(ЛІОН

ЩОМІСЯЧНИЙ ДИТЯЧИЙ ЖУРНАЛ ЦКЛКСМУ ТА РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ
РАДИ ВСЕСОЮЗНОЇ ПІОНЕРСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ІМЕНІ В.І.ЛЕНІНА

0132-0726

Ц.1989
Михайло МЕДУНИЦЯ

І ШАБЛІ

Повість*



Він ще замолоду став легендою — про нього спі-
вали на ярмарках кобзарі, поети складали вірші, на-
род називав його «червоним маршалом». Герой гро-
мадянської війни, він був визнаним полководцем,
державним діячем, дипломатом, літератором. На
жаль, життя його трагічно обірвалося в 1937 році.

Ім’я цієї людини — Віталій Маркевич Примаков.

Саме про нього і розповідається в цій лірично-
романтичній повісті.

РЕЙД ЧЕРЕЗ ДНІПРО

«Ішли угри чорні повз Київ...»

Ні, у Києві були не угри. Там були свої єдинокров-
ні «брати».

І йменували себе — гайдамаками. На честь тих
славних селянсько-козацьких повстанців, які колись
на Україні піднімали смолоскипи проти поневірянь
шляхти і кріпацької неволі.

Однак теперішні гайдамаки були іншого поля
ягоди.

Звідти, де сяяли золоті маківки Лаври, де чарува-
ли око дніпровські кручі, били кулемети і гармати,
вилітали аероплани, притискуючи до землі червоно-
гвардійську піхоту, не даючи змоги прорватися по
мостах кінноті. Його, Примаковій, кінноті, яку він
привів у Дарницю аж з-під Полтави, прийнявши пер-
ше бойове хрещення у переможних сутичках з петлю-
рівцями.

Він мав узяти це древнє місто, «матір городів
руських», приступом, в’їхати на його вулиці на коні,
як в’їжджав колись Богдан Хмельницький, у лаврах
героя-визволителя.

Гай-га. А лише три роки тому його вели сюди з
Чернігова по етапу в кайданах.

^Журнальний варіант.

Вели в Лук янівську тюрму як особливо небезпеч-
ного злочинця.

Йому минав сімнадцятий рік. А він уже просидів
чотири місяці у камері-одиночці.

Просидів за те, що вів підпільну роботу серед ро-
бітників тютюнової фабрики і взуттєвих майстерень,
поширював серед солдатів піхотного Чернігівського
полку антивоєнні листівки.

«Товариші солдати,— говорилося в них,— досить
знущатися над нами, досить калічити Росію! Ми не
хочемо війни, розпочатої російським урядом! Ми не
хочемо бути гарматним м’ясом! Хай живе дружба
всіх народів! Хай живе вільна Росія! Хай живе рево-
люція!»

Справу його розглядав Київський військовий
окружний суд.

І там, на суді, з’ясувалося, що він був членом Ро-
сійської соціал-демократичної партії більшовиків
(він тільки не сказав, що вступив у партію разом зі
своїм другом Юрієм Коцюбинським). Але вини за
собою ніякої не визнавав.

— Так, я розклеював більшовицькі листівки,—
твердо заявив він,— але ставлю це собі в заслугу
перед народом.

На суді була його мати.

її покликали до кімнати суддів.

Після перерви вона підійшла до нього і, тамуючи
сльози й хвилювання, тихо мовила:

— Голова суду... цей підполковник... він добрий.
Каже, ти з порядної сім’ї, тобі ще тільки сімнадцять...
Якщо ти погодишся, тебе не зашлють до Сибіру...

— На що погоджусь?

— На довічні пострижини в монастир...— ледь
чутно прошепотіла вона.

— Що ж ви порадите? — Він називав її за народ-
ним звичаєм на ви.— Пошитися у ченці? — Гірко по-
сміхнувся.

Вона глянула йому в очі й сказала:

— Не вийде з тебе ченця, Вітю!

Вирок був, як удар ножа в серце: на довічне за-
слання в Сибір з позбавленням усіх громадянських
прав...

Як вона, тендітна, маленька і лагідна жінка, ви-
тримала цей удар, як не знепритомніла, покладаючи
стільки надій на свого первістка?

Витримала!

Витримав і він. І карцер Лук’янівки, куди його ки-
дали на ніч. Камера — два на чотири кроки. На це-
ментній підлозі дощаний щит з негашеним вапном.
Ляжеш — тіло покривається червоними лишаями.
Знайшов вихід: перевернув щит, розстелив на ньому
одяг і ліг спати... Витримав і голодовку, оголошену як
протест проти знущання наглядачів над в’язнями. І
важкі кайдани, у яких мозолив ноги аж до Красно-
ярська. І висипний тиф, що звалив його в цій дорозі. І
запалення легенів на берегах Єнісею. І вагу коваль-
ського молота, яким гартував організм, працюючи на
засланні молотобійцем. Усе витримав.

Після Лютневої революції він не чекав ніякої ам-
ністії, а просто роззброїв у Абані стражників і, боро-
датий, мов Пугачов чи Стенька Разін, повернувся в
Чернігів.

Це було навесні.

А восени він уже штурмував у Петербурзі Зимо-
вий палац, захищав Пулковські висоти від контррево-
люційних полків Керенського-Краснова, засідав у
Смольному на II з'їзді Рад...

Там, у Пітері, вони зустрілися з Юрієм Коцюбин-
ським, який уже був прапорщиком, теж брав участь
у революції, бачився з Леніним. Обох їх партія від-
рядила на Україну, в Харків, установлювати Радян-
ську владу.

У Харкові, в Москалівських казармах, які вважа-
лися оплотом Центральної ради, Віталій Примаков і
спорядив у похід своє дітище — загін Червоного ко-
зацтва, що став першою регулярною військовою
частиною робітничо-селянського уряду Радянської
України.

Назвав він військо Червоним козацтвом на проти-
вагу гайдамакам, які величалися «вільними ко-
заками», вважаючи себе мало не продовжувачами
справи лицарів Запорожжя.

Він ходив у казарми нібито провідувати земляків-
чернігівців, був цікавим співрозмовником, багато
знав, і його стали вважати «своїм хлопцем» навіть
деякі гайдамацькі офіцери. Особливо здружився з
третім куренем, який майже повністю складався з ко-
лишніх солдатів царської армії. Спільну мову з ними
знайти було не важко. І цей курінь вдалося повністю
схилити на свій бік.

У ту ніч, коли з допомогою цього куреня і червоно-
гвардійських загонів було вирішено роззброїти пер-
ший і другий офіцерські курені, перший склав зброю
відразу.

Але другий готувався до бою.

На операцію Примаков прибув разом з молодим
письменником Іваном Куликом. Він як умів, так і
вмовляв гайдамацьких офіцерів тверезо дивитися на
речі й на хід історії, яка стає на сторону трудового на-
роду і революції.

Коли ж його хист оратора не вплинув, Примаков
ультимативно зажадав скласти зброю, оскільки, мов-
ляв, до казарм підходять добірні червоногвардійські
роти і з панів-офіцерів може дуже швидко полетіти
пір’я.

— Дайте час на роздуми,— завагався курінний.

— Маєте три хвилини.

— Ви що! Жартуєте?! — розгнівався курінний.

Примаков розумів: коваль клепле, поки залізо теп-
ле. І сказав:

— Жодної секунди більше!

У нічній тиші почулося тупотіння багатьох ніг —
то частина третього куреня імітувала підхід червоно-
гвардійських підкріплень.

— Чуєте? — тицьнув канчуком у той бік, звідки
доносився тупіт.— Вирішуйте скоріше. Час не жде!

Наступного дня на вулицях Харкова замайоріли
оголошення: «Хто хоче записатися до першого полку
Червоного козацтва — йдіть до Москалівських ка-
зарм».

Чи думав Примаков, доповідаючи через кілька
днів Народному Секретаріатові1 про формування пол-
ку в складі семисот червоних козаків, озброєних
гвинтівками і чотирма кулеметами, що цей невели-
кий загін переросте у бригаду, в дивізію, нарешті, в
корпус, за діями якого стежитиме Ленін, про який
Фрунзе скаже: 4 Небагато знайдеться таких з’єднань
в Червоній Армії, які могли б зрівнятися з Червоним
корпусом».

Він випробував його в боях під Кременчуком і
Полтавою.

Тепер попереду лежав Київ.

План визволення Києва народився майже одно-
часно із звісткою про призначення Юрія Коцюбин-
ського Головнокомандуючим військами Української
Радянської Республіки.

Він піде укритим верболозами берегом аж до
Пущі-Водиці, там перетне скреслий Дніпро (провід-
ник радить форсувати ріку саме в цих місцях) і ата-
кує гайдамаків з тилу.

То не біда, що почалася відлига, що лід посірів і
потріскався, розпливаються проталини. Відвага або
мед п’є, або сльози ллє.

І він повів своє військо — «військо запорозьке»,
як жартома називав його словами з відомої пісні,—
за собою.

Козаки пообмотували, хто чим міг — онучами,
башликами, рушниками, ганчір’ям,— коням копита,
приготували мати і виплетені з лози фашини...2

— За мною, коні на поводі, вперед! — подав він
команду і перший ступив на лід.

Лід потріскував, іноді вигинався, хтось оступився
і з розпачливим стогоном та булькотом разом з конем
пішов на дно. Але спинятися він не мав права. Сам
був теж не застрахований від подібної долі. Намагав-
ся не думати про найгірше. Думав про жаданий берег,
який мусив стати тріумфом його задуму, рубежем від-
рахунку блискавичних і переможних рейдів.

Ось уже й суходіл, твердь під ногами. Вони їдуть
верхи Куренівкою, Подолом. До них приєднуються
повстанські групи, вливаються в їхні ряди. І разом бе-
руть штурмом квартал за кварталом.

Вони вже били гайдамаків у хвіст, але аероплани
противника продовжували свої польоти на Дарницю,
на лівий берег, з якого наступали і решта його кінно-
ти, і загони червоної гвардії.

Ідея знешкодити літаки виникла раптово. Вона
була єдино правильна як з точки зору тактичної, так
і стратегічної.

На цю операцію він вирішив іти сам. Відібрав
дванадцять відчайдушних козаків та тринадцять міс-
цевих повстанців, котрі приєдналися на Куренівці,
всіх переодягнув у гайдамацьку форму — благо вони
захопили на Подолі їхній обоз. І коли стемніло, по-
вів свій загін ярами і вибалками до льотного поля.

Біля входу до аеродрому їх спинив вартовий:
— Стій! Хто йде?

— Сотня чорних гайдамаків, не бачиш? — «обра-
жено» мовив Примаков.

— Ну, слава богу, прийшла зміна.

— А прийшла! — сказали козаки, безшумно зні-
маючи вартового.

Діяти треба було швидко й організовано. Вони
прожогом кинулися до ангарів, рубали шаблями про-
пелери, хтось помітив у кутку два молоти — в даній
ситуації це була ще ефективніша зброя.

Ворожої ескадрильї не стало. Можна дихнути
вільніше.

Примаков повів своїх хлопців на центр Києва
з півночі й заходу, а головні радянські сили рвалися
на Печерськ по залізничному і ланцюговому мостах.

У ніч на 27 січня 1918 року Київ було взято.

1	полетіла швидше за блискавку революційними
просторами Росії радісно-провісницька радіограма
на адресу Ради Народних Комісарів, на ім’я Леніна:

«...Радянські війська Української Республіки
переможно підняли над стародавнім Києвом червоний
прапор соціалістичної революції... Віднині звільнена
Україна твердо вступає в коло федеративних радян-
ських республік, у братерську інтернаціональну сім’ю
народів, які борються за соціалізм».

БУВАЛЬЩИНИ ПОХОДІВ

...У листопаді тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого
року відбірні офіцерські дивізії генерала Денікіна —
корніловська, дроздовська, марковська, кіннота
Шкуро — рвалися на Москву.

В осінніх туманах, дощах, на мокрих і засніжених
полях під Орлом, Тулою і Кромами розгорілися бої.
Власне, ніколи ще за всю громадянську війну не було
таких кровопролитних, запеклих боїв, як тут, під
Орлом.

Реввійськрада Чотирнадцятої ударної армії, на
чолі якої стояли Уборевич і Орджонікідзе, з ініціати-
ви Примакова вирішила прорвати ворожий фронт си-
лами латиських стрільців і в прорив пустити по гли-
боких корніловських тилах червоних козаків.

Три дні бригада Примакова громила тили офіцер-
ського корпусу білих. Під час цього рейду примаков-
ці видавали себе за потерпілих поразку шкуровців,
розпускали чутки, що сам Шкуро розбитий і тікає на
Кубань, а частини його бунтують і громлять тили
офіцерських дивізій. Це породжувало паніку, демо-
ралізувало загони білих.

Під Понирями до Примакова (а був він у шинелі
генерала царської армії) привели двох полонених
офіцерів. Видаючи себе за «самого Шкуро», він за-
кричав на них:
— Батьківщина гине, а ви дезертируєте з фронту?

Перелякані офіцери клялися, що вони не дезер-
тири. а зв’язківці й послані в дроздовську дивізію для
зв’язку.

— Ви можете перевірити правдивість наших слів,
ваше превосходительство! Запитайте в наших шта-
бах, вони підтвердять.

— Які адреси ваших штабів?

Полонені офіцери тут же дали детальні адреси і...
тільки тоді дізналися, що вони в руках червоних ко-
заків.

А потім, після розгрому корніловців, буквально
через тиждень, у снігову заметіль, були рейди на По-
нирі, Льгов і Фотіж.

І в Москву на ім’я Леніна полетіла телеграма, яку
підписав Орджонікідзе:

«Найкращі полки противника, дроздовський і са-
мурський (так звана біла гвардія), у боях між Льго-
вом і Дмитрієвом розгромлені завдяки сміливому уда-
рові червоної кінноти товариша Примакова. Усі воро-
жі полки... втратили артилерію і обози. Під час захоп-
лення Льгова нашою кіннотою взято 6 гармат, 12 ку-
леметів, 800 полонених, 3000 снарядів, велику кіль-
кість гвинтівок і патронів, 8 паровозів, вагони...
Противник тікає, не чинить ніякого опору, наша армія
форсувала Сейм».

Форсувавши річку Свірж, примаковці виходили до
вузлової станції Ходорів.

У сірій шинелі, при шаблі і з револьвером, щуля-
чись від пронизливого вітру і мжички, Примаков сто-
яв на віддаленій горі, уважно розглядаючи в бінокль і
позиції уланів, і жовті блискавки,що вилітали з гуща-
вини садків, і своїх хлопців, котрі беззахисно лежа-
ли в холодних брудно-жовтих скошених полях.

— Тачанку мені сюди з бойовим екіпажем!

На землю зіскочив смаглявий боєць з білою чуп-
риною, що кучерявилась з-під папахи. За ним чітко
відрапортував і вилицюватий, сіроокий кулеметник.
Обидва молоді, ставні, гарні.

— Ось що, хлопці,— сказав начдив кулеметнико-
ві й бійцеві, який правив тачанкою.— Бачите бата-
рею?

— Бачимо.

— Треба під’їхати туди якнайближче, ніби ви
перебіжчики, втікачі, і вдарити по обслузі з «макси-
ма», щоб дати можливість піти в наступ резервній кін-
ноті і загону бійців.

1 понеслась по шосе тачанка. Багно бризками по-
летіло з-під гримкотливих коліс і кованих копит...
Затріщали услід постріли, залунали погрози і про-
кляття. З гуркотом і дзвоном проскочили «втікачі»
невелику гребельку. Ось уже й косогір ворожої тери-
торії. Як на виставці батарея. Остовпіли улани. Біля
гармат принишкли артилеристи. Біжать навстріч,
жестикулюють: «Проше пана...»

— Кругом! — вигукує кулеметник.

Тачанка мало не перекидається, роблячи з лету
віраж.

І прицільні черги «максима» б’ють по батареї.
Кулеметник — мов міцно затиснута пружина. Очі на
прицільній рамці зірко впиваються в круглий про-
різ, ловлять полохливі мішені... І ллється, ллється з
тупого рила димовий струмінь, розсіваючи свинцевий
град,..

А долиною, полями, що облягали з двох боків
шосе, вже несуться вперед червоні сотні.

Гуде шосе, стугонить земля. І дикий рев луною

розпанахує груди осінніх небес-

— Да-а-йош!..

Слідом за кіннотою, звівшись на повний зріст,
ідуть окрилені піхотні лави.

Ідуть назустріч перемозі.

ЗА КОРДОНОМ

Фантастично-казкова і загадкова ця велика краї-
на Сходу — Китай. Вона завжди приваблювала до
себе допитливі погляди мандрівників, туристів, про-
ханих і непроханих гостей з усіх земель і континентів.

Було їх немало в Китаї й тисяча дев’ятсот двад-
цять п’ятого року. Але Примаков не належав до них.

Він прибув сюди не для того, щоб оглядати палаци
богдиханів, кататися, як це роблять багаті європей-
ці, по вулицях Пекіна на колясках нещасних рикш, не
зі світською забаганкою відвідати пустелю Ордос,
де в гігантській кумирні покоїлись останки Чінгісха-
на, який наводив колись жах на багатьох народів, у
тім числі й на китайців...

Він приїхав сюди працювати.

Китай був охоплений пожежею війни. Тут назріва-
ли події, які чимось нагадували ті, що недавно пере-
живала наша країна.

Революційний уряд Сунь Ятсена, котрий боровся
як проти внутрішнього феодалізму, так і проти інозем-
них імперіалістів, запросив до себе групу радянських
військових радників з тим, щоб вони допомогли вику-
вати гідні командні кадри національно-революційної
армії. До цієї групи ввійшов і Віталій Примаков.
Йому випала місія бути радником Першої Національ-
но-революційної армії маршала Фен Юйсяна.

...Примаков готував випуск організованої ним ка-
валерійської школи. У Китаї до того ніхто ніколи не
проводив скачок серед кіннотників. Він вирішив
влаштувати такі скачки з однометровими перешко-
дами.

На оглядини приїхала велика кількість офіцер-
ського складу. І коли з двохсот учасників змагань
тільки одинадцять завоювали почесні призи, ті офіце-
ри, які не вчилися в Примакова, почали підсміювати-
ся й хвалитися, що такі перешкоди й вони можуть
здолати без будь-яких труднощів! Дехто з цих офіце-
рів стажувався в європейських інструкторів, і їхні
насмішки особливо дошкуляли. Це був йому прямий
виклик перед генералами і старшими офіцерами ар-
мії.

І тоді Примаков запропонував:

— Не відмовте, панове, стрибнути. Хто бажає, є
такі?

Зголосилося двадцять чоловік.

І тут почалося.

Перший доброволець упав одразу, його ви-
несли — поламав двоє ребер.

Кінь другого був схожий на необ’їждженого лоша-
ка, який боявся не тільки метрових канав, а й самого
вершника.

Третій теж заорав землю носом.

Словом, із двадцяти впало чотирнадцять.

І тоді маршал Фен покликав їх до себе і, не стри-
муючи гніву, випалив:

— Геть звідси, ви ославляєте, ганьбите всю ки-
тайську армію!..

А всім одинадцятьом призерам власноручно вру-
чив медалі за відвагу. І одразу ж наказав своїм
генералам сформувати п’ять кінних бригад.
— Кіннота якнайяскравіше відбиває живий дух
революції, його силу, порив, ентузіазм,— говорив

Примаков.

І маршал не міг не погодитися з його словами.
— Ші, хао,— приязно і вдячно посміхався він,—

хін хао.

Що означало: так, добре, дуже добре.

А потім були поїздки в Афганістан і Японію, куди
Примакова призначали військовим аташе.

Про це він написав у своїх книжках «Записки
волонтера», «Афганістан у вогні», «По Японії», які
не втратили свого пізнавального значення донині.

Після Афганістану він ще брав участь у розгромі
басмацьких банд Ібрагім-Бека і Шана-Халіфі в пі-
сках на південь від Амудар’ї. Дислокацію головних
сил цих банд Примаков, очевидно, вивідав, будучи
особистим радником в Аманулли-хана, котрий висту-
пав проти англійського ставленика Хабібулли.

Про останні бої не залишилось детальних свід-
чень. Але саме за них він одержав свій третій орден
Червоного Прапора. А орденів, як відомо (та ще
бойових), тоді просто так не давали.

За своє коротке життя йому довелося ще раз побу-
вати за кордоном — їздив у Берлін, де навчався в
німецькій академії генерального штабу. Внаслідок
цього він написав теоретичну працю «Тактичні зав-
дання німецького генштабу», яка стала своєрідним
підручником для тих командирів, яким довелося вже
схрещувати шпаги у битвах з фашизмом.

СЛАВА

Тут легко дихалося, привільно почувалося. Може
тому, що не давила портупея, не відтягувала ремінь
важка кобура, не мав сили статутний режим військо-
вої дисципліни. А може тому, що це були милі серцю
рідні краї, за якими він завжди скучав на фронтових

дорогах.

Приїхавши у відпустку, а відпустки він любив про-
водити вдома, Віталій Примаков вийшов з матір’ю в
поле косити жито. Мати відмовляла, просила не
робити цього, але він твердо сказав:

— Ні, байдикувати я не звик...

Був він у солом’янім брилі, старому полотняному
одязі, в якому завжди косив і жнивував батько. І ні-
чим не різнився від тих сільських косарів, які друж-
ним гуртом клали покоси на розлогому полі. Тепер,
після революції, коли люди одержали свою землю,
вони і орали, і сіяли, і жали, як правило, громадою:
спочатку в одного господаря, потім — у другого. Так

було і швидше, і легше.

