/
Author: Остафійчук В.Ф.
Tags: історія україни навчальний посібник історіографія українська культура підручники з історії
ISBN: 966-311-039-2
Year: 2006
Text
о
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ
В.Ф. ОСТАФІЙЧУК
Навчальний посібник
3-тє видання, перероблене і доповнене
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
Київ
ЧИ'ГАЛЬ’-’ИР ЗАЛ бібліотеки ХНУРЕ
2006
УДК 94(477)(075.8)
ББК 63.3(4УКР)я73
0-76
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-504 від 17 березня 2004 р.)
Рецензенти:
В.Я. Хоменко, доктор історичних наук, професор Національного аграрного університету;
Т. А. Стоян, кандидат історичних наук, доцент Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова
Остафійчук В.Ф.
0-76 Історія України: сучасне бачення: Павч. посіб. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 422 с.
І8ВК 966-311-039-2
Пропонований посібник — одна із вдалих спроб осмислення історичного поступу українського народу з прадавніх часів до сьогодення без міфів і фальсифікацій. Спираючись на нову методологічну основу, досягнення вітчизняної та зарубіжної історичної науки, архівні та інші матеріали, автор висвітлює найважливіші періоди, події і факти історії України, які не знайшли правдивого відображення в радянській історіографії. Відтворено незаслужено забуті яскраві історичні постаті, котрі відіграли помітну роль у долі нації. До кожної теми курсу додаються список літератури, плани семінарських занять, тематика рефератів, словник іншомовних термінів, іменний покажчик видатних історичних особистостей, хронологія подій, проблемно-пізнавальні запитання для самоконтролю. Посібник відповідає програмі курсу “Історія України” для вищих закладів освіти. Третє видання перероблено і доповнено.
Розраховано на студентів, викладачів вищих навчальних закладів, науковців, учителів, учнів старших класів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів, усіх, хто цікавиться історією українського народу.
УДК 94(477)(075.8)
ББК 63.3(4УКР)я73
І8ВК 966-311-039-2 ©В.Ф. Остафійчук, 2002
© В.Ф. Остафійчук, зі змінами, 2006 © Видавництво “Знання-Прес”, 2006
ЗМІСТ
Передмова ..........................................7
Тема 1. Витоки українського народу ............... 14
1.1. Археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства. Аратта.............. 15
1.2. Етнічні переоформлення на українських землях у доісторичний період......................... 25
1.2.1. Племена трипільської культури............ 25
1.2.2. Скіфи.....................................ЗО
1.2.3. Слов’яни в доруський період...............35
Тема 2. Київська Русь. Галицько-Волинська держава (IX — перша половина XIV ст.)......................43
2.1. Утворення Київської держави...............44
2.2. Політичний і соціально-економічний розвиток
Київської Русі наприкінці X — в середині XII ст.....................................50
2.3. Зовнішньополітичні пріоритети Київської дер-
жави. Київські князі в європейській ПОЛІТИЦІ ... 56
2.4. Розпад Київської Русі: причини та наслідки.59
2.5. Галицько-Волинська держава ...............62
З
Тема 3. Литовсько-польська доба української історії (друга половина XIV — перша половина XVII ст.) ........................................ 75
3.1. Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Еволюція Литовсько-Руської держави ..... 75
3.2. Посилення польської експансії на українські землі. Польсько-литовські унії та їхні наслідки для українського народу....................... 79
3.3. Зародження і розвиток українського козацтва. Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація.................83
Тема 4. Визвольна війна і становлення державності українського народу. Руїна. Гетьманщина (1648 р. — кінець XVIII ст.)..................... 104
4.1. Визвольна війна українського народу часів
Б. Хмельницького: її основні етапи та наслідки 105
4.2. Козацько-гетьманська держава середини
XVII ст.: соціальна структура, політико-адміні-стративний устрій......................... 111
4.3. Переяславсько-Московський договір: умови
і політико-правове значення. Порушення договору з боку царського уряду і контрзаходи
Б. Хмельницького.......................... 115
4.4. Період Руїни: причини, суть, наслідки.... 121
4.5. Гетьманування Івана Мазепи. Боротьба за незалежність України в умовах Північної війни .... 127
4.6. Українсько-російські відносини другої половини XVII—XVIII ст.: від обмеження державного суверенітету до ліквідації української автономії .... 136
4.7. Правобережжя і Галичина у XVIII ст....... 139
Тема 5. Україна в складі Російської та Австрійської імперій. Національне відродження (кінець XVIII — початок XX ст.).................. 158
5.1. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їхні наслідки для українського народу. Адміністративно-територіальний устрій українських земель.................... 158
5.2. Реформи в Австрійській та Російській імперіях та їхні наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель................ 162
4
5.3. Українське національне відродження....... 172
5.4. Політизація українського руху наприкінці XIX — на початку XX ст........................ 184
5.5. Українці в роки Першої світової війни..... 187
Тема 6. Визвольно-революційна боротьба в Україні (1917—1920 рр.) .................................. 203
6.1. Утворення Центральної Ради. Її внутрішня і зовнішня політика........................... 204
6.2. Гетьманська держава та Директорія УНР. Західно-Українська Народна Республіка.......... 213
6.3. Утвердження радянської влади в Україні.
Її соціально-економічна і національно-державна політика............................... 222
6.4. Причини поразки та історичні уроки боротьби за українську державність у 1917—1920 рр....... 226
Тема 7. Україна в 20—30-ті роки: від національно-культурного відродження до тотального нищення........................................... 240
7.1. Завершення нового поділу українських земель на початку 20-х років: проблеми міжнародної та політичної правосуб’єктності................ 241
7.2. Від нової економічної політики до сталінської політики “соціалістичного штурму” в УСРР.... 247 7.2.1. Суть нової економічної політики (непу), причини її ліквідації .................................. 247
7.2.2. Україна — головний плацдарм індустріалізації: суперечливість характеру, методи здійснення та наслідки індустріалізації................. 248
7.2.3. Колективізація українського села: методи її здійснення, соціальні та демографічні наслідки 251 7.3. Утвердження тоталітарного режиму в Україні.
Його суть та механізми реалізації......... 258
7.4. Західноукраїнські землі в 1921—1939 рр.... 266
Тема 8. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945 рр.) .................................. 285
8.1. Українське питання напередодні та в початковий період війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України............ 286
5
8.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Окупаційний режим в Україні та народна боротьба проти німецьких загарбників................. 292
8.3. Відновлення радянської влади в Україні та завершення об’єднання її земель. Основні підсумки й уроки Другої світової війни......... 310
Тема 9. Україна в 1945—1991 рр.: трансформації суспільного розвитку............................. 323
9.1. УРСР у перші повоєнні роки.............. 324
9.1.1. Перехід України до мирного будівництва. Відбудова народного господарства.............. 324
9.1.2. Посилення тоталітарного режиму в республіці.
Ідеологічний наступ сталінізму.......... 328
9.1.3. Західноукраїнські землі в повоєнні роки. 331
9.2. Хрущовська “відлига”. Пошуки нових підходів до розв’язання проблем соціально-економічного і політичного життя та їхні наслідки.... 336
9.3. Опозиційний рух у 60—80-х роках. Новітня русифікація та її наслідки в Україні........ 340
9.4. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку України із середини
70-х років.............................. 346
9.5. Перебудовчий курс М. Горбачова і Україна: причини, суть і наслідки..................... 358
Тема 10. Україна на етапі розбудови незалежності.... 375
10.1. Державотворчі процеси розбудови незалежності ....................................... 376
10.2. Становлення багатопартійної системи в Україні ................................... 380
10.3. Проблеми реформування економіки...... 384
10.4. Україна у світовому політичному процесі. 400
10.5. “Помаранчева революція": причини, суть і значення................................... 404
Післямова........................................ 418
Література....................................... 422
6
ПЕРЕДМОВА
Історія України — наша дорогоцінна спадщина, в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності від доісторичних часів до сьогодення. Цей багатющий досвід епохальних звершень українського народу є великим надбанням не лише нашої країни, а й усього людства. Набуто його в героїчній і водночас надзвичайно трагічній боротьбі за демократію, свободу і незалежність, за соціальний прогрес.
І справді, історія наша далеко неоднозначна. Це історія народу, котрий споконвіків знали не лише в Європі, айв усьому світі; народу, який мав колись родючу, багату щедротами природи землю, що, немов магнітом, притягувала сусідів; народу, у якого були свої церква і військо, школи й академії, література і мистецтво, архітектура і музика, упродовж віків була державність.
Водночас, це історія народу, котрому самодержавці “всея Руси” зруйнували цю державність і поступово перетворили його на химерне плем’я, не певне ані свого походження, ані своєї самобутності; народу, який уже в новітні часи більшовицького тоталітаризму мільйонами видушувала кістлява рука сталінських голодоморів; народу, безіменними могилами кращих синів та дочок якого вкриті “неісходимі” просто
7
ри Сибіру і Далекого Сходу, Казахстану і Крайньої Півночі; народу, у якого вкрали навіть власну історію і право на неї, навісивши ярлик “молодшого брата”.
І, нарешті, це історія народу, який, незважаючи на страхіття пережитого, хоча і знесилений, сьогодні гордо заявляє, іцо він є і хоче бути, хоче мати власне місце у цивілізованому світі. Справді, як говорив В. Винниченко, українську історію не можна читати без брому.
Протягом багатьох років трагічною була не лише історія українського народу, а й доля національної історичної науки. Особливо тяжких утрат вона зазнала від російського царизму і більшовицького тоталітарного режиму. Вони намагалися присвоїти матеріальні багатства українського народу, знищити його культуру, мову, духовність. З цією метою вигадувались і пропагувалися псевдонаукові концепції, починаючи від намагання вибити зі свідомості народу саму назву Україна, завершуючи доказами про її другорядність, на яку очікує “об’єктивний” процес “злиття” з іншими націями, утвердження “нової історичної спільності людей”. Українців просто ігнорували. Минуле українського народу аж до часів Київської Русі привласнили російські історики. Українців вважали етнічною “гілкою” єдиного російського народу. Навіть суто культурницька діяльність розглядалась як підозріла й небажана.
Українська історія тривалий час, особливо в радянський період, була не стільки наукою, скільки політикою. Комуністичні ідеологи та їх слуги дуже вміло, хоча й грубо, користувалися цим інструментом, замовчуючи, що історія — сестра істини, а не слухняна дочка ідеології. Тому впродовж багатьох років і століть, усе робилося для того, щоб замовчати або ж спотворити справжні історичні факти, без яких, як кажуть мудрі, нічому не можна ні навчити добре, ні навчитися. Незабутній кінорежисер і письменник Олександр Довженко, котрому випало бути свідком жахливих більшовицьких “діянь”, писав: “Єдина країна у світі, де не викладається в університетах історія своєї країни, де історія вважається чимось забороненим, ворожим... — це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися, ...де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?”
Більше того, як за часів російських царів, так і за більше як 70 років більшовицького режиму, за незначними винятками, всіляко придушувався будь-який прояв національної самосвідомості українського народу. Тенденція до денаціоналізації історії як науки посилилась у брежнєвські часи. 8
Вимагалось і надалі пропагувати класову боротьбу, переваги класових, соціалістичних інтересів над національними, загальнолюдськими. Замість національної гордості українцям прищеплювалася гордість за перебування у складі “великої та могутньої” російсько-радянської імперії. З одного боку, вони мали щиро визнавати, що розквіт цієї імперії — це “їхня історія, яку треба завжди пам’ятати та шанувати”. А з іншого боку, вони мали використовувати постать гетьмана Мазепи як доказ самим собі “шкідливості”, “злочинності” й “безперспективності” ідеї української державності, тобто “українського сепаратизму”. Лише ті, хто погоджувався на це, вважалися в імперії братніми українцями і політично благонадійними громадянами. Так знищили історичну пам’ять, національну гідність, віру в свою державоспроможність. Кожного, хто за цих умов виявляв національну свідомість і прагнув не фіктивної державності, виступаючи за відродження української культури, за вивчення своєї історії, жорстоко переслідували. Донедавна над українцями висів жупел “мазепинців”, “буржуазних націоналістів”, “бандерівців”. Ці факти дозволяють уявити, якою була “кухня”, де “варилася” українська історична наука.
Зрозуміло, що за такого зневажливого ставлення до українського народу, до його історії, не могло бути і мови про глибоке й об’єктивне вивчення нашого історичного минулого, яке є вчителем майбутнього. Бо хто хоче знати майбутнє, мусить добре знати минуле. Тому ми й до цього часу залишаємось ще недоученими історією, скаліченими ідеологічно, живемо в якомусь роздвоєнні: тіло в сьогоденні, а голова в минулому.
Нині, коли йде, хоча і повільний, процес становлення суверенної української держави, стає дедалі зрозумілішим, що без повернення правди історії, яка поки що лякає нас, але й виліковує, неможливе оздоровлення духовності нашого суспільства, формування високої національної свідомості народу, подолання нав’язуваного нам століттями комплексу малоросій-ства, неповноцінності й провінційності, врешті-решт, неможливий вихід України на передові рубежі світової цивілізації.
Усе це зумовлює таке небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної історії. Про історію України нині говорять багато. Історична тематика заполонила сторінки наукових праць, журналів, газет тощо. Історичний бум вихлюпнув на нас тисячі невідомих раніше фактів, сотні імен, оригінальні погляди і концепції, повернув до нас чимало правди про наше минуле, які було свого часу спотворено офіційною пропагандою.
9
Та все ж не всі події нашої історії висвітлено достатньо повно й об’єктивно. І для цього є свої причини. Досі не відкрито для досліджень усі документи архівів. А людям потрібна вся, повна й неурізана правда про цивілізаційний поступ української історії. Жоден її період не може бути предметом огульного заперечення, осуду чи шельмування, оскільки це зводить нанівець історичну пам’ять, перекреслює життєдіяльність цілих поколінь. Тому архіважливо для науковця шукати правду, знаходити правду, говорити правду, писати правду. Хоча, як стверджує народна мудрість, говорити правду важко, а ще важче її вислуховувати. Проте настав час правди, коли вже не можна жити за принципом: говорити лише, що сподобається іншим, а історію слід по-іншому читати — чесно перед минулим і відповідально перед майбутнім. Саме для того й існує історія — щоб знайти правду. Нинішньому поколінню людей є над чим подумати, щоб осмислити й об’єктивно відтворити справжню картину минулого України. Кожен, хто взявся вивчати її історію, мусить визначитися у ставленні до принципових проблем історії України, наріжним каменем яких є проблема державності українського народу.
Беручи за основу всіх її проблем проблему державності, слід розглянути питання про етногенез українського народу, який, на думку М. Грушевського, “бере свій початок з глибин доісторичних часів”, а в історика М. Брайчевського — у трипільській культурі, і продовжується в Скіфії, черняхівській культурі, завершившись у Київській державі. Жодний період минулого наших пращурів, їхнє походження не викликали таких суперечок, спотворень і звинувачень як Київська Русь. Настав час критичніше глянути на термін давньоруська (народність, мова, культура, держава). Дуже мало, на жаль, ми знаємо про Литовсько-Руську державу. Більш об’єктивний підхід потрібен і до розгляду таких доленосних етапів історії українського народу, як зародження та еволюція українського козацтва, Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького і Переяславська рада, як політика російського царизму в Україні в II пол. XVII — І пол. XVIII ст. та її наслідки для української державності. Особливої уваги потребує аналіз боротьби за незалежну національну державність у 1917—1920 рр. Треба обличчям повернутися до діяльності УНР. Хіба могли б “антинародна” УНР, її армія стати таким феноменом у народній творчості, як відбилося в унікальних стрілецьких піснях-гімнах, без яких не уявляємо національної культури? Нового підходу потребує вивчення історії України в радянський період, як такої, яку було значно сфальсифіковано.
10
Нелегким шляхом іде Україна до національного відродження, до державного суверенітету. Її долю великою мірою вирішуватиме інтелектуальний потенціал. Окрім глибоких знань, він має визначитися високими громадськими рисами, палкою синівською любов’ю до рідного краю, до народу. Такі національно-патріотичні риси формує і наша духовна спадщина, історія України.
Знання історії необхідні кожній людині, тим більше майбутньому спеціалісту, який, природно, прагне до нового осмислення власної історії без заідеологізованості й догматичних тлумачень, намагається зрозуміти свої потреби в суспільстві, знайти в ньому своє місце. Адже молодь допитливо дивиться в майбутнє і розуміє, що зробити його щасливим можна, лише по-справжньому зрозумівши, яке було минуле. Вона хоче знати, від чого з недалекого і більш віддаленого історичного минулого слід відмовитися, що взяти з собою в день сьогоднішній та прийдешній. Як говорять, минуле не може нам сказати, що робити, але воно може попередити, що робити не треба. Тому слід оглядатися назад, аби знайти дорогу вперед.
Оскільки історія України — предмет гуманітарного курсу, то вивчення його відповідає завданням гуманізації підготовки фахівців у вищих навчальних закладах, сприяє здобуттю необхідних для інтелігента обсягу і рівня загальноісторичних та загальнокультурних знань, забезпечує їх орієнтацію в історичному просторі. Засвоєння цього курсу також допомагає студентам самовизначитися в особистих світоглядних позиціях та духовних інтересах, зрозуміти своє місце в історії і значення для суспільства своєї професійної діяльності, до якої вони готуються. Відомо, що природі вчаться у природи, осягненню людини — у людей, а мудрості життя — в історії суспільства.
І, що особливо важливо, сприяє становленню фахівців як майбутніх інтелектуалів з універсальною загальноосвітньою та загальногуманітарною підготовкою. При цьому винятково важливого значення набуває процес безперервного навчання впродовж всього свідомого життя. Адже сьогодні знання застарівають за два з половиною роки, а перелік потрібних на ринку професій змінюється за 5—8 років. І, нарешті, не можна побудувати міцну могутню державу, не звертаючись до своєї історії, до досвіду тих, хто і сьогодні через відстань століть учить нас, як потрібно державу розбудовувати, захищати, любити, віддаючи Вітчизні всі свої сили. Відомий російський історик, академік В. Ключевський говорив, що кожна людина має бути трішки істориком, щоб займати активну громадянську
11
позицію. А М. Грушевський стверджував, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.
Усе це визначає зміст та основні напрями пропонованого навчального посібника “Історія України”. Він цілком відповідає програмі курсу для вищих навчальних закладів.
У посібнику на основі цивілізаційних підходів відтворено широку панораму подій, які відбувалися на території України з прадавніх часів до сучасної доби. Подаються вони в контексті світових, загальноцивілізаційних вимірів, завдяки чому українська історія органічно вписується в загальноєвропейський розвиток, засвідчуючи, що Україна пройшла всі основні стадії європейської еволюції, а українці належали і мають належати до світової спільності історичних націй.
Порівняно з іншими виданнями у цьому значно посилено етнополітичні акценти, і це цілком природно для української історії.
Кожна історично значима проблема, поставлена в посібнику, розглядається через призму нових теоретико-методоло-гічних підходів, що застерігають від ідеологічної чи кон’юнктурно-політичної закомплексованості, від однозначних оціночних визначень, які суперечать об’єктивній багатогранності, неодномірності історичних процесів і явищ. При цьому автор не ставить собі за завдання переписати вітчизняну історію, а робить спробу лише переосмислити певні її періоди, події, факти, глибше зрозуміти їх, спираючись на сучасні дослідження, на відкриті нові архівні документи та матеріали. Адже кожна думка фахівця має право на життя і заслуговує на увагу і вивчення. Головне для всіх нас — щоб не було байдужих громадян України і до нашого минулого, і до сьогодення, і до майбутнього. З цього приводу східна мудрість застерігає: “Не бійся друга, він може всього лиш зрадити. Не бійся ворога, він може лиш убити. Але бійся байдужих, бо лиш з їх мовчазної згоди чиниться найбільше лихо у світі”.
Такий підхід дає змогу не лише упорядкувати належним чином багатий різнобічний матеріал з вітчизняної історії, а й по-новому поглянути на особливості її розвитку, виявити і висвітлити ряд нових важливих аспектів і тенденцій. Намагаючись дати правдиве уявлення про історичне минуле та сьогодення українського народу, автор ознайомлює широкий читацький загал з останніми здобутками вчених-істориків, подає чимало нових бачень історичного процесу, що об’єктивно відтворюють тернистий шлях, яким ішли українці віками, 12
творячи свою історію. І це цілком зрозуміло, оскільки прагнення до істини, об’єктивності, сприйняття нового — головні орієнтири кожного вченого-дослідника. Історія, як відомо, наука неточна, але така, що уточнюється. Її не приховаєш, вона все одно своє візьме. Звичайно, час вносить свої корективи, деякі висновки можуть застаріти або стати предметом дискусій. Але важливо при цьому завжди бути і залишатися об’єктивним в оцінці як своїх наукових пошуків, так і доказових думок інших дослідників.
У навчальному посібнику на основі новітніх досягнень історичної науки більш ґрунтовно розкрито такі важливі малодосліджені питання, як прадавня історія, трипільська культура, еволюція Литовсько-Руської держави, зародження та розвиток українського козацтва, умови політико-правово-го значення Переяславсько-Московського договору 1654 р., гетьманування І. Мазепи тощо. Адже у висвітленні цих питань чимало старих стереотипів, створених науковцями на замовлення влади. Значно оновлено висвітлення драматичної історії українського народу новітнього часу, яку донедавна особливо грубо перекручували і фальсифікували.
Уперше в навчальній літературі до кожної теми курсу, окрім рекомендованої новітньої літератури, подано також плани семінарських занять, тематику рефератів, словник іншомовних слів і термінів, іменний покажчик, хронологію найважливіших подій, проблемно-пізнавальні запитання. Саме в такому структурному поєднанні посібник має допомогти студенту більш повно, на рівні навчальної програми для вищих навчальних закладів осягнути суть та зміст куль-турно-цивілізаційного, соціально-економічного, державно-політичного поступу українського народу впродовж всієї його історії.
Автор добре уявляє всю складність завдання, що стояло перед ним, не претендує на істину в останній інстанції і буде вдячний читачам за доповнення та щирі побажання, спрямовані на вдосконалення цього посібника.
Сподіваємося, що цей посібник допоможе читачам не лише краще пізнати історію України, а й сприятиме піднесенню національної свідомості у величній справі розбудови незалежної української держави.
13
Тема 1
ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
1.1. Археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства. Араіпта.
1.2. Етнічні переоформлення на українських землях у доісторичний період.
1.2.1. Племена трипільської культури.
1.2.2. Скіфи.
1.2.3. Слов’яни в доруський період*.
Названа тема посідає одне з важливих місць у курсі “Історія України”. Саме в первісні часи на території сучасної України понад 1 млн років тому з’явилися найдавніші в Східній Свропі людські істоти, формувалися один із перших центрів світової цивілізації, найдавніша у світі держава і писемність. Розселяючись на схід і північ, наші далекі пращури поширювали ці новації на території Європи й Азії.
З України в Східну Європу поширилися також землеробство й тваринництво. Укорінена на межі євразійських степів і близькосхідно-балканської землеробської працивілізації, Україна стала прабатьківщиною найдавнішої форми скотарства. З її території перші індоєвропейські скотарі заселяли безкраї обшири від Атлантики до Індії, від Балтії до Середземномор’я.
Північно-Західна Україна стала прабатьківщиною слов’янства, яке розселилося звідси на Дунай, Одер, Ельбу, на Верхній Дніпро, Оку, Волгу, на Балкани.
Однак цілий ряд питань стародавньої доби української історії у зв’язку з фальсифікацією в імперській науці або че
* Питання викладу тем посібника можуть бути й питаннями семінарських занять.
14
рез брак писемних джерел є суцільною білою плямою. Тому багато сторінок нашого далекого минулого, вузлових проблем первісності, які становлять кістяк стародавньої історії України, потребують подальшого вивчення. Серед них насамперед такі питання: хто ми, які ми, чого ми варті? Яке наше коріння?
1.1. Археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства. Аратта
Приступаючи до розгляду першого питання, слід зазначити, що в археологічній періодизації визначаються такі загальноприйняті періоди:
а) кам’яний вік, який поділяється на палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік);
б) енеоліт — міднокам’яний вік або перехідний від каменю до бронзи;
в) бронзовий вік, що дістав назву від нового матеріалу — бронзи, з якої почали виробляти знаряддя та зброю;
г) залізний вік — останній в археологічній періодизації. Починається він з рубежу II та І тисячоліть до н. е.
В основі визначення хронологічних рамок кожного періоду лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу у виготовленні знарядь праці — каменю, міді, бронзи та заліза.
У першій половині кам’яного віку — палеоліту, за так званої ашельської доби, що датується часом від 1,5 млн до 150 тис. років тому, відбулося заселення територій сучасної України первісною людиною.
Безперечно, що археологія, яку по праву називають матір’ю історії, не може дати абсолютно точного уявлення про стародавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину народів у доісторичний період. Так, ще зовсім недавно найдавнішою пам’яткою перебування людей на території України вважалися матеріали палеолітичної стоянки, яка існувала 200 тис. років тому поблизу с. Лука-Врублівець на Дністрі (тепер Хмельницької обл.). Та от нещодавно українські археологи поблизу с. Королеве на Закарпатті виявили кам’яні знаряддя праці, виготовлені людиною, які датуються значно раніше — одним мільйоном років тому. Це найдавніша відома палеолітична пам’ятка Європи. Отже, територія України була заселена першими людьми ще в праісторичну добу.
Щодо розвитку людини на території України, то він проходив, як засвідчує археологія, напевно, ті самі стадії, що і в
15
інших регіонах Землі. Унаслідок цього у ранньому палеоліті на землях України з’явилася найдавніша людина — пітекантроп (архантроп). Кам’яні знаряддя праці та сліди виробництва цієї людини виявили археологи в Закарпатті. Вік цих знахідок визначається майже одним мільйоном років.
Подальша тривала еволюція людини привела до появи нового типу доісторичної людини — неандертальця (палео-антропа). Вона, як показують археологічні дослідження, проживала майже на всій території сучасної України 150 тис. років тому. В епоху пізнього палеоліту, яка охоплює більш як 25 тис. років тому, відбулося остаточне становлення людини сучасного фізичного типу — Ното варіепе, або людини розумної. Її ще називають кроманьйонцем (неоантропом). У межах України відомо близько 800 стоянок цієї людини.
Американські науковці М. Кремо та Р. Томсон у праці “Невідома історія людства”, демонструючи вельми неординарний підхід до палеонтології та антропології, спростовують основи теорії Ч. Дарвіна про походження людини. Згідно з офіційною теорією сучасний тип людини сформувався 100 тис. років тому, а доти існували тільки наші мавпоподібні пращури. У процесі восьмирічних досліджень М. Кремо і Р. Томсон виявили багато свідчень того, що розумна людина існувала протягом багатьох мільйонів років тому. На їхнє переконання, неандертальці, австралопітеки та представники виду Ното егесіпа (людина прямоходяча) не лише співіснували з людиною впродовж мільйонів років, а й нині залишаються нашими сусідами. Підтвердження тому — численні історії про північноамериканських “саскуоче” та “бігфуте”, еквадорських “ширу”, бразильських “мапінгуарі”, китайських “маоренів”, індонезійських “бататутів”, всіляких африканських диких людей, і, звичайно, про найвідоміших гімалайських йєті (снігових людей). Істотні розбіжності в розмірах, величині волосяного покриву та звичках, на думку авторів “Невідомої історії людства”, саме й засвідчують належність цих істот до різних видів.
Та й генетичні дослідження останнього часу показують, що розходження у генах між неандертальцем і сучасною людиною занадто великі, щоб вважати їх родичами. Це два різні біологічні види, які походили від різних гілок древніх гомінідів. Згідно з видовими законами вони не могли змішуватися і давати спільне потомство. Отже, неандертальці являли собою особливий вид розумних істот, породжений еволюцією життя на Землі.
16
Професор швейцарського Зоологічного інституту в Базелі А. Портман розробив шкалу розумових здібностей живих істот. На першому місці — людина (214 балів), на другому — дельфін (195 балів), на третьому — слон (150 балів). А наші, як вважалося, родичі — мавпи посіли четверте місце з дуже скромним результатом у 63 бали. Англійські вчені дослідили, що розумові здібності свиней нічим не поступаються шимпанзе. Американський астроном Саймон Кларк вважає, що найближчими до нас розумними істотами є схожі на дельфінів мешканці одного із супутників Юпітера.
У пізньому палеоліті виникає така форма організації людей, як родова громада.
З появою племен завершується тривалий процес формування родоплемінного ладу, що базувався на власності громади на засоби виробництва та на зрівняльному розподілі продуктів серед членів роду, племені.
З розвитком матеріальної культури, зростанням колективної праці зароджувались основи духовної культури, зокрема мислення, мова, релігія, ідеологічні уявлення, елементи мистецтва і магії*.
Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який почався в Україні понад 7 тис. років тому. У цей час вдосконалюються знаряддя праці й вся господарська діяльність людини. На зміну загостреному каменю та палиці приходять різання, шліфування і свердління. Це дало можливість виготовляти більш досконалі кам’яні сокири: насаджені на рукоять, вони перетворилися на основне знаряддя праці.
Такі сокири допомагали людям освоювати лісові простори, будувати житла, виготовляти човни — перший транспортний засіб людини. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів — ліпної кераміки, обпаленої глини, глиняного посуду і тканин.
Порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці й нагромаджений досвід дали змогу людині перейти від збирання плодів та полювання до продуктивного господарства — до землеробства і скотарства. Цей перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих учені називають неолітичною революцією, яка, за висловом англійського археолога Г. Чайлда, “трансформувала людську економіку, надала людині
* Питання розвитку культури розглядаються в “Історії української та зарубіжної культури” (Навч. посіб. / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Оста-фійчука. — 5-те вид., перероб. і доп. — К., 2004).
Ч ПАЛЬНИ1? ЗАЛ
бібліотека ХНУРЕ
БІБЛІОТЕКА 17 ХНУРЕ
контроль за її особистим запасом харчів” тощо, створивши, таким чином, умови для виникнення цивілізації, державності.
Вважають, що землеробство в Україні виникло вперше в межиріччі Бугу та Дністра. Замість того, щоб блукати в пошуках здобичі, люди осідали на певних ділянках землі. Так виникли перші поселення людини. Для порівняння зазначимо, що Західна Європа залюднюється лише за наступної історичної доби — пізнього палеоліту, а Північно-Західна — ще пізніше.
Відомо, що наші давні пращури на той час вже проживали на значних територіях, при тому досить комфортно, бо вміли будувати складні за конструкцією постійні житла, жертовники, дольмени (поховальні будівлі), піраміди. Через десятки тисячоліть до нас дійшли, як свідчить дослідник цього періоду О. Братко-Кутинський, такі племінні назви людності середнього палеоліту, як “ск”, “лот”, “арт”, “стр” та ін. Поєднуючись у племінні об’єднання, розділяючись, приятелюючи і ворогуючи та розселяючись, ці племена впродовж тисячоліть формували спільний світогляд, спільні державність, культуру, мову. Саме ця палеолітична людність Причорномор’я і Наддніпрянщини заклала підвалини високого духовного потенціалу нашого етносу і стала джерелом залюднен-ня Європейського континенту.
Підтвердженням такої думки є нове сенсаційне відкриття, яке робить справжній переворот у науці, підносячи авторитет України як одного з центрів світової цивілізації. На II Міжнародному конгресі “Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культури за всю історію. Перспективи на майбутнє”, який працював 3—20 вересня 2001 р. у Москві, а потім у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі, Ялті, було доведено, що на теренах сучасної України “формувалися політичні і духовні центри наших предків”.
Це стверджує і презентована на засіданні конгресу в Києві книжка московського мовознавця-шумеролога Анатолія Ки-фішина “Древнє святилище Кам’яна Могила. Досвід дешиф-ровки протошумерського архіву XII—III тис. до н. е.”. У ній йдеться про те, що в урочищі Кам’яна Могила, за 20 км від Мелітополя, знайдено й розшифровано найдавніший на Землі літопис, викарбуваний на кам’яних плитах 14 тисячоліть тому!*
Понад тисячу років нам, українцям, насильно й цинічно нав’язували думку, що нібито наші пращури не мали писемності аж до X ст., і тільки прийняття християнства принес
*На роль найпершого історика може претендувати доараттський літописець Каскісім, чия табличка згадується у ряді написів Кам’яної Могили. 18
ло Україні письмо, книги й культуру. І це робилося всупереч незаперечним фактам. Адже відомо, що археологи знаходили і досі знаходять багато знарядь для письма — різного роду загострених паличок-писачків з кісток, металу, дерева тощо. Виявлені також збережені написи на глиняному посуді, навіть дерев’яні книги (“Велесова книга”), що розпочинають праісторію Русі з 20-тисячолітньої глибини. Нині доведено, що в XIII—XII тис. до н. е. в українському або східноєвропейському центрі існували такі визначні поселення як Межиріччя та Мізине, під час розкопок яких виявлені непе-ревершені орнаменти, календарі, а також протонаписи. Тому цілком зрозуміло, що на цій же території — в численних печерах і гротах Кам’яної Могили — утворився осередок жерців — хранителів прадавніх здобутків. Вони вже на рубежі VIII—VII тис. до н. е. створили праписемність — найпершу в світі систему знаків, яку вдалося А. Кифішину прочитати, оскільки мелітопольські написи виявились дуже схожими з шумерськими. Зауважимо: шумерські письмена, які досі вважалися найдавнішими, датовано III тисячоліттям до н. е. Але оскільки мелітопольські написи виконані на понад п’ять тисячоліть раніше за шумерські, можна стверджувати, що історія й цивілізація людства — поняття яких фахівці неодмінно пов’язують із писемністю — розпочиналась не в месопотамському Шумері, а на теренах нинішньої України в пониззях Дніпра. В XII—VIII тис. до н. е. вздовж північного й південного узбережжя Чорного моря та східного узбережжя Середземного моря відбувався процес зародження світової цивілізації та спільноти індоєвропейських народів. Цей процес перейшов у становлення найпершої у світі держави Арат-ти, що звеличується у написах на численних гротах-святи-лищах Кам’яної Могили на річці Молочній, що протікає на Запоріжжі вздовж лівобережжя Дніпра. Ці ілюстровані написи було відкрито в ЗО—80 рр. XX ст. відомими археологами О. Бадером, М. Рудинським, В. Даниленком, Б. Михайло-вим, Ю. Шиловим. Напис “Аратта” вперше зафіксовано на черепі мамонта зі стоянки XVIII—XVII тис. до н. е. біля с. Межиріччі між Росю і Росавою. Із 40-х років XX ст. у Поду-нав’ї почали знаходити прошумерські написи VI—IV тисячоліть до н. е., в яких також складалася подяка Великій Аратті. Це доведено розшифруваннями А. Кифішина. І тільки через 2,5 тис. років назва прабатьківщини шумерів з’являється на глиняних табличках Месопотамії.
На брилах Кам’яної Могили зафіксована не лише назва держави Аратта, а йдеться про давно відомих нам з шумер-
19
ської міфології найвищих божеств: бога неба Ану та світо-творця Енліля, ставших предтечами, до певної міри, слов’яно-українських Леля і Діванни. Зафіксовано також відомості про канали, фортеці, обряди й жертвоприношення, смерть і відродження, про жерців та воїнів, події, дати та імена. Наводяться, зокрема, імена напівміфічних, ще дошумерських правителів Му-гі, Кі-саль, Сал-туш та ін. Серед найбільш цікавих свідчень: міфологічні сюжети, які через V—IV тисячоліття стануть основою шумерських поем; описи “змії в упряжці двох биків” тощо, чому відповідають зображення на тій же Кам’яній Могилі, на Кавказі, у Месопотамії.
На брилах Кам’яної Могили наводяться також імена пра-вителів-жерців — брахманів, які очолювали жителів Наддніпрянщини в VI тис. до н. е., та дані про часткове переселення їх до Месопотамії. Об’єднавшись навколо жерців бога місяця Сіна, вони заснували в Урі 5662—5622 р. до н. е. династію “дім Барагесі”, а в 5069 р. до н. е. — і другу династію “А-імдугуді”. Зазначимо, що альтернативний “дім Імду-гуда” було утворено і в українській Наддніпрянщині. Унікальний літопис засвідчив і численні експедиції жерців та ін., що час від часу мандрували від Кам’яної Могили до месопотамського Шумеру та назад. Свідченням цього є написи на плиті № 25/В Кам’яної Могили, а також на могильнику під Уруком. У кромлеху Великоолександрівського кургану на Херсонщині виявлено два поховання жерців Аратти й Шумеру*.
Копія цього найдавнішого у світі літопису майже точно була відтворена на барельєфі Праматері храму малоазійського міста Чатал-Гуюка, побудованого, мабуть, на честь повернення експедиції до рідного поселення. А це свідчить про спорідненість протошумерських пранаписів з Читал-Гуюка та Кам’яної Могили.
Написи Кам’яної Могили — це унікальне явище в історії людства. Адже вони зберігають широку інформаційну гаму знань про господарське і духовне життя перших у світі людей, які проживали в Південній Україні від епохи палеоліту до епохи бронзи і більш пізнішого часу. Ці оригінальні написи дали нам ще одне, на цей раз писемне, свідчення про те, що саме на теренах сучасної України близько 6200 р. до н. е. склалася найперша у світі держава — Аратта, яка мала свої
* Див.: Сторінки історії та культури Праукраїни / С.М. Вовк, С.І. Наливайко, Ю.О. Шилов. — Чернівці, 2003. — Кн. 2. — С. ЗО, 33, 59.
20
фортеці, канали, професійних священиків та воїнів, суспільну ієрархію, певні ритуали і культи, релігію і міфологію.
Аратта — найдавніша хліборобська держава. Саме досить розвинене хліборобство, розвитку якого сприяли фантастичні багатства природних ресурсів, становило основу її господарства. Головною культурою була пшениця трьох сортів, сіяли також ячмінь двох сортів, просо, бобові. Застосовувалися кістяні серпи з крем’яними вкладишами, сушилки для зерна у вигляді круглих напівземлянок із заглибленим вогнищем посередині. Зображення плуга на плитах Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі свідчать про те, що вже було не тільки мотичне, а й орне землеробство. У степових же регіонах основним було скотарство. Розводили овець та кіз, домашніх корів, биків, волів, які чи не вперше у світі з’явилися у поселенні біля Кам’яної Могили VI тис. до н. е.
Успішно розвивалось і общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямків, зокрема професійних металургів, майстрів з виготовлення крем’яних знарядь тощо. У пошані були ремесла: обробка дерева й каменю, гончарство, ткацтво.
Традиції Аратти продовжували існувати у Наддніпрянщині й через століття після згасання трипільської, а потім сабати-нівської археологічних культур. Наголосимо: на Русі традиція Арти — Арсанїї проіснувала до татаро-монгольської навали, а в Україні, як зазначає академік Ю. Шилов, ще й досі жевріє в Артаплоті на Полтавщині. З цим степовим феноменом пов’язані долі багатьох народів Європи і Малої Азії. Саме з Аратти виводили себе засновники месопотамського Шумеру. Аратто-арійські, або оріянські, переселенці до східного Середземномор’я створили там “країну пелазгів” — Палестину. Сучасні індуси називають свою країну Бхаратою, що можна розуміти як “Божественна Арата”. В Ірані пам’ять про неї закарбувалася в образі священної Арти — ідеальної країни прадавніх часів, назва якої залишилася синонімом найвищого благоденства та ладу. Місто-держава Артана була у етрусків, а сучасне містечко в Румунії і нині носить назву Арта*.
Отже, традиція найдавнішої держави Аратти — живе!
Оцінюючи це відкриття як значне для зламу поширених уявлень про прадавню історію, конгрес у резолюції, прийнятій у Києві 9 вересня 2001 р., вказав, що опубліковані останніми роками книги, у тому числі підручники, навчальні посібники,
*Див.: Сторінки історії та культури Праукраїни. — Кн. 2. — С. 52, 66, 69, 107.
21
збірники документів з історії України та Європи, мають бути перевидані з урахуванням нововідкритих реалій, зокрема текстів літопису Кам’яної Могили, і взагалі з урахуванням істинного місця східних слов’ян у культурогенезі індоєвропейських та інших народів планети. Адже в системі духовної культури світу, як зазначив конгрес, чільне місце посідає і прадавня слов’янська культура.
Щоб запобігти руйнації стародавніх археологічних пам’яток, конгрес запропонував Президентові та уряду України надати статус національних заповідників Кам’яний Могилі, Савур-могилі та розташованим між ними курганам і поселенням, де зароджувалися найдавніша у світі держава Аратта й прилегла до неї Дандарія.
Варто також зазначити і таке: центральне святилище Кам’яної Могили споруджено не лише за всіма традиційними канонами — бути “звідусіль відкритим для зору”, а й розташовано на точці енергетичного “стовпа” з позитивним зарядом. Це досліджено уфологом С. Мелешко і підтверджено верховним ламою Непалу, який відвідав Кам’яну Могилу влітку 1995 р. Наші пращури, свідчить український учений-генетик Т. Решетников, з найдавніших часів використовували космічну енергію для розв’язання земних проблем, знали закономірності циклічного функціонування Всесвіту. їхній добовий режим відповідав добовому циклу енергій, чітко планувалися робота і відпочинок у місячному й річному циклах. Доказом цьому є викопні календарі, яких відносять до палеоліту, а також збережені досі традиції календарних свят.
Трактуючи могутні космічні сили як реальних, подібних до людей, але незмірно могутніших осіб, наші предки полегшували собі можливості спілкування з ними, прилучення своїх енергетичних систем до вищих енергетичних систем Космосу, до досконаліших і витонченіших енергій, що трансформувало, витоптувало, розвивало людську психіку і тіло.
Високий рівень контактів людини з Космосом зумовив надзвичайно високі духовний рівень і релігійність людності, що вражали мандрівників і дослідників протягом усього етногенезу і формування української нації. Культи богів та обряди їх вшанування (на жаль, ще малодосліджені) були розраховані на постійне самовдосконалення віруючих шляхом наслідування, уподібнення цим богам.
За браком археологічних знахідок матеріальної культури ми судили про прадавній період у житті наших пращурів лише з ретроспективного аналізу звичаїв, міфів, обрядів, мови, які, як правило, народ зберігає довше, ніж земля. І ось у грудні 2001 р. 22
кримські вчені повідомили про ще одне сенсаційне, найзнач-ніше археологічне відкриття. Досліджуючи баланс прісних і термальних вод у геологічній будові півострова, вони раптом зафіксували випромінювання, потужне джерело якого локалізувалося близько від поверхні суші. Пробуривши кілька свердловин, науковці виявили сім велетенських пірамід, аналогічних єгипетським, розміщених на Південному березі прямою лінією від Севастополя до Фороса. Власне, у Криму вже відкри то 36 пірамід. Найдивніше, що на поверхні — над їхніми вершинами або куполами — немає жодної будови. Вчені вважають кримські піраміди старішими за єгипетські на 15— 20 тис. років і ровесниками тибетських і мексиканських пірамід.
Ці ступінчасті споруди сягають 45—52 м заввишки, вершини їх знаходяться майже на поверхні, всіяній вапняковими брилами на глибині п’ять і менше метрів. Окрім розмірів, вражає співвідношення довжини сторін основи кожної піраміди до її висоти. Воно становить рівно 1 до 1,6 і є типовим, класичним для всіх пірамід, виявлених досі на материках планети. Стіни підземних споруд мають самозахисну природу. Вивчаючи їх, дослідники виявили колосальні перепади рівнів енергії, понад високочастотне поле, які йшли з глибин пірамід. Випромінювання посилилося настільки, що на поверхні почали ламатися нескладні прибори, а в самій порожнині пірамід засвічувалися фотоплівки, миттєво розряджалися батарейки ліхтарів. Благотворну дію розкопаного підземелля, його цілительку силу вже відчули дослідники. Якщо перед тим, як знайти це диво, вони буквально страждали на серцеву недостатність та інпіі недуги, то коли знову наважилися спуститися в шахту, в них уже гоїлися рани, зникали бородавки і старі хвороби. Навіть трави довкола пірамід були зеленіші, густіші й вищі. Досить потужну енергетику із земних надр випромінюють кримські гори Бабуган, Чамин-Бу-рун, Куш-Кая, Чатир-Даг і Демерджі.
З’ясувалося, що схожі на кримські джерела випромінювання є в Австралії, Англії і Мавританії. Науковці припускають, що новознайдені таврійські піраміди могли використовувати ще не відомі нам цивілізації як дармові джерела отримання потужних потоків космічної чи іншої енергії. Можливо, ці піраміди допомагали людям боротися з могутніми стихіями природи (землетрусами, вулканами, глобальними потоками), керувати погодою, контролювати екологію тощо. Мабуть, аж ніяк не випадково знайдені піраміди Криму, Тибету, Мексики, Єгипту, Китаю, Судану, Перу, розташовані по всій земній кулі, обов’язково й незмінно розгортаються на схід. І
23
хоча їх використовували впродовж останніх тисячоліть як культові споруди, однак схеми їхнього розміщення, розташування та орієнтування за частинами світу дають всі підстави вважати, що їх використовували й з іншою метою. Нині вже відомо, що пірамідальні конструкції відіграють роль акумулятора і генератора енергетичного поля. Про чудодійні властивості пірамід стверджує академік Г. Крикунов, який тривалий час досліджує аномальні явища, в тім числі й пов’язані з пірамідами. За допомогою українського супутника “Січ” доведено, що подібні високочастотні випромінювання, які пов’язують Землю з Космосом, зафіксовано в 200 пунктах України*.
Значні досягнення стародавніх пращурів також у наукових знаннях. їм, мабуть, були відомі арифметичні й геометричні прогресії. Адже, щоб будувати піраміди, гробниці, потрібні були знання з математики, у тому числі з геометрії, треба було вміти обчислювати об’єми циліндра, півкулі, піраміди.
Наші пращури епохи палеоліту володіли й умінням складати карти краєвидів. Про це свідчить знайдена карта, вік якої становить близько 14 тис. років. Її виявлено серед інших, не менш цікавих, унікальних знахідок у 2002 р. на Черкащині поблизу села Межиріччя Канівського району. Цікаво, що малюнок карти виконано на бивні мамонта, завдяки чому збереглося чітке зображення навколишньої місцевості. На ньому відтворено берегову лінію, уступи над затокою, піщаний шлях, зарості та невеликий населений пункт. Фахівці вважають, що це найдавніша первісна карта, ознакою якої є техніка виконання зображення основних композиційних елементів краєвиду**.
Отже, науково засвідчено, що на території сучасної України ще в епоху палеоліту зародився один із перших центрів світової цивілізації. Високого рівня досягла духовна і матеріальна культура наших пращурів, чимало галузей якої у своєму розвитку навіть випередили її сучасний стан і продовжують вражати унікальністю. Ця культура не тільки дала поштовх до розвитку високих й оригінальних культур інших епох і цивілізацій, а й сама по собі є одним із неперевершених скарбів планети Земля. Наші далекі пращури першими у світі дали народам людську цивілізацію, найдавніші писемність і державність. Плодючість і благодатний клімат цих земель, працьовитість, знання та знаряддя праці допомогли нашим давнім предкам забезпечити недосяжне для інших племен “райське”
* Див.: Голос України. — 2001. — 12, 13 грудня.
** Там само. — 2002. — 6 лютого.
24
життя. Але, на жаль, у найпершій на планеті цивілізованій житниці потоп, що згідно з сучасними дослідженнями стався у 8499 р. до н. е., знищив чимало досягнень їхньої культури. Ті, хто врятувався від трагічної повені, втекли на захід, принесли у Європу свої знання й уміння, прискорили народження Нової цивілізації обробки міді, будівництва, агротехніки, що стимулювало різнобічний розвиток людського суспільства.
Безперечно, ці новітні суто наукові дослідження, проведені на основі зіставлення даних археології з етнографією, лінгвістикою вітчизняними і зарубіжними фахівцями при їх подальшому поглибленні допоможуть заповнити “білі плями” в наукових працях про справжні витоки, основи та перспективи українського народу, розвиток людської цивілізації. Проте й нині доречно зауважити: розсипалися на скалки російські імперські версії, які трактували українців як незріле, неповноцінне відгалуження російської нації, що не має ні державотворчих і культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного лексикону, ні, навіть, достойної назви для своєї землі.
1.2. Етнічні переоформлення
на українських землях у доісторичний період
1.2.1. Племена трипільської культури
Найбільш відомі ранні землеробські осілі племена на території сучасної України ряд вчених пов’язують з так званою трипільською культурою. Утворилася вона на основі розвитку автохтонних культур епохи неоліту, зокрема землеробської культури придніпровської Аратти, і несла в собі її традиції, здобутки, будучи її апофеозом. З періодом трипільської культури збігається перше широкомасштабне етнічне переоформлення на території сучасної України в доісторичний період.
Та незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури віднайшов відомий український археолог В. Хвойка ще в 1893 р. під стародавнім українським селом Трипілля на Київщині (звідси і назва культури), до недавнього часу їй так і не дано належної оцінки. Можливо, це викликано тим, що деякі вчені вважали трипільців субстратом, або основою українського народу, проти чого виступала радянська офіційна історіографія. Тому в нашій літературі дані про трипільську культуру дуже обмежені й подаються матеріали переважно про її досягнення в матеріальному виробництві.
25
Враховуючи це, зупинимося детальніше на позиціях щодо недавнього часу, які випадали з поля зору дослідників.
Трипільська культура — одна з основних давньоземле-робських культур мідного віку. Вона розвивалася впродовж IV—II тисячоліть до н. е. і була поширена від південно-східного Прикарпаття до Дніпра. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України та Молдови. Її засновниками були давні українці-першоорачі — орії, котрих здебільшого досі перекручено називають аріями. Саме вони, орії (або оріяни), розпочали цю культуру не з меча, а з плуга, з вирощування хліба. Вони одні з перших, хто приручив коня, винайшов колесо і плуг, проклав борозни, посіяв жито і пшеницю, спік хлібину, яку понесли у світи. Влітку 2004 р. київські археологи в густонаселеному мікрорайоні Кіровограда знайшли давній візок із чотирма дубовими колесами доби ранньої бронзи — середини III тис. до н. е. Так починався український селянин, котрий ніс свою хліборобську культуру упродовж IV—II тис. до н. е. в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, на о. Крит, в Єгипет, Італію, на Балкани, в Західну Європу та Скандинавію. Ці маршрути відновили на географічних картах археологи В. Даниленко та Л. Клейн. А поширювати трипільцям було що. Розроблена ними агрокультура проіснувала 5 тис. років. До кінця І тис. н. е. збереглися не тільки методи і терміни їхніх сільськогосподарських робіт, а й основні сорти злакових культур.
Однак не лише хліборобську культуру несли трипільці в навколишні світи. Український вчений М. Суслопаров на основі дешифрування писемності людей трипільської культури стверджує, що вона мала в своїй основі буквено-звуко-вий алфавіт. У 1983 р. на IX Всесвітньому з’їзді славістів він заявив: “На підставі дешифрування написів трипільської культури маємо повне право стверджувати, що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його за багато століть до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли пелагзькі племена, які жили за багато тисячоліть до н. е. на території сучасної України і відомі під ім’ям трипільців. Саме звідси бере початок буквено-звуко-вий алфавіт народів Європи”.
Відкриття М. Суслопарова сталося водночас з аналогічним відкриттям І. Стойки, який, працюючи над дешифруванням стародавніх написів, дійшов висновку, що вони написані праукраїнською мовою*. І в цьому немає нічого дивного.
Див.: Феномен України // Голос України. — 1995. — 1 серпня.
26
Античні історики — Тацит, Пліній Старший та Діодор Сици-лійський — давно зазначали, що головну роль в ознайомленні стародавніх Греції та Риму з буквено-звуковим алфавітом відіграли пелагзи, а не фінікійці. Більш як 120 років тому це стверджував і відомий учений-поліглот М. Красуський: “Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов до переконання, що малоросійська (тобто українська) мова не лише старша всіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й санскритської, грецької, латинської та інших арійських”*. Український письменник С. Пла-чинда звертає увагу на те, що М. Красуський переконливо доводить стародавність української мови, яка виникла і сформувалася більш як 7 тис. років тому.
Водночас з прочитанням трипільсько-пелагзьких написів було знайдені рештки астрономічних обсерваторій. За даними аерофотозйомок установлено, що святилища-обсерваторії мали майже всі міста та великі поселення. З них було створено єдину систему календарно-господарчо-обрядової служби, без календарів якої господарство регіонів північного хліборобства не могло існувати, як південно-східних — без зрошування. Ця система в V—II тис. до н. е. була розбудована впродовж північного кордону тогочасного хліборобства, а з рубежа IV—ПІ тис. до н. е., на 500—600 років пізніше, такі споруди досягли британського Стоунхенджа. Як стверджує професор О. Знойко, англійські вчені після тривалих дискусій погодилися, що шотландський астрономічний центр збудували пришельці зі степової Наддніпрянщини, котрі потрапили до Британії через Нормандію.
На одній з глиняних табличок, знайдених на Горбунов-ському поселенні Південно-Східного Зауралля III тис. до н. е., йдеться про проникнення жерців Аратти в цю далеку країну та розповсюдження там як святилищ-обсерваторій, так і відтворюючого господарства, зокрема хліборобства.
Високими, як на той час, були досягнення трипільців у брон-золиварному виробництві. На території сучасного Донбасу знайдено залишки шахти зі штреками, в яких видобували мідь і залізо бронзовими кайлами. Бронзоливарне виробництво засвідчують і залишки тиглів, шлаків та іншого устаткування.
З міді методом кування і лиття виготовляли прикраси (браслети, намиста), інструменти (шила, рибальські гачки, со
* М. Красуский. Древность малороссийского язьїка. — О., 1880. — С. 3.
27
кири, кирки, зброю). При цьому трипільці постійно вдосконалювали технологію обробки, і чимало зразків шеститися-чолітньої давнини мають цілком сучасний вигляд.
Унікальне поселення стародавніх металургів уперше в Європі знайдено в 2001 р. на заході Луганської області неподалік села Новозванівки. Археологи датують його XIV ст. до н. е. Виявлено майданчик у формі кратера, заповнений ґрунтом червоного кольору діаметром ЗО м, оточений валом заввишки 15 м. Як вважають фахівці, у кратері стародавні майстри видобували мідь, а вал виник внаслідок скидання золи і шлаку від вироблення міді. Знайдено також піч, де плавили мідну руду. На щастя, знахідка збереглась у первісному вигляді. Подальше її дослідження може докорінно змінити традиційне уявлення про історію гірничої справи в Україні.
Освоєння ливарства й одомашнення коня докорінно змінило спосіб життя трипільців. Мотигу було замінено металевим ралом з тягловою силою, а повільне піше військо перетворилося на рухливу, навальну, озброєну січовою зброєю кінноту, якій не могла протистояти тогочасна людність. Це уможливило масове розселення племен на нові землі, хоча й не убезпечило від міжусобиць.
Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Талянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста овальної форми з квартальною забудовою дво- або й триповерховими будинками, зафіксовано близько 2 тис. жител. На межі 50—60-х рр. XX ст. відкрито міста площею до 300—400 га, оточені значно меншими селами із нерегулярною забудовою, а також святи-лищами-обсерваторіями. Вважають, що населення поселень-гігантів могло сягати 50 тис. осіб, і що кожен такий комплекс був досить автономною державою, подібною до сучасних йому Уру, Шумеру та полісів майбутньої Греції. Це давало можливість у разі потреби виставити для свого захисту не одну сотню воїнів. Найбільші будинки, площею понад 100 кв. м, призначалися, напевно, для громадських потреб, — жодних ознак майнового чи класового розшарування в Аратті-“Трипіллі” немає. Про значні досягнення трипільців у галузі будівництва свідчить те, що українська традиційна сільська архітектура практично не відрізняється від будинків, знайдених під час розкопок багатотисячних трипільських поселень*.
Могутня трипільська культура пов’язала в один ланцюг історичного розвитку західно- та східноєвропейські енеолі-
*Українськими вченими сьогодні розроблено унікальні методи датування знахідок і складання планів поселень без проведення розкопок.
28
тичні племена. Вона мала широкі зв’язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу, Індії й, особливо, з найпоширенішою та найвпливовішою тоді егейською, або Крито-мікен-ською, культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. На це вказує їхня схожість у господарстві, житлобудуванні, побуті, кераміці, віруванні, міфології тощо. Доказом цього є встановлена А. Кифішиним відповідність шумерським міфам деяких зображень Кам’яної Могили та довколишніх курганів, де знайдено і відображення центрального епізоду “Поеми про Гільгамеша”, володаря міста-держави Урука. Трипільські хлібороби вже мали поняття про універсальний закон руху й розвитку Всесвіту-Прави. Знання як цілісна система (Веди) поширювалися в інші регіони, особливо в ті, де було тоді багато племен споріднених нам, а також розселених з Праукраїни. Тому серед них Веди набували подальшого розвитку. Так, у “Рігведі” — найдавнішій пам’ятці індійської літератури — поняття Пра-ви передається словом “Рута” (Кіа), що означає закон перетворення хаосу в упорядкований космос, який забезпечує необхідні умови для існування Всесвіту, людини та її моралі.
Високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво, яке вже було спеціалізованою галуззю общинного ремесла, а виготовлення посуду — справою фахівців. Посуд поділявся на кухонний, столовий та культовий, розписувався жовтою, червоною, білою мінеральними фарбами, очевидно, майстрами-спеціалістами. Прекрасна кераміка, виготовлена нашими далекими предками, і сьогодні, через п’ять тисячоліть, вражає уяву досконалістю форм і орнаментів. Все це свідчить про яскравий мистецький феномен трипільської кераміки, талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України. Так, за багато століть до появи в Єгипті пірамід, за тисячі років до Греції і Рима на території України існувала землеробська цивілізація, що залишила величезну культурну і технологічну спадщину.
Відзначаючи 100-річчя відкриття трипільської культури, її велике значення в історії людства, ЮНЕСКО своїм рішенням оголосила 1993 р. роком трипільської культури. Як відомо, стародавня українська мова — ранній санскрит — є матір’ю всіх індоєвропейських мов. І саме тому рік трипільської культури в 1993 р. відзначали не лише українці, а й народи Європи, Ірану, Таджикистану, Осетії, Вірменії, Туреччини, а також Індії. До речі, одна із сучасних мов Індії так і називається — орія.
Водночас із розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес подальшого розвитку і скотарського гос-29
подарства. Скотарство, що спиралося на відгодівлю одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько III тис. до н. е. Упродовж тисячоліть майбутні кочовики вели напів-осіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у євро-азійському степу, і землеробством. Подальші еволюційні процеси сприяли виокремленню скотарських племен, відокремленню їх від землеробських. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих рис, найважливішою з яких була войовничість. Кочовики не лише могли обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали навички верхової їзди.
Першими кочовими вершниками були кіммерійці. Видатний давньогрецький поет Гомер у знаменитій “Одіссеї”, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею “людей кіммерійських”. Набагато раніше про них згадується у “Велесовій книзі”: “Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрасали і греків розметали” (6-Е).
Походження кіммерійців остаточно не з’ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця II тисячоліття до н. е. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. їхня культура — продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Усі згадки в давніх письмових джерелах про кіммерійців пов’язані з їхніми військовими походами. Маючи сильне військо, яке становили рухливі загони вершників, озброєних сталевими та залізними мечами, луками і стрілами, кіммерійці наганяли страх на міста в Малій Азії, на царів Урарту та Ассирії. Влада у кіммерійців належала громаді, яка ухвалювала важливі рішення на великих всенародних з’їздах. Правителі, або “царі”, як їх називає Ге-родот, мали на з’їздах дорадчий голос і правили, очевидно, між з’їздами. З VIII ст. до н. е. під тиском інших кочовиків зі сходу частина кіммерійців визнала владу скитів (скіфів), частина відступила на захід, частина прорвалась між морем і Кавказом до Малої Азії.
1.2.2. Скіфи
Оскільки кіммерійці заселяли лише південно-східну частину сучасної України, то з ними не слід пов’язувати самостійного етапу етнічного переоформлення. Цей етап слід пов’язувати з існуванням величезного скіфського етнічного масиву, який поглинув багато племен попередніх культур. Саме скіфська культура найбільшою мірою була споріднена ЗО
з кіммерійською, через яку вона успадкувала культурний генофонд трипільської культури, а потім через антослов’ян передалася майбутнім українцям. Прихід скіфів у Північне Причорномор’я припадає на початок VII ст. до н. е. Заселяючи зону між Доном і Дунаєм, вони створили на терені України велике політичне об’єднання. Перша держава склалася у скіфів близько VI ст. до н. е. До неї входили різні за походженням племена. У цей час Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але підпорядковувалося головному царству, правитель якого був головним царем Скіфії. Він очолював раду царів та скіфське військо. На початку VI ст. до н. е. скіфським царям вдалося стримати навалу військ могутнього перського володаря Дарія і без значних втрат перемогти їх. Ця перемога увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Успішні походи здійснювались також на Сирію та Єгипет.
Свого розквіту скіфська держава досягла в IV ст. до н. е., коли вона стала Великою Скіфією за царя Атея. Вона закріпила за скіфами репутацію непереможних воїнів, озброєння і бойова тактика яких поєднали в собі всі досягнення військової справи, відомі до появи вогнепальної зброї. Мав рацію грецький історик Фукідід, коли писав, що не було б ні в Європі, ні в Азії народу могутнішого за скіфів, однак лише за однієї умови: якби вони були єдині. Усунувши від влади інших царів і об’єднавши землі від Азовського моря до Дунаю, Ан-тей перетворив Скіфію на могутнє царство. За формою правління воно було одним з різновидів рабовласницької монархії. Велика Скіфія карбувала свою монету, вела успішні війни з Македонією за вплив у Північно-Західному Надчорномор’ї.
Скіфи створили яскраву та самобутню культуру, одним з елементів якої було спорудження великих курганів-усипаль-ниць. Археологи дослідили чимало таких споруд, серед яких відома нині Товста Могила на Нікопольщині, де у похованні знатної скіф’янки було знайдено знамениту на весь світ золоту пектораль. Сьогодні цей витвір мистецтва став символом давньої історії України.
Кримські археологи досліджуючи район головних воріт скіфської столиці Неаполя, в 1999 р. знайшли давній напис на скелях мармурової плити, в якому йдеться про попередника знаменитого правителя Скілура — царя Агроса. Це відкриває нові напрями дослідження давнього царства скіфів*.
*Див.: Голос України. — 1999. — 10 грудня.
31
Взагалі про скіфів ми знаємо більше, ніж про інші племена, завдяки їхньому контакту з греками, які в VII—VI ст. до н. е. по всьому Північному Причорномор’ю засновують грецькі колонії — своєрідні міста-держави. Всього на узбережжі існувало понад 20 грецьких поселень. Першу з колоній — Борисфен — було засновано на острові Березань, поблизу Очакова. Дещо пізніше виникають Ольвія, Пантікапей (Керч), Тір на Дністрі, Херсонес (Севастополь), Феодосія та інші. У VI—IV ст. до н. е. вони перетворилися у великі політичні, виробничі, торговельні та культурні центри. Єдиним державним об’єднанням грецьких міст-держав було грізне й величне Боспорське царство із столицею Пантікапей, що утворилося в V ст. до н. е. Воно охоплювало Керченський і Таман-ський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.
Грецькі міста-де ржави — типові рабовласницькі держави, подібні до своєї метрополії, які багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою тощо. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, на вино та маслинову олію. Греки принесли в Північне Причорномор’я свої технічні досягнення, високу майстерність, культурні надбання. Та й греки знали славних скіфів.
Відомим лікарем і мудрецем був скіф Токсаріс, який жив в Афінах. Скіфського філософа Анахарсіса греки вважали одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини. Він був товаришем афінського філософа і реформатора Солона.
Значний інтерес до скіфів виявляв і “батько історії” — грек Геродот. Близько 450 р. до н. е. він побував в Ольвії та Скіфії і описав побут , звичаї, релігію, суспільний лад скіфів у своїх “Історіях”. Геродот поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорно-морських та азовських степах, становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на заході від Дніпра — скіфи-орачі.
Вони займалися землеробством на основі агрокультури, розробленої ще трипільцями і удосконаленої широким використанням орних знарядь. Руками численних місцевих плугарів повсюди зводилися величезні, як на ті часи, городища, багато з яких не мали рівних у Європі. Так, широко відоме сьогодні Бєльське городище на Полтавщині за площею (40 квадратних кілометрів!) порівнюють з найбільшим містом того часу — Вавилоном. Для захисту населення від набігів 32
кочівників і під час міжусобних конфліктів навколо городищ споруджувалися високі земляні вали, часом у кілька рядів, могутні фортеці, об’єднані до того ж в оборонні системи завдовжки багато кілометрів. Вони не поступаються за масштабами верхньому граду Києва, зведеному за правління князя Ярослава Мудрого. Зауважимо: різниця за часом їх розбудови сягає півтори тисячі років.
Ряд учених дослідили взаємоз’вязок трипільців, кіммерійців, скіфів і населення України І тис. н. е. Зокрема, дослідник білогрудівської культури П. Курінний підтверджує це такими важливими висновками:
• поховання скіфів у скорченому положенні під курганами має аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців. Ці обряди переходять до антів і сягають слов’янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині;
• скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов’ян селу: це образи матері-богині, пастуха Геракла, культового бика, коня тощо;
• скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавим є “слов’янський” горщик, оздоблений гребінцевим орнаментом. Початок його — ямково-гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кіммерійській, скіфській та антослов’янській культурах і є національною формою посуду.
Ще виразнішими від традиційних є зв’язок нашої печі з піччю Скіфії. Від Скіфії маємо також знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, сагайдаки, ке-лепи тощо*. До речі, про взаємозв’язок цих культур говорилося і на IX Всесвітньому з’їзді славістів у Києві**.
Таким чином, дослідження археологів та істориків свідчать про неперервність етнокультурних процесів на землях України прадавніх часів. Визнання цього дає можливість зрозуміти, чому в середині І тисячоліття н. е. ми бачимо на українських землях народ з тисячолітніми традиціями, віруваннями, звичаями, з досить високим розвитком матеріальної культури. І з цього можна зробити висновок, як зазначає видатний російський історик В. Мавродін, що українці були автохтонами на своїй території***. Відомий учений В. Щер-
* Див.: Історія України. Від праісторії до княжої доби. — К., 1992. — С. 44.
** Див.: Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — С. 14—15.
*** див.: Мавродін В.В. Нариси з історії СРСР. — К.,1958. — С. 7.
2 5-363
33
баков писав, що жодного переселення слов’ян не було, слов’я-ни-українці жили в Україні від доби неоліту. Антропологи встановили, що на території історичного слов’янства в перших віках н. е. жили переважно ті самі європеоїдні расові типи, яків епоху пізнього неоліту. Історики С. Вовк, С. Наливайко, Ю. Шилов, стверджують, що українська етнокультура залишається автохтонною ще з часів пра-Аратти.
На рубежі IV—НІ ст. до н. е. почався занепад могутньої скіфської держави. На більшості її території з’являються нові кочові племена.
Третє етнічне переоформлення пов’язано з інтенсивним рухом сарматських (іранських) племен зі Сходу, які витіснили з території сучасної України скіфів, частину асимілювали і на шість століть опанували Надчорномор’я. Проте ряд українських істориків на основі нових археологічних досліджень і даних природничих наук засвідчують, що скіфів з українських степів вигнав холод, який нагадував сибірський. І тільки коли клімат трохи нормалізувався, сармати за відсутності серйозного опору швидко взяли під свій контролі» весь край від Чорного моря до Канева. Під їхній вплив потрапили грецькі міста-держави Північного Причорномор’я. Зокрема, в Ольвії впродовж десятиліть карбували монети з іменами сарматських царів Форзоя та Інісмея.
Після завоювання Скіфії сармати просуваються все далі на захід і в І ст. до н. е. вдираються в межі Римської імперії.
Кінець сарматському пануванню на південних землях України поклали кочовики гуни. Прорвавшись до Центральної Європи, вони після спустошливих набігів створили свою, однак недовговічну, державу в Паннонії, яку в 445 р. очолював “гроза Європи” Аттіла, який навіть деякий час царював у Києві. Історик Ю. Гуца вважав гунське царство руським (тобто українським). Такої ж думки дотримувався і шведський історик XVII ст. О. Валерій. Уже після смерті князя у 454 р. це неміцне політичне об’єднання розпалося.
Проте, виправдовуючи загарбницькі наміри, ряд істориків-іноземців “доводили”, що кіммерійці, скіфи, сармати, анти, руси й українці — це різні народи, котрі постійно виганяли один одного з української землі, на яку самі приходили невідомо звідки. А оскільки військова могутність наших пращурів лякала греків, римлян, германців та ін., ці історики вигадували нашим предкам різні назви з метою роздробити Скіфію-Русь на племінні групи і всіма засобами намагалися позбавити їх відчуття кровного зв’язку. Спотворюючи нашу історію, вони заявляли, що українці здавна були дикунами, не-34
розвинутими, неосвіченими, некультурними. Так, грецький історик Геродот писав, що скіфи знімали скальпи й пили кров з черепів убитих ворогів, щоб цинічно і брехливо показати світу, що український народ треба знищити або зробити рабами, бо на більше він не здатний. Натомість історія довела, що саме загарбники несли на наші землі свою суттєво примітивнішу культуру, жорстоко знищуючи всі досягнення корінних народів.
1.2.3. Слов’яни в доруський період
У І ст. н. е. на історичну арену стрімко виходять слов’яни — одна з основних гілок європейського населення. Щодо походження слов’янства, то, на превеликий жаль, питання його етногенезу до цього часу дискусійне. Найбільш поширеною є думка про те, що формування слов’ян як народу, їхньої культури пройшло кілька етапів. Перший етап умовно називають передслов’янським. У цей час у Центральній і Східній Європі сформувалось кілька споріднених археологічних культур, в яких були елементи, що стали пізніше характерними для культури слов’янських і деяких інших народів. Поєднуючи археологічні та лінгвістичні дані, академік Б. Рибаков та О. Знойко відносять геродотівських скіфів-землеробів-сколотів до пра-слов’ян. О. Знойко, крім того, стверджує, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це відповідно поляни і русь, і що поляни називалися цим іменем ще за часів трипільської культури*.
Значний внесок у розвиток славістики вніс академік Російської академії наук О. Трубачов, який відкрив, що слов’яни походять не з ірано-скіфського відгалуження арійської спільноти, як це стверджували до нього, а з індо-кіммерій-ського відгалуження аріїв. Це підтверджують “Велесова книга” і дослідження істориків Б. Рибакова, В. Даниленка про належність Трипілля до етногенезу слов’ян. Академік Ю. Шилов, спираючись на ряд новітніх наукових досліджень, пише, що праісторія слов’ян починається ще з XX тис. до н. е., тобто із палеолітичної пра-Аратти (“арія-та”, тобто “аріїв земля”)**. Із започаткування держави Аратта (6200 р. до н. е.) розпочалося формування праіндоєвропейської спільноти та її ядра — праслов’янства.
* “Та”, ймовірно, означає “земля” — пор. з єгипетським Та-Рус (земля русів), латинським “терра” (земля, територія), кельтським “тара” (земля Сонця). Див.:
** Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — С. 14—15.
35
Другий етап формування східного слов’янства — давньо-слов’янський (кінець І тисячоліття до н. е. — перші століття н. е.), коли ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх слов’ян, у тому числі предків українського народу. Це зарубинецька і черняхівська культури.
Зрозуміло, що викладені тут погляди вчених на дану проблему значною мірою залишаються гіпотетичними. Та вірогідність даних про слов’ян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли появляються перші писемні згадки про них. Такі найдавніші, після Геродотового опису скіфів, свідчення мають твори римських авторів кінця І ст. н. е. Плінія Старшого і Тацита, котрі знали слов’ян під назвою венедів (чи венетів).
Більш конкретні відомості про слов’ян подає готський історик Йордан, який зазначав, що “венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавинів”. Більшість учених схиляються до думки, що ці слова є доказом поділу венедів на дві частини: західну (скла-вини) і східну (анти). Важливо, що Йордан вперше зробив спробу уточнити місце розселення їх. Зокрема, “анти — сильніший народ з цих двох — поширюється від Данастра до Данапра, де Понтійське море утворює вигин”*.
Склавини розселялися на території від р. Сава і Балатон-ського озера на південному заході до Вісли на півночі й Дністра на сході. Анти і склавини були в ті часи окремими великими слов’янськими племінними об’єднаннями, які мали своїх вождів, своє військо. Писемні джерела згадують державні утворення антських князів Божа Андрагаста, Мусокія, полководців Доб-рогаста, Пирогаста та інших. Ці утворення виникли до приходу на Русь норманів. Візантійський історик Прокопій Кесарій-ський стверджує, що зміцніла Антська держава, починаючи з другої чверті VI ст., регулярно організовує напади на Візантійську імперію. У результаті цих так званих війн анти і склавини повністю слов’янізували північ Балканського півострова.
М. Грушевський вважав, що антське племінне об’єднання в основі становило генетичне коріння українського народу.
У середині VI ст. до Східної Європи накотилася нова хвиля завойовників з Центральної Азії — аварів. Унаслідок тривалих слов’яно-аварських воєн (568—635 рр.) антське об’єднання перестало існувати, але державотворчі процеси в східних слов’ян неухильно розвивалися.
* Йордан О. О происхождении и деяниях готов. — М., 1960. — С. 72.
36
На зміну антам приходить нове державне утворення на основі слов’янських племен Наддніпров’я — Русь. Почався четвертий період соціальної статики, який увінчав четверте, останнє в доісторичний період етнічне переоформлення на українських землях.
За даними літописів, у другій половині І тисячоліття слов’янські племена продовжували розселятися. Розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Значну роль у цьому процесі відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов’янської території порушилася, що сприяло виокремленню слов’ян і розпаду загальнослов’янської спільноти на три гілки — на східну, західну та південну. З розпадом загальнослов’янської спільноти починається формування в VII—IX ст. слов’янських мов. Як доводить видатний російський вчений О. Шахматов, зі спільної мови слов’ян сформувалися три підгрупи: західнослов’янська, з якої згодом розвинулися польська, чеська та словацька; південнослов’янська, з якої постали болгарська, македонська й сербохорватська; східнослов’янська, з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.
У II пол. І тисячоліття східні слов’яни зосереджувалися на просторах від Чорного до Білого моря, від Карпат до Волги. Перед утворенням Київської Русі у них було 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України. Найважливіші серед них — поляни, котрі жили в Центральній Україні та на берегах Дніпра і мали своє княжіння в VI—VIII ст. із осередком у Києві, це княжіння стало серцевиною Давньоруської держави. Як підтверджують нові археологічні дослідження, до полянського об’єднання входили також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород. До інших східнослов’янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, тиверці й уличі — на півдні. У західній частині країни жили воли-няни. Кожне плем’я мало вождя — князя, який керував військом, вершив суд, вирішував інші важливі справи. Питання війни і миру вирішувалися на вічі. А наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом, поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства, організація захисту від зовнішньої загрози і є головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві.
Племінні княжіння східних слов’ян були досить стійкою формою ранньофеодальної державності. Багато із цих дер
37
жав проіснували не лише до IX ст., а й у X—XI ст., коли в більшості з них утвердилися князі з династії Рюриковичів.
Східні слов’яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримати будь-які кліматичні умови. Арабський мандрівник дає їм таку характеристику: “Слов’яни — люди відважні і войовничі, і якби не незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їхніми силами не міг би боротися жоден народ у світі”. Упертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і в праці.
Головним заняття слов’янських племен України було орне землеробство. Землю орали ралом із залізним наральником, а згодом плугом з лемешем. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Поряд з цим, слов’яни займались скотарством, насамперед вирощуванням великої рогатої худоби і свиней, а також різними ремеслами, торгівлею. Виготовленням знарядь праці із заліза, прикрас із кольорових металів займалися майстри-професіонали.
В основі релігії східних слов’ян у дохристиянські часи лежав культ природи. Вони поклонялися тим її силам, від яких, на їхню думку, залежало їхнє благополуччя. Головними божествами для них були Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому і блискавки, Сварожич — бог вогню, Стрибог — бог вітру, Волос — бог худоби. Для відправлення своїх обрядів слов’яни будували культові споруди — капища, святилища, в яких відбувалися молитви і жертвоприношення. Крім того, у наших пращурів була багатюща міфологія, різноманітні культи, астральні уявлення, про що ми, на жаль, знаємо дуже мало.
Отже, попри всю складність етнічних процесів, соціальні та економічні катаклізми, слід говорити про автохтонність, споконвічність українського народу на його історичній землі. Відомо, що культурний генофонд не буває цілком однозначним. Усі племена і народи, які жили в українському регіоні, на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди ставали його складовими. Але етнічна сутність самобутніх народів залишається незмінною, неповторною. Цим і цікава та чи інша людність.
На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного, тривалого і неоднозначного процесу виступало Подніпров’я, пов’язане невидимими нитками із цивілізацією Середземномор’я. Саме на цих землях у середині І тис. н. е. почалося формування Київської Русі.
38
Словник термінів
Автохтони (аборигени) — перші жителі країни чи їхні нащадки (на противагу народам, які прибули на дану територію).
Антропологія — наука про людину, її походження та розвиток, що базується переважно на вимірах її фізичної будови.
Асиміляція — злиття однієї народності, національної чи етнічної групи з іншою, унаслідок якого відбувається втрата однією з груп рідної мови, культури та інших національних особливостей. Асиміляція буває природна і насильницька.
Доісторичний період — період, про який немає письмових свідчень. Його опосередкованими свідченнями служать різноманітні археологічні знахідки. Тому, поняття доісторичний період і археологічний період фактично збігаються.
Етногенез — походження, становлення етносу, народу.
Етнос — спільність людей, яка склалась історично, має спільні культуру, мову, звичаї тощо й усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільнот.
Консолідація — зміцнення, об’єднання, згуртування окремих осіб, груп, організацій спільнот для посилення боротьби за загальну мету.
Королеве — багатошарова стоянка кам’яного віку біля с. Королеве в Закарпатті. Тут було виявлено кам’яні знаряддя, виготовлені рукою людини, що датуються майже одним мільйоном років тому.
Народ — в етнічному вимірі фактично збігається з визначенням поняття етнос. У державно-політичному розумінні — це об’єднання різних етносів, пов’язаних спільністю державно-політичних інтересів, громадянства тощо.
Передісторія — період, у тій чи іншій мірі зафіксований письмово, але не представниками власного народу чи його безпосередніми попередниками, а далекими або близькими сусідами. Передісторія України — це Геродотів опис скіфів, сарматів та інших народів, які населяли свого часу її територію, а також письмово зафіксовані свідчення Йордана, Про-копія та інших про життя стародавніх слов’ян тощо.
Український народ — громадяни України всіх національностей.
39
Іменний покажчик
Анахарсіс ( V ст. до н. є.) — скіфський філософ, якої греки визнавали сьомим (поряд з шістьма грецькими) мудрі цем світу. Товариш афінського філософа і реформатора Солоні
Аттіла (V ст.) — вождь гунів та союзних з ними племе (сарматських і германських). Держава гунського союзу н; родів спочатку існувала практично в кордонах сучасш України. Унаслідок європейських походів Аттіла змусв Східну Римську імперію платити щорічну данину.
Бож — вождь племінного союзу антів кінця IV ст. Згі дується в “Історії готів” Йордана.
Геродот (490/480—430/424 рр. до н. е.) — давньогреці кий історик.
Іданфірс (VI ст. до н. е.) — один із скіфських царів, уча ник війни з перським царем Дарієм, племінник скіфської філософа Анахарсіса.
Йордан (VI ст.) — готський історик.
Пліній Старший (24—79 рр.) — римський учений-еі циклопедист.
Прокопій Кесарійський (490/507—562? рр.) — візантіі ський історик.
Птолемей (Клавдій Птолемей) (90—160 рр.) — давньї грецький вчений.
Скілур (II—І ст. до н. е.) — цар скіфів, які в V—III с до н. е. утворили могутню державу Велику Скіфію зі столі цею в районі нинішнього Нікополя.
Страбон (64/53 р. до н. е.—23/24 р. н. е.) — давньї грецький історик, географ.
Фукідід (прибл. 460—399 рр. до н. е.) — давньогрецьки історик.
Хвойко В.В. (1850—1914 рр.) — український історик, а] хеолог. У 1893 р. першим розпочав й ідентифікував посі лення племен трипільської культури.
Хронологія подій
Понад 1 млн років тому
1 млн — 12 тис. рр. до н. е.
12 тис. — 6 тис. рр. до н. е.
— поява найдавнішої людин сучасного типу на нинішні території України.
— палеоліт.
— мезоліт.
40
VIII—VI тис. до н. е. V—IV тис. до н. е. IV—II тис. до н. е. 2500—1800 рр. до н. е. II тис. — VIII ст. до н. е. Кінець II — початок І тис. до н. е. — неоліт. — енеоліт. — трипільська культура. — мідний вік. — бронзовий вік. — розселення кіммерійців у степах Північного Причорномор’я.
VIII ст. до н. е. VII ст. до н. е. — початок залізного віку. — початок грецької колонізації Причорномор’я.
VII (середина) ст. до н. е. — поява скіфів у південноукраїнських степах.
VI—II ст. до н.е. V ст. до н.е. III ст. до н. е. — розквіт скіфської держави. — Боспорське царство. — поява в Північному Причорномор’ї сарматських племен, які панували там шість століть.
Близько 77 р. н. е. — згадка про слов’ян-венедів римського історика Плінія Молодшого.
IV—VII ст. — розселення слов’ян. Виникнення слов’янських родоплемінних державних утворень.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Чому саме на українських територіях з’явилися найдавніші в Східній Європі людські істоти?
2. Пояснити суть і значення “неолітичної революції”.
3. Відомо, що трипільська культура IV—III до н. е. є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Розкрийте інші значні досягнення давніх українців-оріїв часів трипільської культури. Чи мала трипільська культура зв’язки з ранніми цивілізаціями Стародавнього Сходу?
4. Якою є роль трипільської протоцивілізаії в походженні української нації?
5. Коли починається формування генетичних коренів українців?
41
Теми рефератів
1. Прадавня історія України: новітні дослідження.
2. Вітчизняна передісторія: українські землі в зарубіжних описах.
3. Античні міста Північного Причорномор’я.
4. Ранні форми української культури.
Література
Брайчевський М. Вступ до історичної науки. — К., 1995.
Баран В.Д. та ін. Походження слов’ян. — К., 1991.
Залізняк ЛЛ. Первісна історія України: Навч. посіб. — К., 1999.
Михайлов Б. Петроглифьі Каменной Могильї (семантика, хронология, интерпретация). — Запорожье, 1999.
Канигін Ю.М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. — 5-те вид., доп. — К., 2005.
Пономарьов А.П. Етнічність та етнічна історія України. — К., 1996.
Сторінки історії та культури Праукраїни / С.М. Вовк, С.І. Наливайко, Ю.О. Шилов. — Чернівці, 2003. — Кн. 2.
Чмихав М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992.
Чмихав М.О. Давня культура: Навч. посіб. — К., 1994.
42
Тема 2
КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА
ДЕРЖАВА (IX — перша половина XIV ст.)
2.1. Утворення Київської держави.
2.2. Політичний і соціально-економічний розвиток Київської Русі наприкінці X — в середині XII ст.
2.3. Зовнішньополітичні пріоритети Київської держави. Київські князі в європейській політиці.
2.4. Розпад Київської Русі: причини та наслідки.
2.5. Галицько-Волинська держава.
Понад одинадцять століть тому на величезному обширі Східної Європи в процесі поступового і послідовного соціально-економічного розвитку народилася перша держава східних слов’ян. Давньоруські книжники називали її Руссю, або Руською землею, а сучасні історики називають Київською, або Давньою, Руссю. Русичі, чисельність яких досягла 5—6 млн, жили заможно, творили велике, народжували мудре і прекрасне і по праву пишалися своїми здобутками. Рівень економічного розвитку їхньої держави був високим. Землеробство і скотарство, ремесла і промисли були високопродуктивними, а енергійні й багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі. Вагомих здобутків досягла духовна і матеріальна культура Русі. Це була одна з найбільших, найрозвинутіших і наймогутніших держав середньовічного світу.
Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. до 30-х років XII ст. Досить швидко вона вийшла на провідні позиції в середньовічній Європі та Азії. З нею змушені були рахуватися гордовиті візантійські імператори й хижі хозарські кагани. Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, який захищав країни Європи, світову цивілізацію від натиску кочовиків з Півдня і
43
Сходу. Хоробрі русичі перешкодили просуванню на Захід незліченних орд печенігів і половців, а в 1237—1241 рр. першими прийняли на себе страшний удар 150-тисячного війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування й винищення. Київська Русь зробила величезний внесок у світову історію XI—ХІП ст., тому інтерес до неї не вщухає і серед учених сучасного світу.
Історики часто поділяють політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший — період швидкого зростання, який охоплює майже 100 років — з 882 р., коли престол у Києві посів Олег, до 972 р., до смерті Святослава. За цей час утворилося величезне господарське й політичне об’єднання. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980— 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.), що було добою зміцнення завоювань Києва і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності економічного і культурного розвитку. Останній період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків датують початки занепаду періодом після князювання Володимира Монома-ха (1113—1125 рр.) та його сина Мстислава (1125—1132 рр.).
Остаточне зруйнування Києва ордами монголо-татарів у 1240 р. ознаменувало кінець київського періоду історії України, проте Русь вижила, піднялася з руїн і відновила свою економіку й культуру. Першим зуміло це зробити Галицько-Волинське князівство. Воно продовжило традиції Київської Русі і стало її спадкоємницею.
2.1. Утворення Київської держави
Розкриваючи початки державності в східних слов’ян, необхідно відзначити, що їхні державотворчі традиції йдуть здавна і пов’язані з існуванням антського та склавинського політичних об’єднань. На їхні основі формувалися об’єднання племен, серед яких виділялося полянське в Середньому Подніпров’ї. Як засвідчують літописи, ще до Київської Русі “поляни жили осібно і володіли родами своїми”, а після смерті Кия, Щека і Хорива “почав рід їх тримати княжіння у полян”. У кінці V — на початку VI ст. тут, на землях східнослов’янського племені полян, зводиться град Кия. Хоча Київ і не був тоді ще повноцінним розвинутим містом, але вже набув значення міжплемінного політичного та культурного центру.
На зламі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров’ї як результат внутрішньополітичної консолідації дніпровських 44
слов’ян складається ранньодержавне об’єднання — Руська земля з центром у Києві. Цю давню офіційну назву праукраїн-ської держави вперше вжито в писемних пам’ятках 842 р. руська земля стала саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об’єднання стояла місцева, а саме полянська правляча династія. Польський історик Ян Длугош, який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, що не надійшли до нас, повідомляє, “що після Кия, Щека і Хорива успадковуючи владу по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Діра”.
Володарем цієї найбільшої країни в Європі, чотириразовим переможцем Візантії був Аскольд (II пол. IX ст.), перший київський князь, існування якого зафіксував літописець. Відомий російський історик В. Ключевський писав, що “руська держава була заснована діяльністю Аскольда... З Києва, а не з Новгорода, пішло об’єднання слов’ян”. За останнього Києвича — князя Аскольда — ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після походу на Візантійську імперію 860 р. Нікому не відома країна зважилася помірятися силою зі світовою імперією середньовіччя, якою була Візантія, і здолала її. Київська держава впевнено почала виходити на міжнародну арену.
Часті воєнні походи і хрещення правлячої верхівки викликали невдоволення племінної аристократії та волхвів, що призвело до династичного перевороту. До Києва таємно прийшов, очевидно на заклик боярських замовників, новгородський правитель Олег, котрий убив Аскольда і посів київський престол. Так у Київській державі відбулася зміна династій: замість Києвичів після смерті Аскольда встановилася династія Рюриковичів. Відбулося це у 882 р., але й після захоплення Києва політична форма правління в Подніпровській державі не змінилася. Більше того, Київ продовжував відігравати головну політичну роль в усіх слов’янських землях, які приєднувалися до нього силою влади великих київських князів.
Останній часом в історичній науці пожвавилися дискусії з давньої проблеми: звідкіля, з Півночі чи Півдня, “пішла Руська земля” (держава). Не лише археологічні дані, а й матеріали писемних джерел підтверджують вирішення цього питання на користь Півдня. Так, існування ранньодержавно-го об’єднання в дніпровських слов’ян з єдиновладним правителем на чолі засвідчують, наприклад, “Бертинські анна-
45
ли” єпископа Пруденція, в яких повідомляється про послів “народу Рось”, які прибули до імператора франків Людовіка Благочестивого в Інгельгейм. Це було у 839 р., значно раніше від літописного повідомлення про запрошення варягів.
Як засвідчує М. Грушевський, у скандинавських сагах, у яких є згадки про Київ, варяги не ототожнюються з Руссю. Не йдеться про це і в жодному східному джерелі. І візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.
Отже, державне життя в східних слов’ян почалося задовго до так званого “закликання варягів” й утвердження династії Рюриковичів.
Оскільки первісним територіально-політичним осередком Руської землі було полянське племінне князівство, то закономірним є ототожнення в літописців у 60-х роках IX ст. власне полян і Русі.
Щодо назви Русь, то її остаточно ще не з’ясовано, хоча з цього приводу є різні міркування. Однак жодне з них не дістало загальної підтримки. Власне словом Русь, як зазначається в літописах, спочатку називали варягів, а потім землі полян, котрі панували в протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а згодом — територію, яку посідали русичі, тобто східні слов’яни. Цим самим словом (варіант Руська земля) називали й Давньоруську державу. Згодом, у XII — на початку XIII ст. етнічна назва Русь поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину.
Хоча київські князі приєднали до своєї держави також землі Північно-Східної Європи, тобто нинішні етнічні російські та білоруські землі, їх у ті часи не називали Руссю. Це були землі, прилеглі до Київської Русі, а не сама Русь. Ці території в княжі часи називали Ростово-Суздальським та Новгородським князівствами. Тобто поняття Русь на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою. Тому не слід змішувати назви Русь і Росія, “русини” і “росіяни”, оскільки це різні поняття, як “датч” (голландці) і “дойтч” (німці). До речі, назва Росія вперше виникла в 1721 р.
На IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави. Заключним етапом цього процесу стало об’єднання на початку 80-х років північного і південного ранньодержавних утворень східного слов’янства. Центром цієї держави був Київ, стольний град усієї Русі. Давньоруська держава в цей час являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували 46
“під рукою великого київського князя”. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої бюрократичної системи. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв’язків між собою. Єдиний зв’язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини, що спрямовувалася безпосередньо на утримання держави.
Період VIII—IX ст. характеризується подальшою феодалізацією суспільства, формуванням родоплемінної знаті, яка захоплювала землі сільських громад, обкладала вчорашніх вільних даниною і поступово робила їх феодально залежними. Серед цієї знаті виділяється великий князь Русі, а також пов’язані з ним світлі князі — князі союзів племен. Водночас формувалося боярство, тобто знать, пов’язана службовими відносинами з князем. Писемні джерела називають і гостей-купців, а також основну масу населення — “людей”, смердів, челядь, рабів.
Київська Русь, як на свій час, була економічно розвинутою і мала неабияку військову могутність. Це засвідчує великий небезпечний похід через Чорне море на Візантійську імперію в 907 р. київського князя Олега (882—912 рр.). Піклуючись про зростання могутності держави, він переформував київське військо: зробив його дисциплінованим і рухливим, одягнув у шоломи і кольчуги й озброїв двосічними мечами. За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, а також кривичів, радимичів та новгородських словен, ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911 рр. Ці письмові угоди стали першими політичними актами молодої держави.
Наступник Олега князь Ігор (912—945 рр.) відзначався незмірною жадобою до владування й багатств. У Києві він сидів мало, а те й робив, що весь час ходив кудись із військом: то воював із союзниками Олега — південними слов’янськими племенами, уличами і тиверцями, то приєднував землі між Дністром і Дунаєм. Він здійснив 941 р. похід на Візантію, але цей похід не вдався. Греки застосували проти Ігоря “грецький вогонь” (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), яким спалили його флотилію, і він безславно повернувся до Києва. Не змирившися з поразкою, Ігор 943 р. здійснив новий, ще масштабніший похід на Царгород. Та греки знову побили Ігоря, уклавши з ним 944 р. угоду, ще менш вигідну для Русі, ніж Олегів договір. За нею князь змушений був відмовитися від володінь на Чорному морі, а також у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію. Повернувшись з походу
47
на Візантію, Ігор вирушив збирати данину (“полюддя”) в землю древлян, де восени 944 р. його вбили за надмірну жорстокість і пожадливість, з якими він оббирав древлянські поселення.
Першою серйозною спробою центральної влади обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—964 рр.). Це перша в Україні жінка-державотворець. Сила цієї статної, спокійної, надзвичайно милої зовні вдови князя Ігоря була в її інтелекті та умінні проводити мудру зовнішню та внутрішню політику. Розуміючи, що війни вести вона, звісно ж, не зможе, Ольга робила все, аби стосунки між Руссю і її сусідами вирішувалися не війнами, а шляхом переговорів. У 956 р. вона здійснила в супроводі великого посольства (більш як 100 осіб) візит до Константинополя, під час якого було укладено союзницьку угоду, за якою Київська Русь визнавалася рівною Візантійській імперії. Ольга урочисто прийняла хрещення від глави православної церкви — патріарха в головному храмі Візантійської імперії — Софійському соборі. Рівноправним партнером вважала Київську державу і Германська імперія.
Не злазячи з воза чи саней, Ольга проїжджала тисячі кілометрів своєю державою. І повсюди впорядковувала збір данини, встановлювала норми податків з феодально залежного населення — устави, уроки, броки, дані, які збирали княжі дружинники, виконуючи адміністративні й судові функції. Ліквідувавши місцеву автономію, Ольга відкрила опорні пункти центральної влади на місцях, поширивши адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Ці реформи ще більше зміцнили центральну владу і сприяли подальшому розвитку держави.
Ольга зуміла не лише сконсолідувати Київську Русь, оборонити від нападу ворогів, а й не допустити її розпаду. А цього могла досягти особистість, гідна подиву, жінка, сповнена національної гордості й честі з великим державницьким обдаруванням. Тому з повним правом її можна вважати однією із засновниць давньоруської держави.
