Tags: культура беларусі   еларуска-украінскі альманах   беларуска-украінскія адносіны   культура украіны   літаратурны альманах   беларуская літаратура  

ISBN: 978-985-90386-7-9

Year: 2017

Similar

Беларуская народная творчасць. Веснавыя песні

Этнаграфія Беларусі. Беларуская савецкая энцыклапедыя

Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоўскае

Гавары са мной па-беларуску. Базавы курс клясычнае беларускае мовы

Text 
                    
Справа
ВЫПУСК 4
Беларуска-ўкраінскі
альманах
Таварыства ўкраінскай літаратуры
пры Саюзе беларускіх пісьменнікаў
l

Білорусько-український
альманах
Товариства української літератури
при Спілці білоруських письменників

1

Мінск
«Белпрынт»
«Смэлтак»
2017


2


Змест / Зміст
БЕЛ
БЕЛ

БЕЛ
БЕЛ
РУС
БЕЛ
УКР
РУС
БЕЛ

УКР
БЕЛ
БЕЛ
БЕЛ
БЕЛ
УКР
Бр.г.
Бр.г.
Бр.г.
УКР

УКР

БЕЛ

Паўліна Скурко. Боль і як з ім жыць — тэма нумару. . . . . . . . . . . . . 5
Юбілей / ЮВІЛЕЙ
Віктар Кахновіч. Прафесар М.С. Грушэўскі — выбітны гісторык
і грамадскі дзеяч. Яго бачанне гістарычных лёсаў украінскага
і беларускага народаў. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
Ірына Дубянецкая. Некаранаваны кароль Украіны. . . . . . . . . . . . . 24
polski akcent
Лешак Шарэпка. Беларусы не гусі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32
Игнаций Карпович. Сонька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39
проза
Алесь Кіркевіч. Самурай. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112
Олесь Поплавський. Час не належить мені . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121
Таня Скарынкина. Цёця Яня, Арнольд С.
і Сяргей Параджанаў. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124
Паэзія / поезія
Олександр Грицай. Дума про Небесну сотню і Майдан. . . . . . . .
Уладзімір Шыпіла. Вершы. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вольга Шпакевіч. Вершы. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наталля Сацута. Вершы. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

135
151
153
155

пераклады / переклади
Сяржук Сыс. Вершы, пераклады . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158
ГАворкі — наш скарб
Вера Філосаф. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164
Пэтро Шэпетюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166
Ніна Амяльчук. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167
історія
Ярослав Антонюк. Як в 1956 році загинув керівник останньої
боївки ОУН на теренах Берестейщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169
Літаратуразнаўства
В’ячеслав Левицький. Як зробити «старэйшых»
і «Маладняк» однаково модними: Олександр Сорока —
перекладач із білоруської літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181
Вячаслаў Рагойша. Іван Дзенісюк, беларусалюб
і беларусазнаўца . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194
БЕЛ
УКР

беларуская мова
українська мова

Бр.г.
РУС

брэсцка-пінскія гаворкі
русский язык

3


БЕЛ

БЕЛ
БЕЛ
Бр.г.

4

КаНГРЭС
Таварыства ўкраінскай літаратуры на VI Кангрэсе даследчыкаў
Беларусі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201
памяць
Зінаіда Дудзюк. Дойлід (успаміны пра А.Д. Кудзіненку). . . . . . . . 205
Аграсядзіба
Ала Палiкарпук. «Муховэцька кумора» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

БЕЛ

Пасміхнемся
Васіль Грынь. Замалёўкі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214

БЕЛ

Карціна з вокладкі
Алесь Мара (Аляксей Марачкін). Ціхая ўкраінская ноч . . . . . . . 223

Як чытаць па-ўкраінску
Літары ўкраінскага алфавіту ідэнтычныя літарам беларускага алфавіта.
Адрозніваюцца толькі 5 літар:
літара «и» чытаецца як беларускае «ы»,
літара «ї» чытаецца як «йі»,
літара «є» чытаецца як «е»,
літара «е» чытаецца як «э»,
літара «ґ» чытаецца як «г» у рускай мове (выбухны гук).


Боль і як з ім жыць — тэма нумару
Паўліна Скурко,
член Рэдакцыйнай рады

БЕЛ

Дыскутуючы пра гісторыю, мову, ідэнтычнасць,
мы разумеем: кожнаму баліць сваё. Але ўвасобіць боль
у словы — значыць, часткова яго пераадолець. Гэты
нумар — матэрыялы па тэмах балючых, цяжкіх, але
актуальных.
Памяці загіблых у Кіеве ў лютым 2014 года
прысвечаная балада-дума Аляксандра Грыцая. Яго паэма
нагадвае народныя эпічныя творы. Гэтаксама стагоддзі таму ствараліся казацкія думы, якія апявалі сялянскія ўцёкі ад прыгнёту і барацьбу казакоў за
свабоду.
Усе мы сочым за ўкраінскімі падзеямі, і блізкі боль становіцца часткай
нашага ўласнага досведу, адлюстроўваецца ў тэкстах: у лісце і вершах Уладзіміра Шыпілы, у апавяданні Алеся Кіркевіча.
Як узнікае наш боль? Калі гаворка ідзе не пра ўласны досвед, не пра
ўласнае раненне, а пра далёкую вайну і людзей, якія ў ёй ваявалі? Пакуль
нацыянальная гісторыя нашых народаў — усё яшчэ хутчэй поле бітвы, чым
месца прымірэння. Гэта датычыцца і гісторыі Украінскай паўстанскай арміі, Арганізацыі ўкраінскіх нацыяналістаў (АУН), у тым ліку і іх дзейнасці
на тэрыторыі Беларусі. Веды пра іх у нашай грамадзянскай супольнасці —
вынік уплыву імперскай прапаганды, у якой мала месца для праўды — балючай, але неабходнай. Гэта прапаганда яшчэ сёння структуруе светапогляд
многіх, абумоўлівае чуллівасць, прытупляе ці завастрае «бо­левыя рэцэп­
тары». І дыскусіі ў грамадстве на тэму нацыянальнага, антысавецкага супраціву — як правіла, не дыскусіі, а маналогі бакоў, пабудаваныя на міфах
і адсылках да прапагандысцкіх штампаў. Адзіны спосаб змяніць сітуацыю  —
даць слова навукоўцам. Прадстаўляем тэкст украінскага гісторыка Яраслава Антанюка пра апошні атрад АУН, які ў 1956 годзе дзейнічаў у Брэсцкай
вобласці. Спадзяёмся, што нашы чытачы з гэтых месцаў натхняцца запісаць успаміны відавочцаў (часу застаецца ўсё менш). Таксама запрашаем
да супрацоўніцтва беларускіх і ўкраінскіх даследчыкаў гэтай мала вывучанай
і цяжкай тэмы. Мы верым, што артыкуляцыя балючых, але важных пытанняў
дапаможа знайсці паразуменне ў сабе і між сабой і ўзмацніць нашу грамадзянскую супольнасць.
Нядаўна ва Украіне святкавалі два важныя юбілеі: гісторыка Міхайлы
Грушэўскага і святара, нацыянальнага дзеяча Андрэя Шаптыцкага. Пра іх
дачыненне да беларускай культуры чытайце ў артыкулах Віктара Кахновіча і Ірыны Дубянецкай. Болем страчаных літаратурных сувязяў адгукаецца
гісторыя жыцця забытага ўкраінскага перакладчыка беларускай літаратуры
1920-30-х гадоў Аляксандра Сарокі (унікальныя матэрыялы ў артыкуле Вя-

5


6

часлава Лявіцкага). Пра любоў да беларускай літаратуры ўкраінскага да­
следчыка Івана Дзенісюка піша сябра Рэдакцыйнай рады «Справы», прафесар Вячаслаў Рагойша.
Вынікі глабалізацыі, разрыў сувязяў з родам і лакальнай культурай
часта адгукаюцца болем і стратай сэнсу. Але ёсць людзі, для якіх гэтыя
працэсы становяцца матывацыяй, канвертуюцца ў значныя сацыяльныя
практыкі, якія змяняюць наша грамадства. У гэтым нумары публікуюцца
два чалавекі, якія не толькі прыклалі намаганні, каб захаваць родную культуру, але здолелі зрабіць лакальную спадчыну, якая, здавалася, аджывае  —
запатрабаванай. Гэтыя людзі — уласніца аграсядзібы на Кобрыншчыне
«Му­ховэцька кумора» Ала Палікарпук, і Васіль Грынь, які будуе турысцкі
бізнес на прывабнасці беларускай вёскі. У мініяцюрах Васіля Грыня вяс­
коўцы паўстаюць людзьмі з унутранай сілай і годнасцю. Пачуццё ўласнай
годнасці, гонар за сваю працу і ўменне смяяцца — тое, што ўздымае чалавека над скрухай.
Мы не можам не заўважаць балючай праблемы са статусам першай
дзяржаўнай мовы нашай краіны. Таму ў гэтым нумары публікуем назіранні
польскага дыпламата Лешака Шарэпкі «Беларусы не гусі». Гэта старонні
погляд на наша стаўленне да мовы, з якім цікава азнаёміцца, бо не ўсё
заўважна знутры.
Цэнтральны твор нумару — раман «Сонька», найлепшы раман Цэнт­
ральнай Еўропы 2010-х гадоў. Яго аўтар Ігнацы Карповіч — польскі пісьменнік, які паходзіць з праваслаўнай, этнічна беларускай вёскі на Падляшшы.
На сустрэчы з чытачамі ён прызнаўся, як узнікла ідэя твора. Карповіча
заўжды цікавіў лёс адной старой жанчыны з яго роднай мясцовасці. Доўгі
час Карповіч збіраўся сустрэцца з ёй, аднак не паспеў — жанчына памерла.
Доўга дакараў сябе, але душа знайшла выхад гэтаму болю няспраўджанага  —
Карповіч стварыў «Соньку». Невялічкі раман пісаўся восем гадоў. Гэта кніга не адпускае. Гэта тонкае, далікатнае і трапнае падарожжа ў боль і любоў.
Адна з галоўных тэм рамана — страта каранёў, страта мовы, у рэшце рэшт,
страта сябе — і пакутлівае вяртанне. У гісторыі, расказанай аўтарам папольску, знакава, сэнсатворча гучыць раз-пораз беларуская мова. Нам здаецца, што гэта гісторыя павінна закрануць не толькі тых, для каго праблема
мовы навідавоку, але і людзей, якія стала размаўляюць па-руску, але для
якіх беларуская мова ўсё яшчэ засталася знакам, маркерам чагосьці да болю
роднага, схаванага ад гэтага самага болю ў глыбіні свядомасці. Таму падалося, у Беларусі гэты раман варта перакласці менавіта на рускую мову —
найперш, для тых, у кім яшчэ не заглушаны да канца голас крыві…
Чакаем лістоў, водгукаў і тэкстаў, якія можна дасылаць на адрас:
druzi.by@gmail.com, а таксама запрашаем на сайт Таварыства ўкраінскай
літаратуры пры СБП: druzi.by.


Юбілей / ЮВІЛЕЙ

Віктар Кахновіч

БЕЛ

Беларускі гісторык, кандыдат гістарычных
навук, дацэнт БДУ. Жыве ў Мінску. Нарадзіўся
у 1983 г. у вёсцы Церабень Пінскага раёна.

У верасні 2016 г. адзначаўся слаўны 150-гадовы юбілей са дня нара­
джэн­ня выдатнага гісторыка, прафесара, акадэміка, грамадскага дзеяча,
публіцыста і пісьменніка Міхаіла Сяргеевіча Грушэўскага. Яго значэнне ў
справе вывучэння мінулага ўкраінскага народа, барацьбе за годнае і суве­
рэннае развіццё ўкраінскай нацыі, у разбудове ўкраінскай акадэмічнай навукі — выключнае. З 2002 г. па 2016 г. у львоўскім выдавецтве «Світ»
выйшла 46 тамоў збору прац выдатнага ўкраінскага гісторыка, плануецца
выданне 50 тамоў, што ўключаюць шматлікія дадаткі і рэцэнзіі на яго творы.
У 150-ю гадавіну праводзіліся ўрачыстыя кніжныя выставы ў Нацыянальных
бібліятэках Украіны і Беларусі і іншых бібліятэках свету, 29 верасня 2016 г.
са спецыяльным зваротам да ўкраінскага народа з нагоды юбілею
М.С. Грушэўскага звяртаўся Прэзідэнт Украіны П.А. Парашэнка, у ка­
стрычніку і лістападзе 2016 г. ва ўніверсітэтах Кіева і Львова праводзіліся
міжнародныя навуковыя канферэнцыі ў гонар Грушэўскага, 29 верасня 2016
г. была адкрыта мемарыяльная дошка ў гонар Грушэўскага ў Палтаве1. Імя
выбітнага гісторыка зберагаецца ў шэрагу музеяў, у назвах мноства вуліц і
1
Е-архів Михайла Грушевського: Mykhailo Hrushevsky’s Digital Archives [Electronical resource]. —
2016. — Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. — Режім доступу: http://
hrushevsky.nbuv.gov.ua/cgi-bin/hrushevsky/person.exe?I21DBN=ELIB...; Да 150-годдзя Міхаіла Гру­
шэў­­скага [Electronical resource]. — 2016. — Нацыянальная бібліятэка Беларусі. — Рэжым доступу:
http://www.nlb.by/portal/page/portal/index/ detailed_news?param0=149375&lang=ru&rubricId=424.

Юбілей / Ювілей

Прафесар М.С. Грушэўскі — выбітны гісторык
і грамадскі дзеяч. Яго бачанне гістарычных лёсаў
украінскага і беларускага народаў

7


Юбілей / Ювілей

плошчаў; створаны сайт — энцыклапедыя
жыцця і творчасці М.С. Грушэўскага2.
Міхаіл Сяргеевіч Грушэўскі нара­дзіўся 29
(17) верасня 1866 г. у гарадку Холм, што ў сярэ­
дзіне ХІІІ ст. быў сталіцай Галіцка-Валынскай
дзяр­жавы ці Ка­ралеўства Русі (Украіны). Бацька
Міхаіла Сяргеевіча, выкладчык уніяцкай гімназіі і жаночага вучылішча ў Холме, Сяргей Фёда­
равіч Грушэўскі (1830—1901) быў ура­джэнцам
Чыгірын­шчы­ны, выпускніком Кіеў­скай духоўнай
ака­дэміі, прафесарам, выдатным знаўцам сла­
вянскіх моў і літаратуры, аўтарам леп­шага пад­
ручніка па царкоўна-сла­вян­скай мове для школ
часоў Расійскай імпе­рыі. Абставіны вымушалі
сям’ю Гру­шэўскіх пераязджаць з месца на месца, а ў 1869 г., праз стан здароўя бацькі, — пераехаць у Грузію. Сяргей Фёдаравіч займаўся этна­
графічнымі і гістарычнымі даследаваннямі, вы­
піс­ваў «Кіеўскую старыну» і прывіў сваім дзецям
«Завдяки історичній пам’яті людина любоў да ўкраінскай мовы і народа. На­прыклад,
стає особистістю, народ — нацією, ва ўспамінах 1927 г. М.С. Грушэўскі згадваў, што
країна — державою».
бацька яго дбаў аб тым, каб «скріпити й поглиби«…Суспільність, що має віру в себе, ти в мені пієтизм до рідного краю, його природмусить мати і відвагу глянути на непри- ної красоти, етнографічних особливостей, мови,
крашену правду свого минулого, щоб
пісні, поезії. Не бувши активним українцем в тезачерпнути в ній не зневіру, а силу».
перішнім розумінні, але визначаючись поетич«Поки рідна мова не здобуде місця ним почуттям, він відчував живо красу україну вищій школі, поки вона не служить
3
органом викладання в університет- ського життя і традиції, і передав се мені» .
Маці Міхаіла Сяргеевіча Глафіра Захар’еўна
ських та інших навчальних закладах,
поки вона не стала знаряддям наукової (?—1918) была з роду ўкраін­скіх грэка-каталіцкіх
праці у викладанні і літературі, доти
святароў Апуцкевічаў. Дарэчы будзе сказаць,
суспільство, народність, що розмовляє
цією мовою, почуватиме себе на стано- што малодшыя брат Міхаіла Аляксандр (1877—
вищі нижчої, «культурно-неповноцінної 1942) і сястра Ганна (1880—1943) таксама былі
нації».
Михайло Грушевський. выдатнымі ўкраінскімі гісторыкамі. Варта
заўважыць, што маці Міхаіла загінула ад траўм
8
пасля спалення дому Грушэўскіх у Кіеве ў студзені 1918 г.4, а брат і сястра
сталі ахвярамі рэпрэсій сталінізму-імперыялізму.
2
Михайло Грушевській: енциклопедія життя і творчості [Electronical resource]. — 2016. —Рэжым
доступу: http://www.m-hrushevsky.name.
3
Грушевський, Михайло. Як я був колись белетристом? // Михайло Грушевський: енциклопедія
життя і творчості [Electronical resource]. — 2016. — Рэжым доступу: http://www.m-hrushevsky.
name/uk/Memoirs/JakJaKolysBuvBeletrystom.html.
4
Грушевський, М.С. Автобіографія (1926) [Electronical resource]. — 2012. — Рэжым доступу:
http://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi/Avtobiohrafiia_1926. (с. 81, спасылка 4 у арыгінале выдання
тэксту, у т.л. сведчанні Яўгеніі Крычэўскай).


