вам... Сторож порадив
піймати його сітями...
— Кого?.. Директора?..— перепитав командир пожежників.
Чоловік вилаявся.
— Дідько його відає, кого піймати...
Тим часом лев з’явився вже на дитячому майданчику. Там
завжди було людно. Уздрівши звіра, відвідувачі кинулись хто
куди. Батьки хапали дітей на руки і, перестрибуючи через
кущі, мчали до огорожі. Хтось уже дряпався на паркан...
Паніка охопила весь зоопарк. З бокової алеї вискочила жін-
ка. Вона, здавалось, нічого не бачила, але кричала на все
горло: «Рятуйте!... Вовки, леви, ведмеді!..» —і бігла пря-
мо на лева, який зупинився мов укопаний, перед карусел-
лю. Діти з неї розбіглися, як і обслуговуючий персонал, а
вона все ще крутилася й крутилася.
Сергійко раптом помітив на каруселі самотню постать дів-
чинки. Вона, певно, не встигла втекти з усіма. Це була Надь-
ка з їхньої вулиці. Сергійко зразу пізнав її. Надька щоразу,
коли опинялася перед носом хижака, розпачливо кричала.
А той лише розгублено мотав головою, не розуміючи —
звідки з’являєтьоя і куди зникає дівча з косичками...
Побачили Надьку й Сергійкові приятелі. «А що, як лев
стрибне на карусель?» — майнула кожному страшна думка.
Завмерли й пожежники: що робити?
Однак звір, мабуть, втомився дивитись на мерехтливе вер
тіння каруселі. Муркнувши, він одвернувся й побрів у бік
огорожі. Люди з гвалтом кинулися врозтіч...
Сергійко вискочив на карусель, схопив перелякану Надь-
ку на руки й стрибнув з нею на землю. Тут раптом вигук-
нув Володька:
— Хлопці, до труби!
З лебединого озерця витікав невеличкий струмок. Русло
його давно не чистили, струмок замулився, змілів і розлив-
ся болотом край самісінької огорожі. Тут думали прорити
канал, спорудити ще один місток, щоб влаштувати своєрід-
ну Венецію.
Вже й трубу з великих бетонованих кілець проклали під
огорожею.
Труба тяглася під землею далеченько, виходячи в рів не-
подалік від подвір’я дядька Василя, Сергійкового сусіди.
Хлопчаки з навколишніх вулиць вільно користувалися тією
трубою для «входу» в зоопарк: і цікаво, і гроші зекономиш
на морозиво.
Дорослим пробратися в трубу важкувато, хоч вона нібито
й велика. Але що вдієш, коли позаду небезпека і на огоро-
жу не видерешся з дітьми. Недовго роздумуючи, вони посу-
9 319-5
129
нули слідом за хлопчаками, які шмигнули в темний отвір,
наче миші.
В трубі було волого, під ногами хлюпала багнюка, зава-
жало просуватися каміння та дрюччя. Дихалося важко. На-
дійна почала рюмсати, за нею заплакали й інші дітлахи.
Тільки хлопці з Сергійком зберігали мужність.
— Не дрейфте, нас тут не те що лев, сам чорт не наздо-
жене,— солідно мовив Володька.
Коли ж втікачі вибралися на світ божий, то дядько Ва-
силь, що саме порався в садку й побачив їх, з переляку аж
перехрестився: «Свят!!! Свят!!!» Такі вони всі були схожі на
чортів із тьми кромішньої...
Так закінчилася пригода в зоопарку. Довго ще після того
мешканці Шулявки згадували про неї та глузували з невдах-
утікачів. Адже лев, старий добрий лев, що доживав свого
віку в зоопарку, ні на кого не збирався нападати, нікого не
думав зачіпати. Йому закортіло відчути волю, та, опинив-
шись у незвичних для себе умовах, побачивши людську ме-
тушню й розгубленість, він занудьгував за своїм старим міс-
цем і, нікого не торкнувши й лапою, побрів до себе в кліт-
ку. Тут була левиця, левенята, свіже м’ясо.
А що левові треба?
Олександр Копиленко
ХАРЦИЗ
І
Не щастить мені з собаками!
Багато років я полюю і стільки ж років мрію мати доб-
рого мисливського собаку. Та не щастить мені!
А значно цікавіше й веселіше вештатись по болотах з руш-
ницею, коли в тебе ще є й собака. Така думка не виходила
мені з голови, коли приїхав я в місто Чернігів улітку 1933
року.
Двоє моїх знайомих і я намірились з Чернігова поїхати
на хутір Тупичів постріляти качок, а може, й тетеруків.
Один з моїх знайомих вже їздив туди одного разу і розпо-
відав про величезну кількість дичини на болотах серед мо-
гутніх поліських лісів. Він і спокусив мене на цю далеку
подорож, бо жив я тоді в Харкові.
Приїхав я в Чернігів днів на два раніше і чекав своїх то-
варишів.
Тут і трапилось так, що один місцевий мисливець запро-
понував мені купити в нього собаку. Сам він вже не ходив
на полювання, бо все хворів, і навіть продав рушницю, щоб
не було спокуси. А жив він аж на самісінькій околоці Чер-
нігова.
Коли я спитав, що ж то за собака, мисливець відповів
мені так:
— Признаюсь вам, це не панський собака, а простий тру-
дяга. Він у мене не вчений робити стійки та інші витребень-
ки. Це йому ні до чого! Та й мені теж! Зате, коли ви вбили
чи навіть тільки підстрелили качку, то нехай вона хоч на
дно океану пірне, Харциз її витягне. А в воду йде охоче.
В яку гущавину не впаде качка, Харциз виволоче її на берег.
І не боїться він ні холоду, ні спеки і не знає втоми!
Такий собака саме й був мені тоді потрібний, бо навколо
хутора Тупичева болота дуже важкі.
Пішов я дивитись свого нового друга, що допомагатиме
мені безклопітно і весело полювати на качок.
Мисливець, що продав собаку, додав:
— Не думайте,— каже,— що мій Харциз який-небудь там
родовитий англійський лорд чи німецький барон собачого
племені. Ні, він у мене простий собі пес, мішаної крові.
Справді, визначити породу мого нового чотириногого друга
було надто важко, і я відразу відкинув цю думку. До нас
підбіг сірий, з брудними плямами пес, на низьких ногах,
131
з гострою мордою і витрішкуватими очима. Хвіст закруче-
ний бубликом. Собака вайлувато стрибнув на призьбу і жа-
дібно дивився, чи не почастуємо його чим-небудь, бо захар-
чований він був так, що аж боки поодвисали.
— Це він тільки з вигляду такий непоказний, а пустіть
його на болото! Отам він себе покаже,— помітивши, яке вра-
ження справив на мене собака, сказав хазяїн.
Підійшов до нас сусіда, привітався і питає насмішкувато:
— Чи не продаєте худобину?
— Та оце ж як бачите. Думаю наділити товаришеві, щоб
було кому качок тягати,— відповів хазяїн.
Сусіда звернувся до мене:
— Беріть. Дякувати будете. Вправний собачка. Просто ска-
зати, не собачка — автомобіль. Тільки на болото виведіть —
він своє докаже.
Одне слово, сторгувались ми. Я придбав собі Харциза за
двадцять карбованців. Вирішив я так: гроші невеликі, не
сподобається мені пес, подарую комусь. Ось і вся недовга.
Подобалось мені ім’я мого собаки — Харциз! Колись у ста-
ровину так називали розбійників та різних розбишак.
132
N
II
Два дні я відгодовував свого Харциза. А він же страшний
ненажера! До мене він зразу звик. Та за ці два дні Харциз
примудрився двічі непомітно пролізти в кухню до моєї гос-
подарки і поїсти геть-чисто все, що трапилось йому на очі
з їстівного. Це мені чимало коштувало, а головне — госпо-
дарка невгамовно сипала прокльони на голову мого нового
помічника і друга.
На третій день вранці приїхали з Харкова мої знайомі,
і ми вирушили поїздом до станції Ріпки, що біля Чернігова,
а звідти двадцять кілометрів возом до хутора Тупичева.
Дорога кривуляла в густому сосновому лісі. Природа ці-
кава в цих нових для мене місцях, і їхати було дуже при-
ємно.
Всю дорогу мої знайомі глузували з мене і з мого Харци-
за. Мовляв, придбав собі мисливського собачку! Його треба
в дворі на цепу тримати, а з нього зробили мисливця! Родо-
витий пес!
А Харциз тільки кліпав очима, ніби говорив: «Нічого, по-
бачите, який я на роботі! Я ще вас здивую!»
І таки справді — Харциз нас здивував!
III
На хутір Тупичів ми приїхали по обіді. Забрав нас до себе
місцевий колгоспник, мисливець Петро Шкарбун,— дуже
привітна, лагідна і говірка людина.
Мисливець він був завзятий. Та тільки не було в нього
рушниці. Старовинна берданка вже одслужила свій вік, і
більше лагодити її стало не під силу. А купити нову руш-
ницю Петро ще не спромігся. Тому він тільки мріяв ходити
на полювання.
Коли ж я пообіцяв Петрові дати свою рушницю з патро-
нами, щоб він пішов постріляти, неборака-мисливець зрадів,
неначе я пообіцяв йому багату премію. Після цього ми й
здружились з Петром Шкарбуном.
Розповів нам наш господар, що дичини розплодилось на
болотах сила-силенна. Особливо качок. Аби було чим стріля-
ти. Тільки важко діставати вбиту птицю. Болота глибокі, не-
безпечні, великі. Впала качка в зарості — мов крізь землю
провалилась. Без собаки — хоч і не стріляй.
— А я ось собі й помічника привіз,— показав я на Хар-
циза.
— О, це добрячий собака! — скрикнув радісно Петро.—
133
Можете спокійно стріляти, цей витягне! Це саме собачка для
нашої гущавини. Ви знаєте, що я вам скажу? Оцей собака
кращий, ніж оті породисті! То дуже вутлі собаки. І ще чим
подобається мені такий собака — він тобі й хату стереже,
і живе надворі навіть зимою. Харчів багато йому не треба,
сам собі добуде. Добрячий собачка! — погладив Петро Хар-
циза, а той подивився йому в руки, чи не почастує його та-
кий привітний хазяїн.
Отак погомонівши і відпочивши з півгодинки, нагодував
я добре Харциза, і пішли ми на болото. Мисливці народ не-
терплячий!
За хутором, недалеко, врізалась у луг, а далі і в ліс, вузь-
ка глибока затока, а може, то було річище якоїсь річки, що
пропадала в болотах. Береги цієї затоки переходили в болото
і заросли густою стіною лози, осоки, куги, очерету. Посе-
редині невеличке чистоводдя. Але й там, у тихому спокої,
зеленіло, ніби полив’яні тарілки, латаття з білими і жовтими
квітами.
Ця затока й розтяглась кілометрів на три між двома ве-
ликими болотами.
Нічого було й думати брести затокою! Ми й пішли бере-
гом. Ледве пройшли метрів двісті, коли зривається табунець
чирят — маленьких диких качок. Мій товариш вистрелив, і
одне чиря, зробивши мертву петлю, впало на середину про-
токи.
Тут Харциз і показав свій талант! Він кинувся у воду.
А я гордо глянув на своїх товаришів, що глузували з мене
всю дорогу.
Пробившись крізь хащі водяних рослин та лози, Харциз
поплив по чистоводдю і взяв убиту качку. Я весь час підба-
дьорював його:
— Вперед, вперед, Харциз! Молодець, молодець, мій дру-
же! Давай, давай, сюди!
Але Харциз вхопивши в зуби качку, озирнувся на мене
і поплив на другий берег протоки. Це мене здивувало і за-
непокоїло. Я почав гукати:
— Назад, Харциз! Сюди, до мене! Подай сюди!
Та Харциз ніби оглух, плив собі на той берег. Там знов
пробився з качкою в зубах крізь зарості і вийшов на чистий,
сухий горбок. На горбку обтрусився, ліг до нас передом і
спокійнісінько... почав уминати качку.
їв він не поспішаючи, зі смаком. Пір’я летіло навколо
нього. А на наші вигуки навіть вухом не повів, ніби розу-
мів, що на такій відстані, за протокою, він для нас недо-
сяжний.
Не буду описувати, що робилося з нами. Особливо з тим
134
товаришем, що вбив качку. Він скаженів від цієї мальовни-
чої картини. На його очах собака роздирає качку, вбиту та-
ким прекрасним пострілом.
Ми кликали Харциза, лаяли його. Ми пробували примани-
ти собаку лагідним і ласкавим голосом. Нічого не допома-
гало! Тільки раз звівся Харциз на передні лапи, глянув у
наш бік, махнув головою і взявся знов до свого діла.
Швидко і вправно качку було з’їдено!
За цей час ми побажали Харцизу, щоб він здох, щоб його
вовки з’їли, щоб його чумка задавила та чимало іншого. Але
наш качкоїд поставився до цього досить байдуже.