Наступним кроком на шляху підкорення східнослов’янських земель і закріплення їх за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями. У 969 р. київський князь Святослав Ігоревич (964— 972 рр.), дбаючи про зміцнення й розбудову держави, уперше призначає своїх намісників до великих міст для управління над прилеглими до них землями. Цими намісниками були його сини. Започаткована Святославом практика відповіда-48
ла потребам об’єднавчої політики князівського уряду, сприяла інтеграції служилої і місцевої знаті.
І все-таки в пам’яті нащадків Святослав залишився передовсім як відважний воїн, лицар і талановитий полководець. Син княгині Ольги, одна з найвидатніших особистостей Київської держави, запальний красень-князь Святослав увібрав риси, які б зробили честь будь-кому з найдостойніших людей не лише його часу. Точніше і вичерпніше, як про нього написано в літопису, не скажеш: “...він почав збирати багато хоробрих воїнів, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і багато воював... А як ішов на якийсь край, сповіщав наперед: “Іду на Ви”. Ще юнаком брав участь в облозі та здобутті Ольгою древлянського міста Іскоростеня (945 р.)*. За роки свого правління Святослав пройшов з походами щонайменше 8000—8500 км.
Багато років про цього “першого запоріжця на київському престолі”, як назвав Святослава М. Грушевський, писалося дуже мало. Поширення відомостей про його діяльність було під забороною, особливо походи князя на південь і південний захід. А він же зі своїми дружинами брав Ітіль на Волзі од її верхів’я до Каспію і далі. Ходив Святослав і на косогів та ясів, котрі жили тоді на Кавказі, ходив на порти хозарські, відкривши тим самим шлях для Русі по Волзі до персько-арабських міст. Ходив він і на Полоння, на Оку до в’ятичів, щоб платили данину Русі.
Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання в’ятичів сприяло поширенню влади Києва на всіх східних слов’ян, а також допомогло відкрити для слов’янської колонізації північно-східні землі, які сьогодні входять до складу Росії. Нині доведено, що не Святослав виступив проти хозар, а вони під проводом свого кагана пішли воювати проти Святослава, і він розгромив їх ущент. Цим Київ усунув свого суперника як гегемона в Євразії, поставивши під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі.
Кордони Київської держави за часів князя і видатного полководця Святослава доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу.
У другій половині свого князювання Святослав усю увагу зосереджує на Балканах, щоб створити могутню слов’янську державу під самими стінами Візантійської імперії і зміцни
* Є припущення, що відомий ще зі школи “грецький вогонь” — це ракети, а спалення княгинею Ольгою Іскоростеня (946 р.) відбулося не завдяки голубам і горобцям, що нереально, а за допомогою ракет із Візантії.
49
ти свої позиції на Дунаї. Розгромивши 30-тпсячне військо могутнього царства болгар, руські дружини просунулися на територію Східної Болгарії. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минулася, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: “Не любо мені жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там всі добра сходяться...”
Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя. Та незважаючи на перевагу в чисельності, тодішній візантійський імператор Цимісхій все ще боявся непереможного Святослава й уклав з ним мир.
Святослав повернув до Києва, куди саме тоді підійшли печеніги. Підстерігшії Святослава біля дніпровських порогів, печеніги вбили його, а їх каган Кудя зробив собі з черепа Святослава золоту урочисту чашу для вина, сподіваючись у такий спосіб перейняти мужність, хоробрість і стійкість великого руського полководця.
Після смерті Святослава почалися чвари між його синами за верховну владу. Перемогу в сутичці із старшим братом Ярополком, який княжував у Києві, здобув новгородський князь Володимир.
2.2. Політичний і соціально-економічний розвиток Київської Русі наприкінці X — в середині XII ст.
Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980— 1015 рр.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи східнослов’янських племен, що залишалися ще незалежними — хорватів і дулібів (981 р.), радимичів і в’ятичів (981—984 рр.). Ним було створено величезну за розмахом (майже на 1000 км), складну й розгалужену систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захищати Русь від печенігів.
Власне за його князювання процес становлення Київської Русі в основному вже завершувався і почалось її піднесення як цілісного суспільства й держави. І все ж таки не ці заходи вирізняють Володимира серед інших руських князів X ст., високо піднімаючи його над іншими. Він був видатним реформатором, будівничим держави.
Володимир запровадив нове зведення законів звичаєвого права, удосконаливши і доповнивши попередній кодекс “За-50
кон руський” та пристосувавши його до умов часу. Для посилення великокнязівської влади він провів своєрідну адміністративну реформу. Місцевих племінних князьків, котрі нерідко прагнули відокремитись від Києва, замінив високо-князівськими посадниками, своїми синами й найближчими боярами. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Усе це є однією з визначальних ознак справжньої держави.
Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Для Володимира високорозвиненими системами віри були дві релігії — християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася втримати якнайтісніші політичні і торговельні стосунки.
Керуючись передовсім конкретними політичними та економічними чинниками, Володимир спинив вибір на християнстві. Християнська віра появилась у причорноморських краях уже в перших століттях н. е. і скоро дійшла до такого великого центру, як Київ. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською (944 р.) і складала присягу в церкві святого Іллі в Києві. Нарешті на княжому престолі до Володимира були вже князі-християни — Аскольд (867 р.), Ольга (955 р.), брат Володимира Ярополк.
Значна частина істориків зауважує: вибір православ’я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. “Імператор — наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік XII ст. — є для церкви вищим паном і охоронцем віри”.
На це рішення Володимира, поряд з особистими мотивами, впливали також міркування політичного характеру. Уся Європа була вже християнська і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.
Хрестившись, мабуть 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину доходів із своїх земель, через що церква Дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Здається, Володимир не бажав мати занадто великих впливів Візантії і встановив церковні зв’язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Тому болгарська мова стала богослужбовою. Так Ук-Раїна-Русь першою просвітилася християнством, а світло від
51
віри Христа прийшло до нас у 989 р. І вже потім передавали його на північ, де воно ширилося дуже повільно.
Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Адже, окрім того, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов’язаною з християнським передовим Заходом, а не з ісламським відсталим Сходом. Саме зв’язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Русі. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань. За князювання Володимира Київська держава дорівнялася до багатьох країн Європи і Близького Сходу. Навіть могутня Візантійська імперія мусила рахуватися з Руссю. За свій історичний подвиг прилучення слов’янських народів до християнської цивілізації великий князь київський Володимир отримав високий сан святого православної церкви.
Смерть Володимира Великого (1015 р.) спричинилася до нової жорстокої боротьби між його синами за владу. Ярослав, котрий князював у Новгороді, в 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив київського князя Свято-полка і став єдиним правителем Русі.
Тривале князювання Ярослава (1019—1054 рр.) прийнято вважати апогеєм економічного злету, політичної моці та культурного піднесення. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Йому належить честь остаточного розгрому печенізьких орд у 1036 р. Піклую-чись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував будівництво на рубежах зі степом величезних довгих захисних споруд, прозваних у народі “змійовими валами”. Столиця Русі також була оточена новими кам’яними стінами зі знаменитими Золотими воротами.
Гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній розбудові Русі, в якій він домагався небачених досі результатів. У роки його правління вперше складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину “Руську правду”. Вона була правовим кодексом держави, що уперше визначав права людини, їх захист, недоторканність общинної та приватної власності. Було встановлено єдиний порядок судочинства у всій Русі. Кровну помсту, за якою люди чинили самосуд, було обмежено і замінено системою штрафів. Заборонялося застосовування тортур для одержання свідчень. “Руська правда” була найавторитет
нішим юридичним твором у середньовічній Східній Європі. Цей оригінальний правовий документ став основою “Литовського Статуту”, широко використовувався при складанні зведення законів Московської держави — “Уложенія”.
Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час “золотоверхий” Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія тощо. Найбільшим діамантом у цій короні був прекрасний Софійський собор (1037 р.) — справжнє чудо християнського світу. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що в 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі.
Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. Країною міст називали Русь іноземні купці й мандрівники. їх вражала краса і велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. І нині жителі й гості нашої столиці милуються Ярославові™ валом, Золотими воротами й тощо. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, чисельністю торжищ вирізнялись і такі давньоруські міста як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк та ін. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, які відкрили археологи. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, визначними осередками політичного та культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління.
Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби висококваліфікованих ковалів, ювелірів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі визначилося близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах велася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише в Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір’я й цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському місті Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Багатства й розмаїття товарів, які доставляли руські купці за кордон, вражали уяву сучасників. Кам’яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посере-
53
дині дніпровського водного шляху “з варяг у греки”, Київ став світовим ринком торгівлі.
За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава почала переростати в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі громад, складався клас фе-одалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. З XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади. У 1992 р. поблизу с. Автуничів, що на півночі Чернігівщини, вченими Інституту археології Академії наук України проводились масштабні розкопки, під час яких було виявлено найбільше в Європі за розкритими площами середньовічне сільське поселення. Ця знахідка вносить значні корективи щодо економічних, соціально-політичних реалій феодальної держави X—XIII ст., зокрема побуту і життя сільського населення. До того часу середньовіччя України вивчалося здебільшого за літописами, за фольклористикою без широкого використання археологічних матеріалів. Проводились розкопки в основному городищ, курганів. Поза увагою археологів, істориків залишалися сільські поселення. Тому традиційно вважалося, що в таких поселеннях велося натуральне господарство, селяни жили убого й злиденно, мали невисокий рівень культури порівняно з мешканцями міст. Це стверджувала й радянська історіографія, ґрунтуючись на марксистсько-ленінській теорії класової боротьби.
І ось вперше не тільки в Україні, а й у Європі проведено унікальне та масштабне дослідження середньовічного села на площі понад два гектари. Виявлено близько 50 тис. знахідок. На основі їх вивчення встановлено, що є істотні відмінності між реальним селом Київської Русі і тим, яке ми уявляли.
Насамперед жителі середньовічного селища в “глибинці” Чернігівщини жили заможно, не гірше, ніж міські жителі. Свідчення цього — близько 150 речей зі срібла, багато гарних жіночих металевих і скляних прикрас, знайдених у похованнях. Селяни мали добротні дерев’яні житла, багато різноманітних прибудов.
Господарська діяльність селян була багатопрофільною. Вони займалися не тільки землеробством, скотарством, мисливством, бортництвом, як вважалося досі, а й дігтярним, смо-54
локурним промислами, залізоробним та ковальським ремеслами, гончарством. Зокрема, виявлено сім гончарних горнів, які використовували з метою випалювання глиняного посуду для власних потреб і торгівлі.
Спростовано й гіпотезу про ведення давньоруськими хліборобами замкнутого натурального господарства. За багатьма речовими доказами, вони, починаючи з X ст., мали зв’язки чи не з усіма землями України. На території поселення знайдено уламки амфорної тари з Причорномор’я, жорна з овруцького шиферу та волинського туфу, вироби зі скла, прикраси з коштовних металів, бурштину, які завезені сюди, напевне, купцями або виторгувані в містах.
Експедиції пощастило знайти кілька ппсал, скалки горщиків XII ст. з уривками підписів, які відкидають тезу про духовну, культурну обмеженість селян.
Взагалі, завдяки цим дослідженням стають зрозуміліши-ми передумови швидких темпів і високого рівня розвитку Київської держави, становлення якої відбулося, безперечно, не без допомоги багатого середньовічного села, його високого культурного потенціалу.
Розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань пов’язаний також з ім’ям Ярослава Мудрого.
Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна зі найбільших у тодішньому світі й перша в державі бібліотека, яка налічувала понад 950 книг. На давньоруських землях у той час виникало чимало шкіл, в яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1051 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід (ізвід), розвивалися література та перекладацька справа, а християнство поширилося та закріпилося у всіх великих містах Русі. Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Русі в середньовічному світі.
2.3. Зовнішньополітичні пріоритети Київської держави. Київські князі в європейській політиці
Як засвідчують історичні джерела, значення Київської держави у світовій історії було великим. Вона відігравала значну роль у формуванні політичної мапи середньовічної Європи. Міжнародні відносини Русі зокрема відобразилися в договорах, які укладали київські князі із сусідніми державами. Щоправда, збереглося лише три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.) та Святослава (971 р.), хоча в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами.
Усталення стосунків з Візантією тривало і за княгині Ольги. Вона здійснила два візити до Константинополя — в 956 і 957 рр., під час яких були укладені союзницькі угоди. Відтоді руські загони збройно служили імператорові, а Візантія платила за це Русі данину.
Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ установив відносини з багатьма країнами Середньої Європи, особливо із Скандинавією, як рівний і повноправний член християнської спільноти. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, котрий становив би для неї значну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.
Окремо слід зупинитися на дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого, який проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступаючи в повноправні стосунки з головними імперіями середньовіччя. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми. Тоді ж пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. У 1030—1031 і 1040—1043 рр. країни обмінювалися посольствами.
Хоча наші предки й знали політику сили, політику меча, проте вони намагалися досягати миру, укладати угоди, прагнули до порозуміння з іншими країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. На підставі літописних та інших джерел науковці засвідчують 200 шлюбів Рюриковичів, що укладалися впродовж X—XIII ст. З них 83 було укладено з представниками західноєвропейських родин, зокрема, 78 — із членами королівських князівських та інших династій. З Польщею, Мазурщиною та Куявами династія Рюриковичів була пов’язана 27 шлюбами, з Угорщиною та Хорватією — 15, з Німеччиною — 13, з Англією і Скандинавією теж 13, з Чехією та Моравією — 6, з Францією — 2 шлюбами. Із східно-56
європейськими та кавказькими династіями Рюриковичів ріднили 39 шлюбів, з них 13 — з Половеччиною, 12 — з Візантією, 7 — з Грузією та Осетією, 4 — з Литвою, 3 — з Дунайською Болгарією. Найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, котрого називали “тестем Європи”. Його дружиною була шведська принцеса, польський король тримав його сестру, іншу сестру — візантійський імператор. Троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а його доньки були угорською, норвезькою та французькою королевами. Династичні зв’язки, а також участь Русі в європейських комбінаціях, коаліціях і війнах підтверджують, що на той час вона входила в європейську державно-політичну систему й усвідомлювала себе частиною цієї системи. За цими шлюбними зв’язками стояли постійні глибокі політичні, економічні та духовно-культурні зв’язки між середньовічною Україною і європейським світом.
Дипломатичні й торговельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували і високої освіти русичів з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. І з цією метою в Софії Київській Ярослав Мудрий 1037 р. відкрив школу вищого типу. Навчалися в ній діти найвищої знаті: майбутній митрополит Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців — претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та інші. Тут, поряд з богослов’ям вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були ознайомлені з античними, візантійськими, західноєвропейськими авторами. За свідченням митрополита Климентія, у середині XIII ст. в Київській Русі налічувалося близько 400 осіб, котрі знали грецьку мову. Вінцем освіти вважалось опанування ораторського мистецтва. Це був перший вітчизняний вищий навчальний заклад, що появився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі.
Помер Ярослав у зеніті своєї могутності та слави й величезного міжнародного авторитету у віці 76 років 20 лютого 1054 р. За його князювання площа стольного граду Русі зросла в сім разів, а землі його володіння сягали від Балтійського моря до Чорного і до Кавказу, від Дону до Карпатських гір. Здавалося, що ніщо не віщувало розпаду цієї країни, однієї з найбагатших і наймогутніших у тогочасному світі. Та його сини і внуки не змогли підтримувати державу на цьому рівні.
57
Кожен з них хотів урвати в України щось собі. Брат пішов на брата, батько — на сина, а син — на батька. Заздрощам і чварам, люті й ненависті не було меж. Єдиним винятком у тому кривавому князівському шабаші був Ярославів онук Володимир Мономах.
Великим князем київським Володимир став, коли йому виповнилося 60 років. Силою свого величезного авторитету новий правитель (1113—1125 рр.) зумів припинити усобиці, відновити централізовану монархію Ярослава Мудрого. Він швидко і жорстоко придушував найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя. Турбуючись про зміцнення безпеки Русі, Володимир Мономах разом з іншими князями здійснив 83 воєнних походів, переважно проти половців. Це надовго припинило їхні агресивні напади на Русь. Проте відносини з половцям не були такими ворожими, як стверджують російські й радянські історики. Контакти русичів з ними ніколи не обмежувалися війною. Давньоруські зверхни-ки часто одружувались з половчанками. Зокрема, у літописах зафіксовано близько 10 шлюбів з донькам кочівницьких ханів. Були і політичні угоди, спільні походи. Впродовж століть половці займали майже дві третини життєвого простору Русі і вважати їх тут за чужинців, мабуть, недоцільно. В XI—XII ст. вони були надійним щитом для слов’ян від арабської експансії зі Сходу, брали активну участь у походах київських князів на Угорщину, Польщу, Волзьку Болгарію. Невипадково разом стояли на р. Калці проти татаро-монголів. Тільки в 1078—1119 рр. руські князі 26 разів закликали половців на допомогу. Як союзники того чи іншого князя вони не раз вступали в Київ, часом із переважаючим військом. Але ніколи не прагнули закріпитися тут і заснувати свою державу, а завжди поверталися у причорноморські степи.
Літописи містять численні згадки про русько-половецькі шлюби. Дружин половчанок мали князі Олег Святославо-вич, Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Владими-рович (Довгорукий). У Всеволода й Святослава Ольговичів мати була половчанка, а у Ігоря і Всеволода Святославовичів половчанками були і мати, і бабуся. За половецьких князів виходили заміж і руські князівни й княгині. Поза сумнівом, ці шлюби зміцнювали відносини Русі й Степу. Літописці зазначають, що іноді половці, які перебували у родинних зв’язках з русичами, переконували київських князів припинити чвари й встановити мир на Русі.
Відомо, що в XI—XII ст. половці не були мусульманами і тому явно горнулися до християнських народів. Вони прий-58
мали християнство, а згодом із них формувалася княжа гвардія та боярство. Наприкінці XII ст. у степових просторах України виникли військові об’єднання з русичів та половців, які формувалися не за родовою чи етнічною ознакою, а з вільних бродників — “козаків” (“ко” — небо, “зак” — захист), згуртованих навколо того чи іншого ватажка. Цікаво, що саме в їхньому середовищі зародилося слово “гетьман”. Половці вперше дали і назву нашій землі Україна, де “укра” перекладається з тюркської як “степ”, а “їна” (“ина”) “область”. Це закінчення й зараз вживається у тому ж значенні: Чернігівщина, Полтавщина тощо. Слово “країна” в українській мові вже давно означає державу на певній території, тобто те саме, що розуміли половці у назві “Степова область (країна)”.
Батькову політику зміцнення великокнязівської влади і єдності гідно продовжив наступник Володимира на київському столі його син Мстислав (1125—1132 рр.). Як і батько, він з року в рік мужньо бився з половцями, за що його прозвали Великим, а церква, коли він помер, долучила до лику святих. На жаль, Мстислав був останнім київським правителем, якому це було під силу.
2.4. Розпад Київської Русі: причини та наслідки
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. У середині XII ст. їх було 15, на початку XIII ст. — близько 50, а в XIV ст. — уже 250. Тоді виникла навіть іронічна поговірка: “У Ростовській землі князь у кожному селі”.
Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв’язків зумовило формування починаючи з XIII ст. на основі цих земель і князівств територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями
59
Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 р.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі землі, заселені українським народом.
Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини формується білоруська етнічна спільнота. І ніякої “спільної народності”, як твердила радянська історіографія, не утворилось.
Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку середньовічного суспільства. Її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.
До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави в цілому. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.
Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов’язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з’їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи за-гальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об’єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.
Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.
Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. У XII—XIII ст. 60
за Київ сперечалися 293 князів. Орест Субтельний з цього приво/ •' наводить такі дані: в 1146—1246 рр. 24 князі 47 разів правили у Києві. Причому 35 князювань тривали кожне менше року. Тяглися до Києва руки заздрісних “братів по крові”, яким марився навіть уві сні великокняжий престол. І хоча вони були дітьми й онуками великих київських князів, але руйнували стольний град не гірше іноземних ворогів. А владимиро-суздальський князь, попередник московських князів Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-ди-кунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольсь-кою ордою. Навіть М. Карамзін — “батько” історії Росії був змушений визнати жорстокість владимиро-суздальців: “По-бедители, к стьіду своєму, забьіли, что они россияне: в тече-ние трех дней грабили не только жителей и домьі, но и мона-стьіри, церкви, богатий храм Софийский и Десятинний, по-хитили иконьї, драгоцепньїе ризьі, книги, колокола...”. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою з Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Владимирською і досі є головною церковною святинею Москви.
Отже, великі й малі війни між феодалами, в яких брали участь великі армії (до 50 тис. осіб і навіть більше!), князівські чвари роздирали і послаблювали Русь. Ці війни вимагали значних матеріальних ресурсів, яких не було в удільних князів. Тому як оплату воїнам віддавали на розграбування захоплені міста, що підривало оборонний потенціал не лише зруйнованих міст, а й держави в цілому. Кров породжувала кров, руйнування — руйнування, і вчора ще “украсно украшенная” Русь не могла вийти з хибного кола взаєморуйнування і смерті. Це була одна з основних причин занепаду Київської Русі.
Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-мон-гольська навала (1237—1241 рр.). За підрахунками археологів, із 74 міст XII—XIII ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села. Після драматичної боротьби важко було впізнати колишню княжу столицю: з 50 тис. мешканців залишилося живими ледве 2 тис., з 8 тис. дворів уціліло 200, з 40 кам’яних монументальних споруд — лише 4. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.
61
Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.
2.5. Галицько-Волинська держава
У той час, коли Київське, Чернігівське та Переяславське князівства під ударами степових орд, і насамперед золотоор-динських ханів, дедалі більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек, — Галичини і Волині. Обидва князівства мали вдале положення, недосяжне для нападу кочовиків зі степу. Волинь і, особливо, Галичина, були густо заселені, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Ці князівства були також важливими культурними центрами. Тому не випадково саме вони стали найбезпосереднішими спадкоємцями політичної і культурної традицій Київської Русі.
Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва, було Галицьке. Правнук Ярослава Мудрого Володимирко (1141—1153 рр.), котрий після смерті батька успадкував Перемишль із землями, поступово заволодів Теребовлем та Галичем, а згодом і Звенигородськом, об’єднавши їх в одне князівство зі столицею Галичем.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153— 1187 рр.), який розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, посилаючи свої полки проти половців. Цей могутній володар, який повелівав Києвом і “закрив на замок” свої рубежі від Угорщини та Візантії, мав великий авторитет на міжнародній арені. Він підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Але ніяк не міг налагодити внутрішнього життя в князівстві, де час від часу вчиняло заколоти численне крамольне боярство, в руках якого зосередилася величезна земельна власність, що стала підвалиною його могутності. Створивши раду (думу) галицьке дворянство стало настільки впливовим, що примусило князя, який уже досяг апогею могутності, зректися другої дружини і спалити її на вогнищі, звинувативши в чаклунстві. Вплив бояр значно посилився після смерті Ярослава на його сина Володимира (1187—1199 рр.).
У 1199 р. після смерті Володимира, останнього із династії Ростиславичів, закликаний галичанами волинський князь 62
роман Мстиславич (1199—1205 рр.) заволодів Галичем і об’єднав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику і могутню Українську державу, яка одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Русі. До неї входили міста Луцьк, Холм, Перемишль, Берестя (Брест), Дорогобуж, Галич та ін.
Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе й золотоверхий Київ. Під його надійною опікою були території між Бугом і Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною, тобто більшість українських земель. Недарма літописець називає Романа великим князем, “царем на Русі”, самодержавцем всієї Русі. За його правління значно зросла роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті. Саме тому історик С. Томашівський назвав Романа “творцем першої національної української держави”.
Великий князь у своїй об’єднаній державі подбав насамперед про зміцнення княжої влади, здолавши боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, Роман розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Літопис свідчить, що “він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись ... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...” Недарма половці його ім’ям лякали своїх дітей. Окрім боротьби із степовиками, Роман здійснював успішні походи далеко на північ у польські та литовські землі, підтримував тісні відносини з Константинополем, Угорщиною, Західною Європою. У 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Після своєї передчасної! кончини він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька.
Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання, що значно послабило державу, яку він так невтомно будував.
Більш ніж 40 років українські землі були ареною кривавих міжусобиць і збройних нападів зовнішніх ворогів. А бояри мирилися лише з тими князями, котрі були покірними їхній волі. По суті, не було центральної влади. Повсюдно порядкували бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. У
63
1212 р., коли молодий Данило повернувся в Галич, бояри вигнали його, а в 1213 р. вчинили нечуване — обрали зі свого середовища князем боярина Владислава Кормильчича (?— 1214 рр.).
Скориставшись цим, Угорщина в 1214 р. захопила значну частину Галичини, а Польща — Перемишль і Берестейщину. Волинь дісталася князю Данилу. За таких обставин сини Романа Данило та Василько почали тривалу боротьбу за об’єднання земель, якими колись володів їхній батько. Спираючись на широкі верстви населення, зокрема на міських ремісників і купців та селян-общинників, у 1238 р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Однак навала мон-голо-татарських орд Батия повернула Галицько-Волинське князівство у стан держави, яку роздирала боярська анархія. Лише в 1245 р. Данило остаточно здолав феодальну опозицію і назавжди вигнав боярського ставленика Ростислава й угорське військо з Галицької та Волинської земель.
Узявши собі Галичину, Данило залишив Василькові Волинь. Попри все, обидва князі в усіх важливих справах діяли спільно. Столицею князівства Данило Романович обрав Холм. Ліквідувавши боярську опозицію, він зосереджується на відбудові князівства, зміцнює його укріплення, споруджує міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та інші. Поряд з укріпленням багатьох існуючих міст Данило засновував також і нові, у тому числі в 1246 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Піклуючись про зміцнення безпеки князівства, Данило Галицький веде активну зовнішню політику. Близько 1250 р. він налагоджує дружні стосунки з Угорщиною, які було закріплено шлюбом сина Данила Льва з дочкою угорського короля. Данилу вдалося на короткий час посадити на австрійський трон і сина Романа. Мирні взаємини було налагоджено і з Польщею.
Та головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з владимпро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253 р. королівську корону від папи Інокентія IV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І все ж у 1254 р., розраховуючи на власні сили, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Але похід закінчився невдало. Як і раніше, роздроблена Русь не змогла згуртуватися для узгодженої відсічі ворогові. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Во-64
линь. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплені міста. Тільки після цього орда Бурундая залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила, і він 1264 р. помер.
В українській історіографії високо оцінюється державна діяльність Данила. Він відновив і розширив володіння батька, стримував польську та угорську експансію, подолав могутність бояр, домігся піднесення соціально-економічного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити найважливішу мету — вигнати монголо-татарських поневолювачів з Русі. Хоча він все ж спромігся звести їх гніт до мінімуму. Невдачі аж ніяк не применшують життєвого подвигу князя Данила Галицького, людини непересічних політичних і військових здібностей.
Спадкоємці Данила та Василька, зберігши політичну цілісність князівства, майже сто років жили в мирі та злагоді. Лев Данилович (1264—1301 рр.), котрий князював у Галичині, розширив свої володіння, приєднавши до них Люб-лінщину та Закарпаття, постійно воював із сусідами, найперше з Польщею. Частина Волині зі стольним містом Володимиром дісталася в спадок сину Василька Володимирові (1270—1289 рр.). Він, на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами, будував міста, замки, церкви. Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням книжок і рукописів. На жаль, зі смертю Володимира (1289 р.) закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії західних князівств періоду 1289—1340 рр.
Як засвідчують скупі фрагменти із зарубіжних джерел, лише на початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія І (1301—1315 рр.). Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, він знову пересунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася в 1303 р. Невдоволений намаганням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій І отримує згоду від константинопольського патріарха на заснування в Галичині окремої митрополії. А це сприяло подальшому розвиткові традиційної культури, захисту політичної незалежності об’єднаного князівства.
З 5-363
65
Після смерті Юрія І Галицько-Волинським князівством правили його сини — Лев II у Галичині, а Андрій — на Волині (1315—1323 рр.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.
У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького (1323— 1340 рр.). На вимогу бояр він прийняв православну віру, змінивши ім’я на Юрія II. Новий князь продовжував політику попередників, відвойовував землі, захоплені поляками, відновив союз із тевтонцями проти литовців. У 1340 р. його отруїли галицькі бояри за симпатії до чужинців. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя. Ситуацією скористалися польські феодали. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир напав на Галичину в 1344 р. і заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь польські феодали здійснили в 1349 р., в результаті якого Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиминовича, родича Романовичів. З того часу західноукраїнські землі потрапили під правління чужоземців, а Галицько-Волинська держава занепала остаточно.
Проте роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов’яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала свою високу місію — бути містком єднання між Україною і Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури.
Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.
66
Словник термінів
Віче — народні збори Давньої Русі, на яких обговорювалися й вирішувалися важливі громадські справи.
Вотчина — комплекс феодальної земельної власності (землі, будівлі, реманент) та пов’язане з нею право на залежних селян. У Київській Русі князі, бояри, монастирі й церкви мали вотчини, в яких використовували працю смердів та холопів. Право вотчинників було закріплено в “Руській правді”.
Гривня (гривна) — вагова, лічильна й монетна одиниця в Київській Русі. Вагова гривня використовувалася у VIII— IX ст. У XI—XIII ст. дорівнювала 51,9 г. золота або срібла. Монета гривня відома із середини XI ст. і являла собою зливок срібла стандартної форми та ваги. Першими були київські гривні, потім новгородські, чернігівські.
Дворові люди — слуги великих і удільних князів (бояри, ключники, стольники тощо).
Дольники — категорія селян у Київській Русі, які сплачували землевласникам-феодалам певну частку (долю) врожаю із свого господарства.
Закупи — категорія селян, які брали у феодала позику (купу) і за це мусили виконувати феодальні повинності.
Київська Русь (Давня Русь) — осучаснена назва держави східних слов’ян, що існувала в IX—XIII ст. У давньоруських джерелах держава називалася Руссю або Руською землею. Охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя. Політична форма — ранньофеодальна монархія (глава — великий князь київський). За часів князювання Ігоря, Ольги, Святослава відбулося формування феодальних відносин суспільної та державної ієрархії. Реформи князів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого сприяли політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню держави. Проте після князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава розпочалися безупинні князівські чвари, що зумовили економічний застій. А остаточне зруйнування Києва монголе-татарами в 1240 р. позначило кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклало початок періодові політичної роздробленості, розпаду Русі на окремі князівства. Найбезпосе-реднішим спадкоємцем політичної та культурної традиції Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, яка продовжила ранній період української державності.
67
Київський літопис — одна з найдавніших історичних і літературних пам’яток княжої доби. Складова частина Іпатіїв-ського літопису, продовження “Повісті минулих літ”. Охоплює події з 1111—1117 рр. до 1200 р. До Київського літопису увійшли монастирські, особисті й родові князівські літописи, воїнські повісті, оповідання про народні повстання. Переклад цього літопису увійшов до “Літопису руського” (К.,1989).
Князь — у східних слов’ян воєначальник племені або союзу племен у період раннього феодалізму, глава держави-кня-зівства. Князівська влада спочатку була виборною, згодом стала спадковою. Князів, які очолювали феодальні держави Київську Русь та Литву, називали великими князями. До ХУІП ст. князівський титул був виключно спадковим, пізніше дарувався дворянам за особливі заслуги.
Посадник — адміністративна посада в Київській Русі. Спочатку посадника призначав князь як свого намісника в землях, що входили до складу Русі. У Новгороді та Пскові посадника обирало віче із заможних бояр. Він мав широкі управлінські повноваження.
Холопи (хлопи) — верства населення Київської Русі, яке перебувало в різних формах особистої залежності від феодалів. За своїм правовим становищем холопи близькі до рабів. У 1722—1724 рр. їх юридично зрівняно з кріпаками.
Християнство — одна з основних світових релігій (поряд з буддизмом та ісламом). Виникло в І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії. Має три напрями: католицизм, православ’я, протестантизм, а також багато сект. Спільною ознакою, яка об’єднує ці напрями, є віра в Ісуса Христа — боголюдину, рятівника світу. Головне джерело віровчення — Біблія.
Червона Русь — історична назва Галичини в писемних джерелах, переважно зарубіжних, XVI—XIX ст.
Іменний покажчик
Антоній Печерський (?—1073 рр.) — чернець, один із засновників і керівників Печерського монастиря в Києві. Уродженець м. Любеча в Чернігівській землі. Уперше оселився в печері на березі Дніпра за князювання Володимира Святославича. Згодом до нього приєдналися Феодосій і Никон.
Аскольд (?—882) — київський князь, засновник першого східнослов’янського державного утворення в Наддніпрян-68
щині. У 860 р. здійснив похід руського флоту з 200 кораблів на Царгород, примусивши імператора Візантії Михайла укласти з русами вигідний для них договір. У літописі згадується разом з Діром. Аскольда й Діра убив Олег, котрий прийшов до Києва з руської Півночі.
Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.) — князь чернігівський, переяславський і Великий князь київський. Син Всеволода Ярославича. Матір’ю вважається дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Марія. Був одружений з дочкою англійського короля Гаральда II Гідою. У 1113 р., коли помер Святополк, київське віче запросило його на князювання. Відновив централізовану монархію на Русі, зміцнив її міжнародні позиції. Цьому сприяли успішні походи проти половців та зближення з Візантією, Скандинавією, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків тощо.
Володимир Святославич (?—1015 рр.) — Великий князь київський у 978—1015 рр. Син Святослава Ігоревича й Ма-луші, рабині-ключниці княгині Ольги. Посаджений батьком у намісники Новгорода Великого (970 р.). Став переможцем у боротьбі за батькову спадщину. Здійснив серію реформ. У роки його князювання в основному завершився процес становлення Київської Русі. Запровадив християнство як офіційну релігію. Під час підготовки походу на Новгород раптово помер. У XIII ст. канонізовано Руською православною церквою.
Данило Романович Галицький (1201—1264 рр.) — князь волинський і галицький, старший син Романа Мстиславича. Після смерті батька (1205 р.) разом з матір’ю та братом Васильком виїжджає до Польщі, рятуючись від повстання бояр. У 1214—1215 рр. брати вокняжились у Володимирі Волинському. У 1245 р. Данило остаточно вокняжився в Галичі, відновивши Галицько-Волинське князівство. Розбудував державу, звів багато міст і фортець, серед них — Львів і Холм, перетворив народне ополчення на регулярне військо — одне з найсильніших у Європі. Він мав унікальні здібності дипломата і вмів зберігати багатовекторність політики без суперечностей, сприяв примиренню вищих церковних ієрархів — Папи Римського і Патріарха Константинопольського. Головною метою життя вважав визволення Руської землі від монголо-татар. У 1253 р. прийняв від папи Інокентія IV королівську корону, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Помер у Холмі й похований там у кафедральному соборі Богородиці.
69
Іларіон (?—1088 рр.) — митрополит київський, церковний і політичний діяч, філософ і оратор. Автор “Слова про закон і благодать” (бл. 1037 р.). Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого. У 1051 р. Ярослав самочинно зробив Іларіона загальноруським митрополитом без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля невідома.
Олег Віщий (?—912 рр.) — напівлегендарна постать давньоруської історії. Київський князь у 882—912 рр. Вважається, що він прийшов разом з Рюриком із Скандинавії. У 882 р. обманом захопив Київ, забивши князів Аскольда і Діра. Почав правити на Русі від імені сина Рюрика Ігоря. За його часів Північну Русь було приєднано до Південної, що стало вирішальним кроком на шляху створення державності. У 907 р. очолив великий похід на Візантію і домігся вигідного для Русі мирного договору (911 р.). Обставини загибелі Олега залишаються нез’ясованими.
Святослав Ігоревич (бл. 931—972 рр.) — київський князь з 964 р. до 972 р., єдиний син Ігоря та Ольги. У 968 р. розгромив Хозарський каганат. Успішно воював з Візантією в 968—971 рр., захопивши значну частину території імперії та залежної від неї Болгарії. У 972 р. Святослав загинув у бою з печенігами.
Ярослав Володимирович Мудрий (978—1054 рр.) — Великий князь Київський у 1019—1054 рр., син Володимира Святославича й полоцької княжни Рогніди. У 988 р. батько посадив намісником у Ростові. Після смерті в Новгороді старшого сина Володимира Вишеслава Ярослава переведено до Новгорода. У 1014 р. відмовився виплачувати батькові традиційну щорічну данину. Після смерті Володимира почалася кривава війна за владу. У 1019 р. в битві на р. Альта Ярослав переміг свого головного суперника — Святослава Ярополка (Окаянного).
У 1026 р. Ярослав уклав угоду з братом Мстиславом, за якою отримав Правобережжя з Києвом, Мстислав — Лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно об’єднав Русь. Часи його князювання (1019— 1054 рр.) — період найвищого розквіту Київської держави. Багато зробив для її захисту й усталення кордонів. Могутня Київська Русь часів Ярослава посідала одне з чільних місць у системі європейських відносин. З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, писемності та наукових знань. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. Помер у Києві й похований у Софійському соборі.
70
Хронологія подій
V ст., кінець VIII—IX ст. — заснування Києва. — формування східнослов’янської держави Київська Русь.
860 р. — похід Аскольда на Візантію. Київська держава вперше заявила про себе світу.
860-ті рр. — просвітницька діяльність Кирила і Мефодія.
882—912 рр. — князювання Олега з роду новгородського князя Рюрика в Києві після вбивства Аскольда.
907, 911 рр. — походи Олега на Константинополь. Укладання договорів Русі з Візантією.
912—945 рр. 941, 944 рр. — князювання Ігоря. — походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією.
945—964 рр. 968 р. — регентство княгині Ольги. — розгром під проводом князя Святослава Хозарського каганату.
964—972 рр. 968, 969—972 рр. 980—1015 рр. — князювання Святослава Ігоревича. — походи Святослава на Балкани. — князювання Володимира Святосла-вовича.
988 р. — офіційне запровадження християнства на Русі.
1019—1054 рр. — князювання Ярослава Володимировича.
1036 р. — розгром від проводом Ярослава Мудрого печенігів під стінами Києва.
1037 р. — Ярослав Мудрий заснував при Софі-ївському соборі першу бібліотеку на Русі.
1051 р. 1097 р. 1113—1125 рр. — заснування Києво-Печерської лаври. — з’їзд князів у Любечі — князювання Володимира Мономаха в Києві.
1153—1187 рр. — князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі.
1188 р. 1154—1157 рр. — створення “Слова о полку Ігоревім”. — князювання в Києві Юрія Довгорукого.
71
1169 р.
1187 р.
1199 р.
1199—1205 рр.
1234 р.
1239—1241 рр.
1240 р., кінець року 1264—1301 рр.
1323—1340 рр.
1340 р.
— владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ.
— перша згадка назви Україна в Київському літописі.
— волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьку і Волинську землі. Утворення Галицько-Волинської держави.
— князювання Романа Мстиславовича.
— утвердження Данила Романовича на галицькому престолі.
— похід монголо-татар на Південну Русь.
— зруйнування Києва монголо-татара-ми.
— князювання Льва Даниловича в Галицько-Волинській державі.
— правління останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава.
— розпад Галицько-Волинського князівства.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Наскільки обґрунтована концепція про спільне етнічне коріння українців і росіян? Адже за часів Київської Русі населення сучасних російських земель було переважно фінським.
2. Відомо, що східні слов’яни в VI—VIII ст. перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, минувши рабовласницький устрій. Поясніть, чому так сталося?
3. Чому саме Київ став центром ранньофеодальної держави Київська Русь?
4. Які торговельні шляхи з’єднували Київську Русь з країнами Європи та Азії?
5. Відомо, що в X ст. впливовими були кілька світових релігій (християнство, іудаїзм, іслам). Чому в Київській державі було запроваджено християнство саме візантійсько-православного зразка? Поясність це.
6. Чому норманські військові дружини (варяги) дуже швидко асимілювалися місцевим населенням і не виявляли помітного впливу на соціально-економічний та культурний розвиток Русі?
72
7. Чи є істотні відмінності між реальним селом Київської Русі і тим, яке ми собі уявляли раніше (на прикладі нових матеріалів)?
8. Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. Якою мовою розмовляли русичі в стародавньому Києві?
9. Розкрийте зміст та фактори еволюції політичної структури Київської держави в IX—XI ст.
10. Чи була “Руська правда” єдиним законодавчим збірником Київської держави? Як регулювалися правові відносини держави протягом її історичного розвитку?
11. Що означали три види ренти: натуральна, “полюддя”: відробітки; грошова, оброк?
12. Поясніть економічні, соціально-політичні, зовнішньоекономічні фактори занепаду Київської держави. Чи були надії в другому десятиріччі XIII ст. на те, що держава перебуде кризу?
13. Чому після занепаду Києва саме Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування державної організації українського народу?
Теми рефератів
1. Походження назв Русь, Україна.
2. Стародавній Київ.
3. Історичні постаті давньоруської історії (на вибір).
4. Утвердження християнства в Київській Русі і його роль в етнополітичній та етнокультурній консолідації суспільства.
5. Розвиток торговельно-ремісничих центрів у Галицько-Волинській державі.
6. Культура України княжої доби (IX—XIV ст.)
Література
Брайчевський М.Ю. Походження Русі. — К., 1968.
Брайчевський М.Ю. Утворення християнства на Русі. — К., 1989.
Грушевський М.С. Нариси історії Київської землі. — К., 1991.
Діяк І.В. Україна — Росія (Історія та сучасність): Наук, вид. — К., 2001.
Залізняк Я. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. — Л„ 1996.
73
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1994.
Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Л., 1993.
Полководці Київської Русі. — К., 1996.
Таємниці середньовічного села // Голос України. — 1992. — 19 вересня.
Толочко П.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992.
74
Тема З
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)
3.1. Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Еволюція Литовсько-Руської держави.
3.2. Посилення польської експансії на українські землі. Польсько-литовські унії та їхні наслідки для українського народу.
3.3. Зародження і розвиток українського козацтва. Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація.
Доба, яка тривала від 40-х років XIV ст. до 40-х років XVII ст. — це триста років перебування українських земель під владою литовських та польських князів. Але і в цих умовах на Україні тривав процес економічного і культурного розвитку.
За Люблінською унією 1569 р. всі українські землі увійшли до складу Польщі, що призвело до подальшого посилення соціального й національно-релігійного гніту. Проте політика колонізації, експансії католицизму викликала підйом руху опору народу України, пробудження його національної свідомості, духовного та культурного піднесення. Зростає таке самобутнє, суто народне явище, як козацтво, утворюється Запорізька Січ, яка стала зародком нової української козацько-старшинської державності.
3.1. Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Еволюція Литовсько-Руської держави
У період занепаду Галицько-Волинського князівства на обширних просторах Східної Європи зросли такі централізовані держави, як Польща, Литва, Угорщина, Молдова, Моско-вія, Кримське ханство, Туреччина, яких, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на українських землях.
75
Серед перших, хто скористався цим, було Велике князівство Литовське. Утворене в XIII ст., воно перетворилося протягом кількох десятиліть на міцну військову державу. Сталося це тому, що оточена непрохідними для кінноти лісами і болотами Литва була недосяжною для монголо-татарських орд.
Скориставшись занепадом Київської Русі, її політичною й економічною відсталістю внаслідок — феодальної роздробле ності та монголо-татарської навали, литовські князі почали захоплювати землі спочатку сусідньої Білорусі, а далі й України. За часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за князя Гедиміна (1316— 1341 рр.), який завершив розпочате Міндовгом приєднання, а також захопив кілька північних українських князівств. У 30-х роках XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім — після місячної облоги — Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Гедимінові в цей час не вдалося.
Особливо розширилися литовські володіння за часів князювання Великого князя Литовського Ольгерда (1345— 1377 рр.)- Литовець по батькові, українець по матері, він якоюсь мірою був представником українського народу. У ранньому віці більшу частину свого життя провів у Вітебську. За цей час зріднився із українською мовою і звичаями, із українською культурою. Є підстави вважати, пише відомий історик XIX ст. О. Єфименко, що Ольгерд був православним. Його першою дружиною була вітебська князівна Марія Ярославівна. Усі його діти були охрещені. А діток князь мав аж 18—12 синів і 6 дочок.
Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. Ольгерд зайняв Київ та його землі. Невдовзі, у тому ж 1362 р., він оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі, а в 1363 р. здобув Поділля. Разом з українськими дружинами Ольгерд здійснив успішний похід у 1363 р. проти монголо-татарських військ і на Синій Воді (середня течія Південного Бугу) розгромив їхні основні сили, послаблені феодальними міжусобицями в Орді, відомими як “велике сум’яття” 60—70-х років. У результаті цього, як зазначається в Західноруському літописі, “Торговицю..., Білу Церкву, Звенигород і всі землі аж за Очаків, від Києва і від Путивля до гирла Дону було звільнено від татар”. Оцінюючи велике значення цієї перемоги, слід підкреслити, що саме вона поклала початок визволенню українських, білоруських і ро-76
сійських земель від монголо-татарського рабства, а не Кули-ковська битва 1380 р., яка в історії тривалий час висвітлювалася тенденційно.
Перемога на Синій Воді над монголо-татарськими ордами дала змогу Ольгерду об’єднати під своєю владою значну територію — Київщину, Переяславщину, Волинь, Поділля, Чер-нігово-Сіверщину, згодом — досягти берегів Чорного моря. Розширивши швидкими темпами свою територію, Литовське князівство перетворилось у могутню і велику державу, яка займала обшир від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Оки і була однією з найбільших держав Європи. Один з руських літописців, зазначивши, що Ольгерд “багато земель і країв звоював... і збільшилось княжіння його більше всіх”, вбачав розгадку цього історичного феномену в тому, що володар Литви “не стільки силою, скільки мудрістю воював”.
Нові дослідження науковців дають можливість з’ясувати, що ж допомогло литовцям порівняно легко і практично мирно завоювати більшість українських земель. По-перше, населення Русі, яке зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви значно меншим злом. По-друге, литовські князі, на відміну від інших завойовників, не грабували місцевого населення, не втручалися в його життя, побут, культуру. У своїх грамотах вони заявляли, що “старовини не рушають, новини не вводять”. Навіть система князівського правління істотно не змінилася. Так, у великих містах ставили литовських намісників, а в малих залишали місцеву адміністрацію, майже повністю зберігалися місцеві традиції, зберігали свої володіння місцеві феодали. Вони повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Удільні князі входили до великокнязівської ради, роздавали землі місцевим феодалам. З місцевих великих феодалів-князів, бояр, вищого духовенства збирали раду для розв’язання політичних питань. У своїх правах місцева верхівка прирівнювалася до литовської знаті, тому й була прив’язана до литовської держави — служила їй щиро і віддано. Самоупзавління, однак, не підривало авторитету центральної влади. Завдяки міцній владі Ольгерда Велике князівство Литовське не розпалося на окремі князівства, а залишалося Цілісною державою з досить високим політичним та економічним потенціалом.
Як і сама державна організація, суспільний устрій Литви був у цей період органічним продовженням, розвитком і ево
77
люцією суспільних форм Давньої Русі. Литовці переймали українську військову організацію, способи оборони, систему житлового і фортечного будівництва, княже господарство, адміністративно-податкову організацію, суспільно-політичний устрій. Литовські князі не порушували українського законодавства, залишивши Україні її закони і судочинство. Більше того, князь Ольгерд зібрав усі українські звичаї і закони в одну книгу, написану українською мовою, і назвав її Статутом князівства Литовського.
Відсутність значного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ’я і піддавалися впливам української культури. Вони переймали православну віру, звичаї, культуру українців, вступали з ними в родинні стосунки. А мову українську у Великому князівстві Литовському було проголошено офіційною, державною. У свою чергу, стаючи під руку литовського князя, русичі бачили в ньому передусім захисника від монголо-татарських орд.
Усе це давало українцям підстави вважати себе жителями власної держави, рівними серед інших народів. І саме це дозволяло їм ставати за захист своїх прав, цієї держави від зовнішніх ворогів. Тому нічого дивного, що українські полки, як твердять польські історики, під синьо-жовтими прапорами в складі литовської армії героїчно громили Тевтонський орден у 1410 р. під Грюнвальдом, вели запеклу боротьбу з монголо-татарами.
Тож невипадково деякі українські історики, зокрема М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко та інші, називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, яка, будучи єдиним політичним організмом, існувала впродовж двох століть. Проте і російська, і радянська історіографія давала негативні оцінки литовському “пануванню” в Україні. Звичайно, своєї державності Україна тоді не здобула, але перші кроки до неї було зроблено, і насамперед після перемоги на Синій Воді.
Литва, захопивши південно-західні руські землі, прагнула об’єднати під своєю владою “всю Русь”, однак наштовхнулася на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику “збирання руських земель”. У 1368 р. литовське військо підійшло до Москви, оточивши в Кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути Кремль не вдалося. Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368—1372 рр.) стала початком тривалої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.
78
3.2. Посилення польської експансії на українські землі. Польсько-литовські унії та їхні наслідки для українського народу
Окрім Великого князівства Литовського, свої претензії на білоруські, українські й деякі російські землі заявляла і Польща. Однак обидві держави мусили рахуватися з тим, що в II пол. XIV ст. дедалі зростаючою силою для них став Тевтонський орден. Він неодноразово зазіхав на їхні землі наприкінці XIV — на початку XV ст. і, досягши вершини своєї могутності, готувався до нових агресивних дій. Усвідомлюючи цю небезпеку, литовські і польські правителі шукали можливості об’єднання своїх сил. Так виникла ідея унії між обома державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (1377— 1392 рр.) підписав договір про унію з польськими послами, за яким він обирався на польський трон і мав одружитися з королевою Ядвігою. Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві — останній язичницькій країні в Європі, “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”.
У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, охрестився, прийняв ім’я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні його було короновано польською короною.
Отже, Кревська унія дала можливість польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Католицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячувати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу автономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусь-ко-української знаті. Вже навесні 1385 р. воєнні дії проти Ягайла розпочав князь Андрій Ольгердович на Вітебщині. Та найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392—1430 рр.), невдоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилася договором в Острові (1392 р.), за яким Вітовт одержав титул Великого князя Литовського, тобто став фактичним намісником Ягайла У Великому князівстві Литовському. У 1398 р. бояри литовські й руські проголосили його королем литовським та руським. Кревську унію фактично було скасовано.
79
У 1387 р. Польща за участю литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом остаточно оволоділа Галичиною. Польські магнати зайняли вищі посади на окупованих землях, захопили великі земельні володіння з селянами. Дрібна польська шляхта одержувала тут землі за умови постійного проживання в Галичині. Міста одержували німецьке право, яким могли користуватися тільки католики. У 30-х роках XV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, створюється суцільна система експлуатації їхнього населення. Спираючись на всіляку підтримку державної влади та католицької церкви, провідні верстви Польщі посилили політику денаціоналізації українських панів, послаблення міщанства, руйнування православної церкви. У 1434 р. в Галичині було остаточно скасовано давнє українське право і введено польське, запроваджено польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. З 1413 р. литовські католики отримали такі самі права, як і польська шляхта.
За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках XIV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське князівства. їх було перетворено на провінції Литви, якими правили намісники Вітовта. Усе це посилювало залежність українських земель від литовських феодалів.
На землях, підвладних Литві, у 40-х роках тривала визвольна боротьба. За повсталими городянами Смоленська (1440 р.) визвольний рух охопив Волинь, Київщину та інші землі. Однак народні виступи було придушено.
У 1430 р., після смерті Вітовта, Великим князем Литовським став молодший брат Ягайла Свидригайло, з яким українські й білоруські бояри, як і литовська опозиція, пов’язували свої надії. Почалася запекла боротьба між прихильниками унії Литви з Польщею і її противниками. Спираючись на підтримку українських та білоруських магнатів, Свидригайло розпочав війну з Польщею. Унаслідок палацового перевороту його було скинуто з престолу, а на його місце восени 1432 р. посаджено Вітовтового брата Сигізмунда. Свидригайло запекло воював з ним, аж доки 1440 р. Сигізмунда не вбили змовники. Великим князем було проголошено сина Ягайла — Казимира.
Продовжуючи централізаторську політику щодо українських земель, князь Казимир скасував Волинське і Київське князівства і перетворив їх на звичайні литовські провінції з 80
намісниками католиками. Така політика викликала велике обурення в Україні і змусила українську знать шукати нового союзника. Таким союзником могло стати Велике Московське князівство, яке на той час здобуло чималий авторитет серед північних князівств і почало розширювати свою територію за рахунок сусідніх земель. У 1480 р., позбувшись залежності Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, які входили до складу Київської Русі. 1485 р. Іван III (1440—1505 рр.) офіційно проголосив себе Великим князем “всея Русі”. Відмова Литви визнати за Іваном III цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492—1494 і 1500—1503 рр.). Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князівства Литовського повернути ці володіння виявилися марними.
У справі об’єднання східнослов’янських земель Москва знайшла нового союзника — Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи. Бажаючи бачити на цих землях послабленого противника, московські князі, зокрема Іван III, вели підступну політику: підкуповували кримських ханів, щоб ті йшли руйнівними походами на Україну та Литву. Так, у 1482 р. за намовою Москви кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, пограбував і спалив місто, захопивши в полон багато його жителів. Він надіслав у подарунок Іванові III золоті дискос і потир зі Святої Софії. Подякувавши за подарунки, московський князь порадив татарам, які 1475 р. стали васалами Туреччини, іти на Поділля.
Зазіхання Московського князівства на територію України, татарська загроза активізували зусилля литовських прихильників унії з Польщею. Розпочалися переговори про об’єднання двох держав. На початку 1569 р. у польському місті Любліні зібрався польсько-литовський сейм, а 1 липня того самого року посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з виборним королем, спільними сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, які раніше належали литовцям.
Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, які мали певну автономію, знищила рештки українських державних традицій. Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство посилили в Україні соціальний і націо-81
нальний гніт, гальмували розвиток культури, насаджували католицизм. Наймогутніші роди, зокрема такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі, стали “короленятами” і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Землевласниками великих володінь були також католицька та уніатська церкви. М. Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, “звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на го-лотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось незмиримо нижче у зрівнянні з польським”.
Зростання великої феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і Литовські статути, право власності на землю за якими належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно із законами, ухваленими в II пол. XVI ст., селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, встановлювалася необмежена панщина в помістях землевласника. Якщо хтось і виграв від унії в Україні, то тільки місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах з польською шляхтою. Керуючись становими інтересами, українська шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від власного народу. Значна частина української еліти полонізувалася (як пізніше, потрапивши під протекторат Москви, русифікувалася), але вважала, що Річ Посполита — це “моя держава”, а Русь — Україна — “моя вітчизна”.
У відповідь на посилення соціального гніту польських магнатів і шляхти український народ підіймався на боротьбу проти іноземних гнобителів. Найбільшим повстанням, яке потрясло до основ феодальну Польщу, був виступ галицьких і буковинських селян під проводом Мухи в 1490—1492 рр.
Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви й монастирі, осередки української культури та освіти. Значну роль у цьому відіграла Берестейська унія 1596 р., яка, поставивши за мету зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польській державі, спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви.
82
В українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист своєї віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестували також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь К. Острозький), більшість духівництва. Було видано чимало полемічних ан-тиуніатських творів.
Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Унаслідок Визвольної війни 1648—1654 рр. унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці XVIII ст. унію ліквідували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях унія продовжували існувати за підтримки польського уряду.
Наприкінці XV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність, — українське козацтво.
3.3. Зародження і розвиток українського козацтва.
Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація
Однією з основних проблем української історії доби феодалізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко приваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, любов’ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, присязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей. Недарма знаменитий француз письменник Проспер Меріме, який палко пропагував наше козацтво в Європі, писав і з гордістю казав: “...я — козак!”
Тому цілком зрозуміло, що ця проблема завжди привертала значну увагу багатьох дослідників. Деякі з них заявляли, що козаки — це волоцюги, злодюги, когорта п’яних розбишак. Проте в літописних джерелах немає таких фактів, жодної згадки про подібні вчинки козаків. Навпаки, вбивство, перелюбство, крадіжка, несплата боргів вважалися на Січі головними злочинами. Грабунками на Запоріжжі “займалися тільки втікачі з куренів. Таких самі запоріжці, якщо ловили, одразу вішали, а пограбоване добро повертали, навіть коли потерпілими були татари...” Уживання ж алкоголю в походах, в усіляких військових справах взагалі каралося смертю*.
* Див.: Леськів Б. Звідки пішла Запорізька Січ // Молодь України. — 1997. — 22 квітня.
83
Хто ж насправді козаки? Це чудові хлібороби, відважні лицарі степу, хоробрі захисники рідної землі. Це вони на зламі XVI і XVII ст. виступили на міжнародну арену, а в 20-х роках XVII ст. вперше підняли свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави. Винятково важлива роль козацтва у формуванні української нації, нової української державності.
Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих “Синаксар” (1308 р.) у значенні страж, “конвоїр”. Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.
Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна — відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством. Організаторами антитатарської боротьби стали князь Костянтин Острозький (старший), черкаський староста Остафій Дашкевич та інші.
У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці “твердження” і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Вольтер в “Історії Кар-ла XII” писав: “Україна, край козаків — одна з найродючіших 84
країн світу. Україна завжди прагнула свободи”. Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязів-ського лицарства. Булла папи Григорія IX згадує козаків під 1227 р.
Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського князівства, Молдови.
Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні тата-ро-турецьких загарбників. Вільні поселенці — козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію — козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися господарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов’язаний зі зброєю в руках охороняти поселення. ходити у воєнні походи.
Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554—1555,1556 рр.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда). Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв’язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.
На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв’язувалися найважливіші питання військового і політичного характері', 85
обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни — й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.
Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.
У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони — на десятки. У своїх грамотах і “листах” козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, келепа, лука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів — чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100—150. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час походу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн. Посли Австрії, Трансільванії, Польщі, Московії та інших країн, побувавши на Запорізькій Січі, визнавали козацьке військо за кращу європейську армію.
Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв’язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбувався процес відродження української державності.
В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбні елементи 86
козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволення. Запорізьке козацтво брало активну участь у всіх селянських повстаннях, додаючи їм більшої організованості. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.
Окрім Запоріжжя, багато козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи тільки своїх старшин. Кількість міського козацтва швидко зростала. В 1619 р. у Білій Церкві половина населення покозачилася. У Богуславі кількість козаків удвічі перевищувала чисельність міського населення. У Ка-неві та Корсуні — вдесятеро. Те саме спостерігалося в Переяславі, Черкасах, Чигирині. Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному аспектах, польські королі намагалися використати його з власною метою, підпорядкувавши своїй владі та контролю. Першим це здійснив у 1572 р. король Сигізмунд Август, який погодився на утворення загону з 300 оплачуваних козаків для охорони королівських міст у пограниччі України. Вони вносилися в спеціальні списки — реєстри, звідки й пішла їхня назва — реєстрові козаки. У 1590 р. реєстр збільшився до 1 тис. козаків, а згодом і більше. Здебільшого це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так почало створюватися відносно заможне реєстрове козацтво, яке істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. Відтак стосунки між ними часто досягали крайньої напруженості.
При цьому слід підкреслити, що реєстрові козаки, ставши на службу Речі Посполитій, польському королю, не ополячувалися, не цуралися віри й мови батьків, свято дотримувалися січових традицій, звичаїв, а синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту. Не раз вони, об’єднавшись з нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набрали козацько-селянські повстання в 1591—1593 рр. на чолі з X. Косинсь-ким та 1594—1596 рр. під проводом С. Наливайка. Ці масові селянсько-козацькі повстання проти соціального і національно-релігійного гніту з боку польської шляхти, за свободу і незалежність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них українські народні маси набували досвіду боротьби, гартували свою волю і національну свідомість, готуючись до більш широких і рішучих битв зі своїми ворогами.
87
Отже, на початок XVII ст. було три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які перебували на службі польського уряду, запоріжці, які жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
Найвидатнішу роль в історії українського козацтва до Б. Хмельницького відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагай-дачний (1616—1622 рр.), постать суперечлива і неоднозначна на політичному обрії того часу, історія життя і політичної діяльності якого все ще недостатньо досліджена. Та все ж історики загалом погоджуються в тому, що він був найвизначнішим козацьким гетьманом, одним із найталановиті-ших українських дипломатів, полководців і державних діячів до Б. Хмельницького.
Під проводом П. Сагайдачного Запорізьке військо вступило в новий період свого розвитку. Гетьман здійснив військову реформу, результатом якої стало перетворення партизанських ватаг в регулярне військо і запровадження суворої дисципліни. Мабуть за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів. Порядок у війську П. Сагайдачний втримував суворими засобами: “щедро проливав кров непокірних йому”. Він розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Італійський мандрівник П’єтро де ла Валле у 1618 р. писав, що “турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. В усякому разі, вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати”*. П. Сагайдачний першим створив із запоріжців дисципліноване, найхоробріше військо в Європі. Гетьман мав високий авторитет у Європі. Тому невипадково багато хто з тогочасних політичних лідерів 5ачив у ньому головнокомандувача збройних сил Європи для ідсічі очікуваної турецької навали.
Спрямовуючи енергію козацтва на боротьбу з Туреччиною і кримським ханством, Сагайдачний виявився передбачливим політиком у переговорах з Польщею. Будучи переконаним у тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не можуть, він не Ішов на відкриту політичну конфронтацію з нею, а викорис-
* Див.: Апанович О. Петро Конашевич Сагайдачний // Літературна /країна. — 1990. — 16 серпня.
І8
товував свій дипломатичний хист для проведення своєї полі тики. При цьому зауважимо, що в історичній літературі щі й досі побутує оцінка особи П. Сагайдачного як “польсько шляхетського угодовця”. Довіру польського короля він здо був собі тим, що не допускав занадто гострих виступів ко заків проти шляхти, збирав і водив великі козацькі сили н. підтримку поляків у безперервних війнах з Туреччиною Москвою. А здійснив він десятки вдалих морських та сухо путних походів проти татар і турків у Криму, Малій Азії т Молдові. Очолюване ним військо успішно штурмувало Кафу Трапезунд, Варну, Синоп, околиці Стамбула. Описуючи ц козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма заува жує: “Можна стверджувати напевно, що немає на світі лк дей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських похода не мають собі рівних в усьому світі”. У 1618 р. 20-тисячн українське військо на чолі з гетьманом разом із польське шляхетськими загонами здійснило похід на Москву.
Завдяки українським козакам на чолі з гетьманом Сагай дачним Польща й Україна врятувалися в 1621 р. від туреці кого поневолення і втрати своєї незалежності, коли їхня дол вирішувалася під Хотином. Тут об’єднані загони польськог й козацького військ ущент розгромили величезну турецьк армію, яка вважалася непереможною, і врятували народ Західної Європи від іноземного поневолення. Визначний кс зацький полководець перебував на найбільш гарячих діляг ках битви й показував зразки особистої відваги й героїзм} На знак особливих бойових заслуг польський король подг рував йому позолочену колісницю та інкрустований золото і діамантами меч. Всього гетьман провів 60 боїв на суші т морі й жодного не програв.
Ідучи на примирення з Польщею, П. Сагайдачний тверд обороняв самостійність Запорізького війська. Передусім н дозволив полякам зменшити його чисельність і завест реєстр. І лише рання смерть від поранення отруєною стріло: не дозволила здійснитись гетьманським планам — досягт автономії України у польській державі.
Не лише військовим і політичним хистом прославивс гетьман Сагайдачний. Це була для свого часу освічена р< зумна людина. Усе життя він залишався ревним поборні ком національної системи виховання, меценатом освітні закладів. Щоб підтримати Київське братство та його кулі турно-освітні традиції, він з усім Запорізьким військом 8
1620 р. вступив до нього. Гетьман допомагав школі прі братстві, яка згодом розвинулась у Києво-Могилянську ака демію — єдиний вищий навчальний заклад у східній Європ протягом тривалого часу. За Сагайдачного в структурі ко зацької старшини було введено незвичну для часів європей ського середньовіччя посаду — отаман січової школи. Вії організував навчання дітей — майбутніх козаків — у січо вих і полкових школах. Кошти на утримання їх виділял. Січ. Урешті, в 1620 р. під опікою Запорізького війська булі висвячено нового православного ієрарха.
Отже, в один фронт дій, в один союз об’єдналися міщан ство, духовенство і козацтво, що мало велике значення.
Після смерті П. Сагайдачного польське панство посилила наступ на запоріжців, намагаючись відібрати у них завойо вані привілеї. А це призвело до нових збройних повстань. 1 30-х роках XVII ст. відбулися масові козацько-селянськ повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоре вича (Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина Дмитра Гуні, Карпа Скидана. Вони відзначалися величезниг розмахом і широкою участю в них селян, запорізьких та реє стрових козаків, жителів міст. їх об’єднувала спільна “бо ротьба за віру християнську і... вольності”.
Після придушення козацько-селянських повстань поль ський уряд у січні 1638 р. видав так звану “Ординацію Військ. Запорізького”, згідно з якою ліквідовувалася виборність ко зацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі виклю чені з нього мали ставати кріпаками. Замість виборного геть мана на чолі козацького війська мав стояти польський комі сар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного геть мана. На посади полковників та осаулів призначалися ви ключно представники польської або полонізованої шляхти Міщанам і селянам під страхом смертної кари забороняло ся вступати в козаки і навіть віддавати заміж за них свої: дочок. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наяв ності паспорта, затвердженого польським комісаром. Це булі великим ударом по козацтву. Воно втратило своє самовря дування. Здавалося, що цього разу запоріжців було зламані остаточно. Та вільний дух козацтва зберігся. Ставши свідо мим захисником свого народу, козаки готувалися до нови: вирішальних битв з Польщею.
90
Словник термінів
Берестейська церковна унія 1596 р. — злука католицької (Вселенської) церкви і православних єпископів України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, прийняття візантійського обряду та юліанського календаря. 22 червня 1595 р. 9 православних ієрархів підписали листа до папи Климента VIII, в якому заявили про готовність вести переговори про об’єднання з Римом на засадах визнання символу віри і першості римського архієрея. 8—9 жовтня 1596 р. у м. Бересті в церкві св. Миколая зібрався собор. Участь у ньому взяли митрополит М. Рогоза, єпископи, ігумен та архімандрити 3 із 12 монастирів, представники духовенства та шляхти. Рішучими противниками унії були князь Костянтин Острозький, єпископи Г. Балабан та 3. Ко-пистинський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур. Протилежні сторони ухвалили взаємне осудження та прокляття. Після собору унію прийняли: Ужгородська (1646 р.), Перемишльська (1652 р.), Львівська (1700 р.) і Луцька (1702 р.) єпархії.
Булава — один із козацьких клейнодів, символ найвищої влади гетьманів, козацьких отаманів в Україні XVI—XVIII ст. Мала вигляд палиці з горіхового дерева із срібною або позолоченою кулею на кінці. Оздоблена, як правило, гербом, прізвищем або вензелем власника.
Гетьман (від нім. Наирішапп) — воєначальник. У Польщі згадується із 70-х років XV ст. у значенні ватажка найманих загонів, згодом — заступника короля у військових справах, головнокомандувача (гетьман коронний). Першим гетьманом Великого князівства Литовського в 1497 р. став Костянтин Острозький. Стосовно козацтва в офіційній урядовій термінології частіше вживалося поняття старший Війська Запорізького.
Городельський привілей 1413 р. — акт поновлення Кревської унії. Угода великого князя Вітовта та польського короля Ягайла, укладена в замку Городель 2 жовтня 1413 р. Вважається початковим пунктом оформлення станових прав литовської шляхти. Литовські шляхтичі католицького віросповідання одержали гарантії прав власності та політичний пріоритет порівняно з православною шляхтою.
Кіш — центральний орган управління Запорізької Січі, який відав адміністративними, військовими, фінансовими,
91
судовими та іншими справами. Виник із часу заснування Січі (XVI ст.) і проіснував до ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. Згодом існували коші Задунайської Січі та Бузького Козацького Війська. Усі вони обиралися і контролювалися козацькою радою.
Клейноди — дорогоцінні військові знаки, регалії або атрибути українського козацтва, що використовувалися в XVI— XIX ст. Уперше надані Запорізькому війську польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Серед них були хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака із самопалом. Згодом до клейнодів зараховували також перначі, литаври, значки, палиці тощо. Найвищою ознакою влади була булава, яку носили гетьмани та кошові отамани. Після ліквідації козацтва і знищення Запорізької Січі клейноди було зібрано і віддано на збереження до Росії. Нині їхня доля невідома.
Кошова старшина — адміністративне і військове керівництво (уряд) Запорізької Січі: кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, осаул, які разом становили Кіш Січі. Обиралися щорічно на загальновійськовій раді.
Кримське ханство — кримськотатарська держава в 1449—1783 рр. на землях Кримського півострова. У середині XIII ст. цю територію захопили монголо-татари, і вона увійшла до складу Золотої Орди. У 1449 р. намісники Золотої Орди, що розпалася, сформували нове політичне утворення — Кримське ханство. Правили ним представники династії Гіреїв. У 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана, що вплинуло на розстановку політичних сил у Східній Європі. У II пол. XV ст. кримські хани розпочали грабіжницькі походи на українські землі. Під час набігів татари захоплювали багато полонених, яких згодом продавали на невільницьких ринках Криму або перетворювали на рабів, вбачаючи в цьому основу свого економічного добробуту. За підрахунками істориків, кримські татари із середини XV до середини XVII ст. винищили або взяли в полон і перетворили на рабів 2—2,5 млн українців (вважається, що загальна чисельність населення України тоді сягала 4 млн осіб). Ось чому південь України називали безлюдною пустелею, Диким полем.
З II пол. XVIII ст. починається занепад Кримського ханства. У 1783 р. уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з країни. Кримське ханство перестало існувати як незалежна держава, а його територію було включено до складу Російської імперії.
92
Литовська метрика — книги в кількості більш як 550 томів державної канцелярії Великого князівства Литовського, в яких містяться документи XIV—XVIII ст. або їхні копії. Зберігалася в Польщі, Швеції, Пруссії. З 1887 р. зберігається в Москві в Центральному державному архіві. До неї включено цілу низку важливих документів — текст Люблінської унії, реєстри, описи, інструкції тощо.
Литовський статут — кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жомойтського, прийнятий у трьох редакціях 1529, 1566 і 1588 років. Йшлося про основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Статут був основним збірником права в Україні з XVI до 40-х років XIX ст.
Люблінська унія 1569 р. — угода про об’єднання Польщі й Литви в одну державу — Річ Посполиту. Укладена 28 червня 1569 р. і затверджена 1 липня 1569 р. на роздільних засіданнях сеймів Польщі й Литви. Угода визначала, що король Речі Посполитої є виборним і обіймає два престоли — польський королівський та литовський великокнязівський, а Річ Посполита має спільний сейм, спільну зовнішню політику та одну грошову систему. Велике князівство Литовське зберігало державну автономію. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Під юрисдикцію Польщі переходили українські землі — Брацлавщина, Волинь, Київщина, Під-ляшшя, а під юрисдикцією Литви залишалися Білорусь, Берестейщина. Лівонія оголошувалася спільною територією.
"Ординація реєстрового Запорізького війська” 1638 р. — постанова сейму Речі Посполитої, якою скасовувалися козацьке самоврядування та судочинство. Замість старшого реєстру призначається урядовий комісар. Посади полковників та осавулів надавалися виключно шляхтичам. Реєстр встановлювався на рівні 6 тис. осіб. Усі виключені з нього були зобов’язані повернутися в панське підданство. Це стало великим ударом по козацтву.
Османська (Оттоманська) імперія — офіційна назва Туреччини до 1922 р. Її утворив на початку XIV ст. правитель турків-огузів Осман І (1288—1326 рр.). У XIV—XVI ст. турецькі володіння поширилися на всю територію Малої Азії, Балканського півострова, на Волощину, Крим. Під натиском турків припинила існування Візантійська імперія, а її столиця Константинополь стала столицею Османської імперії під назвою Стамбул (Істанбул).
Рада козацька — загальні козацькі збори, на яких вирішувалися адміністративні, судові, військові справи, обирала
93
ся козацька старшина. Рада вважалася найвищим органом влади. За традицією вона збиралася 1 січня, але в міру потреби скликалися і неординарні ради. Зібрання козаків з їхньої власної ініціативи називалося “чорною радою”.
Реєстрове козацтво — українські козаки, які перебували на державній службі Речі Посполитої у II пол. XVI — І пол. XVII ст. і вносилися в спеціальні реєстри (списки). Уперше згадується в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа було прийнято на державну службу 300 козаків. Відтоді польський уряд почав офіційно визнавати козаками тільки реєстрових. Вони мали ряд пільг: звільнення від сплати податків, виведення з підпорядкування місцевої адміністрації, право на власне судочинство, землеволодіння. У 1578 р. король Сте-фан Баторій сформував козацький загін з 500 осіб, а в 1590 р. на державну службу було залучено 1000 козаків. За участь у повстаннях 1591—1596 рр. реєстрове військо було ліквідовано.
Січ — адміністративний і військовий центр запорізького козацтва. Окрім Запорізької Січі були: Томаківська (до 1593 р.), Базавлуцька (1593—1638 рр.), Микитинська (1638— 1652 рр.), Чортомлицька (1652—1709 рр.), Кам’янська (1709— 1711 рр.), Олешківська (1711—1734 рр.), Нова Січ (1734— 1775 рр.).
Старшина козацька — адміністративне і військове керівництво козацького війська. Поділялася на полкову й сотен-ну. Полковник, який стояв на чолі полку, був воднораз і військовим начальником свого полку як бойової одиниці, і головою адміністрації полку як адміністративно-територіальної частини України з її населенням. Полковий писар відав полковою канцелярією, обозний — арматою (артилерією) полку. Суддя здійснював судові функції над усім населенням полку. Осаули (їх було двоє) керували стройовою та бойовою підготовкою козаків полку. Двоє хорунжих були охоронцями полкових прапорів. Сотенна старшина була організована за зразком полкової.
“Судебник” Казимира IV — перший кодекс норм кримінального права та судочинства Великого князівства Литовського, Руського, Жомойтського, виданий 29 лютого 1468 р. у Вільні. Базувався на положеннях “Руської правди”, на великокнязівських привілеях, уставах і на звичайному праві литовських, українських та білоруських земель. Діяв до виходу першого Литовського статуту (1529 р.).
“Устава на волоки” — юридичний акт Великого князівства Литовського. Прийнятий 1 квітня 1557 р. Ним регламентувалася запроваджена аграрна реформа. За “Уставою”
94
створювалися фільваркові господарства і забезпечувалися робочою силою з дворових та волосних селян (два дні на тиждень), перемірювалися, ділилися землі на волоки окрім ділянки з відповідним оподаткуванням, здійснювалася регламентація діяльності місцевої адміністрації.
Чорна Русь — давня назва земель у північно-західній Білорусі, в басейні верхньої течії р. Німан. З X ст. Чорна Русь входила до Київської держави. З 1240 р. опинилася під владою Литви. Походження цієї назви не з’ясовано.
Шляхтич — людина благородного, дворянського походження.
Іменний покажчик
Балабан Гедеон (1530—1607 рр.) — політичний та церковний діяч. У 1558 р. сприяв відновленню друкарні, яку створив І. Федоров. У 1565—1607 рр. — львівський, галицький і кам’янець-подільський єпископ. Один з ініціаторів унії православної та католицької церков. У 1594 р. усунуто з єпископства. У 1596 р. — учасник Берестейського собору, на якому виступив проти укладення унії. Після Берестейського собору — екзарх царгородського патріарха.
Баторій Стефан (1533—1586 рр.) — семиградський (трансільванський) князь (1571 —1576 рр.), польський король (з 1576 р.). У 1578 р. намагався ліквідувати Запорізьку Січ. Готуючись до війни з Росією, збільшив козацьке військо. Проводив посилену полонізацію на українських землях.
Вишневецький Дмитро (Байда) (з татарської — безтурботний чоловік) (1516—1563 рр.) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя Ольгерда. В 1551 р. — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Близько 1553— 1554 рр. на о. Мала Хортиця побудував замок, що стало початком зародження Запорізької Січі. У 1560 р. служив у московського царя Івана Грозного. У 1561 р. повернувся в Україну. У 1563 р. здійснив військовий похід на Молдову. Через зраду козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон. Його відправили до Стамбула і там стратили. Але навіть під загрозою смертної кари відмовився перейти на турецьку службу.
Вітовт (1350—1430 рр.) — князь Великого князівства Литовського і Руського в 1392—1430 рр. Владу отримав від двоюрідного брата Ягайла, який уклав унію з Польщею
95
(1385 р.) і став польським королем, уступивши великокнязівський престол на умовах васелітету. Усе життя Вітовт присвятив боротьбі за відновлення самостійності Литви. Проводив активну зовнішню політику. Відіграв вирішальну роль у Грюнвальдській битві (1410 р.).
Гіреї — династія кримсько-татарських ханів (засновник династії — Хаджі-Гірей (?—1466 рр.)), яка правила безперервно з часу відділення Кримського ханства від Золотої Орди (1443 р.) до його ліквідації і приєднання до Росії (1783 р.). З 1475 р. — васали турецького султана. Останній представник династії Шагін-Гірей III (бл. 1775 — бл. 1787 рр.) зрікся престолу і виїхав до Туреччини.
Едигей (1352—1419 рр.) — емір Білої Орди, із 1396 р. — самостійний правитель у межиріччі Волги і Яїку, засновник Ногайської Орди; із 1399 р. — фактичний глава Золотої Орди. Організатор кількох походів на Північно-Східну Русь. У 1416 р. захопив і пограбував Київ.
Казимир IV Ягеллончик (1427—1492 рр.) — великий князь литовський (1440—1492 рр.) і король польський (1447—1492 рр.), син Ягайла. Відновив діяльність Київського князівства, куди повернулися нащадки Володимира Ольгер-довича (1440 р.). Казимир видав “Привілей” (1447 р.) і “Судебник” (1468 р.).
Кішка Самійло (?—1602 рр.) — гетьман реєстрового козацтва в 1600—1602 рр. Учасник і керівник багатьох морських походів запорожців на Туреччину і Крим. У 70-х роках XVI ст. потрапив у турецьку неволю. У 1599 р. підняв повстання невільників і повернувся в Україну. У 1600 р. на чолі реєстрових козаків ходив до Молдови, а 1602 р. — до Лівонії, де й загинув біля м. Феліна. Його діяльність знайшла відображення в народній думі “Самійло Кішка” та багатьох історичних піснях.
Косинський Криштоф (?—1593 рр.) — гетьман запорізького козацтва, ватажок першого великого народного повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні (1591— 1593 рр.). Родом з Підляшшя, виходець із небагатих шляхтичів. Навесні 1590 р. від імені польського короля займався організацією козаків для оборони Поділля від татар. Проте козацьке військо залишилося без обіцяної урядом винагороди, що й стало приводом до повстання. У 1591 —1592 рр. козаки зайняли майже всю Київщину та частину Поділля. У травні 1593 р. рушив на Черкаси й обложив у замку старосту Вишневецького, який запропонував переговори. Косинський прибув до Черкас, де його по-зрадницькому вбили. Очо-96
люване ним повстання дало поштовх селянській війні під проводом Наливайка.
Могила Петро Симеонович (1596—1647 рр.) — політичний і культурний діяч України. Походженням з давнього знатного молдовського роду. Здобувши початкову освіту в Львівській братській православній школі, навчався в кількох університетах Західної Європи. У 1625 р. прийняв чернецький постриг. У 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1639 р. — митрополит київський і галицький. Активний борець з уніатством, меценат і покровитель наук і мистецтв. Заснував Київську колегію (1632 р.) та її філії у Вінниці, Кременці, Гощі. Могилу поважали сучасники як чудового оратора і вправного полоніста. Його перу належать “Євангеліє учительне” та “Анфологіон”, а також багато проповідей полемічного напряму, які обстоювали верховенство православної церкви в Україні. Канонізовано Українською православною церквою в грудні 1996 р.
Наливайко Семерій (Северин) (?—1597 рр.) — козацький ватажок, керівник великого селянсько-козацького повстання в Україні, Білорусі проти польських і литовських феодалів та насильницького запровадження католицизму (1595—1596 рр.). Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запоріжжі, не раз брав участь у походах на турків і татар. 1594 р. організував на Поділлі козацький загін для боротьби із свавіллям магнатсько-шляхетських військ та захисту від наїздів татарських і турецьких загарбників. У 1596 р., об’єднавши свої сили із загонами гетьмана Г. Лободи, розпочав велике повстання проти речі Посполитої. Будучи козацьким гетьманом лише протягом одного 1596 р., Є. Наливайко за цей короткий проміжок часу встиг зарекомендувати себе не лише як практик поширення козацького устрою по всій Україні, а й як визначний теоретик автономного розвитку Війська Запорізького. Він був одним із перших козацьких гетьманів, яких запрошували до себе монархи Центрально-Східної Європи. Після капітуляції повстанців на р. Соло-ниці його видали полякам, відвезли до Варшави і стратили.
Ольгерд (бл. 1269—1377 рр.) — Великий князь Литовський (з 1345 р.), син Гедиміна. Приєднав мирним шляхом до князівства величезні обшири колишньої давньоруської території. Прихильно ставився до всього українського. Він та інші князі в грамотах оголошували, що “старовини не рушають, новини не вводять”. І справді, фактична влада на українських землях залишалася в руках української шляхти, майже повністю зберігалися місцеві традиції. Ольгерд 4 5-363 9 7
залишив Україні її віру, закони і судочинство, а мову українську (руську) проголосив офіційною державною мовою у Великому князівстві Литовському. До того ж литовські князі родичалися з українською знаттю, переймали звичаї, культуру. Тому й не дивно, що українські полки під синьо-жовтими прапорами в складі литовської армії успішно громили Тевтонський орден у 1410 р. під Грюнвальдом. У 1362 р. Оль-герд здійснив успішний похід проти ординців і в урочищі Сині Води (Поділля) розгромив їхні основні сили. Ця перемога поклала початок визволенню українських, білоруських та російських земель від монголо-татарського рабства. У 1368, 1370 і 1372 рр. Ольгерд провадив війни з Московським великим князівством за право об’єднання всього східного слов’янства. Деякі історики, зокрема М. Грушевський, Н. По-лонська-Василенко, називають Литовське князівство Литовсько-Руською державою, що існувала як єдиний політичний організм протягом двох століть.
Острозькі — родина українських князів XIV—XVII ст. Родовід веде від пінських та турівських князів. Основоположник роду — князь Данило (помер після 1386 р.). Острозькі були власниками величезних маєтків на Волині, Київщині, Поділлі, в Галичині, стали шанованими в Україні магнатами й відіграли важливу роль у політичному, культурному й церковному житті. Так, князь Василь-Костянтин (бл. 1526—1608 рр.) був великим шанувальником науки і мистецтв, щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом започаткував школи в Києві, Турові, Володимирі-Волинському, заснував Острозьку академію — першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки. Влаштував при академії друкарню, в якій І. Фе-доров видав “Буквар” (1578 р.) і славетну Острозьку Біблію (1581 р.). Ревний захисник православ’я, боровся проти церковної унії, підтримував видання антиуніатських творів. Похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі. Після 1620 р. з припиненням чоловічої гілки роду Острозьких їхнє нерухоме майно успадкували князі Заславські.
Роксолана (1505—1561 рр.) — дружина видатного турецького державного діяча й полководця султана Сулеймана II (1520—1566 рр. правління). Відома як Настя Лісовська, що народилася у м. Рогатині у Галицькій землі. Під час набігу кримських татар у 1520 р. її захопили в полон і продали до гарему султана. Ця розумна і вродлива жінка, яка мала музичний талант і володіла кількома європейськими мовами, відіграла помітну роль у політичному житті Османської імперії. Щоб посадити на престол свого сина Селіма, приму-98
сила султана вбити його старшого сина Мустафу, зазіхала навіть на життя самого Сулеймана. Хоча змову розкрили, роксолану не було покарано — так палко кохав її султан. Завдяки її впливові на султана турецькі й татарські набіги на Україну порідшали в 20—50-х роках. Померла 1561 р. У Стамбулі збереглася розкішна гробниця Роксолани (тюрбе), споруджена за наказом Сулеймана.
Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (?— 1622 рр.) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився в с. Кульчицях на Львівщині, у родині дрібного українського шляхтича. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорізьку Січ і назавжди пов’язав свою долю з козацтвом. Людина видатних політичних здібностей, умілий хоробрий воїн, очолював ряд вдалих походів на турецькі міста, спустошуючи навіть околиці Стамбула, і на узбережжя Криму. У 1618 р. взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. У 1620 р. надіслав до Москви посольство з проханням прийняти його на службу разом з військом. Піклувався про розвиток науки і культури в Україні. Був активним борцем проти нав’язуваної українському народові церковної унії. Заходами гетьмана 1620 р. в Україні було офіційно відновлено православну церкву, насильниць-ки ліквідовану на уніатському Берестейському соборі 1596 р. Помер у квітні 1622 р. від ран, отриманих у Хотинській битві 1621 р. Перед смертю він майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. Похований у Києво-братському монастирі.
Свидригайло Ольгердович (бл. 1375—1452 рр.) — князь подільський, сіверський, волинський, Великий князь Литовський (1430—1432 рр.), молодший брат Великого князя Литовського Ольгерда. Відіграв значну роль у боротьбі українських магнатів та шляхти за автономію і навіть за відокремлення від Великого князівства Литовського. Скинутий з великокнязівського престолу, в 1432—1440 рр. продовжував боротьбу за владу, спираючись на підтримку українських та білоруських земель Великого князівства Литовського, де мав широку популярність. З 1440 р. — питомий князь Волинської землі зі столицею в Луцьку.
Сулима Іван (?—1635 рр.) — гетьман запорізького козацтва (з 1628 р.). Народився в с. Рогощах на Чернігівщині, У родині дрібного шляхтича. З 1621 р. не раз брав участь у морських походах на Туреччину і Крим, а 1634 р. здійснив вдалий морський похід на Азов. У 1635 р. штурмом здобув і 99
зруйнував сильно укріплену поляками фортецю Кодак, яка мала перекрити шляхи втечі селянам на Запоріжжя і тримати під наглядом Січ. Його оточили польські війська і підступно захопили реєстрові козаки. Перевезено до Варшави, де й страчено.
Ядвіга (бл. 1374—1399 рр.) — польська королева (з 1384 р.), донька короля Угорщини та Польщі Людовіка Угорського. У 1386 р. повінчана з Великим князем Литовським Ягайлом, що скріпило Кревську унію 1385 р. — державно-політичний союз Польського королівства і Великого князівства Литовського.
Хронологія подій
1316—1341 рр. 1324 р. — князювання Великого князя Гедиміна. — похід князя Гедиміна на Київське князівство.
1345—1377 рр. 1349 р. — князювання великого князя Ольгерда. — загарбання польськими феодалами більшої частини Галичини.
1352 р. — розділ між Польщею і Великим князівством Литовським земель Галицько-Волинської Русі. Приєднання до Польщі Галичини і частини Поділля, а до Великого князівства Литовського — Волині й Берестейської землі.
1362 р. — приєднання Київщини, Переяславщини і частини Чернігово-Сіверщини до Великого князівства Литовського.
1363 р. — перемога військ Великого князівства Литовського над ординцями в урочищі Сині Води (Поділля) і вигнання їх з українських земель.
1377—1392 рр. — князювання Ягайла Ольгердовича (з 1386 р. — польський король).
1377 р. — загарбання польськими феодалами частини Волині.
1385 р. — Кревська унія. Об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського.
1387 р. — перехід Галичини під владу Польщі. Утвердження католицької церкви у Великому князівстві Литовському.
1392—1430 рр. — князювання Великого князя Вітовта у Литві.
100
1401—1404 рр. — виступ подільського князя Свидригайла Ольгердовича проти Польщі.
1413 р. — Городельська унія між Литвою і Польщею.
1415—1420 рр. — створення в Литві окремої від московської православної митрополії на чолі з київським митрополитом Григорієм Цамблаком.
1416 р. — напад на Київ татарської орди Едигея і руйнування міста.
1432—1440 рр. 1432 р. — князювання Сигізмунда Кейстутовича. — привілей Сигізмунда Кейстутовича православній шляхті і князям, що зрівнює їх з католиками.
1440 р. — відновлення Київського князівства (Переяславщина, південні землі Черні-гово-Сіверщини і Волинського князівства).
1447 р. — привілей Казимира Ягайловича, що розширив права феодалів. Початок законодавчого оформлення закріпачення селян.
1452 р. — смерть князя Свидригайла. Включення до складу Литви Волинського князівства.
1471 р. — ліквідація Київського князівства. Призначення в Київ литовського намісника Мартіна Гаштовта.
1482 р. — руйнування Києва ордами кримського хана Менглі-Гірея.
1490—1492 рр. — селянські повстання проти шляхти під проводом Мухи в Галичині.
1494—1496 рр. 1490-ті роки — надання Києву магдебурзького права. — перші згадки в документальних джерелах про українських козаків.
1503 р. — приєднання до Московського князівства Чернігово-Сіверської землі.
1508 р. — повстання українських козаків і шляхти під проводом князя Михайла Глинсько-
1529 р. го. — перший Литовський статут.
101
1542—1544 рр. 1550—1563 рр. — заснування у Львові перших братств. — гетьманування Дмитра Вишневецько-го — першого відомого в історії України козацького гетьмана.
1552—1556 рр. — заснування Запорізької Січі на о. Мала Хортиця. Похід Д. Вишневецького (Байди) в Крим.
1557 р. 1566 р. 1569 р. — прийняття у Литві “Устави на волоки”. — другий Литовський статут. — Люблінська унія. Створення Речі Посполитої.
1572 р. — формування козацького реєстрового війська.
1581 р. 1588 р. 1590-ті рр. — видання Острозької Біблії. — третій Литовський статут. — перші козацькі повстання під проводом К. Косинського та С. Наливайка.
1596 р. 1610-ті рр. — Берестейська церковна унія. — козацькі морські походи П. Сагайдачно-
1616—1622 рр. го. — гетьманування Петро Конашевича-Сагайдачного.
1621 р. — битва під Хотином. Підписано угоду між Польщею і Туреччиною, за якою, зокрема, Туреччина і Кримське ханство зобов’язувалися не чинити нападів на Польщу й Україну.
1625—1638 рр. — козацько-селянські повстання на чолі з М. Жмайлом, Т. Трасилою, І. Сулимою, Я. Остряниною.
1635 р. — взяття козаками на чолі з І. Сулимою польської фортеці Кодак.
1638 р. — ухвала польським сеймом “Ординації Війська Запорізького”.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Чому приєднання українських земель до Великого князівства Литовського відбувалося мирним шляхом?
2. Поясніть, чому Великий князь Литовський Ольгерд так прихильно ставився до всього українського.
3. Яка битва поклала початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського іга?
102
4. Розкрийте роль Литовських статутів у зміцненні феодально-кріпосницьких відносин. Пригадайте суть закону “Устава на волоки” 1557 р.
5. У чому суть наслідків Берестейської унії 1596 р. для боротьби за збереження православної церкви?
6. Чи можна стверджувати, що процес формування козацтва відбувався тільки за рахунок селян, які втікали від кріпацтва? Яке коріння козацтва, чим воно було за формою і суттю?
7. Чому Запорізьку Січ було названо християнською козацькою республікою?
8. Ватажки селянсько-козацьких повстань XVI — І пол. XVII ст. підіймали на боротьбу проти поневолення значні маси населення України. Чому ці виступи закінчувалися поразкою повстанців?
9. Проаналізуйте позиції, і конкретні прояви діяльності представників радикальної та поміркованої течій в українському козацтві. Чому в 20—30-х роках XVII ст. посилився козацький радикалізм?
Теми рефератів
1. Створення Кримського ханства і його стосунки з Україною.
2. Історичний портрет гетьмана Петра Конашевича-Сагай-дачного.
3. Українське козацтво і національно-культурний рух в Україні в XVI — середині XVII ст.
4. Релігійне життя в Україні в XIV—XVI ст.
Література
Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. — К., 1993.
Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: кінець XVI — середина XIX ст. — К., 1994.
Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.
Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні (П пол. XV — середина XVII ст.). — К., 1997.
103
Тема 4
ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА І СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. РУЇНА. ГЕТЬМАНЩИНА (1648 р. — кінець XVIII ст.)
4.1. Визвольна війна українського народу часів Б. Хмельницького: її основні етапи та наслідки.
4.2. Козацько-гетьманська держава середини XVII ст.: соціальна структура, політико-адміністративний устрій.
4.3. Переяславсько-Московський договір: умови і полі-тико-правове значення. Порушення договору з боку царського уряду і контрзаходи Б. Хмельницького.
4.4. Період Руїни: причини, суть, наслідки.
4.5. Гетьманування Івана Мазепи. Боротьба за незалежність України в умовах Північної війни.
4.6. Українсько-російські відносини другої половини XVII— XVIII ст.: від обмеження державного суверенітету до ліквідації української автономії.
4.7. Правобережжя і Галичина у XVIII ст.
Період з 1648 р. до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії і мав неабиякий вплив на країни не лише Східної, а й Центральної Європи. У цей час відбулася Визвольна війна, а за сучасними визначеннями — Українська революція XVII ст., і склалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — усе це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції різних регіонів.
У 1654 р. відбулося державне об’єднання України з Росією. Військо Запорізьке стало під владу російського царя,
104
“зберігаючи давні права і вільності”. Проте, починаючи з 1654 р., велася планомірна, послідовна політика нищення України як національної держави. Наприкінці XVIII ст. у результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. Так Україна стала частиною Російської імперії.
Отже, то був ще один важливий, але й важкий період української історії.
4.1. Визвольна війна українського народу часів
Б. Хмельницького: її основні етапи та наслідки
На короткий час після придушення козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст. знекровлений народ ніби притих. Навіть польська шляхта називала 1638—1648 рр. золотим десятиліттям спокою. Та це був лише перепочинок перед бурею. У Польщі нічого не змінилося, й українську проблему було лише відкладено, а не розв’язано. Продовжувалося різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Селян змушували відробляти на своїх панів по 3— 4 дні щотижня і сплачувати численні податки. Це знущання відчувало на собі не лише селянство, а й середня і навіть дрібна українська шляхта. Особливо зухвало поводилася польська шляхта з козацтвом після Ординації 1638 р. Вона намагалася перетворити нереєстрових козаків у кріпосних селян і слуг, на що ті відповідали повстаннями, до яких приєднувалися селяни. Несправедливість і гніт переживало і реєстрове козацтво під управлінням польської шляхти, яка виступала в ролі старшини.