Там жа.
Грушевський, М.С. В сімдесяті роковини Кирило-методіївської справи. (1917) [Electronical resource]. — 2012. — Рэжым доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi/V_simdesiati_rokovyny_Kyrylo-metodiivskoi_spravy. (Літературно-Науковій Вістник. Т. 67, кн. 1. 1917. С. 8—13).
7
Грушевський, М.С. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльности (1909)
[Electronical resource]. — 2012. — Рэжым доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi/
Volodymyr_Antonovych_osnovni_idei_ioho_tvorchosti_i_diialnosty. (с. 198 у арыгінале артыкулу
1909 г.).
5
6

Юбілей / Ювілей

Міхаіл Грушэўскі скончыў Тыфліскую (Тбіліскую) гімназію (1880—
1886), пасля чаго паступіў на гісторыка-філалагічны факультэт Кіеўскага
ўніверсітэта, дзе навучаўся ў 1886—1890 гг. Цікава, што ў 1885—1886 гг.
адбыўся пералом у жыццёвых планах маладога Грушэўскага. У свае
гімназічныя гады ён захапляўся літаратурнай працай, і ў 1885 г. у Львове ў
часопісе «Діло» было надрукавана яго апавяданне «Бех-аль-Джугур»,
прысвечанае змаганню суданцаў на чале з прарокам Махдзі супраць
каланізатараў. Апошняе сімвалічна ў тым сэнсе, што сваё жыццё юнак
збіраўся прысвяціць вызваленню ўкраінскага народа ад расійскага імперскага прыгнёту. Аднак пошук сюжэтаў для твораў, наўмысная перагрузка
студэнтаў класічнай філалогіяй ва ўніверсітэце (маўляў, тады не будзе часу і
думкі да рознае «шатасці»), глыбокая ўнутранная цяга, — скіравалі яго ў
бок гісторыі5. Навуковым кіраўніком маладога гісторыка стаў Уладзімір Баніфацьевіч Антановіч (1834—1908), выдатны ўкраінскі гісторык, этнограф і
археограф, адзін з заснавальнікаў арганізацыі ўкраінскіх дэмакратаў (1897).
Антановіч займаўся зборам і выданнем крыніц па гісторыі Украіны. Цікава,
што пазней клопат аб выданні гістарычных крыніц захапіў і Грушэўскага.
Вялікую ўвагу гісторыкі школы Антановіча надавалі гісторыі асобных
рэгіёнаў і народных масаў. Дарэчы, Міхаіл Сяргеевіч працягваў традыцыі
ўкраінскага нарадоўства ХІХ ст. (Кірыла-Мяфодзьеўскае таварыства і яго
ідэйныя нашчадкі сярод украінскай інтэлегенцыі, у т.л. «хлапаманы», такія
як У.Б. Антановіч). У сваім артыкуле 1917 г. М.С. Грушэўскі пісаў, што
Кірыла-Мяфодзьеўскае брацтва 1846 г. аб’яднала ў свой час выдатных
украінцаў: «…огнені строфи Шевченка, натхненні поклики Костомарова,
(…) мови різних молодих братчиків, особливо з селянства, взагалі з демократичних низів», — сталі сапраўдным пачаткам і падмуркам адроджанай
новай Украіны. Грушэўскі так апісваў выключнае гістарычнае значэнне яго
папярэднікаў: «Те, що дала російській революції й визволенню народів Росії українська політична мисль, іде від їх сміливих протестів проти царського деспотизму, проти бюрократичного самовластя, проти всіх обмежень
старого режиму, проти панування маючих і владущих верств і визиску ними робочих мас, проти поневолення селянства, проти темноти і безправ’я,
в яких перебували демократичні верстви народу»6.
Пра Уладзіміра Баніфацьевіча Антановіча, свайго настаўніка, у 1909 г.
Грушэўскі напісаў артыкул, дзе падкрэсліваў думку, што «кірыламяфодзьеўскі» погляд на гісторыю ўкраінскага народу быў успрыняты Антановічам, прычым таму давялося прайсці разрыў з архаічным саслоўным
светабачаннем польскаго шляхецкага асяродку, з якога ён паходзіў7. Зной-

9


Юбілей / Ювілей

10

дзем тут і словы, якімі можна акрэсліць жыццёвае крэда не толькі Антановіча, але і самаго Грушэўскага: «І в основі всієї пізнішої його наукової творчости заляг цей глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до цього (украінского) народу. Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природню льоґічність мислі; хилив чого перед
його високими культурними і соціяльними інстинктами, високо гуманною
вдачею і тонким етичним почуттям, гарячою жагою і непохитним бажанням справедливости»8.
З вышэйсказанага зразумела, чаму Міхаіл Сяргеевіч быў у першую
чаргу даследчыкам гісторыі ўкраінскага народу, сялянства і мяшчан,
сацыяльных працэсаў і культуры. Заўважым, што такі погляд вынікаў як
справядлівы водгук на гістарычную сітуацыю ў саслоўна-манархічных
рэжымах у Расійскай і Аўстра-Венгерскай імперыях, што тады падзялялі
паміж сабой украінскі народ (і шэраг іншых славянскіх і неславянскіх
народаў). Асабліва балючай была сітуацыя ва ўмовах расійскага
самадзяржаўя: тут, у адрозненні ад Аўстра-Венгрыі, да 1905 г. не было нават права гаварыць і пісаць па-ўкраінску, годна вызнаваць адрозную ад
афіцыйнага расійскага праваслаўя веру, а да таго ж — не было элементарных
грамадзянскіх правоў. Зразумела, чаму М.С. Грушэўскі, як і вялікае мноства прадстаўнікоў інтэлегенцыі яго часу, трымаўся сацыялістычных
поглядаў. Так, у 1917—1924 гг. ён супрацоўнічаў з украінскімі сацыялдэмакратамі і эсэрамі на Радзіме і ў эміграцыі.
Па завяршэнні ўніверсітэта М.С. Грушэўскі падрыхтаваў і абараніў у
1894 г. магістарскую дысертацыю аб гісторыі Барскага стараства. Трэба
сказаць, што даследчая праца Грушэўскага была смелай, бо неабходна было
пераадолець шмат цяжкасцей: сабраць і апрацаваць першакрыніцы на
розных мовах па неразгледжанай у навуцы тэме, асэнсаваць і данесці да
калег вялікую колькасць сведчанняў, фактаў, назіранняў і высноў. Але Міхаіл Сяргеевіч выдатна справіўся з выклікам і паказаў сябе як выдатны навуковец. У тыя часы магістарская ступень адпавядала сучаснаму паняццю
кандыдата гістарычных навук і давала права выкладаць ва ўніверсітэтах.
Па закліку Антановіча ў якасці маладога прафесара гісторыі М.С. Грушэўскі
накіраваўся ў Львоў. Тут аўстрыйскія ўлады пагадзіліся з аргументамі
ўкраінскай інтэлегенцыі і абвесцілі аб адкрыцці першай у Еўропе кафедры
ўкраінскай гісторыі. З аднога боку, тое была выдатная падзея для украінскага народу, але з іншага — патрабаваліся вялізарныя высілкі, каб разгарнуць
у Львове шырокія даследаванні гісторыі і культуры ўкраінцаў, напісаць
лекцыі і падручнікі па ўкраінскай гісторыі. Напэўна, Антановіч меў рацыю:
агромністая задача была па сілах хіба для такой маладой, таленавітай,
эрудыраванай і руплівай, дасціпнай і творчай асобы як Міхаіл Сяргеевіч.
З кастрычніка 1894 г. па восень 1914 г. М.С. Грушэўскі жыў і працаваў
у Львове і на Галічыне. У красавіку 1894 г. замест абяцанай кафедры украінскай гісторыі аўстрыйскія ўлады стварылі ўсяго толькі кафедру сусветнай
8

Там жа. (с. 197).


Грушевський, М.С. Автобіографія (1926) [Electronical resource]. — 2012. — Рэжым доступу:
http://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi/Avtobiohrafiia_1926. (с. 86—87).

9

Юбілей / Ювілей

гісторыі са спецыяльным аглядам гісторыі Усходняй Еўропы9. Тым не меней, Грушэўскі быў запрошаны да працы ў якасці прафесара, і львоўскія
гады жыцця сталі для навукоўца надзвычай плённымі. Тут ён адразу
далучыўся да працы Літаратурнага таварыства імя Т. Шаўчэнкі (заснавана
ў 1873 г.). З 1890 г. дзейнасць Шаўчэнкаўскага таварыства выйшла далёка за
межы ўласна літаратурнай работы, яно вяло даследаванні, займалася
шырокай асветніцкую дзейнасць, — і таму з 1892 г. было пераўтворана ў
Навуковае таварыства імя Тараса Шаўчэнкі (НТШ). Па сваім характары яно
пераўтварылася ў міжнародную навуковую супольнасць і стала своеасаблівай Усеўкраінскай Акадэміяй навук, накшталт лепшых еўрапейскіх. Міхаіл
Сяргеевіч Грушэўскі далучыўся да НТШ яшчэ ў 1893 г., а ў 1897—1913 гг.
быў старшынёй Таварыства. З 1895 г. па 1913 г. ён рэдагаваў «Записки Наукового товариства імені Шевченка». Тое была вельмі цяжкая і складаная
праца; вядома, што выйшла 113 тамоў Запісак НТШ пад яго рэдакцыяй.
Тым не менш, Грушэўскі плённа займаўся навуковымі пошукамі, арганізаваў
работу Археаграфічнай камісіі НТШ па зборы, апрацоўцы і выданні
гістарычных, этнаграфічных, мовазнаўчых, літаратурных першакрыніц.
Так, пры яго ўдзеле выйшлі «Жерела до історії України-Русі», «Пам’яткі
української історії та літератури», з 1906 г. выходзіў «Україно-руський архів». У 1895 г. у Львове выйшаў 1-ы том галоўнай яго гістарычнай працы
«Історія України-Русі». Усяго на працягу 1895—1936 гг. у Кіеве і Львове
выйшла 10 тамоў «Історії України-Русі», што стала першай вялікай абагульняльнай працай па гісторыі ўкраінскага народу да сярэдзіны XVII ст.
Апроч таго, сумесна з Іванам Якаўлевічам Франко (1856—1916) Грушэўскі
ў 1898 г. заснаваў і выдаваў «Літературно-науковий вістник» НТШ, а ў 1899
г. заснаваў Украінскую выдаўнічую суполку. Можна сказаць, што ў эпоху
Грушэўскага НТШ ператварылася ў сапраўдную Украінскую Акадэмію. З
яго вучняў паўстала бліскучая школа ўкраінскіх гісторыкаў, сярод якіх былі
такія славутыя імёны як Іван Крып’якевіч (1886—1967), Іван Джыджора
(1880—1919), Мірон Кардуба (1876—1947), Сцяпан Тамашыўскі (1875—
1930) і інш.
Вядома, што ў львоўскія гады Міхаіл Сяргеевіч быў актыўным членам
украінскай грамады Галічыны. Так, у 1899 г. ён сумесна з Іванам Франком
быў сярод арганізатараў Украінскай нацыянальна-дэмакратычнай партыі,
што патрабавала дэмакратызацыі грамадскага і палітычнага жыцця ў
Галічыне. Справа ў тым, што тады ў краі адчувалася засілле палякаў, якія
мелі магутную патрымку сярод буйных землеўласнікаў рэгіёна, пераважна
палякаў, і гэта дазваляла ім дамінаваць у палітычнай і культурнай сферы
Галічыны, нягледзячы нават на адносную падтрымку ўкраінцаў з боку
аўстра-венгерскай манархіі. Відаць, рэаліі тагачаснага супрацьстаяння ў
Галіцыі глыбока ўразілі Міхаіла Сяргеевіча і сфармавалі ў яго збольшага
негатыўнае бачанне польскасці. Так, у аўтабіяграфіі Грушэўскі заўважыў:

11


Юбілей / Ювілей

Грушэўскі і Франко сярод удзельнікаў з'езду ўкраінскіх пісьменнікаў у Львове, 1898 г.

12

«…поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й не розуміють
інших відносин до русинів (українців), як відносини пануючої народності
до служебної»10. У прынцыпе, такі погляд ёсць скразным для яго гістарычных
прац. Заўважым, што ён вельмі добра накладаецца на сацыялістычныя пры­
хіль­насці Грушэўскага і гістарычны вопыт украінскага народа часоў
прыгон­нага права і Хмяльніччыны. Цікава, што адначасна яму даводзілася
абара­няцца ад нападак з боку расійскіх шавіністаў, якія дакаралі Грушэўскага
за прыхільнасць да украінскага народніцтва (а цікавасць да ўсяго украінскага шэльмавалі як «сепаратызм»), а таксама з-за яго «Очерка истории
украинского народа», што выйшаў у Пецярбургу ў 1904 г. і стаў першым
аглядам гісторыі ўкраінцаў з даўнейшых часоў да пачатку ХХ ст. Варта
заўважыць, што шавінізм быў уласцівы расіянам не толькі з рэтраградскіх,
чарнасоценных колаў, але нават мноству людзей ліберальных поглядаў. І з
асаблівай нянавісцю накідваліся шавіністы на М.С. Грушэўскага з-за яго
прагнення аўтаноміі для Украіны. У той жа час ён ніколі не быў ворагам
Расіі і расіян11.
З часам перад Міхаілам Сяргеевічам ясна паўстала думка, што неабходна дбаць аб з’яданні галіцкай і наддняпранскай частак украінскага народа, пашыраць асвету сярод украінцаў, спрыяць іх культурнаму развіццю.
Пэўныя надзеі на пазітыўныя перамены прынесла рэвалюцыя 1905—1907 гг.
у Расійскай імперыі. Пад ціскам народных мас расійскі рэжым пайшоў на
абвяшчэнне элементарных грамадзянскіх свабод (Маніфест 17 кастрыч­ніка
1905 г.), правоў веравызнання (указ 17 красавіка 1905 г.), была фармальна
10
11

Там жа. С. 72.
Там жа. С. 73, 79, 81, 86.


12
13

Там жа. С. 77.
Там жа. С. 85—86.