Матері, яка вчила в школі хліборобських дітей,
теж завжди знаходилися охочі допомогти. Отож ко-
сарі з сусідського поля, хоча й інколи поглядали
сюди, але не дуже придивлялися до Віталія: мабуть,

думали, що Варварі Миколаївні косить котрийсь із
батьків її учнів.

Віталій орудував косою, мати в’язала снопи. 1

раптом з того поля, де гуртом косили чоловіки, до-
неслася пісня. Віталій прислухався і завмер. Мелодія
була така знайома, що він спершу навіть не повірив,
що чує її тут, а не в своєму корпусі, не з вуст червоних
козаків, які її і склали і пустили між люди.

Ой Примак — душа голоти.
Лицар ти залізний,
Потрощив без міри-щоту
Ворогів Вітчизни.

А вчора, коли він приїхав, мати оповідала, що
одна жінка з їхнього села їздила в Чернігів на ярма-
рок і там чула, як співав на майдані бандурист:

Ой чого ж ви пожурились, степи України?
Пожурились, посмутились, бо нас пани вкрали.
Повставайте та звільняйтесь від панства, кріпацтва.
Дожидає нас, врятує Червоне козацтво!

Ой почули козаченьки тугу степовую,
Веди, батьку Примаченку, ми степ урятуєм...

Це була пісня ще з часів гетьманщини, громадян-
ської війни.

Дорогі відзнаки військової доблесті. Але нема ви-
щої нагороди за визнання народу. А він одержав і
Його. Про Віталія співали косарі, співав народ! Про
нього складали вірші поети:

Не схибить в ударі навідмаш рука!
Діждалися кари — рубай біляка!
Своєю рукою його поздоров.

Веде нас до бою Віталь Примаков.3

Складали тією мовою, яку він перейняв від мате-
рі, якою розмовляв у сім’ї Коцюбинських, зі своїми
козаками та односельцями. І тією, якою він писав
книги, статті, нариси, поезії, присвячені своєму пер-
шому коханню — Оксані.
Мати була щаслива. І хоч відчуття цього блажен-
ства тривало лише мить, заради цієї миті їй варто
було народжуватися на світ і народжувати такого
сина.

Але син чомусь засумував, занудьгував. Вона
одразу вловила той сум у глибинах його сіро-зеле-
них — кольору темних поліських борів — очей. І її
серце стиснулося в недобрім материнськім перед-
чутті.

Видно, його вже не втішало привілля мирного су-
покою хліборобської сторони, йому тісно було не
лише в рідній хаті, а й у селі, в полі, на берегах Десни.
Його кликали інші широти, інші обрії.

Відповідаючи на одну з анкет, він згодом скаже
про себе:

«Двічі контужений, поранений осколком розрив-
ної кулі в скроню. Після царської тюрми і заслання
був туберкульоз. Залікований. Внаслідок двох пере-
житих тифів і роботи в жарких країнах — порок сер-
ця. Здоровий і до походу готовий».

Він був готовий до нових походів.

І він залишав свою милу домівку, ніби чуючи го-
лос кавалерійської сурми, що кликала його вперед,
до бою.

ОСТАННЯ СТОРІНКА

За ним прийшли вночі, як і водилося в роки ста-
лінських репресій.

Прийшли військові молодики з емблемами у ви-
гляді щитів і мечів на рукавах.

— Ви арештовані. Ваша зброя?

У тридцяті роки, роки культу Сталіна і розгулу
беззаконня, попрання елементарних людських прав,
наша країна переживала, по суті, не менш склад-
ний період, ніж у громадянську. Але в громадян-
ську було ясно, з ким воювати, кого бити, за що боро-
тися. Тепер же було інакше.

«Ворогами народу» ставали найвідданіші кому-
ністи, найсвітліші уми, найчесніші люди, які не могли
кривити душею ні перед собою, ні перед партією, ні
перед народом.

Примаков не міг не розуміти цього, не знати. Але
він, мабуть, ніколи не сподівався, що меч наруги й
несправедливості торкнеться і його долі.

— Ваша зброя? — повторили молодики.

Примаков підійшов до столу і, не втрачаючи ні
своєї гідності, ні почуття гумору, взяв з чорнильного
прибору звичайну шкільну ручку:

— Візьміть!..

Після таємного судового засідання він був роз-
стріляний на початку літа одна тисяча дев ятсот трид-
цять сьомого року, як і його наставники, легендарні
полководці громадянської війни Тухачевський, Убо-
ревич, Якір, звинувачені у шпигунстві й підриві бойо-
вої могутності Червоної Армії.

Примаков був комкором.

У Радянському Союзі це високе військове звання
носили п’ятдесят сім кращих воєначальників. Істо-
рики — вже після розвінчання культу особи Сталі-
на — підрахують, що в ті чорні дні репресіями були
знищені з них — п’ятдесят...

Де могила Примакова — ніхто не знає.

Ім'я його теж довгі й довгі роки викреслювалося з
усіх офіційно вживаних документів.

Про нього небажано й небезпечно було говорити
навіть пошепки...

Є у Києві, на правому березі Дніпра, неподалік
від моста Патона і підніжжя Печерських ґір, над яки-
ми сяє золота Лавра і сріблиться монумент Вітчизни-
матері, молодий, але завжди людний парк.

Цей парк носить ім’я Віталія Примакова. Ось як
описує його найсумлінніший біограф легендарного
комкора і літописець Червоного козацтва Ілля Дубин-
ський (в минулому генерал):

«Відбиваючись у синіх водах Славутича, ніби роз-
плетені кінські гриви та хвости, важко звисають там
густі віти плакучих верб. Замкнувши круг центра і
простягнувшись уздовж головної алеї, височать
стрункі, високі пірамідальні тополі.

Є там і алея шатрових кленів, алея могутніх лип,
алея обліпихи, алея бузку. І високогірний куточок з
альпійською флорою.

Біля головного входу зведено монументальний
меморіал — зелений, з висадженими в нім яскравими
квітами банкет4. За ним стіна — щит з вічнозеленої
рослинності...

Лише два слова, лише дві дати з накладної брон-
зи сповіщають громадянам про героїчну і сувору
долю мудрого витязя Радянської України: «Віталій
Примаков, 1897—1937».

Гарно й привільно тут гуляти, відпочивати, мрія-
ти...

Правда, іноді дивно та бентежно стає від неосяж-
них думок, що охоплюють твою голову, коли широ-
кими водами Дніпра пропливає білосніжний тепло-
хід з чітко вимальованою назвою на борту — «Віталій
Примаков». А на цю назву, на білі палуби, з яких
долинають звуки бадьорої музики, мовчки з берега,
з-під тіні дерев, дивиться бронзовий чоловік у збитій
на потилицю козацькій папасі.

Він ніби хоче щось сказати людям, сказати дуже
важливе і суттєве.

І... не може.

Тільки дивиться і мовчить».

' Так називався перший робітничо-селянський уряд нашої рес-
публіки.

2	В’язка хмизу, лози, очерету циліндричної формн для укріплю-
вання гребель, насипів, доріг і т. ін.

3	Вірш Павла Усенка.

4	Земляний або кам’яний насип для якої-небудь споруди.

Малюнки В. ГОРДІЄНКА
Політичний театр... Багато
хлопчаків та дівчаток і не знають,
що це таке. Хіба в місті, де ти жи-
веш. чи в твоєму обласному центрі
є щось подібне?

А колись було. У двадцяті ро-
ки. Тоді вся країна вчилася. І зви-
чайної грамоти, і політичної. Агіт-
бригади «Сині блузи», політтеатри
росли як гриби. Вони жили разом
із часом — раділи з перших успі-
хів, боролися з недоліками і про-
рахунками...

«Отож-то й воно! — скажеш
ти.— Тоді була ідейна боротьба.
Троцькісти різні, куркулі, шкідни-
ки... Треба було їх викривати!»

Ну, по-перше, ідейна бороть-
ба — це все-таки боротьба думок,
суперечка, дискусія. «Викривати»
почав Сталін. Кого викривають?
Ворогів. А що робити з ворогами?
Знищувати. Ось так жорстоко і
швидко закінчувалась сталінська
«ідейна боротьба» з незгодними.

Політтеатри тих далеких два-
дцятих, тридцятих років теж бува-
* ' лн категоричними. Персонажі їх-
I	ніх вистав звичайно нагадували

/	маски. Біла з благородними риса-

/ ми — це наша людина, правильна.
А чорна маска, із злостивим виска-
лом— звичайно, не наша, нехо-
роша. Таких не можна пускати в
соціалізм!

Усі «Сині блузи», агітбригади,
політичні театри були самодіяль-
.•д ими. Молодь і школярі самі скла-
А ’Тіали гострі тексти, писали сцена-
, рії, виступали. І не тільки про
.Ц| світову революцію. В кожному ви-
’ ступі звучали свіжі новини класу
чи школи, рідного села чи міста.

— Тут висміювали і схвалювали

все — навчання, побут, політику.
Персонажів упізнавали одразу. їх
прототипи часто-густо сиділи тут-
таки — в залі. Одне слово, і сміх, і
сльози...

...Минуло шість десятиліть. По-
літикою тепер займаються в ос-
новному дорослі. Але й діти також.
У СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ № 1
м. ІЛЛІЧІВСЬКА

Саме в цій школі вже четвертий
рік працює політичний театр. З
1985 року, від самого початку
перебудови.

Ми, дорослі, вважаємо, що
перебудова — це революція. Є за- '
хисники перебудови, її прибічники.
Є і противники. А відбувається во-
на чи не відбувається — видно в
твоєму загоні й дружині. Все зале-
жить від кожного з нас, від тебе.

Школярі із 7-го «В» Іллічів-
ської СШ № 1 це розуміють. Але
ж не народилися вони, ті ж таки
Аня Ривіна, Рома Барабаш, Оля
Смирнова, Дениско Тимофєєв та
їхні друзі,— не народилися ж вони
такими політично, ідейно розвине-
ними? Невже у 3-му класі розумі-

А?

і іися в хитросплетіннях життя?

1 Звичайно, ні. Перші вистави
І називалися дуже знайомо — «По
І пелюшка», «Про рибака і рибку».
“ - Улюблені наші казки... А ти пам’я-

таєш, скільки там персонажів? У
«Попелюшці» трохи більше, а в

«Рибаку» — раз, два, три — і
край! А проте у виставі брав
участь увесь клас — 36 школярів.
Художній керівник, Владислав
Миколайович Загорулько, кожно-
му знайшов цікаву справу. Деко-
рації, костюми робили і роблять
досі самі.

ПІСЛЯ КАЗОК

А після казок почали інсцену-
вати «доросліші» твори. Тим біль-
ше, що росли самі, додавалося
знань і вмінь. Владислав Мико-
лайович навчав юних акторів пла-
стики, хореографії, основ сценіч-
ної мови. Навчав співпережи-
вати — жити на сцені долею пер-
сонажа, його почуттями й дум-
ками. Поступово репертуар класу-
театру розширювався. З’явилися
гострі публіцистичні композиції.
Народився один з небагатьох на
Україні й у країні дитячий полі-
тичний театр.

У народі кажуть: «Лаштували-
ся в дорогу, та забули про пороги».
Через пороги доводиться переби-
ратися в будь-якій новій справі. От
хоча б стосунки з батьками. Спо-
чатку вони були «за». Адже діти
розвивалися на очах. Ставали
впевненішими, грамотнішими, чіт-
кіше висловлювали свої думки.
Читати стали більше. Але минав
час. Батьки й мами почали за-
мислюватись — ким буде їхнє
улюблене чадо після школи? Адже
не всім пощастить вступити до
театрального інституту. І поти-
хеньку «повертали» дочок і синів

обличчям до надійної, на

їхню

батьківську думку, професії. Бага-
то хлопців та дівчат опинилися в
технічних гуртках, у спортивних
секціях. Займалися театральним
фехтуванням,захопились і пішли у
спортивну школу... А тут іще на-
;ИЦб

вчання в другу зміну — школа
стара, перевантажена .. Переван-
таженими виявились і школярі.
Збиралися на репетиції рідше,
не так регулярно, як раніше. Театр
згасав..

Замість примітки. На жаль, та-
ка доля чекає будь-який творчий
колектив. У будь-якого дорослого
професіонального театру є періоди
розквіту. Вони пов’язані з конкрет-
ним режисером, з добором акторів.
А згадайте рок-групи славнозвісні
ансамблі. Іде хтось із виконав-
ців — і група розпадається. Потім
знов оживає, але вже і стиль вико-
нання не той, і пісні інші...

Так, клас-театр розпадався на
концертні бригади, що виступали
в свята, річниці. Складали, як і ра-
ніше, незвичайні ігрові привітан-
ня. Як і раніше, обирали «міс» і
«містера» свого класу. Вели шкіль-
ну радіогазету...

Хіба всього цього мало? Для
будь-якого іншого класу — цілком
досить. А школярі з Іллічівська
переживають. Аж надто вони здру-
жилися, зріднилися в театрі. Хоча
дружби аж надто не буває. Непо-
кояться і вожаті — Олександра
Братковська, Оксана Загорулько.
Вони теж пройшли з політтеат-
ром увесь шлях. Хвилюються: як
7-й «В» вступить в юнацьку само-
стійність? Чи не розбредуться по
кутках, чи не.

РОЗІРВУТЬСЯ

ДРУЖНІ ЗВ’ЯЗКИ?

Скажу чесно, не знаю. Мені за-
пам’яталися сумні очі деяких уч-
нів... Але я знаю інше. Із розмов
з політтеатрознавцями, вожати-
ми, вчителями я зрозумів, що юні
актори — не слабаки. В них виро-
бились власні переконання, прин-
циповість. Вони вміють відстоюва-
ти свою думку. Не всім учителям
це подобається. Наприклад, політ-
театрівці запропонували ство-
рити в школі конфліктну комісію.
З учнів і вчителів — щоб розбира-
ти конфлікти між дітьми й дорос-
лими.

Працює в школі й комсомоль-
сько-піонерський прес-салон
«Гласність» (Іллічівськ — місто
портове, а великі каюти на мор-
ських кораблях називають салона-
ми). Учні пред’являють тут свої
вимоги керівництву школи, одне

одному. І ось перші наслідки: вчи-
телі перестали підвищувати голос
на уроках, дітей краще годують у
шкільній їдальні.

І класному керівникові Ірині
Олександрівні Сапфіровій уже
нелегко «тримати марку». 36 не
простих індивідуальностей сфор-
мував театр. Це вже не довірливі,
поступливі третьокласники. Мені
здалося, що Ірина Олександрівна
все ще вважає їх маленькими. Во-
на «веде» клас усі ці роки так, як
вирощують мами своїх малюків.
Для мам діти завжди маленькі.
І важко вловити момент, коли ді-
тям уже не потрібна опіка, коли
вона вже заважає. Гадаю, Ірина
Олександрівна не образиться,
коли я скажу, що театр міг би ще
жити, якби... якби замість класної
години провести репетицію. Якби
завжди розуміти, що діти — це
відображення дорослого світу і на
них не варто ображатися. Та й
навіщо?

Від початку роботи театру піо-
нерський загін імені Миколи Куз
нецова — правофланговий у дру-
жині. Тимурівська команда — та
кож. А от брати участь в огляді-
конкурсі загонової пісні політтеат-
рівці відмовилися. Вирішили, що
це показуха, формалізм. Адже не
марширують вони щодня, як сол-
дати, по Іллічівську з бадьорою
піснею.

...Усе рідше приходить до шко-
лярів Владислав Миколайович У
нього багато роботи в порт\ в
міській самодіяльності.

І ВСЕ-ТАКИ

ВОНА КРУТИТЬСЯ!

Слова великого Галілея дуже
доречні в цій історії. Я їхав з
Іллічівська у настрої, про який
поет сказав: «печаль моя светла...»
Тому, що приклад і досвід політ-
театру не пропав без сліду. Першо
клашки і четвертокласники СШ
№ 1 уже другий рік займаються
хореографією, основами актор-
ської техніки.

І, як у далекі двадцяті роки,
слідом за політтеатром виникла в
школі агітбригада — у сусідньому
класі. Зараз, коли ти читаєш ці
рядки, члени агітбригади «Альтер-
натива» одержали атестати зрі-
лості. І стали студентами, робіт
никами. А я бачив їхні публіци-
стичні програми. Наталя Бризпна,
Олена Козаченко, Сашко Марчен-
ко, Андрій Левченко, секретар ко-
мітету комсомолу школи Павло
Зубченко схвилювали мене. Схви-
лювали своїм пристрасним ба-

Олександр ЗИМІН.

Малюнки О. ПЕТРЕНКА

жанням правди і справедливості.
Чорнобильська трагедія, прости-
туція, наркоманія, нелюдські зло-
чини 1937 року, страхіття війни
відлунюють в їхніх серцях болем. І
про це художніми образами і сло-
вами наших найкращих поетів роз-
повідали школярі зі сцени. І не зі
сцени навіть — у школі немає
актового залу — а просто в класі,
в будь-якому приміщенні.

Загалом я не любитель висо-
ких слів. Але юні актори не
грали, вони проживали чуже жит-
тя всерйоз. Певен, що вони серйоз-
но поставляться і до своєї долі, і
до майбутнього нашої країни.

Замість закінчення: Побачене і
почуте в Іллічівську, в звичайній,
не спеціалізованій, не показовій
школі, все ж здалося мені показо-
вим. За 4 роки перебудови зміни-
лося в нас головне — наша свідо-
мість. Ти знаєш, що на І З’їзді на-
родних депутатів зібралося багато
розумних і сміливих людей. А на
зміну їм повинні прийти ти і твої
однолітки. І бути ще розумнішими
і сміливішими.

Іллічівські школярі зрозуміли
це. І дитячий політтеатр, один з
перших піонерських загонів за ін-
тересами, не зникне. Він напевне
відродиться в новій агітбригаді.
Або під іншою назвою. І мені дуже
хочеться, щоб це сталось і в твоїй
школі.

Піонерський клуб «Сурмач»


Запали
свою
зорю!

ТИМУРІВЦІ, КОТРІ... СПІВАЮТЬ

Петро ПЕРЕБИЙНІС

КНИГИ ЛЕНІНА

Під керівництвом штабу «Зірки Тимура», створеного в Дніпропетров-
ській СШ № 52, діє двадцять тимурівських команд. Організувати і чітко спла-
нувати роботу їм допомагає картотека учасників і ветеранів війни. Гордять-
ся тимурівці-слідопити і фонотекою спогадів героїв та очевидців тяжких
воєнних років.

«Не можна ділитися на червоних слідопитів і тимурівців,— вважають чле-
ни шкільного штабу Відомо чимало випадків, коли піонери не помічають
сьогоднішньої біди і турбот ветеранів. І навпаки, збігають тимурівці в аптеку
чи магазин на прохання підшефного, а на сердечну розмову не розщедряться,
не поцікавляться життям і долею людини, якій допомагають».

Порадувало нас те, що головним своїм помічником у тимурівській роботі
діти вважають пісню. А почалося все з піонерського концерту в госпіталі місце-
вого гарнізону. Разом з учителькою музики Галиною Іванівною Зінченко
тимурівці так задушевно співали, що хворі, забувши про недуги, почали
підспівувати їм. На кінець вечора співав увесь зал. Відтоді кожна зустріч по-
чинається і закінчується піснями воєнних часів. Діти спеціально вивчили їх.

«Коли співає госпіталь — приїхала п’ятдесят друга школа»,— кажуть ме-
дики.

Є у гайдарівців і їхнього керівника мрія: створити спільний хор школярів
і ветеранів. Вважаємо, що це гарна ідея. Бажаємо вам успіху, друзі!

Поезіє,
зове у невідоме
твій голос
таємничий і простий.
Десь є слова,
які луною грому
спроможні
душу світу потрясти.

Я знаю:
оди ні гроша не варті.
Горять слова,
лиш доторкнись до них...
Поезіє,
стань на почесну варту
до ленінських
революційних книг!

А У НАС...

«Якось зібралися ми з друзями у дворі, вирішили команду, як у книжці
Гайдара, створити. Та нічого не вийшло. Батьки багатьох дітей були проти.
Що робити в такому разі, адже батьків начебто слухатися потрібно?

Сашко СЕРЕДА, СШ № 6, м. Запоріжжя».

Думаємо, що потрібно щиросердо поговорити з батьками, спокійно поро-
зумітися. Звичайно, вони хочуть, щоб син чи донька виросли чуйними, добри-
ми людьми. Адже й вони коли-небудь, можливо, потребуватимуть турботи
й допомоги.

Самі знаєте — від моралей і нотацій людина не стає кращою. Потрібен
власний досвід доброти з раннього дитинства! Той, хто на ДІЛІ навчився
перейматися чужим болем, співчувати, не пройде повз лихо, не залишиться
глухим до біди ІНШИХ.

А щоб батьки менше хвилювалися за вас і щоб вам було простіше допо-
магати своїм підшефним, радимо створити команди там, де ви живете. Сусіди,
як правило, краще знають один одного. До складніших тимурівських справ
залучайте і своїх батьків. Адже разом веселіше й справа робиться, зміцню-
ється дружба і взаєморозуміння.

Друзі! Чи доводилося вам бути в аналогічній ситуації? Який знайшли ви-
хід? Республіканський штаб Тимура чекає ваших листів на адресу. 252119,
Київ-119, вул. Пархоменка, 38—44, журнал «Піонерія».

РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ШТАБ ТИМУРА

ЧЕРВОНИЙ АКОРД

Тісніше —
плече до плеча,
хтось перший
між нами почав.
1 зала
грозою заграла,
і спалахом нас освітив
«Інтернаціоналу»
пророчий мотив.

На хвилях
багряних знамен,
на кручах
робочих рамен —
над нами
громово зринає

сердець розшифрований код
«Інтернаціоналу»
червоний акорд.
А я такий ще юний та зелений,
не розумію, що таке урок.
Відповідаю гордо, незалежно —
важкий урок я вивчив назубок.

Сьогодні я сміливо біля дошки
перед судом історії стою.

Себе я почуваю Македонським
і виробляю тактику свою.

Не слухаю, складаю нишком вірші,
учительки нітрохи не боюсь.

Бо завтра біля дошки стане інший,
важкий урок дістанеться комусь.

Я той урок ніколи не забуду,
спливає він. як видиво смутне,—
і холодок мені стискає груди,
і викликає вчителька... мене.

СИНІЙ ЗАЙКО

МІЙ УРОК

ПОРАЗКА

Ще життя ламатиме не раз їх —
і зчепились хлопчики удвох.

Тут умій програти. Без поразок
не буває справжніх перемог.

Тут лише арбітрам веселіше,
в голосах відлунює метал.

Переможцю — бронзова, Точніше —
шоколадна вручена медаль.

Переможцю — музика і почесть,
од батьків йому «фізкульт-привіт!»
А суперник, опустивши очі,
мовчазливо осторонь стоїть.

Це ж таки для хлопчика уперше,
і поразку він пережива...

Зеленіє стомлено і вперто
у ногах травиця межова.

ЧУДО

Чорнильниця-невиливайка
(на білім колі — синій зайко)..
Примружу очі — і мені
посвічує вдалечині
бочком полив’яного личка
моя школярочка-криничка,
яка на денці десь хова
ще не написані слова.

Слова зачаєно хлюпочуть,
а виливатися не хочуть.
Кричу до зайка: «Поможи!»
У лапках, синіх від ожин,
перекидає синій зайко
криниченьку-невиливайку
і дрочиться з-під бузини:
— Дожени!

Та звідки ж воно, оце слово,
ніколи, здається, не чуте?
Ну просто не слово, а чудо —
та звідки ж воно, оце слово?
Зійшло у свідомості слово,
таке таємниче, неждане.
Таке невловиме, жадане
зійшло у свідомості слово.
Колише мене оце слово,
наспівує: «люленьки-люлі!»
Рясними літами зозулі
колише мене оце слово.
Боюсь наполохати слово —
і неньку у далечі бачу,
і криком найпершим дитячим
боюсь наполохати слово.

У слові просвічує слово,
словечко, слівце, словенятко.
Зіницями праслов’янятка
у слові просвічує слово.
А слово народжує слово,
співає з братами-словами.
Життя за віками спливає,
а слово народжує слово.
А слово вростає у слово,
бузками цвіте у розмаї.

І краю праслову немає...
Та звідки ж воно,
оце слово?

ФОРТЕЦЯ НА ПІСКУ

Будував синок фортецю на піску
і нікого до фортеці не пускав.

Дивувалася чумаза дітвора,
а герой таке на пляжі витворяв...

Та запінилась розгойдана вода
і злизала жовту вежу. Ой, біда!..

Сину, сину! Все буває на віку
Пам’ятай свою фортецю на піску!
БЕЗПАМ’ЯТНІ...

У «Піонерії» № 3 за 1989 рік
Юрко Коденко писав, що у Воро-
шиловграді багато хто з школярів
зчищають наждаком зображення
Володі Ульянова з жовтенятського
значка і наклеюють, що хочуть.
Про це говорить і Аня Курусь з
Новосибірська: «Минулого року в
нас у місті були модні зірочки.
Майже всі підлітки носили стерті
шкуркою жовтенятські значки. І
коштує цей значок копійки, і про-
дають його скрізь — у кіосках на
вулиці, в штучних відділах, у мага-
зинах іграшок. Мами купують
значки дошкільнятам на шапочки,
просто для прикрас. Адже так теж
не можна!	,

Таке ставлення до символів
руйнує віру в ідеали, повагу до
звання жовтеняти. Мені здається,
що над цим повинні замислити-
ся і товариші дорослі».

Від імені дорослих, не всіх,
звичайно, повідомляю, що вже за
мислилися. І справді, багато ро-
ків до символів і святинь ставлен-
ня було формальним. Наприклад,
завод провалює план, а над кріс-
лом директора посміхається з пор-
трета Ленін. А двієчник і бешкет-
ник Василь спокійно походжає в
піонерському галстуку. Або на де-
монстрації — пронесемо ве-ли-кі
плакати, а потім вони припадають
порохом до наступної демонстра-
ції. Або ще гірше — обвішаємо
всі вулиці закличними гаслами про
продуктивність праці. А під ними
гуляють діти, закохані, а то й п’я-
ні лихословлять. Краса!

А бюрократи найсвятіші, най-
комуністичніші слова з папірця го
ворять. І піонери-активісти від них
не відставали. Так було і ще є. Але
ж не буде завжди!

А тепер подумаємо разом. Як
починається повага до іншої лю-
дини, до її справ і, нарешті, до
святинь? По-моєму, з поваги до
самого себе.

Хіба людина, котра поважає
себе, вважає себе розумною, чес-
ною, глумитиметься над чистою
душею жовтеняти? Хіба зможе
така людина скривдити пам’ять
Володі Ульянова? Хіба буде вона
розмальовувати на фотографії об-
личчя своєї матері? Чи твоєї?
Хіба знівечить траурний напис на
могилі прадіда?

Завжди знайдеться бодай один
негідник, дурень або підбурювач.
Але ж ми і ви, друзі, не бездумне
стадо, що не має ні гордості, ні
честі. Поважайте себе й інших, і
тоді люди поважатимуть вас. І
ваші символи, і наші спільні свя-
тині теж.

ГІРКА ПАМ’ЯТЬ

попереджає...

Інтерв’ю журналіста

Андрія ВАНДЕНКА
з народним депутатом СРСР,
ура'інським письменником
Юрієм ЩЕРБАКОМ.

— Юрію Миколайовичу, внаслідок
опитування, проведеного українським
телебаченням, ви були названі в числі
найпопулярніших у республіці людей
року. Чи припускали ви таке?

— 1 в думці не мав. Адже я не фут-
боліст і не зірка екрану, а лікар-епіде-
міолог, доктор медичних наук. Свою
популярність пов’язую з публікацією
документальної повісті про Чорно-
биль.

— Чому ви звернулися до цієї
теми?

— У трагічну ніч з 25 на 26 квітня
1986 року стався вибух на четвертому

енергоблоці Чорнобильської атомної
електростанції. Мало хто міг відразу
оцінити справжні масштаби того, що
сталося. Зрозуміли це набагато пізні-
ше. Потрібен був час, щоб усвідомити:
Чорнобиль не просто аварія, а подія у
світовій історії, з якою не можна по-
рівняти ні аварії авіалайнерів і поїз-
дів, ні вибухи у шахтах.

Коли це сталося, я зрозумів, що
трапилося страшне лихо. Як медик я
знав, до чого може призвести руйну-
вання ядерного реактора чи випадан-
ня радіоактивних часток в атмосферу.
Але наші засоби масової інформації
зберігали мовчання, і відомості я здо-
бував з передач польського радіо, де
через КОЖНІ дві години повідомлявся
радіаційний стан. Адже чорнобиль-
ський радіоактивний «хвіст» розтягнув-
ся на тисячі кілометрів, накрив пів-Єв-
ропи..

Першого разу пробирався до Чор-
нобиля потай, на попутних машинах.
Потім у мене з’явилася перепустка,
посвідчення спецкора «Литературной
газетні» Спочатку мене цікавив тільки
медичний бік справи. Та незабаром
зрозумів, що цим обмежуватися не
можна. Те, що я побачив у зоні радіо-
активності, вразило мене. Порожні, за-
лишені людьми міста і села, врожай на
полях, який ніхто і ніколи не збере,
опромінений, рудий, на пні засохлий
ліс... Героїзм одних людей і поруч —
безпорадність і безвідповідальність ін-
ших. Я раптом усвідомив, що для істо-
рії необхідно зберегти свідчення оче-
видців,! почав записувати їхні розпові-
ді. Так і народилася книга про Чорно-
биль.

— У чому, по-вашому, надзвичай-
ність аварії на Чорнобильській АЕС?

— Вперше в історії грізна техніка
по-справжньому вийшла з-під контро-
лю людини, ядерний процес став неке-
рованим. Силі людського розуму до-
велося вступити у протиборство з си-
лою зла. Звичайно, персонал АЕС при-
пустився багатьох помилок. Але реак-
тор вийшов з-під контролю ще й тому,
що був недостатньо вивчений.

А до аварії ніхто навіть не знав, що
кожний реактор працює і поводить
себе по-різному. Внаслідок система
вийшла з-під контролю. Джина випу-
стили з пляшки, і ніхто не знає, як
загнати його назад. Авторитетні ек-
сперти сказали мені, що це могло ста-
тися на будь-якій іншій атомній стан-
ції. Чорнобильська аварія — перший
дзвоник з XXI століття. Якщо ми не
зробимо висновків, на нас чекає ще
страшніше лихо.

— Але ж науково-технічну рево-
люцію не зупинити...

— Цього ніхто і не вимагає. Я го-
ворю про інше. Аварія того типу, що
трапилась, може призвести до не-
передбачених наслідків, викликавши
своєрідну ланцюгову реакцію. Вибух
1986 року вже коштує країні понад ві-
сім мільярдів карбованців. Він завдав
серйозного удару престижу вітчизня-
ної науки. Сьогодні ніхто не може
передбачити впливу аварії на долі і
здоров’я майбутніх поколінь. Як з цим
бути?

Наука повинна передбачати по-
дібні аварії, заздалегідь моделювати
їх, щоб знати, які заходи застосовува-
ти, коли щось трапиться. Про це мені
казав академік Валерій Олексійович
Легасов. Він мріяв створити інститут
перспективних досліджень, котрий
займався б наукою про можливі ката-
строфи. Валерій Олексійович пішов з
життя, а думка про «катастрофознан-
ня» так і зависла в повітрі. До речі,
якби було створено інститут, можливо,
і наслідки землетрусу у Вірменії не
були б такими жахливими.

Не можна забувати народну муд-
рість: скупий і дурень платять двічі.
Платять не тільки грішми, а й жит-
тям...

— Уроки Чорнобиля. Якими вони
повинні бути, по-вашому?

- Нещодавно мені знову довелося
побувати на атомній станції. Я знову
пройшов порожніми вулицями краси-
вого і... жахливого міста Прип’яті.
Це — мертве місто, місто-привид, звід-
ки було евакуйовано п’ятдесят тисяч
жителів.

Пшов я безлюдними вулицями, де
більше ніколи не засміються діти, і
раптом зрозумів, шо починаю до цього
звикати. Це було страшне відкриття.
Бо я твердо переконаний, що до такого
звикати людина просто не має права.
Необхідно скликати у Києві міжнарод-
ний Чорнобильський форум і запроси-
ти на нього найавторитетніших учених,
письменників, лікарів, представників
громадських організацій і руху бо-
ротьби за мир. Дзвони Чорнобиля не
повинні мовчати над нашою планетою.

Малюнки Ю. КОЛОМІЙЦЯ

ДЕКЛАРАЦІЯ

ПРАВ ДИТИНИ*

ПРИНЦИП 7

Дитина має право на одер-
жання освіти, яка повинна бути
безплатною і обов'язковою, у вся-
кому разі, на початкових стадіях.

* Закінчення. Початок див. у «Піоне-
рі!» № 10 за 1989 р.

Освіта повинна допомагати її
загальному культурному розвит-
кові і, на основі рівності можли-
востей, розвивати її здібності та
особистість. Освіта виробляє у ді-
тей моральну і соціальну відпо-
відальність, почуття обов’язку.
Кожна дитина зобов’язана стати
корисним членом суспільства.

Найкраще забезпечення інте-
ресів дитини повинно бути голов-
ним для всіх, хто відповідає за ос-
віту і навчання; ця відповідаль-
ність лежить.передусім на її бать-
ках.

У дитини повинні бути всі-
лякі ігри й розваги, що розвива-
ють її; суспільство і органи гро-
мадської влади повинні здійснити
це право.

ПРИНЦИП 8

Дитина завжди одержує допо-
могу і захист у першу чергу.

ПРИНЦИП 9

Дитина повинна бути захищена
від неуважного ставлення, жор-
стокості та експлуатації. Вона не
повинна бути об’єктом торгівлі у
будь-якій формі.

Дитину не можна приймати на
роботу раніше встановленого зако-
ном віку; їй ні в якому разі не
повинна доручатися чи дозволя-
тися робота або заняття, шкідливі
для її здоров’я, що заважають
освіті, фізичному, розумовому і
моральному розвиткові

ПРИНЦИП 10

Дитина повинна бути захищена
від расової, релігійної, взагалі
будь-якої дискримінації. Вона по-
винна виховуватися в дусі взаємо-
розуміння, толерантності, дружби
й миру між народами, в дусі за-
гального братерства її енергія і
здібності повинні служити на ко-
ристь іншим людям

Від редакції. У листопаді 1989
року виповнюється ЗО років від
дня проголошення Генеральною
Асамблеєю ООН Декларації прав
дитини. В епоху перебудови ми
можемо сказати: мета Деклара-
ції — це мета нашого суспільства.
І нас, дорослих, і вас, дітей, чекає
боротьба за досягнення цих бла-
городних цілей. Доки на землі іс-
нують нерівність і ворожнеча,
насильство і жорстокість — ми бо-
ротимемося з ними. Щоб діти не
готувалися до майбутнього пре-
красного життя, а жили зараз
вільно, розумно, щасливо.

Є ІДЕЯ!

Київські школярі, як і ви, на-
певне, дізналися з преси, що
кращі вчителі об’єдналися навко-
ло ідеї, котра близька всім. Ідея
така — зібрати і впровадити в
школах те краще, що є зараз у
педагогіці.

Адже що відбувається тепер?
Діти дуже завантажені — по 6—8
годин у школі і майже стільки ж
удома. Це ж безглуздість — «про-
фесія» учня вимагає довшого
робочого дня, ніж у дорослого!
Час дитинства, найщасливіший і
найдорогоцінніший у житті люди-
ни, дитина витрачає, щоб за-
пам’ятати гори інформації. До то-
го ж інформації вже застарілої...

Так тупіє свіжий дитячий
розум, глушиться потяг до знань.
А часто школяр не встигає «пере-
лопатити» завали параграфів, від-
стає від програми, починає вважа-
ти себе нездібним, невдахою.
Одні діти примиряються з цим,
втрачають інтерес до школи. А
інші — оздоблюються, стають аг-
ресивними. І перші, й другі по-
чинають своє життя не в радос-
ті... А тут ще покора старшим, не-
бажання дорослих зрозуміти і
врятувати дитячі душі. Та ви й са-
мі все це прекрасно знаєте.

Який же вихід? Хто допоможе
школяреві? А ті самі хороші люди.
Назвали вони себе так: Радянська
асоціація педагогів-дослідників.
Передові, добрі й розумні вчителі
об’єдналися в асоціацію. І прий-
мають усіх, хто хоче допомогти
дітям, хто свою любов до них
готовий довести справою.

Отож, у київських школярів
є ідея: підкажіть тим учителям,
кого ви поважаєте, кому дові-
ряєте,— нехай вступають до асо-
ціації* Хай у ваших школах
впроваджують нову, демократич-
ну, гуманістичну педагогіку.
Ьі.іч вогнища

ВАСИЛЬКО ТА ЙОГО «КОМАНДА»

Наїннцкч, .іччіині — знайти себе Багатьом не ьист
пап •( ’Н уги'тя. Алі ' и такі цоди. які. на торон-
„є. '<і. । • ніби й не иімислюютье я над цим, та виростають
і порцдікені ними будинки, виплекані сади. Від їхньої невга-

Спробуй всидіти на місці, коли довкруг такий
звабливий світ і все тобі цікаво. Все так і манить
тебе.

п	. іа  ь  , ітлії . ' епла.

] Н4М(ІІ не гц... > Вони не вміють половини?,,

іів'., - п •чуванаН< гдатні - в обси! тільки прямо.

Вчіи.іьП/ грович Візнюк — о.< кави:І ‘рник греї їй “Чер

• . . .<б ' людина особлива Не томи, ир, и . і

<и ч гожі, и>',,,,	'

Р! Р і/.кч . і. ч стан би чим. чкіїи ч-. ипі  гі. '

Василькові часто снилося море. То спокійне і
лагідне, як домашній кіт, то розлютоване й нена-
ситне, як Барбос у сусідньому дворі. Але — справж-
нісіньке, ну, таке, як у... книжках. З великими
вітрильниками, вусатими боцманами й піратами.

...Ось вони вриваються на корабель. Один за

одним падають від піратських
нього теж хижо напосідають з
не має права впасти, бо... Та
дають сили...

І коли, нарешті, вдавалося
піратство, чомусь опинявся в

ножів матроси. На
усіх боків. Але він
як зрадливо поки-

приборкати зухвале
далеких снігах. Ні,

не в буковинських Карпатах, а в отих, про які у
Джека Лондона читав. Де дико завивали вітри,
чатувала небезпека, де завжди виручала сила волі
й дружба. Яких тільки пригод не було там, правда,
здебільшого зі щасливим фіналом. Як у книжках...

А пригоди у дворі й на вулиці закінчувалися
по-різному. Але не від страху перед батьківськими
розсердженими очима й ремінцем пояснював, що не
зі злого умислу сталося те, на що наскаржились
сусіди.

Василькові було тісно в місті з його багатьма
«не можна». І коли влітку він на три місяці «де-
сантувався» в село, душа знаходила все, чого прагла.

«Команда» вже чекала на нього. 1 після кількох
нарад приступали до діла. То були експедиції по
цвіт папороті й очищенню криничок, розсіяних довко-
ла села. Було, що й по очищенню... чужих садів.
Ну, як пройти мимо, коли яблука чи груші так
спокусливо звисають з гілок, що й про піратів забу-
деш...

Але з таким же задоволенням могли наносити
води, нарубати дров чи ще якусь роботу виконати.
Та обов’язково — нишком, щоб не здогадалися, хто
це. А потім спостерігали, як господарі руками роз-
водили, дивуючись, що б це мало значити. Все у
них було, як у Тимура,— без піонервожатих,
урочистих лінійок, але — серйозно.

У ті напівголодні повоєнні роки їм здавалося,
що мають усе: і росу, яка гартувала босі ноги,
і нові черевики, які взували першого вересня. А
ще ніяковість, коли траплялося бути краще одяг-
неним, ніж інші. І відчуття провини, коли ранив
товариша своїм необережним: «А ми з татом...»
Батьки багатьох не повернулися з фронту.



Мріяли про далекі світи й
Та по закінченні школи мало
робництво.

незвичайні професії,
не всі йшли на ви-
Перш\ зарплату Василь отримав чотирнадцяти-
літнім. Якось винувато глянув \ вічі йому батько,
проковтнувши гіркоту: міг би поносити ще ранець
з книжками, а не залізячки в цеху. Хлопець справді
тямущий: тільки з однією четвіркою закінчив школу
Та в хаті троє дітей.

У Василя були свої авторитети в школі й на
вулиці. Але батько — авторитет незаперечний. Може,
тому, що не докучав повчаннями, хоча душу свою
тримав відкриту навстіж і вмів видобути мудре й
розважливе слово.

У дитинстві часто приміряв перед дзеркалом
батьків картуз. Сьогодні — екзаменує себе батько
вими словами.

«Я — БУДІВЕЛЬНИК»

І все таки в снігах він побував, і справжніх
сибірських снігах. З п’ятдесятиградусними мороза-
ми й вітрами, як бритва.

Не на екскурсії, а за комсомольською путівкою.
Тоді багато молоді подавалося до Сибіру. Хто за
романтикою і запахом тайги, хто з метою настарати
якийсь карбованець. А він завжди вважав себе ро-
мантиком, хоч звик жити на свої зароблені.

То була вимоглива школа. Щодня — іспит.
Влітку пильнуй, щоб не втрапити в болота, взим
ку — аби не застряти в заметах, не замерзнути.
Мусиш постійно думати про себе, і не дай боже -
забути про товариша.

...Екскаватор, здавалось, напружився з останніх
сил. Ще кілька хвилин — і ніщо не змусить його
гризти мерзлоту А мороз і вітер напосідали ще з
більшою люттю, вриваючись через щілини, пропі-
кали аж до кісток.

Металевий звір втомлено зітхнув, опустивши па-
щу в котлован.

Не розклеюватись! Мушу вистояти...

Руки примерзли до важелів. На ноги — мов
гирі хтось поприв'язував. Коли підоспіли хлопці —
вчорашні танкісти, тримався з останніх сил. Але
шкіра з долонь так і залишилась на важелях.

З тих пір йому не треба було пояснювати, що
таке людська дружба і взаємовиручка.

Скільки зим злетіло відтоді. Але в пам’яті — все
до дрібниць. У нього вже нові друзі, колектив. І
сам він не такий, як був. Хіба що й тепер щодня
екскаватор сідлає.

Я не екскаваторник. Я — механізатор. Точні-
ше — будівельник.— в його словах не було показ-
ної бравади, дивіться, мовляв, який я.