Ворожими до Речі Посполитої були й міська біднота, частина міської верхівки та українські міщани, котрі теж пригнічувалися феодалами, витісняючись з ключових позицій економічного життя й самоуправління. Ще більший гнів українців викликало переслідування православ’я з боку польських католиків, що призвело до розколу серед духовенства та посилення міжконфесійної боротьби. Колоніальна політика Польщі однозначно була спрямована на придушення розвитку української мови, української культури, самосвідомості тощо.
Отже, колоніальна політика Польщі загрожувала винищенням української народності, що було, безумовно, великою національною небезпекою. Тому головною метою, яка об’єдна
105
ла українців, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні. Оскільки більшість української феодальної верхівки на той час вже колонізувалася і не могла очолити національно-визвольну боротьбу народних мас, керівна роль у ній належала козацькій старшині. Широкі верстви козацтва стали рушійною силою цієї боротьби. Українське козацтво перестало бути тільки військовим прошарком населення. Воно остаточно перетворилося на самодостатню соціальну верству. Разом з козаками активну участь у ній брали селяни, міщани, духовенство. Очолив національно-визвольну боротьбу українського народу видатний військовий і політичний діяч, будівничий української козацької держави Б. Хмельницький.
Національно-визвольна війна розпочалася в першій половині лютого 1648 р. із захоплення повстанцями Запорізької Січі й обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорізького і тривала до кінця XVIII ст.
Планомірно й енергійно проводилася підготовка до повстання проти Польщі. Запорізька Січ стала центром визвольного руху всього українського народу. Тут зосереджувалися військові сили, необхідні матеріальні ресурси. Весною 1648 р. Хмельницький із старшим сином Тимофієм відправився до кримського хана Іслам-Гірея, щоб домовитися про союз і допомогу. Хмельницький добре розумів, що, якщо кримський хан не стане його союзником, то обов’язково буде разом з Польщею проти України. І Богдан вдався до важливого дипломатичного кроку — зробив давнього ворога українського народу своїм спільником. Цей союз убезпечував повстанців від несподіваних нападів з Півдня і давав можливість зосередити всі зусилля проти Польщі. До того ж у той час татари надавали козакам свою швидку і могутню маневрену кінноту, якої в козацькій армії було замало. Цим нівелювалася традиційна тактична перевага кінного польського війська над козаками, внаслідок чого зазнавали поразок всі попередні повстання.
В українській історіографії до цього часу побутує твердження про те, що Б. Хмельницький залишив свого сина Тимофія начебто заручником у свого ворога хана Іслам-Гірея. Відомий історик професор Ф. Якубов спростовує цей факт, підкреслюючи, що “сьогодні можна вважати доведеним абсолютно протилежне, Гірея та Хмельницького пов’язувала давня дружба. Богдан виріс у Криму, досконало володів кримсько-татарською мовою, знав і читав в оригіналі Коран. Сина
106
залишив Гірею як намісника на випадок своєї загибелі у воєнному поході”*.
Поляки, попереджені про дії Хмельницького, навесні 1648 р. послали на Запорізьку Січ військо, щоб придушити повстання ще в зародку. Розпочався перший етап Визвольної війни, коли повстання набуло найбільшого розмаху й досягло успіхів. Слід зауважити, що й на боці Б. Хмельницького, і на боці М. По-тоцького воювали українські козаки (одні — повстанці, інші — реєстровики польської армії). Тому Б. Хмельницький проводив активну агітацію з метою залучити на свій бік реєст-ровиків, що врешті й сталося.
У середині квітня 1648 р. 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об’єднаними 9-тисячними козацько-татарськими силами. В урочищі Жовті Води 6 травня після тривалого бою польський авангард на чолі із С. Потоцьким було розбито. 16 травня під Корсунем Б. Хмельницький розгромив і головне польське військо. Серед багатьох тисяч поляків у полон потрапили обидва командувачі польської армії М. По-тоцький і М. Калиновський, 80 знатних вельмож і 127 офіцерів. Це була одна з найяскравіших перемог повстанського війська над польською армією на початку Визвольної війни. Польща залишилася і без гетьманів, і без армії.
Тріумфальні перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців на народне повстання. Селяни скрізь ставали під гетьманські стяги, щоб здобути волю і незалежність. Із добровольців створювалися нові частини і на кінець літа 1648 р. українські повстанські сили налічували вже до 100 тис чол., близько 40 тисяч з яких становили регулярне козацьке військо.
Виникали сприятливі умови для розгортання народної боротьби.
Але й поляки не гаяли часу. Щоб покінчити з повстанням під проводом Б. Хмельницького, вони мобілізували 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. Очолювали нову польську армію магнати Д. Заславський, М. Остророг і С. Конецпольський.
23 вересня 1648 року воюючі армії зустрілися і зійшлися під Пилявцями на Поділлі. Хмельницький майже повністю знищив це велике військо. Було захоплено величезні трофеї. Самих лише гармат більше 100.
* Див.: Якубов Ф. Дружби більше, ніж ворожнечі // Голос України. — 1994. — 3 вересня.
107
Ця битва ще більше зміцнила впевненість українців в успіху їхньої боротьби проти поляків і відкрила Хмельницькому шлях на захід, вглиб самої Польщі. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, населення радо вітало його, всіляко допомагаючи йому, і приєднувалося до повстанців. У жовтні 1648 р. козацько-селянська армія взяла в облогу Львів, а згодом Замостя і могла здобути їх. Б. Хмельницький міг повести військо до самої Варшави й об’єднати всі українські землі в межах національної держави.
Сьогодні не можна стверджувати однозначно, що саме спинило гетьмана, але він цим шансом не скористався. Гетьман не тільки зупинив свій успішний наступ, а й, повертаючи пізніше полки, не залишив у західних регіонах козацьких гарнізонів. Донині залишається загадкою, чому Б. Хмельницький, маючи всі можливості перемогти Річ Посполиту, цього не зробив, а погодився на перемир’я, яке запропонував йому новий польський король Ян Казимир. Історики поясняють це по-різному. Так, М. Грушевський пише, що гетьман виявився не готовий відновити українську державність. І. Крип’якевич зазначає, що мета походу Хмельницького “не була вже стратегічна, а тільки політична — домогтися миру з Польщею”. О. Субтельний вважає, що Богдан ще не думав доводити конфлікт з Польщею до кінця, а “сподівався змінити політігчну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво”. І справді, уклавши в Замості перемир’я з польським королем і одержавши викуп від Львова, який передав татарам, щоб вони не брали полонених дорогою до Криму, Б. Хмельницький зі своїм військом повернувся назад.
Уже наступного 1649 р. поляки знову розпочали війну, щоб повернути непокірну Україну. Розпочався другий етап Визвольної війни — 1649 — 1653 рр., коли напружена боротьба між ворогуючими сторонами проходила з перемінним успіхом. Улітку 1649 р. біля м. Зборова відбулася одна з найбільших і найважливіших битв війни. Королівську армію несподівано оточили козацькі та татарські сили. їй загрожувало повне знищення. З цієї безнадійної ситуації врятував поляків кримський хан Іслам-Гірей, який пішов на примирення з Польщею, не бажаючи великого посилення України. У боротьбі України з Польщею він проводив політику “рівноваги сил”, що вела до взаємного послаблення і давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. У цих умовах Хмельницький змушений був піти на компроміс.
108
18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мирний договір. За ним козацький реєстр обмежувався 40 тис. осіб Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися в кріпацтво. Польська шляхта, навпаки, одержала право повернутися до своїх маєтків. Проте завдяки Зборовському договору Україна вперше здобула юридично закріплену свободу. Було визнано її автономію, що поширювалася на Брацлавське, Київське і Чернігівське воєводства. їх було залишено під владою Війська Запорізького. Польське військо й адміністрація втрачали право перебувати в цих воєводствах. Адміністрацію тут становили українські шляхтичі православної віри. Було заборонено перебування на цих землях євреям і єзуїтам. Так само мало бути ліквідовано уніатську церкву, а православний митрополит Київський мав дістати місце в польському сеймі. Але на тлі Зборівської перемоги всі ці здобутки Б. Хмельницького виглядали надто скромними. Йому довелося задовольнятися національно-територіальною автономією, і то лише для козацької верстви. Народ не прийняв умов Зборівської угоди і відповів на неї низкою повстань проти польського гноблення. Відчувалася неминучість нової війни з Польщею, політичні кола якої й не думали миритися з думкою про самостійне існування козацької України.
Навесні 1651 р. почалася нова війна. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром. Його армія на той час була найгрізнішою в Європі. Генеральна битва відбулася знову на Волині під Берестечком. Почалася вона 28 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького невдачею. У надзвичайно скрутне становище козаків поставила зрада Іслам-Гірея, військо якого в переломний момент покинуло поле бою. Під час відступу полягло багато козаків, українська армія втратила близько 10 тис. вояків і весь обоз. Однак її основні сили завдяки мужності окремих частин зуміли організовано вийти з оточення. Невдача під Берестечком негативно вплинула на бойовий дух армії та на подальший перебіг Визвольної війни. Та завдяки організаторській діяльності Б. Хмельницького вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування поляків і змусити їх погодитися на переговори.
Як і належало очікувати, укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мирний договір приніс ще більші обмеження порівняно зі Зборівською угодою. Нанівець було зведено автономію держави. Її територія обмежувалася тепер одним
109
Київським воєводством. Воєводства Брацлавське і Чернігівське повністю переходили в руки польського уряду. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., польська шляхта мала право повертатися на Україну, більшість селян і козаків опинилися перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути цього, тисячі людей втікали у Слобідську Україну. Проти гетьмана наростало народне невдоволення.
Але цей мир виявився дуже короткочасним. Вже наступного, 1652 р., почалася нова війна і Хмельницький помстив-ся за невдачу під Берестечком. У бою біля гори Батіг на Поділлі 23 травня несподіваним ударом він знищив 30-ти-сячне польське військо та його ударну силу — 10-тисяч-ну найману німецьку піхоту. Разом з військом загинув і польський гетьман М. Калиновський. При цьому Б. Хмельницький виявив блискучий талант полководця: він зумів роз’єднати польську армію на окремі частини і поступово знищити її. Битва під Батогом вважається однією із най-блискучіших в історії європейських воєн епохи Середньовіччя. Сучасники порівнювали її зі славетною перемогою карфагенського полководця Ганнібала над Римом біля м. Канни 216 р. до н. е. Недарма в роки Другої світової війни було встановлено орден Богдана Хмельницького, яким нагороджували вищий командний склад за вдалу стратегічну розробку окремих битв.
Батозька перемога дала змогу Хмельницькому відмовитися від виконання умов тяжкого й ганебного для України Білоцерківського договору з Польщею 1651 р. Знову всю етнічну територію до ріки Случ було очищено від поляків, і тут відновилася козацька адміністрація.
Проте польське панство не бажало миритися з таким станом речей і виступило проти Хмельницького, щоб відплатити йому за поразку під Батогом. У вересні 1653 р. численне польське військо зіткнулося з об’єднаними силами козаків і татар під Жванцем на Поділлі. Знову короля оточили, як колись під Зборовим. Облога тривала два місяці. Полякам загрожував голод і капітуляція. І знову кримський хан, одержавши великі гроші, віроломно, за спиною українського гетьмана, домовився з королем про перемир’я. Хан продиктував давні умови, відомі за Зборівським договором 1649 р., здобувши для себе право на ясир по всьому шляху до Криму.
Ця нова татарська зрада змусила Б. Хмельницького до рішучої зміни орієнтації. Порозуміння між Польщею та Кримом за пасивності Туреччини ставило Україну в дуже тяжке становище. Реально оцінивши міжнародну ситуацію та 110
співвідношення сил, Б. Хмельницький дійшов висновку, що жодна з тогочасних навколишніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Було зрозуміло, що Туреччина і Крим, як союзники, ненадійні.
До пошуку нових союзників у Визвольній війні спонукали, окрім міжнародних, і внутрішні причини. Украй несприятливо позначилися спустошення Правобережжя внаслідок воєнних дій та обезлюднення через епідемії чуми і холери 1650—1652 рр. на Брацлавщині й Київщині на стані економіки. Довготривалість і виснажливість боротьби породжували у населення зневіру й розчарування в можливості здобути перемогу і підсилювали серед нього промосковські настрої.
Отож перед Б. Хмельницьким постала дилема: чи залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити основні завоювання, чи заради збереження їх прийняти протекторат однієї із сильних держав. Такими були тоді Порта і Росія.
4.2. Козацько-гетьманська держава середини XVII ст.: соціальна структура, політико-адміністративний устрій
У Визвольній війні українського народу Б. Хмельницький виявив себе не лише як великий полководець і дипломат, а і як державний діяч, фундатор і будівничий української козацької держави. Він добре розумів, що перемога може бути нетривкою, якщо її не закріпити на місцях. Тому ще на початку війни вишукував шляхи для будівництва держави. Однак у походах 1648 р. він ще не мав розробленої державної програми, продовжуючи, як і більшість старшин, залишатися в полоні ідей автономізму. Лише після повернення в Київ у грудні 1648 р., переосмисливши уроки минулорічної боротьби, Б. Хмельницький сформував нову політичну програму, яка передбачала право українського народу на створення власної держави, її незалежність і соборність. І, нарешті, визнання Річчю Посполитою незалежності козацької України в тих кордонах, у яких “володіли благочестиві великі князі”, тобто як правонаступниці Київської Русі.
Формування основних принципів національної державної ідеї відбулося, можливо, під впливом тієї патріотичної атмосфери, у якій опинився гетьман у Києві, де його зустрічали Дзвонами всіх церков, гарматними пострілами та урочистим
111
богослужінням. Древній Київ з ентузіазмом вітав Б. Хмельницького як “Богом даного збавителя від лядської неволі”.
Усі ці обставини змінили настрої та плани гетьмана. Досі він не піднімався вище інтересів козацької старшини, тепер же усвідомив свої обов’язки щодо всього народу. Він сам називає себе самодержавцем руським з Божої ласки, заявивши польським комісарам: “Визволю з лядської неволі народ руський весь... Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Війську Запорізькому”. Лише незалежна держава могла гарантувати гетьманові та його народу вільне життя. “Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького” — писав М. Грушевський. Тому й переговори, які почалися з польською делегацією на чолі з А. Киселем, не дали позитивних для нього наслідків. Хмельницький висував підвищені вимоги і погрожував війною.
Все це спростовує твердження окремих істориків про те, що Б. Хмельницький не мав чіткої програми дій, а тим більше не збирався боротися за незалежну українську державу.
Провідну роль у надзвичайно інтенсивному процесі руйнування польських і становлення українських державних інституцій відігравало козацтво, активно підтримане селянами та міщанами. Існуюча вже довгий час на Запорізькій Січі козацька республіка була зародком козацької держави Б. Хмельницького й дістала назву Військо Запорізьке. У ті часи жоден народ ще не мав такого міцного військового устрою, як Запорізька Січ.
Скориставшись перемир’ям з Польщею, яке настало після укладення Зборівського договору 1649 р., здобутими правами для державного будівництва на відвойованих землях, Б. Хмельницький активно зайнявся організацією української козацької держави. Він добре розумів, що держава чогось варта, якщо вона може себе захистити. У 1649—1650 рр. всю підвладну йому територію було поділено на округи — полки, а їх — на сотні. Полковники, сотники і міські отамани мали військові ранги і поряд з військовими обов’язками несли цивільну службу в адміністрації, фінансовій управі й суді. Було організовано різні ланки державного апарату. Замість станово-шляхетської системи земських, гродських і підко-морських судів виросла мережа нових козацьких судів. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. У державі склалися власні фінансова, митна і податкова системи. Податки вперше почали надходити до Державного 112
скарбу Війська Запорізького. Здійснювалося карбування власних українських грошей.
У містах діяли органи самоврядування: у великих — магістрати, у менших — ратуші.
Однією з найважливіших справ державного будівництва було військо, основу якого становило реєстрове козацтво. Виявивши винятковий талант військового стратега й хист організатора, Б. Хмельницький з непідготовлених, розрізнених загонів повстанців за роки Національно-визвольної війни створив могутню регулярну армію, яка виграла майже всі битви війни.
Українська держава мала власну символіку — прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом. У гетьманській столиці Чигирині були представлені посли з 14 країн Європи й Азії.
Найвищим органом влади вважалася Генеральна Рада Війська Запорізького. Проте з 1649 р. її функції здебільшого переходять до Старшинської Ради, що було характерною ознакою перегрупування козацтва і свідчило про зростання ролі козацької старшини. До складу Ради входили у першу чергу генеральна старшина і полковники. Іноді Старшинська Рада збиралася в розширеному складі. У ній також брали участь сотники, представники військового товариства та міської адміністрації, а також вищого духовенства. Рада ухвалювала законодавчі акти, розв’язувала всі адміністративні, господарські, військові та зовнішньополітичні справи, була верховною судовою інстанцією, перебирала на себе функцію обрання й усунення гетьмана. До компетенції Старшинської Ради належали також питання миру і війни, мирних переговорів, встановлення дипломатичних відносин. Її рішення були обов’язковими (під загрозою смерті) для виконання гетьманом, старшиною, козаками.
Могутня влада концентрувалася в руках гетьмана. Він очолював адміністрацію, військо, фінансову і судову системи, скликав ради, видавав нормативні акти — універсали, вів дипломатичні переговори. Йому підпорядковувалася Генеральна канцелярія, до складу якої входили старшини, яких обирали на козацькій раді. Це — генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, а також підскарбій, хорунжий і бунчужний. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію і займався зовнішньою політикою. Обозний керував артилерією і займався постачанням армії. Осавули були помічниками і заступниками гетьмана у військових справах. Підскарбій відав фінансами, бунчужний був хранителем гетьманського бунчука, хорунжий — прапора.
113
Гетьман уважно пильнував, щоб полкові та сотенні органи влади не допускали свавілля, захищали майнові й соціальні інтереси як соціальних груп, так і окремих осіб незалежно від їхнього віросповідання, запобігали соціальним виступам, боролися з розбоями, карали кримінальних злочинців.
Чимало Б. Хмельницький зробив для зміцнення міжнародного становища української держави, для зростання її ролі як суб’єкта відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Розглядаючи зовнішньополітичні проблеми як запоруку незалежності утворюваної козацької держави, Б. Хмельницький посилав до різних країн понад ЗО посольств на рік з різноманітними місіями. З бюджету в 7,5 млн польських злотих він витрачав на дипломатичну діяльність 1150 тис. Для порівняння: витрати на утримання збройних сил козацької держави становили 4,5 млн польських злотих, 1 млн ішов на оплату участі в бойових діях татарської кінноти. Ще 1648 р. він зав’язав стосунки з Туреччиною, що було потрібно з огляду на союзника України — кримського хана — васала турецького султана. Улітку 1650 р. Хмельницький погодився на прийняття турецького протекторату. Адже дуже нелегко було порозумітися з кримським ханом, який вимагав від гетьмана спільної війни проти Росії, щоб приєднати землі Астраханського і Казанського ханств. Щоб відвернути увагу хана від Москви, Б. Хмельницький запропонував йому спільний похід у Молдову, бо розумів її значення як торговельного шляху до Туреччини. Похід було успішно проведено у вересні 1650 р., і молдавський господар В. Лупул був змушений укласти союз з Україною та заручити свою дочку Розанду зі старшим сином гетьмана Тимошем. Старша дочка Лупула була одружена з литовським князем Я. Радзивілом. Завдяки родинним зв’язкам із впливовим литовським магнатом Хмельницький сподівався досягти на майбутнє нейтралітету Литви. Мов талановитий диригент, він істотно впливав на політику більшості лідерів сусідніх з Україною держав.
І, нарешті, слід з’ясувати, яку ж державу побудував Б. Хмельницький. Оскільки державний апарат формувався за прототипом установ, які існували на Запорізькій Січі, цю українську державу слід вважати республікою, що істотно відрізнялася від монархій Європейського континенту. А враховуючи провідну роль козацтва в утворенні державності та політичному житті, можна називати її Українською козацькою республікою.
114
4.3. Переяславсько-Московський договір: умови і політико-правове значення. Порушення договору з боку царського уряду і контрзаходи
Б. Хмельницького
Після болісних роздумів Б. Хмельницький прийняв невтішне рішення: заради збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу і насамперед державності слід на деякий час піддатися під протекцію Москви. Зрозуміло, що цей крок був вимушений, оскільки польсько-кримський Кам’янецький договір 1653 р., який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статуту державної автономії у складі Польщі, ставив її перед фактом існування політичного взаєморозуміння Польщі і Кримського ханства.
Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб “возз’єднатися”, а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії.
Однак московські правителі не поспішали. Вони вирішили зачекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдатися до відповідних дій. Тому московський посол умовляв гетьмана миритися з паном своїм, королем польським! І лише тоді, коли українці заявили, що віддадуть перевагу союзу з Туреччиною, вони вирішили діяти. У результаті тривалих переговорів 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорізьке “під государеву високу руку”. Ухвалюючи це рішення, Москва сподівалася повернути деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Туреччини і взагалі, маючи у своєму підпорядкуванні 300 тис. випробуваного, досвідченого й найкращого на Сході Європи українського війська, значно розширити свій вплив.
На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію.
Та як тільки почалися переговори, стався інцидент, який виявив відмінності між прагненнями Б. Хмельницького і 115
царського уряду. Гетьман прагнув, щоб присягали обидві сторони — українці на вірність цареві, а бояри в особі царя пообіцяли боронити їх від поляків та поважати їхні права і привілеї. Але Бутурлін заявив, що цар є самодержавцем і не присягає своїм підданим, козаки ж мають вірити цареві без присяги. Виявляється, московський цар ставить козаків на один щабель зі своїми холопами, котрим він нічого не обіцяє і присяг не складає.
Ця різниця поглядів мало не зірвала переговорів. Однак, коли бояри двічі повторили запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України і збереже її державний лад, гетьман з козаками склали присягу на вірність цареві. Усього присягнуло, як зазначає М. Грушевський, 284 особи.
Проте радянська історіографія стверджувала, що “весь народ склав присягу”*. Насправді, нові документи, у тому числі й архівні, зокрема Варшавський архів Замойських № 3036, свідчать про те, що багато жителів України вороже зустріли навіть саму думку про присягу московському цареві й тому ухилялися від неї. Опиралися прийняттю присяги і міщани Переяслава, тому їх силою гнали до церкви. Люди, присягаючи, часто називалися не своїми іменами, що, звичайно, зне-важнювало присягу. Проти присяги виступало також київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна. Відмовилися присягати і відомі козацькі ватажки Іван Богун, Іван Сірко, Посип Глух, Філон Джалалій та інші. Небажання виявили також козаки Полтавського, Кропивнянсько-го, Уманського і Брацлавського полків. Отже, конкретні історичні факти розвіюють міф про те, нібито українці доброхіть і одностайно піддалися під руку московського царя. Не можна прирівняти Переяславську Раду до всенародного обраного парламенту. На ній стояло тільки одне питання: “віддатися під високу руку царя московського”. Це були лише умови договору, які обговорювалися в Переяславі, не зафіксовані на письмі.
Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адмініст
* Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 2. — С. 70.
116
рація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис., залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, про обрання нового гетьмана, закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами. Отже, гетьман Б. Хмельницький зовсім не визнавав себе разом із усім козацьким військом холопами московського царя. Воліли йти “з царем православним”, а не “під царя православного”, вирішуючи самостійно, не радячись з російським царем, усі питання життєдіяльності української держави. Це свідчить про те, що Україна, незважаючи на визнання верховенства корони Романових, увійшла до складу Московії на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Тобто ні про яке приєднання чи возз’єднання не йшлося. Тому не дивно, що у багатьох документах після договору 1654 р. про Україну мовиться як про незалежну державу. Вона залишала собі всі атрибути держави й дипломатичні союзи з іншими країнами, а Хмельницький продовжував називати себе “єдиновладним самодержавцем руським”. Був і ще один важливий результат укладання цього договору. Перехід України під руку московського царя надав могутнього імпульсу європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи.
Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Мос-ковією.
Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цій ролі вів далі відповідну політику. Московський уряд хотів відразу стати твердою ногою в Україні за допомоги своїх воєвод, війська тоїцо. Справа ускладнювалася ще й тим, що оригінали договору чомусь було втрачено, залишилися лише неточні їхні копії або переклади. Та і їх, як доводить російський архіваріус П. Шафранов, сфальсифікували царські переписувачі. Втрата договору малоймовірна. Ні піддячі Посольського приказу, ні чиновники Міністерства закордонних справ, ні тим паче радянські дипломати не могли загубити такий важливий документ, добре розуміючи, чим це для них могло обернутися. Є інша версія. Переяславсько-Московський договір входить до переліку документів, досі не доступних нікому. Подейкують, що на нього накладено гриф “таємно”, і
117
він став таємницею навіки. А таємниці в Росії берегти вміють. Словом, зникнення тексту договору давало Росії можливість у майбутньому не виконувати його положень, фальсифікувати українську історію, що вона і робила.
Уже протягом більш як 350 років кожне покоління українського народу по-різному тлумачить Переяславсько-Московську угоду. В історичній науці й досі немає однозначної оцінки. Сучасники вважали, що це був договір, який не порушував суверенних прав України, гарантував їй збереження державності. М. Грушевський писав, що ця угода була формою васальної залежності, за якої цар погоджувався захищати Україну, не втручаючись в її внутрішні справи. Українські історики — В. Липинський, О. Оглоблин, В. Мороз та інші — резюмують суть договору як військовий союз України з Москвою. Подібної думки дотримувалися й у багатьох зарубіжних країнах. Справді, одержання військової допомоги від Росії у війні проти Польщі було головною метою всієї багаторічної практики дипломатичних відносин Хмельницького з Москвою. Усупереч їм було й офіційне тлумачення, щоправда не вчених, а КПРС, проголошене в 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу, де “з’єднання” перетворилося на “возз’єднання”. Зазначалося, що Переяславсько-Московська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз’єднання, і що возз’єднання цих двох народів було головною метою повстання 1648 р. Ця партійна інтерпретація Переяславської угоди стала обов’язковою для всіх радянських учених. Щоправда, в середині 1960-х років цей погляд було піддано сумніву. Відомий історик М. Брайчевський дійшов висновку, що Переяславсько-Московська угода — це акт не возз’єднання, а приєднання України до Росії, акт загарбання України російським царизмом, вияву колонізаторських тенденцій, властивих йому протягом усього його існування. Цю думку поділяють чимало інших українських істориків.
І справді, лише кілька перших років після 1654 р. північний сусід розглядав Україну як певний суб’єкт, але дуже скоро “мода на українське”, як пишуть дослідники того часу, змінилася на “вьісмеивание малороссов”. Українську державність, яка мала всі умови для свого розвитку, було брутально розтоптано і знищено. Переяславсько-Московську угоду Росія використала лише як прикриття для окупації та колонізації України. Свідченням цього є остаточне скасування української державності російським царизмом у II пол. XVIII ст.
118
Після укладення Переяславсько-Московської угоди війна України проти Польщі в 1654—1655 р. продовжувалася в союзі з Росією. Це був її третій етап. Головні воєнні дії відбувалися на території Білорусі. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з В. Золотарен-ком, здобуло Смоленськ, Мінськ, Вільно. Пізніше, восени, бої перемістилися в Південно-Західну Україну, де поляки, заручившись підтримкою кримського хана, спустошували Бра-цлавщину. У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Та битва під Охматовим на Київщині не принесла успіху. Це значно підірвало надії українців на допомогу царя. Тому Б. Хмельницький з 1655 р. розпочав активну дипломатичну діяльність, щоб знайти можливість захистити незалежність України. Свої зусилля він спрямовує на об’єднання західноукраїнських земель, відновлення союзних відносин з Кримом, який перейшов на бік Польщі, на зближення зі Швецією, яка перебувала в стані війни з поляками. Під владу гетьмана просилася шляхта Волині, Поділля і Полісся. У політичних зв’язках з Україною прагнула бути Білорусь. Усе це викликало невдоволення московського царя.
Налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, Московія вирі-шала піти на зближення з Річчю Посполитою, становище котрої в цей час значно погіршилося. У боротьбі зі своїми сусідами вона всюди зазнавала поразок. Шукаючи останнього порятунку для своєї країни, польський уряд запропонував російському цареві Олексію Михайловичу польську корону після смерті бездітного Яна Казимира. У 1656 р. у Вільно між московським царем і поляками було укладено перемир’я без усякої на те згоди українців. Більше того, Москва не допустила на переговори українську делегацію, хоча центральним питанням була саме доля України.
Гетьман і козацька старшина сприйняли це як пряму зраду і порушення Переяславсько-Московського договору. В листі до царя Б. Хмельницький, порівнюючи поведінку московитів з поведінкою шведів, писав: “Шведи — люди чесні: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно”.
Ось чому Б. Хмельницький почав вести зовсім самостійну політичну лінію. Формально поки що не розриваючи угоди з Москвою, він зайнявся організацією антипольської коаліції європейських країн тепер уже без участі Москви. З цією метою почав укладати угоди зі Швецією, Семиград-
119
дям, Молдовою, Волощиною, Литвою, спрямовані як проти Москви, так і проти Польщі та Криму. Водночас для гарантування безпеки південних кордонів активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та Приду-найськими князівствами. Перша половина 1657 р. була дуже успішною в розвитку і зміцненні молодої української козацької держави.
На жаль, Б. Хмельницького чекали і нові невдачі. Налякані успіхами України і Швеції, у війну втрутилися європейські країни. На початку 1657 р. закінчився поразкою українсько-семиградський похід у Польщу. Почався бунт серед козаків, бо чимало з них не хотіли більше воювати і втікали додому. Ці події виявилися страшним ударом для хворого гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер.
Важко переоцінити вплив, який справив на перебіг української історії Б. Хмельницький. У той час як московська пропаганда намагалася “звеличити” гетьмана як “борця за возз’єднання”, як “великого друга і брата російського народу”, ряд істориків, як і Тарас Шевченко, різко картали його за угоду з московським царем. З цього приводу треба говорити про помилку, зроблену гетьманом у 1654 р., яка кинула Україну в 300-літню неволю. Та спробуймо з висоти сьогоднішнього дня визначити, що було діяти, що залишалось робити. Воювати на всі боки бракувало сил, а Москва з усіх інших сусідів хоч віру мала одну. Союз з Москвою був вимушений і його було обрано як менше зло. Хто ж гадав, що гніт московських одновірців виявиться жорстокішим, ніж чужинців! Хто ж це знав у той час? А це ж стратегічна помилка! “Україна, — писав М. Костомаров, — по простоті своїй ще не знала, що таке цар, а цар московський — це все одно, що ідол і мучитель”.
Б. Хмельницький в останні роки життя зрозумів хибність однобічної угоди з Росією. Він розумів уже і небезпеку втрати всіх вольностей. Усвідомлював це і його генеральний писар І. Виговський. Тому вони весь час намагалися вирватися з московського ярма. Цим задумам не судилося здійснитися.
Попри прорахунки і невдачі, діяльність Б. Хмельницького є унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій історії. Видатний діяч Англійської революції XVII ст., головнокомандувач збройних сил Англії Олівер Кромвель у листі до українського гетьмана писав: “Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець...”. Саме Б. Хмель-120
ницькому належить величезна заслуга у відродженні Української держави, яка після падіння першої української державності часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства майже 300 років перебувала в складі інших країн і, здавалося, розгубила всі державнополітичні ідеали. Хмельницький сприяв пробудженню національно-політичної свідомості українського народу, що мало вирішальне значення для утворення української козацької держави. Посли могутніх держав добре знали шлях до скромного козацького міста Чигирина, який став осередком, де вирішувалася доля Східної Європи, центром європейського життя.
Тому Б. Хмельницький завжди залишався символом боротьби за свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Вітчизни. Сформована ним національна ідея стала неписаним заповітом для прийдешніх поколінь народу України. І сьогодні пророче лунають слова першого президента України — М. Грушевського — про те, що гетьман Хмельницький “зістанеться героєм української історії назавжди”.
4.4. Період Руїни: причини, суть, наслідки
Після смерті Б. Хмельницького значно ускладнилася зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми, породжені тривалою війною. Проливши море крові, щоб позбутися польського гніту, селяни і рядові козаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, стали іграшкою в їхніх руках. А ті прагнули влади і багатства, не гребуючи будь-якими засобами, і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися при цьому спертися на збройні сили інших держав.
З цього приводу К. Маркс писав: за певних обставин та поворотів часу значення набувають особи, які не мають ніякого значення.
Усе це породжувало суспільний розбрат, інтриги, чвари, безліч гетьманів і гетьманчиків, які нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток своїх чужоземних володарів, і призвело до загострення соціальних антагонізмів, послаблення єдності, до жорстокої міжусобної боротьби між окремими гетьманами за гетьманську булаву. Цим уміло скористалися Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, у них своїх володарів не було, щоб підкорити Україну своїй владі. Всі ці географічні сусіди України мали на меті лише послаблення, а потім і знищення незалежного державного утворення на Дніпрі. Прагнучи прибрати до рук родючі степові землі, вони
121
безцеремонно втручалися у внутрішнє життя Козацької держави, поділеної на дві ворогуючі між собою частини — Правобережжя та Лівобережжя. Унаслідок цього було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, започатковану повстанням Б. Хмельницького, і тривало подальше спустошення вже сплюндрованого краю.
Недарма трагічний період в історії України, пов’язаний з третьою чвертю XVII ст., дістав назву Руїна. Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, “до Руїни”. Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: “Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, “руїна” Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства — ці перлини польської корони — перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур’яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги...” В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.
Для наступників Б. Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку народних мас. Уже перше питання про гетьманського наступника не вдалося розв’язати без ускладнень. Прагнучи заснувати в Україні власну династію, Б. Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку, а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Ви-говського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об’єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв’язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького. На його основі незалежна Українська держава мала сягати від Вісли до Березини. Причому шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.
122
Зазначимо: московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив’язати Україну до Росії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти І. Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Ба-рабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна коштувала Україні 50 тис. життів.
Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. у м. Гадячі було підписано трактат, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Пояснюючи причини розриву з Москвою, І. Виговський у зверненні до лідерів європейських держав писав: “Так розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо. Для того щоб знищити його, ...шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи”.
Гадяцький договір Москва сприйняла як одверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію на чолі з князем О. Трубецьким, яка в липні 1659 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. На полі бою полягло від 40 до 50 тис. московського війська, хоча деякі джерела наводять більшу цифру (навіть 130 тис.)*. У полон потрапили князі Пожарський, Ляпунов, два Бутурліних та ще кілька тисяч росіян. Повністю подолати наслідки цієї воєнної катастрофи російська армія спромоглася лише після реформ Петра І.
Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти про-московських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було
* Див.: Лисенко В. Конотопська битва // Українське слово. — 1999. — 1 липня.
123
усунуто від гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері його стратили поляки.
Після падіння І. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 р., сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659—1663 рр.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну.
Переляканий погрозами князя Трубецького, який повернувся в Україну з новим російським військом, молодий Хмельницький повірив підробленому тексту Переяславсько-Московської угоди 1654 р. і 27 жовтня 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документа — так звані Переяславські статті. М. Грушевський прямо зазначав, що “замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат”. До речі, цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих статей Богдана Хмельницького, котрий мали підтримувати згодом всі нові гетьмани.
Переяславські статті 1659 р. містили такі пункти, з якими Б. Хмельницький ніколи не погодився б.
За ними не можна було без царської згоди обирати і звільняти гетьмана. У Київ, Ніжин, Переяслав і Умань допускалися московські воєводи з військовими загонами, постачання яких покладалося на населення. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові. Україну було змушено зректися Білорусі.
Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава.
Але й гетьманування Ю. Хмельницького виявилося не тривалим. Вже на початку 1663 р., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву і пішов у ченці. Гетьманом Правобережної України обрали П. Тетерю (1663— 1665 рр.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового І. Брю-ховецького (1663—1668 рр.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.
Це був перший поділ України між Польщею і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу — 124
польську і московську. Значну провину в цьому поділяють Брюховецький і Тетеря. Саме ці кар’єристи, відкинувши широкі державні плани, вели народ під чужу владу — один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і втік до Польщі.
Це значно зміцнило становище гетьмана Брюховецького, який мріяв про перехід під його булаву і Правобережжя. Але Москва неохоче надавала йому в цьому допомогу, бо не бажала мати справу з об’єднаною і сильною Україною. Тому, щоб завоювати до себе прихильність московського царя, Брюховецький, перший з українських гетьманів, восени 1665 р. поїхав до Москви “побачити пресвітлі очі государя”. За відданість цареві він одержав титул боярина, численні земельні володіння і “московську дівку” за дружину. За цю щедру платню Брюховецький поклав до ніг царя всі права і привілеї України. У 1665 р. він підписав московські угоди, які звели до мінімуму автономію України. За нею всі податки населення тепер надходили до царської скарбниці, вибори гетьмана мали відбуватися при царському делегаті, а обраний гетьман мав приїздити в Москву на поклін до царя. У відносини з іншими державами гетьман міг вступати тільки з дозволу Москви. Під безпосереднє правління московських воєвод було поставлено, окрім Києва, всі важливі міста України. На київську митрополію мав прийти московський ставленець.
Московський договір Брюховецького виявився важким ударом для української державності. Ілюзорними ставала адміністративна і фінансова самостійність України. Чинними залишалися лише козацькі станові права і привілеї. Тому в Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Гетьман відразу втратив популярність серед народних мас. На нього чекав вибух народної бурі, який позбавив його гетьманської булави і життя. 7 червня 1668 р. в с. Будищі на Полтавщині Брюховецького вбив розгніваний натовп.
Після Тетері гетьманами Правобережної України були Степан Опара (1665 р.), Петро Дорошенко (1665—1669 рр.), Михайло Ханенко (1669—1674 рр.) та ін., які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. Серед них виділявся гетьман П. Дорошенко, котрий поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети: визволити Правобережну Україну з-під влади Польщі, уклас
125
ти союз з Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну і зробити її незалежною.
Проте Польща, виснажена тривалою війною, змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові у січні 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Лівобережна Україна залишалася під Росією, Правобережна переходила до Польщі. Запорізька Січ потрапила в спільне володіння двох держав. Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов’язувався боронити Україну від поляків. Безпосередній автор цього договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що “только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войньї с Великороссией”. Як ще можна це розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала? Із цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України протікав окремо. Це спричинило величезні труднощі на шляху консолідації українських земель у межах незалежної національної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нації, її свідомості, мови, культури.
Установивши своє панування над Правобережною Україною, Польща посилила тут тяжкий соціальний і національний гніт. Особливо жорстокого визиску зазнавало селянство, котре змушене було вести непримиренну боротьбу проти польського поневолення і піднімалося на повстання. Одним з таких було селянсько-козацьке повстання 1702 р. під проводом Семена Палія, яке тривало майже два роки. Його нещадно придушили польські війська. Правобережна Україна перетворювалась на згарища і руїни, повністю занепадаючи, стаючи майже безлюдною. Населення масово втікало за лівий берег Дніпра. Багаті та людні колись міста Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь, Канів за три-чотири роки стали пустелею.
На Лівобережжі України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після І. Брюховецького гетьманами були Дем’ян Многогрішний (1668—1672), Іван Самойлович (1672—1687 рр.). За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чимало руйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. Пристосовуючись до обставин і не змінюючи їх, старшина намагалась підтримати задовільні стосунки із царем і зміцнити свої соціально-економічні привілеї за рахунок простого козацтва та селян. Окремі дипломатичні та воєнні успіхи, досягнуті за гетьманства І. Виговського і П. Дорошенка, не було розвинуто 126
через чвари серед старшини, яка свої інтереси ставила вище за державні. Розчарувавшись у пропольській і протурецькій політиці, вона шукала зв’язків з Москвою. Згоди царя на автономію України намагалися досягти гетьмани Д. Многогрішний та І. Саймойлович. Другий мріяв навіть про досягнення якнайбільшої самостійності України. Проте обидва гетьмана та їхні родини стали жертвами московської політики. їх було арештовано і заслано до Сибіру.
І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили за Б. Хмельницького через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. “Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали”. За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70 % свого населення.
Українському народу не судилося домогтися створення незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа (1639—1709 рр.). Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: “Від Богдана до Івана не було гетьмана”.
4.5. Гетьманування Івана Мазепи. Боротьба за незалежність України в умовах Північної війни
На кінець XVII ст. внаслідок поділу України на сфери впливу, загострення міжусобних сутичок, яким, здавалося, не буде кінця, українські землі були в тяжкому стані. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл було зруйновано, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під натиском ворога. Українська автономія з кожним гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і Туреччини втрачала свої здобутки, завойовані в середині XVII ст. Авторитет гетьманської влади занепав, а значно зростала роль козацької старшини, яка легко могла скинути того, хто їй не догодив. Після відвоювання поляками Правобережжя та утворення автономії Війська Запорізького під безпосередньою 127
зверхністю гетьманів залишалося лише близько третини території, що колись була підвладна Б. Хмельницькому. Цей лівобережний край українці звали Гетьманщиною, а Москва — Малоросією.
Саме за таких складних і важких умов починалося гетьманство Івана Мазепи, постать якого — одна з найзагадкові-ших в українській історії. Це один з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Його любили й ненавиділи, поважали й побоювалися, цінували й остерігалися, прославляли й оббріхували. Незважаючи на історичну правду та думку, що склалася в Європі про І. Мазепу як видатного політичного і культурного діяча, царські, а за ними й офіційні радянські історики впродовж більш як трьох століть показували його переважно лише в негативному світлі, проклинали, обливали брудом, паплюжили. Триває таке й нині.
Вочевидь, при оцінці І. Мазепи не слід принижувати його ролі в історії України, замовчувати, як це робиться й досі, його велику місію в розвитку української культури, а тим більше — не слід його відхід від царя Петра І — душителя українського народу — кваліфікувати як зраду. Але й не слід його ідеалізувати. Це діяч своєї епохи, якому не судилося здійснити потаємну мрію свого життя — створення незалежної української держави. Однак те, що він наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, — найголовніший його скарб — заповіт нащадкам.
Походив І. Мазепа зі знатного українського шляхетського роду Білоцерківського повіту на Київщині. Природний розум і потяг до знань привели юнака в стіни Києво-Могилянської академії. Згодом, як гадають, було навчання в єзуїтській колегії у Варшаві. На кошти польського короля Яна Казимира здібного юнака послали в Голландію, Італію, Німеччину і Францію, де він вивчав основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Був усебічно обдарованим, грав на бандурі, добре знав літературу, військову справу, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю, та предмети старовини. Уже в 12 років складав вірші латинською мовою. Він написав “Думу”, пісню про чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій.
Залишивши службу в польського короля, у 1669 р. І. Мазепа прибув у Чигирин до гетьмана П. Дорошенка. Тут він отримав чин генерального осавула і присвятив себе українській справі. Згодом переходить до гетьмана Лівобережної України І. Са-мойловича і стає його довіреною особою. У 1687 р., коли козаки змістили Самойловича, його наступником вони обрали не кого іншого, як І. Мазепу, підтриманого російськими вельмо-128
жами. Обрання відбулося на козацькій раді на р. Коломак в оточенні московського війська. Коломацькі статті — договірні умови між старшинами та урядом Москви, прийняті на козацькій раді, значно обмежували економічну самостійність, соціальну і зовнішню політику Гетьманщини і посилювали владу царату. Та, попри альтернативні кандидатури, на Коло-мацькій раді гетьманом було обрано І. Мазепу — виключно завдяки його особистим якостям, високій культурі й освіченості, життєвому досвіду і військовому хисту, високому авторитету, який він заслужив у старшини і козаків. Це була високоосвічена людина-інтелектуал. Він знав польську, німецьку, латинську, французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувався в перипетіях політичного життя всієї Європи, володів надзвичайним особистим даром, умінням приваблювати людей різного віку і характеру. І це допомагало йому впродовж понад 20 років вести Україну по розбурханому морю анархії та руїни. І. Мазепа мав високе звання князя “Священної Римської імперії”, був удостоєний найпрестижніших московських нагород, насамперед ордена Андрія Первозвано-го. Свої твори йому присвячували письменники, філософи, митці, композитори. Про нього писали історики, дипломати, вчені, полководці.
У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину два дні на тиждень. У 1691 р. гетьман видав новий універсал, яким забороняв перехід козаків у селянський стан, а селянам дозволялося подавати до суду скарги на панів. Гетьманськими постановами скасував і найбільш обтяжливі податки. Коли внаслідок воєнних дій було сплюндровано Чигирин, Мазепа продав одне зі своїх сіл і виручені гроші передав мешканцям, котрі втратили свої житла і майно. Цей благородний вчинок, погодьмося, заслуговує на увагу хоча б через те, що гетьмана дехто виставляє як загребущого багатія-магната, котрий заради грошей міг піти на все. Не випадково поляк Еразм Отвіновський писав, що гетьман “в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі”. Це зазначав і французький посол Жан Балюз, котрий в одному чернігівському літописі залишив лаконічний запис: “Добре було життя за Мазепи. Най кості його святяться”. І дійсно, за
5 5 363
129
гетьманування І. Мазепи Україна була заможна й могутня. Успішно розвивалися сільське господарство, торгівля, ремісництво, будівництво. Порівнюючи сучасне життя з тим, що було під “ляхом”, люди називали гетьмана “вітчимом України”.
Одним із важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Як щедра і добра людина, Мазепа значну частину своїх особистих прибутків вкладав у розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб можна зрівнятися з європейськими державами. Як покровитель православ’я він будує по всій Гетьманщині за свої кошти близько 20 чудових церковних храмів, споруджених у пишному стилі, який часто називають мазепинським, або козацьким, бароко. Багато старовинних храмів княжої доби було реконструйовано. Серед них такі величні споруди, як церкви Миколи і Богоявлен-ська в Києві. Значно оновив гетьман і славнозвісні Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Гетьман фінансував і спорудження нових мурів, що оточують сьогодні Києво-Печерську лавру. На добу гетьмана припадає розквіт і Києво-Могилянської академії, яку Мазепа взяв під свою опіку. Завдяки його підтримці споруджено нові корпуси і збільшено до 2 тис. чисельність студентів. Було засновано Чернігівський колегіум. Цариною культурницької діяльності Мазепи була друкарська справа. Видання мазепинської доби — одні з кращих українських книгодруків. Сам гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Ім’я цього великого будівничого і мецената стало знаним навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу в Єрусалимі він передав дорогоцінні дари. До речі, срібний вівтар з ім’ям Мазепи та його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Як тут не згадати слова Т. Шевченка: “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!” Така цілеспрямована і всеохоплююча культурна діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Саме про це в нашій літературі з відомих причин, на жаль, писалося раніше дуже мало.
У своїй зовнішній політиці Мазепа, незважаючи на союз Москви з Польщею, приховано й обережно, але виразно спрямовував вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючись відірвати від неї Правобережну Україну. За єдину реальну 130
основу тогочасної української політики Мазепа вважав союз з Москвою і забезпечення максимально можливої автономії України. І заради того, щоб здобути від Польщі Правобережжя, а від Туреччини і Криму степову смугу між Чорним та Азовським морями, він установив зв’язки з молодим царем Петром І, котрий у 1682 р. зійшов на трон, завоював його довір’я і зумів залучити царя до своїх планів. У свою чергу і Мазепа надавав активну допомогу Петру в походах на турків і татар. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа брав участь у 11 літніх і 12 зимових походах. За активну військову допомогу молодому цареві у здобутті Азова Мазепа одержав перший російський орден Андрія Первозваного за № 2. Згодом між ними зав’язалися добрі стосунки, які тривали майже 20 років. У 1678—1701 рр. козаки-гетьманці брали участь у 20 походах московитів проти турків та кримських татар, зазнаючи тяжких людських й економічних втрат.
У 1702 р. на Правобережжі розпочалося антипольське повстання на чолі з популярним у народі фастівським полковником Семеном Палієм. Скориставшись цим, І. Мазепа переконав Петра І дозволити йому зайняти Правобережну Україну, щоб врешті реалізувати свою мрію про об’єднання її з Гетьманщиною. Знову обидві частини Наддніпрянської України було на короткий час об’єднано і заслугу здійснення цього міг приписати собі мудрий політик і досвідчений дипломат І. Мазепа. Щодо Польщі, то вона, знесилена війною зі шведами, які окупували її значну частину, була неспроможна боротися за Україну.
Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І на догоду своїм амбіціям і планам не почав ламати основи української автономії. У 1700 р. розпочалася велика Північна війна — Росія вступила у боротьбу зі Швецією за вихід до Балтійського моря, втягнувши до неї також Україну. Війна, яка тривала 21 рік, лягла страшним тягарем на Гетьманщину й вимагала від неї надзвичайних жертв. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, турків і татар, українці повинні були воювати зі шведами виключно за інтереси царя. І замість вдячності за це козаки не отримували за свою службу ніякої винагороди, а навпаки, потерпали від утисків та образ московських воєначальників.
На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів. З презирством ставившись до козацького війська, вони часто використовували його як гарматне м’ясо, кидали на найтяжчі й найнебезпечніші ділянки фрон-
131
ту, на яких воно зазнавало величезних втрат, що сягали 60— 70 % складу. Досить часто козаки використовувалися як дешева робоча сила на будівництві каналів, нових доріг, фортець та нової столиці Росії, усіявши своїми кістками болотисту землю. Використання козаків на земляних роботах під час будівництва Санкт-Петербурга ще й сьогодні викликає шок серед російських дослідників. Із цих будівничих фронтів поверталося козаків ледве чи третина, а решта вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Тільки на спорудженні Петропавловської фортеці й деяких інших будівель Петербурга загинули близько 100 тис. осіб, з яких значну частину становили українці. Така політика Петра І прямо вела до поступового знищення українського генотипу, адже йшлося про смерть десятків тисяч людей.
Цар висував перед українцями нечувані раніше вимоги. Він безнастанно вимагав постачання армії коней, худоби, хліба і всяких інших припасів, що вичерпувало господарство України. Величезний податок, який часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян. Відвідавши Лівобережжя у 1737 р., російський вельможа А. Волинський писав, що села тут знелюдніли, поля стоять незасіяні. Збитки сягнули 12 млн рублів, загинуло понад 34 тис. козаків, на воєнні потреби забрано 47 тис. коней. Дійшло до того, що з північних губерній в Україну завозили зерно для весняного посіву. “Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ”. Навіть сам гетьман Мазепа став відчувати загрозу, коли дізнався про наміри царя замінити його іноземним генералом чи російським вельможею.
Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи у козацькому війську. Цим указом передбачалося перетворення традиційних полків на драгунські. У 1707 р. цар у примусовому порядку наказав Мазепі віддати Польщі Правобережжя. А задля власної мети пішов ще далі. Він готовий був, як підтверджують нові дослідження, навіть віддати всю Україну за вихід до Балтійського моря. Усе це — переконливі докази того, яка величезна небезпека загрожувала українській державі. Трагедія Мазепи полягала в тому, що захищаючи інтереси України, він змушений був на підставі Коломацьких статей 1687 р. виконувати вимоги Москви.
За таких умов серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиція царизму, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею і союзу зі Швецією проти Москви. Ще 1706 р. полковники Горленко й Апостол писали гетьману: 132
“Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі”. Та Мазепа все ще надіявся, що цар змінить своє ставлення до України. І лише тоді, коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещин-ський почав погрожувати нападом на Україну, Мазепа, звернувшись за допомогою до Петра і діставши відмову, почало все змінюватися. Цар тоді відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, боронися, як знаєш”, — і наказав йому йти на допомогу російській армії, в той час як вся Україна була окупована царськими військами. Це виявилося для старого гетьмана останньою краплиною. Адже Петро І відмовився від зобов’язання боронити Україну від поляків, що являло собою основу Переяславсько-Московського договору 1654 р. Іншими словами, цар зрадив домовленості. У цих умовах І. Мазепа опинився перед необхідністю вибору — залишатися надалі у сфері московської політики і навіть втратити автономію України чи спробувати звільнити її за допомогою нових союзників.
У складному вузлі подій єдиним шляхом врятувати Україну стало для нього визволення її з-під московської влади. Нещасливий збіг обставин прискорив рішення гетьмана. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, пішовши на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. У квітні 1709 р. він підписав угоду з Карлом XII, за якою шведський король обіцяв те, чого не хотів Петро І, — захистити Україну, а також не укладати миру з царем до остаточного звільнення її з-під влади Москви та відновлення її давніх прав і привілеїв. Сам Мазепа наголошував, що “нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давнішніх, а в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?”
Рішення І. Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке майже в повному складі багатотисячним загоном виступило на з’єднання з гетьманськими силами. Мобілізацію козацького війська утруднив указ Петра І, за яким було усунуто з теренів Гетьманщини більшість українських полків. Та лише поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала край планам і Карла XII, й І. Мазепи. Утікаючи після поразки від переслідування російської кінноти вони знайшли притулок у Молдові. Тут біля м. Бендери 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний гетьман помер. Сумно, коли йдуть люди, яких поважали і якими захоплювалися.
133
Розлючений Петро І, великий майстер у справі сваволі, дізнавшись про вчинок Мазепи, спершу серією демагогічних маніфестів дискредитував гетьмана, звинувативши його у намаганнях видати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Потім дав наказ військам Меншикова, які перебували в Україні, негайно знищити гетьманську столицю Бату-рин. 2 листопада 1709 р. російські війська вдерлися в місто і вирізали всіх мешканців, не шкодуючи навіть немовлят, зруйнували і спалили повністю палаци, храми, школи.
Щоб применшити своє злодіяння, цар вирішив на віки знеславити гетьмана, звинувативши його в найтяжчому гріху — у зраді України, наказавши православному духовенству піддати його ім’я анафемі (відлученню від церкви). Численні відозви до населення закликали не вірити “зрадникові” Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань. Страшно карали всіх, кого запідозрювали в прихильності до гетьмана. У травні 1709 р. за перехід на бік Мазепи було зруйновано і Запорізьку (стару) Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного впійманого запорожця. Цікаво, що на радощах від зруйнування Січі в Петербурзі вперше в Росії влаштували артилерійський салют. Знищення “розбійницького гнізда” тріумфально відзначалося і в Москві.
Сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилок у діях гетьмана, погоджуватися чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Та наведені факти, новітні наукові дослідження дають підстави зробити такі найголовніші основні висновки: по-перше, усупереч офіційній російській і радянській історіографії, яка тривалий час паплюжила гетьмана, І. Мазепа у своєму остаточному рішенні розірвати союз із царем Петром І керувався не особистими амбіціями, а “бажанням добра рідному краю”. Саме це засвідчує у своєму зверненні до українського війська і народу сам І. Мазепа. Навіть Меншиков, який у спаленому ним Батурині звелів на поглум повісити на шибениці портрет І. Мазепи, зазначав, що гетьман “сеє учинил не для одной своєй особи, но всей ради Украиньї”. По-друге, Мазепа і не самолюбець, як стверджували ті самі царські й радянські історики, а людина, котра пішла за голосом совісті свого народу і віддала все за “світлий ідеал національної незалежності”. І по-третє, І. Мазепа і не зрадник. Хіба той, хто прагне вирвати свій народ з кайданів, накинутих йому гнобителем, є зрадником, коли він повстає проти тирана? З цього приводу І. Франко писав: “Гетьман Мазепа, бачачи, що цар Петро має цілком недвозначний 134
намір задушити Україну, уклав спілку зі шведами проти Москви і загинув у цій боротьбі. Москва вжила весь церковний апарат, аби зогидити вкраїнському народові навіть ім’я людини, що однією з останніх посміла подумати про самостійне політичне життя України”.
До речі, Мазепа не був оригінальним у спробі здобути незалежність від Росії з допомогою іншої держави. У ті часи й інші правителі поневолених країн, зокрема Лівонії, Молдови, Угорщини, шукали підтримки в сильних держав Європи. І ці діячі шануються своїми народами як національні герої, а в нас вони — зрадники. Мазепа прагнув у дусі європейських традицій співіснувати з Москвою на засадах Переяславської угоди 1654 р. Державна форма автономії в сучасній йому Європі була звичайним явищем: Нідерланди, Пруссія, бал-канські народи, Ліфляндія перебували під протекторатом відповідно Іспанії, Польщі, Туреччини, Швеції. Своє істинне обличчя гетьман відкрив лише в листуванні зі своєю коханою Мотрею Кочубеївною: “Моє серце кохане! Сама знаєш, як я сердечне, шалене люблю Вашу Милість, іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість було, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злости і заїлости твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся ні в чім, як уже неєднократ слово своє і рученьку дала — єсть, а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду...”
На жаль, Мазепі не вдалося реалізувати плани і всі наміри, однак він був і залишається видатним діячем своєї епохи, великим борцем за кращу долю України. Навіть за умов неухильного наступу на українську державність з боку російського царату йому таки вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти важливі чинники державності та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити незалежну державу, власну еліту, його політика в царині освіти й культури мали далекосяжну мету і забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. І для майбутніх поколінь ім’я гетьмана Мазепи залишилося символом боротьби за незалежність України.
135
4.6. Українсько-російські відносини другої половини XVII—XVIII ст.: від обмеження державного суверенітету до ліквідації української автономії
Фізична смерть гетьмана І. Мазепи не була смертю його справи. Її продовжила козацька старшина, яка стала першим осередком української політичної еміграції. Саме вона в 1710 р. обрала гетьманом у вигнанні Пилипа Орлика, котрий при Мазепі був генеральним писарем. Це ще один вихованець Києво-Могилянської академії, відомий як письменник, автор твору “Щоденник”, самовідданий український патріот. Вражав сучасників своїм знанням давнього римського права. Пилип Орлик — автор першої в Україні демократичної конституції “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська”, текст якої вперше оголошено 5 квітня 1710 р. на урочистостях обрання його гетьманом. Основним положенням Конституції була незалежність України на обох берегах Дніпра. Створена модель держави забезпечувалася виборністю всіх державних посад знизу догори та їхньою підзвітністю. Проголошувалася нечувана і немислима у феодальному суспільстві політика соціального забезпечення убогих, удів, сиріт та інших знедолених.
Незважаючи на те, що конституцію П. Орлика не було втілено в життя, вона все-таки має велике значення, оскільки показує, в якому напрямі мали йти державні реформи. Проте, на жаль, не в такому, а цілком у протилежному напрямі здійснював в Україні свої реформи Петро І.
Радянські дослідники, як правило, писали лише про “значний позитивний вплив” царських реформ на подальший розвиток економіки, торгівлі, духовного життя в Україні, хоча при цьому і зазначали, що Петро І проводив феодально-кріпосницьку політику, спрямовану на обмеження автономії краю й самобутності українців. Але тривалий час замовчувалися суто варварські методи, за допомогою яких проводилися в життя царські нововведення.
Розглядаючи реформаторську діяльність Петра І, слід наголосити, що за роки свого правління він розгорнув особливо активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід до
136
рішучих дій з ліквідації української автономії*. Позбавля-ючи старшин “зрадників” їхніх маєтків, цар під приводом захисту народних інтересів втручався у внутрішні справи України. До обраного в 1708 р гетьмана І. Скоропадського було призначено наглядача в особі царського резидента, котрий мав контролювати дії гетьманського уряду, все політичне життя України. Гетьманську столицю перенесли до Глухова, на самий кордон з Московією. А в 1722 р. Петро І видав спеціальний указ про створення в Україні Малоросійської колегії — урядового органу Москви, до якого входили шість російських урядовців, котрі постійно перебували в Україні й мали право ділити з гетьманом владу. Попри рішучі протести гетьмана, колегія здійснювала всю судову, фінансову й адміністративну владу в Лівобережній Україні. Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. В умовах імперського тиску Москви гетьманську булаву одержував насамперед той, хто демонстрував свою вірнопідданість цареві. Наказним гетьманом призначили Павла Полуботка (1722—1724 рр.), який дуже швидко за свої незалежні погляди потрапив до Петропавловської в’язниці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Такий був трагічний кінець останнього безпосереднього спадкоємця І. Мазепи.
Після смерті Петра І у 1725 р. процес цілковитої ліквідації автономії України пригальмовано. У жовтні 1727 р. за згодою царя Петра II гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727—1734). Він відновив право призначати старшину та полковників, значно зменшив число росіян в адміністрації, намагався підпорядкувати собі Київ, обмежив до шести число російських полків в Україні, реорганізував судову систему тощо. Тим самим було затримано процес інтеграції Гетьманщини в структуру російської імперії. 22 серпня 1728 р. російський цар ухвалив “Ріши-тельні пункти”, що стали конституцією України аж до кінця її автономії. Щоправда, вони вже значно звужували компетенцію місцевого самоврядування.
Зі смертю Апостола в 1734 р. імператриця Анна Іванівна (Росія стала імперією 1721 р.) знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами передали “правлінню гетьманського уряду” на чолі з російським князем
* Частина істориків, зокрема В. Смолій, В. Степанков, В. Шевчук, М. Та-раненко, вважають, що І'етьманська держава припинила своє існування ще 1676 р., коли зійшов з історичної арени гетьман П. Дорошенко.
137
О. Шаховським, який став фактичним правителем України. У часи правління Єлизавети, дочки Петра І, дали дозвіл обрати нового гетьмана. Ним став 26-річний граф Кирило Розумовсь-кий (1750—1764 рр.). Як добра й лагідна людина, патріот України, він чимало зробив для перебудови Гетьманщини на зразок держави європейського типу, здобув для неї право вести самостійну зовнішню політику, дбав про фінансову самостійність, провів судову реформу, ліквідував митну службу. З України вивели царські війська, відновили Київську митрополію. Багато було зроблено і для розвитку освіти та культури. За його гетьманування Гетьманщина пережила “золоту осінь” своєї автономії.
Реформаторську діяльність гетьмана призупинив вступ на царський престол Катерини II (1762—1796 рр.). У відповідь на прохання К. Розумовського встановити спадковість гетьманства для свого роду цариця одним ударом вирішила справу, примусивши його в 1764 р. зректися гетьманської булави. Так було остаточно скасовано гетьманство в Україні. “Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, — заявила цариця, — треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”. На місце гетьманату прийшла Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим, який став справжнім правителем, генерал-губернатором України. А маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II, як прихильниця системи абсолютизму, ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв. Як тільки закінчилася турецько-російська війна 1768—1774 рр. і татари перестали становити загрозу, Катерина II наказала зруйнувати Запорізьку Січ — останній оплот української вольниці. У той час, коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі у складі 10 піхотних полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла із землею Запорізьку Січ. Тільки біль і стогін, хрести на козацьких могилах і довгі роки забуття залишилися нащадкам. Ось якою була “дяка” козакам за вірну службу російській короні. Отамана Калнишевського й старшину, незважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 і до смерті в 1803 р. утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір. Землі ліквідованої в 1775 р. Січі, було передано російським вельможам, німецьким та сербським колоністам. Навіть вживання слів запорізький козак стало вважатися образою її імператорської величності.
138
У 1781 р. черга дійшла і до самої Гетьманщини, яку поділили на три намісництва (губернії) — Київське, Чернігівське і Новго-род-Сіверське, з яких разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Малоросійська колегія поступилася місцем звичайним російським адміністративним і судовим органам.
У 1783 р. було скасовано й славетні козацькі полки. їх замінили на регулярні уланські з шестирічним терміном служби. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. У 1783 р. українських селян позбавили права покидати своїх панів — саме так, як це колись робилося з російськими селянами. Інакше кажучи, відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині. Було законодавчо затверджено поділ усього населення на стани. У 1785 р. за жалуваною грамотою дворянства, підписаною Катериною II, всі дворянські права та привілеї поширювалися і на українську старшину.
Так Росія остаточно знищила автономію Гетьманщини, її права, вольності та привілеї, неодноразово гарантовані царським урядом й урочистими договорами. Україну було включено до складу Російської імперії і вона перестала існувати як окремий державний організм. Оцінюючи “заслуги” Петра І і Катерини II перед Україною, Т. Шевченко назвав їх “тиранами” і “катами”. У гіркій комедії “Сон” він писав: “Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину. Кати! Кати! Людоїди!” Таким був сумний фінал Преяславсько-Московського договору 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок, гарантій та присяг.
4.7. Правобережжя і Галичина в XVIII ст.
У важкому становищі перебувало у XVIII ст. українське населення Правобережжя і Галичини, які за польсько-турецьким договором 1714 р. знову опинилися під владою Польщі. Утвердившись у своїх старих володіннях, польські магнати продовжували політику колонізації й латинізації місцевого населення. Селяни, як і раніше, змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальній залежності перебувала і дрібна шляхта. Тяжких утисків зазнавала православна віра.
Все це дратувало простих людей і викликало їхній опір. Вони палили і руйнували панські маєтки, костьоли, уніатські церкви, нападаючи на орендарів, лихварів — на всіх, хто гнобив чи допомагав магнатам і шляхті визискувати й грабувати українське населення. Таких людей стали називати гай-
139
дамаками. їхні невеликі, але дуже рухливі загони об’єднували передусім селянство, незаможне запорізьке козацтво, міську бідноту й нижче православне духовенство. Оскільки гайдамацький рух, що мав одверто національне і релігійне забарвлення, об’єктивно ставив антифеодальні й національно-визвольні цілі, його активно підтримували найширпіі верстви українського народу. Саме в цьому була його сила.
Перше велике повстання гайдамаків на Правобережжі відбулося в 1734 р. Повстанський рух охопив Київщину, Поділля, частину Волині. На Поділлі найбільший гайдамацький загін очолив сотник надвірних козаків Верлан, що оголосив себе полковником. Назбиравши достатньо війська, він захопив фортеці у Жванці та Бродах, а його загони досягли околиць Кам’янця і Львова. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки і руйнували їх, нищили двірські архіви з документами на власність. Боротьба повстанців тривала до 1738 р., коли польській шляхті вдалося її придушити лише з допомогою царських військ, які разом з гетьманськими полками увійшли на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ПІ, сина покійного короля, на польський престол.
Незважаючи на поразку, гайдамацький рух не затихав, а з новою силою вибухнув навесні 1750 р. Його активно підтримали запорізькі козаки. Повстанські загони очолили такі відомі ватажки Запоріжжя, як О. Письменний, І. Подоляка, М. Тесля-Мочула та ін. Повстання охопило значну територію Київщини та Поділля. Гайдамацькі загони крім численних панських маєтків змогли захопити навіть такі добре укріплені міста, як Вінниця, Умань, Фастів, Чигирин. Проте й це народне повстання, роз’єднане на окремі загони, що діяли незалежно один від одного, було розгромлено силами шляхетської Польщі й царської Росії.
Після придушення гайдамацьких повстань 1730-х і 1750-х років український народ ніби притих. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який перевершив усі попередні національно-визвольні рухи. Це була так звана Коліївщина, що стала найвищим проявом гайдамацького руху. її спричинило посилення економічних і соціальних утисків, до яких приєдналися національні та релігійні. У лютому 1768 р. під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння з католиками віруючих православної і протестантської церков. Це викликало невдоволення значної частини польської шляхти, яка утворила в м. Барі на Поділлі Барську конфедерацію проти короля. Конфедерати під гас-140
лом захисту католицизму стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви й монастирі. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві свої війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. Серед українського населення поширилася чутка, що війська прийшли захищати православних. Все це стало безпосереднім приводом для розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.
Повстання розпочалося навесні 1768 р. виступом загону, на чолі якого став запорізький козак Максим Залізняк. Ядром загону були вихідці із Запоріжжя, до яких приєдналися тисячі місцевих селян. Виступивши з урочища Холодний Яр під Чигирином, гайдамаки здобули Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Повстання охопило всю Київщину й Поділля, швидко поширилося на Галичину й Волинь. На початку червня 1768 р. військо М. Залізняка наблизилося до Умані — важливого торговельного і культурного центру, добре укріпленої фортеці, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків шляхта вислала загін найвірніших надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою, який, знехтувавши власним добробутом, разом із козаками перейшов на бік повстанців. На цей крок його спонукало, як і Залізняка, палке бажання звільнити свій народ від кріпацтва, відновити козацький лад і захистити православну віру. Це й вирішило долю Умані. Спільний удар був такої сили, що місто-фортеця упало вже на другий день штурму. Стався погром шляхти, євреїв-орендарів, уніатського й католицького духовенства. Після того гайдамаки на загальній раді обрали М. Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Гонту — полковником і князем уманським.
Охоплені повстанням райони були поділені на сотні, як за старих козацьких часів. Військова і цивільна влада зосереджувалася в канцелярії при повстанському війську. Уніатам було запропоновано або прийняти православну віру, або покинути Україну. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля, Волинь і Полісся. У червні — липні 1768 р. на Правобережжі діяли близько ЗО загонів на чолі з гайдамацькими ватажками А. Журбою, С. Нежинським, С. Лепехою, М. Швачкою та ін. На контрольованій ними території створювались органи самоуправління. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запоріжжя.
Побоюючись цього, польський і російський уряди домовилися спільними зусиллями придушити повстання. Цари-
141
ця Катерина II віддала наказ російському корпусові генерала М. Кречетникова, який дислокувався у Правобережній Україні, негайно вжити репресій проти гайдамаків. До Умані було вислано полк донців Гур’єва і полк піхоти. Скориставшись безтурботністю ватажків повстання, московити жорстоко придушили його, підступно захопивши в полон Залізняка і Гонту, а з ними й близько тисячі гайдамаків. 846 повстанців, польських підданих, у тому числі й Гонту, було передано полякам для суду і кари, а 250 російських підданих перевезено на суд до Києва. Польський суд всіх гайдамаків після страшних тортур покарав смертю, а російський — заслав до Сибіру.
Та найсуворіше було покарано повстанських ватажків. М. Залізняка після жорстокої екзекуції заслали на довічну каторгу до Сибіру, де він, мабуть, і помер. І. Гонту присудили до страти, яка повинна була тривати два тижні: впродовж 10 днів кат мав кліщами здирати з нього шкіру, на 11-й день відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце, а на 14-й — відтяти голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Проте безприкладна мужність Гонти змусила польського генерала К. Браниць-кого, присланого на допомогу російським військам, зменшити цю кару. Він наказав уже на третій день відтяти йому голову і далі вирок здійснювати на трупові. Так загинув, заплативши страшними муками за своє прагнення визволити рідний народ, його славний син. Коліївщина відіграла значну роль у формуванні національної свідомості українського народу, подальшому піднесенні визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Український народ оспівував це повстання в багатьох думах, піснях і легендах. Коліївщині присвятив свою поему “Гайдамаки” Т. Шевченко.
Невід’ємною частиною національно-визвольного руху на західноукраїнських землях була боротьба проти феодальної сваволі народних месників — опришків, яка відбувалась у XVI — першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині. Втікаючи від магнатів у Карпатські гори, покривджені селяни та бідні міщани створювали там невеликі загони, які успішно застосовували партизанську тактику несподіваних нападів, уникали боїв з регулярним військом. Вони нападали на панські маєтки, замки, на орендарів-євреїв, лихварів, а захоплене майно роздавали бідноті.
У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького опришки спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польсько-шляхетського війська. Вони здобували магнатські й навіть королівські замки, допомага-142
ли козакам Т. Хмельницького у Молдавії. Найбільшого розмаху рух опришків набув у ЗО—40-х роках XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш (1700—1745 рр.). Легендарний ватажок загону в 40—50 осіб, спираючись на підтримку селян, упродовж майже десяти років був грозою для польської шляхти. Проти мужніх повстанців висилалися загони, часом до 2 тис. вояків. О. Довбуш діяв переважно на Покутті та Гуцульщині, але заходив і на Поділля. Найвищими його досягненням стали здобуття добре укріпленої Богородчанської фортеці та успішні напади на міста Дрогобич і Рогатин.
Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. Вони не склали зброї і після входження Галичини й Буковини до складу Австрії. Упродовж першої половини XIX ст. у Галичині, на Буковині й Закарпатті діяли понад 50 загонів, ватажками яких були І. Вередюк, І. Волощук, Д. Марусяк, В. Фреюк та ін. Останнім відомим ватажком опришків був М. Драгомирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 р. у Коломиї. Про героїчну боротьбу опришків складено багато пісень, легенд і навіть казок. У Карпатах деякі гори, скелі, річки носять імена їхніх ватажків.
Отже, справедлива національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у XVIII ст. проти панського свавілля значно послабила підвалини кріпосницького ладу Речі Посполитої, прискорила її занепад, сприяла подальшому піднесенню руху українського народу за соціальне і національне визволення.
Проте історична доля українського народу виявилася трагічною. Переживши страшну Руїну в другій половині XVII ст., він надовго лишився роз’єднаним. Після поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій — Російської та Австрійської.
Словник термінів
Гайдамаки — народні повстанці в Правобережній Україні, яка до кінця XVIII ст. перебувала під владою Речі Посполитої. Гайдамаками (від тюркського гайде — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта зневажливо називала учасників національно-визвольних змагань в Україні, що пожвавилися в першому десятиріччі XVIII ст. Гайдамацькі рухи тривали до кінця 60-х років і зрештою вилилися в грандіозне повстання, яке увійшло в історію під назвою Коліївщина. Гайдамацький рух оспівував Т. Шевченко в поемах “Гайдамаки” і “Холодний Яр”.
143
Гетьманщина — народна назва Лівобережної України, яка з 1654 р. перебувала під протекторатом Росії. Ці українські землі спершу мали широку автономію. Правління здійснював гетьман (звідси походить і сам термін). В офіційних документах російського уряду Гетьманщину називали Малоросією. У 1781 р. царизм скасував полково-адміністративний лад, і Гетьманщина припинила існування. Її землі увійшли до складу новоутворених Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв.
Держава Війська Запорізького — офіційна назва козацької держави, яка утворилася на визволених землях після Зборівської угоди 1649 р.
Задунайська Січ — військово-державна організація колишніх запорізьких козаків у гирлі Дунаю в 1775—1828 рр. Виникла після зруйнування царським військом Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 р. Після російсько-турецької війни 1828—1829 рр. царський уряд поселив задунайців на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо.
Козацькі літописи — цілісні авторські праці, які створили в II пол. XVII—XVIII ст. представники освіченої старшини. Належать до найважливіших джерел з історії України, зокрема з національно-визвольних і соціальних рухів українського народу, Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Найвідомішими з них є літописи, які створили Самовидець, Гребінка, Величко.
Коліївщина — народне повстання гайдамаків у Правобережній Україні 1768 р. проти національного й соціального гноблення та утисків з боку місцевих і польських магнатів. Український народ оспівав це повстання в багатьох думах, піснях і легендах.
Наказний гетьман — урядова особа в Україні у XVII— XVIII ст., котра тимчасово обіймала посаду гетьмана. Наказного гетьмана призначав сам гетьман або обирала козацька старшина з генеральних старшин чи полковників. Наказний гетьман виконував обов’язки гетьмана: під час козацького походу, коли в ньому не брав участі сам гетьман. У разі тривалої відсутності гетьмана у зв’язку з війною чи участю в посольстві або у разі смерті гетьмана чи його усунення наказний гетьман виконував обов’язки до обрання нового гетьмана.
Опришки — народні борці проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті й Буковині. Мали підтримку з боку місцевого населення. Найбільшого
144
розмаху опришківський рух набрав у ЗО—40-х роках XVIII ст. під проводом Олекси Довбупіа.
Руїна — наслідки громадянської війни та іноземної інтервенції Росії, Польщі, Туреччини в Україну. Цей трагічний період в історії України охоплює 1663—1687 рр.
Універсали — правові акти, які видавав гетьман.
Іменний покажчик
Богун (Федоренко) Іван —1664 рр.) — кальницький, потім вінницький полковник, активний учасник Визвольної війни. Виходець з дрібної української шляхти. Відзначився в боях під Вінницею в лютому — березні 1651 р. Особливо значний був його внесок у битву під Берестечком у червні — липні 1651 р. Кримський хан, підступно захопивши у полон Хмельницького, залишив українське військо без головнокомандуючого. Козацький табір було оточено поляками. Богун узяв на себе командування, організував оборону табору, а потім, проклавши гатки через непролазні багнища, вивів полки з оточення. Виступав проти рішення Переяславської ради про перехід України під протекторат Росії. На початку 1664 р. поляки звинуватили його в таємних зносинах з їхніми ворогами і розстріляли біля м. Новгорода-Сіверського.
Виговський Іван (? —1664 рр.) — гетьман України з 1657 р. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. Після закінчення Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, протягом 9 років обіймав посаду генерального писаря Війська Запорізького. Після смерті Б. Хмельницького Виговського обрано наказним гетьманом, а згодом і гетьманом України. На цій посаді проводив антимосковську політику. Розгромив під Конотопом у липні 1659 р. російські війська. У 1658 р. уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, який викликав невдоволення серед українських прихильників Москви. У жовтні 1659 р. на “чорній раді” Виговського було усунуто від гетьманства. Після цього перебував на польській державній службі. У 1664 р. за наказом гетьмана Правобережної України Павла Тетері його було заарештовано і розстріляно. Довідавшись про це, його дружина померла. Обох поховали разом в одному скиті.
Орлик Пилип (1672—1742 рр.) — гетьман українського козацтва в еміграції (1710—1742 рр.). Народився в с. Косуті на Віленщині в шляхетській родині. Здобувши початкову ос-145
віту в Литві, навчався в Києво-Могилянській колегії. 1698 р. став кафедральним писарем Київської митрополії. З 1700 р. працював у Генеральній військовій канцелярії, де здібного й освіченого хлопця уподобав І. Мазепа. У 1706 р. став генеральним писарем і довіреною особою гетьмана, підтримував його рішення про розрив з Москвою і союз зі Швецією. Після поразки в Полтавській битві Карла XII весь табір прихильників гетьмана опинився на території Туреччини в Бендерах. Тут з розпачу помирає І. Мазепа, і 5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала Орлика гетьманом, що не мав війська. На виборах між майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідні статті під назвою “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”, згодом названі Конституцією Орлика. їх, щоправда, не було втілено в життя, але вони увійшли в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства. Спираючись на козаків-емігрантів, до яких весь час прибували втікачі з України, Орлик розгорнув активну дипломатичну діяльність. Він уклав союзні договори зі Швецією (1710 р.) та Кримським ханством (1711, 1712 рр.), спрямовані на визволення України від московського панування. У свою чергу, Петро І намагався знешкодити українську еміграцію, знищити або викрасти Орлика, тому той мусив жити то в Швеції, то в Туреччині, то в Німеччині. І всюди використовував найменшу нагоду, щоб викликати війну проти Росії і визволити Україну. Орлик був автором політичних маніфестів: “Вивід прав України” (1712 р.), “Маніфест до європейських урядів” (1712 р.) та ін. Помер у Яссах 1742 р., проживши сімдесят бурхливих літ. Його життя стало для нащадків прикладом самовідданої боротьби за українську державу.
Палій Семен (? —1710 рр.) — народний герой України, фастівський і білоцерківський полковник. Народився на початку 40-х років XVII ст. у м. Борзні на Чернігівщині в заможній козацькій родині. Освіту здобув у Києво-Моги-лянській колегії. Військову службу розпочав у Ніжинському полку, згодом перебрався на Запорізьку Січ. На початку 80-х років разом з кількома сотнями козаків пересилився із Січі на південну Київщину й отаборився там. Туди почали стікатися численні селяни й козаки. Опорним пунктом започаткованого ним полку став Фастів, перетворений на справжню фортецю. Звідси Палій здійснив чимало вдалих походів на Туреччину та Крим. Очолив велике повстання проти поляків у 1702—1704 рр. Палій мав надзвичайну популярність у народі. Будучи переконливим демократом, намагався запровадити в Україні такий лад, як на Запоріжжі. 146
Мазепа вбачав у ньому претендента на гетьманську булаву. Щоб усунути можливого конкурента, гетьман заарештував його, а Петро І заслав до Сибіру. Після переходу Мазепи на бік Карла XII Палія повернули в Україну і поновили в полковницьких правах. На початку 1710 р. Палій помер. Похований у Межигірському монастирі поблизу Києва.
Сірко Іван (? —1680 рр.) — військовий і політичний діяч. Народився в с. Мерефа на Харківщині, можливо в козацькій родині. Відзначився мужністю і військовим хистом, був вінницьким полковником, а з 1663 р. й до смерті майже незмінно був кошовим запорізьких козаків. Головною метою свого життя обрав відстоювання незалежності Запоріжжя, тому боровся проти Виговського, Тетері, Самойловича. Головним ворогом України він вважав мусульман і невпинно воював проти них усе життя. Царизм, побоюючись авторитету Сірка, який виявив намір боротися за гетьманську булаву, у 1672 р. заслав його до Сибіру, та незабаром був змушений звільнити для боротьби з татарами. Сірко був неперевершеним полководцем і чи не найзнаменитішим запорожцем за всю історію козацтва. Здійснив чимало успішних походів на Кримське ханство й міста турецького узбережжя Чорного моря, звільнивши з полону тисячі українців. За своє життя він виграв більш як 50 боїв, а поразки зазнав тільки один раз. Його героїчні діяння оспівано в безлічі народних дум, пісень та легенд. Сірка щиро вважали характерником, своєрідним чаклуном, якого не бере ворожа куля. З його ім’ям пов’язують знаменитий лист запорожців до турецького султана Магомета IV, у якому козаки з гідністю й глумливим щодо султана гумором відмовилися йому служити і взагалі коритися. Помер Сірко 1680 р. і похований поблизу Старої (Чортомлицької) Січі.
Хмельницький Богдан (Зиновій) (1595—1657 рр.) — гетьман України, фундатор Української козацької держави. Народився в м. Чигирині в родині дрібного шляхтича. Освіту здобув в єзуїтській колегії у Львові Розумний від природи, він був освіченою для свого часу людиною, вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розумівся на історії, географії, праві, цікавився філософією та риторикою. З юнацьких років на військовій службі. У грудні 1647 р. Хмельницький утік на Запорізьку Січ, а в січні 1648 р. підняв там повстання, поклавши початок Визвольній війні українського народу проти Польщі. Запорожці обрали його гетьманом.
Очоливши Визвольну війну, Хмельницький показав себе вмілим і досвідченим полководцем. Здобув багато звитяжних перемог над польськими військами, які часто-густо мали чи
147
сельну перевагу та краще озброєння. До історії воєнного мистецтва увійшли переможні битви біля Жовтих Вод, Корсуня та Пилявців (1648 р.), поблизу Зборова (1649 р.) і, особливо, біля Батога (1652 р.), яку сучасники гетьмана слушно порівнювали зі знаменитою перемогою Ганнібала над римлянами біля Канн. Хмельницький був новатором і в організації козацького війська, і в державній діяльності. Засновник української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. У перебігу Визвольної війни Хмельницький провадив обачливу й далекоглядну зовнішню політику, майстерно використовуючи суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами. Пішов на переговори з Росією, і в березні 1654 р. було укладено Переяславсько-Московську угоду, яка по-різному оцінюється в українській і зарубіжній історіографії. Наприкінці серпня 1657 р. гетьман помер у Чигирині, назавжди залишившись у пам’яті нащадків. Народ оспівав “батька Хмеля” в безлічі дум, історичних пісень, переказів та легенд.
Хмельницький Юрій (1641—1685 рр.) — син гетьмана Б. Хмельницького, гетьман України в 1657 та в 1659—1663 рр. Здобув домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу батька. У жовтні 1659 р. пішов на укладення нового Переяславсько-Московського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет України. У 1660 р. уклав із Річчю Посполитою Сло-бодищенський трактат, за яким, по суті, передавав Лівобережну Україну під владу Польщі. Не маючи здібностей та реальних можливостей реалізувати свою програму, у 1663 р. відмовився від гетьманства і постригся в ченці. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. Порта призначила його гетьманом “Руського князівства” зі столицею в Немирові. Зазнавши невдач у планах загарбання України, турецький уряд 1681 р. позбавив Юрія гетьманства, але 1685 р. чомусь знову призначив на цю посаду. З невідомих причин через півроку потому турки стратили Юрія в Кам’янці-Подільському.
Хронологія подій
1648—1667 рр. — Визвольна війна українського народу проти Польщі.
1648 р.
Лютий — договір Б. Хмельницького з кримсь-
ким ханом.
148
5—6 травня — перемога козацького війська під Жовтими Водами.
15—16 травня — розгром козацькими військами головних польських сил під Корсунем.
23 вересня — розгром польських військ козацькими полками під Пилявцями.
23 грудня — урочистий в’їзд козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким у Київ.
1649 р. Січень — перше українське посольство Б. Хмельницького до Москви, очолюване полковником С. Мужиловським уповноважене вести переговори про військову й дипломатичну підтримку.
Квітень — перше російське посольство на чолі 3 Г. Унковським до Чигирина.
Травень — договір між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. Право вільного плавання козаків по Чорному морю.
ЗО червня —
початок серпня Серпень — облога козацькими військами фортеці Збараж. — розгром польського війська під Зборовом. Зборівський мирний договір.
Жовтень— листопад 1650 р„ вересень 1651 р. 19 лютого — облога Львова. — договір про союз України з Молдовою. — земський собор у Москві. Ухвала собору згоди на союз Росії з Україною.
28—ЗО червня — битва під Берестечком. Зрада кримського хана.
Вересень — битва під Білою Церквою. Білоцерківський договір.
1652 р. 22—23 травня — розгром військом Б. Хмельницького польських загарбників під Батогом (Поділля). Українська армія зайняла територію по річку Случ.
149
1652 р., грудень — 1653 р., лютий — переговори в Москві українського посольства на чолі з С. Богданови-чем-Зарудним з московським урядом про союз України і Росії. Москва, користаючись складною політичною ситуацією в Україні, зволікає з прийняттям остаточного рішення.
1653 р. Серпень — вторгнення польських військ в Україну. Українське посольство на чолі з Г. Яцкевичем їде до Москви. Другий похід козацького загону на чолі з Тимошем Хмельницьким у Молдову.
1 жовтня — рішення Земського собору в Москві про союз з Україною й оголошення війни Польщі.
Вересень — грудень 1654 р. 18 січня — бої під Жванцем козацьких військ з польськими військами. — Переяславська рада. Ухвалення рішення про військовий і політичний союз України з Росією.
Березень — Березневі статті, подані Б. Хмельницьким і затверджені царським урядом. За цими статтями союз України з Росією визначено як союз рівної, незалежної країни з рівною і незалежною. Надалі російський царизм неодноразово фальсифікував ці статті й не дотримувався їх.
1654—1667 рр. — російсько-польська війна. Участь у ній української армії на боці Росії.
1655 р. Червень — липень — похід українського козацького війська на чолі з І. Золотаренком у межиріччя Дніпра та Березини. Визволення від польських загарбників Свислоча, Мінська, Вільна, Ковна, Гродна, а також Меджибожа, Скали, Борщова, Ягельниці.
150
Серпень — вересень — визволення від польських загарбників Поділля, Східної Галичини та інших земель.
1656 р. — угода Росії з Польщею у Вільні. Царизм почав порушувати Переяславсько-Московський договір. Недопущення української делегації на переговори.
1657 р. Січень — угода Б. Хмельницького зі шведським королем Карлом X і семи-градським правителем Ракоцієм про спільні дії проти Польщі.
6 серпня — смерть Б. Хмельницького. Обрання гетьманом Юрія Хмельницького.
1657—1659 рр. — гетьманування І. Виговського. Його головне політичне кредо — обстоювання повної незалежності України.
1657 р., жовтень — союз України із Швецією. Мав оборонний характер. Швеція зобов’язувалася визнати Україну вільною державою.
1658 р., 6 вересня — Гадяцький договір І. Виговського з Польщею.
1658—1659 рр. — війна України з Росією. Спроба І. Виговського розірвати союз з Росією, який перетворився в агресивне нехтування державності України.
1659 р. Квітень — червень — облога царськими військами Конотопа. Українська армія вщент розгромила агресора.
Травень — Варшавський сейм. Затвердження Гадяцького договору. Проголошення України Великим князівством Руським.
151
1659—1663 рр. — друге гетьманство Юрія Хмельницького.
1660 р. — договір Ю. Хмельницького з польським урядом про перехід України під протекторат Польщі. Розкол України на Правобережну і Лівобережну.
1661 р. 1662—1663 рр. — відкриття університету у Львові. — гетьманство Я. Сомка на Лівобережжі.
1663—1665 рр. — гетьманство П. Тетері на Правобережжі.
1663—1668 рр. — гетьманство І. Брюховецького на Лівобережжі.
1665 р., 11 жовтня — Московські статті — договірні умови між царським урядом та І. Брюхове-цьким, які значно обмежили права України.
1665—1669 рр. — гетьманство П. Дорошенка на Правобережжі. Прагнув відновити незалежність України.
1667 р., ЗО січня — Андрусівське перемир’я між Росією і Польщею. Лівобережжя закріплювалося у складі Росії, Правобережжя, крім Києва, — в складі Польщі. Кінець Визвольної війни.
1668—1672 рр. — гетьманство Д. Многогрішного на Лівобережжі. Виступав проти імперської, гнобительської політики Росії, прагнув до незалежності України. Заслано до Сибіру.
1669 р, березень — Глухівські статті — договірні умови між царським урядом і Д. Многогрішним. Подальше обмеження автономії України, козацький реєстр становив усього ЗО тис. осіб.
1670 р„ червень — успішний похід запоріжців під проводом І. Сірка на турецьку фортецю Очаків.
1672—1687 рр. — гетьманство І. Самойловича на Лівобеоежній Укоаїні.
152
1677—1681рр. — Російсько-турецька війна за Лівобережну Україну. Третє гетьманування Ю. Хмельницького.
1685 р. — підпорядкування Київської митрополії московському патріарху.
1686 р., 16 травня — “Трактат про вічний мир” між Росією і Польщею. Польща визнала приєднання (загарбання) Лівобережжя і Києва до Росії, Правобережжя — у складі Польщі, Поділ-ля — у складі Туреччини.
1687 р., 25 липня — Коломацькі статті — договірні умови між козаками і царським урядом. Обмежувалися політичні права гетьмана і старшини.
1687—1709 рр. 1708 р. — гетьманування І. Мазепи. — антицарські повстання козаків та селян у Стародубі, Лубнах, Гадячі.
Жовтень — договір гетьмана І. Мазепи і шведського короля КарлаХП, спрямований на визволення України від опіки Росії.
1708—1722 рр. 1709 р. Травень — гетьманування І. Скоропадського. — зруйнування царським військом Чор-томлицької січі
27 червня Листопад — Полтавська битва. — зруйнування російськими військами на чолі з 0. Меншиковим Батурина. Жорстоке знищення мирного населення.
1710 р. — обрання гетьманом України Пилипа Орлика. Схвалення першої Конституції України П. Орлика.
1711р. 1722 р. — заснування Олешківської Січі. — заснування першої Малоросійської колегії.
1722—1724 рр. 1727—1734 рр. 1734—1750 р. 1734 р. — гетьманство Павла Полуботка. — гетьманство Данила Апостола. — правління гетьманського уряду. — повернення запорожців під владу Росії. Заснування Нової Січі на р. Підпільній.
1734—1750 рр. — гайдамацькі повстання в Правобережній та Лівобережній Україні.
153
1750—1764 рр. — гетьманування Кирила Розумовсько-ГП
1750 р., серпень 1 — наказ царського уряду Військовій колегії придушити гайдамацький рух. Зруйнування російськими і польськими військами основних баз повстанців на Лівобережжі і в Запоріжжі.
1764 р., 10 листопада — ліквідація гетьманства в Лівобережній Україні. Утворення другої Малоросійської колегії.
1768 р. — початок Коліївщини в Правобережній Україні.
1772 р. — перший поділ Польщі. Приєднання Східної Білорусі до Росії, Галичини — до Австрії.
1775 р., 3 серпня 1775—1828 рр. 1781 р. — Маніфест Катерини II про ліквідацію Запорізької Січі. — Задунайська Січ. — ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу в Лівобережній Україні.
1783 р., 3 травня — указ Катерини II про закріпачення селян у Лівобережній та Слобідській Україні.
1783 р., 28 червня — указ Воєнної колегії про перетворення українських козацьких полків на регулярні кавалерійські російської армії.
1785 р., 21 квітня — жалувані грамоти Катериною II дворянству та містам.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Чому період 1638—1648 рр. названо “золотим спокоєм”?
2. Які обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру сприяли тому, що Б. Хмельницький взяв на себе ініціативу і керівництво збройною боротьбою українського народу за його незалежність?
3. Кримські татари завжди були одними із найзапеклі-ших ворогів України, які щорічно спустошували Ті землі, забирали людей у рабство. Чому ж тоді Крим допомагав українцям у боротьбі з польською шляхтою?
154
4. Битва під Пилявцями (вересень 1648 р.) відкрила Б. Хмельницькому шлях на захід. Чому замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М. Кривоніс і П. Головацький) гетьман повернув військо на Україну?
5. У битві під Берестечком військо Б. Хмельницького було розгромлено чи зазнало поразки?
6. Чому Б. Хмельницький взявся за організацію української козацької держави? Якою вона була?
7. Чому після 1651 р. Б. Хмельницький був змушений шукати союзників зовні?
8. Яким чином московська орієнтація стала головною у зовнішній політиці Б. Хмельницького?
9. Відомо, що є ряд тлумачень оцінки Переяславсько-Московської угоди 1654 р. Якої думки дотримуєтесь ви?
10. Чому після 1654 р. виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Москвою?
11. Як московський цар виявив себе противником самостійної України? Коли і як було проведено поділи України?
12. Період 1663—1687 рр. увійшов в українську історію під назвою Руїна. Які сили, на ваш погляд, значною мірою сприяли цьому негативному процесу: внутрішні чи зовнішні? Обґрунтуйте свій погляд, наведіть конкретні приклади.
13. Як відомо, гетьмани Правобережжя П. Дорошенко та Ю. Хмельницький виступали з ідеєю турецької альтернативи союзу з Москвою. Чи була реальною, на вашу думку, основа для такого союзу?
14. Багато хто вважає, що укладення між Росією й Польщею Віленського (1656 р.),Андрусівського (1667р.) та “Вічного миру” (1686 р.) є не що інше, як підла зрада Москви свого союзника. Висловіть свій погляд та обґрунтуйте його.
15. Чим була викликана переорієнтація зовнішньої політики гетьмана Івана Мазепи? Хто він насправді?
16. У чому суть і значення конституції Пилипа Орлика?