З’ївши качку, Харциз біг тепер поруч з нами, тільки дру-
гим берегом затоки. До нас він не насмілювався наближа-
тись.
Пройшли ми ще метрів з сотню. Я збив ще одне чирятко,
і воно знову впало в воду. Харциз кинувся на птицю і про-
робив над нею ту ж операцію, що й з попередньою,— з’їв її,
не поспішаючи і не звертаючи на нас уваги.
Тепер нам стало смішно. Але це був гіркий сміх. Мої то-
вариші покинули мене з собакою і пішли в ліс до озер. Мо-
же, там пощастить щось взяти, коли не буде нашого поміч-
ника і чотириногого друга Харциза.
Звичайно, після цього я більше не брав Харциза з собою
на полювання. Я прив’язав його на мотузку в дворі. Так він
і просидів, доки ми не поїхали звідси. Мені дуже кортіло
повернути його назад господареві, що так вміло обдурив
мене.
Та виконати цей план мені не пощастило!
IV
Після кількох днів не дуже щасливого полювання на ху-
торі Тупичів ми повертались тією ж дорогою на станцію
Ріпки, через великий ліс. Харциз біг за возом.
Вже проїхали ми кілометрів зо три, коли ось вибігає на
дорогу заєць. Харциз кинувся за ним і давай гнати в ліс.
Чуємо ми — тільки долітає здалеку тонке, люте тявкання.
Так безсило волають собаки, коли ганяють бистроногого зай-
ця. Потім ці звуки пропали. Кудись далеко загнав зайця
Харциз.
— Мабуть, уже снідає свіжою заячиною! — жартували мої
товариші.
А я ще довго гукав, кликав, свистів, навіть вистрелив раз,
але Харциз не повернувся.
— Десь забіг твій улюблений песик! От нещастя! Як же ти
136
тепер без нього житимеш, га? — не давали мені спокою дру-
зі своїми в’їдливими жартами. Ми розпрощались, бо я по-
їхав на Харків, а вони залишились ще на тиждень у знайо-
мого лісника, недалеко від хутора.
Вже минуло днів з дванадцять після мого повернення в
Харків. Я з друзями знов лагодився на полювання. Сиділи
ми в мене і набивали патрони. Я розповідав їм історію з
Харцизом. Ми всі весело і довго сміялись, і я з удаваним
сумом сказав:
— Ех, шкода, що нема мого друга Харциза. Я б оце повіз
його з собою! Хіба ж без такого собачки візьмеш убиту ди-
чину? Що завгодно віддав би, щоб мій дорогий Харциз був
тепер тут! — розпачливо закінчив я під регіт товаришів.
Ледве я вимовив ці слова — раптом хтось різко подзвонив.
Я кинувся до дверей, відчинив і мало не зомлів. Не повірив
своїм очам.
В коридор увійшов якийсь дядько, а біля нього, прив’яза-
ний на мотузку, з непорушним спокоєм стояв Харциз!
Я був дуже зворушений, не міг навіть вимовити й слова.
А собака не виявив ніякої радості. Він тільки в’яло махнув
хвостом і облизався. Ніби хотів сказати: «Приймайте гостя.
Може, там де качка є, то я її з’їм!»
Дядько кинув мотузку, потім привітався й сказав:
— Ну, намучився я з ним! Ви знаєте, вночі у вагоні пере-
гриз мотузку і потрощив ущент цілий клунок харчів однієї
сердитої баби. Та зчинила такий лемент! Каже мені: «Пла-
137
ти гроші, сякий-такий!» А я кажу: «Не стану платити, бо
харчі треба класти на полицю, а не під полицю! Це,— ка-
жу,— собака породистий, навчений спеціальних наук і лю-
бить смачно попоїсти!» Покликала провідника, ще якогось
начальника, почала мене з поїзда висаджувати. Такий скан-
дал! Довелось до копієчки заплатити. А там з півпуда хар-
чів — м’ясо та сало. Всі гроші віддав! Так ви, товаришу, за-
мітьте це. За все треба заплатить.
— А хто ж вас послав з собакою? — спитав я тремтячим
голосом.
— Як хто? А ваші ж товариші, що зараз живуть у .тгісни-
ка біля хутора Тупичева і полюють там. Цей собака прибіг
до них, коли ото вас загубив. Ваші товариші говорили, що
це дуже вчений собака, Харциз, і ви сильно турбувались,
коли він забіг у лісі... А мені саме треба було у справах до
Харкова, я й взявся вам довезти собачку, з тим, щоб мені
повернули гроші за квитки і за клопоти. От і лист вам є.
Я запросив гостя до кімнати, де й розпечатав листа.
Звичайно, лист був жартівливий. Товариші для сміху на-
писали дотепного листа і дуже шкодували, що не можуть
бачити мого здивованого обличчя, коли у мене дома появить-
ся Харциз.
Та й справді, у мене, напевне, був досить смішний вигляд,
бо мої друзі, що набивали патрони, теж не могли втриматись
від реготу.
Проте я зробив вигляд, що собака мені надто дорогий, і з
серйозним виглядом змушений був сплатити приїжджому всі
його витрати в дорозі і за всю шкоду, заподіяну Харцизом.
Подякувавши за труди, я випровадив гостя. Він пішов дуже
задоволений.
Та ще коли я був біля дверей у коридорі, раптом почув
розпачливий зойк і прокльони на кухні. Репетувала наша
хатня робітниця.
Я прожогом кинувся в кухню і застав там таку картину.
Хатня робітниця лаяла Харциза і безсило розмахувала пе-
ред ним руками, а він байдуже наминав цілу курку, яку ма-
ли засмажити нам на обід. Коли вона хотіла вирвати курку
з Харцизових зубів, він сердито гарчав, щоб йому не зава-
жали снідати.
Як бачите, не щастить мені з мисливськими собаками.
Хоч все описане тут і скидається на звичайний мислив-
ський жарт, проте повірте мені, що це істинна правда. У мене
є навіть свідки мого мисливського щастя з шибеником Хар-
цизом.
138
Грицько Бойко
ЧОМУ ТИМКО ПОДРЯПАНИЙ
— Чому це ти подряпаний? —
Юрко Тимка пита.
Тимко йому відказує:
— Та я ж купав кота!
— А я от не подряпаний,
Хоч теж купав свого...
— Еге, ти ж не викручував
І не сушив його!
Панас Висікан
ПОДОРОЖ НА ВОГНЯНУ ЗЕМЛЮ
Послухайте, як мандрували ми з Ониськом до Вогняної
Землі.
Було це ранньою весною. Зайшов якось він до мене в кім-
нату та й каже:
— Прощай, друже, завтра ти мене вже більше не поба-
чиш!
— Як? — питаю.— А куди ж ти подінешся?
— Виїжджаю,— йаже, — в далеку подорож. Хочеш, поїде-
мо разом, будеш моїм помічником у дорозі.
— А куди ж ти думаєш їхати? — запитав я в Ониська.
— їду, брате, аж на Вогняну Землю!
— Та ти що,— кажу,— збожеволів? Там же згоріти можна!
Онисько засміявся:
— Не розумієш ти нічого, Федьку. Це тільки назва така —
Вогняна Земля. А там і люди живуть, і рослини є, скільки
хочеш.
— Не знаю,— кажу.— Може, й так, але холодну землю не
назвали б Вогняною.
— Чудний ти,— знов посміхнувся Онисько і витер ніс ру-
кавом,— чого ти боїшся? Адже з географії у мене п’ять, і я
весь світ знаю, як своїх п’ять пальців. Крім того, візьмемо
карту і компас, а з ними уже зовсім нічого боятися. Нам
тільки б до моря добратись, а там морем аж до Вогняної
Землі! По дорозі заїдемо в Африку, погуляємо, подивимось
на карликів із племені обонго, походимо по тропічних лісах,
покупаємось в океані. А потім знов на пароплав...
139
— Далеко,— кажу,— все-таки їхати треба.
— Звичайно,— прошепотів Онисько,— нелегкий шлях ми
собі обрали.
— Може,й за рік не доїдемо,— кажу.
— Через п’ять років повернемось,— відповів Онисько.—
Тоді мені буде сімнадцять років, а тобі п’ятнадцять. Будеш
мене слухати, бо є такі місця, де можна загинути: або про-
валитись у землю, або ж у Бразілії може вкусити муха цеце,
тоді помреш відразу, від одного укусу.
«Що ж робити?» — замислився я. Подивитись на тропічні
ліси, на водоспади в горах, про які читав я в книжках, дуже
хотілося, але, бува, вкусить муха або поцілить карлик з лу-
ка — тоді все. Додому вже не повернешся, і сорочка червона
залишиться, та, що мама пошила на свято...
— Ну то як? — запитав сердито Онисько.— Згоден чи ні?
— А де ж ми пароплав візьмемо?
— От смішний... Нам тільки до моря дістатись, там залі-
земо на пароплав, заховаємось кудись і поїдемо...
— Ну, згоден! — кажу.
Поговорили ми отак та й розійшлися, а на другий день
вдосвіта Онисько постукав до мене у вікно.
Я швидко скочив з ліжка.
Мама з Тетянкою спали в іншій кімнаті. «Треба було б по-
прощатись,— подумав я,— бо, може, й не побачимось біль-
ше...» Я вже хотів було зайти до них у кімнату, але розду-
мав. Мама дізнається про подорож і не випустить мене з
хати...
Взяв я свої речі, тихо відчинив вікно і вискочив надвір.
Онисько стояв біля вікна з невеличкою торбинкою за плечима.
Вийшли ми на дорогу, повернули ліворуч і зійшли на
міст. Надворі тихо-тихо. Внизу річка шумить, а вгорі небо —
чисте і зоряне.
— Куди ми будемо йти? — питаю в Ониська.— Через ліс
чи кругом, поза болотом?
— Тільки через ліс,— відповів Онисько.— Перейдемо ліс,
потім сядемо на якусь машину і доїдемо до порту, а там
уже морем і морем до самого океану.
За розмовою незчулися, як підійшли до лісу.
Велетенські дуби й сосни злегенька шуміли, ніби про щось
таємниче говорили між собою.
— Тобі не страшно? — питаю я в Ониська.
— Ні. А ти вже боїшся? — засміявся він. — А як же ти
в бразільських лісах почуватимеш себе — серед мавп і гієн?..
— Там,— кажу я,— я не буду боятись. Це тут тільки мені
трохи страшно стає.
— Тепер привикай,— шепнув Онисько,— можливо, ще й з
140
левом африканським доведеться битися або з чорною пан-
терою... Пантера такий звір, що від нього ніде не сховаєш-
ся — ні в воді, ні на дереві...
Незабаром почало розвиднятись; зачервоніли верховіття
дубів і сосон, защебетали пташки в гущавині,— навкруги
стало любо і радісно.
— Глянь, Ониську, — кажу, — барвінок послався, а сон
який хороший! Давай нарвемо трохи для колекції.
Але Онисько відмовився.
— Для колекції,— каже,— ми назбираємо тропічної рос-
линності.
Сонечко підіймалося все вище. Ми йшли все далі в глиб
лісу і опинилися біля озера.
Посідали ми на березі озера, відпочиваємо. Раптом щось
зашаруділо в кущах. Затремтіла суха лепеха, і показалась
невеличка мордочка.
— Глянь,— шепнув мені Онисько,— лисичка! Мабуть, риб-
ки прийшла половити. Ех, шкода, що рушниці немає!
Попила лисичка води і сховалася в кущах.
Ми поснідали і пішли далі. Йшли цілий день, але лісу
кінця й краю нема. Настав вечір.
— Може,— кажу,— ми вже потрапили в тропічний ліс?
Онисько зупинився, скинув торбинку, пошарив у ній ру-
кою і дістав компас.
— Так,— прошепотів він здивовано.— Ми йдемо на схід,
а треба йти на південь.
Потім Онисько виліз на високу сосну, поглянув на всі боки
і крикнув мені, неначе з-під неба:
— Кінця не видно, а кругом ліс і ліс...
Пішли ми далі. Онисько замислився. На його лобі висту-
пили краплинки поту, а губи міцно стулилися, немов у ньо-
го щось боліло всередині.
— Глянь,— кажу,— які хмари на небі, треба скоріше йти,
щоб нас дощ не намочив!
— Чого ти дощу боїшся? — сердито мовив Онисько.— Нам
тільки з лісу вибратись, а там на екваторі така спека, що
за одну хвилину висохнеш.
Незабаром стало зовсім тихо. Ми наламали гілок, нарва-
ли сухої трави, збудували невеликий курінь і залізли в
нього.
Мені дуже хотілося спати, і я заснув. Приснилося мені, що
ми з Ониськом лежимо на самому березі моря і дивимось
у трубу на Вогняну Землю. Біля нас ростуть величезні бао-
баби, а в морі крокодили і акули плавають...
— Ти спиш? — чую раптом голос Ониська.
— Ні,— прокинувшись, кажу я,— не сплю, а так лежу.