Та він у нашому районі всі котловани рив.
Роботяга. Наче двожильний. І чесний. Не відсту-
пить. поки не зробить, як належить. Але й не змов-
чить, якщо поруч хтось халтурить.

- Це не просто виконавець, а навдивовиж
обдарована, думаюча і самовимоглива людина. Так,
він крутий, йоржистий. І коли спробуєш виїхати
на чужих плечах, чекай у розмові з ним найнеспо-
діванішого. Але ніхто не таїть образ на нього —
за діло стоїть чоловік.

Так говорять про нього люди.

Ніколи не шкодував, що став будівельником, хоча
нелегкий це труд. Дехто дивується: хіба можна лю-
бити таку важку роботу. А він тільки усміхається;
«Любов сама приходить. У праці».

Це не просто любов. Слова ще для цього по-
чуття не знайдено. Це — коли дивишся на будинок

і хочеться всім розповідати що в ньому7 і твій труд.
Коли помічаєш, як явно хтось схалтурив, і душа
болить, аж кулаки сверблять Коли відчуваєш і
особисту вину, що такі довгі черги на квартири, що
не вистачає шкіл, лікарень...

І не тільки це його тривожить. Чому ніхто не
думає, аби хоч трохи полегшити працю будівельни-
ків, особливо взимку? Доки наша промисловість
випускатиме таку техніку, в якій протягом зміни
оглухнути можна? Коли з’явиться мала техніка, щоб
замінити ручну працю на будівельному майданчику?

Ні це не його примхи. Він як голова ради тру-
дового колективу мусить про це думати. І як лю-
дина — теж. Час такий, що про молодь, яка на

будови
міста?

прийде, дбати треба Бо хто ж зводитиме

Він уміє цінувати час. Хлопці вже знають: якщо
Візнюк допався до екскаватора, не чіпай — нехай
відведе душу.

- Я не можу отримувати незароблених грошей.
Не те, що руки - душу обпікають вони.

НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ

Все1 сталося несподівано. Та й гадки не мав, що
на зборах будівельників кандидатом у народні де-
путати СРСР висунуть саме його. Що підтримають
згодом у багатьох інших колективах

Спочатку вагався — зважуватися на такий крок
чи відмовитися. Бо навіщо йому, людині, яка має
роботу і досконало володіє нею, брати на себе нові
клопоти. Та й шансів було небагато: в його окрузі
балотувалися люди достойні, з іменами. Але як бу-
ло відмовити тим, хто пов'язував з ним свої надії?

Наважився. Хіба йому вперше? Сумніви терзали.
Не від тривоги, кому віддадуть перевагу виборці,
а від запитань — несподіваних, гострих, часом серди-
тих, але справедливих і чесних.

Не відразу у всьому міг розібратися, знайти
відповіді навіть для себе. Хто винен, що так довго
ми жили у світі двох правд? Чому до цього часу
невідомі причини і винуватці складної екологічної
обстановки в Чернівцях? Як зробити, аби люди нав-
чилися відповідати за все* — за себе, дітей своїх, за
те, як працюють?

Ніхто тоді не запідозрив Візнюка в намаганні
втекти від жорстокої правди.

— Цей не викручується і не заграє ні з ким,—
тлумачили після таких зустрічей. А він мало не падав
з ніг, мов після трьох безперервних змін.

— А коли дізналися, що ви — народний депутат?..

— Якихось особливих емоцій не було. Відчув, що
на плечах важкий тягар, та щоб розпорядитися ним,
так багато знань і сил потрібно. А в нашому віці
вчитися і переучуватись — ох, як непросто.

Нелегкі його депутатські клопоти. Щодня — де-
сятки скарг, прохань. «Тепер уже вся область моя».
Ще не раз доведеться наштовхуватися на стіну бюро-
кратичної байдужості. Та головне — не зупинятися
в розпачі перед нею. Він — особистість, саме тому
й депутат Народу.

Вибір зроблено.

Галина БІЛИК.

м. Чернівці.

Малюнок Б. ТАРАСЕНКА
І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

І

Політстудія «Горизонт»

(Трудшкола
№25»

Таку назву мають спогади однієї з пер-
ших одеських піонерок Віри Михайлівни
Черникової. Вона розповідає про своїх
друзів з трудової школи. Це були перші
радянські школи, утворені з гімназій. Гадає-
мо, нашим читачам буде цікаво довідатися
про життя дітей післяреволюційної Одеси.

ЛІКНЕП

Завідуюча школою Марія Степанів-
на покликала шестикласників до свого
кабінету і сказала: «Зараз 1923 рік,
шість років минуло після Жовтневої
революції, а у всій країні і в нашому
місті є дуже багато дорослих неписьмен-
них людей.

Погодьтеся, цим людям, котрих не
вчили в дитинстві, хочеться і книжку
прочитати, і листа рідним написати, і
прізвище своє навчитися писати, а не
ставити хрестик «за неписьменного».
Ви порівняно з ними вчені люди! —
посміхнулася завідуюча і додала: —•
Потрібно вам усім попрацювати в гурт-
ках лікбезу, тобто в групах по лікві-
дації неписьменності. Даю вам два
дні на з’ясування — хто може, хай
організує групу лікнепу в своєму бу-
динку, а іншим я підкажу, кого вчити».

Увечері в Тасиному дворі на лавочці
радилися Марина, сама Тася і Миш-
ко — семикласник з сусіднього двору.

«Будемо вчити своїх,— вирішили
вони.— Завтра обійдемо всі квартири,
запишемо неписьменних і умовимо їх
ходити на заняття».

Неписьменних і малописьменних у
двох дворах виявилося 12 чоловік:
двоє двірників з дружинами, прачка,
ще кілька літніх жінок і двоє столярів,
що жили в підвалі.

Мати Марини — педагог зі ста-
жем — підтримала дітей і дозволила
проводити заняття двічі на тиждень у
них удома.

Вони занесли з двору лавки, столи,
стільці з своїх квартир і запросили
«учнів» на перше заняття. Марина
почала складати список гуртківців
лікнепу. Який же сміх здійнявся,
коли з’ясувалося, що їхнього двірника
дядька Колю звати Микола Ро-
манов — він тезко царя-самодержця,
скинутого з престолу в 1917 році.

Так, ми Романови, правда, із
села, з Росії. А от народився я на
Миколу-чудотворця і охрестив мене піп,
що був напідпитку, Миколою. Протве-
резившись, священик опам’ятався і зля-
кався, вилаяв моїх батька з матір’ю —
як, мовляв, допустили, що їхнє «щеня»
стало тезком государя-імператора. Та
було пізно, вже у церковних книгах
записали. Добре, що по батькові я
Павлович, отож повністю підхожу під
Миколу Першого, а той уже давно по-
мер. А коли б, не дай боже, був
Микола Олександрович, що б зі мною
тоді було за таке нахабство — поду-
мати страшно.

- Не завадило б вашій імператор-
ській величності бути письменним,—
зауважив Мишко.— Отож, почнемо
заняття.

Цілу осінь і зиму Марина, Тася і
Мишко вечорами проводили заняття
зі своїм лікнепом.

Марина навчала письму, Тася —
читанню, а Мишко — азам арифметики
й геометрії. •

А навесні «вчителі» почали одержу-
вати «нагороди». Спершу до Марини
кинулася з поцілунками прачка Прісь-
ка і показала листа від сина з армії.

— Мариночко, золотко, адже я сама
написала, а він усе зрозумів, і відповідь
мені надіслав мій синок, спеціально
великими літерами писав, а я прочи-
тала, ото щастя!

Тасю вітали літні жінки, що почали
читати книжки з популярної серії
«Народна бібліотека». А брати столя-
ри сказали Мишкові, що вони тепер
краще можуть підрахувати розміри
своїх виробів і навіть навчилися робити
креслення.

У травні відбувся випуск гуртка
лікнепу для дорослих.

Представниця міського відділу на-
родної освіти залишилася дуже задо-
воленою, сказала, що надішле подяку
піонерам в їхні школи.

А на одному із столів з’явилися здоб-
ні пиріжки з різною начинкою і два
глечики домашнього квасу. Це «випуск-
ниці» вирішили відзначити закінчення
навчання. «Вчителям» — Марині, Тасі й
Мишкові — ця скромна вечеря запам’я-
талася на все життя...


Вітчизни «Червоні квіти»

ПОЧАТОК

Чи знаєш ти, звідки бере початок твоя
піонерська організація?

...Ще не закінчилася громадянська війна,
ще в країні чинили розбій банди біло-
гвардійців, ще не працювало багато заводів
і фабрик. Залишилися тисячі безпритульних
дівчаток і хлопчиків. Важкі то були роки...
Народ, партія думали про майбутнє, про тих,
кому належить його будувати. Про дітей.
І от у цей час, на зорі Радянської влади,
починають виникати перші дитячі загони
юних комуністів (юки).

Повсюди в містах і губерніях з’являються
дитячі групи — клуби, комітети, ради. В Ту-
лі — «Диткомпартія», у Пермі — «Мураш-
ник», дитячі посівкоми в Подільській губер-
нії, в Києві — «Юнтрудармія».

Чим жили, чим займалися юки? Вони
боролися із бездоглядністю і безпритуль-
ністю, допомагали дорослим ліквідувати гос-
подарську розруху, заготовляли паливо для
лікарень і дитячих будинків. Організовували
санітарні загони. Збирали кошти для голо-
дуючих. Брали участь у кампаніях «Тиж-
день фронту», «Тиждень дитини»...

У 1919 році в Одесі Сергієм Тархановим
була створена організація юних комуністів,
яка серед інших вирізнялася самостійністю.
Вона фактично одна з перших застосовувала
певну систему виховання своїх членів.

Одеські юки об’єднувалися в патрулі
(ланки) і загони за місцем проживання чи
на підприємствах. Самі обирали раду загону,
якою керував комсомолець. Штатних пра-
цівників не було. Основну увагу вони при-
діляли виробничій праці. Мали ремісничі
майстерні, де виготовляли прості меблі для
свого штабу, пристрої для ігор, значки...

Велику увагу приділяли іграм, фізичному
вихованню, які за ініціативою Тарханова
запозичили від скаутингів.

Хто такі скаутинги? Ще за часів царської
Росії була створена ця дитяча буржуазна
організація, де виховання велося в дусі
відданості царю і Вітчизні. Зовні вона мала
привабливі форми: військові і мисливські ігри,
походи...

Під час окупації міста Одеси денікініїями
юки разом з дорослими боролися з білогвар-
дійцями. З їхніх рядів вийшли відомі ке-
рівники піонерського руху: М. Власов, С. Тар-
ханов, В. Васютін та інші.

Об’єднання дітей, що виникали в перші
роки Радянської влади, як правило, існували
недовго. Йшла громадянська війна, комсо-
мольці були на фронті. Систематично працю-
вати з юками вони не мали можливості.
1 в деяких загонах керівництво прибрали
до рук скаутмайстри. Виникла загроза, що
юкізм перетвориться на ворожу революції
організацію. Невдовзі загони юків були роз-
пущені. А скаутмайстрам запропонували

співробітничати з комсомолом.

Дитячий рух вимагав нових форм роботи.
З цього приводу було баг-ато суперечок.
Чи потрібна взагалі така організація, як нею
керувати, що вона має робити?

В. І. Ленін говорив, що діти повинні
допомогти революції і що «організація ді-
тей — це найкращий шлях виховати кому-
нарів». Отож треба створити єдину дитячу ко-
муністичну організацію, організацію дітей,
а не для дітей.

День 2 жовтня 1920 року пам’ятний для
радянської молоді. Саме тоді, на 111 з’їзді
РКСМ, було обговорено і прийнято тези
«Про роботу серед дітей». В рішенні з’їзду
записано: «Питання про комуністичне вихо-
вання дітей надзвичайно важливе для всієї
Радянської держави і комуністичного руху,
в тому числі і для РКСМ».

А в лютому 1922 року були організовані
перші дитячі групи в Москві. Відбулися й
перші збори загонів пролетарських дітей у
Замоскворіччі, на Красній Прєсні, в Со-
кольниках. Вони назвали себе піонерами.
Складалися загони з хлопчиків і дівчаток
віком від 8 до 14 років. Своїм ідеалом піо-
нери обрали Спартака — надзвичайно муж-
ню і вольову людину Древньої Греції, що
багато років тому вела боротьбу проти тира-
нії багатих.

7 квітня того ж року юні піонери зібралися
на своє свято. Вирушили в Сокольники, де
запалили велике вогнище, високо в небо зня-
лася перша піонерська пісня. Це свято назва-
ли днем першого вогнища.

«Бути готовим!» — такий девіз обрали со-
бі піонери. Що це значило тоді? Передусім
бути здоровими тілом. Квола дитина ні на
що не здатна. Крім того, потрібно виховати
у собі сильний дух і волю, розвинути на-
полегливість. Почату справу завжди доводи-
ти до кінця. Піонер зобов’язаний вивчати
всілякі ремесла. Майстер на всі руки — най-
краща похвала для юного піонера. «Піонер
не соромиться вивчати у своїх загонах все,
починаючи від шнурування чобіт і запалю-
вання вогню до ремонту електричного
освітлення». Так писала газета «Юньш Спар-
так» в 1923 році.

Тоді ж відкрився перший в країні Бу-
динок піонерів у Хамовниках. І 1 Травня
в колонах демонстрантів трудящих Москви
вперше йшли юні піонери.

Експеримент вдався. 19 травня 1922 року
II Всеросійська конференція комсомолу вирі-
шила поширити досвід москвичів по всій
країні. Вона прийняла історичне рішення:
«Беручи до уваги настійну необхідність само-
організації пролетарських дітей, Всеросійсь-
ка конференція доручає ЦК розробити пи-
тання про дитячий рух і застосувати в ньому
реорганізовані системи скаутингів».

Відтоді 19 травня стало твоїм святом,
днем народження піонерської організації.
Оповідання з народного переказу*

Антін ЛОТОЦЬКИЙ

* Друкуємо скорочено.



І	--4

Було се дуже давно. Ще як на наші землі
набігав дикий кочовий нарід печеніги й нищив
та руйнував села й міста, а людей убивав або
забирав у тяжку неволю.

А панував тоді в нашому славному золотовер-
хому Києві князь Володимир. У князя був син
Михайлик. Молоденький ще був князенко Ми-
хайлик, семиліток, але що се за дитина була!
Який славний стрілець був із нього. Було ганяєть-
ся конем (бо й на коні їздив, наче вродився
на ньому), птаху на лету з лука вцілить. Як де
батько, князь Володимир, виправляється було, чи
то на лови, чи то в бій, усе він було проситься, щоби
й його взяв із собою. Славний був лицар кня-
зенко Михайлик-семиліток. Батько його дуже лю-
бив, любив його й увесь нарід.

Знати, що лицарська кров плине в ньому,—
говорили люди.

II

І сталося тоді, що печеніги великою силою
насунули на Вкраїну. Підійшли під самісінький
Київ і облягли його з усіх сторін, як чорна хмара.
Добуваються до Києва, б’ють таранами в мури.
От-от, думають, буде Київ наш. Та де там. Мури
стоять, як стояли, не подаються. Стріляють пе-
ченіги до міста, до киян, що стоять на мурах, та
стріли не ранять киян, лише вертають і ранять са-
мих печенігів.

— Що б се таке було? — думають печеніги,
дивуються.— Досі ще ніяке місто, хоч би й як
сильно укріплене, не встояло перед нашими та-
ранами. А тут б’ємо в мури вже більше як тиж-
день, мури нітрохи не подаються; стріляємо, на-
ші стріли не ранять ворогів, лише вертають і нас
іще ранять! Що се? Якісь чари, чи що?

Кличуть ворожбитів. Питають. А ворожбити
кажуть:

— Не здобути вам отсього Києва ніколи! Там,
у Києві, в князя Володимира є син-семиліток.
Малий він іще, а вже великий і славний лицар
із нього. Се його побут у мурах міста не дає вам
здобути Києва. Сей семиліток — се душа народу,
його сила. Щоби здобути місто, треба перше його
відтам дістати.

— Що ж нам робити, що нам діяти, щоб його
відтам позбутися? Може, наслати на нього яких
убійників. може, підплатити якого киянина, щоби
вбив його?

— Убити?! Його? Його ніхто не вб’є! Кажемо
ж вам, що він душа народу, а хіба ж можна
душу, живу душу вбити? Можна її ув'язнити,
поневолити темними силами, але вбити — ніколи...

— Що ж нам діяти? Радьте, кажіть!

— Є рада на се,— каже один ворожбит,
чорний, як смола, з очима, як грань,— є рада!
Пошліть до князя Володимира послів, нехай вам
видасть князенка у заклад, а ви за те обіцяйте,
буцімто відступите від облоги.

— Або ж вони видадуть?

— Видадуть,— каже сей самий ворожбит.—

'ЖШ

Ні князь, ні нарід не свідомі ще того, кого вони
мають у себе. Заплатіть мені добре, а я нашлю
в місто чорних духів, і вони вмовлять у нарід,
що годі їм уже довше сидіти замкненими, що з
голоду помруть! 1 кияни, несвідомі, хто се семи-
літок, видадуть його! Раді будуть ще, що так
легким коштом увільняться від облоги.

III

І загудів вічевий дзвін, пішли окличникн по
місті. «На віче, на віче!» — понеслося луною
скрізь по цілому Києві, а нарід лавою посунув
на майдан перед княжим теремом на нараду.

А князь сидить у свойому теремі сумний-пре-
сумний. Душа щось недобре віщує. Думка за
думкою лине, налітає... Що діяти? Що почати?

Аж тут убіг князенко Михайлик, прибіг до
батька, обняв його за шию та й просить:

— Батеньку мій рідний, пусти мене за місто,
хай виступлю до бою печенігів воювати, бо вже
задовго стоять отті печеніги під Києвом та руй-
нують околиці й нас із міста не пускають.

А батько поцілував сина в чоло та й каже:

— Ой сину, сину! Не тобі ще на війну ходити,
ти ще малий, несвідомий.

Аж тут сповістили князя, що вже весь нарід
на віче зібрався й нетерпеливо жде князя.

І князь вийшов із терема, поклонився зібрано-
му народові й промовив:

— Панове громадо! Лихо навістило нас!
Печеніги облягли місто так, що нам і рушитися
з місця нікуди. Правда, досі не вдалося їм здо-
бути міста, але хто знає, як дальше піде, у них
удвадцятеро більша сила, як у нас. Печенізький
князь прислав до мене послів з заявою, що він
готов відступити в свою землю, аби лиш я дав у
заклад свойого семилітнього сина Михайлика.

Громада загула, зашуміла:

— Що. Михайлика, Михайлика! Ні, ми Ми-
хайлика не дамо від себе, годі!

Любили кияни Михайлика, бо хоч він ще й
маленький був, а вже могли пізнати в ньому
його доброту й хоробрість. Вже тепер бачили
вони в ньому свого будучого князя, що принесе
славу Києву та Вкраїні.

І зрадів князь, легше відотхнув, коли почув такі
оклики серед киян.

Але чорні духи не дармували. Ось один станув
за плечима старшого сина князя Володимира
Лихослава. Недобрий був се чоловік, лютий та
хитрий, а при тім трус. Сам вигляд його відтру-
чував уже від себе. Був він горбатий, лице мав
викривлене, а зір якийсь гадючий. Нарід не лю-
бив його. Лихослав знав се, знав також, що нарід
любить його брата Михайлика, й ненавидів його
за се, рад був його позбутися. З сьої ненависті
брата до брата скористав чорний дух і шептав йо-
му:
ПРИМІТКИ

Малюнок Б. ТАРАСЕНКО

— Ой кияне, кияне,
панове громада,
Погана ваша рада,
Якби ви розум мали,
Мене не видавали.
Поки світ світом.
Вороги Києва не достали.
А так прощавайте!



— Намовляй киян, щоби вони згодилися на
видачу Михайлика! Тоді ти сам лишишся, будеш
сам паном на цілій Україні.

І виступив Лихослав, уклонився громаді та й
каже:

— Панове громадо! Тяжке наше положення,
тяжко й раду найти! Ворог наш сильний і вима-
гає від нас чималої річі. Знаю, що й ви се від-
чуваєте. Але оскільки тяжче мусимо відчувати се
ми: батько мій та я — се ж ворог хоче розлучити
батька з сином, брата з братом. А одначе, хоч
як се мені важко приходить, я не можу дати
іншої ради, бо вище ставлю справу загальну над
родинну, як лише сю, щоби дати їм у заклад
Михайлика. Потішає тут мене се, що йому ніщо
там лихого не станеться, його там шанувати
будуть із огляду на нашого батька, а ми ось
так увільнимося від облоги й могтимемо жити
спокійно.

Нарід заметушився. Тут і там почулися го-
лоси, що годилися з думкою Лихослава. Чорні
духи не дармували, а дальше вешталися проміж
нарід та нашіптували йому, що так буде добре.

І ось виступив старий боярин Збигонь та каже:

— Панове громадо! І моя така рада, щоби
дати печенігам князенка в заклад. Йому там, у
печенігів, нічого не станеться, а ми будемо вольні.
Князенка печеніги будуть шанувати вже хоч би
з огляду на славного нашого князя. А ще й те
не треба нам забувати. Молоденький князенко там,
у чужому краю, між чужим народом, набере біль-
ше досвіду, збільшить своє знання й верне до нас,
як виросте досвідним і мудрим князем.

Громада загула, задумалася. А чорні духи не
кидають своєї роботи.

