Grzegorz Rossoliński-Liebe
Stepan Bandera
The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist
Fascism, Genocide, and Cult
ibidem Press, Stuttgart


Ґжеґож Россолінський-Лібе
Життя Степана Бандери
Видавництво «Антропос-логос-фільм» Київ


УДК 929:32(477)-051Бан](02.033)=161.2
Р77
Grzegorz Rossoliński-Liebe
Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist.
Fascism, Genocide, and Cult
All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, stored in or introduced into a retrieval system, or transmitted, in any form, or by any means (electronical, mechanical, photocopying, recording or otherwise) without the prior written permission of the publisher.
Any person who does any unauthorized act in relation to this publication may be liable to criminal prosecution and civil claims for damages
В оформленні обкладинки використано фотознімок фрагмента пам’ятника С. Бандері в м. Трускавець (Львівська обл.), в оформленні форзаца - фотографії С. Бандери
з пластунами (перший розворот) та повстанцями УПА (останній розворот)
Р77 Россолінський-Лібе Ґжеґож
Життя Степана Бандери / пер. з англ. Київ: Видавництво «Антропос-логос-фільм», 2021. - 624 с. - іл.
ISBN 978-617-7657-05-6 (паперове видання)
ISBN 978-617-7657-06-3 (електронне видання)
У першій всеосяжній науковій біографії Степана Бандери, яку написав Ґжеґож Россолінський-Лібе, ретельно досліджуються обставини становлення особистості Провідника українських націоналістів. На тлі широкої панорами життя українців у II Речі Посполитій автор пильно простежує всі історичні передумови, що спричинили появу терористичної організації УВО та її наступниці - ОУН, одного з найжорстокіших націоналістичних рухів XX століття. У книзі проаналізовано як ідеологічні аспекти діяльності ОУН та її лідера (зокрема, вплив комплексу фашистських і расистських ідей на політику організації та особистість Провідника), так і втілення цих установок на практиці: від політичного терору та кримінальних «розбірок» усередині кола соратників до колабораціонізму та геноциду. Автор докладно з’ясовує причини, чому українські націоналісти та їхній лідер перетворилися у свідомості людей на «борців за свободу», а культ Степана Бандери набув поширення спочатку в емігрантському середовищі, а потім і на території України.
Книга ґрунтується на безлічі архівних документів, свідчень, публікацій, кіно- й фотоматеріалів, які автор дослідив в архівах України, Польщі, Росії, Німеччини, Великої Британії, Ізраїлю, США та Канади.
УДК 929:32(477)-051Бан](02.033)=161.2
© ibidem Verlag
© TOB «Антропос-логос-фільм», переклад, макет, оформлення, зазначені карти та ілюстрації, 2021
ISBN 978-617-7657-05-6 (паперове видання)
ISBN 978-617-7657-06-3 (електронне видання)


Присвячується Мартіні, Густаву, Альмі та мирним мешканцям, які загинули від рук українських націоналістів


ЗМІСТ
Передмова та подяки 11
Вступ 15
Особистість 15
Культ. Міф. Харизма. Ритуали 16
Український націоналізм та інтегральний націоналізм 20 ОУН і фашизм 22
Фашизм. Націоналізм. Праворадикали ЗО
Сакралізація політики та дихотомія «героїзації-демонізації» 32
Пам’ять. Особистість. Символ. Заперечення 33
Геноцид. Масове насильство. Труднощі при вивченні Голокосту 34 Документи. Інтерпретації. Маніпуляції 36
Література 39
Мета та обмеження 41
Частина 1.
Неоднорідність, сучасність та поворот управо 44
Longue duree перспектива та неоднорідність української історії 44 Витоки української героїки 48
Програна війна за українську державність 50 Відсутність української держави та польсько-український конфлікт 53
ОУН: расизм, фашизм, революція, насильство й боротьба за українську державу 60
Розрив між поколіннями та перетворення на масовий рух 62 Етнічне та політичне насильство 65
Закордонні зв’язки та фінансування 67 Ідеологія 70 Висновок 82
Частина 2.
Роки формування 84
Родина. Освіта. Зовнішній вигляд. Політична воля 84 Кар’єра в ОУН 89
Світогляд 94 Висновок 105
6


Частина 3.
Вбивство Перацького. Варшавський та Львівський судові процеси 106
Вбивство Перацького 106
Ідеологічний вимір убивства Перацького 109 Варшава. Перший судовий процес над членами ОУН 116 Львів. Другий судовий процес над членами ОУН 136 Бандера й наслідки судових процесів 145 Бандера в польських в’язницях 147
Висновок 151
Частина 4.
«Українська національна революція»: масове насильство та політична катастрофа 153
Початок Другої світової війни 153
Розкол в ОУН 155
II Великий збір ОУН (Краків) 160 Практичні приготування до «Української національної революції» 165 «Українська національна революція» 177 Погроми, проголошення відновлення Української Держави та націоналістичні урочистості у Львові 178 Погроми та націоналістичні торжества в інших західноукраїнських районах 195 Листи та вожді 203
Підсумки «Української національної революції» 206 Роль Бандери та сфера його відповідальності 208 Висновок 211
Частина 5.
Протистояння. Колабораціонізм. Геноцидні прагнення 212
ОУН(м) і проблема Східної України 213 Суперечності 216 Україна без Бандери 222 Українська поліція та ОУН(б) 225 ОУН(б) 1942 року 229
Масове насильство У ПА й «демократизація» 230
У ПА й масове насильство проти поляків 234 УПА та вбивство євреїв 240 Бандера й бандерівці 248
Протистояння та колабораціонізм пізнього періоду війни. Поновлення діяльності Бандери 250
Висновок 255
7


Частина 6.
Третя світова війна
та глобалізація українського націоналізму 257
Підпорядкування Греко-католицької церкви 258
Конфлікт між ОУН-УПА та радянською владою 260
Операція Rollback 274
Переміщені особи (DPs) 277
Висновок 281
Частина 7.
Провідник у вигнанні 283
Вороги та жертви нацистської Німеччини 283
Бандера й конфлікти всередині організації 288
Бандера та західні спецслужби 295
Особисте життя Бандери 301
Світогляд Бандери в повоєнний час 304
Сташинський. Оберлендер. Ліпольц. Убивство Бандери 311
Висновок 324
Частина 8.
Бандера та радянська пропаганда 326
Німецько-українські націоналісти 328
Буржуазні націоналісти 342
Реакція націоналістичного підпілля на радянську пропаганду 346
Галан - радянський мученик і доблесний інтелектуал 349
Радянські герої та пам’ятники жертвам ОУН-УПА 351
Бандера в пізньорадянському дискурсі 355
Висновок 361
Частина 9.
Відродження культу 363
Загибель Бандери та його похорон 363
Антирадянські акції, демонстрації та ритуали 369
Перший музей Бандери 384
Історики та культ Бандери 388
Висновок 402
8


Частина 10.
Повернення в Україну 404
Протиборчі пропагандистські дискурси 405 Перший пам’ятник Бандері в Україні 408 Другий поворот управо 410 Культ Бандери в історіографії 413 Популярні біографії 415 Бандера та наукове середовище 418 Музеї Бандери. Відродження в Дублянах 423 Воля-Задеревацька та Старий Угринів 431
Вулиці Бандери, меморіальні дошки та пам’ятники 432 Комеморації Бандери після розпаду Радянського Союзу 438 Провідник на фестивалях, у пабах, романах та в кіно 443 Пострадянські пам’ятники жертвам ОУН-УПА 448
Креси. Польська мартирологія та Бандера 451 Дискусії про Бандеру 453
Бандера в контексті культів інших вождів 460
Висновок 465
Людина. Рух. Культ 467 Фашизм 484 Посмертна слава 489 Нездатність до скорботи. Брак емпатії. Сакралізація. Травма 498
Список скорочень іноземними мовами 503
Список скорочень українських та російських назв 505
Глосарій 507
Бібліографія
Список фондів 509 Газети 510 Кінострічки 511
Інтерв’ю 511 Література 512
Примітки 534
9


Передмова та подяки
Моя зацікавленість постаттю Степана Бандери виникла на початку двотисячних років, коли я випадково побачив публікацію, присвячену церемонії відкриття пам’ятника Бандері (іл. 1) в м.Дубляни (раніше - Східна Галичина, тепер - Жовківський район Львівської обл.). Урочистий настрій людей на фото та шанобливе ставлення автора допису до Бандери та його руху спантеличили мене. Збентежений, я проштудіював низку наукових і популярних робіт, присвячених Бандері та його ролі в українській і європейській історії, а також питанням, пов’язаним із впливом його особистості на історичну пам’ять українців, євреїв, поляків, росіян та представників інших народів. Ці публікації не задовольнили мого інтересу. Ті чи інші біографії Бандери та історичні праці про його рух зазвичай подавали в цікавій, але дуже поверховій манері - їм не вистачало справжнього змісту. Згодом з’ясувалося, що стосовно обраної мною у майбутньому теми дослідження не так-то й багато достовірної інформації, і мені знадобилося кілька років, щоб збагнути всі її істотні аспекти та сформувати власне розуміння. Що більше часу я працював в архівах та бібліотеках, то більше дивувався, наскільки вигаданим і далеким від дійсності виявився загальновідомий образ Бандери.
Завдяки численним інтерв’ю з різними діячами та огляду музейних експозицій я дійшов висновку, як багато Бандера означає для тих, хто з ним солідаризувався, та як мало ці люди зацікавлені в більш реалістичній оцінці діяльності свого кумира та його руху. Я також помітив, що до критичного вивчення цієї теми багато хто ставиться з прихованою ворожістю, а всі загальновідомі уявлення про Бандеру - виправдовують вони його чи демонізують - побудовані на запереченні деяких обставин з його життя, а також на колективній дезінформації, що особливо притаманне для західноукраїнських областей.
Під час дослідження подій раннього повоєнного періоду я усвідомив, що наше розуміння постаті Бандери та його руху значною мірою ґрунтувалося на пропаганді, яка завдяки зусиллям ветеранів та прибічників руху істотно видозмінювалася в часі, зокрема, адаптуючись до реалій «холодної війни». Задавали тон у цьому процесі насамперед ті послідовники Бандери, які залишили свої рідні місця разом з німцями.
11


Пізніше ці люди облаштувалися в країнах Західного блоку й запропонували свою версію подій, що відбувалися на території Західної України в часи війни. Ще донедавна професійні історики не брали під сумнів цей наратив. До того ж, деякі з учених, які в роки «холодної війни» звернулися до дослідження теми українського націоналізму, запозичили частини цього викривленого та вибіркового наративу, повністю довіряючи спогадам та саморепрезентаціям ветеранів руху. Після розпаду СРСР низка західноукраїнських діячів та вчених виклала свою версію історії руху Бандери, дуже схожу на ту, яку раніше поширювали ветерани та історики з діаспори. Однак ця тема тривалий час залишалася невивченою, а її дослідження ставало важким і навіть небезпечним.
Так, теоретична частина моєї роботи, зокрема вивчення біографії Бандери та історії його руху в контексті діяльності інших фашистських рухів Східної та Центральної Європи, викликала бурхливу реакцію серед крайніх правих політиків, істориків та представників інтелігенції (серед них були й експерти в царині польської, радянської та української історії). Не менш сильні емоції виникли й тоді, коли я взявся до співвідношення апологетичних комеморацій і репрезентацій Бандери та його прибічників з причетністю українських націоналістів і пересічних українців до Голо- косту та інших форм масового насилля. На мій подив, значно менше проблем з визнанням результатів мого дослідження та наведеного в ньому наративу мали фахівці з питань масового насильства, фашизму, націоналізму, Голокосту та його заперечення, ніж спеціалісти з історії України.
Від самого початку моєї праці, коли я ще тільки планував ґрунтовне дослідження діяльності Бандери та його руху, деякі вчені застерігали мене, що для дисертації краще обрати менш суперечливу тему. Однак пізніше з’ясувалося, що негативна реакція як на мої висновки, так і на роботу загалом набагато перевершила найпохмуріші побоювання. На останньому етапі написання цієї книги я став об’єктом неприємних нападок, що стосувалися не тільки мого дослідження, а й мене особисто. Ця загроза виходила як від українських крайніх правих діячів, так і від учених, які вважали Бандеру національним чи місцевим героєм, а його прибічників - антинімецьким та антирадянським рухом опору (українським «визвольним рухом»). Багато хто безпосередньо чи опосередковано давали мені зрозуміти, що вивчення таких проблем, як масове насилля українських націоналістів, культ Бандери, заперечення Голокосту українською діаспорою та пострадянськими інтелектуалами, - це напад на українську ідентичність. Одне слово, вони сумнівалися в доцільності та об’єктивності обраного мною кута зору.
Наприкінці лютого - на початку березня 2012-го Фонд ім.Гайнріха Бьолля, Німецька служба академічних обмінів та посольство Німеччини 12


запросили мене виступити із шістьма лекціями про Бандеру до трьох міст України, що спровокувало організовану істерію, яка охопила українських крайніх правих діячів, а також істориків різних спрямувань (націоналістів, «лібералів» та закордонних фахівців з історії Східної Європи). Організатори лекційного туру мали великі труднощі: вони ніяк не могли знайти університети чи інші заклади, які б зважилися надати приміщення для моїх лекцій. Зрештою, для виступів знайшли місця в Києві та Дніпропетровську, але жодного - у Львові. Та за кілька годин до початку мої лекції скасували навіть ті чотири установи, з якими мій виступ було погоджено (серед них також Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»). Тож відбулася тільки одна зустріч: у безпечних умовах посольства Німеччини в Києві. Однак і в цьому випадку будівлю посольства пікетувало близько ста обурених протестувальників, які намагалися переконати спільноту зацікавлених - студентів, учених та допитливих українців - не відвідувати мій виступ і стверджували, що я «онук Иозефа Геббельса» та «ліберальний фашист із Берліна», який не розуміється на оголошеній темі.
Серед тих, хто намагався перешкоджати моїм лекціям на початку 2012 р., були не тільки діячі крайньої правої партії «Свобода», які просто залякували представників університетів та інших установ, а й учені та інтелектуали. Ці люди публічно заявляли, що я не історик, а «пропагандист», і мої виступи найкраще взагалі заборонити, оскільки вони не тільки можуть зганьбити країну, а й призвести до розпалу громадянської війни та розколу України.
Увесь час, поки не вщухала буря образ та докорів на мою адресу, мене підтримувало багато людей, серед яких: Ентоні Полонський, Дельфін Бештель, Пер Андерс Рудлінг, Марко Царинник, Андреас Умланд, Джаред Макбрайд, Марк фон Гаґен, Арнд Бауеркемпер, Крістіан Ґанцер, Франк Гольчевський, Антон Шеховцов, Гертруда Пікхан, Гжегож Мотика, Омер Бартов, Саймон Гадлер, Сюзанна Гайм та особливо моя дружина Мартіна. Ці люди переконали мене, що потрібно не надавати занадто великого значення різним видам націоналістичної та інтелектуальної істерії, а зосередитися на завершенні дослідження й публікації моєї книги.
Це дослідження не відбулося би без допомоги та сприяння багатьох людей та організацій. Ще на його початку Філіп Тер переконав мене довести його до кінця. Не кидати розпочате також закликав Гайнц Дітер Кіттштайнер (пом. 2008 р.), натхненний теоретик та видатний критик феномену колективної пам’яті. Мій науковий керівник Франк Гольчевський не тільки підтримував мене порадами з наукових питань, а й допомагав побороти різні бюрократичні перепони. Отримати доступ до деяких важливих документів та здолати численні адміністративні бар’єри, на які 13


я наштовхнувся під час моєї роботи в Україні, мені допомагали Леонід Зашкільняк, Ярослав Грицак, Остап Середа та багато інших колег. Значну допомогу для моїх досліджень надали архівісти й бібліотекарі Канади, Німеччини, Польщі, Росії, України, Великої Британії та США. Чимало інформації про українську діаспору та націоналістичне викривлення історії я отримав від Джона-Пола Химки. Він та інші вчені, зокрема Омер Бартов, Дітер Поль, Ґжеґож Мотика та Пер Андерс Рудлінг, сприяли розумінню важливості проблеми етнічного та політичного насильства та її значення для мети цього дослідження. Розглянути діяльність Бандери та його руху в ширшому контексті мені допомогли праці про фашизм авторства таких учених, як Арнд Бауеркемпер, Роджер Ітвелл, Роджер Ґріффін, Костянтин Йордакі, Майкл Манн, Стенлі Дж. Пейн, Кевін Пассмор, Роберт Пакстон та Зеєв Штернгель.
Для моєї книги корисними стали обговорення та рецензії колег. Я залюбки представляв та обговорював цей проект на наукових семінарах, які організували Арнд Бауеркемпер, Франк Ґольчевський, Гайнц Дітер Кіттштайнер, Ґертруда Пікхан, Філіп Тер, Німецький історичний інститут у Варшаві, робоча група «Політика Голокосту та пам’яті» в університеті Альберти та відділ історії Східної Європи в університеті Гісена. Арнд Бауеркемпер, Омер Бартов, Франк Ґольчевський, Марк фон Гаґен, Джон- Пол Химка, Ярослав Грицак, Таня Пентер, Пер Андерс Рудлінг, Томаш Стриєк та Анджей Жеба читали й коментували або весь рукопис, або його частини. Рей Брендон, Франциска Брудер, Марко Царинник, Джон- Пол Химка, Джаред Макбрайд, Ґжеґож Мотика, Дітер Поль та Пер Андерс Рудлінг ділилися зі мною інформацією та звернули мою увагу на документи, які знайшли, працюючи над власними дослідженнями за близькою мені тематикою. Відредагувати рукопис мені допомогли Марко Царинник та Міхал Млинаж. Написання та редагування цього дослідження були б неможливими було б неможливим без фінансової допомоги Фонду Ґерди Генкель, університету Альберти та Німецького історичного інституту у Варшаві. Отже, я хочу подякувати всім людям, які долучилися до підготовки цієї книги.
З огляду на тему та масштаби цього дослідження, це було доволі складне завдання, у реалізації якого я найбільше завдячую своїй дружині, яка виявила величезне терпіння та вболівала за мене протягом усього виснажливого періоду моєї роботи. Я присвячую цю книгу їй та двом нашим дітям.
14


Вступ
У цій роботі наведено результати мого дослідження життя та політичного культу Степана Бандери (1909-1959) - українського крайнього правого лідера. Культ Бандери сформувався в середині тридцятих років та, витримавши випробування часом, існує досі. Він з’явився в певному культурному та соціально-політичному контексті, дослідження якого і є одним з основних завдань цієї праці, оскільки лише таким чином можна осягнути взаємозв’язок між діяльністю Бандери та процесами, які супроводжували його міфологізацію.
Ця праця поєднує в собі політичну біографію легендарного українського лідера, яка нерозривно переплетена з історією його руху, та аналіз діяльності письменників, істориків, ідеологів, кінорежисерів та політиків, які брали участь у процесі створення культу Бандери в період між серединою тридцятих років століття минулого та кінцем першого десятиліття століття нинішнього.
Особистість
Степан Бандера, навіть коли розглядати його особистість окремо від культу, який виник ще за його життя та зміцнів після його смерті, був інтригуючою персоною. Невипадково він став одним із головних символів українського націоналізму, хоча не варто недооцінювати й історичного збігу обставин. Радикальна вдача Бандери, доктринерська рішучість та непохитна віра в ультранаціоналістичну українську революцію, мета якої - «відродження» української нації, відповідали ідеологічним очікуванням його прибічників. Бандерою, якому було тільки 26 років, захоплювалися не тільки українські революційні ультранаціоналісти, а й пересічні українці II Речі Посполитої. Ці чинники зробили його лідером (Провідником, або Вождем) і символом найжорстокішого західноукраїнського політичного руху XX ст. - Організації українських націоналістів (ОУН), що, як відомо, була біля витоків Української повстанської армії (УПА). Незважаючи на те, чи, можливо, саме тому, що Бандера провів значну частину свого життя за межами України, у тюрмі або вигнанні, він і став легендарною особою. Не тільки його прибічників, а й звичайних жителів західноукраїнських областей почали називати на його честь - «бандерівцями». Можливо, 15


навіть характерне звучання його прізвища (а слово bandera означає «прапор» польською та іспанською мовами) сприяло тому, що він став символом українського націоналізму
Дослідження біографії Бандери - складне завдання. Його політичний міф вбудовано в різноманітні ідеології, що викривляє сприйняття його особистості. Недарма біографічні книги про Бандеру, які з’явилися в дев’яності, дуже різняться між собою - залежно від того, у якій країні (Польщі, Росії чи Україні) їх видано, - і вкрай мало інформують читачів про деталі його біографії та пов’язані з ними історичні факти. Дуже мало з таких праць написано з використанням архівних джерел. Багато з них з’явилося під впливом того чи іншого пострадянського націоналістичного дискурсу. Одні автори вважають Бандеру національним героєм, інколи мало не святим, та ігнорують або заперечують його радикальний світогляд і причетність його прибічників до етнічного та політичного насилля. Натомість інші - зображують Бандеру як утілення світового зла та переважно заперечують усі воєнні злочини, які скоїли проти українського цивільного населення поляки, німці та радянська влада. Ранні публікації про Бандеру, написані в роки «холодної війни», відповідали або радянському дискурсу, або часто-густо націоналістичному дискурсу української діаспори.
Вивчення біографії Бандери потребує не тільки порівняння різних публікацій, пов’язаних із ним, а й, що важливіше, опрацювання численних архівних документів та текстів авторства Бандери та людей його кола. Ретельний аналіз архівного спадку дозволить нам побачити, як діяв Бандера у кожний з періодів свого життя та як його сприймали сучасники, що зі свого боку дозволить нам зрозуміти роль цієї людини у сучасній українській історії та допоможе знайти відповідь на запитання: якою мірою він може бути - і чи взагалі може бути - відповідальним за злочини ОУН та УПА, у яких він особисто участі не брав, але які схвалював.
Культ. Міф. Харизма. Ритуали
Культ вождя - це феномен, створений та вкорінений у певному суспільстві (групі або спільноті), у яких визріли ідеологічні передумови для його сприйняття. Прибічники вождя вважають, що він допоможе суспільству подолати кризу, під час якої вождь зазвичай і з’являється. Сила та харизма вождя тільки частково похідні від нього самого. Переважно це суспільний продукт - результат покладених на нього соціальних очікувань1. Отже, вожді, навколо яких виникає культ особи, або є харизматичними, або їх такими вважають. Харизма може бути «особистим подарунком, ситуаційним збігом або винятковою угодою між вождем та його послідовниками»2.
16


Харизматичный вождь не може існувати без «харизматично! спільноти», яка визнає, захоплюється, прославляє та вірить у його «екстраординарні» здібності. До того як виникнуть такий стан свідомості та відповідне коло обставин, між лідером і спільнотою мають установитися емоційні відносини. Спільнота має відчути нерозривний зв’язок зі своїм вождем, а він, на думку його послідовників, дбає про них і проводить до кращого майбуття3. Одним із найефективніших прийомів установлення емоційних відносин між вождем та спільнотою є виконання ритуалів. Здійснення політичних ритуалів має вирішальне значення для формування колективної ідентичності, що об’єднує групу. Ритуали впливають на мораль та цінності людей, які застосовують їх, та змінюють емоційний стан групи4.
На практиці процес створення культу вождя може відбуватися різними способами - залежно від характеру руху. У мультиетнічних державах малі рухи, такі як ОУН чи хорватський рух усташів, використовували інші методи, ніж італійські фашисти чи німецькі націонал-соціалісти, що брали під контроль держави та встановлювали відповідні режими. Харизми можна надати вождю й після його смерті. Харизматична спільнота може перебувати під впливом свого вождя й після його смерті та надалі схилятися перед ним, влаштовуючи його комеморації. Після смерті вождя священний зміст може бути наданий не тільки його тілу, а й особистим речам (одягу, письмовому столу чи ручці). Члени харизматично! спільноти можуть розглядати ці предмети як реліквії свого легендарного керманича та справжнього героя5.
Культи фашистських та тоталітарних вождів іншого типу виникли в Європі після Першої світової війни. їх появу зумовило зникнення з політичної сцени європейських монархій та, відповідно, культів імператорів. Монархів вважали помазаниками Божими на землі, і їхня раптова відсутність спричинила в багатьох відчуття порожнечі6. Важливий взірець для наслідування різноманітні фашистські рухи вбачали в Римо-католицькій церкві, адже її очільникові, щоб здаватися харизматичним, не обов’язково мати власну харизму7. 1927-го нацистський партійний секретар Рудольф Гесс написав у приватному листі: «Великий народний вождь подібний до великого засновника релігії: він повинен вселяти у своїх слухачів беззастережну віру. Лише за таких умов маси своїх прихильників можна привести туди, куди їх варто привести. І тоді вони будуть прямувати за вождем навіть у часи невдач; але тільки в тому разі, якщо вони пов’язані з ним безумовною вірою в абсолютну правоту власного народу»8. Філософ права Юлій Біндер запевняв (1929-го): «Вождя не можна створити, тією ж мірою його не можна й обрати. Вождем його робить те, що він містить у собі історію свого народу»9. Історик Еміліо Джентіле зазначає, що 17


«прибічники сприймають свого харизматичного вождя як керівника та підкоряються йому з благоговінням та відданістю, тому що вважають - саме йому було надано право реалізовувати місію; вождь - це живе втілення та міфічна інтерпретація його місії»10. У такому розумінні вождь як втілення місії або як харизматична особистість може набути якостей святого чи месії, що відповідають потребам спільноти11.
Прибічники вождя вважають, що він з’являється як «доля, пов’язана з внутрішньою сутністю народу»12, тому що втілює ідею руху та уособлює його політику. Роджер Ітвелл вважає, що вождь - це той, хто допомагає людям «зрозуміти складні події» та «примиритися з труднощами, схиляючись перед образом однієї людини, яка вважається особливою, але в певному розумінні відповідальною»13.
Від фашистського вождя очікують, що він буде ідейною, активною, полум’яною та революційною людиною. Він має стати «носієм місії», намагатися змінити status quo та мати дуже чітке уявлення про своїх ворогів. Його місію сприймають як революційну інтервенцію. Такий лідер часто є людиною, яка охоче пожертвує власним життям та життям своїх прибічників заради ідеї руху. Його перевтілення в міф майже неминуче, і він також може стати заручником власного міфу14.
У міжвоєнний період у Європі з’явилася ціла низка харизматичних лідерів. Деякі з них, як-от Томаш Масарик (іл. 10) у Чехословаччині, не були ні фашистськими, ні авторитарними15. Інші, зокрема як Юзеф Пілсудський (іл. 16) у Польщі, були авторитарними, але не фашистськими (такого лідера радше можна назвати військовим)16. Найвідоміші культи, що виникли в різних культурних та соціально-політичних обставинах, пов’язані з фігурами Гітлера, Муссоліні та Сталіна. Прикладами інших є культи - Франсіско Франко (іл. 2) в Іспанії, Антоніу де Олівейри Салазара (іл.З) в Португалії, Анте Павелича (іл.4) в Хорватії, Корнеліу Зеля Кодряну (іл. 8) та Йона Антонеску (іл. 6) у Румунії, Міклоша Торті (іл. 5) в Угорщині, Енґельберта Дольфуса (іл.7) та Курта Шушніга (іл. 162) в Австрії, Андрія Глінки (іл. 11) та Йозефа Тісо (іл. 12) у Словаччині17.
На відміну від більшості згаданих особистостей, Бандера ніколи не керував державою, а його культ не було інституціалізовано в суверенній державі за його життя. Це становище змінилося за іронією долі лише через півстоліття після його смерті, коли культ Бандери не тільки відродився в Західній Україні, а й поширився на національному рівні - Бандері надали звання «Герой України» в останні дні каденції Віктора Ющенка.
Із середини тридцятих років Бандеру звеличували різноманітні групи, які вбачали в ньому хто Провідника, хто національного героя, а хто романтичного революціонера. Ідеологічний характер культу Бандери істотно не вирізнявся поміж інших культів націоналістичних, фашистських чи 18


інших авторитарних вождів, але обставини, за яких існував культ Бандери, мали свої особливості. Крім того, культ особи Бандери існує настільки тривалий час, що ця обставина вирізняє його серед більшості аналогічних європейських культів. Одразу після його загибелі українська діаспора почала називати Бандеру не тільки Провідником, а й мучеником, який загинув за Україну. Після розпаду СРСР на території України відбулося відродження культу Бандери і одне із завдань цього дослідження - розглянути це явище в усій його цілісності та різноманітності.
Міф про вождя пов’язаний з феноменом культу вождя, але ці дві концепції не синонімічні. Міф про вождя - це його історія, у якій особистість вождя зведена до обмеженого набору ідеалізованих характеристик. Міф може бути побудований через агіографічні статті, картини, фільми, пісні або за допомогою інших засобів. У міфі вождь зазвичай постає національним героєм, хоробрим революціонером, батьком нації чи мучеником. Характерною ознакою міфологічної репрезентації вождя є вибірковий підхід, пов’язаний із необхідністю задоволення очікувань «харизматичної» або «зачарованої» спільноти. Подібно до інших міфів, міф про вождя мобілізує емоції та пригнічує свідомість.
Міф про вождя пов’язують із сучасними видами політичних міфів, вбудованих у певну ідеологію. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. такі міфи йшли в ногу з політичними процесами. Між політичними міфами та ідеологіями, за словами Крістофера Флуда, існує взаємозв’язок. Ідеологія забезпечує міфи смисловими параметрами, а міфи, своєю чергою, є засобами візуалізації та маніфестації ідеології18.
У цій праці під ідеологією ми матимемо на увазі сукупність ідей авторитарного характеру, які забезпечують політичну та культурну орієнтацію для груп, що потерпають від тимчасової культурної та соціально-політичної дезорієнтації19. Ідеологія, дезактивуючи критичне та раціональне мислення, спрощує складність світу та перетворює його на зрозумілу та прийнятну «реальність»20. Кліффорд Ґірц розмірковує про це так: «Безпосередня причина ідеологічної активності - це втрата орієнтирів, нездатність, через брак відповідних моделей, осягнути універсум громадянських прав та обов’язків, в якому опиняється індивід»21. Ідеології зазвичай більш стійкі в суспільстві, яке дуже потребує мобілізації та легітимізації, як-от у тоталітарних державах та фашистських рухах, ніж у суспільствах без таких потреб. Завдяки здатності об’єднувати, легітимізувати та мобілізувати, ідеології можуть сприйматися як система переконань, які об’єднують суспільства та групи, забезпечуючи їх цінностями та надихаючи на реалізацію політичної мети22.
19


Перші прояви політичного міфу про Степана Бандеру пов’язані з ідеологією українського націоналізму, яка у двадцяті, тридцяті та на початку сорокових років зазнала процесу фашизації. Ця ідеологія породила цілу міфологію, що складалася з різноманітних політичних міфів, серед яких міф Бандери був, мабуть, найвагомішим. Прикладами інших важливих політичних міфів, вбудованих у крайню праву українську націоналістичну ідеологію, є: міф про проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941-го; воєнні міфи, які містять у собі міф про трагічну, але героїчну УПА, та міфи про діячів ОУН і УПА, зокрема Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Зрештою, варто додати, що міф Бандери був важливим компонентом як радянської ідеології, так й ідеології польського націоналізму, кожна з яких оцінювала діяльність Бандери зовсім інакше, ніж це відбувалося в дискурсі української націоналістичної ідеології.
Український націоналізм та інтегральний націоналізм
Багато вчених, які свого часу досліджували діяльність ОУН, охоче сприйняли концепцію інтегрального націоналізму, перше визначення якої приблизно 1900р. сформулював Шарль Моррас (іл. 13), лідер та ідеолог «Аксьон Франсез», французького роялістського, консервативного та антидемократичного руху. У п’ятдесяті роки вийшла друком книжка Дж. Армстронга «Український націоналізм» - перше всебічне та авторитетне дослідження діяльності ОУН у роки Другої світової. Американський історик класифікував екстремістську форму українського націоналізму як «інтегральний націоналізм» та вказав, що «теорія і вчення націоналістів були дуже близькими до фашизму, а в деяких питаннях, як- от питання прагнення до “расової чистоти”, вони навіть вийшли за межі оригінальних фашистських доктрин»23. За його словами, інтегральний націоналізм «ніколи не мав великого успіху у Франції чи в інших країнах Західної Європи, але у видозмінених формах він став силою, яка домінувала в “незадоволених” країнах Центральної та Південної Європи у двадцяті роки»24. До Армстронга концепцію інтегрального націоналізму застосовував історик Карлтон Джозеф Гантлі Гейс, який під цим кутом зору розглядав крайні праві рухи та авторитарні режими Угорщини, Польщі, фашистської Італії та нацистської Німеччини. Таким чином, цим двом ученим вдалося уникнути у своїх роботах використання суперечливого терміна «фашизм», утім, це не призвело до значно точнішого аналітичного та порівняльного розуміння ними рухів і режимів, які розглядалися. Армстронг сам зазначав, що інтегральний націоналізм був «за визначенням рухом окремих народів, а не універсальною ідеологією»25.
20


Ще на початку своїх досліджень Армстронг визначає низку важливих характеристик ідеології українських націоналістів, а також вказує на певну суттєву різницю та схожість між ОУН та іншими східноєвропейськими крайніми правими рухами. Він виокремив п’ять характерних ознак «інтегрального націоналізму»: «1) віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші, по суті, тоталітарна концепція; 2) заклик до ідей містичної солідарності всіх людей, які становлять націю (що зазвичай ґрунтується на припущенні, що біологічні характеристики або незворотні наслідки загального історичного розвитку згуртували їх в одне органічне ціле); 3) підпорядкування раціональної, аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям; 4) прояв “національної волі” харизматичним лідером та елітою націоналістичних ентузіастів, зорганізованих в одну партію; 5) звеличування активної дії, війни та насилля як прояву вищої біологічної життєздатності нації»26.
Аналізуючи ідеологію українського націоналізму, Армстронг запевняв, що «основний ірраціоналізм цієї ідеології виражався у фанатичному романтизмі, який, утім, був більш спонтанним та щирим серед відносно недосвідчених українців, ніж цинічна відмова від здорового глузду з боку німців та італійців»27. У статті, опублікованій 1968 р., він розширив географію свого аналізу, долучивши до нього й інші рухи Центральної та Східної Європи, зокрема глінківців (Словаччина) та усташів (Хорватія). А також визнав, що всі вони зазнали впливу італійського фашизму, однак підкреслював, що «принаймні спочатку ідеологію ОУН краще не називати “фашизмом”, а визначати як “інтегральний націоналізм”»28.
Армстронг мав рацію, коли порівнював діяльність ОУН з рухом усташів. Проте з погляду сьогодення класифікувати ідеологію ОУН, усташів та глінківців як «інтегральний націоналізм» є проблематичним та не зовсім переконливим. По-перше, у середовищі ОУН як не використовували термін «інтегральний націоналізм», так і не поділяли цінностей цієї ідеології. По- друге, ОУН та її лідери не виступали з вимогою встановити «традиційну спадкову монархію» та не висували низки інших вимог, притаманних інтегральному націоналізму й Моррасу - батькові цієї ідеології. ОУН була інтегральною в сенсі ексклюзивності: вона виступала за створення етнічної української держави без євреїв, поляків, росіян та інших меншин.
Деякі елементи інтегрального націоналізму були властиві й українському екстремістському націоналізму, що, як відомо, ставив державу понад усе. Безперечно, якоюсь мірою режими Горті в Угорщині, Пілсудського в Польщі, Муссоліні в Італії та Гітлера в Німеччині перебували під впливом «Аксьон Франсез» та творів Морраса, але вони не створювали союзів, які б ґрунтувалися на основі цих ідей, і ці режими 21


не були однією з форм інтегрального націоналізму, як про це писали Армстронг та Гейс29.
Якщо для контекстуалізації ОУН теоретичний підхід Армстронга нині просто малоцікавий, то емпірична частина його дослідження, що значно вплинула на подальше вивчення діяльності ОУН та УПА, сьогодні видається по-справжньому проблематичною. Обмежений доступ до джерел, нарівні з особливостями методів вивчення та добору документів, призвів до того, що Армстронгу не вдалося зобразити повну картину історії цього руху. Так само як і багато істориків того часу, Армстронг не мав можливості працювати в радянських архівах і не використовував свідчень та мемуарів тих людей, які вціліли під час терору ОУН та УПА. Дослідження Армстронга переважно ґрунтується на німецьких документах та інтерв’ю з українськими емігрантами, які раніше перебували в лавах ОУН і УПА. У результаті численні злочини, вчинені ОУН та УПА в роки Другої світової, він не зміг ані виявити, ані дослідити, ані усвідомити, що зі свого боку перешкодило йому сформулювати адекватну та цілісну оцінку українського екстремістського націоналізму, спрямувавши хибним шляхом подальші дослідження із цієї теми.
ОУН і фашизм
З усіх ідеологій, досліджених у цій роботі, найбільш суперечливою - особливо коли це стосується Бандери та ОУН - є ідеологія фашизму. Костянтин Иордакі влучно зауважив, що «фашизм досі залишається одним із найбільш інтригуючих та обговорюваних радикальних політичних явищ XX століття»30. Щоб уникнути можливих непорозумінь, цей термін варто використовувати обережно та належним чином, для чого потрібно з’ясувати його зміст і пояснити, яке тлумачення у нього буде в цій праці. Це допоможе нам визначити, у якому розумінні ОУН була фашистським явищем, а Бандера - вождем фашистського руху. Ми також спробуємо зрозуміти, яке місце посідає ОУН на європейській карті крайніх правих, фашистських та інших авторитарних рухів і режимів міжвоєнного періоду. Такий підхід не звужує нашого аналізу діяльності Бандери та ОУН, а навпаки, має на меті забезпечити відповідний теоретичний контекст.
Термін «фашизм» походить від латинського слова fasces, що означає жмут прутів, обв’язаних навколо сокири. Фасції носили римські ліктори, що символізувало законну владу магістрату та було проявом єдності й сили. Наприкінці XVIII ст., у контексті боротьби за політичні свободи та національну єдність, слово «фашизм» вживали італійські якобінці. У XIX ст. термін «фашизм» використовували різні соціалістичні та націоналістичні політичні групи. У березні 1919-го ця назва була в ідейному арсеналі Муссоліні, коли він заснував Італійський 22


союз боротьби та заохочував до лав цієї організації колишніх солдатів, синдикалістів та футуристів. Наприкінці жовтня 1922-го Національна фашистська партія (PNF) провела в Римі марш, унаслідок якого Муссоліні став прем’єр-міністром Італії. Уже обіймаючи цю посаду, він почав створювати перший фашистський режим. Цілковита диктатура в Італії запанувала тільки 1926р., але багато європейських політиків, письменників та інтелектуалів захоплювалися фашизмом і раніше - із часу державного перевороту [coup d'etat], який Муссоліні здійснив 1922-го31.
У міжвоєнний період термін «фашизм» мав щонайменше три значення. По-перше, його застосовували, коли йшлося про італійський політичний режим.По-друге, цей термін поширювався на інші крайні праві рухи та режими, які дотримувалися цінностей та ідей, схожих на ідеї італійських фашистів. До кінця двадцятих років Муссоліні оголосив фашизм «експортним продуктом», розпочавши його популяризацію та зробивши спробу глобалізації. Він запевняв, що фашизм є «італійським за його особливою формою, але універсальним за духом»32. Значній експансії та популяризації фашизму - як у Європі, так і на інших континентах - сприяло захоплення влади в Німеччині націонал-соціалістами. По-третє, визначення «фашистський» застосовували, зокрема, комуністи та соціалісти, коли мали на меті дискредитувати своїх політичних опонентів33.
Ранні негативні тлумачення фашизму виходили від марксистських інтелектуалів, комуністів та лібералів. Термін «фашизм» траплявся в риториці Комінтерну, який застосовував його ще на початку двадцятих років, коли йшлося про італійських фашистів та німецьких нацистів. Утім, незабаром термін почали вживати і стосовно до різних консервативних, авторитарних та військових режимів, наприклад режиму Юзефа Пілсуд- ського в Польщі, Антанаса Сметони в Литві, авторитарного уряду Міклоша Торті в Угорщині та режиму Йона Антонеску в Румунії. Ці режими, запозичивши у фашизму певні його атрибути, мали розбіжності і навіть відкрито протистояли іншим фашистським рухам у своїх державах. У риториці Комінтерну авторитарний режим Пілсудського називали «фашистським», коли хотіли підкреслити своє розчарування польським лідером. Замолоду Пілсудський був соціалістом, але після захоплення влади 1926-го він уже не демонстрував зацікавленості у співпраці з представниками цього напрямку34. В умовах гострої політичної конфронтації, притаманної тому періоду, навіть соціалістів інколи називали «фашистами».
1924-го Сталін заявляв, що «соціал-демократія об’єктивно є поміркованим крилом фашизму». У ті дні, коли уряд Німеччини, сформований соціал-демократами, вжив жорстких заходів проти першотравневого маршу 1929р., під час якого вбили кількох комуністів, Комінтерн заявив, що «соціал-демократія готується... до встановлення фашистської диктатури»35.
23


Не менш важливим для ортодоксальних марксистів було ототожнення капіталізму та фашизму. У доповіді Комінтерну 1935 р. Георгій Димитров запевняв, що фашистські режими є «неприхованою формою терористичної диктатури найбільш реакційних, найбільш шовіністичних та імперіалістичних елементів фінансового капіталу»36. Тільки поодинокі марксистські мислителі, зокрема Антоніо Ґрамші та Пальміро Тольятті, інтерпретували фашизм у тоншій та не такій догматичній манері. Утім, деякі ліберали у своїх коментарях називали фашизм «своєрідною хворобою національної культури»37.
За часів «холодної війни» в радянському дискурсі «фашистськими» нерідко називали демократичні країни Західного блоку. За межами СРСР слово «фашистський» використовували ліві угруповання - як зневажливий термін задля дискредитації своїх ворогів38.
У п’ятдесятих роках у межах широковідомої теорії тоталітаризму комунізм порівнювали та навіть прирівнювали до фашизму, зосереджуючи погляд на СРСР та нацистській Німеччині. Такий підхід дозволяв викрити джерела та ознаки тоталітарних режимів, але відводив убік від розуміння соціально-політичних та культурних особливостей, які відрізняли фашизм та комунізм один від одного39.
Перші немарксистські дослідження з питань європейських фашистських рухів та режимів з’явилися в шістдесятих роках. У працях Ернста Нольте, Ойґена Вебера, Ґеорга Л. Моссе та інших авторів було досліджено досвід Австрії, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Румунії, Іспанії, Російської фашистської партії (РФП) та хорватського руху усташів40.
Спочатку український націоналізм у його екстремістських та геноцидних формах не класифікували й не досліджували як фашистський рух, хоча в ОУН, особливо у тридцятих та на початку сорокових років, відчували ідеологічну близькість до італійського фашизму, націонал- соціалізму, усташів, Британського союзу фашистів (BUF), румунської «Залізної гвардії» та низки пов’язаних з ними рухів.
Учених, які в п’ятдесятих роках, як Армстронг, почали досліджувати діяльність ОУН, часто збивала з пантелику саморепрезентація представників ОУН, у якій останні підкреслювали свою національну винятковість і корінні особливості (що було притаманним усім фашистським рухам). Зокрема, невеликі та слабкі рухи, як правило, підкреслювали унікальність національних традицій, на які вони спираються. Ідеологи та лідери таких рухів були скеровані на здобуття незалежності своїх держав та зрозумілим чином намагалися уникнути випадків, коли б їх могли назвати «зрадниками» чи іноземними агентами41.
24


Так само як і націонал-соціалісти та усташі, але на відміну від Британського союзу фашистів та Російської фашистської партії, ОУН не використовувала визначення «фашистська» в назві своєї організації. Члени та ідеологи ОУН називали себе націоналістами, але вважали, особливо наприкінці тридцятих і на початку сорокових років, що український націоналізм був такого ж ґатунку, що й націонал-соціалізм чи італійський фашизм. Вони також позиціонували себе як «визвольний рух». Саме тому ОУН була тісно пов’язана з «визвольними рухами», як-от з усташами та глінківською партією, які також з’явилися в умовах відсутності національних держав.
Спосіб інтерпретації та розуміння фашизму значно змінився в дев’яності роки, коли вчені Роберт Пакстон, Роджер Ґріффін, Роджер Ітвелл та Стенлі Дж.Пейн сформулювали у своїх працях концепцію родового фашизму (generic fascism). Величезні труднощі під час розроблення таких концептів полягали не тільки в суперечливості самого фашизму, айв очевидній неоднорідності міжвоєнних крайніх правих, авторитарних та фашистських рухів, а також у розрізненості емпіричних досліджень окремих рухів та режимів. Концепція родового фашизму, яка ґрунтувалася на ранніх працях Нольте, Моссе та Вебера, дозволила сформувати теоретичну основу для порівняльних досліджень фашизму, але не поклала край дискусіям з різних його аспектів. Низка запитань лишилася без реальних відповідей, а саме: чи з’явився фашизм тільки в Європі (і чи тільки в міжвоєнний період), чи це все-таки глобальне явище, необмежене в часі? І чи існує суттєва різниця між фашистськими та революційними ультранаціоналістичними нефашистськими рухами?42
Насамперед важливо визначити різницю, яка існує між фашистським рухом та фашистським режимом. Тільки декілька рухів переросли в режими, як, зокрема, це відбулося в Італії та Німеччині. Інші (усташі та глінківці) сформували свої режими тільки завдяки підтримці нацистської Німеччини, від якої вони залежали надалі. Також в історії були прецеденти тривалих режимів (франкістський в Іспанії та салазарівський у Португалії), яким були властиві фашистські риси, але в довгостроковій перспективі вони виявилися режимами, що щільно поєднували націонал-консервативні та фашистські тенденції.
Роберт Пакстон запропонував виокремити п’ять стадій фашизму: «1) створення фашистських рухів; 2) їх укорінення, як партій, у політичній системі; 3) захоплення влади; 4) набуття чинності влади; та, нарешті, у довгостроковій перспективі 5) радикалізація чи ентропія». Незважаючи на свою логічність і змістовність, концепція Пакстона не повною мірою придатна для вивчення деяких рухів Центральної та Східної Європи, як- от усташів чи ОУН, які виникли в умовах відсутності держави. Концепція 25


Пакстона спиралася виключно на інформацію про ті фашистські рухи, які виникли в демократичних державах. Він вважав, що «фашизм може з’явитися там, де демократія існує у формах, що викликають розчарування», та запевняв, що Ку-клукс-клан був «найпершим явищем, функціонально пов’язаним з фашизмом»43.
Ще один автор, Ґріффін, у своєму тлумаченні фашизму застосував методологію «ідеального типу» Макса Вебера та особливим чином підкреслив героїку, мобілізаційну силу, революційну, популістську та ультранаціоналістичну структури явища, яке досліджував: «Фашизм - це рід політичної ідеології, міфічним ядром якої в різних поєднаннях є палінгенетична форма популістського ультранаціоналізму»44. Вирішальне значення для ґріффінівської концепції фашизму має поняття палінгенезису, що означає відродження чи порятунок нації від занепаду за допомогою популістської ультранаціоналістичної політики. Водночас Ґріффін позначив і межі застосування такого визначення, вказавши на те, що «ідеальний тип» фашизму, «за суттю, є утопією, оскільки така модель не може точно відповідати будь-чому в емпіричній реальності, яка завжди нездоланно складніша, хаотичніша та унікальніша. Таким чином, коли вдаються до розроблення родових понять, це не означає, що за їхньою допомогою визначають “істинну” природу явищ, - під час дослідження такий підхід може бути тільки більше чи менше “евристично корисним”, тобто таким, який можна застосувати як концептуальний інструмент аналізу»45.
Згодом Роджер Ітвелл вказав, що в ранніх визначеннях фашизму Ґріффіна упущені «фашистські заперечення», які вперше сформулював Нольте в шести пунктах «фашистського мінімуму»: антимарксизм, анти- лібералізм, антиконсерватизм, принцип фюрерства, партійна армія та тоталітарна мета46. Ґріффін, здається, пропустив ці моменти, оскільки надихнувся працями Ґеорґа Моссе та Еміліо Джентіле й більше зосередився на розробленні своєрідного «емпатичного підходу»47. Це була одна зі слабких сторін цієї концепції фашизму, яка скеровувала вбік від жорсткої та згубної природи фашизму, натомість вирізняючи його творчі сили, пов’язані з палінгенезисом48. Прагнучи знайти найповніше визначення фашизму, ми повинні не тільки доповнити визначення Ґріффіна «фашистським мінімумом» Нольте, а й виокремити негативні риси, притаманні фашизму, як-от: антидемократія, ультранаціоналізм, популізм, расизм, антисемітизм, мілітаризм та культ етнічного й політичного насилля.
Так само як і Ґріффін, інший провідний учений - Стенлі Дж. Пейн - у своєму визначенні фашизму особливу увагу звертав на революційне та ультранаціоналістичне ядро цього явища: «Фашизм можна розглядати як форму революційного ультранаціоналізму, який практикують 26


з метою національного відродження та який ґрунтується насамперед на віталістичній філософії, крайньому елітаризмі, масовій мобілізації, принципі фюрерства, на позитивній оцінці насильства, яке пояснюється, зрештою, і як мета, і як засіб, що прагнуть виправдати війну і/чи військову відвагу»49. Так само як і Ґріффін, Пейн рекомендує використовувати такі узагальнені формулювання дуже обережно. Під час обговорення палінгенезису він указав на ще одне вразливе місце в теорії Ґріффіна: палінгенезис є типовим не тільки для фашистського, а й для лівого, поміркованого, консервативного та крайнього правого націоналізму. Існують також «нефашистські популістські революційні форми націоналізму», наприклад Революційний націоналістичний рух (MNR) у Болівії. За словами Пейна, варто «чітко розрізняти суто фашистські рухи й нефашистські (а інколи профашистські) авторитарні праві». Утім, це важко зробити, тому що «розквіт фашизму збігся із загальною епохою політичного авторитаризму». Тому «було б геть неправильно стверджувати, що цей процес відбувався незалежно від фашизму чи просто був його синонімом». У таблиці, де Пейн класифікує фашистів, праворадикалів та праві консервативні рухи, він не згадує ОУН та Україну, але він називає фашистськими інші рухи, які були відомішими та багато у чому подібними до ОУН: усташів, «Залізну гвардію» та польський Національно- радикальний табір Фаланга50.
На обмеженість родової концепції фашизму вказав Ян Кершоу, автор кількох видатних досліджень Третього рейху, серед яких і ґрунтовна біографія Гітлера. Він запевняв, що «складно надати німецькому націонал- соціалізму ім’я конкретної форми фашизму або конкретного прояву тоталітаризму», але зазначив, що «коли йдеться про пояснення суті феномену нацизму, універсальний підхід задовольняє найменше». Це спостереження дуже важливе, тому що всі фашистські рухи та режими мали свої унікальні риси, які в межах досліджень фашизму не можна ігнорувати51.
Ґеорґ Моссе, підхід якого чимось схожий на засади Кершоу, наполягав на тому, щоб вивчати фашизм «ізсередини», реконструюючи водночас атмосферу його самосприйняття. Моссе назвав фашизм складним явищем, яке не можна зводити тільки до політики, а треба зрозуміти й відчути: «Розглядати фашизм як культурний рух - це означає бачити фашизм у контексті його конкретних умов, тобто бачити таким, як він сам себе бачив, - очима його прихильників. Тільки вивчивши фашизм повністю та з азів, ми можемо по-справжньому робити висновки про його привабливість і його силу. Фашистська самосвідомість стає доступною для розуміння, якщо ми вдамося до культурної інтерпретації фашизму, і тут вирішальне значення має емпатія. Варто зрозуміти, як люди сприймали цей рух насправді; подібні речі неможливо оцінити тільки ретроспективно»52.
27


На дуже простий, але вельми важливий аспект фашизму звернув увагу Майкл Манн: «фашистську ідеологію потрібно сприймати серйозно і крізь призму її власних визначень. Її не можна відкинути як божевільну, суперечливу або невизначену». Тобто він запевняв, що до фашистських цінностей історики мають ставитися з особливою увагою, але не для того, щоб їх виправдати чи релятивізувати, а задля того, щоб наблизитися до розуміння світогляду та вчинків тих, хто їх поділяв. Окрім того, він зазначив, що, по-перше, «фашизм був рухом високих ідеалів, здатним переконати значну частину двох поколінь молодих людей (переважно високоосвічених) у тому, що він може привести до значно гармонійнішого суспільного ладу», і що, по-друге, фашистські рухи були «ієрархічними, але товариськими»53.
Надзвичайно важливим елементом фашизму була його революційність. Німецькі націонал-соціалісти захопили владу та встановили режим, співпрацюючи з консервативними політиками. Гітлер називав цей процес «національною революцією»54. Інші рухи прийшли до влади шляхом державного перевороту, прикладом чого можна вважати прихід до влади Муссоліні (італійські фашисти, намагаючись залякати ліберальних та консервативних політиків, організували сумнозвісний «Марш на Рим», що й призвело до відповідних політичних змін). Фашистські рухи та режими розглядали революцію не тільки як засіб захоплення влади та знищення супротивників, а й як спосіб переродження суспільства, його цінностей та менталітету. Ґріффін назвав цей процес «перманентною революцією»55. Це дослідження покаже, що лідери ОУН, серед яких і Бандера, використовували обидві концепції - «національну революцію» та «перманентну революцію» - з метою підготовки революції, захоплення влади та встановлення фашистської диктатури.
Попри те що різноманітні фашистські рухи та режими поділяли схожі цінності та вважали, що вони належать до спільної родини політичних рухів, ми не повинні оцінювати їх як рівні чи тотожні. На непослідовний та суперечливий характер фашизму звернув увагу Кевін Пассмор, який вважав, що фашистська ідеологія об’єднує різні елементи, серед них і такі суперечливі, як модернізм та відданість традиціям, секуляризм та одержимість релігією. Фашизм також об’єднував людей різних типів: вуличних хуліганів, терористів та інтелектуалів56.
Зеєв Штернгель називав фашизм «пан’європейським явищем», яке «існувало в трьох площинах: як ідеологія, як політичний рух і як форма правління»57. Оскільки фашизм виник у різних країнах та різних суспільствах, він завжди видозмінювався в усіх трьох площинах - залежно від культури, національної традиції, економіки, соціальної структури та політичної культури. Фашистські рухи з’явилися як в промислово 28


розвинених країнах (серед яких Велика Британія та Німеччина), так і в аграрних та економічно менш розвинених (Румунія, Хорватія, Словаччина); як у національних державах (Італія, Франція та Німеччина), так і в суспільствах без держав (Хорватія та Словаччина). Провідне місце у сукупності ідей, які взяли на озброєння націонал-соціалісти та кілька центрально- та східноєвропейських рухів (за винятком італійських фашистів) посідав антисемітизм та разноманітні форми расизму. ОУН і «Залізній гвардії» більшою мірою, ніж італійському фашизму, були притаманні романтизм, містика та ірраціональність.
Украй важливо зазначити, що фашистські рухи та режими, попри культурну й ідеологічну схожість, не завжди співпрацювали один з одним і не завжди навіть симпатизували один одному. Великі та маленькі конфлікти між фашистськими рухами й режимами, зокрема крайніми правими та авторитарними лідерами, не були чимось незвичним, тому що практичні питання (наприклад, контроль над певною територією) часто були важливішими, ніж, власне, ідеологічні відносини. Сутички між австрійськими націонал-соціалістами, з одного боку, та Патріотичним фронтом {Vaterländische Front) і його «Самообороною» {Heimwehr). - разом відомими як «австрофашисти», - з іншого боку, є тільки одним з таких прикладів. У липні 1934-го, під час невдалого путчу проти австрофашистського режиму, австрійські нацисти вбили канцлера Енґельберта Дольфуса. Майже чотири роки потому, у березні 1938-го, нацистська Німеччина вдерлася до Австрії. Після аншлюсу та поглинання Австрії нацистською Німеччиною німці заарештували (у статусі політичного в’язня, Ehrenhäftling або Sonderhäftling) Курта Шушніга, наступника Дольфуса. З 1941р. Шушніг та його родина перебували в ув’язненні в особливій зоні концтабору Заксенгаузен. Пізніше в подібному відсіку того ж табору перебував інший політбранець особливого статусу - Степан Бандера58. Така ж доля спіткала і Хорію Сіму (іл. 9), лідера румунської фашистської «Залізної гвардії», заснованої 1927-го Корнеліу Зелею Кодряну під назвою «Легіон Архангела Михаїла»59.
Новий консенсус і, зокрема, концептуальна теорія родового фашизму, яку запропонував Ґріффін, - усе це стимулювало появу нових досліджень невивчених, проігнорованих чи занадто міфологізованих рухів цього напряму (у цьому переліку варто відзначити й появу порівняльних і транснаціональних досліджень цих тем). Водночас не варто відкидати те, що новий консенсус зіткнувся з критикою, одним із важливих аргументів якої було те, що палінгенезис (чи національне відродження) є характерною ознакою не тільки фашистських рухів, а й практично всіх форм націоналізму. Інший аргумент полягав у тому, що дослідники, аналізуючи різноманітні фашистські режими та рухи, схильні нівелювати відмінності 29


між ними, через що деякі німецькі та східноєвропейські історики ставили під сумнів актуальність дослідження фашизму в контексті вивчення національної історії своїх країн60.
Наше дослідження буде класифікувати рух, режим чи ідеологію як фашистські, тільки якщо вони відповідатимуть основним критеріям, викладеним у вищенаведених концепціях фашизму. По-перше, ми вважатимемо рух фашистським тільки за умови, що в ньому було впроваджено принцип фюрерства, практикувався культ етнічного та політичного насилля, а масове насилля розглядалося як продовження політики, і цей рух був повністю чи значною мірою антидемократичним, антимарксист- ським, антиліберальним, антиконсервативним, тоталітарним, ультранаціо- налістичним, популістським, расистським, антисемітським та мілітаристським. По-друге, ми вважатимемо рух фашистським за умови, якщо він намагався захопити владу та мав намір установити фашистську диктатуру, яка передбачала палінгенезис, тобто радикальне політичне та культурне відродження нації для запобігання її «дегенерації». По-третє, ми повинні зважати на різницю між консервативними та військовими режимами, зокрема режимами Антонеску, Горті чи Пілсудського, і фашистськими режимами, що панували у муссолінівській Італії та гітлерівській Німеччині, а також режимами, які періодично діяли як фашистські, але в довготривалій перспективі відзначались поєднанням націонал-консервативних і фашистських ознак (режими Франко та Салазара).
Також нам потрібно враховувати, що крайні праві націоналістичні рухи, які намагалися захопити владу та встановити диктатуру, згодом часто змінювали свою ідеологію та своє ставлення до фашизму: коли їм було зручно, вони фашизувалися та називали себе фашистами. Потім вони могли стверджувати, що ніколи такими не були. Аналогічним чином вони могли поєднувати націоналізм із фашизмом та іншими крайніми правими ідеологіями, як-от расизм чи антисемітизм, взятими в різних пропорціях, і, відповідно, не бути ні типово фашистськими, ні націоналістичними чи расистськими.
Фашизм. Націоналізм. Праворадикали
Пояснюючи специфіку фашизму, варто коротко позначити різницю між фашизмом та націоналізмом - двома тісно пов’язаними феноменами. Сучасне трактування націоналізму як політичної програми, що інструменталізує та містифікує минуле заради формування національного суспільства та створення національної держави, відоме з кінця XVIII - початку XIX ст.61 Націоналізм був побічним продуктом Французької революції та сучасної політики, породженої нею. Крім того, на нього вплинув романтизм. Націоналістичні рухи трансформувалися ЗО


в найрізноманітніші форми, які залежали від соціальних та політичних умов груп, що запроваджували або приймали цю ідеологію. Радикальних рис націоналізм особливо набув на межі ХІХ-ХХст. За Ґеорґом Моссе, націоналізм став «життєвою системою, що заклала основу для всіх фашистських рухів». Поширенню фашизму, який, за словами Штернгеля, на першому етапі був «синтезом органічного націоналізму та антимарксистського соціалізму», також сприяв досвід масового насилля, набутий багатьма людьми під час Першої світової війни. Фашизм став найрадикальнішою формою націоналізму, але його ідеологія та мета відрізнялися від засад націоналізму. Хоча націоналізм і фашизм перебували під впливом расизму та антисемітизму, вони не були расистськими та антисемітськими однаковою мірою. Нарешті, ми повинні погодитися з тим, що, хоча націоналізм та фашизм відрізняються за своєю природою, межа між ними часто зникає, особливо коли йдеться про ОУН та усташів, які вважали себе націоналістичними «визвольними рухами», але водночас були споріднені з усілякими іншими фашистськими рухами62.
У міжвоєнний період Бандера та ОУН називали себе «націоналістами», але вважали ОУН рухом, близьким до італійського фашизму, націонал-соціалізму, «Залізної гвардії» тощо. Тому в цьому дослідженні, залежно від контексту, вони будуть називатися націоналістичними чи фашистськими. Особи та групи, які в роки «холодної війни» чи після розпаду СРСР установили культурну, духовну чи емоційну спадкоємність між собою та ОУН міжвоєнного періоду (її лідерами, членами чи політикою), будуть називатися «націоналістами», «неофашистами», «праворадикалами» чи «крайніми правими» також залежно від контексту. «Неофашизм» у цьому дослідженні трактується як повоєнне відродження фашистських ідей та естетики в умовах, коли основні фашистські держави припинили своє існування, а фашизм як ідеологія був цілком дискредитований через злодіяння, скоєні нацистською Німеччиною та іншими схожими рухами й режимами.
Терміни «фашизм», «праворадикала чи «крайні праві» не є взаємозамінними. Термін «праворадикала також неоднозначний. З п’ятдесятих років його широко використовують політологи, коли розглядають діяльність ультранаціоналістичних, антикомуністичних, фундаменталістських чи популістських партій. З другого боку, вчені застосовують його ще й у більш загальному контексті, коли дають визначення модерних радикальних націоналістичних рухів, які з’явилися в Європі наприкінці XIX ст. Загалом термін «фашизм» має конкретніший смисл, ніж термін «праворадикали». Він пов’язаний з певним видом «праворадикальна» рухів, які виникли після Першої світової, як-от італійські фашисти та націонал-соціалісти, 31


та низкою інших невеликих партій чи організацій, що прагнули захопити владу й запровадити режим фашистської диктатури63.
Сакралізація політики та дихотомія «героїзації-демонізації»
Сакралізація політики - це теоретична концепція, пов’язана з поняттями, тлумачення яких викладено раніше: культу, міфу, харизми та фашизму. Еміліо Джентіле, один із провідних теоретиків цієї концепції, запевняв, що тоталітарні рухи та режими мають тенденцію до сакралізації політики та створення політичної релігії: «сакралізація політики можлива, якщо політика задумана, живе та подана через міфи, ритуали й символи, які передбачають віру в сакралізовану світську сутність, відданість вірян спільноті, їхній ентузіазм, бойовий дух та готовність жертвувати собою заради захисту та перемоги руху»64.
Аналізуючи радикально-революційний характер українського націоналізму, на який глибоко вплинула релігія, важливо розуміти, що «сакралізація політики не обов’язково призводить до конфлікту з традиційними релігіями та до заперечення існування будь-якої надприродної вищої істоти»65. Навпаки, зв’язок між політичною та традиційною релігією дуже складний. Політичні релігії запозичують релігійні елементи й «перетворюють їх на систему переконань, міфів та ритуалів», унаслідок чого межі між ними часто стираються: звичайні люди перетворюються на адептів, політичні символи сакралізуються, а національні герої сприймаються як світські святі66.
Джентіле зазначив, що сакралізація політики вкорінилася ще в роки Першої світової, коли відразу в кількох країнах релігійні мотиви почали використовувати для легітимізації насильства. У повоєнний час навіть ті рухи, які дотримувалися атеїстичних поглядів, брали на озброєння релігійні символи, намагаючись надати своїм ідеологіям більшої ваги та, відповідно, досягнути більшої масовості. Культ загиблих, героїв та мучеників, символізм смерті та воскресіння, відданість нації та возвеличення нації, містичні властивості крові та жертвоприношень стали дуже поширеними атрибутами мілітаристських і тоталітарних рухів67. Ще одним вагомим проявом політичної релігії, особливо в українському контексті, була сакралізація держави. Оскільки українцям раніше не вдалося створити своєї держави, прагнення зробити це в майбутньому обернулося для українських революційних націоналістів на питання життя й смерті68.
За певних політичних обставин невелика група українських націо- налістів-революціонерів, яка перебувала переважно в діаспорі, залишилася вірною традиції сакралізації політики і в повоєнний час. Різні релігійні елементи поєднував у собі й культ Бандери - як до, так і після загибелі
32


Провідника. Перетворення Бандери в мученика, яке відбулося після його смерті, - один із таких елементів. Для вивчення цього питання ми використовуватимемо метод Джентіле разом з концепцією «насиченого опису» (thick description) Кліффорда Ґірца. Описовий аналіз ритуалів та різних агіографічних предметів наблизить нас до розуміння значення культу Бандери, а також ролі, яку це явище відіграло у винайденні української традиції69.
З явищем сакралізації також пов’язана дихотомія «героїзації- демонізації». Це поняття теж досліджено в цій праці, але воно не має заважати нам розкрити деталі життя Бандери та історію його руху. Поділ людей на героїв і злочинців, друзів і ворогів є невід’ємним елементом тоталітарних ідеологій. Головне запитання, на яке потрібно дати відповідь у зв’язку із цим: які запити задовольняла ідеологія, зображуючи Бандеру героєм або злочинцем? І ким він був насправді?70
Дослідження феноменів Бандери, ОУН та українського націоналізму варто також розглядати в контексті історії СРСР та радянської ідеології. ОУН вважала Радянський Союз своїм головним ворогом як до, так і особливо після усунення більшості євреїв та поляків з території України. Втілення повоєнних планів Бандери, зокрема здійснення ультранаціоналістичної революції в Україні, було пов’язане з діями проти радянської влади. Радянська пропаганда створила власний образ Бандери, характер якого в роки «холодної війни» вплинув на ставлення до Бандери в країнах Західного блоку та після розпаду СРСР - у пострадянській Україні. Отже, важливим аспектом цього дослідження є вивчення «радянських» питань, які стосуються Бандери та українського революційно-націоналістичного руху71.
Пам’ять. Особистість. Символ. Заперечення
Останнє теоретичне поняття, яке має бути подано стисло, - до того як перейдемо до емпіричної частини цієї книги, - це пам’ять. Від початку в колективних спогадах різних спільнот образ Бандери не був однорідним. У людей, які брали участь у створенні його культу та вірили в його міф, сформувався ідеалізований та героїчний дискурс, але зовсім інакше ставилися до Бандери поляки, євреї та інші особи, які вціліли під час терору ОУН і УПА. Радянська пропаганда зі свого боку подавала образ Бандери та його руху в украй негативному та принизливому тоні. Межі, що утворилися між різними видами пам’яті про Бандеру, стали певного штабу лініями вододілу пострадянської України.
Аналізуючи різноманітні моделі пам’яті про Бандеру, ми маємо розрізняти хоча би три поняття: індивідуальну пам’ять, колективну пам’ять та політику пам’яті. Певна кількість людей знала Бандеру та пам’ятала 33


його особисто. Публікація та поширення спогадів цих людей дали змогу іншим людям, які особисто не знали Бандери, дізнатися більше про деталі його біографії та встановити з ним емоційний зв’язок. Це зі свого боку явно вплинуло на колективну пам’ять спільноти, представники якої мали схожу самоідентичність та аналогічний досвід. Обидва види спогадів перебували під впливом політики пам’яті, яка, визначаючи концептуальний характер офіційних комеморацій, біографій, фільмів чи експозицій, присвячених Провіднику, намагалась задовольнити політичні очікування спільноти, суспільства, а згодом держави72.
Утім, вивчення пам’яті, а також культу та міфу не має перешкоджати дослідженню «реальної» історії українського націоналістичного руху та «реальної» біографії Бандери. Нехтування справжньою історією та спроба обмежити її рамками пам’яті - небезпечна тенденція в сучасній історіографії, особливо в таких її розділах, як Друга світова війна чи Голокост. Задля уникнення цих проблем ми маємо розглянути питання про пам’ять у контексті явищ заперечення Голокосту та викривлення його історії. Нам варто з’ясувати, чи насправді ті крайні праві групи та націоналістичні спільноти, які влаштовували комеморації Бандери та ОУН- УПА, не знали про факти причетності українців до Голокосту та інших злодіянь, що їх чинили націоналісти, чи свідомо ігнорували їх?73
Зважаючи на все це, ми також маємо розглянути й «безмовні архіви» (archive of silense, англ.), вказана особливість яких є результатом колективного ігнорування історії. Ці архіви зберігають безліч важливих свідчень про події національної історії, які не відповідають її патріотичній інтерпретації, а тому, як результат, пам’ять про події, пов’язані з етнічним та політичним насильством, із часом витіснили або вона відійшла в забуття74. «Це я вчинив, - каже моя пам’ять. Я не міг так учинити, - каже моя гордість і тримається непоступливо. Пам’ять зрештою... поступається», - писав Фрідріх Ніцше 1886 року75.
Геноцид. Масове насильство.
Труднощі при вивченні Голокосту
«Геноцид» - суперечливий термін і концепт, досліджувати нюанси якого є більше сенсу в юридичному та політичному дискурсах, ніж в історичних дослідженнях. Використання цього терміна може перешкоджати науковому аналізу, адже в такому випадку розмиваються зв’язки між різноманітними формами масового насильства, яке чинила та сама група осіб проти різних етнічних і політичних ворогів76. Мета цієї книги полягає не в тому, щоби стверджувати: одні злодіяння, скоєні ОУН, нацистами чи усташами, є геноцидними, а інші - ні. Чи в тому, щоби прирівняти інші масові злочини до Голокосту, і цим вивищити 34


статус страждань певної групи. На мою думку, про «геноцид» ми можемо говорити тільки за умови існування намірів злочинців знищити групу чи спільноту через їхні національні або етнічні ознаки. Крім того, важливо зазначити, що насильство ОУН мало багатогранний характер і було спрямоване проти всіх видів етнічних та політичних ворогів, але завжди різною мірою - проти кожного з них окремо. Залежно від контексту, я віддаю перевагу таким термінам, як «масове насильство», «етнічна чистка» та «злочини проти людяності». У двох останніх частинах я пояснюю, як різні групи політичних діячів і навіть учених зловживають терміном «геноцид», у такий спосіб просуваючи віктимізований наратив.
Тривалий час історики, які вивчали Голокост чи такі рухи, як ОУН, зосереджувалися на документах, пов’язаних з виконавцями злочинів, і не надавали значення свідченням, мемуарам, заявам та іншим описам подій, наданих особами, які вижили, жертвами, чи випадковими свідками. Ці історики вважали, що документи, сформовані на підставі свідчень виконавців злочинів, містять достовірніші дані, ніж документи, пов’язані з другою групою осіб. Історики гадали, що злочинці є об’єктивнішими, точнішими та емоційно віддаленішими. Натомість тих осіб, які вижили (тобто тих, що вціліли), вважали емоційними і травмованими, не здатними на достовірний виклад події. Такий підхід був типовим для експерта з ОУН Дж. Армстронга й деяких німецьких істориків, які виховувалися в нацистській Німеччині та мали досвід служби в німецькій армії: Мартіна Бросцата, Тіло Фогельзанга та Андреаса Гільґрубера. Деякі провідні історіографи Голокосту, серед яких Рауль Гільберг та перший директор Яд Вашема Бен-Ціон Дінур, також застосовували схожий підхід. Історики, які пережили Голокост, зокрема Джозеф Вульф і Лев Поляков, заперечували вищеназвану методику. Німецькі історики піддавали сумнівам їхні ідеї, називаючи «ненауковими»77.
Перше публічне обговорення цієї методологічної проблеми відбулося в 1987-1988 рр. між директором мюнхенського Інституту сучасної історії Мартіном Бросцатом (членом NSDAP із 4 квітня 1944-го) та провідним історіографом Голокосту Саулом Фрідлендером (батьки якого загинули в німецькому концтаборі). Одним з головних питань цієї дискусії було порівняння «раціональної» німецької «науковості» з «міфічною пам’яттю» жертв78. Дискусія не анулювала недовіру до думок тих, хто вижив, утім, завдяки їй, хоча й через десятиліття, ситуація все-таки почала змінюватися. 1997 р. Фрідлендер повернувся до цієї суперечки у своєму дослідженні про нацистську Німеччину та єврейське питання. Він вказав на методологічні проблеми, які виникли внаслідок ігнорування поглядів тих, хто вижив, та закликав до використання документів з обох сторін (і виконавців злочинів, і вцілілих) - задля досягнення комплексної та об’єктивної картини історії*79.
35


Чотири роки потому вийшло з друку дослідження Яна Томаша Ґросса про погром у польському місті Єдвабне. Спираючись на свідчення людей, які вижили, Ґросс довів, що місцеве польське населення вбивало євреїв із власної ініціативи та без будь-якої суттєвої допомоги німців. У наступні роки історики Крістофер Браунінг та Омер Бартов, які раніше у своїх дослідженнях спиралися тільки на дані виконавців злочинів, також дійшли висновку про нагальну потребу використовувати документи та свідчення жертв і свідків81.
У цьому дослідженні, відгукуючись на заклик Фрідлендера про створення комплексної історії, ми будемо використовувати два види документів: з боку злочинців і з боку жертв. Такий метод дасть змогу побачити повну картину подій. Очевидно, що обидва види документів ми розглядатимемо критично.
Серед документів виконавців злочинів варто розрізняти три їхні види: пропагандистські, внутрішні (такі, що стосуються практичних питань) та апологетичні (це найперше стосується свідчень, зміст яких було викладено у повоєнний час). Ми маємо зважати на істинні наміри авторів таких спогадів та обставини, за яких їх було написано. Також, вивчаючи свідчення та мемуари людей, які вижили, ми повинні співвідносити ці документи зі свідченнями виконавців злочинів. Так само, аналізуючи дані НКВС, маємо брати до уваги, що в цьому відомстві дізнання інколи отримували, застосовуючи насилля, а це, звісно, впливало на їхній зміст82.
Документи. Інтерпретації. Маніпуляції
Вивчення біографії Бандери, його культу й історії ОУН та УПА значною мірою залежить від дослідження архівних документів та оригінальних публікацій, достовірність яких не завжди викликає довіру. Прагнучи замаскувати екстремістський характер своєї організації, приховати свою причетність до Голокосту й інших видів масового насильства, оунівці та ветерани УПА, які перебували в роки «холодної війни» в еміграції, вдавалися до підробки або підтасовки документів, зокрема видаляли небажані та незручні фрази. З метою вибілити власну історію, 1955 р. вони видали в новій редакції документ «ОУН в світлі постанов Великих Зборів». ОУН також наново передрукувала «Постанови II Великого збору ОУН» - заходу, який відбувся у квітні 1941-го в Кракові. Відповідно до оригінальних «Постанов», на цьому зборі ОУН прийняла рішення про використання фашистського салюту: підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», вимова гасла «Слава Україні» та відповідь «Героям Слава». У редакції «Постанов» 1955 р. цієї частини тексту вже нема83.
Прагнення виділяти, вдаючись до викривлень, чи, навпаки, затіняти ключові аспекти цієї теми рівною мірою притаманні як націоналістичному, 36


так і радянському дискурсам. Свого часу відділ культури ЦК КПУ рекомендував творцям фільму «Вбивця відомий» (1972) показати постать Бандери тільки в той момент, коли вона перетворюється на свастику84. Викривлення трапляються не тільки у «відредагованих» документах ОУН чи радянських публікаціях. У книжці «Альянс за вбивство: нацистсько- українське націоналістичне партнерство у геноциді» міститься фотографія архієпископа Андрея Шептицького зі свастикою на грудях. Автор книжки вважає, що за часів Другої світової голова ГКЦ носив свастику, оскільки прихильно ставився до нацистської Німеччини (іл. 14). Однак на цій світлині ми бачимо Шептицького з чоловіком, одягненим в уніформу української скаутської організації «Пласт», яка використовувала свастику (іл.63) як емблему ще у двадцяті роки (1930 р. цю організацію оголосили поза законом)85.
Подібні прояви такої тенденції зустрічаються і в повоєнних мемуарах. Приміром, Микола Климишин, близький товариш Бандери та, умовно кажучи, один із засновників його культу, написав історико-біографічні спогади, що містять важливі свідчення про життя Провідника, проте він був досить чесним, аби визнати: на особисте прохання Бандери він вибілив у своїй книжці всі «темні» плями. Климишин пояснював своє самовикриття турботою про майбутні покоління: на його думку, якби він так не вчинив, нащадки могли б засумніватися у правдивості його розповіді86. Оунівець Євген Стахів також зізнавався, що інший лідер ОУН, Микола Лебедь, просив його, щоб у своїх автобіографічних творах Стахів «забув» та «не згадував незручних моментів минулого» (серед яких наказ Бандери кінця 1941р. про відновлення відносин з нацистською Німеччиною)87. Для того щоби проаналізувати різні види такої «амнезії» чи інструменталізованої історії, слід мати уявлення про оригінальні документи. Частину з них (разом з посиланням на їхнє місцезнаходження) коротко наведено далі.
Архів нових актів у Варшаві (AAN) містить колекції документів з історії УВО та ОУН міжвоєнного періоду. Справи членів ОУН, які брали участь в організації вбивства Броніслава Перацького, а також документи Варшавського та Львівського процесів можна знайти в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАЛ) та в Державному архіві Львівської області (ДАЛО). Не вдалося віднайти низки документів, серед яких двадцять чотири томи слідчих матеріалів Варшавського процесу. Напевно, їх було втрачено під час війни.
Багато важливих документів, які безпосередньо стосуються Бандери та діяльності ОУН-УПА часів Другої світової, зберігається у двох київських архівах: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ) і Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО). В архіві Служби безпеки 37


України в Києві (ГДА СБУ) зберігаються документи з колишнього архіву НКВС, які також містять багато інформації про українських націоналістів. Важливі документи про «Українську національну революцію» та про діяльність ОУН і УПА в роки війни зберігаються в Архіві провінції Альберта (Едмонтон, Канада)88.
Інші значущі документи, пов’язані з Бандерою, ОУН, УПА та німецькою окупацією України, можна знайти у Федеральному архіві Німеччини (ВА) в Берліні та Кобленці, у Військовому архіві (ВА-МА) у Фрайбурзі, а також у Політичному архіві Міністерства іноземних справ у Берліні (РААА). З документами розслідування у справі Теодора Оберлендера можна ознайомитися в архівах землі Північний Рейн- Вестфалія (LN-W); ці свідчення важливі для вивчення Львівського погрому 1941р. та комплексу обставин, пов’язаних з розслідуванням діяльності цього федерального міністра уряду Аденауера.
Ще дві важливі установи, де зібрано важливі документи, пов’язані з Україною часів Другої світової, розташовані в Москві: Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ) та Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ). Велике зібрання свідчень євреїв, які вижили, міститься в архівах Єврейського історичного музею у Варшаві (AZIH)-, ці документи зібрано переважно в Польщі в 1944- 1947 рр. завдяки зусиллям Центральної єврейської історичної комісії (CZKH)™. Важливими для дослідницької діяльності є зібрання свідчень вцілілих людей, що представлені у Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні та архівах Яд Вашему. Чималу кількість аналогічних свідчень очевидців зібрав Фонд історичних відеоматеріалів «Ті, що пережили Шоа» (USC Shoah Foundation), створений 1994-го90.
Документи, що підтверджують цікавість до діяльності Бандери та ОУН з боку поліції (у повоєнний період), переважно зберігаються в Баварському головному державному архіві (BayHStA) та Мюнхенському державному архіві (StM). На нашу думку, важливим джерелом вивчення діяльності Бандери та ОУН років «холодної війни» є документи, якими розпоряджаються спецслужби, але не всі вони знаходяться у відкритому доступі. Частину таких документів можна знайти в Національному управлінні архівів та документації у Вашингтоні (NARA). Низка важливих протоколів допитів членів ОУН і партизанів УПА та інших документів часів «холодної війни» зберігаються в ГДА СБУ. Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) повідомила мені, що її архіви не містять жодного документа, який стосується вбивства Бандери. У більшості випадків Федеральна служба розвідки Німеччини (BND) відмовляється надавати будь-які документи, які містять інформацію про співпрацю BND з ОУН.
38


Низка документів, які стосуються вбивства Бандери та діяльності ОУН у роки «холодної війни», зберігається в архівах музею Степана Бандери в Лондоні. Упродовж останніх двох десятиріч в Україні опубліковано кілька важливих збірників документів, які стосуються обраної теми. Деякі з них, приміром тритомник «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки» разом з документами з ГДА СБУ, стали суттєвими джерелами інформації для цього дослідження91.
Література
Культ Бандери практично не вивчено. Дотепер про нього не написано жодної наукової біографії. За останні два десятиріччя з’явилася низка важливих досліджень за суміжними темами (німецькою, англійською, польською, російською, українською та іншими мовами), зокрема з історії діяльності ОУН та УПА, подій років війни, Голокосту та радянської окупації України, а також щодо польсько-українських конфліктів у міжвоєнний період. У нашій книзі (через їхній величезний обсяг) буде наведено тільки найважливіші з них.
Соціально-політичні аспекти, пов’язані зі становищем українців та складними відносинами між євреями, поляками та українцями II Речі Посполитої, досліджували у своїх працях: Крістоф Мік, Максим Гон, Тімоті Снайдер, Єжи Томашевський та Роберт Потоцький92. Монументальну й украй інформативну монографію про німецько-українські відносини у 1914—1939рр. написав Франк Гольчевський93. У вісімдесятих роках з’явилися праці авторства Джона-Пола Химки та Ярослава Грицака, де розглянуто соціальні аспекти становища українців у Габсбурзькій монархії та Російській імперії, а також історичні контексти українського націоналізму XIX ст.94. Багатонаціональний характер українських територій вивчали Андреас Каппелер, Наталя Яковенко, Марк фон Гаґен та інші95. Важливу монографію про ГКЦ написав Богдан Боцюрків96. Тритомне дослідження про євреїв Польщі, України та Росії написав Ентоні Полонський97.
Дотепер надруковано тільки три наукові монографії про діяльність ОУН. 1955 р. побачило світ класичне, але водночас сумнівне дослідження Джона Армстронга. Після розпаду СРСР, коли стало можливим вивчення радянських архівів, з’явилися монографії Романа Висоцького та Франциски Брудер. Висоцький зосередився на діяльності ОУН у Польщі 1929-1939рр., а Брудер написала критичну та скрупульозну розвідку ідеології ОУН, приділивши особливу увагу антисемітизму та аспектам політичного й етнічного насильства98. На дослідженнях питань антисемітизму ОУН зосередився ще один учений - Марко Царинник". Свої праці про українських політичних мислителів, зокрема про Дмитра Донцова, головного ідеолога українського націоналізму покоління Бандери, 39


представили Олександр Мотиль (1980р.) та Томаш Стриек (2000 р.)100. Найбільш ґрунтовні монографії про діяльність УПА написав Ґжеґож Мотика, в яких він також дослідив польсько-український конфлікт часів Другої світової, антипольські злодіяння, які коїлися в Східній Галичині та Волині, а також конфлікт між УПА й радянською владою. Тим часом Мотика практично не згадує питання насильства проти євреїв101. Вагомі статті про українську поліцію, ОУН, УПА та етнічне насильство написав Олександр Прусін102. Про конфлікт між українськими націоналістами й УПА, а також про українські особливості раннього періоду «холодної війни» вийшли статті авторства Джеффрі Бердса103. Змістовну монографію про конфлікт між українськими націоналістами та радянською владою написав Олександр Статієв, а наукове дослідження про сталінізм в Україні - Катрін Бек104. Значущу монографію про німецьку окупацію Східної України (тобто про Рейхскомісаріат Україна) написав Карел Беркгофф, і він також приділив увагу питанням етнічного насильства ОУН та УПА на Волині105. Потужну та авторитетну монографію про німецьку окупацію Східної Галичини видав Дітер Поль; він детально дослідив переслідування та знищення євреїв, зокрема і сприяння цим злочинам місцевої української поліції. Утім, участь у Голокості ОУН, УПА та місцевого населення проаналізовано в цій праці тільки як побічні теми106.
Монографію про німецьку окупацію Східної Галичини написав також Томас Сандкюлер; він досить детально розібрав питання про роль ОУН, однак, як і інші колеги, більше зосередився на свідченнях та документах німецьких виконавців злочинів107. Декілька важливих статей про українську поліцію та українсько-німецький колабораціонізм написали Дітер Поль і Франк Ґольчевський108. Дослідженню Голокосту на Волині присвячена праця Шмуеля Спектора; приділивши особливу увагу свідченням уцілілих людей, він здійснив дослідження, у якому діяльність місцевих злочинців не було маргіналізовано109. Статтю про Львівський погром 1941 р. на початку двотисячних написав Ганс Ґір; згодом на цю тему було надруковано статті авторства Джона-Пола Химки, Крістофа Міка та мого110. Важливі дослідження про різні аспекти знищення євреїв у Західній Україні, серед яких і Львівський погром та ставлення УПА до євреїв, здійснили історики, які пережили Голокост, - Філіп Фрідман та Еліягу Йонес111. Вагому аналітичну статтю про українських виконавців злочинів та рятівників написав історик Аарон Вайс, який також пережив Голокост112. 2012 р. Вітольд Медиковський підготував дослідження про погроми, які сталися влітку 1941-го в Білорусі, країнах Балтії, Польщі, Румунії та Україні113. Статті з різних питань, пов’язаних з Голокостом у Західній Україні, написали Омер Бартов, Венді Лауер, Кай Штруве та Тімоті Снайдер114.
40


Кілька вчених присвятили свої матеріали питанням, що пов’язані відносинам української діаспори з націоналістичним рухом, проте, за винятком статей, написаних Джоном-Полом Химкою, Пером Андерсом Рудлінгом та мною, справжня історія ОУН та діяльності українських націоналістів досі залишається в цьому середовищі недоторканною115. Статті про радянські повоєнні розслідування, судові процеси та методологічні проблеми, пов’язані з аналізом цих питань, видали Діана Думітру, Таня Пентер, Олександр Прусін та Володимир Солонарі116. Статтю про рецепцію Голокосту (у Західній Україні) в радянському дискурсі написав Тарік Сиріл Амар117. Кілька статей про праворадикальні групи та партії, які виникли в Україні в дев’яностих роках, належить перу Пера Андерса Рудлінга, Антона Шеховцова та Андреаса Умланда118. Питання про те, чи є український націоналізм формою фашизму, також обговорюється в публікаціях Франка Ґольчевського, Антона Шеховцова, Олександра Зайцева, а також мого авторства119.
За останні два десятиріччя в Україні видано певну кількість збірок архівних документів120. До них увійшло чимало архівних матеріалів, які я не буду ігнорувати, попри те що їхні редактори заперечують етнічне й політичне насильство ОУН та УПА (Володимир Сергійчук) чи, як Іван Патриляк, цитують колишнього великого майстра Ку-клукс-клану Девіда Дюка як «експерта» з «єврейського питання» в радянських контекстах121. До вищезгаданих наукових досліджень варто додати багато книжок, написаних ветеранами ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». Автори деяких з них стали професорами західних університетів. Що ж до молодих українських істориків-патріотів та західноукраїнських діячів, то вони здебільшого успадкували традиції апологетичного та вибіркового наративу. Безумовно, у таких працях (як у Миколи Посівнича, так і у ветерана ОУН Петра Мірчука) містяться важливі свідчення, однак на сторінках своїх книжок ці автори пропагують культ Бандери, що я відповідним чином й аналізую в дев’ятій та десятій частинах цього дослідження122.
Мета та обмеження
У цій книзі подано результати мого дослідження біографії та культу Бандери, а головна увага в ній зосереджена не на особистому житті, а на політичних аспектах. Основне в цій роботі - аналіз світогляду Бандери, який простежується: через книжки та газетні матеріали, які він читав, публікував під своїм ім’ям та редагував; думки, яких він дотримувався та які висловлював публічно; через бойову та пропагандистську діяльність, якою він керував чи учасником якої він був. Чималу частину дослідження приділено історії діяльності ОУН та УПА, оскільки це потрібно для всебічного зображення процесів, які ми розглядаємо. Композиція цієї 41


книги зумовлена характером основних питань дослідження, тривалістю охопленого наративом періоду, а також застосованою методою. Отже, ця праця відрізняється від досліджень, які розглядають історико- контекстуальні переваги або недоліки націоналізму чи соціалізму, а також від досліджень таких короткочасних процесів, як колабораціонізм, коли його розглядають в межах окремо взятого регіону чи країни.
Оскільки мета цього дослідження - висвітлити низку прихованих, забутих, проігнорованих чи заплутаних аспектів української (і не тільки) національної історії, цю книгу довелося писати «проти шерсті». Вочевидь, це дослідження не намагається виправдати злодіяння, скоєні німцями, радянською владою, поляками чи будь-яким іншим народом або групою за часів Другої світової або після неї. Також воно не претендує на повне висвітлення всіх відповідних аспектів за цією темою. У цій роботі більше уваги приділено темам етнічного та політичного насильства ОУН і УПА, ніж німецькій чи радянській окупаційній політиці в Україні. Такий метод подання історії визначено основною темою цього дослідження - феноменом Бандери та його роллю в українському ультранаціо- налістичному русі.
Після ознайомлення з окремими частинами цієї книги може скластися враження, що головними винуватцями Голокосту в Західній Україні були українські націоналісти, а не німецькі окупанти та українська поліція. Дискутувати про це на сторінках своєї праці я не буду, бо у ній наведено точні дані як про кількість убитих німцями та українською поліцією, так і про кількість загиблих від рук ОУН-УПА та інших українських злочинців.
Мета цієї книги полягає не в тому, щоб запевнити, що нібито всі галицькі та волинські українці (і відповідно, усі українці) підтримували політику ОУН, воювали в УПА, були причетні до Голокосту, етнічних чисток польського населення та до інших форм етнічного й політичного насильства (або погоджувалися з такими діями). У монографії досліджується взаємозв’язок між націоналізмом та насильством, скоєним під його прапором, але в ній також наведено дані про економічні, соціально- політичні чинники, які сприяли виникненню етнічних конфліктів та формуванню фашистських рухів.
Ця монографія не відкидає того факту, що за часів Другої світової українці були і жертвами, і виконавцями злочинів, або того, що люди, які брали участь в етнічному та політичному насильстві, стали жертвами радянської влади. Ба більше, у моєму дослідженні не стверджується, що всі українці, які перебували в лавах ОУН чи УПА, були фашистами або радикальними націоналістами. До цих організацій вступали різні люди, вони керувалися різними мотивами, а багато хто з них діяв під примусом. Моє дослідження не стверджує як того, що всі українці, які вступили 42


до лав ОУН або УПА, чинили злодіяння, так і того, що серед українців тільки члени ОУН та УПА були причетні до Голокосту й інших злочинів. Такі припущення викривили б реальність та виправдали б цілі групи українців, зокрема тих поміж них, хто служив в українській міліції, не був націоналістом, але чинив злочини з економічних або інших неполітичних причин. Оскільки в монографії йдеться переважно про Бандеру та ОУН, інші українські політичні партії та організації згадуються рідко. Тому в читачів може скластися помилкове враження, що ОУН - це організація, яка домінувала в політичному житті України. Це, звісно, не так. До війни в Україні діяло багато інших націоналістичних, демократичних, консервативних та комуністичних організацій і партій, які впливали на її політичне життя, однак їхня діяльність не є темою цієї книги.
43


Частина 1. Неоднорідність, сучасність та поворот управо
Longue duree перспектива та неоднорідність української історії
Степан Бандера народився 1 січня 1909 р. у с. Старий Угринів, що у Східній Галичині (карта №8), крайній східній провінції імперії Габсбургов (карта №3). Галичина, офіційно відома як Королівство Галіції та Лодомерії (карта №7), була утворена 1722 р. правлячим домом Габсбургів під час першого поділу Польсько-Литовської держави. Цей економічно відсталий регіон мав неоднорідне населення: згідно зі статистичними даними 1910 року 47% її населення становили поляки, 42% - українці та 11% - євреї. Східна частина Галичини, у якій і виник політичний культ Степана Бандери і яку український національний рух проголосив частиною національної держави - України, мала такий самий неоднорідний склад: 62% населення були українцями, 25% - поляками, 12% - євреями123.
На момент народження Бандери близько 20% «українців», чи людей, які почали сприймати себе українцями у результаті винаходу поняття національної ідентичності, жили у Габсбурзькій імперії (у Галичині, Буковині та Закарпатті). На той час 80% українців мешкало у Російській імперії (на південному сході України, також відомому як «підросійська Україна»)124. Такий поділ (разом з політичними, релігійними й культурними особливостями) лежить в основі суттєвих відмінностей між галицькими та підросійськими українцями, проблематичність чого усвідомлювали як діячі помірного, соціально-орієнтованого національного руху XIX ст., - Михайло Драгоманов (1841-1895), Михайло Грушевський (1866-1934) та Іван Франко (1856-1916), - так і екстремістські націоналісти-революціонери XX ст.: Дмитро Донцов (1883-1973), Євген Коновалець (1891-1938) та Степан Бандера (1909-1959). Ці політичні діячі прагнули створити єдину українську націю, яка житиме в єдиній Україні125.
Український національний рух заявляв про права на території, двоїсте та неоднозначне становище яких стало наслідком попереднього домодерного політичного та культурного поділу на Схід і Захід. Нові геополітичні обставини XX ст. ще дужче посилили окремий розвиток двох українських ідентичностей. Одними із найважливіших чинників, що сприяли зростанню культурних та релігійних відмінностей між західними 44


та східними українцями, були військові конфлікти, що відбувалися між ОУН-УПА та радянською владою в сорокових та на початку п’ятдесятих років. їхнім відлунням став початок потужної пропагандистської війни між націоналістичними угрупованнями української діаспори та СРСР; як наслідок - кожна сторона демонізувала та ненавиділа іншу. В радянському та українсько-радянському дискурсі ставлення до особистості Степана Бандери мало зовсім інший характер, ніж у галицьких українців, унаслідок чого подальший культурний та політичний поділ України відбувся вздовж лінії розмежування двох протилежних за характером міфів про Бандеру126.
Прадіди теперешніх українців, які мешкали у Габсбурьзькій Галичині на межі століть, називали себе «русинами», і так само їх називали представники інших етнічних груп (нім. ruthenen, пол. rusini). У Російській імперії українців називали «малоросами». У Галичині слово «Україна» (у зв’язку із назвою певного народу) почали використовувати приблизно з 1900-го. Хоча це слово вживали задовго до цього часу, однак воно не вказувало на назву народу. Прикметно, що український національний рух прагнув заднім числом нав’язати таку ідентичність середньовічним чи навіть давнішим мешканцям «українських територій». У домодерну епоху назва «Україна» стосувалася «прикордонних територій» Польсько-Литовської держави та Київської Русі. Для українських територій використовувалися такі назви, як Рампа (гр.), Russia, Русь, Ruthenia та Roxolama'11.
1916р. історик Станіслав Смолька, син австрійського консерватора та польського націоналістичного політика Францішека Смольки, з присвятою якому він видав свою книгу Die Reussische Welt, запевняв, що «географічна Україна» є «русинською територією»128. Бюрократія Російської імперії не вважала українців народом, а розглядала їх як етнічну групу з близькою до росіян культурною та мовною ідентичністю. Емський указ 1876-го, який був чинний практично до революції 1905 р., забороняв не тільки друк та завезення літератури українською мовою, але й навіть використання на території Російської імперії назв «Україна» та «український». Після виходу цього Указу багато українських інтелектуалів емігрували до Галичини, де вони могли вільно публікуватися українською129.
У багатьох культурних та політичних вимірах галицькі русини відрізнялися від «підросійських українців», але представники цих двох груп були схожі один на одного тим, що жили переважно в сільській місцевості та їх було обмаль у містах та промислових регіонах. Упродовж XIX - та в першій половині XX ст. населення Львова налічувало 15-20% українців130. У Києві 1864р. 60% мешканців говорило українською мовою, але станом на 1917 р. таких уже налічувалося тільки 16%131.
Процес утворення української нації ще більше ускладнила група галицьких русинів, відома як «русофіли Галичини». Початок цього 45


руху простежується ще в 1830-1840-х рр., хоча поштовх до розвитку він дістав аж після 1848-го. Русофіли запевняли, що вони є окремою гілкою росіян, хоча їхня концепція Росії була двозначною та мінливою, залежно від контексту, в якому вона розглядалась: Росії як імперії, східного християнства або східного слов’янства. Рух русофілів започаткували російські політичні діячі та місцева русинська інтелігенція, які зневірилися у пропольській політиці імперії Габсбургів, особливо тими рішеннями, що їх ухвалювали наприкінці 1860-х. Русофіли ототожнювали себе з Росією: частково тому, що росіяни вважали українську культуру селянською й такою, у якій бракує традицій державності. Солідаризуючись з Росією, вони отримували можливість позбавитися почуття неповноцінності, що виникало під час порівняння зі своїми польськими співгромадянами- галичанами, які, подібно до росіян, володіли «високою культурою» та традиціями державності132.
Упродовж століть галицька українська культура відчувала на собі потужний вплив польської культури, а східноукраїнська - російської. В результаті багатолітнього співіснування культурні та мовні відмінності між українцями та поляками почали зникати, як, до речі, і між українцями та росіянами - на інших територіях. Відмінності між західними та східними українцями були очевидними. Галицький діалект значно відрізнявся від тієї версії української мови, якою говорили в «підросійській Україні». Саме такі соціально-політичні та культурні відмінності були складними вихідними умовами — іншими словами, підвалинами національного руху, який згодом не став широко розповсюдженим, але разом з тим прагнув створити єдину націю, яка б не тільки відрізнялася від своїх значно сильніших у культурному сенсі сусідів, але й не залежала б від них133.
У 1340-х рр. землі Червоної Русі захопив король Казимир III Великий (карта №1). Відтоді у західній частині українських територій почала домінувати польська культура (за винятком 1772-1867 рр., через домінування та контроль австрійців). Ще у домодерні часи українські бояри та знать, заохочені матеріальними й політичними обставинами, покатоличились і почали розмовляти польською мовою. Полонізація вищих верств позбавила українців аристократичної верхівки та перетворила їх на етнічну групу, де переважали селяни. Польська мова та культура асоціювалися з керівною стратою, а українська - із селянами. Проте існувало чимало винятків. Наприклад, греко-католицьких священиків вважали представниками української інтелігенції, тоді як саме серед них було багато вихідців з польських селян. Утім, різниця між «домінуючими поляками» та «українською більшістю» сприяла напруженості між цими двома групами, що, своєю чергою, сформувало комплекс неповноцінності у частини українців, які перебували під впливом 46


націоналістичного тлумачення історії. До 1848-го українські та польські селяни Галичини були кріпаками своїх польських поміщиків. Від трьох до шести днів на тиждень вони мусили безкоштовно працювати на своїх землевласників. Окрім того, господарі їх часто принижували й жорстоко з ними поводилися134. Незважаючи на скасування кріпаччини 1848 р., соціально-економічне становище галицьких селян не поліпшувалося ще упродовж багатьох десятирічь. У Східній Галичині більшість селян були українцями (русинами), а майже всі поміщики були поляками, тому в цій місцевості український національний рух зазнавав від кріпаччини певного психологічного впливу135.
На галицький український націоналізм з моменту його зародження, як і загалом на самоідентифікацію галицьких українців, істотно впливала ГКЦ, яка була породженням Польсько-Литовської держави (карта №2) - Речі Посполитої. За умовами Берестейської унії 1595-1596 рр. ГКЦ розірвала стосунки з Патріархом Константинопольським та перейшла під верховенство Ватикану. Проте традиція здійснення православної Візантійської літургії залишилася незмінною. У 1772-1795 рр. більшу частину територій Речі Посполитої поглинула Російська імперія, яка згодом скасувала на цих теренах ГКЦ, замінивши її парафії православними. Українська ГКЦ продовжувала діяти тільки у Габсбурзькій Галичині, де вона перетворилася на українську національну церкву - важливу складову галицько-української ідентичності136.
Вплив ГКЦ проявлявся і в тому, що значна частина світської інтелігенції Східної Галичини, яка брала участь у національному русі, переважно вийшла з родин греко-католицьких священиків (як і багато фанатичних націоналістів, зокрема і Степан Бандера). Крім того, тільки завдяки греко-католицьким священикам, які на той час мали парафії у всіх східних галицьких селах, діячі українського національного руху отримували можливість впливати на свідомість малограмотних селян. Ця ситуація змінилася наприкінці XIX ст., коли культурно-освітнє товариство «Просвіта» почало відкривати в селах хати-читальні, унаслідок чого селяни вперше отримали можливість читати газети та інші видання, які поширювали ідею світського українського націоналізму137. Утім, навіть після послаблення впливу ГКЦ галицьке відгалуження українського націоналізму залишалося містичним та мало сильні релігійні обертони. Греко-католицька релігійна традиція була важливою, але не єдиною символічною основою ідеології українського націоналізму.
З часом у модерному українському націоналізмі (що став помітним у Галичині на межі століть) у ставленні до поляків, євреїв та росіян почали зростати ворожі настрої. Неприхильне сприйняття поляків було спричинене націоналістичною інтерпретацією їхнього соціально-еконо- 47


мінного становища, а також усвідомленням того, що поляки окупували українські території та позбавили українців дворянства й інтелігенції. Недоброзичливість до євреїв формувалася на тлі того, що багато євреїв були купцями, або управлінцями у польських землевласників. Українці вважали, що євреї підтримують поляків і так само експлуатують українських селян. Почуття образи до росіян, зі свого боку, було пов’язано з пануванням Російської імперії на тій значній частині її території, яку український національний рух вважав своєю. Тоді як у Галичині євреїв вважали представниками інтересів польських землевласників, на Сході України їх сприймали за представників інтересів Російської імперії. Надзвичайно важливе місце в українському націоналістичному дискурсі посів стереотип сприйняття євреїв, яким закидали підтримку поляків (в іншому випадку - росіян) та утиски українців (у крамарстві чи державній царині).
Український націоналізм активніше розвивався у Східній Галичині, але не на Сході України, де діяльність українських націоналістів зазнавала утисків від Російської імперії. Націоналістичні, популістські та містичні настрої були більш притаманні галицьким українцям, ніж східним, чому сприяв політичний лібералізм імперії Габсбургів, особливо після 1867-го. Систематична політика русифікації, яка запроваджувался на Сході Україні у другій половині XIX ст., зробила національні відмінності між українцями та росіянами невідчутними. Більшість східних українців сприймали Україну регіоном Росії та вважали себе представниками народу, близького до російського138.
Східна Галичина, через націоналістичний дискурс, який виник на її території, дістала назву українського «П’ємонту», а галицьких українців, завдяки їхній лояльності до імперії Габсбургів, почали називати «тірольцями Сходу». Проте через асиміляцію з російською культурою, більша частина українців «підросійської України» взагалі не брали до уваги концепти українського націоналізму. Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой, - заявляв Віктор Кочубей (1768-1834), російський державний діяч, українець родом139. Микола Гоголь (1809— 1852), який народився поблизу Полтави в родині, що мала українське коріння, писав книги витонченою російською мовою. 1844-го в одному з листів Гоголь зізнавався: ...сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином^.
Витоки української героїки
Українська героїка вперше знайшла відображення у працях націоналістичного екстреміста Миколи Міхновського (1873-1924), хоча своїм корінням вона сягає ідей інших політичних мислителів: Михайла 48


Грушевського, Михайла Драгоманова та Івана Франка. Найвпливовішим серед них був Грушевський, історик і політик.
Спираючись на популярну концепцію «історичних» та «неісторич- них» народів, яку у XIX ст. висунули Гегель та Енгельс, Грушевський повністю переписав історію східних слов’ян. Унаслідок цього до українського національного руху він продемонстрував співчутливе ставлення, а до російського й польського - неприязне. У своїй багатотомній «Історії України-Руси» Грушевський відокремив українську історію від російської, запевняючи, що український народ має давніше походження. Таким чином він «розв’язав» проблему «неісторичності» українського народу. В його праці українці - це історичний народ з давніми традиціями, такими ж як у польського чи російського народів. Ця монографія стала наприкінці XIX ст. одним із найвагоміших «наукових» внесків у створення української національної ідентичності141.
У своїх історичних працях Грушевський не наполягав на тому, що слов’яни чи українці були чистою расою або їх взагалі потрібно розглядати як расу. Втім, він використовував термін «раса» в антропологічному сенсі. Викладаючи історію давніх народів, які жили на території сучасної України, він згадував «доліхоцефалічні» (довгоголові) та «брахіцефалічні» (широкоголові) типи людей. Грушевський запевняв, що «нинішні слов’яни переважно широкоголові», але расово неоднорідні. Брахіцефалічний тип «...сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореться середноголовий, а значнійшою домішкою довгоголових»142. Досліджуючи витоки українського народу серед давніх народів, Грушевський дійшов висновку, що «українські племена» походять з племен антів: «Все промовляє ототожненням Антів з предками нашого народу»143. Аналізуючи давні та середньовічні описи людей, які жили у ті часи на українських територіях, він розмірковував про ідеальний тип історичного українця й писав, що українці були «русявими (може рудавими) і рум’яною шкірою, кріпкою фігурою» та «дуже брудними» людьми144.
Піонером українського екстремістського націоналізму був Міхновський (іл. 51), який мислив радикальніше, ніж Грушевський. Він жив у «підросійській» Україні, переважно в Харкові. Оскільки він помер 1924-го, то не встиг встановити контакти з радикалами з УВО та ОУН, але саме його праці надихнули молоде покоління цих рухів145. Міхновський політизував етнічну належність українців та порушив питання про «Україну для українців». Можливо, його надихнула історизація сучасних українців Грушевським, або на нього вплинули сучасні європейські дискурси, які об’єднували націоналізм з расизмом. Етнічна концепція Міхновського ґрунтувалася на мовній спільності, але її головною метою 49


було біологічне та расове маркування українських територій - «життєвого простору» українців. За його версією, українська «держава без ворогів» може заявити свої права на території «від Карпатських гір до Кавказу». «Ворогами» для Міхновського були «...москалі, ляхи, угри, румуни та жиди - се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас»146.
У своїй расово-біологічній концепції Міхновський зайшов ще далі. У «Десяти заповідях УНП», написаних для Української народної партії, серед засновників якої він був (1904р.), були такі слова: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»147. Бачення Міхновським майбутнього України було спрямоване не тільки проти людей, які могли вважатися іноземцями, а й проти більшості українців, які говорили російською чи діалектом, який не був ані російським, ані українським. А також проти тих, хто «забруднився» через одруження або дружбу з неукраїнцем. З огляду на багатовікове співіснування українців з поляками, росіянами, євреями та іншими етнічними групами, це визначення зачіпало інтереси значної кількості людей. Але Міхновський не заявляв, що він створив політичну чи культурну програму, за допомогою якої національно несвідомі українці мали б трансформуватися в національно свідомих. Швидше, це була соціал-дарвіністська концепція, заснована на припущенні, що існує українська раса, яка має боротися за своє існування з росіянами, поляками, євреями та іншими неукраїнськими мешканцями українських територій. Міхновський розумів цю концепцію як проект історичної долі українського народу, водночас підкреслюючи, що альтернативи не існує: «...або поборемо, або вмремо...»148. Цей ранній український екстреміст також проголошував: «Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя, пам’ятаймо, що слава і побіда - це доля борців за народну справу»149.
Програна війна за українську державність
Після Першої світової на карті Європи (на руїнах Російської та Габсбурзької імперій) відбулися зміни, які сприяли утворенню відразу кількох національних держав. Утім, цей сценарій державотворення не спрацював стосовно українців та деяких інших народів, зокрема хорватів та словаків. Війна показала, наскільки неоднорідними були українці та який неоднозначний вигляд мала концепція української держави у той час. Так само, як і представники багатьох інших центрально- та східноєвропейських 50


національностей, українці воювали по обидва боки Східного фронту та, подібно до багатьох інших, створили власні армії для боротьби за національну державу. Але українці швидше боролися за дві різні держави, ніж за одну.
У Києві 20 листопада 1917 р. Центральна Рада, яка складалася з представників різних політичних партій та організацій, проголосила Українську Народну Республіку (УНР). 25 січня 1918-го цей самий політичний орган проголосив УНР «вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, УНР, яка досі залежала від німців, що окупували Київ, оголосила про свою незалежність від більшовиків, які у листопаді 1917 р. захопили владу в Російській імперії. 9 лютого 1918 р. представники Центральної Ради підписали Брест-Литовський договір: в результаті УНР офіційно визнали Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Королівство Болгарія) й більшовицький уряд РСФСР, але не Союзники (Велика Британія, Франція та ін.)150.
У 1918-1921 рр. влада у Києві кілька разів переходила від одних до інших. Центральна Рада, перша нова влада, не була впевнена, чи зможе українська держава існувати окремо без РСФСР та без допомоги Центральних держав. Наступна влада, створена 29 квітня 1918-го під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, була маріонетковим урядом, який поставили та контролювали німці. У грудні 1918-го Скоропадський покинув Київ з німецькою армією. У цей самий час група австрійських та українських політиків безуспішно намагалася поставити австрійського українофіла Вільгельма фон Габсбурга на місце Скоропадського. Наприкінці 1918 р. режим Скоропадського змінила Директорія (тимчасовий державний орган УНР), але незабаром і її представники вимушено залишили Київ під тиском Червоної армії. Більшість територій, які київська влада оголосила частиною нової української держави, виявилися їй непід- контрольними151.
1 листопада 1918 р. у Львові - столиці Східної Галичини - було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Після низки подій адміністрація ЗУНР надалі продовжила свою роботу у Станіславові, відносно великому містечку Галичини. 22 січня 1919-го ЗУНР об’єдналася з УНР, керівників якої більшовики змусили втекти з Києва на захід. Утім, це об’єднання двох українських держав здебільшого було символічним152.
Збройні сили УНР (Українська народна армія, УНА) і ЗУНР (Українська Галицька армія, УГА) складалися з багатьох різних військових формувань. Найкращий військовий вишкіл та дисципліну мали «Січові стрільці» - підрозділи, укомплектовані колишніми українськими солдатами Австро-Угорської армії. Армії ЗУНР та УНР були занадто слабкими, аби 51


протидіяти польській та більшовицькій арміям. Через різноманітні складні альянси кожна з українських армій опинилася в таборі своїх ворогів та, відповідно, відчувала себе зрадженою. 2 грудня 1919 р., перебуваючи під загрозою Червоної армії, УНР підписала угоду з Польщею. Політики УНР погодилися приєднати території ЗУНР до складу Польщі, якщо остання допоможе захистити їхню державу від більшовиків. Президент ЗУНР Євген Петрушевич, з другого боку, ще 17 листопада 1919 р. вирішив, що УГА приєднається до Білої армії Антона Денікіна, а це суперечило позиції УНР. У лютому 1920-го більшість солдатів УГА покинула розташування білих та об’єдналася з більшовиками, тому що ті воювали і з поляками, і з УНР. За цих умов не дивно, що певні українські діячі (Осип Назарук), вважали, що галицькі українці - це інша нація, яка відрізняється від східних українців153.
1919 р. група українських політиків відвідала Паризьку мирну конференцію, але для участі у заході такого рівня українці були занадто недосвідченими та непідготовленими (на конференції вирішувалося питання про нове геополітичне обличчя Європи). Українські політики також несли на собі тавро ганьби через підтримку Центральних держав, яких члени коаліції Союзників вважали винуватцями війни. Представник польської партії Endecja Роман Дмовський відгукнувся про українців як про «бандитів-анархістів». Українську державу він назвав німецькою інтригою, а русинів з імперії Габсбургів - народом, який не мав нічого спільного з українцями. Інші польські політики, Станіслав Граб- ський та Ігнацій Падеревський, дали українцям подібну оцінку, що також послаблювало їхні шанси на успіх154.
Решта учасників конференції також неохоче підтримували ідею української держави: частково через альянс українців із Центральними державами, а частково тому, що вони занадто мало знали про українців та Україну. Фактично вони розгубилися: греко-католицькі русини з імперії Габсбургів (так їх представила польська делегація) і православні українці з Російської імперії - це ті самі люди? Девід Ллойд Джордж, прем’єр- міністр Великої Британії, заявив тими ж днями: «Я тільки один раз бачив українця. Це був останній українець, якого я бачив, і я не певен, що хочу його побачити знову»155. Кордони українських територій було встановлено відповідно до Ризького договору, підписаного 18 березня 1921р. між Польщею, РСФСР та УРСР, але інтереси УНР та ЗУНР в цих документах повністю проігнорували. Союзники та багато інших держав визнали актуальний стан речей, підтверджуючи тим самим неможливість існування різних українських держав, за які значна кількість українців боролися у 1917-1921 рр.156
52


У низці місць Центральної та Східної Україні (зокрема, в Києві, на Поділлі та на Волині), які у роки революційних подій перебували під контролем Директорії, білих чи анархістських селянських банд, відбулися погроми. Війська Директорії та білих не тільки не зупиняли антиєврейське насилля, а й брали в ньому участь. Погроми припинилися тільки з приходом Червоної армії. Нахум Гергель, колишній голова бюро Міністерства з єврейських питань в уряді У HP, нарахував 1 182 погроми з кількістю жертв 50-60 тис. осіб. Ця хвиля насильства проти євреїв була значно більшою, ніж за часів погромів у 1881-1884 та 1903-1907 рр. У таких великих масштабах насильство над євреями коїлося на українських землях тільки 1648 р. (під час повстання Богдана Хмельницького), коли, на думку Антонія Полонського, щонайменше 13 тис. євреїв вбили козаки157.
Відсутність української держави та польсько-український конфлікт
Між Першою та Другою світовими війнами українці проживали у чотирьох різних державах: в УРСР - близько 26 млн осіб, у II Речі Посполитій - 5 млн, у Великій Румунії - 0,8 млн та у Чеській Республіці - 0,5 млн158.
У двадцяті роки в УРСР проводилася політика українізації, яка збільшила сферу поширення української мови та культури. На початку тридцятих років ця політика повністю змінилася у зв’язку з радянізацією. У той же час розпочалася колективізація сільського господарства, яка й стала однією з основних причин штучного голоду, внаслідок якого у радянській Україні у 1932-1933 рр. загинуло 2,5-3,9 млн людей. План радянізації передбачав формування нової національної самосвідомості. Українців воліли перетворити на відданих громадян радянської держави, в результаті чого несформована українська ідентичність колишніх «підросійських» українців ще більшою мірою розмивалася спробами прищепити їм російські та радянські компоненти159.
Українці, які у міжвоєнний період проживали у різних державах, тільки у Чехословаччині не зазнавали відчутних утисків, де невелика українська меншість користувалася привілеями найбільш ліберального режиму того часу. Влада цієї держави надала можливість вільно діяти різним українським навчальним закладам, зокрема трьом з них у статусі вишів (Українській господарській академії в Подебрадах (іл. 19), Українському вільному університету у Празі (іл.20) та Українському педагогічному університету). За тогочасними мірками Східної Європи - це була незвично ліберальна політика у ставленні до етнічних меншин (українців, які мешкали в Румунії чи Польщі, піддавали політиці асиміляції, що було 53


характерною ознакою нових, нестабільних та переважно авторитарних східноєвропейських держав)160.
Оскільки міф Степана Бандери вперше з’явився у II Речі Посполитій, варто детальніше зупинитися на політичних особливостях цієї держави, зокрема на складних стосунках між поляками та українцями. Також важливо показати місце, яке посідала у польсько-українських відносинах ОУН, особливо коли її очільником став Степан Бандера, що згодом перетворився на символ боротьби за незалежність України.
II Річ Посполиту було утворено 1918 р. Її засновники вважали цю державу правонаступницею Польсько-Литовської держави (1569-1795), якою керувало польське дворянство та яка називалася І Річ Посполита. Ця держава була домодерною та досить неоднорідною. Річ Посполита зникла з карти Європи внаслідок поділу її територій між імперією Габсбургів, Королівством Пруссії та Російською імперією, який відбувся упродовж останніх трьох десятиріч XVIII ст. Територія II Речі Посполитої була меншою за територію І Речі Посполитої (карта №2), але її населення так само залишалося неоднорідним (карта №10). До 65% населення II Речі Посполитої становили етнічні поляки, а решта - національні меншини, серед яких були українці, євреї, німці, литовці, білоруси та росіяни. Відповідно як до Малого Версальського договору, підписаного (під патронатом Ліги Націй) 1919-го між Польщею та країнами- переможницями, так і до Конституцій, які прийняли у Польщі у 1921 та 1935 рр., всім громадянам цієї держави гарантували однакові права та рівність перед законом. Однак насправді національні меншини у II Речі Посполитій майже весь час зазнавали дискримінації (на політичному, соціальному, освітньому, адміністративному та культурному рівнях) або навіть вважалися громадянами нижчого ґатунку161.
Українські націоналісти та їхні незаконні організації були не єдиними українськими політичними утвореннями, що діяли у II Речі Посполитій, але саме вони у міжвоєнний період заручилися наростаючою підтримкою населення. Найбільшою українською політичною партією на території Польщі було Українське національне демократичне об’єднання (УНДО), засноване 1925 р. УНДО брало участь у парламентських виборах та дотримувалося демократичних норм, водночас його представники не вважали законним польське панування над західноукраїнськими територіями. Лідер УНДО Василь Мудрий (іл. 18) був віце-спікером польського Сейму в 1935-1939 рр. УНДО прагнуло створити українську державу, проте її представники вважали неприйнятними методи терору, як і будь-яку іншу незаконну підривну діяльність. Об’єднання підтримувало український кооперативний рух та прагнуло покращити культурне, політичне та соціальне становище українців. УНДО поєднувала демократичні й націо54


налістичні погляди та співпрацювала з політичними партіями інших національних меншин. Його головним українським конкурентом була Українська соціалістична радикальна партія (УСРП)162.
Політична ситуація в Польщі (на той час - переважно аграрній країні) залишалася нестабільною. Значним викликом для демократії була діяльність різних популістських та авторитарних партій, зокрема націоналістичної та антисемітської Endecja. Через загрози, які надходили від цих рухів, Юзеф Пілсудський, один із головних батьків-засновників держави та лідер «руху санації», у травні 1926-го захопив владу у країні та запровадив режим військової диктатури. Правління Пілсудського поєднувало у собі елементи соціалізму, романтизму та поміркованого націоналізму, який у Польщі вважали за патріотизм. Пілсудський залишався при владі до кінця свого життя (до 1935 р.), після чого запроваджений ним режим повернув управо163.
До національних меншин своєї держави польські офіційні особи нерідко демонстрували відкриту зневагу, вважаючи їх громадянами третього сорту, а іноді й ворогами. Така політика тільки погіршувала політичну ситуацію й міжетнічні стосунки та природно зміцнювала націоналістичні прагнення як українців, так й інших нацменшин II Речі Посполитої164. Польська держава вважала українців за велику проблему. Відповідно до аналітичних документів, позиція Міністерства закордонних справ була такою: «Українське питання не так складно вирішити, як єврейське, воно не таке небезпечне, як німецьке, але воно є найстарішим і найважливішим, бо українці - найбільша національна меншина у нашій державі»165.
Близько 5 млн українців (приблизно 16% усього населення) насправді було найбільшою меншиною у II Речі Посполитій. У південно-східній частині країни українці становили більшість: майже 3,5 млн з них жило у колишній Габсбурзькій Східній Галичині та 1,5 млн - у колишній російській Волині. Майже 90% українців мешкало у селах та невеликих містечках. Водночас населення як маленьких, так і великих міст південно- східної Польщі переважно складали євреї (карта №9) та поляки166.
Стосовно питань нацменшин (зокрема, і українців) у II Речі Посполитій було розроблено дві окремі моделі політичного врегулювання: Sanacja виступала за принцип «державної асиміляції» {asymilacja państwowa), a Endecja - за «національну асиміляцію» {asymilacja narodowa). Умови «національної асиміляції» передбачали, що меншини мають стати польськими та відмовитися від своєї мови і культури. «Державна асиміляція» не розраховувала на культурну капітуляцію, але вимагала лояльності до польської держави. Навіть у такому вигляді ця модель не відповідала інтересам галицьких та волинських українців, які 55


не хотіли перетворюватися на поляків і не були прихильниками польської держави. У результаті навіть ліберали та політики лівого крила польської санації, які намагалися поліпшити польсько-українські відносини, ніколи не відмовлялися від думки привчити українців бути лояльними до польської держави, що демонструвало їхнє бажання зберегти status quo II Речі Посполитої167.
Більшість польського суспільства вважала Малий Версальський договір, що зобов’язував польську владу гарантувати всім своїм громадянам рівноправність, несправедливим втручанням у справи польської держави та замахом на суверенітет країни. 13 вересня 1934 р. Польща остаточно відмовилася виконувати його умови, про що під час зустрічі з представниками Ліги Націй заявив міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек168. Після повернення з цієї зустрічі Беку влаштували урочистий прийом. На честь його «тріумфального виступу в Женеві» музиканти виконали польський гімн «Іще Польща не загинула», а діти вручили Беку квіти169.
Українці Галичини, які раніше проживали в умовах порівняно ліберальної атмосфери колишньої імперії Габсбургів, мали більш націоналістичні та бунтівні погляди, ніж волинські українці колишньої Російської імперії, тому польська влада намагалася ізолювати ці регіони один від одного. Намагаючись здобути лояльність українців, Генрик Юзевський, губернатор Волині у 1928-1938 рр., дотримувався в українському питанні ліберальних принципів. Наприклад, він дозволяв не тільки відзначати українські національні свята, а й українізувати православну церкву, яку Російська імперія, навпаки, використовувала у XIX ст. як засіб русифікації. Водночас Юзевський кинув виклик усім громадянам та рухам, які не були лояльними до польської влади. Така політика мала небажаний результат: серед волинських українців зріс рівень національної самосвідомості та прихована ненависть до польської держави. У міжвоєнний період поміж українських радикалів Волині, на відміну від націоналістів Галичини, було більше прихильників ідей комунізму; багато з них належали до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)170.
Процес формування лояльності до Польщі часто супроводжувався пригніченням українських національних прагнень. Українці сприймали польську державу як окупанта, а не як законну владу, і культивували у своїх колах ненависть до Польщі та поляків. Важливим інструментом зміцнення лояльності національних меншин до польської держави були польські школи та польське патріотичне виховання. Освітній закон 1924-го, який назвали Lex Grabski (на честь польського міністра освіти Станіслава Грабського), започаткував процес закриття багатьох українських шкіл. Від56


повідно до цього закону, деякі з них стали двомовними, тобто польсько- українськими {szkoły utrakwis tyczne). Кількість українських середніх шкіл у Східній Галичині скоротилася з 2426 1912р. до 352 1927р. та 441939р. У Східній Галичині на кожні 16 тис. поляків та на кожні 230 тис. українців припадала тільки одна середня школа (гімназія). Кількість двомовних шкіл збільшилася з 1926 до 2710, що не задовольняло жодної зі сторін171.
1923 р. Станіслав Собінський - начальник відділу освіти Львівського, Станіславівського та Тарнапольського воєводств - запровадив припис, який забороняв вживати назву «український». У цьому ж документі містився дозвіл на використання слова «русинський» або «руський» (rusiński lub ruski, пол.), однак тільки у стінах приватних українських гімназій. Це нововведення охоплювало й територію Східної Галичини. Українці сприйняли цю постанову як велику образу. 19 жовтня 1926 р. Собінського застрелили члени УВО Роман Шухевич (іл. 21) та Богдан Підгайний172.
Протягом 1918-1919рр. у Львівському університеті припинили викладання українською мовою; всі українські кафедри закрили. Після 14 серпня 1919-го до університету приймали тільки польських громадян. З цієї та інших причин багато українських студентів бойкотували Львівський університет. Польська влада виказувала готовність дозволити діяльність українського вищого навчального закладу, але не з місцем розташування у Львові - головному місті Західної України. За таких обставин у липні 1921р. було створено Український таємний університет, фінансований українськими організаціями та діаспорою. Цей заклад проіснував до 1925 р., у 1922-1923 рр. він налічував 65 кафедр та навчав 1014 студентів. 1930р. у Варшаві відкрився Український науковий інститут. Кафедра української філології Львівського університету поновила свою роботу тільки 1936-го173.
Українські націоналісти намагалися використати ситуацію собі на користь та почали називати польські школи інструментом полонізації - місцем виховання «зрадників українського народу». У бюлетені ОУН пояснювалось: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу... Тому не дайте, щоб з Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України!»174.
Польських учителів сприймали так само - як інструмент полонізації. Деяких з них залякували, в них навіть стріляли, як це сталося в с.Дибще, коли одна полька приїхала на заміну українському вчителю175. Ще одним популярним виявом протесту того часу було осквернення польських державних та національних символів - прапорів та портретів політичних 57


діячів II Речі Посполитої (зокрема, Пілсудського). Така поведінка інколи провокувала подальше насильство, як це трапилося у приміщенні школи в м. Бережани, де члени ОУН розірвали польський прапор та кинули його до вбиральні. Тамтешнього українця, який розкритикував цей акт, пізніше знайшли мертвим. «Патріотичні» демонстрації та інші зібрання також не обходилися без жертв. 1939-го у Бережанах польські школярі організували «похорон України»: вони ходили містом з труною на якій було написано «Україна вмерла». За кілька днів тіла двох поляків, які брали участь у цьому «похороні», було знайдено у річці в передмісті176.
На території Східної Галичини та Волині кількість поляків складала не більше 30% загальної кількості населення, проте загалом вони володіли значно більшою частиною земель, ніж українці (чисельність яких на цих землях сягала 60%). Крім того, з метою укріплення польськості східних регіонів, польська влада роздала великі наділи землі переселенцям - осадникам {osadnicy, пол.), багато з яких були ветеранами Першої світової. Це викликало очевидне невдоволення українських селян, більшість яких володіло маленькими ділянками, попри свої тривалі зусилля їх збільшити177.
Загалом українці мали дуже вагомі причини обурюватися польськими правителями. Українці вкрай рідко обіймали державні посади, навіть у регіонах, де проживало переважно українське населення. Українську мову польські чиновники вважали нестандартним різновидом польської, а українську культуру - нижчого ґатунку, ніж польська. Українці уникали участі в громадському житті та створювали власні організації й кооперативи, що було реакцією на польський націоналізм та утиски. Здобувши освіту, українці, через свою етнічну належність, здебільшого не могли зробити кар’єру в державних установах чи знайти іншу роботу. Такі фахівці переважно влаштовувалися до українських сільськогосподарських компаній, які приймали на роботу тільки українців. Певною мірою ситуація у колишній Східній Галичині була схожою на державу всередині держави178.
Щороку 1 листопада у Львові та багатьох інших місцях на заході України між поляками та українцями спалахували сутички. Цього дня українці відзначали проголошення ЗУНР, яка свого часу зазнала поразки від поляків179. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1928р. (за кілька тижнів після того, як Бандера переїхав до Львова) УВО намагалося знищити два пам’ятники, зведені свого часу на честь польських «захисників» Львова. Під час цього інциденту одного поліцейського поранили пострілом з рушниці. Цього дня на будівлях університету, міської ради і на Замковій горі (іл.ЗО) підняли українські прапори, на яких майоріли літери «УВО»180. Ще один стяг націоналісти вивісили над собором Святого Юра, коли там 58


правили панахиду. Після служби відбулася хода центральними вулицями міста, внаслідок чого виникла перестрілка з поліцією. Охоплена помстою, польська молодь розгромила будинки кількох українських установ, зокрема Українського Академічного дому (іл. 53) та друкарні газети «Діло»181.
Особливо несприятливою для польсько-українських відносин була друга половина тридцятих років, що було пов’язано не тільки з відмовою від Малого Версальського договору та вбивством польського міністра Броніслава Перацького (вчиненого 1934-го членами ОУН), а й з політичними змінами, які відбулися після смерті Пілсудського. Польських та українських політиків, які працювали над нормалізацією двосторонніх відносин, на цей час маргіналізували. Політика Польщі стосовно українців ставала дедалі репресивнішою, а боротьба між українськими та польськими націоналістами - жорстокішою. У жовтні 1938 р. польська поліція запобігла низці демонстрацій, які планувалися на підтримку держави Карпатська Україна. У відповідь українські сільгоспкомпанії відмовилися постачати масло до Львова та інших міст, а українські націоналісти підпалили декілька польських ферм. Польський уряд відреагував на це колективним покаранням - каральними експедиціями проти українських мешканців та масовими арештами. Відповідно до даних українських політиків - наприкінці 1938 р. у польських в’язницях перебували близько ЗО тис. українців182.
У якій мірі граничними на той час були настрої з двох боків, можна здогадатися ознайомившись з двома свідченнями, наведеними далі. 1939-го місцеві польські політики у Любліні обговорювали питання «винищення» українців183. Німецький журналіст, який навесні того ж року опинився в цьому регіоні, писав, що українське населення сподівається, що незабаром «дядько фюрер» наведе тут лад та вирішить польську проблему184. У цьому контекгсті привертає увагу той факт, що кількість українців, які брали участь у націоналістичних заходах, різко зросла в останні місяці перед початком Другої світової. 23 травня 1939 р. у соборі Святого Юра відбулася панахида за Коновальцем, у якій взяло участь близько 500 осіб. Через п’ять днів на панахиду до могили Січових стрільців, яку відправляв Іван Гриньох (іл. 24), зібралося 4 тис. осіб. Незабаром відбулася ще одна панахида - на могилах відомих націоналістів Василя Біласа (іл. 25) і Дмитра Данилишина (іл. 26), страчених за вбивство польського політика, та Ольги Басараб (іл. 23), вбитої, як вважалося, польськими слідчими185.
У другій половині тридцятих років усе більше українців перестали ставитися до ОУН як до ворожої та небезпечної політичної організації. У той же час УНДО та деякі інші українські ненаціоналістичні партії також почали більше довіряти ОУН, хоча від початку двадцятих років 59


вони засуджували терористичні методи як УВО, так згодом і ОУН. Наприкінці тридцятих років більшість українців, які мешкали у Польщі, почали сприймати нацистську Німеччину як можливого визволителя та союзника, що було притаманно оунівцям від початку двадцятих років. Після 1939-го навіть такі демократичні політики, як Василь Мудрий чи Кость Паньківський, які до того засуджували насильство, фашизм та націоналістичну ненависть, почали співпрацювати з нацистською Німеччиною та розглядати ОУН як важливу «визвольну силу»186. Оунівець Євген Стахів (іл. 32) у своїх мемуарах зауважив, що перед початком Другої світової всі українські рухи та організації як у вигнанні, так і в II Речі Посполитій, орієнтувалися на нацистську Німеччину. Вони сподівалися, що Німеччина розгромить Польщу та надасть українцям можливість створити державу187. Незабаром після Мюнхенської угоди (29 вересня 1938р.) на тих територіях Чехословаччини, які переважно були заселені русинами - групою, етнічно спорідненою з українцями, - українці спробували утворити державу Карпатська Україна. З проханням визнати та підтримати цю державу українські націоналісти звернулися до німців, але Німеччина не тільки проігнорувала це звернення, а й схвалила подальшу окупацію цих територій угорськими військами. Проте ці обставини не вплинули на позитивне ставлення українських націоналістів до Німеччини188.
ОУН: расизм, фашизм, революція, насильство й боротьба за українську державу
1920 р. українські ветерани Січових стрільців, серед яких Євген Коновалець (іл.35), Андрій Мельник (іл.34) та Роман Сушко (іл.ЗЗ), заснували у Празі Українську військову організацію (УВО). Метою діяльності цього об’єднання було продовження боротьби за самостійну українську державу, але в результаті УВО стала звичайною терористичною організацією, яка не відігравала ніякої важливої ролі в українському партійно-політичному житті. Питання свого фінансування УВО вирішувала самостійно, виконуючи завдання, пов’язані зі шпигунством на користь інших країн. Ситуація змінилася за кілька років, коли лідери УВО зрозуміли: щоб стати політичною силою, яка домінує, їм треба об’єднатися з іншими правими політичними організаціями та залучити до своїх лав молодь. З цією метою на І Великому зборі ОУН, який відбувся у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929 р., вони заснували ОУН. У тридцятих роках ОУН підпорядковувалася своєму (головному) керівництву у вигнанні та Крайовій екзекутиві, очільники якої проживали в Польщі189. Головною політичною метою як УВО у двадцятих роках, так і ОУН у тридцятих була мобілізація «українських мас» для участі в революції, внаслідок якої мав спалахнути озброєний конфлікт між українцями та їхніми «окупантами».
60


ОУН вважала, що «тільки національна революція зможе визволити націю від рабства» та надасть українцям можливість «віднайти незалежність та державність»190. «Окупантами» українські націоналісти вважали насамперед Польщу та СРСР, а ворогами - всіх неукраїнців, які жили на «українських етнічних територіях», особливо євреїв, поляків та росіян. Українців, які не підтримували прагнення ОУН до проведення державної та ультранаціоналістичної революційної політики етнічної однорідності, також сприймали як ворогів, особливо якщо вони співпрацювали з польською владою. Серед таких ворожих структур було УНДО - найбільша українська партія II Речі Посполитої, яка мала на меті створення української держави законним чином. Утім, не варто забувати, що у цей час між ОУН та правим крилом УНДО існувала неофіційна співпраця191.
Для досягнення своєї політичної мети ОУН взяла на озброєння дві концепції: «перманентна революція» та «національна революція». Ці два поняття були взаємопов’язані, але не ідентичні. Загалом «перманентну революцію» розуміли як процес підготовки українського народу до «національної революції», що мала стати повстанням чи революційним актом, внаслідок якого ОУН переможе своїх ворогів та створить українську державу192. Плануючи революцію, ОУН розраховувала об’єднати представників різних верств суспільства, які б допомогли їй захопити владу. ОУН взяла за приклад досвід різних революційних організацій: польських та російських (ХІХ-ХХст.) та сучасних фашистських й ультранаціоналістичних. ОУН планувала, що після захоплення влади на «українських етнічних територіях» буде створено однопартійну систему, якій підпорядкують всі нелояльні елементи. Передбачалося, що нова влада представлятиме всі соціальні верстви українців (лояльність яких до ОУН буде підсилено спеціальними заходами), а держава, яку ОУН заснує після революції, буде диктаторською. Демократія була для ОУН ворожою та небезпечною політичною системою, якій члени ОУН не довіряли через її ненаціоналістичний характер193.
Безпосередньою мішенню діяльності УВО та ОУН стала II Річ Посполита, яку вони вважали «незаконним ворожим окупантом українських етнічних територій»194. Чехословаччину та Румунію ОУН не сприймала за великих ворогів. Ні УВО, ні ОУН не здійснювали свою діяльність у радянській Україні, але вважали СРСР найнебезпечнішим ворогом українців та головним окупантом української території. 22 жовтня 1933 р. ОУН вперше спрямувала свій терор на представника радянської влади: оунівець Микола Лемик здійснив у Львові (іл.77) напад на радянського консула, але помилково вбив секретаря консульства Олексія Майнова195. Діяльність підпільників не залишалася поза увагою відповідних органів. Представницькі середовища УВО та ОУН, 61


розташовані в різних європейських державах, були щільно інфільтровані інформаторами польської розвідки196.
УВО та ОУН пропагували західноукраїнську (галицьку) форму націоналізму. Вони вважали, що радянські українці схвалять їхні плани «звільнення України». Проте за часів Другої світової оунівці на власні очі переконалися, що східні українці з відразою ставляться до етнічного націоналізму, расизму та фашизму. Західноукраїнська форма націоналізму також не була повною мірою сумісною з менталітетом волинських українців, які також зазнавали труднощів у розумінні її містичних компонентів197.
Розрив між поколіннями та перетворення на масовий рух
Від початку ОУН була розділена на два покоління: старше (представники, якого народилися близько 1890-го) та молодше (ті, хто народився близько 1910-го). Ці покоління відрізнялися за багатьма критеріями, найважливіший із них - досвід насильства та жорстокості, який старша група набула на фронтах Першої світової. Молоде покоління такого досвіду не мало, тому його представники романтизували війну та більше схилялися до застосування насильства. До старшого покоління поміж інших належали: Євген Коновалець (1891-1938), Андрій Мельник (1890-1964) та Ріко Ярий (1898-1969). Військову підготовку ці люди проходили ще в Австро-Угорській армії, а потім підіймали зброю за створення української держави. Деякі з них після Першої світової, через тиск польської влади чи за власним вибором, емігрували до Німеччини, Чехословаччини, Італії та Литви198. Найвагомішими представниками ОУН за межами української території були: Ріко Ярий (іл.36) - у Берліні, Євген Онацький (іл.78) - в Італії, Осип Рев’юк («Іван Бартович») - у Литві та Андрій Федина у Ґданську (Данцигу)199.
Степан Бандера, Ярослав Стецько (1912-1986), Степан Ленкавський (1904-1977), Володимир Янів (1908-1991) та Роман Шухевич (1907— 1950) належали до молодого покоління ОУН. У двадцятих та тридцятих роках представники старшого покоління перебували у вигнанні, але їхнє становище було значно комфортнішим, ніж у молодих членів ОУН200. Молоде покоління, пізніше назване «поколінням Бандери»201, було занадто юним, щоб брати участь у Першій світовій чи допомагати у створенні УВО. Ці організації (УВО та ОУН) були для них структурами, що інтригували своєю секретністю і до лав яких могли долучитися тільки сміливі українці, здатні померти за незалежність. Представники молодого покоління ідеалізували війну значно більше, ніж ті, хто був старший і досвідченіший, і вважали: якщо одна війна сталася без них, тепер для 62


них з’явився шанс узяти участь в іншій. Лідери цього покоління виросли у патріотичних та релігійних західноукраїнських родинах. У двадцятих роках, під час навчання у старших класах та університетах, вони брали активну участь у діяльності Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) та Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ). Ці організації співпрацювали з УВО, а пізніше - і з ОУН; разом з ними чи самостійно, вони організовували різноманітні націоналістичні та релігійні комеморативні заходи й демонстрації202.
У другій половині двадцятих років почався процес знайомства галицької молоді з УВО та перетворення цієї організації в масовий український націоналістичний рух. З одного боку, старше покоління намагалося залучити до своїх лав молодих українців з ОВКУГ, СУНМ та інших молодіжних організацій II Речі Посполитої203 (лідери УВО також створили парамілітарні організації: «Доріст» - для дітей віком від 8 до 15 років, та «Юнацтво» - для молоді віком від 15 років до 21 року)204. З другого, керівництво УВО прагнуло залучити до своїх лав представників інших партій та політичних організацій. На І конференції українських націоналістів, яка відбулася 3-7 листопада 1927 р. у Берліні, очільники УВО заснували «Провід українських націоналістів» (ПУН) та звернулись до інших організацій і партій, зокрема до Леґії українських націоналістів (ЛУН) та УНДО, із закликом об’єднатися й передати вирішальні повноваження лідерам ПУН. Цей план не спрацював, бо жодна група чи партія не була готова відмовитися від свого суверенітету та підпорядкуватися ПУН. Однак ситуація змінилася після заснування ОУН. На цьому етапі низка організацій, серед яких ЛУН, ОВКУГ та СУНМ, зголосилися об’єднатися і бути представленими в ПУН, який на той момент складався з провідних членів ОУН та перетворився на своєрідний синонім керівництва ОУН у вигнанні. Лідером ПУН був Коновалець, який одночасно був і лідером ОУН205.
Після заснування ОУН діяльність УВО не припинилась відразу: упродовж кількох років ця організація існувала у статусі військового підрозділу ОУН. Найактивніші та найенергійніші новаки прийшли до ОУН з ОВКУГ та СУНМ. Зиновій Книш описав цих людей як амбітних, ревних, ідеалістичних та готових жертвувати собою, але без будь-якого політичного досвіду206. Серед організацій, члени яких перейшли до ОУН, був «Союз українських фашистів» (СУФ), який раніше, власне, і ввів у публічний вжиток фашистське привітання «Слава Україні!»207.
Українська молодь також розділилася. Не всі молоді українці підтримували екстремістську версію українського націоналізму, яку взяла на озброєння ОУН. СУНМ розділилася на радикальну гілку, до якої увійшли діячі або прихильники ОУН, та помірковану, представники якої 63


симпатизували УНДО. Стосунки між ними були настільки напруженими, що студенти, які належали до поміркованої гілки й мешкали в Академічному домі у Львові, ходили харчуватися в інше місце, аби не сидіти за одним столом разом з націоналістами, які підтримували фашизм208.
У 1931-1932 рр. молоде покоління встановило контроль над керівними органами Крайової екзекутиви ОУН. Хоча цей політичний орган підпорядковувався керівництву у вигнанні, саме на нього покладали відповідальність за політику ОУН у Східній Галичині та Волині. 1931-го головою Крайової екзекутиви став Степан Охримович (іл. 41), член СУНМ. Референтуру пропаганди він доручив своєму другові - Степанові Бандері, однокласнику та товаришу по «Пласту». За словами Мірчука, у роки навчання у Стрийській гімназії Охримович та Бандера разом штудіювали «Самостійну Україну» Міхновського209.
У травні 1932 р. новим Провідником Крайової екзекутиви став Богдан Кордюк; Степан Бандера - його заступником; Володимир Янів (іл. 39) - головою політико-ідеологічної референтури; Ярослав Стецько (іл.27) - заступником Яніва; Роман Шухевич очолив військову референтуру210. Представники молодого покоління, що формально залежали від керівництва у вигнанні, намагалися формувати власну політику, показавши незабаром, що вони налаштовані ще радикальніше порівняно зі старшими товаришами. Виявилося, що саме молодь більшою мірою готова до самопожертви, застосування терору та насильства з політичних мотивів, зокрема вбивства членів ОУН та інших українців, яких звинувачували у різних видах зрадництва. Відмінність поколінь стала надзвичайно відчутною після того, як у червні 1933 року Крайову екзекутиву ОУН очолив Бандера211.
Хоча молоде покоління загалом було радикальнішим та фанатичнішим, воно не завжди брало на озброєння ідеї, які були більше фашистськими за своєю суттю, ніж ідеї старшого покоління. Наприкінці двадцятих та в тридцятих роках головними пропагандистами фашизму в ОУН були Микола Сціборський (іл.42) та Євген Онацький. Так само, як і Дмитро Донцов (іл.5О), ці люди розробляли українську концепцією фашизму. Андрій Мельник, який змінив Коновальця на посту керівника ОУН, також, зважаючи на все, був прихильником фашизму. У листі Йоахіму фон Ріббентропу (від 2 травня 1939 р.) Мельник запевняв, що ОУН «є ідеологічно близькою до подібних рухів у Європі, особливо до націонал- соціалізму у Німеччині та фашизму в Італії»212. На II Великому зборі ОУН, який відбувся у Римі в серпні 1939р., вперше за історію організації офіційно використали титул «вождь» і надали його Мельникові213. Молоде покоління, зі свого боку, переймало інші фашистські патерни, зокрема принцип фюрерства (Führerprinzip), що відбувалося переважно завдяки
64


впливу на його представників ідей їхнього визнаного авторитету - письменника Донцова. «Вождем української нації та національної революції» називали Коновальця (у листівках, які, скоріше за все, надрукували до Трійці 1934-го)214.
Молоді оунівці, заохочені своїми старшими колегами, здійснювали приголомшливі теракта, публічний розголос яких допомагав керівництву у вигнанні збирати кошти (поміж українців Північної Америки) на підтримку революційної діяльності. Оунівці подавали терор як засіб патріотичної боротьби проти окупантів, а відповідні судові процеси розглядали як майданчик для популяризації «українського питання». Щоправда, на конференції, яка відбулася у червні 1933-го в Берліні, Коновалець офіційно не схвалив пропозиції Бандери щодо застосування терору, але він і не намагався зупинити теракта, які здійснювали представники молодого покоління215.
Масові арешти, які відбулися після вбивства Перацького у червні 1934 р., викликали хаос у лавах ОУН. Бандеру як голову Крайової екзекутиви змінив Осип Мащак (іл.43), після арешту останнього (20 грудня 1934-го) цю посаду обійняв поміркованіший Лев Ребет (іл.44). Після взяття Бандери під варту Крайова екзекутива припинила вбивства й видовищні пропагандистські акції та зосередилася на зміцненні своїх волинських структур. Кількість українців, які долучалися до руху, зростала швидкими темпами. Незадовго до Другої світової ОУН нараховувала у своїх лавах 8-20 тис. осіб, не враховуючи кількох тисяч симпатиків.
Етнічне та політичне насильство
Спроби вбивства поляків, українців, євреїв та росіян, які здійснювали у міжвоєнний період члени УВО та ОУН, були не завжди результативними. Деяких із потенційних жертв, наприклад Юзефа Пілсудського, вважали засновниками чи важливими державними діячами «окупаційної держави». Інші, як-от Тадеуш Голувко, голова Департаменту зі східних питань Міністерства закордонних справ, і Генрик Юзевський, волинський воєвода, - були прихильниками польсько-українського примирення. Українці, серед яких були директор середньої школи Іван Бабій та журналіст і політичний діяч Сидір Твердохліб, часто не схвалювали дій ОУН і не гребували співпрацею з польською владою. Відразу після того, як Бандера став на чолі Крайової екзекутиви, оунівці вбили кількох членів своєї організації, серед яких були Яків Бачинський та Марія Ковалюк. Крім політичних вбивств, ОУН скоїла певну кількість вбивств під час збройних пограбувань банків, поштових відділень, поліцейських дільниць та приватних домогосподарств217.
65


ОУН вважала терор інструментом пропаганди, який спроможний привернути міжнародну увагу як до становища українців у Польщі й радянській Україні, так і до їхньої «боротьби за незалежність». Теракти, під час яких убивали людей, були найпотужнішим способом привернути увагу громадськості. До переліку інших видів цієї діяльності належали підпали польських посівів та сільгоспбудівель, а також руйнування залізничних шляхів та ліній зв’язку. Велику кількість подібних акцій оуніувці та їхні молоді помічники влаштували у період з 12 липня по 24 вересня 1930р. У відповідь на масові українські теракти польська влада відреагувала контрзаходами: 16 вересня 1930-го розпочалась кампанія, евфемістично названа пацифікацією (умиротворенням, Pacyfikacja, пол.), яка тривала до ЗО листопада 1930р. (іл.29). Для придушення терору ОУН польська влада залучила армію та поліцію. Тими днями значна кількість українців, яких звинувачували у підтримці ОУН, зазнала переслідувань, арештів та побиття; декого вбили. У той же час заборонили діяльність скаутської організації «Пласт» та припинили навчання у трьох українських гімназіях. Залишається нез’ясованим, з якою метою ОУН здійснювала підпал та саботаж: щоб спровокувати повстання? Чи щоб збурити криваву реакцію? Або недопустити перемовин між польськими й українськими політиками? Проте саме Pacyfikacja надала ОУН та іншим українським політичним організаціям підстави для подання до Ліги Націй скарг на дискримінаційну політику польського уряду. Неприйнятне ставлення польської влади до українців також привернуло увагу і деяких міжнародних газет218.
Складно встановити, скільки людей вбили УВО та ОУН в період з 1921 по 1939 рр. Посилаючись на інформацію, яку надав Петро Мірчук, Олександр Мотиль підрахував, що у цей час УВО та ОУН намагалися вбити 63 людини: 36 українців, 25 поляків, одного росіянина та одного єврея. Варто зазначити, що Мірчук був членом ОУН (1939-го він керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви). У своїх численних повоєнних публікаціях він звеличував УВО, ОУН та УПА, виправдовуючи більшу частину їхніх злочинів. Логічно виглядає зауваження Мотиля, що фактична кількість людей, убитих УВО та ОУН, цілком могла бути більшою219. Максим Гон, фахівець з єврейсько-українських питань, довів, що припущення Мірчука про вбивство членами ОУН тільки одного єврея, було неправдивим220. Оцінки Мірчука можна легко заперечити, керуючись простою логікою здорового глузду, історичною літературою та архівними документами. Недостовірність його свідчень стає очевидною, коли згадати, що якраз у селах та невеликих містечках Східної Галичини та Волині, де вбивства скоювали не тільки з політичних, а й з економічних та інших причин, УВО та ОУН мали розгалужену мережу своїх представників. 1922 р. бойовики УВО спалили понад 2 200 польських ферм221. Тільки
66


1937р. ОУН вчинила 830 насильницьких дій проти польських громадян та їхньої власності. Служба безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі класифікувала ці злочини як: антипольські - 540, антиєврейські - 242, антиукраїнські - 67, антикомуністичні - 17222. На жаль, це питання не досліджене повною мірою, і тому ми можемо тільки припустити, що в міжвоєнний період жертвами терористичної діляльності УВО та ОУН стали щонайменше кілька сотень людей.
Закордонні зв’язки та фінансування
Друку газет і журналів ОУН сприяли деякі країни, серед яких Німеччина та Литва. Ці ж країни надавали оунівцям паспорти та можливість навчатися на військових курсах. Різні студентські націоналістичні організації, що облаштувалися у Ґданському політехнічному університеті та інших вишах, підтримував і Німецький Фонд Олександра фон Гумбольдта. УВО та ОУН надавали шпигунські послуги Німеччині та Литві, перебуваючи у фактичній фінансовій залежності від цих країн. Німеччина та Литва підтримували українських націоналістів, бо ці країни претендували на частину територій Польщі та вважали її ворожою. Деякі політики УВО та ОУН, зокрема Осип Думін, висловлювались за співпрацю з СРСР. Однак, чи насправді радянська влада фінансувала УВО або ОУН, повної ясності немає. За даними польської розвідки, ОУН співпрацювала з британською секретною розвідкою. Відносини між УВО-ОУН і цими дружніми державами часто будувалися на співпраці між ОУН та конкретною установою (в Німеччині, наприклад, з абвером). Втім, у офіційних заявах ОУН відкидала звинувачення у співпраці з іншими країнами і стверджувала про свою фінансову та політичну незалежність. Додаткове фінансування ОУН також надавали українські емігранти, особливо ті, які проживали у Північній Америці. Наприклад, у 1928-1939 рр. дві українські організації (Українська асоціація ветеранів війни та Українська національна федерація) зібрали для бойового фонду УВО та визвольного фонду ОУН 40 тис. доларів США. Іншим джерелом надходження коштів до ОУН були пограбування польських банків, поштових відділень та приватних осіб223.
Однією із суттєвих причин співпраці ОУН з Німеччиною був політичний лад, встановлений Версальським договором після Першої світової. Німці втратили багато територій і планували змінити геополітич- ний порядок, запроваджений Союзниками. За підсумками війни українці опинилися ще в гіршому становищі, ніж Німеччина. Версальський договір залишив їх без держави, створивши передумови, за яких Німеччина перетворилася на найважливішого партнера. Двома подіями, які вплинули на співпрацю між ОУН з Німеччиною та Литвою, стали: німецько- 67


польський Пакт про ненапад, підписаний 26 січня 1934-го, та вбивство міністра Перацького представниками ОУН 15 червня 1934-го (у день, коли міністр пропаганди Німеччини перебував у Варшаві з офіційним візитом). Микола Лебедь (іл. 82), підозрюваний у скоєнні вбивства Перацького, незабаром після події втік до Німеччини, але, незважаючи на дружні німецько-українські відносини, Лебедя екстрадували до Польщі (на прохання Юзефа Ліпського, польського посла в Берліні). Після підписання німецького-польського Пакту про ненапад німецькі політики обіцяли полякам не мати справ з ОУН. Проте у другій половині тридцятих років співпраця ОУН з абвером і литовськими політиками і надалі продовжилася224.
Ще одним важливим партнером ОУН були Італія Муссоліні та організація хорватських усташів, заснована 1929 р. Подібно до ОУН, усташі зарекомендували себе як ультранаціоналістична терористична організація. Подібно до ОУН, усташі теж боролися за незалежну хорватську державу і намагалися перемогти «окупантів» та своїх етнічних і політичних ворогів. Наприкінці 1933 - на початку 1934-го у Берліні відбулася зустріч Павелича з Ярим та Лебедем, після якої ці оунівці відвідали табір усташів в Італії225. У межах співпраці між двома організаціями деякі оунівці (спільно з діячами руху усташів) проходили навчання в італійських парамілітарних таборах, які заснував та фінансував Муссоліні. В одному з таких таборів військові курси викладав Михайло Колодзінський, один із провідних діячів ОУН (іл.49). Саме там він розпочав роботу над «Воєнною доктриною українських націоналістів» - важливим документом ОУН, в якому він виклав своє бачення українського повстання. У цьому творі Колодзінський пропагував культ війни та подав свою версію українського імперіалізму, яка мала слугувати захисту «нашої власної раси» та розширенню українських територій226. Колодзінський запевняв, що на час національного повстання треба повністю «вимести» «польський елемент» із західноукраїнських земель. Він також заявляв, що «чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави»227. Стосунки, які на той час утвердилися між українськими та хорватськими революційними націоналістами, член ОУН Зиновій Книш (іл.40) охарактеризував вкрай тепло: «Організація українських націоналістів стояла в добрих взаєминах з керівними колами революційної хорватської організації усташів. Ці зв’язки йшли вгорі, між обидвома Проводами, і затіснювалися на еміграції, поза межами Хорватії... Все ж таки, хорвати, а головно хорватьскі студенти, поважали ОУН, з довір’ям відносилися до її членів, уважаючи українських націоналістів за більш досвідчених у справах революційної боротьби, запрошували їх на свої дискусійні сходини й збори»228.
68


Подальші контакти між Італією та українськими й хорватськими революційними націоналістами були ускладнені вбивством Перацького та вбивством (іл. 97-99) короля Югославії Олександра І та міністра закордонних справ Франції Луї Барту, які вчинили в Марселі 9 жовтня 1934 р. за ініціативи ВМРО. Під час суду у справі про вбивство Перацького з’ясувалося, що усташів, які мали відношення до марсельського вбивства, підтримував Муссоліні. Розкриття фактів співпраці Італії з ОУН та усташами поставило Муссоліні у скрутне становище. Ще більше ускладнило ситуацію те, що судові процеси у справах вбивств Олександра І і Перацького відбувалися одночасно229. Після оприлюднення фактів, пов’язаних з цими вбивствами, Муссоліні вирішив взяти під варту членів ОУН та усташів, які у цей час перебували у двох окремих місцях на Сицилії (через що оунівців утримували в комуні Торторичі аж до червня 1937-го).
Серед членів ОУН, яких підтримував Муссоліні, був і брат Степана Бандери Олександр: на початку 1933 р. він приїхав до Італії на навчання разом із трьома іншими українцями. Перший час Олександр жив у Римі на грантові кошти, які виділив уряд Італії. У Римі Олександр і два інші українські студенти почали вивчати політологію, а згодом приєдналися до лав італійської Gruppi universitari fascisti (GUF), встановивши таким чином контакт з італійською фашистською молоддю. У тому ж місті вони заснували українську студентську організацію «Зарево», завданням якої було ознайомлення українських студентів з націоналістичною політикою230.
З часом ОУН набувала все більшої популярності серед українських емігрантів, особливо в другій половині тридцятих років. Двома іншими впливовими об’єднаннями українських емігрантів були: консервативна група (на чолі з гетьманом Скоропадським) та Українське національне об’єднання (УНО). Гетьманська група, що контролювала в Берліні Український науковий інститут (UWI). була однією з організацій, яка конкурувала з ОУН за право отримувати фінансування від німців (і в цьому контексті було важливим те, що ОУН, своєю чергою, контролювала українські студентські організації Німеччини, як-от «Зарево», «Основу» і «Січ»). У другій половині тридцятих років ОУН також встановила контроль над УНО і деякими іншими організаціями, що так само, як і ОУН, виявляли зацікавленість у співпраці з Німеччиною і розглядали український націоналізм як рух, що належить до родини європейських фашистських рухів231. Ці групи, як і ОУН, почали наголошувати, що український націоналізм є подібним до націонал-соціалістичних та інших фашистських чи націоналістичних рухів і держав, і зійшлися на тому, що для зміни геополітичного порядку в Європі їм доведеться стати до бою з комунізмом: «Майбутня українська держава буде державою, 69


яка ґрунтуватиметься на фундаментальних засадах націонал-соціалізму. Українці використовують слово “націоналізм” у значенні “націонал-соціалізм” чи “фашизм”. Українці мають щирі стосунки з іншими сучасними націоналістичними державами та націями, тому що вони вбачають в них здорові сили, які стануть на боротьбу з більшовизмом»232.
Українські студенти в Канаді, як і їхні європейські колеги, були переконані, що Гітлер, Муссоліні та Франко йдуть правильним політичним шляхом. Значна кількість українських ветеранів Першої світової, які проживали у Канаді та об’єдналися в Українську національну федерацію (УНФ), підтримала ОУН та її расові плани щодо України. Як і ОУН, вони вважали парламентську демократію обманом. 1933 р. українська канадська газета «Новий шлях», підконтрольна Українській асоціації ветеранів війни (УАВВ), порівнювала Коновальця з Гітлером та Муссоліні233. За словами Кароля Грюнберга та Болеслава Шпренгеля, Коновалець зустрічався з Гітлером ще 1933 р. Після цієї зустрічі лідер ОУН звернувся до українців із закликом підтримати фюрера, бо саме він «відчинить двері на схід»234.
Ідеологія
Ідеологія, яку сповідували українські націоналісти, не тільки сприяла об’єднанню членів ОУН, а й дозволяла їм - у тих випадках, коли вони діяли злочинним та етнічно неприйнятним способом, - уникнути докорів сумління. Головним ідеологом радикальної гілки українського націоналізму був Дмитро Донцов, духовний батько ОУН, який, втім, ніколи формально не був її членом. Донцов, як і інші провідні ідеологи ОУН, серед яких Микола Сціборський, Євген Онацький, Володимир Марганець та Ярослав Оршан, вважали український націоналізм одним із європейських фашистських рухів. Ідеологія була для Донцова «світською релігією», яку задля збереження ефективності, не можна забруднювати чи піддавати сумнівам. За його словами, прихильники ідеології українського націоналізму мали «зберегти чистою власну ідеольоґію, ясну змістом і активну волею, та ще - незнаючу сумнівів віру. Коли сю ідеольоґію стратимо, найбільш героїчні зусилля нації шинуватимуться тавром бандитизму. Коли її збережемо - здобудемо все»235.
Лідери ОУН, що перебували у вигнанні, поважали Донцова та мали його за свого провідного ідеолога й інтелектуального наставника. Кілька разів вони пропонували йому очолити ідеологічну референтуру, але він так і не погодився. За умови приєднання до ОУН, він би наражався на додаткові ризики (польська влада могла заарештувати Донцова за належність до ОУН). Саме тому він не критикував поляків та II Річ Посполиту. Була ще одна причина, яка зупиняла Донцова від цього кроку: на його думку, представників старшого покоління ОУН варто триматися осторонь (вони не були «людьми нового типу», до створення якого він прагнув). Крім 70


того, він симпатизував новому поколінню, спонукаючи його представників відкинути зв’язки з українськими традиціями й тодішніми політичними партіями та створити власний революційно-фашистський рух. Багато молодих українців покоління Бандери послухалося поради Донцова236.
З власних ідеологічних міркувань, Донцов спростив та вульгаризував твори таких філософів, як Ніцше, Фіхте та Руссо. Його твори були незрозумілими широкому загалу, оскільки він писав їх з використанням філософських алюзій, але незважаючи на це вони все ж здобули популярність серед гімназистів та університетської молоді (іл.90). Члени ОВКУГ та СУНМ читали їх з ентузіазмом та рекомендували своїм одноліткам. У своїй ідеології Донцов прагнув повністю переглянути загальноприйняту систему моральних цінностей. Основні поняття його ідеології ґрунтувалися на романтизмі, догматизмі, фанатизмі та аморалізмі. Донцов запевняв, що будь-які вчинки, які допоможуть українцям створити українську державу, можна вважати моральними та справедливими. У такий спосіб він закликав молоде покоління відмовитися від «загальноприйнятої етики» та стати на шлях фанатизму, бо тільки за допомогою цієї властивості можливо змінити історію та створити державу. Нова система моралі Донцова була виразно проблематичною, тому що вона виправдовувала всі види злочинів та насильства, якщо їх скоювали на благо нації чи задля здобуття державності. Багато своїх ідей ідеолог бандерівського покоління запозичив з інших європейських крайніх правих та фашистських дискурсів, зокрема німецьких та італійських237.
Донцов намагався відкинути поміркований націоналізм, концепція якого сформувалася під впливом Драгоманова, Грушевського та Франка. Цих мислителів він звинувачував у симпатіях до соціалізму, а також у тому, що вони надавали перевагу загальноприйнятій, а не національній моралі, залишаючись на поміркованих, раціональних позиціях, з чітким бажанням іти на компроміси. Він називав більш ранніх представників громадської думки «драгомановцями» і відзначав, що на їхнє мислення впливали соціалістичні дискурси XIX ст.238 Донцов стверджував, що саме «драгомановці» відповідальні за відсутність держави та слабкість українського націоналізму239. Як і ідеологи ОУН, він також рішуче не підтримував демократію та лібералізм240.
Донцов почав захоплюватися фашизмом ще наприкінці 1922 р. 1926-го він переклав українською мовою та опублікував розділи гітлерівської праці Mein Kampf. Для Донцова Гітлер був ідеалом фашистського лідера. Український ідеолог порівнював фюрера з Ісусом та зі святою Жанною д’Арк. Окрім екстремістського націоналізму та фашизму, Донцов також популяризував антисемітизм. Наприкінці тридцятих років він надав перевагу расистському виду антисемітизму, 71


який був у ідейному арсеналі націонал-соціалістів Німецького рейху241. Нацистська Німеччина була для нього ідеальною фашистською державою, хоча про фашизм він дізнався від італійців. 1932-го Донцов переклав та надрукував книгу Муссоліні «Доктрина фашизму» (La Dottrina Del Fascismo)242. 1934 р. біографія Муссоліні, написана Михайлом Островерхом, з’явилася у першому томі видання «Книгозбірня Вістника». Редактором цієї книги був Донцов. Того ж року часопис надрукував біографію Гітлера авторства Ростислава Ендика (іл.48). Обидві біографії написано у жанрі агіографії й за своєю суттю були крайньою правою пропагандою, та обидві розпочиналися з апологетичного вступу Донцова. У цих працях Муссоліні та Гітлера подано сучасними політиками, які ведуть та уособлюють рухи, що здатні забезпечити порядок та мир у Європі. Ці біографії познайомили українців з концепцією фашистського вождя, який керує з доброї волі нації та символізує саму націю. Крім того, «Вістник» надрукував праці інших нацистських ідеологів, зокрема Ґебельса та Розенберга243. Згідно з мемуарами Льва Ребета, голови Крайової екзекутиви ОУН у 1934-1938 рр., українська націоналістична молодь з ентузіазмом читала це видання (іл. 87), а її ідейні настрої багато в чому перетиналися з позицією цього часопису244.
Український націоналізм міжвоєнного періоду Донцов вважав різновидом фашизму, і щоб інтегрувати цей рух до родини європейських фашистських рухів, він прагнув його радикалізувати та модифікувати. Спроби Донцова познайомити західноукраїнську молодь з цим новим політичним явищем мали певний успіх. 1934-го (у рік друку біографій Гітлера та Муссоліні у «Книгозбірні Вістника») Володимир Левинський (іл.46) відзначав: «Ах, як нині серед української студентської молоді поширений культ Муссоліні, Гітлєра та інших фашистівських силачів! Скільки ж усяких Муссолінят і Гетлєрінят наплодилось у нас під впливом лектури Донцова!» (іл.47)245.
Багато українських студентів та школярів мріяли стати фюрером чи дуче. Серед українських націоналістів точилися дискусії стосовно двох фашистських лідерів, їхніх систем та держав. У багатьох з них Гітлер був популярнішою особою, ніж Муссоліні, оскільки їм імпонував його фундаментальний антисемітизм, антикомунізм, а також його стратегія захоплення влади. 1935 р. Ігор Вірлий писав, що Гітлер зачарував західних українців: «на своїх прапорах він виписав: Згинь, жиде! - бо жидівство являлося тим розносієм комуністичного зразка. Він бив у підстави, у підпори комунізму»246. Вчителька Софія Русова пригадувала, що відразу після вступу до скаутської організації «Пласт» (яка була «вся з націоналістів»), її онук почав захоплюватися націоналізмом, Муссоліні та Гітлером247.
72


На ставлення Донцова до євреїв значною мірою вплинув виправ- дальний вирок у справі Самуїла Шварцбарда (людини, яка 25 травня 1926-го вбила в Парижі Симона Петлюру). Французький суд присяжних виправдав Шварцбарда, оскільки взяв до уваги, що вбивство було скоєне заради помсти за погроми, вчинені армією Петлюри248. Вирок дуже вплинув на українських націоналістів: саме після цього суду вони припинили приховувати свій антисемітизм. Донцов перетворився на одного з головних пропагандистів антисемітизму. Він атакував євреїв як із «расистських» мотивів, так і з політичних, ототожнюючи євреїв з СРСР, який він вважав головним «окупантом» української території та основним ворогом українців. Для Донцова євреї були винними з багатьох причин, але не так, як росіяни, - фактичні «окупанти» України. У відповідь на процес над Шварцбардом Донцов заявив, що російська та єврейська проблеми щільно переплетені, тому українці мають вирішити російську проблему, щоби потім мати змогу вирішити єврейську: «Се убійство є акт помсти агента російського імперіялізму над людиною, яка стала символом змагань нації проти її поневолення Росією. Справа не зміняється від того, що в данім випадку агентом російського імперіялізму виступив Жид. З стремліннєм жидівства грати неналежну йому ролю панів на Україні мусимо і - не вважаючи ні на що - будемо боротися... Ні одно правительство не взяло до себе на службу стільки Жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасу передбачити, коли Росіяне, мов Пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: ”В усьому винен Жид“. ...Жиди винні, страшенно винні, як ті, що помагали закріпити на Україні російське панованнє, але - не “в усьому винен Жид“. В усьому винен російський імперіялізм. Лиш коли впаде Росія на Україні, зможемо ми й впорядкувати в себе жидівське питання так, як се лежатиме в інтересі українського народу»249.
Донцовську характеристику євреїв схвалило молоде покоління оунівців; вони майже дослівно повторили її в постановах II Великого збору ОУН(б)250. 7 червня 1936р., у день пам’яті Симона Петлюри, оунівці розповсюджували листівки з закликом: «Увага! За нашого головного вождя Семена Петлюру ріж, бий усіх євреїв, геть з євреями з України, хай живе Українська держава»251.
У тридцяті роки серед українських націоналістів набув особливої популярності модерний вид антисемітизму, у межах якого євреїв сприймали як расу, а не як релігійну групу. Антисемітизм такого штабу популяризувався, наприклад, у брошурі «Жидівська проблема в Україні», авторства члена ОУН та ідеолога Володимира Марганця, який тоді перебував під враженням від Нюрнберзьких законів 1935 р. На відміну від Донцова, який звертав увагу на те, що євреї були поплічниками 73


російських імперіалістів та силами, на які спирався СРСР, Марганець покладався на антисемітський дискурс націонал-соціалістів Німеччини. Як і нацисти, він вважав «єврейську проблему» расовою і, подібно до нацистів, запевняв, що українська нація стала жертвою євреїв. Для Марганця «єврейська проблема» в Україні була складнішою, ніж в інших європейських країнах, бо в Україні було більше євреїв, ніж будь-де у Європі. Особливо проблематичними були міста, де євреї посідали панівне становище (карта №9). Марганець запевняв, що треба «очистити» ці міста від євреїв і, таким чином, вирішити «життєву проблему [української] нації». Першим кроком до вирішення «єврейської проблеми» мала бути їх ізоляція від українців. Мартинець переконував, що інакше євреї зіпсують психологію та кров української раси та забруднять українську націю. Тому будь-яке тісне співіснування з євреями було небажаним. Щоб припинити взаємозв’язок між двома «расами», євреї, за його словами, повинні ходити у власні школи, мати власні газети, ресторани, кафе, театри, борделі та кабаре, їм має бути заборонено використання українських еквівалентів. Змішані шлюби між євреями та українцями треба заборонити, як у Німеччині252.
Антисемітських аспектів ідеології українського націоналізму ОУН неухильно дотримувалася і у своїй практиці. 1935-го оунівці провели акцію, під час якої розбили вікна єврейських будинків Станіславівського воєводства (зокрема у Жидачівському, Калуському та Стрийському повітах та ін.)253. У червні 1936р. оунівці Костопільського повіту, що на Волині, дійшли висновку, що «євреї шкодять українській нації». Невдовзі після цього тамтешні оунівці підпалили кілька єврейських будинків. У результаті цього підпалу близько ста єврейських родин залишилися без даху над головою254.
Серед українців, які мешкали у II Речі Посполитій, не тільки українські націоналісти були одержимі «єврейським більшовизмом». Цей антисемітський стереотип був поширений і серед так званих українських демократичних партій. Восени 1936-го УНДО проголосило, що «Жиди є найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму...»255 Хоча у тридцятих роках антисемітизм був поширеним явищем, західні українці заперечували це та висміювали той факт, що хтось вважає їх антисемітами (іл.45).
Антисемітизм якраз і був однією із тих складових, завдяки якій оунівці симпатизували фашизму. Член ОУН Євген Ляхович, який перебував у США з метою просування інтересів УВО та ОУН, прибув до Лондона, де намагався зустрітися з сером Освальдом Мослі, провідним британським фашистським політиком. Натомість йому вдалося зустрітися лише із заступником Мослі - начальником відділу пропаганди, якому 74


Ляхович пояснив характер українського антисемітизму такими словами: «Антисемітизм - це ірраціональна та невиправдана ненависть... Ми [ОУН] боремося з євреями, тому що вони завжди заподіювали нам шкоду». Його співрозмовник погодився з ним, візначивши, що у Великій Британії ситуація подібна256.
Микола Сціборський, провідний член та ідеолог ОУН, 1935 р. написав трактат «Націократія», у якому возвеличував фашизм та диктатуру і засуджував демократію, соціалізм й комунізм. Сціборський надав опис політичної системи, яку назвав націократією - «диктатурою нації», і запропонував, щоб вона стала політичною системою держави, яку ОУН створить під час національної революції. Сам Сціборський не міг визначитися: чи була націократія фашистською, чи ні. З одного боку, він запевняв, що «українська держава не буде ні фашистською, ні націонал- соціалістичною», що український націоналізм - унікальний та незалежний рух, і що тільки вороги звинувачують українських націоналістів у тому, що вони фашисти. Однак, з другого боку, він говорив, що «власне фашизм - це, насамперед, націоналізм: любов до своєї батьківщини, патріотичні почуття (можливо, аж до самопожертви) і культ самовідданого фанатизму». Важливішим за нерішучість та двозначність Сціборського є той факт, що його націократію було змодельовано за фашистськими патернами. Відповідно до націократії, українською державою має правити «Вождь Нації» - найкращий із величних синів, що силою беззаперечного довір’я нації та правом своїх виняткових властивостей триматиме в своїх руках державну владу257.
Відомо, що після вторгнення Німеччини до Польщі (1 вересня 1939р.) Мельник попросив Сціборського написати Конституцію української держави. Згідно з проектом Конституції Сціборського, офіційною політичною системою української держави мала стати націократія. Українська держава, на його погляд, має спиратися на тоталітарну диктатуру нації, націоналістичний та расовий характер якої гарантуватиме права тільки етнічним українцям. Крім ОУН, усі політичні групи, партії та інші організації буде заборонено. Як і в націократії, лідером ОУН стане «Голова Держави - Вождь Нації», чий термін повноважень буде необмеженим, а всі аспекти політичного, соціального та культурного життя контролюватиме ОУН - єдина законна партія та організація258.
Згідно з оунівською концепцією фашизму, націю представлятиме лідер (Вождь чи Провідник) і йому ж, голові ОУН, її буде підпорядковано. Це був абсолютно такий самий авторитет вождя, який нацисти називали принципом фюрерства. У колах ОУН принцип фюрерства офіційно затвердили на II Великому зборі ОУН, що відбувся в Римі 27 серпня 1939р. Ця 75


ідея вже з’являлася раніше, зокрема в «Націократії» (1935 р.) та у виступах оунівців під час Варшавського та Львівського судових процесів259.
У тридцятих роках, коли фашизм набував дедалі більшої популярності серед українських націоналістів, ОУН була його головним, але не єдиним пропагандистом. Серед симпатиків фашизму на той час були дві інші важливі постаті - це Дмитро Палієв, засновник Фронту національної єдності (ФНЄ) та газети «Новий час», й українофіл Вільгельм фон Габсбург260. У той же час у Перемишлі група молодих людей створила Товариство фашизмознавства. У листі до Донцова засновники цієї організації заявляли, що «фашизм - це універсальне явище, тому що це не політична доктрина, а цілий світогляд непорушних принципів, заснованих на релігії та моралі». Вони просили Донцова долучитися до створення їхнього журналу (зокрема, керувати його виданням). Молоді люди завершили свій лист таким твердженням: «Фашизм як світогляд повністю відповідає історичним традиціям та сучасним українським ідеологічним течіям, ініціатором та пропагандистом яких є доктор Дмитро Донцов»261.
В українському контексті з ідеєю самостійності був тісно пов’язаний і расизм. Расистські мислителі запевняли, що Україна має стати незалежною державою, тому що вона заселена певною расою і, щоб розвивати всі властивості цієї раси, вона потребує національної держави. Расизм ОУН сягає корінням до заклику Міхновського «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами», який члени ОУН сприймали буквально262. Ще одним відомим українським інтелектуалом, який пропагував расизм та євгеніку в українському націоналістичному дискурсі, був український географ Степан Рудницький (1887-1937), який разом із Грушевським працював над питаннями походження української нації. Історичну теорію Грушевського він доповнив істотним географічним компонентом - зокрема, він визначив «природну територію», або «життєвий простір» (Lebensraum, нім.) українського народу263. У своїй книзі «Україна: земля і її народ», надрукованій 1916р., Рудницький запевняв, що «упродовж тисячі двохсот років українська раса проживала в цьому регіоні та змогла не тільки зберегти свої кордони, а й після великих втрат поновити та навіть вийти за їхні межі»264. Він охарактеризував українську «расу» як людей, що мають «високий зріст, довгі ноги та широкі плечі, зглядно короткі руки, округлу голову з довгим рум’яним лицем та високим чолом, широкими вилицями, простим носом, дрібними чашинами вух, темною краскою волосся й очей»265. Однією з вагомих причин такої расистської характеристики було бажання провести чітку межу між українцями, з одного боку, та поляками й росіянами - з другого.
Рудницький заявляв, що «...українці мають дуже мало расової подібності з росіянами та поляками, натомість сі два сусідні народи дуже 76


подібні між собою»266. Для нього незалежна нація означала незалежну расу, яку він визначав так: «се велика громада людей, що мають подібну між собою й відмінну від інших народів будову тіла...»267. Крім того, він високо оцінив євгеніку та запевнив, що «з одної сторони, треба уможливити якнайбільший скількости здорових і расово повновартих осібняків народу, щоби дружилися і множилися, з другої сторони, треба не допускати, щоби це робили також хворі й расово меншевартні осібняки»268. Расистське мислення Рудницького дуже вплинуло на ідеологію ОУН та політику геноциду УПА.
Член ОУН Микола Суховерський, який жив у ту пору в Чернівцях (на Буковині) - місті, населення якого складали євреї, німці, поляки, румуни, українці та інші, - згадував у своїх мемуарах: «У ’’Запороже” (студентському братстві) було рішення, що член не смів одружуватися з чужинкою - неукраїнкою. Цю постанову зробили під впливом декалогу Миколи Міхновського... Треба визнати, що українці, які одружувалися з румунками, звичайно переставали бути добрими українцями, а їхні діти вже цілком належали до румунського кола... Я обстоював дві справи: 1 - якщо ми хочемо затримати наш розпорядок, то не потрібно запрошувати чужинок на вечорниці і на курси танців; 2-ми повинні запрошувати українських дівчат навіть із селянських домів...»269.
В українському національному дискурсі XIX ст. мав підтримку і соціалізм, але після Першої світової низка українських мислителів піддала його осуду. Одним із найактивніших критиків соціалізму був Донцов, який до війни дотримувався марксистських поглядів. Він затаврував соціалізм як різновид комунізму, що асоціювався з СРСР. Таким чином український націоналізм віддалився від соціалізму та змістився у бік крайнього націоналізму й фашизму270. У той самий час євреїв усе частіше почали називати агентами комунізму. У липні 1936 року у м. Сколе оунівці та інші націоналісти влаштували на честь Січових стрільців комемораційний захід. Один із учасників події, Петро Мірчук, згадував, що цьому дійству намагалися заважати комуністи, тому націоналісти вбили двох з них, одного з яких Мірчук назвав «безсоромним єврейсько-комуністичним фотографом». Також у багатьох будинках, де жили комуністи, націоналісти розбили вікна. Мірчук вважав ці дії законними методами поводження з комуністами та євреями271.
Вороже ставлення до комунізму не заважало українським націоналістам використовувати комуністичні символи із власною метою та надавати націоналістичного змісту таким комуністичним святам, як 1 травня. Ефект був неочікуваним. Націоналістичні елементи не тільки не вивели з ужитку комуністичних елементів, а навпаки, міксувалися з ними. По суті, ці нові образи нагадували німецьку націонал-соціалістичну естетику272.
77


Спроба інтегрувати Першотравень в український націоналістичний ужиток також продемонструвала, що українські націоналісти, так само як націонал-соціалісти й італійські фашисти, намагались залучити до свого руху робітників. Оскільки Галичина була переважно аграрним регіоном, а українці здебільшого мешкали та працювали в сільській місцевості та були селянами (рідше - фермерами), не дивно, що ОУН не приділяла так багато уваги «робітничим масам», як це робили німецькі націонал-соціалісти чи італійські фашисти. Для українських націоналістів логічнішим було зосередитися на сільському населенні, наголошуючи на фольклорних і народних мотивах. Цей підхід не дуже відрізнявся від програм інших центрально- і східноєвропейських фашистських течій, як-от: «Залізна гвардія» в Румунії, партія Глінки у Словаччині, партія «Стрілохрест» в Угорщині та усташі в Хорватії273.
Ще одним важливим елементом ідеології українського націоналізму була релігія, хоча відносини між ГКЦ та ОУН завжди були складними. Українські націоналісти, як і ГКЦ, завжди були спрямовані проти матеріалізму та комунізму. Більшість оунівців Галичини були греко-католиками. Багато хто з лідерів ОУН, зокрема Бандера, Ленкавський (іл.28), Стецько та Матвієйко, були синами греко-католицьких священиків. 1931р. Андрій Шептицький, предстоятель ГКЦ, який для українців був моральним авторитетом, заснував Український католицький союз (УКС), що співпрацював з українськими націоналістами. Того ж року УКС заснував Католицьку акцію української молоді (КАУМ), яку очолив Андрій Мельник, управитель маєтку Шептицького. Офіційною ідеологією КАУМ став «Християнський націоналізм»274. Український націоналізм та ГКЦ мали спільних ворогів - комунізм та СРСР. Греко-католицькі священики, як і націоналісти, часто демонізували комунізм. М.Чернега, наприклад, називав комунізм «червоним демоном»275.
Шептицький, загалом і в цілому, підтримував український націоналізм, але він скептично ставився до радикалізації молодого покоління, яке звинувачувало своїх батьків у тому, що вони не змогли створити української держави. 1932 р. у пастирському посланні до української молоді, він засудив «насилля та сліпий терор», відхід від традицій, поспішність, радикалізацію українського патріотизму та захоплення фашизмом276.
Важливим питанням, яке у міжвоєнний період розділяло ГКЦ й українських націоналістів, було питання лояльності до польської держави. Зокрема, ГКЦ брала участь у фестивалі «Молодь заради Христа», продемонструвавши свою прихильність до II Речі Посполитої, у той час, як ОУН від цього заходу дистанціювалася277. Іншою проблемою був конфлікт між релігійними та націоналістичними пріоритетами. Греко- 78


католицькі священнослужителі вважали Бога найважливішою цінністю, а українські націоналісти, відповідно, націю278. Але на практиці українські націоналісти охоче використовували релігійні символи та естетику, сакралізуючи таким чином свої політичні цінності, героїку та мету. До того ж ідеологія українського націоналізму та греко-католицька релігійність були найважливішими складовими галицької української ідентичності. Це можна побачити на прикладі брошури «Націоналізм і католицизм» Миколи Конрада, професора Богословської академії Львівського університету, що вийшла друком в УКУ (1934р.): «Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми: релігійний і націоналістичний: католицьке “вірую” і націоналістичне “хочу”, гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоби розбудили наші зів’ялі серця - а повстане нова ера віри, любови й сили, національної могутньої єдності й одного непоборного фронту»279.
Для формування основ своєї ідеологічної орієнтації молоде покоління ОУН використовувало релігійні моделі. 1929 р. Степан Ленкавський (лідер СУНМ, член ОУН та близький товариш Бандери) склав «Десять заповідей українського націоналіста», також знаних як «Декалог українського націоналіста» чи «Декалог ОУН». У Декалозі Ленкавського межі між ідеологією та релігією розмивалися, але по суті можна сказати, що у цьому тексті релігійна мораль підривалися ідеологічною аморальністю (через появу «нової релігії, релігії українського націоналізму»)280.
Хоч і не кожен молодий член ОУН був, як Бандера, з родини священика, молодь Галичини зростала у суспільстві, для представників якого релігія була беззаперечною системою цінностей. У таких умовах релігія була ефективним засобом, за допомогою якого формувались основи та структури ідеології. Надалі стирання межі між релігією та націоналізмом (фактично - послаблення релігійних основ ідеологією) було дієвим способом змінити мораль цілої релігійної групи. У першому варіанті сьомої заповіді Декалога Ленкавського йшлося: «Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи». Пізніше слова «найбільший злочин» замінили словами «найнебезпечнішого чину»281. Першу заповідь Декалога «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» запозичено із «Самостійної України» Міхновського, в якій він писав: «або ми переможемо у битві, або помремо». У системі цінностей Декалога Ленкавського життя українських націоналістів та їхніх «ворогів» не мало жодної ваги. Убивство в ім’я нації чи з «вірної причини» було бажаним та моральним вчинком282.
Іншими списками правил та принципів, які сприймалися доповненням до Декалогу, стали також «12 прикмет характеру українського націоналіста» та «44 правила життя українського націоналіста». В «12 прикметах...» 79


перелічені такі якості українського націоналіста, як «чесний», «відважний» та «обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації». «44 правила...» Зенон Коссак написав у в’язниці. У правилі №14 автор звертається до совісті читача: «Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації». У правилі №40 Коссак підсилив свою націоналістичну аргументацію расизмом: «Ціни високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи кивот [ковчег] чистоти раси і Нації»283.
Ще однією важливою рисою української націоналістичної ідеології був культ війни та смерті, а також переконання у тому, що політичні проблеми можуть і повинні вирішуватися війною. Українські націоналісти вважали, що не створивши держави після Першої світової, їм, по-перше, нічого втрачати, по-друге, є за що боротися. Кожного члена ОУН, убитого «ворогами» чи «окупантами», вважатимуть мучеником та згодом він стане національним героєм. Убивство ворогів має стати вчинком доблесним, правильним та героїчним, бо його вчинено заради визволення України. Основні функції культу війни та смерті полягали у тому, щоб інтегрувати насильство у повсякденне життя та позбавити людину страху смерті, який переслідує її під час здійснення вбивства чи грабунку. Пісня «Марш бойовиків» ілюструє ставлення ОУН до війни, смерті та героїзму й до болю «по втраті України»:
Зродились ми великої години, З пожеж війни і з полум’я вогнів, Плекав нас біль по втраті України, Кормив нас гнів і злість на ворогів. І ось ідем у бою життєвому Міцні, тверді, незламні мов граніт, Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець, той здобуває світ. Не хочемо ні слави, ні заплати. Заплатою нам радість боротьби! Солодше нам у бою умирати, Ніж в путах жити, мов німі раби. Доволі нам руїни і незгоди: Не сміє брат на брата йти у бій! Під синьо-жовтим прапором свободи З’єднаєм весь великий нарід свій. Велику правду для усіх єдину Наш гордий клич народові несе: Вітчизні будь ти вірний до загину,
80


Нам Україна вище понад усе!
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий то наказ: «Соборна Українськая держава — Міцна й одна від Сяну по Кавказ»284.
Пропагандисти та ідеологи УВО й ОУН, серед яких і Степан Бандера, часто інструменталізували та сакралізували імена загиблих націоналістів, щоб викликати у своїх соратників почуття помсти та позбавити їх страху самопожертви. Така інструменталізація імен загиблих бійців є типовою для багатьох фундаменталістських та фанатичних рухів285. Першою націоналісткою, яка згодом стала відомою мученицею та героїнею, була Ольга Басараб з УВО. Вночі 12 лютого 1924-го вона повісилась у камері в’язниці (за іншими даними - померла через знущання на допитах). Згідно з українським героїчним наративом, вона вбила себе, побоюючись, що під тортурами її змусять розкрити оргсекрети. Звичайно, героїчний наратив не згадує, що раніше Басараб виконувала шпигунські завдання за дорученням абвера286. Річницям загибелі Бесараб регулярно приділяли увагу «Сурма» та «Розбудова нації» (офіційні періодичні видання УВО, а пізніше - ОУН), прославляючи у віршах та прозі її героїзм і пожертву життям (іл. 52)287. Культ Басараб, як і культи інших загиблих націоналістів, не обмежувався пропагандою ОУН. На честь Басараб влаштовували церковні служби, які відвідували чимало людей. Гасла з її іменем («Слава українській революції! Геть польську окупацію! Слава Басараб!») можна було побачити і в публічних місцях288.
Найвідомішими мучениками у міжвоєнний період стали Василь Білас та Дмитро Данилишин, які ЗО листопада 1932 р. (разом із десятьма іншими членами ОУН) здійснили спробу пограбування поштового відділення в м. Грудек-Ягеллонський (зараз - м. Городок Львівської обл.). Під час цієї операції оунівці (іл.274) поранили вісьмох осіб, одна з яких померла від ран. Також поранили п’ятьох грабіжників, а ще двох - Юрія Березинського та Володимира Старика (іл. 31) - помилково застрелили інші оунівці. Данилишин та Білас втекли з місця події. Тікаючи, Данилишин застрелив поліцейського, який вимагав показати документи. Поліція поширила чутки, що нападники, які нібито пограбували український кооператив та вбили його управителя, були поляками. Українські селяни, які затримали Біласа та Данилишина, тривалий час відмовлялися вірити, що ті є українцями289. Зрештою, обох грабіжників заарештували. З 17 по 21 грудня 1932р. відбувся швидкий судовий розгляд (іл.37), під час якого Білас та Данилишин також зізналися, що 29 серпня 1931р. вони вбили політика Тадеуша Голувко. Молодих українців (Біласу - 21 рік, 81


а Данилишину - 25 років) засудили до страти, що розлютило багатьох українців II Речі Посполитої. У день страти Біласа та Данилишина, 22 грудня 1932 р., у Львові та багатьох інших місцях лунали церковні дзвони. Цей передзвін організувала пропагандистська референтура ОУН, на чолі якої вже стояв Бандера. Наступними днями на честь двох молодих українців відбулися панахиди, а ОУН оголосила за загиблими тримісячну жалобу. Священиків, які не погоджувалися правити на честь Біласа та Данилишина, примушували до цього силою та погрозами. На багаточисленних листівках та плакатах ОУН Біласа й Данилишина називали мучениками та героями, які загинули за Україну (іл. 22)290.
Остання примітна особливість ідеології ОУН, яку тут варто згадати, це спіритизм. 16 лютого 1933 р. група членів ОУН організувала в м.Трускавець спіритичний сеанс, під час якого, з їхніх слів, вдалося поспілкуватися з духом українського поета Тараса Шевченка. Імовірно, вони запитали у духа, коли Україна стане вільною. Зміст відповіді був такий: це станеться за п’ять років, але тільки за умови, якщо всі українці й далі боротимуться за незалежність. Ця новина швидко поширилась серед оунівців та інших представників націонал-патріотичних організацій. 5 травня 1933 р. українські націоналісти організували великі збори, присвячені українському національному поетові, на яких закликали якомога більшу кількість людей і далі вести свою боротьбу291.
Висновок
Упродовж століть Україна перебувала під впливом різних культур, релігій та політичних рухів, що і обумовило різнорідний характер тих територій, які на початку XX ст. пов’язували із цією назвою. У Габсбурзькій імперії українці жили разом з такими етнічними групами, як поляки, євреї та румуни, а в Російській імперії - з росіянами, євреями та поляками. Український національний рух, який виник у Східній Галичині, охоплював менші верстви населення, ніж, наприклад, польський або російський у відповідних країнах. У своїх зусиллях створити власну державу українці зазнали поразки, і в міжвоєнний період вони знову опинилися на різних територіях - у радянській Україні, Польщі, Румунії та Чехословаччині. 1920р. група українських ветеранів заснувала УВО, яке перетворилося на терористичну організацію без особливого політичного значення. Ситуація змінилася тільки за десять років по тому, коли на сцену вийшла ОУН. Цій організації вдалося залучити до своїх лав молодь та стати масовим націоналістичним рухом, подібним до усташів, глінківців та «Залізної гвардії». Члени ОУН жили у Польщі та у вигнанні й ніяк не впливали на політичну ситуацію в радянській Україні. Хоча ОУН підкреслювала свою національну, патріотичну та ідеалістичну природу, це був типовий 82


центрально- та східноєвропейський фашистський рух. ОУН мала на меті захоплення влади на українських територіях та утворення держави з фашистською диктатурою.
ОУН складалася з двох поколінь: представники старшого народилися близько 1890-го, молодшого - близько 1910-го. Представники старшого покоління, що жили на той час у вигнанні, створили УВО. Молоде покоління, яке контролювало Крайову екзекутиву ОУН і було підпорядкованим керівництву у вигнанні, показало себе радикальнішим, ніж старше - особливо після того, як Бандера став Крайовим Провідником ОУН. Обидва покоління захоплювалися фашизмом та відчули на собі його вплив. Ідеологія ОУН об’єднала в собі ультранаціоналізм, расизм, містику, антисемітизм, культ війни та насильство, антикомунізм, а також ворожість до демократії, комунізму та соціалізму. Молоде покоління сформувалося під впливом ідей Дмитра Донцова, який до Першої світової був марксистом, а після війни запевняв, що український націоналізм є одним із різновидів європейського фашизму. Однак він рекомендував українцям уникати використання терміну «фашизм», щоб їх не сприймали як частину відомого міжнародного руху. Демократичні українські партії II Речі Посполитої, зокрема УНДО, на той час були досить слабкими, а політична ситуація складалася не на їхню користь.
83


Частина 2. Роки формування
Родина. Освіта. Зовнішній вигляд. Політична воля.
1909 р. у родині Андрія Бандери (1882-1941), греко-католицького священика зі Старого Угринова, та його дружини Мирослави (1890-1921), доньки Володимира Глодзинського, теж греко-католицького священика із цього села (іл.55) та прилеглого села Бережниці, народилася друга дитина - син Степан. Мирослава (іл. 70) померла у віці тридцяти одного року від сухот гортані. Без матері залишилося три доньки - Марта (1907— 1982), Володимира (1913-2001) та Оксана (1917-2008) - й чотири сини (іл.72) - Степан (1909-1959), Олександр (1911-1942), Василь (1915-1942) та Богдан (1919-1944). Четверта донька, названа на честь матері, померла ще в дитинстві. Батько Степана (іл. 57) здобув освіту у Стрийській гімназії та на богословському факультеті Львівського університету. Він та його родина жили у Ст. Угринові до 1933-го, потім, у різні роки, вони жили в с. Воля-Задеревацька та с. Тростянець. Андрій Бандера виховував своїх дітей у патріотичному та релігійному дусі292.
Під час та після Першої світової Андрій не стояв осторонь боротьби за українську державу. Він організовував місцевих українців у воєнізовані загони, а в листопаді 1918-го брав участь у боротьбі за встановлення влади у повітому (районному) м. Калуш, делегатом від якого він був у ЗУНР. У 1919-1920 рр. Андрій Бандера служив капеланом в УГА293. В короткій автобіографії, поданій у квітні 1959-го до консульства США у Мюнхені з метою отримання візи, Степан Бандера підкреслив, що його світогляд сформувався під суттєвим впливом подій, пов’язаних зі спробою створення української держави та програною війною проти поляків294. Ці чинники, разом з патріотичною та релігійною освітою, можливо, стали основою для зміцнення неминущого прагнення Бандери і далі вести перервану боротьбу за українську державу (попри те, що батька Бандери за участь у цій боротьбі переслідувала польська влада).
Відвідувати початкову школу Степан можливості не мав, тому що єдиного вчителя, який на той час був у Ст. Угринові, 1914 р. забрали до армії. Степан, як і його брати з сестрами, початкову освіту здобув вдома: його навчали батьки. З 1919 по 1927 рр. він жив у дідуся у м. Стрий (прибл. за 84


80 км від Ст. Угринова) та навчався в українській гімназії (іл. 73). Під час навчання в гімназії Бандера брав активну участь у діяльності молодіжних організацій (іл.59), в яких фактично зосередилося українське патріотичне виховання після його заборони в українських школах. Серед цих організацій були скаутське об’єднання «Пласт» та спортивна молодіжна організація «Сокіл» (іл.64). У «Пласті» Бандера належав до лав загону «Червона калина» (іл. 60), один із членів якого (Охримович) за кілька років запропонував йому вступити до ОУН. Бандера був членом «Пласту» до вересня 1930-го - аж до того часу, поки польська влада не заборонила діяльність цієї організації на території Галичини (як за два роки до того - на Волині). За час навчання в гімназії Бандера брав участь в ОВКУГ, до лав якої належали майбутні лідери ОУН: Шухевич, Ленкавський та Стецько. Після закінчення гімназії члени ОВКУГ стали членами СУНМ. Про «патріотичне виховання» членів «Пласту», «Сокола» (іл.62) і товариства «Луг» (іл.65) дбали представники СУНМ та ОВКУГ. Поміж цих об’єднань варто виділити гімнастичну та пожежну організацію «Луг», представники якої, перебуваючи під впливом націоналістичної індоктринації, інколи відмовлялись гасити пожежі в неукраїнських будинках. 1927 р. Бандера також приєднався до УВО, за дорученям якого він виконував розвідувальні завдання295.
Бандера співав у калуського хорі. Його товариш Микола Климишин (з с. Мостище, що неподалік від Ст. Угринова) розповідав, що під час репетицій часто обирав собі місце поруч з Бандерою, оскільки той мав добрий слух та неабиякі знання нотної грамоти. Брат Миколи Климишина, котрий якось гостював у родини Бандери, згадував, що «їхня сім’я має в собі цілий хор, включно з фортепіаном, на якому звичайно акомпанює одна з сестер» (іл.56)296. Бандера також вмів грати на гітарі та мандоліні (іл.58). У своїй короткій біографії він писав, що його улюбленими спортивними заняттями були походи, біг підтюпцем, плавання, катання на ковзанах та баскетбол. Він також вказав, що у вільний час віддає перевагу шахам, водночас, підкресливши, що не курить і не п’є297.
Навчання у гімназії Бандера закінчив 1927-го і надалі планував вступати до Української господарської академії у Подебрадах (Чехосло- ваччина), але з невідомих причин це не відбулося: або тому, що він не отримав паспорта (відповідно до короткої автобіографії), або тому, що академія повідомила йому про своє закриття (відповідно до протоколу допиту 26 червня 1936-го)298. Отже, Бандера подав документи на рільничо-лісовий факультет Львівського політехнічного інституту (іл.66) - до його філіалу в Дублянах, неподалік Львова, колишньої Дублянської аграрної (рільничої) академії (іл. 67)299. Своє навчання у цьому закладі він розпочав у вересні 1928-го, але так і не закінчив 85


його, оскільки у лютому 1929 р. приєднався до ОУН. У студентські роки (1928-1930) Бандера жив на приватних квартирах у Львові, винаймаючи їх з Осипом Тюшкою, Юрієм Левицьким та іншими студентами, а також в Академічному домі на вулиці Супинського (тепер - вул.М. Коцюбинського), центрі активності ОУН300. У 1930/1931 навчальному році Бандера мешкав у Дублянах, спочатку у приватному будинку, потім у студентському гуртожитку аграрної академії. В лютому 1932 р. він знову переїхав до Львова та жив разом зі Стецьком у квартирі на вул. Львівських Дітей (до квітня 2018 р. - вул. Тургенева, нині - вул. Героїв УПА), допоки в березні цього ж року його знову не арештували. У червні, після звільнення з в’язниці, Бандера повернувся до свого батька у Ст.Угринів. Через арешт Степан пропустив в академії один навчальний рік. В жовтні 1932 р. Бандера повернувся до Львова, де до березня 1934 р. винаймав житло у різних людей. З часом знову повернувся в Академічний дім, де оселився разом з Іваном Равликом у кімнаті №56, аж допоки 14 червня 1934-го його знову не заарештували. За часів студентства Бандера часто їздив на відпочинок додому - у Ст.Угринів301. Як він пізніше написав у короткій автобіографії, навчання не було його головною справою: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій»302.
Наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років Бандеру кілька разів заарештовували за націоналістичну діяльність. Перший випадок стався 14 листопада 1928 р. (іл.74), за десять днів після урочистостей у с.Бережниця Шляхецька, які він організував разом із батьком на честь десятої річниці проголошення ЗУНР. Польська влада розцінила такі дії як підривну незаконну пропаганду. За словами Арсенича, у своїй промові біля могил українських січовиків Андрій Бандера називав поляків «тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців і тому їх необхідно прогнати з рідної землі»303, а українців - тими, хто страждає у польських тюрмах та гине у боротьбі за українську державу. Під час цієї служби Степан Бандера розповсюджував листівки з аналогічним змістом. Наступного разу (1930 р.) Андрія та Степана Бандер заарештували вдвох. Загалом у 1932-1933 рр. Степана Бандеру заарештовували шість разів: за незаконний перетин польсько-чехословацького кордону, за контрабанду нелегальних журналів ОУН до Польщі, за зустріч із представниками керівництва ОУН у вигнанні, за можливу причетність до вбивства поліцейського Еміліана Чеховського (комісара «українського відділу» польської поліції у Львові). Найдовший термін, який Бандера у ті роки відбув за ґратами, тривав три місяці (з березня по червень 1932-го, відразу після того, як Ю. Березинський убив Е. Чеховського)304.
86


Імовірно, Бандера ще у ранньому підлітковому віці був фанатичним націоналістом. За переказами, у юнацькі роки він засовував собі голки під нігті, щоб загартувати себе перед можливими тортурами у польських казематах. Як він сам зізнавався, тоді на нього вплинув вчинок відомої жінки-націоналістки Ольги Басараб, яка, відповідно до героїки вікти- мізованого наративу, повісилась у в’язниці, побоюючись, що не витримає катувань польських слідчих та розкриє секретну інформацію УВО. Як розповідали, Бандера за часів студентства в академії й далі піддавав себе випробуванням: то затискав до крові пальці, вклавши їх між дверима й одвірком, то припікав свої руки до скла гасової лампи. Під час самокатувань промовляв до себе: «Признайся, Степане!» І відповідав: «Ні, не признаюся!..» Бандера також батожив свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи сам до себе: «Якщо ти не поправишся, будеш знову битий, Степане!»305
В молоді роки, за словами близького товариша Бандери Григора Мельника, Степан відчував презирство до однокурсників, не залучених до націоналістичного руху. Одного разу Бандера продемонстрував це публічно, коли зустрів товариша, який раніше казав, що не підтримує жодного політичного табору. У той час як всі віталися з цією людиною за руку, Бандера демонстративно відвернувся, залишивши руки у кишенях. Однак він був дуже люб’язним з тими, хто поділяв його політичні погляди. Всі оунівці, які зблизька знали Бандеру, високо цінували його гумор, рішучість, організаторські та ораторські здібності, вміння співати306. Климишин у своїх мемуарах (іл.69) прокоментував поведінку Бандери таким словами: «Під час наших зустрічей Степан Бандера, як здавалося, мав ніби двояку вдачу. Коли йшлося про організаційні справи, він говорив незвично поважно, речево й серйозно, але коли розмова про організаційні теми закінчувалася, він ставав веселим, говірким, жартівливим і любив, коли його співрозмовець теж відповідно поводився... Він міг дуже легко так перекрутити слово, або відповідно його поділити чи вимовити, що виходить веселий калямбур»307.
Інший друг Бандери, Володимир Янів, згадував, що під час походів у Карпати Степан розмовляв з птахами та молився на дерева. Янів вважав це кумедною поведінкою та ознакою любові й поваги Бандери до природи308. У своїх мемуарах Григор Мельник згадує, що одного разу під час походу пластунів Бандера накинув на себе коц [карпатську ковдру з начісками] та виліз на дерево, звідки виголосив полум’яну промову. Він вдавав з себе Махатму Ганді, демонструючи «екзотичні жести». Інший молодий націоналіст, Лев Синишин, заліз на дерево слідом за Бандерою й почав вдавати горилу, яка їсть власних бліх. Він навіть «кинув» декількох із них у «Ганді», що потішило присутніх пластунів309.
87


З юності Бандера був невисокого зросту та стрункої статури. На фотографіях його шкільних та університетських років він видається на голову нижчим (1.60 м), ніж більшість однолітків (іл.68). Окрім невисокого зросту, Бандера більше нічим не виділявся. Був шульгою, мав блакитні очі та носив коротку зачіску. У дорослому віці з’явилися залисини, а обличчя стало трохи овальним. У 19 років Степанові вже бракувало трьох зубів, у 27 років - чотирьох. Бандеру часто називали «Бабою» (чи тому, що він мав широкі стегна, чи тому, що одного разу, коли виконував секретне завдання ОУН, якось ішов Львовом у жіночому вбранні). Серед інших його псевдонімів були: «Лис», «Малий», «Сірий» та «Степанко». Ще дитиною Бандера страждав на ревматизм колінного суглоба, через що час від часу він не міг ходити і через що він вступив до «Пласту» на два роки пізніше, ніж це було можливо за віком310. Григор Мельник писав у своїх мемуарах, що Бандера мав вигляд непоказний і пересічний, та й поводив себе як типовий учень. Ніхто не міг навіть уявити, дивлячись на нього, що саме йому призначено стати Провідником311.
Наприкінці двадцятих та на початку тридцятих, як згадував Лев Ребет, Бандера показував «організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН»312. Мельник пам’ятав Бандеру дуже відданим націоналістом, який дбав і про кожного члена ОУН, і про добробут всієї організації313. Проте, коли хтось (особливо з ОУН) розчаровував Бандеру, він ставав злим та роздратованим. Наприклад, коли під час Варшавського процесу в 1935-1936 рр. деякі члени ОУН погодилися свідчити польською мовою, Бандера розгнівався і втратив контроль над собою314. Бандера також «збожеволів» та мусив пити заспокійливе, коли дізнався, що Григорій Мацейко, вирушаючи до Варшави з метою вбити Перацького, повідомив своїх родичів, що планує поїздку, з якої вже не повернеться315.
Фізичні дані Бандери навряд чи можна назвати привабливими. Втім, це не завадило українській «харизматичній спільноті» надати йому харизми ще у тридцятих роках. Безсумнівно, це було пов’язано з тим, що Бандеру, поміж іншого, вирізняли неабиякі ораторські здібності, непередбачуваний характер, фанатична рішучість та відданість «святій націоналістичній справі». Лев Шанковський згадував Бандеру, як «студента й завзятого націоналіста... який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост провідника українського націоналізму»316. Капелан Осип Кладочний, якому Бандера сповідувався під час тюремного ув’язнення, охарактеризував його як Übermensch, або українську «надлюдину». Він писав: «Від него [Бандери] била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є Übermensch [надлюдина], то він власне був такої 88


рідкісної породи - надлюдини, і він був тим, який ставив Україну понад усе»317. Григор Мельник згадував: «Ми, його найближчі співробітники, мали багато більше нагод відчувати ту велич небуденної людини - нашого Провідника - і бути за нього гордими. Для нас це був взір того покрою людей великого характеру, які вершать історичні діла своїх націй. Такі люди вже не раз появлялися в критичних ситуаціях української нації у минулих епохах нашої історії. В наших часах це були Бандери, Колодзінські, Шухевичі, Гасини, Коссаки, Грицаї і дуже численні інші. Вони своїм світлим прикладом, криштальним характером, відвагою, завзяттям, вмілістю, жертвою цілого свого життя виховали цілі покоління борців, які пішли з ними і за ними на бій за свій народ, а як треба було, - то й на муки і страждання за волю України, за її честь і славу»318.
Кар’єра в ОУН
Бандера вступив до ОУН 1929 р. та швидко піднявся службовими щаблями, що сталося частково завдяки його організаційним та конспіраторським здібностям, а частково - завдяки зміні поколінь в ОУН. На шляху в просуванні кар’єрними щаблями Бандері допомогла дружба з тими членами ОВКУГ та СУНМ, які, як Охримович, уже мали якусь вагу в ОУН. 1930-го Бандера очолив референтуру пропаганди Крайової екзекутиви ОУН. Цей підрозділ розповсюджував нелегальні видання у Східній Галичині, а з 1931р. займався контрабандним увезенням друкованих матеріалів з Чехословаччини та Ґданська. Очолити референтуру пропаганди Бандері запропонував Степан Охримович, голова Крайової екзекутиви та його однокласник зі Стрийської гімназії. 1931р., одразу після звільнення із в’язниці, де, за інформацією джерел ОУН, його катували, Охримович помер. Наступник Охримовича Іван Габрусевич мусив тікати до Німеччини, оскільки його розшукувала поліція. Габрусевич запропонував поставити Бандеру на чолі екзекутиви, але той не зміг обійняти цієї посади, тому що з кінця березня до червня 1932-го перебував у тюрмі. Але після свого звільнення Бандера все ж таки став заступником, а з січня 1933 р. - де-факто Провідником Крайової екзекутиви ОУН, хоча й не був офіційно призначений на цю посаду аж до конференції у Берліні (3-6 червня 1933-го). Бандера змінив на цій посаді Богдана Кордюка, який вимушено пішов у відставку через невдале пограбування пошти, яке призвело до страти Біласа й Данилишина319.
В обвинувальному акті Варшавського процесу у справі вбивства Перацького прокурор Желенський вказав, що Бандера став головою Крайової екзекутиви ОУН завдяки вдалому збігу обставин. Бандера радикалізував ОУН та змінив її ставлення до терору, перетворивши УВО на непотрібну організацію (незабаром ця організація дійсно припинила 89


своє існування). Бандера відсторонив від керівних посад багатьох людей та зажадав від місцевих відділень ОУН списки людей, здатних здійснювати теракти320. За словами Ярослава Макарушки, відразу після того як Бандера став Крайовим Провідником, в ОУН змінився підхід до навчання: кожного, хто приєднувався до ОУН, зобов’язували вивчати військові, ідеологічні та конспіраторські дисципліни. Навчали оунівців-новачків ті представники організації, які проходили вишкіл на військових курсах у Ґданську та Берліні321.
За словами Желенського та члена ОУН Підгайного, накази про організацію нових «бойових дій», серед яких і вбивства Перацького, Бабія та інших людей, Бандера дістав від керівництва у вигнанні. Бандера вважав, що у відповідь на ці дії ОУН польська влада відкриє концтабори, до яких саджатимуть українців. Щоб уникнути масових арештів, Крайова екзекутива ОУН планувала відправити українську молодь у ліси, де ці люди зможуть розпочати організацію партизанського руху, повстання та революції322. Під час розслідування Макарушка підтвердив, що у лютому 1934-го Крайова екзекутива ОУН віддала наказ: українцям, яких польська влада підозрювала у протиправних діях та тероризмі, слід сховатися в лісах та розпочати організацію антипольського партизанського руху («зелених кадрів»)323. Зі слів Підгайного, Бандера запевняв, що «краще померти від кулі, ніж за дротом концтабору»324.
З призначенням Бандери на керівні посади ОУН стала значно радикальнішою та «ефективнішою». Зокрема, розширились масштаби масових пропагандистських кампаній та зросла кількість терактів. Проте подібне підвищення активності тільки певною мірою можна пояснити рішучістю Бандери, його лідерськими здібностями та силою характеру. Певним чином на ці процеси впливали інші фанатичні націоналісти молодого покоління, а також керівництво у вигнанні325.
Не всі вбивства, організовані Бандерою, - як не всі деталі щодо його ролі в них - можуть бути з’ясованими (через брак необхідних документальних доказів). Також варто зважати на змовницький характер діяльності ОУН. Не викликає сумніву, що Бандера самостійно підбирав потенційних виконавців злочинів, зокрема проводив копітку підготовку деяких з них, а інколи й визначав особу майбутньої жертви326. Існують документальні свідчення того, що саме Бандера вмовив Мацейка вбити Перацького, а Лемика - радянського консула, і що саме Бандера наказав убити Бачинського та Івана Бабія. Бандера також наказав підготувати вбивства редактора Антона Крушельницького (іл.75), Генріка Юзевського, Владислава Коссобудзького (інспектора тюремної охорони у Львові), Станіслава Гадомського (куратора відділу освіти) та учня сьомого класу української гімназії Королишина. Проте жодне з цих убивств не здійснили 90


(через їхню погану організацію)327. Бандера також наказав побити Стахіва, редактора українських газет «Праця» та «Рада». Оскільки цей план не дав очікуваних наслідків, він наказав підкласти до редакції газети вибуховий пристрій328. Крім того, Бандера особисто давав отруту тим членам ОУН, яким доручали скоїти вбивства та, відповідно, наказували вчинити самогубство на випадок арешту329. У тих ситуаціях, коли члени ОУН сумнівалися в потребі вбивати українців (зокрема і оунівців), Бандера виказував наполегливість, оскільки був певен, що українці, яких мали вбити, були «зрадниками» та «інформаторами»330.
Разом з тим, аналізуючи роль Бандери, ми повинні пам’ятати, що він діяв у межах організації, отже, на його рішення впливали як керівники, так й інші члени ОУН. У своєму виступі на Львівському процесі Бандера заявив, що саме він, не порадившись з іншими керівниками, наказав убити Перацького, Юзевського та Коссобудзького. Водночас, він заявив, що стосовно вбивств українців рішення брав на себе «революційний трибунал»331. За словами оунівця Малюци (іл.76), «деякі методи», до яких вдавалася Крайова екзекутива, непокоїли Коновальця, хоча ми не знаємо, чи це стосувалося вбивств польських політиків, чи українців, підозрюваних у «зраді»332. Прокурор Желенський дійшов висновку, що керівництво у вигнанні «спланувало та організувало» це вбивство для поліпшення фінансового становища організації333. Як джерело цієї інформації він процитував документ з архіву Сеника, який, на жаль, було втрачено у роки війни334. Висновок Желенського повністю або частково був пов’язаний з бажанням арештувати Коновальця та інших лідерів ОУН, які мешкали за межами Польщі (польська влада не могла дістатися до цих осіб без допомоги інших держав). Утім, імовірнішою версією здається те, що вбивство Перацького було сплановано як Крайовою екзекутивою, так і керівництвом у вигнанні, і що Бандері та Лебедю у цьому питанні належала провідна роль335.
Багато хто з екстремістів потрапив до ОУН ще до того, як Бандера став головою Крайової екзекутиви, і, можливо, її радикалізації сприяв процес взаємовпливу між Бандерою й такими ревними націоналістами, як Шухевич, Ленкавський, Лебедь та Отецько. Всі вони прийшли до Крайової екзекутиви ОУН майже одночасно з Бандерою, а раніше перебували з ним у лавах ОВКУГ та СУНМ. Резонансні вбивства та пограбування банків відбувалися і до того, як Бандера посів керівну посаду. Наприклад, у серпні 1931-го Білас та Данилишин вбили Тадеуша Голувко. У березні 1932-го шурин Шухевича Березинський убив посадовця поліції Е. Чеховського336.
Активність Крайової екзекутиви зросла саме тоді, коли Бандера керував відділом пропаганди (1931-1933) і був Крайовим Провідником ОУН (1933-1934). 1933 р. у «Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ» 91


надруковано примітний коментар: «Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади - це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні... Консеквентним тероризуванням ворога і спрямуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву»337.
Першою пропагандистською акцією, завдяки якій Крайовій ек- зекутиві вдалося привернути увагу людей, була жалоба за Біласом та Данилишиним (наприкінці грудня 1932-го та на початку 1933-го). Як пропагандист Бандера розумів, що імена загиблих сподвижників можуть слугувати могутніми символами, які зміцнять почуття помсти та колективну єдність. Ритуалізація пам’яті про загиблих націоналістів з перетворенням їх на героїв та мучеників - все це практикувалося й раніше. Головний внесок Бандери в цю та наступні кампанії полягав у тому, що він зумів ефективно мобілізувати весь пропагандистський апарат ОУН та донести до широких «українських мас» інформацію про загибель своїх сподвижників338.
Ще одним видом специфічної пропагандистської діяльності було зведення символічних могил на честь полеглих солдатів, яке набуло значного поширення за керівництва Бандери. Ці акції, що стали важелем впливу Крайової екзекутиви на «селянські маси», організували восени 1933-го та навесні 1934-го339. Комеморації загиблих влаштовували й раніше, але тільки в місцях фактичного поховання. Після призначення Бандери Крайова екзекутива закликала «українські маси» зводити символічні могили навіть там, де не було поховано жодного полеглого бійця. Таким чином, українці отримали можливість ушановувати пам’ять своїх героїв у значно більшому ареалі340.
Найчастіше такі символічні могили споруджували сільські мешканці, а згодом освячував священик. Пізніше, якщо пагорб не знищували, біля нього влаштовували поминальні служби та демонстрації або відзначали свята (1 листопада, Трійці тощо). Польська влада зазвичай знищувала такі могили, трактуючи їх як символи українського націоналізму і як непокору польській державі. Часом українці, озброєні переважно мотиками та вилами, ставали на захист цих споруд. Наприклад, 6-8 червня 1934р. під час однієї з таких церемоній церковні дзвони сповістили мешканців с.Тростянець про приїзд поліції. Більше тисячі осіб миттєво прийшли до місця події, щоб захистити могильний пагорб від озброєних поліцейських. «Це українська земля!» - вигукували мешканці села341.
Часто тамтешні жителі намагалися відновити знищені поліцією символічні пагорби, що призводило до численних зіткнень та жертв з обох сторін. У деяких районах Східної Галичини конфлікти навколо зведення 92


могильних пагорбів мали ознаки громадянської війни. Українці прагнули помсти, а інколи перехоплювали ініціативу - вщент руйнували надгробки та могили польських солдатів і поліцейських342.
Інша пропагандистська акція влітку 1933-го була пов’язана з протиалкогольною кампанією товариства «Відродження». Цим акціям ОУН, Крайову екзекутиву якої вже очолював Бандера, надала ідеологічного виміру, якого вони спочатку не мали343. Зокрема, оунівці закликали українців не купувати міцних напоїв і тютюну, тому що ці товари виробляла польська держава. Згідно з логікою ОУН, поляки пригноблювали українців, утримуючи монополію на виробництво алкоголю і тютюну. Під час цієї акції оунівці закликали українців публічно заявляти про відмову від міцних напоїв та цигарок. Тих, хто зловживав спиртним і таки його купував, - били. Корчми, які торгували горілчаними виробами, зносили, особливо ті, які належали євреям344.
Водночас з антиалкогольною кампанією Крайова екзекутива організувала ще одну масову акцію - антишкільну кампанію, під час якої українських учнів закликали відмовитись від використання польської мови, знищувати символи польської держави (герби й портрети польських королів) та пропольські книги, а також бити вікна у шкільних будівлях. Демонстранти, крокуючи селами, скандували гасло «Геть з учителями- ляхами!». ОУН закликала учнів щоранку інформувати свого вчителя про те, що «на українських територіях українських учнів має вчити український учитель українською мовою, розповідаючи про Україну». Інші учні мали аплодувати цьому відповідним чином. В межах цієї кампанії ОУН випустила 92 тис. листівок та 9 тис. брошур, які розповсюдила переважно у школах. Частиною антишкільної акції був і замах на вбивство куратора відділу освіти Гадомського (за наказом Бандери, його здійснив оунівець Северин Мада)345.
Акції у польських школах відбувалися і до того, особливо після реформування освіти 1924р., але, як і зведення символічних могил, до червня 1933-го вони не набули масового поширення346. Слід зауважити: у двадцятих роках, ще за часів школярства та членства в ОВКУГ і СУНМ, Бандера та інші члени Крайової екзекутиви отримали досвід участі в антипольських заходах: зривали шкільні патріотичні заходи, застосовуючи вибуховий пристрій із газом сльозогінної дії, та перекидали державні символи в установах347.
Ще однією акцією, яку організував Бандера та яка мала потужний пропагандистський ефект, став замах на вбивство радянського консула (22 жовтня 1933 р. його вчинив у Львові оунівець Микола Лемик). Це вбивство здійснили на знак протесту проти голоду в радянській Україні. За словами Підгайного, ОУН організувала цей напад, оскільки хотіла 93


випередити УНДО, яке планувало висловити у зв’язку з голодом свій офіційний протест348. Значну роль у підготовці цього теракту відіграв Бандера. Він обрав виконавця нападу, ознайомив його з внутрішнім планом будівлі, дав пістолет і навіть гроші на нові черевики та одяг (для участі у ймовірному судовому процесі, що мав відбутися відразу після вбивства). Під час замаху Лемик сплутав консула з секретарем консульства Олексієм Майловим, якого і вбив, потрапивши до нього на прийом; під час втечі з місця злочину Лемик поранив сторожа Яна Дзугая349.
Вбивство секретаря консульства, а не консула, було вагомим результатом, щоб викликати в ОУН моральне задоволення. Лемика засудили до довічного ув’язнення350. Незважаючи на перепони польської влади, як сам факт убивства, так і подальший суд ОУН використала у своїй пропагандистській антирадянській кампанії. 1933-го Бандера кілька разів зустрічався з Коновальцем, і, можливо, саме Коновалець переконав його влаштувати цей теракт. За словами Володимири, Бандера на той час перебував під враженням від розповідей про голод, які він почув від родичів, що втекли в Старий Угринів з радянської України351. Ще однією акцією оунівців, організованою через антирадянські погляди, був підрив редакції газети «Праця», який 12 травня 1934 р. здійснила Катерина Зарицька (іл.81)352.
Світогляд
Судячи з усього, про певні обставини, які могли б кинути світло на особистість Степана Бандери, його прибічники та бойові побратими воліють ніколи не згадувати або «забути». Документи, які б могли скомпроментувати Бандеру, здається, приховали чи знищили, що, очевидно, свідчить про поширення серед ветеранів цього руху колективної амнезії - характерної їх ознаки. Проте це не завадить нам проаналізувати, які організації, інститути та ідеології впливали на Бандеру у роки його формування та яким, зрештою, був його світогляд.
Бандера виріс у релігійно-патріотичній родині. На його світогляд та перші інтереси вплинув батько - Андрій Бандера, греко-католицький священик, погляди якого ґрунтувалися на ідеології українського націоналізму та спадщині ГКЦ353. Член ОУН Лев Шанковський охарактеризував Андрія, як «...оцього революціонера в рясі, який своєму синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення»354. Початкову освіту Степан здобув вдома355. Важливу роль у формуванні ціннісних орієнтирів Степана відігравала релігія. Втім, на відміну від батька, він надавав релігії меншої ваги, ніж націоналізму. Одного разу, у студентські роки, Степан залишив різдвяну службу та вийшов з церкви до друзів. Батька це засмутило, але Степан йому заперечив: «Спочатку 94


нація, а потім Бог!»356 Проте поняття нації та Бога у свідомості Бандери не мали між собою чіткої межі. Про зв’язок релігії та націоналізму він висловився, згадуючи минуле (1954 р.), наступним чином: «Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії»357.
У політичну діяльність, в якій Бандера брав участь разом зі своїм батьком, було інтегровано релігійні елементи, що також було притаманним і для подальшої його активності у СУНМ - у колі молодих галицьких українців. Деякі заходи, які Бандера координував як голова референтури пропаганди, аналогічним чином поєднували у собі елементи націоналізму та релігії. Приміром, до церемоній, організованих СУНМ, а пізніше й Крайовою екзекутивою ОУН, нерідко залучали священиків. їх запрошували, наприклад, щоб вони відслужили панахиду біля символічних могил, надаючи тим самим аури святості відповідним комеморативним заходам. Отже, священики виявлялись залученими до процесів сакралізації ідеологічних мотивів організаторів.
У дитячі роки на формування свідомості Бандери вплинула низка подій, а саме: Перша світова, а за нею - польсько-українська війна та, значною мірою, спроби утворення української держави. У роки війни межа австро-російського фронту проходила через Ст.Угринів. Одного разу упродовж двох тижнів у селі та на його околицях тривали бої; садибу Бандер частково зруйнували. Згодом, 1936 р., Бандера заявляв, що, попри свої тодішні вісім років, він розумів, що українці перебувають по обидва боки фронту і мають битися один з одним358. Він також бачив, як у боротьбі за українську державу бере активну участь його батько, та знав, як 1918-го той сприяв встановленню влади ЗУНР у Калуському повіті (у садибі Бандер якийсь час переховувалися озброєні українці, що згодом попрямували на Калуш)359. У короткій автобіографії 1959р. Бандера згадував, що на нього вельми вплинули «святковість та натхненність у зв’язку зі злиттям ЗУНР та УНР в одну державу у січні 1919-го» (хоч насправді це було тільки символічним актом без жодних політичних наслідків)360. Після того як польська армія витіснила українську армію на схід, батько Бандери пішов на фронт та на кілька місяців залишив Калуш разом з армійськими підрозділами. Після повернення з фронту Андрій Бандера часто розповідав своїм дітям різні історії про події війни. Ці оповіді надзвичайно вражали юного Степана361.
95


Молодий Бандера визнавав тільки радикальні партії та відкидав усі ліві, демократичні чи помірковано-націоналістичні течії. Григор Мельник згадував, що близько 1924р., коли Бандері було шістнадцять років, той з презирством називав УНДО «партією євреїв» чи «партією Грінбаума». Бандера вважав, що цій партії варто чинити опір, бо вона виступала проти українського радикального націоналізму - єдиного законного, на думку Бандери, політичного руху. Свою назву «партія Грінбаума» дістала на честь єврейського політика Іцхака Грінбаума (іл. 17), який 1922-го заснував «Блок національних меншин» (БНМ) - політичну коаліцію етнічних меншин II Речі Посполитої, до якої 1927 р. приєдналось і УНДО362.
У молоді роки Бандера віддав перевагу націоналістичним ідеям та «класичному антисемітизму», оскільки таким був склад думок його родинного кола та найближчого оточення. Свій відбиток на формування його поглядів поклала і напруженість польсько-українських відносин. Бандера-старшокласник почав сприймати світ у біполярних або чорно- білих націоналістичних категоріях. Фашизм як система певних поглядів виник у свідомості Бандери або ще в гімназії (коли він вступив до ОВКУТ та штудіював Донцова), або вже у студентстві (коли він приєднався до ОУН). Свої уявлення про різні концепції вождизму, партійності та ролі мас молоді українські націоналісти сформували на основі праць Донцова, Онацького (іл. 79) та інших ідеологів ОУН. Під впливом саме цих авторів покоління Бандери почало захоплюватися Муссоліні та Гітлером і ненавидіти комунізм, марксизм, євреїв та демократію363.
Ще під час навчання в гімназії ідентичність Бандери, яка ґрунтувалася на націоналістичній інтерпретації історії українського народу, без сумніву, спиралася на поширене переконання, що він, як українець, є представником окупованої нації, яку століттями завойовували, експлуатували та гнобили євреї, поляки та росіяни. Головними ворогами України, згідно з творами Донцова, були росіяни та СРСР. Бандера майже не був знайомим з росіянами та іншими радянськими громадянами, яких українські націоналісти часто називали «московитами». Він знав їх тільки як абстрактного демонізованого ворога. Ми не можемо сказати, чи цілком усвідомлював молодий Бандера, наскільки культура і менталітет східних українців відрізняється від їх галицьких еквівалентів.
Іншими значними ворогами молодого Степана Бандери були євреї. В українському націоналізмі у ставленні до євреїв сформувалось два комплекси соціоментальних упереджень. Перший такий комплекс - традиційний український антисемітизм, у межах якого євреїв вважали поплічниками поляків та гнобителями українців. Згідно з таким уявленням, євреї економічно експлуатували українських селян, привчали їх до спиртного та підтримували польську та російську владу. Традиційний
96


український антисемітизм знайшов своє відображення в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки», де євреї - прислужники польських поміщиків, а розбійники, які вбивають євреїв, - це українські національні герої364. Другий такий комплекс - це сучасний расовий антисемітизм, згідно з яким саме раса, а не релігія є головною відмінною рисою євреїв. У тридцятих роках концепцію українського націоналізму доповнив расовий компонент, викладений у брошурі Марганця «Жидівська проблема в Україні»365. Расовий антисемітизм також пропагували праці Донцова та періодичні видання ОУН «Сурма» і «Розбудова нації». Крім того, Донцов часто вказував на зв’язок євреїв з російським імперіалізмом та комунізмом, поширюючи тим самим стереотип про «єврейський більшовизм», згідно з яким євреї були головною опорою радянської системи. У період, що розпочався після розколу ОУН (після 1940 р.), молоді націоналісти - підопічні Бандери - показали, наскільки добре вони інтерналізували концепцію антисемітизму Донцова: його думки про євреїв як опору СРСР майже дослівно процитовано у брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»366.
Ці два комплекси ідейних засад антисемітизму, можливо, глибоко заволоділи свідомістю Бандери ще в молоді роки, оскільки вони були невід’ємною частиною світогляду українських націоналістів. Ще за часів навчання в гімназії чи пізніше, у студентські часи, ідеологія українського націоналізму допомогла Бандері усвідомити «єврейську проблему» України, у межах якої євреї розглядалися як інакша, чужа за природою раса, а їхній внутрішній зв’язок з комунізмом вважався нерозривним. У повоєнні роки і Бандера, і його прибічники були вкрай збентежені своїми лютими антисемітськими настроями міжвоєнного періоду та систематично заперечували, що у своєму минулому вони дотримувалися подібних ПОГЛЯДІВ367.
Суттєво вплинули на Бандеру також два головні видання ОУН: «Сурма» та «Розбудова нації». Газета «Сурма» (іл.22) з’явилася 1927р. у Берліні. 1928-го видання переїхало до м. Ковно, де його друкувала литовська державна друкарня. Часопис «Розбудова нації» з 1928-го друкували у Празі (іл.85). Газету «Сурма» таємно завозили потягом або із Ґданська, або з Берліна та Праги, через польсько-чехословацький кордон. Обидва видання припинили виходити у червні 1934-го (після вбивства Перацького). Головний редактор «Розбудови нації» Мартинець заявляв, що журнал є «ідеолого-програмною лабораторією ПУН». Статті, написані для «Розбудови нації», активно обговорювали ще до їхнього друку, а після публікації вони ставали доктринами, обов’язковими для всіх членів ОУН368. Перебуваючи на верхівці влади ОУН, Бандера, скоріше за все, читав усі номери «Сурми» та «Розбудови нації». Невідомо, чи друкував він свої 97


статті у цих та інших виданнях («Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнацтво» та «Юнак»), які таємно привозили до Галичини (іл.86). Члени ОУН, які перебували в Польщі, щоб уникнути небажаних наслідків, публікували статті анонімно. Оскільки «Сурма» та «Розбудова нації» виходили друком за кордоном, а статті для них готували переважно націоналісти старшого покоління, ймовірно, що Бандера друкував свої дописи тільки у виданнях, які видавалися безпосередньо у Галичині369.
Багато видань того часу, зокрема «Сурма» та «Розбудова нації», намагалися відповідати тенденціям європейських праворадикальних та фашистських рухів. Вони часто друкували статті, які пропагували антисемітизм, фашизм та культ війни, а також дописи, в яких виправдовували етнічне та політичне насильство й терор в ім’я нації. На сторінках цих часописів переважали теми героїзму української нації, а також розпусності, аморальності та підступності «окупантів» і «ворогів» України.
У статті про євреїв та українців, надрукованій у «Розбудові нації», Юр Милянич писав, що «на землях України живе понад два мільйони жидівського населення, яке становить чуже та ще в добавок, в більшосте вороже тіло в нашім національнім організмі». Милянич визначив це як проблему та шкодував, що українські політики не готові вирішити її. Він наполягав, що ця проблема «мусить бути розв’язаною», і пояснив, що у переліку ворогів українців євреї посідають наступне місце після «окупантів». За словами Милянича, український єврей завжди підтримував агресорів, що нападали на Україну, незалежно від того, чи були вони поляками, росіянами, німцями чи більшовиками370.
Завдяки поточній періодиці «Сурми» та «Розбудови нації» Бандера ознайомлювався не тільки з актуальними для того часу дискусіями про євреїв та антисемітизм, а й про фашизм. Статті, надруковані в цих виданнях, показують, що наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років ОУН запозичила різні ідеологічні моделі, притаманні фашистським та крайнім правим рухам, хоча не всі автори видань ОУН були переконані в тому, чи можуть, а головне - чи повинні українці ставати фашистами. Обережне ставлення до фашизму демонстрували такі автори, як Мицюк (іл. 83-84). Він підкреслював традиційні елементи українського націоналізму та прагнення українських націоналістів до автономії, переконуючи, що українського фашизму бути не може, тому що українці не мають держави, а отже, не можуть практикувати фашизм. Мицюк також запевняв, що фашизм був італійським феноменом, який може існувати тільки у Італії371.
Більш відкрите та позитивне ставлення до фашизму розробив Євген Онацький, представник ОУН у Римі та провідний автор видань ОУН.
98