17. Козацтво Запорізької Січі захищало, поряд з Україною, і російську державу від турецько-татарських нападів, допомагало Росії завойовувати та колонізувати південні порубіж-жя, Крим. Чому ж царський уряд завжди тиснув на Запоріжжя, постійно урізав його права і навіть руйнував Січ?
18. Відомо, що найбільш тривалі й запеклі народні рухи (гайдамаччина, опришки) та повстання (С. Палія, Коліївщина ) протягом XVII—XVIII ст. відбувалися саме на Правобережжі та західноукраїнських землях (під Польщею), а
155
не на Лівобережжі, яке входило до складу Росії. Чи це не доказ того, що в царській Росії, попри всі негаразди, які були в Україні, було створено більш сприятливі умови для життя українців?
19. Якою була доля запорізьких козаків після зруйнування Запорізької Січі?
Теми рефератів
1. Б. Хмельницький — державний діяч і полководець, фундатор української держави.
2. Зовнішня політика української козацької держави за часів Б. Хмельницького.
3. Поділи України та їхні наслідки для державності українського народу.
4. Іван Мазепа — людина і патріот України.
5. Конституція і “Вивід прав України” Пилипа Орлика 1710 р.
6. Національно-визвольні рухи у XVIII ст. П. Полуботок. Д. Апостол. К. Розумовський.
7. Правобережжя і Галичина у XVIII ст. Гайдамацькі рухи. Коліївщина.
8. Ліквідація Запорізької Січі та подальша доля козацтва.
9. Українська культура II пол. XVII—XVIII ст.
Література
Антонович В. Про козацькі часи в Україні — К., 1991.
Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. — К., 1993.
Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1991.
Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. — К., 1991.
Діяк І.В. Україна — Росія (Історія та сучасність): Наук, вид. — К., 2001.
Мазепа — людина та історичний діяч: Збірник. — К., 1991.
Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Політика, ідеологія, військове мистецтво: 36. статей. — К., 1998.
Руїна: друга половина XVII ст. — К., 1996.
Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: хроніка життя та діяльності. — К., 1995.
Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея. — К., 1997.
156
Струкевич О. Україна — гетьманщина та Російська імперія протягом 50—80-х рр. — К., 1996.
Чухліба Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663—1713). — К., 2004.
Шевчук В. Козацька держава: етюди до історії українського державотворення. — К., 1995.
157
Тема 5
УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ
ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (кінець XVIII - початок XX ст.)
5.1. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їхні наслідки для українського народу. Адміністративно-територіальний устрій українських земель.
5.2. Реформи в Австрійській та Російській імперіях та їхні наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель.
5.3. Українське національне відродження.
5.4. Політизація українського руху наприкінці XIX — на початку XX ст.
5.5. Українці в роки Першої світової війни.
На кінець XVIII ст. більшість українських земель (80 %) опинилася під владою Росії. Поза російськими кордонами залишались лише західні землі — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, які належали Австрійській імперії. Україна знову ввійшла в період своєї бездержавності й змушена була перебувати в ній протягом майже 150 років під владою чужих імперій.
Однак, втрачаючи свої права, незалежність, свій устрій, свою церкву, навіть своє ім’я, Україна зберігала ідею незалежності, прагнення суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи і стала підвалинами національного відродження кінця XVIII — початку XX ст.
5.1. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їхні наслідки для українського народу.
Адміністративно-територіальний устрій українських земель
Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в 158
Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових. Обстоюючи самобутність українського народу, його право на власну державу, французький політик, сенатор К. Делямар у 1869 р. писав: “В Європі існує народ... 12,5 млн під російським царем і 2,5 — під Австро-Угорською монархією... має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським, ...а той народ, який ми нині звемо руським, звався московинами, а їх земля Московією”. Проте й досі серед українських істориків чимало опонентів французького політика К. Делямара.
При цьому слід зауважити, що австрійські цісарі формували імперію європейського зразка. Соціально-економічний устрій територій, що включалися до імперії шляхом дипломатичних комбінацій або (дуже рідко) завоювань, майже не змінювався. Селяни цих територій залишалися з тими панами, яких мали.
Щодо російських царів-самодержавців, то вони будували кріпосницьку імперію азіатського типу і не відмовлялися від цілковитої влади над суспільством. Саме поєднання кріпосництва і вестернізації дало імпульс для перетворення станової монархії в самодержавну. Англійський вчений, автор праці “Європа: історія” Норман Дейвіс стверджує, що Російську імперію тримали три підпертя: російський уряд утримувався на брутальному насильстві, економіка утримувалася експлуатацією новоокупованих земель, ідеологія утримувалася на фальсифікації історії.
Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. “Про новий поділ дер-
159
жави на губернії і намісництва”. Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев’ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори, котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори. їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.
У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II. Усе зводилося до формули: “Один правитель, одна віра, один закон, одна мова”.
Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія.
Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. 160
Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 %. Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованими українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.
Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 р.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.
Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.
Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після “революції національної свідомості”, могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.
6 5-363
161
5.2. Реформи в Австрійській та Російській імперіях та їхні наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель
Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв’язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.
Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробництво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Не лише промисловості, а й сільському господарству, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, заважало кріпацтво. Селяни змушені були виконувати панщину та інші феодальні повинності, що спричиняло посилення антифеодальної боротьби. Кульмінацією селянського руху стали антифеодальні виступи селян у 1846—1848 рр., що охопили всю Галичину. Хоча повстання було придушено, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв Австрії.
Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили революційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Ці рухи були породжені не лише вимогами політичних та соціально-економічних реформ, а також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням народів до національного суверенітету. Саме питання про національну незалежність постало як основне для всіх підданих Габсбургів. Боротьбу за національну незалежність розпочали німці, італійці, мадяри. Знову виступили за відновлення втраченої державності поляки. Запанував хаос і, здавалося, імперія опинилась на грані розпаду.
Це не могло не турбувати австро-угорську владу. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції і навіть для деяких представників шляхти стало цілком очевидно, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в їхніх маєтках, безнадійно застаріли. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичини мали реформи її сина Йосифа II, який патентами 1781— 1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Було проголошено й інші зміни на користь селян. Натомість у Російській імперії ще була 162
повна залежність селян. Причому, коли Йосиф II скасував кріпацтво і намагався впорядкувати відносини між селянами і поміщиками, Катерина II, навпаки, одним розчерком пера З травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні.
Однак ще залишалася, особливо в таких відсталих частинах Австро-Угорської імперії, як Галичина, панщина (повинність селян два-три дні на тиждень обробляти землі пана за право користуватися своїми наділами). Власне, ця ненависна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян під час революції 1848 р. Тоді імператор Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав історичний патент, яким скасовувалася панщина в Галичині. 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено і на Буковину. А за імператорським патентом 2 березня 1853 р. стало також вільним селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Зробивши українського селянина володарем його власної землі, а отже, і долі, це скасування пробудило в ньому невластивий раніше потяг до політики, освіти та культури. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політичного життя.
Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землеробською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння. На рубежі XIX—XX ст. у регіоні близько 90 % сільських господарств були малоземельними та безземельними. А більшість селян Закарпаття взагалі вийшли з кріпацтва без землі. Поміщики позбавляли селян лісів, сіножатей. Західноукраїнські селяни сплачували непосильні викупні платежі, податки, відбували всілякі повинності. Тому вони часто вдавалися до боротьби, відмовляючись працювати в поміщицьких маєтках, проводили страйки, збори, захоплювали землі поміщиків, чинили підпали тощо.
Економічний тягар, який лежав на плечах трудівників, змушував значну частину селян Закарпаття вже з 70-х років, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. емігрувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель в інші країни виїхало близько 1 млн осіб. Це істотно не змінило ситуації. У західноукраїнському селі і далі зростала армія безробітних, відбувалися пауперизація і пролета-ризація його населення.
Незважаючи на це, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в 163
панських маєтках. На початку XX ст. у Галичині 43% великої земельної власності займали магнатські латифундії площею більш як 10 тис. моргів. У Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної їх чисельності) належало 45 % землі.
Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також селянська постачально-збутова кооперація. У 1913 р. в Галичині діяло лише українських 1300 кооперативів, близько 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їм машини, насіння, добрива, кооперативи сприяли розкладу патріархальної залежності селянських господарств, залученню їх, насамперед заможних, до ринкових відносин.
Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчутний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті роки XIX ст., що були періодом становлення фабрично-заводської промисловості краю. Проте, залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості. Із 869 підприємств Східної Галичини 70-х років більшість становили дрібні, на яких і працювало по 5—10 робітників. Розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова і лісова.
У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Виникли перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі.
Наприкінці XIX ст. в нафтову промисловість, як і в інші галузі промислового виробництва, ринув іноземний капітал, що привело до утворення великих компаній, акціонерних товариств, картелів. На початку XX ст. здійснюється технічна реконструкція нафтодобувної промисловості. У 1913 р. тут використовувалося значно більше парових двигунів та двигунів внутрішнього згорання, ніж в усіх інших галузях промисловості загалом. Унаслідок цього зростав видобуток нафти. Якщо у 80-х роках він становив 40—70 тис. т на рік, то в 1900 р. — більш як 325, а в 1909 р. — більше 2050 тис. т. Найбільше нафти видобували в районах Борислава і Дрогобича.
Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано 164
перший, у 1880 р. у Тур’ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічний заводи. Це були великі як на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 3000 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.
Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам’яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.
Розвиток згаданих галузей виробництва значною мірою стимулював залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х років західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з підросійською Україною. Це сприяло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.
Разом з утвердженням ринкових відносин зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коломия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве та ін. У 1880—1910 рр. чисельність жителів 19 галицьких міст збільшилася на 62,8%. Найшвидше зростало населення Львова. У 1910 р. порівняно з 1850 р. воно збільшилося майже втричі.
Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, тоді як у сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 населення. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 %. Однак, хоча повільно, але впевнено формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.
На подальший соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель негативно вплинула світова війна, що згодом розгорнулась на їхньому терені.
У середині 50-х років у Російській імперії також розпочався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Спонукали до цього поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., яка переконливо засвідчила її економічну і військово-технічну відсталість, а також могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де Ще не забулися визвольні традиції козацтва. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Селяни активно виступали проти кріпацтва.
165
Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи І (1855 р.). Його син Олександр II зійшов на престол, цілком усвідомлюючи необхідність негайних змін. У 1855 р. на зустрічі з представниками московського дворянства новий цар заявив: “Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати доки кріпаки скасують його знизу”. Цю думку поділяла й частина ліберально настроєних поміщиків, які направляли для обговорювання свої проекти реформ. Ставало очевидним, що кріпацька праця вичерпала себе. За своєї дешевизни вона була настільки малоякісною, що не виправдовувала себе економічно. Відміну кріпосного права було проголошено маніфестом Олександра II 19 лютого 1861 р. Аграрна реформа 1861 р., проведена в інтересах передусім поміщиків, багато в чому була непослідовною, половинчастою і переважну більшість населення країни — селян та, особливо, колишніх кріпаків — розчарувала. Тому по селах прокотилася нова хвиля заворушень під гаслом: “Воля без будь-яких зобов’язань поміщику”. Але селянські виступи швидко придушувалися.
У 1866 р. було прийнято спеціальний закон про поземельний устрій державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, хоча й вносили менші викупні платежі.
І все ж реформи 1861 і 1866 рр. принесли кріпакам особисту свободу. Вони перестали бути власністю поміщиків. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати і збувати рухоме і нерухоме майно, вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.
Окрім аграрної, царський уряд провів фінансову (1862 р.), судову і земську (1864 р.), міську (1870 р.), військову (1862— 1874 рр.) та освітню реформи. Зрозуміло, що реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли, що безперечно, соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.
Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії. Видобуток вугілля збільшився з 10 млн пудів у 1861 р. до 1543,8 у 1913 р. На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.
166
У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на базі багатющих покладів криворізької залізної руди на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів, що вже становили потужну металургійну промисловість. Якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то в Україні воно зросло у 158 разів. Наприкінці 90-х років XX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 р. — 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.
У зв’язку з розвитком металургії на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди. А перехід металургійної промисловості на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 р. виробництво коксу зросло в Україні в 10,2 рази. Частка України в загальноімперському виробництві коксу в 1889 р. становила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.
Значно зросла технічна оснащеність металургійних і залізорудних підприємств України. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Наприкінці XIX ст., велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало більш як 75 % загального обсягу продукції.
Повільно розвивалося в Україні машинобудування, за винятком сільськогосподарського. У 90-х роках XIX ст. тут працювало більш як 100 великих машинобудівних заводів, що становило 32 % усіх підприємств цього профілю в Росії. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, які випустили спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський. Більш як 50 % усіх сільськогосподарських машин, які виготовлялися на території європейської частини Росії, вироблялися на українських підприємствах. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни.
Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.
Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. В Україні перші залізничні колії прокладено в 1866—1871 рр. Між Одесою і Балтою. Піком у прокладенні залізниць стали
167
70-ті роки XIX ст., коли було сполучено всі головні українські міста і, що найважливіше, сполучено Україну з Москвою — центром імперського ринку. У 90-х роках було побудовано залізниці, які з’єднали чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішній торгівлі. У середині 70-х років завершився промисловий переворот на транспорті. Вантажообо-рот здійснювався вже переважно механізовано, що значно підвищувало його значення в господарському житті. У 1913 р. українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.
Значна роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Широкого розвитку цей процес набув у 90-х роках. У 1890—1903 рр. спалахнула циклічна криза виробництва, яка призвела до подальшої концентрації власності та засобів виробництва. Утворюються монополістичні союзи промисловців і банкірів. Унаслідок особливостей російського законодавства капіталістичні монополії утворилися у вигляді синдикатів, тобто контор, які продавали продукцію об’єднуваних ними підприємств. Ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості Східної України зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. У 1870—1890 рр. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. На початок XX ст. в Україні капіталістам іноземцям належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань. Такі об’єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. Відбувався процес монополізації промисловості України. Так, у 1904 р. було організовано синдикат “Продвугілля”, який об’єднав майже весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі. Цей один з найбільших синдикатів Російської імперії об’єднував 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні Першої світової війни на підприємствах цього синдикату працювало 65 тис. робітників. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, більшість яких ішли за кордон.
Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського ма-168
шинобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До Першої світової війни на українську промисловість припадало 70 % усього видобутку сировини імперії і лише 15 % готових товарів. Це результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель. Царизм нещадно експлуатував їхні природні й людські ресурси, гальмував розвиток окремих галузей, які могли б стати конкурентами російським. У 1928 р. відомий російський економіст М. Волобуєв зазначав, що не західні капіталісти, як стверджували радянські вчені, а російські позбавляли Україну не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Завдяки імперській політиці ціноутворення, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, а ціни на українську сировину залишалися низькими, російські виробничники готових товарів одержували величезні прибутки. Як стверджує О. Субтельний, ці прибутки були навіть більші, ніж ті, які одержували іноземні компанії з видобутку вугілля та залізної руди, що діяли в Україні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і примушували слугувати інтересам російського центру імперії.
Водночас зі зростанням промисловості в Східній Україні на рубежі XIX—XX ст. швидко зростало індустріальне населення, зростали міста, виникали нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі становили близько 13 % загальної чисельності населення. Майже вдвічі скоротилася кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб. Водночас подвоїлася кількість відносно великих і середніх міст. У 1897 р. в Києві проживало 247,1 тис. осіб, в Одесі — 403,8, у Харкові — 175,9 тис. осіб.
Зростання промислового виробництва спричинило приплив населення з Центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Східної України помітно переважало російське населення. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення, а решта припадала на росіян і євреїв. У 1897 р. українцями були лише 5,6 % мешканців Одеси. У Донбасі вихідцями з великоросійських губерній були приблизно 70 % робітників. У цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %, євреїв — майже 8, а поляків — близько 6,5 %.
Таким чином, незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, і далі залишалася відсталою в техніко-економічному відно
169
шенні. Індустріалізацію не було завершено. її перервала Перша світова війна.
Як і промисловість, сільське господарство Східної України після реформ 1861 р. поступово втягувалося в ринкові відносини. Земельні маєтки переходили від дворян до представників інших станів, здебільшого до рук купців, духівництва, міщан і заможних селян. Земля стала товаром. До 1905 р. дворяни продали більш як третину своїх земель (5,4 млн десятин). Переважну частину поміщицьких земель було продано заможним селянам. З 1877 до 1905 р. вони придбали майже 4,5 млн десятин, збільшивши своє землеволодіння в чотири рази. У господарствах, які мали більше 10 десятин, було 90 % приватної землі.
Головним районом виробництва товарного зерна став Південь України, де в сільськогосподарському виробництві на кінець XIX ст. застосовувалась удосконалена техніка, зокрема парові молотарки, жатки, бункери, сівалки, культиватори тощо. Правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці та цукру, а лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. На рейки ринкових відносин переходили тваринництво та всі інші галузі українського села. Капіталізм дедалі більше втягував у свою сферу й значну частину дворян. Поміщики Східної України закуповували винокурні, цукрові заводи, інші промислові об’єкти. Саме з поміщиків вийшли такі видатні підприємці, як Хари-тоненко, Терещенко, Кочубей та ін. Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, вони розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку.
Отже, у пореформений період для аграрних відносин у Східній Україні визначальним було розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння. Однак економічне становище основної маси селянства Східної України, як і Російської імперії в цілому, не могло істотно поліпшитися. Багато селянських дворів володіли земельними ділянками від 0,5 до 1,5 десятини. За своє майно селяни сплачували значні податки. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і йшли на заробітки. У 1891 р. на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб.
На початку XX ст. гострого характеру набула боротьба селянських мас. Значною подією в селянському русі були
170
повстання 1902 р. у Полтавській, а потім у Харківській губерніях. Усього протягом 1900—1904 рр. у Східній Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень, в яких взяло участь 800 тис. осіб.
Масовий селянський рух, що набрав значного розмаху напередодні й у період революції 1905—1907 рр., змусив царський уряд знову зайнятися проблемами села. З метою створення значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва, глава нового уряду П. Столипін протягом 1906—1910 рр. здійснив нову аграрну реформу, яка дістала назву Столипінської.
Рядом законодавчих актів дозволялося закріплювати в приватну власність ділянки землі громади, які були в користуванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин міг об’єднати свої ділянки в одну — так званий відруб — і або залишитися на старому помешканні, або висилитися на хутір, побудований на власній землі. Завдяки цьому царський уряд домігся створення стану заможних селян, “міцних і сильних”, за висловом П. Столипіна, селянських господарств, які стали новою опорою уряду на селі.
Позики для купівлі землі надавав створений ще у 80-х роках Селянський поземельний банк. Він скуповував землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і на виплат продавав селянам. З 1906 до 1916 р. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі.
Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток передових методів ведення господарства. Щоправда модернізація українського села, порівняно із західноєвропейськими країнами, здійснювалася повільно, до того ж її було перервано війною 1914—1918 рр.
Таким чином, соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX — на початку XX ст. характеризувався подальшим розвитком феодально-кріпосницької системи, формуванням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок уперед зробила промисловість. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва на західноукраїнських землях відбувався значно повільніше. Сільське господарство, хоча успішно і втягувалося в ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства.
171
Обидва регіони на початку XX ст. істотно відстали від передових країн Європи. Не маючи своєї держави, перебуваючи в міцних лещатах колоніального гніту, український народ не міг повною мірою розвивати нові тенденції в соціально-економічному розвитку.
Проте поділені між різними державами історичні українські землі не перетворилися у васальні провінції. Завдяки своїй геополітичній вазі, інтелектуально-трудовому потенціалу, наявності своєрідного соціального прошарку — воїнів-козаків — вони справляли помітний вплив на внутрішнє життя країн, до складу яких увійшли, і на перебіг міжнародних подій. Зокрема, інтелектуальний та культурний рівень висунули багатьох українців на першорядні ролі в Російській імперії як на ниві науки, освіти, мистецтва, так і державного управління й дипломатії, у церковних справах.
5.3. Українське національне відродження
Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно пов’язують з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв’язку “Енеїди” з народною пам’яттю про козацтво. Ця пам’ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика французька революція 1789—1794 рр., ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі.
Виникнення та поширення в Європі, у тому числі в Україні, нових ідей пов’язано з появою нової категорії людей, які 172
ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об’єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 р.). Вони стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й проповідниками української історії та культури. Не пов’язана вже з дворянством, нова інтелігенція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили.
Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.
Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803 рр.), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерових ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.
Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письмен-ники-романгики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’я-ненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам’ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні досліджен
173
ня незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам’яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фоль лорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, И. Левицький), історичні (Я. Маркевич, О. Маркевич, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження.
У кладному процесі національного відродження початку XIX г. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як “Украинский вестник”, “Украинский альманах”, “Украинский сборник”, “Харьковский еженедельник”, “Харь-ковсьие известия”, “Запорожская старина” тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були укралськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це бта перший академічний етап національного відродження України.
Другий етап національного відродження — культурно-освітзій, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань.
Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масиз спрямовувався на поширення ідеї національної ідентичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інстпуційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Єврот відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гнобтення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взіревь масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили пере; собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою “Любов до істини” в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа “Об’єднаних слов’ян”, членами якої були зде-174
більше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.
Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам’янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новго-роді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські революціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об’єднання і Товариство об’єднаних слов’ян. Хоча висунута ним ідея федеративної слов’янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного руху.
Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження.
Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 рр. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися.
На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.
175
Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодїївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозер-ський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтримували зв’язки близько 100 осіб. Програму товариства викладено в “Книзі буття українського народу”, або “Законі Божому”, головним автором якої був М. Костомаров. Основними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріотизму; утвердження федерації слов’янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення приділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товариства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Російської імперії.
Та найсуворіше було покарано Т. Шевченка. Поета-рево-люціонера заслали в солдати на 10 років “под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”. Фізичні й моральні муки заслання спричинили передчасну смерть Т. Шевченка. А було йому тоді тільки 47! Він не дожив кілька днів, щоб почути про волю свого народу, за яку великий поет, духовний батько України так тяжко побивався і так гірко проливав свої святі сльози.
Характеризуючи значення Кирило-Мефодїївського товариства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був “перший крик збудженої до життя української нації”, яка вустами кириломефодіївців проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.
Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Ме-фодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м’якший, ніж у провінції, з’їхалися звільнені із заслання кирило-мефодїївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів пе-176
тербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву “Основа”. Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування “Основа” виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу.
Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об’єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка “хлопо-манів” сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство “Українська громада”. Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1834—1908 рр.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них “Буквар южноруський” Т. Шевченка і “Граматика” П. Куліша.
Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки — історики В. Антонович, М. Драго-манов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін.
Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступа-177
ли проти шовіністичної політики царизму, проводячи значну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідомості. У кінці XIX — на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманітних українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було заборонено. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. Закривалися й недільні школи, припинилося видання в Петербурзі журналу “Основа”.
Нищівного удару українському освітньо-культурному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Ва-луєва від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою “як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу”. Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої “не було, немає і бути не може”, свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як додатку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборонено їй промовляти до нього рідною мовою. “Безмовний народ, — писав він, — це раби народу мовного”.
Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суцільної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 рр. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.
Під впливом ідей романтизму й слов’янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром пер-178
тої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого населення. І. Могильницький став автором першої в Галичині “Граматики української мови” (1822 р.) і наукового трактату “Відомість о руськім язиці”, у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов’янською мовою.
Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді “Руська трійця” (1833—1837 рр.), який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагиле-вич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ”, допомогти йому усвідомити “гідність свою і свою силу”. Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові народні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший рукописний фольклорно-літературний збірник “Зоря” (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і національно-культурного відродження. Однак через цензурну заборону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах “Русалка Дністрова”, який закликав до єднання всіх слов’ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких русинів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінностей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустрінутий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищила збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаючи на це, “Русалка Дністрова”, поряд із “Кобзарем” Т. Шевченка, стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.
Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, 179
який переважно становили представники духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католиць-кого духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено прохання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство.
Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. По всій Східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники демократичних верств населення. Почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала “Зоря Галицька” — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком”. То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з’їзд українських учених — перший з’їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З’їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада заснувала просвітницько-видавниче товариство “Галицько-руська матиця”, яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.
Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 180
1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. Її професором призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.
Отже, діяльність Головної Руської Ради відіграла неперехідну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 р.
Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контрреволюції. Після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конституцію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вводилися деякі обмеження щодо української мови. Проте зазначимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешкоди на шляху їхнього розвитку, сприяла активізації національно-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.
У II пол. XIX ст. український національний рух переходить від “дворянського” до “народницького” стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися радикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народництво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні прагнення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інтелігенції, “ходили в народ”. їхня діяльність посилювала невдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х років більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку й серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходили до їхніх лав. Зв’язки з народниками підтримував і
181
М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Женеві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він видавав журнал “Громада” (1878—1882 рр.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску “Русской со-циально-революционной библиотеки”, популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відкидав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести практичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості.
Під впливом революційних подій у Європі другої половини XIX ст., а також у зв’язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закінчився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страйки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економічних, висувалися політичні вимоги запровадження загального виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни.
Виразниками боротьби за політичні та національні права українців Галичини, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія русофілів об’єднувала частину греко-католицького духовенства й консервативної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наляканих польськими впливами. У своїй діяльності вони орієнтувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті “Слово”, яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: “Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни”. Вище галицьке духовенство почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ’я.
Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції виступила молода інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шаттткевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К. Климкович та інші. Успадкувавши національно-визвольні ідеї “Руської трійці” й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літературу, відстоювали самобутність українського народу. Засновані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками 182
національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідомості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка”. Друкованим органом галицьких народовців була газета “Діло” (1880—1939 рр.), а буковинських — газета “Буковина” (1885—1910 рр.). На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та буковинських письменників.
У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке підтримувало тісні зв’язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об’єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації українських народних мас. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою “Руська бесіда” в Чернівцях. Активним членом його був відомий письменник і громадсько-політичний діяч Ю. Федькович, котрий писав свої твори для “Просвіти” та її театру.
У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено Літературно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїнською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний український історик М. Грушевський, філологічна, якою керували І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-ме-дична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало “Записки Наукового товариства імені Шевченка”, а також перші україномовні журнали у галузі історії, {філософії, права, демографії, математико-природничих наук. У них друкувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60— 80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії на
183
ціонального відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної.
Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах жорстких репресій проти українства на Наддніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революційних подій 1848 р., коли в Австрії посилилася тенденція перетворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний “П’ємонт”, тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.
5.4. Політизація українського руху наприкінці XIX — на початку XX ст.
У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше, ніж у підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 р.) — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.
Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духо-184
венство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).
Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об’єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси.
З новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905—1907 рр. У вічі, яке відбулося з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під могутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габс-бургів змушені були провести реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників українських партій до Державної ради і 29 — до крайових сеймів. Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в цих органах влади.
Значні здобутки національного руху й зростання незалеж-ницьких настроїв у Галичині й Буковині стали притягальною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Вин-ниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.
Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство “Братство тарасівців”, ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров’ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 р.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-де-мократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Вин-185
ниченком, С. Петлюрою перетворила її на Українську соці-ал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об’єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів).
Боротьба проти царського самодержавства, що посилилася на початку XX ст., спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було скасовано Ем-ський указ 1876 р., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і Харківському університетах. В українських містах та містечках розгортається мережа філій товариства “Просвіта”. У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета “Хлібороб”, а з 1906 р. почала виходити щоденна газета “Рада”. У 1907 р. в Києві утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів українських політичних партій об’єдналася в Товариство українських поступовців (ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога української автономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість українських партій підросійської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським, стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиціях з умовою перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів.
Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, майже всі партії були лівого спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на патріотичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів українського руху Наддніпрянщини, будучи літераторами, вченими-гуманістами, широко пропагували ідеї “соціальної неповноти” українців. Натомість ідеолог українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. Дещо поміркованішими і вільнішими від соціальних 186
утопій, ніж наддніпрянці, були українські діячі в Галичині, діяльність яких охоплювала широкий спектр життя — від сільських кооперативних кас і банків до участі в роботі австрійського парламенту та Галицького сейму, що згодом дало їм можливість спертися на широку підтримку різних верств населення і домогтися реальних результатів у соціально-економічному житті та у сфері управління.
5.5. Українці в роки Першої світової війни
Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях і кожна використовувала українців, що перебували в складі їхніх армій, як “гарматне м’ясо”, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни, що палала не тільки на Балканах — у “пороховій діжці” Європи, Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйовано, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Верховний головнокомандувач великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що російський народ “об’єднався” і що “завершено справу Івана Калити” — Москва зібрала всі землі. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини.
За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушйти національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни. Про це відверто заявив перший російський генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський: “Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина однієї великої Русі. Весь устрій повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій”. Справді, окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону, який жив більш-менш вільним національно-культурним життям за цісарської влади. Понад 12 тис. борців за націо-
187
нальне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув’язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. Перебував він в ув’язненні аж до Лютневої революції 1917 р.
У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.
Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі “Європейським скандалом”.
19 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об’єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лі-вицького. Рада закликала всіх українців “стати однодушно проти царської імперії — історичного ворога України”. Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій “Січ”, “Пласт” і “Сокіл”. Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Розглядаючи всю Галичину як складову частину майбутньої польської держави, вони не могли погодитися з тим, щоб на цій території були великі українські збройні формування. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь у бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах, на Поділлі і повсюди вкрили себе невмирущою славою. До речі, це було найгуман-ніше в тогочасному світі військо, яке не вбило жодної цивільної людини чи полоненого солдата. Проте багато цих воїнів-патріотів загинуло у в’язницях НКВС та концтаборах ГУЛАГу.
Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили 188
також у Львові позапартійну організацію — “Союз визволення України” (СВУ). На чолі її стояли Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою.
Серед західних українців програма і діяльність СВУ як украй політизованої організації не знайшли широкої підтримки. Негативно до них поставилось і Товариство українських поступовців. Натомість австрійський уряд схвально поставився до діяльності СВУ на своїй території та в нейтральних державах і навіть пропонував його керівництву фінансову допомогу. Політики Австро-Угорщини намагалися використати СВУ з утилітарною метою, аж до налагодження з його допомогою шпигунської справи в Росії. Цілком зрозуміло, що на такі принизливі дії керівники СВУ не погодилися. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність.
1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожу-панної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави.
Отже, на долю західноукраїнського населення в роки Першої світової війни випали важкі випробування, що зрештою стали змаганням на виживання. І вони не зламали його волі до свободи, прагнення до незалежності. Тож і в умовах війни український національний рух не втратив свого потенціалу, продовжуючи зростати, а це відіграло значну роль у визвольно-революційній боротьбі в Україні 1917—1920 рр.
189
Словник термінів
Абсолютизм (абсолютна монархія) — форма державного правління, за якої монарху (цареві, імператору, королю) належить необмежена верховна (самодержавна) влада.
Анексія — насильницьке приєднання (загарбання) території іншої держави або народності.
Братство тарасівців — таємне націоналістичне товариство. Влітку 1891 р. студенти М. Базькевич, М. Байзд-ренко, В. Боровик та І. Липа поклялися на могилі Т. Шевченка в Каневі віддати своє життя справі національного визволення. Створена ними організація, окрім культурницької програми, висувала гасло завоювання українським народом державних прав.
Габсбурги — династія в Австрійській імперії (з 1282 р. — герцоги, з 1453 р. — ерцгерцоги, з 1804 — імператори); в Австро-Угорщині (1867—1918 рр.).
Гайдамаки (з турецької мови — нападати) — учасники національно-визвольних рухів у Правобережній Україні у XVIII ст. проти соціального і національного гніту, мали підтримку і в селян та козаків Лівобережної України, тому царизм також придушував виступи гайдамаків.
Громади — напівлегальні гуртки, що появилися на початку 60-х років XIX ст. До них входили представники української інтелігенції. Займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурні вимоги.
Губернія — основна адміністративно-територіальна одиниця в Росії з 1708 р. Поділялася на повіти.
Дворянство — пануючий привілейований стан в епоху феодалізму. Об’єднував велику земельну аристократію й основну масу середніх та дрібних землевласників.
Династія (з грецької мови — влада) — ряд послідовно правлячих монархів з одного і того самого роду, котрі змінюють один одного за правом споріднення й спадкування (наприклад, Рюриковичі в Україні, Романови в Росії, Габсбурги в Австро-Угорщині та ін.).
Земство — виборні органи місцевого самоврядування в Росії, введені земською реформою 1864 р.
Індустріалізація (з французької мови — промисловий) — створення великого машинного виробництва в усіх галузях економіки, насамперед у промисловості.
190
Намісництво — у Російській імперії в 1775—1796 рр. — адміністративно-територіальна одиниця з 2—3 губерній на чолі з намісником, пізніше система управління національними окраїнами.
Нова Січ — заклали українські козаки, які переселилися до Туреччини після розгрому Запорізької Січі російськими військами 1709 р. Наприкінці травня — на початку червня 1775 р. царське військо зруйнувало Нову Січ.
Самодержавство — монархічна форма правління в Росії. У XVI—XVII ст. цар правив разом з боярською думою; у XVIII — на поч. XX ст. — абсолютна монархія.
Чигиринський заколот 1877 р. — невдала спроба групи українських революційних народників підняти повстання в Чигиринському повіті Київської губернії. Базою повстання мала стати підпільна селянська організація “Таємна дружина” на чолі з народником Я. Степановичем. У вересні 1877 р. заколот було викрито, а його учасників засуджено.
Іменний покажчик
Антонович Володимир (1834—1908 рр.) — видатний український історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національно-визвольного руху II пол. XIX ст. Народився у м. Махнів-ка на Київщині. Після закінчення гімназії вступив 1850 р. на медичний факультет Київського університету, а 1856 р. знову вступив до цього самого університету, але вже на істо-рико-філологічне відділення, яке закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. Згодом приєднується до нелегальної Української громади в Києві, зміцнює її організаційно й очолює хлопоманський гурток, члени якого вважали, що народ України має право на національне відродження. 1862 р. Антонович працює вчителем латинської мови в 1-й київській гімназії, а згодом — викладачем історії в Кадетському корпусі. Протягом 1863—1880 рр. працював у Київській археографічній комісії. У жовтні 1870 р. розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Його учнями були кращі українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, В. Данилевич та інші.
З ім’ям Антоновича пов’язана активізація роботи Київської громади в 70—80-х роках. Одним з головних її завдань він вважав пропаганду української національної ідеї. У 1881—1887 рр. очолює Історичне товариство Нестора-літо-писця. Розуміючи історію як чинник національного само-
191
пізнання, Антонович 1885 р. розробляє програму видання багатотомної “Русской исторической библиотеки”, яка мала всебічно ознайомлювати українців з історичним минулим. У II пол. 90-х років бере активну участь у заснуванні Всеукраїнської політичної організації, що мала об’єднати українців усієї Росії. Сама організація, утворена 1897 р., проіснувала до її перетворення 1904 р. на Українську демократичну партію. Усю життєву енергію і знання В. Антонович віддав служінню українському народові, справі його національного відродження.
Драголіанов Михайло (1841 —1895 рр.) — видатний український громадсько-політичний діяч, учений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864—1876 рр.) та професор Софійського університетів. Народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Ще під час навчання викладав у недільній школі на Подолі. А після закінчення університету працював у 2-й київській гімназії. В 1863 р. установив зв’язки з Київською громадою, в якій знайомиться з В. Антоновичем, М. Лисенком та іншими діячами. З 1864 р. він — приват-доцент, а з 1870-го — доцент Київського університету, бере активну участь у громадському житті, співпрацював з І. Франком, О. Терлецьким, В. Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. У 1875 р. Драгоманова звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Згодом виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею. Редагує журнал “Громада”, а також “Вольное слово”, у яких розглядав українську проблему в широкому контексті європейської історії. В його політичній публіцистиці відобразилися перш за все ліберальні, а також соціал-демократичні та соціалістичні тенденції з елементами анархізму. Багато ідей, наукових узагальнень Драгоманова і нині не втратили своєї актуальності.
Останній період життя Драгоманова пов’язаний з Болгарією. У 1889 р. його запрошено до Софійського університету професором кафедри загальної історії. Одночасно редагував науковий “Сборник за народнії умотворения, наука и книжника”. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р. Пізніше співпрацював у заснованій І. Франком газеті “Хлібороб”. За кілька років до смерті написав працю “Чудацькі думки про українську національну справу”, у якій закликав співвітчизників боротися разом з іншими народами 192
проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя. Помер 2 червня 1895 р. в Софії.
Капніст Василь (1758—1827 рр.) — відомий поет, академік Російської академії наук, учасник автономістсько-самостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Народився в сім’ї, близькій до декабристського руху. Автор проекту відродження козацтва. У квітні 1791 р. здійснив поїздку до Берліна з метою заручитися підтримкою Пруссії для визволення України з “російського ярма”. Автор поетичного твору “Ода на рабство”, яка була реакцією на введення кріпацтва на Лівобережній Україні в 1783 р. та знаменитої комедії у віршах “Ябеда” (1794 р.) — гострої сатири на судочинство часів Катерини II. Дім Капністів у Обухівці залюбки відвідували відомі громадські діячі, митці та літератори. Помер Капніст 1827 р., похований у рідній Обухівці на Полтавщині.
Кармалюк Устим (1787—1835 рр.) — український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі проти національного і соціального гніту в І пол. XIX ст. Народився в сім’ї кріпака. У 1812 р. за бунтарські дії поміщик віддав його у солдати. У 1813 р. утік з уланського полку і повернувся в рідні місця. У 1814 р. очолив повстанський рух проти російської адміністрації та дворянства, який у 1830—1835 рр. охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії і Київщини. У повстанському русі брали участь 20 тис. осіб. Протягом 23 років боротьби повстанські загони на чолі з Кармалюком здійснили більш як тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Вилучені кошти розподіляли між селянськими бідняками. Чотири рази його заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але кожного разу він утікав, повертався на Поділля і знову очолював повстанський рух. У ніч на 10 жовтня 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку й загинув від руки шляхтича. Похований у Летичеві (тепер Хмельницької обл.). Ім’я народного месника стало легендарним, про нього складали пісні. Найвідоміша з-поміж них — “За Сибіром сонце сходить”. Т. Шевченко назвав його “славним лицарем”.
Костомаров Микола (1817—1885 рр.) — видатний український громадсько-політичний діяч, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмного документа, талановитий учений (історик, фольклорист, етнограф, письменник, поет та публіцист). У 1832 р. визволився з кріпацької залежності. Навчався у воронезькій гімназії. У 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, після чого вступив на військову служ-7 5-363 1 93
бу. У 1844 р. успішно захистив дисертацію. Протягом 1844— 1847 рр. вчителював у віленській та 1-й київській гімназіях, а згодом був ад’юнктом кафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. У 1847 р. Костомарова заарештовано за справою Кирило-Мефодіївського братства і відправлено до Саратова. Там служив чиновником у губернському статистичному комітеті. З 1857 р. за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859—1862 рр. був екстраординарним професором університету. У 1860— 1885 рр. — член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу “Основа”. Оцінюючи його науковий доробок, Рада Київського університету в 1864 р. присвоїла Костомарову вчений ступінь доктора історії. У 1876 р. його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук, 1869 р. — почесним членом сербського вченого Дружества, а у 1870 р. — членом Південнослов’янської академії. Помер Костомаров у Петербурзі. Похований на Волконському кладовищі.
Науковий доробок Костомарова величезний і різноманітний. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель XVI—XVIII ст., зокрема монографії “Богдан Хмельницький” (1857 р.), “Руїна” (1879— 1880 р.), “Мазепа” (1882 р.) та ін. У них він відстоював ідею самостійності України. Костомаров є автором ряду етнографічних праць, великої кількості публіцистичних статей. Написав ряд поетичних творів, повістей російською мовою, серед яких “Сорок лет” (1840 р.), “Син” (1865 р.), “Холоп” (1878 р.), “Черниговка” (1881 р.) та інші.
Куліш Пантелеймон (1819—1897 рр.) — видатний літератор, історик, етнограф, публіцист. Народився на Чернігівщині. Батьки — вихідці з давнього козацького роду. Закінчив новгород-сіверську гімназію. Навчався в Київському університеті, але важкі матеріальні умови не дозволили закінчити навчання. У 1842 р. працював учителем у дворянській школі в Луцьку. Незабаром переїхав до Києва, де одержав посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. Упродовж 1843—1845 рр. підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Білозерським. У кінці 1845 р. став одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Після закінчення слідства за справою братства заслано до Тули. Згодом повернувся до Петербурга, розпочавши там активну літературну діяльність. 1856 р. виходить перший том його “Записок о Южной Руси” — своєрідної енциклопедії українознавства. Наступного року виходить другий том “Записок...”, 194
роман “Чорна рада, хроніка 1663 року”, підручник “Граматика” та ряд інших творів. У 1868—1871 рр. перебував за кордоном, де активно включився в політичне життя. Повернувшись з-за кордону в 1871 р., Куліш оселився в Петербурзі, редагував офіційний журнал Міністерства шляхів сполучення. 1874 р. видає перші два томи “Истории воссоединения Руси”, а 1876 р. розвідку “Мальована Гетьманщина”. Написав тритомну працю “История отпадения Малороссии от Польши” (1889—1890 рр.), збірки поезій “Хуторна поезія” (1882 р.), “Дзвін” (1893 р.), “Поетична кобза” (1897 р.). Перекладав твори ПІекспіра, Гете, Гейне та Шиллера. Помер і похований на хуторі Мотронівка біля Борзни (тепер Чернігівської обл.).
Махновський Микола (1873—1924 рр.) — один із основоположників новітнього українського самостійництва, що ґрунтувалося на історично-правових засадах (порушення царським урядом Переяславської угоди), автор відомого трактату “Самостійна Україна”, ідеолог Революційної української партії першої української політичної партії в Російській імперії, а після виходу з неї, організатор і керівник Української народної партії — єдиної української організації (до Першої світової війни), яка стояла на позиціях самостійництва.
Полетика Григорій (1725—1784 рр.) — український культурний і політичний діяч. 1745 р. закінчив Києво-Могилянську академію, викладав німецьку й латинську мови в Петербурзі, а в 1764—1773 рр. працював головним інспектором дворянського морського корпусу. Після виходу у відставку зайнявся історією та літературою. До кінця життя боровся за автономію України, обстоював її права й воль-ності. Його вважають автором “Історії Русів”. Перекладач античної філософської та християнсько-богословської спадщини. Автор праць “Записка о начале Киевской академии”, “О начале, возобновлении и распространении учення и училищ в России”, 6-мовного тлумачного словника. Помер у Петербурзі, похований в Олександре-Невській лаврі.
Шевченко Тарас (1814—1861 рр.) — неперевершена в українській історії постать, геніальний поет, талановитий прозаїк та художник, незламний борець із самодержавством і кріпосництвом, людина-символ, яка відіграла особливу роль в утвердженні національної свідомості українського народу, автор чисельних поетичних творів, що стали разом з постаттю поета джерелом натхнення багатьох поколінь українців різних орієнтацій. Для увічнення пам’яті Великого Кобзаря споруджено майже 800 пам’ятників, з яких понад 700 — в Україні і 75 — у 26 країнах світу.
195
Хронологія подій
1788 р. — формування Чорноморського козацького війська.
1791 р., квітень 1793 р. — місія Василя Капніста в Берлін. — другий поділ Польщі. Росія захопила Правобережну Україну.
1795 р. — третій поділ Польщі. Росія захопила Західну Волинь, Західну Білорусь, Литву і Курляндію.
1796 р.,
12 грудня — указ Павла І “Про новий поділ держави на губернії і намісництва”; створення на території колишньої Гетьманщини єдиної Малоросійської губернії, на Правобережжі — Київської, Волинської та Подільської, а також Слобідсько-Української (колишнє Харківське намісництво) і Новоросійської (на території Катеринославського та Вознесенського намісництв і Таврійської області) губерній.
1798 р. — перше видання “Енеїди” Івана Котляревського.
1801 р. — поділ Малоросійської губернії на Полтавську та Чернігівську з єдиним генерал-губернатором і двома цивільними
1813—1835 рр. губернаторами. — антикріпосницький рух під проводом Устима Кармалюка
1816—1834 рр. — правління малоросійського військового губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського (1788—1845 рр.), активного захисника інтересів краю та ініціатора відновлення війська в Україні, останнього адміністратора в Україні з династії Рюриковичів, одруженого на внучці гетьмана Кирила Розумовського.
1819 р. — повстання військових поселенців у Чугуєві.
1821—1825 рр. — діяльність Південного товариства в Україні.
1823—1825 рр. — діяльність Товариства об’єднаних слов’ян в Україні.
196
1825 р., грудень — повстання Чернігівського полку.
1828 р. — повернення запорізьких козаків з Туреччини. Утворення Азовського війська.
1833—1837 рр — діяльність “Руської трійці”.
1831, 3 лютого — ліквідація Магдебурзького права в Лівобережній Україні.
1834., 15 липня — відкриття Київського університету Св. Володимира.
1837 р. — “Руська трійця” видала в Будапешті літературний альманах “Русалка Дністрова”.
1839 р. — ліквідація греко-католицької церкви на українських землях у Російській імперії.
1840 р. — вихід першого видання “Кобзаря”
1843 р. — скасування чинності Литовського статуту в Україні.
1846 р. -— видання в Москві “Історії русів”.
1846 р., січень —
1847 р. — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.
1848 р. — вихід першої української газети “Зоря Галицька” та організація просвітницько-видавничого товариства “Галицько-руська матиця”.
1848 р. — виникнення першої української політичної організації — Головної Руської Ради у Львові. Ліквідація панщини в Східній Галичині та на Буковині.
1848 р. — відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури на чолі з Яковом Головацьким.
1848—1849 рр. — селянське повстання на Буковині під проводом Лук’яна Кобилиці.
1851 р. — розпуск Головної Руської Ради.
1859 р.,
23 жовтня — у Києві з’явилася перша недільна школа
1861 р., січень —
1862 р. — видання в Петербурзі щомісячного громадсько-політичного і літературного журналу українською мовою “Основа”.
1861 р. — створення в Києві першої напівлегальної організації “Громада”.
197
1861 р.,
19 лютого
1862 р.
1862 р.
1862—1874
1863 р.,
18 липня
1863—1864 рр.
1864 р.
1865 р.
1865 р.
1866—1934 рр.
1868 р„
8 грудня
1869 р.
1873 р.
1875 р.
1876 р.,
18 травня
1888 р.
1891—1898 рр.
1899 р.
1900 р.
— скасування кріпосного права в Російській імперії.
— фінансова реформа в Російській імперії.
— створення Гулаком-Артемовським першої української опери “Запорожець за Дунаєм”.
— військова реформа в Російській імперії.
- — Валуєвський циркуляр про обмеження видання книг і заборону навчання в школах українською мовою.
— польське повстання в Україні.
— судова та земська реформи в Російській імперії.
— відкриття Новоросійського університету в Одесі.
— відкриття першої в Україні залізниці Балта — Одеса (219 км).
— роки життя Михайла Грушевського.
— заснування товариства “Просвіта” у Львові.
— запровадження обов’язкового початкового навчання в Галичині та Буковині.
— створення літературного товариства імені Тараса Шевченка уЛьвові.
— відкриття Чернівецького університету.
— Олександр II підписав Емський указ, яким заборонив видавати та ввозити з-за кордону літературу українською мовою.
— відкриття пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві.
— діяльність Братства тарасівців — першої української політичної організації, що стояла на засадах самостійності України.
— утворення Русько-української радикальної партії, Української національно-демократичної та Української соціал-демокра-тичної партій в Східній Галичині.
— утворення в Харкові Революційної української партії (УРП) — першої політичної партії на українських землях у Російській імперії.
198
1000 р. — заснування в Східній Галичині перших військово-патріотичн их організацій “Січ” з ініціативи К. Трильовського.
1902 р. — утворення Народної української партії (НУП) із самостійницькою платформою.
1903 р. — видання у Відні Біблії українською мовою.
1904 р. — утворення Української радикальної та Української демократичної партій.
1905 р., 14 листопада — повстання на крейсері “Очаков” на чолі з лейтенантом II. Шмідтом.
1905 р., грудень — збройне повстання в Катеринославі, Харкові, Горлівці, Олександрівську.
1906 р. — початок діяльності “Просвіти” на українських землях у Російській імперії.
1906—1909 рр. — проведення в Україні столипінської аграрної реформи.
1908 р. — утворення Товариства українських поступовців.
1914 р. 19 липня — початок Першої світової війни. Створення Головної української ради у Львові.
Серпень— вересень — утворення в Галичині та Закарпатті легіону Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії.
Кінець — Росія утворила Галицько-Буковинське генерал-губернаторство (ліквідовано в серпні 1917 р.).
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Які землі належать до Західної України, Галичини, Західної Галичини і Східної Галичини?
2. Проаналізуйте найважливіші результати трьох поділів Польщі.
3. На конкретних прикладах проілюструйте обмеження царським урядом автономії України.
4. Доведіть антиукраїнський характер політики російського царизму на Лівобережжі.
5. У чому полягає історичне значення селянських виступів під проводом Устима Кармалюка?
199
6. Порівняйте національно-визвольний рух в Україні першої та другої чверті XIX ст.
7. Які вади суспільного життя свого часу викривав Г. Сковорода і в чому полягає новаторський характер творчості І. Котляревського?
8. У чому полягає історичне значення “Руської трійці"?
9. Які особливості соціально-економічних реформ 1848 р. на західноукраїнських землях?
10. Назвіть перші культурно-освітні організації галицьких українців після революції 1848 р.
11. Радикально і ліберально настроєні представники дворянської інтелігенції Росії протягом багатьох десятиліть висловлювали думку про необхідність ліквідації кріпосного права. Тоді чому ж його було відмінено лише в 1861 р.?
12. У чому суть реформи 1861 р. і які її соціально-економічні наслідки для України?
13. Проаналізуйте рівень соціально-економічного та політичного розвитку східних і західних регіонів України в II пол. XIX ст. У чому виявляється різниця і чим це пояснюється?
14. Що є відмінним і подібним в ідеології москвофілів і народовців?
15. Покажіть досягнення і недоліки в діяльності громад в Україні.
16. Які нові товариства, організації, гуртки виникають у Західній Україні в 60—90-х роках XIX ст.?
17. Чому саме на західноукраїнських землях у 90-х роках XIX ст. утворилися перші політичні партії України. У чому їхня відмінність від українських партій, утворених значно пізніше в Наддніпрянщині?
18. Перші роки XX ст. характерні швидким розвитком капіталізму в Україні. Проте видатні історики, зокрема М. Грушевський, продовжували захищати теорію безбуржуазної української нації. Які підстави вони мали для цього? Чи можна погодитися з їхніми поглядами?
19. Русифікаторську політику царат проводив по всій Україні. Чому ж русифікованими виявилися переважно українські міста, а не села?
20. Як поляки, так і українці були пригнобленими національними меншинами в складі імперій Габсбургів та Рома-нових. Чому ж відносини між ними залишалися напруженими?
21. У Західній Європі буржуазні партії виникли раніше від робітничо-селянських, а в Україні — навпаки. Чому?
200
22. Чому царський уряд у роки першої російської революції скасував укази 1863, 1876 та 1881 рр., якими забороняли видання книжок, показ театральних вистав, проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, але так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою?
23. Чому російські соціал-демократи визнали право націй на самовизначення вже в 1903 р., але тривалий час (до 1912 р.) не хотіли прийняти менш радикальне гасло територіальної автономії?
24. Період 1905—1907 рр. характеризувався значним зростанням українського національного руху. Проте в III Державну думу не пройшов жодний депутат від національно-демократичних партій України. Як ви можете пояснити цей факт?
25. Що ви можете розповісти про слйвних синів і дочок України кінця XIX — початку XX ст., про їхнє життя та діяльність?
26. Українські партії Галичини в роки Першої світової війни висували гасло незалежності для підросійської України, а відносно західноукраїнських земель обмежувалися лише автономією у складі Австро-Угорщини. Як ви можете пояснити це?
27. Яку політику проводила царська адміністрація в Галичині у 1914—1915 рр., і чому саме таку політику вона проводила?
Теми рефератів
1. Культурно-просвітницька діяльність української інтелігенції та її роль у формуванні національної свідомості українців.
2. Кирило-Мефодіївське товариство.
3. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода.
4. Історичний погляди Тараса Шевченка.
5. Суспільно-політичні ідеали та діяльність Михайла Дра-гоманова.
6. Іван Франко в громадсько-політичному та духовному житті України.
7. Парламентська діяльність українців у російській та австрійській державах.
8. Українські військові формування в роки Першої світової війни.
9. Українська культура в XIX ст.
201
Література
Вериги В. Нариси з історії України (кінця XVIII— початку XX ст.). — Л., 1996.
Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX—XX століття. — К., 1996.
Донців Д. Історія розвитку української духовної ідеї. — К., 1991.
Історія січових стрільців. — К.» 1992.
Катренко А.В. Український національний рух XIX ст. — Ч. І.: Перша половина XIX ст. — К., 1998.
Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — К.» 1996.
Пам’ятки суспільної думки України (XVIII — перша половина XIX ст.). — Дніпропетровськ, 1995.
202
Тема 6
ВИЗВОЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА БОРОТЬБА
В УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)
6.1. Утворення Центральної Ради. Ті внутрішня і зовнішня політика.
6.2. Гетьманська держава та Директорія УНР. Західноукраїнська Народна Республіка.
6.3. Утвердження радянської влади в Україні. Її соціально-економічна і національно-державна політика.
6.4. Причини поразки та історичні уроки боротьби за українську державність у 1917—1920 рр.
1917—1920 рр. — один з героїчних і драматичних періодів в історії українського народу. У цей час у запеклій і безжальній боротьбі зійшлися численні претенденти на владу в Україні, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління мають право на утвердження. Події цього періоду були революцією не лише соціально-економічною, а й національною. У 1917—1920 рр. процес національного будівництва зробив значний крок уперед. Було проголошено Українську Народну Республіку. Проте Україна втратила шанс уже на початку XX ст. стати незалежною демократичною державою.
Радянська історіографія національно-визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. назвала “контрреволюцією”, а видатних українських державних діячів М. Гру-шевського, В. Винниченка, С. Петлюру — “платними агентами іноземного імперіалізму”; докладалося максимум зусиль, щоб в українського народу сформувалося негативне ставлення до них. Правдивої відповіді на те, де в цей час був український народ і як він реагував на події, не давалось. Проте відомо, що визвольно-революційна боротьба цього періоду забрала майже 1,5 млн людських життів — жертв воєнних дій, голоду, епідемій, розстрілів і погромів.
Чимало подій 1917—1920 рр. в Україні донині залишилися маловідомими широкому загалу, і тому потребують прискіпливого дослідження та глибокого вивчення.
203
6.1. Утворення Центральної Ради.
Її внутрішня і зовнішня політика
Перша світова війна вкрай загострила політичні та національні суперечності, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. 24 лютого 1917 р. в Петрограді відбувся загальний політичний страйк, до якого приєдналися військові частини столичного гарнізону. Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. Це й вирішило справу. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилась у руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя Миколи II акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни на чолі з князем Г. Львовим.
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 1(13) березня 1917 р.* Це значно пожвавило громадсько-політичне життя в Україні. Відкрилися широкі шляхи для легалізації діяльності політичних партій, для створення різноманітних громадських організацій. Представники ряду російських правих партій в Україні утворили Виконавчий комітет, що мав підтримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду в Києві. Водночас яків Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і селянських депутатів. На вимогу українського руху створити осередок для об’єднання всіх українських сил 4(17) березня 1917 р. в Києві було утворено Центральну Раду, до якої ввійшли представники різних політичних груп та організацій. Вона була най-впливовішою українською політичною організацією 1917 р. її головою обрали видатного історика М. Грушевського — лідера Товариства українських поступовців. Провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.
Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес, на який прибули 1500 делегатів і гостей від усіх губерній України. Цей широкопредставницький форум підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як крайову раду для всієї України. Її головою знову було обрано М. Грушевського, а його заступниками — Сер-
* 3 14 лютого 1918 р. Радянська Росія перейшла на григоріанський календар (“новий стиль”).
204
гія Єфремова і Володимира Винниченка. Отже, було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Почали утворюватися і місцеві органи влади — губернські, міські, повітові українські ради, підлеглі Центральній Раді.
У розгортанні національно-визвольної боротьби лідери Центральної Ради великого значення надавали українізації царської армії. На всіх фронтах війни почалося утворення окремих бойових підрозділів із солдатів та офіцерів-українців. Під керівництвом С. Петлюри процес українізації армії набув організованого характеру. У травні 1917 р. Центральна Рада скликала в Києві І військовий з’їзд українізованих частин, а в червні —- П. Делегати Другого з’їзду, які представляли близько 2 млн військовиків-українців, запропонували Центральній Раді більше не звертатися до центру з проханням про автономію, а здійснити ЇЇ самочинно. 10(23) червня 1917 р., в останній день роботи з’їзду, було зачитано документ “Універсал Української Центральної Ради до українського народу”, за яким Рада уповноважувала себе приймати акт конституційного рівня — універсали. Першим Універсалом проголошувалося, що український народ має право сам розпоряджатися своєю долею, і це буде зроблено через Українські Установчі Збори.
Бажаючи довести, що декларовані універсалом слова “однині будемо творити наше життя” не пустопорожні, 15 (28) червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — палким прихильником соціалістичної ідеї європейського зразка. До нього ввійшли вісім секретарів. Усі вони, крім безпартійного X. Варановського, були представниками соціалістичної орієнтації.
На ці дії Центральної Ради Тимчасовий уряд у Петрограді відповів анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою Генеральний секретаріат перетворювався в орган Тимчасового уряду. Центральна Рада прийняла цю інструкцію до відома й очікувала розвитку подій. Довго чекати не довелося. 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді утворився новий уряд — Рада Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Владу в Росії захопила партія більшовиків, яка налічувала тоді 240 тис. осіб. Тимчасовий уряд було повалено.
Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді активізував українських більшовиків, які вже 10 листопада організували в Києві повстання проти комісара Тимчасового уряду та підпорядкованих йому збройних сил. Ця об’єднана боротьба, у якій брали участь робітники Києва, керовані більшовиками, і підпо-205
рядковані Центральній Раді війська, завершилася приходом другої до влади.
7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада, як найавторитетніша сила, вдалася до рішучих кроків: проголосила Третій Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму найближчих перетворень: скасування приватної власності на землю і смертної карн, впровадження 8-годинного робочого дня і контролю над виробництвом, наголошувалося на організацію національної автономії в складі Російської Федерації. Відмова від самостійності стала фатальною помилкою, бо імперська природа центру не змінилася з усуненням Тимчасового уряду. Поряд з цим автори Універсалу в дусі революційного романтизму закликали: “...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії”. Знову висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Центральна Рада забороняла навіть розмови про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, якого М. Грушевський згодом назвав діячем фашистського напряму. У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної державності.
Однак більшовикам не подобалися дії Центральної Ради, яку вони оголосили контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною, ворогом народу, хоча під час виборів до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в кінці листопада 1917 р., українські есери й українські соціал-демократи дістали більш як 50 % голосів, а більшовики — лише 10. Так само на скликаному більшовиками Всеукраїнському з’їзді рад у Києві в грудні 1917 р. більшість становили представники українських партій, які підтримали Центральну Раду. Тоді делегати-більшовики переїхали до Харкова, де відбувся III з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну, і під охороною радянських військ провели 24—25 грудня 1917 р. єдиний з’їзд рад України. На противагу Українській Народній Республіці з’їзд проголосив Україну республікою рад (офіційна назва — Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів. 17 грудня було сформовано перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником. Проте харківський з’їзд був неправомочним: тут були представники лише 89 рад із 300, створених в Україні. Отож проголошення української 206
радянської республіки відбувалося лише від третини рад. Але радянський уряд відразу ж сперся на військові частини, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною “загальноросійської федерації”. Робилося це й з далекосяжною метою — довести світовій громадськості, що в Україні немає єдиної державної влади. Про це відкрито заявив М. Скрипник: “Для більшості членів нашої партії (КП(б)У. — В.О.) Україна не існувала як національна одиниця”. На практиці ця республіка перетворилася в плацдарм для наступу на Українську Народну Республіку.
Відносини між УНР і Радянською Росією загострилися. Почалася тривала боротьба за утвердження української державності. Російські більшовики будь-що намагалися втримати Україну під своєю владою. Ось що із цього приводу писав у таємній інструкції для агітаторів-комуністів нарком Л. Троцькнй: “Пам’ятайте..., що так чи інакше, але нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею...” Отже, не тільки царська, а й більшовицька Росія не бажала бачити Україну незалежною. Навіть у 30-ті роки генерал А. Денікін, перебуваючи в еміграції, заявляв: “Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія — реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна — не допустить відторгнення України”. У цій ситуації Центральна Рада припустилася ще однієї помилки. Не розпустивши харківського “уряду” і не заборонивши більшовицької партії, яка діяла цілком легально, відіграючи роль п’ятої колони, Центральна Рада поставила себе й Українську державу в надзвичайно складне становище.
Остаточно відкинувши моральні принципи в політиці, більшовицький Раднарком на чолі з Леніним надіслав Центральній Раді ультиматум, яким визнав за УНР право на самостійний розвиток, але не визнав Центральну Раду вищим законодавчим органом. Він вимагав допустити в Україну більшовицькі військові формування, заборонити донським козакам повертатися додому через її території тощо. А далі йшов сам ультиматум: “У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада Народних Комісарів вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні”. Підписали ультиматум Ленін і Троцький. Отак! На словах Ленін, коли пе
207
ребував в еміграції, залюбки порівнював Україну з Ірландією і для обох домагався самостійності, і саме тому його послідовники підтримували українців у Думі. Тепер же, здобувши владу, надіслав українському народу свій ультиматум, що порушував його суверенні права, і почав нове кровопролиття, продовжуючи політику московських царів в Україні.
З огляду на те, що Україна є незалежна республіка, і ніхто не має право втручатися в її внутрішні справи, Генеральний секретаріат відхилив ленінський ультиматум.
Та, заручившись підтримкою більшовицького Харкова, Ленін вирішив силою зброї навести “революційний порядок” і на Наддніпрянщині. За його наказом на територію УНР наступала зі сходу 30-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі з українцем Антоновим-Овсієнком та його жорстоким помічником царським полковником Муравйовим. Нині відомо, що під командуванням останнього були не тільки матроси, а й кримінальні злочинці, яких нова радянська влада випустила з тюрем. УНР могла протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони “вільних козаків” та невеличкі загони січових стрільців, утворених із колишніх військовополонених галичан, які перебували на території України. Велика — майже 300-тнсячна — зукраїнізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, збаламучена більшовицькими агітаторами, проголосила свій нейтралітет. Кількість московських агітаторів, посланих Л. Грецьким в Україну, обчислювалася тисячами. Його люди були навіть у військовому секретаріаті УНР. Тому не випадково, що 16 зукраїнізованих дивізій, які прямували з фронту на батьківщину, було ще розбито на території Росії, або в атмосфері анархії і під впливом більшовицької пропаганди вони самодемобілізувалися і розійшлися по домівках.
Слід наголосити, що лідери Центральної Ради і не бажали мати регулярну армію. У той час, як більшовицькі війська брали по черзі Харків, Полтаву, Чернігів, Катеринослав та інші міста, генеральний секретар військових справ ЦР М. Порш 16 січня 1918 р. на вимогу В. Винниченка та його однодумців видав наказ, за яким цілком знищувалася українська армія, а замість неї створювалася “народна міліція”. Протягом кількох днів було майже розформовано найкращі регулярні частини, які мали фронтовий досвід світової війни, зокрема 60-тисячний 1-й Український корпус, сердюцькі дивізії, полки ім. П. Полуботка та Б. Хмельницького, а також краща дивізія в армії України — Окрема Запорізька на чолі із 3. Натіє-вим та П. Волбочаном.
208
Тому під час остаточної підготовки до ос\оронн Києва виникла потреба вислати на фронт проти московських вояк полковника Муравйова курінь юнаків, студентів університету Святого Володимира та Академії святих, Кирила і Мефо-дія. Бранці 29 січня 1918 р. на станцію К1>утн на Чернігівщині прибула студентська сотня (130 студенів), які пройшли лише семиденну військову підготовку. Того самого дня відбувся нерівний бій з військами Муравйова. Частину студентської сотні під час відступу захопили більц^0ВНки, поколовши студентів багнетами. Усього під Кругам и було вбито 250 юнаків, ЗО студентів і 10 старшин, тобто 29^) героїв. Генерал Удовиченко, згадуючи у своїх спогадах бій уцд Кругами, писав: “П’ять годин безперестанку Студентській Курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом Куль та гранат... Московські багнети безжалісно кололи груди ЮНаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, доби вали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог Не взяв”. Молода, духовно здорова генерація своїм запалом і геройством принесла собі й українському народові невмирущу СЛаву. Після повернення українського уряду до Києва тічПа деяких героїв було знайдено і 19 березня 1918 р. похонеНо з великими почестями біля Аскольдової могили. Симон Петлюра на могилі загиблих при Крутах закликав присутніх: «Згадуйте цих героїв, моліться за них”.
А в ніч на 22 січня 1918 р. Центральна Рііда, перебуваючи у стані війни з більшовицькою Росією, відкинувши врешті-решт ідеї автономії та федералізму, оголосцла свій останній історичний IV Універсал: “Однині Українська Народна Республіка стає, самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
Але гуркіт гармат з-за Дніпра вже сповіщав про наближення до Києва ворожих військ. З-під КруТів московські вояки підійшли під Київ. Чотири дні їхня артилерія обстрілювала місто, руйнувала будинки й церкви. Український уряд просив представників Антанти в Києві про Посередництво, та успіху не мав. ,
Зламавши опір захисників столиці, війська Муравйова 8 лютого 1918 р. увірвалися до Києва, організувавши криваву різанину, якої Київ не бачив із середньовічних часів. З цього приводу газета "Студентський вісник” писала: “Нова влада тероризувала місто. Більшовики захоплювали банки, магазини, державні й приватні підприємства і скрізь відбирали гроші. Редакції газет були розгромлені. На вулицях розгулювали п’яні дебоширн. В місті розпочались нальоти, 209
грабежі. Почастішали самосуди. Арештовували просто на службі, на вулицях за найменшою підозрою в “контрреволюції”. Муравйов розстрілював кожного, хто говорив “націоналістичною” українською мовою. До речі, у червоному терорі ледве не загинув один з лідерів українських більшовиків В. Затонський — у нього муравйовці виявили посвідчення, виписане українською мовою. Так мстилися більшовики за Універсали Центральної Ради, за прагнення українського народу до незалежності. За австрійським звітом усього в Києві були розстріляні більш як 10 тис. осіб, із них понад дві тисячі офіцерів колишньої російської армії і навіть митрополит Київський Володимир. Більшовицькі війська зайняли й Правобережжя. Вони скуповували Україну близько трьох тижнів.
При цьому слід зазначити, що наступ російського радянського війська на Україну був не випадковим, а заздалегідь підготованим і організованим і мав усі ознаки окупації. Це підтверджує муравйовський наказ № 14: “Військам обох армій: Єгорову і Березіну наказую безпощадно знищити в Києві всіх старшин, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”.
А після захоплення Києва В. Муравйов наголосив, що владу принесено в Україну "з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо силою цих багнетів та моральним авторитетом революційної соціалістичної армії”.
25 січня 1918 р. Центральна Рада й уряд України залишили Київ. Спочатку вони перебували в Житомирі, а потім — у Сарнах. Тепер урятували УНР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу. 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовську молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, домоглися укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною — першого мирного договору у світовій війні. Задля укладення миру держави німецького блоку погодилися на те, щоб до УНР відійшла більша частина Холмщини і Підляшшя, а також на об’єднання Галичини з Буковиною в один “коронний край”. УНР, зі свого боку, зобов’язувалася надати цим державам значну кількість продовольства. Проте Центральній Раді необхідна була військова підтримка Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого її уряд звернувся із відповідним проханням до цих країн. І через кілька днів на територію України вступила 450-тисячна німецько-австрійська армія. 1 березня 1918 р. німецькі війська зайняли 210
Київ. Було відновлено владу УНР, але не надовго. Запровадження німцями фактично окупаційного режиму значною мірою спричинило падіння авторитету Центральної Ради. Велика частина населення вже не сприймала демократичних форм правління і прагнула створення уряду “сильної руки”. Присутність окупаційної армії стимулювала активність заможніших верств селянства, які вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край повоєнному хаосу. Поміщики ставили питання про негайне повернення їм конфіскованої землі.
Під німецьким натиском змушені були покинути Україну більшовицькі війська, захопивши із собою запаси пограбованих банків. Наприкінці квітня 1918 р. вся українська територія опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій, які виявляли невдоволення з приводу неспроможності українського уряду виконати Берестейський договір. Окупанти заявили, що підтримають іншу владу, яка постала б унаслідок перевороту. 28 квітня 1918 р. у будинок Педагогічного музею, у якому засідала Центральна Рада, ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів українського уряду. Наступного дня Центральна Рада зібралася на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України*. Після цього Центральну Раду, яка не чинила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.
Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Її величезна заслуга в тому, що вона відродила в У країні державницьку свідомість, утворила Українську Народну Республіку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову.
Які ж основні причини падіння Центральної Ради? Це, насамперед, брак двох головних опор державності — боєздатної армії та адміністративного апарату. Лідери Ради нехтували створенням регулярної армії. Так, коли генерал царської армії П. Скоропадський надав 40-тисячний українізований корпус дисциплінованих вояків, її діячі заявили, що революція армії не потребує. Так само Центральна Рада відкинула можливість використання старого досвідченого чиновництва. Тому вона не мала ніякого апарату зв’язку з окремими місцевостями, особливо із селом, де зосереджувалося
*ГІротокол цього засідання виявився незакінченим, і ця подія стала відомою зі спогадів.
211
найбільше її можливих прибічників, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало.
Поразку Центральної Ради зумовили нерозвиненість українського національного руху та відсутність достатньої кількості власних досвідчених кадрів, які переймалися б ідеями незалежної, соборної України і були б готові служити новій державі. Тому й не дивно, що в Центральну Раду входили переважно молоді інтелігенти, недосвідчені в практичній діяльності. Лише її голова — М. Грушевський — мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник М. Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів Ковалевський мав 25 років, С. Петлюра — 35, В. Винниченко — 38.
Центральна Рада, Генеральний секретаріат у вирішальний момент, коли обиралися шляхи подальшого суспільного розвитку, ще не мали достатньо визначеної позиції. До того ж Центральну Раду роздирали конфлікти, гострі сутички, особливо між Винниченком і Петлюрою. Частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі 'її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко, котрого вважають гарним письменником, але поганим політиком, не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу..“Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої” — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання.
Підриву авторитету Центральної Ради сприяло її невміння розв’язати й аграрне питання, яке хвилювало більшість населення України. Уряд і Центральна Рада вважали, що розподіл землі між селянами — справа певного часу, а хлібороби вимагали негайного поділу поміщицьких земель. Селяни бачили, що десятки ешелонів з хлібом, м’ясом, цукром відправлялись до чужих країв, і почали виступати проти влади, звинувачуючи її у змові з німцями, котрі поводились як окупанти. Тому в опозиції до Центральної Ради перебували значні верстви сільського населення.
Усе це й зумовило падіння Центральної Ради і становлення гетьманського режиму в Україні.
212
6.2. Гетьманська держава та Директорія УНР.
Західно-Українська Народна Республіка
29 квітня 1918 р. Центральна Рада практично без кровопролиття здала владу в руки Павла Скоропадського, одностайно проголошеного на з’їзді хліборобів-землевласників, на який прибуло майже 8 тис. учасників, гетьманом України. Це обрання схвалили і підтримали всі верстви населення, чиї погляди були правіші від соціалістичних. Адже, на загальну думку, Центральна Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, тому її необхідно було змінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування окупаційних військ, яке вирішило встановити в Україні новий політичний режим у формі диктатури.
ЗО квітня 1918 р. в Києві було поширено підписану гетьманом Грамоту до всього українського народу. В ній ішлося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну “забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці”. Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради, міністрів і земельних комітетів і проголошувалося право приватної власності “як фундаменту й цивілізації”. Водночас вийшли друком Закони про тимчасовий державний устрій України, згідно з яким Українська Народна Республіка ліквідувалась, а замість неї утворювалася Українська держава. У руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військове командування, зовнішня політика. Головою гетьманського кабінету міністрів 10 травня 1918 р. було призначено полтавського земського діяча, вихідця із старовинного козацького роду Федора Лизогуба.
Зауважимо, що незважаючи на військовий стан в У країні та господарську катастрофу, новий уряд розпочав активну державотворчу діяльність. Найбільших досягнень він домігся у відновленні транспортних магістралей, налагодження нормального залізничного руху, у заснуванні банків, створення державного бюджету й української валюти (гривні), у реорганізації і зміцненні державного флоту. За короткий час було сформовано 60-тисячну регулярну армію, чисельність якої до весни 1919 р. мало бути доведено до 300 тис. Було посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день). Оформлено автокефалію Української православної церкви. Плану-
213
вались реформи в аграрному секторі, промисловості, соц - альній сфері.
Значних успіхів було досягнуто в розвитку націонал» культури. Так, успішно проводилася українізація дерлод ного апарату. В усіх державних установах і військових чі стинах створювалися курси українознавства. За всілякої сприяння гетьмана відбувалася українізація загальноосві ньої школи. Восени 1918 р. вже функціонувало 150 укрь’ц ських гімназій не лише в містах, айв деяких селах. Вуд прийнято закон про обов’язкове вивчення української мог та літератури, а також історії та географії України в уса середніх школах і видано кілька мільйонів примірник українських підручників для початкових шкіл. Крім дії чих університетів засновувалися нові — українські (перші -у Києві та Кам’янець-Подільському). У Київському, Х*ц ківському й Одеському російськомовних університету почали працювати кафедри української мови, літературі історії і права.
Великою подією в культурному житті країни стало ьц криття 24 листопада 1918 р. Української академії наук, «і очолив видатний учений В. Вернадський. Між іншим, пр тягом багатьох років більшовики намагалися довести, що зм новано її не в 1918 р., а в 1919 р. — уже за радянської владі Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. У серпі 1918 р. було організовано Українську національну біблі. гц ку з кількістю томів більш як 1 млн. Засновано Націоналі ний архів України, Національну галерею мистецтв, Украй ський історичний музей, Український драматичний театр керівництвом П. Саксаганського, Молодий театр Л. Курсмид національну оперу, державну хорову капелу, симфонічний Ц кестр тощо. Отже, у надзвичайно важких умовах за короткії час (7,5 міс.) гетьман та його уряд зробили чимало, щоб “Укре ні швидше позбутися анархії і стати на ноги”.
Чималих успіхів досяг уряд Скоропадського в зовнішні політиці. Гетьман встановив дипломатичні стосунки, крі Німеччини та Австрії, із Швейцарією, Болгарією, Польщею Фінляндією, Туреччиною. У червні 1918 р. було укладе* мирну угоду з РСФРР. За цією угодою припинялися воєн) дії, відновлювалося залізничне сполучення. Завдяки дипх матичним зусиллям до Української держави було прилук' но ряд повітів Могильовської, Курської, Воронезької, Мінськ губерній, а також Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Бере* тейщини, Маріуполь. А 8 серпня Україна і Велике Війсь* Донське уклали договір про врегулювання взаємних ст* 214
сунків. Розпочався українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем українських земель Бессарабії (Акерман-іцини і Хотинщини), окупованих Румунією. Робилися спроби злуки України й Криму. Однак новий спалах громадянської війни поклав край цим планам. Гетьманат намагався встановити контакти з представниками Америки, Франції, Англії. Проте вони негативно ставилися до самостійної української держави і перебували під цілковитим впливом ідей “єдиної і неділимої Росії”.
Поразка країн Четверного союзу, листопадові революції в Австро-Угорщині та Німеччині спричинили зміну зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж було сформовано новий уряд з російських монархістів. Та це вже не могло стримати опозиційного руху гетьманському режиму.
Поряд з цими незаперечними досягненнями уряд Скоропадського допустився і політичних прорахунків. Це, насамперед, залежність його від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Компрометували гетьмана і його тісні зв’язки із заможними верствами українства, які намагалися скасувати соціальні завоювання трудящих. Особливо велике невдоволення викликали такі вкрай непопулярні заходи, як “каральні експедиції”, організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфісковували поміщицькі землі. Багато українців небезпідставно звинувачували Скоропадського та його уряд в проросійській політиці. Адже росіяни зайняли чиновницькі посади, а більшість уряду становили члени російської партії кадетів. В Україні почали виникати такі загальноросійські шовіністичні організації, як Монархічний блок, Союз відродження Росії, Національний центр та ін. їх об’єднувала ненависть до української державності, до “сепаратизму”.
Усе це викликало масове невдоволення Скоропадським, яке підігрівалося більшовиками. Із закритих донедавна архівів стало відомо, що В. Ленін вів таємні переговори з В. Винниченком як лідером українських лівих робітничих партій про спільну боротьбу з гетьманом П. Скоропадським, з котрим Радянська Росія перебувала у стані перемир’я. За згодою Леніна до України прибуло близько 1000 радянських агентів та агітаторів, які розгорнули активну роботу з підготовки антигетьманського повстання, а на підривні акції го
215
лова Ради народних комісарів УСРР X. Раковський виділив близько 40 млн крб. Шпигуни були навіть у військовому міністерстві України. Розвідка й контррозвідка гетьманату розкрили змову. До речі, стало відомо, що німецька окупаційна влада знала про підготовку повстання, але не повідомляла про це гетьмана, з яким, як нас переконували досі, німці перебували в дуже тісних стосунках. Більше того, німці навіть вимагали звільнення з-під варти арештованих учасників підготовки заколоту. Це ще одне свідчення того, що німецький уряд продовжував у той час підтримувати тісні зв’язки і з Леніним, і з більшовиками*.
У середині травня 1918 р. відбулися нелегальні з’їзди українських політичних партій, на яких своє невдоволення гетьманському режиму висловили представники від залізничників, телеграфістів, селян і робітників. Антигетьманський курс взяли і такі впливові організації, як Український національний союз на чолі з В. Винниченком і Всеукраїнський земельний союз на чолі з С. Петлюрою. Але якщо Винниченко звинувачував Скоропадського та його уряд у буржуазності, то Петлюра обурювався проросійською орієнтацією гетьмана. Так, гетьман шанував Росію, але Росію справедливу та сильну, і завжди готовий був надати їй допомогу. Проте він, як справжній стратег, усвідомлював, що Радянська Росія залишається найбільшою загрозою для незалежності України, оскільки підриває її щохвилини зсередини: соціальною демагогією, підтримкою антидержавних сил, терором.
Тому в ситуації, що склалася, раціональніше було допомагати російським антибільшовицьким силам, які після перемоги зобов’язані були б віддати належне Україні, тобто визнати її провідне місце в майбутній федерації або навіть не
* Влітку 1917 р. Тимчасовий уряд Російської Федерації оголосив Леніна німецьким шпіоном і вимагав його з’явлення на суд. Чи був він шпіоном, документально зараз довести не можливо. Адже документи могли бути знищені. Проте ясно одне — інтереси Леніна, більшовиків — поразка царизму в Першій світовій війні — збігалися з інтересами німців. І останні допомагали Леніну як своєму “союзникові” значними коштами. Нині доведено, що тодішній уряд Німеччини виділив більшовикам один млрд марок. Зі свого боку, й Ленін віддячив німцям, передавши їм після Жовтневого перевороту 1917 р. золота на суму понад 245 млн крб. Якщо уважно проаналізувати ці факти, нові архівні матеріали, виявлені на початку 90-х років, зіставивши їх з іншими матеріалами і фактами, то багато що стає зрозумілим. Є всі підстави говорити про те, що німецькі особи найвищого рангу платили Ленінові за його “пропаганду миру”, тобто "за припинення війни з Німеччиною”, “за поразку царизму в цій війні”. Цілком зрозуміло, що даремно ніхто великих грошей не дає.
216
залежність. Заступник державного секретаря Української держави М. Могилянський називав П. Скоропадського “щирим українцем”, який намагався вирвати Україну з “червоного хороводу” соціалістичної революції.
Спроби П. Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорсткі німецькі реквізиції стали причиною масових селянських повстань. На Київщині та в ряді повітів сусідніх губерній у повстанському русі взяло участь майже 40 тис. чоловік, які мали на озброєнні близько 200 кулеметів і більш як 10 гармат. На Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, антигетьманське повстання підняв анархіст Нестор Махно, збройні сили якого об’єднували більш як 10 тис. бійців. У листопаді 1918 р. могутній повстанській рух розгорнувся на Поділлі. Активно діяли й більшовики. Під їхнім впливом посилилася страйкова боротьба робітників. Прокотилася низка селянських виступів. У липні 1918 р. у Москві відбувся установчий з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У). У резолюції з’їзду наголошувалося, що відокремлення України є тимчасовим, а повстання проти інтервентів і гетьманату має сприяти “поновленню революційного возз’єднання України з Росією”.
У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради 13 листопада 1918 р. створили новий уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — В. Винниченком і С. Петлюрою. А 14 листопада Директорія проголосила повстання проти гетьманату, яке знайшло щирий відгук серед українського народу. На бік Директорії перейшла й частина січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця та начальника його штабу Андрія Мельника, а згодом — Запорізька дивізія отамана П. Болбочана, а також Сірожупанна дивізія самого гетьмана. Німецькі війська дотримувалися суверенітету й шукали можливості повернутися додому. Враховуючи трагізм ситуації, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади, передавши її своєму урядові, а сам подався до Німеччини. Гетьманські частини ще тиждень чинили опір республіканським військам. 19 грудня 1918 р. війська Директорії тріумфально ввійшли в Київ, домовившись з німецькими військами. Було проголошено відновлення Української Народної Республіки.
І як висновок слід зазначити: Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців. Найбільшою помилкою П. Скоропадського була спроба відновити на селі старі дореволюційні порядки, тому селянство — найчисленніша верства населення України — не стало опорою його влади. Українська держава навіть з більш-менш твердою владою впала, поховавши
217
під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції — побудувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. Бо, як стверджує народна мудрість, не можна рухатися вперед з повернутою назад головою. І як наслідок цього — жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.
Поразка Четверного союзу у світовій війні активізувала рух населення монархії Габсбургів за утворення національних самостійних держав. 18 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія розпалася, у Львові зібралися представники громадськості й утворили Українську національну раду — законодавчий орган майбутньої держави — на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому маніфесті рада проголосила на українських етнічних землях імперії українську державу. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, за наказом Національної ради в ніч на 1 листопада 1918 р. українські підрозділи зайняли Львів, а згодом і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — Кость Левицький. Першим кроком уряду стало створення жандармерії й Української галицької армії (УГА). В умовах воєнної розрухи уряд особливу увагу приділяв подоланню глибокої кризи економіки. 14 квітня 1919 р. після тривалих дискусій Рада ухвалила закон про земельну реформу. Конфісковані землі після закінчення війни передбачалося розподілити між безземельними. Активно відбудовувався залізничний транспорт. Було введено власну валюту — гривню, розпочато перебудову системи народної освіти. Усе це засвідчує демократичний характер уряду ЗУНР.
Незначний досвід існування ЗУНР переконливо показав, що подальший процес розбудови молодої держави, організації та захисту її завоювань здійснювати самотужки буде не просто, і тому спонукав уряд республіки 1 грудня 1918 р. укласти договір про злуку з Українською Народною Республікою. Це була вікова мрія українців Галичини, за яку боролися не одне століття кращі постаті всієї української землі — на заході та сході. І ось 22 січня 1919 р., коли на Україну наступали більшовицькі війська, на Софійській площі в Києві було проголошено про з’єднання УНР і ЗУНР в одноцілу суверенну Українську Народну Республіку. Здійснилася одвічна мрія українського народу — жити вільно, однією сім’єю, на своїй землі, у своїй суверенній державі. 218
Однак на шляху досягнення державної незалежності й цілісності українських земель стали сусідні держави. Наприкінці червня — на початку липня 1919 р. добре оснащені державами Антанти польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь, ліквідувавши всю структуру Української державності, включаючи органи місцевого самоврядування. Румунія захопила Буковину і південно-східну Частину Закарпаття. Війська Чехословаччини на початку 1919 р. зайняли західну частину Закарпатської України. Західно-Українська Народна Республіка, проіснувавши трохи більше восьми місяців, впала.
। Влада Директорії також була скороминучою. Її роздирав внутрішній конфлікт через політичний вибір. Одна група на чолі з В. Винниченком віддавала перевагу системі рад, виступала за союз із радянською Росією в боротьбі проти Антанти. Інша на чолі із С. Петлюрою агітувала за національ-Іне визволення, створення сильної армії та інших державних інституцій самостійної України, шукала порозуміння з Антантою проти більшовиків. Дипломати 11 посольств, які мала за Директорії Україна в Європі, домагалися офіційного визнання своєї держави. Складні завдання перед Директорією стояли в галузі внутрішньої політики: впровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня, передача землі трудовому селянству тощо. Але реалізувати їх в умовах війни було практично неможливо. Реальна влада зосереджувалася не в руках Директорії, а у виборних отаманів напівпарти-занських загонів, з яких складалася армія Української Народної Республіки. Отамани часто самовільно придушували страйки, забороняли робітничі організації, навіть розганяли профспілки.
В умовах анархії та сваволі значних масштабів набрали єврейські погроми, в яких впродовж 1917—1920 рр. загинуло майже 50 тис. осіб. їх чинили загони російських білогвардійців під командуванням Денікіна, самозвані “отамани” та “батьки”, а також червоноармійські комісари. Нарком військових справ Російської Федерації Л. Троцький військам, що перебували тоді в Україні, давав рекомендації такого роду: “Якщо будуть випадки пограбувань у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців”. І ще: “Україна має бути радянською, а Петлюра — вибитий з пам’яті народу назавжди”. Проте низка прийнятих українською владою в 1919 р. рішень, спрямованих на захист єврейського населення, переконливо свідчать, що Директорія та С. Петлюра однозначно засуджували погроми і робили
219
все можливе, щоб перешкодити їм. Про це писав і В. Винни-чеико: “Петлюра ніколи не був ні ідейним, ні іншим антисемітом ... ставився негативно і з огидою до погромів”.
У цей складний час держави Антанти, намагаючись блокувати поширення більшовизму в Європі, у грудні 1918 р. висадили десант на півдні України. На заході розгорілась україно-польська війна. На південному сході в жовтні 1919 р. розпочали наступ російські білогвардійці генерала Денікіна, який категорично не визнавав самостійної України. А на сході та півночі більшовицький уряд Росії, використавши важке становище Директорії, 7 листопада 1918 р. розпочав другий похід на Україну. З цією метою 17 листопада 1918 р. у Москві було створено Укрревійськраду, до складу якої увійшли В. Антонов-Овсієико, В. Затонський, Г. П’ятаков і Й. Сталін. 28 листопада більшовицький керівний центр затвердив Тимчасовий робітиичо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Відновлена більшовицька УНР 6 січня 1919 р. бере нову офіційну назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Відтак 29 січня за пропозицією В. Леніна її уряд очолив Християн Раковський, активний учасник соціал-демократичного руху в Болгарії, Румунії та Росії.
У час боротьби Директорії з агресією більшовиків до них перейшли найбільш стихійні формування українських селян отаманів Н. Махна і Д. Терпила та інших загонів, приваблених красивими гаслами про чудове соціалістичне життя. 16 грудня 1919 р. радянські війська втретє зайняли Київ. До речі, столиця УНР та Української держави — Київ пережив 16 змій влад. Шість разів сюди приходили більшовики, щоб у червні 1920 р. завоювати його на 70 років. Цікаво, що також шість разів Києвом володіли й війська УНР та Української держави.
Восени 1919 р. більшовицькі війська, відтіснивши з України війська А. Денікіна, оволоділи нею. Директорія переїхала до Вінниці, згодом — до Проскурова. Спроба дістати допомогу від Антанти нічого не дала. Адже країни цього блоку стояли за підтримку “єдиної і неділимої Росії” та контрреволюційних білогвардійських військ. Директорія опинилася між молотом і ковадлом.
У ці дні зібрався Трудовий конгрес — щось на взірець тимчасового парламенту, обраний із робітників, селян і трудової інтелігенції. 28 січня 1919 р. конгрес висловився за демократичний лад в Україні, проголосивши загальне виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту. Проте депутати конгресу, розколені на правих і лівих, не змогли ух-220
валити спільної платформи й голосували (відповідно до свого поділу) за різні резолюції. В. Винниченко продовжував наполягати на необхідності запровадження влади рад. Він намагався задобрити більшовицьку Росію, та більшовики мало зважали на заяви голови Директорії. У той час, коли делегація УНР вела в Москві тривалі переговори, про які не було жодної інформації і які служили для Росії прикриттям для здійснення агресивних намірів, більшовицькі радянські війська продовжували окупацію України, знищуючи все на своєму шляху.
Необхідно зазначити, що згадану дипломатичну місію УНР зумисне затримували в Москві органи ЧК і вона повернулася лише в 1920 р. (Керівника делегації Семена Мазуренка в 1925 р. більшовики арештували і розстріляли.) Недооцінюючи більшовиків, їхню підступність і жорстокість, В. Винниченко продовжував очікувати із Москви відповіді. Визнавши крах власної політики, В. Винниченко пішов у відставку і виїхав за кордон, передавши повноваження голови Директорії С. Петлюрі.
Боротьбу з більшовицькими військами тепер продовжував С. Петлюра. Останнє його зусилля відновити незалежну Україну було в 1920 р., коли він 22 квітня уклав союз із Польщею, відмовившись від Галичини. Але спільний похід українських військ зі споконвічними загарбниками українських земель — пансько-польськими військами — лише підірвав авторитет С. Петлюри. Очікуваної допомоги від повсталого народу не надійшло. Більшовицькі війська після вдалого контрнаступу розгромили польську армію. Армія Петлюри продовжувала воювати сама до 10 листопада 1920 р., доки не зазнала остаточної поразки на Волині. При цьому варто зазначити, що весною 1919 р. головнокомандувач радянських військ І. Вацетіс вимагав від командувача антиукраїнського фронту В. Антонова-Овсієнка насамперед думати про стрімкий вихід до європейських кордонів, щоб бути готовим допомагати червоним республікам, що виникали то в Баварії, то в Угорщині тощо. Ленін був упевнений у перемозі світової революції, й тому прискорював процеси перетворення імперіалістичної війни на громадянські національні війни. Оскільки Антанта вже провела післявоєнну демобілізацію армій, більшовикам здавалося, що західноєвропейські країни стануть легкою здобиччю для п’ятимільйонної Червоної Армії.
Та ці плани не було здійснено. Серед причин, чому більшовизм не зміг проникнути в Західну Європу, був і опір України. Для своїх європейських сусідів вона знову стала щитом проти навали зі Сходу. Французький письменник А. Дерош 221
стверджує: “Без сумніву, 1920 року вояки Петлюри, ставши спільно з вояками Пілсудського проти Червоної армії, оберегли безпеку виснаженої після першої світової війни Центральної та Західної Європи, якій уже загрожував більшовизм. Цей подвиг заслуговує на окрему згадку”.
Легко прочитавши наміри Москви, політики Антанти поспішили створити між Радянською Росією і Західною Європою “санітарний кордон”.
18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і радянською Росією, згідно з яким сторони зобов’язалися припинити воєнні дії, було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР, встановлено нові кордони, згідно з якими західноукраїнські та захід-нобілоруські землі відійшли до Польщі. На цьому закінчується боротьба за незалежну українську державу в роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., що стало ще однією трагедією в історії України. У той час як народи Східної Європи — менш численні й менш багаті — здобули свою державність, 30-мільйоний український народ у надзвичайно кривавій боротьбі не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, яка входила до складу Російської імперії, Естонія, Латвія, Литва, на заході — Польща, Угорщина, Че-хословаччина та ін.
6.3. Утвердження радянської влади в Україні.
її соціально-економічна і національно-державна політика
Упродовж 1917—1920 рр. радянська влада в Україні встановлювалася тричі: перший раз — у січні — квітні 1918 р., другий — у січні — липні 1919 р., третій — з грудня 1919 р. І лише на початку 1920 р. остаточно утвердилася й трималася до 1990 р.
Спираючись на регулярну армію, яка залишалася на території України, РКП(б) та її бойовий загін КП(б)У утвердили тут такий самий політичний лад, як і в Росії. У березні 1919 р. Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувався в Харкові, остаточно прийняв радянську форму державності України. Характеризуючи радянську систему державного устрою, слід підкреслити, що її стержнем була більшовицька партія, яка через ЧК, ревкоми, армію, комбіди та інші підконтрольні їй структури формувала радянське державне прикриття. У своїх взаємостосунках з іншими політичними органами РКП(б) перейшла поступово від революційної демократії до усунен-222
ня із рад своїх опонентів і навіть союзників, до однопартій-ності й перетворення КП(б)У на державну монопольну керівну структуру. Компартія України мала всі зовнішні ознаки політичної партії, але не була нею за статутом РКП(б). Вона залишалася обласною структурою централізованої партії і мала не більше прав, ніж будь-яка губернська (обласна) партійна організація Російської Федерації. Формально вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд рад, а між з’їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Згадавши, що на території України з 1 червня 1919 р. є чинною угода про об’єднання військової, державної і господарської діяльності РСФРР та УСРР, ВУЦВК, виконуючи директиви більшовицької партії, анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами.
У II пол. 1918 р. більшовики розпочали грандіозний експеримент в економічній сфері. При цьому варто з’ясувати, чому вони змушені були вдатися до експериментів? Насамперед тому, що ні Маркс, иі Енгельс, ні Леніи не створили і не могли створити докладної і розгорнутої схеми чи моделі організації соціалістичного суспільства. Вони зробили лише загальні позначки, дали загальні положення, накреслили лише магістральні шляхи, способи руху до соціалізму. І, природно, ие дали відповіді на всі питання побудови нового суспільства, що цілком зрозуміло. Навіть сам Ленін зазначав, що будь-які рішення, які торкаються конкретних проблем, форм і засобів, механізмів реалізації соціалістичних ідеалів і принципів, можуть спиратися лише на реальні, дійсні обставини та конкретні умови. Оскільки всю різноманітність цих обставин й умов заздалегідь передбачити неможливо, то й неможливо також передбачити заздалегідь конкретні форми організації нового суспільства. Адже історія не може розвиватися за заданою схемою. Це стверджував сам Ленін: “...ні один розумний соціаліст, який писав про перспективи майбутнього, ніколи і в думках не мав того, що ми могли за якоюсь заздалегідь даною вказівкою скласти одразу і створити одним ударом форми організації нового суспільства” (Повне зібрання творів. — Т. 36. — С. 357). А ось ще одне положення Леніна: “Дати характеристику соціалізму ми не можемо, яким буде соціалізм, коли досягне готових форм, — ми цього не знаємо, цього сказати не можемо” (Повне зібрання творів. — Т. 36. — С. 62).