І коли князь спитав:

— Ну, що ж, панове громадо, дати Михайлика
в заклад печенігам чи не дати? — велика більшість
загула:

— Дати, дати! Нема іншої ради!

І тільки невеличка меншість обізвалася: «Не
дати!»

Князь, почувши, що більшість є за тим, щоби
дати Михайлика до печенігів, хоч із болем серця,
мусів на се згодитися.

IV

А малий Михайлик увесь час віче стояв у
вікні терема та й чув усе. Засмутився Михайлик.
Та не сим, що кияни так легко згодилися на його
видачу, бо він знав, що на се вплинули чорні
духи, що вешталися між народом, невидимі для
народу, але видимі для нього. Потіхою, радістю
було тут для нього, що все-таки найшлася значна
меншість, яка ніяк не хотіла згодитися на його
видачу. Але сумний був тому, що бачив, що нарід
ще несвідомий сього, кого він дає від себе, несві-
домий сього, що сим сам собі готовить загибіль.

Щоби його рятувати, треба йому, Михайликові.
на якийсь час, може, надовго, скритися. І він
виступив перед громаду та й каже:

Сказав се Михайлик і повелів слугам привести
собі коня. І в одній хвилі в коня виросли крила,
а від Михайлика вдарила така ясність, що весь
нарід аж жахнувся із дива.

А Михайло-семиліток проїхав проміж нарід,
що з дива стояв, наче остовпілий, і приїхав під
Золоті Ворота. Вони були зачинені. Він узяв Зо-
лоті Ворота на золоті стремена й вихром погнався
між ворогів. Кінь летів на крилах, землі й не
доторкаючися. Ворогів на сам вид ясного лицаря
на крилатому коні зняв страх і переполох. А Ми-
хайлик гнався самою серединою ворожого табору.
І що махне мечем по правий бік, то ворог, як
зрубане дерево, паде, що махне мечем по лівий
бік, то ворог, як підкошена трава, стелиться, і заки
Михайлик переїхав ворожий табір, усі печеніги
покотом неживі лежали.

— Отеє моя остання тепер прислуга тобі,
мій рідний Києве! Не верну я до тебе, аж поки
весь нарід не прийде до свідомості, хто він, яка
в його сила, не отямиться. Прощай, Києве,
прощай!..

І глянув ще востаннє на золотоверхий Київ та
й зник. Поїхав далеко-далеко, за сьомі гори, за
сьомі ріки. Там поставив Золоті Ворота та й
стереже їх до слушного часу. Сидить він там
і ніколи не старіється — усе він такий, яким ви-
йшов із Києва, молодий, семиліток...

В оповіданні обіграно мотиви народної казки, котра
постала, очевидно, на основі давньої української били-
ни про Михайла-семилітка, але автор змістив хроно-
логію, віднісши події до часів князя Володимира,
хоч у народному переказі вони датуються історичніше:
часом облоги Батиєм Києва.

У князя був син Михайлик — сина Михайла у Во-
лодимира не було — це художній домисел автора.

Печеніги великою силою насунули на Вкраїну —
назва Україна вперше з’являється в Київському лі-
тописі під 1187 р. на ознаку Переяславської землі.
Чи існувала вона в часи Володимира, невідомо.

Син князя Володимира Лихослав — образ вигада-
ний, серед Володимирових синів калікою був Ярослав
(кривий на ногу), а найлихішим — Святополк Окаян-
ний.
Колекція чудес

ЧОМУ БУРУЛЬКА
«СПІВАЄ»?

Тобі відомо, що за цілющою
«живою» водою зовсім не треба
вирушати в далекі казкові манд-
ри? Бо навесні її всюди вдосталь,
а в горах можна пити будь-якої
пори року. Щоправда, сліпі від неї
не прозрівають і нові руки-ноги не
виростають. Але сили таки вона
додає, бо надзвичайно доброчинно
впливає на організм.

Йдеться про талу воду. Ось
результати експерименту: три з по-
ловиною місяці одну групу курей
поїли звичайною водою, іншу та-
кої ж чисельності — талою. Пер-
ша знесла за цей час 272 яйця,
друга — 538.

І таких дослідів провели чима-
ло. Вони засвідчили: тала вода
збільшує не лише несучість курей,
а й приріст молодняка у свійських
тварин, у півтора-два рази зростає
і врожайність сільськогосподар-
ських культур.

Але що найдивовижніше — во-
на омолоджує організми тварини
і людини. Протягом трьох місяців
двадцяти п’яти пацієнтам клініки
Томського медінституту давали
пити талу воду. У них не лише
поліпшився обмін речовин, а й
зменшився вміст холестерину в
крові. А це саме та речовина, яка
спричиняє більшість серцево-су-
динних захворювань, отже, вко-
рочує вік стільком людям!

Помічено, що з віком організм
людини зневоднюється. Тобто в
його тканинах стає менше води.
А внутрішньоклітинна протоплаз-
ма й міжтканинна рідина своєю
структурою нагадують лід. Отже,
щоб використати звичайну воду
для своїх потреб, організм змуше-
ний перебудовувати її структуру.
А на це потрібна енергія, якої в
старіючому організмі виробляєть-
ся дедалі менше. Отож тканинам
починає не вистачати води. Тала
ж, як і вода в організмі, подібна
до льоду, відразу включається в
біологічний кругообіг.

Слід сказати, що ця вода має
«пам’ять». Тобто й після того,
як лід розтанув, залишки його
кристалічної структури зберіга-
ються у вигляді окремих острів-
ців.

Щоб стати еліксиром молодос-
ті, лід або сніг мають танути у
закритій посудині. Пити талу воду

треба кімнатної температури. Бо
чим більше вона нагрівається, тим
більше руйнуються в ній льодо-
подібні «острівці». Підраховано,
що за дванадцять годин її біо-
логічна активність зменшується
вдвічі.

Напевно, саме руйнуванням
кристалічної структури й поясню-
ється те, що бурулька «співає»,
коли тане в склянці з водою.
Тільки звуки ці настільки тихень-
кі, що почути їх можна лише за
допомогою приладів. До речі,
протягом доби, поки зберігаються
її властивості, магнітна вода теж
«співає».

СКІЛЬКИ води

В ЖИВИХ ОРГАНІЗМАХ

У річках планети води вдвічі
більше, ніж в усіх живих орга-
нізмах. Половина Дніпра, Волги,
Лени, Нілу, Амазонки, Конго...
Половина безлічі великих і малих
річок... Тисячі й тисячі кубічних
метрів води... Навіщо її стільки
в живому?

Почнемо з рослин. Водорості
живуть у воді, а тому буквально
просочені нею. Міцні тверді стов-
бури їм не потрібні — адже вони
перебувають майже в стані не-
вагомості. Отож не дивно, що деякі
їх види містять до 98 відсотків^
води.	А

Не менше — й окремі морсьш
тварини. Приміром, у медузі во Л
95—98 відсотків. У морі медуЛ
розміром з футбольний м’яч, а*’
викинута хвилею на берег і вису-
шена сонцем вона перетворюється
на купку слизу розміром із сір-
никову коробку.

А от навіщо стільки води в
інших живих організмах? Наприк-
лад, в людському? Перш ніж чи-
тати -далі, спробуй вгадати, на
скільки відсотків ти складаєшся з
води. На 5, 10, 20?

...Справжня кількість її в на-
шому тілі видається на перший
погляд абсолютно неймовірною —
до 65 відсотків! Але все стає на
свої місця, якщо зважити, яку
важливу роль вода виконує. Н2О—
універсальний розчинник, здатний
розчиняти гази, мінеральні солі,
кислоти, органічні сполуки...
Тому кров, слина, лімфа, міжклі-
тинний сік — усі рідини організму
фактично є водними розчинами
тих чи інших речовин.

Давай, наприклад, подиви-
мось, що відбувається з цукеркою,

яку ти ковтаєш. У стравоході
вона розчиняється в травних
соках, в основі яких — вода. Бо
стінки шлунку й кишок можуть
всотувати поживні речовини, що
містяться в цукерці, лише у
вигляді розчинів.

Далі розчини потрапляють у
кров, яка переносить їх у м’язи,
мозок і т. ін. Там розчинені жи-
вильні речовини надходять у між-
клітинну рідину, з якої всотуються
мембранами клітин. У клітинах во-
ни беруть участь у різноманітних
реакціях, у ході яких, зокрема,
виділяється енергія. В тому числі й
енергія, потрібна для розумової
діяльності. Адже нервові клітини
потребують живлення так само,
як і м’язові. І отримати його вони
можуть лише з водних розчинів.

Німецький фізіолог Е. Дюбуа-
Реймон дуже влучно сказав:
живе — то одухотворена вода.

Г * х'



. х.

: Хг.

л* л оеЧ~е

^4

\	с ^4*

\ ’й





№
іку ти ковтаєш. У стравоході
іона розчиняється в травних
оках, в основі яких — вода. Бо
гтінки шлунку й кишок можуть
всотувати поживні речовини, що
містяться в цукерці, лише у
вигляді розчинів.

Далі розчини потрапляють у
кров, яка переносить їх у м’язи,
мозок і т. ін. Там розчинені жи-
вильні речовини надходять у між-
клітинну рідину, з якої всотуються
мембранами клітин. У клітинах во-
ни беруть участь у різноманітних
реакціях, у ході яких, зокрема,
виділяється енергія. В тому числі й
енергія, потрібна для розумової
діяльності. Адже нервові клітини
потребують живлення так само,
як і м’язові. І отримати його вони
можуть лише з водних розчинів.

Німецький фізіолог Е. Дюбуа-
Реймон дуже влучно сказав:
живе — то одухотворена вода.

• С-

’о^ 

**>*< '
\»Ч

ЩО НЕ ТОНЕ У ВОДІ

Довідники з фізики стверджу-
ють: усі речовини в твердому ста-
ні мають більшу густоту, ніж у
рідкому. А тому тонуть у власному
розплаві. Виняток становлять во-
да, вісмут і срібло.

Справа в тому, що структури
води й льоду різняться між со-
бою. Коли вода в рідкому стані,
її молекули розташовані дуже
близько одна до одної. Коли ж
вода перетворюється на лід, то з
її молекул утворюються кристаліч-
ні ажурні гратки, порожнини яких
заповнені мікроскопічними буль-

башками повітря.

питома
води, й
Але

вага льоду
він у ній не
лишилося

Саме тому
менша, ніж
тоне.

нез’ясованим

4

Малюнок В. СЕРЦОВОЇ

9

з'

Г V0 « л^е’
... 1№’

А*

. - г.<^

ж «











ще одне цікаве питання. Ти замис-
лювався, чому ставок, на якому
твої друзі так люблять кататися
на ковзанах та грати в хокей, не
промерзає до дна?

Давай уявимо, що відбуваєть-
ся з водою в ставку, коли наста-
ють зимові холоди. Розігріта про-
тягом літа, вона охолоджується
не відразу, а поступово, починаю-
чи з верхніх шарів. Охолоджую-
чись, вони ущільнюються й опус-
каються на дно, витискуючи на-
гору більш теплу, отже, і з мен-
шою питомою вагою воду. Але й
вона охолоджується і знов опус-
кається.

Таким чином вода в ставку
перемішується, аж поки вся не
досягне температури +3,98°С. За
цих умов вона набуває найбіль-
шої густоти. Тому поверхневі

шари,
далі,
На г
холод
нижн
атмос
новн<
далі

К
опусі
шар
який,
й у
охол<
льоді
сову
вают
меші
ЩО НЕ ТОНЕ У ВОД!

Довідники з фізики стверджу-
ють: усі речовини в твердому ста-
ні мають більшу густоту, ніж у
рідкому. А тому тонуть у власному
розплаві. Виняток становлять во-
да, вісмут і срібло.

Справа в тому, що структури
води й льоду різняться між со-
бою. Коли вода в рідкому стані,
її молекули розташовані дуже
близько одна до одної. Коли ж

вода перетворюється на лід, то з
її молекул утворюються кристаліч-
ні ажурні гратки, порожнини яких

заповнені мікроскопічними буль-
башками повітря. Саме тому
питома вага льоду менша, ніж
води, й він у ній не тоне.

Але лишилося нез’ясованим

ще одне цікаве питання. Ти замис-
лювався, чому ставок, на якому
твої друзі так люблять кататися
на ковзанах та грати в хокей, не
промерзає до дна?

Давай уявимо, що відбуваєть-
ся з водою в ставку, коли наста-
ють зимові холоди. Розігріта про-
тягом літа, вона охолоджується
не відразу, а поступово, починаю-
чи з верхніх шарів. Охолоджую-
чись, вони ущільнюються й опус-
каються на дно, витискуючи на-
гору більш теплу, отже, і з мен-

шою питомою вагою воду. Але й
вона охолоджується і знов опус-
кається.

Таким чином вода в ставку
перемішується, аж поки вся не
досягне температури +3,98°С. За
цих умов вона набуває найбіль-
шої густоти. Тому поверхневі

шари, які охолоджуватимуться
далі, вже не опускатимуться вниз.
На поверхні ставка утвориться
холодний шар води, який ізолює
нижні, тепліші, від холодного
атмосферного повітря. Отож ос-
новна маса води в ставку тепло
далі не віддаватиме.

Коли температура повітря
опуститься нижче 0°С, верхній
шар води перетвориться на лід,
який, мов ковдра, вкриє водойму
й урятує її від подальшого
охолодження. А у воді, яка під

льодом усю зиму зберігає плю-
сову температуру, чудово почу-
ваються і риби, і раки, й інші

мешканці ставка.

Малюнок В. СЕРЦОВОЇ

[

і	'	1

ЧИ&С

л^е’






«рос*^Х-—*---7^ 

Воно прийшло до нас у період перебудови. Нове свято.
Красиве, але й сумне. Адже внаслідок відступу від де-
мократичних засад сталася деформація в міжнаціональ-
них стосунках народів, які населяють нашу неозору країну.
В роки сталінського культу цілий народ могли пересели-
ти з рідної землі в зовсім інші географічні та кліматичні
умови. Практикувалося перемішування народів і в період
застою — люди, відгукуючись на заклики, їхали освою-
вати далекі землі, зводити гігантські будови і забували
свої рідні місця, стареньких батьків. Народи в межах
своїх республік почувалися незатишно, переставали бути
господарями. Зрошувати чи осушувати землі, вирубу-
вати ліси, створювати штучні моря, будувати атомні

електростанції, що вирощувати і скільки — це вирішував
центр, могутні загальносоюзні міністерства та відомства.
Люди почали соромитися рідної мови, звичаїв. Батьки
з прагнення, щоб дитина в майбутньому якомога краще
влаштувалась у житті, здобула престижний фах, а ще,
побоюючись звинувачень в націоналізмі, віддавали (та й
віддають) дітей до російської школи. Рідна мова ставала
неперспективною. Рідна історія забувалася, рідна куль-
тура відставала в розвиткові.

Але, втрачаючи національну свідомість, людина стає,
мов дерево без коріння, якому нічим живити свою крону.
Нам тривожно, коли дізнаємося, що все більше рослин
заносять до Червоної книги, рослин, яким загрожує
зникнення. Та устократ трагічніше зникнення цілого на-

роду. Людство й досі не може вибачити конкістадорам

середньовіччя знищення культури ацтеків, інків, майя.
Мабуть, були б ми ще багатшими, коли б у загально-
людській духовній скарбниці збереглися таємниці, муд-
рість, наукові та медичні відкриття, поезія цих давніх
індіанських народів. Сучасні конкістадори користуються
сучасними засобами. І от ми вже добровільно відмов-
ляємося від свого рідного, соромимося його, як чогось
нижчого. Як мало нині українських шкіл по містах
України! Та й у них дуже часто українська мова лише
для того, щоб відповісти урок...

Тому це свято сумне. А красиве — бо живе, бо допо-
магає нашому відродженню, допомагає нам повернутися
обличчям до своєї історії, мови, культури, глибше збаг-
нути власне «я».

Учасники Республіканського свята рідної мови, яке
відбулося на Житомирщині,— школярі, письменники, ком-

позитори, актори,— побували в історичному селі Кодня.

Ця назва звучить трагічним акордом в історії україн-
ського народу. Адже 1768 року тут відбулася Коднян-
ська розправа — за наказом воєначальника польсько-шля-
війська Й. Стемпковського було страчено близь-
ко трьох тисяч гайдамаків — учасників Коліївщини. Крім
кожного десятого повстанця піддали «значкуван-
— відрубували праву руку і ліву ногу або ліву
праву ногу.

мовчання, квітами, історичними піснями та
Тараса Шевченка вшанували ми пам’ять наших
предків...

Як багато фольклорно-етнографічних колективів є на
з якою повагою ставляться їх учасники
обрядів свого краю. В Дьому ми переко-

налися, відвідавши українські вечорниці, які підготували1*
господарі. Веселкою розквітла і програма гостей — та-
лановитих дітей, які приїхали з різних областей.-

Всі діалекти плюскочуть:

то поліський, а то покутський,
А полтавчаночки котять

своє ніжноласкаве «ель»,
А гуцулята в киптариках,
сплівши руки, як джгутики,
Випромінюють слово просонцене,
прозоре, мов карамель...

Краще від Івана Драча й не скажеш. Милувалися

ми також словацькими та угорськими піснями й танцями
у виконанні школярів Закарпаття. Зачарувала всіх ніж-
ним голосом, дивно-співучою мовою школярка з Кримсь-
кої області татарка Гульнара Іслямова.

Критикували підручники та стан викладання мови й
літератури в школах юні літературознавці під час науко-
вої конференції, слухали цікаві доповіді науковців. А
юні поети й прозаїки в аудиторіях Житомирського пед-
інституту зустрілися з письменниками Юрієм Мушкети-
ком, Петром Перебийносом, Дмитром Онковичем, Володи-
миром Рутківським, Валентином Грабовським, Данилом
Окийченком, Василем Юхимовичем, Олександром Матій-
ком. Письменники аналізували їхні твори, ділилися своїми
творчими секретами. Справжнім фестивалем стала робо-



та секції юних поетів. Схвильовані молоді голоси, краса

юності й краса поезії... Діти читали свої вірші, й багато
в їхніх творах було недитячих проблем. Багато з школя-
рів уже в такому юному віці досягли професійного рівня,
можуть конкурувати з дорослими. А мені, як працівнико-
ві журналу «Піонерія», було особливо приємно, що майже
всі, хто отримав найбільш схвальну оцінку, вже друку-
валися на сторінках нашого часопису або заплановані до
друку. Це твори Ліліани Дудюк, Оксани Гринів, Яросла-
ви Бабич, Анжели Рюмшиної, Богдана Бабича, Тараса ї
Кобця...

Ольга МАКАРЕНКО.

* * *

Приспали тишу житні колоски.

В селі — касетні верески і крики.

З країв чужих знайшли вузькі стежки
Печерні звуки, наче тигри дикі.

Як сирота, поранений смичок
Вслухається.

Нема між нмми-брата.

«Чи вернеться весільний козачок?» —
Питається низька самотня хата.

Оксана ГРИНІВ,
учениця 9-го класу СШ № 62, м. Львів.
ДУБИ

ВЕЖА

Спресоване часом

минуле

ВАЗОНЧИКИ

РІДНА МОВА

Врни зросли у бурях, на вітрах.
І, нездоланні, непоборні в силі,
Незламно височіють на горбах.
Шумлять в віках дуби золотокрилі

Століття ліс ростили на горбах.

Кремезне гілля піднімалось в лихолітті
Потріскалась кора на велетнях-дубах,
Живуть громи та бурі в верховітті.

Шумлять дуби на жовтому горбі.

З віків пливе мелодія осіння.
Скалічені гілки схиляють у журбі,
Вдивляються в покручене коріння

Ярослава БАБИЧ,
учеИйця 6-го класу СШ № 5,
м. Кіровоград.

Сліпучий спалах в’юнких блискавиць,
Що гострим лезом небо розрізали,—
Дуби у жовті крони заплітали,
Щоби потоки злив не нахиляли
Русяво-сонячних пшениць.

На їхню долю випали дощі,
Кришталі снігу на руках мостились.
Мов змії, обплітали їх хвощі.

Дуби з вітрами, із смерчами бились.

Ввижається вежі давно.
Зло і добро в тихім герці,

Шум шин... Не риплять рітряки

Б’ється в ній рицарське серце,
Не кам’яніє воно.

Бряжчать заіржавлені лати,
Вітер гуде крізь віки,
Летить Росінант Дон Кіхота,
"Згинуть користь та підлота.

Українська рідна мова
Голоси надій.

Кобзаря я чую знову.
Мій Шевченко, мій.
Чорнобривці коло хати,
Верби край села,
Рідна мова, рідна мати
В мене ри одна.

Крила виросли неначе.
Бо ж такі слова:
Оживає гордість наша,
Мова ожива.

Анжела РЮМШИНА,
учениця 7-го класу, м. Житомйр.

. 'КАЛ	\

Сьогодні вночі дерева Нилбст
но- 'перегукуваліися під^'вікном'Л-/
і підсміювалися з гордовитих
вазончиків. А ті, ніби ляльки,
слухняно сиділи_у__горщиках і
росли за строго наміченим гра-
фіком. Вони не визнавали ди-
кої сваволі дерев, гидко кри-
вилися, дивлячись на їхні лапа-
ті руки, й шляхетно складали
зелені губенята. Голоси цих
маленьких бюрократиків були
тихими і вкрадливими. Вони
відчували ' Себе захищеними
перед розлютованою юрбою
тонким, але міцним склом.

А я читала про мудре
царство рослин і думала, що ,
недаремно, мабуть, їх розподі-
лено на всілякі там родини... /;

—-	Як у людей...