142
Ліс несподівано зашумів, заляпотів дощ, почалася гроза.
— Оце,— кажу Ониськові,— якщо не знесе нашого куре-
ня, може, й живі зостанемось... І чого було йти нам сюди,
хай би їй біс, тій Вогняній Землі! Мені мама сорочку поши-
ла на свято червону, я навіть і не надівав її ні разу; тепер,
як повернемося через п’ять років, то вона вже й не налізе
на мене.
— Дійсно,— сказав Онисько.— Що, як і справді не вибе-
ремось ми з цього лісу і житимем, як ті дикуни...
— Я й знав, що так буде,— кажу.— Тепер усі друзі наші
вивчаться: Петя стане комбайнером, Льоня — машиністом
на поїзді, Тетянка наша — вчителькою, а ми — дикуни лі*
сові...
— Так, це може бути,— погодився Онисько,— блукатимем
отак, поки й бороди повиростають до пояса.
Я тихенько заплакав. «І чого було йти? — думаю собі.—
Оце б я гуляв з хлопцями в м’яча на вигоні. А так доводить-
ся лежати серед дикого лісу в куренику».
Ранком буря вщухла, стало знову тихо...
— Давай знайдемо те озеро, біля якого ми лисичку бачи-
ли,— кажу я,— та будем іти додому, бо вже й торбинки наші
порожні...
Але Онисько й слухати не хотів, говорив, що тільки ви-
братись із лісу,— то на морі блукати не доведеться: там за
тисячі кілометрів усе видно.
— Ні,— кажу Ониськові,— я вже не хочу ні Африки, ні
Вогняної Землі. Краще додому, так хоч залізу на піч та зі-
гріюсь.
Раптом недалеко заіржали коні.
— О, чуєш,— кажу,— біжім мерщій, там хтось є.
Вибігли ми на широку галявину, бачимо: коні пасуться на
молодій травичці. Один кінь рябий, невисокий, стоїть, ма-
хаючи головою.
— Цей схожий на зебру,— сказав Онисько.
Взяв його за гриву, погладив по лисині, потім розплутав
пута і привів коня до мене. Підсадив мене і сам виліз на
коня.
— Но-о! — крикнули ми разом на рябого, і поніс він нас
поміж густих дерев.
Через годину ми виїхали з лісу.
— Земля! Земля! — закричав Онисько. — Ми приїхали з
далекого плавання!
— Диви,— кажу,— привіз нас до самої стайні. Як це він
дорогу так швидко знайшов без карти і без компаса?
...Так і не вдалося нам побачити Вогняну Землю, зате в
школі нас усі тепер називають моряками далекого плавання.
143
Анатолій Костецький
КРАВАТКА ДЛЯ ЖИРАФА
Коли б заманулось раптово
жирафу
пошити краватку,
то, певне, кравці
повинні б були залізати
на шафу,
тримаючи метр у руці —
щоб шию обмірять жирафу.
Була б та краватка,
як десять краваток,
а може,—: як двадцять,
а може,— як сто.
І, певне, носити
краватку жирафа
крім нього
не зміг би ніхто.
А з краму, що йшов би
йому на краватку,
я зміг би пошити для себе
піджак,
та, може б, іще й на підкладку
лишилось би краму.
Отак!
Тож слава жирафам!
Спасибі жирафам
за те,
що не носять краваток вони,
бо краму б тоді на піджак —
не дістати!
Носив би я тільки
штани...
Олег Буцень
НАШЕ ВІДКРИТТЯ
Невідкритих земель більше нема. Всі найвищі вершини
підкорено. Кругом світу пішки не помандруєш: або міліція
заверне, або в море влізеш. Але ми з Максимом не жури-
лись. Он писала ж «Пионерка» про школярів, які зробили
наукове відкриття: вивели новий сорт скоростиглих помідо-
рів. А хіба ми гірші за них? І ми поклали собі залізно: лус-
немо, але все одно щось відкриємо! Може, якийсь там ста-
ренький академік загавиться, чогось не додивиться, а ми тим
часом бац-бац, ось вам, будь ласка, наше відкриття. Здорово!
Це ми так з Максимом мріяли. Дуже вже нам кортіло
щось відкрити. Тільки так, щоб не довго морочитись. Бо в
нас усяких справ по саму зав’язку. Лише на футбол скільки
часу гаєш.
Якось після полудника весь наш загін пішов у ліс. Ну,
що роблять у лісі — самі добре знаєте. Дівчата збирають
квіти, ягоди чи сидять коло вожатої, слухають, як вона
книжку їм читає.
А хлопці, звичайно, тікають кудись далі, в них у лісі свої
справи, важливіші.
Ми з Максимом теж одразу накивали п’ятами, по горіхи
подалися. Багацько не нарвали, та дурно теж не тюпали.
Вибралися з ліщини, назад ідемо, стежки шукаємо. Коли це
Максимко хап мене за руку і закляк, наче статуя зробився,
тільки без п’єдесталу. Я глянув на нього і собі спинився.
А він:
— Диви, мурашник який великий.
— Тьху! Налякав,— кажу,— своїм мурашником. Я ду-
мав — гадюка.
А мурашник і справді величезний, наче висотний. І впо-
перек метра півтора.
Ніколи такого в житті не бачив!
Підійшли ближче.
— Чуєш? — шепоче Максимко і опускається , навколіш-
ки.— Мурашня балакає.
— Хто, хто балакає? — перепитую недовірливо.
— Та мурашня,— каже.
Присів і я, вуха нашорошив, очі витріщив. Бачу, снови-
гають по купі мурашки, якусь гусінь тягнуть, гличку, ли-
сточки. І над усім приглушений гомін стоїть, як на цент-
ральній вулиці нашого міста. Здорово у них виходить.
— Може... може, це ми вже наукове відкриття зробили?
10 319-5
145
Мурашник, що розмовляє, знайшли. Як ти гадаєш, Мак-
симку?
А він, замість відповісти, як поведе очима, як підстрибне
та драла! Я — за ним. Це ми так захопилися своїм відкрит-
тям, що й незчулися, як нас обліпили великі руді мурахи.
Насилу обтрусились. І знову до мурашника. Поставали на-
вколішки, слухаємо. Цікаво так!
— А якою мовою вони балакають? — питаю в Максимка.
— Звісно якою. Своєю, мурашиною. Без мови як би ж
вони тут порозумілися? Бачиш, багатоповерховий мураш-
ник зводять. Треба ж про все домовитись: кому що робити,
в яку зміну працювати, де будівельний матеріал добути.
— Може, воно й так, тільки без перекладача хіба їх зро-
зумієш?
— Капуста ти головата! Де ж ти знайдеш мурашиного пе-
рекладача? — сміється Максимко.— Це ж добре, що ніхто
ще їхньої мови не знає. А ми будемо знати, вивчимо!
— Еге, вивчиш,— пхенькнув я.— Тут свою рідну ледве на
трійку витяг. А в них, певно ж, і граматика є, якісь там
спрощення в групах приголосних, чергування голосних у
коренях. Ні, це не для мене,— зітхнув я скрушно, відчуваю-
чи, що зразу втратив усяку охоту до вивчення нової мови.
Поки ми з Максимком так теревенили про науку, чую —
одна мураха заповзла мені в тапку, друга по нозі полізла,
третя... Я хотів був їх змахнути, а Максимко мене ліктем
у бік — штовх! Не ворушись, мовляв. І справді, ми ж наукове
відкриття робимо. Але спробуй не ворухнутись, коли у них
щелепи, як у справжніх африканських крокодилів. Не ви-
терпів я, одскочив назад, обтрушуюсь, а Максимко заради
науки терпить. Його вже десятки зо два мурахів «дослі-
джують», а він хоч би тобі оком кліпнув! Ага теж не витер-
пів, прибіг до мене, покусаний, зате радий-радісінький, як
вареник у сметані. Ще б пак, відкриття: мурашник, який
вміє розмовляти.
— Ну гаразд,— кажу йому, коли нараділися по саму ма-
ківку.— Пішли додому, бо на вечерю спізнимось і дощ он
починається.
Задер Максимко голову, дивиться на небо, а на ньому ні
хмарини.
— Та ти ось послухай,— кажу: —кап-кап-кап. Чуєш?
Максимко завмер, прислухається, де ці краплини падають.
Потім простяг руку, чи не впаде на долоню яка. А круг нас
то тут, то там обережно так: кап, кап, кап. Ой, що тут скої-
лося з Максимком! Як заверещить:
— Роздягайся! — А сам мерщій скидає сорочку, штани...—
Та мерщій! — квапить мене.
146
— Навіщо? — не розумію я.
— Треба. Для науки треба.
— А для чого науці мої штани знадобилися? — ніяк не
второпаю.
— Зараз утямиш,— метушиться Максимко.
Схопив він нашу одежину і каже:
— Розкладемо її ось там, коло мурашника. Давай! —
скомандував, і ми кинулись розкладати на траві речі одну
до одної.
— А тепер — лічи.
— Кого? — питаю. І думаю: чи не напекло йому сьогодні
сонце голову? Якийсь дивний Максимко став. Дощові крап-
лини лічити здумав.
— Та мурахів лічи! — кричить.— Які з сосни стрибають.
І показує рукою на наш строкатий килим. Я так і очі ви-
рячив.
А мурашка впала, огледілась — і до мурашника.
— Дві! Три! Чотири! — заверещали ми на весь ліс.
Двадцять три штуки нарахували за кілька хвилин! Справж-
ній мурашиний дощ!
— А знаєш, чого вони стрибають? — питає в мене Мак-
симко.
— Напевно, змагання у них якісь проходять, хто точніше
стрибне,— відповідаю.— Як у нас парашутисти стрибають на
точність приземлення.
— Гарбуз ти порепаний,— сміється Максимко.— То вони
щоб довго не йти пішки, додому не спізнитись. Адже в му-
рашнику зараз всі входи закриють — вечір заходить.
Ось таке ми з Максимком відкриття зробили. Тільки наша
вожата ніяк не хотіла зрозуміти його наукове значення, бо
ми таки спізнилися на вечерю. І пообіцяла завтра нас ви-
рядити на кухню картоплю чистити.
Після відбою я довго крутився в ліжку: все ніяк не міг
заснути. Шкіра свербіла, наче хто кропивою пожалив. За-
плющу очі — і все ввижається, немов я лежу на мурашнику,
а руді мурахи на мені змагання влаштували: хто дужче
вкусить.
— Максимку! — тихо зашепотів я в темряві.— Тобі не свер-
бить?
— Свербить. Терпи. Це ж заради науки.
Я скрушно зітхнув і подумав: хіба я не віддав би науці
своє життя? Науці — так. А от рудим мурахам — нізащо на
світі!
147
Грицько Бойко
НА ЧОВНІ
На човні уся сім’я:
Тато, я і мама.
За борти держуся я
Обома руками.
Тато вже мотор завів,
За кермо вхопився.
Човен рвучко затремтів —
І мотор спинився.
Тато ремінь в руки брав
Щось разів із двісті —
148
Тільки човен все плигав
На одному місці.
І, напевно, наш татусь
Ще б за ремінь брався,
Коли б я не озирнувсь
І не розсміявся:
— Отака-то дивина! —
Я гукнув до тата.—
Це ж забулися човна
З якоря ми зняти!
Віктор Кава
Я І МІЙ ТЕЛЕВІЗОР
Вітя Таран мерщій ускочив до кімнати, швиденько, доки
мати не визирнула з кухні, роздягнувся, гупнув на стілець
біля свого столу й ухопився за ручку. Коли мати вихилила-
ся з-за дверей, він уже щось писав, низько схилившися над
зошитом і голосно сопучи. Аж лоб його взявся брижами від
напруги. Мати пильно подивилася на сина, підозріливо спи-
тала :
— Ти що, тільки-но прискочив од Митька? Знову весь
день вирячувався на екран телевізора?
Вітя не одразу підвів голову, мовби не чув материних слів,
цілком поринувши у працю. Нарешті сердито глянув.
— Еге, таке скажеш — тільки-но! Лише перед твоїм при-
ходом заскочив на хвильку до Митька, щоб порадитись, як
писати твір. Нікуди ви зі мною на канікулах не їздили, не
ходили, надворі дощ утюжив, про що ж писати? — сумно
мовив.— Спасибі Митьку, дещо підказав...
Мати силувано закашлялася, мовила примирливо:
— Ну, пиши, не буду заважати. Та не засиджуйся довго
за столом, бо ж завтра до школи, а ти звик за канікули ру-
тити до обіду.
Вітя вхопив вухами її слова, що завтра до школи, решту
пропустив повз них. А таки ж завтра. І кров з носа треба
написати твір. Не хочеться завдавати кривди своїй учитель-
ці. Олександра Іванівна аж зіщулюється, мов од холоду, коли
ти не виконав домашнього завдання чи мекаєш-бекаєш біля
дошки. Тоді так прикро стає на душі... Зате після гарної
відповіді вона лагідно гладить по голові своєю теплою шов-
ковистою долонею. Тоді стає так приємно й чомусь ніяково...