Відповідно до цього не можна стверджувати, як це робилося раніше, усупереч самому Леніну, що в нього нібито були 223
конкретний науково розроблений план, завершена програма чи концепція побудови соціалізму. І це був змушений визнати сам В. Ленін. Виступаючи в 1922 р. на XI з’їзді РКП(б), він заявив: “У нас- підходу справжнього до соціалістичної економіки, побудови її фундаменту немає...”.
Тому прагнучи відразу ж побудувати безтоварну централізовану соціалістичну економіку і водночас забезпечити продуктами армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, а також голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому як політика “воєнного комунізму”. Вона включала: націоналізацію промисловості й торгівлі; примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі шляхом продроз-кладки; заборону приватної торгівлі; централізований розподіл продуктів між споживачами за картками та примусову трудову повинність. “Воєнний комунізм” був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах — без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин.
Центральне місце в політиці “воєнного комунізму” посідала продовольча розкладка —- експропріація зерна в селян, запроваджена в січні 1919 р. Проте зерна в Україні було достатньо. 1918 і 1919 рр. були врожайними. Оскільки внаслідок Жовтневого перевороту більшовиків у Росії та громадянської війни припинився вивіз зернових, то запаси, зокрема пшениці й жита, на 1920 р. досягли понад 18 млн тонн. У лютому 1919 р. В. Ленін стверджував: “Ми маємо тепер радянську Україну... Запаси хліба на Україні величезні. Взяти все відразу не можна...” Тоді И. Сталін запропонував щороку брати з України по 600 млн пудів зерна, тобто майже по 20 млн тонн. З цією метою було створено велетенський апарат примусу. Лише штаб губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів налічував 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, комітети незалежних селян, трудова армія, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися і використовувалися загороджувальні загони на залізницях та водних шляхах.
Це свідчить про те, що політика “воєнного комунізму” була економічним фундаментом тоталітарної за своєю суттю влади партії, яка поширювала контроль за діяльністю усіх структур суспільства. Більшовики будували соціально-економічну систему, в якій кожний член суспільства матеріально залежав від влади. Ця залежність, поєднана з терором, використовуваним як метод державного управління, була фун-224
даментом диктатури, на якій трималася вся система державних інститутів.
Ясиа річ, що такі дії більшовиків спричинили цілковите руйнування промисловості та сільського господарства і підірвали матеріальну зацікавленість робітників у результатах своєї праці. Інакше кажучи, політика “воєнного комунізму” обернулася для переважної більшості населення країни кроком не вперед, до соціалізму, а назад, до феодалізму.
У радянській історіографії криза початку 20-х років визнавалася, але причини її пов’язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною світовою і громадянською війнами. Природно, що політика “воєнного комунізму” і викликана нею економічна руїна посилили масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селян. Незважаючи на те, що Л. Троцький (нарком військових справ Російської Федерації) мав в Україні більш як мільйон червоноармійців, улітку 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антикомуністичних виступів на території УСРР. Чимало з иих мали масовий характер. Так, загони отамана Гончаря у Васильківському повіті налічували 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого — близько 12 тис. У виступі в середині травня 1919 р. в Подільській губернії брало участь до 20 тис. осіб. Щоправда, повстанців називали бандами.
Майже вся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад. Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни — цього разу із селянством. Проти селянських повстанців російські більшовики кинули 18 піхотних бригад та кавалерійську дивізію. Проте фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців, виявився голод 1921— 1923 рр. Збагнувши це, більшовицький уряд успішно справився з “куркульським бандитизмом”, конфіскувавши злиденні продовольчі запаси у селян. Так 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом, під час якого загинуло понад 100 тис. осіб, з них поиад 60 % кримських татар.
Серед більшовиків були сильними ілюзії, що нове суспільство можна побудувати саме на шляху “воєнного комунізму”. У публікаціях і дискусіях тих років політика “воєнного комунізму” часто розцінювалася не як тимчасовий і надзвичайний захід, а як закономірний крок у будівництві нових соціалістичних відносин. Та саме життя змусило більшовиків визнати провал політики “воєнного комунізму” і необхідність піти на певні поступки, особливо селянам. Серед цих поступок були: чергове повернення землі селянам, віднятих денікін-я 225
о а-363
ським режимом, ліквідація комун, радгоспів, направлення на село замість продзагонів груп робітників з ремонту сільськогосподарського реманенту. Це помітно послабило тиск “воєнного комунізму” на селян, і вони припинили активну боротьбу проти більшовиків, а громадянська війна пішла на спад.
6.4. Причини поразки та історичні уроки боротьби за українську державність у 1917—1920 рр.
У чому причини сумної долі українського народу в 1917— 1920 рр.? Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 рр. зазнала поразки насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка не могла спертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва майже зовсім не було. Основні патріотичні сили були розпорошені й не змогли об’єднатися навколо національної ідеї. Лідери УНР та Української держави були, безумовно, віддані патріоти та, на жаль, не розуміли своєї історичної місії. Будучи неспроможними дійти компромісу, вони часто вдавалися до конфронтації, зведення рахунків, провокування гострої внутрішньополітичної боротьби. Все це вело до глибокого розколу українства і, в кінцевому підсумку, підриву іце нетривкої державної будівлі. Знову на довгі роки було відсунуто втілення в життя ідеї соборності.
Крім внутрішніх причин, були і зовнішні. На шляху до незалежності України стала більшовицька Росія та її збройні сили, відмова західних держав підтримати боротьбу українського народу як народу, що не мав державності. Вони не лише шкодили українцям політично, а й нищили їх фізично, завойовуючи нашу територію. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.
Які ж уроки українських визвольних змагань 1917— 1920 рр.? По-перше, в Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти
226
на самознищення, як співається в одній козацькій думі, не раз “рідною кров’ю шаблі промивали”. Варто ж, нарешті, прислухатися до своєї власної історії, яка вчить, що єдність — це наша сила, а розбрат, роз’єднаність — наша слабкість. По-друге, будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і відповідальність на себе перед народом, має діяти наступально, послідовно, ініціативно і в інтересах широких верств населення. На жаль, таких кроків у Центральної Ради і Директорії не було. І нарешті, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.
Нарешті, слушно нагадати відомий афоризм: “Історія не тільки велика вчителька, а й наглядачка... Вона не тільки навчає, а й карає за незнання уроків”.
Словник термінів
Варшавська угода — блок конвенцій, який уклали Ю. Піл-судський і С. Петлюра в квітні 1920 р. з метою досягнення єдності дій у боротьбі з більшовизмом.
Директорія — тимчасовий революційний орган, створений з 13 на 14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу для керівництва повстанням проти гетьмана П. Скоропадського. Після перемоги — верховний орган Української Центральної Ради. Сформована в складі п’яти членів — представників різних політичних партій. Зокрема, від українських есдеків — В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Мака-ренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — О. Андрієвський. 10 лютого 1919 р. С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.
Злука українських земель — акт проголошення об’єднання Наддніпрянської (Великої) України і Західно-Української Народної Республіки (Галичина, Буковина та Угорська Русь) в єдину незалежну Українську Народну Республіку. Відбулася 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані.
Крути — залізнична станція між Бахмачем і Ніжином (нині Чернігівської обл.), місце бою сотні першої військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного студентського куреня проти більшовицьких військ під командуванням П. Єгорова, що наступали на Київ. Захищаючи станцію, майже всі бійці студентського куреня загинули, 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон. За рішенням Центральної Ради 17 березня 1918 р. тіла 28 загиблих вояків з військовими почестями поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
227
Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 р. — укладено 18 березня. Ознаменував закінчення польсько-радянської війни 1920 р., визначивши державні кордони між країнами. Для України кордони установлювалися по річці Збруч, а далі на північ до Польщі відходила частина Волині.
Універсал — урочиста грамота, звернення, декларативно-правовий документ.
Іменний покажчик
Андрієвський Опанас (1879—1955 рр.) -— політичний діяч, юрист. Член керівництва Українського національного союзу. Член Директорії УНР. Емігрант, професор Українського вільного університету (Прага).
Антонов-Овсієнко Володимир (1883—1939 рр.) — військовий діяч. Народився в м. Чернігові. Закінчив Воронезький кадетський корпус, Петроградське юнкерське училище. З 1901 р. — у революційному русі, з травня 1917 р. — член РСДРП(б). У жовтні—листопаді 1917 р. — член бюро і секретар Петроградського ВРК. З грудня 1917 р. — головнокомандувач радянських військ Півдня Росії. У березні — травні 1918 р. — член Народного секретаріату, Верховний Головнокомандувач військ більшовицької УНР. Репресований у 1939 р.
Винниченко Володимир (1880—1951 рр.) — політичний і державний діяч, письменник. Народився в с. Веселий Кут на Херсонщині. Навчався в Єлизаветградській гімназії, а також на юридичному факультеті Київського університету. Був одним із організаторів РУП. З утворенням УСДРП у 1905 р. увійшов до складу її ЦК і редагував партійний орган — газету “Боротьба”. 1903 р. Винниченка заарештували за революційну діяльність, виключили з університету. У боротьбі за утвердження національної державності посів одне з чільних місць. У 1917 р. — член Української Центральної Ради, заступник її голови, голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Він — автор (або співавтор) багатьох декларацій і законодавчих актів УНР. У 1918 р. — голова Українського національного союзу, Голова Директорії УНР. Як політик, В. Винниченко часто змінював лінію поведінки і за це зазнавав нападок як зліва, так і справа. Дотримуючись марксистських поглядів, водночас схилявся до лібералізму та гуманізму. Ворогом народу його оголосили 1921 р., після того, як В. Винниченко, котрий бачив Україну 228
соціалістичною, але неодмінно незалежною, опублікував памфлет “Революція в небезпеці”, в якому відверто критикував компартію. Він уже зрозумів, що “з червоного більшовицького яйця вилуплюється фашизм”. З 1920 р. — в еміграції, де займався здебільшого літературною творчістю. До слова, коли німці окупували Францію (1940 р.), вони відшукали В. Винниченка і запропонували йому очолити український уряд. Він, не бажаючи бути маріонеткою у гітлерівців, відкинув ідею ворога, за що відсидів кілька тижнів у концтаборі. Останній його роман “Слово за тобою, Сталіне!”, завершений 6 березня 1951 р. напередодні смерті письменника, був своєрідним підсумком його роздумів — митця і політика.
Грушевський Михайло (1866—1934 рр.) — політичний, громадський та державний діяч, видатний історик. Народився в м. Холмі (тепер у Польщі). Після закінчення Тифліс ь-кої гімназії став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. У 1894—1914 рр. професор цього самого університету. З 1894 р. — директор історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), з 1897 р. — голова Товариства. Один із засновників Української національно-демократичної партії. У 1914— 1917 рр. — на засланні в Симбірську, Казані, Москві. З березня 1917 р. — голова Української Центральної Ради та її виконкому. 29 квітня 1918 р. обрано Президентом Української Народної Республіки. З 1919р. — в еміграції. Повернувшись з еміграції в 1924 р., працює як академік АН УРСР. У листопаді 1934 р. помер у Кисловодську, куди виїхав на лікування. Поховано в Києві, на Байковому цвинтарі. Автор більш як 1800 наукових праць.
Єфремов Сергій (1876—1939 рр.) — політичний, громадський та держаний діяч, публіцист, учений. Закінчив Київський університет. З 1917 р. — член ЦК УПСФ, член Української Центральної Ради, член Малої Ради, заступник голови УЦР, Генеральний секретар міжнаціональних справ. Академік АН УРСР. Репресований.
Затонський Володимир (1888—1938 рр.) — партійний і державний діяч. Народився в с. Лисець на Поділлі. У 1912 р. закінчив фізико-математичний факультет Київського університету. З 1913 р. викладав у Київському політехнічному інституті. У революційному русі — з 1905 р. як член РСДРП. У 1917 р. — член Київського комітету РСДРП(б), член Української Центральної Ради, член її Малої Ради, голова Київського комітету РСДРП(б), нарком освіти уряду, утвореного в Харкові. У 1918 р. — голова ЦВК, член ЦК КП(б)У.
229
У 1920 р. — член Реввійськради 13-ї та 14-ї армій, голова Галицького ревкому. У 1922—1923 рр. і 1933—1938 рр. — І нарком освіти УРСР. У 1923—1924 рр. — кандидат у члени Політбюро, а 1925—1937 рр. — член Політбюро ЦК КП(б)У. Академік АН УРСР. Репресований.
Керенський Олександр (1881—1970 рр.) — російський політичний і державний діяч, голова Тимчасового уряду (1917 р.). Закінчив юридичний факультет Казанського університету, працював адвокатом. Депутат IV Державної думи. Входив до фракції трудовиків, а згодом очолив її. У 1917 р. — член Тимчасового комітету Державної думи, міністр юстиції, військовий та морський міністр Тимчасового уряду, а з 8(21) липня — голова уряду, верховний головнокомандувач. Очолив російську делегацію на переговорах з представниками Української Центральної ради. У серпні 1917 р. видав Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату, яка значно обмежувала автономні права України. Неодноразово у своїх публічних промовах звинувачував українських державних діячів у розвалі Росії. У 1918 р. емігрував у Францію. З 1940 р. жив у США, де і помер.
Ленін (Ульянов) Володимир (1870—1924 рр.) — політичний і державний діяч, засновник більшовицької партії та радянської держави. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (екстерном). Член РСДРП з 1900 р. З 1917 р. — голова Ради Народних Комісарів.
Махно (Міхненко) Нестпор (1884—1934 рр.) — український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Народився в с. Гуляй-Поле Катеринославської губернії (тепер Запорізької обл.). Освіта — початкова. У березні 1910 р. Одеський військовий суд засудив до смертної кари за вбивство, яку незабаром було замінено довічною каторгою. До 1917 р. відбував покарання в московській Ву-тирській в’язниці. У 1917 р. — голова волосного земельного комітету в Гуляй-Полі. Від 1918 до 1921 р. — активний учасник селянського збройного руху в Україні. Під командуванням Н. Махна його Повстанська армія блокувала проникнення на Східну Україну частин армії гетьмана П. Скоропадського та Української Народної Республіки, зірвала наступ на Москву військ генерала Денікіна. У жовтні 1920 р. Махно уклав угоду з радянським командуванням про спільні дії проти Врангеля. Частина його армії взяла участь у визволенні Криму, яку відразу ж було знищено за наказом з Москви. Після цього Махно боровся з більшовиками вже до кінця громадянської війни. 4 серпня 1921 р. з невеликим 230
загоном він перейшов румунський кордон й опинився в еміграції. Деякий час жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У квітні 1925 р. переїхав до Парижа. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анар-хическом вестнике” та “Деле труда”. Генеральний штаб французької армії залучав Н. Махна до читання лекцій, присвячених сучасній партизанській війні. Помер Н. Махно в Парижі. Урну з його прахом замуровано в стіні комунарів на цвинтарі Пер-Лашез. На батьківщині за часів радянської влади його офіційно вважали бандитом і контрреволюціонером. Але дивовижна річ: народ явно симпатизував Н. Махну як вождеві народного повстання, яке жахало і білих, і червоних, як головнокомандувачу Першої Української повстанської армії, з яким рахувались і якого боялися Ленін, Сталін, Троцький, Петлюра, Денікін, Врангель. Все ці роки залишалася популярною пісня “Розпрягайте, хлопці, коні...”, й мало хто знав, що цю пісню написав один із соратників Н. Махна.
Муравйов Михайло (1880—1918 рр.) — більшовицький військовий діяч, полковник Червоної гвардії. Лівий есер з 1917 р. У січні 1918 р. очолював більшовицькі частини, які брали участь у захопленні Харкова, Полтави і Києва на початку україно-більшовицької війни 1917—1918 рр. 4 листопада 1918 р. в Дарниці під Києвом видав наказ про “безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Улітку 1918 р. — командувач більшовицьких військ Східного фронту. 10 липня 1918 р. в Симбірську очолив лівоесерівський антибільшовицький заколот. Убито під час арешту.
Петлюра Симон (1879—1926 рр.) — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в Полтаві. Після закінчення бурси в 1895-— 1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії, з якої його виключили за революційно-національні настрої і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 р. — член Революційної української партії (1905 р. реорганізовано в Українську соціал-демократичну робітничу партію). На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган “Вільна Україна”, а з 1912 р. — редактор російського журналу про Україну “Украинская жизнь” у Москві, у якому публікувалися М. Грушевський, Д. Донцов та інші. У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного Фронту. З березня 1917 р. — член Української Центральної
231
Ради, з травня — голова Українського військового генерального комітету, з червня — генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду, пішов у відставку. У січні — лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кііп Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. З листопада 1918 р. — член Директорії УНР, Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов з УСДРП і став головою Директорії УНР. У квітні 1920 р. з його ініціативи український і польський уряди уклали Варшавський договір про спільну боротьбу проти більшовицької Росії. З листопада керував роботою екзильного (еміграційного) уряду УНР у Польщі. В кінці грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. поселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб” і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР та Головного отамана УНР. Загинув від рук більшовицького агента С.-Ш. Шварцбарта 25 травня 1926 р. Поховано на цвинтарі Монпаранс у Парижі.
Петру шевич Євген (1863—1940 рр.) — український громадсько-політичний діяч, доктор права. Член Народного комітету УНДП. У 1907—1918 рр. — депутат галицького крайового сейму. Під час Першої світової війни 1914—1918 рр. — член Головної української ради та Загальної української ради. У 1917—1918 рр. — голова Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті. 13 листопада 1918 р. як президент Української національної ради, проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини української держави. Після проголошення 22 січня 1919 р. акту злуки ЗУНР і УНР став членом Директорії УНР, а з червня — уповноваженим диктатором ЗУНР. З листопада 1919 р. — в еміграції. Помер у Берліні. Похований на цвинтарі кафедри св. Ядвігн.
Шлсудський Юзеф (1867—1935 рр.) — польський військовий, політичний та державний діяч. Член Польської соціалістичної партії (ППС). Навчався на медичних факультетах Харківського (виключений за участь у студентських виступах), згодом — Віденського університетів. У 1918 р. — співор-ганізатор польських легіонів. У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. командував бригадою, сформованою з поляків, яка в складі австрійської армії воювала на Східному фронті. У 1918—1922 рр. — глава польської держави. У 1922— 1926 рр. відійшов від активного політичного життя. У травні
232
1926 р. здійснив державний переворот і став фактичним диктатором Польщі.
П’ятаков Георгій (Юрій) (1890—1937 рр.) — російський політичний діяч в Україні. Народився в Городищі Київської губернії. Навчався в Петербурзькому університеті. З 1910 р. — член РСДРП(б). Довгий час жив за кордоном. У 1917 р. — голова Київського комітету РСДРП(б), член Української Центральної Ради, член Малої Ради. Виступав із засудженням політики УЦР практично в усіх сферах суспільного життя, звинувачуючи її в “українському шовінізмі” і заявляв: “...підтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний”. У липні 1918 р. обрано секретарем ЦК КП(б)У. З листопада 1918 до січня 1919 р. — голова Тимчасового робітничо-селянського уряду УРСР. У 1923—1937 рр. — заступник голови Вищої ради народного господарства СРСР, пізніше працював у Держбанку СРСР. У 1923—1927 і 1933—1937 рр. — член ЦК ВКП(б). У січні 1937 р. засуджено до страти і розстріляно.
Раковський Християн (1878—1941 рр.) — політичний і державний діяч. Учасник соціалістичного руху в Болгарії, Румунії, Франції. Після того як більшовики прийшли до влади, Раковський опинився в Росії і запропонував партії свої послуги. Член РСДРП(б) з 1917 р. Із січня 1919 р. — голова Ради народних комісарів Тимчасового робітничо-селянського уряду, з 29 січня — голова Ради народних комісарів УСРР. З 1923 р. — посол СРСР в Англії, Франції. Репресований.
Скоропадський Павло (1873—1945 рр.) — політичний, військовий та державний діяч. Походив із старовинного роду. Виховувався в пошані до української старовини й культури. Закінчив Пажеський корпус — привілейований навчальний заклад при царському дворі. Учасник російсько-японської війни 1904—1905 рр. У 1905 р. — флігель-ад’ютант, з 1905 р. — полковник, з 1912 р. — генерал-майор свитн Його Імператорської Величності, командир лейб-гвардії кінного полку. Учасник Першої світової війни. Влітку 1917 р. він українізував 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті (40 тис. солдатів і офіцерів), що залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ. У жовтні 1917 р. обрано почесним військовим отаманом Вільного козацтва. 29 квітня 1918 р. делегати з’їзду хліборобів, які представляли вісім різних губерній, проголосили Україну Гетьманською державою на чолі з П. Скоропадським. З листопада
233
1918 р. — в еміграції в Німеччині, де бере активну участь у політичному й культурному житті українців-емігрантів, засновує в Берліні Український науковий інститут. У часи Другої світової війни, користуючись впливами і зв’язками у німецьких військових колах, визволив із в’язниць та концтаборів чимало українських патріотів. У квітні 1945 р., потрапивши під бомбардування авіації союзників, був поранений і через кілька днів помер. Останнього гетьмана України поховано в м. Меттен (Баварія).
Хронологія подій
1917 р. 24—28 лютого 2 березня — Лютнева революція в Росії. — падіння монархії. Зречення Миколи II від престолу.
4(17) березня — утворення Української Центральної Ради.
6—8(19—21)
квітня — Всеукраїнський національний конгрес, який підтримав вимоги автономії.
10(23) червня 15(28) червня — І Універсал Центральної Ради. — створення Генерального секретаріату Центральної Ради.
25 жовтня (7 листопада) — збройне повстання в Петрограді. Повалення Тимчасового уряду. II Всеросійський з’їзд рад. Проголошення радянської влади на всій території Росії.
7(20) листопада — III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).
4(17) грудня — ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді — оголошення війни УНР.
11—12(24—25)
грудня — І Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові. Проголошення про встановлення радянської влади в Україні. Обрання ЦВК Рад України й уряду — Народного секретаріату.
1918 р. 3 січня — Центральна Рада законом про добровільну народну армію фактично демобілізувала в Україні збройні сили.
234
9 лютого
9 лютого
18—19 лютого
2 березня
10 березня
29 квітня
12 червня
5—12 липня
18 жовтня
ЗО жовтня—
10 листопада
11 листопада
13 листопада
14 листопада
14 грудня
18 грудня
— укладення мирного договору УНР з країнами австро-німецького блоку.
— Центральна Рада і Генеральний секретаріат залишили столицю УНР. Києвом оволоділи червоноармійські загони М. Муравйова, які розпочали в місті червоний терор.
— в Україну ввійшли німецькі війська.
— армія УНР зайняла Київ. До міста входять німецькі частини. За Брестським договором радянська Росія визнала незалежність УНР. Радянські війська залишили територію України. РСФРР зобов’язалася не вести проти УНР агітації та пропаганди.
— український радянський уряд переїхав до Катеринослава, де його очолив М. Скрипник. Згодом уряд опинився в Таганрозі.
— Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. М. Грушевського обрано Президентом УНР. Влада в Києві перейшла до гетьмана П. Скоропадського.
— РСФРР уклала з Українською державою П. Скоропадського угоду про взаємови-знання.
— І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України в Москві.
— створення Української національної ради у Львові.
— розпад Австро-Угорської імперії.
— закінчення Першої світової війни. Реввійськрада РСФРР створила групу військ для наступу на Україну.
— проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
— утворення Директорії УНР. Заснування Всеукраїнської академії наук у Києві.
— гетьман П. Скоропадський зрікся влади на користь Директорії.
— десант країн Антанти в Одесі.
235
24 грудня
1919 р.
3—4 січня
6 січня
22 січня
6 лютого
11 лютого
14 лютого
6—10 березня
23 березня
12 квітня
15 квітня
— унаслідок скасування Брестських угод РСФРР в односторонньому порядку ухвалила рішення не вважати Україну незалежною державою.
— вторгнення військ радянської Росії на територію України. Захоплення Харкова. Друга радянсько-українська війна.
— встановлено назву радянської України — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
— об’єднання УНР і ЗУНР. Соборність українських земель.
— Директорія УНР залишила Київ. Столицю України захопила радянська Таращанська дивізія під командуванням М. Щорса. За нею йшли регулярні війська РСФРР: 8-ма армія, Орловська дивізія, 9-та, 12-та, 13-та стрілецькі дивізії. Усього — 75 тис. багнетів, 1400 шабель. На озброєнні цих сил було 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепоїздів.
— С. Петлюра стає головою Директорії УНР (після відставки В. Винниченка).
— X. Раковський переніс столицю радянської України з Харкова до Києва.
— ПІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві. Утворення УСРР. Схвалення Конституції УСРР.
— Головнокомандувач радянських військ Й. Вацетіс віддав наказ командувачу Українського фронту В. Антонову-Ов-сієнку просуватися до західних кордонів, щоб бути готовими надати воєнну допомогу радянським республікам, які виникли в Угорщині й Німеччині.
— Раднарком УСРР ухвалив хлібну розкладку. X. Раковський визнав, що повстанський рух в Україні досяг апогею і на боротьбу з ним треба кинути регулярну армію (було задіяно 18 піхотних бригад й одну кавалерійську дивізію).
— введення політики “воєнного комунізму”.
236
Травень— жовтень
27 вересня
7 листопада
Грудень
15 грудня
1920 р.
27 січня
17 лютого
22 квітня
25 квітня
6 травня
26 травня
12 червня
12 жовтня
28 жовтня—
17 листопада
21 листопада
28 грудня
— падіння радянської влади в Україні. Захоплення України військами Денікіна.
— Н. Махно, уклавши союз з армією УНР й одержавши від неї боєприпаси, розгромив 18-тисячне угруповання денїкїн-ців, почавши наступ на ставку А. Денікіна в Таганрозі, чим зірвав похід армії Денікіна на Москву.
— початок третього наступу більшовицьких військ на Україну.
— розгром денікінських військ в Україні.
— радянсько-російські війська захопили Київ. Третє встановлення радянської влади в Україні. Столицею УСРР стає Київ.
— поширення на Україну дії всіх декретів РСФРР.
— Директорія звернулася до урядів Антанти та США з проханням про допомогу в боротьбі з більшовиками.
— Варшавський договір між УНР і Польщею.
— початок польсько-радянської війни.
— польські та українські війська зайняли Київ.
— контрнаступ більшовиків на Україну.
— більшовицькі війська зайняли Київ.
— між РСФРР, УСРР, БСРР і Польщею укладено перемир’я і припинено радянсько-польську війну.
— більшовицький наступ проти Врангеля в Криму. Звільнення Криму від білогвар-дійсько-врангелівських військ.
— армія УНР залишила територію України. В еміграції опинився й уряд УНР. Влада в Україні повністю перейшла в руки радянського уряду на чолі з X. Раковським.
— укладення союзного договору між УСРР і РСФРР про військову та господарську співпрацю.
237
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Як розвивалися події, в Україні після повалення самодержавства в Росії?
2. Чому радянська історіографія назвала національно-визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. “контрреволюцією”, а видатних українських державних діячів М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру — “платними агентами імперіалізму”?
3. Що вам подобається в перших двох Універсалах Центральної Ради, а що ні?
4. Що ви знаєте про Українських січових стрільців?
5. Розкажіть про лідерів Центральної Ради.
6. За чиєї участі утворено Українську Народну Республіку?
7. Що ви знаєте про взаємовідносини УНР з Радянською Росією?
8. З якою метою більшовики створювали в Україні штучні державні утворення; Донецько-Криворізьку, Одеську, Кримську, Галицьку радянські республіки?
9. Якою була внутрішня політика уряду гетьмана П. Скоропадського?
10. Хто очолив протигетьманське повстання в Україні? Розкажіть про його підготовку.
11. Яку роль в українській революції відіграв С. Петлюра?
12. Як було створено ЗУНР?
13. Розкажіть про лідерів визвольного руху на західноукраїнських землях у 1917—1920 рр.?
14. Чому більшовицька влада почала побудову нового суспільства з політики “воєнного комунізму”?
Теми рефератів
1. Історичні постаті: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський, М. Скрипник (на вибір).
2. Питання національно-державного будівництва в програмах політичних партій України.
3. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918 р.)
4. Селянські рухи в Україні у 1918—1920 рр.
5. Культурне життя України в 1917—1920 рр.
238
Література
Верстюк В. Махновщина. — К., 1991.
Гриценко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні. Кінець 1917 — початок 1919 р. — К., 1993.
Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. — К., 1993.
Діячі Української Центральної Ради. — К., 1999.
Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1918—1928 рр.). — К., 1996.
Украинская государственность в XX веке: Историко-по-литический анализ. — К., 1996.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т.— К., 1996.
Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — К., 1991.
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К.; Л., 1996.
239
Тема 7
УКРАЇНА В 20—30-ті роки:
ВІД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО
ВІДРОДЖЕННЯ ДО ТОТАЛЬНОГО НИЩЕННЯ
7.1. Завершення нового поділу українських земель на початку 20-х років: проблеми міжнародної та політичної правосуб’єктності.
7.2. Від нової економічної політики до сталінської політики “соціалістичного штурму” в УСРР.
7.2.1. Суть нової економічної політики (непу), причини її ліквідації.
7.2.2. Україна — головний плацдарм індустріалізації: суперечливість характеру, методи здійснення та наслідки індустріалізації.
7.2.3. Колективізація українського села: методи Ті здійснення, соціальні та демографічні наслідки.
7.3. Утвердження тоталітарного режиму в Україні. Його суть та механізми реалізації.
7.4. Західноукраїнські землі в 1921—1939 рр.
1921—1939 рр. — це занадто складний та суперечливий період нашої історії. У цей час ніби злилися в один великий потік успіхи і невдачі, відкриття й помилки, світле і трагічне, героїка і жертви, великі надії й глибокі розчарування, радість і сльози. І дуже багато було крові. Усе, що випало на долю українського народу в той нібито мирний період, затьмарило своєю жахливістю навіть воєнні лихоліття. Судіть самі. У 20—30-х роках, коли утвердився тоталітаризм і діяв механізм його реалізації, в Україні загинуло людей більше, ніж у роки Другої світової війни.
Саме тому цей період у центрі уваги багаторічних дискусій як у нас, так і за кордоном. Адже конче потрібні сьогодні правдиві, справжні оцінки цього та інших періодів нашої історії. І необхідні не для того, щоб зводити з кимось політичні рахунки, а для того, щоб порозумітися з нашою історією, віддати належне всьому позитивному, що було в
240
минулому, взяти уроки з помилок і прорахунків, щоб не повторювати їх у майбутньому.
У вивченні цього періоду вже чимало зроблено. Але й багато ще “білих плям” і “чорних дір”, які потребують подальшого поглибленого дослідження. Адже ми протягом довгих років жили в гіпнозі, у системі кривих дзеркал, у якій царство небесне вважалося вигадкою, а пекло земне -— плацдармом світлого майбутнього. Ми жили під гіпнозом величезної брехні, коли навіть гітлерівські та сталінські душогубки і криваві м'ясорубки не могли відкрити нам очі. Маючи на увазі цей тотальний гіпноз, Гітлер заявив: “Щоб у брехню повірили, вона має бути грандіозною”.
Отже, в умовах такої грандіозної брехні, фальсифікації нашої історії багато її сторінок не вивчено до цього часу. Тривають гострі дискусії з ряду питань цього періоду. Зокрема, точаться суперечки з питань: чи був Ленін справді таким, яким нам його змальовували? Хто був батьком тоталітарно-бюрократичної системи? Що ми будували, як будували і що в підсумку побудували? Так, запитань сьогодні більше, ніж відповідей. Та нема таємного, щоб воно не стало явним.
7.1. Завершення нового поділу українських земель на початку 20-х років: проблеми міжнародної та політичної правосуб’єктності
Після Жовтневого перевороту більшовиків 1917 р. на уламках Російської імперії виникло 13 держав, з яких Литва, Латвія, Естонія, Польща і Фінляндія стали справді незалежними. В усіх інших утвердилася радянська форма державності. Радянську владу було встановлено на Східній (Наддніпрянській) Україні, де на початку 20-х років проживало 25,5 млн чоловік.
Відповідно до Ризького мирного договору 1921 р. Польща визнала незалежність УСРР. Разом з тим, до Польщі відійшли західні області України та Білорусі. У цей час було узаконено включення Закарпаття до складу Чехословаччини, Північної Буковини — до Румунії. На приєднаних територіях проживало 7 млн українців.
УСРР як зовні самостійна держава розгорнула активну міжнародну діяльність*. У 1921 р. вона уклала мирний до-
* 3 утворенням у 1923 р. союзного Наркомату закордонних справ дипломатична служба УСРР припинила своє існування. Інтереси республіки тепер представляв СРСР.
241
говір з Литвою, встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було укладено договір між Україною і Туреччиною. Великого значення український уряд надав установленню нормальних відносин з Радянською Росією. У травні 1919 р. Раднарком РСФРР запропонував установити воєнно-політичну єдність радянських республік. Ця пропозиція дістала підтримку. 28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР уклали договір, за яким дві республіки входили у військовий і господарський союзи. Згодом аналогічні договори уклали між собою й інші республіки. Така система відносин дістала назву договірної федерації.
Однак відносини між республіками було визначено не чітко: залишилися невизначеними компетенції та повноваження загальнофедеративних і республіканських органів. Тому навколо союзного договору 1920 р. в українському керівництві точилися гострі суперечки, висловлювалися і невдоволення. Для врегулювання взаємовідносин між РСФРР і УСРР у травні 1922 р. було утворено спеціальну комісію. У цьому самому році розгорнулася дискусія з питань тіснішого об’єднання республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, у якому передбачав включення їх до Російської Федерації на автономних правах. Це викликало опір у республіках. Сталінську ідею вважав неприйнятною і Ленін, оскільки вона порушувала принцип повної рівноправності народів.
Для республік ленінські пропозиції добровільного об’єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу на засадах рівноправності були прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з’їзд рад схвалив ідею створення СРСР і обрав на X Всеросійський з’їзд рад делегатів, які мали повноваження для участі в роботі І Всесоюзного з’їзду рад.
ЗО грудня 1922 р. І з’їзд рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити II з’їзд рад.
Так завершився процес утворення багатонаціональної союзної, а, по суті, унітарної держави, яка впродовж майже 70 років свого існування трималася на насильстві і злочинах проти народів, які її населяли.
Зазначимо, що побутують полярні оцінки щодо утворення СРСР. Радянські історики завжди підкреслювали, що утво-242
рення Радянського Союзу — тріумф національної політики КПРС, який відповідав інтересам усіх народів Союзу, у тому числі й народу України. Більшість сучасних істориків вважають цей акт трагедією українського народу. Адже дуже скоро республіка фактично перетворилась у звичайну адміністративну одиницю унітарної держави. Якщо ж бути правдивішим, то слід зауважити, що, по-перше, утворення СРСР народам національних республік нав’язали: їх ніхто не питав, чи хочуть вони такого Союзу. По-друге, Союзу як такого не було: була імперія із жорсткою, до абсурду централізованою системою управління, на вершині якої стояв всемогутній вождь — генсек ВКП(б) (КПРС), а легальну опозицію ліквідували. По-третє, державний лад в СРСР був за своєю природою антисоціалістичним — своєрідний гібрид державного капіталізму, феодалізму і рабовласництва. Тому він тримався доти, доки міг застосовувати імперські методи управління. Навіть горбачовський трохи свіжий подих виявився для нього смертельним, і Союз легко розпався в 1991 р. Історія ще раз підтвердила, що немає перспектив держава, у якій відносини між владою і народом будуються на насильстві та неправді.
Після здійснення в 1922 р. “автономізації” національних республік сталінське керівництво вирішило звернути увагу на розвиток культур народів СРСР. У квітні 1923 р. відбувся XIII з’їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд і національного питання. З’їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Ця політика означала посилення уваги до підготовки й виховання кадрів корінної національності й висування їх у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? Є низка відповідей на це запитання. Однак вірогідніше те, що, зайнята передусім збереженням політичної гегемонії, Комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурної діяльності. І для того, щоб втримати владу, зміцнити контроль над національними республіками й поширити свій вплив на місцеве населення, завоювати його підтримку, вона розпочала кореніза-цію. Це була вимушена, компромісна політика, тимчасовий тактичний маневр.
Аналізуючи процес українізації, слід висловити деякі міркування, які заслуговують на увагу в сучасних умовах, зокрема з огляду на мовне питання.
243
На початку 20-х років відродження української мови та культури відбувалося в складних умовах. У цей час у партії і країні точилися дискусії про подальші шляхи національно-державного будівництва, розвитку національних культур тощо. В Україні не вщухала полеміка навколо сумнозвісної “теорії боротьби двох культур”, яку обґрунтував секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. За цією теорією в республіці історично склалися і функціонують дві культури: російська культура і мова, пов’язані з містом та “найпрогресив-нішим” у суспільстві робітничим класом і українська культура та мова, пов’язані з селом та “відсталим” селянством. Тому обов’язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння “природному процесу” перемоги російської культури та мови. Ці відверто шовіністичні ідеї поділялися багатьма в партійному керівництві, але запровадження їх вважалося передчасним.
Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати Політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при Раднаркомі УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі наркомату освіти, який став центром її проведення. Наркомом освіти був О. Шумський, а після його усунення 1927 р. — М. Скрипник, завдяки діяльності якого досягнуто значних успіхів у розвитку української освіти. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури. Одним з головних завдань нової політики українізатори вважали створення необхідних умов для культурного розвитку національних меншин, представники яких в середині 20-х років становили 20 % населення республіки. З цією метою створили Раду національних меншин у Наркоматі освіти.
У місцевостях, де проживали більш-менш компактні маси представників національних меншин, утворювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку. У 1924—1925 рр. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський і 1 єврейський автономний район. Тоді ж функціонувало 954 сільські ради національних меншин. Функціонували національні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31 — татарських, 17 — чеських, 5 — вірменських, 1 — шведська.
Українізація мала найбільший вплив на освіту. У 1929 р. більш як 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчаль
244
них закладів вели викладання українською мовою. Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р. — 10:1 (14 430 — українських, 1504 — російських). Рідною мовою в 1929 р. навчалися більш ніж 97 % українських дітей. У вищих навчальних закладах у 1933 р. було 55 % студентів-українців (у 1923 — ЗО %).
Українізація торкнулась і преси. Упродовж 1924— 1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. Якщо в 1922 р. українською мовою було випущено лише 27 % книжок, то в 1931 р. — вже 77 %.
Політика українізації позитивно вплинула і на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60 % робітників республіки. На українську мову перейшли всі оперні театри, а також радіомовлення, яке виникло в 1924 р. Національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.
З 1925 року відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Якщо в 1922 р. українці становили лише 23 % членів КП(б)У, то в 1933 році — 60 %. Але представництво українців у ЦК КП(б)У було незначним. Першими (з березня 1925 р. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У більшовицький центр призначав тільки неукраїнців — німця Е. Квірінга, єврея Л. Кагановича, поляка С. Косіора. Державні службовці зобов’язані були складати іспити з української мови, хто ж лінувався вивчати мову, то міг втратити роботу. У 1926 р. 65 % діловодства здійснювалося українською мовою.
Таким чином, українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне ви-сокорозвинуте суспільство. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського.
Звичайно, ці позитивні наслідки українізації для сталінського керівництва були небажаними і навіть небезпечними, адже вона стимулювала національну самосвідомість українського народу і, отже, його прагнення реального суверенітету. Тому поступово під тиском Сталіна та його прибічників українізація стала розглядатись як прояв націоналізму, проти якого слід вести непримиренну боротьбу. Під виглядом боротьби з українським буржуазним націоналізмом та на-ціонал-ухильництвом у республіці було розпочато репресії проти інтелігенції і тих партійних працівників, котрі серйозно сприйняли процес українізації й гаряче обстоювали його.
245
Слухняним провідником сталінської національної політики в Україні став Л. Каганович, якого в квітні 1925 р. обрали генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Спираючись на офіційну підтримку Сталіна, він привніс у політику українізації елементи адміністрування, шельмував авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукував так звані націоналістичні ухили там, де їх не було. Однією з перших жертв цієї кампанії став тодішній нарком освіти УСРР О. Шумський. Він ніколи не виступав проти ленінської національної політики, але мав і відстоював свої погляди на темпи її здійснення. О. Шумський звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, у прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити того на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. У відповідь Каганович розгорнув широку кампанію цькування Шумського та компрометації його діяльності. Його погляди на українізацію було розцінено як націоналістичний ухил. Зрештою Шумського зняли з посади наркома освіти республіки і вислали за межі України, а на його місце в 1927 р. призначили М. Скрипника.
Не лише О. Шумського, а й сотні, тисячі українських інтелектуалів, як комуністів, так і безпартійних, було звільнено з роботи і потім фізично знищено. Розгромлено, розігнано і тих працівників ЦК КП(б)У, котрі з членом ЦК О. Шумським підтримали позицію М. Хвильового й вимагали від центру прискорити українізацію партійного і державного апарату.
Боротьба проти “націоналістичного ухилу” О. Шумського 1926—1928 рр. мала важкі наслідки для всієї української культури. Ця боротьба призвела до згортання українізації. Остаточно її припинили на початку 1933 р. з прибуттям в Україну на постійну роботу новообраного другого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Упродовж 1933 р. з Росії в Україну було переведено велику кількість відповідальних працівників неукраїнської національності. І вони разом з місцевими висуванцями потопили українізацію в крові, задушили її в муках штучно створеного голодомору. З 1937 р. сам термін українізація зовсім зникає з офіційних документів. Прихід у січні 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова ознаменувався квітневою постановою ЦК, у якій створення навчальних закладів національних меншин вважалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на молодь. Тому дальше функціонування таких закладів визначалося як “недоцільне і шкідливе”. їх закрили, а 1939 р. було ліквідовано і національні райони, сільські та 246
містечкові ради. Стрімко скорочувалося видання літератури українською мовою. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою видали 6344 назви книжок, то в 1939 р. — 1835 назв.
Підсумовуючи, слід зазначити, що національно-культурне відродження, яке набуло особливого розвитку в 20-х роках, було жорстоко придушено і воно увійшло в історію як “розстріляне відродження”. Це мало катастрофічні наслідки для українського народу, для його культури. Адже помітно впав престиж української мови і культури, їх було зведено до провінційного рівня, розгорнулася русифікація значної частини України. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.
7.2. Від нової економічної політики до сталінської політики “соціалістичного штурму” в УСРР
7.2.1. Суть нової економічної політики (непу), причини її ліквідації
Визнавши провал “воєнного комунізму”, В. Ленін переконав делегатів X з’їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 р., ухвалити рішення про заміну продрозкладки натуральним податком, про перехід до нової економічної політики. Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Замість реквізиції зерна шляхом розкладки селянство обкладалося помірним продподатком. Сплативши його, селянин міг вільно продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. А це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції. Було легалізовано приватну торгівлю, припинено заснування нових колгоспів та радгоспів. Неп допускав передачу дрібних підприємств в оренду, приватну власність, іноземні концесії, що сприяло розвитку приватної ініціативи й економічного життя загалом. Появилися так звана нова буржуазія — орендатори, торгівці-оптовики, біржові маклери, комісіонери, промисловці-фабриканти тощо, їх називали людьми непу — непманами.
Діяльність непманів швидко виводила країну з економічного хаосу і розрухи. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом 1921—1923 рр., з повстанським рухом. У середині 20-х років відійшла в минуле господарська розруха. Було досягнуто Довоєнного рівня сільського господарства, виробництва пред-247
метів споживання. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала під контролем уряду.
Та не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Неп вводився, як заявляв неодноразово Ленін, “всерйоз і надовго, але звичайно... не назавжди”.
Неп був для нього справою тактики, заспокоєнням селянських мас, а стратегічна мета залишалася незмінною — побудова комуністичної економіки без приватних власників, товарно-грошових відносин і ринку. Тому вже в 1922 р. Ленін заявив, що відступ закінчено. Але, як зазначав він, “неп не означає відмову від терору, до терору ми ще повернемось”. Серед негативних наслідків непу слід назвати ножиці цін, карткову систему, безробіття, загострення соціальних суперечностей тощо. Тому велика частина населення виявляла невдоволення непом. Саме на них спирався Сталін, який у 1929 р., відкинувши неп, повернувся до “воєнно-комуністичних методів” будівництва соціалізму, які термінологічно маскувалися. Бо саме така політика була спроможна забезпечити йому створення економічних підвалин режиму особистої влади. При цьому Сталін не робив заяв, не дискутував, не переконував. Він діяв.
7.2.2. Україна — головний плацдарм індустріалізації: суперечливість характеру, методи здійснення та наслідки індустріалізації
Розгромивши суперників у боротьбі за владу і зміцнивши свої позиції в партії і країні, Сталін наприкінці 20-х років перейшов до методів прямого насильства в побудові соціалізму. Це виявилося насамперед у прискоренні темпів індустріалізації, інакше кажучи, у перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне індустріальне суспільство. Здійснення цих швидких перетворень, на думку Сталіна, необхідне, щоб встигнути створити оборонну промисловість для захисту СРСР від агресії світового імперіалізму, а також мало продемонструвати перед усім світом великі переваги соціалізму перед капіталізмом. Розпочався великий, тепер уже сталінський, експеримент побудови “соціалізму в одній, окремо взятій країні”. З цього приводу видатний російський вчений-фізіолог І.П. Павлов ще на зорі радянської влади, в 1918 р., сказав: “Якщо те, що роблять більшовики з Росією, експеримент, то для такого експерименту я пошкодував би дати навіть жабу”.
248
Первинним проектом сталінської політики воєнно-комуністичного штурму став перший п’ятирічний план, ухвалений партією в 1928 р. Попередні планові цифри за вказівкою Сталіна було значно підвищено. Так, загальне зростання промисловості передбачалося на 250 %, а важкої промисловості — на 330 %. Такі приголомшуючі завдання на такий короткий термін ще ніколи в історії не ставило будь-яке суспільство.
Напружені плани соціалістичного будівництва потребували значної інтенсифікації праці. Цього більшовицькі лідери досягали двома шляхами. Перший — підвищення ролі не матеріальних, а моральних стимулів праці: використання соціалістичного змагання, зустрічних планів, руху новаторів, нагородження орденами та медалями тощо, а також широке застосування методів пропаганди щасливого життя в умовах комунізму, яке можна прискорити лише напруженою працею. І сотні тисяч робітників справді щиро повірили в недалекий прихід "світлого майбутнього” і готові були на будь-які жертви заради цього.
Для тих, хто не виявляв особливого ентузіазму і не вірив у комуністичні міфи, було підготовлено другий шлях — прямий примус і страх, щоб примусити їх думати насамперед про виживання за колючими дротами ГУЛАГу та боятися бути знищеними. У господарському будівництві, по суті, відроджувалися прийоми “воєнного комунізму”, навіть вживалася військова термінологія: прорив на трудовому фронті, перемога ударних загонів, штурм нових висот тощо. На вибір конкретних методів господарювання безумовно справила вплив особистість вождя. За складом характеру Сталін з недовір’ям ставився до всіляких новацій. Йому була більше до вподоби класична форма насильства — робота підконвойних.
Саме їхньою працею й освоювалися Колима і Полярне Приуралля, Сибір і Середня Азія, споруджувалися Норильськ, Воркута, Магадан, будувалися канали, прокладалися північні дороги. Практично всі будови сталінських п’ятирічок зводилися руками в’язнів, а пропаганда стверджувала, що на них працюють комсомольці-добровольці. Вони були на цих будовах, але основну силу повсюди складали в’язні. Ось як будувалася дорога Котлас — Воркута. На півночі, як відомо, у кожного працівника мали бути як мінімум куфайка, повстяки, рукавиці, шапка. Усього цього він не одержував. Тому в’язнів використовували тут лише два тижні: досвід доводив, що саме такий термін вони зможуть проробити в тому одязі, у якому їх було взято з дому. Потім їх, обморожених, відправляли до таборів, а замість них приганяли знову на
249
два тижні нових в’язнів. І таке повторювалося весь час. Будівництво малоефективного Біломорсько-Балтійського каналу (1931—1933 рр.) коштувало життя 300 тисячам в’язнів. 26 тис. в’язнів загинуло на будівництві Дніпрогесу (1927— 1932 рр.).
Зазначимо, що табірної робочої сили не бракувало. За законом від 7 серпня 1932 р. за крадіжку колгоспного майна належав розстріл, а за пом’якшених обставин — 10 років ув’язнення. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму в роботі, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень. Брак у роботі, пошкодження верстатів кваліфікувались як підривна діяльність і навіть могли завершитися арештом. На кінець 1938 р. було введено відрахування із заробітної плати за запізнення на роботу, а за три запізнення протягом місяця віддавали під суд. Навіть учні шкіл та училищ, котрі порушували дисципліну, прогулювали заняття, підлягали за вироками суду ув’язненню в трудових колоніях строком до одного року. У квітні 1935 р. було знижено мінімальний вік, з якого притягували до кримінальної відповідальності (з 12 років, із застосуванням усіх мір покарання, крім розстрілу). Із червня 1940 р. під загрозою ув’язнення ніхто не міг самовільно міняти місце роботи, відмовитися від понаднормової праці. Ось якими були сталінський “юр’їв день” і нове більшовицьке кріпацтво.
Сьогодні є багато нових фактів, які свідчать про те, що чисельність “ворогів народу” планували органи НКБС, яким давалися завдання на постачання дешевої робочої сили. Так, 31 січня 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову “Об антисоветских злементах”, за якою кожному регіонові визначили додаткову чисельність тих, кого можна репресувати, у тому числі й по Україні — 6 тис. за першою категорією. Проте Сталіну цього було замало. Тому 17 лютого 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило: “Дополнительно раз-решить НКВД Украиньї провести арестьі кулацкого и про-чего активного злемента и рассмотреть дела их на тройках, увеличить лимит для НКВД УССР на тридцять тьісяч”.
Зрозуміло, що всі рішення Компартії завжди виконувалися без зволікань. У 30-х роках чисельність в’язнів з УСРР становила, за даними М. Хрущова, більш як 19 млн чоловік. Саме вони на початок 40-х років давали більш ніж 33 % валового національного прибутку СРСР.
Ось чому не слід обмежуватися лише констатацією того, що було досягнуто в ході індустріалізації країни. Успіхи її безсумнівні й гідні подиву. Із 1500 промислових підприємств, які 250
споруджувалися в 1928—1932 рр. в СРСР, близько 400 припадало на Україну. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Це вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Та не менш важливо знати і про те, як цього було досягнуто, якими методами, якою ціною і за рахунок кого та в ім’я чого. Тоді не йшлося про жодні побутові умови для трудівників — все було підпорядковано лише виснажливій тяжкій праці. Майже всі роботи на будовах виконувалися вручну, робітникам за картками видавалось 800 г хліба, студентам — 400 г. Отже, не буде перебільшенням вважати, що будови перших сталінських п’ятирічок поставали за рахунок здоров’я і життя сотень тисяч людей.
Здійснення індустріалізації насильницькими методами, нехтування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробничого процесу внаслідок марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-ринкових відносин поставили країну перед економічною катастрофою, спричинили падіння рівня життя населення, занедбання соціальної сфери суспільства. Досвід сталінської індустріалізації переконливо довів, що саме відчуженість робітників від засобів виробництва і бюрократичні методи директивного управління визначили економічну неефективність промисловості, яка тоді створювалася.
Усе це робило неможливим здійснення нового капітального будівництва нормальним шляхом, тобто з використанням внутрішніх нагромаджень самої промисловості. Джерелом ресурсів індустріалізації була неоплачена праця робітників і, особливо, селян. Саме для одержання коштів на індустріалізацію було пограбовано і поневолено село.
7.2.3. Колективізація українського села: методи її здійснення, соціальні та демографічні наслідки
У 1929—1933 р. відбувся другий сталінський комуністичний штурм, спрямований тепер на перетворення багатомільйонного селянства із власників засобів виробництва на найману робочу силу шляхом колективізації сільського господарства. На відміну від сталінської політики індустріалізації країни, сталінська модель колективізації села була ще драматичнішою й радикальнішою. Вона супроводжувалася такою жорстокістю і страхіттям, що її можна назвати, як пише О. Субтельний, не інакше, як війною сталінського режиму проти селянства. Це справді найжахливіша сторінка української історії.
251
Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника — людину, яка не має своєї власності. Саме тому Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. У жовтні 1927 р. вони об’єднували трохи більше 1 % селянських господарств.
Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р., яка, за твердженням Сталіна, була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішує, що для “стрибка” в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий економічний і політичний контроль. Відтак без всякої попередньої підготовки в листопаді 1929 р. він наказує розпочати рішучу кампанію “суцільної колективізації”. Вона мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Українське селянство змушене було щорічно сплачувати 300 млн золотих довоєнних карбованців, що становило 20 крб за десятину посівної площі.
Сталін та його оточення добре розуміли, що українці свято берегли історичну правду та звичаї часів козаччини, свято шанували землю і волю, чинили опір колективізації. Отже, задля торжества соціалістичних перетворень на селі потрібно було повністю приборкати українця, вибити з нього історичну пам’ять. Більшовицький тоталітаризм не міг змиритися з існуванням вільних, незалежних від нього людей, основу особистої незалежності яких становила їхня власна праця на власній землі. Цьому мали слугувати духовне скалічення, депортація, фізичне винищення людей з подальшим заселенням знелюднілих територій України вихідцями з Росії. Робилось це методично й цілеспрямовано, навіть катуванням голодом. З українців “виймали” хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм.
Сталінський режим здійснював на українських землях свою політику значно швидшими темпами, ніж в інших республіках. Колективізація в Україні повинна була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі — навесні 1932 р. Для успішного здійснення суцільної колективізації вирішили знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу 252
якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Північ чи до Сибіру. Близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулювання, а більш як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла “ліквідації куркульства як класу” й тези про загострення класової боротьби.
Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів’я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.
Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.
Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 р., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на “ворогів народу”. Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.
Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—-1933 рр. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.
Так, ми знали про це. Однак не було офіційного тлумачення причин жахливого голодомору та його наслідків, про що
253
й досі намагаються не все говорити деякі комуністи. Вони посилаються на недорід, на “перекручення” політики партії на місцях і вигадки націоналістів, применшуючи масштаби того, що сталося, і наслідки трагедії українського народу. Та навіть якби був неврожай: хіба це давало підстави знищити мільйони українців?
Справжню правду про те, що сталося в Україні під “мудрим” керівництвом більшовиків задля побудови світлого майбутнього, сповістили нарешті архівні документи, відкриті перед ученими в 1989 р. через 56 років повного замовчування. Ці документи, від яких здригаються людські душі та серця, засвідчують, що безпосередньою причиною голодомору 1932—1933 рр. в Україні було примусове, із широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібо-заготовельної політики. Голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, як стверджували деякі радянські історики, а його було організовано штучно. Спланований і реалізований комуністичним режимом голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації. Тому маємо підстави визнати — це був цілеспрямований, ретельно підготовлений геноцид проти українського народу, його національного духу, менталітету та генетичного фонду. Вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932—1933 рр., що був нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної сутності сталінського режиму. На XVII з’їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони СРСР К. Во-рошилов заявив: “Ми пішли на голод свідомо, бо нам потрібен був хліб”.
А хліб же був. У 1930 р. Україна одержала непоганий урожай, якого вистачило б і державі, і селянинові. Та це не входило в плани партії. І вона кілька разів міняла в бік збільшення плани хлібоздачі. Якщо в 1930 р. Україна мала здати 310 млн пудів хліба, то в 1931 р. — аж 477. Наприкінці 1932 р. з’ясувалося, що держава вигребла з України все, що могла, і в українському селі склалося важке становище з продуктами харчування. Весною в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Проте, незважаючи на голод, сталінське керівництво посилювало тиск на партійні й державні органи України з метою збільшення поставок хліба. У жовтні 1932 р. з цією метою Сталін направив у республіку хлібозаготівельну комісію на чолі з Б. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. З 1 листопада 1932 р. до 1 люто
254
го 1933 р. молотовська комісія додатково “заготовила” в Україні 105 млн пудів зерна. Адже із селянських комор забиралося все до останньої зернини. Заради чого?
Сталін та його оточення брехали, заявляючи, що СРСР загрожують вороги світового імперіалізму. Насправді було навпаки. Капіталізм на той час сам переживав гостру економічну кризу 1928—1933 рр. і йому було не до нас. Більше того, у торгівлі з СРСР він шукав вихід з економічного глухого кута. Брехали стверджуючи, що хліб потрібен, щоб нагодувати робітників та воїнів Червоної Армії. Але тоді ж засіки Батьківщини і без того ламалися від зерна. Воно гнило. Його вивозили для перегонки на спиртогорілочні заводи. Жодного з них в Україні не було зупинено. Навколо від голоду вимирали цілі райони, а зерно перероблялося на горілку.
Немає пояснень й іншому страшному факту. Навіть у най-голодніші роки Радянський Союз продовжував торгувати хлібом із закордоном. Зобов’язання перед іноземними партнерами виконувалися свято. У 1933 р. у Західну Європу вивезли близько 10 млн центнерів зерна, а за рік до цього — більш як 18 млн центнерів. З Одеського порту за кордон відправлялися каравани суден з дешевим борошном. І на тих мішках усі читали цинічні написи: “Излиінки УССР”.
Документально доведено, що керівництво України не змогло протистояти диктату з центру, і фактично проводило політику, яка обернулася для українського народу численними жертвами. У листопаді 1932 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР ухвалили постанову, в якій головну установку в хлібозаготівлях давали на посилення адміністративно-репресивних методів. Терміново було створено роз’їзні судові сесії, спеціальні комісії. До хлібозаготівель залучалися органи юстиції, прокуратури, держбезпеки. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали в селян останнє зерно. Керівництво республіки вдалося навіть до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів за рахунок хлібозаготівель, що відіграло фатальну роль для населення України.
Архівні матеріали підтверджують трагічну картину смерті від голоду й епідемії, особливо з березня 1933 р. Голод сягнув піка. Смерть стала звичною. Щодня гинуло від голоду більш як 25 тис. осіб. Вимирали родини, хутори і цілі села. Дивно сьогодні — ніхто тоді не плакав. Голод витруїв із селян усі людські почуття. Люди сприймали смерть як порятунок від тяжких мук, а часом, і як порятунок від тих людей, які залишалися ще живими, але голодними. Сталося найтра-
255
гічніше — канібалізм, коли люди почали їсти один одного. Причому людоїдство стало масовим. Типовим явищем були голодна дистрофія, важкі шлункові захворювання, викликані вживанням в їжу нехарчових продуктів. Адже люди вживали в їжу товчену кору дерев, солому, змішану з гнилою, перемерзлою капустою, котів, собак, пацюків, потім перейшли до слимаків, жаб, навіть листя, м’які корінці або гілочки дерев. Були випадки, коли люди їли живцем птахів, жуків, комах, черв’яків. Звичайно, це жахливо, але факт. У селах лютував тиф. Селянська Україна від Дінця до Збруча перетворилася на беззвучне пекло.
Але й цього Сталіну було замало. Він виношував плани виселення всіх українців і довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити їх у життя. За свідченням М. Хрущова, Сталін страшенно засмутився тим, що неможливо виселити весь український народ, бо не було ні місця для його поселення, ні потрібної кількості транспорту, щоб його вивезти.
Сталін та його оточення знали всю правду про голодо- і мор і робили все, щоб його приховати. Мовчали засоби масової інформації. Радянський уряд відкидав пропозиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що вигадки про голод навмисно поширюють вороги СРСР. Під час голодомору кордони України було оточено військами, щоб люди не могли врятуватися і повідомити про голод. Мало того, всі газети того часу розписували щасливе життя радянських селян, було дано вказівку спростовувати будь-які повідомлення про голод в СРСР, опубліковані на Заході. І радянські дипломати заявляли, що в Радянському Союзі “немає ні канібалів, ні кардиналів”. Зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогей страхіть 30-х років: “Жити стало краще, жити стало веселіше”.
Викачування зерна з голодної України вимагало залізної дисципліни і цілковитої покори. Тому за вказівкою Сталіна 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли закон “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, за • яким колгоспне майно вважалося недоторканним, а пору- і шення цього проголошувалося державним злочином. У на- | роді закон дістав трохи іншу назву — “закон про колоски”, | або “закон про п’ять колосків”. Навряд чи світова історія 1 знає більш підступний, антигуманний, антилюдський офіцій-ний документ: голодні діти з 12-річного віку, яких упіймали на хлібному полі із жменькою колосків, підлягали покаранню ув’язненням до 10 років, а дорослих за таку провину навіть , 256
присуджували до розстрілу. Усього за цим законом було засуджено 55 тис. чоловік. З них до смертної кари — 2110. Заборонялося не лише збирати колоски в полі та гриби в лісі, а й ловити рибу в річці. Документи засвідчують, що народний суд засудив чотирьох чоловік до 10 років ув’язнення за те, що вони збирали в лісі дикі груші.
Діяв також закон про “боротьбу зі спекуляцією”, що передбачав ув’язнення в концтаборах терміном від п’яти до десяти років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагалися обміняти домашні речі на продукти харчування в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Це ставило селянина в безвихідне становище.
Улітку 1933 р. сталінська операція “Голод”, яка тривала 8 місяців і охопила населення чисельністю 15 млн чоловік, завершилася. Які ж її наслідки? Зазначимо, що називають різні цифри загиблих -— від 7 до 15 млн. Це дані по всій країні, адже голод охопив не лише Україну, а також і Північний Кавказ, Крим, Курщину, Нижнє Поволжя, Казахстан, тобто регіони, де масово проживали українці — переселенці з дореволюційних часів. Б усіх інших суміжних з Україною областях голоду не було. Щодо жертв голодомору в Україні, то називають цифру 5—7,5 млн чоловік. Достовірну цифру назвати важко, бо з 1934 р. відділи ЗАГСу було передано до відання НКВС, статистика не вела обліку жертв голодомору. Сталін заборонив публікувати будь-які матеріали на цю тему. У 1937 р., коли статистичний перепис виявив страхітливі дані смертності, організаторів перепису розстріляли. Цифра 6—7 млн осіб, мабуть, найбільше достовірна.
Отже, голодомор в Україні став національною катастрофою, справжньою трагедією народу. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в 1932—1933 рр. на українській землі, найродючішій у світі. Ще в давніх описах засвідчено, що “тутешні землі, як жодні інші, придатні для вирощування усіх злакових та овочевих культур”. Адже чорноземи й лугово-чорноземний ґрунт займають 72 % території країни. Тому поет С. Кузьменко писав: “Чи можливе?! Чи таке можливе?! Чи в таке повірить чоловік: Щоб родючі українські ниви народили Тридцять Третій Рік?” Українські чорноземи перетворилися на всеукраїнський цвинтар.
Голод в Україні — найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини. Його демографічні, соціально-економічні, історико-культурні наслідки Україна відчуває і досі. 9 5-363 257
7.3. Утвердження тоталітарного режиму в Україні.
Його суть та механізми реалізації
Більшовицький тоталітарний режим, встановлений після жовтня 1917 р., остаточно утвердився в 30-ті роки, коли було знищено останні залишки опозиції та будь-які сліди дискусій, встановлено тотальний контроль партії-держави над суспільством, людиною.
Складовою ознакою сталінського режиму був масовий терор. Щоправда, його вже в перші роки радянської влади започаткував Ленін. З перших днів завоювання влади він зробив репресії проти власного народу основним аргументом у боротьбі за торжество соціалізму. Вже у вересні 1918 р. Рада Народних Комісарів видає постанову “Про червоний терор”, яка започаткувала низку кривавих законів і підзаконних актів, що закріпили злочини проти народу. Ось окремі місця з ленінських вказівок, які йшли в усі кінці країни: “...будьте образцово беспощадньї”, “надо поощрять знергию и массо-вость террора”, “Если Вьі абсолютно увереньї, что нет сил для свирепой и беспощадной расправьі, то телеграфируйте”, “Со-ветую назначить своих начальников и расстреливать коле-блющихся, не спрашивая и не допуская идиотской волоки-тьі”. Такою мовою до Леніна не говорив ніхто! Згодом було законодавчо закріплено й категорію “соціально небезпечних осіб”, і заслання в концтабори як єдино можливу форму з існування таких “осіб”. З весни 1922 р. Ленін задумав широкомасштабну акцію: вислати за кордон усіх представників інтелігенції — “лакеев капитала”. Понад 2 млн осіб змушені були емігрувати за кордон уже в перші роки радянської влади. Колишні царські офіцери ставали таксистами в Парижі, а університетські професори закінчували свої дні офіціантами та швейцарами. У лютому 1923 р. до ОДПУ надходить секретний циркуляр, схвалений Леніним, в якому вказується, кого найближчим часом потрібно знищити. Виявляється, ворогів народу шукали і знаходили ще за влади Леніна.
Організований ним першим червоний терор 1918—1920 рр., як і сталінські масові репресії кінця 20—30-х років, мали на меті знищення справжніх і потенційних противників більшовицького режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори. Спочатку репресіям підлягали колишні ідейні противники і можливі суперники, котрі були оголошені агентами імперіалізму та іноземних розвідок. Були репресовані не угодні Сталіну партійні й державні діячі, багато інших, ні в 258
чому не повинних, людей. Зазнавали переслідувань і старі більшовики, саме ті, хто очолював боротьбу за комуністичні ідеали, оскільки їх, ідейно загартованих і з великим політичним досвідом, було важко залякати, примусити відмовитися від висловлення своїх переконань. Важче було й обдурити їх. Учений зі світовим ім’ям писав у ті роки В. Молотову: “Ви розсіваєте по культурному світі не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До вашої революції фашизму не існувало”. І справді, Й. Сталін будував державу за канонами придуманої ним потворної партійно-бюрократичної поліцейської системи, яка жила за своїми канібальськими “законами”.
Початок організованому на державному рівні цькуванню фахівців з дореволюційними дипломами, створенню у суспільстві атмосфери масового психозу боротьби із “шкідництвом” поклала Шахтинська справа 1928 р. На судовому процесі було засуджено групу інженерів Донбасу за сфабрикованим ДПУ звинуваченням у шкідництві. Після цієї “справи” почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей. У 1928—1931 рр. понад 1250 тис. “буржуазних спеців" підпали під контроль ОДПУ, з них 138 тис. звільнили з роботи, а 23 тис. зарахували “ворогами радянської влади” або позбавили громадянських прав.
З 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — у 1929—1931 рр., друга — у 1932—1934 рр., третя — у 1936—1938 рр. Першою жертвою масового терору стало селянство. Дотримуючись, як завжди, класового підходу Сталін розпочав кампанію “ліквідації куркульства як класу”. Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів. Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. Тому величезні зусилля й засоби радянської держави спрямовувалися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити “куркулів”. За підрахунками демографів, постраждало близько 1 млн людей.
Водночас розпочалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил української інтелігенції. Інтелігенція, власне, ніколи не була поза увагою сталінської каральної машини і наприкінці 20-х років потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень та арештів. В умовах утвердження авторитарних методів правління суспільно-політичну атмосферу в Україні поступово стала визначати політично шкідлива теза Сталіна про неминуче загострення класової боротьби під час будівництва соціалізму і за наявності в ра-
259
дянських республіках “повзучих” націоналістичних ухилів. У зв’язку з цим обґрунтована класова пильність поступово стала перетворюватись у суцільну підозрілість, нагнітання напруженості, у постійні пошуки “агентури” класових ворогів у республіках. У липні 1929 р. почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у належності до вигаданої таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури, з-поміж яких академіки С. Єфремов і М. Слабченко, 11 професорів, утому числі О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко та інші. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а ще ЗО тис. українофілів репресували без суду. Цей судовий процес став початком розгрому українського національного відродження.
У1929—1930 рр. точилася боротьба з “яворщиною”. М. Явор-ський у 20-ті роки був одним із найвідоміших істориків України. Приводом для кампанії проти нього стало те, що він у деяких своїх працях намагався розкрити особливості історії України, її відміності від історичного розвитку Росії. Погляди М. Яворського було засуджено. Його виключили з партії, зі всіх наукових товариств, позбавили звання академіка Всеукраїнської академії наук. У березні 1931 р. Яворського заарештували, а в 1932 р. відправили на Соловки, назвавши фашистом, який вигадав не що інше, як куркульську фашистсько-націоналістичну концепцію історичного процесу в Україні.
Тоді ж було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). У 1930 р. на процесі “Спілки визволення України” “доводилося”, що УАПЦ була однією з ланок антирадянського підпілля, пов’язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, які ставили за мету підготовку повалення радянської влади в Україні. Було ліквідовано всі парафії церкви, репресовано всіх митрополитів, 13 архієпископів і єпископів УАПЦ.
1932—1934 рр. супроводжувалися новою хвилею розправ з українською інтелігенцією. Розпочалося справжнє цькування письменника М. Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося в країні, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув’язнено сатирика О. Вишню. У грудні 1934 р. за “націоналізм” і “шкідництво” розстріляли письменників К. Буревій, О. Близька, Г. Косинку, І. Крушельницького, Д. Фальків-ського та інших. Вони стали першими жертвами нової хвилі терору, що здійнялася після спровокованого НКВС убивства С. Кірова. Усього, за неповними даними, в Україні репресій 260
зазнали близько 500 літераторів, з яких 89 було розстріляно, 64 заслано, 212 примушено замовкнути, 83 — емігрували.
Не обминули репресії і художників та музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Разом з ним канув у небуття і його чудовий театр “Березіль”. На український кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли.
Коса сталінського терору пройшлася і по викладацькому складу вищих навчальних закладів республіки. З 29 директорів педагогічних інститутів 18 було звільнено й репресовано як “дворушників, націоналістів, петлюрівців”. З такими самими ярликами позбавили роботи (багато кого і волі) 210 викладачів і 24 тис. учителів. У 1934 р. Сталін, не читаючи, підписав до розстрілу 384 списки арештованих, а в кожному списку — по 10 тис. осіб. Серед них більшість були українці, бо саме Україна була основним полігоном чекістів для випробувань різних способів людинонищення.
Знищені митці — це мозок і совість нації, творці й світочі її духовного відродження. Відродження, яке не здійснилося, бо було закатовано і спаплюжено. Звичайно, у всі часи не бракувало тиранів, обскурантів і просто сірих посередностей, які генетично не терпіли людей високоосвічених і обдарованих, яскравих і непересічних особистостей. Інстинктивно відчуваючи у світлі знань і вільній думці загрозу своєму пануванню та існуванню, вони визнавали лише один тип мислення і всіляко його культивували — мислення уніфікованого, знівельованого та одновимірного, безумовно й абсолютно підпорядкованого їхній ідеології, що ґрунтувалася на наборі канонів і стереотипів, обмежень та заборон. Репресії 20—30-х років призвели до зниження інтелектуального та гу- маністичного потенціалу республіки, загальмували культурні перетворення.
У 1933 р. головним чекістом України став В. Балнцький. Маючи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив “українських націоналістів”. Балицький взяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся суперника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних “ворогів народу”. Спільними зусиллями “вірні учні Сталіна” П. Пос-тишев (з 1933 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У) і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи “Української військової організації”, “Блоку українських націоналістичних партій”. У 1935 р. зни-
261
щилн колишніх боротьбистів, відбулися процеси “Національно-терористичного центру”, “Національно-терористичної групи професора М. Зерова” та ін. У 1936 р. було сфабриковано справи “Українського троцькістського центру”, Соціал-демократичної партії України. Упродовж 1929—1937 рр. жертвами сталінських репресій стали 7 млн чоловік.
Так званий великий терор припадає на 1937—1938 рр. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспників, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної деградації. На озброєння каральних установ було взято давно відкинутий у цивілізованих країнах принцип “визнання провини — цариця доказу”, висунутий колишнім меншовиком, але догідливим і жорстоким прислужником Й. Сталіна, генеральним прокурором СРСР А. Вишинським. Органи НКВС добивалися такого визнання будь-якою ціною. Часто в розгляді справ не брали участі ні адвокати, ні прокурори, а також свідки. Засуджені не завжди мали змогу оскаржити такі рішення. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, які влаштовували слідчих. Адже справжньою правдою при цьому вважалося не те, що є, а те, що має бути. Головуючі на зборах, мітингах трудящих часто заявляли: “є така вказівка”. А це означало: думати не треба, питати немає сенсу, обговорювати не можна. Тому люди схвалювали страти і вимагали більше крові.
Так забезпечувався черговий виток арештів. Наприклад, засуджена на 10 років каторжних робіт жителька Чернігівської області 15-річна М. Скрипка “призналася”, що вона нібито ходила по селах Курської області в частини Червоної Армії за даними для німців. Вирок підтверджувався тільки показаннями дівчини, без будь-яких свідків. Навіть за чинного тоді законодавства її не могли засудити, бо вона не досягла віку, з якого підлягають засудженню.
У кожній організації, кожному закладі були інформатори НКДБ, які строчили доноси, викривали, вимагали страти, каялися і самобичувалися. Сам Л. Берія стверджував, що в СРСР донощиком був кожен третій. Народ і навіть еліта вірили в існування змов — усі жили в постійному і напруженому страхітті, повсякденній брехливій пропаганді, були відлученні від будь-якої правдивої інформації. У газетах і на мітингах люди схвалювали страти і вимагали більше крові. Адже засуджують те, чого не розуміють. Пошук “ворогів народу” відбувався прискореними темпами.
262
Саме на таких “ворогів”, і на цьому слід наголосити, сталінське керівництво списувало всі прорахунки на невдачі в державному й економічному будівництві. Такого Україна ще не знала. Лише в одному Биковнянському лісі під самою столицею України поховано більш як 120 тис. жертв сталінських репресій. Подібні масоаї поховання невинно вбитих виявлено також у Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Луганську, Львові, Одесі, Харкові та інших містах. Не врятувалося від репресій навіть партійно-державне керівництво республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних у червні 1937 р., було звинувачено у ворожій діяльності 55 чоловік. 3 11 членів По-літбюро ЦК КП(б)У репресували 10, а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи С. Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У. Навіть найактивніших учасників боротьби проти “ворогів народу” було оголошено контрреволюціонерами. Понад 20 тис. працівників НКВС було знищено в ході “чисток”, у тому числі майже 1200 тільки керівних працівників НКВС України.
У 1937—1938 рр. нищівного удару зазнали військові кадри: було репресовано близько 40 тис. офіцерів Червоної Армії, розстріляно видатних воєнних спеціалістів, воєначальників, у тому числі з України — Й. Якіра, І. Гаркавого, І. Федька, Д. Шмідта та інших. Великий терор у 1937—1938 рр. набув апокаліптичного масштабу. Мільйони людей було знищено, кинуто за грати і до концтаборів, що ж до інтелігенції, то її прописали постійно в “архіпелазі ГУЛАГ”. Навіть серед артистів знайшли “контрреволюцію”. У 1937 р. “ворогів народу” викрили в Київському театрі опери і балету ім. Тараса Шевченка.
Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби. А ось у звіриній ненависті до цілих народів, зокрема до українського, Сталін не мав аналога в історії світової цивілізації. Влітку 1923 р. у бесіді за келихом вина з Кагановичем і Дзержинським Сталін, відповідаючи на запитання, що йому найбільше подобається в житті, заявив: “Вища насолода — виявити ворога, підготуватися, помститися і потім спокійно спати”. Серед товаришів — партійців Сталіна — цей вислів став відомим як “теорія солодкої помсти”. Ще одним доказом аморальності, жорстокості диктатора є його твердження: “Революція не вміє жаліти і ховати своїх прихильників”. Тому, мабуть невипадково, вже в 1926 р. у колі лівих опозиціонерів Н. Крупська говорила: “Якби Ілліч був жнвий, він, напевно, вже був би ув’язнений”. Адже в період
263
своєї активної діяльності головний чекіст країни М. Єжов стверджував, що СРСР поділяється на дві половини: тих, хто сидить, і тих, хто перебуває під слідством.
Започатковане Леніним у 1918—1920 рр. і продовжене далі Сталіним у 20—30-х роках тотальне нищення кращих сил української інтелігенції тривало фактично до самої смерті "вождя народів”, тобто до 1953 р. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією, в якій кожен член суспільства матеріально залежав від влади. Ця залежність у поєднанні з терором, використаним як метод державного управління, була фундаментом диктатури.
З цього приводу відомий державний діяч, академік АН УРСР с. Єфремов писав: "Не раз, а сотні разів я питав себе: може я помиляюсь щодо більшовиків, може, моя стара істота просто не розуміє нових вимог часу? ...Але коли я бачу брехню, провокацію, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси більшовицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої! Навіть кров, насильство — якщо воно відверте й щире — можна зрозуміти, якщо не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію — огидні знаки розтлінного режиму”.
Цей режим, що ґрунтувався на несвободі й уніфікації, зневазі до людини, придушенні людського духу, діяв автоматично, як заведений. Він відзначався масовим терором, наявністю потужного репресивного апарату, а примус був способом його існування, засобом самозбереження й самовідтворення. За масштабами знищення населення власної країни він не знає собі рівних у світовій історії. Від більшовицького тоталітаризму страждали всі народи СРСР, але найбільше — український народ. За 70 років панування цього режиму українська нація втратила понад 25 млн осіб. Все це чинилось під звуки відомої пісні: "Я другой такой страньї не знаю, где так вольно дьішет человек”. Яке лицемірство! Учені Чехословаччини зробили підрахунки загиблих у роки тоталітаризму. Усього від тоталітарних режимів, що панували в країнах світу, загинуло 110 млн осіб, з них жертвами більшовизму стали 68 млн, фашизму — 20 млн, у Китаї — ЗО млн осіб. Такими були наші неминучі жертви заради “світлого майбутнього”. Адже революційна доцільність списувала все. Ці факти, зрозуміло, важко сприймати спокійно, ними волають до нас давно замовклі голоси, згаслі очі, завмерлі серця і знівечені долі.
І, нарешті, що ж у 20—30-х роках у СРСР будувалось і що було побудовано?! Класичного, справжнього соціалізму, тако-
264
го, яким бачили його Маркс, Енгельс і Ленін, у світовій практиці ще не було і досі немає. Одержавши внаслідок більшовицького заколоту 1917 р. початкову стадію нового суспільства, подальший його розвиток призупинили. На рубежі 20— 30-х років відбулася підміна ленінського бачення соціалізму сталінським. У 1929 р. Сталін відкинув неп, і радянське суспільство все далі й далі стало відходити від того соціалізму, до якого прагнули Маркс і Ленін. І замість нього розпочались необгрунтовані сталінські експерименти розвитку суспільства. Той соціалізм, суспільний лад, який утвердився в СРСР з кінця 20-х років, був аж ніяк не неминучим породженням жовтня 1917 р., а насамперед результатом насильницького насадження тоталітарного режиму, який перекрутив до невпізнання як спадщину жовтня, так й ідеали соціалізму. Тобто соціалістичну ідею було зраджено, спаплюжено, що спричинило деформацію структур суспільства і навіть виродження їх. І реально, на практиці ми одержали воєнно-казармений, тоталітарний устрій.
Отже, народи колишнього СРСР будували не соціалізм з його гуманним принципом “Все для людини, все в ім’я людини!”, а тоталітарно-бюрократичну систему, сталінську імперію зла і насильства. Причому будували проти людини, на людських кістках. Бо чи можна назвати соціалістичним суспільство, в якому людина відчужена і від влади, і від засобів виробництва?! А проголошені більшовицькою революцією гасла “Вся влада — Радам!”, “Заводи, фабрики — робітникам!”, “Земля — селянам!” тощо — величезне фарисейство, глобальне обдурювання народу. Комуністична ідеологія може існувати тільки за умов імперської тоталітарної держави і недопущення існування приватної власності, яка є основою економіки демократичних країн цивілізованого світу. Ця ідеологія передбачала, що життя окремої людини не має цінності. Воно варте лише того, аби покласти його на вівтар боротьби за ідею побудови “світлого майбутнього”, перемоги комунізму у всесвітніх масштабах. “Улюбленець партії” М. Бухарін навіть запевняв, що “та частина населення, яка вціліє й виживе після “соціалістичного перевиховання” — це вже будуть зовсім інші люди”. Це мали бути люди нового типу — “будівники комунізму”, яким “кодекс моралі будівника комунізму” заміняє совість, вождь — батька, партійні настанови — власний розум, а партійні лідери (на кшталт Леніна) — самого Бога.
Чимало людей повірили в ідеї марксизму-ленінізму, який був для них “науковим світоглядом”, “єдино правильним 265
вченням”, що дає рецепти як власного визволення, так і визволення людей від несправедливості, забобонів і пережитків минулого. В цій визначеності криється величезна спокуса комуністичної ідеології, від якої й досі не можуть відмовитися її вихованці. Проте в політиці ці спокусливі ідеї “визволення трудящих”, “світової революції”, “братнього союзу республік” тощо виявилися приховуванням тихої, але наполегливої роботи “собирателей земель русских”. Словом, одне проголошували і зовсім інше будували.
Нас переконували, що в СРСР уже в 70-х роках побудували розвинутий соціалізм, і радянське суспільство вступило в період будівництва комунізму. Піддавшись романтичній вірі у безхмарне завтра, в Україні справді багато хто почав забувати про необхідність боротьби за незалежну українську державу, про яку мріяли і за яку наполегливо боролися не одне століття кращі сини і дочки української землі. Але те, що вже побудували, з 1985 р. почали перебудовувати. Та так і не перебудували. У 1991 р. Радянський Союз розпався.
Звичайно, боляче визнавати, що ціною величезного ентузіазму, важких мук і страждань радянські люди, будучи обманутими, будували не те, що могло зробити їх сьогодні щасливими, вільними, цивілізованими і, нарешті, просто ситими. Не зробивши з цього належних висновків та уроків, важко обирати дорогу на майбутнє. А світле майбутнє залишилося для них лише мрією. Мабуть, мав рацію німецький політик Віллі Врандт, назвавши соціалізм “лінією горизонту, до якої чим ближче підходиш, тим більше вона віддаляється”.
7.4. Західноукраїнські землі в 1921—1939 рр.
Доля західноукраїнських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 р., 266
після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки, в 1931 р. проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави.
Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість.
Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахових і 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова.
Отже, українські етнічні землі в 20—30-х роках було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу.
Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехо-словаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці.
Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому зали-267
шалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів.
Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації.
У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув’язнення. “Пацифікація” (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки.
Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво, у якому урядові кола вбачали засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів. З цією метою повсюдно закривалися школи з українською мовою навчання, навіть початкові. Із більш ніж 2400 початкових українських шкіл, що функціонували в Східній Галичині 1912 р. (у часи імперії Габс-бургів), у 1937 р. залишилося 352. На Волині протягом того часу кількість українських шкіл зменшилась із 440 до 8. У 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська — аж на 230 тис. українців. Ще гірше було 268
в Румунії, уряд якої взагалі закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців за окрему національність. Повної румунізації зазнав і Чернівецький університет. Дуже незначним був тут і прошарок студентів-українців.
Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині з 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою.
Колонізаційна політика польського уряду була одним із важливих чинників формування еміграції. В 1925—1938 рр. Західну України покинуло 370 тис. осіб, переважну більшість з яких становили українські селяни. З них понад 200 тис. подалися на вільні землі до США і Канади.
Та попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них тривалий час було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 р., контролювала багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації.
На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що трапилося в 1917—1920 рр. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцзва, українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський, Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як націократична держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.
У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна організація, яка сповідувала ідеологію на-
269
цїоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців. Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками Є. Бандерою, Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні, висуваючи натомість гасло національного со-лідаризму.
Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не підлягає сумніву одне — це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення здобути волю, незалежність України. Участь у лавах ОУН молодих, енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її найпотужнішою силою в політичному житті Західної України.
У 30-х роках націоналістичний рух розгорнувся і на Буковині. Вудителем національної свідомості в цей час став журнал “Самостійна думка”, який редагував С. Никорович (водночас він обіймав посаду зв’язкового ОУН від Буковини). Невдовзі тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Вессарабії та Мармарощині став Орест Зибачннський. ОУН заснувала студентську організацію “Залізняк” та спортивне товариство “Мазепа”. ОУН чинила опір окупаційній владі. Її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 р., після встановлення у Румунії військової диктатури, політичні партії та інші організації було розігнано. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичного обрію.
Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Поль-270
ської комуністичної партії. Її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Вплив КПЗУ на суспільство був мінімальний. На початку 1924 р. вона об’єднувала лише 1,8 тис. осіб, у 1928 р. — не більш як 0,6 тис., на жовтень 1934 р. — 4,3 тис. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об’єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура.
Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в’язниці “Береза Картузька”, по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. За ґратами опинилося керівне ядро Крайової екзекутиви ОУН. У 1924—1934 рр. було ув’язнено 1024 активісти ОУН. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана.
Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн віруючих і близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську католицьку національну партію. Ця церква як суто українська установа берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави митрополита Андрія ПІептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми, монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму грошей А. ПІептицький пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восе-
271
ни 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українцями Галичини.
Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство “Просвіта”, яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис. активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо.
Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість.
У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20—30-х рр. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п’ятирічними планами й резолюціями партійних з’їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди жадали одного — мирного, спокійного життя, відвернення загрози нової війни. Та події в Європі та світі розвивалися не так, як вони сподівалися і як їм бажалося. Усе найважче було попереду.
Словник термінів
Агресія (з лат. — напад) — застосування збройної сили однієї країни проти суверенітету, територіальної недоторканності чн політичної незалежності іншої країни або народу.
Антикомінтернівський пакт — договір, укладений 25 листопада 1936 р. в Берліні між Німеччиною і Японією, спрямований на боротьбу проти Комінтерну. У листопаді 1937 р. до нього приєдналась Італія, а згодом й інші держави.
Версальсько-Вашингтонська система — система миру, встановлена країнами-переможницями, зокрема Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Основу системи становлять Версальський мирний договір 272
1919 р., пов’язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини, укладені та прийняті на Вашингтонській конференції 1921—1922 рр.
Всеросійська надзвичайна комісія (ВЧК)— у радянській державі в 1917—1922 рр. спеціальний орган боротьби з контрреволюцією і саботажем. Створено (на чолі з Ф. Дзержин-ським) у грудні 1917 р. за ініціативою В. Леніна. 1922 р. реорганізовано в Державне політичне управління (ДПУ).
Індустріалізація (з фр. — промисловий) — створення великого машинного виробництва в усіх галузях економіки, насамперед у промисловості.
Комітети незалежних селян (комнезами) — організації сільської бідноти в Україні у 1920—1933 рр. Брали активну участь у проведенні примусової колективізації та “розкур-куленні”.
Ліга націй — міжнародна організація (1919—1946 рр.), метою якої був розвиток співробітництва між народами і гарантія миру і безпеки.
П'ята колона — назва агентури генерала Франко в Іспанській республіці під час національно-визвольної війни 1936—1939 рр. (діяла в тилу, у той час як 4 колони фашистських заколотників наступали на Мадрид).
Четверний союз — назва блоку, до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія. Протистояв у Першій світовій війні Великобританії, Франції, Росії та Італії.
Іменний покажчик
Каганович Лазар (1893—1991 рр.) — радянський партійний і державний діяч. У 1925—1928 рр., будучи генеральним секретарем ЦК КП(б)У, став запеклим противником українізації. Причетний до політичних репресій проти української інтелігенції, державних і партійних діячів. У 1928 р. його було призначено секретарем ЦК ВКП(б). Беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо домагався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів проти селянства, у першу чергу українського, що було однією з головних причин голодомору 1932—1933 рр. У березні 1947 р. його знову призначили першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”. Брав активну участь у ліквідації так званого націоналістичного підпілля й особисто керував боротьбою про-
273
ти частин Української повстанської армії. У грудні 1947 р. його відкликано до Москви.
Коновалець Євген (1891—1938 рр.) — визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 р.). З 1909 р. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Із студентських років брав активну участь у громадсько-політичній діяльності. Учасник Першої світової війни. У січні 1918 р. його обрали командиром Куреня січових стрільців, який відзначився в ліквідації антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста в кінці січня — на початку лютого 1918 р. У 1918—1919 рр. командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких та денікінських військ. У серпні 1920 р. за безпосередньої участі Коновальця створено Українську військову організацію. На І Конгресі українських націоналістів, що відбувся 27 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні, було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою Проводу якої обрали Є. Коновальця. На цьому посту вжив ряд заходів, внаслідок яких утворилися осередки ОУН або споріднені організації у Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньої участі в Америці було засновано Громади українських стрільців, що поклали початок Організації державного відродження в США і Українському національному об’єднанню в Канаді. 25 травня 1938 р. загинув у Роттердамі (Голландія), відкривши поштовий пакет, в якому був вибуховий пристрій, підкинутий йому агентом радянських спецслужб. Поховано на кладовищі Кросвік у Роттердамі.
Косіор Станіслав (1889—1939 рр.) — більшовицький партійний і радянський діяч. Поляк за національністю. Член РСДРП(б) з 1907 р. У березні — квітні 1918 р. входив до складу Народного секретаріату як народний секретар у справах фінансів. У 1928—1934 рр. — генеральний секретар, 1934-1938 рр. — перший секретар ЦК КП(б)У. Був безпосереднім організатором і виконавцем політики фізичного й духовного геноциду українського народу, що проявився в ліквідації українізації і проведенні політики русифікації, організації штучного голодомору 1932—1933 рр. в Україні, у розгортанні протиукраїнського терору, у сфабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. Косіор — одна з найзловісніших постатей в українській історії. У 1938 р. звільнено з усіх посад, 274
звинувачено в належності до Польської військової організації і розстріляно.
Постишев Павло (1887—1939 рр.) — радянський партійний і державний діяч. У 1904 р. — член більшовицької партії. У серпні 1923 р. ЦК РКП(б) направив його в Україну. У 1925 р. — секретар Київського окружкому КП(б)У. З 1926 р. — секретар ЦК КП(б)У й одночасно секретар Харківського окружкому. Виступив провідником ідеї загострення класової боротьби, заохочував репресивну політику, вів боротьбу зі “шкідництвом” і “саботажництвом”, очолив політичну боротьбу проти М. Скрипника, що призвело того до самогубства. Був одним з найголовніших організаторів голодомору 1932—1933 рр. в Україні. У лютому 1938 року виключено з ВКП(б) і незабаром заарештовано. Розстріляно 26 лютого 1939 р.
Скрипник Микола (1872—1933 рр.) — державний і громадський діяч. Народився в с. Ясинувата Катеринославської губернії в сім’ї службовця. Навчався в Ізюмському реальному училищі та Петербурзькому технологічному інституті. У РСДРП з 1897 р. Брав активну участь у роботі соціал-демократичної організації, за що постійно переслідувався. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з організаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918 р.). У січні 1919 р. М. Скрипник — нарком Держконтролю України, у квітні 1920 — нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 р. — нарком внутрішніх справ УСРР. У 1922—1927 рр. — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР. У 1927—1933 рр. — нарком освіти УСРР. Енергійний і діяльний, він за короткий час домігся значних успіхів в українізації системи освіти. М. Скрипник був одним із тих небагатьох державних діячів, які намагалися зберегти хоча б основні риси української державності, чинили опір денаціоналізації культури та мистецтва, а також формуванню в Україні тоталітарного сталінського режиму. М. Скрипника звинуватили в поступках націоналізмові, звільнили 28 лютого 1933 р. з посади наркома освіти й призначили головою Держ-плану та заступником голови Раднаркому УСРР. Кампанія цькування його не припинялася. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У з уст другого секретаря П. Постишева лунали прямі погрози на адресу М. Скрипника. Невдовзі після цього від М. Скрипника зажадали письмового покаяння і визнання помилок. Його заяви обговорювалися на чотирьох засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У і щоразу відкидалися як незадовільні. Звинувачений у “націоналістичних збоченнях 275
і помилках теоретичного і практичного характеру”, він покінчив життя самогубством.
Хвильовий (Фітільов) Микола (1893—1933 рр.) — письменник. Народився в м. Тростянці (тепер Сумська обл.) у родині вчителів. У 20-х роках — один з найпопулярні-шнх письменників. У своїх творах показав драматизм громадянської війни, гостро реагував на розбіжності ідеалу і дійсності. Піддав критиці сталінські форми і методи будівництва соціалізму. Виступав за піднесення національної свідомості, за входження України в Європу. Йому належить гасло “Геть від Москви!” Брав участь у літературних дискусіях 1925—1928 рр. Було звинувачено в націоналізмі. В 1929—1933 рр. він багато їздив по селах і відчув, що війна радянської влади із селянством означає боротьбу проти України, знищення мрії письменника про українську культуру. Зрозумівши це, у 1933 р. М. Хвильовий покінчив життя самогубством.
Хрущов Микита (1894—1971 рр.) — партійний і державний діяч. У 1938—1949 рр. (з перервами) — перший секретар ЦК КП(б)У, у 1944—1947 рр. очолював і уряд України. Багато сил він віддає розвитку економіки України, зокрема вугільній промисловості. Тяжко переживаючи драматичну ситуацію, породжену голодом 1946—1947 рр., М. Хрущов звернувся за допомогою до Москви, чим викликав шалену лють Сталіна. Причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури. Водночас був в опозиції до Л. Кагановича в його боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом”. 1953—1964 рр. — перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1958—1964 рр. — Голова Ради Міністрів СРСР. Усунутий з усіх посад у жовтні 1964 р. Помер у Москві 11 вересня 1971 р. Похований на Новодівичому цвинтарі.
Чубар Влас (1891—1939 рр.) — партійний і державний діяч. Народився в селянській сім’ї в с. Федорівна на Катери-нославщині. Закінчив механіко-технічне училище. Член РСДРП з 1907 р. У липні 1923 р. 32-річний Чубар очолив Раднарком УСРР і працював на цій посаді 11 років. Проводив в Україні сталінську політику спрямовану також на пригноблення селянства. Його підпис стоїть під багатьма репресивними документами. У 1934 р. призначений заступником голови Раднаркому СРСР. У 1937 р. — нарком фінансів СРСР, з 1935 р. — член Політбюро ЦК ВКП(б). У 1937 р. заарештовано, а 1939 р. розстріляно.