У своїх перших статтях про фашизм, опублікованих у «Розбудові нації», він, як і Мицюк, переконував, що італійський фашизм та український націоналізм мають спільну рису - радикальну націоналістичну природу, але вони не збігаються між собою, тому що італійський фашизм має державу, а український націоналістичний рух - ні. Він заявляв, що «фашизм є націоналізмом нації державної», тому українським націоналістам, щоб стати фашистами, треба створити державу372.
Однак за кілька місяців, ще раз проаналізувавши природу фашизму, Онацький у статті «Фашизм і ми» (3 приводу статті проф. Мицюка) переглянув своє розуміння взаємозв’язку між фашизмом та українським націоналізмом. Він уже не наполягав, що фашизм є політичною системою, яка може існувати тільки в державі, а вказав на уніфікуючі та революційні особливості фашизму. Онацький провів паралелі між Італією та Україною і висловив припущення, що країні, яка перебуває в кризі, потрібна група сміливих і життєздатних людей, таких як італійські фашисти, які можуть здійснити революцію, подолати кризу та зробити країну великою і могутньою, як це здійснили в Італії: «Фашизм - є перш за все єднання. На цю першу й головну його ідею вказує сама етимольоґія слова “фашизм”, яке походить від “фашо” \fascio, іт.] - зв’язка, жмут. У хвилю, коли над країною запанував страшний хаос, коли політичний і національний розбрат почав досягати свого вершка, коли для всіх, обізнаних із ходом російської та української революцій, ставало аж моторошно від свідомости неминучої катастрофи... саме тоді виринає нараз купка людей, що кличе до єднання для відбудови “Великої Італії”»373.
У цій статті Онацький підводив до того, що хоча поява фашизму пов’язана з Італією, він є не суто італійським явищем (справа радше у групі людей, які з’явилися в потрібний час та ухвалили правильні для цієї країни рішення). За його словами, подібна фашистська революція, яку він називав відновленням великого минулого, могла з успіхом статися і в іншій країні374.
Окрім ознайомлення української молоді з фашизмом, Онацький також надавав розгорнуте уявлення про принцип фюрерства та роль вождя в історії нації, пояснюючи останню на прикладі Муссоліні: «Фашизм - це Мусоліні. Ніде так не ствердилась антропоморфічна необхідність кожного ідейного руху, як власне у фашизмі. Цілий він - є майже виключно наслідком особистої діяльносте Беніто Мусоліні; лише завдяки йому набрав фашизм форми констисенції. Фашисти перших часів складались головно з ріжних політичних недобитків, перебіжчиків з ріжних партій і груп, або і з людей, що ніколи не належали до жодної політичної партії. Всіх їх треба було злити в одне монолітне тіло, запалене однією ідеєю, одною волею.
99


Мусоліні був спочатку безумовним диктатором малої купки своїх політичних приятелів та прихильників, потім партії і, нарешті, цілої Італії»375.
Ще абстрактніше Онацький виклав свою концепцію вождя. Зокрема, Онацький переконував українців у тому, що таке явище, як вождь фашистської нації, може існувати не тільки в Італії, а й практично в будь-якій країні, особливо у «країнах, що переживають кризу», або у тих, де може відбутися революція: «Він появився, коли політичний та соціяльний хаос країни дійсно вимагав сильної людини, диктатора. Щастя Італії полягало, власне, в тім, що вона знайшла у відповідний момент свого диктатора. Проте, не л ише щастя, але й заслуга, бо для того, щоби міг з’явитися вождь, подібний Мусоліні, потрібні... дві головні передумови: 1) щоби людина, якої потребує країна, була покликана у відповідній хвилі, і 2) щоби країна була морально в стані породити таку людину...
Національний диктатор є дійсно представником енергії та життєвого динамізму народу. Криза допомогає йому виявити себе, своєї особистости і своєї сили, але він виявляє себе лише тому, що суспільство, сама нація, стремить до ладу й життя.
Людину диктатури, людину кризи визначає перш за все - характер, воля, і нічого іншого, як тільки характер виділяє його споміж звичайних честолюбців. Як честолюбець без належнього розуму так теж і розумна людина без сильного характеру не піднесеться до ролі провідника.
Диктатор дуже швидко переконується, що його інтереси зливаються з інтересами держави в одну неподільну цілість. Він не може в нічім їх скомпромітувати. Тому нарід дивиться на нього з довір’ям і надією. Він любить улюбленців. Далі, він любить відважних, і йому цілком байдуже до того, хто порушує чи не порушує законів. Диктатор робиться героєм, предметом культу й наслідування...»376.
Наприкінці своєї статті про фашизм Онацький робить висновок: «Ми, представники поки що переможеного народу, вбачаємо в фашизмі, особливо в тій першій його ще недержавній стадії - інший бік до наслідування, - і то власне бік ідеалістичний. І ми не можемо миритись з накиненою нам «долею» [відсутністю незалежності], і ми мусимо її перемогти. І переможемо!»377.
Що стосується назви руху, Онацький запевняв: українці не копіюватимуть в італійців назву «фашизм», а саме «український націоналізм» об’єднає українців та виконає функції, подібні до функцій фашизму в Італії. Таким чином, як і Донцов, Онацький не наполягав на використанні терміну «фашизм». Натомість він стверджував, що «український націоналізм» є формою фашизму, притаманного народу без держави378. Він також попереджав українців, щоб вони були обачнішими, називаючи себе 100


фашистами або діючи, як вони. У своєму листі до Ярослава Пеленського від 20 січня 1930 р. він писав, що «ми симпатизуємо фашистській ідеології і поділяємо у багатьох пунктах її соціально-політичну програму», але ми не маємо наполягати на тому, щоб називатися фашистами, бо так ми «озброюємо проти нас всіх»379.
Так само, як і Донцов, Онацький вважав, що український націоналізм, як і італійський фашизм, залежить від молоді380. Так само, як і Донцов, він жив очікуванням «нової людини», характерної не тільки для фашизму, а й для інших тоталітарних рухів та ідеологій у першій половині XX ст. Одним із провідних завдань ОУН було стерти з пам’яті жителів України менталітет «рабів» чи «підданих» інших держав та виховати новий, «героїчний» менталітет. Цей процес перетворив би українців на героїчні та безстрашні «українські народні маси», за допомогою яких ОУН змогла б боротися проти своїх ворогів. Тому для Онацького фашизм був як інструментом утворення держави, так і політичною системою, яку ОУН запровадить у державі381. Невід’ємною частиною фашизму у Онацького був антисемітизм (він схвально висловлювався, поміж іншого, й про італійські антисемітські закони 1938р.)382.
Статті Онацького, які аналізували та популяризували фашизм, як і його полеміка з Мицюком, з’явились наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років. Вже наприкінці тридцятих скептицизм, з яким українські націоналістичні кола ставились до ідеї неукраїнського походження фашизму, практично зник. На той час більшість українських націоналістів не вважали український націоналізм та фашизм несумісними рухами й не заперечували, щоб їх вважали членами фашистського руху. 1938-го інший ідеолог ОУН, Ярослав Оршан, писав: «...фашизм, націонал- соціялізм, український націоналізм і т. д. це різні національні форми одного духа»383.
Донцов і Сціборський відстоювали приблизно таку саму концепцію фашизму, що й Онацький. З одного боку, вони вважали український націоналізм однією з форм фашизму, а з іншого, - підкреслювали унікальність українського націоналізму та запевняли, що українським націоналістам доцільніше не ототожнювати своєї політики з фашизмом. Сціборський писав про складні стосунки між фашизмом, націоналізмом та нацією: «Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього - це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількості індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духовну, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчості цілих 101


поколінь - вмерлих, живих, ненароджених, - що зв’язані між собою нерозривно»384.
Серед інших важливих ідеологічних понять, які також сформували молодого Бандеру, були расизм та євгеніка. Расизм був одним із компонентів націоналізму Міхновського. За словами Мірчука, Бандеру захопили ідеї Міхновського і він штудіював його праці ще під час навчання у гімназії385. А на початку сорокових років навіть зробив їх ідеологічною основою ОУН386. Поширенню расистських ідей та популяризації євгеніки в Україні також сприяли праці Донцова, Марганця та Рудницького. На їхній світогляд, зі свого боку, вплинули європейські та світові дискусії стосовно цих тем. В українському націоналізмі расизм та євгеніка з’явилися у контексті ідей очищення української «раси», нації, культури та мови від іноземного впливу (польського, російського та єврейського). Такий тип расизму був притаманний праворадикальним рухам, мав свої національні першоджерела, представники яких упродовж століть жили у провінціях іноземних імперій і перебували під значним впливом інших культур. Україна та Хорватія - два таких приклади387.
Теракта, вчинені Крайовою екзекутивою в 1933—1934рр. (коли Бандера послідовно обіймав різні керівні посади), доводять, що він та інші члени ОУН на той час уже цілком інтерналізували етику крайнього правого націоналізму, а також концепцію аморалізму Донцова. Використовуючи терор з пропагандистською метою, Крайова екзекутива, розглядала його як інструмент для підготовки «національної революції». Мета революції полягала в тому, щоб за допомогою мас захопити владу та встановити диктатуру, що дуже нагадувало методи застосування терору іншими фашистськими рухами, зокрема німецькими націонал-соціалістами, італійськими фашистами та хорватськими усташами. Суттєвою різницею між ОУН та усташами, з одного боку, та фашистськими рухами національних держав (серед яких Італія та Німеччина) - з другого, було те, що першим спочатку потрібно було створити державу, а другим - відкрито відібрати владу в чинних урядів.
Останні п’ять років перед Другою світовою Бандера перебував у в’язниці, де він певною мірою був ізольований від офіційних дискусій ОУН. Утім, для становлення його самосвідомості цей період був украй важливим. У цей час Бандера формує власне політичне бачення, пов’язане з тим, що йому випала роль представляти ОУН на Варшавському та Львівському судових процесах. Під час судових процесів Бандера, як і інші звинувачені, демонстрував фашистські ритуали. Це свідчить про те, що світогляд Бандери - як Провідника руху, який планував створити державу з режимом фашистської диктатури, - уже був сформованим388. Після суду Бандера перебував за ґратами, де він мав можливість читати 102


книги, українську та іншу періодику. Тому він був не повністю ізольований від українських та європейських політичних дискусій того часу. У вересні 1939-го, коли Бандера вибрався із в’язниці, він почувався впевнено як Провідник молодих українських націоналістів-революціонерів та прагнув стати лідером всієї ОУН389.
Іншими ідеями, які вплинули на молодого Бандеру, були такі концепти, як-от «перманентна революція» та «національна революція». Термін «перманентна революція» запровадив Карл Маркс, а популяризував Лев Троцький, який вбачав у революції політичний та соціальний процес трансформації суспільства390. У контексті українського націоналізму термін «перманентна революція» означав перманентну революційну трансформацію, але передбачав зовсім інші результати, ніж це мали на увазі Маркс та Троцький, - зокрема він ґрунтувався на переконанні, що український народ вимре, якщо йому не вдасться позбутися «окупантів» та «ворогів» і створити власну державу. Призначення «перманентної революції» - у підготовці «українських народних мас» до революційного акту, а саме: «національної революції», під час якої націоналісти захоплять владу, встановлять диктаторську державу та виженуть чи знищать етнічних і політичних ворогів. Для цього ОУН намагалась перевиховати українців, перетворити їх з людей з «душами рабів - на людей з душами господарів; з людей з душами захисників - на людей з душами агресорів»391. ОУН намагалася створити розгалужену мережу своїх членів у кожному населеному пункті на «українській етнічній території». Це вимагало залучення української молоді до «національно-визвольної боротьби». УВО та ОУН домоглися цього, «проникнувши» до молодіжних організацій, зокрема скаутського «Пласту» та низки інших молодіжних організацій392.
ОУН вважала, що серед українських рухів, партій та організацій тільки ОУН зможе здійснити революцію й саме цим запобігти смерті нації. Інші українські рухи, згідно з ОУН, не тільки не здатні організувати революцію, а й були ворогами цього руху і, відповідно, супротивниками революції. Такі організації ставали мішенню революційного терору ОУН, особливо якщо вони якимсь чином співпрацювали з «окупантами». Однак на практиці ОУН вважала можливою співпрацю з деякими іншими українськими партіями, щоб, на випадок імовірної революції, дістати більшу підтримку широких верств населення. ОУН вважала, що для успіху «національної революції» доцільне використання будь-яких засобів, до переліку яких належать навіть війна та етнічне й політичне політичне насильство, оскільки фактично на кону стоїть питання життя чи смерті усієї нації393.
Ще до початку тридцятих років Бандера глибоко перейнявся ідеями «перманентної» та «національної» революцій, приділивши особливу увагу останній. Про це свідчить як політика Крайової екзекутиви у 1933— 103


1934 рр., коли Бандера був її Провідником, так і події літа 1941-го, коли ОУН здійснювала «Українську національну революцію»394. Тексти, написані Бандерою після війни, свідчать про те, що у той час він обрав саме концепцію «національної революції» (швидше за все, через її радикальність порівняно з «перманентною революцією»). Після війни Бандера адаптував цю концепцію до умов «холодної війни» та використовував її для організації революції проти СРСР. Важливе місце у революції Бандери посідали народні маси, а в умовах 1941р.- фашистський лідер (Провідник чи Вождь), роль якого Бандера і мав зіграти395.
У міркуваннях про концепцію «національної революції» Бандері був притаманний глибокий інтерес до таємних організацій XIX та XX ст. Як згадувала його сестра Володимира, він більше цікавився діяльністю революціонерів і терористів, ніж військовими темами або питаннями зброї. Бандера захоплювався читанням історій про російських нігілістів XIX ст. та сучасних більшовиків. За словами Володимири, улюбленим революціонером Степана був Ленін. Проте згодом, під впливом Донцова, це захоплення Бандери поступилося місцем ненависті до більшовизму. Мабуть, інтерес Степана до революціонерів виник завдяки розповідям його батька про Петлюру, Скоропадського і Троцького396.
Так само, як і багато інших активістів ОУН того покоління, Бандера зазнав сильного впливу польської національної культури та авторитарного режиму Юзефа Пілсудського. Хоча ОУН боролась з польською державою як з «окупантом», представники покоління бандерівців вільно говорили польською та були добре обізнаними з польською культурою. Саме з польської історії вони дізналися, як народ може досягти власної державності. Таким чином Бандера водночас захоплювався та ненавидів повстанців XVIII ст. та революціонерів XX ст. - Тадеуша Костюшко та Юзефа Пілсудського відповідно. Ровесник Бандери, оунівець Володимир Янів, згадував про польських вчителів: «Звичайно, ці польські патріоти старалися появити учням польську історію та культуру в якнайкращому світлі, але саме тут відбулося цілком неймовірне: вони стали найкращими виховниками українського патріотизму. Коли вони з захопленням оповідали про польські повстання чи про поетів, то ми автоматично транспонували це на українські відносини»397.
Більшість молодих галицьких українців ніколи не стикалися з харизматичними лідерами безпосередньо, вони знали про них тільки завдяки творам Донцова. Винятком був Пілсудський. Інформація про нього з’являлася практично на кожній другій шпальті газети. Його портрети висіли у всіх кабінетах чиновників і в класах гімназії, де вчився Бандера. Візити Пілсудського до інших країн, його політичні промови та стан здоров’я були у центрі уваги щоденних обговорень та ефіру радіостанцій398.
104


Як і інші члени ОУН, Бандера міг, читаючи щоденники Пілсудського, захоплюватися його націонал-революційною діяльністю (як до цього він захоплювався Леніним та іншими революціонерами)399. Водночас Бандера, ймовірно, вороже ставився до Пілсудського, бо той був лідером нації, яка «окупувала» Україну.
Міжвоєнний період визначався широким розмаїттям харизматичних культів авторитарних, фашистських та військових лідерів. Молоді українські націоналісти-революціонери не втрималися від спокуси долучитися до цих загальних лав із власним винаходом.
Висновок
Степан Бандера виховувався в родині греко-католицького священика, який боровся за українську державу та надихнув свого сина на продовження цієї боротьби. На відміну від батька, для Степана націоналізм був важливішим за релігію. За часів навчання у гімназії Бандера штудіював праці письменників націоналістичного та расистського спрямування - Міхновського й Донцова. 1928 р. він розпочав навчання у Львові, але через свою політичну та терористичну діяльність так і не довчився. Натомість Бандера швидко підіймався в ОУН кар’єрними щаблями. У червні 1933-го він став офіційним головою Крайової екзекутиви, а раніше, як очільник референтури пропаганди, показав себе талановитим організатором та відданим націоналістом. За часів його керівництва політика Крайової екзекутиви радикально змінилася: організація розпочала здійснювати вбивства все більшої кількості людей, часто - з ініціативи Бандери. Жертвами цих злочинів інколи були українці, зокрема й члени ОУН, яких звинувачували у зраді.
Формування світогляду Бандери можна відтворити за книгами та газетами, які він читав, за групами та організаціями, до яких він належав, за діями, які він чинив, та за промовами, які він виголошував. Аналіз цих даних показує, що Бандера, очевидно, інтерналізував ідеологію ОУН, Донцова та інших сучасних фашистських і крайніх правих мислителів. Світогляд Бандери сформувався на ґрунті численних крайніх правих цінностей та концептів, як-от: ультранаціоналізм, фашизм, расизм та антисемітизм, культ насильства, ворожість до демократії, комунізму та соціалізму, віра в те, що створити українську державу можна тільки за допомогою війни. Його світогляд, як і в інших молодих українських націоналістів, поєднував у собі екстремізм та відданість релігії (за допомогою якої він намагався сакралізувати політику та насильство).
105


Частина 3. Вбивство Перацького.
Варшавський та Львівський судові процеси
Вбивство Перацького
Зранку 15 червня 1934 р. міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький попрощався з міністром пропаганди Німеччини Иозефом Геббельсом, який перебував у Польщі з офіційним візитом та із Варшави вилітав до Кракова. Відразу після прощання Перацький (іл. 95) повернувся до свого кабінету в Міністерстві внутрішніх справ (вул. Нові-Свят, 69), а ввечері вирушив у традиційне місце зустрічі політиків - клубний ресторан Towarzyski за адресою: вул. Фоксал, 3 (іл.92). Міністр прибув на вул.Фоксал близько 15:40 та відпустив водія до 17:30. Перацький пішов до ресторану сам, без охоронців. У цей момент до нього почав наближатися Григорій Мацейко, 21-річний член ОУН. Мацейко струснув пакунок, загорнутий у папір із кондитерської Гаєвського. У пакунку був саморобний вибуховий пристрій, який Мацейко марно намагався підірвати. Для активації мав відбутися енергійний поштовх детонатора - Т-подібного металевого поршня, який мав зруйнувати скляну трубку з азотною кислотою. Щоб розбити трубку, потрібно було докласти трохи більше зусиль, ніж це вийшло у Мацейко. За умови детонації вибухового пристрою загинули б і міністр, і його вбивця. Коли Мацейко зрозумів, що його план зазнав невдачі, він витяг з пальто пістолет і підбіг до Перацького, який уже пройшов повз нього й заходив до ресторану. Наздогнавши Перацького, Мацейко двічі вистрелив йому в потилицю. Після того як міністр упав на землю, Мацейко зробив третій постріл, але промахнувся; утікаючи з місця події, молодий убивця відстрілювався від поліцейських, у результаті поранивши одного з них у руку400.
Відійшовши на безпечну відстань від місця злочину, Мацейко позбувся зброї. До гуртожитку, де він жив під іменем Влодзимеж Ольшанський, він не повернувся. Замість цього він поїхав до Любліна, де провів кілька днів у компанії з українським студентом Яковом Чорнієм. Згодом Мацейко переховувався у Львові, у чому йому допомагали оунівці: Іван Малюца (іл.76), Роман Мигаль та Євген Качмарський. 5 серпня Катерина Зарицька та інші оунівці допомогли Мацейко перебратися до Чехословаччини й забезпечили його зброєю та грошима; згодом Мацейко, скориставшись литовським паспортом, переїхав до Аргентини, де 106


оселився під іменем Петро Книш. У цій країні він одружився з українкою, але так і не зміг призвичаїтися до місцевого клімату. Пізніше почав пиячити та страждати на психічні розлади. 1966 р. він помер.01
До лав ОУН Мацейко приєднався певною мірою випадково. 19 листопада 1931р. він ішов вулицями Львова (до якого переїхав за два роки до того з маленького містечка Щирець) і почув постріли та крики натовпу «Ловіть вбивцю!». Люди кричали та показували на людину, що рухалася в бік Мацейка, якому нічого іншого не залишалося, як зловити втікача. Пізніше з’ясувалося, що це був Іван Мицик, член ОУН, який за кілька хвилин до того вбив українського школяра Євгена Бережницького. Щоб спокутувати провину за випадкове перехоплення Мицика, Мацейко вирішив стати членом ОУН. До нападу на Перацького Крайова екзекутива вже доручала Мацейку виконувати вбивства інших людей, але тому це не вдавалося. Перацький став його першою жертвою402.
Перацький був польським патріотом, який брав участь у боях за польську державу під час та після Першої світової війни. 22 червня 1931р. він очолив Міністерство внутрішніх справ. Як політик, Перацький був відданим прибічником Пілсудського та уряду санації (Sanacja)403 і противником будь-якого екстремізму, що загрожував польській державі. Gazeta Polska та політики режиму санації називали Перацького польським патріотом, що, подібно до Тадеуша Голувка та Генріка Юзевського, підтримував польсько-українське примирення404. Інакше описувала Перацького письменниця Марія Домбровська, значно критичніший та неупереджений спостерігач: «Перацького вбито. Він був жахливою фігурою, клерикальним та занадто набожним... соціальним паразитом - я його трохи знаю, оскільки Ст. [Станіслав Стемповський, супутник життя Домбровської] мав з ним велику неприємність. Нині уряд перетворює його на великого національного героя: оголошено тиждень жалоби й пишуться панегірики. На його похороні єпископ Гавліна виголосив одіозну промову. Проте для мене - він є експонатом [мого] “музею бруду”»405.
Уїдливо показна антипатія Домбровської до Перацького вірогідно мала достатні підстави, проте частково на неї вплинули проблемні стосунки між її супутником життя та Перацьким, а також пишні релігійно- націоналістичні комеморації, з якими вбитого міністра проводжали в останню путь.
Вбити саме Перацького оунівці вирішили тому, що той був відомим польським політиком і його вважали відповідальним за пацифікацію українських поселень восени 1930-го. У своєму бюлетені у жовтні 1934р. ОУН написала про це вбивство так: «15 червня у Варшаві бойовик УВО виконав замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив 107


міністра внутрішніх справ окупаційного уряду на західноукраїнських землях»406. Особливе значення мало місце вбивства. Перацького вбили у центрі Варшави, столиці Польщі, а не на південно-східних територіях II Речі Посполитої, які ОУН вважала «західноукраїнськими землями» та які він відвідав 3-9 червня 1934р., незадовго до свого вбивства407.
Підозра поліції спочатку впала не на ОУН, а на польський Національно-радикальний табір (ONR), який також становив небезпеку для уряду та, зазвичай, був у Варшаві активнішим, ніж українські націоналісти. Серед підозрюваних, яких заарештувала поліція, було більше членів ONR, ніж членів ОУН. Однак на місці злочина Мацейко залишив важливі докази, а саме - пакунок із вибуховим пристроєм, який не здетонував, а також свого капелюха та пальто, у якому поліція знайшла синьо-жовту стрічку. Ці знахідки свідчили, що вбивця, можливо, українець, хоча він міг бути й неукраїнцем, який навмисно залишив стрічку, щоб пустити слідство хибним шляхом.
Близько 5:30 ранку 14 червня 1934р., за день до вбивства міністра, у студентському гуртожитку Академічного дому поліція заарештувала Бандеру разом із двадцятьма іншими членами ОУН. На момент арешту Бандери поліція не знала, що до їхніх рук потрапив голова Крайової екзекутиви ОУН408. Тієї ж ночі поліція заарештувала Карпинця та виявила у його квартирі (Краків, Дембницький ринок, 13, іл. 88) хімічну лабораторію. А 17 червня 1934-го поліція доставила в лабораторію Карпинця вибуховий пристрій, вилучений на місці злочину у Варшаві, та встановила, що його виготовлено у цьому місці409. Це викриття дозволило поліції вийти на слід організаторів убивства Перацького та спричинило подальші масові арешти українських націоналістів. У червні 1934-го в різних польських містах затримали близько 800 членів ОУН (більшість арештів припала на 14, 17 та 18 червня)410.
Масові арешти спровокувало посилення пропагандистської діяльності та збільшення (у 1933-1934 рр.) кількості терактів. Арешти, яким передували тривале стеження та агентурне проникнення слідчого відділу краківської поліції, відбувалися у зв’язку із незаконним перевезенням пропагандистських матеріалів та вибухівки (ОУН здійснювала їх через чесько-польське місто Цешин). Принаймні до 17 червня - того дня, коли встановили, що бомба, залишена на місці злочину, виготовлена силами ОУН, - поліція здійснювала арешти, незалежно від резонансного вбивства. Саме через масові арешти ОУН вирішила вбити Перацького 15 червня. Замах перенесли на цей день, оскільки в ніч з 13 на 14 червня поліція знайшла лабораторію і вже 14 червня у Львові та Кракові розпочалися арешти411. Хоча 17 червня поліція вже знала, хто стояв за вбивством Перацького, публічно про це повідомили тільки 10 липня. Ця 108


затримка, у поєднанні з пропагандистськими й ідеологічними (з потужним патріотичним підґрунтям) жалобними заходами, підштовхнула засоби масової інформації до величезної спекуляції та збурення хвилі народного гніву412.
Ідеологічний вимір убивства Перацького
Перший етап політичного культу Степана Бандери можливо розглядати як результат політично та ідеологічно мотивованих емоцій, викликаних вбивством Перацького, та двох великих судових процесів, які відбулися у Варшаві (з 18 листопада 1935-го по 13 січня 1936-го) та у Львові (з 25 травня по 27 червня 1936-го). Відразу після вбивства польські ЗМІ, особливо близькі до руху санації, почали називати Перацького мучеником та героєм, створюючи навколо нього політичний міф. Попри те, що ці зусилля були марними, польський пропагандистський апарат усе- таки зумів пробудити колективний гнів, який впав на ОУН, коли влада оприлюднила ім’я вбивці польського міністра та борця за незалежність Польщі.
Шпальти вечірніх газет 15 червня 1934 р. подали смерть Перацького як національну трагедію. В авангарді цієї пропагандистської кампанії крокувала Gazeta Polska, напівофіційна газета провідної парламентської фракції Sanacja. 16 червня у центрі першої шпальти газети надрукували фотографію Перацького, який сумно та вдумливо дивився в очі читачам. Чорна рамка перетворювала фотографію на велетенський некролог. Великий заголовок над світлиною інформував про те, що «вчора близько 15:15 було вбито міністра внутрішніх справ». Підзаголовок розповідав читачам про місце вбивства та повідомляв про смерть Перацького в лікарні о 17:05. Читачів також повідомляли, що вбивцю ще не затримали413. Текст під фотографією Перацького пробуджував гнів проти невідомої групи, відповідальної за вбивство. Після того як «стало відомо, де корені цього злочину ...ця хвора частина суспільного організму має бути випалена розпеченим залізом», - заявила газета. «Час безвідповідальності у польській історії позаду. Злочинець має відповісти як за фізичний, так і за політичний злочин». У статті переконували, що Перацький помер не дарма, а віддав своє життя на славу Польщі. Міністра вбив ворог, доволі боягузливий та хитрий, бо вбив його зі спини, а не віч-на-віч, як на полі бою414.
На другій шпальті Gazeta Polska від 16 червня 1934р. інформувала читачів про деталі вбивства, смерті Перацького у лікарні, марні переслідування вбивці та суспільний резонанс, який викликав цей злочин. Згідно з цією статтею, новина про вбивство Перацького розлетілася містом з блискавичною швидкістю й скрізь викликала щирий сум і горе. На знак 109


скорботи зачинили кінотеатри, ресторани і кав’ярні. Просто на вулицях люди читали та жваво обговорювали екстрені випуски газет. На багатьох державних та приватних будівлях приспустили прапори. Молодіжна організація Legion Młodych, пов’язана із рухом санації, влаштувала урочисту ходу від лікарні, де помер Перацький, до Бельведеру, палацу- резиденції маршала Пілсудського. Під час цієї ходи сталися сутички з представниками польської фашистської організації ONR. Такі ж емоційні реакції та прояви скорботи були у Львові, Кракові, Любліні, Лодзі, Вільно, Білостоці та Торуні. Gazeta Polska повідомила, що жалобу за загиблим та відразу до невідомого вбивці висловили також в інших європейських столицях - Парижі, Лондоні та Бухаресті415.
Подія набула форми національної трагедії. З метою пробудити колективне прагнення до помсти та справедливості, усі проурядові ЗМІ зосередили свою увагу на церемоніях жалоби та скорботних почуттях людей. Наступного дня, 17 червня 1934-го, Gazeta Polska присвятила Перацькому, мученику та герою, всю першу шпальту: як і за день до цього, вона вийшла друком у чорному обрамленні, що знову надавало їй вигляду некрологу, але цього разу на ній не було світлини Перацького (іл.91). Натомість на ній надрукували великими літерами ім’я Броніслава Перацького, хрест та літери «5» і «Р» (абревіатура слів «Вічна пам’ять»). Нижче, трохи дрібнішими, але досить великими літерами - титули Перацького та посади (міністр внутрішніх справ, делегат Сейму та ін.), його нагороди, серед яких орден Virtuti Militari та військове звання «бригадний генерал», яке маршал Пілсудський посмертно надав Перацькому наступного дня після його загибелі. Відразу за цим переліком читачів інформували про те, що Перацький загинув, коли «стояв на варті». Газета повідомляла, що панахида відбудеться у понеділок 18 червня у костелі Св. Хреста. Після служби труну відвезуть на центральний залізничний вокзал, звідки її доправлять у Новий Сонч (місто, в якому раніше Перацький жив з родиною)416.
На другій шпальті Gazeta Polska повідомляла, що на спеціальному жалобному зібранні Ради міністрів, що відбулося наступного дня після вбивства, прем’єр-міністр Леон Козловський заявив, що «рука правосуддя» має покарати не тільки прямих, а й навіть опосередкованих учасників злочину. Уряд розпорядився приспустити на всіх державних установах прапори і прикріпити до них чорні стрічки. Президент [мер] Варшави Мар’ян Зиндрам-Косцялковський звернувся до мешканців Варшави із закликом вивісити прапори на всіх приватних будівлях. Урядові установи зобов’язали дотримуватися жалоби вісім днів, а Міністерство внутрішніх справ та його філіали - двадцять вісім. У зверненні містився припис про скасування на період жалоби всіх церемоній і свят (зокрема, скасування 110


вистав у театрах і сеансів у кінозалах), а всіх посадовців зобов’язали носити жалобні стрічки. Жалобні служби відбувалися у всіх містах та селищах Польщі, а також у польських поселеннях за межами Польщі. Польське радіо зобов’язали транслювати тільки спеціальні програми417.
Свої співчуття у зв’язку зі смертю міністра висловили видатні діячі, зокрема архієпископ Август Хлонд (іл. 15), посли різних країн та представники асоціацій трудящих. Gazeta Polska також поінформувала, що мати Перацького, коли почула по радіо звістку про смерть сина, знепритомніла, а людині, яка допоможе впіймати вбивцю, міністерство внутрішніх справ обіцяє виплатити винагороду в розмірі 100 тис. злотих418. Третя шпальта випуску Gazeta Polska містила статтю під назвою «Смерть солдата». У ній Перацького зобразили авторитетним та патріотичним поляком, відданим слугою польської держави, представником покоління, яке під час та після Першої світової воювало за польську незалежність і активно брало участь у післявоєнному відновленні країни. Убивство Перацького називали ударом по всіх польських патріотах, а інформацію про вбивство подавали в такий спосіб, щоби пробудити почуття помсти419. Відзначалося, що куля, яка уразила Перацького 1915 р. (під час боротьби за незалежність), не поклала край його служінню державі, проте це зробила куля вбивці. Політичну групу, яка випустила цю кулю, має бути розгромлено420.
Вулицю, на якій Перацького вбили, наступного дня перейменували на його честь. На церемонію з цієї нагоди прибули провідні політики, представники військових, громадських та робітничих організацій, зокрема президент міста Варшави Зиндрам-Косцялковський, який виступив на ній з такими словами: «Міністра польської республіки, полковника польської армії, солдата маршала Пілсудського - вбито! Господь ображений убивством людини, батьківщина ображена вбивством міністра республіки»421. Далі промовець підкреслив, що вулиця, де вбито міністра, має бути перейменована на його честь, аби увічнити ті зусилля, які Перацький віддав Батьківщині, і отже «нагадувати, що всі ми маємо жити та старанно працювати... як заповідав Вождь Народу (Wódz Narodu) [Юзеф Пілсудський], щоб створювати ту Польщу, яку він [Вождь Народу] бачив та задля якої ми, його солдати, воювали»422. Згадавши Перацького як відданого слугу держави, у якій все відбувається на славу вождя та завжди так, як забажає вождь, керівник міста заявив, що «вбивство Перацького завдало шкоди всьому суспільству, бо завдало шкоди вождю». За прикладом Варшави інші польські міста почали перейменовувати вулиці на честь загиблого міністра. Муніципальна рада м. Хшанув ухвалила таке рішення 18 липня, а м. Ковель - 20 липня 1934-го423.
Вбивство Перацького польська влада використала як привід для легітимізації першого польського концтабору, зведеного в Березі- 111


Картузькій, та анулювання Малого Версальського договору. Рішення з цих двох питань ухвалили раніше, але оприлюднили тільки після трагедії. Інформацію про створення концтабору видання Gazeta Polska та Ilustrowany Kury er Codzienny подали як вимушену відповідь на вбивство425.
18 червня 1934 р., поряд зі співчуттями від різних організацій та установ, Gazeta Polska надрукувала перші слова жалоби, які надіслали й українські асоціації (у цьому випадку - Волині)426. 17 червня 1934-го у Львові та інших містах з переважно українським населенням (Львівського, Тарнопільського та Станіславівського воєводств) відбулися велелюдні заходи, на яких ухвалили резолюції, що засуджували вбивцю міністра427. На першій шпальті номера від 17 червня газета «Щоденний ілюстрований кур’єр» (Ilustrowany Kury er Codzienny} надрукувала велику статтю під назвою «Криваві руки». Допис був відповіддю на викриття у Кракові лабораторії ОУН та на масові арешти членів ОУН, які відбулися 14 червня. Автор статті викривав насильницьку та злочинну суть ОУН, засуджував ГКЦ за освячення діяльності ОУН та закликав церкву відсторонитися від цієї організації. Автор не стверджував, що саме ОУН вчинила злочин проти Перацького, але він назвав ОУН терористичною та злочинною організацією, яка, можливо, стоїть за цим вбивством428.
Маршал Пілсудський видав наказ провести Перацького в останню путь з військовими почестями. До всенародної скорботної ходи, що у день поховання розпочалася о 12:00 на площі маршала Пілсудського, долучилося близько 100 тис. осіб.
18 червня 1934 р. тіло Перацького перевезли з Варшави до містечка Новий Сонч (у Малопольщі), де мешкала родина Перацьких та де наступного дня його мали поховати. Для цієї поїздки підготували спеціальний «жалобний потяг», до складу якого входили: вагон, де розмістили труну, вагон з вінками та решта вісім вагонів - для родичів, представників органів влади та різноманітних організацій. Перед відбуттям потяга виступив із промовою прем’єр-міністр Козловський, який заявив, що вбивство Перацького «спаплюжило честь нашої країни, зганьбило наше почуття справедливості та суспільну мораль»429.
«Жалобний потяг» вирушив з Варшави о 13:00. Дорогою до Нового Сонча він зупинявся на 10-30 хвилин у кожному з семи головних міст країни, що давало змогу місцевим делегаціям та громадянам вшановувати пам’ять загиблого міністра. По дорозі до потяга довелося приєднати ще один вагон, бо для нових вінків бракувало місця. Там, де поїзд не зупинявся, його зустрічали церковним передзвоном та обсипали квітами; якийсь час потяг супроводжували літаки. У Тарнові потяг оточили люди зі смолоскипами, а сільські дівчата, стоячи на колінах і простягаючи руки до неба, влаштували біля нього молебень430.
112


Після трьох з половиною днів колективної жалоби похорон набув, як і обіцяв вождь та найповажніша людина у державі - маршал Пілсудський, дуже церемоніального змісту. Польське суспільство перебувало у вирі націоналістичних та патріотичних пристрастей і не помічало ідеологічного характеру процесу, який перетворював Перацького на героя та мученика. На панахиді в місті Новий Сонч єпископ Лісовський виголосив проповідь, під час якої члени уряду «старі, загартовані у боях солдати», що воювали за незалежність Польщі, плакали431. Труну з тілом Перацького встановили на гужовий візок та відвезли на цвинтар. Під час поховання Станіслав Кар, заступник маршала Сейму, як і багато інших промовців до нього, назвав Перацького відданим слугою Пілсудського («генія та вождя народу») й висловив сподівання на невідкладне покарання вбивці432.
До політизованих жалобних карнавалів долучилися газети, радіостанції та міністерство освіти. Навіть якщо не всі вони робили це так екстенсивно, як Gazeta Polska, напівофіційне видання уряду санації, саме їхні зусилля вплинули на формування нового політичного міфу про відважного Перацького, який загинув за країну. Польське радіо, наприклад, скасувало багато запланованих програм, щоб транслювати жалобні церемонії з костелів у Варшаві, Новому Сончі та інших місць. В ефірі цієї радіостанції також докладно розповідали про маршрут «жалобного потяга» і транслювали програми, в яких обговорювали вбивство та резонанс, який вони спричинили433. Міністр освіти видав наказ про те, щоб у кожному шкільному класі обговоренню вбивства Перацького присвятили окремий урок434. Першу шпальту свого номера від 19 червня Gazeta Lwowska перетворила на величезний некролог (іл. 91)435.
Колективна ідеологічна робота над новим політичним міфом увінчалася друком книги «Броніслав Перацький: бригадний генерал, міністр внутрішніх справ, депутат Сейму, солдат, державний діяч, людина», яку наприкінці 1934 р. підготував польський Інститут державно- творчої пропаганди436. Перацький, на думку авторів видання, був відданим слугою вітчизни та «вождя [Пілсудського], який звільнив Польщу від поневолення»437. Убивство та втеча вбивці, смерть Перацького у лікарні та втрата свідомості його матері під час звістки про смерть сина, співчуття, які надходили з усього світу та жалобні церемонії у всіх польських містах, похорони та жалобні промови різних політиків - усю цю хвилюючу та сумну інформацію подали у книзі у дусі агіографічного наративу438.
У загальному контексті такої дуже стилізованої жалоби дві провідні українські газети II Речі Посполитої - «Діло» та «Новий час» - були помітно стриманішими та фактично дистанціювалися від колективного конструювання міфу. «Діло», разом із повідомленнями про реакцію на подію інших газет, обмежилося публікацією виключно інформаційних 113


повідомлень (про вбивство та скорботні заходи)439. Видання також надрукувало співчуття Української парляментарної репрезентації та повідомило про масові арешти членів ОУН, що певною мірою відволікало читачів від жалоби440.
Водночас газета «Діло» інформувала своїх читачів про судові процеси над членами ОУН, які відбувалися на місцевому рівні. Упродовж періоду скорботи та наступних місяців відбулися три такі судові розгляди. Оскільки ці процеси вважались політичними, їхнє висвітлення у пресі мало відповідний характер. На судовому засіданні у Тернополі чотирьох членів ОУН притягли до відповідальності за вбивство поліцейських та причетність до ОУН. Статтю у «Діло» на цю тему назвали «Великий політичний процес у Тернополі. За приналежність до ОУН і вбивство постерункового»441. На цьому процесі двох членів ОУН засудили до страти, один дістав довічне ув’язнення, одного виправдали та звільнили з-під варти442.
Видання «Новий час» коментувало вбивство Перацького ще менш охоче, ніж «Діло». 16 червня 1934р., наступного дня після вбивства міністра, «Новий час» віддав першу шпальту висвітленню перебігу подій одного з місцевих судових процесів над членами ОУН і не повідомив про вбивство міністра443. Видання дотримувалося цієї політики і в двох наступних випусках. Насамперед, там друкували повідомлення про судові процеси над членами ОУН у Станіславові та Самборі, уникаючи будь-якої згадки про загибель Перацького444. «Новий час» оголосив про вбивство аж 20 червня 1934-го, тобто наступного дня після похорону Перацького, тоді ж газета надрукувала і рішення уряду створити концтабір для осіб, які становлять небезпеку для держави445.
10 липня 1934-го, майже за місяць після вбивства, Gazeta Polska надрукувала інтерв’ю з міністром юстиції Чеславом Міхалковським, у якому він повідомив громадськість, що вбивство, за даними слідства, спланували та скоїли представники ОУН; трьох осіб, причетних до вбивства, заарештовано, але вбивцю не спіймали: він утік з Польщі, попри те що влада доклала усіх зусиль для його захоплення. Імен вбивці та заарештованих людей не розголошували446. Інтерв’ю позбавило сумнівів того, яка саме організація відповідальна за вбивство зразкового польського патріота, державного діяча, героя та мученика. На той час польське суспільство у такій мірі перевантажили інформацією щодо усіх деталей цього злочину, що воно відчувало певну втому від усіх таких показових заходів.
13 липня 1934-го, відразу після оголошення результатів розслідування, з короткою заявою, у якій засуджувалась терористична діяльність ОУН, виступило УНДО (звернувши свою увагу і на те, що ОУН згубно впливає на українську молодь)447. Таку позицію УНДО засудила українська 114


газета «Новий шлях» (Канада), назвавши її лідерів людьми, які «підписали документ, що означає оголошення війни українському революційному націоналізму та ОУН»448.
Тільки після вбивства директора української Львівської гімназії Івана Бабія, вчиненого 25 червня 1934 р., українські газети змінили свій спосіб висвітлення діяльності ОУН. Раніше бойовики ОУН двічі вдавалися до побиття Бабія: 11 та 23 листопада 1932 р.449 Вбивство вчителя було затьмарено ще однією смертю: молодий оунівець Михайло Цар, вбивця Бабія, усвідомивши неможливість втечі, вистрілив у себе та згодом помер у лікарні. Редактори «Нового часу», які ще кілька днів тому неохоче повідомляли своїм читачам про вбивство Перацького, на вбивство вчителя відреагували інакше: статтю «Жахливий атентат» надрукували на першій шпальті (згодом друком вийшла і низка інших статей на цю тему)450.
Про вбивство Бабія та відчайдушне самогубство його вбивці також спішно повідомила газета «Діло»451. Цей злочин змусив «Діло» розкритикувати ОУН та засудити її політику. Невдовзі після вбивства анонімний журналіст «Діла» писав: «Його конфлікти з молоддю, як управителя філії акад, гімназії, громадянство трактувало, як трагічне непорозуміння... коли не можна відтягнути її [молодь] від підземелля, в якому зроджується братовбивчий злочин»452. 5 серпня, через десять днів після вбивства Бабія, на сторінках того ж видання цей злочин засудив голова ГКЦ митрополит Шептицький. Він назвав убивць Бабія «українськими терористами» та «ворогами [українського] народу»453. За іншим джерелом, у відповідь на вбивство Бабія Шептицький заявив: «Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться вашій роботі, прийдеться вам убивати всіх учителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерей українських дітей...»454 Вбивство Перацького, втім, не викликало з боку Шептицького такої реакції.
Відповідно до розкладу заходів, 19 жовтня о 19:00 труну з тілом Перацького перенесли до каплиці на старому цвинтарі. Недільного ранку 20 жовтня Франциск Лісовський (єпископ з Тарнополя) відслужив поминальну службу. Окрім членів родини Перацького, на службі були присутніми: 1-й полк підгальських стрільців, представники влади та різних організацій, а також місцеві мешканці. Після поминальної відправи труну з тілом Перацького в супроводі озброєних людей, які виконували військовий марш «Ми, перша бригада» (My, Pierwsza Brygada), розмістили у військовому мавзолеї. Цього ж дня в Новому Сончі заклали наріжний камінь під майбутній Дім стрільців (Dom strzelecki), названий на честь Перацького. Закладання першого каменя освятив єпископ Лісовський, а прем’єр-міністр Зиндрам-Косцялковський виступив на заході з урочистою 115


промовою455. Через місяць розпочався тривалий судовий процес над членами ОУН - організаторами вбивства Перацького.
Варшава. Перший судовий процес над членами ОУН
Під час судового процесу, який тривав з 18 листопада 1935-го по 13 січня 1936-го, дванадцятьом членам ОУН висунули обвинувачення в організації та скоєнні вбивства Перацького (або у наданні допомоги вбивці під час втечі). Повний список обвинувачених виглядав так: Степан Бандера, Дарина Гнатківська, Ярослав Карпинець, Євген Качмарський, Микола Климишин, Микола Лебедь, Іван Малюца, Богдан Підгайний, Роман Мигаль, Ярослав Рак, Яків Чорній та Катерина Зарицька. Крім того, усім їм поставили за вину «активну участь в ОУН, що прагне відокремити від польської держави її південно-східні воєводства». Саме остання стаття обвинувачення робила процес політичним, втім влада, намагаючись «продемонструвати справедливість», не мала наміру влаштовувати показовий процес. З одного боку, прокурори ретельно розслідували цей злочин та скрупульозно інформували спільноту про результати. З іншого, влада продемонструвала, що має намір рішуче діяти проти окремих осіб чи груп, які ставлять під сумнів сам факт існування польської держави та намагаються відокремити від неї частину території456.
Варшавському судовому процесу передувало розслідування, яке тривало близько року. Під час першого дізнання (16 червня 1934-го) Бандера заперечував свою причетність до ОУН. Слідчому, який хотів проводити допит польською мовою, він сказав, що знає польську, але відповідатиме тільки українською. Через «неможливість спілкування» допит відклали до 26 червня457. 12 листопада 1934-го Бандера знову відкидав свою належність до ОУН. Він також запевняв, що не знає ані Лебедя, ані людину, зображену на світлині Лебедя. 16 листопада 1934 р. Бандера сказав, що не тільки не є членом ОУН, але і не має з нею нічого спільного458. 10 січня 1935-го Бандера заперечував, що підозрював Бачинського в інформаторстві і що віддав наказ вбити його та позбутися тіла. Проте він погодився, що знав Бачинського по Академічному домі459. Під час того ж допиту Бандера заперечував і те, що він знав Лемика та наказав йому вбити радянського консула, і відкидав те, що знав Мацейка та наказав йому вбити Перацького460. Так само Бандера заперечував десятки інших злочинних дій461.
Протоколи допитів Бандери, які тривали з 16 червня по 26 вересня 1934-го, втрачені. Відповідно до протоколу від 27 вересня Бандера заявив, що в період з 9:00 (6 серпня) до 20:00 (II серпня) його допит тривав безперервно. Незважаючи на те, що він підписав протокол 7 серпня 116


(близько 20:00), слідчі й далі його допитували ще чотири дні, не дозволяючи йому спати й навіть відпочивати. Вони заявили, що не зупиняться, аж допоки він не надасть їм потрібної інформації. У суботу (11 серпня), щоб нарешті зупинити допит, Бандера повідомив слідчим, що у понеділок (13 серпня) він надасть нові свідчення і зробить заяву для преси про свої погляди щодо ОУН. Допит призупинили, і Бандеру відвели до камери, звідки він відразу вигукнув до оунівців крізь відчинене вікно: «[Це] Бандера! Я свідчив [szc/]; поліція безупинно мене допитувала увесь день та ніч, й вимагає все більше свідчень. Мене допитували з понеділка по суботу, і наступного понеділка допит триватиме знову». У понеділок (13 серпня) Бандера сказав слідчим, що він не виконає своїх суботніх обіцянок, бо він їх дав тільки заради припинення допиту та інформування інших оунівців про методи його здійснення462. У мемуарах іншого заарештованого, оунівця Климишина, про незаконні методи допиту не згадується, але він, на відміну від Бандери, від самого початку слідства вирішив відмовитися від будь- яких заяв та не відповідати на жодні запитання463.
Декілька інших ув’язнених членів ОУН, зокрема Отецько та Янів, послідовно, як Бандера, заперечували все, що тільки можливо було заперечувати. Роман Шухевич навіть заявив, що він «не погоджується з ідеологією ОУН, тому що вона не веде до мети»464. Проте у результаті допитів членів ОУН Івана Малюци, Романа Мигаля, Богдана Підгайного та Євгена Качмарського слідчім все ж вдалося зібрати велику кількість невідомої раніше інформації щодо структури ОУН та ролі Бандери в організації465.
Мигаль та Малюца вирішили дати свідчення, бо відчували «докори сумління» через заподіяне. Обоє були причетні до вбивства Івана Бабія (25 липня 1934 р.), а Мигаль - ще й до вбивства члена ОУН Бачинського (31 березня 1934 р.). Бачинського та Бабія вбили за наказом Бандери, який звинуватив першого в перешкоджанні діяльності українського націоналістичного руху, а другого - у співпраці з польською розвідкою466. 9 травня 1934 р. Мигаль та Сеньків запросили Бачинського разом провести час, а водночас і випити (вони були друзями і вбити товариша на тверезу голову не вважали за можливе)467. Після вбивства Бачинського у Мигаля почалася депресія, і в ОУН планували його «ліквідувати»468. Із чотирьох осіб, які свідчили проти своїх товаришів, тільки Підгайний пізніше намагався відкликати свої свідчення, посилаючись на те, що він їх дав під примусом469.
Іншим важливим джерелом інформації стали «архіви Сеника», які налічували майже 2500 документів ОУН, конфіскованих у Празі 1933 р. з будинку оунівця Омеляна Сеника. Ці документи польським колегам надала розвідка Чехословаччини470. Матеріали з архіву Сеника 117


допомогли слідчим переконати окремих ув’язнених не відмовлятись давати свідчення471. Архів Сеника та свідчення обвинувачених дали змогу прокурору Желенському підготувати детальний обвинувальний акт, який містив розгорнуту інформацію про структуру, дії та фінансування ОУН472. Загальний обсяг документів, які зібрали та підготували за час слідства, склав двадцять чотири томи473.
Згідно зі свідченнями, отриманими під час розслідування, роль Бандери у підготовці вбивства Перацького була значною. Його звинувачували у тому, що він забезпечив Лебедя грошима для стеження за Перацьким, видав зброю Мацейку та переконав вбити Перацького, а також був причетний до інших частин злочину474. Проте, за словами прокурора Желенського, ініціатива вбити Перацького належала не Бандері, а керівництву у вигнанні, тобто ПУН. Зокрема, прокурор стверджував, що наказ розробити план та вчинити вбивство надійшов від Коновальця, Ярого та Сеника 475.
Двох адвокатів, які раніше відстоювали інтереси ОУН - Степана Шухевича та Володимира Старосольського, - викликали на цей процес як свідків обвинувачення, тому вони вже не мали права виступати як захисники; їх замінили менш досвідчені Володимир Горбовий, Станіслав Шлапак, Лев Ганкевич та Лев Павенцький (іл.93)476. За словами адвоката ОУН Степана Шухевича, який був пов’язаний з членами організації родинними зв’язками, Коновалець висловився за те, щоб ще на початку процесу ОУН взяла на себе відповідальність за вбивство Перацького, але Ганкевич, коли передавав це повідомлення іншим адвокатам, перекрутив його зміст477.
В ОУН вважали вбивство засобом пропаганди, а судові процеси використовували як політичні майданчики. Судовий процес відкрив нову можливість пропагувати справу українського націоналістичного руху та привернути увагу міжнародної спільноти до становища українців у Польщі. Нерідко це відбувалося внаслідок неписаної угоди між різними представниками української преси, відповідно до якої судові процеси над членами ОУН вважали політичними (навіть якщо їхніх учасників звинувачували у вбивстві поліцейського чи грабунку). Усі судові процеси, які стосувалися діяльності ОУН, фактично ставали політичними, тому що їхніх учасників, звинувачували не тільки у скоєних ними злочинах, а й у належності до ОУН.
Варшавський процес, як і похорон Перацького за кілька місяців до того, перетворився на політичну виставу. Детальні репортажі про перебіг судового процесу друкували майже всі польські та українські газети. Львівський «Ранковий експрес» (Express Poranny) та краківський «Щоденний ілюстрований кур’єр» (Ilustrowany Kurier Codzienny, іл.94), 118


друкували ці дописи з виразними заголовками: «Сенсаційні одкровення про вбивць Перацького», «Лідери та бійці ОУН, проплачені Литвою: неймовірні викриття на судовому процесі у Варшаві», «Неймовірні зізнання свідків та підступна стратегія захисту» тощо478. Під час судового процесу Ilustrowany Kurier Codzienny регулярно друкував докладні розповіді про злочин та фотографії, які підбирали так, щоб викликати скорботу479.
Репортажі, які робила із судової зали головна українська газета «Діло», мали менш сенсаційний та більше інформативний характер (наприклад, на її сторінках з’явилися частини обвинувального акту, перекладені українською мовою)480. Інша популярна українська газета «Новий час» обрала сенсаційніший спосіб висвітлення подій. Перші шпальти виходили з величезними заголовками: «Варшавський суд назвав 12 українців, причетних до вбивства міністра Перацького», «Боєць українського підпілля у варшавському суді» та «Політичний процес століття: вбивство міністра Перацького»481. Один з номерів починався зі статті про «Хорватських повстанців», фотографію яких розташували поруч зі статтями про революціонерів ОУН. Усташі були причетні до вбивств короля Югославії Олександра І (іл. 97) та міністра іноземних справ Франції Луї Барту (іл.98), які сталися у Марселі 9 жовтня 1934 р. (іл.99). Судовий процес у цій справі відбувався одночасно з оунівським482.
Варшавський процес розпочався 18 листопада 1935 р. у восьмій судовій колегії окружного суду цього міста. З міркування безпеки судову залу відокремили від інших частин будинку, а всередину пропускали тільки юристів, співробітників служби безпеки, працівників суду, журналістів та родичів звинувачених (представникам громадськості дозволяли увійти тільки за спеціальними запрошеннями)483. На всебічний огляд розклали речові докази (зброю, численні пристосування та колби з лабораторії Карпинця) і всі двадцять чотири об’ємні томи матеріалів розслідування484.
Репортер з Gazeta Polska, спостерігаючи за Бандерою, який сидів біля цих речових доказів, охарактеризував його «як лідера [звинувачених] та керівника терористичної організації... який координував терористичну діяльність на всій території Польщі та підтримував зв’язки з провідними її членами за кордоном. Бандера, козирний туз терористичної організації, був непоказний на вигляд. Маленький, худий, тендітний, виглядав щонайбільше на 20-22 роки, у нього скошене підборіддя, гострі риси обличчя, неприємний вираз лиця, невелика косоокість. Нервові рухи, маленький рот, вузькі губи, він досить часто сміється, показуючи нерівні зуби, а під час спілкування зі своїм адвокатом використовує красномовні жести»485.
Суд розпочався о 10-й годині ранку та незабаром перетворився на відчайдушне протистояння. Після коротких формальностей голова суду Владислав Посемкевич звернувся до підсудних з проханням оголосити їхні 119


особисті дані. Першим за алфавітом був Бандера, який голосно відповів, що його ім’я «Степан», а не «Стефан» (польське ім’я, що фігурувало у звіті обвинувачення та яке очікував почути голова). Потім Бандера назвав імена своїх батьків та дату свого народження, але вимовив це українською. Голова нагадав Бандері, що офіційною мовою суду є польська, на що Бандера відповів: «Буду відповідати тільки по-українськи». Голова запитав Бандеру, чи знає він польську, на що той відповів «так», а це звучить і означає те саме обома мовами - українською та польською. У цей час адвокат Бандери Горбовий піднявся з місця з наміром щось сказати, але голова суду не дозволив йому це зробити і відразу нагадав, що будь-яке обговорення мовного питання - неприпустиме, оскільки використання української мови, як передбачено законом, дозволено тільки у судочинствах південно-східних воєводств Польщі486.
Таку саму тактику поведінки щодо мови застосували у залі суду підсудні Лебедь та Гнатківська. Карпинець (студент хімічного факультету та виробник вибухового пристрою), коли йому нагадали, що варто говорити польською, сказав: «Авторитет Організації українських націоналістів спонукає мене говорити українською!» Услід за цим прокурор Желенський звернувся до суду з проханням призначити перекладача - на випадок, якщо підсудні, зокрема Карпинець, раптом вирішать надати важливі свідчення. Голова відповів, що це питання суд розгляне згодом, але зауважив, що суд не братиме до уваги будь-які свідчення «не польською мовою» та сприйматиме такі дії як відмову в зізнанні. Бандера відразу викрикнув українською: «Я хочу свідчити!» Голова відповів (польською): «Суд братиме до уваги свідчення тільки польською мовою» та, оскільки підсудні не дотримувалися його вказівок, їхні особові дані він зачитає сам487.
Адвокат Бандери Горбовий попросив відкласти судовий розгляд, посилаючись на брак часу для вивчення матеріалів досить великого розслідування, а також тому, що п’ятьом звинуваченим ще не вдалося найняти адвокатів. Після цих слів Бандера встав і вигукнув українською мовою: «Оскільки не у всіх звинувачених є захисники - я відмовляюся від свого оборонця!» Голова суду заявив, що не давав слова Бандері, та відхилив усі прохання Горбового. Потім адвокати захисту спробували відкласти судовий розгляд, посилаючись на те, що підсудний Чорній, який під час слідства перебував на психіатричному обстеженні, можливо є психічно хворим, тоді як у звинуваченні про це не йдеться. Прокурор Желенський заперечив і сказав, що психіатри підтвердили нормальний стан здоров’я Чорнія. Бандера зразу підхопився та голосно поінформував суд, що він не потребує адвоката. Голова знову закликав Бандеру до порядку й повідомив, що за зрив засідання підсудних виводитимуть із судової зали. Горбовий, здивований такою витівкою Бандери, попросив 120


суд про перерву488. Після паузи Горбовий повідомив суду, що Бандера передумав відмовлятися від захисника, а голова зачитав частину обвинувального акту, де були викладені деталі підготовки та здійснення вбивства Перацького489.
Наступний день судового розгляду розпочався зачитуванням решти частин обвинувального акту. Всі підсудні, за винятком Карпинця, були апатичні. Спеціально до суду прибув Василь Мудрий, політик УНДО та віце-маршалок [віце-спікер] Сейму. На засідання, як експерта, але не перекладача, запросили також Леона Ярославського, фахівця з української мови490. Цього дня в суді детально виклали обставини, пов’язані з іншими вбивствами та терактами, вчиненими ОУН. Цей перелік розпочинався з опису невдалого замаху на вбивство «вождя нації» Юзефа Пілсудського, який УВО (попередниця ОУН) організувала у Львові 25 жовтня 1921р. (іл.54), та закінчувався подробицями вбивства українців Бачинського і Бабія. Останнього вбили вже тоді, коли у червні 1934-го взяли під варту майже всіх провідних членів ОУН491.
Деякі члени ОУН - Спольський, Макарушка та Мигаль, чиї заяви під час допитів зачитали у суді, - зізналися у тому, що відносно деяких наказів ОУН вони відчували моральні сумніви, особливо у тих випадках, які стосувалися вбивств українців. Чи під час слідства, чи ще до арешту їхнє ставлення до ОУН змінилося. Спольський, член ОУН, якого не було поміж обвинувачених, під час розслідування заявив, що він розкриє інформацію, яка допоможе органам безпеки «ліквідувати ОУН, чию діяльність він вважає дуже шкідливою для українського народу». Макарушка, у свою чергу запевняв, що ОУН робить молодих українців «песимістичними, впертими, обмеженими, відлюдькуватими й підступними»492, а Мигаль заявив, що готовий померти за свої свідчення, якщо це сприятиме ліквідації ОУН493. О 16:30 голова закінчив читати акт обвинувачення і члени суду вийшли із зали, після чого Лебедь зірвався з місця та спробував щось викрикнути, але йому стали на заваді - спочатку охоронець, а потім Карпинець, який наказав йому сісти494.
Кореспондент Gazeta Polska написав у репортажі, що в тексті обвинувачення міститься приголомшлива інформація про «діяльність ОУН у Польщі та інших країнах, а також про допомогу, яку українські терористи отримували від уряду Литви»495. Свої репортажі на цю тему кілька газет надрукували із заголовками: «Литва підбурює вбивць із ОУН!», «Коли міністри підтримують зв’язок з убивцями...» та «Лідерів і бойовиків ОУН фінансувала Литва: неймовірні одкровення в суді Варшави»496.
На третій день судового розгляду, 20 листопада 1935р., репортер Gazeta Polska помітив у залі югославського журналіста, який, судячи з усього, хотів дізнатися про подробиці співпраці між ОУН та усташами. 121


Польський репортер також згадав, що до судової зали прийшла мати Лебедя, яку він назвав «простою селянкою». Голова Посемкевич звернувся до підсудних. Він прочитав акт обвинувачення та запитав Бандеру, чи визнає він себе винним. Бандера почав відповідати українською: «Мені яко українському...» За словами прокурора Желенського, Бандера повідомив суд, що є громадянином України і, відповідно, не підпадає під чинність польського законодавства. Голова перервав його, нагадавши, що треба говорити польською. Бандера голосно продовжив українською, ще раз пояснивши, що польське законодавство його не стосується. Голова повідомив відповідачу: якщо той говоритиме «не польською», суд сприйме це як відмову давати свідчення і його виведуть з судової зали, а відповідну інформацію про нього візьмуть з протоколу допиту. Бандера розпочав відповідати українською: «Я хочу вияснити...». Голова сказав йому, щоб він припинив кричати, інакше його виведуть. Бандера не дослухався, і голова наказав його вивести497. У своїх мемуарах Желенський прокоментував цю сцену так: «Бандера чинив опір, тож поліція силоміць його вивела. Судомні помахи руками й ногами цієї маленької людини виглядали досить кумедно. Але від нього била невичерпна енергія та фантастична сила». У залі суду всі зрозуміли, що Бандера насправді є лідером звинувачених та має над ними владу498. Репортер популярної газети Ilustrowany Express Poranny. який також спостерігав за тим, що відбувалося, написав, що Бандера планував виступити з підготовленою промовою, але видавався нервовим та злим, тому його короткий виступ вийшов невиразним і не зовсім зрозумілим499.
Бандеру вивели із судової зали, і голова зачитав його свідчення, отримані раніше під час тривалих допитів. Зі слів кореспондента Gazeta Polska. Бандера спочатку відкидав свою належність до ОУН, підготовки вбивства Перацького та інших терактів. На питання про поїздку до Ґданська Бандера відповів, що їздив туди не на зустріч з іншими членами ОУН, а щоб запросити двоюрідного брата на весілля своєї сестри. У результаті на весілля він не потрапив, оскільки цілий тиждень хворів, застудившись після купання у Балтійському морі. Усі свідчення Підгайного та Малюци, які розкривали причетність Бандери до терористичної діяльності ОУН, Бандера назвав безпідставними500.
У мовному питанні Лебедь застосував таку саму тактику, як і Бандера, що викликало суперечку між захистом та звинуваченням. Прокурор Казимир Рудницький пояснив: якби звинувачені не знали польської мови, то суд запросив би перекладача, щоб зрозуміти їхні свідчення, як це робиться для всіх, хто не володіє польською мовою, незалежно від національності. Але оскільки звинувачені навчалися в польських університетах і добре знають цю мову, очевидно, що їхнє бажання говорити тільки українською свідчить про намір влаштувати політичну 122


демонстрацію, якої суд не допустить. Захисник Ганкевич повідомив, що Лебедь не вчився в польському університеті, як інші звинувачені, й тому відмовляється говорити польською, аби не псувати мову. На це прокурор Желенський заперечив і сказав, що Лебедь знає польську з часів навчання у гімназії. Тому Лебедя попросили відповідати польською. Голова надав йому слово, але підсудний знову заговорив українською. Лебедя зупинили, і голова зачитав його свідчення з протоколу допиту501.
Наступна підсудна Гнатківська також заперечувала свою належність до ОУН і заявила голові, що свідчитиме тільки українською. Голова дозволив їй сісти, а потім зачитав її покази з матеріалів розслідування502. Аналогічним чином трималися Карпинець, Підгайний, Малюца, Качмар- ський, Зарицька та Рак. Голова зупиняв звинувачених одного за одним та читав їхні свідчення з протоколу слідства503. Климишин, як і під час допиту, на кожне запитання відповідав мовчанкою504. Дехто зі звинувачених застосовував тактику з мовою й під час слідства. Наприклад, Бандера заявляв, що він «вміє говорити та писати польською мовою, але відмовляється її використовувати»505. Інші звинувачені також запевняли, що вони знають польську мову, але не будуть її вживати, бо це мова їхніх «ворогів та окупантів»506. Про ці лінгвістичні суперечки в Ilustrowany Express Codzienny вийшла «сенсаційна» стаття під назвою «Провокація: підсудні не хочуть свідчити польською мовою!»507
Першим звинуваченим, який свідчив польською, був Мигаль. Він виправдав своє рішення нагадуванням того, що Варшава не розміщена на території України, а тому він, коли свідчить польською мовою, не шкодить українському народу508. Він визнав свою провину та заявив, що хоче розповісти про всі свої злочини, серед яких і вбивство Бачинського, і про злочини, які вчинили інші звинувачені (про про що він свідчив ще на допитах)509. Однак у своїх свідченнях він не відкрив всієї інформації, якою володів, та інколи надавав неповні або неправдиві свідчення, тим самим вигороджуючи від можливих звинувачень деяких членів ОУН510. Адвокат захисту Ганкевич запитав Мигаля: «Чому ви з таким задоволенням підкреслюєте свою провину і цим самим штовхаєте себе до гільйотини?» Мигаль відповів, що хоче виправити помилки - загибель Бачинського та Бабія511. Свідчення Мигаля, які зачитали в залі суду 26 листопада 1935р., викликали в інших звинувачених подив, хвилювання та стурбованість. Два дні потому газета Express Ilustrowany надрукувала статтю під назвою «Приголомшливі одкровення Мигаля: звинувачені українці слухають затамувавши подих»512.
Більшість членів ОУН, яких викликали як свідків, теж відмовилися свідчити польською мовою. Суд сприйняв таку поведінку як політичну демонстрацію. Тим, хто знав польську, але відмовлявся говорити нею, 123


присудили штраф чи утримання під вартою (в разі несплати штрафу). Зокрема, за виступ у суді українською мовою свідка Ірену Хом’як покарали штрафом у 100 злотих (або десятиденним ув’язненням)513. Роману Чорну, Романа Шухевича, Олександра Пашкевича, Осипа Мащака, Дмитра Мирона та Осипа Нидзу оштрафували на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою)514. 5 грудня 1935 р. Олені Чайковській присудили 300 злотих штрафу (або 10 днів утримання під вартою); за наказом голови суду її силою вивели з зали суду, оскільки вона не припиняла говорити з ним українською. Втім, наступного дня вона вирішила свідчити польською мовою515. Свідок Андріян Горницький заявив, що під час допиту він вимушено свідчив проти своїх товаришів, оскільки з нього знущалися, утримуючи тривалий час на морозі. Незважаючи на спроби прокурора заспокоїти його, Горницький сказав, що схиляється перед ОУН, та підкреслив, що він «належав до ОУН і буде їй вірний до смерти». За таку політичну заяву його засудили до двох днів карцеру. Прокурор Желенський встановив, що Горницького допитували 7 та 8 вересня. Прокурор Рудниць- кий прокоментував, що у ці дні «могло й не бути гарної погоди, але точно не було морозів», та ініціював окреме розслідування стосовно Горницького (за неправдиві свідчення)516.
Найефектнішим свідком того дня стала Віра Свєнціцька (іл. 100), зовсім молода представниця ОУН. Вона повідомила суду, говорячи українською мовою, що знає польську, але свідчитиме винятково українською. За таку заяву голова оштрафував її на 200 злотих (або 10 днів утримання під вартою) та наказав охороні вивести її з судової зали. Коли Свєнціцька проходила повз лаву підсудних, вона повернулася до них, підняла праву руку і вигукнула: «Слава Україні!» На що підсудний Карпинець встав, теж підняв руку та відповів: «Слава Україні!» Це був перший задокументований випадок демонстрації фашистського салюту, який члени ОУН виконали публічно. За подібні дії Свєнціцьку покарали одним днем утримання в карцері517.
29 листопада 1935 р. начальник тюрми Войцех Зігала, якого голова також допитав як свідка обвинувачення, надав цікаву інформацію про поведінку Бандери у львівській в’язниці «Бригідки». Зігала виявив у їдальні, де обідав Бандера, напис українською мовою «Помри, але не зраджуй», підписаний іменем Бандери. Ввечері він побачив такий самий напис на іншому столі, де Бандера вечеряв. Кілька днів потому Зігала почув, як Бандера намагався спілкуватися з іншими ув’язненими, щось відстукуючи по стіні за допомогою азбуки Морзе. Зігала постукав у відповідь, а Бандера запитав, стукаючи: «Хто перебуває у сусідніх камерах? Дайте їхні імена». Зігала не відповів, але підійшов до камери Бандери і сказав: «Я знаю азбуку Морзе та розумію Ваші повідомлення. Я сповіщу про це прокурора». Бандера відповів: «Я просто простукував навколо»518.
124


Показання свідка надав Ентоні Фік, один із тих посадовців, які допитували Бандеру. Адвокат Ганкевич запитав його, чи правда, що з 6 по 11 вересня та з 13 по 16 вересня 1934-го Бандеру допитували без перерви. Фік відповів, що він допитував його тільки вдень і йому невідомо, чи допитували Бандеру вночі519. Член ОУН Ярослав Спольський також натякнув, що під час допитів співробітники слідчих органів застосовували силу. Коли голова запитав, чому його доводи у суді різняться з тими, які він давав під час допитів, Спольський пояснив це тим, що під час допиту він зазнав побиття (від особи, яка проводила дізнання). Така заява викликала невдоволення прокурора Желенського, який зажадав дізнатися, чи є у Спольського якісь додаткові докази цього факту: хто, яким предметом його побив та по яких частинах тіла, і чому раніше він про це нікому не повідомив? Спольський не зміг дати правдоподібної відповіді на жодне з перелічених питань. Прокурор запевняв, що Спольський вирішив змінити свої свідчення, тому що боявся репресій з боку ОУН (за викриття інших обвинувачених). Пізніше, щоб з’ясувати усі обставини цього інциденту, Желенський звернувся до суду з проханням викликати Лючинського, начальника львівської в’язниці (відповідальність за побиття Спольський покладав саме на Лючинського)520. Наступного дня, 3 грудня 1935 р., Лючинський постав перед судом та заявив, що не бив Спольського, а покарав його двома днями карцеру - за те, що той під час голодування видряпав своє ім’я на ложці. Спольський це підтвердив521.
Ще більш дивний інцидент стався на тринадцятий день судового засідання. О 10:30 звинувачений Малюца, керівник організаційної референ- тури Крайової екзекутиви ОУН, піднявся та заявив, що через учорашні свідчення Спольського, а також через його, Малюци, власні сумніви (щодо його власної поведінки і щодо характеру діяльності ОУН), які оволоділи ним від самого початку судового процесу, він готовий свідчити польською мовою. Суд негайно випровадив інших звинувачених із зали засідань та заслухав Малюцу, який надав нові подробиці, ще ґрунтовніші, ніж ті, які до того виклав Мигаль (він розкрив нові імена низки членів ОУН). Ці факти збіглися зі свідченнями Мигаля та інформацією, яку під час розслідування надав Підгайний. Коли Малюца закінчив, адвокат Шлапак запитав його, чому він все-таки наважився давати свідчення. Малюца відповів: «Я сумнівався щодо метод діяльносте організації [ОУН] ...Ми стріляли не тільки в поляків... я був проти стосування терору проти українців... вбивства директора Бабія і діячки ОУН Марії Ковалюківної [Ковалюк], про це я щойно дізнався...»522 Тільки-но ОУН застосувала терор до близьких людей, Малюца, так само як і Мигаль, змінив до цього своє ставлення. Потім Малюца заявив, що в особистій розмові у Празі Коновалець поділився з ним своїми сумнівами щодо деяких методів, які використовував 125


Провідник Крайової екзекутиви ОУН. Це наштовхує на думку про те, що головними призвідниками терору проти побратимів-українців були Бандера та інші молоді представники Крайової екзекутиви523.
У тринадцятий день суду сталася ще одна значуща подія. Інспектор Дугієлло розказав про невідомого інформатора, що надав важливу інформацію. Адвокат захисту Ганкевич попросив оприлюднити ім’я інформатора, щоб «примирити польський та український народи»524. Дугієлло відмовився розкрити це ім’я, бо подібна інформація була службовою таємницею. Коментар Ганкевича настільки обурив прокурора Желенського, що той виступив з короткою промовою політичного характеру, чого ретельно уникав до цієї миті: «Високий суд був свідком зазиву, з яким звертаюсь до оборони. Нехай до цієї справи пп. оборонці не мішають політичних елементів. Нехай не роздмухують цієї атмосфери. Це не процес проти українського громадянства. Ніхто ні на мить не може його так розуміти... Ми обвинувачуємо тут тільки названих людей і тільки названу організацію, що як це ми чули, від самого початку є нещастям українського громадянства»525.
Чотирнадцятий день судового розгляду, 5 грудня 1935 р., розпочався із зауваження голови, який розповів, що напередодні Карпинець, коли його виводили із суду, дозволив собі негідну поведінку стосовно конвоїра. Голова закликав усіх звинувачених поводитися належним чином та не змушувати його застосовувати особливі заходи безпеки. Потім він зачитав свідчення Малюци та запропонував іншим підсудним дати роз’яснення щодо них. Несподівано Бандера схопився на ноги та суворим тоном щось викрикнув українською, що, імовірно, було «страшним обвинуваченням до підсудного Малюци»526. Голова попросив його помовчати, але Бандера втратив контроль над собою та ставав усе більше роздратованим і схвильованим. Врешті-решт голова наказав охоронцям вивести обуреного Бандеру із судової зали, що зробили із застосуванням сили, оскільки Бандера цьому не підкорився. Голова оголосив перерву. Карпинець умить піднявся і голосно заговорив українською, внаслідок чого його також вивели із судової зали. Після цих інцидентів голова віддав наказ розсадити звинувачених на відстані один від одного та від адвокатів захисту, посадивши між ними поліцейських, як це було на початку судового процесу527.
11 грудня 1935 р. знову пролунали звинувачення у застосуванні тортур. Свідок Ярослав Штойко, член ОУН, раніше засуджений до п’яти років ув’язнення, намагався відкликати свої попередні свідчення, запевняючи, що тривалі допити знесили його і що його фактично змусили зізнатися у тому, чого він ніколи не робив. Відповідаючи безпосередньо на цей закид та опосередковано на деякі попередні, прокурор Желенський 126


сказав, що чим більше хтось обмовляє своїх однодумців і розкриває факти діяльності ОУН перед судом, тим більше ця людина вважає, що має право паплюжити весь процес та звинувачувати поліцію й навіть прокурора у тому, що вони його мордують і змушують давати свідчення під примусом528.
Важко встановити, чи справді під час допитів до членів ОУН застосовували тортури. Представники ОУН використовували судові процеси з політичною метою й часто робили заяви, які мали привернути увагу суспільства. Заяви про катування, безумовно, належали до акцій цього штибу. Дехто зі звинувачених, які до того вже надали важливу інформацію про діяльність організації, пізніше, побоюючись можливих переслідувань з боку ОУН, заявив, що свідчив під тортурами. Мабуть, слідчі, які дістали наказ не порушувати закону та не чинити насильства стосовно підсудних, усе-таки допитували упродовж кількох днів без перерви як Бандеру, так і тих, хто згодом наполягав на спростуванні своїх свідчень. Це, безумовно, суперечило етиці допиту та було майже рівнозначне тортурам529.
Протягом усього судового процесу голова й особливо прокурор Желенський докладали зусиль, щоб запобігти пропагандистським вчинкам, які дозволяли собі обвинувачені та їхні адвокати, чим перетворювали судовий процес на політичний. Дещо іншу позицію мав другий прокурор Рудницький. 27 грудня 1935-го Рудницький виголосив тривалу промову та нагадав про недавню парламентську резолюцію щодо скасування смертної кари. Рудницький також торкнувся проблемних аспектів відносин поляків та українців, які проживають у II Речі Посполитій. Він дозволив собі порівняти сучасне становище українців зі становищем поляків у Російській імперії: «Однак існує величезна різниця між польським суспільством 1863 р. [часом Січневого повстання проти Російської імперії] та українським суспільством у 1918-му і 1933-му. 1915 р. лише жменька відставних російських піклувальників маєтків, кілька сотень полонізованих чиновників і різні символи російського панування залишалися тут [на території, на яку претендували поляки]. За кілька годин їх швидко прибрали з польських земель. Вони зникли - подібно до того, як вода стікає з гранітного каменю, не залишивши й сліду на польській землі. Однак ми [поляки] не можемо піти з територій, на які претендує ОУН, тому що ми не колонізатори, ми живемо на них 600 років. Навіть якщо польська армія та адміністрація підуть, польські селяни та освічені люди залишаться, як залишаться польський інтелектуальний та літературний внески. Я не маю на увазі, що українська культура не повинна розвиватися, але ця країна - країна польської культури, польського та українського населення... Якщо ми підемо і залишимо польське населення, воно перетвориться 127


на національну меншину, хоча і значну, оскільки поляки складають на цих землях до 50% населення. Ми знаємо заяви ОУН: процвітання і життя одного народу залежить від руйнування і смерті іншого. Але ми не можемо покинути у біді таку велику кількість польських родин, ми не відмовимося від турботи про них»530.
Рудницький навів дуже показові аргументи про те, чому польська держава не повинна відмовлятися від Волині і Східної Галичини. Крім питань національної гідності й культурного внеску Польщі, він також згадав про страх людей перед ОУН. Під кінець промови Рудницький охарактеризував діячів ОУН як психічно хворих: «І ми розуміємо, що мислення цих людей хворе, і саме тому, що воно хворе, ми і перебуваємо сьогодні в залі суду. Хворий розум має бути вилікуваний у божевільні. Для хворого мислення у нас немає іншої допомоги, крім законного покарання. Я відчуваю полегшення у своїй душі тому, що, завдяки люб’язності й шляхетності мого народу, над цим процесом більше не витає привид шибениці. Це правильно, що польський народ помилував цих людей ще до того, як було винесено остаточне рішення. Вирок повинен бути і буде дуже суворим»531.
За промовою Рудницького почалася триденна та досить полемічна промова Желенського, більш аналітична, ніж політична. Желенський перерахував усі злочинні діяння ОУН. Він стверджував, що Бандера був найбільше за всіх відповідальним за злочини, як голова Крайової екзекутиви: «Все це справа рук Бандери»532. Назвавши Бандеру «двад- цятитрирічною напів дитиною... що є близько якоїсь патольогії»533, він також стверджував, що Бандера «керував усіма обвинуваченими аж до моменту, коли вони опинилися у в’язниці, де він давав розпорядження, видряпуючи для них накази на ложках і банках»534. Він також додав, що «це не тільки лідер [Провідник], а й один із головних винуватців убивства Перацького; саме він зібрав воєдино всю організацію і сприяв тому, щоб вона злагоджено працювала і досягала своєї мети»535 .
Потім Желенський охарактеризував інших обвинувачених і пояснив їхню провину. Він також розповів про осіб, яких не було в залі суду, але вони, як і обвинувачені, були причетні до вбивства Перацького та інших терактів: «Тут, на лаві підсудних, ще є місце для інших людей. Я не бачу тут ані Анни Чемеринської, ані Федини, ані Ярослава Барановського, ані Сеника, ані Ярого, ані Коновальця. Де ви, генерали організації, в той час, коли судять ваших солдатів, у той момент, коли винні у замаху на міністра Перацького сидять на лаві підсудних? Вони були, є і залишаються в безпечному місці. У нас в Польщі немає заочного вироку, але ми можемо встановити провину заочно... Попри те, що ми не будемо виносити їм вироку, ми судитимемо їх, бо ми не можемо залишити їх безкарними,
128


оскільки будемо несправедливі не тільки до них, а й до тих, хто перебуває на лаві підсудних»536 .
Щодо співпраці Литви з ОУН Желенський зазначив: хоча Литва є маленькою і бідною країною, яка навіть не може дозволити собі мати представника в Лізі Націй у Женеві, вона перераховує ОУН близько 1 тис. доларів на місяць537. Така заява давала зрозуміти, що хоча Литва і не підтримувала терористичні організації своєї країни, проте вона фінінсувала іноземні, ті, які борються з їхнім спільним ворогом - II Річчю Посполитою. Вільнюс, який Литва оголосила своєю столицею, включили до складу Польщі 1922р., як і Львів. Желенський попередив, що всі країни світу повинні бути обережні з литовськими паспортами, тому що Литва випускає документи-підробки, які використовують для організації злочинів. Нарешті він підкреслив: Литва підтримувала ОУН не тільки до, а й після вбивства Перацького538.
Зрештою, Желенський охарактеризував ОУН як «компанію», яка вбивала, щоб заробляти гроші. Він підкреслив, що вбивства і шпигунство на користь інших країн є основними джерелами доходу ОУН. Крім того, за литовськими паспортами оунівці відвідували Півн. Америку та намагалися, під виглядом патріотичних вчинків, «продавати» свої вбивства українській діаспорі. Желенський стверджував, що, відповідно до листа Коновальця Сенику, який було знайдено в архіві Сеника, Коновалець вирішив убити Перацького, тому що ОУН була близька до «банкрутства», тобто це вбивство було необхідним «не тільки для демонстрації сили організації, а й для збільшення її фінансового капіталу». Желенський зазначив, що такий мотив є «найнижчою точкою неподобства»539. Насамкінець прокурор попросив суддів винести вердикт, за яким Чорній, Зарицька і Рак будуть засуджені мінімум на десять років, а Климишин і Підгайний - до довічного ув’язнення. Хоча 2 січня 1936-го парламент заборонив смертну кару, прокурор попросив засудити Бандеру, Лебедя і Карпинця до смертної кари, тому що, за його словами, це «вирок, якого польська держава наполегливо вимагає від вас»540.
Кореспондент газети «Новий час» сприйняв промову Желенського як «прояв агресивності стосовно до адвокатів захисту, обвинувачених та деяких свідків під арештом»541. Це зауваження може стосуватися, зокрема, і того факту, що Желенський продемонстрував суду такі унікальні документи, як-от лист із конфіскованого архіву Сеника, в якому Бандера (в липні 1933 р.) дорікнув члену ОУН Горбовому, його адвокатові на Варшавському процесі, за нехтування «організаційною роботою»542. Кореспондент також відзначив, що під час виступу, з метою додаткової виразності, Желенський застосовував різні інтонації та жести. Підсудні слухали його уважно, особливо коли він показував на них пальцем543.
129


Адвокат Бандери Горбовий, якому дали слово після чотириденних виступів обвинувачення, почав свій виступ із зауваження, що такі злочини, як убивство Перацького, «завжди розглядалися як політичні злочини, а не як звичайні злочини. Теоретично, політичний злочин - це спроба внести незаконні зміни в соціальні відносини і правову систему, які зараз існують... у разі успішної зміни влади цей вчинок перестає бути злочином»544. Коли Горбовий почав міркувати про польсько-український конфлікт 1918 р., голова перервав його аргументом, що такі питання не мають жодного стосунку до процесу. Згодом Горбового так само перервали, коли він спробував викласти погляди Бандери щодо мови судового процесу545. Розуміючи, що суд не терпітиме історичних або політико-лінгвістичних дебатів, Горбовий поставив риторичне запитання: «Що пов’язує моїх клієнтів з цим вчинком?» І відповів: «Коротше, нічого». Він стверджував, що обвинувачені не винні, а були заарештовані й опинилися на лаві підсудних заради потурання громадській думці. Звинувачення, за його словами, побудоване на ненадійних матеріалах, як-от інформація, здобута від інформаторів, імен яких не розкрили. Коли він почав говорити про свободу як про «найбільший скарб людини», його знову перервали546. Наприкінці свого виступу Горбовий намагався переконати суддів у тому, що вони не повинні вірити Малюці і не повинні брати до уваги його свідчення, бо у цього звинуваченого стався нервовий зрив, - тому не варто покладатися на правдивість його слів547. Зрештою, він спробував спростувати твердження про те, що Мацейко вбив Перацького, пославшись на шматочки тютюну, знайдені в пальті, залишеному вбивцею. За словами Горбового, Мацейко не курив, тому що ОУН забороняла це, а також тому, що він хворів на туберкульоз. Отже, підсумував Горбовий, Мацейко не міг убити Перацького548.
Однак найабсурднішою у промові Горбового була заява про те, що ОУН не вбивала Перацького, тобто не здійснювала злочин, у якому її представники зізналися ще у жовтні 1934 р. Проте, за словами Горбового, якщо ОУН убила міністра, то Бандера, який знав, що його засудять до смертної кари, «проявив би своє національне почуття» і не приховував би мотиви злочину549. Він також стверджував, що ОУН не могла скоїти цього злочину, бо ОУН ніколи не чинить убивств за межами «українських етнічних земель»550. Горбовий закінчив свою промову закликом виправдати всіх своїх клієнтів, за винятком двох: без сумніву, членом ОУН був Качмар- ський і були «обставини, які переконують суд у тому, що Бандера також належав до ОУН». Втім, він попросив пом’якшити вирок Бандері, тому що його клієнт не визнає себе винним551.
Захисник Шлапак, який виступав після Горбового, спробував висунути ще своєріднішу аргументацію. По-перше, він сказав, що «дивна 130


доля, яка переслідувала українців цілу вічність, привела цих дванадцятьох чоловік до зали суду»552. Потім він заявив: «якщо в результаті стихійного лиха все буде втрачено і залишаться тільки акти цього процесу, тоді з їхнього змісту можна буде відновити історію кількох років незалежної Польщі»553. За це висловлювання його оштрафували на 300 злотих. Після цього він сказав, що дванадцять обвинувачених опинилися в залі суду тому, що вони хотіли створити українську державу. За словами Шлапака, цій справі вони присвятили свою «молодість, свободу і навіть життя». Шлапак почав цитувати польського поета Юліуша Словацького, але його знову перервали і попросили говорити по суті554. Тоді він натякнув, що у Карпинця не було навичок і засобів для створення вибухового пристрою і що прокурор Желенський знає, де його насправді виготовили, але приховує цю інформацію від суду. За цей випад його знову оштрафували на 300 злотих555.
Виступаючи від імені Климишина і Зарицької, адвокат Павенцький ухопився за зауваження Рудницького про те, що мислення членів ОУН було хворим. Він не погодився з цим коментарем, але припустив: якщо це так, то звинувачені мають бути госпіталізовані, а не покарані556. На відміну від Горбового і Шлапака, в іншій частині свого виступу Павенцький дотримувався фактів. Він визнав деякі правопорушеня своїх клієнтів, зокрема контрабанду нелегальних газет з Чехословаччини, і просив про м’який вирок, бо, як він заявив, не було ніяких доказів того, що його клієнти діяли навмисно. За словами Павенцького, Зарицька допомагала Мацейку втекти до Чехословаччини, не знаючи, що вона має справу з убивцею Перацького557. Павенцький був єдиним адвокатом захисту, який заслужив похвалу за свій виступ від прокурора Желенського, але він був не єдиним із захисників, кого відзначили таким чином558.
Ганкевич, наступний адвокат ОУН, вважав, що Мацейко не вбивав Перацького. Він стверджував, що така «могутня і квітуча організація, яку підтримують інші країни», не використовуватиме «недосвідченого і не зовсім інтелігентного хлопчика», яким був Мацейко559. За словами Ганкевича, Мацейко сказав Мигалю, що вбив Перацького, тільки тому, що був голодний та йому нікуди було йти. Мацейко розумів: ОУН допоможе йому, якщо він візьме на себе вбивство польського міністра560.
Ганкевич також заявив, що причиною перебування Лебедя у Варшаві з 15 травня по 15 червня 1934 р. були почуття його клієнта до Гнатківської. У день вбивства «ці молоді люди гуляли містом, оглядали визначні пам’ятки, читали»561. Той факт, що Гнатківська та Лебедь дали зовсім інші свідчення про цей день, адвокат пояснив тим, що Лебедь збрехав, бо хотів захистити свою кохану562. Адвокат назвав Гнатківську невинною жертвою, яка ніколи не належала до ОУН і опинилася на лаві 131


підсудних, бо любила Лебедя, за що вони обоє і заплатили. Адже любов, за його словами, виявилася «циганською дитиною». Як і Горбовий, Ганкевич стверджував, що ОУН не вбивала Перацького і що немає доказів, які би підтверджували вину цієї організації. Він також наполягав, що неправильно не надати значення тому факту, що «сильні емоції викликані політичними мотивами... навіть можна сказати, психозом» і підштовхнули обвинувачених учинити злочин. Ганкевич закінчив свою промову закликом: «Ваші серця, Ваша честь, повинні застерегти вас від судової помилки»563.
Захисники закінчили свої промови, і голова запропонував підсудним скористатися можливістю сказати свої останні слова. З двох обвинувачених, які вирішили говорити на суді польською, тільки Мигаль скористався пропозицією і виступив з промовою, в якій пояснив, чому він «зламався» після вбивства Бачинського. Він почав свій виступ зі спогадів про 1 листопада 1919 р., коли його шкільний учитель попросив своїх учнів ніколи не забувати цієї дати, річниці створення ЗУНР, і заприсягтися завжди любити свою батьківщину. Мигаль сказав, що він завжди залишався вірним цій клятві. Але щось змінилося в ньому, коли він зрозумів, що Бачинський не був поліцейським інформатором, як його запевняли в ОУН. Йому наснився сон, у якому він побачив себе учнем, що пише текст присяги 1 листопада 1919-го, а поряд з ним - тіло Бачинського і діти Бабія, які гірко плакали564.
13 січня 1936р. голова оголосив вердикт. Усіх обвинувачених (іл.96) визнали винними в належності до ОУН та в спільній організації вбивства (або в наданні допомоги вбивці під час втечі). Бандера, Лебедь і Карпинець були засуджені до смертної кари. Однак через резолюцію про скасування смертної кари, яку польський Сейм ухвалив 2 січня 1936 р., їхні вироки було замінено на довічне ув’язнення. їм також заборонили брати участь у виборах і позбавили деяких інших громадянських прав. Климишина і Підгайного засудили до довічного ув’язнення і позбавили громадянських прав на все життя. До тюремного ув’язнення і позбавлення громадянських прав (до термінів, зазначених у дужках) засудили: Гнатківську (15 та 10 років), Малюцу, Мигаля і Качмарського (10 та 12 років кожному), Зарицьку (8 та 10 років), Рака і Чорнія (7 та 10 років кожному)565.
Після того як голова закінчив читати вирок, Бандера і Лебедь встали, злегка підняли праві руки в право-вскіс, трохи вище голови, - як вони навчилися цього в італійських та інших фашистів, - і крикнули «Слава Україні!» (іл.80). За таке дійство, яке зіпсувало останні хвилини засідання, обох молодих чоловіків вивели з зали суду566.
Судовий процес набув політичного характеру, хоча від початку він не був показовим. Обвинувачені намагалися використовувати суд 132


як політичну сцену. Ці спроби суворо зупиняли судді та прокурори, які, зокрема, вбачали призначення процесу у тому, щоб показати суспільству руйнівний, шкідливий і терористичний характер ОУН. Тим членам ОУН, які мали намір дати свідчення про злочини ОУН, дозволили говорити докладно, але перешкоджали тим, хто намагався захистити організацію або узаконити її мету. Вбивцю Перацького Григорія Мацейка не засудили, оскільки його не вдалося затримати. Проте низці провідних членів ОУН, причетних до вбивства, ухвалили суворі вироки, зокрема, три смертні, умовність яких мала політичне підґрунтя. Отже, польська влада й судова система завдали нищівного удару по керівництву ОУН і продемонструвала, що влада не буде поблажливою та суворо каратиме за будь-які дії, спрямовані проти держави.
Членство в ОУН у II Речі Посполитій вважалося злочином - це порушувало статті 93 і 97 Кримінального кодексу. Gazeta Polska писала, що належність до ОУН є злочином, бо ОУН прагнула відокремити «Східну Малопольщу, Волинь, Хелмську область, Полісся - тобто ті території, які протягом століть були нероздільно пов’язані з Польщею і де жило змішане населення: поляки та русини. Обидві гілки цього населення були виховані на польській культурі й цивілізації, й обидві завжди пишалися своєю “польськістю”»567.
Крім рішення, оголошеного в суді в усній формі, також підготували «Обґрунтування для винесення вироку», згодом подане в письмовому вигляді. Судді написали, «що обвинувачені не перебували під впливом емоцій, бо вони планували це вбивство протягом досить тривалого часу, а потім підготували та скоїли його навмисне»568 . На підставі вироку, Бандеру вважали «ініціатором змови»569. Він був «провідним членом ОУН», який дістав наказ від керівництва у вигнанні вбити Перацького і за чиїм наказом це зробив Мацейко570. Подібним чином про Бандеру написали у статті «Дух та ідея кримінального злочину: Степан Бандера», що з’явилася в Ilustrowany Kury er Codzienny^. Dziennik Polski в статті «Список злочинів Бандери» назвав Бандеру втіленням ОУН та її злочинів572.
Виняткову відповідальність за те, що така організація, як ОУН, існує та здійснює терористичну діяльність, газета Ilustrowany Kuryer Codzienny поклала на українське суспільство (у статті «Після суду... Русинське суспільство повинно відмовитися від політики ненависті і злочинів»). Аналізуючи «українське питання», видання відкрито ігнорувало той факт, що радикалізація українського націоналізму була наслідком внутрішньої політики Польщі та загальноєвропейського стану справ: «Давня тактика так званих “поміркованих” частин русинського суспільства виявилася катастрофічною. Водночас із засудженням ОУН вони хвалили “героїчний патріотизм” її членів, яким усе було прощено як “доблесним, хоча і збитим 133


з пантелику молодим людям”. На честь терористів, страчених у результаті судових рішень, греко-католицьке духовенство служило панахиди. їхні портрети публікували в русинських газетах і легальній пресі українських партій - тих легальних політичних груп, які стосовно ОУН дотримувалися політики обережного мовчання, але щодня нападали на польську владу, яка взялася за ліквідацію ОУН. На совісті українських просвітників - величезний тягар відповідальності»573.
Видання «Новий час» оприлюднило вирок на першій шпальті з величезним заголовком: «Два смертні вироки, три довічні ув’язнення та 198 років позбавлення волі на процесі в справі ОУН». Загальний вигляд публікації вироку недвозначно вказував на колективне покарання і вражав читачів навіть більше, ніж викривлення числа смертних вироків574. У статті «Наслідки присуду» (газета «Діло») заявили, що попри спроби суду і прокурорів не надавати процесові політичного забарвлення, він, по суті, таким і виявився. Газета поставила знак рівності між ОУН та всією українською спільнотою і підкреслила, що судовий процес був спрямований не тільки проти ОУН, а й проти всього українського народу: «Але у розумінні та відчуванні долі тих 12-ти молодих українських хлопців і дівчат нема поділу на “маса” і “ми”. Маса і ми у одному випадку це одно, це один нарід, це одна і та сама журба за долю української молоді, це одна і та сама свідомість її трагедії... Тільки ми, що не тільки відчуваємо, але й думаємо політичним категоріями, відчули і миттю зрозуміли - понеділковий присуд є перекресленням тенденції, про яку ми стільки разів чували»575. Окрім того, «Діло» прокоментувала на своїх сторінках згадану статтю «Після суду...», надруковану раніше в газеті Ilustrowany Kuryer Codzienny. У ній було написано, що пани з цього видання свідомо називали українців «русинами», щоб образити їх, як це відбувалося в «старі добрі часи, коли можна було “русінув” змішувати з болотом, як твір нижчої породи»576.
Biuletyn Polsko-Ukraiński втішився, що через вісім тижнів суд, нарешті, закінчився, і висловив сподівання, що «з останніми словами в залі суду закінчився період, позначений кров’ю, і що, ми сподіваємося, суд дав змогу розпочати новий період без кровопролиття». Видання також зазначило, що обидва суспільства потребують реформ, які стали б альтернативою розстрілам і вирокам577.
У польській пресі також друкували статті, у яких автори, розмірковуючи про судовий процес і польсько-українські відносини, не втрималися від спокуси романтизувати ОУН. Приміром, Wiadomości Literackie опублікували дві статті братів Мечислава і Ксаверія Прушинські (іл. 101), відомих польських інтелектуалів. Мечислав почав свою статтю з відзначення того, що в польській державі мешкає близько п’яти мільйонів 134


українців і що «польські расисти заперечують навіть... назву їхнього народу»578. Він писав, що існує аналогія між польським народом до 1914-го та українським після 1914-го. Автор також розкритикував спроби поляків полонізувати українців, стверджуючи, що це зробило українське населення неосвіченим і бідним. Мечислав порівняв польсько-українські відносини з британсько-ірландськими й іспансько-каталонськими і висловився за українську автономію в польській державі. На його думку, автономія піде на користь не тільки українцям, а й полякам: українці створять власні інститути та отримають рівні права, що надасть нових сил поміркованим, неворожим до поляків, українським партіям та організаціям та ослабить вплив радикальних, фанатичних і терористичних груп, відомих своєю різнобічною недоброзичливістю579.
Стаття Ксаверія Прушинського «Люди і злочин» ґрунтувалася переважно на фактах, але відображала аналогічну точку зору. Він підкреслив, що через суд: «...усі в Польщі знають, хто з дівчат був не тільки учасницею змови, а й нареченою члена ОУН, з яким вона зустрічалася і якого відвідувала у тюрмі. Ми чуємо свідчення батьків і тітоньок обвинувачених. Ми знаємо, як вони провели своє дитинство і шкільні роки. Ми знаємо з ким вони боролися і кого любили, де жили і скільки у них грошей. Ми знаємо про них більше, ніж про десятки наших друзів. Ми говоримо про них як про подорожніх у трамваї, глядачів у театрі або друзів-сусідів, які приходять до нас додому. Важко повірити, що ці люди - вбивці. Ці люди вбили, бажаючи служити своєму народу. Ми не думаємо, що це для нього [народу] згодилося. Але вони на вірному шляху: три чверті польської преси, яка протягом сімнадцяти років не хотіла знати слова “український”, вивчили його за два тижні судового процесу»580 .
Мечислав і Ксаверій Прушинські справедливо критикували польську націоналістичну політику і дали кілька слушних пропозицій щодо її поліпшення. Але вони помилялися в оцінці насильницької і руйнівної природи ОУН, романтизуючи цей, по суті, фашистський рух. Ксаверій указав на ненависть націоналістів ОУН до польської мови і держави, але він не прокоментував скоєних ними злочинів і насильницької ультранаціоналістичної ідеології, яку вони сповідували: «Тепер ці люди [обвинувачені і свідки] не хочуть говорити польською мовою, хоча вони її знають. їхня ненависть до польської держави, міністра й поліцейського поширилася на польську мову»581.
Оскільки всі звинувачені оскаржили вирок, 28-30 квітня 1936р. відбувся розгляд справи в апеляційній інстанції. В апеляції Бандери вказувалося, що мотивом його дій було бажання створити українську державу і що, «згідно з етикою угруповання, яке представляє Бандера», належність до ОУН є актом, вільним від будь-яких ознак злочину582.
135


Голова запитав Бандеру, чи визнає він себе винним і чи хоче дати пояснення, той знову почав відповідати українською. Голова перервав його і сказав, що Бандера, як ми бачимо, не бажає скористатися правом давати пояснення583.
В результаті розгляду справи в апеляційній інстанції вирок Чорнію та Раку було скорочено з семи до чотирьох років, Зарицькій - з восьми до двох. Чорнія виправдали за звинуваченням у належності до ОУН. Інші вироки залишилися без змін584. Горбовий направив до суду запит на дозвіл одружитися Лебедю і Гнатківській у тюремній капличці585. Климишин писав у своїх мемуарах, що в самому кінці судового розгляду, коли підсудним надали останнє слово, Бандера крикнув: «Нас розсудить залізо і кров!» У відповідь йому інші обвинувачені вигукнули: «Слава Україні!»586
Львів. Другий судовий процес над членами ОУН
25 травня 1936р. у Львові почався другий великий судовий процес - цього разу за участю двадцяти трьох членів ОУН, шість з яких уже було засуджено у Варшаві. Разом з Бандерою на лаві підсудних цього разу опинилися: Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Мигаль, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун та Іван Равлик. Всіх їх звинуватили в належності до ОУН, дванадцять чоловік - у причетності до вбивств Бачинського та Івана Бабія, плануванні вбивств Антона Крушельницького, Владислава Коссобудзького, Генрика Юзевського, Олексія Майлова (співробітника радянського консульства у Львові), вбивства учня сьомого класу української середньої школи Королишина, а також у закладанні вибухового пристрою до редакції газети «Праця». Захищали членів ОУН адвокати Варшавського процесу, а також Степан Шухевич, Семен Шевчук, Пилип Евін і Володимир Загайкевич (іл. ЮЗ)587. У зв’язку з тим, що процес тривав у Львові, обвинуваченим та їхнім адвокатам дозволили використовувати українську мову. Скориставшись такою перевагою, деякі з обвинувачених давали значно докладніші свідчення і ставили запитання свідкам. Найбільш промовисто та нетерпляче за всіх говорив Бандера.
Будівля на львівській вулиці Баторія, де тривав процес, перебувала під посиленою охороною поліції. До зали суду за спеціальними перепустками допустили близько 70 людей. Останнім обвинуваченим, який увійшов до зали суду незадовго до початку засідання, був Бандера. Щойно він увійшов, відразу продемонстрував фашистський салют: підняв випростану праву руку і крикнув «Слава!» (чи «Слава Україні!»). Всі підсудні відповіли 136


йому відповідним чином588. Незабаром після цього вчинку жестом розпочався суд589.
Усі звинувачені заявили голові Дисевичу, що є українцями за національністю і, за винятком православної Свєнціцької, греко-католиками за віросповіданням. Мало того, Бандера, Мащак, Спольський, Янів і Стецько заявили, що вони мають українське громадянство. Макарушка заявив, що він «по суті український громадянин, але тимчасово польський». Коли голова повідомив звинуваченим, що української держави не існує, і запитав їх, чи хочуть вони зареєструвати своє громадянство як «радянський українець», вони відповіли, що вони аж ніяк не радянські.
На початку засідання обвинувачені знову заявили, що до них під час допитів застосовували тортури. Зокрема, Спольський сказав: перш ніж відповідати на будь-які запитання, він хотів повідомити, що поліція «приковувала його ланцюгами, душила його за шию, скручувала йому руки і била ногами». Стецько також заявив, що і його заковували в кайдани. На запитання, чи призивали його до війська, Бандера відповів: «Так, в українську військову організацію». Стецько, Мащак і Бандера вимагали, щоб голова зачитав акт обвинувачення українською мовою. їхню вимогу відхилили на тій підставі, що раніше вони не зверталися з таким проханням, а тепер організовувати переклад занадто пізно590.
До суду Бандера, Янів, Стецько, Макарушка і Пашкевич вирішили, що всі обвинувачені повинні визнати свої правопорушення та пояснити, що вони вчинили їх через складну ситуацію, у якій опинився український народ у польській державі591.
Янів, який виступав на третій день (27 травня 1936 р.), спробував застосувати цей план і розпочав з полеміки: у відповідь на заяву голови про те, що його звинувачують у належності до ОУН, Янів відповів, що його звинувачують тільки «на основі суб’єктивних фактів і “неофіційного” волевиявлення української народу»592.
Стецько, якого допитували того ж дня, відповідав так само. На початку своєї промови він пояснював, чому є членом ОУН та має українське громадянство. Він заявив, що під час допитів зізнався в належності до ОУН, оскільки його катували протягом трьох днів. Обвинувачений також сказав, що вступив до ОУН, бо «в даний момент обов’язок кожного українця - сприяти утворенню незалежної української держави». Цю заяву перервав прокурор. Адвокат Старосольський заявив, що, оскільки Стецька звинувачують у спробі відокремити частину території від польської держави, він повинен мати змогу пояснити, чому він хотів це зробити. Прокурор відповів, що Стецько прагнув цього, бо він належав до ОУН, і більше пояснень не треба593.
137


У своєму виступі Стецько використав слова «Західна Україна», після чого голова відразу попередив, що викине його геть з суду, якщо він зробить це знову. Потім Стецько спробував пояснити, чому ОУН вдалася до антишкільної акції й чому вона обрала революційний шлях, але голова знову перервав його. Потім він запитав Стецька, чи воює ОУН проти СРСР. Коли Стецько заявив, що боротьба «на Сході України точиться так само, як тут», голова наказав вивести його з зали суду. Біля виходу Стецько повернувся до публіки, підняв праву руку і крикнув: «Слава Україні!». Оскільки це був уже третій випадок демонстраційного акту в суді, прокурор попросив вивести із судової зали журналістів та інших спостерігачів. Адвокати захисту висловили протест, але суд його відхилив і попередив обвинувачених: якщо це станеться знову, то суд перегляне це питання та посилить обмежувальні заходи. За демонстрацію фашистського жесту Стецька покарали добою в карцері594. Наступним відповідачем був Івасик. Його свідчення в залі суду відрізнялися від зізнань під час допитів, що він пояснив застосуванням насильства: йому довелося сидіти на стільці дев’ять днів і вісім ночей. Голова заявив, що, навіть за умови отримання доказів із застосуванням сили, ці докази можуть взяти до уваги, бо вони не обов’язково є неправдивими (ця заява була очевидним схваленням порушення етики допиту). Далі він дозволив собі порівняти допитувачів з батьком, який б’є свою дитину за те, що та нашкодила й не хоче в цьому зізнаватися595. Після голови виступив прокурор Юліуш Прахтель-Морав’янський, який поставив Івасику кілька докладних запитань про катування. З відповідей Івасика стало зрозуміло, що його обвинувачення у застосуванні сили, швидше за все, перебільшені. Утім, прокурор не дійшов суті цього питання, як це робив Желенський з кожним таким твердженням на Варшавському процесі596.
Останнім звинуваченим, який дав свідчення 27 травня 1936 року, був Спольський. Його показання були короткими. Коли голова заявив, що Спольського звинувачують у належності до ОУН, той відповів: «Я гадаю, що викладені в акті обвинувачення припущення стосовно моєї участі в злочині, за деякими винятками, правильні. Я визнаю, що перебував в ОУН з повною свідомістю доцільности і правильности її метод, бо я вважаю, що її правовий статус, виправданий самим фактом існування української держави з тисячолітньою історією...» У цей момент Спольського перервали і вивели з зали суду. Імовірно, він мав намір послатися на проголошення української держави 1918 р.597
Наступного дня підсудний Мащак спробував захистити свої дії власне тим простим фактом, що він належав до ОУН. Він розумів членство в ОУН як патріотичний обов’язок і припускав, що це перетворювало 138


його діяльність у чисті і навіть гідні захоплення вчинки. Мащак з самого початку заявив, що він - український націоналіст. Потім він пояснив, що Бабій був зрадником і засудити його до смерті - це правильне рішення. На запитання адвоката Загайкевича про «справу його життя» він відповів: «Завданням мого життя було служити моєму народові й всі сили віддати йому. Це міг я зробити тільки в ОУН, до якої я вступив». Адвокат завершив цю заяву аргументом, що Мащак надав перевагу не особистому добробуту, а добробуту народу, і запитав його, чому він обрав ОУН. Мащак відповів: «Я вважаю, що ідеологія ОУН є єдиною, яка може допомогти мені звільнити мій народ». У відповідь на цю заяву прокурор висловив протест і сказав, що «належність до ОУН є окремим кримінальним злочином»598. Макарушка вів далі: «Я визнаю, що належав до ОУН і обіймав посаду голови контрольно-розвідочної референтури, але я не визнаю, що це була моя провина. Моя діяльність була законною у світлі українських актів і законів», - сказав він. У цей момент голова перервав його коментарем: «Однак ми судимо з позиції закону, який має силу тут і зараз»599.
Лінія поведінки, яку обрав Роман Шухевич, відрізнялася тим, що він вважав за краще давати неправдиві свідчення і разом з тим робити патріотичні заяви, які за порадою його адвоката і водночас родича Степана Шухевича, судді сприйняли б з розумінням та зменшили міру покарання600. Голова висунув Шухевичу звинувачення у належності до ОУН та, згідно із зізнаннями Підгайного, у намовлянні Лемика до вбивства радянського консула. На це підсудний патетично відповів: «Я визнаю належність до ОУН. А приєднався я до ОУН, бо це був наказ мого серця! Але я не визнаю, що наказав Лемикові вбити радянського консула»601. Далі відповідач збрехав, сказавши, що він не має нічого спільного з бойовою референтурою Крайової екзекутиви ОУН, а зв’язок з ОУН втратив близько 1928 р. Він заявив, що приєднався до ОУН 1933-го і його первинним завданням було посередництво у вирішенні конфлікту між радикальними і менш радикальними фракціями в ОУН602.
Підсудний Підгайний, ще один клієнт і родич адвоката Степана Шухевича, також надав суду неправдиві свідчення, що мало додати переконливості свідченням Романа Шухевича. Зокрема, Підгайний стверджував, що він був головою бойової референтури Крайової екзекутиви, тим самим маючи намір звільнити від відповідальності справжнього керівника цього сектору - Романа Шухевича603. Підгайний також свідчив, що це він, а не Шухевич чи Бандера, дав Лемикові пістолет, яким той убив Майлова604. На додачу до цього «акту милосердя» стосовно Шухевича, Підгайний, як і деякі інші обвинувачені, заявив, що він належав до ОУН, але ні в чому не міг бути винним, бо, власне, перебування в ОУН - для нього патріотичний обов’язок605.
139


Бандера давав свідчення 5 червня 1936р. Він говорив докладніше, ніж інші обвинувачені. Цього разу голова не перебивав Бандеру щоразу, коли той дозволяв собі пропагандиські заяви, бо йому, можливо, було цікаво почути, що вважатиме за потрібне сказати Провідник Крайової екзекутиви. Голова ознайомив Бандеру з висунутими йому звинуваченнями, на що підсудний відповів: «Я не признаюся ні в чому і не визнаю своєї провини, тому що всі мої революційні дії були виконанням мого обов’язку». Після цього він попросив голову дозволити йому пояснити всі «факти, обставини і мотиви» справи606. Голова запитав Бандеру, чи є серед його мотивів прагнення відокремити Східну Малопольщу від польської держави. У відповідь Бандера сказав: «Загальним мотивом ОУН є відродження й утворення незалежної української держави... зокрема, й на українських землях, які сьогодні належать польській державі»607.
Далі у своїх свідченнях Бандера назвав себе «головою ОУН на західноукраїнських землях і комендантом УВО», що викликало невдоволення голови608. Бандера визнав, що він наказав убити Бачинського, бо розслідування, проведене ОУН, встановило, що Бачинський був інформатором609. Він також заявив, що суд ОУН присудив Бабія до смертної кари за «зраду народу». Він наголосив, що Бабій як «директор відділення української гімназії намагався навчати шкільну молодь у дусі покори польській державі... переслідував українських націоналістів й зайшов у цьому так далеко, що взяв на себе роль агента поліції. Одного разу він притримав й передав поліції українського студента, коли той розкидав летючки ОУН. Це сталося не в гімназії, а під час церковної служби»610. Бандера пояснив, що він був розлючений на Бабія, бо той навчав своїх учнів, що український патріотизм сумісний з вірністю польській державі. Бандера таїв зло на Бабія. Одного разу Бандера допомагав однокласникові обдурити Бабія на іспиті, за що Бабій відібрав у Бандери посвідчення особи та передав його до поліції*611.
Бандера також детально розповів про спроби вбивств радянського консула і редактора газети Антона Крушельницького (іл.75), а також про закладання вибухівки до редакції газети «Праця». Він підкреслив свою вирішальну роль як у цих справах, так і в наказі вбити радянського консула612. Лемик також підтвердив, що наказ про вбивство він отримав від Бандери613. Бандера також переконував, що «дії проти більшовиків» були вкрай потрібними, тому що «більшовизм - це форма і система, якою Москва поневолила Україну, і як руху, протилежного націоналізмові в площині суспільній і світоглядовій». Далі обвинувачений стверджував, що «... на східних українських землях триває жорстока боротьба фактично за все, бо більшовики знищують українські землі». За словами Бандери, ніхто не знає про цю боротьбу, бо «Радянська Україна відокремлена 140


від цивілізованого світу не тільки Великою китайською стіною, а й також поясом з комуністів, чекістів і червоноармійців»614. Говорячи далі про комуністів, Бандера підкреслив: «оскільки більшовики використовують фізичні засоби боротьби, ми повинні також застосовувати ці методи до них»615.
Бандера також гордо заявив, що саме він наказав убити Коссобудзького, бо той, «будучи комісаром тюремної сторожі у львівській в’язниці [Бригідки], переслідував і пригноблював українських політв’язнів». Голова Крайової екзекутиви також наказав убити Юзевського, бо «він був представником польської держави... і фактичним лідером польської політики на Волині»616. Бандера, за допомогою адвоката Горбового, надав свідчення про вчинки, в яких його не звинувачували, зокрема про антишкільну кампанію влітку 1933 р. Ймовірно, це було зроблено на прохання Бандери або ОУН, щоб таким чином ця інформація потрапила в заголовки газет та проінформувала якомога більшу кількість людей про «визвольну боротьбу» ОУН617. Так само Горбовий попросив Бандеру «подати свою біографію і ключові аспекти, які вплинули на його світогляд»618. У своїх заявах Горбовий не відкидав того, що помста могла спонукати його клієнта до наказів про вбивство619.
На шістнадцятий день судового процесу (16 червня 1936 р.) деяких членів ОУН викликали як свідків, і на процесі знову виникла проблема фашистських привітань. Першим був Лебедь, який, як і раніше, не визнавав належності до ОУН. Вийшовши із зали суду, він підняв випростану праву руку в бік підсудних і крикнув: «Слава Украні!» Стецько і Янів відповіли йому таким самим фашистським жестом620. Наступним був Лемик, убивця Майлова. Лемик закінчив давати свідчення і, простуючи до виходу, привітав інших підсудних піднятою рукою і словами «Слава Україні!». Останнім свідком цього дня був Олександр Куц. Подібно до Лебедя і Лемика, він також продемонстрував український фашистський салют. Прокурор знову запропонував закрити процес для громадськості, але суд відхилив його клопотання621. З міркувань цензури будь-які згадування про фашистські привітання знову вилучили з газетних повідомлень622.
24 червня 1936р., на 21-й день судового розгляду, з промовою виступив прокурор Прахтель-Морав’янський. Посилаючись на Konspiracja. брошуру ОУН, яку видали польською мовою 1929-го, він заявив, що ОУН не завжди приховує свої злочинні діяння, а іноді, навпаки розкриває їх, щоб привернути увагу громадськості, як це і відбувається на теперішньому судовому процесі623. Він поставив риторичне запитання: чиїми представниками є такі члени ОУН, як Шухевич і Бандера? І сам відповів: «Вони лише члени терористичної організації і не представляють український народ. ОУН не може представляти народ, бо цю організацію 141


засуджує більшість українського суспільства, і це, в даному разі, є правильне рішення»624. Прахтель-Морав’янський заявив, що родичі звинувачених також не відчувають симпатії до організації; її діяльність викликає у них тільки одне почуття - жалість. Нарешті він сказав, що обвинувачені, можливо, були мотивовані на вчинення злочинів з політичних причин, але «це Польща, і чинний тут польський закон не допускає звеличування злочинів»625.
26 червня 1936-го промову Прахтель-Морав’янського перервали й обвинуваченим надали можливість висловитись. Підсудний Малюца сказав, що «кожна ідея мусить витримати пробу смерти... ОУН це зробила, я ні. Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Нині я свідомий того, що я був заломався, але я зробив це, бо перебував у смуткові, а не тому, що ідея була зіпсованою»626. Отецько сказав, що «мета його життя - вільна Україна, і що він не буде звертати з цього шляху, навіть якби його катували»627. Янів заявив, що чинив усвідомлено і був упевнений, що перед ним - тільки один шлях. Він сказав, що його точку зору визначає віра. Посилаючись на Освальда Шпенглера, він підкреслив, що настає момент, коли Україні знадобиться нова релігія - український націоналізм. Тільки ця релігія, на думку Яніва, могла допомогти українцям пережити загрозу комунізму та іншого лиха628.
Наступним за Янівим виступив Бандера, який вдавав із себе Робін Туда, що захищав бідних українців від підлих поляків і «радянських росіян», а далі заявив, що він фашистський лідер поневоленого народу та Провідник усіх українців, об’єднаних націоналізмом і боротьбою за незалежність (згідно з принципом, за яким ОУН є представником української нації, а Бандера - ОУН). Ця промова стала одним із найважливіших публічних виступів Бандери. Вона надихає українських націоналістів аж до сьогодні (вони вважають її головним інтелектуальним досягненням Бандери): «Пан прокурор сказав, що на лаві оскаржених засідає гурт українських терористів та їхні очільники. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі напрямки політичної цільності та існування держави»629. Потім він виказав невдоволення тим, що йому ніколи не давали можливості викласти «всю програму організації чи розповісти про аспекти її діяльності». Подібне обмеження може призвести до того, що його сприйматимуть як терориста, однак він не вважає себе таким. Він також наголосив, що обмежиться «лише окремими фактами і моментами революційної діяльності ОУН, які є предметом цього процесу»630.
Фактологічну частину своєї промови Бандера почав з розповіді про справу Коссобудзького. Однодумці, які перебували у в’язниці «Бригідки», восени 1933 р. повідомили йому, що до українських політв’язнів 142


застосовують «особливі методи залякування і притисків». Він наказав провести розслідування і дійшов висновку, що саме Коссобудзький відповідальний за знущання і утиски українських ув’язнених631. Бандера додав, що він заборонив політв’язням організовувати голодування, тому що: «...тягар боротьби з цим упав би на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в’язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону, і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на Коссобудзького. Суду не було. Я сказав уже, що організовані судові процеси від ОУН стосувалися тільки українців, а не поляків. Ми вважаємо, що точиться битва між Україною та Польщею, й оскільки досі існує воєнне право, то революційна боротьба за допомогою фізичних методів - це частина нашої вічної боротьби»632.
Бандера також стверджував, що він особисто наказав убити Гадомського, Перацького і Юзевського. Він, мабуть, сказав це, щоб підкреслити свою роль в ОУН і показати себе сміливим лідером безжального «визвольного руху», а не просто поінформувати суд про те, як було ухвалене рішення про ці вбивства. Він заявив, що наказав убити Гадомського і Перацького як «представників польської держави», а Юзевського - бо той хотів примирити дві нації, що суперечило концепції «перманентної революції» ОУН633. Рішення вбити українців Бабія та Бачинського за скоєння «злочину національної зради» було ухвалено, за словами Бандери, «революційним трибуналом», а не ним особисто634. Трибунал засудив їх до смерті, тому що: «Всі українці зобов’язані підпорядкувати своє особисте життя на благо нації, і якщо хтось добровільно і свідомо співпрацює з ворогом... тоді ми дотримуємося думки, що цей ступінь національної зради повинен бути покараний тільки смертю»635.
Наприкінці своєї промови Бандера змішав поняття фанатизму, мучеництва, націоналізму, фашизму та сентименталізму, а також висловив думки, які українські націоналісти згодом завчали напам’ять протягом десятиліть, так само як вони це робили з «Декалогом українського націоналіста»: «Оскільки, під час судового процесу розглядалося питання про численні вбивства, організовані ОУН, може здатися, що організація не дорожить людськими життями, зокрема життями своїх членів. На це я дам коротку відповідь: люди, які розуміють, що можуть втратити життя у будь-яку мить, вміють цінувати його достоїнства. Ми цінуємо власне життя та життя інших людей, але наша ідея, наскільки ми її розуміємо, настільки велична, що для її реалізації доводиться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів...
Так я прожив рік з упевненістю, що загину, я знаю, що відчуває людина, перед якою відкривається перспектива втратити найбільший 143


скарб - життя. Незважаючи на це, увесь цей час я не відчував того, що відчував, коли відправляв інших на вірну смерть, коли я направляв Лемика в консульство чи направляв того, хто вбив міністра Перацького. Наша ідея не вимірюється тим, що ми були готові пожертвувати своїм життям, її мірило - це наша готовність пожертвувати життям інших»636.
У цій промові цікавим є бездоказовий та ідеологічно структурований наратив, націлений на мобілізацію емоцій і демобілізацію розуму. Ця манера залишиться в промовах і творах Бандери до самої його смерті і змусить його послідовників вважати Бандеру лідером українського «визвольного руху» і навіть напівбогом. Промова Бандери, як зразок класичної пропаганди, була сповнена невірних, але гучних заяв. Наприклад, він заявив, що рішення послати Мацейка на смерть було болісним, тоді як насправді він неприязно ставився до Мацейка, оскільки на негативному рахунку того була історія з арештом члена ОУН Мицика та «непрофесійне ставлення» до вбивства Перацького637.
Найвизначнішим моментом у промові Бандери були його слова про те, що «...наша ідея в нашому розумінні є така велична, що коли йде про її реалізацію, то доведеться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів». Це твердження є продовженням мізантропічної і параноїдальної ідеології Міхновського, посиленої крайнім націоналізмом Донцова і тяжінням ОУН до етнічного і політичного масового насильства, яке було невід’ємною частиною «перманентної» або «національної революції» та евфемізовано як «визвольна боротьба».
Бандера закінчив свій виступ, і слово знову взяв Прахтель- Морав’янський. Прокурор завершив промову патріотичним закликом до присяжних «продемонструвати батькам Бачинського і сім’ї Бабія - жертв української організації, - що поляки не схвалюють зло, яке ця організація зробила з ними і українським суспільством»638.
Після виступу Прахтель-Морав’янського розпочалися виступи адвокатів захисту. Член ОУН Горбовий, який захищав Бандеру не тільки як клієнта, а й як свого Провідника, сказав, що «любов до Батьківщини була мотивом, яким керувався підсудний у своїх діях». Потім він заявив, що, оскільки Бандера визнав вчинки, в яких його звинувачували, але не визнав себе винним, його не можна вважати винним639. Далі Горбовий стверджував, що Бандера не винен, бо мав на меті не власні інтереси, а виконував національну місію, зумовлену українською традицією640.
Захисники закінчили свої промови 27 червня 1936р., і суд оголосив вирок. Бандера і Мигаль засуджені до довічного ув’язнення, Підгайний, Малюца, Качмарський, Сеньків і Мащак - до п’ятнадцяти років тюрми; Спольський - до чотирьох років і восьми місяців; Макарушка - до чотирьох років; Зарицька, Пашкевич, Янів, Стецько, Ярош, Феник, Івасик і Равлик - 144


до двох з половиною років; Шухевич, Гнатевич і Коцюмбас - до двох років ув’язнення. Федак, Свєнціцька і Рачун - виправдані641.
Своїми діями польська влада прагнула не тільки ув’язнити провідних членів ОУН, але й зруйнувати структури цієї організації. На цьому процесі, на відміну від першого, суд не намагався продемонструвати громадськості, що він каратиме окремих осіб або організацію, які нападають на державу, чинять змови проти неї або вбивають людей з політичних мотивів. Проте Львівський процес, як і Варшавський, був пронизаний політичними мотивами і проілюстрував всю складність польсько-українських відносин. Звинувачені намагалися кинути виклик суду, судовій системі і польській владі, наполягаючи на тому, що вони не є громадянами Польщі, що до них не може бути застосоване польське законодавство і що вони мають право вбивати людей, які уособлюють політичну систему, що «окупувала» Україну. Право говорити українською давало їм змогу почуватися комфортніше і чіткіше формулювати свої переконання та цілі, хоча суддям і прокурорам вдалося запобігти чималій кількості таких спроб.
Бандера й наслідки судових процесів
Варшавський та Львівський судові процеси зробили Бандеру відомим серед українців у Польщі та діаспорі. Обидва процеси перетворили голову Крайової екзекутиви ультранаціоналістичної терористичної організації на важливий символ українського «визвольного руху». Молоді українці II Речі Посполитої стежили за кожним днем судового процесу і захоплювалися Бандерою. Вони читали газетні репортажі та обговорювали їх у колі друзів. Бандера став знаним як національний революціонер, що боровся за незалежність України.
Важливим елементом «визвольної боротьби» ОУН став фашизм, який організація взяла на озброєння ще на початку тридцятих років. Демонструючи фашистський салют та визнаючи Бандеру вождем руху, що прагнув «звільнити» народ й утворити державу, підсудні мали на увазі, що услід за своїм «визволенням» українська держава повинна стати фашистською диктатурою. У своєму виступі Бандера зазначив, що для реалізації мети свого руху ОУН готова пожертвувати «тисячами людських життів». Така готовність, як і здатність вчиняти масове насильство, стала невід’ємною частиною порядку денного руху642.
Обидва судові процеси стали дуже значущими у створенні культу Бандери. Жоден із них не став показовим, але це були політичні процеси, в ході яких залучені особи обговорювали низку актуальних питань - наприклад, до якої держави мають належати змішані території (Волинь і Східна Галичина), або яку роль відіграє ОУН у польсько-українських відносинах. Завдяки докладним і строкатим газетним репортажам, 145


Варшавський процес привернув значну увагу до становища українців у Польщі й до молодих націоналістичних терористів, які намагаються «звільнити» свою націю. Відлуння цього суду почули у багатьох інших країнах, зокрема у Німеччині, Італії, Литві і Чехословаччині, уряди яких або підтримували ОУН фінансово, або співпрацювали з нею643. Висвітлення Львівського процесу в польських газетах, як-от у Gazeta Polska, були менш значними та сенсаційними, ніж у Варшаві, але в українських та польських львівських газетах, як-от Lwowski Ilustrowany Express, усе-таки вийшла низка резонансних статей: (напр. «Тактика ОУН: керівництво» або «Пиятика, фінансована ОУН як заохочення і нагорода за вбивство Бачинського»)644. Окремі епізоди Львівського процесу мали сильний вплив на актуальний націоналістичний дискурс. До них належить промова Бандери від 26 червня 1936-го, фашистські салюти та епізод, коли Бандера увійшов до зали суду і всі присутні, за прикладом обвинувачених, також піднялися, як стверджують, зі своїх місць, щоб привітати свого Провідника645. У статті, що з’явилася 21 червня 1936р. в газеті «Українське слово», ідеолог ОУН Сціборський назвав молодих оунівців, які опинилися на лаві підсудних - товаришами Бандери [«Бандера і товариші»]646. Епізоди судових процесів також увійшли в український фольклор, твори якого швидко набули популярності серед галицьких українців. В одній з пісень були такі слова:
Тридцять п’ятий рік минає, Ми його минали, Як в Варшаві в трибуналі Присуд відчитали. Де дванадцять українців, Великих героїв, Що хотіли здобувати Україні волю.
Перший герой - то Бандера, Другий Лебідь зветься, Вони кайданів не бояться, З кайданів сміються. Тих дванадцять засудили Поляки прокляті.
На їх місце прийдуть інші Герої завзяті647.
146


Бандера в польських в’язницях
З 14 червня 1934р. до 13 вересня 1939р. Бандера перебував у польських в’язницях. Згідно з автобіографією Бандери, під час ув’язнення він тричі голодував. Одне голодування тривало 9 днів, друге - 13, третє - 16 днів648. За словами Климишина, відразу після арешту (вранці 14 червня 1934 р.) Бандеру, як і Отецька, Климишина та інших оунівців, доправили у в’язницю в Кракові, де Климишин перебував з моменту затримання. За десять днів Климишина і Карпинця доправили в Варшавську в’язницю (вул. Даниловичовська, 7). У своїх мемуарах Климишин не повідомляє, чи Бандеру також доправили в цей пенітенціарний заклад649. Войцех Зігала, начальник в’язниці Бригідки, свідчив на Варшавському процесі, що Бандеру утримували в цій в’язниці, але він не уточнив, коли саме650.
У квітні 1935-го Климишина доправили в іншу Варшавську в’язницю - Мокотув (вул. Раковецька, 37), де він та інші ув’язнені оунівці, зокрема Бандера, Лебедь і Підгайний, перебували в камерах-одиночках (з водопроводом і туалетом зі змивом). Ув’язнені також могли відвідувати тюремну бібліотеку, яка налічувала понад 12 тисяч книг; деякі з них цим регулярно користувалися. Климишин не міг встановити контакту з Бандерою, оскільки до Варшавського процесу той перебував у камері з протилежного боку в’язниці. Одного разу Климишин зустрів Бандеру в коридорі: той був у звичайному одязі та в кайданках651.
У в’язниці Мокотув Бандеру утримували протягом декількох тижнів. Залишається невідомим, у якій з в’язниць він перебував під час Варшавського процесу: у Мокотуві чи в тюрмі на вул. Дзельна, 24652. Після закінчення суду Бандері дозволили поспілкуватися з іншими в’язнями- оунівцями, які перебували в тюрмі Мокотув. «Прекрасного зимового дня», за кілька тижнів після закінчення Варшавського процесу, Бандеру разом з Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Климишиним доправили у в’язницю Свенти Кшиж (під Кельце), одну з найсуворіших та необлаштованих в’язниць II Речі Посполитої653. Тюрма Свенти Кшиж (Святий Хрест) була розміщена в колишньому монастирі і мала 35 камер на загальну кількість 600-1000 ув’язнених. Віддалене розташування робило цей заклад важкодоступним для відвідувачів; більшість його ув’язнених вважалася особливо небезпечними злочинцями654.
Всіх оунівців, включно з Провідником, відразу після прибуття до в’язниці Свенти Кшиж підстригли. їм видали громіздкі дерев’яні черевики та драний тюремний одяг. За словами Климишина: «...найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, і все таке страшно подерте, і підіравлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!.. Відколи 147


його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно бльонд волосся. А тепер - це ж був один глум над людиною. Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по своєму, з гумором»655.
П’ятеро оунівців обмінялися своїм «новим» одягом, щоб краще підібрати те, що більше пасувало один одному за розміром. Спочатку їх розмістили в ізоляторі, де не було ліжок. їм обіцяли, що тільки-но вони вивчать правила тюремного розпорядку, їх переведуть до кращих камер з ліжками та видадуть ліпший одяг. Утім, вони отримали якісніший одяг і ковдри набагато раніше, ніж це передбачав тюремний регламент. їм допоміг український охоронець, якого про це попросив український в’язень (він сидів у тюрмі ще з кінця Першої світової). Санітарні умови у в’язниці були украй поганими: не було водопроводу і туалетного паперу. Крім надзвичайно смердючого туалету, розташованого в коридорі, в кожній камері було барило для фекалій і сечі, яке вранці випорожнювали двоє ув’язнених. За межами камери ув’язненим завжди доводилося ходити з руками за спиною та дивитися вниз під свої ноги, що завдавало незручності та мало вигляд очевидного приниження. Ув’язнених будили релігійною піснею польського поета Франтішека Карпинського «Коли ранні встають зорі» (Kiedy ranne wstajq zorze), яку виконували інші засуджені. Співкамерник Бандери оунівець Книш згадував, що було «прикро щорання слухати того невільницького співу»656.
На десятий день до ізолятора навідався начальник в’язниці; його супроводжувала охорона та мисливський пес. Книш згадував, як начальник звернувся до них з такими словами: «Часи студентські й ті, коли ми вдавали “богатеруф” [героїв] скінчилися раз назавжди. Тепер ми маємо до смерти сидіти в нього під ключем. Все залежить від того, як ми будемо поводитися. Як будемо порядними в’язнями, він нас буде трактувати як інтелігентних людей, а не як звичайних злодіїв, а як ні, то по морді, по морді, до карцеру й кінець»657.
Після цього візиту Бандеру перевели в камеру, де, окрім Лебедя, не було жодного члена ОУН. У звичайних камерах перебувало по 15- 20 в’язнів різного соціального походження, характеру та інтересів. Ці відмінності та обмежений життєвий простір призводили до конфліктів, а іноді й до бійок658. 25 або 26 квітня 1936р. Бандеру доправили до Варшави у зв’язку з розглядом справи у апеляційній інстанції. Він, Лебедь і Климишин увесь цей час перебували у в’язниці Павяк (вул. Дзельна, 24/26). ЗО квітня розгляд апеляції закінчився, але невідомо, чи повернули після цього Бандеру до в’язниці Свенти Кшиж, чи утримували у в’язниці Павяк. Можливо, його відразу доставили до львівської в’язниці на вулиці Казимира Великого, де він перебував під час Львівського процесу659.
148


2 липня начальник Львівської в’язниці знову наказав відправити Бандеру до варшавської тюрми Мокотув, оскільки він боявся, що Бандеру та інших ув’язнених звільнять їхні товариші. Наступного дня їх знову перевели до в’язниці Свенти Кшиж, де ще в квітні начальник дістав вказівку посилити заходи безпеки і перевести деяких українських засуджених, які мали стосунок до ОУН, в інші тюрми660.
У тюрмі Свенти Кшиж Бандера наполіг на тому, щоб його, разом із товаришами - Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Клими- шиним - помістили до камери №21, де вже сиділо троє оунівців (Григорій Перегіняк, Юрій Батіг і Петро Луциняк). У цій камері їм дозволили читати книги (Бандера мав при собі три томи Української загальної енциклопедії, іл.104) та українські газети, на які підписалися Бандера і Лебедь. У цій камері також відбували покарання двоє неписьменних українців і ще двоє, у яких була тільки початкова освіта. Ув’язнені оунівці навчали своїх співкамерників читати й писати, а також узялися за їхню всебічну освіту. Климишин викладав курси з граматики і літератури, Підгайний - з математики, фізики та хімії, а Бандера - з історії та ідеології. Найздібнішим українцем, якого навчали Климишин, Підгайний і Бандера, був Григорій Перегіняк - коваль зі Ст. Угринова. У березні 1935 р. він убив Василя Ільківа, за що через 6 місяців його засудили до довічного ув’язнення. У тюрмі Перегиняк заприятелював з лідером Крайової екзекутиви. Уроки з історії та ідеології, які йому давав Бандера, мабуть, дуже вплинули на Перегіняка, який під час Другої світової відіграватиме важливу роль у процесі створення УПА на Волині та в організації етнічних чисток проти польського населення661.
У тій самій камері перебували також ув’язнені, що не належали до ОУН, серед них були і поляки. Один із них, Войцицький, був інформатором. Хоча всі в камері знали про це, ніхто цього не обговорював. Раз на тиждень в’язні їли капусняк, суп з квашеної або сирої капусти, популярний у Польщі, Україні та деяких інших країнах. Якось, чекаючи в черзі на суп, Бандера стояв позаду Войцицького. У камері була тиша, як раптово Бандера вимовив слово «капусь», до якого потім додав «нячек» (capus польською означає «стукач»)662.
Напередодні Різдва 1937р. Бандеру та інших оунівців відвідав священик Осип Кладочний. Вперше за три роки позбавлення волі вони отримали можливість сповідатися. У своїх мемуарах Книш згадує, що кожна сповідь тривала досить довго. Тому можна припустити, що ув’язнені жили не без гріха, або вони використовували час, відведений на сповідь, для обговорення інших питань. Кладочний провів у камері церковну службу. На Різдво оунівцям також дозволили хоровий спів. Хором керував 149


Бандера, найталановитіший вокаліст. Климишин згадував Різдво 1937-го як «надзвичайно духовну» подію663.
Однак після Різдва в’язнів знову розподілили у різні камери. Швидше за все, Бандеру і Лебедя перевели в ту саму камеру, з ув’язненими якої Бандера раніше намагався налагодити контакт. Йому вдалося це зробити, залишивши клаптик паперу під туалетним барилом, про що він повідомив в’язневі з камери Климишина. Використовуючи цей метод обміну інформацією, ув’язнені оунівці організували голодування, яке тривало п’ятнадцять днів. Однак з восьмого дня їх насильно годували подрібненою їжею, проштовхуючи її через трубку в носі. Під кінець голодування Бандера став настільки худим і слабким, що тулився до стін, коли йшов коридором. Після голодування оунівців знову перевели до колишньої камери та тримали там близько трьох місяців, проте згодом розосередили до інших камер і тюрем664.
Попри те, що в тюрмі Свенти Кшиж були високі стандарти безпеки, адміністрація все рівно побоювалася, що Бандеру спробують звільнити. Керівництво в’язниці витратило значну суму грошей, щоб покращити засоби безпеки та запобігти можливій втечі. Особливо цього боявся начальник закладу. Він навіть припускав, що в’язницю можуть взяти в облогу, а викликати допомогу не вдасться, бо телефонні лінії будуть перерізані. З цієї причини начальник вирішив побудувати чотири сторожові вежі.
Група приблизно з двадцяти членів ОУН і справді готувала звільнення Бандери з в’язниці. Оунівці спілкувалися зі своїм керманичем через адвоката Горбового, зокрема за допомогою листів, які перлюструвала адміністрація в’язниці. До спроби звільнення Провідника також міг бути причетний капелан Кладочний, якому Бандера сповідався «годину і довше». Оунівці планували, що замаскувавшись під ченців, вони через монастир виведуть Бандеру в ліс. Тюремна охорона та поліція, отримавши сигнал від своїх інформаторів, розкрили цей план ще на ранній стадії. Інцидент вирішили не розголошувати, намагаючись уникнути зайвої уваги. Допоки Провідник ОУН перебував у цій в’язниці, начальник тюрми не відчував себе комфортно. Наприкінці 1937-го (або на початку 1938-го) Бандеру перевели до в’язниці у Вронках, на заході Польщі665.
23 травня 1938 р., незабаром після переведення Бандери до іншої тюрми, в Роттердамі вбили лідера ОУН Коновальця (іл.38). Ми не знаємо, як Бандера відреагував на цю новину. Його близький друг Климишин (іл. 69) був глибоко зворушений цією подією і написав вірш666.
Заходи безпеки у Вронках були суворішими. До того ж, цей заклад, на відміну від в’язниці Свенти Кшиж, був розташований на значній відстані від районів традиційної активності ОУН. Однак це не завадило оунівцям у серпні-вересні 1938-го знову вибудувати плани із звільнення 150


Бандери. Друга спроба врятувати Бандеру, можливо, була пов’язана з раптовим убивством Коновальця, бо багато молодих членів ОУН прагнули, щоб новим лідером керівництва ОУН у вигнанні (або ПУН) став Бандера. На випадок успішної втечі Бандеру планували переправити до Німеччини, кордон якої пролягав усього за 10 км від в’язниці. У ПУН не заперечували проти ідеї втечі Бандери, але й не виказували у ній зацікавленості. При цьому Крайова екзекутива ОУН не підтримала цей план, і він залишався більш-менш приватною ініціативою групи бойовиків ОУН: Івана Равлика, Романа Шухевича та Михайла Куспіся, колишнього в’язня тюрми у Вронках. В організації втечі брав участь Зенон Коссак, ще один колишній в’язень цієї тюрми. За непідтвердженими даними, значну суму грошей на підкуп охоронців надала українська діаспора667.
Куспісь підкупив колишнього наглядача на ім’я Петро Заборовський, який допоміг йому налагодити зв’язок з вартовим тюремної охорони. Останній, у свою чергу, за відповідну суму погодився звільнити Бандеру. Допомогу в перетині німецько-польського кордону погодився надати ще один доброзичливець668. Втечу призначили на 7 вересня 1938р., але операція чомусь не відбулася. За словами Куспіся, в останній момент в ОУН вирішили, що цього не варто робити669. Однією з причин може бути те, що ОУН не довіряла підкупленим охоронцям й остерігалася засідки, в якій Бандеру, скоріш за все, уб’ють. Можливо також, що втеча не відбулася, бо ОУН не зібрала достатньо коштів, щоб заплатити своїм помічникам, або план скасували через побоювання, що втеча Бандери погіршить становище інших українських в’язнів670. Деталі запланованої втечі Заборовський довірив своєму другу, який повідомив про них поліції. У вересні поліція заарештувала одинадцять осіб671. Одна із затриманих, Марія Білецька, в тюремній камері наклала на себе руки. Поліція, як і під час попереднього викриття спроби втечі, діяла дуже обережно, намагаючись не допустити як зайвого розголосу, так і викриття імен поліцейських інформаторів, які перебували у лавах ОУН. Куспіся засудили до восьми років, Заборовського - до трьох.
На початку 1939р. Бандеру перевели до пенітенціарної установи в Бресті, місті на Сході Польщі. Згідно з короткою автобіографією, він втік з цієї тюрми 13 вересня 1939р., скориставшись безладом перших днів війни та допомогою українських в’язнів672.
Висновок
Убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького було найгучнішим терактом, вчинененим ОУН у міжвоєнний період. Це вбивство і два наступні судові процеси, у Варшаві та Львові, зробили чималий внесок у формування культу Бандери. Варшавський процес 151


привернув міжнародну увагу до становища українців у Польщі. Під час двох судових процесів ОУН заявила про себе як про фашистський рух, що має на меті звільнити Україну. Звинувачені демонстрували фашистські салюти і вже вбачали в Бандері свого Провідника. Водночас для них Бандера був лідером української нації і вони вважали, що саме він повинен стати лідером української держави. Навіть польські інтелектуали піддалися спокусі й почали романтизувати поведінку молодих революційних ідеалістів, готових померти за ідею незалежності своєї країни.
З дня свого арешту (14 червня 1936р.) і до початку Другої світової Бандера залишався під вартою. Спроба врятувати його продемонструвала, що після вбивства Коновальця певні кола в ОУН прагнули зробити його лідером свого руху.
152


Частина 4. «Українська національна революція»: масове насильство та політична катастрофа
Одним із найбільш значущих понять ідеології ОУН була «революція». Українські націоналісти вважали, що вони можуть створити державу тільки під час революції, яку вони іноді називали повстанням. У міжвоєнний період ОУН оволоділа ідея «перманентної революції», у контексті якої вони й готували українців II Речі Посполитої до її останнього акту - «національної революції». В ОУН вважали, що задля здійснення такого останнього акту варто зачекати зручної нагоди, такої як війна або інший міжнародний конфлікт, який може спалахнути між «окупантами». Однак лідери ОУН не були впевнені, що з вторгненням Німеччини до Польщі для цього «кривавого повстання» вже настав відповідний момент. Політичні зміни, які виникли, не викликали у них довіри, але завдяки Німеччині, зокрема абверу, ОУН все-таки втягнули до наступної великої експансії на схід (війни проти СРСР), у контексті якої, за розрахунками оунівців, і виникне нагода для початку «кривавого повстання» та встановлення авторитарної держави фашистського типу. Конфлікти і розколи всередині руху не завадили українським націоналістам будувати нові революційні плани. Зокрема, в ОУН(б) розробили дієвий і детальний план того часу - «Українську національну революцію», архітектура якого відповідала етосу «Нової Європи», з її фашистським і расистським політичним порядком673.
Початок Другої світової війни
Степан Бандера втік з в’язниці в Бресті 13 вересня 1939р., за тринадцять днів після початку війни. Разом з іншими українськими в’язнями він вирушив до Львова, де, як стверджують очевидці, зупинився у приміщеннях собору Святого Юра (іл. 89) та, очевидно, зустрічався там із Шептицьким. Тими ж днями (17 вересня 1939 р.) СРСР напав на Польщу, що, як і напад Німеччини, було обумовлено радянсько-німецьким Пактом про ненапад, підписаним 23 серпня 1939 р. Молотовим і Ріббентропом (іл. 112). Після кількох днів перебування у Львові Бандера зрозумів, що Східна Галичина залишиться в радянській сфері впливу, саме тому він вирішив виїхати з міста на ту частину території Польщі, яка була окупована Німеччиною і стала називатися Генерал-губернаторством. Дорогою до Кракова Бандера перетнув новоутворений радянсько-німецький кордон, 153


що розділяв землі вже неіснуючої II Речі Посполитої. З ним вирушили інші члени ОУН, зокрема його брат Василь (іл. 115), який до того втік з польського концтабору Береза-Картузька674.
За короткий проміжок часу між нападом Німеччини на Польщу і радянським вторгненням у Західну Україну на цих теренах виник хаос і політичний вакуум. Упродовж кількох тижнів, що передували вступу Червоної армії, деякі території Західної України були окуповані німецькими військами. З огляду на ці обставини в ОУН обмірковували: чи варто їм у таких ситуативних умовах розпочинати «національну революцію». У багатьох населених пунктах оунівці створили підрозділи міліції, які нападали, а інколи вбивали їхніх політичних ворогів: євреїв, поляків та українців675. Однак дуже швидко в ОУН зрозуміли, що до «національної революції» в організації не готові, а політична ситуація, яка виникла після підписання німецько-радянського пакту, є несприятливою для такого кроку; плани із захоплення влади на місцях і створення держави вирішили відкласти. За цей короткий проміжок часу сили ОУН знищили близько трьох тисяч поляків (дві тисячі осіб у Східній Галичині та близько однієї тисячі осіб на Волині), а також невстановлену кількість євреїв та інших осіб, яких вони вважали своїми політичними ворогами676. У ті ж дні польські солдати, які діяли у відповідь на насильство ОУН, знищили невстановлену кількість українців, поміж яких були й ті, хто вітав Червону армію (іл. 111), встановлював на її честь тріумфальні арки та співав «комуністичні пісні, змішані з релігійними гімнами»677. Євреї у ті часи стали жертвами нападів з обох боків678. Наприклад, у Яворові, невеликому містечку, розташованому приблизно за 50 км на захід від Львова, німецькі війська та українські міліціонери (із синьо-жовтими нарукавними пов’язками) знищували місцеві синагоги й принижували, катували, били та вбивали євреїв679. У текстах та виступах Бандери, чиї переміщення у цей період збігаються з датами перших насильницьких акцій ОУН, ці події не згадуються, як не згадуються й інші значні злодіяння, вчинені ОУН і УПА пізніше. У короткій автобіографії (1959 р.) Бандера писав, що у вересні 1939-го ОУН «почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби»680.
Після прибуття у Краків Бандера зустрів там багатьох своїх соратників. Близько ЗО тис. українців, серед них і звільнені в’язні польських тюрем та концтабору Береза-Картузька, перебралися на той час до Генерал-губернаторства, щоб уникйути конфронтації з радянським режимом681. У своїх мемуарах Климишин писав, що в цей період ОУН вже була найпопулярнішою українською організацією, яка через загальне 154


невдоволення радянською окупацією України, «плекала надію кожного»682. З огляду на перебіг подальших подій, варто зазначити, що у Кракові оунівці були свідками єврейського погрому, який стався в грудні 1939р.683
У Кракові німці заснували Український центральний комітет (УЦК) - благодійну та гуманітарну організацію, яка започаткувала в Генерал- губернаторстві діяльність мережі українських кооперативів, шкіл і молодіжних організацій. На чолі УЦК став географ Володимир Кубійович (іл. 120), який не був членом ОУН, але шанував представників старшого її покоління. Як і багато українців, він відчув на собі етнічну дискримінацію II Речі Посполитої і вважав Німеччину найважливішим партнером українців, оскільки поділяв багато нацистських політичних переконань, зокрема антисемітизм та расизм. 18 квітня 1941р. він звернувся до генерал- губернатора Ганса Франка (іл. 134) з проханням очистити українські етнічні території Генерал-губернаторства від «польських і єврейських елементів»684.
У Кракові Бандера спочатку жив на вул. Лоретанській, в одному з п’яти таборів, облаштованих для українських переселенців. Пізніше, разом зі своїми братами Василем і Богданом (іл. 107), він переїхав на квартиру на вул. Стражевського685. Наприкінці вересня Климишин зустрівся з Бандерою на краківських військових курсах (вперше після втечі з в’язниці). Бандера був неголеним та змарнілим. За словами Климишина, на Бандері був одяг, який йому видали ще у в’язниці. Наступного дня вони ходили магазинами між ринковою площею та університетом. Бандера, який завжди віддавав перевагу сірому кольору (таким був один із його псевдонімів), придбав собі сірий костюм, а Климишин - чорний686.
У Кракові Бандера познайомився з Ярославою Опарівською (1917-1977), яка була членом ОУН та до війни навчалася у Львівській політехніці687. З червня 1940 р. в Кракові (або 5 червня в Сяніку) Бандера й Опарівська одружилися688. Климишин у своїх мемуарах зазначив, що весільна церемонія була дуже скромна: не більш ніж на десять осіб689. Ярослава (іл. 105) взяла прізвище чоловіка. Наприкінці 1940 р. подружжя переїхало до Варшави, де з міркувань безпеки до початку 1941-го їм довелося жити у квартирі, яку підшукав Лебедь690. 26 травня 1941р. в Сяніку народилася Наталя (іл. 108), їхня перша дитина. У Берліні, 1939-го чи 1941р., Бандері робили операцію на носі. Його носову перетинку зламали чи пошкодили, коли примусово годували під час голодування в тюрмі Свенти Кшиж691.
Розкол в ОУН
В автобіографії Бандера писав, що в листопаді 1939р. він на два тижні їздив на лікування до словацького курорту П’єштяни (іл. 106), 155


де зустрічався з іншими оунівцями692. Звідти він вирушив до Відня, де також зустрів нових соратників, серед яких був Володимир Тимчій (Лопатинський), чинний лідер Крайової екзекутиви ОУН (іл. ПО). Бандера і Лопатинський домовилися про спільний візит до Рима, щоб зустрітися там з новим головою ОУН і ПУН Андрієм Мельником та обговорити непорозуміння, яке виникло між Крайовою екзекутивою та керівництвом у вигнанні (між ОУН в Україні і ПУН, як тоді називали ці організації). Бандера прибув до Рима в першій половині січня 1940 р. та зустрівся там зі своїм братом Олександром (іл. 109), який мешкав у цьому місті з 1933 р. і на той час вже здобув в ньому ступінь доктора політекономії693.
Переговори з Мельником не привели до компромісу. Бандера зажадав від Мельника включити до керівництва організації нових людей та усунути Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Останнього Бандера підозрював у співпраці з поляками694. Бандера й Лопатинський також попросили чинного лідера ОУН виїхати до Швейцарії. Мотивом цього прохання було прагнення ослабити вплив Мельника на ОУН695.
В автобіографії Бандера писав про те, що він наполягав на більшій незалежності політики ОУН від зовнішніх чинників, маючи на увазі співпрацю з нацистською Німеччиною696. Однак це твердження, сформульоване 1959р., не відповідає ні діям ОУН(б) в 1940-1941 рр., ні політичним уподобанням, про які Бандера написав у недатованому листі до Мельника в серпні 1940 р. У цьому посланні він обурювався, що Барановський поширює чутки, ніби Бандера вороже ставиться до нацистської Німеччини697.
Мельник не погодився на зарозумілі вимоги Бандери, однак запропонував йому пост радника; від Лопатинського, як крайового керівника, Мельник зажадав повного підпорядкування. У відповідь на це Бандера та інші члени ОУН, зокрема Стецько, Янів, Ленкавський і Шухевич (члени Крайової екзекутиви за часів (1933-1934) головування Бандери), зібралися 10 лютого 1940 р. в Кракові та проголосили створення Революційного проводу. Новий політичний орган очолив Бандера698. Згодом ця фракція стала називатися ОУН(б) - за прізвищем Бандери, щоб відрізняти себе від колишньої, або точніше чинної ОУН, яка з цього моменту стала називатися ОУН(м) - за прізвищем Мельника. Лопатинський віз цю новину в Україну, але його убили на німецько-радянському кордоні радянські прикордонники699.
Аж до 5 квітня 1940 р. - дати, коли Бандера зустрівся з Мельником, - дві групи сподівалися дійти згоди. Свої листи, в яких вони повідомляли про утворення Революційного проводу ОУН, Бандера і Стецько передали Мельнику того ж дня700. Напевне, листи образили Мельника, бо вже 8 квітня він наказав віддати Бандеру і Стецька під суд Революційного 156


трибуналу. Того ж дня Бандера і Стецько опублікували заяву, в якій вони повідомляли всім членам ОУН: Революційний провід вирішив, що Мельник більше не є керівником організації. Новим очільником ОУН став Степан Бандера701. Революційний трибунал, зі свого боку, 27 вересня виключив Бандеру з ОУН702. Пізніше Стецько заявляв, що в ті дні Мельник наказав їх (Стецька та Бандеру) убити, тому вони удвох тимчасово переїхали до Варшави703.
Деталі розколу розкривають цікаву інформацію про те, як Бандера і його товариші провадили справи зі своїми противниками. У більш докладному листі до Мельника від 10 вересня 1940 р. Бандера повідомив, що 10 лютого він «мусив виступити з ініціятивою упорядкування справ Проводу. Якщо не робили цього ті, що до них це належало з уряду, мусів піднятись хтось інший...»704. Бандера запевняв, що він повинен був це зробити не заради себе, а тому, що націоналісти, які шанують його авторитет, очікують від нього активних дій705. Він стверджував, що Мельник не слухав людей, які намагалися дати йому конструктивні поради, наполягав на виконанні тільки своїх рішень і зловживав статусом керівника. На думку Бандери, Мельник був маріонеткою в руках Сеника та Барановського, тож «на самій горі одночасно паношилася зрада, позерство, фалш і облуда»706. Крім того, Бандера повідомив Мельнику, що покійний Лопатинський відмовлявся віддавати фашистський салют «Вождеві Слава!», тому що був розчарований Мельником і вважав, що в ОУН не було вождя (привітання «Вождеві Слава!» стало обов’язковим після II Великого збору ОУН, який відбувся у Римі 27 серпня 1939р.)707.
У листі до Мельника Бандера також пояснював, що 10 лютого 1940 р. Революційний провід ОУН «припинив обговорення і почав діяти», тому що Мельник не хотів очищати ПУН, тобто прибрати Сеника та Барановського. У Революційному проводі знали, що вони не мають репутації й авторитету ПУН, але натомість мають «правду, чисту справу, віру і незломне рішення довести справу до успішного кінця»708. У цьому ж листі Бандера, намагаючись дискредитувати провідного члена ОУН(м) Сціборського, використовував антисемітські аргументи. Він писав, що Сціборського варто виключити з ОУН, бо той живе з «підозрілою російською єврейкою» та є «зрадником і більшовицьким агентом»709. За словами Бандери, Мельника оточували зрадники (мова про Барановського) і «підступні більшовицькі агенти» (мова про Сціборського), а він не робив нічого, що могло б укріпити авторитет вождя. Мельник став вождем, тому що «успадкував» цю посаду від Коновальця - це було закріплено рішенням ПУН. Мельник і ПУН, стверджував Бандера, очікували, що всі приймуть Мельника на цій керівній посаді. Однак цього не сталося, тому що зрадники Барановський і Сеник перетворили Мельника на маріонетку, а це означало, за логікою 157


Бандери, що організацію контролюють «вороги» і «більшовицькі агенти»710. У такій ситуації Бандера вважав логічним взяти ОУН під свій контроль і «очистити» її від «зрадників» і «ворогів»711.
Розкол ОУН на ОУН(б) та ОУН(м) був результатом суперечностей між двома поколіннями, які були зумовлені різницею в їхньому досвіді та в очікуваннях від майбутнього, а також висуненням Мельника на посаду керівника ОУН і ПУН на II Великому зборі ОУН, яке, за неперевіреними даними, відбулося відповідно до заповіту, залишеного Коновальцем. Висування Мельника на посаду керівника стало провісником перспективи захоплення влади молодим поколінням. Мельник не мав ані авторитету Коновальця, ані його запалу. У тридцятих роках він працював керуючим маєтком Шептицького і його мало знали в колах ОУН. За словами Книша, за кілька днів після початку війни план захоплення влади в ОУН став предметом обговорення між Іваном Габрусевичем і Ріко Ярим (який відповідав за фінансові питання керівництва у вигнанні), Бандерою, Шухе- вичем, Лебедем і Стецьком712. У подальший час ОУН(б) стала набагато могутнішою, ніж ОУН(м), оскільки її лідери мали кращі зв’язки з підпіллям ОУН у Східній Галичині та на Волині. Багато молодих українців, які втекли до Кракова після початку війни, також віддали перевагу ОУН(б)713.
У поглядах на екстремістський націоналізм, насильство, фашизм та антисемітизм дві фракції не занадто відрізнялися одна від одної. 1948 р. член ОУН(б) Володимир Порендовський заявив (під час допиту), що у момент німецького вторгнення до Польщі українські націоналісти були «справжніми фашистами, чиїми богами були Гітлер, Муссоліні, Донцов та подібні особи»714. У статті, опублікованій 8 травня 1939р., провідний член ОУН(б) Стецько стверджував, що євреї були «кочовиками і галапасами», це народ «шкурників, матеріялістів, егоїстів... нарід без героїки життя, без величної ідеї, яка б рвала до посвяти». Він писав, що їх цікавить тільки «особиста вигода» і вони сповнені рішучості «розложити й героїчну культуру народів-борців». На думку Стецька, ще століття тому українці, обравши шлях духовної чистоти та культури, відрізняли себе від євреїв715.
Розкол ОУН на ОУН(б) і ОУН(м) був ще одним значним кроком у розвитку політичного культу і міфу Степана Бандери. Більшість членів ОУН, переважно молоді українці, приєдналися до фракції ОУН(б). З кінця 1940 р. їх почали називати «бандерівцями» - на честь їхнього лідера716. Члени ОУН(м) почали називатися «мельниківцями»717. Присвоєння організації або партії імені її лідера не було рідкісним для політичних та військових рухів Центральної та Східної Європи того періоду. У Польщі, наприклад, прихильників маршала Пілсудського називали «пілсудцями». Слово, похідне від «Бандера», використовувалося носіями декількох мов та звучало по-різному: «бандерівці» (укр.), «бандеровцы» (рос.), 158


«bamderowcy» (пол.), «Bandera-leute» або «Banderowci» (нім.). У розмовах між собою члени ОУН(б) теж називали себе «бандерівцями». 5 жовтня 1941р. український учитель Олександр Повшук написав у своєму щоденнику: «Тепер війна, наш український провід розбився на дві групи: на Бендерівців і Мельниківців і одні другим шкодять. Повстає роз’єднання одної нації на дві частини. Бендерівці - це ОУН під проводом Степана Бендери, а мельниківці - це поки що не відомо щодо їх мети - під проводом Мельника»718.
Назву «бандерівці» почали використовувати ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів, проте поширення вона набула в 1940 р. (після розколу ОУН). Це слово трапляється у звітах енкаведиста Серова, датованих тим же роком, однак «бандерівцями» там названо не тільки членів ОУН(б), а й тих представників ОУН, які з 1935 р. були в опозиції до Коновальця («молоде покоління ОУН»)719. 21 червня 1936р. у газеті «Українське слово» Сціборський назвав молодих оунівців, підсудних Варшавського і Львівського процесів, товаришами Бандери [«Бандера і товариші»]720. Оскільки люди були добре обізнані щодо насильства, яке чинили «бандерівці», за цим розмовним словом закріпились негативні конотації, особливо серед євреїв і поляків. Поміж оунівців ця назва була менш вживаною, на відміну від їхніх жертв або супротивників організації.
Після розколу дві фракції перебували між собою у непримиренній боротьбі і прагнули дискредитувати одна одну. Восени 1940-го ОУН(м) опублікувала брошуру «Біла книга ОУН: про диверсію-бунт Бандери- Ярого», в якій йшлося про те, як Бандера, Ярий і Стецько незаконно прагнули захопити владу в організації, а Мельник та інші провідні члени ОУН намагалися перешкоджати цьому. Тобто захищали організацію від аморальних особистостей - «диверсантів»721. Редактором «Білої книги ОУН» був Сціборський722.
У травні 1941р. Стецько написав велику статтю під назвою «Чому була потрібна чистка в ОУН», що було відповіддю на закиди ОУН(м). Він назвав законним рішення ОУН(б) відокремитися від ОУН, чиє керівництво, з його слів, було переповнено зрадниками, не піклувалося про майбутнє організації і не було здатне організувати революцію. Стецько також захищав Ярого, якого ОУН(м) називала «монголо-єврейським гібридом» і «радянським агентом». ОУН(м) стверджувала, що найкращим доказом цього є те, що Ярий одружений з єврейкою. Проте для дискредитації Сціборського Стецько застосував аналогічну антисемітську стратегію. Він стверджував, що автор «Білої книги ОУН» був зрадником їхньої спільної справи, бо мав дружину єврейку723. Зі свого боку, у червні-липні 1941р. ОУН(м), відповідаючи на інвективи Стецька, опублікувала брошуру «Чорна книга бунту: Ярий-Бандера-Горбовий». ОУН(м) назвала ОУН(б) 159


«більшовицькими агентами», які готували «марксистсько-єврейську революцію». Мельниківці стверджували, що Ярий і його єврейська дружина живуть на гроші ОУН724.
Сціборський та інші члени ОУН(м), яких Бандера звинувачував у зраді або у близьких стосунках з євреями, були вбиті під час війни, ймовірно, силами ОУН(б): Сціборський і Сеник - ЗО серпня 1941р. в Житомирі, а Барановський - 11 травня 1943 р. у Львові725.
II Великий збір ОУН (Краків)
З 31 березня по 3 квітня 1941р. у Кракові відбувся II Великий збір ОУН, на якому ОУН(б) «легітимізувала» себе та «делегетимізувала» ОУН(м). ОУН(б) дала своєму з’їзду назву, яку старше покоління використало під час скликання II Великого збору ОУН у Римі (27 серпня 1939р.). Постанови, ухвалені на з’їзді в Кракові, опублікували в брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»726. Тези про характер розколу, наведені в брошурі, дуже нагадують аргументи Бандери, які він використав у своєму у листі до Мельника. Зокрема, вони розпочинаються із заяви про те, що «фактична керма ОУН опинилась за кордоном по смерти сл.п.полк. Євгена Коновальця в руках людей, які діяли на шкоду ОУН». Для авторів брошури це «було загрозою для українського національного руху». Тому вони прагнули «уздоровлення організації». Однак Мельник не зміг цього досягти і тим самим не тільки «виявив повну нездібність керувати революційним рухом», а й «став явно по стороні зрадників і шкідників Організації»727.
Виходячи з цього, автори «Постанов» запевняли, що «полковник А. Мельник опинився на чолі ОУН в нелегальний спосіб», а «Збір українських націоналістів, що відбувся 27 серпня 1939 р., не відповідав приписам Устрою вимог ОУН»728. Окрім того, вони стверджували, що заповіт вождя (Коновальця), який назвав Мельника своїм наступником, був «видумкою Ярослава Барановського», саме тоді як акт від 10 лютого 1940 р., який проголосив лідерство Революційного проводу ОУН, автори назвали «історичною конечністю». Цей акт і II Великий збір 1941р. нібито рятували ОУН від «опортунізації та розкладу» і «небезпеки розкладу організації». Всіх, хто брав участь у кампанії Мельника проти Революційного проводу, назвали зрадниками, які підлягають виключенню з ОУН729. Нарешті автори брошури заборонили Мельникові чинити будь-які дії від імені ОУН і закликали всіх націоналістів покинути ОУН(м) і вступити в «ряди революційно-визвольного руху ОУН під проводом Степана Бандери»730.
У «Постановах» також міститься важлива інформація про те, як ОУН(б) позиціонувала себе у цей складний час. У першому абзаці організатори Збору в Кракові заявили: «Ідея Суверенної Соборної 160


Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного руху, руху націоналістичного, що у вогні боротьби проти наїзників оформився в окрему політичну організацію - в Організацію українських націоналістів»731. Вони тим самим вказували на те, що націоналізм - єдиний прийнятний український політичний рух, і що ОУН - єдина українська організація, що уособлює цей рух. Такий підхід до політики був основним принципом фашистських систем. Зокрема, це означало, що однією нацією може управляти тільки одна радикальна націоналістична партія, представлена тільки однією людиною, яка символізує всю націю: фюрером - у Німеччині, дуче - в Італії, каудильйо - в Іспанії. В іншому документі ОУН(б) того часу написано: «Один нарід - один провід - одна влада!», що певною мірою було українською версією концепції «Один народ, одна імперія, один фюрер» (нім. Ein Volk, ein Reich, ein Führer)132.
У другому параграфі брошури автори подали свою версію історії руху. По-перше, вони назвали Міхновського батьком того типу націоналізму, який вони хотіли б мати у своїй державі. Водночас автори не вказували, що це Міхновський дав їм такі ідеї, як «не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами»733. Так само як вони ніколи не називали себе фашистами або расистами, завжди підкреслюючи тільки національний, патріотичний і героїчний бік їхнього руху. Вони посилалися на Коновальця, УВО та на І Великий збір українських націоналістів (який відбувся у Відні), а не на II Великий збір українських націоналістів (який відбувся в Римі)734. Вони називали себе «новим поколінням націоналістів- революціонерів», яке виросло у «ворожих тюрмах та партизанських лісах»... «серед успіхів і невдач революційної боротьби проти ворогів України»735. Проте вони досить чесно заявили, що їхня боротьба проти СРСР була (через зовнішні чинники) не такою успішною, як проти Польщі736. Але вони відкидали, що традиції Коновальця передбачають розвиток співпраці з неукраїнськими організаціями або країнами, і стверджували, що ОУН діяла, «спираючись на власні сили українського народу та відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а зокрема на історичних ворогів України»737.
Щодо тексту рішень, ухвалених на Зборі, автори брошури написали, що «боротьба за силу і добро української нації є основою нашого світогляду» і що «тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ свою державу». У частині, що стосується соціального порядку в майбутній державі ОУН, вони стверджували, що ОУН бореться за «рівність усіх українців у правах і обов’язках супроти нації і держави». Неукраїнці, які проживали на тих «українських територіях», де буде створена держава ОУН, у тексті не згадувалися, 161


але з текстів інших документів відомо, що представників цих груп ОУН планувала усунути або вбити738. Саме тоді автори спеціально відзначили, що «українська нація і її держава» стане «власником усієї землі і вод, підземних і наземних багатств, промислу й шляхів комунікації». Вони також регламентували питання власності: «Українська земля - українським селянам, фабрики і заводи - українським робітникам, український хліб - українському народові». Однак у цьому офіційному документі вони не пояснювали, що буде з сотнями тисяч євреїв, поляків, росіян і багатьох інших неукраїнців, які були власниками земель і заводів, торгували в Україні або просто їли «український хліб»739.
Наслідуючи нацистів та інші расистські рухи, автори використовували категорію раси. Так само, як нацистські ідеологи, ОУН хотіла мати сильну і здорову «українську расу»: «ОУН бореться за планову організацію українською державною владою народного здоровля, роз- росту тугости української раси». Як у кожній справжній народній державі, «українська раса» повинна бути захищена своєю організацією «від комуністичного світогляду, проти інтернаціоналізму й капіталізму та проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу». ОУН(б) стверджувала, що задля створення такої держави вона бореться «за знищення неволі, за розвал московської тюрми народів, за знищення цілої комуністичної системи» і «за свободу всіх народів, поневолених Москвою, та їхнє право на своє власне державне життя». З цією метою ОУН(б) прагнула «до з’єдинення всіх Українців в одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично- мілітарну визвольну силу, здібну перевести збройний зрив, здобути українську Державу та кермувати нею». У традиційних термінах це буде боротьба «...за здійснення заповіту Великого Пророка України Тараса Шевченка, революційним шляхом Коновальця»1^.
ОУН(б) була впевнена в тому, що на її боці - спадщина Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколи Міхновського і Євгена Коновальця, вона заявляла про готовність не тільки створити державу для «української раси», а й боротися «за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії, СРСР». З цієї причини «Українську національну революцію» планували здійснювати не тільки на «життєвому просторі» для «української раси». ОУН(б) запропонувала гасло «Свобода народам! Свобода людині!» та прагнула надихнути на «визвольну боротьбу» проти СРСР інші «народи, поневолені Москвою»741.
Оскільки ОУН(б) знала, що її сил недостатньо для боротьби з СРСР, вона намагалася об’єднатися з іншими подібними рухами. Ця ідея походить від «Націократії» Сціборського 1935 р.742 Українські націоналісти вважали 162


стратегічно вигідною співпрацю як з праворадикальными рухами, що були пов‘язані з іншими республіками СРСР, так і з державами, для яких СРСР також становив загрозу. ОУН(б) особливо цікавилася співпрацею з «Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією і Білоруссю»743. ОУН(б) розраховувала, що коли СРСР буде знищено, то й інші країни встановлять праві диктатури, в яких, як і в державі ОУН(б), певні рухи «оволодіють... усіма частинами суспільного життя»744.
Крім того, автори запевняли, що вони мають намір викорінити всі українські демократичні партії та організації, які вони називали «опортуністичними»745. Ці партії мають зникнути, а неукраїнських мешканців потрібно усунути з «українських територій». ОУН(б) сподівалася, що таке відбудеться і в інших державах, залучених до революційної боротьби проти СРСР746. Тому поміж українців і жителів всіх інших поневолених держав, «які знаходяться під загрозою з боку Москви», ОУН планувала розгорнути пропагандистську діяльність, розраховуючи на їхню участь у революції747. Керівництво ОУН(б) сподівалося, що така пропаганда допоможе «контролювати всіх українців... зокрема, і молодь в Червоній Армії, й робітництво», «виказучи спільність інтересів поневолених Москвою народів з Україною в одному фронті боротьби»748.
Важливими аргументами, які зможуть мобілізувати «українські народні маси» на революцію, були ідеї припинення діяльності колгоспів, обіцянка надати селянам землю у власність і «перебудова большевицької невільничої господарки на вільну господарку українського народу». Передбачалося, що обіцянка таких перспектив пробудить у людях бажання жити в українській державі, якою керуватиме ОУН та Провідник Бандера749. На думку авторів брошури, ці звернення та обіцянки були висунуті для того, щоби вплинути на уми українських та інших солдатів Червоної армії, призваних до її лав з «поневолених країн», а також селян і фабричних робітників, і зрештою спонукати всіх цих людей боротися на боці ОУН(б) і німців проти СРСР750.
Дві взаємопов’язані антисемітські концепції автори брошури запозичили у Дмитра Донцова - їхнього головного авторитету в питаннях радикального націоналізму, антисемітизму і ненависті до Росії. Перша полягала в тому, що «жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні». Друга - в тому, що ОУН «поборює жидів як підпору московсько- большевицького режиму»751. У тому ж параграфі «Постанов» вони заперечували насильницьку природу українського націоналізму і той факт, що антисемітизм був інтегральним елементом цього руху, разом з тим висуваючи СРСР і Росії звинувачення у поширенні антисемітизму 163


в Україні і в ОУН: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів»752.
У цій брошурі сформульовано також низку фашистських принципів і символів, які мали стати обов’язковими для всіх учасників руху, а після створення української держави - для всіх громадян. Одним із таких символів був червоно-чорний прапор, символ крові і ґрунту753. Ці кольори були пов’язані з расистською і протофашистською німецькою ідеологією «крові і ґрунту», яка передбачала нероздільність людей (раси або народу) та їхнього «життєвого простору» (нім. lebensraum) один від одного, а також тяжіння до «ґрунту», який набував особливої духовної та міфологічної конотації. Крім того, ОУН(б) використовувала фашистський салют: піднесення правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», з одночасним вигуком «Слава Україні!» - «Героям Слава!»754. Утім, із часу проведення римського II Великого збору ОУН словами «Вождеві слава!» вітали вже й Мельника755.
Свято Соборності (22 січня), Свято Героїв Революції (23 травня), День Боротьби (31 серпня) проголосили офіційними святами756. Принцип фюрерства було реалізовано через поняття Провідник, а не «вождь», тому що термін «вождь» було вже зарезервовано для Мельника згідно рішення римського II Великого збору ОУН757. На II Великому зборі ОУН (б), що відбувся у березні-квітні 1941р. у Кракові, Провідником ОУН (зрозуміло, що одностайно) обрали лідера бандерівців Степана Бандеру758. За словами Данила Шумука (іл. 118), призначити Бандеру запропонував Мирон Орлик759. Підпільні підрозділи, що перебували в Україні та якими керував Іван Климів, не були поінформовані про те, що керівництво вирішило використовувати титул Провідник винятково до Бандери, через що ОУН(б) певний час ще друкувала і розповсюджувала плакати, на яких Бандеру називали вождем760.
Молоді оунівці, які офіційно обрали Бандеру лідером ОУН(б), а отже, і майбутньої української держави, сприймали його як хариз- матичну особистість. Однак це не означає, що Бандера насправді був харизматичною людиною. Радше саме очікування «харизматичного руху» або «харизматично! спільноти» призвели до харизматизації Бандери та сприйняття його як харизматичного лідера. Однак не слід забувати про безумовні ораторські здібності Бандери. Член ОУН Михайло Білан, який кілька разів зустрічався з Бандерою в Англії в п’ятдесяті роки, зізнавався в інтерв’ю, що Бандера «міг загіпнотизувати будь-кого. Все, що він говорив, було цікавим. Ви не могли перестати слухати його»761.
На подальшу фашизацію ОУН(б) та позитивне ставлення до нацистської Німеччини істотно вплинули проголошення Словаччиною (у березні 164


1939 р.) та Хорватією (у квітні 1941 р.) незалежних держав, кожна з яких перебувала під керівництвом організацій, аналогічних до ОУН: Словацька народна партія Глінки {Hlinkova slovenska ludova strana, HSLS) і Хорватська революційна організація (Hrvatska revolucionarna organizacija, HRO), відома як усташі. Кость Паньківський, тогочасний оглядач ОУН, прокоментував це так: «З усіх “самостійних” народів найбільш зближеною до нашої була доля словаків і хорватів. Та нам тоді здавалося, що вони в куди кращому положенні, бо і Гітлер, і Муссоліні не тільки “визнавали”, але - поправці сказавши - дали їм “самостійність”. Ані одні, ані другі не могли б її вибороти своїми власними силами»762.
Відразу після відповідного офіційного повідомлення керівництво ОУН(б) надіслало хорватському вождю Павеличу вітальну телеграму. Політики ОУН(б) сприйняли хорватські події як певний доказ того, що в актуальних умовах може бути проголошено й українську державу. Вони вірили й сподівалися, що «Новій Європі», яка перебувала під егідою нацистської Німеччини, буде необхідна й незалежна Україна - так само, як їй потрібні незалежна Хорватія і Словаччина763.
Практичні приготування до «Української національної революції»
Чим ближчим було вторгнення Німеччини до СРСР, тим конкретнішими були плани ОУН(б) щодо української держави, яку планували створити у результаті здійснення «Української національної революції» під керівництвом ОУН(б). У травні 1941р., у контексті підготовки до революції, ОУН(б) видала засадничий документ принципової ваги: «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Над його текстом Бандера, Ленкавський, Шухевич і Стецько працювали протягом кількох тижнів764. Мета цього документу полягала у тому, щоб озброїти революціонерів методичними орієнтирами і надати конкретну інформацію про перспективи революції. Згідно з документом, «ОУН використає як пригожий момент для повного розгорнення визвольної революційної боротьби за самостійну соборну Українську державу, піднімаючи загальний збройний зрив цілого українського народу та ініціюючи такий зрив інших поневолених Москвою народів»765. Метою революції було встановлення «тотальної влади українського народу на УЗ [українських землях]», а «передумовою здобуття неподільної влади - сильна політична і мілітарна організація по всій українській території», тобто саме така організація, якою і була ОУН(б)766.
Величезною проблемою для революції та держави ОУН(б) були меншини. Автори «Боротьби й діяльності» розділили їх на: «а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів; б) ворожі нам - москалі, 165


поляки, жиди». Представники першої групи мали стати помічниками ОУН в її революційній боротьбі проти СРСР, тому вони повинні «мати однакові права з українцями» в майбутній українській державі ОУН(б). Другу групу має бути винищено «в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режіму: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію...». Це відповідало принципу: «Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників»767. До українців, яких не влаштує політика ОУН(б), теж не буде пощади. Український народ повинен зрозуміти, що ОУН(б) стане єдиною владою в Україні. Щоб переконати народні маси перейти на їхній бік, члени ОУН(б) намагалися залякати частину незгодних, які чинили опір, попереджаючи їх, що «кожну спробу саботувати плани й директиви націоналістів-зверхників, або вводити партійну політику в державні установи належить з місця і безоглядно ліквідувати»768.
За задумом авторів, після початку революції активістам, що прибули в Україну з Генерал-губернаторства, потрібно зв’язатися з підпіллям ОУН і взяти під контроль «радіо-надавчі станції, яких захоплення й використання ... переважна справа на початку збройної боротьби»; за допомогою цих засобів «велика фанатична ідея пірве народ до боротьби»769. Дуже важливим пунктом «Боротьби й діяльності» був заклик сконцентруватися «на здобутті таких військових пунктів, які стратегічно: а) легкі до боротьби; б) мають велике моральне й пропагандивно-політичне значення (Київ-Львів-радіо); в) дадуть товчок до вибуху й скріплення революційної боротьби до ОСУЗ...; г) промислові осередки»770. Якщо вдасться, ОУН має не вступати до бою з підрозділами Червоної армії771 або НКВС772, а «знайти контакт з українцями та поневоленими народами в армії... господарському апараті, вести аналогічну акцію, тиху підривну»773. Імовірно, ОУН(б) очікувала, що німці зроблять це за них. Найважливіше для ОУН(б) було скористатися політичним вакуумом, який виникне після відходу радянської влади, оскільки ОУН(б) планувала створити органи саме завдяки новим ситуативним можливостям. Автори передбачали, що офіційні особи держави і пересічні громадяни вітатимуть прихід німецької армії і виражатимуть бажання співпрацювати з нацистською Німеччиною: «Машеруючі німецькі війська приймаємо як війська союзників. Стараємося перед їх приходом самі упорядкувати життя як слід. їм заявляємо, що вже створилася українська влада, її перебрала ОУН під кермою Степана Бандери, всі справи українського життя ладнає ОУН та місцева влада готова ввійти у приязні взаємини з союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці [з нацистською Німеччиною]»774.
166


У іншому місці сформульовано рекомендації такого змісту: «німецькі війська як союзні у війні України з Москвою, вітати від імені ОУН і її провідника Степана Бандери та від представників Української Державної влади, що завела лад, а не від незорганізованого населення... »775. Оскільки євреї, згідно з постановами II Великого збору ОУН, були «найвідданішою підпорою большевицького режиму та авангардом російського імперіялізму в Україні», діячі ОУН(б), як і німці, вважали їх агентами СРСР776. 1941-го в ОУН(б) був поширений стереотип «єврейського більшовизму». В думках українських націоналістів євреї злилися з «совітами» і так само, як і «радянські окупанти», підлягали видаленню з «українських територій».
План ОУН(б) передбачав захоплення влади і встановлення диктаторського режиму з наступним призначенням у містах і селах нових керівників, працівників органів влади та міліції. Всіх офіційних осіб зобов’яжуть дати «присягу-приречення відданосте Провідникові ОУН Степанові Бандері»777, а на всі важливі посади призначать членів ОУН778.
Ще одна мета революційної пропаганди - переконати український народ у тому, що проголошення або «відродження» держави є реальна і дуже важлива справа. Задля цього членам ОУН(б) наказували організовувати у всіх селах і містах збори, щоб «відчитати їм (при відкритих головах) маніфест ОУН про відновлення Української Держави»779, текст якого говорив: «Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб»780.
Згідно замислу авторів, всі учасники таких зборів мають віддати себе під керівництво Степана Бандери, «жінки і діти, складають присягу на вірність Українській Державі аж до смерти ...усім майном, своїм життям та боронити її до останньої краплі крови». В кінці клятви кожного українця, придатного для служби, варто «спрямувати зараз - за вказівками повстанчого проводу - на загрожений відтинок, а коли в даній околиці бою нема, до міст на допомогу нашим відділам»781.
167


Одне із завдань мобілізованих міліціонерів і солдатів, які дадуть присягу вірності Бандері, полягало в тому, щоб, «коли грозить наскок ворожих відділів (недобитків і марудеров) виводить частину з оселі ближче закритого і недоступного місця (ліси й гори і т.п.), звідки переводить поодинокі завдання (ліквідування менших ворожих відділів...)»782. Членам ОУН(б) і, зокрема, міліціонерам ОУН(б) рекомендували дотримуватися правила: «В часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних польських, московських та жидівських діячів особливо при- клонників більшовицько-московського імперіялізму»783. Більш того, українських повстанців зобов’язували складати «Чорні листи» з особистими даними всіх «визначніших поляків, всіх ревних комуністів, НКВД-истів, сексотів, провокаторів... всіх визначних українців, що у відповідальний час пробували б вести “свою політику”, розбиваючи цим одностайну поставу українського народу»784. У частині документа, позначеній як інструкції для Служби безпеки ОУН(б), було недвозначно написано, як діяти стосовно неукраїнців: «Ми мусимо пам’ятати, що існують чинники, які як головна підпора сили НКВД та совітської влади в Україні, мусять бути, при творенні нового революційного ладу в Україні, унешкідливлені. Такими чинниками є:
1. Москалі, надіслані на українські землі для закріплення влади Москви в Україні.
2. Жиди, так індивідуально, як і національна група.
3. Чужинці, переважно різні азіяти, якими колонізує Москва Україну...
4. Поляки на західньо-українських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі...»785
Аналогічні стандарти для визначення «ворогів української нації» ОУН(б) використовувала і в східноукраїнських колгоспах. Приміром, ОУН(б) класифікувала як ворогів «всіх чужинців, що прибули на колектив для пильнування експлуатації сколективізованих селян,... жиди, затруднені на колективі, як різні наганячі большевицької влади, всі представники большевицької влади <...> сексоти»786.
Вирішальну роль у знищенні ворогів ОУН та у становленні нової влади належало відігравати «Народній міліції», до лав якої «належить покликати всіх мужчин від 18-50 року життя, що є здібні носити зброю»787. Оскільки в ОУН(б) не було уніформи, кожного міліціонера зобов’язували носити «на лівому рамені жовто-блакитні опаски, а як таких нема, то білі опаски з написом «Народна міліція» 788. Командантом місцевого підрозділу міліції мав стати «знаний націоналіст», вірний ОУН(б)789, а «на будинку, де міститься станиця, має бути уміщений синьо-жовтий прапор»790. В ОУН(б) насторожено ставилися до територій «провінційних міст, в яких проживають чужо-національні елементи». У таких випадках особовий 168


склад підрозділів української міліції рекомендували набирати з мешканців навколишніх сіл791, що зроблять «лад та порядок у місті, по переведенні чистки між енкаведистами, москалями, жидами й іншими...»792.
Послідовний процес реєстрації всіх євреїв міліцією був частиною плану їхнього знищення або усунення з України після створення держави793. Передбачалось, що на першому етапі революції реєстрація спростить процес відправки євреїв та інших «асоціальних елементів і полонених до табору інтернованих»794; а «...Всі громадяни села (місцевості, колгоспу, фабрики) є обов’язані зголосити на команді НМ захованих червоноармійців, енкаведистів, жидів (євреїв), сексотів, одним словом всіх, що належить до громадян села і прийшли тут унаслідок окупації укр. Земель червоною Москвою, як і громадяни, що були донощиками НКВД»795.
Особливу роль під час революції відігравала пропаганда, оскільки, як добре розуміли автори брошури, саме пропаганда могла мобілізувати маси на революційні дії. Активістів ОУН(б) зобов’язували використовувати всі види пропаганди: поширення чуток, виконання революційних пісень, друк та розповсюдження брошур і газет, трансляцію «національно-революційної» агітації по радіо796. Основним змістом пропаганди було оголошено ідеї «відновлення» української держави силами ОУН(б) і необхідності війни проти «московсько-жидівської комуни» та інших ворогів українців797; гасло «Вбивайте ворогів, що між вами - жидів, і сексотів» мало стати провідним закликом798.
Гасла ОУН(б), спрямовані до українців Червоної армії, містили багато антисемітських і націоналістичних виразів. Приміром, переконуючи солдатів перейти на інший бік, творці гасел часто використовували стереотип «єврейського більшовизму». Ось приклади кількох таких гасел: «Смерть московсько-жидівській комуні!», «Сталінські й жидівські комісари - перші вороги народу!», «Марксизм - жидівська вигадка!», «Московсько-жидівська комуна - то ворог народу!», «Без московсько-жидівської комуни кожен буде хазяїном», «Вбийте ворогів, що між вами - жидів і сексотів!».
Крім антисемітських, ОУН(б) запропонувала низку радикальних націоналістичних, популістських і расистських гасел, наприклад: «Україна - для українців!», «В українській землі - українська влада!», «Українське майно в українські руки», «Смерть грабіжникам України!», «Краще навіть знищити народне майно, як віддати його московським грабіжникам!», «Український хліб і золото тільки українцям!», «З народом - проти ворогів народу»799. В листівках, підготовлених до «Української національної революції», серед іншого, використовували гасла з «Боротьби й діяльності», у яких комбінувалися націоналістичні та антисемітські мотиви (іл. 122).
169


Особливим чином українських націоналістів непокоїв специфічний стан речей у містах, які на їхню думку, не мали нічого спільного з українською культурою, що більшою мірою була вкорінена у сільській місцевості. Про це наочно свідчить, приміром, таке гасло: «Селянська Україна здобуває міста і нищить ворогів України!»800 Для дій у космополітичних містах «на осередньо-східних землях», у яких, за словами авторів «Боротьби й діяльності», проживало більшість ворогів українців, лідери ОУН планували «знайти підхід до місцевого елементу»801.
Поміж інших складових діяльності ОУН(б) під час «Української національної революції» були: підняття на кожному адміністративному будинку синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів, вимальовування чорних зображень тризубів на стінах будинків, розвішування плакатів у громадських місцях, організація робітничих демонстрацій, масовок та мітингів, поширення чуток про смерть Сталіна та початок революції в Москві802, привітання членів ОУН(б), які прибули з території Генерал- губернаторства, підтримка і вітання німецьких військ від імені Степана Бандери, організація похорону загиблих революціонерів із застосуванням пропагандистських елементів тощо803 Крім того, революціонери ОУН(б) закликали населення «поборювати серед українців почуття милосердя до недобитків ворожих банд»; водночас було сформовано заклик «не допускати жодної ласки до тих, хто не послухав наказів ОУН і розпорядків Української Влади»804.
У тексті «Боротьби й діяльності» також міститься докладна інформація про те, як лідери ОУН(б) уявляли собі керівництво українською державою. Передбачалося, що політична та етнічна «чистка» стане необхідною передумовою для створення державних інститутів: «на очищені з ворожих сил території ОУН творить міліцію, парамілітарні організації та стабільні військові частини і всі необхідні для нормального функціонування державного життя установи...»805. Бандера та інші автори документа взяли за вихідну точку своїх політичних планів принцип «Сила народу - в ОРГАНІЗАЦІЇ взагалі»806. Як і в Постановах II Великого збору у Кракові, вони тим самим прирівнювали державу і народ до організації: «В українській Державі ОУН повинна стати одинокою організацією українського народу. Усі, що схочуть працювати для добра української нації, та відповідатимуть вимогам, що їх ставить ОУН до своїх членів - повинні станути в її лавах»807. Іншими словами: «Український нарід - це ОУН - ОУН - це український нарід! Всі під бойові стяги ОУН!»808.
Бандеру та інших авторів «Боротьби й діяльності» турбували настрої українців на Осередніх і Східних Землях, які, як вони гадали, не цілком були обізнані про діяльність ОУН і на яких позиції ОУН були «під оглядом організованої сили много слабші»809. З одного боку, автори 170


заявляли, «якщо на Осередніх і Східних землях постав скорше інший самостійний центр, який з успіхом зорганізує визвольний зрив і будову держави, опанує своєю владою більший простір України, та дійсно стоятиме на платформі повної суверенності і соборності України - тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядкується державна влада»810. З іншого, і на Сході України вони хотіли запровадити «монопартійний принцип» та змусити східноукраїнські організації і партії підкоритися ОУН. Молоді українські радикальні націоналісти- революціонери вважали, що «многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему». Як і в будь-якій авторитарній державі, слід застосовувати не «партійний принцип, а принцип авторітетности». «...Головою Української Держави має бути чоловік, що має авторітєт і повне довір’я цілого українського народу, свобідно вибраний цілим народом.... Організація Українських Націоналістів перебирає завдання кермування українською політичною думкою, виховування і виколюванням провідницьких кадрів та виховування цілого народу»811.
У «Боротьбі й діяльності» особливо наголошували на необхідності «взяття ініціативи виховання та організації всієї молоді студентської, робітничої і селянської в наші руки»812. Найвищий пріоритет у проекті держави ОУН(б) віддавали військовим і парамілітарним формуванням, хоча автори іноді згадували і невійськові організації813. ОУН(б) планувала виховувати своїх нових членів і майбутніх громадян держави за допомогою низки молодіжних організацій, які піклуватимуться про кожну дитину з 6 років. Приміром, у цьому віці діти матимуть можливість приєднатися до «Вірлят»; з 10 років - до «Степових орлів»; з 14 - до «Пластунів»; з 18 - до «Запорожців». Передбачалося, що у 21 рік, після п’ятнадцяти років націоналістичного «промивання мізків» і парамілітарної підготовки, ці молоді люди вже будуть готові приєднатися до ОУН. Громадським активістам, які не увійдуть до лав ОУН, пропонували долучитися до «за- гальнонаціоналістичних ...парамілітарних, спортивно-виховних, культурно- освітніх, професійно-вишкільних, громадської праці, науково-мистецьких, жіночих... організацій», кожну з яких все одно теж контролюватиме ОУН814. Ця система дала б змогу ОУН самовідтворюватися протягом усіх майбутніх поколінь, тим самим організація контролюватиме українську державу не тільки за життя своїх революційних лідерів, а й упродовж наступного періоду, задля чого і має бути організований контроль за вихованням молоді, яка поповнюватиме її кадрові ресурси. В ідеалі такий стан речей мав зберегтися на необмежений час у майбутньому, й особливо він мав бути таким, коли ОУН досягне етапу, на якому кожен громадянин української 171


держави стане її членом. За задумом ідеологів ОУН, межа між українським суспільством і ОУН буде розмита і суспільство складатиметься тільки з «БОРЦІВ і ФАНАТИКІВ»815.
Одним із основних завдань «Народних Судів» майбутньої української держави ОУН(б) було «безоглядно карати національних і суспільних шкідників. Зн. [значить] не тільки ворогів, національних зрадників, але й усіх злодіїв народного майна, спекулянтів і т.д. каратимуть смертю»816. Загалом, лідери ОУН(б) не хотіли змінювати радянське правосуддя на більш демократичне, вважаючи, що буде простіше та ефективніше замінити термін «клас» поняттям «нація» і зберегти радянську систему незмінною: «...існуючий [радянський] кодекс будований під кутом класової боротьби, винищування клясового ворога та національної екстермінації українців, можна буде хіба переставити окреслення і все те [методи], всі ті розстріли й Чека, стосувавши на ворогах за все це, що шкодить Україні»817.
До процесу будівництва держави ОУН(б) планувала долучити і церкву, повністю відновивши її діяльність, а відносно свободи слова пропонувався наступний підхід: «допускається остільки, оскільки це доцільно з погляду добра народу» (тобто церква не повинна зазіхати на «добре ім’я» ОУН). Зокрема, «На ЗУЗ [західно-українських землях] може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалом видавнича діяльність, це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільми і т.д). Рівно ж публічні зібрання, де були би поширювані ненаціо- налістичні ідеї й кличі, забороняється». У школах варто «навчати тоді передусім про волю, революцію, історію України і т.п. ... Її Героїв, про гідність людини, про ОУН розказувати учням»818.
Окрім методичних рекомендацій, призначених для здійснення революції, розробки планів з установлення майбутньої української держави, ОУН(б) провела низку підготовчих заходів (з абвером - у Генерал-губернаторстві, з підконтрольним підпіллям - у радянській Західній Україні). У Генерал-губернаторстві ОУН(б) співпрацювала з офіцерами абвера Вільгельмом Канарісом819, Теодором Оберлендером820, Гансом Кохом821 і Альфредом Бізанцем822. Абвер забезпечив оунівців ресурсами, необхідними для навчання та озброєння. Німці очікували, що після початку «Барбаросси» підпільники нападуть на радянську армію з тилу823. Крім того, результатом цієї військової співпраці стало формування батальйонів абвера «Нахтігаль» (350 солдатів) і «Роланд» (330 солдатів). Обидва підрозділи складалися з українських солдатів, очолюваних німецькими та українськими офіцерами. Українці називали ці батальйони «Дружинами українських націоналістів»824. На користь абвера ОУН(б) здійснювала і шпигунську діяльність, використовуючи свою організаційну структуру західноукраїнського підпілля; оунівці також служили в абвері 172


солдатами і перекладачами825. ОУН(б) співпрацювала як зі Школою поліції безпеки в Закопане, так і з іншими поліцейськими академіями (у Кракові, Хелмі та Рабці-Здруй), випускники яких поповнювали лави українських поліцейських сил чи СБ ОУН826.
Ті члени ОУН(б), які не приєдналися до батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», протягом 3-4 місяців відбували армійську підготовку у військовій школі ім. Євгена Коновальця в Кракові і були задіяні в похідних групах827. Ці групи налічували близько 800 членів ОУН(б)828. Похідні групи складалися з невеликих підрозділів, які просувалися вглиб окупованих територій слідом за німецькою армією. Завданням похідних груп була організація органів влади та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б). Для членів ОУН, які прибували в Генерал-губернаторство зі Східної Галичини і Волині (територій, що на той час вже були у складі радянської України), абвер організував місцеві військові курси. Випускники цих курсів поверталися в Україну і залишалися там у підпіллі. Оскільки члени ОУН намагалися перетнути німецько-радянський кордон великими і озброєними групами, багатьох з них виявили і ліквідували радянські прикордонники. У радянських документах йдеться про виявлення 38 таких груп загальною кількістю 486 осіб829.
На території України лави підпільних сил ОУН(б) були більшими, ніж у Генерал-губернаторстві. За оцінками Івана Климіва, ближче до початку революції сили ОУН(б) нараховували близько 20 тис. осіб (у 3 300 населених пунктах)830. 5 тис. осіб із цієї кількості перебувало на Волині, 13 тис. осіб - у Східній Галичині та 1 200 осіб - у Львові831. Окрім того, у квітні 1941р. референтура «Юнацтво» ОУН(б) налічувала 7 тис. дійсних членів та невстановлену кількість симпатиків832.
У середньому в кожному населеному пункті в ОУН було по шість представників, але у Львові таких осіб було значно більше, ніж у будь- якому іншому місті. Загалом, цього було досить, щоб мобілізувати населення для «Української національної революції», захопити владу в багатьох західноукраїнських населених пунктах і підштовхнути населення до етнічного й політичного насильства. На Сході України структура ОУН(б) була або слабкою, або її не було взагалі. На початку травня 1941р. кур’єр Бандери доставив Климіву десять примірників «Боротьби й діяльності». Цей документ дав Климіву та іншим провідним членам ОУН(б) Східної Галичини та Волині низку докладних та всеосяжних директив щодо майбутнього повстання833. До 20 березня 1941р. Климів завершив висування кандидатів у революційні органи влади - Обласні та Районні Українські Національні Революційні Проводи834. 7 червня 1941р. кур’єр Бандери повідомив Климіву точну дату німецького вторгнення в СРСР835.
173


Незадовго до свого від’їзду в Україну член ОУН(б) Богдан Казанівський зустрівся з Бандерою на території Генерал-губернаторства. У своїх спогадах Казанівський зазначив, що його керівник мав ауру українського Провідника і що він був живою пропагандистською зброєю: «У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі... Хоч перспектива була не рожева, то наказ Провідника був для нас святим і ми готові були іти хоч би в огонь за велику ідею визволення України. Слово Провідника: “Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!”, вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати»836.
Казанівський згадував, що ніколи в житті він не був так вражений кимось, як це сталося під час зустрічі з Провідником. Приблизно про той самий час інший член ОУН(б) Лука Павлишин пригадує, що навіть високопоставлений член ОУН(б) Ріко Ярий називав Бандеру «вождем» і не насмілювався сидіти в його присутності під час розмови. За словами Павлишина, Ярий одного разу сказав Бандері: «Нам треба створювати сильну й дисципліновану нацорганізацію, котра б “тримала в своїх руках Україну”... Українці - анархісти за природою, схильні до вольниці козацької, з такими самостійної держави не збудуєш. Потрібні “авторитетний вождь” і самовіддані “виконавці вождевої волі”»837.
Бандера розраховував, що навала Німеччини на СРСР дасть змогу ОУН(б) створити українську державу, а йому - стати її вождем. І в той же час у бесіді з іншими членами ОУН(б) він висловлював думку, що «війна - це продовження політики, тільки іншими засобами»838.
Саме в цей період, коли ОУН(б) готувалася до «Української національної революції», на Західній Україні, на всіх культурних, політичних і соціальних рівнях, відбувався процес радянізації, що тривав упродовж двадцяти одного місяця. Радянська влада прагнула легітимізувати свою окупацію (іл. 113) та називала її «звільненням Західної України від польської окупації». 22 жовтня 1939р. відбулися (сфальсифіковані) вибори Народних Зборів Західної України, відповідно до результатів яких радянська влада приєднала Західну Україну до УРСР (іл. 114)839. Радянські політики таким чином домоглися того, що українські націоналісти називали словом «соборність» і в чому вони зазнавали невдачі від початку своєї діяльності. Численні польські державні й католицькі символи (портрети Пілсудського та розп’яття), що прикрашали стіни шкіл та установ, радянська влада замінила портретами Леніна і Сталіна. Нові символи українські націоналісти сприймали не менш вороже, ніж попередні840.
Радянська політика ґрунтувалася на класових методах, але поняття «клас» було тісно пов’язане з «етнічністю»: паралельно з радянізацією Західної України тривав процес українізації. З вересня 1939-го українська 174


стала офіційною мовою Львівського університету. Кількість українських студентів та професорів збільшилась, а польських - зменшилася. Всі адміністративні та інші високооплачувані посади обійняли, змінивши на них поляків, прибулі з радянської України, місцеві українці, євреї та біженці з окупованих німцями територій. 1940р. Львівська міська рада налічувала 476 членів, зокрема: 252 українці, 121 поляка, 76 євреїв і 27 представників інших національностей841.
Радянізація супроводжувалася терором і репресіями, спрямованими проти різних соціальних, політичних, економічних і етнічних груп, як-от колишня польська політична еліта, польські військові поселенці, єврейські біженці з польських територій, окупованих німцями, єврейські бундівці і сіоністи, а також поляки й українські націоналісти842. У результаті трьох великих депортацій, які здійснили 1940 р. та однієї - 1941р., зі східних районів колишніх територій II Речі Посполитої у внутрішні райони СРСР депортували 309-327 тис. людей. З них не менше 140 тис. депортовані зі Східної Галичини, зокрема 95 тис. постійних мешканців Східної Галичини (80% поляків, 10-15% українців і 5-10% євреїв) і 45 тис. єврейських біженців з Центральної та Західної Польщі. Крім того, 45-50 тис. жителів Східної Галичини зазнали арешту843. Багато з них під час слідства зазнали катувань844. Жорстокість радянської політики відчули на собі і східні українці. У 1932-1933 рр. вони постраждали від штучного голоду, а в 1937— 1938 рр. багато з них стали жертвами Великого терору845.
Політика масових арештів політичних ворогів, яку практикував НКВС у Західній Україні, тривала і після нападу нацистської Німеччини на СРСР. Німецька армія швидко просувалася на схід, тому радянська влада вирішила розстріляти ув’язнених, яких вона не встигла евакуювати з місцевих в’язниць (іл. 143). Згідно з радянськими документами, у цей період в УРСР страчено 8 789 ув’язнених846, 2 800 з них - у Львові847. Наказ про розстріл видав Лаврентій Берія, керівник НКВС848. Вранці 24 червня 1941р. начальник львівського НКВС отримав його як радіотелеграму від Микити Хрущова, першого секретаря компартії України849.
Українські націоналісти, зокрема ОУН, були реальними ворогами СРСР й вимушено пішли у підпілля. Тільки з жовтня 1939-го по грудень 1940-го радянська влада заарештувала 4435 націоналістів, убила 352 з них і конфіскувала у підпільників сотні одиниць зброї. З метою залякування радянська влада влаштовувала публічні показові процеси, намагаючись таким чином відрадити українське населення від підтримки ОУН. На першому такому суді, який відбувся в листопаді 1940р., 10 з 11 ув’язнених членів ОУН, серед яких були й керівники місцевих екзекутив, засудили до смертної кари і стратили. У січні 1941-го у Львові до смертної кари засудили 42 націоналісти (з 59 обвинувачених). Серед них - 11 жінок.
175


З 42 засуджених до смертної кари 20 осіб були страчені. Решта відправлені в ГУЛАГ. Серед цих людей був і Дмитро Клячківський (іл. 165), який 1943 р. відіграватиме одну з провідних ролей у підготовці і проведенні етнічних чисток проти поляків на Волині. На одному з процесів у Дрогобичі до кримінальної відповідальності притягнули 62 людини, з яких 20 стратили. В результаті ще одного процесу в Дрогобичі засудили ще 33 людини850.
Радянський терор торкнувся і сім’ї Бандери. 23 березня 1941р. радянські органи заарештували його батька і сестер Марту й Оксану. Арешт стався або тому, що вони були родичами Степана Бандери, або тому, що член ОУН Стефанишин, якого розшукувала радянська влада, переховувався в їхньому будинку. Детальну інформацію про батька Бандери надав агент НКВС «Українець», який шпигував за ОУН(б) на території Генерал- губернаторства. На п’ять днів Андрія Бандеру ув’язнили у Станіславові, а потім доправили у в’язницю до Києва, де 8 липня 1941 р. військовий трибунал засудив його до смертної кари (іл. 129); розстріл виконали через два дні. Марту й Оксану депортували до Сибіру851.
Серед українських політиків, які опинилися на території Генерал- губернаторства безпосередньо перед вторгненням Німеччини до СРСР, єдиної думки щодо доречності проголошення в актуальний період української держави не було. Ні Гітлер, ані інші німецькі лідери не наділяли ОУН(б) чи будь-яке інше українське угрупування правом створювати державу на територіях, які звільнять від радянської окупації. Можливо, в абвері і обговорювали такі політичні питання з представниками ОУН(б) або ОУН(м), але у цього відомства не було повноважень надавати будь-кому право реалізовувати такі плани. У документі гестапо (від 21 червня 1941р.), у якому аналізувалася діяльність українських політиків, відзначалося, що українські емігранти, які знаходяться в Генерал-губернаторстві, намагаються об’єднатися і створити орган, що стане основою для майбутнього українського уряду. Однак, за словами німців, українські емігранти були розділені як мінімум на два табори: один - навколо Володимира Кубійовича, голови УЦК, який схилявся до позиції Мельника і ОУН(м), інший - навколо Бандери. Кубійовича німці вважали лояльнішим і, отже, доречнішим за українського лідера, але сам Кубійович вбачав у Мельнику кращого кандидата на цю роль. Що стосується Бандери, німці не були впевнені, чи він визнає їхнє провідне становище. Щоб уникнути політичних ускладнень, гестапо заборонило чільним українським політикам, які на той час перебували в Генерал- губернаторстві, вирушати на «нові окуповані території» (ті, які захопили після 22 червня)852. Ця заборона стосувалася і Бандери.
176


«Українська національна революція»
«Українська національна революція» розпочалася одночасно з операцією «Барбаросса». Вранці 22 червня 1941р. нацистська Німеччина (за підтримки військ Фінляндії, Угорщини, Італії, Румунії і Словаччини) напала на СРСР. Услід за німецькою армією в глиб українських територій просувались і чотири похідні групи ОУН(б) загальною кількістю 800 осіб; кожна група складалася із загонів по 5-12 осіб. Бандера в цей час залишався в Генерал-губернаторстві (мабуть, перебуваючи неподалік від кордону «нових окупованих територій») та координував діяльність цих підрозділів за допомогою кур’єрів853. Близько 20 тис. західноукраїнських підпільників ОУН(б) діяли відповідно до вказівок «Боротьби й діяльності» та разом із членами похідних груп, почали захоплювати владу на місцях. Климів, який називав себе головнокомандувачем Української національно-революційної армії, також чинив відповідно до директив, розроблених Бандерою, Ленкавським, Шухевичем і Стецьком у «Боротьбі й діяльності». Один із наказів, виданих Климовим незадовго до або відразу після вторгнення Німеччини до СРСР, був такий: «Впроваджую збірну відповідальність (родову і національну) за всі провини супроти Українського війська, Української держави та ОУН». З огляду на трактування того, що ОУН(б) розуміла в той час під «злочинами проти української держави», то цей і аналогічні накази повинні бути витлумачені як прямі підбурювання до етнічного і політичного насилля, яке під час «Української національної революції» переважно набуло форми єврейських погромів854.
Радянським військам, що відступали, оунівці інколи влаштовували засідки, як це сталося одного разу 25 червня у Львові855. Найчастіше, однак, вони чекали, поки радянські солдати остаточно підуть, а вже потім починали діяти відповідно до своїх планів. Під час вступу до населеного пункту оунівці насамперед скликали загальні збори, на яких роз’яснювали населенню свою мету та проголошували утворення держави, закликаючи присутніх давати клятву вірності українській державі і Провіднику856. На агітаційні зібрання оунівці приносили портрети Степана Бандери та поширювали їх серед українців857.
Одночасно зі створенням органів державної влади діячі ОУН(б) також організовували підрозділи Української народної міліції, яким наказували захищати новостворені органи влади і ліквідовувати «небажаних польських, московських і жидівських діячів», прізвища яких були в «чорних листах, складених до початку революції»858. Як і операція «Барбаросса», «Українська національна революція» незабаром перетворилася на масове насильство, зокрема насильство проти євреїв. Підставою для погромів, організованих німцями й діячами ОУН(б), стали розстріли в’язнів радянських тюрем, які влаштували підрозділи НКВС під 177


час відступу. Тіла вбитих в’язнів виявили поруч із в’язницями, у тюремних камерах та братських могилах. Відповідальність за масові вбивства, скоєні НКВС, поклали на місцевих євреїв. Встановлення органів державної влади і здійснення погромів частково відбувалися одночасно. Цими днями Ярослав Стецько, який перебував 25 червня 1941р. у складі похідної групи у с. Млини (неподалік Львова), був переповнений антисемітськими настроями й писав Степанові Бандері: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення... Отець Согор Лев вже зорганізував Міліцію, має писану від ОУН повновласть до того і село це приняло. Отже хай всюди ідуть на зустріч Міліції, то вона тих жидів усуне і т.д.»859.
Цей лист доводить, що ОУН(б) діяла відповідно до планів «Боротьби й діяльності», текст якої передбачав, що стосовно євреїв міліція чинитиме насилля, залучаючи до цього місцеве населення. 17 червня 1941р. начальник Головного управління імперської безпеки Рейху (RSHA) Райнгард Гейдріх (іл. 130) віддав вказівки співробітникам СС і поліції, які передбачали підтримку «самоочищувальних акцій» (Selbstreinigungsaktionen), а 29 червня керівники айнзацгруп (Einsatzgruppen) отримали від нього подібний наказ про залучення до таких акцій передових загонів (Vorkommandos)^. Гюнтер Германн (командир зондеркоманди 4) дістав, за словами Ервіна Шульца (іл. 131, керівника айнзацкоманди 5 з айнзацгрупи С), наказ від Отто Раша (іл. 141, командира айнзацгрупи С) про підтримку української міліції861. Навіть якщо ці заходи не були скоординовані з ОУН, німці та українці, так чи інакше, мали щодо євреїв схожі наміри.
Погроми, проголошення відновлення Української Держави та націоналістичні урочистості у Львові
Першим і найважливішим кроком для ОУН(б) було утворення держави. Керівництво вирішило не чекати, поки німецькі війська дійдуть до Києва, а проголосити державу у Львові, найбільшому місті Західної України. Можливо, в ОУН(б) прагнули випередити ОУН(м), яка розробила аналогічний план, або хотіли подивитися, як на цю подію відреагують німці. Цілком імовірно, що оунівці вирішили діяти саме у Львові, оскільки жителі цього міста мали більшу обізнаність з діяльністю ОУН(б). Проголошення держави у Львові здавалось не таким вражаючим, як це було б у випадку з аналогічною подією у Києві, але і за такого варіанту воно було досить значущим актом, щоб його сприйняли серйозно і німці, і українське населення862.
У рішенні ОУН(б) проголосити державу відразу після захоплення території німецькими військами помітне прагнення наслідувати приклад хорватських усташів та партії Глінки. Проголошення словацької держави партією Глінки відбулося 14 березня 1939 р. - відразу після того, як 178


нацистська Німеччина розділила Чехословаччину, а держави усташів - 10 квітня 1941р., за чотири дні після вторгнення сил вермахту до Югославії. Обидві держави визнала Німеччина та інші країни “Осі”. Ці держави не були незалежні, як про це стверджували глінківці та усташі, а були державами-сателітами Німеччини. В обох державах заборонили інші політичні партії, а євреям та іншим етнічним групам, таким як цигани, відмовили в правах. Як і ОУН(б), партія Глінки й усташі сповідували ідею «етнічної» чистоти, яку вони намагалися втілити на «своїх» поліетнічних територіях. Партія Глінки вважала чехів окупантами Словаччини, а усташі вважали сербів окупантами Хорватії - схоже до того, як ОУН(б) вважала поляків і росіян окупантами України. Всі три рухи вважали німців визволителями і союзниками. Словацький приклад надихнув усташів, а вже обидва ці приклади надихнули ОУН(б), вселивши в її представників почуття чи то надії, чи то впевненості, що Німеччина визнає українську державу ОУН(б), так само як вона визнала словацьку і хорватську держави. Керівництво ОУН(б) усвідомлювало, що Україна відрізняється від Словаччини та Хорватії, але вважало, що Україна для «Нової Європи» не менш важлива, ніж дві інші нові держави, і що Німеччина визнає її незалежність863. В офіційному «Меморандумі ОУН про шляхи вирішення українського питання», який оунівець Стахів надіслав Гітлеру 23 червня 1941р., було написано: «1938р. в Європі виникло дві нові держави: Словаччина та Хорватія. Не беручи до уваги різницю в розмірах і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення, бо внаслідок її вирішення відбудуться кардинальні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту, і постануть питання міжконтинентального значення. Втім, подальший хід німецько-українських стосунків залежить не тільки від остаточного вирішення цієї проблеми, але і від методів, які будуть застосовані вже на початках її вирішення»864.
Кость Паньківський, український політик старшого покоління, який співпрацював з німцями під час Другої світової, але не був націоналістичним екстремістом, писав, що під час «Української національної революції» діячі ОУН були людьми, «що від років були у зв’язках з німцями, ідеологічно пов’язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим... Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенціяльних керівників національного життя»865.
Коли ЗО червня 1941р. німці та українські націоналісти увійшли до Львова, населення міста нараховувало 160 тис. євреїв, 140 тис. поляків і 70 тис. українців. Після початку операції «Барбаросса» кількість євреїв у Львові значно побільшала за рахунок значного числа єврейських біженців з територій II Речі Посполитої866. Серед німецьких частин, що входили 179


в місто, був і український батальйон «Нахтігаль», підрозділ 1-го батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург 800»867. Під час вступу до Львова солтати цього батальйону вигукували гасло «Слава Україні!» Жителі міста вітали їх з ентузіазмом868. Львів’яни були дуже схвильовані, побачивши українців у німецькій формі. Коли батальйон прибув на площу Ринок, люди не тільки вітали солдатів квітами, а й ставали на коліна і молились869. В екстазі «Української національної революції» українці почали називати «Нахтігаль» «батальйоном Степана Бандери»870.
О 20:00 ЗО червня 1941р. в залі засідань товариства «Просвіта» (іл. 121) відбулося проголошення відновлення Української Держави. Збори оголосили як акт визволення871. ОУН(б) планувала здійснити проголошення у величній будівлі державного театру, але на той час його вже реквізувала німецька армія872. Степан Бандера (найважливіша постать революції) не зміг особисто бути присутнім на церемонії, оскільки, за словами Стецька, 29 червня 1941р. його «ув’язнили» німці873. Незадовго до початку операції «Барбаросса» RSHA видало директиви, які забороняли Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях»874. Після Другої світової Лебедь заявив, що Бандера у цей час залишався на Холмщині і вже звідти координував «Українську національну революцію»875. Тому проголошення взяв на себе представник Бандери Ярослав Стецько. Під час виступу у залі «Просвіти» він прагнув висловити не тільки національну волю, а й врахувати інтереси Німеччини. Стецько зачитав привітання від імені Бандери, а згодом й офіційну заяву: «Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України»876.
У декларації також говорилося, що незалежна українська влада гарантуватиме порядок українському народові. Українська держава, проголошена в Західній Україні, згодом буде підпорядкована владі в Києві «і буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації» (іл. 1 19)877.
Декларація ОУН(б) нагадувала текст декларації усташів від 10 квітня 1941р. Як і державу ОУН(б), державу усташів проголосив заступник вождя, Доглавник Славко Кватерник, а не особисто Поглавник Павелич. Кватерник, однак, не зайшов так далеко, як Стецько, і в тексті відозви не згадав імені Гітлера. Він посилався тільки на «волю наших союзників»: «Народе Хорватії! Боже Провидіння, воля наших союзників, вікова боротьба хорватського народу, нашого самовідданого Poglavnika Анте Павелича і руху усташів всередині країни і за її межами визначили, що ми 180


сьогодні, напередодні Воскресіння Сина Божого, також станемо свідками воскресіння нашої хорватської держави»878.
Виступ Стецька, згідно з протоколом Українських Національних Зборів, кілька разів переривали аплодисментами. Від імені ГКЦ на зборах був присутнім єпископ Йосип Сліпий, а від імені батальйону «Нахтігаль» - священик Іван Гриньох, вбраний у форму абвера. Збори завершилися відданням вітальних почестей (салютів) Степанові Бандері, Адольфу Гітлеру та митрополиту Андреєві Шептицькому, а також виконанням державного гімну «Ще не вмерла Україна»879.
Цей урочистий захід, хоча із запізненням, також відвідали два німецькі офіцер - Ганс Кох і Вільгельм Ернст Ейкерн. Кох сказав, що він вітає таку подію, але тільки в тій її частині, яка святкує звільнення від більшовиків, а не в частині проголошення держави. Офіцери нагадали присутнім, що війна триває і що зараз не на часі створювати державу, оскільки єдиною людиною, яка може вирішити, бути чи не бути українській державі, є Адольф Гітлер880.
Церемонію проголошення транслювали (українською та німецькою мовами) на хвилях «Радіостанції Євгена Коновальця»; для цього оунівці скористалися обладнанням, яке після відступу радянських військ захопив батальйон «Нахтігаль». Наступного дня об 11:00 трансляцію повторили у записі881. В одній з програм запрошений до студії солдат емоційно розповідав про своє прибуття до Львова і про братерські стосунки між німцями та українцями, особливо між їхніми вождями. Він також виконав німецьких та українських пісень, після чого розповів про створення «українського вермахту»882. ОУН(б) також ознайомила радіослухачів з пастирським листом, написаним главою ГКЦ митрополитом Шептицьким, який заявив, що уряд Стецька й українська держава виникли з волі Божої і що «побідоносну німецьку армію витаємо, як освободительку від ворога». У тому ж листі «українському народові» Шептицький також заявив, що він підтримує плани ОУН(б) щодо утворення держави і, що примітно, він не схвалює етнічного насильства: «Від уряду [Стецька], ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднили би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належить»883. Одним із ораторів ОУН(б) 1 липня 1941-го був Гриньох. ЗО червня він разом зі Стецьком відвідав Шептицького і дістав від митрополита «згоду і благословення» на проголошення держави884.
1 липня 1941р., коли Гриньох та солдати з «батальйону Степана Бандери» виконували по радіо німецькі та українські воєнно-революційні пісні, в місті стався погром. Німці й українська міліція, створена 181


і контрольована ОУН(б), масово вбивали євреїв і підбурювали до таких дій місцеве населення885.
ЗО червня 1941 р. у внутрішньому дворі резиденції митрополита (на Святоюрківській горі у Львові) сформували підрозділи міліції. Керував процесом Іван Равлик, який разом зі Стецьком і місцевими членами ОУН(б), приїхав до Львова у складі другої похідної групи886. У перші дні важливу роль в організації міліції також відігравали Богдан Казанівський і Омелян Матла887. (У минулому вони обидва сиділи у в’язниці та зазнали тортур з боку НКВС888. У своїх післявоєнних мемуарах Казанівський писав, що в катівнях НКВС він думав про Бандеру, який свого часу, «прикутий до стіни в [польській] темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався»)889. Кадри для керівництва міліції також підбирав Шухевич, український командир батальйону «Нахтігаль». Вранці ЗО червня він вирушив зі своїм підрозділом батальйону «Нахтігаль» у собор Св. Юра, де разом з Казанівським закликав присутніх до «революційних дій» і у той же час повідомив їм про те, що сьогодні ОУН(б) проголосить українську державу890. За словами Ганса Йоахіма Бейєра, оберштурмфюрера СС і члена штабу айнзацгрупи С, з 2 липня львівська міліція (згодом - українська поліція) перебувала в підпорядкуванні СС891. Стецько, однак, як і раніше, вважав поліцію міліцією українського уряду892. Першим керівником комісаріату міліції був член ОУН(б) Євген Врецьона (іл. 140), якого за кілька тижнів змінив Володимир Пітулей893.
Відповідно до «Боротьби й діяльності», міліціонери повинні були носити або синьо-жовту нарукавну пов’язку, або білу з написом «Народна міліція». Однак деякі міліціонери діяли нелегально і тому взагалі не одягали їх894. Історик Джеффрі Бердс відзначив, що декого з погромників можна ідентифікувати, порівнявши фотографії, відзняті під час погрому, з фотографіями українських міліціонерів на службових посвідченнях (іл. 147-148). Окрім того, багато жертв, за словами уцілілих і випадкових свідків, не тільки у Львові, айв інших містах і селах, розпізнавали міліціонерів за їхніми нарукавними пов’язками895. Щоправда, деякі українські міліціонери у Львові одягали темно-зелену уніформу, яку раніше носили підрозділи радянської міліції. Вони знімали з цієї форми радянську емблему і носили її з синьо-жовтими нарукавними пов’язками і кепками-мазепинками на голові896. Від усіх міліціонерів, які були до неї нелояльними, ОУН(б) намагалася позбутися897. Морально-етична підготовка, яку проходили міліціонери, містила у собі клятву вірності Степанові Бандері та незалежній Україні898.
Як уже згадувалося, вранці ЗО червня 1941р. німецькі та українські підрозділи виявили у тюрмах численні тіла ув’язнених: від 2 800899 до 4 000900 тіл (перша цифра видається ймовірнішою). Більшість 182


жертв, очевидно, були українцями, близько чверті - поляками; були і жертви поміж євреїв (їхня кількість невідома)901. Кільком ув’язненим, які пережили бійню НКВС, вдалося втекти; ці люди скористалися проміжком часу, що утворився після відступу радянської армії і до приходу німців902. Ексгумацію та виніс тіл, виявлених ЗО червня, німці поклали на євреїв.903. Варто зауважити, що чутки про масові вбивства і тортури у в’язницях поширювалися ще до того, як німці прибули в місто. За словами доктора Георга Зельцера й одного німецького офіцера, на деяких тілах виднілися сліди тортур904.
Ще 28 червня 1941р. два українські перебіжчики повідомили німецькій армії, що «два дні тому в Львові сталися заворушення, під час яких вбито євреїв і комуністів»905. Однак ніякі інші документи не підтверджують, що заворушення відбувалися у Львові раніше ЗО червня. За словами Ервіна Шульца, командира айнзацкоманди 5, наказ про розправу над львівськими євреями (у відповідь на розправу, влаштовану НКВС), надійшов від Гітлера, але достовірно невідомо, чи насправді погром організували відповідно до цього наказу906. Очевидно, що погром спровокувала демонстрація тіл жертв НКВС, яку влаштували німці та оунівці ЗО червня, але найжорстокіші та найганебніші події відбулися наступного дня (і тривали аж до 2 липня включно)907.
ЗО червня 1941-го таємна польова поліція (Geheime Feldpolizei) відзначила, що мешканці Львова з ентузіазмом ставляться до приходу німецьких військ та відчувають озлобленість (іл. 145) через «мерзенні дії більшовиків» і «євреїв, які проживали у місті та співпрацювали з більшовиками»908. Німецький офіцер писав своїй дружині ЗО червня: «Росіяни і євреї жорстоко ставляться до інших людей і чинять у тюрмах масові вбивства». Він також зазначив, що українці перебували в настрої, який легко може призвести до погрому909.
У дворі в’язниці Бригідки командир роти Ганс Шмідт спостерігав, як «група євреїв або, можливо, інших мешканців Львова» виносила тіла з підвалів тюрми і складала їх у дворі. Того ж дня він помітив, як з євреями поводилися жорстоко і били їх. Йому сказали, що євреї «накликають на себе гнів, тому що співпрацювали з росіянами і були донощиками»910.
Важливим елементом як нацистської, так і оунівської пропаганди був так званий стійкий стереотип «єврейського більшовизму». Це сформувало в українського населення уяву про те, що саме євреї відповідальні за злочини радянського режиму, зокрема за масові вбивства в’язнів, які сталися після 22 червня 1941р.911 Те, що самі євреї були жертвами НКВС, що вони несуттєво були представлені в лавах НКВС, що в період радянської окупації вони не отримували більше благ і страждали не менше, ніж інші етнічні групи, - все це не переконувало націоналістів. У вбив183


ствах НКВС вони звинувачували євреїв і вірили, що євреї керують СРСР та відповідальні за голод, який охопив країну у 1932-1933 рр.912
Курт Левін, який уцілів під час погрому 1 липня 1941р., згадував цей день у своїх мемуарах, написаних у 1945-му. Про стереотипний мотив «єврейського більшовизму» він згадував у таких деталях: «Молодий представник “вищої раси” з інтелігентним, але спотвореним зневажливою посмішкою обличчям, підійшов до нас і сказав: “Отже, євреї, помста солодка”. Я просто не знав, за що була ця помста»913.
Про 1 липня 1941р. залишив свої свідчення Адольф Фолькман (єврей, який пережив Голокост): «У місті з’явилися німецькі плакати, а також польські та українські листівки з тим же змістом, що й на німецьких плакатах. Німецьке військове командування інформувало українських і польських мешканців міста, що в тюрмах знайшли декілька тисяч трупів поляків й українців. Усіх їх вбили єврейські більшовики. Жахливі звинувачення на адресу євреїв схвилювали громадськість. Агітація впала на родючий ґрунт. Містом бродили зловісні орди мародерів і погромників. Євреїв прирівнювали до більшовиків. Фактично тільки євреїв вважали більшовиками. Ми були поза законом [vogelfrei]... Сотні євреїв викинули зі своїх домівок на вулицю, їх штовхали ногами, били та вбивали. Тисячі інших зібрали разом у в’язниці на вулиці Замарстинівській»914.
Рано-вранці 1 липня 1941р. - на той час, коли проголошення держави ОУН(б) вже відбулося, - в єврейські квартири почали вдиратися українські міліціонери. Вони забирали чоловіків, а іноді й усю родину, і силою доставляли їх у двори трьох в’язниць, де було знайдено тіла жертв НКВС. Євреїв також затримували на вулицях, перевіряючи посвідчення особи. Одна в’язниця, куди доставляли євреїв, знаходилася на вул. Замарстинівській, інша («Бригідки») - на Казімежській (вул. Городоцька), а третя - на Лонцького (вул. Брюллова), неподалік від Цитаделі. Перші дві з вказаних в’язниць розміщувалися в єврейському кварталі. На підступах до в’язниць роз’ярілий натовп, який складався із представників обох статей, знущався над євреями, використовуючи на повну силу кулаки, палиці, ціпки та ін. Деяких євреїв змушували повзати на колінах (іл. 144)915. Біля тюремної брами євреїв били погромники, що вишикувались у два ряди, а прямо у дворі в’язниці євреїв змушували виносити з підвальних приміщень тіла замордованих і складати рядами. Іноді єврейок змушували обмивати трупи і цілувати руки убитим916 (з метою продемонструвати натовпу, що євреї несуть відповідальність за радянські злочини і тепер повинні за них платити). Як німці, так і українці орудували прикладами гвинтівок, металевими прутами, дрючками, лопатами та іншими предметами, нерідко забиваючи жертв до смерті (іл. 146).
Євреї, яких українські міліціонери зганяли до в’язничних дворів цілими групами, ставали на місце тих, кого забили до смерті та чиї тіла вже
184


склали під стінами (поруч з тілами в’язнів НКВС, убитих раніше). Курт Левін, якого силою спровадили на роботи в ті дні до тюрми «Бригідки», згадував, що особливо боявся елегантно одягненого чоловіка в гарній вишиванці, який «бив залізною палицею. Потім він бив тільки по головах. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри. У деяких людей він вибивав очі, відривав вуха. Коли палиця зламалася, він знайшов величезну обвуглену деревину і проламав череп першого єврея, який потрапив йому під руку. Череп розколовся, і мізки розлетілися на всі боки, потрапивши на моє обличчя й одяг»917.
Чоловік у вишиванці, мабуть, був типовою «жертвою» ідеології українського націоналізму і стереотипу «єврейського більшовизму». Герман Кац, якого також змусили працювати на подвір’ї тюрми «Бригідки», згадував 1947р., що «німці й українці жорстоко поводилися з нами і звинувачували нас у вбивствах НКВС. Вони поставили євреїв у чергу, на розстріл». Кац був у цій черзі сорок восьмим. Німецький солдат уже цілився в нього, але підійшов німецький офіцер і сказав: «На сьогодні досить»918.
У в’язниці «Бригідки» євреїв змушували працювати приблизно до 21:00. За оцінками Левіна, з 2 тис. євреїв, яких зігнали в тюрму «Бригідки» 1 червня, вижило близько 80 людей, однак їм не вдалося відразу піти додому - попереду на них ще чекало знущання солдат батальйону «Нахтігаль», які згодом з’явилися на подвір’ї. Один німецький солдат кинув гранату просто в групу євреїв, після чого інші німецькі солдати добивали поранених. Всім, хто вижив, наказали повернутися наступного дня о 4-й годині ранку919.
Така ж доля спіткала і євреїв у двох інших в’язницях. Стефанія Канг-Шуцман бачила, як у в’язниці на Лонцького знущалися з євреїв: роздягали та знущалися, били вагітних у живіт. Українці наказували євреям віддати коштовності, гроші та інші цінні предмети920. Інший єврей, який вижив, згадував, що одного разу німецький офіцер намагався зупинити насильство вигуком: «Ми ж не більшовики!» Втім, люди, які спостерігали за жорстокою розправою з дахів, вимагали, щоб євреїв добили921. Альфред Монастер у своїх спогадах свідчить, що 1 липня в тюрмі на Лонцького відібрали привабливих єврейок, яких пізніше зґвалтували й убили922.
Зигмунд Тьюн розповів, як українські міліціонери схопили його з братом вдома і доправили у тюрму на Замарстинівській. Перед входом їх побив натовп розгніваних людей, а на подвір’ї в’язниці - солдати батальйону «Нахтігаль». їх змусили віддати всі цінні речі. Група українців побила їх палицями та змусила прибирати двір голіруч. Упродовж дня прибувало все більше євреїв, багато з них ледь волочили ноги. Близько 14:00 німці принесли кулемет і почали готуватися до розстрілу, але їх 185


зупинив офіцер гестапо. Близько 20:00 євреям, які вижили, було дозволено залишити двір. Німецький солдат сказав їм, що не може захистити їх від українців і запропонував їм сховатися в лісі923.
Євреїв били і вбивали не тільки в трьох тюремних дворах, а й дорогою туди та в багатьох інших місцях. «Ритуал» прибирання вулиці голими руками, відомий за прецедентами у Відні (у березні 1938р.) і кількома місцями у Польщі (у 1939р.)924, трапився і у Львові; командир роти Ганс Шмідт спостерігав за тим, як «єврейкам голіруч на колінах доводилося збирати з тротуару уламки скла»925. Ісидор Фербер бачив, як євреїв жорстоко били на пл. Ринок, змушуючи чистити бруківку своїми носовиками926. Казимира Порай була на пл. Ринок, коли «німецькі солдати, які спілкувалися між собою українською», змусили групу євреїв, серед яких була і її матір, вимити туалети своїм одягом. У цей час людей нещадно били дротами. Одну з груп євреїв, яких постійно підганяли нескінченними ударами, змусили збирати із тротуарів уламки скла і складати їх на два візки927. Німецькі офіцери бачили, як українські міліціонери знущалися над жінками на пл. Ринок928. Якогось чоловіка змусили прибрати кінський гній з вулиці та складати його у свій капелюх929. Ще кількох євреїв змусили повзти навколішки930. Інколи євреїв викидали на вулицю з вікон їхніх квартир931. В одному дворі німецький солдат Герман Теске побачив групу євреїв із закривавленими носами. Погромник сказав йому, що євреїв заведено позначати, викручуючи їхні носи, аж поки вони не зламаються (солдат був свідком того, як погромник зробив це з кимось із жертв)932. Якоб Герштенфельд спостерігав з вікна квартири, як «старі, діти та жінки під градом ударів виривали голіруч бруківку в кратері від бомби і переміщували вуличний бруд з одного місця в інше. В іншому місці жінку прив’язали до чоловіка та змусили бігти врізнобіч. Один підліток знепритомнів від ударів, а людей, які стояли поруч, наказали поховати його живцем. Ще в одному місці я бачив чотирьох або п’ятьох убитих людей, над якими до цього знущались близько 60 осіб. Під час погрому життя на вулиці йшло своєю чергою. Перехожі на мить зупинялися, дехто сміявся над “безглуздим” видом жертв і спокійно йшов далі»933.
Батальйон «Нахтігаль», який погромники називали «батальйоном Степана Бандери», істотної ролі в погромі не відігравав; тільки деякі службовці цього підрозділу брали в ньому участь. ЗО червня 1941р. батальйон промарширував Львовом та взяв під охорону радіостанції та три в’язниці, у яких енкаведисти раніше розстріляли ув’язнених934. Один солдат згадував, що того дня, коли їх квітами вітали на вулицях міста, «деякі солдати [з його батальйону] дозволили собі надмірності»935. Того ж дня Роман Шухевич, український командир батальйону, дізнався, 186


що в одній із в’язниць НКВС вбито його брата Юрія (похорон відбувся наступного дня)936.
Вцілілі свідки залишили свої спогади про те, як 1 липня 1941р. солдати «Нахтігаля» знущалися з євреїв у дворі та перед будинком в’язниці на вул. Замарстинівській937. Україномовних солдатів у формі вермахту помітили й у в’язницях на Лонцького і в Бригідках938. Однак немає абсолютної впевненості в тому, що всі українці, вбрані в німецьку форму та причетні до насильства над євреями, служили в «Нахтігалі». У той час у Львові перебували й інші українці, які носили німецьку форму й перебували у складі інших підрозділів (серед них українські перекладачі вермахту, які подібно до солдатів «Нахтігалю», вороже ставилися до євреїв і поляків)939. За словами бійця Віктора Харківа («Хмара»), дорогою зі Львова до Вінниці батальйон «Нахтігаль» «у двох селах постріляв всіх стрічних жидів»940.
1960 р. у ФРН порушили кримінальну справу проти офіцера батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера. Під час розслідування Оберлендер підтвердив, що бачив солдатів батальйону перед будівлею в’язниці, які «закликали населення витягувати тіла назовні». Він також засвідчив, що солдати однієї з рот «Нахтігалю» того дня мали вихідний, але він не пригадує, щоб солдати знущалися з євреїв або вбивали їх941. Інші німецькі офіцери цього батальйону дали свідчення, подібні до свідчень Оберлендера942. Після ретельного розслідування погрому та участі батальйону «Нахтігаль» у цьому злочині державний прокурор Німеччини дійшов висновку, що солдати другої роти батальйону, «цілком імовірно», брали участь у погромі і були «винні у вбивстві значної кількості євреїв»943. Прокурор, однак, закрив справу проти Оберлендера, тому що не знайшов жодного доказу того, що наказ убивати євреїв віддавав саме він. Прокурор також не порушив жодної справи проти ветеранів «Нахтігалю», тому що він не зміг точно визначити, хто з солдатів чинив ці злочини944.
У справі Оберлендера також свідчив член ОУН(б) і капелан батальйону «Нахтігаль» Гриньох. Як і багато інших націоналістів, він не тільки заперечував причетність батальйону до насильства над євреями, а й заявляв, що у той час не помітив у Львові ніякого погрому: «Я не бачив нічого подібного, хоча під час мого перебування у Львові я неодноразово гуляв і їздив вулицями. Можу з усією впевненістю заявити, що мені нічого подібного не повідомляли». Після того як очевидці погрому надали свої свідчення, він заявив: «Я не можу виключити, що щось подібне відбувалося. Однак я сам, як я вже сказав, нічого такого не бачив і нічого не чув»945.
Свої свідчення про цю подію залишив Вілек Маркієвич, який з вікна спостерігав, як деякі погромники на пл. Ф. Смольки (нині пл. Григоренка) 187