Руслана ГАРБАР,
учениця 8-го класу СШ № ІЗ?,
м. Рівне.	„ .	з


У ПОШУКАХ ЧАРІВНОГО

МЕЧА

Повість-казка*

XV

Уранці Мартин схопився на ноги і відразу
безсило стиснув кулаки. Він даремно сподівався
встати з першими променями сонця. За вікнами
вже шурхотіли шинами тролейбуси. На кухні ледь
чутно говорило радіо.

Мартин заходився складати сумку. Не забув
покласти і спортивну форму, бо сьогодні — фізкуль-
тура.

На уроках йому не сиділося. Він майже ні з
ким не розмовляв на перервах. Усі його думки були
зараз там — у палаці. Йому треба йти по меч.
Тому й на фізкультуру пішов, неначе ще пов-
ністю не усвідомив, де він і хто він.

— Ти чому, як сонна муха?! — гримнув на нього
вчитель.

А Барани зареготали.

— Сонна тетеря!

Мартин потягнувся рукою до меча. Та ніякого
меча на поясі не виявилося. Довелося вдовольнити-
ся тим, що є. І тут, звичайно, Мартин дав маху.
Він не зміг, як не старався, підтягнутися на руках
стільки разів, скільки це вдавалося зробити їм. Він
підтягався, зціпивши зуби, з останніх сил, а вони
легко, граючись.

Мартин звів погляд. Тут, у цьому світі, м’язи його
були не ті. Він не вмів володіти мечем, сидіти в
сідлі. Але все одно: хіба це дає їм право знущатися
з нього?

— Мало каші з’їв,— сказав учитель, спостері-
гаючи за Мартином із-за волейбольної сітки.

А Барани підступили, затисли його плечима і
погрозливо зашепотіли:

— Ти слабосилий, ми попереджуємо, що ти по-
водишся неправильно. Гляди, то було наше остан-
нє попередження.

І почали боляче штовхати Мартина, граючись
ним, немов м'ячем.

Ледве вирвався від них і вибіг, супроводжуваний
ненависним реготом, у коридор. Як був у спортив-
ній формі, так і йшов зараз коридором. До кінця
уроку ще море часу. Та в залі йому вже немає
чого робити, і він піднявся у клас.

Посидів за своєю партою, потім підійшов до

* Закінчення. Початок див. у «Піонерії» №№ 9,
10 за 1989 р.
дошки. І тут його погляд зупинився на ключі, що
стримів у ящику вчительського столу. Його увагу
привернув не сам ключ, а дивний його брелок. Та-
ких він ніколи в житті не бачив, та й навряд, щоб
їх взагалі випускали й продавали. Брелок мав вигляд
коштовної королівської прикраси. Оправлений діа-
мант мінився усіма барвами веселки. Дивно:
вчитель ніколи не забував свого ключа. Але сьо-
годні на уроці він кілька разів висовував ящика й
щось там знервовано розглядав. Не міг заспокої-
тися протягом цілого уроку. І ця знервованість,
певно, призвела до того, що він забув свого ключа.
Мартинове серце шалено закалатало. Він простяг-
нув руку до ключа, повернув його й висунув шух-
ляду. І зразу в голову вдарила кров. Виявилося,
що в шухляді була карта, така сама, як та, яку
вчора захопили його солдати. Карта з друкарні ім-
перії сірих. Як вона могла тут опинитися? Мартин
побачив на ній свій палац і палац королеви Трефо-
вії... Але що це? Чому занедбаний палац обведено
на карті товстою лінією? Кого цікавить цей зарос-
лий плющем палац? Мартин пильніше придивився
і побачив ледь помітний напис олівцем—МЕЧ!

Невже його меч сховано саме там? Тоді це дуже
підступна ворожа хитрість. Адже Мартин збирався
шукати меч зовсім в іншому місці. А там, у палаці,
на нього, напевно, чекає пастка, у той час, як меч
спокійнісінько лежить серед руїн.

Мартин засунув шухляду. Все було так добре
замислено, що не залишало йому жодних шансів
на перемогу. Він повинен був битися і накласти го-
ловою за ніщо. А після його загибелі меч спо-
кійнісінько б перенесли у палац.

Мартин вийшов з класу.

XVI

Він біг вулицею — і ніхто б не подумав, що цей
хлопчина в синьому спортивному костюмі і черво-
них кедах спішить по чарівний меч.

Мартин уже повертав у сквер, який вів прямі-
сінько до його дому, як раптом ледь чутний дивний
звук примусив його повернути голову. Він завмер:
з протилежного кінця скверу йому навперейми мчали
три вершники.

Спочатку подумав, що це спортсмени-кіннотники,
але потім ураз збагнув, що спортсмени не можуть
бути в обладунках. А придивившись, побачив ще й
шоломи з ріжками на головах. Це були сірі рицарі,
що прорвалися у наш світ. Як вони могли тут
опинитися? Часу на роздуми не залишалося. Мартин
повернув назад. Він сховався за дерево, щоб пере-
свідчитися, що все це йому не примарилося.

Вершники пересувалися дивними кидками, немов
це було при уповільнених зйомках. Мабуть, їм важко
давалася подорож у нашому часі. При цьому вони
скакали, пригнувши голови до кінських грив, не-
наче мчали з великою швидкістю Можливо,
насправді воно так і було — на їхній погляд. Та
Мартинові здавалося навпаки,— що вони рухаються
у найповільнішому темпі.

Він кинувся бігти, відчуваючи силу кожним своїм
м’язом. Цей час був його часом. Мчали його машини,
стояли його будинки — він не потребував ніяких
додаткових зусиль, щоб подолати цю віддаль. Проте
він чомусь знову мало не наштовхнувся на сірих

рицарів. Тепер вони з’явилися зліва і наближалися
до нього зовсім з іншого боку. Мартин кинувся
назад, розуміючи, що хоч рицарі рухаються повіль-
но, але, виходить, легко можуть переноситися у
будь-яке місце.

Він уже задихався, його залишали останні сили.
Але за рогом, куди він прямував, знову виявилися
сірі рицарі. Вони мчали, немов навіжені, за їхніми
спинами майоріли сірі прапори, але у цьому шале-
ному галопі їм вдавалося подолати усього кілька
метрів.

Вони мчали, не розбираючи дороги. Мартин уже
більше не міг бігти. Він припав до стіни будинку,
важко дихаючи.

І знову перед ним постали сірі рицарі. Вони
спрямували своїх коней просто на нього. Ще трохи —
й вони схоплять його. А що наздоганяли вони саме
його, не мав найменших сумнівів.

Мартин пірнув у найближчий під’їзд і припав
до скла. Дивна картина відкрилася йому: мчали
машини, зрідка проїздили тролейбуси, і ніхто з водіїв
чи перехожих не звертав уваги на сірих рицарів,
які натужно долали метр за метром. Виходило, що
їх ніхто, крім Мартина, не бачив. І саме Мартина
добре бачили ці сірі рицарі. Вони наближалися до
під’їзду майже беззвучно, неначе цокіт копит зали-
шився там, у іншому світі.

Наблизившись, вершники витягли з піхов свої
мечі. Коли морди коней уткнулися в скло, за котрим
стояв Мартин, він перелякано відсахнувся. І на-
ткнувся на живу істоту.

XVII

За спиною в Мартина стояв сивий літній
чоловік у дивному, до п’ят, вбранні. Дивною його
одіж була для світу машин і тролейбусів, для світу
ж рицарів вона абсолютно звична.

Мартин нерозуміюче дивився на нього.

Той чоловік схилив голову і сказав:

— Король Учнаус Перший чекає на вас, прин
це,— і вказав рукою на сходи. Мартин готовий
був присягнутися, що ще за мить до цього під їзд
нічим не вирізнявся з-поміж десятків інших будин-
ків навкруги. Але варто було Мартинові підвести
очі, як сходи на очах цілковито змінилися. На сті-
нах замість ламп з’явилися запалені свічки. Сходи,
що вели вгору, вкривав розкішний килим. Мартин
якусь мить зважував, чи йти йому туди. Та, коли
побачив, що у двері під’їзду заходить один із сірих
рицарів, заспішив услід за сивим чоловіком.

На кожному марші сходів стояли охоронці з ме
чами. Вони завмерли, немов неживі. Та Мартин
добре бачив, як блищать їхні очі.

Його завели до величезної зали, де біля вікна
стояла людина в мантії, прикрашеній діамантами.

Мартин закляк на місці, не знаючи, що йому
робити далі. Людина у мантії повільно повернулася
до Мартина. Й Мартин злякано позадкував. Перед
ним у королівській мантії стояв його власний
канцлер. Тільки на його обличчі зараз не було ні
бороди, ні вусів.

— От ми й зустрілися,— мовив він.

— Але... Ми ж уже зустрічалися,— спробував
заперечити Мартин.

— Чи й назвеш те зустріччю. Я знав тебе, але
ти не знав мене. Ми не були рівними. А тепер усе
стало на свої місця

Він знову повернувся до вікна.

— Звідси добре видно мою країну.— І Учнаус
Перший, він же колишній Мартиновий канцлер,
підкликав його до себе пальцем.

Мартин підійшов ближче. Він подивився униз.
І якщо просто під будинком стовбичив сірий рицар,
який залишився стерегти трьох коней серед машин
і тролейбусів, то далі справді простягалися гори
й долини, виднівся палац, прикрашений сірими пра-
порами.

«Який обман зору!» — Мартин протер очі, нама-
гаючись відігнати цей дивний краєвид з нормального
міського вікна.

— Цього ж не може бути,— вголос сказав він.

- Не може, але є,— обернувся до нього Уч-
наус.— Усе залежить від гостроти твого зору і
слуху.— Він вказав на коней.— Люди внизу не ба-
чать моїх вершників, тому що їм не спадає на думку,
що це можливо. Гострота твого зору вже інша,
позаяк ти бачив усе це на власні очі. І навпаки:
тебе бачать жителі тієї країни набагато краще, ніж
усі інші. Тебе мої люди можуть упізнати у будь-
якому натовпі. Ти живеш для них, як і вони для
тебе. Ти існуєш тому, що існують вони. Вони —
тому, ЩО є ти.

Він поклав рукс на Мартинове плече. Та Мар
тин відразу ж скинув королеву руку, встигнувши,
проте, відчути її незрозуміло-жахливий тягар.

— Добре, що ми сьогодні зустрілися,— продов-
жував король, мовби й не зважаючи на поведінку
Мартина,— я давно хотів тобі сказати...

І тут він схилив до Мартина свій лисий череп.

— Не стромляй носа не в свої справи,— заше-
потів він.— Ті, хто програв, не можуть перемогти.
Світом правитиме сірість. І вона вже править ним.

— Ні,— відступив убік Мартин.

— Я просто попереджую тебе,— стенув плечима
Учнаус і продовжував говорити своїм скрипучим
голосом; — Ти б однак загинув. Я ж хочу врятувати
тебе. Не шукай меча, і все буде гаразд. Ти зали
шишся живим. Я можу зробити тебе своїм наміс-
ником. Ти будеш так само правити у своєму палаці.
Тільки в тебе буде інший канцлер, звичайно, й ін-
ший портрет на стіні.— Й він гучно зареготав, а
віддихавшись, знову спитав: — Згодний?

— Ні,— Мартин відступив ще на крок.

- То ти до того ще й дурний,— Учнаус похи
тав головою.— Я цього не знав. Я сподівався по-
змагатися з мудрим супротивником, котрий зрозу-
міє, що всі ці розмови про сірість, яка правитиме
світом, для черні. Правлять світом розумні. Але
треба зробити так, щоб про це ніхто не здогадався
Нехай чернь гадає, що все у її руках, що все для
неї. Сподіваюсь, ми домовилися.

— Ні! — майже закричав Мартин, роблячи тре-
тій крок від жахливого Учнауса Першого.

Учнаус підняв руки в білих рукавичках і заплес-
кав у долоні. Одразу ж увійшли сірі солдати.

— Шкода, що ти нічого не зрозумів.— Він
обернувся до охорони: — Відвезіть його і замкніть у
найглибше підземелля, яке тільки можна відшукати
в моєму палаці. Він вийде звідти через тридцять
три роки, тому підберіть щось пристойне.

Король відвернувся до вікна. Мартинова доля
його вже не цікавила.

Охорона повела хлопця вниз по сходах.

XVIII

Карета із загратованими вікнами повезла Мар-
тина у в’язницю. її супроводжували озброєні
верхівці. Дивно було бачити цю процесію на сучас-
ній міській вулиці. Але ніхто не звертав на неї уваги,
а якщо хтось і помічав, то відразу ж переконував
себе, що йому все це примарилося.

Мартин посмикав ручку дверцят Його надійно
замкнули. Тоді припав до грат, щоб назавжди за-
пам’ятати краєвиди свого міста. З тролейбусів, які
вони випереджали, на нього дивилися невидющі об-
личчя Люди дивились і не помічали, як відвозять
хлопця до ворожої в’язниці. Марно було навіть про-
бувати догукатися до них. І тільки одна дівчинка,
яка сиділа біля вікна, зачаровано дивилася на
Мартина. Потім вона затермосила свою матір, але
та відмахнулася від неї, не відводячи погляду від
журналу «Огонек».

— Прощавай, дівчинко!— прошепотів Мартин.—
Я повернуся до вас через тридцять три роки.

Тролейбус повернув праворуч, а карета з вер-
хівцями обабіч — ліворуч. Кучер оперезав коней ба-
тогом, і вони побігли веселіше. У карету майже не
проникали звуки ззовні. 1 все тепер було якось по-
дивному навпаки. Мартину здавалося, що вони в
кареті мчать щодуху, а тролейбуси і машини
ледь-ледь рухаються Все змінилося, коли він опи-
нився в полоні. Тут і справді час минав якось інакше.

Карета під’їхала до річки й почала в’їжджати
на міст. На середині моста її несподівано оповило
хмарою і пролунав приглушений вибух, який
буває у надзвукових літаків. І зразу ж немов про-
рвало звуковий заслін — Мартин почув і цокіт ко-
пит, і деренчання коліс. Він кинувся до вікна, та
одразу ж одсахнувся у глиб карети. Він раптом усе
збагнув: вони в’їхали на сучасний міст, а з’їжджали
по мосту старовинному. Десь на середині моста й
відбулося проникнення в інший світ, саме тому він
і чує тепер усі звуки. Він потрапив туди, звідки
повернутися буде надзвичайно важко.

Мартин подивився на свої кеди й спортивний
костюм — хоч це нагадуватиме йому про колишнє
життя. Кучер ще раз змахнув батогом, завертаючи
у гайок.

XIX

Раптом Мартин відчув якийсь неспокій серед
своєї охорони. Він поглянув у вікно і зрозумів,
що їх так непокоїть: вони в’їздили в густий ліс.
Кучер усе швидше підганяв коней, а вершники ви-
тягли з піхов свої мечі.

Обабіч височіли дерева, які мало не сягали не-
бес, тому все навколо потемніло. Охоронці не пере-
мовлялися один з одним, а мчали усе швидше.

Раптом неначе блискавки зметнулися по боках:
злетіли вгору аркани, і вершники повалилися на
землю.

Побачивши це, кучер ще спритніше почав під-
ганяти своїх коней, сподіваючись швидше проско-
чити небезпечну ділянку. Мартин загорлав і почав
щосили гатити в стінки й дверцята карети Це
шалене скакання тривало недовго. Попереду, біля
поваленого дерева, що перегородило дорогу, чекала
ще одна група нападників. Кучер зліз з передка
і дременув у хащі.

Ключа від дверцят не було, та кілька вправних
ударів розтрощили замок вщент, і Мартин сплигнув
на траву. Заспокоєні коні щипали траву. Голоси
невідомих йому озброєних людей враз стихли. Всі
вони обернулися до вусатого чоловіка, що набли-
жався І тут Мартин, здолавши заціпеніння, ки-
нувся уперед. Він раптом згадав, хто перед ним.
Його військовий міністр! Отже, він дійсно зали-
шився живим і зараз командував загоном повстан-
ців. Військовий міністр шанобливо привітав свого
принца. І хоч старий не сяяв золотом погонів, а
принц був у синьому спортивному костюмі і кедах,
збоку ця церемонія виглядала цілком пристойно,
саме так, а ніяк не інакше військові міністри вітають
своїх принців.

Отже, Мартин опинився серед своїх солдатів,
котрі продовжували боротьбу проти сірих за-
гарбників, а не здалися на милість переможця. Те-
пер вони разом рушили до занедбаного палацу.

XX

Нелегким був цей перехід. Знову вони наткнулися
на засідку сірих солдатів. Тут, біля занедбаного
палацу, завойовники не горлали пісень, щоб не
привертати до себе уваги.

Сутичка закінчилася зовсім легкою перемогою,
бо під орудою військового міністра виявилося наба-
гато більше солдатів, ніж у супротивника.

Зупинилися біля зарослого палацу. Мартин
підійшов до військового міністра:

— Я піду сам.

— Гаразд,— схилив голову той.— Ми чекатиме-
мо на вас з перемогою. Пам’ятайте, ваша високість,
у ваших руках зараз свобода усієї нашої країни.
І ми нічим не в силі вам допомогти.

Мартин ступив кілька кроків по зарослій галя-
вині Коли обернувся, щоб на прощання помахати
рукою,— він раптом побачив, що перед ним нічого
немає: замість знайомих облич стояли височенні,
аж до небес, стіни. Палац немов виростав з-під
землі.

Мартин наддав ходи: йому не хотілося виявитися
відрізаним од своїх друзів назавжди. Серце його
лунко калатало від поки що незрозумілого страху.

Він пересік руїни двох залів, та, як тільки ступав
під їхні склепіння, вони неначе оновлювалися і
увесь величезний простір заливало яскраве світло
від безлічі свічок.'

З кожним кроком позад нього виникав візерун-
чатий паркет. Він ступав крок по зеленому лужку,
а ззаду розстелявся вже розкішний килим.

Жахнувся, коли побачив зіпертий на стіну ске-
лет. Цього ще бракувало. Він ступив ще два кроки, і,
коли скелет опинився за спиною,— перетворив-
ся на рицаря, який стояв на варті біля невеличких
дверцят.

Мартин йшов та йшов, і разом з ним рухався
невидимий кордон, що відділяв живе від мертвого.
Розсипане на порох поставало таким, яким воно
було кілька століть тому. Все це відбувалося у цілко-
витій тиші. Він почав спускатися в кам’яний дворик.
Зненацька якийсь звір у стрибку кинувся на Мар-
тина. Хлопець ледве встиг відхилитися і з оголеним
мечем приготувався до повторної зустрічі, та грізне

ричання звіра долітало вже із-за грат, де цей лео-
пард сидів раніше.

Тепер Мартин ішов, міцно тримаючи меч у ру-
ках. Він кружляв палацом вже кілька годин. Та
поставали нові стіни, вражали розкішшю нові зали,
але слідів того, що шукав, Мартин не міг знайти.
Все, що діялося навкруги, свідчило про незвичай-
ність, особливість цього місця, і все це тільки усклад-
нювало пошуки меча.

Мартин був ладен уже повернути назад, як рап-
том на нього зверху впала липка сітка. І зразу
все померкло.

XXI

Мартин рубав мотуззя, що облипало його, а у
вухах лящав голос Учнауса Першого:
— Облиш це. Я ж тебе попереджав. Йди звідси.
Бо загинеш.

— Ні! — кричав у відповідь Мартин. І вимаху-
вав мечем праворуч і ліворуч. Бій ішов не на життя,
а на смерть. Хлопець безперестанку сік темінь. Аж
раптом після одного з найсильніших ударів, у який
він уклав усі свої сили, мотуззя впало на підлогу.
І зразу звинулося в одну величезну змію, яка хутко
поповзла геть. Мартин кинувся за нею. Тепер він
уже не пробував знищити змію, тільки слідкував,
куди вона прямує.

Змія проминала залу за залою. Раз по раз вона
повертала голову до Мартина й грізно сичала.
Мартин не відставав ні на крок.

Раптом змія згорнулася клубком й почала ви-
ростати. При цьому її голова розгойдувалась і час
від часу вона загрозливо випльовувала свій довгий,
мов лезо, язик. Мартин приготував свій меч, очі-
куючи нападу. Не витримавши напруги, він сам
замахнувся на неї. Та змія відхилилась. Мартин
спробував ще раз. І знову змія миттєво відсах-
нулася.

Мартин стер рукавом піт з чола. Він не міг ні
поворушитися, ні обминути її. Отож стягнув з себе
футболку й несподівано кинув її на голову змії.
Змія розпласталася на підлозі. Мартин зразу ж на-
ніс їй нищівний удар мечем.

Та коли він підняв футболку, на підлозі ніякої
змії не виявилося. Навіть найменшої її ознаки.

Хлопець роззирнувся: у цій залі він, здається,
ще не бував. Незрозуміло, звідки линуло світло,
що вигравало усіма барвами веселки. Мартин підвів
голову й побачив у ніші меча.

Підійшов ближче й упізнав по старовинній в’язі
на клинку свого меча. Тої ж миті почали зникати
всі зали, загасати свічки, стіни знову перетворю-
валися на руїни, килими — на мох.

Мартин з піднятим вгору мечем опинився посе-
ред зеленої галявини.

XXII

Він побачив, як його воїни на чолі з військовим
міністром обіймаються, вітаючи переможця. Ви-
явилося, вони стояли в якихось десяти метрах від
нього.

-	Як тобі пощастило так швидко його знайти? —
зустрів Мартина запитанням військовий міністр.