276
Шумський Олександр (1890—1946 рр.) — партійний і державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Учасник Першої світової війни. Один із лідерів лівої течії Української партії соціалістів-революціонерів, що в 1919 р. остаточно оформилася в Українську комуністичну партію. Після її саморозпуску в 1920 р. — член КП(б)У. Учасник повстань проти гетьмана П. Скоропадського та Директорії. 1919 р. став комісаром освіти в українському більшовицькому уряді X. Раковського. На цьому посту започаткував боротьбу за дерусифікацію культурного життя в Україні, аїдродження національної духовності. З травня до вересеня 1924 року працює завідувачем агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, а в 1924—1927 рр. — народним комісаром освіти України. На лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У 1927 р. О. Шумського звинуватили в націоналістичному ухилі (так званий шумськізм), в обстоюванні форсування темпів українізації та в підтримці націоналістичних гасел Хвильового, у зімкненні з націоналістами на націоналістичній основі та направили в розпорядження ЦК ВКП(б). У 1933 р. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. 13 травня 1933 р. його було заарештовано, а згодом засуджено за участь в Українській військовій організації (УВО) і за контрреволюційну діяльність до 10 років таборів. З 1935 р. — на засланні в Красноярську. 18 вересня 1946 р. О. Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.
Хронологія подій
1921 р.
27 січня
28 лютого
6—16 березня
18 березня
— поширення на Україну дій всіх декретів РСФРР.
— розпочалася боротьба радянських військ з українським селянським повстанським рухом.
— введено нову економічну політику (неп).
— укладення в Ризі мирного договору між РСФРР, УСРР та Польщею.
277
27 березня
Серпень
11 —27 жовтня
23 жовтня
4—29
листопада
1921 р., осінь —
1922 р. весна
1922 р.
2 січня
26 жовтня
ЗО грудня 1923 р. Квітень
11 липня
1 серпня
1924 р.
Березень
12 жовтня
1925 р.
травень
1926 р.
Травень
25 травня
278
— ухвалення на Надзвичайній сесії ВУЦВК постанови про заміну продовольчої та сировинної розкладки натуральним податком.
— більшовики розгромили загони Нестора Махна.
— створення на Церковному соборі в Києві Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
— у Празі відкрився Український вільний університет.
— Другий Зимовий похід армії УНР під проводом Ю. Тютюнника. 23 листопада розстріляно 359 його учасників під Базаром.
— голод у південних районах України. Його жертвами стали понад 100 тис. громадян України.
— Угода між УСРР і Туреччиною про дружбу та співробітництво.
— рішення про створення у Львові нелегального (таємного) українського університету.
— утворення СРСР.
— XIII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації.
— в Україні почав діяти декрет ВУЦВК “Про розкуркулення села”.
— Постанова ВУЦВК і РНК УСРР про українізацію.
— повернення М. Грушевського з еміграції до Києва.
— утворення Молдавської АСРР у складі УСРР.
— Л. Кагановича призначено генеральним секретарем ЦК КП(б)У.
— звинувачення О. Шумського в націоналістичному ухилі.
— убивство С. Петлюри в Парижі.
10 листопада
1927 р.
7 червня
2—9 грудня
1928 р.
Березень — травень
Зима — весна
14 липня
15 грудня
1929 р.
27 січня—
З лютого
Липень— вересень
Жовтень
10—17
листопада
— відкриття Українського наукового інституту в Берліні.
— осуд Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) за націоналістичний ухил (“шумськізм”).
— XV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на колективізацію сільського господарства.
— Шахтинська справа. Безпідставні звинувачення групи інженерно-технічних працівників Донбасу в шкідництві.
— проведення з ініціативи Й. Сталіна надзвичайних заходів для заготівлі хліба, основаних на свавіллі, насильстві, усуненні місцевих партійних працівників.
— обрання С. Косіора генеральним секретарем ЦК КП(б)У.
— загальносоюзний закон про основи землекористування, землевпорядкування та проведення суцільної колективізації (Земельний кодекс 1922 р. втратив чинність). Земля стала державною власністю.
— створення Організації українських націоналістів (ОУН) на конгресі у Відні.
— арешти визначних діячів культури за належність до Спілки визволення України (СВУ).
— період інтенсивного створення колгоспів в Україні. Супроводжувалося насильством, руйнацією одноосібних господарств, виселенням населення.
— Пленум ЦК ВКП(б) зажадав від ЦК КП(б)У здійснити суцільну колективізацію всіх степових районів України.
279
1930 р. 1 лютого — ухвалення ЦК ВКП(б) дозволу застосувати “всі необхідні засоби боротьби з куркульством до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх заради якомога швидшої суцільної колективізації”.
2 березня — у “Правде” опубліковано статтю Й. Сталіна “Запаморочення від успіхів”, в якій лицемірно засуджувалися методи колективізації.
9 березня— 19 квітня — процес Спілки визволення України
1 червня (СВУ) в Харкові. — в Україні проведено розкуркулення в 450 з 583 районів.
1931 р. 25 січня — Всеукраїнська декада ліквідації неписьменності.
Лютий — арешти колишніх діячів УНР — В. Го-лубовича, П. Христюка, М. Шрага та ін. Депортація М. Грушевського до Москви.
1932 р.
9 лютого — постанова ВУЦВК про утворення областей.
Весна 7 серпня — початок голодомору в Україні. — постанова ЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності (народ назвав “Законом про п’ять колосків”). До початку 1933 р. за цією постановою було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 — до страти.
1 листопада — початок “роботи” надзвичайної хлібозаготівельної комісії на чолі з В. Молотовим в Україні.
31 грудня — ухвалення ВУЦВК і РНК УСРР постанови про введення єдиної паспортної системи в УСРР й обов’язкового обліку паспортів (прописка).
1933 р.
Січень— жовтень 14 березня — масовий голодомор в Україні. — призначення П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У.
280
13 травня
7 липня
5 жовтня
1934 р.
21 січня
10 червня
24 листопада
1 грудня
13—15 грудня
1935 р.
27—28 березня
Квітень — вересень
18 листопада
самогубство М. Хвильового.
самогубство М. Скрипника.
Наркомат освіти УСРР ухвалив постанову про театр “Березіль”, згідно з якою було звільнено з посади художнього керівника й директора театру Леся Кур-баса.
постанова XII з’їзду КП(б)У про перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва.
створення при НКВС УСРР Головного управління виправно-трудових таборів і трудових поселень (ГУЛАГ). Після репресій 1937—1938 рр. у таборах налічувалося більш як 10 млн ув’язнених, які виробляли 14 % усієї промислової продукції СРСР.
смерть М. Грушевського в Кисловодську.
убивство С. Кірова. Нова хвиля репре-— виїзна сесія військової колегії
Верховного суду СРСР під головуванням
В. Ульріха засудила до розстрілу письменників І. та Т. Крушельниць-ких, Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія, О. Близька та інших (усього 28 громадян УСРР).
— новий суд над українською інтелігенцією. Зокрема, до ГУЛАГу потрапили письменники М. Куліш, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, О. Ковінька та ін.
— арешти групи поетів-неокласиків — М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Драй-Хмари, М. Рильського та. ін.
— судовий процес над членами ОУН з приводу вбивства міністра Б. Пераць-кого. До смертної кари засуджено С. Вандеру, М. Лебедя і М. Карпинця.
281
1936 р.
Весна
Квітень
Жовтень
1937 р.
25—ЗО січня
Друга половина
1938 р.
27 січня
24 квітня
25 травня
1939 р.
15 березня
15—18 березня
23 серпня
— підірвано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. у Києві. (До 1939 р. більш як 70 % церков в Україні було закрито або зруйновано.)
— арешт Ю. Коцюбинського як нібито керівника українського троцькістського центру (розстріляно в 1937 р.).
— початок масових репресій і терору в Україні (так звана єжовщина), що тривали до кінця 1938 р.
— надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд рад схвалив нову Конституцію УРСР.
— ліквідація майже всього складу уряду УРСР і ЦК КП(б)У.
— призначення М. Хрущова першим секретарем ЦК КП(б)У.
— запровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах УРСР.
— агент НКВС П. Судоплатов убив голову ОУН Є. Коновальця у Роттердамі.
— проголошення самостійності Карпатської України, президентом якої було обрано А. Волошина.
— угорські війська окупували Карпатську Україну.
— німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розподіл сфер впливу в Східній Європі.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. У чому суть переходу від продрозкладки до продподатку, від політики "воєнного комунізму’’ до непу?
2. Як відомо, є полярні оцінки утворення СРСР, Якої думки дотримуєтесь ви?
3. Що означав на практиці сталінський “стрибок в індустріалізацію”?
4. Які наслідки колективізації українського села?
5. Доведіть на конкретних фактах, що голодомор в Україні 1932—1933 рр. був штучним.
282
6. Які наслідки репресій в Україні?
7. Розкажіть про визначних діячів революційного та національно-визвольного руху на західноукраїнських землях 20—30-х років.
8. Які політичні та культурно-просвітницькі організації, партії очолювали рух за волю України?
9. Що ми впродовж 20—30-х років будували і що в кінцевому підсумку побудували?
Теми рефератів
1. Українська еміграція в міжвоєнний період, її причини та особливості.
2. Національні меншини в УСРР 20—30-х років: етно-політичні та етнокультурні аспекти.
3. Українське національно-культурне відродження 20-х років.
4. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини, національно-політичні аспекти та наслідки.
5. Політичні судові процеси в радянській Україні 20— 30-х років.
6. Утворення СРСР. Проблеми політичної правосуб’єкт-ності.
Література
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917— 1953 рр.: У 2 кн. — К., 1994.
Воля О. Мор. — X., 2002.
Голод на Україні 1932—1933 рр.: Очима істориків, мовою документів. — К., 1990.
Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. — К., 1993.
Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Нальчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки. — К., 1991.
Історія української імміграції. — К., 1992.
Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920—1930-х років: соціальний портрет та історична доля. — К., 1992.
Кондратюк В., Зайцев О. Україна в 20—30-х роках: суспільно-політичне життя XX ст. — Л., 1993.
Костюк Г.О. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки). — К., 1995.
Кручик О А. Становлення державної політики УРСР у галузі національної культури (1920—1923). — К., 1996.
283
Нальчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928). — К., 1996.
Національні відносини в Україні у XX ст.: 36. док. і матеріалів. — К., 1994.
Сеньків М., Думанець І. З історії боротьби за соборність українських земель 1917—1945 рр. — Дрогобич, 1995.
Чирко Б. Національні меншини на Україні (20—30-ті рр.
XX ст.). — К., 1995.
Шаповал Ю. Людина і система (штрихи до портретів тоталітарної боротьби в Україні). — К., 1994.
284
Тема 8
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1945 рр.)
8.1. Українське питання напередодні та в початковий період війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України.
8.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Окупаційний режим в Україні та народна боротьба проти німецьких загарбників.
8.3. Відновлення радянської влади в Україні та завершення об’єднання її земель. Основні підсумки й уроки Другої світової війни.
У 30-х роках, за словами Ромена Ролана, над Європою панували лідери, пройняті абстрактними ідеями, збожеволілі від логіки, завжди готові принести інших у жертву. Серед них найбільшою жорстокістю виділялися Гітлер і Сталін. Обидва вони, готуючи воєнно-промисловий комплекс та армію до наступальної війни, розраховували щонайменше на світове панування і встановлення своєї диктатури над усіма народами світу. З цією метою вони уклали червоно-коричневий союз, безпосереднім наслідком якого стала Друга світова війна. Вона втягнула в свою орбіту більш як 1 млрд осіб, 61 країну світу, і тривала шість років і один день. Звісно, в історії людства були й війни, які тривали значно довше. Проте за жорстокістю й кровопролитністю з нею не зрівняється жодна. Вона й досі болить, постійно нагадує про себе.
Найбільш болючими і тяжкими наслідки цієї війни виявилися для України та її народу. На фронтах Другої світової війни загинув кожен другий українець з тих, хто воював, а кожен другий з тих, хто повернувся додому, був поранений. Таких людських втрат не зазнала жодна країна, яка брала участь у Другій світовій війні.
Про минулу війну, якій понад 60 років, написано багато. Та не всі її події висвітлюються достатньо об’єктивно. А лю-
285
дям потрібна вся, повна і не урізана правда про цю одну з найстрашніших трагедій в історії людства. Сьогодні ми по-різному ставимося до політичних діячів тієї епохи, до їхніх рішень і дій. Але не підлягає ревізії одне: саме наш солдат — чоловік, батько, дідусь, спливаючи кров’ю, маючи союзниками армії всіх цивілізованих країн світу, у 1945 р. переміг фашизм. Це він під свист куль і виття снарядів і бомб пройшов, пробіг, проповз по-пластунськи дорогами від Вугу до Волги і від Волги до Берліна. Не було б Перемоги 1945 р., не було б і наших нинішніх пошуків і поривань, перебудов і невдач. І нас самих не було б.
Тому вічна слава подвигу солдата-переможця!
8.1. Українське питання напередодні та в початковий період війни. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України
На зламі ЗО—40-х років західноукраїнські землі, які після Першої світової війни згідно з договорами Паризької мирної конференції відійшли до Польщі, Румунії і Чехословаччини, стали предметом політичної гри між європейськими державами — Німеччиною, СРСР, Великобританією, Францією, Італією. СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні та приєднати нові українські землі. Англія, Франція і СІЛА втручанням у розв’язання українського питання або дипломатичним нейтралітетом мали задовольнити свої геополітичні інтереси. Ці держави не хотіли допустити возз’єднання західноукраїнських земель на базі Радянської України, побоюючись, що це сприятиме ще більшому зміцненню СРСР. Тому вони виявилися байдужими до проблем соборності українських земель і в 1919 р., і в 1939 р. Драматизм ситуації полягав у тому, що самостійно український народ на той час об’єднати свої землі в єдиній державі не міг. Усе залежало від балансу інтересів, насамперед Німеччини та СРСР.
Слід підкреслити, що фашистська Німеччина, прагнучи перерозподілу Європи на свою користь, особливо великий апетит мала на Україну. “Хто володіє Україною, той володітиме і Європою”, — заявляв Гітлер. Значно розширила можливості ревізувати поверсальську систему для Німеччини досягнута разом з Італією, Францією та Великобританією Мюнхенська угода (ЗО вересня 1938 р.). З мовчазної згоди західних держав Гітлер розпочав розчленування Чехословаччини. У березні 1939 р. Закарпаття одержало самоврядуван-286
ня і було проголошено автономною українською державою — Карпатською Україною. Її президентом став Августин Волошин, згодом закатований у Москві. У 2002 р. йому посмертно присвоєно звання Героя України. Було прийнято і Конституцію. Усе це видавалося за німецьку ідею.
Трагічна історія Карпатської України показала всім, що Гітлер ніколи не розглядав українське питання в інтересах українського народу. За принципову згоду хортистської Угорщини увійти до антикомінтернівського блоку Гітлер віддав їй частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. Згодом Берлін погодився на включення всього Закарпаття до Угорщини. Із благословення Гітлера в край увійшли угорські війська. Через кілька годин уряд і новообраний президент Карпатської України змушені були залишити територію Закарпаття. Більш як 100 тис. закарпатців окупанти загнали до концтаборів. Стало незаперечним, що зацікавленість українським питанням продиктована бажанням Німеччини використати його з власною метою, придушуючи будь-яке прагнення до української державності, до возз’єднання в одній державі всіх етнічних земель. Не могла змиритися з тим, що на невеликій території народжується незалежна українська держава, до якої були прикуті погляди десятків мільйонів поневолених українців СРСР, і більшовицька Росія. Без володіння Україною вона втрачала шанси претендувати на те, щоб бути світовою імперією.
У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі зовнішньої політики Москви і Берліна. Розпочавши підготовку до нападу на Польщу і прагнучи за будь-яку ціну запобігти зближенню СРСР із західними державами, фашистська Німеччина запропонувала СРСР укласти пакт про ненапад. І Сталін на це охоче погодився. 22 серпня 1939 р., виступаючи перед своїми офіцерами, Гітлер заявив: “Я йду на союз із Сталіним. Через кілька днів я зустрінуся з ним на кордоні і потисну йому руку і разом з ним почнемо новий розподіл світу”. Чи була така зустріч? Про це стало відомо лише через 51 рік. У листопаді 1990 р. в пресі промайнуло повідомлення, що знайдено листа директора ФБР США Едга-ра Гувера, який підтверджує, що 17 жовтня 1939 р. Сталін і Гітлер таємно зустрічались у Львові, де підписали нову воєнну угоду замість пакту про ненапад, який за їхнім твердженням, уже вичерпав себе. Саме це і дало впевненість Сталіну в тому, що він і його країна уникнуть війни.
Проте це був не єдиний зговір двох диктаторів. Ще більш ганебна капітуляція Сталіна і його оточення відбулася вже 287
після нападу фашистської Німеччини на СРСР, коли Сталін викликав до себе повіреного Болгарії і запропонував через нього Гітлеру укласти договір, за яким “великий полководець усіх часів і народів” запропонував віддати Німеччині всю Прибалтику, Білорусію та Україну*.
А тим часом, 23 серпня 1939 р. світ сколихнула звістка, передана вночі по радіо, про укладення радянсько-німецького договору про ненапад терміном на 10 років. Договір увійшов в історію як пакт Молотова — Ріббентропа. Укладення подібного пакту можна тлумачити як законну спробу відвернути війну. Однак і при укладенні договору, і під час його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано таємний протокол, за яким розмежовувалися “сфери інтересів” сторін від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабїї. Зміст цього протоколу (можливість введення радянських військ у прибалтійські країни, Польщу і Бессарабію, а в перспективі й у Фінляндію) виявляв імперські амбіції радянського керівництва. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і були основною метою Сталіна та його оточення. 7 вересня 1939 р. під час бесіди з генеральним секретарем виконкому Комінтерну Г. Димит-ровим Й. Сталін заявив: “Знищення Польщі в сучасних умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше! ТЦо поганого було б у тому, якби ми в результаті розгрому Польщі поширили соціалістичну систему на нові території і населення”. Таку ж мету ставив для себе і Гітлер. Тому договір про ненапад, і особливо його таємний протокол, значною мірою зумовлені спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Сталін і Гітлер багато в чому були схожими: соціальним походженням, самоосвітою, ненавистю до демократії, зневагою до народних мас.
Прийняті ними в обхід внутрішніх законів і з порушенням договірних обов’язків перед третіми країнами договір і таємний протокол протиправні й аморальні. Переговори з Німеччиною за таємними протоколами Сталін і Молотов вели таємно від радянського народу, ЦК ВКП(б) і всієї партії, Верховної Ради й уряду СРСР. Ці протоколи було вилучено з процесу ратифікації. Рішення про підписання їх за суттю й за формою — акт особистої влади і ніяк не відбиває волі
* Див.: Наджаров Д. Искренне Ваш Дж. Едгар Гувер... Из досьє ФБР // Комсомольская правда. — 1990. — 11 ноября.
288
радянського народу, який не несе відповідальності за цю ганебну змову.
Безпосередній результат пакту Молотова — Ріббентропа — початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі. Так, як і заявляли радянські історики, вибухнула Друга світова війна. Хоча вранці 1 вересня не лише уряд Польщі, не лише уряди західних країн не знали, що розпочалася нова світова війна, про це не знав і сам Гітлер. Він розпочав війну проти Польщі в надії на те, що це буде локальна акція, така, як захоплення Чехословаччини. “Перше вересня, — стверджує англійський історик Уїльям Ширер у книзі “Крах нацистської імперії”, — стало початком німецько-польської війни, а ніяк не початком Другої світової”. За його свідченням, фактичним початком Другої світової війни можна вважати 3 вересня, коли уряди Великобританії і Франції, пов’язані з Польщею зобов’язаннями про надання негайної допомоги, оголосили війну Німеччині. У цей самий день у збройний конфлікт було втягнуто заокеанську державу — СИТА (американський уряд почав переговори з Великобританією про поставки їй військової техніки).
При цьому зазначимо, що, як це не дивно, більшість генералів та багато тисяч солдатів Німеччини, які пам’ятали Першу світову, були проти початку війни з Польщею. Німецькі генерали вважали, що країна ще не готова до війни. І це справді так. Вермахт, готуючись до наступу на Польщу, мав усього шестиденний запас снарядів, восьмиденний запас патронів і чотириденний запас бомб.
Напад Німеччини на Польщу з великою радістю і захопленням сприйняв Сталін. 19 серпня 1939 р. вій повідомив Гітлеру, що в разі нападу Німеччини на Польщу СРСР не лише залишиться нейтральним, а й допомагатиме Німеччині. І справді. Радянський Союз став фактичним учасником цієї війни. 1 вересня 1939 р., як засвідчують німецькі документи, з метою допомоги німецьким пілотам здійснювати більш небезпечні нічні рейди, Сталін погодився подавати постійно позивні радіостанції Мінська в програмах її передач. Так, у Мінську працював маяк, який наводив на цілі німецькі літаки.
Водночас, напавши на Польщу, німецькі війська швидко наближалися до західноукраїнських земель, які за таємним протоколом мали підпасти під радянський контроль. У цих умовах згідно з договором і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і окупували Західну Волинь та Східну Галичину, тобто майже всі західноукраїнські землі. Для досягнення цієї мети було 10 5-363 289
задіяно війська Українського фронту, командувачем якого призначили маршала Семена Тимошенка. Проти здеморалізованої і напіврозгромленої польської армії, яка вела тяжкі бої з німецькими військами, кинули 67 стрілецьких і кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артилерійських полків. На Українському та Білоруському фронтах було задіяно більш ніж 600 тис. солдатів, близько 4 тис. танків, більш як 5,5 тис. гармат і 2 тис. літаків.
Деякі сучасні українські історики вважають — і не без підстав — що радянсько-польський конфлікт 1939 р. слід називати не “визвольним походом Червоної Армії”, як вважала радянська історіографія, а справжньою війною. Справді, це була війна, бо були бої, вбиті та військовополонені. За свідченням Молотова, втрати Червоної Армії в тому конфлікті налічували 737 убитих і 1872 поранених. За радянськими повідомленнями, в полон потрапило 230 тис. польських військових. Рядових та унтер-офіцерів, українців чи білорусів за національністю, здебільшого було звільнено, а ось тисячі польських офіцерів відправили в концтабори й у 1940 р. розстріляли*.
Після 6-денних боїв з польськими частинами війська Червоної армії вийшли на Західний Буг і Сян, де й зупинилися. А 22 вересня на честь успішного завершення польської кампанії та зміцнення радянсько-німецької дружби в Бресті, Пінську, Перемишлі та деяких інших містах відбулися спільні паради обох військ.
28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, було доповнено новим договором про дружбу і кордони. За цією домовленістю кордони між Німеччиною і СРСР пройшли вздовж річок Сян і Західний Буг. Переважна більшість території Західної України відійшла до СРСР. Частина етнічних українських земель (Лемківщнна, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. км2, на якій проживало близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією.
Долю земель і населення Північної Буковини та Бесса-рабії було вирішено в кінці червня 1940 р. На вимогу радянського керівництва за порадою Берліна Румунія 28 червня 1940 р. змушена була передати ці території СРСР. У цей самий день Червона армія перейшла кордон через р. Дністер
* Див.: Призма часу // Голос України. — 1999. — 11 вересня. — Вип. 29.
290
і зайняла Північну Буковину та Бессарабію. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення до складу УРСР цього краю. Ще раніше постанову Народних Зборів Західної України про возз’єднання Західної України з УРСР ухвалили відповідно Верховні Ради СРСР 1 листопада і УРСР 14 листопада 1939 р. Унаслідок цього населення України напередодні війни з Німеччиною збільшилося на 8,8 млн осіб і становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до 565 тис. км2.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут було проведено широкомасштабну примусову “радянізацію”. Здійснювалося механічне перенесення комплексу “казармового” соціалізму, що робилося без урахування реальних потреб і можливостей. Поряд з націоналізацією промислових підприємств, банків, транспорту та експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом землі між українськими селянами, українізацією, поліпшенням медичного обслуговування та ін., проводилися руйнація політичної та культурної інфраструктури, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих буржуазних націоналістів, масові депортації населення тощо. Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище в Західній Україні. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства, близько 10 % населення західних областей. Почали обманом забирати молодь буцімто для продовження навчання в Києві, Харкові, Донецьку, а насправді вивозили юнаків та дівчат до Сибіру. Усього репресували і вислали без суду й слідства 312 тне. сімей, або майже 1,2 млн осіб. Серед арештованих виявилися й самі керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу СРСР, — академіки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та ін. Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу Німеччини на СРСР.
Рятуючись від сталінських переслідувань, чимало жителів Західної України намагалися втекти до генерал-губернаторства, створеного німцями в 1939 р. на колишніх польських землях. Усього з вересня 1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося більш як 20 тис. українських політичних біженців.
Унаслідок таких дій радянської влади ставлення до сталінського режиму круто змінилося. Поступово зростав рух Опо-291
ру, активізувалася підпільна мережа ОУН. Вона не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Чимдалі все більше людей почали відвертатися від “Совітів”.
Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що, попри всю суперечливість та неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях, об’єднання в межах однієї країни вперше за багато років більшості українських етнічних територій стало визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.
8.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР.
Окупаційний режим в Україні та народна боротьба проти німецьких загарбників
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років Україна в сталінській імперії була у становищі залежної республіки. Не маючи власної держави, свого уряду, армії, вона опинилася поміж гітлерівським і сталінським тоталітарними режимами, будучи беззахисною перед вогнищем війни, до якої ті давно готувалися і поступово наближалися.
Усе, що стосується підготовки Другої світової війни в СРСР, покрито темрявою державних таємниць. Серед багатьох з них найпотаємнішою є дата вступу Радянського Союзу в Другу світову війну. Для того, щоб приховати правду, сталінське керівництво ввело в обіг фальшиву дату — 22 червня 1941 р. Щоб версія про 22 червня стала більш правдоподібною, радянська пропаганда придумала “передвоєнний період”, до якого включалися два роки, які передували 22 червня, і вигадала цифру 1418 днів війни. Насправді “передвоєнного періоду” ніколи не було. Достатньо згадати, що за цей так званий період, тобто з 1939 р. до червня 1941 р. всі європейські сусіди СРСР стали жертвою радянської агресії. За “передвоєнний період” Радянський Союз захопив території шести європейських країн з населенням більш як 23 млн осіб і зовсім не збирався на цьому обмежитися або припинити “визвольні походи” на Захід, де був ще один сусід — Німеччина.
У радянській історіографії дії Червоної Армії в “передвоєнний період” офіційно іменуються терміном зміцнення безпеки західних рубежів. Та рубежі були в безпеці, коли із СРСР сусідили нейтральні держави Європи, поки не було спільних кордонів з Німеччиною, і, отже, Гітлер не міг взагалі напасти на Радянський Союз, не кажучи вже про несподіваний на-292
пад. Але Сталін планомірно знищив нейтральні держави Європи, установивши спільні кордони з Німеччиною. Від цього безпека радянських кордонів ніяк не могла зрости.
Таким чином, 22 червня — не початок війни для СРСР, не день вступу його в Другу світову війну, а просто день початку наступу збройних сил однієї держави (Німеччини) проти збройних сил іншої держави (СРСР) уже в ході війни, в якій обидві країни давно брали участь. Факти історії переконливо свідчать, що СРСР вступив у Другу світову війну не 22 червня 1941 р., як стверджували Сталін та його оточення, а з перших її днів. Жертвами сталінської агресії стали всі сусідні держави Європи — Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, значні території яких СРСР приєднав силоміць.
У радянській історіографії панувало твердження, що винуватцем Другої світової війни був світовий імперіалізм, а розпочав її Гітлер. Проте нові факти свідчать, що війну наполегливо готували як Сталін, так і Гітлер. Що 1926 р. Гітлер у книзі “Меіп КапірГ” (“Моя боротьба”) писав: “Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації”. Вбачаючи в СРСР головну перешкоду на шляху до світового панування, Гітлер шаленими темпами готувався до війни. У 1940 р. порівняно з 1932 р. військове виробництво в Німеччині зросло в 22 рази. Ігноруючи пакт про ненапад і дружбу 1939 р., фюрер у грудні 1940 р. затвердив план війни проти СРСР — план “Барбаросса”, план нападу на Радянський Союз та розгрому його шляхом “блискавичної” війни. На службу німецькій воєнній машині було підпорядковано військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. став грізною силою з дворічним досвідом ведення сучасної війни. Але Гітлер переоцінив свої сили і недооцінив противника, адже Сталін теж наполегливо і цілеспрямовано готувався до війни*.
Ще до приходу Гітлера до влади Сталін, твердо закріпившись у Кремлі, поряд з подальшим зміцненням особистої диктатури, значну увагу приділяв проблемам світової соціалістичної революції, яка, за твердженнями класиків марк-сизму-ленінізму, могла виникнути тільки внаслідок нової світової війни. Тому багато робилося для того, щоб для радян-
* Див.: Данилов В. Готовил ли Стелин нападение на Германию. Документи // Комсомольская правда. — 1992. — 4 января.
293
ських людей не було країни, про яку можна було б мріяти, до якої слід було б перебігати, щоб не було за кордоном іншого, не такого, як у нас, життя. Належало встановити комунізм скрізь, щоб через кілька поколінь люди забули, що може бути якась інша форма існування. А досягти цього можна тільки за допомогою сильної армії. Отже, створення могутньої і непереможної армії стало альфою й омегою сталінського керівництва. З цього приводу начальник Політуправління РСЧА Ян Гамарник у березні 1937 р. сказав: “Большевистскую миссию Красная Армия будет считать вьіполненной, когда мьі будем владеть миром”. Ще в 1918 р., немов пророкуючи більшовицькі походи в Європу, поет О. Блок писав: “Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем”. Тому Друга світова війна для сталінського керівництва була бажаною, необхідною і неминучою. Висновку про її неминучість Сталін дійшов ще в 1927 р. Сталінська політика “соціалістичного штурму” спрямовувалася не на зростання життєвого рівня народу, а передусім на створення могутньої військової держави і на шалену гонку озброєнь. Так, за роки першої п’ятирічки (1928—1932 рр.) у СРСР випустили більш як 4 тис. танків. До речі, Гітлер вступив у Другу світову війну, маючи 3195 танків. СІЛА в 1940 р. мали всього близько 400 таких бойових машин. Упродовж першої і другої п’ятирічок у Радянському Союзі випустили також 24 708 бойових літаків. До 1935 р. всі основні кораблебудівні заводи СРСР перевели на випуск бойових кораблів. У 1938 р. Німеччина, готуючись до Другої світової війни, мала 57 підводних човнів, а СРСР, який, як переконують нас, не збирався вступати у війну, мав 165 таких човнів, а на 22 червня 1941 р. — уже 218. Прискореними темпами будувались і надводні кораблі. На підготовку війни сталінський уряд використав близько 50 % державного бюджету 1941 р.
А якими шаленими темпами йшла підготовка населення країни до війни! Тільки через систему Осоавіахіму пройшли військову підготовку мільйони людей. Навіть видатна балерина О. Лепешинська проходила бойову “виучку”, вчилася стріляти з гвинтівки і правилам рукопашного бою.
Сталін неодноразово на таємних нарадах наголошував на своєму плані “визволення Європи”: “Втянуть Европу в войну, оставаясь самому нейтральньїм, затем, когда противники ис-тощат друг друга, бросить на чашу весов всю мощь Красной Армии” (Соч. — Т. 6. — С. 158). Хитрий Сталін не хотів розпочати війну і бути її учасником з першого дня, побоюю
294
чись засудження світовою спільнотою. “Мьі вступим, — заявляв він, — но вступим последними, чтобьі бросить на чашу весов гирю, которая могла бьі перевесить” (Соч. — Т. 7. — С. 14). Тому Сталін намагався зіткнути Англію і Францію, а згодом і всю Європу з Німеччиною, а самому залишитися в тіні.
І лише тоді, коли німецькі війська буде розпорошено по всій Європі, а воюючі сторони — послаблено, тоді й слід СРСР розпочати звільнення Європи від фашистських загарбників, щоб “совєтизувати” європейські країни.
Таємне рішення розпочати війну за “звільнення Європи” від фашистської загрози прийняли 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Офіційна наука заперечує можливість такого засідання. Проте в 1994 р. знайдено промову Сталіна на цьому засіданні. У ній, зокрема, сказано: “Позже все народьі, попавпіие под “защиту” победоносной Германии, тоже станут нашими союзниками. У нас будет широкое поле деятельности для развития мировой революции”. Для неї, за його словами, необхідна світова війна. “Диктатура больше-вистской партии становится возможной только в результате большой войньї”, — заявив Сталін 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), рішення якого відкрили шлюзи Другої світової війни.
Тому до радянсько-німецьких кордонів підтягувалися основні сили Червоної Армії. У 1940 р. радянське керівництво розгорнуло тут 22 армії. За даними маршала Г. Жукова, у прикордонних округах було зосереджено 170 (за іншими — 239) дивізій і дві стрілецькі бригади. Вони налічували 2,9 млн осіб, на озброєнні яких було 1540 літаків лише нових типів, 1800 важких і середніх танків (у тому числі 1475 нових типів). Це без кількості застарілої техніки і трофейної зброї. Зазначимо лише, що на західних кордонах було зосереджено 7 тис. танків і 7 тис. літаків застарілих конструкцій*.
Виявлені архівні та інші документи радянського Генштабу Червоної Армії засвідчують, що 15 травня 1941 р. в Кремлі військові розглядали розроблений план війни проти Німеччини та Румунії і його було схвалено. Раптового удару (операція “Гроза”) намічалося завдати 6 липня 1941 р.** До цієї дати шалено готувалися. 13 червня почалося загальне просування радянських військ до кордонів Німеччини і Румунії.
* Див.: Голос України. — 1999. — 2 жовтня.
** Саме ва цю дату прямо вказує генерал С. Іванов: “...вемецким войс-кам удалось нас упредить буквально на две недели”.
295
Водночас з перекиданням військ йшло інтенсивне перебазування авіації. У бойову готовність приведено і Військово-морський флот.
14 червня 1941 р. почалося примусове виселення населення із західних прикордонних районів. Для безперешкодного і швидкого пересування радянських військ у Європу розчистили проходи в прикордонних загородженнях, розмінували мости через річки. Поблизу західних кордонів створювалися величезні запаси боєприпасів, пального, продуктів харчування.
Уже 13 червня і протягом кількох наступних днів у СРСР було задіяно всі механізми війни і зупинити її вже було неможливо. 21 червні на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) завершилося створення оперативних груп управління військами. Командувачем групи армій резерву Головного командування Політбюро затвердило маршала С. Будьонного. Загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами очолив начальник Генерального штабу генерал армії Г. Жуков. На заступника наркома оборони генерала К. Мерецкова було покладено керівництво Північним фронтом*. Та на світанку 22 червня 1941 р. тисячі німецьких гармат обрушили шалений вогонь на прикордонні застави, райони масового розміщення радянських військ. Того самого дня міністр закордонних справ Німеччини зробив заяву, що фюрер змушений завдати удару по сталінській імперії, щоб випередити радянський напад на Німеччину. Про те, що Сталін збирається вдарити першим але Гітлер завдав “упереджувального” удару і порушив цим всі плани Сталіна, писав адмірал флоту Радянського Союзу М. Кузнєцов**.
На початковому етапі війни радянські війська, зазнавши катастрофічної поразки, змушені були залишити Литву, Латвію, Молдову, майже всю Білорусь, Естонію і значну частину України. За три тижні війни німцям удалося повністю розгромити ЗО і наполовину 70 дивізій із 170. Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими.
Такий драматичний характер подій на фронті буквально шокував Сталіна. Його вразило не так те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, як те, що Червона Армія, про яку він так турбувався, не змогла вистояти. Лише
* Див.: Военно-исторический журнал. — 1981. — № 9. — С. 11.
** Див.: Кузнєцов Н. Накануне. — С. 321.
296
отямившись від потрясіння, на 12-й день війни Сталін нарешті виступив перед народом.
Чим можна пояснити причини катастрофічного стану радянських військ у початковий період війни з Німеччиною? Трагедія тяжких поразок 1941 р. криється не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, породжених тогочасною тоталітарно-бюрократичною системою управління країною, яка довела свою нездатність, особливо в роки війни. Великої шкоди завдали диктаторські методи керівництва країною та її збройними силами з боку Сталіна. Упевнений у своїй непогрішності він особисто вирішував питання життя країни та її армії. Йому була потрібна перемога у війні будь-якою ціною, щоб виправдати масові репресії, до яких він вдався. Адже переможців не засуджують. Навіть історія, заявляв він, не судить переможців, а тим більше народ.
Будь-які рішення партійних та військових керівників були позначені страхом перед Сталіним, який пересилював страх перед німцями, і прагненням уникнути відповідальності. Тому вони за вже усталеною партапаратною звичкою доповідали не те, в чому були впевнені, а те, що хотів почути Сталін. Адже його оточення, чимало простих людей жили тоді, дотримуючись трьох “у”: “угодить, угадать, уцелеть”.
Сталін та його оточення вперто повторювали про “фактор раптовості” нападу на СРСР. А, по суті, цей фактор знадобився Сталіну для того, щоб приховати свої дії з підготовки війни і виправдати власні помилки та прорахунки в організації відсічі агресору. Яка ж тут раптовість нападу, коли ще з червня 1940 р. від численних резидентів закордонного відділу НКВС і Головного розвідуправління генштабу почали надходити тривожні сигнали про серйозні наміри німецького уряду порушити радянсько-німецький пакт про ненапад. А з квітня 1941 р. така інформація надходила із 40 точок земної кулі майже щодня. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР. Зокрема, таке повідомлення надіслав з Токіо до Москви 31 травня 1941 р. радянський розвідник Ріхард Зорге. Але була вказівкг не піддаватися на провокації. Сталіну необхідно було вигра ти час, не допустивши зіткнення, щоб успішно завершить підготовку країни і Червоної Армії до війни з Німеччиною Тому на повідомлення військового аташе у Франції генерал* Суслопарова про те, що війна почнеться 22 червня, Сталії написав: “Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайт< його”. Це було 21 червня 1941 р. Отже, раптовість нападі
29'
була, але не для Сталіна та його оточення, а для народу і його армії.
Тривалий час значна частина радянських істориків була переконана, що однією з причин наших невдач в перші роки війни була безперечна перевага німців у бойовій техніці, й насамперед у танках як у кількісному, так і в якісному відношенні. Та це не так. Творцем міфу про кількісну перевагу фашистських військ у танках та іншому озброєнні був сам Сталін. Виступаючи 6 листопада 1941 р. на урочистому засіданні з приводу 24-ї річниці Жовтня він прямо назвав перевагу Німеччини в танках однією з двох причин невдачі радянських військ. Першою причиною було названо відсутність другого фронту в Європі.
Проте, як свідчать нові документи і матеріали на 22 червня 1941 р. СРСР мав 24 тис. танків, а Німеччина — 3350. Ще на кінець 1939 р. в СРСР було прийнято на озброєння новий важкий танк КВ, а згодом і середній Т-34. Обидва мали могутнє озброєння і броню. У прикордонних округах в 1941 р. цих танків налічувалося 1475. Щодо якості німецьких танків, то всі вони в 1941 р. були застарілими і легкими. Перший важкий танк Гітлер планував мати в 1942 р. На початку війни в Червоній Армії справді було більше, ніж у противника, танків, літаків, гармат, і водночас не вистачало інженерного і радіообладнання, не було механічних засобів для ремонту техніки, транспортування пального і заправлення ним. У катастрофічному стані перебував армійський автопарк. Без таких засобів маса військової техніки швидко перетворювалася на купу виставкових експонатів. Подолати цей дефіцит допомогли СІЛА, які за ленд-лізом поставили до СРСР впродовж війни понад 100 тис. автомашин, близько ЗО тис. мотоциклів, чимало бойової техніки, обмундирування, продовольства тощо. Цікаво, що в рамках цього договору до СРСР ввозилися сучасні виробничо-технологічні лінії, навіть цілі заводи, які ефективно працювали і в мирний час. Загальна сума поставлених за ленд-лізом до СРСР вантажів, за різними оцінками, становила 9,8—12 млрд дол. США (сьогодні це близько 100 млрд дол.).
Трагічну роль відіграла і воєнно-стратегічна концепція сталінського керівництва, яка передбачала ведення виключно наступальних воєнних дій Червоної Армії. У польовому статуті РСЧА 1941 р. наголошувалося: “Войну мьі будем вести наступательную, переноси ее на территорию противника”. Звідси випливали практичні настанови на підготовку радян-298
ських військ, які не передбачали можливості оборонних операцій. Саме тому за наступальною концепцією значні угруповання збройних сил СРСР було підтягнуто впритул до західних кордонів. Вони і зазнали нищівного удару в перші години війни. Позбавлені зв’язку та управління, військові частини і з’єднання зазнали великих втрат у живій силі й техніці. Доведено, що середні втрати Червоної Армії на добу літом — восени 1941 р. становили 24 300 осіб. Загальні втрати основного ешелону кадрової армії на кінець 1941 р. становили 92 %. Уже в перші години війни було втрачено майже всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин, тисячі танків, близько 25 тис. вагонів боєприпасів. Радянські війська, по суті, залишилися без бойової техніки. Унаслідок цього те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на безладний натовп військовополонених. Лише під час битви за Київ (липень — вересень) у німецький полон потрапило близько 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Усього в перші місяці війни у полон до німців потрапило більш як 5 млн осіб. Сталін оголосив їх “зрадниками”, і половина полонених загинули в полоні, а тих, хто повернувся з гітлерівських концтаборів (900 тис. осіб), було кинуто до сталінських концтаборів.
Згубно відбилися на обороноздатності криваві сталінські “чистки” Збройних сил СРСР 30-х — початку 40-х років. Лише з травня 1937 р. до вересня 1938 р. було репресовано і знищено близько 40 тис. командирів та політпрацівників. У червні 1938 р. преса повідомила про заколот військових на чолі із заступником наркома оборони М. Тухачевським. За рішенням закритого військового трибуналу Тухачевського і видатних воєначальників Якіра, Уборевича, Ейдемана, Путну, Корка розстріляли. У чистці армії, що розпочалася згодом, зникли 11 заступників наркома оборони, 75 з 80 членів Вищої військової ради, 8 адміралів, два (Єгоров і Блюхер) із чотирьох маршалів, 14 із 16 генералів армії, 90 % командирів корпусів, 35 з 80 тис. офіцерів. Такого масового знищення керівництвом держави власних військових кадрів світова історія не знала. Тому не без підстав Гітлер на початку реалізації плану “Бар-баросса” заявив про Червону Армію як про “військо без керівників” і поспішив використати сприятливу ситуацію для форсування агресивних планів щодо СРСР.
Сталінські репресії проти військових кадрів продовжувалися і в роки війни. Згадуючи ці події, маршал Г. Жуков писав: “Когда фашисти наступали под Москвой, 200—300 че-
299
ловек вьісшего комсостава сидели в подвалах на Лубянке... А на фронте в ато время полками командовали лейтенантьі”.
Усе це трагічно відбилося на боєздатності радянських військ і зумовило страхітливий стан Червоної армії в початковий період війни.
Та, незважаючи на колосальні жертви перших днів війни, саме героїчний опір воїнів Червоної Армії дав змогу розв’язати головне стратегічне завдання — зірвати спробу переможного “бліцкригу”, внаслідок чого Німеччина стала перед необхідністю ведення затяжної війни.
Зазнаючи великих втрат, радянські війська змушені були відступати на схід. Під час відступу органи НКВС вчинили ще один масовий злочин проти мирного населення — розстріли в тюрмах Львова, Дрогобича, Станіслава, Стрия, Коломиї та інших міст.
ЗО червня 1941 р. ворог захопив Львів. Увечері цього самого дня в місті відбулися Українські Національні Збори, які урочисто проголосили створення Української держави. Було сформовано уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Та вже через кілька днів німці заборонили діяльність уряду, заарештували його голову Я. Стецька, С. Бандеру та інших українських діячів, які майже до кінця війни перебували у фашистському концтаборі. 15 вересня 1941 р. відбулися перші масові арешти бандерівців в Україні та Німеччині, і сотні людей опинилися в тюрмах і концтаборах. Цим актом німецькі окупанти ще раз засвідчили, що дарувати Україні незалежність не збираються. За вказівкою Гітлера, який особисто вирішував долю Галичини, 1 серпня 1941 р. її приєднали до Краківського генерал-губернаторства. Усім надіям на відновлення української держави було покладено край. Тому під керівництвом ОУН на українських землях розпочалася підготовка до складної і тривалої боротьби проти обох тоталітарних режимів. Згодом німецьке командування змушене було визнати, що рух ОУН все більше переходить до активної боротьби, створення великих військових формувань. Тому в листопаді 1942 р. у секретній німецькій інструкції щодо України наголошувалося: “Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани. Потенційно найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити”.
Намагаючись використати війну з СРСР для розгортання боротьби за самостійну соборну українську державу, для прискорення її здобуття, ОУН вступила в контакти з представниками німецького військового командування щодо ймовір-300
ності створення українських збройних формувань, вишколом яких зайнявся б вермахт. Згодом було створено батальйони “Роланд” і “Нахтігаль”, дивізію “Галичина”, діяльність яких досі оцінюється далеко неоднозначно. Зауважимо, що на боці Німеччини в 1941—1945 рр. воювало близько 1200 тис. колишніх громадян СРСР. Представники Радянського Союзу зверталися до Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі з пропозиціями про притягнення до відповідальності тих, хто воював на боці фашистської Німеччини. Та жодних рішень щодо збройних формувань, у яких брали участь українці, не було прийнято. Керівник британської військової місії в Італії Д. Галден Портер звітував англійському урядові, що галицькі дивізійники не є радянськими громадянами, а головне, немає жодних доказів для звинувачення їх у скоєнні злочинів, що кваліфікуються як злочини проти людства. Такого ж висновку дійшла й канадська комісія Денеша в 1985 р. Зрозуміло, що злочини проти людства не мають термінів давності. Але важливо при цьому говорити мовою доведених фактів, а не суб’єктивного політиканства. Історія — це те, що відбулося, а не те, що хочеться деяким бачити сьогодні. Нюрнберзький трибунал поставив крапку у війні, і його висновки не потребують ревізії.
Водночас під загрозою окупації Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили рішення про евакуацію промислових та сільськогосподарських об’єктів і населення країни. У глибокий тил, переважно в Росію і Казахстан, вивезли 550 великих заводів і близько 3,5 млн населення. Усе, що неможливо було вивезти, за суворим наказом Москви знищувалося на місці. Ця традиційна тактика “спаленої землі” перетворила Україну на справжню руїну.
А тим часом радянські війська, зазнаючи значних втрат у живій силі та бойовій техніці, продовжували відступати. За перші три тижні війни німецькі загарбники просунулися вглиб території Союзу від 300 до 600 км. 19 вересня 1941 р. вони захопили Київ, мужня оборона якого тривала більше двох місяців. Сталін вважав, що Київ до останнього має стримувати навальний наступ німецьких військ, знекровлюючи їх і відтягуючи на себе основний удар. Тому Сталін дав наказ залишити місто 18 вересня, коли Південно-Західний фронт з чотирма арміями був уже в кільці оточення. Щоб не акцентувати уваги на цій помилці, Києву за часів Сталіна не надавався статус міста-героя, а героїка оборони столиці України замовчувалася. До речі, герой оборони Києва генерал-майор А. Власов, теж за помилки Сталіна, став зрадником
ЗОЇ
Батьківщини за номером один і на чолі Російської визвольної армії (РОА) воював на боці Німеччини проти СРСР*. 16 жовтня закінчилася героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. На кінець 1941 р. гітлерівці захопили майже всю Україну й запровадили жорстокий окупаційний режим.
Висвітлюючи окупаційний режим на Україні, слід зазначити, що він спирався на нестримний кривавий і моральний терор, підпорядковуючи все виконанню трьох основних завдань: забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб Німеччини; вивільнення “життєвого простору” для арійської раси шляхом фізичного знищення, депортації та вивезення на роботу до рейху українського населення; сприяння колонізації значної частини окупованих земель, заселення їх німецькими переселенцями. Лише за період з 1943 р. по 31 березня 1944 р. з України до Німеччини було вивезено: зернових — 9200 тис. т, м’яса й м’ясних продуктів — 622 тис. т, тваринного масла — 208 тис. т, цукру — 400 тис. т, фуражу — 2500 тис. т, картоплі — 3200 тис. т, інших сільськогосподарських продуктів — 2291 тис. т. Унаслідок цього населення поневоленої гітлерівцями території України було позбавлено навіть найнеобхід-ніших продуктів харчування.
Щоб підкреслити ліквідацію української державності, столицю Київ було зведено до рівня звичайного міста. Центром всієї окупаційної адміністрації в Україні стало м. Рівне. Під страхом суворої кари запроваджувалася обов’язкова трудова повинність. Грабунки, свавілля і терор зводилися у ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не було. За роки війни фашисти закатували на українській землі більш як 5 млн осіб, у тому числі майже 1,3 млн радянських полонених і близько одного мільйона євреїв, на роботу до Німеччини вивезли 2,4 млн юнаків та дівчат. Каральні загони СС спалили 250 населених пунктів республіки, населення яких розстріляли. В Україні було створено 50 гетто і більш ніж 180 великих концтаборів. Німці нещадно мордували жінок, дітей, стариків. Великих репресій зазнали культура й освіта. В одному з документів рейхсфюрера СС Гімлера говорилось: “Для ненімецького населення на Сході не повинно бути ніяких шкіл, крім чоти-рьохрічної початкової школи. Початкова освіта має ставити
* Див.: Абліцов В. На Москву йшли колишні радянські командири // Голос України. — 2002.-— 27 квітня.
302
за мету навчання учнів рахувати максимум до 500 і вміти розписуватися, а також поширення вчення про те, що покірність німцям, чесність, старанність і слухняність є божою заповіддю. Вміння читати я вважаю необов’язковим”.
Щорічно проводилася фільтрація дітей віком від 6 до 10 років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей. Отже, німецько-фашистський режим в Україні сіяв смерть, розруху, голод, руйнування культури. Робилося все для того, щоб перетворити населення в покірних рабів. Це цілком відповідало трьом гаслам — директивам нацистської ксенофобської доктрини: “техніка знелюднення” (Гітлер), “ставка на негідників” (Геринг), “вперед, по могилах” (Геббельс).
“Новий порядок” нацистів, що спирався на нещадну експлуатацію і геноцид, викликав всенародну боротьбу проти німецьких окупантів. “Наша політика, — писав один зі співробітників міністерства А. Розенберга, — змусила і більшовиків, і націоналістів виступити проти нас єдиним фронтом. Сьогодні всі вони б’ються з винятковою хоробрістю і самопожертвуванням в ім’я визнання своєї людської гідності”. Розкриваючи це питання, слід показувати діяльність таких складових руху Опору, як радянський рух, так і боротьбу ОУН — УПА.
Висвітлюючи партизанський рух, треба наголосити, що він пройшов кілька етапів від зародження до розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, які було залишено в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. Решта загонів розпалися, або їх було розгромлено. Лише на кінець 1942 р. завдяки діяльності Українського штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем, утвореного ЗО травня 1942 р. в Москві, появилися переконливі ознаки відродження партизанського руху. У 1943 р. він значно зріс. Кількість його бійців зросла до 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов. Руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку й боєприпаси, здійснюючи “рейкову війну” та тисячокілометрові рейди по тилах німецьких військ, партизанський рух виявився для окупантів грізною силою. Він перетворився фактично на справжній другий фронт. На початок 1944 р. на окупованій території України діяло 39 тис. партизанів. Для боротьби з партизанським рухом німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів та офіцерів.
303
Влітку 1943 р. партизанське з’єднання С. Ковпака здійснило відомий похід від Путивля до Карпат, завдаючи відчутних ударів загарбникам. Певний час ковпаківці, дійшовши згоди із загонами УПА, разом з ними успішно проводили бойові операції проти німців. Однак згодом, за вказівкою Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця братовбивча авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, яких було розбито. Лише небагатьом з них вдалося врятуватися в Карпатах.
Отже, окрім радянських партизанів, активну боротьбу з окупантами вели й партизанські загони українських націоналістів. Для багатьох людей поки що дивно звучить твердження про те, що ОУН вела завзяту визвольну боротьбу не лише на західноукраїнських землях, а й, скажімо, у такому відомому регіоні партизанської діяльності, як Чернігівщина. Та виявлені архівні й інші документи засвідчують, що з вересня 1941 р. і до кінця січня — лютого 1942 р., тобто до початку фашистських репресій проти українських націоналістів на півночі України, оунівці використали своє легальне становище і створили в Чернігові обласний провід ОУН, а також організації в багатьох районах. Вони залучили до своїх лав інтелігенцію, молодь, представників різних верств населення і створювали збройні загони.
У 1942 р. ОУН утворила на Чернігівщині свій партизанський загін і мала зв’язок із самостійницьким формуванням під орудою Стрільця, у лавах якого воював Григорій Жучен-ко (відомий нині під псевдонімом Яр Славутич) — український поет у США. Бійці загону воювали під гаслом “Проти Гітлера й Сталіна”. Тому не випадково німці в цей час посилюють репресії проти ОУН. Уже в травні 1942 р. гітлерівці заарештували частину бандеровців.
Улітку 1943 р. з Волині вирушила в рейд на північно-східні землі України військова частина УПА під командою Верещака. Переправившись через Дніпро, вона прибула в чернігівські ліси, де провела ряд успішних боїв проти німців і радянських партизан. І лише у вересні 1943 р., коли Червона Армія визволила Чернігівщину від гітлерівців, військам НКВС вдалося розгромити бандерівське підпілля*.
З початком бойових дій на українських землях, що тоді належали Польщі, було сформовано три похідні групи ОУН загальною чисельністю до п’яти тисяч осіб. Члени першої
* Див.: Бутко С. Багряними шляхами // Голос України. — 1993. — 19 березня.
304
групи мали через Житомир дістатися до Харкова. Метою другої був Київ, а третьої — Одеса. Основне завдання цих груп полягало у пропаганді ідеї самостійності України та організації адміністрації на окупованих територіях. У червні 1941 — восени 1942 р. похідні групи ОУН діяли в окупованих німцями Центральній та Східній Україні.
У листопаді 1941 р. в окупованому Києві з ініціативи ОУН (мельниківців) було створено Українську національну раду на чолі з професором Миколою Виличківським. За свідченням німецьких властей, фактичним керівником її був Олег Ольжич (справжнє прізвище — Кандиба, син поета Олександра Олеся). Його однодумцям вдалося проникнути у різні організації й вони істотно впливали на життя міста. Зокрема, зусиллями поетеси Олени Теліги вдалося створити Спілку письменників, видавати журнал “Литаври”. Та на початку 1942 р. вони були розгромлені фашистами. У всесвітньо відомому Бабиному Яру серед 200 тисяч жертв фашистів лежать останки і членів похідних груп ОУН — поетів Олени Теліги та Івана Ірлявського, журналіста Івана Рогача.
Національно-визвольне підпілля в роки війни діяло і на Донбасі. Організатором і керівником його був Євген Стахів, нині заступник голови Українсько-американської координаційної ради. Кероване ним підпілля, враховуючи специфіку регіону, відмовилося від давньої редакції гасла “Україна — для українців”, замінивши його гаслом “Смерть Сталіну, смерть Гїтле-ру”. А це сприяло тому, що в підпіллі працювали не лише українці, а й росіяни, греки і татари. Підпільні організації ОУН діяли в Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно (Донецьку), Луганську, Горлівці та в інших містах*.
Щодо більшовицького підпілля в Донбасі, то, як стверджує Є. Стахів, “ніхто ніде не завважав ніякого сліду жодної більшовицької підпільної організації”. Про те, що в 1941—1942 рр. жодного просталінського підпілля на зайнятих німцями територіях СРСР не було, заявив у лютому 1956 р. і перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов. Підпільний рух виник після Сталінградської битви (лютий 1943 р.), коли в поліські болота скинули десанти з офіцерів НКВС та червоноармійців, спеціально підготовлених для ведення партизанської війни.
Виникає запитання, а як бути з підпільною партійно-комсомольською організацією в Краснодоні “Молода гвардія”? У
* Див.: Антифашистський рух. Відоме і невідоме // Голос України. — 1999. — 6 листопада.
305
Донбасі справді діяла група колишніх комсомольців, які взяли назву “Молода гвардія”. Ця група, члени якої були націонал-комуністами, але палко ненавиділи і Гітлера, і Сталіна, постійно контактувала з націоналістичним визвольним підпіллям і поширювала його листівки. “Молода гвардія” мала гасла: “Радянська Україна — без Сталіна, Радянська Україна — без більшовиків!”. Тому, заявляє Є. Стахів: “Якби Кошового не знищили німці то, напевно, ліквідували б його російські більшовики”.
Що стосується роману Фадєєва “Молода гвардія”, то автор зробив те, що йому треба було зробити: переінакшив самостійницьке підпілля на більшовицьке на замовлення ен-каведистів і партійних вельмож*. Певне, що Фадєєв мав документи про діяльність національно-визвольного підпілля в Донбасі і йому було знайоме ім’я його організаторів та керівника Євгена Стахіва, бо недарма він виводить у романі образ зрадника Євгена Стаховича.
Усе це підтвердила і міжрегіональна комісія з вивчення Краснодонської підпільної організації. До її складу увійшли вчені й представники різних громадських організацій. Комісія працювала майже два роки і відкрила раніше невідомі, приховані факти діяльності всесвітньо відомого “партійно-комсомольського підпілля”. 28 квітня 1993 р. в Луганську вона оголосила свої висновки. Найголовніші з них: партійного керівництва “Молодою гвардією” ніколи не було. Це вигадка партійно-пропагандистського апарату. Олег Кошовий комісаром теж не був**. Що ж до чисельності оунів-ського підпілля, то її через конспірацію точно визначити неможливо. Відомо лише, за даними НКВС, число арештованих членів ОУН у Дніпропетровській області (в обласному центрі діяв Центральний провід ОУН з керівництва підпіллям у Південній Україні): у квітні—червні 1944 р. всього було арештовано 1512 осіб, у тому числі 128 оунівців.
Важливий внесок у розгром ворога зробила також Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. Її створила Організація українських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об’єднання кількох партизансько-військових частин. Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і
* Словосполучення “партійно-комсомольська організація “Молода гвардія” було волюнтаристськи нав’язано ЦК КПРС у 1982 р.
** Див.: Гвардія без партії // Голос України. — 1993. — 28 серпня.
306
проти більшовицьких партизанів, а згодом і проти частин Червоної Армії. Коротку і влучну оцінку Українській повстанській армії дав генерал Шарль де Голль: “Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі”. Основною стратегічною метою формувань ОУН — УПА стало відродження української державності. Повстанці проголосили і поширювали гасло “Воля народам — воля людині”, що забезпечувало масовий приплив добровольців.
Улітку 1943 р. УПА здійснила ряд успішних боїв проти фашистів, унаслідок яких території кількох районів Волині та Рівненщини з травня до листопада було звільнено з-під контролю німецької адміністрації. На деякий час своєрідною столицею самостійної України стало містечко Колки, в якому перебували політичний та військовий провід ОУН — УПА, адміністративні установи підпілля*. Уже в липні 1943 р., засвідчує професор В. Косик, збройна боротьба проти окупантів за самостійну соборну українську державу відбувалася в 12 областях України.
Важко збагнути, звідки брали сили ці воїни, щоб чинити опір таким сильним і страшним режимам, яким були гітлерівський і більшовицький режими. У лавах УПА здебільшого були сільські хлопці й дівчата, які далі Косова чи Коломиї нічого не бачили. А підривали себе останньою гранатою, щоб не потрапити в руки ворога, і вмирали з піснею на вустах: “ПТе не вмерла...” Платили своїм життям, щоб жила ідея Української соборної суверенної держави, яку плекало не одне покоління борців за її волю. Мав рацію професор Ю. Шеве-льов, коли писав: “Боротьба за Україну, за Українця, боротьба на Україні є боротьба тільки виключно за чи проти Національної гордості Українця”. У лавах УПА на початку 1944 р., за приблизними даними, налічувалося 100 тис. воїнів. За роки війни через УПА пройшло від 300 до 400 тис. осіб, сотні тисяч співчували і посильно допомагали повстанцям. Всі вони безкорисливо любили Україну, були сильні духом і довели це своїм життям. І смертю також. Ці патріоти — наша українська історія, без якої наш народ не повний.
Для боротьби з повстанським рухом у Західній Україні сталінське керівництво наприкінці 1944 р. залучило близько 200 тис. солдатів внутрішніх військ, воїнів партизанських і
* Див.: Колківська республіка // Голос України. — 1994. — 14 січня.
307
винищувальних частин. До їхніх операцій широко залучалися не лише загальновійськові, а й мотомеханізовані та військово-повітряні підрозділи. Міста і села краю було вкрито густою агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Нині відомо, що в західних областях у 1944—1945 рр. діяли 359 резидентів, 1473 агенти і 13 085 таємних інформаторів. До того ж в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей налічувалося 22 тис. штатних працівників. Вони вишукували “буржуазних націоналістів”, чинили суд і розправу, по суті, на власний розсуд, перетворивши західноукраїнський регіон на “зону відчуження” — свого роду “Вандею”.
Боротьба УПА з органами радянської влади не припинилася і після закінчення німецько-радянської війни. Навпаки, вона ще посилилася, що стало реакцією населення, як зазначають історики, на “вияв граничної жорстокості, навіть садизму, мародерства й моральних знущань над населенням”. Ще довгих шість років тривала ця, сповнена героїзму боротьба, яка набула характеру справжньої партизанської війни. Майже на всій території, де діяли підпілля ОУН та загони УПА, було фактичне двовладдя (підпілля і ради).
Національно-визвольні змагання 1940—1950-х років не були регіональним західноукраїнським рухом. У лавах УПА воювали представники всіх регіонів України, різних народів і національностей — азербайджанці, грузини, євреї, татари, узбеки.
Про великі масштаби бойових дій у регіоні засвідчують такі дані. Лише з лютого 1944 р. до жовтня 1945 р. Червона армія та війська НКВС провели 26 685 бойових операцій проти ОУН — УПА (багато з них безрезультатно). У свою чергу, повстанці здійснили 6148 операцій. За цей час вбито 98 846 повстанців та підпільників і захоплено 104 990 осіб. Тисячі сімей було вислано до Сибіру (за офіційними даними 213 000 осіб). Таку страшну ціну заплатив наш народ на західних землях за прагнення жити вільно, мати свою державу. Деякі історики схиляються до думки, що в боротьбі за вільну Україну від ворога потерпіло тоді щонайменше півмільйона українців.
Але були жертви й з другого боку. В боях з повстанцями загинули майже ЗО тис. енкаведистів, червоноармійців, бійців винищувальних загонів і понад 25 тис. мирних жителів: здебільшого партійних і радянських працівників, місцевих активістів і депутатів різних рівнів. 29 лютого 1944 р. кулею українського повстанця був поранений і від тієї рани через кілька місяців помер командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ватутін. Загибель його є нібито незаперечним фактом. Проте, як стверджує дочка М. Ватутіна, рана 308
батька була такою, що після неї не тільки генерала армії, а й простого солдата ставили на ноги на дев’ятий день. Комусь було вигідно, щоб герой — визволитель Києва помер від кулі саме бандерівця. Та, мабуть, ніколи не дізнаємося, скільки тисяч дітей, жінок загинуло від каральних загонів НКВС, особливо від тих, котрі, маскуючись під виглядом бандерівців, чинили страшні злочини, щоб скомпрометувати УПА в очах місцевого населення, підірвати до неї довіру.
Отже, оскільки діяльність ОУН — УПА не була партійною боротьбою за владу, а мала національно-визвольний характер, слід визначити її справді як визвольну боротьбу за незалежність України, за яку так активно проголосував (90,35 %) український народ під час референдуму 1 грудня 1991 р. Загалом, як радянські партизани і підпілля, так і підпілля та загони ОУН — УПА своїми бойовими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і звільнення України від німецьких окупантів.
Попри наївні сподівання на визволення від німців, напередодні й у перші дні нападу фашистів на СРСР вони все-таки не стали їхніми прислужниками, не заплямували себе перед нащадками, врятували національну гідність нашого поневоленого народу. їх не мобілізовували до УПА силоміць. Вони самі йшли до неї, самі шукали зброю, присягали боротися проти окупантів до загину. Це про них співається у пісні: “Ми не вийдем з того бою, ми не станем на коліна. Підемо на смерть з тобою, щоб не вмерла Україна”. Ці воїни навіки закарбували свої імена в літописі Перемоги. А велику Перемогу не можна ділити. Вона одна на всіх. Бо єдиною для всіх є ціна, сплачена кров’ю українського народу в двобої з фашизмом. Понад півстоліття, що минуло від тих подій, — час цілком достатній, щоб дійти порозуміння, примирення і єдності українського суспільства. Якщо народи СРСР звільнилися від ненависті до німців за фашизм, а його було за що ненавидіти, то чому ми неспроможні порозумітися в себе вдома, простягнути руку дружби своїм рідним українцям? Це був би вагомий внесок у справу демократизації і європеїзації нашої держави. Утвердження демократії в будь-якій країні передбачає опанування суспільством ідеї національного примирення. Її задекларовано в Іспанії і Росії. Минуле не переінакшити, а майбутнє цілком залежить від нас. Задля цього треба пам’ятати про вищий за людський суд Божий. Адже кожному воздається.
309
8.3. Відновлення радянської влади в Україні та завершення об’єднання її земель. Основні підсумки й уроки Другої світової війни
Перемога Червоної Армії під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу радянських військ по всьому фронту, а отже, і звільненню українських земель від фашистських загарбників.
Початок відновлення радянської влади покладено взимку 1942—1943 рр. 18 грудня 1943 р. першим з обласних центрів було звільнено Луганськ. Унаслідок успішної Донбаської операції 23 серпня 1943 р. ворог залишив Харків, а 8 березня — Донецьк. У II пол. вересня 1943 р. війська Червоної Армії з ходу широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна визволили Київ, куди невдовзі перебралися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У. В грудні 1943 р. почався загальний наступ Червоної Армії на Правобережжі.
1944 р., невдовзі після визволення Києва, поет В. Сосюра написав свій знаменитий вірш “Любіть Україну”, який відразу став популярним не лише в СРСР, а й за його межами. Зауважимо, що сьогодні цей вірш перекладено всіма основними мовами світу. Проте твір не сподобався Й. Сталіну, який назвав В. Сосюру антирадянщиком та націоналістом. Проти поета виступили більшість його колег і вчорашніх однодумців. Сталін та його оточення побачили у вірші “Любіть Україну” противагу політиці асиміляції, тотальній уніфікації культурного життя в СРСР.
У цей час, коли радянські війська розгорнули успішний наступ по всьому фронту, Сталін шукав можливості укласти з Гітлером сепаратний мир. З цією метою нарком іноземних справ СРСР В. Молотов у червні 1943 р. здійснив вояж у тил окупованої німцями території для переговорів з нацистами. У Малій енциклопедії Другої світової війни з цього приводу написано: “В июне 1943 г. Молотов совершил путешествие в 200 миль в глубь оккупированной немцами территории, что-бьі обсудить сепаратний мир с министром иностранньїх дел Германии..., но никакого соглашения не бьіло достигнуто”* **.
* Див.: Горчаков О. Мистер Молотов в тьілу врага // Комсомольская правда. — 1990. — ЗО ноября.
** Див.: Бондар О. “Тегерану-43” передував “Кіровоград-43” // Голос України. — 2001. — 14 червня.
310
Український історик В. Босько, аналізуючи численні іноземні архівні матеріали, доводить, що таємні переговори між Ріббен-тропом та Молотовим відбулися в Кіровограді**.
Великими наступальними операціями на землях України було відзначено 1944 р. — остаточного визволення українського народу. Цей рік також відзначено ще одним сталінським “нововведенням” — масовою депортацією народів. У травні 1944 р. з Криму поголовно виселили, за різними даними, від 198 тис. до 432 тис. татар, а в червні — 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. Загалом впродовж перших півтора року від голоду, переслідувань, знущань, спраги та з інших причин померло більше 46 % депортованих — фактично майже кожен другий. Доведено, що сталінське керівництво виношувало плани депортації в зауральські простори майже двох мільйонів жителів Західної України.
З оволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавоч-не Львівської області всю Радянську Україну було очищено від окупантів, а 28 жовтня було визволено й Закарпаття. Уперше вся етнічна українська територія опинилася під радянською владою. Період німецької окупації України завершився.
Дісталося це визволення ціною не завжди виправданих величезних втрат. Не рідко, як це було на Міусі, Сіверському Дінці, на підступах до Дніпра, піхотні частини йшли в атаку без належної підтримки, без боєприпасів, артилерії, танків та авіації. Розгорнуті в Україні польові військомати мобілізували на визволеній території всіх здатних тримати зброю. Не вишколених, погано озброєних, їх часто відразу кидали в бій. На жаль, тактики завалювання противника трупами, щоб потім регулярним частинам було легше долати оборону, в багатьох випадках дотримувалися і війська під командуванням маршала Жукова. Свідчення цього — розмова його з маршалом Д. Ейзенхауером, що відбувалася вже після війни у визволеному Берліні. Американець поцікавився, як російські війська навчилися так швидко долати німецькі мінні поля. Г. Жуков відповів: “Когда мьі подходим к минному полю перед позициями противника, то наша пехота идет в атаку так, будто поля мин нет (“розміновуючи” поле собою. — В.О.). После того, как прошла пехота, на поле остаются только про-тивотанковьіе миньї, которьіе саперьі успешно разминирива-ют, и мьі пускаєм технику”. А ось думка про Г. Жукова професора А. Мерцалова: “Не только Сталину, но и Жукову бьіли свойственньї порочний принцип “любой ценой”, грубость и самодурство. Зто долго скрьівали. Однако воспоминания К.К. Рокоссовского и других воєнних сейчас опубликова-
311
ньі...”*. Наслідки були страшними. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 р. в одній оборонній та в 11 наступальних операціях загинули і дістали поранення 3,5 млн радянських воїнів, переважно українців. За такі втрати ніхто з вищого командування не відповідав. Адже немає такого чинника, який міг би виправдати смерть навіть однієї людини, а тим паче мільйонів людей. Битву, війну виграє не той, хто гине за Батьківщину, а той, хто примушує гинути противника. Згадується один епізод періоду Другої світової війни: англійський пілот брав участь у масових бомбардуваннях Дрездена, одного з найкрасивіших міст Європи, міста музеїв, архітектурних пам’яток, культури, а коли згодом відвідав його і побачив суцільні руїни, сів і заплакав. Він не хотів, щоб перемогу було здобуто такою ціною. Це слід усвідомлювати всім.
6 червня 1944 р. проведенням Нормандської десантної операції в Європі союзники відкрили другий фронт.
Взимку і навесні 1945 р. радянські війська спільно із союзниками завдали вермахту кілька нищівних ударів. У квітні розгорнулася Берлінська операція. Після падіння Берліна і самогубства Гітлера 9 травня 1945 р. було підписано акт про капітуляцію Німеччини. Цей день увійшов в історію як свято Перемоги. Ця Велика Перемога народів над фашизмом не відійшла в минуле, вона живе і житиме в майбутньому.
Для СРСР війна перемогою над Німеччиною не завершилася. Згідно із зобов’язаннями перед союзниками 9 серпня 1945 р. Радянський Союз вступив у війну проти Японії. За короткий час було розгромлено мільйонну Квантунську армію. Радянські війська вийшли на узбережжя Жовтого моря, повернули Порт-Артур, Південний Сахалін та Курильські острови. 2 вересня 1945 р. Японія підписала акт про капітуляцію. Справді, війну розпочинають, коли хочуть, а закінчують, коли можуть. Цей день і став кінцем Другої світової війни, в якій загинуло понад 50 млн, серед них понад 27 млн радянських людей.
На завершальному етапі війни у вирішальну фазу вступив процес об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточно кордони сформувалися в процесі територіальних розмежувань з Польщею, Чехо-словаччиною та Румунією. 21 квітня 1945 р. СРСР і Польща підписали Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєн
* Мерцалое А. Один к пяти // Родина. — 1991. — № 6-7. — С. 115.
312
не співробітництво, а 16 серпня його було доповнено договором про державні кордони між двома країнами. Так Західна Україна знову увійшла до складу УРСР.
У жовтні 1944 р. Радянська Армія визволила від німецьких окупантів Закарпаття. 26 листопада за вже відпрацьованим у Західній Україні сценарієм у Мукачеві відбувся організований партійними й енкаведистськими органами з’їзд народних комітетів Закарпатської України. Він ухвалив рішення про вихід її із складу Чехословаччини і приєднання до УРСР. Акт було скріплено угодою між СРСР і Чехос-ловаччиною від 29 червня 1945 р. про кордони. Закарпаття возз’єдналося з Радянською Україною.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України поставлено 10 лютого 1947 р. У цей день було підписано радянсько-румунський договір, за яким Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїль-щину. Так уперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. Українського питання в розумінні возз’єднання українських земель не стало. Співжиття українців в одній республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та національного самоусвідомлення.
Висвітлюючи підсумки Другої світової війни, слід виокремити демографічні, економічні та політичні аспекти цього питання. Найдорожчі й найболючіші втрати — людські. Українцям довелося брати участь у складі різних збройних формувань. Із більш як 4,5 млн українців — учасників війни близько 4 млн воювали в лавах Червоної Армії, близько 50 тис. — у складі загонів, частин і з’єднань радянських партизанів, 80 тис. — у лавах УПА. 120 тис. українців билися з ворогом у складі польських і чехословацьких формувань, а також військ США, Канади і Франції, у партизанських загонах Югославії, Італії, Бельгії, Болгарії, Греції... І це зрозуміло, бо війна роз’єднала не лише родини, а й увесь народ.
Під час Другої світової війни Україна втратила 8 млн осіб (19,1 % населення), з них військові втрати становили більш як 2,5 млн і цивільні — 5,5 млн. Ці показники виявилися набагато більшими, ніж у головних воюючих державах. Так, загальні людські втрати. Німеччини становлять 6,9 млн, Росії — близько 6 млн, США — 405 тис., Великобританії — 375 тис. осіб. Військові втрати України становлять майже половину військових втрат усіх західних держав гітлерівського альянсу взятих разом. Така надзвичайно висока ціна, яку довелося сплатити українському народу за Перемогу, за визволення Європи від нацизму, за трагічні помилки та про-рахунки сталінського керівництва.
313
Вражаючими були й матеріальні втрати. Адже по Україні впродовж 1941—1944 рр. двічі пронісся найжахливішою руйнівною силою смерч війни. Тому на руїни було перетворено 714 міст та 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств^) 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти та науки, 19 тис. бібліотек,)більш як ЗО тис. колгоспів, радгоспів і МТС. В Україні залишилося лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств.'
Водночас слід сказати і про те, що в перші місяці війни, відступаючи на Схід, радянський уряд розпорядився демонтувати і вивезти в східні райони всю техніку, все промислове і сільськогосподарське обладнання. Були евакуйовані більш як 550 великих підприємств.'Окрім цього,(починаючи із серпня 1941 р., навіть за неповними даними, було вивезено за межі республіки 59,8 % великої рогатої худоби, 82,1 % овець, 26,7 % свиней, 14,2 % коней. Якщо прямі економічні втрати СРСР становили 679 млрд крб, то на Україну з них припадало 285 млрд крб у цінах 1941 р. Це 42 % всіх втрат СРСР протягом війни. Загальна сума збитків, яких зазнали населення і господарство України, сягнула майже 1,5 трлн крб.
Варто сказати і про деякі політичні підсумки. Після Другої світової війни статус України значно змінився. Наприкінці війни було створено республіканські військове і закордонне міністерства. Мучеництво й подвижництво українського народу, віддані на вівтар перемоги над фашизмом, дістали міжнародне визнання, коли 1945 р. Україна разом з іншими учасниками антигітлерівської коаліції виступила фундатором Організації Об’єднаних Націй. Україна не лише одержала статус держави — засновниці ООН. Вона, як одна з перших її членів, активно включилася в роботу цієї авторитетної міжнародної організації.
З підсумків і наслідків Другої світової війни випливають і певні уроки.
По-перше, політика “умиротворювання” агресора, безпринципних сепаратних угод ні до чого доброго не призводить. Агресії можна запобігти лише спільними зусиллями всіх або більшості країн і народів. Сьогодні сила могутньої зброї нікому перемоги не принесе. Єдиний вибір: або разом вижити, або разом загинути. Друга світова війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівська коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла свою доленосну роль.
По-друге, власну безпеку, особливо в наш час, не можна за-314
безпечити на шкоду і за рахунок безпеки інших. І забезпечити її можна, дотримуючись норм міжнародного права і моралі.
По-третє, війна — неприродний стан людини, і ніякі цілі не можуть виправдати жертви, які неминуче несе будь-яка війна. І проти неї треба боротися тоді, коли вона ще не почалася. Недарма говорять, що пожежу легше попередити, ніж погасити. Усі ми маємо добре усвідомити, що мир — це не просто стан, коли немає війни. Мир — це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами і народами.
І ще один урок. Слід усім країнам і народам раз і назавжди визнати право кожного народу жити так, як він цього бажає.
Можна було б назвати й інші уроки, але, на наш погляд, і цього досить, щоб зробити загальний висновок: людство не може більше допустити такого колективного самогубства як світова війна і зобов’язане зробити все, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне протистояння, з практики відносин між державами і народами. Слід зробити все, щоб не дати людству загинути в безглуздих і незліченних конфліктах, а злеліяну, прикрашену Землю передати в руки дітей та онуків. Бо, як сказав Віктор Гюго, “мир — чеснота цивілізації, війна — злочин” який нічим не може бути виправданий. А вбивці та злочин ці небезпечні не тим, що вони є, а тим, що можуть вчинити.
Словник термінів
Антигітлерівська коаліція — союз держав і народів, які в роки Другої світової війни боролися проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Створено в 1941 р.
Вандалізм (від назви племені вандали) — дике руйнування матеріальних і культурних цінностей.
Вермахт — назва збройних сил фашистської Німеччини в 1935—1945 рр.
Гестапо — таємна поліція фашистської Німеччини.
Колабораціоністи (від фр. співробітники) — зрадники Батьківщини; особи, які співпрацювали з фашистськими загарбниками окупованих ними країн під час Другої світової війни.
Нацизм (від назви Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини) — одна з назв німецького фашизму, його ідеологія, політика і практика.
Обскурантизм — украй вороже ставлення до освіти і прогресу, реакційність, мракобісся.
315
Остарбайтери (від нім. східні робітники) — німецький термін для означення осіб, яких гітлерівці вивезли з східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини.
Пакт (від лат. угода) — міжнародний договір, угода великого політичного значення. Пакт регулює такі зовнішньополітичні проблеми як безпека, ненапад, взаємодопомога тощо.
Фашизм — найбільш реакційна політична течія, яка виражає інтереси найреакційніших і найагресивніших сил. Фашизм у владі — відкрита терористична диктатура, спрямована на придушення всіх демократичних свобод та прогресивних громадських рухів. Ідеологія фашизму — войовничий антикомунізм, расизм, шовінізм, культ вождя, тотальна влада держави, загальний контроль над особою, мілітаризація всіх сфер суспільства, агресія.
Іменний покажчик
Бандера Степан (1909—1959 рр.) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в с. Угри-нові Старому (тепер Івано-Франківської обл.) у сім’ї греко-католицького священика. У 1927 р. закінчив Стрийську українську гімназію. Навчався на агрономічному факультеті Львівської вищої політехнічної школи. Активний учасник ОУН. З 1933 р. — крайовий комендант УВО, що перетворилася на військовий підрозділ ОУН. У лютому 1940 р. створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р. стає його головою. У липні 1941 р. гітлерівці заарештували С. Банде-ру і кинули до концтабору, де він перебував до грудня 1944 р. У 1947 р., обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. Відстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. загинув у Мюнхені від рук агента радянських спецслужб Б. Сташинського.
Боровець Тарас (Бульба) (1908—1981 рр.) — діяч українського повстанського руху. В’язень фашистського концтабору Заксенхаузен. В еміграції організував Українську національну гвардію, видавав часопис “Меч і воля” (1951— 1953 рр.). Автор спогадів “Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху”.
Єрьоменко Андрій (1892—1970 рр.) — Маршал Радянського Союзу (1943 р.), Герой Радянського Союзу (1944 р.). З липня 1941 р. — заступник командувача Західного фрон
316
ту, із серпня 1942 р. — командувач Сталінградського фронту, з березня 1945 р. — 4-го Українського фронту.
Жуков Георгій (1896—1974 рр.) — Маршал Радянського Союзу (1943 р.), тричі Герой Радянського Союзу (1939, 1944, 1956 рр.). З червня 1941 р. — член Ставки, з серпня 1942 р. заступник Верховного Головнокомандувача. У березні — травні 1944 р. командувач 1-го Українського фронту. З листопада 1944 р. до травня 1945 р. командувач 1-го Білоруського фронту.
Кожедуб Іван (1920—1991 рр.) — тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945 рр.), маршал авіації. У діючій армії з березня 1943 р. За роки війни здійснив 330 бойових вильотів, збив 62 літаки противника.
Конєв Іван (1897—1973 рр.) — воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1944 р.), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945 рр.). Під час війни — командувач військ 1-го і 2-го Українського фронтів.
Мельник Андрій (1890—1964 рр.) — політичний діяч, керівник українського національного руху. Народився в селянській родині на Львівщині. У складі легіону Українських січових стрільців брав участь у Першій світовій війні. У січні 1918 р. прибув до Києва, де формувався окремий Галицько-Буковинський курінь січових стрільців у складі українізованого полку ім. Дорошенка. Був помічником командира цього куреня Є. Коновальця. З грудня 1918 р. — полковник УНР. Керовані ним підрозділи завжди були віддані ідеї соборності й незалежності України. З 1920 р. — емігрант, очолював молодіжні організації “Орли” та “Молода громада”. Підтримував тісні контакти з А. Шептицьким, Є. Коноваль-цем. Після вбивства в 1938 р. Є. Коновальця став головою Проводу ОУН. У 1940 р. Організація українських націоналістів розділилася на дві ворогуючі частини — мельниківців і бандерівців, які сповідували ту саму ідеологію. Розкол спричинили тактичні розходження між закордонним складом ОУН і групою С. Бандери. Але кінцевою метою обох ОУН завжди було створення соборної незалежної України. Помер у Люксембурзі.
Сталін (Джугашвілі) Йосип (1879—1953 рр.) — державний та партійний діяч. Керівник більшовицької партії з 1922 р. до 1953 рр. Генералісимус (1945 р.), Герой Радянського Союзу (1945 р.). У 1894—1899 рр. навчався в Тиф-ліській семінарії. З 1922 р. — генеральний секретар ЦК РКП(б). 6 травня 1941 р. обійняв посаду Голови Ради Народних
317
комісарів. У роки війни — Голова Державного комітету оборони, Верховний головнокомандувач Збройних сил СРСР.
Стецько Ярослав (1912—1986 рр.) — діяч українського визвольного руху. З 1932 р. — активний член ОУН, організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного Українського державного правління. За відмову анулювати згаданий акт кинуто до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської ради свободи. У 1968 р. обрано членом Проводу ОУН. Автор книги “ЗО червня 1941”. Помер у Мюнхені.
Тимошенко Семен (1895—1970 рр.) — воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1940 р.), двічі Герой Радянського Союзу (1940, 1965 рр.). Народився в Бессарабії. З вересня 1939 р. — командувач військ Українського, згодом — Північно-Західного фронтів. У 1940—1941 рр. — нарком оборони СРСР. У роки війни — голова Ставки Головного командування, член Ставки Верховного командування і Верховного Головнокомандування, Головнокомандувач військ Західного і Південно-Західного напрямів. Після війни командував військами кількох округів. З 1962 р. — голова Радянського комітету ветеранів війни. Депутат Верховних Рад СРСР і УРСР.
Черняхівський Іван (1906—1945 рр.) — воєначальник, генерал армії (1944 р.), двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1944 рр.). Народився в с. Оксанина на Черкащині. У червні 1942 р. — командир 18-го танкового корпусу, згодом — командувач 60-ї армії, яка в складі 1-го Українського фронту брала участь у визволенні України в 1943 р. З квітня 1944 р. 36-річний Черняхівський — командувач військ 3-го Білоруського фронту. Такими молодими командирами бувають лише на війні. Операція “Багратіон”, в якій перед військами фронту стояло одне з найважливіших завдань — розгром вітеб-сько-оршанського угруповання противника, — стала вершиною воєнного мистецтва І. Черняхівського як полководця. 18 лютого 1945 р. під час боїв за оволодіння м. Кенігсберг (тепер Калінінград) його життя трагічно обірвалося.
Шухевич Роман (Тарас Чупринка, Тур) (1907—1950 рр.) — військовий діяч, член ОУН. У 1933—1937 рр. — в’язень польських тюрем, концтабору. Належав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном “Нахті-галь”. Восени 1943 р. став Головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом 5 березня 1950 р.
318
Хронологія подій
1939 р. 15 березня — проголошення самостійності Карпатської України.
15—18 березня — угорські війська окупували Карпатську Україну.
23 серпня — німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розділ сфер впливу в Східній Європі.
1 вересня 17 вересня — напад Німеччини на Польщу. — вступ Червоної Армії в Західну Україну.
28 вересня — Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною.
26—27 жовтня — Народні Збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР.
1940 р. 28—ЗО червня — Червона Армія зайняла Північну Буковину й Бессарабію. Включення їх до УРСР.
2 серпня — закон Верховної Ради СРСР про включення Північної Буковини і північної та південної частини Бессарабії
1941 р. 22 червня ЗО червня до складу УРСР. — напад Німеччини на СРСР. — проголошення у Львові відновлення української держави та утворення Українського державного правління (уряду) на чолі з Я. Стецьком.
10 липня — 26 вересня 20 серпня — оборона Києва. — створення рейхскомісаріату України на чолі з Е. Кохом.
Вересень — фашисти заарештували багатьох членів ОУН і С. Бандеру.
5 жовтня — створення в Києві Української національної ради. 319
Осінь, зима — німецькі спеціальні частини “СС”
знищили більш як 150 тис. євреїв у Бабиному Яру, більш як ЗО тис. — у Дробницькому Яру, всього близько 900 тис. євреїв.
Осінь — евакуація з України в тил більш як 550 великих підприємств.
1941 р., червень —
1942 р., осінь — діяльність похідних груп Організації українських націоналістів у Східній Україні, окупованій фашистами.
1941 р„
ЗО жовтня — — героїчна оборона Севастополя, що три-
1942 р., 4 липня вала 250 днів і ночей.
1942 р.
1 січня — підписання у Вашингтоні декларації 26 держав проти фашистського блоку (Декларація Об’єднаних Націй).
Травень — поразка Червоної Армії під Харковом та в Криму.
22 липня — фашисти окупували всю територію України.
Жовтень — створення Української повстанської армії (УПА).
1943 р. 5 липня —
23 серпня — битва на Курській дузі. Вигнання німецьких військ із Харкова (23 серпня).
Вересень —
листопад — битва за Дніпро. Вигнання німецьких військ із Києва (6 листопада).
1944 р.
8 квітня — початок боротьби УПА з частинами Червоної Армії.
6 червня — відкриття Другого фронту в Європі.
28 жовтня — звільнення всієї території України від фашистів.
26 листопада — рішення І з’їзду народних депутатів Закарпатської України про возз’єднання з УРСР.
1945 р.
26 квітня — входження на конференції в Сан-
Франциско УРСР як члена-засновника ДоООН.
320
8 травня — капітуляція Німеччини.
26 червня — підписання Статуту Організації Об’єд-
наних Націй у Сан-Франциско. Україна — одна із держав — засновниць ООН.
29 червня — Радянсько-чехословацький договір
про кордони. Повернення Закарпатської України Радянській Україні.
16 серпня — договір між СРСР і Польщею про кор-
дони уздовж Бугу і на схід від Сяну.
2 вересня — капітуляція Японії. Закінчення Дру-
гої світової війни.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Чому в загарбницьких планах фашистів значне місце відводилося Україні?
2. Розкажіть про сучасну оцінку договору про ненапад між СРСР і Німеччиною та таємного протоколу до нього від 23 серпня 1939 р., а також радянсько-німецького договору про дружбу і кордони, укладеного 28 вересня 1939 р.
3. Дайте оцінку вступу Червоної Армії в Західну Україну 17 вересня 1939 р.
4. Чому Сталін приховував справжню дату вступу СРСР у Другу світову війну? Яку мету при цьому він ставив?
5. Проаналізуйте “радянізацію” західноукраїнських територій у 1939—1940 рр. У чому проявлялися суперечності політики, яку проводив сталінський режим у цьому краї?
6. Відомо, що Сталін наполегливо готувався до світової війни. Яким він бачив її початок і яка мета ставилася у ній?
7. Назвіть основні причини поразки Червоної Армії в початковий період війни.
8. Дайте характеристику фашистського “нового порядку” на окупованій території України.
9. Що ви знаєте про оунівське підпілля на території Східної України?
10. Визначте, коли, хто і з якою метою створив Українську повстанську армію (УПА). Яка ваша оцінка її діяльності?
11. Покажіть, чому возз’єднання українських земель в єдиній державі є актом історичної ваги.
’/гП 5-363
321
Теми рефератів
1. Радянсько-німецькі договіри (серпень — вересень 1939 р.): погляд через роки.
2. ОУН — УПА — невід’ємна частина руху Опору в Україні.
3. Українці в збройних формуваннях воюючих сторін.
4. Українська культура в роки Другої світової війни.
Література
Волков С.В., Емельянов Ю.В. До и после секретних прото-колов. — М., 1990.
Коваль М.В. Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочи-тані сторінки історії. — К., 1995.
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж; Нью-Йорк; Л., 1993.
Кучер В. ОУН—УПА в боротьбі за незалежну Україну. — К., 1997.
Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952: Документи і матеріали. — Л., 1993.
Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945). — Л., 1995.
322
Тема 9
УКРАЇНА В 1945-1991 рр.:
ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ
9.1. УРСР у перші повоєнні роки.
9.1.1. Перехід України до мирного будівництва. Відбудова народного господарства.
9.1.2. Посилення тоталітарного режиму в республіці. Ідеологічний наступ сталінізму.
9.1.3. Західноукраїнські землі в повоєнні роки.
9.2. Хрущовська “відлига”. Пошуки нових підходів до розв’язання проблем соціально-економічного і політичного життя та їхні наслідки.
9.3. Опозиційний рух у 60—80-х роках. Новітня русифікація та її наслідки в Україні.
9.4. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку України із середини 70-х років.
9.5. Перебудовчий курс М. Горбачова і Україна: причини, суть і наслідки.
1945—1991 рр. — складний і суперечливий етап української історії, у рамках якого звершувався трудовий подвиг народу у відбудові та подальшому розвитку економіки й культури, тривало існування і відбувалося поглиблення тоталітарної системи. Були спроби оновлення радянського суспільства в умовах десталінізації. Проте авторитарно-командні методи управління не дозволили розв’язати проблем суспільного поступу. Радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тоталітарну соціально-економічну, політичну і ідеологічну кризу. Україна почала втрачати темпи руху, наростали збої в роботі господарства, одна за однією стали нагромаджуватися і загострюватися труднощі, множитися не розв’язувані проблеми, появилися застійні явища, утворився своєрідний механізм гальмування.
У “верхах” відбувалося загнивання і наростав маразм державної ідеології, а в “низах” наростало невдоволення, зневіра та байдужість. Судоржні спроби політичної верхівки рефор-__ 323
мувати радянську систему, названі перебудовою, бажаних результатів не дали. Загальна криза тоталітарної системи поглиблювалася, що призвело до розпаду СРСР і проголошення на його терені незалежних держав.
9.1. УРСР у перші повоєнні роки
9.1.1. Перехід України до мирного будівництва.
Відбудова народного господарства
Соціально-політичне життя і моральну атмосферу в Україні в повоєнні роки значною мірою визначили наслідки війни, великі людські втрати, матеріальні збитки від воєнних дій та окупації. За неповними даними, населення республіки скоротилося з 1940 р. до 1946 р. майже на 18 млн осіб, що призвело до зменшення трудових ресурсів. Демографічні наслідки війни виявились настільки значними, що довоєнну чисельність населення України вдалося досягти лише в 1960 р.
Ситуація ускладнювалася прагненням сталінського керівництва скористатися об’єктивними труднощами і ще більше зміцнити авторитарно-командну систему, тоталітарний режим, залежність України від центру, а жахливі наслідки війни перекласти на плечі народу.
Відбудова народного господарства у визволених від ворога районах України розпочалася ще в роки війни. Якщо в 1943 р., до початку відбудови господарства, рівень валової продукції всієї промисловості становив 4 % порівняно з довоєнними, то вже в 1945 р. цей рівень збільшився до 26,2 %. Значно більшого розмаху відбудова економіки і культури набула в повоєнні роки.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила план відбудови і розвитку народного господарства на 1946— 1950 рр. Його основні завдання полягали у відбудові зруйнованих районів країни, у відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть у його перевищенні. Виконання цих завдань потребувало від виснажених війною людей напруженої праці.
Однак прихильність Сталіна та його намісників в Україні до ряду догматизованих доктрин, зокрема про верховенство політики над економікою за соціалізму, про переважаючі темпи розвитку засобів виробництва порівняно з предметами споживання, про пріоритет промисловості, особливо важкої, над сільським господарством, робітничого класу над селянством й 324
інтелігенцією та інші постулати вносили серйозні перекоси у відбудову економіки республіки, загострювали соціально-економічну та політичну напруженість. На озброєння було взято доктрину про те, що переваги соціалізму дозволять розпочати відбудову економіки не із сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а з важкої індустрії. Цей курс служив виправданням подальшого зміцнення воєнно-промислового комплексу, мілітаризації економіки, який аргументувався наростанням агресивності СІЛА, небезпекою нової війни. На початку 50-х років Сталіним було обґрунтовано тезу про те, що товарний обіг гальмує розвиток радянського суспільства. Тим самим ринок як категорія об’єктивної економічної реальності був виключений зі сфери регулювання народного господарства.