вправлялися в тому, щоб винайти ще витонченіші тортури. Він зазначає, що молоді українські селянки були жорстокішими за чоловіків. Один із чоловіків змусив єврея носити його на плечах і бив того ціпком по голові, поки жертва не впала без сил. Маркієвич чув крик жінки: «Люди, відпустіть мене, будь ласка! Я не зробила нікому нічого поганого, нікому!» У відповідь почулося чоловіче багатоголосся: «Не слухайте її! Убийте її негайно!»946
Погромники часто змушували євреїв здійснювати «більшовицькі» ритуали. Деяких силували співати російські марші та викрикувати: «Слава Сталіну!»947 В одному з таких епізодів, натовп оточив групу з 200-300 молодих євреїв та єврейок, яких вимусили підняти руки догори і співати «російську комуністичну пісню “Моя Москва”»948. В іншому місці, поруч з Цитаделлю, бачили близько ста чоловік з піднятими догори руками. Євреї йшли під конвоєм українців, які примушували їх кричати: «Ми хочемо Сталіна!» За словами Казимири Порай, яка вижила, всіх їх згодом убили949.
Кіноматеріали та фотографії, зроблені німецькими солдатами під час погрому, збігаються зі спогадами людей, які вижили. На численних архівних матеріалах зафіксовано епізоди, коли жінок штовхають і б’ють по обличчю та інших частинах тіла (ногами та палицями й ін. предметами). Багато жінок оголювали перед натовпом й тягали за волосся, кидаючи від одного мучителя до іншого. Деяких просто гнали вулицями950. Зі свідчень людей, які вижили, ми знаємо, що погромники ґвалтували жінок та били вагітних ногами в живіт, але в кіноматеріалах цього не зафіксовано951.
Найжорстокіший день погрому був 1 липня 1941р., але у багатьох частинах міста погром тривав і 2 липня, аж до самого вечора. За словами Монастера, погром почався в єврейському кварталі і поширився наступного дня в інших частинах міста952. Так, 2 липня міліціонери і члени айнзацкоманд зібрали невстановлену кількість євреїв на спортивному майданчику на вул. Пелчинській (вул. Дмитра Вітовського). 2,5-3 тис. людей з них розстріляли в лісах поблизу Львова силами айнзацкоманди 5 і 6 (з айнзацгрупи С), якими командував Отто Раш. Фелікс Ландау, член айнзацкоманди, написав у своєму щоденнику: першу групу євреїв розстріляли 2 липня. З липня він написав, що «500 євреїв привели на розстріл. Тут, у Львові, було вбито 800 осіб»953.
З липня 1941р. українські міліціонери вивели з квартири «на роботу» Лейба Веліцкера, його брата і його батька. їх привели до будівлі міліції. Тут уже стояла група євреїв. Міліціонери відібрали молодих євреїв, відвели їх у підвал і побили там залізними прутами. Дехто з них більше не піднявся. Решту доставили на спортивний майданчик на Пелчинській, дорогою туди 188


з них нещадно знущалися міліціонери. Кваліфікованих робітників німці відправили додому, а решту розмістили на спортивному майданчику, де вони протягом двох днів залишалися без їжі і води. Протягом цього часу німці й українські міліціонери постійно катували їх, били і знущалися. Лейб і його батько спостерігали, як євреїв кудись відвозили на вантажівках. Однак самих Веліцкерів, батька та сина, разом з іншими євреями звільнили через два дні954. Симона Візенталя (іл. 102) та ще приблизно сорок євреїв заарештували 4 липня 1941р. і помістили у в’язницю. їх поставили в ряд обличчям до стіни та наказали очікувати страти. Однак, на відміну від багатьох інших, Візенталя не вбили. Незадовго до того, як його мали застрелити, командир зупинив ката: «На сьогодні досить!» (Schluß für heute Feierabend!'). На ніч Візенталя залишили у в’язниці, проте йому вдалося уникнути страти: його врятував український міліціонер, який знав його ще до війни955.
7 липня 1941-го німецькі солдати схопили Еліяху Йонеса та інших євреїв, які переховувалися, і наказали їм розкидати вапно на подвір’ї в’язниці «Бригідки». Йонес був приголомшений трупним смородом. Він згадував, що земля під його ногами була м’якою, як смола, мала тріщини завширшки п’ять сантиметрів, оскільки не могла увібрати тієї кількості тіл, скільки заховали на цьому місці956.
Після погрому львівські євреї були позбавлені прав та оголошені vogelfrei (поза законом). Пограбування їхніх квартир відбувалося навіть у присутності мешканців. Євреям дозволяли виходити на вулицю тільки два дні на тиждень: купувати їжу та інші товари957. За словами Генріка Шипера, це правило запровадив Юрій Полянський (іл. 116), якого Державне правління Стецька призначило посадником міської управи Львова. Німецька та українська поліція регулярно заарештовувала євреїв у їхніх квартирах або на вулицях та мобілізовувала для виконання різних «громадських» робіт. Хоча організоване насильство припинилося ввечері 2 липня, вбивства євреїв та збиткування над ними тривало й далі958.
Кількість жертв першого погрому, який тривав із ЗО червня по 2 липня 1941р., підрахувати складно. За оцінками юденрата, в перші дні окупації Львова було вбито близько 2 тис. євреїв 959. У звіті німецької служби безпеки від 16 липня йдеться, що «поліція захопила і розстріляла 7 000 євреїв»960. Історики Дітер Поль і Еліяху Йонес, які вивчали погроми, дійшли висновку, що цими днями загинуло 4 тис. євреїв961, тоді як Крістоф Мік, інший історик, який досліджував ці події, вважає, що було вбито 7-8 тис. євреїв962.
Реконструкція хронології погрому показує, що ця акція мала ретельно організований характер. З німецькими формуваннями, до складу яких входили підрозділи поліції безпеки (Sicherheitspolizei) і внутріш- 189


непартійної служби безпеки НСДАП (Sicherheitsdienst. SD), а також айнзацкоманди з айнзацгрупи С тісно співпрацювала українська міліція, створена ОУН(б). Напевно, німці узгодили дату погрому з ОУН(б) не пізніше вечора ЗО червня 1941р., тобто незабаром після того, як вони зрозуміли, наскільки популярною та потужною була ОУН(б) у Львові і які маніпулятивні та збуджуючі натовп можливості відкриються для них, якщо місцеві жителі побачать тіла жертв НКВС. Німецькі та українські виконавці злочинів не залишили ніяких письмових документів, які б стосувалися такої підготовки, але інші джерела свідчать про це досить чітко. Наприклад, за словами одного зі свідків погрому, український міліціонер попередив про небезпеку єврейку, в яку був закоханий. Він зробив це 1 липня о 5-й годині ранку, тобто за кілька годин до початку основного погрому963.
По-різному під час погрому поводили себе і німецькі солдати. Деякі з них знімали погроми на плівку. Одна з причин такої поведінки - це бажання перекласти провину за насильство на місцеве населення964. Іноді офіцери вермахту проявляли співчуття (існує свідчення, що один із таких офіцерів подарував єврею буханець хліба)965. Проте інші німецькі солдати принижували, катували, розстрілювали євреїв та пояснювали їм, що саме євреї відповідальні за погром966. Про одного з офіцерів, який міркував так само, Еліяху Ионес залишив спогади: «Після того як ми винесли тіла з камер, до нас підійшов німецький офіцер, зняв свій протигаз [який він носив через трупний сморід] і промовив до нас, що через нас, євреїв, “весь світ стікає кров’ю”, що ми спровокували цю війну і через нас тисячі жертв гинуть на полях битв. “Подивися, що ти зробив!” - закричав він і вказав на величезну колективну могилу на подвір’ї тюрми. Ми стояли байдужі, ми не чули його слів і не розуміли, чого він від нас хоче»967.
Ще однією важливою групою злочинців, причетних до Львівського погрому, був натовп - пересічні громадяни, переважно українці, проте поміж цих людей були й поляки. У Львові українці були меншістю, але, на відміну від поляків, вони не були залякані ОУН(б); українська пропаганда навіть заохочувала їх підтримувати процес державотворення і метатися євреям. Частина українських погромників приїхала до Львова з передмістя, оскільки вони були мотивовані можливістю привласнити майно євреїв968. У погромі також брали участь багато молодих українців, зокрема студентів. Емануель Бранд упізнав серед погромників українського студента, з яким він навчався в Учительському інституті у Львові969. Ветеран Першої світової Дмитро Гонта, який планував приєднатися до міліції ОУН(б) у Львові, згадував у своїх мемуарах, що дехто зі студентів добровільно зголосився брати участь у погромах970.
Поляки також виявили серед жертв НКВС тіла своїх родичів, але у ці дні поляки здійснили значно менше злодіянь, ніж українці, хоча у Львові 190


їх проживало значно більше, ніж українців. Львівські євреї помітили, що серед погромників є поляки, але вони побоювалися їх менше, ніж українців971. Максимільян Борухович згадував, що українці поводились більш агресивно за інших, а поляки намагалися дистанціюватися від євреїв якомога далі972. Аліція Рахіль Хадер згадувала, що натовп, який знущався з євреїв на одній із львівських вулиць «переважно ніби складався з українців, однак... також там були й поляки»973. Кость Паньківський і Юзеф Шрагер також помітили серед погромників поляків974. Євген Наконечний згадував, що деякі поляки носили синьо-жовті нарукавні пов’язки, але він не пам’ятає такого, щоб українці брали участь у погромі, і стверджував, що приписувати ОУН(б) участь у єврейських погромах - це антиукраїнська пропаганда975. Польський вчитель гімназії Ян Роговський згадував, як поляк сміявся з євреїв, яких били українські міліціонери976. У Львівському погромі 1941р., на відміну від Львівського погрому 1918 р. та погромів влітку 1941-го на Північному Сході Польщі, поляки не відігравали головної ролі, тому що українські міліціонери та оунівці наганяли на них страх. Окрім того, німці були менш прихильні до поляків, ніж до українців977.
У ніч з 3 на 4 липня 1941р. німецькі сили безпеки, що складалися з членів СД, СС і айнзацкоманди 4а, розстріляли у Львові 25 польських професорів і 17 членів їхніх сімей 978. Імена й адреси професорів німцям надали члени ОУН(б), які діяли відповідно до наказу Миколи Лебедя979.
Львівський погром стався одночасно з проголошенням української держави; тими днями місто було повне синьо-жовтих прапорів та свастики. Вулиці майоріли плакатами із звинуваченнями на адресу євреїв у вбивстві в’язнів та з привітаннями Степанові Бандері й Адольфу Гітлеру («Хай живе Степан Бандера!», «Хай живе Адольф Гітлер!»). Іноді тіла убитих євреїв складали під плакатами з написами «Велика німецька армія» або «ОУН і війна проти “єврейських комуністів”». На одному з плакатів був напис: «Щоб припинити жидівсько-комуністичний розбій, - допомогти Україні визволитись, з наказу великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера крицеві колони непереможної німецької армії вирушили в бій і раз на завжди знищили криваве кубло жидівсько-більшовицької комуни. Німецькі бійці прийшли до нас, як наші приятелі. В наших містах і селах український нарід вітає їх як своїх визвольників» (іл. 133)980.
На вулицях також з’явилися плакати з такими гаслами, як «Україна - для українців» (слова з арсеналу расистського націоналіста Міхновського). Ці агітаційні матеріали інформували людей про те, кому має належати територія, на якій вони живуть, і кому слід або не слід дозволяти на ній жити981. У текстах до багатьох плакатів та інших пропагандистських матеріалів ідею створення української держави пов’язували з убивством 191


євреїв. На плакаті «Український народе!» були такі слова: «Знай! Москва, мадяри, жидова - це Твої вороги. Нищ їх! Знай! Твоїм проводом є Провід Українських націоналістів, є ОУН. Твоїм вождем є Степан Бандера. Твоєю ціллю є Самостійна Соборна Українська Держава»982. ЗО червня 1941р. групу з приблизно десяти євреїв змусили надрукувати плакати ОУН(б) та інші пропагандистські матеріали, які містили заклики до вбивства євреїв983.
Цими днями офіційним вітанням українських націоналістів та ошатно вдягнених українських патріотів, які прибували до Львова, щоб привітати німців, стало гасло ОУН(б) «Слава Україні!» - «Героям Слава!». За словами Альфреда Монастера, деякі з них під час цього демонстрували німецький нацистський салют984. Виконувати український фашистський салют іноді доводилося і євреям, до цього їх, зайвий раз принижуючи, змушували міліціонери. ЗО червня 1941р. єврейський учитель німецької мови І. Берман підняв ліву руку замість правої, за що український міліціонер побив його ногами і змусив тричі салютувати правою рукою та вигукувати «Слава Україні!». Після цього його знову побили, але, зрештою, відпустили985.
2 липня 1941р. Курт Левін вирішив вийти на вулицю, тому що він відчув, що залишатися вдома небезпечно. Він надів блакитну сорочку і жовту краватку, що, очевидно, допомогло йому залишитися непоміченим з боку українських міліціонерів і німців986. Одна єврейка, якій треба було вийти на вулицю, прикріпила до свого одягу маленьку синьо-жовту стрічку, яку під час погрому хлопчики роздавали на вулицях. Це допомогло їй без перешкод перетнути все місто987. Шенде писав у своїх мемуарах, що він і деякі інші євреї «були врятовані завдяки авторитету та зусиллям греко- католицького священика і місцевої греко-католицької церкви»988.
Пропаганда ОУН(б) називала Бандеру Провідником ОУН. Левін, який пережив Голокост, писав 1946 р. у своїх мемуарах, що 2 липня 1941 р. «місто було повне жовто-блакитних прапорів... На вулицях були розвішані прокламації Степана Бандери - вождя українців, який закликав до вбивства і підпалів»989. Ян Роговський, учитель Львівської гімназії, також бачив синьо-жовті прапори, що висіли на ратуші разом з прапорами зі свастикою, і плакати з гаслами із «Боротьби й діяльності»990. У своїх мемуарах Роговський писав, що місце «українського фюрера було за Бандерою, який прагнув бути подібним на Гітлера»991. Член ОУН Роман Волчук згадував: «проклямації, що закінчувалися славословієм Степанові Бандері та Адольфові Гітлеру, були розклеєні по місту»992.
Шипер також зауважує, що після того як німецькі війська увійшли до Львова, всюди майоріли німецькі та українські прапори й українці очікували, що буде створена українська «держава фашистського типу». Шипер також чув промову Полянського (посадника міської управи Львова), в якій той висловлював свою відданість Гітлєрові993. Ще один 192


анонімний свідок у своїх записах, зроблених в грудні 1941р., згадує синьо-жовті прапори, закріплені поруч зі свастиками, переповнені греко- католицькі церкви і «численні плакати зі словами вождя українських націоналістів Бандери: «Україна - для українців» (іл. 127)994. Йонес також бачив гасло «Хай живуть Адольф Гітлер і Степан Бандера. Смерть євреям і комуністам!»995. У своїх мемуарах він згадує, як одного разу, коли він проходив біля плакатів ОУН, український міліціонер з синьо- жовтою пов’язкою на руці вирішив перевірити його паспорт. Після того як міліціонер зрозумів, що Йонес - єврей, він так сильно ударив його кулаком в обличчя, що Йонес зміг піднятися аж за годину996.
У дні погромів та проголошення держави голова нового українського уряду Стецько звернувся з листами (німецькою мовою, lingua franca «Нової Європи») до лідерів інших європейських фашистських держав. Зокрема, він повідомляв Павеличу, що «в результаті багатовікової боротьби українського народу за суверенітет ЗО червня 1941р. у Лемберзі проголошено українську державу». Він висловив тверде переконання, що «обидва, загартовані у бою, революційні народи [український та хорватський], беруть на себе відповідальність за стабілізацію відносин у новій Європі». Аналогічне прагнення до «творчої співпраці» між іспанським та українським народами було висловлено в листі Стецька до каудильйо. У листі до Муссоліні також повідомлялося, що українську державу відновлено на територіях, «звільнених від московсько-єврейської окупації... згідно з волею українського народу, яка знаходить своє уособлення в Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Стецько також передав duce свої теплі вітання, побажав якнайшвидшої перемоги його відважному народу і висловив переконання, що Україна стане частиною «нового фашистського порядку, який повинен замінити Версальську систему»997.
Свої привітання та подяки Стецько також надіслав і на адресу Гітлера (іл. 125). «Від імені українського народу та його уряду» він висловив побажання, щоб німецький лідер «увінчав боротьбу цілковитою перемогою», яка дозволить йому розширити «Нову Європу» до її східних частин. «Тим самим Ви надаєте можливість і українському народові, як повноправному, вільному члену родини європейських народів, взяти активну участь у здійсненні цієї величної ідеї у своїй суверенній Українській державі»998. Крім цих офіційних листів, самопроголошений прем’єр- міністр планував направити представників уряду ОУН(б) в Словаччину, Румунію, Японію, Хорватію, Німеччину і, можливо, до інших держав «Нової Європи»999.
Надсилаючи листи лідерам європейських фашистських держав, Стецько поводився як його хорватський колега Кватерник, який проголосив 193


нову державу 10 квітня 1941р. У своєму листі до Гітлера Кватерник дякував фюреру «від імені хорватського народу за підтримку, яку надала німецька армія хорватському національному повстанню, і просив визнання Незалежної держави Хорватія Великим Німецьким рейхом». Лист закінчувався словами «Хай живе фюрер німецького народу!»1000.
Уряд, про який Стецько сповіщав своїх адресатів, називався Українське державне правління1001. Його членами стали не тільки члени ОУН(б), а й деякі інші українські політики. Співпраця з іншими партіями чи політичними таборами була типовою практикою для фашистських рухів, які приймали такі рішення з метою консолідації влади. Націонал- соціалісти, наприклад, перш ніж вони встановили свій режим і ліквідували інші політичні партії, також співпрацювали з іншими політичними блоками, в основному з консерваторами і націонал-консерваторами. Прем’єром Українського державного правління був Стецько, його заступником - Лев Ребет. Інші відомі члени ОУН в цьому уряді - Микола Лебедь, Роман Шухевич, Роман Ільницький, Ярослав Старух, Володимир Горбовий та Іван Климів1002.
Діяльність Українського державного правління німці заборонили за кілька днів після його утворення. За короткий час своєї роботи правління встигло заснувати Раду Сеньйорів - представницький орган, що перебував під контролем ОУН(б). Головою Ради Сеньйорів в ОУН(б) бачили Дмитра Донцова, але в результаті цю посаду розділили поміж двома діячами - Костем Левицьким та Андреем Шептицьким. На Українське державне правління і Раду Сеньйорів в державі ОУН(б) покладалися функції парламенту; свої зібрання Рада планувала проводити у величній будівлі Львівського університету, в якій до 1918 р. збирався Галицький сейм1003. Члени Ради Сеньйорів дали клятву «бути вірними до смерті великій ідеї». Текст клятви закінчувався словами «Хай живе Соборна Самостійна Україна! Хай живе ОУН і її Провідник Степан Бандера!»1004.
Із фрагментів протоколів засідань Українського державного правління і Ради Сеньйорів ми знаємо, що один із цих органів обговорював, зокрема, способи вирішення «єврейської проблеми» в Україні1005. Учасники дискусії не досягли згоди, але дехто висловився доволі однозначно. Олекса Гай-Головко заявив, що йому «дуже подобається німецький погляд» на вирішення питань щодо меншин, а «Жиди є дуже нахабні... З ними треба ... остро... Мусимо їх покінчити». Член ОУН(б) Ленкавський на цій нараді заявив, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення». Крім того, учасники з ентузіазмом обговорювали своєрідний український генеральний план «Ост», згідно з яким усіх неукраїнців, які проживають в Україні, слід евакуювати або знищити, а «українські етнічні території» потрібно заселити українцями, які проживають за межами 194


таких територій (або території, на яких проживають ці українці, мають бути включені в українську державу). Наприклад, усі українці з Москви та Ленінграда мають переселитися в Україну1006.
Відсутність Бандери, а потім і Стецька, якого 9 липня 1941р. посадили під почесний арешт (Ehrenhaft), не призвела до миттєвого закінчення «Української національної революції» - вона тривала ще протягом декількох тижнів1007. З 25 по 28 липня українцям дозволили влаштувати у Львові другий великий погром - імовірно, щоби поліпшити німецько-українські відносини, які погіршилися після напруженості, що виникла через проголошення держави ЗО червня. Цей погром назвали «днями Петлюри» на знак помсти за виправдання французьким судом Шварцбарда, який 25 травня 1926 р. убив Петлюру1008. Під час «днів Петлюри», як і під час першого погрому, українські міліціонери хапали євреїв на вулицях або в їхніх будинках і перевозили або до в’язниці на Лонцького, або в будівлю гестапо на Пельчинського, де євреїв принижували, били або вбивали. У свідченнях зафіксовано, що у всіх видах знущань брали участь селяни з довколишніх сіл, які цими днями навмисно приїжджали до Львова1009. Герштенфельд бачив, що у «дні Петлюри» в «натовпах на вулицях» «було повно молоді у вишиванках»1010. У цьому погромі «найогиднішим чином» брали участь і солдати вермахту, що навіть обурило їхнього начальника, генерала Карла фон Рока (іл. 132)1011. Кількість жертв «днів Петлюри» оцінити складно, але Йоніс схиляється до того, що тими днями загинуло 1 500 людей1012.
Погроми та націоналістичні торжества в інших західноукраїнських районах
Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові, проте кілька тисяч євреїв також вбили і під час численних погромів в інших місцях. Анджей Збиковський нарахував у Західній Україні 35 таких місць; Аарон Вайс - 58; Джеффрі Копштейн - 124, а Кай Штруве - 1401013. За оцінками Дітера Поля, число жертв усіх погромів коливається від 13 до 35 тис. осіб1014. За оцінками Олександра Круглова, у Західній Україні під час погромів, що сталися у липні 1941 р., розстріляли або вбили 38-39 тис. євреїв1015.
Два інші великі погроми в Східній Галичині коїлися в Тернополі та Золочеві. В обох випадках німецьким підрозділам сприяли українські міліціонери. 2 липня 1941р. в Золочеві міліціонери й інші погромники отримали в німців дозвіл на «акцію помсти». З липня євреїв чоловічої статі змусили витягувати тіла жертв НКВС з братської могили на подвір’ї Золочівського замку. По закінченню ексгумації всіх євреїв розстріляли. Зрештою, могила, з якої євреїв змушували витягувати тіла, незабаром 195


заповнилася тілами убитих євреїв. Загалом у Золочеві німці і місцеві мешканці, підбурені ОУН(б), убили 3 тис. євреїв. Як і у Львові, активісти ОУН(б) вивішувала плакати і роздавали листівки, в яких вітали німців як союзників і визволителів (іл. 126)1016.
Німецькі війська прибули до Тернополя 2 липня 1941р. Наступного дня у місцевій в’язниці виявили тіла жертв НКВС, відразу після чого кілька євреїв зазнали побиття, грабунку та знущань. Справжній погром почався вранці 4 липня і тривав до 6 липня1017. У Тернополі головними злочинцями були: особовий склад дивізії Waffen-SS Wiking та місцеві оунівці, зокрема міліціонери, яким допомагали численні погромники з міста і прилеглих сіл. Одна зі свідків, яка вижила під час цього погрому, згадувала: якась українка повідомила їй, що під час мітингу, який відбувся 3 липня, українці вимагали у німців дозволу помститися євреям1018.
Інформацію про місця проживання євреїв німці отримували від українців. Євреїв зганяли на ринкову площу, а пізніше розстрілювали в підвалах чи на кладовищах1019. Іноді есесівці ґвалтували єврейських жінок1020. В інших випадках, євреїв змушували мити машини, припарковані на площі, виносити тіла з внутрішніх дворів в’язниць і мити їх. Близько однієї тисячі євреїв було вбито кийками і лопатами, про що німецький солдат повідомив у листі своїм батькам, що проживали у Відні1021. Соломон Хіршберг, який вижив у Голокост, у своїх спогадах особливо відзначав роль української міліції, що носила синьо-жовті нарукавні пов’язки та була «мобілізована з місцевих жителів, а також із жителів сусідніх сіл». Він згадував, що для підбурювання до насильства українці використовували місцеве радіо1022. За даними української медичної служби, під час цього погрому було вбито понад 4 тис. євреїв1023. Є відомості, що українські міліціонери діяли самостійно: 7 липня на одному з цвинтарів групу євреїв розстріляли без участі підрозділів СС1024.
Погроми сталися також у багатьох інших населених пунктах, але у менших масштабах. Деякі з них виникали стихійно, інші були спровоковані ОУН(б) і німцями. Під час цих антиєврейських погромів селяни та містяни озброювалися залізними прутами, палицями, вилами, кийками, косами або молотами. Квартири євреїв згодом грабували, інколи їхні сусіди. У кількох місцях євреїв спалили в коморах, як це сталося у польському містечку Єдвабне1025. У багатьох місцях, де відбувалися погроми, ОУН(б) організовувала, як у Львові, міліцейські загони, які діяли відповідно до інструкцій, викладених в «Боротьбі й діяльності». Як і у Львові, в багатьох інших галицьких та волинських містах погроми відбувалися одночасно з проголошенням держави. На загальних зборах у Тернополі 3 липня 1941р. (за день до погрому) оунівці вітали німців та 196


святкували звільнення від «єврейського більшовизму». Проголошення держави відбувалося на тлі портретів Бандери, Гітлера і Коновальця1026.
Під час «Української національної революції» у багатьох населених пунктах місцеві українські активісти, які діяли відповідно до інструкцій ОУН(б), встановлювали та прикрашали тріумфальні арки, що давало німцям сигнал про ставлення до них з боку нової української держави1027. Арки різних видів прикрашали українськими та німецькими прапорами і написами, як-от: «Слава Україні - Слава Бандері!», «Хай живе німецька армія!», «Хай живе Вождь німецької нації Адольф Гітлер!», «Свобода Україні - Смерть Москві!», «Слава нашому Провіднику Степану Бандері!» тощо (іл. 137-138)1028. Тріумфальні арки отримали повсюдне поширення і на Волині, здебільшого на них розміщували транспаранти з написами «Хайль Гітлер!» і «Слава Україні!»1029. Член ОУН(б) Микола Чарторийський, який прибув в Україну у складі третьої похідної групи, згадував про ці пропагандистські акції так: «Скрізь, по селах і містах, на входових брамах, крім інших льозунгів, видніли великі написи: Слава Україні! - Героям Слава! Хай живе Провідник ОУН Степан Бандера! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!»1030
Міхал Собків згадував, що одну з вулиць Коропця місцева влада перейменувала на вулицю Бандери, а іншу - на вулицю Сеника, і що українські міліціонери вітали один одного фашистським жестом, зі словами: «Слава Україні!» - «Героям Слава!» Він також зауважив, що за деякий час прості українці перестали вітати один одного традиційним «Слава Ісусу Христу» і, подібно до революціонерів ОУН(б), узвичаїли фашистське салютування і гасла ОУН(б)1031.
Іншим важливим елементом революції була урочиста зустріч німецьких військ (іл. 149-151). Для цього місцеве населення одягалося в народні костюми і подавало німцям традиційний хліб з сіллю. Одноманітні та постійно повторювані у багатьох містах постановочні церемонії проголошення української держави ОУН(б) не залишилися поза увагою німецьких військ1032. Під час кожного такого заходу оунівці збирали місцевих жителів на пропагандистські мітинги, закликали вивішувати на своїх будинках українські та німецькі прапори, а також вимагали, щоб на головних площах кожного міста й села були спалені портрети радянських лідерів та їхня література. На місця знищених портретів мали вивішувати портрети Степана Бандери та інших націоналістичних героїв. Крім того, накладали за обов’язок прикрашати квітами могили діячів ОУН і німецьких солдатів. Йдучи повз ці могили, люди мали підіймати праву руку та демонструвати фашистський салют1033.
Інструкції ОУН(б) сприймалися серйозно: їх дотримувалися в багатьох населених пунктах. Зокрема, відразу після погрому у с.Пере- 197


волока оунівці організували захід, на якому змусили «радянських діячів» спалити портрети своїх лідерів та відповідну літературу. Оунівці також підготували «чорні листи» (відповідно до інструкцій «Боротьби й діяльності») і вбили близько 25-ти осіб, вказаних у цих списках1034. Районний керівник Левко Західний заборонив вітатися з євреями і тиснути їм руки1035. Член ОУН(б) Степан Мечник згадував, що під час революції ОУН(б) українці споруджували солдатські могильні пагорби («Полеглим за свободу України»), біля яких священики проводили поминальні служби, а революціонери ОУН(б) виголошували патріотичні промови1036.
З порядком денним ОУН(б) погодилася і частина патріотично налаштованих вчителів. В одній з листівок група таких учителів зверталася до своїх колег із заявою: «Нас примушували отруювати розум дітей жидівським інтернаціоналізмом, любов’ю до всього московського і презирством до своєї країни, мови, літератури і культури... Але ми, велика армія української культури, в страшному ярмі кріпацького большевизму, жодної хвилини не забували, що ми нащадки слави запорожців, що ми найживучіший нарід, ім’я якому - українці. В найлютіших тортурах, які чинили нам наїздники московсько-більшовицької імперії і прокляте усім світом юдове плем’я - жиди, ми зберегали чистоту і прозорість нашого слова, співучість нашої славної української пісні. Вітаймо німецьку армію, найкультурнішу армію світу, яка проганяє з наших земель жидівсько-комуністичну наволоч. Допомагаймо Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери будувати велику Самостійну Українську Державу»1037.
Своє ставлення до актуальних подій висловив і митрополит ГКЦ Адрій Шептицький, проте тими днями, як і під кінець війни, його позиція не була однозначною. Спочатку голова ГКЦ з ентузіазмом ставився до «Української національної революції» і, зокрема, до спроб ОУН(б) створити українську державу. З цієї причини він підтримав державу ОУН(б) в пастирському листі, але не схвалив політику ОУН(б) щодо етнічних меншин1038. Проте 1 червня 1941р., коли рабі Ієзекіїль Левін попросив Шептицького зупинити погромників, Шептицький не втрутився, хоча запропонував Левіну та його сім’ї притулок1039. Про позицію Шептицького залишив свої свідчення Едмунд Кесслер, який пережив Голокост. У своєму щоденнику за 1942-1944 рр. він писав: «Український архієпископ читає проповідь, у якій замість того, щоб заспокоїти і приручити варварські інстинкти, він демагогічно підбурює натовп, закликаючи населення вжити в ім’я священної віри відповідні міри проти євреїв - за те що вони, як вважається, по-звірячому вбили політичних в’язнів, хоча серед цих в’язнів теж були євреї»1040. Згідно з джерелами ОУН(б), усім греко-католицьким священикам Шептицький 198


наказав прикрашати церкви німецькими прапорами і підкоритися німецькій і новій українській владам1041. Він також був стурбований конфліктом усередині ОУН і з цієї причини порадив Мельникові залагодити стосунки з Бандерою і Стецьком1042. Шептицький розкритикував ОУН за салют «Слава Україні!» - «Героям Слава!», бо цей салют вивів з ужитку релігійне вітання «Слава Ісусу Христу!»1043. За словами представників польського уряду у вигнанні, надалі Шептицький, оцінюючи наслідки «Української національної революції», був до кінця розчарований діями ОУН(б). Він називав її членів «несерйозними людьми» і «шмаркачами»1044. Митрополит урятував або допоміг урятувати від Голокосту понад сотню євреїв, яких прихистив в греко-католицьких монастирях, церквах та в його резиденції1045. Люди, яких врятував Шептицький, згадували його як дуже добру і шляхетну людину1046.
Різною була й позиція греко-католицьких священиків. Наприклад, священик Гавдуник із с.Незвисько був одним із головних організаторів погрому 2 і 3 липня 1941 р., під час якого вбили євреїв з декількох сусідніх сіл1047. Священик у Луці, селищі неподалік від Незвиська, погодився допомогти єврейській парі за умови, що вони охрестяться1048. За словами Матильди Гелернтнер, яка пережила Голокост, священник, виступаючи на зборах у м. Болехів, сказав, що «євреї - це проклята нація, проклятого походження, шкідливий елемент, і тому вони повинні бути знищені»1049. Елен Пресслер, ще одна з уцілілих у Болехові, згадала священиків, які підбурювали селян до насильства. Втім, вона також згадала священика, який спробував переконати місцевих націоналістичних лідерів припинити насильство проти євреїв. Оскільки вони не послухали його і продовжили погром, він зняв український прапор зі своєї церкви1050. У своїй проповіді в с. Коропець греко-католицький священик Скороход засудив вбивства, які чинили українські міліціонери, та арешт поляків. Коли служба закінчилася, міліціонери провели з ним коротку бесіду, після якої Скороход покинув Коропець. На його місце прибув інший священик, який у своїх проповідях прирівнював поляків до росіян і називав обидва народи «ворогами українського народу»1051.
Дії однієї з похідних груп (у складі якої були Ярослав Стецько, Лев Ребет, Ярослав Старух та ін.) у м. Яворів можна оцінити за докладним звітом, який складено 29 червня 1941р.1052 Значно повнішу картину цих подій дозволяють уявити свідчення уцілілих євреїв, які зберігаються у архіві AZIH™S\
Під час двотижневої окупації Яворова (у вересні 1939р.) українські міліціонери (у синьо-жовтих нарукавних пов’язках) сприяли німецьким частинам в приниженні, катуванні, побитті та вбивствах євреїв, а також у знищенні синагог1054. Ці події добре врізалися у пам’ять євреїв цього 199


провінційного міста, розташованого неподалік від німецько-радянського кордону. Від початку війни багато євреїв швидко збагнули, що на них чекає, і вирішили рятуватися втечею. Мабуть, через це в цьому місті, коли в нього увійшли німецькі війська (25 червня 1941 р.), не влаштували погром1055. У цьому сенсі Яворів став винятком: надалі тільки деякі євреї зважилися на те, щоб до приходу німців рятуватися втечею на радянську територію1056.
Місцеве українське населення Яворова вітало німецьку армію квітами1057. 28 червня 1941р. до міста прибула похідна група. Раніше ця ж група діяла у Краковці, де її силами було організовано «місцеві власти» та міліцію під «керівництвом Степана Бандери»1058. Після прибуття німців до Яворова представник ОУН(б) в першу чергу скликав сходини членів організації та її симпатиків, які обрали «в імені ОУН і провідника Степана Бандери» начальника міліції та міську управу. Усі вони дали клятву- приречення згідно «Боротьби й діяльності», а потім гуртом пішли до німецького коменданта міста і привітали «велику німецьку армію... в імені ОУН, нових властей влади і цілого українського народу». Німецький комендант затвердив міську управу, додавши до оунівських списків «ще другого заступника голови міської управи - одного поляка». Оунівцям це не сподобалося, але вони не виказували свого невдоволення, а вирішили розв’язати цю проблему пізніше1059.
Відповідно до звіту, загальні збори «всього громадянства» Яворова скликали о 16:00 28 червня 1941р. Місцеві українці мали познайомитися з новою владою і дати клятву вірності Степанові Бандері. Раптово надійшла звістка про те, що в місто скоро увійде «легіон Степана Бандери», тобто «Нахтігаль». Яворівці перервали приготування і взялися встановлювати тріумфальну браму, на якій пізніше вивісили величезний напис: «Слава Україні - Слава Бандері!» Певний час люди простояли на вулиці з квітами в руках, але батальйон так і не прибув, після чого у приміщенні зали «городського дому» нарешті розпочалися загальні збори. У переповненому приміщенні з промовами виступили нові представники місцевої влади. Доповідачів час від часу переривали оплесками. Призначених нових керівників схвалили представники ОУН(б). Після голосних возвеличень «на славу Степана Бандери та України» присутні виконали державний гімн. Згодом відбулися «наради з обома головами. Інструкції організації міліції. Іде в рух цілий апарат [адміністративний], що має поставити на ноги повіт»1060.
У багатьох інших місцях похідні групи ОУН(б) діяли так само. У деяких випадках вони не тільки організовували міліцію, а й сприяли в проведенні церковних служб, які схвалювали дії нової влади (або створювали парамілітарні молодіжні організації на честь Степана Бандери)1061. На всіх революційних територіях народні маси висловлювали своє 200


захоплення німецькою армією та Адольфом Гітлером. Про свої враження під час перебування ЗО червня у Добромилі Генерал Карл фон Рок повідомив таке: «Близько 16:00 я дістався до мого житла в Добромилі. Вже дорогою туди ми стали свідками того, як українські діти кидали квіти нам під ноги, а просто перед будинком мене зустрів святково вбраний натовп. Коли машина зупинилася, мене враз оточили українські жінки, вбрані у яскравий національний одяг. Кожна вручила мені по букету; в будівлі адміністрації бургомістр і представник українського національного руху вітали мене довгими промовами (обидва - непоганою німецькою мовою). Мене вшановували як переможця і визволителя від більшовицького ярма...
Наступного дня я з’їздив на фронт та відвідав нафтові родовища в околицях Дрогобича. Повернувшись до міста, побачив радісний та натхненний натовп місцевих жителів, що зібралися біля ратуші. Це яскраво свідчило про всеосяжне задоволення. Я пробрався вперед та піднявся на балкон, де вже стояло кілька офіцерів. Переді мною постала барвиста картина: святково вбрана багатотисячна юрма, посеред якої стояли священнослужителі, а поруч з ними - дівчата в традиційних костюмах з довгими перловими намистами, у кілька разків обвитими навколо їхніх ший. Після кількох промов виступив і я. Кожне моє речення перекладач повторював українською мовою. Щоразу, коли згадувалося ім’я «Адольф Гітлер», люди несамовито аплодували. Цими днями, куди б я не вирушив - у кожному населеному пункті мою машину просто-таки засипали квітами»1062.
В с.Ольшаниця місцеве населення вітало німців як визволителів і з цього приводу організувало церковні служби. Два німецькі солдати, захоплені релігійними співами, зазирнули всередину церкви. Священик, призупинивши проповідь, висловив їм (німецькою мовою) подяку за звільнення і разом з вірянами розпочав молитися (також німецькою мовою) за Німеччину та її армію1063.
У святкуванні проголошення держави, яке організувала ОУН(б) 13 липня 1941р. у м.Радехів на Львівщині, взяли участь 6 тис. осіб - до події долучилися і жителі навколишніх сіл. Захід розпочався з церковної служби, а закінчився в адміністративній будівлі, де присутнім зачитали Акт проголошення відновлення Української держави. Учасники зборів висловили сподівання, що незабаром нову міліцію переформують на українську армію1064.
В с. Журавно група з тридцяти молодих людей, одягнених у святкове вбрання, несла український жовто-блакитний прапор і вигукувала: «Смерть євреям і комуністам!» Пізніше, після того як завершився процес створення органів влади та міліції, «фанатичні українці зібрали десятки євреїв, загнали їх у вологі підвали й жорстоко побили»1065.
201


У Станіславові, який окупували угорські війська, святкування відбулося 12 липня 1941 р. Воно почалося з церковної служби, в ній взяли участь представники угорської влади. Інженер Сем’янчук зачитав із трибуни текст про проголошення держави. Натовп часто переривав його вигуками «Слава Українській державі!», «Слава Степанові Бандері!», «Слава ОУН!», «Слава Адольфу Гітлеру!», «Слава союзній угорській армії!». Наприкінці події всі встали, оркестр виконав державний гімн. Далі представник ОУН Рибчук повідомив присутнім, що ОУН завершила перший етап боротьби з «окупантами українських територій»: «Цей період позначився тисячами жертв, що згинули замучені в тюрмах, таборах на Соловках та на далеких засланнях на Сибірі». Жертв вшанували хвилиною мовчання. Потім присутнім повідомили, що «тепер Організація під проводом Степана Бандери входить в другий етап діяльності, приступає до будови Української Держави»1066.
На церемонії, поміж іншими, були присутні також українські міліціонери в кепках-мазепинках. Незадовго до святкування угорська армія запобігла у Станіславові запланованому міліціонерами великому погрому; хоча у менших масштабах, ніж це відбувалося в інших місцях, але погром все-таки стався, водночас у звітах ОУН(б) зафіксовано невдоволення оунівців втручанням угорської армії1067.
У залі станіславівського театру ім. Івана Франка відбувся ще один захід. Перед аудиторією виступив професор Гамерський, який завив: «Живемо у важливі історичні дні. Німецька армія під проводом Адольфа Гітлера творить новий ляд у світі і допомагає нам створити Українську державу, яка буде співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і провідника покійного Євгена Коновальця і її теперішнього провідника Степана Бандери, вела завзяту боротьбу проти жорстокого поневолення Українського Народу, виходить із підпілля, щоб обняти провід у творенні Української Самостійності»1068.
27 липня 1941р. 10 тис. осіб узяли участь у Святі Української Державності на пл. Старого Замку у Рівному (іл. 139). Найбільша увага на святі була прикута до Першого Куреня Українського війська. Групи оунівців тримали в руках транспаранти, на яких були написані такі гасла: «Хай живе наш Вождь Бандера!» і «Ми боремося за державу Володимира Великого!» Присутні вітали місцевих лідерів ОУН фашистським салютом (вигукуючи один раз - «Слава Україні!» і тричі - «Героям Слава!»). Також юрба вигукувала: «Хай живе Степан Бандера!», «Хай живе уряд Ярослава Стецька!» і «Хай живе Адольф Гітлер!». Після закінчення урочистої частини Перший Курінь Українського Війська прийняв присягу. Були освячені численні прапори, серед яких був червоно-чорний прапор 202


куреня - такий самий, як і прапор ОУН(б), - з написом «Воля Україні або смерть»1069.
Разом з проведенням націоналістичних урочистостей та насильницькими діями на етнічному і політичному ґрунті ОУН(б) випустила кілька номерів газет, у яких возвеличувала революцію та її вождів. Пропагандистські матеріали ОУН(б) з’являлися на сторінках станіславівської газети «Самостійна Україна» з 7 липня 1941р., а 10 липня це видання на першій шпальті надрукувало Акт проголошення Української держави і фотографію головного героя цієї події - Ярослава Стецька (іл. 123). 24 липня газета «Українське слово» вийшла зі світлиною Провідника Степана Бандери (іл. 124), а також зі статтями про «українсько-німецько- угорську війну» проти «НКВС і його злодіїв, які катували український народ»1070.
Листи та вожді
Повною мірою радіти щодо завершення «Української національної революції» Бандері і Стецьку, подібно до революційних мас, не судилося: їх заарештували німці. ОУН(б) намагалася звільнити своїх лідерів та домогтися їхнього повернення в Україну. З цією метою діячі ОУН(б) організували збір підписів під так званими «листами вдячності» (іл. 128), які було адресовано Гітлеру. Численні українці ставили свої підписи під цими «листами» відразу після проведення місцевих урочистостей на честь проголошення держави, що не зовсім відповідало стандартним інструкціям з «Боротьби й діяльності». Ось приклад одного з таких типових листів: «Ми громадяни села Рудники були скликані на урочисті збори, на яких проголошено Незалежність Української Держави. З невимовною радістю слухали ми слова акту: Ми є горді, що маємо такого Провідника ОУН і цілого Українського Народу, яким є СТЕПАН БАНДЕРА. Ми є повні вдячности для непереможної Союзної Армії Німеччини і її Вождя Адольфа Гітлєра, який помагає Українському народові визволитись з-під жидівсько- московської неволі.
Хай живе Націонал-Соціалістична Велика Німеччина і її Вождь Адольф Гітлер.
Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава.
Хай живе Провідник ОУН і цілого Українського народу СТЕПАН БАНДЕРА»1071.
Одні листи починалися з заголовку «заява»1072, другі - з «резолюція»1073, а треті були адресовані безпосередньо, без будь-яких заголовків, «Провіднику Організації українських націоналістів Степанові Бандері»1074, «вождю німецького народу Адольфу Гітлеру»1075 або «Голові уряду 203


Української держави Ярославу Стецьку»1076. У деяких листах підписанти зверталися до Гітлера із проханням звільнити Бандеру і Стецька аби ті змогли повернутися в Україну. За приклад наводимо лист із Ксаверівки, який, імовірно, написав малограмотний селянин, симпатик ОУН(б):
«Заява
Ми громадяни села Ксаверівки зібралися в неділю дня 19.VII 1941 року, на площі, щоб заманіфестувати перед світом, що Українська Нація бореться за свої права і за самостійну Українську Державу.
Ми стало підпорядковані українському Урядові, який проголошений у Львові і чесно будемо виконувати усі прикази, які будуть там припо- ручено. Просимо фірера Німецького Народу, щоб затвердив тимчасову управу нашого села.
Ми вдячні Німецькій Армії і її Провідникам. А найбільше Канцлерові Адольфові Гітлерові за його приказ що зі своєї героїчною армією прогнав большевицько-жидівський бандицькій і ляцький зради, котрі гнобили Український народ по тюрмах і таборах. Ми вітали Німецьку Армію з великою радістю, що прогнали бандицьку армію з нашої України, і що ми вільні.
Ми віримо, що Німеччина несхоче поневолити Українського народу, а раз все зробить його Народом волі і чину которий спільними силами приступлять до бородьби проти жидо комуни і всіх гнобителів, котрий гнобив український Народ і строго виступали проти Німеччини і Гітлера.
Просимо Великого Генія Німецького Народу Адольфа Гітлера, щоб звільнив нам нашого Провідника ОУН Степана Бандеру, котрий вів Український Народ довгі роки під терором Польщі і Москви, і ми віримо що і тепер нас поведе належним шляхом, як і дотепер вів Український народ і Організація стало вірить його силам, що лише він провідник Організації Українських націоналістів зможе нами покерувати і спинити всю комуністичну діверсію і стати народом у співпраці з великою Німеччиною.
Слава Німецькій Армії.
Слава Фірерові Німецького Народу Адольфові Гітлерові
Слава Україні
Слава Героям»1077.
Цей лист досить повно відображає специфічний характер листів, адресованих Бандері, Гітлеру і Стецьку, і надає важливі свідчення, що характеризують ідеологію ОУН(б), її ментальні та політичні вподобання, які ця організація намагалася нав’язати українським революційним масам. Презирство до євреїв і комуністів, що, на загальну думку, стали одним цілим, іноді було виражено ще переконливіше, ніж у процитованому 204


листі. Наприклад, у с.Стенятин на адресу Бандери, Гітлера і Стецька написали три особливо ретельно підготовлених листи1078. Автори цього листування називали себе «селянами та інтелігенцією». Вони висловлювали глибоку подяку і захоплення німецьким фюрером і його армією. Вони вірили, що «Великий Вождь Німецького Народу... назавжди [зможе] знищити ворогів нашого народу і комуністичну загладу [загибелі] цивілізованому світу»1079 і що Гітлер позбавив їх від комуністичного варварства, дозволивши знову приєднатися до «цивілізованого світу». Те, що нацистська мораль перетворила цей «цивілізований світ» на одне із сучасних варварств, не вплинуло на їхнє свідоме бажання стати його частиною. У цьому та інших листах автори захоплювалися Гітлером та його «непобідимою світової слави Армією», його «справедливістю» і бажанням звільнити український народ від «з-під ярма жидівсько- московських і польських більшовицьких приблудів, катів»1080.
Хоч яким справедливим і видатним не здавався «революційним масам» Гітлер, але в Берліні Бандеру арештували саме за його вказівкою, тому прохання повернути Бандеру додому було адресовано безпосередньо фюреру. Інформацію про арешт автори й підписанти таких листів, певно, отримували від ОУН(б), представники якої переконували їх, що тільки Бандера здатний привести український народ до незалежності. Автори листів сподівалися, що «братній німецький народ» усвідомить вирішальну роль їхнього вождя1081.
Бандера був найбільш шанованою постаттю революції. Деякі автори заявляли, що слова були безсилі, щоб висловити силу їхнього захоплення Провідником, і що їхня любов до нього була невичерпною. Інші підкреслювали, що вони любили Бандеру «чисто селянськими серцями» - і це можна вважати найвищою формою любові. їхнім єдиним бажанням було стати «вірними слугами свого Провідника і свого народу». Вони хотіли бути такими самими, як він та інші великі герої українського народу1082.
У листівці «Український народе!», виданій Крайовою екзекутивою ОУН та поширеній під час революції, Бандеру назвали телосом (telos - мета, з грец.) української нації. Його вознесли на вершину української історії як Вождя усіх українців. Українська історія була зведена до героїчного минулого, яке перервалося, коли злісні інородці зруйнували чудову українську середньовічну державу і поневолили українців, після чого минули століття революційної боротьби за незалежність, останнім етапом якої стала революційна боротьба ОУН під проводом Бандери. Текст закінчувався гаслами «Слава Україні», «Слава Героям», «Слава вождю»1083.
Дух і харизма Провідника ніколи не полишали революційні маси. «Присутність» Бандери відчувалася як на церемоніях проголошення, так і в усіх листах, надісланих Гітлеру, Бандері та Стецьку. Орієнтовно у той же 205


час Іван Климів написав Степанові Бандері, що одразу зрозумів, з ким він залишиться після розколу в ОУН, бо він та інші оунівці «два рази бачили Вас [Бандеру] під шибеницею, і оба рази Ви були незломні й вірні ідеї»1084. Для них було очевидно, що Бандера - справжній український Провідник, і що під час «Української національної революції» на всій революційній території має не бракувати плакатів і листівок, які звеличують Бандеру1085.
У згаданих листах фігурує й ім’я Ярослава Стецька, ще одного об’єкта захоплення, борця за свободу та провідного діяча ОУН. Автори листів вітали Стецька, використовуючи слова з націоналістичного салюту. Стецько був для них людиною, яка проголосила державу і, отже, здійснила найбільше революційне дійство - приклад, який наслідували у селах і містах по всій Україні. Як головний герой ЗО червня 1941р., Стецько викликав майже таке саме захоплення і синівську любов, що й Провідник1086.
Підсумки «Української національної революції»
За словами Климіва, ОУН(б) вдалося заснувати органи державної влади у 213 районах: у 187-ми в західноукраїнських та у 26-ти в східних областях Україні1087, що свідчить про широку підтримку її дій. Так, у Золочівському районі ОУН(б) отримала підтримку 8 тис. прибічників1088. З огляду на ці факти можна припустити, що ОУН(б) вдалося залучити на свій бік понад 1,5 млн осіб. Враховуючи нетривалий час, протягом якого ОУН(б) працювала над створенням держави, поширення «Української національної революції» ОУН(б), очевидно, відбувалося досить стрімко. Втім і припинилася вона - через конфлікти з німцями - не менш раптово і швидко. Хай там що, а ОУН(б) діяла значно успішніше, ніж ОУН(м), якій, за словами Климіва, вдалося проголосити державність лише в двох районах1089.
Запекле націоналістичне «повстання», деякою мірою подібне до «Української національної революції», відбулося на початку війни і в Литві. Його організував Фронт активістів Литви (LAF), який утворився в листопаді 1940 р. в Берліні. Він складався з праворадикальних і націонал- консервативних політиків, які покинули Литву після окупації їхньої країни радянськими військами у червні 1940 р. LAF, на чолі з Казисом Шкірпою (іл. 136), створив кілька комісій, які планувалося перетворити на уряд Литви відразу після вторгнення Німеччини в СРСР. 23 червня 1941р. литовські націоналісти захопили в Каунасі радіостанцію, після чого Леонас Прапульоніс оголосив про створення незалежної литовської держави (з тимчасовим урядом на чолі). Як і в Україні, новостворений уряд не отримав підтримки від німців і проіснував усього кілька днів. Процес створення держави супроводжувався низкою погромів, у результаті яких 206


кілька сотень євреїв було вбито місцевими мешканцями, німцями, членами LAF та представниками інших литовських груп1090.
Після 22 червня 1941р. погроми сталися не тільки у Західній Україні та Литві, а також на інших територіях, окупованих Німеччиною: у північно- східній Польщі, Латвії і, меншою мірою, у Білорусі та Естонії1091. Великі криваві погроми сталися на території Бессарабії та у північній частині Буковини, окупованих румунськими військами внаслідок розпочатої
2 липня 1941р. операції «Мюнхен»1092. Це вказує на те, що важливим спусковим механізмом погромів були не тільки масові вбивства НКВС, але й німецьке вторгнення як таке. Водночас, потрібно зазначити, що у Західній Україні погроми відбувалися як у тих районах, де не було німецьких військ, так і в тих районах, куди вторглися угорці або де не було в’язниць, у яких виявили жертв НКВС. Ці факти, а також зафіксоване невдоволення оунівців угорськими і словацькими військовими, які обмежували їхнє насильство або були «занадто доброзичливі» до євреїв і поляків, свідчать про те, що певну кількість погромів оунівці або місцеве населення здійснили без будь- якої підтримки або заохочення з боку німців1093.
Елен Пресслер, наприклад, згадувала, що, коли влада в Болехові перейшла до місцевих українських націоналістів, вони сформували міліцію й влаштували погром до приходу в місто угорської армії1094. Матильда Гелертнер, ще одна вціліла з Болехова згадувала, що українці були озброєні до зубів і заявляли, що вони «німці», намагаючись переконати угорські війська в тому, що на владу в Болехові вони мають більше прав1095. У с.Хо- тимир загін угорських солдатів не дозволив банді українських погромників утопити в річці Дністер групу євреїв з с. Тлумач1096. Задовго до того, як Урі Ліхтер побачив німців, він бачив дорогою з Тернополя до Львова «убивць
3 сокирами і косами»1097. І.Вахтель згадував, що після того як радянські солдати відступили з м.Чортків та «до того як увійшли німці, в місто прибули українці з... сокирами, косами та іншим знаряддям, вбиваючи та грабуючи євреїв. З приходом німців безконтрольні вбивства припинилися. Настав час страт»1098.
Більшість погромів, які сталися в Україні, припадають на Східну Галичину та Волинь1099. На схід від Галичини і Волині євреї переважно стали жертвами масових розстрілів. Олександр Круглов підрахував, що в результаті погромів і масових розстрілів у липні 1941р. загинуло 39 тис. євреїв, у серпні жертвами стали 61-62 тис. євреїв, а у вересні - 136-137 тис. євреїв1100. Звіт айнзацгрупи С за вересень 1941р. (на цей час німецька армія просунулася на схід України) містить у собі скарги на труднощі: українців було складно переконати у тому, щоб «вжити активних заходів проти євреїв»1101.
Незважаючи на те, що основна увага у цій праці зосереджена на діяльності Бандери й ОУН та на дослідженні їхньої участі у погромах та 207


інших подіях, не менш важливо окреслити і коло інших осіб, причетних до описаних злочинів, а також проаналізувати мотиви їхніх дій. Погромників, що діяли на території Західної України, можна розділити на три групи: німці, оунівці та місцеве населення1102. Антиєвреське насильство спалахнуло завдяки умовам, які утворилися після нападу німців на Радянський Союз. На певну кількість погромів (але не на всі) людей підбурили німці, які й надалі координували ці акції (в окремих місцях оунівці та організована ними міліція діяли самостійно). В антиєврейському насильстві брало участь і місцеве населення (зазнавши впливу поширюваної німцями й оунівцями пропаганди, у якій чільне місце посідав мотив помсти євреям за вбивства в’язнів у радянських тюрмах). Лави погромників складалися із представників усіх соціальних груп, мотиви та дії яких мали різне підґрунтя. Антисемітизм, націоналізм, расизм і фашизм були суттєвими поміж них, але не єдиними. Іншими важливими мотивами були економічні: злочинці іноді хотіли просто збагатитися. Саме з цієї причини деякі єврейські будинки і пограбували селяни, які задля цього приїжджали в райцентри і міста своїми возами. Історик раннього Голокосту Філіп Фрідман, який вцілів під час цих подій у Галичині, писав, що серед злочинців можна було зустріти дуже різних людей: селян, учителів, муніципальних службовців, фармацевтів, шкільних інспекторів, священиків, суддів, студентів, гімназистів і жінок1103.
Роль Бандери та сфера його відповідальності
Важко сказати, в якому розумінні та якою мірою Бандера є відповідальним за погроми та інші акти етнічного й політичного насильства, що коїлися в Західній Україні влітку 1941р. Однак нам усе-таки варто спробувати дати адекватну відповідь на це складне питання, розглядаючи його з усіма нюансами та у комплексі всіх обставин.
По-перше, важливо пам’ятати, що у цей період гестапо заборонило Бандері пересуватися на «нові окуповані території». Тому він не був присутній у Львові під час проголошення української державності. Провідну роль в організації погрому у Львові та інших населених пунктах відігравала міліція, організована місцевими оунівцями та похідними групами. Утім, фізична відсутність Бандери у Львові та в тих місцях, де сталися погроми, не звільняє його від відповідальності за злочини, скоєні представниками ОУН(б). Бандера, як ніхто інший, доклав зусиль до підготовки «Української національної революції», план якої передбачав створення держави та усунення політичних та етнічних «ворогів». Підготовка розпочалася ще на етапі написання «Боротьби й діяльності», текст якої озброював українське підпілля низкою приписів і недвозначних інструкцій про те, як діяти після вторгнення Німеччини до СРСР та що українські націоналісти повинні робити з євреями, поляками, радянськими та українськими ворогами.
208


Керівник оунівського підпілля Климів отримав примірники «Боротьби й діяльності» ще на початку травня 1941р. і керувався у своїх діях саме цими інструкціями (прописаними як в цілому для ОУН(б) в Україні, так і для Климіва зокрема). Всі, хто дотримувався цього документа, у результаті й здійснили під час «Української національної революції» численні військові злочини.
По-друге, ми не маємо даних про те, що саме знав Бандера про поточний стан речей, який утворився після 22 червня 1941р., і чи віддавав він особисто накази, які спричинили насильство. Звісно, як Провідник всієї організації, він консультував своїх підлеглих під час перебігу подій. Стецько писав, що Бандера у цей час перебував неподалік від колишнього німецько-радянського кордону, координуючи дії похідних груп за допомогою кур’єрів. Саме на похідні групи ОУН було покладено організацію міліції та інших державних органів. Після 22 червня Стецько підтримував зв’язок з Провідником, відправляючи йому повідомлення. Він також отримував відповіді від Бандери, але, на відміну від кореспонденції Стецька, ці документи в архівах не збереглися. За словами Стецька, німці затримали Бандеру 29 червня. Проте не з’ясовано, яким чином вони обмежували дії Бандери і чи обмежували їх узагалі. Можливо, німці заборонили Бандері з’являтися у Львові, але на той час вони не піддали його арешту, що дало йому змогу й надалі координувати дії похідних груп і впливати на хід повстання. Той факт, що 3 липня 1941 р., він запізнився на зустріч у Кракові, організовану Ернстом Кундтом (іл. 142), дозволяє припустити, що Бандера перебував не у самому Кракові, а на територіях, безпосередньо прилеглих до українського кордону. Ясність у це питання вніс Лебедь, який повідомив 1952 р., що Бандера у цей час перебував десь на Холмщині1104.
По-третє, Бандера був Провідником чи вождем ОУН(б), таким чином, він був лідером українського націоналістичного та геноцидного руху, який здійснював «Українську національну революцію». ОУН(б), як і багато інших фашистських та авторитарних рухів, імплементувала принцип фюрерства й офіційно обрала Бандеру своїм Провідником. Бандера не відмовився від цієї посади і не вказав, що він не згоден із загальною лінією політики ОУН(б). Навпаки - він пишався тим, що був Провідником руху, активно брав участь у «революційних справах» і сподівався стати вождем української держави та всіх українців. У цьому сенсі Бандера несе політичну відповідальність за дії своєї організації так само, як і Гітлер, Павелич, Антонеску та інші лідери рухів, що практикували масове насилля. Однак ми не повинні забувати той факт, що повноваження і влада Бандери (особливо після його арешту 5 липня 1941р.) були обмеженішими, ніж у Гітлера, Павелича або Антонеску.
209


З огляду на всі ці чинники, ми можемо зробити висновок, що Бандера несе відповідальність за етнічне й політичне масове насильство, вчинене влітку 1941 р., хоча його відповідальність, безумовно, відрізняється від відповідальності Гітлера, Павелича, Антонеску та інших лідерів, чиї рухи скоювали воєнні злочини або були причетні до інших злодіянь. Щоб оцінити відповідальність Бандери, ми повинні пояснити різницю між юридичною, моральною, етичною та політичною її складовими і з’ясувати, чи має Бандера стосунок до якоїсь із них. Оскільки німці заборонили Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях» (29 червня вони затримали його, коли він намагався в’їхати до Львова, а 5 липня посадили під “почесний” домашній арешт), це свідчить про те, що його участь у злочинах, які сталися після 22 червня 1941р., була обмеженою. Ми також не знаємо, які накази (якщо такі були) він видавав після 22 червня 1941-го, хоча ми знаємо, що Бандера брав участь у повстанні, координуючи дії похідних груп за допомогою кур’єрів. Отже, таким чином, його дії могли вплинути на загальний перебіг подій. Якщо стан Бандери дійсно характеризується тільки «пасивною правосуб’єктністю», державний або міжнародний суд міг би засудити його, керуючись принципом «універсальної юрисдикції» щодо злочинів проти людяності, як це сталося з Адольфом Ейхманом у Єрусалимі 1962 р.1105
Значно вагомішим доказом відповідальності Бандери можна вважати його участь в складанні документа «Боротьба й діяльність». Цей текст, безумовно, передбачав застосування етнічного й політичного масового насильства як засобу для здійснення революції і, як згадувалося вище, містив низку загальних і конкретних настанов для українського підпілля, яких воно дотримувалося на практиці. Якби український суд, зацікавлений у перетворенні українського суспільства на демократичне, розглянув цей документ та керувався би у своїх рішеннях поняттями перехідного правосуддя, він міг би засудити Бандеру та кількох інших лідерів ОУН(б), причетних до підготовки та проведення «Української національної революції», домагаючись у такий спосіб офіційного визнання жертв цих дій. Такий хід подій, зі свого боку, сприяв би розвитку громадянської довіри та демократії в Україні1106.
Моральна, етична і політична відповідальність Бандери здається очевиднішою, оскільки він безпосередньо доклав зусиль до підготовки «Української національної революції» і був стурбований втіленням її цілей. Крім того, Бандера ніколи не засуджував результатів «Української національної революції» і не пропонував відмовитися від них. Радше навпаки. Після завершення «Української національної революції» ОУН(б) опублікувала лист Бандери від 15 липня 1941р. до Івана Климіва (голови ОУН(б) в Україні), в якому Провідник подякував йому та іншим «друзям- 210


героям» за все, що вони зробили. Мабуть, що до появи цього листа Стецько особисто повідомив Бандері подробиці революційних подій1107.
На відміну від Бандери, три його брати (Богдан, Василь і Олександр) мали можливість брати участь в «Українській національній революції». Богдан і Василь прибули в Україну з Генерал-губернаторства, а Олександр - з Рима. Василь брав участь в організації загальних зборів Станіславова, присвячених проголошенню держави, Богдан - м. Калуш1108. Зі свідчень тих євреїв, які вижили, одного із братів Бандер помітили в організації погромів в околицях Болехова, неподалік від їхнього рідного Ст. Угринова1109.
Висновок
У зв’язку з початком війни Бандері вдалося вийти на свободу. Він вирушив до Львова, але незабаром переїхав у Краків. На той час в ОУН зрозуміли, що актуальне міжнародне становище не цілком сприятливе для здійснення національної революції. Конфлікт між поколіннями призвів 1940р. до розколу ОУН на дві фракції: бандерівців і мельниківців. В колаборації з нацистами ОУН(б) здійснювала підготовку до операції «Барбаросса» та «Української національної революції». Після вторгнення Німеччини до СРСР ОУН(б) намагалася створити українську державу і сподівалася, що німці визнають її так само, як вони визнали держави, проголошені партією Глінки й усташами. У той самий період похідні групи ОУН(б), які діяли у колаборації з німецькими частинами, організували у Західній Україні (також за сприяння місцевого населення) низку єврейських погромів, унаслідок яких були вбиті, пограбовані або зазнали жорстокого поводження кілька тисяч євреїв. Відповідальність Бандери за ці акти масового насильства - питання, на яке можна відповісти тільки з нюансами та складним чином, оскільки його діяльність у той час була обмежена німцями.
ЗО червня 1941р., за кілька годин після початку погромів у Львові, ОУН(б) проголосила українську державу. У наступні дні Стецько звернувся з листами до Гітлера, Муссоліні, Павелича і Франко, у яких закликав визнати нову українську державу, але провідні нацистські політики його не підтримали, оскільки вони мали свої плани щодо України і країн Балтії, які відрізнялися від планів щодо Хорватії та Словаччини. Низку керівників ОУН(б), зокрема Бандеру і Стецька, у різний час німці заарештували та відвезли до Берліна. Щоб Бандера і Стецько змогли повернутися в Україну і керувати державою, оунівці організували збір підписів під численними листами, у яких українці закликали Гітлера звільнити своїх ватажків. Українці сподівалися, що Бандері дозволять стати їхнім Провідником - очільником державного апарату, який перетворить Україну на суто українську державу.
211


Частина 5.
Протистояння. Колабораціонізм.
Геноцидні прагнення
У роки Другої світової війни українці опинилися не тільки поміж жертв, а й поміж злочинців. Добровільно або під примусом, але одні билися на боці Сталіна проти Гітлера, у той час як інші - на боці Гітлера проти Сталіна1110. За оцінками істориків, під час Другої світової в Україні загинуло 6,85 млн осіб (16,3% населення), з яких 5,2 млн - цивільні особи різних національностей1111. На початок війни з німцями на території України (в межах сучасного кордону) мешкало близько 2,7 млн євреїв, чи у межах УРСР 1941р. - 2,47 млн осіб. Під час німецької окупації України, яка тривала протягом двох років на її західних територіях і приблизно три роки на східних, німці та їхні спільники знищили близько 1,6 млн українських євреїв. Половину з них знищили в Східній Галичині та на Волині, загальна територія яких була набагато меншою, ніж інша частина цієї радянської республіки (карта № 14). Серед 900 тис. українських євреїв, які врятувалися втечею разом із радянською армією, лише дуже невелике число було із Західної України. Кількість євреїв Західної України, яким вдалося врятувати своє життя не залишаючи ці території, також була низькою. Тоді як у Харківській обл. Голокост пережили 91% євреїв, у Тернопільської обл. таких людей виявилося тільки 3% (іл. 155). Загалом, серед 100 тис. українських євреїв, які пережили війну в укриттях чи в нацистських трудових таборах, лише 20 тис. осіб були жителями Східної Галичини і Волині1112.
Знищення євреїв Східної Галичини (570 тис. осіб) і Волині (250 тис. осіб) відбувалося у чотири етапи. Перший етап - погроми, під час яких в обох регіонах загинуло близько 30 тис. євреїв. На другому етапі, який розпочався під час погромів і тривав до кінця 1941р., підрозділи анйнзацгрупи С знищили близько 50 тис. євреїв у Східній Галичині та 25 тис. осіб - на Волині. Третій етап для кожного із зазначених регіонів був різним. Близько 200 тис. євреїв Волині розстріляли неподалік від гетто або в околицях населених пунктів (у полях і лісах). Знищення євреїв закінчилося тут наприкінці 1942р., і здійснювали ці дії айнзацкоманди і поліція безпеки (за участі української поліції). Понад 200 тис. євреїв Східної Галичини відправили до винищувального табору в Белжеці (іл. 156), 150 тис. з них - розстріляли, а 80 тис. - убили або вони померли 212


в гетто і трудових таборах. Знищення східногалицьких євреїв завершилося здебільшого на початок літа 1943 р. На четвертому етапі близько 10% (80 тис. людей) від чисельності усіх західноукраїнських євреїв боролися за своє життя, ховаючись у лісах, сільській місцевості й містах. Так чи інакше, українські націоналісти брали участь у всіх чотирьох названих етапах винищення євреїв та здійснювали й інші масові вбивства цивільного населення, переслідуючи свої революційні та геноцидні цілі1113.
ОУН(м) і проблема Східної України
У перші тижні війни ОУН(м), як і ОУН(б), також направила в різні місця України похідні групи, завданням яких було встановлення органів державної влади. У Західній Україні груп ОУН(м) було значно менше, а їхня діяльність не такою плідною, як подібні підрозділи ОУН(б). Утім у Києві ОУН(м) вдалося створити Українську національну раду (УНР) - адміністративний орган, роботу якого німці припинили 17 листопада 1941р.1114 Діяльність мельниківців також іноді супроводжувалася влаштуванням погромів (відомо про такі епізоди в околицях Чернівців),1115 а лідер ОУН(м) Андрій Мельник прагнув до співпраці з німцями не менше, ніж Бандера. 26 липня 1941р. газета «Рогатинське слово» надрукувала статтю Мельника «Україна і новий лад в Європі», в якій були такі слова: «Тісно співпрацюючи з Німеччиною, вкладаємо в цю співпрацю все: наше серце, почування, всі творчі сили, життя й кров. Бо віримо, що новий лад Европи Адольфа Гітлера це справжній лад, а Україна це один із авангардів на Сході Европи і чи не найважніших співчинників закріплення цього ладу. І що дуже важне, Україна це природний союзник Німеччини»1116.
Відносини між ОУН(б) і ОУН(м) завжди мали непримиренний характер. Імовірно, що саме сили ОУН(б) організували в Житомирі вбивство Сеника і Сціборського (ЗО серпня 1941 р.). За словами члена ОУН(б) Мирона Матвієйка, підготовкою цього злочину керував Микола Климишин1118. Тарас Бульба-Боровець писав, що «бандерівець Кузій на вулиці, стріляючи в спину, застрілив... Сеника і Сціборського»1119. ОУН(м), намагаючись дискредитувати ОУН(б), стверджувала, що два члени ОУН(м) «вбиті святотацькою рукою злочинця-Каїна з рядів розгнузданої бандерівської комуно-диверсії»1120. Своєю чергою, ОУН(б) звинувачувала в цьому німців1121. Проте за підозрою у причетності до цього злочину RSHA заарештувало низку членів ОУН(б) та відкрило у Львові спецвідділ із розслідування вбивств (на чолі з Куртом Фенрігом), що наштовхує на думку: німці не вбивали цих двох діячів ОУН(м)1122. Згідно з німецькими документами, ці вбивства обурили українську інтелігенцію, а окремі її представники навіть вимагали притягнути членів ОУН(б) до суду1123.
213


Зрештою німці зрозуміли, що не всі українці підтримують «Українську національну революцію» ОУН(б)1124, хоча раніше вони були свідками того, як у багатьох місцях України оунівці організовували загальні збори, збирали підписи під зверненнями про звільнення Бандери та мали величезний вплив на міліцію та органи влади1125. ОУН(б), безумовно, була широко відомою у Східній Галичині та на Волині, але про цю організацію мало що знали в Східній Україні, де її представників не зажди зустрічали приязно1126. Жителі східних областей не цікавилися ультрана- ціоналістичною, антисемітською і расистською ідеологією та питаннями ідентичності - всім тим, що ОУН(б) та інші західноукраїнські націоналісти інтенсивно пропагували. Діячі ОУН(б), які прямували з похідними групами на Схід України, були вражені тим, наскільки менталітет «східняків» відрізняється від їх власного. Деякі з них врешті продовжували вважати східні області України прекрасними, але водночас вони не сприймали їх як батьківщину. Добираючи підхід до своєрідності цих територій, вони часто їх романтизували. Одна жінка з похідної групи ОУН(б) стверджувала, що «теорії марксизму і ленінізму знищили нам душу [східноукраїнського] народу, але не зовсім...», і зазначила, що східні українці були здивовані, побачивши, як члени ОУН(б) моляться Богу1127. Пропагандистські плакати ОУН(б) викликали у киян подив1128.
Багато «східняків» не говорили українською мовою. У спілкуванні вони користувалися російською чи суржиком, сумішшю російської та української мов. Для багатьох з них російська мова була цивілізованішою, ніж українська. Стикаючись у спілкуванні із членами похідних груп, «східняки» інколи ставили собі запитання, якою мовою розмовляють ці люди. Навіть газети жителі цієї частини України читали переважно російською. Газета «Нове українське слово» була єдиним україномовним щоденним виданням Рейхскомісаріату, і продавалася вона погано. Більшу популярність мала попередня газета - «Українське слово», яка виходила без німецької цензури та проіснувала до 10 грудня 1941 р.1129
«Східняки» іноді сприймали оунівців за польськомовних німців. Незабаром в ОУН(б) переконалися, що без додаткового роз’яснення східні українці не вважають членів їхньої організації українцями. Подібний випадок, що стався у подільському м. Фельштин, описав Чарторийський (третя похідна група ОУН): «Ми не германці! - роз’яснюю, - ми ваші брати - українці з Західних земель з Галичини, - додаю для певносте... - Прийшли відвідати вас та поглянути на вас і де в чім допомогти (...).
— То в вас взагалі германців не було? - питаю ще раз.
— Ні, лише ви...
— Таж, ми не германці! Ми ж такі, як ви... Хіба ж не розбираєте по мові? - питаю.
214


— Так, здається, і германці можуть розгаварювать по-нашому!... - відповідає один»1130.
У «Вказівках для праці між робітниками зі СУЗ», розроблених для похідних груп, що вирушали до Східної України, зазначалося: незважаючи на те, що у східних українців присутній «психологічний комплекс московита» та «важко визначити границю, де на Східній Україні починається українець і кінчається москаль», - східні українці всеж таки не є іншою расою1131. Член похідної групи Євген Стахів, який опікувався на цих територіях питаннями мобілізації «народних мас» на «Українську національну революцію», повідомив мені в інтерв’ю 2008р.: східні українці скептично ставилися до ОУН(б) і її планів щодо фашистської й авторитарної держави. їх неможливо було в цьому переконати1132. З другого боку, у своїх післявоєнних мемуарах Чарторийський згадував, що у селах неподалік Вінниці деякі українці охоче залишали собі портрети Степана Бандери, які оунівці поширювали на пропагандистських мітингах, і що місцеві українці навіть виготовляли з них копії1133. Павлишин згадував, що в одному селі під Житомиром люди спочатку сприйняли оунівців за радянських партизанів. Сільський учитель застерігав місцевих мешканців від зближення з похідною групою ОУН(б) у таких словах: «Чи знаєте, хто перед вами, діти? Петлюрівський недобиток, німецький агент. Били їх, та, видно, не добили наші будьонівці. Геть звідси!»1134 Німці також не забули відзначити подібні регіональні відмінності; в одному з донесень вказано на те, що східні українці не розуміють «расистський або ідеалістичний антисемітизм», тому що їм «бракує лідерів і “духовних устремлінь” [der geistige Schwung]»1135.
Ще однією організацією, яка на початку війни намагалася утворити державу, застосовуючи терор до євреїв та інших неукраїнців, була «Поліська Січ» - воєнізоване формування українських націоналістів під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. У м.Олевську (Житомирська обл.) цей рух створив «республіку», яка проіснувала до листопада 1941р., допоки німці не встановили там свою окупаційну адміністрацію. На підконтрольних «Поліській Січі» територіях також виникали вулиці з новими назвами: «Вулиця Поліської Січі», «Вулиця Отамана Тараса Бульби» тощо1136. Ставлення членів цієї організації до євреїв істотно не відрізнялося від ставлення до них з боку ОУН. Влітку 1941-го бульбівці також організовували погроми, а 19-20 листопада разом з українськими поліцейськими та німецькими айнзацкомандами вони взяли участь у масовому розстрілі євреїв Олевська, під час якого було вбито сотні людей.1137
На час завершення «Української національної революції» ситуація в Україні стабілізувалася. Шляхи ОУН(м) та ОУН(б) розійшлися. Тоді 215


як до ОУН(б) ставлення німців різко погіршилися (через убивство членів ОУН(м) Сеника і Сціборського), діяльність ОУН(м) німці ніколи не забороняли, навіть не переслідували її членів1138. Утім, попри намагання мельниківців не погіршувати стосунків з німцями, у Києві кількох діячів ОУН(м) усе-таки заарештували1139. ОУН(м), на відміну від ОУН(б), не докладала зусиль для організації підпілля та армії, але інтегрувала своїх представників до органів влади. Водночас мельниківці активно діяли в УЦК і брали участь в організації дивізії СС «Галичина»1140. Лідера ОУН(м) Андрія Мельника та кількох інших провідних членів цієї організації німці арештували тільки на початку 1944р., коли ті пробували налагодити контакти із союзниками1141.
Суперечності
Значна кількість жителів Західної України вважала Бандеру своїм Провідником чи вождем та їх влаштовувала перспектива жити у проголошеній ОУН(б) колабораціоністській державі. Але в Гітлера та інших нацистських лідерів були інші плани. Щоправда, Альфред Розенберг (іл. 135), рейхміністр у справах окупованих східних територій, вважав, що неросійським народам варто надати можливість часткового самоврядування, щоб заручитися їхньою підтримкою в боротьбі проти СРСР. Проте Рейхскомісар України Еріх Кох і кілька інших високопоставлених нацистів, зокрема й генерал-губернатор Ганс Франк, були проти пропозицій Розенберга1142. У довгостроковій перспективі долю України мали облаштувати відповідно до «Генерального плану Ост»: українські території планували заселити німцями, а українців - поневолити або «знищити»1143. Однак обставини складалися трохи інакше: з місцевим населенням німцям довелося співпрацювати, а інколи - залежати від нього, бо тільки за таких умов німці могли контролювати окуповані території та здійснювати акти масового знищення євреїв.
З липня 1941р. у Кракові відбулася зустріч, яку організував Ернст Кундт, високопосадовець Генерал-губернаторства. У зустрічі взяли участь Бандера і ще чотири члени новопроголошеного уряду. Оскільки Бандера погано знав німецьку, за перекладача був Горбовий, його адвокат під час судових процесів (він був і одним зі згаданих чотирьох політиків). Кундт повідомив своїм гостям, що українці можуть почувати себе союзниками німців, але це лише до певної міри так. Німці - «завойовники» радянської території, й українські політики не повинні поводити себе ірраціонально, намагаючись створити державу до закінчення війни із СРСР. Кундт сказав, що розуміє прагнення українців, охоплених ненавистю до поляків і росіян, побудувати власну національну державу та армію. Але якщо вони хочуть залишатися в гарних стосунках з Німеччиною і не компрометувати себе
216


в очах українського народу, то мусять «призупинити свої дії» та чекати на рішення Гітлера1144.
Бандера, який на цю зустріч запізнився, під час перемовин підкреслив, що в битві проти СРСР українські націоналісти є «не пасивними спостерігачами, а активними учасниками, в тій мірі, в якій нам це дозволяється...». Він пояснив, що видавав накази своєму народу боротися разом з німцями і створювати українські державні органи та уряд. Бандера намагався переконати Кундта, що його авторитет - авторитет вождя українського народу - ґрунтується на діяльності ОУН - організації, що управляє українським народом та представляє його інтереси. Бандера намагався пояснити офіцерам абвера свої політичні плани, хоча ці особи не мали повноважень узгоджувати питання такого рівня. Кундт відповів, що тільки вермахт і Führer мають право створювати український уряд. Бандера визнав, що на свої дії він не отримував санкцій на такому високому рівні, але заявив, що український уряд вже існує, і його мета - це співпраця з німцями. Доказів схвалення дій ОУН з боку Німеччини Бандера надати не зміг, але підкреслив, що на зборах на честь проголошення державності, які відбулися ЗО червня 1941р. у Львові, український військовий капелан - д-р Іван Гриньох - був присутній у німецькій формі1145.
Зустріч закінчилася короткими монологами з кожного боку. Кундт повторив, що проголошення української держави не відповідає інтересам Німеччини, і нагадав українцям, що тільки Führer вирішує, чи можуть з’явитися взагалі (і в якій формі) українська держава та уряд. Той факт, що ОУН(б) поінформувала німецьку сторону про свої наміри, не означає, що ОУН(б) отримала санкції на подальші дії в такому ж дусі1146. Бандера зізнався, що чинив у межах своїх повноважень, даних українським народом, але без схвалення німецькою стороною. Прагнучи примирення з Кундтом, Бандера, нарешті, заявив: він вважає, що тільки українці можуть змінити свою долю і створити державу, але вони можуть це зробити тільки за згодою Німеччини1147.
5 липня 1941р. Бандеру відвезли до Берліна й наступного дня помістили під «почесний арешт»1148. У цей час Стецько, який перебував у Львові, написав Бандері листа, у якому сформулював деякі актуальні питання (зокрема, Стецько цікавився, чи варто повідомляти народним масам, що Провідника заарештовано). Він також закликав Бандеру розпочати переговори з нацистами.
8 липня на Стецька здійснили замах на вбивство, проте він вижив. Наступного дня його заарештували, а в ніч на 11 липня Стецько виїхав із Кракова до Берліна у супроводі офіцера абвера Альфонса Паулюса. 12 липня Стецька звільнили з-під арешту. Бандеру звільнили 14 липня, проте їх обох випустили за умови, що вони регулярно звітуватимуть 217


перед поліцією1149. Після звільнення вони оселилися в багатоквартирному будинку на Дальманштрасе в Берлін-Шарлоттенбурзі1150. У Берліні, на прохання слідчих, Стецько написав автобіографію, у якій він повторив тезу зі своєї статті «Жидівство і ми», сформульовану у травні 1939 р.: «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну. Тому стою на становищі винищення жидів і доцільносте перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т.д.»1151.
Перебуваючи в Берліні, Стецько, прем’єр-міністр неіснуючої української держави, одного разу зустрівся з прем’єр-міністром тимчасового уряду Литви Казісом Шкірпою, який перебував в столиці Німеччини зі схожих причин, і двічі - з послом Японії Осімою Хіросі. Німці також дозволили Стецьку поїхати до Кракова, де він зустрівся з Лебедем, а у самому Берліні його відвідав член ОУН(б) Іван Равлик1152.
Бандера, Провідник неіснуючої держави, весь цей час залишався в околицях Берліна. При собі він мав документи від RSHA, що засвідчують особу, і пістолет. Бандера міг пересуватися містом, але виїжджати за його межі йому не дозволяли1153.
15 вересня, згідно з розпорядженням Гейдріха, низка провідних членів ОУН(б), зокрема Бандера і Стецько, були заарештовані. Причиною цього стало вбивство Сціборського і Сеника. Цей факт повністю змінив ставлення нацистів до ОУН(б), яка, згідно з RSHA, «використовуючи засоби розгорнутої пропаганди, закликала населення Галичини та районів, наближених до зони бойових дій, ігнорувати директиви німецького керівництва та ліквідовувати політичних ворогів. Дотепер ними вбито понад десять членів Організації українських націоналістів Андрія Мельника»1154. За словами Лебедя, імена й адреси провідних членів ОУН(б) німці отримали від мельниківців1155. Після арешту Бандеру, Стахіва та інших оунівців утримували в приміщеннях гестапо на Принц-Альбрехт- штрасе1156, а Стецька - у в’язниці Александерплац1157.
Під час зустрічі, яку організував Кох та яка відбулася 12 липня 1941р. у Львові, всі українські групи, крім ОУН(б), виказали німцям свою лояльність. Діячі ОУН(б) прийшли на зустріч з наміром обговорити питання суверенітету України і звільнення їхнього Провідника. Кох повідомив їм, що ці питання може вирішити тільки Führer"5*. Згідно з автобіографічним нарисом Лебедя, який він написав 1952 р., він, Стецько, Ярий, Шухевич і Климів за кілька днів після арешту зустрілися з п’ятьма офіцерами вермахту, які запропонували оунівцям скасувати «Акт проголошення» та «поліпшити співпрацю шляхом передачі адміністра218


тивної влади [ОУН(б)] на окупованих вермахтом територіях». Від цієї пропозиції ОУН(б) відмовилася1159.
Уже в другій половині липня 1941-го німці заборонили друк та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б)1160. Незважаючи на негативне ставлення до політичної ситуації, яка склалася, наприкінці липня лідери ОУН(б), які перебували у той час в Галичині, запевнили німецьку сторону, що готові до співпраці1161. У серпні 1941р. Климів нагадав членам ОУН(б), що організація не стає до конфронтації з німцями, а прагне поліпшити з ними стосунки, про що також надіслали повідомлення у Берлін1162. Приблизно в той самий час німці виявили в Ковелі напис: «Геть іноземну владу! Хай живе Степан Бандера!» Це вказує на те, що окремі підрозділи ОУН(б) були неоднозначно налаштовані щодо Німеччини і вважали Бандеру символом опору німцям (навіть якщо сам він у цей час намагався покращити з ними відносини)1163. Міліцію та державні органи влади, створені ОУН(б), німці розпустили. До лав новоствореної німецької адміністрації, проте, все одно потрапило багато оунівців1164.
19 липня 1941р. Гітлер вирішив приєднати Східну Галичину до Генерал-губернаторства (як округ Галичина, Distrikt Galizien, директива від 1 серпня 1941р., карти №11-12)1165. Губернатором округу Галичина став Карл фон Ляш; Отто Вехтер змінив його на цій посаді в січні 1942-го. Волинь і більша частина колишньої УРСР (у кордонах до 1939р.) увійшли до складу новоствореного Рейхскомісаріату Україна, який очолив рейхскомісар Еріх Кох. Українських націоналістів рішення Гітлера просто фруструвало, оскільки багато з них жили надією, що незабаром усі українські території згодом об’єднають під владою єдиного політичного центру. Включення Східної Галичини до складу Генерал-губернаторства вони розтлумачили як приєднання до Польщі; свій протест проти розчленування України Бандера і Стецько висловили в офіційних листах, надісланих на ім’я «Його Високоповажності Адольфа Гітлера». Провідник переконував Führer "а скасувати новостворений поділ українців, порівнявши українських націоналістів з націонал-соціалістами зі східних земель (pstmarkische Heimat)™*. Стецько у своєму листі висловив сподівання, що цей адміністративний поділ є тимчасовим. Оскільки це рішення завдає болю українському народу, він просить Führer’а «загладити цей біль»1167. Проти розчленування України також висловився і Шептицький1168, а член ОУН(б) і посадник міської управи Львова Полянський через це навіть хотів накласти на себе руки1169.
Відносини між ОУН(б) і нацистами завжди були неоднозначними, проте тільки після вбивства Сціборського та Сеника нацисти почали арештовувати і навіть розстрілювати членів ОУН(б)1170; а представництва ОУН(б) у Відні й Берліні (на Мекленбургштрасе, 73) закрили за наказом 219


гестапо1171. На початку жовтня 1941-го у с.Збоїська (неподалік Львова), Лебедь організував Першу конференцію ОУН(б), учасники якої перебували під враженням військових успіхів вермахту та висловили впевненість, що Німеччина закінчить війну як переможниця, тому ОУН(б) краще не ставати до протистояння з німцям, а піти в підпілля1172.
28 жовтня 1941р. група членів ОУН(б) надіслала листа до Львівського відділення гестапо, в якому вони заявили, що Гітлер обманув Україну й що тепер тільки Америка, Велика Британія та Росія здатні допомогти утворенню незалежної України, від Сяну до Чорного моря. «Хай живе велика вільна Україна без євреїв, поляків і німців <...> Поляки - за Сян, німці - в Берлін, євреї - на гак». Насамкінець, автори написали, що для перемоги у війні Німеччині потрібна Україна, і зажадали звільнення своїх ув’язнених товаришів1173. Подальший хід подій склався таким чином, що на офіційному рівні прийняли рішення, яке направили айнзацгрупам: з 25 листопада 1941 р. всіх членів ОУН(б) мають негласно розстрілювати - як мародерів (внаслідок чого за різних обставин німці вбили певну кількість оунівців)1174. Згідно з даними ОУН(б), у грудні 1941р. нацисти заарештували 1500 членів їх організації1175.
У липні й серпні 1942 р. 48 членів ОУН(б), серед яких і брати Бандери Василь та Олександр, були доправлені до концтабору Аушвіц, а у жовтні 1943 р. до цього табору зі Львова прибуло ще 130 оунівців. У таборі їм надали статусу політв’язнів та можливість працювати у таких місцях, де вони мали реальні шанси на виживання: на кухні, в пекарні, в ательє і на складах майна, конфіскованого у новоприбулих; вони також мали можливість отримувати продуктові посилки від «Українського Червоного Хреста». Деяких членів ОУН(б) звільнили з Аушвіца в грудні 1944р., решту в січні 1945 р. транспортували в інші табори. Із сорока восьми людей, які прибули до Аушвіца 1942-го, шістнадцять не вижили. У наступні роки з приблизно двохсот оунівців, які потрапили до Аушвіцу, вижити не вдалося 30-ти особам, зокрема, братам Бандери Василю та Олександру. Про обставини смерті братів Бандер ув’язнені залишили неоднозначні свідчення1176.
За словами оунівця Петра Мірчука, Василь і Олександр померли за кілька днів після доправлення в Аушвіц. Причиною їхньої загибелі стало жорстоке поводження з боку польського бригадира Подкольського і головного наглядача Юзефа Краля, яким було відомо про родинну близькість братів до Степана завдяки публікаціям у пресі по справі Перацького1177. Проте версія Мірчука не безперечна: польський лікар Єжи Табо, який виконував у Аушвіці обов’язки медбрата, на судовому процесі у Франкфурті (12 липня 1964р.) розповів, що один із братів Бандери - він не пам’ятав, хто саме з них, - помер у лікарні табору від діареї1178. Третього брата Степана, Богдана, німці не заарештували. Він, очевидно, загинув за 220


нез’ясованих обставин на Сході України, де виконував оперативне завдання у складі похідної групи1179.
За кілька місяців до арешту провідних членів ОУН(б) німці затримали понад 300 членів румунської «Залізної гвардії» - фашистського руху, який було засновано 1927 р. Спочатку цю організацію очолював Корнеліу Зеля Кодряну (1899-1938). Його наступник, Хорія Сіма (1907-1933), протягом короткого періоду часу (відтоді, як король Кароль II зрікся престолу у вересні 1940р.) правив Румунією разом з Антонеску. Між Антонеску та Сімою виник конфлікт, який загострився у січні 1941р. та закінчився невдалою спробою захоплення влади легіонерами «Залізної гвардії». Гітлер вирішив підтримати Антонеску, щоб заручитися підтримкою Румунії у війні. Німецька поліція безпеки затримала понад 300 легіонерів, які втекли з Румунії до Німеччини, а на території Румунії у ці ж дні заарештували близько 9 тис. легіонерів. У грудні 1942 р. Сіма втік з табору Беркенбрюк (під Берліном) і дістався Італії, де з проханням підтримати «Залізну гвардію» звернувся до Муссоліні. Гітлер був настільки розлючений діями Сіми, що, за словами Ґебельса, спочатку обмірковував винесення йому смертного вироку. З початку 1943 р. румунських легіонерів відправили до концтаборів Фіхтенхайн, Дахау, Равенсбрюк та Заксенгаузен1180.
З липня 1941 р. Бандера і Стецько перебували в Берліні та значно меншою мірою були налаштовані проти німців, ніж це зазвичай зображують у націоналістичній історіографії та пропаганді. На цей час припадають їхні спроби відновити стосунки з німцями та домогтися визнання уряду Стецька, а також заклики до українців сприяти німцям. У відкритому листі від 4 серпня 1941р. Стецько закликав українців допомогти німецькій армії в її боротьбі проти СРСР і висловлював надію, що після того як нацисти встановлять контроль над усіма українськими територіями, вони все-таки визнають українську державу1181. 14 серпня 1941р. Бандера повідомив Альфреда Розенберга, що він готовий обговорити вимогу Німеччини про розпуск уряду1182. У «Про Меморія», надісланому Розенбергу 9 грудня 1941р. Бандера писав: «Серед українських націоналістів панує погляд, що німецькі й українські інтереси в Східній Європі є ідентичні. Для обох націй є життєвою конечністю якнайліпше і якнайскоріше зорганізувати (упорядкувати) Україну та влучити в європейську духов[н]у, господарчу і політичну систему». Він знову запропонував співпрацю і стверджував, що нацисти потребують допомоги українських націоналістів, бо тільки вони зможуть допомогти їм пришвидшити «духовне зближення українських мас до сьогоднішньої Німеччини». Бандера вважав, що українські націоналісти були схильні допомагати нацистам, адже вони «виховані в дусі споріднених до націонал-соціялізму ідей» та з готовністю переберуть на себе «духов[н]е оздоровлення української молоді», яка жила в СРСР1183.
221


До порушених Бандерою питань, зацікавленості не виказали ні Розенберґ, ні інші провідні нацистські політики. Німці почали співпрацювати з іншими групами й особами, які так само, як і Бандера, палали бажанням їм допомогти. Стахів писав у своїх мемуарах, що в Берліні (у грудні 1941р.) він отримав від Бандери інформацію, призначену для Миколи Лебедя (заступника Бандери в Україні): ОУН(б) повинна припинити бойові дії проти німців та спробувати відновити німецько-українські відносини1184.
Україна без Бандери
Нацисти припинили співпрацю з «гарячими головами» з ОУН(б), але підтримували відносини з помірнішими українськими націоналістами. В Генерал-губернаторстві українці, на відміну від євреїв і поляків, були привілейованою етнічною групою. Так само на цих територіях не переслідували Греко-католицьку церкву, на відміну від Римо-католицької. Сприятливі умови було створено в Генерал- губернаторстві і для української інтелігенції: регулярно видавалось близько 70 українських періодичних видань. Державну підтримку отримала система освіти, завдяки чому учні мали змогу продовжити навчання у німецьких університетах. Українські політики намагалися «повністю українізувати» польський науковий інститут Ossolineum Uniwersytet Narodowy «Politechnika Lwowska» (іл.66). Тим самим вони продовжили процес українізації, який розпочався ще за радянської окупації, а істотне невдоволення українців викликав тільки факт вивезення робочої сили для роботи на фермах і фабриках Німеччини. Проте УЦК мав інакшу позицію щодо цього. Ця найважливіша українська колабораціоністська установа звернулася до українців із закликом підтримати військові зусилля Німеччини та разом попрацювати заради спільної справи (іл. 152)1185.
Стосовно українців німецька політика в Генерал-губернаторстві мала відносно ліберальний характер і була спрямована на досягнення лояльності з їхнього боку, зокрема, і заохоченням антипольських настроїв.Україна не стала незалежною державою, як цього хотіли українські націоналісти, але життя галицьких українців у роки німецької окупації не занадто відрізнялося від життя національних груп у таких колабораціоністських державах, як Словаччина чи Хорватія. Німецька політика щодо українців Рейхскомісаріату Україна була набагато жорсткішою; їхнім головним обов’язком було забезпечення Третього рейху зерном1186. Всі університети на цій території закрили, а освіту обмежили чотирма роками початкової школи1187. У місцях перетину автомагістралей і залізниць Рейхскомісаріату Гіммлер планував створити (за два десятиліття) систему винятково німецьких міст1188. Нацисти вважали східних українців простою робочою 222


силою, яку потрібно поневолити або «ліквідувати», оскільки у перспективі українські території мали заселити німцями (якщо українці будуть непродуктивними або стануть «зайвими», їх потрібно виморити голодом або розстріляти). Глава Рейхскомісаріату Еріх Кох заявляв: «якщо цей народ працює по десять годин на день, то з них по вісім годин йому доведеться працювати для нас»1189. Гітлер заявляв, що у Рейхскомісаріаті він дозволить, окрім щоденної праці, тільки музику для мас і релігію1190.
З квітня 1940 р. по січень 1945 р. головою Українського Центрального Комітету (УЦК) був Володимир Кубійович, який познайомився з оунівцями в Берліні ще в довоєнні роки1191. Кубійович був обережнішим і дип- ломатичнішим, ніж оунівці, хоча їхні цілі та політичні погляди не занадто відрізнялися. У квітні 1941р. Кубійович звернувся до Ганса Франка з проханням створити на території Генерал-губернаторства етнічно чистий (вільний від євреїв і поляків) український анклав1192. У липні 1941р., з ініціативи ОУН, Кубійович просив у Франка дозволу на створення «української національної армії» (українського вермахту), яка разом з німецьким вермахтом боротиметься проти Червоної армії та «євреїзо- ваної \yerjudete\ англо-американської плутократії»1193. У серпні 1941-го Кубійович попросив Франка «передати українському народу значну частину конфіскованого єврейського майна», оскільки, як він вважав, воно належить українцям, а у руках євреїв виявилося «тільки в результаті грубого порушення закону з боку євреїв і експлуатації ними представників українського народу»1194 (аналогічні аргументи наводив отець Йозеф Тісо і маршал Йон Антонеску)1195. Про необхідність арієзації УЦК відкрито наполягав на всіх адміністративних рівнях1196.
УЦК був тісно пов’язаний з колабораціоністською газетою «Краківські вісті» (іл. 154), яка не тільки передруковувала німецьку пропаганду, а й охоче надавала українським авторам місце для висловлення антисемітських поглядів. 1943 р. Богдан Осадчук та Іван Рудницький, що після війни набули слави знаних українських інтелектуалів, опублікували в «Краківських вістях» статті про масові вбивства, здійснені у Вінниці у 1937-1938 рр. підрозділами НКВС. У цих пропагандистських матеріалах автори вдалися до інструменталізації українських жертв радянського терору. Осадчук, який готував для газети «Краківські вісті» оглядові статті за матеріалами інших видань, зокрема видань нацистів та усташів, писав у серпні 1943 р.: «Масові гроби у Винниці - стверджує [газета] “Хрватскі Народ”, є новим доказом політики винищування, яку жиди з Кремля проводили серед українського народу. Помордовані українці обтяжують наново Сталіна і його жидівських помічників і кличуть світ до непримиримої боротьби проти жидо-большевицької загрози, яка хотіла б Европі принести ту саму долю, що безборонним жертвам Винниці»1197.
223


Жертв радянського терору Рудницький назвав «справжніми мучениками, що віддали своє життя за українську національну ідею»1198.
Протягом усього періоду німецької окупації антисемітизм був популярний в Україні не тільки в «антинімецькому» націоналістичному підпіллі, а й у інших організаціях та інтелектуальних колах. Приміром, 1941р. вийшла брошура «Україна в жидівських лабетах». На сторінках цього анонімного німецько-українського видання подали всі види антисемітських стереотипів, які були у вжитку в контексті українських реалій того часу1199. Помітна була й позиція Кубійовича щодо цього питання: у 1944р. його запросили взяти участь в антиєврейському конгресі, запланованому Гансом Франком1200.
На початку 1943 р. Гіммлер наказав створити дивізію СС «Галичина» {Waffen-SS «Galizien»), до лав якої мали набрати українців, проте називати цей підрозділ українським Гіммлер заборонив (іл. 153). У своїй промові 16 травня 1944р. Гіммлер заявив, що назвав дивізію «Galizien» за «назвою вашої прекрасної батьківщини», а іншим разом він висловився так: «Я знаю, якби я наказав цій дивізії знищити поляків у тому чи іншому районі, я був би дуже популярним чоловіком». Створення української дивізії Гітлер обґрунтовував тим, що галицькі українці, які тривалий час були підданими імперії Габсбургів, «взаємозв’язані» з австрійцями. Повна назва дивізії була такою: 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» (14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»). Добровільно служити в дивізії зголосилися 80 тис. українців, але з них тільки десята частина пройшла відбір. Пізніше особовий склад дивізії збільшився до 14 тис. осіб, оскільки до її лав долучилися українці з поліцейських батальйонів та інших підрозділів. Значна частина добровольців дивізії СС «Галичина» раніше служила в батальйонах шуцманшафт (Schutzmannschaft) 201, 204 і 206, з яких принаймні батальйон 201 майже напевно здійснював злочини проти мирних мешканців (під час «партизанських операцій» у Білорусі). Інші новобранці раніше служили в німецькій поліції безпеки. Навчання та індоктринацію українців дивізії СС «Галичина» здійснювали гіммлерівські СС. Щотижня у них було дві години лекцій з націонал- соціал істинного світогляду. 140 осіб з особового складу дивізії пройшли додаткову підготовку в околицях концтабору Дахау. У серпні 1943 р. усім солдатам під лівою пахвою зробили татуювання групи крові. Присягали дивізійники такими словами: «Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі проти більшовизму буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу німецького вермахту Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я готовий покласти своє життя за цю присягу будь- якої миті»1201. У лютому 1945 р. український генерал дивізії Павло Шандрук 224


запропонував додати до присяги слова про вірність «українському народу», але згадка імені Гітлера не викликала в нього заперечень1202.
Створення дивізії підтримав Шептицький. На першому параді перший салют цього підрозділу прийняли Франк і Кубійович, а єпископ Йосип Сліпий провів богослужіння. У своєму виступі Кубійович звернувся до підрозділу із закликом захистити Україну - частину «Нової Європи» - від комунізму. Ветеран цього підрозділу Василь Веріга згадував у своїх мемуарах, що українські поліцейські вітали солдатів дивізії СС «Галичина» вигуком «Heil Hitler!», а у відповідь вони почули «Слава Україні!». Він не уточнював, чи піднімали солдати і поліцейські свою праву руку вгору. Дивізія СС «Галичина» була створена, щоб битися з радянською армією, і в липні 1944 р. під м. Броди частини цього формування стали до бою з радянським військом, що наступало. Незадовго до входження до лав дивізії СС «Галичина» (28 лютого 1944-го) солдати 4-го поліцейського полку, який складався з українців, вчинили масове вбивство кількох сотень польських цивільних осіб у с.Гута Пеняцька. Згідно зі свідченнями воїнів УПА, у винищенні польського населення села брали участь і «борці за свободу» УПА. Бійці дивізії СС «Галичина» допомагали німцям у придушенні Словацького національного повстання і, можливо, також скоювали злочини проти мирних мешканців. На час закінчення війни залишки дивізії здалися британській армії. Згодом цих полонених не передали СРСР, як це сталося з солдатами РОА генерала Власова: їм допомогло те, що вони були польськими громадянами, а також те, що за них клопотав Ватикан1203.
Українська поліція та ОУН(б)
Відповідно до директиви Гіммлера, яка вийшла у липні 1941р., українську міліцію, створену ОУН(б) після вторгнення Німеччини до СРСР, у серпні-вересні 1941р. перегрупували в українські поліцейські формування, відомі як «допоміжна поліція» (Hilfspolizei) і батальйони шуцманшафт1204. Німці загалом намагалися очистити поліцію від членів ОУН(б), оскільки вони потребували людей, які б беззаперечно виконували їхні накази та не мали власної політичної мети. Проте оунівцям вдалося не тільки залишитися у лавах поліції, але й надалі поповнювати її особовий склад, оскільки німці не завжди володіли інформацією про їхні контакти з цією організацією. Таким діям сприяв, попри заборону німецького керівництва, другий командир української допоміжної поліції Володимир Пітулей. За словами оунівця Богдана Казанівського, навіть серед командантів Львівської школи поліції також було багато оунівців1205. У березні 1942 р. місцеві керівники ОУН(б) наказали своїм підлеглим масово приєднатися до лав поліцейських підрозділів, щоб у кожному з них, з метою контролю, мати хоча б одного оунівця1206. ОУН(б) також 225


намагалася замінити своїми кадрами членів ОУН(м) у батальйонах шуцманшафт1207. На початку 1943 р. «Східне бюро» польського уряду у вигнанні повідомило, що «основне організаційне ядро ОУН(б) на Волині спирається на своїх представників приблизно у 200 поліцейських відділах»1208. Про вплив ОУН(б) на українських поліцейських зазначено і в німецьких джерелах1209. Крім того, подібні свідчення залишили особи, які пережили Голокост. Серед них Еліяху Йонес, який згадував у своїх мемуарах: у єврейському трудовому таборі в с.Куровичі, в’язнем якого він був, особовий склад поліції складався з українських націоналістів; ці люди пишалися тим, що носили синю уніформу й українські кепки1210.
Навесні 1942 р. в Генерал-губернаторстві налічувалося понад 4 тис. українських поліцейських1211, на Волині - 12 тис. осіб, тоді як німців у волинських підрозділах нараховували лише 1 400 осіб1212. У своєму ставленні до насильства та антисемітизму нові українські поліцейські (у згаданих регіонах) не дуже відрізнялися від колишніх українських міліціонерів.
12 листопада 1941р. українські поліцейські схопили у Львові Еліяху Йонеса. Після побиття і пограбування німецький офіцер поставив йому кілька запитань, що стосувалися його фаху. Йонесу та іншим євреям довелося кілька годин стояти обличчям до стіни і тримати руки над головою. Протягом цього часу євреїв били і принижували. Через кілька годин їх відвезли на вантажівці в лазню, де змусили зняти решту своїх речей. Про події того дня Йонес згадує: «Увечері запалили світло. Раптом нам наказали: співайте.
Усередині лазні зібралося багато українців та українок. Вони насолоджувалися нашим співом, і було видно, що з нетерпінням чекають майбутніх подій.
Українці збиткувалися з нас аж до самого ранку. їхні ганебні вчинки завершилися тим, що вони покликали до себе старого єврея, який читав велику книгу Гемара. Наказали йому покласти книгу на підлогу, наступити на неї і станцювати на ній хасидський танець. Спочатку він відмовився, але, зрештою, вони змусили його, сильно б’ючи. Він почав танцювати, а українці обступили його і били далі, супроводжуючи це схвальними вигуками.
Після цього вони посадили його на підлогу і запалили бороду, але борода не горіла. Поки деякі українці й далі експериментували з його бородою, інші покликали до себе ще шістьох бородатих євреїв і також запалили їхні бороди. Поки горіли бороди, вогонь перекинувся на одяг і євреї на наших очах згоріли живцем...
Українці й далі чинили звірства. Вони витягли з нашої групи глухого єврея з лисою головою. Його голова стала мішенню. Вони кидали в неї 226


металевим і дерев’яним банним начинням. Змагання скоро закінчилося, бо голова глухого була розбита на дві частини, а мозок вивалився на його одяг та на підлогу.
Серед нас був один єврей з кривою ногою. Українці намагалися силою «вирівняти» його ногу. їм це не вдавалося, єврей голосно кричав. Врешті-решт, вони зламали його ногу. Єврей уже не зміг встати, мабуть, він помер від серцевого нападу.
Ми тремтіли від страху і були змушені супроводжувати ці знущання співом, а нас й далі по-звірячому били...
Нас били всю ніч. Вранці стало зрозуміло, що із близько 300 осіб, яких привели сюди напередодні, вижило тільки двадцять три людини, поміж них був і я. Решта загинула від безперервного побиття»1213.
В наступні години та дні двадцять людей з цих двадцяти трьох уцілілих померли через травми, отримані тієї ночі у лазні1214. Цей опис учинків українських поліцейських є лише дуже невеликою частиною того, що вони робили з євреями, патрулюючи гетто і допомагаючи німцям у депортації, рейдах і розстрілах. У сільській місцевості німецьких поліцейських було небагато або й не було зовсім і влада майже повністю зосереджувалася в руках української поліції та місцевої української адміністрації1215. Рена Гузь, яка вціліла під час Голокосту, згадувала, що у Поворському p-ні на Волині вона стала свідком того, як українські поліцейські жорстоко били євреїв, змушували їх танцювати оголеними, після чого наказали рити собі могилу, а потім розстріляли1216. Богдан Сташинський з с.Борщовичі (неподалік Львова) кілька разів був свідком активної участі української допоміжної поліції в розстрілі євреїв у цьому районі1217. Українська Hilfspolizei, як і Polish Kripo, відповідала за вистежування та знищення євреїв, які втікали з гетто і намагалися сховатися в лісах та селах (в цих місцевостях внаслідок зазначених дій вбили сотні, а можливо, тисячі євреїв)1218.
Багато євреїв вбили на території України саме у другій половині 1942 р., коли гетто вже були розформовані. Під час «Операції Рейнгардт» {Aktion Reinhardt) певну кількість євреїв, що проживали в окрузі Галичина, депортували до табору смерті в Белжеці (іл.260); інших розстріляли. На Волині (Рейхскомісаріат Україна) євреїв розстрілювали біля гетто, у навколишніх лісах та полях; ці дії чинили підрозділи сил поліції безпеки {Sicherheitspolizei) і служби безпеки {Sicherheitsdienst). Згодом жертв ховали в братських могилах, виритих радянськими військовополоненими {POW, prisoner of war. англ.), місцевими селянами, українськими поліцейськими або власне євреями. На Волині знищення євреїв закінчилося переважно в грудні 1942 р., а у Східній Галичині - в липні 1943 р. Як під час розформування гетто, так і під час розстрілів, українські поліцейські 227


зазвичай показували себе не менш жорстокими та завзятими, ніж німецька поліція або офіцери гестапо. Одного разу, під час масової депортації євреїв зі Львівського гетто (в серпні 1942 р.), один з українських командирів допоміжної поліції поскаржився на те, що члени організації Тодта перешкоджали йому у виконанні його обов’язків1219.
Не менш значною була роль української поліції в масових розстрілах. Поліцейські допомагали німцям ідентифікувати євреїв за допомогою списків, які іноді складали органи місцевої української влади або прості українці, часто - колишні сусіди майбутніх жертв. Українські поліцейські також конвоювали євреїв до місць масових вбивств і стежили за тим, щоб ті не втекли (зазвичай євреїв розстрілювали німці, а іноді - й українські поліцейські)1220. У своєму дослідженні Голокосту на Волині Шмуель Спектор описав один із численних розстрілів, які відбулися до того, як євреїв зігнали у гетто. Вдень 12 серпня 1941р., за словами жінки-свідка, яка вижила і втратила своїх родичів під час цієї бійні, «дві вантажівки українських поліцейських і вбивць гестапо в’їхали в містечко [Горохів] на Волині. Через кілька хвилин вся українська молодь, яка, ймовірно, підготувалася заздалегідь, зголосилася їм допомагати. Усього за якихось дві години близько 300 осіб, зокрема й дітей 14 років, схопили на вулицях або вигнали з їхніх осель. Надмірну старанність та енергію, ганебну поведінку, яку демонструвала українська молодь у пошуку та затриманні євреїв, не зможуть описати ніякі слова.
У насильницькому вигнанні євреїв зі своїх осель німці участі не брали. Це з чистою совістю зробили наші українські сусіди, які жили поруч з євреями протягом поколінь. Гімназисти, сини народу вбивць, витягували з домівок своїх товаришів-євреїв. За кілька хвилин сусіди, які багато років жили поруч з євреями, стали хижаками, що полюють на них. Протягом короткого часу невинних жертв, серед них були мій чоловік, мій брат і мій зять, зібрали у дворі міліцейського відділку та утримували там протягом декількох годин.
Тим часом групу людей привели до парку, де їм наказали викопати велику яму. Як тільки справу завершили, - невинних жертв почали групами приводити до цього місця. Люди не знали, що на них чекає. Українська міліція добре впоралася зі своїм завданням. Нікому з безвинних жертв не вдалося втекти. Розстрілювали жертв німецькі вбивці, що для цього пройшли спеціальний вишкіл. О шостій годині вечора все закінчилося»1221.
Однак у деяких місцях українська поліція не тільки конвоювала євреїв, а й брала участь у розстрілах. 6 вересня 1941р. в Радомишлі зондеркоманда 4а вбила 1 107 євреїв середнього віку, а українська поліція, яка допомагали їй, самостійно розстріляла 561 єврея молодого віку1222. На допиті в НКВС в липні 1944р. Яків Островський заявив: під час двох 228


розстрілів було знищено 3 300 євреїв. З них 1 800 осіб убили німці, а 1500 осіб - українська поліція1223. За словами Станіслава Блажевського, український поліцейський Андрій Добровольський (з с. Малі Садки на Волині) хвалився, що він особисто убив 300 євреїв1224. Йоахім Мінцер у своєму щоденнику 1943 р. писав, що «страти в тюремному дворі» виконували «головним чином українські поліцейські». Він встановив, що одним зі старанних каральників був якийсь Бандровський, який «любив розстрілювати євреїв просто на вулиці»1225.
З червня 1941р. по літо 1943 р. українські міліціонери (згодом - українські поліцейські) стали свідками того, як за відносно короткий час було знищено цілу етнічну групу. Деякі з них застосували ці знання на практиці, коли навесні 1943 р., відгукнувшись на заклик ОУН(б), стали до лав УПА1226. За спостереженнями представника польської Армії Крайової, у березні 1943 р. матеріальне становище українських поліцейських Волині значно покращилось, що він пояснював їхньою участю в акціях масового винищення євреїв; також зазначалось, що один український поліцейський тими днями наспівував пісню зі словами «ми покінчили з євреями, тепер настала черга поляків».
ОУН(б) 1942 року
У квітні 1942 р. відбулася II Конференція ОУН(б). У цей час лідери ОУН(б) вважали, що на сході німці виграють війну проти СРСР, але на заході - програють союзникам. За цих обставин вони сподівалися, що нацисти змінять свою думку і дозволять створити українську державу (на чолі з Бандерою та Стецьком). На офіційному рівні оунівці, однак, дистанціювалися від німців, адже не хотіли ставити під загрозу свої можливі відносини із союзниками1227. Керівництво ОУН(б) заявило, що воно не має наміру «брати участь в насильницьких акціях проти євреїв, щоб не стати сліпим знаряддям в чужих руках». Проте в тій же резолюції було заявлено, що ОУН(б) розглядає «євреїв як знаряддя російського більшовицького імперіялізму», з чого випливає, що свого ставлення до євреїв ця організація не змінила1228. Інші документи ОУН(б) 1942 р. також це підтверджують. В одній листівці ОУН(б) йшлося: «Ми хочемо працювати на себе, а не на Москву, на євреїв, німців чи інших чужинців»1229.
1942 р. нацисти вважали ОУН(б) «переважно антинімецькою нелегальною організацією»1230. У листівках, поширених у Полтаві того ж року, ОУН(б) оголосила про свій намір створити українську армію, яка боротиметься проти вермахту1231. У вересні 1942р. у Горохівському р-ні Волині німці виявили прикріплену до комори листівку, у якій українців закликали позбутися німців (текст був за підписом Бандери)1232.
229


У 1941-1942 рр. гестапо заарештувало низку провідних членів ОУН(б), деяких з них відправило до концтаборів, однак такі заходи не тільки не зруйнували організацію, але й не мали на неї істотного впливу1233. ОУН(б) швидко відновила сили за рахунок новобранців. Бандера, легендарний Провідник руху, не зник з кола діячів ОУН(б), незважаючи на те, що з липня 1941р. німці утримували його в Берліні. Так, у той самий час новобранці ОУН(б), вишикувавшись під портретами Бандери та Коновальця (по обидва боки від тризубця та жовто-блакитних й червоно- чорних прапорів), й надалі присягали іменами Степана Бандери та Христа, героїв ОУН та діячів минулих років української історії (зокрема, Богдана Хмельницького)1234.
Готуючись 1942 р. до першої річниці Акту проголошення ЗО червня 1941р., ОУН(б) підкреслювала, що вона хоче «зв’язувати Народ міцніш з Організацією і з її Провідником, Степаном Бандерою». Для цього діячі ОУН(б) виступали перед населенням та влаштовували церковні служби1235. Портрети Бандери і Стецька надрукували на першій сторінці Бюлетеня ОУН(б) за червень-липень 1942 р.1236 У квітні 1942 р. німці заарештували групу членів ОУН(б). Нацисти охарактеризували їх як молодих людей без певного роду занять і таких, які поширювали серед селян націоналістичну пропаганду й мали при собі «релігійні медальйони і тексти шовіністичних молитов», а також «прапори з написом Heil Hitler Z»1237.
Масове насильство УПА й «демократизація»
На конференції (у листопаді 1942 р.), а потім на нараді (у грудні 1942 р.) ОУН(б) ухвалила рішення про створення армії. Перші військові підрозділи були сформовані в лютому 1943 р. на Волині, де ОУН(б) очолював Дмитро Клячківський (Клим Савур). Спочатку ОУН(б) назвала свою армію Українське Визвольне Військо (УВВ), але після квітня-травня 1943 р. загальноприйнятою стала назва Українська Повстанська Армія (УПА, іл.167). Цю назву раніше використовувала армія Тараса Бульби-Боровця, який ніколи не визнавав державу ОУН(б), проголошену ЗО червня 1941р. Після того як ОУН(б) взяла назву УПА, Бульба-Боровець надав своїм підрозділам нове ім’я - Українська Народно-Революційна Армія (УНРА). Водночас ОУН(б) тероризувала Бульбу-Боровця та його військо, внаслідок чого було вбито його дружину і декількох командирів. Бульба-Боровець запропонував німцям співпрацю, але 1 грудня 1943 р. його заарештували у Варшаві й відправили до концтабору Заксенгаузен1238.
У період з 19 березня по 14 квітня 1943 р. близько п’яти (із загальної кількості у дванадцять) тисяч українців дезертирували зі складу поліцейських підрозділів Волині та приєдналися, на заклик ОУН(б), до лав УПА1239. Бійцями УПА також стали солдати з батальйону шуцманщафт 201, розфор230


мованого 31 грудня 1942 р. Особовий склад цього батальйону сформували наприкінці 1941 р. із солдатів «Нахтігаль» і «Роланд» та 1942 р. передислокували до Білорусії (для боротьби з партизанами). Більшість людей, яких цей та інші батальйони шуцманшафт убили у Білорусії, були не партизанами, а цивільними особами1240. Дехто з цього батальйону, наприклад Роман Шухевич та Василь Сидор, обіймали в УПА керівні пости. Після розформування батальйону значне число його бійців також приєдналися до дивізії СС «Галичина»1241. Згодом лави УПА поповнились за рахунок дезертирів зі згадуваної дивізії, однак їхня кількість невідома. Деякі з них залишили розташування частин дивізії до їхнього розгрому Червоною армією, інші - після1242. За оцінками Івана Качанівського, 46% лідерів ОУН і УПА мали досвід служби або в місцевій українській поліції, або в батальйоні шуцманшафт 201, або в дивізії СС «Галичина», або були завербовані до фінансованих Німеччиною військових чи розвідувальних шкіл1243.
Набір воїнів УПА здійснювали оунівські революціонери. Як і в ОУН(б), вони використовували вітання «Слава Україні!» - «Героям Слава!», але на той час уже відмовилися від фашистського підняття правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови». За спогадами партизана УПА Данила Шумука, бійці проходили ґрунтовну ідеологічну підготовку, «сповнену духом фанатизму». На уроках ідеології воїни завчали напам’ять «Декалог Українського Націоналіста», «44 правила життя українського націоналіста», гімн «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни» та інші ідеологічні й релігійні тексти. Майбутнім воякам не дозволялося дискутувати: вони повинні були брати на віру все, чого їх вчили ідеологи ОУН(б). Шумук зауважив, що в майбутньому повстанцям УПА вдалося примирити свою совість із масовими вбивствами саме завдяки цьому ідейно-релігійному вихованню. їх учили вірити, що вони можуть чинити масові вбивства представників інших етнічних груп, тому що в минулому ці люди завдавали шкоди «українцям»1244.
1944р. УПА налічувала 25-30 тис. партизанів (близько 100 батальйонів), маючи загальний мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб. На кінець 1944 - початок 1945 р. чисельність особового складу почала зменшуватися1245.
Як і діячі ОУН(б), командири УПА відчували серйозні труднощі під час комунікації зі східними українцями, для яких націоналістична і расистська ідеї здавалися дивними. Загалом в УПА до «східняків» ставилися з недовірою, не вважаючи їх «своїм народом». За словами співробітника СБ ОУН(б) Івана Паньківа, Шухевич наказував убивати східних українців «за мотивами, які мають не найміцніші підстави, або навіть без будь-яких підстав; він також обмірковував план їх повного знищення, включаючи навіть членів ОУН і УПА»1246.
231


УПА була розділена на УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Північ. Багато вояків УПА були віком не більше тридцяти років, чимало з них молодші - двадцяти п’яти та навіть двадцяти років. Командири УПА, які також були і провідними членами ОУН(б), були не старші сорока. Клячківському, першому полковникові УПА і командувачу УПА-Північ, 1943 р. виповнилося 32 роки. 1945 р. його наступникові Литвинчуку, коли він очолював УПА-Північ, було 28 років. Шухевичу, який в серпні 1943 р. змінив Клячківського на посту головнокомандувача УПА, було 36 років.
УПА перебувала під контролем СБ ОУН(б), яка, щоб утримати партизанів від дезертирства і зради, застосовувала до особового складу драконівські заходи, аж до тортур та вбивств. Протягом лиш одного місяця, із середини вересня до середини жовтня 1943 р., СБ вбила 110 осіб, з яких 68 були українцями. У листопаді 1943 р. в одній з рот протягом лише дня вбили 24 дезертири. Попри такі жорстокі заходи, зупинити дезертирство не вдалося. Наприклад, 8 листопада 1943 р. до лав Червоної армії перейшла ціла рота1247. Не всі йшли до УПА з патріотичних або ідеологічних причин. Одні це робили, щоб уникнути відправки на примусову працю до Німеччини; інші - через острах відплати радянської влади за службу у поліції; решта - за компанію з друзями; ще хтось - з інших причин1248. Важливу роль в УПА виконували жінки - вони були не тільки медсестрами, а й інколи агентами СБ1249.
З 17 по 21 лютого 1943 р. ОУН(б) провела III Конференцію ОУН. Керівництво ОУН(б) виказало впевненість у тому, що Німеччина програє війну, а українцям доведеться самостійно боротися за свою незалежність проти радянської та польської армій. Оскільки німці воювали з СРСР та їм, зрештою, відступаючи, доведеться піти з України, ОУН(б) та УПА не сприймали їх як основного ворога. Відтоді в керівництві ОУН(б), зважаючи на нові перспективи можливої співпраці з союзниками, почали підкреслювати, що вони воюють проти двох імперіалізмів: нацистської Німеччини і СРСР1250. З тієї ж причини ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і «демократизуватися», але серед лідерів ОУН(б) і УПА термін «демократія» й надалі зберігав негативне значення. На цій конференції - як і раніше, на II Великому зборі ОУН у квітні 1941 р., - ОУН(б) висловилася за приєднання до боротьби з СРСР інших європейських «поневолених народів» та піддала осуду всіх українців, які співпрацюватимуть з нацистами або радянською владою. Таким чином, лідери ОУН(б) та УПА вважали за можливе ганити 80% усіх українців, адже ні для кого не було секретом, що східні українці найчастіше були лояльними до СРСР, вважаючи УПА чужою та ворожою армією. Сама ОУН(б) і далі вірила в ідеї «Української національної революції» зразка 1941р., але вже не використовувала у своїй щоденній практиці фашистського салюту правою 232


рукою1251. У травні 1943 р. ОУН(б) теоретично відмовилася від принципу фюрерства і заснувала тріумвірат, до якого входили Зиновій Матла, Дмитро Маєвський і Роман Шухевич. Насправді, у тріумвіраті домінував Шухевич, який зазвичай не відхилявся від принципу фюрерства1252.
3 21 по 25 серпня 1943 р. ОУН(б) провела III Надзвичайний Великий збір. Учасники зібрання вирішили, що Бандера повинен стати лідером ОУН будь-якої миті, коли для цього виникне фізична спроможність1253.
Відтоді в офіційних документах ОУН(б) почала проявляти більшу ворожість у ставленні до «німецького гітлеризму і московсько-большевиць- кого режиму»1254 та «інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал- соціялістичних концепцій»1255, ніж це було заявлено на III Конференції в лютому. ОУН(б) відхилила ідею «Нової Европи». до якої вона так прагнула 1941р.1256 Свої політичні концепції організація обґрунтовувала за допомогою ідей Міхновського, його расистської версії українського націоналізму1257. ОУН(б) взяла на озброєння концепт «Свобода народам! Свобода людині!» і прагнула розділити СРСР на кілька держав. Це гасло стало основним концептом Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, яка відбулася 21-22 листопада 1943 р. в одному з селищ на Волині (іл. 166). Конференція, в якій взяли участь 39 делегатів з 13 країн, була організована (за непідтвердженими даними) у співпраці з Розенбергом, але, мабуть, вона стала для ОУН(б) суцільною катастрофою, оскільки оунівці знищили її протоколи і згодом убили кількох її делегатів1258.
В офіційних документах III Надзвичайного Великого Збору ОУН(б) гарантувала «рівність всіх громадян України» та права меншин, принаймні тих, які «поділяли спільну з українським народом долю» і готові «боротися разом з ним за українську державу»1259. Ці висловлювання і міркування відображали бажання оунівців налагодити співпрацю з союзниками і схилити на свій бік «східняків». ОУН(б) була впевнена, що демократичні держави - Велика Британія і США - виграють війну і допоможуть ОУН(б) перемогти СРСР. Щоб налагодити контакти з союзниками, ОУН(б) направила своїх представників до Швеції, Італії та Швейцарії. Водночас почалися переговори з Армією Крайовою (АК). В ОУН(б) сподівалися, що АК, яка була в тісних взаєминах з польським урядом у Лондоні, допоможе їй налагодити контакти із союзниками. Однак на це прохання АК не відреагувала, тому що майже у цей самий час УПА чинила етнічну чистку польського населення 1260.
У липні 1944 р. ОУН і УПА спеціально створили нову організацію - Українську головну визвольну раду (УГВР), розраховуючи таким чином «демократизувати» власний імідж та покращити перспективи ймовірної співпраці з Великою Британією і США1261.
233


УПА й масове насильство проти поляків
У той самий час, коли керівництво ОУН(б) обговорювало питання про те, яким чином «демократизуватися» та обновитися й, зокрема, гарантувати права національним меншинам, на території Волині підрозділи УПА (під керівництвом Клячківського) здійснювали етнічну чистку, під час якої щодня гинуло від десятка до декількох сотень поляків. Про усі ключові обставини цієї етнічної чистки у керівництві ОУН(б) та УПА були добре обізнані від самого її початку. На III Надзвичайному Великому Зборі ОУН(б), учасником якого був і Клячківський, ці заходи обговорювалися та були схвалені, проте зі слів очевидців відомо, що цього рішення навмисно не зафіксували в офіційних документах1262.
Перші систематичні масові вбивства поляків почалися в березні 1943 р., коли до лав УПА приєдналися колишні українські поліцейські. Проте й до цього, у січні-лютому 1943 р., ОУН(б) вже вбила кілька сотень поляків. Під час таких перших актів масових убивств ОУН(б) переконалась, що поляки не покинуть «українські землі», як вимагала ОУН(б), а намагатимуться протистояти українцям. Отже, єдиний спосіб усунути їх з цих земель - це знищити їх1263. Згідно з повідомленнями польського підпілля, один із керівників УПА заявив: «1 березня 1943 р. ми розпочинаємо збройне повстання. Це воєнна операція і вона спрямована проти окупанта. Проте нинішній окупант [німці] є тимчасовим, тому не слід марнувати сили в боротьбі з ним. Коли йдеться про польське питання, то це не військова проблема, а проблема меншини. Ми вирішимо її, як Гітлер єврейське питання. Хіба що [поляки] заберуться самі [“з українських територій”]»1264.
Поляки Галичини і Волині не розуміли, чому вони повинні залишати свої будинки, і не знали, куди вони могли піти. За винятком осадників, які заселилися після Першої світової, поляки століттями жили на цих територіях і вважали їх своєю батьківщиною. Українці були їхніми безпосередніми сусідами. Після багатовікового співіснування культурні відмінності між поляками та українцями, особливо серед жителів селищ, розмилися і стали несуттєвими. Однак 1943 р. саме мешканці польських сіл стали головною мішенню УПА, яка була нечисленною в міських районах, але почувала себе як удома у сільській та лісистій місцевостях. Значний вплив на рішення ОУН(б) стосовно знищення поляків мав досвід українських поліцейських, набутий під час акцій винищення євреїв1265.
Офіційно ОУН(б) і УПА називали масове вбивство поляків «антипольською акцією», але у внутрішніх документах вони називали його «чисткою»1266. У наказах УПА навіть вказували дату, до якої певну територію необхідно очистити від поляків. Ці документи часто закін234


чувалися вітанням «Зброя наверх - смерть полякам»1267. ОУН(б) виправдовувала «чистку», посилаючись як на доведену, так і на можливу співпрацю поляків з німецькою та радянською владою. Ще одним виправданням убивств поляків стала позиція польського уряду в Лондоні, який розглядав Волинь і Галичину територіями, які включать до польської держави після закінчення війни. Крім того, ОУН(б) вважала, що поляки, які мешкають на «українських територіях», відповідають за багатовікове гноблення України і тому заслуговують на загибель. У липні 1943 р., який був одним із найжорстокіших місяців етнічної чистки, ОУН(б) розповсюдила листівки, в яких у розпалюванні конфлікту звинувачували поляків. УПА пропонувала українцям «ідеологію і захист від польського реваншу», закликаючи їх до вбивства поляків1268 та захоплення їхньої землі та власності1269.
У пропагандистських матеріалах ОУН(б) етнічну чистку незмінно називали акцією, яку спровокували поляки, - тобто подавали її таким чином, щоб відповідальність за неї лягала на плечі поляків (або німців, більшовицьких партизанів, Радянський Союз і війну загалом)1270. Однак у неофіційних бесідах і документах масове вбивство називалося «етнічною чисткою», стосовно чого навіть виникали дискусії - у доцільності чи недоцільності її для України. За словами Степаняка, він і Лебедь на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) стверджували, що «своїми бандитськими діями проти польського населення УПА себе скомпрометувала» так само, як ОУН(б) скомпрометувала себе через співпрацю з німцями. Під час допиту в НКВС Степаняк заявив, що більшість лідерів ОУН(б) висловились проти позиції, яку заявив він та Лебедь1271. Втім, не ясно, чи справді Лебедь і Степаняк виступали на III Надзвичайному Великому зборі ОУН(б) проти терору УПА, чи Степаняк заявив про це тільки на допиті, щоб уникнути відповідальності за злочини. Інший член ОУН, Олександр Луцький, підтвердив версію Степаняка про перебіг подій на згаданому зборі1272. Однак у квітні 1943 р., за словами Петра Балея, Лебедь уже віддав наказ про знищення поляків Волині. Це дозволяє зробити припущення, що Лебедь не виступав проти «чистки», принаймні на першому її етапі1273.
Після того як Шухевич проінспектував Волинь, керівництво ОУН(б) і УПА вирішило наступного року влаштувати аналогічну етнічну чистку в Східній Галичині. Масове вбивство поляків на цих територіях почалося на початку 1944 р. і тривало до весни 1945 р. На території Східної Галичини жертв було менше, але вбивства відзначалися не меншою жорстокістю, ніж на Волині1274.
Деякі діячі ОУН(б) і партизани УПА не погоджувалися - іноді з особистих причин - з рішеннями, які передбачали вбивство поляків, але все 235


одно діяли на підставі відповідних наказів1275. Партизани УПА та оунівці не тільки особисто вбивали поляків, а й залучали до цих актів звичайних українців, які не завжди цьому опиралися, бо перебували під впливом расистсько-націоналістичної пропаганди і до того ж розраховували на привласнення відібраних у поляків земельних ділянок та майна. Вбивства відзначалися особливою жорстокістю. Багатьох жертв вбили сокирами, вилами чи ножами1276 (ймовірно, через брак патронів, бо вогнепальну зброю, навіть якщо вона була, використовували не завжди)1277. Іноді своїх найближчих польських сусідів вбивали - або були причетні до їхнього вбивства - і пересічні українці1278.
ОУН(б) і УПА заявляли про готовність вбити всіх поляків, які не покинуть «українських територій», жінок і дітей включно. Каральники часто поверталися на місце різні на другий або третій день після нападу й вишукували та вбивали тих, хто сховався. УПА регулярно вимагала, щоб українці, які живуть у змішаних шлюбах, вбивали своїх чоловіків, дружин та дітей1279. Поляки найчастіше були двомовні, тому партизанам УПА не завжди вдавалося ідентифікувати їх за мовою. Якщо партизанам не вдавалося дізнатися у українців, хто з місцевого населення є поляком, вони просили затриманого прочитати молитву українською мовою1280. Ідея знищення «неукраїнського» партнера в змішаному шлюбі походить з расистського коріння ідеології ОУН(б). У недатованій брошурі «Нація як спецієс», опублікованій, можливо, 1944р., ОУН дійшла висновку, що змішаний шлюб є злочином, який має бути покараний: «Українська Нація є проти мішаного подружжя - уважаємо це злочином... Склад наших родин мусить бути Українським (батько мати і діти). Родина це найвища органічна спільнота найвища клітина національного колективу й тому мусимо берегти її чистою українською»1281.
В іншому місці брошури читаємо, що всі нації є расами, а українська нація - це унікальна раса, чистоту якої повинен захищати закон, оскільки для кожної нації природно захистити себе від слабших рас. Обґрунтовуючи свої расистські аргументи, автори брошури посилаються на українського географа Рудницького: «Професор др.Ст. Рудницький в книжці «До основ Укр. націоналізму» говорить: «мішане подружжя з нашими сусідами некористне», що через те багато людей денаціоналізується, друге дегене- руються. Наші сусіди відіграли сумну ролю в мішаних подружях бо багато слабші фізично, культурно, расово це випливає на нас не корисно... Відрух проти національно мішаних подруж, природний, він виходить з інстинкту самозбереження і росту Нації. Він є типовий усім національним спільнотам. Нації в часі його спільного росту гостро бережуть цього закону. Напр. Німці, де расовий закон рішив про долю людини в усім житті (італійці і т.д.)»1282.
236


В очах лідерів ОУН(б) саме армія УПА була тією силою, за допомогою якої можливо буде «очистити» українську расу. Ймовірно, що саме через таке переконання акти патологічного садизму ставалися так часто. Приміром, у травні 1943 року в сільській колонії Гряда партизани УПА вбили дві сім’ї, які, на відміну від решти мешканців села, не встигли втекти, допоки бійці УПА чинили розбій у сусідній колонії Ламане. Партизани розрізали живіт вагітної жінки, вирвали з неї плід і нутрощі, повісивши їх на кущ (можливо, щоб залишити попередження іншим полякам)1283. Деякі з цих вбивств були скоєні під керівництвом Григорія Перегіняка, який до війни перебував у в’язниці Свенти Кшиж у тій самій камері, що і Бандера та інші оунівці. Бандера тоді викладав Перегіняку історію та ідеологію і підтримував з ним добрі стосунки (не в останню чергу тому, що вони обоє були родом із сусідніх сіл)1284.
Підрозділи УПА, які вбивали поляків, застосовували ті самі методи, що й німці під час знищення євреїв; ці знання ґрунтувалися на досвіді, який оунівці здобули у лавах української поліції. Так, загалом, щоб не сіяти неспокій, вони зазвичай були дуже ввічливими з населенням, інколи навіть пригощали польських дітей цукерками. Масові вбивства здійснювали кількома способами. Поляків, зазвичай, скликали на загальні збори, а потім невеликими групами відводили на розстріл. В інших випадках всіх мешканців села спалювали в сараї чи іншій будівлі. Напади часто здійснювали в неділю - у той час, коли поляки були на службі у костелах. Бойовики УПА заходили всередину і вбивали всіх присутніх (або кидали до костелу гранати і підпалювали будівлю). Іноді поляків змушували викопувати собі велику могилу, після чого їх розстрілювали або вбивали гострими знаряддями поруч з могилою чи просто в ній. Заповнену трупами могилу засипали землею (майже так само, як це робили айнзацкоманди з тілами євреїв). Знищивши мешканців в одному з місць, підрозділи УПА могли швидко переміщуватися до іншого, щоб заскочити людей зненацька і не дати їм утекти. Вояки УПА могли також атакувати безліч сіл в один і той же день, як це сталося, наприклад, 11 липня 1943 р., коли УПА атакувала 96 населених пунктів. У липні 1943 р., в один з найкривавіших місяців «чистки», УПА атакувала 520 населених пунктів і вбила 10-11 тис. поляків1285. 1 1 і 12 липня 1943 р. УПА вбила близько 4 330 поляків1286. Іван Васюк, 19-річний член УПА, затриманий радянською міліцією, заявив, що 1943 р. його група знищила 1500 поляків у трьох селах. Сам він убив 19 людей, зокрема вісім чоловіків, шість жінок і п’ять дітей1287. У 1943— 1944 рр. ОУН-УПА також знищила невстановлене число українців, які були або католиками, або мали тісні стосунки з поляками, або не підтримували етнічних чисток, або на те були інші причини1288.
237


У липні 1943 р. у повідомленнях Армії Крайової зафіксовано: українські селяни обговорювали поміж собою, що після євреїв «на черзі поляки». Цього місяця за спостереженнями АК, гасло «Смерть ляхам» стало настільки популярним серед українців Львова, що його навіть використовували як повсякденне вітання. У липні 1943 р. представник АК у Станіславові зафіксував, що українці віталися гаслом «Смерть ляхам», а у відповідь лунало «Слава Україні»1289.
Наведемо ще одну примітну історію, яка свідчить про загальний характер подій того часу. У січні 1945 р. Яніна Квятковська вирушила з двома сестрами з Тернополя до Чорткова. Найближчим місцем ночівлі було провінційне м.Теребовля. З проханням заночувати подорожні звернулися до місцевої українки, яка сприйняла їх за українок, бо ті вільно говорили з нею українською мовою. Жінка пустила їх до своєї хати. Гості запитали господиню, де її чоловік: «Він пішов убивати поляків і скоро повернеться», - недбало відповіла вона. У своїх свідченнях Квятковська назвала цю людину «бандерівцем»1290.
Масові вбивства, скоєні ОУН(б), шокували польське населення Волині. Поляки цього регіону, а згодом ще у більшій мірі і Східної Галичини, щосили намагалися себе захистити. Спротив каральним частинам УПА чинили і солдати польської Армії Крайової (АК). Оскільки чисельність партизанів УПА і мобілізованих українців була набагато більшою, ніж військового складу АК та інших польських груп, подібні спроби були успішними тільки частково. АК, яка підпорядковувалася польському уряду у Лондоні, вважала, що поляки не повинні покидати ці території, бо у повоєнний час польській державі вдасться зберегти свої колишні східні кордони. Ця геополітична ідея повністю суперечила планам ОУН-УПА. Нерідко АК закликала польське населення не йти зі своїх територій, у той самий час як УПА вимагала негайного їх залишити1291. Воліючи уникнути зіткнень з УПА, поляки озброювались засобами для самооборони й перебирались до інших міст та сіл. Людей, яким за таких умов вдалося вижити, пізніше репатріювали на ті території Східної Німеччини, що стали західною частиною Польської Народної Республіки (PRL) - держави, створеної в Любліні 22 червня 1944 р. та керованою комуністами. Німців з таких колишніх німецьких територій репатріювали до сучасної Німеччини1292.
У березні 1943 р. лави німецької поліції (після дезертирства українців) почали поповнюватися поляками, а пізніше, з прибуттям Червоної армії, поляки ставали членами підрозділів радянської міліції та винищувальних батальйонів. Досить значна кількість поляків приєдналася до радянських партизанських загонів: до 5-7 тис. осіб на 1943 р.1293 Поляки Волині і Східної Галичини вважали радянських партизанів і солдатів своїми союз- 238


никами, оскільки ті іноді насправді запобігали атакам УПА на них1294. Поляки з АК та німецьких чи радянських підрозділів - особливо ті, хто пережив терор УПА, - не тільки захищалися, але й прагнули помститися, що призводило до вбивства українських мирних мешканців1295. У контексті цих подій поляки з АК, селянських батальйонів (Bataliony Chłopskie. BCh), батальйону шуцманшафт 202 та інших підрозділів здійснили численні воєнні злочини проти українського цивільного населення. У деяких населених пунктах (як у с. Павлокоми) вони застосовували ті ж самі методи знищення, що й УПА1296.
У період 1943-1945 рр. ОУН і УПА (разом з іншими мобілізованими українцями) вбили загалом 70-100 тис. поляків. Ґжеґож Мотика, авторитетний експерт у цій царині, підрахував, що це число може бути ближчим до 100000, ніж до 70000. Поляки за час цих подій вбили 10- 20 тис. українців, більшість із яких припадає не на Волинь та Східну Галичину, де ОУН та УПА здійснювали етнічну чистку, а на території, які переважно населяли поляки1297.
В окремих випадках злочинцям сприяли священики (греко-католицькі та православні), які, зокрема, благословляли знаряддя вбивств: сокири, вила, коси, серпи, ножі і палиці1298. 15 серпня 1943 р. митрополит Андрей Шептицький оприлюднив пастирське послання, у якому він засудив «молодих людей», що скоюють убивства з «добрими намірами». Він висловив стурбованість не так про жертви, як про «добре ім’я народу»: «Ми були свідками страхітливих убивств, учинених молодими людьми, можливо, і з добрих намірів, але із згубними наслідками для нації». У тому ж посланні він також звернувся до батьків: «Ви - їхні батьки, отож у важливу хвилину нашої історії стережіть своїх синів перед злочином» і «пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому закону поведінку»1299. У листопаді 1943 р. він оприлюднив пастирське послання, підписане всім українським єпископатом. Шептицький, як голова ГКЦ, знову гостро засудив вбивства, які чинили «банди», проте, як і раніше, не уточнював, які саме вбивства він засуджує1300. Болеслав Твардовський, римо-католицький архієпископ Львова, попросив Шептицького втрутитися в події, пов’язані з убивством римо-католицьких священиків. У листі від 15 листопада 1943 р. Шептицький заперечував етнічну складову вбивства поляків і стверджував, що римо-католицькі священики вбиті не з політичних причин, а через їхнє багатство: «У повному хаосі сьогодення на поверхню піднялися та дичіють усі найгірші елементи. Мені видається, що у статистиці вбивств ті, що пов’язані з грабунком, займають дуже важливе місце - а священики латинського обряду загалом мають репутацію багатих людей...»1301 Він також стверджував, що вони були вбиті не ОУН-УПА, а «більшовицькими 239


партизанами, єврейськими бандами, агітаторами польських революційних організацій із Варшави, які у своїх публікаціях навіть вихваляються вбивствами, що їх коять поляки»1302. Однак у першому варіанті свого листа до Твардовского Шептицький не заперечував, що українці вбивали поляків, і писав: «Українські партії Бандери і Мельника заперечують свою причетність до цих вбивств; вони стверджують, що заборонили своїм членам убивати поляків». Це свідчить про те, що він знав, що робили ОУН і УПА, але вирішив звинуватити інших осіб у діях українських націоналістів1303.
УПА та вбивство євреїв
УПА разом з ОУН(б) - особливо з СБ ОУН(б) - не тільки здійснювали етнічні чистки польського населення, але й знищували євреїв. Більшість євреїв, убитих українськими націоналістами у 1943-1944 рр., - це ті, хто побоюючись транспортування в Белжець або інший табір смерті, тікав з гетто та рятував своє життя, переховуючись у схронах та лісових таборах або у селянських хатах. Євреїв убивали таким же чином, як і поляків, інколи руйнуючи їхні будинки1304. Люди, які вижили, вважали, що злочини коїли українські націоналісти, яких вони називали «бандерівцями». Документи ОУН-УПА та інші джерела свідчать, що «бандерівцями» називали членів СБ та діячів ОУН(б), партизанів УПА, а іноді й українських селян або бандитів. Українських міліціонерів зазвичай називали не бандерівцями, а міліціонерами (за уніформою)1305. Партизани УПА, як і діячі ОУН, поділяли антисемітські погляди, поміж яких і стереотипне уявлення про «єврейський більшовизм». Під час одного з допитів партизан УПА Федір Вознюк заявив, що накази вбивати поляків і євреїв командири УПА почали віддавати своїм підлеглим у 1943-1944 рр.1306 За словами польського свідка, партизани УПА, що проходили через с.Глибочицю (Волинь) 1943 р., співали: «Вирізали ми жидів, виріжемо і ляхів, і старого, і малого до єдного; поляків вирежем, Україну збудуєм»1307. Терор УПА сприяв тому, що стосунки між поляками та євреями значно покращилися, ніж це було до цього; представники цих двох груп іноді виступали разом проти спільного для них агресора, з тієї ж причини поляки і євреї також об’єднувалися з радянськими партизанами1308.
Свідчення про події того часу такі. Маня Лейдер втекла з потягу, який прямував в Белжець, та намагалася сховатися в лісі Перемишлянського р-ну, де її згодом прихистили польські та єврейські партизани1309. У липні 1943 р. УПА напала на хутір Медведівка. Загарбники вбили 57 поляків і чотирьох євреїв1310. В 1943-1944 рр. УПА вбила багатьох євреїв, поляків і чехів, які проживали у с. Новини Чеські1311. Багато поляків і чотири єврейські родини, зокрема й трьох дітей, вбили українці (під проводом Федора Галушки) ЗО серпня 1943 р. в с. Миелина1312. Завдяки звістці 240


про небезпеку, яку передав бандерівець, групі з 500 євреїв, які ховалися у березні 1944 р. в лісі Перемишлянського р-ну, вдалося врятуватися втечею (до польського с. Ханаков). Наступного дня українські націоналісти атакували це село; поляки і євреї разом захищалися від нападників. Бандерівці вбили 70 поляків і дві єврейські родини. На Великдень УПА знову напала на це село і вбила 60 поляків і невстановлене число євреїв1313. У с.Бортниця (в районі м.Дубно) п’ятнадцять поляків і вісім євреїв організували самооборону. Восени 1943 р. українці напали на них і вбили 20 осіб. На Різдво 1943 р. українці знову напали, убивши вісьмох поляків і трьох євреїв1314.
Деякі євреї йшли до загонів радянських партизанів, щоб боротися разом проти УПА і німців1315. Шльома Кац у травні 1943 р. приєднався до радянського партизанського загону, що діяв в Житомирській обл. Під час зіткнень з німцями і УПА він вбив шість бандерівців і дванадцять німців1316. Янкель Фенгер, який сховався в лісі в районі Перемишля, вирішив помститися за двох євреїв, яких український селянин видав німцям незадовго до приходу радянської армії (у євреїв закінчилися гроші, щоб заплатити йому за прихисток). Фенгер прийшов до селянина додому і повідомив, що він з українського підпілля, і прийшов покарати його за те, що той приховував «ворогів українського народу». Селянин показав йому пляшку горілки і мішок солі, які отримав від німців за видачу євреїв, після цього Фенгер убив селянина і його дружину, але залишив живими дітей1317.
Багато євреїв облаштовували свої укриття в схронах і лісових таборах. У випадках, коли такі місця виявляли націоналісти ОУН та УПА, одночасно могли вбити від 20 до 100 осіб1318. Ізраела і Барбара Ліссак свідчили, як в одному з місць бандерівці виявили три єврейські схованки. В одну з них бандерівці вистрелили артилерійським снарядом, а по євреях, що поспіхом залишали два інших - відкрили вогонь з рушниць. Ліссаки також розповіли, що під час нападу на три польські сім’ї бандерівці вбили дванадцять євреїв і десять поляків1319. Іґнацій Голдвассер переховувався зі своєю матір’ю та іншими євреями в укриттях неподалік Борислава, однак незадовго до прибуття радянської армії, як він зазначає, бандерівці почали вбивати євреїв і в таких місцях1320. Зі ста осіб, що переховувалися разом з Ліпою Штрікер, вижили не більше десяти. 2 березня 1944р. Штрікер побачив з-за кущів, як група українців увійшла до схрону та зарізала всіх людей усередині, серед них була і його родина1321. Едція Шпейхер і ще 22 євреї переховувалися у схроні поблизу Дрогобича. Одного разу кілька бандерівців, які відрекомендувалися радянськими партизанами, запросили цих євреїв приєднатися до їхнього загону. Коли євреї вийшли зі схрону, бандерівці наказали їм роздягнутися, а потім всіх убили1322. У березні 1944 р. біля с.Нараїв Бережанського р-ну УПА змусила поляка показати 241


місцеперебування 65 євреїв, які переховувалися в лісі (поляк постачав євреям їжу і знав про їхнє місцезнаходження). Унаслідок цього нападу загинув 51 єврей1323. Леон Кнебель, який ховався в лісах під Бориславом, згадував, що бандерівці були набагато жорстокіші, ніж Waldshutzpolizei, які також вишукували євреїв у лісах. Одного разу націоналісти вбили 24 євреїв, серед них і молоду жінку. Бандерівці відрізали їй руки і зрізали з тіла смужки шкіри1324.
Не всіх євреїв, які ховалися у лісах, представники ОУН(б) і УПА відразу убивали. Декотрим з них пропонували «захист». ОУН(б) реєструвала цих євреїв, розміщувала їх у «табори» і змушувала працювати на ОУН(б) і УПА. «Табори» часто розташовували на фермах або у будинках нещодавно убитих поляків. Більшість із цих євреїв націоналісти вбили незадовго до того, як частини Червоної армії увійшли в Західну Україну1325. У керівництві ОУН(б) і УПА не були зацікавлені в тому, щоб дати змогу євреям пережити війну, оскільки вони побоювалися, що ті нададуть радянській владі важливу про них інформацію.
Багато (кількість невстановлена) єврейських лікарів, стоматологів і медсестер - коли добровільно, а коли під примусом - ставали членами медичних підрозділів УПА. Дехто з них, не витримавши морального тиску, намагався тікати1326. Однак більшість з них, так само як і євреїв, які «працювали за наймом» ОУН і УПА в колгоспах і таборах, було вбито незадовго до приходу Червоної армії. Історик раннього Голокосту Філіп Фрідман прокоментував це питання так: «Українські джерела говорять про значну кількість єврейських лікарів, стоматологів і санітарів, які служили в лавах УПА. Ось питання: чому лише невелика їх кількість вижила?» Очевидно, що і тих євреїв, які були кваліфікованими фахівцями, теж знищили бандерівські загони. За словами Лева Шанковського, майже кожен загін УПА мав лікаря або фармацевта, кравця, шевця, цирульника та ін. з числа євреїв. Знову виникає питання: що ж сталося з цими сотнями тисяч спеціалістів та кваліфікованих робітників? Бетті Ейзенштейн стверджує, що навесні 1943 р. бандерівці почали наслідувати німецьку тактику «селекції». Живими залишали тільки кваліфікованих робітників, яких засилали в спеціальні табори, де вони працювали на підприємствах або фермах. В одному із таких таборів, створеному у квітні 1943 р. в районі м.Порицьк (Волинь), перебувало понад 100 євреїв. Інший табір, де було близько 400 євреїв, розташовувався у с. Кудринки (неподалік від с. Тучин). Ейзенштейн повідомляє, що в цих таборах бандерівці ліквідували євреїв безпосередньо перед приходом Червоної армії1327.
Кілька євреїв, які перейшли на радянській бік, підтвердили, що єврейських лікарів УПА вбила незадовго до прибуття радянських військ1328. Загальна кількість євреїв, які пережили період своєї співпраці з УПА, 242


здається, дуже низькою, і насправді її складно точно оцінити1329. Серед уцілілих євреїв була і медсестра Лея Гольдберг. Спочатку бандерівці хотіли її вбити, але потім вирішили, що вона житиме, оскільки вона ще може бути корисною, а вбити її можна у будь-який час пізніше. Вона була в групі УПА з 400 партизанів і часто відчувала страх за своє життя. Лея чула, як націоналісти проклинали євреїв, поляків і радянських партизанів, - казали, що їм потрібно вбивати євреїв заради України та знищувати польські села. Жінка кілька разів бачила, як бійці УПА катували і вбивали радянських партизанів, поляків і єврейських дітей. Одного разу, коли її намагалися вбити, вона втекла до радянських партизанів і залишалася з ними до вступу Червоної армії1330.
Один із наказів, відповідно до якого євреїв, що працювали в колгоспах і трудових таборах УПА, слід вбити, надійшов від СБ ОУН(б) - підрозділу, на рахунку якого, можливо, більше вбитих євреїв, ніж у партизанів УПА: «...всіх жидів неспеціалістів [ті, що служать в УПА] конспіративно знищити, щоб [інші] жиди і навіть наші люди не знали, а пускали пропаганду, що пішов до більшовиків»1331. «Під час допиту в НКВС Іван Кутковець заявив, що СБ ОУН(б) 1943 року видала наказ «фізично знищувати єврейське населення, яке ховалося в селах»1332. У Рівненській обл. українські націоналісти «буквально полювали за євреями, організовуючи облави і прочісуючи лісові стежки, яри і т.д.»1333
В останні кілька місяців до вступу Червоної армії євреї іноді залишали ліси і схрони, сподіваючись отримати захист у німецьких робітничих таборах. Вціліла Гіларі Кенігсберг свідчила 1948 р.: «З початку 1944р. кількість загонів бандерівців примножилася; вони відшукували єврейські схованки в лісах і селах, жорстоко вбиваючи всіх, кого знаходили. Місцерозташування схронів виказували селяни. Іноді вони особисто, з сокирою в руках, приводили євреїв у поліцію. Потім відбувалося те, що може здатися неймовірним. Євреї тікали з лісу і бункерів до таборів, щоб сховатися. [Залишки] єврейської поліції та адміністрація місцевих поселень отримували [з] цього вигоду. Під приводом того, що вони не можуть більше брати євреїв до таборів, вони вимагали хабара (грошима або речами). Щоночі бандерівські банди і місцеві націоналісти здійснювали набіги та розстрілювали євреїв. Побоюючись нападу бандерівців, євреї намагалися сховатися в німецьких таборах. Кілька німецьких солдатів прибули до цих таборів з метою їх захисту, а отже, захисту євреїв також»1334.
Едція Спілберг-Флітман, яку разом з її шестирічним братом та їхньою матір’ю врятував німецький офіцер, згадувала, що «80% [моєї сім’ї] вбили українці, які були нашими друзями», але насправді українці «були гірші за німців»1335. М. Шпігель залишив 1948 р. свої свідчення про те, що кількох членів його сім’ї вбили українські селяни й українські 243


поліцейські. Він розповів про вбивство 120 євреїв, яке вчинили на фермі українські поліцейські: «Вважаю важливим констатувати, що це вбивство не було німецькою акцією, воно було скоєно українськими поліцейськими і бандитами». Коли українські поліцейські напали на останніх євреїв на фермі, німецький «майор» прийшов [туди] зі своїм помічником і вдарив одного [українського] поліцейського по голові своїм револьвером... і наказав їм негайно піти»1336.
З наближенням радянських військ інтереси УПА та Німеччини почали збігатися, в результаті чого з весни 1944 р. багато підрозділів УПА знову відновило свою співпрацю з німцями1337. На конференції у Львові, яка відбулася в жовтні 1943 р., керівництво ОУН ухвалило резолюцію, яку згодом передали в польське підпілля: на українській території польські війська, як і УПА, не повинні вступати у бойові сутички з німецькими військами1338. Один із вояків УПА під час допиту заявив, що бойові дії з німцями не мали для УПА ніякого сенсу1339. Німці іноді доручали членам УПА розстрілювати євреїв. Згідно зі звітом розвідки вермахту, «УПА успішно взялася до переслідування єврейських гангстерів і дотепер застрелила майже сотню людей»1340. У березні або квітні 1944 р. УПА повідомила німцям, що очистить Хелм (Холм) Рава-Руського району від «поляків, бандитів і євреїв»1341. Того ж 1944 р. Донцов наполягав, що «боротьба з євреями є в інтересах і традиціях українського народу»1342.
Важко оцінити, скількох євреїв ОУН(б) і УПА дійсно вбили 1943 р. - у першій половині 1944 р. З огляду на прихований характер цих масових вбивств, ми ніколи не зможемо встановити точне число загиблих. Аналіз, проведений як у цьому дослідженні, так і в межах досліджень інших істориків, дає змогу припустити, що в 1943-1944 рр. на Волині та у Східній Галичині ОУН(б) і УПА вбили сотні або навіть тисячі євреїв, але фактичну кількість жертв визначити складно. Так, Ґжеґож Мотика, який глибоко вивчав проблему антипольського насильства УПА, але лише незначну частину свого дослідження приділив антиєврейським аспектам, вважає, що підрозділи УПА знищили 1-2 тис. євреїв1343. Шмуель Спектор, який вивчав події, пов’язані з Голокостом на Волині, писав, що «тисячі тих, кому вдалося вижити в умовах здійснення німецьких ліквідаційних заходів (Aktionen), були вбиті українськими націоналістичними партизанами». За його словами, на Волині Голокост пережили тільки З 500 євреїв (1,5% від довоєнного єврейського населення). З 40 тис. євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісистій місцевості, селах або інших укриттях, вижили тільки 9%1344. Єва і Владислав Семашки дійшли таких самих висновків, як і Спектор (однак, як і Мотика, левову частину своїх досліджень вони присвятили антипольському насильству УПА)1345.
244


Ніхто не підраховував, скільком євреям Східної Галичини вдалося втекти з гетто, трудових таборів або дорогою до таборів смерті та згодом сховатися в лісі або інших укриттях. Територія Східної Галичини була менш лісистою, ніж Волині, що не сприяло облаштуванню укриттів. Однак у Східній Галичині євреїв було вдвічі більше, ніж на Волині, а отже, кількість жертв могла бути такою ж високою, як і на Волині, або навіть вищою. Всього 10-15 тис. євреїв Східної Галичини (2-3% від довоєнного населення) пережили Голокост1346. Таким чином, число євреїв Волині та Східної Галичини, які ховалися в лісах та інших укриттях, але їм не вдалося вижити, можливо, становить 60-80 тис. осіб1347. Сучасний стан досліджень не дає можливості точно визначити, яку саме кількість євреїв убили ОУН і УПА, а яку місцеве населення, українська поліція чи німці, а також скільки з них померло від хвороб або голоду під час перебування в укриттях.
Не викликає сумніву, що українська поліція причетна до вбивства більшої кількості євреїв, ніж ОУН(б) і УПА разом узяті, оскільки її підрозділи допомагали німцям за всім периметром каральних дій (поміж яких масові розстріли, патрулювання гетто, вистежування євреїв у лісах та доправляння їх у табори смерті). Однак поліція, схоже, вбила усе- таки менше євреїв-утікачів, ніж ОУН(б) та УПА, бо саме лісиста і значна частина сільської місцевості були під контролем УПА. Варто зауважити, що до лав УПА потрапляли колишні українські поліцейські, які вже володіли навичками масового знищення людей, вчиненого за відносно короткий час1348.
Істотну роль у Голокості на Волині і у Східній Галичині відіграло місцеве населення. Деякі українці рятували євреїв, тоді як багато інших були байдужими або активно допомагали німцям, українській поліції й УПА. Селяни знали, що євреї оголошені поза законом (vogelfrei) і що за грабіж або вбивство таких осіб їх ніхто не переслідуватиме. Навпаки, переховувати чи допомагати євреям було ризиковано, тому що сусіди могли повідомити про це в поліцію. Усунення євреїв з сіл і міст було довгостроковою метою навіть поміркованого українського національного руху, який домінував в українській політиці до утворення ОУН. Селяни, зазвичай, мало цікавились фашизованими і екстремістськими формами націоналізму ОУН і більше довіряли цим «поміркованим» рухам1349. Певну роль у масових убивствах також відігравала релігія, оскільки саме завдяки їй багато селян знаходили виправдання геноциду євреїв. Один селянин з Волині якось сказав своєму єврейському знайомому, що втік з гетто: «Гітлер підкорив майже весь світ і збирається вбити всіх євреїв, тому що вони розіп’яли нашого Ісуса. Ти думаєш, що можеш уникнути цієї долі? Ти не повинен тікати з гетто; принаймні ти б відпочивав в одній 245


могилі зі своєю сім’єю. А тепер хто знає, де ти помреш. Моя тобі порада - повернутися в гетто»1350.
У цей час, як і у випадках з «демократизацією» та етнічною чисткою поляків, ОУН(б) поспішно почала фальсифікувати своє недавнє минуле, пов’язане з масовим насильством проти євреїв. Наприкінці жовтня 1943 р. УПА розпорядилася підготувати документи, які б свідчили про те, що 1941р. німці знищували євреїв без будь-якої допомоги з боку української поліції: «В. Списи, які стверджували б, що протижидівські погроми і ліквідації переводили самі німці, без співучасті і допомоги укр. поліції, а натомість перед розстрілами спонукували жидівський комітет, чи самих диліквентів [кого мали розстріляти] підписами стверджувати приявність української поліції і її співвиконність в акціях. Г. Матеріяли, що наявно стверджували б ініціювання і співучасть поляків в протижидівських погромах, а водночас їх вислужницько-агентурну роботу німцям в боротьбі проти українців»1351.
У офіційних і пропагандистських документах ОУН(б) гарантувала євреям рівність і права меншин, але водночас євреїв експлуатували, переслідували та вбивали. Це дуже нагадувало їхнє ставлення до поляків1352. 1 листопада 1943 р. керівництво УПА оголосило «...що ми толеруємо всі національності - також жидів, які працюють на користь української держави. Вони будуть лічитися повноправними громадянами України. Про це говорить з лікарями-жидами і іншими фахівцями, які у нас затруднені»1353.
Ставлення ОУН(б) і УПА до євреїв нагадувало їхнє ставлення до поляків, росіян та інших меншин, і воно досягло своєї кульмінації завдяки тому факту, що багато українських поліцейських, які були причетні до знищення волинських і галицьких євреїв 1942 р., навесні 1943 р. переметнулися з поліції до УПА. Втім, не слід забувати, що до ОУН(б) і УПА належали різні люди, і було б недоречно зображати їх як моноліт, що складався тільки з расистських фанатиків і воєнних злочинців. Вивчаючи соціальний склад УПА, ми бачимо там людей обох статей, різних класів та з різною освітою, які приєдналися до її лав за різних умов і не завжди через переконання. Декотрі з них з часом скоригували або повністю змінили свої погляди, ставши щирими прихильниками націоналістичної, расистської та антисемітської програми руху. Наприклад, Олександр Повшук, український волинянин, який скептично ставився до українських націоналістів, був насильно зарахований до УПА влітку 1943 р. Спочатку він у своєму щоденнику критикував оунівців, засуджуючи їх за співпрацю з німцями, знищення поляків та ін. За рік він змінив свої погляди і зробив націоналізм та антисемітизм важливими складовими своїх переконань1354.
246


Етнічне й політичне масове насильство УПА не можна пояснити тільки націоналістичною і расистською ідеологією ОУН(б). Цієї ідеології - як зведення правил, що схвалювали вбивство «ворогів української нації», - безумовно, було досить, щоб перетворити простих чоловіків і жінок на убивць. Питання в тому, як і чому ця ідеологія виникла, та у яких політичних і військових контекстах її положення були реалізовані на практиці. Чотири чинники, які здатні пояснити ці обставини, мають такий вигляд: по-перше, соціальне і політичне становище українців у міжвоєнний період або навіть раніше; по-друге, військова мета і стратегія УПА; по-третє, загальна атмосфера, яка склалася в умовах нацистської окупації та панування нацистської ідеології; і по-четверте, важливе значення мав той факт, що на цих територіях ніколи не було сильної адміністрації, у той час як лінія фронту постійно пересувалася.
По закінченні Першої світової українцям не вдалося створити державу. У міжвоєнний період їх піддавали дискримінації, тому українці мали вагомі підстави для того, щоб відчувати до польської влади відразу та вступати з нею у конфронтацію. Доля українців СРСР, які у тридцяті роки пережили голод і сталінські репресії, була ще гіршою. Ці події, безумовно, вплинули на мотиви і мету ОУН(б) та УПА. Керівництво ОУН(б) побоювалося, що під час Другої світової повториться ситуація, яка виникла після попередньої війни, і українці знову не зможуть створити свою державу. Польський уряд у вигнанні наполягав на включенні спірних територій до польської держави, тим самим підтверджуючи побоювання українських націоналістів. Окрім того, свою позицію не приховували й радянські лідери, які мали намір приєднати всі українські території до СРСР, арештовуючи та знищуючи на своєму шляху всіх політичних супротивників. Прагнучи мобілізувати селян на насильство, ОУН і УПА обіцяли їм, що буде створено українську державу і вони стануть власниками землі, яка раніше належала полякам. Ще одним важливим мотивом етнічного насильства була перспектива привласнення польських або єврейських будинків та їхнього майна. Було б неправильно стверджувати, що в 1943-1944 рр. тільки члени ОУН(б), повстанці УПА або селяни, мотивовані українським геноцидним націоналізмом, переслідували євреїв у лісах. Євреїв убивали й представники інших соціальних прошарків українського населення, серед яких були грабіжники і селяни, які перебували під впливом ненаціоналістичних мотивів (інколи - ідеологічних та економічних у змішаному вигляді)1355. Нарешті, ми повинні згадати, що у роки війни багато українців, наражаючи на небезпеку себе і членів своїх родин, надавали євреям і полякам справжню допомогу - рятували їх, переховували, забезпечували їжею, попереджали про небезпеку чи сприяли їм в інший спосіб (карта № ІЗ)1356.
247


Бандера й бандерівці
В період здійснення на території України етнічних чисток поляків та знищення євреїв Бандера перебував в ув’язненні (спочатку у Берліні, потім у Заксенгаузені). Керівництво ОУН(б) і УПА тримало зв’язок з Бандерою через його дружину та інші канали. Отже, Бандера отримував інформацію про дії ОУН(б) і УПА, але ми не знаємо його конкретних думок про етнічні чистки та інших видах етнічного й політичного насильства того часу. Я не знайшов жодних документів, які б підтверджували, що Бандера схвалював чи не схвалював ці дії. Після війни він ніколи не засуджував етнічних чисток або погромів і навіть не визнавав, що вони взагалі відбувалися. Таке замовчування було досить типовою поведінкою, притаманною як лідерам і членам цього руху, так і його послідовникам. Етнічне і політичне насильство, вчинене ОУН і УПА під час Другої світової, безумовно, не суперечило довоєнним переконанням Бандери, які він проголосив на Львівському судовому процесі: «Наша ідея в нашому розумінні настільки велика, що не окремими особами, не сотнями, а тисячами належить пожертвувати, щоб її реалізувати»1357. У 1940— 1941 рр. Бандера готував «Українську національну революцію», план, який передбачав масове насилля стосовно етнічних меншин і політичних супротивників, тому можемо підсумувати, що насильство, яке вчинили ОУН(б) і УПА в 1942-1944рр., не суперечить політичним поглядам та прагненням Бандери.
До масового насильства 1942-1944 рр. Бандера особисто не був причетним, а його персональна (на відміну від моральної) відповідальність за ці вбивства або дуже обмежена, або її взагалі нема. Проте залишається очевидним, що знищення тисяч поляків і декількох сотень або навіть тисяч євреїв, вчинене ОУН(б) і УПА в 1943-1944 рр., вплинуло на формування політичного міфу та іміджу Бандери. Значною мірою це сталося тому, що жертвам терору діячі ОУН(б) і УПА були відомі як «бандерівці» або «люди Бандери». Термін «бандерівці» належить часу 1940р., періоду розколу ОУН на ОУН(м) і ОУН(б). Вперше він з’явився в червні-липні 1941р., але в той час його не використовували жертви погромів. Однак два роки потому слово «бандерівці» стало широковідомим у Західній Україні: його часто вживали щодо членів ОУН(б), партизанів УПА та інших українських злочинців. М. Брюх, який у роки війни перебував на території Західної України, у своєму письмовому свідченні, яке він дав 28 квітня 1945 р. німецькою мовою, назвав «бандерівцями» партизанів УПА, які вбивали поляків на Волині і нападали на євреїв, що ховалися в схронах1358. У своїх спільних свідченнях, написаних польською мовою 1945 р., Якуб і Есія Цильбергери, а також Герш і Доба Меламеди назвали «бандерівцями» або «бандерітами» партизанів УПА, які вбивали поляків та євреїв ( останніх -
248


вишукували у лісах, утримували в трудових таборах і намагалися знищити напередодні вступу радянських військ). Водночас вони не називали бандерівцями ані тих злочинців, які переслідували євреїв і були звичайними селянами, ані міліціонерів, що вбивали євреїв під час погрому в Тучині 1941р.1359 У десятках інших свідчень, зібраних Єврейським історичним інститутом (CŻKH) у 1944-1948 рр., бандерівців згадують аналогічним чином, як і у свідченнях Цильбергерів і Меламедів1360.
У польських та єврейських колах у 1943-1945 рр. назва «бандерівці» набула практичного значення й асоціювалася з людьми, які можуть з’явитися в будь-який час і скоїти вбивство. Це визначення було розмовним і його вживали в контексті ідентифікації українських націоналістичних повстанців, зокрема членів ОУН(б) і партизанів УПА. Утім, його іноді використовували і стосовно бандитів, що не належали до ОУН(б) або УПА та чинили вбивства з інших, ніж у націоналістів, причин. Цю назву не використовували, коли йшлося про українську поліцію: її називали власним іменем1361. Солдатів Тараса Бульби-Боровця, які також убивали євреїв, але не належали до ОУН(б) або УПА, називали не бандерівці, а «бульбівці» або «бульбовці»1362. Оскільки євреї та поляки називали «бандерівцями» людей, які щодня коїли стосовно них усілякі злочини, у цих спільнотах ця назва набула стійкого негативного забарвлення та асоціювалася з бандитами, злодіями та вбивцями.
У документах Армії Крайової (АК) назва «бандерівці» вперше згадується 1942р., а в 1943-1944рр. трапляється частіше - у випадках, коли йшлося про ОУН(б) та УПА, а іноді - про українських селян, які здійснювали набіги і вбивали поляків; в іншому місці АК роз’яснює, що цей термін виник після розколу ОУН1363. Радянські або прорадянські партизанські загони, які діяли в Західній Україні, називали «бандерівцями» також представників інших націоналістичних партизанських формувань1364. Радянські органи безпеки, радянські партизани й політики почали часто вживати назву «бандерівці» приблизно в той самий час, що й АК - починаючи з 1942 р., а з 1943-го її застосовували частіше. Слово «бандерівці» вперше з’явилося в радянських секретних документах ще наприкінці 1940р., коли спалахнув конфлікт між Бандерою і Мельником1365. В одному радянському документі пояснюється, що «бандерівці тепер використовують назву “УПА”»1366. Вояки УПА також себе називали «бандерівцями», маючи на увазі, що з цією назвою пов’язаний патріотичний антирадянський рух, що бореться за незалежність України1367. Німецькі військові називали діячів ОУН(б) «групою Бандери» або «рух Бандери», іноді - бандою1368.
На III Великому зборі ОУН(б), який відбувся в серпні 1943 р., керівництво ОУН(б) дистанціювалося від погромів 1941р. й ототожнення 249


руху з фашизмом і фашизацією, проте постать Бандери у свідомості оунівців та партизан УПА залишалася на тому ж місці. Багато джерел прямо вказують, що партизани УПА масово солідаризувалися з ним. 1943 р. (під час переговорів з Бульбою-Боровцем) ОУН стверджувала, що Бандера залишається єдиним лідером України1369. У листівці 1943 р. («За що ми боремося») ОУН назвала Бандеру страждальцем за велику справу1370. У брошурі «Наші провідники: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера», надрукованій, мабуть, 1943 р., Бандеру назвали ідеальним революційним борцем, який провів багато років у в’язниці в боротьбі за справу визволення1371.
В інструкціях оунівців до святкування річниці ЗО червня 1943 р. Бандеру називали головною особою проголошення Української Державності. Останні рядки цього документа закінчувалися гаслами: «Хай живе провідник Організації Українських націоналістів й Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА!!! СЛАВА УКРАЇНІ - ГЕРОЯМ СЛАВА!!!»1372.
Протистояння та колабораціонізм пізнього періоду війни. Поновлення діяльності Бандери
Підрозділи УПА не тільки проводили антипольські етнічні чистки та вишукували євреїв, але й боролися проти радянських партизанів (меншою мірою - проти підрозділів Червоної армії та АК). Ще рідше УПА вступала в бойові зіткнення проти німців, нападаючи на них, у момент їхнього відступу з населених пунктів (німці, з міркувань безпеки, завжди пересувалися групами)1373. Метою таких партизанських атак було захоплення зброї і спорядження (інколи - запобігання реквізиції продуктів у населення). Однак частіше УПА уникала прямих зіткнень з німецькими підрозділами, оскільки розуміла, що німці програють війну і йдуть з України1374. В Галичині, де стосунки між українцями і німцями були набагато кращими, ніж на Волині, напади на німців були ще рідшими1375.
Оскільки СРСР був їхнім спільним ворогом, УПА й німці укладали в 1943-1944 рр. локальні угоди, які містили домовленості про уникнення зіткнень один із одним1376. 28 вересня 1943 р. керівництво ОУН в Україні попередило губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера, що «совєти» готують на нього замах. «Ми не прихильники німецької політики на Сході...», - написали вони, - але «більшовики для нас вороги номер один...» і «доктор Отто Вехтер, до речі, цілком порядна людина... Силами наших бійців, пане губернаторе, ми дозволили собі потурбуватися про вашу безпеку»1377. ОУН(б) і УПА переймалися перспективами співпраці з союзниками, а тому свої контакти з німцями тримали у секреті і називали себе ворогами «нацистського імперіалізму», тобто застосовували у цьому 250


питанні пропагандистську стратегію, аналогічну до стратегії, яку вони практикували під час етнічної чистки поляків і знищення євреїв1378. Свою співпрацю з ОУН-УПА німці також тримали у секреті. Під час відступу з території України німці залишили ОУН-УПА тонни зброї і боєприпасів. Німецька армія розцінювала такий крок як вдалу інвестицію у війну проти СРСР1379.
Під час переговорів з представниками німецьких військ, які відбулися
2 квітня 1944р., «Охрім» (він же Клим Савур і Клячківський, командир УПА на Волині) зажадав звільнення Степана Бандери та інших політичних в’язнів1380. 28 березня 1944р. греко-католицький священик і член ОУН(б) Іван Гриньох попросив СС і німецьку поліцію Генерал-губернаторства дозволити йому побачитися з Бандерою. Він стверджував, що звільнення Бандери поліпшить відносини між УПА та нацистською Німеччиною. Німці відреагували на цю пропозицію лише за кілька тижнів - тільки після початку чергового наступу радянських військ. Гриньоху дозволили приїхати до Берліна та зустрітися з Бандерою1381.
На той час, коли Гриньох приїхав до столиці Німеччини, Бандера вже перебував у Целленбау {Zellenbau, іл.159), привілейованому корпусі концтабору Заксенгаузен, де RSHA утримувало спеціальних політичних в’язнів {Sonderhäftlinge und Ehrenhäftlinge)^1. Існують різні думки про те, коли і як Бандеру перевели з Берліна в Заксенгаузен. Стецько 1967 р. писав, що Бандеру доставили до Целленбау в січні 1942 р.1383 В одному з інтерв’ю 1950р. Бандера сказав, що гестапо утримувало його в Берліні до 1943 р., а потім його перевезли в Целленбау1384. На допиті 1956р. в Мюнхені він заявив, що був переведений з Берліна до Заксенгаузена взимку 1942— 1943 рр.1385 У жовтні 1943 р. Бандері надали персональний номер в’язня: №72192. Його реєстраційна картка свідчить, що його звільнили з цього табору 28 вересня 1944р.1386 Курт Еккаріус, гауптшарфюрер СС та куратор Целленбау, заявив на допиті в серпні 1946 р., що наприкінці 1941р. Бандера
3 шістьма іншими членами ОУН уже перебував у Целленбау. За словами Еккаріуса, Бандеру в його камері регулярно відвідував співробітник гестапо «Шульце»; кілька разів вони разом їздили до Берліна на переговори1387.
У Целленбау утримували й інших відомих політиків. Серед них були: румунський фашист Хорія Сіма та шість інших членів «Залізної гвардії» (вони перебували у таборі з початку 1943-го по серпень 1944-го)1388, граф Готфрід фон Бісмарк-Шенґаузен (внук Отто фон Бісмарка, іл.161), син Сталіна Яків Джугашвілі (іл. 160), магнат Фріц Тіссен (іл. 163), головнокомандувач польської АК Стефан Павел Ровецький (іл. 164). У будівлі, розташованій у особливій частині Целленбау, разом зі своєю сім’єю перебував Курт Шушніг, канцлер Австрії 1934-1938 рр.1389 Протягом 251


усього періоду ув’язнення Бандера мав спеціальний статус, завдяки якому до нього ставилися значно краще, ніж до будь-якого середньостатистичного в’язня німецького концтабору1390. Бандера мав можливість що два тижні одержувати пакунки з їжею, спідньою білизною, одягом та іншими предметами першої потреби, які йому приносили дружина та донька, що мешкали у цей час в Берліні у районі Шарлоттенбург1391.
У Целленбау було 80 камер. Як і решта ув’язнених, Бандера мав свою камеру: №73. У Целленбау також перебували кілька інших українців, зокрема Стецько, Бульба-Боровець, а згодом і Мельник. Іноді вони зустрічалися на території табору та обговорювали питання відновлення співпраці між українцями і німцями. Бандера, хоча і таємно, мав можливість спілкуватися з іншими ув’язненими та читати газети. За словами Мельника, принаймні один оунівець, Олег Кандиба, був убитий або помер у цьому таборі в той час. Мельник дізнався про цей інцидент від Бандери1392.
Під час перебування у таборі Бандера не був відрізаний від політики і діяльності ОУН-УПА. В ОУН(б) знали, що Бандеру відвідує дружина, і через неї підтримували з ним контакти. 1943-го оунівці придбали костюмну тканину та передали її Бандері через дружину. Згідно зі свідченнями оунівця Михайла Польового, інші люди також мали можливість спілкуватися з Провідником1393. В ОУН(б) були чудово обізнані про умови утримання Бандери в таборі, проте не полишали називати його страждальцем і мучеником. В одній листівці 1942 р. стверджувалося, що Бандера «страждає за нашу ідею в підвальних приміщеннях тюрем»1394. У листівці 1943 р. сказано: «Степана Бандеру - кращого сина України і борця за її волю німці вже два роки мучають у в’язниці»1395.
Провідника звільнили з Целленбау 28 вересня 1944р., і відтоді він перебував у Берліні під домашнім арештом. Незабаром після цього німці звільнили Стецька, Мельника, Бульбу-Боровця та близько 300 інших членів ОУН, яких до того утримували в різних таборах. Перебуваючи під домашнім арештом, Бандера міг пересуватися містом і зустрічатися з іншими людьми1396. У бюлетені від 14 листопада ОУН оголосила, що «вождя Степана Бандеру звільнили»1397. Нацисти звільнили Бандеру та інших спецв’язнів Целленбау, оскільки Німеччина програвала війну й тому командування намагалося максимально розширити коло своїх союзників. Наприклад, Сіма та інші легіонери, звільнені наприкінці серпня 1944р., створили у Відні румунський уряд та розпочали мобілізацію румунів1398.
5 жовтня 1944 р. Бандера попросив про зустріч з представниками німецької влади, - в результаті відбулися перемовини з обергрупенфюрером СС Готтлобом Бергером, за підсумками яких, останній повідомив Гіммлеру, що він запропонував Бандері співпрацювати з Андрієм Власовим (керів- 252


ником РОА, створеної німцями восени 1944р. для спільної боротьби проти Червоної армії, іл.157). Бандера відхилив цю пропозицію, оскільки вважав, що «через таку співпрацю, [він] втратить своїх прихильників в Україні». Бандера стверджував, що його рух в Україні став «настільки сильним і здобув так багато прибічників, що Сталіну не вдасться його перемогти». В кінці своєї доповідної записки Бергер коротко охарактеризував Бандеру: «Спритний, впертий, фанатичний слов’янин. Відданий своїй ідеї до кінця. На даний момент дуже важливий для нас, але згодом може стати небезпечним. Ненавидить як росіян, так і німців.
Наважусь запропонувати все ж задіяти його, щоб активувати його рух... Якщо він діятиме на нашій стороні, він буде серйозною загрозою для просування [противника]1399.
Під час перемовин з Бергером й іншими нацистськими політиками Бандера був не так проти співпраці з Німеччиною, що воювала з СРСР, як проти відносин з Власовим («людини великоросійського способу мислення»). Аналогічну позицію обрали й інші українські та неросійські політики, які представляли радянські республіки. Щоб розвести «імперіалістів» та «націоналістів» по різні боки, німці організували спеціальні національні комітети, які згодом почали цілеспрямовано працювати з українцями та іншими представниками неросійського населення1400.
Власов був керівником Комітету звільнення народів Росії (КОНР), створеного 14 листопада 1944 р. в Празі. Приблизно в той самий час почалися приготування до організації подібного комітету, але вже українського. 23 лютого 1945 р. Розенберг доручив Шандруку створити у Веймарі Український національний комітет (УНК), а 12 березня 1945 р. офіційно схвалив створення цієї організації. Крім Шандрука і Бандери, у створенні УНК брали участь та згодом стали його лідерами: Володимир Кубійович, Олександр Семенко, Андрій Мельник та Павло Скоропадський. 17 березня 1945 року УНК призначив Шандрука головою Української національної армії (УНА). У той час на підконтрольній Німеччині території перебувало близько 2 млн українців; лави УНА планували збільшити за рахунок цих людей. Дивізію СС «Галичина» перейменували у 1-шу Українську дивізію УНА, однак аж до кінця війни німці використовували її стару назву1401.
На Бандеру, Мельника і Скоропадського поклали завдання переконати своїх політичних прихильників й надалі боротися проти СРСР. У грудні 1944р. представники абвера відвезли Бандеру і Стецька до Кракова, де залучили їх до підготовки групи українського парашутного десанту. До висадки у горбистому передмісті Львова українців готувала абверкоманда 202. Німці видали українцям мільйон рублів, раніше вкрадених у Росії. Кур’єр (Юрій Лопатинський, іл. 158) передав ці кошти, а також листи (Бандери, Стецька й Лебедя) командиру УПА Шухевичу.
253


Бандера (у своєму посланні) наказав УПА активувати підривну діяльність у тилу радянської армії і заявив, що готовий повернутися в Україну. Стецько попросив кур’єра повідомити лідерам ОУН(б) і УПА в Україні, що він, як і раніше, вважає себе прем’єр-міністром України1402.
У селищі Лехнін, розташованому приблизно за 40 км на північний захід від Берліна, 6 січня 1945 р. Бандера відсвяткував греко-католицьке Різдво1403. Пізніше, з сім’єю і кількома прибічниками, він вирушив до Веймара, де залишався протягом трьох тижнів1404. За словами Шандрука, у Веймарі відбулася зустріч представників УНК, де йшлося про останній хрестовий похід проти СРСР. Мельник виказував обережність, а Бандера, навпаки, виступав за «повну підтримку до кінця, яким би він не був»1405. У свідченнях двох інших людей, оунівця Євгена Стахіва та офіцера абвера Зігфріда Мюллера, також міститься інформація, що, перебуваючи у Веймарі, Бандера здійснював мобілізацію українців до армії, яка формувалася для підтримки нацистів у їхній боротьбі проти СРСР1406. Однак пізніше Бандера запевняв членів ОУН і співробітників ЦРУ, що після свого звільнення із Заксенгаузена він не висловлювався про підтримку УНК і Третього рейху1407.
Наприкінці січня або на початку лютого 1945 р. Бандера з дружиною і дочкою перебралися до Берліна. В лютому вони «втекли» з Берліна (з допомогою Лебедя і Матвієйка) до Відня, де невдовзі ОУН(б) провела конференцію за участі кількох своїх керівників. Бандеру обрали головою новоствореного Закордонного Центру ОУН. На той час, коли Червона армія наблизилася до Відня, Бандера вирушив до Праги, а звідти - в Інсбрук1408.
5-6 лютого 1945 р. керівництво ОУН в Україні призначило Бандеру головою всієї ОУН. Шухевич подав у відставку з цієї посади і став лідером тільки тих підрозділів ОУН, які розташовувалися в Україні. Пізніше керівництво ОУН в Україні також вирішило, що Бандері не слід повертатися в Україну, а треба залишатися за кордоном, де він - як колишній ув’язнений нацистського концтабору і символ українського націоналістичного руху - може пропагувати національну ідею1409.
Приблизно тоді, коли Бандера пропонував «повну підтримку до кінця, яким би він не був», Шимон Редліх, єврей, який у Східній Галичині пережив три роки німецької окупації, спостерігав «у Бережанах найдра- матичішу подію першого року свого життя після звільнення»: «Я стояв біля вікна, що виходило на Ринок [ринкову площу]. Зі мною в кімнаті було ще кілька людей. Бела... сиділа за піаніно. В дальньому кутку Ринка, було видно невелике скупчення людей. Падав сніг. У центрі юрми з’явилася і зупинилася вантажівка. На її кузові було кілька людей. Один із них наче щось читав з аркуша паперу. За кілька хвилин вантажівка зрушила з місця разом з тими, хто стояв на кузові, крім одного. Той чоловік лишився 254


повішеним, його тіло гойдалося з боку в бік. Бела заграла жалобний марш Шопена [sic]. Мені сказали, що чоловік, якого повісили, був «бандерівцем», українським націоналістом. Люди говорили про звірства, які чинили бандерівці проти Совєтів»1410.
Доля бандерівців різко змінилася після вступу радянських військ. ОУН(б) і УПА й далі вбивали поляків, які все ще перебували на території України, але тепер вони почали вбивати і українців - тих поміж них, кого вони звинувачували в підтримці радянського режиму. Радянська влада, зі свого боку, оголосила ліквідацію бандерівців, до категорії яких вона зараховувала членів ОУН, партизанів УПА та їхніх прихильників, а також представників цивільного населення, яких звинувачували або в тому, що вони бандерівці, або в їхній підтримці.
Висновок
Звільнившись з-під арешту (на території Німеччини), Бандера і Стецько спробували налагодити контакти з нацистськими лідерами, але останні вже встановили відносини з надійнішими українськими партнерами, поміж яких провідним колабораціоністом був Володимир Кубійович. У липні 1941р. Гітлер вирішив включити Східну Галичину до складу Генерал- губернаторства, а на інших територіях створити Рейхскомісаріат Україна. Це рішення розчарувало ОУН(б), яка до того сподівалася, що саме Гітлер дозволить їм об’єднати українські території. Крім того, кілька сотень оунівців заарештували та згодом відправили як політв’язнів до різних концтаборів Німеччини. У результаті конфлікту з ОУН(б) німці розпустили оунівську міліцію і створили українську допоміжну поліцію. Приховавши свою належність до ОУН(б), багато націоналістів знову ввійшло до лав поліції. Українські поліцейські, яких в особовому складі поліції було значно більше, ніж німців, брали активну участь у знищенні євреїв. Навесні 1943 р. близько 5 тис. (із загальної кількості 12 тис.) українських поліцейських Волині дезертирували з поліції та приєдналися до УПА, яку ОУН(б) почала формувати за кілька місяців до того.
На початку 1943 р. УПА влаштувала етнічну чистку польського населення Волині і Східної Галичини, у результаті якої було знищено 70-100 тис. мирних мешканців. У той же час ОУН(б), УПА, українська поліція та українські селяни вбили кілька тисяч євреїв, які втекли з гетто і ховалися в лісах. Під час цих масових убивств Бандера перебував під арештом: спочатку в Берліні, а потім у Целленбау. У цей період він мав лише обмежені контакти з керівництвом ОУН і УПА. Проте саме знищення тисяч мирних мешканців, яке ОУН і УПА здійснили у цей період, сприяло зміцненню міфу про Бандеру. Приблизно із цього часу в соціальному вжитку виникла назва «бандерівець», яку широко використовували як 255


жертви, так і виконавці злочинів. Навесні 1944 р. на Східному фронті утворилася ситуація, яка змусила німців відновити співпрацю з націоналістичними та фашистськими рухами. Восени 1944 р. Бандера та інші українські лідери були звільнені з місць ув’язнення. їх намагалися залучити до мобілізації українців на боротьбу проти СРСР, до якої Бандера, за словами Шандрука, ставився дуже серйозно. На початку лютого 1945 р. Бандера переїхав з родиною до Відня. Він знову став головою ОУН, але вирішив залишитися за кордоном, щоби пропагувати національну справу.
256


Частина 6. Третя світова війна та глобалізація українського націоналізму
8 травня 1945 р. фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил і офіційне припинення бойових дій. Закінчилася Друга світова війна - найбільша політична катастрофа в історії людства, яка забрала 45 млн людських життів і призвела до значних руйнувань.
Тоді як мільйони людей в усьому світі зітхнули з полегшенням, ОУН і УПА жадали спалаху нової війни - Третьої світової. Лідери ОУН сподівалися, що після поразки Німеччини західні союзники нападуть на СРСР і це дасть змогу ОУН створити незалежну державу. Принаймні до 1951р. спецслужби США і Великої Британії не відкидали можливості й радянської атаки на Захід, однак перспективи нової війни західні уряди розглядали менш охоче, ніж керівництво ОУН. Реальний хід подій, однак, призвів до того, що ідеологічна конфронтація між СРСР і західними державами переросла в «холодну війну», яка (до 1991-го) розділила світ на Східний та Західний блоки (до цих умовних утворень не увійшли країни-учасниці Руху неприєднання)1411.
Навесні і влітку 1944 р. Червона армія відтіснила вермахт на захід і радянські органи влади поновили свою діяльність на території Західної України. До цього часу Сталіну (а після Ялтинської конференції 4-11 лютого 1945 р. - і союзникам) вже було ясно, що Західна Україна після війни залишиться під владою СРСР.
9 вересня 1944р. була підписана угода між Польським комітетом національного визволення (PKWN) та урядом УРСР, яка передбачала депортацію поляків з України та українців з Польщі. У 1944-1946 рр. 700 тис. поляків, які вціліли в період масових убивств на Волині та у Східній Галичині, були депортовані до Польщі з УРСР, а 488 тис. українців депортували з нової соціалістичної Польщі до УРСР (іл. 173). 1947 р. близько 140 тис. українців, які раніше мешкали на південному сході Польщі, депортували на північні й західні території цієї країни (Akcja Wisla, карта № 15). Проводила цю акцію польська армія, яка застосовувала до українського населення дуже жорстокі методи (було зафіксовано випадки убивств, грабунків, ґвалтувань тощо). Внаслідок цих етнічних депортацій польсько-українські прикордонні території уперше за багато 257


століть були розділені відповідно до кордонів проживання етнічних груп1412.
1941-1944 рр. німці знищили майже всіх євреїв Західної України. Певною мірою участь у цих подіях брала українська поліція та місцеве населення, а також ОУН і УПА, що діяли як у співпраці з німцями, так і самостійно. До німецького вторгнення єврейське населення Волині налічувало 250 тис. осіб, а Східної Галичини - 570 тис. осіб. З них німецьку окупацію на Волині пережили близько 1,5% осіб, а у Східній Галичині - тільки 2-3% осіб1413. Єдиним ворогом ОУН і УПА, що залишався після Другої світової на території Західної України, була радянська влада, яка за іронією долі, реалізувала одну з ключових цілей українських націоналістів. Приєднавши західні області до УРСР, радянські керманичі домоглися об’єднання українських земель в одній державі, тобто «соборності». У результаті цілої низки подій ці регіони України стали значно одноріднішими, ніж вони були будь-коли дотепер.
Загалом, багато чого в радянській політиці мало разючу схожість з політикою ОУН(б). Обидві стратегії були тоталітарними та авторитарними за своїм характером, і обидві передбачали використання етнічного насильства для вирішення політичних проблем. Бандера був ультрана- ціоналістичною або фашистською альтернативою Сталіну і Хрущову. Після Другої світової ОУН(б) часто заявляла, що метою боротьби УПА проти тоталітарного СРСР є створення націоналістичної демократичної України, втім, посилання на демократію було не більше ніж вдаваним, бо мало на меті переконати США і Велику Британію у необхідності підтримки повстанського руху.
Підпорядкування Греко-католицької церкви
Влітку 1944р. радянська влада відновила політику радянізації, яку вона почала на цих територіях ще 1939-го. Одним із елементів цієї політики було підпорядкування Греко-католицької церкви (ГКЦ), важливої складової галицької ідентичності та українського націоналізму. 1939р. ГКЦ налічувала 4,2 млн вірян і 2 950 священиків, 1090 черниць і 520 ченців; у її реєстрах значилося 3 400 парафій і 4 400 церков1414.
У 1943-1944 рр. радянська влада була готова до компромісу з ГКЦ і навіть намагалася встановити зв’язки з Ватиканом1415. Шептицький і його наступник, єпископ Сліпий (іл. 171), також намагались домовитися з СРСР. Наприкінці 1944 р. вони разом із єпископом Григорієм Хомишиним (іл. 170) закликали УПА «звернути з хибного шляху». Щоб переконати представників радянської влади та Сталіна в лояльності ГКЦ, у листопаді 1944 р., Сліпий відрядив до Москви емісарів, яких до цієї поїздки готував ще Шептицький, але незадовго до того він помер.
258


Наприкінці 1944р. радянська влада ставилася до ГКЦ як до однієї з безлічі різноманітних церков, але була незадоволена співчутливим ставленням багатьох греко-католицьких священиків до підпілля ОУН та УПА. Радянські лідери також були стурбовані антикомуністичною позицією Ватикану, якому підпорядковувалася ГКЦ. У січні 1945 р. Російська православна церква (РПЦ) назвала Ватикан ворогом. Незабаром після цього, на початку весни 1945-го, ставлення радянської влади до ГКЦ повністю змінилось1416.
У березні 1945 р. Сталін видав наказ про возз’єднання ГКЦ з РПЦ. 8 квітня 1945 р. газета «Вільна Україна» опублікувала статтю Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем?», в якій він звинуватив церкву у співпраці з німцями, підтримці ОУН і УПА і зраді українського народу1417. У квітні Сліпого і ще 33 священнослужителів заарештували. Сліпий, обвинувачений у тому, що він «агент Ватикану» та «співучасник німецького і бандерівського підпілля», був засуджений до восьми років ув’язнення. Його звільнили тільки 1963 р., відтак дозволили виїхати з СРСР. Після арешту Сліпого радянська влада створила «Ініціативну групу» на чолі зі священиком Гавриїлом Костельником. Завдання групи полягало в тому, щоб консолідувати священиків, які хотіли розірвати Берестейську унію (підписану з Ватиканом ще 1596 р.) і возз’єднати ГКЦ з РПЦ1418.
У наступні місяці понад 70% греко-католицьких священиків, перебуваючи під жорстким тиском радянської влади, приєдналися до «Ініціативної групи». Більшість робили це не за переконаннями, а тому, що боялися репресій або можливої депортації1419. Всіх, хто чинив опір, переслідували як «агентів Ватикану», «агентів Бандери», «нацистських колаборантів» або «буржуазних націоналістів». Наприкінці вересня 1945 р. тільки у Львівській обл. заарештували 78 священнослужителів1420. Згідно з джерелами духовенства, від 500 до 800 священиків Західної України потрапили 1946 р. в тюрми1421. За офіційною статистикою, до 8 березня 1946 р. (офіційної дати припинення діяльності ГКЦ) до складу «Ініціативної групи» увійшло 908 священиків (251 особа - відмовилась). Богдан Боцюрків, експерт з питань ГКЦ, зробив такі розрахунки. У вересні 1945 р. в церковних реєстрах було записано 1684 священики. Між цим показником та цифрою 1159 - тобто всіх священиків, які приєдналися (908 осіб) або відмовилися (251 особа) приєднатися до РПЦ - існує різниця в 525 священиків. Важко оцінити, скількох з цих 525 священиків органи радянської влади заарештували, депортували або розстріляли, оскільки деякі зі священиків залишили ці території разом з німцями ще 1944р., а інші або пішли з церкви та приєдналися до підпілля, або померли. Внаслідок радянських репресій значно скоротилася і кількість ченців і черниць1422.
259


Греко-католицьких священиків тероризували не тільки радянські органи, а й ОУН-УПА. Влітку 1946 р. ОУН оголосила, що ті священики, які перейшли до РПЦ, мають не розголошувати свій перехід, інакше вони будуть вбиті або покарані іншим чином. 20 вересня 1948 р. було вбито голову «Ініціативної групи» Гавриїла Костельника1423.
Під егідою радянської влади 8 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, у якому брали участь 216 священнослужителів та 19 мирян. На соборі ухвалили «Постанову про ліквідацію Берестейської унії 1596р., про розрив з Ватиканом та про возз’єднання з Руською православною церквою», що було по суті фарсом. З пропагандивною метою цей захід задокументували фото- і кінозйомкою. «Ініціативну групу» представляли Гавриїл Костельник, Антоній Пельвецький і Михайло Мельник (іл. 172). У своєму виступі Пельвецький сказав, що «великий Радянський Союз звільнив нас від німецько-фашистського рабства». Костельник заявив, що «унія [з Ватиканом] в нас є оголошенням релігійної війни всьому православному світові на догоду Римові». 31 березня Костельник, Пельвецький і Мельник вирушили до Києва, де зустрілися з Хрущовим і разом переглянули кінорепортаж про Львівський собор. Два дні потому вони продовжили свій шлях, поїхавши до Москви, де Костельник звернувся до Патріарха Алексія з проханням про возз’єднання з Російською Православною Церквою. В одному зі своїх інтерв’ю Костельник заперечував, що греко-католицьких священиків піддавали масовим арештам, а також заявив, що насправді військовий трибунал розглядав справи лиш окремих керівників церкви, таких як Сліпий, що брали участь в «активній зрадницькій і пособницькій діяльності на користь німецьких окупантів», за що їх згодом і засудили1424.
Конфлікт між ОУН-УПА та радянською владою
Ще однією людською трагедією, яку, як і майже повне знищення євреїв та депортацію поляків, пережила Україна, став жорстокий конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом. Ці події переважно розгорталися у контексті міграцій (або - услід за ними) великих груп населення, що відбулися у повоєнний час. Так, заради уникнення переслідувань з боку органів радянської влади 120 тис. західних українців залишили Україну разом з німцями у першій половині 1944р.; багато з них були колабораціоністами1425. У наступні роки до західних регіонів УРСР переїхало кілька тисяч українців (вчителів, медсестер, лікарів, інженерів тощо), що раніше проживали у південно-східних та центральних областях України. 1946 р. східні регіони України вразив страшний голод, який викликали посуха і конфіскація зерна. Внаслідок цієї трагедії загинуло 260


0,8-1,0 млн осіб1426. До 1950р. 1 850 тис. українців, які працювали під час війни в Німеччині в підневільних трудових таборах, повернулися в Україну. Багатьох з них затаврували як «зрадників», але до ГУЛАГу не відправили (як вважали історики часів «холодної війни»). Більшість з них (58%) повернулись до рідних місць, 19% призвали до Червоної армії, 14% зарахували в робочі батальйони Народного комісаріату оборони, 6,5% потрапили до спецконтингенту НКВС (до ГУЛАГу, що перебував під керівництвом НКВС) і ще 2% - до резервних підрозділів таборів1427.
Підпілля ОУН й УПА було найбільшим викликом плану радянізації Західної України. 1944р., у зеніті своєї сили, УПА нараховувала від 25 до ЗО тис. партизанів і мала мобілізаційний потенціал до 100 тис. осіб1428. З літа 1944р. до кінця 1945 р., тобто у період відновлення радянської влади, із території Західної України до лав Червоної армії мобілізували рекордне число новобранців - 700 тис. осіб (таким способом намагалися запобігти вступу молоді до УПА)1429.
Нова влада намагалася «совєтизувати» уми молоді й з цією метою розгорнула всебічну та інтенсивну ідеологічну пропаганду (зокрема у школах, бібліотеках, кінотеатрах та молодіжних клубах). У цій кампанії ОУН і УПА зображали в найпохмуріших тонах: їх називали «німецько- українськими націоналістами», «зрадниками», «бандитами» та «ворогами українського і радянського народу». До Західної України спрямували сотні агітаторів аби прищепити місцевому населенню радянський спосіб мислення. У листопаді-грудні 1944 р. тільки в Дрогобицькій обл. було організовано 4 тис. пропагандистських заходів. У травні 1945 р. в Західній Україні друкувалося 170 найменувань радянських газет1430.
Для боротьби з ОУН і УПА влада організувала винищувальні батальйони, особовий склад яких формували на місцях (на той час командування здійснював Центральний штаб винищувальних батальйонів при НКВС; з 1 грудня 1944 р. штаб перейшов під контроль Головного управління боротьби з бандитизмом). Спочатку кожен західноукраїнський батальйон налічував 100-159 осіб. З часом, коли тактика партизанів змінилася, батальйони розділили на загони по 25-50 або навіть по 10-12 осіб у кожному. До лав винищувальних батальйонів потрапляли переважно люди, для яких ОУН і УПА становили загрозу. Спочатку служба у винищувальних батальйонах була безкоштовною: багато місцевих мешканців - селяни, демобілізовані червоноармійці та їхні родичі, амністовані члени ОУН-УПА, жителі східних областей, родичів яких вбила ОУН і УПА, представники етнічних меншин, зокрема поляки та ін. - ставали їхніми членами, щоб просто захистити себе і своїх родичів. До 40% особистого складу винищувальних батальйонів Дрогобицької обл. становили поляки. Радянська влада також організувала группы 261


содействия истребительным батальйонам, до лав яких увійшли легко озброєні сільські активісти. Станом на 1 січня 1945//1946 рр. винищувальні батальйони в Західній Україні налічували 23 906//39 727 осіб, а групп содействия - 24 025//26 ООО осіб відповідно, що перевищувало актуальну на той час кількість партизанів ОУН-УПА1431.
У перші повоєнні роки ситуація в Західній Україні нагадувала громадянську війну. Винищувальні батальйони не тільки захищали місцеве населення від дій ОУН-УПА і бандитизму, але й скоювали численні злочини, часто через жадібність або бажання помститися за злочини ОУН-УПА. УПА, зі свого боку, ставилася до винищувальних батальйонів як до джерела зброї і часто нападала на них саме з цією метою. У період з 1 січня по ЗО березня 1946 р. лише в районі Станіславова УПА роззброїла 40 загонів міліції загальною чисельністю 700 осіб і захопила 605 одиниць зброї. У липні 1946 р. радянські органи влади звільнили майже половину особового складу винищувальних батальйонів, оскільки до їхніх лав, як і до місцевої міліції, «вжилися» багато членів націоналістичного підпілля. Новий набір до цих підрозділів здійснювали більш ґрунтовно, що передбачало посилену підготовку та індоктринацію. 1948 р. чисельність міліції Західної України становила 85 421 особу, тоді як до особового складу ОУН-УПА входило на той час не більше кількох сотень людей1432.
Надзвичайно дієвий засіб, за допомогою якого вдалося зменшити підтримку УПА з боку місцевого населення, була депортація1433. Про те, якою мірою це було насправді так, свідчить, наприклад, донесення оунівця Бур’яна, датоване 13 листопада 1944р.: «Все населення втрачає дух... Ставлення населення значно змінилося порівняно з тим, як це було місяць тому. Люди були сильно залякані арештами і вивезенням в Сибір, тепер вони взагалі не хочуть брати на квартири, бо бояться доносів»1433. Інший член ОУН(б) зізнавався: «Населення дивиться на нас [підпільників] так, як ніби ми засуджені до смертної кари. Співчувають нам, однак, але не вірять в наш успіх і не хочуть пов’язувати своєї долі з нашою»1434.
Внаслідок депортацій та інших мір українці не тільки втратили довіру до пропаганди ОУН, але й почали відмовляти УПА в підтримці, натомість частіше виказували готовність допомогти радянській владі у її боротьбі з націоналістичними повстанцями1435. «За словами першого секретаря Львівського міськкому партії, найбільшою больовою точкою “бандитів” була їхня родина»1436 Недивно, що ще у лютому 1944р. Хрущов запропонував депортувати сім’ї підпільників. Перша така депортація, під час якої депортували 2 000 осіб, почалася 7 травня 1944 р. Багато з цих людей, особливо діти, загинули у дорозі. Депортованих направляли до Республіки Комі, в Іркутську область та до інших віддалених місць СРСР, де вони мали працювати на лісоповалах або вугільних шахтах. 262


1944р. депортували 12762 людини; 1945 року - 174771437. Найбільші депортації відбулися 1947 р. (77791 особа), 1949 р. (25527 осіб) і 1950 р. (41149 осіб)1438. Загалом у цей період радянський режим депортував із Західної України близько 203 тис. осіб1439, з яких 171 тис. звинуватили в належності чи підтримці ОУН-УПА (або в родинних стосунках з членами цих організацій)1440. Під депортацію переважно потрапили жінки й діти, чиї чоловіки й батьки були членами ОУН-УПА, які ховалися в лісах або раніше загинули у боротьбі проти радянської влади. Під час від’їзду з місця проживання родина могла взяти з собою до 500 кг речей, а решту майна конфісковували. Людей депортували на термін від 5 до 25 років1441.
Депортація була типовим радянським способом вирішення політичних проблем і стала причиною великого горя. Тисячі західних українців депортували тільки тому, що їхні родичі були в ОУН-УПА, або тому, що їх звинувачували у підтримці цих організацій (але ми знаємо, що як участь, так і підтримка могли бути примусовими). І ці люди могли бути й зовсім невинними. Однак через злочини, скоєні ОУН-УПА, депортація викликала у західноукраїнському суспільстві суперечливі емоції, про що свідчить, наприклад, такий епізод. 21 жовтня 1947 року жінка, яка випадково опинилася біля депортаційного потяга, запитала іншу, яка очікувала відправлення: «Чому ти голосиш зараз? Треба було ридати раніше. До цього ти, мабуть, сміялася, коли твій син вбивав мого чоловіка, а я тихо схлипувала поруч з ліжком дитини, позбавленої батька. Я знала, що ти заплатиш удвічі за мої страждання, і я не помилилася. Ви і тільки ви відповідаєте за наші біди, за сльози дітей-сиріт, вдів і старих жінок, чиї батьки й чоловіки загинули від рук твого сина та інших бандитів»1442.
Іншим заходом, який ослабив УПА разом з депортацією, була колективізація. За її допомоги радянська влада мала намір не тільки змінити спосіб організації сільського господарства, а й створити перешкоди у постачанні продовольства повстанцям. 1947 р., услід за початком колективізації, було депортовано 77791 осіб, дві третини з яких були членами сімей середняків і куркулів - заможних і навіть багатих, за радянськими стандартами, людей1443. У Західній Україні колективізацію закінчили раніше, ніж у Білорусі, що свідчить про те, що конфлікт з ОУН і УПА її прискорив. 1950р. 98,7% усіх західноукраїнських господарств стали колгоспними. Загалом селяни вступали в колгоспи не добровільно, а робили це з остраху та під гнітом обставин1444, водночас саме ці люди стали головною мішенню терору з боку УПА. За деякий час місцеві мешканці відвернулися від повстанців і засудили їх1445. За словами Статієва, під час ранньої радянізації Західної України лідер УПА Шухевич заявляв: «Жодне село не має визнавати радянську владу. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнає радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати.
263


Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із сорока мільйонів українського населення залишиться половина - нічого страшного у цьому немає»1446.
Іншим дієвим засобом викорінення підтримки ОУН-УПА був терор проти реальних і можливих помічників та прибічників УПА. Співробітники НКВС (з 1946 р. МВС) і НКДБ (з 1946 р. МДБ) часто вбивали або знущалися з людей, які не належали до ОУН-УПА та не вчиняли ніяких злочинів, хоча на офіційному рівні такі дії були заборонені1447. Оскільки у НКВС усіх західних українців вважали «бандитами» або «націоналістами», а переслідування невинних (у вигляді рапортів про прогрес у розгромі «бандитських формувань») покращували статистику НКВС, жертвами радянського терору ставали зовсім випадкові люди (інколи цілі родини). Справжні мотиви вбивства іноді були пов’язані з пиятикою або садистськими нахилами співробітників міліції. Звичною справою було зґвалтування заарештованих жінок; десятки з них убили під час опору подібним діям. Офіцери НКВС повідомляли про такі епізоди як про розправу з «бандитами», «націоналістами» або «бандерівцями», і тільки іноді ці люди поставали перед судом за свої злочини1448. Наприклад, у березні 1946 р. підрозділ НКВС, що складався переважно з українських солдатів, виконував бойове завдання у с. Родатичі: «Перед початком завдання [лейтенант] Ілюбаєв, [сержант] Резик і рядовий Сайко випили літр самогону... Обшукавши будинок Кутовика і не виявивши нічого підозрілого, Ілюбаєв і його група підійшли до сусіднього будинку Марії Федорівни Кульчицької. ...У цей час Анна Кутовик вибігла зі свого будинку в сторону сільради і кричала, що її пограбували. Рядовий Сайко побив її [Кутовик] автоматом, а потім застрелив на вулиці. Почувши постріли, місцевий житель, 50-річний Станіслав Іванович Товбух, вискочив з будинку... Сайко відвів Товбуха на 100 метрів і розстріляв... Після цього Ілюбаєв наказав розстріляти всіх в будинку [Кульчицької]... Сайко, Соловйов [рядовий] і Халітов виставили Емілію Кульчицьку (21 рік), Катерину Кульчицьку (13 років) та інваліда, 36-річного Івана Прийму, в один ряд біля ліжка. Дівчина-підліток заплакала і благала не вбивати її, а Прийма, інвалід, впав на коліна і просив пощадити його. Але Сайко, Соловйов і Халітов застрелили дівчат, а Прийма симулював смерть і, таким чином, вижив... Ілюбаєв доповів командирові батальйону капітану Штефанову, що він ліквідував п’ятьох бандитів»1449.
Під час допитів співробітники НКВС, як і в період першої окупації Західної України в 1939-1941 рр., часто знущалися з людей та катували їх. Побиття було основним способом «здобування» інформації; підозрюваних катували електричним струмом і припіканням цигарок1450.
264


1944р. органи радянської влади заарештували Юрія Стельмащука, одного з керівників ОУН і УПА. За його допомогою 12 лютого 1945 р. вдалося вистежити і вбити Клима Савура (Дмитра Клячківського), першого оунівського командира УПА і головного організатора етнічних чисток на Волині на початку 1943-го. Вбивство Савура шокувало багатьох членів ОУН та загалом погіршило настрій партизанів УПА. За допомогою свідчень, отриманих від Стельмащука, енкаведисти виявили, арештували і вбили кількох інших націоналістичних повстанців; також його залучали до участі в пропагандистських мітингах. Наприкінці 1945 р. Стельмащука засудили до смертної кари і стратили1451.
Принаймні з 1943-го по 1951-й радянський режим практикував публічні страти1452. В Україні ідею публічного повішання «бандитів» підтримав Хрущов. «Чтобы запугать бандитов. - писав він у листі до Сталіна 15 листопада 1944р., - приговоренный к смертной казни должен быть повешен, а не расстрелян. Исполнение приговора, вынесенного судом, должно проводиться публично, где осужденный совершил преступление. Это будет отрезвлять бандитов» 1453. У середині грудня 1944р. в с. Добросив Жовківського р-ну Львівської обл. співробітники НКВС у присутності 50 осіб повісили керівника СБ. Ще троє людей були повішені на площі м.Буськ наприкінці грудня 1944р. На їхніх грудях були таблички з написом «За зраду українського народу». Іноді радянські кати на кілька днів залишали тіла повішених на шибенеці, щоб за реакцією перехожих визначити колишніх соратників страчених людей1454. Шимон Редліх, який став свідком повішання у м. Бережани, зазначив, що повішаних називали «бандерівцями»1455. У своїх спогадах Яніна Квятковська з м.Чортків писала, що радянська влада спеціально вішала «бандитів» і «зрадників» у громадських місцях, щоб залякати населення і тим самим припинити підтримку ОУН і УПА1456. Число людей, публічно повішених НКВС, оцінити складно. До кінця 1944р. в одній тільки Станіславівській обл. радянська влада публічно стратила 28 осіб1457.
З метою ослабити становище підпільних формувань та надати членам ОУН-УПА можливість інтегруватися в громадське життя радянська влада здійснила низку амністій. Першу амністію оголосили 12 лютого 1944р.1458, другу - в листопаді 1944-го, а третю - в травні 1945 р. Між 1946 і 1949 рр. оголосили ще чотири амністії. Перша амністія не отримала у партизанів суттєвої підтримки. Проте надалі на збільшення кількості бажаючих здатися насамперед вплинули важкі зимові умови. Саме у цей період багато селян, у яких не було особливого патріотичного ентузіазму, вирішили вийти з лісів і припинити спротив1459. Амністія допомогла таким людям повернутися додому. До липня 1946 р. радянській владі здалися близько 111 809 осіб, з них 62 357 заявили, що вони є ухильниками (від 265


призову на військову службу)1460. У керівництві ОУН-УПА капітуляцію вважали зрадою, а самих капітулянтів СБ ОУН часто страчувала1461. До тих членів ОУН-УПА, які здалися, ставлення радянської влади було кращим, ніж до заарештованих (зазвичай тих, хто здавався, радянська влада не страчувала). Випадки спорадичних розстрілів капітулянтів розглядалися як порушення «соціалістичної законності»; винних у таких злочинах, відповідно, карали1462.
Партизанів УПА, які капітулювали, радянська влада зазвичай використовувала у двох цілях: пропаганда та допомога у виявленні підпільників. Життя колишніх партизанів залежало не тільки від їхньої лояльності до радянської влади, але й від виконання вимог, що відповідали таким цілям. Колишні партизани виступали на публічних зборах, де вони мусили пояснювати, чому пішли в підпілля, навіщо вбивали людей і як зрозуміли, що їхній союз з «буржуазними націоналістами» був помилкою. Передбачалося, що такі розповіді справлятимуть на публіку сильне враження. Влада також сподівалася, що колишні партизани УПА переконають своїх родичів покинути підпілля і долучитися до міліції або винищувальних батальйонів. Практично всіх, хто здавався, СБ ОУН розглядала як зрадників, і часто їх просто убивала1463.
Деякі з націоналістів, які здалися за амністією і зізналися у своїх злочинах, постали перед судом і були засуджені тільки через багато років. Кілька таких судових процесів відбулося у вісімдесятих роках. Одним із обвинувачених був Яків Островський. Під час першої радянської окупації він засуджував українських націоналістів, однак за німців він служив в українській міліції та підтримував контакти з ОУН. У березні 1943 р. він пішов з міліції, а в липні того ж року вступив до лав УПА, в якій залишався до липня 1944-го, аж поки не здався радянській владі. Під час допиту в НКВС Островський зізнався, що вбив: «Ні, не багато - чоловік 25-30». Надзвичайна державна комісія1464 свого часу знайшла свідка злочинів Островського, але тоді справу не довели до кінця (можливо, тому що Островський сам здався владі). На підставі власних свідчень та інших доказів Островський був засуджений до смертної кари і страчений тільки 1983-го1465.
Ставлення місцевих українців до ОУН-УПА змінилося не тільки через депортацію, колективізацію і радянський терор, а й внаслідок терору, якого місцеве населення зазнавало з боку повстанців. Відразу у людей викликав і фанатизм, який демонстрували націоналісти у боротьбі з ворогом, перемогти якого їм було не під силу. Певний час ОУН-УПА були досить популярними серед населення, але це було тільки між початком 1943-го й серединою 1944-го. У цей період оунівські структури могли розраховувати на підтримку значної частини місцевого населення, 266


оскільки багато хто з них вважав, що саме УПА здатна звільнити українців від терору, якого люди зазнали у роки війни.
Найпоширенішими місцями укриття західноукраїнських підпільників були схрони (іл. 175). 1945 р. радянська міліція виявила їх у кожному четвертому селянському господарстві Львівської обл., проте багатьох з них так і не виявили. У схронах не тільки переховувалися люди, а й облаш- товували лікарні, бібліотеки, архіви та склади. Один із таких схронів був настільки великим, що одночасно вміщував 200 осіб. Тільки за період 1945-1946 рр. радянські війська виявили у Західній Україні 28986 укриттів різного типу1466.
З часом місцеве населення засумнівалося у правильності дій націоналістичного підпільного руху і все частіше відмовляло йому в підтримці. У відповідь на це ОУН-УПА почали застосовувати терор і намагалися залякувати населення засобами «чорної» пропаганди. У одній з поширених чуток того часу йшлося про те, що Сталін має намір депортувати усіх західних українців до Сибіру і що тільки ОУН-УПА можуть цьому запобігти (іл. 177). Поширювали чутки, що «західні українці будуть знищені [советами], точно так, як євреї були знищені німцями»1467. Прикладом «чорної» пропаганди можна вважати текст однієї листівки УПА, у якій стверджувалося, що радянська влада почала колективізацію, щоб заморити українців голодом, як це сталося в радянській Україні в 1932— 1933 рр.1468 Намагаючись зміцнити свою популярність, партизани також поширювали інформацію про невідворотний початок Третьої світової війни, в якій ОУН-УПА здолають СРСР (спільно з американськими і британськими військами) і створять українську державу1469.
Заяви соратників, у яких стверджувалося, що для перемоги над СРСР у ОУН-УПА не досить сил, СБ ОУН вважала капітуляцією; людей, які висловлювались таким чином, вбивали1470. Сили СБ вбили сотні членів ОУН і партизанів УПА, підозрюваних у зраді або в сексотстві1471. Тільки на Волині 1945-го співробітники СБ вбили близько 1000 партизанів УПА1472. З 1 січня по 1 квітня 1945 р. СБ провела розслідування щодо 938 членів ОУН, з яких 889 осіб згодом стратили за «співпрацю з советами»1473. Як і НКВС, СБ застосовувала принцип колективної відповідальності й часто засуджувала до смерті не тільки «зрадників», але й їхні сім’ї. В результаті все більше простих українців почали ставитися до повстанців як до бандитів і відповідно, сповіщати про них в НКВС1474. Іноді бійцям ОУН та УПА відмовлялися допомагати навіть їхні родичі1475. Селян, які саботували постачання харчів чи здійснювали це з порушенням термінів, СБ вважала ворогами1476. Ще в серпні 1944р. один із лідерів ОУН констатував, що у конфлікті органів радянської влади та ОУН-УПА до 90% селян прагнуть залишатися нейтральними. Інший лідер у той час заявляв: 267


«Маси розчаровані так, що вони відмовляються надавати притулок або їжу навіть тим [партизанам УПА], яких вони знають особисто»1477. 1948р. один із членів ОУН свідчив, що «місцеве населення перестало підтримувати бандитів [ОУН і УПА]; ми маємо забирати провізію силою або під загрозою зброї. Коли ми заходимо на подвір’я, мешканці прямо говорять: “Іди, інакше нас через тебе відправлять до Сибіру”»1478.
Загальне становище населення Західної України виявилося дуже складним. Люди мали виживати поміж двох жорстоких та брутальних режимів, що воювали між собою і кожен з яких вимагав безумовної відданості. Підтримка радянської влади означала смерть від рук ОУН- УПА. І навпаки, підтримка ОУН-УПА означала смерть або депортацію за наказом НКВС. Восени 1946 р., коли радянська влада намагалася збільшити норми хлібозаготівель, ОУН і УПА поширювали листівки такого змісту: «Незабаром більшовики проведуть збір зерна. Будь-хто з вас, хто принесе зерно в пункти прийому, буде убитий, як собака, і вся ваша родина буде вирізана»1479.
10 лютого 1946 р. відбулися вибори до Верховної Ради, які обернулися на двосторонню демонстрацію сили. ОУН-УПА намагались переконати українців не брати в них участі, щоб хоч символічно делегітимізувати радянський режим. Органи радянської влади, зі свого боку, вдавалися до сили. Цілі групи громадян приводили на виборчі дільниці під конвоєм. Особливо непоступливим урну для голосування приносили додому і зверталися до них із ввічливим «проханням» узяти участь у голосуванні1480.
Протиборство сторін відчувалося і в галузі пропаганди. ЗО червня 1946 р. в селах біля Коломиї ОУН й УПА розвісили вісім «націоналістичних прапорів», які «захистили мінами». Радянські міліціонери змусили селян розібрати цю конструкцію, внаслідок чого загинуло чотири людини1481. 27 травня 1947р. оунівці підірвали в Яворові пам’ятник Леніну1482, а в іншому місці повстанці знищили кілька вантажівок з технікою, яку радянські чиновники використовували для демонстрації пропагандистських фільмів (іл. 176)1483.
У 1944-1945 рр. УПА кілька разів ставала до бою боїв з підрозділами Червоної армії та іншими радянськими частинами, але загалом партизани намагалися уникати відкритого протистояння з радянськими військовими, які були набагато сильнішими і краще озброєними1484. Основними жертвами ОУН і УПА були: інформатори; люди, яких звинувачували в підтримці радянської влади; колгоспники; вчителі та чиновники держорганів, які прибули зі східних областей України. Будинки селян, які вступали в колгоспи, УПА нерідко спалювала. Голів сільрад та директорів колгоспів іноді вбивали разом з їхніми сім’ями - за те, що ті «зрадили 268


народ» або «сприяли встановленню радянської влади». Методи ОУН і УПА іноді були дуже жорстокими і садистськими, аж до використання тіл вбитих з пропагандистською метою. В ОУН й УПА розробили цілий перелік ритуалів, яким мали керуватися під час спотворення трупів. В одній з інструкцій було написано: «наші контрміри... ліквідація сексотів усіма можливими методами (розстріл, повішання і, навіть, четвертування з написом на грудях “За співпрацю з НКВД”)»1485.
«На Рівненщині в червні 1944р. загін українських повстанців стратив місцевого селянина, підозрюваного у колаборації з «советами», його повісили у центрі села. Потім повстанці публічно поглумилися над тілом - “розрубали на шматки труп повішаного бандита сокирою”. У Львівській обл. в серпні 1944р. у двох сімей по черзі викололи очі - нібито за те, що їхні родичі повідомили про передислокацію повстанців радянським органам влади. їхні трупи згодом розрубали на шматки на очах нажаханих односельців»1486. З травня 1946 р. в с.Мильськ злочинці замучили до смерті двох чиновників: «вирвали їм очі, порізали ножами, припікали їхні тіла залізом і били шомполом»1487. Вбивці часто використовували сокири, різаки й інші знаряддя праці, як це було під час етнічних чисток на Волині (1943р.) і в Східній Галичині (1944р.). У с.Серники Рівненської обл. 1948 р. п’ять осіб з сім’ї колгоспника зарубали сокирою1488.
Націоналістичні повстанці також часто використовували написи й символи. З вересня 1944р. у с. Старий Лисець вбили шестеро людей і на паркані залишили напис: «За зраду українського народу всі помруть однаково»1489. 1 1 вересня 1944 р. кати вбили подружжя Марзенків та їхню 4-річну доньку, залишивши на місці злочину записку: «Смерть інформаторам НКВС - ворогам трудящих. Смерть більшовицьким фашистам, імперіалістам і капіталістам»1490. 24 грудня 1944р. в с. Воля-Висоцька загинули 18 сімей. На тілах вбитих залишили написи «За зраду української нації. Смерть інформаторам НКВС»1491.
31 липня 1944 р. близько 20 бандитів вчинили наліт на с.Вербовець. Вони увійшли в будинок Теодора Процюка та застали його дружину і чотирьох дітей віком від 4 до 13 років. Дітей одразу вбили, а жінку смертельно поранили. Потім увірвалися до сусіднього будинку, де мешкав Іван Улін. Чоловіка задушили, а на його тілі залишили напис від імені «Революційної армії»: «Всі зрадники і співробітники НКВС загинуть собачою смертю». Далі вони пішли до будинку Івана Кучери, працівника сільради, й попросили його відвезти їх у сусіднє село. За 300 метрів від іншого села Кучеру вбили, а на його тілі залишили такий самий напис, що і на тілі вбитого Івана Уліна1492.
Олександр Статієв, який докладно вивчав конфлікт між ОУН-УПА і радянським режимом, зазначив, що «список діянь, які УПА розцінювала 269


як зраду, був нескінченним». У с. Пісочне на Волині УПА вбила 8 хлопчиків і 4 дівчаток, чиїх батьків мобілізували в Червону армію. Навіть селян, що стали колгоспниками примусово, УПА вважала «комуністичними зрадниками»1493. 27 травня 1947 р. у с. Підзвіринці УПА вбила 12 осіб і поранила двох. Серед жертв були члени сільради, члени їхніх сімей, директор школи і дві жінки зі Східної України1494. 28 березня 1946 р. в с. Молотков чотири колишні члени ОУН, яких раніше амністували, вирішили знову вступити до ОУН. Вони роззброїли членів винищувальних батальйонів (54 чоловіки), вбили чотирьох з них, а в будинку одного з них убили всю його сім’ю (5 осіб)1495. В ніч з 15 на 16 травня 1948р. в с.Вичівка було вбито всіх шістьох членів сім’ї бійця винищувального батальйону1496.
«У ніч на 21 листопада 1944р. озброєний загін з сорока українських повстанців здійснив напад на с.Дубечно на Волині. Вони обшукали будинок секретаря сільради, а потім застрелили голову на очах односельців. До його спини прикріпили записку: “Розстріляний - голова сільради, і якщо хто-небудь займе його місце, та ж доля спіткає і його”. Потім озброєні люди увірвалися до приміщення сільради, де вбили сторожа - українця на прізвище Ткачук. Багнетом до його спини уштрикнули записку: “Це труп зрадника українського народу, який боронив Ради. Той, хто прийде на його місце, теж загине”. Після цього повстанці поглумилися над приміщенням сільради - приклеїли до стін антирадянські гасла та заклики, зірвавши зі стін та пошматувавши портрети партійних і радянських діячів. Обличчя на портретах замазали кров’ю вбитого сторожа-українця»1497.
Будинки «засуджених» націоналісти часто спалювали дощенту. За належність до радянського режиму іноді вбивали цілі групи людей, як це ставалося з учителями та співробітниками органів влади, що приїжджали зі східних областей України (у с.Шепетин таких було вбито 87 людей)1498. 15 грудня 1948 р. член ОУН-УПА Б.Бариляк повернувся в свій будинок у с. Семихів. Дізнавшись, що його батьки вступили в колгосп, він застрелив свого 70-річного батька і важко поранив свою 63-річну матір1499. З метою нерозголошення секретної інформації про партизанів-товаришів члени ОУН-УПА інколи вчиняли самогубство або вбивали своїх соратників1500.
Понад п’ять років знадобилося органам радянської влади, щоб знищити в Західній Україні націоналістичне підпілля. Серед найважливіших чинників, які посилювали націоналістичний опір були: революційний ідеалізм, фанатизм, люта ненависть до СРСР і сакралізо- ваний суїцидальний націоналізм. Текст інструкцій 1947 р. говорив: «У ворога є перевага в чисельності, озброєнні і військовій техніці, але ми перевершуємо його силою священних переконань»1501. Більшість членів ОУН-УПА совєти ліквідували у 1944-1945 рр., але ядро цих організацій знищити не вдалося: повстанці пішли в глибоке підпілля 270


і стали невловимими. 1946 р. радянська влада дійшла висновку, що потрібно змінити тактичні методи: з лютого 1947 р. проти ОУН-УПА вирішили виступити невеликими спеціалізованими загонами безпеки, а не військовими підрозділами, як це було раніше. Окрім того, совета вирішили приділити більше уваги розвитку агентурних мереж. У свою чергу оунівці теж активно перевербовували агентів НКВС, що спричинило появу паралельних агентурних мереж1502 (з часом система НКВС виявилася сильнішою). 1948 р. член ОУН Руслан писав: «Більшовики намагаються брати нас зсередини через агентуру. О, це страхітливий і грізний метод, ти ніколи не знаєш, в чиїх руках ти можеш опинитися, на кожному кроці можеш очікувати агента. Від такої агентурної роботи часто засипаються цілі ланки»1503.
Крім роботи з агентурними мережами, НКВС застосовував методи психологічної війни. Якщо затриманий підпільник навіть під тортурами не розкривав місцеперебування своїх товаришів, замасковані агенти НКВС влаштовували виставу «порятунку» та вже у «порятованої» особи, випитували всю потрібну інформацію. В результаті однієї з таких операцій НКВС отримав імена 600 членів ОУН, 99 осіб з яких згодом були заарештовані й 123 людини убиті1504.
У липні 1946 р. керівництво ОУН та УПА ухвалило рішення про розпуск батальйонів УПА і заміну їх невеликими підрозділами ОУН і СБ, які було складніше виявити. Незначна кількість загонів УПА залишалася в строю аж до 1948 р., але вони переважно переховувалися в Карпатах. Поміж ними залишалася назрілою ідея Третьої світової війни1505. До 1949р. вціліли тільки два підрозділи УПА1506. 1947р. число антирадянських акцій ОУН-УПА скоротилося до 2068, а 1948 р. - до 1387, і спрямовували їх здебільшого проти працівників колгоспів і радянських діячів. Тільки у Станіславівській області у період з 1 січня по ЗО квітня 1950 р. ОУН-УПА вбили 20 голів сільрад, 19 директорів колгоспів і 30 осіб з допоміжних підрозділів міліції1507. Багато членів ОУН-УПА облаштовували свої помешкання в криївках, викопаних у лісовій місцевості чи під селянськими будинками. Приміщення шкіл та колгоспів рідко ставали предметом пильної уваги НКВС, і для своїх хованок повстанці інколи обирали саме такі місця. Підпільники полишали схрони тільки вночі, маскуючись під селян (узимку вони могли не підніматися на вулицю впродовж місяців). Зазвичай у кожному селі було 4-5 осіб, які систематично повідомляли їм про місцеві події1508.
5 березня 1950 р. у с.Білогорща поблизу Львова потрапив у засідку і застрелився, щоб уникнути арешту, головнокомандувач УПА Роман Шухевич. ОУН-УПА проіснувала в Україні ще кілька років, але лави її членів скоротилися до кількох десятків людей, і вони навряд чи були 271


здатні до боротьби з радянськими підрозділами. У той же час повстанці не здавалися і далі вбивали мирних мешканців, яких звинувачували у «зраді України». Початок Корейської війни (25 липня 1950р.) підпільники сприйняли за провісника Третьої світової війни. За непідтвердженими даними, 1952р. в Україні налічувалося 647 членів ОУН-УПА. Зв’язок між підрозділами ОУН-УПА часто був неналежного рівня. Партизани ОУН-УПА зазвичай чітко знали тільки про підрозділи, що перебували безпосередньо поруч. 24 травня 1954р. було заарештовано Василя Кука, останнього командира УПА (іл. 117). Станом на 1955 р. у розшуку перебувало 475 членів ОУН-УПА, з яких 50 осіб продовжували займатися «антирадянською діяльністю». 1955 р. ОУН-УПА провели 35 операцій, у яких загинули 10 або 15 осіб. Останній підрозділ ОУН(б), що складався з трьох людей, заарештували 1960р., проте деяким партизанам, як розповідають, родичі допомагали ховатися у схронах аж до розпаду СРСР1509.
Підпілля УПА діяло і за межами Західної України, зокрема на польському, чехословацькому та білоруському прикордонні. У 1944-1946 рр. УПА перешкоджала депортації українців із Польщі в Україну. Повстанці нападали на польські війська та села, підривали залізничні колії1510. Кілька рейдів УПА організувала, вторгнувшись на територію Чехословаччини. Під час одного з перших таких набігів (з 2 до 13 грудня 1945 р.) партизани УПА викрали худобу, пограбували магазини і вбили 18 «комуністів і євреїв» (11 із яких були євреями з с.Колбасово). Напевно, це був один із останніх погромів, організованих ОУН-УПА. Згодом частина бійців УПА, які діяли у Чехословаччині, вирушили до Австрії та Баварії, де здалися американцям і розпочали пошук українців, що опинилися у Німеччині після війни1511.
Структури ОУН-УПА також діяли на «українських» білоруських територіях, де вони теж вбивали людей, яких підозрювали у відданості радянському режиму, та знищували майно колгоспів. У 1944-1947 рр. діячі українського підпілля вбили в Білорусі 1 225 осіб, але наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років його осередки ліквідували і там1512.
У 1942-1943 рр. у пропаганді ОУН-УПА припинили використовувати елементи крайнього антисемітизму. Євреїв на території України вже майже не залишилося, але єврейське питання, як і раніше, поставало у брошурах ОУН і УПА. 1950 р. ОУН розповсюдила брошуру «Євреї - громадяни України» (з підписом під нею «Українські повстанці»). Хоча автори видання шукали примирення з єврейським населенням, але разом з тим подекуди вони і погрожували йому: «Щоб забезпечити за собою належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі, щоб здобути собі пошану серед українського суспільства, Ви, євреї - громадяни України, вже сьогодні повинні про це старатися. Пам’ятайте, що Ви є 272