Юбілей / Ювілей

знятая забарона на выкарыстанне ўкраінскай мовы ў друку і навучанні. Гэта
натхніла М.С. Грушэўскага арганізаваць археаграфічныя экспедыцыі ў Кіеў,
Харкаў, Маскву, Пецярбург, Варшаву і іншыя гарады. З 1906 г. ён дбаў аб
пераносе дзейнасці НТШ са Львова ў Кіеў. Напрыклад, у Кіеў было перанесена выданне «Літературно-наукового вістника»; з таго часу навуковыя і
публіцыстычныя работы Міхаіла Сяргеевіча пераважна выходзілі у Кіеве ці
Пецярбургу. Увесну 1907 г. па ініцыятыве Грушэўскага было заснавана
Укра­інскае навуковае таварыства ў Кіеве.
Аднак перадавыя перамены ў абставінах расійскай рэчаіснасці аказаліся нетрывалымі, і ўжо вельмі хутка рэакцыянеры-шавіністы разгарнулі наступ на дэмакратычныя здабыткі 1905—1907 гг. Напачатку меры сама­дзяр­
жаўя былі стрыманымі. Так, у 1908 г. па ўказцы ўладаў Грушэўскі не змог
быць прыняты як прафесар у Кіеўскі універсітэт. Ва ўспамінах ён прама
адзначаў, што расійскія чыноўнікі забаранялі яму прыезд на тэрыторыю Расійскай імперыі12. І гэта пры тым, што рэвалюцыянерам Грушэўскі тады не
быў, і належаў да кола «украінскіх паступоўцаў» (1908 г.), што патрабавалі
ўсяго толькі аўтаноміі Украіны і парламенту, а метады «паступоўцаў» былі
выключна легальнымі і мірнымі. Варта заўважыць, што калі падчас Першай сусветнай вайны Львоў пэўны час знаходзіўся пад расійскай акупацыяй
(верасень 1914 г. — чэрвень 1915 г.), то расіяне разграмілі друкарню,
панішчылі кніжныя, рукапісныя і музейныя зборы НТШ, а саму дзейнасць
украінскіх навукоўцаў забаранілі. Між тым, поўны добрых спадзяванняў
Міхаіл Сяргеевіч Грушэўскі ў лістападзе 1914 г. вярнуўся ў Кіеў, дзе жыла
тады яго сям’я, сябры і калегі. І першае, што з ім сталася тады ў Кіеве —
арышт і высылка ў Сімбірск па абвінавачванні ў шпіянажы на карысць
Аўстра-Венгрыі. Цікава, што абвінавачванне тое было бездоказнае, а сам
наказ аб арышце Грушэўскага быў выдадзены расійскім жандарскім упраў­
леннем загадзя, яшчэ 30 жніўня 1914 г. Трэба сказаць, што ў Сімбірску Міхаіл Сяргеевіч не затрымаўся, бо шэраг прыхільных да яго расійскіх вучоных
(А.А. Шахматаў, С.Ф. Альдэнбург і інш.) хадайнічалі перад уладамі аб
змякчэнні для прафесара ўмоў высылкі. Таму ў верасні 1915 г. М.С. Гру­
шэўскі з сям’ёй (жонка Марыя-Івана і дачка Кацярына) змог пераехаць у
Казань, а затым у верасні 1916 г. у Маскву13. Тут вучоны мог заняцца навуковай працай, хаця і заставаўся пад пільным наглядам паліцыі.
Радыкальныя перамены ў лёсе вучонага, а таксама ўкраінскага і іншых
паняволеных народаў Расійскай імперыі прынесла Лютаўская рэвалюцыя
1917 г. Ужо 4 (17) сакавіка 1917 г. у Кіеве па ініцыятыве шэрагу ўкраінскіх
грамадскіх аб’яднанняў, партый і прафсаюзаў узнікла Украінская Цэн­траль­
ная Рада (УЦР) — прадстаўнічы орган украінскага народа. Пасля таго як у
красавіку 1917 г. адбыўся Агульнаўкраінскі нацыянальны кангрэс, Украінская Цэнтральная Рада была пашырана і фактычна пераўтварылася ў орган
найвышэйшага даверанага прадстаўніцтва ўкраінскага народа. Яшчэ 7 (20)

13


Юбілей / Ювілей

14

сакавіка Міхаіл Сяргеевіч завочна быў абраны галавой (прэзідэнтам) УЦР.
На гэтай пасадзе як глава ўкраінскага парламента ён знаходзіўся да 29 красавіка 1918 г. Па вяртанні ў Кіеў 14 (27) сакавіка 1917 г. М.С. Грушэўскі
актыўна уключыўся ў палітычнае жыццё і падтрымаў платформу ўкраінскіх
эсэраў. Напачатку моцным было яго спадзяванне на пабудову раўнапраўнага
федэратыўнага саюзу з абноўленай Расіяй. Аднак перамовы, што пачала
УЦР з расійскім Часовым урадам з мая 1917 г., зайшлі ў тупік. Выявілася,
што Часовы ўрад не хацеў вызнаваць правы ўкраінцаў на самабытнасць і
самастойнасць. У гэтым праявілася ранейшае масавае атручанне расіян
вялікадзяржаўным шавінізмам. Прадстаўнікі Часовага ўраду ў Пецярбурге
ў сваёй большасці нават не былі гатовы паабацяцаць украінцам нацыянальнатэратырыяльную аўтаномію ў перспектыве. Таму з апорай на падтрымку
шырокіх колаў народа УЦР у сваім Першым універсале 10 (23) чэрвеня
1917 г. абвесціла аўтаномію Украіны і ўзяла на сябе адказнасць за жыццё
краіны. У выніку праз 2 тыдні расійскаму Часоваму ўраду давялося ў асобах кіраўніка А.Ф. Керанскага і 2-х упаўнаважаных дэлегатаў накіравацца
ў Кіеў і прызнаць права ўкраінскага, а разам з тым і ўсіх народаў былой
Расійскай імперыі, на самавызначэнне, вызнаць фактычную дзяржаўную
аўтаномію Украіны. Аднак калі 3 (16) ліпеня 1917 г. УЦР абвесціла Другі
Універсал, дзе згодна з дамовай з Часовым урадам абвесціла УЦР органам
найвышэйшай улады на тэрыторыі Украіны, гэта адразу ж выклікала востры
ўрадавы крызіс у расійскай сталіцы. Паказальна і кідаецца ў вочы, што на
знак нязгоды 3 міністры Часовага ўраду (кадэты ці нібыта лібералы) падалі
ў адстаўку, а сярод рэшты толькі 2 з 10 аказаліся на справе гатовымі
падтрымаць права Украіны на аўтаномію14. Тады ж стала зразумела, што
адзінай магчамасцю рэалізацыі гістарычных і аб’ектыўных правоў украінскага народу ёсць выключна дзяржаўны суверынітэт Украіны. Да такой
думкі паступова прыйшоў і Міхаіл Сяргеевіч Грушэўскі. Пасля пачатку подлай расійскай савецкай экспансіі ва Украіну (мяжа 1917/1918 гг.) непазбежнай стала рэалізацыя суверэнітэту Украінскай Народнай Рэспублікі,
што ўрачыста і быў абвешчаны 22 студзеня 1918 г. Згадваюцца пры тым
словы ўкраінскага гімна: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
Звяртае ўвагу, што толькі 4 (17) верасня 1917 г. расійскі Часовы ўрад
нарэшце вызнаў Генеральны Сакратарыят (выканаўчы орган УЦР) най­
вышэй­шай дзяржаўнай уладай ва Украіне. Між тым, энтузіязм украінскіх
мас бурліў. Яшчэ ў чэрвені на Усеўкраінскім сялянскім З’ездзе па ініцыятыве
ўкраінскіх эсэраў сяляне-ўкраінцы запатрабавалі самастойнага вырашэння
зямельных пытанняў, бо былі ўкрай расчараваныя празмерным зацягваннем вырашэння гэтых пытаняў з боку расійскага Часова ўраду і З’езду Са­
ветаў. Затым у ліпені 1917 г. на ІІ Усеўкраінскім вайсковым з’ездзе дэлегаты
ад усіх украінскіх вайскоўцаў у межах колішняй Расійскай імперыі запатра14
Шестаков, В.А. Новейшая история России с начала XX в. и до сегодняшнего дня. — М.: АСТ,
Астрель, 2008. С. 53.


бавалі неадкладнай рэалізацыі права ўкраінскага народа на ўласную дзяржаву. Тады ж прыхільнікі Украінскага дэмакратычна-хлебаробскага саюзу
(сяляне і памешчыкі, інтэлігенты, збольшага з Палтаўшчыны і Кацярына­
слаўшчыны, якія арыентаваліся на нацыянальную згоду і прыватную гаспадарку ды руплівую працу) рашуча выказаліся ў падтрымку поўнага суве­
рэнітэту Украіны. Тады ж шырока разгарнулася фарміраванне ўкраінскай
нацыянальнай арміі, сеткі органаў украінскай улады на месцах.
7 лістапада (25 кастрычніка) 1917 г. УЦР выдала ІІІ Унівесал, дзе абвяшчала Украінскую Народную Рэспубліку у межах пражывання ўкраінскага
народу, праграму сацыяльных рэформ, курс на выхад Украіны з вайны.
Сведчаннем шырокай падрымкі УЦР на чале з М.С. Грушэўскім былі вынікі
выбараў 12 (25) лістапада 1917 г. ва Устаноўчы сход зямель колішняй Расійскай імперыі, дзе партыя украінскіх эсэраў атрымала звыш 63 % галасоў ва
Украіне15. Бальшавіцкі ж урад у Петраградзе, з аднога боку, дэклараваў
прызнанне дзяржаўнага суверынітэту УНР (4 (17) снежня 1917 г.), але з
другога — у снежні 1917 г. бальшавікі спрабавалі паваліць УЦР. Аднак
гэтыя планы праваліліся: паўстанне бальшавікоў-рабочых у Кіеве і Адэсе
не знайшло падтрымкі і былі падаўлена. Тады ж у снежні 1917 г. на
І Усеўкраінскім З’ездзе Саветаў у Кіеве УНР атрымала ізноў шырокую народную падтрымку. Характэрна, што пасля гэтага 7 студзеня 1918 г. (25
снежня 1917 г.) бальшавікі-імперыялісты пачалі вайну з Украінай і правоВыборы во Всероссийское учредительное собрание, 1917. [Electronical resource]. — 2006. —
Рэжым доступу:
http://www.electoralgeography.com/ru/countries/r/russia/1917-uchreditelnoe-sobranie-russia.html.

15

Юбілей / Ювілей

На вайсковым парадзе
ў Кіеве зімой 1917 г.

15


Юбілей / Ювілей

16

дзілі інтэрвенцыю пад выглядам марыянеткавай «Савецкай УНР», а таксама разгарнулі шырокую падрыўную прапаганду, каб справакаваць безлад і
разбой16.
Як і іншыя кіраўнікі Украінскай рэспублікі, М.С. Грушэўскі апынуўся
ў складанай сітуацыі: УНР выйсці з Першай сусветнай вайны яшчэ не паспела, а ўкраінскае войска знаходзілася ў стадыі фарміравання. Неабходна
была знешняя дапамога, і яе змагла прапанаваць Германія. Дэлегацыя УНР
далучылася да мірных перагавораў у Брэсце, прычым Савецкая Расія, што
таксама вяла перамовы аб міры з Германіяй і яе саюзнікамі, запатрабавала
непрызнання УНР. У чарговы раз намеры расіян праваліліся, і 27 студзеня
1918 г. УНР падпісала мірнае пагадненне ў Брэсце. Гэтым міжнародным
актам Украіна была прызнана суверэннай дзяржавай ў этнічных межах, а
таксама УНР гарантавалася ваенная дапамога ў змаганні з бальшавіцкай
экспансіяй. Пасля салідарнага адпору, 3 сакавіка 1918 г., савецкая Расія мусіла поўнасцю прызнаць правы, межы і паўнамоцтвы УНР. Між тым, толькі
ў выніку паходу Запарожскай дывізіі арміі УНР у красавіку 1918 г. Крым
быў у асноўным вызвалены ад бальшавікоў і далучаны да УНР, а 29 красавіка 1918 г. Чарнаморскі флот вывесіў украінскія сцягі і перайшоў пад
юрысдыкцыю Украіны. Яшчэ 20 лютага 1918 г. абвешчаная кубанскімі казакамі (нашчадкамі казакоў-запарожцаў) Кубанскай Народная Рэспубліка
далучылася да УНР; пасля 22 студзеня 1919 г. з УНР з’ядналася ЗаходнеУкраінская Народная Рэспубліка. Агулам 1918 год быў трыумфам Украіны.
Разам з тым, войскі Германіі і Аўстра-Венгрыі як саюзнікі ўступілі на
тэрыторыю Украіны, але нямецкае ваеннае камандаванне часта не праяўляла
на­ле­жнай салідарнасці з украіцамі. Асабліва раздражнялі нямецкіх гене­
ралаў сацыялічныя погляды кіраўнікоў УНР і галавы УЦР М.С. Грушэўскага.
У выніку сімпатыі кансерватыўнага германскага генералітэта схіліліся ў
бок хлебаробскага руху і памешчыкаў-украінафілаў, што бачылі магчымасці
Украіны ў стварэнні Украінскай Дзяржавы на чале з манархам-гетманам.
Як вынік, 29 красавіка 1918 г. пры падтрымцы нямецкай арміі адбыўся пераварот. УЦР і Генеральны Сакратарыят былі распушчаныя, замест УНР
была абвешчана Гетманская Дзяржава. Гетманам стаў адстаўны камандзір
1-га ўкраінскага корпуса генерал П.П. Скарападскі. У той жа дзень УЦР зацвердзіла Канстытуцыю УНР, дзе краіна абвяшчалася парламецкай
рэспублікай. Вядома, што Канстытуцыю распрацавала камісія на чале з
М.С. Грушэўскім. Пасля гетманскага перавароту Грушэўскі нелегальна
прыжываў у розных месцах Кіева, знаходзіўся ў апазіцыі да гетмана Скарападскага.
З аглядам на гістарычную сітуацыю трэба сказаць, што арыентаваная
толькі на інтарэсы памешчыкаў палітыка Скарападскага (пры многіх ста­
ноўчых дасягненнях) выклікала незадаволенне сялянаў, і на гэтай хвалі
ізноў расла папулярнасць УНР. Між тым, пасля пачатку рэвалюцый у ГерФактычна, гэта была сепаратысцкая рэспубліка, створаная бальшавікамі — дэлегатамі саветаў
рабочых з гарадоў усходняй Украіны (Харкаў і Данбас). Большая частка з іх была расіянамі, што
апынуліся ў меншасці падчас І Усеукраінскага З’езду Саветаў.

16


Армія УНР працягвала аказваць супраціўленне на Праввабярэжжы ў надзвычай неспрыяльнай
міжнароднай сітуацыі. Так, расіяне-белагвардзейцы настройвалі краіны Антанты супраць
Украіны, краіны ж Германскага блоку прайгралі вайну і перажывалі рэвалюцыйныя ўзрушанні, а
адноўленая ў лістападзе 1918 г. Польшча павяла вайну супраць украінцаў у Галіччыне. Паколькі
Польшча была саюзнікам Антанты, то гэты блок краін схільны быў падтрымліваць польскія
амбіцыі ў Заходняй Украіне. Між тым, адчайны супраціў украінцаў зрабіў сваю справу, і з ліпеня
1919 г. сітуацыя пачала выпраўляцца: пачаўся контрнаступ арміі УНР і ў жніўні 1919 г. былі
вызвалены Кіеў і Адэса. 1 верасня 1919 г. было заключана перамір’е з палякамі, што спрыяла
паступоваму ўрэгуляванню памежных спрэчак і спрыяла прызнанню УНР з боку краін Антанты.
У красавіку 1920 г. быў заключаны польска-украінскі саюз, скіраваны супраць бальшавіцкай Расіі. У жніўні 1920 г. саюзнікі нанеслі расіянам маштабныя паразы пад Львовам і Варшавай. Але ў
наступным Польшча выйшла з вайны з Савецкай Расіяй (Рыжскі мір 18 сакавіка 1921 г.) і аддзелы
УНР у адзіноце вялі няроўную барацьбу да 1930-х гг.
18
Гэтую, а таксама «Історію України-Руси» і іншыя працы М.С. Грушэўскага можна знайсці ў
анлайн-версіі ці ў электроннай версіі кніг-арыгіналаў на рэсурсах: Ізборнік (http://litopys.org.ua/
hrushukr/hrushe.htm) і Чытво (http://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi).
17