-	Чому швидко? — не зрозумів Мартин.

-	Ти не ступив і кількох кроків, а ми поба-
чили, що чарівний меч уже в твоїх руках.

Мартин збагнув, що час для них і для нього
протікав зовсім по-різному, та не схотів ні в чому
переконувати військового міністра. Він страшенно
стомився за ці кілька годин, хоч на думку тих,
хто чекав на нього, не минуло й п’яти хвилин. Тепер,
коли вляглися перші хвилини загального піднесення,
півколо солдатів немов заклякло, боячись наблизи-
тись до Мартина, такий забобонний страх вселяв у
них меч, що світився навіть при денному світлі.
Мартин рушив уперед. Він боявся сховати меч у
піхви, щоб ненароком не позбавити його чарівної
сили.

Усі рушили за принцем.

Наближаючись до палацу, вони знову стрічали

сірих солдатів. Ці не охороняли занедбаний замок,
тому на всі застави горлали своїх пісень про силу
сірості. Але поява Мартина із сяючим мечем при-
мусила їх замовкнути. Перелякано впали вони на
коліна, благаючи про помилування. А Мартин з
воїнами без затримки пройшов до свого палацу.

XXIII

Із палацу назустріч Мартинові притьмом виїхало
троє рицарів. У шаленому галопі вони мчали прямо
на нього, не злякавшись чарівного меча.

Мартин відчув, що залишився сам на сам з воро-
гом. Зустріч відбулася на мосту, що вів до палацу,
Вершники один за одним налітали на Мартина, за-
махуючись своїми мечами. Від дзенькоту металу
лящало у вухах. Піший Мартин витримував напад
трьох вершників. їхні очі люто виблискували з-під
шоломів з баранячими ріжками.

Сірі рицарі вийшли на третій захід. Тиша за-
панувала довкола. Всі розуміли, що настала вирі-
шальна мить.'Вершники мчали вперед, не звертаючи,
немовби їх спрямовувала чиясь невидима рука.

І тут Мартин несподівано побачив цю руку. На
одній із веж стояв Учнаус і невідривно дивився
униз, немов він сам мчав зараз на коні, щоб зім’яти
свого ворога, знищити раз і назавжди.

Мартин вирішив змінити тактику. Досить боро-
нитися: треба нападати. Хлопець підпустив першого
кіннотника ближче, а в останню мить відстрибнув
убік і сам наніс по ньому такий удар, що вибив
того із сідла. •

Слідом по мосту покотився другий. За ним—
третій. Скочивши на ноги, рицарі стали півколом.
Мартин підняв свого меча й кинувся у бій. Він
завдавав удару то одному, то другому, одночасно
пильнуючи третього. Мабуть, сила чарівного меча
така, що його удари були смертельними.

Рицарі розпласталися на мосту, а Мартин, здій-
нявши вгору свого меча, немов прапор, повів за собою
своїх солдатів. Він устиг побачити, що Учнауса
на вежі вже не було.

То тут, то там виникали сутички, та сірі солдати,
налякані поразкою рицарів, уже не могли протистоя-
ти Мартиновому війську, котре вело вперед бажання
звільнити свою країну. Тому вони відвойовували
одну по одній зали палацу.

Мартин вихопився вперед, він шукав свого най-
головнішого ворога. Вихором влетів до зали, де ко-
лись стояв його трон. І там нікого. Учнаус неначе
крізь землю провалився.

Бій ущухав — і всюди лунали радісні вигуки
перемоги. Мартинові солдати зривали з веж сірі
прапори.

Хлопець вирішив трохи перепочити і опустився
на трон. За мить він примусив себе підвестися, щоб
продовжити пошук. Аж раптом його погляд зупи-
нився на картині, що висіла на стіні. За його
часів такої картини у цій залі не було.

Мартин підійшов ближче.

XXIV

Його зацікавила не розкішна позолочена рама.
Дивним видався зображений на полотні сюжет.
Суцільна нічна темрява поглинула там палац. І
страшне чудовисько позирало на цю повну жахів
ніч з величезною насолодою.

Мартин, пересилюючи відразу від побаченого,
здійняв свого меча і розрубав картину навпіл. Дивний
гуркіт, набагато сильніший, ніж можна було перед-
бачати, виповнив залу одночасно з клубами диму.

Двоє величезних Учнаусів виросло з цих клубів:
спробуй збагнути, котрий із них справжній.

Мартин знову заніс меча, але зразу ж і опустив
його. Лють промайнула на обличчі одного з Учнау-
сів. 1 Мартин, не гаючись, рубонув його мечем.
Учнаус розпростерся на підлозі, слідом упав другий,
хоча Мартин навіть не доторкнувся до нього. Двоє
Учнаусів злилися разом, в єдиний клубок.

Мартин знову заніс меча. Клубок обернувся на
величезного пацюка. Істота заметушилася в пошу-
ках дірки.

Третій удар упокоїв пацюка назавжди.

Тепер гуркіт заповнив увесь палац. Несподівано
двері розчахнулися, і до Мартина кинулися солдати
на чолі з військовим міністром. Вони були стурбо-
вані, бо ніде не могли знайти свого принца. Тепер
нарешті заспокоєно зітхнули.

Мартин, все ще не випускаючи з рук меча,
вийшов на балкон. Сотні голосів злилися в єдиному
вітальному вигуку.

Потім принц з військовим міністром перейшли до
іншої зали. Все ще не наважуючись сховати меча
у піхви, Мартин поклав його перед собою на стіл.
Меч лежав, переливаючись світлом, як живий. Усі
зачаровано дивилися на те осяйне світло.

Неймовірна втома все ж здолала Мартина. Го-
лова його опустилася на стіл. Такою важкою була
ця битва для хлопця, що висотала з нього всі
сили.

XXV

Мартин прокинувся, поглянув на будильника і
зрозумів, що йому час до школи. Цього разу сум
не стискав його серце. Він переміг і повернув сво-
боду жителям тієї далекої країни. Вони сподівалися
на нього, і він виправдав їхні надії.

Мартин відчував: щось змінилося і в ньому са-
мому. Він став впевненішим і дужчим. І хоч ніхто
із перехожих не вітав його як свого принца, Мартин
відчував себе могутнім, незалежним і вільним. Те-
пер йому нічого не страшно, йому нікого боятися.

У класі після дзвоника запанувала тиша. Аж
раптом двері відчинилися і увійшла директриса.
Усі запитливо дивилися на неї, адже марно ди-
ректриса до класу не прийде.

Діти,— сказала вона, обвівши поглядом
клас.— Ви знаєте, сьогодні уроку у вас не буде.

Вона продовжувала щось казати. Та Мартин
уже все збагнув.

«Учнаус зник,— промайнуло у нього в голові.—
Звичайно, уроку тепер не буде. І не тільки сьогодні.
Він уже більше не прийде до нашого класу».

Мартин обернувся до свого сусіда, щоб розка-
зати йому про це. Та потім махнув рукою: все одно
ніхто не повірить. А в житті трапляється і те, чому не
так просто повірити. Воно трапляється просто,
як у цій історії.

Переклала з російської
Марина КУСТОВСЬКА.

На ваші запитання відповідає начальник
управління виховної роботи Міністерства на-
родної освіти УРСР Леонід Анатолійович ГРЕКОВ.

«Чи зобов’язані ми ходити на хор? Та який
то хор! Коли наближається час проведення район-
них, міських оглядів — отоді зганяють нас до ак-
тового залу. І співаємо по три-чотири години на
день. А починаєш обурюватися — характеристи-
ками лякають.

Учні 7-х класів».

Л. А. ГРЕКОВ: — Людина повинна розвива-
тися всебічно і гармонійно. Для цього і ство-
рюються в школах, при Палацах піонерів гуртки,
які, звісно, повинні працювати систематично.
Обирати заняття до душі — ваше право. Але
хочеться вірити, що вам не байдуже, як вигля-
датиме школа, в якій навчаєтеся, на оглядах
художньої самодіяльності.

А ось листи такого змісту надійшли з багатьох
сіл нашої республіки:

«Іноді так заздримо міським ровесникам. Усе
в них є: і музеї, і театри, і концертні зали. Про
кінотеатри вже й мовчимо — стільки їх у місті.
А в нас — один-єдиний клуб, і фільми демонстру-
ються лише ввечері. Та й кіно не дозволяють
подивитися, бо, бачиш, ми ще діти. Як бути?
Адже нам уже по 15-16 років».

Л. А. ГРЕКОВ: — У тому, що старшокласники
відвідуватимуть вечірні сеанси кіно, концерти,
не бачу нічого поганого. Сподіваюсь, що до
кінозалу їх приводить прагнення пізнати, дістати
певну інформацію, а не просто збути час. Бажано,
звичайно, щоб після кіно ви не блукали на
вулиці й не змушували батьків хвилюватись.

«Чи можна учням сьомих класів відзначати
дні народження, зустрічати Новий рік у когось
з однокласників удома з дозволу батьків і в їх-
ній присутності?» — запитують дівчатка з Волині.

Л. А. ГРЕКОВ: — Звичайно, можна. Гадаю,
вам приємно буде зустрітися в того товариша,
чиї батьки розуміють вас, довіряють вам, одне
слово, є вашими однодумцями. Вони допоможуть
вам не тільки цікаво провести час, а й багато
чого навчать: як накривати на стіл і як зустрі-
чати гостей, як вітати зі святом і як запрошувати
до танцю. Такий відпочинок ще більше здру-
жить вас.

А що цікавить вас, друзі?

ЮРКО чекає запитань!

ЮРКО готовий відповідати!
^Ти*1***

блищить».

також

а

їхнього батька Барбулу,

який

Малюнок С. СЕРЕДЕНКО

наших невтомних гео-

лото, що
практику

Як? Ви й досі не знайомі з
«Гостями на мітлі»? А книгу про
них видавництво «Веселка» на-
друкувало ще в 1988 році. Втім —
не все втрачено. Можливо, й на-
трапите на неї у вашій книгарні,
неабияк замасковану іншими
книгами з яскравими обкладин-
ками. Тут потрібно вчасно згада-
ти народну мудрість: «не все зо-

логів, здатних проникати в най-
глибші печери. Вам не потрібно
поки що спускатися під землю
чи на дно морське (хоча, звичайно,
такі перешкоди не стали б на
заваді). Треба лише пильно вди-
витися у фотозображення її
обкладинки та на все життя
запам’ятати ім’я письменника —
ВОЛОДИМИР рутківський,
а також назву — «ГОСТІ НА МІТ-
ЛІ». І вперед до книгарень! Шанс
у вас ще є. Значно важче було
б придбати цю книгу, якби «Весел-
ка» надрукувала її 1888 року.

А для тих, кому не поталанить,
залишається одне — бігти негайно
до бібліотеки, доки ще не всі про
неї дізналися, бо спробуй тоді до-
чекатися, коли бібліотекарка з
робленою байдужістю на обличчі
подасть її, мовби й не підозрює,
яким скарбом володіє.

Коли ж почнете читати, то за-
будете і про телевізор, і про уроки,
і про вечерю. Я, наприклад, про
все забула... Добре, що розгорну-
ла її в неділю, бо пропустила б
і робочий день.

Все через того Бухтика —
героя першої повісті «Бухтик з
тихого затону» (а є ще в книзі
й друга повість). Через його
сестер Чару та Омашу. Через

стільки літ охороняє рідний його
серцю підводний світ. Через дів-
чинку Олю (мені, як і всім Олям,
надзвичайно приємно, що автор
обрав для головної героїні саме
таке ім’я) та закоханого в неї
Сергійка.

Ви не знаєте, хто такий Бухтик?
Але ж у багатьох із вас він є
вдома, точніше, його іграшкове
зображення. І зробили цю іграшку
ті, кому, як Олі та Сергійкові,
пощастило побачити його живого.
Ось детальний опис, наведений у
повісті: «...на Олиній долоні

лежить чудернацька пухнаста
іграшка. Спочатку Оля подумала,
що це Чебурашка. Проте в Че-

оурашки повинні оути великі вуха.



І великі очі. А в цієї й не роз-

береш — чи то вуха, чи то ріжки.
І очі іграшка мала зовсім інші,
і вуста в неї склалися так, начебто
вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у..»
Дізнаєтеся також, чому «квітка

накивала п’ятами», чому стебла

водяних рослин нагадують теле-
фонні кабелі, чому в мальків душа
ховається в хвостики. Не роз-
повідаю детальніше, бо не по-

лишає острах, що тим часом зник
нуть, мов НЛО у безмежжі кос-
мосу, «Гості на мітлі» з другої
повісті. Звичайно, ви не вірите,
що можна літати в ступі. Я теж не
вірила. І четвертокласниця Таня
не вірила, і п'ятикласники Степан
Коваленко та Василь Потихончен-
ко із села Горобці — доки не по-
знайомилися з Ядвігою Олізарів-
ною та Аристархом. Не повірили
Степан і Василь, що Таню баба-
яга спалила в печі, то дійсно
виявилося вигадкою, окозамилю-
ванням. А все інше — чистісінька
правда. І в ступі — можна літати!
У звичайній ступі, звісно, не по-
летиш, а от у СТУПІ— Системі
Точного Управління Польотом,
принцип дії якої поки що не з’я-
сований,— будь ласка!

Хто така Ядвіга Олізарівна. та
Аристарх і яка небезпека загрожу-
вала Тані, постарайтеся дізнатися
самі.

А для тих, хто вже прочитав
книжку «Гості на мітлі» і з нетер-
пінням чекає на нові повісті автора,
скажемо, що, застосувавши не-
абиякі хитрощі, бо ж письменники
дуже не люблять говорити про ще
не закінчені книги, вдалося ви-
відати, що Володимир Рутківський
працює зараз над історико-при-
годницькою повістю про дитячі
роки Іллі Муромця. Сподіваємося
надрукувати її в «Піонерії». Коли?
Поки що таємниця. Та я радила
б вам (по секрету) передплати-
ти наш журнал на 1990 рік. Це
можна зробити будь-якого місяця
у найближчому поштовому від-
діленні. Згода?

Ольга МАКАРЕНКО.
.ЮЛІЄ ПРОКОПІВНОІ

— Вона добра і вимоглива.

— її учні — сильні, загартовані.

- На її уроках завжди цікаво, весело.

Так говорять про свого вчителя фізкуль-
тури Юлію Прокопівну Ткачук її колишні
учні. Ті, котрі ще вчора бігали гомінкими
коридорами, бешкетували, а сьогодні працюють,
строчать вузівські конспекти, служать в армії.
Вчорашніх Коль, Валь, Сергійків тепер уже
величають по імені та по батькові. Роки біжать,
але для них вчителька фізкультури за
лишається такою ж стрункою, молодою,
завжди з доброю посмішкою.

Але хто знає, скільки сил потребує ця
посмішка, ця доброзичливість?

Ось знайома кожному картина: у журналі
40 прізвищ, у строю 24, на лаві сидять 8, решта
відсутні через хворобу. Не до посмішок тут. І
поки більшість, отримавши завдання, освоює
гімнастичні прилади, Юлія Прокопівна роз-
мовляє з тими, хто на лавці. У Володі та Ігоря —
грип, у Ніни — ангіна, Сашко взагалі не знає,
чим хворів: «Мама звеліла не бігати і не стри-
бати». Але всі вони надійно захищені від
фізкультури на два тижні медичними до-
відками. Хоча є наукові рекомендації: зразу
після деяких хвороб невеликі фізичні на-
вантаження для дітей корисні. Але це потребує
уваги до кожного, хто одужує, лікарі ж часто-
густо намагаються відкараскатися від дітей:
«Хворій собі на здоров’я ще два тижні!»

Як тут бути? Перша заповідь Юлії Про-
копівни Ткачук говорить: «Потрібно навчити
дітей бути здоровими». Друга не менш кате-
горична: «Потрібно знати кожного свого учня.
Я не вірю у знеособлене виховання».

Але як запам’ятати всіх учнів? «Спочатку —
знайомство з тими, хто добре бігає або ж багато

пустує,— розповідає вчителька,— потім по-
чинаю придивлятися до дітей тихих, ослаб-
лених. До них у мене особлива увага»

Але як осягнути неосяжне? Адже школа і
так перевантажена майже вдвічі — де ж трену-
ватися зі слабкими? І тоді у Ткачук виникла
ідея «створити» другий спортзал. Під малу аре-
ну виділили одну з класних кімнат. Обладнали
її гімнастичними приладами. А щоб зал був
не тільки фізкультурним, а й лікувальним,
пристосували його для виправлення плоско-
стопості. Для цього зібрали морські камінці,
зшили продовгуваті матраци, вистелили ними
підлогу, придумали комплекс вправ. І немов
заново відкрили стару істину: завжди можна
знайти вихід з будь-якого становища, якщо
ставитися до своєї роботи не формально.
Взяти хоча б туристичні походи по місцях
бойової слави, змагання з греблі. Це ж ще одна
додаткова «година здоров’я» на свіжому по-
вітрі!

На малу арену покладаються великі надії.
Про це свідчить шкільна статистика. За останні
чотири роки пропуски занять через ОРЗ не-
ухильно скорочуються. Менше стало і гіперто-
нічних захворювань, ожиріння, порушення
осанки. Але Юлія Прокопівна не поспішає
з благодушними висновками: «Потрібно ще
зламати психологічні стереотипи. Особливо
серед батьків. Адже є ще «люблячі» батьки.
Оберігаючи своє дитя від фізичних навантажень,
вони роблять йому «ведмежу» послугу — часто
непоправну. Зараз ми намагаємося зробити
батьків нашими спільниками. Головне—пере-
виховання їх через дітей.

У 37-й Севастопольській школі, де працює
Юлія Прокопівна, цей метод засвоєний і практи-
кується досить успішно. З допомогою... домаш-
ніх завдань з фізкультури, оцінку за які ви-
ставляють батьки. Та й змагання типу «Тато,
мама, я — спортивна сім’я», спільні турпоходи
запам’ятовуються надовго. Батьки судять
турніри, тренують дітей.

Ткачук абсолютно не переносить байдужо-
сті. І якщо на заняття не з’являється хоча б
один учень — це вже привід для тривоги, вже
проблема, яку потрібно вирішувати негайно. На
її заняття діти «повинні» бігти... так, так! з
цікавістю, з радістю, з впевненістю, що це їм
потрібно. Заради цього вона й обрала про-
фесію — Вчителя! Суботи, неділі: чи призначе-
ний крос, волейбол, баскетбол чи похід — усі
беруть участь, а потім усі разом п’ють чай,
співають пісень.

Свою розповідь про Юлію Прокопівну хочу
закінчити словами, які почув від неї на про-
щання:

«Ми обманюємо себе, виправдовуючись тим,
що в швидкоплинному житті обмаль часу для
спілкування з дітьми. Залучайте їх на стадіон, у
плавальний басейн, турпохід. Не заради рекор-
дів, а тому, що здоров’я дітей — наше сьогодні-
шнє і завтрашнє щастя».

Як тут заперечити? І — навіщо...

Петро ЛЕЙКО.
Так? Ні! Ні? Так!.

Таємниця
двох

Воно налетіло несподівано,
наче сніг на яблука в саду. І все
довкола стало іншим.

Не перестаєш дивуватися й
собі. Хочеш поділитися з кимось
своєю таємницею. І боїшся, що
хтось довідається про неї.

Уявляєш, як зізнаватимешся у
всьому йому сама. І водночас
картаєш себе за це.

Вперше відчуваєш, як захитав-
ся місток взаєморозуміння з бать-
ками, вчителями. Якби вони знали,
що душа твоя, мов гілка ака-
ції навесні: торкатись обережно
треба, щоб не сколоти рук і не
згубити пелюсток цвіту.

Все частіше замикаєшся в собі,
не помічаючи нікого її нічого до-
вкруг. Пишеш вірші й безжалісно
рвеш їх.

Несподівано зважуєшся на
листа до редакції. Можливо, цього
листа прочитає й він. І все зрозу-
міє...

Кожен з таких листів — своє-
рідна сповідь про перше почуття,
про тривогу, про біль, про щастя
й відчай. Про кохання.

ЧЕКАННЯ

Я закохалась у нього давно,
та боюсь зізнатися, щоб не на-
сміхався. Скільки разів пробувала
потоваришувати з ним — нічого
не виходить. Намагаюсь забути —
теж даремно. Часто сниться,
наче я біжу за ним, а наздогнати
не можу. Прокидаюся в сльозах.

Розповіла про все матері.
Вона не сварила, навпаки —
втішала:

— Не плач. Мине якийсь
час — і все буде гаразд. Зачекай.

А я вже так довго чекаю!
Недавно передала йому записку:
«Ти мені подобаєшся». То він
другові поспішив похвалитися,
що якась «дурепа» причепилася
до нього.

Як бути далі — не знаю.

Олена.

Не поспішаймо набиватися
з порадами. Та й хіба можна
побачити здалеку те, що теплить-
ся в людській душі? А справді —
що робити? У кожного буде своя
відповідь. Поза сумнівом лише
одне: якщо це кохання, то час —
не ворог йому.

ПРОСТО ЗАХОПЛЕННЯ?

Хлопця, з яким я дружу, звати
Гєною. Ми однолітки. Якось він
поцікавився, чи були у мене вже
захоплення. Я не могла сказати
неправду. Адже так часто за-
хоплююсь. З того часу він замкнув-
ся, став уникати мене. В його
очах — біль і докір. А мені дуже
важко... А раптом це знову просто
захоплення? Невже мені доведеть-
ся «прозахоплюватися» все життя
і не знати справжнього почуття?