на українській землі і що у Вашому власному інтересі є жити в повній згоді з їх правними господарями - українцями. Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-большевицьких імперіалістів. Вже не за горами та хвилина, коли повторються часи Хмельницького, але тим разом ми хочемо, щоб вони були без протиєврейських погромів»1513.
Потрапивши до ГУЛАГу, діячі ОУН і партизани УПА створювали організаційні структури і там. Табірні осередки допомагали їм захищатись від криміналітету, а також організовувати повстання і страйки. Схоже, що члени ОУН та УПА, як і підпільники прибалтійських республік, відігравали значну роль у таких повстаннях, хоча важко оцінити, наскільки вона була вагомою. Найбільші повстання відбулися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) у таборах Норильська, Воркута й Кенгіру. Олександр Солженіцин, який відсидів у ГУЛАГу вісім років, писав (іл. 174): Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа - в основном западных украинцев, ОУНовцев. Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа1514. Солженіцин також розповідає, що члени ОУН привезли з собою новий закон про вбивство «зрадників»: Теперь убийства зачередили чаще, чем побеги в их лучшую пору. Они совершались уверенно и анонимно: никто не шёл сдаваться с окровавленным ножом; и себя и нож приберегали для другого дела. В излюбленное время - в пять часов утра, когда бараки отпирались одинокими надзирателями, шедшими отпирать дальше, а заключённые ещё почти все спали, — мстители в масках тихо входили в намеченную секцию, подходили к намеченной вагонке и неотклонимо убивали уже проснувшегося и дико вопящего или даже не проснувшегося предателя. Проверив, что он мёртв, уходили деловито... И вот убийства (хотя их не произошло пока и десятка) стали нормой, стали обычным явлением. Заключённые шли умываться, получали утренние пайки, спрашивали: сегодня кого-нибудьубили?ї5ї5
Відповідно до радянських документів та оцінок істориків, під час конфлікту з ОУН-УПА радянська влада вбила загалом 153 тис. осіб, заарештувала ще 134 тис. осіб та депортувала 203 тис. людей1516 (переважно в 1947-1950 рр.)1517. Більшість із них було вбито або вони зазнали переслідувань на «бунтівній» території Західної України, області якої до 1939 р. не належали до СРСР і тому й стали мішенню для тотального радянського терору. Неможливо визначити, хто із заарештованих, засуджених або вбитих західних українців насправді був членом ОУН і УПА, а у кого з них склад злочину обмежувався тим, що він просто належав до «українських націоналістів» - подібне визначення, яке саме по собі було дуже серйозним звинуваченням, означало, що така людина або вбивала «радянських людей», або «зраджувала радянсько-українську 273


батьківщину», співпрацюючи з нацистами (навіть якщо вона лише примусово готувала для них їжу). Деякі радянські судді та прокурори ставилися до «українських націоналістів гірше, ніж до будь-кого, хто брав участь у знищенні сотень євреїв»1518. Утім, не варто забувати, що певна кількість засуджених «українських націоналістів» та «бандерівців» були не тільки «зрадниками радянсько-української батьківщини», надуманість чого очевидна, а й справжніми воєнними злочинцями, які вбивали мирних мешканців. Під час конфлікту з радянською владою ОУН-УПА вбили понад 20 тис. мирних мешканців і до 10 тис. радянських солдатів, членів винищувальних батальйонів і співробітників НКВС. Більшість цивільних жертв ОУН-УПА були працівниками колгоспів і селянами, яким просто ставили за вину підтримку радянської влади1519. Унаслідок радянських репресій до 1953 р. було вбито, заарештовано або депортовано близько 490 тис. жителів Західної України1520.
Не можна сказати, що тільки «повстанські» дії ОУН-УПА спровокували жорстокість радянського терору. Іншими важливими чинниками, що вплинули на масштаби цього конфлікту, були сталінська політика зі зміцнення радянської влади на місцях та лояльності до неї місцевого населення, а також містечкова помста й конфлікти між сусідами. Однак безсумнівним є те, що фанатичний український націоналізм, який засліпив очі лідерам ОУН та УПА, також сприяв ескалації конфлікту та загибелі багатьох мирних жителів.
Операція Rollback
У другій половині 1944р. керівні органи ОУН(б) і УГВР направили в Хорватію та Італію спеціальну групу, до якої увійшли Лебедь, Гриньох та Мирослав Прокоп. Метою візиту було встановлення контактів із західними союзниками. Зі схожими намірами у Швейцарію відправили Врецьону. Перші спроби не увінчалися успіхом1521. Незабаром в оунівському середовищі почали поширювати чутки про вдалу співпрацю ОУН- УПА з американською та британською арміями. 1944 р. ширилися чутки про те, що до СРСР ось-ось має вторгнутись армія з 8 тис. українських канадців. Згідно з іншими чутками, 200 тис. американських українців вирушили марш-кидком з Італії до України1522. Вирували також чутки і про те, що після війни Америка й Англія допоможуть ОУН-УПА подолати радянську владу і створити українську державу1523. Основними цілями цих навмисно поширюваних чуток були зміцнення репутації ОУН- УПА і підтримка надії на майбутнє звільнення від радянського режиму: «В кінці червня [1945р.] в с. Лішневичі Бродського р-ну бандити проводили сільські збори, селян зігнали примусово під прицілом зброї. Голову сільради Шипку доставили на збори під прицілом двох автоматників 274


і посадили в президію. Виступаючи на зборах, бандит, ім’я якого не було встановлено, сказав: “Вам, селяни, більшовики і НКВД-исти, які хочуть на кістках українського народу побудувати Біломорканал, кажуть, що війна [з німцями] закінчилась, і це правда, але це нас не стосується, тому що ми тільки починаємо справжню війну за “самостійну Україну”, нам допоможуть Англія й Америка. Між нашими представниками вже є домовленість з Англією у цьому питанні, і навіть більшовик Мануїльський погодився з цим. Ви не маєте виконувати завдань Советов, тому що, хто буде виконувати їх, того повісимо, як зрадника української землі. У нас є сили великі, ви самі це бачите. Незабаром більшовики запровадять хлібний збір, і якщо хоча б хтось із вас привезе хліб на приймальні пункти, того ми вб’ємо, як собаку, а всю його сім’ю повішаємо, чи виріжемо. Це вам зрозуміло? А якщо зрозуміло, то розходьтеся по домівках”»1524 .
На сільських зборах у Кам’янець-Подільському p-ні, що відбувся в грудні 1945 р., інший оунівець заявив: «Війна між Радянським Союзом і англо-американцями неминуча. Початок війни заплановано на весну - осінь 1946р.»1525. Так само поширювалися чутки і про Бандеру. За однією з них, його бачили на початку вересня 1944 р. в Болехові та інших місцях Станіславівської обл., де він роз’їжджав на джипі з вісьмома американськими солдатами1526.
Величезний вплив на ОУН-УПА мала Фултонська промова Черчилля («Промова про “Залізну завісу”»), виголошена ним 5 березня 1946-го. З тексту промови стає зрозуміло, наскільки напруженими були відносини між Східним і Західним блоками на той час. У своєму виступі Черчилль заявив: «У часи війни, спілкуючись з нашими російськими друзями і союзниками, я дійшов висновку, що більше за все вони захоплюються силою і менше за все поважають слабкість, особливо військову. З цієї причини ми маємо відмовитися від старої доктрини рівноваги сил, чи, як її ще називають, доктрини політичної рівноваги між державами»1527. У радянських керівників промова Черчилля викликала невдоволення. Сталін назвав Черчилля «підбурювачем війни». «Я не знаю, чи вдасться пану Черчиллю і його друзям організувати після Другої світової війни новий похід проти “Східної Європи”. Але якщо їм це вдасться, - що малоймовірно, бо мільйони “простих людей” стоять на варті справи миру, - то можна з упевненістю сказати, що вони будуть биті так само, як вони були биті в минулому, 26 років тому», - сказав Сталін1528.
Промова Черчилля слугувала приводом для багатьох пропагандистських фантазій українських націоналістів, які намагаючись зміцнити свої хисткі позиції, почали регулярно повторювати фрази на кшталт: «Якщо не сьогодні, то завтра Англія оголосить війну СРСР», «Буде війна, й Україна стане незалежною, під захистом Америки». За рік після промови 275


Черчилля активність ОУН-УПА зросла більш ніж на 300%1529. 17 грудня 1946 р. Василь Рясний, заступник міністра внутрішніх справ УРСР, написав міністру Тимофієві Строкачу: «Всіх членів оперативного складу МВС, які борються з націоналістичними бандитськими формуваннями ОУН, належить поінформувати, що вони водночас борються з агентами іноземних розвідувальних служб»1530. Вірогідна і реальна співпраця між ОУН-УПА та американськими й британськими розвідувальними службами призвели до того, що у січні 1947 р. радянська влада змінила тактику боротьби. Тепер підпільників почали називати не тільки внутрішніми ворогами, а й іноземними; тепер до боротьби з ними стали не підрозділи Міністерства внутрішніх справ, а співробітники Міністерства державної безпеки1531.
Навіть якщо фактичної підтримки з боку США і Великої Британії було набагато менше, ніж її показували в націоналістичній пропаганді, припущення про співпрацю з іноземними спецслужбами були не безпідставні. 1946 р. американські політики (Джордж Кеннан і Аллен Даллес, згодом директор ЦРУ, іл. 178-179) ініціювали операцію Rollback («Відкат»), офіційно схвалену 1948 р. Операцією керувало не ЦРУ, а Управління політичної координації (OPQ, назва якого лунала менш загрозливо. 1951-го бюджет «Відкату» складав близько 100 млн доларів на рік, а фінансували його за кошти «Плану Маршалла»1532.
Метою операції був «відкат комунізму» в Східній Європі, добитися чого прагнули шляхом підтримки східноєвропейських націоналістичних рухів, дії яких мали зруйнувати СРСР зсередини. Згідно з документом від ЗО серпня 1948 р., провідним завданням операції було «налагодження контактів з різними представниками націоналістичного підпілля, які проживають у вільних країнах, і за їх посередництва надавати допомогу та вказівки рухам опору, що діють за залізною завісою»1533. Деякою мірою цей план нагадував стратегію ОУН про залучення народів СРСР до мультинаціональної революції, яка мала на меті руйнування радянської держави. У цьому питанні очікування Управління політичної координації щодо Східної Європи перетиналися з планами ОУН(б). Такі особи, як Бандера, Стецько і Лебедь, стали в нагоді на цій ниві діяльності в ролі антирадянських експертів. ОУН- УПА, діяльність яких не припинялася і за «залізною завісою», були блискучим прикладом партизанського руху, що цілком задовольняв цілі Rollback. Головною метою операції був психологічний вплив, унаслідок якого передбачалося підігріти атмосферу «холодної війни» настільки, щоби питання Третьої світової перетворилося на проблему, яку ані Західний, ані Східний блоки не зможуть ігнорувати. «Ініціатива політичної війни була найбільшою помилкою, яку я будь-коли 276


здійснював», - зізнавався 1975 р. Кеннан, архітектор Rollback. «Це не спрацювало так, як планувалося»1534.
Під кінець Другої світової - у межах своєчасної підготовки до «можливого нападу радянських військ на Західну Європу» - ЦРУ і Британська секретна розвідувальна служба (SIS), також знана як МІ6, розпочали пошук осіб та організацій, які зможуть регулярно надавати розвіддані про СРСР1535. У цьому контексті співпраця з українським підпіллям виглядала досить привабливою. Еван Томас стверджував, що Френк Віснер, директор ОРС, «прагнув засвоїти уроки з поразки Німеччини на Сході - поразки, що, як він відчував, була пов’язана з великими втратами, бо нацистам не вдалося отримати вигоду з антикомуністичних настроїв російського народу»1536. Крім того, на Заході проживало багато українських політичних емігрантів, які добре підходили на роль солдатів чи агентів «холодної війни». Рендольф Ф. Керролл, агент Корпусу контррозвідки (C7Q, заявив 1947 р.: «У боротьбі з більшовиками українська еміграція, що мешкає на території Німеччини, Австрії, Франції, Італії, переважно є здоровим та безкомпромісним елементом. У разі війни поміж них може бути набрано не менше 130 тис. сумлінних, ідеалістично налаштованих солдатів і досвідчених молодих офіцерів»1537.
Переміщені особи (DPs)
Після Другої світової на території Німеччини перебувало 8 млн переселенців (displaced persons, DPs), з яких 2,5 млн були українцями. Більшість українських DPs потрапили до Німеччині під час війни внаслідок депортації підневільних робітників (Ostarbeiter). J\q 1950 р. 1 850 тис. осіб з цього числа повернулися в УРСР; більшість - у перші два роки після війни. На 1947 р. у Західній Німеччині перебувало близько 200 тис. українців, а в Австрії та Італії - близько 50 тисяч. Здебільшого ці люди, 120 тис. з яких полишили Україну разом з німецькою армією, жили в таборах DPs. Майже всі праворадикальні інтелектуали, які свого часу вважали фашизм і антисемітизм ознаками прогресивної європейської політики, опинилися поміж цих людей1538.
Радянська влада наполягала, щоб усіх громадян СРСР повернули на її території, але українські DPs організовано чинили цьому опір: підробляли посвідчення особи, писали меморандуми урядам Великої Британії та СІНА, у яких висловлювали свої протести проти перевірок таборів радянськими чиновниками, бойкотували чи зривали такі перевірки. Так, коли радянська місія з репатріації одного разу намагалася потрапити в табір у Міттенвальді, українці закидали її цеглою. Зі слів діяча ОУН(б) Мечника, мобілізація українських DPs на боротьбу проти репатріації була важливою частиною діяльності ОУН того часу. Одним зі способів уникнення 277


перевірок було проведення церковної відправи саме у той момент, коли чиновники-контролери приходили в табір (іл. 180). Спротив українців та інших DPs завдавав шкоди позитивному іміджу СРСР. Осіб, яких поміж DPs радянські органи безпеки вважали «вкрай неблагонадійними», інколи викрадали та примусово репатріювали. Багатьох з таких людей відправляли в ГУЛАГ, дехто з них помер у тюрмах або став жертвою тортур. В UNRRA, яка опікувалася в ООН таборами DPs, вважали, що українці намагалися уникати перевірок, оскільки багато хто з них був нацистським колаборантом. Задля уникнення репатріації західні українці вказували на те, що вони не були радянськими громадянами, оскільки до Другої світової жили в Польщі, а отже, підстав для їхньої репатріації до УРСР не було1539. У липні 1947 р. UNRRA змінила Міжнародна організація біженців, або IRO, яка загалом була прихильнішою до антирадянських настроїв DPs та до небажання цих людей повертатися в СРСР1540.
Українці з-поміж DPs проживали переважно в американських і британських окупаційних зонах. Вони давали своїм таборам українські назви (приміром, «Орлик» чи «Лисенко») та, поміж іншого, організували там шкільне навчання. У кожному таборі мешкало 3-5 тис. осіб. Українські DPs влаштували переїзд (з Праги до Мюнхена) Українського вільного університету (UVU), а також створили Український технічно-господарський інститут (у Регенсбурзі), Українську вищу школу економіки (в Мюнхені) та Українську духовну семінарію; також відновив свою діяльність «Пласт». 1946 р. 34 ОУН (що складалися з членів ОУН(б), які втекли разом з німцями, та осіб, звільнених з концтаборів) заснували в Аугсбурзі скаутську організацію «Спілка української молоді» (СУМ)1541. У всіх таборах DPs (американській, британській і французькій окупаційних зонах) 34 ОУН мали мережу своїх представників і регулярно поповнювали свої лави за рахунок новоприбулих. Непримиренні антирадянські настрої 34 ОУН знаходили відгук в українців. 1948 р. у складі 34 ОУН, які перебували в Західній Європі, налічувалося 5 тис. членів, з яких 70% жили в таборах DPs'542. 1948 р. представники розвідки США встановили, що поміж DPs, які були вихідцями зі Східної Галичини, 80% людей лояльно ставляться до Бандери1543.
Життя в післявоєнній Німеччині було важким і хаотичним - як для німців, так і для DPs. Німецька громадськість розглядала DPs як соціально- економічну проблему. Крім українців, у таборах DPs перебували євреї, латиші, литовці, поляки, росіяни та представники інших національних груп. Між цими групами не виникало особливої взаємодії (через культурні та політичні розбіжності), хоча деякі з них об’єднувалися на спільному підґрунті антирадянських настроїв.
278


Німецька поліція проводила в таборах DPs регулярні облави. Переселенців, які під час цього зазнавали утисків, перевіряли на справжню або ймовірну причетність до операцій на чорному ринку та злочинної діяльності іншого штабу. Ситуація дещо змінилася, коли в березні 1946 р. німецький поліцейський застрелив Шмуеля Данцігера, одного з колишніх в’язнів концтабору. Після цього інциденту американська військова влада заборонила німецькій поліції відвідувати табори DPs самостійно, тобто без представників американської військової поліції1544.
Завдяки акціям непокори депортації в середовищі українських DPs збільшилися націоналістичні настрої та ненависть до СРСР1545; антирадянські демонстрації та мітинги почали проводити й за межами таборів. Одна така демонстрація відбулася 10 квітня 1949 р. у Мюнхені, столиці Баварії. Кілька тисяч DPs зібралися в знак протесту проти релігійних утисків у СРСР1546. Оскільки влада не дозволяла проводити політичну демонстрацію, українські організатори запевнили її, що це будуть релігійні збори. Але насправді на цій події релігійні та націоналістичні мотиви тісно переплелися. Демонстрація почалася з багатоконфесійної релігійної служби, що об’єднала католиків, греко-католиків, православних і протестантів. У своїй промові представник ГКЦ назвав мучеником римо-католицького архієпископа Хорватії Алойзіє Віктора Степінаца, хоча було добре відомо, що під час війни Степінац співпрацював з режимом усташів (згодом югославські органи правосуддя засудили його до 16 років позбавлення волі). Члени громад українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, словаків, Казакїї і Туркестану виступили з промовами, в яких засудили брак релігійної свободи на своїй батьківщині і розповіли про історичні звершення своїх «національно- визвольних рухів»1547. Від імені Антибільшовицького блоку народів (АБН) виступив член ОУН(б) Петро Мірчук, але його перервали: хтось перерізав мікрофонний кабель. Інший діяч ОУН(б) оголосив цього саботажника «німецьким комуністом і москалем»1548. Після виступів демонстранти рушили до радянської місії, проте німецька поліція й американські війська зупинили їх сльозогінним газом та багнетами1549.
Демонстрація, що відбулася в квітні 1949р., тривала у той період, коли DPs залишали Німеччину, але це не була остання антирадянська акція, організована АБН і ОУН. У країнах, куди згодом переселилися DPs. такі заходи відбуватимуться ще кілька сотень разів. Серед українських DPs були й оунівці, багато з яких і після 1945 р. не змінили своїх революційних, ультранаціоналістичних та фашистських переконань. Клімат «холодної війни» дав змогу цим людям підлаштувати свої крайні праві погляди до нової ситуації, не переглядаючи їх докорінно. Таким чином, переселення DPs призвело до інтерналізації та глобалізації українського націоналізму, зі збереженням усіх його фашистських та праворадикальних аспектів1550.
279


Після закінчення Другої світової українські громади Канади й США почали лобіювати інтереси українських DPs в урядах цих країн, захищаючи право українців на неповернення до СРСР. Найпоширенішим та найпереконливішим аргументом українських лобістів було нагадування про «антикомуністичні» погляди українських DPs. Одна українська лобістська група в Канаді написала: «Ці люди є антикомуністами і представниками всіх прошарків суспільства... Ці переміщені особи, якщо їм допоможуть оселитися в Канаді, очолять рух і боротимуться з комунізмом, оскільки вони є його жертвами»1551.
Долю DPs поділили і солдати дивізії СС «Галичина». Напередоні капітуляції перед англійцями, що сталася на території Австрії 10 травня 1945 р., дивізію перейменували на Першу Українську дивізію Української національної армії (УНА). У такому вигляді цей підрозділ створили на підставі розпорядження Розенберга від 17 березня 1945 р.; УНА стала під командування генерала Шандрука. До самого кінця війни вермахт називав УНА дивізією СС. Завдяки клопотанням Ватикану воякам цих підрозділів вдалося уникнути репатріації. Голова УНА Шандрук згадував: «Архієпископ [Іван Бучко] благав Його Святість Папу Пія XII клопотатись за солдатів дивізії, які є цвітом української нації»1552. У переговорах з англійцями Шандрук також вказував на те, що українці, на відміну від солдат власівської армії, були громадянами Польщі1553. До з’ясування всіх процедурних питань солдати дивізії СС «Галичина» певний час перебували у спеціальному таборі в Ріміні (Італія)1554.
Статус солдатів дивізії СС «Галичина» британці змінили: з військовополонених на статус «особовий склад супротивника, який здався в полон»; цих людей вони планували розселити по території всієї Співдружності. Однак деякі країни, зокрема Канада, були незадоволені цією ідеєю. Канадський уряд змінив своє ставлення до таких планів тільки після потужного тиску з боку українських організацій, що наполегливо закидали Оттаву листами, у яких солдатів дивізії називали «прозахідними, релігійними, демократичними, добросовісними, сильними і здоровими робітниками», «цінними і бажаними громадянами». Лобісти високо оцінювали «антирадянські» та «антикомуністичні» погляди українців з дивізії СС «Галичина» і запевняли, що єдиною причиною їхньої мобілізації стали патріотичні настрої. Інші аргументи лобістів полягали в тому, що вояки дивізії СС «Галичина» ніколи не билися проти західних армій: вони боролися не за нацистську Німеччину, а за незалежну Україну1555.
13 липня 1948 р. британський уряд направив секретну телеграму всім урядам Співдружності з пропозицією припинити у британській зоні окупації Німеччини судові процеси щодо нацистських воєнних злочинів. Це прискорило процес переселення переміщених осіб. Перевірка, якій
280


піддавали DPs, в будь-якому разі не могла бути ефективною через брак доступу до потрібних документів (вони були або в СРСР, який розглядав усіх DPs як воєнних злочинців, або в американських чи британських спецслужбах, які у той час переймалися пошуком «небезпечних» комуністів і майже не приділяли уваги воєнним злочинцям). Західні спецслужби першочергово цікавило: чи зможе та чи інша людина добре на них працювати, аніж те, чи була вона колись причетна до воєнних злочинів (не кажучи вже про те, щоб з’ясовувати, чи зазнавала така особа ідеологічної обробки гіммлерівських СС - про «активність» у цьому напрямі свідчить той факт, що вони навіть не перевіряли, у кого з DPs є татуювання СС). Представники СРСР, зі свого боку, знову і знову висували безглузді заяви про те, що всі DPs є воєнними злочинцями, змушуючи чиновників, які брали участь у перевірках, розглядати всіх українців як потенційних жертв радянських звинувачень1556.
У грудні 1952 р., коли переселення було майже завершено, британська SIS разом з канадським урядом виступили на захист осіб, які не відповідали загальноприйнятим вимогам бепеки. Канадський уряд створив комітет неповерненців і дозволив цим особам вступити до нього та отримати відповідний статус. Уряди Канади, Великої Британії та США вирішили, що інформація про цих «неповерненців» може бути розкрита тільки за згодою всіх трьох держав. Термін «неповерненець» став синонімом для визначення колишніх нацистів або нацистських поплічників, які видавали себе за антикомуністів1557. Зрештою, упродовж 1947-1955 рр. близько 90% з 250 тис. українських DPs переїхали з Німеччини та Австрії до Аргентини, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Канади, Франції, США і Венесуели. Більшість з них опинилися в США і Канаді1558. З 11 тис. колишніх військовослужбовців дивізії СС «Галичина», що здалися англійцям, 3 тис. осіб все ж повернули в УРСР. Решті 1947 р. дозволили залишитися у Великій Британії. Незважаючи на протести Канадського єврейського конгресу, ветеранів дивізії СС «Галичина» (1,2-2 тис. осіб) погодився прийняти в себе канадський уряд1559.
Висновок
Під час Другої світової війни на західноукраїнських територіях повністю змінилася етнічна конфігурація населення. Німці, українські поліцейські, ОУН і УПА, а також місцеве населення знищили у цьому регіоні практично всіх євреїв. Поляків, які вціліли під час етнічної чистки УПА, депортували до Польщі, а українців, які проживали на території Польщі, депортували в Україну. Органи радянської влади ліквідували ГКЦ, яка була важливою складовою ідентичності західних українців.
281


Навесні та влітку 1944р., відновивши в Західній Україні владні структури, радянська влада розпочала ліквідацію націоналістичного підпілля. Опір підрозділів УПА тривав до початку п’ятдесятих років. Від дій з обох сторін суттєво постраждало місцеве населення. УПА знищила понад 20 тис. мирних мешканців і близько 10 тис. радянських військовослужбовців, зокрема з особового складу винищувальних батальйонів і підрозділів НКВС. Згідно з радянськими документами, радянська влада знищила 153 тис. українців, заарештувала 134 тис. особи і депортувала 203 тис. осіб. Багато мирних мешканців, які потрапили до лещат радянського терору, не мали до націоналістичного підпілля жодного відношення.
1944р. близько 120 тис. українців залишили Україну разом з німцями, побоюючись можливої конфронтації з радянською владою. Після війни ці люди, як й інші українці (поміж них були також члени ОУН), перебували у таборах DPs та відмовлялися повертатися в УРСР. І в Україні, й за її межами представники ОУН сподівалася, що між СРСР і західними державами ось-ось почнеться Третя світова війна і це допоможе їм звільнити Україну. Цього не сталося, проте обставини «холодної війни» дозволили Бандері та іншим оунівцям увійти в союз із британськими та американськими розвідками. ЦРУ, метою якого було домогтися «відкату комунізму» у Східній Європі, охоче співпрацювало з емігрантами, які мали контакти з підпіллям УПА. В той самий час ОУН(б) і далі вбивала своїх ворогів, а також намагалася контролювати тих українських DPs, які чинили опір переселенню в СРСР. До 1955-го 250 тис. українців, які перебували у німецьких та австрійських таборах DPs, оселилися в західних країнах у різних куточках світу; серед цих людей були й численні прихильники Бандери.
282


Частина 7. Провідник у вигнанні
Вороги та жертви нацистської Німеччини
У травні 1945 р. керівництво ОУН опублікувало офіційну заяву, в якій заперечувало, що під час Другої світової їхня організація дотримувалася фашистської політики: «Український революційно-визвольний рух не був і не є поняттям, еквівалентним італійському фашизму чи німецькому націонал-соціалізму»1560. Незадовго до публікації цієї заяви Бандера залишив Відень (це місто на той час контролювали війська всіх чотирьох союзників, зокрема й СРСР, і тому воно було небезпечним для українських політемігрантів) та переїхав до Інсбрука, де стояли тільки французькі війська. 18 квітня 1945 р. Бандера зустрівся в Інсбруці з Євгеном Стахівим і наказав йому вирушити до Загреба, знайти там Лебедя і повернути його до Австрії. Завдання Лебедя у Хорватії, як представника ОУН(б) і УГВР, полягало у налагодженні контактів з військами союзників. Стахів прийняв наказ, але попросив Бандеру знайти когось, хто за його відсутності подбає про його дружину і дитину, та Провідник відмовився це зробити. Брак взаєморозуміння розлютив Стахіва, втім, з допомогою свого товариша він все ж виконав наказ1561.
На час приїзду Бандери до Інсбрука у місті вже перебувало багато українських емігрантів, зокрема члени ОУН(б). Влітку 1945 р. Бандера був присутній на весіллі Наталі Ковалівської та Осипа Тюшки, з якими він за часів студентства винаймав квартиру у Львові. У другій половині 1945 р. Бандера переїхав до тірольського альпійського курорту Зеєфельд, який знаходився неподалік німецького кордону (іл. 181). Там він орендував цілий поверх вілли, де упродвож кількох місяців жив зі своїм охоронцем Михайлом Андріюком, водієм Міклошем і секретарем Марічкою1562. В Інсбруці та Зеєфельді Бандера зареєструвався як Карп’як (це один із псевдо, які Бандера використовував на той час)1563.
1945 р. 34 ОУН почали облаштовувати свою нову штаб-квартиру в Мюнхені, що перебував на той час у американській зоні окупації Німеччини1564. Після Другої світової Мюнхен став центром української емігрантської діяльності. Багато українських суспільно-політичних організацій відкрили тоді свої представництва у двоповерховій будівлі на Да- хауерштрасе, 9. На першому поверсі розмістилася православна церква, на другому: АБН, редакція тижневика «Український Самостійник», 283


«Ліга українських політичних в’язнів», «Український Червоний Хрест», «Пласт» і 34 ОУН1565. Якийсь час представництво 34 ОУН перебувало на Ліндвурмштрасе, 205. 1954р. 34 ОУН і АБН переїхали за адресою: Цепелінштрасе, 67. У підвалі цього будинку 34 ОУН відкрили видавничий дім і почали випускати газету «Шлях перемоги». На момент написання цієї книги підвал та апартаменти в цьому будинку досі належать ОУН1566.
Після війни Бандера і його сім’я переїжджали з місця на місце кілька разів. У серпні 1945 р. Бандера приїхав до Мюнхена без сім’ї та, зареєструвавшись під іменем Міхаель Каспер (за адресою Франц-Ніссль- Штрасе, 14), розпочав організацію центру 34 ОУН. У лютому 1946 р. його дружина і дочка переїхали з Інсбрука до їхньої квартири в Мюнхені, де зареєструвалися під іменем Каспер. У травні 1946 р. Бандера дізнався, що радянська розвідка захопила його кур’єра, тож йому довелося переїхати до Зьокінга - населеного пункту за тридцять кілометрів від Мюнхена (неподалік Штарнберга). Бандера оселився у фрау Швандтнер та зареєструвався (на Ганфендельштрасе, 1) під іменем Стефан Попель. Хоча в нього була реєстрація за вказаною адресою, він також жив зі своєю сім’єю і в іншому місці - в затишному будинку, розташованому в лісі неподалік Штарнберга1567. Оселившись в Зьокінгу, Бандера часто їздив до Мюнхена й іноді ночував у квартирі, яку він винаймав або мав у своєму розпорядженні (можливо, за рахунок коштів, наданих йому американськими спецслужбами)1568. У лісовому будинку Бандера жив до 1950 р.1969 З кінця 1949 по травень 1950р. його сім’я перебувала в таборі DPs (у Міттенвальді). Тікаючи від постійного переслідування МЕС СРСР, Бандера змінив багато місць проживання1570. З середини 1950-го по 1954р. він жив у Брайтбрунні, селі на березі озера Аммерзеє, приблизно за 35 км від Мюнхена. У цей період у сусідньому м.Гершінг його дочка Наталія відвідувала школу1571. Оскільки Бандера жив за межами Мюнхена, у штаб-квартиру він їздив машиною. 1953 р. він потрапив в автомобільну аварію, внаслідок якої не постраждав1572. 1952р. сім’я Бандери кілька місяців жила в Оберау, неподалік від Гарміш- Пантеркірхену, селища в альпійському регіоні1573. Влітку 1954р. він переїхав зі своєю родиною до Мюнхена, де до 1956 р. жив на Розенбуштрасе, 6, а потім на Крайтмарштрасе, 71574.
Щоби приховати сліди своїх неоднозначних відносин з нацистами, Бандера вдавався до підроблення документів. Так, 6 червня 1945 р. він отримав посвідчення особи з іменем «Стефан Попель», печаткою комітету табору Маутгаузен {Lagerkomitee) і підписом його коменданта {Lagerkommandant). Згідно з цим документом (іл. 186), Бандера був чоловіком, «який утримувався з 15.09.1941 по 06.05.1945 в нацистсько- німецьких концентраційних таборах і був звільнений з концентраційного табору в Маутгаузені», в’язнем якого він ніколи не був1575.
284


У ті роки українські емігранти, які перебували в Німеччині, часто використовували псевдоніми, що допомагало їх уникнути депортації в УРСР. Popel німецькою означає «шмаркля», і, найімовірніше, таке прізвище викликало у чиновників посмішку. Не зовсім ясно, чи походив псевдонім Бандери від українського слова «попіл», чи він пов’язаний з ім’ям українського шахіста Степана Попеля, паспорт якого, за непідтверд- женими даними, нібито украли з його квартири в Парижі 1944 р.1576 Для Бандери виготовили і журналістське посвідчення (іл. 187). Одне з них, від 15 жовтня 1950р., засвідчувало, що він є кореспондентом газети Ukrainian Independist. який проживає в Зьокінгу. Інше, від 12 лютого 1955р., надала редакція французької газети L’Ukrainien. 1947р. Бандера також мав посвідчення журналіста, видане газетою «Українська трибуна»1577.
Не тільки фальшиві документи забезпечували Бандері певні зручності: від імовірних чи справжніх труднощів його захищала спочатку американська і британська, а потім і західнонімецька спецслужби, які (перші дві) виказували зацікавленість до колишніх нацистів і нацистських колаборантів ще до закінчення війни. Різні люди та організації привертали їхню увагу задля пошуку постачальників інформації про СРСР та інших цінних відомостей. До таких структур потрапили: Німецька військова розвідка на Східному фронті (Fremde Heere Ost. FHO) та усілякі східноєвропейські ультраправі рухи, зокрема й ОУН. Колишній голова FHO Райнгард Гелен створив (за підтримки ЦРУ) Федеральну службу розвідки (Bundesnachrichtendienst. BND) ФРН. Гелен та його люди перебували під опікою американської розвідки1578.
Для західних спецслужб Бандера був особливо цікавим, оскільки такі люди, як він, могли не тільки здобувати інформацію про СРСР, але й забезпечити їх контактами з підпільними організаціями, які діяли за «залізною завісою». На західні спецслужби, крім українців, працювали хорвати, словаки, росіяни, поляки, литовці, латиші, естонці, румуни та угорці. Деякі представники цих народів співпрацювали з нацистами і були причетні до воєнних злочинів, але на це не зважали: ці люди були корисні для справи «холодної війни», й певний, хоча не завжди точний, обсяг відомостей про їхнє сумнівне минуле співпраці не перешкоджав1579. Про те, які пріоритети були на той час у поводженні з цією інформацією, розповів у 1985-му Гаррі Росітцьке, колишній голова ЦРУ: «Це був інтуїтивний бізнес - використати кожного негідника, оскільки насамперед він є антикомуністом... [і] завзяте бажання завербувати до своїх лав колаборанта, звісно, означало те, що ви були налаштовані не розглядати його минуле занадто прискіпливо»1580.
Українські емігранти швидко зорієнтувалися в цій специфічній ситуації й доклали зусиль, щоб отримати з неї якомога більше користі.
285


Співпраця із західними спецслужбами допомогла представникам ОУН вирішити низку проблем, які виникли під час різних судових розглядів, а також відкрила додаткові можливості у боротьбі проти СРСР. Після повернення із Загреба Лебедь поїхав до Рима, де заявив, що є виразником інтересів України як «міністр закордонних справ» УГВР - своєрідного українського уряду у вигнанні. Його супроводжував отець Іван Гриньох, нагороджений свого часу німецьким Залізним хрестом за службу в батальйоні «Нахтігаль». Під час перемовин, які Лебедь, Гриньох та єпископ Бучко вели з американцями й англійцями, порушували питання про репатріацію солдатів дивізії СС «Галичина». Навесні 1945 року Лебедь зав’язав контакт з Управлінням стратегічної служби (OSS) в Берні, попередником ЦРУ. Цій організації пропонував свої послуги і Врецьона, колишній агент абвера і начальник німецько-української поліції у Львові. Схоже діяв у Мюнхені й Володимир Стахів, міністр закордонних справ уряду Стецька1581. Практично у той же час український радянський письменник і поет Микола Бажан виступив (6 лютого 1946 р.) на засіданні ООН у Лондоні та зажадав передачі всіх українських колаборантів органам радянської влади1582.
У британській зоні окупації наприкінці війни Бандера зустрічався з посадовими особами МІ6, які зрештою розцінили Бандеру як потенційно корисну особу і тому вирішили надати йому підтримку583. У Мюнхені Бандеру, який переховувався від радянських органів безпеки, також захищала американська контррозвідка (С/Q, хоча в СІС були більше налаштовані на співпрацю з УГВР, яка на той час вже конкурувала зі 34 ОУН. Американська контррозвідка дійшла висновку, що якщо підтримати радянські вимоги у питаннях екстрадиції і допустити видачу Бандери, то «для українців це означатиме, що ми як організація не можемо їх захистити, що у нас немає влади. У такому разі у них не залишиться жодної причини з нами співпрацювати»1584. Френк Віснер, директор ОРС. прокоментував роль США в захисті бандерівців та інших українських націоналістів, які перебували в американській зоні окупації, такими словами: «Наприкінці минулої війни багато членів ОУН прибули в Західну Європу, щоб уникнути радянського полону. На час відкриття нової штаб-квартири у Мюнхені ОУН переформувала свої західноєвропейські структури. Вперше це привернуло увагу американської влади у зв’язку з вимогами росіян видати Бандеру та багатьох інших антирадянських українських націоналістів, яких вважали воєнними злочинцями. На щастя, [радянську] спробу розшукати цих антирадянських українців саботували декілька далекоглядних американців, яким вдавалося вчасно попереджати відповідних осіб про те, що їм варто сховатися в надійному місці» (із секретного меморандуму для Служби іміграції та натуралізації)1585.
286


У червні 1946-го до американської окупаційної зони спрямували спеціальну групу МДБ, яка мала на меті викрадення Бандери. Група складалася з п’яти осіб, у її розпорядженні було два автомобілі. Перед початком операції відбулися переговори між радянськими та американськими офіційними особами. Голова СІС генерал Едвін Сіберт пообіцяв керівнику берлінського оперативного сектора МВС генерал- майору Олексієві Сіднєву посприяти у затриманні Бандери в американській зоні окупації. Але якраз під опікою Сіберта Бандера перебував з літа 1945-го; переговори з радянською розвідкою були звичайним «маскарадом» операції прикриття. Використовуючи польський псевдонім «Станіслав Сітковський», Бандера сховався в комплексі будинків організації Гелена. Оперативна група МДБ не знайшла його, відвідавши декілька місць у різних містах, де, відповідно інформації американської контррозвідки, Бандера міг переховуватися1586.
Увесь цей час Бандера перебував під опікою організації Гелена, яка всебічно йому сприяла (так само, як інші організації та особи, зокрема колишні члени Hitlerjugend і SS). Американська контррозвідка зафіксувала, що підпільна організація колишніх нацистів кілька разів допомагала Бандері перетнути кордон між американською і французькою окупаційними зонами1587. 1947 р. американська розвідка охарактеризувала охоронців Бандери як готових «ліквідувати будь-кого, хто може бути небезпечним для [Бандери] або його партії»1588, фактично «безжальних убивць, які перехоплять і знищать будь-яких людей, які намагатимуться затримати Бандеру»1589. 1950р. Бандеру бачили в оточенні дев’ятьох охоронців1590.
Попри те, що ЦРУ охарактеризувало Лебедя як «відомого садиста і посібника німців», у довгостроковій перспективі саме йому - супернику Бандери у повоєнний час - вдалося налагодити з американською розвідкою більш вдалу співпрацю, ніж це вдавалося Провіднику1591. Побоюючись, що розголос про воєнні злочини ОУН і УПА спричинить проблеми, Лебедь вирішив написати книгу. Його мемуари «УПА: Українська повстанська армія» було видано 1946 р. видавництвом УГВР. У цьому виданні колишній лідер ОУН(б) і СБ ОУН(б) називав ОУН і УПА борцями за антирадянську й антинімецьку свободу, але заперечував або ігнорував усі вчинені ними воєнні злочини. Лебедь, здається, особливо остерігався, що Захід дізнається про його причетність до знищення євреїв та етнічних чисток на Волині1592. Книга Лебедя була, мабуть, першою післявоєнною публікацією, в якій не тільки заперечувалися злодіяння ОУН і УПА, а й стверджувалося, що УПА надавала допомогу етнічним меншинам України, зокрема євреям. Лебедь писав, що наприкінці війни багато євреїв, незважаючи на те що в них була можливість приєднатися до «совєтів», залишилося в лавах УПА і «пали смертю хоробрих в обороні тих ідеалів, за які боровся ввесь 287


український народ»1593. Поляків Лебедь назвав агресорами, які своїми погрозами спровокували УПА на те, що було «...видано наказ полякам виселитися з околиць, важних для діяння УПА. Коли це не помагало - спротив був ліквідований силою»1594.
Бандера й конфлікти всередині організації
Конфлікт між УГВР (або групою Лебедя з 34 ОУН) і Бандерою (лідером 34 ОУН) не тільки завадив співпраці між західними спецслужбами та українськими націоналістами, а й ускладнив відносини з підпіллям. Наприкінці грудня 1945 р. відбулася зустріч Бандери й Лебедя, під час якої обговорили питання нового розподілення повноважень між різними закордонними структурами ОУН. Результати їхніх перемовин не задовольнили жодну зі сторін. Суперечності виникли через питання про те, чи повинні 34 ОУН підкорятися УГВР, як наполягав Лебедь, або чи повинна УГВР підкорятися 34 ОУН, на що розраховував Бандера1595. Конфлікт між двома новими фракціями ОУН почав визрівати вже після звільнення Бандери з Целленбау. Бандера і кілька інших членів 34 ОУН, серед яких Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Богдан Підгайний, Микола Климишин, Іван Кашуба, Мирон Матвієйко, Осип Тюшка, Євген Лозинський, Петро Мірчук, Іван Вовчук, не визнавали верховенство УГВР і заперечували проти прийнятої раніше (на III Надзвичайному зборі ОУН) відмови від принципу фюрерства й інших фашистських ідей. Фракція Бандери хотіла знову запровадити принцип фюрерства і зробити Бандеру Провідником усіх українських організацій. З другої половини 1941р. і до кінця 1944-го (в окремих випадках і до початку 1945-го) багато прибічників Бандери перебували у в’язницях або концтаборах і були ізольовані від подій, які відбувалися в ОУН-УПА; ці люди і склали «фашистську фракцію». Отже, ті, хто не бажав ділити з ними владні повноваження, сформували опозицію, до складу якої увійшли: Лев і Дарина Ребет, Микола Лебедь, Володимир і Євген Стахіви, Василь Охримович, Роман Ільницький, Іван Гриньох, Іван Бутковський, Зенон Мацюк, Мирослав Прокоп, Євген Врецьона і Василь Потішко1596.
Як на зборах ОУН(б) в Кракові (у грудні 1944 р.), так і на конференції у Відні (у лютому 1945 р.) Бандера висловлював стурбованість щодо змін, затверджених 1943 р. Він вважав, що вони є надмірними і що він має залишатися Провідником всього руху, а відмову від фашизму розглядав як ознаку, як її називали згодом, «демократизації» - тобто «радянськими принципами», що завдавали шкоди справжній природі ОУН1597.
У лютому 1946 р. прибічники Бандери заявили, що 34 ОУН є окремою організацією, незалежною від УГВР. Супротивники Бандери почали називати себе Закордонним представництвом УГВР, або ЗПУГВР. Обидві 288


організації заявляли, що ОУН та УПА в Україні - це їхні структури. Протягом декількох років між цими двома групами не існувало чіткої межі й поділ був невиразним. Лебедь, наприклад, аж до 1948 р. залишався активним в обох організаціях, проте від 34 ОУН він надалі все-таки остаточно відмежувався. 16 квітня 1946 р. 34 ОУН заснували Антибільшовицький блок народів (АБН), лідером якого став Стецько1598. АБН, як і 34 ОУН, фінансувався коштами МІ6, яка, з метою приховати походження цих коштів, користувалася послугами ватиканських посередників1599. В Україні, у середовищі ОУН-УПА, утворення АБН зустріли з великою надією1600.
АБН об’єднав у своїх лавах представників кількох східноєвропейських «поневолених народів». Деякі активісти цього руху в минулому були колаборантами, причетними до знищення євреїв та інших воєнних злочинів. Наприклад, Фердінанд Дурчанський (іл. 188), колишній міністр внутрішніх і закордонних справ у клерикальній фашистській Словаччині Йозефа Тісо, обстоював свого часу «вирішення єврейського питання [в Словаччині] “як у Німеччині”», що нагадує вислови Стецька та Ленкавського. Під час війни Дурчанський підтримував антиєврейську політику уряду Тісо, яка призвела до знищення декількох тисяч словацьких євреїв. Після війни його заочно засудили до смертної кари на тому ж судовому процесі, що й Тісо. На відміну від свого вождя (Vodca), Дурчанського так і не заарештували, він помер природною смертю 1974 р. Деякі інші члени АБН співпрацювали з ОУН як до, так і під час Другої світової, і були або колишніми нацистами, або ветеранами рухів усташів чи румунських легіонерів. АБН називав СРСР «тюрмою народів» і, так само як ОУН(б) під час війни і 34 ОУН після війни, планував розділити цю багатонаціональну імперію на національні держави з крайніми правими урядами на чолі. Згідно з планами АБН, у пострадянській Східній Європі не було місця євреям, росіянам або іншим меншинам, які жили не на «своїх етнічних територіях»1601.
У січні 1947 р. конфлікт між 34 ОУН і ЗПУГВР загострився. Євген Стахів писав у своїх мемуарах, що ЗПУГВР дотримувалися «демократичних» поглядів, а 34 ОУН - «тоталітарних». Хоча ці дві фракції, безумовно, відрізнялися за своїм ставленням до демократії, ЗПУГВР і «демократичні» фракції емігрантської ОУН не мали нічого спільного з демократичними принципами. Вони однаково не тільки ігнорували або заперечували воєнні злочини ОУН і УПА, а й фальсифікували історію цих рухів. Цим двом групам були притаманні антисемітизм і націоналізм1602. 1947-го Бандера був незадоволений діями «демократичних» емігрантів, які відмовилися йому підкоритися й визнати верховенство 34 ОУН. Для залякування та ліквідації супротивників («зрадників» і «ворогів») Бандера 289


використовував СБ 34 ОУН, голові якого (Матвієйку) він регулярно наказував убивати небажаних осіб; до цього кола одного разу потрапили Лев і Дарина Ребет1603. Проте не всі ці «смертні вироки» були виконані. У випадку з Ребетами співробітники СБ відмовилися виконати наказ, оскільки це означало вбити людей, яких вони знали багато років. Ці обставини вкрай налякали членів «демократичної» фракції: деякі з них почали носити з собою зброю1604. Під час однієї запальної суперечки, яка сталася в березні 1947 р., Лебедь або вистрелив в Бандеру з пістолета, або погрожував йому ним. Після цього інциденту Бандера наказав Матвієйку вбити Лебедя1605.
Стосовно ворогів і «зрадників» 34 ОУН діяли в Баварії подібними терористичними методами, що ОУН і УПА в Західній Україні (безумовно, не в такому масштабі). Достовірно невідомо, скільки людей 34 ОУН вбили у повоєнний час. У мюнхенському поліцейському управлінні зафіксували, що серед українців у таборах DPs, зокрема в Міттенвальді, ходили чутки про те, що на рахунку СБ 34 ОУН налічується до сотні людських життів, і, крім того, про те, що СБ, замітаючи сліди, вдалися до кремації трупів своїх жертв. У поліції Баварії припускали, що повна інформація про такі інциденти до них не надходить, оскільки українських емігрантів залякують (через що поліція так ніколи і не змогла висунути звинувачення за ці вбивства). Загалом поліція певною мірою була збита з пантелику, а іноді просто перевантажена хаотичними конфліктами в середовищі українських емігрантів (плутанини також додавали інтриги радянських органів безпеки). Цілком можливо, що деякі злочини було навмисно приховано американською та британською розвідками або навіть скоєно у співпраці з ними, оскільки ці служби доручали 34 ОУН шпигувати за «більшовиками» і «комуністами» в середовищі DPs^.
Історик Стівен Дорріл, який спеціалізується на вивченні діяльності розвідслужб, стверджує, що у повоєнний час СБ убила на території ФРН понад 100 осіб, водночас співпрацюючи з ЦРУ щодо ліквідації осіб, котрих підозрювали у прокомуністичних діях або у шпигунстві на користь СРСР. За словами Дорріла, тіла деяких жертв своїх розправ СБ та ЦРУ піддали кремації в таборі DPs (Міттенвальд)1607. Український емігрант Борис Левицький (іл. 189), який приватно розслідував злочини СБ у Західній Німеччині, оцінив число жертв СБ від ЗО до 40 людей (деякі з них були його друзями)1608. Крім того, в Баварії в повоєнний час сили ОУН(б) вбили близько 20 членів ОУН(м)1609. Дуже рідко за свої злочини представники 34ОУН поставали в суді. Один із таких випадків пов’язаний із притягненням до відповідальності трьох українських націоналістів, які 15 листопада 1951 р. в таборі DPs (Шлайсхайм) вчинили замах на життя свого політичного опонента Діомеда Гулая1610. Вочевидь, треба враховувати, що у тодішній 290


атмосфері тільки в рідкісних випадках люди мали сміливість повідомити в поліцію про зникнення своїх родичів1611.
Від українців, які жили в таборах DPs, стало відомо про оунівські підвали-катівні; деяких людей, які потрапляли туди, вважали зниклими безвісти1612. 1962 р. агент КДБ Сташинський заявив слідчим ФРН, що відповідно до інформації, отриманої від «кротів» в 34 ОУН, поблизу Мюнхена СБ має бункер, де оунівці допитують, катують і «дозволяють зникнути» українським емігрантам, звинуваченим у зраді або у співпраці з СРСР. Сташинський повідомив, що методи СБ дуже схожі на ті, які йому відомі по КДБ, і що обидві ці спецслужби рівною мірою залишаються вірними гаслу «ми не тримаємо людей у в’язницях, оскільки ми їх убиваємо»1613. За даними Королівської канадської кінної поліції (RCMP), 1974 р. ОУН планувала «насильницький акт - можливо, викрадення радянського дипломата», що є останнім документально підтвердженим свідченням запланованого оунівцями злочину1614.
Крім убивств опонентів, 34 ОУН не цуралися залякувати журналістів, які писали про Бандеру та його організацію не так, як його прибічники вважали за доцільне. Приміром, коли репортер на ім’я Гарт надрукував в Suddeutsche Zeitung матеріал про бандерівців, які організовували в Німеччині парамілітарні тренувальні програми1615, українці запросили Гарта на зустріч, яка відбулася у тій будівлі, де розміщувалася штаб-квартира 34 ОУН (Дахауерштрасе, 9). Журналіст прибув туди з двома поліцейськими. Комітет повідомив Гарту, що той опублікував недостовірну інформацію і що вони позиватимуться до суду за наклеп. Гарт пояснив обуреним націоналістам, що вони дійсно мають право подати на нього до суду. Один із поліцейських під час цієї зустрічі помітив, що «в словах і жестах українців були помітні приховані погрози»1616.
Конфлікти роздирали націоналістичні кола і на рівні керівництва організацій. Лідер УПА й ОУН в Україні Шухевич більше підтримував ЗПУГВР, аніж 34 ОУН. У вересні 1947 р. він написав листа до оунівських емігрантів, у якому зазначив, що УГВР має право представляти інтереси УПА, проте водночас він визнавав, що УПА була заснована ОУН(б). Він також закликав емігрантів припинити суперечки і зосередитися на боротьбі проти спільного ворога1617. У листі, присвяченому 5-й річниці заснування УПА (в жовтні 1947 р.), Шухевич ще раз підкреслив, що УГВР представляє інтереси УПА за кордоном (34 ОУН та Бандеру він не згадав)1618.
Наприкінці сорокових років відносини Бандери з американськими спецслужбами почали погіршуватися. ЦРУ врахувало обставини конфлікту Бандери з 34 УГВР (на той час - головним українським партнером ЦРУ) і змінило своє ставлення до 34 ОУН. 1948 р. Бандера також намагався примиритися з Мельником і ОУН(м); цього ж року і, ймовірно, 291


пізніше, відбулися кілька їхніх зустрічей1619. Під час перемовин (1948 р.) обговорювали такі вкрай делікатні питання, як вбивство членів ОУН(м). 10 лютого 1948 р. Бандера опублікував офіційну заяву, у якій він стверджував, що ОУН(б) ніколи не вбивала членів ОУН(м). Не дивно, що ОУН(м) та ОУН(б) так ніколи і не дійшли згоди1620.
28-31 серпня 1948 р. в Міттенвальді відбулася II позачергова Конференція 34 ОУН. Обидві фракції знову обговорили, чи можуть вони дійти згоди. Бандера зажадав повного підпорядкування всіх членів 34 ОУН, від чого знову відмовилася «демократична» фракція, наполягаючи на верховенстві УГВР. Ребет відкрито критикував принцип фюрерства і одержимість Бандери фашизмом. За словами Євгена Стахіва, Бандера стукнув кулаками по столу і крикнув: «Компромісу не буде. Або вони підкоряються мені, або можуть іти». Після конференції представники «демократичної» фракції офіційно вийшли зі складу 34 ОУН. їхнє рішення було підкріплено відкритим листом, написаним старшим членом ОУН Врецьоною, який повідомив Бандері, що він може залякувати членів 34 ОУН і вимагати від них повного підпорядкування, однак від членів ЗП УГВР він не зможе цього домогтися. Зрештою усіх українських емігрантів, які відмовили йому у відданості, Бандера знову назвав «зрадниками» і «комуністами». У листах до керівництва ОУН в Україні він назвав ЗПУГВР «хворобливим явищем», яке коштувало йому половини його життєвих сил. Після офіційного розколу 34ОУН і далі конкурували з ЗПУГВР за лояльність з боку керівництва ОУН і УПА в Україні, і тут варто зважити на те, що «демократична» фракція 34ОУН була частиною ЗПУГВР. Обидві фракції фінансово залежали від спецслужб та цінували свої контакти з підпіллям, оскільки саме цьому аспекту спецслужби приділяли особливу увагу1621.
Після розколу (в серпні 1948 р.) Бандера хотів таємно відвідати Україну, але його соратники, Климишин і Тюшка, мабуть, відрадили його1622. У можливості висадитись з парашутом на територію України Бандері відмовили і в МІ6, оскільки вважали, що СРСР, на випадок провалу операції, може розцінити це не як звичайну шпигунську операцію, а як демонстративний політичний жест1623. Конкуруючи за лояльність керівництва ОУН і УПА в Україні, кожна фракція направляла до радянської Західної України своїх емісарів. Найважливішим таким посланцем від 34 ОУН був Мирон Матвієйко, якого в ніч з 14 на 15 травня 1951р. десантували з літака МІ6 разом з п’ятьма іншими оунівцями. 4отири дні потому з літака ЦРУ десантувався Василь Охримович та три представники ЗПУГВР (схоже, що тільки цим людям вдалося досягти мети та зв’язатися з керівниками підпілля)1624.
Лідери ОУН і УПА в Україні неодноразово зверталися до емігрантів із закликом припинити сварки. Вони підтверджували, що ЗПУГВР є основ292


ним представником інтересів ОУН та УПА, і заявляли, що 34 ОУН повинні підкоритися УГВР, яка і була створена для консолідованого представництва інтересів всіх українських націоналістичних організацій1625. Ні Шухевич, ні Кук (останній командир УПА) не відчували позитивних емоцій ні щодо конфліктів всередині емігрантської громади, ні до терористичних методів управління 34 ОУН, у яких відчувалося стійке захоплення Бандери фашизмом та авторитаризмом1626.
1950 р., щоб покласти край конфлікту з ЗПУГВР, Бандера подав у відставку з поста голови 34 ОУН. Новим лідером 34 ОУН став Ленкавський (іл. 182), але слідом за ним, на III Конференції 34 ОУН, яка відбулася у Мюнхені в квітні 1951р., цю посаду обійняв Стецько1627. 22 серпня 1952 р. Бандера також подав у відставку з поста керівника всієї ОУН, але після того, як він зрозумів, що його відставка не поліпшила відносини між двома конкуруючими сторонами, він вирішив відновити своє керівництво на всіх постах. Запекле суперництво за прихильність командування українського підпілля тривало між двома фракціями аж до того часу, поки радянська влада не вбила останніх українських повстанців1628.
1953 р. в Лондоні відбулася IV Конференція 34 ОУН, за підсумками якої ухвалили рішення, що вирішальне слово у врегулюванні конфлікту між двома закордонними організаціями залишається за керівництвом ОУН в Україні. Бандера був упевнений, що конфлікт буде вирішено на його користь, тому що Матвієйко, який на той час був агентом МДБ, надіслав йому телеграму, яка підтверджувала верховенство Бандери в ОУН. Проте ЗП УГВР у той час отримало радіограму від Василя Кука, в якій Бандеру звинуватили в тому, що він не виконує постанови III Надзвичайного Великого збору ОУН(б). Відразу після цих двох повідомлень ухвалили рішення поділити керівництво ОУН між трьома людьми: Левом Ребетом, Зиновієм Матлою і Степаном Бандерою. Спочатку Бандера з цим погодився, але вже через тиждень оголосив, що радіограма, яку надіслав Кук, була радянською фальсифікацією. Після цього інциденту Ребет і Матла заснували ще одну фракцію - «ОУН за кордоном», з Ребетом на чолі. Водночас варто зазначити, що Лебедь, який жив у США з 1949 р., у той же період очолював підконтрольну ЦРУ пропагандистську організацію «Пролог» {Prolog Research Cooperation and Publishing Corporation), створену з метою реалізації політики «холодної війни». Основним напрямом діяльності «Прологу» була видавнича діяльність та підготовка радіопрограм для слухачів в Україні, емігрантів та жителів інших країн1629.
Оскільки газетою «Український самостійник» заволоділа фракція Ребета-Матли, тому 1954р. 34 ОУН заснували власну газету - «Шлях 293


перемоги»1630. Чвари, які спалахнули через поділ цього майна, були настільки запеклими, що в лютому 1954 р. до них мусила втрутитися мюнхенська поліція. Фракція Ребета повідомила поліції, що після того як Бандера втратив контроль над газетою «Український самостійник», він наказав вивести з ладу друкарське обладнання. Готуючись запобігти цим діям, поліція припустила, що розлючені бандерівці можуть бути озброєні1631.
Конфлікт між двома угрупованнями залишався запеклим до самого кінця їхнього існування; якоюсь мірою його підігрівали і зусилля КДБ. ОУН(з) [ОУН за кордоном] побоювалася 34 ОУН, які називали ОУН(з) «комуністами», «зрадниками» і «демократами». Моральний клімат, що панував в цих колах, можна відстежити за обставинами візиту до Мюнхена (7 січня 1956 р.) Володимира Куровця, який до 1953-го забезпечував кур’єрський зв’язок між Мюнхеном і Західною Україною (що свідчить про те, що і він міг бути завербований до КДБ). У день прибуття з Англії Куровець відвідав Підгайного, у якого вони разом відсвяткували Різдво. (Тривалий час Підгайний перебував у тісних контактах з Бандерою. На Варшавському процесі він, як і Бандера, був засуджений до довічного ув’язнення і відбував термін покарання у тій же камері, що і Провідник. 1952 р. Підгайний покинув 34 ОУН.) 8 січня 1956 р., перебуваючи в Мюнхені, Куровець сказав Підгайному, що він планує відвідати штаб-квартиру 34 ОУН та відсвяткувати там день народження Степана Бандери. 9 січня Куровець вийшов з квартири Підгайного і більше його ніхто не бачив. Підгайний відразу висловив припущення, що Куровця вбили 34 ОУН. Оскільки в 34 ОУН йому не змогли пояснити, що трапилося з його товаришем, Підгайний звернувся до мюнхенської поліції1632. Пізніше з’ясувалося, що Бандера мав алібі: з 8 по 10 січня він перебував зі своєю родиною у Тіролі1633. Справу Куровця, так само як і інші таємничі зникнення українських емігрантів, не було розкрито1634.
Кілька разів на 34 ОУН нападали представники інших організацій та органів безпеки країн Східного блоку. В ніч із 6 на 7 березня 1957р. до службових приміщень 34 ОУН увірвався зловмисник і влаштував там обшук1635. Поліція спинилась у підозрах на Стефані Ліпольці, агентові КДБ, який раніше проник у середовище українських націоналістів у Мюнхені, проте довести його провину не вдалося1636. 18 квітня 1958 р. 34 ОУН отримали посилку з вибухівкою. Відправники мали на меті швидше залякування, а не вбивство (хоча вибух був досить потужним та завдав значних опіків людині, котра відкрила пакунок). Напевно, 34 ОУН отримали посилку від КДБ, а не від Национально-трудового союза {HTC), праворадикально! російської емігрантської організації, з якою на той момент у 34 ОУН був конфлікт (НТС також отримував посилки, що містили вибухові матеріали)1637. У липні 1958 р. люди, які мешкали неподалік 294


від штаб-квартири 34 ОУН, отримали листи від «Групи українських емігрантів», у яких Бандеру та інших членів його організації звинувачували у вбивстві кількох людей, імена яких було названо у листах, а також у скоєнні інших злочинів. Одному із членів 34 ОУН висунули звинувачення у зґвалтуванні жінки, яка мешкала в будинку, де розміщувалася штаб- квартира 34 ОУН1638. У листі, надісланому до поліції 2 червня 1958 р., людей Бандери звинувачували у зґвалтуванні німецьких жінок і отруєнні Ребета1639. Поліція провела розслідування і встановила, що звинувачення в зґвалтуванні було необгрунтованим. Слідчі дійшли висновку, що лист підготували в управлінні розвідки, розташованому в передмісті Східного Берліна в Карлсхорсті, після чого слідство у цій справі припинили1640.
Бандера та західні спецслужби
Ще 1945 р. розвідувальне управління армії США сприяло Бандері в заснуванні розвідувальної школи. У цьому «закладі», який відкрили, мабуть, у таборі DPs у Міттенвальді, викладали цілу низку дисциплін, як- от: «проникнення на військові об’єкти, робота з вибуховими речовинами, кодами, шифрами, кур’єрськими системами, організація мереж кур’єрів та інформаторів і т.д.»1641. Також у 1945 р. зафіксовані перші спроби МДБ з перевербування оперативників 34ОУН. Серед перших кур’єрів, яких 34ОУН направила в Україну 1946-1947 рр., були Василь 4ижевський («Демид») і Ярослав Мороз. Ці люди повернулися до ФРН завербованими радянськими агентами. Завдання 4ижевського полягало в роботі з розколу ОУН, а Мороза - в убивстві Бандери, Стецька, Лебедя і Гриньоха1642.
1947-го або 1948-го Бандера наказав командувачу УПА Петрові Миколенку-Байді, який прибув до Баварії з України разом з підрозділом УПА і жив у таборі DPs у Регенсбурзі, організувати у лісах Баварії український партизанський рух. Ця ідея здивувала Миколенка-Байду, який вважав, що такий партизанський рух доцільний тільки на території України. Незважаючи на це, Байда і кілька інших членів ОУН-УПА все ж організували навчання українських DPs в баварських лісах. Під час одного з виступів перед новобранцями цих підрозділів, Бандера повідомив, що з часом їх відправлять у СРСР, де вони боротимуться за незалежну Україну. Пізніше ці люди відвідували курси шпигунства, організовані в міттенвальдському таборі DPs, а згодом дійсно потрапили до СРСР1643.
Наполегливе бажання Бандери закріпити за собою домінантну позицію одноосібного лідера ОУН і структурувати 34 ОУН відповідно до фашистських зразків ОУН(б) призвели не тільки до запеклих конфліктів з українськими організаціями, а й до погіршення його відносин з американською розвідкою. 1951р. до лав 34 ОУН проник агент ЦРУ. Приблизно в той самий час, коли Бандера намагався запропонувати 295


ЦРУ своїх агентів, в ЦРУ дійшли висновку, що Бандера став «антиамериканским», і припинили з ним співпрацю1644.
В Мюнхені та Лондоні агентів Бандери, починаючи з 1949 р., готувала МІ6. Шпигунів, які пройшли вишкіл, десантували на територію Західної України. Схожі операції, але вже з членами ЗПУГВР, проводило й ЦРУ (щоправда, звернувши увагу МІ6 на те, що Бандера вже не має підтримки у керівництва ОУН в Україні). Однак це не переконало МІ6, яка стверджувала, що ЦРУ недооцінило важливість лідера «найсильнішої української організації за кордоном»1645. МІ6 вважали Бандеру «професійним підпільником з терористичним минулим і безжальним підходом у веденні справ... Тип бандитизму, якщо хочете, замішаний на жагучому патріотизмі, який має етичне обґрунтування і виправдання бандитизму. Він не кращий і не гірший за інших, йому подібних»1646.
Під час виступу у квітні 1951р. перед новобранцями шпигунських курсів МІ6, Бандера заявив, що Велика Британія і США скоро нападуть на СРСР і допоможуть Україні здобути незалежність. Також перед слухачами курсів виступали Стецько та Ленкавський, які розповіли їм про АБИ та закордонну діяльність ОУН. Після закінчення тренувань агентів відправляли на Мальту, а вже звідти вони вилітали в Україну, де їхнім завданням було налагодження контакту з підпільниками (у словах напуття, адресованих до однієї з таких груп за годину до відльоту, Бандера, Стецько і Ленкавський не забарилися нагадати про цю основну мету). На Мальті Підгайний, основний зв’язковий між 34ОУН і МІб, видав агентам капсули з ціанистим калієм (на випадок арешту радянською владою). Надати агентам отруту було ініціативою 34 ОУН. Агентів спорядили гвинтівками, пістолетами, підробленими радянськими паспортами і раціями, за допомогою яких вони мали підтримувати зв’язок з Лондоном та Мюнхеном1647.
Радянські агенти настільки глибоко проникли до лав 34 ОУН, що навіть у групу, яка супроводжувала Матвієйка, входив агент МДБ на ім’я «Славко». Матвієйка схопили 6 червня 1951р., через три тижні після висадки на парашутах. Під кінець червня він погодився працювати на МДБ. 6 жовтня 1952р. було затримано члена ЗПУГВР Охримовича, якого десантували через чотири дні після Матвієйка. Обидва вони надали МДБ важливу інформацію про діяльність своїх організацій. Надалі Охримович відмовився від співпраці, і 19 травня 1954 р. його стратили. Однак голова СБ ОУН Матвієйко віддав перевагу новій кар’єрі - він став офіцером розвідки МДБ і був настільки вагомим у цій іпостасі, що саме за його допомогою МДБ ліквідувало залишки військових підрозділів ОУН-УПА. Протягом декількох років Матвієйко вводив в оману 34 ОУН, відправляючи неправдиві радіограми. 19 червня 1958р. Президія Верховної 296


Ради УРСР видала указ про помилування Матвієйка, звільнивши його від відповідальності за всі скоєні злочини1648.
У період 1949-1954 рр. в Україну загалом десантували 75 агентів 34 ОУН і ЗПУГВР. Літаки з агентами зазвичай пролітали на висоті 61м, що давало змогу не потрапляти в поле зору радянських радарів. За штурвалом сиділи колишні чеські військові пілоти. Перед стрибком парашутистів літаки злітали на мінімальну для безпечного стрибка висоту (152 м). У травні 1952 р. одну групу відправили до місця призначення на підводному човні. 1953 р. дві десантні групи використали для висадки повітряні кулі, які піднялися в небо з британських і західнонімецьких кораблів поруч з узбережжям Польщі. Інші групи агентів намагалися дістатися в Україну пішки. Українські агенти МІ6 і ЦРУ не усвідомлювали, що мало яка з їхніх операцій матиме успіх, оскільки лави оунівських шпигунів були досить глибоко інфільтровані представниками радянської розвідки (значною мірою це стосувалося саме лав 34 ОУН). 1948 р. на польське Управління безпеки (UB) і радянське МДБ почав працювати Леон Лапінський (псевдонім «Зенон») - він же директор СБ ОУН в Люблінському p-ні. UB і МДБ підготували і провели спільну операцію «С7», яка тривала до 1954р. За допомогою «Зенона» польське UB вибудувало в ОУН фіктивну шпигунську мережу. На межі 1948-1949 рр. «Зенон» проник до 34 ОУН, після чого UB зміг взяти під контроль процес над процесом відправлення агентів 34 ОУН до Західної України. UB також створило свою мережу агентів і у ФРН. Інформацію про заплановані «десанти» агентів 34 ОУН радянській розвідці, поміж іншого, регулярно надавав подвійний агент (МІ6 та «совєтів») Кім Філбі. Богдан Підгайний, який відповідав у 34ОУН за зв’язок між Мюнхеном і Україною, 1952р. зрозумів, що агентурну мережу 34 ОУН повністю контролюють польський UB і МДБ, після чого він припинив своє членство в 34 ОУН і приєднався до ЗПУГВР, надійність яких, втім, теж була сумнівною. Лише 1955р. в керівництві 34 ОУН усвідомили і визнали, що до їхніх агентурних мереж у ФРН та Відні просочилися вороги1649.
Згодом (1953 р.) в МІ6 зрозуміли, що 34 ОУН глибоко інфільтровані радянськими агентами, а «весь український визвольний рух» контролює в Україні їхній суперник - ЗПУГВР. У цей час американські та британські чиновники намагалися помирити Бандеру з Лебедем, але Бандера опирався цим спробам. У лютому 1954 р. в МІ6 вирішили припинити співпрацю з Бандерою (це стосувалося й підготовки агентів) і повідомили Лебедю, що «вони не відновлять [своїх] відносин з Бандерою ні за яких обставин»1650. Пізніше Бандера спробував організувати власну розвідмережу, яку він частково фінансував за рахунок фальшивих грошей. 34 ОУН друкували американські долари ще з 1948р., через що кількох кур’єрів Бандери 297


заарештували, а Матвієйку та його дружині довелося майже рік переховуватися від американського правосуддя у Франції1651.
Для підготовки власної агентури 34 ОУН придбали ферму. Однак Стецько намагався відрадити Бандеру від підготовки та відправки шпигунських груп в Україну. Він стверджував, що всі вони приречені опинитися у руках МДБ, але Бандера не дослухався до його слів. Він запевняв, що такі дії зміцнюють репутацію 34 ОУН і, відмовившись від них, їхня структура перетвориться на звичайну емігрантську організацію, не пов’язану зі своєю країною, що, зі свого боку, призведе до втрати до них інтересу спецслужб, які їх фінансують1652. Можна сказати, що Бандера був далеко не такий успішний у своїй розвідувальній діяльності, аніж у тому, що дозволило йому стати символом українського націоналізму. 1957 р. ЦРУ і МІ6 дійшли висновку, що всі агенти, яких Бандера відправляв в Україну, перебували «під ковпаком» у совєтів. ЦРУ і МІ6 прагнули «угамувати» Бандеру, бо його непрофесійна розвідувальна діяльність лише руйнувала їхні плани щодо СРСР. Разом із тим вони й надалі намагалися запобігти спробам радянської розвідки викрасти або вбити легендарного українського Провідника, в результаті можливого успіху яких він перетворився б на мученика1653.
Після припинення співпраці з МІ6 Бандера, як лідер 34 ОУН, почав шукати нових спонсорів і союзників. З цією метою, Бандера і Стецько вирушили 1955 р. до Парижа, щоб налагодити відносини з французькою розвідкою, з якою ОУН співпрацювала ще 1946 р.; ніяких доказів того, що нові перемовини були успішними, виявити не вдалося1654. МІ6 стала останньою спецслужбою, яка десантувала людей Бандери в Україну, проте у зв’язку зі згортанням цього напряму західне фінансування ОУН та інших українських емігрантських угруповань не припинилося. Наприклад, бельгійські та, швидше за все, канадські спецслужби спонсорували націоналістичну антирадянську пропаганду шляхом підтримки певних газет і радіостанцій1655.
1956 р. Бандеру епізодично спонсорувала італійська військова розвідка (SIFAR), мабуть, не усвідомлюючи, що у всі лінії зв’язку Бандери з Україною просочилися радянські агенти. Єдиною спецслужбою, яка ніколи не припиняла підтримки Бандери, була німецька BND1656. Особистий контакт Бандери з BND забезпечував Гайнц-Данко Гере (раніше - начальник штабу в РОА Власова і заступник Гелена в FHO, німецькій військовій розвідці на Східному фронті).
Незважаючи на те, що BND отримувала від ЦРУ і МІ6 інформацію щодо глибокої інфільтрації лав 34 ОУН радянською розвідкою та про відсутність у цієї фракції справжніх контактів з українськими підпільниками, Гере залишався вірним відносинам з Бандерою. У квітні 298


1959 р., коли Бандера знову звернувся до BND за підтримкою, Гере аргументував свою згоду популярністю Бандери і спадкоємністю між BND і довоєнним абвером: «Бандеру ми знаємо близько двадцяти років... У Німеччині та за її межами у нього більше півмільйона прихильників»1657. Гере вважав, що Бандера надавав йому «достовірні відомості про Радянський Союз». Про свою співпрацю з Бандерою він не повідомляв ані уряду ФРН, ані будь-кому всередині BND, мотивуючи це «політичним підтекстом»1658.
Бандера також підтримував контакти з профашистським режимом Франко в Іспанії. Василь Шушко, охоронець і близький друг Бандери, зазначив, що саме з франкістською Іспанією, де Стецька й надалі називали прем’єр-міністром України, у 34ОУН були кращі відносини, ніж із будь-якою іншою країною1659. 1950р. до Іспанії вирушив єпископ Бучко, де від імені Бандери він провів перемовини з Франко та переконав його прийняти до своєї військової академії партизанів УПА і ветеранів дивізії СС «Галичина». Пізніше, того ж року, Провідник і Стецько разом вирушили до Мадрида, щоб особисто обговорити з каудильйо це та інші питання. Одним із результатів цієї співпраці був початок українського націоналістичного радіомовлення, програми якого почали транслювати з Мадрида тричі на тиждень1660. 1956 р. Франко запросив Бандеру оселитися в Іспанії, де у повоєнний час знайшли собі притулок деякі інші крайні праві лідери (Анте Павелич і Хуан Перон). Під час наступного візиту до Іспанії Бандера насправді обдумував цю щедру пропозицію. Зрештою, уважніше придивившись до цієї країни, він відмовився (ймовірно, тому, що його організація на той час вже щільно оселилася в Мюнхені)1661.
Контакти з іспанським лідером привели до розбіжностей між Провідником і Стецьком. Гарні стосунки Стецька з каудильйо викликали у Бандери заздрість. Оскільки у Бандери був необмежений апетит до влади, це призвело до конфлікту з найближчим його союзником. Стецько завжди вважав Бандеру своїм Провідником і підкорявся йому згідно зі своїми політичними переконаннями. Демократія була для Стецька таким самим великим злом, як і для Бандери. Вони обидва вірили, що тільки національна революційна сила може здолати тоталітарний режим СРСР. З демократичними державами, такими як Велика Британія та США, вони співпрацювали з прагматичних і стратегічних причин, а не тому, що вірили у демократію та визнавали її цінності. АБИ, очолювана Стецьком, була фінансово залежною від 34 ОУН Бандери. 1955 р. Бандера вирішив, що буде фінансувати тільки половину витрат АБИ (100 тис. німецьких марок на рік). Цей крок змусив Стецька звільнити персонал і шукати кошти. Бандера заявив, що він скоротив фінансування, бо вважав, що другу половину витрат мають компенсувати інші країни, представлені 299


в АБН, але такий крок також мав і психологічні мотиви, бо був пов’язаний із зростанням політичного авторитету Стецька у міжнародних крайніх правих колах: паломництво Стецька до Франко та візит до Чан Кайші в Тайвань (в 1955-1956 рр.) не залишились без спалаху ревнощів з боку Бандери1662.
Бандеру підтримували не тільки спецслужби, але й угруповання колишніх нацистів. 1956 р. влада Баварії розглядала питання щодо порушення кримінальної справи проти Бандери (серед можливих звинувачень фігурували такі незаконні дії, як викрадення, убивство та підробка грошей). На початку того ж року мюнхенська поліція допитала Бандеру щодо плутанини навколо його імені та щодо обставин у зв’язку зі зникненням Куровця. На той час Бандера перебував під опікою західнонімецького чиновника Ґергарда фон Менде, який працював в Управлінні у справах переміщених осіб (Büro für heimatvertriebene Ausländer). (У роки війни фон Менде працював у Міністерстві окупованих східних територій (Ostministerium) Альфреда Розенберга, де очолював відомство у справах Кавказу і Туркестану, яке мобілізовувало радянських мусульман Центральної Азії на боротьбу з СРСР.) Фон Менде іноді виступав сполучною ланкою між німцями та українськими націоналістами. Після війни фон Менде співпрацював з американською розвідкою і підтримував стосунки з колишніми нацистськими чиновниками, деякі з яких обіймали впливові посади. Один із них, Теодор Оберлендер, у 1953-1960 рр. працював в уряді Аденауера федеральним міністром у справах переміщених осіб, біженців та осіб, які постраждали від війни. 1956 р. і раніше фон Менде подавав клопотання баварському урядові щодо посвідки на постійне проживання Бандери та вирішення низки інших питань. У результаті саме його втручання поліцейські справи, що стосувалися Бандери, були закриті1663.
Після Другої світової Бандера відвідав українські громади в Австрії, Бельгії, Канаді, Великій Британії, Нідерландах та Італії1664. У Канаді Бандера, ймовірно, зустрічався з головним довоєнним ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, який викладав українську літературу в Монреальському університеті1665. 1953 р. Бандера запросив Донцова стати редактором газети 34 ОУН. Донцов відхилив цю пропозицію, як у аналогічній ситуації до війни1666. Єдина країна, яку Бандера намагався відвідати, але до якої він так і не потрапив, були США. У своїй заяві на отримання візи (1955 р.) Бандера стверджував, що хотів відвідати свою сім’ю, але американські чиновники поставилися до нього з недовірою: «Бандеру і його організацію негативно сприймають емігранти різних переконань і національностей. Бандера хоче приїхати в цю країну, щоб провести політичну агітацію проти таких законних політичних 300


організацій [як ЗПУГВР], які мають щільні стосунки з українськими групами за кордоном та діяльність яких підтримує (або прихильно до них ставиться) ЦРУ»1667. Заяви Бандери відхиляли аж до жовтня 1959 р. Тільки незадовго до його вбивства працівники мюнхенського консульства схвально відреагували на запит стосовно надання йому візи1668. Бандера так ніколи й не здійснив поїздки до США, утім, до цієї країни доставили аудіоплівки з його промовами і його прибічники заслуховували їх на зборах1669.
Особисте життя Бандери
Надати достовірну картину особистого життя Бандери - завдання не з легких. Спогади і свідчення людей, які контактували з ним, працювали на нього або були його друзями, суттєво відрізняються один від одного й залишають неоднозначне враження. Безумовно, це пов’язано з ідеологізацією сприйняття, особливо коли йдеться про таких очевидців, як Слава Стецько або Василь Шушко, для яких Бандера був Провідником і героєм. Але не варто забувати, що неврівноважений характер Бандери все- таки не завжди справляв однакове враження. Бандера був гарним батьком, який міг ніжно гратися зі своїми дітьми, але водночас міг застосувати до них силу, якщо вони робили щось проти його волі (наприклад, відвідували фестиваль, де виступали фольклорні колективи з СРСР). На публіці Бандера здавався зразковим чоловіком, особливо коли був серед друзів (іл. 183-185), але він міг дозволити собі вдарити свою дружину Ярославу, коли був на неї сердитий. Мабуть, він не зловживав алкоголем і залишався дуже релігійним, хоча і мав позашлюбні стосунки. Він був парафіянином ГКЦ, проте інколи відвідував і німецькі церкви римо-католицької парафії1670.
Більше за інших про особисте життя Бандери знали його охоронці - члени СБ Матвієйко, Кашуба й Шушко. Зі свідчень Матвієйка й Кашуби ми знаємо, що Провідник зловживав своїм становищем і «харизмою» для власної вигоди. Можливо, що під час допиту в МДБ Матвієйко щось і прикрашав, але Кашуба не мав жодних причин до маніпуляцій. Покази цих людей засвідчують одержимість Бандери жінками та позашлюбними зв’язками. Зі слів Матвієйка, Бандера мав стосунки з дружиною Євгена Гарабача Марією Мицько, яка була на п’ятнадцять років молодшою, ніж дружина Бандери Ярослава. Гарабач заплющував на це очі, тому що, як фінансовий референт 34ОУН, він був причетний до шахрайства, пов’язаного з фондами організації. Це дало змогу Бандері залякати Гарабача й вимагати, щоб той не звертав уваги на зраду дружини. Бандера також намагався зав’язати сексуальні стосунки зі служницею, яку згодом звільнила його дружина1671. За словами Кашуби, у мюнхенському бу301


динку, де родина Бандери мешкала після 1954р., у Бандери був роман з «німецькою гувернанткою» з «єврейської сім’ї», про що знала Ярослава, яка часто сердилася за це на свого чоловіка1672.
Після війни в Бандери народилося ще двоє дітей. 16 травня 1946 р. в Мюнхені побачив на світ син - Андрій Попель, а 27 серпня 1947 р. в Регенсбурзі народилася дочка - Олександра Попель1673. У той час, коли Ярослава Бандера перебувала в пологовому будинку, про їхніх дітей піклувалася дружина одного з охоронців Бандери (Михайла Баняса). За словами Матвієйка, однієї ночі Бандера намагався її зґвалтувати. Наступного ранку чоловік помітив на тілі своєї дружини сліди насилля й дізнався, що сталося. Він так розлютився, що спочатку збирався застрелити Бандеру. Зрештою, Баняс все-таки повідомив про це своєму керівникові - керівникові СБ Матвієйку. Після цього випадку Баняс вже не працював на СБ1674.
Зі слів того ж Матвієйка, хоча Ярослава і любила Степана, він часто бив її й копав ногами. Одного разу, коли вона була при надії, навіть штовхнув у живіт. У повоєнний час з вуст Ярослави часто лунали слова невдоволення їхнім шлюбом. Можливо, вона не розлучилася зі своїм чоловіком, бо він залякав її і вона не мала іншого вибору. Дехто з друзів Бандери не любив у них гостювати1675. У ставленні до своїх трьох дітей Бандера був інколи грубий та суворий. Він бив їх і забороняв відвідувати заходи, у яких брали участь російські, польські чи єврейські діти1676. Декілька людей відмовилися працювати з Бандерою через його непростий характер. Багатьох також відштовхувало його ставлення до своєї дружини1677.
Незважаючи на те що західні спецслужби протегували Бандеру, спосіб його життя істотно залежав від небезпеки, яку створювала радянська влада, що постійно виношувала плани його викрадення чи вбивства. Бандері та його сім’ї багато разів довелося переховуватися від стеження МДБ (КДБ). Його діти росли під прізвищем Попель і аж до смерті свого батька не знали свого справжнього прізвища1678. Деталі фінансового становища Бандери невідомі, але, імовірно, він мав у своєму розпорядженні чималі суми грошей, що надходили від спецслужб і розкиданих по світу членів ОУН, які фінансували його боротьбу з «червоним дияволом». Окрім того, Бандера підробляв американські долари й отримував від розвідувальних служб негрошові подарунки. Наприклад, на день Святого Миколая 1950р. МІ6 подарувала йому нову машину. Все це давало йому змогу жити досить комфортно1679.
З фотографій особистого життя Бандери випливає, що він з’являвся між люди як добрий батько та чоловік1680. Цей імідж узгоджується зі спогадами Слави Стецько й Василя Шушка. Стецько зауважує, що Бандера був Провідником і «такою великою людиною, що про нього нелегко го302


ворити». Спогади Стецька структуровані явно пропагандистським чином і написані з метою «вихваляти мудрість і силу» Провідника, проте в нашому короткому аналізі особистості Бандери потрібно враховувати і їх. Завдяки таким свідченням ми зможемо зрозуміти, як Бандеру сприймали члени його руху і як він насправді поводився у близькому колі своїх однодумців і друзів. За словами Стецька, Бандера був дуже гарним батьком; він дбав і про свою родину, і про друзів. Він любив сміятися і часто жартував. Він також захоплювався фотографією, любив походи і катання на лижах1681.
Вдова Бандери, Ярослава, розповідала після його смерті, що він дуже любив своїх дітей, а діти любили його. «Хоча я вдома часто плакала і сумувала, мій чоловік любив веселощі», - стверджувала вона. «Він міг гратися з нашими дітьми, як дитина». До членів своєї організації Бандера ставився зі співчутливою увагою; хвороба соратника могла його засмутити1682. Дмитро Миськів, який дружив з сім’єю Бандери приблизно з 1954 р. постійно перевідував їх на вихідні та свята (іл. 192-193), також згадував, що Бандера мав гарні стосунки зі своїми дітьми і дружиною і що він був дуже релігійним. Щонеділі вони завжди ходили до церкви, й тільки після цього вирушали на тривалу пішу прогулянку1683.
Цікавими свідченнями, хоча і суперечливими, є спогади Василя Шушка, одного з охоронців Бандери. Як і Стецько, Шушко вважав Бандеру своїм Провідником, героєм і батьком. Тому в його мемуарах немає інформації, яка б суперечила образу Провідника. Шушко зайшов так далеко, що приписав Бандері непритаманні його натурі якості: наприклад, повагу до політичних опонентів, зовсім не враховуючи того факту, що Бандера кількох з них наказав убити. Утім, попри заангажований характер мемуарів Шушка, вони також варті уваги. За словами Шушка, Бандера любив займатися спортом і заохочував до цього своїх друзів і прибічників, оскільки хотів мати сильний і здоровий колектив. Він любив плавати, кататися на лижах і бігати підтюпцем. Одного разу під час таких тренувань Бандера звернувся до Шушка зі словами: «Василю, ми повинні бути здоровими, тому що Україні потрібні люди зі здоровим тілом і духом». Як і Стецько, Шушко також стверджував, що Бандера був гарним батьком і мав гармонійне сімейне життя. На доказ своїх слів він пригадав, як Бандера одного разу подарував квіти на день народження своєї доньки Наталі, хоча Ярослава того разу чомусь відмовилася відзначати це свято. Шушко зізнався, що під час відрядження він і Бандера лише одного разу зупинялися в готелі. Зазвичай вони, щоб заощадити кошти організації, спали в наметі або в квартирі члена ОУН1684.
Після загибелі чоловіка Ярослава з трьома дітьми переїхала до Торонто. Це стало можливим завдяки фінансовій допомозі фонду зоз


34 ОУН, на кошти якого для родини Бандери купили будинок. Наталка Бандера вийшла заміж за члена ОУН(б) Андрія Куцана і з 1970 р. жила з ним у Мюнхені до самої своєї смерті 1985 р.1685 Сестер Бандери, Марту й Оксану, 1942 р. депортували до Красноярського краю, де вони згодом працювали у різних колгоспах. Третю сестру, Володимиру, заарештували й засудили до 10 років позбавлення волі та вигнання; 1946-го її депортували у Казахстан. За даними МДБ, підпілля ОУН-УПА надавало сестрам Бандери фінансову допомогу. 1953 р., після смерті Сталіна, Марта та Оксана перебували два місяці у Москві. За словами Арсенича, МДБ запропонувало їм залишитися в Москві - в обмін на їхнє радіозвернення до партизанів ОУН-УПА із закликом залишити підпілля. Сестри, очевидно, від цієї пропозиції відмовилися, і їх повернули на колишнє місце проживання. Після свого звільнення (1956 р.) Володимира повернулася в Україну. Марту й Оксану офіційно звільнили 1960 р., але до України їм повернутися не дозволили. Весь наступний період вони працювали на будівництві, вирубці лісу та у колгоспах, переїжджаючи що два-три місяці на нове місце. Марта так і померла в Красноярському краї (1982 р.), а Оксана повернулася в Україну (в серпні 1989 р.) і надалі поселилася у своєї сестри Володимири. Однак дозвіл на постійне проживання в Україні вона отримала аж 1991 р., після розпаду СРСР1686.
Світогляд Бандери в повоєнний час
Після закінчення Другої світової Бандера опублікував низку статей і дав також кілька інтерв’ю, які транслювали по радіо чи публікували в газетах, а після його смерті були перевидані 34 ОУН окремим виданням1687. І надалі працюючи над втіленням «Української національної революції» та покладаючи надії на Третю світову, Бандера відвідував українські громади Австрії, Бельгії, Канади, Великої Британії, Нідерландів, Італії та Іспанії. Під час своїх візитів Бандера виступав з промовами, у яких закликав українських емігрантів не припиняти свою антирадянську діяльність і, продовжуючи «боротьбу за свободу», підтримувати «український визвольний рух». У всіх своїх статтях, інтерв’ю і промовах Бандера або ігнорував, або заперечував злочини, які ОУН(б) і УПА скоювали у воєнний або післявоєнний час. Свої статті Бандера писав в урочистій, одноманітній та патетичній манері, яка нагадує тексти радянських офіційних осіб, хоч він використовував лексику, притаманну представникам крайнього правого спектру. Його основними темами були «звільнення» і «боротьба за незалежність». Усі інші питання, зокрема й процвітання цілих народів та людська гідність, були підпорядковані цим «благородним» концепціям.
Ранні повоєнні твори Бандери не дуже різнилися з ідеологією ОУН(б) 1940-1941 рр., коли він, по суті, визначав лінію поглядів ОУН(б).
304


Після війни Бандера уникав деяких слів і виразів, популярних 1941р., але пропагував ті самі цінності: культ війни і героїчну смерть. Як і до вторгнення Німеччини до СРСР, він наголошував на контролі над масами, без підтримки яких досягнення націоналістичних цілей було неможливим. У листі до Шухевича у листопаді 1945 р. Бандера писав: «Наша боротьба - це насамперед боротьба за душу людини, за маси, за доступ до них і вплив на них»1688.
Перша післявоєнна стаття Бандери (під псевдонімом С. Сірий) з’явилася у січні 1946 р. в газеті «Визвольна політика». В цій статті Бандера висловив бажання продовжити революцію, яка зазнала невдачі влітку 1941р., але у своїх міркуваннях він використав нову риторику. Зокрема, він уникав антисемітських і фашистських висловів, але зберіг прихильність до інших утльтранаціоналістичних та крайніх правих поглядів. Як і в згаданому листі до Шухевича, у цій статті Бандера зосередився на питанні мобілізації мас, які для нього були інструментом у досягненні своєї священної мети: «У нашій боротьбі маса - це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо»1689.
У статті «До засад нашої визвольної політики» (листопад 1946 р.) Бандера повернувся до ідеї «Української національної революції» 1941р. Він почав із заяви: «Українська національна революція - це боротьба за саме життя і волю народу та людини». На відміну від публікацій 1941р., у цій статті Бандера вже не називав євреїв і поляків ворогами. Багатьох з них убили під час війни або згодом депортували, і, зрештою, представники цих національностей уже не були для нього, як і для інших націоналістів, проблемою. Він також трансформував характер своєї лексики відповідно до умов початку «холодної війни» і замінив поняття «єврейський більшовизм» на «московсько-більшовицький імперіялізм». Проте він залишив незмінним ультранаціоналістичне і популістське ядро своєї аргументації: «Це боротьба проти московсько-більшовицького імперіялізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину»1690.
Більшовизм і комунізм були для Бандери тим самим, що й російський імперіалізм і націоналізм: «Зате російський народ зв’язав свою долю з большевизмом. Вирішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму»1691. В іншій статті він писав: «Комунізм - це тепер найважливіша форма закаптуреного [прихованого] московського імперіялізму»1692. Бандера знову планував здійснити революцію проти СРСР, тому прагнув залучити до цього процесу інші націоналістичні рухи, що нагадувало концепцію всенародної революції 1940-1941 рр., за можливої участі в ній багатьох крайніх рухів. 1946 р. Бандера писав: 305


«Ставимо знак рівняння між українською революцією і визволенням усіх поневолених більшовизмом народів»1693. Задля цієї мети 34 ОУН прагнули мобілізувати маси не тільки в Україні, айв інших республіках СРСР. Всенародна революція почнеться, «якщо у свідомості мас усіх [революційних] народів буде розуміння, що боротьба кожного іншого народу - це боротьба спільна, а тим самим і його власна...»1694.
У праці «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яка мала розповсюджуватися 1948 р. в Західній Україні, Бандера недвозначно заперечував, що ОУН(б) симпатизувала нацистській Німеччині в 1941р.: «Дехто закидає [ОУН(б)], що під час Акту ЗО червня 1941 року були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми обстоюємо завсіди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами»1695.
У тій самій статті Бандера не згадав кількох фактів, розголошення яких могло скомпрометувати його рух. Бандера визнавав, що інтереси ОУН(б) збігалися з німецькими, але не згадав, що 1941 р. Стецько надсилав листи лідерам фашистських держав, а ОУН(б) у цей час розраховувала, що її держава стане частиною «Нової Європи». У його апологетичному наративі не згадувався той факт, що 1941р. програма українських націоналістів з багатьох важливих питань дуже нагадувала програму нацистів: зокрема, обидві сторони були зацікавлені у знищенні українських євреїв (вони вважали їх комуністами, паразитами і чужинецькою расою)1696. У тій же брошурі Бандера закликав українських повстанців і далі вести боротьбу, а пересічних українців - жертвувати своїм життям: «На всіх відтинках національної боротьби, в усіх її формах українська нація поклала гекатомби жертв, найкращих своїх дітей. Але не даремно. Вони [принесені в жертву українці] досі змогли оборонити дух української нації...»1697 Він закликав людей боротися і вмирати - попри те що ОУН-УПА були набагато слабкішими від свого супротивника та, вочевидь, і не могли перемогти СРСР (бо мали, як мінімум, проблеми зі зброєю, спорядженням, санітарним забезпеченням та ін.). Це вказує на те, що Провідник не цінував людського життя і вважав жителів Україні засобом для досягнення своєї священної мети.
У повоєнний час до поняття «демократія» Бандера ставився двояко. З одного боку, він стверджував, що демократія була зрадою українського націоналізму. Коли представники групи Лебедя, ОУН(з) і ЗПУГВР заявляли про те, що вони дотримуються демократичних принципів, це настільки обурювало Бандеру, що він називав їх комуністами або більшовиками. Демократичні погляди для нього були «виявом суспільно- 306


політичного примітивізму й егоїзму кліки»1698, зрадою священних революційних і націоналістичних ідеалів. Демократія, у розумінні Бандери, стирає межі між комунізмом і націоналізмом, і тому він вважав її провокацією більшовиків. З другого боку, він почувався скривдженим, якщо хтось іззовні організації називав 34 ОУН недемократичними. Згодом він підкреслював, що тільки «супротивники українського національного руху» роблять закиди 34 ОУН у недемократичності, тоталітаризмі або фашизмі1699.
Зрозуміло, що Бандера не вбачав нічого поганого у тому, що діяльність ОУН та УПА мала ультранаціоналістичний і кримінальний характер. Він вважав, що тільки такий рух може ефективно боротися проти СРСР (людей, які вимагали «демократизації» ОУН і УПА, він оголошував зрадниками і комуністами)1700. У тому ж дусі Бандера протестував проти «міжнародного бойкоту» Іспанії та Франко. Він стверджував, що докоряти Франко - жест більшовизму, а не демократії. Словом, у Бандери ніколи не було проблем з визнанням тоталітарного характеру СРСР, але йому було вкрай важко критикувати такі держави, як-от фашистська Італія, нацистська Німеччина або франкістська Іспанія. Для Бандери фашизм і крайній правий авторитаризм були законними державними системами, які переважали демократію у тому, що вони були більше дистанційовані від комунізму, ніж демократія. Нацистська Німеччина була злом не тому, що вона знищила європейське єврейство і мільйони інших мирних мешканців, а тому, що була імперіалістичною і не дозволила ОУН(б) створити українську державу1701.
Не меншим злом, ніж комунізм чи демократія, Бандера вважав матеріалізм, «витвір цілком іншого, чужого духу». За словами Бандери, «матеріалістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, почасти соціалізмом...». Його накинули Україні комуністи, «щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську людину в податливий для цілей Москви об’єкт»1702.
У своїх працях, наслідуючи Донцова, Бандера особливо вирізняв силу ідеології та значення «українського визвольного руху»1703. Ідеологія українського націоналізму для нього була тісно пов’язана з Богом і релігією: «Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі - це невичерпне джерело сили нашого руху... Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани»1704.
Бандерівська концепція нації ґрунтувалася на онтології та расовій теорії. Він не тільки неодноразово наголошував на «особливості української нації», а й розглядав її як організм або як людську істоту. Він 307


вважав, що крах комунізму й утворення української держави дадуть змогу її громадянам розвивати «свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що запевнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України - всебічну свободу, справедливість і добробут»1705.
Критика Бандерою СРСР мала не тільки ідеолого-пропагандистський, а й ритуальний характер. Він знову і знову повторював одні й ті самі або злегка модифіковані антирадянські фрази. Бандера, безумовно, мав рацію, коли здійснював свої пропагандистські хрестові походи проти СРСР та засуджував тоталітарний характер цього режиму. Утім, глибоко антидемократичний характер його критики не дозволяв йому чітко артикулювати, що СРСР був тоталітарною державою, яка заарештовувала, депортувала і вбивала мільйони невинних людей, постійно порушуючи права людини. Натомість, подібно до греко-католицького священика, він поділив всесвіт на добрих і злих, чорних і білих. Комунізм, СРСР, комуністична партія, радянська ідеологія, матеріалізм і радянські люди були на «темному» боці. Революційний український націоналізм, його прихильники та інші форми праворадикально!’ діяльності, які мали зруйнувати СРСР і «звільнити» його населення, були на «світлому» боці. Демократія була скоріше чорного кольору, а не сірого. На цій підставі можна сказати, що світогляд Бандери виявився не менш суперечливим і антидемократичним, ніж у радянських лідерів. Його ортодоксальний націоналізм не дозволяв йому говорити про СРСР у режимі конструктивної критики.
Націоналістичний та крайній правий світогляд Бандери, його неприязнь до демократії не дозволяють нам вважати його дисидентом, навіть якщо він і був лютим супротивником радянського режиму. Критикуючи придушення Угорської революції 1956р., Провідник писав, що СРСР застосовував «московсько-більшовицьку стратегію погромів», але він ніколи не визнавав участі українців у єврейських погромах 1941р.1706 Так само він ніколи не висловлювався на підтримку демократичних перетворень в республіках та державах-сателітах СРСР. Повоєнні твори Бандери дають підстави припускати, що він запровадив би в Україні, якби мав таку можливість, якесь крайнє праве або неофашистське самодержавство. Така українська держава, якщо оцінювати її з демократичних позицій, була б не краща, ніж СРСР, і чималих та багатолітніх зусиль необхідно було б докласти, щоби дієва антитоталітарна опозиція перетворила її на демократію.
У політичних нарисах Бандери релігія завжди відігравала ключову роль. Він вважав, що ГКЦ є основою українського націоналізму. І часто наголошував, що християнство - важливий компонент української ідентичності, а релігія дає українцям змогу протистояти СРСР: «Віра 308


найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти»1707. Він також побоювався, що комунізм позбавить українців християнства і тим самим знищить «український народ»1708. Провідник вірив і стверджував, на прикладі СРСР, що атеїзм неминуче призводить до фізичного знищення людей. Люди без релігії та національності були для Бандери мертвими, навіть якщо вони були у чудовому фізичному та інтелектуальному стані1709.
Бандера із наснагою ставився до війни та виказував невпинну готовність іти до бою. До самої своєї смерті він сподівався, що скоро розпочнеться Третя світова, яка допоможе українцям та іншим народам подолати СРСР і створити національні держави. В одному з інтерв’ю 1950 р. Бандера заявив, що люди в Україні знають, що «війна така прийде невідхильно, СРСР підготовляється до неї і її викличе»1710. У листі 1951р. до керівництва ОУН в Україні він, навпаки, стверджував, що до війни проти СРСР готуються західні країни, але вони потребують ще два роки, щоб виготовити необхідну кількість зброї для її початку1711. Тими днями, коли 1951р. Дуайт Ейзенхауер перебував з візитом у Німеччині, Бандера готувався до зустрічі з командувачем НАТО. Він планував обговорити з ним роль ОУН у Третій світовій і попросити його про фінансову допомогу, яку спрямують на підготовку солдатів до цієї величезної визвольної події1712. 1958р. Бандера все ще стверджував, що «Третя світова війна струсоне всю структуру світових держав навіть більше, ніж дві останні війни»1713. Кількість жертв, які принесе така війна, не мала значення для Провідника, тому що національна незалежність була важливішою від людського життя: «Війна між СРСР та іншими державами напевно принесла б українському народові нові великі жертви в людях і, правдоподібно теж великі спустошення країни. Не зважаючи на це, таку війну радо зустріли б не тільки активні борці-революціонери, а й цілий народ, якщо б вона давала якість вигляди на знищення большевицького поневолення і здобуття національно-державної незалежности!»1714
Бандера виступав проти скорочення ядерної зброї та стверджував, що відчутний на Заході «страх перед ядерною війною» безпідставний. Він підкреслював, що Захід не розуміє справжньої природи СРСР і зайве боїться ядерної війни. За його словами, політика умиротворення щодо СРСР була помилкою. Захід має розуміти, що йому загрожує ядерна держава - СРСР, і продемонструвати всю свою міць1715.
Бандера і 34 ОУН співпрацювали з МІ6, BND, ЦРУ (меншою мірою) та іншими спецслужбами, але він невтомно називав українських націоналістів сміливими, незалежними і самодостатніми бійцями. Так 309


само він стверджував, що українці можуть здобути незалежність тільки власними силами: «Поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням»1716. Крім того, він вважав, що український націоналізм є романтичним повстанським рухом, який не має нічого спільного з фашизмом, насильством, антисемітизмом та етнічною політикою: «Терміни “український націоналіст” і “націоналістичний рух” мають зовсім інше значення, ніж аналогічні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Український націоналізм бореться з імперіалізмом, тоталітаризмом, расизмом і будь- якою диктатурою або застосуванням насильства. Ім’я “український націоналіст” рівнозначне “українському патріотові”, тому, хто готовий боротися за свободу свого народу і жертвувати для свого народу всім, чим володіє, навіть життям»1717.
Клімат «холодної війни» надав становищу та поглядам Бандери таку ступінь легітимності, яка зводила нанівець усі спроби засумніватися в його саморепрезентації. Про злочини, скоєні ОУН-УПА, і роль у них Бандери навряд чи було відомо; будь-яку інформацію з цих питань відкидали як безпідставну антиукраїнську радянську пропаганду. У радіоінтерв’ю Бандера стверджував, що ОУН не могла бути причетна до будь-яких воєнних злочинів, тому що це був «визвольний рух», який «боровся за свободу». У п’ятдесятих роках він заявив, що його організація досі підтримує контакти з підпіллям ОУН-УПА і кращі «борці за незалежність» України продовжують здійснювати рейди на її територію, діючи з-за кордону1718. Такі заяви, мабуть, справляли неабияке враження на його аудиторію, яка сприймала його як справжнього, видатного, відданого і гідного захоплення антикомуніста та борця за свободу. Бандера напевно знав, що ОУН(б) не популярна у східних областях України, але він продовжував наполягати, що всі українці підтримують як його, так і його організацію: «Широкі маси українського народу дають цьому рухові [ОУН і УПА] всю можливу підтримку і йдуть за його політичним проводом», - заявив він у радіоінтерв’ю 1954р.1719
Всі промови і праці Бандери були присвячені «звільненню», «свободі» й «незалежності», однак він не обходив стороною і інші політичні теми, пов’язані з СРСР, Третьою світовою та ядерною зброєю. У його стилістиці поєднувалися кондовий радянський офіціоз та фанатизм крайнього правого штабу; з Бандери проглядав футурист і фашист, натхненний революційним ентузіазмом. Життєвою метою Бандери було «звільнення» України. Для її досягнення він був готовий пожертвувати добробутом і щастям цілих народів. Усі злодіяння, скоєні у воєнний і післявоєнний час, він замовчував або приховував, оскільки вважав, що для досягнення своєї мети українські 310


націоналісти мали право убивати тисячі мирних мешканців. З його публікацій та виловлювань ясно, що до людей, убитих в ім’я «звільнення» чи «незалежності», він не мав жодного співчуття. Себе, ОУН і УПА Бандера подавав за жертви нацистської Німеччини й СРСР, створюючи таким чином єдину для себе можливість й надалі продовжувати боротьбу за незалежність. Визнання злочинів, скоєних його рухом, і нагадування про широкомасштабну фашизацію ОУН могли скомпрометувати не тільки його самого і представників емігрантських кіл, а й власне саму ідею «визволення» і «незалежності».
Сташинський. Оберлендер. Ліпольц. Убивство Бандери
МДБ (з 1954 року - КДБ) декілька разів намагалося викрасти чи убити Бандеру1720. У повоєнній Німеччині та Австрії арешти (інколи - вбивства) українців, пов’язаних з націоналістичним підпіллям, були звичним явищем. 1946 р. у Празі затримали члена ОУН(б) Володимира Горбового, адвоката Бандери на судових процесах у Варшаві та Львові. Спочатку його допитували в Польщі, а потім - у СРСР. На допитах його били й знущалися з нього, а згодом відправили на 25 років до ГУЛАГу1721. 26 серпня 1947 р. у Відні заарештували українського патріота Вільгельма фон Габсбурга, який після війни допомагав оунівцям налагоджувати контакти з союзниками. Його засудили до 25 років в’язниці, але за рік після арешту він помер від туберкульозу (точніше, через ненадання медичної допомоги у жахливих умовах радянської тюрми)1722.
Згідно з історіографією ОУН(б), першу спробу вбити Бандеру планував 1947 р. Ярослав Мороз. Він хотів подати справу таким чином, щоб вбивцями Бандери вважали його ворогів із емігрантського середовища1723. Хоча історіографи ОУН(б) не згадують про це, Мороз був кур’єром ОУН(б); 1946 р. його завербувало МДБ. Пізніше, приїхавши до Мюнхена у червні 1947 р. з наміром вбити Бандеру, він сам став жертвою СБ ОУН. За історіографією ОУН(б), наступний замах підготував Володимир Стель- мащук, якого в оунівських джерелах називають польським агентом МДБ і капітаном Армії Крайової. СБ розкрила ці плани, і Стельмащук не зміг убити Бандеру1725. Можливо, він прибув у Баварію без наміру вбити Бандеру, а щоб викрасти його чи проникнути в 34 ОУН. Як і Мороза, Стельмащука вбила СБ (у травні 1949р.)1726. 1950р. ОУН(б) вдалося встановити, що у Празі два агенти готують замах на Бандеру. Провідник вчасно зник, а його родина переїхала до табору DPs у Міттенвальді. Ще двох агентів, які 1952 р. прибули до Мюнхена зі Східного Берліна з наміром вбити Бандеру, заарештували західні спецслужби; за два роки цих осіб звільнили1727. 1953р. в Мюнхен прибув агент Степан Ліпольц, який згодом 311


проник у 34 ОУН1728. А 1955 р. Бандера отримав листа з Відня, в якому його попередили, що КДБ (у Східному Берліні) планує на нього замах1729.
Вдала спроба замаху сталася 15 жовтня 1959 р. Близько 13:00 у двір будівлі на Крайтмайрштрасе, 7, в’їхала машина. У цей час Ярослава Бандера засмагала на балконі своєї квартири. Вона почула наближення автомобіля, подивилася із балкона вниз і вирішила, що це під’їхав її чоловік. Мелах Гамзе, який мешкав у квартирі на першому поверсі, почув, як хтось крикнув і впав на підлогу. Відчинивши двері, він виявив, що на підлозі лежить Стефан Попель, його сусід з третього поверху. Бандера лежав, притулившись головою до стіни, між квартирою Гамзе і квартирою навпроти, з його рота і носа стікала кров. Він задихався, марно намагаючись щось промовити. У цей час на сходовий майданчик вийшла Магдалена Вінкельманн, служниця родини Вайнерів; вона відчинила двері, почувши, як хтось важко дихає. Вона почула, як Бандера ледь промовив: «Ui» - це були його останні слова у цьому житті. Мелах і Хая Гамзе покликали Ярославу, яка відразу спустилася до них. Мелах Гамзе викликав карету швидкої, яка о 13:20 відвезла Бандеру до лікарні; дорогою Провідник помер1730. Вже у лікарні в наплічній кобурі Бандери знайшли пістолет1731.
До приїзду швидкої Ярослава зателефонувала у відділення 34 ОУН на Цепелінштрасе, 67. Відразу приїхали Бенцаль, Кашуба і Ленкавський. Наталя розповіла їм, що батька відвезли до лікарні. Про подробиці події Кашуба й Ленкавський поговорили з Мелахом і Хаєю Гамзе. Пізніше у своїх розповідях ці оунівці завжди називали Гамзе «єврейською родиною»1732. 4отири місяці потому, під час розслідування загибелі Бандери, Кашуба та Ярослава не уникали можливості наголосити, що обидві родини, які знайшли Бандеру на сходовому майданчику, були «єврейськими»1733. За словами Ярослави, до війни Гамзе жили у Вільно, а 1955 р. перебралися до Мюнхена з Ізраїлю. З родиною Бандери вони мали гарні стосунки. Синові подружжя Гамзе Наталя давала приватні уроки. Родина Вайнерів (інші сусіди) приїхали до Мюнхена з Бельгії або Ізраїлю1734.
Українським націоналістам не давав спокою той факт, що обидві родини, які знайшли смертельно пораненого Бандеру, були єврейські. Із протоколів Української комісії з розслідування обставин смерті Бандери стає зрозуміло, що допитані українці (члени ОУН і АБН) пов’язували загибель Бандери з євреями - мабуть, тому, що в українському середовищі все ще панував стереотип «єврейського більшовизму». Навіть про українських емігрантів, які підтримували стосунки з євреями, члени 34 ОУН висловлювалися погано та виявляли своє невдоволення, зокрема в тому, що були проти роботи таких людей у газеті ОУН(б)1735.
312


Після смерті Бандери його родичі і представники 34 ОУН запідозрили (або наполягали на тому, зі слів Стецька), що Провідник не помер своєю смертю, і вимагали розтину, за висновками якого 19 жовтня оголосили, що Бандера помер унаслідок отруєння ціанистим калієм. Лікар Лавес, який здійснював розтин за участю інших лікарів, визначив причину смерті за гірким запахом мигдалевої олії, що точився з мозку, та слідами ціаніду в шлунку1736.
До розслідування загибелі Бандери долучились: Баварська поліція, спеціально створена Українська комісія, яка складалася із п’яти членів 34 ОУН, і приватні слідчі з Йоркширської детективної агенції, винайняті 34 ОУН. Усі вони дійшли висновку, що Бандера отруївся чимось, що містило ціанід, або безпосередньо перед смертю ціанід потрапив до його рота за допомогою зовнішньої сили. Інша версія полягала в тому, що він проковтнув отруту, щоб накласти на себе руки. За цих обставин ніхто не міг з’ясувати, як саме ціанід потрапив в організм Бандери і чи зробила це «ворожа рука» (а так припускали в 34 ОУН та інших українських організаціях). Не відкидав такої версії і офіцер баварської поліції Адріан Фухс, який розслідував цю справу, хоча імовірнішою він вважав версію самогубства (українські емігранти такий перебіг подій не вважали ймовірним). Слідчі Йоркширської детективної агенції дійшли висновку, що Бандеру убили, але вони не змогли з’ясувати, як саме1737.
У день вбивства Бандера та Євгенія Мак близько полудня виїхали машиною з будівлі 34 ОУН на Цепелінштрасе. Приїхавши на ринок, Бандера купив по одному ящику винограду та слив і невеликий кошик помідорів. Після цього він відвіз Мак назад до штаб-квартири, а сам поїхав додому на обід, відмовившись від послуг охоронця, якого Мак запропонувала йому викликати1738. Напередодні, о 7:40 ранку, охоронець, який зазвичай перебував з Бандерою упродовж дня, прибув до будинку на мопеді й далі супроводжував Бандеру за кермом автомобіля. Спочатку вони відвезли до школи сина Бандери та його друга, а потім поїхали до штаб-квартири. Бандера планував, що весь цей тиждень він обідатиме у їдальні організації. У розкладі роботи співробітників служби безпеки він зазначив, що в обідній час охорона йому не потрібна1739.
Між 12:00 і 12:30 Бандера з’їв у приміщенні ринку шматочок яблука і половину сливи (згодом поліція відкинула вірогідність того, що отрута потрапила в його шлунок із цими фруктами, оскільки з іншими людьми, які зробили те саме, нічого поганого не сталося)1740. За день до загибелі Бандера зустрічався з двома чиновниками BND за обідом у ресторані Ewige Lampe™. Секретний характер цієї зустрічі не дозволив поліції з’ясувати, хто були ці люди. Проте поліція відкинула ймовірність того, що Бандеру отруїли під час обіду, оскільки ціанід вбиває миттєво. Водночас припускали, що Бандера міг проковтнути ціанід у капсулі, яка повільно 313


розчиняється. Втім, на підтримку цієї версії не було ніяких доказів. Слідчий Фухс вважав, що версія самогубства була найвірогіднішою (через конфлікт з дружиною з приводу ймовірного роману зі служницею сусідів)1742.
У СРСР убивство Бандери одразу ж пов’язали з Теодором Оберлен- дером, федеральним міністром у справах біженців, переселенців та осіб, які постраждали від війни. 21 жовтня 1959 р. в газетах «Радянська Україна» (а через день - у «Комсомольській правді») натякнули, що Оберлендер убив Бандеру, бо той надто багато знав про роль міністра у Львівських погромах 1941р.1743 У травні 1960 р. агент КДБ Стефан Ліпольц намагався переконати журналіста Гьоста фон Ікскюля та мюнхенську поліцію в тому, що Бандеру вбив член 34 ОУН Дмитро Миськів. Ліпольц жив у Мюнхені у 1953-1956 рр. Він володів рестораном Stephansklause, який регулярно відвідували діячі 34 ОУН, а також був агентом КДБ, що шпигував за українськими емігрантами. Фон Ікскюль жив у Гамбурзі і працював на Die Welt. У своїй авторській колонці він інколи друкував матеріали про українських націоналістів1744. Фон Ікскюль повідомив поліції про припущення Ліпольца, але, оскільки Миськіва не було в Мюнхені в день вбивства Бандери, на його версію поліція не звернула уваги1745.
1956 р. ЦРУ заарештувало в Мюнхені Костянтина Капустинського, агента КДБ. Після дев’яти місяців слідства його передали німецькій владі, яка покарала того 15 місяцями позбавлення волі. Вийшовши на свободу, Капустинський прагнув розірвати свої стосунки з КДБ, але врешті-решт, шляхом психологічного тиску та шантажу, його знову завербували. Згідно з джерелами ОУН(б), Капустинський перейшов на Захід у травні 1960 р. і повідомив німецькій поліції інформацію про те, хто вбив Бандеру, але версія Капустинського не вплинула на перебіг справи, хоча вона анітрохи, як потім з’ясувалося, не розходилася з реальними фактами1746. 8 жовтня 1960 р. поліція Баварії повідомила 34 ОУН про припинення розслідування; даних, які вказували на справжнього отруйника Бандери, знайти не вдалося1747.
Ситуація змінилася 12 серпня 1961р. Цього дня до будівлі поліцейської дільниці на Темпельхофер-Дамм у Західному Берліні увійшов Богдан Сташинський (іл. 195). Привабливий 30-річний чоловік, вимову якого відрізняв східноєвропейський акцент, повідомив поліції, що він радянський розвідник і йому потрібно поговорити з американцями. За 45 хвилин Сташинського з дружиною забрав із собою співробітник американських спецслужб. Наступного дня Богдана доправили до Франкфурта-на-Майні. Його поселили у житловому районі, облаштованому для співробітників ЦРУ та американської армії. Допитавши Сташинського кілька разів, американці передали його німецькій владі. Спочатку ЦРУ, а потім BND і західнонімецькій поліції Сташинський розповів подробиці вбивств, які він 314


здійснив (12 жовтня 1957 р. він убив у Мюнхені лідера ОУН(з) Лева Ребета, а через два роки в тому самому місті убив Бандеру). Він також пояснив, чому вирішив здатися поліції Західного Берліна. Його історія здавалася такою неймовірною, що йому довелося докласти чимало зусиль, щоби слідчі, а потім і суд у неї повірили1748.
Сташинський повідомив слідчим, що він народився 1931р. в с.Бор- щовичі, приблизно за 20 км від Львова. Восени 1948 р. він почав вивчати педагогіку у Львівському університеті. 1950р., ще у часи навчання, його заарештували за проїзд без квитка. Під час з’ясування обставин порушення йому дали зрозуміти, що МДБ відомо про зв’язки його родини з націоналістичним підпіллям та запропонували стати агентом радянських органів безпеки. Богдан, побоюючись за долю своїх близьких, погодився на співпрацю1749.
Першим завданням Сташинського було знайти вбивцю українського радянського письменника Ярослава Галана, якого 24 жовтня 1949 р. зарубали сокирою в його львівській квартирі. Проникнення Сташинського у підпілля ОУН-УПА відбувалося так. Наприкінці березня - на початку квітня 1951р. МДБ симулювало розшук Сташинського в Борщовичах і Львові. Ці дії переконали місцевих оунівців у тому, що Сташинський переховується від МДБ, і дали йому змогу увійти до середовища підпільників. Після приблизно двох місяців перебування в ОУН-УПА Сташинський повідомив МДБ, що виявив убивцю Галана, - і вийшов з підпілля. За три місяці Михайла Стахура, ймовірного вбивцю письменника, впіймали й стратили1750.
Після цієї операції Богдан Сташинський вимушено припинив навчання у Львові. До літа 1952 р. він працював у МДБ Львівської обл., допомагаючи вишукувати підпільників. У наступні два роки Сташинський навчався в Києві, де він здобував навики роботи іноземного агента МДБ, відвідуючи, між іншим, тренування, уроки німецької мови та курси радянської ідеології. У липні 1954 р. він переїхав до Польщі, а чотири місяці потому - до НДР, де КДБ надав йому документи на ім’я «Йозеф Леман». Богдан видавав себе за етнічного німецького репатріанта1751. 1956 р. керівник Сташинського («Сергій») провів з ним роз’яснювальну роботу, під час якої розповів, що лідери українських націоналістичних організацій, які «засіли» у ФРН, завдають шкоди СРСР. їхня антирадянська пропаганда підриває позитивний імідж СРСР і відлякує багатьох українських емігрантів від ідеї повернення додому. «Сергій» повідомив Богдану, що першим лідером, якого він має убити, буде Лев Ребет1752.
Для вбивства Ребета розробили спеціальний метод, який полягав у тому, щоб із пістолета-розпилювача вистрілити в обличчя людині струменем отруйних парів, які утворювалися внаслідок розплющування 315


капсули ціаніду у стволі. Зброя була маленька і компактна, її можна було легко сховати (наприклад, у газету). Смертельна дія ціані да полягала у тому, що він різко звужував кровоносні судини. За десять хвилин ціанід, який вдихала жертва, випаровувався, тому встановити, що людина померла насильницькою смертю в результаті отруєння, було неможливо. Напередодні замаху (з метою убезпечення від самоотруєння) вбивці потрібно було проковтнути спеціальну таблетку, а відразу після вбивства, якщо пари отрути потраплять йому до легень, вжити антидот. За півгодини до замаху вбивця також мав випити заспокійливі ліки, щоб підвищити стресостійкість1753.
Сташинський готувався до вбивства кілька тижнів, упродовж яких він стежив за Ребетом та іншими українськими емігрантами. Обравши зручний день (12 жовтня 1957 р.), він вбив Ребета, вистріливши йому отрутою в лице з пістолета, який загорнув у газету (у мить вбивства Сташинський перебував на відстані близько 40 см від своєї жертви). Вбивство сталося в під’їзді будинку на Карслплатц, 8, де розміщувалася редакція газети «Український самостійник». Ребета знайшли мертвим на сходовому прольоті другого поверху о 10:40 ранку. Наступного дня Сташинський вилетів до Східного Берліна і повідомив, що виконав своє завдання. Лікар, який проводив посмертний огляд Ребета, не знайшов жодних доказів насильницької смерті і дійшов висновку, що той помер, напевно, від серцевого нападу1754.
У травні 1958р. Сташинського відрядили до Роттердама, де були заплановані ювілейні заходи з нагоди тридцятих роковин смерті Євгена Коновальця (іл. 190-191). 25 травня Сташинський відвідав могилу Коновальця і зробив кілька фотографій. КДБ планував перешкодити проведенню заходу підривом вибухового пристрою зі смердючим газом, однак з невідомих причин цей механізм не спрацював. Спочатку в КДБ навіть розмірковували над закладенням справжньої вибухівки, але пізніше цей план відхилили, зрозумівши, що від наслідків вибуху постраждають не тільки українські націоналісти, а й випадкові перехожі1755.
У січні 1959 р. Сташинському було наказано прибути до Мюнхена і стежити за Степаном Бандерою, який там жив під псевдонімом «Стефан Попель». У квітні Сташинський вилетів до Москви, де йому повідомили про наступне завдання - вбивство Бандери. Оскільки Сташинський доповів, що Бандеру завжди супроводжує охоронець, фахівці КДБ підготували значно специфічніший пістолет-розпилювач, цього разу з двома стволами, в кожному з яких була капсула з ціанідом і кожна з яких вистрілювала окремо. Одна капсула мала поцілити в охоронця, інша - в Бандеру. У травні 1959 р. Сташинський вилетів з Берліна до Мюнхена. На другий чи третій день після приїзду йому випала слушна для вбивства нагода: він застав 316


Бандеру в гаражі та без сторонніх людей. Втім, як він пізніше зізнався, того разу він був не в злагоді з самим собою, і тому не наважився стріляти. Він викинув зброю і спробував відчинити двері житлового будинку Бандери спеціальними ключами, виготовленими фахівцями КДБ, проте безуспішно. Сташинський повернувся до Берліна, а потім знову вилетів до Мюнхена - вже з новими ключами. Він переконався, що ключі підходять, але вбивство відклав. Сташинський приїхав до Мюнхена 14 жовтня 1959 р., напередодні відвідавши у Борщовичах своїх батьків. Наступного дня, озброївшись пістолетом-розпилювачем, він вирушив до багатоквартирного будинку на Крайтмайрштрасе, 7. Сташинський очікував Бандеру на сходовому майданчику, безпосередньо поруч із вхідними дверима. Коли Бандера увійшов, він вистрілив йому отрутою в обличчя відразу з обох стволів. Сташинський заявив, що він занадто нервувався, щоб цілковито контролювати свої дії, і тому здійснив два постріли. Кількість ціаніду, яка потрапила у рот Бандері, була настільки великою, що Провідник мимоволі ковтнув кілька крапель. Це й дало змогу експертам ідентифікувати отруту під час розтину1756.
За вбивство Бандери голова КДБ Олександр Шелепін 5 або 6 грудня 1959 р. нагородив Сташинського орденом Червоного Прапора. Шелепін також дозволив йому одружитися з Інґе Поль (іл. 196), з якою Богдан познайомився в берлінському казино в квітні 1957р. Співробітники КДБ зазвичай не одружувалися з іноземцями: для цього був потрібен спеціальний дозвіл. Після вбивства Бандери Сташинський облаштувався у Москві, де удосконалював свої навички та готувався до інших операцій1757.
Під час слідства, яке тривало в ФРН, Сташинський повідомив, що його свідомість змінилася завдяки стосункам з Інґе Поль. Він також розповів, що вже восени 1959 р. він побачив кінохроніку з кадрами похорону Бандери, його тіла у труні, скорботних родичів та друзів, і зрозумів, що вбив двох людей, а не двох ворогів СРСР. Сташинський, напевне, розумів, що постріли отрутою в обличчя здатні вбити людину, але усвідомлював свої «дії тільки теоретично», настільки непоказний вигляд мала зброя, яку він використав (іл.197)1758.
На початку своїх стосунків зі Сташинським Інґе звернула увагу на те, що її супутник був «ідейним комуністом» та «нахвалював усе, що пов’язано з Росією і комуністичною ідеологією»1759. Вона зізналася йому, що не поділяє його симпатій до СРСР, тому в них щодо цього часто виникали суперечки. Жінка знала його як Йозефа Лемана, німецького репатріанта, якому довелося спеціально вивчати німецьку мову, оскільки він виріс у Польщі. Від нещадної критики Інґе на адресу СРСР Богдан відчував дискомфорт, але в усьому іншому вони дуже добре розуміли одне одного. Молоді люди побралися в квітні 1959 р. Восени того ж року 317


Сташинський повідомив Інґе, що його на рік відряджають до Польщі і він не зможе взяти її із собою. Пізніше, на Різдво, він несподівано відвідав її в Східному Берліні й розкрив свою справжню особу і «професію». Інґе була не просто здивована, а й шокована; втім, вона змирилася із цим і поїхала за Богданом до Москви, де пробула з ним вісім тижнів. Він попередив її, що з кагебістами потрібно бути ввічливою і не критикувати СРСР, бо у КДБ цього не схвалюють. Після вбивства Бандери Богдан розповів Інґе, що вона була першою іноземкою, з якою агенту КДБ дозволили одружитися. Наприкінці березня Інґе і Богдан приїхали до Східного Берліна, де 23 квітня 1960 р. уклали цивільний і взяли церковний шлюб. Незабаром вони повернулися до Москви. В цей час Інґе помітила, що її чоловік змінився. З її слів, під час поїздок до ФРН і спілкування з нею Богдан усвідомив: усе, що йому розповідали про Захід і СРСР в університеті й КДБ, було неправдивим1760.
Сташинський також усвідомив, що, побравшись з Інґе, він втратив довіру керівників КДБ. Одного разу Богдан та Інґе виявили в їхній квартирі дроти підслуховуючого пристрою. Це, як і регулярна доставка зі Східного Берліна листів, які містили ознаки перлюстрації, посилили розчарування Сташинського в СРСР та у своєму роді діяльності. Влітку 1960 р. Інґе завагітніла. З’ясувалося, що керівник «Сергій» знав про цю новину ще до того, як Богдан повідомив йому про це. У КДБ запропонували зробити аборт, від якого Інґе і Богдан відмовилися (у КДБ розраховували, що протягом наступних кількох років вони залишаться в Москві). У цей час Богдан розповів Інґе про свою причетність до вбивств, хоча будь-які розмови на цю тему йому заборонялися. Він також попросив Інґе, якщо з ним що-небудь трапиться, повідомити американській розвідці про те, як убили Ребета й Бандеру. В січні 1961р. Інґе поїхала до близьких родичів у Східний Берлін. Протягом наступних тижнів КДБ тиснув на Інґе, щоб вона повернулася до Москви, але вона відмовлялася це робити, намагаючись, у свою чергу, виклопотати для свого чоловіка дозвіл на поїздку до Берліну. Зрештою, коли настав час пологів, Інґе дозволили залишитися в Східному Берліні, але Богдана до неї не відпустили1761.
31 березня 1961р. народився Петер, син Богдана та Інґе. Пологи сталися раніше визначеного терміну; дитина народилася недоношеною. Коли Інґе повернулася додому, вона звернулася до свого приятеля з проханням встановити зв’язок з американською розвідкою, але ця спроба не вдалася. Згодом вона вирішила повернутися до Богдана в Москву, що втішило КДБ. Агенти КДБ допомогли Інґе зібрати речі і запланували її виліт до Москви на початок серпня, але 6 серпня Петер несподівано захворів на пневмонію, а за два дні помер1762.
318


Після смерті Петера Богданові дозволили відвідати свою дружину. Перед вильотом до Берліна хтось із осіб супроводу припустив, що або Інґе, або агенти західної розвідки навмисно вбили Петера, щоб виманити Богдана до Берліна. Це припущення довело Сташинського до сказу. Першу ніч у Берліні, з 10-го на 11-те серпня 1961р., Богдан провів з Інґе в комплексі будівель КДБ у Карлсхорсті. На 15-16 серпня було заплановано їхній виліт до Москви, тому Інґе та Богдан вирішили, що відразу після похорону сина, призначеного на 13 серпня, вони втечуть до Західного Берліна. Богдан та Інґе розуміли, що втеча буде досить ризикованим вчинком, бо за ними постійно стежили. Зручна нагода трапилася за день до похорону. Вислизнувши від «ескорту», вони дісталися Дальгова, де перевідали батька Інґе, а звідти - до Фалькензе. Там вони взяли таксі і доїхали до станції «Фрідріхштрасе» (у Східному Берліні), звідки на іншому таксі доїхали до станції «Шьонгаузенська алея». Приміським потягом вони дісталися Західного Берліна, а вже там звернулися до поліцейської дільниці на проспекті Темпельхор-Дамм1763.
Втеча Сташинського зі Східного Берліна поставила КДБ і КПРС в дуже незручне становище. 13 жовтня 1961р. прес-служба уряду НДР влаштувала у Східному Берліні міжнародну прес-конференцію за участі Стефана Ліпольца (іл.203). Присутнім 130 журналістам надали повний звіт про те, хто, як і навіщо вбив Степана Бандеру, а Ліпольц навіть дав інтерв’ю московському радіо1764. Прес-конференцію відкрив Курт Блеха, керівник прес-служби голови Ради міністрів НДР, який повідомив присутнім, що «безпосереднім наступником нацистської розвідки є Боннська розвідка [BND]». Потім він відрекомендував Ліпольца - людину, якій попри «переслідування та погрози вбивством Боннської розвідки», вдалося врятуватися втечею в Східну Німеччину1765. Коли Блеха закінчив, Герхард Кель, підполковник Міністерства державної безпеки Східної Німеччини {MfS), відомої як «Штазі» {Stasi), заявив, що його колега (Блеха) мав рацію, коли назвав розвідку ФРН безпосередньою правонаступницею нацистської розвідки. Далі Кель розповів про ОУН і її лідера, «відомого бандита і масового вбивцю Бандеру», та пояснив, що Бандеру вбили не «через його злочини, а для запобігання розголосу свідчень про злочини кривавого генерала Гелена і його сучасної розвідки»1766.
Під кінець вступних промов слово надали Ліпольцу, який відкрив публіці деталі своєї біографії. Він розповів, що народився на Волині в с. Олександрівка. Під час Другої світової він працював на абвер, а у 1945-1952 рр. перебував у радянському полоні. 1953 р. переїхав до Мюнхена, де придбав ресторан Stephansklause, який з часом уподобали українські емігранти. Ліпольц заявив, що член 34 ОУН Ярослав Сулима, який працював на BND, 1955 р. відрекомендував його агенту BND Петеру 319


Вандеру, знаному як «доктор Вебер» (ця людина й переконала його працювати на BND). Першим його завданням стало проникнення до лав 34 ОУН. 1957 р. «доктор Вебер» дав йому білий порошок, яким він мав отруїти Бандеру. Ліпольц відповів, що він не може цього зробити, і запропонував передоручити це завдання члену 34 ОУН Миськіву, якому Бандера повністю довіряв. Побоюючись переслідувань BND, Ліпольц переїхав з Мюнхена до Австрії, де й дізнався, що Бандеру вбили. Після повернення Ліпольца до Мюнхена Миськів повідомив йому, що отруїти Бандеру його змусила BND. Після цього Ліпольц знову залишив Німеччину, але листувався з Миськівим, який, побоюючись, що BND його вб’є, також планував втекти з цієї країни. Упродовж якогось часу Ліпольц переховувався від BND у Норвегії та декількох інших європейських країнах, поки нарешті не знайшов безпеку в НДР. Потім він дізнався, що Миськів мертвий1767. Для журналістів ця історія могла б звучати переконливо, але вона нікого б не вразила, якби Ліпольц згадав, що з 12 по 16 жовтня 1959 р. Миськіва не було у Мюнхені. Насправді Миськіва не вбили, а він помер з природних причин у ніч з 26 на 27 березня 1960 р. Це сталося у його мюнхенській квартирі, де він, випивши підробленої горілки, кохався з Марією Кончак, яка була на 28 років молодша за нього та працювала у неофашистській газеті Бандери «Шлях перемоги»1768.
17 листопада 1961р. канцлер ФРН Аденауер, виконуючи прохання президента Кеннеді, поінформував громадськість про те, що Сташинський, який утік у серпні того року зі Східного Берліна в Західний, є, відповідно до його зізнання у поліції, вбивцею Ребета та Бандери1769. Наступного дня Ліпольц повідомив пресі, що ніколи не чув про Сташинського і думає, що він має бути «платною ланкою», робота якої полягає в тому, щоб переконати громадськість у непричетності BND до вбивства Бандери1770.
Полеміка, яка спалахнула між ФРН та НДР щодо обставин убивства Бандери, від самого початку була частиною радянської пропагандистської кампанії, спрямованої проти міністра західнонімецького уряду Теодора Оберлендера (іл.202). У двадцятих роках Оберлендер вивчав сільськогосподарські науки і працював за цією спеціальністю в декількох німецьких університетах та інститутах. 1933 р. він вступив до NSDAP і надалі поєднував свою наукову діяльність з участю у партійно-політичному житті країни. 1941р. Оберлендер став одним із німецьких офіцерів, які служили в батальйоні «Нахтігаль». Цей факт у НДР та у кількох інших державах- сателітах і республіках СРСР, зокрема у Росії та Україні, використовували як елемент пропагандистської кампанії, кінцева мета якої полягала у дискредитації уряду Аденауера1771.
Кампанія, націлена проти Оберлендера, почалася навесні 1959 р. І, ймовірно, вона була інспірована Еріхом Кохом, який під час 320


судового процесу у Варшаві (в березні 1959 р.) заявив: «Я абсолютно не розумію, чому стою тут, через 14 років після війни, перед цим судом, коли мій колишній начальник, обер-президент NSDAP Східної Пруссії, гауптштурмфюрер СА Теодор Оберлендер є сьогодні міністром у Бонні!»1772.
У наступні місяці Оберлендер став об’єктом ненависті й осуду, а також мішенню комуністичних «антифашистських» акцій, які здійснювали кілька політиків у радянських республіках та їхніх сателітах. У липні 1959 р. одним із перших у кампанії проти цього міністра і офіцера батальйону «Нахтігаль» виступив Владислав Гомулка, лідер Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR), заявивши, що Оберлендер причетний до вбивства польських професорів у Львові вночі з 3 на 4 липня 1941р.1773 Згодом це звинувачення неодноразово згадувалося в радянських пропагандистських матеріалах. У наступні місяці польська газета Tribuna ludu, угорська Nepszabadsag та інші газети надрукували матеріали, у яких на батальйон і Оберлендера поклали відповідальність за розстріл 12 тис. євреїв у Кам’янці-Подільському та 34 тис. євреїв у Бабиному Яру (насправді батальйон не був причетний до цих подій). Фактичні воєнні злочини батальйону, як-от розстріл євреїв, який вчинили у двох селах під час передислокації до Вінниці, у матеріалах цієї кампанії не згадувалися1774.
31 липня 1959 р. «Асоціація переслідуваних нацистським режимом» (WN) подала позов до Федерального державного управління юстиції в Людвігсбурзі (ФРН), звинувачуючи Оберлендера і батальйон у вбивстві «310 тисяч поляків, євреїв і комуністів, що сталися в період між ЗО червня 1941 і 20 листопада 1943 р.». WN (політична організація, заснована у ФРН 1947 р.) нерідко публікувала списки політиків, які співпрацювали з націонал-соціалістами або були причетними до дій, що їх компрометували. Батальйон «Нахтігаль» фігурував у звинуваченні як підрозділ, що скоїв низку воєнних злочинів, відповідальність за які покладалась на Оберлендера та інших німецьких офіцерів1775. 1960 р. влада ФРН почала розслідування, але незабаром його припинила. Слідчі не знайшли ніяких доказів того, що Оберлендер або будь-які інші офіцери давали накази вбивати євреїв, але водночас вони не відкидали того, що українські солдати з батальйону брали участь у погромах і скоювали воєнні злочини1776. Відповідь на ці звинувачення Оберлендер надав на прес- конференції в Бонні ЗО вересня 1959 р. Зокрема, він заявив, що з 1 по 7 липня 1941р. він перебував у Львові і багато пересувався містом та його околицями, але він не бачив ніякого насильства або інших ексцесів, що, очевидно, було брехнею1777.
Розслідування, яке вели у ФРН, призвело й до подальшого розвитку подій у НДР. Головним опонентом Оберлендера став Альберт Норден, про321


фесор Університету Гумбольдта і провідний член ЦК СЄПН (SED). На прес-конференції, яка відбулася 22 жовтня 1959 р. в Східному Берліні, Норден ознайомив журналістів з документами і заявив, що Оберлендера потрібно судити як «нацистського путчиста, що виступав проти Веймарської республіки, - одного з тих катів слов’янської інтелігенції та євреїв, хто найбільш відповідальний за підготовку Другої світової»1778. Показовий заочний процес над Оберлендером розпочався в НДР 20 квітня 1960р., на 71-шу річницю народження Адольфа Гітлера, і закінчився через дев’ять днів. Під час процесу часто лунало прізвище Бандери, якого називали лідером українських націоналістів, а Оберлендера - як людину, яка підтримувала терористичну і смертоносну діяльність бандерівців. Оберлендера звинувачували у тому, що він завербував молодих українців до батальйону «Нахтігаль», та віддавав накази про знищення сотень тисяч невинних людей1779.
Оскільки Бандера був убитий під час кампанії проти Оберлендера, політики Східного блоку використали цей інцидент для підтримки теорії, що нібито саме Оберлендер, у співпраці з Геленом, убив лідера українських націоналістів, побоюючись, що Бандера може розкрити низку нових фактів, які скомпрометують міністра. Відразу після вбивства Бандери в газетах з’явилися карикатури з зображенням Бандери, Гелена й Оберлендера. Найвідоміша з них зображувала Оберлендера, який ридає біля труни Бандери. Напис під нею свідчив: «Він був добрим нацистом, але знав надто багато про мене»1780.
На розслідування та судовий процес над Сташинським широкомасштабні дії пропагандистських апаратів не вплинули. Процес у справах про вбивство Ребета і Бандери відбувся з 8 по 15 жовтня 1962 р. у Федеральному суді м. Карлсруе. Вирок оголосили 19 жовтня. Під час судового розгляду Сташинський докладно пояснив, як він розпочав роботу в КДБ, як убив Ребета і Бандеру, як зустрів Інґе Поль, як з часом змінилося його ставлення до КДБ та до його власних злочинних дій. Психіатр Йоахим Раух підтвердив, що Сташинський правосильний відповідати за свої вчинки, а експерти засвідчили переконливість версії підсудного. Судді повірили Сташинському і його розповіді, у деяких частинах якої підсудний, можливо, згладив незручні моменти, щоб не звинувачувати себе ще більше1781.
Адвокат Мір, діючи від імені Дарини Ребет, звернувся з проханням про пом’якшення вироку. Він підкреслив: пані Ребет не тримає зла на підсудного, а вважає, що відповідальність за вбивство Лева Ребета покладено на КПРС1782. Дарина Ребет виступила з аналогічною заявою1783. Наталя Бандера, яка взяла слово від імені своєї матері, наголосила: «Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів». Вона розповіла про свої особисті страждання і страждання своєї родини, 322


відзначивши, що що її батько «був глибоко віруючою людиною» і «загинув за Бога та незалежну вільну Україну - за свободу всього світу»1784. На прохання родини Бандери на суді виступив американський політик Чарльз Дж. Керстен. Він рекомендував судді притягнути до відповідальності радянський уряд, підкресливши, що так бажає Ярослава Бандера1785. Адвокат дружини Бандери Ярослав Падох, згадавши ім’я Бога, заявив, що «смерть Бандери і Ребета і цей грандіозний процес Верховного суду Німеччини... допоможуть українському народові і всім іншим волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства»1786.
Адвокат Сташинського, доктор Гельмут Зайдель, стверджував, що «підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця», і що «він був лише інструментом КДБ»1787. Суддя Генріх Яґуш погодився з цим поясненням. Він заявив, що «підсудний, хоча й здійснив акти вбивств власноруч, але в обох випадках [Ребета і Бандери] був не вбивцею, а лише інструментом, помічником». Суд узяв до уваги, що підсудний визнав свою провину і шкодує про скоєне, тому Сташинського засудили лише до 8 років позбавлення волі (в термін було враховано час, проведений у тюрмі)1788.
У рішенні трибуналу йшлося про те, що справжнім убивцею був не Сташинський, а його керівництво. Суд згадав прізвища Шелепіна і Хрущова, але не висунув їм персонального обвинувачення. Трибунал виніс Сташинському м’який вирок, тому що вважав його лише гвинтиком тоталітарної радянської системи. Судовий процес, таким чином, набув політичного забарвлення; його основними відповідачами, незважаючи на те, що цих людей не викликали до суду, стали радянські лідери, а не Сташинський. Суддя Яґуш - в дусі риторики «холодної війни» - порівняв СРСР з нацистською Німеччиною, а Сташинського - з Адольфом Айхманом, суд над яким відбувався в Єрусалимі майже водночас1789. Риторика Яґуша і вирок суду свідчать про те, що на судовий процес великою мірою вплинула атмосфера «холодної війни». 1963 р. Інґе Поль і захисник Сташинського Зайдель подали клопотання про пом’якшення вироку та про дострокове звільнення1790. 31 грудня 1966р., після відбуття двох третин терміну покарання, Сташинського звільнили1791. Стосунки Богдана та Інґе не витримали цих потрясінь: вона з ним розлучилася1792.
У вбивствах Ребета і Бандери брали участь співробітники КДБ, які знаходилися в Москві, Києві і Східному Берліні; керував ними голова КДБ Шелепін (іл.201). На цей час неможливо з’ясувати, чи особисто Хрущов давав наказ про вбивство Бандери, оскільки поки що документи у цій справі залишаються засекреченими. Те саме стосується і документів щодо дезертирства Сташинського і його долі після суду. Втім, цілком ясно, що накази про виконання вбивств КДБ отримав від ЦК КПРС. Хрущов, перший секретар КПРС на час загибелі Ребета і Бандери, не приховував 323


свого ставлення до антирадянських емігрантів: Бывают ситуации, когда органы безопасности вынуждены уничтожать лидеров контрреволюции в изгнании. - сказав він Фіделю Кастро в травні 1963 р.1793
Судовий вирок, який винесли Сташинському за вбивство Провідника, в 34ОУН вважали м’яким та сприйняли з розчаруванням. Стецько та інші діячі української діаспори не обминули скористатися судовим процесом як додатковим засобом у своїй антирадянській діяльності1794. Водночас пропагандистські прийоми, які 34 ОУН застосовували під час та після процесу в Карлсруе, не занадто відрізнялися від дій ЦК КПРС. Так, 10 жовтня 1962 р. 34 ОУН організували прес-конференцію, на якій їх представники виступили зі спростуванням певних аспектів свідчень Сташинського. Зокрема, їх бентежила заява Сташинського про те, що в юності, яка припала Богдану на роки війни, він був свідком убивств поляків членами ОУН-УПА. Лідери 34 ОУН заявили, що такі заяви не мають жодних підстав, що це тільки «фальшиве змальовування Сташинським боротьби українського підпілля проти поляків»1795.
Висновок
Підсумки Другої світової поставили українських націоналістів перед необхідністю фальсифікувати історію, задля того щоб мати можливість залишитися в західних країнах і надалі боротися за незалежність України. Вибілювати своє минуле керівники ОУН і УПА розпочали ще наприкінці 1943 року, коли віддали наказ відібрати і знищити документи, які вказували на причетність цих організацій до погромів та інших форм етнічного насильства. У повоєнний час багато з того, що кидало тінь на їхній рух, оунівські емігранти почали заперечувати: це і участь ОУН і УПА в Голокості, і співпраця з нацистами, і етнічна чистка поляків, і фашизація руху, і плани зі створення фашистської колабораційної держави. Вони репрезентували ОУН і УПА як ідеалістичні й героїчні рухи антинімецького й антирадянського опору. Західні спецслужби були добре обізнані про ці злочини, але вони воліли закрити на це очі, оскільки були зацікавлені у співпраці з оунівськими структурами. Конкуренція за фінансові ресурси спецслужб і непримиренні ідеологічні розбіжності призвели до ще одного розколу ОУН.
Друга світова війна не змінила крайніх правих поглядів Бандери, але Провідник адаптував їх до реалій «холодної війни», враховуючи насамперед перспективу співпраці з британськими та американськими спецслужбами. Бандера спробував повернути принцип фюрерства, щоб знову стати одноосібним вождем усього руху. Як і інші члени ОУН, Бандера ніколи не визнавав злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни. У своїх виступах та текстах він припинив називати євреїв і поляків 324


«ворогами української нації», тому що представники цих національностей більше не жили в Україні в такій значній кількості, як це було раніше. Бандера скептично ставився до демократії, виступав на підтримку політики Франко і вважав, що тільки крайня права мілітаристська організація зможе звільнити Україну й керувати нею належним чином. Попри запрошення Франко, Бандера вирішив залишитися в Мюнхені, де він розгорнув діяльність, яку підтримували як колишні нацисти, зокрема Ґергард фон Менде, так і американські спецслужби. Бандера побував в українських громадах кількох західних країн, окрім США. Консульство цієї країни в Мюнхені відмовляло Бандері у наданні візи. Сімейне життя Бандери, здається, було гармонійним, хоча є підстави вважати, що він погано ставився до своєї дружини. Він був одержимий жінками і, мабуть, намагався зґвалтувати одну з них.
У повоєнний час радянська розвідка з дійснила кілька спроб викрасти або вбити Бандеру, що суттєво вплинуло на спосіб життя всієї його сім’ї. Вбивство Бандери сталося під час кампанії проти Теодора Оберлендера і спричинило багато міжнародних спекуляцій.
325


Частина 8. Бандера та радянська пропаганда
Важливим завданням цього дослідження є вивчення впливу радянської пропаганди на культ Бандери, яка як відомо, мала на меті його зруйнувати, але у довгостроковій перспективі саме вона його суттєво і посилила. Бандері й ОУН(б) радянський пропагандистський апарат вперше приділив увагу незабаром після початку операції «Барбаросса» та «Української національної революції» - в липні 1941р. Що стосується проникнення шпигунів до лав ОУН - вперше це сталося ще на початку тридцятих років, а пізніше, у 1940р., агент із псевдонімом «Українець» проникнув в ОУН(б) настільки глибоко, що згодом йому вдалося надати радянській розвідці детальну інформацію про провідних членів організації та її розкол на дві фракції1796.
У першому номері військової газети «За Радянську Україну» від 31 липня 1941р. було опубліковано статтю Олександра Корнійчука «Смерть зрадникам України!», де автор написав: «Гітлер покликав на поміч зрадників українського народу - петлюрівців, ОУН-івців, гетьманців, жовтоблакитний бруд». «Жовтий і блакитний» згадувалися у зв’язку із кольорами національного прапора, які використовувала ОУН(б) та інші українські націоналістичні і фашистські організації, а до них - український національний рух, УНР і українські націонал- демократи. Бандера був єдиною людиною, крім Гітлера і Сталіна, яку Корнійчук назвав на ім’я: «На брехні, на провокації, на вбивства наш свободолюбний народ відповість жовтоблакитній банді та її ватажкові Степану Бандері, єдиним словом - смерть!»1797
З осені 1941р., відразу після відступу Червоної армії з території Західної України, у радянській пропаганді припинили приділяти «жовто- блакитним» значну увагу. Доти, доки наприкінці 1943 р. радянські збройні сили знову не повернулися на ці території, українських націоналістів згадували лише час від часу і називали їх «зрадниками» або «нацистськими прихвостнями» (іл.204). Нарівні з іншими групами українських націоналістів, зокрема прихильниками Скоропадського або «мельниківцями», Бандеру і його прибічників - «бандер» чи «бандерівців» - називали агентами Гітлера (іл.210-211)1798.
326


1942 р. в Москві відзначали 25-річний ювілей утворення УРСР. КПУ випустила пропагандистські матеріали, присвячені Сталіну і Хрущову, у яких на адресу Сталіна використали такі епітети: «Вождь», або «Дорогий наш, рідний Іосиф Вісаріонович!», або «Батько рідний, товариш Сталін». Емоційне захоплення Сталіним дещо нагадувало захоплення Бандерою під час «Української національної революції». Однак Бандеру зазвичай називали не батьком всіх українців, а Провідником або Вождем. Оскільки слово «вождь» означає одне й те саме і російською, й українською мовами, можна сказати, що Бандера і Сталін мали однакові титули. У цьому розумінні концепція Сталіна як вождя, зокрема і радянської України, конкурувала з концепцією Бандери як вождя української авторитарної держави фашистського типу1799.
1 березня 1944 р. у Києві відбулася VI сесія Верховної Ради України. Микита Хрущов виступив на ній із промовою під назвою Освобождение украинских земель от немецких захватчиков и текущие задачи по восстановлению народного хозяйства в Советской Украине1*00. У своєму виступі Хрущов звеличував Сталіна, СРСР, радянських партизанів і Червону армію, які уничтожили фашистких захватчиков и очистили от них советскую территорию1*0'. Хрущов підкреслив, що протягом попередніх трьох років радянський народ відчув на собі безмірні страждання і став жертвою масових убивств у Бабиному Яру, Дніпропетровську та Харкові. Більшість жертв цих злочинів були євреями, але Хрущов про це не згадав, оскільки він прагнув створити враження, що основними жертвами нацистського терору стали радянські люди загалом1802. Такий підхід до питань масового знищення євреїв став у СРСР стандартним і застосовувався аж до його розпаду - це була частина радянського націоналізму, покликаного зміцнювати радянську ідентичність. У дискурсі «радянського націоналізму» заперечувалось, що Голокост був геноцидом євреїв; до свідомості людей вселяли думку, що групою, яка найбільше постраждала, були, як генеральна сукупність, радянські громадяни (іл.245)1803. У своєму виступі Хрущов також приділив багато уваги питанням українського патріотизму. Він заявив, що украинский народ верен великому Союзу Советских Социалистических Республик'*04 и будет добиваться завершения великого исторического воссоединения своих земель в едином советском украинском государстве, а також виступатиме проти планів польського уряду в Лондоні, ...не имеющих ничего общего с интересами польского народа. ...паны-эмигранты... мечтают не только о захвате земель Западной Украины ...мечтают о великодержавной Польше по Днепр и Черное море'*05.
Частину своєї промови перший секретар ЦК КПУ присвятив украинско-немецким националистам - пособникам Гитлера, злейшим врагам 327


украинского народа1™6. Він сказав, що украинско-немецкие националисты сделали все, чтобы облегчить немцам закабаление нашего народа, а отже, вони були зрадниками1807. Хрущов не вказав на Бандеру, але згадав мельниковцев, бандеровцев, булъбовцев'™*. Він підкреслив, що «українсько- німецькі націоналісти» пішли в підпілля і проголосили антинімецькі гасла тільки після того, як переконались, що ніхто в Україні їх не підтримує. Він також зауважив, що націоналісти вели борьбу только с советскими партизанами, боролись против Красной армии и терроризировали население1™9. Наприкінці своєї промови Хрущов заявив, що з ворогами українського народу мы должны расправиться... так же, как с немецкими захватчиками181 °.
Німецько-українські націоналісти
На початку літа 1944р., відразу після відступу німців із західноукраїнських територій, радянська пропаганда все частіше називала ОУН і УПА «українсько-німецькими націоналістами» чи «німецько-українськими націоналістами». Це означало, що українське націоналістичне підпілля вважається невід’ємною частиною нацистської імперії, яке треба перемогти, як і його господарів, яких на той час уже вигнали з України, але які залишили після себе своїх спільників. Ця пропагандистська кампанія стала частиною загального процесу, спрямованого на ліквідацію націоналістичного підпілля (терору проти ОУН-УПА та всіх, хто підтримував ці організації або кого у цьому просто звинувачували без вагомих підстав). Дуже поширеним і радикальним методом терору була публічна страта бандерівців і «колаборантів» через повішання1811. Тіла повішаних (з написами «Бандерівець», «Українсько-німецький націоналіст», «За зраду українського народу») іноді на кілька днів залишали на місцях страти на привселюдний огляд. Часом радянські кати знімали з повішаних «бандитів» штани і спідню білизну, аби ще більше принизити їх і, як наслідок, посилити пропагандистський ефект. Свідками цих розправ вимушено ставали мешканці з навколишніх населених пунктів, іноді цілі групи школярів1812 (в окремих випадках за стратами спостерігало до 8 тис. селян)1813. Партизанів УПА або діячів ОУН часто вішали без суду і слідства. Для публічної страти «бандерівця» було досить самої підозри, що людина належала до ОУН та УПА або їм допомагала. Перед такими стратами зазвичай поширювали різні чутки. Наприклад, про те, що під час затримання у бандерівця знайшли відрізані вуха кількох десятків людей1814. Публічні страти бандерівців були поширені майже по всій території Західної України1815.
У 1944-1945 рр. Західну Україну майже засипали пропагандистськими матеріалами, у яких діячів ОУН і партизанів УПА закликали 328


скласти зброю. Наратив радянських листівок часто нагадував релігійно- націоналістичну риторику ОУН. У радянських пропагандистських матеріалах ОУН і УПА називали зрадниками українського народу і поплічниками нацистів, проте обіцяли не нашкодити тим «українсько-німецьким націоналістам», які складуть зброю і залишать ліси (водночас залякуючи тих, хто не підкориться владі). У листівці від 12 лютого 1944р. ці заклики сформульовано так: «Кидайте оунівські банди! Рвіть всякі зв’язки з німецько-українськими націоналістами! ...Вони тягли вас на зраду українського народу, на ганьбу і смерть... пометіться прислужникам-оунівцям! Виходьте з лісів! Здавайте Червоній Армії свою зброю! Вертайтесь до рідних осель, до чесної, мирної праці на користь нашої радянської батьківщини, на користь нашого народу!»1816 Текст листівки закінчувався обіцянкою «цілковитого прощення їхніх минулих провин перед Батьківщиною» - у випадку, якщо адресат порве всілякі зв’язки з ОУН і УПА1817.
20 липня 1945 р. газета «Радянська Україна» повідомила, що кілька українських націоналістів зголосилися на пропозицію уряду про амністію, їм пробачили, і тепер вони живуть у мирі, але багато «бандитів» ще досі ховаються і тероризують населення. Карикатура, надрукована поруч з оголошенням, наочно демонструвала, що станеться з тими «українсько- німецькими націоналістами», які відмовляться підкоритися владі. На карикатурі зображений великий кулак, який виринає з рукава сорочки- вишиванки й розчавлює бандита (іл. 205). Газета пояснювала, що кулак символізує «силу вільного українського народу у сорок мільйонів». Трохи вище кулака ми бачимо дату - «20 липня». На карикатурі зображено бандита. Очевидно, що від удару кулака він випустив з рук пістолет (з гравіюванням свастики), а з його голови злетів капелюх (прикрашений зображенням тризуба). Як і в багатьох інших радянських карикатурах того часу, свастика, тризуб і жовто-блакитний колір вказують на зв’язок з «українсько-німецьким націоналізмом»1818.
Після закінчення оголошеного терміну дії амністії - 20 липня 1945 р. - стратегія радянської пропаганди змінилася. У статті, надрукованій за це число, підбито підсумки: «Народ прощав тим, хто складав зброю, хто з’являвся з повинною... Але ті, що продовжували свою ганебну каїнову справу, ті, гинули собачою смертю на своїх гітлерівських смітниках... Така воля народу. Ця воля буде здійснена якнайшвидше. Ті, що перешкоджають нам у будівництві щасливого життя на нашій вільній, возз’єднаній Радянській Україні, на нашій радянській Батьківщині - мусять бути знищені і будуть знищені!»1819
Протягом декількох місяців до 20 липня 1945 р. у радянській пресі друкували зізнання українських націоналістів, щоби ще раз продемонструвати злочинний характер ОУН-УПА і закликати членів цих 329


організацій скласти зброю. Тепер радянська преса називала українських націоналістів такими, що «прозріли» - нібито вони усвідомили, що раніше їх увели в оману їхні лідери, і вони діяли фактично як вороги українського народу 6 лютого 1945 р. газета «Вільна Україна» надрукувала репортаж Остапа Вишні «Наша земля! Радянська земля!», у якій автор цитує слова чоловіка віком близько 35 років, які той промовив перед жителями Перемишлян (райцентру у Львівській обл.): «Громадяни! Ви мене знаєте. Я є “станичний” бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я загадував вам ховатися по “схронах”, по лісах. Я наказував... вбивати тих, хто переходить на бік радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей... І от тепер я каюсь в тому, що я, а зо мною мої бувші товариші наробили. Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою. Тепер мені ясно, куди нас вели наші ватажки, куди нас вів Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бандера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з’явитися до представників радянської влади і здати зброю... Ви ж бачите, - я живий, нічого прикрого мені радянська влада не вчинила. Я ще раз закликаю вас, - давайте кинемо наше лихе діло, давайте працювати з радянською владою...»1820.
За словами Вишні, ті з присутніх, у кого загинули родичі від рук ОУН-УПА, після цих слів заплакали. Оратори намагалися надати своїй агітації більшої ефектності, а тому часто згадували імена відомих у громаді людей, які загинули від рук націоналістів. Водночас ці самі пропагандисти ніколи не згадували про злочини, які проти місцевого населення скоювала радянська влада.
18 лютого 1945 р. «Вільна Україна» опублікувала послання «До всіх обдурених, що перебувають у лісах і схронах - наш заклик», написане групою бандерівців, які вийшли з підпілля. Текст звернення розмістили під груповою світлиною. Колишні підпільники зізнавалися в своїх злочинах і закликали націоналістів, які переховувалися, виходити з підпілля: «Ми довгий час перебували у лісах і схронах, виконували волю німецьких імперіалістів, гітлерівців... Ми дурили наших селян, нашу молодь, розповсюджуючи різноманітні ворожі чутки, говорили про те, що ми боремось за “вільну українську незалежну державу”, а насправді вбивали своїх односельчан, вірно служили німцям. <...>
Але, прочитавши Звернення уряду Радянської України і усвідомивши, що наші дії є протинародні - ми пориваємо з ганебним минулим нашим життям і стаємо на новий шлях, на шлях чесної трудової діяльності... Нас не раз страхали тим, що мовляв, коли ви з’явитеся з повинною до органів 330


радянської влади, то вас, звичайно, замордують, будуть знущатися або вишлють на Сибір. Насправді, це - брехня, вигадка. Ми, повернувшись з лісів, перебуваємо на волі, не знаємо ніяких утисків»1821.
Подібне зізнання на шпальтах газети «Радянська Україна» від 20 липня 1945 р. зробив колишній член СБ ОУН: «Я, Борис Іван, у 1942 р., вступив в організацію ОУН і працював як підрайонний “СБ”. Верховоди: ...обдурювали нас, наказували допомагати німцям у боротьбі проти Радянського Союзу, наказували вбивати невинних людей. Говорили нам, що цим шляхом здобудемо свою Україну, але ми бачимо, що верховоди ОУН нас обдурювали»1822.
На ранньому етапі кампанія проти ОУН-УПА стала складовою кампанії ненависті до нацистської Німеччини, у межах якої не було різниці між нацистами і німцями. Вбивство німця прирівнювалося до вбивства нациста і вважалося проявом радянського патріотизму та геройства (іл.207). Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал... Если ты убил одного немца, убей другого - нет для нас ничего веселее немецких трупов, - писав Ілля Еренбург, один із провідних радянських письменників того часу1823. Із самого початку кампанія проти українських націоналістів була частиною ідеологічної кампанії посилення в Україні (особливо в західних регіонах) патріотичного виховання радянських громадян. Українських націоналістів називали зрадниками радянської України, що відкидають радянські ідеали та допомагають німцям поневолити Батьківщину1824. У межах кампанії ненависті до німців «Радянська Україна», «Вільна Україна» та багато інших газет публікували на своїх сторінках звіти Надзвичайної державної комісії, яка розслідувала злочини нацистів в Україні. Наратив цих матеріалів містив у собі елементи люті, звинувачення та помсти1825.
29 жовтня 1944 р. «Радянська Україна» заявила, що особливо скрупульозно політику радянізації слід реалізовувати у Західній Україні, оскільки ці території перебували в складі СРСР менше двох років: «Саме тут, у західних областях, масово-політична та ідеологічна робота має бути розгорнута з особливою широтою, з особливим розмахом, має провадитися з особливим умінням». Українських націоналістів у статті називали «українсько-німецькими націоналістами, бандерівцями, бульбівцями і т.д.», які зрадили свою батьківщину - Радянський Союз: «Тут, у західних областях, вони з особливою впертістю провадили свою каїнову роботу - розпалювали національну ворожнечу, намагалися розірвати дружбу українського народу з великим російським народом та іншими народами країни Рад, брехали і розбещували. Вони робили це, щоб послабити український народ і тим полегшити гітлерівцям знімечити Україну, перетворити її на німецьку колонію»1826.
331


У тій же статті анонімний автор стверджував, що «українсько- німецькими псами Гітлера» були не тільки ОУН(б) і УПА, а й усі інші українські націоналісти та колабораціоністи, такі як ОУН(м), дивізія СС «Галичина», У ЦК (з Кубійовичем на чолі), редакції колабораціоністських газет та працівники окупаційних органів влади. Всіх їх радянська пропаганда змальовувала як однорідну групу, що за допомогою нацистської Німеччини завдавала шкоди українському народові. Найгіршими, найамо- ральнішими елементами цієї групи були ОУН і УПА, які, на відміну від багатьох, не пішли з німцями, а залишалися в підпіллі і продовжували німецький терор і вбивство мирних радянських громадян1827.
17 листопада 1944р. у газеті «Радянська Україна» з’явилася одна з перших статей про українських націоналістів, написаних знаним українським радянським письменником Ярославом Галаном. На початку статті, яка мала назву «У чорній ямі зради і злочинів», Галан заявив: «У звірствах бандерівські бандити не поступаються своїм хазяям - гітлерівцям. Вони спалюють людей живими. Відрубують руки і ноги. Закопують живими у землю. Німецька школа. Гестапо - учитель бандерівців, бульбівців, мельниківців щодо звірств». Галан писав, що українські націоналісти друкували антинімецькі листівки в німецькій друкарні в Луцьку, але жоден «німець не загинув через листівки, і кулі бандерівців летіли не в сторону німецьких каральних загонів, а в груди українських і польських селян, їх дружин, матерів і дітей, та в спини партизанів...»1828. Карикатури, якими ілюстрували статті Галана та інших радянських письменників, часто висміювали проголошення Української держави урядом Стецька ЗО червня 1941 року, так само як, власне, і саму ідею створення такої держави (іл.209).
У грудні 1944 р. в газеті «Радянська Україна» опублікували статтю іншого автора - Володимира Беляева. У ній розповідалося про вбивство польських професорів, яке сталося у Львові в ніч з 3 на 4 липня 1941р. На відміну від пізніших радянських статей, автор цієї публікації не пов’язував цей злочин з батальйоном «Нахтігаль»1829. В іншій статті «Українсько-німецькі націоналісти - найлютіші вороги українського народу» (автор - О. Касименко) українських націоналістів звинувачували у намірі відокремити Україну від СРСР. Касименко, як згодом і кілька інших авторів, виступав зі звинуваченнями на адресу ОУН-УПА та простежував зв’язок між ОУН і політиками (Петлюрою та Винниченком), які намагалися створити незалежну українську державу ще під час Першої світової. За словами Касименка, Петлюра став провісником ОУН, бо також прагнув відокремити Україну від Росії і співпрацював з німцями. У своїх публікаціях Касименко, як і Галан та низка інших радянських авторів, часто перемежовував факти з неправдивою інформацією, маючи на меті 332


сягнути найвищого пропагандистського ефекту. Він називав ОУН-УПА, як і Галан, чужорідними елементами: «Хто вони такі українсько-німецькі націоналісти? Це невелика, ізольована від народу, банда підлих зрадників», у той час як український народ давно консолідувався «навколо великого вождя товариша Сталіна, є і буде завжди вірний великій ідеї дружби радянських народів»1830.
Докладніше радянську інтерпретацію українського націоналізму виклав професор Львівського університету Василь Осічинський. Свій аналіз він розпочав із «Січових стрільців», які, на його думку, зрадили український народ і були для нього нічим іншим, як інструментом німецької політики. За словами Осічинського, тільки СРСР дав українцям можливість створити «власну державу - Українську РСР». «Січові стрільці» із самого початку були «українською націоналістичною контрреволюцією». Основною ланкою цієї контрреволюції була Центральна Рада - законодавчий орган, який 1917 р. проголосив УНР і підтримав імперіалістичну політику Німецької імперії, у такий спосіб «завдаючи вдару одвічним прагненням українського народу жити в союзі з братнім російським народом». Петлюра, за Осічинським, був раннім українським націоналістом, який зрадив український народ, уклавши союз з Польщею в обмін на західноукраїнські території. Після Першої світової українські націоналісти залишили Україну і працювали на спецслужби Польщі, Румунії та Німеччини. У міжвоєнний період «всі ці зрадники зібралися, в основному, у фашистській Німеччині», де гестапо «пристосувало їх до потреб німецького загарбницького фашизму. На цій базі і виріс сучасний українсько-німецький націоналізм, що є складовою частиною німецько-фашистської системи». Осічинський назвав Коновальця «особистим другом Гітлера», якого гестапо вбило 1938р. «через недоговореність між панами і наймитами». За словами Осічинського, Бандера став лідером ОУН, оскільки гестапо не симпатизувало Мельнику. У роки війни «українсько-німецькі націоналісти» допомагали нацистам експлуатувати Україну. Бандерівці намагалися створити враження, що вони борються проти окупантів, тому вони пішли в підпілля, але насправді й далі служили німцям. Мельниківці не йшли в підпілля і відкрито співпрацювали з німцями; вони сприяли у відправленні українців на примусові роботи в Німеччину і заснували дивізію СС «Галичина». Свою статтю Осічинський завершив словами: «Вже конають під ударами Червоної Армії їх пани - німецькі фашисти, сконають і вони»1831.
Радянську модель репрезентації бандерівців і «українсько-німецьких націоналістів» впихнув у горіхову шкаралупу свого памфлету «Вампіри» і Ярослав Галан: «Авжеж гітлерівці пішли - бандери залишились. Зв’язані не на життя, а на смерть з фашизмом, з його системою, вони продовжують 333


за інерцією діяти навіть після того, як їхня Мекка - націстський Берлін - ліг у руїнах... Банд ерам пощастило поки що вислизнути з-під шибениці, і вони діють за всіма правилами фашистської тактики»1832.
У ранній радянській пропаганді термін «фашизм» траплявся дуже часто, але його значення було повністю спотворене і політизоване, оскільки його використовували як політичну лайку. Усіх ворогів СРСР радянський пропагандистський апарат ототожнював з фашистами. Деякі з них - Бандера, Мельник і хорватські політики (Павелич) - насправді взяли фашизм на озброєння, а деякі - ні. Так, польську Армію Крайову і польських політиків, наприклад Йозефа Бека й Едварда Ридз-Смігли, також називали фашистами, що можна навести за приклад такого навмисного пропагандистського викривлення1833. До війни декотрі польські політики симпатизували нацистській Німеччині, а деякі підрозділи Армії Крайової насправді співпрацювали з німцями, але фашизм як такий не був їхньою характерною ознакою. Проте у радянських моделях пропаганди всіх їх називали фашистами, насамперед, через те, що вони не воювали проти нацистської Німеччини на радянському боці, не погоджувалися з радянським пануванням у Польщі і виступали проти польської комуністичної влади1834. Крім того, у роки «холодної війни» слово «фашистський» стало крилатим епітетом - одним з елементів ідеологічної зброї, спрямованої проти демократичних країн Західного блоку1835.
У радянському керівництві (включно і Хрущов) були добре поінформовані про те, що ОУН і УПА воюють проти радянських партизанів та знищують поляків і євреїв; така інформація надходила задовго до того, як навесні-влітку 1944 р. Червона армія увійшла на територію Західної України (варто зазначити, що після вступу радянських військ ОУН та УПА не припинили етнічні чистки поляків та вбивство євреїв, які ховалися в лісах). Злочини націоналістів не були повністю результатом домислів радянської пропаганди, але офіційна їхня репрезентація завжди мала вигляд спотвореного, спрощеного і пропагандистського наративу. Зокрема, жертв масового насильства ОУН і УПА завжди називали «радянськими людьми» і ніколи не вказували на їхню національну належність, ігноруючи специфіку характеру цих злочинів1836.
Одне з основних спотворень, яке було притаманне ранньому етапу радянської пропаганди, ґрунтувалося на тому, що ОУН і УПА вважали невід’ємною частиною нацистської імперії. Бандерівців називали не людьми, а звірами або посіпаками нацистської Німеччини. Так, на одній із карикатур, надрукованих у газеті «Радянська Україна», намалювали отруйну змію, що виповзає з труни, на шапці і чорній шкірі якої зображені тризуби (іл. 212), а над труною, що символізує переможену нацистську Німеччину, - лежить шолом із зображенням свастики1837.
334


З кінця 1944 р. газета «Вільна Україна» розпочала публікацію матеріалів, що знайомили читачів з уривками виступів українських селян, робітників та інтелігенції, які засуджували «українсько-німецьких націоналістів». 12 листопада 1944 р. в газеті надрукували виступи селян Львівської області. Так, Іван Мех, голова сільради с.Суховоля, говорив: «Три роки ми терпіли муки й знущання від німецьких хижаків, три роки вони нас мучили, мордували, хотіли перетворити нас на рабів. Але не вийшло.
На заклик великого Сталіна весь радянський народ піднявся на велику Вітчизняну війну і почав запеклу боротьбу проти гітлерівських поневолювачів. Наші селяни не вірили німцям та їх поплічникам українсько-німецьким націоналістам і як тільки могли шкодили ворогові»1838.
Іван Турок (с. Нагачів) сказав: «Німці убивали наших людей і палили наші села. Це ж саме робили і бандити - бандерівці. Наш народ прокляв їх, скільки вони завдали лиха! Ми ліквідуємо наслідки фашистського господарювання, відбудовуємо господарство, а бандерівці намагаються заважати нам в цьому. Смерть бандерівцям! (Оплески, вигуки: «Ганьба бандерівцям! Смерть їм!»)
Товариші! Та невже ми довго будемо терпіти українсько-німецьких націоналістів? Треба з ними якнайшвидше розправитись.
З перших днів визволення з нашого села пішло в Червону Армію більше 300 чоловік. Вони б’ють ворога на його ж території, захищають честь радянської батьківщини. А тут якісь недобитки натякають на те, що вони люблять Україну і що ніби за неї борються.
Нічого схожого! Бандерівці - це такі ж фашисти, як і німецькі розбійники. Це їх найняв Гітлер вбивати український народ. Треба взятись спільними силами і знищити фашистських блюдолизів. Багато вже накипіло у нас ненависті до них. Знищимо українсько-німецьких націоналістів. (Оплески). Товариші! Червона Армія жене все далі й далі ворога. З великою радістю ми прочитали доповідь товариша Сталіна, що фашистський звір буде скоро добитий у власному лігві і що скоро над Берліном встановлений прапор перемоги. (Оплески)»1839.
П.М. Трегуба, завідувач обласного відділу охорони здоров’я, заявив: «Та агенти німецького фашизму українсько-німецькі націоналісти ще намагаються гальмувати нашу роботу. Щось базікаючи про “самостійну Україну”, насправді вони є найлютішими ворогами України і українського народу, вони мріють повернути український народ у рабство фашистської Німеччини»1840.
Ольга Соболь, шкільна вчителька із м.Золочів, розповіла, як люди постраждали від німецької окупації і як вони наразі відновлюють соціальні 335


структури за допомогою органів радянської влади. Потім вона пояснила, що «наша праця дала б ще кращі наслідки, коли б нам не завдавали шкоди ці людські покидьки - українсько-німецькі націоналісти. Зараз ми маємо спрямувати всі наші сили, щоб найшвидше ліквідувати залишки фашистської окупації - бандерівців, вирвати і знищити з корінням цю нечисть»1841.
Важливим аспектом радянського пропагандистського підходу до ОУН і УПА було викриття їхніх воєнних злочинів. У контексті розповідей про злочини ОУН і УПА в радянських пропагандистських матеріалах часто згадували й Бандеру (іл.206). Так, Галан почав одну зі своїх статей з історії 14-річної дівчинки, яка не могла дивитися на м’ясо, тому що один із «бандитів», які увірвалися в її будинок, пожалів її «во славу Степана Бандери», водночас на її очах вбив її батьків і сказав дівчинці, що їхні тіла - це їжа для неї1842.
З початку 1945 р. відносно ОУН й УПА та інших українських націоналістів радянська пропаганда почала використовувати прикметник «буржуазні»1843. Це не дивує, якщо пригадати, що в радянській ідеології фашизм був ні чим іншим, як деформованим варіантом капіталізму1844. Ще у двадцятих роках комуністичні ідеологи пов’язували фашизм з капіталізмом і називали італійських фашистів дрібнобуржуазними націоналістами1845. Українських націоналістів називали ворогами СРСР не тільки тому, що вони співпрацювали з нацистською Німеччиною і зраджували радянських людей, а й тому, що вони були буржуазними. Тобто такими ж класовими ворогами, як і «куркуль» або заможний селянин, і прислужували таким «буржуазним» державам, як нацистська Німеччина. За словами Дмитра Мануїльського, який виступив 6 січня 1945 р. з промовою перед західноукраїнськими вчителями, саме «куркулі» були тим класом, що сприяв збільшенню сфери впливу ОУН та інших українських націоналістичних організацій. На початку тридцятих років «куркулів» ліквідували в УРСР як клас, і соціальне підґрунтя для діяльності ОУН залишалося тільки в «реакційній польській державі», що повторилося потім і в умовах окупації «гітлерівської Німеччини», з якою «куркулі», за словами Мануїльського, так само співпрацювали1846.
2 лютого 1945 р. в газеті «Вільна Україна» надрукували статтю групи українських учених. Вони заявляли, що бандерівці були «куркулями» і «агентами Гітлера». За вказівкою Гітлера і задля збереження своєї «буржуазної» власності, вони вбивали поляків і тих українців, яких звинувачували тільки в одному - причетності до компартії1847. В. Колісник охарактеризував Бандеру як «сина куркуля з-під Станіславова»1848. Інший автор стверджував, що куркулі - «бандеро-куркульські упирі» - є «опорою українських фашистів»1849.
336


Іще одним важливим аспектом радянської пропаганди було зображення українських націоналістів у вигляді невеликої жменьки зрадників і ворогів українського народу. У своєму виступі 6 січня 1945 р. Мануїльський наголосив, що українці, які називають себе націоналістами, не мають нічого спільного з українцями, яких вони масово вбивали. Щоб обґрунтувати це твердження, він говорив про українських націоналістів як про «...дітей, проклятих своїм народом, їхніми батьками, без роду, без племені, без батьківщини...», «озброєних німцями, з німецькими марками у кишені, з німецьким автоматом у руках, одягнені у німецькі куртки і штани, боронячи німецьку справу...». Отже, вони, за такою логікою, не могли бути українцями чи представляти інтереси народу1850.
Мануїльський, розповідаючи про «бійню в селах... Рівненської області влітку 1943 р.», назвав головними жертвами цієї антипольської етнічної чистки зовсім не поляків, а українців, що змушує пригадати радянську інтерпретацію Голокосту, згідно якої головними його жертвами були не євреї, а радянські люди. Мануїльський також зазначив, що українські націоналісти, коли спалювали маленьких дітей у хатах і сараях, іноді кричали «Слава Бандері!» Він також описав кілька методів, які бандерівці застосовували для вбивств українців, і дійшов висновку, що український народ може написати власну «Червону книгу про підлі знущання, жахливі злочинства, катування та вбивства, вчинені бандерівцями...». Наступні його слова були спробою легетимізувати терор НКВС: «І вони, ці звірі, мають нахабність говорити про те, що органи радянської влади вживають до них методів терору. Священний той меч, який рубає голови таким злочинцям!»1851.
В уявленні Мануїльського, українські націоналісти були однорідною групою без будь-яких розбіжностей і фракцій. Він також узяв під сумнів самостійність «українського підпілля», заявивши, що це німці порадили ОУН розв’язати терор проти мирних мешканців: «Все це “підпільне” військо було одягнене в чорні шинелі з німецького сукна з жовтими нарукавними пов’язками, на яких було написано “Бандера”». Мануїльський також запевняв, що німці заарештували Бандеру тільки після того, як він сам погодився бути заарештованим1852.
У схожих виразах закликав не вірити бандерівцям і перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький, який 15 січня 1945 р. писав, що вони й досі «намагаються перетворити Україну на колонію фашистської Німеччини». Він також підкреслив, що окрім використання української мови, між бандерівцями і нацистами не існує ніякої різниці. За словами Грушецького, бандерівці, щоб допомогти нацистам, підривали радянські потяги, які прямували через Україну на фронт, і вбивали селян, забороняючи їм відвідувати радянські школи, де їх навчали українською 337


мовою. Грушецький також стверджував, що керівництво ОУН складалося з «куркулів», які експлуатували бідних українських селян1853.
Бандера, який став головним символом «українсько-німецьких націоналістів», у цьому ранньому радянському дискурсі також перетворився на зрадника і брехуна. Він увів в оману тисячі українців, яких на його честь називали бандерівцями, він зрадив тих, хто вірив у нього, довіряв йому і боровся за «незалежну Україну». У статті під назвою «Лист до задуреного» група «українських радянських письменників» написала: «То, чоловіче, це «за Україну» тебе кличе боротися Степан Бандера? Отой самий юда, що вже років з п’ятнадцять їсть німецький хліб і п’є німецьке пиво. З окупованої німцями Праги, сидячи в кабінеті начальника гестапо, він ото, значить, керує боротьбою за «самостійну» Україну?! Га, добрий же з цього падлюки борець - та тільки не за Україну, а за чорну німецьку користь. Мотузку йому на карк, цьому проклятому бандюзі (і прізвище в нього по вдачі) - та й один кінець!»1854.
У подібних до цього інтонаціях вищезгадані радянські письменники пояснювали, як розшифровуються абревіатури ОУН, УПА та УГВР: «Вони повигадували імена для своїх банд: ОУН, УПА. А останнім часом, щоб перефарбуватись - якесь там УГВР. Хочеш знати, що означає це собаче гарчання? Я скажу тобі нашою людською, простою мовою: ОУН - це Орда Убивць Несамовитих, УПА - це Ублюдки Паршивого Адольфа, а УГВР - то й зовсім просто: Убивай - Грабуй - Вішай - Ріж... Така в них програма, в цих каїнів і юд, зрадників і запроданців»1855.
ГКЦ, як і українських націоналістів, радянська влада також називала зрадницькою організацією і ворогом радянського народу. 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» надрукували статтю Я. Галана (під псевдонімом «Володимир Росович») під назвою «З хрестом чи з ножем?», у якій він називав ГКЦ агентом Ватикану, Німецької імперії і нацистської Німеччини. Галан стверджував, що Андрей Шептицький, який отримував фінансування від Німецької та Габсбурзької імперій і Ватикану, тим самим сприяв реалізації в Східній Європі колоніальних планів Німеччини. За словами Галана, Шептицький використовував церкву для культурного відокремлення галицьких українців від інших українців, і насправді його план полягав у тому, щоб об’єднати всі православні церкви з Ватиканом, з яким ГКЦ об’єдналася ще наприкінці XVI ст. Таке об’єднання зробило б Шептицького головою всіх православних церков України та Росії, від річки Збруч до Владивостока. Під час Першої світової Шептицький зазнав невдачі, тому що Габсбурзька і Німецька імперії програли війну, але тепер, коли канцлером Німеччини став Гітлер, він знову почав орієнтуватися на Німеччину, розраховуючи цього разу на успішну реалізацію своїх планів. Галан закінчив свою статтю таким висновком: «Ці вороги українського 338


народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами банд українсько-німецьких націоналістів, є агентами німецьких загарбників»1856.
За словами іншого автора, Костя Гуслистого, власне сам факт заснування ГКЦ був зрадою українського народу. Кількох дворян, що виступили свого часу проти підписання Берестейської унії 1596 р. (угоди, яку уклали за часів Речі Посполитої між Ватиканом і Православною церквою), Гуслистий назвав героями - подібно до козаків, які ніколи не визнавали ГКЦ і боролися з польським католицьким дворянством. Православних священиків і дворян, які тоді прийняли унію, він назвав зрадниками і ворогами українського народу. У радянському дискурсі бути «бандерівцем» часто означало не тільки членство в ОУН або УПА, а й належність до ГКЦ1857.
У радянській пропаганді ворогами радянського українського народу також називали УЦК і його керівників - Володимира Кубійовича і Костя Паньківського. Так, Володимир Конвісар назвав цих людей «професорами-бандитами», «собаками з тризубами» або «собаками, які виють за командою ката Гітлера». Він не пояснював і навіть не згадував нічого про УЦК - організацію, яка співпрацювала з німцями, поширювала антисемітську пропаганду, аріїзувала майно євреїв, підтримувала створення дивізії СС «Галичина» тощо. Такі факти, мабуть, були менш важливі для радянської влади, ніж емоційні настанови1858.
Особливу увагу радянської пропаганди привертав Донцов. Його характеризували людиною, яка критикувала російську культуру та інте- лігентів-соціалістів, насамперед Драгоманова, який, як відомо, не підтримував український сепаратизм. Радянська ідеологія стверджувала, що Донцов поширював серед української молоді «культ зради». Йому відводили роль, подібну до тієї, яка закріпилася за гетьманом Іваном Мазепою - у канонах російської національної історії та радянської ідеології зрадник за визначенням. 1708 р. Мазепа перейшов на бік ворога, уклавши союз зі шведським королем Карлом XII, головним ворогом Петра Великого у Великій Північній війні. Радянська пропаганда засуджувала Донцова як головного «ідеолога українсько-німецького націоналізму», чиї публікації були «пронизані ворожістю до людства». Одну з перших статей з осудом Донцова написав Осип Мстиславець, який, очевидно, був добре поінформований про дії головного ідеолога українського фашизму. Мстиславцю було відомо, що Донцов видавав біографії Гітлера і Муссоліні та редагував газету «Вістник»; знав він і про багато інших важливих фактів з біографії Донцова. У своїй статті Мстиславець встановив прямий зв’язок між злочинами ОУН і УПА, свідком яких він був 1944р., та ідеологією Донцова. За словами Мстиславця, немає нічого найбільш відповідальнішого за злочини ОУН і УПА, ніж ідеологія Донцова1859.
339


Варто зазначити, що на місцевому рівні інструменталізація Кубійовича, Донцова і ГКЦ не відігравала важливої ролі: на селянських зібраннях і надалі лунали прокльони на адресу бандерівців і їхніх господарів - нацистів. «Українсько-німецьких націоналістів» незмінно називали - особливо після капітуляції нацистської Німеччини, тобто коли фактичний ворог вже був переможений, - останнім уламком німецького фашизму і найбільшою ганьбою СРСР.
23 травня 1945 р. газета «Вільна Україна» присвятила цілу сторінку уривкам з промов, що лунали на зборах у с. Збоїська, а також фотографію селян, які слухали виступ радянського активіста. Світлини та уривки виступів були зразками ідеальних сільських зборів, з яких мають брати приклад жителі інших сіл. Далі наводимо уривки з таких виступів.
Селянин Андрій Мельник у своєму виступі сказав: «Руки бандерівців у крові свого народу, на їх рахунку багато невинних жертв. Тому-то вони бояться виходити із своїх собачих нір, лякаються суворої кари»1860.
Селянка Марія Лончина заявила, що виступає від імені всіх «жінок західних областей України», які, за її словами, «...допоможуть органам радянської влади викрити і залишки німецьких прихвостнів - українсько- німецьких націоналістів, які не вийдуть із своїх лісових схронів і будуть продовжувати свою підлу справу»1861. У виступі голови сільради звучало питання, з ким тепер будуть співпрацювати «українсько-німецькі націоналісти», адже нацистська Німеччина переможена. Він також цікавився, коли вони нарешті зрозуміють, що їх обдурили, і висловив надію, що це відбудеться найближчим часом, тому що радянська влада не хоче проливати кров1862. Секретар сільради Мар’ян Хмарний сказав, що бандерівці були «обмануті німецькими фашистами» і продовжували роботу своїх господарів, як вірні собаки, хоча їхні хазяї вже були мертвими1863.
У наступному номері газета «Вільна Україна» опублікувала промови інших селян, а також робітників і службовців Львівської області. Ось деякі з них.
Селянин Грицько Коваль стверджував, що «німецькі найманці - бандерівці» не завадять українцям відновити Україну1864.
Дмитро Станько, директор школи в с.Лавриків, сказав: «Одурені фашистською пропагандою, українсько-німецькі націоналісти продовжують виконувати вказівки гітлерівців, вони провадять злочинну роботу спрямовану проти українського народу... Якщо бандити не послухають радянського уряду і комуністичної партії, всі вони як і ті, хто допомагають їм, будуть притягнуті до суворої відповідальності як зрадники нашої Вітчизни.
Я, як директор школи, прикладаю всіх зусиль і знань, щоб виховати дітей чесними і відданими патріотами нашої радянської держави... А що 340


нам приносять бандити з лісу? Вони, як і гітлерівці, знищують культурні установи і вбивають чесних людей. Своє обличчя вони показали перед народом і зараз, якщо не усвідомлять і не покаються, будуть знищені. Ми допоможемо у цьому. Розмова з бандитами буде коротка. Могили їхні позаростають бур’янами і чортополохом, і діти наші проклинатимуть їх»1865.
Тема «бандерівців» стала однією з провідних на «Обласній нараді жінок Львівщини», що відбулася незабаром після розгрому нацистської Німеччини.
Олександра Пастушина: «Гітлерівські орди, що насувалися на нашу землю у 1941 р., відібрали всі права і в жінок, і в чоловіків. Лише тим було добре за німців, хто вбивав і грабував разом з ними радянських людей - українсько-німецьким націоналістам. Це вони, прокляті бандерівці, вбили мого чоловіка. А за віщо? За те, що йому подобалося колгоспне життя...»1866
А. М. Агалакова сказала на цій конференції, що «фашистські найманці - бандерівські бандити» спалили будинок її матері, тому що вона зустрічалася з радянським офіцером1867.
І. П. Сента назвала ОУН і УПА «лісовими бандитами - українсько- німецькими націоналістами» і закликала усіх жінок «працювати старанніше і вести рішучішу боротьбу з бандерівцями»1868.
Олена Микитенко, жіноорганізатор Бібрського райкому КП(б)У: «Німецькі прихвостні - українсько-німецькі націоналісти в першу чергу залякують жінок, намагаючись підбурити їх проти радянської влади. Але жінки добре бачили і зараз бачать, що бандерівці - це німецькі посібники, що це вороги українського народу. Нападаючи на наших людей, вони не милують ні жінок, ні дітей. Нещодавно ці звірі повісили активістку Миколаєву лише за те, що вона розповідала селянам правду про цих мерзотників, за те що вона несла в маси слова більшовицької правди. Такі дії бандерівців викликають ще більшу ненависть до них. Нічого! Скоро вони всі будуть знищені...»1869
Ще однією дуже важливою частиною пропаганди, спрямованої проти «українсько-німецьких націоналістів» і бандерівців, була героїзація Сталіна і Червоної армії1870. Одночасно з публічним засудженням бандерівців у радянських та українських газетах з’явилися десятки, а може, й сотні статей про Сталіна і тексти його звернень до українського народу. Панегірики на адресу Сталіна, виголошені на багатьох мітингах, часто були наповнені лютим осудом «українсько-німецьких націоналістів»1871. На честь підрозділів Червоної армії, які поверталися з Німеччини, в липні 1945 р. у Львові спорудили тріумфальну арку. В газетах опублікували фотографії, відзняті в момент, коли під аркою проїжджали червоноармійські вантажівки, прикрашені величезними портретами Сталіна1872.
341


До першої річниці визволення Львова сцену Оперного театру також прикрасили величезним портретом Сталіна1873. 27 липня 1945 р. «Вільна Україна» опублікувала чорно-білий малюнок, на якому були зображені Сталін, маршал Радянського Союзу Георгій Жуков [справа] і Хрущов [зліва], що спілкуються з людьми на пл. Ринок у Львові (іл.208). Трьох радянських лідерів обступила щаслива й усміхнена юрба. Чоловік у селянському одязі тримає хліб і сіль. Маленька дівчинка, близько п’яти років, вручає Сталіну букет і тулиться до нього головою. Свою ліву руку вождь поклав їй на голову. Величезний червоний прапор з гербом радянської України майорить над трьома радянськими лідерами. Ще один прапор видніється на вежі ратуші. Проста чорно-біла ілюстрація, прикрашена двома червоними елементами, наочно демонструє, кому належить влада в Західній України наприкінці Другої світової1874.
До питання українського радикального націоналізму радянський пропагандистський апарат повернувся і в дні роботи Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час якого знову згадували імена Бандери, Мельника та Кубійовича. На сторінках преси з’явилися вимоги про те, щоб лідери ОУН та інші колишні українські політики також постали перед судом. Однак справжніми відповідачами в Нюрнберзі були тільки німці. Хорватських, угорських, литовських, румунських, словацьких чи українських колаборантів та воєнних злочинців до відповідальності не притягнули. Деяких лідерів, як-от Йона Антонеску, Йозефа Тісо і Ференца Салаші (іл.214), засудили у своїх країнах. Інших - Павелича, Сіму і Бандеру - так і не притягли до відповідальності, оскільки вони змогли викривити або приховати злочини, які скоювали підконтрольні їм організації (певно, щоб віддати цих осіб під суд, не знайшли достатньо вагомих доказів, а можливо, такі докази були надійно захищені західними спецслужбами або їх просто знищили)1875.
Буржуазні націоналісти
Бурхлива кампанія проти «українсько-німецьких націоналістів» закінчилася на початку 1947 р. Очевидно, у грудні 1946 р. радянська влада усвідомила, що ОУН і УПА були не тільки західноукраїнським повстанським рухом, а й організацією, яка атакувала СРСР ззовні, за підтримки західних спецслужб1876. Приблизно в той самий час радянська пропаганда почала називати ОУН і підпілля УПА в Україні, 34 ОУН, УГВР та інші українські націоналістичні організації «українськими буржуазними націоналістами». Кампанія проти «буржуазних націоналістів», на відміну від попередньої, з самого початку підкреслювала зв’язок між українським націоналізмом і капіталізмом (або капіталістичними державами - США, Великою Британією та ФРН). Важливою складовою пропагандистської 342


кампанії, спрямованої проти геноцидної політики українських націоналістів, все ще залишався фашизм, але під час «холодної війни» головним ворогом СРСР став капіталізм, який у радянській ідеології називали видозміненим варіантом фашизму1877.
24 січня 1948 р. газета «Радянська Україна» опублікувала, мабуть, найвигадливішу з відомих карикатуру на український націоналізм - похорон «Надії на реставрацію капіталізму в Україні» (іл. 213,223). Рисунок наочно ілюструє, яким чином радянська пропаганда того часу формувала бажаний образ українського націоналізму. Карикатура трохи складніша для розуміння, ніж звичайні радянські шаржі того періоду. Українські націоналістичні керманичі зображені на ній в оточенні іноземних політиків та у незвичних для себе ролях, що наштовхує на розуміння того, чим українські націоналістичні лідери переймалися за межами України. У самому центрі карикатури зображений Бандера - в образі вдови покійної політико-економічної системи (іл. 223). Широкогруда дама вбрана у жалобну сукню і вуаль; білою носовою хустинкою «вона» витирає рясні сльози. Ліворуч від Бандери - міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін (іл.215), який говорить: «Не навалюйтесь, добродію Бандеро. Я сам ледве на ногах стою. Спробуйте обіпертись на Маршалла...» Бандера перший іде за катафалком, на кришці якого сидять дві ворони. «Трупа, здається нема, а падлом так і несе...» - скаржиться одна пташка іншій.
Просто за «вдовою» йде, тримаючи її під праву руку, Джордж К. Маршалл (іл.216), американський військовий лідер, ім’ям якого названо економічний план відновлення Європи. Бандера явно потребує підтримки, оскільки має вигляд прибитої горем людини. Очі Маршалла заплющені; його голова похилилася, ніби він прагне не бачити того, що відбувається, і зберегти спокій. Позаду Маршалла йдуть жінка і двоє чоловіків у жалобному вбранні. Жінка - це Леді Астор (іл.217), перша жінка-депутат Палати громад і рішучий критик комунізму та Сталіна, а один з чоловіків - схоже, Клемент Еттлі (іл.218), британський прем’єр-міністр у 1945— 1951 рр.
За леді Астор і двома джентльменами простує похоронний оркестр - диригент, барабанник та двоє чоловіків з тубами. Диригент («Герст») - це Вільям Рендольф Герст (іл.219), власник низки американських антикомуністичних газет, які симпатизували націонал-соціалізму та італійському фашизму в тридцятих роках. У тубах сидять чотири качки. Дві з них тримають плакат з написом «Герст-Маккормік і Ко» (натяк читачам на інший антикомуністичний газетний концерн, який належав Роберту Р. Маккорміку (іл.220). Барабанник - пантюркський політик Айдин Ялчин, ще один ворог СРСР. За оркестром йде довга колона ветеранів війни, які більше нагадують бандитів, ніж солдатів. Один із них тримає 343


порваний стяг з написом «Дивізія 55 “Галичина”», під яким зображено свастику. Інший несе плакат з написом: «Хто сказав, що ми бандити? Ми - інсургенти!» Один з ветеранів націлив на Ялчина пістолет, але інший ветеран намагається його стримати: «Це наша людина». Позаду ветеранів дивізії СС «Галичина» марширують двоє елегантно вбраних чоловіків. На табличці, яку вони несуть, напис: «Комітет українців Канади» (КУК), а позаду них крокують DPs. яким, очевидно, комітет проторував шлях до Канади.
Зліва від цієї вервечки - оператор. Він стоїть на машині з написом «Голівуд» і знімає процесію на кіноплівку. Знак долара на капоті підкреслює комерційний характер кіностудії. Поруч з машиною - Алекс Бірнс (іл.221), американський мафіозі та рекетир єврейського походження; він дивиться на ветерана, який збирається застрелити Ялчина. «Відверто кажучи, цей бойовик не прибавить капіталу нашій фірмі», - говорить Бірнс, який, подібно Герсту і КУКу, символізує новий континент і його капіталістичну природу. Використання зображення американського гангстера єврейського походження як символу злочинної сутності капіталізму може свідчити про антисемітизм, притаманний СРСР повоєнного періоду1879. Довга колона ветеранів дивізії СС «Галичина» та інших націоналістів вказує на їхню еміграцію до капіталістичних країн, які, відповідно до карикатури, були не менш злочинними, ніж самі українські націоналісти.
Внизу, зліва від процесії, зображений поет Євген Маланюк (іл.222). Він акомпанує собі на колісній лірі і декламує вірш. Твори Маланюка виходили друком у тридцятих роках у журналі «Вістник», головним редактором якого був Донцов. Традиційна козацька стрижка («хохол») робить його невпізнаваним. Тільки напис на його потертих штанях розкриває його особу. Поет поклав перед собою капелюх - в надії отримати хоча б кілька монет. Поряд з ним двоє невідомих. Один із них простягає руку для милостині. Обидва, як і поет, опустили очі додолу.
Праворуч від похоронної процесії - Станіслав Миколайчик (іл. 224), прем’єр-міністр польського уряду у вигнанні, а поруч іде Ференц Надь (іл.225), прем’єр-міністр Угорщини (лютий 1946 - травень 1947), який пізніше подав у відставку та емігрував до США. У кишені в Миколайчика фляжка, а в руках - стопка. Надь запитує Миколайчика: «Що з Вами, пане Миколайчик?» Миколайчик відповідає: «Прошу пана Ференца, я себе теж погано почуваю». Літня жінка запитує поліцейського: «Кого ховають?» І чує різку відповідь: «Проходь, проходь, стара, кого треба, того й ховають».
Усередині катафалка, що його тягне кінь, розміщено чашу з написом: «Надія на реставрацію капіталізму на Україні». Сам кінь «каже»: «Для цієї
344


компанії моя платформа найбільш підходяща!» За кучера править колишній голова УЦК Кубійович, який після війни став генсеком «Наукового товариства ім. Шевченка» і помітним політичним діячем. З другого боку коня крокує ідеолог Донцов, який радикалізував і фашизував український націоналізм. Положення Кубійовича і Донцова відносно катафалку наштовхує на думку про спадкоємність політичної орієнтації у середовищі українських емігрантів. По один бік катафалка ідуть «Булліт» (іл.229) і «Ерл», а з другого боку - Вінстон Черчилль (іл. 226). У кожного з трійці у руках смолоскип, а у роті Черчилля, що ллє сльози, незмінна сигара.
На чолі процесії ідуть шість чоловіків і хлопчик. Попереду всіх крокує Франко, один із останніх європейських диктаторів. Він несе подушку з булавою та дивиться на Шарля де Голля (іл. 232), французького генерала і державного діяча, який під час Другої світової очолював рух «Вільні французькі сили». Де Голль тримає подушку з тризубом - символом України. Товстий і невисокий Франко дивиться на високого й худого де Голля й запитує: «Скажіть, генерале, хто це в чорній масці?» (маючи на увазі чоловіка у циліндрі на голові та з маскою на очах). «Один президент, що побажав залишитися невідомим», - відповідає де Голль.
Людина в масці - Гаррі Трумен (іл.227), президент США. Він несе вінок із жалобною стрічкою, де написано «Від Уолл-Стріт». Праворуч від нього - весь у сльозах отець Василь Лаба, капелан дивізії СС «Галичина» (іл.228); у нього в руках - вінок від папи Пія XII. Зліва від Трумена марширує Владислав Андерс (іл.230), польський генерал, який був представником польського антикомуністичного уряду у вигнанні [у Лондоні]. Андерс несе вінок з написом «Від лісових друзів», польського націоналістичного підпілля Leśni ludzie, яке у повоєнний час воювало проти комуністів. Перед президентом США марширує невисока людина з сигарою в роті - це Рендольф Черчілль (іл. 231). Він високо тримає голову і, здається, насолоджується значущістю своєї персони. Про особу сина найвідомішого британського політика XX століття свідчить не тільки його сигара, а й напис на жалобній стрічці його вінка: «Від тата і мене, Р. Черчілль». Поруч з ним простує архетиповий німецький нацист, суміш Гітлера і консервативного генерала. Пластир на його щоці вказує на те, що він вже зазнав поразки, а Spitzhaube [пруський армійський шолом], який він несе на подушці, натякає на його гордість і бажання воювати далі. Просто на подушці (нижче Spitzhaube) ми бачимо напис «Центральна Рада». Напис на стрічці (над жалобною процесією) говорить: «Пропала надія, розбилась сулія...» Ефектність напису підсилюють свастика (на оборці з одного кінця тканини) і тризуб (з другого). Під карикатурою написано: «їм сумно, бо радісно нам».
345


Загалом карикатура інформувала радянську аудиторію про те, що українські націоналісти співпрацюють із західними капіталістами (союзниками фашистів) і далі провадять свою антирадянську політику в ледь модифікованому вигляді. Зв’язок між фашизмом і капіталізмом позначили, серед іншого, постатями Франко (розміщеним на чолі похоронної процесії), Герста (відомого своїми пронацистськими настроями тридцятих років) і архетипового німецького нациста. Карикатура також вказує на відсутність різниці між фашизмом і капіталізмом, котрий зображено своєрідним наступником фашизму та як такий, що заступив на місце останнього після розгрому нацистської Німеччини і фашистської Італії. Карикатура не тільки маргіналізує демократичні цінності країн Західного блоку, а й показує представників демократичних держав ворогами СРСР, які йдуть пліч-о-пліч з нацистами. Зрештою, карикатура інформує читачів про те, що українські націоналісти вже програли битву. Вони більше не збираються захоплювати владу й встановлювати в Україні капіталістичний лад, але маючи підтримку «фашистів» і «капіталістів», продовжують свої нападки на СРСР.
Реакція націоналістичного підпілля
на радянську пропаганду
Активна радянська пропаганда не залишилася поза увагою з боку ОУН: українські націоналісти почали боронити свій імідж. Однією з найважливіших публікацій у цьому контексті стала брошура «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (російськомовна версія з’явилася 1948 р., україномовна - з ілюстраціями художника Ніла Хасевича і ксилографією портрета Бандери (іл. 199) - 1950 р.)1880. Обидва видання опубліковані анонімно, але їх автором був Петро Федун («Полтава»), член ОУН, УПА та УГВР. На відміну від Бандери, він виступав за верховенство УГВР над ОУН. Через кілька років після публікації брошури Полтава і Хасевич були вбиті НКВС: Полтава - в грудні 1951р., Хасевич - у березні 1952 р.
Один із першорядних моментів у брошурі Полтави - визначення, яке він дав бандерівцям: «Бандерівці - це, в останній час, загально вживана, популярна назва всіх учасників повстанської і підпільної визвольної боротьби, що її в період гітлерівської окупації підняв український народ проти німців... Ця назва утворилася від прізвища славного сина української народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації Українських Націоналістів (ОУН) - Степана Бандери... Зате за своєю організаційно- партійною приналежністю бандерівці - це або а) члени ОУН, керованої С. Бандерою, або б) безпартійні українські патріоти, які борються за волю 346


і державну незалежність України як в Українській Повстанчій Армії (УПА), так і в революційному підпіллі»1881.
Полтава виклав загальне розуміння відомої назви, тлумачення якого, залежно від дискурсу, з часом буде зазнавати певних змін та наповнюватися зовсім іншим (у радянському випадку - протилежним) змістом. Полтава додав, що однією з важливих характеристик бандерівців є «глибокий патріотизм». Одним із доказових аргументів «глибокого патріотизму» бандерівців є те, що вони не здаються ворогам, а накладають на себе руки (останню кулю залишають собі)1882.
За твердженнями Полтави, в усьому СРСР не залишилось жодної людини, яка б не чула про бандерівців. І все-таки більшість людей не знає про них правди, оскільки вони вірять радянській пропаганді, вважаючи, що бандерівці були «українсько-німецькими націоналістами», тобто гітлерівцями, або, відповідно до пізніших більшовицьких вигадок, англо- американськими агентами, справжніми «куркулями», «буржуями» або «бандитами»1883. Полтава стверджував, що вся радянська пропаганда - це брехня, і тому завдання брошури - «сказати совєтським людям коротко правду про нас, бандерівців, про наш визвольно-революційний рух»1884. Полтава опонував радянській пропаганді, яка явно спотворювала образ ОУН і всього націоналістичного підпілля, і подавав за істину своє - також спотворене - про це уявлення. Він, як і багато інших українських та діаспорних ідеологів того часу, називав ОУН-УПА «революційно- визвольним рухом», що складався з «волелюбних патріотів» та «ідеалістичних романтиків», які не скоювали ніяких воєнних злочинів, а тільки боролися за справедливість, свободу і незалежність.
У полеміці з радянською пропагандою Полтава також заперечував оунівський колабораціонізм: «Зокрема, ми, бандерівці, ніколи не співпрацювали з німцями, як це про нас брешуть большевицькі вороги народу»1885. Так само він заперечував терор ОУН-УПА проти євреїв, поляків і українців, стверджуючи, що завдяки «видатному і героїчному» минулому бандерівців, «народ любить і підтримує нас»1886. Бандерівці були для нього групою, здатною врятувати не тільки українців, а й всі неросійські народи радянського режиму: «Ми, бандерівці, боремося проти большевиків тому, що вони як щодо України, так і щодо всіх інших неросійських народів СРСР проводять політику жорстокого національного гноблення економічної експлуатації»1887. Полтава також засвідчував, що більшовики «спалюють живими українських патріотів», маючи на увазі бандерівців, або відправляють їх до Сибіру «за нашу любов до України» (іл. 177). Він перерахував кілька жахливих злочинів і заявив, що це більшовики вчинили їх проти українських патріотів1888.
347


Висвітлюючи програму і політичну мету бандерівців, Полтава запевняв, що вони виступають «за побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави». Разом з тим, він вважав, що «бандерівський революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного» і що тільки «большевицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом»1889. Полтава також виклав інформацію про АБН - організацію, яка разом з ОУН-УПА закликала інші народи СРСР до боротьби з радянською владою (іл.200). Особливим чином він підкреслив, що в АБН зрадіють, якщо до їхньої революційної боротьби приєднається і російський народ1890.
Полтава заперечував, що націоналісти коїли злочини проти євреїв, поляків і тих цивільних осіб, єдиною провиною яких було те, що вони були комуністами або прихильниками радянського режиму (ОУН-УПА вбили понад 20 тис. таких громадян, серед яких були жінки і діти з сімей «комуністичних зрадників», іл. 246): «Проти совєтських народних мас ми не боремося... Ми знищуємо тільки керівних представників партії, мвб та мгб та всі ті вислужницькі продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу»1891. У своїй брошурі Полтава намагався створити націоналістичний образ ОУН-УПА, який би спростовував радянську пропаганду, але врешті-решт його версія виявилася не менш сумнівною, ніж радянська (іл. 198).
Після розгрому ОУН-УПА (у п’ятдесяті роки) образ націоналістів- революціонерів у Західній Україні залишався романтизованим, щоправда, це стосувалося, переважно родинного та неформального середовища. Легендарні перекази про героїв недавнього минулого передавали з вуст у вуста й з покоління в покоління, інколи через пісні, які батьки співали своїм дітям. У цих піснях лунали різноманітні, зокрема й казкові, історії про ОУН, УПА, Бандеру і Шухевича та інших українських повстанців, які героїчно билися проти радянських гнобителів і вмирали смертю мучеників за вільну Україну. «Моя мама співала мені українські повстанські пісні до колиски. І ми не були винятковою сім’єю. Тому культ Бандери і бандерівців у нас був дуже сильним, ще задовго до падіння комунізму», - розповідав відомий український історик Ярослав Грицак (1960р. н.) в інтерв’ю 2013 р.1892
Романтизація та вшанування Бандери й ОУН-УПА були заборонені, тому будь-кого, хто робив це публічно, могли звинуватити в контрреволюційній пропаганді. Із часом фігура Провідника стала символом опору. Разом з цим тривав процес усунення з історії ОУН-УПА і біографії Бандери темних плям.
Певним чином на формування образу Бандери мали вплив і пропагандистські матеріали, які доставлялися в Україну з-за кордону, незва348


жаючи на їхні обмежені наклади. Поміж таких матеріалів - радянське видання «З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів», яке 34 ОУН надрукували у своїй типографы «Цицерон». Під загальну палітурку цієї книги вони додали тексти Бандери зі збірки «Перспективи української революції». Наклад комбінованого видання переправили в радянську Україну та розповсюдили по бібліотечних фондах1893.
Галан - радянський мученик і доблесний інтелектуал
Цікавою фігурою, контекстуально пов’язаною з радянською окупацією Західної України та міфом Бандери, був Ярослав Галан - культовий український радянський письменник (іл.233). Галан народився 1902 р. у м.Динув (Dynyw); у м. Перемишль він закінчив гімназію. 1924р. він приєднався до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), у 1923— 1928 рр. навчався у Відні та Кракові, згодом працював учителем польської мови в українській гімназії Луцька, з якої незабаром його звільнили через комуністичну діяльність. Відтоді він почав працювати журналістом. У 1936-1937 рр. його неодноразово заарештовували, а його першу дружину, яка перебувала на навчанні в Харкові, розстріляли під час однієї зі сталінських чисток. Це, однак, не змінило ставлення Галана до СРСР і комунізму. Найважливіша фаза його кар’єри почалася ближче до кінця війни і стала в зеніті, коли він працював журналістом у газеті «Радянська Україна»: від цього видання Галана акредитували на Нюрнберзький процес1894.
Галан написав низку статей, нарисів та оповідань, де засуджував український націоналізм і ГКЦ та підтримував дії радянської влади, що були пов’язані з окупацією Західної України і розв’язаним нею терором. Завдяки своєму таланту й ідеологічній спрямованості творів, Галан став, можливо, найзначнішим західноукраїнським письменником та інтелектуалом післявоєнного періоду. Його статті нерідко з’являлися спочатку в газетах, а потім виходили друком як брошури чи збірники1895. Галан був переконаним комуністом і вірив у СРСР та «цивілізаційну місію Москви», водночас він критикував деякі аспекти радянської політики, зокрема панівне становище російської мови і знищення культурних цінностей. Радянська влада вважала його людиною, якій «не можна довіряти наосліп»1896.
24 жовтня 1949 р. Галана зарубали сокирою у його власній квартирі, коли він сидів за робочим столом (іл.236). Після вбивства Галана у Львові прокотилася хвиля репресій проти інтелігенції, яка зачепила і студентів - багатьох з них виключили із університетів1897. За словами агента МДБ 349


Сташинського, «вживленого» в підпілля УПА з метою встановити особу вбивці, з Галаном розправився Михайло Стахур (іл.235). Партизан УПА прийшов до квартири Галана разом зі студентом Іларієм Лукашевичем, який регулярно відвідував письменника. Охоронці, які постійно чергували біля входу в житловий будинок Галана, сприйняли Стахура за приятеля Лукашевича. У липні 1951р. Стахура заарештували; 15-16 жовтня 1951р. його засудили до смертної кари і стратили того ж дня1898.
Суд над Стахуром був типовим показовим процесом радянського зразка. Однотипні статті, які з’являлися у ті дні у пресі, ще раз продемонстрували ставлення радянської влади до українського націоналізму1899 . За повідомленнями преси, суддя дійшов висновку, що вбивство було організовано «за вказівкою Ватикану». Стахуру наказали вбити радянського письменника, тому що Галан «виступив проти Ватикану, а на Нюрнберзькому процесі... зажадав екстрадиції Степана Бандери та суду над ним». Стахур також визнав, що він збирав секретну інформацію для «Степана Бандери, який передавав її англо-американській розвідці». Прокурор вимагав «тільки одне рішення, одне покарання - смерть на шибениці, [тому що] скажена собака повинна бути знищена»1900.
Загибель від рук вбивці перетворила Галана на радянського мученика. Його ім’я стало ще популярнішим. Праці Галана перевидавали багато разів; з 1951р. було опубліковано кілька його біографій1901. Іменем Галана рясніли титули численних видань пропагандистських памфлетів, есе та віршів, які засуджували «українських буржуазних націоналістів»1902. У Львові, Києві, Харкові та інших містах його іменем назвали вулиці. Галан слугував прототипом образу радянського письменника Олександра Гармаша - головного героя х/ф «Про це забувати не можна» (іл.238), який вийшов на екрани 1954р.1903 1972р. у Львові Галану встановили пам’ятник (іл.234). 1973 р. вийшов у прокат ще один х/ф, присвячений «героїчному» життю Галана - «До останньої хвилини» (іл. 237)1904.
У чотирикімнатній квартирі письменника (на вул. Гвардійська, 18) 24 жовтня 1960р. почав працювати музей1905. Експозиція музею знайомила відвідувачів з життям письменника, його творами, подробицями політичної діяльності - усім тим, що свідчило про його відданість ідеям комунізму. Поміж експонатів - автографи письменника, рукописи, картини, листи, ілюстрації до його публікацій, особисті речі та меблі. Кожну з чотирьох кімнат музею було присвячено певному періоду життя Галана. Відповідно до путівника, уся обстановка відповідала тому вигляду, який був в квартирі за життя Галана. Одним із найважливіших предметів експозиції був стіл Галана, за яким він сидів, коли його убив «агент Ватикану». На столі лежали газети «Правда» і «Львівська правда», а також рукопис його останньої роботи «Велич визволеної людини», на сторінках якої збереглися 350


три плями крові Галана (згідно з музейним путівником, кров потрапила на рукопис відразу після удару сокирою)1906.
В одній з кімнат музею експонати представили під гаслом «Письменник продовжує боротьбу». У музейній брошурі це прокоментували так: «Хоча Я. Галан загинув, але живе і діє його полум’яне художнє слово. Тільки на Україні твори Я. Галана видавалися 50 разів загальним тиражем понад два мільйони примірників. Популярністю вони користуються не тільки в Радянському Союзі, але й за його рубежем. Крім багато представлених видань, що вийшли у братніх республіках нашої Вітчизни, експонуються твори письменника німецькою, румунською, угорською, чеською та іншими мовами країн соціалістичного табору»1907.
Радянські герої та пам’ятники жертвам ОУН-УПА
Усіх людей, які стали жертвами бойових або інших дій, спрямованих на боротьбу з політичними ворогами, радянська пропаганда, так само як ОУН і УПА, називала героями й мучениками. В одному з газетних дописів того часу журналіст Павло Животенко писав: «Маючи практику спалювання живих людей в німецьких таборах, бандерівці прив’язали старого лісника до дерева, настягали велику купу сухого гілля, запалили багаття, і нещасна жертва бандитських катів вмерла страшною смертю народного мученика»1908. Можливо, ця історія і була правдою, оскільки ОУН та УПА часто застосовували садистські методи вбивства людей, проте слід розрізняти, що реальні обставини і стилізований віктимізований наратив, який застосовували для опису таких подій, - не завжди тотожні. У дискурсі радянської пропаганди мучениками й героями вважали майже всіх солдатів Червоної армії, які загинули у боротьбі проти нацистської Німеччини та ОУН-УПА (так само як і енкаведистів, загиблих у боротьбі з націоналістичним підпіллям). Символізація пам’яті про їхню загибель була інструментом як легітимізації сталінської системи загалом, так і приєднання Західної України до СРСР зокрема.
Двома знаними особистостями, що стали радянськими героями й мучениками, були генерал Микола Ватутін (іл.269) та розвідник Микола Кузнецов (іл. 268). Ватутін помер у київській лікарні за шість тижнів після того, як 28 лютого 1944 р. його поранив партизан УПА. Кузнецова вбили партизани УПА 9 березня 1944 р. Іменами Ватутіна і Кузнецова названі не тільки вулиці, школи, музеї і театри, а й два міста. Так, іменем Ватутіна 1946 р. назвали місто в Черкаській обл. (м. Ватутіне), а іменем Кузнецова - 1973 р. в Рівненській обл. (м. Кузнецовськ; з 2016 року - м.Вараш, прим, видавця). Пам’ятник Ватутіну відкрили 1948р. в Києві; а пам’ятник Кузнецову - 1962 р. у Львові1909
351


Майже в кожному західноукраїнському місті, райцентрі та селі, як і в інших частинах СРСР, встановили пам’ятники та меморіальні комплекси на честь полеглих солдатів Червоної армії. Частину з них зведено у великих містах, зокрема у Львові. Водночас варто зважити на те, що найбільша кількість радянських пам’ятників була пов’язана з ім’ям Леніна: цьому революціонеру спорудили монументи практично у кожному населеному пункті. Догляд за пам’ятниками воїнам Червоної армії та радянським діячам перебрали на себе органи влади. Біля таких пам’ятників регулярно організовували меморіальні заходи, насамперед у День Перемоги (9 травня). Однак членів ОУН і вояків УПА, які загинули від рук радянської влади, вшановувати забороняли, оскільки, згідно з радянською ідеологією, цих людей вважали бандитами й ворогами радянського народу1910. Подібним чином ставилися й до цивільних жертв, убитих НКВС, незалежно від того, чи перебували вони в лавах ОУН-УПА насправді, чи мали опосередковану або недоведену причетність. Радянська пропаганда всіх жертв радянського терору, незалежно від їхнього фактичного статусу, таврувала як бандерівців, фашистів, колаборантів, буржуазних націоналістів, капіталістів, куркулів (кулаков - рос.) - тобто як ворогів СРСР, а отже, й українського народу.
З початку п’ятдесятих років у Західній Україні (відповідно до наказу КПУ) почали зводити пам’ятники, які не тільки героїзували Червону армію і тим самим опосередковано засуджували ОУН-УПА, а й пам’ятники жертвам ОУН-УПА або тим, хто загинув у боротьбі з ними.
У березні 1957 р., коли наближалася 40-ва річниця Жовтневої революції, начальник відділу пропаганди Львівського обкому КПУ К. Крепкий доповів першому секретареві обкому КПУ М. К. Лазуренку, що у всій Львівській області налічується всього шість пам’ятників «бійцям Великої Вітчизняної війни і радянським діячам, які загинули в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів»1911. Таке становище справ визнали незадовільним, і незабаром було встановлено сотні відповідних пам’ятників.
На багатьох монументах зробили однотипні написи: «Вічна слава героям, які віддали свої життя за славу і незалежність нашої Батьківщини»1912 та «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» (іл. 240-244). Пам’ятники, які прямо або дотично стосувалися жертв ОУН-УПА, до кінця шістдесятих років становили у Львівській обл., залежно від району, від 10% до 80% усіх пам’ятників, зведених на цій території. Однак у більшості районів їхня кількість не перевищувала 20%1913.
На 9 травня 1967р. було заплановано відкриття пам’ятника «У пам’ять про наших односельчан, що загинули в боротьбі з німецько- 352


фашистськими загарбниками і українськими буржуазними націоналістами» у с.Стрілків Стрийського р-ну. Пам’ятник звели на честь жителів із с.Стрілків, Бережниця, Лотатники, Слобідка і Миртюки, «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів під час встановлення радянської влади і створення колгоспів» і тим, хто «загинув на фронтах Великої вітчизняної війни (1941-1945)». 1957 р. у с.Голобутів відкрили пам’ятник «на честь першого голови колгоспу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1957 р. у с.Братківці встановили аналогічний пам’ятник, присвячений першому голові колгоспу Миколі Дубику. 1961р. у с.Дубляни Самбірського р-ну встановили триметрову фігуру бійця в пам’ять про тих, хто «загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1965 р. на кладовищі с. Суходоли Бродівського р-ну спорудили пам’ятник Євстафію Петровичу Островському (1928-1945) «справжньому комсомольцю, що загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1963 р. у с.Корничі Самбірського району встановили бетонний пірамідальний пам’ятник заввишки 2,5 м - «у пам’ять про загиблих від рук німецько-фашистських загарбників та українських буржуазних націоналістів»1914.
До 50-річчя Жовтневої революції в с.Залужани Самбірського р-ну запланували зведення пам’ятника «вчителю Йосипу Григоровичу Карлу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». У м. Турка Львівської обл. 1959 р. встановили чотириметровий обеліск «Комсомольцям Турківського району, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Монументи «Слава солдатам-співвітчизникам, загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни у 1941-1945 роках, і всім, хто загинув від рук ОУН» були зведені в селах Турківського р-ну: Бітля (1965 р.), Гнила (1966 р.), Гусне (1966 р.), Верхнє (1965 р.), Кривка (1966р.). 1955 р. у Пустомитах, райцентрі на Львівщині, встановили пам’ятник з посвятою загиблим у боротьбі з «німецько-фашистськими загарбниками і українськими націоналістами у 1941-1948 роках». 1967 р. у тому ж місті запланували відкриття ще одного пам’ятника - тим, хто «боровся за встановлення Радянської влади і загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1966р. на кладовищі в м. Стрий встановили пам’ятник «Герою Радянського Союзу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». До 1 червня 1967 р. у містечку Сколе планували встановити пам’ятник Михайлові Пону, «мученику», членові КПЗУ, який «загинув від рук українських буржуазних націоналістів» на горі Маківка 1933 р. Пам’ятники «односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів», були відкриті в колгоспах ім.В. Стефаника в с. Ясенів та ім. Т. Шевченка в с.Лешнів (Бродівського р-ну). 1966 р. у с. Великий Любінь Городоцького району 353


з’явилася меморіальна дошка з написом «У цьому місці 26 квітня 1945 року від рук українських буржуазних націоналістів загинув перший голова сільради Великого Любіня Степан Григорович. Вічна слава вірному синові народу». 1965 р. у с.Звертів Нестеровського (Жовківського) р-ну відкрили триметрову статую «Скорботна матір» (іл. 244). Пам’ятник з посвятою «партійним і радянським активістам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів». У с.Туринка Нестеровського (Жовківського) р-ну один пам’ятник «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» був відкритий 1962р., інший - 1967р. У с. Підбуж Дрогобицького р-ну встановили (1951р.) пам’ятник воїнам, «полеглим при визволенні села». 9 травня 1967 р. у цьому ж селі біля будинку культури відкрито інший пам’ятник - «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів». 1955 р. в с.Воля Дрогобицького р-ну на могилі «секретаря комсомольської організації Марії Свищ, що загинула від рук українських буржуазних націоналістів», звели обеліск заввишки 2,7 м1915.
У 1965-1967рр. пам’ятники людям, що «загинули від рук українських буржуазних націоналістів», відкрито в 35 селах Дрогобицького р-ну. У березні 1966 р. у с.Кустин Радехівського р-ну урочисто відкрили пам’ятник «Батьківщина-мати» (іл.243) з іменами «чотирнадцяти героїв, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів у 1941— 1945 роках». З нагоди 50-ї річниці Жовтневої революції у Яворівському p-ні планувалось встановити шість обелісків і один пам’ятник тим, хто «загинув у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами». 1946 р. у м. Миколаєві (Львівська обл.) відкрито пам’ятник «Слава солдатам, полеглим за визволення міста під час Великої Вітчизняної війни, і радянським активістам, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів під час боротьби за встановлення Радянської влади». У 1965-1967 рр. у селах Золочівського р-ну звели шість пам’ятників «солдатам і односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів». 1968 р. у Бориславі відкрили пам’ятник «солдатам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів»1916.
Цей перелік пам’ятників, який можна продовжити, свідчить, що радянська влада дуже старалася переконати тамтешніх мешканців (особливо в селах і невеликих містах) у тому, що ОУН і УПА вбивали цивільних осіб і що націоналістичні повстанці були «зрадниками» та «ворогами українського народу». Мирні жителі, які зазнали впливу цієї пропаганди, з власного досвіду знали, що націоналістичні повстанці тероризували місцеві громади і вбивали звичайних людей. Однак вони також пам’ятали і радянський терор, подеколи навіть жорстокіший, ніж націоналістичний.
354


На відміну від злочинів націоналістів, злочини органів радянської влади зовсім не згадувалися в офіційному дискурсі політики пам’яті. У відповідь на це західні українці у неформальному порядку запровадили у вжиток антирадянський повстанський дискурс, завдяки якому ОУН-УПА перетворилися на символи опору. Згодом кримінальний, авторитарний і глибоко антидемократичний характер українського націоналістичного руху пішов у забуття. Наприкінці вісімдесятих років українські націоналісти знову з’явилися на соціальній арені, але винятково у вигляді антирадянських борців за свободу1917.
Бандера в пізньорадянському дискурсі
З початку п’ятдесятих років все частіше почали виходити друком монографії і збірники есе, присвячені діяльності Бандери і суміжним темам. Подібна тенденція зберігалася до кінця вісімдесятих. Поміж авторів цих видань - історики, журналісти, політичні діячі та члени КПРС. Друкувалися і книги, написані у співавторстві - вченим та відомим літератором. Приміром, книжка Михайла Рудницького, професора Львівського університету, та лауреата Сталінської премії письменника Володимира Беляева. Усі офіційні публікації в СРСР про бандерівців і українських націоналістів були написані з метою звеличення СРСР і засудження бандерівців та інших ворогів. Підбір інформації та зміст таких публікацій контролювала радянська цензура1918.
Публікації української діаспори, надруковані в газетах «Свобода», «Шлях перемоги» і «Нова думка», викликали в радянських українських істориків та письменників критичний відгук, а діяльність таких організацій діаспори, як Український Конгресовий комітет Америки (УККА) та Конгрес українців Канади (КУК), воно просто висміювали1919.
Автори радянських політичних брошур часто стверджували, що вони викладають тільки справжні та самоочевидні факти, водночас у більшості таких публікацій не дотримувалися академічних стандартів та не посилались на джерела. Інтелектуальним гуру радянських письменників та істориків був Ярослав Галан. Свою збірку есе «Безбатченки» (книгу видано й англійською мовою) Клим Дмитрук, плідний радянський письменник, закінчив цитуванням Галана: «Не має значення, що Стецько, Сліпий, Побігущий та інші подібні до них зрадники роблять все можливе, аби перешкодити прогресу, - це їм ніколи не вдасться. Відступники повинні пам’ятати слова, адресовані їм Ярославом Галаном: “Вони помруть, як зрадники, на якихось іноземних задвірках ”»1920.
Радянські історики та письменники мали доступ до архівів і їм були відомі такі важливі документи, як «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Так, Бєляєв знав про чорні списки, які діячі ОУН(б) підготували 355


перед початком «Української національної революції»1921. Однак ідеологія мала абсолютний пріоритет перед історією. Дозволялося цитувати тільки ті архівні документи, які не суперечили ідеологічним стандартам і не кидали виклик радянським догмам. Так, штучне закріплення за Теодором Оберлендером та батальйоном «Нахтігаль» статусу вбивць польських професорів стало однією з найпоширеніших радянських догм, які стосувалися імені Бандери. Цим людям також закидали, що вони є головними винуватцями Львівського погрому та учасниками багатьох інших масових убивств, які сталися після німецького вторгнення в СРСР. Після промови Гомулки 1959 р. радянська преса все частіше почала називати Оберлендера «професійним вбивцею». В одних статтях ішлося, що Оберлендер практично сам убивав польських професорів, в інших - що до цього злочину Оберлендера і гестапо підбурював Бандера, а гріх за скоєні убивства відпустив солдатам капелан батальйону Гриньох1922.
Попри цензуру й обов’язкове ідеологічне наповнення матеріалу, якість радянських публікацій про бандерівців і українських націоналістів була неоднаковою. У сімдесятих та вісімдесятих роках з’явилося кілька досліджень, що не повністю ігнорували фактичний бік питання. Серед авторів таких праць були історики В. Чередниченко та В.Трощинський, які опрацьовували англійські, німецькі та польські публікації, що вийшли з-під пера Дж. Армстронга, Р. Ільницького та Р. Тожецького. Однак і ці дослідження певною мірою не можна назвати достовірними, бо їхні автори щедро «розбавляли» історичні факти радянською ідеологією, а слова комуністичного політика були для них надійнішим джерелом, ніж оригінальний архівний документ. Наприклад, Чередниченко процитував члена ЦК СЄПН Альберта Нордена як джерело, відповідно до якого в період з 1 по 6 липня 1941р. батальйон «Нахтігаль», який підпорядковувався Оберлендеру, знищив у Львові 3 тис. поляків і євреїв. А найкращим доказом будь-якого твердження, звісно, була цитата з Леніна1923.
Дуже важливою особливістю радянських пропагандистських творів було використання емоційної та образливої мови. Радянські письменники і журналісти, зокрема Полікарп Шафета, Клим Дмитрук та Володимир Бєляєв, писали свої твори про бандерівців з простим наміром поширювати ненависть до націоналістичних «ворогів народу». Описуючи українських націоналістів, радянські письменники постійно вживали принизливі терміни. Наприклад, ОУН називали «злочинною бандою ОУН», бандерівців - «бандерівськими катами», Бандеру - «фюрером», а не Провідником або Вождем (як він сам себе називав і був знаний серед своїх прибічників). Стецька називали «недоумкуватим денді» або «нахабним міні-фюрером». Радянські письменники також стверджували, 356


що лідери ОУН-УПА ґвалтували жінок, а Шухевич лікувався від «венеричної хвороби»1924.
У деяких з радянських публікацій, виданих англійською мовою, автори вдавалися до інструменталізації воєнних злочинів українських націоналістів та виступали із засудженням країн Західного блоку за їхню допомогу воєнним злочинцям. Приміром, в одній з брошур розповідалося про Дмитра Сачковського, «колишнього коменданта поліції в с. Колки Волинської області, який з часом знайшов притулок у м. Вінніпег (Канада). Фашистам підійшли його садистські нахили й вони доручили йому керувати розстрілами єврейського населення. Сачковський із задоволенням погодився виконати такий наказ. Одного літнього дня 1941р. він оголосив тривогу і силами свого поліцейського підрозділу організував у селі облаву. Вигнавши на галявину кілька десятків людей, серед яких були жінки, літні люди та діти, - він скомандував: „На коліна!” Люди, побоюючись чогось жахливого, почали опускатися на землю.
“А тепер пасіться, жуйте траву”, - викрикував комендант поліції і почав бити своїм шомполом усіх підряд.
Діти заплакали, а жінки і старі просили пощади. Але Сачковський ще більше шаленів.
“Ну що, поїли, єврейська худобо, - глумливо усміхаючись крикнув Сачковський, - тепер вирушайте до річки, щоб попити води».
Євреїв загнали в річку Стир; вони стояли по шию у воді, на їхні голови сипались удари. Люди, знесилені побоями, почали падати в річку.
“Так вам і треба!” - єхидно посміхнувся поліцай, зрадівши, що йому випала нагода поглумитися над стражданнями. Потім всіх людей силою витягнули з води і погнали далі. Бенціону Станкеру було 80 років, і від такої наруги він геть змучився і не міг рухатися. Сачковський вистрілив в нього. Старий упав, схопився за груди і почав корчитися на піщаній дорозі.
“Поклади край моїм стражданням”, - ледь чутно попросив дідусь.
“Хочеш легкої смерті, єврею! - оскалився Сачковський. - До вечора ти все одно згинеш”.
Люди з сусідніх сіл навіть сьогодні пам’ятають, як цей фашистський блюдолиз вбив хлопчика з єврейської сім’ї Калманів, який ховався від бандитів у димоході. Дитина цілувала чоботи Сачковського і благала найняти його пастухом, але не вбивати. Але вбивця був невблаганний. Почувши крик дитини, з хати вибігла жінка і стала просити його про пощаду. Сачковський вбив і її.
Отже, як ви бачите, ще один Ковальчук утік за кордон від народної відплати»1925.
357