Юбілей / Ювілей

маніі і Аўстра-Венгрыі (кастрычнік 1918 г.) савецкая Расія (як і расіяне з
Белага руху) зноў пачалі экспансію ва Украіну. Апошняй паспрыяў сам гетман Павел Скарападскі, што 14 лістапада 1918 г. выступіў з маніфестам на
карысць федэратыўнага саюзу з Расіяй, бо спадзяваўся так атрымаць пад­
трымку ў барацьбе з бальшавікамі ад краін Антанты і расійскіх бела­гвар­
дзейцаў. Гэта быў фактычна акт дзяржаўнай здрады, што выклікаў масавае
абурэнне і рэвалюцыю ў краіне. Была адноўлена Украінская Народная
Рэспубліка на чале з урадам — Дырэкторыяй. Вядучыя пазіцыі ў Дырэкторыі
занялі прадстаўнікі найбольш папулярных у тагачаснай Украіне ўкраінскіх
сацыялістычных партый. У той час як украінцы змагаліся паміж сабой
(Скарападскі адмовіўся ад сваіх гетманскіх паўнамоцтваў толькі 14 снежня
1918 г.), бальшавікі-расіяне разгарнулі чарговую экспансію. У снежні 1918
г. занялі шэраг раёнаў Чарнігаўшчыны. Экспансія з усходу вымусіла сілы
УНР і гетманату з’яднацца, але тое адбылося запозна. Савецкая Расія
атрымала колькасную і аператыўную перавагу, хаця украінцы аказвалі ворагу адчайнае супраціўленне. У студзені 1918 г. расіяне акупавалі Лева­
бярэжжа, а 8 лютага 1919 г. захапілі Кіеў17.
Вядучыя краіны Еўропы і ЗША былі занятыя мірнымі перагаворамі ў
Парыжы і паваенным уладкаваннем Еўропы і свету, і агрэсія расіян супраць
Украіны засталася без адказу. Відаць, М.С. Грушэўскага, як і многіх украін­
цаў тады, гэта расчаравала; з сакавіка 1919 г. Міхаіл Сяргеевіч знаходзіўся
ў эміграцыі. На працягу 1919—1924 гг. ён змяніў шэраг месцаў пражывання
на чужыне: Прага, Парыж, Жэнева, Берлін, Вена. У Вене ім быў заснаваны
ў 1919 г. Украінскі сацыялагічны інстытут (з 1924 г. інстытут пераехаў у
Прагу). Да 1922 г. Міхаіл Сяргеевіч браў актыўны удзел у працы
ІІ  Інтэрнацыянала, але пасля супярэчак сярод украінскіх сацыялістаў
пажадаў засяродзіцца выключна на навуковай працы. Тады ён працаваў над
шматтомнай «Історіэю української літератури» і выдаў з 1923 г. 5 тамоў
гэтай працы (6-ты заставаўся ў рукапісах і быў выдадзены толькі ў 1996 г.)18.
Увесь час, нават у самых складаных абставінах жыцця, не спыняў Міхаіл
Сяргеевіч працы над сваёй галоўнай працай «Історія України-Руси» (выйшлі
тамы 8 і 9), двойчы перавыдаў «Ілюстрованную Історію України».

17


Юбілей / Ювілей

18

Разам з тым, у снежні 1922 г. узнік Савецкі Саюз як (de jure, але не
de facto) дзяржаўны саюз многіх раўнапраўных рэспублік. У 1920-я гг. савецкі рэжым дапусціў дэмакратызацыю, што закранула эканамічную (НЭП
ці «новая эканамічная палітыка») і палітычна-прававую сферы. У савецкай
Украіне з’явілася магчымасць развіваць украінскую культуру і навуку.
Напрыклад, у 1923 г. прафесару М.С. Грушэўскаму было нададзена званне
акадэміка Украінскай АН у Кіеве. Адзначым, што такі паварот у практыцы
савецкай сістэмы быў вымушаны: бальшавікі ўлічылі вопыт часоў барацьбы
за ўладу і Грамадзянскай вайны ў нацыянальных рэгіёнах (паразы ў
Фінляндыі, Прыбалтыцы, Закаўказзі, Польшчы, Украіне і інш.), улічылі
таксама вопыт няўдач праціўнікаў з Белага руху, тэндэнцыі сучаснага ім
свету, наяўную патрэбу ў дэмакратызацыі і набліжэнні да народных
інтарэсаў. Усё гэта натхняла мноства вучоных і дзеячаў культуры вяртацца
з эміграцыі ў СССР. У сакавіку 1924 г. вярнуўся ў Кіеў і М.С. Грушэўскі.
Яго багаты навуковы і арганізацыйны досвед быў вельмі запатрабаваны ў
маладой Савецкай Украіне, і Грушэўскі з галавой акунуўся ў навуковую
працу. Так, вялікая была яго роля ў заснаванні і развіцці Інстутутаў гісторыі
і сацыялагічных даследаванняў Акадэміі навук Украіны. У 1929 г. Грушэўскі
быў абраны ў акадэмікі АН СССР. Аднак у той жа год добрыя часы
скончыліся. На вучонага абрынуліся рэпрэсіі. У сакавіку 1931 г. Міхаіла
Сяргеевіча арыштавалі і абвінавацілі ў арганізацыі і кіраўніцтве «Украінскім нацыяналістычным цэнтрам». Відаць, даказаць віну Грушэўскага не
ўдалося, таму ён быў вызвалены пад нагляд чэкістаў. Апошнія гады
пражываў у Маскве. Нападкі і следчае пераследаванне не спыняліся. У
1934 г. яму дазволілі (вядомы ў свеце прафесар амаль старціў зрок) выехаць
на адпачынак у Кіславодск (на Кубаншчыне). Тут 24 лістапада 1934 г. пасля
неахайна праведзенай аперацыі (ці не знарок?) М.С. Грушэўскі памёр.
Рэпрэсіі абрынуліся таксама на яго жонку Марыю-Івану (урадж. Ваякоўская,
1868—1948) і адзіную дачку Кацярыну (1900—1943), што таксама была
гісторыкам.
У сваіх працах Міхаіл Сяргеевіч Грушэўскі выклаў фундаментальныя
рэчы, выключна каштоўныя для разумення гісторыі ўкраінскага і беларускага народаў. У лістападзе 1904 г. Грушэўскі выдаў артыкул прынцыповай
важнасці «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу
історії Східного Слов’янства». Тут ён крытыкаваў схему «звычайнай рускай» гісторыі як традыцыі маскоўскіх кніжнікаў і імперскай расійскай
гістарыяграфіі ХІХ ст., што ігнаравала гістарычнае быццё ўкраінскіх і беларускіх зямель, а з Кіеўскай Русі непасрэдна выводзіла Уладзімірскае і
Маскоўскае княствы XIII—XIV стст., Маскоўскую дзяржаву і Расійскую
імперыю ў наступным. Грушэўскі даводзіў: «Київський період перейшов не
у володимиро-московський, а в Галицко-Волинський ХІІІ в., а потім
литовсько-польський XIV—XVI вв.»19. «Зрештою «общеруської історії» й
Грушевській, М.С. Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства // Український історичний журнал. — 2014. — № 5. — С. 203—208.

19


Там жа. С. 207, 208.
Там жа. С. 207.
22
Там жа. С. 204.
23
Там жа. С. 205.
24
Там жа. С. 206.
25
Там жа. С. 207.
26
Грушевський, М.С. Історію України-Руси: у 11 т., 12 кн. Репрінт. Київ: Наукова думка, 1991. Т. 1.
С. 6—7.
20
21

Юбілей / Ювілей

не може бути, як нема «общеруської» народності. (…) Найбільше раціональне здається мені представлення історії кожної народності зокрема, в ії
генетичнім преємстві від початку аж донині. (…) треба б усунути теперішній еклектичний характер «руської історії», зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей»20. Гэтая тэндэнцыя сшывання гісторыі розных
здаўна і ад пачатку народнасцяў — украінцаў, беларусаў і расіян (вялікарусаў)
была вынікам падмены паняцця гісторыі «рускага народа» як гісторыі рускіх ці ўсходнеславянскіх народаў гісторыяй вялікарускага (расійскага) народа21.
На думку М.С. Грушэўскага, відавочна слабым месцам схемы «звы­
чай­най рускай гісторыі» былі масквацэнтрызм і адмаўленне гістарычнай
пера­емнасці паміж Кіеўскай Руссю і Украінай. Фактычна, перыферыйная
форма гэтай старажытнай Кіеўскай Русі (Уладзімірскае і Маскоўскае
княствы) прысвойвала сабе ўласна ўкраінскую (Кіеўскую і Галіцка-Ва­
лынскую) спадчыну. Таму М.С. Грушэўскі піша, што гэта нагадвае сітуацыю,
калі б спадкаемнікі гала-рымлян у Францыі прысвойвалі б сабе ўсю
спадчыну Старажытнага Рыма22. Яшчэ ў больш складаным становішчы знаходзіцца гісторыя беларускай народнасці, якая была, паводле Гру­шэўскага,
толькі адным з актыўных (ці «творчых») складовых частак гетэрагеннага
Вялікага Княства Літоўскага (ВКЛ). Агулам, адсылаючы да прац Устралава
і Ілавайскага, Грушэўскі лічыў заканамерным асобна гаварыць аб гісторыі
Заходняй Русі (ВКЛ) і Усходняй Русі (Маскоўскай дзяржавы)23. Прычым у
сваёй працы 1904 г. ён пісаў аб тым, што беларускі і ўкраінскі народы былі
ў складзе ВКЛ пераемнікамі спадчыны (права і культуры) Кіеўскай Русі24.
Але ў далейшым, асабліва пачынаючы з 1772 г., Расійская імперыя ска­ры­
сталася з бездзяржаўнага існавання беларускага і ўкраінскага народаў і навязала ім інтэрпрэтацыю гісторыі ў варыянце, выгадным вялікарускай народнасці25.
У 1-м томе «Історії України-Руси» акрэслена этнічная тэрыторыя укра­
ін­цаў (Украіны): 850 тыс. кв. км паміж 390° і 620° усходняй даўгаты, 450° і
330° паўночнай шыраты на поўнач ад Чорнага мора ў рачной сістэме Дняпра і прытокаў, а таксама прылеглых рэк Буг і Сан (на захадзе) і Данец (на
ўсходзе). На гэтым абшары нават афіцыйная статыстыка Расійскай і АўстраВенгерскай імперый пачатку ХХ ст. фіксавала суцэльны масіў пражывання
(звыш 80 % з 40 млн насельніцтва) украінскай народнасці26. Да сярэдзіны
XVI ст. натуральны рух украінцаў з Сярэдняга Падняпроўя да Чорнага мора
спыняўся ў стэпавай паласе ціскам «турэцкіх (цюркскіх) орд», і толькі ў

19


Юбілей / Ювілей

20

наступным, калі гэты ціск аслабеў, украінская народнасць разгарнулася і
засяліла (асабліва актыўна ў XVIII ст.) Прычарнамор’е ажно да Каўказу27.
Калі ж казаць аб вытоках украінскага народу, то, паводле Грушэўскага,
украінская прысутнасць у акрэсленым вышэй краі брала пачатак ад часу
славянскага этна-палітычнага саюзу антаў (IV—VI стст.). Ужо ў VI ст. (паводле гоцкага гісторыка Іардана і візантыйскага Пракопія) анты засялялі
абшары на поўнач ад Чорнага і Азоўскага мораў28. Цэнтрам прыцягнення
гэтых тэрыторый быў Кіеў, што існаваў з V ст. і меў ад часоў князя Кія
(V—VI ст.) сваю княжаскую дынастыю. Да нарманскай канцэпцыі М.С.
Грушэўскі ставіўся скептычна, і ва ўсякім выпадку лічыў, што нарманская
дынастыя Рурыкавічаў (Аскольда і Дзіра ён лічыў нашчадкамі Кія) прыйшла
ў Кіеў у другой палове IX ст. і наклалася ці лепш упісалася ў дзяржаўную і
культурную традыцыю Кіеўскай Русі, што існавала з VI ст. Уплыў варажскіх дружын быў заўважны ў Х ст., але Грушэўскі быў упэўнены, што назва
«Русі» паходзіла не ад варагаў, але ад вобласці палян (Кіеўскай зямлі) і паступова пашырылася на землі, падначаленыя Кіеву29.
Заўважым, што паводле Грушэўскага, у Х ст. як вынік рассялення
розных груп славянскіх плямён ва Усходняй Еўропе сфарміраваліся этнічныя
межы. Напрыклад, па Прыпяці ішла мяжа рассялення ўкраінцаў і беларусаў:
на поўнач жылі беларускія плямёны дрыгавічоў і крывічаў, а на поўдзень,
уключна з Піншчынай, — украінскія, нашчадкі антаў (паляне, дулебы і
інш.)30.
Калі ў выпадку Галіцка-Валынскай Русі XIII—XIV стст. (Каралеўства
Малой Русі, Regnі Ruthenorus, Regnі Russie Mynorys) пераемнасць спадчыны
Кіеўскай Русі прамая і відавочная, то для эпохі Вялікага Княства Літоўскага
XIV—XVI стст. гэтая пераемнасць была важная і істотная, але апасродкаваная. Да прыкладу, М.С. Грушэўскі акрэсліваў «этнічна чужы характар»
«літоўскай зверхненасці» (то бок літоўскай знаці) над заходнерускімі землямі часоў ВКЛ. Разам з тым, гэтая літоўская дамінацыя ўжо з XIV ст. мела
«дужа малыя памеры», паколькі літоўская княжаская дынастыя з XIV ст.
«была толькі па імені літоўская», але «ў пераважнай большасці» па веры і
мове блізкай заходнерускім народам; і «слов’янська стихія (білоруська й
українська) заливала литовську»31. Напрыклад, нормы дзяржаўнага права з
дадаткам больш позніх уплываў былі ўспадкаваныя ВКЛ ад Кіеўскай і
Галіцка-Валынскай Русі. Праз тое і самі вялікія літоўскія князі бачылі сябе
спадкаемцамі старажытнай Рускай дзяржавы32. Болей за тое, Грушэўскі піТам жа. С. 13—14.
Там жа. С. 166—167, 172, 177, 368, 372, інш.
29
Там жа. С. 192, 374, 376—377, 379—391, інш.
30
Там жа. С.186—187, 220. Тут жа (с.188) вяцічы акрэслены як продкі вялікаросаў, блізкія ж ім
радзімічы — пераходнае племя. Паўднёвая ж група плямен (паляне, северане, драўляне, дулебы і
інш.) вызначаліся як украінскія плямёны ці народнасць (с.198—209).
31
Грушевський, М.С. Історію України-Руси: у 11 т., 12 кн. Репрінт. Київ: Наукова думка, 1993. Т. 4.
С. 95—97.
32
Там жа. С. 98. Напрыклад, ужо Гедымін называў сябе «каралём Літоўскім і Рускім» або Rex
Letwinorum et Rutenorum, Rex Letwinorum et multorum Rutenorum (с. 95).
27
28


Там жа. С. 99.
Там жа. С. 57—59. Але Галічына, уразрэз яе іміджа, ахвотна прыняла польскую ўладу.
35
Там жа. С. 4.
36
Там жа. С. 99, 125—131, 136—137, 140, 145, 150—151, 157, 159—160, 180—184, інш.
37
Там жа. С. 143, 147, 157, 159, 184.
38
Там жа. С. 167, 174.
39
Там жа. С. 181—184, 204.
33
34