Унаслідок політичних прорахунків і помилкових орієнтирів, завищених планів державних хлібозаготівель, недооцінки підсобного господарства колгоспників, форсування насильницької колективізації західних областей України вже в перші повоєнні роки в республіці виникли не просто продовольчі труднощі, як це тривалий час стверджувала радянська історіографія, а справжній голод.
Причини голоду 1946—1947 рр. мали частково і об’єктивний характер: війна завдала селу величезної шкоди, на ЗО % скоротилися посівні площі, поголів’я худоби, не вистачало не лише машин, а й звичайних плугів, лопат і сапок. Тому було не дивиною для тих років і така гнітюча картина: поле орали коровами. Мало того, подекуди впрягалися в шлею і самі жінки, які тоді й становили “ударну” силу в розорених колгоспах. Широко застосовувалася дитяча праця. Попри це, селянство, як і раніше, залишалося найбільш ущемленою категорією населення. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Продукцію, яку виробляли колгоспники, держава не закуповувала, а фактично вилучала методом продрозкладки. Практично повернулася політика “воєнного комунізму”. За підсумками 1946 р., колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали не більше 150 г зерна за трудодень. В інших областях цей показник становив 50—100 г, а подекуди за трудодні взагалі не одержали ні хліба, ні грошей. Колгоспники жили переважно за рахунок присадибних ділянок. Проте і ці ділянки підлягали вилученню. За задумами тодішнього секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, сільські трударі мали жити в “агромістах” у багатоповерхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати ‘/2+11 5-363 325
суворий контроль і вводити для них військову дисципліну. І лише брак належних коштів на будівництво таких “агроміст” перешкодив втілити ці задуми в життя.
Згідно з прийнятим ще в 1939 р. законом “Про сільськогосподарський податок” оподатковувалися кожна тварина, кожне дерево. Податок стягувався з реалізації всіх культур, вирощених на городі. Селян негласно вважали громадянами другого сорту. Для них не було гарантованої заробітної плати, відпусток, державних пенсій (пенсійне забезпечення ввели лише в 60-х роках).
Зубожіле від війни і сталінської феодальної системи управління, українське село в II пол. 1946 р. почало переживати новий, третій за роки радянської влади, голод. Зауважимо: всі три голодомори було викликано штучно. В Україні хліб був, але його забирали більшовицькі правителі та їх оточення.
Керівництво ряду областей зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Проте ЦК КП(б)У та уряд республіки, виконуючи вказівки Москви, не лише повністю підтверджували нереальні плани, але й вимагали від колгоспів повернути борги за минулі роки. Вживалися надзвичайні заходи для того, щоб будь-якою ціною виконати державний план поставок хліба, який було збільшено із 340 до 362 млн пудів. У сільську місцевість виїхали представники вищих органів республіки та областей, суду і прокуратури. Восени 1946 р. розгорнулися широкі репресії. Було відновлено дію “Закону про п’ять колосків”, за яким за збирання кинутих після жнив колосків у полі 1800 голодуючих селян протягом одного місяця засудили до тюремного ув’язнення на строк від одного до п’яти років.
Почали повторюватися жахливі картини 1932—1933 рр. На всій території України, крім західних областей, вибухнув страшний голод. Недоїдання сприяло масовому поширенню дистрофії, часто зі смертельними наслідками. На травень 1947 р. було зареєстровано більш як 1 млн хворих на це захворювання, з них лише з 10 березня до 31 червня 1947 р. померло близько 102 тис. осіб.
На ґрунті голодомору траплялися випадки канібалізму. У січні — червні 1947 р. органами МВС УРСР зареєстровано 130 випадків людоїдства і 189 — трупоїдства. Загалом у 16 східних, а також в Ізмаїльській та Чернівецькій областях від голоду 1946—1947 рр. померло понад 800 тис. І це лише ті випадки смертей, які зареєстрували ЗАГСи УРСР.
Наслідки голоду могли бути ще більшими. Але тисячі людей з голодуючих областей потягнулися до Західної Украї-326
ни, де селян ще не загнали силоміць у колгоспи. Там “східня-ки”-“мішечники” вимінювали одяг та інші ужиткові речі на продукти харчування, які допомагали виживати їм та їхнім родинам.
Замість допомоги і пом’якшення труднощів, пов’язаних з голодом та масовою смертністю, сталінське керівництво відправляло силою відібрані хліб, м’ясо, молочні продукти, олію на експорт, у першу чергу як безплатну інтернаціональну допомогу країнам “народної демократії” — Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та іншим. У цілому експорт зернових із СРСР лише 1946 р. сягнув 1,7 млн т, що могло стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам. При цьому поставки здійснювалися за цінами, нижчими від світових, і переважно в кредит. Це ще раз підтверджує те, що московські керівники цинічно ставилися до реальних потреб українського селянства, яке примушували мовчазно і за будь-яку ціну відбувати колгоспну панщину. Здебільшого селяни не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити село, яке уподібнилося до резервацій американських тубільців. Близько мільйона селян як дешеву робочу силу було направлено на відбудовувані об’єкти промисловості за допомогою випробуваного способу — шляхом мобілізації.
Отже, справжні причини голоду 1946—1947 рр. крилися не стільки в кліматично-погодних умовах, як стверджувала офіційна пропаганда, скільки в тоталітарно-бюрократичній системі, антигуманній політиці центру, для якого політичні амбіції були вищими від інтересів людей. Слід зазначити, що Кремль мав достатню інформацію про голод в Україні, проте дозволу на використання продовольчих резервів уряд республіки так і не одержав.
І все-таки за роки повоєнної п’ятирічки ціною величезного напруження сил трудівників, підневільної праці в’язнів було чимало зроблено для відродження економіки, загоєння ран, завданих війною. Промислове виробництво в республіці перевищувало довоєнний рівень на 15 %. У 1950 р. Україна виробляла 47,8 % всесоюзної продукції чавуну, 53 % залізної руди, 33,3 % прокату, 30,6 % сталі, 38,4 % металургійного устаткування, видобувала ЗО % вугілля. Проте показники виробництва продукції групи Б були значно нижчими від показників групи А. Так, обсяг валової продукції легкої промисловості становив 79 %, а харчової — 80 %. Це зайвий раз підтверджувало, що життєвому рівню людей приділялася другорядна увага.
327
Та найбільш гостро проблема відбудови виявилася у сільському господарстві. Хоча в 1950 р. посівні площі збільшилися майже на 3 млн га, довоєнного рівня досягти не вдалося. Валова продукція сільського господарства республіки становила на кінець п’ятирічки лише 91 % довоєнного рівня. Темпи приросту сільськогосподарської продукції істотно відставали від промисловості, а на початок 50-х років різко упали, що пояснювалось грубими прорахунками в керівництві галуззю, зменшенням капіталовкладень, основна частина яких спрямовувалася у важку й оборонну промисловість. Лише впродовж 1946—1953 рр. із сільського господарства шляхом нееквівалентного обміну було вилучено і спрямовано в інші сфери економіки 105 млрд крб. Знову, як і раніше, воєнно-промисловий потенціал СРСР зростав за рахунок пограбування села.
Отже, у відбудові народного господарства України були певні успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промисловості не досягнули. Сільськогосподарське виробництво, на якому ще довго позначалися наслідки голоду, значно відставало і не задовольняло потреб населення в предметах споживання. От і виходило, що Україна поступово відроджувалась після війни, проте життя людей практично не поліпшувалося.
9.1.2. Посилення тоталітарного режиму в республіці.
Ідеологічний наступ сталінізму
Друга світова війна позначилася глибоко негативно не лише на функціонуванні економіки, а й на діяльності всіх структур політичної системи. Ще більше посилився авторитаризм центральної влади, а культ особи Сталіна досяг свого апогею.
Проголошення Сталіна найвидатнішим полководцем і вождем усіх народів, удостоєння звання генералісимуса, ототожнення його імені з Леніним, піднесення сталінізму за творчий ленінізм вкрай негативно вплинуло на все суспільно-політичний життя. Чимало славослів’я на адресу Сталіна, особливо з нагоди його 70-річчя (1949 р.) пролунало в українських засобах масової інформації. Сотні підприємств і колгоспів удостоювалися імені “батька народів”, а здравиця на його честь увійшла в текст Державного гімну УРСР на слова П. Тичини і М. Бажана (1949 р.). Чимало для прославлення Сталіна, утвердження його особистої влади зробив М. Хрущов, який у роки війни формально залишався першим сек-328
ретарем ЦК КП(б)У, хоча зосереджувався на виконанні обов’язків члена військових рад ряду фронтів. Після звільнення Києва і повернення урядових установ під керівництвом М. Хрущова відновлюється діяльність ЦК КП(б)У, уряду республіки. 6 лютого 1944 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР М. Хрущова призначили Головою Раднаркому України.
Будучи членом політбюро ЦК ВКП(б), використовуючи протекцію Сталіна, М. Хрущов виявляв певну самостійність. Але за своїми переконаннями він був сталіністом, послідовним проповідником ідеології сталінізму в Україні, терпимо ставлячись до возвеличування і своєї особи, хоча його методи суттєво відрізнялися від методів Кагановича і Постише-ва. Проте, і за пропозицією М. Хрущова, було прийнято Указ Верховної Ради СРСР про виселення із України осіб, які не мали виробленого мінімуму трудоднів (120). Під Указ підпадали і не колгоспники. У 1948—1950 рр. було розглянуто 18 тис. справ про відселення і ще 20 тис. підлягало розгляду.
Слід зазначити, що в Україні система особової влади означала формування ще більш витончених структур повної залежності політичного, економічного і духовного розвитку республіки від центру, його абсолютної монополії, суворої політичної цензури.
Найбільше занепокоєння сталінського режиму викликало те, що 70 млн радянських людей, котрі жили в умовах німецької окупації, працювали на примусових роботах і перебували в полоні, зазнали впливів західного способу життя. Тому, на думку Сталіна, винятково важливого значення набувало завдання відновлення ідеологічної чистоти, значне посилення контролю над суспільством, особливо у сфері ідеології. Провідником цієї політики був головний на той час ідеолог партії А. Жданов. Так звана жданівщина означала справжню війну проти творчої інтелігенції, національно-патріотичних сил.
До заходів адміністративно-політичного тиску на українську парторганізацію з боку Сталіна належить направлення в Україну в березні 1947 р. Л. Кагановича й “обрання” його першим секретарем ЦК КП(б)У. Згадавши досвід Кагановича в боротьбі з націонал-ухильництвом в Україні в 1925—1928 рр., Сталін намагався з його допомогою “навести порядок”, а заодно провчити Хрущова за його “самостійність”.
З прибуттям Кагановича різко погіршилася морально-політична й ідеологічна ситуація в Україні. Особливої жорстокості набуло полювання на так званих українських націо
329
налістів. Ухвалена за його участі постанова ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” (серпень 1947 р.) стала маніфестом реакції і наступу на діячів української інтелігенції, яку сталінський посланець патологічно ненавидів. Було вчинено справжній “погром” кадрів у колективі Інституту історії України, посилено ідеологічний контроль за підручниками з історії та нагляд за її викладанням. Відтепер вся історія українського народу, починаючи з найдавніших часів, мала розглядатися тільки під кутом зору єдності з російським на- і родом як його “старшим братом”. Методами доносів, заяв, роз- , вінчувальних листів викривалися носії “бацил” “націоналів- ; му” і “сепаратизму”, цькувалися М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, Б. Лятошинський, Г. Та- ; ранов та інші діячі української культури.
Нелюдськість сталінського режиму виявилася й у став- ' ленні до калік, які стали такими внаслідок розв’язаної ним же Другої світової війни. У 1948 р., напередодні 30-річчя Радянської армії, згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР інвалідів війни виселяли із міст до концтаборів ГУЛАГу, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5—6 ешелонів — не менше трьох тисяч осіб*. Як свідчить історик І. ДІЯК, ЦІ ре- ; зервації не зникли і за часів правління Брежнєва. Присутність у суспільстві інвалідів-калік визнавалася небажаною, оскільки вони були наявними свідками помилок, поразок і злочинів комуністичної влади і могли дискредитувати “самий гуманний і справедливий” у світі лад**.
Під безпосереднім керівництвом Л. Кагановича з квітня 1948 р. розгорнулася компанія боротьби проти “низькопо- < клонства” перед Заходом, а згодом і проти “космополітизму” і єврейських діячів культури, зокрема проти О. Борщаків-ського, І. Стебуна, Є. Адельгейма та інших. і
Посилилась ідеологічна боротьба з новими напрямами в ; науці. У серпні 1948 р. консервативна група академіка Т. Ли- ! сенка за підтримки Сталіна, почала безглузду боротьбу проти , “реакційності теорії менделізму-морганізму”, унаслідок чого з < наукових установ АН УРСР і вищих навчальних закладів і республіки звільнили чимало фахівців, котрі не поділяли по
* Тинченко Я. Ветерани и инвалидм — в сталинских резервациях // Киевские ведомости. — 2000. — 13 ноября.
**Діяк І. Україна — Росія (Історія та сучасність): Наук. вид. — К., 2001. — С. 181.
330
глядів Лисенка. Лженаукою, видумкою “загниваючого імперіалізму”, його “продажного дівкою” було проголошено кібернетику. Унаслідок цього наша наука відстала на десятиліття в таких перспективних галузях знань, як генетика, кібернетика, електроніка тощо.
Курс на сталінізацію науки особливо настійливо здійснювався в галузі суспільних і гуманітарних наук, у яких дедалі більше утверджувались догматизм і диктат.
Адміністративно-репресивні методи керівництва Л. Кага-новича, презирливе ставлення до української національної інтелігенції, війна на знищення з так званим українським буржуазним націоналізмом до краю загострили політичну обстановку в республіці. На адресу Сталіна надходили численні листи з вимогою відкликати Кагановича з України, що й примусило центр дати згоду на звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У. На цю посаду обрали М. Хрущова. У грудні 1949 р. його було відкликано до Москви, обрано першим секретарем Московського обласного і міського комітету партії, секретарем ЦК ВКП(б). Першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. Мельников, який за Хрущова працював другим секретарем ЦК. Усі свої кроки він звіряв із центром, сумлінно виконував його директиви, а згодом став жертвою тієї системи, яку так наполегливо захищав.
Таким чином, посилення тоталітарного режиму, ідеологічний наступ сталінізму в Україні середини 40-х — початку 50-х років негативно позначилися на розвитку економіки і культури республіки, стримували її історичний поступ. Проте тоталітарна система не могла існувати без страху і насильства. Тому апарат репресій і надалі залишався, працював на значних обертах, виявляючи все нових “ворогів народу”.
9.1.3. Західноукраїнські землі в повоєнні роки
На морально-політичну обстановку в республіці суттєво вплинули ситуація в західних областях, специфіка політичних та соціально-економічних перетворень у цьому регіоні. Тут, з одного боку, відновлювалися, а частіше заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства, а з Другого боку, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму. ЦК ВКП(б) та уряд СРСР взяли під свій безпосередній контроль хід відбудови і перетворень у західних областях та Ізмаїльській області, спрямовуючи їх у
331
традиційне русло сталінської тріади індустріалізація — колективізація — культурна революція, що призвело до механічного повторення тих помилок та перегинів, які в 30-х роках було допущено в РСФРР і Східній Україні. При цьому ігнорувались нові історичні умови і місцеві особливості.
Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась “радянізація” Західної України. Відомо, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Розуміючи, що поліпшивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю. Тому розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, лісорозробки, і створювалися нові галузі промисловості, включаючи виробництво автобусів, радіоапаратури тощо. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р.
Однак ця форсована індустріалізація, яків Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей, для їхнього добробуту.
За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років.
Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла головним чином як церква національна. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, 332
на якому інспірували рішення про “скасування” Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулась на Закарпатті. Українську греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися “слугами Ватикану”, “ворогами народу”, знаряддям “українського буржуазного націоналізму”.
Священики-українці, які відмовилися стати підданими Патріарха Московського і всія Русі, відразу потрапляли в НКВС. Більш як 1400 священиків, котрі не приєдналися, і 800 ченців та черниць заслано до Сибіру, а 200 розстріляно. Було арештовано і заслано до Сибіру митрополита Й. Сліпого, “знешкоджено” єпископів. Українська греко-католицька церква змушена була перейти на так зване катакомбне, тобто на підпільне, існування, яке припинилося лише в 1989 р. Це ще більше посилювало вороже ставлення населення Західної України до сталінського режиму.
Більш довготривалою і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було проведено реорганізацію УПА. Великі з’єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах Це робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам радянської влади.
У свою чергу, сталінське керівництво, закінчивши війну, дістало можливість значно посилити протидію ОУН — УПА, перетворивши край на справжній театр воєнних дій. Радянський уряд переправив у Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п’ять бронепоїздів. Поряд з регулярною армією широко використовувалися також війська МВС, загони самооборони, до яких залучались і місцеве населення та винищувальні загони*. Головними методами боротьби з УПА
*На початку 1947 р. боротьба з національним рухом опору перейшла у виключну компетенцію органів безпеки, і майже дві тисячі винищувальних батальйонів, що налічували 35,1 тис. бійців, було передано органам МДБ УРСР.
333
і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії. Ось лише деякі їх форми: блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. За офіційними даними, тут у 1944—1953 рр. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювались усі, хто підозрювався у зв’язках з ОУН — УПА. Тюрми було забито в’язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Багато сімей так званих “бандпособников” вивозили на Схід. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано більш як 600 тис. осіб. Нині відомо, що органи радянської влади проводили спецоперації, спрямовані на вилучення з музеїв та картинних галерей мистецьких шедеврів і безцінних експонатів нібито “націоналістичного” чи “антирадянського” змісту. Понад дві тисячі таких творів було вилучено лише у Львові та відправлено до Києва. Живопис і графіку палили, скульптури з гіпсу розбивали молотками... Цей акт укоротив життя директорові Львівського музею українського мистецтва І. Свєнціцькому, який невдовзі помер.
5 березня 1950 р. в сутичці з емдебістами загинув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Та боротьба пішла вже на спад, хоча окремі боївки і протрималися ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції Закордонні частини ОУН.
Наляканий національно-визвольною боротьбою центр вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. Якщо до Другої світової війни в УРСР росіяни становили 10 % всього населення, то в 1959 р. — 16 %. У Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1959 р. їхня чисельність становила 330 тис., або 5 % усього населення. Нині встановлено, що у відомстві Берії була відповідна служба для заселення України росіянами.
Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпе-реселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М. Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі в Україну та поляків з території Західної України до Польщі. У 1944— 1946 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, з польської території, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. 334
осіб. На виконання спецоперації було кинуто радянські та польські переселенські комісії, військові підрозділи, каральні й адміністративні органи. Долучалися до цього і загони польського підпільно-партизанського руху. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР.
Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію “Вісла” — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції “Вісла”, яка тривала з квітня до серпня 1947 р., було примусово виселено 150 тис. українців.
23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для “підозрілих українців” табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в’язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік.
І коли кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН — УПА. Частини УПА-Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам, позбавленим підтримки українського населення в результаті його депортації, удалося перейти на Захід або на територію УРСР.
Акцією “Вісла” польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля, ліквідувати українську національну меншину та асимілювати переселенців у польському середовищі. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях.
Реалізоване комуністичними режимами Радянського Союзу та Польської Народної Республіки виселення українців 335
з території Польщі завдало невиправної шкоди українській нації як етнічній та політичній цілісності. Це було одне з наймасовіших примусових виселень за національною ознакою, здійснених в часи сталінщини. Фактично було знищено українську культурну спадщину — все те, що свідчило про присутність українства на польській території.
9.2. Хрущовська “відлига”. Пошуки нових підходів до розв’язання проблем соціально-економічного і політичного життя та їхні наслідки
В останні роки життя Й. Сталіна, коли культ його особи досяг апогею, коли почалася агонія репресивного режиму, у народі, серед частини комуністів, у тому числі й серед політичного керівництва, стала усвідомлюватися криза тоталітарної системи, необхідність її демонтажу, а в суспільстві дедалі відчутнішим ставав опір цій системі. Радянський народ, який переміг у найжорстокішій війні й у великих труднощах відновлював зруйноване господарство, сподівався на поліпшення життя, очікував на демократичні зрушення. За життя Сталіна зламати тоталітаризм, подолати його негативні наслідки деформації соціалістичної ідеї було неможливо. Доля розпорядилася так, що сталінське оточення, яке десятиліттями створювало культ “вождя народів”, після смерті Сталіна виступило за подолання культу особи, але за умови збереження і недоторканності самої системи тоталітаризму.
Сталін помер 5 березня 1953 р., залишивши по собі страшну пам’ять про мільйони вбитих, замордованих і скалічених людей. Та фізична смерть Сталіна не стала смертю ані сталінізму, ані тоталітаризму, які пустили в суспільстві глибокі коріння. У цей час у таборах ГУЛАГу перебували ще 2,5 млн радянських громадян, серед яких чимало українців. Проте того ж 1953 р. були зроблені перші кроки у напрямку де-сталінізації України. Насамперед почалися значні кадрові зміни і перестановки в керівництві республікою. У червні 1953 р. замість Л. Мельникова пленум ЦК КПУ обрав першим секретарем ЦК О. Кириченка. Уперше українець за походженням став лідером парторганізації України. Значні перестановки відбулися і в МВС республіки. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.
Серед інших дій, які характеризували хрущовський відхід від минулого (у вересні 1953 р. М. Хрущова обрали першим секретарем ЦК КПРС), була ліквідація інструменту терору — воєнних трибуналів військ МВС. У 1954 р. створюються цен-336
тральна та місцеві комісії для перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 рр., а в 1955 р. виходить положення про прокурорський нагляд. Посмертно реабілітуються відомі партійні, державні й військові діячі, безневинно репресовані в 30-х роках. Реабілітацією в Україні досить активно займався О. Кириченко, але поза його увагою залишилися справи, пов’язані з голодомором 1932—1933 рр., з так званою Спілкою визволення України тощо. Усього з 1954 р. до лютого 1956 р. Верховна колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала 7679 осіб., які пройшли пекло “архіпелагу ГУЛАГ”.
Дальшим кроком у десталінізації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні якого виступив М. Хрущов з критикою культу особи. Вона викликала шокову реакцію в залі. Деякі делегати навіть непритомніли. Адже перед ними постав новий образ Сталіна — жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.
Критика культу особи помітно вплинула на політичну та морально-психологічну атмосферу в країні, розтопивши кригу страху і довголітнього мовчання, розкривши правду про середньовічні методи так званого соціалістичного будівництва в СРСР. Після з’їзду почався глибокий і болісний поворот у суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. Усе це створило враження потепління суспільного клімату. За влучним словом письменника І. Ерен-бурга, у країні настала хрущовська “відлига”.
Слід наголосити, що демонтаж режиму тоталітарної влади був неможливий без докорінної реформи політичної системи, демократизації суспільства. Та для таких глибоких перемін не виявилися готовими ні Хрущов, ні його оточення. Тому процес десталінізації здійснювався половинчато, непослідовно, проводився без опори на творчість народних мас, командними методами, не виходячи за рамки догматичних доктрин суспільного розвитку, не зачіпаючи самої тоталітарної системи. Йшлося не про демонтаж командно-бюрократичної системи і тоталітарного режиму, а про зміцнення їх шляхом поточного ремонту. Парадокс ситуації полягав у тому, що викриття культу особи відбувалося цілком за канонами системи, яку ретельно будував сам Сталін. Тоталітарна система “перебудовувалася” за власними законами.
У 1954 р. в СРСР широко відзначалося 300-річчя Переяславської ради, приєднання України до Росії. З нагоди ювілею було опубліковано “Тези про 300-річчя возз’єднання України з
337
Росією (1654—1954 рр.)”, схвалені ЦК КПРС. У цьому документі сформульовано офіційну концепцію історичного розвитку України. Так, Київська Русь розглядалась як загальноруська, а не українська держава; Переяславська рада оцінювалась, як об’єднання українського та російського народів у єдиній Російській централізованій державі, існування козацько-гетьманської української держави взагалі не визнавалось; нарешті, національно-визвольні змагання українського народу 1917— 1920 рр. названо “контрреволюцією”, а видатних українських державних діячів М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру “платними агентами іноземного імперіалізму”.
На честь 300-річчя Переяславської ради Указом президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. Кримську область передали з РРФСР до УРСР. Таке рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною. До того ж Крим, зруйнований фашистами, знекровлений сталінською депортацією татарського, грецького, болгарського, німецького та іншого населення в 1944 р., гостро потребував допомоги з боку України. І уряд УРСР надавав величезну допомогу трудівникам Криму у відбудові й дальшому розвитку економіки та культури, сфери відпочинку й оздоровлення. Крим став частиною економічного і культурного життя України.
Наприкінці 40-х — на початку 50-х років завершилася відбудова народного господарства України. Проте технічного переозброєння промислового виробництва не відбулося. Лише п’ять підприємств було передано республіці за рахунок німецьких репарацій. Заходи з розвитку промисловості не набули характеру цільових комплексних програм, а проводилися кустарно, без достатнього врахування передового зарубіжного досвіду і досягнень науково-технічної революції.
У лютому 1957 р. М. Хрущов зробив спробу децентралізації управління промисловістю і скорочення більшості союзних міністерств. На місці старої системи галузевого вертикального централізованого планування і управління постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у відповідних економічних адміністративних районах. В Україні було’створено 14 раднаргоспів, яким підпорядковувалась основна частина промислових підприємств. Скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації Україна не змогла, оскільки економічна система працювала загалом за 338
законами попереднього часу. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла.
Нові підходи запропонував Хрущов і для сільського господарства, яке, як пасинок соціалізму, було в стані хронічного застою. Підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів і колгоспників, відмова від надцентралізованого планування, зміцнення технічної бази господарств, упорядкування закупівельних цін на продукти землеробства і тваринництва — усе це на перших порах дало позитивний результат, на деякий час стимулювало розширення виробництва, дозволило забезпечити певний перелом у розвитку села. Однак і тут не обійшлося без перегинів, усіляких обмежень на присадибне господарство, скорочення поголів’я худоби в особистому користуванні колгоспників. Незабутній слід для населення України залишила “кукурудзяна епопея”, коли за вказівкою М. Хрущова колгоспи і радгоспи сіяли на більшості чорноземних ланів не пшеницю, а кукурудзу. Ця “королева полів”, за його переконанням, була здатна піднести на найвищий рівень сільське господарство, повністю забезпечити населення продуктами тваринництва. Проте експеримент провалився. З крамниць зник пшеничний хліб?
Зростання промислового і сільськогосподарського виробництва не привело до підвищення життєвого рівня населення. Традиційне для тоталітарного режиму нехтування випуску товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханку хліба стало проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Після неврожаю 1963 р. розпочали імпортувати зерно зі США та Канади.
Економічні та соціальні перетворення цього періоду нерідко визначалися непослідовністю, поспішністю. Доба реформ була десятиліттям урочистих обіцянок, більшість з яких залишилася невиконаними. Серед них, наприклад, заклик “у найближчі роки”, “пришпоривши клячу-історію”, наздогнати й перегнати США за виробництвом м’яса, масла і молока на душу населення, програма побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років, ухвалена на XXII з’їзді КПРС у 1961 р.
Хрущовська “відлига” торкнулася лише окремих сторін життя радянського суспільства. Її межі були надто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство. Найбільш кричущим парадоксом відлиги стало те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Знову судили людей за “націоналістичну пропаганду”,
339
за “антирадянську діяльність”, за необачно сказане слово, за зберігання недозволеної літератури тощо. Отже, радянське суспільство дедалі глибше втягувалось у тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу. Проте хоча реформи М. Хрущова і не змінили політичної системи, унітарного характеру держави, вони все ж відкрили певні можливості для майбутнього оновлення радянського суспільства.
У жовтні 1964 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому в результаті справжньої змови М. Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР із лицемірним формуванням, що стало типовим для брежнєвської доби: “у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я”. Унаслідок цього двірцевого перевороту в Кремлі, який ретельно готувався майже рік, до влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим, котрі теж були похилого віку.
Падіння М. Хрущова обірвало смугу реформ та будь-яких спроб оновлення суспільства. Уже 1965 р. ліквідували рад-наргоспи і відновили галузеву систему планування й управління промисловістю та будівництвом (через союзні та союзно-республіканські міністерства). Це, у свою чергу, призвело до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам та відомствам. Фактично припинилася реабілітація, почалися нові арешти і судові процеси. На зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Критика наслідків культу особи Сталіна поступово згасла. Водночас потворної форми набув культ особи нового партійного вождя. Навіть Сталіну не приходило в голову нагороджувати себе п’ятьма золотими зірками Героя, займати стільки керівних посад, скільки їх займав Л. Брежнєв. Лібералізація культурно-національного життя змінилася посиленням потужної русифікації. На зміну “відлизі” приходила реакція, прагнення тільки до реставрації колишніх політичних відносин, що заполонили всі сфери життя з благословення Л.Брежнєва.
9.3. Опозиційний рух у 60—80-х роках.
Новітня русифікація та її наслідки в Україні
Три з половиною десятиріччя жахливий терор у СРСР був звичним методом державного управління. Здавалося б, за цей час було винищено всі можливості спротиву тоталітаризму. 340
Однак після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Варто назвати основні передумови посилення цієї боротьби. Серед них зовнішні передумови: світовий процес деколонізації 50—60-х років, антикомуністичні заворушення в країнах так званої народної демократії, зокрема в Німецькій Демократичній Республіці (1953 р.), Польщі й Угорщині (1956 р.), Чехословаччині (1968 р.), а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. Загальною декларацією прав людини.
Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення. Водночас хрущовська “відлига” сприяла зародженню руху та появі борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих згодом шістдесятниками, а за рішуче неприйняття комуністичної ідеології — дисидентами. Ними були переважно представники інтелігенції.
Основними течіями опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).
Представники самостійницької течії, які входили до таких політичних об’єднань, як Об’єднана партія визволення України (1953—1958 рр.), Український національний комітет (1957—1961 рр.) та ін., боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР.
Прихильники національно-культурницької течії вимагали духовного і культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і примноження традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони виступали проти переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання українській мові статусу державної в республіці.
Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини. На чільне місце вони висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).
Релігійна опозиція головним своїм завданням ставила боротьбу за реабілітацію та легалізацію Української греко-
341
католицької церкви, протестантських церков і течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо.
Окрім цих вимог, дисиденти засуджували тоталітарні методи управління народним господарством, централізоване планування, обмеження прав громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем виробництва.
У сфері міжнародних відносин українська опозиція рішуче засуджувала як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну обмеженість, виступаючи за самовизначення всіх народів.
Розглядаючи ці концептуальні погляди та вимоги дисидентів, слід підкреслити, що знаряддям реалізації своєї мети вони вважали мирні, конституційні методи і не були ворожо налаштовані до чинної системи — просто хотіли “очистити її від накипу”, удосконалити. Проте арсенал форм опору тоталітарному режиму був широкий і різноманітний. Серед них: створення підпільних груп та організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, поза-цензурних видань (“самвидаву”), виступи на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувались також зібрання біля пам’ятників діячам національної культури, мітинги протесту, пікетування. Боротьба з існуючим режимом тривала і в ув’язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акцій мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки. Важливою зброєю політв’язнів було голодування. Застосовувалися й інші форми опору радянській владі.
Та навіть цю нормальну демократичну активність тоталітарна система часто сприймала як вияв інакомислення і жорстоко придушувала, а тих, чиї погляди не влаштовували офіційну владу, ізольовувала від суспільства. До речі, у боротьбі властей з дисидентами Україна посіла чи не найперше місце в СРСР. Серед політв’язнів СРСР українці становили у різні часи від 25 до 75 %.
Тоталітарний режим в Україні постійно вдосконалював систему репресій і придушення інакодумців, використовуючи такі жорстокі дії органів влади, як арешти та засудження до тривалого (до 15 років, часто і повторно) ув’язнення в 342
таборах і засланнях, ізолювання в психіатричних лікарнях, які були фактично психіатричними в’язницями. За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а і їхні батьки, діти, близькі родичі.
Широко застосовували до в’язнів відразу після арешту їх так звані виховні заходи. Щоб зламати волю заарештованих, запроваджувались ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядування у вічко, підсадні співка-мерники, часто з деградованих карних злочинців, багатого-динні допити тощо. Навіть відбуття покарання не означало повернення до нормального життя. Інакодумця, як правило, передавали під нагляд міліції. Для залякування дисидентів та їхньої політичної нейтралізації застосовувались також позасудові переслідування, зокрема арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання. У серпні 1965 р. у декількох містах України за “антирадянську агітацію і пропаганду” було заарештовано близько 60 шістдесятників. У таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, викладачі інститутів В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженер І. Русин. За ґрати потрапив поет, перекладач і журналіст С. Караванський, який за виступ проти русифікації українських шкіл пробув в ув’язненні ЗО років. Із протестом проти арештів і розгулу “зросійщення” відкрито виступили 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” І. Дзюба, В. Стус та В. Чорновіл.
22 травня 1967 р. — в день перепоховання Т. Шевченка — в Києві влада застосувала силу проти учасників ушанування поета біля його пам’ятника у сквері напроти Національного університету. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ. Виявити гуманність до опозиції уряд УРСР закликала і міжнародна спільнота.
Однак репресії 60-х років не лише не відвернули інакодумців від політичної боротьби, а й додали тим, хто залишався на волі, натхнення та відваги. Опозиція 60-х років підготувала ґрунт для подальшої боротьби руху Опору 70-х — початку 80-х років. Водночас на початку 70-х років тотальний погром інакомислення в Україні набув найбільшого масштабу і найжорстокіших форм, перетворившись на справжній погром національно-культурних сил. У січні 1972 р. заарештували близько 20 найактивніших дисидентів: В. Чор-
343
новола, І. Світличного, І. Геля, І. Калинця, Є. Сверстюка та ін. Згодом за гратами опинились І. Дзюба, Н. Світлична та інші. Восени 1972 р. — навесні 1973 р. майже 90 учасників руху опору було засуджено на максимальні строки ув’язнення.
У II пол. 70-х років нові імпульси було дано процесові русифікації, проти якої рішуче виступали дисиденти. Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій радянський народ, злиття націй, під гаслом про відмирання національних мов, які увійшли в арсенал пропаганди з подання Л. Брежнєва, на практиці перетворилися в республіці на засіб витіснення української мови з багатьох сфер суспільного життя. У травні 1972 р. першим секретарем ЦК Компартії України замість П. Шелесте обрали В. Щербицького — людину, близьку до Л. Брежнєва, застарілих стереотипів мислення. Саме він, безмежно слухняний виконавець вказівок Москви, потуранець русифікації, обіцяв головному ідеологу ЦК КПРС М. Суслову протягом п’яти років покінчити з українською мовою і русифікувати Україну.
Унаслідок такої політики у II пол. 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а в інших великих містах республіки — 16 %. У Донецьку не було жодної української школи. Таке саме становище сталося і в дошкільних закладах. Обов’язковим було вивчення російської мови з п’ятилітнього віку в дитячих садках. Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так з 1969 до 1980 р. частка книжок, які виходили українською мовою, знизилася з 60 до 24 %, журналів — з 40 до 19 %. Міста Південної і Східної України стали майже повністю російськомовними. Фактично російським стає видавництво Академії наук УРСР “Наукова думка”. На 99 % був російськомовним репертуар кінотеатрів. Російська мова панувала на виробництві, в управлінських структурах. Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру, кваліфікувалось як прояв націоналізму. Так, один зі свідків на судовому процесі В. Стуса категорично твердив, що поет є націоналістом, бо завжди розмовляє українською мовою.
Не уник звинувачень у націоналізмі навіть перший секретар ЦК КП України П. Шелест, якому закидали недостатню боротьбу з вільнодумством, дисидентством та українськими національними проявами, певний місницький патріотизм. 344
Його книгу “Україно наша Радянська”, в якій, мовляв, було ідеалізовано українську історію, запорізьке козацтво, було фактично знищено. Її автора усунули не лише з поста першого секретаря ЦК КПУ, а й вислали з України. Усе це вело до подальшого поглиблення комплексу меншовартості, провінційності української мови, культури і нації загалом, розмивання національної та етнічної самосвідомості українців. Мова — це душа нації. А нація без душі — це не нація, а розпорошене населення без історичної пам’яті, без відчуття спільності історичної долі, без духовного коріння. Це — біологічний рівень існування і він не прийнятний для людини з почуттям власної гідності. Рідна мова має генну основу. Вмирає мова — вмирає нація.
У 1973 р. В. Щербицький, спираючись на своїх нових соратників — секретаря ЦК КП України з ідеологічних питань В. Маланчука* та голову українського КДБ В. Федор-чука, — провів чистку партійних лав, внаслідок якої з КПУ було виключено близько 37 тис. осіб. Чисток зазнали також наукові, освітні, ідеологічні організації. Тисячі людей було позбавлено змоги працювати за фахом тільки тому, що мали свою думку з деяких питань внутрішньої та зовнішньої політики КПРС.
Водночас значно посилились і репресії проти діячів українського руху опору. Позбавили волі майже всіх членів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка виникла восени 1976 р. і називалася Українська гельсінкська група (УГГ). У 1977—1978 рр. відбулися арешти і суди над провідними учасниками групи М. Руденком, О. Тихим, Л. Лук’яненком, М. Матусевичем, яких засудили на довголітнє ув’язнення в таборах і засланні. Деякі члени УГГ одержали дозвіл на виїзд із СРСР і згодом створили Закордонне представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л. Плюща, Н. Строкатої.
У II пол. 70-х років посилюються репресії і проти представників української культури. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снегірьова, який у кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний молодий композитор В. Івасюк, автор музики пісні про червону руту.
* В. Маланчук — “очі й вуха" головного партійного ідеолога М. Суслова в Україні — у своїй боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом” “добрався” навіть до творів Шевченка, які нещадно “коригувала” цензура.
345
Арешти і переслідування українських патріотів тривали в наступні роки. У 1980 р. заарештовано й ув’язнено 3. Кра-сівського, В. Стуса, О. Мешко, О. Шевченка, В. Калиничен-ка, В. Чорновола; у 1981 р. — І. Кандибу, В. Січка; у 1982 р. — М. Гориня та інших. Унаслідок важких табірних умов у 1984—1985 рр. померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. У листопаді 1989 р. прах цих борців за суверенну Україну було перевезено на Батьківщину й поховано на Байковому кладовищі в Києві. У І пол. 80-х років в Україні посилилися боротьба за релігійні права, і, разом з тим, — репресії проти оборонців віри й церкви. Переслідували також євреїв, які хотіли виїхати з СРСР.
І лише в 1987 р. настає деяке послаблення в репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати дисидентів на волю, розтягнувши звільнення їх до червня 1989 р. — четвертого року горба-човської перебудови. Українські політв’язні, вийшовши з тюрем і в’язниць, активно включилися в національний рух, який не припинився на етапі національно-державного відродження. Подальші виступи борців за права людини та національну свободу на цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що на початку 80-х років з диси-дентством в СРСР було остаточно покінчено.
Таким чином, опозиційний рух 60—80-х років, проти якого тоталітарна комуністична система більш як ЗО років вела жорстоку боротьбу, залишив для нас велику любов до України, до її народу, зразок мужності у відстоюванні ідеї гуманізму і демократії, особистої і національної свободи, прав людини. Здійснюваний лише мирними, конституційними засобами, цей рух засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, гідним вінцем яких стала українська самостійна соборна держава.
9.4. Наростання кризових явищ
у суспільно-економічному розвитку України
із середини 70-х років
На кінець 60-х — початок 70-х рр. республіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, враховуючи новітні досягнення науково-технічної революції, певні успіхи реформ II пол. 60-х років, нові соціальні потреби, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або й далі дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. На жаль, переміг другий напрям. Це пря-346
мий наслідок того, що економічна реформа 60-х років не дала бажаного ефекту через її непослідовність, половинчатість і незавершеність. Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в ЗО—40-х роках, але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Правда, політичний режим перестав бути таким авторитарно-тиранічним, яким він був за часів Сталіна, однак усунення деспотизму не привело до розгортання демократичної системи народовладдя. Просто відбувся перехід від одних форм авторитарності, кривавих і безпощадних, до інших, менш одіозних, але настільки ж антидемократичних. Унаслідок цього збереглася відчуженість людини як від власності, так і від влади.
Уже на початку 70-х років давалася взнаки важка ноша консервації суспільних структур, потягу до збереження або відродження системи ідеологічних орієнтацій та політичних настанов, характерних для “казарменого” деформованого соціалізму ЗО—40-х років. Нові підходи до розуміння соціально-економічної стратегії наштовхувалися на стійкий опір прихильників жорстких методів керівництва, вихованих на традиціях сталінської школи і здатних лише проводити лінію “верхів”. У практику повсякденного господарювання вводилися додаткові показники директивного характеру. Введені зверху без попереднього обговорення й погодження з виробничниками, вони, всупереч духу реформ 1965 р., відроджували попередні методи керівництва економікою сталінського зразка: диктуючи, наказуючи, вимагаючи.
Усе це породжувало непослідовність у проведенні реформ, призводило до ескалації нерозв’язаних проблем. Плани розвитку народного господарства республіки, незважаючи на певне зростання обсягу виробництва, не виконувалися. Величезні капітальні вкладення не давали запланованого результату. Занадто повільно знижувалися матеріаломісткість продукції й енергомісткість національного прибутку. Складалася затратна структура народного господарства. За неї ми споживали вдвічі більше сталі, ніж США, а машин і обладнання виробляли значно менше. Перевищуючи США з виробництва тракторів у 6,4 раза, зернозбиральних комбайнів — у 16 разів, мінеральних добрив — у 1,5 раза, радянська економіка споживала в 3—5 разів більше енергетичних та природних ресурсів, ніж у країнах Заходу. Багато підприємств були нерентабельними. На їх підтримку з держбюджету йшли значні дотації — до 23 млрд крб.
Цю ситуацію належало ретельно проаналізувати. Але на партійних з’їздах КПРС і КП України, які відбувалися в ті 347
роки, жодну з перелічених проблем не було піддано глибокому аналізу. Натомість на цих з’їздах відбувалося лакування дійсності й не було заведено серйозно обговорювати найважливіші пекучі проблеми й суперечності соціально-економічного та політичного життя і, тим більше, — говорити про прозаїчні будні, турботи й труднощі, які становили життя простих трудівників. Розвиток радянського суспільства розглядався тоді партійним і державним керівництвом як “без-проблємний” та “безсуперечливий”. Тому будь-яка форма виявлення в суспільстві гострих суперечностей і, тим більше, їхнє посилення трактувалось як замах на соціалізм, злісне ігнорування його історичних переваг над капіталізмом.
Реальність існування різноманітних суспільних відносин, матеріальних і духовних процесів насильно вкладалась у про-крустове ложе ідеологічних штампів та пропагандистських стереотипів про “економну економіку”, про “соціальну однорідність”, про “зростання загальнокомуністичних основ” у період розвинутого соціалізму тощо.
Ідеалістичне конструювання дійсності замість об’єктивного аналізу, неприйняття критики й демократичного контролю з боку суспільства поставили КПРС та її вірний загін — КП України в стан монополістичної партії. Її політичні механізми виявилися більше пристосованими для того, щоб захоплювати й втримувати владу вузьким колом людей, ніж для того, щоб управляти на спільну користь справами держави, розв’язувати назрілі проблеми. Саме таку партію було проголошено “розумом і честю нашої епохи”, керівною і спрямовуючою силою, ядром політичної системи радянського суспільства.
Під жорсткою опікою партії була діяльність рад, профспілок, комсомолу та інших громадських організацій, що знижувало їхню роль і значення. У цих умовах головним методом партійної діяльності залишався адміністративний тиск.
Країною правила купка престарілих партійців, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим, якого, не окупуючись на похвали, називали мудрим теоретиком, талановитим організатором, видатним політичним і державним діячем. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. Партноменклатура мала більше, ніж капіталіст США, який думав, як заробити гроші, а вона задарма отримувала безплатні державні дачі, закриті магазини, лімузини зі слугами-шоферами, партійні санаторії, поїздки за кордон тощо. Не питаючи дозволу народу, вона роз-348
продувала за безцінь нафту, газ, вугілля, руду, нищила землі, ліси, річки. Лише лісоматеріалів щорічно продавали на суму 380 тонн золота. Якби гроші від продажу народного добра видали народові, то мільйони робітників, учителів, військових не мешкали б із сім’ями в гуртожитках, а мали б свої будинки, як у капіталістичній Бельгії, де на одного жителя припадає більше 200 м2 житла.
З особливою силою виявилась у цей час неспроможність радянської економіки до використання новітніх досягнень науково-технічної революції — головного важеля інтенсифікації виробництва. Показово, що в 70-ті роки в Україні працювало понад 200 тис. наукових працівників. Багато з них зробили значний внесок у прискорення науково-технічного прогресу. Саме їхніми зусиллями в республіці вперше в СРСР було створено порошкову металургію, радарні установки, розроблено промислову технологію одержання алмазів тощо. Але в умовах панування тоталітарно-бюракратичних методів управління, практичного монополізму і диктату не спрацювали стимули впровадження науково-технічних новинок. Так, на підприємствах України вони впроваджувалися лише на 15—20 %, з них чимало — лише на одному — двох. Тоді як США і Японія майже повністю припинили виплавку мартенівської сталі й розпочали широко використовувати електросталеплавильний метод, винайдений у СРСР, в Україні мартенівська сталь становила 2/3 всієї її виплавки. Це гальмувало технічне переозброєння сталеплавильного виробництва. Значна кількість розробок відомчих інститутів не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їхній основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам.
Все це сприяло тому, що в 70-ті — першій половині 80-х років тривало сповільнення поновлення основних виробничих фондів. При нормальному коефіцієнті їх вибуття в промисловості 5,6 % щорічно фактичне оновлення фондів становило в 1971—1975 рр. 2 %, у 1976—1980 рр. — 1,7, а в 1981— 1982 рр. — 1,3 %. У результаті багато промислових підприємств СРСР і України використовували велику кількість морально застарілих верстатів, обладнання, що відпрацювали 20— 25 років. У цьому — одна з важливих причин сповільненого розвитку економіки, науково-технічного відставання СРСР від країн Заходу. Спроможність зосереджувати значні ресурси і засоби на вирішальному напрямку, яка дала СРСР змогу вирватися вперед у ракетно-ядерній і космічній гонці, швидко вичерпалася. Ось лише один приклад. Першу електронно-об-
349
числювальну машину на Європейському континенті було створено в Україні, але в 70—80-х роках СРСР суттєво відставав у цій галузі від держав з розвиненою ринковою економікою. У СТТТА у 1985 р. діяло майже 1,5 млн ЕОМ і понад 17 млн персональних комп’ютерів, а в СРСР — лише кілька десятків.
У II половині 70-х років лінія на нарощування індустріальної могутності без важливих перетворень в економіці тривала. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не було. Були лише добрі наміри, не забезпечені достатньою мірою ні матеріальними ресурсами, ні кадрами, ні чітким уявленням про способи здійснення їх. За Сталіна це забезпечувалося за допомогою механізму страху і примусу, у 70-ті роки він уже не діяв і його не замінили чимось іншим.
Все це призводило до зменшення середньорічних темпів приросту показників економічного розвитку республіки. Якщо в 1966—1970 рр. валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % , то в 1971 —1975 рр. — на 5,6, 1976—1980 рр. — на 3,4, 1981—1991 рр. — на 3,5 %.
Та при загальній тенденції зниження ефективності завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів. У республіці формувався потужний народногосподарський комплекс. Розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70-х роках в Україні стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. На початку 80-х років введено в дію Чорнобильську АЕС. У 1985 р. виробництво електроенергії становило близько 272 млрд кіловат-годин, що майже вдвічі перевищило рівень 1970 р. Виросли гірничозбагачувальні комбінати і шахти в Донецькому та Криворізькому басейнах.
Але на цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втрачалися права республіканських і, особливо, місцевих органів у керівництві економікою. Без відома місцевих органів в Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, які дорівнювали території Одеської області.
При цьому слід зазначити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощування капіталовкладень і збільшення використання людських ресурсів. Це вкрай негативно позначилося передовсім на Україні, природні й тру-350
дові ресурси якої були обмежені, а розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Так, за період з 1970 р. до 1985 р. чисельність робітників на промислових підприємствах республіки зросла більше ніж на 5 млн осіб. Усе це не могло викликати відповідного підвищення технологічного рівня виробництва та якості продукції. Радянська влада, знемагаючи від гонки озброєнь, від афганської авантюри, від підтримки міжнародного комунізму, не могла належним чином займатися переоснащенням підприємств, модернізацією їх. З кінця 60-х років в Україні не появилося жодного сучасного технологічного виробництва, жодного замкнутого високотехнічного циклу. Бюджет СРСР було сформовано так, що всі найсучасніші заводи та фабрики (радіоелектронні, автомобільні тощо) розміщували в Росії, і тому капіталовкладення в Російську Федерацію в 70— 80-х роках були в 1,5—2 раза більші ніж в Україну. Об’єктивно зникли поняття вдосконалення виробництва, освоєння новітньої техніки, випуску конкурентоспроможної продукції. На зламі 80-х років виробництво взуття в Україні досягло 3,5 пари на кожного жителя, а трикотажних виробів — 4,4 шт. Проте високоякісних товарів гостро не вистачало, оскільки вітчизняні товари не відповідали зростаючим вимогам населення, і тому споживачі шукали імпортну продукцію, на яку витрачалось 50 % валютних коштів.
Неоднозначна ситуація склалася і в аграрному секторі економіки України. Тут досить інтенсивно відбувалось усуспільнення виробництва, втілювалися масштабні програми механізації, хімізації та меліорації сільського господарства. Упродовж 70-х років у галузь було вкладено 27 % усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом і протилежний результат.
Причина такого стану сільського господарства насамперед у малоефективності колгоспно-радгоспної системи. Навіть одержуючи щорічно 100 млрд крб бюджетних асигнувань, сільське господарство ефекту не давало, бо всім відомо, що воно було збитковим. І через це радянському уряду доводилося щорічно закуповувати за кордоном зернобобових на 60 млрд крб і 6,8 млрд крб витрачати, щоб розвезти зерно по регіонах країни. Так, у 1984 р. СРСР закупив 45,5 млн т зерна та зернових продуктів, 484 тис. т м’яса і м’ясних продуктів, понад 1 млн т тваринного жиру, олії та інших продовольчих товарів. Для цього відправили за кордон більше 300 т золота, великі валютні надходження від продажу газу, нафти, лісу, іншої сировини. Загалом у повоєнні роки СРСР тільки 351
на закупівлю хліба витратив близько 12 тис. т золота. Країна посилено “проїдала” своє майбутнє. В умовах відчуженості селянина від землі колгоспно-радгоспна система так і не змогла стати гарантом нормального харчування людей.
Цікаво, що виробництво у “приватному секторі” сільського господарства, тобто в особистих підсобних господарствах, було значно вищим. У 1970 р. цей сектор, який займав лише З % усіх культивованих земель СРСР, давав близько ЗО % усієї сільськогосподарської продукції, 33 % загального виробництва м’яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. Парадокс, що селяни, працюючи на величезних земельних масивах колгоспів та радгоспів і використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. І ті самі селяни, працюючи у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, використовуючи лише вила, лопату, сапку, були спроможні не тільки прогодувати себе, а й заповнити базари всім, чого потребував споживач. Висновок простий: на землі має бути свій справжній господар, а не найманець, який працює з-під кийка.
У розв’язанні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб’єктивістські підходи. Унаслідок цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно використовувалася сільськогосподарська техніка, яка не забезпечувалася відповідною кількістю якісних запчастин. Збільшення площ зрошувальних земель призводило до засолення ґрунтів, і до високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліораторів і низьку культуру землеробства замулилися, пересохли, зникли десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й продуктивність угідь.
Наслідком такого “господарювання” стало зменшення в 1970—1985 рр. більш як на один мільйон гектарів посівних площ України, у тому числі її славнозвісних чорноземів. Щорічно республіка втрачала більше 100 тис. га своїх чорноземних угідь. Для України характерною стала найбільша величина розораності земель у СРСР, унаслідок чого більша половина угідь стали ерозованими і не давали тих урожаїв, які були б за умови розумного ведення господарства. Упродовж 1961 —1991 рр. площі ерозованих ґрунтів збільшилися на 30 %, а питома вага ерозованості у складі орних земель сягнула 32 %. За рахунок ерозії Україна щорічно втрачала майже 600 млн тонн родючого ґрунту.
Отже, державна власність, план, безгосподарське ставлення до землі, пануючий в умовах тоталітаризму принцип “соці-352
альної рівності”, що вбив у людей почуття господаря і бажання працювати призвели сільське господарство до хронічної депресії, зрештою, до повного банкрутства. І люди стали шукати не роботи, а легкого життя. Як наслідок, наприкінці 80-х років лише втрати від розкрадань становили понад 5 млрд крб щороку, невиробничі витрати (прогули, запізнення, перекури тощо) дорівнювали 40 млрд, а сума приписок сягала 15—-ЗО млрд крб. Все це свідчить, що Україною правив “Большой Бесхоз”, коли було “все вокруг моє”, а економікою керували люди, підібрані за принципом трьох “П”: “партийньїй, послушньш, пробивной”.
Криза в економіці значно зачепила соціальну сферу. Як відомо, Україна — це велика промислова держава, щедро наділена природними багатствами. Однак за рівнем життя народу вона далеко відстає від розвинутих країн, оскільки її економіка працювала сама на себе, а не на людину. Так, у 1970 р. рівень споживання на одну душу населення в СРСР, у тому числі й в Україні, становив лише близько 50 % рівня СИТА. Реальний прожитковий рівень у СИТА у цей час становив 12 тис., у Швейцарії — 16 тис. дол. у рік. Це відповідно більше у 200 і 270 разів, ніж в Україні. На початок 80-х років Україна за особистим споживанням продуктів на душу населення посідала 68-ме місце у світі. Тоді було два В’єтна-ми, дві Кореї, дві Німеччини, і чи треба вказувати, з якої в яку втікали люди, ризикуючи життям?
Деяке поліпшення добробуту людей у 70-х роках було не стільки наслідком розвитку власної економіки, як сприятливого становища на світовому ринку, коли значно зросли ціни на нафту, газ, бавовну, прокат чорних і кольорових металів, вугілля, електроенергію. Експортуючи їх у великих обсягах, СРСР одержував значні валютні кошти, за рахунок яких мав можливість закупляти у великих масштабах за кордоном сільськогосподарську продукцію і товари широкого вжитку, не підвищуючи цін. Однак все змінилося на початку 80-х років, коли ціни на продовольчі ресурси різко впали. “Брежнєвські” 70-ті роки, про які й нині дехто згадує як про період “торжества комунізму в окремо взятій державі”, породили врешті-решт застій і стагнацію державного механізму, підсилені поверненням до управління країною із застосуванням репресій.
Негативні явища наростали і в галузі охорони здоров’я. Пересічна тривалість життя в Україні з 1965 до 1980 р. скоротилася, а показники смертності зросли з 7,6 до 12,1 випадків на 1000 осіб. Це майже вдвічі вище, ніж у країнах
353
Західної Європи, Канади, Японії. У наступні роки від’ємний коефіцієнт приросту населення зростав. На початок 90-х років Україна із 60 розвинутих держав світу посідала 54-те місце за тривалістю життя чоловіків і 47-ме — жінок, а дитяча смертність була на рівні Зімбабве. Владні структури причини цього вбачають у поганій організації та якості медичної допомоги. Це не так. Наше здоров’я, довголіття населення залежать від організації та якості медичної допомоги лише на 7—12 %, від стану дозвілля на 18—20, від успадкованої схильності — на 20—22, а від способу життя — на 52—55 %. І дійсно, це наслідок того, що соціальну спрямованість економіки, особливо на зламі 80-х років, було значно послаблено. Склався, як ми кажемо, “залишковий принцип” виділення коштів на розвиток соціально-культурної сфери, тобто в неї спрямовувалось стільки, скільки залишилося від справ виробничих. Адже згідно з марксистсько-ленінською догмою радянська влада надавала перевагу насамперед важкій промисловості й, у першу чергу, військовому виробництву. За словами М. Горбачова, на розвиток військово-промислового комплексу СРСР спрямовувалося 92 % всіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб лише 8 %. А Україна ж була цитаделлю “оборонки”. Військові замовлення виконували 750 українських підприємств, які виробляли 17 % оборонної продукції СРСР.
На розвиток військово-промислового комплексу витрачалося 200 млрд крб, тобто 40 % держбюджету, а на охорону здоров’я та фізичну культуру 0,1 %. Практично вся країна працювала на “ненажерливого монстра” ВПК, який азартно включився в шалену гонку озброєнь із противником, що набагато переважав за фінансово-економічною могутністю і науково-технічним потенціалом. Значних коштів вимагало також утримання та бойова підготовка найбільшої у світі армії (6200 тис. осіб). На її озброєнні наприкінці 80-х років були 63,9 тис. танків, 66,8 тис. гармат і мінометів, 76,5 тис. бронемашин, 12,2 тис. літаків, 435 одних лише бойових кораблів. Загальні запаси ядерної зброї сягнули 40—50 тис. одиниць!!!* До цієї проблеми впритул наближається тема астрономічних радянських видатків на підтримку численних союзників — країн “соціалістичної орієнтації”, дружніх партій і політичних організацій. Так, у 1956—1991 рр. одна лише Сирія одержала від СРСР тільки військової допомоги на 26 млрд до
* У 1949 р. СРСР здійснив випробування атомної, а в 1953 р. — водневої бомби.
354
ларів США. Загалом на 1991 р. борги країн “соціалістичної орієнтації” радянському сюзеренові досягли 140 млрд. доларів. Це знекровлювало народне господарство країни і соціальну сферу, які дедалі більше занепадали. У II пол. 80-х років ці процеси набули характеру гострої кризи. Розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольоване зростання не забезпеченої товарами та послугами заробітної плати тощо призвели до того, що зникли з вільного продажу мило, пральні порошки, шкільні зошити, леза для гоління, зубна паста, електричні праски, чайники, взуття. За рівнем споживання товарів та послуг на душу населення СРСР у 1989 р. опинився на 77-ме місці у світі.
Однією з причин неефективності економіки та соціальної сфери були панування тоталітарно-бюрократичної системи, монополія центру, яка залишала за собою право приймати рішення з питань розвитку більшої частини економіки України. Україна — друга за чисельністю населення і потенціалом з колишніх республік Радянського Союзу — була гранично обмежена у своїй внутрішньо- та зовнішньополітичній діяльності, жорстоко вбудована в союзний організм і особливо гостро відчувала на собі всі його вади. Зокрема, глибоку деформованість структури економіки з великими диспропорціями, перекосами у бік добувних і сировинних, енерго- та матеріалоємних галузей, військово-промислового комплексу, який охоплював близько 40 % усієї промислової сфери. На середину 80-х років Україні належало лише 22,5 % того, що було на її території. Питома вага продукції промислових підприємств, які повністю перебували у підлеглості республіки, становила лише 5 %. Рештою володів, користувався й розпоряджався Центр. На його вимогу Україна щорічно вносила до Союзу 113 млрд крб, яких з лишком вистачало б на всі потреби республіки. До Москви з республіки щорічно вивозилося 8 тонн золота і 220 тонн срібла. Слід зауважити і про різницю в цінах на сільськогосподарську продукцію: з України її вивозили за цінами, на ЗО % нижчими, ніж з Прибалтики, Білорусії.
А Україні, її народу від того щедро залишалися чверть усього обсягу забруднень навколишнього середовища, 2,5 млрд тонн шкідливих відходів виробництва, для збереження яких було вилучено 200 тис. га родючих земель. Адже на її території зосереджувалося більш як 150 екологічно шкідливих підприємств союзного підпорядкування.
Катастрофою планетарного значення для України став вибух 26 квітня 1986 р. реактора потужної Чорнобильської АЕС,
355
розміщеної за 1 ЗО км від Києва. Документально доведено, що реактор типу РБМК вибухнув внаслідок принципових конструктивних вад, а не помилок оперативного персоналу, як стверджували весь цей час. Це останній великий злочин комунізму проти України. Вибух четвертого енергоблоку ЧАЕС за своїми радіаційними наслідками був еквівалентним 500 ядерним бомбам, скинутим американцями на Хіросіму. За надзвичайно важких умов, віддаючи своє здоров’я і життя, понад 200 тис. сповнених сил і енергії чоловіків здійснили подвиг, щоб урятувати Україну й весь світ від ще більших руїн і страхіть. Більш як половина приборкувачів ядерного монстра стали інвалідами. У повітря потрапило близько 450 типів радіонуклідів, зокрема особливо небезпечні для всього живого цезій, стронцій, плутоній. Радіація забруднила 2294 населених пункти, впродовж чотирьох місяців довелося переселити 90 тис. осіб. Зона відчуження ще й сьогодні займає 2600 кв. км. На ній досі живуть Зл5 млн громадян України, в тому числі 1,3 млн дітей.
На 1 квітня 1996 р. від Чорнобильської трагедії загинуло більш як 3,2 млн осіб, з них один мільйон дітей. До групи ризику віднесено 7 млн населення, у тому числі 1,5 млн дітей. Від радіоактивного опромінення потерпіло 9 млн га сільськогосподарських угідь, у тому числі 7,3 млн га орних земель. Забруднено 3,5 млн га лісів. У зоні відчуження завмерли всі підприємства, шкідливими стали усі води. Понад 1000 стихійних могильників з 1 млн тонн радіоактивних відходів нині перебувають на території 30-кілометрової зони безпосередньо близько до ґрунтових вод. На 1 квітня 2002 р. сумарні витрати, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, становлять майже 130 млрд дол. США.
За Чорнобильську трагедію доводиться розплачуватись не лише нам, а й доведеться багатьом наступним поколінням. Як припускає професор І. Гудков, вірогідність появи якихось порушень у наших нащадків зберігається сьогодні протягом 20 поколінь.
Чи можна було запобігти масовому захворюванню і смертності мільйонів людей? Так, можна, якби не партійні та державні керівники того часу. Як засвідчують архівні та інші матеріали, керівництво республіки і Союзу не вжило всіх необхідних заходів для захисту населення і пішло на те, щоб переселити людей із 30-кілометрової зони в непридатні через радіацію землі. До Чорнобильської аварії відомі вчені-медики стверджували, що, якщо людина за 70 років набере 25 бер, — це нормально. Коли ж стався вибух, вони на догоду 356
партійному керівництву збільшили нешкідливість дози до 35, а пізніше — до 50 бер. А це вже небезпечна доза для життя. І коли в перші дні після аварії на АЕС ринув потік людей у лікарні (рахунок ішов на десятки тисяч), кремлівські правителі прийняли допустиму дозу радіації до рівня, який запропонували медики. Вони дали і рецепт, в яких пропорціях “розводити” радіоактивне м’ясо: один до десяти. Тоді ж було дано дозвіл вживати уражені радіацією м’ясопродукти і молоко в усіх містах і регіонах, крім Москви. Ось чому спостерігалось таке масове захворювання людей у післяаварійні роки. 15 грудня 2000 р. Чорнобильську АЕС було закрито.
Усе це підтверджує те, що 70-ті — І пол. 80-х років були не періодом застою, як дехто їх називає, а періодом неухильного сповзання країни в тяжку економічну кризу. Радянська економічна система показала, що старі методи й принципи господарювання, віджиті методи управління не спроможні забезпечити прогрес суспільства, підтвердила свою нездатність витримати конкуренцію із західною моделлю, основаною на ринковій економіці та демократії, задовольняти матеріальні та соціальні потреби людей у такій мірі, як це робить західна економіка. Проте верхівка КПРС залучила майже 5 млн радянських людей до партійно-пропагандистської діяльності. Працюючи агітаторами, лекторами, вони пропагували радянський спосіб життя, досягнення соціалізму, їх історичні переваги над капіталізмом. Але врятувати тоталітарну наддержаву вже не вдавалося. З 1989—1990 рр. західні країни відчули неплатоспроможність СРСР і почали згортати кредитування. Радянський Союз перетворився на банкрута. Зовнішні борги вже перевищували 70 млрд дол. США, тобто в 2—2,5 раза більше за річну суму експорту. Щоб уникнути банкрутства країни, Зовнішекономбанк СРСР протягом 1991 р. розпродав золотий запас, “заморозив” значні валютні заощадження громадян, кошти підприємств, національних республік. Таким був сумний фінал господарювання “по-радянськи”.
В обстановці, яка склалася на початок 80-х років, ставало все більш очевидним те, що усунути кризові явища, розблокувати механізм гальмування можна тільки радикальними широкомасштабними діями, які охоплюють усі сфери життя суспільства. Це стало очевидним і для здорових сил керівництва країни на чолі з М. Горбачовим, тому він і проголосив курс на перебудову радянської системи. Перемін бажало і суспільство.
357
9.5. Перебудовчий курс М. Горбачова і Україна: < причини, суть і наслідки |
Природною реакцією здорових сил у керівництві країни | на наростаючу загрозу тотальної кризи стало обрання у бе- | резні 1985 р., після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС І К. Черненка, на цю посаду М. Горбачова. Саме він на квітне-вому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС уперше заявив про на- і гальну потребу докорінних змін в економіці, політиці, со- | ціальному і духовному житті радянської імперії. І
Офіційна концепція перебудови у загальних рисах сфор- ] мувалася до 1988 р. і передбачала побудову гуманного, де- * мократичного соціалізму, який мав поєднати ринок з цент- і ралізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною ’ роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави. Все це велося в руслі офіційної марксист- сько-ленінської методології й під гаслом “удосконалення розвинутого соціалізму”. Партійне керівництво прагнуло здійснити обережні реформи, щоб лише поліпшити, а не змінити існуючу систему, надати їй динамізму. Проте саме життя, і це необхідно підкреслити, довело, що створена більшовиками тоталітарна система не піддається реформуванню.
Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, з боку її старих ортодоксів марксизму-ленінізму, М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Цей курс підтримав народ. То був злет сподівань та очікувань на краще майбутнє. І справді, гласність допомагала людям користуватись об’єктивною інформацією, долати стереотипи й догми старого мислення, робити власні висновки. Зростала політизація суспільства. Почали виникати різноманітні неформальні об’єднання, зокрема історико-просвітницька організація “Меморіал”, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, Студентське братство та ін., непідконтрольні КПРС. Восени 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК), який гостро критикував існуючу систему, національну політику КПРС. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася Українська автокефальна православна церква. Засновуються народні фронти та інші політичні сили. У вересні 1989 р. виникає перша масова політична організація, фактично опозиційна до Компартії України, — Народний рух України за перебудову (Рух), натхненником і організатором якого 358
була інтелігенція. 8 березня 1990 р. лідери Руху висунули вимогу до КП України повторити крок Компартії Литви — вийти зі складу КПРС.
Наприкінці 1989 — на початку 1990 р. на базі неформальних організацій і Руху почали утворюватися нові політичні партії, опозиційні до КПРС. Серед них Українська республіканська партія, Українська народно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” та ін. Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли ще конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади. Проте виникнення згодом численних опозиційних партій завдало вирішального удару монополії КПРС.
Важливим набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, яка почала поступово переростати у свободу слова. З 1 серпня 1990 р. було введено свободу друку та заборонено цензуру.
Під тиском демократичної громадськості керівництво КПРС погодилося на проведення перших в історії СРСР альтернативних виборів народних депутатів. Хоча вибори 1989— 1990 рр. не стали повною перемогою демократії (до Верховної Ради України від Демократичного блоку було обрано трохи більше 100 народних депутатів), вони мали величезне значення для республіки. Адже похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна демократично обрала парламент, який почав працювати на постійній основі та 16 липня 1990 р. прийняв Декларацію про державний суверенітет України. В ній державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошувалося право України самостійно визначати свій економічний статус, забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Логічним продовженням Декларації став Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, ухвалений 2 серпня 1990 р.
Однак побудувати “гуманний, демократичний соціалізм” так і не вдалося. Уже в 1988—1989 рр. стало очевидним, що перебудова буксує, а “прискорення” призвело до ще більшого спаду виробництва. Давні виробничі зв’язки було зруйновано, а нові “перебудовчі” не були створені. Це зумовило безладдя в міжгалузевих стосунках, ускладнило економічні відносини між республіками, областями, підприємствами. У 1990 р.
359
стагнація економіки переросла в тяжку всеохопну кризу, яка переросла в розпад політичної і соціально-економічної системи. Державні інститути перестали справлятися з труднощами, породженими самим їх існуванням. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали напруженість у суспільстві. Тоталітарна більшовицька системи наближалася до повного краху.
Улітку 1989 р. прокотилася перша потужна хвиля страйків, ініціаторами яких стали шахтарі майже всіх вугільних басейнів. Вони висловили недовіру правлячим колам центру і республіки. Стало очевидно, що довгі роки покори й мовчазного терпіння нарешті скінчилися. Восени 1990 р. в боротьбу включилися студенти, які 2 жовтня на площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності) в Києві розмістили наметовий табір і оголосили політичне голодування. Вони вимагали відставки прем’єр-міністра УРСР В. Масола, призначення нових виборів на основі багатопартійності, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, які проходять строкову військову службу за межами республіки. 17 жовтня Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.
Загострення політичної боротьби викликало активний спротив комуністичної номенклатури, яка вдалася до морально-психологічного тиску і відвертих погроз, перекручень історичних фактів та виправдовувань злочинів тоталітаризму, обмежень правдивого слова і закриття популярних телепрограм. Застосовувалася також дискредитація нових перетворень на заході України і прямий саботаж економічних реформ. 19 серпня 1991 р. консервативні сили КПРС організували в Москві заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). Заколотники ставили одним із основних завдань зірвати підписання нового союзного договору, призначене на 20 серпня. Заколот провалився, бо не мав підтримки народу. Дії заколотників, серед яких були секретарі ЦК КПРС, призвели до остаточної дискредитації Компартії.
Скориставшись повною деморалізацією КП України, Народна Рада парламенту України, до якої увійшли 125 народних депутатів-опозиціонерів, перейшла в контрнаступ. За її ініціативою 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт незалежності України, до якого ми йшли так довго. Зважаючи на смертельну небезпеку, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., — 360
зазначалося в цьому історичному документі, — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Акт проголошення незалежності України мав бути підтверджений на референдумі 1 грудня 1991 р.
Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Тепер і опозиція, і основний кандидат партійно-державного апарату на посаду президента Л. Кравчук виступили за незалежність.
1 грудня 1991 р. відбувся референдум, на якому український народ підтвердив Акт незалежності України (90,35 % населення висловилися “за”). Водночас проходили вибори Президента України. Упевнену перемогу серед 7 претендентів здобув Л. Кравчук, який став другим в історії України Президентом. Результати референдуму виявилися настільки переконливими, що вже наступного дня країни світу почали визнавати державну незалежність України. Тому виявилися невдалими будь-які спроби різноманітних шовіністичних кіл представити українську державність як авантюру українських націоналістів. Ці кола змушені рахуватися з вагомим словом українського народу і сьогодні.
7—8 грудня 1991 р. президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусі С. ПІушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі зробили заяву про те, що СРСР припиняє своє існування, і про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (крім країн Балтії та Грузії). 25 грудня 1991 р. М. Горбачов заявив про свою відставку з поста президента СРСР. А ЗО грудня того ж року на зустрічі глав СНД у Мінську було вирішено ліквідувати державні структури колишнього СРСР, утвореного в 1922 р. також ЗО грудня. Так перестала існувати найбільша у світі тоталітарна імперія, яка протрималася майже 70 років.
Чому ж розпався СРСР? Не тому, що цього комусь забажалося, а тому, що так званий соціалізм, а точніше тоталі-12 5-збз 361
тарно-бюрократична система, збанкрутував, не витримав змагання з капіталізмом і завалився. А сталося це тому, що впав підмурок, на якому ця система трималася, — примус і страх. Адже ми жили в країні, в якій, по суті, права і закону не було. До свого краху тоталітаризм ішов давно, особливо з початку 70-х років, і йшов об’єктивно, його не можна було вже зупинити. Радянський суспільно-політичний лад потрапив у смугу системної кризи, що поглиблювалася з кожним новим десятиліттям. Наприкінці 80-х років XX ст. всеохоп-лююча криза перейшла в розпад політичної і соціально-економічної системи. Інститути влади перестали долати труднощі, породжені самим їх існуванням, і розвалилися. Прискорив цей крах заколот 19 серпня 1991 р.
І донині живе думка про те, що Україна здобула незалежність завдяки невдалій спробі серпневого 1991 р. перевороту в Москві. Однак аналіз перебігу подій показує протилежне: переворот готувався для того, щоб не випустити Україну, як й інші республіки, з більшовицької імперії, не дати їй здобути незалежність, до якої Україна вже йшла. Таким чином, є підстави зробити невеличку поправку і розставити все на свої місця: не Україна здобула незалежність завдяки заколоту, а навпаки, гекачепісти робили останню спробу втримати українську державу в імперському ярмі.
Отже, події, які відбувалися на межі 80—90-х років, стали важливим етапом мирної національно-демократичної революції в Україні. Після завершення її першого етапу перед республікою постали нові завдання, пов’язані з розбудовою суверенної держави.
Словник термінів
Альтернатива (з лат. чергую, змінюю) — необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну.
“Відлига” (термін запровадив радянський письменник і громадський діяч І. Еренбург) — характеризує час керівництва КПРС М. Хрущова, коли відбувалося потепління політичного і суспільного життя в СРСР та УРСР і було зроблено перші в СРСР спроби реформувати радянське суспільство.
Депортація (від лат. дерогіаііо — вигнання, заслання) — політика вигнання, примусове заслання державними органами частини населення.
Десталінізація — офіційний курс СРСР та система партійно-державних заходів з викриття культу Сталіна та його наслідків.
362
Дисидент (з лат. незгодний) — відступник, погляди якого розходяться з ідеологією пануючої влади. Дисиденти — учасники руху, спрямованого проти комуністичного тоталітарного режиму. В Україні в 60-х роках дисиденти акцентували увагу переважно на порятунку нації, її духовної культури та мови. З II пол. 70-х років активізується рух за права людини. Правозахисну течію представляла Українська гель-сінкська група, яка пізніше перетворилася на Українську гельсінкську спілку (УГС). Усього до складу УГС в 1976— 1988 рр. входила 41 особа.
Догма (з гр. думка, вчення) — положення, визнане як незаперечна істина, вічна і незмінна, яка приймається без доказів.
Еволюційний (з лат. розгорнутий) — безперервний, поступовий, той, що розвивається поступово.
Канонізація (з грецьк. підпорядковую правилу) — узаконення, перетворення якого-небудь правила на обов’язкове.
Консерватизм (з лат. зберігаю, охороняю) — прихильність до застарілого, віджитого, вороже ставлення до нового, прогресивного в суспільному житті, науці, техніці, мистецтві.
Конформізм (з лат. подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке сприйняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетам.
Опозиція (з лат. протиставлення) — протидія, опір якійсь політиці, якимось діям, поглядам.
Стагнація (з лат. болото, стояча вода) — застій у виробництві, торгівлі тощо.
Утопія (з гр. неіснуюче місце) — мрія, вигадка, химера.
Фетиш (з фр. покоління) — річ або людина, яку обожнюють, поклоняються їй.
Холодна війна — термін, яким позначали політичний курс СІП А, СРСР та їхніх союзників. Проводився із часу закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років.
Шістдесятники — національно-культурна течія опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років, нова генерація борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розвитку їхнього таланту шістдесятниками, а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — дисидентами.
363
Іменний покажчик
Брежнєв Леонід (1906—1982 рр.) — державний і партійний діяч. Народився на Катеринославщині в сім’ї службовця. У 1927 р. закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум, у 1935 р. — Дніпродзержинський металургійний інститут. У 1938 р. стає завідувачем відділу, у лютому 1939 р. — секретарем Дніпропетровського обкому ВКП(б). У 1941—1945 рр. на політичній роботі в діючій армії. У 1946 р. — перший секретар Запорізького, а в 1947 р. — Дніпропетровського обкомів партії. З 1950 р. перший секретар ЦК КП Молдавії. У 1952 р. — секретар ЦК КПРС. У 1964 р. обрано генеральним секретарем ЦК КПРС.
Довженко Олександр (1894—1956 рр.) — один із основоположників українського кіномистецтва, письменник, художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (1939 р.), народний артист РРФСР (1950 р.). У 1914 р. закінчив Глухів-ський учительський інститут. Працював комісаром драматичного театру ім. Тараса Шевченка. На початку 20-х років виїжджає на дипломатичну роботу до Польщі та Німеччини. З 1926 р. — на Одеській кінофабриці, де створив свої перші роботи. У 1936—1941 рр. — режисер Київської кіностудії художніх фільмів. Довженко увійшов в історію світового кіно як творець художніх фільмів “Звенигора” (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.), “Щорс” (1939 р.), “Поема про море” (1956 р.). Літературну славу Довженку принесла книга “Зачарована Десна” (1957 р.). Його ім’ям у 1957 р. названо Київську студію художніх фільмів (тепер — Національна кіностудія ім. О. Довженка), при якій засновано музей, в якому зберігаються матеріали, пов’язані з творчістю митця (рукописи, фотографії, особисті речі тощо). 1983 р. в Україні засновано кінематографічну премію ім. О. Довженка.
Корольов Сергій (1906—1966 рр.) — учений-механік, конструктор ракетно-космічних систем. Народився у м. Житомирі в сім’ї вчителя. У 1924 р. закінчив Одеську професійно-технічну школу. Навчався в Київському політехнічному інституті. У 1930 р. закінчив Московське вище технічне училище і почав працювати в Центральному аерогідродинамічному інституті. З 1934 р. — керівник відділу ракетних літальних апаратів, у 1942—1946 рр. — заступник головного конструктора двигунів. Зробив видатний внесок у розробку потужних ракетних систем. Під його керівництвом як 364
головного конструктора створено ракети-носїї, підготовлено космічні кораблі “Восток”, “Восход”.
Шелест Петро (1908—1996 рр.) — партійний і державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. Після закінчення Маріупольського металургійного інституту (1935 р.) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час війни працював у партійних органах Челябінська, Саратова. У 1948—1954 рр. — директор заводів у Ленінграді та Києві. У 1957—1962 рр. — перший секретар Київського обкому партії, у 1963—1972 рр. — перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966—1972 рр.)
Щербицький Володимир (1918—1990 рр.) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. У 1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. У 1961 —1963 і 1965—1972 рр. — голова Ради Міністрів УРСР. У 1972—1989 рр. — перший секретар ЦК Компартії України.
Хронологія подій
1946 р.
5 березня
8—10 березня
1946—1947 рр.
1947 р.
З березня
Квітень — травень
— промова У. Черчілля у Фултоні — початок холодної війни.
— собор греко-католицької церкви у Львові скасував унію греко-католицької церкви з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві.
— голод в Україні.
— Л. Каганович, призначений першим секретарем ЦК КП(б)У, почав “чистку” серед української інтелігенції, звинувачуючи її в буржуазному націоналізмі.
— депортація лемків і жителів Холмщи-ни до Північної і Західної Польщі (операція “Вісла”).
365
1948 р. Січень — М. Хрущова призначено першим секретарем ЦК КП(б)У.
6—10 жовтня 10 грудня — другий з’їзд письменників УРСР. — Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини.
1949 р.
Квітень — Наукове товариство імені Т. Шевченка у Мюнхені почало видавати “Енциклопедію українознавства”.
21 листопада — Президія Верховної Ради УРСР схвалила Державний гімн, герб і прапор УРСР.
Грудень — обрання Л. Мельникова першим секре-
1950 р. 5 березня тарем ЦК КП(б)У. — загинув командир УПА Р. ПІухевич (Т. Чупринка). УПА очолив В. Кук.
Березень — початок збирання підписів під Стокгольмською відозвою до народів світу про заборону атомної зброї. Протягом 1950—1951 рр. її підписали в Україні більш як 20 млн осіб.
6 квітня — постанова Ради Міністрів СРСР про скасування термінів заслання. Згідно з постановою спецпоселенців вважали засланими навічно.
1951 р.
3 квітня — відкриття у Львові філіалу Академії наук УРСР.
Червень — друга Декада української літератури і мистецтва в Москві. Розгромна критика вірша В. Сосюри “Любіть Україну”. ]
1953 р. 5 березня Березень— липень 24 червня — помер Й. Сталін. 1 — початок десталінізації. Припинення 1 діяльності Л. Берії. ] — Пленум ЦК КП України звільнив І Л. Мельникова від обов’язків першого і секретаря ЦК і призначив на його міс- 1 це О. Кириченка. |
366
1954 р. 19 лютого — Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР із нагоди святкування 300-річчя “возз’єднання” України з Росією.
Лютий 12 травня — організовано Одеську кіностудію. — УРСР стає членом ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці.
1956 р.
14—25 лютого — відбувся XX з’їзд КПРС. На ньому було заслухано промову М. Хрущова й ухвалено Постанову ЦК КПРС про культ особи Й. Сталіна.
Серпень — вересень — початок реабілітації незаконно репресованих українських громадян.
1959 р., 15 жовтня — агент КДБ Б. Сташинський вбив С. Бан-
1960 р., лютий деру. — введення в дію першого атомного реактора в Україні.
1961 р.
Січень — суд у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки (Л. Лук’я-ненком, І. Кандибою та ін.).
18 квітня — демонстрація віруючих у Києві проти закриття Андріївської церкви.
20 травня — Постанова Ради Міністрів УРСР про встановлення щорічних Шевченківських премій у галузі літератури і мистецтва.
Жовтень — XXII з’їзд КПРС схвалив нову програму побудови комунізму й проголосив політику “злиття націй”.
6 листопада 1962 р., 11—15 серпня — почав діяти київський метрополітен. — політ навколо Землі українського космонавта П. Поповича.
1963 р. 11—15 лютого — відбулася міжвузівська конференція з питань культури української мови, учасники якої звернулися до вищого політичного керівництва з вимогою надати українській мові статусу державної.
367
2 липня — увільнення М. Підгорного й обрання П. Шелеста першим секретарем ЦК КП України.
1964 р. Березень — за особистим розпорядженням секретаря Київського обкому КПУ В. Бойченка знищено вітраж на пошану Т. Шевченка в Київському університеті (автори вітража П. Заливаха, А. Горська та ін.).
14 жовтня — усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і обрання на його місце Л. Брежнєва — посереднього політика, крайнього консерватора. Його діяльність спрямовувалась на збереження у незмінному вигляді існуючого режиму.
Грудень — прийнято Звернення групи українських комуністів до комуністів усього світу, в якому вони протестували проти проявів відродження сталінізму та політики централізації, русифікації неросійських народів.
1965 р.
Літо — осінь — перша хвиля арештів серед трудової української інтелігенції.
26 серпня — арешт братів М. і Б. Горинів, 0. Зали-вахи, С. Караванського, М. Мастка та інших правозахисників в Україні.
4 вересня — у київському кінотеатрі “Україна” під час прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” відбувся мітинг протесту проти нової хвилі репресій у
1966 р. Січень — квітень Листопад середовищі української інтелігенції. — судові процеси над українськими правозахисниками в м. Києві та на Волині. — початок серійного виробництва найбільшого в світі літака “Антей”.
16—19 листопада — V з’їзд Спілки письменників України виступив на захист української мови.
1967 р. 27 травня — демонстрація протесту біля будинку ЦК Компартії України з приводу арештів учасників Шевченківського вечора в Києві.
368
15 листопада — В. Чорновола засуджено на п’ять років позбавлення волі.
1968 р. Січень — у журналі “Вітчизна” опубліковано роман 0. Гончара “Собор”. Твір піддано жорсткій критиці в ЗМІ. Трохи пізніше голова КДБ Ю. Андропов у листі до ЦК КПРС трактував цей роман як політично шкідливий.
1 липня — П. Шелест припинив оргнабір для переїзду кримських татар у Крим.
1971 р. Січень — травень — друга хвиля репресій в Україні, жертвою яких стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус та ін. І. СвітличнийиІ. ДзюбаиВ. Стус та ін.
Вересень — поблизу поліського містечка Чорнобиль на Прип’яті розпочато будівництво однієї з найбільших атомних електростанцій у колишньому СРСР.
1972 р., 25 травня — увільнення П. ПІелеста від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ і обрання на цю посаду В. Щербицького — людини, близької до Л. Брежнєва. В. Щер-бицький дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві. На посаді першого секретаря ЦК КПУ працював до зими 1989 р.
1973 р. 20 лютого — прийнято Постанову ЦК Компартії України про книгу П. ПІелеста “Україно наша Радянська”. У цій постанові звинувачено її автора в ідеалізації козацтва. Книгу було вилучено з бібліотечних фондів республіки.
Вересень — секретар ЦК Компартії України В. Ма-ланчук звернувся з листом до Політбюро Компартії України “Про деякі питання роботи з творчою інтелігенцією республіки”. Він запропонував провести істотні кадрові зміни в керівництві творчих спілок, громадських організацій, висунути на головні посади “ідейно зрілих” літера- 369
торів і митців, налагодити систему марксистсько-ленінського навчання творчих працівників.
1976 р. 9 листопада — у Києві створено правозахисну організацію — Українську гельсінкську групу (УГГ), головним завданням якої було ознайомлення урядів — учасників наради з безпеки і співробітництва в Європі та світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, ухвалених Гель-сінкською Нарадою. Пізніше група налічувала у своїх лавах 41 особу.
1977 р. 23 квітня — заарештовано членів Української гель-сінкської групи М. Мартиновича і М. Матусевича.
18 вересня — екзекутива Українського конгресового комітету організувала в Нью-Йорку масову демонстрацію під гаслом “Захист прав України, поневоленої Москвою”, в якій взяло участь близько ЗО тис. осіб.
1978 р. 20 квітня — Верховна Рада УРСР ухвалила нову
23—26 листопада Конституцію УРСР. — у Нью-Йорку відбувся III Світовий конгрес вільних українців, який ухвалив резолюцію про деколонізацію СРСР.
1980 р. Січень — початок видання за кордоном “Вісника репресій в Україні”.
29 березня — заява Українського патріотичного руху про деколонізацію СРСР, в якій підбивалися підсумки репресій в Україні, починаючи з 1972 р., і висувалася вимога про деколонізацію СРСР та вихід України із складу Радянського Союзу.
20 серпня — керуючись настановами вищого політичного керівництва України, Міністерство зв’язку УРСР видало розпорядження про глушіння радіостанцій
370
1982 р., травень
1983 р.,
26 травня
1985 р.,
11 березня
1986 р.,
26 квітня
1987 р.
20 липня
5 серпня
1988 р.
Літо
“Голос Америки” (США), “Бі-Бі-Сі” (Великобританія), “Німецька Хвиля” (ФРН).
відзначення в Україні 1500-річчя заснування Києва.
ухвалено постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік”, якою для русифікації було установлено режим найбільшого сприяння.
М. Горбачова обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Початок процесу лібералізації.
катастрофа на Чорнобильській АЕС.
О. Гончар звернувся до генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова з листом, в якому висловлював тривогу з приводу звуження сфери вжитку української мови, висловивши пропозиції, спрямовані на подолання хиб у галузі національно-культурної політики.
активний учасник руху опору В. Чор-новіл надіслав відкритий лист генеральному секретарю ЦК КПРС М. Горбачову, в якому відстоював право на існування легальної опозиції, вимагав звільнення всіх політичних в’язнів, усунення від керівництва “команди” В. Щербицького, докорінної перебудови національної політики, правдивого висвітлення історії України.
відзначення 1000-річчя хрещення Київської Русі.
371
Червень — липень — у Львові відбулися перші несанкціоновані масові мітинги, на яких обговорювалися гострі національні проблеми, уперше публічно порушено питання про реабілітацію воїнів УПА як борців за національне визволення.
13 листопада — у Києві на установчому з’їзді було створено масову політичну організацію, фактично опозиційну до Компартії України — Народний рух України за перебудову. Головою НРУ обрано поета І. Драча. На кінець 1990 р. налічувалося 633 тис. членів Руху, а разом з прихильниками до нього входило більш як 5 млн осіб.
1989 р. Лютий — у Києві утворено Товариство української мови ім. Тараса Шевченка.
31 травня — 1 червня — утворення Міжнародної асоціації україністів.
Осінь — у Чернівцях проведено фестиваль “Червона рута”, який ознаменував відродження української сучасної музики.
Жовтень — установчі збори відновленого Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові.
28 жовтня — Верховна Рада УРСР ухвалила закон про
1990 р. леожавний статус укоаїнської мови.
21 січня — на відзнаку річниці Акта злуки ЗУНР і УНР (1919 р.) відбувся “живий ланцюг”, що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва. Під національні прапори стали близько 3 млн осіб.
15 березня — уперше на державній установі (міськвиконкомі) м. Стрий Львівської області було піднято національний прапор._
18 березня — вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.
16 липня — Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
372
2 серпня
2 жовтня
1990—1991 рр.
— Верховна Рада УРСР ухвалила Закон “Про економічну самостійність Української РСР”.
— на Майдані Незалежності в Києві розбито наметовий табір студентів, які оголосили політичне голодування. Вони висунули вимоги відставки Голови Ради Міністрів В. Масола, призначення нових виборів на основі багатопартійності 1991р., ухвалення постанов про націоналізацію майна КПРС і ВКЛСМ на території України, відмови від укладення союзного договору, повернення на Україну всіх громадян, які проходять строкову службу за межами республіки.
— відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков.
Проблемно-пізнавальні запитання
1. Якими догматизованими доктринами та ідеологічними постулатами керувалося сталінське керівництво у відбудові народного господарства у повоєнні роки?
2. За період 1946—1950 рр. економіку України було в основному відроджено. Чи є це заслугою тоталітарної системи?
3. Назвіть причини голоду 1946—1947 рр. в Україні.
4. Як ви оцінюєте діяльність М. Хрущова?
5. Які наслідки ідеологічного наступу сталінізму в повоєнні роки для України?
6. Чим була зумовлена діяльність ОУН — УПА в 1946— 1953 рр.? Поясніть це.
7. Поясніть, чому радянська влада зробила значні капіталовкладення в розвиток Західної України в повоєнні роки.
8. Які зміни було проведено в 50—60-х років в управлінні народним господарством? Які її наслідки?
9. Доведіть, що хрущовська “відлига” мала окремі позитивні наслідки для України.
10. Дайте характеристику дисидентського руху в Україні.
11. Чому економіка України розвивалася екстенсивним шляхом? Які причини та наслідки цього?
12. У чому Ви бачите революційну роль перебудовчого курсу М. Горбачова?
373
13. Які причини Чорнобильської катастрофи?
14. Чому тоталітарна система, створена більшовиками, не піддавалася реформуванню?
15. Чому розпався СРСР? Поясніть причини цього розпаду.
Теми рефератів
1. Голод в Україні в 1946—1947 рр.
2. Ідеологічна ситуація в Україні в післявоєнні роки.
3. Національне питання в Україні в 70-х роках.
4. Політичні портрети П. Шелеста, В. Щербицького.
5. Чорнобильська катастрофа та її глобальні наслідки.
6. Зростання суспільно-політичної активності студентської молоді республіки наприкінці 80-х — на початку 90-х років.
7. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні в умовах становлення її незалежності.
8. Розвиток науки в умовах десталінізації.
9. Культурне життя в Україні в 60—80-х років.
Література
Баран В.К. Україна після Сталіна. — Л.,1992.
Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946—1980-ті рр.). — К., 1999.
Воронов І.О., Пилявець Ю.І. Голод у 1946—1947 рр. — К., 1991.
Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980 рр. — К., 1995.
Лук’яненко Л.Г. Сповідь у камері смертників. — К., 1991.
Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942—1952: Док. і матеріали. — Л., 1991.
Національні відносини в Україні у XX ст.: 36. док. і матеріалів. — К., 1994.
Російщення України: Наук.-популярний зб. — К., 1992.
Сверстюк Є. Блудні сини України. — К., 1993.
Суспільно-політичний розвиток західних областей УРСР
1939—1989.: Зб. док. і матеріалів. — К., 1989.
Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. — К., 1995.
Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. ЗО—50-ті рр. XX ст. — Луцьк, 1995.
374
Тема 10
УКРАЇНА НА ЕТАПІ РОЗБУДОВИ
НЕЗАЛЕЖНОСТІ
10.1. Державотворчі процеси розбудови незалежності.
10.2. Становлення багатопартійної системи в Україні.
10.3. Проблеми реформування економіки.
10.4. Україна у світовому політичному процесі.
10.5. “Помаранчева революція”: причини суть і значення.
З 90-х років XX ст. починається новий етап в історичній долі України, пов’язаний з розбудовою незалежної демократичної держави. Він став наслідком глибокої кризи більшовицького тоталітаризму. Період ліберально-реформаторської діяльності М. Горбачова, незважаючи на суперечливість і непослідовність, сприяв відродженню суспільно-політичної думки, формуванню нових громадських організацій, конституційній легалізації політичного плюралізму в Україні.
На жаль, за роки, що минули з моменту проголошення незалежності, багато складних проблем нашого подальшого поступу не вирішено в повному обсязі — ні в політичній, ні в соціально-економічній сферах. Уже розпрощавшись з плановим, командно-адміністративним виміром, економіка нашої країни ще не стала постіндустріальною, ринковою. Ми все ще перебуваємо в процесі будівництва власного українського дому XXI ст. — консолідованої політичної нації й міцного громадянського суспільства, гармонійного розвитку і гарантованого достатку.
Головною причиною стримування поступального національного зростання стала кланово-олігархічна система, що остаточно утвердилася за останні роки. Саме це злоякісне новоутворення стало основною перешкодою на шляху подальшого соціально-економічного розвитку і реалізації консти
375
туційних прав і свобод громадян. Все це і призвело до гострої політичної кризи 2004 р., яка вибухнула “помаранчевою революцією”.
10.1. Державотворчі процеси розбудови незалежності
Поворотною датою для України стало 24 серпня 1991 р., коли Верховна Рада ухвалила Постанову та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю. На його виконання указом Президії Верховної Ради у власність держави було передано всі підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України. Перед незалежною державою з неподільною та недоторканною територією постали завдання створення принципово нових політичних механізмів та економічного фундаменту суспільства, які за своїм змістом набували характеру широкомасштабної трансформації.