Вітя труснув головою, для чогось посмикав носа. Про що
писати? Справді, нічогісінько цікавого не було в нього на
канікулах. Може, вигадати? Он скільки захоплюючих істо-
рій бачив він по телевізору. Цілий зошит можна ними запов-
нити. Вітя приплющив очі, і перед його внутрішнім зором
наче кінострічка побігла... Рішуче опустив ручку на папір.
«На другий день канікул ми поїхали з татом в аеропорт,
сіли на літак і полетіли в Сухумі, де на волі живуть мавпи.
Скільки їх там! З одною я познайомився, вона заговорила
до мене людським голосом».
І ручка спіткнулася. Та не повірить у те Олександра Іва-
нівна. Вона ж добре знає, що Вітин батько працює на заводі
металургом, у них кінець кварталу, як завжди, план «го-
рить», хто ж відпустить батька до Сухумі?.. На Вітю з май-
149
же чистого аркушика паперу вочевидячки глянули вчитель-
чині очі, вони мовби казали з докором: «Нащо ж ти брехати
узявся?»
Почервонів, вирвав аркушик з зошита, зіжмакав його. Із
злістю подивився на телевізор, котрий байдуже блимав на
нього з кутка великим більмастим оком. Наче він зовсім не
винен, що Віті нічого писати про канікули. А він, він у всьо-
му винен! От хай і лає його Олександра Іванівна...
«Я встав уранці, вмився, поснідав і хотів іти гуляти. Як-
раз сонце зазирнуло до кімнати. Просто так, щоб перевіри-
ти, чи працює, увімкнув телевізор. А там саме показують
мультиплікаційні фільми. Один за одним, один за одним...
Коли вони скінчилися, пішло кіно про пригоди хлопців Пав-
луші та Яви і їхньої корови Контрибуції. Таке смішне, що
я впав зі стільця й коліно забив... Хіба од нього відірвешся?
А тут і обідати час настав».
Вітя задоволено всміхнувся: чиста правда лягає на папір.
Хіба думають дядьки й тітки там, під височенною телевежею,
щоб діти нормально відпочили: побігали по надвір’ю, погра-
ли в футбола, у квача? їм аби весь час екран не був по-
рожній.
«Пообідавши, я твердо вирішив піти у двір. Вже навіть
пальто надів і став шнурки зашнуровувати на черевиках.
Аж гульк — подзвонив у двері мій товариш Митько. Вияв-
ляється, його мати на роботі захворіла й прийшла додому.
Прийшла, вимкнула телевізор і витурила Митька з квартири.
Мовляв, ще грип від мене перехопиш, краще піди на свіже
повітря. А Митько саме дивився фільм про гангстерів. Як же
йому не дізнатися, чим він закінчиться? То я знову натис
на вмикач. Хіба відмовиш гостеві й товаришеві? Самому до-
велося сісти поруч...»
На хвильку замислився. Чи писати про той вечір всю прав-
ду? Рішуче махнув рукою — правду й тільки правду!
«Митько подався від мене перед самим приходом моєї ма-
тері. Мені було так незручно, що я не виконав обіцянки, да-
ної матері — не стирчати перед телевізором, а сходити по-
гуляти й купити хліба. Щоб не засмутити її, та й батька
також, миттю одягнувся, зганяв до магазину, а потім ще й
пройшовся по калюжі, аби мати подумала, що я довго гуляв,
і вернувся додому. Звичайно ж, мати була впевнена, що я
набігався по надвір’ю донесхочу».
Вітя скорботно похитав головою. Бо ж і третього, і четвер-
того дня телевізор не відпускав його від себе. Одне, що на
канікули зібрали для дітей найкращі передачі, мабуть, весь
рік їх копичили, а друге — Митько унадився до них. Бо його
мати все хворіла й пильнувала, щоб не горів даремно теле-
150
візор та «не висмалював тобі, дурню, очі», тобто Митькові.
Митько хоч і кривився, що у Віті телевізор чорно-білий, од-
нак мовби прикипів до нього. Довелося й Віті висиджувати
весь день поруч товариша...
А потім їхній телевізор, мабуть, геть перевтомився. Під
вечір четвертого дня він по-людськи охнув, клацнув і замовк.
Поволі згас екран, тільки яскрава зірочка невблаганно та-
нула на ньому. Митько зітхнув на повні груди, навіть сльозу
розтер на щоці, мовби втратив найкращого друга. Вітя та-
кож мимоволі зітхнув. Знічев’я підійшли до вікна, визирну-
ли. А надворі дощ припинився, сонце купається в калюжах,
молода травичка пнеться вгору. Десь глухо гупнув м’яч.
Скалатнулися їхні серця — надвір, негайно надвір!
Вітя плямкнув губами — еге, не так сталося, як гадалося.
Коли він одягавсь, а Митько вже стояв на порозі, квапив
його під сонячну зливу, різко пролунав дзвінок. Відчини-
ли — Митькова мати. Вона, звичайно, здогадалася, де її син
і що робить, однак не сварила, тільки попрохала побути з
годинку вдома, бо їй треба в поліклініку на виписку, а має
телефонувати батько. Стривожиться, коли ніхто не візьме
трубку... Хлопці похнюпилися, та ненадовго: всього ж через
годину ноги винесуть їх надвір!
Але ж у Митька був кольоровий телевізор. Що то вже за
краса! І Вітя як сів на стілець біля нього, то наче прилип
Звичайно, Митько був біля гостя.
151
Митькова мати повернулася надвечір. Бідкалась, що грип
зібрав велику чергу. Хлопці було піткнулися надвір, та й
вернулися — сонце замлоїлося хмарами, знову задощило, за-
гув холодний вітер, стали пролітати сніжинки.
Наступного дня Митькова мати зраночку подалася на ро-
боту, то ж телевізор цілий день не відпускав хлопців од себе.
Так працював, наче його намовили чи він теж мав викону-
вати квартальний план...
Вітя описав усе це, зиркнув на німий та сліпий телевізор,
журно подумав: «Невже на цьому тижні не прийде майстер
по ремонту?»
І дописав останнє речення: «Отак телевізор позбавив мене
й Митька канікул».
Олександр Пархоменко
ДВА І ДВА
Бородатий цап півдня
Вчив лічити цапеня:
— Ну-бо, мудра голова,
Скільки буде два і два?
Цапеня немов німе,—
Думати не хочеться.
Цапеня ні бе, ні ме,
А татусь морочиться.
Взяв морквинки, дві і дві,
Розкладає на траві:
— Подивись, моє дитя,
Та подумай до пуття.
Одвернувсь на хвильку цап,
Що тут довго думати?
Цапеня морквицю хап
І скоріше хрумати.
Цап вернувся: — Ох, біда,
Що ж це ти, лебедику?
І нема тобі, стида,
Схрумав арифметику!
152
Лідія Компанієць
ГОЛУБОЧКИ
З українського фольклору
Якось вдень,
На старість літ,
Посварились
Баба й дід,
А тоді —
Як діточки —
В різні боки
Та кутки.
Дід мовчить:
Уперся він,
Мов кілочок той
У тин.
Не говорить
І стара...
Вже й обідати
Пора...
Вже спустилася
Пітьма,
А розмовоньки —
Нема...
Баба зроду
Говірка,
Ця мовчанка
їй тяжка.
Розтуля вона
Вуста,
В діда лагідно
Пита:
— Ти, старий,
Учора чхнув? —
Дід удав,
Що не почув.
— Чхнув чи ні? —
Стара ізнов.
— Чхнув... То що?
— То будь здоров!
Засміявся дід
В одвіт...
Помирились
Баба й дід.
І сидять вони укупці —
Голубочок при голубці.
154
Марія Пригара
СВАРКА
Рано-вранці за дрібнички
Посварились дві сестрички.
— Не чіпай моєї книжки!
Не бери ведмедя Мишки!
— Віддай мій олівець,
Що поламаний кінець!
І шматок отої стрічки,
І лялькові черевички.
В мій куточок не ходи!
Ми у сварці назавжди! —
Посідали по кутках,
Надулися — глянуть страх!
А надворі дощ і вітер,
Дуже сумно так сидіти!
Де не глянеш — скрізь краплинки,
Навіть просвітку нема.
...Почекали дві хвилинки,
Обернулись крадькома.
Вдвох одразу обернулись,
Не хотіли — а всміхнулись.
Що за гра на самоті?
Вже й ляльки якісь не ті...
І, забувши всі дрібнички,
Помирились дві сестрички.
Григорій Усач
НЕНАЖЕРЛИВЕ ПОРОСЯ
У цього поросятка
Капризний п’ятачок:
Його не зацікавить
Солодкий бурячок.
Стоїть собі пузате
І дивиться в вікно —
Із школи виглядає
Господарку воно.
Вона зайде лиш
в хату —
До нього вже гука:
«Поїж-но, поросятко,
Смачного п’ятака».
Підставить поросятко
Капризний п’ятачок —
І в глиняну скарбничку
Монетки цок та цок.
Монетку та й монетку
Ковта-жере щодня
Пузате поросятко,
Нахабне, як свиня.
За місяць проковтнуло
У дівчинки воно
Концерт і дві вистави,
156
Три книжки і кіно.
Ось цирк приїде скоро,
Є гроші на квиток,
Та їх уже чекає
Капризний п’ятачок'.
Бабуся ледь не плаче:
«Ой лишенько мені!
І де ж ото набрати
Монеток для свині?»
Та це іще півлиха,
А лихо — ось воно:
Всі радощі онуки
Спустилися на дно.
На дно скарбнички з глини —
Рум’яної свині,
Яка своїй хазяйці
Закрила світ в вікні.
Дитині вже не треба
Ні цирку, ні книжок —
Найкраща їй розвага:
Цок-цок,
цок-цок,
цок-цок...
Анатолій Костецький
А ЩО В ПОРТФЕЛІ?
1
Що таке надворі сталось?
Що за крики? Що за галас?
— Бий! Дава-ай!
— Гати, мазило!
— Ти куди?!
— Суддю — на мило!..
Зрозуміло:
там — футбол,
і комусь забили гол...
Два портфелі, як і слід,
штанги замінили.
На воротах — мій сусід,
воротар умілий.
Знов — прохід!
Ось-ось заб’є!
Штанга!
Ех, невдало...
І з портфеля все
як є
геть повипадало!
Нумо, глянемо,
що в ньому,
поки йде завзята гра,
бо ж портфель,
усім відомо,—
є
ОБЛИЧЧЯМ ШКОЛЯРА!..
2
Ось — книжки.
Та що це з ними?!
Чом вони у плямах синіх,
пошматовані, брудні?
Страшно глянути на них!
Подивіться на сторінку —
не сторінка,
а «картинка»,
помальована така!
А обкладинки —
ну й горе! —
ніби побували вчора
в людожерових руках!
Ще й написано,
послухай:
«ХТО ЗАЧЕПИТЬ —
ДАМ У ВУХО!»
Тільки підпису —
нема...
Ні, ось нижче:
«Я, КУЧМА!..»
З
Ось якийсь папір
в лінійку,
а на нім —
товстенна двійка.
Що ж воно?
Пробачить прошу!
Виявляється,
Це — зошит.
Але дивний він такий,
мов іде у ньому
бій!..
Буква з буквою
зчепились —
аж гуде навкруг земля :
і штовхаються щосили,
і вилазять на поля!
В — волає,
Г — горлає,
Л — на дві ноги кульгає,
157
О — як бублик,
П — як пилка!..
Що не слово — то помилка,
а буває —
навіть дві!..
Аж гуде у голові...
Ось, наприклад,
прочитайте:
«МОШЕНІСТОМ РОБЕТЬ
ТАТО...»
Ні!
Читать не варто більше!
Адже далі —
буде гірше...
4
Ось — щоденник.
Що за диво?
Та невже —
Кучми Юрка?!.
І впізнати неможливо —
чистота у нім така.
Розгортаємо сторінку.
Гляньте:
чиста, мов сльоза.
Де поділися оцінки?
їх, напевне, кіт злизав...
Ну, звичайно!
Придивіться:
онде слід від одиниці,
нижче —
двійку стерто вправно...
Ну, нарешті, я узнав,
чом і чистим, і охайним
у Кучми
щоденник став!..
5
Ось —
дрібніші речі далі:
ручка й гумка у пеналі,
два обдертих олівці
та чотири камінці.
А навіщо камінці?
Щоб ганяти горобців
чи жбурляти
нишком-тишком
у якусь
бездомну кішку.
Ну а це...
Невже — шкарпетка?!
Так, звичайно,
це вона!
А чому вона
в портфелі —
те Юрко і сам
не зна...
6
Ось який портфель
незвичний
у знайомого мого.
Отаке його обличчя —
і не бачити б його!
Що ж, гадаю,
всім вам ясно,
інших слів тепер
нема:
НЕЧЕПУРА ТА ЛЕДАЩО
ось він хто,
ЮРКО КУЧМА!