Юбілей / Ювілей

ша аб «рускім характары» ВКЛ у другой палове XIV ст.33 Апошняе,
напрыклад, праявілася ў 1341—1382 гг. падчас змагання за Валынь паміж
літоўскімі князямі (Кейстут, Любарт і інш.) і Польшчай (у саюзе з Венгрыяй),
калі літоўскія князі знаходзілі падрымку мясцовага насельніцтва Валыні34.
Разам з тым, увогуле перыяд XIV—XVI стст. у гісторыі украінскага (і
беларускага) народаў Міхаіл Сяргеевіч лічыў часам упадку, калі назіраўся
працэс занявольвання ўкраінскага народу палякамі, пераўтварэнне ўкра­ін­
цаў у «народность служебну, підданську, експльоатовану». Гэтую з’яву Гру­
шэў­скі характарызаваў як «фатальную»; пісаў, што моцнае апазіцыі гэтаму
працэсу не было. І толькі з канца XVI ст. пад уплывам рэлігійна-нацыя­
нальнай сітуацыі пачынаецца ўкраінскі рух, апорай якога сталі казакі, якія
пачалі рэпрэзентаваць не класавыя, а агульнанацыянальныя інта­рэсы35.
Трэба сказаць, што М.С. Грушэўскі вялікую ўвагу надаваў працэсу
страты ВКЛ «рускага характару» (у сэнсе ўкраінска-рускага) і пашырэнне
ў гэтай краіне польскага ўплыву, што тлумачалася ім як вынік уніі 1385 г.
(Крэўскай) між Літвой (Літвой-Руссю) і Польшчай (сярод умоў уніі, што
былі прынятыя вялікім князем Ягайлам, быў абавязак «навечна прылучыць
сваі землі, літоўскія і рускія, да Кароны Польскай»)36. Спробы вялікага
літоўскага князя-намесніка Вітаўта спыніць унію з Польшчай не ўдаліся
з-за паразы ў бітве на Ворскле 1399 г. (загінуў цвет руска-літоўскага
рыцарства) і праз няўдачу з праектам каранацыі Вітаўта ў 1430 г. Разам з
тым, Грушэўскі даводзіў, што ВКЛ было ўнутрана вельмі крохкае праз вялікую самастойнасць асобных князёў дынастыі Гедымінавічаў у сваіх
княствах-валасцях, таму унія з Польшчай і апора на польскія сілы ў абставінах таго часу (разлад сярод Гедымінавічаў па смерці Альгерда ў 1377 г.)
ратавалі аўтарытэт вялікага князя літоўскага37. І з гэтага скарыстаўся не
толькі Ягайла, але і Вітаўт, што з 90-х гг. XIV ст. праводзіць палітыку
цэнтралізацыі, паступовага абмежавання і ліквідацыі мясцовых княстваў38.
Да таго ж, паводле Грушэўскага, паміж літоўскім і рускім элементам у ВКЛ
з 1385 г. быў убіты клін (хрышчэнне Літвы па-каталіцку і наданне католікамлітвінам асаблівых прывілеяў), што з часам пранікаў усё больш глыбока і
аслабляў энергію супраціву эліт далучэнню да Польшчы, а самое гістарычнае
існаванне ВКЛ пераходзіла ў стадыю «агоніі»39. З іншага боку відавочна,
што для перыяду канца XV — XVI стст. М.С. Грушэўскі надае адносна малое значэнне маштабнай экспансіі Маскоўскай дзяржавы на землі ВКЛ, што
адначасова аслаблялі Літоўскую Русь, раздзялялі яе знутры і вымушалі шукаць дзяржаўнага саюзу з Польшчай. Так, з аднага боку, Міхаіл Сяргеевіч
піша аб вымушанай цеснай уніі паміж Літвой і Польшчай 1501 г. (Карона і

21


Юбілей / Ювілей

22

Княства злучаліся ў адно непадзельнае цела, адзін народ з адным каралём) —
як вынік пошуку ўзаемнай падтрымкі ў барацьбе з маскоўскай агрэсіяй для
адных і турэцка-татарскай для другіх. З ішага боку, тут жа ён спрабуе паказаць фіктыўнасць дамовы40, што выглядае больш чым сумніўна.
На жаль, інтэрпрэтацыя Міхаілам Сяргеевічам перыяду існавання ВКЛ
у XV—XVI стст. праведзена (тамы 4, 5, 6 яго «Історії України-Руси») праз
прызму акрэсленай вышэй «агоніі», «фатальнага спольшчвання». Пры
слушнасці мноства назіранняў і аргументаў украінскага даследчыка, нельга, напэўна, пагадзіцца з ацэнкай падзей выключна ў плоскасці фатальнасці
гістарычнах працэсаў. Зразумела, што многія з’явы былі заканамерным
вынікам кантактаў культур і сацыяльнага развіцця, мелі аб’ектыўны характар. Так, паводле таго ж Грушэўскага, цесныя сувязі звязвалі Галіцкую і
Валынскую землі з Венгрыяй, Польшчай, Германіяй, Чэхій; і гэта ўвасабялася
ў праектах і спробах рэалізацыі царкоўнай уніі яшчэ ў ХІІІ ст., пашырэнні
ў краіне «нямецкіх парадкаў» у першай палове XIV ст.41
Вялікую ўвагу ў сваёй працы «Історія України-Руси» Міхаіл Сяргеевіч
надае працэсам барацьбы знаці ВКЛ за самастойнасць свайго княства ад
Польшчы («фронда літоўскіх аўтанамістаў», пагрозы літоўскіх паноў у
1463 г. пачаць вайну з Польшчай з-за яе прэтэнзій на Валынь ці патрабаванні ў 1461 г. Казіміру IV прызнаць Сямёна Алелькавіча вялікім літоўскім
князем)42. Вялікае значэнне прыдзяляў ён таксама працэсам пашырэння
магдэбурскага, ці «хелмінскага» права, што ацэньвалася ім таксама адмоўна
як праява паланізацыі. Адмоўнымі бачыліся яму і працэсы пашырэння шляхецкага права па польскім узоры. Так, шляхта, паводле Грушэўскага, абрала
прывілеі і ўзбагачэнне за кошт запрыгоньвання сялян, і таму праз адчужэнне
ад дэмакратычнага элемента (сяляне, мяшчане, казакі) пасіўна сустракала
паланізацыю і паддавалася ёй43. З гэтага вынікала, што рухаючай сілай
украінскага нацыянальнага адраджэння ў XVII ст. магло стаць менавіта казацтва — галоўны аб’ект працы Грушэўскага.
Заўважым, што празмерна супярэчлівай выглядае спроба М.С. Гру­шэў­
скага трактаваць салідарную фронду літоўскіх і рускіх паноў 1460-х гг.
(што былі ўраўняныя ў правах ужо ў 1432 г.) як «выпадковую палітычную
камбінацыю», а не праяву «нацыянальнай гармоніі»44. Па ўсім бачна, што
для перыяду XV—XVI стст. ён перабольшваў значэнне расколу сярод
феадалаў Літоўска-Рускай дзяржавы па лініі літовец-каталік і рускі-арта­
докс. Гэта вынік яго нягібкай канцэпцыі агоніі ВКЛ пасля 1385 г. Асабліва
відавочна гэта пры разглядзе ім няўдалага паўстання М. Глінскага 1508 г. як
«апошняй спробы барацьбы рускага элементу супраць варожай яму сістэмы
Там жа. С. 261—262, 268, 279.
Грушевський, М.С. Історію України-Руси: у 11 т., 12 кн. Репрінт. Київ: Наукова думка, 1993. Т.
3. С. 50, 70—76, 95, 113—114, 122, 128—130, 134.
42
Грушевський, М.С. Історію України-Руси: у 11 т., 12 кн. Репрінт. Київ: Наукова думка, 1993. Т.
4. С. 249, 251.
43
Там жа. С. 292. Грушевський, М.С. Історію України-Руси: у 11 т., 12 кн. Репрінт. Київ: Наукова
думка, 1994. Т. 5. С. 50—51, 67, 175, 202, 220, 228.
44
Там жа. С. 266.
40
41


Там жа. С. 281, 288, 291.
Кравцевич, А.К. [и др.]. Белоруссы: нация Пограничья. Вильнюс: ЕГУ, 2011. С. 47—53, 61, 63,
66, 208.

45
46

Юбілей / Ювілей

ВКЛ»; пры тым, што Глінскі знайшоў патрымку ў знешніх сіл (Масквы), а
не рускай шляхты і баяр краіны, да якіх адрасаваў сваі заклікі45.
Важна сказаць, што Міхаіл Сяргеевіч Грушэўскі зрабіў вялікі ўклад у
развіццё ўкраінскай гістарыяграфіі. Яго працы ўвялі у навуковы зварот вялікую колькасць гістарычных крыніц, фактычнага матэрыялу. Асабліва
каштоўныя яго падрабязныя звесткі аб перыядзе XІV—XVI стст., што
дагэтуль менш вывучаныя за папярэднія і наступныя часы ў гісторыі як
украінскага, так і беларускага народаў. Можна пабачыць, як яго прыхільнасць
да ўкраінскіх народніцкіх і сацыялістычных поглядаў адлюстравана ў яго
працах у выкладзе матэрыялу і ацэнках гістарычных працэсаў. Як вынік
узнікае ўражанне, нібыта казацтва Украіны адасабляецца ад украіна-рускай
шляхты, супрацьпастаўляецца ёй. У той жа час вядома, што вялікая колькасць шараговых казакоў і казацкай старшыны паходзіла са шляхты. Дастаткова тут прыгадаць хаця б Піліпа Орліка, Івана Выгоўскага, Івана Мазэпу,
нават самаго Багдана Хмяльніцкага. Разам з тым, у сваіх працах Грушэўскі
перабольшвае «польскі характар» працэсаў развіцця «залатых» шляхецкіх
вольнасцей, магдэбургскага права, Берасцейскай уніі 1596 г. і яе наступ­
стваў.
Увогуле, працы Грушэўскага дазваляюць пабачыць падабенства гіста­
рычных працэсаў на ўкраінскіх і беларускіх землях ВКЛ са з’явамі ў суседніх краінах Цэнтральнай Еўропы (Польшча, Венгрыя, Германія). Можна
заўважыць, што прынамсі з сярэдзіны ХІІІ ст. Галіцка-Валынская Русь
больш звязаная і задзейнічаная ў справах сваіх заходніх суседзяў, чым у
справах ва Усходняй Еўропе. Па сутнасці, М.С. Грушэўскім былі шырока
асветленыя (хоць і з крытычнай ацэнкай) працэсы пашырэння рыцарскага і
гарадскога права на ўзор Германіі і Польшчы, з’яўленне ва ўкраінскіх землях масы каланістаў, пашырэнне рыцарскай і бюргерскай культуры з XIV
ст. (у часы Баляслава-Юрыя ІІ у Галіцка-Валынскай кароне), царкоўная унія
1596 г., змест адукацыі і літаратуры. Усё тое паказвае аб’ектыўныя працэсы
інтэграцыі ўкраіна-беларускіх зямель з XІV—XV стст. у Еўрапейскі свет.
Як вынік, знаходзім у Грушэўскага падцвярджэнне думкі сучасных беларускіх гісторыкаў пра далучэнне зямель і народаў ВКЛ у XІV—XVIII стст.
да Цэнтральна-Усходняй Еўропы. Вынікам гэтых працэсаў стала фарміраванне самабытных украінскай і беларускай (таксама літоўскай) нацыя­наль­
ных культур і моў на абшарах ВКЛ46. Працяглы перыяд узаемадзеяння і
трываласць гістарычных з’яў сведчылі аб пераўтварэнні гістарычнай Украі­
ны і Беларусі ў Новую Сярэднюю Еўропу. Цікава, што з часоў караля Данілы
Галіцкага, затым вялікага літоўскага князя Вітаўта і Аляксандра Ягелончыка
гэтыя землі знайшлі сваю гістарычную місію ў ролі бастыёна Еўропы на
Ўсходзе, што абараняе Еўрапейскі свет ад націску варвараў-разбуральнікаў
з усходу, але адначасова служыць мастом на Дзікі Усход, у Еўразію.

23


Юбілей / Ювілей

Ірына Дубянецкая

24

БЕЛ

Нарадзілася ў Мінску. Пасля сканчэння філфаку БДУ працавала над стварэннем
Дзяржаўнага музею беларускай літаратуры, выкладала беларускую літаратуру і фальклор
у БДУ і ў Лінгвістычным універсітэце. У Акадэміі мастацтваў сталася першым у паваеннай
Беларусі выкладчыкам гісторыі рэлігіі (замест агульнапрынятага тады навуковага атэізму).
У 1990 г. стварыла суполку ТБМ «Унія». Была галоўным рэдактарам першага беларускага
незалежнага часопісу «Унія» (падназва «Часопіс хрысціянскага сумоўя», выходзіў у 1990—
1995 гг.). У 1992 г. на запрашэнне Апостальскага візітатара для беларусаў-каталікоў замежжа
а. Аляксандра Надсана выправілася на Захад па багаслоўскую адукацыю. У Лондане і бельгійскім Лёвэне абараніла шэраг навуковых ступеняў у багаслоўі, біблістыцы і арыенталістыцы.
У 2005 г. атрымала ступень доктара сакральнай тэалогіі.
Вярнулася ў Беларусь, дзе пачала выкладаць Біблію і сумежныя дысцыпліны (у розныя
часы выкладала ў Еўрапейскім гуманітарным універсітэце, Беларускім Калегіуме, Лятучым
універсітэце). Акадэмічны дырэктар Беларускага Калегіуму. Праводзіць экспедыцыі і адкрытыя
навуковыя падарожжы па даследаванні пытанняў беларускай нацыянальнай ідэнтычнасці,
інтэрпрэтацыі гісторыі ды рэлігійнай тоеснасці жыхароў Беларусі.
Каардынуе міжнародную групу беларускіх біблістаў, багасловаў, лінгвістаў і літаратараў па
новым навуковым перакладзе Бібліі на беларускую мову.

Некаранаваны кароль Украіны
Яго звалі некаранаваным каралём Украіны. Ён не быў дзяржаўным дзеячам, але ўлады шматлікіх дзяржаў, што па чарзе кантралявалі ягоную краіну, баяліся і шанавалі яго, а свае людзі спадзяваліся на яго як на свайго
апекуна і заступніка; простыя верылі яму, мудрыя раіліся з ім і чэрпалі сілы
ў супрацы з ім, верныя назвалі яго апосталам украінскай праўды, а для су-


***

Дзіця галіцкага графскага роду, уро­
джаны Раман Марыя Аляксандр Шаптыцкі
па праве нараджэння меў вялікія магчымасці

«Для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це
можливо, щоб упродовж століть
український народ, цей убогий
сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар,
на фізичне і моральне нищення
чужих мовою і вірою окупантів,
наражений на страшні наслідки
частих воєн, без керми і вітрил
зміг зберегти свою, йому тільки
притаманну духовність, виявом
якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистцівартистів, свої цілі школи іконописців».
«Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою й невтомною
працею любіть Україну».
«Майбутність належить до тих
народів, у яких подружжя є річчю
святою... у таких народів легко
знайти лад і силу. Такі народи з
елементарною силою здобувають собі добробут».
Священик «...може в приватному житті мати політичні погляди.
Може в приватнім житті бути політиком, але не сміє бути політиком
ані в Церкві, ані в сповідальниці,
ані в жоднім відношенні пароха
до вірних».
Митрополит
Андрей Шептицький

Юбілей / Ювілей

седніх краін ён быў увасабленнем украінскай моцы, волі і веры, а яшчэ тым, хто разумее іншых, хто дапаможа, хто будзе рызы­ка­
ваць сабой дзеля чужой годнай справы. Антон Луцкевіч назваў яго «адным з сапраўдных
стаўпоў украінскага адраджэння». Замнога
для аднаго недзяржаўнага чалавека? Многія
мяркуюць, што замнога, і асуджаюць яго за
пэўныя ўчынкі. Ён уратаваў асабіста і па­
спрыяў уратаванню сотняў (!) яўрэяў падчас
нямецкай акупацыі, аднак яму было ад­моў­
лена ў наданні тытулу «праведнік народаў
свету», хаця ягоная справа разглядалася неаднаразова. Значыцца, бачылі яго неяк паіншаму, ведалі — ці думалі, што ведаюць, —
пра яго нешта, што мусіла б перакрэсліць
усё вышэйсказанае?
Так ці інакш, гаворка ідзе пра адну з
найбуйнейшых постацей украінскай гісто­
рыі, найярчэйшых украінскіх абліччаў у су­
свет­най галерэі славы. Асоба, нашчадкамі
любімая і шанаваная, але недаасэнсаваная і
належным чынам неадрэфлексаваная. Зрэш­
ты, гэта тычыцца ледзь не кожнай вялікай
асобы, якая свайму часу была навырост.
Так ці інакш, Украіне пашэнціла з Ан­д­
рэем Шаптыцкім. У нялёгкім, змагарным і
трагічным 20-м стагоддзі Украіне пашэнціла
мець чалавека, чыя высокая пасада супала з
годнай грамадзянскай пазіцыяй, нацыя­твор­
чыя памкненні супалі з вялікімі маг­чы­мас­
ця­мі, да­дзенымі нараджэннем і ўзгада­ван­
нем. І ў асобе Шаптыцкага супалі здольнасці
з магчымасцямі, самаадданая працавітасць з
вялікай культураю, служэнне з уладаю, вера
з інтэлектам, харызма з пакораю. Мітрапаліт
і мысляр, душпастыр і палітык, Андрэй
Шап­тыцкі змяніў культурнае аблічча свайго
краю і паўплываў на лёсы суседніх краін.