Стрижневою проблемою періоду становлення незалежної молодої держави є формування державних інститутів влади, заміна партійно-радянської системи на президентсько-парламентську. Значною мірою цьому процесу сприяло скасування ще в жовтні 1990 р. 6-ї статті Конституції УРСР про керівну роль Комуністичної партії, відмова від гасла радянських часів “Влада — Радам!”. Зникнення з історичної сцени диктаторської влади компартійних структур мало велике значення для формування влади, незалежної від усвідомленої волі політичних діячів.
Для забезпечення суверенного існування української держави 4 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон “Про державний кордон України”. Встановлювалася недоторканність кордонів, регламентувався їхній режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято закон “Про при- ; кордонні війська України” |
У захисті незалежної держави, свобод і гідності людини і велика роль належить Збройним Силам. Тому проблемам ство-рення їх приділялося багато уваги з боку Президента і Верховної Ради України. На момент проголошення української ; незалежності на території нашої держави налічувалося 726 тис. і військовослужбовців колишньої Радянської армії. Реформування українських Збройних Сил розпочалося за постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. “Про військові формування на Україні”, за якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони України.
376 і
11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. На її основі 6 грудня ухвалено закон “Про Збройні Сили України”, яким заборонялося застосування їх без дозволу Верховної Ради для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держави. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку добровільно складали на вірність народові України в частинах і з’єднаннях, дислокованих на території республіки. Лише за кілька місяців присягу склали понад 400 тис. осіб. Тим військовослужбовцям, які утримувалися від присяги, надавалася можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії країн Співдружності або звільнення в запас. Однак переважна більшість воїнів присягнули захищати незалежність України.
У вересні 1991 р. було ліквідовано КДБ й утворено Службу безпеки України, підпорядковану Президенту і підконтрольну Верховній Раді. 5 листопада підконтрольність Верховній Раді встановлена і для прокуратури, у діяльність якої заборонялося втручатися іншим органам влади і громадсько-політичним організаціям.
Важливою складовою нової держави є її атрибутика: гімн, герб та прапор. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради, розглянувши питання про Державний гімн України, затвердила музичну редакцію Державного гімну, автором музики якої є М. Вербицький на слова “Ще не вмерла Україна” П. Чу-бинського. А 28 січня сесія Верховної Ради ухвалила постанову і “Про Державний прапор України”. Ним став національний синьо-жовтий стяг. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада постановою “Про Державний герб України” затвердила тризуб як малий герб держави, вважаючи його головним елементом великого герба України.
Забезпечити законодавче підґрунтя для докорінних перетворень мала нова Конституція України як важливий атрибут суверенної держави. Першим кроком до розробки конституційних засад незалежної України стало ухвалення Декларації про державний суверенітет України, якою проголошено необхідність побудови суверенної, національної, правової і демократичної Української держави. Керуючись цими засадами, Верховна Рада України 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес відбувався уповільненими темпами, а назрілі зміни раз у раз вносилися до старої Конституції УРСР 1978 р., яка залишалася чинною до червня 1995 р. Українська політична еліта ще не була готова до нових демократичних перетворень і витрачала
377
час і енергію на дебати про те, куди йти. До того ж почалося протистояння Верховної Ради і Президента. Розпочався тяжкий пошук оптимального управління державою. В умовах, коли парламент, утягнутий до ідеологічного протистояння, не встигав адекватно реагувати на виклики часу й фактично гальмував законотворчі процеси, Президент Л. Кравчук прагнув узяти на себе частину повноважень Верховної Ради, заснувавши в лютому 1992 р. Державну Думу України. Проте, наразив- > шись на жорстку опозицію парламенту, він змушений був через 9 місяців визнати, що Державна Дума — мертвонароджена, ‘ і її було розпущено. Більш актуальним для Президента стало зміцнення виконавчої вертикалі влади.
У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада схвалила закон про заснування посади представника Президента. Це була найвища посадова особа виконавчої влади — глава місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Цей інститут дещо зміцнив виконавчу вертикаль влади. Проте питання відносин між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалося невирішеним. Це певною мірою ускладнювало управлінський процес. Окрім того, місцеві адміністрації не підзвітні жителям області чи району, якими вони фактично керують. Наслідок непублічності — підзвітність не суспільству, а особам, які призначають на високі пости.
Важливого значення після проголошення незалежності ’ України набувало відродження парламентаризму. 26 червня 1994 р. відбулися перші повноцінні вибори на багатопартійній основі до Верховної Ради та органів місцевої влади. Загалом до рад усіх рівнів було обрано 162 445 депутатів, до Верховної Ради — 338 депутатів із 450. Лише чотири партії змогли утворити парламентські фракції: комуністи — 90 депутатів, ' Народний рух — 22, Селянська партія — 21, соціалісти — 15. Головою Верховної Ради обрали О. Мороза.
У червні 1994 р. відбулися вибори Президента України. У другому турі перемогу здобув Л. Кучма.
Та найважливішою подією у створенні української державності, історичним досягненням провідників республіки середини 90-х років стало ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей надзвичайно важливий Основний За- ! кон держави було схвалено завдяки зусиллям конструктивних сил парламенту. Конституція 1996 р. втілила найкращі на той час досягнення вітчизняної та світової наукової конституційної думки і практики конституційного будівництва, відобразила волю й інтереси українського народу, його на-378
ціональну ідею й ментальність. У ній визначено базові координати й орієнтири, суспільні цінності — усе те, що формує політико-економічну систему; створено передумови для розвитку держави незалежно від політичних орієнтацій партій чи окремих діячів; зруйновано ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм. Це дало змогу вийти на новий вектор соціального поступу — від тоталітаризму до демократії, розвиватися за умов багатоманітних форм господарювання та власності. Значення Конституції для нашої країни, яка перебуває на перехідному етапі свого розвитку, справді доленосне. Подальший розвиток конституційного законодавства заблокувала опозиція.
У цих умовах важливого значення набувало досягнення злагоди, без якої немислимою була б розбудова Української держави. У червні 1995 р. український парламент висловився за укладення тимчасової Конституційної угоди між вищими органами законодавчої та виконавчої влади. Це сприяло прискоренню законодавчого процесу, але не усунуло протистояння між гілками влади. Саме це і було однією з причин того, що влада часто виявлялася безсилою перед проблемами, які поставали перед українським суспільством.
Обов’язковою складовою будь-якого процесу державотворення є національна ідея, яка ще ґрунтовно не розроблена і чітко не визначена. А саме вона, як засвідчує історичний досвід, є особливо важливою в кризові періоди. Національній ідеї як консолідуючому чиннику суспільства альтернативи немає. Варто нагадати, що цей чинник об’єднує народ економічно прогресуючих країн. Тому цілеспрямоване визначення національної ідеї, в якій має знайти вияв історичне покликання нації, сенс буття народу, його генетичний код, є для нашого суспільства винятково важливим завданням.
Таким чином, у І пол. 90-х років в Україні було створено принципово нові механізми влади, запроваджено атрибути державності, що значною мірою сприяло утвердженню незалежності України і розбудові держави. Проте не всі державотворчі процеси розбудови незалежності позначені позитивом. Існуюча президентсько-парламентська система відіграла важливу історичну роль, особливо в перші роки державності, забезпечуючи стабільність і суспільства, і держави. Але сьогодні цілком зрозуміло, що в чинній Конституції України, по суті, було закладено механізм протистояння законодавчої та виконавчої влади. І вищі владні структури та посадові особи дедалі більше зосереджувалися не на реалізації поточних державотворчих проблем, а на своїх внутрішніх “розборках”,
379
з’ясовуючи, чия влада вища, у кого більше прав і повноважень. І як наслідок, втрачалося відчуття перспективи, не вирішувалися необхідні, назрілі питання державотворення, реальною стала загроза паралічу державних органів управління. На практиці відбувалося формування кланово-олігархічної моделі в економіці, а система влади набувала ознак авторитаризму. Водночас на найвищому рівні було озвучено, а потім багатократно повторено постулат стосовно того, що ми свою державу вже побудували і тепер повинні зосередитися на її внутрішньому облаштуванні.
Та реалії життя наполегливо вимагали перерозподілу і збалансування повноважень, насамперед між президентом і парламентом, а відтак легітимного, системного й усталеного розосередження влади, зменшення її концентрації в одних руках і в кінцевому підсумку примноження демократичного потенціалу держави і суспільства.
Це питання довго залишалося відкритим, і лише 8 грудня 2004 р. в умовах “помаранчевої революції” Верховна Рада прийняла Закон “Про внесення змін до Конституції України”, яким передбачено вдосконалення механізму функціонування Президента, парламенту та уряду, перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі державного устрою.
10.2. Становлення багато партійної системи
в Україні
Проголошення незалежності України і дискредитація Компартії значною мірою зумовили новий посткомуністичний етап формування політичної системи українського суспільства. Головним напрямом політичної трансформації став перехід від монопартійності до багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є те, що він відбувається на фоні негативного ставлення переважної більшості населення до партій взагалі, а також виникнення великої кількості партій протягом 2—3 років незалежно від чисельності населення (на 48 млн осіб більш як 100 партій). Тому в більшості партій, сформованих поспішно політичними групами “нагорі”, немає соціальної бази, сталого електорату, вони слабкі ідейно й організаційно, у своїй діяльності не відбивають інтересів громадян України.
Такі партії не мають високого авторитету серед населення. Так, на початок 2001 р. членами політичних партій було лише 2—3 % дорослого населення України. Зі 125 політичних 380
партій, зареєстрованих Міністерством юстиції за станом на 1 січня 2003 р., лише 27 мають місцеві осередки в усіх регіонах України. Водночас діяльність 35 політичних партій поширюється на менше ніж половину областей України (від 13 до 1). Не мають жодного зареєстрованого регіонального представництва 11 політичних партій. Найбільше місцевих осередків у Народного руху України, Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), партії “Демократичний союз”, Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє”, Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”, Партії регіонів, Соціалістичної партії України, Комуністичної партії України.
Багатопартійна система в Україні представлена партіями всього загальновизнаного політичного спектра. Серед них поступово викристалізувалися п’ять основних течій: націо-нал-радикальна, націонал-демократична, центристська, соціал-демократична, ліве крило.
На крайньому правому фланзі політичного поля України перебувають націонал-радикальні партії: УНА—УНСО, Конгрес українських націоналістів, Державна самостійність України, Українська національна партія та ін. Ідеологічною основою цих партій, котрі налічують у своїх рядах більш як 35 тис. осіб, є інтегральний націоналізм (домінування національних інтересів над іншими, українська нація як найвища цінність, пріоритет національної держави, політики над економікою). У галузі зовнішньої політики вони виступають за вихід України із СНД. На парламентських виборах 1998 р. націонал-радикальні партії підтримали від 9,7 до 23 % виборців західних областей республіки. На Сході та на Півдні за них голосувало від 0,14 до 0,45 % від загальної чисельності виборців.
Націонал-демократична течія представлена 11 найбільш впливовими політичними партіями. Це Народний рух України, який розколовся на дві партії, Українська республіканська партія, Республіканська християнська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, партія “Реформи і порядок” та інші. Загальна чисельність цих партій у 1998 р. становила 134,5 тис. осіб. Ідейно-теоретичною основою націонал-демократичних партій є неоконсерватизм (мінімальне втручання держави в економіку) та поміркований націоналізм (баланс інтересів нації і особи, єдність прав нації і прав людини). Вони підтримують відродження релігії, створення єдиної української християнської церкви, поширення християнської моралі, стоять на захисті української культури і мови. У зовнішній політиці є стійкими прихильниками європейської інтеграції, наголошують на необхідності дистанціювання від Росії.
381
Під час виборів 1998 р. найбільше голосів виборців одержали Народний Рух (9,4 %) та Партія зелених України (5,4 %).
До центристських партій належать НДП, Ліберальна партія України, “Батьківщина”, Аграрна партія України, Міжрегіональний блок реформ та інші. їхньою ідейною основою є лібералізм, який проголошує свободу людини вищою цінністю, коли держава існує заради людини, а не навпаки. Матеріальною основою свободи людини є приватна власність. Важливе значення надається створенню вільного демократичного громадянського суспільства, побудові правової держави. У зовнішній політиці наголошується на принципі багатовек-торності, на повномасштабній інтеграції з Європейським Співтовариством. Серед цих партій спостерігаються різні підходи до проблем державного устрою — від унітаризму (НДП) до адміністративної автономії (ЛПУ) та регіонального самоврядування (МБР). На виборах 1998 р. із 7 партій та блоків центристського спрямування НДП і “Громада” подолали 4-відсотковий бар’єр і потрапили до парламенту.
Соціал-демократичну течію представляють 12 політичних партій (140 тис. осіб). Серед них найбільш впливова СДПУ(о), яка під час виборів 1998 р. подолала 4-відсотковий бар’єр. Ідейно-теоретичною основою цих партій є соціал-демократичні цінності та ідеали (пріоритет прав людини, соціальна справедливість і солідарність). Відстоюють соціально-орієнтова-ну ринкову економіку, підтримують реформи, які враховують інтереси більшості населення. Своїм завданням соціал-демократи вважають попередження загострення соціальних суперечностей, запобігання “дикому капіталізму”.
До лівого крила політичного спектра України належать партії соціалістичного і комуністичного спрямування: КПУ (140 тис.), СПУ (34 тис.), СелПУ (21 тис.), ПСПУ. Ідеологічні засади цих партій базуються на марксизмі-ленінізмі, модернізованому відповідно до сучасних умов. Соціалізм вони вважають суспільством соціальної справедливості із сильним соціальним захистом населення (право на працю та відпочинок, безплатна освіта і медицина, матеріальна підтримка непрацездатних). Безумовний пріоритет надається колективним формам власності. Компартія виступає за повернення влади Рад депутатів трудящих, за підтримку курсу на зміцнення СНД і рішуче виступає проти вступу країни в НАТО. Компартія і ПСПУ противники інституту президентства в Україні, підтримують унітарне державотворення із широким регіональним самоврядуванням. Партії визнають планово-ринкову економіку при збереженні у держави значних контрольно-382
розпорядчих функцій. На виборах 1998 р. ліві партії зібрали 37,3 % голосів. У Вінницькій, Миколаївській, Полтавській, Черкаській, Сумській, Луганській, Харківській та інших областях за них проголосувало близько половини виборців. Це є наслідком зростання масового невдоволення поглибленням економічної кризи, а також наслідком зубожіння населення, розчарування в діяльності партій та лідерів демократичного спрямування. Зростанню впливу лівих партій сприяло також і те, що вони активно використовували гасла соціального захисту людей. Водночас, виборці продемонстрували, що не покладають своїх надій про заможне майбутнє на радикальні партії, незалежно від того, ліві вони чи праві. У суспільному житті України чітко визначилася тенденція до формування третьої сили — патріотичної за змістом та прагматичної за засобами досягнення мети. Суспільство потребує політичних партій, які були б не продовженням бізнес-струк-тур і забезпеченням політичного прикриття бізнесу, а цивілізованими політичними об’єднаннями людей з моральними орієнтирами і цінностями.
У березні 2002 р. відбулися нові вибори народних депутатів України. Як і очікувалося, фаворит передвиборчих перегонів — блок Віктора Ющенка “Наша Україна” — за партійними списками одержав найбільше голосів — 23,57 % (проголосували 6 108 088 виборців) і 70 депутатських мандатів. Компартія України зібрала 19,98 % голосів (5 178 074 виборців) і 59 мандатів. Об’єднані зусилля багатьох партій у блоці “За єдину Україну!” вразили результатом на Донеччині. Але в підсумку блок отримав третю позицію — 11,77 % голосів (3 051 056) і 35 мандатів.
Неочікуваними були здобутки Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України. Навіть соціологи мали сумніви щодо їх проходження до парламенту. Однак, як показали вибори, в українському суспільстві почали домінувати протести настрої. Блок Юлії Тимошенко одержав 7,26 % голосів (1 882 087 виборців) і 22 мандати, СПУ здобула 6,87 % голосів (1 780 642) і 20 мандатів. 6,27 % (1 626 721) голосів і 19 депутатських мандатів здобула Соціал-демократична партія України (об’єднана). Кілька партій, представлених у попередній Верховній Раді, зокрема Партія зелених України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України та ін., не подолали 4-відсоткового бар’єра і не потрапили до парламенту. Тож конфігурація Верховної Ради в цих умовах почала залежати від депутатів-мажоритарників.
383
І тут у більшості одномандатних округів перемогли прихильники блоку “За єдину Україну!”.
Отже, у парламенті сформувалися фактично дві рівновеликі політичні сили — блоки Віктора Ющенка і “За єдину Україну!”, які разом контролювали майже дві третини парламентського залу. Та обидва мегаблоки домовитися не зуміли. Тоді політтехнологи з провладних партій об’єдналися та утворили парламентську більшість, яка й обрала 28 травня 2002 р. Головою Верховної Ради Володимира Литвина — лідера блоку “За єдину Україну!”. Проте законотворча діяльність парламенту залишається надто політизованою. Багато часу й енергії витрачається на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині влади.
Таким чином, упродовж 90-х років Україна, долаючи ряд перешкод, відійшла від тоталітарної однопартійності і опинилася в гіпертрофованій багатопартійності. При цьому слід відзначити, що існування реальної багатопартійності загалом позитивне явище. Це ознака демократичності суспільства. Поєднуючи інтереси громадянського суспільства з державою, політичні партії сприяють подоланню або пом’якшенню конфліктів. Особливо це властиво сильним партіям, які не послаблюють, а, навпаки, підсилюють державу, зміцнюючи її взаємодію із суспільством. Відповідно слабкість партій обов’язково обертається слабкістю держави. Тому формування кількох впливових політичних партій, здатних запобігти політичним потрясінням і забезпечити розподіл влади між різними суспільними силами, набуло нині важливого значення. Та найбільшим авторитетом широких мас, як засвідчили вибори 2002 р., користуються саме ті політичні партії, які здатні не словом і обіцянками, а конкретними справами захищати інтереси простих людей, а не олігархічних кланів, ефективно управляти державою і брати на себе повну відповідальність за стан справ у суспільстві.
10.3. Проблеми реформування економіки
Найскладнішим у діяльності державних структур з розбудови незалежної України є трансформування командної економіки в ринкову. Зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання було неможливо без роздержавлення економіки, без заміни форм власності. Проте вже перші кроки ринкових реформ призвели до загострення соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. Адже Україна отримала у спадок від СРСР уламок планово органі-384
зованого народногосподарського комплексу, сформованого на основі так званого соціалістичного поділу праці. Він виробляв лише 20 % продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку. Причому продукція українських підприємств за світовими стандартами була неконкурентоспроможною. Припинення або скорочення традиційних зв’язків після розпаду СРСР залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно — без фінансування, поставило під удар цілі галузі господарювання. Виникла залежність економіки України від нафти і газу, власних родовищ яких завжди було мало. Впродовж 1960—1980-х років енергоносії у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Після того, як Україна почала платити Росії та Туркменистану реальну ціну за нафту і газ, частка енергоносіїв у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це вело до підвищення сукупних витрат виробництва і відповідного зменшення маси валового внутрішнього продукту.
Відчутною була й відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки. У 1992—1993 рр. було здійснено обвальну лібералізацію (фактично адміністративне підвищення) цін. Пущені на самоплив процеси ціноутворення вмить обернулися на шалену гонку цін, що спричинило рекордну за світовими масштабами дворічну гіперінфляцію: 1992 р. — 2100 %, 1993 р. — 10 300 %. Причому ціни зростали випереджальними темпами в галузях паливно-енергетичного та сировинного комплексу як найпрестижніші для великого капіталу. Так, 1992 р. ціни в паливній промисловості зросли в 237 разів, а в легкій та харчовій лише в 10— 20 разів.
Такий штучно створений диспаритет цін спричинив розкол у суспільстві на вузький прошарок тих, хто вмить розбагатів — “новоукраїнців”, і на переважну більшість тих співгромадян, котрі не менш миттєво зубожіли. Упродовж 1992— 1993 рр. народ у 5 разів став біднішим, ніж був, у зв’язку зі скасуванням індексації пенсій, зарплат та заощаджень. А от “новоукраїнцям” було надано цілковиту свободу дій у нагромадженні капіталів шляхом обкрадання громадян, виробничої сфери та державної казни. І в злиднях ми опинилися тому, що партійна, державна та господарська еліта, яка після розвалу СРСР практично залишилася при владі, замість розбудови економіки на ринкових засадах, об’єднавшись, почала розкрадати наше спільне добро. Як свідчить практика, найліпше вчинили ті країни, що заборонили керівним партійним і державним функціонерам займати відповідальні по
385
сти протягом 10—15 років (приміром Чехія, Естонія). Саме в цих країнах нині найбільші економічні успіхи. А ми, ламаючи стару тоталітарну систему, пішли не революційним, а еволюційним шляхом.
Тепер Україною фактично керує не партія влади, а партія любителів влади — номенклатура, формально позапартійна, але безмірно віддана не так народу, як ідеалам власної кишені. їхня мета — особисте збагачення за рахунок відвертого пограбування народу, національної власності та природних скарбів України. В нашій історії дуже багато було боротьби за владу, за булаву, а не за Україну. Ще на початку XX ст. М. Грушевський писав: “Біда України в тому, що нею управляють люди, яким вона не потрібна”. За оцінками фахівців, унаслідок злочинної діяльності із часу проголошення незалежності до 2001 р. отримано і потім “відмито” незаконних прибутків на суму більш як 100 млрд доларів США, а нелегальна валютна маса становила у 1999 р. 8—16 млрд доларів, або 40—80 млрд гривень, що приблизно в 2—4 рази більше, ніж готівкова грошова маса. На 1 липня 2004 р. до 50 % фінансових ресурсів держави все ще перебувало “в тіні”. Видно, сильно туманять очі й розум кляті гроші!
Організована злочинна діяльність зрощених із суто кримінальними елементами вищих посадових осіб, за свідченням Верховної Ради, набула рівня реальної загрози конституційним основам державного ладу в Україні, стала негативно впливати на внутрішню і багато в чому на зовнішню політику держави та її сприйняття в цивілізованому світі. А правоохоронні органи виявилися неспроможні забезпечити захист конституційних прав громадян України від злочинних посягань на їхнє життя, здоров’я та власність*. І це зрозуміло. Адже в державі переважна більшість фірм перебувають під патронатом високих владних структур і посадових осіб, надмірно тінізовані політичний ринок та судочинство. Ось чому частка притягнутих до відповідальності — лише 2 % від кількості суб’єктів корупційних діянь.
Запровадження з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання не вплинуло істотно на поліпшення ситуації. Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд установив найвищу ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Це викликало гіпертрофоване зростання “тіньової” економіки. Лише 25 серпня 1996 р. Л. Кучма видав Указ
* Див.: Голос України. — 2001. — 26 квітня; 2003. — 21 січня.
386
“Про грошову реформу в Україні”. Вже 2 вересня почалася заміна купоно-карбованця багаторазового використання на гривню: 100 тис. крб. без обмежень обмінювали на одну гривню.
У цих умовах державні структури робили перші реальні кроки до ринкової економіки. Підставою для них стали ухвалені в березні 1992 р. Верховною Радою закони “Про приватизацію майна державних підприємств” і “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”. Проте здійснювалися вони повільно і нерішуче і не зробили реальними власниками 19 млн громадян України. 7,8 млн осіб навіть не оформляли право власності на акції, що не обіцяли реальних дивідендів. А швидкими темпами відбувалася “дика”, цинічно-грабіжницька сертифікатна приватизація, яка відкрила шлях первісному нагромадженню капіталу. Новоявлені підприємці допомогли “тіньовикам” “відмити” неправедно нажиті мільярди і “прихватизувати” державні підприємства, причому на практично безкоштовній основі — за рахунок скуплених дешево ваучерів “неефективних власників”. Для цих “нових українців”, тісно пов’язаних з урядовими чи політичними колами, на першому плані стояли інтереси власного збагачення, нехай навіть ціною цілковитого розвалу підприємств. Тим паче, що розорене підприємство можна було за безцінь перетворити на приватну власність. Щодо цього Верховна Рада зазначила, що “особливою ознакою приватизації в Україні є те, що вона стала не наслідком економічних реформ, а їх рушієм, що значною мірою зумовило відсутність того результату, якого суспільство очікувало від приватизації”. За станом на 1 березня 2003 р. від приватизації одержано лише 6,5 млрд грн. Це означає, що за 1 млрд грн продано 50 % промислового потенціалу України. Для порівняння: маленька Болівія, де приватизація також розпочалася в 1990-ті роки, одержала від розпродажу державної власності 13 млрд доларів США, або 65 млрд грн. Фактично Україна втратила дійовий контроль над своєю власністю. Приватизація без контролю перетворилась на “при-хватизацію”.
Як наслідок, невпинно зростає число українських мільйонерів. Лише за 2002 р. їх кількість збільшилася вдвічі і на 1 квітня 2003 р. досягла 326 осіб., а на 1 червня 2004 р. — уже 850. Серед них відомі політики та бізнесмени, передусім із Києва та Донецька. “Ці люди, — заявив Голова Верховної Ради України В. Литвин під час закриття п’ятої сесії Верховної Ради четвертого скликання 2 липня 2004 р., — не зацікавлені у формуванні вільного ринку, оскільки експлуа-387
тація державної влади у власних економічних інтересах є запорукою їх процвітання на фоні того, що їх країна, кажучи словами Байрона, кричить від болю”. Життєві реалії не лишили сумнівів, хто справжній хазяїн у державі та житті. На кожного офіційного українського мільйонера припадає 117 тис. бідних людей. З’явилися навіть мільярдери, які входять у перші десятки багатих людей Європи, а народ живе гірше, ніж у відсталій африканській державі. Провладні корумповані олігархи започаткували для себе життя за формулою “гроші — влада — гроші у квадраті”, в якій немає місця виробництву й, отже, народу. Тому він і залишає Україну. Протягом 1990—2002 рр. населення України скоротилося на 11 млн осіб: 4 млн вимерло, а 7 млн виїхало за кордон на заробітки, серед них 5 млн жінок.
Намагаючись поліпшити стан справ у приватизаційному процесі, Верховна Рада ще 24 березня 1992 р. схвалила Основи національної економічної політики України. Проте законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу Кабінет Міністрів не розробив. Натомість уряд В. Фокіна у вересні оприлюднив план дій, який практично призупинив приватизацію, і почалося повернення до випробуваних методів директивного господарювання. У листопаді 1992 р. уряд В. Фокіна пішов у відставку, а новий уряд очолив Л. Кучма, який одержав надзвичайні повноваження в прийнятті рішень. Ставши сильним прем’єр-міністром, а потім і президентом, він практично нічого не зробив для протидії зближенню та зрощуванню влади, бізнесу і власності. Його політика зводилася до спроб врятувати потужну промисловість, здебільшого за рахунок адміністративного регулювання. Було поновлено контроль за підприємствами і знову запроваджено практику держзамовлень. Відповідним декретом прем’єр дозволив діяльність сумнозвісних довірчих товариств (трастів). 28 трлн 200 млрд крб — таку суму заборгували довірчі товариства та трасти українським громадянам. Вони позичали в громадян та юридичних осіб гроші під надзвичайно великі відсотки на валютні вклади, а через деякий час товариства та їхні керівники зникали.
Лише впродовж листопада — квітня 1993 р. новий уряд розробив сім програм виходу економіки з кризи, а спад виробництва, економічна та соціальна криза, шалена інфляція, як були, так і залишилася. За даними Світового банку, рівень інфляції в 1993 р. був найвищий у світі — на кінець року досяг понад 10 000 %. Катастрофічно падав життєвий рівень народу: порівняно з 1991 р. купівельна спроможність насе-388
лення знизилася майже в 5 разів. Ціни зросли більш ніж у 100 разів. Набирала сили тіньова економіка.
Розпочалося небачене в історії за темпами зростання розшарування суспільства, під час якого виник клас багатих олігархів та “нових українців”, часто з подвійним громадянством, а більшість решти населення, зіткнувшись із знеціненням довірених державі заощаджень та іншими зменшеннями доходів, опинилася на грані зубожіння. З припиненням діяльності Ощадбанку СРСР громадяни України втратили більш як 84 млрд карбованців. За тодішнім викривленим курсом це становило 150,5 млрд доларів США.
Обвальна лібералізація, кримінальна приватизація, руйнівна “фінансова стабілізація”, задумані й здійснювані у формі псевдоринкових перетворень, призвели до того, що економіка України на кінець 1992 р. зі стану глибокої кризи вступила в період некерованої руйнації. Припинилися процеси нагромадження в галузях народного господарства. Розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. В умовах інфляції відбувалася обвальна бар-теризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювались, як правило, за заниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України іншим країнам із середини 1994 р. до кінця 2003 р. зросла з 7 до 14,1 млрд доларів США, тобто вдвічі, і становила ЗО % валового національного продукту. За десять років незалежності Україна втратила економічного потенціалу значно більше, ніж протягом Другої світової війни.
Повільними темпами відбувалися ринкові перетворення і в аграрному секторі економіки. Тут працює п’ята частина населення, яка великою мірою визначає соціально-економічне становище нашого суспільства та гарантує продовольчу безпеку держави. Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі. І тільки під тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуванням земельної реформи, Верховна Рада в березні 1992 р. ухвалила протилежного змісту постанову “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” і Закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”. Однак колгоспи і радгоспи залишалися основною формою господарювання на селі. З паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва. Уповільнено розвивалося фермерське господарство, оскільки органи місцевої влади здебільшого гальмували процес виділення земельних ділянок і надання реальної допо-
389
моги. На початок 1993 р. в Україні було лише 14,6 тис., а 1995 р. — вже 32 тис. фермерських господарств.
У листопаді 1994 р. новий Президент, обраний на цей пост 10 липня того року, видав Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”. У цьому указі проголошувалося роздержавлення землі, право власника паю самому вирішувати, як йому господарювати — у колективі або самостійно. Забезпечувався і продаж паю. Зміна форм господарювання на селі стає все більш необхідною на фоні різкого падіння виробництва. У 1996—1999 рр. валова продукція сільського господарства була на рівні середньорічної продукції 1958— 1961 рр. І це на українських чорноземах, які за підрахунками вчених здатні прогодувати 250 млн людей!
Проте стабілізувати економіку не вдалося ні урядові Л. Кучми, ні урядам Ю. Звягільського, В. Масола, В. Пустовойтенка та іншим. Сім урядів незалежної України, очолюваних представниками старої комуністично-господарської номенклатури, з 1991 до 1999 р. здійснювали управління економікою в такий спосіб, що Україна за цей час втратила більш як половину свого економічного потенціалу, свою частину із золотого запасу, із алмазного фонду, із закордонної власності колишнього СРСР. Катастрофічно зріс державний борг. Так, лише за один рік, з 1994 до 1995 р., уряд прем’єра В. Масола наростив державний борг на 3,2 млрд доларів США.
Ці уряди так і не зуміли запропонувати реальну програму дій з подолання кризи. Прокомуністична Верховна Рада і нерішучі уряди вправно гальмували демонополізацію виробництва та приватизацію державної власності, які в 1992 р. було призупинено. На 1 квітня 1993 р. 98 % державних підприємств України і надалі залишалися власністю держави. Фактично найзначніший вплив на події України справили деідеологізо-вані компартійні прагматики, які посіли досить міцні позиції в банківській сфері, у промисловості й торгівлі, у сільському господарстві тощо і створили так звану “партію влади”, використовуючи її не в інтересах народу, а максимально в своїх кланових, наближених до владних олігархів. У цих умовах багато питань трансформування суспільного устрою та економічних відносин і перерозподілу власності вирішувалися не на засадах права, а під тиском корисливих інтересів та амбіцій, на догоду певним кланово-олігархічним групам. Навіть Президент України заявив на науковій конференції “Стратегія соціально-політичного розвитку”, яка відбувалася 390
15—16 листопада 2000 р., що загроза прогресивним реформам іде від кримінальних олігархів. “Криміналізовано і тінізова-но” буквально всі сфери, — засвідчив він. — Збереглася стійка тенденція поширення корупції в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління. А це вже проблема не тільки суто економічна, це — політична проблема”.
Ці “захисники” народу повели його шляхом не розбудов-чих, а руйнівних реформ, нескінченним і безпросвітним шляхом “дикого” (первісного) капіталізму XVIII ст., проголосивши ринок благом і панацеєю, котрий через стихію і конкуренцію сам усе відрегулює і зробить усіх нас спроможними та щасливими. Цього не сталося, та й не могло статися, оскільки орієнтація робилася на систему капіталістичних цінностей учорашнього, а можливо, й позавчорашнього дня. Того капіталізму, до якого ми прагнемо, вже давно нема. Він еволюціонував, зазнав докорінних змін. Насамперед це стосується одного з наріжних законів ринкової економіки, згідно з яким приватна власність є абсолютним благом, священною і недоторканною.
Зрозуміло, що такі реформи, які здійснювали олігархи, не мали перспективи і зайшли в глухий кут. їм немає ані наукового, ані просто логічного перспективного забезпечення. Між тим владні структури вперто заявляють, що цим реформам нема альтернативи. Подібні заяви появляються тому, що саме такі реформи дають можливість кримінальним олігархам грабувати національне багатство України. Так, унаслідок псевдореформ 80 % реального економічного потенціалу України захопили 20 “сімей” — кланів, а для 47 млн населення залишили решту — 20 %. Тіньова економіка, в якій перебуває 60 % коштів, породжує корупцію та злочинність. Тотальна корупція та кри-міналізація державного апарату “правлять балом” у повсякденному житті, охопивши освіту, охорону здоров’я, культуру, засоби масової інформації, побут. Невипадково Генеральний прокурор України Г. Ворсінов, виступаючи 4 листопада 1996 р. у парламенті, заявив: “Чиновництво всіх рангів давно вже не думає про державні інтереси, набиваючи власні кишені за чужий рахунок”.
І незважаючи на те, що в Україні створено необхідну законодавчу базу, яка дає можливість боротися з корупцією, вона продовжує зростати. Якщо в 1998 р. міжнародні експерти за “корупційні здобутки” ставили Україну на 16-те місце в світі, то в 2000-му вона вийшла вже на третє*. Не катастрофічний
* Див.: Голос України. — 2001. — 31 січня, 6 вересня.
391
спад вирсбництва в країні, не заборгованість держави із зарплати та соціальних виплат, і навіть не зовнішні чинники нині становлять таку небезпеку для майбутнього України, а корупція. Вона є реальною загрозою національній безпеці та демократичному розвитку країни. Адже корупція посилює зневіру мільйонів громадян у справедливості державно-суспільного устрою України, гальмує її демократичні перетворення, завдає відчутної шкоди національним інтересам, міжнародному іміджу.
Це одна з основних причин того, що маючи значний економічний та інтелектуальний потенціал, Україна сьогодні за соціальними бідами — на перших місцях у світі, а за рівнем життя — на останніх. Лише за 1991—1998 рр. вона втратила сорок пунктів своїх позицій. Повільний і непослідовний реформаторський курс призвів до найнижчих за всю післявоєнну історію показників господарської діяльності. За сім років незалежності на 75 % зменшився валовий внутрішній продукт, на 50 % — виробництво продовольства, видобуток вугілля, нафти, гагу, залізної руди, майже знищено машинобудування. За цей час у 33 рази зменшилося виробництво тракторів, у 25 — металообробних верстатів, у 20 — дорожньої техніки, у 15 — тканин, у 25 — взуття. З виробництва деяких товарів Україна зазнала спаду в сотні разів: у 515 разів скоротився випуск мотоциклів, у 352 рази — виробництво магнітофонів. У 63 рази зменшилося виробництво дитячого трикотажу, в 60,5 разів — виробництво телевізорів. Проте більшість підприємств-виробників буквально розчавлено пресом податкових переслідувань. Україна перетворилася на ринок збуту дешевого ширвжитку іноземного походження. Непомірно великими є особисті втрати громадян України. Зовнішній борг сягнув 12,6 млрд дол., тобто 260 дол. на кожну особу. Переважну більшість підприємств в Україні приватизовано. І що це дало народові України? Обсяги виробництва на приватизованих підприємствах зменшились: у чорній металургії — у 2,2 раза, в машинобудуванні та металообробній промисловості — в 2,8 раза, у легкій промисловості — у 4 та в харчовій — у 2,6 раза. У 1996 р. майже 11 тис. підприємницьких структур У галузях, де оберталися колосальні кошти (нафта, газ, електроенергія, метал, хімія, цукор і спирт), взагалі не сплачували податків. У сільському господарстві зерна поменшало вдвічі, м’яса і молока — утричі, цукру — у 3,5 раза. Доходи населення зменшились у 8 разів, а заробітні плати — у 12. 82 % населення опинилося на межі бідності. Відношення прибутків 10 % найбагатшого населення до такої самої кількості 392
найбідніших становить 30:1, а в Європі 5—7:1*. А внутрішній національний продукт на душу населення в латиноамериканській країні “третього світу” — Уругваї — у 50 разів вищий, ніж у суверенній Україні. Навіть у республіках Прибалтики, що також були у складі СРСР, середні заробітні плати й пенсії становлять 400—500 доларів США.
Отже, обіцяних ефективних власників приватизація по-українськи так і не створила. Новоявлені власники “правлять бал”, як їм заманеться, розпоряджаючись підприємствами, як вважають за потрібне, а відповідальності не несуть жодної. Чимало з них турбується не стільки про розвиток виробництва, скільки про знищення конкурента. Трудові колективи навіть не знають, хто їхній господар. Це — як державна таємниця. Але найгірше, що внаслідок цього скорочується, а то й ліквідовується виробництво, люди втрачають роботу, виникає соціальна напруга. Зокрема, у 2001 р. скорочення кількості працівників сягнуло 12,7 %, а у 2002 р. — ще 10 %, тобто майже 300 тис.
Та, незважаючи на законодавчу заборону, зокрема Закон України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 22 листопада 2001 р., триває відчуження державного майна за тіньовими схемами, а саме шляхом процедури фіктивного банкрутства, податкової застави тощо. Відбувається приватизація цілих галузей, особливо стратегічних, в яких зміцнив позиції іноземний капітал. Так, російські бізнесмени, беручи участь у приватизації, не завжди відкритій, не завжди в режимі вільної конкуренції, стали господарями підприємств сфери переробки нафти, телекомунікацій, кольорової металургії, електроенергетики, харчової промисловості. На 1 липня 2005 р. російські компанії контролювали 90 % паливного ринку України. А це взагалі питання національної безпеки держави. Однак ні Фонд державного майна, ні уряд, ні, навіть, Рада національної безпеки і оборони України не можуть наважитися зачепити олігархів, для задоволення фінансових потреб яких було створено компанії-велети. Саме держава має бути активним учасником управління корпоративними правами, насамперед на підприємствах стратегічно важливих галузей — космічної техніки, авіаційної промисловості, моторобудування, енергетики, транспорту, гірничо-металургійного та агропромислового комплексу тощо. Приватизуючи їх, слід виходити з національних інтересів, враховувати кон’юнктуру світових фондових ринків і перспективи по
* Див.: Голос України. — 2001. — 4 вересня.
13 5-зез 393
дальшого розвитку цих об’єктів. Відтак розшифрувати без іронії знамениту фразу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо” не можна інакше, як: маємо те, що створили — суспільство-перевертень.
Останнім часом на соціальну свідомість більшості населення справляють вплив економічна недбалість, драматичне соціальне розшарування, втрата моральних цінностей і вільне трактування національної історії. Як наслідок, у суспільстві поширилися байдужість, егоїзм, індивідуалізм, цинізм, агресивність і насамперед зневажливе ставлення до держави та громадських інститутів. Дедалі більше гроші витісняють мораль. Заради грошей люди переступають найвищі застороги Всевишнього. В Україні щодня скоюють мало не 20 умисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень, майже тисячу злочинів корисливо-насильницької спрямованості. На обліку в органах Міністерства внутрішніх справ на кінець 2002 р. перебували 1300 тис. осіб. Таку ситуацію потрібно рішуче змінювати, бо непатріоти, що не поважають себе, не здатні побудувати шанованої і багатої держави.
На жаль, поки що в Україні дуже бракує справжнього патріотизму, заснованого на повазі до історії, на любові до рідної землі, української мови і культури, що є джерелом національної єдності. Бракує і відповідальності влади перед народом. Хоча зрозуміло, що патріотизм — це почуття взаємне. Зневажливе ставлення держави до своїх громадян породило таке саме ставлення громадян до держави й один до одного. Тому, лише відчувши повагу до себе і до своїх прав з боку держави, впевнившись у тому, що держава гарантує швидкий та ефективний захист за найменшого їх порушення, особливо права на безпеку, громадянин почне поважати свою державу, пишатися нею і турбуватися про її зміцнення та процвітання. Людей не тільки цікавлять переможні рапорти про макроеко-номічні перемоги, відсотки, зростання ВВП. їм цікаво було б почути роз’яснення уряду: чому за постійного зростання економіки відбувається зниження їх життєвого рівня? Як таке може бути? Основними критеріями ефективності влади, довіри до держави для людей є і будуть такі результати, як зростання кількості робочих місць, реальної заробітної плати, пенсій, здорове дозвілля, доступна охорона здоров’я, особиста безпека, упевненість у завтрашньому дні.
Лише зі створенням у грудні 1999 р. нового складу реформаторського уряду В. Ющенка намітилися деякі зміни щодо поліпшення ситуації. За півтора року роботи уряду було здійснено реструктуризацію боргів, заборонено бартер і взає-394
мозаліки, Верховна Рада схвалила бездефіцитний бюджет. Уряд уперше розпочав реальну боротьбу проти тіньової економіки. Так, у галузі енергетики в 2000 р. вилучено з тіньового сектора десятки млрд гривень, з яких 9 млрд грн використано на погашення заборгованості та на виплату зарплат, пенсій, стипендій. Лише за один рік роботи цього уряду вдалося погасити заборгованості з пенсій і зарплат, призупинивши падіння економіки. На 40 % зросли надходження до бюджету, приріст ВВП за перший квартал 2000 р. становив 5,6 %, резервний фонд Національного банку України зріс на 460 млн доларів США. Українська гривня стала однією з високостабільних грошових одиниць. Стали прозорими грошові потоки, припинилися масові відключення електроенергії. На приватизаційних аукціонах було виставлено найбільш привабливі українські підприємства. Зокрема продаж акцій Миколаївського глиноземного заводу приніс Україні 500 млн гривень. На виконання указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, виданого 3 грудня 1999 р., певні зрушення на краще відбулися і в сільському господарстві. Вперше за роки реформ майже всі господарства на селі перетворилися зі збиткових на прибуткові. У 2000 р. продуктивність сільського господарства зросла на 20 %, а чистий прибуток сільгосппідприємств сягнув 1,4 млрд грн. Завдяки цьому, хоч і з запізненням, але здійснюється споконвічна мрія українських селян — землю одержують ті, хто на ній живе та її обробляє. Успіхи наших хліборобів у 2001 р. засвідчили правильність цього шляху. Зрозуміло, що вдосконалення земельних відносин і форм господарювання потребує ще значної роботи.
І найголовніше — все це досягнуто урядом В. Ющенка без зовнішніх запозичень, спираючись виключно на власні ресурси. Справді, якщо хочеш, то можеш!
Побоюючись втратити можливості подальшого збагачення, кримінальні олігархічні структури поставили собі за мету повалити уряд В. Ющенка, зірвати виконання його програми “Реформи для добробуту”. 26 квітня 2001 р. уряд В. Ющенка відправлено у відставку. Новим Прем’єр-міністром України згодом було призначено президента Українського союзу промисловців та підприємців А. Кінаха.
Однак закріпити й примножити успіхи попереднього уряду новій виконавчій владі так і не вдалося. Були, правда, певні здобутки. Так, у 2001 р. обсяги промислового виробництва зросли, за офіційними даними, на 14,2 %, бартер зменшився на 8 %, експорт товарів і послуг збільшився на 1,8 млрд дол. США.
395
Середня пенсія становила 122,5 грн. Реальний приріст доходів населення становив 11,8 %. Тривало зростання сільськогосподарського виробництва, пожвавився експорт, приватне господарство стало привабливішим для інвесторів. 42 % селян обміняли земельні сертифікати та одержали акти на власність своїх наділів. На подальше поліпшення ситуації на селі спрямована державна програма розвитку села на період до 2005 р.
Але істотних зрушень у поліпшенні соціально-економічного життя не сталося. За постійного зростання внутрішнього продукту не відбувалося збільшення дохідної частини бюджету. Реальні обсяги фінансування бюджетної сфери порівняно з плановими показниками 2002 р. зменшилися на 9 %, або майже на 5 млрд грн. Це не тільки уповільнило темпи структурних реформ, а й зменшило обсяги промислового виробництва, особливо наукомісткої продукції. Так, обсяги виробництва в електронній галузі скоротилися більше ніж у 100 разів, в автомобіле- та машинобудуванні — втричі, у приладобудуванні й електротехнічній галузі — у півтора раза. Частка малого й середнього бізнесу у ВВП на кінець 2002 р. становила лише 10 % за мінімально потрібних 35— 40 %. Це негативно відбилося на створенні нових робочих місць, формуванні в Україні міцного середнього класу — основи не тільки політичної стабільності, а й необоротності демократичних ринкових реформ.
Дедалі більше виявлялися негативні наслідки здійснюваної політики “прихватизації” промислових підприємств, 90 % з яких залишалися збитковими. Виробляючи 38,4 % продукції та послуг, вони забезпечували лише 18,8 % інвестицій в економіку країни. Владні структури не позбулися недолугої податкової системи, неконтрольованого розподілу грошових потоків, особливо в паливно-енергетичному секторі, значної диференціації доходів населення. Не ліквідовано заборгованості із заробітної плати.
Надзвичайно складною залишається соціально-економічна ситуація на селі, яке створює понад 17 % ВВП і в якому зайнято майже 20 % працездатного населення. Так, у 2001— 2002 рр. рентабельність сільськогосподарського виробництва зменшилася з 65 до 23 %, а темпи зростання його продукції уповільнилися і становили у 2002 р. 1,9 % порівняно з попереднім роком. Понад 50 % сільськогосподарських і переробних підприємств були збитковими. У 2001 р. селяни зібрали гарний врожай, але зазнали збитків у 1,5 млрд грн. Кредиторська заборгованість господарств на 1 січня 2003 р. становила близько 13 млрд грн., дебіторська — 5 млрд грн. 396
Майже 1800 сіл не мають шкіл, первинних закладів медичного обслуговування, близько 70 % сіл не мають газу, а ЗО % віднесено до категорії деградуючих.
Серед основних причин, які не дали можливості забезпечити стабілізації сільського господарства, є відсутність механізмів державного регулювання аграрного ринку та підтримання цін на основні види сільськогосподарської продукції, ігнорування Кабінетом Міністрів України проведення своєчасного фінансування агропромислового комплексу у визначених законодавством обсягах, особливо у фінансуванні заходів соціального розвитку села.
Скорочення видатків на соціальні потреби — пенсії, пільги і доплати — без вишукування адекватних механізмів поповнення дохідної частини бюджету, а з посиланням лише на відсутність грошей — це визнання очевидного факту: економічна політика України спрямована на відтворення бідності, зубожіння країни. Суспільство звикає жити за мінімальними соціальними стандартами, призначення яких — підтримання життєвого рівня в кризовий період. У 2000 р. за купівельною спроможністю Україна залишалася на рівні 1993 р. У щорічному звіті Програми ООН про людський розвиток за 2002 р. Україна посіла 80-те місце серед 173 країн світу за рівнем життя. За станом на 1 квітня 2003 р. 46,6 % українців животіють у безпросвітних злиднях. Значно погіршився стан здоров’я населення, лише 60 % якого за даними на 2001 р. вважалися умовно здоровими. Небезпечних масштабів набули так звані соціальні хвороби — туберкульоз, СНІД, психічні розлади тощо. Щороку в Україні помирає на 400 тис. людей більше, ніж народжується. Реальне безробіття перевищує офіційне майже вчетверо і досягло 10,6 %. Хіба такої України хотіли мільйони людей, які в 1991 р. проголосували за її повний суверенітет? Тому не дивно, що до 74 % молодих українців не схильні довіряти Верховній Раді, до 73 % — Президентові України, до 60 % — державним установам. 42,7 % молоді втратили віру в будь-які ідеї, 43 % хотіли б народитися й жити в іншій країні*. А це дуже серйозний симптом, на який варто звернути увагу.
У цих умовах Верховна Рада України продовжувала працювати над розробкою і прийняттям нової законодавчої бази щодо поліпшення ситуації в країні. Парламент ухвалив чимало важливих законів і постанов, спрямованих на подаль-
* Див.: Голос України. — 2003. — 19 червня.
397
шу розбудову української державності, прискорення економічних і політичних реформ. Проте діяльність Верховної Ради внаслідок протистояння фракцій і депутатських груп, політичних амбіцій не завжди була ефективною. Не внесли значного поліпшення в її роботу і вибори народних депутатів 2002 р. Прагнення за будь-яку ціну сформувати парламентську більшість викликало опір багатьох обранців, посилило протистояння. Врешті, перша сесія Верховної Ради була ма-лорезультативною. Лише наприкінці її роботи, після провалу чергового етапу переговорів з “Нашою Україною”, про-президентським фракціям і депутатським групам вдалося сформувати нову коаліцію. Завдання полегшувалося ще й тим, що внаслідок силового тиску та інших обставин до нової більшості почали приєднуватися мажоритарники, представники опозиції, зокрема і з блоку Віктора Ющенка, який було відсунуто в опозицію. Проте створення не номінальної, а постійно діючої, результативної більшості у Верховній Раді не відбулося. Фракції продовжували плести хитромудрі комбінації, блокуючи нормальну законодавчу роботу.
У цих умовах керівники дев’яти пропрезидентських фракцій і депутатських груп 27 вересня 2002 р. підписали Угоду про створення та основні принципи діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України четвертого скликання. 21 листопада створена більшість обрала Прем’єр-міністром України В. Януковича, який доти працював головою Донецької облдержадміністрації, а згодом сформувала перший за роки незалежності коаліційний уряд та взяла відповідальність за його роботу.
Утім, питання реального подолання ганебної бідності, як і розв’язання інших гострих соціально-економічних проблем, не вирішених попереднім урядом, залишалися надзвичайно важливим завданням десятого за роки незалежності уряду В. Януковича, у програмі якого було записано: “Не тільки втримати економічне зростання, а й істотно підняти життєвий рівень пересічного українця”.
Коаліційний уряд В. Януковича активно розпочав свою діяльність і досяг певних зрушень в економічному та соціальному розвитку країни. Проте ще багато проблем потребували вирішення. Економічне зростання у 2003—2004 рр. відбувалося на тлі великого спаду в попередній період. У 2004 р. Україна за економічним розвитком перебувала на рівні 1968—1970 рр. У 2003 р. було досягнуто лише 54,3 % від ВВП рівня 1991 р. А зростання в 2004 р. валового внутрішнього продукту на 13,6 % відбулося на 69 % за раху-398
нок зовнішньоторговельних операцій, тоді як у США ця частка у ВВП становила лише 10 %, а в західноєвропейських країнах — близько ЗО %. І щоб досягти рівня 1990 р., українська економіка має щороку зростати принаймні на 10 % ще протягом семи років (до 2010 р.)
Не справдилися надії на вибух підприємницької активності. На 1 травня 2004 р. заборгованість із заробітної плати становила понад 1,7 млрд грн. А середня заробітна плата була приблизно у 6 разів менша, ніж у Польщі, майже вдвічі — ніж у Казахстані, в 1,4 раза — ніж у Білорусі, у 2,3 раза нижча за російську. В Україні на утримання і забезпечення професійної діяльності одного науковця щороку в середньому витрачається лише 2 тис. доларів США, тоді як у Росії — 8—10 тис., Китаї — понад 20 тис., Бразилії — 50 тис., Південній Кореї — 75 тис., країнах Європейського Союзу — 100 тис., США — 200 тис. доларів. Хоча в 2003—2004 рр. доходи населення зростали, життєвий рівень громадян України — один з найнижчих у Європі. За даними соціологічних досліджень, майже 2 9 % наших людей живуть за межею бідності, а майже 66 % — на її рівні. Отже, коаліційному уряду В. Януковича подолати цю ганебну бідність, яка породжує бідність у всьому, так і не вдалося. До того ж, як показує наш власний досвід, ніщо не підриває довіру до влади сильніше, ніж збіднення людей.
Таким чином, Україна в тяжких умовах економічної катастрофи 1991—2004 рр. набула власного досвіду господарювання у своїй державі. Він був своєрідною платою за сотні років існування в складі інших держав, за власну безпорадність і нерішучість. Цей досвід переконливо засвідчує, що намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ці реформи спрямовані, приречені на невдачу. Але вже виросло покоління з новим світобаченням, з новою освітою, з новими стандартами. Уже є й перші здобутки. Зросла кількість молодих депутатів у представницьких органах влади всіх рівнів, а серед державних службовців прошарок молодих сягнув 25 %. Саме нова генерація, поставивши в центр своєї політики інтереси народу, зупинить безумство псевдореформ, відродить розорену Україну, виведе її на належний рівень соціального прогресу.
399
10.4. Україна у світовому політичному процесі
Новий етап для участі України в розвитку світової цивілізації розпочався із 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У цьому історичному документі зазначалося, що Україна “як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій...” Після прийняття Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які потребували нових підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.
Велике значення для нової української держави мало визнання її незалежності з боку світового співтовариства. Уже на другий день після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р. нову державу визнали Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4-го — Латвія й Литва, 5-го — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія, а 25 грудня — США. Загалом за грудень 1991 р. Україну визнали 68 країн. Упродовж 1992 р. незалежність України визнали ще 64 держави.
Однак уже в перші роки незалежності в стосунках з головним північним сусідом — Росією — виникло чимало розбіжностей в геополітичних інтересах. Росія розглядала всю територію колишнього СРСР як сферу своїх інтересів, а СНД як зародок нового державного утворення під своєю егідою. Тому Москва намагалася повернути втрачені лідерські позиції СРСР в європейському регіоні. На противагу цьому Україна, як незалежна держава, заявляла, що свої відносини з іншими країнами будує на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Так, поважаючи волю населення Криму, Верховна Рада в лютому 1992 р. ухвалила закон про відновлення автономної республіки. Натомість у 1993 р. Державна дума Росії висунула територіальні претензії до України стосовно Криму і Севастополя. Каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. У 1994 р. лише близько 20 % кораблів флоту залишилося Україні, а 80 % перейшло під російську юрисдикцію. Позиції наших країн не збігаються в питаннях Російсько-Білоруського союзу, Ташкентського договору, стратегії подальшої інтеграції СНД, іно
400
земних боргів та майна колишнього СРСР тощо. Лише в 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією. У договорі зазначалось, що сторони “визнають територіальну цілісність існуючих між ними кордонів”. Чорноморський флот та інфраструктуру було поділено порівну, але Росія викуповувала не потрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.
Проте якісних змін у природі українсько-російських взаємин не відбулося. Залишається ще чимало невирішених проблем. Зокрема, це стосується перспектив формування зони вільної торгівлі, виходу наших товарів на російський ринок, створення єдиного економічного простору, газотранспортного консорціуму, реверсного використання нафтопроводу. І нарешті — ситуація навколо коси Тузла, проблема розмежування акваторії Азовського моря і Керченської протоки.
Минулі роки існування незалежної української держави і час підтвердили правильність політики Києва щодо співпраці з колишніми радянськими республіками — розвивати насамперед двосторонні стосунки, що забезпечує, у свою чергу, реалізацію національних інтересів нових держав, зміцнюючи їхню незалежність.
Для плідної участі в міжнародній політиці уряд України розробив концепцію зовнішньополітичної діяльності, за якою передбачається спрямованість зусиль на відвернення війни і забезпечення мирних зовнішніх умов, мирне співіснування із сусідніми країнами, здобуття максимальної вигоди від інтеграції у світове господарство. Ключовими орієнтирами в зовнішній політиці є її багатовекторність, прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу України.
Домінантними для нашої держави є відносини з країнами Європи. Європейський вибір України, її природне прагнення бути в сім’ї європейських народів — в Європейському Союзі диктується конкретними геополітични-ми реаліями. Розміщуючись на європейському перехресті, у складній системі міжнародних координат, будучи разом з цим частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, наша країна не може не розвивати тісних стосунків з усіма частинами цих регіонів. Європейський Союз є важливим торговельним партнером України та найбільшим донором. Із загальної суми започаткованих у 1991 р. програм фінансової допомоги (4,02 млрд ЕКЮ) майже половина (1473 млн ЕКЮ) надається від європейської спільно
401
ти. З 1992 р. загальний торговельний оборот між Україною і ЄС виріс удвічі. На 1 червня 2004 р. частка країн Євросоюзу в загальному обсязі зовнішньої торгівлі України становила 38 %, а Росії — 28 %. Наша держава експортує в ЄС переважно вироби металургійної, хімічної і текстильної промисловості, що становить приблизно 11,2 % українського експорту, а отримує 15,15 % імпорту з Європи, здебільшого кредитними товарами. Слід зазначити, що й духовно, і культурно Україна впродовж своєї понад тисячолітньої історії була нерозривно пов’язана з цінностями європейської цивілізації та цивілізаційними здобутками своїх західних сусідів.
Визнаючи Україну в Європі й світі як незалежну європейську державу, її прийняли до Міжнародного валютного фонду, до Міжнародного банку реконструкції і розвитку та до Організації з безпеки і співробітництва в Європі. 14 червня 1994 р. наша держава підписала Угоду про партнерство й співробітництво з ЄС, за якою передбачається створення належних умов взаємовигідного політичного, економічного та культурного співробітництва. Ця угода відкрила перспективу асоційованого членства України в складі ЄС. 9 листопада 1995 р. Комітет міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї про вступ до цієї організації. 9 липня 1997 р. на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді було підписано Хартію про особливі відносини України і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження нашої країни в європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті.
11 червня 1998 р. прийнято Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, яка визначає напрями їх співробітництва. Цей документ фіксує основні засади та пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в ЄС. Це ще одне підтвердження того, що нашій багатостраждальній нації треба не балансувати між Сходом і Заходом, як це було в історії, а йти одним шляхом — шляхом входження у світову сім’ю нормальних цивілізованих країн і посісти в ній достойне місце. При цьому щонайперше слід враховувати національні інтереси України, приймати тільки ті рішення, які вигідні для неї, а не для іноземних урядів чи різних міжнародних організацій.
402
У зовнішній діяльності немає вічних партнерів і союзників, а є вічні національні інтереси. Поступатися ними не можна, бо це вже називається не “компроміс”, а “зрада”.
Один із ключових зовнішньополітичних напрямів пов’язаний зі стратегічним партнерством із Сполученими Штатами Америки — світовим лідером, який надав Україні за роки її незалежності неоціненну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу. Під час візитів Президента України до США, засідань українсько-американської міждержавної комісії Кучма — Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства, накреслено шляхи наповнення конкретним змістом такого партнерства.
Усі ці три магістральні вектори української зовнішньої політики — самодостатні та взаємодоповнюючі. Вони органічно поєднуються зі співпрацею на всіх інших напрямах. Це стосується країн як близького, так і далекого зарубіжжя.
Проголошені Декларацією про державний суверенітет принципи переваги загальнолюдських цінностей над класовими, намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і буде дотримуватися трьох неядерних принципів — не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї — дають можливість Україні гідно увійти до загальноєвропейського дому та світового співтовариства.
14 січня 1994 р. в Москві відбулися переговори президентів України, Росії і США. їх результатом стало підписання заяви про ліквідацію ядерної зброї, що залишилася після розпаду СРСР на території України. Л. Кравчук, Б. Єльцин, Б. Клінтон підписали угоду, за якою планувалося знищити 176 міжконтинентальних ракет і 1500 ядерних боєголовок, розміщених в Україні. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантії безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. в Будапешті президенти Російської Федерації, США та прем’єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Згодом такі гарантії надали глави Китаю та Франції. Відмовившись від третього за потужністю на планеті ядерного арсеналу і закривши Чорнобильську атомну електростанцію, Україна зробила значний реальний внесок у безпеку світу в XXI ст.
Пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності залишається розвиток взаємин з країнами, в якому Україна має свої особливі національні інтереси. Це насамперед Канада, Польща, Австралія та інші, в яких проживає багато гро-403
мадян українського походження. Чисельність української діаспори за кордоном сягає 10 млн осіб.
За цих умов надзвичайно важливим є відкриття в серпні 1990 р. в Києві Міжнародної школи українознавства, а також діяльність Міжнародної асоціації україністів, перший конгрес якої відбувся у вересні того самого року в Києві. Останнім часом значно розширилися зв’язки зарубіжних українців з материковою Україною і переведення цих зв’язків на державну основу. Великі перспективи має утворення в Україні спільних із зарубіжними українцями промислових та інших підприємств, об’єктів обслуговування населення, співробітництва в охороні здоров’я, шкільництва, в науці, культурі.
Імператив нинішнього етапу еволюції світової цивілізації — це рівноправне взаємовигідне співробітництво між усіма членами міжнародної спільності: і великими, і малими, і ви-сокорозвиненими, і тими, що розвиваються. Україна робить свій сумлінний внесок у цей процес.
Сьогодні наша держава — учасник понад 100 міжнародних політичних, економічних, галузевих і екологічних організацій. Україна встановила дипломатичні відносини зі 166 державами, має розгалужену мережу дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала і виконує більш як дві тисячі міжнародно-правових документів. Поглиблюється співробітництво України з НАТО, ОБСЄ, ОЧЕС.
Отже, послідовно проводячи вивірений зовнішньополітичний курс, який не повинен бути ні прозахідним, ні просхідним, а проукраїнським, Україна має всі підстави для того, щоб стати справді суверенною, незалежною, неподільною і могутньою державою, відіграючи важливу геостратегічну роль у новому світовому порядку XXI ст.
10.5. “Помаранчева революція”: причини, суть і значення
Початок другого десятиріччя незалежності Україна зустріла з гіршими стартовими позиціями, ніж одразу після розпаду СРСР. Щоправда, на шляху розбудови незалежності ми досягли чимало: вистояли, зуміли утвердити державу, але не змогли захистити людину, громадянина. Роки, що минули з дня здобуття незалежності під демократичними гаслами, так і не дали державі бажаних соціальних, правових, економічних та духовних результатів, на які очікували громадяни. Те, що сталося, не провина, а біда вітчизняної економіки, нормальний розвиток якої гальмувався неадекватною політич-404
ною надбудовою і адміністративною системою державного управління. Молодій державі поки що не вистачило усталеного, професійного і патріотичного управління, висококваліфікованої і порядної народної влади, відповідальної перед Громадянином, Законом і Богом.
Саме з такими надіями йшов український народ на вибори нового Президента України, призначені на 31 жовтня 2004 р. Ставка на ці вибори була особливо високою. Люди сподівалися на те, що вибори дадуть змогу мирно й законно, без застосування якихось екстраординарних засобів, змінити владу, а з нею — ситуацію та порядок у країні, які не влаштовували дедалі більше громадян.
Оскільки ніхто з 17 кандидатів не набрав більш як половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, Центрви-борчком призначив повторне голосування на 21 листопада 2004 р. за участю двох кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів: від влади — прем’єр-міністр В. Янукович і від опозиції — лідер фракції “Наша Україна” В. Ющенко. Та, попри сподівання людей, чесних, прозорих і демократичних виборів не відбулося. Корумповано-олігархічна влада, намагаючись зберегти свій статус-кво, під час виборчої кампанії нагнітала пристрасті, тиражувала чорний піар і зловмисну міфотворчість, розсварювала і розводила по різні боки барикад людей, політичні сили та регіони, залякувала виборців і маніпулювала їхньою свідомістю. Вона вдалася до масових порушень виборчого законодавства, на визнанні яких, власне, і базувалося рішення Верховного Суду України щодо нелегітимності обрання Президентом В. Януковича і щодо проведення переголосування другого туру виборів. І лише 26 грудня 2004 р. переможцем цих тривалих виборчих перегонів, які не мали аналогів у новітній історії України, став В. Ющенко. На його підтримку висловилися 15 116 тис. осіб, тобто 51,99 %, В. Янукович дістав голоси 12 848 тис. виборців, тобто 44,20 %.
Пряме і грубе порушення Конституції та законів, масштабна фальсифікація результатів другого туру виборів деякими корумповано-олігархічними групами, які виступали від імені державної влади, стали безпосереднім каталізатором революційних подій, що почалися 21 листопада 2004 р. Десятки і сотні тисяч людей вийшли на київський Майдан Незалежності, площі й вулиці багатьох інших міст України, щоб злитися в єдиний протестний порив і захистити людську честь і гідність, відстояти своє право на вільне волевиявлення та громадські свободи. Піднявшись з колін, подолавши страх бути самими собою, вони сказали рішуче “Ні!” чинному режиму, який практично поєднував необмежені повноваження 405
влади та безпосередній вплив кланів на її політику, і заявили про своє несприйняття такої влади, свою незгоду з такою її політикою, своє небажання жити за нав’язуваними нею такими нормами, правилами, канонами. Адже не можна спокійно спостерігати, як процеси відбуваються від поганого до гіршого. Все це й утворило гримучу суміш величезної руйнівної снли, що вибухнула “помаранчевою революцією”.
Час її поглибленого аналізу ще попереду. Але незаперечне одне: за змістом вона далеко неоднозначна. Адже люди вийшли на майдани і вулиці не для того, щоб силою зброї повалити стару владу, державну машину і встановити нову, як це відбувається за теорією політичної боротьби. І не лише заради “хліба та видовищ”, а й заради правди і свободи. Це була новітня демократична українська революція, що чітко визначила і поставила на порядок денний для невідкладного вирішення широке коло наболілих не лише політичних і соціально-економічних, а й морально-етичних проблем. Вона здійснила прорив українського суспільства до нової політичної якості, змінила його стан, самооцінку і значною мірою — усталену впродовж десятиліть психологію.
Та передусім “помаранчева революція” є світоглядною революцією в душах і серцях мільйонів людей, які усвідомили необхідність справді революційних, докорінних, якісно нових змін у суспільстві та життєдіяльності та те, що суспільство може впливати на владу. Вона започаткувала не-зворотні зміни в установках і цінностях людей, народження нового українця, нової української нації і громадянського суспільства, пробудження цивілізованої вільної та незалежної держави, утвердження демократії і законності. Новим змістом наповнилися символи свободи й соціальної справедливості. Могутній спротив розбудив душі, гідність, благородство і милосердя людей, які відчули себе громадянами України. І бути українцем сьогодні стало модним. У цьому сутність, особливість і значення революції.
Проте “помаранчева революція” ще не закінчена. Як будь-яка революція взагалі, вона має початок, але не має кінця. Тема її ще не вичерпана. Справді, вона здобула важливі, але лише перші перемоги, створила нові можливості, образно кажучи, підготувала надійний стартовий майданчик для подальшого етапу — практичного втілення висунутих ідей, завдань, прагнень, які необхідно ще закріпити, примножити, зробити незворотними. Гарантією цього є те, що з’явилися обнадійливі перспективи, а головне — віра нової української нації у своє майбутнє, що у влади віднині є постійний і вимогливий контролер та екзаменатор, що перекривається шлях
406
до влади вузькій групі людей з необмеженими можливостями. Тепер “помаранчеві” знають, як це робити.
Рушійною силою “помаранчевої революції”, її могутнім локомотивом був український народ, а двигуном, що енергією сердець забезпечував безперебійний рух цього локомотива, була наша славна молодь, котра перебувала на передовій фронту боротьби. Саме вона, будучи нині дуже чутливою до несправедливості, стала справжнім носієм правди і свободи, особливої відданості демократії й Україні. Молоді люди Києва, сотень міст і містечок України впродовж 17 листопадових та грудневих днів і ночей 2004 р., під дощем і снігом, на морозі, високо тримаючи символіку “помаранчевої революції", стояли на її варті, мужньо захищали свій вибір, вимагали порядної і некорумпованої влади, гідного і цивілізованого життя в чесній і демократичній державі, впевненості у завтрашньому дні.
Озброєні лише вірою і переконанням, вони здобули чудову перемогу: з’явився закон, що уможливлює чесні вибори, списано в історію стару корумповану владу, обрано народного Президента. Це — значна, насамперед моральна, перемога, перемога добра над злом, правди над обманом, закону над беззаконням, свободи над тиранією, майбутнього над минулим. Вона ще раз підтвердила, що саме народ є носієм суверенітету і державної влади в Україні. І саме народ тепер — найвищий суддя, а Президент — просто найвищий службовець. Тому народна шана, повага і слава героям “помаранчевої революції”, які показали всьому світу не тільки, хто вони є, а й те, що вони можуть. Як тут не згадати слова великого українського поета В. Симоненка, який писав: “мало себе великим уявляти — треба великим бути”. І “помаранчеві” саме такими і були. А це ще одне підтвердження того, що з’явилося молоде покоління, яке не дасть повернути вектор історії назад.
Однією з важливих особливостей “помаранчевої революції” є те, що всі її досягнення адобуто виключно мирним шляхом, без серйозних конфліктів, жертв і катаклізмів, із застосуванням лише наймирнішої в історії “зброї” — помаранчевих стрічок. Учасники цих революційних подій здивували й українців, і весь світ своєю толерантністю і культурою. На київському Майдані Незалежності, куди виходив понад мільйон людей, не було жодного п’яного, навіть пляшки від пива. Люди самі все усвідомлювали і контролювали ситуацію. І ніякої агресивності, навпаки, панували давно забуті відчуття єднання, братерства, відкритого серця, щирості й милосердя, любові та доброзичливості. Навіть, якщо когось випадково зачепили — тут же вибачалися. Таке враження,
407
що люди опинилися в оазисі добра і взаємоповаги. Майдан, що був серцем “помаранчевої революції”, став для них святим місцем для самоочищення і прощення гріхів.
Визначальні риси українського народу — здатність до самоорганізації та самодисципліни, відповідальність і поміркованість, терпіння та здоровий глузд — були притаманні йому і в цей складний для України час, коли вона була за крок від громадянської війни. Під реальною загрозою опинилася не лише територіальна цілісність держави, а й її незалежність і суверенітет.
“Помаранчева революція” — це подія історичного значення, яка сколихнула весь світ, здійснила прорив, котрий поставив Україну в центр світових цивілізаційних процесів і людських симпатій. Вона показала людству, що зміна авторитарних режимів у сучасних умовах може бути мирною, безкровною. І світ прийняв “помаранчеву революцію”. Він підтримав її вимоги, аплодував прагненню українців стати вільними людьми, які самостійно вирішують свою долю. Як заявив Голова Верховної Ради України В. Литвин, “з’явилося, без перебільшення, навіть щось подібне до міжнародної моди на Україну.”
І справді, в буремні листопадові та грудневі дні 2004 р. український народ витримав дуже непростий і нелегкий іспит на зрілість. Тепер справа за тим, щоб успішно використати нові реальні можливості, не втратити так важко здобутого шансу і не йти вгору сходами, що ведуть униз, а наполегливо і разом розбудовувати справді незалежну й соборну державу, відкрите і демократичне громадянське суспільство, завершити створення справедливої й ефективної системи влади, яка б акумулювала і трансформувала сукупну волю народу та домоглася практичного втілення її в гідне і цивілізоване життя.
4 лютого 2005 р. Верховна Рада України 375 голосами народних депутатів дала згоду на призначення Прем’єр-міністром України Юлії Володимирівни Тимошенко, народного депутата України, лідера партії “Батьківщина”. Такої підтримки парламентарів не мав жоден попередній керівник уряду. Вперше в історії України крісло Прем’єр-міністра зайняла жінка.
Представляючи кандидатуру Ю. Тимошенко на цю високу посаду, Президент України В. Ющенко наголосив: “Усвідомлюючи всю відповідальність, хочу акцентувати увагу на тому, чого не робитиме уряд Ющенка. Він не крастиме і не братиме хабарів, а діятиме виключно на засадах публічності і прозорості”.
Того ж дня Верховна Рада України обговорила і 357 голосами парламентаріїв схвалила урядову програму “Назустріч людям”. Презентуючи її, Ю. Тимошенко зауважила, що це 408
“філософія мислення, філософія розбудови нашого суспільства”, створення “сталої проєвропейської більшості”. Головним у програмі уряду визначено принцип верховенства права, а важливими напрямами — скасування всіх корпоративних пільг, переосмислення ролі держави у володінні державною власністю, перегляд раціональності й доцільності вільних економічних зон, розділення влади і бізнесу. Уряд пропонує прозору і чесну політику, за яку ніхто не заховається.
Усі ці обнадійливі програмні тенденції не тільки засвідчують наявність передумов для загальних якісно нових ефективних перетворень на всіх напрямах і рівнях подальшого розвитку суспільства, а н аргументовано доводять невідворотність процесів, сприйняття й підтримку їх народом. А це — важливий фактор здійснення програмних намірів нового уряду В. Ющенка, запорука розбудови вільної незалежної держави з чесною владою, гідної довіри своїх громадян.
Іменний покажчик
Кравчук Леонід (нар. 1934 р.) — політичний і державний діяч. Народився на Рівненщині. Закінчив Київський університет та Академію суспільних наук у Москві, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі. У 1970—1989 рр. працював у апараті ЦК КП України. У 1988—1989 рр. — завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ. 1989—1990 рр- — секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи. 23 червня 1990 р. обрано членом Політбюро і другим секретарем ЦК Компартії України. Після від’їзду В. Івашка до Москви в липні 1990 р. обрано Головою Верховної Ради УРСР. У серпні 1991 р. заявив про вихід з КПРС. На виборах 1 грудня 1991 р. було обрано Президентом України (61,59%). Кандидат у Президенти України на виборах 1994 р. У другому турі виборів поступився Л. Кучмі. Народний депутат Верховної Ради України.
Кучма Леонід (нар. 1938 р.) — народився на Чернігівщині. У 1960 р. закінчив Дніпропетровський держуніверситет. Працював інженером, старшим інженером КБ “Південне”. 1975—1982 рр. — секретар парторганізації, 1982— 1986 рр. — перший заступник генерального конструктора, 1986—1992 рр. — генеральний директор ВО “Південний машинобудівний завод”. Жовтень 1992 — вересень 1993 р. — Прем’єр-міністр України. З 1994 р. — Президент України. У 1999 р. Президентом України обрано вдруге (56,23 %). Перебував на цій посаді до січня 2005 р.
409
Литвин Володимир (нар. 1956 р.) — народився на Житомирщині. В 1978 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З 1979 по 1986 р. — на викладацькій роботі: помічник ректора, викладач, старший викладач, доцент історичного факультету названого університету. В 1986—1989 рр. — начальник управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. З 1989 по 1991 р. — на партійній роботі: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК Компартії України. У 1991—1994 рр. — доцент, докторант Київського державного університету. Із серпня 1994 р. обіймає посади в адміністрації Президента України: помічник Президента України, заступник глави адміністрації Президента України, перший помічник Президента України — керівник групи помічників і референтів Президента України, глава адміністрації Президента України. 31 березня 2002 р. обраний народним депутатом від виборчого блоку партій “За єдину Україну!”. З 28 травня 2002 р. — Голова Верховної Ради України. З 1994 р. — доцент, а з 1996 р. — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка за сумісництвом. Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, академік Академії правничих наук України, академік НАН України.
Мороз Олександр (нар. 1944 р.) — закінчив Українську сільськогосподарську академію та Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. З 1976 р. — завідувач сектору сільськогосподарського відділу Київського обкому КП України. З травня 1990 р. — народний депутат Верховної Ради, лідер парламентської більшості. Голова Політради Соціалістичної партії України. У 1994—1998 рр. — Голова Верховної Ради України. Кандидат у Президенти України на виборах 1999, 2004 рр. Народний депутат Верховної Ради України.
Плющ Іван (нар. 1941 р.) — закінчив Українську сільськогосподарську академію, Академію суспільних наук при ЦК КПРС. З 1959 р. — бригадир овочівників радгоспу, агроном, голова колгоспу, директор радгоспу. З 1975 р. — інструктор, заступник завідувача, з 1982 р. — завідувач відділу Київського обкому КП України. З 1984 р. — голова Київського облвиконкому. У 1990—1991 рр. —- заступник Голови Верховної Ради. З грудня 1991 до квітня 1994 р. та впродовж 2000 — березня 2002 р. — Голова Верховної Ради України. З 1994 р. — народний депутат України.
410
Чорновіл В’ячеслав (1938—1999 рр.) — уродженець Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету. У 1960—1963 рр. — редактор молодіжних передач Львівської студії телебачення, завідувач відділу газети “Молода гвардія”. У 1965 р. звільнено з роботи за участь у правозахисному русі. У серпні 1967 р. — в’язень сумління, засуджений на три роки (термін наполовину скорочено за амністією). У січні 1972 р. — заарештовано і засуджено на шість років ув’язнення і три роки заслання. Заслання відбував у Якутії. У квітні 1980 р. знову заарештовано і засуджено на п’ять років. У 1983 р. — звільнено за протестом прокурора Якутії. З липня 1987 р. — член Української гельсінкської спілки. З лютого 1990 р. — голова Львівської облради народних депутатів, народний депутат України Верховної Ради трьох скликань. Висувався кандидатом у Президенти України в 1991 р. (23,27 %). 25 березня 1999 р. трагічно загинув.
Ющенко Віктор (нар. 1954 р.) — закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1975 р.). Після закінчення навчання працював заступником головного бухгалтера колгоспу с. Ярове Косовського р-ну Івано-Франківської області. 1975—1976 рр. — служба в армії. 1977—1985 рр. — економіст, керівник відділу Держбанку Білопільського р-ну Сумської області. 1986—1987 рр. — заступник начальника управління АПК контори Держбанку СРСР. 1990—1993 рр. — заступник, перший заступник голови правління комерційного агропромислового банку “Україна”. З 1993 р. — Голова Правління Національного банку України. Заслужений економіст України (1997 р.). З грудня 1999 р. до 26 квітня 2001 р. — Прем’єр-міністр України. З березня 2002 р. — народний депутат України, лідер блоку “Наша Україна”. З січня 2005 р. — Президент України.
Хронологія подій
1991 р.
24 серпня — Верховна Рада України проголосила Акт про державну незалежність України.
ЗО серпня — Президія Верховної Ради України ухвалила указ “Про заборону діяльності Компартії України”.
4 вересня — підняття синьо-жовтого прапора над будинком Верховної Ради в Києві.
411
9 вересня
1 грудня
8 грудня
1992 р.
28 січня
ЗО січня
19 лютого
З березня
24 вересня Листопад
1993 р.
17 червня
21 вересня
1994 р.
Березень
16 червня
4 липня
10 липня
412
— початок виходу з рубльової зони. Введення купонів.
— всенародний референдум на підтвердження Акта про державну незалежність України. Обрання Л. Кравчука Президентом України.
— зустріч керівників України, Росії, Білорусі у Віловезькій пущі. Біловезькі угоди про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
— сесія Верховної Ради України ухвалила постанову про Державний прапор України. Ним став синьо-жовтий стяг. Було затверджено також музичну редакцію Державного гімну.
— Україна стала членом Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)
— Постанова Верховної Ради України “Про Державний герб України” (тризуб — як малий герб).
— ухвалення Верховною Радою України закону “Про приватизацію майна державних підприємств”.
— відроджено Києво-Могилянську академію.
— відставка уряду В. Фокіна та формування нового уряду Л. Кучми.
— угода між Російською Федерацією та Україною про невідкладні заходи для формування Чорноморського флоту Росії і Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту.
— Верховна Рада України задовольнила прохання Л. Кучми про відставку. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра став Ю. Звягільський.
— вибори до Верховної Ради України та місцевих рад.
— Прем’єр-міністром України став В. Масол.
— Ю. Звягільського звільнено з посади першого віце-прем’єр-міністра.
— другий тур президентських виборів. Президентом України обрано Л. Кучму.
5 жовтня
Листопад 1995 р. 8 червня
14 липня
1996 р.
28 червня
25 серпня
2—16 вересня
1997 р.
Липень
16 липня
Жовтень
1998 р., 29 березня
1999 р.
25 березня
1 квітня
14 листопада
конституційна криза в Криму завершилася фактичним запровадженням парламентської республіки.
прийняття України до Ради Європи.
Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз підписали Конституційну угоду.
помер Найсвятіший Патріарх Київський і всієї Русі-У країни Володимир (Романюк). Поховання патріарха на Софіївському майдані призвело до конфлікту між правоохоронцями та учасниками похорону.
ухвалення Верховною Радою нової Конституції України.
Указ Президента України Л. Кучми “Про грошову реформу в Україні”.
введення в Україні національної грошової одиниці — гривні. Проведення грошової реформи.
підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.
призначення Прем’єр-міністром України В. Пустовойтенка.
Верховна Рада України ухвалила закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою.
вибори до Верховної Ради України та місцевих рад.
неподалік від Києва в автокатастрофі загинув голова НРУ, народний депутат В’ячеслав Чорновіл.
набрав чинності Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією.
в Україні відбувся другий тур виборів Президента України. Президентом України вдруге обрали Леоніда Кучму.
413
З грудня
22 грудня
2000 р., січень
2001 р.
26 квітня
29 травня
23—27
червня
2002 р.
31 березня
28 травня
16—24 вересня
27 вересня
21 листопада
2004 р.
Листопад — грудень 8 грудня
— Президент України Л. Кучма підписав Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”.
Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем’єр-міністром України Віктора Ющенка.
у Верховній Раді України утворюється більшість, яка обирає головою парламенту І. Плюща.
В. Ющенка звільнено з посади Прем’єр-міністра України.
призначення Прем’єр-міністром України А. Кінаха.
офіційний візит глави Держави Ватикан та римо-католицької і греко-католицької церков Святійшого Отця Іоанна Павла II в Україну.
вибори до Верховної Ради України та місцевих рад.
В. Литвина обрано Головою Верховної Ради України.
антипрезидентські акції опозиційних сил “Повстань, Україно!”
дев’ять пропрезидентських фракцій і депутатських груп підписали Угоду про створення та основні принципи діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України четвертого скликання.
парламентська більшість у Верховній Раді України обрала Прем’єр-міністром України В. Януковича, а згодом сформувала коаліційний уряд і взяла відповідальність за його роботу.
відбувалася “помаранчева революція”.
Верховна Рада України ухвалила пакет законів “Про внесення змін до Конституції України”, “Про зміни до Конститу
414
ції щодо удосконалення системи самоврядування”, “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.”
26 грудня — Президентом України обрано В. Ющенка.
2005 р., — призначення Прем’єр-міністром України
4 лютого Ю. Тимопіенко.
Проблемно-пізнавальні питання
1. Які проблеми суспільно-політичного життя сьогодні викликають найбільш жваві дискусії?
2. Чим викликана необхідність нового Державного гімну. Державного прапора і Державного герба України?
3. На референдумі в березні 1991 р. більшість населення України висловилося за Союз Суверенних Держав, а на референдумі 1 грудня 1991 р. — за повну самостійність України. Чим можна пояснити таку радикальну зміну думки народу за порівняно короткий час?
4. Які особливості формування багатопартійнбі політичної системи в Україні? Які перспективи її розвитку?
5. Президія Верховної Ради України, як відомо, заборонила діяльність Комуністичної партії України. Як пояснити цю заборону відповідно до принципів демократії, плюралізму, багатопартійності?
6. Національно-державне відродження українського народу стало дійсним фактом. Що лежить в його основі — суб’єктивні чинники чи об’єктиві обставини? Обґрунтуйте цю думку.
7. У чому полягають труднощі реформування економіки України?
8. Побутує думка, що перехід до ринкових відносин, відкриваючи простір для розвитку ініціативи, творчості, виявлення здібностей кожної людини, не виключає і можливості негативних наслідків для трудящих, зокрема соціальної незахищеності. Яку думку ви підтримали б і чому?
9. Чи згодні ви з тим, що лише ринкові важелі здатні підняти ефективність економіки України? Поясніть, чому це так чи не так.
10. Чи не призведе перехід до риАкової економіки до зниження життєвого рівня, соціального розмежування в суспільстві? Як будуть забезпечуватися соціальна справедливість і захист людей?
415
11. Які, на вашу думку, перспективи розвитку аграрних відносин в Україні?
12. Що, з вашого погляду, завдає більшої шкоди нашому суспільству: зрівнялівка в оплаті праці чи майнова нерівність? Обґрунтуйте вашу відповідь.
13. Якби ви були кандидатом в депутати місцевої чи Верховної Ради України, то які соціально-економічні заходи включили б у свою програму? Які шляхи і засоби ви намітили б для її реалізації?
14. На яких принципах ґрунтується зовнішня політика України? Назвіть її основні напрями.
15. Україна проголосила свій намір стати нейтральною, неядерною державою і вивести із своєї території ядерну зброю. В які строки буде здійснено цей план? Як це позначилося на міжнародному становищі України та на її безпеці? Ваш погляд?
16. Які взаємозв'язки встановилися між Україною й українською діаспорою на сучасному етапі? Наведіть кілька прикладів.
17. У чому полягають проблеми утвердження статусу української мови як державної?
18. Хто зацікавлений у розпалюванні суперечностей між віруючими різних конфесій в Україні?
Теми рефератів
1. Національно-культурні процеси в сучасному українському суспільстві.
2. Етнополітична ситуація в сучасній Україні.
3. Міжконфесійні проблеми: історія і сьогодення.
4. Східна і західна українська діаспора: регіони розселення, культура, особливості менталітету.
5. Україна і європейський інтеграційний процес.
Література
Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985— 1999 рр.) —К., 2000.
Бойко ОД. Україна 1991—1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? Нариси з новітньої історії. — К., 1996.
Видрін Д.Г., Табачник Д.В. Україна на порозі XXI століття. Політичний аспект. — К., 1995.
Діяк І.В. Україна — Росія (Історія та сучасність): Наук, вид. — К., 2001.
416
Іванченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин: історична перспектива та сучасний стан. — К., 1997.
Ковтун В. Історія Народного Руху України. — К., 1999.
Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 — 2000 рр.). — К., 2000.
Рубан В.В., Серегина Н.С. Многопартийная система Украи-ньг. как она єсть. — X., 1998.
Україна: друга половина XX століття: Нариси історії / П.П. Панченко, М.Р. Плющ, Л.А. Шевченко та ін. — К., 1997.
Шевченко В.О., Іващенко М.М. Концепція національних інтересів України. — К., 1996.
417
вони могли б бути. Багато складних проблем подальшого поступу лише поставлено, а не розв’язано. Нині, як і на початку 90-х років, аж ніяк не всі розуміють, яких наполегливих зусиль вимагає справжня трансформація країни в демократичну державу, якої вимогливості до самих себе потребує цей процес. Незалежність здобута, на перший погляд, таким легким шляхом, і досі не стала фактичною незалежністю від стереотипів свідомості, насаджених століттями бездержавності. Адже навчитися по-новому мислити, а відтак, по-новому працювати, позбутися старих комплексів — справа багатьох років, яка вимагатиме нелегких зусиль влади, держави, народу. Нам ще треба наполегливо вчитися жити і діяти в цивілізованому світі, де балом правлять — чесний бізнес, високопродуктивна праця, ощадливість, свідома дисципліна і висока відповідальність. Нам, українцям, треба бути готовими також до нових викликів і загроз, навчитися бачити їх тоді, коли вони ще майже непомітні. Бачити і не мовчати, говорити і діяти, щоб не повторилися жахливі трагедії, які надто часто траплялися в нашій історії. А те, що сталося один раз, може повторитися знову.
Доленосного значення для нас набуває відродження духовності — невід’ємної складової відродження державності. “Духовність, — писав О. Гончар, — це як озонова піднебесна пелюстка, що так обережно огортає планету і не дає зруйнувати життя”. Вона гуртує, єднає людей, піднімає на великі спільні справи, формує в суспільстві справді сприятливу гуманістичну ауру, в якій домінують ідеї миру і добра, поваги й милосердя, приязні та взаємопідтримки. Нам належить піднести цінність і суспільний престиж інтелекту, освіченості, інтелігентності, внутрішньої культури, вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних за часів більшовицького тоталітаризму.
Так, на шляху, пройденому після прийняття незалежності, були злети й падіння, успіхи й розчарування. Нам важко, ми помилялися і помиляємося, зазнавали і зазнаємо значних втрат. Але справою кожного з нас, спільною справою всього українського народу є вільне облаштування свого життя, розбудова незалежної, багатої, демократичної, соборної держави. І лише об’єднавшись і обнявшись, ми зможемо звести цю величну споруду, власними силами й розумом створити на найкращих у світі землях гідні умови для праці й повноцінного життя, процвітання України, якою б усі ми пишалися.
Тому важливо всім нам вчитися в історії, цієї вічної і най-мудрішої наставниці всіх сущих на землі. Глибоке осмис-420
лення сучасного і минулого — важлива запорука розквіту, гідного місця в сім’ї цивілізованих народів світу, бо минуле, за образним висловленням Дж. Байрона, — кращий урок для сучасного і майбутнього.
Наша історична пам’ять, розуміння того, хто ми і якого роду, допоможуть нам зміцнити державу і зцементувати українську націю. Без усвідомлення цього молодому поколінню буде важко творити і вести в прийдешнє країну, яка має все, щоб посісти гідне місце в європейському і світовому співтоваристві. Хай Бог додає нам сил у цій святій справі!
421
ЛІТЕРАТУРА
1. Бойко О.Д. Історія України. — К., 2001.
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1990.
3. Діяк І.В. Україна — Росія (Історія та сучасність): Наук. вид. — К., 2001.
4. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смо-лія. — К., 1995—1996.
5. Історія України / За ред. В.А. Смолія. — К., 1997.
6. Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К., 1993.
7. Історія України в особах: XIX—XX ст. — К., 1995.
8. Історія України: Хрестоматія: У 2 т. / С.М. Клапчук, Б.І. Білик, Ю.А. Горбань, В.Ф. Остафійчук та ін. — К., 1996.
9. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — 5-те вид., пере-роб і доп. — К.» 2004.
10. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 2000.
11. Крип’якевич ІЛ. Історія України. — Л., 1992.
12. Новітня історія України (1900—2000 рр.): Підручник І А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. — К., 2000.
13. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т. — К., 1993.
14. Рибалка І.К. Історія України: Підручник для вищих навчальних закладів: У 2 ч. — X., 1995—1996.
422
Навчальне видання
ОСТАФІЙЧУК Василь Фокович
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:
СУЧАСНЕ БАЧЕННЯ
Навчальний посібник
В Україні книгу можна передплатити у будь-якому відділенні зв’язку. Передплатний індекс 10827
Підп. до друку 30.08.2005. Формат 84x108
Папір офс. Друк офс. Гарнітура 8сЬоо1Воок.
Ум. друк. арк. 22,13. Обл.-вид. арк. 26,4. Тираж 2000 прим. Зам. № 5-363.
Видавництво “Знання-Прес”
01042, Київ-42, б-р Дружби Народів, 19
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК № 91 Від 16.06.2000
Тел. (044) 234-80-43, 234-23-36
Е-віаіІ: еа]ев@2паппі а-ргезз.сот ,иа
Мір: / Дтту.гпаппіа-ргеез.сот. иа
Віддруковано на ВАТ „Білоцерківська книжкова фабрика”, 09117, м.Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.
В Україні книгу можна придбати за адресами:
• м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, маг. “Наукова думка”, тел. (044)228-06-96;
1 • м. Київ, вул. Л. Толстого, 11/16, маг. “Книги”, тел. (044)230-25-74;
♦ м. Київ, Майдан Незалежності, ТЦ “Глобус”, маг. “Книжковий
| світ”, тел. (044)238-59-41;
• м. Київ, вул. Стрілецька, 13, маг. “Абзац”, тел. (044)238-82-65;
І • м. Дніпропетровськ, вул. Московська, 15, маг. “Галерея книги”, тел. (0562)36-05-38;
• м. Дніпропетровськ, просп. К. Маркса, 67, ТЦ “Гранд Плаза”, маг. “Книжковий всесвіт”, тел. (056)740-10-38;
• м. Запоріжжя, просп. Леніна, 147, маг. “Буква-Запоріжжя”, тел. (0612)49-00-08;
| • м. Івано-Франківськ, Вічовий майдан, 3, маг. “Сучасна українська книга”, тел. (03422)3-04-60;
• м. Кіровоград, вул. К. Маркса, 51, маг. “Буква”;
І • м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, 38-а, маг. “Буква”, тел. (0564)78-92-83;
| • м. Луцьк, просп. Болі, 41, маг. “Знання”, тел. (03322)4-23-98;
• м. Львів, вул. Шевська, 6/2, Книжковий дім “Буква”, тел. (032)294-82-08;
| • м. Львів, просп. Шевченка, 16, маг. “Ноти”, тел. (0322)72-67-96;
• м. Львів, просп. Шевченка, 8, книгарня ДБЦ НТШ, тел. (0322)79-85-80;
। • м. Миколаїв, вул. Радянська, 13, маг. “Буква”, тел. (0512)47-61-61;
• м. Одеса, вул. Преображенська, 59/61, маг. “Книголов”, тел. (0482)34-75-99;
• м. Одеса, вул. Дерибасівська, 14, маг. “Книжкова перлина”, тел.(0482)35-84-04;
І * м. Сімферополь, вул. Сергеєва-Ценського, 4-а, маг. “Буква-Сімферополь”, тел. (0652)27-31-53;
• м. Харків, вул. Сумська, 51, маг. “Воокз”, тел. (0572)14-04-71, 14-26-73,14-26-74;
І • м. Херсон, вул. Суворова, 19, маг. “Буква”, тел. (0552)22-31-64;
| • м. Хмельницький, вул. Подільська, 25, маг. “Книжковий світ”, тел. (03822)6-60-73;
• м. Черкаси, вул. Б. Вишневецького, 38, маг. “Світоч”,
І тел. (0472)47-92-20;
• м. Чернігів, вул. Леніна, 45, маг. “Будинок книги”,
І тел. (04622)7-30-03;
Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям звертатися за тел.: (044) 238-82-62; факс: 238-82-68.
Е-таі1:8а1е8@Ьоокз.сот.иа
ІСТОРІЯ
УКРАЙІИ
Остафійчук
Василь Фокович
Український історик.
Родом із села Шумилово Бершадського району Вінницької області. Закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1956 р ) Доктор історичних наук (1983 р) Викладач, доцент, професор історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка З 1999 р. — професор Київського економічного інституту менеджменту Коло наукових інтересів — проблеми української та зарубіжної історії і культури. Має 115 опублікованих наукових праць, у т. ч 25 монографій і навчально-методичних посібників.
Знання -Л/іес
Передплатний індекс 10827
І5ВМ 966-311-039-2