158
Юрій Ярлшш
ЛІСОВІ БАЛАКУНИ
Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький
білий день скрекоче — плітки переказує, Зозуля все перера-
ховує — та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати
не дає. А Болотний Бугай у річку дзьоба пустить та й гуде
собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть :>
— І ми помовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не по-
кличете, ми — ані пари із дзьобів...
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач
всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на бе-
резі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді Лисенята та й по-
чали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще
й голос вчаться подавати — гавкають тоненько, повискують,
мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мов-
чати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревнув спересердя:
— І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, а ви обидва розбалакалися! Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сос-
ни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній вдалося промовчати!
159
Платон Воронько
НІКОЛИ НЕ ХВАЛИСЬ
Хвалився кіт,
Що він убрід
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.
І ти ніколи не хвались,
Коли не можеш — не берись.
Платон Воронько
КІТ НЕ ЗНАВ
Падав сніг на поріг,
Кіт зліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.
Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг.
160
ЧОМ БАГАТО ВОДИ У МОРІ?
Погнав чоловік до моря напувати волів. Не п’ють води,
а він усе приверта їх до неї, а далі й каже:
— Що за біс, чом вони не п’ють? Здається, вже й пора б.
Ке, лиш сам нап’юся.
Ухопив раз — солона; хлиснув удруге — мов і солона, і
гірка.
— Е,— каже чоловік, — тим же її й багато, що її ніякий
біс не п’є!
Зайняв волів від моря і погнав у друге місце напувать.
Іван Сенченко
Я Ж ІНКУБАТОРСЬКИЙ!
Дома мама підкладає під квочку яєчка. Посидить квочка
на яєчках двадцять один день, і з яєчок народжуються кур-
чатка. Жовтенькі, кругленькі, як м’ячики. Бігають за квоч-
кою — за своєю мамою, пискотять:
— Пі-пі-пі...
У колгоспі виводять курчаток не так. Там є інкубатор.
Накладуть в інкубатор яєчок, хоч і сто, хоч і п’ятсот, пус-
тять туди тепло, і там через двадцять один день з тих яєчок
курчатка народжуються. Такі ж маленькі, такі ж гарненькі,
Ц 319-5
161
як м’ячики. Тільки мами-квочки у них немає. Звуть їх про-
сто інкубаторськими.
Отож народився в колгоспному інкубаторі півник Куррр.
Був він жвавий, невстрійливий, ніколи не слухав бригадира
Христі. Бригадир Христя одвернеться кудись на мить, а пів-
ника Куррра вже й близько немає!
— Ой півнику, півнику! — казала йому не раз бригадир
Христя. — Добром твої мандри не скінчаться.
— А якось-то буде,— відповідав Куррр.— Лис мене не на-
здожене, від Вовка втечу.
Та й знову в ліс. І наскочив на Вовка. Побачив півника
Сірий — і до нього. Клацнув зубами:
— Ага, піймався?! Ану, побачу, як ти втечеш від мене!
Роззявив Вовк пащу і до півника.
Куррр так і вмер. Видима смерть страшна.
Тим часом Вовк глянув на півника ще раз. А він стоїть
перед ним такий бідолашний, такий маленький.
«Небагато з нього наїдку,— подумав Вовк.— Як би його
так зробити, щоб замість оцього голопузого пискляти жир-
ну курку з’їсти»?
Поміркував, поміркував і каже півникові:
— Знаєш що, Куррр? Я тебе їсти не буду. Жаль мені тебе.
Але мені хотілося б зустрітися і погомоніти з твоєю ма-
мою — товстою Квочкою. Десь гарна вона Курка,— говорив
він далі,— коли зуміла народити і виховати такого славного
хлопчика, як ти. Приведи її сюди, в гай. Ми тут погуляємо,
послухаємо, як Синичка співа, як сюрчать коники. Добре?
Зрадів Куррр\ кйже:
— Добре. Я її приведу. Почекайте, Вовче, тут. Я побіжу
на ферму і одразу ж назад.
І побіг. По дорозі зачепився за бур’янину, мало не впав.
Вовк сердито гукнув, бо добре їсти хотілося:
— Та не плентайся, а мерщій біжи. І повертайся з мамою.
Чуєш? З мамою, мамою, мамою!
— Та чую,— одкинувши бур’янину, весело відповів пів-
ник і помчав. А як уже відбіг далеченько, спинився на гор-
бочку і закричав:
— А в мене мами немає! Я ж — інкубаторський!
162
Марія Пригара
ТАЙНА
А у мене новина:
В мене тайна є одна!
А яка у мене тайна —
Я нікому не скажу.
От лиш Галочці, звичайно,—
Я із Галею дружу.
Тільки я скажу по тому:
— Не кажи, гляди, нікому,
А розкажеш хоч комусь,
Я з тобою роздружусь.
Раптом ранком біля ганку
Зустрічаю я Тетянку.
Щось не терпиться мені:
Чи сказати їй, чи ні?
Я скажу лиш наодинці:
— Не кажи про це Маринці,
Бо Маринка наша все,
Як сорока, рознесе.
Бачу Катю — теж подружка.
Чи шепнути їй на вушко?
Чи сказати хоч слівце,
Щоб ніхто не знав про це?
Тільки що то? Вір не вір,
Знає тайну цілий двір.
Як це сталось? Чисте диво!
Отака я нещаслива!
СТО ВОВКІВ
Розказував один парубок:
— Як ішов я вчора лісом, то ж то страховини мені було!..
Ледве втік!
Питають його:
— А що ж там таке?
— Та, мабуть, аж сто вовків як поженеться за мною!
— Овва!
— Чого овва! Хоч не сто, а з півсотні було!
— Та їх і в лісі стільки нема.
— От же й не вірить! Я ж кажу, що, мабуть, штук з де-
сяток гналося...
— Та ну-бо, не бреши!
— Та хіба б я брехав? Я ж кажу: як наполіг за мною
вовк...
— Та де ж ти його бачив?
— Ну, їй-богу ж, поза кущем щось: шелесть... шелесть...
164
Павло Ключина
СМІЛИВИЙ хлопчик
Школяр-хлопчина якось біля хати
Зібрав дівчаток, став розповідати:
— Я вовка сірого зустрів недавно в полі,
За річкою гуляв собі поволі.
Мене побачив — і щосили вбік!
Було б йому, якби не втік!
Даремно я шукав його у бур’яні...
Ви що, здивовані? Не вірите мені?
Ось далі слухайте...—
Хлоп’я не доказало,
Поблідло враз, чогось тремтіти стало,
А потім закричало так,
Мов хтось кусав його за п’яти:
— Тікайте всі! Гусак! Гусак! —
І першим кинулось тікати.
Всі засміялися: — Оце так звір! —
Хлоп’я не слухало, чкурнуло в двір.
Тоді одна з дівчаток десь під тином
Знайшла маленьку хворостину,
Прогнала геть «страшного» гусака,
Що налякав хвалька,
І весело сказала:
— А де ти там засів?
Іди розказуй про вовків.
Я гусака прогнала...—
Отак, буває, вчать хвальків!
ПАРУБОК-ШВЕЦЬ
Парубок-швець вчивсь у місті. Одного разу він прийшов
додому у гостину і був на селі на обіді. Сидить він, пишає-
ться — мов, ми, просвіщенні. Люди бачать таке, то й не див-
ляться на його. То він тоді до їх:
— Не вважайте, люди добрі, що я швець: говоріть зо мною,
як з простим.
Лідія Компанієць
СПЕКА
У пекучий літній день,
По шляху крутому,
Два брати — Сашко й Тимко
З річки йшли додому.
Каже старший до Тимка:
— Ох, браточку, спека!
Пити хочеться мені,
А в село — далеко!
Молоко б я зараз пив —
Холодненьке, з льоху.
В молоко б я накришив
Паляниці трохи!
Тут Тимко як розмахнувсь
Та Сашка як трісне:
— Хліба, дурню, не криши —
Молоко прокисне!
166
Ворис Комар
ПРОХАНИЙ
Ой і проханий же був Юрко! Кличуть його:
— Іди, Юрасику, в піжмурки гратися!
Він не йде, чекає, щоб добре попросили. Знає, без нього
не обійдуться.
Або дає хтось із гостей цукерок:
— На ось тобі гостинця.
Так Юрко заховає руки за спину і не бере. Поки впросять.
Навіть коли одного разу тракторист хотів посадити його
біля себе в кабіну, і тоді він довго не сідав.
А це недавно пішов Юрко до свого сусіда, діда Антона,
з яким він товаришував. Аж той саме їсть вареники з виш-
нями.
— Сідай, парубче, до вареників,— запрошує дідусь.
— Спасибі, не хочу,— каже Юрко.— Я тільки що пообідав.
Доїв дідусь вареника, взяв другого та й знову:
— Твоя ж мати сьогодні, мабуть, не варила вареників?
— Не варила,— признався Юрко.
— То на хоч одного покуштуй,— простягає дідусь.— Бач
який пузатий!
— Ні, не хочу. Я не голодний,— стоїть на своєму Юрко.
— Ну як хочеш, а я буду їсти. Добрі вареники! — при-
цмокував дід Антон і вже більше не запрошував.
А Юркові, дарма що відмовився, ох як вареників хотілося
покуштувати, бо таки був ласий до них. Кожного разу, як
дідусь умочав вареника в густий мед, у нього аж слина ко-
тилася. Та він ждав, щоб дідусь іще раз запросив,— тоді вже
зразу сяде. Але той увесь час говорив про інше. То розпиту-
вав Юрка, чи скоро в школу ходитиме і чи не розбив ще м’яча,
якого батько з міста привіз, то почав розповідати про себе,
яким він малим був. Тим часом уминав вареники.
Бачить Юрко, як швидко меншає вареників і меду, не ви-
терпів, запитав:
— Дідусю, що ви мені казали, тільки я прийшов до вас?
— Що ж я тобі, хлопче, казав? — задумався дід Антон.—
Може,те, щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш?
— Ні, пізніше. Тоді, як я отут стояв.
— А-а, це щоб сорочку в штани забрав і гудзики застеб-
нув?
— Та ні, не те... Ви щось мене просили, а я не хотів,—
допомагав скоріше пригадати старому Юрко, бо в мисці зали-
шилося всього три вареники, а в тарілці зо дві ложки меду.
Але дід Антон ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові.
167
І тільки тоді, коли вимочив до крапельки з тарілки паху-
чий мед, з’їв останнього вареника, ударив руками по колі-
нах:
— Та це ж ти, мабуть, хотів вареників покуштувати?
— Авжеж, хотів...— ледве стримуючи сльози, мовив Юрко
й посунув до дверей.
Іван Сенченко
СЕРДИТИЙ ЮРЧИК
Юрчик сердитий, бо гратися в грязьку калюжу не пус-
кають. Стоїть серед вулиці і так же доказує бабі:
— Хоч піду додому, та не піду в двір, хоч піду в двір, та
не піду в хату, та не сяду за стіл; хоч сяду за стіл, та не
буду їсти; хоч буду їсти, та не кислий борщ, не галушки
рвані, а варенички в маслі, млинці у сметані!
168
Анатолій Костецький
НЕВСИДЮЩИЙ ВАСИЛЬ
Непосида Вася
на стільці гойдався.
Перший раз гойднувся —
і перевернувся.
Другий раз гойднувся —
знов перевернувся.
Третій раз гойднувся —
теж перевернувся!..
З того часу Вася
більше не гойдався.
/и
>
ЯК ЗВАТИ
— Як тебе звати, мій хлопче?
— А так, як мого тата.
— А тата твого ж як?
— А так, як мене.
— Ну, то скажи, як тебе кличуть, коли час їсти?
— 0, мене їсти кликати не треба, я першим приходжу.
І ХИТРИЙ ХЛОПЕЦЬ
— Мамо, дайте мені горіхів.
— Добре, візьми собі повну жменю.
— Аж повну жменю? То ви, мамо, дайте самі, бо ваша
жменя більша.
169
Іван Карій
«ТРИ-РА-РЯ»
Стояв жаркий літній день. Такий жаркий, що, здавалось,
жаркішого не може бути.
Сонце пекло з самого ранку. Пекло гаряче, немилосердно.
Повітря — нічим дихнути. Про бодай найменший вітерець —
нічого й говорити. Його не було. Йому, мабуть, сонце обпа-
лило крила і він лежав десь у принишклих садах, сам зне-
магаючи від жароти, немов наш кудлатий Тузик.
В таку пору тільки б сидіти по шию у ставку, але... зась.
Я мав стерегти квочку з курчатами, щоб не пішла в сусідній
город кублитись та щоб шуліка не вхопив якогось. Розмор-
дувало її висидіти курчат серед літа!
Іще я повинен був наносити води в дві величезні діжки
з-під огірків і капусти, щоб замокли. Вони, власне, вже були
налиті раз, але вода в них позеленіла, й мати, ідучи на ро-
боту в поле, перекинула їх: нехай, мовляв, трохи провітрять-
ся, а ти потім (до мене) наллєш свіжою. І все це після май-
же місячного райського життя в піонерському таборі!