25


і вялікія ж сродкі для іх рэалізацыі. А тое, што ён скарыстаў іх на служэнне
Богу і сваёй зямлі, — было ягоным асабістым выбарам. Атрымаўшы бліскучую адукацыю ў некалькіх краінах (у 1888 годзе атрымаў ступень доктара
права Уроцлаўскага ўніверсітэта), абраў шлях манаства і святарства. У 23
гады стаў манахам-базыльянінам, прыняўшы імя Андрэй, і ўсё далейшае
жыццё звязаў з грэка-каталіцкай царквой і справаю адраджэння Украіны —
пры тым, што род Шаптыцкіх належаў да франка- і польскамоўнай рымакаталіцкай шляхты. У 1990 годзе ён быў абраным на пасад мітрапаліта Галіцкага, архібіскупа Львоўскага, захавальніка Кіеўскага мітрапалічага пасаду і заставаўся на чале Украінскай грэка-каталіцкай царквы 44 гады, да
канца свайго жыцця.
Дарэчы, у гэтым канфесійным выбары Шаптыцкага і палягае адна з
прычынаў яго недаацэненасці многімі ўкраінцамі. У Беларусі, традыцыйна
шматрэлігійнай, канфесійна мяшаная інтэлектуальная і грамадская супольнасць не дзеліцца на сваіх і чужых па рэлігійнай прыкмеце. Ва Украіне ж,
як і ў большасці іншых краін Еўропы, канфесіі больш-менш выразна
размяркоўваліся па тэрытарыяльнай або саслоўнай прыкмеце і таму былі
ядром лакальнай ідэнтычнасці. Найвышэйшы царкоўны іерарх іншай канфесіі не бачыўся, такім чынам, часткаю «сваёй» супольнасці. У сучасным
свеце большасць краін, Украіна ў тым ліку, перараслі або перарастаюць
унутраныя рэлігійныя падзелы, прынамсі на дзяржаўным узроўні, але
сапраўдная інтэграцыя «іншых» у сваю нацыянальную тоеснасць заўсёды
займае пэўны час.

Юбілей / Ювілей

***

26

Цягам жыцця Андрэя Шаптыцкага (1865—1944) ягоная родная Галі­
чы­на ўваходзіла ў склад як найменей пяці дзяржаў, якія ў ваенных ліхалеццях змянялі адна адну, — Аўстра-Вугоршчына, Расійская імперыя, Польшча, Трэці рэйх, Савецкі Саюз, — і сярод іх не было аніводнай сваёй. Кароткім, усяго на пару гадоў, выключэннем сталася спроба ўкраінцаў займець
сваю дзяржаву на сваёй зямлі: у 1918 годзе была абвешчаная ЗаходнеУкраінская Народная Рэспубліка (ЗУНР), пазней яна аб’ядналася з Украінскай Народнай Рэспублікай (УНР), але ўжо ў 1920-м гэтая спроба была раздушаная. Практычна ўвесь час Галічыной і ўсёй краінаю кіравалі чужынцы.
Такімі былі жыццёвыя варункі, у якіх мітрапаліт Шаптыцкі разам з іншымі
нацыянальна свядомымі ўкраінцамі, як мог, ствараў Украіну.
Сярод рэвалюцый і войн, якія неслі ягонай зямлі перадзелы, людскія
пакуты, жорсткае чужынскае панаванне, ён не баяўся нічога і нікога. Яго
арыштоўвала кожная новая акупацыйная ўлада: у 1914 годзе яго арыштавалі
расійскія ваенныя ўлады, што занялі Львоў кагадзе і, каб пазбыцца ягонага
ўплыву на свядомасць мясцовых людзей, выслалі яго ўглыб Расійскай ім­
перыі. Пасля Лютаўскай рэвалюцыі ў Расіі па хадайніцтве Керанскага Часо­
вы ўрад дазволіў яму вярнуцца ў Львоў. Пасля заканчэння Першай сусветнай вайны Шаптыцкі шчыра вітаў утварэнне ЗУНР як аднаўленне ўкраінскай
дзяржаўнасці. І калі ў выніку распаду Аўстра-Вугорскай імперыі Галічына


Юбілей / Ювілей

патрапіла пад уладу Польшчы, Шаптыцкі прапагандаваў ідэю незалежнасці
Заходняй Украіны, за што быў арыштаваны польскімі ўладамі.
Але і ўкраінскія нацыяналісты мелі свае рахункі з Шаптыцкім. Ён не
ўхваліў стварэння Арганізацыі ўкраінскіх нацыяналістаў (АУН), асабліва
востра выступаючы супраць палітычных забойстваў. «Святой справе нельга служыць з акрываўленымі рукамі», напісаў мітрапаліт у 1934 годзе. У
выніку АУН здзейсніла замах на жыццё Шаптыцкага. Аднак калі чэкісты ў
1939 годзе падрыхтавалі арышт лідара АУН палкоўніка Мельніка, Шаптыцкі
скарыстаў свой уплыў, каб вызваліць яго.
Палітыку адмовы ад забойства Шаптыцкі працягваў і ў часы Другой
сусветнай вайны. У лістападзе 1942 года ён напісаў пастырскае пасланне
«Не забі!», адрасаванае найперш палякам і ўкраінцам, чыя ўзаемная варажнеча ў гады вайны ўзмацнілася.
Свае адносіны былі ў мітрапаліта і са Сталіным, і з Гітлерам. У чэрвені
1940 года ён напісаў Сталіну свой пратэст супраць прапаганды бязбожнасці
ў школах. А ў 1944 годзе, адразу пасля ўваходу савецкага войска ў Львоў,
Шаптыцкі напісаў Сталіну сваё віншаванне, дзе, паміж іншага, выразіў
надзею на памяркоўнае стаўленне савецкай улады да Царквы. Ён добра
ведаў цану камуністам, але спадзяваўся змякчыць іх, каб аблегчыць долю
свайго народу.
У 1941 годзе, пасля ўзяцця немцамі Кіева, мітрапаліт даслаў віншаваль­
ны ліст Гітлеру. Ён спрабаваў супрацоўнічаць з нацыстамі, але генацыд
яўрэяў прымусіў Шаптыцкага зрабіць выбар на карысць слабейшых і, адпаведна, пайсці на канфлікт з моцнымі. З яўрэямі ў яго заўсёды былі асаблівыя
адносіны. Ён яшчэ ў маладосці вывучыў і ідыш, і іўрыт, быў вельмі добра
абазнаным ва ўкраінскім юдаізме і сябраваў са львоўскімі рабінамі. Калі ж
немцы пачалі ажыццяўляць сваё «канчатковае рашэнне» ў Галічыне, Шап­
тыцкі адважна паўстаў на абарону яўрэяў. Ён асабіста арганізаваў велізарную падпольную сетку выратавання яўрэяў, хаваючы іх у кляштарах,
цэрквах, дзіцячых прытулках, прыватных хатах і нават — асабліва! — у
львоў­скім кафедральным саборы Святога Юрыя, многіх перапраўляючы
потым за мяжу, у большую бяспеку. Аднак ён не баяўся і пратэставаць голасна, накіроўваючы звароты да мясцовых нямецкіх уладаў, а ў студзені
1942 года разам з іншымі грамадскімі дзеячамі Украіны накіраваў ліст Гітлеру з пратэстам супраць бесчалавечнай палітыкі Трэцяга рэйху ва Украіне.
Андрэй Шаптыцкі быў адзіным царкоўным іерархам у Еўропе, хто даслаў
свой афіцыйны пратэст супраць Халакосту да Папы Рымскага. Напісаў ён
свой пратэст і рэйхсфюрэру СС Гімлеру, пасля чаго той асабіста загадаў
арыштаваць Шаптыцкага. Аднак мясцовыя нямецкія ўлады ўгаварылі Гімлера не рабіць гэтага дзеля захавання парадку ў краі.
Шаптыцкі ўвесь час спрабаваў знайсці паразуменне з любымі аку­
пацыйнымі ўладамі, якімі б пачварнымі тыя ні былі, каб адваяваць хоць
крыху волі для свайго народу, бараніць тых, каму было найцяжэй. А галоўнае,
каб даць магчымасць сабе і іншым працаваць дзеля Украіны.

27


Юбілей / Ювілей

***

28

Шаптыцкі рупіўся аб усім, з чаго складалася ці мусіла складацца тагачаснае ўкраінскае жыццё. Ён быў чалавекам з дзяржаўным мысленнем і
нацыятворчымі ўчынкамі, імкнуўся зрабіць Украіну мадэрнаю краінаю,
інтэграванаю ў цывілізаваны свет, з якаснай адукацыяй і развітай культураю. Ён укладаў у рэалізацыю свайго бачання краіны і розум, і сілы, і
ўласныя немалыя грошы. Размах ягонай культурнай і сацыяльнай дзейнасці
ўражвае. Амаль кожны з ягоных праектаў быў бы дастатковым для справы
цэлага жыцця.
У раннія гады на пасадзе мітрапаліта, у 1905 годзе, Шаптыцкі заснаваў
у Львове Украінскі царкоўны музей, неўзабаве пераназваны ва Украінскі
на­цыя­нальны музей, які, паводле бачання мітрапаліта, меўся стаць пля­
цоўкаю для развіцця ўкраінскай культуры і для захавання і асэнсавання
нацыя­нальнай духоўнай спадчыны. Гарадскую палацавую сядзібу для музея Шаптыцкі набываў з прыгодамі на ўласныя сродкі. Уладальнікам раскошнага будынку быў паляк, які не падзяляў нацыянальных памкненняў
мітрапаліта і менш за ўсё хацеў аддаць сваю маёмасць на ўкраінскія патрэбы,
аднак пагадзіўся прадаць яе яўрэям, з якімі мітрапаліт дамовіўся пра дапамогу ў гэтай справе. У музеі быў і беларускі аддзел, утвораны дзякуючы
супрацоўніцтву мітрапаліта з віленскімі беларусамі, найперш з Іванам Луцкевічам, які, падобна Шаптыцкаму, клапаціўся пра захаванне культурнай
спадчыны свайго народа ў самых неспрыяльных для гэтага абставінах. Сам
Шаптыцкі перадаў музею блізу дзесяці тысяч аб’ектаў мастацтва са сваёй
прыватнай калекцыі, пераважна творы сакральнага характару: абразы, цар­
коўная скульптура і каштоўныя культавыя прадметы. Дзякуючы Шап­
тыцкаму, львоўскі збор іканапісу быў і застаецца не толькі найбуйнейшым
ва Украіне, але і адным з самых значных і прадстаўнічых у Еўропе.
Асабістая мастацкая калекцыя, перададзеная музею, была не адзіным
мецэнацкім жэстам Шаптыцкага. Так, епархіяльнай бібліятэцы ў Станіслававе (цяпер Івана-Франкоўск), дзе Шаптыцкі быў біскупам з 1899 па 1900
год, перад тым, як стаць мітрапалітам, ён перадаў чатыры тысячы кніг з
уласнага кнігазбору.
У працяг клопату пра нацыянальнае мастацтва і адукацыю мітрапаліт
Андрэй набыў — ізноў на свае сродкі — будынак для мастацкай школы з
майстэрнямі для мастакоў. А таксама ён даваў стыпендыі маладым мастакам для навучання ў замежных мастацкіх установах.
Шаптыцкі заснаваў Грэка-каталіцкую багаслоўскую акадэмію, якая пачала сваю дзейнасць у Львове ў 1929 годзе. Першым рэктарам Акадэміі
стаўся айцец доктар Іосіф Сліпы, будучы Мітрапаліт Галіцкі і Архібіскуп
Львоўскі, наступнік Шаптыцкага. Акадэмія хутка ператварылася ў най­буй­
нейшы цэнтр філасофскіх і багаслоўскіх даследаванняў, пункт прыцягнення
заходнеўкраінскіх інтэлектуалаў. У Польшчы, да якой у тым часе належала
Заходняя Украіна, Акадэмія была адзінай украінскай вышэйшай навучаль-


Юбілей / Ювілей

най установаю. У Акадэміі ў 1931—1936 гадах вучыўся выбітны беларус,
публіцыст, паэт і будучы ўніяцкі святар Леў Гарошка. Андрэй Шаптыцкі
асабіста апекаваўся Гарошкам. Пасля заканчэння Акадэміі Гарошка паехаў
на далейшыя штудыі ў Аўстрыю як стыпендыят мітрапаліта, а ў 1937 годзе
з блаславення Шаптыцкага Леў Гарошка быў высвячаны на святара ў пры­
ватнай капліцы мітрапаліта ў Львове.
Мітрапаліт падтрымаў заснаванне ў Львове Акадэмічнага Дому для
сту­дэнтаў вышэйшых навучальных устаноў, дапамог у стварэнні або захаванні некалькім гімназіям, а ў 1932 годзе фактычна ўратаваў ад закрыцця
ўкраінскую гаспадарчую акадэмію ў Подзебрадах у Чэхіі, утвораную ў 1922
годзе для досыць вялікай украінскай дыяспары. Дарэчы, дыяспара заўсёды
была ў сферы апекі Шаптыцкага, які клапаціўся пра ўкраінцаў незалежна
ад месца іхняга пражывання. У 1910 годзе ён здзейсніў адмысловую паездку ў Амерыку, дзе адным з асноўных клопатаў была дапамога ў наладжванні жыцця ўкраінскіх эмігрантаў.
Шаптыцкі аказваў магутную падтрымку, у тым ліку матэрыяльную, легендарнаму нацыянальнаму культурна-асветніцкаму таварыству «Просвіта», якое ўзнікла ў Галічыне ў 1868 годзе як процівага паноўным у тагачаснай культуры прарасійскім (г. зв. «масквафільскім») утварэнням, што
падтрымліваліся расійскім урадам і мелі на мэце пазбегнуць фармавання і
кансалідацыі ўкраінскай нацыянальнай ідэнтычнасці ў краі. Таварыства
«Про­с­віта» адыгрывала выключную ролю ў згуртаванні ўкраінскіх інтэ­
лектуальных і творчых сіл спачатку на Галічыне, а потым і ва ўсёй Украіне,
і выстаяла, нягледзячы на варожае да сябе стаўленне нашмат мацнейшых
палітычных чыннікаў, дзякуючы, апроч іншага, і падтрымцы ўкраінскага
духавенства, якое заахвоціў да гэтага Андрэй Шаптыцкі.
Апроч «Просвіти», клопатам Шаптыцкага былі іншыя грамадскія суполкі, што спрыялі ўмацаванню ўкраінскай тоеснасці, найперш таварыствы
«Рідна школа» і «Сільський господар». Украінскае Педагагічнае Таварыства
«Рідна школа», заснаванае ў 1881 годзе ў Львове, займалася праблемамі
аду­кацыі ўсіх узроўняў, ад пачатковай да вышэйшай, дамагалася стварэння
школ з украінскай моваю навучання, выдавала дзіцячую літаратуру, падручнікі, чытанкі, штогадовы каляндар і два часопісы, «Дзвінок» і «Учитель», а
таксама памагала вучням ды студэнтам. Таварыства «Сільський господар»
было заснаванае ў 1899 годзе двума святарамі са Львоўшчыны дзеля паляп­
шэння якасці вясковага жыцця і сельскага гаспадарання, а таксама дзеля
аба­роны сялянскіх інтарэсаў. Таварыства пашырыла сваю дзейнасць на ўсю
Заходнюю Украіну, памагала аднаўленню вёскі пасля Першай сусветнай вай­
ны і потым падтрымлівала нацыянальнае сялянства, нягледзячы на ад­кры­
тую варажнечу польскіх уладаў і поўную забарону з боку савецкіх ўладаў.
Шаптыцкі ініцыяваў заснаванне ў Львове Зямельнага банку. У 1903 г.
Андрэй Шаптыцкі заапекаваўся стварэннем у Львове бясплатнага шпіталю
«Народна Лічниця» («Народная Лякарня») для аказання медыцынскай дапамогі бедным людзям любога веравызнання і нацыянальнасці. Мітрапаліт