Бандерівців, таких як Сачковський, зображували садистами, що вбивали заради задоволення. У радянських виданнях писали, що бандерівці та інші українські націоналісти вбивали «радянських людей», але в англійських перекладах цих публікацій жертв називали «євреями». Це давало змогу західним читачам ставитися до цих матеріалів з більшою довірою й інколи те, що подавали таким чином, дійсно було достовірнішим. Євреїв, які - «щоб врятувати свою шкуру» - служили у нацистській поліції, називали сіоністами. А самих сіоністів вважали союзниками українських націоналістів. Дмитрук охрестив цей альянс «згубним партнерством Зірки Давида і націоналістичного тризуба». Сіоністи були не менш жорстокі, ніж бандерівці, вони, так само як нацисти, вбивали євреїв та інших радянських людей1926. Хоча антисемітизм був заборонений в СРСР офіційно, насправді його прояви були помітними на багатьох рівнях. У шістдесятих роках, у контексті антисіоністської кампанії, спрямованої проти Ізраїлю, сіоністів і євреїв називали нацистськими колаборантами, а сіонізм - «світовою загрозою»1927.
Ще одним засобом, за допомогою якого конструювали образ Бандери, були українські радянські фільми про ОУН-УПА, український націоналізм і Другу світову. Ось кілька їхніх назв: «Народ звинувачує» (1959)1928, «Відколи пам’ятає історія» (1969)1929, «Убивця відомий» (1972)1930, «З маршруту не повернулися» (1975)1931 і «Войовничі атеїсти» (1985)1932. Однією з тем, яку часто висвітлювали у таких кінострічках, була причетність українських націоналістів до знищення мирних мешканців. Радянські режисери, як і письменники, зосереджували увагу на злочинах ОУН-УПА та інших українських націоналістичних формувань та намагалися пробудити ненависть до всіх ворогів Радянського Союзу, яких за логікою інерційного сприйняття пропонували називати бандерівцями. У таких фільмах часто показували людей без кінцівок і стверджували, що ці люди стали жертвами українських націоналістів. Іншими поширеними методами були сцени ексгумації масових поховань і судові процеси над членами ОУН-УПА, на яких націоналісти зізнавалися у вбивствах «радянських людей», учинених за наказом Бандери, Шухевича чи Кубійовича.
Діяльність бандерівців стала популярною темою для історичних романів і фільмів, створених у соціалістичних Польщі та Чехосло- ваччині1933. У Польщі з’явилося 58 наукових і популярних історичних праць, 50 біографій і 60 романів про ОУН-УПА та український націоналізм1934. У цих книгах та фільмах, як і в українських, бракувало багато важливих фактів, які суперечили офіційній точці зору. Сюжети деяких таких творів були повністю вигаданими. У Польщі однією з най- популярніших книг на цю тему став роман Яна Ґерхарда «Заграви 358


у Бещадах» 1935. Книга з’явилася 1959р., її перевидавали 12 разів (загалом продали близько 500 тис. примірників). Знятий за цим романом фільм «Сержант Калень» (1961 р., реж. Ева і Чеслав Петельські) часто показували по телебаченню (іл.239)1936. Темою фільму був розгром формувань ОУН- УПА і польських антирадянських підрозділів силами армії ПНР; події розгорталися у Бещадських горах у перші два повоєнні роки. Як і в інших прорадянських кінофільмах, у цій стрічці сміливі чесні комуністи протиставлялись жорстоким та аморальним націоналістам. Страта польських полонених солдатів показана у кінострічці як ритуальне дійство: її здійснюють величезною сокирою, під час якого натовп партизанів УПА скандує: «Бандера, Бандера, Бандера!»1937
З 1944р. важливою складовою радянського пропагандистського дискурсу стало слово «бандерівці». Кожен, хто виступав (або його у цьому звинувачували) проти радянської політики, міг бути названий «бандерівцем», особливо якщо людина співчувала націоналізму або перебувала сама (чи її родич) в ОУН або УПА. Слово «бандерівець» мало зневажливе значення і його переважно вживали стосовно зрадників українського народу, колаборантів, фашистів, ворогів радянської влади, кривавих вбивць або шпигунів західних спецслужб. Це слово часто використовували для дискредитації антирадянських дисидентів та інших політичних противників. Згодом назва «бандерівці», або іноді просто «бандери», стала популярною не тільки в радянській Україні, айв інших республіках і державах-сателітах СРСР. Данило Шумук, який відсидів сорок п’ять років у польських, німецьких та радянських тюрмах і таборах, 1970 р. (після свого звільнення) приїхав до Одеси. Одного разу в трамваї місцевий житель назвав його «бандерою» - тільки тому, що Шумук говорив українською1938.
Епоніми «Бандера» («бандерівець» або «бандера», в однині) і «бандерівці» (у множині) можна зустріти у великій кількості радянських публікацій, присвячених українському націоналізму. «Бандерівцями» називали членів ОУН, партизанів УПА і часто усіх інших українських націоналістів. Ім’я Степана Бандери невтомно згадували майже в кожній публікації про український націоналізм та події Другої світової відповідного місця і часу, але сам Бандера не відігравав у цих матеріалах настільки помітної ролі, як, власне, його епонім. Бандері - як людині й політику - не приділяли так багато уваги, як іншим видатним «бандерівцям» - Коновальцю, Стецькові та Бульбі-Боровцю. Примітно також, що дуже мало радянських публікацій було присвячено особисто Степану Бандері.
Плідний український радянський письменник Юрій Мельничук писав про бандерівців: «Бридке це слово - бандеровець. Воно стало синонімом зради, запроданства, братовбивства. Кожну чесну людину, якій доводиться вимовляти це слово, охоплює почуття обурення, ненависті й огиди 359


до мерзенних виродків. Це почуття цілком справедливе, бо, говорячи про бандерівців, ми маємо на увазі українських буржуазних націоналістів, їх зраду і продажність, зміїну лють і ворожість до українського народу.
Підіть по селах західних областей України і спитайте дітей, на очах яких бандерівські мерзотники вбивали батьків; спитайте стареньких бабусь, що бачили, як бандерівці з німецьких “парабеллюмів” розстрілювали їх синів, дочок, внуків; підіть по тих селах, де бандерівці з димом пускали народне добро, і спитайте: “Хто такі бандерівці?” Від старого і малого почуєте одну відповідь: “Прокляті вбивці, нелюди фашистські, бандити” <...>
Могутній радянський народ розгромив німецько-фашистські орди. Радянська Україна визволилася з-під фашистської окупації; народ приступив до мирного творчого життя. А жалюгідні недобитки - українсько-німецькі націоналісти, бандерівці пішли до лісу і тільки темними ночами виходили зі свого лігва, щоб убивати, вішати, палити, грабувати, щоб перешкоджати мирному життю і соціалістичному будівництву. Але гнівною рукою народ знищив, розчавив націонал-фашистську бандерівську гадину.
Нема вже бандерівців. Спокійно працює тепер колгоспник, робітник, учитель, комсомолець. Проте ми не маємо права втрачати пильності ні на хвилину. Ми повинні бути пильними і сторожкими, повинні вчасно викривати і ліквідовувати будь-які прояви ворожої дії чи пропаганди, бо лютим ворогам нашим - американо-англійським імперіалістам не до вподоби мирне життя і творчі успіхи радянського народу»1939.
Незабаром після вбивства Бандери Мельничук написав памфлет «Під чужим порогом». Автор порівняв Бандеру з собакою та виклав історію його життя, зокрема й спритну співпрацю з німцями і країнами Західного блоку. Історія починається з того, що собака кусає свого господаря - священика, який піклувався про нього відтоді, як він був цуценям. Спересердя господар проганяє собаку, і пес опиняється на смітнику, але за деякий час господареві стає шкода свого гавкуна і він знову приймає того до господи. Проте собака по кличці Бандера й інший злісний пес починають робити наскоки і тероризувати жителів околиць. Сусіди об’єднуються та гамселять собаку так сильно, що він ледь виживає, проте його таки виганяють із села. Живучи сам, собака нападає на людей і кусає їх, вважаючи це героїзмом. До нього приєднуються інші лихі пси. Іноземний господар заманює його кісткою, підзиває до себе: «Де ж мій песик?» І собака по кличці Бандера гавкає у відповідь: «Хайль Гітлер!» За деякий час новий господар розв’язує війну і бере з собою собаку в похід. Війна точиться в краях, де собака виріс, тому він «біг поперед пана, показував йому дорогу, попереджав про небезпеку, охороняв його спокій і життя... Собака перегризав горло 360


своїм землякам». От якось новий господар підковує коня. Пес по кличці Бандера, дуже гордий своїми досягненнями, підходить до нього, витягує лапу і показує, що теж хоче бути підкованим, як кінь. Це так дратує господаря, що він карає собаку. Війна закінчується поразкою господаря собаки, але він знаходить собі нового володаря, у якого нова та своя війна. Собака знову має постійно гавкати, але вона повинна змінити тон. Однак і нового господаря собака теж дратує, він теж починає її бити. Одного разу, дорогою до свого житла, пес падає зі сходинок і вмирає. Після цієї байки Мельничук повідомляє своїм читачам, що Степан Бандера - «ватажок українських фашистів» - недавно помер, і його падіння зі сходів було таємним убивством, учиненим за наказом Теодора Оберлендера, якого Бандера шантажував. Потім автор дає зрозуміти, використовуючи термін «бандерівщина», що Бандера є особою, яка відповідальна за загибель 310 тис. людей, вбитих у Львові після німецького вторгнення. Така сама цифра фігурувала в обвинуваченні, яке WN подала 31 липня 1959 р. до Федерального управління державної юстиції в Людвігсбурзі проти батальйону «Нахтігаль» і Оберлендера. Мельничук закінчив свій памфлет словами «Собаці - собача смерть»1940.
Висновок
Бандері та ОУН(б) радянська пропаганда почала приділяти увагу влітку 1941р., але масштабна кампанія проти українських націоналістів стартувала тільки на початку 1944 р. Внаслідок різних соціально-політичних процесів та пропагандистських зусиль Бандера став одним із найбільш значущих символів українського націоналізму. Хрущов та інші радянські політики почали називати «бандерівцями» не тільки представників цього руху, але й інших політичних ворогів. Це повністю змінило смислове навантаження терміну, який спочатку був на вустах тільки у жертв масового насильства ОУН-УПА. На початку конфлікту з українськими націоналістами радянська влада вдавалася до насильства з пропагандистською метою, зокрема, до публічних страт. В межах першої великої пропагандистської кампанії, спрямованої проти українських націоналістів, ОУН і УПА таврували як «німецько-українських націоналістів», а український національний рух називали інтегральною частиною Німецької імперії - такою її частиною, що продовжує воювати і тероризувати населення навіть після поразки свого господаря. На початку 1947 р. діячів ОУН і УПА почали називати «буржуазними націоналістами»; на співпраці українських націоналістів із західними країнами усіляко акцентували увагу. Оскільки капіталізм у радянському дискурсі вважали видозміненим варіантом фашизму, капіталістичні країни почали називати «фашистськими». Крім того, радянська пропаганда називала Бандеру 361


і його рух «зрадниками України» (так само, як Власова та його армію - «зрадниками Росії»).
У дискурсі радянської пропаганди всіх радянських солдат та енкаведистів, вбитих німцями або українськими націоналістами, називали героями і мучениками. Одним із найвідоміших радянських мучеників, вбитих українськими націоналістами, був західноукраїнський письменник Ярослав Галан. У квартирі, де його вбили, відкрили меморіальний музей, а у кількох місцях на його честь спорудили пам’ятники. На честь деяких генералів і партизанів, убитих українськими націоналістами, радянська влада перейменувала міста, а на честь численних жертв ОУН і УПА - встановила пам’ятники. Перемога над українськими націоналістами стала важливою складовою радянсько-української міфології, що, разом із запереченням радянського масового насильства проти українського цивільного населення, не давало змоги багатьом українцям оплакувати своїх родичів. Це, зі свого боку, позначилося на пам’яті про злочини українських націоналістів, яких звичайні жителі Західної України з часом стали вважати мучениками та антирадянськими героями.
362


Частина 9. Відродження культу
Загибель Бандери та його похорон
Загибель від рук убивці перетворила Бандеру на мученика і зміцнила його політичний культ і міф. Представники української діаспори заявили, що його смерть є однією з найбільших трагедій в історії України. Загибель Бандери стала спусковим гачком для безлічі глибоко політизованих і ритуалізованих жалобних комеморацій, які тривали упродовж декількох тижнів. Відродивши культ Провідника, певні кола діаспори знову перетворилися на «харизматичну спільноту». Комеморативні заходи в пам’ять про Бандеру були організовані у багатьох країнах, як-от: Аргентині, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великій Британії, Канаді, Франції, США і Венесуелі. Глобалізація культу Бандери була б неможлива без переселення DPs (наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років). З найбільшим ентузіазмом комеморації Бандери відбулися в емігрантських колах, які складалися з тих, хто 1944 р. покинув Україну з німецькою армією або був ветераном дивізії СС «Галичина». Частина з них була прибічниками Бандери й називала його своїм Провідником ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів або «Української національної революції». Інші - дізналися про нього як про легендарного лідера революційного руху, коли билися в лавах УПА.
18 жовтня 1959р. на титульній сторінці мюнхенської газети «Шлях перемоги» - однієї з головних газет, контрольованих 34 ОУН, у штатному розкладі якої Бандера до того ж був записаний журналістом, - надрукували величезний некролог з його фотографією в центрі (іл. 247). Хоча на той час не було відомо, хто вбив Бандеру і чи був він власне вбитий, газета надрукувала таке повідомлення: «З великим смутком і болем повідомляємо Членство ОУН і Українське Громадянство, що 15 жовтня 1959 р. о 1 год. дня загинув з ворожої руки Великий Син Українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність України, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки портрету навели біографічну довідку вождя ОУН: «Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений польським судом на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941р. по 1944р.» Читачів першої шпальти також інформували про те, що 20 жовтня 1959 р. 363


відбудуться заупокійне богослужіння (о 9.00) та похорон Бандери (о 15:30, на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф). Повідомлялося, що жалоба за Провідником триватиме з 15 жовтня до 15 грудня1941.
Інші націоналістичні газети української діаспори («Гомін України» в Торонто й «Українська думка» у Лондоні) подали інформацію про смерть Бандери аналогічним чином. На титульній сторінці номера від 24 жовтня 1959 р. «Гомін України» надрукував величезний некролог з фотографією Бандери, розміщеною посередині, і заголовком: «Світла пам’ять. СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки фотографії був надрукований вступ до двох статей, а їхнє продовження - на шостій сторінці. Одна стаття називалася «Борець, Провідник і Символ», а друга - «У глибокому смутку...» Статті повідомляли, що Бандера був убитий ворогом українців, і його смерть «вразила всю українську діаспору по цей бік океану», оскільки в особі Бандери загинув символ цілої епохи всенародної української боротьби за незалежність1942.
Замість некролога на титульній сторінці 22 жовтня 1959 р. «Українська думка» опублікувала фотографію погруддя Бандери і довгу, скорботну й апологетичну статтю, яка починалася словами: «Степана Бандери більше немає серед живих! Степан Бандера був убитий рукою ворога». Погруддя виготовили 1948 р. у баварському таборі DPs (один - з дерева, інший - з гіпсу). Автор - Михайло Черешньовський, партизан УПА, який переїхав до Баварії 1947 р. На погрудді Бандера виглядав таким, яким він був на початку сорокових, років за 20 до смерті - за часів, коли ОУН(б) здійснювала «Українську національну революцію»1943. У статті повідомлялося, що звістка про смерть Бандери вмить засмутила «не тільки українське суспільство», а й всіх патріотів інших національностей. 15 жовтня «назавжди залишиться днем жалоби для всієї української нації, так само, як річниці загибелі Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Тараса Чупринки [псевдонім Романа Шухевича]». У статті запевняли, що «момент смерті Бандери настав тоді, коли всі без винятку українські патріоти зобов’язані... цінувати Бандеру як революціонера і політика». Стаття закінчувалася твердженням, що смерть Бандери не треба розглядати як кінець. Навпаки, це має надихнути вірних революціонерів-націоналістів, які перебувають в еміграції, на подальшу боротьбу: «Ім’я Степана Бандери було за його життя бойовим прапором для всього українського народу і таким же прапором залишиться воно і по смерти цього Провідника української національно-визвольної революції, аж допоки Батьківщина наша не позбудеться остаточно - раз і назавжди - із своєю кров’ю Героїв освяченої землі всякого врага і супостата!»1944.
У некрологах і жалобних статтях Бандеру згадували як справжнього патріота і національного героя, безстрашного ворога нацистської Німеч364


чини і СРСР. Після загибелі Бандери будь-які згадки про те, що він був фанатиком, радикальним націоналістом, прибічником фашизму і нацистським колаборантом, розцінювалися або як радянська пропаганда, або як єврейська чи польська провокація. Усім, хто солідаризувався з Бандерою, особливо не подобалося, коли в матеріалах про Бандеру згадували про воєнні злочини ОУН і УПА. У відповідь на такі статті націоналісти із середовища емігрантів часто звинувачували авторів у поширенні антиукраїнської пропаганди, нагадуючи, у свою чергу, про те, як НКВС, поляки чи німці вбивали українців1945.
5 листопада 1959 р. в газеті «Українська думка» надрукували матеріал, у якому Юліуша Сокольницького засуджували за «ганебний вчинок» - в газеті Daily Telegraph вийшла його стаття, у якій він згадував ім’я Бандери у контексті розповіді про етнічне насильство УПА проти польського населення. Редакція газети «Українська думка» зажадала від автора вибачень. Союз українців у Великій Британії (СУБ) попросив Daily Telegraph опублікувати лист-спростування, але після того як редакція відмовила йому в цьому, СУБ надрукував цей лист на сторінках видання «Українська думка». Діячі СУБ стверджували, що їх шокував матеріал Сокольницького, який був «дезінформований про життя і кар’єру пана Бандери»: Бандера з липня 1941р. по квітень 1945 р. був ув’язнений, і «тому він не може бути притягнутий до відповідальності за все, що відбувалося в Україні 1944р., особливо з 1943р.». Так само вони заявили, що «саме війська [радянського партизанського ватажка Сидора] Ковпака скоювали злочини, і [вони] були спрямовані за наказом Москви на знищення [українських націоналістичних борців за свободу]». У статті також нагадали про «гоніння, яким піддавали жителів Західної України в результаті польської окупації», і додали, що «перед лицем нашого спільного ворога - російського комунізму - має бути співпраця між нашими двома народами»1946. Невірна дата закінчення ув’язнення Бандери, зазначена у листі, свідчила про те, що шанувальники Провідника мало що про нього знали. Значно цікавішим, однак, є те, як вони прагнули вибілити воєнні злочини ОУН і УПА за допомогою віктимітизації та інструменталізації образу Бандери. Таке заперечення злодіянь ОУН і УПА триватиме понад півстоліття. Хоча залишається справедливим і те, що у багатьох своїх матеріалах опоненти Бандери покладають на нього особисту відповідальність за ті злочини, які скоювали члени його руху, а не він сам.
Претензії людей, які наважувалися нагадати про злочини ОУН- УПА, залишалися малопомітними на тлі загального потоку релігійних та політичних комеморацій, які у жовтні-листопаді 1959 р. влаштували осередки української діаспори у великій кількості країн (Аргентині, 365


Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Західній Німеччині, Новій Зеландії, Великій Британії та США)1947. Під час цих глибоко ритуал і- зованих церемоній, характер проведення яких відрізняла суміш релігійних і політичних мотивів, часто лунали проповіді священиків, де ненависть до СРСР і Росії (а іноді - до євреїв і поляків) була однією з ключових тем. Збори і демонстрації, які відбувалися після таких панахид, часто перетворювались на оргію політичної ненависті до «червоного диявола», де знову ж таки змішували політику та релігію1948.
На адресу родини Бандери надійшло кілька сотень листів, у яких свої співчуття висловили представники десятків різних організацій діаспори, зокрема студентських, школярських, релігійних, ветеранів УПА та дивізії СС «Галичина»1949. Націоналістичні торжества, раніше заплановані на 15 жовтня 1959 р. або на дні, наближені до цієї дати, відбулися на честь Степана Бандери (наприклад, святкування, організоване 18 жовтня в Торонто асоціацією колишніх воїнів УПА)1950. Наприкінці 1959 р. у деяких містах (зокрема у Лондоні) комеморації Бандери відбулися вдруге1951.
Репортажі про похорон Бандери надрукували всі українські газети - не тільки контрольовані 34 ОУН, а й багато інших, наприклад, головна американська газета української діаспори «Свобода» (Нью-Джерсі). На першій шпальті примірника від 31 жовтня 1959 р. газета «Гомін України» розмістила статтю під назвою «Остання дорога Провідника Бандери», автори якої у патетичній манері розповіли, що в «останній 500-метровий шлях Бандеру» провели 1 500 осіб, серед яких було десять священиків. Попрощатися зі своїм Провідником, який «загинув на першій стійці в кривавій, затяжній боротьбі з жорстоким, підступним, нікчемним ворогом», зібралися прихильники зі всього світу. «Свобода» й «Українська думка» повідомили, що на похороні було понад 2 тис. осіб. Масштаб трагедії, яка спіткала українців, читачі газет мали змогу оцінити за фоторепортажами. «Гомін України» опублікував світлину жалобної процесії, на якій четверо чоловіків несуть труну Бандери. Попереду труни крокують чоловік у костюмі (по центру) і четверо дівчат у формі (мабуть, члени СУМ), обличчя яких оповиті сумом і тривогою. Одна з дівчат плаче, опустивши очі. Погляд чоловіка, який зосереджений на прощанні з Провідником, не тільки сумний та замислений, а й здається сердитим. Обличчя людей, яких ми бачимо на фотознімку, свідчать про однаковий для всіх стан - непересічну втрату (іл. 248)1952.
На похороні Бандери тримав слово Стецько; його виступ згодом опублікували в кількох газетах. Лідер АБН заявив, що ім’я Бандери стало символом сучасної антимосковської боротьби України за незалежну державу й особисту свободу. За словами Стецька, феномен Бандери вийшов за рамки революційної [відокремленої] ОУН і став загальноукраїнським 366


надбанням нації-борця. В іншій частині промови Стецько похвально відгукнувся про побожність Бандери та визначив її як мотивацію його боротьби: «Християнство було нерозривною частиною Його духовости, віра в Бога і християнська мораль - критерієм Його поступування. Його глибинний патріотизм, Його націоналізм був інтегрально поєднаний із християнством. Він був свідомий того, що проти Москви, центру воюючого безбожництва і тиранії, можна успішно боротися тоді, коли Україна черговий раз ствердить своє історичне післанництво на Сході Европи - боротьбу за Христа проти Антихриста-Москви». Під кінець свого виступу Стецько перейшов на духовні і метафізичні мотиви: «Ми сьогодні розлучаємося з тлінними останками Степана Бандери, але Він житиме далі в наших серцях, в душах українського народу, і ЦЬОГО СТЕПАНА БАНДЕРИ ніяка брутальна, фізична, варварська сила Москви вирвати з-поміж нас неспроможна»1953.
Представники української діаспори, які не змогли бути присутніми на похороні в Мюнхені, віддавали шану Бандері за місцями свого проживання. В Едмонтоні Організація визвольного фронту (ОВФ) почала готуватися до комеморацій Бандери ще з 15 жовтня 1959р. У день похорону Бандери, 20 жовтня, майже в усіх українських церквах Едмонтону відбулися поминальні служби. 25 жовтня о 19:00 в соборі Св. Йосафата (української ГКЦ) відбулася панахида за участю шести священиків. Службу відвідали члени СУМ (в уніформі), «Ліги визволення України» (ЛВУ) і скаутської організації «Пласт» (в уніформі), що прийшли на неї зі своїми прапорами. Собор вщент заповнили люди у цивільному та в уніформах різного штабу. Після виступу чоловічого хору Українського народного дому парафіяльний священик виголосив проповідь, у якій він високо оцінив любов, відданість і зусилля Бандери задля України. Біля входу до собору вивісили жовто-блакитний прапор України і червоно-чорний прапор ОУН, а молоді дівчата роздавали присутнім жалобні стрічки1954.
У прикрашеному прапорами Українському народному домі відбулася «жалібна Академія». Зала не змогла вмістити всіх охочих, тому частині відмовили у вході. Жалобне зібрання розпочалося з «Похоронного маршу» Шопена. Людина, яку представили як D.M., прочитала написаний на честь Бандери вірш «Безсмертний син». Чоловічий хор виконав кілька релігійних і націоналістичних пісень. Спеціально до цієї комеморації знаний український художник - професор Юліан Буцманюк - написав портрет Бандери, який зробили центральним елементом декоративного убрання, розмістивши його на чорній стіні за сценою. По обидва боки портрету позначили дати народження і смерті Бандери, а безпосередньо перед ним поставили величезний вінок, два кошики з червоними трояндами і тризуб - символ України1955.
367


В Оттаві для підготовки комеморативних заходів українці із ЛВУ і СУМ створили спеціальні комітети. О 17:30 25 жовтня 1959р. у церкві греко-католицької парафії відбулася панахида, яку провів В. Шевчук; хор СУМ (в уніформі) виконав націоналістичні та релігійні пісні. Наприкінці панахиди священик у «зворушливих визначеннях» назвав померлого «Провідником і Вождем української нації». Після панахиди відбулися коме- моративні збори, у яких, очевидно, брали участь українці різної політичної орієнтації1956.
Через жалобу українська громада Клівленда скасувала всі свята і танцювальні вечірки. Балетний ансамбль СУМ відмінив свій виступ на заході демократичної партії Канади. У місті відбулося кілька поминальних заходів. Велика кількість людей, серед яких були члени СУМ (в уніформі) і Пласту», відвідала поминальну службу, що відбулася у церкві греко- католицької парафії 20 жовтня 1959 р. Під час служби в українській церкві православної парафії священик охарактеризував Бандеру як патріота і захисника України і провів паралель між ним і Джорджем К. Маршаллом, похорон якого відбувався того ж дня у Вашингтоні. Після богослужінь присутні вирушили до будівлі СУМ, де взяли участь у політичній частині комеморативних заходів, які відбулися біля символічної труни Провідника1957.
1 листопада 1959 р. опублікували один з перших віршів на спомин Степанові Бандері, авторства Ольги Лубської (іл. 194)1958. 7 листопада цього ж року опублікували поему Леоніда Полтави (Пархомовича)1959. У наступні тижні, місяці і роки з’явилася ціла низка поем і віршів (українською, німецькою та англійською мовами), присвячених Провіднику1960. 14 листопада газета «Гомін України» повідомила, що «Радіо Прага» сповістило новину про смерть Бандери ще за годину до його смерті1961. Фотографії погруддя Бандери, які газети друкували поруч з панегіриками, надавали смерті Провідника більш патетичного і величного характеру1962.
14 листопада 1959 р. вийшла стаття Дмитра Донцова, який нагадав скорботним українцям, що Бандеру, який не був демократом, вбили так само, як Петлюру і Коновальця, маючи на увазі, що Бандеру убили або за наказом радянської влади, або це зробили євреї. Донцов дійшов висновку, що Бандеру убили за ім’я, яке «могло... стати стягом, під яким єдналися б усі відважні, всі чесні на Україні... в критичні дні»1963.
Жалобні емоції, схожі до тих, які виникли через смерть Бандери, викликала в українській діаспорі звістка про смерть іншого східноєвропейського фашистського лідера - Анте Павелича, Поглавніка NDH, який помер 28 грудня 1959 р. в Мадриді. У 16-ту річницю заснування держави усташів (10 квітня 1957 р.) хорватський лідер, який у той час перебував у м. Ель-Паломар (неподалік Буенос-Айреса), пережив замах на вбивство 368


(скоєний, мабуть, югославською спецслужбою). У листопаді 1957 р. він переїхав до Мадрида, де згодом помер від хвороб та ускладнень, які виникли після замаху. Газета «Гомін України» стверджувала (майже тими самими словами, що й про Бандеру за кілька тижнів до того), що Павелич був «великим прихильником України та інших народів, поневолених Москвою», «великим патріотом» і «борцем за незалежність». Газета ОУН підкреслювала, що в похороні Павелича брали участь представники АБН і ОУН, які поклали вінки до його труни1964, а Володимир Пастущук, який на жалобній церемонії мав слово другим за списком, попрощався з Поглавніком іспанською мовою: «За кілька хвилин еспанська земля покриє тіло найбільшого поміж хорватів. Червоні вбивці вбили його тіло, але його дух та його ідеї волі й національної гідності житимуть поміж нами. Анте Павеліч вчить нас любити наші батьківщини і бути вірними нашим національним ідеалам. Він віддав своє життя за своїх братів і друзів своїх, як доказ найвищої любови... Ми, українці, розуміємо біль наших братів хорватів, тому що лише два місяці тому ми мали нещастя втратити, завдяки цій самій злочинній комуністичній руці, провідника нашого визвольного руху невіджалуванного Степана Бандеру. Зі смертю Павеліча хорватський народ тратить свого великого провідника, а наша родина поневолених народів - одного з кращих стратегів антикомуністичної боротьби»1965.
Антирадянські акції, демонстрації та ритуали
У календарі націоналістичних кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою: день загибелі Бандери відзначали щороку аж до розпаду СРСР. У деяких місцях такі вшанування тривали мінімум до 2009 р. Для багатьох українців та представників інших «поневолених народів» Бандера став важливим символом антирадянської боротьби. Під час численних комеморацій віддані Бандері «харизматичні спільноти» пропагували різні націоналістичні, крайні праві та неофашистські ідеї. Його смерть символізувала страждання України і всіх українців, про що невтомно нагадували, оскільки це й надалі допомагало залишати у тіні ті злочини, що скоїли ОУН і УПА. Той факт, що Бандеру убито КДБ, переконував ці націоналістичні угруповання в тому, що їхня діяльність - це священна війна проти СРСР та боротьба за незалежну українську державу. Загибель від руки вбивці перетворила Бандеру на символ визволення та опору. Подібне ставлення до свого лідера нагадувало комеморативну практику усташів та особливо словацьких емігрантів, які звеличували «мученика» й лідера клерикально-фашистського руху Йозефа Тісо не тільки під час суду, але й після його страти (18 квітня 1947 р.)1966. Найбільші 369


та найпишніші комеморації й демонстрації бандерівців зазвичай влаштовували на «круглі» роковини його смерті, зокрема п’яті, десяті тощо. У цьому параграфі ми опишемо лише деякі найвагоміші з них, приділяючи більше уваги містам зі значними українськими громадами - Едмонтону, Торонто і Мюнхену, а також столицям - Лондону, Вашингтону й Оттаві, де, між іншим, відбулися і найбільші антирадянські пробандерівські демонстрації. Циклічні комеморації Провідника виконували дві взаємопов’язані функції. По-перше, вони перетворювали Бандеру на героя і мученика. По- друге, вони посилювали колективне заперечення злодіянь, скоєних ОУН, УПА та іншими українськими колаборантами. Викривлений та інстру- менталізований образ Провідника, поданий у комемораціях, допомагав його прихильникам набути жертовного вигляду героїв і мучеників. Агресивна радянська пропаганда наповнювала «харизматичні спільноти» впевненістю у їхній правоті, за рахунок чого у середовищі українських емігрантів культ Бандери постійно розростався.
Перші комеморації на честь Бандери відбулися вже 1960 р. Так, 20 лютого 1960р. у м.Калгарі учасники зібрання подивилися фільм про похорон Бандери і заслухали виступи людей, які особисто знали Провідника1967. 28 травня 1960 р., у день Св. Трійці (на Зелені свята) відбулася панахида біля могили Бандери, що вже перетворилася на популярне місце паломництва українців1968. У присутності 200 людей священик освятив встановлений на могилі великий військовий хрест, а член 34 ОУН Ярослав Бенцаль виступив з патріотичною промовою1969.
15 жовтня 1960р. «Гомін України» повторно опублікував на своїй першій шпальті фотографію погруддя Бандери й повідомив читачам, що «15 жовтня цього року минає рік, як віковічний ворог українського народу - Москва, підступним способом обірвала нитку героїчного життя нашого Провідника» (варто зазначити, що на цю дату обвинувальний вирок у справі вбивства Бандери ще не був оприлюднений)1970. На другій сторінці цього ж номера редакція опублікувала світлини з похорону Бандери і присвячений йому вірш. У кількох статтях «ювілейного» номера автори закликали читачів і далі вести революційну боротьбу Бандери, яку вони вважали єдиним правильним шляхом звільнення України1971.
У Торонто асоціація ветеранів УПА поєднала комеморації Бандери зі Святом Зброї, яке зазвичай відзначалося 14 жовтня. 15 жовтня 1960р. у двох церквах відбулися панахиди за «упокій душі благословенної пам’яті Степана Бандери» і «всіх воїнів УПА, які пожертвували своїм життям заради свободи України». Серед учасників церемоній були члени організацій СУМ і «Пласт», а також чоловічий хор СУМ «Прометей». 16 жовтня в Українському домі (вул. Крісті, 83-85) відбулося поминальне зібрання. Хор «Прометей» виконав «Бойову пісню» та інші націоналістичні 370


й військові пісні. Учасники заходу виголошували промови. Сцену прикрасили погруддями Бандери і Шухевича, між якими розмістили плакати із зображенням Ісуса та емблему УПА1972. 15 і 16 жовтня подібні урочистості організували в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Едмонтоні, Лондоні, Монреалі, Мюнхені, Оттаві, Філадельфії тощо. У деяких містах прибічники Бандери споруджували конструкції з символічною домовиною, біля яких члени СУМ та інші люди в жалобі виконували націоналістичні пісні та читали вірші. У багатьох таких місцях сцену прикрашали портретом Бандери, біля якого діти та підлітки (у козацьких костюмах, уніформі СУМ тощо) здійснювали різні політичні та релігійні ритуали (іл.249-250)1973.
На другі роковини смерті Бандери емігрантська організація «Підпільна пошта України» випустила чотири непоштові марки: Бандера у молоді роки, Бандера після звільнення з польської в’язниці, з погруддям Бандери роботи скульптора Черешньовського (де Бандера постає вже як політичний діяч часів Другої світової - періоду, «коли під його прапором 200 тисяч борців Української Повстанської Армії та кадрів ОУН вели непримиренну боротьбу з двома окупантами України - гітлерівським і московським») і Бандера у повоєнні часи. Розповсюджувати марки (у Австралії, Бельгії, Канаді, Франції, Німеччині, Великій Британії та США) взялися члени СУМ - відповідно до газети «Шлях Перемоги», «покоління, яке вже тепер підготовляється перебрати прапор боротьби за самостійність і незалежність України і йти шляхом, що його вказав великий Провідник Степан Бандера». Ця ж газета закликала своїх читачів наклеювати ці марки на конверти з листами до друзів1974.
Другі роковини загибелі Бандери, як і перші, відзначали в багатьох місцях по всьому світу1975. В Сан-Паулу комеморації почалися з панахиди в українській церкві греко-католицької парафії, де облаштували символічну труну Бандери. По обидва боки домовини стояли юнаки з прапорами, а на її поверхні черниці виклали тризуб з пелюсток троянд. Святочну Академію провели у громадській будівлі; місць вистачило не всім. И. Собко відкрив зібрання хвилиною мовчання, після чого виголосив промову зі словами: «Вороги [України] і тут на чужині намагаються знищити нас, але дух Степана Бандери додасть нам сили перемоги». Дитячий хор, яким диригувала черниця, виконав гімн Бразилії. Для тих українців, які не мали змоги приїхати на цей жалобний захід, організували пряму радіотрансляцію1976.
17 листопада 1961р., того дня, коли німецька влада оприлюднила, хто і як саме вбив Бандеру, 34 ОУН організували прес-конференцію, на якій повідомили журналістам про деталі вбивства1977. В українських націоналістичних виданнях убивство Бандери співвідносили з вбивствами Петлюри і Коновальця, а СРСР називали країною, яка й далі провадила 371


політику Сталіна1978. Відразу після того, як ім’я вбивці Бандери назвали офіційно, українські асоціації, комітети та інші організації почали влаштовувати по всьому світу антирадянські демонстрації. 18 листопада 1961р. у Бредфорді відбувся мітинг «Об’єднання українців у Великій Британії», у якому взяли участь 1500 активістів, які зажадали, щоб за вбивство Провідника перед судом «вільного світу» постав Олександр Шелепін - голова КДБ, Микита Хрущов - перший секретар ЦККПРС і голова Ради міністрів СРСР, а також «московський уряд» і весь ЦК КПРС1979. Газета «Шлях перемоги» вийшла друком з величезною фотографією Бандери на першій сторінці, розмістивши у куті під нею портрети Шелепіна і Сташинського («організатора вбивства» та «виконавця»)1980. В наступному номері це видання повідомило (також на першій шпальті), що наступною жертвою може стати Стецько, і опублікувала (на третій шпальті) вірш Петра Кізко «Замало помсти», в якому автор вимагав «такої кари, щоб Москву віки вогнем пекли пожари»1981.
У неділю, 19 листопада 1961р., антирадянські та антикомуністичні демонстрації відбулися у Мюнхені, Едмонтоні, Дербі, Порт-Артурі і Форт- Вільямі (25 листопада - ще у семи містах по всьому світу, 26 листопада - в тридцяти одному місці, а у неділю 3 грудня - ще в двадцяти чотирьох). Загалом, відповідно до історіографії 34 ОУН, на межі 1961-1962 рр. українська діаспора організувала 132 антирадянські заходи такого штабу1982.
На демонстраціях, які відбулися у Лондоні 25 і 26 листопада 1961р., активісти несли плакати з написами: «Кров українського лідера на руках Хрущова!», «Геть російських убивць!», «Україна оплакує вбивство Бандери!», «Сьогодні Хрущов убиває українців, завтра це можеш бути ти!», «Майбутнє твоїх дітей - під загрозою гнобителів України!», «Бандера загинув за свободу України», «ОСТЕРІГАЙТЕСЯ! Хрущов хоче поховати вас!», «Комунізм - це ще одна форма російського імперіалізму!»1983
2 грудня 1961 р. у Нью-Йорку відбулася демонстрація перед будівлею радянського представництва в ООН. Протестувальники тримали в руках українські та американські прапори і карикатури на Хрущова, спілкувалися з перехожими та роздавали листівки. О 17:00 вони спалили радянський прапор, а потім «несамовито» штурмували будівлю, куди намагалися проникнути через двері та вікна. На інших демонстраціях, наприклад у Міннеаполісі, українські політичні активісти також спалювали радянські прапори. В окремих випадках до протестувальників приєднувалися «борці за свободу» з інших радянських республік, як-от з Естонії (після війни колишні солдати підрозділів СС і естонські колаборанти також переїхали до Північної Америки)1984.
372


Відразу після смерті Бандери 34 ОУН, користуючись нагодою, почали збирати кошти для «Фонду визвольної боротьби ім. Степана Бандери» (іл.265). Пожертвування від приватних осіб та асоціацій коливалися від 5 до 200 доларів (1960р. загалом зібрали 3105 доларів)1985. Також було організовано збір коштів для суду над Сташинським (у цілому зібрали 197800 німецьких марок, еквівалент 50 тис. доларів за курсом того часу)1986. Ця акція тривала під гаслом «не дати ворогу здобути перемогу» (як це сталося 1926р. у Парижі, коли у справі про вбивство Петлюри виправдали Шварцбарда). За допомогою цих фондів 34 ОУН видавали історичну пропагандистську літературу, поміж назв якої були такі книги як-от: «Російський колоніалізм в Україні», «Вбиті Москвою: Петлюра, Коновалець, Бандера. Троє лідерів українського національно- визвольного руху були вбиті за наказом Сталіна і Хрущова» та інші1987. Другу із згаданих книг написав Ленкавський, автор «Десяти заповідей українського націоналіста», який у липні 1941р. заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»1988.
22 липня 1962 р. газета «Шлях перемоги» оголосила, що неподалік від м. Вілья-Аделіна (Аргентина) українська громада розпочала будівництво Українського дому Степана Бандери (з великою залою для офіційних церемоній)1989. Того ж дня в таборі СУМ в Еленвілі (штат Нью- Йорк) відкрили (іл.266) Пам’ятник героям України (табір заснували в червні 1955 р.). За словами голови СУМ і засновників табору, їхньою метою були освіта молоді у сфері історії та культури й заохочення її представників до активної участі в житті громад і до служіння Богу та українській Батьківщині. Виховання дітей української діаспори в дусі ОУН та УПА засновники табору вважали своїм патріотичним обов’язком. Загалом у Північній Америці відкрили п’ять подібних таборів: «Веселка», «Верховина», «Білогорщина», «Карпати» і «Діброва». Деякі з них («Діброва») також працювали як розважальні центри та місця відпочинку1990. В еленвільському таборі встановили український тризуб висотою 12,8м (проект скульптора М. 4ерешньовського, колишнього воїна УПА, та архітектора І. Зайця; пам’ятник спорудили за сприяння Лева Добрянського, професора економіки Джорджтаунського університету та голови УККА, і компанії, що належала колишнім партизанам УПА Михайлові Шашкевичу та Миколі Сидору). По обидві сторони тризуба розташували погруддя Петлюри й Коновальця, Шухевича й Бандери. Згідно з СУМ: «Всі ці герої пожертвували своїм життям в боротьбі за суверенітет і державність України і служать натхненням для всієї української молоді». Протягом десятиліть діти українських діаспорян читали біля цього пам’ятника вірші, виконували релігійні, націоналістичні та військові пісні 373


ОУН-УПА, демонстрували танцювальні номери і пригощалися стравами української національної кухні1991.
Відкриття пам’ятника приурочили до святкування 20-ї річниці заснування УПА. У заході, який відбувся 21-22 липня 1962 р., взяли участь 5 тис. осіб. Увечері першого дня театральна трупа з Філадельфії зіграла п’єсу Леоніда Полтави «Армія волі УПА». Другий день почався з церковних служб, після чого учасники заходу благословили стяг Товариства вояків УПА Романа Шухевича. Церемонія відкриття розпочалася парадом членів СУМ, «Пласту», ветеранів УПА та гостей свята (у військовій формі або в цивільному), які крокували територією табору, гордо несучи прапори своїх організацій. З трибуни учасників демонстрації вітали лідери української діаспори (з промовами виступили проф. Добрянський та ін.). Свої привітання надіслали і керівники 34 ОУН і ЦК АБИ1992.
У кількох місцях, як і в попередні два роки, праворадикальні угруповання української діаспори організували комеморативні урочистості й на треті роковини смерті Бандери1993. Однак цього разу ці заходи певною мірою затьмарив суд над Сташинським, що відбувся у Карлсруе 8-19 жовтня 1962 р. Кожен день процесу висвітлювався на сторінках націоналістичної преси у детальних репортажах, тексти яких були переповнені антирадянськими висловами. Водночас у таких виданнях також публікували й «звичайні» матеріали - про вбивство Коновальця та «героїзм і трагедію» командирів УПА1994. Згідно зі «Шляхом Перемоги», на прес- конференції, яку зібрали після закінчення судового розгляду, Ярослав Стецько заявив: «Мусить знайтися країна вільного світу, яка матиме мужність на основі винесеного Федеральним Судом вироку поставити терористичні методи уряду СРСР перед Гаазький Міжнародній Трибунал». Він також зажадав «поставити справу злочинів уряду Хрущова» не тільки в Міжнародний трибунал, а й у Комісію ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі1995.
Вісім років позбавлення волі, які отримав Сташинскьий за вбивство Провідника, у 34ОУН назвали занадто м’яким вироком. Думкою українських націоналістів щодо цього поділився у своїй статті Т.Зариць- кий. Він писав, що 90% усіх публікацій мали тенденцію применшувати провину Сташинського, тоді як насправді він був «дуже перфідним, впертим, агресивним і з уродження злочинним типом», зрадником українського народу і своєї сім’ї - справжнім «московським яничаром»1996.
Іншу помітну заяву про вирок Сташинському зробив Артур Фурман - мабуть, найвідданіший іноземний шанувальник ОУН та українського націоналізму в шістдесятих роках. Фурман був німцем, якого після війни депортували до табору у Воркуті, де п’ять років свого життя він провів 374


пліч-о-пліч з українськими націоналістами. Мюнхенське та лондонське видавництва 34 ОУН видали українською мовою його автобіографічні романи «Кров і вугілля» і «Під прапором Бандери». У своїх романах він часто називає українських націоналістів, так само як і себе, «бандерівцями». Бандера був для Фурмана не тільки лідером організації, а й усього «поневоленого українського народу», і, відповідно, «синонімом України»1997. Коментуючи процес у Карлсруе, Фурман назвав його «доброю зброєю в руках» волелюбного українського народу, зокрема в руках ОУН. Він наполягав на тому, щоб ОУН максимально поширювала текст судового вироку, оскільки у ньому йшлося про те, що за вбивством Бандери стоїть російська влада. Щоб з’ясувати, за яких умов українські націоналісти могли мати з цього вигоду, Фурман повторив слова конгресмена Чарльза Дж. Керстена: «Ствердження цього суду, що большевицький уряд є конспіративним організатором цих мордів, проникне у свідомість цілого світу. Таке ствердження, наче меч архангела Михаїла, здемаскує совєтсько-росій- ських провідників і покаже людству їх справжню істоту... і тоді смерть Бандери не була даремна»1998.
На п’яті роковини смерті Бандери націоналістичні кола української діаспори також організували численні комеморації та антирадянські марші протесту. На демонстрації у Нью-Йорку (15 жовтня 1964 р.) протесту- вальники несли плакати з написами «Хрущов і Шелепін - криваві вбивці», «Російські руки геть від України!» і роздавали листівки із текстом «Ми звинувачуємо Москву і просимо Америку бути пильною». 17 жовтня 1964р. біля п’ятисот українців прибули до Вашингтона. Біля пам’ятника Шевченка вони заспівали націоналістичних пісень та поклали вінки, а згодом попрямували до будинку радянського посольства, яке під сильним дощем пікетували протягом трьох годин. Під час акції вони співали «партизанські пісні» та тримали у руках плакати з гаслами: «Боже, благослови Америку! Боже, звільни Україну!» Декілька протестувальників увійшли до посольства та повідомила персоналу, звертаючись українською, що вони є представниками «Українського визвольного фронту» (УВФ) і прийшли передати меморандум, у якому викривають Москву у вбивстві Бандери. Акція протесту завершилася виконанням націоналістичної пісні «Не пора» і українського гімну «Ще не вмерла Україна». Того ж дня українці також пікетували радянське посольство в Оттаві1999.
1964р. українська громада Едмонтона об’єднала комеморацію річниці загибелі свого лідера зі Святом Покрови Пресвятої Богородиці та Святом зброї. Як і в попередні роки, святкування розпочалося в соборі Св.Йосафата, після чого тривало далі у приміщенні Українського народного дому, де близько 200 осіб заслухали аудіозапис промови Провід- 375


ника, записаний п’ять років тому. Присутні захоплювалися його «далекоглядністю і політичною аргументацією»2000.
Крім комеморацій на честь Провідника, українські націоналісти діаспори відстежували та відвідували заходи, організовані на честь інших фашистських лідерів. У січні 1967 р. на сторінках місячника ABN Correspondence повідомили, що ЗО листопада 1966 р. у церкві Св. Миколая в Мюнхені відбулася поминальна служба в пам’ять про Корнеліу Зеля Кодряну, харизматичного лідера румунської «Залізної гвардії»2001. Того ж року світ побачила книга Стецька «ЗО червня 1941 року», у якій він заперечував, що створена ОУН(б) міліція чинила під час «Української національної революції» будь-які акти антиєврейського насилля. «Акт проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941 року» Стецько назвав актом антинімецького опору. Передмову до цієї книги Стецька, яка згодом стала дуже популярною, написав Донцов2002.
На десяті роковини загибелі Бандери до Мюнхена прибуло кілька сотень його прибічників з різних країн. 11 жовтня 1969 р. біля могили Бандери зібралися націоналісти, щоб «вшанувати пам’ять Провідника “Української національної революції*” і заявити незламну волю українського народу продовжувати визвольну боротьбу аж до перемоги над Москвою»2003. АБИ провів прес-конференцію, на якій запрошеним журналістам нагадали, наскільки в актуальний період важлива боротьба проти СРСР. Націоналісти також відвідали кілька церковних служб, присвячених пам’яті Провідника, і панахиду біля його могили, яку відслужили шестеро священиків. Під час цього заходу владика Кир Платон нагадав усім присутнім, що Бандера був «глибоко віруючим християнином та великим патріотом української нації». Наприкінці заходу 200 членів СУМ провели урочисту ходу; дві жінки з англійського осередку СУМ скропили могилу Бандери водою з Дніпра й посипали ґрунтом, перемішаним із хлібом і червоними ягодами калини (національним символом України, який згадується і в назві гімну УПА «Червона калина»). У мюнхенському театрі відбулася урочиста Академія, у якій взяли участь близько 1 500 людей; перед присутніми виступили Стецько і хор «Гомін» з Манчестера. Після закінчення зборів учасники попрямували до будинку на Крайтмаєрштрасе, 7, де провели мітинг, поклали вінки та виконали пісню «Не пора...» і гімн України2004.
У багатьох місцях по всьому світу прихильники Бандери, які не змогли відвідати могилу свого Провідника на десяті роковини його загибелі, провели мітинги, марші, церковні служби та пам’ятні збори за місцями свого проживання2005. 1966р. Ярославу Стецьку надали звання почесного громадянина м. Вінніпег (іл.252), а урочистості з нагоди десятих роковин загибелі Бандери увінчалися символічною демонстрацією ґрунту, який
376


привезли з могили Провідника. Цю святиню, що випромінювала ауру «націоналістичної святості», до Канади привіз Семен їжик2006. На урочистому заході, який відбувся у Лондоні, юні члени СУМ (у народних костюмах та уніформі) читали поезії біля портрету Бандери, прикрашеного прапорами ОУН(б) і України (іл.251)2007.
Під час ювілейного заходу у Вашингтоні, який відбувся 11 жовтня 1969 р., Михайло Шпонтак разом з двома активістками СУМ поклали вінок до пам’ятника Шевченку. Перед зібранням з промовами виступили антирадянські активісти (зокрема й член ОУН(б) Петро Мірчук), після чого демонстранти (приблизно 500 людей) підняли транспаранти та вирушили в бік радянського посольства. Поліція перешкоджала демонстрантам потрапити до посольства, але двом з них все ж вдалося прикріпити біля входу в будівлю листівку із портретом Шелепіна та написом «Розшукується» (на думку протестувальників, саме ця людина віддала наказ вбити Бандеру)2008.
Схожа демонстрація відбулася протягом наступних вихідних у Центральному парку Нью-Йорка. У ній брали участь як націоналісти старшого покоління, так і молоді члени СУМ і «Пласту» (в уніформі); в руках вони тримали транспаранти з портретами Бандери та прапори різних народів (угорського, польського, болгарського, грузинського, хорватського й естонського, Казакії та народів Північного Кавказу). Демонстранти наблизилися до будівлі радянського представництва ООН, біля якого вони спалили кілька радянських прапорів. Активіст СУМ та жінка у вбранні козачки намагались передати чиновникам посольства обвинувальний лист, але двері не відчинили2009.
Про відзначення 15-х роковин смерті Бандери Меморіальний комітет Торонто оголосив на першій шпальті видання «Гомін України». На урочистому зібранні, яке знову об’єднали зі Святом зброї та вшанування УПА, виконали три номери хорового співу; з промовою виступив відомий член ОУН(б) Микола Климишин, що, як і Петро Мірчук, вже був доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені2010. 15 жовтня 1974р. в Буенос-Айресі українці відправили панахиду, а п’ять днів потому в будівлі товариства «Просвіта» провели світську частину комеморації, яку традиційно розпочали з хвилини мовчання. Один із учасників події прочитав вірш Миколи Щербака «15 жовтня 1959 року». Націоналісти старшого покоління вручили членам СУМ вінок з жовто-блакитними та червоно-чорними стрічками, а ті поклали його до портрету Бандери. Цей акт символізував, що естафету революційної боротьби передали до рук молоді. Перед присутніми виступали представники різного віку. Зі сцени лунали вірші, присвячені Провіднику, військові пісні УПА та гімн «Ще не вмерла Україна»2011.
377


ЗО березня 1973 р. в Монреалі помер Донцов, культ якого також започаткували прибічники Бандери. На обкладинці номера за травень- червень 1973 р. газета ABN розмістила портрет Донцова з таким заголовком: «Великий політичний мислитель, поборник ідеї спільного фронту народів, пригноблених російським імперіалізмом у їхній боротьбі за національну незалежність»2012. На п’яту річницю смерті Донцова газета «Гомін України» опублікувала фотографію його погруддя роботи Черешньовського (скульптора погрудь Бандери, Шухевича, Петлюри та ін.)2013 1983 р., до сотої річниці народження та десятих роковин смерті, Донцова вшановували як «великого мислителя», «революціонера» та «філософа»2014.
Двадцяті роковини з дня смерті Бандери збіглися з п’ятдесятою річницею заснування ОУН. З жовтня 1979 р. видання «Гомін України» на своїй першій сторінці опублікувало портрети видатних українських націоналістів - Коновальця, Бандери, Шухевича і Стецька, й оголосило, що 7 жовтня в Торонто націоналісти «віддадуть данину пам’яті героїзму тисяч загиблих членів ОУН»2015. 10 жовтня та сама газета опублікувала велику світлину погруддя Бандери та інтерв’ю з українським дисидентом Валентином Морозом, у якому він пояснював, чому було вирішено поєднати святкування двох ювілейних дат: «Ім’я Степана Бандери зв’язане нерозривно з історією ОУН, за його життя як і після його героїчної смерти. Він живе в ОУН, а через неї і з нею в серцях і в душах усієї української нації, як символ прагнень до волі й самостійности, як прапор нації на революційно-визвольному шляху»2016. На наступній сторінці Любомир Рихтицький заявив, що «неможливо вбити історичний символ [Степана Бандеру] так само, як неможливо вбити ідею»2017; голова УВФ підкреслив, що «дух Бандери кличе всіх нас»2018.
Святкування подвійного ювілею викликало натхнення в численних українських громадах в усьому світі, але найпишніші церемонії відбувалися в Мюнхені - найважливішому місці паломництва українських націоналістів2019. На цю подію до Мюнхена приїхала низка провідних українських націоналістів, зокрема й Микола Климишин та син Бандери Андрій, які завжди підтримували Стецька, невтомного лідера АБН (з 1946 р.) і лідера 34 ОУН (з 1968 р.). Політико-релігійні заходи розпочалися 11 жовтня 1979 р. Цього дня у мюнхенському готелі Penta відбулася конференція, де Стецько виступив з промовою «Ми звинувачуємо Москву і попереджаємо вільний світ» (іл.253). У своєму виступі, як пише видання «Гомін України», він згадав «вбивства українських бійців, поінформував [аудиторію] про політику насильницької русифікації, закликав [їх] бойкотувати Олімпіаду 1980 року в Москві... і закликав до політико-психологічного контрнаступу проти Москви»2020. Після виступу 378


Стецька слово взяв Андрій Бандера, який висловив розчарування тим, що влада Німеччини, незважаючи на рішення суду, досі не заарештувала колишнього голову КДБ Шелепіна2021.
13 жовтня 1979 р. у Мюнхені відбулася панахида, яку відвідало кілька сотень членів ОУН старшого покоління і молодь СУМ. Націоналісти, яким не вдалося відвідати цей захід (жителі Австралії, Канади, Бельгії, Франції, Англії та США) надіслали свої вінки (з червоно-чорними або жовто- блакитними стрічками) поштою. На могилі Бандери виступили Климишин та інші націоналісти, зокрема лідери СУМ і АБН. Представники українських націоналістичних громад із кількох країн віддали салют. У статті в «Гомін України» не уточнюється, чи використовували вони оригінальний фашистський салют ОУН(б) 1941р. (який полягав у випростовуванні правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови» з одночасним вигуком «Слава Україні!»), чи це була його модифікована версія, з виконання якої фашистський жест прибрали2022.
Після закінчення мітингу відбулися урочисті збори. Залу готелю Penta прикрасили портретами Бандери і червоно-чорними й жовто-блакитними прапорами. Захід розпочав Степан Мечник, один із соратників Бандери. Він повідомив присутнім, яких нараховувалось близько 800 осіб, про телефонний дзвінок з Рима - від секретаря патріарха ГКЦ Йосипа Сліпого. Секретар запевнив Мечника у тому, що в столиці західного християнства також урочисто поминають 20-ті роковини загибелі Провідника. Перед присутніми виступили українські танцювальні та вокальні колективи з декількох країн (зокрема, квартет бандуристів з Франції, жіночий ансамбль «Діброва» з Мюнхена і гурт «Чабан» з Англії). Кілька людей прочитали вірші з присвятою Провідникові, нарешті, всі виконавці зібралися на сцені і заспівали гімн України - во славу Провідника. Церемонія, як і десять років тому, закінчилася ходою до житлового будинку на Крайтмайрштрасе, 7. Колонну очолили Стецько та інші видатні члени ОУН (Климишин, Мечник), а також молоді націоналісти СУМ (в уніформі). Перед будинком, де вбили Бандеру, з промовою виступив Омелян Коваль. Він закликав українську молодь і далі вести боротьбу, розпочату їхніми батьками - «поколінням бандерівців». Молоді українці зібрали підписи під петицією до міської ради Мюнхена з проханням перейменувати вулицю Крайтмайрштрасе на Степан-Бандера-штрасе і встановити пам’ятну дошку на будинок, де вбили Провідника. Після закінчення мітингу молоді учасники спалили радянський прапор (іл.254), а всі присутні виконали пісню «Не пора» та український гімн2023.
Такі самі заходи і демонстрації відбувалися у 20-ті роковини вбивства Бандери і в багатьох інших містах. Так, у Лондоні перед радянським посольством українці провели демонстрацію, під час якої учасники три379


мали в руках пробандерівські та антирадянські плакати (іл.255)2024. На демонстрації АБН, яка відбулася у Нью-Йорку перед приміщенням радянського представництва в ООН, український дисидент Валентин Мороз підпалив радянський прапор (іл.256)2025. Молодіжний журнал «Авангард» опублікував малюнок голови Бандери на тлі хреста (іл.259); під рисунком розмістили напис: «Буде пімста!»2026 З нагоди 20-х роковин загибелі Бандери викарбували пам’ятні бронзові медалі2027.
Українські націоналісти зазвичай не беруть до уваги ті емоції, які виникають у євреїв через культ Провідника та ритуалізоване заперечення злодіянь і воєнних злочинів українських повстанців та міліції. Але в листопаді 1979 р. «Гомін України» на першій шпальті з гордістю повідомив, що у зв’язку з річницею загибелі Бандери слова співчуття надіслав Комітет єврейсько-української співпраці (заснований у Єрусалимі 1979 р. представниками українсько-єврейської еміграції на чолі з Яковом Сус- ленським)2028.
Знаменні події траплялися і у проміжні між круглими датами роки. Зокрема, у липні 1982 р. представників УПА та інших північноамериканських українських націоналістичних асоціацій запросили до Вашингтона на святкування «Тижня поневолених народів», де вони разом з тридцятьма американськими конгресменами відзначили сорокаріччя УПА. За повідомленням газети «Шлях перемоги», 11 липня 1982 р. над будівлею Конгресу США підняли прапор УПА - червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно затверджений у такому вигляді на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р.2029 Голова ГКЦ Йосип Сліпий (учасник акції проголошення ЗО червня 1941р., якого вислали з СРСР 1963 р.) написав з нагоди 40-ї річниці УПА наступне: «Українська Повстанська Армія родилася з християнської свідомости про конечність боротьби проти сатани і його земних служителів...»2030 Рік по тому Стецько, голова АБН і ОУН, був запрошений до Конгресу США у зв’язку з відзначенням ювілеїв АБН та «Комітету поневолених народів» (National Captive Nation Committee). 18 липня 1983 р. «останнього прем’єра вільної української держави» (так Стецько все ще себе називав) прийняв віце-президент США Джордж Буш. Ще через день у Білому домі відбулася зустріч Стецька з президентом Рейганом2031.
1982 р. українська громада в Клівленді почала збирати гроші на пам’ятник воякам УПА, на якому планували зробити напис: «Немає більшої любови, як віддати життя своє за друзів своїх»2032. На той час українські громади вже спорудили кілька подібних пам’ятників в інших містах. Зокрема, у Едмонтоні перед величезним українським молодіжним комплексом встановили погруддя Романові Шухевичу у військовій формі (скульптор Черешньовський, іл.257). Саму будівлю комплексу звели 380


у 1972-1974 рр.; часткове фінансування надали влада провінції Альберта і федеральний уряд Канади (у контексті політики мультикультуралізму, яку офіційно здійснювали з кінця 1971р.)2033. Українські націоналісти не тільки встановлювали пам’ятники відомим командирам УПА, а й вшановували їх на публічних заходах. Наприклад, 22 червня 1980р., на тридцяті роковини від дня смерті Шухевича, 6 тис. українських націоналістів з Чикаго, Детройта, Монреаля, Мюнхена, Нью-Йорка, Оттави, Пітсбурга і декількох інших міст провели у Торонто на урочисту панахиду2034. 1988 р. у Kyiv camp (Оквіль, Онтаріо, Канада) Товариство вояків УПА відкрило «Пам’ятник слави УПА», виготовлений з уламку скелі, на поверхні якого висікли рельєфну постать повстанця УПА (у військовій формі) і величезний тризубець (іл.258)2035.
Іще одним важливим компонентом антирадянських комеморацій, які регулярно проводили ветерани ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина» та їхні діти, було звернення до «Акту проголошення відновлення Української держави від ЗО червня 1941р.». Націоналістична преса щороку друкувала модифіковану версію тексту цього документу, називаючи відповідні події актом «відновлення Української держави» і символом справжнього українського патріотизму. Українські націоналісти усунули з тексту всі вирази, які свідчили про захоплення Гітлером і прагнення до тісної співпраці з «Великою Націонал-Соціялістичною Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі» (іл. 1 19) 2036.
Праві кола української діаспори запровадили до публічного простору ще один важливий націоналістичний наратив - голод 1932-1933 рр. Стосовно цих подій почали використовувати назву Famine Holocaust, або «Український Голокост» (у назві проглядалась паралель зі знищенням європейських євреїв під час Другої світової, відомим з кінця сімдесятих років як Голокост). Назва «Голодомор» стала загальновизнаною переважно з кінця вісімдесятих. Фонетична подібність англійських назв Голодомору та Голокосту не випадкова. Безпосереднім поштовхом для розвитку націоналістичного дискурсу про голод стала трансляція популярного міні- серіалу «Голокост», який мільйони жителів Північної Америки подивилися по каналу NBC 1978 р. У серіалі показали історію життя однієї єврейської родини, яка проживала у Берліні в період з 1933 р., тобто з часу, коли до влади прийшли нацисти, і до закінчення війни. Мінісеріал привернув увагу громадян Північної Америки до теми знищення європейських євреїв. Українців у серіалі показали нацистськими поплічниками і співучасниками Голокосту, що суперечило інтерпретаціям, яких дотримувалася українська діаспора2037.
Про приблизну кількість жертв голоду в Україні стало відомо тільки на початку дев’яностих років, це близько від 2,5 до 3,9 млн 381


українців. На той час, як і у вісімдесяті роки, на тему голоду було зроблено ще відносно мало демографічних досліджень, що й зробило можливим викривлення статистичних даних у бік збільшення числа жертв. Націоналістичні кола діаспори стверджували, що під час Голодомору загинуло більше українців, ніж євреїв під час Голокосту. В статтях, листівках, книгах і написах на пам’ятниках вони вказували, що від голоду загинуло близько п’яти, семи, восьми або навіть десяти мільйонів українців2038. Іноді у статистиці просто сумували дані про всі втрати українців у період 1921-1956 рр. та протиставляли підраховану таким чином цифру - 15 млн осіб - кількості жертв серед єврейського населення - 6 млн осіб2039. Роман Сербин, професор східноєвропейської історії Монреальського університету, в якому після війни викладав Донцов, писав: «У останні роки багато було написано про штучний голод, який розорив Україну в 1932-1933 роках та призвів до загибелі 7-10 мільйонів людей»2040. В науковому збірнику, опублікованому 1986р., Марко Царинник порівняв кількість жертв голоду в Україні з чисельністю жертв Голокосту2041. З різних причин учасники дискурсу про Голодомор вдавалися до інструменталізації страждань жертв голоду. Здебільшого ці люди керувалися бажанням привернути увагу до радянського заперечення голоду і політичної ситуації в радянській Україні, але також і через потребу дати відсіч звинуваченням щодо причетності українців до Голокосту2042.
Незадовго до 25-х роковин загибелі Бандери пішли з життя двоє значних українських націоналістичних діячів: син Степана Бандери Андрій (пом. 19 липня 1984 р.) і Йосип Сліпий, харизматичний глава ГКЦ і вагомий символ українського націоналістичного руху (пом. 7 вересня 1984р.). Газети «Шлях перемоги» та «Гомін України» одразу почали називати померлих героями і мучениками, так само як раніше вони це робили у випадках з Бандерою і деякими іншими його соратниками2043.
Попри втрати двох вищезгаданих діячів, для всіх послідовників Бандери 1984 рік став особливим. Це був рік 25-х роковин загибелі та 75-ї річниці з дня народження їхнього Провідника. На початку року «Шлях перемоги» випустив червоно-чорний настінний календар, який прикрасили портретом Бандери і цитатою з посмертно відредагованого збірника його творів «Перспективи української революції»2044. В травні цього року «Гомін України» оголосив Бандеру і Шухевича героями місяця2045. 17 жовтня ця ж газета опублікувала на першій шпальті портрет Бандери та фотографію пробандерівської демонстрації, що відбулася у Мюнхені 1979 р. Читачам статті нагадали, що на портреті зображено символ української нації2046. КУК закликав українських громадян Канади вшанувати пам’ять Бандери як «одного з найбільших борців XX століття з комуністично-російською імперією»2047.
382


За день до ювілею газета «Шлях перемоги» опублікувала на першій шпальті портрет Бандери і короткий нарис його життя, яке припало на часи «заліза і крови». Текст було написано у стандартному дусі геро- їко-панегіричного наративу2048. На іншій шпальті розповіли про те, як часто могилу Бандери відвідують місцеві емігранти та іноземні гості2049. У наступному номері - про революційний характер Провідника, його похорон та розмістили фотографію могили, вкритої вінками2050. За тиждень видання проголосило жовтень «місяцем Бандери в Мюнхені» і поінформувало своїх читачів, що 1984 р., як і в попередні роки, українці з багатьох країн світу знову здійснять паломництво до могили Бандери. Паломники, які прибули до Мюнхена, спочатку відвідали політизовану панахиду, а потім вирушили до зали Мюнхенської консерваторії - на урочисту святкову Академію. У своєму виступі з цієї нагоди Стецько нагадав присутнім, що революційна боротьба не закінчилася: «Навколо нас світ ворогів - постверсальська система, яка легалізувала окупацію України». На тлі величезного портрета Бандери хор з Ноттінгема (у козацьких костюмах) виконав пісні УПА. Захід закінчився урочистою ходою вулицями міста, у якій взяли участь 800 осіб; у руках вони тримали смолоскипи і транспаранти. Цього разу демонстранти рухалися не у бік Крайтмайрштрасе, 7, де вони зазвичай спалювали радянські прапори, а попрямували до площі Одеонсплатц. Після закінчення маршу активісти СУМ встановили на площі стенд і певний час звертались до перехожих з антирадянськими роз’яснювальними бесідами2051.
20 жовтня 1984р. у пам’ять про Провідника у Лондоні відбулася церковна служба, після якої близько 1 500 осіб пройшли містом з прапорами у руках, вигукуючи антирадянські гасла. У другій половині дня перед демонстрантами виступив Василь Олеськів; на тлі величезного портрета Степана Бандери манчестерський хор (у козацьких і народних костюмах) виконав популярні антирадянські та революційно-націоналістичні пісні («Ми зродились із крови народу»)2052. 1984р. до переліку місць, де на честь Бандери регулярно проводили ритуалізовані антирадянські заходи, потрапив і Голлівуд2053.
Наступний раунд меморіальних заходів відбувся 1989р., але в ньому не брав участі лідер ОУН і АБН Ярослав Стецько: він помер у Мюнхені 5 липня 1986 р. Новим лідером АБН стала Слава Стецько, вдова «останнього прем’єра України». Василь Олеськів перебрав на себе керівництво ОУН2054. Незабаром після смерті Стецько також став культовою фігурою, але його прославляли не так пишно, як Бандеру. У сороковий день смерті Стецька опублікували поему анонімного поета - «Провідникові», присвячену легендарному лідерові АБН. Поет високо оцінив тверду віру Стецька в «Правду Святу», його рішучість та готовність йти на жертви.
383


Автор сумував про втрату Стецька, порівнюючи її з втратою Бандери. 13 серпня 1986 р. у Мюнхені відбулося комеморативне зібрання, під час якого члени СУМ (у коричневих мундирах) декламували не менше дюжини подібних пишномовних та войовничих віршів2055. Офіційні співчуття з приводу смерті Стецька висловили і у Тайбеї, де 19 липня 1986 р. тривали заходи Тижня поневолених народів2056.
Звістка про смерть Стецька певною мірою засмутила українські націоналістичні громади, але це анітрохи не вплинуло на загальний характер традиційних ритуалізованих заходів. 15 жовтня 1989 р. «Шлях перемоги» опублікував на першій шпальті фото погруддя Бандери, його автограф і статтю «Степан Бандера - творець нової епохи». Як і в попередні роки, Бандеру назвали головним сином народу; як говорив про це Леонід Полтава: «Ніколи не можна забити того, хто прапором став для народу!» На першій шпальті газети опублікували вірш, присвячений Провідникові, і статтю про суд над Сташинським, написану Степаном Ленкавським (пом. 1977 р.)2057.
1989 р. комеморації відбулися за усталеним у Мюнхені графіком. Біля могили Бандери відбулася панахида, яку відслужили єпископ Платон та інші священики. На захід зібралися націоналісти різних поколінь, багато з яких були одягнені в форму або у цивільне і несли червоно- чорні прапори. З промовою виступив Олеськів, новий лідер ОУН. Після панахиди присутні вирушили на жалобну Академію, організовану Кашубою, колишнім співробітником СБ. З помосту, вкритого вишитою тканиною, з промовою виступив Володимир Мазур, який нагадав про «злісних ворогів» і «величезні страждання» українського народу. Сцену позаду нього прикрашав величезний портрет Бандери з написами «1959» і «1989» по обидва боки. У виконанні музичних колективів пролунали націоналістичні та народні пісні. Основна відмінність між цим та попередніми заходами полягала в тому, що цього разу, як відзначала преса діаспори, урочистості відбулися і в Західній Україні, зокрема, на батьківщині Бандери - в с. Старий Угринів. Це був знак майбутніх політичних змін2058.
Перший музей Бандери
Перший музей, присвячений Бандері, було відкрито у будівлі СУБ в Ноттінгемі (Велика Британія) 20 жовтня 1962 р., наступного дня після оголошення вироку у справі Сташинського. Основними експонатами «Музею української визвольної боротьби ім. Степана Бандери» стали особисті речі Провідника2059. У 34 ОУН вважали, що для цих «священних» реліквій Велика Британія є значно безпечнішим місцем, ніж Мюнхен2060.
1978 р. музей переїхав до Лондона, де його відкрили вдруге 6 жовтня 1979р.2061 За словами Василя Олеськіва, лідера ЗЧОУН у 1986-1991 рр.
384


і багатолітнього директора музею, ідея переїзду була пов’язана з бажанням зробити його доступнішим для іноземних відвідувачів2062. Разом з тим музей ніколи не був призначений для залучення широкого загалу: інформація про нього була відома лише вузькому колу українських націоналістів (швидше, він був місцем їхнього паломництва)2063. Засновники музею мали на меті зберегти особисті речі Бандери для майбутніх поколінь (значну частину експозиції доставили з Мюнхена). Згодом екпозицію перемістили в Лондон (іл.262), на перший поверх «Української Видавничої Спілки ОУН» (вул. Ліверпуль Роуд, 200). Відтоді весь музей розміщується у цій темній, схожій на криївку, кімнаті (26 кв.м) з невеликими вікнами просто під стелею. Два центральні експонати музею - посмертна маска Бандери та одяг, в якому його убили. На костюмі і сорочці видно сліди крові (вочевидь, вони потрапили на одяг відразу після пострілу капсулою з отрутою). Основна мета демонстрації закривавленого одягу - нагадати про страшний момент убивства, яке символізує знищення України та українців радянськими гнобителями. З метою увічнити вигляд, харизму і велич Бандери з його обличчя зняли посмертну маску (іл.263), яку демонструють відвідувачам поряд з жакетами, сорочками Бандери (одна з них - із краваткою), темними шкіряними рукавичками, капелюхом, портфелем, светрами, пальто, піжамою, туфлями з темної шкіри, спортивним взуттям, прогулянковими черевиками, ковзанами і невеликою складаною лопатою.
Усі речі - предмети гардеробу Бандери, диван, радіоприймач, комод, великий дерев’яний стіл, напівкруглий штемпель чималого розміру, дерев’яний настільний годинник, друкарська машинка, що колись належала Євгенові Коновальцю, - усе це розташовано таким чином, щоб у відвідувача склалося враження нібито він побував у робочому кабінеті, вітальні та навіть спальні Бандери. Враження підсилюють портрети Коновальця і Петлюри, які розміщено поруч з хрестом і тризубом на тих же місцях на стіні за письмовим столом Бандери, що і колись у мюнхенському робочому кабінеті. Кров на жакеті й сорочці нагадує відвідувачам про загибель Бандери, але його погруддя, посмертна маска та сухі квіти з похоронних вінків наштовхують на думку, що Провідник десь зовсім поруч. Деякі з речей експозиції не належали Бандері, але представлені у музеї для концептуалізації постаті Провідника як символу ОУН, УПА та українського націоналізму загалом2064.
Одним із таких експонатів є погруддя Шухевича. Його, як і погруддя Бандери, виготовив скульптор Черешньовський. Обидва погруддя розміщені на постаментах таким чином, щоб відвідувач міг зустрітися поглядом з Бандерою і Шухевичем. На столі, накритому вишитою скатертиною, лежить збірник статей Бандери «Перспективи української революції», посмертно відредагований та виданий його послідовниками 1978 р. 385


Загальний вигляд цієї композиції нагадує Біблію, що лежить на вівтарі. В одній із вітрин демонструється закривавлений піджак, сорочка і наплічна кобура Бандери (але без пістолета, який знайшли під час огляду його одягу в лікарні). В іншій вітрині розміщено дві шкіряні сумки партизанів УПА, які, про що інформує табличка, 1947 р. привезли до Баварії з України. Ще у чотирьох вітринах виставлені предмети різного призначення. Багато з них - газети, листівки та брошури сорокових і п’ятдесятих років - пропагандистські матеріали. Деякі з них привезли до Баварії з України, інші - надійшли з приватних колекцій діаспори. До цього переліку також входять медалі, наклейки ОУН і УПА, брошури, нагороди і дипломи різних організацій. Одна вітрина містить десяток зразків вишитих різноманітним орнаментом поробок, аби нагадати про спорідненість між українським націоналізмом і фольклором. Інша група експонатів - портрети лідерів ОУН і УПА, декілька світлин Провідника і пов’язаних з ним місць, зокрема, будинок батьків у Старому Угринові та церква, в якій служив його батько. Поміж інших світлин - знімки часів його юності (на одному з них він стоїть в козацькому строї з гвинтівкою в руках), світлини сімейного життя, що відтворюють мюнхенський період, а також вирізки з текстами його інтерв’ю. Крім того, у вітринах також демонструється колекція поштових марок із зображенням Бандери, дві листівки з цими марками і кілька облігацій бойового фонду ОУН, зокрема і облігація на суму 100 гривень2065.
На одній зі стін експозиції представлено галерею портретів членів ОУН і серію кольорових малюнків, на яких зображені сцени, що пов’язані з перебуванням українських в’язнів у концтаборах. Портрети розміщено у два ряди. У верхньому - члени ОУН (чоловіки): Євген Коновалець (посередині), Степан Бандера та Ярослав Стецько (по обидва боки від нього), Михайло Сорока та Степан Ленкавський; у нижньому ряду розміщено фотографії жінок: Алли Горської, Ірини Сеник, Оксани Попович, Катерини Зарицької-Сороки, Галини Дідик та Оксани Мешко (іл.264).
Під портретами героїв розміщено серію рисунків (15 шт.), що зображують коцентраційний табір смерті Аушвіц. Автор малюнків - Петро Балей, в’язень табору й автор декількох книг. Рисунки - єдині музейні експонати, які пов’язані з Голокостом. Однак вони розміщені у музеї не для того, щоб пояснювати, що таке Аушвіц або Голокост, або чому це сталося, що якихось людей утримували і знищували у цьому таборі. Дивлячись на рисунки і написи до них, у відвідувачів може сформуватися думка, що єдиними ув’язненими Аушвіцу були українці, зокрема члени ОУН(б), а отже, українські націоналісти не можуть бути причетні до Голокосту.
Поміж в’язнів табору, які зображені (у смугастому спецодязі), ми впізнаємо Степана Ленкавського, Лева Ребета, Миколу Климишина та 386


Юліана Заблоцького. На малюнках відтворено різні сюжети. В’язні лежать або сидять на своїх ліжках, курять цигарки, стоять у шерензі під час переклички, прибирають бараки або підмітають табір. Німці та наглядачі б’ють їх палицями та батогами. На одному з рисунків зображені люди, які гинуть у газовій камері (під цим рисунком немає жодного підпису, де б зазначалося, хто ці невинні жертви). З інших, навпаки, зрозуміло, що на них зображено членів ОУН(б). В експозиції немає жодних прямих або неявних вказівок на те, що в Аушвіці утримували і в’язнів з числа євреїв, які, власне, і складали більшість жертв. Ані за допомогою малюнків, ані будь-яким іншим чином відвідувач не зможе дізнатися, що українські в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв, переважну більшість яких було знищено у таборах (тоді як більшість українців вижили)2066.
Схожим чином питання про умови перебування українців у таборах смерті висвітили у виданні «Чому світ мовчить» (Париж, 1945— 1946рр., іл.261), анонімні автори якого (досить імовірно, члени ОУН) не повідомляли, що поміж в’язнів німецьких концтаборів були євреї. Єдиними євреями, яких вони згадували у своїй брошурі, були єврейські наглядачі. Українських в’язнів автори поділяють на зрадників і патріотів. Патріотами є в основному бандерівці, саме вони - головні жертви німецьких концтаборів (українських патріотів убили або замучили не тільки наглядачі таборів, а й ув’язнені, зокрема, поляки, росіяни і більшовики). Подібної логіки дотримуються і в експозиції музею Бандери, відповідно до якої головні жертви Голокосту - члени ОУН(б)2067.
На іншій стіні лондонського музею Бандери розміщено фотографії, присвячені УПА. Бандера ніколи не керував цією армією і навіть не належав до її лав. Але він завжди був її духовним лідером і, зрештою, одним із її головних символів. На знімках зображені командири УПА: Ростислав Волошин, Володимир Щигельський (капітан «Бурлака») та Василь Сидор; священик з чотирма партизанами УПА біля братської могили і величезним хрестом на ній; партизани на медогляді; невеликий підрозділ УПА 1946 р.; тіла вбитих партизанів УПА (ймовірно). Поруч з цією колекцією - плакат з оголошенням про відкриття музею в Ноттінгемі (20 жовтня 1962 р.) та історично стилізоване оголошення «Звернення воюючої України. Українська молоде!» з такими словами: «Ти на еміграції мусиш піти в авангарді визвольної боротьби, як у ньому йде молодь на Землях. Ти мусиш цілком віддати себе інтересам Воюючої України..., щоб стати поруч своїх друзів [в Україні], що зі зброєю в руках борються за визволення народу <...> Перед тобою, українська молоде, як і перед усією нашою українською еміграцією, стоїть завдання зазнайомлювати чужинців з визвольною боротьбою українського народу. Роби це при кожній нагоді і всіма засобами. Використовуй для цього особисті знайомства, зв’язки 387


з молодіжжю інших народів і міжнародними організаціями молоді. Запалюй молодь усіх народів до боротьби проти большевизму»2068.
У нижній частині історично стилізованого «Звернення» зображений перший головнокомандувач (Шухевич), який читає цей текст молоді. Командира УПА слухають інтелігентні молоді люди та бійці, які зі зброєю в руках і прапорами ОУН рвуться в бій проти «совєтів»2069.
Музей Бандери (спочатку в Ноттінгемі, а потім у Лондоні) - став, швидше, націоналістичною святинею, ніж освітнім закладом. Його створили не для ознайомлення людей з біографією Бандери чи з історією ОУН-УПА, а для возвеличення Провідника і формування його культу, який, за допомогою викривленого та віктимізованого наративу, слугував би затіненню проблемних аспектів «визвольного руху». Музей створили члени ОУН, ветерани дивізії СС «Галичина» та УПА, які звеличували Бандеру ще у 1930-1940 рр. та згодом прагнули передати естафету цього культу своїм дітям. Засновики музею героїзували і віктимізували свою колективну пам’ять про Другу світову та перетворили членів ОУН і ветеранів УПА на героїв, мучеників і жертв нацистів, а самого Провідника - на сакральний і трансцендентний об’єкт захоплення. Питання, які стосуються жертв українських націоналістів у музеї повністю проігноровані, проте діячі ОУН та УПА представлені широко.
Історики та культ Бандери
Провідника не тільки вшановували на націоналістичних урочистостях, але й відвели йому важливе місце в наративі української історії, перетворивши на своєрідний об’єкт історіографічного возвеличення. Історики діаспори називали Провідника національним героєм, який пожертвував життям заради України, водночас вони не згадували або заперечували всі факти, які б його компрометували. Бандеру перетворили на складову частину наративу «національно-визвольної» боротьби за «незалежну українську державу», яку провадили ОУН, УПА та дивізія СС «Галичина». Воєнні злочини вищезгаданих організацій - а для дивізії СС «Галичина» це і колабораціонізм - у цьому наративі вибілюються. Багато істориків, які публікували матеріали про Бандеру, були членами ОУН, ветеранами дивізії СС «Галичина» та УПА. Вони були щирими прихильниками Провідника і його політичних ідей, що і зумовило таку модель оцінки його особистості. Такий спосіб інтерпретації української історії XX ст. вплинув і на інших істориків, не пов’язаних з діаспорою, які, працюючи в умовах антирадянської атмосфери «холодної війни» та за відсутності доступу до архівних документів (або через низку інших причин), зрештою частково або повністю запозичили наратив, сформований та популяризований діаспорою.
388


Перший агіограф Бандери (Петро Мірчук) був членом ОУН(б) і до війни керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви2070. Мірчук також був одним із колишніх в’язнів Аушвіца та з часом став організатором численних комеморацій Бандери, а також прибічником українсько-єврейського примирення, умови якого вимагали від євреїв визнати, що українці не вбивали їх під час війни, що ОУН і УПА рятували євреїв і що українці були жертвами Голокосту нарівні з євреями. До 1950р. Мірчук перебував у таборах DPs, згодом переселився до США, де і написав низку книг про діяльність українських націоналістів. Його роботи мали значний вплив на сприйняття ОУН, УПА та українського націоналізму очима української діаспори. Після розпаду СРСР багато книжок Мірчука перевидали в Україні, де їх сприйняли як важливі та надійні наукомісткі джерела. У своїх публікаціях Мірчук перетворив Бандеру на символ ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина», «національно-визвольного руху» та всіх інших груп патріотичних і націоналістичних повстанців. Деякі з праць Мірчука, як то кажуть, було сфабриковано. В окремих випадках вони все- таки містили чимало цінних фактів, але ще більша їх кількість свідомо ним замовчувалася або підмінялася недостовірною інформацією. Основна мета його робіт полягала в тому, щоб надати крайньому правому наративу рис правдоподібності, тим самим зміцнюючи політичну самоідентифікацію правого крила діаспори.
У вступі до біографії «Степан Бандера: символ революційної безкомпромісності», виданої 1961р., Мірчук заявив, що він писав біографію у жанрі агіографії (житія святих), тому що вважав таку форму єдиною прийнятною для зображення життя «одного з найкращих українських патріотів, одного з найвизначніших українських націоналістів-револю- ціонерів». Він стверджував, що українцям така книга потрібна як «джерело сили, що скріплює нашу віру в українську націю»2071. Мірчук не став заперечувати убивства, скоєні оунівцями у 1933-1934 рр. під керівництвом Бандери (принаймні ті з них, які вже були відомі). Однак він легітимізував і раціоналізував їх, називаючи їх патріотичними діями та законною реакцією на «польський терор». У такий спосіб він показав Бандеру не лідером терористичної націоналістичної організації, а «патріотичним революціонером», що захищав український народ від польських окупантів. Убивства політиків і цивільних осіб, яких ОУН звинувачувала в завданні шкоди чи зраді народу, Мірчук називав патріотичними вчинками, що не мали нічого спільного з насильством чи тероризмом2072.
За словами Мірчука, аналізувати «тоталітарні» і «диктаторські» тенденції у діяльності ОУН або Бандери - справа незаконна. До того ж, такий підхід - це практика ворогів ОУН. Бандера був демократом, який розумів різницю між «законним суспільно-громадським життям та [необ389


хідними] формами революційного підпілля». Як і кожен член ОУН, він підпорядковувався демократичному порядку і поважав демократію та права людини2073. Розповідаючи про роки життя Бандери, які припадають на період після його арешту 14 червня 1934р., Мірчук з осудом згадував тортури, яким піддавали українських в’язнів у польських тюрмах, та наводив їх докладний опис. Він стверджував, що «закутий в кайдани й тортурований Степан Бандера виявився уособленням мітичного Прометея», який постраждав за Україну2074. Пригадуючи події Варшавського процесу, Мірчук змінив політичне значення фашистського салюту «Слава Україні!», який члени ОУН неодноразово демонстрували у судовій залі. Він розповів, як члени ОУН вигукували «Слава Україні!», але не згадав, що під час цього вони робили характерний жест правою рукою. Тим самим він надав цьому салютові такого вигляду, який українські патріоти, народжені після війни, сприйняли прихильно2075. Подібним чином Мірчук пояснював діяльність Бандери й ОУН під час війни: «Провід революційної ОУН, очолений Степаном Бандерою, не дурив себе надією, що гітлерівська Німеччина сприятиме відбудові самостійної української держави... А тому відкидав рішуче будь-яку співпрацю з гітлерівською партією, і, особливо, будь-яке пов’язування дії ОУН з політикою гітлерівської Німеччини»2076.
Однак, оскільки повністю заперечувати співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною було неможливо, Мірчук заявив, що ОУН(б) «визнав не тільки можливим, але й потрібним увійти в контакт із проти- гітлерівськими колами німецької армії. Це [співробітництво] було потрібне для того, щоб уже в перших днях воєнних дій на українських землях мати військові частини, які стали зв’язком регулярної української армії»2077. Питання, пов’язані з переслідуванням євреїв та Гол окостом, у цьому контексті не обговорювалися в принципі, хоча єврейські погроми чинилися якраз саме у той час і саме у тих місцях, де ОУН(б) провадила свої революційні дії. Окрім того, повідомлялося, що ОУН(б) не мала наміру встановлювати в Україні фашистську диктатуру, а стояла біля витоків Українського національного комітету (УНК), за допомогою якого в уряді ОУН(б) були б представлені інтереси всіх українців. Ба більше, він писав, що з перших кроків «Української національної революції» ОУН(б) боролася з радянським і німецьким імперіалізмом2078. Мірчук підтвердив, що ОУН(б) убивала членів ОУН(м), але тільки тих, хто працював на гестапо, чи тих, хто «здавав» членів ОУН(б). Проте відповідальність за убивства Сціборського і Сеника перекладалась Мірчуком на СРСР, а Бандера й ОУН(б), з його точки зору, не мали до цього ніякого відношення2079.
Торкаючись теми, пов’язаної з «Актом проголошення», Мірчук не згадував про колабораціонізм і дружні стосунки «...з націонал-соціялістичною 390


Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації», - як це було зазначено в оригінальному тексті документу2080. Таким чином, за словами першого агіографа Бандери, Акт ЗО червня 1941 року був початком «боротьби проти гітлерівської Німеччини» і мав особливе значення. Це була особлива заява українського народу всьому світові... що український нарід є єдино законний господар цієї землі, бажає жити вільним життям у своїй власній суверенній державі»2081.
Бандера, якого заарештували німці, страждав, але не здавався, «як не лякався він ні тортур, ні смерти за волю України колись із рук поляків»2082. Провідник виступав проти німців до кінця війни, попри тортури гестапо, яких він зазнав: «І те своє рішуче ”ні” [співпраці з Німеччиною] Бандера зумів втримати аж до розвалу гітлерівської Німеччини, хоч і довелось йому терпіти за це довгі роки важкого в’язнення в німецьких тюрмах і концтаборах та кожного дня бути готовим на смерть... Моральна сила характеру Степана Бандери та його фізична видержливість на тортури виявилися міцнішими, ніж уся фізична сила Ґештапо»2083. У своїх повоєнних статтях Бандера заперечує факт співпраці з німцями, що для Мірчука було кращим доказом того, що такої співпраці не було2084.
Загалом Мірчук стверджував, що ОУН(б) була єдиною українською організацією, що виступала проти Гітлера і Сталіна, у той час як інші політичні організації скомпрометували себе колабораціонізмом того чи іншого ґатунку2085. За Мірчуком, бандерівці були мужніми борцями за Україну, які ніколи не співпрацювали з нацистською Німеччиною2086. Інші організації та окремі особи також «старалися працювати для свого народу», але тільки у колаборації з нацистською Німеччиною. «Вони писали меморіяли до уряду Німеччини, до Гітлера, до Гімлера, до інших керівників тодішньої німецької політики»2087.
Після звільнення з Заксенгаузена Бандера, за словами Мірчука, «став знову на чолі революційної боротьби всього українського народу проти червоно-московського окупанта»2088. Після війни боротьба за незалежність була ще складнішою, ніж раніше, - заважали ті члени ОУН та української діаспори, які відмовилися підкоритися Провідникові. Як і в попередніх частинах біографії, Мірчук замовчував той факт, що ОУН(б) убивала своїх опонентів, зокрема і «підозрілих» осіб із таборів DPs20*9. У роки «холодної війни» Бандера знову став, за книжкою Мірчука, єдиним українським політиком, готовим співпрацювати тільки з тими антирадянськими силами, які приймали його вимогу про створення незалежної української держави2090.
391


Один із найцікавіших розділів біографії, написаної Мірчуком, - про народ, партію і демократію. В цьому розділі автор наводить аргумент про те, що народом повинна управляти тільки одна організація, цитуючи текст брошури «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яку Бандера написав 1948 р. У цьому документі сказано, що ОУН представляє не особливий елемент українського суспільства, а весь народ: «Організація українських націоналістів (революціонерів)... не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу... ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу»2091.
Про демократію Мірчук пише таке: «Степан Бандера ніколи не зловживав словами “демократія” і “демократичність”, він ніколи не воював фразами про свою демократичність, бо він зневажав плитку демагогію. Одначе він завжди був борцем за принципи здорової демократії в українському політичному життю, в майбутній українській державі, і вже в теперішньому життю голошені ним ідеї визвольної боротьби ОУН, які ми цитували, говорять про це зовсім переконливо»2092. Таким чином, тільки вороги ОУН(б) або українського народу поширюють чутки про те, що Бандера був «антидемократичною» і «тоталітарною особою»2093.
В іншій книзі «Зустрічі й розмови в Ізраїлю» («Чи українці «традиційні антисеміти»?»), опублікованій асоціацією «Українці, які пережили Голокост», Мірчук виклав свій погляд на проблему українсько-єврейських відносин і ролі в них ОУН(б)2094. Монографія починається не зі вступу, а з короткої автобіографічної довідки, з якої читачі дізнаються, що автор є членом Комітету єврейсько-української співпраці, почесним членом «Центру єврейської ідентичності» і в’язнем Аушвіца (з липня 1942р. по 19 січня 1945 р.). Біографічна довідка також доповнена фотографією Мірчука у смугастому одязі в’язня. У довідці не пояснюється, що автор та інші (не євреї) в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв у цьому концтаборі, не пише Мірчук і про те, що оунівці брали участь у погромах, які відбулися до того, як деякі з членів цієї організації стали в’язнями концтаборів2095.
Різниця між євреєм і неєвреєм в Аушвіці була величезна. Те, що Станіслав Краєвський змістовно сформулював стосовно до поляків і євреїв, є ще справедливішим до українців: «Для “арійців” Аушвіц був “лише” небезпечним для життя трудовим табором. їхні родини часто були вільні. Для євреїв Аушвіц був табором смерті, часто для всієї їхньої родини. Поза табором їх ніхто не чекав. Навіть якщо їхні подальші страждання можна було порівняти зі стражданнями інших ув’язнених, їх, однак, не чекала та сама доля. Татуювання з номером на передпліччі для єврея означало 392


щасливий квиток: він уникав негайної смерті в газовій камері. Для поляка [або українця] таке татуювання було одним із найжахливіших варіантів»2096.
Завдяки своєму політичному статусу члени ОУН(б) мали більше шансів на виживання, ніж середньостатистичний польський чи український ув’язнений, але перший агіограф Бандери подав ці обставини інакше. Під час свого візиту до Ізраїлю 1981 р., за результатом якого й було написано книгу «Зустрічі й розмови в Ізраїлю», Мірчук нерідко показував своє татуювання. У відомому меморіальному комплексі історії Голокосту Яд Вашем він показав своє татуювання молодій жінці, яка була у жалобі за родичами, вбитими в Аушвіці, і сказав: «...це все бачив [табір Аушвіц] власними очима, сам пережив то особисто...» Далі у розмові він визнав за необхідне вказати, що в Аушвіці «таких, як я, були тисячі українців»2097.
В Ізраїлі Мірчук також зустрівся з кількома істориками Голокосту, переважно директорами та співробітниками музеїв. Він повідомив їм, що їхня інтерпретація Голокосту та України є категорично неправильною, і саме він, український ув’язнений Аушвіца (з татуюванням на передпліччі) є найкращим того доказом. У кожній розмові він повторював, що українці ніколи не були антисемітами та не брали участі в будь-яких злодіяннях під час війни. Найкращим доказом «неправильного сприйняття» українців і «дезінформації» відносно їхньої участі в Голокості Мірчук вважав антиукраїнські настрої істориків Голокосту та євреїв. Якось він заявив: «[Тільки] демонстрація тавра Аушвіцу на моїй руці... зупиняє антиукраїнські нападки»2098.
У розмові з рабином Давидом Кагане, якого врятував Шептицький, Мірчук дивувався: чому Яд Вашем не хоче віддати належне Шептицькому? Докази того, що влітку 1941р. Шептицький пастирським листом підтримав пронацистське Державне правління Стецька, а пізніше - створення дивізії СС «Галичина», Мірчук вважав звичайним вивертом антиукраїнської пропаганди. Обговорюючи з Кагане складний характер Шептицького, він повторив антисемітські стереотипи про «єврейський більшовизм», що були у вжитку в ОУН(б) зразка 1941р.: «Ні, раббі, це гірка правда. Жиди стали добровільною опорою червоно-московської окупації України, кривавого большевицького терору. А, може, й організаторами. Видними і скритими керівниками»2099.
Не більше, аніж антиукраїнською пропагандою була для Мірчука і тема українського колабораціонізму. За його словами, «...не українці, але самі таки жиди коляборували з німецькими нацистами у винищуванні жидів: жидівські “Юденрати”, жидівська поліція, жидівські інформатори, і зложені з самих молодих жидів у конц. таборі “зондеркоманда”». Мірчук був глибоко переконаний у правильності свого розуміння війни і Голокосту. Коли його бачення подій критикували, він стверджував, що його версії 393


були правдивими, тому що він не здатний стверджувати нічого, що було б «неправдою»2100.
На додаток до заперечення причетності українців до Голокосту Мірчук також стверджував, що не євреї, а українці були головними жертвами нацистської політики. Кожен, хто не погоджувався з баченням Мірчука або, що ще гірше, порушував питання про воєнні злочини ОУН або УПА, зокрема про злочини проти євреїв чи про колабораціонізм, був для нього «антиукраїнцем». Єдиний спосіб не бути «антиукраїнцем» - заперечувати воєнні злочини ОУН і стверджувати, що ОУН і УПА були рухами опору. А такі українці, як Степан Бандера, були національними героями і жертвами нацистської політики. За словами Мірчука, тільки «більшовики називають всіх, хто протистоїть російському імперіалізму, “бандитами” і “фашистами”. Вони навіть використовують такі самі ярлики, коли нападають на тих американських президентів - наприклад, на Рейгана, - які виступають проти їхньої мети і методів»2101.
Такий підхід до теми Бандери, ОУН і УПА, Голокосту та історії війни значно вплинув на світогляд молодих представників української діаспори, які, в результаті, повірили в цілу низку відповідних політичних міфів. Молодіжний прошарок української діаспори, якщо вести мову про типологію світогляду, фактично був негативним дзеркалом української радянської молоді, про що свідчить, наприклад, такий факт. 1983 р. група українських студентів зі США і Канади подорожувала Європою з професорами Петром Гоєм і Сонею Шерег. Під час візиту до музею концтабору Дахау молоді українці дійшли висновку, що «про Україну й українців не згадується, хоча багато студентів чули або були особисто знайомі з українцями, які були в’язнями в Дахау». Студенти вирішили «вжити відповідних заходів». 17 серпня 1983 р. о 16:00 сімнадцять студентів, два професори і один священик прийшли до музею з прапорами і «утворили коло в залі народів, де Україна не була представлена». Коли помічник директора музею запитав про причини цієї демонстрації, вони виклали свої аргументи й оголосили, що готові навіть до голодування. Дирекція музею задовольнила вимоги протестувальників і виставила український прапор поруч з прапорами інших народів, після чого студенти і священик провели у каплиці (на території табору) панахиду2102. Той факт, що якраз в околицях Дахау українці дивізії СС «Галичина» проходили військовий вишкіл, не привернув уваги цих студентів2103.
Остання публікація, про яку варто коротко згадати, у зв’язку з Мірчуком, - книга «Живу ще завдяки УПА». Це коротка автобіографія Стелли Кренцбах, єврейки, зобов’язаної своїм порятунком УПА. Але, напевно, це був вигаданий персонаж, чия автобіографія з’явилася у збірці статей, виданих під редакцією Мірчука, і, ймовірно, була написана самим 394


Мірчуком (або іншим ветераном ОУН)2104. Ця невелика книжка починається зі слів: «Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА». Автобіографія, яка містить у собі безліч висловів, близьких до поширених антисемітських стереотипів, оповідає про жінку, яка народилася в «місті Б., що лежить в 75 км від Львова». Ще з часів навчання в українській гімназії вона «стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів». Під час війни вона «стала членом героїчної УПА» і пережила труднощі війни серед людей, які «...не ділять людей на раси, тільки на чесних та нечесних». Після війни жінка переїхала жити в Ізраїль2105.
Іншим значущим бандерівським агіографом став поет, письменник і політичний діяч Леонід Полтава (Пархомович). Полтава писав про Провідника не суто історичні, а радше художні твори. Зокрема, у збірці «Образ Степана Бандери в літературі й мистецтві» він зібрав разом вірші і пісні про Бандеру, фотографії його погрудь і портретів, а також поштові марки з його зображенням. Кінцева мета Полтави полягала в тому, щоб закласти підвалини для масштабнішого арт-проекту - колекції предметів мистецтва, присвячених Бандері. Загалом, збірка Полтави - це суміш крайніх правих, неофашистських і романтичних ідей. У багатьох віршах висловлено скорботу через втрату Провідника або Вождя, відзначені його героїзм та велич; підкреслюється, що він не помер, оскільки бандерівці й далі ведуть справу революції. Полтава стверджував, що Бандера є прапором України (слово bandera іспанською мовою означає «прапор»). Той факт, що пісні про Бандеру транслювали по радіо у франкістській Іспанії, був доказом, для Полтави, величі українського Провідника2106.
В іншому виданні «Життя Степана Бандери» Полтава опублікував низку фотографій Бандери періодів його юності та родинного життя, щоб показати читачам повсякденний бік життя Провідника. Біографії Бандери передувала автобіографія, написана Провідником 1959р. у консульстві США в Мюнхені. В основній частині книги Полтава розмістив інші світлини Бандери: в козацькому строї з гвинтівкою в руках; на залізничній станції з членами «Пласту»; на лузі і в лісі; у гурті студентів; колаж світлин, зроблених під час Варшавського та Львівського судових процесів; фото, де Бандера радіє у колі товаришів з ОУН; біля портрету Стецька; з солдатами УПА перед їхньою відправкою з Німеччини до України (повоєнне фото); з молоддю СУМ (у народних костюмах); під час літніх і зимових відпусток зі своїми дітьми і дружиною; біля могили Коновальця на роковини його смерті. Коментарі, які Полтава додав до фотографій, мали зміцнити думку читачів про те, що Бандера одночасно був і звичайною людиною, і непересічним Провідником2107.
395


Героїчний дискурс про ОУН, УПА та «визвольний рух» сформували не тільки Мірчук і Полтава, але і низка інших істориків та діячів2108. Деякі з них - Володимир Косик2109, Іван Гриньох2110, Ярослав Стецько, Микола Климишин2111, Степан Ленкавський2112, сам Степан Бандера2113, Володимир Янів2114, Микола Лебедь2115, Роман Ільницький2116 і Тарас Гунчак2117 - були членами ОУН(б). Інші, як-от Петро Потічний 2118, були ветеранами УПА, а ще інші, як, наприклад, Василь Верига2119, Олексій Горбач2120, Роман Дражновський2121 і Петро Саварин2122, були ветеранами дивізії СС «Галичина». Деякі з них - Ільницький, Гриньох та Горбач - працювали в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені; інші, як-от Мірчук і Косик, були також пов’язані з УВУ2123 або захистили у ньому свої дисертації. Янів у 1968-1986 рр. був ректором УВУ, а Дражневський - у 1993-1995 рр.2124 Гунчак працював професором у Ратгерському університеті, Потічний - професором в університеті Макмастера. Горбач у 1965— 1982рр. був професором слов’янської філології у Франфкуртському університеті ім.Йоганна Вольфганга Гете2125. Петро Саварин у 1982— 1986 рр. працював на посаді ректора університету Альберти2126. Богдан Осадчук, який не належав ані до ОУН, ані до дивізії СС «Галичина», але який друкувався 1943 р. у колабораціоністській газеті «Краківські вісті», був (з 1966 р.) професором Інституту політичних наук ім. Отто Сура у Вільному університеті Берліна.
Ще однією добре організованою та інституціоналізованою справою, пов’язаною з дискурсом звеличення і заперечення, стала фальсифікація документів. Ще 1946 р. Лебедь написав монографію2127, де ґрунтовно виклав історію ОУН-УПА, не згадуючи у ній темних сторін їхньої діяльності; він також здійснив передруківку низки документів часів війни. Після його смерті 1998 р. ці документи подарували HURI, де їх сприйняли за оригінальні. Згодом, для вивчення та популяризації цих документів серед «патріотичних» істориків пострадянського простору, HURI залучив праворадикальних істориків, зокрема і В.В’ятровича2128. Лише деякі політичні діячі, серед яких Микола Климишин, були чесними настільки, щоб визнати: у своїх спогадах вони замовчували неприємні аспекти історії руху (коли на особисте прохання Бандери, а коли з власної ініціативи)2129. Мабуть, тільки Євген Стахів, якщо згадувати членів ОУН, намагався виступити проти дискурсу заперечення і вказав на те, що такі діячі ОУН, як Лебедь, здійснюють фальсифікацію історії2130. Однак у своїх мемуарах навіть Стахів не згадав про погроми 1941 р.2131
На ювілейному зібранні, яке відбулося в Мюнхені 1950 р., Янів (член ОУН і ректор УВУ) охарактеризував Шухевича як «одну з найбільших легенд людства». Однак відомо, що політична кар’єра Шухевича почалася 1926р., коли він убив польського чиновника Собінського. Торкаючись теми, 396


пов’язаної з подіями часів війни та діями українських націоналістів, Янів жодного разу не згадав про воєнні злочини, вчинені УПА під керівництвом Шухевича2132. В одному з інтерв’ю 1977р. Янів з гордістю говорив про акт убивства Собінського і давав зрозуміти, що читання історичної драми «Кордіан», написаної польським романтичним письменником і поетом Юліушем Словацьким, змусило його раціоналізувати цей злочин і сприйняти його як благородне діяння2133.
У сімдесятих роках українська діаспора створила два великі академічні інститути: 1973 р. - Український науковий інститут Гарвардського університету (HURI), 1976 р. - Канадський інститут українських студій (CIUS), що діяв в університеті Альберти. У жодному з цих інститутів не було стільки членів ОУН(б), скільки їх було в мюнхенському УВУ. Ці заклади не брали активної участі в запереченні злочинів часів війни і возвеличуванні ОУН та УПА. Втім, обидва інститути так і не дійшли консенсусу щодо минулого цих рухів, особливо в інтерпретації подій, пов’язаних з історією Другої світової. 1976 р. CIUS спільно з Науковим товариством ім. Шевченка у Європі ініціював масштабний проект під назвою «Енциклопедія Українознавства». Керівником цього важливого академічного почину став Володимир Кубійович, один із чільних українських нацистських колаборантів, який у повоєнний час посів місце генерального секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Європі. Ця енциклопедія стала важливим та авторитетним джерелом інформації про українську історію, але матеріали про Другу світову в ній викладено в дусі націоналістичного наративу (приміром, в енциклопедії не знайшлося місця для статті про Голокост)2134.
У повоєнний час досить небагато українських інтелектуалів діаспори намагалися переосмислити український екстремістський націоналізм та висловлювались проти націоналістичного викривлення історії. Одним із таких людей був Іван Лисяк-Рудницький, професор університету Альберти (1971-1984 рр.) і автор статей у колабораціоністській газеті «Краківські вісті»2135. У своїх повоєнних нарисах Лисяк-Рудницький, характеризуючи фашизм ОУН(б) як «доморощений фашизм», підкреслював, що ОУН має більше спільного з центрально- та східноєвропейськими рухами, ніж із рухами фашистської Італії або нацистської Німеччини: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ONR (Obóz Narodowo- Radykalny)»1X2>b.
397


Лисяк-Рудницький був також одним із небагатьох українських емігрантів, які розуміли різницю між демократією і націоналізмом. Оскільки він розрізняв одну від одної ці дві політичні концепції, інші інтелектуали з емігрантських кіл сприймали його як лівака, що в цьому дискурсі означало те саме, що комуніст та «зрадник». На відміну від багатьох інших, Лисяк-Рудницький цілком розумів згубний вплив активної націоналістичної діяльності на наукові кола, а неупередженість української інтелігенції щодо крайнього правого мислення розглядав як проблему. На його думку, саме оунівці мали найнебезпечніший вплив на українську інтелігенцію. У листі до свого дядька Івана Кедріна- Рудницького від 26 квітня 1974 р. Лисяк-Рудницький зазначав, що у повоєнні роки ОУН(б) не змінила своїх політичних поглядів. Єдине, що змінилося, - це те, що більшість представників української діаспори почала сприймати крайні праві дискурси ОУН(б) та їхню інтерпретацію історії як типові наукові тлумачення. За словами Рудницького, ОУН(б) намагалася домінувати в українській діаспорі так само, як це відбувалося і в українському політичному житті у 1930-1940 рр. ОУН(б) відтворила культ вождя, застосовувала у боротьбі з опонентами «мафіозно-змовницькі методи» і придушувала відкриті дискусії. Він вважав відтворення «доморослої фашистської» політики дуже шкідливим явищем, фактично «основним злом у житті української діаспори. Воно... осмішує й ком- промітує нас в очах західного світу, ізолює нас від тих процесів, що проходять на Україні, духовно й політично паралізує нас самих. Гегемонія бандерівщини - це збезчещення української національної ідеї. Бо що варта ця ідея, якщо “вільні” українці неспроможні протиставити більшовизмові нічого кращого, ніж дурніше видання цього ж самого більшовизму? (Я дотримуюся погляду, що наші доморослі тоталітарне™ нічим морально не відрізняються від більшовиків, тільки від них менше інтелігентні.)»2137
Комбінований дискурс заперечення-вихваляння діяльності ОУН- УПА та українських націоналістів особливо посилився на межі сімдесятих і вісімдесятих років. Свою роль у цьому відіграла «холодна війна» та антирадянський дисидентський клімат цих десятиріч; антикомуністичні й антирадянські настрої ОУН-УПА високо цінувалися поміж більшості інтелектуалів української діаспори й навіть розглядалися ними в одному ряду з демократичними цінностями.
У той же час у дисидентських колах інших країн також ставали популярними авторитарні і фашистські лідери, партії та організації. Наприклад, у Польщі антикомуністичний і антирадянський рух «Солідарність» відродив культ Пілсудського, випустивши з його зображенням марки, конверти та плакати. На деяких марках його зображували або разом з іншими політиками II Речі Посполитої, або з солдатами, що билися за 398


польську державу 1918 р., або навіть разом із сучасними діячами - Лехом Валенсою і Папою Іваном Павлом II2138.
Певний вплив на істориків та історичну дисципліну як таку мав антикомуністичний дискурс. 1985 р. Девід Марплз опублікував в «Українському тижневику» статтю, у якій він евфемізував і мінімізував злочини ОУН та УПА проти євреїв, поляків та українців, стверджуючи, що «деякі неконтрольовані дії з боку озброєної групи були майже неминучі». Марплз підкреслив, що УПА була полікультурною силою: «згідно з західним джерелом, у лавах УПА діяли національні групи - азербайджанці, узбеки, татари і євреї». З огляду на те, що Марплз не вивчав вищезгаданих питань предметно, і, очевидно, не відчував симпатії до українського націоналізму, як він про це заявив 25 років потому, його позиція, мабуть, сформувалася під впливом загального політичного та академічного дискурсу про ОУН, УПА та Другу світову, притаманного вісімдесятим рокам. У двотисячні роки Марплз почав ґрунтовніше досліджувати діяльність українських націоналістів і публікувати на цю тему важливі й оригінальні праці. Він став справжнім критиком націоналістичної апологетики, а також витонченим інтерпретатором трагічного минулого2139.
1982 р. журнал Labour Focus on Eastern Europe опублікував статтю Джона-Пола Химки, відомого своїми чудовими книгами про соціалізм у контекстах XIX ст., українське селянство та про історію ГКЦ. У своїй статті Химка назвав УПА українською опозицією, «антинацистською і, відповідно, антирадянською силою спротиву», не згадуючи про будь- які злочини2140. У статті «Світові війни», написаній для енциклопедії України, він не згадав, що під час війни ОУН і УПА переслідували євреїв. Химка зазначав, що «навесні 1943 р. тисячі українських поліцейських, які працювали на німців, дезертирували та сформували бойове ядро УПА [для нападу] на німецькі аванпости». Певна річ, він не написав про те, що 1944 р. ОУН і УПА знову почала співпрацювати з нацистською Німеччиною. Водночас він вказав, що «УПА брала участь у ліквідації польських поселень на Волині», але не згадав того факту, що аналогічним чином ця армія діяла і на території Східної Галичини. Крім того, Химка релятивізував геноцид такою заявою: «ці [зіткнення] на Західній Україні незабаром набули характеру повномасштабної польсько-української етнічної війни»2141. Однак у дев’яностих роках Химка, як і Марплз, змінив свої погляди на діяльність ОУН, УПА і події років війни2142.
Аналізуючи підхід істориків до вивчення діяльності ОУН і УПА, характерний для вісімдесятих років, слід відзначити, що існувала низка причин, які сприяли як звеличенню ОУН та УПА, так і запереченню та евфемізації їхніх злочинів. Звісно, не всі історики прославляли діяльність українських націоналістів та злодіяння ОУН і УПА у зв’язку з тим, 399


що вони були націоналістами чи симпатизували відповідній ідеології. Іншою важливою причиною некритичного ставлення до діяльності ОУН і УПА був брак якісних наукових досліджень з цього питання. Класичною монографією за цією темою стала праця «Український націоналізм» Джона Армстронга, вперше опублікована 1955 р. Як уже говорилося раніше, у своєму дослідженні Армстронг не згадав дві центральні події - єврейські погроми та етнічні чистки польського населення. Є принаймні чотири причини того, чому у праці Армстронга про ці події немає інформації. По- перше, у роки «холодної війни» були недоступні радянські архіви, тому автор не зміг вивчити багатьох важливих документів. По-друге, відомості про дії українських націоналістів Армстронг отримував з інтерв’ю, які він брав у оунівців та ветеранів УПА, та які, звісно, викладали йому вибілені автопортрети і недостовірну апологетичну інформацію. Хоча Армстронг стверджував, що розцінював свідчення, запозичені з інтерв’ю як щось «прикрашене», проте він все ж використовував їх як першоджерела. По- третє, він не працював зі свідченнями євреїв, поляків чи українців, що зазнали злодіянь від ОУН і УПА. По-четверте, на формування позитивного сприйняття українського націоналізму західними вченими вплинули «холодна війна», а у її контексті - антирадянський і антикомуністичний характер діяльності ОУН й УПА. У роки «холодної війни» українських націоналістів вважали антикомуністичними «борцями за свободу». Оскільки вони ніколи не згадували про свою причетність до Голокосту і будь-які спроби поставити під сумнів їхню точку зору вони вважали антиукраїнською або радянською пропагандою, то навіть фахівці з Другої світової та української історії вважали за краще визнати їхній наратив, а не критично дослідити його на підставі архівних документів (зокрема, і свідчень уцілілих)2143.
До кінця дев’яностих років свідчення євреїв, які вижили, не вважали за надійне джерело, хоча ще у 1987-1988 рр. Мартін Бросцат і Саул Фрідлендер розгорнули широку дискусію з питання про «раціональну» німецьку науку та її співставлення з «міфічною пам’яттю» жертв Голокосту. Такий підхід був поширений не тільки серед українських націоналістичних істориків, але й у професійному середовищі. Зокрема, німецькі історики неодноразово підкреслювали «суб’єктивність» і ненадійність свідчень уцілілих у Голокості, а також вказували на «об’єктивність» і достовірність документів, пов’язаних з виконавцями цих злочинів, зокрема, з педантичними німецькими офіцерами. Цей підхід дав змогу багатьом німецьким, українським та іншим історикам уникнути зіткнення з жахливою реальністю Голокосту і багатогранністю подій часів війни, а також руйнівним чином вплинув на процес написання історії подій, пов’язаних з Гол окостом у Східній Європі. Як наслідок, у історичних 400


роботах, написаних за допомогою цього методу, оминули багато важливих аспектів. Такі праці не повною мірою відповідають реальності та багатогранності минулого, а факти, викладені в них, не можуть бути емпірично верифікованими, якщо не вдаватися до значних недомовок. Саме така версія історії легітимізує націоналістичні політики пам’яті, які практикують спільноти діаспор і націонал-консервативні історики демократичних держав.
Унаслідок історики, такі як Армстронг, не докладали зусиль, щоб ретельно дослідити прояви насильства ОУН та інших подібних рухів (і цим, власне, маргіналізували Голокост як такий), а замість цього шукали альтернативу терміну «фашизм»: зокрема, саме Армстронг запровадив термін «інтегральний націоналізм». Цей концепт був для нього чимось схожим на фашизм, але він стверджував, що ОУН, усташі і подібні рухи не повинні називатися «фашистськими» (очевидно тому, що термін «фашизм» і концепт фашизму були політизовані і викликали неоднозначну реакцію). Застосування такого визначення наштовхнуло б читача на думку, що він має справу з істориком, який має прорадянські або антиукраїнські погляди, а це вже саме по собі було здатне зруйнувати кар’єру такого фахівця. Радянська пропаганда називала фашистськими США, Велику Британію, Францію, ФРН та інші капіталістичні держави, а також нефашистські авторитарні режими. Комуністичні та інші ліві діячі західних країн використовували цей термін для дискредитації політичних ворогів різного спрямування. Така «кар’єра» терміна зробила його беззмістовним і дуже вплинула на ставлення до нього у спільноті вчених. Що ж до терміну «інтегральний націоналізм», то він природньо набув популярності як серед учених- антикомуністів (це першочергово стосується Армстронга)2144, так і серед представників націоналістичної діаспори. У дискурсі «інтегрального націоналізму» ОУН і його ветеранів не називають «фашистами». Припускається, що український націоналізм є справжнім, незалежним, самодостатнім націоналістичним рухом, який не має нічого спільного ані з фашистською ідеологією, ані з іншими фашистськими рухами, і поготів з нацистською Німеччиною та Голокостом2145.
На унікальності українського націоналістичного руху наполягав і агі- ограф Бандери Мірчук, який заявляв, що тільки «вороги України» і «противники ОУН» можуть стверджувати, що ОУН була фашистською, схвалювала фашизм та наслідувала його патерни. За його словами, ОУН брала свої ідеї та ідеологічно живилася винятково з «української духовності і традицій» і не могла бути фашистською, бо українські традиції та історія несумісні з фашизмом2146. Політолог Олександр Мотиль 1980р. писав, що ОУН була радикальною націоналістичною організацією, з усіма рисами, характерними для фашистських рухів, але і він уточнив, що ОУН не могла 401


бути фашистською, тому що не існувало української держави, в якій ОУН могла б практикувати фашистську політику2147. Далеко не всі вчені того часу (зокрема й фахівці, які досліджували «фашизм» у широкому діапазоні) звертали увагу на той факт, що багато східноєвропейських фашистських організацій (партій або рухів) діяли саме за умов «бездержавних націй» і що лише деякі з них домоглися утворення держави2148.
Висновок
Загибель Бандери викликала глибокий сум у тих колах української діаспори, де Бандеру вважали легендарним Провідником, хоробрим, відданим та ідейним борцем за свободу. Різні українські антирадянські та крайні праві націоналістичні організації оплакували цю втрату впродовж кількох тижнів. Газети «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» опублікували сотні скорботних статей і віршів. Тих людей, які пов’язували ім’я Бандери зі злочинами ОУН і УПА (навіть якщо ці люди вважали Бандеру головним символом цього руху), ці видання засуджували. Надалі усі ці злочини заперечували або приписували радянським партизанам, радянській армії або німцям. У календарі крайніх правих кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою. Основу експозиції першого музею Бандери, який відкрили 1962 р., склали його особисті речі, а також експонати, пов’язані з «визвольною боротьбою» ОУН і УПА, жорстокістю радянської окупації і стражданнями членів ОУН(б) в Аушвіці. У музеї не знайшли місця для відомостей про етнічне й політичне насильство ОУН і УПА, яке чинили члени цих формувань під час війни та у повоєнний час, хоча діяльність цих рухів була невід’ємною, якщо не центральною, частиною експозиції. Членів ОУН(б) в музейній експозиції представили як трагічних героїв та таких, що були єдиними ув’язненими Аушвіца. У такому ж дусі було написано чисельні статті й книги Петра Мірчука, який також написав першу агіографію Бандери і цим підготував підґрунтя для низки пострадянських «патріотичних» біографів вождя.
Апологетичні дискурси про Бандеру та ОУН і УПА, а також віктимізовані дискурси про український голод 1932-1933 рр. і страждання українців у воєнні та повоєнні роки, були настільки сильними, особливо в останні десятиліття «холодної війни», що вплинули навіть на таких неупереджених вчених, як Джон-Пол Химка і Девід Марплз. Українська діаспора та історики з її середовища високо оцінили наукову монографію Джона Армстронга про український націоналістичний рух, оскільки ця праця містила дуже мало інформації про злочини ОУН і УПА. Тільки деякі вчені (наприклад, Іван Лисяк-Рудницький) відчували неприязнь до апологетичних дискурсів та були незгодні з використанням науки задля пропаганди заперечення або для конструювання різних націоналістичних 402


міфів. Утім, навіть Лисяк-Рудницький не вважав проблематичним замовчування минулого В.Кубійовича, оскільки колишній голова УЦК ініціював створення «Енциклопедії Українознавства» і підтримав багато інших проектів, які українська діаспора сприймала як «досить вагомі». Атмосфера «холодної війни» і та рішучість, з якою оунівці підтримували Західний блок у його боротьбі з «червоним дияволом», дали змогу їм приховати, а згодом і пустити в непам’ять «темні плями» історії свого руху. Будь-яку згадку про сумнівні епізоди сприймали як радянську, польську, єврейську або іншу форму антиукраїнської пропаганди.
403


Частина 10.
Повернення в Україну
24 серпня 1991р. під час розпаду СРСР Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, а 1 грудня 1991 р. 90,3% громадян республіки підтримало таке рішення на референдумі. Розпад СРСР відбувся внаслідок перебудови, яку реалізовували під керівництвом Михайла Горбачова, і революційних процесів, які після 1989 р. охопили держави- сателіти СРСР: Польщу, Угорщину, НДР, Чехословаччину та Болгарію. У ширшій перспективі розпад радянської імперії був наслідком діяльності таких дисидентських рухів, як «Солідарність» - у Польщі, «Хартія-77» - у Чехословаччині, «Шістдесятники» - у низці республік СРСР та «Рух» - в Україні. Внесок у розпад СРСР крайніх правих емігрантських організацій (ОУН, LAF, усташів, «Залізної гвардії» та «Партії Глінки»), багато з яких у роки «холодної війни» входили до складу АБН, був маргінальним. Проте наприкінці вісімдесятих років розпочався процес повернення ОУН і УПА на соціальну арену України - цього разу як ікон антирадянського руху. З невтомним завзяттям дисиденти-націоналісти й політики правого крила взялися просувати діячів ОУН і партизанів УПА, які зазнали поразки, подаючи їх виключно як представників руху опору - останніх повоєнних борців із «червоним дияволом». Водночас усі негативні аспекти, пов’язані з діяльністю цього руху, залишалися за межами цього нового дискурсу.
За кілька років до офіційного проголошення незалежності у західних областях країни з’явилися ознаки відродження культу Бандери. Культ адаптувався до нових культурних і соціально-політичних обставин та існує в Україні й дотепер. Первісно поширення культу обмежувалося колом української діаспори та західних областей країни, але згодом вшановувати Провідника - як символа українського націоналізму та мученика, який загинув за Україну, - розпочали і крайні праві групи центральних і південно-східних регіонів країни. Крім політиків і праворадикальних діячів, важлива роль у модернізації та поширенні культу належить істори- кам-націоналістам. їхні праці не тільки легітимізували політичний порядок денний крайніх правих діячів, а й сприяли стиранню межі між історією та політикою.
Відродження культу Бандери в пострадянській Україні продемонструвало, що культ фашистського (або авторитарного) лідера не є якимось реліктом чи ізольованим явищем, характерним тільки для німецьких 404


неонацистів, італійських неофашистів чи інших крайніх правих груп, що пропагують расизм і ненависть. Ідея культу захопила та ввела в оману більшу частину суспільства, навіть критично налаштованих, розсудливих і раціональних інтелектуалів. У пострадянській Україні культ Бандери набув набагато різноманітніших форм, ніж це було у діаспорі в роки «холодної війни». Його популяризації сприяла низка чинників, а саме: діяльність політиків, видання історичних праць, статей і романів, діяльність музеїв, випуск фільмів і поштових марок, установлення пам’ятників, перейменування вулиць, політичні заходи, музичні фестивалі, брендування пабів та харчових продуктів, ток-шоу тощо. Щоби зрозуміти особливості цього культу й розкрити мотиви та політичну повістку його творців і пропагандистів, ми проаналізуємо кілька його форм, застосовуючи метод «насиченого опису» (thick description, англ.).
Протиборчі пропагандистські дискурси
У 1989-1991 рр. на мешканців Західної України впливала усталена радянська пропаганда, але від цього часу поновилася й експансія пропаганди націоналістичної. Радянська влада цілеспрямовано дискредитувала ОУН та УПА аж до самого кінця існування СРСР. Наприкінці вісімдесятих років у радянській українській пресі дедалі частіше почали з’являтися матеріали про українських націоналістів, у яких, загалом, продовжували звеличувати героїзм радянських людей і нагадували читачам про злочини ОУН-УПА. Як і донедавна, у цих статтях радянська влада називала оунівців та партизанів УПА зрадниками, ворогами українського народу або «українськими буржуазними націоналістами», водночас радянським героям, загиблим від рук ОУН-УПА, і далі зводили пам’ятники. Так, 14 лютого 1988р. в с.Риків Турківського р-ну відкрили пам’ятник Федорові Уланову, який очолював підрозділ МДБ. 16 лютого 1945 р., під час бойової операції та спроби захопити в полон ватажка бандерівців «Романа», Уланов потрапив у полон, а його напарник Сергій Зуєв зостраху застрелився на місці, щоб не йти до рук бандерівців. У статті, присвяченій цій події, автор відзначив, що Уланов після декількох годин тортур промовив востаннє: «Будьте прокляты, изверги! Да здравствует коммунизм У»2149. Журналіст газета «Львівська правда» Микола Романченко назвав Уланова справжнім радянським мучеником.
До останніх днів радянської влади члени ОУН поставали перед судом. Основна мета таких процесів полягала в тому, щоб нагадати населенню, що члени ОУН і УПА скоювали жахливі злочини та не заслуговують реабілітації або почесті. До того ж у багатьох судових процесах звинувачені зізнавалися у своїх злочинах і визнавали себе винними. Так, у серпні 1987 р. відбувся суд над Р.Дідухом. Під час судового розгляду 405


обвинувачений зізнався, що він вступив до ОУН 1941р. (його завербував Іван Стеців, від якого згодом він і отримував накази вбивати радянських діячів). На суді Дідух зізнався в тому, що катував двох дівчат, убив одного хлопця та 21 польську родину (одну з яких спалив), а також співпрацював з німецькою поліцією. Суд засудив Дідуха до смерті й зажадав екстрадиції Стеціва з Канади2150.
Радянська пропаганда називала Бандеру одним з головних символів українського націоналізму та зробила його центральною фігурою радянських антинаціоналістичних пропагандистських кампаній пізньо- радянського періоду. У серпні 1989 р. та в жовтні-грудні 1990 р. радянські українські газети опублікували як мінімум три серії статей про Провідника. Першу серію надрукували в газеті «Правда України» під назвою «Бандерівщина». Автори В.Заречний та О.Ластовець відзначали, що політика демократизації та гласності сприяє зростанню уваги до питань національної ідентичності, а це, у свою чергу, призводить до «реабілітації кривавої бандерівщини». Вони стверджували, що написали статтю, тому що деякі українці почали звинувачувати компартію та радянську владу в тому, що в роки війни ті не пішли на компроміс з ОУН-УПА, який, можливо, допоміг би уникнути «братовбивчого» протистояння. Історію ОУН та УПА автори викладали типовим радянським способом - викривали злочинну природу націоналістів, звеличували радянську владу й заперечували або применшували радянські злочини2151. У жовтні 1989 р. ця сама газета опублікувала статтю «Криваві сліди бандерівців», у якій
А. 	Горбань знову повернувся до теми вбивства Галана2152.
Другу серію статей («Бандера: прапор чи банда») надрукували в жовтні 1990 р. у газеті «Радянська Україна» (автор - український радянський історик Віталій Масловський)2153. Дата публікації наштовхує на думку, що, як і в діаспорі, у радянській Україні на особистість Бандери більшою мірою звертали увагу ближче до річниці його загибелі - 15 жовтня. Масловський відзначав захоплення Бандерою в Західній Україні та ставив питання, від якого слова походить прізвище Бандера - від іспанського («прапор») чи від українського («банда»). Масловський був одним із провідних радянських експертів з ОУН-УПА. Він вивчав предмет протягом декількох років і був знайомий з багатьма важливими архівними документами, завдяки чому в його статті знайшлося місце для цінної інформації, зокрема про фашистський салют, який було запроваджено на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р., та про подробиці вбивства членів ОУН(м) членами ОУН(б)2154. Утім, Масловський, як це характерно для радянських істориків, применшував, не згадував або заперечував радянські злочини й тоталітарний характер радянської влади. Ба більше, намагаючись посилити ненависть до ОУН(б), він використовував образливу термі406


нологію та уводив у вжиток недостовірну інформацію. Приміром, він назвав батальйон «Нахтігаль» дивізією СС, а не підрозділом абвера2155. Однак, на відміну від ранніх радянських істориків, він не заперечував, що Бандеру вбив агент КДБ Сташинський2156.
В. 	Довгань, автор третьої серії антибандерівських статей, почав з констатації, що сьогодні в Україні «деструктивные националистические элементы всячески раздувают» культ Бандери: «Отдельные печатные издания, особенно в Галичине... популяризируют его жизненный путь, перепечатывают его статьи и высказывания. Модными становятся портреты и значки с его изображением. В июле этого года в Дрогобыче во время митинга с участием бывших бандитов из УПА, был заложен камень на месте будущего памятника Бандере. А 14 октября [1990 г.] в прикарпатском селе Угрынив такой памятник уже открыт. Его именем также названы улицы в некоторых городах и поселках Галичины. На многочисленных митингах, прежде всего, во Львове и Ивано-Франковске, звучит “Слава!” в честь Бандеры, звучат призывы к молодежи идти начертанным им путем...
Кем же в действительности был Степан Бандера и бандеровцы, принявшие имя своего провидника (руководителя)?
Что представляла собою бандеровщина, которая более 10 лет, как страшный призрак, довлела над западноукраинским краем?»2151
Довгань, як і Масловський, був обізнаний з багатьма важливими документами, зокрема «Боротьбою й діяльністю», та подробицями біографії Бандери. Він нагадав читачам про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною та про етнічне насильство часів війни, але уникав усіх фактів, пов’язаних з радянським насильством і терором. Він також приписував українським націоналістам низку злочинів, яких вони не скоювали, приміром убивство польських професорів, нібито вчинене українським батальйоном «Нахтігаль». У своїй статті Довгань також порушив питання співпраці Бандери із західними спецслужбами та десантування членів 34 ОУН на територію радянської України. Довгань наводив аргументи на користь того, що залишається відкритим питання про Сташинського та його ролі в убивстві Бандери, хоча на той час низка видань уже надрукувала переконливі матеріали на цю тему (див. «Мегаполіс-Експрес» від 31 травня 1990р. та «За вільну Україну» від 9 серпня 1990р.). Він заявляв, що Бандеру міг убити як Сташинський, так і Оберлендер2158.
У квітні 1990 р. «Правда України» надрукувала репортаж про мітинги у Волинській області, під час яких «львівські емісари» називали Бандеру «великим сином українського народу», що, як і наступний приклад, варто сприймати як свідчення активізації пропагандистської діяльності українських націоналістів2159. ЗО червня 1990 р. українські націоналісти 407


й дисиденти відсвяткували у Львові річницю «Акта проголошення». Масловський процитував одного з лідерів СНУМ Олега Вітовича, який сказав у своєму виступі: «Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичного революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння»2160.
Згодом у Західній Україні сформувалася стала тенденція до реабілітації українських націоналістів, що, як писала «Правда України», проявлялася в «шумных торжествах, молебнах, переименовании улиц и площадей, сооружении памятников и памятных знаков, посвящённых
С.Бандере, Р.Шухевичу и другим главарям ОУН-УПА». 1990р. питання про можливу реабілітацію ОУН і УПА внесли до порядку денного XXVIII з’їзду КПУ Жорстокий конфлікт, який тривав між ОУН-УПА й радянською владою в сорокові та п’ятдесяті роки, партія назвала «братовбивчою війною». Комуністи засудили сталінський терор, але вирішили не реабілітовувати ОУН і УПА2161.
Перший пам’ятник Бандері в Україні
Під час розпаду СРСР особливо популярним місцем стало с. Старий Угринів, батьківщина Бандери. Ще 1984 р. радянська влада зруйнувала тут каплицю, у якій Андрій Бандера проводив церковні служби. 15 жовтня 1989р., у день 30-х роковин загибелі Бандери, четверо чоловіків і три жінки зі Стрия та Львова встановили на місці колишньої каплиці бронзовий хрест, і того ж дня там відбувся мітинг. КДБ не вдалося заарештувати цих молодих людей - завдяки допомозі місцевих жителів вони змогли сховатися2162. У День Героїв, 27 травня 1990р., біля будинку батьків Бандери представники СНУМ з Івано-Франківська заклали перший камінь у фундамент майбутнього пам’ятника. Приблизно в той самий час відновили й каплицю. Кошти на пам’ятник зібрали на публічних антирадянських мітингах, які у той час нерідко відбувалися в Західній Україні. Пам’ятник виготовили на цементному заводі в с. Дубівці Галицького р-ну; до Старого Угринова його частинами доставляли на таксі. Уночі з 13 на 14 жовтня пам’ятник установили у присутності близько ста осіб. Монумент був по-аматорськи простим: дві колони, погруддя та дзвін. Відкриття відбулося 14 жовтня 1990р., на день свята Покрови Пресвятої Богородиці та свята УПА. За словами Степана Лесіва, на церемонію зібралося 10 тис. осіб. Газета «Шлях перемоги» повідомила, що присутніх було близько 15 тис. осіб. На будинку поруч з’явилася табличка з написом «Вулиця Степана Бандери». З одного боку пам’ятника встановили жовто-блакитний прапор, а з другого - червоно-чорний; такі самі прапори та портрети Бандери тримали деякі учасники свята, одягнені
408


у вишиванки. Урочистості розпочалися з хвилини мовчання, після чого ветеран УПА вистрілив із гвинтівки, а присутні виконали гімн України та націоналістичну пісню «Зродились ми великої години». Після того як керівник СНУМ Віталій Хапович попросив зняти з пам’ятника жовто- блакитну тканину, у натовпі пролунало: «Слава!» Мітинг відкрила сестра Бандери Володимира Давидюк, а після неї виступило кілька націоналістичних діячів, зокрема й оунівські емігранти. Церемонія закінчилася освяченням пам’ятника та панахидою2163.
Того ж дня, 14 жовтня 1990р., у с. Воля-Задеревацька (у будинку, де сім’я Бандери жила в 1933-1936рр.) відкрили перший в Україні музей Бандери. Перед присутніми виступила сестра Бандери Оксана2164. Цього ж дня у Львові демонтували пам’ятник Леніну, хоча напередодні влада виставила біля нього охорону2165. 15 жовтня, згідно з журналом «Визвольний шлях», біля будівлі Львівського університету відбулася панахида з присвятою 31-м роковинам загибелі Бандери. На велелюдному заході (близько 10 тис. осіб) виступило ЗО промовців, зокрема й український дисидент і засновник Української Гельсінської групи Іван Кандиба2166.
Перший пам’ятник Бандері простояв недовго. На світанку ЗО грудня 1990 р. його підірвали (можливо, влада намагалася не допустити святкування дня народження Бандери). Утім, уже ЗО червня 1991р. (до 50-ї річниці «Акту проголошення») пам’ятник відновили й відкрили на тому ж місці. Новий пам’ятник був подібний до попереднього, але був трохи вищий та мав відмінність: на місці дзвона встановили два тризуби. На «відкриття» знову зібралося близько 10 тис. осіб, деякі з них були одягнені у вишиванки та тримали жовто-блакитні й червоно-чорні прапори.
Після відкриття пам’ятник охороняли активісти СНУМ, проте цього разу він простояв ще менше: його підірвали 10 липня (близько третьої години ранку). Під час операції підривники - досить імовірно, шість співробітників радянських силових структур, які діяли за наказом Міноборони СРСР, - поранили пострілом одного з активістів СНУМ Василя Максимчука. Тієї ж ночі в м. Жашків (Черкаська обл.) підірвали пам’ятник Євгенові Коновальцю, а за п’ять днів до того, неподалік від м. Броди, - пам’ятник воїнам дивізії СС «Галичина» (іл. 278-279)2167.
Третя спроба встановити пам’ятник Бандері в Старому Угринові відбулася вже в незалежній Україні, її приурочили до 50-ї річниці УПА (17 серпня 1992 р.). Патріотичні святкування тривали три дні; деякий час після відкриття пам’ятник охороняла міліція. Архітектором третього пам’ятника Бандері став племінник Бандери Зиновій Давидюк (син Володимири). Пам’ятник (бронзова статуя, іл.284) переробили зі статуї Леніна, яку раніше виготовили для встановлення в м. Калуш2168. На урочистому відкритті виступив Іван Кашуба, головний редактор газети
409


«Шлях перемоги» й колишній голова СБ 34 ОУН2169. Тими ж днями Західну Україну відвідали Микола Лебедь та інші оунівські емігранти2170.
Другий поворот управо
Після розпаду СРСР багато представників ОУН повернулося в Україну з еміграції. Вони заснували кілька праворадикальних, антидемократичних партій та інших організацій, які згодом значно вплинули на українську політику, суспільство, культуру та наукові кола, особливо на заході країни - там, де УПА діяла аж до початку п’ятдесятих років. 1986р. Слава Стецько змінила свого чоловіка на посаді лідера АБН, а 1991 р. вона ж змінила Василя Олеськіва на посаді лідера ОУН(б). 1992 р. Слава Стецько заснувала Конгрес українських націоналістів (КУН), а 1997 р. її обрали до Верховної Ради, де вона пропрацювала до самої своєї смерті у 2003 р.2171
У Києві оунівські емігранти заснували Центр національного відродження ім. Степана Бандери (вул. Ярославів Вал, 9). За цією ж адресою розмістилися керівництво ОУН, мюнхенська газета ОУН(б) «Шлях перемоги» та лондонський журнал ОУН(б) «Визвольний шлях». 2000 р. на IX Великому зборі керівником ОУН обрали Андрія Гайдамаху, а 2009 р. (на XII Великому зборі ОУН) - Стефана Романіва. І Гайдамаха, і Романів виросли в діаспорі та вступили в ОУН, коли ще були членами СУМ2172. Як і багато інших націоналістів ОУН з діаспори, Романів також був активістом руху мультикультуралізму2173. Обійнявши посаду лідера ОУН, Романів заявив: «Пригадую собі слова Євгена Коновальця, який сказав: “Ми можемо або бути творцями історії, або її жертвою”. Організація Українських Націоналістів завжди демонструвала, що вона хоче створити історію і нинішній Провід шукає ту дорогу, щоб творити <...>.
Ми стараємося дати розуміння, що ОУН це є, власне, та іскра, яка може розпалити громадський рух. Сьогодні Україна і діаспора - це є глобальна Організація; Організація, де один одного доповнює, Організація, в якій один одного потребує і тому зі сторони Проводу ОУН ми постійно пригадуємо: ми є Організація, яка розкидана по цілому світі, але суть нашого існування, наша мета, наша ціль є та сама всюди. Тому нашим завданням є виховання молоді чи в Україні, чи в діаспорі, бо молода людина повинна знати свій корінь, мати любов до Бога, до України <...>
Я вас закликаю не тільки до жертовності, я вас закликаю, щоб ви були готові співпрацювати, щоб ви, дорогі друзі і подруги, молодші і старші, стали в один ряд і разом із Проводом ОУН розпалювали цей вогонь в Америці, в Канаді, в Польщі, в Австралії, у Великобританії чи в Україні.
Ми - глобальна організація, наша сила - в нашому об’єднанні! Закликаю вас об’єднатися навколо нашої великої ідеї. Слава Україні!»2174.
410


Слідом за розпадом СРСР в Україні з’явилася низка організацій, які заявили, що вони є правонаступниками ОУН(б) та УПА. 1991р. були створені Українська національна асамблея (УНА) та її парамілітарне крило - Українська народна самооборона (УНСО). Ідеологія УНА й УНСО спирається на праці Донцова, Жозефа Артюра де Гобіно та Ріхарда Вальтера Дарре. Ці організації створили на кшталт Націонал-демократичної партії Німеччини (NPD). У 1991-1994 рр. і з жовтня 2005 р. УНА-УНСО очолював Юрій Шухевич, син легендарного командира УПА Романа Шухевича. Як і покоління його батька, Юрій Шухевич дотримувався екстремістських націоналістичних поглядів. Приміром, в одному з інтерв’ю 2007р. він сказав, що «гетто винайдене не Гітлером, а самими євреями». Дотримуючись радянського антисіоністського упередження, він також стверджував, що Симон Візенталь «був агентом гестапо»2175.
Ще однією великою праворадикальною партією, заснованою 1991р., була Соціал-національна партія України (СНПУ). Її офіційним партійним символом став Wolfsangel, або «вовчий гак» (іл.272), який раніше використовували як символ різні дивізії СС, крайні праві, фашистські та неофашистські рухи. Представники СНПУ стверджували, що ідеологія партії ґрунтується на праці Я. Стецька «Дві революції». З 2004 р. СНПУ отримала нову назву - Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (партія «Свобода») - та згодом увійшла до Альянсу європейських національних рухів (AENM). З 2009 р. ця партія також почала налагоджувати контакти з низкою європейських праворадикальних партій, як-от «Національний фронт» (Франція), Jobbik (Угорщина), «Триколірне полум’я» (Італія), «Національне відродження Польщі» та «Бельгійський національний фронт»2176. Про те, які погляди поділяє харизматичний популіст та революційно- ультранаціоналістичний лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, свідчать слова, які він виголосив 2004 року: «Але прийшов ворог. Прийшов ворог і забрав їм ту [УПА] Україну. Але вони [бійці УПА] не боялись, як і ми зараз не повинні боятися, вони взяли автомат на шию і пішли в ті ліси, вони готувалися й боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою й іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу Українську Державу! І тому наше зараз завдання - кожного з Вас: молодих, старих, сивочолих і юних - ми повинні захищати нашу рідну землю!.. Оті молоді люди і ви сивочолі, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько- жидівська мафія, яка сьогодні керує в Україні»2177.
У пострадянський період у суспільстві посилилися націоналістичні настрої. ОУН та УПА стали важливим компонентом західноукраїнської ідентичності. Схоже на те, як це відбувалося в роки «холодної війни» в діаспорі, багато жителів західноукраїнських областей почали вшановувати Бандеру як національного героя та борця за свободу, повністю 411


ігноруючи злодіяння, які чинили представники цього руху. Оскільки з розпадом СРСР зник головний ворог України, ненависть націоналістів спрямували в бік лібералів або російськомовних українців східних областей (іноді - на СС). Крайні праві націоналісти почали стверджувати, що Україну окупували демократи, російські або русифіковані українці, яких слід українізувати або «бандеризувати». Багато західних українців висловлювали невдоволення тим, що Україна залежить від російської культури, економіки, політики, радіо, телебачення та мови. Вони також стверджували, що критики Бандери, ОУН і УПА страждають на «бандерофобію», коріння якої вони вбачали у ворожому ставленні до української культури як такої2178.
Поширення націоналізму та праворадикально!* активності призвело до переслідувань і насильства на етнічному й політичному ґрунті. Важко сказати, скільки людей стали жертвами націоналістичного насильства, але саме із цієї причини багато росіян та євреїв полишили (або намагались залишити) Україну. Кілька таких випадків задокументувала Служба імміграції та натуралізації США (INS). Зрозуміло, що до цих документів варто ставитися критично, оскільки біженці, заради отримання дозволу на в’їзд до США, могли перебільшувати, утім, повністю відкидати їхні свідчення як пустий різновид антиукраїнської фантазії також не варто.
На сусідів жительки Львова Ірини Щетиніної, які, як і вона, були російськомовними євреями, напали представники радикальних угруповань. За словами історика Дж. Бердса, який вивчав ці свідчення, сусідів Ірини жорстоко катували в їхній квартирі: «Чоловіка припікали гарячою електричною праскою, а його дружині вирвали око. Нападники вигукували антиросійські й антисемітські гасла. Українська міліція, яка прибула трохи згодом, відмовилася складати рапорт про напад і проводити розслідування цього злочину»2179. Після цього інциденту із сусідами Ірина Щетиніна, її чоловік та троє їхніх дітей вирішили поїхати з України.
Інша жінка російсько-єврейського походження, Віра Корабліна з Києва, розповідала, що 1990 р. її керівник, який дотримувався ультранаціона- лістичних поглядів, звільнив з її відділу всіх євреїв, а 1993 р. її нового роботодавця побили націоналісти, що вимагали від нього «сплати спеціального мита за росіян та євреїв, які працювали в Україні». Як і її товаришу-роботодавцю, їй надходили дзвінки та листи з погрозами фізичної розправи. На початку 1994 р. з неї знущалися чоловіки, які говорили, що «її російське прізвище в паспорті не може приховати “жидівське” походження». У вересні 1994р. стіни та меблі в її кабінеті «розписали» антиросійськими та антисемітськими написами. Незабаром після цього інциденту її роботодавець, за національністю єврей, безслідно зник2180.
412


Культ Бандери в історіографії
Розпад СРСР та утворення України призвели до змін у середовищі професійних істориків, але ці процеси практично не торкнулися апологетів. Після закінчення «холодної війни» розпочався процес денаціоналізації та деідеологізації галузі професійної історії. Історики отримали доступ до радянських архівів; окрім того, відбулося повторне звернення до свідчень жертв Голокосту. Деякі історики, як-от Джон-Пол Химка, поступово перестали вбачати в ідеології українського націоналізму провідний наратив української історії та почали досліджувати реальну історію ОУН, УПА та події часів війни2181. Інші вчені, наприклад Джон Армстронг, після розпаду СРСР, схоже, зовсім перестали застосовувати критичний підхід до української історії. На конференції у Львові (у серпні 1993 р.) він стверджував, що «мета історика... полягає в тому, щоб з’ясувати справжню позицію героя, який діяв у свою епоху». Армстронг почав захоплюватися Бандерою, Шухевичем, Лебедем, Стецьком, Донцовим, Кубійовичем і Шептицьким, цілком ігноруючи загальновідомі злодіяння2182.
Дискурс Бандери та ОУН-УПА набув в Україні націоналістичних і радикальних рис і був реакцією на радянський спадок. Винаходили цей новий наратив історики, які, як не дивно, були вихідцями з радянської школи, проте загальний зміст їхньої концепції повністю перекреслював радянські інтерпретації та дуже нагадував тексти оунівських емігрантів. До радикалізації пострадянського історичного дискурсу доклав своїх зусиль і праворадикальний сектор української діаспори. Зокрема, представники ОУН влаштовували конференції, на яких Слава Стецько та Володимир Косик повчали українських істориків, як правильно писати історію (Київ, 28-29 березня 1992 р.)2183. Оунівські емігранти заснували Центр дослідження визвольного руху (ЦДВР)2184, офіс якого з часу заснування розміщений у Львові в будівлі Академії наук України (вул. Козельниць- ка, 4)2185.
Завдання ЦДВР полягало в тому, щоби перевидавати й популяризувати роботи істориків ОУН(б), зокрема Петра Мірчука й Володимира Косика, а також друкувати власні дослідження, написані відповідно до націоналістичного наративу оунівських емігрантів. По суті, це було спробою представити ОУН як демократичну організацію, а УПА - як визвольну армію, заперечуючи при цьому їхній ультранаціоналістичний характер та вчинені злочини. Глибша мета діяльності Центру полягає в тому, щоби піднести роль «визвольного руху» - найважливішого компонента української ідентичності. Свою мету ЦДВР виклав мовою, яка разюче нагадує мову істориків із середовища оунівських емігрантів: «Історія боротьби народу за визволення є основою національної ідеї 413


кожної держави. Саме на ній базується система суспільних цінностей та орієнтирів. Минуле українського народу, особливо його визвольна боротьба, протягом довгих років замовчувалося та спотворювалося тоталітарними режимами. Тому надзвичайно гострою є потреба нового неупередженого погляду на історію визвольного руху українців. Апогей розвитку українського спротиву припадає на XX ст. - його найяскравішим проявом є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії впродовж 1920-1950 рр. На жаль, сьогодні діяльність цих структур залишається найменш дослідженою ділянкою в українській історіографії. Вивчення найрізноманітніших аспектів боротьби українців за національну та соціальну свободу є головною метою Центру досліджень визвольного руху»2186.
Матеріали про Бандеру та ОУН-УПА продовжували друкувати в діаспорі й після 1991р. Керівник Фундації Українського Вільного Університету (Нью-Йорк) Петро Гой зібрав кілька сотень вирізок газетних публікацій про вбивство Бандери та опублікував їх у десяти томах, назвавши своє монументальне видання основою бандерознавства - науки про Бандеру (іл.260). Він заявив, що таким кроком прагне полегшити «майбутнім українським історикам процес вивчення трагічних подій, пов’язаних з вбивством Степана Бандери», та зробити Провідника об’єктом академічного культу2187.
Новий ультранаціоналістичний наратив, що виник у пострадянській Україні, є негативним дзеркальним відображенням радянського, водночас історики, які працювали в радянській і пострадянській Україні, вважають його критичним і правдивим, оскільки він заперечує радянський. Доказами того, що ОУН-УПА не проводили в 1943-1944 рр. етнічних чисток і не вбивали євреїв, а ОУН(б) у тридцятих роках не робила вибору на користь фашизму, було обрано публікації емігрантів, дискурс яких цілком ґрунтувався на запереченні. 1993 р. було перевидано першу монографію про УПА, написану 1946 р. М. Лебедем2188. 1995 р. видавництво «Відродження» перевидало працю П. Полтави «Хто такі бандерівці та за що вони борються». 1999 р. також перевидали збірник вибраних статей Бандери «Перспективи української революції» та ще низку націоналістичних праць. Репринта цих видань «Відродження» супроводжувало передмовами, написаними в націоналістичному дусі, і сучасними фотографіями, відзнятими під час демонстрацій та ритуальних заходів, які влаштовувала, наприклад, парамілітарна організація «Тризуб» ім. Степана Бандери2189. У діяльності таких організацій беруть активну участь провідні українські вчені та політики. Сергій Квіт, який 2007 р. став ректором найпрестижнішого українського навчального закладу (Національний університет «Києво-
414


Могилянська академія»), у дев’яностих роках був членом КУН і сотником «Тризуба» ім. Степана Бандери2190.
Популярні біографії
На формування популярного та наукового дискурсів про Бандеру вплинули дві групи. Одна з них складалася з оунівських емігрантів (зокрема, Мірчук) і дисидентів-націоналістів (зокрема, Левко Лук’яненко, почесний доктор права університету Альберти, який стверджував, що владу в СРСР контролювали євреї, і тому на них значною мірою покладено відповідальність за злочини радянської влади). Інша група складалася з ветеранів ОУН та УПА, які проживали на території радянської України і вперше дістали змогу висловлювати свою думку без радянської цензури. Багато з них оголосило себе єдиними правдивими джерелами з історії діяльності ОУН-УПА. їхні інтерпретації не дуже відрізнялися від наративів таких ветеранів та істориків, як Мірчук і Потічний, які в повоєнний час жили в діаспорі та мали можливість публікуватися, не наражаючись на перепони радянської цензури2191.
Першу велику пострадянську біографічну працю «Степан Бандера - символ нації» написав колишній оунівець та активний антикомуніст Петро Дужий (1916-1997). Дужий приєднався до ОУН 1932р., а в 1941р. брав участь в «Українській національній революції» у складі похідної групи. 1944 р. він очолив в ОУН референтуру пропаганди. У червні 1945 р. його заарештував НКВС, і після двох років позбавлення волі, яке він відбув у Києві, до 1960 р. він перебував у ГУЛАГу2192.
Як і Мірчук, головний історик ОУН та агіограф Бандери, Дужий не був професійним істориком: робота з архівними документами та критичне мислення були йому не притаманні однаковою мірою. Двотомну біографію Бандери він написав з єдиною метою - підтвердити націоналістичну версію її інтерпретації. Хоча книга Дужого про Провідника містить багато цінної інформації, вона написана в жанрі заперечення й апологетики, тобто з неї ми не дізнаємося ні про вплив антисемітизму та фашизму на мислення та діяльність Бандери, ні про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною, ні про погроми, що сталися в липні 1941р. Значну частину своєї праці Дужий присвятив УПА, але й тут жодним словом не обмовився ані про етнічну чистку поляків, ані про вбивства мирних мешканців. Натомість із праці читач дізнається, що тільки більшовики й інші вороги називали оунівців фашистами (а ідейною засадою українського націоналізму насправді є поезія Шевченка) і що в убивствах, учинених ОУН у тридцятих роках, не було нічого поганого, адже вони були тільки «актами відплати»2193.
415


На відміну від Мірчука, Дужий рясно цитує коротку автобіографію Бандери, його статті і стенограми інтерв’ю. Ці документи опублікували в діаспорі вже після того, як Мірчук завершив роботу над своєю агіографією. Дужий вважав їх надійними та достовірними джерелами. Тож можна вважати, що його праця на 500 сторінок є фактично розширеною версією автобіографії Бандери, написаної на 13 сторінках. Кожну із численних коротких частин Дужий починає цитатою з автобіографії Бандери (іноді - з його статей або творів інших оунівців). Подальша інтерпретація цих цитат, якщо говорити про стиль та рівень аргументації, суттєво не відрізняється від процитованих документів2194.
Іншу популярну біографію Бандери, перевидану щонайменше тричі (зокрема, один раз - музеєм Бандери в Дублянах), написала львівська письменниця Галина Гордасевич2195. Авторка не належала до лав ОУН, але заявляла, що якби була на десять років старшою, то обов’язково приєдналася б до організації та пішла за Провідником2196. У вступі до своєї книги Гордасевич пише, що має намір розповісти про те, якою людиною був Бандера. Багато людей використовує термін «бандерівці» у значенні «ворог народу», але майже нічого не знає про Бандеру як людину. «Бандерівцем» називали кожного, хто говорив українською, особливо на Сході України, стверджує вона. Проводячи аналогію між бандерівцями, петлюрівцями та мазепинцями, авторка запевняє, що українців, звинувачених у державній зраді, перший час було заведено називати мазепинцями, потім - петлюрівцями і, зрештою, бандерівцями (такого штабу послідовність і порівняння часто траплялись і в радянській літературі). Однак те, що раніше мало негативне значення, у пострадянській Україні набуло протилежного змісту та трансформувалося в елемент сконструйованої героїчної традиції, що став спільним місцем у різних позитивних біографіях Бандери2197.
Гордасевич вирішила кинути виклик ідеологізованому уявленню про бандерівців як про зрадників і дослідила низку радянських та діас- порних публікацій. У своїй книзі вона кілька разів дає зрозуміти, що не довіряє ні націоналістичному, ні радянському історіографічним методам. Щоправда, зрештою вона дійшла типового пострадянського націоналістичного висновку: «Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера - герой України»2198. Так само як інші пострадянські біографи, Гордасевич вважає, що інформація про співпрацю Бандери з Німеччиною, етнічне та політичне насильство ОУН-УПА - навмисне викривлення фактів, яке виникло внаслідок радянських пропагандистських зусиль. Аналіз, який здійснила авторка у своїй книзі, свідчить про те, як часто в радянських і пострадянських дискурсах Бандеру зображали як символ і як складно 416


в сучасних умовах писати про нього як про людину, розповідаючи водночас про рух, Провідником якого він був2199.
Ще одну монументальну й популярну біографію Бандери написав Євген Перепічка, крайній правий діяч і голова Львівського відділення КУН. Він назвав свою книгу «Феномен Степана Бандери»2200. Предметом діяльності Перепічки був не тільки збір документів про Бандеру, що він робив з початку дев’яностих років, а й організація різних ультра- націоналістичних і неофашистських маніфестацій і святкувань, які часто відбувалися за участю парамілітарних формувань2201. Як і Дужий та Гордасевич, Перепічка не дбав про академічні стандарти та щедро цитував підроблені документи, що згадувалися в публікаціях діаспори2202. З огляду на переконання й методи Перепічки, не дивно, що він називає Бандеру «людиною-легендою, гордістю, символом української нації. Його ім’ям названо цілу епоху національно-визвольної боротьби і борців за волю України. Московські окупанти називали бандерівцями весь український народ і патріотів інших народів котрі боролися за незалежність своєї Батьківщини: латиські бандерівці, литовські бандерівці, казахські бандерівці, естонські бандерівці, киргизькі бандерівці...»2203.
Свою розповідь Перепічка почав з опису генеалогічного дерева Бандери, а закінчив тим самим, але вже про свою родину2204. Між цими двома акордами Перепічка розмістив опис подій, які ідеологія українського націоналізму класифікує як «страждання української нації», включаючи голод 1932-1933 рр. Другу світову війну він трактує переважно як убивство українців радянськими та німецькими військами. Він, так само як Мірчук і Дужий, не тільки не аналізує відповідні події, а навіть не згадує про злочини, скоєні ОУН і УПА2205. У книзі Перепічки згадуються тільки ті євреї, яких урятували українці2206. До того ж із тексту його книги випливає, що, судячи з усього, головними жертвами злодіянь німецьких і радянських окупантів України були члени ОУН і повстанці УПА, а не цивільні особи серед українців, поляків чи євреїв. Сам Бандера постає перед читачами як уособлення страждань українців.
Дуже популярну та стислу біографію Бандери (з неоднозначною назвою «За що ми любимо Бандеру») написав Ігор Цар. Він заявив, що Бандеру українцям послав сам Бог: «Степан Бандера - це герой XX століття, людина-легенда, найвидатніша особа всієї історії України. Настав час піднести його ім’я по всій вільній Україні, щоб кожна жива душа подякувала Богові за те, що послав нам таку світлу постать в найтемніші часи історії людства. Саме Бандера врятував честь України в XX столітті і зумів організувати народ на відчайдушну боротьбу проти сатанинського комунізму, фашизму і шовінізму. ...Бандера підніс 417


український націоналізм любови до найвищої жертовности. Його гасло - Бог і Україна! За це ми любимо Бандеру»2207.
Бандера та наукове середовище
Упродовж двох десятиліть, які країна прожила після розпаду СРСР, жоден професійний історик не написав критичної біографії Бандери. Утім, деякі вчені - Омер Бартов, Карел Беркгофф, Джон-Пол Химка, Франк Гольчевський, Ґжеґож Мотика й Дітер Поль - досліджували деякі суміжні теми: події часів війни та Голокост, радянську політику та діяльність ОУН-УПА. Публікації цих науковців майже не вплинули на праці пострадянських істориків, які радше друкували матеріали, що надалі стали для націоналістів та політиків своєрідним джерелом натхнення, завдяки якому Бандері зводили пам’ятники, а на честь ОУН та УПА влаштовували різні комеморації. Проте, як і колеги з діаспори, пострадянські історики все- таки змогли відшукати важливі емпіричні свідчення щодо предмета своїх досліджень, однак давали їм тільки націоналістичні тлумачення й часто ігнорували академічні стандарти2208.
Найпродуктивнішим біографом Бандери є Микола Посівнич, під редакцією якого 2012 р. світ побачив три томи різних матеріалів, що містили уривки з мемуарів, документи, як-от обвинувальний акт Варшавського процесу 1935 р. (українською мовою), та коротку біографію Бандери2209. Матеріали, підготовлені Посівничем, частково перегукуються з мемуарами оунівців та збірниками різних документів ОУН, які вийшли під редакцією інших авторів. Вступ до тритомника написав член ОУН(б) та історик-діаспорянин В.Косик, який у п’ятдесятих роках був зв’язковим 34 ОУН з Тайванем (у роки адміністрації Чан Кайші) та з Іспанією (у роки режиму Франко). До видання також увійшла біографічна повість Посівнича про молоді роки Бандери. Її наратив максимально наближений до наративів Косика та Мірчука, з тією різницею, що містить набагато цінніші емпіричні дані2210.
У своєму тритомнику Посівнич не коментує перевиданих уривків з мемуарів, додаючи лише короткі біографічні дані про їхніх авторів. Оскільки всі ці тексти написані оунівцями, таке редагування є проблематичним або навіть неприпустимим. Наприклад, редактор передрукував статтю 1936р., де Сціборський розповідає про суд над Бандерою, називаючи його поведінку «героїчною». Однак у біографічній довідці про Сціборського Посівнич не згадав, що в листі до Мельника, надрукованому в тому самому томі, Бандера назвав Сціборського «підступним більшовицьким агентом», який жив з «підозрілою московською єврейкою», як не згадав і того, що ЗО серпня 1941р. Сціборського вбили, імовірно, члени ОУН(б), які діяли за наказом Бандери. Також Посівнич не коментував 418


й інший передрукований документ - лист Бандери до Мельника (за вересень 1940р.), у якому міститься кілька націоналістичних та антисемітських висловлювань. Замість публікації оригінальних архівних документів, доступних в українських архівах, Посівнич передрукував деякі документи, опубліковані раніше діаспорою, попри те що оунівські емігранти, як відомо, здійснювали маніпуляції та продукували підробки2211. Загалом збірник Посівнича містить витяги з мемуарів і документів, які є важливими для розуміння Бандери, але їх непрофесійне редагування свідчить про те, що це видання має більше пам’ятний, ніж науковий характер. Збірка популяризує як культ Бандери, так і важливі дані про нього2212.
У своїй короткій біографії Бандери «Степан Бандера - життя, присвячене свободі» Посівнич посилається на джерела й дотримується деяких інших академічних стандартів. Проте його наратив дуже схожий на наративи Мірчука, Дужого, Гордасевич і Перепічки. Замість аналізу всіх складових життя Бандери, його політичної діяльності та політики ОУН Посівнич наводить тільки ті свідчення, завдяки яким Бандера й оунівці мають вигляд героїчних та гідних захоплення людей. Він виправдовує злочини ОУН, здійснені на початку тридцятих років, називаючи їх діями, які санкціонував суд ОУН2213. Він відзначає, що під час Варшавського та Львівського судових процесів ОУН використовувала вітання «Слава Україні!», але не вказує, що у виконанні членів ОУН це було частиною фашистського салюту. Це упущення могло стати результатом впливу на автора сфальсифікованих документів або могло бути результатом свідомого наміру, за яким містилося бажання приховати справжній характер цього салюту2214. Аналогічним чином, оповідаючи про діяльність ОУН(б) та УПА під час війни, Посівнич не згадує про їхню причетність до численних злодіянь2215.
Починаючи з 2000 р. багато книжок про Бандеру, ОУН і УПА видав заснований ОУН ЦДВР. За президента В. Ющенка (2005 р.) націоналістичний і вибірковий підхід ЦДВР почали просувати на державному рівні. 2006 р. в Києві, з метою формування цілісної версії національної української історії, було створено Український інститут національної пам’яті (УШП). Його директором став І. Юхновський, фізик-теоретик, прибічник праворадикально!’ СИПУ 2007р. директор ЦДВР В.В’ятрович став представником УШП у Львівській обл. З 2008 р. і до закінчення терміну повноважень Ющенка (2010р.) В’ятрович працював у Києві: спочатку в УІНП, а потім директором архівів СБУ (у результаті саме ця організація відіграла значну роль у визначенні того, на які документи повинен спиратися УІНП, розробляючи свою націоналістичну версію української історії). Із самого початку УІНП зосередився на просуванні двох ідеологічно взаємопов’язаних аспектів української історії, покликаних 419


об’єднати українців шляхом віктимізації та героїзації минулого. Першим аспектом стало трактування голоду 1932-1933 рр. як акту геноциду проти українців, до якого були причетні багато євреїв. Другим - возвеличення ОУН і УПА та заперечення їхніх злочинів, як це раніше практикували в українській діаспорі та ЦДВР2216.
Не дивно, що саме УШП, з його націоналістичним керівником Юхновським та «патріотичним» істориком В’ятровичем, значно вплинув на формування української політики пам’яті. 16 травня 2007 р. Ющенко, підтримуючи ініціативи УІНП, розпорядився організувати серію пам’ятних церемоній на честь Ярослава і Слави Стецьків. 12 вересня 2007 р. він видав Указ про надання Шухевичу звання «Герой України», а 20 січня 2010р., незадовго до закінчення терміну своїх повноважень, вийшов аналогічний указ стосовно Бандери, що викликало хвилю дискусій щодо всього комплексу суміжних питань2217.
Ющенко підтримував ЦДВР, оскільки цьому інституту була притаманна націоналістична інтерпретація історії, що давала змогу «вирішити питання» Другої світової без розголосу причетності українців до Голокосту та інших злодіянь (за умови такого розголосу процес створення української колективної ідентичності опинився би під загрозою). 2006 р. В’ятрович, тодішній директор ЦДВР, опублікував брошуру «Ставлення ОУН до євреїв», яка розкриває суть того, яким чином націоналістичні пострадянські історики трактують геноцид євреїв. У своїй роботі В’ятрович розповідає, що ОУН не була ворогом євреїв, не вбивала, а навпаки, урятувала значну їх кількість2218. Джон-Пол Химка й Тарас Курило прокоментували це так: «В’ятровичу вдається захистити ОУН від звинувачень в антисемітизмі і співучасті в Голокості тільки за допомогою вельми двозначних прийомів: він відкидає джерела, які компромен- тують ОУН, некритично сприймає джерела самої ОУН, які заперечують антисемітизм в текстах ОУН; обмежує документальну базу офіційними деклараціями і рішеннями ОУН; він не бере до уваги мемуари євреїв; відмовляється враховувати контекстуальні і порівняльні фактори; ігнорує документи німецьких архівних фондів та велику кількість історичних монографій, написаних за темою цього дослідження англійською та німецькою мовами»2219.
Унаслідок застосування такого методу можна дійти висновку, що ОУН не була ворожою до євреїв. У своїй книжці В’ятрович згадав тільки одну критичну публікацію про антисемітизм в ОУН, яку написали Беркгофф і Царинник. Проте і її він теж відкидає, запевняючи, що вона нагадує йому радянські публікації2220. Користуючись логікою подібного штабу, В’ятрович стверджує, що член ОУН та історик з діаспори Тарас Гунчак є автором найкращого дослідження про євреїв та український націоналізм, 420


і повторює услід за ним, що стереотип «жидо-більшовизму» насправді виявився не стереотипом, а реальністю2221. Посилаючись на статтю Грицака «Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни», В’ятрович запевняє, що документ, затверджений у серпні 1943 р. на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН, відповідно до якого ОУН(б) дистанціювалась від антиєврейського насильства, є фальсифікацією, бо такий документ, якби він був справжнім, опосередковано підтверджував би «міф про участь українських націоналістів в антиєврейських акціях у 1941-1943 рр.»2222 Документ від липня 1941 р., згідно з яким член ОУН(б) Ленкавський заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення», В’ятрович назвав радянською «фальсифікацією з метою провокації»2223. В’ятрович однозначно заперечує причетність ОУН(б) до погромів у липні 1941р. та участь УПА у знищенні євреїв2224. Очевидно, керуючись бажанням прирівняти вбивство кількох десятків членів ОУН до вбивства мільйонів євреїв, директор ЦДВР опублікував у своїй книжці фотографію молодих людей - членів ОУН, яких, згідно з підписом, розстріляли німці, - безпосередньо перед тим розворотом, де опубліковано фотографію масових поховань євреїв2225. Крім того, В’ятрович називає ОУН і УПА рятівниками євреїв. Він розповідає про євреїв, які працювали в різних господарствах, але не згадує того факту, що згодом ОУН і УПА цих євреїв ліквідували. Також він не згадує про те, що СБ ОУН(б) вбивала єврейських лікарів і медсестер, які працювали в УПА. У своїх розповідях про небагатьох євреїв, які врятувалися завдяки УПА, він згадав фіктивну біографію Стелли Кренцбах, опубліковану Мірчуком 1957 р. Посилаючись на спогади дружини Романа Шухевича Наталії Шухевич, які записали Василь Кук і Юрій Шухевич, В’ятрович пише, що в 1942-1943 рр. ця жінка врятувала єврейську дівчинку. Однак він не згадав про причетність самого Шухевича до масового насильства та не з’ясовує обставин, за яких Наталя нібито врятувала цю дівчинку2226.
Не менш винахідливим виявився й поет Мойсей Фішбейн, який, так само як і В’ятрович, ігнорував дослідження про ОУН, УПА та Голокост в Україні. З підтримкою уряду Ющенка він був прихильником підходу, аналогічного до того, який демонстрував В’ятрович. Виступаючи у 2009р. в Іллінойському університеті на конференції, присвяченій Україні, Фішбейн згадав імена кількох євреїв, які нібито вижили завдяки УПА, і намагався переконати аудиторію, що в роки війни українські націоналісти не ворогували з євреями: «Твердження про те, що “УПА брала участь в антиєврейських акціях”, - то є провокації Москви. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть, як УПА могла вбивати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я знав єврея, який служив в УПА. Я був знайомий з лікарем Авраамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Ще 421


був Самуель Нойман, його псевдонім в УПА - “Максимович”. Був Шаї Варма (псевдонім “Скрипаль”), був Роман Винницький (псевдонім “Сем”). В УПА була ще одна видатна постать, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, потім вона написала спогади. Стелла народилася в Болехові на Львівщині. Вона була донькою рабина та сіоністкою, і в Болехові товаришувала з Олею, донькою греко-католицького священика. 1939 р. Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 р. вона служила в УПА медсестрою та розвідницею. Навесні 1945 р. на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові її схопили працівники НКВС. Потім її кинули до в’язниці, катували та присудили смертний вирок. Пізніше цю єврейку визволили з в’язниці солдати УПА. Влітку 1945 р. вона разом з українськими повстанцями ховалася в Карпатах, а 1 жовтня 1946 р. пробилася до британської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і всю снагу моїх 38 літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА. Я стала членом героїчної УПА 7 листопада 1943 року. У нашій групі нарахувала я 12 жидів, із цього 8 лікарів”»2227.
Українських істориків, які заперечували або применшували воєнні злочини ОУН і УПА та їхню причетність до Голокосту, підтримали два російські історики - Олександр Гогун і Кирило Александров. Ці історики проводили паралелі між Бандерою та ОУН і УПА з долею Власова і РОА. Як і Бандера, Власов співпрацював з нацистською Німеччиною. 1946р. його стратила радянська влада. Як і Бандеру, радянська пропаганда називала Власова «зрадником» і «ворогом радянського народу». Як і Бандеру, його реабілітувала пострадянська інтелігенція, яка називала його демократом. Гогун, наприклад, заявив у статті про РОА, що «власовський рух був демократичним рухом». Гогун доводив це, спираючись на публікацію Александрова, і написав, що в РОА було кілька неросійських солдатів, зокрема три євреї2228.В іншій статті, «Євреї в боротьбі за незалежну Україну», яку він написав у співавторстві з О. Вовком, Гогун застосував аналогічний метод і до УПА. Автори статті не згадують антиєврейського насильства ОУН і УПА та примушують читача повірити, що євреї охоче служили в УПА й боролися «за незалежну Україну - проти Гітлера і Сталіна»2229. У своїй статті про Бандеру Александров стверджував, що як «московський історик» він не міг суворо критикувати діяльність Бандери й ОУН-УПА, тому що усталена думка про ці явища була зіпсована радянськими стереотипами, тому критичне дослідження діяльності Бандери та його руху було не таким важливим, ніж спростування радянських міфів. Потім, торуючи шлях заперечення радянських міфів, він знову назвав Бандеру героєм, який заслуговуває на пошану. Таким героєм, яким був і Власов2230.
422


Дещо інший, але не менш оригінальний підхід до історії ОУН-УПА та українського націоналізму показує Юрій Михальчишин, політолог за освітою та офіційний ідеолог партії «Свобода». Він не заперечує фашистської орієнтації ОУН або участі ОУН-УПА у злочинах, а також не стверджує, що УПА рятувала євреїв, а євреї патріотично боролися за українську державу. Ідеолог «Свободи» визнає всі відомі негативні аспекти та з гордістю дає зрозуміти, що вважає фашизм «світлим періодом у європейській історії»2231. На факультеті політичних наук університету ім. Івана Франка Михальчишин захистив кандидатську дисертацію на тему «Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP та PNF (порівняльний аналіз)», а раніше опублікував збірку нарисів про фашистську ідеологію під назвою «Ватра. Версія 1.0»2232. До збірника увійшли програми Національної фашистської партії Італії та Соціал-національної партії України, а також праці італійських, німецьких та українських ідеологів: Миколи Сціборського, Ярослава Стецька, Йозефа Геббельса, Ернста Рема та Альфреда Розенберга. На сайті журналу «Ватра. Націонал-революційний часопис» Михальчишин заявив: «Наші прапороносці й герої - це Євген Коновалець... Степан Бандера, Роман Шухевич, Горст Вессель і Вальтер Штеннес, Хосе Антоніо Прімо де Рівера і Леон Дегрель, Корнеліу Кодряну, Освальд Мослі й тисячі інших побратимів»2233. Підхід до української історії, який продемонстрував Михальчишин, спантеличив багатьох патріотичних і «ліберальних» істориків та інтелектуалів, які звикли не тільки заперечувати фашистську спрямованість ОУН та злодіяння ОУН і УПА, а й називати діяльність українських націоналістів «національно-визвольним рухом»2234.
Музеї Бандери. Відродження в Дублянах
Протягом 1930/31 навчального року і з початку наступного, до лютого 1932 р., Бандера жив у м. Дубляни2235. Шістдесят років потому цей факт став для жителів невеликого львівського передмістя, зокрема для адміністрації ЛНАУ, визначною подією. 1993 р. на будівлі студентського гуртожитку, де Бандера жив протягом короткого періоду, відкрили меморіальну дошку2236. Через п’ять років львівський поет-бібліотекар і націоналіст Петро Гоць, шукаючи грант для публікації свого нового збірника віршів «Високий замок», передав копію власного рукопису Володимирові Снітинському, новому керівникові ЛНАУ, «українському патріотові і дуже активній, прогресивній людині». (Снітинський виріс у «національно-свідомому селі» Козівка, де 1992-го відкрили погруддя Бандери2237.) У збірці «Високий замок» Снітинський побачив вірш «Степан Бандера в Дублянах», який починався з таких рядків: «Студент, здається, як і всі: селянський гарт, селянська вдача...» Вірш надихнув Снітинського, і він вирішив створити 423


в ЛНАУ музей Бандери. На посаду директора музею він запросив Гоця. Він також вирішив установити в Дублянах пам’ятник Бандері (на території кампусу ЛНАУ)2238. Гоцю знадобився час, щоби пристати на таку несподівану пропозицію, оскільки він був не істориком, а бібліотекарем та філологом, який спеціалізувався на українській романтичній літературі й поезії, а не на питаннях націоналізму, фашизму, антисемітизму або етнічного насильства. Однак це не завадило йому погодитися та стати директором музею, серед іншого через те, що, як він сам у тому зізнався, «вже в третьому класі мене називали бандерівцем і націоналістом»2239. Незабаром він заглибився в матеріали про Бандеру, хоча й не зовсім так, як це зробив би критично налаштований історик або музеолог. 2003 р. опубліковано невелику збірку віршів Гоця, присвячених Провіднику, під назвою «У Степана - уродини: поезії про Степана Бандеру»2240.
«Музей Степана Бандери: центр національно-патріотичного виховання» відкрили 4 січня 1999 р. Під час церемонії музей освятили священики ГКЦ та УПЦ; вони також освятили довгастий чорний гранітний камінь з написом: «На цьому місці буде встановлено пам’ятник Степану Бандері». Камінь установили перед старим будинком ЛНАУ, посередині площі, де раніше стояв пам’ятник Леніну. У церемонії відкриття музею та освячення каменя взяли участь Слава Стецько, Юрій Шухевич, Василь Кук та Іван Гель, а також група ветеранів УПА, які тримали в руках плакати із зображенням Бандери та жовто-блакитні й червоно-чорні прапори2241.
Пам’ятник установили тільки 2002р. Це була статуя заввишки близько 3,5 м; скульптори - Ярослав Лоза та його син Володимир, архітектори - Микола Шпак і Володимир Блюсюк. На статуї Бандеру представили таким, яким він був на початку тридцятих років, - студентом, одягненим у костюм та довге розстібнуте пальто. Він стоїть у позі мислителя або поета-романтика: його голова та права нога повернуті вправо, але тулуб і ліва нога залишаються прямими. Здається, що Бандера рухається в один бік, а дивиться в інший. Праву руку він поклав на серце, а в лівій тримає книжку. Його жести символізують любов до України та українського народу, відданість знанням та науці2242.
На церемонію відкриття пам’ятника, яка відбулася 5 жовтня 2002р., приїхала ціла когорта націоналістичних діячів. Пам’ятник освятили греко-католицький та православний священики. «Справою честі ми вважали відкриття цього пам’ятника на території нашого навчального закладу, де колись здобував освіту Степан Бандера», - заявив Снітинський у своєму виступі та продовжив: «Його ім’ям названо не тільки героїчних вояків УПА, які мали мужність виступити проти двох найпотужніших тоталітарних режимів XX ст. - нацистського й комуністичного, а й усіх незламних борців за волю й незалежність України наступних поколінь.
424


Тому пам’ять про нього зобов’язує нас до самовідданої праці в ім’я розбудови нашої держави»2243.
Юрій Шухевич у своєму виступі підкреслив, що, хоча Бандера провів багато часу в польських і німецьких в’язницях, він завжди залишався духовним лідером УПА. Шухевич закликав присутніх залишатися відданими принципам Бандери. Серед інших відомих промовців були: голова Крайового братства ветеранів ОУН-УПА Олесь Гуменюк; голова Львівської обласної організації КУН Михайло Вовк; мер Львова Любомир Буняк; родичі Бандери - Мирослава Штумф і Зиновій Давидюк, а також низка депутатів, зокрема праворадикальний політик і популіст Олег Тягнибок2244. Художню частину свята відкрив вокальний ансамбль «Сокіл», учасники якого продекламували вірш Петра Гоця «Степан Бандера», у якому були слова про те, що Бандера «був даний нам небесами як символ»2245. Студенти вишикувалися в шеренгу, спрямовану до пам’ятника, а група молоді, убрана в народні костюми, поклала квіти. Церемонію відвідали й ветерани УПА (в «уніформі»), які тримали в руках жовто- блакитні й червоно-чорні прапори та плакати із зображеннями Бандери2246.
Музей Бандери, відкритий у Дублянах 1999 р., розмістився у двох невеликих приміщеннях нової будівлі ЛНАУ Площа однієї кімнати близько 12 кв.м, іншої - близько 30 кв.м. За словами Снітинського, основною ідеєю музею була «персоналізація [української] історії» за допомогою образу українського Провідника Степана Бандери2247. Гоць, директор і єдиний працівник музею, намагався втілити цю ідею шляхом вбудовування біографії Бандери в наратив української історії, зведений до «революційної національно-визвольної боротьби за незалежну Україну», історію якої представлено в музеї на 24 стендах з фотографіями та короткими підписами до них. Більшість світлин - це фотокопії знімків, опублікованих у діаспорі оунівцями (зокрема, Мірчуком). Експозицію поділено на чотири частини: молодість і родина Бандери, студентські часи, ОУН і УПА, загибель та відродження. Кожна частина становить окремий наратив, у якому український народ та українські націоналісти представлені жертвами, зокрема, це подано на прикладі біографій членів родини Бандери. В окремих частинах експозиції особливу увагу приділяють націоналістам, які навчалися в Дублянах. «Насичений опис» експозиції дозволить нам побачити, як засновники музею ставились до Бандери та в якому світлі прагнули показати його відвідувачам музею.
Перший стенд присвячений батькові Бандери Андрію. Він зображений як людина, яка жила благочестивим і духовним життям, боролася за Україну, сприяла формуванню особистості Провідника й загинула за Україну [був страчений органами радянської влади в липні 1941р.]. У цій частині експозиції розміщено фотографії предметів та об’єктів, 425


що стосуються Андрія Бандери, зокрема церкви, у якій він служив, та ксерокопії архівних документів, опублікованих діаспорою. На іншому стенді подана інформація про трьох сестер і трьох братів Бандери. їхні фотографії розміщено навколо однієї зі світлин Провідника. Третій стенд назвали «Трагічна доля родини», на ньому розмістили фотографії сестер Бандери та інших його родичів. Тема «Трагічної долі родини» - невід’ємна частина експозиції. Екскурсії музеєм проводив його директор - Гоць (2007 р. він пішов на пенсію; його наступницею стала професор українознавства ЛНАУ Оксана Горда). Під час екскурсій Гоць і Горда, так само, як у відповідних контекстах оунівські емігранти та пострадянські націоналістичні історики, із праць яких вони здобували знання, певним чином зупинялися на стражданнях сім’ї Бандери, намагаючись зобразити українців і, зокрема, українських націоналістів жертвами радянського й нацистського режимів. На стенді під назвою «У рідному селі» розмістили такі фотографії: могил сестри й матері Бандери, членів ОУН та УПА зі Старого Угринова; сільської церкви; Бандери в молоді роки. Інший стенд (під назвою «Родинне гніздо») демонструє, що, незважаючи на «трагічну долю», родину Бандери пам’ятають: це наочно демонструють фотографії першого та третього пам’ятників Бандері в Старому Угринові; одного із фрагментів зруйнованого пам’ятника; старої та відреставрованої будівлі музею Бандери в Старому Угринові; меморіальної дошки на родинному будинку Бандери; колодязя поруч із будинком сім’ї Бандери в Старому Угринові; відновленої каплиці2248.
У частині експозиції, присвяченій освіті Бандери, вказується, що після здобуття Україною незалежності дух Провідника повернувся до тих навчальних закладів, де Бандера навчався. На фотографії гімназії, яку Бандера відвідував у двадцятих роках у Стрию, ми бачимо пам’ятник Провідникові прямо під її вікнами. На інших світлинах зображені однокласники Бандери, які стали членами ОУН: Степан Ленкавський, Зенон Коссак і Степан Охримович. На іншому стенді розміщені зображення: студентського гуртожитку у Львові; будівлі Львівської політехніки; підручників Бандери. Ще на двох стендах, присвячених його навчанню у Львові та Дублянах, розміщені фотографії: студентських гуртожитків і будівель, у яких Бандера мешкав або відвідував їдальню; пам’ятника Бандері в кампусі ЛНАУ; місцевого жителя Йосипа Туш- ницького, який стверджував, що пам’ятає легендарного студента-націона- ліста. Серед експонатів також аркуш із віршем Гоця «Степан Бандера в Дублянах». Загалом ця частина виставки засвідчує, що місця, у яких коли-небудь побував Бандера, є особливими.
Частина експозиції, присвячена революційній боротьбі ОУН, починається з вітрини «Віддали життя за Україну». Тут представлені: Ольга 426


Басараб - діячка УВО, якій першою судилося стати відомою мученицею; Микола Лемик, який убив секретаря радянського консульства; Григорій Мацейко, убивця Перацького; інші мученики й герої ОУН. Окремий стенд присвячено арешту Бандери 1934 р. і про Варшавський та Львівський судові процеси; на стенді, поруч із копіями документів, також є фотографія Львівського університету, яку помилково підписали як «Будинок окружного суду, в якому засудили багатьох українських націоналістів». Відвідувач, який хоче зрозуміти, чому Бандера був заарештований і засуджений або що відбувалося під час відповідних судових процесів, такої інформації на виставці не знайде.
У центрі вітрини під назвою «Відродження української державності» представлена виправлена версія «Акту проголошення», з якої прибрали фразу про тісну співпрацю з «Націонал-Соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі»2249. Навколо цього сфабрикованого тексту розміщено фотографії членів ОУН: Стецька, Лебедя, Шухевича, Климіва й Ребета. На стенді, присвяченому похідним групам ОУН, які просувалися вглиб України після вторгнення німецького війська, зібрані фотографії членів цих підрозділів: Климишина та Стахіва. Як і на попередніх стендах, цей також не містить інформації ані про фашизацію ОУН, ані про її співпрацю з нацистською Німеччиною, ані про участь у погромах у липні 1941р., ані про спроби створити фашистську державу, яку ОУН(б) хотіла «очистити» від неукраїнців.
Важливе місце в цьому музеї, як і в лондонському, відведено темі УПА. Бандера ніколи не очолював і навіть не вступав до лав цієї армії. Він був її духовним лідером, проте зовсім незначно впливав на її дії. У центрі одного зі стендів, присвяченого націоналістичним повстанцям, засновник музею розмістив фотопортрет партизана УПА Данила Кузьмінського, випускника Львівської політехніки (її філії в Дублянах). Навколо портрета розташували фотографії партизанів УПА з короткими біографічними довідками про них (іменами, псевдонімами, датами й місцями народження). Ще один стенд знайомить з медичною службою УПА: низка портретів, переважно жінок - партизанів УПА, які доглядають за пораненими; священик біля ліжка хворого (цю світлину підписали як «шпиталик УПА»). Біографічні довідки містять інформацію про те, скільки років той чи інший упівець відбув у радянських в’язницях або ГУЛАГу як покарання за службу в лавах УПА. Наступний стенд присвячений пропаганді УПА. На ньому розміщені портрети офіцерів-пропагандистів (серед них Петро Федун), ксерокопії агітаційних матеріалів, текст присяги партизана УПА та фото партизана, який дає присягу 1944 р. Остання демонстраційна секція про УПА містить фотографії командирів УПА (із Клячківським і Шухевичем 427


у центрі). Інформації про етнічне й політичне насильство, скоєне УПА під керівництвом вищезгаданих командирів, в експозиції немає, однак тут знайшлося місце детальним описам того, як радянська влада вбивала українське мирне населення та знищувала націоналістичне підпілля. У такому ж контексті в експозиції представлено і вбивство Бандери, яке символізувало страждання України й було найтрагічнішим моментом у її історії.
Остання частина виставки розповідає про життя Бандери у вигнанні, його похорон і відродження його імені в незалежній Україні. На одному стенді демонструються фото Бандери в оточенні журналістів і його журналістське посвідчення. На іншому - Бандера як голова сім’ї, люблячий чоловік і батько, вірний товариш, який любив жартувати в колі друзів, переконаний політик, що мріяв про здійснення української революції. На стелажі, де розташовано інформацію про вбивство та похорон Бандери, ми бачимо фото великого хреста, який установлено на його могилі в Мюнхені, і посмертної маски Провідника. Останні два стенди знайомлять відвідувачів з недавньою історією, зокрема з пострадянським відродженням імені Бандери. На одному зі стендів міститься вірш Гоця «Ця людина - ціла ера». Текст вірша обрамляють світлини пам’ятників Бандері у Стрию, Старому Угринові, Бориславі та інших місцях Західної України.
Наратив експозиції музею вказує на те, що відродження імені Бандери в Україні зумовлене його керівництвом «національно-визвольною боротьбою» й тим, що він загинув у боротьбі за незалежність України, ставши символом цілої епохи героїв і мучеників. Вибірковість наративу, зокрема брак інформації про злодіяння ОУН і УПА, очевидно, є необхідним кроком, щоби показати Бандеру й «покоління бандерівців» сміливими та трагічними героями. Чільне місце у виставковій експозиції посідає родина Бандери: багато її членів постраждали від рук радянського та нацистського режимів, і демонстрація пов’язаних із цим аспектів підсилює віктимізацію наративу, даючи змогу відвідувачам музею солідаризуватися із членами ОУН і УПА та відчути себе жертвою злочинних режимів.
Окрім настінних стендів, музейна експозиція розміщується на 12 окремих вітринах, а також на столі та стільці в невеликій кімнаті, що слугує кабінетом директора музею. Значна кількість експонатів - це націоналістичні публікації про Бандеру, ОУН і УПА, фотографії Шелепіна та Сташинського, наказ Шелепіна про ліквідацію Бандери та різні предмети пропагандистського й культового характеру: плакати, марки, таблички, листівки та календарі із зображеннями пам’ятників Бандері, музеїв і меморіальних дощок; невелике погруддя та відеокасета із записом фільму Олеся Янчука «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені»; «уніформа» УПА; 428


випуски часопису «Вісті Музею Степана Бандери»; портрет ректора ЛНАУ Снітинського; фотографії відомих відвідувачів; газетні статті про Бандеру та його сім’ю; фотографії комеморацій діаспори біля могили Бандери, часописи діаспори («Визвольний шлях»); брошури неофашистських організацій («Патріот України»); ікони та образи святих.
Експонати музею дібрано та розміщено так, щоби спростувати той образ Бандери, який створила радянська пропаганда. Водночас альтернативна інтерпретація, незважаючи на її позитивний характер, дуже нагадує радянський варіант. Якщо прискіпливіше проаналізувати експозицію, можна припустити, що деякі з предметів вважаються особливо важливими (наприклад, ґрунт - символ етнічного націоналізму). Ґрунт, який привезли з рідного села Провідника, виставили в невеликій чаші, навколо якої розмістили фотографії закривавленого костюма Бандери та магнітофонні стрічки із записом його голосу. Іншими помітними предметами експозиції є фотографії онука Бандери Стівена, який після 1991р. став своєрідним перевтіленням Провідника - новою зіркою українського націоналізму (його часто запрошують як почесного гостя на відповідні заходи).
Бандера, як повідомляють гіди, був проти алкоголізму та куріння - гарний приклад для студентів ЛНАУ2250. О. Горда показує відвідувачам друкарську машинку УПА. На ній представники «Українського революційного національно-визвольного руху» друкували листівки для кампанії проти алкоголізму й куріння (а ці пороки привнесли в Україну поляки та росіяни). За радянських часів люди вважали, що ОУН-УПА використовувала друкарські машинки для складання списків людей, яких вони планували вбити, але це, за словами гіда, не відповідає істині. Про масове насильство ОУН та УПА гіди воліють мовчати. Щоправда, у музейному буклеті написано, що Бандера був причетний до «вбивств ворогів українського народу», однак інформації про цих ворогів, або чому їх потрібно було вбивати, немає2251.
Вівтароподібна композиція біля центральної стіни музею ще раз підкреслює релігійний характер експозиції, який також помітний завдяки іконам та образам святих. На передньому плані композиції - мініатюрна статуя пам’ятника Бандері в Дублянах. Позаду - червоно-чорні й жовто- блакитні прапори, прикріплені до стіни у вигляді букви «V», а між ними - портрет людини, яка дещо нагадує самого Бандеру, але з таким самим успіхом може й когось іще (іл.276). Такий подарунок музею зробив Снітинський. Він і директор музею стверджують, що на портреті зображений Бандера. Проте фізіогноміка персонажа картини не зовсім підтверджує це припущення. Не переконує нас у цьому ані напис «П. Зайченко, 1945», ані твердження Снітинського, що Бандера позував 429


для портрета під час перебування в Західній Україні. Усі ці невідповідності, можливо, натякають на те, що місце Провідника в найсимволічнішій частині музею посів хтось інший.
На іншій картині зображено сцену освячення «першого каменя» пам’ятника Бандері (іл.277). Її автор, Микола Горда, до 1991р. працював художником на радянській фабриці. 1991р. він почав малювати картини на націоналістичні теми. Гоць вирішив увічнити церемонію освячення гранітного каменя та запропонував художнику намалювати історичну картину на цю тему. Первинним матеріалом стала тьмяна й невиразна фотографія, на якій греко-католицький священик освячує цей камінь. Однак Горда, під впливом Гоця, надав цій події широкого символічного змісту і втілив її на виразному полотні2252.
У центрі картини Горда зобразив священиків та Снітинського (з мікрофоном у руці). На столі перед ними - червоні плоди калини (один зі значущих символів України), а поруч - чаша із землею (з рідного села Бандери) та поліетиленовий мішечок із землею (з могили Бандери). Поруч із центральними фігурами ми бачимо обличчя інших поважних осіб. Деякі з них (зокрема, біограф Бандери Галина Гордасевич) не були присутні на церемонії, але їх зобразили в композиції, керуючись символічними мотивами. Праворуч від Снітинського видніється голова Слави Стецько (у хутряній шапці), ліворуч - Юрія Шухевича, одного з небагатьох, хто дійсно брав участь у церемонії. Між Стецько та греко- католицьким священиком художник зобразив Василя Кука, останнього головнокомандувача УПА, й Олександра Семковича, професора ЛНАУ. Між двома священиками художник намалював поета Олеся Ангелюка, а далі - праворуч від православного священика - поета Івана Губку, Гордасевич і поета Івана Гнатюка (у нього в руках - «Чорна книга України», у якій, як відомо, ідеться про злочини радянського режиму та страждання українського народу). Горда також увіковічнив скульптора Ярослава Лозу, кількох професорів ЛНАУ, ветеранів УПА та двох дітей, одна з яких, здається, зацікавлено спостерігає за дійством. Зліва від Снітинського й Шухевича художник зобразив Гоця. Директор музею, як Стецько й Гордасевич, дивиться просто по центру полотна. Поруч із ним розмістили: націоналіста й дисидента Івана Геля, юнака, який тримає університетське видання книги Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», та Анжелу Кузу, професора української мови та літератури ЛНАУ (її чоловік поскаржився художнику, що його дружина насправді набагато вродливіша, ніж це вийшло на картині, і кілька разів просив перемалювати її зображення)2253.
У грудні 2007 р., за вісім років після відкриття, у музейній газеті повідомляли, що музей відвідали 43 тис. осіб, зокрема кілька десятків 430


політиків місцевого та національного рівнів2254. У музеї насправді побувало багато відвідувачів, хоча розміщений він не у Львові, а в невеликому передмісті. Кожен першокурсник ЛНАУ здійснює цим націоналістичним храмом двогодинну екскурсію2255. Музей не має окремої інтернет-сторінки (станом на 2011р. - прим, видавця), але світлина пам’ятника Бандері розміщена на офіційному сайті ЛНАУ поряд з логотипом університету2256.
Воля-Задеревацька та Старий Угринів
Два інших музеї Провідника відкрили у с. Воля-Задеревацька (14 жовтня 1990р.) та в с.Старий Угринів (1993р.)2257. Музей у Волі-Заде- ревацькій відкрився в будинку, де родина Бандери жила в 1933-1936 рр. Будинок розташований поруч із церквою, де батько Бандери кілька років служив священиком. Музей започаткували діячі дисидентського руху та оунівець Зеновій Красівський. 1995 р. його директором став випускник музичної школи Михайло Балабанський, що як і Гоць, вважає націоналізм своїм історичним бекграундом: «Націоналізм надає моїй душі багато сил», - сказав він в інтерв’ю. У дитинстві він шив шапки для партизанів УПА, тому пізніше, коли він читав радянські публікації про ОУН-УПА, їх зміст страшенно його обурював. 1997 р. Балабанський установив перед музеєм пам’ятник: голова Бандери на кам’яній брилі. Через п’ять років він звів біля музею Алею борців за Україну, яка складається із шести вертикально встановлених бетонних плит білого кольору. Висота кожної конструкції - 2,5 м, і розташовані вони уздовж проходу до музею (іл.280). На одній з них написана коротка цитата Петлюри, а на п’яти інших - литі бронзові барельєфи Петлюри, Коновальця, Шухевича, Стецька та Олекси Гасина2258.
Експозиція цього музею суттєво не відрізняється від експозиції музею в Дублянах. Історія родини також викладена в контексті історії «революційного національно-визвольного руху». Серед експонатів - різні агітаційні матеріали ОУН-УПА та інші предмети: друкарська машинка, меблі, портрети українських націоналістів, предмети одягу батька Бандери, «уніформа» партизанів УПА та різні ікони. Директор музею повідомив мені, що «люди приходять до музею, як до церкви»2259.
Головний музей Бандери в Україні побудували на його малій батьківщині, у с. Старий Угринів. Спочатку музей розміщувався в невеликому будинку, на якому встановили меморіальну дошку: «У цьому будинку народився Степан Бандера, великий син України, лідер ОУН». 2000 р. музей переїхав до нової привабливої триповерхової споруди, зведеної в карпатському стилі та розміщеної поряд зі старим будинком і пам’ятником Бандері (іл. 281-283). У новому музеї є кафе, конференц- зал, бібліотека й архів. Експозиція нового музею вирізняється не меншою 431


ідеологічною спрямованістю, ніж ті, які можна побачити в Дублянах або Волі-Задеревацькій. Основна відмінність полягає в масштабі; цей музей видає альманах «Бандерівський край», має зібрання архівних документів і зберігає особисті речі Бандери2260.
Музеї Бандери, які відкрили на території колишньої Східної Галичини, мають на меті популяризувати його культ, пропагувати націоналізм і зміцнювати націоналістичну версію української ідентичності. Героїчна естетика цих закладів, незважаючи на спроби створити щось протилежне, дуже нагадує колишні радянські музеї, присвячені радянським героям.
Вулиці Бандери, меморіальні дошки та пам’ятники
Ще один важливий прояв культу Бандери в пострадянській Україні - перейменування вулиць, установлення меморіальних дощок і пам’ятників. Такі дії вказують на зміни в політичній системі та покликані продемонструвати, що після багатовікової «національно-визвольної боротьби» суспільний простір нарешті належить українцям. Прибічники Бандери пропонують українцям солідаризуватися з Бандерою та відчути себе «бандерівцями» навіть через півстоліття після смерті Провідника. Спорудження пам’ятників і перейменування вулиць також є частиною формування нової колективної ідентичності - антирадянської, антикомуністичної, антиросійської - української націоналістичної ідентичності. Радянська влада швидко розпізнала сутність цих тенденцій та аж до свого остаточного краху перешкоджала будь-яким спробам установити націоналістичні символи.
Перший пам’ятник Бандері, як уже раніше згадувалося, установили в Старому Угринові в жовтні 1990 р. Після того як його підірвали, новий відкрили на тому ж місці через шість місяців - 10 липня 1991р. Третій пам’ятник - бронзову статую, переплавлену з монумента Леніна, - відкрили 17 серпня 1992 р. (на момент написання цієї книги він стоїть на своєму місці)2261.
Протягом наступних десятиліть у трьох західних областях України крайні праві діячі та місцеві політики урочисто відкрили багато пам’ятників, погрудь і меморіальних дощок, присвячених Бандері. їхній неповний перелік складається з таких місць (іл. 285-324): Бережани, Вер- бів, Борислав, Червоноград, Дрогобич, Дубляни, Грабівка, Івано-Франківськ, Коломия, Козівка, Львів, Кременець, Микитинці, Мостиська, Самбір, Стрий, Струсів, Теребовля, Тернопіль, Воля-Задеревацька, Заліщики. Деякі пам’ятники відкрили 1991р. (у Коломиї), інші - 1992 р. (у Стрию), ще кілька 1999 р. (на 90-ту річницю від дня народження Бандери й 40-ві роковини із дня його загибелі) - у Дрогобичі й Дублянах. Особливо багато пам’ятників на честь Бандери відкрили на такий же подвійний 432


ювілей у 2009р. До цих ювілеїв відкрили пам’ятники в Івано-Франківську, Львові та Тернополі. Деякі з них спорудили у знакових місцях. Наприклад, у Дрогобичі статую Бандери встановили на території колишнього єврейського гетто, а в Івано-Франківську - на Європейській площі, між вулицями Бандери й Коновальця. Практично всі пам’ятники Бандері звели в трьох областях, які раніше були територією колишньої Східної Галичини (карта №16): Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській. Утім, можливість установити пам’ятники до подвійної «круглої дати» також розглядали за межами цих трьох областей: у Рівному, Луцьку, Чернівцях і Києві. Ініціатива спорудження пам’ятників Бандері за межами Східної Галичини часто надходить від крайніх правих організацій і партій («Тризуб», «Свобода» та ін.), які, проте, ніде, окрім колишньої Східної Галичини, не належать до політичного мейнстриму.
Деякі міські та обласні ради категорично відхилили пропозиції зі спорудження пам’ятника Бандері, до того ж подібні епізоди траплялися не тільки в східних областях країни. Зокрема, міська рада Ужгорода, обласного центру Закарпатської обл., яка в міжвоєнний період входила до складу Чехословаччини, відхилила пропозицію Тернопільської облради спорудити такий пам’ятник у своєму місті, заявивши, що «не поділяє захоплення цією особистістю і спробою ідеалізувати громадянина Австро- Угорської імперії Степана Бандеру. Ми є багатонаціональна область, і тому вважаємо агітацію до будь-яких радикальних дій неприпустимою»2263.
Перейменування вулиць стало значно популярнішим, ніж установлення пам’ятників (насамперед через те, що пов’язане з меншими витратами). Вулиці на честь Бандери з’явилися і в деяких західноукраїнських містах за межами колишньої Східної Галичини (зокрема, у Ковелі та Володимирі-Волинському), утім, у цих містах пам’ятники Бандері не з’явилися. У деяких містах вулиця, названа на честь Бандери, пролягає до його пам’ятника або до іншого важливого націоналістичного місця. Багато вулиць місцеві націоналісти назвали й на честь інших членів ОУН і партизанів УПА, установлюючи їм пам’ятники та меморіальні дошки. Подібним чином на меморіальних дошках увічнені деякі сторінки з історії українського націоналістичного руху (наприклад, «Акт проголошення відновлення Української Держави від ЗО червня 1941 року», див. меморіальну дошку на будівлі товариства «Просвіта» на пл. Ринок у Львові, іл. 121). У цьому місті на честь одного з командирів УПА назвали дві вулиці: вулиця Романа Шухевича та вулиця Генерала Чупринки (військовий псевдонім Шухевича).
Серед інших українських «героїв» ОУН або УПА, яким установили пам’ятники, є й воєнні злочинці, як Дмитро Клячківський - ініціатор етнічної чистки на Волині. Пам’ятники Клячківському відкрили в м. Збараж 433


1995 р. та в м. Рівне 2002 р. Крім того, на його честь назвали низку вулиць. У польських Бескидах українські націоналісти, не отримавши відповідного дозволу влади, установили пам’ятник партизанам УПА, які полягли 1947 р. в боях проти польських солдатів. 2007 р. Головне управління культури і туризму Івано-Франківської обл. видало туристичний путівник «Стежками Української повстанської армії» (іл.275). За допомогою путівника можна подорожувати тижнями, якщо не місяцями, від одного пам’ятника ОУН-УПА до іншого (або з музею УПА до музею Бандери), чи обрати для свого маршруту тільки ті вулиці, які названі іменем якогось націоналіста2264.
У Мюнхені на фасаді будівлі 34 ОУН (вул. Цепелінштрасе, 67) за сприяння президента Ющенка відкрили меморіальну дошку (німецькою та українською мовами) на честь Ярослава та Слави Стецьків2265. 2002 р. Львівська облдержадміністрація створила комісію з будівництва на Ли- чаківському кладовищі Алеї видатних українців, на території якої планували перепоховати тіла Бандери, Коновальця й Мельника. Комісія мала намір завершити свою роботу до 2008 р., але заплановане так і не здійснили2266. На початку 2008 р. Тернопільська облрада заявила про намір перепоховати рештки Бандери у Старому Угринові2267.
Найбільший пам’ятник Бандері було зведено у Львові; на підготовку цього проекту знадобилося кілька років. Попередньо на пл. Кро- пивницького (поруч із неоготичною будівлею колишньої римо-католицької церкви Св.Ельжбети) встановили великий камінь з написом «Тут буде встановлено пам’ятник Степану Бандері». До площі прилягає вул.Горо- доцька, одна із головних вулиць Львова, що з’єднує центр з залізничним вокзалом. По інший бік площі пролягла вулиця Бандери, яка так називається з 1992 р. Ця вулиця з’єднує пам’ятник Бандері та Політехнічний інститут, де Бандера навчався на початку тридцятих років. Від місця, де встановлено пам’ятник, вулиця Бандери пролягає у напрямку вул. Євгена Коновальця та вул. Генерала Чупринки. За словами проектантів, однією з причин вибору площі Кропивницького було бажання продемонструвати гостям Львова, що вони перебувають у «місті Бандери» - українському «Бандерштадті»2268.
Зведенням пам’ятника опікувався Комітет зі спорудження пам’ятника Степану Бандері (КСПСБ), постійним головою якого з 2002 р. був Андрій Парубій, один із засновників ультранаціоналістичної СИПУ, депутат Львівської облради (з 2006 р.) та депутат Верховної Ради від партії «Наша Україна» (з 2007р.). До складу КСПСБ входили такі організації: «Братство воїнів ОУН-УПА», «Спілка політичних в’язнів», «Просвіта» і, за словами Парубія, «вся львівська інтелігенція»2269.
434


На відміну від інших міст, процес спорудження пам’ятника у Львові тривав понад десять років, упродовж яких відбулося сім конкурсів. У 2002 р. КСПСБ обрав проект архітекторів Михайла Федика та Юрія Столярова, скульптора Миколи Посікіри та інженера-конструкгора Григорія Шевчука. В основі композиції проекту - статуя Бандери (висотою 4,2 м), установлена на гранітному постаменті (висотою 1,8 м). Позаду статуї - величезна аркада, виконана в поєднанні двох естетик: монументальної фашистської та пострадянської (іл.287). На передній частині постаменту золотавими буквами викладено напис «Степан Бандера». «Тріумфальна аркада» (заввишки 28,5 м), зі слів Парубія, «передає дух тієї [бандерівської] епохи» і, за словами архітектора Федика, витримана в «постмодерністському» стилі. Спочатку планувалося спорудити аркаду заввишки 30м (це висота найвищого радянського пам’ятника у Львові - Монумента бойової слави Збройних сил СРСР, установленого 1970р.)2270.
Як і щодо пам’ятника в Дублянах, автори вирішили, що права рука Бандери має бути прикладена до серця. На вигляд Бандері - близько 25 років; на ньому розстібнуте пальто, костюм і краватка. Ліва рука в нього опущена, а кулак стиснуто; обличчя здається замисленим. Вітер відкидає поли його пальта трохи назад і вправо, що надає статуї динамічності. На фронтоні тріумфальної аркади розміщено золотавий тризуб, а чотири колони символізують чотири доби української історії: Київську Русь і Галицько- Волинське князівство, козацьку добу, визвольні змагання 1917-1921 рр., зокрема нетривале існування ЗУНР, і, нарешті, період незалежності2271.
На лицьових частинах тріумфальної аркади розмістили меморіальні барельєфи, а перед ними - статую Бандери (найважливішої, на думку Парубія та Федика, людини в українській історії). «Революційні методи» Бандери, як вважає Парубій, не слід засуджувати, тому що вони відповідали його епосі. До того ж, оскільки кожен народ має право на «визвольну боротьбу», ніхто не має права втручатися в традиції, культуру та внутрішні справи іншого народу або заважати суспільству прославляти свого героя та долучатися до своїх героїчних традицій2272.
Пам’ятник Бандері у Львові відкрили 13 жовтня 2007 р. - з нагоди 65-річчя від дня заснування УПА, але до цієї дати будівництво комплексу повністю не завершили. Статуя вже стояла на постаменті, проте тріумфальної аркади не було - встановили тільки її сталевий каркас, який задекорували червоно-чорними та жовто-блакитними полотнами. У день відкриття біля пам’ятника зібралася велика кількість людей, серед яких були: представники політичних партій («Нашої України», «Свободи», регіональних відділень КУН та ін.), які тримали в руках прапори; ветерани УПА у спеціально пошитій «уніформі» (у сорокових роках в УПА не було стандартного обмундирування); молоді люди у формі «Пласту»; різні люди, 435


які тримали плакати із зображенням Бандери і книжки (зокрема агіографію Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру»). Між виступами промовців лунали залпи з гвинтівок і пістолетів (їх виконували чоловіки в історичному вбранні, можливо, XVII ст.)2273.
У момент відкриття з пам’ятника урочисто зняли тканину білого кольору, у чому взяли участь: голова КСПСБ Андрій Парубій, голова КСПСБ в 1998-2002 рр. Ярослав Пітко, засновник КСПСБ Ярослав Сватко, голова крайового Всеукраїнського братства ОУН-УПА Олесь Гуменюк і керівник 23-го загону «Пласту» ім. Степана Бандери Микола Музала. Під звуки військового оркестру всі присутні виконали гімн «Ще не вмерла Україна», після чого шість солдатів залпом вистрілили зі зброї. Представник «Пласту» поклав під плиту перед пам’ятником жменьку землі зі Старого Угринова та з могили Бандери в Мюнхені. Поки молода знаменитість здійснювала цей символічний акт, ведучий зачитав текст «Декалогу українського націоналіста», у якому слова про «найбільший злочин» замінили словами про «найнебезпечніший чин». У паузах між виступами чоловічий хор у національних шатах виконував націоналістичні пісні2274.
Церемонія відкриття пам’ятника відбулася в атмосфері глибокої релігійності. Здійснивши молебень, священики трьох конфесій виступили перед присутніми. Греко-католик розповів про релігійність Бандери та його бажання домогтися свободи для свого народу, водночас нагадавши, що братів Бандери вбили поляки, які працювали в Аушвіці на гестапо, а сам Бандера багато років перебував у німецькому ув’язненні. Священнослужителі двох інших церков виступили в подібному дусі, ретельно оминаючи деталі, які могли б кинути світло на сумнівні сторінки біографії Провідника. Один з них заявив: «Українська влада стане демократичною, але тільки тоді, коли вона діятиме, як Бандера і його побратими». Далі він назвав членів ОУН-УПА апостолами, які служили святій ідеї незалежної України, і закінчив свою промову словами: «Ми молимося, щоб ніхто не вторгнувся на нашу священну українську землю». На вигук «Слава Україні!» присутні хором відповіли: «Героям Слава!»2275.
Після виступу священиків покладали квіти: від імені «Пласту», УПА, президента Ющенка та мера Львова (від від імені двох останніх жовто- блакитні букети поклали до пам’ятника військові в білих мундирах). Ведучий сказав, що «бійці УПА, які загинули за незалежність України» та «бійці УПА, які боролися за незалежність України, і сьогодні разом із нами». Кожне своє звернення до присутніх спікер закінчував гучним окликом «Слава!». Йому відповідали: «Слава! Слава! Слава!»2276
Голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник назвав Бандеру Провідником і заявив, що той «приклад того, як служити 436


українському народові... [і як] бути патріотом». Він додав, що «ми мріємо про президента, який визнав би УПА... і вчора Президент України підписав розпорядження, яким схвалив святкування 65-ї річниці УПА». Цю заяву присутні зустріли оплесками. Олійник закінчив свою промову закликами: «Слава тим, хто сприяв спорудженню пам’ятника! Слава ветеранам [УПА]! Слава кращим синам України! Слава Україні!» Присутні вигукували: «Героям Слава!»
Голова Львівської облради Мирослав Сеник, одягнений у вишиванку, також відзначив український характер пам’ятника та зауважив, що фінансовий внесок у його спорудження зробило кожне село Львівської обл. та що «ми [українці] пишаємося тим, що є “бандерівцями”... [а це] означає любити наш народ і боротися за його кращу долю»2277.
Від імені ветеранів УПА на церемонії виступив її найбільш натхненний промовець - Олесь Гуменюк (одягнений «в уніформу» УПА): «Всемогутній Боже! Я дякую тобі, що ми, воїни, колишні повстанці, які захищали Україну зброєю, дожили до цього [славного] дня». Схвильованим голосом він додав: «ми дуже раді, що в нашому середньовічному Львові нарешті постане геній революції біля воріт нашого міста». Потім він заявив, що пам’ятник Бандері - це «місце, де молоде покоління юнаків та дівчат, які досягли повноліття, складатиме присягу братству». Це місце «зміцнить в них національну духовність, яка вкрай потрібна для продовження розвитку нашої ідеї про незалежність... і сюди також будуть приходити молоді пари після весільних церемоній»2278.
Петро Франко, голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, звернувся до присутніх зі словами: «Слава Ісусу Христу!» Він порівняв Бандеру з Джорджем Вашингтоном та заявив, що Бандера був «унікальною особистістю», «нашим вождем, нашим ідеологом, нашим Провідником українського народу, який заповів усім нам будувати Україну»2279.
Поет Іван Губка, представлений як «учасник національно-визвольної боротьби», назвав Бандеру «геніальним сином України» й повідомив присутнім, що КУК пропонує випустити золотий орден Бандери, щоби ще більше підняти статус Провідника. Він також закликав перейменовувати ще більше львівських вулиць на честь героїв ОУН-УПА та заявив, що «бандерівці не дозволять нікому іншому бути господарем у нашому домі»2280.
Поет Ігор Калинець, голова фонду, який збирав кошти на пам’ятник, сказав присутнім, що Бандера створив українську націю на практиці, а не в теорії, як поет Тарас Шевченко, відзначивши, що «через чотирнадцять років, залишивши позаду численні труднощі та жертви, ідею пам’ятника, нарешті, реалізували»; «двадцять відсотків українського народу мало загинути в імперіалістичних війнах для того, щоби зробити 437


Україну найславетнішою нацією Східної Європи», а сам Бандера був «не тільки унікальною особистістю, а й символом боротьби за Україну». Насамкінець Калинець подякував спонсорам, зокрема представникам української діаспори, та заявив, що «українська революція ще не закінчена», а Бандера нагадує нам про необхідність її продовження2281.
Свято завершилося читанням поезії та урочистою ходою. Богдан Стельмах продекламував вірш «Бандерівці», кілька разів голосно й натхненно повторивши, що всі українці - бандерівці й вони повинні цим пишатися, а нинішній Україні потрібен новий молодий і героїчний Бандера. Після цього короткого, але гучного та глибоко патріотичного виступу залунав військовий оркестр: перед пам’ятником Бандері урочисто промарширували військові частини та загін «Пласту» ім. Степана Бандери. Церемонія закінчилася так само шумно, як і почалася2282.
Комеморації Бандери після розпаду Радянського Союзу
Ритуалізовані комеморації Провідника були принесені в Україну з діаспори, але водночас у діаспорі цю практику не припинили. На відміну від діаспорян, українські націоналісти вважали за краще відзначати день народження Бандери, а не роковини його загибелі. Як і в діаспорі, найпишніші комеморації, що поєднували у собі політику й релігію та були спрямовані проти «наших ворогів», відбуваються в круглі ювілейні дати. У пострадянських комемораціях, як і в діаспорі, беруть участь ветерани, інтелектуали-націоналісти, а також представники різних крайніх правих і неофашистських груп та партій, пов’язаних з європейськими право- радикальними рухами (зокрема, з німецькою NPD, італійською Tricolor Flame та польською NOP). Загалом, така структура нагадує систему союзних зв’язків АБН, яку остання підтримувала аж до 1990р. Мовчання або навіть приховане захоплення, з яким українські «ліберальні» та «прогресивні» інтелектуали ставляться до цих націоналістичних комеморацій, фактично їх легітимізують.
1 січня 1999р., у день 90-річчя з дня народження Бандери, біля пам’ятника Бандері в Старому Угринові зібралися група ветеранів УПА («в уніформі») та молоді націоналісти з воєнізованих формувань2283. 12 січня 1999 р. газета «За вільну Україну» поінформувала своїх читачів про те, що у Львівському театрі опери та балету відбудеться пам’ятний захід на честь Бандери (дату святкування, проте, не вказали). Сцену театру прикрасили величезним портретом Бандери та цифрою «90». Згідно з фоторепортажем, на заході виступили вокальні ансамблі (у народних та військових костюмах). Двома основними доповідачами були Слава Стецько та Ігор Набитович, професор філології Дрогобицького педуніверситету. Стецько зачитала агіографічну версію біографії Бандери та поділилася 438


з присутніми своїми ідеями: «Бандера був уособленням антимосковської національно-визвольної революції», отже, зразком для молодих українців. Вона підкреслила, що тільки «політика волі» може впоратися з економічною кризою та вирішити проблему мови й культури в Україні. Набитович назвав Бандеру не тільки українським героєм, а й мислителем, високо оцінивши універсальний зміст, закладений в ідеях Бандери. У професора склалося враження, що Бандера був видатним політичним філософом, українським Жан-Жаком Руссо або Джоном Стюартом Міллем, який у своїх працях розмірковував про різні види свобод2284.
Напередодні 100-річчя з народження Бандери та 50-річчя від дня його загибелі Львівська та Івано-Франківська облради й Тернопільська міськрада (з ініціативи КУН2285) оголосили 2008-й роком Степана Бандери, що викликало певний резонанс у політичному житті України. Наприкінці
2008 р. Верховна Рада проголосувала за святкування 100-річчя з дня народження Бандери та постановила, що відтепер ювілеї Провідника слід відзначати на «державному рівні»2286. У святковому виданні, присвяченому українському лідерові, голова УІНП Юхновський сказав, що Бандера - «...вождь України, вождь без війська, але з народом, вождь у тяжкий час, коли немає широкої підтримки лібералізованої української інтелігенції». Таким чином, Юхновський тільки вторував риториці українського президента Ющенка, який 22 грудня 2008 р. заявив на урочистих зборах: «Сьогодні ми складаємо шану одному з лідерів українського визвольного руху, який у час смертельної боротьби перетворив на крицю дух нашої нації»2287.
До ювілею Бандери Укрпошта випустила марку (іл.273) та конверт із фотографією Бандери2288, а СУМ перевидала комікс «Вбивства з наказу КГБ» (іл.275) і випустила пам’ятну монету. Тими днями в таборі СУМ в Еленвілі (штат Нью-Йорк) було зібрано кошти на реконструкцію пам’ятників Петлюрі, Коновальцю, Бандері та Шухевичу2289.
У серпні 2008 р. начальник управління освіти Львівської міської ради Надія Оксенчук оголосила, що в усіх школах Львівської області перший урок 2009 р. буде присвячений Провіднику2290. Тернопільська міськрада виступила з подібною заявою, призначивши такий урок на 31 грудня
2009 р.2291 В усіх школах Івано-Франківської обл., згідно з порталом «Пласту», у вересні 2008 р. провели урок на тему «Степан Бандера - символ нескореної нації»2292. Департамент освіти Луцької міськради оголосив конкурс на найкраще есе серед студентів на теми: «Степан Бандера - правдивий образ особистості, борця і громадянина» та «Моє ставлення до Провідника ОУН Степана Бандери». 26 грудня 2008 р. в Луцьку відбувся урочистий концерт до 100-річчя з дня народження Бандери. Водночас таке саме святкування під гаслом «Хай живе Бандера і його держава» відбулося 439


в Івано-Франківському театрі2293. 1 січня 2009 р. в Івано-Франківську відкрили пам’ятник Бандері, а 14 жовтня - меморіальну дошку Василю Бандері (на будівлі, у якій його та інших членів ОУН(б) заарештували 14 і 15 жовтня 1941р.)2294. 26 грудня 2008р. відкрили пам’ятник Бандері в Тернополі2295, а місцева обласна влада запропонувала перевезти останки Бандери до Старого Угринова2296. Якщо святкування ювілею в Чернівцях відкрив перший заступник голови облдержадміністрації Віктор Павлюк, який заявив, що «ми повинні разом проводити святкові заходи на честь Провідника ОУН, щоб розвіяти у свідомості українського населення антиукраїнські стереотипи, нав’язані комуністичними ідеологами»2297, то комеморації Бандери, заплановані в Харкові, місцева міськрада намагалася заборонити (щоправда, суд це рішення скасував)2298.
14 жовтня 2008 р. в Києві (на свято Покрови Пресвятої Богородиці) відбулися дві демонстрації, організовані групами протилежних орієнтацій. Перша відбулася біля пам’ятника Шевченку за участю, зокрема, ветеранів УПА, бритоголових молодих людей, а також чоловіків і жінок у вишиванках, декотрі з них несли червоно-чорні прапори ОУН(б) та плакати із зображенням Бандери. Перед зібранням, на тлі бойового знаряддя, виступали учасники Фестивалю повстанської пісні. Водночас другу демонстрацію на Майдані Незалежності організувала лівопо- пулістська Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ). Її учасники спалили червоно-чорний прапор і тримали в руках антифашистські та антинатовські карикатури, намальовані в радянському стилі (на деяких із них обігравалася правонаступність між нацистами й НАТО та належність до цих кіл українських націоналістів). Одна літня жінка тримала в руках плакат зі свастикою та написом «Країни фашистської орієнтації: Литва, Латвія, Україна та Грузія», а двоє чоловіків - з написом «Вічна слава жертвам злочинців ОУН-УПА»2299. Через рік, 14 жовтня 2009р., вулицями Києва пройшла значно багатолюдніша демонстрація, можливо, за участю кількох сотень людей, які несли в руках плакати із зображенням Бандери, червоно-чорні прапори, символіку партії «Свобода» та вигукували гасла: «Бандера - наш Герой! Покрова - наше Свято!» і «Героям - слава, смерть - ворогам!» Літній чоловік у головному уборі УПА на честь пошани до Провідника навіть приніс кулемет2300.
Між подіями жовтня 2008 р. та жовтня 2009 р. у столиці України відбувалися й інші акції на честь Бандери. 23 травня 2009 р. націоналісти у вишиванках і неофашистських костюмах, тримаючи плакати із зображенням Бандери й демонструючи фашистські салюти, вшанували пам’ять українського Провідника перед пам’ятником Ярославу Мудрому2301. О 18:00 1 січня 2009 р. 2 тис. людей зі смолоскипами та прапорами партії «Свобода» пройшли Хрещатиком до Майдану Незалежності, де
440


провели мітинг. Андрій Мохник, голова київської міської організації партії «Свобода», повідомив шанувальникам Бандери, що сучасні українські політики не можуть узяти на себе відповідальність за Україну, як це зробив Бандера, наказавши вбити Майнова й Перацького та проголосивши 1941р. українську державу. Він підкреслив, що нині Україні потрібен такий Провідник, як Бандера. Того ж дня партія «Свобода» провела аналогічні мітинги та демонстрації в Івано-Франківську, Харкові, Одесі, Луганську, Львові, Сімферополі, Володимирі-Волинському та Запоріжжі, а також у численних містах і селах, де до підготовки таких заходів нерідко долучалася місцева влада. Особливо популярними ці заходи були в селах. Майже третина жителів села (близько 2 тис. осіб) узяли участь в урочистих зборах у с. Велика Березовиця2302.
У заходах 2009 р. часто брав участь онук Бандери Стівен. Його запрошували, як і в попередні роки, на відкриття пам’ятників, мітинги та ювілейні заходи як в Україні, так і в діаспорі2303. 26 грудня 2008 р. в Тернополі він звернувся до присутніх зі словами, що пишається тим, що народився в сім’ї Бандери та є онуком українського героя. На мітингу 1 січня 2009 р. у Старому Угринові він нагадав, що його дідусь був «символом українського народу». Від імені родини Бандери він подякував організаторам за урочистості, а також надав слово іншим промовцям, зокрема лідеру праворадикально! партії «Свобода» Олегу Тягнибоку2304.
17 і 18 жовтня 2009 р. Стівен Бандера вшанував своєю присутністю ювілейні заходи в Мюнхені. О 14:00 першого дня мюнхенських святкувань кілька сотень прибічників Бандери з багатьох країн пройшли урочистою ходою до могили Бандери та поклали вінки. Вони тримали в руках червоно-чорні прапори ОУН(б), націоналістичні прапори та прапор партії «Свобода». Деякі учасники свята були в уніформі, наприклад члени СУМ і музиканти оркестру «Батурин» (Торонто), чия присутність підносила дух торжества військовою музикою. Біля могили кілька ораторів, зокрема Бандера-молодший і голова ОУН Стефан Романів, виголосили вітальні промови; священик відправив панахиду2305.
Близько 19:00 того ж дня в залі мюнхенського Концертно-освітнього центру ім. Антона Фінґерле відбулися урочисті збори, де, після трансляції аудіозаписів промов знаних українських націоналістів (Бандери, Куцана й Романіва), виступили вокальні жіночі ансамблі членів СУМ (Велика Британія) та хору «Пролісок» (СУМ, Канада) в уніформі та вишиванках відповідно (іл.267). Промови та виступи відбувалися на сцені, яку прикрашав величезний портрет Провідника. У перерві між політичною й художньою частинами торжества присутнім представили нащадків Бандери (трьох чоловіків і п’ять жінок). Урочистості закінчилися святковою церковною службою, яку відслужили наступного дня2306.
441


2009 р. подібні ювілейні зібрання відбулися в багатьох місцях діаспори. Так, 25 жовтня 2009 р. близько 400 осіб зібралися в Едмонтоні в Домі української молоді ім. Романа Шухевича (9615-153 Авеню). Зал прикрасили зображенням Діви Марії, закріпленим на хресті із жовто- блакитної тканини (на червоно-чорному тлі). По обидва боки композиції встановили українські та канадські прапори. Справа на сцені - величезний портрет Бандери з датами його життя. Над зображенням Богородиці розмістили золотистий тризуб. Подіум накрили червоно-чорною тканиною, а на її поверхні виклали тризуб2307.
Урочистості розпочалися з панахиди, яку відслужили три священики. Ведучий заходу Роман Британ виклав присутнім націоналістичну версію історії України, зробивши це з певним відтінком мучеництва й таємничості. Загалом на сцені один за одним показали 15 номерів: артисти, одягнені в селянські сорочки та козацьке вбрання, виконали естрадні, народні та класичні пісні, що прославляли Бандеру; підлітки із СУМ (у світло- коричневій формі та краватках) виконали естрадні пісні про ОУН, УПА та Помаранчеву революцію (події листопада 2004р. - січня 2005 р., унаслідок яких президентом країни став В. Ющенко)2308.
Богдан Тарасенко, який виступав після музичних номерів, процитував львівську промову Бандери 1936р., у якій той, як відомо, розтлумачив польському суду, чому наказав ліквідувати велику кількість поляків, росіян та українців. Присутні також прослухали інтерв’ю Бандери, у якому він пояснював західним журналістам необхідність війни проти СРСР. Захід закінчився виступом Ігоря Броди, лідера Ліги українців Канади (Едмонтон). Він висловив занепокоєння тим, що сучасній Україні загрожує «Москва», і нагадав, що Бандера був тією людиною, яка могла захистити Україну від Росії. Наприкінці промови Брода назвав учасників та артистів «духовним народом» і подякував усім, хто прийшов на свято та допоміг воскресити пам’ять про Бандеру2309.
Комеморації Бандери, які приурочили до подвійного ювілею, увінчалися наданням С. Бандері звання «Герой України» (Указ президента Ющенка від 20 січня 2010 р.). На урочистій церемонії, присвяченій цій події, Ющенко вручив цю нагороду онуку Бандери Стівену. У короткій промові Бандера-молодший заявив, що йому виявили «велику, величезну честь» - Україна нарешті визнала «героїчний чин Степана Бандери і сотень тисяч українських патріотів, які полягли за цю державу»2310. Незабаром після того, як Віктор Янукович став президентом України, він пообіцяв президенту Росії Володимиру Путіну, що позбавить Бандеру цього звання; відповідне рішення Донецький окружний адміністративний суд ухвалив у квітні 2010 р.2311
442


Пострадянські комеморації Бандери та ОУН-УПА вразили багатьох українських націоналістів і сприяли тому, що тисячі або, можливо, навіть мільйони українських патріотів повірили у велич Провідника та значущість «визвольного руху». Однак зовсім інакше ці заходи сприймали ті люди, чиїх родичів або знайомих переслідували або вбивали оунівці та партизани УПА. Бела Фельд була однією з таких людей. 1935 р. вона емігрувала до Палестини з польського м. Бережани. Сім’ю Бели вбили під час війни. 1997р. вона відвідала рідне місто в день Конституції України: «“...перед нами була хода. Багато хто був одягнений у національне українське вбрання. Якоїсь миті мені здалося, що на нас суне колона хрестоносців, готова напасти... Водночас я подивилася вгору й побачила деякі зі старих будинків навколо Ринку, де євреї жили й мали крамниці. Це було жахливо. Раптом я пригадала їх усіх. Я могла сказати вам, яка крамниця кому належала. А тепер євреїв більше не було”. Це поєднання українського натовпу, що відзначав свято, з минулими образами довоєнних єврейських Бережан надзвичайно вразили Белу». Поцікавившись долею Галини Дідик, яка була членом ОУН, Бела дізналася, що подруга її юності стала народним героєм. Белу запросили відвідати могилу Галини: «“Я ладна була втекти. Я не хотіла йти туди. Я була емоційно виснажена”. Вона не знала, як поводитися в такій ситуації. Вона пам’ятала, що... вцілілі євреї з Бережан, які приїхали до Ізраїлю після війни, говорили їй, що люди Бандери, члени українського підпілля, були найгіршими. “Я згадала Галину такою, якою вона була перед війною, перед усім цим. І раптом вона перетворилася на героя та мученицю, пов’язану з ім’ям Бандери. Я знала, що щось тут не так, 5 7z nisht git [це не добре]”. Бела ввічливо відмовилася від запрошення»2312.
Провідник на фестивалях, у пабах, романах та в кіно
У пострадянській Україні культ Бандери набув ексцентричніших форм, ніж у діаспорі. Його поширювали не тільки вищезгадані історики, політики, ветерани й націоналісти, а й письменники, режисери, журналісти, організатори велосипедних турів, бізнесмени, які відкривали паби із символікою УПА, різні музичні гурти, які співали альтернативну музику на фестивалі «Бандерштат», організованому крайнім правим «Національним альянсом», та інші. Культ Бандери пропагували такі газети, як-от «Бандерівець» (видання ультранаціоналістичної воєнізованої організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, м. Дрогобич)2313.
Неподалік Луцька (адмінцентру Волинської обл.) щорічно, з 2007р., проводять фестиваль «Бандерштат» (іл.270). Назва якого, можливо, походить від музичного альбому «Ми - хлопці з Бандерштату» (1991) рок- гурту «Брати Гадюкіни». Учасники фестивалю приїздять сюди на кілька 443


днів; на ніч залишаються в наметах. Вони слухають альтернативну музику та беруть участь у різних націоналістичних ритуалізованих заходах (зокрема, зустрічаються з ветеранами УПА). У програмі заходів - бутафорські бої (в «уніформі» УПА й НКВС) та перформанси. Приміром, під час одного фестивалю його гості створили своїми тілами величезне слово «БАНДЕРА», яке добре проглядалося навіть з висоти польоту літака. На святкування запрошують парамілітарні та неофашистські організації, які перед своїми наметами виставляють прапори із символом Wolfsangel (іл.272). На один з фестивалів організатори планували запросити онука Степана Бандери Стівена. Організовує захід «Національний альянс», заснований 2005 р. Основною діяльністю «Національного альянсу» є організація парамілітарних навчальних таборів і проведення факельних маршів. Представники цієї організації заявляють, що мета фестивалю - «піднесення національної ідеї у свідомості української молоді» та «увіковічнення образу Степана Бандери як національного символу»2314.
2007р. у Львові (у підвалі багатоквартирного будинку XVI ст., що стоїть на пл. Ринок) відкрили паб-ресторан «Криївка», який спроектували як схрон УПА. Біля входу до паба стоїть чоловік у формі з гвинтівкою в руках. Кожного гостя закладу він вітає словами «Слава Україні!» Гість має відповісти «Героям Слава!» Інтер’єр паба складається з предметів побуту націоналістів, зокрема зброї, проте загалом паб має романтизовану й далеку від правди реалій УПА естетику. Такий образ нічого не повідомляє про насильство УПА, крім того, ускладнює розуміння умов перебування у схроні, яке насправді було украй складним, подеколи нестерпним. Його мешканці страждали від різних хвороб, упродовж декількох тижнів вони не змінювали білизни та одягу, внаслідок чого з’являлися воші2315.
В одному із залів ресторану розміщено кілька гігантських плакатів, які популяризують гуманізований образ Бандери (світлини в родинному колі, з друзями; у шортах під час відпочинку на морі тощо). У меню закладу, окрім інформації про страви, назви багатьох з яких асоціюються з УПА, також розміщено ескізи криївок та фотографії вояків УПА (приміром, світлина легендарного командира УПА Дмитра Клячківського, який, як відомо, несе відповідальність за етнічну чистку на Волині). Певно, світлини Клячківського та інших партизанів УПА відтворили в меню задля того, щоби склалося враження, що ці люди споживали ті самі страви, які нині подають у «Криївці». Поміж наїдків пропонують «Сало кошерне по- гайдамацьки». Один з експонатів паба - гвинтівка. Будь-який гість, навіть дитина, може взяти її до рук, перезарядити, натиснути на спусковий гачок або просто погратися (зважаючи на все, відвідувачам намагаються натякнути, що гвинтівка раніше могла належати повстанцеві УПА)2316.
444