Вероніка.

Р. 8. Тепер дружу з двома хлоп-
цями і не хочу втрачати жодного.
Чи можна так?

Незвично? Хочеться застерегти
від помилок, нагадати, що по-
чуття — не гра. Та все ж не згасає
надія, що Вероніка сама роз-
береться зі своїми симпатіями.
Адже вірний друг — лише один.
Ще нічого не втрачено. Але
втратити можна багато, якщо не
замислюватися над цим.

ОБЕРЕЖНО: КОХАННЯ

Навчаюсь у восьмому класі.

Маю багато друзів. Не бачу в собі
жодних недоліків. У батьків одна,
і вони намагаються зробити все
для мене.

Познайомилася з Юрком.
Батьки знають, що ми дружимо.
А от дівчата сіють різні плітки
про нас. Мені так образливо.
Часто плачу наодинці. Нещодавно
розповіла про це Юркові. «Вони
заздрять тобі й ревнують до ме-
не».— відповів байдуже. Невже
його не хвилює те, що так мучить
мене? Невже йому не болить, що
наші почуття намагаються при-
низити?

Наталя.

Листи... Листи... Скільки в
них сподівань і безнадії. А скільки
драм розігрується в юних серцях.
Так і хочеться вигукнути: «Обе-
режно! Це ж найпрекрасніше люд-
ське почуття. Бережіть його! Воно
ж не трава, що оживає після дощу».

ТАКА БЛИЗЬКА

І ТАКА ДАЛЕКА «ЗІРКА»

Цього листа пишемо на свій
страх і ризик: Галя про нього не
знає. Вона в розпачі. Трапилося
так, що Галя закохалась у Сєрова.
Так-так, у того самого, в якого
закохані тисячі дівчат. У неї кіль-
ка десятків його фотографій. А
скільки вирізок з газет і журналів.

Вас цим, звичайно, не здивуєш.
Але Галя не така, як інші. І кохає
вона по-справжньому. Ми навіть
трішечки заздрили їй. А тепер
Галю не впізнати. То зчинить свар-
ку через дрібничку, то роз-
ридається. А стривожило її ось
що. В одному з журналів вона
прочитала, ща Сєров збирається
одружуватись. Закупила всі жур-
нали в кіоску і не перестає плака-
ти.

Так хочеться їй допомогти
Як бути нам, «Піонеріє»?

Віта. Лариса.

ЗО
Справді — драма, якій ніхто
не зарадить. І не просто знайти
слова для розмови з Галею. Та
й чи зарадиш словами? Єдиний
лікар — час. А. поки що найголов-
ніше — зберегти чистоту душі.
Кохання обов’язково прийде до
Галі. Велике і світле. А може, воно
вже поруч? Ніжне, трепетне, але
непомітне їй.

НЕ МОВЧІТЬ, РОМЕО!

Він мені зовсім не подобався.
Та й моя особа його не цікавила.
Здавалося, крім книжок і футболу
для нього нічого не існувало.

Здавалося...

Одного разу я відчула на собі
його пильний погляд. Озирну-
лась — він розгублено опустив го-
лову і мовчки відвернувся. Ніхто
з хлопців нашого класу не ди-
вився так на мене. Від того по-
гляду стало хороше і водночас
тривожно.

Якось після уроків підійшов до
мене, взяв портфель, мовивши:
«Ходімо». Я кивнула у відповідь.

Згодом усі звикли, що він
допомагає прибирати в класі
проводжає після школи додому
Мені з ним дуже хороше, хоча ще
жодного разу він не сказав, що
я йому подобаюсь

Та хочеться вірити, що то при-
йшло до мене моє перше кохання.

Валя.

А якщо справді все, про що
йдеться в листах,— кохання? То
радісно-бентежне, то щемно-три-
вожне, то болісно-безнадійне. І
які вже тут формули, посилання
на власний досвід чи книжки!

Кохання, що так несподівано
ввірвалось у ваше серце, на-
лежить тільки вам. Чийсь не-
обережний дотик може глибоко
поранити його. Тож не варто спо-
діватись, що хтось сторонній, до-
свідченіший розв’яже цю складну
життєву теорему за вас.

Сумним і безбарвним було б
життя, якби людина позбавила
себе цього високого злету — коха-
ти й бути коханою.

Найпрекрасніші слова і най-
ніжнішу музику творять закохані.

Найсвітліші думки і найчуйніші
серця — в закоханих.

Найсміливіші й найблагородні
ші вчинки під силу закоханим.

Прислухайтеся до мелодії
власної душі. Справді чарівна во-
на! Хоча звучить ще так не-
впевнено. Тому й тривожно за
неї. Збережіть її. Це ваша перша
мелодія. Вона — на все життя

Галина ТЕРЕМКО.

«ВЧИНОК»

ТЕСТ ЖУРНАЛУ «ПІОНЕРІЯ»

Слухати
чи чути

Ми вже говорили про такі найпоширеніші причини конфліктів,
як: позиція зверхості, звинувачення, негативна оцінка партнера, кате-
горичність, самовпевненість. Цього разу мова піде про вміння слухати.

Так, чути співбесідника ще не означає слухати його. Слухання —
процес активний, що передбачає в першу чергу бажання зрозуміти
і визнати точку зору іншого.

Якщо ви згадаєте малюнки з попереднього тесту і свою реак-
цію на повідомлення: «2x2= 10»...», вам легше буде визначити свої
«слухацькі» здібності. Якби ви, навіть здивувавшись, все-таки дослуха-
ли приятеля до кінця, то з’ясували б, що це не помилка і не нісенітниця.
2x2= 10 у двійковій системі, яка застосовується в багатьох електрон-
но-обчислювальних машинах.

Отже, не поспішайте перебивати співбесідника, навіть якщо він, на
перший погляд, верзе дурниці. Надзвичайно важливе вміння слухати
при обговоренні гострих, спірних питань. Згадайте, як ви себе по-
водите в суперечці? Перебиваєте іншого — чи терпляче чекаєте, коли
він закінчить свою думку? Замовкаєте, коли співбесідник перебиває,
чи намагаєтеся перекричати його?

Якщо ви перебиваєте чи підвищуєте голос, коли вас перебивають,
тим самим наближаєте конфлікт. Причина такої поведінки полягає,
як правило, в несхитній упевненості, що саме ваша думка важливіша,
значиміша. Або в хибній переконаності, що уважно слухати безглузді,
обурливі слова співбесідника — значить погоджуватися з ним. На
жаль, така позиція дратує співбесідника, може і його зробити нетерпля-
чим.

І навпаки, найзапекліший сперечальник схилить голову перед уваж-
ним слухачем, здатним змовчати перед «вбивчими» доказами. Не-
даремно, мабуть, психотерапевти вважають, що, коли дозволити людині,
не перешкоджаючи, виражати негативні емоції, то поступово вони самі
по собі змінюються на позитивні. І тоді людина, що виговорилася,
більш-менш заспокоїться за рахунок «виходу почуттів», легше сприйме
ваші розумні аргументи. Тобто буде здатна слухати не тільки себе, а
й інших, зможе усвідомлювати помилки і приймати правильні рішення.

Важливо не просто уважно слухати, але й дати зрозуміти це спів-
бесідникові. Тут має велике значення зацікавлений погляд, кивок,
усмішка, а також уточнюючі запитання: «Чи правильно я зрозумів?»,
«Ви хочете сказати, що?..»

Знаки визнання, бажання спілкуватися дуже важливі для добрих
взаємин.

А зараз — подивіться малюнки. Як би ви вчинили, будучи на місці
хлопчиків і дівчаток у такій ситуації?

Чекаємо листів.

Павло ФРОЛОВ,
Хочемо нагадати нашим чарівним
читачкам, що конкурс «Міс Реникса-89»
завершується! Хто ще не надіслав свої
відповіді та фотографії, поспішайте!

Продовжуємо друкувати сторінки за-
гадкового щоденника Піон Ерії.

«13. У джунглях острова Реникса мій
друг, відомий фенолог Барв Інок відшукав
дивовижну бактерію. Щогодини кожна
бактерія ділиться на дві частини, причому
кожна частина миттєво стає завбільшки
з дорослу, а за годину теж ділиться
навпіл.

Одну таку бактерію Барв Інок поклав
у банку о дванадцятій годині дня. О першій
годині в банці було вже дві бактерії, о
другій годині — чотири, о третій — вісім...
Опівночі банка була наповнена бактеріями.

Я поцікавився, чи помітив Барв Інок,
коли банка стала напівповною, але він
відповів, що не стежив за часом. Та все
ж цікаво: коли, о котрій годині бактерії
заповнили банку до половини?»

(5 ОЧОК)

«14. Недавно я одержав кілька малюн-
ків від шестикласниці СШ № 258 м. Києва
Наталки Сидорової. Це були якісь тварин-
ки, яких Наталка назвала «Географічни-
ми». Я спочатку не міг зрозуміти, чому. А
потім здогадався! Ця ящірка схожа иа
острів Кіпр!..

То на який географічний об’єкт схожа
ця рибка?..»

«15. Якось у страшенну спеку (бо ж І
на Рениксі зараз літо) ми з Барв Інком
зайшли до кафе і попросили дві склянки
соку. Бармен дав нам сік, та виявилося,
що ми з другом забули гроші вдома.

— Нічого,— сказав бармен.— Ви одер- ।
жите свій сік безплатно, якщо розв’яжете
отаку задачку.— Поруч з двома склянка-
ми соку він поставив дві порожні й ска- І
зав: — А тепер зробіть так, щоб наповнені
склянки чергувалися з порожніми — але
взяти можна лише одну склянку!	1

Підкажіть швидше, бо дуже пити ।
хочеться!»

(5 ОЧОК)
Анатолій ЯНЧЕНКО

УПІЙМАВ НА СЛОВІ

«Коли так,— зрадів синочок,—

Давай зажмурися
1 в моєму щоденнику
Швидко розпишися...»

«Чом би й ні? — на сина батько
Подививсь уважно.—
Розписатись, не дивлячись,—
Зовсім це не важко...»

Відповіла упевнено
На питання Ніна,
Що півострів — це з острова...
Одна половина.

Василько прийшов зі школи

ЙзапйТав у тата:
«Ти, коли заплющиш очі,
Можеш розписатись?»

«16. Кросворд «Рідна природа», який на-
діслав мені вчитель з с. Білилівки Житомир-
ської області П П. ЧЕРНИШ, пропоную
розв’язати й вам.

По горизонталі: 5. Рівна плоска місцевість,
розташована між горами. 6. Ссавець родини
дельфінових. 10. Ставкова риба. 12. Водоне-
проникне покриття ділянки дна водойоми.
13. Порода службових собак. 14. Овоч. 15. Не-
літаючий птах. 18. Руйнування грунту водою,
вітром. 19. Предок свійського коня. 23. Річка
в Іркутській області та в Красноярському краї.
24. їстівний гриб. 27. Бегемот. 28. Хижа морська
риба. ЗО. Рослина з квітконосами, деталь
архітектурного орнаменту. 32. Рід двостулкових
молюсків. 33. Червона ягода.

По вертикалі: 1. Розширений відділ страво-
ходу в птахів. 2. Рухомі головні придатки
членистоногих. 3. Рослина родини жимолосте-
вих. 4. Папуга, здатна повторювати людську
мову. 7. Всесвіт. 8. Ссавець родини котячих.
9. Ломбардський горіх. 11. Дерево родини со-
снових. 12. Найменша одиниця живої речови-
ни. 16. Плід однорічної рослини, що міститься
в стручку. 17. Золотиста квасоля. 20. Радян-
ський письменник, автор книги «Лісова газета».
21. Насичений вуглеводень. 22. Водяний
ссавець ряду сиреноподібних. 25. Сорт вишні.
26. Основний орган вищих рослин. 29. Вигин
переднього або заднього краю сідла. 31. Тропіч-
не дерево, з насіння якого виготовляють тоні-
зуючий напій».

(20 ОЧОК)

ВІДПОВІДІ НА ПОПЕРЕДНІ ЗАПИТАННЯ

9.	За таких умов в оркестрі може бути
тільки 85 музикантів.

10.	Барв Інок лягав спати вдень.

11.	У першій склянці —7 монет, у другій —
1, у третій—2. Другу склянку вставити у
третю — тоді в кожній склянці виявиться не-
парна кількість монет.

12.	Кросворд «КОСМОС».

По горизонталі: 4. Волопас. 7. Ракета.
8. Нептун. 9. Оріон. 10. Старт. 13. Церера.
14. «Космос». 16. Комаров.

По вертикалі: 1. Епоха. 2. Комета. 3. Цан-
дер. 5. «Марінер». 6. Кубасов. 11. «Протон».
12. Волков. 15. Браге.



					ь	*	
	* * *  Вітю, ти ж цілий (>анок плай епер зібрався йти купатися! — Не турбуйтесь, мамо, я пл;		ав, що бол ватим на	ИТЬ живіт, спині.		
1  НА	Надіслал  1  УРОЦІ г	а Людмила ЛИСУН, у ениця 5-го Скородистик Черкаської області.  ЕОМЕТР1Ї		ласу,		
трг	Учитель: кутника? Учениця: Учень: —	Як називається сі  Гі-гі... іпопотама.	рона при	мокутного		
	Надісла,	іа Зіна ЗАМАЛІЙ, уче Новоселівка Сумсько  1	шця 6-го к. області.	асу,		
□	читель: — чениця:  Наліслал	Склади речення зі В лісі жив великий  Галина ВІЛИЧКО. у ка. Вооашила" ошк	словом « айсберг.  ениця 6-го і облас. і	йсберг».  класу.		
1	11						

НА УРОЦІ ГЕОГРАФІЇ

Запитав учитель учнів

(Це у класі шостім):

«Ну ж бо, хто з вас мені скаже,
Що таке півострів?»

Малюнок А. КАЗАНСЬКОГО


меншає

чотириногих

добрі руки

воно.

цього разу все буде гаразд.

може бути

людина. Добра. Просто

можуть

природу на адресу: 252119, Киї

хоменка

журнал

Бо потрапило зайченя в об’єктив великого
природолюба Бориса КОРОБЕЙНИКОВА.
Решту фотознімків теж зробила ця добра

адресу нашого
бути кольорові

, вул. Пар-
Піонерія».
«Фотокон-

журналу,
слайди, 1

Чи виживе
трапило?..

Певне, і

пернатих, довгорогих

кадр, надішліть ного на

На конверті зробіть позначку:
курс «Поруч з нами».

Кращі фотороботи будуть надруковані
в «Піонерії». А на переможців конкурсу
чекають дипломи журналу і призи.

Чекатимемо ваших фоторобіт про живу

хвостатих, вухатих і співочих.

Подивіться на це перелякане зайченя,
що залишилося одне-однісіньке на пше-
ничному полі. Як складеться його доля?

Поруч
з нами

чорно-білі фотокартки, негативи,

планеті — цих

Вони живуть поряд. На одній з нами
планеті. На одному континенті. Поряд з
нашими містами чи селами. Іноді навіть у
наших хатах і квартирах. Зовсім поряд.

І так часто ми їх ніби й не бачимо.
Просто не помічаємо. Беззаперечно втру-
чаємося в їхнє життя, нищимо домівки,
садимо за грати зоопарків, убиваємо...

недобрим той, хто любить природу!

Отже, ми пропонуємо вам теж ПО-
ДОБРІШАТИ серцем! Візьміть у руки
фотоапарати, уважніше придивіться до
тварин, звірів, птахів, плазунів, комах —
до життя їхнього, до звичок і здібностей.
І якщо вдасться вам «упіймати» цікавий
ДІЯТИ!

Виховання патріотичних почуттів, любові й шани
до української мови, культури, землі, сприяння
розвиткові української мови в республіці, утверджен-
ня її в усіх ділянках суспільного жигтя, формуван-
ня національної самосвідомості та історичної пам’яті
громадян, подолання національного нігілігму, гармо-
нійний розвиток міжнаціональних відносин, піднесен-
ня мовної культури, пропаганда української книж-
ки — ці та інші завдання ставить перед собою Това-
риство української мови імені Тараса Шевченка,
створене нинішнього року в республіці. Редакція
отримує повідомлення про перші первинні осередки
Товариства у школах. Друкуємо одне з них.

Ми, десятикласники Київської середньої шко-
ли № 87 імені Олександра Довженка, створили
у себе в школі первинний осередок Товариства
української мови імені Тараса Шевченка. Прочита-
ли статут, обговорили, згодні з ним і підтримуємо.
24 учні нашого класу стали членами Товариства.
Ми виробили свою Програму. Головне в ній — дбати
про українізацію нашої школи. Адже, хоч школа
в нас українська, керівники багатьох класів говорять
по-російськи; співи, фізкультура, праця, позакласна
робота — ведуться російською мовою. Всю роботу
в своїх підшефних класах ми тепер проводимо лише
українською мовою. Прочитали у підшефних рефера-
ти «Шевченко і Костомаров», «Шевченко — борець
за просвіту», «Сторінки особистого життя Шевченка».
Взяли на себе основну підготовку загальношкільного
вечора, присвяченого Тарасові Шевченку. Розучили
вірші та пісні на слова поета, сцену з вистави «Назар
Стодоля».

9—10 березня ходили до пам’ятника Тараса Шев-
ченка, щоб вшанувати генія українського народу. Так
романтично палахкотіли свічі на фоні вечірнього
темно-синього неба, люди приносили квіти поетові;
пісні та вірші Тараса Шевченка, які виконувалися
там, сприймалися особливо хвилююче.

Ми вирішили боротися за те, щоб українська
мова була не лише засобом навчання, щоб нею
учні говорили і на перервах, і, по можливості, вдома
з батьками, і на вулицях Києва.

Учні 10-го класу СШ № 87 м. Києва.

Чекаємо на нові повідомлення. Напишіть нам,
чи є первинні осередки у вашій школі? Які пробле-
ми виникають? Чи допомагає навчанню ваша
діяльність у Товаристві?

Роман 1ВАНИЧУК,
письменник,
заступник голови Товариства
20 к.	ВАШ ХІД, ЛИЦАРЮ!

Індекс 74394	у захоплюючий поєдинок вступають

два гравці і 36 фішок. «Поле бою» —
середньовічна фортеця.

(пюнерія^

ЩОМІСЯЧНИЙ ЖУРНАЛ ЦК ЛКСМУ
ТА РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ РАДИ
ВСЕСОЮЗНОЇ ПІОНЕРСЬКОЇ
ОРГАНІЗАЦІЇ ІМЕНІ В. І. ЛЕНІНА
ДЛЯ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

№ 11 (793) 1989

ВИДАЄТЬСЯ З 1 ЖОВТНЯ 1923 РОКУ-
РОСІЙСЬКОЮ мовою —

З І БЕРЕЗНЯ 1950 РОКУ

Головний редактор С. М. ЧИРКОВ.
Редакційна колегія:

І. Ю. АВРАМОВ (відповідальний секретар),
В. В. БИЧКО, Б. В. ВАЛУЄНКО,
Ю. О. ЗБАНАЦЬКИЙ, О. Б. ЗИМІН,
М. І. КОМПАНЕЦЬ, А. Г. КОСТЕЦЬКИЙ,
О. П. МАКАРЕНКО, М. М. ОЛЕКС1ЙКО,
Г. Г. ПОЧЕПЦОВ, О. П. СТОЛБ1Н,
М. Ф. СИНГАЇВСЬКИЙ, В. М. ТАТАРОВА,
В. В. ЧИСТЯКОВ.

Макет О. ЛИЧИК. На 1-й стор. обкладинки малюнок Ю. КОЛОМ1ЙЦЯ. Художній редактор В. П. ВЕ-
РЕСЮК- Технічний редактор С. М. КЛОКОВА.

Здано до набору 03.08.89. Підписано до друку 13.09.89. БФ 03665. Формат видання 60x90/8.
Офсетний друк. Офсетний папір № 2. Умовн.-друк. арк. 4,5 Умови, фарбовідб. 20. Обл.-вид. арк.
6,34. Тираж 173 900 Зам. 9-363.

Журнал видається українською та російською мовами. Адреса редакції: 252119, Київ-119,
вул. Пархомеика, 38—44. Телефони: 211-02-78, 211-02-89, 211-02-30, 211-02-73. Ордена «Знак
Пошани» видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». Поліграфкомбіиат ЦК ЛКСМ України «Молодь»
ордена Трудового Червоного Прапора видавничо-поліграфічного об’єднання ЦК ВЛКСМ «Моло-
дая гвардия». Адреса вицавництва і поліграфкомбіната: 252119, Київ-119, вул. Пархомеика, 38—44.
«Пионерия» — ежемесячиьій журнал ЦК ЛКСМУ и Республикаиского Совета Всесоюзиой пионер-
ской оргаиизации имени В. И. Ленииадля средиего школьиого возраста (иаукраинском язьіке). Изда-
ется на украинском н русском язьїках. Адрес редакции: 252119, Киев-119, ул. Пархоменко, 38—44.
Телефони: 211-02-78, 211-02-89, 211-02-30, 211-02-73

Ордена «Знак Почета» издательство ЦК ЛКСМУ «Молодь». Полиграфкомбинат ЦК ЛКСМ Украииьі
«Молодь» ордена Трудового Красного Знамен и издательско-полиграфического обьедииения
ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия». Адрес издательства н полиграфкомбииата: 252119, Киев-119,
ул. Пархоменко, 38—44.

Текст набрано із застосуванням вітчизняного фотонабірного комплексу «Каскад».