29


Юбілей / Ювілей

30

перадаў лякарні будынак на Святаюрскай гары. Пазней «Народнай Лякарні» было нададзена імя Шаптыцкага.
Яшчэ ад аўстрыйскага ўраду Шаптыцкі дамогся дапамогі святарскім
удовам. І ўсё жыццё апекаваўся ўкраінскай яўрэйскай супольнасцю. Штогод на свята Песах на ягоныя грошы яўрэйскія дзеці з бедных сем’яў
атрымлівалі падарункі. На розныя дзіцячыя дамы мітрапаліт Андрэй
выдаткаваў больш за 1 мільён даляраў. Да яго звярталіся розныя людзі і
ўстановы па дапамогу — і дапамогу атрымлівалі.
Ён адбудаваў здраўніцу «Кедравыя палаты» ва ўрочышчы Підлютэ,
разбураную падчас Першай сусветнай вайны і, на просьбу Дзяржаўнага
Камітэта па ахове прыроды, у 1920 годзе стварыў ля Підлютэ на гары Яйко
запаведнік кедравых лясоў дзеля аднаўлення папуляцыі кедравай сасны, і
яшчэ адзін запаведнік у Львоўскай мітраполіі — запаведнік стэпавай расліннасці ля Чортавай Гары на Рагатыншчыне. Гэтыя запаведнікі былі адныя
з першых ва Украіне.
Украіна Шаптыцкага перажывала бясконцыя нягоды; войны свае і, асабліва, чужыя дратавалі краіну. Алё ён не траціў перспектывы, бачання
будучыні, і на гэтую будучыню працаваў. Паўсюль, дзе ён сустракаў патрэбу,
ён укладаў сябе, каб палепшыць сітуацыю. Ад прыватнай дапамогі
канкрэтным людзям да дзяржаўных праектаў — яго хапала на ўсё.
Ён быў палітыкам, дыпламатам, навукоўцам, пісьменнікам, вёў бізнес,
займаўся дабрачыннасцю, будаваў украінскую дзяржаву ў самых розных
сферах — але перш за ўсё ён быў святаром. Душпастырства было не проста
асноўным пакліканнем і галоўнай справаю жыцця Шаптыцкага — яно і
было ягоным жыццём. Служэнне Богу праяўлялася ў адданым служэнні
Украіне, як і ў служэнні людзям, а праца на пабудову лепшага грамадства
была працаю на той самай боскай ніве: «Жніво вялікае, але працаўнікоў
мала, таму прасеце Гаспадара жніва, каб паслаў працаўнікоў на жніво сваё»
(Мц 9:37). Царква, у разуменні мітрапаліта, мусіла быць са сваім народам
ва ўсіх нягодах, апекавацца ім і спрыяць яго духоўнаму развіццю.

***

Мітрапаліт Шаптыцкі, як ніхто, разумеў патрэбы і праблемы беларусаў,
лёс нацыянальнага і духоўнага адраджэння якіх быў вельмі падобны да
ўкраінскага. Ён падтрымліваў розныя беларускія справы і асобных беларускіх дзеячаў, якіх браў пад асабістую апеку. Так, ён асабіста апекаваўся
Алаізай Пашкевіч, у якой Львоў быў адным з частых прыпынкаў у
вымушаных эмігранцкіх блуканнях ад 1906 года. Пазней яна нават паступіла слухачкаю ў Львоўскі ўніверсітэт. З блаславення мітрапаліта ў
базыльянскай друкарні ў Жоўкве пад Львовам ў 1906 г. выйшлі ў свет
кірылічныя версіі паэтычных кніг Цёткі «Скрыпка беларуская» і «Хрэст на
свабоду». Антон Луцкевіч, які прысвяціў Шаптыцкаму некалькі артыкулаў,
казаў, што мітрапаліт выдаваў у Львове беларускія кніжкі дзеля дапамогі
беларускай справе.


Спадчына Шаптыцкага велізарная. Духоўны, культурны і сацыяльны
клімат Заходняй Украіны значна змяніўся дзякуючы ягонай стваральнай
працы. Ён разнявольваў паняволеных, памагаў слабым, дадаваў імпэту
моцным. І ўвесь час Украіна была ягонай сапраўднай мэтаю, галоўным
скарбам ягонага жыцця.

Юбілей / Ювілей

Мітрапаліт асабіста наведаў Беларусь у 1908 годзе, падчас сваёй нелегальнай — і вельмі небяспечнай! — паездкі ў Расійскую імперыю. (Дзеля
канспірацыі ён мусіў падарожнічаць пад чужым іменем і са змененай знешнасцю.) Ён быў у Вільні, Менску, Слуцку і паўсюль сустракаўся з дзеячамі беларускага адраджэння, каб зразумець, як ён найлепш можа дапамагчы
нацыянальнай і царкоўнай справе ў Беларусі. Потым, напярэдадні і на пачатку Другой сусветнай вайны, ён рэалізаваў свой даўні і вельмі складаны
праект па аднаўленні структур уніяцкай царквы, знішчанай у Расійскай
імперыі ў сярэдзіне 19 стагоддзя. Яшчэ ў 1907 годзе ён атрымаў з Ватыкану
паўнамоцтвы першаіерарха ўсходняга абраду на ўсёй тэрыторыі Расійскай
імперыі з правам прызначаць царкоўныя ўлады. І ён карыстаўся гэтым правам з максімальнай далікатнасцю і карысцю для справы. А ў кастрычніку
1939 года, калі імперыя была ўжо Савецкім Саюзам, а ў Заходняй Беларусі
і Заходняй Украіне ўжо ішла вайна, мітрапаліт заснаваў чатыры экзархаты
Апостальскай Сталіцы: экзархат Вялікай Расіі і Сібіры на чале са сваім братам айцом Кліментам Шаптыцкім, экзархат Валыні, Холмшчыны ды Падляшша на чале з біскупам Мікалаем Чарнецкім, украінскі экзархат на чале
з Іосіфам Сліпым і беларускі экзархат, які ён даручыў апецы айца Антона
Неманцэвіча, беларускага езуіта ўсходняга абраду.
Вялікі беларус дыяспары, айцец Аляксандр Надсан, які па значэнні
сваёй культуратворчай дзейнасці набліжаецца да Шаптыцкага, пісаў пра разуменне Шаптыцкім неабходнасці падтрымліваць беларускую царкву: «У
сваёй справаздачы пра Беларускі экзархат вялікі ўкраінскі мітрапаліт пісаў:
«Вельмі сумна бачыць, што ў XX стагоддзі каталіцкая нацыя, якая налічвае
амаль 3 мільёны душаў, павінна ўважаць біскупа сваёй нацыянальнасці як
недасяжны ідэал. Беларусы больш за ўсё хочуць мець біскупа сваёй
нацыянальнасці, бо яны маюць патрэбу ў святарох сваёй нацыянальнасці»
(Аляксандр Надсан, «Біскуп Чэслаў Сіповіч: сьвятар і беларус», 2004).

31


polski akcent

Лешак Шарэпка

БЕЛ

Лешак Шарэпка (Leszek Szerepka) на­ра­
дзіўся 20 снежня 1964 г. Польскі гісторык і
дыпла­мат, у 2011—2015 гг. пасол Рэс­публікі
Польшча ў Беларусі. Аўтар кнігі «Аблічча
Беларусі. Запіскі пасла», якая выйшла ў
2016 г. у Польшчы. Урывак з кнігі друкуецца
ніжэй.

Polski akcent

Беларусы не гусі1

32

Сучасная беларуская мова пачала фармавацца на аснове мясцовых
дыя­лектаў даволі позна, у другой палове ХIХ стагоддзя. Былі праблемы з
лексікай, граматыкай і нават алфавітам. Доўгі час спрачаліся (і рэха гэтых
спрэчак лунае дасюль), што выкарыстоўваць: кірыліцу ці лацініцу? Першая
граматыка беларускай мовы была выпушчаная ў 1918 годзе Б. Тарашкевічам.
За­ла­ты перыяд мовы адзначаўся ў 20-я гады ХХ стагоддзя, калі ў Бела­рус­
кай  ССР працавала пляяда знакамітых дзеячоў беларускай культуры. Боль­
шасць з іх былі расстраляныя савецкімі ўладамі, якія пачалі палітыку дыс­
крымінацыі беларускай мовы. У апошнія гады існавання Савецкага Саюза
былі спробы вярнуць беларускай мове належны ёй ранг. У першай рэдакцыі
закона «Аб мовах Беларускай Савецкай Сацыялістычнай Рэспублікі», які
быў прыняты Вярхоўным саветам 26.01.1990 г., запісана, што афіцыйнай
Назва артыкула адсылае чытача да вельмі вядомага у Польшчы выслоўя: «A niechaj narodowie
wżdy postronni znają, iż Polacy nie gęsi, iż swój język mają» (А няхай жа народы староннія знаюць,
што палякі не гусі, бо сваю мову маюць). Аўтар выслоўя Мікалай Рэй (1505—1569) — пісьменнік
і паэт, дзеяч рэфармацыі, стаў першым палякам, які свядома і паслядоўна пісаў толькі на роднай
польскай мове, а не на пануючай тады лаціне, якая нагадвала яму гусіны гогат. (Заўвага пера­клад­
чыка).

1


Polski akcent

(дзяржаўнай) мовай рэспублікі будзе беларуская мова. У 1995 годзе прэ­
зідэнт А. Лукашэнка ініцыяваў рэферэндум, па выніках якога было прынята
рашэнне аб наданні рускай мове такога ж статусу, як і беларускай мове.
Ва ўмовах глабалізацыі гэта рашэнне азначала перавагу больш моцнай мовы, якой, несумненна, з’яўляецца руская. Усе назіранні і статыстычныя да­
дзеныя пацвярджаюць, што беларуская мова ў цяперашні час губляе свае
пазіцыі і значэнне. Дадзеныя перапісу 2009 года паказалі, што ў параўнанні
з 1999 годам сярод рэспандэнтаў, якія ўказалі сваё беларускае грамадзянства, стала амаль на 25 працэнтаў менш тых, хто назваў роднай мовай беларускую (85,6 % ў 1999 годзе, 60,8 % ў 2009 годзе.). Дадзеныя адносна выкарыстання беларускай мовы ў сям’і аказаліся яшчэ горшымі: у хатнім асяродку ёю карыстаюцца толькі 26 % беларусаў (у 1999 годзе было 41,3 %.). У
Мінску гэты паказчык склаў каля 7 %. Гэтыя дадзеныя і тэндэнцыі настолькі
тры­вож­ныя, што не дзіўна, што ЮНЕСКА прыняла рашэнне аб уключэнні
бе­ла­рускай мовы ў спіс моў, якія знаходзяцца пад пагрозай знікнення.
Мікола Рабчук у сваёй кнізе «Дзве Украіны» пісаў, што ў савецкія часы
выкарыстанне ўкраінскай мовы было як дэманстраванне чорнай скуры ў
эпоху рабства. Даволі часта ўкраінцы ставіліся да сваёй мовы як да нейкага
сялянскага дыялекту. Яе выкарыстанне ў пэўных сітуацыях лічылася вялікай
нетактоўнасцю або (інтэлектуальнай) правакацыяй. Цікава, што беларусы ў
масе сваёй дэманструюць аналагічнае стаўленне да сваёй мовы. Адмова ад
карыстання «халопскай» беларускай мовай, пераход на «агульназразумелую» рускую мову разглядаецца як сацыяльны аванс, які адкрывае шлях
для кар’­еры і не сустракае астракізму з боку іншых суайчыннікаў.
У гэтым кантэксце зразумелай становіцца заява Мікіты Хрушчова, які,
выступаючы ў 1959 годзе ў Мінску падчас святкавання 40-годдзя БССР
заявіў, што чым раней усе грамадзяне Савецкага Саюза пяройдуць на рускую, тым хутчэй у краіне будзе пабудаваны камунізм. Савецкія ўлады ў
Беларусі прынялі тэзіс блізка да сэрца. Працэс русіфікацыі набыў новы
імпульс, ягоныя тэмпы паскорыліся. Гэтаму спрыялі і рэзкая ўрбанізацыя
(горад ніколі не быў беларускім па духу), і прыток расійскіх спецыялістаў,
у выніку якога расла колькасць змешаных шлюбаў, і поўная русіфікацыі вышэйшай адукацыі. Аднак толькі невялікая група інтэлектуалаў бачыла ў гэтых працэсах пагрозу існаванню нацыі.
Пачаткам сур’ёзнай дыскусіі пра стан беларускай мовы можна лічыць
так званы «Ліст 28» — зварот 28 інтэлектуалаў, накіраваны М. Гарбачову ў
снеж­ні 1986 года, з просьбай спыніць працэс русіфікацыі Беларусі. Дзя­кую­
чы перабудове ліст не трапіў у кошык, а тыя, хто яго падпісалі — у лагер.
Мясцовыя ўлады атрымалі з Масквы загад патлумачыць абстаноўку. Сітуа­
цыя спрыяла розным ініцыятывам, накіраваным на папулярызацыю беларус­
кай мовы. Самай важнай з іх стала стварэнне ў чэрвені 1989 года Таварыства беларускай мовы. Яго ўзначаліў вядомы наменклатурны паэт, дэпутат
Вярхоўнага Савета і старшыня Камісіі па культуры ВС Ніл Гілевіч. Менавіта
з гэтага асяродку, звязанага з БНФ, паўстала ініцыятыва гарантаваць бела-

33


Polski akcent

34

рускай мове статус адзінай афіцыйнай мовы ў Беларускай ССР. Адпаведны
закон быў прыняты ВС даволі хутка, ужо 29.01.1990 г. Улічваючы вельмі
абмежаваную распаўсюджанасць беларускай мовы, прадугледжваўся даволі
працяглы пераходны перыяд. Напрыклад, дзяржаўная адміністрацыя па­
вінна была перайсці на беларускую мову да 2000 года. Здаецца, што большасць дэпутатаў, якія падтрымалі законапраект, не разумелі наступстваў
гэтага акта. Хутчэй, яны проста аддалі даніну модзе і пануючым у той час
настроям.
Для апазіцыі БНФ праціснуць закон аб мове было вялікім поспехам.
Большая частка актывістаў Народнага фронту прынцыпова ставілася да пытання аб выкарыстанні беларускай мовы і патрабавала літаральнага выканання палажэнняў гэтага закона. Яны арганізавалі сацыяльны маніторынг
выканання заканадаўства ў гэтай галіне. Дэпутаты ад БНФ заклікалі сваіх
калег з іншых фракцый выступаць у ВС толькі на дзяржаўнай мове (што
для некаторых азначала неабходнасць чытаць выступ з аркушу або ўвогуле
немагчымасць выступаць). Гэтыя мерапрыемствы прыносілі пэўны ста­ноў­
чы эфект. Сфера выкарыстання дзяржаўнай мовы пашырылася. У навучальным 1991/1992 годзе ўсе першыя класы ў краіне былі беларускамоўнымі.
Аднак артадоксы зусім не лічыліся з грамадскімі настроямі, якія пачалі мяняцца. Усё больш і больш людзей выказаліся супраць палітыкі прымусовага
пераходу на беларускую мову. Тым больш, што іх прымушалі да той версіі
мовы, якая была ўжо забытай ў Беларускай Савецкай Сацыялістычнай Рэс­
пуб­лікі — да так званай «тарашкевіцы», якая выкарыстоўвалася да рэформы 1933 года.
А. Лукашэнка, ведучы барацьбу за поўную ўладу ў краіне, вырашыў
выкарыстоўваць моўнае пытанне для дыскрэдытацыі Вярхоўнага Савета.
Прэзідэнт высунуў ідэю паралельна з запланаванымі на травень 1995 года
парламенцкімі выбарамі правесці рэферэндум. Адно з чатырох пытанняў,
вынесеных на рэферэндум, павінна было тычыцца надання рускай мове
статусу, аднолькавага са статусам беларускай мовы. Перад рэферэндумам у
кампаніі супраць прыхільнікаў беларусізацыі выкарыстоўвалася цяжкая артылерыя: іх абвінавацілі ў фашызме, распальванні міжнацыянальнай варо­
жасці і спробе адарваць беларусаў ад скарбніцы рускай мовы. У той час
з’явіў­ся новы стэрэатып успрымання беларускай мовы. Раней лічылася,
што беларуская мова — гэта мова вёскі, а руская — мова гораду, цяпер жа
беларуская мова ўспрымалася як мова апазіцыі, а руская — як мова ўлады.
Як дакладна заўважыў беларускі філосаф В. Акудовіч, ва ўсім свеце, калі
лю­дзі выкарыстоўваюць сваю родную мову, яны проста гавораць, а ў
Беларусі — нешта дэманструюць, нешта даказваюць.
У ходзе рэферэндуму 05.14.1995 г., які праходзіў яшчэ без вялікіх фаль­
сіфі­кацый, «моўнае» пытанне атрымала найбольшую падтрымку — «за»
прагаласавалі 83 % выбаршчыкаў (пры яўцы 65 %.). Гэта быў удар, які ў
выніку замарудзіў працэс адраджэння беларускай мовы. Тым больш, што
служ­бовыя асобы, насуперак фармуліроўцы пытанняў, разглядалі вынікі