Керівник і співвласник паба-ресторану Юрій Назарук у своєму інтерв’ю розповідає, що «Криївка» є одночасно і музеєм, і пабом. Мета такої концепції - поширювати «правдиві свідчення про УПА». За його словами, паб є ефективнішим засобом, ніж націоналістичні публікації та пам’ятник Бандері у Львові, який спорудили в занадто монументальному стилі та який своїм виглядом змушує сучасних людей скептично ставитися до культу Бандери. За словами Назарука, ті, хто не вважає повстанців УПА героями, нічого не розуміють в українському «визвольному русі». На питання про антисемітизм УПА Назарук відповів, що серед армійських лікарів було багато євреїв і, можливо, навіть існував окремий єврейський підрозділ УПА, члени якого боролися за незалежну Україну. Він додав: навіть якщо такого підрозділу не існувало, то цей міф про УПА був правдою, «тому що це - гарний міф [а не поганий - радянський міф]»2317.
2008 р. в Чернівцях, головному місті Буковини, відкрили байкер- ський клуб «Бандерас». Одним із символів клубу стало зображення партизана УПА, що сидить на мотоциклі (іл. 271). Шкіряний жилет із цим символом мав носити кожен член клубу2318. Ще раніше, 2000-го, чернівецький письменник Василь Кожелянко опублікував фантастичний роман «Дефіляда в Москві», в одному з епізодів якого Гітлер схвалює проголошення держави ОУН(б), яке відбулося 30 червня 1941р., а згодом, у листопаді 1941р., навіть завойовує Москву. В іншому місці цього ж роману йдеться про те, що 7 листопада 1941р. Бандера приймає парад армій країн Осі на трибуні Мавзолею Леніна. Героями роману Кожелянка, окрім українського Провідника, є Гітлер, Муссоліні, Антонеску, Франко, Горті та «японський імператор»2319.
Ще патетичнішу книжку про українських націоналістів написала Оксана Забужко, найвідоміша українська письменниця. На відміну від феєрії Кожелянка, історичний роман Забужко «Музей покинутих секретів» був швидко перекладений іншими мовами2320. Перед написанням книги письменниця консультувалася з В’ятровичем, який надав їй історичний матеріал і розповів про те, які стосунки під час війни були між євреями та українськими націоналістами. У результаті значна частина роману Забужко ґрунтується на вигаданих мемуарах Кренцбах, які свого часу опублікував колишній керівник референтури пропаганди ОУН Петро Мірчук. Не дивно, що в Забужко УПА виявилась армією, яка в роки війни не тільки не здійснювала жодного злочину проти євреїв, а навпаки - піклувалася про них, надавши їм можливість боротися з СРСР за незалежну Україну2321.
2009 р. організація «Еко-милосердя» влаштувала велосипедний тур «Європейськими стежками Степана Бандери» для дев’яти підлітків і шести дорослих. Поїздка розпочалася 1 серпня 2009 р. в м.Сокаль (Львівської обл.). Маршрут пролягав через Польщу та Словаччину, а його кінцевим 445


пунктом мала стати могила Бандери в Мюнхені, до якої велосипедисти мали дістатися 24 серпня. Багатьом була не до вподоби як назва туру, так і його відвертий політичний характер, тому ще до початку заходу ним зацікавилися ЗМІ, особливо польські. Противники акції організували на польському кордоні демонстрацію, яка відбулася саме під час прибуття велосипедистів. Демонстранти тримали в руках плакати з написами: «Ті, хто прославляє фашиста С. Бандеру, самі стають фашистами». Врешті- решт, учасників велотуру не пропустили через кордон, хоча вони мали паспорти з дійсними візами2322.
У 2007-2008 рр. в ефірі українського телеканалу «Інтер» вийшло ток- шоу «Великі українці». З початкового списку, який нараховував сто осіб, до фінального раунду увійшло десять кандидатів, серед них - лікар Микола Амосов, поет Тарас Шевченко, середньовічний князь Ярослав Мудрий, гетьман Богдан Хмельницький, філософ Григорій Сковорода і, звичайно ж, легендарний Провідник Степан Бандера. Про кожного зі згаданих фіналістів підготували невеликий телефільм, оповідачами в яких стали відомі актори, журналісти, політики, зокрема перший президент України Леонід Кравчук. Серію про Бандеру підготував журналіст Вахтанг Кіпіані. Телефільми показали на каналі «Інтер», а згодом їх можна було подивитися в інтернеті. Кожен глядач мав змогу проголосувати за свого «великого українця», надіславши звичайне SMS. Шоу схвилювало українське суспільство й було предметом жвавих дискусій протягом декількох місяців. Вдома й на роботі люди сперечалися, хто з «великих українців» гідний стати фаворитом цього конкурсу. На підтримку свого улюбленого кандидата багато глядачів надіслало не одне, а десятки або навіть сотні SMS. Бандера став «великим українцем» №3, після Ярослава Мудрого та лікаря Миколи Амосова. Те, що Провідник не переміг, пов’язали із шахрайством низки політиків, які вважали, що перемога Бандери призведе до розколу України, і тому вони намагалися цьому перешкодити (за винятком Бандери, інші екстремісти й комуністичні лідери не увійшли в першу десятку). Командир УПА Шухевич посів 12-те місце, Ленін - 23-тє, Коновалець - 40-ве, Брежнєв - 63-тє, а Хрущов - 93-тє2323.
Фільм Кіпіані про Бандеру було зроблено в апологетичному дусі, фактично це була відверта реклама Провідника, водночас можна сказати, що історики та інтелектуали України радше погодилися із цією версією, ніж піддали її критичному розбору чи оскарженню. Фільм починається з короткої патетичної розповіді юного (років дванадцяти) члена організації «Пласт» (в уніформі), зовні схожого на Бандеру. Юний патріот сидить біля багаття в лісі та розповідає своїм старшим товаришам і журналісту, як Бандера встромлював собі голки під нігті, готуючись таким чином до тортур, які, можливо, чекали на нього в лабетах ворога2324.
446


У фільмі Кіпіані, який з’являється на екрані в ролі ведучого, використано кадри чорно-білої документальної хроніки та намальовані фрагменти. Намагаючись установити зв’язок між теперішнім і минулим, між аудиторією та Провідником, автор звертається до глядачів із приміщень з архівними стелажами або з інших знакових місць - в’язниці або будівлі суду Кіпіані називає Бандеру українським патріотом, який боровся, страждав і загинув за Україну, але оминає всі факти, які могли б кинути світло правди на діяння Провідника. Натомість Кіпіані показує у фільмі епізод з рок-гуртом, який виконує на руїнах церкви героїко-патріотичну композицію про українських партизанів. Щоби створити повнокровний образ Провідника, Кіпіані знайомить глядачів з фотографіями Бандери, відзнятими в дружньому та родинному колах, та спілкується з онуком Бандери Стівеном, який докладно розповідає як про свого діда та сім’ю, так і про себе2325.
За останні десятиліття про Бандеру зняли низку документальних та історичних художніх фільмів. З нагоди 90-річного ювілею Бандери ТІА «Вікна» створило 25-хвилинний фільм «Три любові Степана Бандери». Стрічка розпочинається з епізоду зі Стівеном Бандерою: ми бачимо онука Провідника, який бігає підтюпцем по Києву. Стівена представляють як людину, із прізвищем якої «пов’язано стільки вбивств, що будь-який хрещений батько мафії може позаздрити». Потім режисер Юрій Луканов розповідає про життя Бандери та історію ОУН, згадуючи в цьому контексті історію кохання Бандери до трьох жінок. Бандеру показали романтичним українським героєм, ідейним борцем за Україну, який трагічно загинув від рук жорстокого та брехливого ворога. Головне послання цього патріотичного продукту - зв’язок між любов’ю та націоналізмом2326.
Десять років потому, на соту річницю від дня народження Бандери, зняли документальний фільм «Степан Бандера. Ціна свободи» (реж. С. Сотниченко, Т. Ткаченко та О. Ножечкіна). Головним персонажем стрічки став Стівен Бандера. Молода зірка українського націоналізму розповідає про життя свого діда, вписане в історію ОУН та УПА. До епізодів фільму увійшли короткі уривки з коментарями істориків (О.Гогуна, Я. Грицака, Т.Гунчака, Ґ. Мотики, І.Патриляка, М.Посівнича, Т. Снайдера, Я. Сватка, В.В’ятровича), політичних діячів, колишніх членів ОУН(б) І. Козак і Є.Ста- хіва та лідера ОУН А.Гайдамахи. Ключові питання - заперечення погромів і раціоналізацію етнічного насильства - коментують історики-націоналісти (В’ятрович) і націоналістичні діячі (Гайдамаха), а не критично налаштовані історики (Мотика або Снайдер, яким у фільмі дозволили коментувати менш суперечливі питання). У результаті українську історію у фільмі подано очима Стівена Бандери. Його думка маніпулятивно підкріплюється 447


міркуваннями кількох авторитетних істориків, а сам він знайомить нас із головною постаттю української історії - своїм дідусем-Провідником2327.
1995 р. у прокат вийшов найвідоміший фільм про Бандеру - «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» (сцен. В.Портяк і реж. О. Янчук). Окрім цього фільму, Янчук зняв низку інших націоналістичних стрічок, зокрема «Голод-33» - про голод 1932-1933 рр., «Нескорений» - про Романа Шухевича та «Залізна сотня» - про УПА. У кінострічках «Осіннє вбивство...» та «Нескорений» роль Бандери зіграв один і той самий актор, Ярослав Мука. Ідеологічною метою фільму про вбивство Бандери була романтична сентименталізація образів Провідника та всіх українських націоналістів, які після війни опинилися в Мюнхені. Фільм розпочинається історичним коментарем, у якому глядачів інформують, що ОУН і УПА - рух опору, що боровся з німцями та радянською владою2328. Бандера у виконанні Ярослава Муки помітно далекий від реального прототипу, яким він був у повоєнний час. Не тільки зовнішність Муки потребує чималої уяви, щоб розпізнати в ньому Степана Бандеру, а і його млявий характер анітрохи не відповідає палкій і збудливій вдачі Провідника. Однак саме неквапливість Муки, певні тонкі натяки на відстороненість його персонажа - усе це дало змогу створити сентиментальний, майже інтелектуалізований образ Бандери. Це враження посилює відповідна музика, яка особливо виразно лунала в тих епізодах, коли Бандера їде автомобілем або коли він захоплено працює над справою революції. Доктринерська наполегливість Бандери, з якою у повоєнний час він заявляв про свій абсолютний авторитет та про необхідність беззаперечного підпорядкування йому всіх членів ОУН, - цьому у стрічці місця не знайшли, оскільки це зруйнувало би запропоноване авторами бачення образу Бандери. Головна тема кінострічки - убивство. Незадовго до трагедії глядача знайомлять зі Сташинським, якого показують чуйним і щирим чоловіком, що проходить вишкіл у московському КДБ. У товаристві двох радянських високопосадовців Сташинський піднімає келих шампанського та виголошує тост за майбутнє вбивство Бандери. У момент, коли ми бачимо, як на сходах у Мюнхені стається вбивство, за кадром лунає тривожна музика, проте в одну мить, коли на екрані виникає величезний некролог, її змінює інша - сентиментальна й жалобна.
Пострадянські пам’ятники жертвам ОУН-УПА
Попри активні прагнення до встановлення націоналістичних пам’ятників, меморіальних дощок та перейменування вулиць, у багатьох громадських місцях, особливо на Сході України, ще збереглися пам’ятники та пам’ятні знаки радянської епохи. Щоправда, у Львові, «столиці» Західної України, пам’ятник Леніну (іл.325) і деякі інші радянські монументи 448


демонтували ще до розпаду СРСР. Найбільшого з них - Монумента Слави - це не торкнулося (2021р. пам’ятник остаточно демонтували - прим, видавця, іл.326). В окремих випадках націоналістичні пам’ятники установлювали безпосередньо поблизу пам’ятників воїнам Червоної армії. Наприклад, у невеликому карпатському селищі Славське статую Діви Марії (традиційної покровительки українських воїнів) установлено буквально впритул до монумента радянським солдатам (іл.334)2329. На Сході України пам’ятники ОУН-УПА та їхнім лідерам установлювали дуже рідко. Завдяки зусиллям партії «Народний рух України» (НРУ) 1992 р. в Молодіжному парку Харкова відкрили непримітний пам’ятник воїнам УПА (іл.ЗЗО). Незважаючи на охорону, пам’ятник став об’єктом вандалізму2330.
Героїзація діячів ОУН і УПА, закладена в основу процесу націоналізації України, була реакцією у відповідь на попередню радяні- зацію України та спроби услід за цим зберегти радянські традиції. Не дивно, що незабаром це викликало спротив, особливо в східних областях України, де виникли популістські проросійські партії, що, як Партія регіонів, почали споруджувати пам’ятники жертвам ОУН і УПА й разом з тим відроджувати традицію звеличення досягнень радянської влади (на тлі заперечення її злочинів). На час появи цієї книги в країні так і не розробили виваженого підходу до минулого України, який би не звеличував ні ОУН-УПА, ні радянський тоталітаризм, але надав би можливість однаковою мірою оплакувати жертв кожної зі сторін. За час повноважень президента-націоналіста Ющенка популістські або комуністичні партії та інші організації відкрили на Південному Сході України щонайменше чотири антинаціоналістичні пам’ятники жертвам ОУН-УПА. 14 вересня 2007р. в Сімферополі відкрили пам’ятник «Постріл у спину», на церемонії відкриття якого виступили представники комуністичної партії Родина (іл. 331). Монумент складається з двох фігур - жіночої та чоловічої. Жінка намагається утримати чоловіка, який сповзає донизу від смертельної рани, мабуть, завданої бійцем УПА. На пам’ятнику викарбувано напис російською мовою: В память о жертвах советского народа, павших от рук пособников фашистов - вояк ОУН-УПА и других коллаборационистов»2331. На церемонії відкриття Петро Симоненко, перший секретар КПУ, заявив: Мы пришли сюда сегодня, чтобы вспомнить каждого - поименно, кто освобождал Советский Союз. Вы шли, а вам исподтишка, из-за угла стреляли в спину пособники фашистов [ОУН- УПА]2332. Лідер кримських комуністів Леонід Грач повідомив учасникам церемонії, що более 4 тысяч крымчан, граждан Советского Союза, были отправлены в Западную Украину, чтобы помогать налаживать жизнь (лечить, обучать и т.д.), и были убиты там пособниками фашистов2333.
449


Ще один пам’ятник жертвам ОУН-УПА відкрили 26 червня 2008р. в м. Сватове, райцентрі Луганської обл. Він постає у вигляді момументу заввишки 1,5 м, вбудований у Меморіал Слави, Пам’яті та Скорботи (іл.332). У церемонії відкриття взяли участь члени КПУ та члени комуністичної організації «Молода гвардія». Як і Грач у Сімферополі, мер Сватового Микола Шерстюк заявив, що пам’ятник присвячений місцевим «вчителям, лікарям і військовим... більшість з яких - це жінки» (іл.ЗЗЗ). ЦІ люди приїхали до Львівської та Івано-Франківської областей після війни і згодом загинули від рук націоналістів2334. У своєму виступі віце-мер Луганська Євген Харін сказав: Война не закончилась, война идет и сейчас. Жестокая и грязная. За души детей и внуков, чьи отцы и деды лежат в могилах2335. З нагоди відкриття монумента Луганська облрада видала книжку під назвою «Перемогу й правду - не зрадимо!», яка містила уривки праць українського радянського історика Масловського, убитого (можливо, націоналістами) у Львові 1999 р.2336
Найбільший пам’ятник жертвам ОУН-УПА відкрили в Луганську 8 травня 2010 р. за сприяння Партії регіонів, кандидат від якої, Віктор Янукович, переміг на президентських виборах на початку 2010р., змінивши на цій посаді Ющенка. Імідж Партії регіонів був своєрідним негативним дзеркалом іміджу партії Ющенка «Наша Україна». Пам’ятник установили неподалік радянського меморіалу, присвяченого «Молодій гвардії», - підпільній організації часів Другої світової, - історія якої лягла в основу важливого радянського політичного міфу. На пам’ятнику жертвам ОУН-УПА зображено матір, прив’язану, судячи з усього, до дерева (іл. 329). Можливо, вона знепритомніла. Перед нею сидить чоловік (спиною до неї та майже навколішки). Він охоплює її руками, витягнувши їх позаду себе (імовірно, таким чином він її захищає). Ліворуч знизу стоїть дитина, її погляд спрямований на жінку. Під скульптурною групою два написи: Правда забвению не подлежит. На чорній гранітній дошці написано: Жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН- УПА в 1943-1956 годах, а також список жертв2337.
Процес спорудження пам’ятників жертвам ОУН-УПА, який ініціювали різні комуністичні організації, ветерани Червоної армії та представники Партії регіонів, відбувався паралельно з реабілітацією таких постатей, як Сталін. Перший (після 1953 р.) пам’ятник Сталіну відкрили 5 травня 2010р. в Запоріжжі (іл.335). Сталося це за три дні до відкриття вищезгаданого пам’ятника в Луганську. Погруддя Сталіна встановили на гранітному постаменті у безпосередній близькості до штаб-квартири регіонального відділення КПУ. На церемонію відкриття прийшли радянські ветерани, одягнені у військову форму з бойовими нагородами, та різні люди, які тримали в руках червоні прапори із серпом і молотом. Група 450


осіб у традиційному українському вбранні влаштувала із цієї нагоди пікет, на якому виднілися банери з українськими націоналістичними символами й гаслами («Сталін позбавив мене молодості» тощо). 28 грудня 2010 р. з погруддя Сталіна збили голову, а 31 грудня того ж року знесли решту пам’ятника2338.
Креси. Польська мартирологія та Бандера
Ще один помітний дискурс про Бандеру та ОУН-УПА виник за кілька років до розпаду СРСР у Польщі. Його створили за ініціативи польської спільноти кресів, що складалася з осіб, яких депортували після закінчення війни з колишніх польських «східних територій», або тих, хто вцілів під час етнічних чисток на Волині та в Східній Галичині. Хоча не всі креси були мстивими націоналістами, спільними зусиллями всієї цієї громади було винайдено певний віктимізований наратив, у якому польсько-українські відносини, події Другої світової та етнічна чистка польського населення щільно переплелися із загальними мотивами польської мартирологи. Дискурсу кресів притаманні зосередженість на поневіряннях поляків та ігнорування всього, що вказувало б на політику дискримінації українців у II Речі Посполитій. В інструменталізації кресами страждань уцілілих поляків помітне прагнення помсти.
Ідейна спрямованість спільноти кресів була зумовлена ще двома факторами. По-перше, політична ситуація 1945-1990 рр. не давала змоги полякам, уцілілим в етнічних чистках, стати на шлях примирення з травматичним минулим і відкрито оплакувати загибель своїх родичів. По-друге, якщо говорити про політику примирення між Польщею та Україною, то після 1990 р. вона мала в цілому некритичний, мультипатріотичний і мультинаціональний характер, тому виконавцям злочинів, які діяли з обох боків, надавали статус солдатів-патріотів, борців за свободу або навіть національних героїв; водночас особливої уваги жертвам цих «національних героїв» не приділялося.
Аналізуючи діяльність спільноти кресів, варто також розрізняти націоналістичну інструменталізацію історії, що її просували діячі спільноти, та емпіричні дослідження істориків цього кола. Тоді як одні історики, приміром Єва та Владислав Семашко, зібрали величезну кількість свідчень уцілілих, що є надзвичайно цінним джерелом для дослідження етнічних чисток поляків 1943-1944 рр., інші історики цього кола почали інструменталізувати ці свідчення, трактуючи етнічну чистку як геноцид (ludobójstwo), тим самим вступаючи до «конкурентної» боротьби з іншими геноцидами - Голокостом та злочинами радянського режиму. Наприклад, Олександр Корман перерахував у своїй праці 362 «методи фізичних тортур і психологічних методів, що застосовували терористи ОУН- 451


УПА та інші українські шовіністи... проти поляків», і порівняв це «лише з п’ятдесятьма методами тортур НКВС», згаданими Солженіциним2339. Будь-які спроби об’єктивного розслідування злочинів, які здійснювали поляки проти українського населення, спільнота кресів сприймала як спотворення та фальсифікацію історії. Істориків, які досліджували це питання, звинувачували у виконанні «надсекретного завдання» ОУН зі спотворення історії етнічної чистки2340. Не менш проблематичними були численні помилки або навмисні фальсифікації, припущені в публікаціях цієї спільноти. Приміром, на обкладинці фотоальбому, у якому подані фотоматеріали вбивств поляків підрозділами УПА, розмістили фотознімок з тілами чотирьох дітей, прив’язаних до дерева. На світлині, однак, зображені не жертви ОУН-УПА, а діти, убиті 1923 р. психічно хворою матір’ю2341.
1999р. у Вроцлаві громада кресів установила пам’ятник, основа ансамблю якого складається із силуету розіп’ятого Ісуса, наскрізь вирізьбленого всередині двох масивних кам’яних плит (іл.328). Напис на пам’ятнику свідчить: «Польським громадянам, убитим у 1939-1947 роках Організацією українських націоналістів (ОУН) та Українською повстанською армією (УПА) на південно-східних прикордонних територіях [кресах]». На іншій меморіальній дошці монумента написано, що під ним зберігається земля з 2 тис. братських могил. Ще одну дошку встановили як данину пам’яті українцям, які дали притулок полякам2342. Креси встановили пам’ятники та меморіальні дошки і в інших польських містах (Гданську, Клодзко та Холмі). 2003 р. на військовому кладовищі в Перемишлі «Товариство пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві» (SUOZUNzW) відкрило пам’ятник до 60-річчя етнічної чистки на Волині (іл.327). Частиною композиції пам’ятника була скульптура з фігурами тіл дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева, - схоже на те, як це було на відомій фотографії, розміщеній на обкладинці згаданого фотоальбому. Коли стало очевидно, що світлину загиблих дітей зроблено за 20 років до етнічних чисток (1923 р.), SUOZUNzWвсе одно заперечувало, що під час створення проекту пам’ятника брали за основу саме цю світлину, а також наполягало на тому, що монумент так само відображає методи вбивств, які практикувала УПА. 2008р. пам’ятник усе-таки демонтували2343. 2009р. міськрада Легниці назвала одну з вулиць «Алея жертв геноциду ОУН- УПА»2344. У дискурсі кресів конструювання ідентичності супроводжувалося не тільки встановленням нових пам’ятників, а й використанням уже наявних радянських монументів жертвам ОУН-УПА2345.
2004р. вийшла біографія Бандери «Степан Бандера (1909-1959): символ злочину та жорстокості»2346. Її написав найвідоміший історик спільноти кресів Едвард Прус, книжки якого на тему ОУН-УПА друкували 452


ще в соціалістичній Польщі2347. Прусу вдалося накопичити значну кількість документів про діяльність українських націоналістів, проте більшість його праць написано в дусі віктимізованого націоналістичного наративу. Прус не згадував або заперечував злодіяння, учинені польськими військовими, роздуваючи водночас масштаби злочинів та масових убивств, учинених ОУН-УПА, нібито набагато жахливіших, ніж Голокост і всі інші великі злодіяння проти людства. Прус не дотримувався академічних стандартів і не вказував необхідних посилань на джерела, тому, подібно до радянських публікацій, перевірити достовірність аргументів автора видається неможливим. Праці Пруса вирізняє не тільки стилістика образливого наративу (у дусі радянських публікацій), а й використання як джерел пропагандистських статей з радянських газет і таких «документів», як-от промова Альберта Нордена на прес-конференції 1959 р.2348 Крім того, у його дослідженнях були й фактичні помилки2349.
Посилаючись на праці деяких радянських письменників, зокрема Беляева, Прус пише, якщо у молодості Бандера, «щоб “укріпити волю”, душив кошенят однією рукою у присутності своїх товаришів, то на початку тридцятих він застосовував ці самі методи на людях»2350. Також Прус охарактеризував Бандеру як «мерзенну й жорстоку» людину: «Слід особливо підкреслити: в Польщі і в Україні Бандера, загалом, є символом злодіянь, убивств, підпалів, пограбувань - усіх злочинних справ, які може зробити людина. Слова “Ти - бандера!” - образа для киянина, тому що це висловлювання - заперечення євангельської правди і добра»2351. Прус також звинувачував Бандеру, ОУН і євреїв у радянській депортації поляків, що відбулася після першої окупації Східної Польщі в 1939— 1941 рр. Як і радянські історики, він помилково стверджував, що батальйон «Нахтігаль» був головним винуватцем Львівського погрому2352 Загалом, цей найвідоміший історик-крес об’єднав у своїх працях два підходи: радянський та мартирологічний польський (який також містив і елементи антисемітизму). Прус написав цілу монографію про щось, що він назвав «Голокост по-бандерівськи», але водночас він заперечує, що поляки здійснювали злочини проти євреїв, і називає «єврейський більшовизм» історичним фактом2353.
Дискусії про Бандеру
На початку 2009р. інтернет-видання Zaxid.net опублікувало серію нарисів про Бандеру, які стали активним поштовхом до дискусії, що сягнула свого піку через рік, коли президент Ющенко надав Бандері звання «Герой України». Полеміка, що розгорнулася, стала першим випадком публічних обговорень, під час яких не було повністю проігноровано критичні голоси та фактично було кинуто виклик апологетиці Бандери, 453


ОУН-УПА та українському націоналізму. Представники інтелігенції вперше відкрито обговорювали питання, пов’язані з українським фашизмом, антисемітизмом та злочинами, скоєними ОУН-УПА на етнічному та політичному ґрунті. Щонайменше три групи з різними поглядами висловилися щодо названих тем. Представники першої (Ф. Брудер, Джон-Пол Химка, Д.Марплз, П.А.Рудлінг, Т. Снайдер та я) підтримали критичний підхід до особистості Бандери, ОУН і УПА. Представники другої групи - «ліберальні» та «прогресивні» українські вчені (Я. Грицак, А. Портнов, В.Расевич, М.Рябчук), а також інтелектуали діаспори (О. Мотиль і 3. Когут) - намагалися об’єднати критичний підхід до Бандери й ОУН-УПА з пострадянським і діаспорним націоналізмом та наводили різні аргументи на виправдання Бандери. Представники третьої групи (В. В’ятрович, М.Левицький, А.Лозинський та Стівен Бандера) відкидали все, що критики Бандери говорили про Провідника й ОУН- УПА, обстоювали свою позицію за допомогою різноманітних стратегій замовчування, заперечення або виправдання.
На початку 2009р., коли ці нариси опублікували на сайті Zaxid.net, з’ясувалося, що питання темних плям у біографії Бандери та історії його руху досі залишаються табу. Популярний і прогресивний інтернет-жур- нал (згодом і видавництво «Грані-Т», яке 2010р. опублікувало матеріали цієї дискусії окремою книгою, - прим, видавця) не зважився надати хоча б якісь коментарі до статті В’ятровича, опублікованої в межах цієї дискусії, хоча В’ятрович зробив у ній низку красномовних заяв, а саме: вбивства і страти ОУН не є терористичними актами, бандерівці не співпрацювали з нацистською Німеччиною, етнічне насильство ОУН-УПА - законний захід «національно-визвольної боротьби». І навпаки, моя стаття, у якій я звертав увагу на злочини, вчинені ОУН(б), і критикував негативне ставлення до таких проблем у сучасній Україні, була розміщена з нагадуванням про «незгоду з низкою тез автора»2354.
Друга дискусія, що припала на час услід за наданням Бандері звання «Герой України», точилася переважно в англомовних газетах і журналах. 7 лютого 2010 р. Девід Марплз написав в Edmonton Journal, що Ющенко «безсумнівно помилився, коли надав Бандері звання - як це не парадоксально звучить, типово радянське - Герой України [тому що] у XXI столітті його [Бандери] погляди здаються архаїчними й небезпечними. Він практикував насильство, терор і нетерпимість до інших етнічних груп, які проживають на українських територіях»2355. Заява Марплза викликала шквал обурень українських націоналістів і спонукала «ліберальних» істориків до написання поміркованіших, але не менш проблемних статей. Дискусія була не так про особистість Бандери, як про 454


символ українського націоналізму й ОУН-УПА, а точніше, про оцінку їхніх діянь і значення для сучасної України.
У своїй статті «Фашистський герой у демократичному Києві» Т. Снайдер писав, що Бандера й ОУН прагнули «перетворити Україну на фашистську однопартійну диктатуру без національних меншин»2356. В інтерв’ю, що вийшло в березні 2010 р., Снайдер підкреслював, що Бандера жив у фашистську епоху й перебував під сильним впливом фашистських ідей, фактично «у двадцяті і тридцяті роки Бандера сповідував фашистську ідеологію. Однак це були часи, коли багато європейців були фашистами: серед них, французькі письменники, румунські філософи та італійський уряд. Крім того, немає ніяких сумнівів у тому, що фашизм значно вплинув на націонал-соціалізм»2357. Як і Марплз, Снайдер засудив насильство ОУН-УПА та розкритикував надання Бандері звання «Герой України»: «По-перше, ідея оголошувати людей героями - дуже радянська, і я думаю, що ті люди, які схвалюють дії Бандери та підтримують проголошення його й Шухевича «героями», мають на хвилину замислитися над тим фактом, що надання звання «героя» запозичено в Радянському Союзі. І фашисти, і комуністи вважали, що люди можуть бути героями... Люди сперечаються про те, кого слід називати героєм, але ніхто не висловлює жодного сумніву про те, чи може взагалі саме по собі існувати таке звання»2358.
У тих самих, що й Снайдер, визначеннях свою позицію щодо історії ОУН виклав Химка, який детальніше зупинився на питаннях ідеології ОУН і воєнних злочинах членів цього руху, учинених в ім’я ідеології: «ОУН була насправді типовою фашистською організацією, про що свідчать багато її особливостей: її принцип фюрерства (Führerprinzip\ її прагнення заборонити всі інші політичні партії та рухи, її гасла у фашистському стилі (“Слава Україні! - Героям слава!”), її червоно-чорний прапор, її салют зі здійманням руки, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та захоплення Гітлером, Муссоліні та іншими лідерами фашистської Європи. Що тут не фашистське?»2359
На відміну від Снайдера, Химка прокоментував і сучасні події. Він пояснив, що апологети називають фашизм патріотизмом, а фашистів і воєнних злочинців - борцями за свободу. Один з таких істориків був експертом з домодерної історії України (мова про Когута), якого Химка назвав «сторожовим псом ідеології». Він не вивчав ні українського націоналізму, ні ОУН, ні УПА, не мав публікацій на ці теми. Проте в дебатах він легко дозволяє собі критикувати Марплза та Химку за їхні погляди на Бандеру. Критикуючи Когута, Химка звернув увагу на дуже важливу та тривожну проблему: історики, які перебувають усередині націоналістичних діаспор, солідаризуються з політичною традицією Бандери та 455


ОУН-УПА та мають як культурно зумовлену, так і особисту зацікавленість у запереченнях воєнних злочинів цього руху2360.
Крім того, своє право мати «незручного героя» захищали вчені іншої групи, яких у цій книзі названо «прогресивними» і «ліберальними». Багато з них були занепокоєні не так історією, як сучасною політикою, зокрема параграфом №20 резолюції Європейського парламенту від 25 лютого 2010р., у якому йшлося: «Глибоко шкодуємо щодо рішення Президента України Віктора Ющенка (який завершує свою каденцію) посмертно надати Степанові Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацювала з нацистською Німеччиною, звання Національного героя України; у зв’язку із цим висловлюємо сподівання, що нове українське керівництво перегляне такі рішення та зберігатиме відданість європейським ЦІННОСТЯМ»2361.
Дуже типовими для цієї групи були думки, висловлені Я. Грицаком, який спеціалізується на українській історії XIX ст. та опублікував низку статей про єврейсько-українські відносини, Другу світову та Голокост2362. Щодо надання Бандері звання «Герой України» Грицак виказав побоювання здебільшого політичного характеру, передусім через те, що такий акт, на думку Грицака, здатен поставити під загрозу процес інтеграції України до ЄС. В інтерв’ю 27 січня 2010р. він стверджував, що статус Бандери, як і статус кожного національного героя, є дискусійним: «Герой для одних - антигерой для інших», і «якщо ми справді прагнемо до євроінтеграції на ділі, а не на словах, то мусимо зважати на вразливість своїх сусідів - особливо тих, які є нашими єдиними стратегічними партнерами щодо повернення в Європу [тобто поляків]»2363.
У статті, опублікованій кілька тижнів потому, він заявив, що осмислення Голокосту є важливою частиною європейської самосвідомості, чого не відбувається в Україні та деяких інших країнах, які мали статус або республік, або держав-сателітів СРСР. Крім того, він заявив, що «і “малі” народи мають право їх мати [“незручних героїв”, таких як Бандера], як довго вони вшановують цих героїв не як символи насильства над іншими народами, а як символи спротиву у боротьбі за власне виживання і власну гідність. У випадку з Бандерою справа не у тому, був чи не був він фашистом - справа у тому, чи більшість людей, котрі його вшановують, вшановують його як фашиста?»2364
На постанову Європарламенту також відреагував О. Мотиль. У своїх оцінках Бандери та українського націоналізму Мотиль не обговорював таких аспектів, як фашизм ОУН або погроми 1941р. Він назвав етнічну чистку 1943-1944 рр. «українсько-польським насильством на Волині», що, на його думку, не має нічого спільного з етнічним насильством усташів. Він вважає, що це насильство слід порівнювати радше з насильством 456


«ірландських націоналістів проти британців». Крім романтизації насильства ОУН-УПА, він вказав на злодіяння радянської влади в Україні та зазначив, що ОУН-УПА боролися з СРСР і Бандера є символом цієї боротьби2365.
У своїх роздумах про Бандеру й резолюцію СС Мотиль запитує: «Чи засвідчує нагорода званням «Герой України» неповагу до європейських цінностей?» І сам відповів на це так: «З історичного погляду європейські цінності включають понад усе мілітаризм, расизм, антисемітизм, імперіалізм і шовінізм. Демократичні цінності та права людини є відносно нещодавнім історичним додатком до [цього] набору і, якщо бути точними, не так європейськими цінностями, як офіційно декларованими цінностями Європейського Союзу. Ще гірше, самі європейці так само часто порушують ці цінності СС, як і дотримуються їх»2366. У зв’язку із цим він стверджував, що СС та «європейці» не повинні втручатися в українські питання, тому що «багато національно свідомих українців, які становлять основу українського громадянського суспільства й демократичного руху в Україні, обурені тим, що їх засуджують за їхнє ставлення до національних героїв, бо такий осуд є ознакою подвійних стандартів та європейського лицемірства»2367.
Микола Рябчук, публічний інтелектуал, у публікаціях якого завжди акцентується на тому, що Україна була колонією Росії, також пояснив, чому українцям і далі потрібно вшановувати ім’я Провідника й не варто поступатися в питаннях свого минулого. Спираючись на позицію Мотиля, він стверджує: «Україна - не лише “нормальна” країна, з міцною ідентичністю й безпечною державністю, що вільно собі обирає між авторитаризмом і демократією, тобто між крипто-фашистською спадщиною, яку втілює Бандера й ОУН, і ліберально-демократичними цінностями, які пропагує ЄС. ...Тим часом реальний вибір для українців полягає в тому, чи захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність, чи віддати це на поталу Росії та місцевим українофобським “креолам”. За цих обставин, мусимо визнати, друга частина спадщини Бандери залишається актуальною: патріотизм, національна солідарність, самопожертва, ідеалістична відданість спільним цілям та цінностям»2368.
Аналогічного погляду також дотримується амбітний і талановитий історик Андрій Портнов. У статті, опублікованій у журналі «Критика», він не торкається питань героїзації Бандери та ОУН-УПА. Слідом за Армстронгом він називає ОУН і УПА «інтегральними націоналістами» та припускає, що їхній культ є законною справою та частиною дерадянізації України. Він сумнівається в тому, чи можна вирішити проблему сучасної української політики пам’яті за допомогою «регіонального плюралізму 457


символів», який в українському випадку означає встановлення пам’ятників Сталіну на Сході країни, а Бандері - на Заході2369.
Той факт, що Снайдер зарахував Бандеру до категорії фашистів, обурив історика А. Русначенка, відомого фахівця в питаннях ОУН-УПА. Він поставив собі за мету спростувати Снайдера, який, за його словами, «темою володіє не дуже добре». Русначенко заявив, що «приписувати Бандері фашизм - це явне перебільшення, хоча [фашистські] тенденції й могли бути». Русначенко не стільки заперечує злочини ОУН, скільки він їх применшує. «ОУН справді застосовувала терор (хоча масштаби його не були значні), але не слід забувати про терор, який чинили поляки після завоювання Східної Галичини». Русначенко не уточнив, чому 70- 100 тис. польських жертв українського націоналістичного терору він вважає незначною кількістю. Проте він був стурбований тим, що дослідник злочинів ОУН-УПА може не надати значення українським жертвам польського терору. Зрештою, він звинуватив Снайдера в небажанні провести межу між Бандерою як фашистським лідером та Бандерою як героїчним символом українського патріотизму. Снайдер, писав Русначенко, «не хоче визнати, що Бандера був і залишається просто символом визвольного руху й уособленням ідеї безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України та українства»2370.
В іншій статті, яку написав В. Пономарьов, стверджується те, що і Химка, і Снайдер неправильно характеризували ОУН як фашистську організацію. Першим доказом цього твердження він назвав те, що ОУН вже називали фашистською, і робила це радянська пропаганда. Інший аргумент полягав у тому, що ОУН, можливо, не могла бути фашистською: «Ярослав Грицак слушно зауважив, що застосування означень “український”, “польський” та “чеський” до фашизму є суперечністю у поняттях, бо фашизм мав на меті часткове або й цілковите винищення цих націй»2371.
Один з учасників дебатів Ніклас Бернсанд (Лундський університет), стаття якого була перекладена українською мовою та опублікована в провідному українському часописі «Критика», порівняв культ Бандери з культом хорватського генерала Анте Ґотовіни, якого (у квітні 2011р.) Міжнародний трибунал колишньої Югославії засудив до 24 років позбавлення волі за злочини проти людства. «Чи треба засуджувати хорватів, - запитує Бернсанд, - за їхній публічний (і, як я міг зрозуміти, спонтанний) вияв симпатії до людини, відповідальної за етнічні чистки нехорватських міст і сіл?» Він відповів на своє запитання негативно та застосував цю логіку до культу Бандери в Україні: «Я не розглядатиму тут ані аргументів “за” і “проти” президентського указу про проголошення Бандери Героєм України...»2372
458


Спростувати Снайдера, Химку та Марплза намагались і радикальні апологета Бандери. На відміну від «ліберальних» інтелектуалів, вони відкрито й широко використовували засоби крайньої правої пропаганди, оперуючи просто неправдивою інформацією. У відповідь на статтю Марплза редактор видання Ukrainian News (Едмонтон) Марко Левицький заявив, що причетність ОУН і Бандери до погромів 1941р. - це «фальсифікація колишнього КДБ у стилі Володимира Путіна». Він також відзначив, що в НКВС працювало «непропорційно багато» євреїв, які до того ж винні в масовому винищенні «4-8 тисяч цивільних ув’язнених», яке відбулося в українських в’язницях після 22 червня 1941р. Крім того, він процитував Фішбейна, який заявив, що вигадки про знищених УПА євреїв є «провокацією, сфабрикованою Москвою». Левицький також перерахував усіх відомих українців, які врятували євреїв2373.
До захисту честі свого діда, його сім’ї та всіх людей, які солідаризуються з Провідником, долучився і Стівен Бандера. У відповідь на статтю Марплза онук Провідника назвав її «перефразованою дезінформацією». Він заявляв, що твердження про участь ОУН у погромі вводить в оману. Як доказ він навів той факт, що жоден член ОУН не постав перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Подібно до цього він намагався довести й непричетність членів ОУН до Голокосту, вказуючи на те, що два брати Бандери загинули в Аушвіці. Стівен Бандера також заявив, що 1985 р. «наша сім’я очистила ім’я Бандери перед Слідчою комісією у справах військових злочинців у Канаді [Commission of Inquiry on War Criminals in Canada]» і «якби Степан Бандера був винен навіть у половині злочинів, у яких його звинувачує Марплз, то він гойдався б на шибениці в Нюрнберзі 65 років тому»2374.
Дискусія, про яку йдеться, була зосереджена не на постаті Бандери, а на Бандері як символі ОУН і УПА, на певному епосі української історії та діяльності руху, пов’язаного з його іменем. Під час дебатів з’ясувалося, що українські історики й інтелектуали не готові дистанціюватися від спірних моментів українського минулого, як-от фашистських тенденцій в українській історії та злодіянь, скоєних ними в ім’я українського націоналізму. Величезною перешкодою для переосмислення чи обговорення історії українського націоналізму стало ставлення до Голокосту, зокрема його маргіналізація, ігнорування чи політичне викривлення, притаманне радянському, пострадянському та діаспорному дискурсам. Іншою перешкодою став брак критичних досліджень біографій Бандери, діяльності українських націоналістів, причетності українців та ОУН-УПА до Голокосту та інших видів етнічного й політичного насильства. Однак слід ураховувати, що за десять і більше років до згаданої дискусії вже вийшли друком окремі статті та книжки 459


(наприклад, М. Царинника, К. Беркгоффа, Ш. Спектора та Ґ. Мотики), присвячені цим темам. Ці публікації напевно були відомі історикам та інтелектуалам, принаймні Я. Грицаку, О. Мотилю, М.Рябчуку та А. Портнову, які читають англійською, німецькою, польською та іншими мовами. Деякі із цих публікацій цитував і В’ятрович, щоправда, задля того, щоб відхилити їх як «радянську пропаганду». Вочевидь, на перебіг цих дискусій, що теж не варто недооцінювати, вплинув і культ Бандери, що так само можна сказати про загальне ставлення до його постаті, яке склалося в пострадянський час в Україні та діаспорі2375.
Зрештою, потрібно відзначити, що під час обміну думками порушувалися не тільки питання історії, а й аспекти української ідентичності, яка, як відомо, досі перебуває на стадії формування. Важко передбачити, скільки часу триватиме цей процес і якими будуть його результати. СРСР і праворадикальні кола української діаспори залишили українським інтелектуалам складну та досить неоднозначну політичну й інтелектуальну спадщину. Утім, українські інтелектуали й політики не зобов’язані зберігати та відстоювати віктимізовані, героїзовані чи іншим чином викривлені та політизовані версії своєї історії. Навряд чи вони мають рацію хоча б якоюсь мірою, коли поводяться так, ніби, загалом, не здатні вплинути на культ Бандери та процес формування нової української ідентичності. Зрештою, саме їм, а не будь-кому іншому належить переосмислювати феномен Бандери й той непростий період української історії, який з ним асоціюється.
Бандера в контексті культів інших вождів
У XX ст. у багатьох країнах, суспільствах та рухах виникли культи авторитарних, фашистських, націоналістичних, комуністичних, військових та інших лідерів різного роду. Із плином часу культи інколи залишалися незмінними, а інколи мутували. Деякі з них, наприклад культ Бандери, процвітають і донині. З розпадом СРСР культи комуністичних лідерів, що практикувалися в країнах Східної та Центральної Європи, загалом зникли, хоча варто зазначити, що на деяких колишніх радянських територіях (зокрема, у східних областях України) були спроби реабілітувати культ Сталіна. Водночас у кількох посткомуністичних країнах відродилися культи колишніх фашистських, авторитарних та інших крайніх правих лідерів, до того ж це сталося в той час, коли цих лідерів уже не було серед живих. Поява нових культів пов’язана з низкою причин, серед яких легко проглядається як культурно-політична дезорієнтація, так і прагнення до ностальгійної ідентифікації з романтизованими формами історичних рухів та їхніх ідеологій. У пострадянські часи культи лідерів виникали завдяки діяльності різноманітних груп людей, з-поміж яких ми зустрічаємо 460


не тільки парамілітарні організації та інтелектуалів, а й власників ресторанів, виробників алкогольних напоїв та одягу. Ще до розпаду СРСР подібний симбіоз комерціалізації та поширення культів лідерів траплявся тільки в Італії і, меншою мірою, в Німеччині.
У Польщі культ лідера польської партії Endecja Романа Дмовського, який у двадцятих і тридцятих роках «підняв антисемітизм від стану історичних і релігійних упереджень до рівня політичної ідеології та діяльності», знайшов своє конкретне втілення у зведенні йому 2006 р. пам’ятника у Варшаві2376. На відміну від культу Бандери, культ Дмовського не вплинув на провідних істориків та інтелектуалів країни. Культ виник переважно з ініціативи консервативних і правих політиків та деяких учених з нестійкими поглядами. Водночас не варто недооцінювати легітимізуючої сили академічного мовчання, яке утворилося щодо цього антидемократичного феномену. Так само як і культ Бандери, культ лідера Endecja плекали певні кола емігрантської діаспори ще за часів «холодної війни». Прибічники Дмовського, так само як і прихильники Бандери, заперечують або применшують антисемітські та екстремістські погляди його особисто та його руху, проте цінують його патріотизм і відданість справі становлення національної держави. Прибічники культу Дмовського, поширюючи спотворені націоналістичні версії польської історії, заперечують причетність поляків до Голокосту, називаючи своїх співвітчизників трагічними, але хоробрими героями й мучениками - жертвами сусідів, зокрема німців і росіян2377.
Реабілітація румунського авторитарного лідера Антонеску відбувалася на тлі актуалізації того, що його засудив Перший Румунський народний трибунал, а згодом стратив (і ця обставина, як і у випадку із загибеллю Бандери, надала Антонеску ореолу мученика). Однак, на відміну від Бандери, Антонеску не перебував у в’язниці в той час, коли його війська скоювали численні воєнні злочини проти євреїв та представників інших національностей. Націонал-комуністичні румунські письменники та історики називали Антонеску патріотом і жертвою ще в сімдесятих роках, але фактична його реабілітація відбулася тільки після 1990 р. У посткомуністичних дискурсах румунський лідер перетворився на «антибільшовицького борця», «великого патріота», «мученика» та «багатогранну особистість». Про його причетність до Голокосту вважали за краще забути, натомість про євреїв почали згадувати тільки як про поплічників більшовиків. На його честь назвали низку вулиць та встановили кілька погрудь, реабілітувавши також і посадовців його уряду (приміром, прем’єр-міністра Герона Нетта, який 1940 р. запровадив расові закони). Тільки на початку двотисячних років уряд Румунії видав розпорядження демонтувати пам’ятники Антонеску й перейменувати вулиці, названі 461


на його честь. Крім того, щоб не ставити під загрозу інтеграцію Румунії до ЄС та НАТО, у країні ухвалили закон, який забороняє всі види праворадикально! пропаганди2378.
Представники ультраправих кіл Румунії ніколи не припиняли підтримувати культ Корнеліу Зелі Кодряну, харизматичного засновника й лідера «Залізної гвардії», хоча цей культ, на відміну від культу Антонеску, з різних причин не привернув до себе такої уваги2379. Водночас культ послідовника Кодряну Хорії Сіми не відновився в Румунії ні в роки «холодної війни», ні після 1990 р. Під час війни Сіма, як і Бандера, тривалий час перебував у німецькому ув’язненні. У серпні 1944р. його звільнили, надавши можливість сформувати румунський уряд у вигнанні та розпочати мобілізацію румунів для подальшої боротьби проти СРСР. Міжнародні трибунали не притягували Сіму до відповідальності, оскільки він не перебував на території Румунії в той період, коли там чинилися військові злочини. У роки «холодної війни» Сіма жив в Австрії, Франції та Іспанії. Так само як і Бандера, він став полум’яним борцем з комунізмом і суперечливим лідером крайнього правого крила румунської еміграції. На відміну від Бандери, його не вбили. 1993 р. Сіма помер своєю смертю в Мадриді.
У посткомуністичній Словаччині націоналістичні, емігрантські та католицькі кола намагалися реабілітувати ім’я духовного лідера фашистів Йозефа Тісо. Відразу ж після його страти (у квітні 1947 р.) представники крайніх правих кіл словацької еміграції піднесли Тісо до сану мученика. Згодом його шанували як героя, патріота й жертву обставин. Прибічники Тісо, як і представники української діаспори, у роки «холодної війни» проживали в різних країнах Заходу. Серед них був і Фердінанд Дурчанський, якого заочно засудили до смертної кари на тому ж процесі, що й Тісо. Дурчанському вдалося уникнути страти, і пізніше він працював разом зі Стецьком в АБН. Мілан Дюріца, крайній правий словацький мислитель, професор італійського університету й римо-католицький священик, стверджував, що Тісо був демократом, противником нацистів, який урятував життя 35 тисячам євреїв. Важливу роль у відродженні міфу Тісо в Словаччині відіграли, як і у випадку з Бандерою, представники крайніх правих кіл еміграції, у цьому випадку - словацької. Утім, на відміну від України, словацькі історики не поступилися націоналістичним міфам крайніх правих емігрантів і невтомно оскаржували їхні тези2380. Першу меморіальну дошку на пам’ять про Тісо відкрили в липні 1990р. в м. Бановце-над-Бебравоу, а в жовтні 1991р.- другу, в м. Битча (у будинку, де він народився). Спроба встановити 2000 р. меморіальну дошку в м.Жиліна зазнала поразки через протести з боку посольства США та представників єврейських громад Словаччини2381. Обстоюючи потребу 462


встановлення меморіальних дощок, деякі словацькі громадські діячі стверджували, що «варто розрізняти внесок Тісо в розвиток нації та його відповідальність за державну діяльність у воєнний час». Таким чином, вони використовували ті самі аргументи, що й українські «ліберальні» історики, які захищають Бандеру2382. Підготовка Словаччини до вступу в ЄС певною мірою сприяла послабленню культу Тісо. Однак після 2004р., коли ця подія відбулася, праворадикальні, популістські та клерикальні громадські діячі країни поновили свої виступи за його реабілітацію. У грудні 2006 р. Ян Сокол, архієпископ Братиславсько-Трнавський, заявив, що під головуванням Тісо країна «насолоджувалась періодом благоденства». Через п’ять місяців кардинал Ян Хризостом Корець захищав Тісо на телебаченні, стверджуючи, що в Тісо були «дуже гарні стосунки з євреями»2383. Проти таких спроб реабілітації словацького Vodca часто протестувала єврейська громада2384. Джеймс Мейс Ворд, який 2013 р. опублікував першу наукову біографію Тісо, щодо цього заявив: «Тільки в умовах морального порядку, який має на меті знецінити [пам’ять про Голокост і європейські цінності], Тісо може бути названо мучеником»2385.
Процес сакралізації та уславлення Павелича, який розпочали ветерани руху усташів і праворадикальних груп хорватської діаспори, був дуже схожим на дії, які влаштовували крайні праві кола української діаспори з пам’яттю про Бандеру. Культ Павелича виник у Хорватії після 1990р., але він не набув настільки помпезних і стійких форм, як це сталося з культом Бандери в Україні. Про Павелича з’явилися некритичні та агіографічні книжки, на його честь називали кафе й дитячі садки, але влада Хорватії не санкціонувала встановлення йому пам’ятників та перейменування вулиць на його честь. Реабілітація Poglavnik’a та хорватського фашизму певною мірою стала можливою тільки в контексті політики примирення, якої дотримувався перший уряд Франьо Туджмана. Ця політика мала на меті об’єднати шанувальників і супротивників спадщини усташів та супроводжувалася як намаганням применшити масштаби злочинів усташів, так і прагненням розмежувати «хорошу» Незалежну Державу Хорватія (NDH) і «поганий» рух усташів. Це дуже нагадувало вищезгадані дебати про Бандеру, під час яких українські «ліберальні» та «прогресивні» інтелектуали сперечалися про те, вшановують Бандеру в Україні як фашиста чи як символ опору. На сучасному етапі праворадикальні організації (наприклад, Хорватська партія права, HSP) відкрито прославляють Poglavnik’a, використовуючи колишню хорватську фашистську естетику й символіку. Вони також відновили використання фашистських ритуалів, зокрема вітання усташів «За Батьківщину - готові!» {Za dom spremnd). Ці праворадикальні діячі, як і у відповідних контекстах націоналісти та деякі «ліберальні» історики України, стверджують, що усташі не причетні 463


до Голокосту, оскільки на територіях, контрольованих у роки війни хорватськими фашистами, вдалося вижити кільком євреям. Важливим символом для шанувальників Павелича стала Блайбурзька бійня. Під час цих подій 1945 р. югославські партизани вчинили масове вбивство прибічників усташів. Різні групи хорватських патріотів і крайніх правих діячів регулярно відвідують м.Блайбург, вшановуючи пам’ять убитих усташів, яких називають героями й мучениками. Під час таких комеморацій можна побачити як прапори усташів, так і портрети Poglavnik’a та інших знаних персон з його оточення. З 2000 р. реабілітація усташів і Павелича стала менш помітною, хоча не можна стверджувати, що націоналістична тенденція до применшення злочинів цього руху в посткомуністичній Хорватії зійшла нанівець2386.
464


Висновок
Фашистські, націоналістичні та тоталітарні лідери інших напрямів відіграли в європейській історії XX ст. важливу роль. Ці люди, що були уособленням різних політичних доктрин, зокрема геноцидних, мобілізували свої рухи, а іноді й увесь соціум, на воєнні дії проти інших народів, створюючи навколо себе політичні культи та проголошуючи себе гордістю нації.
Степан Бандера, легендарний Провідник ОУН(б), був однією з центральних фігур революційного й геноцидного українського націоналістичного руху, подібного до таких рухів, як усташі, «Залізна гвардія» та партія Глінки. Як один з найвагоміших символів ОУН і УПА, Бандера впродовж десятиліть посідає важливе місце в українській колективній пам’яті та ідентичності. Українські патріоти й націоналісти вважають його відважним борцем за свободу, істинним національним героєм та антирадянським мучеником, що боровся й загинув за Україну.
Щоб зрозуміти феномен Бандери, важливо розглядати його на двох рівнях. Перший - це різноманітні види й політики колективної пам’яті (зокрема, глорифікація Бандери та діяльність тих, хто його стигматизує). Другий - це його біографія та історія руху. За такої умови слід узяти до уваги, що, розглядаючи це питання на цих двох не надто незалежних один від одного рівнях, не варто порівнювати перспективи, які окреслені різними видами документів. Ставити знак рівності між свідченнями осіб, які вціліли під час терору ОУН та УПА, і пропагандистськими матеріалами цих організацій, які заперечують усе, що зафіксовано в таких свідченнях, - це означає релятивізувати та спотворювати історію. Подібним чином також слід критично розглядати й такі документи, як протоколи примусових допитів НКВС, радянські статті та брошури, де Бандеру та його прибічників звинувачували у злочинах, яких вони не скоювали.
Бандера та його когорти із часом пристосувалися до нових політичних і соціальних обставин, але суттєво не змінили своїх крайніх правих і, за суттю, фашистських переконань, приміром не відмовилися від ідеї «визволення» України та перетворення її на авторитарну національну державу фашистського типу.
465


Попри свої сподівання, Бандера не став 1941р. Провідником української колабораційної держави. Цей факт, а також перебування Бандери під арештом до вересня 1944 р., дозволили йому в роки «холодної війни» уникнути ув’язнення та репресій і далі вести «визвольну боротьбу» з «ворогами українського народу». На відміну від Павелича, який 1941р. був «удачливіший» та «успішніший» від Провідника, Бандера не мав просити Перона або Франко надати йому прихисток (хоча каудильйо й запрошував його оселитися в Іспанії): Бандера налагодив співпрацю із західними спецслужбами та тривалий час користувався їхнім покровительством.
З тридцятих і до початку п’ятдесятих років ОУН як рух, діяльність якого насамперед пов’язана із Західною Україною, зазнала змін, але, як і Бандера, ця організація ніколи не відмовлялася від своєї націоналістичної та етнократичної спрямованості.
ОУН виникла на підвалинах терористичної УВО й надалі, у тридцятих роках, залишалася терористичною та ультранаціоналістичною організацією, дуже схожою на усташів, з якими вона тісно співпрацювала. Проте з певного часу ОУН(б) почала розвиватися в напрямі, відмінному від усташівського, що було пов’язано з невизнанням Гітлером проголошення ЗО червня 1941р. української держави та арештом низки провідних діячів ОУН(б). Водночас стосовно етнічного насильства ОУН залишалась на тих же позиціях, що й усташі та низка інших центрально- та східноєвропейських фашистських рухів. Наприкінці 1942-го - на початку 1943-го (після створення УПА) ОУН стала партизанським підпільним рухом, схожим на «лісових братів» у Прибалтиці, утім, не відмовившись від свого фанатичного суїцидального націоналізму та практики масових убивств мирних жителів.
Багато з того, що стосується Бандери, його руху й культу, не зовсім однозначне, що ми добре бачимо, коли аналізуємо використання назв «бандерівець» / «бандерівський», які застосовують для позначення різних людей і концептів. Люди, відомі як «бандерівці», у різний час так чи інакше солідаризувались із Бандерою, але відбувалося це з різних причин і за різних обставин. Серед «бандерівців» ми можемо зустріти не тільки воєнних злочинців, фашистських революціонерів і тих представників діаспори чи пострадянського простору, які розпочали прославляти та сакралізувати Бандеру й тим самим сформували позитивне до нього ставлення, але й людей, яких називали «бандерівцями» або через їхню можливу допомогу ОУН і УПА, або тому, що вони говорили українською в російськомовних регіонах України, чи тому, що вони перебували на боці ворогів радянського режиму. Розглядаючи культ Бандери в його всебічних 466


проявах, важливо пам’ятати про ці відмінності та виокремлювати різні аспекти політизації цієї теми.
Людина. Рух. Культ
Було б неправильно приписувати Бандері лише одну політичну ідентичність, тобто накладати на нього певне тавро (націоналіста, фашиста, терориста, ворога СРСР чи революційного ідеаліста). Як показало це дослідження, на Бандеру вплинула ціла низка ідеологічних концепцій та обставин, а також релігія. У різний час він тяжів радше до фашизму, ніж до націоналізму, або радше до тероризму, ніж до революційного ідеалізму. Його біографія, крім особливостей стрімкої політичної кар’єри, була наповнена фактами й особистого характеру. Він був сином греко- католицького священика, братом трьох сестер і трьох братів, чоловіком своєї дружини, батьком трьох дітей, другом великої кількості людей, багатьом з яких подобалися його почуття гумору й батьківська мудрість. Він, як запевняють, був одержимий жінками та мав спроби насильства над ними. У його голові роїлися суперечливі ідеї, він брався до різних справ. Однак найбільшим його досягненням можна назвати те, що він став лідером руху, який намагався утворити авторитарну національну державу фашистського типу й «очистити» її від етнічних ворогів і політичних супротивників: євреїв, поляків, росіян, «совєтів», а також комуністів, лівих, консерваторів та українців з демократичними поглядами.
Бандера не обов’язково був утіленням зла, монстром чи садистом, як стверджують деякі його критики. Найбільший дискомфорт, коли йдеться про оцінку його особистості, викликає його одержимість ідеєю «звільнити» Україну та розуміння ним масового насильства як засобу досягнення цієї мети. Йому цілком бракувало співчуття до певних груп людей, зокрема до «окупантів» і «ворогів народу». Він вважав їх ліквідацію політичним успіхом і був готовий відправити на неминучу смерть тисячі людей навіть з кола своїх прибічників. Деякі з його ідеалів, зокрема захист українців від поляків і росіян, можуть здаватися благородними, але це не свідчить про те, що методи, які він та його рух застосовували, не варто викривати чи критикувати, як і незгасні їхні заперечення та евфімізацію.
Бандера виріс у релігійно-патріотичній сім’ї. Його світогляд сформувався під впливом батька - греко-католицького священика й націоналіста, який брав участь у боротьбі за утворення української держави. У житті Бандери вагоме значення мала релігія, утім, не таке важливе, як націоналізм. У молоді роки на світогляд Бандери вплинули загальні суспільні настрої, що сформувалися в українському середовищі внаслідок невдалої спроби створити власну державу та негативних підсумків польсько- українського конфлікту. Обидві держави, проголошені українцями в набли467


жені один до одного місяці 1918 р., були розгромлені: одна (у Львові) - поляками, інша (у Києві) - «советами». Роки формування Бандери припали на часи специфічного суспільного клімату II Речі Посполитої - держави, в умовах якої українці вважали поляків окупантами українських земель, тоді як поляки часто ставилися до українців як до громадян нижчого ґатунку. Польська влада закривала україномовні школи, забороняла використовувати слова «українець» / «український», а 1934 р. відмовилася виконувати умови Малого Версальського договору, який гарантував права національним меншинам. Ці обставини, а також становище українців в УРСР (особливо голод 1932-1933 рр.) суттєво вплинули на Бандеру, переконавши його та багатьох інших молодих українців, що вони повинні використовувати всі методи, зокрема й війну та масове насильство, щоби створити державу, яка б допомогла «вижити» українському народові.
За часів навчання в гімназії Бандера вивчав праці Міхновського, Донцова та інших ідеологів, що радикалізували український націоналізм, який напередодні, у XIX ст, ще залишався соціальним і поміркованим та не набував етнократичних, расистських й агресивних форм. Бандера також захоплювався вивченням діяльності різних таємних революційних і терористичних організацій, які в різний час та в різних країнах були створені російськими нігілістами, польськими повстанцями, більшовиками, італійськими фашистами та німецькими націонал-соціалістами. Захоплення Леніном, яке полонило його під впливом творів Донцова, не завадило йому згодом зненавидіти комунізм. Як очільник референтури пропаганди, а потім як і голова Крайової екзекутиви, Бандера, судячи з його висловлювань та дій, повною мірою інтерналізував ідеологічні поняття екстремістського українського націоналізму та європейських авторитарних, фашистських та расистських дискурсів.
Крайня права версія українського націоналізму сформувалася у Східній Галичині, де з часом вона набула релігійних, популістських і містичних рис. Утім, деякі з найважливіших ідеологів цього напряму (Міхновський і Донцов) були родом з тієї частини України, яка раніше входила до складу Російської імперії. Для українців, які жили за межами Східної Галичини, була не зовсім зрозумілою спіритуалізована й популістська форма галицького націоналізму. Галичани, власне, розуміли націоналізм радше не як ідеологічну чи політичну субстанцію, а головним чином як культуру, їхній націоналізм ґрунтувався на релігійній основі, з нечіткими гранями між націоналізмом та релігією (це добре простежується в «Декалозі» Ленкавського). Називаючи свою ідеологію «новою релігією - релігією українського націоналізму», українські екстремістські націоналісти ставали на бік ідеологічної аморальності, розхитуючи в такий спосіб основи релігійної моралі.
468


Для розуміння світогляду покоління Бандери вирішальне значення мають праці Міхновського й Донцова. Міхновський, ранній пропагандист етнічного українського націоналізму, запропонував гасло «Україна - для українців» і радив українцям не брати «собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами». Твори Донцова, головного ідеолога покоління Бандери, поєднували у собі різні націоналістичні, фашистські, популістські та расистські мотиви. До Першої світової Донцов, як і Муссоліні, був соціалістом. Після війни він змістився на крайній правий фланг і став пристрасним критиком комунізму, соціалізму та демократії. Він очистив український націоналізм від помірних і соціалістичних компонентів та спробував перетворити його на фашистську ідеологію, покликану захистити українців від СРСР та інших «ворогів».
Одним з тих інтелектуалів, що як до, так і після Першої світової активно популяризували расизм і євгеніку в українському націоналістичному дискурсі, був Степан Рудницький, чий вплив на український революційний і геноцидний націоналізм не можна недооцінювати. Спираючись на расистські теорії, Рудницький наполягав на антропологічній відмінності українців від поляків та росіян, які, як він вважав, стали подібними до українців за культурними та мовними ознаками тільки через багатовікове та тісне співіснування на українських територіях.
Молоді українські націоналісти, як-от Бандера і Стецько, разом навчалися в гімназіях та університетах і брали участь у заходах таких організацій, як «Пласт», «Сокіл», «Луг». Після занять вони штудіювали праці Міхновського, Донцова та Рудницького, дискутували щодо їхніх ідей, обговорювали діяльність політиків та знайомились із закордонними авторитарними й фашистськими дискурсами.
Польська влада заборонила майже все, що сприяло розвитку української культури й самосвідомості, і цим мимоволі стимулювала збільшення симпатій до расизму, фашизму та авторитаризму в середовищі української молоді. Саме польська політика спонукала молодих українських націоналістів ставати до лав заборонених конспіративних організацій, здійснювати теракти й убивати «зрадників українського народу».
1920 р. українські ветерани Першої світової заснували в Празі УВО. Це була перша з відомих українська терористична й націоналістична організація, проте вона не мала значної політичної ваги. Українські націоналісти стали популярнішими та впливовішими тільки зі створенням ОУН, до складу якої, шляхом поглинання, увійшли різні націоналістичні й фашистські організації. Лідери ОУН пообіцяли змінити «бездержавне» становище українського народу, нав’язане Версальським договором, і створити українську державу, яка захищатиме українців. До центристських та націонал-демократичних партій, які співпрацювали 469


з польською владою, ОУН ставилася критично. Разом з тим ОУН інколи співпрацювала з представниками, приміром, правого крила УНДО, послаблюючи таким чином демократичні тенденції українського суспільства. На зростання кількості прибічників ОУН вплинула низка причин, як-от: орієнтація (не без захоплення) на нацистську Німеччину, культ етнічного та політичного насильства, симпатія до фашизму та люта ворожість у ставленні до етнічних і політичних супротивників. Зміцненню впливу ОУН сприяла й націоналістична політика Польщі (особливо після смерті Пілсудського).
ОУН із самого початку складалася з представників двох поколінь, які умовно розділяли організацію на дві частини. Представники старшого народилися близько 1890-х, а молодшого - близько 1910-х. Бандері, одному з найенергійніших і найрішучіших представників молодого покоління, вдалося швидко зробити кар’єру в лавах ОУН. 1932р. він став Провідником Крайової екзекутиви та згодом зробив значний внесок у радикалізацію організації, яка на той час уже складалася з діячів, не менш фанатичних, ніж він. Таким чином, у питаннях радикалізму й фанатизму між Бандерою та іншими молодими націоналістами - Стецьком, Шухевичем, Ленкавським і Лебедем - існував взаємовплив. Саме під проводом Бандери у Крайовій екзекутиві ОУН почастішали випадки вбивства українців, зокрема, оунівців, яких звинувачували у зраді. Якщо хтось висловлював моральні сумніви з приводу вбивства своїх соратників (часто - звичайних українських студентів або старшокласників, звинувачених у зраді чи співпраці з польською владою), Бандера виказував наполегливість, і його накази однаково виконувались.
Особистий внесок Бандери в посилення терору був значним, незважаючи на те що він, як лідер Крайової екзекутиви, підпорядковувався Коновальцю й керівництву у вигнанні. Бандера діяв із запалом і безжаль- ністю, що викликали здивування й навіть стурбованість його керівництва, особливо через факти вбивств українців та членів ОУН. Плани з організації «зелених кадрів» (партизанського руху) наштовхують на думку, що Бандера та підпорядкована йому Крайова екзекутива розглядали питання про зміну своєї тактики - переходу від організованого терору до підпільного руху, який мав на меті повстання та захоплення влади.
Перші прояви культу Бандери припадають на 1935-1936 рр., тобто на час Варшавського та Львівського судових процесів у справі вбивства Перацького. Намагаючись створити навколо цього польського діяча політичний міф, пропагандистський апарат партії Пілсудського Sanacja оголосив Перацького мучеником. Після того як влада оприлюднила ім’я того, хто «наважився у столиці Польщі вбити міністра і борця за незалежність 470


країни», у польському суспільстві, думку якого підігрівала пропагандистка істерія, вибухнув колективний гнів. Мішенню обурення була ОУН.
Справа Перацького ненавмисне вплинула на формування культу Бандери. Судові процеси, особливо Варшавський, привернули увагу до становища українців у Польщі та революційної боротьби українських націоналістів, перетворивши судову залу на політичну сцену прагнень ОУН. Звинувачені вперше дістали змогу ознайомити суспільство з діяльністю своєї організації, що діяла під впливом ідеалістичних мотивів та глибоких патріотичних почуттів і прагнула звільнити український народ від польської та радянської окупації. Звинувачені та свідки часто демонстрували фашистський салют і промовляли гасло «Слава Україні!», за що суд вживав до них спеціальних заходів. Підсудні демонстрували, що вважають Бандеру своїм Провідником, який після зміни політичних обставин має стати лідером українського народу. Українці пильно стежили за судовими процесами, читали та обговорювали газетні репортажі й навіть складали народні пісні про хороброго Бандеру та судові перипетії.
Судові процеси були політичними, але не показовими. «Героїчна» та патріотична поведінка молодих українських ідеалістів, до яких застосовували покарання тільки за те, що вони говорили своєю рідною мовою, змусила польських інтелектуалів, зокрема Мечислава та Ксаверія Прушинських, романтизувати ОУН і порівняти польсько-українські відносини з британсько-ірландськими та іспансько-каталонськими контекстами. Попри те що в судовій експертизі вказували на безжальність ОУН та використання терору з пропагандистською та фінансовою метою, романтичний та ідеалістичний імідж революціонерів ОУН залишався незатьма- реним: в очах багатьох українців II Речі Посполитої смертний вирок (замінений на довічне ув’язнення) перетворив Бандеру на героя та мученика.
Визначним етапом у формуванні культу Бандери став Львівський процес, хоча він мав значно менший розголос у пресі, ніж Варшавський. Саме у Львові ОУН вдалося влаштувати ритуалізовану пропагандистську виставу. Бандера діяв як Провідник фашистської революційної організації, що була представником українського народу й боролася за його права. Частіше, ніж на першому суді, оунівці демонстрували у Львові фашистські салюти. На відміну від Варшавського процесу, обвинуваченим дозволили свідчити українською, що давало їм змогу почуватися впевненіше та виступати із заявами політичного штабу. Під час Львівського процесу Бандера вже не заперечував своєї причетності до терористичної діяльності ОУН і того факту, що ця організація вбила польського міністра та низку інших осіб. Навпаки, він зізнався в убивствах і з гордістю заявив, що він особисто віддавав накази про багато з них. За його словами, такі дії були частиною 471


української «визвольної боротьби» (навіть за умови, що більшість жертв таких дій була українськими патріотами різних спрямувань). Для розуміння світогляду Бандери того часу велике значення має промова, яку він виголосив на Львівському судовому процесі 26 червня 1936 р. Саме в цій промові він заявив, що «наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».
Спроби звільнити Бандеру з польських в’язниць наштовхують на здогад, що в ОУН для нього відводили надзвичайно важливе місце, розглядаючи його як нового лідера організації, який мав змінити на цій посаді Коновальця (після вбивства останнього в травні 1938 р.). Однак таке становище Бандера міг посісти, тільки опинившись на волі, що й сталося після вторгнення Німеччини в Польщу у вересні 1939 р. Із цього моменту розпочинається новий визначальний період - як у його житті, так і в історії руху. Польща зникла з карти Європи, а західноукраїнські території увійшли до складу радянської України. Українські націоналісти та інші українські політичні організації увійшли в союз із нацистською Німеччиною - головною державою Європи, яка, на їхню думку, могла сприяти їм у створенні української держави. Між націонал-соціалістами та українськими націоналістами існувала ідеологічна подібність, яка, безумовно, сприяла їхньому зближенню, але тісних контактів із представниками провідних нацистських кіл ОУН не мала - співпраця переважно відбувалася переважно на рівні контактів з абвером.
Саме тоді в ОУН загострився конфлікт між двома поколіннями, який призвів до розколу організації. Фракція Бандери була організована краще, ніж фракція Мельника: у неї були кращі зв’язки з націоналістичним підпіллям Західної України і їй вдалося залучити до своїх лав більше нових членів. Настав період справжнього розбрату, який, після нападу Німеччини на СРСР, був позначений убивством кількох членів ОУН(м), зокрема й автора «Націократії» Миколи Сціборського. Бандера із жалем констатував, що Сціборський жив з «підозрілою російською єврейкою» і, таким чином, був «зрадником і більшовицьким агентом».
У двадцятимісячний період між початком Другої світової та вторгненням Німеччини до СРСР центри діяльності ОУН(б) були зосереджені у Генерал-губернаторстві, зокрема в Кракові. У межах підготовки операції «Барбаросса» німці забезпечували оунівців усім необхідним, зокрема й фінансами. ОУН навчала своїх членів у поліцейських академіях, створила батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» та змогла мобілізувати до лав своїх похідних груп близько 800 осіб. За словами Климіва, голови ОУН(б) в Україні, лави організації на той час налічували близько 20 тис. членів і ще 7 тис. осіб серед молоді. Перетинаючи радянсько-німецький кордон,
472


групи ОУН проникали на територію Генерал-губернаторства, щоби пройти там військовий вишкіл, залишаючись водночас у контакті зі своїм керівництвом.
У квітні 1941р. представники молодого покоління ОУН організували в Кракові II Великий збір ОУН. На цьому з’їзді Бандеру офіційно обрали лідером ОУН. З’їзд запровадив Führerprinzip і низку інших фашистських положень, символів та ритуалів, зокрема й авторитарний принцип «Один нарід - один провід - одна влада!», червоно-чорний прапор (що символізує кров і ґрунт) і фашистський салют («Слава Україні!» - «Героям Слава!»). Фашизація ОУН досягла своєї вершини.
Залучена до підготовки операції «Барбаросса», ОУН(б) готувалася здійснити «Українську національну революцію». Бандера разом з Ленкав- ським, Шухевичем і Стецьком підготували зведений перелік спеціальних інструкцій, який вони назвали «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Дві основні взаємозалежні цілі, сформульовані в цьому документі, полягали у створенні держави, якою керуватиме ОУН, і в запровадженні фашистської диктатури (з подальшою ліквідацією етнічних і політичних ворогів). Провідником цієї нової держави мав стати Провідник ОУН(б) - Степан Бандера.
Під час підготовки до здійснення «Української національної революції» ОУН(б) надихалася прикладами партії Глінки та усташів, які, отримавши підтримку нацистської Німеччини, на той час уже створили власні держави (у березні 1939 р. й у квітні 1941р. відповідно). Не отримавши у цьому питанні будь-якої серйозної підтримки з боку Німеччини, ОУН(б) та Бандера, судячи з усього, просто сподівалися, що Гітлеру зрештою нічого іншого не залишиться, як визнати проголошену ОУН(б) українську державу, як він це вчинив у випадках зі Словаччиною та Хорватією.
Понад 8 тис. в’язнів, які перебували у в’язницях на території УРСР, були страчені енкаведистами в перші дні після німецького вторгнення. Цими днями розстріляли й батька Бандери. Цей терор призвів до ра- дикалізації політичної ситуації в Україні та посилив ворожість у ставленні до євреїв.
Діячі ОУН(б) вийшли з підпілля та діяли відповідно до інструкцій, викладених у «Боротьбі й діяльності». У цей період німці заборонили Бандері переміщатися на «нові окуповані території». Увечері ЗО червня Стецько виступив у Львові з проголошенням відновлення Української Держави. В «Акті проголошення» Стецько підкреслив, що ОУН(б) хоче тісно співпрацювати з «Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі»2387. У своїй короткій автобіографії, написаній за кілька днів після 473


проголошення, Стецько заявив: «Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключити їх асиміляцію і т.д.»2388
Згодом такі проголошення відбулися в сотнях населених пунктів, переважно в Західній Україні, що було пов’язано з діяльністю похідних груп ОУН(б), які просувалися вглиб та вшир території в межах операції «Барбаросса». Проголошення часто збігалися з погромами, в організації яких брали участь німці, діячі ОУН і місцеві жителі. Роль ОУН(б) в погромах не слід недооцінювати, оскільки у багатьох населених пунктах ця організація цілком контролювала підпілля та здійснювала пропагандистську діяльність, поширюючи різні антисемітські та расистські листівки й брошури.
Аналізуючи роль ОУН(б) в погромах, слід зазначити, що вони часто спалахували і в місцях, які німецькі війська ще не захопили. Крім того, зафіксовано, що оунівці інколи висловлювали своє невдоволення угорськими й словацькими військами, які обмежували їхнє насилля стосовно євреїв та інших «ворогів українського народу». У тих частинах України, де ОУН не була активна, погромів не було або їхні масштаби були значно меншими, ніж у Східній Галичині та на Волині; представники німецьких військ пізніше виказували незадоволення, що під час дій на Сході України їм було складно мобілізувати місцевих українців на насильство проти євреїв.
Утім, офіційно ОУН(б) вважала своїми головними ворогами росіян, а не євреїв. «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну»2389, - так прокоментував Стецько складні стосунки ОУН(б) з росіянами, радянською владою та євреями. Також варто врахувати, що соціальний склад погромників не обмежувався тільки членами та прибічниками ОУН(б). Виконавцями злочинів ставали представники різних соціальних груп; євреїв убивали не тільки з націоналістичних, а й з економічних чи інших причин.
Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові. Його організували німецькі айнзацкоманди 5 і 6 за участі української міліції ОУН(б). У смерті ув’язнених погромники звинуватили місцевих євреїв. ОУН(б) також сприяла німцям в арешті польських професорів та їхніх родичів, яких розстріляли німецькі органи безпеки незабаром після погрому. Услід за подіями, які розгорнулися після 22 червня 1941 р., RSHA обмежило політичну активність лідерів ОУН(б), заборонивши деяким із них переміщуватися на «нові окуповані території», водночас співпраця між міліцією ОУН(б) та підрозділами RSHA не припинилася.
474


У дні погромів і перших масових розстрілів Стецько надіслав листи Гітлеру, Муссоліні, Франко й Павеличу, намагаючись переконати їх визнати державу ОУН(б) з Бандерою в ролі Провідника. Тим часом у Кракові Бандера намагався переконати Кундта, що підтримка української держави, на чолі якої стоїть ОУН(б), відповідає інтересам нацистської Німеччини. Провідник запевняв німецького чиновника, що ОУН(б), очевидно, лояльна до нацистських лідерів, оскільки допомагає німецькій армії у війні проти СРСР, і надалі, якщо Німеччина визнає державу ОУН(б), планує ще тіснішу співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Однак нацистські лідери так і не визнали цієї держави, оскільки вони не планували створювати будь- які державні утворення в цій частині Європи, хоча деякі з них, наприклад Розенберґ, загравали з подібними ідеями.
За кілька тижнів після «Акту проголошення» Східну Галичину включили до складу Генерал-губернаторства, а інші українські території увійшли до складу Рейхскомісаріату Україна. (Крім того, 1939р. Угорщина анексувала в Чехословаччини Прикарпатську Русь (після війни - Закарпатська обл. УРСР), а 1940 р. СРСР анексував у Румунії Північну Буковину, область Герца та Бессарабію, із частин територій яких згодом утворили Чернівецьку обл. УРСР, - прим, видавця).
Три наступні роки після арешту, що стався на початку липня 1941р., Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені. До вересня 1941р. його утримували під домашнім арештом, після чого перевели до берлінської в’язниці при штаб-квартирі гестапо на Принц-Альбрехтштрассе. 1942-го (або 1943 р.) Бандеру перевели до барака Целленбау - особливого місця для спецв’язнів концтабору Заксенгаузен (табір розташовувався неподалік від Берліна - міста, де тоді жили його дружина й донька).
Під час війни багатьох членів ОУН(б) заарештували й відправили в німецькі концтабори, де вони до кінця 1944 - початку 1945 рр. перебували в статусі політичних в’язнів. Серед тих, кому не вдалося вижити в концтаборах, були і два брати Бандери - Василь та Олександр.
У серпні та грудні 1941р. Бандера, намагаючись знайти шлях до примирення з нацистською Німеччиною, написав листи Розенбергу, рейхсміністру окупованих східних територій, у яких переконував його, що підтримка української держави та ОУН(б) відповідає інтересам Німеччини. У грудні 1941р. Бандера попросив свого заступника Лебедя налагодити контакти з німцями та спробувати відновити українсько-німецькі відносини. Стецько, якого привезли до Берліна незабаром після Бандери, у відкритому листі від 4 серпня 1941р. закликав українців сприяти німецькій армії у війні проти СРСР. Однак на той час німців уже не цікавила подальша співпраця з ОУН(б). Вони віддали перевагу 475


співробітництву з УЦК та ОУН(м), вважаючи Кубійовича та інших людей надійнішими партнерами.
Попри арешт керівництва ОУН(б) та переслідування інших діячів цієї організації, між нацистами й оунівцями налагодилася неофіційна співпраця. Наприкінці 1941р. ОУН(б) пішла в підпілля, проте їй вдалося «вживити» своїх представників до української поліції, підрозділи якої сприяли німцям у знищенні євреїв. Знищення єврейського населення Західної України у відомих масштабах, мабуть, було б неможливим без підтримки, яку надавали німцям ці підрозділи. Навесні 1943 р. українці дезертирували з поліції та подалися до УПА - збройних сил, сформованих ОУН(б) наприкінці 1942 р. з метою «очищення» української території від поляків та боротьби з радянськими партизанами (рідше - з німцями). З початку 1943 р. до середини 1945 р. УПА знищила 70-100 тис. польських мирних жителів і сотні (або навіть тисячі) євреїв, які втекли з гетто й намагалися вижити, ховаючись у лісі або в селянських хатах. У цей період 10-20 тис. українських мирних жителів (більшість із яких перебувало за межами територій, на яких УПА знищувала поляків) були вбиті Армією Крайовою та іншими польськими підрозділами.
Перебуваючи в Берліні та Заксенгаузені, Бандера підтримував поодинокі контакти з керівництвом ОУН(б) й УПА в Україні (у чому йому допомагали його дружина та, ймовірно, інші особи). Однак ми достеменно не знаємо, якою мірою він був поінформований про події, що відбувалися в Західній Україні, і чи мав він на них хоча б якийсь вплив. Утім, не можна сказати, що злодіяння ОУН(б) й УПА несумісні з довоєнними переконаннями Бандери - з його ідеями, викладеними 1941р. у праці «Боротьба й діяльність», зокрема із загальним ставленням ОУН(б) до «ворогів українського народу» (особливо враховуючи те, що Бандера був Провідником цієї організації). Після війни Бандера ніколи не засуджував цих злочинів і не визнавав, що вони, власне, взагалі мали місце.
Не всі молоді українці вступали в УПА з ідеологічних причин. Одні опинилися в її лавах випадково, інші - за компанію, хтось - через примусову мобілізацію, а решта - це були ті, хто до цього встиг послужити в поліції та побоювався радянської відплати. Однак, хоч які були причини вступу в УПА, служба в лавах цього руху перетворила багатьох простих українців на безжальних убивць. Процес такої трансформації детально викладено в працях Крістофера Браунінга «Зовсім звичайні чоловіки: резервний поліцейський батальйон 101 і остаточне рішення в Польщі» та Гаральда Вельцера «Злочинці. Як із зовсім нормальних людей виходять масові вбивці»2390. Ці вчені дослідили психологічні процеси, які відбувалися у свідомості німецьких солдатів, що брали участь у масових убивствах мирних мешканців під час Голокосту.
476


Розпочинаючи виклад аспектів, пов’язаних із причетністю українських націоналістів до знищення євреїв, важливо з’ясувати певні суттєві обставини. По-перше, 85-90% євреїв Західної України були вбиті не за участі ОУН і УПА, а німцями або українською поліцією, у лавах якої, утім, перебували члени та прибічники обох фракцій ОУН. Інші 10-15% євреїв (насамперед ті, хто намагався сховатися в лісі або в сільській місцевості) убили німці, українські націоналісти (ОУН(б), УПА, СБОУН(б) та інші групи), а також представники української поліції та місцевого українського і, меншою мірою, польського населення. По-друге, серед українських виконавців злочинів ми можемо виявити людей різних соціальних груп, політичних переконань та з різним рівнем освіти. Ці люди діяли з різних причин, і націоналізм був тільки однією з них (але щодо ОУН і УПА - найважливішою). По-третє, більшість євреїв Західної України німці вбили (за сприяння української поліції) ще до того, як УПА почала відігравати важливу роль у цьому регіоні. Більшість працівників поліції, особливо в сільській місцевості, була українцями й, відповідно, відігравали значну роль у знищенні українських євреїв, оскільки саме вони допомагали айн- зацгрупам охороняти гетто, розшукувати євреїв у лісах та відправляти їх у табори смерті. Навесні 1943 р. багато цих поліцейських дезертирували в УПА. По-четверте, євреїв, які переховувалися в лісах, переслідували не тільки представники ОУН і УПА, а й українські поліцейські, селяни й бандити. По-п’яте, існує зв’язок між участю ОУН і УПА в масових убивствах євреїв та подальшим знищенням поляків на Волині та в Східній Галичині. По-шосте, невеликій кількості євреїв з лав УПА вдалося вижити - переважно тому, що вони втекли з УПА незадовго до або відразу після вступу Червоної армії до Західної України.
Належним чином оцінити характер і масштаб злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни, можливо тільки взявши до уваги свідчення вцілілих євреїв. Донедавна такі свідчення вважали ненадійними та «суб’єктивними», на відміну від надійних та «об’єктивних» документів, пов’язаних з виконавцями злочинів, особливо з німцями. Існувало переконання, що виконавці діяли раціонально й вели облік вчинених ними злочинів. До певного часу історики вважали, що люди, яким пощастило вижити, вдаються у своїх спогадах (через психологічну травму) до певних перебільшень, тому на їхні хвилювання й пам’ять не варто покладатися, тобто фактично для вивчення подій військового часу та Голокосту їхні свідчення та мемуари використовувати не можна.
У перші повоєнні десятиліття такий підхід до вивчення історії виконував функцію певного укриття, що дозволяло радше зберегти для майбутніх поколінь «добре ім’я народу», ніж наблизитись до переживань уцілілих людей та усвідомити жахливі реалії Голокосту. Таке ставлення до тих, кому 477


вдалося вижити, і їхньої пам’яті можна вважати ще одним приниженням жертв Голокосту та інших злочинів. Окрім того, заперечення свідчень уцілілих було неправильним з методологічного погляду, оскільки воно призводило до серйозних спотворень історичних фактів. Якщо ставитися до свідчень уцілілих людей тільки як до посттравматичних фантазій, то відтворити правдиву історію подій Голокосту, які сталися на територіях Волині та Східної Галичини, буде принципово неможливо (водночас, безумовно, правильно й те, що історики не повинні сприймати кожну деталь таких спогадів як достовірний факт). Нехтуючи цими документами, ми залишаємо поза увагою важливі аспекти знищення євреїв, особливо ті, що пов’язані з групами, які переслідували євреїв на локальному рівні. Також варто врахувати, що про антиєврейське насильство мало що розкажуть нам і німецькі документи, оскільки німці не вели обліку злочинів ОУН і УПА, за винятком декількох випадків, коли націоналісти хвалилися, що вбили групу євреїв, намагаючись як нагороду за це отримати нову зброю або боєприпаси. Складно виявити будь-яку інформацію про ці види злочинів і в документах ОУН, оскільки керівництво ОУН і УПА свого часу навмисно відібрало та знищило ті з них, які містили сліди таких дій. У пропагандистських матеріалах, які поширювали в повоєнний час ветерани руху, послідовно дотримувалися героїчної версії історії УПА, однією зі складових якої було твердження, що українські націоналісти тільки рятували євреїв, а не чинили стосовно них злочинів. Тому скласти уявлення про деякі важливі аспекти Голокосту можна тільки на основі свідчень і мемуарів уцілілих людей.
Для опису діяльності ОУН і УПА зазвичай використовують дуже популярний та здатний ввести в оману термін «визвольний рух». У цьому дослідженні це визначення наведено тільки в лапках (через його ідеологічне наповнення). «Визвольна боротьба» або, як її ще називають, «визвольна війна» (яку вели ОУН і УПА), не могла бути визволенням. Щоб звільнити Україну, не було потреби вбивати тисячі мирних жителів. Застосування терміна «визвольний рух» передбачає, що діяльність ОУН і УПА була повністю або насамперед присвячена визволенню України. Однак дослідження діяльності цих рухів показує, що їхні представники передусім переймалися ідеєю «очищення» українських територій від етнічних і політичних ворогів.
У цій праці досліджується діяльність ГКЦ, яка припадає на воєнний та повоєнний час, проте цю тему подано як побічну. У церкві служили зовсім різні типи людей, тому важко говорити про якийсь загальний підхід, притаманний політиці ГКЦ стосовно меншин, на переслідування яких спрямували свої дії ОУН, УПА та німці. Під час погромів ставлення греко-католицьких священиків до євреїв не завжди було однаковим. Деякі 478


з них завдавали лиха та брали участь в організації погромів; інші - всіляко допомагали євреям.
Варто зазначити факти безпосередньої участі в етнічних злочинах представників духовенства та вірян. Так, у 1943-1944 рр., коли УПА проводила етнічну чистку на Волині та в Східній Галичині, деякі православні та греко-католицькі священики благословляли сокири, вила, коси й іншу зброю, яку представники УПА використовували для вбивства, а також підтримували українських націоналістів іншими способами.
Неоднозначну поведінку продемонстрував у цей період Андрей Шептицький, голова ГКЦ. З одного боку, він урятував або допоміг урятувати понад сто євреїв. З другого боку, він не засудив геноцидної політики українських націоналістів або засудив її лише дуже опосередкованим чином, відмовляючись вірити деяким фактам, пов’язаним із масовим насильством, що скоювали українці.
УПА, крім вищезгаданих дій, боролася проти радянських партизанів і Червоної армії та навіть убила одного з її генералів. У значно менших масштабах УПА ставала до бою з німцями, аж поки навесні 1944 р. не поновила з ними співпрацю.
У вересні 1944р., після того як Німеччина почала зазнавати значних поразок на фронті, нацистські лідери вирішили звільнити Бандеру та багато інших політв’язнів ОУН з наміром залучити їх до мобілізації українців на війну проти їхнього спільного ворога. Бандера та інші українські політики відмовилися співпрацювати з «російським імперіалістом» Власовим. Врешті Розенберг створив Український Національний Комітет (УНК), який підтримував німців в останній період їхнього відчайдушного військового опору. Співпраця Бандери з німцями тривала тільки до початку лютого 1945 р., а згодом він полишив Берлін та переїхав до Відня. За кілька тижнів до від’їзду у Відень Провідник, за словами Шандрука, висловлювався за «повну підтримку до кінця, якою б вона не була».
Ступінь відповідальності Бандери за злочини українських націоналістів, вчинені під час війни, - комплексне та складне питання, на яке правильно відповісти можна тільки в контексті багатьох нюансів. План «Української національної революції», що його складав і Бандера, передбачав, що для її цілей ОУН(б) доведеться вдатися до етнічного й політичного насильства.
Бандера (як співавтор «Боротьби й діяльності») також будував плани співпраці з абвером і виступав як Провідник перед групами членів ОУН(б), які прибували до Генерал-губернаторства з України. Він закликав їх боротися проти «ворогів українського народу» та «звільнити» Україну від радянської окупації. Проте на момент початку «Української національної революції» свободу пересування Бандери обмежили німці, 479


то ж він не мав можливості зустрічатися у цей час з Климівим, якому, відповідно, довелося діяти на підставі загальних та конкретних інструкцій, прописаних у «Боротьбі й діяльності». Залишається невідомим, чи давав Бандера, перебуваючи за межами Західної України, прямі вказівки, які призвели до етнічного та політичного насильства. У повідомленні від 25 червня Стецько написав Провідникові: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення...». На відміну від повідомлень Стецька, кореспонденція Бандери за цей період до архівів не потрапила. Як Провідник ОУН(б), Бандера, найімовірніше, був добре обізнаний з перебігом подій в Україні, зокрема й стосовно насильства проти євреїв (тим більше, що у цей час за допомогою кур’єрів він підтримував зв’язок з похідними групами). У повоєнний період Бандера заперечував участь оунівців у погромах, що було типовим і для інших членів цього руху. Так, Гриньох і Стецько перебували у Львові під час погрому, знали про все, що відбувалося, і, мабуть, брали участь у створенні оунівської міліції, але в повоєнні роки вони наполягали на тому, що в період із ЗО червня по 2 липня 1941р. їм не доводилося бачити ні погрому, ні взагалі будь-яких антиєврейських інцидентів, хоча у своїх свідченнях і мемуарах вони вказали, що цими днями один з них гуляв містом (Гриньох), а інший - контролював українську міліцію (Стецько).
У цьому контексті нам варто поставити собі запитання, чи звільняє Бандеру від відповідальності за скоєні злочини ОУН (та пізніше - УПА) його фізична відсутність на «нових окупованих територіях» наприкінці червня - на початку липня 1941р. Для кожної свідомої людини є безсумнівним, що Гітлер несе політичну й моральну відповідальність за злочини, які коїлися в Аушвіці або на Східному фронті, хоча фюрер ніколи особисто не контролював айнзацкоманди в Польщі, Україні та Білорусі та не керував знищенням в’язнів у газових камерах. Так, Павелич, який, можливо, і не знав про всі деталі масових убивств, вважається відповідальним за знищення усташами сербів, євреїв і циганів. Утім, між діяльністю Гітлера, Павелича й Бандери існує різниця: у той час, коли підрозділи Гітлера і Павелича скоювали воєнні злочини, ці особи не перебували під арештом. Таким чином, ступінь їхньої участі відрізняється від ступеня участі Бандери, особливо щодо злочинів, скоєних у час, коли Бандера перебував у Берліні та Заксенгаузені й коли його контакти з керівництвом ОУН та УПА були обмежені.
Покладання на Бандеру особистої відповідальності за злочини, вчинені УПА в період його перебування під арештом, було б контра- фактичним та ірраціональним жестом. Хоча хай яке складне запитання про моральну відповідальність Бандери, його дії, - за характером схвалення або навіть ентузіазму щодо масового насильства до «ворогів» або певної 480


етнічної групи, - очевидно, суттєво не відрізняються від діяльності Гітлера чи Павелича.
Згідно з концепцією Ханни Арендт і поняттям трансформативного (або перехідного) правосуддя, Бандера несе відповідальність за «злочини проти людяності», тому що його дії 1941 р., як і дії його руху протягом усієї війни, були замахом як на людське різноманіття, так і на окремі етнічні групи, а отже, людство загалом. Суд демократичної України міг би засудити Бандеру та інших діячів ОУН за їхні численні порушення прав людини, продемонструвавши цим свою зацікавленість як у визнанні жертв ОУН, так і в зміцненні громадянської довіри та демократії2391.
У контексті обговорення діяльності Бандери та ОУН-УПА, а також злочинів, які вони коїли, ми маємо ще раз окреслити ідеологічне поняття «вождизму». Провідник або «вождь», як і Führer. Duce або Poglavnik. - поняття, що були вирішальними як у практиці, так і в ідеології фашистських рухів. Поняття «Провідник» було важливою складовою офіційної пропаганди ОУН і світогляду її членів. Прибічники Бандери вірили в Провідника, захоплювалися ним і боролися за нього. Бандера, зі свого боку, заохочував і надихав їх, хоча більшість із них ніколи не зустрічалася з ним особисто. Бандеру вважали Провідником руху, його духовним лідером, ним він залишався навіть після свого арешту, незважаючи на те що Лебедь, який був не в захваті від харизматизації Бандери, змінив його на цій посаді. У публікаціях ОУН(б) й УПА, як і під час урочистостей з нагоди «Акту проголошення», Бандеру й далі називали Провідником. Це не змінилося й після того, як у лютому 1943 р. єдиновладдя Лебедя змінив тріумвірат, а ОУН(б) вирішила покінчити з фашизмом і тоталітаризмом. Це не так компрометує Бандеру, як підкреслює, що багато членів ОУН і партизанів УПА, причетних до злочинів проти євреїв, поляків, українців та інших етнічних груп, «очищаючи» територію від «ворогів українського народу», вважали Бандеру своїм духовним лідером та солідаризувалися з ним.
Культ і міф Бандери зазнали під час війни різноманітних метаморфоз. Після розколу ОУН на ОУН(б) й ОУН(м) прибічники Бандери почали називати себе «бандерівцями». Цю назву на їхню адресу використовували й інші люди. Слово «бандерівці» не було поширене в період «Української національної революції», але пізніше, у 1942-1944 рр., воно стало однією з основних назв, яку використовували, коли йшлося про прибічників Бандери. Євреї та поляки називали «бандерівцями» членів ОУН і повстанців УПА, а іноді - інших українських виконавців злочинів, зокрема селян, мобілізованих ОУН та УПА на акти етнічного насильства. Жертви насильства вживали це слово з суто практичних причин. Вони називали «бандерівцями» будь-яких українських націоналістів, від яких виходила 481


смертельна небезпека. Як Армія Крайова, так і німці й радянські партизани вживали слово «бандерівець», коли йшлося про українських націоналістів. Радянський пропагандистський апарат увів цю назву в широкий ужиток на початку 1944р. та радикально змінив її смислове наповнення: слово «бандерівці» почали вживати для дискредитації ворогів СРСР. Радянська ідеологія перетворила його на одне з найпотужніших та агресивних пропагандистських кліше. Широке застосування цього слова в радянській пресі також вплинуло на самого Бандеру, який сприймав цей факт як свідчення своєї величі.
Щоб уникнути депортації до СРСР, Бандера та інші українські емігранти користувалися підробними посвідченнями особи. Вони також фальсифікували історії свого руху, зокрема всього того, що свідчило про антиєврейське, антипольське та антиукраїнське насильство. В одному з посвідчень особи Бандери було написано, що він «перебував з 15.09.1941 по 06.05.1945 у німецьких концтаборах і був звільнений з концтабору Маутгаузен». Насправді Бандера ніколи не був в’язнем цього табору.
1946 р. побачила світ книжка Лебедя про УПА, у якій він оминав або заперечував цілу низку обставин, як-от: участь ОУН у погромах 1941р., співпрацю ОУН з німцями, діяльність ОУН зі створення фашистської авторитарної держави, етнічні чистки УПА в 1943-1944 рр., - а також низку інших аспектів, які могли би поставити під загрозу як його нову кар’єру агента ЦРУ, так і майбутнє багатьох українських ветеранів ОУН, які вирішили залишитися в країнах Західного блоку.
Спецслужби Великої Британії, США, а згодом і Західної Німеччини підтримували з Бандерою, Лебедем та іншими емігрантами ділові контакти, оскільки були зацікавлені у співпраці з антирадянським підпіллям Західної України. Ці установи організовували навчання агентів ОУН, підтримували емігрантів фінансово й захищали їх від переслідувань КДБ. Ґергард фон Менде, колишній співробітник Міністерства окупованих східних територій, який після війни працював в Управлінні у справах переміщених осіб, допомагав Бандері залагодити адміністративні та інші питання. Каудильйо Франко пропонував Бандері переселитися в Іспанію, але той відмовився. На території Західної Німеччини Бандера відчував себе захищеним й не вбачав потреби відмовлятися від вибудованих там структур.
Конфлікти всередині ОУН не припинилися і в повоєнний час. Колишні друзі не довіряли один одному, іноді навіть стріляли один в одного або вдавалися до «замовних» убивств. Однією з причин нових конфліктів стала конкуренція за фінансову підтримку з боку західних спецслужб. Ще однією важливою причиною були ідеологічні розбіжності між фракціями 34 ОУН.
482


Бандера й низка його прибічників наполягли на тому, щоб керівництво організацією здійснювалося відповідно до принципу фюрерства, як це було 1941р. Провідник вимагав від усіх членів ОУН повного підпорядкування, але інші націоналісти виступили проти такої політики: вони вважали її застарілою та прагнули модернізувати свою організацію в прагматичнішому та «демократичному» напрямі (хоча ці люди так ніколи й не зробили жодного радикального кроку до відкритого й неупередженого перегляду історії свого руху). Фундаментальний націоналізм Бандери, його авторитаризм і одержимість фашизмом викликали тривогу в багатьох його колишніх однодумців. Вони бачили, що Бандера залишався таким, яким він був і у 1941 р., і відмовлялися з ним працювати.
У повоєнний час світогляд Бандери не змінився, а радше пристосувався до реалій «холодної війни». Він більше не називав євреїв і поляків ворогами українського народу, тому що представники цих національностей більше не проживали на території України. Провідник перенацілив свою ненависть на СРСР, істотно не змінивши своїх праворадикальних переконань. Багато його повоєнних ідей лунало в унісон з антирадянською та антикомуністичною риторикою того часу. Бандера захищав каудильйо, коли на адресу останнього лунала критика демократичних держав, але водночас він примудрявся з обуренням сприймати будь-який натяк на те, що 34 ОУН є недемократичною організацією (або на те, що український геноцидний націоналізм є антидемократичним за своєю суттю). Бандера ніколи не визнавав злочинів, які вчинили українські націоналісти під час Другої світової війни, і стверджував, що завжди виступав проти німецького та радянського режимів як жертва їх обох. В одному з інтерв’ю він відрекомендувався лідером антирадянського підпільного руху, який невтомно бореться з «червоним дияволом».
Тоді як Бандера намагався обійняти в 34 ОУН панівне становище та знову планував «звільнити» Україну, повстанці УПА продовжували (аж до кінця сорокових - початку п’ятдесятих років) воювати на території Західної України та чинити масові вбивства мирних жителів. Однак головними злочинцями в той період уже стали органи внутрішніх справ. Новими жертвами радянського політичного насильства стали сім’ї повстанців. Українців звинувачували в підтримці УПА або в тому, що вони належали до груп «українських націоналістів» (до останньої категорії потрапляли як справжні воєнні злочинці й нацистські колаборанти, так і люди, які «зрадили Радянську Батьківщину»).
Під час нещадного конфлікту з ОУН і УПА радянська влада знищила 153 тис. осіб, заарештувала 134 тис. осіб та вислала в ГУЛАГ і Сибір 203 тис. осіб. Загалом у період до 1953 р. від радянських репресій постраждали близько 490 тис. західних українців - приблизно одна 483


людина з кожної західноукраїнської сім’ї. Водночас ОУН і УПА вбили понад 20 тис. мирних мешканців і близько 10 тис. військовослужбовців (радянських солдатів, членів винищувальних батальйонів та людей з особового складу НКВС).
Більшість цивільних осіб, убитих націоналістичними партизанами - це працівники колгоспів, учителі, медсестри та лікарі, які були переселенцями зі східних областей України. Оскільки партизани УПА були засліплені геноцидним націоналізмом, суїцидальним романтизмом та антикомунізмом, а також перебували під впливом умовлянь Бандери та інших націоналістів-емігрантів про прийдешню Третю світову війну, партизани УПА ігнорували той факт, що їхні підрозділи не здатні виграти війну проти СРСР - держави, яка була в багато разів сильніша за будь-які західноукраїнські повстанські групи.
Із плином часу, перебуваючи під безжальним терором радянського режиму, українське населення відмовилося від підтримки націоналістичних повстанців. Водночас саме терор, спільно з радянською пропагандою, призвів до істотного посилення антирадянських настроїв та згасання, у віддаленій перспективі, пам’яті про злочини, скоєні українськими націоналістами.
У той час як ОУН-УПА боролися з радянськими органами внутрішніх справ, життя Бандери у вигнанні затьмарював КДБ, який намагався його викрасти чи вбити. У Бандери та меншою мірою в його сім’ї були дуже вагомі підстави побоюватися за своє життя. Безпекою Бандери та його родини опікувалися СБ і 34 ОУН; в окремих випадках своєчасну інформацію про плани КДБ Бандера отримував від ЦРУ. Бандера та члени його родини використовували підставні імена й часто вимушено переховувалися від переслідувань. Наказ убити Провідника радянське керівництво дало аж через 14 років після закінчення Другої світової. Убивство підготували ретельно, і розкрити його вдалося тільки тоді, коли вбивця прийшов до західнонімецької поліції з повинною.
Фашизм
Питання про те, чи був Бандера фашистом, у якому сенсі та якою мірою, залежить від того, що ми розуміємо під терміном «фашизм» та який з періодів діяльності Бандери та ОУН дійсно відповідає цьому визначенню. Вивчаючи діяльність ОУН, історики періоду «холодної війни» (насамперед Армстронг), українські історики з діаспори, а також історики пострадянської України застосовували у своїх працях термін «інтегральний націоналізм», що був здатен ввести в оману через фактичне значення цього концепту. Мало того, подібне визначення не дозволяє контекстуалізувати 484


ОУН, оскільки нині нам бракує порівняльних досліджень «інтегрального націоналізму» як феномену
Щоби правильно контекстуалізувати діяльність Бандери та різні форми українського націоналізму, а також зрозуміти характер його руху, ми використали теоретичні концепції, запропоновані низкою вчених (Ітвеллом, Ґріффіном, Штернгелем, Пакстоном, Кершовим, Манном, Моссе, Нольте і Пейном). Ці питання, як і загальні критерії, які застосовують для визначення фашизму як такого, викладено у вступі.
На зламі тридцятих і сорокових років ОУН відповідала всім основним критеріям фашистського руху, які сформульовано у «фашистському мінімумі» Нольте (у його розгорнутій версії, наведеній у вступі). Крім того, ОУН відповідала двом іншим важливим характеристикам фашистського руху. По-перше, ця організація намагалася захопити владу шляхом революції та створити власну авторитарну національну державу фашистського типу. По-друге, ідеологія ОУН передбачала порятунок та оновлення суспільства за допомогою палінгенезису. Вважалося, що український народ вимре, якщо ОУН не створить держави, і тільки держава під керівництвом ОУН(б) дозволить українцям вижити, відродитися і процвітати.
1941р. ОУН(б) проголосила державу та створила Державне правління, але справа так і не зрушила з місця. Як показано у частині четвертій, це сталося не через ідеологічні відмінності між українськими націоналістами й націонал-соціалістами або через «нездатність» і «наївність» лідерів ОУН(б), а через зовнішні чинники, на які ОУН(б) загалом не мала впливу. У нацистських лідерів були свої плани на українські території. Ці плани відрізнялися від німецьких планів на Хорватію та Словаччину, але були схожі на плани щодо Литви.
Між фашистськими, авторитарними та іншими крайніми правими рухами часто відбувалися значні конфлікти (серед них і такі, що призводили до смерті). Спільною для кожної із цих ідеологій була боротьба проти комунізму та демократії, і це ж слугувало підставою для об’єднання їхніх зусиль. Але для фашистських та авторитарних лідерів практичні питання були переважно важливіші за аспекти ідеологічної єдності.
Приміром, напередодні війни стався класичний міжфашистський конфлікт, сторонами якого були австрофашисти й німецькі націонал-соціалісти. Попри ідеологічну спорідненість, націонал-соціалісти вбили лідера австрофашистів Дольфуса, а після приєднання Австрії до Рейху заарештували його наступника Шушніга, якого згодом утримували в тому ж концтаборі, що й Бандеру. Така сама ситуація виникла на початку 1941р. в Румунії, коли посилився конфлікт між Антонеску та «Залізною гвардією», унаслідок якого понад 300 легіонерів утекли до Німеччини та згодом опинилися у німецьких концтаборах (лідер «Залізної гвардії» 485


Хорія Сіма став в’язнем Целленбау, де його утримували в тому ж бараку для спецв’язнів, що й Бандеру).
Ідеологи ОУН, особливо у двадцятих роках, стверджували, що цю організацію, через її національні традиції та мовно-культурні аспекти, не можна розглядати як типовий фашистський рух. Наведені аргументи, однак, були дуже характерною ознакою риторики «малих» фашистських організацій, зокрема усташів, партії Глінки та «Залізної гвардії».
Українські націоналісти насправді були незалежні - у сенсі боротьби за незалежність і державу, яка мала б стати незалежною від Польщі, Росії чи СРСР. Однак вони залежали від нацистської Німеччини, без допомоги якої вони не мали перспектив ані на створення своєї держави, ані на її подальше існування. Потребуючи очевидної протекції, ОУН(б) почала діяти в колаборації з нацистською Німеччиною та надалі представляла себе рухом, пов’язаним із нею. Модель української держави, яку розробив у «Націократії» провідний ідеолог ОУН Сціборський, містить більшість ознак, характерних для фашистських держав. У такому вигляді цю концепцію й представило керівництво ОУН(б) на II Великому зборі ОУН у Кракові, що відбувся за кілька місяців до вторгнення Німеччини до СРСР. Керівництво ОУН(б) в загальних рисах бачило незалежну українську державу як етнічно національну державу («Україна - для українців», відповідно до одного з її гасел), тобто така держава повинна була «очиститися» від неукраїнського населення. Із цієї причини ОУН зробила етнічне насильство й культ війни центральними поняттями своєї ідеології. Із цієї ж причини керівництво ОУН(б) об’єднало 1941р. проголошення держави з антиєврейським насильством і знищенням інших етнічних та політичних ворогів. За тим самим принципом ОУН «зачищала» західноукраїнські території від поляків та євреїв, які переховувалися.
Знищення євреїв німцями відповідало очікуванням ОУН(б), оскільки воно допомагало позбавити територію від неукраїнських елементів. Українські поліцейські, які сприяли німцям у знищенні євреїв, на початку 1943 р. перебралися до УПА. Ці люди мали у своєму «арсеналі» практичні навички знищення цілої етнічної групи за короткий проміжок часу. Керівництво ОУН(б) широко застосовувало ці знання, щоб «очистити» Волинь, а потім і Східну Галичину від поляків.
Форми насильства ОУН вказують на те, що ця організація належала радше до більш, а не до менш жорстоких фашистських рухів. Аналогічно концепція «ворога українського народу» й методи масового насильства, які практикували під час знищення неукраїнських жителів «українських територій», дають змогу зробити висновок, що ОУН належала скоріше до більш расистських рухів, аніж до менш.
486


У цьому контексті постає запитання: чи переставала ОУН бути типово східно- та центральноєвропейським фашистським рухом, і якщо так, то коли це сталося? Чи сталося це після арешту Бандери й відмови Німеччини визнати державу, проголошену ОУН(б) ЗО червня 1941р., чи коли ОУН(б) створила УПА (наприкінці 1942 - на початку 1943 р.), чи вже після війни, коли УПА боролася аж до початку п’ятдесятих років проти СРСР, чи ОУН залишається фашистською й дотепер?
Оцінюючи фашистську спрямованість ОУН, ми також повинні враховувати теоретичні концепції, які не дозволяють вважати ОУН типовим фашистським рухом. Пакстон, наприклад, вважав, що фашизм може з’явитися в державі, яка пройшла у своєму розвитку демократичний період (або після періоду розчарування в демократії). Згідно із цією теорією, ми могли би вважати ОУН фашистською організацією, якби погодилися з тим, що у II Речі Посполитій (до Другої світової війни, коли ОУН виникла та діяла) була демократія. Це припущення, однак, не буде безумовно переконливим принаймні з двох причин. По-перше, II Річ Посполита була багатонаціональною державою, якою керували поляки, а не українською державою з демократичною політичною системою. По-друге, про II Річ Посполиту, особливо після coup d'etat Пілсудського 1926р., важко говорити як про демократію. Пакстон класифікував би ОУН не як типово фашистський рух, а як фашизм, «створений мімікрією», або як один з тих рухів, що запозичили «елементи фашистського декору для того, щоб надати собі аури сили, вітальності та масовості». Згідно з його класифікацією, існує п’ять стадій, та ОУН досягла тільки третьої стадії, до того ж тільки на нетривалий проміжок часу2392.
За винятком декількох ідеологів, українські екстремістські націоналісти зазвичай не називали себе фашистами, хоча стверджували, що вони пов’язані з іншими фашистськими рухами. У 1918-1945 рр. слово «фашизм» траплялося в українському крайньому правому дискурсі рідше, ніж терміни «український націоналізм» і «революційний націоналізм». Визначення «український націоналізм» стало офіційним маркером, який використовували для позначення руху ОУН, подібно до словосполучень «націонал-соціалізм» та «італійський фашизм», які вживали відповідно.
Бандера й ОУН вважали себе українськими націоналістами, духовно пов’язаними з націонал-соціалістами, італійськими фашистами та іншими схожими рухами, як-от усташі й «Залізна гвардія». Вони не розуміли, що поняття «націоналізм» і «фашизм» є взаємовиключними. Тільки після конфлікту з нацистською Німеччиною, й особливо після того як Німеччина стала програвати війну, лідери ОУН і УПА почали розводити у своїй риториці український націоналізм і фашизм урізнобіч. Утім, як під час, так і після закінчення війни в Бандери та оунівців його фракції не виникало 487


жодної негативної емоції щодо фашизму, хоча згодом він та його прибічники публічно заявляли, що український націоналізм ніколи не був пов’язаний з фашизмом і не мав з ним нічого спільного.
Жоден фашистський рух не обходився без вождя. В українській мові для позначення поняття «вождь» існує два визначення: провідник і вождь. Бандеру зазвичай називали Провідником і зрідка - Вождем. На відміну від Провідника, слово «вождь» звучить як вождь і російською мовою, його вживали стосовно Леніна та Сталіна.
В українській мові у двадцяті й тридцяті роки слово «вождь» асоціювалося з тоталітарними контекстами більшою мірою, ніж слово «Провідник», але ця різниця зникла на межі тридцятих і сорокових років. У довоєнний період УВО й ОУН використовували слово «Провідник», коли йшлося про лідера всієї організації, голови Крайової екзекутиви або командира бойового підрозділу, а слово «вождь» більше пасувало для перекладу слів Duce або Führer. Термін «вождь» згадується в «Націократії» Сціборського, виданій 1935 р. З 1938 р. - після вбивства Коновальця - керівництво ОУН почало називати «вождем» Мельника.
Молоді ультранаціоналісти, щоб відрізнятися від старшого покоління, називали свого вождя Провідником і підкорялися йому відповідно до принципу фюрерства. Перевага слова «Провідник» полягала в тому, що його не існувало в російській мові, тому Бандеру не можна було сплутати зі Сталіном. Однак під час «Української національної революції» в деяких осередках ОУН(б) Бандеру й надалі називали «вождем», оскільки не знали про тонкощі політики оунівського керівництва.
ОУН(б) прагнула зробити Бандеру Провідником української держави, яку вдалося проголосити, але не вийшло відстояти. Слово «Провідник» було в обігу й під час війни. Коли нацистська Німеччина почала програвати війну, у керівництві ОУН і УПА офіційно відмежувалися від фашизму та почали взагалі заперечувати, що оунівці будь-коли були фашистами, замінивши принцип фюрерства, який втілювався в постаті Провідника, на правління тріумвірату. Але віддані Бандері українські націоналісти й далі вважали його своїм Провідником, що було характерним і для періоду «холодної війни». Назва «Провідник» остаточно утвердилася стосовно Бандери після його загибелі: він став легендарним вождем руху. Початок цьому поклали члени української діаспори, а потім таку тенденцію підхопили прихильники Бандери, які проживали на території пострадянської України. Ці люди вшановували Провідника, але це не свідчить про те, що вони вважали його фашистським вождем. Коли вони вживали це слово, то зазвичай мали на увазі вождя руху, який намагався звільнити Україну від німецької та радянської окупації. Вони вшановували 488


Бандеру як символ «визвольної боротьби», часто не знаючи як про реальне значення цього визначення, так і про історію його руху.
Розглядаючи діяльність Бандери та його культ у контексті фашизму, ми також повинні порушити питання, пов’язані з українським неофашизмом. Епоха фашизму «офіційно» закінчилася із завершенням Другої світової та поразкою нацистської Німеччини й фашистської Італії, а також із крахом інших фашистських рухів та режимів. Злодіяння нацистів і подібних рухів повністю дискредитували фашизм, але після війни фашисти не зникли й не перетворились на демократів.
Розростання культу Бандери після його вбивства не перетворило українську діаспору, а потім і всіх пострадянських українців на фашистів. Утім, саме ті спільноти, які в роки «холодної війни» та після розпаду СРСР возвеличували Бандеру, зрештою й розробили позитивні форми пам’яті про легендарного Провідника та його рух. Для цих людей Бандера та ОУН стали головними компонентами їхньої ідентичності. У таких умовах вони принципово відмовлялися розглядати історію свого руху під критичним кутом. У результаті комеморації та звеличування Бандери не дозволили добі фашизму відійти в історію.
Пакстон припустив, що організації, які нині «імітують екзотичні кольорові сорочки попереднього покоління», - не найцікавіші явища. За його словами, «новий функціональний еквівалент фашизму, імовірно, спрацював би якнайкраще, як указував і Джордж Орвелл, якби був одягнений у традиційний патріотичний одяг свого місця й часу». Це апо- каліптичне припущення, схоже, матеріалізується сьогодні в сучасній Західній Україні, де молоді прихильники Бандери та дивізії СС «Галичина» носять патріотичне вбрання (вишиванки та інші види національного одягу), демонструють фашистські салюти під час проведення своїх «патріотичних» заходів, організованих на честь Бандери, та вигукують різні фашистські та неофашистські гасла2393.
Посмертна слава
Дві капсули з ціанідом, які західноукраїнський агент КДБ Богдан Сташинський вистрілив в обличчя Бандері близько 13:00 15 жовтня 1959 р., ознаменували початок періоду бурхливої посмертної слави Провідника. Газети ОУН(б) - «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» - друкувалися протягом декількох тижнів у жалобному оформленні, називаючи Бандеру героєм і мучеником, який загинув за Україну. На похорон Бандери в Мюнхені прийшло близько 1 500 людей. Жалобні заходи відбулися і в низці інших країн - Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Великій Британії, ФРН, Новій Зеландії та США.
489


Глобалізація посмертної слави Провідника відбулася завдяки умовам, які виникли на межі сорокових і п’ятдесятих років у зв’язку з переселенням DPs. Естафету плекання культу Бандери молодому поколінню передали ветерани ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». У спільнотах націоналістичної діаспори цей культ практикувався аж до розпаду СРСР, а в деяких з них зберігається до часу написання цього дослідження.
Громади діаспори, серед членів яких були люди, що захоплювалися Провідником у тридцятих і сорокових роках, почали влаштовувати глибоко ритуалізовані комеморації Бандери, що знову перетворило їх на «харизматичні спільноти». Комеморації зазвичай складалися з релігійної частини (панахиди) й політичних зборів; під час таких заходів межа між релігією та націоналізмом суттєво розмивалася, а ще одним важливим компонентом у цій суміші була антирадянщина. Популяризації культу Бандери сприяли й антирадянські демонстрації, які регулярно влаштовували в Лондоні, Оттаві та Вашингтоні. Члени «харизматичної спільноти» здійснювали символічне паломництво до могили Бандери в Мюнхені (Мекки бандерівців). Перед житловим будинком, у якому вбили Провідника, вони регулярно спалювали радянські прапори. Наприкінці 1959р. прибічники Бандери також оплакували та звеличували хорватського Poglavnik "а Павелича, який помер за два місяці після загибелі Бандери. Комеморації Бандери також відбувалися в поєднанні з різними мілітаристськими й релігійними заходами дивізії СС «Галичина» та УПА, зі святами Зброї та Покрови Пресвятої Богородиці.
Про культ Бандери свідчать відкриття на його честь музеїв, перший з яких відчинив свої двері в Ноттінгемі (згодом його перевезли в Лондон). У широкій експозиції цього музею добре проглядається вшанування Бандери як духовного лідера ОУН-УПА та символу української «визвольної боротьби», як героя та мученика, що боровся й загинув за Україну. Організатори музею не мали на меті детально знайомити відвідувачів з обставинами життя Бандери чи з практикою українського геноцидного націоналізму. Музей створили для уславлення та сакралізації Провідника - розповіді про «трагічну», але «героїчну» боротьбу представників його покоління. Натхненники музею провели несподіваний зв’язок між Бандерою та УПА. Бандера ніколи не вступав до лав цієї армії, проте тема УПА стала однією з провідних в експозиції музею й на це було своє пояснення: численні партизани УПА вважали Бандеру духовним лідером українського революційно-націоналістичного руху та щільно солідаризувалися з ним через це. Варто зазначити, що основним завданням виразної експозиції УПА в музеї Бандери, мабуть, є заперечення (або затінення) злочинів УПА шляхом віктимізації та возвеличення Бандери. У музеї загалом ігнорується тема Голокосту та причетності до нього українців. Під час перегляду 490


експозиції з фотографіями українських в’язнів Аушвіцу може скластися враження, що в цьому концтаборі утримували та знищували тільки членів ОУН(б). Подібним чином українсько-єврейські відносини років війни витлумачено і в публікаціях Петра Мірчука. Цей перший агіограф Бандери став прикладом для всіх наступних, що успадкували від нього стратегію заперечення причетності українців до Голокосту та інших злочинів, скоєних українськими націоналістами.
До створення апологетичного та панегіричного наративу стосовно Бандери та його «визвольного руху» доклали зусиль не тільки націоналістичні фанатики, непохитні прибічники Бандери та крайні праві діячі, а й низка вчених, які працювали в університетах Канади, Німеччини, Франції, США та інших країн. Деякі з них, зокрема Тарас Гунчак, Петро Потічний та Володимир Косик, були ветеранами ОУН чи УПА. Не зовсім критично до предмета свого дослідження ставився і Джон Армстронг, перший професійний історик, який досліджував діяльність українських націоналістів. З різних причин він не включив до своїх праць інформації про погроми 1941р., етнічні чистки 1943-1944 рр., знищення євреїв та низки інших аспектів, які, безумовно, слід було врахувати під час написання історії діяльності цього руху. Армстронг, як і багато інших істориків того часу, спирався тільки на українські та німецькі джерела. Свідчення жертв, які постраждали від терору ОУН і УПА, він ігнорував. Крім того, на нього, схоже, вплинув процес (що відбувся в роки «холодної війни») відродження національних наративів тих держав, у яких 1944 р. було насильно встановлено прокомуністичні режими. Із цих та інших причин автор першої вичерпної монографії про діяльність українських націоналістів сформулював низку помилкових висновків, до яких історики поставилися без належної критичної уваги як відразу після виходу його праці, так і надалі. Не тільки українські націоналісти (як, приміром, Донцов, який дав схвальну оцінку Армстронгу у своїй передмові до книжки Стецька «ЗО червня 1941»), а й політично немотивовані професійні історики сприймали його дослідження як академічний та об’єктивний стандарт - достовірну монографію про діяльність українських націоналістів у роки війни2394.
Багато галицьких українців, які покинули Україну у воєнний та повоєнний час, у період «холодної війни» облаштувалися в західних університетах та отримали, таким чином, змогу відкрити для себе справжні демократичні цінності і, відповідно, переосмислити геноцидний націоналізм. Однак більшість таких українських інтелектуалів воліла зводити у своїх працях ідеологічні перепони. Старанно захищаючи свої націоналістичні ідеї, вони подавали їх як патріотичні традиції або антикомуністичні переконання. Ці люди не мали на меті по-справжньому 491


досліджувати події років війни, український фашизм і Голокост. Натомість вони ігнорували ці теми чи писали апологетичні праці, що викривляли історію, у яких українські націоналісти поставали антинімецькими та антирадянськими борцями за свободу. Окремим представником цієї групи був Іван Лисяк-Рудницький. Історик та свідок сучасності одночасно, він радше переосмислив, ніж дослідив діяльність ОУН. З діячами цього руху він був знайомий ще до еміграції та не відчував до них симпатії.
Проте Лисяк-Рудницький у повоєнний час, судячи з усього, не виступав проти співпраці з такими людьми, як Кубійович. Колишній лідер УЦК був, на його погляд, поміркованішою й раціональнішою людиною, ніж Бандера. Питання, чи варто згадувати те, чим займався Кубійович під час війни, для Лисяка-Рудницького не важило нічого - для нього мало значення те, що ця людина опікувалася виданням «Енциклопедії Українознавства» та іншими важливими проектами.
Культ Бандери, що поширився в роки «холодної війни», був типовим крайнім правим націоналістичним і неофашистським культом, попри це звичайних українців діаспори ці обставини не насторожували й вони охоче брали участь у діяльності «харизматичних спільнот», які влаштовували відповідні комеморації. Одні з них вшановували Бандеру, тому що захоплювалися Провідником ще під час Варшавського та Львівського судових процесів (інші - пам’ятали його за подіями 1941р.). Ще хтось підтримував культ Бандери тому, що був українським патріотом і виконання ритуалів на честь Бандери та «борців за свободу» УПА сприймав як ефективний спосіб протесту проти радянського режиму.
Молодих людей, які виросли в діаспорі, залучали до культу Бандери їхні батьки, друзі або молодіжні організації, зокрема СУМ і «Пласт». Безумовно, частина представників «харизматичної спільноти», - принаймні ті з них, хто свого часу належав до лав ОУН та УПА й був причетним до Голокосту або співпрацював з німцями в роки війни, - була добре обізнана як про злочини українських націоналістів-революціонерів, так і про фашизацію руху та колабораціонізм. Вони також розуміли, що комеморації Бандери та вшанування його як українського національного героя і жертви радянського режиму - слушний спосіб відсунути на задній план питання щодо злочинів ОУН та УПА, так само як інші «незручні» моменти з історії ОУН. Утім, деякі представники українських громад, можливо, не знали про злодіяння ОУН та УПА, тому що Армстронг та інші історики не розглядали ці аспекти у своїх дослідженнях, а от існування культу Бандери дозволяло припустити як самозрозумілу річ, що герої та мученики не вбивали мирних мешканців і не співпрацювали з нацистами.
У повоєнний час не тільки крайні праві кола української діаспори, а й багато інших антирадянських груп, зокрема й провідні політики най492


більших і найвпливовіших держав Західного блоку, називали лідерів ОУН(б) антирадянськими «борцями за свободу». У п’ятдесятих Бандера давав інтерв’ю на радіо, де запевняв західнонімецьку аудиторію, що ОУН і УПА складається з патріотичних борців за свободу, які воювали проти нацистського режиму й далі ведуть боротьбу з радянським режимом.
Стецька, який у своїх листах закликав Führer’а, Duce, Poglavnik’a та Caudillo визнати проголошену українську державу, 1966 р. оголосили Почесним громадянином канадського м. Вінніпег. 1983 р. його запросили в Капітолій та Білий дім, де «останнього прем’єра вільної української держави» приймали Джордж Буш і Рональд Рейган. 11 липня 1982р., під час «Тижня поневолених народів», над Капітолієм США майорів (символізуючи свободу й демократію, та аж ніяк не етнічну чистку й геноцидний фашизм) червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно прийнятий цією організацією 1941р. Ніхто не розумів, що це був той самий прапор, який у липні 1941-го підіймали над мерією Львова та іншими установами, і що ті, для кого цей стяг мав значення, переслідували та вбивали мирне єврейське населення.
Образ Бандери, який створювала радянська пропаганда, був цілковито протилежний до того, який створювала українська діаспора. Ворожий радянський наратив обурював емігрантів та опосередковано сприяв ради- калізації їхніх правих кіл, зокрема зміцненню культу Бандери. Згідно з радянською ідеологією, Бандера та його прибічники зрадили український народ так само, як Власов і його рух зрадили російський. Радянська пропаганда надала терміну «бандерівці» нових конотацій. Якщо від початку словом «бандерівець» називали «убивць» (як це було у вжитку поміж поляків та євреїв, що 1943-1944 рр. зазнали від ОУН та УПА масового насильства), то надалі воно почало означати - «зрадник», «бандит», «фашист» й «капіталіст».
У 1944-1946 рр. у радянській пропаганді повстанців УПА часто називали «німецько-українськими націоналістами» - посіпаками та поплічниками нацистської Німеччини, які й далі боролися проти СРСР навіть після поразки своїх покровителів. Через кілька років після закінчення війни радянська пропаганда віддала перевагу терміну «українські буржуазні націоналісти», що означало засудження українських націоналістів уже як «капіталістів».
Радянський режим, як і УПА, вдавався до демонстративного насильства, вбачаючи в ньому пропагандистський потенціал. Однією з таких практик НКВС були публічні страти партизанів УПА через повішання, спостерігати за якими зганяли жителів навколишніх населених пунктів (серед яких були навіть групи школярів). Радянська ідеологія перетворила на героя та мученика письменника Ярослава Гадана, який 493


засуджував діяльність українських націоналістів та був убитий (імовірно) повстанцем УПА. Загалом у радянському дискурсі всі жертви українських націоналістів отримували статус мучеників і героїв.
Утім, радянська пропаганда повністю ігнорувала й заперечувала воєнні злочини, скоєні НКВС, радянськими партизанами та солдатами Червоної армії, тим самим позбавляючи родичів жертв можливості оплакувати своїх рідних. У таких умовах багато простих українців почали сприймати діячів ОУН та УПА як антирадянських героїв, воліючи забути про їхні злочини проти євреїв, поляків та українців.
У період перебудови, коли в Західній Україні відродився культ Бандери, жителі цього регіону опинилися під впливом відразу двох пропагандистських наративів - радянського та націоналістично орієнтованого українського. Діячі антирадянського руху, поміж яких були дисиденти й націоналісти, ставилися до Бандери та діячів ОУН-УПА як до іконічних постатей атикомуністичного руху - символів свободи та незалежності. Перший і другий пам’ятники Бандері, що встановили в селі, де він народився (с. Старий Угринів), знищили радянські оперативники. Третій пам’ятник Провідникові, за іронією долі, переробили зі статуї Леніна.
Багато пам’ятників, споруджених на пам’ять про жертв українських націоналістів або на честь радянських героїв, замінили пам’ятниками Бандері та «героям ОУН і УПА». Бандера й українські націоналісти- революціонери знову стали важливою частиною західноукраїнської ідентичності. Не тільки крайні праві діячі, а й провідна частина західноукраїнського суспільства, зокрема вчителі середніх шкіл та викладачі університетів, почали вважати Бандеру українським національним героєм, борцем за свободу та людиною, яку варто вшановувати за її боротьбу проти СРСР.
У контексті пострадянської політики пам’яті, що, як відомо, повністю ігнорувала демократичні цінності, подібні аспекти в історії України розглядали виключно в апологетичній манері. У західних областях країни основним фундаментом колективної ідентичності став націоналізм, а в східних подібну роль відігравали своєрідні проросійсько-популістські настрої прокомуністичного спрямування.
Після розпаду СРСР в Україну повернулися деякі оунівські емігранти. Ці люди (поміж них насамперед варто відзначити Славу Стецько) заснували різноманітні крайні праві політичні організації, зокрема КУН. На конференціях та інших заходах оунівці повчали молодих істориків та всіляко популяризували культ Бандери. У цей час вийшли з друку великі за обсягом агіографії Провідника, що їх написали ветеран ОУН Петро Дужий та лідер парамілітарних і крайніх правих організацій 494


Євген Перепічка. Оунівські емігранти (Володимир Косик) заснували ЦДВР, який згодом інкорпорували до львівського закладу Академії наук України. Продовжуючи політику вибілювання темних плям, пов’язаних зі злочинами ОУН і УПА, ЦДВР заклав основи академічної платформи для культу Бандери. Процес, який розпочали в роки «холодної війни» такі емігранти, як Микола Лебедь, Петро Мірчук і Володимир Косик, вийшов у новий виток розвитку. Значний вплив на політику пам’яті, яку проводила українська влада в роки президенства Ющенка, мав директор ЦДВР Володимир В’ятрович. Результатом його активності стало надання Бандері та іншим лідерам ОУН і УПА звання «Герой України».
У пропаганді та легітимізації культу Бандери взяли участь і багато інших істориків, не тільки В’ятрович. Деякі з них (Микола Посівнич) публікували агіографічні біографії; інші (Олександр Гогун) запевняли, що все антирадянське - Бандеру, ОУН і УПА, Власова й РОА - варто вважати демократичним. Автори нових пострадянських наративів заявляли, що вони руйнують радянські дискурси та стереотипи, хоча самі, заперечуючи причетність українців до Голокосту, застосовували методику, дуже подібну до радянської.
До 2009р. у Західній Україні відкрили близько ЗО пам’ятників Бандері та чотири музеї. На його честь перейменували значну кількість вулиць. Культ Бандери, що виник у пострадянській Україні, нагадує за формою той культ, який у роки «холодної війни» практикувала українська діаспора. Новими ворогами бандерівців стали російськомовні жителі східних областей країни, росіяни та демократи, але інколи вони згадують і про «старих» - поляків, євреїв та інших. Коло людей, які практикують культ Бандери, дуже широке. Серед послідовників Бандери можна зустріти, з одного боку, крайніх правих активістів з поголеними головами, які демонструють фашистські салюти під час комеморацій і дають зрозуміти, що Голокост був «світлим періодом» європейської історії. З другого боку, до прихильників Бандери належать вчителі старших класів і професори університетів. Обидві групи вважають, що Україна залежить від Росії. Інколи вони стверджують, що Україну окупували демократи або русифіковані східні українці, яких вони хотіли б українізувати або бандеризувати. Конструктивну критику або наукові дослідження діяльності Бандери чи українських націоналістів ці люди сприймають як політичну кампанію проти свого народу (або як бандерофобію).
У пострадянській Україні культ Бандери набув значно ескцентрич- ніших форм, ніж у діаспорі: бізнесмени й крайні праві діячі його комерціалізували (відкриваючи паби із символікою УПА та організовуючи на честь Бандери музичні фестивалі). Культ також став привабливим, наприклад, для людей, які спершу вважали пам’ятник Бандері у Львові 495


занадто монументальним та не цікавилися парамілітарними структурами. Розростання культу надало нового масштабу діяльності крайніх правих організацій, лави яких поповнило багато передових інтелектуалів. Показовим прикладом є Сергій Квіт, [колишній] ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія», який, окрім того, що написав в Українському вільному університеті в Мюнхені апологетичну дисертацію про Дмитра Донцова, є членом КУН.
Іншу сумнівну форму пам’яті про Бандеру й ОУН-УПА створила спільнота польських кресів. Ця група вбудувала історію етнічної чистки поляків Волині та Східної Галичини в націоналістичний наратив польської мартирологи, який заперечує націоналістичну політику II Речі Посполитої та злодіяння польських підрозділів, учинених проти українського мирного населення. У цілому переліку націоналістичних публікацій ці автори вдалися до інструменталізації страждань жертв етнічної чистки поляків. 2004 р. світ побачила біографія Бандери авторства Едварда Пруса, яка, схоже, повністю суперечила пострадянським націоналістичним викривленням. Історик руху кресів об’єднав радянські дискурси з польським націоналістично-мученицьким наративом. Прус дійшов зовсім інших висновків, ніж В’ятрович та Гунчак, утім, він погодився з ними в тому, що визначення «єврейський більшовизм» не є стереотипом чи ознакою націоналістичного сприйняття реальності, а дійсно чимось, що має реальне підґрунтя. Щоб зрозуміти суть позиції спільноти кресів, потрібно врахувати два аспекти. По-перше, у 1945—1990рр. комуністична політика Польщі не давала жодної можливості тужити за жертвами ОУН і УПА та дійти примирення в цій складній частині польської історії. По-друге, після 1990 р. мультипатріотична й популістська (загалом - просто некритична) політика примирення між Польщею та Україною не приділяла значної уваги жертвам українських геноцидних націоналістів і польських збройних формувань, які знищували українське цивільне населення. Ця політика, якої дотримувалося багато провідних польських та українських інтелектуалів і політиків, передбачала вшанування антирадянських армій (УПА та Армії Крайової) як таких, що боролися за «незалежність» своїх народів.
Систематичні комеморації Провідника, які влаштовували націоналістичні кола української діаспори, не припинилися й після розпаду СРСР, водночас кілька ветеранів ОУН та УПА, які залишилися після війни в Мюнхені й особисто знали Бандеру, заявили мені у своїх інтерв’ю 2008р., що нав’язливе захоплення Бандерою, яке сьогодні ми можемо спостерігати у Західній Україні, перебуває за межею їхнього розуміння. Вони поділилися зі мною спостереженнями, що таке захоплене ставлення до Провідника нагадує їм про його культ, який існував на межі тридцятих та сорокових 496


років, і заявили, що такий культ викривляє розуміння не тільки особистості Бандери, а й історії руху, який він представляє. Деякі з них були стурбовані колективним запереченням злодіянь, скоєних ОУН і УПА. Щоправда, ніхто з них так і не наважився розповісти про конкретні воєнні злочини, скоєні націоналістами, незважаючи на те що всі вони були добре про них обізнані.
Мотиви, через які виникає захоплення Провідником, не зовсім прийнятні для українців, що проживають за ареалом поширення його культу. У відповідь на пропозицію облради галицького Тернополя «встановити пам’ятник Бандері» міськрада Ужгорода заявила, що вона «не поділяє захоплення» Бандерою та «вважає агітацію за будь-які радикальні дії обурливою».
Якщо у вісімдесятих роках Химка та Марплз не були критично налаштовані до українського націоналістичного руху, то вже в дев’яностих ці історики переосмислили своє ставлення до цієї теми й почали ретельно її досліджувати. Кілька «ліберальних» істориків із західних та східних областей України натомість висловили думку, що історію Бандери та його руху варто спотворювати навмисно, щоби примирити західних і східних українців та допомогти Україні вступити до ЄС.
У статті Софії Грачової, яка вийшла за п’ять років до перших публічних дискусій про Бандеру, пролунала різка критика щодо спірної позиції українського «ліберального» історика Ярослава Грицака. Цей учений фактично маргіналізував погроми, оскільки піддав сумнівам інформацію про їхні масштаби та поклав відповідальність за них тільки на німців, «совєтів» та опосередковано на самих євреїв (через «антиукраїнський» характер свідчень, які надавали жертви погромів). Крім того, Грицак заперечує, що ідеологія ОУН містить антисемітські елементи, і поділяє стереотипний погляд лідера ОУН(б) Ярослава Стецька про «єврейський більшовизм», виказуючи при цьому симпатію до так званих традиційних євреїв, ніж до політично активних. Критика Грачової викликала занепокоєння, оскільки вона була правильною по суті та спрямованою на вченого, який є представником прогресивних та незалежних кіл українських істориків (книжка Грицака «Нарис історії України», яку вперше видали 1996р., а потім перевидавали ще багато разів, широко використовується в українських університетах і школах; попри окремі недоліки, пов’язані з оцінками подій Другої світової, це видання досі залишається одним з найкращих у цьому ряду).
Дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009-2010 рр., продемонстрували зрештою, що не тільки українські націоналісти, а й багато українських «ліберальних» та «прогресивних» інтелектуалів не убезпечені від впливу культу Бандери та з різних причин відмовляються помічати наукові дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів. З одного боку, деякі із цих інтелектуалів критикують істориків-націо- 497


налістів та крайніх правих діячів, зокрема В’ятровича та Тягнибока. З другого, - вони пропагують і легітимізують культ Бандери, але діють добірнішим способом. На відміну від В’ятровича та Тягнибока, які підтримують крайній правий націоналістичний культ Бандери, «ліберальні» інтелектуали голосують за культ людини, яка в їхніх очах символізує опір. Деякі з них під час цих дискусій захищали Бандеру як «незручного героя». Інші стверджували, що Бандера є елементом «регіонального плюралізму символів» або невід’ємною частиною української колективної ідентичності.
Питання про те, чи були політичні конфлікти у 2013-2014 рр. та громадянський конфлікт 2014р. якимось чином пов’язані з культом Бандери та апологетичним ставленням деяких верств українського суспільства до екстремістського українського націоналізму, не є предметом цього дослідження, але його варто обговорити, оскільки ці тривожні події мають для українського суспільства й держави катастрофічні наслідки. Було б неправильно припускати, що до цього насильства призвели виключно або передусім культ Бандери чи апологетичне ставлення до українського націоналістичного руху. Таке припущення викривило б різноманіття культурних і політичних відносин, що існують між «західними» та «східними» українцями, а також між Україною й Росією та призвело б до ігнорування труднощів політичної ситуації, яка склалася в Україні, реабілітуючи тим самим політику Володимира Путіна та інших зацікавлених сторін. Проте саме зростання націоналізму, притаманне насамперед Західній Україні, разом з очевидною нездатністю переосмислити значення постаті Бандери та його епохи, сприяли поляризації та радикалізації умонастроїв пострадянської України. У Західній Україні цей процес утілився у зведенні пам’ятників Бандері та іншим націоналістам; а на Сході країни - у збереженні пам’ятників Леніну та іншим радянським діячам, а також у спорудженні нових пам’ятників Сталіну. Однак варто врахувати, що в актуальний період у культурному, інтелектуальному й політичному житті України демократія та концепція громадянського суспільства не відіграють суттєвої ролі, а іноді їх плутають з націоналізмом та іншими формами екстремізму.
Нездатність до скорботи. Брак емпатії.
Сакралізація. Травма
Перші відкриті дискусії про Бандеру, які відбулися у 2009-2010рр., показали, що такі теми, як діяльність Бандери та ОУН-УПА, Голокост і причетність до нього українців, можуть бути предметом вільного обгово498


рення, але цей досвід також продемонстрував, що українські інтелектуали не готові переосмислювати своє ставлення до вищезгаданих питань.
Одна з важливих причин, чому українці не можуть переосмислити «незручні» моменти вітчизняної історії, полягає в тому, що для того, щоб цей процес відбувся, до жертв українських націоналістів потрібно відчувати емпатію - співчувати їм - і через жаль намагатися усвідомити всі аспекти української національної історії. Утім, така емпатія не може з’явитися за умов, коли культ Бандери й уславлення (навіть сакралізація) виконавців злочинів де-факто легітимізують політику геноциду, а жертв ОУН і УПА оголошують винними у своїй загибелі. Таке мислення водночас применшує, заперечує та прославляє злочини ОУН і УПА, пропонуючи українцям солідаризуватися зі злочинцями, які стали в пострадянському дискурсі «народними героями», «вічними героями» або «героями України». Виникнення таких соціальних обставин пов’язане з існуванням коаліції мовчання, іншими словами, - коаліції колективного і, можливо, навіть організованого заперечення. Утім, ці процеси розвиваються значною мірою неусвідомлено, що дає можливість порівнювати їх із ситуацією, яка склалася в Німеччині в перші повоєнні десятиріччя. Як наслідок, тих поодиноких людей, які не захоплюються злочинцями та співчувають жертвам українських націоналістів, засуджують та дискредитують.
Цікаво відзначити, що в пострадянській Україні деякі вчені, переважно «ліберали», виказують емпатію радше польським, ніж єврейським та українським жертвам масового насильства ОУН-УПА. Ці інтелектуали не заперечують того факту, що українські націоналісти вбивали польських мирних жителів. Але вони не можуть визнати й заявити, що ті самі люди з аналогічних причин убили значну кількість євреїв та українців. Тільки частково цей феномен можна пояснити тим, що етнічні чистки поляків краще досліджені, ніж оунівський терор проти євреїв та українців. Кілька науковців вивчили ці питання досить ґрунтовно, і всі головні висновки відомі досить давно. Однак причини заперечення масового насильства проти євреїв та українців, зважаючи на все, відрізняються одна від одної. У той час як причиною заперечення насильства проти євреїв, мабуть, усе-таки є націоналізм, що глибоко вкорінився в українській науковій і політичній культурі, у випадку насильства проти українців заперечення пов’язане з почуттям глибокого сорому за «національних героїв», які вбивали членів своєї ж етнічної групи.
Цілком очевидно, що ретельна й тривала націоналістична сакралізація Провідника та його руху була б набагато складнішою, якби жителі Західної України не стикнулися свого часу з радянською окупацією та подальшими терором і пропагандою. Радянський режим не тільки завдавав руйнівних ударів по ОУН і УПА, а й повсюдно піддавав 499


жорстоким переслідуванням мирне населення Західної України. Майже кожна родина в Східній Галичині та на Волині так чи інакше постраждала від радянського терору. Багатьох людей, які підтримували УПА (або яких у цьому лише звинувачували), було вбито, заарештовано або депортовано в ГУЛАГ. За таких умов для українців Східної Галичини (меншою мірою - і Волині) Бандера та його прибічники стали символом опору радянському режиму.
Вшанування Бандери не як «фашиста», а як символу «опору» - результат пострадянської патріотичної сакралізації Провідника та його руху. Такий підхід дає змогу складати шану Бандері, уникаючи при цьому звинувачень у схваленні його діяльності чи солідаризації з його геноцидними ідеями. А отже, той, хто має позитивне емоційне ставлення до Бандери, вшановує його тільки тому, що Бандера протистояв СРСР, а не тому, що він намагався встановити в Україні фашистську диктатуру або закликав до знищення етнічних та політичних «ворогів українського народу». Такий підхід також передбачає, що про ОУН і УПА, символом яких став Бандера, згадують тільки як про рухи, які чинили опір СРСР і нацистській Німеччині, а не як про рухи, які наслідували фашизм, запозичували його ідеї та, врешті, знищили на західноукраїнських територіях понад 100 тис. людей різних національностей. Така форма пам’яті про Бандеру та його рух робить процес примирення з українським минулим неможливим. Опосередковано це означає заперечення Голокосту (через заперечення причетності до нього українців) та неповагу до жертв українських націоналістів.
Процес узяття відповідальності за власну історію - це процес зцілення суспільства, внаслідок якого суспільство переходить з посттравматичного стану до стану усвідомлення всіх аспектів свого минулого. У цьому сенсі культ Бандери не тільки є історичною проблемою, а й має соціологічно-психологічний вимір. В українському суспільстві виникла ситуація, коли одна українська травма пригнічує іншу.
Знищення українськими націоналістами поляків, євреїв та українців спровокувало в жителів західноукраїнських областей появу класичної травми злочинця. За цією травмою виникла ще одна - травма жертви радянського терору. У повоєнні десятиліття українці або не мали можливості примиритися зі своєю історією, або свідомо відмовлялися це робити. Вони не мали змоги тужити - ні у випадку травми злочинця, ні у випадку травми жертви. До розпаду СРСР такі хвилювання, у кожному з випадків, були блоковані або радянською політикою пам’яті, або дискурсом діаспори. Після розпаду СРСР культ Бандери витіснив пам’ять про злочини, скоєні ОУН і УПА, а на передній план вийшли страждання, які українці зазнали від радянського режиму.
500


Щораз більша кількість українських істориків усвідомлює «неприємні» елементи української історії та висловлює стурбованість у зв’язку з повсюдним і ритуалізованим запереченням злочинів ОУН і УПА. Однак культурний і соціально-політичний тиск не дає змоги багатьом українським інтелектуалам відкрито висловлювати свою думку та змушує їх виражати тільки ті релятивізовані погляди, які вважаються доцільними в українському контексті. Через подібні причини ці вчені, побоюючись колективного осуду своїх колег, друзів чи родичів, не бажають вивчати діяльність українських націоналістів та друкувати праці, які було б написано в правдивій та не апологетичній манері. З тієї ж причини деякі з них публічно засуджують критичні дослідження, присвячені діяльності українських націоналістів та причетності українців до Голокосту.
Протягом двох десятиліть після розпаду СРСР різні групи українського суспільства, а також низка неукраїнських істориків, які симпатизували українському націоналізму, розробили цілий спектр методів, покликаних захистити націоналістичний дискурс. Такі напрацювання запроваджено з метою дискредитації вчених, які вивчають український екстремістський націоналізм і які розкривають у своїх працях нові аспекти націоналістичного викривлення української історії. Спектр цих методик широкий та різноманітний, і всі вони були відомі й до цього. їхній арсенал традиційцно оголюється під час дискусій, у яких на карту ставлять «честь нації». Учених, які досліджують цю тему, можуть, наприклад, звинуватити в тому, що вони використовують «неправильну методологію» або «не досить освічені». Також такі дослідники можуть мати «погані наміри» стосовно українців, або вони можуть зумисне вивчати діяльність ОУН та УПА тільки в контексті дослідження Голокосту й фашизму, а не в контексті дослідження української історії чи українського руху опору. Усі справжні та приписані помилки, які трапляються в таких працях, подаються як злочин проти науки, що робиться як задля того, щоб дискредитувати таких істориків і тим самим захистити «добре ім’я народу», так і задля підтримки гарних стосунків з українськими колегами.
Одним з тих питань, що викликають серйозне занепокоєння, є питання про те, які цінності уособлюють Бандера та українські націоналісти, що коїли злочини. Процес героїзації та сакралізації не тільки сприяє вибілюванню злочинів руху й затіненню інших «неприємних» аспектів його діяльності, як-от фашизація та співпраця з нацистською Німеччиною, а й сакралізує самих злочинців. На геноцидні дії цих людей накладають табу, а до відкритого обговорення пов’язаних з цим питань ставляться вже як до порушення тієї чи іншої соціальної норми (нібито таке обговорення здатне завдати шкоди суспільству). Суспільства, які запровадили такі табу, зазвичай перебувають у стані 501


травматичного страждання й дуже чутливі до свого минулого. Бажаючи уникнути болю, який може виникнути внаслідок оголення подібних туманних аспектів, такі суспільства захищають викривлені, а іноді й безглузді трактування свого минулого.
Культ Бандери - не єдине, але, безумовно, одне зі значущих явищ, яке не дозволяє українцям тужити за власним минулим і переосмислювати історію. Хоча теоретично такі дії не здаються надто складними, насправді це не зовсім так. Необхідно пройти через латентний період, під час якого суспільство має діяти, долаючи травму. Потрібен час, щоб визнати, що «ці люди - аж ніяк не герої; що вони були злочинцями, які порушили культурні передумови своєї ідентичності»2395.
З огляду на культурні та соціально-політичні складові, а також беручи до уваги рівень інтелектуальної та політичної культури, що утвердився в Україні, мабуть, потрібні десятиліття, поки «герої» полишать цю країну й дадуть змогу українцям тужити та переосмислювати власне минуле. Крім того, можливі різноманітні проміжні етапи, які мало що або зовсім нічого не змінять.
Берлін, жовтень 2014р.
502


Список скорочень іноземними мовами
AAN (Archiwum Akt Nowych w Warszawie) — Архів нових актів у Варшаві
AENM (Alliance of European National Movements) — Альянс європейських національних рухів
AK (Armia Krajowa) — Армія Крайова, збройні сили польського підпілля у часи Другої світової війни
ASBML (Archive of the Stepan Bandera Museum, London) — Архів Музею Степана Бандери у Лондоні
ASSS (Archives of the Shevchenko Scientific Society in New York) — Архів Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Нью-Йорку
AZIH (Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, Warszawa) — Архів єврейського історичного музею у Варшаві
ВАВ (Bundesarchiv Berlin) — Федеральний архів Німеччини, Берлін
ВАК (Bundesarchiv Koblenz) — Федеральний архів, Кобленць
ВА-МА (Bundesarchiv-Militararchiv, Freiburg) — Військовий архів Німеччини, Фрайбург
BayHStA (Bayerisches Hauptstaatsarchiv) — Головний державний архів Баварії
BCh (Bataliony Chłopskie) — військові формування польського селянського руху (польськ. Ruch ludowy), 1940—1945 роках
BMN (Blok Mniejszości Narodowych) — Блок національних меншин, політична партія II Речі Посполитої, яка представляла нацменшини Польщі 1922-1930 роках
ВМРО (Внатрешна македонска револуционерна организацща) — Внутрішня македонська революційна організація
BN (Biblioteka Narodowa w Warszawie) — Національна бібліотека у Варшаві
BND (Bundesnachrichtendienst) — Федеральна служба розвідки Німеччини
BRD (Bundesrepublik Deutschland) — Федеративна Республіка Німеччина
BStU (Bundesbeauftragte fur die Unterlagen des Staatssicherheits-dienstes) — Федеральний комісаріат із документів Служби державної безпеки колишньої Німецької Демократичної Республіки
BUF (British Union of Fascists) — Британський союз фашистів
CAW (Centralne Archiwum Wojskowe, Rembertów) — Центральний військовий архів, Варшава, Рембертов
CIA (Central Intelligence Agency) — Центральне управління розвідки (ЦРУ), США
СІС (Counter Intelligence Agency) — Корпус контррозвідки, спецслужба армії США під час Другої світової війни та на початку «холодної війни»
CIUS (Canadian Institute of Ukrainian Studies) — Канадський інститут українських досліджень
CŻKH (Centralna Żydowska Komisja Historyczna) — Центральна єврейська історична комісія, один із відділів Центрального комітету польських євреїв, який досліджував історичні документи Голокосту, 1944-1947 роки
DDR (Deutsche Demokratische Republik) — Німецька Демократична Республіка (НДР)
DP (displaced person(s)) — переміщені особи
FHO (Fremde Heere Ost) — Німецька військова розвідка на Східному фронті
Gestapo (Geheime Staatspolizei) — Таємна державна поліція Третього рейху в 1933-1945 роках, входила до складу МВС Німеччини, а з 1939 року — до Головного управління імперської безпеки (RSHA)
GUF (Gruppi universitari fascisti) — університетський підрозділ Національної фашистської партії Італії (PNF)
НА (Hauptabteilung) — Головне управління (Міністерства державної безпеки НДР)
HJ (Hitlerjugend) — молодіжна організація NSDAP Німеччини, 1926-1945 роки
HRO (Hrvatska revolucionama organizacija) — Хорватський революційний рух (хорв. Ustaśa)
HSLS (Hlinkova slovenskä l’udovä strana) — клерикально-націоналістична словацька партія, яка існувала в 1906-1945 роках в Австро-Угорщині, Чехословаччині та Першій Словацькій республіці
503


HURI (Harvard Ukrainian Research Institute) — Гарвардський інститут українських досліджень INS (The United States Immigration and Naturalization Service) — Служба імміграції і натуралізації США
KAW (Karta, Archiwum Wschodnie in Warsaw) — Карта, Архів у Варшаві
LAF (Lietuvos aktyvisty frontas) — Литовський фронт активістів
LN-W (Landesarchiv Nordrhein-Westfalen) — Регіональний архів Північний Рейн-Вестфалія MfS (Ministerium fur Staatssicherheit) — Міністерство державної безпеки НДР
МІ6 — розмовна назва Іноземної секції (Британської) Секретної розвідувальної служби (SIS) MNR (Movimiento Nacionalista Revolucionario) — Революційний націоналістичний рух у Болівії
MSW (Ministerstwo Spraw Wewnętrznych) — Міністерство внутрішніх справ, Польща MSZ (Ministerstwo Spraw Zagranicznych) — Міністерство закордонних справ, Польща NARA (U.S. National Archives and Records Administration) — Національне управління архівів
і документації, США
NDH (Nezavisna Drzava Hrvatska) — Незалежна Держава Хорватія
NPD (Nationaldemokratische Partei Deutschlands) — Національно-демократична партія Німеччини
NSDAP (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei) — Націонал-соціалістична німецька робітнича партія
NSZ (Narodowe Siły Zbrojne) — Національні збройні сили, Польща
OKW (Oberkommando der Wehrmacht) — Верховне головнокомандування вермахту
ONR (Obóz Narodowo-Radykalny) — Національно-радикальний табір, Польща
ОРС (Office of Policy Coordination) — Управління політичної координації (таємний операційний підрозділ ЦРУ)
OSS (Office of Strategic Services) — Управління стратегічних служб, перша об’єднана служба розвідки США, створена під час Другої світової війни
PAA (Provincial Archives of Alberta) - Архів провінції Альберта, Едмонтон, Канада
РААА (Politisches Archiv des Auswärtigen Amts in Berlin) — Політичний архів Міністерства закордонних справ у Берліні
PNF (Partito Nazionale Fascista) — Національна фашистська партія Італії
PRL (Polska Rzeczpospolita Ludowa) — Польська Народна Республіка
PZPR (Polska Zjednoczona Partia Robotnicza) — Польська об’єднана робітнича партія
RCMP (Royal Canadian Mounted Police) — Королівська канадська кінна поліція
RSHA (Reichssicherheitshauptamt) — Головне управління імперської безпеки, Німеччина
SD (Sicherheitsdienst) — Служба безпеки рейхсфюрера СС
SED (Sozialistische Einheitspartei Deutschlands) — Соціалістична єдина партія Німеччини SIFAR (Servizio Informazioni Forze Armatę) — Італійська військова розвідка
SIS (Secret Intelligence Service) — Секретна служба розвідки Великобританії
SS (Schutzstaffel) — воєнізовані формування Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії
StM (Staatsarchiv München) — Державний архів Мюнхена
SUOZUNzW (Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów we Wrocławiu) — Асоціація пам’яті жертв українських націоналістів у Вроцлаві
TShLA— Бібліотека й архів ім.Т.Шевченка у Лондоні, СУБ
UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration) — Адміністрація допомоги та відновлення Об’єднаних Націй
UB (Urząd Bezpieczeństwa) — Міністерство громадської безпеки Польщі, 1945-1954 роки USHMM (United States Holocaust Memorial Museum) — Меморіальний музей Голокосту UWI (Ukrainisches Wissenschaftliches Institut) — Український науковий інститут у Берліні VMRO (Vatreshna makedonska revoliutsionna organizatsia) — Внутрішня македонська революційна організація
504


VVN (Vereinigung der Verfolgten des Naziregimes) - Асоціація жертв нацистського режиму
ZAIG (Zentrale Auswertungs- und Informationsgruppe des MfS) — Центральна аналітична та інформаційна група Міністерства державної безпеки НДР
ZniO (Zakład Narodowy im.Ossolińskich we Wrocławiu) — Національна бібліотека ім. Оссолін- ських у Вроцлаві, Польща
Список скорочень українських та російських назв
АБН - Антибільшовицький блок народів
АУНР - Армія Української Народної Республіки
АЦДВР - Архів центру досліджень визвольного руху
ГАРФ (Государственный архив Российской Федерации) - Державний архів Російської Федерації
ГДА СБУ - Галузевий державний архів Служби Безпеки України
ГУНМ - Група української національної молоді
ДАЛО - Державний архів Львівської області
ЗП УГВР - Закордонне представництво УГВР
ЗУНР - Західно-Українська Народна Республіка
34 ОУН - Закордонні частини ОУН
КАУМ - Католицька акція української молоді
КДБ (Комитет государственной безопасности СССР, КГБ) - Комітет державної безпеки СРСР
КСПСБ - Комітет зі спорудження пам’ятника Степанові Бандері
КОНР (Комитет освобождения народов России) - Комітет визволення народів Росії
КП(б)У - Комуністична партія більшовиків України
КПЗУ - Комуністична партія Західної України.
КПСС (Коммунистическая партия Советского Союза) - Комуністична партія Радянського Союзу
КПУ - Комуністична партія України
КУК - Комітет українців Канади, з 1989 - конгрес
КУН - Конгрес українських націоналістів
ЛНАУ - Львівський Національний аграрний університет
ЛУН - Легія українських націоналістів
МВД (Министерство внутренних дел СССР) - Міністерство внутрішніх справ СРСР, МВС
МГБ (Министерство государственной безопасности СССР) - Міністерство державної безпеки СРСР, МДБ
НКВД (Народный комиссариат внутренних дел СССР) - Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, НКВС
НКГБ (Народный комиссариат государственной безопасности СССР) - Народний комісаріат державної безпеки СРСР, НКДБ
НРУ - Народний Рух України
НТС (Национально-трудовой союз российских солидаристов) - Національно-трудовий союз російських солідаристів
ОбУВБ - Об’єднання українців у Великій Британії
ОВКУГ - Організація вищих класів українських гімназій
ОУН(б) - Організація українських націоналістів, бандерівців
ОУН(з) - Організація українських націоналістів за кордоном
ОУН(м) - Організація українських націоналістів, мельниківців
ПСПУ - Прогресивна соціалістична партія України
ПУН - Провід українських націоналістів
РГАСПИ (Российский государственный архив социально-политической истории) - Російський державний архів соціально-політичної історії
505


РГВА (Российский государственный военный архив) - Російський державний військовий архів
РОА (Русская освободительная армия) - Російська визвольна армія
РФП (Российская фашистская партия) - Російська фашистська партія
СБ - Служба безпеки ОУН(б)
СБУ - Служба безпеки України
СНПУ - Соціал-національна партія України
СНУМ - Спілка незалежної української молоді
СССР (Союз Советских Социалистических Республик) - Союз Радянських Соціалістичних Республік
СУБ - Союз українців у Великій Британії
СУМ - Спілка української молоді
СУН - Спілка українських націоналістів
СУНМ - Спілка української націоналістичної молоді
СУФ - Союз українських фашистів
УАВВ - Українська асоціація ветеранів війни
УВО - Українська визвольна організація
УВУ - Український вільний університет
УВФ - Український визвольний фронт
УГА - Українська галицька армія
УГВР - Українська головна визвольна рада
УІНП - Український інститут національної пам’яті
УККА - Український конгресовий комітет Америки
УКС - Український католицький союз
УНА - Українська національна асамблея
УНА - Українська національна армія
УНДО - Українське національно-демократичне об’єднання
УНДП - Українська національно-демократична партія
УНСО - Українська національна самооборона
УНК - Український національний комітет
УНО - Українське національне об’єднання
УНП - Українська народна партія
УНР - Українська Народна Республіка
УНР - Українська національна рада
УНФ - Українська національна федерація Канади
УПА - Українська повстанська армія
УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСРП - Українська соціалістично-радикальна партія
УЦК - Український центральний комітет
ЦДАВО - Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
ЦДАГО - Центральний державний архів громадських об’єднань України
ЦДВР - Центр досліджень визвольного руху
ЦДІАЛ - Центральний державний історичний архів у Львові
ЦНВ - Центр національного відродження імені Степана Бандери
ФНЄ - Фронт національної єдності, українська націоналістична організація у Польщі, 1933- 1941 роки
ФСБ РФ (Федеральная Служба Безопасности Российской Федерации) - Федеральна служба безпеки Російської Федерації
506


Глосарій
бандерівщина (укр.), бандеровщина (рос.): термін, який вживають в українській і російській мовах, описуючи рух Бандери, ОУН чи УПА.
Бандерофобія: термін, який вживають у пострадянських крайніх правих колах; визначає критичне ставлення до Бандери й ОУН, позначає ворожість до української культури.
Вождеві Слава! (укр.): українське фашистське вітання, ухвалене на II Великому зборі ОУН у Римі 1939 року.
ГУЛАГ (рос.): скорочена назва урядового закладу, який управляв основними радянськими трудовими таборами з украй поганими умовами для ув’язнених.
драгоманівці (укр.): зневажливий термін, який застосував Дмитро Донцов стосовно до Михайла Драгоманова та інших поміркованих українських мислителів раннього періоду, зокрема Михайла Грушевського й Івана Франка.
колгосп (укр.): колективне сільськогосподарське підприємство в СРСР.
куркуль (рос.і укр.): заможний селянин у царській Росії; в радянський період — зневажлива назва заможного селянина.
область (укр. і рос.): область, перший рівень адміністративного поділу України.
палінгенезис: концепція відродження чи відтворення нації, запроваджена в дослідженнях фашизму Роджером Гріффіном.
панахида (укр.): церковна поминальна служба.
перебудова (укр.): період політичних перетворень, які здійснювала Комуністична партія Радянського Союзу; асоціюється з Михайлом Горбачовим.
Пласт: українська скаутська організація, заснована у Львові 1911 року; заборонена владою II Речі Посполитої — 1928 року на Волині, а 1930 року — в Східній Галичині; у післявоєнний час у країнах Західного блоку «Пласт» відновлено зусиллями українських політичних емігрантів (в Україні — після розпаду Радянського Союзу).
Поглавник (хорват.): вождь.
Провідник (укр.): вождь.
Просвіта (укр.): товариство, створене 1868 року в українській Галичині для збереження і развитку української культури та освіти населення.
район (укр.): другий рівень адміністративного поділу України.
Слава Україні! (укр.): це українське фашистське вітання, яке запровадили члени Ліги українських фашистів, і потім запозичила ОУН; ОУН(б) доповнила його, додала у відповідь вигук «Героям слава!».
Соборність (укр.): уніфікація всіх українських територій в одній державі.
Тризуб (укр.): тризуб, Державний (малий) герб України.
хохол (укр.): традиційний український козацький стиль стрижки — довге пасмо волосся на маківці чи спереду поголеної голови; також презирливе прізвисько етнічних українців.
Caudillo (ісп.): вождь.
coupe detat (фр.): державний переворот, путч чи повалення уряду.
Ehrenhaft (нім.): почесний арешт відповідно до прусського права, означає арешт без додаткових покарань і обмежень (наприклад, примусових робіт).
Ehrenhäftling чи Sonderhäftling (нім.): «почесні ув’язнені» чи «спеціальні політичні ув’язнені» — особливо важливі політичні ув’язнені, до яких у нацистській Німеччині ставились по-особливому.
Einsatzgruppen (нім., у одн. Einsatzgruppe): «оперативні групи», «спецпризначенці», які вбивали величезну кількість мирних мешканців, переважно розстрілюючи їх; була задіяна на 507


окупованих німцями територіях, після вторгнення в Польщу в вересні 1939 року й під час операції Barbarossa з червня 1941 року.
Einsatzkommando (нім.): «ескадрон смерті», підгрупи Einsatzgruppen.
Endecja (пол.), ендеція: Національно-демократична партія і націоналістичний політичний рух правого сектора, який існував у Польщі з кінця XIX століття до кінця існування II Речі Посполитої 1939 року; головний ідейний лідер — Роман Дмовський.
Führer (нім.): вождь.
Führerprinzip (нім.): «принцип фюрерства» — встановлені фундаментальні принципи політичної влади в фашистських партіях, державах і рухах.
Hilfspolizei (нім.): місцева «допоміжна поліція», яка працювала на німецьку окупаційну владу; в Україні ці підрозділи також називалися українською міліцією; німецька адміністрація називала їх Schutzmannschaften.
kresowiacy (пол.), креси: особи, депортовані з колишніх східних польських територій.
Ostministerium (нім.): міністерство у справах окупованих східних територій; у червні 1941 року його створив Адольф Гітлер і очолив Альфред Розенберг.
National Captive Committee (англ.): Національний комітет поневолених народів — організація, яка складається з кількох антикомуністичних емігрантських груп, що виступали проти Радянського Союзу — за звільнення своїх країн (з позиції націоналістичних ідеологій).
rynek (пол.): ринок.
Sanacja (пол.): санація чи оздоровлення — польський політичний рух, який прийшов до влади після державного перевороту Юзефа Пілсудського в травні 1926 року.
Schutzmannschaften (нім.): допоміжні батальйони колаборантської місцевої поліції в країнах, окупованих нацистською Німеччиною.
Sejm (польськ.): нижня палата польського парламенту.
Sicherheitsdienst (нім.): служба безпеки (СД) — розвідувальна служба нацистської партії; 1939 року її передали у підпорядкування РЗГА.
Sicherheitspolizei (нім.): поліція безпеки — в період між 1936 і 1939 роками в ній об’єднувалися гестапо (державна таємна поліція) й кріпо (кримінальна поліція); 1939 року її об’єднали зі РЗГА, але цей термін і далі використовували (неофіційно) до падіння Третього рейху.
Strasse (нім.): вулиця.
Übermensch (нім.): надлюдина.
Vodca (слов.): вождь.
vogelfrei (нім.): поза законом.
völkisch (нім.): популіст чи націоналіст, расист.
Wódz (пол.): вождь.
508


Бібліографія
Список фондів
Archiwum Akt Nowych w Warszawie, AAN
- Ministerstwo Spraw Zewnętrznych, MSZ
- Ambasada w Rzymie
Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, AŻIH
- 229 Teka Lwowska
- 301 Survivor testimonies collected by the Central Jewish Historical Commission
- 302 Memoirs and Survivor testimonies collected by the Central Jewish Historical Commission
Archives of the Stepan Bandera Museum in London, ASBML
- Document collection
Archives of the Shevchenko Scientific Society in New York, ASSS
- Ivan Kedryn-Rudnyts’kyi Archives
Archiv, Gedenkstätte und Museum Sachsenhausen, AGMS
- Justiz Sowjetunion, JSU 1 (Soviet Sachsenhausen trial)
Bayerisches Hauptstaatsarchiv, BayHStA
- Landeskriminalamt 271
Biblioteka Narodowa w Waszawie, BN
- Dmitro Dontsov Archives
Bundesarchiv - Militärarchiv in Freiburg, BA-MA
- RW 2 Chef des OKW mit Wehrmachtrechtsabteilung
- RW 4 OKW/Wehrmachtsführungsstab
- RH 24 Generalkommandos der Armeekorps
- RH 26 Divisionen
- RH 2 OKH Operationsabteilung
Bundesarchiv Berlin, BAB
- R 58 Reichssicherheitshauptamt
- R 6 Reichsministerium für die Besetzen Ostgebiete
- NS 26 Hauptarchiv NSDAP
- NS 19 Persönlicher Stab Reichsfuhrer SS
Bundesarchiv Koblenz, ВАК
- R 43 II Reichskanzlei
- В 206 Bundesnachrichtendienst
- В 362 Bundesgerichtshof
Bundesbeauftragte für die Unterlagen des Staatssicherheitsdienstes, BStU, Berlin
- MfS Ministerium für Staatssicherheit der DDR
- MfS Hauptabteilung IX
- MfS Zentrale Auswertungs- und Informationsgruppe, ZAIG
Karta, Archiwum Wschodnie in Warsaw, KAW
- Collection of Testimonies
Landesarchiv Nordrhein-Westfalen, LN-W
- Staatsanwaltschaft bei dem Landgericht Bonn
National Archives and Records Administration, NARA
- RG 263, E ZZ-18, Stephen (Stepan) Bandera Name File
Politisches Archiv des Auswärtigen Amtes in Berlin, PAAA
- Politische Abteilung XII
Provincial Archives of Alberta, PAA
- Біла книга ОУН. Про діверсію-бунт Яри-Бандера
Staatsarchiv München, StM
- Staatsanwaltschaften
- Pol. Dir. München 9281
Stadtarchiv München
- Pol. Oir. 843.
Taras Shevchenko Library and Archives of the SUB in London, TShLA
- Collection of Photographs
509


United States Holocaust Memorial Museum, USHMM
- RG 31 Ukraine
Wiener Library for the Study of the Holocaust & Genocide, London
- Collection of Photographs
Zakład Narodowy im. Ossolińskich we Wrocławiu, ZNiO
- Manuscripts
Архів Центру дослідження визвольного руху, ЦДВР
- Собрание документов и фотографий
Галузевий державний архів Служби безпеки України, ГДА СБУ
- Ф. 13 Документы допросов
Державний архів Львівської области, ДАЛО
- Ф.121 Львівське воєводське управління державної поліції
Центральний державний історичний архів у Львові, ЦДІАЛ
- f. 205 Прокуратура Апеляційного суду м.Львів
- f. 371 Степан Шухевич
Центральний державний архів громадських об’єднань України, ЦДАГО
- Ф. 1 Центральний комітет компартії України
- Ф. 4620 Колекція документів з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ЦДАВО
- Ф. 3833 Краєвий провід Організації українських націоналістів на західноукраїнських землях
Архив Федеральной службы безопасности Российской Федерации, Архив ФСБ
- N 19092, Процесс Заксенхаузен
Государственный архив Российской Федерации, ГАРФ
- Ф. R-9478 Главное управление по борьбе с бандитизмом МВД СССР
Российский государственный архив социально-политической истории, РГАСПИ
- Ф. 17 Центральный комитет КПСС
Российский государственный военный архив, РГВА
- f. 308 Трофейные документы Польской разведывательной службы
Газети
- ABN Correspondance, 1960-1985
- DefendingHistory.com, (http://defendinghistory.com/), 2009-2011
- Edmonton Journal, 2010
- Express Poranny, Lwów, 1934-1936
- Gazeta Lwowska, 1934-1936
- Ilustrowany Kury er Codzienny, 1934-1936
-Komar, 1934
- Labour Focus on Eastern Europe, 1982
- Neues Deutschland, 1959
- Novy і Chas, 1934-1936
- The New York Review of Books, 2010
- Rzeczpospolita. Plus Minus, 2007
- Der Spiegel, 1961-1962
- Süddeutsche Zeitung, 1950
- Ukrainian Echo, 1980-1984
- The Ukrainian Weekly, New Jersey, 1985, 1988, 1997
- Авангард. Журнал української молоді, 1979
- Бандерівець: Інформаційний бюлетень Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана
Бандери, 2000-2006
-Гомін України, 1959-2009
- Ідея і чин. Орган Крайової Управи Спілки української молоді в Німеччині
- Комсомольская правда, 1959
510


- Ленінська молодь, 1951
- Львівська газета, 2004
- Львовская правда, 1951, 1988-1990
- Правда України, 1989-1990
- Радянська Україна.Орган Центрального Комітету КП(б)У Верховної Ради і Ради міністрів
Української РСР, 1943-1959, 1990
- Рогатинське слово, Рогатин, 1941
- Розбудова нації, 1928-1932
- Самостійна Україна, 1941
- Сурма, 1928-1932 - Сурма, 1951
- Шлях перемоги, 1954-1991
- Українська думка, 1959-1990
- Українське слово, 1941
- Вільна Україна, Орган львівського обкому і міськкому КП(б)У, Обласної міської ради та
Міської ради депутатів трудящих, 1944-1949
- Вісник Історико-меморіального музею Степана Бандери, 2006
- Вісті. Газета Львівського державного аграрного університету, 2002-2009
- Високий замок, 1992
- Визвольний шлях, 1959-2009
- За радянську Україну. Газета політичного управління військ Червоної армії Південно-захід¬
ного напрямку, 1941
- За вільну Україну, 1990-2004
-Zaxid.net, (http://zaxid.net/), 2009-2011
Кінострічки
- Ana Boguslavskaja and Oleg Schilowski (film directors), Die Bandera-Bande. Guerilla-Kämpfer
im 2. Weltkrieg. Discovery Channel 2009.
- Deutsche Wochenschau - Nr. 566 /29/ 10.07.1941.
- Walter Moßmann, Didi Danquart (film directors), Menschen und Strassen. Lemberg -geöffnete
Stadt, SWF and arte 1993.
- USHMM Film Archive, tape 402, story RG-60.0441.
- Юрій Дюканов (режисер), Три любові Степана Бандери. Вікна, 1998.
- Документальний фільм-репортаж про церемонію відкриття пам’ятника Степану Бандері,
який транслювало Львівське телебачення 13 жовтня 2007 р.
- А.Федорів (режисер), Відколи пам ятає історія, Укркінохроніка, 1969.
- Олесь Янчук (режисер), Голод-33, Кіностудія ім.Довженка, 1991.
- Олесь Янчук (режисер), Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені, Олесь-фільм, 1995.
- Олесь Янчук (режисер), Нескорені, Олесь-фільм, 2000.
- Олесь Янчук (режисер), Залізна сотня, Олесь-фільм, 2004.
- Валерий Исаков (режиссёр), До последней минуты, Одесская киностудия, 1973.
- Ф. Карпинский (режиссёр), С маршрута не вернулись, Укркінохроніка, 1975.
- Вахтанг Кіпіані (режисер), Степан Бандера, 2009.
- Леонид Луков (режиссёр), Об этом забыть нельзя, Киностудия им.Горького, 1954.
- Сергій Сотніченко, Тарас Ткаченко та Олена Ножекіна (режисери), Ціна свободи, Кінотур,
2008.
- В.Сичевський (режисер), Народ звинувачує , Укркінохроніка, 1959.
- Є. Татарець (режисер), Войовничі атеїсти, Укркінохроніка, 1985.
- Л. Удовенко (режисер), Вбивця відомий, Київнаукфільм, 1972.
Інтерв’ю
Михайло Балабанський, 9 травня 2008, Воля Задеревацька.
Михайло Білан, 10 липня 2008, Лондон.
Михайло Климчук, 14 травня 2008, Лондон.
Ірена Козак, 16 лютого 2008, Мюнхен.
Андрій Куцан, 14 лютого 2008, Мюнхен.
511


Микола Хорда, 16 травня 2008, Львів.
Оксана Хорда, 14 травня 2008, Дубляни.
Степан Лесів, 18 травня 2008, Старий Угринів
Василь Олесків, 27 листопада 2008, Берлін/Лондон.
Юрій Назарук, 15 травня 2008, Львів.
Андрій Парубій, 12 травня 2006, Львів.
Андрій Ребет, 22 лютого 2008, Мюнхен.
Володимир Снітинський, 2 червня 2008, Дубляни.
Євген Стахів, 11 листопада 2008, Берлін/Нью Джерси.
[имя не разглашается], 17 лютого 2008, Мюнхен.
Література
Abramson, Henry. A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917-1920. Cambridge: Harvard University Press, 1999.
Adamczyk, Mieczysław and Gmitruk, Janusz and Koseski, Adam ed., Ziemie Wschodnie. Raporty Biura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj 1943-1944. Warsaw: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego and Wyższa Szkoła Humanistyczna im.Aleksandra Gieysztora, 2005.
Ainsztein, Reuben. Jewish Resistance in Nazi-Occupied Eastern Europe. London: Paul Elek, 1974.
Amar, Tarik Cyril. “A Disturbed Silence: Discourse on the Holocaust in the Soviet West as an Anti-Site of Memory.” In The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses, edited by Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin, 158- 84. Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014.
Anders, Karl. Mord auf Befehl. Der Fall Stachynskij. Tübingen: Fritz Schlichtenmayer, 1963. Anderson, Benedickt. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London: Verso, 1983.
Arendt, Hannah. Eichmann in Jerusalem. A Report on the Banality of Evil. New York: Penguin, 1994.
Armstrong, John A. Ukrainian Nationalism. New York: Columbia University Press, 1963.
Armstrong, John A. “Heroes and Human: Reminiscences Concerning Ukrainian National Leaders During 1941-1944,” The Ukrainian Quarterly, LI, no. 2-3 (1995): 213-27.
Assmann, Aleida. Der lange Schatten der Vergangenheit. Erinnerungskultur und Geschichtspolitik. Bonn: C.H.Beck, 2007.
Augsberger, Janis. “Ein anti-analythisches Bedürfnis. Bruno Schulz im Grenzbereich zwischen Poetik und Politik.” In Politische Mythen im 19. und 20. Jahrhundert in Mittel- und Osteuropa, edited by Heidi Hein-Kircher and Hans Hahn, 25-44. Marburg: Herder Institut, 2006.
Backes, Uwe. “‘Rchtsextremismus’—Konzeption und Kontroversen.” In Rechtsextreme Ideologien in Geschichte und Gegenwart, edited by Uwe Backes, 15-52. Köln: Böhlau, 2003.
Bandera, Stephen. “Family Name Cleared,” Edmonton Journal, 9 February 2010.
Barkan, Elazar and Cole, Elizabeth A. and Struve, Kai. Shared History - Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007.
Bartov, Omer. Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. Princeton: Princeton University Press, 2007.
Bartov, Omer. “Eastern Europe as the Site of Genocide.” The Journal of Modern History Vol. 80, No. 3 (2008): 557-93.
Bartov, Omer. “Wartime Lies and Other Testimonies: Jewish-Christian Relations in Buczacz, 1939— 1944.” East European Politics and Societies Vol. 26, No. 3 (2011): 486-511.
Bastow, Steve. “Integral Nationalism.” In World Fascism: A Historical Encyclopedia, edited by Cyprian P. Blamires, Vol. 1, 338. Santa Barbara, CA: ABC-CLIO, 2006.
Bauer, Yehuda. The Death of the Shtetl. New Haven: Yale University Press, 2009.
Bauerkämper, Amd. Die "radikale Rechte” in Großbritanien. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1991.
Bauerkämper, Amd. Der Faschismus in Europa 1918-1945. Stuttgart: Reclam, 2006. Bauerkämper, Amd. “Transnational Fascism: Cross-Border Relations between Regimes and Movements in Europe, 1922-1939.” East Central Europe 37 (2010): 214—46.
512


Berg, Nicolaus. Der Holocaust und die westdeutschen Historiker Erforschung und Erinnerung. Göttingen: Wallstein, 2003.
Bergesen, Albert. “Die rituelle Ordnung.” In Ritualtheorien. Ein einführendes Handbuch, edited by Andrea Belliger and David J. Krieger, 49-76. Opladen: Westdeutscher Verlag, 1998.
Berkhoff, Karel and Carynnyk, Marco. “The Organisation of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: laroslav Stets’ko’s 1941 ZhyttiepysHarvard Ukrainian Studies Vol. 23, No. 3^1 (1999): 149-84.
Berkhoff, Karel. Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. Cambridge: Belknap Press of Harvard University, 2004.
Bihl, Wolfdieter. “Aufgegangen in Großreichen: Die Ukraine als österreichische und russische Provinz.” In Geschichte der Ukraine, edited by Frank Golczewski, 128-57. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1993.
Bilsky, Leora. Transformative Justice. Israeli Identity on Trial. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2004.
Bilsky, Leora. “The Eichmann Trial and the Legacy of Jurisdiction.” In Politics in Dark Times: Encounters with Hannah Arendt, edited by Seyla Benhabib, Roy Thomas Tsao, Peter J. Verovsek, 198-218. Cambridge: Cambridge University Press, 2010.
Binodich, Mark “Controversies surrounding the Catholic Church in Wartime Croatia, 1941- 45.” Totalitarian Movement and Political Religions, Vol. 7, No. 4 (2006): 429-57.
Bizeul, Yves. “Theorien der politischen Mythen und Rituale.” In Politische Mythen und Rituale in Deutschland, Frankreich und Polen, edited by Yves Bizeul. Berlin: Duncker & Humboldt, 2000.
Boeckh, Katrin. Stalinismus in der Ukraine: Die Rekonstruktion des sowjetischen Systems nach dem Zweiten Weltkrieg. Wiesbaden: Harrassowitz, 2007.
Bohunov, Serhii ed., Poliaky ta Ukra'intsi mizh dvoma totalitarnymy systemamy 1942-1945, Vol. 4. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2005.
Boll, Bernd. “Zloczow, Juli 1941: Die Wehrmacht und der Beginn des Holocaust in Galizien.” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 50 (2002): 899-917.
Boll, Bernd. “Złoczów, July 1941: The Wehrmacht and the Beginning of the Holocaust in Galicia.” In Crimes of War. Guilt and Denial in the Twentieth Century, edited by Omer Bartov and Atina Grossmann and Mary Nolan, 61-99. New York: The New York Press, 2002.
Borodziej, Włodzimierz. Geschichte Polens im 20. Jahrhundert. Munich: C.H.Beck, 2010.
Brandon, Ray. “Hans Koch.” In Handbuch der völkischen Wissenschaften, edited by Ingo Haar and Michael Fahlbusch, 329-34. Munich: K. G. Saur, 2008.
Brandon, Ray and Lower, Wendy, ed. The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Brandon, Ray and Lower, Wendy, “Introduction.” In. The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization. edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 1-22. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Breitman, Richard and Goda, Norman J. W. Hitlers Shadow, Nazi War Criminals, U.S. Intelligence, and the Cold War. Washington: National Archives, 2010.
Bronislaw Pieracki: general brygady, minister spaw wewnętrznych, poseł na Sejm, mąż stanu, człowiek. Warsaw: Instytut Propagandy Państwowo-Twórczej, 1934.
Broszat, Martin. “Die Eiserne Garde und das Dritte Reich. Zum Problem des Faschismus in Ostmitteleuropa.” In Politische Studien 9 (1958): 628-36.
Browning, Christopher. Ordinary men. Reserve Police Battalion 101 and the final solution in Poland. New York: HarperCollins, 1992.
Browning, Christopher. Remembering Survival. Inside a Nazi Labor Camp. New York: Norton, 2010.
Bruder, Franziska. “‘Der Gerechtigkeit dienen.’ Die ukrainischen Nationalisten als Zeugen im Auschwitz-Prozess.” In Im Labyrinth der Schuld. Täter—Opfer—Ankläger, edited by Irmtrud Wojak and Susanne Meinl, 133-62. Frankfurt: Campus Verlag, 2003.
Bruder, Franziska. “Kollaboration oder Widerstand? Die ukrainischen Nationalisten während des Zweiten Weltkrieges.” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 54 (2006): 20-44.
Bruder, Franziska.‘Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!” Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN) 1929-1948. Berlin: Metropol Verlag, 2007.
Burds, Jeffrey. “AGENTURA: Soviet Informants’ Networks and the Ukrainian Underground in Galicia, 1944-1948.” East European Politics and Societies Vol. ll,No.l (1996): 89-130.
513


Burds, Jeffrey. “Ethnicity, Memory and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives.” Comma. International Journal of Archives, No. 3-4 (2002): 69- 82.
Burds, Jeffrey. “The early Cold War in Soviet West Ukraine, 1944-1948.” The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, Number 1505. Pittsburg: The Center for Russian and East European Studies, 2001.
Burds, Jeffrey. “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948.” Cahiers du Monde russe 42, no. 2-4 (2001): 279-320.
Burds, Jeffrey. “Ukraine: The meaning of persecution. An American scholar reflects on the impact of the Ukrainian Jewish experience on international asylum law in the post-Soviet era.” Transitions online, 2 May 2006, http://www.sovhistory.neu.edu/Burds-Transitions.pdf (accessed, 6 November 2012).
Bussgang, Julian J. “Metropolitan Sheptytsky: A Reassessment,” Polin. Studies in Polish Jewrv Vol. 21 (2009): 401-25.
Bußmann, Walter, ed. Akten zur deutschen Auswärtigen Politik 1918-1945. Serie D, Band XIII. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1970.
Carynnyk, Marco. “Blind Eye to Murder: Britain, the United States and the Ukrainian Famine of 1933.” In Famine in Ukraine 1932-1933, edited by Roman Serbyn and Bohdan Krawchenko, 109-38. Edmonton: CIUS, University of Alberta, 1986.
Carynnyk, Marco. “Foes of our rebirth: Ukrainian nationalist discussions about Jews, 1929- 1947.” Nationalities Papers Vol. 39, No. 3 (2011): 315-52.
Chojnowski, Andrzej. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. Wrocław: Ossolineum, 1979.
Ciesielski, Stanisław and Hryciuk, Grzegorz and Aleksander Srebrakowski, Masowe deportacje ludności w Związku radzieckim. Toruń: Adam Marszałek, 2003.
Csäky, Moritz. Ideologie der Operette und Wiener Moderne. Ein kulturhistorischer Essay. Vienna: Böhlau, 1998.
Cybulski, Bogdan. “Stepan Bandera w więzieniach II Rzeczypospolitej i próby uwolnienia go przez OUN.”^c/a Universitatis Wratislaviensis 1033 (1989): 67-96.
Cybulski, Henryk. Czerwone noce. Warsaw: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1969.
Cyra, Adam. “Banderowcy w KL Auschwitz.” Studia nad faszyzmem i zbrodniami hitlerowskimi, Vol. XXX (2008): 383-432.
Dallin, Alexander. German Rule in Russia 1941-1945. A Study of Occupation Policies. London: Macmillan, 1957.
Dąbrowska, Maria. Dzienniki 1933-1945. Warsaw: Czytelnik, 1988.
David-Fox, Michael and Holquist, Peter and Martin, Alexander M., ed., The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses. Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014.
De Greiff, Pablo. “Theorizing Transnational Justice.” In Transnational Justice, edited by Melissa S. Williams, Rosenmary Nagy, and Jon Elster, 31-77. New York: New York University Press, 2012.
Dieckmann, Christoph and Quinkert, Babette and Tönsmeyer, Tatjana, ed. Kooperation und Verbrechen. Formen der “Kollaboration” im östlichen Europa 1939-1945. Göttingen: Wallstein, 2003.
Dieckmann, Christoph. “Lithuania in Summer 1941. The German Invasion and the Kaunas Pogrom.” In Shared History - Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941, edited by Elazar Barkan, Elizabeth A. Cole and Kai Struve, 355-85. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007.
Dietsch, Johan. Making Sense of Suffering. Holocaust and Holodomor in Ukrainian Historical Culture. Lund: Lund University, 2006.
Dorril, Stephen. MI6. Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service. New York: Simon & Schuster, 2002.
Draus, Jan. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie 1918-1946. Portret kresowej uczelni. Cracow: Księgarnia Akademicka, 2007.
Dumitru, Diana. “An Analysis of Soviet Postwar Investigation and Trial Documents and Their Relevance for Holocaust Studies.” In The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses, edited by Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin, 142-57. Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014.
Eagleton, Terry. Ideology’. An Introduction. New York: Verso, 1991. Eatwell, Roger. Fascism. A History. London: Chatto and Windus, 1995.
514


Eatwell, Roger and Larsen, Stein Ugevlik and Pinto, Antonio Costa, ed. Charisma and Fascism in Interwar Europe. London: Routledge 2007.
Eatwell, Roger. “The Nature of‘Generic Fascism’. The ‘fascist minimum’ and the ‘fascist matrix.’” In Comparative Fascist Studies. New Perspectives, edited by Constantin lordachi, 136-61. London: Routledge 2009.
Eikel, Markus and Sivaieva, Valentina. “City Mayors, Raion Chiefs and Village Elders in Ukraine, 1941-4: How Local Administrators Co-operated with the German Occupation Authorities.” Contemporary European History Vol. 23, No. 3 (2014): 405-28.
“Eiserne Garde,” in Enzyklopädie des Holocaust. Die Verfolgung und Ermordung der europäischen Juden, edited by Israel Gutman, Vol.l, 403^1. Munich: Piper, 1993.
Elliott, Mark R. “Soviet Military Collaborators during world War II.” In Ukraine during World War II: History and its Aftermath, edited by Yury Boshyk, 89-104. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta 1986.
Ennker, Benno and Hein-Kircher, Heidi. Der Führer im Europa des 20. Jahrhunderts. Marburg: Verlag Herder-Institut, 2010.
Erlikhman, Vadim. Poteri narodonaseleniia v XX veke: spravochnik. Moscow: Russkaia panorama, 2004.
Fäßler, Peter and Held, Thomas and Sawitzki, Dirk. Lemberg-Lwow-Eviv. Eine Stadt im Schnittpunkt europäischer Kulturen. Köln: Böhlau 1995.
Fatran, Gila “Holocaust and Collaboration in Slovakia in the postwar discourse.” In Collaboration with the Nazis. Public discourse after the Holocaust, edited by Roni Stauber, 186-211. New York: Routledge, 2011.
Finder, Gabriel N. and Prusin, Alexander V. “Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holocaust.” East European Jewish Affairs Vol. 34, No. 2 (2004): 95-118.
Fischer, Bernd J. ed. Balkan Strongmen. Dictators and Authoritarian Rulers of South Eastern Europe. West Lafayette: Purdue UP, 2007.
Flood, Christopher. Political Mvth: A Theoretical Introduction. New York: Garland Publishing, Inc. 1996.
Frank, Hans. Das Diensttagebuch des deutschen Generalgouverneurs in Polen 1939-1945. Stuttgart: Deutsch Vergals-Anstalt, 1975.
Friedländer, Saul. The Years of Extermination. Nazi Germany and the Jews 1933-1939. New York: HarperCollins, 1997.
Friedländer, Saul. Nachdenken über den Holocaust. Munich: C. H. Beck, 2007.
Friedman, Philip. “Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation.” In Roads to Extinction, edited by Philip Friedman, Ada June Friedman and Salo Baron, 176-208. New York: Jewish Publication Society, 1980. This article was first published in YIVO Annual of Jewish Social Science Vol. 12 (1958-1959): 259-63.
Fröhlich, Elke, ed. Die Tagebücher von Joseph Goebbels, Part II, Vol. 7 (Munich: K.G. Saur, 1993).
Fursenko, Aleksandr and Naftali, Timothy. 'One Hell of a GambleKhrushchev, Castro, Kennedy and the Cuban Missile Crisis 1958-1964. London: John Murray, 1998.
Gasparaitis, Siegfried. ‘“Verrätern wird nur dann vergeben, wenn sie wirklich beweisen können, daß sie mindestans einen Juden liquidiert haben.’ Die ‘Front Litauischer Aktivisten’ (LAF) und die antisowjetischen Aufstände 1941.” Zeitschrift fiir Geschichtswissenschaft Vol. 49 (2001): 886 904.
Geertz, Clifford. The Interpretation of Cultures. New York: Basis Books, 1973.
Geissbühler, Simon. Blutiger Juli. Rumäniens Vernichtungskrieg und der vergessene Massenmord an den Juden 1941. Padebom: Schöningh, 2013. Gellner, Ernest. Nations and Nationalism. Oxford: Blackwell, 1983.
Gentile, Emilio. “Fascism as Political Religion.” Journal of Contemporary History, Vol. 25, Nos. 2-3 (1990): 229-51.
Gentile, Emilio. The Sacralization of Politics in Fascist Italy. Cambridge Massachusetts: Harvard University Press, 1996.
Gentile, Emilio. “The Sacralisation of Politics: Definitions, Interpretations and Reflections on the Question of Secular Religion and Totalitarianism,” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 1, No. 1 (2000): 18-55.
Gentile, Emilio. The Origins of Fascist Ideology, 1918-1925. New York: Enigma, 2005.
Gentile, Emilio. “Mussolini as the Prototypical Charismatic Dictator.” In Charisma and Fascism in Interwar Europe, edited Roger Eatwell, Stein Ugevlik Larsen and Antonio Costa Pinto, 113-27. London: Routledge, 2007.
515


Gerhard, Jan. Łuny w Bieszczadach. Warsaw: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1959.
Gerlach, Christian. Extremely Violent Societies. Mass Violence in the Twentieth-Century World. Cambridge: Cambridge University Press, 2010.
Gerstenfeld-Maltiel, Jacob. My Private War: One Man s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis. London: Mitchell, 1993.
Giesen, Bernhard. “The Trauma of Perpetrators: The Holocaust and the Traumatic Reference of German National Identity.” In Cultural trauma and collective identity, edited by Jeffrey Alexander, 112-54. Berkeley, Calif.: University of California Press, 2004.
Gogun, Aleksandr. Partyzanci Stalina na Ukrainie. Nieznane działania 1941-1944. Warsaw: Bellona, 2010.
Golczewski, Frank. “Die Ukraine im Zweiten Weltkrieg.” In Geschichte der Ukraine, edited by Frank Golczewski, 241-60. Vandenhoeck & Ruprecht: Göttingen, 1993.
Golczewski, Frank. “Die Heimatarmee und die Juden,” in Die polnische Heimatarmee. Geschichte und Mythos der Armia Krajowa seit dem Zweiten Weltkrieg, edited by Bernhard Chiari, 635-76. Munich: Oldenbourg Wissenschaftsverlag, 2003.
Golczewski, Frank. “Die Kollaboration in der Ukraine.” In Kooperation und Verbrechen. Formen der “Kollaboration” im östlichen Europa 1939-1945, edited by Christoph Dieckmann, Babette Quinkert and Tatjana Tönsmeyer, 151-82. Göttingen: Wallstein, 2003.
Golczewski, Frank. “Shades of Grey: Reflections on Jewish-Ukrainian and German-Ukrainian Relations in Galicia.” In The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 114-55. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Golczewski, Frank. Deutsche und Ukrainer 1914-1939. Paderborn: Ferdinand Schöningh, 2010.
Goldberg, Anatol. Ilya Ehrenburg. Writing, Politics and the Art of Survival. London: Weidenfeld and Nicolson, 1984.
Goodfellow, Samuel Huston. Fascism as a Transnational Movement: The Case of Inter-War Alsace. Contemporary European History Vol. 22, No. 1 (2013): 87-106.
Grabner-Haider, Anton. Ideologie und Religion. Interaktion und Sinnsysteme in der modernen Gesellschaft. Vienna: Herder, 1981.
Grabowski, Jan. Hunt for the Jews. Betrayal and Murder in German-Occupied. Bloomington: Indiana University Press, 2013.
Grelka, Frank. Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42. Wiesbaden: Harrassowitz, 2005.
Griffin, Roger. International Fascism: Theories, Causes and the New Consensus. London: Arnold, 1998.
Griffin, Roger. The Nature of Fascism. London: Printer, 1991. Griffin, Roger. Fascism. Oxford: Oxford University Press, 1995.
Griffin, Roger. “General Introduction.” In International Fascism: Theories, Cases, and the New Consensus, edited by Roger Griffin, 1-15. Oxford: Oxford University Press, 1998.
Griffin, Roger. “Revolution from the Right: Fascism.” In Revolutions and the Revolutionary Tradition in the West 1560-1991, edited by David Parker, 185-201. Routledge, London, 2000.
Griffin, Roger and Feldman, Matthew. Fascism. Critical Concept in Political Science, edited by Roger Griffin and Matthew Feldman, Vol. 1-5. London and New York: Routledge, 2004.
Griffin, Roger. “General Introduction.” In Fascism. Critical Concept in Political Science, edited by Roger Griffin and Matthew Feldman, Vol. 1, 1-16. London and New York: Routledge, 2004.
Griffin, Roger and Loh, Werner, and Umland, Andreas ed. Fascism Past and Present, West and East. An International Debate on Concepts and Cases in the Comparative Study of the Extreme Right. Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2006.
Grose, Peter Operation Rollback: Americas Secret War behind the Iron Curtain. Boston: Houghton Mifflin, 2000.
Gross, Jan Tomasz. Polish Society under German Occupation: The Generalgouvernement, 1939- 1944. Princeton: Princeton University Press, 1979.
Gross, Jan Tomasz. Revolution from Abroad. The Soviet Conquest of Polands Western Ukraine and Western Belorussia. Princeton: Princeton University Press, 2002.
Gross, Jan Tomasz. Neighbors. The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland. Princeton: Princeton University Press, 2001.
Grünberg, Karol and Sprengel, Bolesław. Trudne sqsiedztwo. Stosunki polsko-ukraińskie w X-XX wieku. Warsaw: Książka i Wiedza, 2005.
Hadar, Alizia Rachel. The Princess Elnasari. Heinemann: London, 1963.
516


von Hagen, Mark. “Revisiting the Histories of Ukraine.” In A Laboratory of Transnational History: Ukraine and Recent Ukrainian Historiography, edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther, 25-50. Budapest: Central European University Press, 2009.
Hayes, Carlton Joseph Huntley. The Historical Evolution of Modern Nationalism. New York: The Macmillan Company, 1950.
Heer, Hans. “Einübung in den Holocaust: Lemberg Juni/Juli 1941.” Zeitschrift fur Geschichtswissenschaft Vol. 49, No. 5 (2001): 409-27.
Hein, Heidi. Der Pilsudski-Kult und seine Bedeutung für den polnischen Staat 1926-1939. Marburg: Verlag Herder Institut, 2002.
Heinen, Armin. Die Legion '‘Erzengel Michael” in Rumänien Soziale Bewegung und politische Organisation. Ein Beitrag zum Problem des internationalen Faschismus. Munich: Oldenbourg, 1986.
Hein-Kircher, Heidi. “Führerkult und Führermythos. Theoretische Reflexionen zur Einführung.” In Der Führer im Europa des 20. Jahrhunderts, edited by Benno Ennker and Heidi Hein- Kircher, 3 23. Marburg: Verlag Herder-Institut, 2010.
Henke, Lutz and Rossoliński, Grzegorz and Ther, Philipp, ed. Eine neue Gesellschaft in einer alten Stadt. Wroclaw: ATUT, 2007.
Himka, John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). Cambridge Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1983.
Himka, John-Paul. “Serfdom in Galicia.” Journal of Ukrainian Studies Vol. 9, No. 2 (1984): 3-28.
Himka, John-Paul. “Priest and Peasants: The Greek Catholic Church and the Ukrainian National Movement in Austria, 1867-1900.” In The Greek Catholic Church and Ukrainian Society in Austrian Galicia, edited by John-Paul Himka. Cambridge Mass.: Harvard University Ukrainian Studies Fund, 1986.
Himka, John-Paul. “Introduction.” In Engels and the Nonhistoric’ Peoples: The National Question in the Revolution of 1848, Roman Rosdolsky, edited by John-Paul Himka, 3-12. Glasgow: Critique Books, 1986.
Himka, John-Paul. “The Galician Triangle: Poles, Ukrainians, and Jews under Austrian Rule.” In Cross Current: A Yearbook of Central European Culture Vol. 12 (1993): 125—46.
Himka, John-Paul. “World Wars,” Encyclopedia of Ukraine, Vol. 5, edited by Volodymyr Kubiiovych, 722-28. Toronto: University of Toronto Press, 1993.
Himka, John-Paul. “Krakivski visti and the Jews, 1943: A Contribution to the History of Ukrainian- Jewish Relations during the Second World War.” Journal of Ukrainian Studies Vol. 21, No. 1-2 (1996): 81-95.
Himka, John-Paul. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. Basingstoke: Macmillan, 1998.
Himka, John-Paul. “Krakivs’ki visti: An Overview.” In Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays in Honor of Roman Szporluk, edited by Zvi Gitelman, Lubomyr Hajda, John-Paul Himka and Roman Solchanyk, 251-61. Cambridge, Mass.: HURI, 2000.
Himka, John-Paul. “A Central European Diaspora under the Shadow of World War II: The Galician Ukrainians in North America.” Austrian History Yearbook Vol. 37 (2006): 17-31.
Himka, John-Paul. “How Many Perished in the Famine and Why Does It Matter?” BRAMA, 2 February 2008, http://www.brama.com/news/press/2008/02/0802 02himka_famine.html.
Himka. John-Paul. “Review of Johan Dietsch, ‘Making Sense of Suffering’ and Stanyslav Vladyslavovych Kul’chyts’kyi, Holod 1932-1933 rr. v Ukraini iak henotsyd/Golod 1932- 1933 gg. V Ukraine как genotsid.’” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 8, No. 3 (Summer 2007): 683-94.
Himka, John-Paul. “Should Ukrainian Studies Defend the Heritage of OUN-UPA?” 10 February 2010, http://www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/UKL441.pdf (accessed 1 November 2011).
Himka, John-Paul. “Refleksje żołnierza Ukraińskiej Powstańczej Armii. Pamiętnik Ołeksandra Powszuka (1943-1944).” In Prawda historyczna a prawda polityczna w badaniach naukowych, edited by Bogusław Paź, 179-90. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2011.
Himka, John-Paul. “The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd.” Canadian Slavonic Papers Vol. LIII, No. 2-4 (2011): 209^3.
Himka, John-Paul. “Christianity and Radical Nationalism: Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Bandera Movement.” In State Secularism and Live Religion in Soviet Russia and Ukraine, edited by Catherine Wanner, 93-116. New York: Oxford University Press, 2012.
517


Himka, John-Paul. “The Reception of the Holocaust in Postcommunist Ukraine.” In Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe, ed. John-Paul Himka and Joanna Beata Michlic, 626-53. Lincoln: University of Nebraska Press, 2013.
Hobsbawm, Eric J. Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality. Cambridge: Cambridge University Press, 1992.
Hobsbawm, Eric and Ranger, Terence. The Inventing of Tradition. Cambridge: Cambridge University Press, 1992.
Holian, Anna. “Anticommunism in the Streets: Refugee Politics in Cold War Germany.” Journal of Contemporary History, Vol. 45, No. 1 (2010): 134-61.
Holian, Anna. Between National Socialism and Soviet Communism. Displaced Persons in Postwar Germany. Ann Arbor: University of Michigan Press, 2011.
Hrushevs’kyi, Mykhailo. History of Ukraine—Rus'. From prehistory to the eleventh century, edited by Andrzej Poppe and Frank Sysyn, translated by Marta Skorupsky, Vol. 1. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1997.
Hrycak, Jarosław. Historia Ukrainy 1772-1999. Narodziny nowoczesnego narodu. Lublin: Agencja Wschód, 2000.
Hrytsak, Yaroslav and Susak, Victor. “Constructing a National City: Case of Lviv.” In Composing Urban History and the Constitution of Civic Identities, edited by Czaplicka, John and Ruble, Blair A. and Crabtree, Lauren, 140-64. Washington: Johns Hopkins University Press, 2003.
Hryciuk, Grzegorz. Polacy we Lwowie 1939-1944. Życie codzienne. Warsaw: Książka i Wiedza, 2000.
Hundert, Gershon David. The YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, Vol. 2. New Haven: Yale Univ. Press, 2008.
Iliushyn, Ihor. “Kwestia ukarińska w planach polskiego rządu emigracyjnego i polskiego podziemia w latach drugiej wojny światowej.” In Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje, edited by Grzegorz Motyka and Dariusz Lebionka, 118-20. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002.
Ilnytzkyi, Roman. Deutschland und die Ukraine 1934-1945. Tatsachen europäischer Politik. Vol. 1-2. Munich: UNI, 1958.
lordachi, Constantin. Charisma, Politics and Violence: The Legion of the "Archangel Michael" in Inter-war Romania. Trondheim: Program on East European Cultures and Societies, Norwegian University of Science and Technology, 2004.
lordachi, Constantin, ed., Comparative Fascist Studies. New Perspectives. London: Routledge 2009.
lordachi, Constantin. “God’s chosen warriors. Romantic palingenesis, militarism and fascism in modem Romania.” In Comparative Fascist Studies. New Perspectives, edited by Constantin lordachi, 318-54. London: Routledge 2009.
lordachi, Constantin. “Fascism in Interwar East and Central and Southeastern Europe: Toward a New Transnational Research Agenda.” East Central Europe 37 (2010), 161-213.
Jelinek, Yeshayahu. The Parish Republic: Hlinka’s Slovak People’s Party, 1939-1945. New York: Columbia University Press, 1976.
Jobst, Kerstin. “Die ukrainische Nationalbewegung bis 1917.” In Geschichte der Ukraine, edited by Frank Golczewski, 158-71. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1993.
Johnson, Ian. A Mosque in Munich: Nazis, the CIA, and the Muslim Brotherhood in the West. Boston: Houghton Mifflin Harcourt, 2010.
Jockusch, Laura. Collect and Record! Jewish Holocaust Documentation in Early Postwar Europe. Oxford: Oxford University Press, 2012.
Jones, Eliyahu. Żydzi Lwowscy w okresie okucpacji 1939-1945. Łódź: Oficyna Bibliofilów, 1999.
Kallis, Aristotle A. “Fascism, ‘Charisma’ and ‘Charismatisation’: Weber’s Model of ‘Charismatic Domination’ and Interwar European Fascism.” Totalitarian Movements and Political Religions, Vol. 7, No. 1 (2006): 25-43.
Kallis, Aristotle A. Genocide and Fascism. The Eliminationist Drive in Fascist Europe. New York: Routledge, 2009.
Kappeler, Andreas. “Hans Koch (1894-1959).” In Osteuropäische Geschichte in Wien. 100 Jahre Forschung und Lehre an der Universität, edited by Arnold Suppan, Marija Wakounig, Georg Kastner, 228-54. Innsbruck: Studien Verlag, 2007.
Kappeler, Andreas. “From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainian History.” In A Laboratory of Transnational History: Ukraine and Recent Ukrainian Historiography, 518


edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther, 51-80. Budapest: Central European University Press, 2009.
Kasianov, Georgiy and Ther, Philipp ed. A Laboratory of Transnational History: Ukraine and Recent Ukrainian Historiography. Budapest: Central European University Press, 2009.
Katchanovski, Ivan. “Terrorists or National Heroes.” Paper presented at the Annual Conference of the Canadian Political Science Association, Concordia University, Montreal, Canada, June 1-3, 2010. Forthcoming.
Kershaw, Ian. The Hitler Myth ’. Image and Reality in the Third Reich. Oxford: Clarendon Press, 1987.
Kershaw, Ian. Hitler, 1896-1936: Hubris. New York: W.W. Norton, 1999-2000. Kershaw, Ian. Hitler, 1936-1945: Nemesis. London: Penguin, 2000.
Kessler, Renata, ed. The Wartime Diary of Edmund Kessler (Boston: Academic Studies Press, 2010).
Khalili, Laleh. Heroes and Martyrs of Palestine. The Politics of National Commemoration. Cambridge: Cambridge University Press, 2007.
Kolkova, Stanislava. “Das Bild von Jozef Tiso als ‘Führer mit christlichem Antlitz’ und ‘Symbol der slowakischen Unabhängigkeit in Vergangenheit und Gegenwart—Versuch einer Annährung.” In Der Führer im Europa des 20. Jahrhunderts, edited by Benno Ennker and Heidi Hein-Kircher, 253-75. Marburg: Verlag Herder-Institut, 2010.
Korb, Alexander. “Understanding Ustaśa violence.” Journal of Genocide Research Vol. 12, No. 1-2 (2010): 1-18.
Korman, Aleksander. Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej. Wroclaw: Nortom, 2002.
Korman, Aleksander. Ludobójstwo UPA na ludności polskiej. Dokumentacja fotograficzna. Wrocław: Nortom, 2003.
Korzec, Paweł. “Polen und der Minderheitenschutzvertrag (1918-1934).” Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 22, 4 (1975): 515-55.
Koselleck, Reinhard. “Einleitung.” In Der politische Totenkult. Kriegerdenkmäler in der Moderne, edited by Reinhard Koselleck and Michael Jeismann. Munich: Fink, 1994.
Kosyk, Volodymyr. Das Dritte Reich und die ukrainische Frage: Dokumente, 1934-1944. Munich: Ukrainisches Institut, 1985.
Kosyk, Volodymyr. L’Allemagne national-socialiste et l’Ukraine. Paris: Publications de l’Est eu- ropeen, 1986.
Kosyk, Volodymyr. The Third Reich and Ukraine. New York: Peter Lang, 1993.
Krajewski, Stanisław. “Auschwitz als Herausforderung.” In Unbequeme Wahrheiten. Polen und sein Verhältnis zu den Juden, edited by Helga Hirsch, 116-33. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2008.
Krawchenko, Bohdan. “Soviet Ukraine under Nazi Occupation, 1941-44.” In Ukraine during World War II: History and its Aftermath, edited by Yury Boshyk, 15-37. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta 1986.
Kruglov, Alexander. “Jewish Losses in Ukraine, 1941-1944.” In The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 272-90. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Kruk, Tadeusz. Karabin i menażka. Warsaw: Czytelnik, 1964.
Kubicek, Paul. “What Happened to the Nationalists in Ukraine?” Nationalism & Ethnic Politics Vol. 5, No. 1 (1999): 29^15.
Kubiiovych, Volodymyr ed., Encyclopedia of Ukraine, Vol. 5. Toronto: University of Toronto Press, 1993.
Kudelia, Serhyi. “Choosing Violence in Irregular Wars: The Case of Anti-Soviet Insurgency in Western Ukraine. The Case of Anti-Soviet Insurgency in Western Ukraine.” East European Politics and Societies and Cultures, 26 November 2012: 1-33.
Kulińska, Lucyna and Roliński, Adam. Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Malopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Polskiego Państwa Podziemnego 1943- 1944. Cracow: Księgarnia Akademicka, 2004.
Kulińska, Lucyna. Działalność terrorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukraińskich w Polsce w latach 1922-1939. Cracow: Księgarnia Akademicka, 2009.
Kuzio, Taras: “Radical Nationalist Parties and Movements in Contemporary Ukraine before and after Independence: The Right and Its Politics, 1989-1994.” Nationalities Papers Vol. 25, No.2 (1997): 211—42.
519


Lalande, Julia. ”Building a Home Abroad" - A Comparative Study of Ukrainian Migration, Immigration Policy and Diaspora Formation in Canada and Germany after the World War II (Dissertation submitted at the University of Hamburg, 2006).
Lambert, Peter and Mallett, Robert. “Introduction: The Heroisation-Demonisation Phenomenon in Mass Dictatorships.” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 8, No. 3-4 (2007): 453-63.
Le Goff, Jacques. Geschichte und Gedächtnis. Frankfurt and New York: Campus Verlag, 1992.
Lenkavs’kyi, Stepan. Murdered by Moscow: Petlura, Konovalets, Bandera, three leaders of the Ukrainian National Liberation Movement, Assassinated at the Orders of Stalin and Khrushchov. London: Ukrainian Publishers, 1962.
Lenkavs’kyi, Stepan. Petlura, Konowalez, Bandera. Von Moskau ermordet. Munich: Ukrainischer Verlag, 1962.
Levytsky, Marco. “Ukrainian Nationalists Played No Part in Massacre of 4,000 Jews.” Edmonton Journal, 9 February 2010.
Lewin, Kurt. Przeżyłem. Saga Świętego Jura w roku 1946. Warsaw: Zeszyty Literackie, 2006. Lipstadt, Deborah. Denying the Holocaust. The Growing Assault on Truth and Memory. New York: Free Press, 1993.
Lisovyi, R. Rozłam v OUN: Krytychni narysy z nahody dvatsiatylittia zasnuvannia OUN. Vydavnytsvo Ukraina, 1949.
Lizun, R. Vbyvstvo Stepana Bandery. Lviv: Chervona Kalyna 1993.
Longerich, Peter, and Pohl, Dieter. Die Ermordung der europäischen Juden. Eine Umfassende Dokumentation des Holocausts. Munich: Piper, 1989.
Lower, Wendy. “Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, summer 1941: varied histories, explanations and comparisons.” Journal of Genocide Research Vol. 13, No. 3 (2011): 217—46.
Luzzatto, Sergio. The Body of II Duce: Mussolini s Corpse and the Fortunes of Italy. New York: Metropolitan Books, 2005.
MacMillan, Margaret. Peacemakers. Six Months that Changed the World. London: John Murray, 2003.
Madajczyk, Czeslaw. “Vorn ‘Generalplan Ost’ zum ‘Generalumsiedlungsplan.’” In Der "Generalplan Ost. ” Hauptlinien der nationalsozialistischen Planungs- und Vernichtungspolitik, edited by Mechtild Rossie and Sabine Schleiermacher, 12-19. Berlin: Akademie-Verlag, 1993.
Madajczyk, Czeslaw ed. Vorn Generalplan Ost zum Generalsiedlungsplan. Munich: Saur, 1994.
Mann, Michael. Fascists. Cambridge: Cambridge University Press, 2004.
Margolian, Howard. Unauthorized Entry. The Truth about Nazi War Criminals in Canada, 1946- 1956. Toronto: University of Toronto Press, 2000.
Mark, Rudolf A. “Die gescheiterten Staatsversuche.” In Geschichte der Ukraine, edited by Frank Golczewski, 172-201. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1993.
Mark, Rudolf A., Galizien unter österreichischer Herrschaft. Verwaltung-Kirche- Bevölkerung. Marburg: Herder Institut, 1994.
Mark, Rudolf A. “The Ukrainians as Seen by Hitler, Rosenberg and Koch.” In Ukraine. The Challenges of World War II, edited by Taras Hunczak and Dmytro Shtohryn, 23-36. Lanham: University Press of America 2003.
Marples, David. Heroes and Villains. Creating National History in Contemporary Ukraine. Budapest: Central European University Press, 2007.
Marples, David. “Hero of Ukraine linked to the murder of 4000 Jews.” Edmonton Journal, 7 February 2010.
Martin, Terry. The A ffirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923- 1939. London: Cornell University Press, 2001.
Martynovych, Orest T. “Sympathy for the Devil: The Attitude of Ukrainian War Veterans in Canada to Nazi Germany and the Jews, 1933-1939.” In Re-imaging Ukrainian Canadians: History, Politics, and Identity, edited by Rhonda L. Hinther and Jim Mochoruk, 173-220. Toronto: University of Toronto Press, 2011.
Myron. A Word to the Younger Generation. Lviv: Kamenyar Publishers, 1981. Mazur, Grzegorz. Życie polityczne polskiego Lwowa 1918-1939. Cracow: Księgarnia Akademicka, 2007.
McBride, Jared. “Ukrainian Neighbors: The Holocaust in Olevs’k” presented at the workshop. Sixty Five Years Later: New Research and Conceptualization of the Second World War in Europe, Stanford University, October 2010.
520


Mędykowski, Witold. “Pogromy 1941 roku na terytorium byłej okupacji sowieckiej (Bukowina, wschodnie województwa RP, państwa bałtyckie) w relacjach żydowskich.” In Świat nie pożegnany, edited by Krzysztof Jasiewicz, 761-809. Warsaw: Instytut Studiów Politycznych, 2004.
Mędykowski, Witold. IF cieniu gigantów. Pogromy 1941 r. w byłej sowieckiej strefie okupacyjnej. Warsaw: Instytut Studiów Politycznych Polskiej Akademi Nauk, 2012.
Mędrzecki, Włodzimierz. “Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944.” In Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje, edited by Grzegorz Motyka and Dariusz Lebionka, 14-18. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002.
Mel’nyk, Oleksandr. “Anti-Jewish Violence in Kyiv’s Podil District in September 1941 through the Prism of Soviet Investigative Documents.” Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Vol. 61, No. 2(2013): 233—48.
Melnyk, Michael James. To Battle: The Formation and History of the 14th Galician Waffen- SS Division. Solihull: Helion & Co., 2002.
Mick, Christoph. “Kto bronił Lwowa w listopadzie 1918r.? Pamięć o zmarłych, znaczenie wojny i tożsamość narodowa wieloetnicznego miasta.” In Tematy polsko-ukraińskie, edited by Robert Traba. Olsztyn: Wspólnota Kulturowa Borussia, 2001.
Mick, Christoph. Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt: Lemberg 1914-1947. Wiesbaden: Harrassowitz, 2010.
Mick, Christoph. “Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv under Soviet and German Occupation, 1939—14.” Journal of Contemporary History Vol. 46, No. 2 (2011): 336— 63.
Miljan, Goran. Fascist Thought in Twentieth Century Europe. Case Study of Ante Pavelic. MA thesis, Central European University, 2009.
Mirchuk, Petro. In the German Mills of Death, 1941-1945. New York: Vantage Press, 1976.
Mirchuk, Petro. My Meetings and Discussions in Israel (Are Ukrainians “traditionally anti- Semites”?). New York: Ukrainian Survivors of the Holocaust, 1982.
Misiło, Eugeniusz. Spis tytylów prasy ukraińskiej w Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939. Warsaw: Polska Akademia Nauk, 1983.
Mokienko, Valerii. “Das sprachwissenschaftliche Werk Oleksa Horbatschs.” Die Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Aufsätze zu Geschichte, Sprache und Literatur. Greifswalder Ukrainische Hefte, edited by Alexander Kratochvil, Vol. 1, No. 1, 10-22. Greifswald: Emst- Moritz-Amdt-Universität Greifswald, Lehrstuhl für Ukrainistik, 2004.
Morgan, Philip. Fascism in Europe, 1919-1945. London: Routledge, 2003.
Mosse, George L. The Fascist Revolution. Toward a General Theory of Fascism. New York: H. Fertig, 1999.
Mosse, George L. “Racism and Nationalism.” In The Fascist Revolution. Toward a General Theory of Fascism, George L. Mosse, 55-68. New York: Howard Fertig, 2000.
Motyka, Grzegorz. “Polski policjant na Wołyniu.” Karta 24 (1998): 126—40.
Motyka, Grzegorz. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943-1948. Warsaw: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1999.
Motyka, Grzegorz. “Konflikt polsko-ukraiński w latach 1943-1948: Aktualny stan badań.” Warszawskie Zeszyty Historyczne 8-9 (1999): 316-29.
Motyka, Grzegorz. “Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w zależności od przynależności etnicznej, państwoej i religijnej.” In Tygiel Narodów. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939-1953, edited by Krzysztof Jasiewicz, 279^108. Warsaw: Rytm, 2002.
Motyka, Grzegorz. “Polska reakcja na działania UPA—skala i przebieg akcji odwetowych.” Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje, edited by Grzegorz Motyka and Dariusz Lebionka, 141—46. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002.
Motyka, Grzegorz, and Lebionka, Dariusz, ed. Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002.
Motyka, Grzegorz. Ukraińska partyzantka 1942-1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Warsaw: Rytm, 2006.
Motyka, Grzegorz. Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk: Oskar, 2013.
Motyl, Alexander. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929. New York: Columbia University Press, 1980.
Motyl, Alexander. “Ukrainian Nationalist Political Violence in Inter-War Poland, 1921-1939.” East European Quarterly Vol. 19, No. 1, 1985: 45-55.
521


Motyl, Alexander. “Ukraine, Europe, and Bandera,” Cicero Foundation Great Debate Paper, No.
10/05, March, 2010, 6-9, http://www.cicerofoundation.org/lectures/Alexander_J_Motyl_
UKRAINE_EUROPE_AND_BANDERA.pdf (accessed 4 November 2010).
Müller, Rolf-Dieter. An der Seite der Wehrmacht. Hitlers ausländische Helfer beim “Kreuzzug gegen den Bolschewismus” 1941-1945. Berlin: Links, 2007.
Musiał, Bogdan. “Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen. ” Brutalisierung des deutsch- sowjetischen Krieges im Sommer 1941. Berlin: Propyläen, 2000.
Neulen, Hans Werner. An deutscher Seite. Internationale Freiwillige von Wehrmacht und Waffen- SS. Munich: Universitas, 1992.
Niedzielko, Romuald, ed., Kresowa księga sprawiedliwych 1939-1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2007.
Nietzsche, Friedrich. “Beyond Good and Evil. Prelude to a Philosophy of Future.” In Cambridge Texts in the History’ of Philosophy, edited by Rolf-Peter Horstmann and Judith Norman. Cambridge: University Press, 2002.
Nolte, Ernst. Der Faschismus in seiner Epoche. Munich: Piper, 1963.
Olick, Jeffrey. The Politics of Regret. On Collective Memory and Historical Responsibility. New York: Routledge, 2007.
Orshan, laroslav. Doba natsionalizmu. Paris, 1938.
Orzoff, Andrea.“The Husbandman: Tomas Masaryk’s Leader Cult in Interwar Czechoslovakia.” Austrian History Yearbook 39 (2008): 121-37.
Pankowski, Rafał. The Populist Radical Right in Poland. The Patriots. New York: Routledge, 2010.
Passmore, Kevin. Fascism. A Very Short Introduction. Oxford: Oxford University Press, 2002.
Paulovicovä, Nina. “The ‘Unmasterable Past’? Slovaks and the Holocaust: The Reception of the Holocaust in Post-communist Slovakia.” In Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe, edited by John-Paul Himka and Joanna Beata Michlic, 549-90. Lincoln: University of Nebraska Press, 2013.
Pavlakovic, Vjeran. “Flirting with Fascism: The Ustaśa Legacy and Croatian Politics in the 1990s.” In The Shared History and The Second World War and National Question in ex-Yugoslavia, Conference in Seville, Spain, January-February 2008.
Paxton, Robert O. The Anatomy of Fascism. New York: Knopf, 2004. Payne, Stanley G. Fascism: Comparison and Definition. Madison: University of Wisconsin Press, 1980.
Payne, Stanley G. A History of Fascism, 1914-1945. Madison: University of Wisconsin Press, 1995.
Payne, Stanley G. “Fascism and Communism.” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 1, No. 3 (2000): 1-15.
Payne, Stanley G. “Soviet anti-fascism: Theory and practice, 1921^15.” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 4, No. 2 (2003): 1-62.
Payne, Stanley G. “The NDH State in Comparative Perspective.” Totalitarian Movement and Political Religions Vol. 7, No. 4 (2006): 409-15.
Penter, Tanja. “Collaboration on Trial: New Source Material on Soviet Postwar Trials against Collaborators.” Slavic Review Vol. 64, No. 4 (2005): 782-90.
Petrenko, Olena. “Makellose Heldinnen des Terrors. Die Organisation der Ukrainischen Nationalisten im Spannungsfeld zwischen Heroisierung und Diffamierung.” In Terrorismus und Geschlecht. Politische Gewalt in Europa seit dem 19. Jahrhundert, edited by Christine Hikel and Sylvia Schraut, 193-210. Frankfurt, Main: Campus-Verlag, 2012
Philby, Kim. My Silent War. St. Albans: Panther, 1973.
Picker, Henry. Hitler Tischgespräche. Im Führerhauptquartier 1941-1942. Bonn: Athenäum Verlag, 1951.
Piotrowski, Tadeusz. Polands Holocaust: Ethnie Strife, Collaboration with Occupying Forces and Genocide in the Second Republic, 1918-1947. Jefferson: McFarland, 1998.
Pirie, Paul Stepan. Unraveling the Banner: A Biographical Study of Stepan Bandera. MA thesis: University of Alberta, 1993.
Plokhy, Serhii. Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevskyi and the Writing of Ukrainian History. Toronto: University of Toronto Press, 2005.
Pohl, Dieter. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens. Munich: Oldenbourg, 1997.
522


Pohl, Dieter. “Ukrainische Hilfskräfte beim Mord an den Juden.” In Die Täter der Shoah. Fanatische Nationalisten oder normale Deutsche?, edited by Gerhard Paul, 205-34. Göttingen: Wallstein-Verlag, 2002.
Pohl, Dieter. “Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine.” In Shared History - Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941, edited by Elazar Barkan, Elizabeth A. Cole and Kai Struve, 305-31. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007.
Pohl, Dieter. “The Murder of Ukraine’s Jews under German Military Administration and in the Reich Commissariat Ukraine.” In The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 23-76. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Polit, Ireneusz. Miejsce odosobnienia w Berezie Kartuskiej. Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2003.
Polonsky, Antony. The Jews in Poland and Russia, 1350-1880, Vol. 1. Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2010.
Polonsky, Antony. The Jews in Poland and Russia, 1914-2008, Vol. 3. Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2010.
Portnov, Andrij. “Pluralität der Erinnerung: Denkmäler und Geschichtspolitik in der Ukraine.” Osteuropa Vol. 58, No. 6 (2008): 197-210.
Portnov, Andrii. “Kontekstualizatsiia Stepana Bandery.” Krytyka 3-4 (2010), 14.
Potichnyj, Petro, ed. Poland and Ukraine: Paste and Present. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980.
Potichnyj, Petro and Shtendera, Jevhen, ed. Political Thought of the Ukrainian Underground, 1943-1951. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1986.
Potichnyj, Petro and Aster, Howard, ed. Ukrainian-J ewish Relations in Historical Perspective. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1990.
Potichnyj, Petro. Pavlokoma, 1441-1945: istorid sela. Toronto: Funatsiia Pavlokoma, 2001. Potocki, Robert. Polityka państwa wobec zagadnienia ukraińskiego w latach 1930-1939. Lublin: Instytut Europy Środkowo Wschodniej, 2003.
Prus, Edward. Herosi spod znaku tryzuba: Konowalec - Bandera - Szuchewycz. Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1985.
Prus, Edward. Z dziejów współpracy nacjonalistów ukraińskich z niemcami w okresie II wojny światowej i okupacji. Katowice: Akademia Ekonomiczna im. Karola Adamieckiego, 1985.
Prus, Edward. Atamania UPA: Tragedia kresów. Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1988.
Prus, Edward. Patriarcha galicyjski. Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1989.
Prus, Edward. Holocaust po banderowsku. Czy Żydzi byli w UPA? Wrocław: Wydawnictwo Nortom, 1995.
Prus, Edward. Stepan Bandera (1909-1959): Symbol zbrodni i okrucieństwa. Wrocław: Wydawnictwo Nortom, 2004.
Prusin, Alexander V. “Revolution and Ethnic Cleansing in Western Ukraine: The OUN-UPA Assault against Polish Settlements in Volhynia and Eastern Galicia, 1943-1944.” In Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe, edited by Steven Bela Värdy and T. Hunt Tooley, 517 35. New York: Boulder: Social Science Monographs, 2003.
Prusin, Alexander. “‘Fascist Criminals to the Gallows!’: The Holocaust and Soviet War Crimes Trials, December 1945-February 1946.” Holocaust and Genocide Studies Vol. 17, No. 1 (2003): 1-30.
Radonie, Ljiljana. Krieg um die Erinnerung. Kroatische Vergangenheitspolitik zwischen Revisionismus und europäischen Standards. Frankfurt am Main: Campus-Verlag, 2010.
Ramet, Sabrina P. “The NDH - An Introduction.” Totalitarian Movement and Political Religions Vol. 7, No. 4 (2006): 399^108.
Redlich, Shimon. Together and Apart in Brzezany. Poles, Jews and Ukrainians 1919-1945. Bloomington: Indiana University Press, 2002.
Redlich, Shimon. “Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust.” Holocaust and Genocide Studies, Vol. 5, No. 1 (1990): 39-51.
Redlich, Szymon. “Moralność i rzeczywistość: Metropolita Andriej Szeptycki i Żydzi w czasach Holokaustu і II wojny światowej.” Zagłada Żydów. Studia i materiały 4 (2008): 241-59.
Reese, Mary Ellen. Organisation Gehlen. Der Kalte Krieg und der Aufbau des deutschen Geheimdienstes. Berlin: Rowohlt, 1992.
Reichelt, Katrin. Lettland unter deutscher Besatzung 1941-1944. Berlin: Metropol, 2011.
523


Riabchuk, Mykola. “Bandera’s Controversy and Ukraine’s Future,” Russkii vopros 1 (2010) http:// www.russkiivopros.com/?pag=one&id=315&kat=9&csl=46#_ednl3 (accessed 3 November 2011).
Rish, William Jay. The Ukrainian West: Culture and the Fate of Empire in Soviet Lviv. Cambridge Massachusetts: Harvard University Press, 2011.
Rosdolsky, Roman. “The Jewish Orphanage in Cracow.” In The Online Publication Series of the Center for Urban History of East Central Europe, 4, http://www.lvivcenter.org/en/publications/ (дата обращения 26.05.2010): 1-4. Rositzke, Harry. The CIA’s Secret Operations: Espionage, Counterespionage and Covert Action. Boulder: Westview Press, 1988.
Rossoliński, Grzegorz. “Bandera und Nikifor—zwei Modemen in einer Stadt. Die ‘nationalbürgerliche’ und die ‘weltbürgerliche’ Moderne in Lemberg.” In Eine neue Gesellschaft in einer alten Stadt, edited by Lutz Henke, Grzegorz Rossoliński and Philipp Ther, 109-24. Wrocław: ATUT, 2007.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs über den polnischukrainischen Konflikt 1943-1947.” Jahrbücher für Geschichte Osteuropas Vol. 57 (2009): 54-85.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “Der Raum der Stadt Lemberg in den Schichten seiner politischen Denkmäler.” Kakanien Revisited, 20 December 2009: 1-21.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz and Rudling, Per Anders. “Review of Krytyka. Hefte 3-4; 7-8; 9-10. Kiev 2010.” H-Soz-u-Kult, 15 June 2011, http://hsozkult. geschichte.hu berlin.de/ rezensionen/2011 -2-212 (дата обращения 1.11.2011).
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada.” In Kakanien Revisited, 12 (2010): 1-16.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “The ‘Ukrainian National Revolution’ of Summer 1941.” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 12, No.l (2011): 83-114. Rossoliński- Liebe, Grzegorz. “Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust: Post- Soviet Historical Discourses on the OUN-UPA and other Nationalist Movements.” East European Jewish Affairs Vol. 42, No. 3, December 2012: 199-241.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “Der Verlauf und die Täter des Lemberger Pogroms vom Sommer 1941. Zum aktuellen Stand der Forschung.” Jahrbuch für Antisemitismusforschung 22 (2013): 207—43.
Rossoliński-Liebe, Grzegorz. “Erinnerungslücke Holocaust. Die ukrainische Diaspora und der Genozid an den Juden.” Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte Vol. 62, No. 3 (2014): 397- 430.
Rudling, Per Anders. “Organized Anti-Semitism in Contemporary Ukraine: Structure, Influence and Ideology.” Canadian Slavonic Papers Vol. 48, No. 1-2 (2006): 81-119.
Rudling, Per Anders. “Multiculturalism, Memory, and Ritualization: Ukrainian Nationalist Monuments in Edmonton, Alberta.” Nationalities Papers Vol. 39, No. 5 (2011): 733-68.
Rudling, Per Anders. “The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths.” The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, Number 2107. Pittsburg: The Center for Russian and East European Studies, 2011.
Rudling, Per Anders. “Warfare or War Criminality.” Ab Imperio 1 (2012): 356-81.
Rudling, Per Anders. “Anti-Semitism and the Extreme Right in Contemporary Ukraine.” In Mapping the Extreme Right in Contemporary Europe. From Local to Transnational, edited by Andrea Mammone, Emmanuel Godin and Brian Jenkins, 189-205. London: Routledge, 2012.
Rudling, Per Anders. “The Return of the Ukrainian Far Right. The Case of VO Svoboda.” In Analysing Fascist Discourse. European Fascism in Talk and Text, edited by Ruth Wodak and John E. Richardson, 228-55. New York: Routledge, 2013.
Rudnicki, Szymon. “Anti-Jewish Legislation in Interwar Poland.” In Antisemitism and its Opponents in Modern Poland, edited by Robert Blobaum, 148-88. Ithaca: Cornell University Press, 2005.
Rudnyts’kyi, Stepan. Ukraine. The Land and Its People. An Introduction to Its Geography. New York: Ukrainian Alliance of America, 1918.
Russischer Kolonialismus in der Ukraine. Berichte und Dokumente. Munich: Ukrainischer Verlag, 1962.
Sabrin, B. F. Alliance for Murder. The Nazi-Ukrainian Nationalist Partnership in Genocide. New York: Sarpedon, 1991.
Sacharow, Vladimir Vladimirovic and Filippovych, Dmitrij Nikolaievic and Michael Kubina, “Tschekisten in Deutschland: Organisation, Aufgaben und Aspekte der Tätigkeit der sowjetischen Sicherheitsapparate in der sowjetischen Besatzungszone Deutschland (1945— 524