Ну як я, скажіть, міг водночас стерегти квочку, котра так
і поривалася в сусідній город, і носити воду, якщо колодязь
аж на вулиці, через дві хати від нас?
Довго думав я над цим і нарешті придумав. Насипав не-
наситній квочці удосталь пшона на стежці, поставив води в
черепку,— їж і пий, тільки не йди нікуди,— і вже потім за-
ходився наповнювати діжки. Хоч і був у самих трусах, піт
градом котився з мене, заливав очі. Адже діжки глибочень-
кі, треба немало води.
Ношу, аж згинаюсь, бо, по секрету вам кажучи, хотів
швидше наносити хоч в одну діжку та в ній посидіти. Воно,
правда, в діжці не те, що в ставку, але все ж у воді, хоч
трохи освіжитися можна. Бо про ставок нічого було й дума-
ти,— квочка ж, аби вона здохла!
Ходив сердитий — страх який. І ще й на Касю зло брало.
Хоч би прийшов на поміч. Все удвох легше. Он як тоді йому
ховраха виливали — швидко діло йшло. І що він там дома
робить? Як не треба, то сім разів на день прибіжить, а це
мов прив’язав його хто.
Проте сердився я на нього даремно, бо не встиг і п’яти ві-
дер принести, як і він появився на вулиці. Біжить в самих
трусах, як і я, ще здалеку щось до мене кричить і рукою
махає!
«Уже щось вигадав»,— догадався я і поставив відро на
стежку.
170
— Чого кричиш? — питаю.
Захеканий Кася зупинився біля мене.
— Вгадай, що я придумав? Зроду не вгадаєш!
Я знав, що відгадати важко, і тому не став ламати собі
голову.
— Давай кажи,— кивнув йому головою.
Кася оглянувся навколо, хоч на вулиці, крім нас та гороб-
ців, що купалися в гарячому піску, не було ні душі, при-
клав палець до вуст і прошепотів таємниче:
— Давай човна зробимо.
Я подивився на нього здивовано.
— Вигадав. З чого ж ти його зробиш? Та й навіщо він
нам? Де ти ним плавати будеш?
— Чудило ти,— засміявсь Кася.— Я все продумав. Все
дуже легко й просто.
Кася за звичкою шморгнув носом, підтягнув труси, немов
вони з нього ось ось мали сповзти, й виклав мені свій план.
Човна ми мали зробити з великих дерев’яних ночов, які
Касина мати привезла від покійної бабусі. їх видовбав теж уже
покійний Касин дід з якогось дерева, й скидалися вони справ-
ді на човен: були такі великі, що ми з Касею могли вільно
вмоститися в них. Мабуть, ще як не було в нашому селі лаз-
ні, то в них купалася дідова сім’я.
З обох боків ночов Кася пропонував прив’язати невелич-
кі кулі з житньої соломи,— вони не дозволять їм перекида-
тись,— а на носовій частині прибити високий качиний ніс,
якого ми мали випиляти з дошки. Такі емблеми, мовляв, бу-
ли колись на морських суднах запорозьких козаків.
— Чом не човен? — в захопленні запитав мене Кася.—
І назвемо його знаєш як? «Три-Ра-Ря»! — випалив він.
Я не зрозумів, чому така дивна назва.
— Ех, ти,— похитав головою Кася.— Бо «Ра-2» був у Тура
Хейєрдала, на ньому він перепливав океан, а наш буде особ-
ливого призначення. Рятувальний. Тому на кінці «Ря». Ба-
чив, скільки у нас на ставку щодня дітлахів купається?
А плавати ж не всі вміють! От ми й будемо на своєму човні
стерегти, щоб на глибину не лізли, а коли що — допомогу по-
давати. Як на пляжі в Києві,— пояснив він.— Плавати бу-
демо по черзі. Спершу я, потім ти. Ще когось із хлопців до
себе візьмемо. Команду таку створимо!
Проти цього я, звичайно, не став заперечувати. Здорово
Кася придумав! От тільки була в мене одна заковика: що
робити з квочкою? Та й води в діжки треба наносити.
— Пхі, тільки й турботи! — сказав на це Кася.— Води
зараз наносимо вдвох, а квочку припнемо за кілочок, і ніку-
ди вона не дінеться!
171
Ой цей Кася! Скільки вже разів він мене підводив! Як роз-
каже, як розхвалить що, сам не знаю, як із ним погоджуюсь.
Води в діжки ми наносили швидко. Так швидко, що й самі
собі здивувалися. Аби не «Три-Ра-Ря», мабуть, на цілий день
би вистачило, а тут і півгодини не минуло, як вони були
повні.
Квочку Кася теж спіймав хутко і, щоб вона не кричала на
всю вулицю, запхав їй голову під крило.
— Давай мерщій якогось шнура, чи що? — гукнув до мене.
Я знайшов у хаті тоненьку вірьовочку, забив посеред дво-
ру кілочок, і ми припнули до нього квочку за ногу. Кася
при цьому трохи перестарався і так придушив її, що дове-
лося відливати водою.
Оклигавши, квочка тут же заквоктала голосно, й курчата
зразу ж позбігалися до неї.
— От і порядок,— сказав задоволено Кася.— їсти є, вода
є, нікуди вони тепер не дінуться.
Вже як опинились ми за ворітьми, я запитав Касю:
— А як же ми свій човен на ставок дотягнемо? На собі
нестимем, чи що?
— Не хвилюйся,— заспокоїв мене Кася.— Я все продумав.
Ми повеземо його на візку.
На підготовку до спуску на воду в. нас пішло немало часу.
Поморочились, поки качиний ніс з дошки випиляли й при-
били гвіздками, а з кулями зовсім не ладилось. Вони були
великі, і їх, хоч кричи, не було до чого прив’язати. Адже
на боках ночов ні тобі гачків, ні сучка.
Мудрували ми, мудрували, а потім таки придумали. Зро-
били з одного куля два, туго скрутили солому шпагатом і ним
же поприв’язували кінці кулів до виступів, за які ночви під-
німають.
Трималися кулі міцно й виглядали, як справжні поплавки,
так що перекинутись у ночвах, чи то пак, на човні, на нашу
думку, було неможливо.
Замість весла Кася знайшов у повітці стару дерев’яну ло-
пату, що колись хліб нею у піч садовили. Держак її був
довгий, як для весла, й Кася хутко відчикрижив його но-
жівкою.
— Не весло, а мотор,— засміявся він.— Раз гребнеш —
півставка переплив. Однак мати хліба в печі не пече, в ма-
газині купуємо.
Поклали ми обережно ночви на візок, і я вже взявся було
за дишло, щоб виїжджати з двору, як Кася зупинив мене:
— Чекай, ще не все.
— А що ж іще? — питаю.
172
Кася мовчки пішов у повітку й за хвилину вернувся звідти
з банкою фарби й пензлем в руках.
— Назву треба написати, бо що ж то за човен без назви.
Але писати не було де, адже обидва боки ночов закривали
солом’яні кулі. ।
Тому написали червоною фарбою «Три-Ра-Ря» на широко-
му шматку фанери й прибили його спереду під качиним
носом.
Вийшло зовсім непогано. Навіть добре. І головне — дале-
ко видно.
До ставка від нашої вулиці близенько, й за кілька хвилин
ми вже були на березі.
Я забув вам сказати, що став у нас посеред парку в цент-
рі села, широкий і довгий, з кілометр тягнеться, а мо’ й дов-
ший. Кажуть, викопали його вручну дуже давно кріпаки по-
міщика Кочубея.
Закотили ми візок у кущі верболозу, знесли свій човен
і обережно пустили на воду.
Тієї ж миті нас обліпили хлопчаки. Серед них були й наші
однокласники Коля Бабань і Толя Довгаль. Вони бовтались
тут неподалік, загорілі, аж чорні.
— Льоню, Касю, а що це таке? — питають навперебій.
Кася поважно пояснив їм, що відсьогодні на нашому став-
ку буде плавати рятувальне судно «Три-Ра-Ря», нашої з ним
конструкції. Його завдання — охороняти на воді всіх купаль-
ників і особливо тих, хто ще не вміє плавати. Капітаном
судна буде він, Кася, а помічником його — я. Ще ми наби-
ратимемо команду матросів з п’яти чоловік.
В гурті хлопчаків знявся галас.
— Я! Я! Мене візьми, Касю!
Але Кася тут же наголосив, що зараз ми (тобто я й він)
випробуємо човен на швидкість, а потім влаштуємо змаган-
ня плавців. Хто краще плаває та пірнає, того й візьмемо в
свою команду.
— Ур-ра! Ур-ра! — закричали дружно хлопчаки й стрім-
голов кинулись у воду, здіймаючи буруни й бризкаючись.
Вони вирішили позмагатися між собою самі.
Я відіпхнув Касю в човні від берега й теж поплив услід
за хлопцями, бо аж знемагав від жароти.
Мені було видно з води, як Кася з усієї сили орудував
веслом-лопатою, намагаючись не відставати від нас, але «Три-
Ра-Ря» все ж рухався повільно.
— Доганяй! — гукнув я Касі й помахав йому рукою.
Ех, яка красота купатися в спеку! У прохолодній воді за-
буваєш про все на світі. І про квочку з курчатами, й про те,
що ввечері перепаде тобі від матері. Ніщо тобі не в голові.
174
» Г
Я на мить забув навіть про Касю і про наш «Три-Ра-Ря».
Я занурювався у воду з головою, плив наввимашки, пере-
вертався на спину й здіймав ногами навколо себе фонтани
бризок. Мені було так приємно, що я не одразу почув крик
посеред ставу. Хтось немов гукав чи мене, чи хлопців, про-
сив допомогти.
«Що за оказія? Невже котрийсь із хлопчаків тоне?» —
подумав.
Як же я здивувався, коли, обернувшись, не побачив у на-
шому човні Касі. Проте виразно почув його голос:
— Льо-о-оню! Хло-о-опці! Допо-о-мо-жі-іть!
Крик доносився немов з-під води.
Чудасія! Куди ж подівся Васько? Де він кричить? Чи,
може, ліг у човен і вирішив пожартувати?
Але Касі було, мабуть, не до жартів, бо він знову заволав
ще дужче:
— Льо-о-ню-у-у! Хло-о-пці-і! Чортяки-и! Та-а до-о-помо-о-
жі-іть же-е шви-ид-ше-е!
Голос доносився ніби з човна.
Я хутко поплив до нього. За мною — хлопці.
Підпливаю й бачу предивну картину. «Три-Ра-Ря» затоп-
лений водою, і з нього по плечі стримить Кася. Ніби його
хтось перепиляв попідруки й поставив у ночви, наче бюст.
Тільки бюст цей кліпав до мене переляканими очима й про-
сив швидше пхати до берега.
— Що сталось? — запитав я Касю.— Де твої ноги?
— Пхай, кажу тобі, швидше! — крикнув на мене Кася.—
Провалився крізь дно і застряв, не можу сам рухатись!
Підпливли хлопці.
— Що з тобою, Касю?
— Ура! Капітан тоне!
— Рятуй «Три-Ра-Ря»!
Зі сміхом і галасом доправили ми Касю до берега.
Діставши ногами дна, Кася хотів було звільнитись від
важких намоклих ночов з кулями по боках, але де там. Він
так міцно застряв у трухлявому дні, що довелося втруча-
тись нам.
Ми обережно взялися за ночви з обох боків і стали стя-
гати їх з нього, натискаючи вниз.
— Ой, помалу,— сичав від болю й присідав у воду Кася.
Тоді хтось із хлопчаків подав думку спробувати обламати
пробоїну навколо Касі, і тоді він вилізе сам, без мороки.
Але тільки спробували, як Кася замахав руками, затан-
цював на місці, регочучи. Він боявся лоскоту.
Нарешті з горем пополам нам пощастило звільнити Касю
175
від ночов. Вони плюхнулись у воду, зсунувши при цьому
з Касі й труси.
Він довго шукав їх у воді, натягнув на себе й буркнув:
— Чого зуби скалите, дурні!
Затим він витяг «Три-Ра-Ря» на берег, перевернув ночви
догори дном і став обдивлятись.
— Як це сталося? — спитав я.
— Як,— Кася шморгнув носом і підтягнув на собі мокрі
труси.
Виявилось, допливши до середини, він відчув, що під ним
мокро: в ночви звідкись прибувала вода. Це його здивувало.
Вирішив стати на ноги, щоб побачити, і тільки звівся, як
раптом проваливсь, загруз попідруки, вдарившись лобом об
весло, яке тут же випустив. Спершу, звичайно, злякався,
але коли побачив, що ніякої небезпеки немає, спробував
пливти до берега сам. Та з цього нічого не вийшло. Не ді-
ставав руками до води і до того ж ніяк не міг поворухну-
тися, давило під груди.
Тоді він вирішив гукати на допомогу.
— І як ми з тобою недодивились, що дно в ночвах геть
протрухло? Довго, мабуть, лежали,— закінчив він.
Аж тепер і я обдивився ночви уважно. Дно їх справді
протрухло, але, коли було сухе, трималося, а у воді розмокло
й провалилось, завдавши стільки клопотів Касі й зіпсувавши
наш з ним задум.
Однак Касю це не засмутило. Почухавши скрушно поти-
лицю, він сказав:
— Нічого, ми дно залатаємо, й буде добрячий човен. «Три-
Ра-Ря» ще покаже себе. Так що набір у рятувальну команду
не відміняється.
Ввечері Кася прийшов до мене сумний, з похнюпленою
головою.
— Перепало мені від матері за ночви и лопату. А ще ж
батька з роботи немає...
Мої справи теж були не кращими. Поки ми возилися на
ставку з «Три-Ра-Ря>>, у черепку з водою втопилося двоє
курчат, а одне ненормальна квочка затоптала сама, і мене
мати теж почастувала лозиною.
Ні, таки гірка наша хлоп’яча доля!
176
ЯК ШВИДШЕ
— Куди твій батько поїхав?
— На ярмарок.
— А коли повернеться?
— Та як поїде на об’їзд, то сьогодні буде, а як навпро-
стець, то хіба завтра.
ТІСНОТА
Раз їхав чоловік великим шляхом та проїздив повз вер-
ству; коло верстви дорога була накочена, то якось він і заче-
пився. От став тоді, чуха потилицю та й каже:
— Яка ж то тіснота, що ніде й возом проїхати!
12 319-5
177
Валентин Бичко
БАБУСИН ГЛЕЧИК
Сьогодні онуки
Побігли на луки,
Зробили-напнули
З лози собі луки.
Стріляли-вціляли
З піщаного дота,
А стріли летіли
То в тин, то в ворота.
Стріляли у стінку,
Все цілили в точку,
Аж поки розгепали
Глек на кілочку.
Взяли черепки
В кропиву повкидали
І ходять — немовби
Не чули й не знали.
Виходить бабуся
У хустці на плечах:
— Ой боже ж, мій боже,
Та де ж це мій глечик?
Гриць каже: — А може,
Розбивсь на невдачу?
— Так де ж черепки?
Щось ніде їх не бачу...
А Петрик говорить:
— Якби ж пошукали...
А може, вони
В кропиву поскакали!
Сміється бабуся
І сердиться зразу:
— Такого ніде я
Не чула ні разу.
Та чула — бувають
На світі онуки,
Що бабу обдурюють,
Башибузуки!
Хай скажуть спасибі,
Що саме край літа
І та кропива
Вже не дуже сердита.
Хто любить неправду —
Скажу я з докором —
Жаркіш кропиви ще
Хай палить їх сором!
178
Євген Бандуренко
ПОХВАЛИВСЯ
Сашко в театрі побував
І став хвалитися — куди там!
— А я, татусю, розмовляв
З одним начальником сердитим!
— І що ж начальник той хотів?
Які до тебе в нього справи?
— Казав, щоб тихо я сидів,
Інакше вишпурне з вистави...
Іван Сенченко
КУМАСЯ ГАСЯ Й КУМАСЯ КАСЯ
Кума Гася надумала куму Касю обдурити. То й каже:
— Кумасю Касю, дозвольте мені мою рибку на вашій олії
посмажити.
— А чого ж,— відказує кумася Кася.— Смажте собі на
здоров’я та заразом і свою свининку в моїй капусті зваріть!
179
І
Валентин Латвиненко
ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО
Жили собі дід та баба. Душа в душу жили. Дід на фермі
сторожем працював, гроші заробляв, баба вдома пора-
лась — діда годувала.
От одного разу прийшов дід з роботи, а баба каже:
— Дістала я курку таку, що золоті яйця несе.
— Та я ж і так заробляю,— каже дід.— Вистачить нам.
— Е, ні! Я багатою хочу бути,— каже баба та все коло
тієї курки упадає.
От знесла курка золоте яєчко. Баба за яйце — і сховала
у скриню. Замкнула і наче сказилася — така стала скупа та
жаднюча. Що дід заробить — заховає, а діда голодом морить.
Дід прийде вранці з роботи стомлений:
— Нагодуй мене, бабо!
А баба кине йому суху скоринку:
— На, жери.
— Може, ще щось даси?
180
— Не дам. Я тепер економлю.
На роботу жене, а годує так, аби з голоду не вмер.
А курка ходить по двору, сокорить: ко-ко-ко.
Дід ніч не спав, тільки вранці ляже на лаву, тільки за-
дрімає, а курка підійде під вікно і — ко-ко-ко. Прожене дід
курку, знову почне дрімати, а курка вже тут — ко-ко-ко,
ко-ко-ко. Не дає діду відпочити і край.
Зовсім захляв дід. Просить бабу:
— Звари мені курячу юшку.
А баба:
— Та ти що — сказився? Вона ж мені золоте яйце знесла!
На тобі суху скоринку.
Зовсім нанівець пішов дід. Недоїдає та й відпочити не
може. Клята курка цілісінький день під вікном сокорить.
Одного разу колов дід дрова. Стомився, сів на колоду, дрі-
має. А тут курка як засокорить: ко-ко-ко. Дід стрепенувся,
схопив поліно та як шелесне по курці. Не попав, але напо-
лохав добре. Курка в крик. Почула баба, за рогача та до
діда і давай гамселити. Била, била, тоді кинула дідові шапку:
— Іди,— каже,— куди хочеш. Я з куркою і сама прожи-
ву. Розбагатію.
Іде дід лісом. Плаче. Коли це назустріч ведмідь.
— Здрастуй, діду! Чого це ти плачеш?
Розказав йому дід усе: як знесла курка золоте яйце і як
баба наче сказилася — скупа стала і безжалісна.
— Голодом морила. А оце ще й бити почала,— каже.—
Он бач, які гулі на голові. Іду тепер світ за очі, бо вже нема
додому вороття.
Жалко стало ведмедеві діда..
— Пішли,— каже,— до мене в барліг, разом жити будемо.
— Та я ж у барлозі все одно з голоду загину!
— Не загинеш,— каже ведмідь,— я у лісі скільки хочеш
харчів маю. І малини, і груш, і яблук, і грибів. Та ще й меду
дістану. Голодні не будемо.
— Якщо так — пішли.
Прийшли вони в барліг. А в барлозі м’яко, мохом висте-
лено. Ліг дід, зразу й заснув.
Прокинувся, а ведмідь уже й харчів усяких наніс.
— їж,— каже.
І зажили вони вдвох. Од’ївсь дід потроху та все ведмедеві
про ту курку торочить. Як вони з бабою дружно жили і як
курка його бабу зіпсувала — зробила скнарою. І його зі світу
зводила.
— Не я буду,— каже,— коли на курці не помщуся. Баби
тільки боюсь, а то я б тій курці задав. Якби мені оружіє
якесь — рушницю, чи що.
181
— Рушницю,— каже ведмідь,— не дістати, а от пушку
можу.
— Як це?
— Та на болоті ще з війни танк стоїть. Там така пушка,
як дишло.
— Що ти кажеш? Ану пішли подивимось.
Пішли на болото. І правда: стоїть цілісінький танк, у ба-
говинні загруз. Заліз дід у передній люк, ведмідь у задній.
— Ех! — каже дід.— Коли б він іще й завівся...
— А як його заводити? Ти хіба знаєш?
— Ха! Та я у молоді роки трактористом був. От цю ручку
сіпнути, то, коли танк справний і заправлений соляркою,—
одразу загуркоче.
— Ану сіпни!
Дід і потягнув за ричаг. А танк — як загуркоче. Дід аж
підскочив.
— Ура! — кричить. А ведмідь і собі:
— Ура! Завівся!
— Значить, бак з горючим,— каже дід.— Ех, коли б ще
снарядів пару. Ану глянь, Мишко, чи нема там ззаду таких
довгеньких круглих штук?
Ведмідь глянув:
— Є! Одна, дві, три, чотири. Аж п’ять! — кричить.
— О, тепер діло буде,— каже дід.— Зараз ми з болота
виїдемо — даю задній хід.
Танк аж заревів. З-під траків земля полетіла. Буксує, а не
вилазить, бо добре колись загруз. Цілу ніч вовтузились. Вед-
мідь дивився, дивився:
— Ану, спробую допомогти,— каже.
Виліз. Зайшов спереду танка. Уперся задніми лапами,
а передніми в танк.
— Давай,— каже,— діду, найбільший газ.
Дід добавив газу. Ведмідь як попхне — танк і вилетів на
сухе. Зупинив дід танка.
— Тепер порядок, — каже. — Залізай, Мишко, поїдемо,
поки рано і курка з курника не вийшла. Бо як вийде, то тоді,
може, й не вцілю.
Заліз ведмідь. Дід розвернувся, і загуркотіли у напрямі
до дідової садиби. Під’їхали близенько. Стали. Навів дід
орудію прямою наводкою на курник.
Вицілив добре. Тоді каже:
— Рахуй, Михайле, до трьох.
Ведмідь: раз-два-три! Дід як сіпне за спуск. Орудіє як
бабахне. Снаряд по курнику як рвоне. Тільки тріски з пір’ям
до неба полетіли, а у баби в хаті шибки з вікон повискаку-
вали. Дід з ведмедем висунулися з люків:
182
— Ура! — кричать.— Нема ворога з першого попадання.
Аж тут ураз відкриваються двері, а з дверей баба з рога-
чем, як торпеда до танка. Дід глянув:
— Ховайся, Мишко, закривай люка!
Ведмідь люка закрив. Дід і собі, та чогось люк заїло. Поки
закрив, а баба вже на танку, рогачем стукає.
— А, попались, лобуряки! — кричить.— Тепер вам капут.
Здавайтеся, бо не злізу з танка, поки й з голоду подохнете.
Зажурився дід.
— Погані наші діла,— каже.— Я свою бабу знаю. Як ска-
зала, так і зробить.
Почали вони думати, як бабу з танка скинути. По-всякому
пробували. І через канави танком шкутильгали, і по гуща-
вині на повному ходу моталися — нічого не допомага. Що
не прислухаються, а баба зверху рогачем стукає. Зупини-
лися на березі річки — хай мотор прохолоне. Сидять — жу-
ряться. А ведмідь каже:
— Ех, якби танком можна було під водою їздити. Отоді б
ми баби позбавились.
Тут дід як ляпне себе долонею по лобі:
— Як же це я забув! Сучасна ж техніка водіння танка
дозволяє на великому ходу річки по дну форсувати. Зараз
ми бабі покажемо, де раки зимують!
Завів мотора. Розвернув танка на річку і як дав повний
газ — танк аж загурчав у воду. Вилетіли на протилежний
берег. Стали, прислухались. Не чути баби.
— Ану, Мишко, одкрий люка. Глянь, чи пливе баба.
Виглянув ведмідь:
— Пливе,— кричить.
— А рогач з нею?
— З нею!
— Закривай люка. Тікати будемо.
Закрив ведмідь люка. Дід за ричаги. Завів мотора, а танк
тільки дир-дир і замовк.
— От біда. Мабуть, горюче кінчилося.
Перевірив дід бака. Так і є — горючого нема. Прислухавсь,
а баба вже на танку.
— Що,— кричить,— перехитрили?! Однак по моєму буде.
Зажурилися дід з ведмедем. Сидять, мовчать. А баба звер-
ху сидить. Рогачем стукає, знущається. А вже вечоріє. Стали
вони пошепки радитись. Дід каже:
— Знизу у танка ще аварійний люк є. Баба про нього не
знає. От стемніє, ми потихеньку виліземо і навтьоки.,
А баба сидить.
Почекали, поки зовсім стемніло. Обережно одкрили люка,
вилізли. І по-пластунськи на животах — до кущів. А куща-
184
ми рачки до лісу, а лісом як рвонули до барлога, аж захе-
кались. Та й полягали спати, бо натомились добре. Ніч про-
йшла. Вже день надворі. А баба сидить на танку, рогачем
стукає. Гріється.
— Здавайтесь! — кричить.
А з танка ніякого звуку. Сиділа-сиділа баба: не чути діда
з ведмедем. Аж тут ідуть берегом військові. Бачать — танк
стоїть. А на танку баба з рогачем. Вони до неї: що таке?
У чому справа?
А вона й розказала все, як було. Як курка золоте яйце
знесла. Як вона діда прогнала.
— А оце,— каже,— воювала з дідом і ведмедем за ту
кУРку. Я, видно, їх так у танку й заморила, бо вже не відпо-
відають. А люка одкрити не можу.
Оглянули військові танка, бачать, а нижній, аварійний
люк, про який баба не знала,— відкритий.
— Та вони ж давно через аварійний люк втекли,— ка-
жуть.— Злазь, ми танк заберемо, бо це ж військове майно.