1949).” In Anatomie der Parteizentrale. Die KPD/SPD auf dem Weg zur Macht, edited by Manfred Wilke, 293-334. Berlin: Akademie Verlag, 1998.
Sandkühler, Thomas. “Endlösung” in Galizien. Der Judenmord in Ostpolen und die Rettungsinitiativen von Berthold Beitz 1941-1944. Bonn: Diert, 1996.
Satzewich, Vic. Ukrainian Diaspora. Лондон: Routledge, 2002.
Schenke, Cornelia. Nationalstaat und Nationale Frage. Polen und die Ukrainer 1921-1939. Hamburg: Dölling und Galitz Verlag, 2004.
Schleichert, Hubert. Wie man mit Fundamentalisten diskutiert, ohne den Verstand zu verlieren. Anleitung zum subversiven Denken. Munich: C.H. Beck, 1997.
Schlott, Wolfgang. Pilsudski-Kult: Die Wiedergeburt einer charismatischen Persönlichkeit in der Solidarność-Ara (1980 bis 1989). Bremen: Forschungsstelle Osteuropa, 2003.
Shafeta, P. People and Cains. Essays, Articles, Pamphlets. Kiev: Politvidav Ukraini Publishers, 1982.
Shafir, Michael. “Between Denial and ‘Comparative Trivialization.’ Holocaust Negationism in Post Communist East Central Europe.” Analysis of Current Trends in Antisemitism 19 (2002): 1 83.
Shafoval, Mykola, ed., Universitas Libera Ucrainensis 1921-2006. Munich: Verlag Steinmeier, 2006.
Shandruk, Pavlo. Arms of Valor. New York: Robert Speller & Sons Publishers, 1959.
Shekhovtsov, Anton. “By Cross and Sword: ‘Clerical Fascism’ in Interwar Western Ukraine.” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 8, No. 2. (2007): 271-85.
Shekhovtsov, Anton. “The Creeping Resurgence of the Ukrainian Radical Right? The Case of the Freedom Party.” Europe-Asia Studies Vol. 63, no. 2 (2011): 203-28.
Shermer, Michael and Grobman, Alex. Denying history: who says the Holocaust never happened and why do they say it? Berkeley: University of California Press, 2000.
Shevchenko, Ihor. Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteen Century. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1996.
Siemaszko, Władysław and Siemaszko, Ewa. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, Vol. 1-2. Warsaw: Wydawnictwo von borowiecky, 2000.
Siemaszko, Ewa. “Ludobójcze akcje OUN-UPA w lipcu 1943 roku na Wołyniu.” In Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje, edited by Grzegorz Motyka and Dariusz Libionka, 59-75. Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002.
Simpson, Christopher. Blowback. Americas Recruitment of Nazis and Its Effects on the Cold War. London: Weidenfeld & Nicolson, 1988.
Smigel’, Michal. Banderovci na Slovensku 1945-1947. Niektóre aspekty pósobenia jednotiek Ukrajinskej povstaleckej armady na uzemi krajiny. Banska Bystrica: Katedra historie Fakulty humanitnych vied Univerzity Mateja Bela, 2008.
Snyder, Timothy. “The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943.” Past and Present 179 (2003): 197-234.
Snyder, Timothy. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999. New Haven: Yale University Press, 2003.
Snyder, Timothy. Sketches from a Secret War. A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine. New Haven: Yale University Press, 2005.
Snyder, Timothy. The Red Prince. The Fall of the Dynast}’ and the Rise of the Modern Europe. London: The Bodley Head, 2008.
Snyder, Timothy. “The Life and Death of Western Volhynian Jewry, 1921-1945.” In The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 77 113. Bloomington: Indiana University Press, 2008.
Snyder, Timothy. Bloodlands. Europe between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010.
Snyder, Timothy. “A Fascist Hero in Democratic Kiev,” 24 February 2010, The New York Review of Books, https://www.nybooks.com/daily/2010/02/24/a-fascist-hero-in-democratic-kiev/
Snyder, Timothy. “Declaring People to be Heroes is a Soviet Idea BBC Ukrainian,” 15 March 2010, http://www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/UKL442.pdf (дата обращения 1.11.2011).
Sobków, Michał “Rozdroże narodów. W Koropcu.” Karta. Niezależne Pismo Historyczne 16 (1995): 49-92.
Solonari, Vladimir. “Patterns of Violence: The Local Population and the Mass Murder of Jews in Bessarabia and Northern Bukovina, July-August 1941.” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 8, No. 4 (2007): 749-87.
525


Solzhenitsyn, Aleksandr I. The Gulag Archipelago 1918-1956: An Experiment in Literary Investigation, Vol. 3. New York: Harper & Row, 1974-1978.
Sontheimer, Kurt. Antidemokratisches Denken in der Weimarer Republik. Munich: Nymphenburger Verlagshandlung, 1962.
Sorokina, Marina. “People and Procedures. Toward a History of the Investigation of Nazi Crimes in the USSR.” In The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses, edited by Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin, 118-41. Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014.
Spector, Shmuel. The Holocaust ofVolhynianJews 1941-1944. Jerusalem: Achva Press, 1990.
Sporrer, Maria and Steiner, Herbert, eds., Simon Wiesenthal. Ein unbequemer Zeitgenosse. Vienna: Orac, 1992.
Statiev, Alexander. The Soviet Counterinsurgency in western borderlands. Cambridge: Cambridge University Press, 2010.
Stehle, Hansjakob. “Sheptyts’kyi and the German Regime.” Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi, edited by Paul Robert Magocsi, 125-44. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1989.
Stemhell, Zeev. Faschistische Ideologie. Eine Einführung. Berlin: Verbrecher Verlag, 2002.
Stemhell, Zeev. “Fascism.” In Comparative Fascist Studies. New Perspectives, edited by Constantin lordachi, 136-61. London: Routledge 2009.
Stobniak-Smogorzewska, Janina. Kresowe osadnictwo wojskowe 1920-1945. Warsaw: Oficyna Wydawnicza RYTM, 2003.
Struve, Kai. “Rites of Violence? The Pogroms of Summer 1941.” Polin. Studies in Polish Jewry, 24 (2012): 257-74.
Stryjek, Tomasz. Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego: analizy wybranych koncepcji. Wrocław: FUNNA, 2000.
Stsibors’kyi, Mykola. Natsiokratiia. Paris, 1935.
Szarota, Tomasz. U progu Zagłady: zajście antyżydowskie i pogromy w okupowanej Europie: Warszawa, Paryż, Amsterdam, Antwerpia, Kowno. Warsaw: Wydawnictwo Sic!, 2000.
Szarota, Tomasz. Stefan Rowecki ’GROT’. Warsaw: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1985.
Szende, Stefan (Adolf Folkman). Der letzte Jude aus Polen. Zürich: Europa Verlag, 1945. Szumiło, Mirosław. Ukraińska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie i Senacie RP (1928- 1939). Warsaw: Neriton, 2007.
Tal, Haim. The Fields of Ukraine. A 17-Year-Old’s Survival of Nazi Occupation. The Story of Yosef Laufer. Denver: Dallci Press, 2009.
Taubman, William. Khrushchev: The Man and His Era. London: Free Press, 2005. Teitel, Ruti G. Transitional Justice. Oxford: Oxford University Press, 2000.
Tomaszewski, Jerzy. Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniejszości narodowe w Polsce w latach 1918- 1939. Warsaw: Młodzieżowa Agencja Wydawnicza, 1985.
Tönsmeyer, Tatjana. “Kollaboration als handlungsleitendes Motiv? Die slowakische Elite und das NS-Regime.” In Kooperation und Verbrechen. Formen der “Kollaboration” im östlichen Europa 1939-1945, edited by Christoph Dieckmann, Babette Quinkert and Tatjana Tönsmeyer, 25-54. Göttingen: Wallstein, 2003.
Torzecki, Ryszard: Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warsaw: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993.
Totok, William. “Antonescu-Kult und die Rehabilitierung der Kriegsverbrecher.” In Holocaust an der Peripherie. Judenpolitik und Judenmord in Rumänien und Transnistrien 1940-1941, edited by Wolfgang Benz and Brigitte Mihok, 197-212. Berlin: Metropol, 2009.
Trotsky, Leon. The Permanent Revolution, and Results and Prospects. New York, Merit Publishers, 1969.
Umland, Andreas. “Is there a Post-Soviet Fascism? A Brief Deliberation on the Cross-Cultural and Inter-Epochal Study of Right-Wing Extremism in the Post-Cold War Era.” East Central Europe 37(2010): 345-52.
Ursprung, Daniel. “Faschismus in Ostmittel- und Südosteuropa: Theorien, Ansätze, Fragestellungen.” Der Einfluss von Faschismus und Nationalsozialismus auf Minderheiten in Ostmittel- und Südosteuropa, edited by Mariana Hausleitner and Harald Roth, 9-52. Munich: IKGS-Verlag, 2006.
Veryha, Wasyl. The Correspondence of the Ukrainian Central Committee in Cracow and Lviv with the German Authorities, 1939-1944, Vol. 1. Edmonton: CIUS, 2000.
526


von Smolka, Stanislau: Die Reussische Welt: Historisch-Politische Studien. Vergangenheit und Gegenwart. Vienna: Zentral-Verlagsbüro des obersten polnischen Nationalkomitees, 1916.
Vukcevic, Slavko. Zloćini na jugoslovenskim prostorima и prvom і drugom svetskom ratu: Zloćini Nezavisne Drzave Hrvatske, 1941-45, Vol. 1. Belgrade: Vojnoistorijski institut, 1993.
Wachs, Philipp-Christian. Der Fall Theodor Oberländer (1909-1998). Ein Lehrstück deutscher Geschichte. Frankfurt: Campus Verlag, 2000.
Ward, James Mace. Priest, Politician, Collaborator. Jozef Tiso and the Making of Fascist Slovakia. Ithaca: Cornell University Press, 2013.
Weiner, Amir. Making Sense of War. The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. New Jersey: Princeton University Press, 2001.
Weiss, Aharon. “The Holocaust and the Ukrainian Victims.” In A Mosaic of Victims. Non-Jews Persecuted and Murdered by the Nazis, edited by Michael Berenbaum, 109-15. New York: New York University Press, 1990.
Weiss, Aharon. “Jewish-Ukrainian Relations in Western Ukraine During the Holocaust.” \x\Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, edited by Peter J. Potichnyj and Howard Aster, 409-20. Edmonton: CIUS, 2010.
Weiss-Wendt, Anton. “Hostage of Politics: Raphael Lemkin on “Soviet Genocide.” Journal of Genocide Research Vol. 7, No. 4 (2005): 551-59.
Welzer, Harald and Moller, Sabine and Karolinę Tschuggnall. “Opa war kein Nazi”: Nationalsozialismus und Holocaust im Familiengedächtnis. Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 2002.
Welzer, Harald and Christ, Michaela. Täter. Wie aus ganz normalen Menschen Massenmörder werden. Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 2007.
Wendland, Anna Veronika. Die Russophilen in Galizien: ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848-1915. Vienna: Verlag der österreichischen Akademie der Wissenschaften, 2001.
Wilczur, Jacek E. Do nieba nie można od razu. yNaxsw. Oficyna Wydawnicza ECHO, 2002.
Wilson, Andrew. The Ukrainians. Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press, 2009.
Wippermann, Wolfgang. Faschismus. Eine Weltgeschichte vom 19. Jahrhundert bis heute. Darmstadt: Primus Verlag, 2009.
Wólczański, Józef. “Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943-1944.” Przegląd Wschodni 2, 6 (1992-93): 465-84.
Wolkowicz, Shlomo. Das Grab bei Zloczow. Geschichte meines Überlebens. Galizien 1939- 1945. Berlin: Wiehern-Verlag, 1996.
Wysocki, Roman. Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów: Geneza, struktura, program, ideologia. Lublin: Wydawnictwo uniwersytetu Marie Curie-Skłodowskiej, 2003.
Yakovenko, Natalia. “Choice of Name versus Choice of Path: The Names of Ukrainian Territories from the Late Sixteenth to the Late Seventeenth Century.” In A Laboratory of Transnational History: Ukraine and Recent Ukrainian Historiography, edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther, 117^18. Budapest: Central European University Press, 2009.
Yekelchyk, Serhy. Stalin s Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination. Toronto: University of Toronto Press, 2004.
Yones, Eliyahu. Die Straße nach Lemberg. Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941 1944, edited by Susanne Heim. Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1999.
Yones, Eliyahu. Smoke in the Sand. The Jews of Lvov in the War Years 1939-1944.
Александров, Кирилл. Офицерский корпус армии генерал-лейтенанта А.А.Власова 1944- 1945 гг. Санкт-Петербург: Русско-балтийский информационний центр БЛИЦ, 2001.
Александров, Кирилл. «Бандера: постскриптум «москальського» историка». В «Страсті за Бандерою» під редакцією Таріка Кирила Амара, Ігоря Балинського та Ярослава Грицака, 75-89. Київ: Грані-Т, 2010.
Амар, Тарік Кирило, Балинський, Ігор та Ярослав Грицак, ред. Страсті за Бандерою. Київ: Грані-Т, 2010.
Арсенич, Петро і Федорів, Тарас. Родина Бандерів. До 90-річчя від дня народження та 40 річчя трагічної смерті провідника ОУН Степана Бандери (1909-1959). Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998.
Балей, Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. Київ: Текна, 1996.
Бандера, Степан. Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном. 1948.
527


Бандера, Степан. Перспективи української революції. Мюнхен: Вид. Організації Українських націоналістів, 1978.
Бандера, Степан. «Інтерв’ю німецькій радіостанції в Келні зі Степаном Бандерою». У Перспективи української революції під редакцією Василя Іванишина, 610-7. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «На півметі». У Перспективи української революції за редакцією Василя Іванишина, 604-9. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. “Перше інтерв’ю провидника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами «. У Перспективи української революції за редакцією Василя Іванишина, 632^10. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Проти фальшування визвольних позицій». У Перспективи української революції, під редакцією Василя Іванишина, 322-38. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Третя світова війна і визвольна боротьба». У Перспективи української революції, за редакцією Василя Іванишина, 207-38. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Значення широких мас та їх охоплення». У Перспективи української революції, під редакцією Василя Іванишина, 14-17. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. Перспективи української революції за редакцією Василя Іванишина. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. Перспективи української революції. Київ: Інститут Національного Державо- знання, 1999.
Бандера, Степан. «До засад нашої визвольної політики». У Перспективи української революції, під редакцією Василя Іванишина, 45-55. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Хоч які великі жертви - боротьба конечна». У Перспективи української революції за редакцією Василя Іванишина, 355-59. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Мої життєписні дані». У Перспективи української революції за редакцією Василь Іванишина, 1-13. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Незмінна стратегія Москви». У Перспективи української революції, за редакцією Василя Іванишина, 391-14. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Промова на п’яту зустріч українців ЗСА та Канади 1954 року.» У Перспективи української революції, під редакцією Василя Іванишина, 617-22. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Проти фальшування». У Перспективи української революції за редакцією Василь Іванишина, 322-28. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби». У Перспективи української революції за редакцією Василя Іванишина, 244-53. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном». У Перспективи української Революції за редакцією Василя Іванишина, 77-129. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Українська національна революція, не тільки протирежимний резистанс». У Перспективи української революції під редакцією Василя Іванишина, 130-70. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «З невичерпного джерела». У Перспективи Української Революції, під ред. Василя Іванишина, 410-14. Дрогобич: Відродження, 1999.
Бандера, Степан. «Перспективи української національно-визвольної революції». У «Перспективи української революції» за редакцією Василя Іванишина, 506-95. Дрогобич: Відродження, 1999.
Беляев, Владимир и Рудницкий, Михаил . Под чужими знамёнами. Москва: Красное знамя, 1954.
Беляев, Владимир. Формула яда. Москва: Советский писатель, 1972.
Беляев, Владимир. Я обвиняю! Москва: Издательство политической литературы, 1978.
Богунов, Сергій ред., Бофони. Грошові документи ОУН та УПА. Київ: Служба Безпеки України, 2008.
Бойдуник, Осип. «Як дійшло до створення Організації Українських Націоналістів.» В Євген Коновалець та його доба, під редакцією Юрія Бойко, 359-79. Мюнхен: Цицерон, 1974.
Бойко, Юрій. «Як дійшло до створення Організації Українських Націоналістів.» В Євген Коновалець та його доба, під редакцією Юрія Бойко, Мюнхен: Цицерон, 1974.
Бойко, Юрій, ред. Євген Коновалець та його доба, Мюнхен: Цицерон, 1974
Боляновський, Андрій. Дивізія «Галичина»: історія. Львів: А.Боляновський, 2000.
528


Боляновський, Андрій. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939- 1945). Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2003.
Боцюрків, Богдан. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939 - 1950). Львів: Видавництво українського католицького університету, 2005.
Бульба-Боровець, Тарас. Армія без держави: Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. Київ: Книга роду, 2008.
Буссганг, Джуліан Дж. Митрополіт Шептицький: Ще один погляд на життя і діяльність. Львів: Друкарські куншти, 2009.
Василевич, Б. Пост Ярослава Галана. Львів: Каменяр, 1967.
Верига, Василь. Під крилами визвольних дум: Спомини підхорунжого дивізії «Гзличина». Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2007.
Волчук, Роман. Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня. Київ: Критика, 2002.
Врецьона, Євген «Мої зустрічі з полковником». В Свген Коновалець та його доба, під редакцією Юрія Боїко, 466-81. Мюнхен: Цицерон, 1974.
В’ятрович, Володимир. Ставлення ОУН до євреєв: формулювання позиції на тлі катастрофи. Львів: Видавництво MC, 2006.
В’ятрович, Володимир. «Бандера: старі та нові міфи», zakhid.net, 8 January 2009, https://zaxid. net/bandera_stari_ta_novi_mifi_n 1068824
Галан, Ярослав. Люди без батьківщини. Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1952.
Галан, Ярослав. На службі у Сатани. Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1952.
Галан, Ярослав. Люди без батьківщини. Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1957.
Галан, Ярослав. Люди без батьківщини. Київ: Дніпро, 1967.
Галан, Ярослав. Лицарі насильства і зради. Київ: Радянський письменник, 1973.
Гандзюк, Р. Стежками Української повстанської армії: туристичний путівник. Івано- Фран- ківськ: Місто НВ, 2007.
Гогун, Олександр і Вовк, Олександр. «Евреи в борьбе за независимую Украину» Корни, No.25 (січень-березень 2005 p.): 133^11 http://oun-upa.national.org.ua/lib/gogun/pub07.html
Гогун, Олександр. «Єврей в русском освободительном движении». Корни, № 26 (квітень-чер- вень 2006): 180-88. http://oun-upa.national.org.ua/lib/gogun/pub08.html
Гой, Петро, ред. Збірка газетних і журнальних матеріалів про вбивство Степана Бандери. Нью-Йорк, 1999.
Гой, Петро. “Біля джерел бандерознавства”, Збірка газетних і журнальних матеріалів про вбивство Степана Бандери, ред. Петро Гой. (Нью-Йорк, 1999), 1-2.
Головин, Богдан. «Серце, сповнене любові, чинить людям лиш добро». У 3 любов 'ю до людей. З вірою в Україну (ред. Михайло Зубенець), 84-97. Львів: ЛНАУ, 2008.
Гон, Максим. Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935-1939). Рівне: Волинські обереги, 2005.
Гончарук, П. Є. З історії колективізації сільського господарства західних областей Українська РСР. Київ: Наукова думка, 1976.
Гонта, Дмитро. «Друкарство Західної України під час окупації». Конкурс на спогади, Осередок Український культурно-навчальний центр, Вінніпег.
Гордасевич, Галина. Степан Бандера: людина і міф. Київ: Бібліотека українця, 1999. Горда- севич, Галина. Степан Бандера: людина і міф. Львів: Сподом, 2000.
Гордасевич, Галина. Степан Бандера: людина і міф. Львів: Піраміда, 2001.
Гоць, Петро. Повернення у бронзі. Дубляни, 2001.
Гоць Петро. «Степан Бандера у Дублянах». У Степана - уродини, під редакцією Петра Гоця. Львів, 2003.
Гоць, Петро, ред. У Степана - уродини. Львів, 2003.
Гоць, Петро. Музей Степана Бандери в Дублянах. Львів: Край, 2005.
Гоць, Петро. «Володимир Снітинський - духовий батько музею Степани Бандери у Дублянах». У 3любов’ю до людей. З вірою в Україну (ред. Михайло Зубенець), 194—201. Львів: ЛНАУ, 2008.
Гоць, Петро. «Пам’ятник Степанові Бандері у Дублянах». У 3 любов’ю до людей. З вірою в Україну (ред. Михайло Зубенець), 221-26. Львів: ЛНАУ, 2008.
Грушевський, Михайло. Історія України-Русі, Том. 1. Київ: Перша спілка, 1913.
529


Грицак, Ярослав. «Український націоналізм: минуле, сучасне, майбутнє». Визвольний шлях, Том. 530, № 6 (червень 1992 р.): 672-73.
Грицак, Ярослав. Нарис історії України. Формування сучасної української нації у XIX - XX століттях. Київ: Генеза, 2000.
Грицак, Ярослав. «Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни». У Стра- сті за націоналізмом. Історичні есеї, за редакцією Ярослава Грицака, 162-68. Київ: Критика, 2004.
Грицак, Ярослав. “Ще раз про Ющенка, ще раз про Бандеру”, Zaxid.net, ТІ січня 2010 р., Http://zaxid.net/blogentry/57801/ (доступ 3 листопада 2011 р.).
Грицак, Ярослав. “Клопоти з памяттю", Zaxid.net, 8 березня 2010 року, http: // www. zaxid. net/article/60958/ (доступ 3 листопада 2011 р.)
Гунчак, Тарас. Мої спогади - стежки життя. Київ: Дніпро, 2005.
Дем’ян, Григорій. Степан Бандера та його родина в народних піснях, переказах та спогадах. Львів: Афіша, 2006.
Дмитрук, Клим. Без Батьківщини. Київ: Дніпро, 1984.
Донцов, Дмитро. Націоналізм. Львів: Нове Життя, 1926.
Дужий, Петро. Степан Бандера - символ нації: ескізний наріс про життя і діяльність провідника ОУН, т. 1-2. Львів: Галицька Видавнича спілка, 1996.
Эрлихман, Вадим. Потери народонаселения в XX веке: справочник. Москва: Русская панорама, 2004.
Забужко, Оксана. Музей покинутих секретів. Київ: Факт, 2010.
Зайцев, Олександр. “Війна як продовження політики. Посівнич Микола. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929—1939 роках. Львів, 2010. Україна Модерна 18 (2010): 235-45.
Зайцев, Олександр. Український інтегральний націоналізм (1920-1930 роки). Нариси інтелектуальної історії. Київ: Критика, 2013.
Зайцев, Олександр, ред., Націоналізм і релігія. Греко-католицька церква та український націоналістичний рух в Галичині (1920-1930-ті роки). ,2011.
Зубенець, Михайло, ред. З любов ’ю до людей. З вірою в Україну. Львів: ЛНАУ, 2008.
Іванишин, Василь, ред., Степан Бандера. Перспективи української революції. Дрогобич: Відродження, 1999.
К, V і Т, А. Чому світ мовчить. Київ, 1946.
Кальба, Мирослав. У лавах дружинників. Денвер: Видання дружин українських націоналістів, 1982 рік.
Казанівський, Богдан. Шляхом легенди. Лондон: Українська видавнича спілка, 1975.
Кентій, В. Нарис історії Організації українських націоналістів (1929-1941). Київ: Інститут Історії України, 1998.
Климишин, Микола. В поході до волі. Вип. 1-2. Детройт: Українська Книгарня, 1987.
Книш, Зиновій. Дух, що тіло рве до бою. Вінніпег: О.Д.У., 1951.
Книш, Зиновій. Перед походом на схід. Спогади і матеріяли до діяння Організації українських націоналістів в 1939—1941 роках, II частина (Торонто: Sribna surma, 1959).
Книш, Зиновій. Розбрат: Спогади і матеріяли до розколу ОУН у 1940-1941 роках. Торонто: Срібна Сурма, 1960.
Книш, Зиновій. Варшавський процес ОУН: На підложжі польсько-українських видносин тієї доби. Торонто: Срібна Сурма, 1986.
Коваль, Михайло. Україна в Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). Київ: Альтернатива, 1999.
Коваль, Роман. «Герой, що не зміг врятувати Батьківщину». В Самостійна Україна, за редакцією Романа Коваля, 5-26. Київ: Діокор, 2003.
Кожелянко, Василь. Дефіляда в Москві. Львів: Кальварія, 2000.
Конрад, Микола. Націоналізм і католицизм. Львів: Мета, 1934.
Косик, Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993.
Косик, Володимир. Розкол ОУН (1939-1940). Збірник документів. Львів: Львівський національний університет, 1999.
Кренцбах, Стелла. «Живу ще завдяки УПА». У В рядах УПА: Збірка споминів був. вояків Української повстанської армії, під редакцією Петра Мірчука та В. Давиденка, 342- 49. Нью-Йорк: Накладом Т-ва б. вояків УПА в ЗДА і Канаді, 1957 рік.
530


Крупник, Любов. «Формування світоглядних установок про Другу світову війну засобами радянського кіно (матеріали ЦЦАГО України, 1973 р.)». Альманах, том. 41, № 4 (2006): 114-29.
Кульчицький, Іван. «Замолоду готувався до найважчих випробувань...» В Степан Бандера: документи й матеріали (1920-1930 рр.), за редакцією Миколи Посівнича, 52-53 роки. Львів: Афіша, 2006.
Купчинський, Олег, ред., Дмитро Паліїв. Життія і діяльність. Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2007.
Курило, Тарас і Химка, Джон-Пол. «Як ОУН ставилася до євреєв?» Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича”. Україна модерна, Вип. 13, № 2 (2008): 252-65.
Курило, Тарас. «Сила та слабкість українського націоналізму в Києві під час німецької окупації (1941-1943)». Україна модерна, Вип. 13, № 2 (2008): 115-30.
Киричук, Юрій. Український національний рух 40-50 років XX століття: ідеологія та практика. Львів: Добра справа, 2003.
Лебідь, Микола. УПА. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу. Пресове бюро УГВР, 1946.
Лебідь, Микола. УПА. Українська повстанська армія. Мюнхен: Сучасність, 1987.
Лебідь, Микола. УПА. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу. Дрогобич: Відродження, 1993.
Лісовий, Р. Розлам в ОУН: Критичні нариси з нагоди двадцятиліття заснування ОУН. Видавництво Україна, 1949 рік.
Лізун, Р. Вбивство Степани Бандери. Львів: Червона калина 1993.
Липовецький, Святослав. Організація Українських Націоналістів (бандерівці): фрагменти діяльності та боротьби. Київ: Українська видавнича спілка, 2010.
Макар, Володимир. «Постріл в обороні мільйонів». В Спомини та роздуми, том. 2, під редакцією Володимира Макара, 286-319. Торонто-Київ: Афіша, 2001.
Мартинець, Володимир. Жидівська проблема в Україні. Лондон, 1938.
Марунчак, Михайло. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. Вінніпег: Світова ліга українських політичних в’язнів, 1986.
Масловський, Віталій. Зброя Ярослава Галана. Львів: Каменяр, 1982.
Матеріали XXV з’їзду Комуністичної партії України. Київ: Політвидав України, 1976.
Мечник, Степан. Початок невідомого. Спогади 1945-1954. Мюнхен: Українське видавництво, 1984.
Мельничук, Юрій. Ярослав Галан. Літературно-критичний нарис. Київ: Радянський письменник, 1951.
Мельникчук, Юрій. «Бандерівських головорізів покарано». Слуги жовтого диявола, за редакцією Юрій Мельничук, 36—41. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1957.
Мельничук, Юрій. «Під чужим порогом». В Продай-душі, за редакцією Юрія Мельника, 164— 171. Львів: Каменяр, 1967.
Мельник, Андрій. “Пам’яті впавших за волю і велику Україну”. В Організація Українських націоналістів 1929-1954, 17-48. Париж, 1955.
Мельник, Григор. «Степан Бандера. Причинки до характеристики особи.» В Спомини та роздуми, вип. З, під редакцією Володимира Макара, 117—33. Торонто-Київ: Афіша, 2001.
Міхновський, Микола. «Самостійна Україна». В Самостійна Україна, за редакцією Романа Коваля, 28-44. Київ: Діокор, 2003.
Мірчук, Петро. Акт відновлення української державності ЗО червня 1941 року. Його генеза та політичне і історичне значення. Нью-Йорк: Видання Головного Управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України, 1952.
Мірчук, Петро. Коли горять ліси. Б.м.: Заграва, 1947.
Мірчук, Петро. Українська Повстанська Армія 1942-1952. Мюнхен: Цицерон, 1953.
Мірчук, Петро. За чистоту позиції українського визвольного руху. Мюнхен: П. Мірчук, 1955 рік.
Мірчук, Петро. Микола Міхновський: апостол української державності. Філадельфія: Т-во української студіюючої молоді ім. М.Міхновського, 1960.
Мірчук, Петро. Степан Бандера. Символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобід України, 1961.
531


Мірчук, Петро. Українська державність, 1917-1920. Філадельфія, 1967.
Мірчук, Петро. Нарис історії ОУН. Мюнхен: Українське видавництво, 1968.
Мірчук, Петро. Революційний змаг за УССД: хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійка- рі». Нью-Йорк: Союз українських політв’язнів, 1985.
Мірчук, Петро. Нарис історії ОУН. 1920-1939. Київ: Українська видавнича спілка, 2007.
Мудрик-Мечник, Степан. Спогад про Степана Бандеру. Львів: Галицька видавнича спілка, 1999 рік.
Мудрик, Степан «Спогади про Степана Бандеру». В Життя і діяльність Степана Бандери: документи та матеріали, під редакцією Миколи Посивнича, 147-77. Тернопіль: Астон, 2008.
Оршан, Ярослав. Доба націоналізму. Париж, 1938.
ОУН у світі постанов Великих Зборів. Б.м.: Закордонні частини Організації українських націоналістів, 1955.
Паньківський, Кость. Від держави до комітету. Нью-Йорк і Торонто: Життя і Мислі, 1957.
Паньківський, Кость. Роки німецької окупації. Нью-Йорк: Життя і мислі, 1965.
Панченко, Олександр. Микола Лебідь: життя, діяльність, державно-правові погляди. Кобеляки: Кобеляки, 2001.
Патриляк, 1. К. Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках. Київ: Інститут історії України, 2004.
Переяслав-Хмельницький і його історичні пам ’ятки. Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1972.
Перепічка, Євген. Феномен Степана Бандери. Львів: Сподом, 2006.
Петров, Н. В., Скоркин, К.В. ред. Кто руководил НКВД 1934-194. М.: Звенья, 1999.
Полтава, Леонід. Образ Степана Бандери в літературі і мистецтві. Нью-Йорк: Америка, 1979.
Полтава, Леонід. Життя Степана Бандери. Нью-Йорк: МЕТА, 1987.
Полтава, Петро. Кто такие бандеровцы и за что они борются. Б.м.: ОУН під керівництвом Степанан Бандери, 1948 рік.
Полтава, Петро. Хто такі бандерівці та за що еоні борються. Київ, Львів: ОУН, 1950.
Полтава, Петро. Хто такі бандерівці та за що еоні борються, ред. Ярослав Радевич- Вінницький. Дорогобич: Відродження, 1995.
Пономарьов, Віталій. “Дегероїзація Опору”, Krytyka 7-8 (2010), 22.
Портнов, Андрій. «Контекстуалізація Степани Бандери». Критика 3-4 (2010), 14.
Портнов, Андрій. «Історія для домашнього вживання». Ab Ітрегіо 3 (2012): 309-38.
Посівнич, Микола. Варшавський акт звинувачення Степани Бандери та товаришів. Львів: Центр дослідження визвольного руху, 2005.
Посівнич, Микола. “Молодість Степана Бандери” . В Степан Бандера: Документи і матеріали (1920-1930рр.) за редакцією Миколи Посівнича, 5-35. Львів: Афіша, 2006.
Посівнич, Микола ред., Степан Бандера: Документи і матеріали (1920-1930 рр.). Львів: Афіша, 2006.
Посівнич, Микола, “Молодість Степана Бандери”. В Життя і діяльність Степана Бандери: Документи і матеріали, під редакцією Миколи Посівнича, 9-39. Тернопіль: Астон, 2008.
Посівнич, Микола. Степан Бандера - життя, присвячене свободі. Торонто: Litopys UPA, 2008.
Посівнич, Микола, ред. Життя і діяльність Степана Бандери: Документи і матеріали. Тернопіль: Астон, 2008.
Посівнич, Микола та Гордасевич, Богдан, ред., Степан Бандера: 1909-1959-2009: Збірник статей. Львів: Тріада Плюс, 2010.
Посівнич, Микола, ред. Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. Тернопіль: Астон, 2011.
Посівнич, Микола. «Провідник ОУН». В Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали, під редакцією Миколи Посівнича, 9-54. Тернопіль: Астон, 2011.
Потічний, Петро. Павлокома, 1441-1945: історія села. Торонто: Фундація Павлокома, 2001.
Ребет, Лев. Світла і тіні ОУН. Мюнхен: Український самостійник, 1964.
Россолінські-Лібе, Гжегож. “Образ Степана Бандери в польській національній свідомості,” zakhid.net, 22 січня 2009, https://zaxid.net/obraz_stepana_banderi_v_polskiy_natsionalniy_ svidomostin 1069869.
532


Рудлінг, Пер Андерс. «Ющенків фашист: культ Бандери в Україні та Канаді». В «Страсті за Бандерою» під редакцією Таріка Кирила Амара, Ігоря Балинського та Ярослава Грицака, 237-309. Київ: Грані-Т, 2010.
Рудницький, Степан. «До основ українського націоналізму». В Чому ми хочемо самостійної України, під редакцією Л. М. Гарбарчука, 272-345. Львів: Видавницьво Світ, 1994.
Рудницький, Степан. Чому ми хочемо самостійної України, під редакцією Л. М. Гарбачука. Львів: Світ, 1994.
Русначенко, Анатолій. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні і національний рух опору в Білорусії, Литвії, Естонії у 1940-50-х роках. Київ: Пульсари, 2002.
Русначенко, Анатолій. “Символ і його критики”, Критика, 9-10 (2010), 7.
Саварін, Петро. З собою взяли Україну. Від Тернополю до Альберти. Київ: КВЩ, 2007.
Сапіга, Д. Літературно-меморіальний музей Ярослава Галана. Львів: Каменяр, 1975.
Сергійчук, Володимир, ред. Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959), Вип. 1-3 Київ: Віпол 2009.
Сірий, С. (Степан Бандера). «До засад нашої визвольної політики». В Перспективи Української революції, за редакцією Василя Іванишина, 45-55. Дрогобич: Відродження, 1999.
Сірий, С. (Степан Бандера). «Пляновість революційної боротьби в краю», В Перспективи Української революції, за редакцією Василя Іванишина,56-76. Дрогобич: Відродження, 1999.
Сірий, С. (Степан Бандера). «Значення широких мас та їх охоплення». В Перспективи Української революції, за редакцією Василя Іванишина, 14-17. Дрогобич: Відродження, 1999.
Содоль, Петро. Українська повстанська армія, 1943-49. Довідник. Нью-Йорк: Пролог, 1994.
Сосновський, Михайло. Дмитро Донцов: Політичний портрет з історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк: Trident International, 1974.
Стахів, Євген. Крізь тюрми, підпілля і кордони. Київ: Рада, 1995.
Степовик, Дмитро. Скульптор Михайло Черешньовський. Життя і творчість. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2000р.
Стецько, Ярослав. ЗО червня 1941 .Проголошення відновлення державності України. Торонто: Ліга Визволення України, 1967.
Стецько-Музика, Ярослава. «З ідеями Степана Бандери». В Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали, під редакцією Мокили Посівнича, 189-200. Тернопіль: Астон, 2008.
Суховерський, Микола. Мої спогади. Київ: Смолоскип, 1997.
Сціборський, Микола. «Клонім голови». В Степана Бандера: Документи і матеріали матеріали (1920-1930р.), за редакцією Миколи Посівнича, 133-34. Львів: Афіша, 2006.
Токарський, Юрій. Дубляни: історія аграрних студій 1856-1946. Львів: Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича, 1996.
Трощинський, В. П. Найманці фашизму. (Українські буржуазні націоналісти на службі гітлерівців у міжвоєнний період 1921-1939рр.). Київ: Наукова думка, 1981.
Феномен бандерофобии в русском сознании (Київ: Українська Видавнича Спілка, 2007).
Фурман, Артур. Кров і вугілля. Мюнхен: Українське видавництво, 1961.
Фурман, Артур. Під прапором Бандери. Лондон: Українське видавництво, 1964.
Хімка, Джон-Пол (Хімка, Іван). «Достовірність свідчення: реляція Рузі Вагнер про Львівський погром влітку 1941 року». Голокост і сучасність. 2, 4 (2008): 43-79.
Хрущев, Никита. Освобождение украинских землей от немецких захватчиков и очередные задачи восстановления народного хозяйства Советской Украины. М.: Правда, 1944.
Цар, Ігор. За що ми любимо Бандеру. Львів, 2000.
Царинник, Марко. «Золочів мовчить». Критика № 10, т. 96 (2005): 14-7.
Цегельник, Яків та Скрипченко, Юрій. Літературно-меморіальний музей Ярослава Галана. Львів: Книжково-журнальне видавництво: 1996.
Чайковський, Богдан. «Фома»: Рекламна фірма Романа Шухевича. Львів: Mc, 2005.
Чайковський, Данило. Московські вбивці Бандери перед судом. Мюнхен: Цицерон, 1965.
Чарторийський, Микола Сидор. Від Сяну по Крим (спомини учасника III похідної групи Південь). Нью-Йорк: Говерла, 1951.
Чередніченко, Віталій. Анатомія зради. Український буржуазний націоналізм - знаряддя ан- тирадянської політики імперіалізму. Київ: Політвидав України, 1978.
Чередніченко, Віталій. Націоналізм проти нації. Київ: Політвидав України, 1970.
533


Шаблій, Олег. «Передмова». В Степан Рудницький, Чому ми хочемо самостійної України, під редакцією Л. М. Гарбачука, 5-34. Львів: Світ, 1994.
Шатилов, Микола. «Вперше і назавжди. Історична конференція українських націоналістів у Києві». В Визвольний шлях, вип. 530, № 5, (травень 1992): 546-48.
Шептицький, Андрей. Письма-послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецькой окупації. Иорктон: Голос Спасителя, 1969.
Шеремет, Євген. Українці за фахом. Київ: Товариство Україна, 1980.
Шеховцов, Антон та Умланд, Андреас. “Праворадикальная партийная политика в постсоветской Украине и загадка электоральной маргинальности украинских ультранационалистов 1994-2009 рр.”, Ab Imperio 2 (2010): 219-247.
Штогрин, Дмитро. «Володимир Янів - поет». Володимир Янів, «Поезія», під редакцією Дмитра Сапіга, 6-78. Львів: Каменяр, 2009.
Шумук, Данило. За східним обрієм. Париж: Смолоскип, 1974.
Шухевич, Степан. Моє життя: Спогади. Лондон: Українська виданича спілка, 1991.
Щеглюк, Василь. "... Як роса на сонці”: Політичний роман-хроніка, написаний на основі спогадів колишнього дійча ОУН-УПА Л. С. Павлишина. Львів: Фенікс, 1992.
Юхновський, Ігор. «2009 рік - рік Степана Бандери». У Збірник матеріалів і документів, під редакцією Владислава Верстюка. Київ: Український Інститут національної пам’яті, 2009.
Ющенко, Віктор. «Вітання президента України учасникам урочистої академії з нагоди 100- річчя від дня народження Степана Бандери.» У Степан Бандери. Збірник матеріалів і документів, за редакцією Владислава Верстюка. Київ: Український інститут національної пам’яті, 2009.
Янів, Володимир. Шухевич - Чупринка. Людина і символ. Доповідь на жалібні академії 19 листопада 1950р. у Мюнхені. Мюнхен: Молоде життя, 1950.
Янів, Володимир. “Зустріч з полк. Євгеном Коновальцем на тлі настроїв доби». В Свген Коновалець та його доба, під редакцією Юрія Бойко, 426-65. Мюнхен: Цицерон, 1974.
Яшан, Василь. «Полковник Михайло Колодзінський». У Городенщина. Історично-мемуарний збірник, за редакцією Михайла Марунчака, 632-54. Нью-Йорк: Наукове товариство імені Шевченка, 1978.
Примітки
1 Ian Kershaw, Hitler 1889-1936: Hubris (New York: W. W. Norton & Company, 2000), xxvi.
2 Aristotle Kallis, “Fascism, ‘Charisma’ and ‘Charismatisation’: Weber’s Model of ‘Charismatic
Domination’ and Interwar European Fascism,” Totalitarian Movements and Political Religions, Vol. 7, No. 1 (2006): 25.
3 Kallis, Fascism, ‘Charisma’ and ‘Charismatisation’, 25-26.
4 Albert Bergesen, “Die rituelle Ordnung,” в Ritualtheorien. Ein einführendes Handbuch, eds.
Andrea Belliger and David J.Krieger (Opladen: Westdeutscher Verlag, 1998), 50-51.
5 Про прославляння вождя після смерті див.: Sergio Luzzatto, The Body of 11 Duce: Mussolinis
Corpse an the Fortunes of Italy (New York: Metropolitan Books, 2005).
6 Heidi Hein-Kircher, “Führerkult und Führermythos. Theoretische Reflexionen zur Einführung,”
в Der Führer im Europa des 20. Jahrhunderts, ed. Benno Ennker and Heidi Hein-Kircher (Marburg: Verlag Herder-Institut, 2010), 3.
7 Emilio Gentile, “Mussolini as the Prototypical Charismatic Dictator,” Charisma and Fascism in
Interwar Europe, ed. Roger Eatwell, Stein Ugevlik Larsen, and Antonio Costa Pinto (London: Routledge 2007), 125.
8 Цит. за: lan Kershaw, The Hitler Myth ’. Image and Reality in the Third Reich (Oxford: Claren¬
don Press, 1987), 27.
9 Kurt Sontheimer, Antidemokratisches Denken in der Weimarer Republik (Munich: Nymphenburg¬
er Verlagshandlung, 1962), 273, цит. за: Ian Kershaw, The Hitler Myth ’, 19.
10 Gentile, Mussolini as the Prototypical Charismatic Dictator, 113.
11 Kallis, Fascism, ‘Charisma’ and ‘Charismatisation’, 29.
12 Kershaw, The ‘Hitler Myth’, 19.
13 Roger Eatwell, “Concept and Theory of Charismatic Leadership,” в Charisma and Fascism, ed.
Eatwell, 13.
14 Gentile, Mussolini as the Prototypical Charismatic Dictator, 114, 117, 119, 127.
534


15 Масарик не був ні фашистом, ні авторитарним диктатором, але його харизма лягла в основу
культу, що допоміг легітимізувати існування Чехословаччини. Див. Andrea Orzoff, “The Husbandman: Tomas Masaryk’s Leader Cult in Interwar Czechoslovakia,” Austrian History Yearbook 39 (2008), 121-37.
16 Про культ Пілсудського див.: Heidi Hein, Der Pilsudski-Kult und seine Bedeutung für den pol¬
nischen Staat 1926-1939 (Marburg: Verlag Herder Institut, 2002).
17 Про культи особи в Європі й харизматичних лідерів див.: Roger Eatwell, Stein Ugevlik Lars¬
en, and Antonio Costa Pinto, ed., Charisma and Fascism in Interwar Europe (London: Routledge 2007); Benno Ennker and Heidi Hein-Kircher, Der Führer im Europa des 20. Jahrhunderts (Marburg: Verlag Herder-Institut, 2010); Bernd J. Fischer, ed., Balkan Strongmen. Dictators and Authoritarian Rulers of South Eastern Europe (West Lafayette: Purdue UP 2007).
18 Christopher Flood, Political Myth: A Theoretical Introduction (New York: Garland Publishing.
Inc., 1996), 164; Yves Bizeul, “Theorien der politischen Mythen und Rituale,” в Politische Mythen und Rituale in Deutschland, Frankreich und Polen, ed. Yves Bizeul (Berlin: Duncker & Humboldt, 2000), 18.
19 Clifford Geertz, The Interpretation of Cultures (New York: Basis Books, 1973), 218-20; Bizeul,
Theorien der politischen Mythen, 16-17.
20 Anton Grabner-Haider, Ideologie und Religion. Interaktion und Sinnsysteme in der modernen
Gesellschaft (Vienna: Herder, 1981), 23-31; Flood, Political Myth, 26. З цього питання також див.: Hubert Schleichert, Wie man mit Fundamentalisten diskutiert, ohne den Verstand zu verlieren. Ajyl 3 emo Anleitung zum subversiven Denken (Munich: C.H. Beck, 1997).
21 Geertz, Interpretation of Cultures, 219. Цит. у пер. О.В. Барсукова, А. А. Борзунова, ГМ. Да-
шевського, Е.М. Лазарева, В.Г. Ніколаєва за виданням К. Гірца, «Інтерпретація культур», М. : РОССПЕН, 2004.
22 Terry Eagleton, Ideology. An Introduction (New York: Verso, 1991), 43-44.
23 John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (New York: Columbia University Press, 1963), 280.
24 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 20.
25 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 20; Carlton Joseph Huntley Hayes, The Historical Evolution
of Modern Nationalism (New York: The Macmillan Company, 1950), 167.
26 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 20.
27 Ibid, 22.
28 John Armstrong, “Collaborationism in World War II: The Integral Nationalist Variant in Eastern
Europe,” The Journal of Modern History, Vol. 40, No. 3 (1968): 400.
29 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 20. Про Шарля Moppaca та інтегральний націоналізм
див. Steve Bastow, “Integral Nationalism,” в World Fascism: A Historical Encyclopedia, ed. Cyprian P. Blamires (Santa Barbara, CA: ABC-CLIO, 2006), 1:338.
30 Constantin lordachi, “Comparative Fascist Studies. An Introduction,” в Comparative Fascist
Studies. New Perspectives, ed. Constantin lordachi (London: Routledge 2009), 1.
31 lordachi, Comparative Fascist Studies, 16; Kevin Passmore, Fascism. A Very Short Introduction
(Oxford: Oxford University Press, 2002), 10; Amd Bauerkämper, Die "radikale Rechte" in Großbritanien (Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1991), 13-15, 143; Roger Eatwell, “Introduction: New Styles of Dictatorship and Leadership in Interwar Europe,” в Charisma and Fascism, ed. Eatwell, xxi.
32 Samuel Huston Goodfellow, “Fascism as a Transnational Movement: The Case of Inter-War Al¬
sace,” Contemporary European History Vol. 22, No. 1 (2013): 93; Philip Morgan, Fascism in Europe, 1919-1945 (London: Routledge, 2003), 168.
33 Stanley G. Payne, “Fascism and Communism,” Totalitarian Movements and Political Religions
Vol. 1, No. 3 (2000): 115; Stanley G. Payne, “Soviet anti-fascism: Theory and practice, 1921- 45,” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 4, No. 2 (2003): 1-62; Leonid Fuks, Entstehung der kommunistischen Faschismustheorie. Die Auseinandersetzung der Komintern mit Faschismus und Nationalsozialismus 1921-1935 (Stuttgart: Deutsche Verlags Anstalt, 1984).
34 Fuks, Entstehung der kommunistischen Faschismustheorie, 109-11.
35 Fuks, Entstehung der kommunistischen Faschismustheorie, 137; Payne, Soviet anti-fascism, 10,
15.
36 Georgi Dimitroff. The United Front Against War and Fascism: Report to the Seventh World Con¬
gress of the Communist International 1935 (New York: Gama, 1974), 7.
37 Stanley G. Payne, A History of Fascism 1914-1915 (London: University College London, 1995),
123-25.
535


38 lordachi, Comparative Fascist Studies, 7-8; Daniel Ursprung, “Faschismus in Ostmittel- und Sd-
dosteuropa: Theorien, Ansätze, Fragestellungen,” in Der Einfluss von Faschismus und Nationalsozialismus auf Minderheiten in Ostmittel- und Sudosteuropa, ed. Mariana Hausleitner and Harald Roth (Munich: IKGS-Verlag, 2006), 12-13; Payne, A History of Fascism, 128.
39 Hanna Arendt, The Origins of Totalitarianism (New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1951);
Zbigniew Brzezinski and Carl Joachim Friedrich, Totalitarian Dictatorship and Autocracy (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1956). Див. також Fuks, Entstehung der kommunistischen Faschismustheorie, 12; lordachi, Comparative Fascist Studies, 29-32.
40 Emst Nolte, Der Faschismus in seiner Epoche (Munich: Piper, 1963); Eugen Weber, Action
Franęaise: Royalism and Reaction in Twentieth Century France (Stanford, Calif: Stanford University Press, 1962); Varieties of Fascism. Doctrines of Revolution in the Twentieth Century (Princeton, NJ: Van Nostrand, 1964). Перший випуск Journal of Comparative History був присвячений фашизму. Див. Journal of Comparative History Vol. 1, No. 1 (1966).
41 Про міждержавні фашистські рухи і режими див.: Amd Bauerkämper, “Transnational Fas¬
cism: Cross-Border Relations between Regimes and Movements in Europe, 1922-1939,” East Central Europe 37 (2010): 215-16, 236.
42 Про дебати і критику нового консенсусу і теорії фашизму Гріффіна див.: Roger Griffin, Wer¬
ner Loh, and Andreas Umland, ed., Fascism Past and Present, West and East. An International Debate on Concepts and Cases in the Comparative Study of the Extreme Right (ibidem-Verlag: Stuttgart, 2006).
43 Robert Paxton, “The Five Stages of Fascism,” The Journal of Modern History Vol. 70, No. 1.
(1998): 11-12. Про різницю між фашистським рухом і фашистським режимом див.: Aristotle A. Kallis, “The ‘Regime-Model’ of Fascism,” in Comparative Fascist Studies, ed. lordachi, 217. Деякі інші дослідники фашизму, такі як Вольфганг Віпперман, дотримувалися думки, що надранній фашистський режим з’явився в Другій імперії Луї-Наполеона між 1849 і 1852 роками. Таку інтерпретацію запропонували Август Тальгеймер і Отто Бауер. Див. Payne, A History of Fascism, 125-26. Про Вольфганга Віппермана див. Wolfgang Wippermann, Faschismus: Eine Weltgeschichte vom 19. Jahrhundert bis heute (Darmstadt: Primus, 2009), 16-21.
44 Roger Griffin, The Nature of Fascism (London: Printer, 1991), 26. Пізніше Гріффін розширив
своє визначення, назвавши фашизм «революційною формою націоналізму, що по суті протистоїть натиску “декадансу” й спрямований на мобілізацію всіх “здорових” соціальних і політичних сил з метою національного відродження, - проект, який включає в себе регенерацію (палінгенезис) як політичної, соціально-етичної культур, що лежать в його основі». Див.: Roger Griffin, “General Introduction,” in Fascism. Critical Concept in Political Science, ed. Roger Griffin and Matthew Feldman (London: Routledge, 2004), 1:6.
45 Roger Griffin, “General Introduction,” in International Fascism: Theories, Cases, and the New
Consensus, ed. Roger Griffin (Oxford: Oxford University Press, 1998), 2.
46 Ernst Nolte, Die Krise des liberalen Systems und die faschistischen Bewegungen (Munich: Piper,
1968), 385.
47 Roger Eatwell, “The Nature of ‘Generic Fascism’. The ‘fascist minimum’ and the ‘fascist ma¬
trix,’” in Comparative Fascist Studies, ed. lordachi, 137.
48 Гріффін пізніше доповнив свою концепцію фашизму запереченнями й негативними цінно¬
стями. Див. lordachi, Comparative Fascist Studies, 118-24.
49 Payne, A History of Fascism, 14.
50 Ibid, 5, 14-15.
51 Ian Kershaw, “Hitler and the Uniqueness of Nazism,” in Comparative Fascist Studies, ed.
lordachi, 241.
52 George L. Mosse, The Fascist Revolution. Toward a General Theory of Fascism (New York: H.
Fertig, 1999), x-xi.
53 Michael Mann, Fascists (Cambridge: Cambridge University Press, 2004), 2-4.
54 Kershaw, Hitler 1889-1936: Hubris, 466.
55 Roger Griffin, “Revolution from the Right: Fascism” in Revolutions and the Revolutionary Tradi¬
tion in the West 1560-1991, ed. David Parker (Routledge, London, 2000), 196.
56 Passmore, Fascism. A Very Short Introduction, 11-12, 25, 30-31.
57 Zeev Stemhell, “Fascism,” in Comparative Fascist Studies, ed. lordachi, 57.
58 Ian Kershaw, Hitler 1936-45: Nemesis (London: The Penguin Press, 200), 69-72, 75-77; Payne,
A History, 245-52; Volker Koop, In Hitlers Hand. Sonder- und Ehrenhäftlinge der SS (Köln: Böhlau, 2010), 95-109.
536


59 Armin Heinen, Die Legion “Erzengel Michael” in Rumänien Soziale Bewegung und politische
Organisation. Ein Beitrag zum Problem des internationalen Faschismus (Munich: Oldenbourg, 1986), 461, 522; Koop, In Hitlers Hand, 190-96.
60 Оскільки багато істориків повоєнного часу вивчали насамперед теми, пов’язані з націо¬
нал-соціалізмом і своєрідністю націонал-соціалістичного режиму, у німецьких наукових колах дослідження фашизму були маргінолізовані. Така одномірність призвела і до маргіналізації досліджень Голокосту. Полеміку між Роджером Гріффіном та іншими вченими, які критикують його концепцію фашизму, див.: Griffin, et al., Fascism Past and Present, and especially Klaus Holz, and Jan Weyand, “‘Wiedergeburt’ - ein nationalistisches Geschichtsbild”; Bärbel Meurer, “Emst Nolte oder May Weber: Braucht die Wissenschaft einen (Gott-)Vater?”, Stanley G. Payne, “Commentary of Roger Griffin’s ‘Fascism’s new faces,” Griffin, Fascism Past and Present, 125, 151, 177. Про українських істориків і фашизм див. частини 9 і 10.
61 Про націоналізм загалом див. Benedickt Anderson, Imagined Communities: Reflections on the
Origin and Spread of Nationalism (London: Verso, 1983); Eric J. Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality (Cambridge: Cambridge University Press, 1992); Ernest Gellner, Nations and Nationalism (Oxford: Blackwell, 1983).
62 Mosse, Fascist Revolution, xi-xii; Stemhell, “fascism,” 575.
63 Про застосування термінів “радикальні праві,” “крайні праві,” і “ультраправі,” див.: Uwe
Backes, “‘Rechtsextremismus’ - Konzeption und Kontroversen,” in Rechtsextreme Ideologien in Geschichte und Gegenwart, ed. Uwe Backes (Köln: Böhlau, 2003), 23-25, 30.
64 Emilio Gentile, “The Sacralisation of Politics: Definitions, Interpretations and Reflections on the
Question of Secular Religion and Totalitarianism,” Totalitarian Movements and Political Religions Vol.l, No.l (2000), 21-22.
65 Gentile, The Sacralisation of Politics, 23.
66 Ibid, 23, 36-37.
67 Ibid, 38.
68 Про сакралізацію держави див. Emilio Gentile, “Fascism as Political Religion,” Journal of
Contemporary History Vol. 25, No. 2-3 (1990): 248.
69 Geertz, Interpretation of Cultures, 3-30. Про винайдення традиції див. Eric Hobsbawm and
Terence Ranger, The Inventing of Tradition (Cambridge: Cambridge University Press, 1992).
70 Про дихотомію героїзації-демонізації в тоталітарних рухах і режимах див.: Peter Lambert
and Robert Mallett, “Introduction: The Heroisation-Demonisation Phenomenon in Mass Dictatorships,” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 8, No. 3-4, (2007), 453-63. Про те саме в українському контексті див.: David Marples, Heroes and Villains. Creating National History in Contemporary Ukraine (Budapest: Central European University Press, 2007).
71 Про радянську ідеологію і пропаганду в Радянському Союзі див. Katrin Boeckh, Stalinismus
in der Ukraine: Die Rekonstruktion des sowjetischen Systems nach dem Zweiten Weltkrieg (Wiesbaden: Harrassowitz, 2007); Terry Martin, The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939 (London:Comell University Press, 2001); William Jay Rish, The Ukrainian West: Culture and the Fate of Empire in Soviet Lviv (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2011); Alexander Statiev, The Soviet Counterinsurgency in western borderlands (Cambridge: Cambridge University Press, 2010); Amir Weiner, Making Sense of War. The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution (New Jersey: Princeton University Press, 2001); Serhy Yekelchyk, Stalin's Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination (Toronto: University of Toronto Press, 2004). Про радянських партизанів в Україні див. Aleksandr Gogun, Partyzanci Stalina na Ukrainie: Nieznane działania 1941-1944 (Warsaw: Bellona, 2010).
72 Про концепції пам’яті див. Jeffrey К. Olick, The Politics of Regret. On Collective Memory and
Historical Responsibility (New York: Routledge, 2007), 17-35; Aleida Assmann, Der lange Schatten der Vergangenheit. Erinnerungskultur und Geschichtspolitik (Bonn: C.H.Beck, 2007), 21-37.
73 Про заперечення Голокосту див. Deborah Lipstadt, Denying the Holocaust. The Growing As¬
sault on Truth and Memory (New York: Free Press, 1993); Michael Shermer and Alex Grob- man, Denying history: who says the Holocaust neverhappened and why do they say it? (Berkeley: University of California Press, 2000); Michael Shafir, “Between Denial and ‘Comparative Trivialization.’ Holocaust Negationism in Post-Communist East Central Europe,” Analysis of Current Trends in Antisemitism 19 (2002): 1-83.
74 Про «безмовні архіви» див. Moritz Csäky, Ideologie der Operette und Wiener Moderne. Ein
kulturhistorischer Essay (Vienna: Böhlau, 1998), 228; Jacques Le Goff, Geschichte und Gedächtnis (Frankfurt: Campus Verlag, 1992), 228. Про етнізацію історії та пам’яті див.
537


Gerlach, Extremely Violent Societies, 255-65; Jeffrey Burds, “Ethnicity, Memory and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives,” Comma International Journal of Archives No. 3-4 (2002): 69.
75 Friedrich Nietzsche, “Beyond Good and Evil. Prelude to a Philosophy of Future,” in Cambridge
Texts in the History of Philosophy, ed. Rolf-Peter Horstmann and Judith Norman (Cambridge: University Press, 2002), 59. In the German original: “‘Das hab ich getan’, sagt mein Gedächtnis. Das kann ich nicht getan haben - sagt mein Stolz und bleibt unerbittlich. Endlich gibt das Gedächtnis nach.”
76 Christian Gerlach, Extremely Violent Societies. Mass Violence in the Twentieth-Century World
(Cambridge: Cambridge University Press, 2010), 2-3, 5-6; Alexander Korb, “Understanding Ustaśa violence,” Journal of Genocide Research Vol. 12, No. 1-2 (2010): 1-14.
77 Laura Jockusch, Collect and Record! Jewish Holocaust Documentation in Early Postwar Europe
(Oxford: Oxford University Press, 2012), 196-201. Про Вульфа також див. Nicolaus Berg, Der Holocaust und die westdeutschen Historiker. Erforschung und Erinnerung (Göttingen: Wallstein, 2003), 337-63.
78 Jockusch, Collect and Record!, 196-201. Про дискусії між Фрідлендером і Бросцатом також
див. Saul Friedländer, Nachdenken über den Holocaust (Munich С. H. Beck, 2007), 78-124.
79 Saul Friedländer, The Years of Extermination. Nazi Germany and the Jews 1933-1939 (New
York: HarperCollins, 1997), 2.
80 Jan Tomasz Gross, Neighbors. The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland
(Princeton: Princeton University Press, 2001).
81 Christopher Browning, Remembering Survival. Inside a Nazi Labor Camp (New York: Norton,
2010), 1-12; Omer Bartov, “Eastern Europe as the Site of Genocide,” The Journal of Modern History Vol. 80, No. 3 (2008): 562, 572.
82 Про методологію використання показань тих, хто вижив, і протоколів радянських допитів
див. Vladimir Solonari, “Patterns of Violence. The Local Population and the Mass Murder of Jews in Bessarabia and Northern Bukovina, July August 1941,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 8, No. 4 (2007): 753-55; Jan Grabowski, Hun for the Jews. Betrayal and Murder in German-Occupied (Bloomington: Indiana University Press, 2013), 11-15; Grzegorz Rossoliński-Liebe, “Der Verlauf und die Täter des Lemberger Pogroms vom Sommer 1941. Zum aktuellen Stand der Forschung,” Jahrbuch für Antisemitismusforschung 22 (2013): 210-11; Alexander Prusin, “‘Fascist Criminals to the Gallows!’: The Holocaust and Soviet War Crimes Trials, December 1945-February 1946,” Holocaust and Genocide Studies Vol. 17, No.
1 (2003): 1-30; Tanja Penter, “Collaboration on Trial: New Source Material on Soviet Postwar Trials against Collaborators,” Slavic Review Vol. 64, No. 4 (2005): 782-90. Першу монографію про Другу світову війну в Україні, в якій використано свідчення людей, які вижили, написала Франциска Брудер, див. Franziska Bruder, ‘Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!” Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN) 1929-1948 (Berlin: Metropol Verlag, 2007). У ранніх публікаціях історики не використовували показань свідків, які вижили, а ґрунтувались переважно на німецьких і радянських документах. Див., наприклад, Armstrong, Ukrainian Nationalism; Dieter Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens (Munich: Oldenbourg, 1997); Frank Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42 (Wiesbaden: Harrassowitz, 2005).
83 Пор. ОУН в світлі постанов Великих Зборів (Б.м.: Закордонні частини Організації Україн¬
ських Націоналістів, 1955), 44-45 з оригінальною публікацією 1941 року “Постанови ІІ-го Великого Збору Організації Українських Націоналістів,” ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 926, 199.
84 “Про внесення виправлень до фільму ‘Вбивця відомий,”’ ЦДАГО, ф. 1, оп. 25, спр. 869, 32,
опубліковано в Любов Крупник, “Формування світоглядних установок про Другу світову війну засобами радянського кіно (матеріали ЦДАГО України, 1973 р.),” Молода Нація. Альманах, Т. 41, № 4 (2006): 116-17.
85 Див. B.F. Sabrin, Alliance for Murder. The Nazi-Ukrainian Nationalist Partnership in Genocide
(New York: Sarpedon, 1991), 172. Про Шептицького див. Julian J. Bussgang, “Metropolitan Sheptytsky: A Reassessment,” Polin. Studies in Polish Jewry 21 (2009): 401, 404; Джуліан Буссганг, Митрополит Шептицький: Ще один погляд на життя й діяльність (Львів: Друкарські куншти, 2009), 18, 19. Я вдячний Марко Цариннику за це зауваження. Мене також збила з пантелику фотографія, опублікована в Alliance for Murder. Див. Grzegorz Rossoliński-Liebe, “The ‘Ukrainian National Revolution’ of Summer 1941,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. Vol. 12, No.l (2011): 98.
86 Микола Климишин, В поході до волі (Детройт: Українська книгарня, 1987), 1:333.
538


87 Євген Стахів, Крізь тюрми, підпілля й кордони (Київ, Рада, 1995), 100.
88 Про “Українську національну революцію” див. частину 4, а також Rossoliński-Liebe,
“Ukrainian National Revolution,” 83-114.
89 Про історію CŻKH та інших установ, яким у ранній післявоєнний період вдалося зібрати
свідчення людей, які вижили, див. Jockusch, Collect and Record!, 5-7, 36-37, 89-98.
90 Див. параграф “Геноцид. Масове насильство. Складність під час вивчення Голокосту” у
Вступі до цієї книги.
91 Володимир Сергійчук, Степан Бандера у документах радянських органів державної без¬
пеки (1939-1959), Т. 1-3 (Київ, Віпол, 2009). Важко оцінити, наскільки вибірковою була редактура в книгах, виданих Сергійчуком, як і в виданнях Академії наук України.
92 Christoph Mick, Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt: Lemberg 1914-1947
(Wiesbaden: Harrassowitz, 2010); Максим Гон, Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935—1939? (Рівне: Волинські обереги, 2005), Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999 (New Haven: Yale University Press, 2003), Sketches from a Secret War A Polish Artists Mission to Liberate Soviet Ukraine (New Haven: Yale University Press, 2005); Potocki Robert, Polityka państwa wobec zagadnienia ukraińskiego w latach 1930-1939 (Lublin: Instytut Europy Środkowo Wschodniej, 2003); Jerzy Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniejszości narodowe w Polsce w latach 1918-1939 (Warsaw: Młodzieżowa Agencja Wydawnicza, 1985).
93 Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer 1914-1939 (Paderborn: Ferdinand Schöningh, 2010).
94 John-Paul Himka, Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and
Ukrainian Radicalis (1860-1890) (Cambridge: HURI, 1983), “Serfdom in Galicia,” Journal of Ukrainian Studies Vol. 9, No. 2 (1984): 3-28, Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century’ (Basingstoke: Macmillan, 1998); Ярослав Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ cm. (Київ: Генеза, 2000).
95 Natalia Yakovenko, “Choice of Name versus Choice of Path: The Names of Ukrainian Territo¬
ries from the Late Sixteenth to the Late Seventeenth Century,” in A Laboratory of Transnational History: Ukraine and Recent Ukrainian Historiography, ed. Georgiy Kasianov and Philipp Ther (Budapest: Central European University Press, 2009), 117-48; Andreas Kappeler, “From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainian History,” in A Laboratory of Transnational History, ed. Kasianov, 51-80; Mark von Hagen, “Revisiting the Histories of Ukraine,” in A Laboratory of Transnational History, ed. Kasianov, 25-50.
96 Богдан Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)
(Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2005).
97 Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia, 1350-2008, Vol. 1-3 (Oxford: The Littman
Library of Jewish Civilization, 2010-12).
98 Armstrong, Ukrainian Nationalism; Roman Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonal¬
istów: Geneza, struktura, program, ideologia (Lublin: Wydawnictwo uniwersytetu Marie Cu- rie-Skłodowskiej, 2003); Bruder, "Den ukrainischen Staat".
99 Marco Carynnyk, “Foes of our rebirth: Ukrainian nationalist discussions about Jews, 1929—
1947,” Nationalities Papers Vol. 39, No. 3 (2011): 315-52.
100 Alexander Motyl, The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian
Nationalism, 1919-1929 (New York: East European Monographs Boulder, 1980); Tomasz Stryjek, Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego: Analizv wybranvch koncepcji (Wroclaw: FUNNA, 2000).
101 Grzegorz Motyka, Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943-1948 (Warsaw: Ofi¬
cyna Wydawnicza Volumen, 1999), Ukraińska partyzantka 1942-1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii (Warsaw: Rytm, 2006).
102 Alexander V. Prusin, “Revolution and Ethnic Cleansing in Western Ukraine: The OUN-UPA As¬
sault against Polish Settlements in Volhynia and Eastern Galicia, 1943-1944,” in Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe, ed. Steven Bela Värdy, T. Hunt Tooley (New York: Boulder: Social Science Monographs, 2003), 517-35; Gabriel N. Finder and Alexander V. Prusin, “Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holocaust,” East European Jewish Affairs Vol. 34, No. 2 (2004): 95-118.
103 Jeffrey Burds, “AGENTURA: Soviet Informants’ Networks and the Ukrainian Underground in
Galicia, 1944-1948,” East European Politics and Societies Vol. 11, No. 1 (1996): 89-130; “The early Cold War in Soviet West Ukraine, 1944-1948,” The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, Number 1505. Pittsburg: The Center for Russian and East European Studies, 2001; “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,” Cahiers du Monde russe, Vol. 42, No. 2-4 (2001), 279-320.
539


104 Statiev, Soviet Counterinsurgency; Boeckh, Stalinismus in der Ukraine.
105 Karel Berkhoff, Harvest of Despair Life and Death in Ukraine under Nazi Rule (Cambridge:
Belknap Press of Harvard University, 2004).
106 Dieter Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens (Munich: Oldenbourg, 1997). Аналогічну точку зору див. також у Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung.
107 Thomas Sandkühler, “Endlösung’’ in Galizien. Der Judenmord in Ostpolen und die Rettungsini¬
tiativen von Berthold Beitz 1941-1944 (Bonn: Diert, 1996).
108 Dieter Pohl, “Ukrainische Hilfskräfte beim Mord an den Juden,” in Die Täter der Shoah. Fanatische Nationalisten oder normale Deutsche? ed. Gerhard Paul (Göttingen: Wallstein- Verlag, 2002), 205-34; Frank Golczewski, “Shades of Grey: Reflections on Jewish-Ukrainian and German-Ukrainian Relations in Galicia,” in The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, ed. Ray Brandon and Wendy Lower (Bloomington: Indiana University Press, 2008), 114-155; Frank Golczewski, “Die Ukraine im Zweiten Weltkrieg,” in Geschichte der Ukraine, ed. Frank Golczewski (Vandenhoeck & Ruprecht: Göttingen, 1993), 241-60; Frank Golczewski, “Die Kollaboration in der Ukraine,” in Kooperation und Verbrechen. Formen der “Kollaboration’’ im östlichen Europa 1939-1945, ed Christoph Dieckmann, Babette Quinkert, and Tatjana Tönsmeyer (Göttingen: Wallstein, 2003), 151-82.
109 Shmuel Spector, The Holocaust of Volhynian Jews 1941-1944 (Jerusalem: Achva Press, 1990).
110 John-Paul Himka, “The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the
Carnival Crowd,” Canadian Slavonic Papers Vol. LIII, No. 2-4 (2011): 209-43; Christoph Mick, “Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv under Soviet and German Occupation, 1939—44,” Journal of Contemporary History Vol. 46, No. 2 (2011): 336-63; Hans Heer, “Einübung in den Holocaust: Lemberg Juni/Juli 1941,” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 49, No. 5 (2001): 409-27; Rossoliński-Liebe, Der Verlauf und die Täter, 207-43.
111 Philip Friedman, “Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation,” in Roads to Extinc¬
tion (New York: Jewish Publication Society, 1980), вперше опублікована в YIVO Annual of Jewish Social Science Vol. 12 (1958-1959), 259-63; Eliyahu Yones, Smoke in the Sand: The Jews of Lvov in the War Years 1939-1944 (Jerusalem: Gefen Publishing House, 2004).
112 Aharon Weiss, “Jewish-Ukrainian Relations in Western Ukraine During the Holocaust,” in
Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, ed. Peter J. Potichnyj and Howard Aster (Edmonton: CIUS, 2010), 409-20.
113 Witold Mędykowski, W cieniu gigantów. Pogromy 1941 r. w byłej sowieckiej strefie okupacyjnej
(Warsaw: Instytut Studiów Politycznych Polskiej Akademi Nauk, 2012).
114 Omer Bartov, “Wartime Lies and Other Testimonies: Jewish-Christian Relations in Buczacz,
1939-1944,” East European Politics and Societies Vol. 26, No. 3 (2011): 486-511; Wendy Lower, “Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, summer 1941: varied histories, explanations and comparisons,” Journal of Genocide Research Vol. 13, No. 3 (2011): 114-55; Timothy Snyder, “The Life and Death of Western Volhynian Jewry, 1921-1945,” in Shoah in Ukraine, ed. Brandon, 77-113, Kai Struve, “Rites of Violence? The Pogroms of Summer 1941,” Polin. Studies in Polish Jewry 24 (2012): 257-74.
115 John-Paul Himka, “A Central European Diaspora under the Shadow of World War II: The Gali¬
cian Ukrainians in North America,” Austrian History Yearbook 37 (2006): 17-31; Grzegorz Rossoliński-Liebe, “Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada,” Kakanien Revisited, 12 (2010): 1-16; Grzegorz Rossoliński-Liebe, “Erinnerungslücke Holocaust. Die ukrainische Diaspora und der Genozid an den Juden,” Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte Vol. 62, No. 3 (2014): 397-430; Per Anders Rudling, “Multiculturalism, Memory, and Ritualization: Ukrainian Nationalist Monuments in Edmonton, Alberta,” Nationalities Papers 39, 5 (2011): 733-68; Per Anders Rudling, “The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths,” The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, Number 2107 (Pittsburg: The Center for Russian and East European Studies, 2011).
1,6 Diana Dumitru, “An Analysis of Soviet Postwar Investigation and Trial Documents and Their Relevance for Holocaust Studies,” in The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses, ed. Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin (Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014), 142-57; Penter, Collaboration on Trial, 782-90; Prusin, ‘Fascist criminals to the gallows!’, 1-30; Solonari, Patterns of Violence, 749-87.
117 	Tank Cyril Amar, “A Disturbed Silence: Discourse on the Holocaust in the Soviet West as an Anti-Site of Memory,” in The Holocaust in the East, ed. David-Fox, 158-84.
540


118 Per Anders Rudling, “The Return of the Ukrainian Far Right. The Case of VO Svoboda,” in
Analysing Fascist Discourse. European Fascism in Talk and Text, ed. Ruth Wodak and John E. Richardson (New York: Routledge, 2013), 228-55; Per Anders Rudling, “Anti-Semitism and the Extreme Right in Contemporary Ukraine,” in Mapping the Extreme Right in Contemporary Europe. From Local to Transnational, ed. Andrea Mammone, Emmanuel Godin, and Brian Jenkins (London: Routledge, 2012), 189-205; Антон Шеховцов, Андреас Умланд, “Праворадикальна партійна політика в пострадянській Україні і загадка електоральної маргі- нальності українських ультранаціоналістів 1994-2009 рр.,” Ab Ітрегіо 2 (2010): 219-247; Anton Shekhovtsov, “The Creeping Resurgence of the Ukrainian Radical Right? The Case of the Freedom Party,” Europe-Asia Studies Vol. 63, No. 2 (2011): 203-8.
119 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 571-92; Rossoliński-Liebe, “‘Ukrainian National Revolu¬
tion,’” 83-114; Anton Shekhovtsov, “By Cross and Sword: ‘Clerical Fascism’ in Interwar Western Ukraine,” Totalitarian Movements and Political Religions Vol. 8, No. 2. (2007): 271-85; Олександр Зайцев, ред., Націоналізм і релігія. Греко-католицька церква та український націоналістичний рух в Галичині (1920-1930-ті роки) (Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2011); Олександр Зайцев, Український інтегральний націоналізм (1920-1930 роки). Нариси інтелектуальної історії (Київ: Критика, 2013).
120 Дві дуже важливі збірки документів для цього дослідження: Іван Патриляк, Військова ді¬
яльність ОУН(б) у 1940-1942 роках (Київ, Інститут історії України) і Володимир Сергій- чук, Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959), Вип. 1-3 (Київ: Віпол, 2009).
121 Патриляк, Військова діяльність ОУН(б), 326. Про Сергійчука див. Grzegorz Rossoliński-
Liebe, “Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs über den polnisch-ukrainischen Konflikt 1943-1947,” Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 57 (2009): 65-66. Також див. Grzegorz Rossoliński-Liebe, “Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust: Post-Soviet Historical Discourses on the OUN-UPA and other Nationalist Movements,” East European Jewish Affairs Vol. 42, No. 3 (2012): 218.
122 Найважливіші публікації Петра Мірчука про Бандеру: Степан Бандера: Символ револю¬
ційної безкомпромісності (Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобід України, 1961); Нарис історії ОУН: 1920-1939 (Київ: Українська Видавнича Спілка, 2007). Публікації Посівнича про Бандеру, див.: Микола Посівнич, ред. Степан Бандера: Документи і матеріали (1920-1930 рр.) (Львів: Афіша, 2006); Микола Посівнич, Степан Бандера - життя, присвячене свободі (Toronto: Litopys UPA, 2008); Микола Посівнич, Життя і діяльність Степана Бандери: Документи і матеріали (Тернопіль: Астон, 2008); Микола Посівнич, Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів (Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2005); Микола Посівнич та Богдан Гордасевич, ред., Степан Бандера: 1909-1959-2009: Збірник статей (Львів: Тріада Плюс, 2010).
123 Rudolf А. Mark, Galizien unter österreichischer Herrschaft: Verwaltung-Kirche-Bevölkerung (Marburg: Herder Institut, 1994), 70, 80. Габсбурзька статистика базувалась на релігійній ідентичності. У Галичині поляки зазвичай називали себе католиками, а українці - греко-католиками.
124 1867-1918 рр. імперія Габсбургів або австро-угорська монархія була розділена на дві частини: Цислейтанію (зі столицею у Відні) і Транслейтанію (зі столицею у Будапешті). Галичина і Буковина належали до складу Цислейтанії, а Закарпаття - до Транслейтанії. Українці становили близько 40 % населення Буковини. Іншими етнічними групами в Буковині були румуни (34 %), євреї (13 %) і німці (8 %). Див. Kerstin Jobst, “Die ukrainische Nationalbewegung bis 1917,” in Geschichte der Ukraine, ed. Frank Golczewski (Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1993), 171.
125 Про політичний і культурний поділ України в XIX ст. див.: Wolfdieter Bihl, “Aufgegangen
in Großreichen: Die Ukraine als österreichische und russische Provinz,” in Geschichte der Ukraine, ed. Golczewski, 126-57, и John-Paul Himka, Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890) (Cambridge: Harvard Ukrainian Research Institute, 1983), 47, 50, 52.
126 Про вплив західноєвропейської і східноєвропейської культур та поділ України на Західну
і Східну в домодерні часи див. Ihor Shevchenko, Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteen Century (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1996). Про культурну неоднорідність України див.: Hagen, Revisiting the Histories of Ukraine; Kappeler, From an Ethnonational to a Multiethnic.
127 Natalia Yakovenko, “Choice of Name versus Choice of Path: The Names of Ukrainian Territories
from the Late Sixteenth to the Late Seventeenth Century,” in A Laboratory of Transnational History, ed. Kasianov, 117-41.
541


128 Stanislau von Smolka, Die Reussische Welt: Historisch-Politische Studien. Vergangenheit und
Gegenwart (Vienna: Zentral-Verlagsbüro des obersten polnischen Nationalkomitees: 1916), 13. В оригіналі фраза звучить як "Ukraine, ein ruthenisches Gebiet.” Див. Smolka, Die Reussische Welt, 6.
129 Jobst, Die Ukrainische Nationalbewegung bis 1917, 161, 168; Грицак, Нарис історії України,
70-71.
130 Yaroslav Hrytsak and Victor Susak, “Constructing a National City: Case of Eviv,” in Compos¬
ing Urban History and the Constitution of Civic Identities, ed. John Czaplicka, Blair A. Ruble, and Lauren Crabtree (Washington: Johns Hopkins University Press, 2003), 142-43; Peter Fäßler, Thomas Held, and Dirk Sawitzki, ed., Lemberg-Lwow-Eviv. Eine Stadt im Schnittpunkt europäischer Kulturen (Köln: Böhlau, 1995), 183.
131 Bihl, Aufgegangen in Großreichen, 151.
132 Himka, Socialism in Galicia, 40-41. Про русофілів Галичини див.: Anna Veronika Wendland,
Die Russophilen in Galizien: Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848-1915 (Vienna: Verlag der österreichischen Akademie der Wissenschaften, 2001).
133 Ярослав Грицак, Нарис історії України, 81-82.
134 John-Paul Himka, Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth
Century (Basingstoke: Macmillan, 1998), 10-16.
135 Про пам’ять про кріпацтво у Східній Галичині та його вплив на колективну свідомість і
пам’ять в Україні див. John-Paul Himka, “Serfdom in Galicia,” Journal of Ukrainian Studies Vol. 9, No.2 (1984): 26-28.
136 Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква, 4-6.
137 John-Paul Himka, “Priest and Peasants: The Greek Catholic Church and the Ukrainian National
Movement in Austria, 1867-1900,” in The Greek Catholic Church and Ukrainian Society in Austrian Galicia, ed. John-Paul Himka (Cambridge and Massachusetts: Harvard University Ukrainian Studies Fund, 1986), 1-5, 9, 12-14.
138 John-Paul Himka, “The Galician Triangle: Poles, Ukrainians, and Jews under Austrian Rule,”
Cross Current: A Yearbook of Central European Culture 12 (1993): 143; Himka, Socialism in Galicia, 50.
139 Bihl, Aufgegangen in Großreichen, 146. (Цит. за щомісячним історичним часописом «Киевская старина», Київ, листопад 1897, де вказано, що оригінал листа В.П. Кочубея до М.Г Рєпніна написано французькою мовою. - прим.видавця).
140 3 листа Гоголя до його давньої подруги Олександри Смирнової-Россет, 24 грудня 1844
року, у Н.В. Гоголь Собрание сочинении (Москва: Русская книга, 1994), 10:276, цит. за Andrew Wilson, The Ukrainians: Unexpected Nation (New Haven: Yale University Press, 2009), 88. (Цит. за виданням Гіппіус В.В. «Гоголь. Воспоминания. Письма. Дневники», М.: Ди- рект-Медиа, 2014. - прим.видавця).
141 Serhii Plokhy, Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevskyi and the Writing of Ukrainian
History (Toronto: University of Toronto Press, 2005), 92-95; Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999 (New Haven: Yale University Press, 2003), 128-29; Kappeler, From an Ethnonational to a Multiethnic, 57.
142 Михайло Грушевський, Історія України-Русі (Київ: Перша спілка, 1913), 1:64-65. Англій¬
ський переклад див. Mykhailo Hrushevs’kyi, History of Ukraine-Rus'. From prehistory to the eleventh century, ed. Andrzej Poppe and Frank Sysyn, trans. Marta Skorupsky (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1997), 1:46-47.
143 Грушевський, Історія України-Русі, 1:177; Hrushevs’kyi, History of Ukraine-Rus ’,1:134.
144 Грушевський, Історія України-Pvci, 1:307, 310; Hrushevs’kyi, History of Ukraine-Rus', 1:
234, 236.
145 Про вивчення Бандерою праць Міхновського див.: Мірчук, Степан Бандера, 14.
146 Друга заповідь “Десяти заповідей УНП” говорить: “Усі люди твої браття, але москалі,
ляхи, угри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, поки вони панують над нами та визискують нас”. Див. Роман Коваль, “Герой, що не зміг врятувати Батьківщину,” в Самостійна Україна, ред. Роман Коваль (Київ: Діокор, 2003), 9. Про взаємозв’язки між расизмом і націоналізмом див.: George L. Mosse, “Racism and Nationalism,” in The Fascist Revolution. Toward a General Theory of Fascism, ed. George L. Mosse (NewYork: Howard Fertig, 2000), 55-68.
147 Коваль, Герой, що не зміг, 9: “Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі
ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм силу і відвагу, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш”.
148 Микола Міхновський, “Самостійна Україна” в Самостійна Україна, ред. Роман Коваль, 43.
542


149 Там само, 43.
150 Rudolf А. Mark, “Die gescheiterten Staatsversuche,” in Geschichte der Ukraine, ed. Golczewski,
177-79; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 240, 264, 270-71.
151 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 279-81, 346; Mark, Die gescheiterten Staatsversuche, 178-
88; Timothy Snyder, The Red Prince: The Fall of the Dynasty and the Rise of Modern Europe (London: The Bodley Head, 2008), 99-120.
152 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 362-63, 383-84.
153 Ibid, 383-90, 466.
154 Ibid, 344, 347, 366-69.
155 Цит. за Margaret MacMillan, Peacemakers: Six Months That Changed the World (London: John
Murray, 2003), 236.
156 Грицак, Нарис історії України, 111-59; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 414-21.
157 Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia, 1350-1880, (Oxford: The Littman Library
of Jewish Civilization, 2010), 1:137; Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia, 1914- 2008, (Oxford: The Littman Library of Jewish Civilization, 2010), 3:32-43.
158 Jarosław Hrycak, Historia Ukrainy 1772-1999: Narodziny nowoczesnego narodu (Lublin: Agencja “Wschód,”2000), 173, 188; Із 31 чи 32 мільйонів жителів Української РСР 26 мільйонів були українцями. Див. Володимир Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні (Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993), 36. (Відповідно до перепису населення: 1926 р. українцями в УРСР себе назвали 23 218 860 осіб, а всього у СРСР - 31 194 976 осіб; 1921 р. русинами у Польщі назвали себе 3 898 428 осіб; 1930 р. рутена- ми/українцями у Королевстві Румунії назвали себе 582 815 осіб; 1920 р. національність, яку в перепису Чехословацької республіки позначили як ruska (velkoruska, ukrajinskä, karpatoruskä), визнали за собою 461 849 осіб, а за переписом 1930 р. ruska а maloruskä (ukrajinska) - 549 169 осіб - прим. вид.).
159 Грицак, Нарис історії України, 166-86; Yekelchyk, Stalins Empire of Memory, 13-18. Про
кількість жертв Голодомору, див. John-Paul Himka, “How Many Perished in the Famine and Why Does It Matter?" in BRAMA, 2 February 2008, URL: http://www.brama.com/news/ press/2008/02/080202himka_famine.html.
160 Грицак, Нарис історії України, 189-90, 193-94.
161 Szymon Rudnicki, “Anti-Jewish Legislation in Interwar Poland,” in Antisemitism and its Oppo¬
nents in Modern Poland, ed. Robert Blobaum (Ithaca: Cornell University Press, 2005), 148-88; Motyka, Tak było w Bieszczadach, 36-41; Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 181-82.
162 Mirosław Szumiło, Ukraińska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie i Senacie RP (1928-1939)
(Warsaw: Neriton, 2007), 21-51, 193-240.
163 Włodzimierz Borodziej, Geschichte Polens im 20. Jahrhundert (Munich: С. Н. Beck, 2010),
124-76; Rafał Pankowski, The Populist Radical Right in Poland. The Patriots (New York: Routledge, 2010), 15-21.
164 Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 194-98.
165 “Zarys historyczny Ukrainy, organizacje i działacze,” AAN, MSZ, 9377, 1.
166 Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 12-14, 52-53.
167 Cornelia Schenke, Nationalstaat und Nationale Frage: Polen und die Ukrainer 1921-1939 (Hamburg: Dölling und Galitz Verlag, 2004), 226-30; Andrzej Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich wiatach 1921-1939 (Wrocław: Ossolineum, 1979), 18-19.
168 Paweł Korzec, “Polen und der Minderheitenvertrag (1918-1934),” Jahrbücher für Geschichte
Ost-europas Vol. 22, No. 4 (1975), 523, 540-41; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 396.
169 “Tryumfalne powitanie Ministra Becka,” Gazeta Lwowska, 2 October 1934, 1.
170 Timothy Snyder, Sketches from a Secret War. A Polish Artists Mission to Liberate Soviet Ukraine
(New Haven: Yale University Press, 2005), 67, 136-37, 142-44, 166-67, 190; Schenke, Nationalstaat und nationale Frage, 243-44, 460; Borodziej, Geschichte Polens, 158.
171 Mick, Kriegserfahrungen, 301-3; Grzegorz Mazur, Życie polityczne polskiego Lwowa 1918-
1939 (Cracow: Księgarnia Akademicka, 2007), 149.
172 Mazur, Życie polityczne, 119-20, 148.
173 Ibid, 140-41, 144-46, 151.
174 Цит. за Микола Посівнич, “Молодість Степана Бандери,” в Степан Бандера, ред. Посів¬
нич, 2006, 15.
175 Shimon Redlich, Together and Apart in В rzezany. Poles, Jews and Ukrainians 1919-1945 (Bloomington: Indiana University Press, 2002), 56. Про інший напад на польського вчите543


ля див. Jan Rogowski, Lwów pod znakiem swastyki. Pamiętnik z lat 1941-1942, ZNiO, syg. 16710/11, 15-16.
176 Про знищення портретів див. “Raport dzienny Nr. 272 z dn. 24 października 1934 r.,” ДАЛО
ф. 121, on. 2, спр. 134, 66. Про знищення польського прапора див. Redlich, Together and Apart, 69. Про поховання України див. Redlich, Together and Apart, 57. Про наступні напади на вчителів див. “Komunikat Nr. 7 о działalności Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów w latach 1932-1933 i 1934. Część III. Działalność O.U.N. w 1934 r.,” AAN, MSZ, syg. 5316, 108.
177 Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 64-66; Motyka, Tak było w Bieszczadach, 36-37;
Janina Stobniak- Smogorzewska, Kresowe osadnictwo wojskowe 1920-1945 (Warsaw: Oficyna Wydawnicza RYTM, 2003), 58, 101, 217-19. (“Із червня 1919 року і до кінця 1935 року на території Волинського, Львівського, Станіславівського й Тернопільського воєводств було створено близько 41 тис. осадницьких господарств, із них - 3 569 господарств військових колоністів на Волині. Загальна кількість землі, що підлягала парцеляції для створення державних, приватних, військових та самостійних господарств у чотирьох вищеназваних воєводствах, за цей час становила 629 934,4 га”. Див про це в Виздрик Віталій, Польське військове осадництво на західноукраїнських землях у 20-30-х роках XX ст. в Науковий вісник Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, (№ 21, 2013): 48-52. ; ’’Осадники (колонисты), лесники (сотрудники корпуса лесной стражи) и польские военнопленные расселялись в Архангельской (40 тыс. чел.), Иркутской (11 тыс. чел.), Свердловской (13 600 чел.), Молотовской (9142 чел.), Вологодской (16 тыс. чел.), Алтайском крае (6 тыс. чел.) и других традиционных для спецпереселенцев областях Русского Севера, Урала и Сибири. К январю 1941 года в 20 областях и краях страны находилось 137 351 чел. спецпереселенцев этого польского потока. Более 70 тысяч беженцев-поляков на учет спецпоселения не ставились, но условия их жизни были также очень тяжелыми”. Див про це в Берлинских Виктор Спецпоселенцы. Политическая ссылка народов Советской России. Москва, НЛО, ред. С.Иванов, 2005, стор. 635. - прим.видавця).
178 Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 62-63, 71-72. Доходи українців з вищою освітою
були значно нижчі, ніж доходи польських службовців, які працювали у державних установах і складали в них більшість. У той час, коли українець у сільськогосподарській компанії заробляв 50-60 злотих, учитель у державній середній школі заробляв 500 злотих. Пор. Богдан Чайковський, “Фама”: Рекламна фірма Романа Шухевича (Львів: Мс, 2005), 36.
179 Christoph Mick, “Kto bronił Lwowa w listopadzie 1918r.? Pamięć o zmarłych, znaczenie wojny
i tożsamość narodowa wieloetnicznego miasta,” in Tematy polsko-ukraińskie, ed. Robert Traba (Olsztyn: Wspólnota Kulturowa Borussia, 2001), 65-71.
180 Курган Люблінської унії у Львові - це штучний пагорб, який звели на вершині гори Висо¬
кий замок, розміщеній у межах міста. Курган створили у 1869-1890 рр. поляки Львова на ознаменування 300-річчя Люблінської унії й надалі він мав символічно важливе значення.
181 Mazur, Życie polityczne, 123; Мірчук, Нарис історії ОУН, 51.
182 Mick, Kriegserfahrungen, 413. На 17 вересня 1939 року тільки в концтаборі Березі-Картузь-
кій нараховувалось 4500 українських в’язнів. Пор. Ireneusz Polit, Miejsce odosobnienia w Berezie Kartuskiej (Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2003), 120.
183 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 954.
184 Ibid, 932.
185 Mazur, Życie polityczne, 139.
186 3 1935 року Мудрий був лідером УНДО. Паньківський був членом УНДО, до Першої сві¬
тової війни навіть служив в Імперській раді Австрії як представник консервативно-демократичної Української національно-демократичної партії (УНДП), див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 1010-11; Szumiło, Ukraińska Reprezentacja, 17.
187 Стахів, Крізь тюрми, 55-56.
188 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 891-905, 932-33, 940.
189 Ibid, 547-57.
190 “Nasza walka, jej cele drogi i metody,” липень 1931, ЦДІАЛ ф. 205, on. 46, спр. 1033, 13.
191 Про ворогів України див. “Хто нам ворог?” Сурма, серпень-вересень 1928, 1-2. Про УНДО
та її стосунки з ОУН, а також про стосунки Шептицького з ОУН, див. Szumiło, Ukraińska Reprezentacja, 30, 32-33, 43, 104, 177, 184-85. Про співпрацю між ОУН і УНДО див. Andrzej A. Zięba, Lobbing dla Ukrainy w Europie międzywojennej. Ukraińskie Biuro Prasowe w Londynie oraz jego konkurenci polityczni (do roku 1932) (Cracow: Księgarnia Akademicka, 2010), 359-61.
544


192 Про концепцію перманентної революції див. “Перманентна революція,” Сурма, 37, № 10
(1930): 4-7. Про концепцію національної революції див. Микола Сціборський, “Передпо- силка національної революції», Розбудова націй, 54-55, № 7-8 (1932): 161-69.
193 Про концепцію перманентної революції, революційні плани, орієнтації на польських повстанців XIX століття й еклектичний стиль ОУН див. у «Перманентна революція», Сурма, 37, № 10 (1930): 4-7. Про фашистські, антисемітські і расистські компоненти ідеології ОУН, а також про природну й автентичну якість нації див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 571-603; Брудер, “Den ukrainischen Staat”, 39-47; Carynnyk, Foes of our rebirth.
194 Осип Бойдуник, “Як дійшло до створення Організації Українських Націоналістів,” в Свген
Коновалець та його доба, за редакцією Юрія Бойка (Мюнхен: Цицерон, 1974), 359.
195 Władysław Żeleński, Akt oskarżenia przeciwko Stefanowi Banderze, Mikołajowi Łebedowi, Darji
Hnatkiwskiej, Jarosławowi Karpyncowi, Mikołajowi Kłymyszynowi, Bohdanowi Pidhajnemu, Iwanowi Małucy, Jakóbowi Czornijowi, Eugenjuszowi Kaczmarskiemu, Romanowi Myhalowi, Katerzynie Zaryckiej, oraz Jarosławowi Rakowi, Warsaw, 2 October 1935 (видано як брошура), 83.
196 Про інформаторів в ОУН див. “Proces о zamordowanie ministra Pierackiego. Zeznania komisarza Dugiełło,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 7. Одним із найважливіших інформаторів в ОУН був Ярослав Барановський. Див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 566.
197 Данило Шумук, За східним обрієм (Париж, Смолоскип, 1974), 12-24.
198 Р. Лісовий, Розлам в ОУН: Критичні нариси з нагоди двадцятиріччя заснування ОУН (Б.м.:
Видавництво Україна, 1949), 38-40; Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 162.
199 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 561.
200 Про життя членів УВО в Берліні, див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 448, 745-46.
201 Климишин, В поході, 1:22.
202 Мірчук, Нарис історії ОУН, 49-50; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 456; Богдан Каза-
нівський, Шляхом легенди: Спомини (Лондон: Українська видавнича спілка, 1975), 15-20.
203 Допит Ярослава Макарушки, 25 лютого 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 145-46.
204 Про інтеграцію в ОУН дітей з восьмирічного віку див. “Proces о zamordowanie ś. р. ministra
Br. Pierackiego,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 6.
205 Мірчук, Нарис історії ОУН, 85-86; Golzewski, Deutsche und Ukrainer, 550-61, 564-68, 677.
206 Зиновій Книш, Дух, що тіло рве до бою (Вінніпег: О.Д.У, 1951), 193-94.
207 Про Лігу українських фашистів див. Олександр Панченко, Микола Лебідь: життя, діяль¬
ність, державно-правові погляди (Кобеляки: Кобеляки, 2001), 15. Про привітання див. Святослав Липовецький, Організація Українських Націоналістів (бандерівці): фрагменти діяльності та боротьби (Київ: Українська видавнича спілка, 2010), 14.
208 Допит Ярослава Макарушки, 25 лютого 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 145-46.
209 Мірчук, Степан Бандера, 14, 18; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 560.
210 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 564-65.
211 Лісовий, Розлам в ОУН, 38-40; Golczewski, Deutsch e und Ukrainer, 567-68; Żeleński, Akt
oskarżenia, 96-100.
212 Andrij Mel’nyk, “An Seine Excellenz Reichsaussenminister von Ribbentrop,” 2 May 1939, R
104430/1-2, PAAA. Див. також Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 934.
213 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 943-44.
214 “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 76.
215 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 567-68; Євген Врецьона, “Мої зустрічі з полковником,”
в Свген Коновалець, ред. Бойко, 476.
216 Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 301-11,314, 326-28, 332-37.
217 Про замахи й акти вбивства див. ’’Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 33-35; Żeleński, Akt
oskarżenia, 54-56; Snyder, Sketches from a Secret War, 157; Alexander J. Motyl, “Ukrainian Nationalist Political Violence in Inter-War Poland, 1921-1939,” East European Quarterly Vol. XIX, No. 1 (1985): 50, 55; Мірчук, Нарис історії ОУН, 28, 32; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 441, 444-45. Про вбивства польських та українських політиків і політичних діячів див. “Ukraińska Organizacja Wojskowa. Warszawa 30.11.1934,” AAN, MSZ, syg. 9377, 30-31. Про вбивство Івана Бабія див. “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 95-97; “Proces o zamordowanie ś. p. ministra Br. Pierackiego,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 6. Детальніше про замах на Генрика Юзевського див.: Степан Шухевич, Моє життя: Спогади (Лондон: Українська видавнича спілка, 1991), 460-61. Про вбивство члена ОУН Марії Ковалюк і студента юридичного факультету Володимира Мельника див. Кость Пань- ківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк: Життя і мислі, 1965), 141. Про вбивство 545


Бачинського див. Допит Романа Мигаля, 21 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 274-75, 283-84, 287-88.
2,8 Potocki, Polityka państwa, 68-95; Motyka, Ukraińska partyzantka, 56-57; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 435, 561-63; Zięba, Lobbing dla Ukrainy, 368-86, 638.
219 Motyl, Ukrainian Nationalist Political Violence, 50. Про Мірчука див. частину 9.
220 Максим Гон, Із кривдою на самоті: Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських
землях у складі Польщі (1935-1939), 154.
221 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 434-35.
222 “Sprawozdanie z przejawów ruchu nielegalnego /UWO-OUN/ w Małopolsce Wschodniej i na
Wołyniu za rok 1937,” 9 June 1938, CAW, MSW, Wydział Bezpieczeństwa, Referat Ukraiński, VIII.72.1., цитується за: Snyder, The Life and Death, 83-84.
223 Про фінанси УВО й ОУН див. “Proces о zamordowanie ... Fundusze organizacji,” Gazeta Polska, Warsaw, 13 December 1935, 6; Żeleński, Akt oskarżenia, 58, 61-63; Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 272-77. Про співпрацю з Литвою див. “Dokumenty dotyczące działalności OUN i UWO wśród ludności ukraińskiej w USA i Kanadzie, oraz pomocy udzielanej przez Rząd litewski terrorystom ukraińskim,” AAN, MSZ, syg. 5317, 8-21; “Społeczeństwo ukraińskie wobec mordesrstwa ministra Pierackiego,” AAN, MSZ, syg. 5317, 48-49; Władysław Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego (Paris: Instytut Literacki, 1973), 36-39. Про співпрацю з Чехословаччиною див. “Społeczeństwo ukraińskie wobec mordesrstwa ministra Pierackiego,” AAN, MSZ, syg. 5317, 51-52; Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 39. Про співпрацю з Німеччиною (абвером) і джерела фінансування ОУН див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 438-54, 610, 623-28, 632, 661-67, 694-96, 700, 740-44, 767-70. Про УАВВ і УНФ див. Orest T. Martynovych, “Sympathy for the Devil: The Attitude of Ukrainian War Veterans in Canada to Nazi Germany and the Jews, 1933-1939,” в Reimaging Ukrainian Canadians: History, Politics, and Identity, ed. Rhonda L. Hinther and Jim Mochoruk (Toronto: University of Toronto Press, 2010), 181. Про співпрацю з британською розвідкою див. повідомлення від невідомого шпигуна з Італії, 5.11.1936, РГВА ф. 308, оп. З, д. 379, 82; Kim Philby, Му Silent War (St. Albans: Panther, 1973), 145.
224 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 688-90, 740-44, 752-54, 763, 767-70, 772-73; Polit, Miejsce odosobnienia,17; “Min. Goebbels w grodzie podwawelskim,” Illustrowany Kurier Codzienny, 17 June 1934, 1.
225 Про візит Лебедя до Павелича і про табір усташів в Італії див. Допит Івана Малюци, 15
грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 164. Про парамілітарний тренувальний табір ОУН і усташів на Сицилії див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 580-81, 741. Про зустріч у Берліні див. Lucyna Kulińska, Działalność terrorystyczna i sabotażowa nacjonalistycznych organizacji ukra-ińskich w Polsce w latach 1922-1939 (Cracow: Księgarnia Akademicka, 2009), 149.
226 Олександр Зайцев, “Дефіляда в Москві та Варшаві: ‘Воєнна доктрина українських націо¬
налістів’ Михайла Колодзінського”, Україна Модерна, 6 жовтня 2012, URL: http://www. uamodema.com/event/186.
227 Олександр Зайцев, “Війна як продовження політики. Посівнич Микола. Воєнно-політична
діяльність ОУН у 1929-1939 роках. Львів, 2010, Україна Модерна, 18 (2010): 235—45.
228 Зиновій Книш, Перед походом на схід. Спогади і матеріяли до діяння Організації україн¬
ських націоналістів в 1939-1941 роках (Торонто: Sribna surma, 1959), 63.
229 Про співпрацю між ОУН і усташами див. Допит Івана Малюци, 15 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 162; “Proces о zamordowanie ... Kontakt z terorytsami chorwackimi,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6. Паралельні звіти про два судові процеси див. “Процес хорватських революціонерів,” Діло, 20 листопада 1935, 1, і “Загальні враження нашого кореспондента,” Діло, 20 листопада 1935, 7. Про вбивство короля Олександра І і Луї Барту див. Amd Bauerkämper, Der Faschismus in Europa 1918-1945 (Stuttgart: Reclam, 2006), 160; Payne, A History of Fascism, 406.
230 Про брата Бандери та інших українських студентів, що проживали у Римі див. повідомлен¬
ня невідомого шпигуна з Італії, 20.1.1936, РГВА ф. 308, оп. З, д. 379, 2, 7; “Załącznik do pisma Nr. P. III. 851 -b/55/36 do Ambasady R.P. w Rzymie,” AAN, MSZ, Ambasada w Rzymie, 131-33; Степан Бандера, “Мої життєписні дані,” в Перспективи української революції, ред. Василь Іванишин (Дрогобич: Відродження, 1999), 11. Про Олександра і про Сицилію див. Василь Яшан, “Полковник Михайло Колодзінський,”^в Городенщина. Історично-мемуарний збірник, за редакцією Михайла Марунчака (Нью-Йорк: Наукове товариство імені Шевченка, 1978), 636-38.
231 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 520-41, 728-58, 777-84, 787, 791.
546


232 “Як балакати з чужинцями про Україну?” Український вісник 11,3 (1938), 4-5, цитується за
Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 783.
233 Martynowych, Sympathy for the Devil, 177-78, 181, 199.
234 Karol Grünberg and Bolesław Sprengel, Trudne sąsiedztwo. Stosunki polsko-ukraińskie w X-XX
wieku (Warsaw: Książka i Wiedza, 2005), 355, 392-93.
235 Дмитро Донцов, “Наші цілі,” Літературно-науковий вісник, 1, 1 (1922): 4, цитується за
Motyl, The Turn to the Right, 70.
236 Михайло Сосновський, Дмитро Донцов: Політичний портрет (Нью-Йорк: Trident Interna¬
tional, 1974), 167-68, 236-39, 375-80; Motyl, Turn to the Right, 78. Про Ленкавського і про Декалог ОУН див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 597.
237 Про поняття аморальності в Донцова див. Дмитро Донцов, Націоналізм (Львів: Нове Жит¬
тя, 1926), 194-200. Про ідеологію Донцова загалом див. Motyl, The Turn to the Right, 61- 85; Stryjek, Ukraińska idea narodowa, 110-90.
238 Донцов, Націоналізм, 11.
239 Motyl, The Turn to the Right, 76.
240 Донцов, Націоналізм, 28, 33.
241 Тарас Курило, Джон-Пол Химка, “Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Во¬
лодимира В’ятровича,” Україна Модерна, Вип. 13, № 2 (2008): 264. Див. також Stryjek, Ukraińska idea narodowa, 118-19, 132, 139-40, 143-51; Motyl, The Turn to the Right, 68, 71- 85.
242 Shekhovtsov, By Cross and Sword, 274. Частина 1 книги Муссоліні The Doctrine of Fascism
була написана Джованні Джентіле.
243 Михайло Островерха, Муссоліні. Людина і чин (Львів: Книгозбірня Вістника, 1934); Рос¬
тислав Ендик, Адольф Гітлер (Львів: Книгозбірня Вістника, 1934). 1937 року бібліотека Вістника опублікувала біографію Франсіско Франко. Див. R. Kerch, Франко - вождь іспанців (Львів: Книгозбірня Вістника, 1934). Див. також Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 582-84.
244 Лев Ребет, Світла і тіні ОУН (Мюнхен: Український самостійник, 1964), 47.
245 Володимир Левинський, Ідеолог фашизму (Львів: 1934), 28. Див. також Carynnyk, Foes of
our rebirth, 318.
246 Ігор Вірлий, Наші часи (Львів: Накладом В. Кунанца, 1935), 16-17, цит. за Гон, Із кривдою,
119.
247 А. В. Кентій, Нарис історії Організації українських націоналістів (1929-1941) (Київ: Ін¬
ститут Історії України, 1998), 30.
248 Відповідальність Петлюри, мабуть, має обмежений характер за численні погроми, що вчи¬
нили війська, якими він командував. Див. Henry Abramson, A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917-1920 (Cambridge: Harvard University Press, 1999), 134-39.
249 Дмитро Донцов, “Симон Петлюра”, в Літературно-науковий вісник Т. 7-8, № 5, (1926),
326-28, цит. за Carynnyk, Foes of our rebirth, 319.
250 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 504. Про постанови див. “Постанови П-го Великого
Збору Організації Українських Націоналістів,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 192-93.
251 “Komunikat informacyjny Nr. 19 о działalności O.U.N.-U.W.O. za czas od 3 do 13 .VI. 1936r.,”
A AN, MSZ, syg. 5318, 265; Гон, Із кривдою, 103.
252 Володимир Мартинець, Жидівська проблема в Україні (Лондон, 1938), 2, 8, 10, 11, 13-15.
253 Гон, Із кривдою, 152.
254 Там само. 102, 152.
255 Там само. 97, 157. УНДО стверджувало це в публікації в Свобода, 18 жовтня 1936, 12.
256 Carynnyk, Foes of our rebirth, 321-22.
257 Mykola Stsibors’kyi, Natsiokratiia (Paris, 1935), 56, 72-73, 82, 105, 107, 109, 114, 116.
258 “Нарис проекту основних законів конституції Української держави,” ЦДАВО, ф. 3833, оп.
1, спр. 7, 2, 2в, 7, 7в.
259 Мірчук, Нарис історії ОУН, 447-53; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 943-44. Про судові
процеси див. частину 3.
260 Snyder, The Red Prince, 194-201. Про Паліїва див. Олег Купчинський, ред., Дмитро Паліїв.
Життя і діяльність (Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2007).
261 Letter of the Society of Fascist Studies (Tovarystvo fashyzmoznavstva) to Dmytro Dontsov, De¬
cember 1935, Dmitro Dontsov Archives, BN, Mf 82672, 412.
547


262 Коваль, Герой, що не зміг, 9.
263 Олег Шаблій, “Передмова,” в Степан Рудницький, Чому ми хочемо самостійної України,
ред. Л.М. Гарбарчук (Львів: Світ, 1994), 8.
264 Stepan Rudnyts’kyi, Ukraine. The Land and Its People. An Introduction to Its Geography (New
York: Ukrainian Alliance of America, 1918), 12.
265 Rudnyts’kyi, Ukraine. The Land and Its People, 161-62.
266 Ibid, 162.
267 Рудницький, Чому ми хочемо, ред. Гарбарчук, 39.
268 Степан Рудницький, “До основ українського націоналізму,” в Чому ми хочемо, ред. Гар¬
барчук, 299. Про вплив ідей Рудницького на ідеологію ОУН та політику геноциду УПА див.: Per Anders Rudling, Eugenics and racial anthropology in the Ukrainian radical nationalist tradition, in: Science in Context 32 (2019): 67-91; Grzegorz Rossoliński-Liebe, Racism and Modem Antisemitism in Habsburg and Russian Ukraine. A Short Overview, in: Raul Cärstocea und Eva Kovacs, eds., Modern Antisemitisms in the Peripheries. Europe and its Colonies, 1880-1945, (Vienna: New Academic Press, 2019), 133-159.
269 Микола Суховерський, Мої спогади (Київ: Смолоскип, 1997), 50.
270 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 544; Christopher Gilley, A simple question of ‘pragma¬
tism '?: Sovietophilism in the West Ukrainian emigration in the 1920s (Koszalin: Koszalin Institute of Comparative European Studies, 2006), 4.
271 Мірчук, Нарис історії ОУН, 344.
272 Див. обкладинку газети Гомін України в Мірчук, Нарис історії ОУН, 365.
273 Див. “Боротьба хорватів за свободу,” Сурма 75-76, № 1-2 (1934): 7-9.
274 Shekhovtsov, By Cross and Sword, 276-79; Паньківський, Роки німецької окупації, 140.
275 Shekhovtsov, By Cross and Sword, 279.
276 Митрополит Андрій Шептицький, “Слово до Української молоді,” Львів, 1932, в Твори мо¬
рально-пасторальні (Рим: Видання Українського католицького університету ім. св. Климента Папи, 1978), 104-8.
277 “Proces о zamordowanie... Pytania adwk. Horbowyja,” Gazeta Polska, 13 December 1935, 6.
278 Shekhovtsov, By Cross and Sword, 280.
279 Микола Конрад, Націоналізм і католицизм (Львів: Мета, 1934), 45.
280 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 598; Паньківський, Роки німецької окупації, 142.
281 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 598.
282 Міхновський, Самостійна Україна, 43.
283 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 598-99; Мірчук, Нарис історії ОУН, 106-9.
284 “Марш боєвиків,” Сурма 28-29, 1-2 (1930): 1. Про культ політики війни і смерті див. “Вій¬
на, воєнний стан і єдиний провід,” Сурма 47, № 8 (1931): 1-2; “Не вбивайте бойового духа Нації,” Сурма 74, № 12 (1933): 1-4.
285 Про поняття героїв і мучеників див. Laleh Khalili, Heroes and Martyrs of Palestine: The Poli¬
tics of National Commemoration (Cambridge: Cambridge University Press, 2007).
286 Шухевич, Моє життя, 322-26; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 438-40.
287 Про вшанування героїчної самопожертви Басараб, див., наприклад: “Пам’яті Ольги Баса-
рабової,” Сурма 17-18, № 2-3 (1929): 7; “У шосту річницю,” Сурма 30, № 3 (1930): 1; “В сьому річницю,” Сурма 42, № 3 (1931): 1-2.
288 12 лютого 1933 року у церковній панахиді за Ольгою Басараб, що відбулася у соборі Св. Юра у Львові, взяли участь близько 2,000 осіб, див. “Рапорты следственного отдела о деятельности политических партий и организаций, а также об уголовных преступлениях за 1933 г.,” ДАЛО ф. 121, оп. 3, спр. 844, 68.
289 “Боевики!” (некролог) и “Городок Ягелонський,” Сурма 62, № 12 (1932): 1-8; Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 40; Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 286- 89; Мірчук, Нарис історії ОУН, 232-35.
290 “Рапорты следственного отдела о деятельности политических партий и организаций, а также об уголовных преступлениях за 1933 г.,” 8, 11, 13, 47, 74-75, 77, 97; Остап Грицай, “Два хлопці гинуть за Україну,” Розбудова нації 60-61, № 1-2 (1933): 1-3; “Із Української Голготи,” Сурма 67, № 5, 1933: 1; Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 289. Про погрози ОУН на адресу греко-католицьких священників див. Żeleński, Akt oskarżenia, 53.
291 “Рапорты следственного отдела...," 100.
548


292 Петро Арсенич і Тарас Федорів, Родина Бандерів. До 90-річчя від дня народження та
40-річчя трагічної смерті провідника ОУН Степана Бандери (1909-1959) (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998), 5, 7, 10-11, 18-20. Точно не відомо, коли і за яких обставин помер Богдан. Найпевніше, він був убитий між 1941 і 1944 роками.
293 Арсенич, Родина Бандерів, 7; Бандера, Мої життєписні дані, 2.
294 Бандера, Мої життєписні дані, 1-2.
295 Бандера, Мої життєписні дані, 3. Про ОБКУВ и СУ HM див. Мірчук, Нарис історії ОУН,
49-50; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 552-53; “Proces o zamordowanie ... Plast i tuch,” Gazeta Polska, 17 December 1935, 6. Про Охримовича в Червона калина див. Посівнич, Степан Бандера - життя, присвячене свободі, 17. Про Бандеру в СУНМ див. Мірчук, Степан Бандера, 16. Про «Пласт» див. Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 133. Про вступ Бандери в УВО див. Paul Stepan Pirie, “Unraveling the Banner: A Biographical Study of Stepan Bandera,” MA thesis, University of Alberta, 1993, 23; Бандера, Мої життєписні дані, 5-6.
296 Климишин, В поході, 1:108.
297 Бандера, Мої життєписні дані, 5.
298 Бандера, Мої життєписні дані, 4; Допит Степана Бандери, 27 вересня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371,
on. 1, спр. 8, од. 76, 164.
299 Про навчання Бандери в сільськогосподарській академії в Дублянах див. Юрій Токар¬
ський, Дубляни: історія аграрних студій 1856-1946 (Львів: Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича, 1996), 312.
300 Допит Степана Бандери, 27 вересня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 34.
301 Допит Степана Бандери, 26 вересня 1934 і 10 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од.
76, 33-34, 36, 48.
302 Бандера, Мої життєписні дані, 5.
303 Арсенич, Родина Бандерів, 7.
304 Арсенич, Родина Бандерів, 7-8; Посівнич, Провідник ОУН, 18-19; Żeleński, Akt oskarżenia,
81-82; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 565.
305 Про встромляння голок під нігті див. Іван Кульчицький, “Замолоду готувався до найваж¬
чих випробувань,’” в Степан Бандера, ред. Посівнич, 2006, 52-53. Про самокатування, свідком якого був його сусід по кімнаті в Дублянах, див. Роман Рудницький, “Так гартувався Він,” The Way to Victory, 7 January 1960, 3. Але Григор Мельник, інший сусід Бандери по кімнаті в Дублянах, не згадує в своїх мемуарах про самокатування Бандери. Див. Григор Мельник, “Степан Бандера. Причинки до характеристики особи,” в Спомини та роздуми, ред. Володимир Макар (Торонто-Київ: Афіша, 2001), 3:122-24.
306 Мельник, Степан Бандера, 117-19; Климишин, В поході, 1:112-13.
307 Климишин, В поході, 1:112.
308 Володимир Янів, “Зустріч з полк. Євгеном Коновальцем на тлі настроїв доби,” в Свген Ко¬
новал ець, ред. Бойко, 453.
309 Мельник, Степан Бандера, 120.
310 Про фізіогноміку і проблеми з колінами див. Степан Мудрик-Мечник, Спогад про Степа¬
на Бандеру (Львів: Галицька видавнича спілка, 1999), 27; Посівнич, Провідник ОУН, 13. Про те, що Бандера був шульгою, див. “Chief of Base, Munich to Chief, Sr., 12 November 1959,” NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 2, 2v. Про зуби див. Bogdan Cybulski, “Stepan Bandera w więzieniach II Rzeczypospolitej i próby uwolnienia go przez OUN,” Acta Universitatis Wratislaviensis 1033 (1989): 78. Про зріст Бандери див. “Record of Bandera’s post-mortem examination, 16 October 1959,” Bayerisches Hauptstaatsarchiv (BayH- StA), Landeskriminalamt 272. Про зріст, зуби й очі див. “Довідка про утримання Степана Бандери в Станіславівській тюрмі, 22-28.12.1928,” в Життя і діяльність, ред. Посівнич, 2011, 264. Про прізвисько «баба» і про те, що у Бандери були широкі стегна , мені розповіла Ірена Козак в інтерв’ю, яке я взяв 16 лютого 2008 в Мюнхені. Про прогулянку Львовом у жіночому вбранні, див. Рудницький, “Так гартувався Він,” The Way to Victory, 7 January 1960, 3.
311 Мельник, Степан Бандера, 128.
312 Ребет, Світла і тіні ОУН, 59.
313 Мельник, Степан Бандера, 126.
314 Див. частину 3.
315 Допит Богдана Підгайного, 27 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 77, 63-64;
“Proces о zamordowanie ... Grzegorza Maciejko,” Gazeta Polska, 31 December 1935, 8.
549


316 “Лист Лева Шанковського до Орача [Ярослава Стецька] від 2.11.1959р.,” цит. за Посівнич,
Провідник ОУН, 18.
317 Петро Шкарб’юк, Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Иосифа Кладочного (Львів: Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича, 1995), 69, цит. за Посівнич, Провідник ОУН, 40.
318 Мельник, Степан Бандера, 133.
319 Допит Степана Бандери, 27 вересня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 36; Янів,
“Зустріч з полк. Євгеном Коновальцем,” 459, 461; Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 247-49; Бандера, Мої життєписні дані, 6; Мірчук, Степан Бандера, 22; Żeleński, Akt oskarżenia, 81, 97; Мірчук, Нарис історії ОУН, 248-49.
320 Żeleński, Akt oskarżenia, 81-82.
321 Допит Ярослава Макарушки, 21 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 142.
322 Żeleński, Akt oskarżenia, 32; Допит Богдана Підгайного, 27 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп.
1, спр. 8, од. 77, 60.
323 Допит Ярослава Макарушки, 21 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 141-42;
Мірчук, Нарис історії ОУН, 252; Żeleński, Akt oskarżenia, 80.
324 Допит Богдана Підгайного, 27 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 60.
325 “Розправа за... Прокуратор про ролю Бандери,” Діло, 2 січня 1936, 3.
326 Відповідно до опитування, яке провів Бандера, 75 % опитаних членів ОУН були готові
вчинити акт убивства. Див. Żeleński, Akt oskarżenia, 84. Про роль Бандери в організації Крайовою екзекутивою терактів і вбивств див. Proces о zamordowanie ... Ustrój O.U.N.,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6. Про обов’язки і відповідальність Бандери перед керівництвом у вигнанні див. “Sprawozdanie stenograficzne procesu Bandery,” ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 96.
327 “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 60; Допит Богдана Підгайного, 29 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 77, 76.
328 Допит Богдана Підгайного, 28 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 77, 69-70;
Żeleński, Akt oskarżenia, 2, 83-91.
329 Допит Богдана Підгайного, 28 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 72; Żeleński, Akt oskarżenia, 89.
330 Допит Богдана Підгайного, 28 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 72. Про
Бачинського див. Допит Романа Мигаля, 21 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 274-75, 283-84, 287-88.
331 “Sprawozdanie stenograficzne,” 26 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 175-76.
332 “Proces. Maluca potępia działalność O.U.N.,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6; “Несподіва¬
ний виступ Малюци. Тринадцятий день розправи,” Novyi chas, 5 December 1935, 4.
333 Żeleński, Akt oskarżenia, 96-100. Див. також “Proces о zamordowanie ś. p. ministra Br. Pierackiego,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 8; “Хто дав наказ виконати атентат?,” Діло, 18 січня 1936, 3-4; “Przedsiębiorstwo ludzkiej rzeźni. Dno Ohydy,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 7.
334 Про архіви Сеника, див. частину 3.
335 Про роль Бандери в інших убивствах див. “Sprawozdanie stenograficzne procesu Bandery,”
ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 171-72, 175.
336 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 565.
337 Цит. за Мірчук, Нарис історії ОУН, 250.
338 Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 243; Мірчук, Степан Бандера, 21-22.
339 “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ syg. 5316, 65.
340 Мірчук, Нарис історії ОУН, 251.
341 “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ syg. 5316, 77.
342 Про знесення і відновлення могильних курганів див. “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg.
5316, 63-71; Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 237-39. Про знесення могил польських солдатів і поліцейських див. Redlich, Together and Apart, 57.
343 Мірчук, Степан Бандера, 22.
344 “Геть з ляцькими монополіями!” Сурма 67, No. 5 (1933): 5; Бандера, Мої життєписні дані,
6-7; Мірчук, Нарис історії ОУН, 257-58; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 633-34. Про обіцянки не пити і не курити див. “Raport dzienny Nr. 43 z dn. 16.11.1933 г.,” ДАЛО ф. 121, on. З, спр., 75.
345 Мірчук, Нарис історії ОУН, 254-56; “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 56; Żeleński,
Akt oskarżenia, 54-55; “Розправа за..., 3.
550


346 Мірчук, Степан Бандера, 21.
347 Там само, 12.
348 Żeleński, Akt oskarżenia, 83.
349 Ibid, 83.
350 Żeleński, Akt oskarżenia, 84; Володимир Макар, “Постріл в обороні мільйонів,” в Спомини
та роздуми, ред. Володимир Макар (Торонто-Київ: Афіша, 2001), 2:258-59.
351 Мірчук, Нарис історії ОУН, 258. Про Володимиру див. Рігіе, Unraveling the Banner, 21.
Про зустріч з Коновальцем див. Посівнич, Провідник ОУН, 24.
352 Посівнич, Провідник ОУН, 26.
353 Мірчук, Степан Бандера, 7.
354 “Лист Лева Шанковського до Орача [Ярослава Стецька] вид 2.11.1959 р.,” цит. за Посівнич,
Провідник ОУН, 18.
355 Рігіе, Unraveling the Banner, 16-17; Бандера, Мої життєписні дані, 3.
356 Рігіе, Unraveling the Banner, 20.
357 Степан Бандера, “Проти фальшування визвольних позицій,” у Перспективи української революції, ред. Іванишин, 323-24.
358 “Sprawozdanie stenograficzne procesu Bandery,” 5 червня 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8,
од. 75, 97.
359 Ibid, 97.
360 Бандера, Мої життєписні дані, 2; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 383-84.
361 “Sprawozdanie stenograficzne procesu Bandery,” 5 червня 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8,
од. 75, 97.
362 Мельник, Степан Бандера, 119; Szumiło, Ukraińska Reprezentacja, 28-29, 44, 49.
363 Про те, що читати Донцова українських школярів закликала ОВКУГ- організація, у діяль¬
ності якої Бандера брав активну участь у двадцятих роках, див. Мірчук, Нарис історії ОУН, 49.
364 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 599.
365 Мартинець, Жидівська проблема в Україні. Про расовий антисемітизм Марганця див. стор.
80 і далі.
366 “Постанови ІІ-го Великого Збору Організації Українських Націоналістів,” ЦДАГО ф. 1, оп.
23, спр. 926, 180-208. «Резолюцію про євреїв як про підпору Радянського Союзу» див. на сторінках 192-93. Про ставлення Донцова до Росії, євреїв, його розуміння антисемітизму й використання цих ідей ОУН 1941 року, у період “Української національної революції”, див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 503-4.
367 Про ставлення ОУН до євреїв у міжвоєнний період див. Bruder, ‘Den Ukrainischen Staat,
99-101; Carynnyk, Foes of our rebirth, 315-25. Про антисемітизм і український націоналізм у повоєнний період див. Rossoliński-Liebe, Erinnerungslücke Holocaust, 397-430 і також частини 9 і 10.
368 Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów, 200-2.
369 Мірчук, Степан Бандера, 16-18.
370 Юрій Милянич, “Жиди, сіонізм і Україна, ” Розбудова нації 20-21, № 8-9 (1929): 271, 276.
371 О. Мицюк, “Фашизм (Дискусійна стаття),” Розбудова нації 20-21, № 8-9 (1929): 262-270;
22-23, № 10-11 (1929): 328-37.
372 Євген Онацький, “Листи з Італії І. Дещо про фашизм,” Розбудова нації3 (1928): 95.
373 Євген Онацький, “Фашизм і ми (3 приводу статті проф. Мицюка),” Розбудова нації 12
(1929): 397.
374 Там само, 397.
375 Там само, 399.
376 Там само, 399-400.
377 Там само, 401.
378 Там само, 401.
379 Євген Онацький, У вічному місті. Записки українського журналіста рік 1930 (Буенос-Ай¬
рес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954), 43-44.
380 Онацький, “Листи з Італії І. Дещо про фашизм,” 96.
381 Онацький, “Фашизм і ми,” 387, 401.
382 Martynowych, Sympathy for the Devil, 191.
383 laroslav Orshan, Doba natsionalizmu (Paris, 1938), 29.
551


384 Stsibors’kyi, Natsiokratiia, 50-51.
385 Мірчук, Степан Бандера, 14, 18.
386 “Постанови ІІ-го Великого Збору Організації Українських націоналістів,” ЦДАГО ф. 1, оп.
23, спр. 926, 182.
387 Про Рудницького і расизм в українському національному дискурсі див. стор. 84 і далі. Про
усташів див. Goran Miljan, “Fascist Thought in Twentieth Century Europe. Case Study of Ante Pavelic.” MA thesis, Central European University, 2009, 37-38.
388 Про фашистські ритуали під час судових процесів див. частину 3.
389 Див. частину 3.
390 Leon Trotsky, The Permanent Revolution, and Results and Prospects (New York, Merit Publish¬
ers, 1969).
391 “Роля бойового інстинкту у визвольних змаганнях,” Сурма 69, № 7 (1933): 1.
392 “Proces о zamordowanie ... Płast і Łuch,” Gazeta Polska, 17 December 1935, 6.
393 Детальну характеристику поняття “національна революція” див., наприклад, Микола Сці¬
борський, “Передпосилка національної революції,” Розбудова нації 54-55, № 7-8 (1932): 161-69. Про поняття “перманентна революція” див. “Перманентна революція,” Сурма 37, № 10 (1930): 4-7. Про Троцького див. Leon Trotsky, The Permanent Revolution, and Results and Prospects (New York, Merit Publishers, 1969).
394 Про “Українську національну революцію” влітку 1941 року див. частину 4 і Rossoliński-Li¬
ebe, “‘Ukrainian National Revolution,’” 83-114.
395 Про ставлення Бандери до революції у повоєнний період див. далі частину 7, і Степан Бан¬
дера, “До засад нашої визвольної політики,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 51-52. Про розуміння Бандерою ролі мас див. Степан Бандера, “Значення широких мас та їх охоплення,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 14.
396 Pirie, Unraveling the Banner, 16-18,21.
397Янів, “Зустріч з полк. Євгеном Коновальцем,” 430.
398 Про всюдисущого Пілсудського в повсякденному житті II Речі Посполитої див. Janis Augs-
berger, “Ein anti- analythisches Bedürfnis: Bruno Schulz im Grenzbereich zwischen Poetik und Politik,” in Politische Mythen im 19. und 20. Jahrhundert in Mittel- und Osteuropa, ed. Heidi Hein-Kircher and Hans Hahn (Marburg: Herder Institut, 2006), 26-29. Про культ Пілсудського в II Речі Посполитій див. Hein, Der Piłsudski-Kult. Про виставку під назвою Marszałek Józef Piłsudski we Lwowie, організовану у Львові 1935 року, див. “Wystawa Marszałel Piłsudski we Lwowie,” AAN, MSZ, syg. 8679, 1-5.
399 Про те, що Бандера читав щоденники польських і німецьких політиків, див. Мудрик-Меч-
ник, Спогад про Степана Бандеру, 27. Інші оунівці читали і захоплювались Пілсудським див. Polit, Miejsce odosobnienia, 121.
400 Żeleński, Akt oskarżenia, 5, 9; Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 4-7, 63; “Zamordowanie ministra spraw wewnętrznych Bronisława Pierackiego. Przebieg zamachu,” Gazeta Polska, 16 June 1934, 2; “Polska w żałobie. Skrytobójstwo na ul. Foksal,” Ilustrowany Express Poranny, 18 June 1934, 1; “Min. Goebbels w grodzie podwawelskim,” Ilustrowany Kuryer Codzienny, 17 June 1934, 1.
401 Про втечу Мацейка і подальший період його життя див. Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 21-22, 100-101; Żeleński, Akt oskarżenia, 10-12,21-22,36-38.
402 “Proces Grzegorz Maciejko,” Gazeta Polska, 31 December 1935, 8.
403 Polit, Miejsce odosobnienia, 26.
404 “Proces,” Gazeta Polska, 18 December 1935, 6.
405 Maria Dąbrowska, Dzienniki 1933-1945 (Warsaw: Czytelnik, 1988), 50-51.
406 Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ, 4-7 (1934), цит. за “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 12-13.
Див. також Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 23, i “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 89.
407 Про поїздку Перацького в південно-східну Польщу між 3 і 9 червнем 1934 року див. “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 88; Żeleński, Akt oskarżenia, 102. Перацький i справді міг бути відповідальним за акцію пацифікації 1930 року, але не в такому вигляді, як це формулювала ОУН, оскільки Перацький діяв за наказом Пілсудського. Разом з Перацьким у підготовці і здійсненні цієї акції брало участь багато інших людей. Див. Bruder, Den ukrainischen Staat, 102; Chojnowski, Koncepcje polityki, 158.
408 “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 83.
409 Про арешт Карпинця 14 червня 1934 року в Кракові див. “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ,
syg. 5316, 84. Про арешти членів ОУН див. “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 80- 552


87; “Po zamordowaniu ministra spraw wewnętrznych Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska, 17 June 1934, 8; Polit, Miejsce odosobnienia, 115. Про обшук в лабораторії 17 червня, див. Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 7. В обвинувальному висновку Желенський вказав, що тільки 20 червня поліцейські технічні експерти змогли довести, що вибуховий пристрій виготовили в лабораторії Карпинця. Див. Żeleński, Akt oskarżenia, 38.
410 “Komunikat Nr. 7,” AAN, MSZ, syg. 5316, 40, 84.
411 Про спостереження за ОУН та проникнення до її лав агентів польської влади див. Żeleński,
Zabójstwo ministra Pierackiego, 11. Про перенесення дня замаху див. Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 23-24; Żeleński, Akt oskarżenia, 38. Про арешти 14 червня у Львові і Кракові див. Żeleński, Akt oskarżenia, 9-10, 65. Про виявлення лабораторії в ніч на 13-14 червня див. “Zbrodnia nie ujdzie bezkarnie. Wywiad u p. Ministra Sprawiedliwości,” Gazeta Polska, 10 July 1934, 1.
412 “Zbrodnia nie ujdzie bezkarnie. Wywiad u p. Ministra Sprawiedliwości,” Gazeta Polska, 10 July
1934, 	1.
413 Gazeta Polska, 16 June 1934, 1.
4,4 Ibid, 1.
415 “Zamordowanie ministra spraw wewnętrznych Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska, 16 June
1934, 	2. Про траурні церемонії в Кракові див. Ilustrowany Кшуег Codzienny, 19 June 1934, 1. Про траурні церемонії у Львові див. “Manifestacja żałobna we Lwowie,” Ilustrowany Kuryer Codzienny, 19 June 1934, 2.
416 Gazeta Polska, 17 June 1934, 1. Про надання Перацькому звання бригадного генерала див.
“Po zamordowaniu ministra spaw wewn wewnętrznych Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska, 17 June 1934, 2.
417 “Po zamordowaniu ministra spaw wewnętrznych Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska,
17 June 1934, 2, 4. Про спеціальне траурне зібрання Ради міністрів див. також “Żałobne posiedzenie Rady Ministrów,” Ilustrowany Kuryer Codzienny, 18 June 1934, 2; Ilustrowany Express Poranny, 18 June 1934, 1.
418 “Po zamordowaniu ministra spaw wewnętrznych Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska, 17
June 1934, 2, 4; “Manifestacja żałobna na pl. Józefa Piłsudskiego,” Gazeta Polska, 18 June 1934, 1.
419 “Żołnierska śmierć,” Gazeta Polska, 17 June 1934, 3.
420 Перацький був поранений під час битви в Ясткові, в один з днів між 31 липня і 3 верес¬
ня 1915 року. Про інструменталізацію цього факту див. “Szlusuj,” Gazeta Polska, 18 June 1934, 1.
421 “Po zamordowaniu ministra spaw wewnętrznych Bronisława Pierackiego. Stolica w hołdzie,”
Gazeta Polska, 17 June 1934, 4, 8.
422 Ibid, 8.
423 “Ul. Pierackiego w Chrzanowie,” Gazeta Polska, 19 June 1934, 4; “Ulica B. Pierackiego w
Kowlu,” Gazeta Polska, 21 June 1934, 2.
424 Табір було засновано 17 червня 1934 року відповідно до указу Ігнація Мосцицького, пре¬
зидента II Речі Посполитої. Див. Polit, Miejsce odosobnienia, 31. Про санкції Пілсудського на створення табору див. Polit, Miejsce odosobnienia, 37. Про правила, які регулюють позбавлення волі, див. Polit, Miejsce odosobnienia, 40. Українці становили більшість ув’язнених табору в Березі-Картузькій. На 17 вересня 1939 року в таборі Береза-Картузька перебувало 7000 ув’язнених, з яких 4500 були українцями. Див. Polit, Miejsce odosobnienia, 120. Про відмову від договору див. Korzec, Polen und der Minderheitenvertrag, 523, 540-41.
425 “Obozy izolacyjne,” Gazeta Polska, 18 June 1934, 1; “Nowy okres w polskiej polityce wewnętrznej,” Ilustrowany Kuryer Codzienny, 21 czerwca 1934, 1-2.
426 “Kondolencje reprezentacji ukraińskiej,” Gazeta Polska, 18 June 1934, 2.
427 “Wielka manifestacja we Lwowie,” Gazeta Polska, 18 June 1934, 2.
428 Ilustrowany Kuryer Codzienny, 17 czerwca 1934, 1.
429 “Żołnierz i mąż stanu. Przemówienie pana premiera L. Kozłowskiego,” Gazeta Polska, 19 June
1934, 1.
430 “Po zamordowaniu ministra spaw wewnętrznych Bronisława Pierackiego. Ceremoniał pogrze¬
bowy,” Gazeta Polska, 17 June 1934, 2; “Na dworcu głowym,” Gazeta Polska, 19 June 1934, 2; “W drodze do Nowego Sącza,” Gazeta Polska, 19 June 1934, 4.
431 “Szloch zahartowanych żołnierzy,” Ilustrowany Express Poranny, 21 June 1934, 1.
432 “Pogrzeb ś. p. ministra Broniława Pierackiego w Nowym Sączu,” Gazeta Polska, 20 June 1934,
1. Про перевезення труни з тілом Перацького на поїзді див. Ilustrowany Kuryer Codzienny, 21 June 1934,3.
553


433 “Radjofbnja Polska ku czci ś. p. Bronisława Pierackiego,” Gazeta Polska, 25 June 1934, 5.
434 “W szkołach o ś. p. min. Pierackim,” Gazeta Polska, 5 July 1934, 2.
435 Gazeta Lwowska, 19 June 1934, 1.
436 Bronisław Pieracki: general brygady, minister spaw wewnętrznych, poseł na Sejm, mąż stanu,
człowiek (Warsaw: Instytut Propagandy Państwowo-Twórczej, 1934).
437 Bronisław Pieracki, 9, 97.
438 Ibid, 27-109.
439 “Після вбивства мін. Перацького,” Діло, 17 червня 1934, 8; “Після вбивства мін. Пераць¬
кого,” Діло, 18 червня 1934, 6; “Після вбивства мін. Перацького,” Діло, 20 червня 1934, 3; “Варшавський замах,” Діло, 21 червня 1934, 1, 4; “Варшавські настрої по крівавім атента- ті,” Діло, 24 червня 1934, 2.
440 “Після вбивства мін. Перацького,” Діло, 20 червня 1934, 3; “Ревізії та арештовання серед
українців у Кракові,” Діло, 17 червня 1934, 1; “Масові арештовання у Львові,” Діло, 20 червня 1934, 4; “Масові арештовання у Галичині,” Діло, 21 червня 1934, 1.
441 “Великий політичний процес у Тернополі,” Діло, 20 червня 1934, 4.
442 “Присуд у тернопільському процесі,” Діло, 22 червня 1934, 3. Про суд у Станіславові див.
“Великий політичний процес у Станіславові,” Діло, 22 липня 1934, 4. Про ще один судовий процес у справі про заплановане вбивство куратора освіти Гадомського див. “ Новий політичний процес у Львові. Заплановане вбивство куратора Гадомського,” Діло, 22 червня 1934, 6. Про вбивство Івана Бабія див. “Директор Іван Бабій застрілений,” Діло, 27 липня 1934, 1.
443 “Перед великим процесом О.У.Н. в Станіславові,” “За приналежність до О.У.Н.” і “Полі¬
тичний процес у Тернополі,” Новий час, 16 червня 1934, 1, 2.
444 Див. два випуски Новий час 17 і 18 червня 1934.
445 “Після замаху,” Новий час, 20 червня 1934, 1.
446 “Zbrodnia nie ujdzie ...” Gazeta Polska, 10 July 1934, 1.
447 Зиновій Книш, Варшавський процес ОУН: На підложжі польсько-українських видносин тієї доби (Торонто: Срібна Сурма, 1986), 285-87.
448 Книш, Варшавський процес, 287.
449 “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 61.; Żeleński, Akt oskarżenia, 55.
450 “Жахливий атентат,” Новий час, 27 липня 1934, 1. Інші статті див. у випусках Новий час
від 29 і 30 червня 1934.
451 “Директор Іван Бабій застрілений” і “Трагедія директора,” Діло, 27 липня 1934, 1; “Після
трагічної смерті дир. Івана Бабія,” Діло, 28 липня 1934, 3-4. Бабія вбив член ОУН Михайло Цар. Замах готували Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль та інші. Бандера віддав наказ про вбивство ще до свого арешту 14 червня. Див. Żeleński, Akt oskarżenia, 90-91.
452 “Після трагічної смерті дир. Івана Бабія,” Діло, 28 липня 1934, 4.
453 “Голос Митрополита,” Діло, 5 серпня 1934, 3.
454 Цит. за John-Paul Himka, “Christianity and Radical Nationalism: Metropolitan Andrei Shep- tytsky and the Bandera Movement,” in State Secularism and Live Religion in Soviet Russia and Ukraine, ed. Catherine Wanner (New York: Oxford University Press, 2012), 97.
455 “Program uroczystości ku czci ś. p. min. Bronisława Pierackiego w Nowym Sączu,” Gazeta Polska, 18 October 1935, 2.
456 Żeleński, Akt oskarżenia, 2-4. Варшавський процес був єдиним, що всебічно розглядав тіль¬
ки вбивство Перацького, після нього був ще один великий процес у Львові (з 25 травня по 27 червня 1936 року). На Львівському процесі розглядали низку інших злочинів, учинених як оунівцями, засудженими у Варшаві, так й іншими. Справи деяких членів ОУН, арештованих улітку 1934 року, що не потрапили на Варшавський чи Львівський процеси, розглядали в місцевих судах.
457 Допит Степана Бандери, 16 червня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 35.
458 Допит Степана Бандери, 12 листопада 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 38.
459 Допит Степана Бандери, 10 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 39, 41. Про те,
що Бандера наказав поховати тіло Бачинського, див. Допит Богдана Підгайного, 28 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 77, 67.
460 Допит Степана Бандери, 10 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 46-48.
461 ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 33-54.
462 ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 37, цит. за Життя і діяльність, ред. Посівнич, 2011,
281-82. Коли я працював 2008 року в ЦДІАЛ, справа з допитом Бандери не містила листа 554


№ 37. Я виявив це після того, як прочитав публікацію Посівнича від 2011 року, в якій цей документ передруковано.
463 Климишин, В поході, 1.
464 ЦЦІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 179. Про Стецька і Яніва див. Допит Ярослава Стець¬
ка, 18 лютого 1935 і 1 серпня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 163-66; Допит Володимира Яніва, 7 лютого 1935 і 28 липня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 202-5.
465 Допит Євгена Качмарського, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 77-119; Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 69-70. Іван Малюца був арештований 10 серпня 1934 року, Роман Мигаль - 24 вересня 1934 року, а Богдан Підгайний - 14 червня 1934 року.
466 Допит Романа Мигаля, 21 грудня 1934, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 277, 279;
Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 18-20; Żeleński, Akt oskarżenia, 2, 87-92.
467 Допит Романа Мигаля, 31 грудня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 76, 287-88; Допит
Романа Сеньківа, 3 січня 1935, ЦДІАЛ, ф. 371, оп. 1, спр. 8, од. 77, 129; “Proces Zeznania zabójcy Baczyńskiego. Pytania Myhala,” Gazeta Polska, 12 December 1935, 4.
468 Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 18-20; Żeleński, Akt oskarżenia, 2, 87-92.
469 Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 25-27.
470 Польська розвідка отримала від чехословацької розвідки 418 шт. справжніх і 2055 шт. фо¬
токопій документів. Див. “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 14; “Proces о zamordowanie ś. р. ministra Br. Pierackiego,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 6; Посівнич, Варшавський акт, 168-69.
471 Климишин, В поході, 1:123-25.
472 Акт обвинувального висновку див. Władysław Żeleński, Akt oskarżenia.
473 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4. Під час моїх досліджень, я не знайшов двад¬
цяти чотирьох томів, які, швидше, були загублені під час Другої світової війни. Климишин згадує про “більше ніж сорок п’ять томів», див. Климишин, В поході, 1:123.
474 Żeleński, Akt oskarżenia, 2-3.
475 Ibid, 99; Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 697; “Proces o zamordowanie ś. p. ministra Br.
Pierackiego,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 8.
476 Шухевич, Моє життя, 511-12; “Proces Bandera,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 6.
477 Шухевич, Моє життя, 515.
478 “Wielkie rewelacje o mordach min. Pierackiego. Pierwszy dzień procesu w Warszawie,” Express Poranny, 20 November 1935, 1; “Wodzowie i Bojownicy O.U.N. na żołdzie Litwy. Niesłychane rewelacje w procesie warszawskim,” Express Poranny, 21 November 1935, 1; “Rewelacyjne zeznania świadków i podstępna taktyka obroany,” Ilustrowany Kurier Codzienny, 14 December 1935, 13.
479 Ilustrowany Kurier Codzienny, 19 November 1935, 1, 16; 20 November 1935, 3, 4.
480 Обвинувальний висновок був опублікований в українській пресі як “Акт обвинувачення,”
див. в Діло, 19 листопада 1935, 3-11; 20 листопада 1935, 3-6; 21 листопада 1935, 3-7. Репортер Діло висловлював невдоволення тим, що він був скутий цензурою більшою мірою, ніж польські газети. Див. “Загальні враження нашого кореспондента,” Діло, 20 листопада 1935, 7.
481 Новий час, 19 November 1935, 1, 20 November 1935, 1.
482 Новий час, 23 November 1935, 1.
483 “Proces о zamordowanie ś. p. ministra Br. Pierackiego,” Gazeta Polska, 19 November 1935,
4; “Proces morderców śp. ministra Pierackiego rozpoczęty,” Ilustrowany Kurier Codzienny, 20 November 1935, 3; “Zamachowcy ukraińscy na ławie oskarżonych,” Kurjer Bydgoski, 20 November 1935, 1.
484 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4.
485 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4.
486 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4; “Розправа за вбивство міністра Перацького,”
Діло, 19 листопада 1935, 1.
487 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4; “Розправа за вбивство міністра Перацького,”
Діло, 19 листопада 1935, 1.
488 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4; “Розправа за вбивство міністра Перацького,”
Діло, 19 листопада 1935, 1.
489 “Proces,” Gazeta Polska, 19 November 1935, 4-7.
490 “Proces,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 6.
555


491 Ibid, 6-8. Про Пілсудського як “лідера нації,” див. “Po zamordowaniu ministra spaw wewnętrznych Bronisława Pierackiego. Stolica w hołdzie,” Gazeta Polska, 17 June 1934, 8; “Mordy i sabotaże,” Kurjer Lwowski, 20 November 1935, 1.
492 “Proces,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 8.
493 “Акт обвинувачення,” Діло, 20 листопада 1935, 7.
494 Там само, 9.
495 “Proces,” Gazeta Polska, 20 November 1935, 6.
496 “Litwa współdziała z mordercami z O.U.N.!” Ilustrowany Kurier Codzienny, 21 November
1935, 	3; “Gdy ministrowie rokują z mordercami,” Ilustrowany Kurier Codzienny, 21 November 1935, 1; “Wodzowie i Bojownicy O.U.N. na żołdzie Litwy. Niesłychane rewelacje w procesie warszawskim,” Ilustrowany Express Poranny, 21 November 1935, 1.
497 “Proces,” Gazeta Polska, 21 November 1935, 6; Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 69.
498 Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 69.
499 “Zdenerwowanie wodza O.U.N.,” Ilustrowany Express Poranny, 22 November 1935, 1; Żeleńs¬
ki, Zabójstwo ministra Pierackiego, 69.
500 “Proces,” Gazeta Polska, 21 November 1935, 6. Ilustrowany Kurier Codzienny відзначив, що
показання Бандери під час допитів, були неправдиві та ухильні. Див. “Wykręty і kłamliwe zeznania Bandery w śledztwie,” Ilustrowany Kurier Codzienny, 22 November 1935, 13.
501 “Proces,” Gazeta Polska, 21 November 1935, 6.
502 Ibid, 6.
503 Про Карпинця див. “Proces,” Gazeta Polska, 21 November 1935, 7. Про Підгайного див.
“Proces,” Gazeta Polska, 23 November 1935, 4. Про Малюцу див. “Proces,” Gazeta Polska, 23 November 1935, 4. Про Качмарського див. “Proces,” Gazeta Polska, 26 November 1935, 6. У відповідь на перше запитання голови Качмарський не заперечував своєї належності до ОУН і заявив, що “не визнає себе винним.” Як і багато інших підсудних, він відповідав на запитання українською мовою. Про Зарицьку див. “Proces,” Gazeta Polska, 26 November 1935, 6. Про Рака див. “Proces,” Gazeta Polska, 26 November 1935, 6.
504 “Proces,” Gazeta Polska, 23 November 1935, 4.
505 “Prowokacje osk. Bandery,” Kurjer Lwowski, 21 November 1935, 1.
506 “Mowa prokuratora Rudnickiego w procesie o zamordowania ś. p. ministra Pierackiego,” Gazeta
Polska, 28 December 1935, 6.
507 “Oskarżeni prowokacyjnie nie chcą zeznawać po polsku!’’Ilustrowany Kurier Codzienny, 22 No¬
vember 1935, 13.
508 “Розправа за ... Мигаль говорить по-польськи,” Діло, 24 листопада 1935, 4.
509 “Osk. Myhal przemawia po polsku i przyznaje się do winy,” Ilustrowany Kurier Codzienny, 25
November 1935, 13-15.
5,0 “Proces Oskarżeni,” Gazeta Polska, 31 December 1935, 8.
511 “Самообвинувачення піде. Мигаля,” Новий час, 26 листопада 1935, 2.
512 “Wrażenia rewelacyj Myhala. Oskarżeni Ukraińcy słuchają z zapartym tchem ...” Express Ilustrowany, 28 November 1935, 2. Див. також “Proces,” Gazeta Polska, 27 November 1935, 6.
513 “Розправа за ... 100 зол. кари на свідка за зізнання по українськи,” Діло, 30 листопада 1935,
3.
514 Про Чорну див. “Proces,” Gazeta Polska, 7 December 1935, 8. Про Шухевича див. “Proces,”
Gazeta Polska, 7 December 1935, 8. Про Пашкевича див. “Proces,” Gazeta Polska, 7 December 1935, 8. Про Мащака див. “Proces,” Gazeta Polska, 7 December 1935, 8. Про Мирона див. “Proces,” Gazeta Polska, 12 December 1935, 4. Про Нидзу див. “Proces,” Gazeta Polska, 12 December 1935, 4.
515 “Proces. Dalsze zeznania świadków,” Gazeta Polska, 6 December 1935, 8; “Розправа за ... 300
зол. кари і арештування свідка,” Діло, 7 грудня 1935, 3; “Арештування свідка,” Новий час, 7 грудня 1935, 4. Про те, як Чайковська передумала і дала показання польською, див. “Proces,” Gazeta Polska, 7 December 1935, 8.
5,6 “Proces. Próba demonstracji na sali sAdowej,” Gazeta Polska, 10 December 1935, 7; “Розправа за ... чергова кара 200 зол.,” Діло, 10 грудня 1935, 3.
517 	“Proces. Próba demonstracji na sali sądowej,” Gazeta Polska, 10 December 1935, 7; “Розправа за ... 200 зол. кари та один день темниці за зізнання по-українськи,” Діло, 10 грудня 1935, 3; “‘Слава Україні,’” Новий час, 11 грудня 1935, 5. Привітання Слава Україні вперше було використано ЛУН, до складу якого входив СУФ (отже, його могло винайти і СУФ). Див. Липовецький, Організація Українських Націоналістів, 14.
556


518 “Proces. Jak zachowywał się Bandera w więzieniu,” Gazeta Polska, 30 November 1935, 6; “Роз¬
права за ... Мигаль говорить по польськи,” Діло, ЗО листопада 1935, 3.
519 “Proces. Jak zachowywał się Bandera w więzieniu,” Gazeta Polska, 30 November 1935, 6; “два
тижні процесу,” Новий час, 1 грудня 1935, 4.
520 “Дванадцятий день. Член Крайової екзекутиви Спольський зізнає...” Новий час, 4 грудня
1935, 	3-4; “Proces,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6.
521 “Proces,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 7; “Розправа за ... Конфронтація начальника в’яз¬
ниці зі св. Спольським,” Діло, 5 грудня 1935, 3. Ярослав Макарушка, проти якого також було порушено окрему судову справу, заявив на суді у справі про вбивство Перацького про те, що в зимовий час у Львівській в’язниці слідчі змушували оунівців давати свідчення, заливаючи підлогу камери водою. Див. “Proces Zeznania kierownika wywiadu,” Gazeta Polska, 7 December 1935, 8.
522 “Proces. Maluca potępia działalność O.U.N.,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6; “Розправа за
... Мигаль говорить по-польськи,” Діло, 4 грудня 1935, 3-4.
523 “Proces. Maluca potępia działalność O.U.N.,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 6; “Несподіва¬
ний виступ Малюци,” Новий час, 5 грудня 1935, 4.
524 “Proces. Zeznania komisarza Dugiełło,” Gazeta Polska, 4 December 1935, 7.
525 “Proces. To nie jest proces przeciw społeczeństwu ukraińskiemu,” Gazeta Polska, 4 December
1935, 7; “Розправа за ... Важлива політична заява прокуратора ,” Діло, 5 грудня 1935, 4.
526 “Розправа за ... Вражіння нашого кореспондента,” Діло, 6 грудня 1935, 4.
527 “Proces. Wydalenie z sali Bandery i Karpyńca,” Gazeta Polska, 6 December 1935, 8; “Розправа
за ...” Діло, 6 грудня 1935, 3-4.
528 “Proces. Kłamliwe zeznania czlonkow O.U.N.,” Gazeta Polska, 12 December 1935, 4; “Розпра¬
ва за ...” Діло, 12 грудня 1935, 3-4.
529 Желенський також підтвердив, що деяких підсудних, зокрема Бандеру, допитували безу¬
пинно, впродовж кількох днів. Див. Żeleński, Zabójstwo ministra Pierackiego, 71.
530 “Mowa prokuratora Rudnickiego w procesie o zamordowania ś. p. ministra Pierackiego,” Gazeta
Polska, 28 December 1935, 6.
531 Ibid, 7.
532 “Proces Bandera,” Gazeta Polska, 1 January 1936, 11.
533 “Розправа за... Прокуратор про ролю Бандери,” Діл о, 2 січня 1936, 3.
534 “Proces Bandera,” Gazeta Polska, 1 January 1936, 11.
535 Ibid, 11.
536 “Proces,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 6.
537 “Proces Pomoc pieniężna Litwy,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 6. Детальніше про співпра¬
цю ОУН з литовським урядом див. “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, 44-50.
538 “Proces Fałszywe paszporty Litewskie,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 6.
539 “Proces Przedsiębiorstwo ludzkiej rzeźni. Dno Ohydy,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 7.
540 “Proces Wniosek o wyrok skazujący,” Gazeta Polska, 3 January 1936, 7.
541 “Промова автора акту обвинувачення,” Новий час, 2 січня 1936, 3.
542 “Що прокуратор закидає д-рові Горбовому,” Діло, 31 грудня 1935, 4. Горбовий дійсно був
членом ОУН і підлеглим Бандери. Див. Данило Шумук, За східним обрієм (Париж: Смолоскип, 1974), 429.
543 “Промова автора акту обвинувачення,” Новий час, 2 січня 1936, 3.
544 “Proces Mowa adwokata Horbowego,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
545 Ibid, 6.
546 “Proces Usiłowanie podważenia ustawy oskarżenia,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
547 “Proces Atak na Maliucę,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
548 “Proces Świadkowie w oświetleniu obrony,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
549 “Proces O.U.N. nie wykonała zamachu,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
550 Ibid, 6.
551 “Proces Adw. Horbowyj wnosi o uniewinnienie swój ich klientów,” Gazeta Polska, 4 January
1936, 6.
552 “Proces Mowa adwokata Szłapaka,” Gazeta Polska, 4 January 1936, 6.
553 Ibid, 6.
554 Ibid, 6.
555 “Proces Niedopuszczalne oświadczenie obrńcy,” Gazeta Polska, 5 January 1936, 6.
557


556 “Proces Mowa adwokata Pawenckiego,” Gazeta Polska, 5 January 1936, 6.
557 Ibid, 6.
558 “Вражіння нашого кореспондента,” Новий час, 5 січня 1936, 17.
559 “Proces Mowa adwokata Hankiewicza,” Gazeta Polska, 10 January 1936, 6.
560 Ibid, 6.
561 Ibid, 6.
562 Ibid, 6.
563 Ibid, 6.
564 “Proces Mowa oskarżonego Myhala,” Gazeta Polska, 10 January 1936, 6.
565 “Wyrok w procesie o zamordowanie,” Gazeta Polska, 14 January 1936, 1, 6. Текст вироку й
обґрунтування судового рішення знаходяться в справі “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125.
566 “Oklyky pidsudnykh,” Новий час, 16 січня 1936, 3.
567 “Wyrok w procesie о zamordowanie,” Gazeta Polska, 14 January 1936, 7.
568 “Wyrok,” ЦДІАЛ, ф. 205, спр. 3125, ИЗ.
569 “Wyrok w procesie o zamordowanie ... Bandera duszą spisku,” Gazeta Polska, 14 January 1936,
7.
570 Ibid, 7.
571 “Dusza i myśl zbrodniczego czynu: Stefan Bandera,” Ilustrowany Kuryer Codzienny, 2 January
1936, 	16.
572 “Lista zbrodni Bandera,” Dziennik Polski, 1 January 1936, 1.
573 “Po wyroku ... Społeczeństwo ruskie powinno odgrodzić się od polityki nienawiści i zbrodni,”
Ilustrowany Kuryer Codzienny, 16 January 1936, 1.
574 “Два присуди смерти,” Новий час, 14 січня 1936, 1.
575 “Наслідки присуду,” Діло, 16 січня 1936, 2.
576 Там само, 2.
577 “Po procesie,” Biuletyn Polsko-Ukraiński, Warsaw 19 January 1936, Vol. 5, No. 3 (142), 1.
578 Mieczysław Pruszyński, “Zagadnienie Ukraińskie w Polsce,” Wiadomości Literackie, 15 Decem¬
ber 1935, 1.
579 Ibid, 1.
580 Ksawery Pruszyński, “Ludzie i zbrodnia,” Wiadomości Literackie, 15 December 1935, 7.
581 Ibid, 7.
582 “Proces Wywody apelacji oskarżonych,” Gazeta Polska, 28 April 1936, 6.
583 Ibid, 6.
584 “Proces,” Gazeta Polska, 1 May 1936, 4.
585 “Proces Ślub Łebeda z Hnatkiwską,” Gazeta Polska, 30 April 1936, 6.
586 У своїх спогадах Книш не згадує, що вигукуючи “Слава Україні!”, вони продемонстрували
фашистський салют. Див. Климишин, В поході, 1:194.
587 “Sprawozdanie stenograficzne,” 25 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 1.
588 “Hitlerowskie powitanie oskarżonych,” Ilustrowany Express Poranny, 27 May 1936, 16. Неінде-
фікований кореспондент Ilustrowany Express написав у статті “Слава!”, а не “Слава Україні!”, який зазвичай використовувала ОУН. Про те, що на Варшавському процесі пролунало саме “Слава Україні!”, а не “Слава!”, див. “‘Слава Україні,’” Новий час, 11 грудня 1935,5.
589 “Hitlerowskie powitanie oskarżonych,” Ilustrowany Express Poranny, 27 May 1936, 16; “Sprawozdanie stenograficzne,” 25 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 1; “Великий політичний процес ОУН у Львові,” Новий час, 26 травня 1936, 2.
590 “Sprawozdanie stenograficzne,” 25 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 2-3; “За
вбивство дир. І. Бабія,” Діло, 26 травня 1936, 3.
591 Шухевич, Моє життя, 526.
592 “Sprawozdanie stenograficzne,” 27 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 18.
593 Ibid, 19.
594 Ibid, 20. У деяких українських газетах цензура видалила згадку про фашистський жест Стецька, наприклад, в Діло. Див. “Великий процес ОУН у Львові,” Діло, 28 травня 1936, 3. Представник уряду на прес-конференції заявив, що газетам заборонено розміщувати інформацію про демонстраційні акти обвинувачених, оскільки вони є антиурядовою пропагандою. Будь-які випуски, що, незважаючи на попередження уряду, сповіщатимуть 558


про антиурядове фашистське вітання, будуть конфісковані. Див. “Прес-конференція у справі Львівського процесу ОУН,” Діло, 29 травня 1936, 4.
595 “Sprawozdanie stenograficzne,” 27 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 21.
596 Ibid, 22.
597 Ibid, 25.
598 “Sprawozdanie stenograficzne,” 28 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 26; “Чет¬
вертий день процесу ОУН у Львові,” Новий час, 29 травня 1936, 8.
599 “Sprawozdanie stenograficzne,” 28 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 27.
600 Шухевич, Моє життя, 527-30.
601 Шухевич, Моє життя, 527; ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 31.
602 “Sprawozdanie stenograficzne,” 29 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 31; “П’я¬
тий день процесу ОУН у Львові,” Новий час, ЗО травня 1936, 4.
603 “Sprawozdanie stenograficzne,” 29 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 35.
604 “Sprawozdanie stenograficzne,” ЗО May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 44.
605 На Варшавському процесі Підгайного засудили до довічного позбавлення волі, тому на Львівському процесі він не очікував нічого гіршого, навіть якби зізнався у всіх злочинах ОУН. “Sprawozdanie stenograficzne,” 29 May 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 34- 35.
606 “Sprawozdanie stenograficzne,” 5 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 91.
607 Ibid, 91.
608 Ibid, 91.
609 Ibid, 91-92.
610 Ibid, 93.
6,1 Ibid, 93-94.
612 Ibid, 95. Незважаючи на свідчення і Бандери, і Лемика, з яких випливало, що Бандера го¬
тував вбивство радянського консула, і що він особисто віддав наказ про це Лемику, поліцейське розслідування, схоже, цього не доводить. Роман Шухевич, можливо, тією ж мірою брав участь у підготовці замаху, що і Бандера. На суді Шухевич тримався осторонь від ОУН. У цьому йому допомагали інші підсудні, які давали неправдиві свідчення та перебирали на себе провину за злочинні дії Шухевича. Див. “Sprawozdanie stenograficzne,” 24 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 179-80, і Шухевич, Моє життя, 527-30.
613 “Sprawozdanie stenograficzne,” 16 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 147.
614 “Sprawozdanie stenograficzne,” 5 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 94.
615 Ibid, 95.
616 Ibid, 97.
617 Ibid, 98.
618 Ibid, 97.
6,9 Ibid, 98.
620 “Sprawozdanie stenograficzne,” 16 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 145; “Ве¬
ликий процес ОУН у Львові,” Новий час, 18 червня 1936, 3.
621 “Sprawozdanie stenograficzne,” 16 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 147.
622 Див., наприклад, “Великий процес ОУН у Львові,” Новий час, 18 червня 1936, 3.
623 “Sprawozdanie stenograficzne,” 24 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 166.
624 Ibid, 167.
625 Ibid, 167.
626 “Sprawozdanie stenograficzne,” 26 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 174.
627 Ibid, 174.
628 Ibid, 175.
629 Ibid, 175.
630 Ibid, 175.
631 Ibid, 175.
632 Ibid, 175.
633 Ibid, 175-76.
634 Ibid, 176.
635 Ibid, 176.
636 Ibid, 176-77.
559


ЬУ! “Proces ... Grzegorz Maciejko,” Gazeta Polska, 31 December 1935, 8. Про Мацейка i Бандеру див. також частина 2.
638 “Sprawozdanie stenograficzne,” 24 June 1936, ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 185.
639 Ibid, 186.
640 Ibid, 187.
641 “Sprawozdanie stenograficzne,” 26 June 1936,” ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 75, 216.
642 Іван Равлик, “Бандера виводив нас на чисті води,” в Степан Бандера та його родина в
народних піснях, переказах та спогадах, ред. Григорій Дем’ян (Львів: Афіша, 2006), 367.
643 Див., наприклад, “Poselstwo RP w Bukareszcie,” AAN, MSZ 5188, 18.
644 “Taktyka ‘grubych ryb’ OUN,” Lwowski Ilustrowany Express, 30 May 1936, 1858, 5; “Libacja
z funduszów dyspozycyjnych OUN jako zachęta, a potem jako nagroda za zamordowanie Baczyńskiego,” Lwowski Ilustrowany Express, 3 June 1936, 3.
645 Див., наприклад, Шухевич, Моє життя, 529. Оскільки Шухевич та інші свідки, які розпо¬
віли про цю подію, не називають дати, ця історія може стосуватися першого дня судового процесу, коли Бандера увійшов до зали суду останнім з обвинувачених та підняв праву руку, вигукнувши “Слава Україні!”, на що інші підсудні відповіли таким самим фашистським салютом. Див. “Hitlerowskie powitanie oskarżonych,” Ilustrowany Express Poranny, 27 May 1936, 16.
646 Микола Сціборський, “Клонім голови,” в Степан Бандера, ред. Посівнич, 2006, 133-34.
647 Дем’ян, Степан Бандера та його родина, 37-38, 59-60. Дем’ян, можливо, замінив при¬
низливе і неполіткоректне, але загальновживане слово “ляхи” на політкоректне “поляки”. Інші версії пісні див. Євген Луньо, “Яворівщина про Степана Бандеру: Провідник ОУН у пісенному фольклорі,” Народознавчі зошити Вип. 25, № 1 (1999): 35-36.
648 Бандера, Мої життєписні дані, 8.
649 Климишин, В поході, 1:114-15.
650 “Proces. Jak zachowywał się Bandera w więzieniu,” Gazeta Polska, 30 November 1935, 6; “Роз¬
права за ... Мигаль говорить по-польськи,” Діло, 30 листопада 1935, 3.
651 Климишин, В поході, 1: 118-19, 121.
652 Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 73.
653 Климишин, В поході, 1:150, Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 76.
654 Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 76
655 Климишин, В поході, 1:153.
656 Там само, 1:154, 156, 158, 170.
657 Там само, 1:161-62.
658 Там само, 1:162-89.
659 Там само, 1:194; Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 78.
660 Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 78-79.
661 Климишин, В поході, 1:195-97, 199; “Бандера і чотири товариші у тюрмі Святого Хреста”,
Новий час, 16 січня 1936, 3. Про Григорія Перегіняка й УПА див. стор. 269. Про вбивство Василя Ільківа див. Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci (Gdańsk: Oskar, 2013), 22.
662 Климишин, В поході, 1:197-99.
663 Там само, 1:203-5. Ув’язнені ОУН святкували Святвечір 6 січня, а Різдво - 7 січня 1937
року за Юліанським календарем.
664 Там само, 1:207-13.
665 Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 74, 79, 81, 83-86; Шухевич, Моє життя, 537-39.
666 Климишин, В поході, 1:219.
667 Ребет, Світла і тіні ОУН, 77-78; Зиновій Книш, Розбрат: Спогади і матеріали до розколу
ОУНу 1940-1941 роках (Торонто: Срібна Сурма, 1960), 48.
668 Ребет, Світла і тіні ОУН, 77; Книш, Розбрат, 58.
669 Книш, Розбрат, 60.
670 Ребет, Світла і тіні ОУН, 77-78; Книш, Розбрат, 68.
671 Книш, Розбрат, 60.
672 Cybulski, Stepan Bandera w więzieniach, 85-93; Бандера, Мої життєписні дані, 8.
673 Термін “Українська національна революція” є пропагандистським терміном, який ОУН(б)
використовувала в 1940-1941 рр. - у період, коли реалізація її планів щодо українських територій була пов’язана з початком конфлікту між нацистами і Радянським Союзом.
560


З цієї причини в цій книзі цю назву беруть у лапки. Про використання цього терміна ОУН(б) див. “Постанови ІІ-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 188, 193. Про альтернативну “Українську революцію” див. “Боротьба і діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,17.
674 Бандера, Мої життєписні дані, 14; Hryhorii Prokuda, “Зустріч зі Степаном Бандерою,” в Народознавчі зошити Vol. 25, No. 1 (1999): 84; Посівнич, ОУН, 43. Климишин пише, що двері до камери Бандери відкрили 10 вересня 1939 року. Див. Климишин, В поході, 1:266.
675 Про міліцію в Яворові див. AŻIH 301/1912, Izrael Manber, 2-3; AŻIH 301/1612, Nadel Chaim, 1-2; AŻIH 301/1614, Jakub Sauerbrunn, 1.
676 Про вбивства поляків див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 70, 72; Władysław Siemaszko and
Ewa Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945 (Warsaw: Wydawnictwo von borowiecky, 2000), 2:1034-37.
677 Motyka, Ukraińska partyzantka, 71; Grzegorz Motyka, “Postawy wobec konfliktu polsko- ukraińskiego w latach 19391953 w zależności od przynależności etnicznej, państwowej i religijnej,” in Tygiel Narodów:. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939-1953, ed. Krzysztof Jasiewicz (Warsaw: Rytm, 2002), 286-87. Про тріумфальні арки і співи комуністичних пісень радянської армії див. Jan Tomasz Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Polands Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton: Princeton University Press, 2002), 20, 39-40, 262.
678 Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 140; Gross, Revolution from Abroad, 19-20.
679 AŻIH 301/1912, Izrael Manber, 2-3; AŻIH 301/1612, Nadel Chaim, 1-2; AŻIH 301/1614, Jakub
Sauerbrunn, 1.
680 Бандера, Мої життєписні дані, 9.
681 Паньківський, Роки німецької окупації, 145; Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 98.
682 Климишин, В поході, 1:267.
683 Roman Rosdolsky, “The Jewish Orphanage in Cracow,” The Online Publication Series of the
Center for Urban History of East Central Europe, 4, URL: http://www.lvivcenter.org/en/publi- cations/ (дата звернення 26.05.2010): 2-4.
684 Golczewski, Shades of Grey, 126-27.
685 Климишин, В поході, 1:269; Допит Федора Давидюка, 20 червня 1945, ГДА СБУ ф. 65,
спр. 19127, т. 1, 146-51, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:338. 1956 року Бандера свідчив на допиті, що в цей час він використовував прізвище Буркут. Див. “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel, 07.02.1956,” StM, Pol. Dir. München 9281, 85.
686 Климишин, В поході, 1:269.
687 “Лист начальніка, 29.08.1951,” ГДА СБУ ф. 2, оп. 98, спр. 12, т. З, 70-71, Степан Бандера,
ред. Сергійчук, 3:130.
688 На допиті Ярослава заявила, що вийшла заміж за Степана 5 червня 1940 року в м. Ся-
нок. Див. Допит laroslava Bandera, BayHStA, LKA 272, 4. А Степан Бандера під час слідства заявив, що одружився з нею в Кракові. Див. “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel, 07.02.1956,” StM, Pol. Dir. München 9281, 85. Див. також Посівнич, Провідник ОУН, 11. Того ж року брат Степана Василь одружився з Марією Возняк. Див. ГДА СБУ, ф. 63, спр. S-9079, т. 8, 1-3, Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:628.
689 Климишин, В поході, 1:273.
690 Арсенич, Родина Бандерів, 49-50; Дем’ян, Степан Бандера та його родина, 186; Ярослав
Стецько, ЗО червня 1941\ Проголошення відновлення державності України (Торонто: Ліга Визволення України, 1967), 131-32.
691 Допит laroslava Bandera, 17.10.1959, BayHStA, LKA 272, 4, 30. Ярослава Бандера спочатку
заявила, що операція відбулася 1939 р., а потім - що це було 1941 р.
692 У документі від 9 квітня 1940 року Мельник згадує, що Бандера був у Берліні в листопаді
1939 року. Див. “Заклик Андрія Мельника до членів ВЗУН і ПУП,” у Володимир Косик, Розкол ОУН (1939-1940): Збірник документів (Львів: Львівський національний університет, 1999), 41.
693 Бандера, Мої життєписні дані, 10-11.
694 Гжегож Мотика пише, що Бандера змагався з Барановським за симпатію Анни Чемерин-
ської. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 78.
695 Motyka, Ukraińska partyzantka, 77-78.
696 Бандера, Мої життєписні дані, 10-11.
697 Лист Бандери до Мельника, ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 71, 19.
698 “Рішення наради провідників 10 лютого 1940 року,” в Косик, Розкол ОУН, 30.
561


699 Motyka, Ukraińska partyzantka, 78.
700 Ibid, 78. Лист Бандери до Мельника див. “Лист Степана Бандери до Андрія Мельника,” в
Косик, Розкол ОУН, 32; “Біла книга ОУН: Про диверсію-бунт Яри-Бандера,” PAA, АСС. 85.191/64,3.
701 В іншому листі Мельник сповіщав Бандеру про своє рішення 7 квітня. Див. “Біла книга
ОУН: Про диверсію-бунт Яри-Бандера,” 6-9; “Комунікат Революційного Проводу,” в Косик, Розкол ОУН, 35, 106.
702 Motyka, Ukraińska partyzantka, 78; Косик, Розкол ОУН, 35, 106.
703 Стецько, ЗО червня 1941, 129-30, 255.
704 Лист Бандери до Мельника, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 71, 4. Про дату листа див. Косик,
Розкол ОУН, 55.
705 Там само, 4.
706 Там само, 8, 10-11.
707 Там само, 9.
708 Там само, 9.
709 Там само, 20,21.
710 Там само, 12-13.
711 Там само, 14-15.
712 Книш, Розбрат, 71.
713 Про ставлення Бандери до Мельника та інших членів керівництва див. Климишин, В похо¬
ді, 1:277-78.
714 Допит Володимира Порендовського, 15 лютого 1948, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 2, 193.
715 Зиновій Карбович (Ярослав Стецько), “Жидівство і ми,” Новий шлях, 8 травня 1939, 3.
716 Див., наприклад, “Отчет И. Серова Хрущеву о роботе агента ‘Украинца’, 3 декабря 1940,”
ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 36, 14-33, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:60-61. Про використання слова “бандерівці” в листівці ОУН(м) від 10 вересня 1941 року про вбивство Миколи Сціборського й Омеляна Сеника, див. “Націоналісти!” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 74, 19.
717 Про використання назви мельниківці в документі ОУН(б) восени 1941 року, див., напри¬
клад, Доповідь Івана Климіва керівництву ОУН, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 2.
718 Див. “Щоденник Повшука Олександра від 17/ІХ. 1939р.,” ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 344, 3.
719 “Звіт І. Серова Хрущову про роботу агента ‘Українця’, 3 грудня 1940,” 14-33, в Сергійчук,
Степан Бандера, 1:60-61.
720 Сціборський, “Клонім голови,” в Степан Бандера, ред. Посівнич, 2006, 133-34.
721 “Біла книга ОУН: Про диверсію-бунт Яри-Бандера”, 35. “Білу книгу” опублікували не ра¬
ніше 11 жовтня 1940 року.
722 Чайковський, “Фама, ” 74.
723 “Чому була потрібна чистка в ОУН” складається з трьох частин: 1. “З ким ідемо, з ким не
підемо ніколи”, 2. “В ім’я правди”, 3. “Другий архів Сеника”. Див. РАА, АСС 85.191/64, 1-32, 1-66, 1-34. Про Ярого див. “Біла книга ОУН,” 88-89. Про Сціборського див. “Чому була потрібна чистка в ОУН,” 3, 17.
724 “Чорна книга бунту: Ярий-Бандера-Горбовий,” РГАСПИ ф. 17, оп. 125, спр. 337, 159-61,
164, 170. Про реакцію ОУН(б) на “Чорну книгу” під час “Української національної революції”’ див. “Виїмки з організаційних звітів,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 12, 38.
725 Член ОУН(б) Ілля Ткачук свідчив, що Сціборський, Сеник і Барановський - всі були вбиті
ОУН(б). Див. Допит Іллі Ткачука, 23 лютого 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 56. Тарас Бульба-Боровець писав, що “бандерівець Кузій” убив Сеника і Сціборського “на вулиці, стріляючи в спину.” Див. Тарас Бульба-Боровець, Армія без держави: Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади (Київ: Книга роду, 2008), 154.
726 “Постанови ІІ-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 180-208.
727 Там само, 200.
728 Там само, 200.
729 Там само, 185, 201.
730 Там само, 202.
731 Там само, 182. Виділено в оригіналі.
732 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 85.
733 Коваль, “Герой, що не зміг,” 9.
734 “Постанови ІІ-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 181-82.
562


735 Там само, 182.
736 Там само, 183.
737 Там само, 183.
738 Див. наступний параграф “Практичні приготування до ‘Української національної револю¬
ції’.”
739 Там само, 186.
740 Там само, 188. Виділено в оригіналі.
741 Там само, 189.
742 Сціборський, Націократія, 57-58.
743 “Постанови ІІ-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 188-89.
744 Там само, 190.
745 Там само, 193.
746 Там само, 193.
747 Там само, 196.
748 Там само, 197.
749 Там само, 190-91.
750 Там само, 192.
751 Там само, 189, 192.
752 Там само, 192.
753 Там само, 199.
754 Там само, 199. Під час проведення “Української національної революції”” всіх членів ОУН
зобов’язали використовувати лише це привітання. Див. “Інструкція пропаганди ч. 1,” ЦДАВО ф. 4620, оп. З, спр. 379, 34. Привітання “Слава Україні” було вперше запроваджено ЛУН, частиною якої був СУФ. Див. Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 550.
755 Лист Бандери до Мельника, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 71,9.
756 ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 199.
757 “Постанови П-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 204. З цим словом було
пов’язане і возвеличення Сталіна у Радянському Союзі.
758 Там само, 207.
759 Шумук чув це від Горбового, перебуваючи після війни в ГУЛАГу. Див. Шумук, За східним
обрієм, 429-30.
760 “Український Народе!” “Громадяни!” ЦДАВО ф. 3822, оп. 1, спр. 63, 12-13, 181; “Україн¬
ський Народе!” ЦДАВО ф. 3822, оп. 1, спр. 41, 1-2; “Громадяни!” ЦДАВО ф. 4620, оп. З, спр. 378, 39.
761 Член ОУН Михайло Білан, інтерв’ю з автором, Лондон, 10 липня 2008. Про харизматич-
них фашистських європейських лідерів див. Eatwell, ed., Charisma and Fascism. Про європейських лідерів загалом див. Ennker, ed., Der Führer im Europa.
762 Паньківський, Роки німецької окупації, 178.
763 Борис Левицький, “Національний рух під час Другої світової війни: Інтерв’ю з Б. Левиць-
ким,” Диалог 2 (1979): 15.
764 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 15-89. Одна
частина цього документа, під заголовком “Пропагандивні вказівки на передвоєнний час, на час війни і революції та на початкові дні державного будівництва” є в ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 69, 23-47. Про авторів документа див. Стецько, ЗО червня 1941, 50; Carynnyk, Foes of our rebirth, 329.
765 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,15.
766 Там само, 16.
767 Там само, 38-39.
768 “Пропагандивні вказівки,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 69, 27. Детальніше про те, як ОУН(б) планувала контролювати політичну ситуацію в Українській державі, див. “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,44-45.
769 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,16.
770 Там само, 17.
771 Там само, 16-17.
772 Там само, 32. Після початку німецько-радянської війни деякі підрозділи ОУН(б) вели спо¬
радичні бої. Див. Внутрішня телеграма ОУН, 31 липня 1941, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15,7.
563


773 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,16. Про дуже
схожі рекомендації щодо належних взаємин з німцями див. Там само, 32.
774 Там само, 23.
775 Там само, 32, 83.
776 “Постанови ІІ-го Великого Збору ...” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 192.
777 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, ЗО. Текст прися¬
ги див. 41. Про міліцію див. Там само, 60.
778 Там само, 44.
779 “Пропагандивні вказівки,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 69, 26.
780 Там само, 43.
781 Там само, 26.
782 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, ЗО.
783 Там само, 32.
784 Там само, 58.
785 Там само, 60.
786 Там само, 66.
787 Там само, 62, 64. «До НМ належить покликати всіх мужчин від 18-50 року життя, що є
здібні носити зброю. Всі інші громадяни покликані до народної міліції є членами-добро- вольцями НМ. Вони можуть займатися звичайною роботою тільки мусять виконувати призначену їм вартову службу під наглядом міліціонерів станиці. Служба ця є для всіх покликаних до НМ обов’язкова і ніхто не зможе від неї ухилитися».
788 Там само, 62; Landesarchiv Nordrhein-Westfalen (LN-W), Bonn, Rep. 350, vol. 5, 16. 1941
року ОУН(б) використовувала жовто-блакитні, а не блакитно-жовті прапори. Див. “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 83; Роман Волчук, Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня (Київ: Критика, 2002), 89. У цей час ОУН(м) використовувала блакитно-жовті прапори, див. Тарас Курило, “Сила та слабкість українського націоналізму в Києві під час німецької окупації (1941-1943),” Україна Модерна Вип. 13, № 2 (2008): 117.
789 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 62. Мешканці (з
числа тих, хто вцілів під час Голокосту) невеликих сіл, у яких люди не живуть в умовах анонімності - підтверджують, що керівники міліції були “знаними” місцевими українськими націоналістами. Див., наприклад, AŻIH, 301/3983, Anna Złatkies, 1.
790 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 64.
791 Там само, 68.
792 Там само, 72.
793 Там само, 62.
794 Там само 69.
795 Там само, 62.
796 “Пропагандивні вказівки,” ЦЦАВО ф. 3833, on. 1, спр. 69, 23, 25-28. ОУН(б) модифікува¬
ла, наприклад, “Інтернаціонал”, щоб використовувати його для “національної революції.” Див. там само, 25.
797 Там само, 24.
798 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 80. Українською:
Вбивайте ворогів, що між вами - жидів, і сексотів. Це гасло написали для робітників.
799 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 77-78, 80.
800 Там само, 80.
801 “Пропагандивні вказівки,” ЦЦАВО ф. 3833, on. 1, спр. 69, 26.
802 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 80.
803 Там само, 80-83.
804 Там само, 82.
805 Там само, 21.
806 Там само, 22. Виділено в оригіналі.
807 Там само, 54.
808 “Пропагандивні вказівки,” ЦЦАВО ф. 3833, on. 1, спр. 68, 26.
809 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1,18.
810 Там само, 19.
811 Там само, 19.
564


812 Там само, 22.
813 Там само, 22.
814 Там само, 57.
815 Там само, 23. Виділено в оригіналі.
8,6 	Там само, 37.
817 Там само, 38.
818 Там само, 38.
8,9 Rolf-Dieter Müller, An der Seite der Wehrmacht: Hitlers ausländische Helfer beim “Kreuzzug gegen den Bolschewismus” 1941-1945 (Berlin: Links, 2007), 194; Alexander Dallin, German Rule in Russia 1941-1945. A Study of Occupation Policies (London: Macmillan, 1957), 115.
820 Andreas Kappeler, “Hans Koch (1894-1959), “in Osteuropäische Geschichte in Wien. 100 Jahre
Forschung und Lehre an der Universität, ed. Arnold Suppan, Marija Wakounig, Georg Kastner (Innsbruck: Studien Verlag, 2007), 243; Philipp-Christian Wachs, Der Fall Theodor Oberländer (1909-1998): Ein Lehrstück deutscher Geschichte (Frankfurt: Campus Verlag, 2000), 55-71.
821 Kappeler, Hans Koch, 243; Ray Brandon, “Hans Koch,” in Handbuch der völkischen Wissenschaften, ed. Ingo Haar and Michael Fahlbusch (Munich: K. G. Saur, 2008), 329-32.
822 Климишин, В поході, 1:293-94.
823 “Свідчення колишнього начальника відділу абвера Берлінского округу полковника Ерві-
на Штольце, 29. 05. 1945,” Александр Дюков, Второстепенный враг: ОУН, УПА и решение “еврейского вопроса” (Москва: Regnum, 2008), 124; “Протокол допиту заарештованого німецького полковника Ервіна Штольце щодо контактів з ОУН,” ГДА СБУ ф. 10876, спр. 372, т. 1, 134, 144-50 в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:320-21. За словами Штольце, значну частину грошей, отриманих від абвера, Бандера поклав на рахунок у швейцарському банку.
824 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 74; Патриляк, Військова діяльність ОУН, 274-88.
825 Наприклад, про зустріч з одним таким українським солдатом, який служив в абвері, прига¬
дує Климишин. Див. Климишин, В поході, 1:322-23. Про вербування українців для служби в абвері див. Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) (Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2003), 5354.
826 Про Шухевича див. Berkhoff, Harvest of Despair, 289, 298. Школи таємної поліції були за¬
сновані в Закопане в грудні 1939 року, академії в Кракові і Рабці-Здруй - у середині 1940 року, у Хелмі - в грудні 1940. Див. Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 103. О СБ см. Stephen Dorril, MI6. Inside the Covert World of Her Majesty’s Secret Intelligence Service (New York: Simon & Schuster, 2002), 226.
827 Motyka, Ukraińska partyzantka, 81; Климишин, В поході, 1:297-301; Допит Антона Боднара,
5-8.03.1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 4, 155.
828 Діяч ОУН(б) Тиміш Семчишин на допиті вказав кількість понад 800 осіб. Див. Допит Тим¬
оша Семчишина, 28 жовтня 1944 року, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 1, 145. За оцінками Ґжегожа Мотики, у складі похідних груп налічувалось від 750 до 1200 членів. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 93. Роман Ільницький, історик та член ОУН(б), стверджував, що після того як в Україні до них приєдналися члени та прихильники ОУН(б), чисельність похідних груп зросла до 4000 осіб. Див. Roman Ilnytzkyi, Deutschland und die Ukraine 1934-1945. Tatsachen europäischer Politik (Munich: UNI, 1958), 2:143. Василь Щеглюк, який опублікував мемуари члена ОУН(б) Луки Павлишина, писав, що в похідних групах було 9000 осіб. Див. Василь Щеглюк, “... Як роса на сонці”: Політичний ро- ман-хроніка, написаний на основі спогадів колишнього діяча ОУН-УПА Л. С. Павлишина (Львів: Фенікс, 1992), 50.
829 Motyka, Ukraińska partyzantka, 81-82.
830 “Загальний огляд,” не раніше серпня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 1-2.
831 Там само, 1.
832 Патриляк, Військова діяльність ОУН, 181.
833 Допит Симона Турчановича, 21 жовтня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 84
834 ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 2.
835 Там само, 2.
836 Богдан Казанівський, Шляхом легенди, 118.
837 Щеглюк, “... Як роса на сонці, ”48.
838 Там само, 47.
565


839 Mick, Kriegserfahrungen, 437; Gross, Revolution from Abroad, 71; Timothy Snyder, Bloodlands. Europe between Hitler and Stalin (New York: Basic Books, 2010), 128.
840 Gross, Revolution from Abroad, 63, 127.
841 Mick, “Incompatible Experiences”, 341. Про Львівський університет див. Jan Draus, Uniw¬
ersytet Jana Kazimierza we Lwowie 1918-1946. Portret Kresowej uczelni (Cracow: Księgarnia Akademicka, 2007), 75-88. Про міську раду Львова див. Yones, Smoke in the Sand, 48.
842 Mick, “Incompatible Experiences,” 341.
843 Gross, Revolution from Abroad, xiv; Mick, Kriegserfahrungen, 441, 444. Детальніше про кіль¬
кість депортованих осіб на підставі документів НКВС див. URL: http://www.sciesielski. republika.pl/sov-dep/polacy/liczdep.html (дата звернення 7.09.2010).
844 Свідчення Leo Fedoruk, Omelian Matla, Nadia Koraltowycz, Bogdan Kazaniwskyj, Bundesarchiv-Militararchiv Freiburg (BA-MA), RW 2/148, 331-34, 342-45, 353-54, 355-60.
845 Snyder, Bloodlands, 21-118.
846 Berkhoff, Harvest of Despair, 14.
847 Johann Druschbach, професор з Києва, який працював з НКВС, почув це число на борту
літака, 28 червня, на якому разом з тринадцятьма радянськими високопосадовцями втікав зі Львова до Києва. Див. Допит Johann Druschbach, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 72. Німецька влада нарахувала 3000 тіл, а незабаром після цього - 3500. Див. Hans Heer, “Einübung in den Holocaust: Lemberg Juni/Juli 1941,” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 49, No. 5 (2001): 410.
848 Gross, Revolution from Abroad, xiv, 170-76, 178-86.
849 Johann Druschbach, якого у травні 1941 року направив Хрущов з Києва у Львів, де він зу¬
пинявся у “палаці” начальника НКВС, засвідчив про це в межах розслідування у справі Оберлендера. Див. LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 71.
850 Motyka, Ukraińska partyzantka, 85-86; Русначенко, Народ збурений, 209-10.
851 Арсенич, Родина Бандерів, 11-12, 18, 65-66; “Специальное сообщение,” ГДА СБУ, ф. 16,
оп. 33, спр. 36, 14-33, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1: 63. У Києві НКВС розстріляв не менше 473 людини. Див. Berkhoff, Harvest of Despair, 16. Про агента НКВС “Українця” див. “Специальное сообщение,” ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 36, 14-33, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:58-64.
852 “Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD, Schnellbrief, Berlin, den 21. Juni 1941,” PAAA,
R 104151, 455483-455487. Див. також “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 11, 03.07.1941,” BAB R58/214, 59.
853 Стецько, ЗО червня 1941, 158. Бандера перебував недалеко від колишнього німецько-радянського кордону. В короткій біографічній довідці, написаної для ЦРУ 1952 року Лебедь написав, що у цей час Бандера перебував на Холмщині. Див. Mykola Lebed, Biographie Data, 18 May 1952, RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. 1,42.
854 Carynnyk, Foes of our rebirth, 332.
855 25 червня 1941 року діячі ОУН(б) спробували здійснити повстання, яке придушила радян¬
ська армія. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 10, 02.07.1941,” BAB R58/214, 53; Investigation record of Emanuel Brand, 27 June 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 3, 129.
856 “Пропагандивні вказівки,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 69, 26.
857 Микола Сидор-Чарторийський, Від Сяну по Крим (спомини учасника III похідної групи Пів¬
день (Нью-Йорк: Говерла, 1951), 145.
858 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 32, 58.
859 Ярослав Стецько - Степану Бандері, No. 13, 25 червня 1941, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр.
12, 10. Про антисемітизм лідера ОУН(б) Ярослава Стецька див. Berkhoff, Organization of Ukrainian Nationalists, 149-84; Martynovych, “Sympathy for the Devil,” 189. Про діяльність української міліції див. Pohl, Nationalsozialistische, 46.
860 BA, R 70 Sowjetunion/32, 391, in Peter Longerich and Dieter Pohl ed., Die Ermordung der europäischen Juden. Eine Umfassende Dokumentation des Holocausts (Munich: Piper, 1989), 118-19. Див. також Tomasz Szarota, U progu Zagłady: Zajścia antyżydowskie i pogromy w okupowanej Europie; Warszawa, Paryż, Amsterdam, Antwerpia, Kowno (Warsaw: Wydawnictwo Sic!, 2000), 210-14.
861 Sandkühler, “Endlösung” in Galizien, 116.
862 Як випливає з німецьких документів, ОУН(б) направила до Києва групу з 30 осіб із завдан¬
ням проголосити там державу ОУН(б) й оголосити про неї по радіо. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 20, 12.07.1941,” BAB R 58/214, 131.
566


863 Про Словаччину див. Yeshayahu Jelinek, The Parish Republic: Hlinkaś Slovak Peoples Party,
1939-1945 (New York: Columbia University Press, 1976), 30, 46, 48. Про Хорватію див. Sabrina P. Ramet, “The NDH - An Introduction,” Totalitarian Movement and Political Religions, Vol. 7, No. 4 (2006): 399-406; Stanley G. Payne, “The NDH State in Comparative Perspective,” in Totalitarian Movement and Political Religions, Vol. 7, No. 4 (2006), 410-15.
864 Volodymyr Stakhiv, “Seiner Exzellenz dem Herm Deutschen Reichskanzler. Denkschrift der Or¬
ganisation Ukrainischer Nationalisten zur Lösung der Ukrainischen Frage,” Bundesarchiv Koblenz (BAK), R 43 II /1500, 76.
865 Паньківський, Роки німецької окупації, 13.
866 Mick, Kriegserfahrungen, 499. 1931 року у Львові проживало 198 000 носіїв польської мови
(63,5 %), а також 75 300 (24,1 %) носіїв ідишу та івриту і 35 100 носіїв української мови (11,3 %). Фактична кількість євреїв та українців була вища, ніж носіїв ідишу, івриту та української мови, тому що багато євреїв та українців говорили польською. Гжегож Мазур, порівнявши різні дані, дійшов висновку, що в міжвоєнний період у Льові проживало: 50- 52 % поляків, 30 -34 % євреїв і 12-16 % українців. Див. Mazur, Życie polityczne, 23.
867 Бранденбурзький 800-й полк належав до складу абвера, який був частиною вермахту.
868 Казанівський, Шляхом легенди, 209.
869 Допит Friedrich Wilhelm Heinz, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 190.
870 Див. “Звіт ч. 5,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 12, 13; ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 341, 3; Kurt
Lewin, Przeżyłem Saga Świętego Jura w roku 1946 (Warsaw: Zeszyty Literackie, 2006), 61; Lucyna Kulińska and Adam Roliński, Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Malopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Polskiego Państwa Podziemnego 1943-1944 (Cracow: Księgarnia Akademicka, 2004), 207.
871 “Aufzeichnungen des Vortragenden Legationsrats Großkopf,” in Akten zur deutschen Auswärti¬
gen Politik 1918-1945, Serie D, Band XIII, ed. Walter Bußmann (Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1970), 167.
872 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 79-80.
873 “Комунікат,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 6, 2.
874 “Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD, Schnellbrief, Berlin, den 21. Juni 1941,” PAAA, R
104151,455487.
875 Mykola Lebed, Biographie Data, 18 May 1952, RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. 1,42.
876 “Акт проголошення української держави, 30.06.1941,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 5, 3.
877 Там само, 3.
878 Slavko Vukcevic, Zloćini па jugoslovenskimprostorima и prvom і drugom svetskom ratu: Zloćini Nezavisne Drzave Hrvatske, 1941-45, vol 1. (Belgrade: Vojnoistorijski institut, 1993), document 3 (the declaration). Дякую Перу Рудлінгу і Томіславу Дулічу за це посилання.
879 Протокол церемонії проголошення на 30 червня 1941, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 4, 6, 7.
880 “Aufzeichnungen des Vortragenden Legationsrats Großkopf,” in Akten zur deutschen Auswärtigen Politik 1918-1945, 167-68. Див. також “Rücksprache mit Prof. Dr. Koch am 10.07.1941,” В A ^Berlin-Lichterfelde, R 6 /150, 4-5; Кость Паньківський, Від держави до комітету (Нью-Йорк і Торонто: Життя і Мислі, 1957), 30-32.
881 Мирослав Кальба, У лавах дружинників (Денвер: Видання дружин українських націоналіс¬
тів, 1982), 9-10; Information leaflet No. 1, 1 July 1941, BAB, NS 26/1198, 1.
882 “Niederschrift über die Rücksprache mit den Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und
Stepan Bandera vom 3. Juli 1941,” BAB, NS 26/1198, 1, 2, 12. Про Ярослава Старуха див. “Протокол допроса обвиняемого Василия Охримовича Остаповича, 06.01.1953,” ГДА СБУ ф. 5, спр. 445, vol. 5, 12-16, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:388-89.
883 “Niederschrift über die Rücksprache mit den Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und
Stepan Bandera vom 3. Juli 1941,” BAB, NS 26/1198, 1-3. Пастирський лист Шептицького див. “Пастирський лист митрополита Шептицького з нагоди відновлення Української держави,” в Українське державотворення. Акт ЗО червня 1941. Збірник документів і матеріалів, ред. Орест Дзюбан (Львів, Київ: Піраміда, 2001), 126.
884 Допит Ivan Hryn’okh, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 23; Hansjakob Stehle, “Sheptyts’kyi
and the German Regime,” in Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts ’kyi, ed. Paul Robert Magocsi (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1989), 127.
885 У період проведення революції у Львові було не менше 1200 членів ОУН(б), які могли
перебувати в лавах міліції. Див. “Загальний огляд,” написаний не раніше серпня 1941, 567


ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 45, 1. Свідок Альфред Монастер відзначав, що у Львові українські міліціонери “виростали як гриби”. Див. AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 2.
886 Про Равлика див. Стецько, ЗО червня 1941, 181-82. Про вербування див. Дмитро Гонта,
“Друкарство Західної України під час окупації"”, Конкурс на спогади, Осередок Український культурно-навчальний центр, Вінніпег, 13-14. Про другу похідну групу ОУН(б), яка перебувала у Львові з ЗО червня по 11-12 липня, див. Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 149.
887 Казанівський, Шляхом легенди, 212-14.
888 Показання Омеляна Матли і Богдана Казанівського; ВА-МА, RW 2/148, 342-44, 355-60.
889 Казанівський, Шляхом легенди, 179.
890 Там само, 212-13.
891 “Події на західно-українських. Інтерв’ю з доц[ентом] д[окто]ром Г.І. Байєром, Краків
5.7.1941, ” в Українське державотворення, ред. Дзюбан, 153; Паньківський, Роки німецької окупації, 401.
892 Стецько, ЗО червня 1941, 256.
893 “Події на західно-українських,” в Українське державотворення, ред. Дзюбан, 153; Пань¬
ківський, Роки німецької окупації, 403. Див. також Rossoliński-Liebe, Der Verlauf und die Täter, 223.
894 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 62; Ivan Hymka
(John-Paul Himka), “Достовірність свідчення: реляція Рузі Вагнер про Львівський погром влітку 1941, "Голокост і сучасність 2, 4 (2008): 63-64.
895 Про міліціонерів, що носили жовто-блакитні пов’язки та які били і вбивали євреїв, див.
Eliyahu Yones, Die Straße nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941- 1944, ed. Susanne Heim (Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1999), 18-19; AŻIH, 301/4654, Henryk Szyper, 6; AŻIH, 301/1809, Janisław Korczyński, 1; AZIH, 301/1864, Salomon Goldman, 1; AŻIH 229/22, Maurycy Allerhand, 1; AŻIH 301/3774, Salomon Hirschberg, 1; AŻIH, 301/1181, Lilith Stern, 2-3; Свідчення Джоанн X. в Bogdan Musiał, «Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen«: Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941 (Berlin: Propyläen, 2000), 176; Moritz Grünbart, “Das Blutbad von Lemberg. Ein Erlebnisbericht von Moritz Grünbart,” Der Spiegel, 11, 1960, 20-21; Допит Moritz Grünbart, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 180-81.
896 Допит Cornelius von Hovora, 29 February 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 215; Допит
Emanuel Brand, 27 June 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 3, 129; “Der Oberstaatsanwalt,” LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 5,16.
897 Повідомлення Миколи Мостовича від 31 вересня 1941, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15, 71.
898 Про умови найму Володимира Панасюка з Волині, який пройшов міліцейську підготовку
в українських націоналістів в Галичині, в Управління Служби Безпеки України в Рівненській області (УСБ в Рівненській області), № 19090, т. З, 3, 3v, 100, 101, або USHMM, RG, 31.018М, reel 20. Про міліцію див. також Pohl, Nationalsozialistische, 46.
899 Допит Johann Druschbach, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 72. Druschbach почув цю цифру
від вищих чинів НКВС, перебуваючи з ними в одному літаку під час перельоту зі Львова до Києва 28 червня 1941 року.
900 “Wahrnehmung über die bolschewistischen Bluttaten in Lemberg vom 7.7.1941,” BA-MA, RH
26/454/6b, 2. В інших документах згадується 4000. Див. “Das Ukrainische Rote Kreuz,
7.7.1941, ” BA-MA, RW 2/148, 373.
901 Mick, Kriegserfahrungen, 469.
902 Depositions of Leo Fedoruk, Omelian Matla, Josefa Soziada, Ludwik Pisarek, Bogdan Kazani-
wskyj, Anna Domin, Edward Chruslicki, Rosalie Sobonkiewicz, Richard Eckl, BA-MA, RW 2/148, 331-34, 342-45, 346-49, 355-66, 367-69.
903 Допит Dr. Georg Saeltzer, BA-MA, RW 2/148, 340; AŻIH, 301/54, Rózia Wagner, 1.
904 “Darstellung der Ereignisse 30.06.1941, 15 Uhr,” BA-MA, RH/24/49/8, 174; Допит Dr. Georg
Saeltzer on 6. July 1941,” BA-MA, RW 2/148, 339; Heer, Einübung in den Holocaust, 410. Про це див. також Sandkuhler, “Endlösung“ in Galizien, 303. Зігмунт Альберт, помічник польського лікаря, не бачив на трупах у Львові слідів тортур. Див. Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939-1944. Życie codzienne (Warsaw: Książka i Wiedza, 2000), 190.
905 “Vernehmung von zwei ukrainischen Überläufern, 28. Juni 1941,” BA-MA RH 26/100/36, 111.
906 Допит Erwin Schulz, 1 August 1958, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 4, 124; “Der Oberstaatsan¬
walt,” LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 5, 44.
907 Про перебіг погрому у Львові див. Himka, The Lviv Pogrom of 1941, 209-43; Rossoliński-Li¬
ebe, Der Verlauf und die Täter, 207-43
568


908 “Wahrnehmung über die bolschewistischen Bluttaten in Lemberg vom 7.7.1941,” BA-MA, RH
26/454/6b, 1; “Darstellung der Ereignisse 30.06.1941,” BA-MA, RH 24/49/8, 176.
909 “Feldpostbrief Eugen Meyding, 30.06.1941,” LG Fulda 20 283/59, цит. за Heer, “Einübung in
den Holocaust,” 411.
910 Допит Hans Schmidt, 29 June 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, Bd. 2, 209-10.
911 30 червня таємна польова поліція зафіксувала у Львові заяви українців, які запевняли:
загиблі ув’язнені були мучениками, що постраждали за Україну, і їхня смерть потребує помсти. Пропозицію розслідувати цей злочин вони сприйняли як образу. Див. “Wahrnehmung über die bolschewistischen Bluttaten in Lemberg vom 7.7.1941,” BA-MA, RH 26/454, 6b.
912 Про кількість євреїв серед вищих чинів радянського НКВС див. Н.В. Петров, К.В. Скор¬
кин ред., Кто руководил НКВД 1934-1941 (Москва: Звенья, 1999), 495. На 1 жовтня 1936 року керівна група НКВС складалася з 33 росіян (30 % він загальної кількості), 43 євреїв (39 %), 6 українців (5 %). На 1 вересня 1938 року в ній налічувалося 85 росіян (57 %), 32 євреї (21 %), 10 українців (7 %). На 26 лютого 1941 року - 118 росіян (65 %), 10 євреїв (5 %), 28 українців (15 %). Про євреїв у в’язницях НКВС див. Допит Moritz Grunbart, LN- W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 177-78.
913 Lewin, Przeżyłem, 60-61.
914 Stefan Szende, Der letzte Jude aus Polen (Zürich: Europa Verlag, 1945), 179.
915 Тіла вбитих ув’язнених також знайшли в тюрмі № 4 на вулиці Яховича (вул. Академіка
Романа Кучера). Про те, як українські міліціонери з кийками вривались до будинків євреїв, виганяли цілі родини на вулицю, били і знущались з них та звозили євреїв у в’язниці див. Допит Fritz Spod, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 39. Про примусове привезення євреїв до в’язниці Бригідки див. Lewin, Przeżyłem, 57-58. Про примушування євреїв повзати див. Hryciuk, Polacy we Lwowie, 204. Про те, як багатьох євреїв зібрали до в’язниці на вулиці Лонцького, див. Rogowski, “Lwów pod znakiem swastyki,” ZNiO, syg. 16710/11, 56-57. Про українську міліцію, яка силоміць привозила євреїв до в’язниці Бригідки, див. AŻIH, 301/4626, Anna Maria Peiper, 1. Про затримання євреїв на вулицях див. AŻIH, 229/54, Teka Lwowska, Gold, 2; Yones, Die Straße nach Lemberg, 18-19.
916 Про примушування євреїв мити трупи та цілувати руки див. Hryciuk, Polacy we Lwowie,
204.
9.7 Lewin, Przeżyłem, 58-59.
9.8 AŻIH, 301/2299, Herman Kac, 1. Кац наводить невірну дату. Він гадав, що це було 20 липня
1941 року, але його розповідь свідчить, що це було 1 липня 1941 року.
919 Lewin, Przeżyłem, 59-62.
920 AŻIH, 301/1794, Stefania Cang-Schutzman, 1-2.
921 AŻIH, 229/54, Teka Lwowska, Gold, 4.
922 AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 13-14.
923 AŻIH, 301/2242, Zygmunt Tune, 1-2. Див. також AŻIH, 301/54, Rózia Wagner, 3.
924 Допит Irena Feinsilber, 29 June 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 157.
925 Допит Hans Schmidt, 29 June 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 211. Див. також Hryciuk,
Polacy we Lwowie, 204-5.
926 Yad Vashem Archives (YVA)-O.33/251, Izydor Ferber, 1-3, in Witold Mędykowski, “Pogromy
1941 roku na terytorium byłej okupacji sowieckiej (Bukowina, wschodnie województwa RP, państwa bałtyckie) w relacjach żydowskich,” in Świat nie pożegnany, ed. Krzysztof Jasiewicz (Warsaw: Instytut Studiów Politycznych, 2004), 783.
927 AŻIH, 302/217, Kazimiera Poraj, 3.
928 Допит Friedrich Brüggemann and Cornelius von Hovora, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 85,
216.
929 AŻIH, 301/3510, Felicja Heller, 1.
930 YVA-O.33/251, Izydor Ferber, 1-3, in Mędykowski, Pogromy 1941, 783.
931 Допит Friedrich Brüggemann, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 85.
932 Допит Hermann Teske, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 4.
933 Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War: One Man ’s Struggle to Survive the Soviets and the
Nazis (London: Mitchell, 1993), 54.
934 Heer, Einübung in den Holocaust, 419.
935 Автобіографії відомих членів ОУН, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 57, 16.
936 Допит Friedrich Midellhauve, Ivan Hryn’okh, Otto Rogenbuck, Theodor Oberländer, LN-W,
Gerichte Rep. 350, vol. 2, 14, 22, 77, 223.
569


937 Про свідчення, у яких ідентифікують Нахтігаль, див. AŻIH, 301/2242, Zygmunt Tune, 1;
Lewin, Przeżyłem, 61.
938 Про вулицю Лонцького див. Допит Абрахама Голдберга, 28 червня 1960, LN-W, Gerichte
Rep. 350, vol. З, 139. Про Бригідки див. Доспит Морріса Райса, ЗО червня 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 169; Допит Еліяху Йонеса, 28 червня 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 150.
939 “Abschrift aus dem Bericht der Gruppe GFP 711, Juli 1941,” BA-MA, RW 2/148, 379.
940 Автобіографії відомих членів ОУН, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 57, 17; Bruder, “Den
Ukrainischen Staat, 150. Цим солдатом був Віктор Харьків “Хмара,” див. Патриляк, Військова діяльність ОУН, 361-62.
941 Допит Теодора Оберлендера, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 223.
942 Див., наприклад, Допит Фрідріха Вільгельма Хайнца, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 192.
943 “Der Oberstaatsanwalt,” LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 5, 42; “Der leitende Oberstaatsanwalt,”
LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 14, 181-82. Наказ охороняти в’язниці отримала друга рота Нахтігаля. Див. “Der Oberstaatsanwalt,” LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 5, 39-40.
944 “Der leitende Oberstaatsanwalt,” LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 14, 181-82.
945 Допит Івана Гриньоха, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 23.
946 AŻIH, 301/1737, Wilek Markiewicz, 2.
947 Musial, Konterrevolutionäre Elemente, 177.
948 Alizia Rachel Hadar, The Princess Elnasari (Heinemann: London, 1963), 16.
949 AŻIH, 302/217, Kazimiera Poraj, 6.
950 Фільми, в яких показані жорстокі сцени погрому, - в Deutsche Wochenschau-No. 566/29,
10.07.1941 и USHMM Film Archive, tape 402, RG-60.0441. Висловлюю подяку Джону-Полу Химці за те, що він показав мені ці фільми. Зібрання фотографій міститься у розпорядженні бібліотеки Вінера. Деякі з них опубліковані Химкою в “Достовірність свідчення,” 53-60. Див. також Допит Хорста Хаймера Штернбергера, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 2, 123; Допит Ірени Фейнсілбер, 29 червня 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 158.
951 Про зґвалтування див. AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 13-14. Сестра Канг-Шуцман, будучи
на п’ятому місяці вагітності, отримала удар ногою в живіт і втратила дитину. Див. AŻIH, 301/1794, Stefania Cang-Schutzman, 2. Інша жінка, - на шостому місяці вагітності, - померла внаслідок знущань. Див. Допит Ірени Фейнсілбер, 29 червня 1960, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 158.
952 AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 14-15.
953 Про Фелікса Ландау див. Felix Landau’s diary, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 12, 29-30. Та¬
кож див. Pohl, Nationalsozialistische, 68-69; Heer, Einübung in den Holocaust, 424-25; Sandkühler, “Endlösung” in Galizien, 117-18.
954 AŻIH, 302/26, Lejb Wieliczkier, 8-12; 301/1864, Salomon Goldman, 1-5; AŻIH, 301/230, Jakub
Dentel, 2. У своїх письмових свідченнях 1945 року Деятель неправильно витлумачив ці події.
955 Maria Sporrerand Herbert Steiner, eds., Simon Wiesenthal. Ein unbequemer Zeitgenosse (Vienna:
Orac, 1992), 34; ShoahFoundation, 36104 Simon Wiesenthal, 141.
956 Yones, Die Straße nach Lemberg, 24-25.
957 Hryciuk, Polacy we Lwowie, 205.
958 AŻIH, 301/4654, Henryk Szyper, 12-3; AŻIH, 302/26, Lejb Wieliczkier, 13-21; Yones, Smoke,
81-84; AŻIH, 301/230, Jakub Dentel, 2.
959 Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, 54.
960 Yones, Smoke in the Sand, 83.
961 Pohl, Nationalsozialistische, 61; Yones, Smoke in the Sand, 81.
962 Mick, Kriegserfahrungen, 473.
963 AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 9.
964 Szarota, U progu Zagłady, 31-32.
965 Musial, Konterrevolutionäre Elemente, 244.
966 Yones, Die Straße nach Lemberg, 20-21; Lewin, Przeżyłem, 58-61; AŻIH, 301/1737, Markiewicz
Wilek, 2.
967 Yones, Die Straße nach Lemberg, 20-21.
968 Див., наприклад, AŻIH, 301/770, Markus Auschheim, 1. Також свідчення Соломона Гір-
шберга про погром у Тернополі див. AŻIH 301/3774, Salomon Hirschberg, 1.
969 Допит Емануїла Бранда, LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. З, 15.
570


970 Гонта, Друкарство Західної України, 13-14.
971 AŻIH, 301/230, Jakub Dentel, 1.
972 AŻIH, 301/98, Maksymilian Boruchowicz, 3-4.
973 Hadar, The Princess Einas ar i, 16.
974 Паньківський, Від держави, 35; Про Юзефа Шрагера див. Yones, Smoke in the Sand, 80,
цит. Jozef Szrager, YVA, 0-3/4013.
975 Євген Наконечний, “Шоа” у Львові (Львів: Піраміда, 2006), 112-13, 115.
976 Rogowski, “Lwów pod znakiem swastyki,” ZNiO, syg. 16710/11, 56.
977 Про польських погромників див. також Mick, Kriegserfahrungen, 470. Про погром 1918 року див. William W. Hagen, “The Moral Economy of Ethnic Violence: The Pogrom in Lwów, November 1918,” Geschichte und Gesellschaft Vol. 31, No. 2 (2005): 203-26. Про погроми в північно-східній Польщі 1941 див. Andrzej Żbikowski, “Pogroms in Northeastern Poland - Spontaneous Reaction and German Instigation,” in Shared History - Divided Memory: Jews and Others in Soviet- Occupied Poland, 1939-1941, ed. Elazar Barkan, Elizabeth A. Cole, and Kai Struve (Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007), 315-54.
978 Zygmunt Albert, ed., Kaźń profesorów lwowskich lipiec 1941 (Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1989), 48-52; LN-W, Gerichte Rep. 350, vol. 5, 46-47; Draus, Uniwersytet Jana Kazimierza, 110, 118. Кілька сотень польських студентів також заарештували та утримували у приміщенні командування української міліції та у в’язниці, яка була підконтрольною німецькій владі. Близько сотні з них убили. Див. Hryciuk, Polacy we Lwowie, 193.
979 Волчук, Спомини, 89-90.
980 “Українці! Селяни! Робітники!,” Львівська Національна Бібліотека (LNB), 299, 421s, 1,
цит. по Carynnyk, Foes of our rebirth, 341.
981 Деякі плакати містяться в зібраннях документів ЦДАВО. Див. ЦДАВО ф. 3822, on. 1, спр.
63, 12-13, 112-14. Див. також Eliyahu Jones, Żydzi Lwowscy w okresie okucpacji 1939-1945 (Łódź: Oficyna Bibliofilów, 1999), 46.
982 “Український Народе!” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 1, 181.
983 Гонта, Друкарство Західної України, 14-16.
984 AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 2, 6.
985 Перед тим, як його змусили продемонструвати салют, двоє міліціонерів, які вели допит, —
жорстоко його побили. Див. AŻIH, 229/26, J. Berman, 4.
986 Lewin, Przeżyłem, 64-65.
987 AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 21-22.
988 Szende, Der letzte Jude, 180.
989 Lewin, Przeżyłem, 64-65.
990 “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 77-80.
991 Rogowski, “Lwów pod znakiem swastyki,” ZNiO, syg. 16710/11, 10.
992 Волчук, Спомини, 90.
993 AŻIH, 301/4654, Henryk Szyper, 6-7. Про Полянського див. Andrzej Żbikowski ed., Archiwum
Ringelbluma: Relacje z Kresów, (Warsaw: ANTA, 2000), 3:507.
994 Анонімне повідомлення біженця з Варшави про вбивство євреїв у Львові, 8 грудня 1941,
Żbikowski, Archiwum, 3:721.
995 “Der Oberstaatsanwalt,” Staatsanwaltschaft Bonn, Rep 350. vol. 5, 15.
996 Yones, Die Straße nach Lemberg, 18-19.
997 Лист “Фюреру” [sic] фашистської Італії Беніто Муссоліні в Римі, 3 липня 1941, Лист Гене¬
ралу Франсіско Франко, 3 липня 1941, Лист Поглавнику Незалежної Хорватської держави др. Анте Павеличу, 3 липня 1941, Лист до “Führer und Reichskanzler des Grossdeutschen Reiches Adolf Hitler” [Фюреру і рейхсканцлеру Великої Німецької імперії Адольфу Гітлеру], ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 22, 1-3.
998 ЦДАВО ф. 3833, оп. З, спр. 7, 26. Лист надійшов 27 липня 1941. Див. BAK, R 43 II/1500,
Е292958.полт
999 Список представників українського уряду за кордоном, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 10, 4.
1000 Zloćini Nezavisne Drzave Hrvatske, 1941-45 (Belgrade: Vojnoistorijski institut, 1993), document 4 (the telegram). Я висловлюю подяку Перу Рудлінгу і Томіславу Дулічу за інформацію про лист Кватерника до Гітлера.
1001 “Постанова ч.” 1, підписана Ярославом Стецьком, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 6, 1.
1002 “Склад Українського Державного Правління,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 10, 1-2.
571


1003 “Ereignismeldungen UdSSR, Nr. 12, 04.07.1941,” BAB R58/214, 69. Про Раду Сеньйорів див. також “Звіт, 22.7.1941,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 15, 3; Паньківський, Від держави, 41; Допит Михайла Степаняка, ГАРФ ф. R-9478, оп. 1, д. 136, 36-38.
1004 “Присяга Української Ради Сеньйорів у Львові адресована Степанові Бандері, 22.7.1941,” ГДА СБУ, спр. 10876, т. 4, 40-41, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:148-50.
1005 Архівісти назвали документ “Копією протоколу засідання членів так званого Державного правління України».” Див. ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 9, 1-12. Марко Царинник вважає, що це була Рада Сеньйорів. Див. Carynnyk, Foes of our rebirth, 338. Дата документа підтверджує припущення, що це могла бути Рада Сеньйорів.
1006 Див. “Копія протоколу засідання членів так званого Державного правління України», ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 9, 1-4. Дуже схожа заява про те, як чинити з “неукраїнцями” в “Україні,” див. “Боротьба й діяльність ОУН під час війни,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 69, 36.
1007 “Комунікат,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 6, 2.
1008 Петлюра, мабуть, не повною мірою несе відповідальність за численні погроми, що вчинили війська, якими він командував Див. Abramson, A Prayer for, 139.
1009 AŻIH, 301/230, Jakub Dentel, 2.; AŻIH, 301/1864, Salomon Goldman, 5; AŻIH, 301/4654, Henryk Szyper, 14; AŻIH, 301/1584, Izak Weiser, 1; AŻIH, 302/26, Lejb Wieliczkier, 21; AŻIH, 301/4944, Jan Badian, 1-6; AŻIH, 301/1117, Leonard Zimmerman, 1; AŻIH, 301/1801, Henryk Baldinger, 1-4; AŻIH, 301/2278, Lucyna Halbersberg, 1; AŻIH, 301/18, Ryszard Rydner, 1.
1010 Gerstenfeld-Maltiel, My Private War, 60.
1011 “Kriegs-Erinnerungen des General der Infanterie Karl von Roques aus der ersten Zeit des Ostfeldzuges 1941,1. Teil” BA-MA, N 152/10, 10.
1012 Jones, Żydzi Lwowscy, 53. Якоб Герстенфельд-Мальтієль писав, що, згідно з документами Юденрата, до кінця “петлюрівських днів” зникло безвісти від 18 000 до 20 000 євреїв.” Див. Gerstenfeld-Maltiel, Му Private War, 61. Річард Ріднер згадує 15 000 жертв. Див. AŻIH, 301/18, Ryszard Rydner, 1.
1013 Andzej Żbikowski, “Lokalne pogromy Żydów w czerwcu i lipcu 1941 r. na wschodnich rubieżach II Rzeczypospolitej,” Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego Vol. 162-163, No. 2-3 (1992): 12-13; Aharon Weiss, “The Holocaust and the Ukrainian Victims,” in A Mosaic of Victims. Non-Jews Persecuted and Murdered by the Nazis, ed. Michael Berenbaum (New York: New York University Press, 1990), 110; Jeffrey Kopstein, Draft paper prepared for the Experts Roundtable on the Second World War in Ukraine, organized by the Ukrainian Jewish Encounter Initiative in partnership with the Konrad-Adenauer-Stiftung, held in Potsdam (Cecilienhof) and Berlin, June 27-30, 2011, 1; Kai Struve, “Rites of Violence? The Pogroms of Summer 1941,” Polin. Studies in Polish Jewry 24 (2012): 268.
1014 Dieter Pohl, “Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine,” in Shared History, ed. Barkan, 306. Про погроми на Волині див. Berkhoff, Harvest of Despair, 56-57; Snyder, The Life and Death, 90-93.
1015 Alexander Kruglov, “Jewish Losses in Ukraine, 1941-1944,” in Shoah in Ukraine, ed. Brandon, 274.
1016 Shlomo Wolkowicz, Das Grab bei Zloczow: Geschichte meines Überlebens; Galizien 1939- 1945 (Berlin: Wiehern- Verlag, 1996), 41-52; Bernd Boll, “Zloczow, Juli 1941: Die Wehrmacht und der Beginn des Holocaust in Galizien,” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 50 (2002): 905-14; Марко Царинник, “Золочів мовчить,” Критика Vol. 96, No. 10 (2005): 14-17. Про плакати і листівки ОУН(б) див. “Ereignismeldung UdSSR, 16.07.1941,” BAB R58/214, 195.
1017 Пор. свідчення Басара Цві AŻIH, 301/1038, Basar Zwi, 1. Інший, хто вцілів, Соломон Хір- шберг, називає десять днів. Див. AŻIH, 301/3774, Salomon Hirschberg, 6.
1018 AŻIH, 301/3551, Sara Frydman, 1-2. Соломон Хіршберг також згадує про цю зустріч. Див. AŻIH, 301/3774, Salomon Hirschberg, 1.
1019 AŻIH, 301/3551, Sara Frydman, 2-3.
1020 Ibid, 2.
1021 Лист Францля своїм батькам у Відень, написаний 6 липня 1941 року в Тернополі, БАМА, RW4/442a.
1022 AŻIH, 301/3774, Salomon Hirschberg, 1-2.
1023 Соломон Хіршберг згадує список, див. AŻIH, 301/3774, Salomon Hirschberg, 6. Басар Цві пише, що під час погрому розстріляли 5 тис. людей. Див. AŻIH, 301/1038, Basar Zwi, 1.
1024 Sandkühler, “Endlösung” in Galizien, 120.
572


1025 Про спалювання євреїв у сараях див. AŻIH, 301/176, Gina Wieser, 2. Про Єдвабне див. Gross, Neighbors.
1026 Про створення міліції в інших населених пунктах місцевими членами ОУН(б) див. Чарто- рийський, Від Сяну по Крим, 48. Фотографія німецького офіцера і двох чоловіків у штатському, що стоять на трибуні, надрукована у Віталій Чередниченко, Націоналізм проти нації (Київ: Політвидав України, 1970), 93. Про дату й обставини цієї події див. “Резолюції,” ЦДАВО ф. 3833, оп. І, спр. 15, 15. Фотографію нацистського офіцера й українського націоналіста, який віддає фашистський салют на платформі, див. Sabrin, Alliance for Murder, 168.
1027 “Інструкція пропаганди ч. 1,” ЦДАВО ф. 4620, оп. З, спр. 379, 34.
1028 “Інструкція пропаганди ч. 1,” ЦДАВО ф. 4620, оп. З, спр. 379, 34. Фотографії й опис тріумфальних арок див. Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung, 256; Testimony of Jerzy Krasowski, KAW, П/737, 25; Cherednychenko, Natsionalizm, 93; обкладинка видання Дюков, Второстепенный враг; Testimony of Jerzy Krasowski, KAW, 11/737, 25.
1029 “Волинщина і Рівенщина,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15, 72.
1030 Чарторийський, Від Сяну по Крим, 42.
1031 Michał Sobków, “Rozdroże narodów. W Koropcu,” Karta. Niezależne Pismo Historyczne 16 (1995): 79-80.
1032 “Ereignismeldungen UdSSR, Berlin, 17.07.1941, Nr. 25,” BAB R58/214, 202.
1033 “ Інструкція пропаганди ч. 1,” ЦДАВО ф. 4620, оп. З, спр. 379, 34.
1034 Допит Павла Андрійовича Лучка, 21 січня 1947, USHMM RG-31.018M, reel 31, ГДА СБУ ф. 5, спр. 26874, 184, 187.
1035 “Наказ, ч. З, 1.8.1941,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. З, 12.
1036 Степан Мечник, Початок невідомого. Спогади 1945-1954 (Мюнхен: Українське видавництво, 1984), 14.
1037 “Учителі Українці!,” ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 370, 25, цит. за Carynnyk, Foes of our rebirth, 341.
1038 Дзюбан, ред., Українське державотворення, 126.
1039 Lewin, Przeżyłem, 28.
1040 Renata Kessler, ed., The Wartime Diary of Edmund Kessler (Boston: Academic Studies Press, 2010), 34.
1041 “Звіт про роботу в справі організації державної адміністрації на терені Західних областей України,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15, 4.
1042 “Лист Митр. Андрія Шептицького до п. Полковника Андрія Мельника,” в Рогатинське слово, Рогатин, 26 липня 1941, 3.
1043 Жанна Ковба, ред., Митрополит Андрій Шептицький: Документи і матеріали 1941-1944 (Київ: Дух і Літера, 2003), 38.
1044 “Sprawozdanie Sytuacyjne z Ziem Wschodnich za pierwszy kwartał 1943 r.,” in Ziemie Wschodnie: Raporty Biura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj 1943-1944, ed. Mieczysław Adamczyk, Janusz Gmitruk and Adam Koseski (Warsaw: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego, 2005), 45.
1045 Про Шептицького див. Szymon Redlich, “Moralność i rzeczywistość: Metropolita Andriej Szeptycki i Żydzi w czasach Holokaustu і II wojny światowej,” Zagłada Żydów. Studia i materiały 4 (2008): 241 -59.
1046 Lewin, Przeżyłem, 27, 118-19.
1047 AŻIH 302/105, Markus Willbach, 22-23; AŻIH 301/1434, Izak Piat and Sabina Charasz, 2-3.
1048 AŻIH 302/105, Markus Willbach, 24.
1049 AŻIH, 301/2145, Matylda Gelemtner, 1.
1050 AŻIH, 301/2146, Ellen Pressler, 1-3.
1051 Sobków, Rozdroże narodów, 78.
1052 “Zvit, ch. 5,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 12, 13. Про Ребета і Старуха в цій групі див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 89.
1053 AŻIH 301/1612, Nadel Chaim, 1-2; AŻIH 301/1613, Rachela Scheer, 1; 301/1614, Jakub Sauerbrunn, 1. AŻIH 301/1912, Izrael Manber, 1-3.
1054 AŻIH 301/1912, Izrael Manber, 2-3; AŻIH 301/1612, Nadel Chaim, 1-2; AŻIH 301/1614, Jakub Sauerbrunn, 1.
1055 AŻIH 301/1616, Jonas Beer, Wiodzimierz Hochberg, 1; AŻIH 301/1613, Rachela Scheer, 1. Інші, хто вижив, згадували, що німці підійшли до Яворова 26 червня. AŻIH 301/1912, 573


Izrael Manber, 4. Деякі євреї, які покинули Яворів, щоб урятуватись від німців, повернулись за кілька днів.
1056 За підрахунком Шмуеля Спектора, з території Волині втекли 12-13 тис. євреїв, а це загалом близько 5 % від їх загальної кількості у цьому регіоні. Див. Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 55. Можливо, ще менша кількість євреїв змогла втекти зі Східної Галичини. Див. Yehuda Bauer, The Death of the Shtetl (New Haven: Yale University Press, 2009), 61.
1057 AŻIH 301/1616, Jonas Beer, Włodzimierz Hochberg, 1; AŻIH 301/1912, Izrael Manber, 4.
1058 “ Звіт, ч. 5,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 12, 5, 13.
1059 Там само, 13.
1060 Там само, 13.
1061 “Звіт Остапа Дотсмана,” “Друже Верхун,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 12, 14-15; Допит Володимира Логвиновича, 4 липня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 1, 3.
1062 “Kriegs-Erinnerungen des General der Infanterie Karl von Roques aus der ersten Zeit des Ostfeldzuges 1941,1. Teil,” BA-MA Freiburg, N 152/10, 4-5.
1063 “Tagesmeldung, 2.7.1941,” BA-MA, RH 26/454/6a, 1-2.
1064 Мечник, Початок невідомого, 12-13.
1065 Haim Tal, The Fields of Ukraine: A 17-Year-Olds Survival of Nazi Occupation; The Story of Yosef Laufer (Denver: Dallci Press, 2009), 4.
1066 “Свято проголошення Української держави в Станіславові, 12 і 13 VII 1941 г.,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 15,45.
1067 Про міліцію на церемонії див. Там само, 45. Про те, що члени ОУН висловлювали невдоволення дружнім ставленням угорської армії до поляків і євреїв, див. ‘Відносини на Гуцульщині!” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15, 74. Про запобігання погромів угорською армією див. Pohl, Nationalsozialistische, 65-66; Mędykowski, IV cieniu gigantów, 283-86. Про відносно невеликий погром у Станіславові див. AŻIH, 302/135, Julian Feuerman, 2. Про невдовлення ОУН(б) словаками, які не піддавали дискримінації поляків і євреїв, як того вимагала ОУН(б), див. “Від повітового ОУН у Миколаєві,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 12, 23.
1068 “Свято проголошення,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 15, 45.
1069 “Звіт з північно-західних українських земель,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 15, 7v. Подібні факти були зафіксовані і в інших населених пунктах. Див. ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр.
15, 7. Про аналогічне явище у Любліні див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 20, 12.07.1941,” BAB R58/214, 131.
1070 “Акт проголошення Української держави,” Самостійна Україна, 10 липня 1941, 1; “Святочна академія,” Українське слово, 24 липня 1941, 1.
1071 ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 1. Виділено в оригіналі. Текст листа із села Рудники використовували з незначними змінами в листах, наприклад, з таких населених пунктів, як Омельно, Куликовичі, Явлонка, Резний, Тельчі. Див. ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 1, 4-5.
1072 “Заява до Уряду Ярослава Стецька,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31,1.
1073 Резолюція села Яблунівка, 13 липня 1941, ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 2-3.
1074 Лист із села Ксаверівка, 19 липня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 13.
1075 Лист із Стенятина до Адольфа Гітлера, 19 липня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31, 36.
1076 Лист із села Ксаверівка до Ярослава Стецька, 18 липня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 9.
1077 ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 13-14. До листа додається список із 80 підписами. Такий самий лист був надісланий Ярославові Стецьку, підписаний 75 людьми. Див. ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 29, 9-12.
1078 “До Високоповажаного Степана Бандери,” “До Голови Уряду Української держави Стецька Ярослава,” “До Фірера Німецького Народу Адольфа Гітлера,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31,29-32, 36-37.
1079 “До Фірера Німецького Народу Адольфа Гітлера,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31, 36. В іншій частині того самого листа ворогів названо “зізвірілими азіатами ”.
1080 Там само, 36.
1081 “До Фірера Німецького Народу Адольфа Гітлера,” ЦЦАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31,36.
1082 “До Високоповажаного Степана Бандери,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31, 29.
1083 “Український Народе,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 41, 1-2.
1084 “Загальний огляд,” не раніше серпня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 3. Стверджуючи, що “два рази бачили Вас [Бандеру] під шибеницею, і оба рази Ви були незломні й 574


вірні ідеї»”, Климів мав на увазі Варшавський та Львівський судові процеси проти ОУН 1935-1936 років.
1085 Там само, 3. Про плакати і листівки, які розповсюджувала ОУН(б) у Києві і південно-східному місті Миколаєві див. РААА, R 105182, 218925-218928.
1086 “До Голови Уряду Української держави Стецька Ярослава,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 31,31.
1087 “Загальний огляд,” не раніше серпня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 1-2. Див. також документ “Звіт про роботу в справі організації державної адміністрації на терені Західних областей України” в ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 15, 1-4.
1088 Повідомлення про мітинг громадян України в Золочівському районі, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 34, 40.
1089 “Загальний огляд,” не раніше серпня 1941, ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 45, 2.
1090 Christoph Dieckmann, “Lithuania in Summer 1941. The German Invasion and the Kaunas Pogrom,” in Shared History, ed. Barkan, 370-85; Siegfried Gasparaitis, “‘Verrätern wird nur dann vergeben, wenn sie wirklich beweisen können, daß sie mindestans einen Juden liquidiert haben.’ Die ‘Front Litauischer Aktivisten’ (LAF) und die antisowjetischen Aufstände 1941,” Zeitschrift für Geschichts- Wissenschaft Vol. 49 (2001): 889-90, 897-904.
1091 Про погроми в північно-східній Польщі див. Żbikowski, Pogroms in Northeastern Poland, 315-54; Mędykowski, IV cieniu gigantów, 217-29. Про погроми в Литві див. Dieckmann, Lithuania in Summer 1941, 355-85. У Латвії - див. Katrin Reichelt, Lettland unter deutscher Besatzung 1941-1944 (Berlin: Metropol, 2011), 84-94. Про Литву, Латвію та Естонію див. Mędykowski, IV cieniu gigantów, 196-213. Про Латвію та Естонію див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 40, 01.08.1941,” BA R58/215, 134. Під час погромів у Білорусі євреїв переважно грабували, але не вбивали. Див. Mędykowski, IV cieniu gigantów, 230-40, 336.
1092 Про Бесарабію і Буковину див. Vladimir Solonari, “Patterns of Violence. The Local Population and the Mass Murder of Jews in Bessarabia and Northern Bukovina, July-August 1941,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 8, No. 4 (2007): 749-87; Simon Geissbühler, Blutiger Juli. Rumäniens Vernichtungskrieg und der vergessene Massenmord an den Juden 1941 (Padebom: Schöningh, 2013).
1093 Про Станіславів див. AŻIH, 302/135, Mędykowski, Pogromy 1941, 793. Про Калуш див. AZIH, 301/4928, Mundek Kramer, 1. Про Отинію недалеко від Станіславова див. AŻIH, 301/4897, Bodiner, 1-2. Про Теребовлю див. Sabrin, Alliance for Murder, 5. Про Кременець див. Lower, Pogroms, mob violence, 224. Про Тучин див. AŻIH, 301/397, Jakub and Esia Zyl- berger, Hersz and Doba Mełamed, 1. Про Коломию див. Żbikowski, Archiwum, 3: 906-7. Див. також Golczewski, Shades of Grey, 131-32, 137; Andzej Żbikowski, “Anti-Jewish Pogroms in Occupied Territories of Eastern Poland, June-July 1941,” in The Holocaust in the Soviet Union. Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi- Occupied Territories of the USSR, 1941-1945, ed. Lucjan Dobroszycki and Jeffrey S. Gurock (Armonk: M. E. Sharpe, 1993), 178- 79; Żbikowski, Lokalne Pogromy, 16. Про ОУН і угорську армію див. “Відносини на Гуцуль- щині!” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 15, 74; Pohl, Nationalsozialistische, 65-66. Про ОУН(б) і словаків див. “Вид повітового ОУН в Миколаєві,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 12, 23.
1094 AŻIH, 301/2146, Ellen Pressler, 1-3.
1095 AŻIH, 301/2145, Matylda Gelemtner, 1.
1096 Mędykowski, IV cieniu gigantów, 283. У цій частині Східної Галичини утопления євреїв у водах Дністра було поширеним способом погрому, див. Mędykowski, IV cieniu gigantów, 171-73, 175, 176,283-85.
1097 См. AŻIH, 302/61, Uri Lichter, 3.
1098 Цит. за Bartov, Wartime Lies, 493.
1099 Погроми, організовані ОУН(м), сталися на Буковині та Києві. Про Буковину див. Solonari, Patterns of Violence. Про Київ див. Oleksandr Mel’nyk, “Anti-Jewish Violence in Kyiv’s Podil District in September 1941 through the Prism of Soviet Investigative Documents,” Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas Vol. 61, No. 2 (2013): 223.
1100 Alexander Kruglov, Jewish Losses in Ukraine, 1941-1944, 274-75.
1101 Reuben Ainsztein, Jewish Resistance in Nazi-Occupied Eastern Europe (London: Paul Elek, 1974), 251.
1102 Див. також Himka, The Lviv Pogrom of 1941, 243; Rossoliński-Liebe, Der Verlauf und die Täter, 242-43.
1103 Friedman, Ukrainian-Jewish Relations, 199-200, footnote 30. Див. також Wendy Lower, Pogroms, mob violence, 222; Sandkühler, “Endlösung" in Galizien, 303.
575