Привезли солярки. Залили бака, хотіли їхати, а баба й
каже:
— Підвезіть мене додому, хлопці.
— Не слід би тебе підвозити, коли ти така вредна, що
свого геройського діда на золоте яйце проміняла,— кажуть
військові.— Та зважимо на твій похилий вік. Сідай уже.
Підвезли. Збігала баба в хату, вийшла з глечиком:
— Може, молочка, хлопці, по кухлику вип’єте?
— Пий сама своє молоко,— кажуть.— Ми від такої жад-
нюги не візьмемо.— Та й поїхали собі.
Пішла баба до людей в село, щоб хто шибки повставляв.
— А дід де? — питають.— Захворів, чи що?
Розказала баба усе, як було.
— Прогнала я,— каже,— діда. Десь із ведмедем живе.
—. Ну то вставляй сама собі, коли ти така клята!
Пішла баба додому. Сяк-так фанерками вікна позастав-
ляла.
Живе сама день, живе другий. Ніхто до неї не ходить,
сидить як сич у хаті.
Спати ляже — не спиться, бо почала совість мучити. Не-
має у неї ні діда, ні курки, та й люди не хотять знатися.
Сидить на скрині, журиться. Згадує, як вони з дідом лагідно
жили, поки курка золотого яйця не знесла. Чим більше ду-
має, то більше себе картає, що хотіла сімейну дружбу на
багатство зміняти. Сидить, плаче. Діда згадує — який він
хороший був, а тепер, бідненький, десь із ведмедем у бар-
лозі, голодний і недоглянутий. Та й самій на старості літ
сиротою доживати.
185
І вирішила вона будь-що барліг знайти і просити проба-
чення у діда. Здала золоте яйце в утиль. Напекла пиріжків
з маком. Зав’язала у вузлик і вирушила в ліс.
Довго ведмежий барліг шукала, а знайшла. Хоч таки доб-
ре по лісових хащах намучилась. Підійшла потихеньку та
й давай кликати.
— Ой дідусю, ріднесенький! Я ж перед тобою винна через
ту кляту курку. Прости мені та повернись додому. Будемо,
як і раніш, жити — один одного доглядати. Я й рогача того
викинула. І пальчиком до тебе не доторкнусь. Прости мені,
що була такою жадною та жорстокою.
Виглянув дід з барлога:
— А золоте яйце ще й досі ховаєш? — питає.
— Та ні! Я його давно в утиль здала. Вистачить нам на
двох твого заробітку. Я тепер зрозуміла, що найбільше ба-
гатство — то наша дружба та повага людська.
А сама плаче. Ведмідь слухав-слухав та як рявкне:
— Ану вилазь, старий хрич, годі тобі комизитись! Ти
що — не бачиш, що баба твоя зовсім виправилась. Вже й
мене до сліз довела.
Виліз дід, а баба до нього:
— Голубчику мій! Як же ти змарнів тут у лісі! От я вам
з ведмедиком і пиріжків принесла з маком.
Пригостила їх пиріжками, а ведмедя ще й поцілувала.
— Спасибі тобі,— каже,— ведмедику, що підтримав мого
старого, коли я казилася. Заходь до нас у гості, завжди раді
будемо.
— Та заходитиму,— каже ведмідь.— Бо я до твого старого
вже звик. Скучатиму.
Пішла баба з дідом додому. І зажили дружно, як і раніш
жили.
186
Грицько Бойко
ЯК НЕВДАХА ВИСТУПАВ
От я вчора виступав!
Ви б почули, як співав!
Хоч немає слуху,
Я горлав щодуху!
До-ре-мі-фа-соль-ля-сі!
Голос мій почули всі.
А скінчив — що сталось! —
З місць усі зірвались,
Сцену ледь не рознесли,
А мене схопили —
Аж на вулицю несли
І вже там... набили.
Іван Сенченко
МАЛЕНЬКИЙ — БАТЬКОВІ ШТАНЦІ ПО КОЛІНЦЯ
Івасик все маленький та маленький. І рік йому — малень-
кий. І п’ять — маленький. І дванадцять — маленький. І все
мати біля нього:
— З’їж, Івасику!
— Випий, Івасику!
— Ляж поспи, Івасику!
Ліг він, пообідавши, спати, а мати взяла штани й випра-
ла — любила, щоб син у чистеньких ходив.
А тут до вікна хлопці і кричать:
— Іване, Іване, вставай! У кіно ходім, там картина гарна!
Тут Івась як не схопиться! До штанів, аж вони проти
сонечка сохнуть. Що тут робити? Хоч без штанів біжи!
Хлопці дивляться у вікно, радять:
— А ти батькові одягни. Та мерщій! А то спізнимося!
Кинувсь Івась до батькових. Схопив, почав натягати, а во-
ни не натягаються. Насилу у холоші ноги позаганяв.
Обстебнувся, підперезався і до дзеркала — глянути, чи
гарно.
Аж дивиться, а йому батькові штанці — по колінця!
Все маленьким ходив Івасик і не помітив, як його під
стелю вигнало!
187
Анатолій Костецький
КОСИЧКИ
«Косички у дівчаток —
щоб смикати за них!» —
так думав я спочатку,
а виявилось — ні.
Вони ростуть для того,
щоб заплітатись довго
та банти в них носити,
великі і красиві,
щоб хтось про них сказав:
- Ах-ах, яка краса!..
А от мені косичок
не д'реба.
Я — хлопчак.
А що я теж красивий —
то це помітно й так!
КОЛИ Б НЕ ПІП ТА НЕ ПАН,
ТО НЕ БУВ БИ Й МУЖИК ГОЛОШТАН
Скільки цар моєму дідові землі наділив (Народне) 6
Глібов Леонід. Собака й Кінь 7
Боровиковський Левко. Крикун §
Зіньківський Федот. Штани 9
Дурень думкою багатіє. (Народне) 20
Дитина з плачем (Народне) 20
Руданський Степан. Добре торгувалось 21
Мужик та купець, (Народне) 22
Таємниця (Народне) 22
Досадив (Народне) 22
Вишня Остап. Перший диктант 23
Грінченко Борис Кінь та Воли 27
Вишня Остап. Петрик, Резеда та бариня 27
Як наймит Хома панів качкою наділив (Народне) 31
Гребінка Євген. Ведмежий суд 32
Глібов Леонід. Щука 32
Як святі сметану їли (Народне) 33
Васильченко Степан. Червоний вечір 36
Всюди добре мати приятеля (Народне) 42
Святі допомогли (Народне) 43
Дімаров Анатолій. Непорочний отрок 43
УЧЕНИЙ ІДЕ, А НЕУК СЛІДОМ
СПОТИКАЄТЬСЯ
Бичко Валентин. Я прийду раніш за всіх! 50
Воронько Платон. Кошеня 51
♦Все я та я» (Народне) 52
Бойко Грицько. Хто чим хвалиться 52
Бандуренко Євген. Тільки сині 52
Кульська Інна. Звичайна історія 53
Пархоменко Олександр. Незвичайний подарунок 54
Бандуренко Євген. Дуже хочуть тишини 54
Владик пише твір (Народне) 55
Не витерпів (Народне) 55
Бойко Грицько. Те ж саме 55
Кульська Інна. Безконечна історія 56
Не найгірший (Народне) 56
♦ Розв язав» задачу (Народне) 57
Пархоменко Олександр. Коник-скрипаль 57
Близнець Віктор. Як гуси з’їли свитку 58
«Мій тато» (Народне) 62
Що вилупиться (Народне) ' 62
Бойко Грицько. Побіг і прибіг 62
Литвиненко Валентин. Про Василя і Вужа 63
ХОЧЕШ ЇСТИ КАЛАЧІ — НЕ СИДИ НА ПЕЧІ
Донченко Олесь. Дідусь Петрусь 66
Пархоменко Олександр. Грак та ворон 69
Ладижець Володимир. Як Прокопчик штанці прав 70
До чого охочий (Народне) ?0
Напування (Народне) 70
Забіла Наталя. Пригода з автобусом 71
Пархоменко Олександр. Грак та Ворон 73
Висікан Панас. Пригода на Журавлиному острові 74
Кульська Інна. Для «галочки» 78
Коваль (Народне) 78
Вогаєвський Валентин. Картуз у білу смужку 79
Швидка робота (Народне) 81
Моженко Володимир. Тесляр 82
Робочі (Народне) 83
Свято (Народне) 83
Швачка (Народне) 84
Комар Борис. Уперте теля 84
Кравченко Євген. Свиняча кавалерія 87
Кульська Інна. Бляшанка 91
Пархоменко Олександр. Косарі 92
Нестайко Всеволод. Пригода в кукурудзі 93
Як чоловік учив ліниву жінку (Народне) 104
Ліниві люди (Народне) 106
ДОБРЕ ДІЛО УТІХА, КОЛИ ДІЛОВІ НЕ ПОМІХА
Познанська Марія. Дуровська залізниця 108
Костецький Анатолій. Гра 112
Воронько Платон. Капітан .113
Ладижець Володимир. Ножичок 113
Компанієць Лідія. Скіх та й годі! 113
Дімаров Анатолій. Пастка И4
Воронько Платон. Чи гадюка, а чй вуж? 117
Кияіико Григорій. «Турецькі султани» 117
Компанієць Лідія. Порвана сорочка 120
Стельмах Ярослав. Конкурс пісні 121
Бойко Грицько. Якби 124
Чайковський Богдан. Пригода в зоопарку 125
Копиленко Олександр. Харциз 131
Бойко Грицько. Чому Тймко подряпаний 139
Висікан Панас. Подорож на Вогняну Землю 139
Костецький Анатолій. Краватка для жирафа 144
Буцень Олег. Наше відкриття 145
Бойко Грицько. На човні • 148
Кава Віктор. Я і мій телевізор 149
Пархоменко Олександр. Два і два 152
190
КОЛИ НЕ ПИРІГ, ТО Й НЕ ПИРОЖИСЯ;
КОЛИ НЕ ТЯМИШ, ТО Й НЕ БЕРИСЯ
Компанієць Лідія. Голубочки 154
Пригара Марія. Сварка 155
Усач Григорій. Ненажерливе порося 156
Костецький Анатолій. А що в портфелі? 157
Ярмииі Юрій. Лісові балакуни 159
Воронько Платон. Ніколи не хвались 160
Воронько Платон. Кіт не знав 160
Чом багато води у морі? 161
Сенченко Іван. Я ж інкубаторський! 161
Пригара Марія. Тайна 164
Сто вовків (Народне) 166
Ключина Павло. Сміливий хлопчик 165
Парубок-швець (Народне) 166
Компанієць Лідія. Спека 166
Комар Борис. Проханий 167
Сенченко Іван. Сердитий Юрчик 168
Костецький Анатолій. Невсидющий Василь 169
Як звати (Народне) 169
Хитрий хлопець (Народне) 169
Кирій Іван. «Три-Ра-Ря» 170
Як швидше (Народне) 177
Тіснота (Народне) 177
Бичко Валентин. Бабусин глечик 178
Бандуренко Євген. Похвалився 179
Сенченко Іван. Кумася Гася й кумася Кася 179
Литвиненко Валентин. Золоте яєчко 180
Бойко Грицько. Як невдаха виступав 187
Сенченко Іван. Маленький — батькові штанці по
колінця 187
Костецький Анатолій. Косички 188
191
Веселі пригоди: Оповідання, казки, вір-
ші, байки, приповідки, прислів’я, приказ-
ки, скоромовки. Для мол. шк. віку /Упо-
ряд. І. В. Маценко; Худож. В. І. Боковня.—
К.: Веселка, 1985.— 191 с., іл.
36 рник гумористичних віршів, оповідань і казок кла-
сиків української дожовтневої літератури та сучасних ав-
торів, народні приповідки, прислів’я та приказки.
4803010200- 200
В--------------— 131.85.
15 М206(04)—85
У
ВЕСЕЛЬІЕ ПРИКЛЮЧЕНИЯ
Рассказьі, сказки,
стиха, басни, притча,
пословацьі, поговорки,
скороговорки
(На украинском язьіке)
Для младшего школьного возраста
Составнтель
Ирина Владимировна Маценко
Художник
Виктор Иванович Боковня
Киев «Взсзлка»
Редактор О. С. Яремійчук
Художній редактор І. І. Литвин
Технічний редактор Ф. Н. Резник
Коректори Л. В. Островська, С. В. Гордіюк
ІБ № 3907
Здано на виробництво 24.12.84. Підписано до друку
14.08.85. Формат 70Х100/іб. Папір офсетний № 1. Гарні-
тура шкільна. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 15,6.
Умови, фарб.-відб. 80,44. Обл.-вид. арк. 14,05. Тираж
100000 пр. (1-ий завод 1—50000 пр.). Зам. № 319-5.
Ціна 1 крб. 20 к.
Ордена Дружби народів видавництво «Веселка» 252050,
Київ-50, Мельникова, 63.
Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005,
Львів-5, Зелена, 20.
—
1 крб. 20 к.