1104 Стецько, ЗО червня 1941, 151, 158; “Niederschrift über die Rücksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera, 3.7.1941,” BAB NS 26/1198, 1-5, 10. Див. також Шумук, За східним обрієм, 431; Mykola Lebed, Biographie Data, 18 May 1952, RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. I, 42.
1105 Про «пасивну правосуб’єктність» і «універсальну юрисдикцію” див. Leora Bilsky, “The Eichmann Trial and the Legacy of Jurisdiction,” in Politics in Dark Times: Encounters with Hannah Arendt, ed. Seyla Benhabib, Roy Thomas Tsao, Peter J. Verovsek (Cambridge: Cambridge University Press, 2010), 202.
1106 Про перехідне судочинство див. Pablo De Greiff, “Theorizing Transnational Justice,” in Transnational Justice, ed. Melissa S. Williams, Rosenmary Nagy, and Jon Elster (New York: New York University Press, 2012), 42-44; Ruti Teitel, Transitional Justice (Oxford: Oxford University Press, 2000), 13.
1107 “Другові Іванові Климіву Легенді, Крайовому Провідникові ОУН на МУЗ, Членові Проводу ОУН,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 44, 4.
1108 ГДА СБУ ф. 65, спр. 19127, т. 1, 146-51, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:336, 338- 39. Про Олександра див. Допит Федора Давидюка, 13 червня 1941, ГДА СБУ ф. 65, спр. 19127, т. 1, 135-56, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:331.
1109 Еллен Пресслер згадує в своїх свідченнях, що один із братів Бандери організовував погроми в околицях Болехова. Див. AŻIH, 301/2146, Ellen Pressler, 1. Про погроми в передмісті Калуша див. AŻIH, 301/4928, Mundek Kramer, 1. Серед організаторів погрому Франциска Брудер упізнала Василя Бандеру. Див. Bruder, Den Ukrainischen Staat, 146. Це міг бути і Василь, і Богдан, і навіть обоє, оскільки на початку липня вони вдвох побували в с. Го- линь у Теодора Давидюка, чоловіка їхньої сестри Володимири, який проживав у с. Го- линь, неподалік від Болехова. Див. ГДА СБУ ф. 65, спр. 19127, т. 1, 146-51, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:336, 338-39. Член ОУН(б) Микола Чарторийський мав зустріч з одним із братів Бандери в Стриї, див. Чарторийський, Від Сяну по Крим, 51.
1110 У Червоній армії під час Другої світової війни служило понад 4,5 мільйона українців, близько 200 тисяч українців воювало у 2 тисячах партизанських загонів. Водночас близько мільйона солдат, багато з яких були українцями, служили в різних німецьких формуваннях. Див. Bohdan Krawchenko, “Soviet Ukraine under Nazi Occupation, 1941-44,” in Ukraine during World War 11: History and its Aftermath, ed. Yury Boshyk (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta 1986): 30-31; Михайло Коваль, Україна в Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939-1945) (Київ: Альтернатива, 1999), 270; Mark R. Elliott, “Soviet Military Collaborators during world War II,” in: Ukraine during World War II, ed. Boshyk, 98. Про українську поліцію і дивізію СС “Галичина” див. цю частину.
1111 Вадим Ерліхман, Потери народонаселения в XX веке: справочник (Москва: Русская панорама, 2004), 33-35. Див. також Ray Brandon and Wendy Lower, “Introduction,” in Shoah in Ukraine, ed. Brandon, 11.
1112 Kruglov, Jewish Losses in Ukraine, 273, 284; Polonsky, The Jews in Poland and Russia, 3:569. Дані про кількість євреїв в Україні на червень 1940 року див. також Brandon, “Introduction,” 17.
1113 Kruglov, Jewish Losses in Ukraine, 278-88; Pohl, Nationalsozialistische, 43-44, 139-262, 385; Spector, Holocaust of Volhynian Jews, 11; Snyder, The Life and Death, 92, 96-97.
1114 Berkhoff, Harvest of Despair, 51-52; Motyka, Ukraińska partyzantka, 94.
1115 Solonari, Patterns of Violence, 766-69; Дюков, Второстепенный враг, 77.
11,6 “Україна і новий лад в Європі,” Рогатинське слово, Рогатин, 26 липня 1941, 3.
1117 Див. Допит Іллі Ткачука, 23 лютого 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 56. Див. також Motyka, Ukraińska partyzantka, 94.
1118 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’ 16 липня 1951,” ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:83.
1119 С. Бульба-Боровець, Армія без держави, 154.
1120 “Націоналісти!, 10 вересня 1941,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 74, 19.
1121 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 96, 27.09.1941,” BAB R58/217, 357.
1122 “RSHA IVD3a-2893/41g, Schnellbrief!, 13.09.1941,” BStU, MfS HA IX/11, ZR 920 A. 142, 26-27.
1123 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 79, 10.09.1941,” BAB R58/217, 9.
1124 “Ereignismeldung UdSSR Nr. 25, 17.07.1941,” BAB R58/214, 201. Особливо “стара інтелігенція” була проти ОУН(б). Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 96, 27.09.1941,” BAB R58/217, 357; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 99, 30.09.1941,” BAB R58/217, 445.
576


1125 	На початку серпня німці повідомили, що активісти ОУН(б) продовжують влаштовувати у Львові маніфестації та свята, демонструючи владу міліції ОУН(б). Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 44, 06.08.1941,” BAB R58/215, 192. 12 серпня німці повідомили, що на Волині міліція та бургомістри перебувають під сильним впливом ОУН(б). Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 50, 12.08.1941,” “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 51, 13.08.1941,” BAB R58/215, 261. Повідомлення про діяльність ОУН(б) у Хмельницькому, Бердичеві, Вінниці див. BAB R58/216, 20. 18 серпня повідомлялося, що українська міліція не припиняє ма- родерств і що ОУН(б) організовує збір підписів під колективними листами з проханнями - повернути Бандеру в Україну. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 56, 18.08.1941,” BAB R58/216, 76-77. У вересні ОУН(б) зібрала підписи в Старому Угринові та інших місцях. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 78, 09.09.1941,” BAB R58/216, 355; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 79, 10.09.1941,” BAB R58/217, 10.
1,26 “Звіт, Житомир 20-27.07.1941,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 14, 47.
1127 “Спомини учасника походу ПІ. південної групи,” ЦДАВО .
1128 Berkhoff, Harvest of Despair, 193.
1129 Berkhoff, Harvest of Despair, 193; Курило, Сила та слабкість, 119.
1130 Чарторийський, Від Сяну по Крим, 113-14.
1131 “Вказівки для праці між робітниками зі СУЗ,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 85, 128.
1132 Євген Стахів, телефонне інтерв’ю з автором, Берлін/Нью-Джерсі, 11 листопада 2008.
1133 Чарторийський, Від Сяну по Крим, 145.
1134 Щеглюк, “...Як роса на сонці,” 52.
1135 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 112, 13.10.1941,” BAR58/218, 158; PAAA, R 105182, 219821.
1136 Бульба-Боровець, Армія без держави, 153.
1137 Motyka, Ukraińska partyzantka, 106; Jared McBride, “Ukrainian Neighbors: The Holocaust in Olevs’k” presented at the workshop, Sixty-Five Years Later: New Research and Conceptualization of the Second World War in Europe, Stanford University, October 2010.
1138 “RSHA IVD3a-2893/41g, Schnellbriefl, 13.09.1941,” BStU, MfS HA IX/11, ZR 920 A. 142, 26-27.
1139 Курило, Сила та слабкість, 124.
1140 “Доповідна агента НКВС про діяльність оунівців на окупованій гітлерівцями території України, 22.07.1944,” ГДА СБУ, ф. 65, спр. 9079, т. 2, 288-95, 300-6, 324 в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:190; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 106.
1141 Motyka, Ukraińska partyzantka, 129.
1142 Brandon, “Introduction,” 18. Про Розенберга див. Rudolf A. Mark, “The Ukrainians as Seen by Hitler, Rosenberg and Koch,” in Ukraine. The Challenges of World War II, ed. Taras Hunczak and Dmytro Shtohryn (Lanham: University Press of America 2003), 23-36; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 104-5, 113, 117; Dallin, German Rule in Russia 1941-1945, 46-58, 84-89.
1143 Реалізація генерального плану “Ost” вплине на 64 % українців, 75 % білорусів і 85 % поляків, див. Czesław Madajczyk, ed., Vom Generalplan Ost zum Generalsiedlungsplan (Munich: Saur, 1994), 61, 64, 66. For the Generalplan Ost in general. Див. також Czeslaw Madajczyk, “Vom ‘Generalplan Ost’ zum ‘Generalumsiedlungsplan,”’ in Der "Generalplan Ost”: Hauptlinien der nationalsozialistischen Planungs- und Vernichtungspolitik, ed. Mechtild Rössler and Sabine Schleiermacher (Berlin: Akademie-Verlag, 1993), VII. Про позицію Гітлера щодо Східної Європи й України див. Madajczyk, Vom Generalplan, 23-25; Henry Picker, Hitlers Tischgespräche: Im Fuhrerhauptquartier 1941-1942 (Bonn: Athenäum Verlag, 1951), 50-51,69, 115-16.
1144 “Niederschrift über die Rücksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera, 3.7.1941,” BAB NS 26/1198, 1-5, 10. Див. також Шумук, За східним обрієм, 431.
1145 “Niederschrift über die Rücksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera, 3.7.1941,” BAB NS 26/1198, 9-12.
1146 23 червня 1941 року член ОУН(б) Стахів надіслав Гітлеру офіційного листа, у якому написав: ОУН вірить, що єврейсько-більшовицький вплив на Європу невдовзі буде зупинено, а “відродження незалежної національної Української держави в дусі Брест-Литовська зміцнить новий міжнародний порядок.” Від імені Бандери Стахів також відправив меморандум “Denkschrift der OUN zur Lösung der ukrainischen Frage”, в якому ОУН висловлювала своє дружнє ставлення до нацистської Німеччини і, посилаючись на історичні та економічні фактори, переконувала нацистів в необхідності політичної співпраці. Див. BAK R 43 II/1500, 61; повний текст меморандуму можна знайти на сторінках 63-77. Член ОУН(б) Ріко Ярий, перебуваючи у цей час Відні, також надіслав телеграму. Він запевнив 577


Гітлера в лояльності ОУН(б), в її готовності «спільно зі своїми національно свідомими співвітчизниками, які вже роками борються проти московського більшовизму в самій Україні, і пліч-о-пліч зі славним німецьким вермахтом боротися за свободу своєї батьківщини... щоб боротися за свободу України, покінчити з хаосом у Східній Європі...». Див. ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 22, 10.
1147 	“Niederschrift über die Rücksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera, 3.7.19,” BAB NS 26/1198, 12-14.
1,48 “Ereignismeldung UdSSR Nr. 13, 05.07.1941,” BAB R58/214, 75; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 15, 07.07.1941,” BAB R58/214, 90; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 11, 03.07.1941,” BAB R58/214, 59.
1149 “Комунікат Ярослав Стецько,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 6, 2; “Життєпис,” ЦДАВО ф. 3833, оп. З, спр. 7, 9; “Лист Стецька до Бандери,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 20, 5; Bruder, Den Ukrainischen Staat, 135; Розслідування про Альфонса Паулюса, 24 вересня 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 37, 197-214, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:356; Паньківський, Роки німецької окупації, 146-47.
1150 Стецько, 30 червня 1941, 271; Стахів, Крізь тюрми, 98.
1151 “Мій життєпис,” ЦДАВО ф. 3833, оп. З, спр. 7, 6; Зиновій Карбович, “Жидівство і ми,” Новий шлях, 8 травня 1939, 3. Див. також Berkhoff, Organization of Ukrainian Nationalists, 162.
1152 Стецько, 30 червня 1941, 272-73, 276; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 38.
1153 Виписка із довідки «про злочинні зв’язки українських націоналістів з розвідувальними органами буржуазних держав та підривну діяльність проти Радянського Союзу», ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 340, 67; “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM. Pol. Dir. München 9281, 84.
1.54 “RSHA IVD3a-2893/41g, Schnellbrief! 13.09.1941,” BStU, MfS HA IX/11, ZR 920 A. 142, 23-24. ОУН(м) 1944 року заявила, що ОУН(б) знищила загалом 1500 членів ОУН(м). Див. “Доповідна агента НКВС про діяльність оунівців на окупованій гітлерівцями території України, 22.07.1944,” ГДА СБУ, ф. 65, спр. 9079, т. 2, 288-95, 300-6, 324, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1: 186.
1.55 Mykola Lebed, Biographie Data, 18 May 1952, RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. 1, 45.
1156 Про взяття його під варту в приміщенні гестапо на Принц-Альбрехтштрасе див. "Vernehmungsniederschrift Stefan Popelf 7 February 1956, StM. Pol. Dir. München 9281, 84; Стецько, ЗО червня 1941, 319. За словами Луки Павлишина, Бандера також був ув’язненим тюрми Берлін-Моабіт (Zellengefangnis Lehrter Straße 1-5), див. Щеглюк, “... Як роса на сонціf 54.
1157 Стецько, ЗО червня 1941, 160, 319.
1,58 “Ereignismeldung UdSSR, 15.07.1941,” BAB R58/214, 173.
1159 Mykola Lebed, Biographie Data, 18 May 1952, RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. 1, 38-39.
1.60 “Ereignismeldung UdSSR, 17.07.1941,” BA R58/214, 200.
1.61 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 38, 30.07.1941,” BAB R58/215, 105.
1162 “Заява,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 63, 8; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 60, 22.08.1941,” BAB R58/216, 132.
1163 9 вересня німці сповістили про “пропаганду незалежності” ОУН(б) на Волині, але також - і про співпрацю між ОУН(б) і вермахтом. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 78, 09.09.1941,” BAB R58/216, 354-55. 27 вересня у німецьких донесеннях повідомляється про двозначність дій ОУН(б). Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 96, 27.09.1941,” BAB R58/217, 357.
1164 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 34, 26.07.1941,” BAB R58/215, 56. 18 серпня у донесеннях німців ідеться, що українські міліціонери й далі мародерствують, виголошують антині- мецькі заяви, водночас не підкоряються німецьким наказам і вимагають, щоб поляки, як і євреї, носили пов’язки. Див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 56, 18.08.1941,” BAB R58/216, 76-77.
1165 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 44, 06.08.1941,” BA R58/215, 191; “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 40, 01.08.1941,” BAB R58/215, 119.
1166 “An Seine Exzellenz den Herrn Deutschen Reichskanzler Adolf Hitler,” 3 August 1941, BAK R 43 11/685, 22-23.
1,67 Ibid, 7-8.
1168 	Про Шептицького див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 32, 24.07.1941,” BAB R58/215, 19.
578


1169 Про майора див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 38, 30.07.1941,” BAB R58/215, 104.
1170 “RSHA IVD3a-2893/41g, Schnellbrief!, 13.09.1941,” BStU, MfS HA IX/11, ZR 920 A. 142, 22-27; Berkhoff, Harvest of Despair, 52; Armstrong, Ukrainian Nationalism, 96-97.
1171 “RSHA IVD3a-2893/41g, Schnellbrief! 13.09.1941,” BStU, MfS HAIX/11, ZR 920 A. 142, 26.
1172 ГАРФ P-9478, on. 1, del. 136, 45-48; Motyka, Ukraińska partyzantka, 100.
1,73 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 126, 29.10.1941,” BAB R58/218, 323.
1174 Berkhoff, Harvest of Despair, 52; Motyka, Ukraińska partyzantka, 110.
1175 Пролом 1941, №. 1, 23-24, цит. за Українське державотворення, ред. Дзюбан, 442-43.
1176 Adam Cyra, “Banderowcy w KL Auschwitz,” Studia nad faszyzmem i zbrodniami hitlerowskimi 30 (2008): 388-402; Bruder, Den Ukrainischen Staat, 137. Franziska Bruder, “‘Der Gerechtigkeit dienen.’ Die ukrainischen Nationalisten als Zeugen im Auschwitz-Prozess,” in Im Labyrinth der Schuld. Täter - Opfer - Ankläger, ed. Irmtrud Wojak and Susanne Meinl (Frankfurt: Campus Verlag, 2003), 138-54; V-K., A.-T., Чому світ мовчить (Київ, 1946), 39; Про арешт діячів ОУН(б) в жовтні в Миколаєві див. “Ereignismeldung UdSSR, 18.10.1941,” BAB R58/218, 213; Pohl, Nationalsozialistische, 325.
1,77 За даними Мірчука, Олександр був громадянином Італії. Перебуваючи в Римі з 1933 року, він одружився з родичкою Галеаццо Чіано - зятя Беніто Муссоліні та італійського міністра іноземних справ. Про обставини смерті Василя й Олександра інші оунівці сповістили в У ЦК (Краків). У ЦК зв’язався з дружиною Олександра, а та, своєю чергою, з Галеаццо Чіано, який потім звернувся до Гіммлера. Адміністрація Аушвіцу отримала наказ розпочати розслідування цього інциденту. Відомо, що смерть Подкольського припадає якраз на цей період. Дружину Олександра сповістили, що її чоловік помер від діареї. Див., Petro Mirchuk, In the German Mills of Death 1941-1945 (New York: Vantage Press, 1976), 43-45, 5052. Мірчук говорив про те саме під час Другого Аушвіцького процесу 1964 року, див. Bruder, Der Gerechtigkeit dienen, 146. Зі слів Дем’яна, дружину Олександра звали Марія, див. Дем’ян, Степан Бандера та його родина, 491.
1178 Bruder, Der Gerechtigkeit dienen, 142.
1179 “Протокол допроса задержанного Давидюка Федора Ивановича, 20.07.1945,” ГДА СБУ ф. 65, спр. 19127, т. 1, 14651, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:340; Арсенич, Родина Бандерів, 59-60.
1180 Heinen, Die Legion “Erzengel Michael” in Rumänien, 428-33, 447-53, 460-63, 518-21; Martin Broszat, “Die Eiserne Garde und das Dritte Reich. Zum Problem des Faschismus in Ostmitteleuropa,” Politische Studien 9 (1958): 628; Payne, A History of Fascism, 396; Koop, In Hitlers Hand, 190-6. О Геббельсе см. 1 January 1943, Die Tagebücher von Joseph Goebbels, ed. Elke Fröhlich, Part II (Munich: K.G. Saur, 1993), 7:29-30.
1181 “Комунікат, 04.08.1941,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 6, 3.
1182 “Stepan Bandera an Reichsminister Alfred Rosenberg. Berlin, den 14. August 1941,” in Bußmann, Akten zur deutschen, 261-62.
1183 Меморандум Бандери Альфреду Розенбергу, Берлін, 9 грудня 1941, в ОУН в 1941 році'. Документи частина 1, ред. Станіслав Кульчицький (Київ: Інститут історії України ПАН України, 2006), 564.
1184 Стахів, Крізь тюрми, 99-100.
1185 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 39, 31.07.1941,” R58/215, 114; Mick, Kriegserfahrungen, 494. Українізація Львівського університету та інших навчальних закладів почалася під час радянської окупації Західної України з вересня 1939 року. Mick, Kriegserfahrungen, 432-39; Golczewski, Shades of Grey, 134-35.
1186 Berkhoff, Harvest of Despair, 114-63, 187.
1187 Golczewski, Shades of Grey, 134.
1,88 Berkhoff, Harvest of Despair, 45, 165.
1189 Цит. за Berkhoff, Harvest of Despair, 47.
1190 Berkhoff, Harvest of Despair, 35.
1,91 Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 160.
1192 Jan T. Gross, Polish Society under German Occupation: The Generalgouvernement, 1939-1944 (Princeton: Princeton University Press, 1979), 186.
1193 Кубійович - Франко, 7 липня 1941, в Wasyl Veryha, The Correspondence of the Ukrainian Central Committee in Cracow and Lviv with the German Authorities, 1939-1944 (Edmonton: CIUS, 2000), 1:317-18.
1194 Кубійович - Франко, 29 серпня 1941, цит. за Golczewski, Shades of Grey, 133-34. Документ також фігурує в Veryha, Correspondence, 342.
579


1195 Tatjana Tönsmeyer, “Kollaboration als handlungsleitendes Motiv? Die slowakische Elite und das NS-Regime,” in Kooperation und Verbrechen, ed. Dieckmann, 51.
1196 Наприклад, у Дрогобичі українці змушували євреїв виселятися зі своїх квартир і говорили, що вони “не хочуть жити разом з ними.” У єврейських квартирах українці відключали електрику і газ. Дрогобицький УЦК арієзував власність єврейських ремісників. Див. “Betr. Judenangelegenheiten,” ДАЛО, ф. R-1928, on. 1, спр. 4, USHMM RG 1995.А. 1086, reel 31.
1197 Див. Б[огдан] О[садчук], “Кривая пропаганда України: Вінниця в європейській пресі,” Краківські вісті, 7 серпня 1943.
1198 Про Рудницького див. Іван Лисяк [П.Г.], “Над відкритими могилами у Вінниці,” Краківські вісті, 13 липня 1943, 1-2.
1199 “Україна в жидівських лабетах,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 74.
1200 Hans Frank, Das Diensttagebuch des deutschen Generalgouverneurs in Polen 1939-1945 (Stuttgart: Deutsch Vergals-Anstalt, 1975), 864.
1201 “An den Reichsfuhrer, 05.2.1945” BAB Berlin NS 19/544, 89.
1202 Щодо питання про присягу див. “An den Reichsfuhrer, 05.2.1945” BAB Berlin NS 19/544, 87-89. Промова Гіммлера див. Heinrich Himmler, “Rede des Reichsffihrers-SS am 16.5.44 vor dem Führerkorps der 14.Galizischen SS-Freiw. Division,” “Інформативна служба, VI, Постій, дня 17.05.44,” ЦДАВО, ф. 4620, оп. З, спр. 378, 1-9. Про вишкіл новобранців у Дахау див. Василь Верига, Під крилами визвольних дум: Спомини підхорунжого дивізії 'Галичина ’ (Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2007), 26-27. Про навчання в націонал-соці- алістичному дусі (Weltanschauung) див. Michael James Melnyk, То Battle: The Formation and History of the 14th Galician Waffen-SS Division (Solihull: Helion, 2002), 57. Про есесівські татуювання групи крові див. Melnyk, То Battle, 57. З інших питань див. Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 178-79; Golczewski, Shades of Grey, 136; Himka, A Central European Diaspora, 24; Howard Margolian, Unauthorized Entry: The Truth about Nazi War Criminals in Canada, 1946-1956 (Toronto: University of Toronto Press, 2000), 133-34.
1203 Про Шептицького див. Yones, Smoke in the Sand, 94-95. Про публічну демонстрацію українських і фашистських привітань див. Верига, Під крилами визвольних дум, 26-21. Про Кубійовича див. Mick, Kriegserfahrungen, 509-10. Про колабораціонізм в УПА під час різанини в Гуті Пеняцькій та ін. питаннях, які пов’язані з цими подіями, див. “Витяг з агентурної справи НКВС УРСР ‘Звірі ’ про події в Гуті Пеняцькій, ” Поляки та українці між двома тоталітарними системами 1942-1945, ред. Сергій Богунов (Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2005), 4:976-80; Motyka, Ukraińska partyzantka, 181; Margolian, Unauthorized Entry, 133-34; Tönsmeyer, Kollaboration, 25.
1204 Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 172; Kulińska, Kwestia ukraińska, 210; Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 104-5.
1205 Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 105; Допит Володимира Порендовського, 15 лютого 1948, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 2, 197; Mick, Kriegserfahrungen, 483; Про Володимира Пітулея див. Казанівський, Шляхом легенди, 263-66.
1206 “Інструкції,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 46, 1; “Selected Records of Former Soviet Archives of the Communist Party of Ukraine, 1919-1937, 1941-1962 and 1965,” USHMM RG 31.026M, reel 7, 37. Про зв’язок між ОУН і поліцією див. Шумук, За східним обрієм, 12. Про партизана УПА, який до вступу в УПА був поліцейським, допомагав німцям конвоювати євреїв до місць масових страт. Див. Допит Володимира Логвиновича, 4 липня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 3.
1207 “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 4, 22.07.1942,” BAB R58/697, 63.
1208 “Sprawozdanie Sytuacyjne z Ziem Wschodnich za pierwszy kwartał 1943 r.,” Adamczyk, Ziemie Wschodnie, 22.
1209 “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 14, 31.06.1942,” BAB Berlin R58/698, 83; “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 33, 11.12.1942,” BAB Berlin R58/698, 147, 154.
1210 Yones, Die Straße nach Lemberg, 85-86.
1211 Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 105-6.
1212 Timothy Snyder, “The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943,” Past and Present 179 (2003): 210.
1213 Yones, Die Straße nach Lemberg, 32-36.
1214 Ibid, 36-37. У березні 1942 року представники німецької адміністрації висловлювали невдоволення, що у Львівському гетто українські міліціонери часто без будь-якої причини жорстоко ставились до євреїв. Див. “Lviv Oblast” ф. 12, on. 1, д. 112, USHMM RG Асс 1995 А 1086, 43.
580


1215 Про роль українських органів влади під час Голокосту в Кам’янець-Подільському на Поділлі див. Markus Eikel and Valentina Sivaieva, “City Mayors, Raion Chiefs and Village Elders in Ukraine, 1941-4: How Local Administrators Cooperated with the German Occupation Authorities,” Contemporary European History Vol. 23, No. 3 (2014): 405-28.
1216 AŻIH, 301/5737, Guz Rena, 3-4.
1217 “Voruntersuchung gegen Bogdan Staschynskij, 22.05.1962,” ВАК В 362/10137, 282.
1218 Pohl, Nationalsozialistische, 372-73; Snyder, The Life and Death, 94-97.
1219 Про скаргу див. Pohl, Nationalsozialistische, 218. Про акцію депортації в серпні 1942 року див. Pohl, Nationalsozialistische, 216-18. Про ситуацію на Волині див. Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 172-87. Про українську поліцію загалом див. Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 100-12; Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 173- 74; Pohl, Nationalsozialistische, 277-78, 289-91, 311-12.
1220 Про проведення українською поліцією масових розстрілів євреїв див. AŻIH, 301/1510, Fefer Baj la, 2. Розстріли також проводили українські допоміжні підрозділи айнзацгрупи С. Див. Dieter Pohl, “The Murder of Ukraine’s Jews under German Military Administration and in the Reich Commissariat Ukraine,” Shoah in Ukraine, ed. Brandon, 55. Див. також Pohl, Nationalsozialistische, 278.
1221 NCD IP (Nazi Crimes Department, Israeli Police), pei-ayin 01273, цит. за Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 74-75.
1222 “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 88, 17.09.1941,” BAB R58/217, 164.
1223 Допит Iakov Ostrovs’kyi, 7 липня 1944, USHMM, RG-31-018M, reel 29, 87.
1224 Testimony of Stanislaw Błażejewski, KAW, П/36, 10.
1225 Цит. за Bartov, Wartime Lies and Other Testimonies, 493.
1226 Pohl, Ukrainische Hilfskräfte, 208, 215-216.
1227 Motyka, Ukraińska partyzantka, 108-9.
1228 “Неповний текст постанов ІІ-ої Конференції,” ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 346, 14.
1229 “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 17, 20.08.1942,” BAB R58/223, 19.
1230 “Ereignismeldung UdSSR Nr. 191, 10.08.1942,” BAB R58/221, 288.
1231 Ibid, 315-16.
1232 “Ereignismeldung UdSSR Nr. 22, 25.09.1942,” BAB R58/222, 103.
1233 Про арешти див. “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 30, 20.11.1942,” BAB R58/223, 50-51, 57-60. Гестапо арештувало загалом 210 членів ОУН(б), які мешкали в Німеччині.
1234 “Присяга!, б.д.,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 37, 5ab; “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 4, 22.05,1942,” BAB R58/697, 63-64.
1235 “Інструкція в справі святкування 30 червня,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 85, 2; “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 15, 7.08.1942,” BAB R58/698, 110-11.
1236 Бюлетень, № 6-7, червень-липень 1942: 1, РГАСПИ ф. 17, on. 125, д. 337, 27.
1237 “Ereignismeldung UdSSR Nr. 191, 10.08.1942,” BA R58/221, 305; “Meldungen aus den besetzen Ostgebieten, Nr. 4, 22.05.1942,” BAB R58/697, 64.
1238 Motyka, Ukraińska partyzantka, 112-14, 118, 120-21; Бульба-Боровець, Армія без держави, 250-67.
1239 Grzegorz Motyka, “Polski policjant na Wołyniu,” Karta 24 (1998): 126; Motyka, Ukraińska partyzantka, 194; Snyder, Causes of Ukrainian-Polish, 211-12; Finder, Collaboration in Eastern Galicia, 108.
1240 Snyder, Bloodlands, 250-51.
1241 Motyka, Ukraińska partyzantka, 115. За словами Михайла Степаняка, ОУН(б) в листопаді 1942 року видала наказ про те, що українці з Шуми 201 не повинні продовжувати своїх контрактів з німцями. Див. ГАРФ P-9478, on. 1, д. 136, 105.
1242 “Kontakty UPA s vermakhtom, 21.08.1944,” KAW, M/II/30/2, 152.
1243 Качановський вивчив біографії 118 керівників ОУН і УПА. Див. Ivan Katchanovski, “Terrorists or National Heroes,” Paper presented at the Annual Conference of the Canadian Political Science Association, Concordia University, Montreal, Canada, 1-3 June 2010. Досліджені Качановським біографії див. Петро Содоль, Українська повстанська армія, 1943- 49. Довідник (Нью-Йорк: Пролог, 1994), 63-136.
1244 Шумук, За східним обрієм, 15, 20, 24, 34.
1245 Motyka, Ukraińska partyzantka, 424.
1246 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 126.
581


1247 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 84, 107.
1248 Шумук, За східним обрієм, 26.
1249 По жінок у націоналістичному русі див. Burds, Gender and Policing, 289-90.
1250 Учасник цієї конференції Степаняк на допиті заявив, що “антинімецькі декларації ніколи не було реалізовано”. Див. “Протоколы допроса члена центрального провода ОУН Степа- няка М.Д., 20.08.1944,” ГАРФ P-9478, on. 1, д. 136, 107.
1251 ОУН в світлі постанов, 76-77, 81-82, 89; Motyka, Ukraińska partyzantka, 116-17.
1252 Допит Михайла Степаняка, 25 серпня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 40-44; Motyka, Ukraińska partyzantka, 116-17.
1253 Допит Михайла Степаняка, 25 серпня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 57.
1254 ОУН в світлі постанов, 91.
1255 Там само, 107.
1256 Там само, 114.
1257 Там само, 91-92.
1258 Motyka, Ukraińska partyzantka, 126-27; Dorril, MI6, 229.
1259 ОУН в світлі постанов, 112, 115, 118.
1260 Motyka, Ukraińska partyzantka, 622; Dorril, MI6, 230-31. Про Швецію см. “Протоколы допроса члена центрального провода ОУН Степаняка М.Д., 30.08.1944,” ГАРФ Р-9478, оп. 1, del. 136, 135.
1261 Motyka, Ukraińska partyzantka, 130-35.
1262 Допит Михайла Степаняка, 25 серпня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 56; Motyka, Ukraińska partyzantka, 116.
1263 Про знищення поляків у січні і лютому 1943 року див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 194, 311-12, і Statiev, Soviet Counterinsurgency, 85.
1264 “Relacja mjr. T. Klimowskiego,” Studium Polski Podziemnej (SPP), collection 13, vol. 61, цит. за Motyka, Ukraińska partyzantka, 307.
1265 Motyka, Ukraińska partyzantka, 309.
1266 Порівняємо, наприклад, наказ Миколи Лебедя від 9 квітня 1943 року до керівництва УПА, див. в Петро Балей, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року (Київ: Текна, 1996), 141. Про цей наказ див. також Snyder, Causes of Ukrainian-Polish, 202.
1267 “Надзвичайне зарядження, 06.04.1944,” KAW, M/II/30/2, 3.
1268 Motyka, Ukraińska partyzantka, 310, 365.
1269 Snyder, Causes of Ukrainian-Polish, 227-28.
1270 Motyka, Ukraińska partyzantka, 380.
1271 Допит Михайла Степаняка, 25 серпня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 56. Див. також Motyka, Ukraińska partyzantka, 366.
1272 Допит Олександра Луцького, 19-20 липня 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 336.
1273 Балей, Фронда Степана Бандери, 141. Див. також Snyder, Causes of Ukrainian-Polish, 202; Бульба-Боровець, Армія без держави, 250-66.
1274 Motyka, Ukraińska partyzantka, 367, 379, 408.
1275 Ibid, 308.
1276 Ibid, 310, 315, 332, 334, 336. Клим Савур (Клячківський), головний адепт і пропагандист “чистки”, обіцяв українцям землю польських селян. Див. “Розпорядження, 15.7.1943,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 48, 1.
1277 Motyka, Ukraińska partyzantka, 381.
1278 Див., наприклад, свідчення Катаржини Ограбек, KAW, 11/2541/4. Інші свідчення про поляків, убитих УПА, див. у зібранні Siemaszko, Ludobójstwo dokonane. Велике зібрання свідчень поляків, які вціліли під час «чистки» УПА, зберігається в архівах Karta Institute у Варшаві.
1279 Motyka, Ukraińska partyzantka, 346-47. Іноді сусіди загиблих “поляків” запитували, чому вбили саме цих людей, бо ніхто не вважав їх поляками. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 347.
1280 Це сталося з Амброзієм Врешчинським (Ambroży Wreszczynski) 3 серпня 1943 року в селі Зелений Дуб (Zielony Dąb). Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 341.
1281 “Організація Українських Націоналістів. Нація як спеціес. Родина в системі організованого українського націоналізму,” ГДА СБУ, ф., 13, спр. 376, т. 6, 6v. Брошура недатована, видана не раніше 1943 року. Висловлюю подяку Перу Андерсу Рудлінгу за інформацію про це джерело.
582


1282 Там само, 6v. Автор брошури відсилає до Степан Рудницький, До основ українського націоналізму (Vienna, 1923).
1283 Motyka, Ukraińska partyzantka, 323; Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:621.
1284 Про вбивства, скоєні підрозділом УПА під керівництвом Перегіняка, див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 190. Про те, що Бандера в тюремній камері викладав Перегіняку історію та іделогію, див. Климишин, В поході, 199. Климишин, який також перебував у тій самій тюремній камері, описав Перегіняка як дуже обдарованого учня.
1285 Motyka, Ukraińska partyzantka, 328-29, 331, 334, 337-40.
1286 Ewa Siemaszko, “Ludobójcze akcje OUN-UPA w lipcu 1943 roku na Wołyniu,” in Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944: Fakty i interpretacje, ed. Grzegorz Motyka and Dariusz Libionka (Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2002), 67.
1287 Допит I.H. Васюка, 9 січня 1945, ЦДАГО, ф. 1, on. 70, спр. 237, 2, 3, цит. за Statiev, Soviet Сbunter insurgency, 86.
1288 Про наказ УПА вбивати українців див. “Документ, № 44: Довідка УШПР про посилення вишколу кадрів УПА, активізацію діяльності загонів українських повстанців проти партизанів і поляків,” ь Літопис УПА, т. 4, ред. П. Сохан (Київ: Афіша, 2002), 126. Документ знаходиться в ЦДАГО, ф. 1, оп. 22, спр. 75, 94-95.
1289 Kulińska, Kwestia ukraińska, 10, 16, 20.
1290 Свідоцтва Janina Kwiatkowska, KAW, 11/1352, 8.
1291 Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej (Warsaw: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993), 32.
1292 Stefan Meyer, Zwischen Ideologie und Pragmatismus: Die Legitimationsstrategien der Polnischen Arbeiterpartei 1944-1948 (Berlin: Wissenschaftlicher Verlag, 2008), 59.
1293 Snyder, Causes of Ukrainian-Polish, 221; Adamczyk, Ziemie Wschodnie, 139-40.
1294 Motyka, Ukraińska partyzantka, 405.
1295 Ibid, 317, 327, 350, 399-400. Motyka, Polski policjant, 127, 138; Snyder, Causes of Ukrainian- Polish, 223.
1296 Grzegorz Motyka, “Polska reakcja na działania UPA - skala i przebieg akcji odwetowych,” in Antypolska akcja, ed. Motyka, 81-85; Motyka, Ukraińska partyzantka, 578; Motyka, Tak było и’ Bieszczadach, 238-45, 252-56; Петро Потічний, Павлокома, 1441-1945: Історія cena (Торонто: Фундація Павлокома, 2001).
1297 Кількість поляків, вбитих українцями у цей період, нараховується: 50-60 тис. (Волинь), 20-25 тис. (Східна Галичина) та 6-8 тис. (території суч. Польщі). Кількість українців, вбитих поляками нараховується: 2-3 тис. (Волинь), 1-5 тис. (Сх. Галичина),8-12 тис. (територія суч. Польщі). Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 410-12. На Волині УПА також знищила близько 350 чехів. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 284.
1298 Berkhoff, Harvest of Despair, 292; Żur, Mój wołyński epos, 58.
1299 “List pasterski metropolity Szeptyckiego do duchowieństwa i wiernych,” Adamczyk, Ziemie Wschodnie, 102, 104.
1300 Андрій Шептицький^ Письма-послания митрополита Андрея Шептицкого, ЧСВВ з часів німецькой окупаціїГолос Спасителя, 1969), 419-20, 422-23.
1301 Józef Wólczański, “Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943-1944,” Przegląd Wschodni 2, 6 (1992-1993): 482.
1302 Wołczański, Korespondencja, 482.
1303 Wołczański, Korespondencja, 479. Див. також Himka, Christianity and Radical Nationalism, 109.
1304 Про вбивство євреїв одночасно з убивством поляків див. AŻIH, 301/2896, Tabacznik (переклад з ідішу); AŻIH, 301/74, Rozenblat М. (переклад з ідішу); Про те, як захищалися євреї Ханакова, див. AŻIH, 301/808, Edmund Adler, 2-3. Див. також зібрання свідчень у Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:91-92, 189, 191,216,277.
1305 Про назву “бандерівці” див. наступний параграф.
1306 “Витяги з протоколу допиту Федора Вознюка від 23 травня 1944 р,” Bohunov, Poliaky ta Ukraintsi, 894. Про переклад назви див. пос. 1203.
1307 Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:872. Ukr. “Вирізали ми жидів, виріжемо і ляхів, і старого, і малого до єдиного; Поляків виріжем, Україну збудуєм.”
1308 Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 168.
1309 AŻIH, 301/843, Mania Leider, 3-4.
1310 Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:270.
1311 Ibid, 1:91-92.
583


13.2 Ibid, 1:367.
13.3 AŻIH, 301/808, Edmund Adler, 2-3.
1314 Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:60.
1315 За словами Шмуеля Спектора, в кінці 1943 року на території Волині було 1700-1900 євре- їв-партизан. Див. Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 323.
1316 AŻIH, 301/589, Szlojme Katz, 1-2. Про інших євреїв у партизанських загонах див. AŻIH, 301/1488, Józef Sapożnik, 1; AŻIH, 301/926, Samuel Melchior, 1-3.
1317 Yones, Die Straße nach Lemberg, 128.
13,8 AŻIH, 301/1222, Izraela and Barbara Lissak, 6-7; AŻIH, 301/2193, Ignacy Goldwasser, 9-13; AŻIH, 301/808, Edmund Adler, 2; AŻIH, 301/1136, Lipa Stricker, 4; AŻIH, 301/3359, Edzia Szpeicher, 5; AŻIH, 301/6012, Leon Hejnysz, 2-4; AZIH, 301/198, Leon Knebel, 5; AŻIH, 301/879, Kin Mojżesz, 2-4; Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung, 377.
1319 AŻIH, 301/1222, Izraela and Barbara Lissak, 6-7.
1320 AŻIH, 301/2193, Ignacy Goldwasser, 9-13.
1321 AŻIH, 301/1136, Lipa Stricker, 4.
1322 AŻIH, 301/3359, Edzia Szpeicher, 5.
1323 AŻIH, 301/879, Kin Mojżesz, 2-4.
1324 AŻIH, 301/679, Leon Knebel, 5.
1325 AŻIH, 301/1510, Fefer Bajla, 2-3; AŻIH, 301/397, Jakub and Esia Zylberger, Hersz and Doba Melamed, 12-14; Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 1:405; Bruder, Den Ukrainischen Staat, 219; Bartov, Wartime Lies and Other Testimonies, 496-97.
1326 AŻIH, 301/74, Rozenblat M. (переклад з ідишу).
1327 Friedman, Ukrainian-Jewish Relations, 188-89. Статтю вперше опубліковано в YIVO Annual of Jewish Social Science 12 (1958-1959), 259-63. З цього питання див. також Spector, Holocaust of Volhynian Jews, T1Q-TL
1328 Yones, Die Straße nach Lemberg, 111-12.
1329 Про один такий випадок див. Redlich, Together and Apart, 127-28. Про чотири інші див. Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв: формулювання позиції на тлі катастрофи (Львів: Видавництво MC, 2006), 78-81. Українські історики і ветерани ОУН-УПА часто пишутьь, що УПА рятувала євреїв. Це припущення, однак, не підтверджується свідченнями євреїв, які вижили, та іншими документами.
1330 AŻIH, 301/1011, Lea Goldberg.
1331 “Документ, № 44: Довідка УШПР про посилення вишколу кадрів УПА, активізацію діяльності загонів українських повстанців проти партизанів і поляків” в Літопис УПА, том 4, під. ред. П.Сохань (Київ;Афіша,2002) 126; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 85.
1332 ЦДАГО, ф. 57, оп. 4, д. 351, 52, цит. за Weiner, Making Sense of War, 264.
1333 Допит Володимира Соловйова ЦДАГО, ф. 57, оп. 4, д. 351, 10, цит. за Weiner, Making Sense of War, 263.
1334 AŻIH, 301/3337, Hilary Koenigsberg, 14.
1335 Edzia Spielberg-Flitman, Shoah Foundation videotaped testimony, 14 March 1995, Skokie, Illinois, transcribed by Joshua Tobias, цит. за Bartov, Wartime Lies and Other Testimonies, 496.
1336 Mojżesz Szpigiel, USHMM, reel 37 301/3492, Łódź, 10 March 1948, цит. за Bartov, Wartime Lies and Other Testimonies, 496-97.
1337 Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 177.
1338 “Протокол допроса обвиняемого Охримовича Василия Остаповича, 27.12.1952,” ГДА СБУ ф. 5, спр. 445, т. 4, 27178, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:368-69.
1339 Допит Антона Боднара, 5-8 березня 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 4, 188.
1340 Staatsanwaltschaft Dortmund, 45 Js 24/62, “Reste von Gutachten und Dokumenten aus dem Bestand des Pz. AOK4,” цит. за Golczewski, Shades of Grey, 143.
1341 Pohl, Nationalsozialistische, 376.
1342 Цит. за Statiev, Soviet Counterinsurgency, 85.
1343 Motyka, Ukraińska partyzantka, 296.
1344 Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 199-200, 256, 357-58.
1345 Siemaszko, Ludobójstwo dokonane, 2:1079-80.
1346 Pohl, Nationalsozialistische, 385.
1347 За двома іншими реалістичними оцінками, можлива і значно більша кількість. По-перше, якщо ми припустимо, що 10% (82 тис. людей) від загальної кількості волинських і східно-галицьких євреїв (820 тис. людей) намагались вижити в лісі або в сільській місцевості, а 13500- 584


18500 з них вдалося вижити, як з’ясували Спектор і Поль, це означатиме, що 63500-68500 були вбиті чи померли з інших причин. По-друге, якщо ми припустимо, що у Східній Галичині 14% (80 тисяч людей) від загальної кількості євреїв, які мешкали у цьому регіоні до червня 1941 року, не вижили під час перебування в схронах (Спектор припустив це для Волині),-це свідчить про те, що період Голокосту у Східній Галичині і Волині разом узятих не пережило 115 тисяч людей. Оскільки нацистська політика винищення євреїв на Волині і в Східній Галичині відрізнялася для кожної області, перше число здається вірогіднішим.
1348 3 цього питання див. у цій частині параграфи “Українська поліція і ОУН(б)” та “Масове насилля УПА і «демократизація»”.
1349 Про довготривалі цілі українського національного руху див. John-Paul Himka, “The Reception of the Holocaust in Postcommunist Ukraine,” in Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe, ed. John-Paul Himka and Joanna Beata Michlic (Lincoln: University of Nebraska Press, 2013), 630.
1350 Spector, The Holocaust of Volhynian Jews 1941-1944, 241.
1351 “Наказ 4. 2/43, Обласним, окружним і повітовим провідникам до виконання,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 43, 9 (публікація англ. див. Carynnyk, Foes of our rebirth, 345); Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 222; Motyka, Ukraińska partyzantka, 290; Русначенко, Народ збурений, 136.
1352 Motyka, Ukraińska partyzantka, 295-96.
1353 Юрій Киричук, Український національний рух 40-50 років XX століття: ідеологія та практика (Львів: Добра справа, 2003), 145.
1354 “Щоденник Повшука Олександра від 17/ІХ. 1939 г.,” ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 344, 28, 38-41, 51-54. Див. також John-Paul Himka, “Refleksje żołnierza Ukraińskiej Powstańczej Armii. Pamiętnik Ołeksandra Powszuka (1943-1944),” in Prawda historyczna a prawda polityczna w badaniach naukowych, ed. Bogusław Paź (Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2011), 182-89.
1355 Про політику II Речі Посполитої стосовно меншин див. Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków, 194-98; Włodzimierz Mędrzecki, “Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944,” in Antypolska akcja OUN-UPA, ed. Motyka, 14-18. Про політику польського уряду у вигнанні див. Ihor Iliushyn, “Kwestia ukarińska w planach polskiego rządu emigracyjnego i podziemia w latach drugiej wojny światowej,” in Antypolska akcja OUN-UPA, ed. Motyka, 118-20.
1356 Станом на 10 липня 2014 року званням «праведника народів світу» Яд Вашем відзначив 2472 українці. Див. URL: http://www.yadvashem.org/yv/en/righteous/statistics.asp (дата звернення 10.07.2014). Про поляків, урятованих українцями, див. Romuald Niedzielko ed., Kresowa księga sprawiedliwych 1939-1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA (Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2007).
1357 Про контакти між ОУН(б), УПА і Бандерою див. Допит Михайла Польового, 13 січня 1946, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 4, 235. Про переконання Бандери див. частину 3. Бандера промовив ці слова під час Львівського процесу (26 червня 1935 року), коли пояснював цілі ОУН.
1358 AŻIH, 301/4971: Moses Brüh, 7.
1359 AŻIH, 301/397, Jakub and Esia Zylberger, Hersz and Doba Mełamed, 1, 10, 12-14.
1360 Про бандерівців, які вбивали євреїв і поляків, див., наприклад, AŻIH, 301/1222, Izraela and Barbara Lissak, 6-9; AŻIH, 301/2193, Ignacy Goldwasser, 10-12; AŻIH, 301/3359, Szpeicher Edzia, 5; AŻIH, 301/4680, Marek Lessing, 12-14; AŻIH, 301/6012, Leon Hejnysz, 2-4 (свідчення записано 1964 року); AŻIH, 301/1510, Fefer Bajla, 2; AŻIH, 301/2888, Grinzajd Mina (переклад з ідишу); AŻIH, 301/3337, Hilary Koenigsberg, 12, 14-15. Кьонігсберг говорить про “банди бандерівців”; AŻIH, 301/305, Jakub Grinsberg, 2; AŻIH, 301/808, Edmund Adler, 2-3; AŻIH, 301/198, Rafał Szleger, 5; AŻIH, 301/198, Leon Knebel, 5; AŻIH, 301/879, Kin Mojżesz, 2-4; AŻIH, 301/803, Munio Inslicht, 2; AŻIH, 301/589, Szlojme Katz, 1.
1361 AŻIH, 301/1205, Iza Lauer, 8-9.
1362 AŻIH, 301/1046, Lazar Bromberg, 2-3.
1363 Пор. зібрання документів АК за 1942-1944 роки: Kulińska, Kwestia ukraińska, 19-20, 28, 30-31, 35, 54, 186, 192-93, 202, 206, 209, 232-33. У документах АК також згадуються й інші розмовні назви: “банда” або “українська банда” (ukraińska banda), коли вони стосувались груп українців, які вчиняли набіги на сусідні села. Див. 87 105, 107, 135, 146. Інші назви - “банди УПА”, “українські бандити” (bandyci ukraińscy) - також використовувались. Див. 145, 150.
585


1364 AŻIH, 301/589, Szlojme Katz, 1-2. Кац свідчив, що у Житомирській області в травні 1943 року він вступив до радянського партизанського загону і вбив шістьох бандерівців і дванадцять німців; AŻIH, 301/1488, Józef Sapożnik, 2.
1365 “Selected Records of Former Soviet Archives of the Communist Party of Ukraine, 1919-1937, 1941-1962 and 1965,” USHMM RG 31.026M, reel 7, 6; “Докладная записка о деятельности украинских националистов, 5 декабря 1942,” ЦДАГО ф. 1, оп. 22, спр. 75, 6; ЦДАГО ф. 1, оп. 22, спр. 75, 5-6, 75-78. Про використання 1940 р. назви див. Повідомлення И. Серова Хрущову о работе ‘Украинца’, 3 грудня 1940, ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 36, 14-33, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:60-61.
1366 ГАРФ Р-9478, on. 1, д. 132, 469.
1367 Листівка зі зверненням до солдат Червоної армії, РГАСПИ ф. 17, оп. 125, д. 338, 9.
1368 У німецьких військових документах термін “бандерівська група” {Bandera-Gruppe) з’являється вже 2 липня 1941, див. “Ereignismeldung UdSSR, Nr. 10, 02.06.1941,” BAB R58/214, 53. Німці також часто використовували ім’я «Бандера» як прикметник, див. Ereignismeldung UdSSR, 15.07.1941,” BAB R58/214, 171; “Ereignismeldung UdSSR Nr. 25, 17.07.1941,” BAB R58/214, 201-202. Про «рух Бандери» {Bandera-Bewegung) див. “Ereignismeldung UdSSR Nr. 191, 10.08.1942,” BAB R58/221, 288. 1943 року німці були трохи збиті з пантелику структурою ОУН(б) в Україні і вважали війська Бульби-Боровця «бандерівцями» {Bandera-Bande), див. “Meldungen aus den besetzten Ostgebieten, Nr. 46, 19.03.1943,” BAB R58/224, 42.
1369 “До членів проводу Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери,” ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 338, 432.
1370 “Несколько слов о националистах,” ЦДАГО ф. 1, оп. 22, спр. 61, 49.
1371 “Наші Провідники: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 36, 30-31.
1372 “Матеріали на святкування свята української державності день 30 червня,” ЦДАВО ф. 3833, оп. 1, спр. 85, 4.
1373 Motyka, Ukraińska partyzantka, 189-91, 201, 207. Про проблему колабораціонізму та спротиву УПА див. Franziska Bruder, “Kollaboration oder Widerstand? Die ukrainischen Nationalisten während des Zweiten Weltkrieges,” Zeitschrift für Geschichtswissenschaft Vol. 54 (2006): 20-44. Про боротьбу з радянськими партизанами див. Gogun, Partyzanci Stalina па Ukrainie, 128-52.
1374 Motyka, Ukraińska partyzantka, 220.
1375 Ibid, 224-25.
1376 Ibid, 229-37.
1377 “OUN an Herm Otto Wächter, Lemberg den 28.9.1943,” Archives of Horst A. von Wächter, 2. Висловлюю подяку Джону-Полу Химці за інформацію про це джерело.
1378 Ibid, 128.
1379 За Сімпсоном, операцію зі співпраці з ОУН-УПА 1944 року нацисти назвали Sonnenblume (соняшник). Див. Christopher Simpson, Blowback: America’s Recruitment of Nazis and Its Effects on the Cold War (London: Weidenfeld & Nicolson, 1988), 162.
1380 На перемовинах з німцями у травні 1943 року Бульба-Боровець просив, імовірно, на прохання ОУН(б), про звільнення українських політв’язнів. Див. ‘Meldungen aus den besetzten Ostgebieten, Nr. 55, 21.05.1943,” BAB R58/224, 187.
1381 “Совершенно секретно, специальное сообщение, 09.04.1945,” ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 372, 245-47, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:279; Motyka, Ukraińska partyzantka, 231-34; “Translation of a collaboration proposal,” BA- MA RH2/2544, 3; UPA’s contacts with Wehrmacht, 21.04.1944, KAW, M/II/30/2, 152-53.
1382 Sonderhäftlinge і Ehrenhäftlinge - це важливі політичні ув’язнені, які заслужили особливого ставлення. Деякі з них, наприклад Курт Шушніг, жили зі своїми сім’ями в односімей- них будинках; інші, наприклад Бандера, були ув’язнені в одиночних камерах. Див. Коор, In Hitlers Hand, 7-12.
1383 Стецько, ЗО червня 1941, 320.
1384 Степан Бандера, “Перше інтерв’ю провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 636.
1385 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM. Pol. Dir. München 9281, 84. У в’язниці на Принц-Альберт-Штрассе у грудні 1941 року Бандеру відвідав Євген Стахів, див. Стахів, Крізь тюрми, 99.
1386 Картка ув’язненого Степана Бандери, Архів ФСБ (Москва) №-19092/Том 100, 233. Бандера підтвердив в інтерв’ю 1950 року цю дату. Див. Степан Бандера, “Перше інтерв’ю про586


відника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 636. Див. також: Допит Василя Дячук-Чижевського,що відбувся ймовірно 1946 р., ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 21.
1387 “Vemehmungsprotokoll, Berlin 22. August 1946,” Архів ФСБ, № 19092, т. 25, AGMS, JSU 1, vol. 25, 38.
1388 Heinen, Die Legion “Erzengel Michael’’ in Rumänien, 461, 522.
1389 Koop, In Hitlers Hand, 7-15, 95-109, 178-207; Tomasz Szarota, Stefan Rowecki “GROT” (Warsaw: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1985), 245-46.
1390 “Vemehmungsprotokoll, Berlin 22. August 1946,” Архів ФСБ, № 19092, т. 25, AGMS, JSU 1, vol. 25, 38.
1391 [Ім’я не розголошується], інтерв’ю з автором, Мюнхен, 17 лютого 2008; “Протокол допроса задержанного Давыдюка Федора Ивановича, 13.06.1945,” ГДА СБУ ф. 65, спр. 19127, т. 1, 135-56, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:327-28.
1392 Бульба-Боровець, Армія без держави, 277; Андрій Мельник, “Пам’яті впавших за волю і велику Україну,” в Організація Українських Націоналістів 1929-1954 (Париж, 1955), 31.
1393 Допит Михайла Польового, 13.01.1946, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 4, 235; Допит Василя Дячук-Чижевського, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 3. Див. також Ярослава Стецько-Музи- ка, “3 ідеями Степана Бандери,” в Життя і діяльність, ред. Посівнич, 2008, 184.
1394 “Meldungen aus den besetzten Ostgebieten, Nr. 10, 03.07.1942,” BAB R58/698, 7.
1395 ЦДАГО ф. 1, on. 22, спр. 61, 49.
1396 Допит Олександра Луцького, 19 і 20 липня 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 333; [Ім’я не розголошується], інтерв’ю з автором, Мюнхен, 17 лютого 2008; Допит Василя Дячук-Чижевського, імовірно 1946р., ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 4.
1397 “Совершенно секретно, специальное сообщение,” 9 апреля 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 372, 245-47, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:279.
1398 Heinen, Die Legion “Erzengel Michael” in Rumänien, 461-63; Broszat, Die Eiserne Garde und das Dritte Reich, 636; “Eiserne Garde,” in Enzyklopädie des Holocaust. Die Verfolgung und Ermordung der europäischen Juden, ed. Israel Gutman (Munich: Piper, 1993), 1: 404; Payne, A History of Fascism, 396.
1399 “Besprechung mit Bandera,” BAB NS/19, 1513, 1-3.
1400 Бульба-Боровець, Армія без держави, 300.
1401 “Informationsdienst Ost, 21.03.1945,” BAB, R6/597, 21-22; Golczewski, Die Ukraine im Zweiten Weltkrieg, 259-60; Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 228-29.
1402 Допит Siegfried Müller, 15 вересня 1946, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 39, 125-138, у Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:528-29; ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 340, 68; Допит Василя Дячук-Чижевського, імовірно 1946, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 4, 22; Допит Олександра Луцького, 19 і 20 липня 1945, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 1, 333-34; Motyka, Ukraińska partyzantka, 429.
1403 [Ім’я не розголошується], інтерв’ю з автором, Мюнхен, 17 лютого 2008.
1404 “Vernehmungsniederschrift Stefan Popel, 07.02.1956,” StM, Pol. Dir. München 9281, 84-85.
1405 Pavlo Shandruk, Arms of Valor (New York: Robert Speller & Sons Publishers, 1959), 230. Шандрук не написав дату зустрічі, на якій Бандера виступав за “повну підтримку до кінця, якою б вона не була.” Ця заява могла прозвучати і до того, як Бандера поїхав з Берліна до Відня, тобто наприкінці січня чи на початку лютого 1945 року.
1406 Стахів, Крізь тюрми, 196; Допит Siegfried Mdller, 15 вересня 1946, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 39, 12538, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:532-33.
1407 “Спецсообщение о формировании так называемого Украинского Национального комитета, 27.04.1945,” ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 39, 257-59, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:281-82. Бандера і Стецько повідомили ЦРУ, що вони не підтримують УНК. Див. Richard Breitman and Norman J. W. Goda, Hitler’s Shadow: Nazi War Criminals, U.S. Intelligence, and the Cold War (Washington: National Archives, 2010), 76.
1408 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон’, 16.07.1951,” ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:77-79; “Протокол допроса обвиняемого Охримовича Василия Остаповича, 21.10.1952,” ГДА СБУ ф. 5, спр. 445, т. 1, 216-25, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:270-71; Допит Василя Дячук-Чижевського, імовірно, 1946, SBU ф. 13, спр. 372, т. 6, 4. Про Бандеру у Відні див. також: Галина Гордасевич, Степан Бандера: людина і міф (Львів: Піраміда, 2001), 106-7.
1409 Motyka, Ukraińska partyzantka, 429-30.
1410 Redlich, Together and Apart, 142.
587


1411 За словами Мотики, Радянський Союз загрозу Третьої світової війни сприйняв серйозно і готувався до неї. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 503. Західні спецслужби також вважали війну проти Радянського Союзу неминучою, особливо 1948 року. Див. Harry Rositzke, The CIA’s Secret Operations: Espionage, Counterespionage and Covert Action (Boulder: Westview Press, 1988), 1. Про ОУН-УПА і Третю світову війну див. Burds, AGENTURA, 99.
1412 Boeckh, Stalinismus, 371-91; Grzegorz Motyka, “Konflikt polsko-ukraiński w latach 1943- 1948: Aktualny stan badań,” Warszawskie Zeszyty Historyczne 8-9 (1999): 323-25; Motyka, Tak było w Bieszczadach, 405-13; Bruder, Den Ukrainischen Staat, 234.
1413 Про Волинь див. Spector, Holocaust ofVolhynian Jews, 11. Про Східну Галичину див. Pohl, Nationalsozialistische, 4344, 385. У червні 1941 року у Львові проживало 160 000 євреїв. У жовтні 1944 року в цьому місті зареєстрували всього 1689 євреїв. Див. також Kruglov, Jewish Losses in Ukraine, 284. Див. також стор. 277, 242 і далі.
1414 Boeckh, Stalinismus, 498.
1415 Statiev, Soviet Count er insurgency, 263.
1416 Ibid, 265-66; Boeckh, Stalinismus, 500.
1417 Володимир Расович, “3 хрестом чи з ножем?,” Вільна Україна, 8 квітня 1945, 5-6. Галан опублікував статтю під псевдонімом Володимир Расович. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 420.
1418 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 266-67; Boeckh, Stalinismus, 508; Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква, 100.
1419 Statiev, Soviet Counter insurgency, 267.
1420 Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква, 120.
1421 Boeckh, Stalinismus, 516.
1422 Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква, 145-46, 161, 168-70.
1423 Там само, 179-81.
1424 Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква, 143-47, 155-56.
1425 Boeckh, Stalinismus, 293.
1426 Motyka, Ukraińska partyzantka, 504-5.
1427 Boeckh, Stalinismus, 296-303, 309-11.
1428 Motyka, Ukraińska partyzantka, 424, 428.
1429 Ibid, 416. Статієв наводить цифру 750,000. Усього до Червоної армії мобілізували 3,184,726 українців. Див. Statiev, Soviet Counter insurgency, 78.
1430 Motyka, Ukraińska partyzantka, 418.
1431 Statiev, Soviet Count er insurgency, 211, 215, 218, 220; Motyka, Ukraińska partyzantka, 424.
1432 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 222-24, 227.
1433 ДАЛО, ф.З, оп.1, d. 70 цит. за Burds, AGENTURA, 101.
1434 Рапорт районного командира Львівської обл., датований березнем 1947 р. ДАЛО, ф. З, оп.
2, d. 121, 108-13, цит. за Burds, AGENTURA, 102.
1435 Burds, AGENTURA, 101.
1436 Motyka, Ukraińska partyzantka, 478.
1437 Stanisław Ciesielski, Grzegorz Hryciuk and Aleksander Srebrakowski, Masowe deportacje ludności w Związku radzieckim (Toruń: Adam Marszałek, 2003), 281, 291; Motyka, Ukraińska partyzantka, 479.
1438 1946 року із Західної України депортували 6 350 осіб, 1948 року - 817, 1951 року - 18 523, а 1952 року - 3 229 осіб. Див. Ciesielski, Masowe deportacje, 291, 294; Motyka, Ukraińska partyzantka, 533-37.
1439 Ciesielski, Masowe deportacje, 291, 294; Motyka, Ukraińska partyzantka, 536-37, 649.
1440 Boeckh, Stalinismus, 349.
1441 Ciesielski, Masowe deportacje, 291, 294; Motyka, Ukraińska partyzantka, 536-37, 649; Boeckh, Stalinismus, 349.
1442 ЦДАГО ф. 1, on. 23, спр. 4963, 34, цит. за Motyka, Ukraińska partyzantka, 537.
1443 Serhyi Kudelia, “Choosing Violence in Irregular Wars: The Case of Anti-Soviet Insurgency in Western Ukraine,” East European Politics and Societies and Cultures, 26 November 2012: 14- 15.
1444 Motyka, Ukraińska partyzantka, 542.
1445 Kudelia, Choosing Violence in Irregular Wars, 23-25.
1446 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 131.
588


1447 Про структуру і функціонування НКВС і НКДБ в радянській Україні див. Boeckh, Stalinismus, 182-97.
1448 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 283. Статієв цитує “Докладную записку о нарушениях советской законности в органах НКВД-НКГБ”, написану Тимофієм Строкачем 2 червня 1945, ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 2410, 102, 103. Див. також Burds, Gender and Policing, 317.
1449 “Сообщение” Лобуренко, заступник міністра внутрішніх справ України, призначене Коротченко, 31 березня 1946, ДАЛО п. 3. on. 1, спр. 424, цит. за Statiev, Soviet Counterinsurgency, 283.
1450 Motyka, Ukraińska partyzantka, 484-88, 528-29. В СРСР “фізичні методи примусу” вважалися законними, хоча у деяких випадках за використання “середньовічного методу” службовців карали. Так, у Тернополі в березні 1945 року двох осіб засудили до десяти років за нанесення опіків під час допиту (припалювання жіночої ноги). Втім, принаймні до кінця сталінської епохи, застосування тортур вважалося звичним методом допиту. Див. Statiev, Soviet Counterinsurgency, 247-48.
1451 Motyka, Ukraińska partyzantka, 499; Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 231; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 205.
1452 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 251.
1453 Русначенко, Народ збурений, 254; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 250
1454 Motyka, Ukraińska partyzantka, 480-81.
1455 Redlich, Together and Apart, 142.
1456 Janina Kwiatkowska, KAW, П/1352, 7.
1457 Motyka, Ukraińska partyzantka, 480.
1458 ЦДАГО ф. 57, on. 4, спр. 37, 266-67.
1459 Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 232; Motyka, Ukraińska partyzantka, 435, 475.
1460 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 202.
1461 Про погрози ОУН убити сім’ю партизана УПА, який здався в полон, див. Допит Василя Пчелянського, 9 серпня 1944, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 4, 88.
1462 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 205.
1463 Ibid, 203-5.
1464 2 листопада 1942 року Президія Верховної Ради СРСР створила комісію. Її повна назва: Надзвичайна державна комісія із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і завданих ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам СРСР. (Чрезвычайная государственная комиссия по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников и причиненного ими ущерба гражданам, колхозам, общественным организациям, государственным предприятиям и учреждениям СССР). Про Надзвичайну комісію див. Marina Sorokina, “People and Procedures. Toward a History of the Investigation of Nazi Crimes in the USSR,” in The Holocaust in the East. Local Perpetrators and Soviet Responses, ed. Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander M. Martin (Pittsburg: University of Pittsburg Press, 2014), 118-41.
1465 Іван-Павло [Джон-Пол] Химка, “‘Скажите, много людей вы расстреляли’ ‘Нет, не много - человек 25-30,’” Україна Модерна, 4 липня 2012, URL: http://www.uamodema.com/md/173.
1466 Burds, AGENTURA, 94; Statiev, Soviet Counter insurgency, 231.
1467 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 105.
1468 ГДА СБУ, cnp. 372, vol. 51, 195-98, цит. за Kudelia, Choosing Violence in Irregular Wars, 18.
1469 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 89; Burds, Early Cold War, 22.
1470 ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 4, 176-78; Motyka, Ukraińska partyzantka, 436.
1471 Burds, “AGENTURA,” 102.
1472 Motyka, Ukraińska partyzantka, 433.
1473 Русначенко, Народ збурений, 319; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 129.
1474 Motyka, Ukraińska partyzantka, 435.
1475 Ibid, 538, 542.
1476 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 129.
1477 Ibid, 127.
1478 Motyka, Ukraińska partyzantka, 546.
1479 ЦДАГО, ф. 1, оп. 23, спр. 1741, 48, цит. за Burds, AGENTURA, 109.
1480 Motyka, Ukraińska partyzantka, 510.
1481 Ibid, 517.
589


1482 Ibid, 518.
1483 Ibid, 523-24.
1484 Ibid, 440-50, 489-99.
1485 ГАРФ, 9478, on. 1. t. 126, 226-28, цит. за Motyka, Ukraińska partyzantka, 472. Подібні інструкції див. Burds, AGENTURA, 104-5.
1486 Burds, AGENTURA, 106.
1487 Motyka, Ukraińska partyzantka, 517.
1488 Ibid, 549.
1489 3 документів НКВС випливає, що Марзенко з ними не спіпрацював. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 472. ОУН-УПА була особливо жорстока до поляків, яких підозрювали в співпраці з радянською владою. Радянський Союз поляки часто сприймали як силу, яка могла б їх захистити від терору ОУН-УПА, тому вони були готові допомогати радянській владі. Див. Burds, AGENTURA, 117-19.
1490 Motyka, Ukraińska partyzantka, 473.
1491 Ibid, 473.
1492 ГАРФ ф. 9478, on. l,d. 131,293.
1493 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 130-31.
1494 Motyka, Ukraińska partyzantka, 518.
1495 Ibid, 519-20. ОУН-УПА роззброїла винищувальні батальйони у багатьох інших місцях. Див. Ibid, 520.
1496 Ibid, 549.
1497 ГАРФ, ф. R-9478, оп.1, d. 381, 60, цит. за Burds, AGENTURA, 107.
1498 Motyka, Ukraińska partyzantka, 472-73.
1499 Ibid, 549.
1500 Ibid, 573.
1501 “Тереновим провідникам, командирам відділів УПА, усім членам ОУН і повстанцям до відома,” 1 May 1947, Potichnyj Collection, box 80, vol. 3, f. 6, цит. за Kudelia, Choosing Violence in Irregular Wars, 8.
1502 Burds, Early Cold War, 37; Statiev, Soviet Counter insurgency, 234.
1503 ДАЛО, п. 3, on. 2, d. 456, 190, цит. за Burds, AGENTURA, 126-27; Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 232; Motyka, Ukraińska partyzantka, 532.
1504 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 244-45.
1505 Motyka, Ukraińska partyzantka, 512-14.
1506 Ibid, 543.
1507 Ibid, 549.
1508 Ibid, 546-47.
1509 Ibid, 575-76, 608-10, 637, 641, 647-49.
1510 Ibid, 581-89.
1511 Ibid, 592-97.
15,2 Ibid, 604-7.
1513 Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 137, 139.
1514 Aleksandr I. Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago 1918-1956: An Experiment in Literały Investigation (New York: Harper & Row, 1974-1978), 3: 235. (Цит. за виданням А. Солженицын, Архипелаг ГУЛАГ, 1918-1956: опыт художеств, исслед., Вермонт-Париж: YM- CA-Press, 1989. [Ч] V-VI -VII, стр. 237-238. - прим.видавця).
1515 Solzhenitsyn, Gulag Archipelago, 3:236.
1516 Motyka, Ukraińska partyzantka, 649; Boeckh, Stalinismus, 366-67. У належності до антира- дянського націоналістичного підпілля звинуватили 103 003 арештованих зі 134 000; в інших антирадянських злочинах, зокрема шпигунстві, агітації або тероризмі, - висунули провину 31 434 арештованим. 82 930 (зі 103 003 осіб) та 26 787 ( з 31 464 осіб) - ув’язнили чи відправили в ГУЛАГ. Див. Boeckh, Stalinismus, 367
1517 Упродовж 1944-1945 рр. радянські війська вбили 103 313 членів ОУН-УПА й заарештували 110 785 осіб. Ще 50 058 членів ОУН-УПА вийшли з підпілля, а 13 704 особи дезертирували з Червоної армії та були заарештовані разом з 83 284 західноукраїнцями, які відмовлялись від армійського призову. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 502. 1946 року “совєти” вбили 10 774 “бандити”, арештували 9 541; 6 120 осіб полишили свої укриття, див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 528.
590


1518 Penter, Collaboration on Trial, 787.
1519 Згідно з повідомленнями КДБ 1973 року, ОУН-УПА 1944-1953 рр. вбили ЗО 676 осіб. Серед них було: 8 340 співробітників НКДБ-МДБ, НКВС, червоноармійців і бійців винищувальних батальйонів; 1 454 члени сільських рад; 314 голів колгоспів; 15 355 селян і робітників колгоспів; 676 робітників; 1 931 представник інтелігенції; 50 священників; 860 дітей, літніх людей, домогосподарок та ін. груп населення. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 650. З лютого 1944 по грудень 1946 року ОУН-УПА знищила 11 725 осіб. Серед них було 6 250 цивільних осіб (з членами винищувальних батальйонів - 6980 осіб). Див. Burds, AGENTURA, 109.
1520153 000 людей було вбито, 134 000 заарештовано, 203 000 депортовано. Див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 657. Бек вважає, що загальна кількість сягає 500000 осіб. Див. Boeckh, Stalinismus, 366.
1521 RG 263, ZZ-18, Box#80, NN3-263-02-008, Mykola Lebed Name File, vol. 1, 50-51; Motyka, Ukraińska partyzantka, 622; Dorril, MI6, 230-31; Statiev, Soviet Counterinsurgency, 106. Контакт між ОУН і британською розвідкою, швидше за все, існував ще до Другої світової війни. Див. Philby, Му Silent War, 145; Dorril, МІ6, 224. Див. також частину 1.
1522 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 89.
1523 Burds, Early Cold War, 22.
1524 Доповідь І. Богородченка Шамбергу (Москва) і Злепку (Київ), ДАЛО, П. З, on. 1, спр. 212,
165-66, цит. за Burds, Early Cold War, 21.
1525 Цит. за Burds, Early Cold War, 26.
1526 “Рапорт начальнику”, ГДА СБУ спр. 10876, т. 2, 552, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:211.
1527 Цит. за Burds, Early Cold War, 24.
1528 Цит. за Burds, Early Cold War, 25.
1529 Burds, Early Cold War, 27.
1530 Ibid, 34.
1531 Ibid, 36-37.
1532 Ibid, 6. Крістофер Сімпсон називає операцію Bloodstone, але він має на увазі Rollback Див. Simpson, Blowback: Americas Recruitment, 99-102.
1533 Peter Grose, Operation Rollback: Americas Secret War behind the Iron Curtain (Boston: Houghton Mifflin, 2000), 98; Burds, Early Cold War, 6.
1534 Grose, Operation Rollback, 98; Burds, Early Cold War, 6.
1535 Цит. за Burds, Early Cold War, 8.
1536 Evan Thomas, The Very Best Men. Four who dared: The early years of the CIA (New York: Simon & Schuster, 1995), 355-56, note 6.
1537 CIC Special Agent Randolph F. Carroll, European Theater, Region III, 1947, цит. за Burds, Early Cold War, 11.
1538 Vic Satzewich, Ukrainian Diaspora (London: Routledge, 2002), 93-97. До 1950 року 1 850 000 остарбайтерів повернулися в Українську РСР. Див. Boeckh, Stalinismus, 293, 296, 303; Julia Lalande, “Building a Home Abroad” - A Comparative Study of Ukrainian Migration, Immigration Policy and Diaspora Formation in Canada and Germany after the World War II (Dissertation at the University of Hamburg, 2006), 40. 1944 року разом з німцями 120 000 осіб покинули Україну , див. Boeckh, Stalinismus, 293.
1539 Lalande, “Building, 50-55; Мечник, Початок невідомого, 60, 62.
1540 Anna Holian, “Anticommunism in the Streets: Refugee Politics in Cold War Germany,” Journal of Contemporary History Vol. 45, No. 1 (2010): 152.
1541 Lalande, “Building, 62, 65-68, 70, 72, 83-84, 86.
1542 “Докладная записка,” листопад 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 43, 1-47, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:144-46; Мечник, Початок невідомого, 69-71; Dorril, МІ6, 234.
1543 Breitman, Hitlers Shadow, 78.
1544 Anna Holian, Between National Socialism and Soviet Communism. Displaced Persons in Postwar Germany (Ann Arbor: University of Michigan Press, 2011), 45-47, 268.
1545 Lalande, “Building, 139.
1546 За окремими підрахунками їх було від 3 до 4 тисяч, за іншими — 10 тисяч. Див. Holian, Anticommunism, 152. Мечник, Початок невідомого, 145, також нарахував 10 тисяч.
1547 Holian, Anticommunism, 155-56. Ставлення Степінаца до режиму усташів було неоднозначним. З одного боку, він не схвалював терору усташів. З іншого боку, він не засуджував їхніх злочинів (мабуть тому, що був прихильником незалежної Хорватської держави).
591


Див. Mark Binodich, “Controversies surrounding the Catholic Church in Wartime Croatia, 194145,” Totalitarian Movement and Political Religions Vol. 7, No. 4 (2006): 450, 452. (Ka- закія (Cossackia, англ.) - гіпотетична козацьке державне утворення; згадується у Законі про тиждень поневолених народів (Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution), який було прийнято Конгресом США 17 липня 1959р.; автор проекту Закону - Лев До- брянський. - Прим, видавця).
1548 Мечник, Початок невідомого, 145.
1549 Holian, Anticommunism, 159; Мечник, Початок невідомого, 146-47.
1550 Мечник, Початок невідомого, 165.
1551 “Admission to Canada, Resolution, 24 May 1948” LAC (Library and Archives Canada), RG 26 (Department of Citizenship and Emigration) vol. 130, цит. за Lalande, “Building, 148.
1552 Цит. за Simpson, Blowback, 180.
1553 Golczewski, Die Kollaboration in der Ukraine, 179.
1554 Margolian, Unauthorized Entry, 135.
1555 Lalande, “Building, 149-53; Satzewich, Ukrainian Diaspora, 101.
1556Dorril, MI6, 240-41; Lalande, “Building, 164-65. За оцінками Марголяна, в Канаду в’їхало близько 2000 воєнних злочинців і колабораціоністів. Див. Margolian, Unauthorized Entry, 3-4.
1557 Dorril, MI6, 241.
1558 80 000 чоловік переїхало до США, 38 000-до Канади, 21000 -до Австралії, по 10 000-до Великої Британії, Франції й Бельгії. Див. Satzewich, Ukrainian Diaspora, 89.
1559 Margolian, Unauthorized Entry, 131-32, 135, 146; Lalande, “Building, 149-53.
1560 “Декларація проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі,” в ОУН в світлі постанов, 122.
1561 Стахів, Крізь тюрми, 196-98.
1562 Стахів, Крізь тюрми, 203, 216; Motyka, Ukraińska partyzantka, 622.
1563 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 85.
1564 ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 6, 4, 8.
1565 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:92; Мечник, Початок невідомого, 57.
1566 Шушко, Завдання виконав, 133; Член ОУН Андрій Куцан, інтерв’ю з автором, Мюнхен, 14 лютого 2008.
1567 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 85- 86; Допит laroslava Bandera, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 4; Данило Чайковський, Московські вбивці Бандери перед судом (Мюнхен: Цицерон, 1965), 8. 1978 року Зьокінг увійшов до складу Штарнберга.
1568 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:94; Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 248. Бандера, Стецько та інші особи із 34ОУН, часто мешкали за адресами, за якими не мали реєстрації, див. Ярослава Стецько-Музика, 3 ідеями Степана Бандери, 179.
1569 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 86; Чайковський, Московські вбивці, 8. За словами Василя Шушка, Бандера винаймав цей будинок як мінімум до 1954 року, див. Sushko, Zavdannia vykonav, 144.
1570 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 86.
1571 Стецько-Музика, 3 ідеями Степана Бандери, 179; “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:90; Sushko, Zavdannia vykonav, 145.
1572 Допит laroslava Bandera, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 4.
1573 “Слово Наталки Бандери,” в Чайковський, Московські вбивці, 306. Наталя Бандера також заявила, что сім’я Бандери жила в Гільдесхаймі, але не уточнила, коли саме.
1574 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 87. Комісія 34 ОУН, створена 1959 року для розслідування смерті Бандери, відзначила, що 1955 року Бандера переїхав на Крайтмайрштрасе, 7. Див. звіт слідчої комісії в архіві музею Степана Бандери в Лондоні (ASBML), 3113,2.
1575 Див. картку реєстрації Бандери (Ausweis-Certification) в Маутгаузені у експозиції істори- ко-меморіального музею Степана Бандери в Старому Угринові.
592


1576 Див. Bruder, Den Ukrainischen Staat, 248; Іван Яремко, “Романтик шахів,” Львівська газета, 17 липня 2007, URL: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/08/17/25619/ (дата звернення 22.08.2010).
1577 Обидва є власністю Історико-меморіального музею Степана Бандеры в Старому Угринові. Про роботу в Українська трибуна, див. Чайковський, Московські вбивці, 7.
1578 Mary Ellen Reese, Organisation Gehlen. Der Kalte Krieg und der Aufbau des deutschen Geheimdienstes (Berlin: Rowohlt, 1992), 92; Burds, Early Cold War, 12. Про захист колишніх нацистів американською розвідкою див. Breitman, Hitler ’s Shadow, 35-66.
1579 Simpson, Blowback, Breitman, Hitler’s Shadow, 73-91.
1580 Simpson, Blowback, 159.
1581 Dorril, MI6, 232; “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 14-15 липня 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 42, 237-49, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:115, 119-20.
1582 X. Дмитренко, “Нові хазяї українсько-німецьких націоналістів,” Вільна Україна, 19 червня 1946, 7; Чайковський, Московські вбивці, 7; Мстиславець, “Людоїд,” Вільна Україна, 31 липня 1946, 5.
1583 Dorril, W 231.
1584 “Source Kilkenny,” an attachment to SC Washington to SS Amzon, 20.11.1946, RG 263, E ZZ- 18, Stepan Bandera Name File, Iv. Див. також AB-51 to AB-43, 28.10.1946, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1585 John Loftus, The Belarus Secret: The Nazi Connection in America (New York: Knopf, 1982), 102-3, цит. за Burds, Early Cold War, 14.
1586 Burds, Early Cold War, 12-13. Сахаров і Філіпович пишуть, що операція із затримання Бандери в американській зоні окупації розпочалась лише у вересні 1946 року, див. V.V. Sacharow, D.N. Filippovych, М. Kubina, “Tschekisten in Deutschland: Organisation, Aufgaben und Aspekte der Tätigkeit der sowjetischen Sicherheitsapparate in der sowjetischen Besatzungszone Deutschland (1945-1949),” in Anatomie der Parteizentrale. Die KPD/SPD auf dem Weg zur Macht, ed. Manfred Wilke (Berlin: Akademie Verlag, 1998), 323-24. Див. також Dorril, MI6, 232; “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейка Мирона Васильевича,” 14-15 липня 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, vol. 42, 237-49, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:119.
1587 Burds, Early Cold War, 13.
1588 Breitman, Hitler’s Shadow, 79.
1589 Burds, Early Cold War, 13.
1590 “Ukrainian Rebel Hides Again. After Brief Talk in Germany,” Christian Science Monitor, 21 April 1950, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 1. Судячи з другого інтерв’ю, Бандеру охороняв “загін здоровезних озброєних тілоохоронців».” Див. News Review, 13 April 1950, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 1.
1591 Card Ref. D 82270, July 22, 1947, NARA, RG 319, E 134B, В 757, Mykola Lebed IRR Personal File, Box 757, цит. за Breitman, Hitler’s Shadow, 86.
1592 Микола Лебідь, Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу (Пресове бюро УГВР, 1946).
1593 Микола Лебедь, УПА. Українська Повстанська Армія (Мюнхен: Сучасність, 1987), 69.
1594 Лебедь, Українська Повстанська Армія, 89. Зображення жертв агресорами було звичайною практикою нацистів під час «остаточного рішення. Див. Snyder, Bloodlands, 214.
1595 Стахів, Крізь тюрми, 217; “Докладная записка,” листопад 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, t. 43, 1-47, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:138-39.
1596 Стахів, Крізь тюрми, 228.
1597 “Протокол допроса обвиняемого Охримовича Василия Остаповича,” 16 грудня 1952, ГДА СБУ ф. 5, спр. 445, т. 4, 102-14, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:353; “Протокол допроса обвиняемого Охримовича Василия Остаповича,” 21 жовтня 1952, ГДА СБУ ф. 5, спр. 445, т. 1, 216-225, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:270-71.
1598 Стахів, Крізь тюрми, 220-23; Motyka, Ukraiska partyzantka, 622-24; Мечник, Початок невідомого, 205.
1599 Dorril, МІ6, 233, 238-39; переказати гроші допоміг єпископ Іван Бучко. Див. “Агентурное донесение,” 29 листопада 1949, ГДА СБУ ф. 2, оп. 37, спр. 65, 226-237, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:342; “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 12 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 16-26, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:40.
593


1600 “Інформація про дію і організаційні справи АВН,” в Інформаційний бюлетень, № 1 (1948): 4-6.
1601 Holian, Anticommunism, 145-48. Про Фердінанда Дурчанського, див. Jelinek, The Parish Republic, 19, 20, 28, 35-37, 43-44; James Mace Ward, Priest, Politician, Collaborator. Jozef Tiso and the Making of Fascist Slovakia (Ithaca: Cornell University Press, 2013), 164, 265. Про колишніх нацистів, наступників усташів і румунських легіонерів див. Rudling, Return of the Ukrainian Far Right, 230.
1602 Стахів, Крізь тюрми, 228. Про націоналізм і антисемітизм в ЗПУГВР див. Ilnytzkyi, Deutschland und die Ukraine, 2:144. Роман Ільницький у своїй дисертації цитував антисемітські документи ОУН(б) 1941 року, не супроводжуючи їх необхідним коментарем.^Він навіть залишив без коментарів гасла на кшталт “борись з євреями і комуністами”. Його науковим керівником був колишній офіцер абвера Ганс Кох.
1603 Андрій Ребет, інтерв’ю з автором, Мюнхен, 22 лютого 2008; “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:82-83; Стахів, Крізь тюрми, 229.
1604 Стахів, Крізь тюрми, 229.
1605 Про можливу стрілянину див. Burds, Early Cold War, 16. Про можливі погрози див. “Інформація начальніка,” ГДА СБУ ф. З, оп. 37, спр. 65, 109, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:609-10. Про наказ Бандери ліквідувати Лебедя див. “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:71.
1606 Документ про ОУН в Баварії, написаний інспектором Адріаном Фухсом 13 September 1960, StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 1, 59; “Schlussbericht der Untersuchung zu vier vermissten ukrainischen Personen,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 2, 52; Bruder, “Den Ukrainischen Staat, 249.
1607 Dorril, MI6, 234-45. Зі слів Дорріла, акція називалась “Огайо”. Виконували її Лебедь, Стецько, Ленкавський, Гриньох і Бандера. Див. Dorril, МІ6, 234-45; Simpson, Blowback, 151.
1608 “Bundeskriminalamt, Besprechungsbericht,”27 April 1962, ВАК, В 362/1080, 255.
1609 Motyka, Ukraińska partyzantka, 624.
1610 Злочинці кілька разів вдарили Гулая ножем, але він залишився живим. Див. “Ukrainische Attentäter vor Gericht,” “Mordanschlag auf den Kosakengeneral,” “Drei gegen den Kosaken,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 2.
161’“Schlussbericht der Untersuchung zu vier vermissten ukrainischen Personen,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 2, 45-52.
1612 Bruder, Den Ukrainischen Staat, 249.
16,3 “Voruntersuchung gegen Bogdan Staschynskij,” 22 May 1962, ВАК, В 362/10137, 272.
1614 Inquiry 74WLO-2S-83, “Re: Acts of aggression against the Soviet Union in Canada” - inquiry from the RCMP Liaison Office, Washington D.C. to CIA, Washington, DC, December 9, 1974. NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File.
1615 “Politische Banden werden aktiv. Faschistische Emigranten im Untergrundkampf,” Süddeutsche Zeitung, 14 November 1950, StM. Pol. Dir. München 9281,1.
1616 K.-7-B 195/50, München 27 January 1950, Stadt Archiv München, Pol. Oir. 843.
1617 “Заява головного командування Української Повстанської Армії,” 25 вересня 1947, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 44, 189-90, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:601-4.
1618 “Святочний наказ,” 14 жовтня 1947, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 44, 188-89, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:606-9.
1619 “Выписка из протокола допроса Дишканта” 30 листопада 1947 ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т.
43, 322-34, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:622-25.
1620 “Специальное сообщение,” 23 квітня 1948, ГДА СБУ ф. 2, оп. 37, спр. 65, 176-177, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:41-44; “Комунікат,” 10 лютого 1948, ГДА СБУ ф. 2, оп. 37, спр. 65, 179-81, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:44-47; “Выписка из протокола обвиняемого Хамуляка Т.В.,” ГДА СБУ ф. 65, спр. S-9079, т. 6, 27-29, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:54; Шушко, Завдання виконав, 170.
1621 Стахів, Крізь тюрми, 246-51; Киричук, Український національний рух, 357; “Протокол допроса,” 24-27 листопада 1948, ГДА СБУ спр. 10876, т. 1, 38-42, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:77; “Лист Степана Бандери,” весна 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, t. 41, 389- 423, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:582, 595; Мечник, Початок невідомого, 125-28.
594


1622 Стахів, Крізь тюрми, 248; Мудрик-Мечник, Спогад про Степана Бандеру, 14; Допит Івана Кашуби, Мюнхен, 12 листопада 1959, Stepan Bandera Museum in London (ASBML), 3094, 4.
1623 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:96.
1624 Motyka, Ukraińska partyzantka, 628, 630.
1625 “Отношение провода ОУН,” 6 лютого 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 41, 179-84, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:426.
1626 Motyka, Ukraińska partyzantka, 611, 625-26.
1627 “Handbuch der Emigration. Teil: Ukrainer,” 1 July 1953, ВАК, В 206/1080, 14; Мечник, Початок невідомого, 206.
1628 “Заява Степана Бандери в зв’язку з відставкою з поста голови проводу 34 ОУН.” 22 серпня 1952, ГДА СБУ ф. 13, спр. 379, 179-83, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:188; “Stepan Bandera Resigns His Post ...” 30 September 1952 NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 1.
1629 Motyka, Ukraińska partyzantka, 631-32; Мечник, Початок невідомого, 210; Стахів, Крізь тюрми, 262. Про Лебедя див. Breitman and Goda, Hitlers Shadow, 88-90.
1630 A14-493, Notes from the foreign language press, 21.04.1954, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 1.
1631 “Betreff: Druckerei Cicero,” 16 February 1954, StM, Pol. Dir. München 9281.
1632 “Vemehmungsschrift Bohdan Pidhainyj,” 14 January 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 5-11.
1633 “Vorfdhrungsnote Stefan Popel,” 20 January 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 48; “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 8 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 61.
1634 Влітку 1967 року мюнхенська поліція в процесі роботи надіслала запит до лондонської поліції про особу Куровця. З’ясувалося, що він так і не повернувся до Лондона, а зі свідчень емігрантів, його застрелили в Мюнхені у червні 1956 року. Див. KA II-147/68, 14.02.1968, StM. Pol. Dir. München 9281, 48.
1635 Старший інспектор кримінальної поліції Мюнхена Адріан Фухс не зміг з’ясувати, хто саме увірвався в приміщення, і не відкидав можливості того, що 34 ОУН інсценували це пограбування. Див. “Strafanzeige,” 8 March 1957, StM, Pol. Dir. München 9281.
1636 “Anzeige Tgb. Nr. 1020/57 v. 8.3.57, 09.03.1957; 1 a Js 640/57,” 11 April 1957, StM, Pol. Dir. München 9281.
1637 “Von: Der Oberstaatsanwalt dem Landgericht München I (Schönberger) An: Herm- Generalstaatsanwalt bei dem Oberlandsgericht, Herrn Generalstaatsanwalt Dr. Hechtei persönlich in München, München 31. Juli 1958,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 3, 1. В іншому документі згадується, що 34 ОУН отримали посилку 20 серпня. Див. “Instruktion Nr. 6.,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 2, 71-72.
1638 “Handakten zu der Strafsache gegen Bandera Stepan wegen Mord,” StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 3, 1,3-4.
1639 “Letter to police in Munich,” 2 June 1958, StM, Staatsanwaltschaften 34887, vol. 3.
1640 “Schreiben Aktenzeichen: 1 a Js 254o/58; Tgb. Nr. 35/38 VS-Vertr.,” 1 December 1958, StM, Staats-anwaltschaften 34887, vol. 3, 12-13.
1641 Burds, Early Cold War, 14.
1642 “Handbuch der Emigration. Teil IV: Ukrainer,” 1 July 1953, ВАК, В 206/1080, 43, 46, 49; 4ай- ковський, Московські вбивці, 8.
1643 Балей, Фронда Степана Бандери, 14-15; “Доповідна,” листопад 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 43, 147, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:148-49.
1644 Breitman, Hitlers Shadow, 81; EGMA-19914, Chief of Base, Munich to Chief SR, 29.03.1956, NARA, RG 263, E ZZ- 18, Stepan Bandera Name File, Iv; Attachment В to EGMA-19914, Subject: Stefan Bandera’s Anti-American Activities, 29.03.1956, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1645 Breitman, Hitler’s Shadow, 82.
1646 Ibid, 81.
1647 “Протокол допроса захваченного парашютиста Пидгирного Евгения Ивановича,” 10 червня 1951, ГДА СБУ ф. 7, оп. 76, спр. 1, т. 2, 1-16, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:21-24, 27-28, 31, 37-38; “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:98.
1648 Motyka, Ukraińska partyzantka, 628-31.
595


1649 Philby, My Silent War, 145; Motyka, Ukraińska partyzantka, 627-32; Motyka, Tak było w Bieszczadach, 467-76; Стахів, Крізь тюрми, 261; Richard J. Aldrich, The Hidden Hand. Britain, America and the Cold War Secret Intelligence (Woodstock: Overlook Press, 2002), 170-71. Детальніше про агента “Зенон” і мережу, створену УБ, див. Igor Halagida, Prowokacja “Zenona": Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptomimie "Cl "przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyjskiemu, 1950-1954 (Warsaw: EFEKT, 2005). Свідчення про проникнення 1955 року див. KGB’s Operation “Karmen” Against Ukrainian Groups: 1, 5, 07 June 1955, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv. Про ухиляння від радарів і стрибків з парашутом див. Dorril, МІ6, 242-43; Simpson, Blowback, 173. Про кур’єрів Британської секретної розвідувальної служби (SIS) див. “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 12 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 16-26, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:44. Більшість українських агентів МІ-6 і ЦРУ, скинутих з парашутом, перехопили органи радянської влади. За словами Михайла Климчука, члена ОУН-УПА та колишнього солдата дивізії СС, який мешкав у Великій Британії після війни, тільки трьом українцям (серед тих, кого перекинули з парашутом), вдалося повернутися з Радянської України - інтерв’ю з автором, Лондон, 14 травня 2008 року. Про інфільтрацію в ЗПУГВР див. “Anklageschrift gegen Bogdan Staschynskij,” 24 March 1962, ВАК, В 362/10137, 190b.
1650 Breitman, Hitlers Shadow, 82-83.
1651 “Стенограмма: Протокол допроса Матвиейко Мирона Васильевича,” 9 грудня 1952, ГДА СБУ ф. 6, спр. 56232, 173-79, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:339; “Протокол допроса Матвиейко Мирона Васильевича,” 10 грудня 1952, ГДА СБУ ф. 6, спр. 56232, 180-87, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:341; ASBML, 3094, 4-5.
1652 Шушко, Завдання виконав, 144, 146, 167.
1653 Breitman, Hitler’s Shadow, 83; Dorril, MI6, 247.
1654 Про 1955 рік див. E-36, Natalie C. Grant to Jacob D. Beam, 29 April 1956, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 1. Член ОУН(б) Зенон Матла встановив контакт із французькою розвідкою 1946 року. Див. “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 14-15 липня 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 42, 237- 249, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:126. Про Лебедя і французьку розвідку 1946 див. також Snyder, The Red Prince, 233-34.
1655 “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 14-15 липня 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 42, 237-49, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:127-28.
1656 Breitman, Hitler’s Shadow, 83.
1657 Ibid, 84.
1658 Ibid, 84.
1659 Шушко, Завдання виконав, 165.
1660 “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 14-15 липня 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 42, 237-49, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:128-29.
1661 Шушко, Завдання виконав, 165.
1662 Sprava Myroslava Styranky, 30.12.1955, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv. Про поїздку Стецька в Іспанію і на Тайвань див. Slava Stetzko, “A.B.N. Ideas assert themselves: The 20th Anniversary of the Anti-Bolshevik Bloc of Nations (A.B.N.), 1943- 1963,” Ukrainian Review, 3 (1963): 9.
1663 Munich to Director, MUCO 033, 5 September 1956, NARA, RG 263, E ZZ-19, В 11, Aerodynamic: Operations, 14, Iv; Breitman, Hitler’s Shadow, 83-84. Про зв’язок Бандери з фон Менде див. також “Vorfuhrungsnote Stefan Popel,” 20 January 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 47. Про зв’язок фон Менде з американською розвідкою див. Ian Johnson, A Mosque in Munich: Nazis, the CIA, and the Muslim Brotherhood in the West (Boston: Houghton Mifflin Harcourt, 2010), 53-57. Про справу мюнхенської поліції проти Бандери див. “Vorführungsnote Stefan Popel,” 20 January 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 45-48; “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 81- 90. Про фон Менде та українських націоналістів під час Другої світової війни див. John- Paul Himka, “Introduction,” Engels and the Nonhistoric ’ Peoples: The National Question in the Revolution of 1848, Roman Rosdolsky, ed. John-Paul Himka (Glasgow: Critique Books, 1986), 2-3.
1664 EGMA-18250, Chief of Base Munich to Chief, SR, 15.01.1956, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv. Дорріл стверджує, що 1950 року Бандера таємно відвідав Вашингтон, щоб зав’язати тісні стосунки з американською розвідкою. Див. Dorril, МІ6, 596


244. Фотографію Бандери в Канаді див. Мудрик-Мечник, Спогад про Степана Бандеру, 18.
1665 “Отношение провода ОУН,” 6 лютого 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 41, 179-84, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:418-19.
1666 Сосновський, Дмитро Донцов, 198-99, 379-80.
1667 “Subject: Stefan Bandera,” 19.01.1956, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1668 EGMA-18250, Chief of Base Munich to Chief, SR, 15.01.1956 and Action SR6, from Munich to Director, 30.12.1955, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1669 Степан Бандера, “Промова на п’яту зустріч українців ЗСА та Канади 1954 року,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 617-22.
1670 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:85-86.
1671 Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:83-84, 86, 87. За словами Матвієйка, попередник Га- рабача, Микола Климишин, також був причетний до шахрайства, і через це він й поїхав у США.
1672 Attachment D to Egma 48874, 7.01.1960, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, 2v.; Справа: Іван Кашуба про останні моменти в життю Бандера, 04.01.1960; NARA, RG 263, Е ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv. Цей роман був помилково пов’язаний з причинами загибелі Бандери.
1673 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM, Pol. Dir. München 9281, 90.
1674 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:71-72.
1675 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:72, 86.
1676 Там само, 87; Мудрик-Мечник, Спогад про Степана Бандеру, 14; Ірена Козак, інтерв’ю з автором, Мюнхен, 16 лютого 2008.
1677 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон,’” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:81-82.
1678 Стецько-Музика, 3 ідеями Степана Бандери, 179.
1679 “Протокол допроса парашютиста по кличке ‘Мирон’,” 16 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 27-72, в Сергійчук, Степан Бандера, 3: 85-86.
1680 Фотографії приватного життя Бандери після Другої світової війни див. Життя і діяльність, ред. Посівнич, 2008, 157, 181, 191; Шушко, Zavdannia vykonav, 1.
1681 Стецько-Музика, 3 ідеями Степана Бандери, 179-80, 185-86.
1682 Допит laroslava Bandera, 17 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 32-33.
1683 Допит Dmytro Myskiv, 19 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 36.
1684 Шушко, Zavdannia vykonav, 137-38, 169, 170-71.
1685 Андрій Куцан, інтерв’ю з автором, Мюнхен, 14 лютого 2008.
1686 Арсенич, Родина Бандерів, 65-68, 72. Про фінансову допомогу див. Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:101. Про Оксану Бандеру в Україні 1989 і далі див. стор.340.
1687 Статті Бандери з’являлися в різних українських націоналістичних газетах. їх зібрали й перевидали 1978 року в Степан Бандера, Перспективи української революції, ред. Степан Ленкавський (Мюнхен: Вид. Організації Українських націоналістів, 1978). Книгу перевидали 1993 року у видавництві «Відродження». Див. Степан Бандера, Перспективи української революції, ред. Іванишин.
1688 “Лист Степана Бандери,” 18 листопада 1945, ГДА СБУ спр. 10876, т. 1, 154-63, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:383.
1689 S. Siryi, “Значення широких мас та їх охоплення,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 15.
1690 Там само, 45.
1691 С. Сірий, “Пляновість революційної боротьби в краю,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 59.
1692 Степан Бандера, “Перспективи української національно-визвольної революції,” в Перспективи, ред. Іванишин, 509.
1693 С. Сірий, “До засад нашої визвольної політики,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 52.
1694 Там само, 53.
597


1695 Степан Бандера, “Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном”, в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 88. Оригінальне видання - брошура 1948 року, див. Степан Бандера, Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном (1948), 17.
1696 Бандера, Слово до Українських, 88.
1697 Там само, 94.
1698 Там само, 126.
1699 Степан Бандера, “Українська національна революція, не тільки протирежимний резистанс” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 151-52, 159-60. Стаття була вперше опублікована в Український самостійник, 1950, No. 4, 5, 7, 8, 10-13, and 15.
1700 Степан Бандера, “Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 244.
1701 Там само, 248-49.
1702 Бандера, Українська національна революція, 140.
1703 Там само, 130.
1704 Там само, 131.
1705 Там само, 143.
1706 Степан Бандера, “Незмінна стратегія Москви,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 393. Перша публікація Шлях перемоги, 18 листопада 1956.
1707 Степан Бандера, “3 невичерпного джерела,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 413. Перша публікація Шлях перемоги, 7 січня 1957.
1708 Степан Бандера, “Проти фальшування,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 323-24.
1709 Степан Бандера, “Хоч які великі жертви - боротьба конечна,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 357. Перша публікація Шлях перемоги, № 2-3, 1956; Бандера, З невичерпного джерела, 410.
1710 Степан Бандера, “Перше інтерв’ю провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 637. 1951 року Сталін справді злякався війни із Західною Європою і наказав східноєвропейським сателітам нарощувати свої збройні сили. Див. Snyder, Bloodlands, 362.
1711 “Лист Степана Бандери,” весна 1951, ГДА СБУ ф. 13, спр. 372, т. 41, 389-423, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 2:568.
1712 “Протокол допроса захваченного парашютиста Матвиейко Мирона Васильевича,” 12 липня 1951, ГДА СБУ ф. 6, оп. 37, спр. 56232, 16-26, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 3:42.
1713 Бандера, Перспективи української революції, 512.
1714 Там само, 515.
1715 Див. Степан Бандера, “На півметі,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 604-9. Перша публікація Шлях перемоги, 3 травня 1959. Про українських націоналістів і про роль ядерної зброї в боротьбі з Радянським Союзом див. Rossoliński-Liebe, Erinnerungslücke Holocaust, 409, 415-16.
1716 Степан Бандера, “Третя світова війна і визвольна боротьба,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 226-27. Перша публікація Сурма, № 22-24, 1950.
1717 Степан Бандера, “Інтерв’ю німецькій радіостанції в Кельні зі Степаном Бандерою,” в Перспективи української революції, ред. Іванишин, 616. Перша публікація Шлях перемоги, №43-44, 1954.
1718 Бандера, Інтерв’ю німецькій радіостанції, 612.
1719 Там само, 612.
1720 Документи НКВС-КДБ, які стосувалися вбивства Бандери і замаху на нього, досі засекречені. У відповідь на мій запит, надісланий до архіву ФСБ у Москві електронним листом (від 18 липня 2006 року) мене сповістили, що в архіві немає ніяких документів, які пов’язані з убивством Бандери.
1721 Стахів, Крізь тюрми, 217-18; Шумук, За східним обрієм, 429-33; Допит Гербового в Польщі 9 серпня 1947 року див. ГДА СБУ ф. 6, спр. 70138, т. 1, 179-184, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:596-601.
1722 Snyder, The Red Prince, 242-45.
1723 Чайковський, Московські вбивці, 8.
1724 “Handbuch der Emigration. Teil IV: Ukrainer,” 1 July 1953, ВАК, В 206/1080, 46. Записи слідства КДБ у справі Мороза див. “Протокол допроса задержанного Мороз Т.Т.,” 7 липня 1946, ГДА СБУ ф. 9, спр. 106, т. 3, 5-7, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:495-515.
598


1725 Чайковський, Московські вбивці, 8. АК так само, як і ОУН, зазнала переслідувань від МДБ. Тому Стельмащук напевно не був членом АК, коли працював у МДБ. Див. “Handbuch der Emigration. Teil: Ukrainer,” 1 July 1953, ВАК, В 206/1080, 47.
1726 “Handbuch der Emigration. Teil: Ukrainer,” 1 July 1953, ВАК, В 206/1080, 47. У документі немає інформації, хто саме вбив Стельмащука, але історики ОУН(б) стверджували, що “Стельмащук пропав безвісти із Західної Німеччини.” Див. Чайковський, Московські вбивці, 9.
1727 Чайковський, Московські вбивці, 9; “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM. Pol. Dir. München 9281, 86-87.
1728 Чайковський, Московські вбивці, 8-9; KGB ’s Operation “Karmen” Against Ukrainian Groups, 5-6, 07.06.1955, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1729 “Vemehmungsniederschrift Stefan Popel,” 7 February 1956, StM. Pol. Dir. München 9281; KGB ’s Operation “Karmen” Against Ukrainian Groups: 3-4, 7 June 1955, NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv. Українська комісія, створена 34ОУН для розслідування смерті Бандери, також вказувала на кілька спроб убивства Бандери: одна була організована Морозом 1946 року, інші - Забським (у 1948 р.), Легудою та Леманом (1951- 1952 рр.). Див. Report of the investigating commission, ASBML, 3113, 2.
1730 Investigation of laroslava Bandera, Melach and Chaja Gamse, Magdalena Winkelmann, 16 October 1959 BayHStA, Landeskriminalamt 272, 2, 4, 8, 9.
1731 “Sicherstellung einer Schußwaffe,” BayHStA, Landeskriminalamt 272, 1,42.
1732 Допит laroslav Bentsal’, 16 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 13.
1733 Справа: Іван Кашуба про останні моменти в життю Бандера, 4 січня 1960; NARA, RG 263, E ZZ-18, Stepan Bandera Name File, Iv.
1734 “Інформації Пані Слави,” 5 November 1959, ASBML, 3100, 3.
1735 “Зізнання пластуна. До справи Людмили Стапенко,” ASBML, 3120, 4; “Зізнання пластуна. Члени проводу 34 ОУН рівнож реагували на це,” ASBML, 3120, 5; “Зізнання друга Шума,” ASBML, 3142, 1.
1736 Record of Bandera’s dissection, 16 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272; Чайковський, Московські вбивці, 26.
1737 Про п’ять членів слідчої комісії 34 ОУН і про приватних детективів з Бредфорда див. Чайковський, Московські вбивці, 37, 40; Investigation into the Death of Stepan Bandera, 24 June 1960, ASBML, 3158, 1.
1738 Допит Євгенії Мак, 17 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 23.
1739 Допит Roman Debryckyj and Osyp Ferelycz, 17 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 19, 22.
1740 Document signed by Dr. Berg and Dr. Thoma, 2 December 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272.
1741 Attachment A to Egma 48874, 14.07.1960, NARA, RG 263, E ZZ-18, 4, Stepan Bandera Name File, 2v; Допит laroslav Bentsal’, 16 October 1959, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 13.
1742 Attachment C to Egma 48874, 4 January 1960, NARA, RG 263, E ZZ-18, 2-3, Stepan Bandera Name File, 2v; From Chief of Base Munich to Chief SR, 2 May 1960, NARA, RG 263, E ZZ- 18, Stepan Bandera Name File, Iv; Attachment A to Egma 48874, 14 July 1960, NARA, RG 263, E ZZ-18, 15-16, Stepan Bandera Name File, 2v.
1743 І. Бречак, “Смерть на боннській псарні, "Радянська Україна, 21 жовтня 1959, 4; Б. Александров, “Несчастный случай или убийство?” Комсомольская правда, 22 октября 1959, 3.
1744 Stephan Liebholz to Gösta von Uexküll, 12 May 1960, BayHStA, Landeskriminalamt 272, 4; Допит Gösta von Uexküll, 9 November 1961, ВАК, В 362/10142, 349; “Ermittlungsbericht,” 19 October 1961, ВАК, В 362/10142, 253-56.
1745 1 2 жовтня 1959 року Миськів виїхав до Риму і повернувся до Мюнхена 16 жовтня. Див. “Anklageschrift gegen Bogdan Staschynskij,” 24 March 1962, ВАК, В 362/10137, 198b-199; Чайковський, Московські вбивці, 53; “Strafsache gegen Bogdan Staschynskij, 9 StE 4/62,” 19 October 1062, ВАК, В 362/10139, 562b.
1746 Чайковський, Московські вбивці, 45-46, 594-95.
1747 Чайковський, Московські вбивці, 37.
1748 ВАК, В 362/10551, 107.
1749 Допит Bohdan Stashyns’kyi, 6 September 1961, ВАК, В 362/10141, 34-37.
1750 Interrogations of Bohdan Stashyns’kyi, 6 September 1961, 7 September 1961, ВАК, В 362/10141, 38-39, 41-43. Про Михайла Стахура і вбивство Галана див. частину 8, параграф “Галан - радянський мученик і доблесний інтелектуал.”
599


1751 Допит Bohdan Stashyns’kyi, 7 August 1961, BA Koblenz , В 362/10141, 43; Допит Bohdan Stashyns’kyi, 1 September 1961, ВАК, В 362/10136, 4; Karl Anders, Mord auf Befehl: Der Fall Stachynskij (Tübingen: Fritz Schlichtenmayer, 1963), 17-19.
1752 Допит Bohdan Stashyns’kyi, 7 September 1961, ВАК, В 362/10141, 55-56; “Voruntersuchung gegen Bogdan Staschynskij,” 22 May 1962, ВАК, В 362/10137, 274.
1753 Допит Bohdan Stashyns’kyi, 7 September 1961, ВАК, В 362/10141, 59. Пізніше склад пігулки проаналізували західнонімецькі спеціалісти та встановили, що це була не протиотрута, як запевняли Сташинського в КДБ, а, швидше, транквілізатор. Див. “Свідчення професора доктора Мюллера,” в Чайковський, Московські вбивці, 247-48.
1754 “Anklageschrift gegen Bogdan Staschynskij,” 24 March 1962, ВАК, В 362/10137, 194v-5.
1755 Допит Bohdan Stashyns’kyi, 6 December 1961, ВАК, В 362/10143, 408-12; Документа від 4 та 6 грудня 1961 року про підготовку вибуху біля могили Коновальця, ВАК, В 362/10136, 116-17. Коновалець був убитий 23, а не 25 травня 1938 року.
1756 “Anklageschrift gegen Bogdan Staschynskij,” 24 March 1962, ВАК, В 362/10137, 195v-7v.
1757 Ibid, 198-8v.
1758 Psychiatrie opinion, Aktenzeichen BVU 7/61, 9 BJs 561/61, 5 March 1962, ВАК, В 362/10137, 209, 214; Допит Inge Pohl, 11 September 1961, ВАК, В 362/10141, 64.
1759 Допит Inge Pohl, 11 September 1961, ВАК, В 362/10141, 64.
1760 Ibid, 68-70; Psychiatric opinion, Aktenzeichen BVU 7/61, 9 BJs 561/61, 05.03.1962, ВАК, В 362/10137, 220.
1761 Допит Inge Pohl, 11 September 1961, ВАК, В 362/10141, 68-76.
1762 У берлінській лікарні Богдан дізнався, що дитана померла не від пневмонії, а захлинулася їжею, яку зригнула. Причиною стала неуважність няні. Див. “Voruntersuchung gegen Bogdan Staschinskij,” 24 January 1962, ВАК, В 362/10143, 558; Допит Inge Pohl, 11 September 1961, ВАК, В 362/10141, 76-78.
1763 Допит Inge Pohl, 11 September 1961, ВАК, В 362/10141, 78-80. Під час судового розгляду Інге описувала свою втечу дещо інакше. Див. Чайковський, Московські вбивці, 238-39.
1764 “Bericht, GVS 160-7/71,” BStU, AK 2832/76, vol. 11, 122-24.
1765 “Stenografische Niederschrift,” 2, BStU, MfS ZAIG 10591, vol. 1.
1766 “Stenografische Niederschrift,” 3-4, BStU, MfS ZAIG 10591.
1767 BStU, AK 13460/86, vol. 3, 238-52.
1768 “Anklageschrift gegen Bogdan Staschynskij,” 24 March 1962, ВАК, В 362/10137, 198v-9; Чайковський, Московські вбивці, 53; “Strafsache gegen Bogdan Staschynskij, 9 StE 4/62,” 19 October 1962, ВАК, В 362/10139, 562v; Document of the Munich Police considering Lippolz’s letters to Gösta von Uexküll, 14 June 1960, Munich, BayHStA, Landeskriminalamt 272. Про Мисківа див. Opinion of Kriminal Oberamtmann Schmitt, 14 June 1960 Munich, BayHStA, Landeskriminalamt 272.
1769 Чайковський, Московські вбивці, 55-56; “Bart ab,” Der Spiegel, 29 November 1961, 32-34.
1770 BStU, MfS ZAIG 9677, vol. 1; BStU, MfS НА IX/11, AK 2832/76, vol. 1.
1771 Про батальйон Нахтігаль див. стор. 190 і далі.
1772 Wachs, Der Fall, 206.
1773 Про розстріл польських професорів див. частину 4.
1774 Про пропаганду див. Wachs, Der Fall, 207-8. Про те, що службовці Нахтігаль знищували євреїв, див. ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 57, 17; Bruder, Den Ukrainischen Staat, 150.
1775 LN-W: Gerichte Rep. 350, vol. 1, 6-8.
1776 LN-W: Gerichte Rep. 350, vol. 5, 42; LN-W: Gerichte Rep. 350, vol. 14, 181-82. Див. також частину 4. Про ВНН див. Wachs, Der Fall, 212-13.
1777 Wachs, Der Fall, 219.
1778 Ibid, 226.
1779 Ibid, 267, 276.
1780 Радянська Україна 21 жовтня 1959, 4; Комсомольская правда, 22 жовтня 1959, 3. Таку саму карикатуру надрукували і кілька інших газет, наприклад, Neues Deutschland on 19 October 1959. Див. Wachs, Der Fall, 223.
1781 Протокол судового засідання див. Чайковський, Московські вбивці, 120-271.
1782 “Промова д-ра Міра,” в Чайковський, Московські вбивці, 297-303.
1783 “Слово Пані Дарії Ребет,” в Чайковський, Московські вбивці, 303-4.
1784 “Слово Наталки Бандери,” в Чайковський, Московські вбивці, 305-7.
1785 “Промова Чарльза Дж. Керстена,” в Чайковський, Московські вбивці, 311.
600


1786 “Промова д-ра Ярослава Падоха,” в Чайковський, Московські вбивці, 316.
1787 “Промова оборонця Сташинського адвоката д-ра Зайделя,” в Чайковський, Московські вбивці, 323.
1788 “Усне обґрунтування вироку,” Чайковський, Московські вбивці, 338, 340.
1789 Там само, 329, 334, 339.
1790 Letter from Dr. Helmuth Seydel to Generalbundesanwalt, 14 October 1964, ВАК, В 362/10557, 5; Letter from Inge Pohl, 29 November 1964, ВАК, В 362/10557, 65-66.
1791 Letter from Dr. Recken to Peter Stähle, 6 February 1969, ВАК, В 362/10140, 979.
1792 ВАК, В 362/10557, 5; ВАК, В 362/10557, 65-66.
1793 Цит. за William Taubman, Khrushchev: The Man and His Era (London: Free Press, 2005), 598. Див. також Aleksandr Fursenko and Timothy Naftali, ‘One Hell of a Gamble ’: Khrushchev, Castro, Kennedy and the Cuban Missile Crisis 1958-1964 (London: John Murray, 1998), 334, 401. (Цит. у пер. H. Холмогорової за виданням У. Таубман, «Хрущев», М.: Молодая гвардия, 2008. - прим.видавця).
1794 Про ідеологічний аспект убивства Бандери див. частину 9.
1795 Чайковський, Московські вбивці, 341.
1796 “Специальное сообщение,” ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 36, 14-33, в Степан Бандера, ред. Сергійчук, 1:58-75.
1797 Олександр Корнійчук, “Смерть зрадникам України!” За радянську Україну, 31 липня 1941. На цю статтю оунівці звернули увагу в серпні 1941 року. Див. ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 42, 19.
1798 Див., наприклад, “Звернення до населення окупованих районів України,” Радянська Україна, 5 червня 1943, 1-2.
1799 Про листівку див. РГАСПИ ф. 17, оп. 125, д. 145, 13. Листівка про Хрущова на стор. 14.
1800 Никита Хрущев, Освобождение украинских земель от немецких захватчиков и очередные задачи восстановления народного хозяйства Советской Украины (Москва: Правда, 1944).
1801 Хрущев, Освобождение украинских земель, 6.
1802 Там само, 20-21.
1803 Про проблему ставлення до Голокосту в Радянському Союзі див. Weiner, Making Sense of War, 209-16, Johan Dietsch, Making Sense of Suffering: Holocaust and Holodomor in Ukrainian Historical Culture (Lund: Lund University, 2006), 101.
1804 Хрущев, Освобождение украинских земель, 6.
1805 Там само, 10.
1806 Це також назва другої частини виступу. Див. Хрущев, Освобождение украинских земель, 15.
1807 Там само, 15.
1808 Там само, 16. У записі, в основу якого покладено промову Хрущова чи навіть, можливо, він є стенограмою цієї промови, ім’я «Бандера» і назва «бандерівці» трапляються частіше, ніж в опублікованій версії промови. Див. РГАСПИ ф. 17, оп. 125, del. 336, 2-31.
1809 Хрущев, Освобождение украинских земель, 16.
1810 Там само, 16. Хрущов інформував Сталіна про “українсько-німецких націоналістів” у листі від 15 листопада 1944 року. Див. “Товарищу Сталину, I. V.,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 1060, 1-5.
1811 3 цього питання див. також параграф “Конфлікт між ОУН-УПА і радянською владою” в частині 6.
1812 Motyka, Ukraińska partyzantka, 481.
1813 Statiev, Soviet Counterinsurgency, 250.
18,4 Ibid, 480.
1815 Про публічні страти у селах через повішання див. Weiner, Making Sense of War, 177. Про страти через повішання у містах та інших населених пунктах див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 480-81; Redlich, Together and Apart, 142; “Testimony of Janina Kwiatkowska,” KAW, 11/1352, 7.
1816 “До учасників так званих ‘УПА’ та ‘УНР’, 12 лютого 1944, Kiev,” (листівка підписана від імені Хрущов), ЦДАГО ф. 57, оп. 4, спр. 37, 267.
1817 Там само, 267. До 1950 року було оголошено принаймні ще шість амністій для партизанів УПА. Див. Bruder, Den Ukrainischen Staat, 232; Motyka, Ukraińska partyzantka, 435, 475.
601


1818 “Сорокамільйонний український вільний народ не дозволить, щоб якась мізерна купка бандитів перешкоджала йому мирно працювати,” Радянська Україна, 20 липня 1944, 3.
1819 “Остаточно добити рештки українсько-німецьких націоналістів,” Вільна Україна, 24 липня 1945, 1.
1820 Остап Вишня, “Наша земля! Радянська земля!” Вільна Україна, 6 лютого 1945, 5. Подібний випадок див. Михайло Ганькович, “Чому я порвав з бандерівцями,” Вільна Україна, 15 травня 1945, 7.
1821 “До всіх обдурених, що перебували у лісах і схронах - наш заклик,” Вільна Україна, 18 лютого 1945, 4.
1822 Є.Ч. Грушко, “їх жде розплата,” Радянська Україна, 20 липня 1944, 3.
1823 Цит. за Anatol Goldberg, Ilya Ehrenburg: Writing, Politics and the Art of Survival (London: Weidenfeld and Nicolson, 1984), 197.
1824 Статтю про радянський патріотизм в Україні див. Микола Тихонов, “Патріотизм українського народу,” Радянська Україна, 12 грудня 1944, 2, або С. Колеснікова, “Ленін і Сталін про радянський патріотизм,” Радянська Україна, 18 лютого 1945.
1825 Див., наприклад, “Повідомлення надзвичайної Державної Комісії про руйнування, грабежі та злочинства німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників у місті Рівне та Рівненській області,” Радянська Україна, 9 травня 1944, 3; “Повідомлення надзвичайної Державної Комісії про злодіяння німців на території Львівської області,” Вільна Україна, 29 грудня 1944, 2-4; “Помста і смерть фашистським загарбникам! Повідомлення надзвичайної Державної Комісії про злодіяння німців на території Львівської області - грізний обвинувальний акт фашистським злочинцям,” Вільна Україна, 5 січня 1945, 3. Про Надзвичайну державну Комісію див. Sorokina, People and Proceedures.
1826 “Посилити ідейно-політичну роботу в західних областях,” Радянська Україна, 29 жовтня
1944, 1.
1827 Там само, 1. Цю статтю передруковували інші газети. Див., наприклад, Вільна Україна, З листопада 1944, 2.
1828 Ярослав Галан, “В чорній ямі зради і злочинів,” Радянська Україна, 17 листопада 1944, 2.
1829 Володимир Беляев, “Багаття фашистської інквізиції,” Радянська Україна, 8 грудня 1944, 3.
1830 О. Касименко, “Українсько-німецькі націоналісти - найлютіші вороги українського народу,” Радянська Україна, 10 грудня 1944. Цю статтю передруковували інші газети, як-от, Вільна Україна, 13 грудня 1944, 2-3. Ще один автор, який пов’язував ОУН-УПА з українськими націоналістами часів Першої світової війни, - це П. Лісовий, “Німецькі фашисти - хазяї українських націоналістичних запроданців,” Вільна Україна, 20 лютого 1945, 4.
1831 Василь Осічинський, “Підлі з підлих,” Радянська Україна, 6 лютого 1945, 3.
1832 Ярослав Галан, Люди без батьківщини (Київ: Дніпро, 1967), 94.
1833 “Покінчимо з ворогами польського народу,” Радянська Україна, 7 лютого 1945, 4.
1834 “Польсько-фашистські бандити під маскою демократів,” Радянська Україна, 21 червня
1945. Про співпрацю АК з німцями див. Tadeusz Piotrowski, Polands Holocaust: Ethnic Strife, Collaboration with Occupying Forces and Genocide in the Second Republic, 1918-1947 (Jefferson, NC: McFarland, 1998), 88-89. Про націоналізм і антисемітизм в АК див. Frank Golczewski, “Die Heimatarmee und die Juden,” in Die polnische Heimatarmee: Geschichte und Mythos der Armia Krajowa seit dem Zweiten Weltkrieg, ed. Bernhard Chiari (Munich: Oldenbourg Wissenschaftsverlag, 2003), 635-76, especially 664.
1835 Wippermann, Faschismus: Eine Weltgeschichte, 9.
1836 Див. Amar, A Disturbed Silence, 158-84.
1837 Радянська Україна, 16 березня 1945; Вільна Україна, 20 березня 1945.
1838 Іван Мех, “Хлібом та коштами ми б’єм ворога,” Вільна Україна, 12 листопада 1944, 3.
1839 Іван Турок, “Знищимо бандитів бандерівців,” Вільна Україна, 12 листопада 1944, 3.
1840 М.Г Трегуба, “Повністю знищити фашистських блюдолизів - українсько-німецьких націоналістів,” Вільна Україна, 2 грудня 1944, 3.
1841 Ольга Соболь, “Вирвати з корінням бандерівську нечисть!” Вільна Україна, 3 грудня 1944, 3.
1842 Ярослав Галан, “Чому немає імення,” Вільна Україна, 19 листопада 1944.
1843 Д.З. Мануїльський, “Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини,” Вільна Україна, 13 січня 1945, 4.
1844 Snyder, Bloodlands, 115.
1845 Payne, A History of Fascism 1914-1915, 124.
602


1846 Мануїльський, “Українсько-німецькі націоналісти,” 5. Про куркулів як головну опору “німецько-українських націоналістів” у радянській ідеології див. також Павло Животенко, “Каїнове плем’я,” Вільна Україна, 14 вересня 1946, 3.
1847 “Повертайтеся до мирної праці, знищуйте продажних агентів Гітлера - бандерівців!” Вільна Україна, 2 лютого 1945, 4.
1848 В. Колісник, “‘Під чужими прапорами,” Вільна Україна, ЗО серпня 1947, 6.
1849 Павло Животенко, “Куркулі - люті вороги трудового селянства,” Вільна Україна, 19 жовтня 1947, 3.
1850 Мануїльський, “Українсько-німецькі націоналісти,” Вільна Україна, 13 січня 1945, 5.
1851 Там само, 5. Слова Мануїльського про святий меч згодом процитували (схоже до того, як цитують слова поета) іншим учасникам антиоунівського дискурсу. Див., наприклад, Володимир Конвісар, “Слово про тих, що підняли меч священний,” Вільна Україна, 24 березня 1945, 6.
1852 Там само, 5-6.
1853 Іван Грушецький, “До кінця знищимо наймитів Гітлера - банду українсько-німецьких націоналістів,” Вільна Україна, 16 січня 1945, 3.
1854 “Лист до задуреного,” Вільна Україна, 10 лютого 1945, 5.
1855 Там само, 5.
1856 Володимир Расович, “3 хрестом чи з ножем?”, Вільна Україна, 8 квітня 1945, 5-6. Про псевдонім Галана див. Motyka, Ukraińska partyzantka, 420.
1857 Див. Кость Гуслистий, “3 історії боротьби українського народу проти церковної унії,” Вільна Україна, 7 липня 1945, 4-5.
1858 Володимир Конвісар, “Провідники до прірви,” Вільна Україна, 13 квітня 1945, 6.
1859 Осип Мстиславець, “Людоїд Донцов та інші...” Вільна Україна, 19 червня 1946, 5.
1860 Андрій Мельник, “Нехай схаменуться, поки не пізно,” Вільна Україна, 23 травня 1945, 5.
1861 Марія Пончин, “Допоможемо викрити ворогів,” Вільна Україна, 23 травня 1945, 5.
1862 Михайло Гірчук, “Бандерівці в усьому допомагали німцям,” Вільна Україна, 23 травня
1945,5.
1863 Мар’ян Хмарний, “Вітаємо звернення Радянського уряду,” Вільна Україна, 23 травня
1945,5.
1864 Грицько Коваль, “Допоможемо викривати бандитів,” Вільна Україна, 25 травня 1945, 3.
1865 Дмитро Станько, “Виходьте з лісів!,” Вільна Україна, 25 травня 1945, 3.
1866 Олександра Пастушна, “Ми, жінки - велика сила!” Вільна Україна, 1 червня 1945, 3.
1867 А.М. Агалакова, “Я стала трактористкою,” Вільна Україна, 1 червня 1945, 3.
1868 1.П. Сента, “За розквіт нашого радянського життя,” Вільна Україна, 1 червня 1945, 4.
1869 Олена Микитенко, “Старанно підготуватися і провести жнива,” Вільна Україна, 2 червня 1945,4.
1870 Див., наприклад, “В день всенародного торжества - Свята Перемоги наше спасибі рідному Сталіну!” Вільна Україна, 9 травня 1945, 3; “Narod slavyt’ vozhdia,” Вільна Україна, 28 липня 1945, 1; Ф. Полкунов, “Товариш Сталін - великий вождь радянського народу,” Вільна Україна, 12 жовтня 1947, 2.
1871 Див., наприклад, “100-тисячний мітинг у Львові,” Вільна Україна, 4 травня 1945, 6.
1872 Вільна Україна, 24 липня 1945, 5.
1873 Вільна Україна, 31 липня 1945, 1.
1874 Вільна Україна, 27 липня 1945, 1.
1875 Статті про Нюрнберзький процес і Бандеру див. “До суворої і справедливої кари кличе невинна кров,” Вільна Україна, 22 лютого 1946, 4; Петро Карманський, “Покладемо кінець!” Вільна Україна, 22 лютого 1946, 4; В.М. Паньків, “Зрадників на суд народу!” Вільна Україна, 6 березня 1946, 5.
1876 Див. частину 6, параграф “Операція Rollback.”
1877 Snyder, Bloodlands, 115.
1878 Радянська Україна, 24 січня 1948, 4.
1879 Про антисемітизм у Радянському Союзі див. Snyder, Bloodlands, 339-77.
1880 Кто такие бандеровцы и за что они борются (ОУН под руководством Степана Бандеры, 1948); Хто такі бандерівці і за що вони борються (Київ, Львів: ОУН, 1950).
1881 Хто такі бандерівці, 5-6.
1882 Там само, 27.
603


1883 Там само, 4.
1884 Там само, 5.
1885 Там само, 9.
1886 Там само, 11.
1887 Там само, 11.
1888 Там само, 16.
1889 Там само, 18, 21.
1890 Там само, 22, 23.
1891 Там само, 25.
1892 Маша Міщенко, “Суперечливий герой Бандера: писав зухвалі листи Гітлеру і збиткувався з Ганді,” unian.ua, 2 січня 2013, цит. за URL: http://maxpark.com/community/ukraine/ content/1742683.
1893 П.С. Гончарук, 3 історії колективізації сільського господарства західних областей Українська РСР (Київ: Наукова думка, 1976). Видання можна знайти в кількох бібліотеках України та інших країн. Інші книги 34 ОУН, які опублікували під радянськими обкладинками: постанови 77 ’ятого Великого Збору ОУН у книзі Матеріали XXV з ’їзду Комуністичної партії України (Київ: Політвидав України, 1976), а також збірку статей Ярослави Стецько, Євгена Орловського, Олега Дніпровського та інших - у книзі Переяслав-Хмель- ницький і його історичні пам’ятки (Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1972).
1894 Motyka, Ukraińska partyzantka, 560; Юрій Мельничук, Ярослав Галан\ Літературно-критичний нарис (Київ: Радянський письменник, 1951), 14-15; Віталій Масловський, Зброя Ярослава Галана (Львів: Каменяр, 1982), 8-15.
1895 Найважливіші публікації Галана: “3 хрестом чи з ножем?”, (під псевдонімом Володимир Расович), Вільна Україна, 8 квітня 1945, 5; Люди без батьківщини (Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1952); На службі у Сатани (Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1952); Лицарі насильства і зради (Київ: Радянський письменник, 1973).
1896 Motyka, Ukraińska partyzantka, 562.
1897 Ibid, 562.
1898 “Допит Богдана Сташинського,” 6 and 7 September 1961, BA Koblenz В 362/10141, 38-39, 41-43; Motyka, Ukraińska partyzantka, 564-66. Про ім’я Лукашевича див. “Судовий процес у справі учасника оунівської банди Стахура - вбивці письменника Ярослава Галана,” Ленінська молодь, 18 жовтня 1951, 1.
1899 Ленінська молодь, 18 жовтня 1951, 1-2; Львовская правда, 16 жовтня 1951, 3-4; Вільна Україна, 16 жовтня 1959, 3; Вільна Україна, 17 жовтня 1959, 3.
1900 “Судовий процес у справі учасника оунівської банди Стахура - вбивці письменника Ярослава Галана,” Ленінська молодь, 18 жовтня 1951, 1-2; “Судебный процесе по делу участника оуновской банды Стахура - убийцы писателя Ярослава Галана,” Львовская правда, 16 жовтня 1951, 3.
1901 Біографії Галана і присвячені йому історико-літературні публікації: Юрій Мельничук, Ярослав Галан: Літературно-критичний нарис (Київ: Радянський письменник, 1951); Анатолий Елкин, Ярослав Галан (Москва: Советский писатель, 1955); Григорій Кулінчук, Ярослав Галан (Київ: Дніпро, 1965); Владимир Беляев, Анатолий Елкин, Ярослав Галан (Москва: Молодая гвардия, 1971); Ярослав Галан у фотографіях (Lviv: Kameniar, 1977); Л.А. Дашківська, Ярослав Галан і театр (Київ: Наукова думка, 1978); Віталій Масловський, Зброя Ярослава Галана (Львів: Каменяр, 1982).
1902 Б. Василевич, Пост Ярослава Галана (Львів: Каменяр, 1967).
1903 Леонид Луков (режисер), Об этом забыть нельзя, Киностудия им. Горького, 1954.
1904 Валерий Исаков (режисер), До последней минуты, Одеська кіностудія, 1973.
1905 Grzegorz Rossoliński-Liebe, “Der Raum der Stadt Lemberg in den Schichten seiner politischen Denkmäler” Kakanien Revisited, 20 December 2009: 7.
1906 Яків Чегельник, Юрій Скрипченко, Літературно-меморіальний музей Ярослава Галана (Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1996), 3-36. Див. також Д. Сапіга, Літературно-меморіальний музей Ярослава Галана (Львів: Каменяр, 1975), 5-15.
1907 Чегельник, Літературно-меморіальний музей, 36. 1975 року в путівнику музею йшлося, що праці Галана перевидавалися сімдесят разів тиражем у два з половиною мільйона екземплярів. Див. Сапіга, Літературно-меморіальний музей, 15.
1908 Павло Житенко, “Смерть і вічне прокляття бандитам!” Вільна Україна, 16 червня 1946, 6.
604


1909 David Marples, Heroes and Villains. Creating National History in Contemporary Ukraine (Budapest: Central European University Press, 2007), 155, 158; Rossoliński-Liebe, Der Raum der Stadt, 7.
1910 ЗО грудня 1952 року Міністерство культури Української РСР заборонило спорудження пам’ятників без узгодження з владою. Див. К. Крепкій, заввідділу пропаганди в обкомі КПУ - М.К. Лазуренко, секретарю обкому КПУ, березень 1957, ДАЛО, ф. З, оп. 6. спр. 97, 40.
19.1 ДАЛО, ф. З, оп. 6, спр. 97, 39-40.
19.2 ДАЛО, ф. З, оп. 10, спр. 111,22.
1913 Я розглядав тільки райони Львівської області. Пам’ятники в честь Червоної армії, не занесено до цього переліку, cf. ДАЛО, ф. З, оп. 10. спр. 111, 7-82. Статистичні дані, які стосуються відповідних пам’ятників в інших областях Західної України, можуть відрізнятися від цих.
19,4 ДАЛО, ф. З, оп. 10, спр. 111, 7, 8, 9, 24, 25, 45.
1915 Там само, 9, 13-14, 16-17, 18, 20, 36, 46, 49, 52, 56, 57. На меморіальній дошці пам’ятника в Пустомитах “українські націоналісти” не згадуються, але секретар КПУ в Пустомитів- ському районі заявив, що пам’ятник - присвячений жертвам “німецьких фашистів і українських націоналістів.
1916 Там само, 57-59, 63, 65, 66, 69, 82.
1917 Повний список пам’ятників у Львівській області див. ДАЛО, ф. З, оп. 10, спр. 111, 7-82.
1918 Книгу у співавторстві див. Владимир Беляев, Михаил Рудницкий, Под чужими знамёнами (Москва: Красное знамя, 1954).
1919 Див., наприклад: Євген Шеремет, Українці за фахом (Київ: Товариство “Україна,” 1980), 4; Клим Дмитрук, Без Батьківщини (Kiev: Київ: Дніпро, 1984), 101.
1920 Дмитрук, Без Батьківщини, 126.
1921 Владимир Беляев, Формула яда (Москва: Советский писатель, 1972), 42. Сам документ див. стор.181 і вище ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 15-89. Чорні списки див. ЦДАВО ф. 3833, оп. 2, спр. 1, 58.
1922 Дмитрук, Без Батьківщини, 48; Беляев, Под чужими знамёнами, 39-40; Владимир Беляев, Я обвиняю! (Москва: Издательство политической литературы, 1978), 57; Dieter Schenk, Der Lemberger Professorenmord und der Holocaust in Ostgalizien (Bonn: Dietz, 2007), 255; Wachs, Der Fall, 2Ó7-8.
1923 Про Трощинського див., наприклад, В.П. Трощинський, Найманці фашизму: (Українські буржуазні націоналісти на службі гітлерівців у міжвоєнний період 1921-1939 рр.) (Київ: Наукова думка, 1981). Про Чередниченко див., наприклад, Віталій Чередниченко, Націоналізм проти нації (Київ: Політвидав України, 1970), і Анатомія зради. Український буржуазний націоналізм - знаряддя антирадянської політики імперіалізму (Київ: Політвидав України, 1978). Слова Нордена цитуються як джерела див. Чередниченко, Націоналізм проти нації, 94.
1924 Дмитрук, Без Батьківщини, 52, 83, 99, 104; Беляев, Под чужими знамёнами, 41.
1925 Р. Shafeta, People and Cains: Essays, Articles, Pamphlets (Kiev: Politvidav Ukraini Publishers, 1982), 79-80.
1926 Дмитрук, Без Батьківщини, 63-65. Про ототожнення нацизму та сіонізму в радянському дискурсі див. Dietsch, Making sense, 109.
1927 Per Anders Rudling, “Anti-Semitism and the Extreme Right in Contemporary Ukraine,” Mapping the Extreme Right in Contemporary Europe. From Local to Transnational, ed. Andrea Mammone, Emmanuel Godin, and Brian Jenkins (London: Routledge, 2012), 191-92; Snyder, Bloodlands, 348-49.
1928 В. Сичевський (режисер), Народ звинувачує, Укркінохроніка,1959.
1929 А. Федорів (режисер), Відколи пом 'ятає історія, Укркінохроніка, 1969.
1930 Л. Удовенко (режисер), Вбивця відомий, Київнаукфільм, 1972.
1931 Ф. Карпинский (режисер), С маршрута не вернулись, Укркінохроніка 1975.
1932 Є. Татарець (режисер), Войовничі атеїсти, Укркінохроніка 1985.
1933 Про публікації ОУН-УПА в Чехословаччині див. Michal Śmigel’, Banderovci па Slovensku 1945-1947. Niektóre aspekty pósobenia jednotiek Ukrajinskej povstaleckej armady na uzemi krajiny (Banska Bystrica: Katedra historie Fakulty humanitnych vied Univerzity Mateja Bela, 2008), 9-43.
605


1934 Grzegorz Motyka, “Obraz Ukraińca w literaturze Polski Ludowej,” in Problemy Ukraińców w Polsce po wysiedleńczej akcji “Wisla” 1947 roku, ed. Włodzimierz Mokry (Cracow: Szwajpolt Fioł, 1997), 216.
1935 Jan Gerhard, Łuny w Bieszczadach (Warsaw: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1959). Справжнє ім’я див. Grzegorz Motyka, ‘“Łuny w Bieszczadach’ Jana Gerharda a prawda historyczna,” Problemy Ukraińców, ed. Mokry, 161.
1936 Ewa Patelska and Czesław Patelski, Ogniomistrz Kaleń, Zespół Filmowy Studio, 1961.
1937 Ogniomistrz Kaleń. Інші популярні романи - Henryk Cybulski, Czerwone noce (Warsaw: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1969), i Tadeusz Kruk, Karabin i menażka (Warsaw: Czytelnik, 1964).
1938 Шумук, За східним обрієм, 441.
1939 Юрій Мельничук, “Бандерівських головорізів покарано,” в Слуги жовтого диявола, ред. Юрій Мельничук (Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1957), 36-37.
1940 Юрій Мельничук, “Під чужим порогом,” в Продай-душі, ред. Юрій Мельничук (Львів: Каменяр, 1967), 164-71. Про звинувачення див. LN-W: Gerichte Rep. 350, vol. 1, 6-9, і частину 7.
1941 Шлях перемоги, 18 жовтня 1959, 1.
1942 “Борець, Провідник і Символ,” “У глибокому смутку...,” Гомін України, 24 жовтня 1959, 1,6.
1943 Дмитро Степовик, Скульптор Михайло Черешньовський: Життя і творчість (Київ: Видавництво імені Олеги Теліги, 2000), 89.
1944 “Степан Бандера, ” Українська думка, 22 жовтня 1959, 1-2.
1945 Про гордість бути бандерівцями див. “Перед маєстатом смерті св. п. Степана Бандери,” Українська думка, 19 жовтня 1959, 3. Про невдоволення, яке виникає з приводу згадки Бандери та ОУН-УПА у контексті військових злочинів, зокрема, про наголошення на радянських, польських та німецьких злодіяннях проти українців, див. “Ганебний вчинок поляка,” Українська думка, 5 листопада 1959, 1.
1946 “Степан Бандера і його очорнювачі,” Українська думка, 12 листопада 1959, 1; “Ганебний вчинок поляка,” Українська думка, 5 листопада 1959, 1.
1947 Список населених пунктів, у яких 1959 року відбулися комеморації Бандери: Амберг, Амстердам, Бостон, Брентфорд, Буенос-Айрес, Буффало, Калгарі, Чатем, Чикаго, Клівленд, Куритиба, Денвер, Детройт, Дюссельдорф, Едінбург, Едмонтон, Флін-Флон, Франкфурт, Гамільтон, Інсбрук, Джерсі-Сіті, Клагенфурт, Ландсгут, Лайтбридж, Льєж, Лондон, Манчестер, Монс, Монреаль, Мюнхен, Нью-Йорк, Ноттінгем, Оснабрюк, Оттава, Париж, Філадельфія, Піттсбург, Порт-Артур, Порт-Вільям, Регенсбург, Регіна, Сан-Паулу, Саскатун, Садбері, Торонто, Ванкувер, Відень, Веллінгтон, Вінніпег.
1948 “Поминальні Богослужіння в церквах Торонто,” Гомін України, 24 жовтня 1959, 6; “У пошану провідникові,” Гомін України, Торонто, 31 жовтня 1959, 7; Гомін України, 7 листопада 1959, 3; Гомін України, 14 листопада 1959, 5-6; Чайковський, Московські вбивці, 512-30.
1949 Чайковський, Московські вбивці, 504-12.
1950 “Свято УПА під знаком смерті сл. п. С. Бандери;” Гомін України, 24 жовтня 1959, 7.
1951 “Жалобна академія в пам’ять Степана Бандери, 13.12.1959,” ASBML, 1638.
1952 “Остання дорога Провідника Бандери,” Гомін України, 31 жовтня 1959, 1. Див. також фотографії в Гомін України, 31 жовтня 1959, 1; Свобода, 31 жовтня 1959, 1; Українська думка, 29 жовтня 1959, 1.
1953 “Слово Ярослава Стецька над відкритою могилою сл. п. Степана Бандери,” Українська думка, 22 жовтня 1959, 1-2; “Слово Ярослава Стецька над могилою С. Бандери,” Шлях перемоги, 25 жовтня 1959, 1.
1954 “У поклоні Провідникові,” Гомін України, 7 листопада 1959, 3.
1955 Там само, 3.
1956 “У поклоні Провідникові,” Гомін України, 14 листопада 1959, 5.
1957 Там само, 6.
1958 Ольга Лубська, “Степанові Бандери,” Шлях перемоги, 1 листопада 1959, 1.
1959 Леонід Полтава, “На смерть Степана Бандери,” Гомін України. Література і мистецтво, 7 листопада 1959, 2.
1960 Чайковський, Московські вбивці, 570-81.
1961 “Прага зрадила убивців,” Гомін України. Література і мистецтво, 7 листопада 1959, 2.
606


1962 Див., наприклад, Гомін України, 14 листопада 1959, 1. Газети, які контролювали 34 ОУН, також публікували фотографії інших лідерів ОУН-УПА. Фотографію погруддя Романа Шухевича див., наприклад, Гомін України, 5 березня 1960, 1.
1963 Дмитро Донцов, “Ім’я-символ,” Гомін України, 14 листопада 1959, 2.
1964 “Помер Анте Павелич,” Гомін України, 23 січня 1960, 7.
1965 Там само, 7.
1966 Stanislava Kolkovä, “Das Bild von Jozef Tiso als ‘Führer mit christlichem Antlitz’ und ‘Symbol der slowakischen Unabhängigkeit in Vergangenheit und Gegenwart - Versuch einer Annährung,” in Der Führer im Europa, ed. Ennker, 271.
1967 “Вечір споминів про Степана Бандеру в Калгарах,” Гомін України, 5 березня 1960, 2.
1968 “ Див., наприклад, “Розмова з гістьми з-за океану,” Гомін України, 2 грудня 1963, 3.
1969 “В Зелені Свята на могилах Героїв,” Шлях перемоги, 11 травня 1960, 1.
1970 “Звернення Проводу Закордонних Частин ОУН,” Гомін України, 15 жовтня 1960, 1.
1971 “Єдина реальна визвольна концепція,” “Його діло не вмерло ніколи,” “Невгнутому борцеві,” Гомін України, 15 жовтня 1960, 2.
1972 “Свято УПА і річниця смерті сл. п. С. Бандери,” Гомін України, 22 жовтня 1960, 1, 5.
1973 “Монтреаль в поклоні сл. п. С. провідникові Ст. Бандері,” Гомін України, 22 жовтня 1960, 5; “У першу річницю смерті сл. п. провідника С. Бандери,” Гомін України, 29 жовтня 1960, 2; “У річницю смерті сл. п. С. Бандери,” Гомін України, 5 листопада 1960, 7; “У річницю смерті сл. п. С. Бандери,” Гомін України, 5 листопада 1960, 7; “У поклоні Провідникові,” Гомін України, 16 січня 1961, 6; “У першу річницю смерті С. Бандери,” Гомін України, 28 жовтня 1960, 7; “Десятиріччя сумівської діяльності в Клівленді,” Шлях перемоги, 22 січня 1960, 3.
1974 “Нове видання марок Підпільної Пошти України,” Шлях перемоги, 15 жовтня 1961, 2.
1975 “У другі роковини смерті Провідника,” Шлях перемоги, 5 листопада 1961, 5; Шлях перемоги, 12 листопада 1961, 5; Шлях перемоги, 19 листопада 1961, 5; “День УПА і роковини смерті Ст. Бандери,” Гомін України, 28 жовтня 1961, 6; “В поклоні сл. пам. Степанові Бандері,” Шлях перемоги, 10 грудня 1961, 5.
1976 “У другі роковини смерті Провідника,” Шлях перемоги, 12 листопада 1961, 5.
1977 “Bart ab,” Der Spiegel, 29 November 1961, No. 49, 32-34; “Заява проводу 34 ОУН перед представниками чужинецької преси,” Шлях перемоги, 26 листопада 1961, 1.
1978 “Вбивник Бандери викритий!” Шлях перемоги, 26 листопада 1961, 1,4; “Вбивники в уряді СРСР,” Шлях перемоги, 3 грудня 1961, 1.
1979 “На суд московських злочинців!” Шлях перемоги, 3 грудня 1961, 1.
1980 Шлях перемоги, 26 листопада 1961, 1.
1981 “Черговою жертвою московського терору мав бути Ярослав Стецько,” Шлях перемоги, З грудня 1961, 1; Петро Кізко, “Замало помсти,” Шлях перемоги, 3 грудня 1961,3.
1982 Сімдесят шість демонстрацій відбулися в Європі, п’ятдесят - у Канаді і США, три - в Аргентині і Бразилії, три - в Австралії. Див. Чайковський, Московські вбивці, 1\-Т1, 596-98. Див. також “Натавровуємо московських злочинців!” Шлях перемоги, 17 грудня 1961, 3-4; Шлях перемоги, 24 грудня 1961, 3; Шлях перемоги, 7 січня 1962; Шлях перемоги, 21 січня 1962, 3; ASBML, 1636.
1983 Чайковський, Московські вбивці, 596.
1984 Там само, 70-71; “Спалили більшовицький прапор,” Шлях перемоги, 17 грудня 1961, 1.
1985 “На Фонд визвольної боротьби ім. Степана Бандери,” Гомін України, 7 листопада 1959, 5; Гомін України, 5 березня 1960, 5; Гомін України, 2 квітня 1960, 6.
1986 Чайковський, Московські вбивці, 76-77, 601-3.
1987 Stepan Lenkavs’kyi, Murdered by Moscow: Petlura, Konovalets, Bandera, three leaders of the Ukrainian National Liberation Movement, Assassinated at the Orders of Stalin and Khrushchov (London: Ukrainian Publishers, 1962); Petlura, Konowalez, Bandera: Von Moskau ermordet (Munich: Ukrainischer Verlag, 1962); Russischer Kolonialismus in der Ukraine: Berichte und Dokumente (Munich: Ukrainischer Verlag, 1962).
1988 Про Ленкавського див. частини 1 і 4.
1989 “Український Народний Дім ім. Степана Бандери у Вілья-Аделіна,” Шлях перемоги, 22 липня 1962, 5.
1990 Rossoliński-Liebe, Celebrating Fascism, 12. Про табір «Веселка» див. “Табір Веселка,” Гомін України, 17 вересня 1980, 11.
1991 “Дещо про М. Черешньовського,” Шлях перемоги, 2 вересня 1962, 3; Степовик, Скульптор Михайло Черешньовський, 147-48; “Національна маніфестація в Елленвіллі,” Шлях 607


перемоги, 5 серпня 1962, 1. Tania Sawa-Priatka: A Short History of the Ukrainian American Youth Association s “Oselia ” on the Occasion of Its 50th Anniversary, URL: http://www.cym. org/us/ellenville/Oselia50_UWarticle.asp (дата звернення 30.05.2011), вперше опубліковано в America, 21 May 2005.
1992 “Національна маніфестація в Елленвіллі,” 1.
1993 “Вшанували пам’ять Провідника,” Шлях перемоги, 4 листопада 1962, 5; “В третю річницю смерті сл. п. Ст. Бандери,” Шлях перемоги, 11 листопада 1962, 3; Шлях перемоги, 18 листопада 1962, 3; “Ні на крок не відступимо,” Шлях перемоги, 18 листопада 1962, 5; “У поклоні лицарям,” Шлях перемоги, 2 грудня 1962, 5; ASBML, 1629.
1994 Див., наприклад, “Так вбила Москва полк. Коновальця,” Шлях перемоги, 12 жовтня 1962, 3; “3 наказу ЦК партії та уряду в Москві Сташинський замордував Провідника ОУН, сл. п. Степана Бандера,” Шлях перемоги, 14 жовтня 1962, 1, 4; “Великі люди велика стратегія,” Шлях перемоги, 14 жовтня 1962, 2.
1995 “Хрущова на міжнародний суд!” Шлях перемоги, 28 жовтня 1962, 4.
1996 Т. Зарицький, “На початку була зрада,” Шлях перемоги, 4 листопада 1962, 4. Таку саму характеристику див. Ст. Шумський, “Новітній московський яничар,” Шлях перемоги, 18 листопада 1962, 2; Petro Kizko, “Чи тільки помічник,” Шлях перемоги, 25 листопада 1962, 2.
1997 “Die Sache Banderas wird siegen,” ASBML, 2106, 2; “Bandera ist die Ukraine,” ASBML, 2113, 1. Артур Фурман, Кров і вугілля (Мюнхен: Українське видавництво, 1961); Артур Фурман, Під прапором Бандери (Лондон: Українське видавництво, 1964).
1998 А. Фурман “Протест в Карлсруе - це зброя,” Шлях перемоги, 4 листопада 1962, 4.
1999 “Протимосковські демонстрації,” Гомін України, 31 жовтня 1964, 2; “Вашінгтон під знаком Бандери,” Гомін України, 7 листопада 1964, 4, 8. Про траурні зібрання див. “У 5-річ- чя смерті Степана Бандери,” Гомін України, 31 жовтня 1964, 3, 5; “3 українського життя в світі,” Гомін України, 31 жовтня 1964, 6; “У 5-річчя смерті Степана Бандери,” Гомін України, 7 листопада 1964, 3, 7.
2000 “у 5_річчя смерті Степана Бандери,” Гомін України, 7 листопада 1964, 3.
2001 “Memorial Service in Honour of Corneliu Codreanu,” ABN Correspondence Vol. XVIII, No. 1 (1967): 37.
2002 Стецько, ЗО червня 1941, 9-11, 182, 246.
2003 “На пошану провідника ОУН Ст. Бандери,” Гомін України, 25 жовтня 1969, 1.
2004 Там само, 1, 4.
2005 “Вшанування пам’яті Ст. Бандери,” Гомін України, 11 жовтня 1969, 1, 4; “У десяту річницю смерті сл. п. Ст. Бандери,” Гомін України, 11 жовтня 1969, 2, 7; “Святкування в Монреалі,” “Панахида в Торонто,” Гомін України, 25 жовтня 1969, 1; “У десяту річницю смерті С. Бандери,” Гомін України, 15 листопада 1969, 3, 7, 13; “У десяту річницю смерті С. Бандери,” Гомін України, 22 листопада 1969, 9.
2006 “Десяті роковини смерті Бандери,” Ukrainian News, 23 October 1969, 5. Про надання Стецькові звання почесного громадянина Вінніпега див. “Former Prime Minister of Ukraine - Honorary Citizen of Ukraine,” A BN Correspondence, Vol. VXIII, No. 3 (1967): 31.
2007 Див. іл. № 251, фотографія із зібрання в TShLA.
2008 “у Вашингтоні відзначили маніфестацією 10-ліття вбивства Степана Бандери,” Гомін України, 25 жовтня 1969, 1.
2009 “Протибільшовицька демонстрація у Нью-Йорку,” Гомін України, 22 листопада 1969, 1,4. Гомін України, 12 жовтня 1974, 1.
2011 “Вістки з Аргентини,” Гомін України, 16 листопада 1974, 7.
2012 ABN Correspondance Vol. XXIV, No. З (1973).
2013 “Великий мислитель націоналізму,” Гомін України, 29 березня 1974, 3.
2014 “Шляхом великого мислителя - революціонера,” Гомін України, 30 березня 1983, 1; “Dmytro Dontsov - philosopher, ideologist, political thinker,” Гомін України, 30 березня 1983, 2; “В 10-ту річницу смерті Д. Донцова,” Гомін України, 6 квітня 1983, 11; “Дмитро Донцов - ідеолог визвольної боротьби,” Література і мистецтво. Місячний додаток Гомону України, жовтень 1983, 1-2.
2015 “Святкове відзначення ОУН,” Гомін України, 3 жовтня 1979, 1.
2016 “Степан Бандера - прапор української революції,” Гомін України, 10 жовтня 1979, 1.
2017 Любомир Рихтицький, “Убити символ неможливо,” Гомін України, 10 жовтня 1979, 2.
2018 “Дух Бандери кличе всіх нас,” Гомін України, 10 жовтня 1979, 3.
2019 Див. оголошення в Гомін України, 19 вересня 1979, 1.
2020 “Мюнхен у 20-ліття скритовбивства Степана Бандери,” Гомін України, 31 жовтня 1979, 1,
608


2021 Там само, 1, 4.
2022 Там само, 4. Про оригінальну версію фашистского салюта див. “Постанови ІІ-го Великого Збору ...,” ЦДАГО ф. 1, оп. 23, спр. 926, 199.
2023 “Мюнхен у 20-ліття скритовбивства Степана Бандери,” 4.
2024 ABN Correspondence, No. 2 (1980): 19.
2025 Ibid, 7.
2026 Авангард. Журнал української молоді, Вип. 149, № 6 (1979), 335.
2027 Гомін України, 23 липня 1980, 5.
2028 “Комітет українсько-єврейської співпраці в Єрусалимі висловлює співчуття з приводу 20-річчя смерті С. Бандери,” Гомін України, 14 листопада 1979, 1. Про комітет див. Volodymyr Kubiiovych and V. Markus, “Jews,” Encyclopedia of Ukraine, ed. Volodymyr Kubiiovych (Toronto: University of Toronto Press, 1988), 2:390. Про Голокост та єврейсько-українські відносини в часи «холодної війни» див. Rossoliński-Liebe, Erinnerungslücke Holocaust, 415-18.
2029 “Прапор УПА на Капітолі,” Шлях перемоги, 22 серпня 1982, 1. Про прапор і II Великий Збір українських націоналістів див. розділ 4 цієї книги.
2030 Йосип Сліпий, “Послання у 40-річчя народження УПА,” Шлях перемоги, 10 жовтня 1982, 1.
2031 Про Стецька, який називав себе “колишнім прем’єром України,” див. “Captive Nations Week Observed,” Ukrainian Echo, 31 August 1983, 1; “Україна стає предметом світової політики: у 25-ліття тижня поневолених народів і 40-річчя АБН,” Гомін України, 17 серпня 1983, 1. Про Стецька в Білому Домі див. Там само, 1, 3; “Політичний аспект визначення річних: ТПН і АБН,” Гомін України, 24 серпня 1983, 1,4.
2032 “Пам’ятник воїнам УПА в Клівленд/, ” Шлях перемоги, 22 серпня 1982, 1.
2033 Про канадський мультикультуралізм і український націоналізм у Канаді див. Rossoliński- Liebe, Celebrating Fascism, 12, 1415; Rudling, Multiculturalism, 743-45.
2034 “Хай слава про великого командира проходить у віки,” Гомін України, 2 липня 1980, 3.
2035 Альманах Гомону України 1991, 172.
2036 Оригінальний текст див. “Акт проголошення української держави, 30.06.1941,” ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 5, 3. Сфальсифікований передрук тексту див. ’’Text of sovereignty proclamation,” Ukrainian Echo, 25 June 1980, 3.
2037 Про інструменталізацію Голодомору і телесеріал під назвою “Голокост” див. Dietsch, Making Sense, 124-25. Статтю, в якій Голодомор називається “жахливим українським Голокостом” і в якій стверджується, що його жертвами стали сім мільйонів українців, див. “Жахливий український Голокост,” Гомін України, 1 вересня 1982, 9. Термін уперше виник 1988 року. Див. John-Paul Himka: “Review of Johan Dietsch, ‘Making Sense of Suffering’ and Stanyslav Vladyslavovych ‘Kul’chyts’kyi, Holod 1932-1933 rr. v Ukraini iak henotsyd/Golod 1932-1933 gg. v Ukraine kak genotsid’” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History Vol. 8, No. 3 (Summer 2007): 684.
2038 23 жовтня 1983 року в Едмонтоні відкрили монумент пам’яті жертв Голодомору. На церемонії відкриття Петро Саварин заявив про сім мільйонів жертв. Див. Tom Barrett, “Agony of Ukraine recalled,” Edmonton Journal, 24 October 1983, 1; Rudling, Multiculturalism, 751-52.
2039 “Ukraine since the ‘New Order’,” “Major instance of Genocide in the 20th century,” Ukrainian Echo, 1 June 1983, 1,2.
2040 Roman Serbyn, “The First Man-Made Famine in Soviet Ukraine 1921-1923,” Ukrainian Weekly, 6 November 1988, 5.
2041 Marco Carynnyk, “Blind Eye to Murder: Britain, the United States and the Ukrainian Famine of 1933,” in Famine in Ukraine 1932-1933, eds. Roman Serbyn and Bohdan Krawchenko (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1986), 135-36. У дев’яності роки Царинник став одним із гідних довіри дослідників антисемітизму ОУН- УПА і критиком націоналістичного викривлення Голодомору. Див. частину 10 цієї книги.
2042 Про Голодомор загалом див. Dietsch, Making Sense; Himka, Review of Johan Dietsch, 683- 94.
2043 Про Андрія Бандеру див. “Похорон сл. пам. А. Бандери,” Шлях перемоги, 12 серпня 1984, 1,2; “Замість квітів на могилу другові,” Шлях перемоги, 19 серпня 1984, 2; “Святої пам’яті Андрія Бандери,” Шлях перемоги, 9 вересня 1984, 2; “Похорон сл. пам. Андрія Бандери,” Гомін України, 1 серпня 1984, 1; “Присвята сл. п. Андрієві Бандері,” Гомін України, 1 серпня 1984, 2; “In Memoriam of Andriy Bandera,” Ukrainian Echo, 29 August 1984, 3, 6. Про Сліпого див. “У поклоні святому,” Шлях перемоги, 23 вересня 1984, 1; “Завіщання блаженнійшого,” Шлях перемоги, 23 вересня 1984, 1; “Будемо вірні завіщанню Патріар- 609


ха!” Шлях перемоги, 7 жовтня 1984, 1; “Святіший Отець Іван-Павло II до українського народу в Канаді,” Шлях перемоги, 14 жовтня 1984, 2; “Св. п. Патріарх УКТС Иосиф І,” Гомін України, 19 вересня 1984, 1-2.
2044 «у 25-річчя з дня смерті Степана Бандери,” Шлях перемоги, 1984.
2045 Ярослав Соколик, “Герої травня,” Гомін України, 13 червня 1984, 2.
2046 “Степан Бандера - символ української нації,” Гомін України, 17 жовтня 1984, 1-2. Див. також “Stepan Bandera: the man, the symbol” Ukrainian Echo, 17 October 1984, 4; “25 years later ...,” Ukrainian Echo, 17 October 1984, 5.
2047 “Звернення КУК,” Гомін України, 24 жовтня 1984, 2.
2048 “Звернення проводу ОУН у 25-річчя геройської смерті Степана Бандери,” Шлях перемоги,
14 жовтня 1984, 1.
2049 На цій сторінці діячі ОУН зображені разом із членами Європейської Ради Свободи “Конференція Європейської Ради Свободи,” Шлях перемоги, 14 жовтня 1984, 5.
2050 “Степан Бандера - революційний провідник,” Шлях перемоги, 21 жовтня 1984, 1, 6.
2051 “У поклоні Степанові Бандері,” Шлях перемоги, 28 жовтня 1984, 1, 6; “Степан Бандера на тлі епохи,” Шлях перемоги, 4 листопада 1984, 1, 2; Володимир Леник, “У поклоні Степанові Бандері,” Українська думка, 8 листопада 1984, 2.
2052 “У пам’ять і про славу,” Українська думка, 15 листопада 1984, 5.
2053 “У поклоні Степанові Бандері,” Гомін України, 5 грудня 1984, 10.
2054 Липовецький, Організація Українських Націоналістів, обкладинка.
2055 “Провідникові,” Шлях перемоги, 24 серпня 1986, 1; “Поклін великому синові України,” Ідея і чин. Орган Крайової Управи Спілки Української молоді в Німеччині, серпень 1984, 1.
2056 “у тайпе1- вшанували сл. пам. Ярослава Стецька,” Шлях перемоги, 24 серпня 1986, 1.
2057 “Степан Бандера - творець нової епохи,” Шлях перемоги, 15 жовтня 1989, 1. Степан Ленкавський, “Політична оцінка процесу проти вбивців сл. пам. Степана Бандера,” Шлях перемоги, 15 жовтня 1989, 1, 6; Ольга Лубська, “Степанові Бандері,” Шлях перемоги, 15 жовтня 1989, 1.
2058 “В поклоні провідникові Степанові Бандері,” Шлях перемоги, 29 жовтня 1989, 1, 2; “Сло- во-відкриття жалобної Академії Голови Міжкрайового Святкового Комітету Івана Кашу- би,” Шлях перемоги, 29 жовтня 1989, 1; “Жалобні урочистості в Мюнхені,” Шлях перемоги, 29 жовтня 1989, 1, 2; “Степан Бандера на тлі сучасної доби,” Шлях перемоги, 29 жовтня 1989, 1, 2.
2059 “Музей,” Шлях перемоги, 12 жовтня 1962, 3.
2060 OLTN member Mykhailo Bilan, інтерв’ю з автором, London, 10 July 2008.
2061 Музей Української Визвольної боротьби ім. Степана Бандери, 1979, анонімне видання.
2062 Член ОУН Василь Олеськів, телефонне інтерв’ю з автором, Берлін/Лондон, 27 листопада 2008.
2063 Коли я 2008 року відвідав музей, виявити ззовні хоч якісь його ознаки ніяк не вдавалося. Працівник маленької крамнички неподалік сказав, що за тридцять років, які він пропрацював у цьому місці, він ніколи не чув про те, що у цьому районі є музей.
2064 Член ОУН Василь Олеськів, інтерв’ю по телефону.
2065 1982 року випущено бофон Бандери з підписом Ярослава Стецько. Інші випускки припадають на 1964 і 1994 роки. див. Сергій Богунов, ред., Бофони. Грошові документи ОУН та УПА (Київ: Служба Безпеки України, 2008), 164, 166, 171.
2066 Члени ОУН перебували в концтаборі Аушвіц як політичні в’язні. Більшість євреїв, доставлених в Аушвіц, було знищено в концтаборі Аушвіц II Біркенау. Із числа в’язнів Аушвіцу інших національностей знищенню підлягали переважно хворі та непрацездатні. Див. Михайло Марунчак, Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах (Вінніпег: Світова ліга українських політичних в’язнів, 1986), 121-24.
2067 V-K., А.-Т., Чому світ мовчить (Київ, 1946), 4, 27, 35, 36, 39, 41, 46, 48, 51. Про членів ОУН в Аушвіці див. стор. 251 і далі.
2068 “Звернення воюючої України. Українська молоде!”
2069 Там само.
2070 Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 942.
2071 Мірчук, Степан Бандера, 6-7.
2072 Там само, 26-30.
2073 Там само, 37-38.
2074 Там само, 43. Про тортури, застосовані до українських полонених, див. частину 3.
610


2075 Там само, 45-47.
2076 Там само, 71.
2077 Там само, 75.
2078 Там само, 76-77.
2079 Там само, 89.
2080 Там само, 77-78. Повний текст прокламації див. “Акт проголошення української держави, 30.06.1941,” ЦДАВО, ф.3833, оп.1, спр. 5, 3. Також див. частину 4 цієї книги.
2081 Мірчук, Степан Бандера, 83.
2082 Там само, 81.
2083 Там само, 82.
2084 Там само, 93. Див. частину 7 цієї книги, параграф “Світогляд Бандери після Другої світової війни.”
2085 Там само, 93.
2086 Там само, 97-98.
2087 Там само, 95-96.
2088 Там само, 99.
2089 Там само, 101. Про те, як ОУН(б) убивала українців у повоєнний період, див. частину 6 цієї книги.
2090 Мірчук, Степан Бандера, 102.
2091 Там само, 103; Бандера, Слово до Українських, 78.
2092 Мірчук, Степан Бандера, 109.
2093 Там само, ПО.
2094 Petro Mirchuk, Му Meetings and Discussions in Israel. Are Ukrainians “Traditionally anti- Semites”? (New York: Ukrainian Survivors of the Holocaust, 1982).
2095 Mirchuk, My Meetings, 2-3. Однак Мірчук знав про те, як по-різному складалися у таборі долі євреїв та ув’язнених інших національностей. Він описав це в своїх мемуарах про Аушвіц. Див. Mirchuk, In the German Mills of Death, 60-61.
2096 Stanislaw Krajewski, “Auschwitz als Herausforderung,” Unbequeme Wahrheiten: Polen und sein Verhältnis zu den Juden, ed. Helga Hirsch (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2008), 120.
2097 Mirchuk, My Meetings, 25-26.
2098 Ibid, 29.
2099 Ibid, 61.
2100 Ibid, 14-15.
2,01 Ibid, 149-50.
2102 “Ukrainian students protest in Dachau,” Гомін України, 12 жовтень 1983, 2.
2103 Верига, Під крилами визвольних дум, 26-27. Див. також частину 5 цієї книги.
2104 Стелла Кренцбах, “Живу ще завдяки УПАС в В рядах УПА: Збірка споминів був. вояків
Української повстанської армії, ред. Петро Мірчук і В. Давиденко (Нью-Йорк: Накладом Т-ва в. Вояків УПА в ЗДА і Канаді, 1957), 342-49. 2009 року біографію Кренцбах переклали англійською мовою й опублікували у блозі Мойсея Фішбейна: URL: http:// mosesfishbein.blogspot.eom/2009/10/memoirs-of-stella-krenzbach-i-am-alive.html. Про
Фішбейна див. стор. 478 і далі.
2,05 Кренцбах, Живу ще завдяки УПА, 342, 343, 345-46, 349.
2106 Леонід Полтава, Образ Степана Бандери в літературі і мистецтві (Нью-Йорк: Америка,
1979), 7, 10 ff, 28 ff.
2107 Леонід Полтава, Життя Степана Бандери (Нью-Йорк: МЕТА, 1987).
2108 Крім вже згаданих, Петро Мірчук опублікував ще кілька історичних монографій і велику кількість статей. Найвідоміші: Коли горять ліси~ (Б.м: Заграва, 1947), Акт відновлення української державності ЗО червня 1941 року. Його генеза та політичне і історичне значення (Нью-Йорк: Видання Головної Управи Організації Оборони Чотирьох Свобід України, 1952), Українська Повстанська Армія 1942-1952 (Мюнхен: Цицерон, 1953), За чистоту позиції українського визвольного руху (Мюнхен: Р. Мірчук, 1955), Микола Міх- новський: апостол української державності (Філадельфія: Т-во української студіюючої молоді ім. М. Міхновського, 1960), Степан Бандера. Символ революційної безкомпромі- совості (Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобід України, 1961), In the German mills of death, 1941-1945 (New York: Vantage Press, 1976), Українська державність, 1917- 1920 (Філадельфія, 1967), Нарис історії ОУН (Мюнхен: Українське видавництво, 1968), 611


Революційний змаг за УССД: хто такі ‘бандерівці, ’ ‘мельниківці ’, ‘двійкарі' (Нью-Йорк: Союз українських політв’язнів, 1985).
2109 	Володимир Косик видав кілька монографій і велику кількість статей. Сформована з дуже вибірковим підходом збірка документів L’Allemagne national-socialiste et TUkraine (Paris: Publications de l’Est europeen, 1986) було видано німецькою, англійською й українською мовами.
2,10 Див. частини 1, 4, і 5 цієї книги.
2111 Микола Климишин видав два томи історичних мемуарів, див. В поході до волі, т. 1-2 (Детройт: Українська Книгарня, 1987).
2112 Stepan Lenkavs’kyi, Petlura, Konowalez, Bandera von Moskau ermordet (Munich, Ukrainischer Verlag, 1962).
2113 Про публікації й інтерв’ю Бандери див. в частині 7 цієї книги.
2114 Про праці та світосприйняття Яніва див. у цій частині.
2115 1946 року Лебедь опублікував монографію, в якій вибілював ОУН і УПА. Див. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу (Б.м.: Пресове бюро УГВР, 1946).
2116 Ільницький опублікував два томи про Німеччину й Україну у контексті подій Другої світової: Deutschland und die Ukraine 19341945. Tatsachen europäischer Politik. Vol. 1-2 (Munich: UNI, 1958).
2117 Про Тараса Гунчака, його брата, сестру й батька, зокрема, й про їхню участь в ОУН див.: Тарас Гунчак, Мої спогади - стежки життя (Київ: Дніпро, 2005), 16, 22, ЗО.
2118 Потічний був молодим солдатом в УПА. 1947 р. у складі загону УПА він перебрався з України до Мюнхена. Див. Peter J. Potichnyj, Му Journey (Toronto: Litopys UPA, 2008), 83- 93.
2119 Про Веригу, який був у складі дивізії СС “Галичина”, див. Василь Верига, Під крилами визвольних дум.
2120 Про службу Горбача в дивізії СС “Галичина” див. Melnyk, То Battle, 335-36.
2121 Про службу Дражньовського в дивізії СС “Галичина” див. Андрій Боляновський, Дивізія «Гачичина»: історія (Львів: А. Боляновський, 2000), 386.
2122 У своїх спогадах Петро Саварін пишається тим, що є ветераном дивізії СС “Галичина”. Див. Петро Саварін, 3 собою взяли Україну. Від Тернополя до Альберти (Київ: КВІЦ, 2007), 252-53, 275, 336.
2123 У Мюнхенському університеті: Гриньох (1909-1994) був доцентом (1974-1977), дійсним професором (1978-1990) і почесним професором (1991-1994), а Горбач (1915-1997) був доцентом (1965 -1967), дійсним професором (1971-1990) і почесним професором (1991- 1997). Див. Mykola Shafoval, ed., Universitas Libera Ucrainensis 1921-2006 (Munich: Verlag Steinmeier, 2006), 122.
2124 Shafoval, Universitas, 80-94, 101-3.
2125 Valerii Mokienko, “Das sprachwissenschaftliche Werk Oleksa Horbatschs,” Die Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Aufsätze zu Geschichte, Sprache und Literatur. Greifswalder Ukrainische Hefte, ed. Alexander Kratochvil, Vol. 1, No. 1 (Greifswald: Emst-Moritz-Amdt- Universitat Greifswald, Lehrstuhl für Ukrainistik, 2004), 12.
2126 Rossoliński-Liebe, Celebrating Fascism, 5-7.
2127 Див. частину 6, стор. 322.
2128 Про передрук див. Курило, Химка, Як ОУН ставилася до євреїв?, 260. Для розуміння того, які документи є оригінальними, див. Ksenya Kiebuzinski, “Institute Receives Lebed Papers,” January 2004, URL: http://www.huri.harvard.edu/na/lebedpapers.html (дата звернення 30.07.2011). Про В’ятровича див. Rossoliński-Liebe, Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust, 207-8, 213-14; Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust, 28-31.
2129 Климишин, В поході, 1:333.
2130 Стахів, Крізь тюрми, 100.
2131 Стахів, Крізь тюрми.
2132 Володимир Янів, Шухевич - Чупринка. Людина і символ. Доповідь на жалібній академії 19 листопада 1950р. у Мюнхені (Мюнхен: Молоде життя, 1950), 4, 8.
2133 Дмитро Штогрин, “Володимир Янів - поет,” в Володимир Янів, Поезія, ред. Дмитро Са- піга (Львів: Каменяр, 2009), 9, 78.
2134 Про Кубійовича див. частини 4 і 5.
2135 Див. вище частину 5.
612


2136 Иван Лысяк-Рудницкий, Между историей и политикой (Москва: Летний Сад, 2007), 530. Див. також лист Івана Лисяка-Рудницького Іванові Кедрін-Рудницькому, 26 квітня 1974, ASSS, Ivan Kedryn-Rudnyts’kyi Archives, 4, 23. Висловлюю подяку Маріюшу Радославу Саві за те, що він звернув мою увагу на цей документ.
2137 Лист Івана Лисяка-Рудницького Іванові Кедрін-Рудницькому, 26 квітня 1974, 23-24.
2138 Wolfgang Schlott, Piłsudski-Kult: Die Wiedergeburt einer charismatischen Persönlichkeit in der Solidarność-Ara (1980 bis 1989) (Bremen: Forschungsstelle Osteuropa, 2003), 17-30.
2139 David Marples, “Ukraine During World War II: Resistance Movements and Reannexation,” The Ukrainian Weekly, New Jersey, Vol. LIII, No. 41,13 October 1985, 7, 13. Девід Марплз у приватній розмові розказав мені, що так чи інакше, “не пам’ятає, що в той час у нього були сильні емоції стосовно УПА” і що він написав цю статтю для Радіо Свобода, де він працював аналітичним оглядачем з українських питань. Він порадив мені “зважити на те, що [в той час] практично жодних архівних матеріалів у відкритому доступі не було.”
2140 John-Paul Himka, “The Opposition in Ukraine,” Labour Focus on Eastern Europe Vol. 5, No. 3-4 (1982): 36-37. Висловлюю подяку Джону-Полу Химці за інформацію про цю статтю.
2141 John-Paul Himka, “World Wars,” Encyclopedia of Ukraine, ed. Volodymyr Kubiiovych (Toronto: University of Toronto Press, 1993), 5:724-28.
2142 Див. далі частину 10.
2143 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 329-33. Про Армстронга див. Rossoliński-Liebe, ‘Ukrainian National Revolution,’ 87.
2144 Меморіальний комітет факультету політології Університету Вісконсин-Медісон охарактеризував свого колегу Армстронга, який помер 23 лютого 2010 року, як “запеклого супротивника радянського режиму”. Армстронг “не підтримував ліберальних студентів і кампусні протести в 1960-1970-х рр.”, а також побудував “бомбосховище... в своєму будинку”, яке він “повністю укомплектував і з гордістю демонстрував своїм частим гостям за вечерею”, до того ж навчав своїх трьох дочок “стрільбі”. Див. John Witte, David Tarr, Crawford Young, Memorial resolution for Professor Emeritus John Armstrong - 1/18/2011, URL: http://www.polisci.wisc.edu/news/default.aspx?id=71 (дата звернення 13.04.2013).
2,45 Armstrong, Ukrainian Nationalism, 19-23; Armstrong, Collaborationist! in World War II, 400. Про використання терміну “фашизм” під час «холодної війни» див. Griffin, Nature of Fascism, 3-4; Wippermann, Faschismus, 9.
2146 Мірчук, Нарис історії ОУН, 93-94.
2147 Motyl, Turn to the Right, 163-69.
2148 Про фашистські рухи в у умовах відсутності держави див. Ursprung, Faschismus in Ostmittel- und Südosteuropa, 22. Важливим винятком серед українських істориків був Іван Лисяк-Рудницький.
2149 Николай Романченко, “Пламя,” Львовская правда, 16 лютого 1988, 3. Див. також Marples, Heroes and Villains, 81. Судячи зі статті, райрада Турківського району ще 1966 року назвала одну вулицю на честь Ульянова.
2150 Marples, Heroes and Villains, 81-82.
2151 В. Заречный, О. Ластовец, “Бандеровщина,” Правда України, 9 серпня 1989, 3; 10 серпня 1989, 4; 11 серпня 1989, 3; 12 серпня 1989, 3; 13 серпня 1989, 3; 15 серпня 1989, 3; 17 серпня 1989, 3; 18 серпня 1989, 3; 19 серпня 1989, 3.
2152 А. Горбань, “Кровавые следы бандеровцев,” Правда України, 11 жовтня 1989, 4.
2153 Віталій Масловський, “Бандера: Прапор чи банда,” Радянська Україна, 14 жовтня 1990, 3; 16 жовтня 1990, 3; 18 жовтня 1990, 3.(Пор. з висловом О.Мандельштама: «...в победе в 17 году сыграло роль удачное имя - большевики- талантливо найденное слово. .. В этом слове для народного слуха - положительный звук: сам-большой, большой человек, большак, то есть столбовая дорога», Мандельштам Н.Я., «Книга третья», Paris: YM- CA-Press, 1987.- прим.видавця).
2154 Віталій Масловський, “Бандера: Прапор чи банда,” Радянська Україна, 14 жовтня 1990, 3.
2155 Там само, 3.
2156 Там само, 3.
2157 В. Довгань, “Кем был Бандера,” Правда України, 13 грудня 1990, 4.
2158 В. Довгань, “Кем был Бандера,” Правда України, 13 грудня 1990, 4; 14 грудня 1990, 4; 16 грудня 1990, 4; 19 грудня 1990, 4; 21 грудня 1990, 4; 23 грудня 1990, 4; 25 грудня 1990.
2159 “Мы обвиняем национализм!” Правда України, 11 квітня 1990, 1.
2160 Віталій Масловський, “Бандера: Прапор чи банда,” Радянська Україна, 14 жовтня 1990, 3.
2161 “О попытках политической реабилитации ОУН-УПА,” Правда України, 19 грудня 1990, 1, 3.
613


2162 Степан Лесів, Історико-меморіальний музей Степана Бандери в Старому Угринові, інтерв’ю з автором, Старий Угринів, 18 травня 2008; “Нищення пам’ятників започаткували за СРСР,” BBC News: Україна, 12 січня 2011, URL: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ ukraine/2011/01/110112_stepan_lesiv_bandera_ek.shtml.
2163 Степан Лесів, інтерв’ю з автором, 18 травня 2008; “Відкриття першого в Україні пам’ятника сл. пам. Провідникові Степанові Бандері,” Шлях перемоги, 25 листопада 1990, 1; “Врочисте вшанування Степана Бандери в Україні: Відкриття музею і пам’ятника,” Шлях перемоги, 28 жовтня 1990, 1.
2164 “Врочисте вшанування Степана Бандери в Україні: Відкриття музею і пам’ятника,” Шлях перемоги, 28 жовтня 1990, 1; “Vrochyste vshanuvannia Stepana Bandery v Ukra’ini,” Визвольний шляхУоі. 514, № 1, (січня 1991): 11617.
2165 Rossoliński-Liebe, Der Raum der Stadt, 13; Walter Moßmann, Didi Danquart (film directors), Menschen und Strassen. Lemberg - geöffnete Stadt (1993, film company SWF and arte); “Прощай, ‘вождь’”, За вільну Україну, 15 жовтня 1990, 3; “Здемонтували Леніна у Львові,” Визвольний шлях Vol. 514, № 1 (січня 1991): 83-84.
2166 “Виступ І. Кандиби на мітингу в честь С. Бандери,” Визвольний шлях 514, № 1, (січня 1991): 117.
2167 Степан Лесів, інтерв’ю з автором, 18 травня 2008; “Акти вандалізму у Старому Угринові та в Харкові,” Шлях перемоги, 28 липня 1991, 2; “Нищення пам’ятників започаткували за СРСР,” 12 січня 2011; Іван Крайній, “Пам’ятник Бандері підривало головне розвідувальне управління,” Визвольний шлях Vol. 567, № 6, (червня 1995): 664-65.
2168 Статуя Шевченка була перероблена зі статуї Леніна; Степан Лесів, інтерв’ю з автором, 18 травня 2008.
2169 Визвольний шлях, Т. 534, № 10 (жовтня 1992): 1154; “Крупинки вцілілої історії, "Вісник історико-меморіального музею Степана Бандери І (2006): 22.
2170 Максим Скорик, “‘Караюсь, мучусь, але не каюсь...” Високий замок, 2 квітня 1992, 2.
2171 Wilson, The Ukrainians, 180-81; Myron Jarosewich, “Slava Stetsko Visits Washington,” Ukrainian Weekly, 17 August 1997, 2; Шеховцов, Праворадикальная партийная политика, 11-12.
2172 Липовецький, Організація Українських Націоналістів, 75, 84.
2173 Про Романова - голову Multicultural Arts Victoria Inc., див. URL: http://www. multiculturalarts.com.au/events2011/givingvoice.shtml (дата звернення 26.09.2011). Про мультикультуралізм і радикальний націоналізм української діаспори див. Rossoliński- Liebe, Celebrating Fascism, 1-16; Rudling, Multiculturalism, 733-68.
2174 Липовецький, Організація Українських Націоналістів, 87.
2175 Rudling, “Anti-Semitism and the Extreme Right,” 194. Див. також Shekhovtsov, The Creeping Resurgence, 209, 212-13; Paul Kubicek, “What Happened to the Nationalists in Ukraine?” Nationalism & Ethnic Politics, 5, 1 (1999): 31-32.
2176 Shekhovtsov, “The Creeping Resurgence,” 213-17; Rudling, Return of the Ukrainian Far Right, 239. Про Дві революції Стецько див. 3. Карбович [Ярослав Стецько], “Дві революції: З приводу геройської смерті ген. Тараса Чупринки,” Сурма, 27 квітня 1951, 6-8. Про радикальних правих в ранній пострадянській Україні див. Taras Kuzio, “Radical Nationalist Parties and Movements in Contemporary Ukraine before and after Independence: The Right and Its Politics, 1989-1994,” Nationalities Papers, Vol. 25, No. 2 (1997): 211-36.
2177 Shekhovtsov, The Creeping Resurgence, 216.
2178 Про те, що Україна окупована демократами, див. Kuzio, Radical Nationalist Parties, 215- 16; Андрій Парубій, інтерв’ю з автором, Львів, 12 травня 2006. Про Бандерофобію див. Феномен Бандерофобии в русском сознании (Київ: Українська Видавнича Спілка, 2007).
2179 Jeffrey Burds, “Ukraine: The meaning of persecution. An American scholar reflects on the impact of the Ukrainian Jewish experience on international asylum law in the post-Soviet era,” Transitions online, 2 May 2006, URL: http://www.sovhistory.neu.edu/Burds-Transitions.pdf (дата звернення 6.11.2012), 1,3.
2,80 Ibid, 3-4.
2181 Див., наприклад, John-Paul Himka, "Krakivski visti and the Jews, 1943: A Contribution to the History of Ukrainian-Jewish Relations during the Second World War,” Journal of Ukrainian Studies Vol. 21, No. 1-2 (1996): 81-95. 2007 року Химка довірив Дітеру Полу написати статтю про Голокост в Україні для інтернет-версії “Енциклопедії України”, ініціатором, співзасновником і редактором якої був Кубійович.
2182 John A. Armstrong, “Heroes and Human: Reminiscences Concerning Ukrainian National Leaders During 1941-1944,” The Ukrainian Quarterly, Vol. LI, No. 2-3 (1995): 213.
614


2183 Про конференцію див. Микола Шатилов, “Вперше і назавжди. Історична конференція українських націоналістів у Києві”, у Визвольний шлях, вип. 530, № 5, (травень 1992): 546-48. На початку дев’яностих років у журналі ОУН були опубліковані статті, серед яких і стаття історика Ярослава Грицака, чия книга “Очерк украинской истории’', вперше опублікована 1996 року, а потім перевидана кілька разів, її широко використовують в українських університетах і школах. Грицак уже був кандидатом історичних наук, коли його стаття з'явилась у Визвольний шлях. Див. Ярослав Грицак, “Український націоналізм: минуле, сучасне, майбутнє,” Визвольний шлях Т. 530, № 6 (червень 1992): 672-73. Грицак, Нарис історії України.
2184 Липовецький, Організація Українських Націоналістів, 84.
2185 Див. URL: http://cdvr.org.ua/; Курило, Химка, Як ОУН ставилася до євреїв?, 252.
2186 “Інформаційна довідка про ЦДВР,” URL: http://upa.in.ua/book/?page id=7. (дата звернення 27.09.2011).
2187 Петро Гой, “Біля джерел бандерознавства,» Збірка газетних і журнальних матеріалів про вбивство Степана Бандери, ред. Петро Гой (Нью-Йорк, 1999), 1:1.
2188 Про Лебедя див. Микола Лебідь, УПА. Українська Повстанська Армія: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу (Дрогобич: Відродження, 1993).
2189 Петро Полтава, Хто такі бандерівці та за що еоні борються, ред. Ярослав Радевич-Ві- нницький (Дрогобич: Відродження, 1995), 62; Степан Бандера, Перспективи української революції, ред. Іванишин; Степан Бандера, Перспективи української революції (Київ: Інститут Національного Державознавства, 1999).
2190 Свою дисертацію, присвячену Дмитру Донцову, Сергій Квіт захистив в Українському вільному університеті (Мюнхен). Див. Per Anders Rudling, “Warfare or War Criminality,” Ab Imperio 1 (2012): 359, note 18; “Сергій Квіт - сотник ВГСПО ‘Тризуб ім. С. Бандери,” Бандерівець, № 2, 1998, URL: http://old.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/ gazeta/1998-02 (дата звернення 2.12.2012).
2191 Про Лукьяненка див. Per Anders Rudling, “Organized Anti-Semitism in Contemporary Ukraine: Structure, Influence and Ideology,” Canadian Slavonic Papers, Vol. 48, No. 1-2 (2006): 90-91; Rudling, Anti-Semitism and the Extreme Right, 196.
2192 Петро Дужий, Степан Бандера - символ нації: ескізний нарис про життя і діяльність провідника ОУН (Львів: Галицька Видавнича спілка, 1996), 1:7, 257.
2193 Дужий, Степан Бандера, 1:124-25, 140.
2194 Дужий, Степан Бандера, 1-2.
2195 Галина Гордасевич, Степан Бандера: людина і міф (Київ: Бібліотека українця, 1999); Галина Гордасевич, Степан Бандера: людина і міф Львів: Сподом, 2000); Галина Гордасевич, Степан Бандера: людина і міф (Львів: Піраміда, 2001).
2196 Галина Гордасевич, Степан Бандера: людина і міф (Львів: Піраміда, 2001), 9.
2,97 Там само, 7-8.
2198 Там само, 154.
2,99 Там само, 98-101.
2200 Євген Перепічка, Феномен Степана Бандери (Львів: Сподом, 2006).
2201 Там само, 674, 677.
2202 Наприклад, Там само, 339.
2203 Там само,5.
2204 Там само, 12-13, 676.
2205 Див. Там само, 191-208, 271-96.
2206 Там само, 354.
2207 Ігор Цар, За що ми любимо Бандеру (Львів, 2000), 3.
2208 Багатьох статей авторства націоналістичних пострадянських істориків так і не рецензували фахівці. Оскільки багато з цих істориків не читають англійською або іншими мовами, крім української, російської і польської, на їхній підхід до історії вплинула ізоляція від міжнародних дискусій. (1997 р. за дорученням Президента України було створено урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА, а 2005 р. накладом 500 примірників видано фаховий висновок (обсягом 495 сторінок) робочої групи цієї комісії, у фінальній частині якого, зокрема, констатувалося, що «ОУН у різних її іпостасях належала до тієї частини політичного спектру українського суспільства, яка абсолютною цінністю й метою свого існування вважала українську націю та українську державність... ОУН ідеологічно, принаймні на початка х свого існування, належала до праворадикальних рухів, орієнтованих 615


на творення держав з тоталітарним політичним ладом». Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (Київ: Наукова думка, 2005) 453^454; - прим.видаця).
2209 Микола Посівнич, Степан Бандера - життя, присвячене свободі; Микола Посівнич, ред., Степан Бандера: документи і матеріали (1920-1930 рр.) (Львів: Афіша, 2006); Микола Посівнич, ред., Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали (Тернопіль: Астон, 2008); Микола Посівнич ред., Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали (Тернопіль: Астон, 2011); Микола Посівнич, Варшавський акт звинувачення Степани Бандери та товаришів (Львів: Центр дослідження визвольного руху, 2005). У 2010 Посівнич став редактором ще однієї праці про Бандеру, див. Микола Посівнич, Богдан Гордасевич, ред., Степан Бандера: 1909-1959-2009: Збірник статей (Львів: Тріада Плюс, 2010).
2210 Посівнич, Молодість Степана Бандери, 2006, 5-35; Микола Посівнич, Молодість Степана Бандери, 2008, 9-39. Про Косика див. Rudling, Warfare or War Criminality, 358, note 7. Критичний огляд того, як Посівнич описує ОУН, див. Zaitsev, Війна як продовження політики, 235-45.
2211 Перевидані документи див. Посівнич, ред., Степан Бандера; Посівнич, ред., Життя і діяльність, 2008; Посівнич, ред., Життя і діяльність, 2011. Листи Бандери до Мельника у вересні 1941 року див. Посівнич, ред., Життя і діяльність, 2008, 261-97. Документи містяться в ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 71, 1-22. Про Сціборського див. частини 4 і 5, і Микола Сціборський, “Клонім голови,” в Степан Бандера, ред. Посівнич, 2006, 133-34.
2212 Деякі книги Посівнича були опубліковані за участю заснованого ОУН ЦДВР, інші видав “Літопис УПА” (емігрантське видавництво ОУН). Наприклад, Варшавський акт Посівнича вийшов друком за участі ЦДВР, а Степан Бандера - життя, присвячене свободі - “Літопис УПА ”.
2213 Посівнич, Степан Бандера - життя, присвячене свободі, 32.
2214 Там само, 38. Див. також Посівнич, Провідник ОУН, 31. Схоже упущення див. в Оіепа Petrenko, “Makellose Heldinnen des Terrors. Die Organisation der Ukrainischen Nationalisten im Spannungsfeld zwischen Heroisierung und Diffamierung,” Terrorismus und Geschlecht. Politische Gewalt in Europa seit dem 19. Jahrhundert, ed. Christine Hikel and Sylvia Schraut (Frankfurt, Main: Campus-Verlag, 2012), 200-1.
2215 Посівнич, Степан Бандера - життя, присвячене свободі, 57-60.
2216 Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust, 27, 30, 64, note 270.
2217 Про нагородження Шухевича див. URL: http://www.president.gov.ua/documents/6808.html (дата звернення 27.09.2011). Про рішення стосовно Ярослава Стецька і Слави Стецько див. URL: http://www.president.gov.ua/documents/6145.html (дата звернення 27.09.2007). Про присвоєння звання Степанові Бандері див. URL: https://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi?nreg=46/2010. Про клопотання перед Ющенко див. “Інститут національної пам’яті звернувся до Ющенка, аби він присвоїв Роману Шухевичу звання Героя України,” Зік. Сила Інформації, 2 липня 2, 2007.
2218 Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв.
22,9 Курило, Химка, Як ОУН ставилася до євреїв?, 265.
2220 Це була стаття Karel С. Berkhoff and Marco Carynnyk’s “The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: laroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys, ” Harvard Ukrainian Studies 23, 3/4 (1999): 149-84. Див. В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 9. Пізніше він подібним чином відкинув книгу Мотики. Див. В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 76.
2221 В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 11, 43. Про Гунчака див. с. 450.
2222 В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 16-17. Статтю Ярослава Грицака див. Ярослав Грицак, “Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни,” в Страсті за націоналізмом. Історичні есеї, ред. Ярослав Грицак (Київ: Критика, 2004), 166.
2223 В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 62. Документ і контекст заяви Ленкавського див. на с.218.
2224 В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв, 59-61.
2225 Там само, 69, 71.
2226 Там само, 76-80. Про Кренцбах і Мірчука див. частину 9. Про В’ятровича див. також Rossoliński-Liebe, Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust, 207-8.
2227 Moses Fishbein, “The Jewish Card in Russian Special Operations Against Ukraine” (paper delivered at the 26th Conference on Ukrainian Subjects at the University of Illinois 616


at Urbana-Champaign, 24-27 June, 2009), 24.06.2009, URL: http://khpg.org/en/index. php?id= 1245844840..
2228 Олександр Гогун, “Евреи в русском освободительном движении”, Корни, №. 26 (кві- тень-червень 2006): 180-88, URL: http://oun-upa.national.org.ua/lib/gogun/pub08.html. Гогун посилався на матеріали Кирилла Александрова, Офицерский корпус армии генерал-лейтенанта А.А .Власова 1944-1945 гг. (Санкт-Петербург: Русско-балтийский информационный центр БЛИЦ, 2001).
2229 Александр Гогун, Александр Вовк, “Евреи в борьбе за независимую Украину” Корни, № 25 (січень-березень 2005): 133-41, URL: http://oun-upa.national.org.ua/lib/gogun/pub07.html.
2230 Кирилл Александров, “Бандера: постскриптум «москальського» историка” в Стра-
сті за Бандерою за редакцією Таріка Сиріла Амара, Ігоря Балинського та Ярослава Грицака (Київ: Грані-Т, 2010), 75, 77, 84-85, 88; У зв’язку з Гогуном див. також Гогун, Вовк, “Евреи в борьбе”; Alexander Gogun, “Stepan Bandera - ein Freiheitskämpfer?” URL: http://gedenkbibliothek.de/download/Dr_Alexander_Gogun_Stepan_Bandera_
ein_Freiheitskaempfer_vom_13_10_2009.pdf. Див. також Rossoliński-Liebe, Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust, 209-14.
2231 “Украинский нацист: учиться у ХАМАСа терроризму и ненависти к Израилю!” Jewish News, 6 June 2011, URL: http://jn.com.ua/disasters/mikhalchishin_606.html (дата звернення
15.11.2011).
2232 Юрій Михальчишин, Ватра. Версія 1.0 (Львів: Євросвіт, 2010). Див. також Rudling, Return of the Ukrainian Far Right, 241.
2233 “Наша Ватра. Ватра: націонал-революційний часопис”, URL: http://www.vatra.cc/nasha- vatra.
2234 Див., наприклад, Taras Wosnjak, “Der Neonazismus und Swoboda,” 27 Oktober 2011, URL: http://ukraine-nachrichten.de/neonazismus-swoboda_3361.
2235 ЦДІАЛ, ф. 371, on. 1, спр. 8, од. 76, 34.
2236 Петро Гоць, Музей Степана Бандери в Дублянах (Львів: Край, 2005), 1.
2237 Богдан Головин, “Серце, сповнене любові, чинить людям лиш добро,” в 3 любов ’ю до людей. З вірою в Україну, ред. Михайло Зубенець (Львів: ЛНАУ, 2008), 87, 95-96.
2238 Петро Гоць, “Володимир Снітинський - духовий батько музею Степана Бандери у Дублянах,” в 3 любов’ю до людей, ред. Зубенець, 194-95. Про поему див.: Петро Гоць “Степан Бандера у Дублянах,” в У Степана - уродини (Львів, 2003), 9.
2239 Гоць, Володимир Снітинський, 196.
2240 Петро Гоць, У Степана - уродини: Поезії про Степана Бандеру (Львів, 2003).
2241 Гоць, Володимир Снітинський, 197; Петро Гоць, Повернення у бронзі, брошура (Дубляни, 2001); Володимир Снітинський, директор ЛНАУ, інтерв’ю з автором, Дубляни, 2 червня 2008; Гоць, Музей Степана Бандери, 19.
2242 Петро Гоць, “Пам’ятник Степанові Бандері у Дублянах,” в 3любов’ю до людей, ред. Зубенець, 221-24; Гоць, Повернення у бронзі.
2243 “Відкриття пам’ятника Степанові Бандері у Дублянах,” Вісті. Газета Львівського Державного Аграрного університету, Дубляни, Вип. 32, № 5 жовтня (2002), 2.
2244 Там само, 2.
2245 Гоць, Пам’ятник Степанові Бандері, 226.
2246 Вісті. Газета Львівського Державного Аграрного університету, Дубляни, Вип. 32, № 5 жовтня (2002), 1, 2, 8.
2247 Володимир Снітинський, інтерв’ю з автором, 2 червня 2008.
2248 Я відвідав цей музей тричі. На двох екскурсіях за гіда був Петро Гоць (2004 і 2006), а на третій — Оксана Горда (16 травня 2008).
2249 Оригінал документа див. “Акт проголошення української держави,” 30 червня 1941, ЦДАВО ф. 3833, on. 1, спр. 5, 3.
2250 Я відвідав цей музей тричі. На двох екскурсіях за гіда був Петро Гоць (2004 і 2006), а на третій — Оксана Горда (16 травня 2008). Усі три екскурсії нічим особливим не відрізнялися.
2251 Гоць, Музей Степана Бандери в Дублянах, 11, 18; Бандера, Мої життєписні дані, 5.
2252 Микола Горда, інтерв’ю з автором, Львів, 16 травня 2008.
2253 Там само.
2254 “3 літопису життя музею,” Вісті Музею Степана Бандери в Дублянах, грудня 2007, 1.
2255 Оксана Горда, інтерв’ю з автором, Дубляни, 14 травня 2008.
2256 URL: http://lnau.lviv.ua/.
617


2257 Ще один музей, з експозицією якого я не зміг ознайомитися, відкрився на початку 2008 року у колишньому приміщенні Стрийської гімназії. Бандера навчався у ній у двадцяті роки; нині це школа № 7. Цей музей називається віртуальним музеєм Степана Бандери. Див. URL: http://school7.ho.ua/virtual_museum.html (дата звернення 16.09.2011).
2258 Михайло Балабанський, Музей-садиба Степана Бандери в селі Воля-Задеревацька (Воля Задеревацька, 2000), 91.
2259 Михайло Балабанський, інтерв’ю з автором, Воля Задеревацька, 9 травня 2008.
2260 Я відвідав цей музей 2004 р. і 2008 р.
2261 Степан Лесів, інтерв’ю з автором, 18 травня 2008. See below the subsection “The First Bandera Monument in Ukraine.”
2262 Про пам’ятники Бандері див. виставку в музеї Бандери в Дублянах. Про Дрогобич див. Omer Bartov, Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine (Princeton: Princeton University Press, 2007), 208. Про Івано-Франківськ див. “В Івано-Франківську в урочистій обстановці відкрили пам’ятник провідникові ОУН Степану Бандері,” 2 січня 2009, URL: http://vidgolos.com/623-v-ivano-frankivsku-v-urochistijj-obstanovci.html (дата звернення 17.10.2011).
2263 “в Ужгороді відмовляються ставити пам’ятник Бандері”, 10 квітня 2009, URL: https:// www.unian.ua/society/210292-v-ujgorodi-vidmovlyayutsya-staviti-pamyatnik-banderi.html.
2264 Див. Гандзюк р. Стежками Української повстанської армії: туристичний путівник (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007). Про пам’ятники УПА в Польщі див. Józef Matusz, “Nielegalnie czczą pamięć UPA,” Rzeczpospolita, 18 October 2008, URL: https://www.rp.pl/ artykul/206382-Nielegalnie-czcza-pamiec-UPA.html.
2265 Є певна невідповідність між текстом німецькою мовою, де використано слово “Freiheit” (свобода), та українською його версією, у якому використовується слово “самостійність”’.
2266 “На Личаківському кладовищі поховають останки жертв комуністичних репресій,” 23 жовтня 2006, URL: https://ua.korrespondent.net/ukraine/277943-na-lichakivskomu- kladovishchi-pohovayut-ostanki-zhertv-komunistichnih-represij.
2267 “Земляки Бандери за перепоховання Бандери в рідному селі,” 27 січня 2008, URL: http://h. ua/story/80500/ (дата обращения 17.10.2011).
2268 Grzegorz Rossoliński, “Bandera und Nikifor - zwei Modemen in einer Stadt. Die ‘nationalbürgerliche’ und die ‘weltbürgerliche’ Moderne in Lemberg,” ed. Lutz Henke, Grzegorz Rossoliński, and Philipp Ther, Eine neue Gesellschaft in einer alten Stadt (Wrocław: ATUT, 2007), 116. Парубій сказав в інтерв’ю, що закладний камінь привезли в основу пам’ятника ще 1991 року. Газета Львівська газета писала, що це було тільки 1993 року. Див. Лідія Мельник, “Монументальні пристрасті,” Львівська газета, 25 березня 2004, 5.
2269 Rossoliński, Bandera und Nikifor, 115.
2270 Ibid, 117-18.
2271 Rossoliński, Bandera und Nikifor, 118; Лідія Мельник, “Монументальні пристрасті,” 5.
2272 Rossoliński, Bandera und Nikifor, 119.
2273 Документальний фільм про церемонію відкриття, показаний львівським телебаченням 13 жовтня 2007; Цар, За що ми любимо Бандеру.
2274 Документальний фільм про церемонію відкриття.
2275 Там само.
2276 Там само.
2277 Там само.
2278 Там само. В Україні, як і в інших східноєвропейських країнах, у день весілля молодята фотографуються в найгарніших або найвизначніших місцях міста.
2279 Там само.
2280 Там само.
2281 Там само.
2282 Там само.
2283 “Село Угринів 1 січня 1999 року,” Визвольний шлях. Вип. 611, № 2 (лютого 1999): 158.
2284 “Ідеї і чин Степана Бандери - наш дороговказ,” За вільну Україну, 12 січня 1999, 2.
2285 Про Львів див. “2008 рік на Львівщині оголошено роком Степана Бандери,” 19 грудня 2007, URL: http://novynar.com.ua/politics/16140 (дата звернення 17.10.2011). Про Тернопіль див. “У Тернополі оголошено Рік Степана Бандери,” 11 січня 2008, URL: http://www. unian.net/ukr/news/news230319.html (дата звернення 14.11.2011). Про Івано-Франківськ 618


див. “2008 рік на Прикарпатті буде Роком Степана Бандери,” 28 грудня 2007, URL: http:// www.newsru.ua/ukraine/28dec2007/god.html (дата звернення 14.11.2011).
2286 За Постанову № 3364, яка регламентувала комеморації Бандери на державному рівні проголосували 236 депутатів Верховної Ради України (для прийняття рішення достатньо 226 голосів). Див. “В Україні на державному рівні відзначатимуть 100-річчя з дня народження Бандери,” 25 грудня 2008, URL: http://novynar.com.ua/politics/49008 (дата звернення
28.10.2011).
2287 “Земляки Бандери за перепоховання Бандери в рідному селі,” 27 січня 2008; “В Івано-Франківську в урочистій обстановці відкрили пам’ятник Провідникові ОУН Степану Бандері,” 2 січня 2009; Віктор Ющенко, “Вітання Президента України учасникам урочистої академії з нагоди 100-річчя від дня народження Степана Бандери,” 22 грудня 2008, Ігор Юхновський, “2009 рік - рік Степана Бандери,” в Степан Бандери. Збірник матеріалів і документів, за редакцією Владислава Верстюка (Київ: Український інститут національної пам’яті, 2009), 6-7.
2288 “Укропошта видала до 100-річчя Степана Бандери пам’ятний конверт,” 30 грудня 2008,
URL: https://www.unian.ua/society/176758-ukrposhta-vidala-do-lOO-richchya-stepana-
banderi-pamyatniy-konvert.html.
2289 “Нова книга-комікс про національно-визвольні змагання!” вересень 2009, URL: http:// www.cym.org/UA/news/comic-book_Bandera (дата звернення 15.10.2011); “Відновлення Пам’ятників Героям на Оселі КУ СУМ в Елленвілі,” 4 жовтня 2009, URL: http://www.cym. org/US/download/Pamyatnyky_Project.pdf (дата звернення 15.10.2011).
2290 “Перший урок у школах Львова рекомендують присвятити Степану Бандері,” 28 серпня 2008, URL: https://zaxid.net/pershiy_urok_u_shkolah_lvova_rekomenduyut_prisvyatiti_ stepanubanderin 1059868.
2291 “31 грудня у школах Тернополя пройде урок, присвячений Бандері,” 28 грудня 2009,
URL: https://www.unian.ua/society/307034-31 -grudnya-u-shkolah-temopolya-proyde-urok-
prisvyacheniy-banderi.html.
2292 “Відновлено родинний дім пластуна, провідника ОУН Степана Бандери,” 30 грудня 2008, URL: http://www.plast.org.ua/news?newsid=2985 (дата звернення 17.10.2011).
2293 “у ЛуцЬКу заплановані заходи до 100-річчя Степана Бандери,” 21 грудня 2008, URL: https://www.unian.ua/politics/173940-u-lutsku-zaplanovani-zahodi-do-100-richchya-stepana- banderi.html; ‘“Хай живе Бандера і його держава...’,” 28 грудня 2008, URL: https://www. unian.ua/society/176189-hay-jive-bandera-i-yogo-derjava.html.
2294 “В Івано-Франківську в урочистій обстановці відкрили пам’ятник провідникові ОУН Степану Бандері,” 2 січня 2009; “Меморіальну дошку Василю Бандері відкрили в Івано-Франківську,” 14 жовтня 2009, URL: https://www.unian.ua/society/153485-memorialnu- doshku-vasilyu-banderi-vidkrili-v-ivano-frankivsku.html.
2295 «у тЄрН0П0Лі відкрили пам’ятник Бандері,” 26 грудня 2008, URL: http://novynar.com.ua/ po li tics/49173 (дата звернення 17.10.2011).
2296 “Земляки Бандери за перепоховання Бандери в рідному селі,” 27 січня 2008.
2297 “Нашим спільним завданням залишається поширення правди про УПА та проведення просвітницьких заходів на пошану Провідника ОУН - Степана Бандери,” 9 січня 2009, URL: http://www.oda.cv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=4365&Itemid=63 (дата звернення 27.10.2011).
2298 “Суд не дозволив харківський владі заборонити вшанування Бандери,” 1 січня 2009, URL: http://donetsk-ua.livejoumal.com/46059.html.
2299“Покровські мітинги,” 15 жовтня 2008, URL: http://novynar.com.ua/gallery/ politics/402?img= 1 (дата звернення 17.10.2009).
2300 “Марш без гасел про ковбасу, або до 67-річчя УПА,” 15 жовтня 2009, URL: http://www. unian.net/ ukr/news/news-341359.html (дата звернення 17.10.2011).
2301“Мітинг Братства ОУН-УПА,” 25 травня 2009, URL: http://novynar.com.ua/gallery/ politics/442?img=0 (дата звернення 15.10.2011).
2302 	“Марш у Києві з нагоди 100-річчя Степана Бандери,” 2 січня 2009, URL: http://kbulkin. wordpress.com/2009/01 /02/march-kyiv-stepan-bandera-100-anniversary/; “‘Свобода’ вшанувала 100-річчя з Дня Народження Степана Бандери по всій Україні,” 1-2 січня 2009, URL: http://www.tyahnybok.info/diyalnist/novyny/005767/ (дата звернення 28.10.2011); “1 січня у Києві, Харкові, Запоріжжі відбудуться смолоскипні походи на честь Степана Бандери,” 31 грудня 2008, URL: https://www.ar25.org/node/15980; “Урочиста академія з нагоди 100-річчя від дня народження Степана Бандери,” 21 грудня 2008, URL: http://www. Temopil’.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/005661/ (дата звернення 28.10.2011).
619


2303 Про виступ Стівена Бандери на церемонії відкриття пам’ятника Бандері в Дрогобичі 14 жовтня 2001 року див. “Стівен Бандера молодим постав у Дрогобицькому сквері,” За вільну Україну, 16 жовтня 1999, 2. Про те, як Стівен Бандера відкриває інші пам’ятники своєму дідові, див. в експозиції музею Степана Бандери в Старому Угринові.
2304 “3 нагоди відзначення 100-річчя від Дня народження та проведення в Тернопільській області року Степана Бандери, 26 грудня відбулося урочисте відкриття пам’ятника провідникові ОУН-УПА,” 3 січня 2009, URL: http://www.tneu.edu.ua/ua-i-article-i-id-i- 550-i-nSID-i-public_organizations-i-index.html (дата звернення 15.10.2011); “Як відзначатимуть 100-річчя Степана Бандери,” 16 грудня 2008, URL: http://www.unian.net/ukr/ newsZnews-290326.html (дата звернення 15.10.2011); “На Івано-Франківщині пройшло віче до 100-річчя від народження Бандери,” 2 січня 2009, URL: https://www.unian.ua/ society/177092-na-ivano-frankivschini-proyshlo-viche-do-100-richchya-vid-narodjennya- banderi.html.
2305 “Мюнхен. У 50-річчя підступного вбивства Провідника ОУН, Степана Бандери, 17- го жовтня 2009,” URL: http://www.cym.org/archives/Munich2009.asp (дата звернення
17.10.2011); Мюнхен, 17 жовтня 2009 року, відправа до 50-річчя вбивства Провідника, 21 жовтня 2009, URL: http://oko.if.ua/2009/10/21/3747/ (дата звернення 17.10.2011).
2306 Там само.
2307 Rossoliński-Liebe, Celebrating Fascism, 12.
2308 Ibid, 12.
2309 Ibid, 12.
2310 Про присвоєння звання Степану Бандері див. URL: http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=46/2010. Церемонію див. “Stepan Bandera Hero of Ukraine Степан Бандера- Герой України,” URL: http://www.youtube.com/watch?v=Wy7eTLy2_I0.
2311 “Yanukovych Promised Medvedev to Take Away Rank of Hero of Ukraine from Bandera and Shukhevych,” 9 March 2010, URL: http://risu.org.ua/en/index/all_news/state/34810/; “Court strips Bandera of Hero of Ukraine title,” The Ukrainian Weekly, 23 January 2011, 1.
2312 Redlich, Together and Apart, 157-59.
2313 Газета Бандерівець: Інформаційний бюлетень Всеукраїнскької організації “Тризуб" ім. Степана Бандери з’явилася 2000-го.
2314 “Бандерштат. Фестиваль українського духу,” URL: http://bandershtat.org.ua/pro-festyval/ ideya/ (дата звернення 14.10.2011); “На Волині відбудеться фестиваль ‘Бандерш- тат-2008’”, 2 серпня 2008, URL: https://www.unian.net/society/134741-na-volyini-sostoitsya- festival-bandershtat-2008.html; “Бандерштат-2011» зібрав у Луцьку депутатів, вояків ОУН-УПА і молодь’”, 16 серпня 2011, URL: http://censor.net.ua/photo_news/178578/ bandershtat2011 _sobral_v_lutske_deputatov_voyakov_ounupa_i_molodej_fotoreportaj.
2315 Свідчення про життя партизан УПА в схронах див. Ana Boguslavskaja and Oled Schilowski (film directors), Die Bandera-Bande. Guerilla-Kämpfer im 2. Weltkrieg. Discovery Channel 2009.
2316 http://www.kryjivka.com.ua/ (дата звернення 14.10.2011); Криївка. Меню, 10. Про Клячківського див. частину 5 цієї книги. Я ознайомився з пабом (побував у пабі) 2008 року.
2317 Юрій Назарук, інтерв’ю автору, 15 травня 2008, Львів.
2318 “у Чернівцях на честь Бандери заснували байкерський клуб Бандерас,” 26 травня 2008, URL: http://novynar.com.ua/politics/28003 (дата звернення 14.10.2011); “Байкерський клуб «Бандерас» створений до 100-річчя провідника ОУН,” 26 травня 2008, URL: https://www. unian.ua/common/118850-baykerskiy-klub-banderas-stvoreniy-do-100-richchya-providnika- oun.html.
2319 Василь Кожелянко, Дефіляда в Москві (Львів: Кальварія, 2000), 12.
2320 Оксана Забужко, Музей покинутих секретів (Київ: Факт, 2010); Museum der Vergessenen Geheimnisse, translated by Alexander Krathochvil (Graz: Droschl, 2010).
2321 Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust, 33.
2322 “Українсько-польський скандал на імені Степана Бандери,” 11 серпня 2009, URL: https:// www.radiosvoboda.org/a/1797625.html; Marcin Wojciechowski, “Ukraińska Swoboda jeszcze napsuje nam krwi,” 20 sierpnia 2009, URL: http://wyborcza.pl/1,86758,694356l,Ukraińska_ Swobodajeszcze_napsuje_nam_krwi.html.
2323 “Великі українці,” URL: http://greatukrainians.com.ua/ (дата звернення 14.10.2011); Василь Расевич, “Велика маніпуляція,” zaxid.net, 17 травня 2008, URL: https://zaxid.net/velika_ manipulyatsiya_n 1054002.
2324 Вахтанг Кіпіані (режисер), Степан Бандера, 2009, URL: http://greatukrainians.com.ua/council/ (дата звернення 15.10.2011). Про те, як Бандера катував сам себе, див. частина 2 цієї книги.
620


2325 Кіпіані, Степан Бандера, 2009.
2326 Юрій Луканов (режисер), Три любові Степана Бандери. ТІА Вікна, 1998. URL: http:// OUN- UPA.org.ua/video/ (дата звернення 28.10.2011).
2327 Див. Сергій Сотніченко, Тарас Ткаченко та Олена Ножечкіна (режисери), Ціна свободи, Кінотур, 2008.
2328 Олесь Янчук (режисер), Голод-33, Кіностудія ім. Довженка, 1991; Олесь Янчук (режисер), Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені, Олесь-фільм 1995; Олесь Янчук (режисер), Нескорені, Олесь-фільм 2000; Олесь Янчук (режисер), Залізна сотня, Олесь-фільм 2004.
2329 Andrij Portnov, “Pluralität der Erinnerung: Denkmäler und Geschichtspolitik in der Ukraine,” Osteuropa Vol. 58, No. 6 (2008): 200.
2330 Portnov, Pluralität der Erinnerung, 208.
2331 “В Крыму состоялось открытие памятника жертвам ОУН-УПА,” 14 жовтня 2007, URL: http://old.kpunews.com/krim_topicl l_1494.htm (дата звернення 11.10.2011).
2332 “Симоненко открыл в Симферополе памятник жертвам ОУН-УПА,” 14 вересня 2007,
URL: http://korrespondent.net/ukraine/events/207397-simonenko-otkryl-v-simferopole-
pamyatnik-zhertvam-OUN-UPA.
2333 Там само.
2334 “На Луганщині відкрили пам’ятний знак ‘жертвам ОУН-УПА, загиблим на Львівщині’,” 26 червня 2008, URL: http://ua.korrespondent.net/ukraine/504706-na-luganshchini-vidkrili- pamyatnij-znak-zhertvam-OUN-UPA-zagiblim-na-lvivshchini.
2335 Там само.
2336 Там само.
2337 “В Луганске открыли памятник жертвам, погибшим от рук воинов ОУН-УПА,” 8 травня 2010, URL: http://lugansk.comments.ua/news/2010/05/08/204843.html (дата звернення
11.10.2011).
2338 “New Stalin statue fuels tension in Ukraine,” 5 May 2010, URL: https://in.reuters.com/ article/idINIndia-48257020100505; “Ukrainian Communists unveil monument to Stalin amid nationalist protest,” 5 May 2010, URL: https://www.foxnews.com/world/ukrainian- communists-unveil-monument-to-stalin-amid-nationalist-protest; “Stalin statue blown up in Ukraine,” 2 January 2011, URL: http://www.freerepublic.com/focus/f-news/2650328/posts.
2339 Aleksander Korman, Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej (Wrocław: Nortom, 2002), 5, 101-13. Про інструменталізацію геноциду див. Anton Weiss-Wendt, “Hostage of Politics: Raphael Lemkin on “Soviet Genocide,” Journal of Genocide Research Vol. 7, No. 4 (2005): 551-59.
2340 “TUpet ‘Ukraińca’ dr Grzegorza Motyki. Czy G. Motyka jest wykonawcą ściśle tajnej instrukcji - uchwały z dn. 22 czerwca 1990r. Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów?”, 25 March 2011, URL: http://www.kresykedzierzynkozle.home.pl/page90.php, (дата звернення 15.11.2011).
2341 Aleksander Korman, Ludobójstwo UPA na ludności polskiej. Dokumentacja fotograficzna (Wrocław: Nortom, 2003). З теми фотографій див. Ada Rutkowska, Dariusz Stola, “Fałszywy opis, prawdziwe zbrodnie,” Rzeczpospolita. Plus Minus 19-20 May 2007, 15. URL: http://www. civitas.edu.pl/pub/media0nas/2007/rzeczpospolita_2007_05_19_falszywy_opis_prawdziwe_ zbrodnie_pdf2[ 1 ].pdf.
2342 Korman, Ludobójstwo, 73.
2343 Mariusz Godos, “Kontrowersyjna rzeźba,” 15 October 2008, URL: http://www.zycie.pl/ informacje.php?region=Przemy%B61&nr=1035&page=l (дата звернення 13.10.2011).
2344 “Aleja ofiar ludobójstwa OUN-UPA,” 3 October 2009, URL: http://forum.gazeta.pl/forum /w,48782,101066063,101066063,_8222_Aleja_ofiar_ludobojstwa_OUN_UPA_8221 _.html.
2345 Korman, Ludobójstwo, 43, 47.
2346 Edward Prus, Stepan Bandera (1909-1959): Symbol zbrodni i okrucieństwa (Wrocław: Wydawnictwo Nortom, 2004).
2347 Edward Prus, Herosi spod znaku tryzuba: Konowalec - Bandera - Szuchewycz (Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1985), Z dziejów współpracy nacjonalistów ukraińskich z niemcami w okresie II wojny ‘światowej i okupacji (Katowice: Akademia Ekonomiczna im. Karola Adamieckiego, 1985), Atamania UPA: Tragedia kresów (Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1988), Patriarcha galicyjski (Warsaw: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1989).
2348 Про радянські статті і Нордена див. Edward Prus, Holocaust po banderowsku. Czy Żydzi byli w UPA? (Wrocław: Wydawnictwo Nortom, 1995), 37; Prus, Stepan Bandera, 212.
621


2349 У своїй біографії Бандери Прус писав, приміром, що той був арештований 14 липня 1934 року на польсько-чехословацькому кордоні, а не в Українському Академічному домі у Львові, а після Другої світової Бандера використовув ім’я Стефан Попіель” - замість “Стефан Попіль. ” Див. Prus, Stepan Bandera, 93, 313.
2350 Prus, Stepan Bandera, 17.
2351 Ibid, 9.
2352 Ibid, 122, 186,212.
2353 Prus, Holocaust po banderowsku, 130; Prus, Stepan Bandera, 186.
2354 Володимир В’ятрович, “Бандера: старі та нові міфи”, zakhid.net, 8 січня 2009, URL: https:// zaxid.net/bandera_stari_ta_novi_mifi_nl068824; Гжегож Россолінські-Лібе, “Образ Степана Бандери в польській національній свідомості,” zakhid.net, 22 січня 2009, URL: https:// zaxid.net/obraz_stepana_banderi_v_polskiy_natsionalniy_svidomosti_nl069869.
2355 David Marples, “Hero of Ukraine linked to the murder of 4000 Jews,” Edmonton Journal, 7 February 2010.
2356 Timothy Snyder, “A Fascist Hero in Democratic Kiev,” 24 February 2010, The New York Review of Books, URL: https://www.nybooks.com/daily/2010/02/24/a-fascist-hero-in-democratic-kiev/.
2357 Timothy Snyder, “Declaring People to be Heroes is a Soviet Idea,” 15 March 2010, URL: http:// www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/UKL442.pdf (дата звернення 1.11.2011); “Професор Снайдер: проголошення героями - радянська ідея,” 3 березня 2010, BBC News: Україна, URL: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/03/100303_snyder_ie_it.shtml.
2358 Там само. Критика Снайдером ОУН і УПА не узгоджується з його значно більш апологетичним ставленням до польської історії. Див. Rossoliński-Liebe, Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust, 222-24.
2359 John-Paul Himka, “Should Ukrainian Studies Defend the Heritage of OUN-UPA?”, 10 February 2010, URL: http://www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/UKL441.pdf (дата звернення
1.11.2011).
2360 Ibid.
2361 “European Parliament resolution of 25 February 2010 on the situation in Ukraine,” URL: http:// www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?type=TA&reference=P7-TA-2010-003 5&language= EN&ring=B7-2010-0120.
2362 Див., наприклад, Грицак, Українці в антиєврейських акціях; В’ятрович, Ставлення ОУН, 16-17.
2363 Ярослав Грицак, “Ще раз про Ющенка, ще раз про Бандеру,” Zaxid.net, 27 січня 2010, URL: https://zaxid.net/shhe_raz_pro_yushhenka_shhe_raz_pro_banderu_n 1094617.
2364 Ярослав Грицак, “Клопоти з пам’яттю,” Zaxid.net, 8 березня 2010, URL: https://zaxid.net/ klopoti_z_pamyattyu_n 1097756.
2365 Alexander Motyl, “Ukraine, Europe, and Bandera,” Cicero Foundation Great Debate Paper, No. 10/05, March, 2010, 6-9, URL: http://www.cicerofoundation.org/lectures/Alexander_J_ Motyl_UKRAINE_EUROPE_AND_BANDERA.pdf.
2366 Alexander Motyl, “Ukraine, Europe, and Bandera,” 12.
2367 Ibid, 13. Див. також Пер Андерс Рудлінг, “Ющенків фашист: культ Бандери в Україні та Канаді,” в Страсті за Бандерою за редакцією Таріка Сиріла Амара, Ігоря Балинського та Ярослава Грицака (Київ: Грані-Т, 2010), 274-75.
2368 Mykola Riabchuk, “Bandera’s Controversy and Ukraine’s Future,” Russkii vopros No. 1, 2010, URL: http://www.russkiivopros.com/?pag=one&id=315&kat=9&csl=46#_edn 13.
2369 Андрій Портнов, “Контекстуалізація Степана Бандери,” Критика, 3-4 (2010), 14. Див. також Grzegorz Rossoliński-Liebe and Per Anders Rudling, “Review of Krytyka. Hefte 3-4; 7-8; 9-10. Kiev 2010,” H-Soz-u-Kult, 15 June 2011, URL: http://hsozkult.geschichte.hu-berlin.de/ rezensionen/2011-2-212 (дата звернення 1.11.2011). Після дискусій Портнов, схоже, змінив своє ставлення до Бандери, ОУН і пострадянську апологетичну пам’ять про масове насилля. Див., наприклад, Андрій Портнов, “Історія для домашнього вжитку,” Ab Ітрегіо З (2012): 309-38.
2370 Анатолій Русначенко, “Символ і його критики,” Критика, 9-10 (2010), 7. Див. також Rossoliński-Liebe, Review of Krytyka.
2371 Віталій Пономарьов, “Дегероїзація Опору,” Критика, 7-8 (2010), 22. Див. також Rossoliński-Liebe, Review of Krytyka.
2372 Ніклас Бернсанд, “Безневинність пам’яті,” Критика, 7-8 (2010), 22. Див. також Rossoliński-Liebe, Review of Krytyka.
622


2373 Marco Levytsky, “Ukrainian Nationalists Played No Part in Massacre of 4,000 Jews,” Edmonton Journal, 9 February 2010; Marco Levytsky, ‘“Strong Evidence’ by Per Anders Rudling and ‘Dubious Documents’ by John-Paul Himka,” (unpublished letter to the Edmonton Journal), The Ukraine List #442, 15 March 2010, URL: http://www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/UKL442. pdf (дата звернення 3.11.2011).
2374 Stepan Bandera, “Family Name Cleared,” Edmonton Journal, 9 February 2010. Бандері чи іншим лідерам східно- й центральноєвропейських націоналістичних, антисемітських і фашистських рухів, які були причетні до Голокосту та інших злочинів проти людяності, Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал звинувачень не висунув.
2375 За даними сайту ЦДВР, Іван Патриляк, один із провідних українських істориків, коротко підсумував дебати: “Бандера виконав місію національного прапора і символом прапора залишається досі. Для таких знакових постатей як Бандера логічно було б зробити Парк Слави національних героїв, з пам’ятниками і меморіалами.” Див. “Для таких знакових постатей, як Бандера, слід зробити Парк Слави національних героїв, - історик,” URL: http.7/cdvr.org.ua/content/для-тaкиx-знaкoвиx-пocтaтeй-як-бaндepa-cлiд-зpoбити-пapк-cлa- ви-національних-героїв-історик (дата звернення 16.07.2012).
2376 Pankowski, The Populist Radical Right in Poland, 27.
2377 Ibid, 21-31.
2378 William Totok, “Antonescu-Kult und die Rehabilitierung der Kriegsverbrecher,” Holocaust an der Peripherie. Judenpolitik und Judenmord in Rumänien und Transnistrien 1940-1941, ed. Wolfgang Benz and Brigitte Mihok (Berlin: Metropol, 2009), 197-212.
2379 Constantin lordachi, Charisma, Politics and Violence: The Legion of the "Archangel Michael" in Inter-war Romania (Trondheim: Program on East European Cultures and Societies, Norwegian University of Science and Technology, 2004), 148-51; Shafir, Between Denial and ‘Comparative Trivialization, 11-13; “Eiserne Garde,” in Enzyklopädie des Holocaust, 1: 404.
2380 Ward, Priest, Politician, Collaborator, 268, 274.
2381 Gila Fatran, “Holocaust and Collaboration in Slovakia in the postwar discourse,” in Collaboration with the Nazis. Public discourse after the Holocaust, ed. Roni Stauber (New York: Routledge, 2011), 197; Nina Paulovicovä, “The ‘Unmasterable Past’? Slovaks and the Holocaust: The Reception of the Holocaust in Post-communist Slovakia,” in Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe, ed. John-Paul Himka and Joanna Beata Michlic (Lincoln: University of Nebraska Press, 2013), 561.
2382 Ward, Priest, Politician, Collaborator, Tl\.
2383 Paulovicovä, ‘Unmasterable Past’?, 561; Ward, Priest, Politician, Collaborator, 278-79.
2384 Paulovicovä, ‘Unmasterable Past’?, 561.
2385 Ward, Priest, Politician, Collaborator, 283.
2386 Ljiljana Radonie, Krieg um die Erinnerung. Kroatische Vergangenheitspolitik zwischen Revisionismus und europäischen Standards (Frankfurt am Main: Campus-Verlag, 2010), 158, 202, 212, 232, 256, 315, 377; Vjeran Pavlakovic, “Flirting with Fascism: The Ustaśa Legacy and Croatian Politics in the 1990s,” The Shared History and The Second World War and National Question in ex-Yugoslavia, Conference in Seville, Spain, January /February 2008, URL: http://www.centerforhistory.net/images/stories/pdf/flirting_with_fascism.pdf (дата звернення 22.12.2012).
2387 “Акт проголошення української держави, 30.06.1941,” ЦДАВО, ф. 3833, on. 1, спр. 5, 3.
2388 “Мій життєпис,” ЦДАВО, ф. 3833, оп. З, спр. 7, 6.
2389 Там само, 6.
2390 Christopher Browning, Ordinary men. Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland (New York: Harper Collins, 1992); Harald Welzer and Michaela Christ, Täter. Wie aus ganz normalen Menschen Massenmörder werden (Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 2007).
2391 Hannah Arendt, Eichmann in Jerusalem. A Report on the Banality of Evil (New York: Penguin, 1994), 268-69; Leora Bilsky, Transformative Justice. Israeli Identity on Trial (Ann Arbor: University of Michigan Press, 2004), 131-32; Teitel, Transitional Justice.
2392 Paxton, The Five Stages of Fascism, 3, 11-12.
2393 Paxton, The Five Stages of Fascism, 22.
2394 Дмитро Донцов, “Вступне слово,” в Стецько, ЗО червня 1941, 9-10.
2395 Bernhard Giesen, “The Trauma of Perpetrators: The Holocaust and the Traumatic Reference of German National Identity,” Cultural trauma and collective identity, ed. Jeffrey Alexander (Berkeley, Calif.: University of California Press, 2004), 114.
623


Ґжеґож Россолінський-Лібе
Життя Степана Бандери
Карти та ілюстрації (підписи до кольорових вкладок підготовлені видавництвом): Карти № 1,2, 3, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13-16, ілюстрації на обкладинці та форзацах і № 1, 55, 56, 240-246, 274-317, 319-324, 334 - «Антропос-логос-фільм»; №111 - РГАКФД Арх. № 0-296636, фотограф М. Озерський,
№128 -АА Politarchiv. XIIVI05191, №133 - РГАКФД Оп.З, №264, сн.61, фотограф Кіппер, №127 - АА Politarchiv. XIII/R 105191; №52 - Н. Мизак, «“Сурма” кликала до бою», Чернівецький національний університет, 2014; №73-74 - А. Бень, «Батько Бандерів», Київ, 2011;
№ 126 - М. Царинник; №149-150 - Narodowe Archiwum Cyfrowe (Польща); №175 - РГВА. Ф. 38650. Оп. 1. Д. 504. Л. 8; №262-262; 318 - Ґ. Россолінський-Лібе, №122 - ЦДАВОВ Ф. 3822, оп. 1, л. 63, 219; №147 - Віденська бібліотека; №148 - ДАЛО, Ф. Р12, оп. 1, л. 130, 1 и 6; №190 - з кн. Д. Чайковський, «Московські вбивці Бандери перед судом», Мюнхен, 1965; №191 - з кн. М. Посівнич, «Степан Бандера - життя, присвячене свободі», Торонто, 2008; №248-251 - Бібліотека та архів Т. Шевченко у Лондоні, СУБ; №59-61, 68, 70-71,85-86, 181-187, 192, 194, 231 - ЦДВР; №252-ABN Correspondence, No.3(1967): 31; №253 - ABN Correspondence, №6 (1979): 36; №254 - «Шлях перемоги», 11 листопада, 1979, 1.; №255 - ABN Correspondence, №2 (1980): 19; №256 - ABN Correspondence, №2 (1980): 7. №259 - «Авангард. Журнал української молоді», вип. 149, №6 (1979), 335.
Видавництво «Антропос-логос-фільм» antroposlogosfilm@gmail.com
Формат 70x100 716. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Наклад 2 000 прим. Зам. №21-489
Охороняється законом України про авторське право. Жодна частина данного видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавця.
Віддруковано на ПрАТ «Білоцерківська книжкова фабрика» Свідоцтво серія ДК № 5454 від 14.08.2017 р. 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4. Тел./факс (0456) 39-17-40
E-mail: bc-book@ukr.net; сайт: http://www.bc-book.com.ua