Polski akcent

рэферэндуму як выражэнне моўных пераваг грамадзян Беларусі. Палажэнні
закона 1990 года перасталі рэалізоўвацца. Веданне беларускай мовы перастала быць умовай прыняцця на адміністратыўныя пасады. Законы перасталі
публікаваць на дзвюх мовах. Аб’ём выкарыстання беларускай мовы ў
грамадскім жыцці пачаў скарачацца (за выключэннем каталіцкай царквы).
У новых прававых умовах часткова гэта быў натуральны працэс, а часткова  — вынік дзейнасці некаторых службовых асоб, якія хацелі прадэманстраваць барацьбу супраць «апазіцыйных» тэндэнцый у грамадстве.
Прыклад стаўлення да беларускай мовы даваўся, да таго ж, з самага
верху. А. Лукашэнка пазбягаў прамоў на беларускай мове, таму што не ведае мову добра. Ён вырас у асяроддзі, дзе выкарыстоўваецца трасянка
(беларуска-руская моўная мяшанка), а школа ў Александрыі, дзе ён вучыўся,
была рускамоўнай. Але справа нават не ў няведанні мовы. А. Лукашэнка
настолькі энергічны, што, калі яго знаходжанне пры уладзе залежала б ад
выкарыстання мовы, няхай гэта будзе беларуская або лаціна, ён адразу ж
пачаў бы гэта рабіць. Няма ніякіх сумненняў у тым, што ва ўмовах Беларусі
менавіта руская мова дае (давала?) больш гарантый для захавання ўлады.
Можна, напрыклад, выкарыстоўваць яе ў якасці козыру ў адносінах з Расіяй.
Акрамя таго, здаецца, што беларускі лідар лічыць, як і большасць яго
суайчыннікаў, што пераход на рускую мову з’яўляецца формай сацыяльнага
авансу. Некалькі разоў ён публічна грэбліва выказваўся пра магчымасці беларускай мовы. Ён сцвярджаў, што яна з’яўляецца адным з найважнейшых
элементаў мясцовага фальклору, але з яе дапамогай немагчыма апісаць
скла­даныя працэсы сучаснага свету.
Аднак у апошні час публічныя выказванні А. Лукашэнкі адносна беларускай мовы прыкметна змяніліся. І няма сумненняў у тым, што гэта звязана з падзеямі ва Украіне. У красавіку 2014 года, прадстаўляючы свой штогадовы даклад аб стане дзяржавы, беларускі лідэр асабліва падкрэсліў важнасць мовы для беларускай ідэнтычнасці. У ліпені таго ж года, выступаючы
з нагоды 70-й гадавіны вызвалення Беларускай ССР, частку прамовы ён
зрабіў на беларускай мове, чаго раней не адбывалася. У кастрычніку 2014
года, сустракаючыся з пісьменнікамі, А. Лукашэнка падкрэсліў, што абавязкам кожнага грамадзяніна Беларусі з’яўляецца веданне дзвюх дзяржаўных
моў. Ён таксама з’яўляецца аўтарам залатых слоў: хто не ведае рускай мовы — не мае розуму, хто ня ведае беларускай мове — не мае душы. Усе
зацікаўленыя ўспрынялі гэтыя сігналы, тым больш, што яны суправаджаюцца рэкламнай кампаніяй па прасоўванні беларускай мовы.
Варта адзначыць, аднак, што словы беларускага лідара не прывялі да
сур’ёзнай карэкцыі моўнай палітыкі дзяржавы. А. Лукашэнка з многіх прычын (унутраная сітуацыя, Расія) не можа адмовіцца ад прасоўвання прынцыпу роўнага статусу дзвюх дзяржаўных моў, што ва ўмовах Беларусі
аўтаматычна азначае прэферэнцыі для рускай мовы і дыскрымінацыю ў
адносінах да беларускай. За дваццаць гадоў яго кіравання былі распрацаваныя механізмы, якія працавалі і працуюць не на карысць беларускай мовы,

35


Polski akcent

36

фарміруючы спецыфічныя тэндэнцыі. Каб змяніць гэтыя некарысныя для
беларускай мовы тэндэнцыі, патрэбны доўгі час і актыўныя дзеянні з боку
ўладаў, якіх да гэтага часу не бачна.
Статыстычныя дадзеныя сведчаць хутчэй пра ўзмацненне русіфікацыі.
Гэта найбольш выразна можна пабачыць у сферы адукацыі і кнігавыдання.
Вядома, усе вучні ў Беларусі абавязаныя вывучаць беларускую мову.
Пытанне ўзнікае наконт метадаў і ўзроўню моўнай адукацыі. Толькі ў
беларускамоўных школах беларуская выкладаецца як родная, а колькасць
вучняў у гэтых школах няўхільна змяншаецца. Паводле дадзеных Белстата,
у 1996/1997 вучэбным годзе ў беларускамоўных школах навучалася 33,17 %
школьнікаў, у 2001/2002 вучэбным годзе — 28,2 %, а ў 2012/2013 годзе —
толькі 6,4 %. У той жа час у 2011 г. на цэнтралізаваным тэсціраванні, якое
праходзяць выпускнікі школ, якія жадаюць працягваць адукацыю пасля заканчэння сярэдняй школы, беларускую мову абралі больш за 53 тыс.наву­
чэнцаў, а ў 2015 г. — толькі 24 тысячы. Для параўнання, рускую мову, якая
лічыцца больш складанай, у гэтым жа 2015 г., выбралі для здачы амаль
78 тыс. навучэнцаў. Ва ўстановах вышэйшай адукацыі на беларускай мове
займаецца толькі невялікая колькасць студэнтаў. Напрыклад, у 2014 г. такіх
было 600 чалавек.
Крызісную сітуацыю з беларускай школай прыхільнікі беларускай мовы звычайна тлумачаць палітыкай органаў адукацыі і выміраннем вёскі,
якая заўжды лічылася крыніцай навучэнцаў для гэтага тыпу ўстаноў.
Уяўляецца, аднак, што асноўная прычына заключаецца ў стаўленні бацькоў,
якія ў беларускай сістэме адукацыі самастойна вырашаюць, у якую менавіта
школу адправіць сваё дзіця. Для большасці бацькоў навучанне на беларускай мове не падаецца прэстыжным і перспектыўным. Яны лічаць, што гэта
можа толькі перашкаджаць дзецям у будучыні атрымаць вышэйшую адукацыю, а затым — добрую працу (напрыклад, мова бізнесу на ўсёй тэрыторыі
былога СССР — расійская). Былі выпадкі, калі менавіта бацькі праяўлялі
ініцыятыву пераўтварыць школу з беларускай мовай навучання ў школу з
рускай мовай навучання. Нават у вялікіх гарадах ёсць праблемы з пошукам
неабходнай колькасці людзей, якія жадалі б стварыць клас з беларускай мовай навучання.
Факт змяншэння колькасці беларускамоўных грамадзян мае важнае
зна­чэнне для выдавецкага і медыйнага рынкаў. Паводле Белстата, калі ў
1990 г. з 54,9 млн кніг і альбомаў, апублікаваных ў Беларусі, 9,3 млн было
на беларускай мове, то ў 2000 г. з 61,6 млн. толькі 5,9 млн. былі па-беларуску.
На сёння рынкавая доля кніг па-беларуску не перавышае 8—9 %, прычым
значная частка з іх — школьныя падручнікі. Перад маладымі аўтарамі ўсё
часцей узнікае надзённае пытанне: на якой мове ствараць? Беларускамоўны
рынак вельмі малы. Грошы і папулярнасць можа забяспечыць толькі прысутнасць на расійскім рынку. Да таго ж, руская поп-культура дамінуе ў найбольш важным медыйным рэсурсе — на тэлебачанні. Беларуская вёска пачынае гаварыць мовай тэлебачання. Толькі нядаўна беларуская мова стала


Polski akcent

гучаць на новым трэцім канале дзяржаўнага тэлебачання. Прычым у культуры важная не толькі колькасць выкарыстання мовы, але і прывабнасць
масавай інфармацыі, і тут сітуацыя таксама на карысць рускай мовы.
Многія прыхільнікі беларусізацыі лічаць за лепшае ігнараваць афі­цый­
ную статыстыку. Яны лічаць, што дадзеныя заніжаныя, што ўсе беларусы
ведаюць родную мову і, як толькі атрымаюць ясны сігнал ад уладаў, ды яшчэ падмацаваны іх прыкладам, то, як па ўзмаху чароўнай палачкі, уся краіна
загаворыць па-беларуску. Аднак падобна на тое, што статыстычныя дадзеныя, наадварот, завышаныя і пэўным чынам лакіруюць рэальнасць. Гэта
праўда, што беларуская мова прысутнічае на розных афіцыйных надпісах
(назвы месцаў, вуліц), на банкнотах, чуецца ў грамадскім транспарце. Аднак гэта такая «дзяжурная» прысутнасць. І вы можаце праехаць уздоўж і
ўпоперак усю краіну і не пачуць жывой беларускай мовы. І далей на ўсход,
тым горш становішча.
Гэта не азначае, што ў Беларусі няма беларускамоўных асяродкаў.
Акрамя вёскі, якая, калі нават гаворыць на беларускай мове, то хутчэй на
дыялектах, а не на літаратурнай мове, у гарадах ёсць групы, якія свядома
вырашылі выкарыстоўваць беларускую мову і рабіць гэта пастаянна. Гэта,
як правіла, творчыя асобы (мастакі, пісьменнікі), людзі, якія займаюцца
грамадска-палітычнай дзейнасцю, члены некаторых рэлігійных абшчын.
Актыўна працуе ўжо згаданае ТБМ, ў дадатак да папулярызацыі мовы гэта
арганізацыя таксама спрабуе забяспечыць выкананне ўладамі закона аб мовах. ТБМ настойвае, каб адказы з боку ўладаў на запыты і лісты грамадзян
былі на мове звароту. Набірае абароты грамадская кампанія «Будзьма
беларусамі». Існуюць прывабныя моўныя курсы («Мова ці кава», «Мова
нанова­»), праводзяцца конкурсы, фестывалі, дыктоўкі беларускай мовы. Да
папулярызацыі мовы спрабуюць прыцягнуць вядомых людзей з розных
галін дзейнасці, так, у 2014 г. упершыню быў арганізаваны беларускі
спартыўны фестываль «Мова Сup». Мэта палягае ў тым, каб выкарыстоўваць
бягучую палітычную сітуацыю для стварэння моды на беларускасць, каб
выцягнуць мову са сваеасаблівага гета, дзе яна знаходзілася апошнія гады.
Гэтыя намаганні заслугоўваюць нашай падтрымкі, паколькі яны адпавядаюць мэтам еўрапейскай палітыкі. І Польшча як сусед, краіна, звязаная
з Беларуссю агульнай гісторыяй, даволі шмат зрабіла ў гэтым накірунку.
Пасол Рэспублікі Польшча часцей выступае па-беларуску, чым лідар гэтай
краіны. Нашы дыпламатычныя ўстановы спрабуюць весці афіцыйную
перапіску на беларускай мове, што не заўсёды знаходзіць разуменне ў
партнёраў. З ініцыятывы польскага боку была арганізавана найбольш прэстыжная на сёння літаратурная прэміі ў Беларусі — прэмія імя Е. Гедройца
(уручаецца з 2012 года для аўтара найлепшай кнігі прозы, напісанай пабеларуску, галоўны спонсар Idea-банк). Польшча нясе асноўны цяжар
фінансавання беларускамоўнага тэлеканалу «Белсат» і радыёстанцыі «Рацыя». І, нарэшце, у Падляшшы распрацавана стратэгія развіцця беларускай
мовы, якая ў пяці гмінах гэтага ваяводства мае статус дапаможнай мовы.

37


Намаганні міжнароднай супольнасці, аднак, не акажуць істотнага
ўплыву на моўную сітуацыю ў Беларусі, калі самі грамадзяне гэтай краіны
не памяняюць стаўленне да сваёй роднай мовы, калі яны не пачнуць паважаць яе, калі яна застанецца сімвалам адсталасці, забітасці, вясковасці.
Можна пагадзіцца з тэзісам, што двухмоўе не пагражае беларускай ідэн­
тычнасці, што беларусы не стаяць перад альтэрнатывай — альбо беларуская, альбо руская мова. Але гэта павінна быць рэальнае двухмоўе, а не
сённяшняя бутафорная яго падмена . І гэта патрабуе паслядоўнай і разумнай палітыкі органаў дзяржаўнай улады, якія ўсведамляюць каштоўнасць
захавання і развіцця айчыннай культуры.

Polski akcent

Пераклад Н. Бабінай.

38


Игнаций Карпович

РУС

Игнаций Карпович (Ignacy Karpowicz) родился в
1976 г. Известный польский писатель белорусского происхождения. Детство провел в д. Случанка (Подляское
воеводство). Лауреат ряда литературных премий.
Роман «Сонька», который увидел свет в 2014 году,
стал в Польше настоящей литературной сенсацией и
признан критиками одним из лучших среди современных
романов Центральной Европы.

Добрым людям

«Калісь даўно», — так Соня начинала те свои рассказы, в которых речь
шла не о коровах, курах и свиньях, не о церковных праздниках, не о хлебе
и налогах, не о сенокосах, копке картошки, заморозках и градобитиях; так
она начинала рассказы, которые застревали где-то в глубине гортани, цеплялись за гладкие беззубые десны, соскальзывали обратно вглубь тела, к
легким, сердцу и катышкам пыли в щелях между старыми изношенными
органами. И порой после этого «калісь даўно», иногда, изредка, слова преодолевали сопротивление, пробивали ткань тела и времени, вырывались
наружу, звучали вне и только потом внедрялись обратно в тело: ввертывались
в уши, прокладывали путь к мозгу, искали себе там места, ждали, пока сон
ослабит напряжение, избавит от повседневных хлопот и забот; и тогда, раз
за разом, слова снились как истории, хорошие либо плохие, — зависит от
того, как к ним относиться, когда проснуться, до какого места досмотреть.
Десять ли, тридцать или пятьдесят лет прошло, но для Сони все это
было — «калісь даўно». А после этого «калісь» и этого «даўно», после этих
двух слов всегда оживали одни и те же времена, время, когда Соня, еще
очень молодая, нажилась и начувствовалась так, что потом уж больше и не
жила, и не чувствовала. Вот, — говорила Соня, помахивая щепотью, —придумали пробки, предохранители, тьфу!

Polski akcent

Сонька

39


Polski akcent

40

Человек ведь сделан из не из металла. Он состоит из того, что ест: молока, мяса и муки, плодов, грибов, просфоры и соли. Да, прежде всего из
соли. Не что иное, как соль, придает каждому хоть какой-то вкус, форму,
благодаря ей человек не портится, не гниет, а лишь усыхает, пока наконец
не начинает напоминать выглаженную дождями и солнцем кость.
Вот почему если человек, особенно деревенская женщина, слишком
много чувствует и слишком быстро живет, то у нее что-то там искрит,
искрит, искрит, пока вся система не ломается: Бог наш, наш Гасподзь жалоб
не принимает, а между тем частенько забывает выслать мастера в халате и
с черепом, который косой подрезает ноги, сухожилия и связки, наводя хоть
какие-никакие чистоту и порядок, хоть временно, пока не воцарится окончательная чистота сверкающих куполов и окончательный порядок, отра­
женный в глубоких, как колодцы, глазах святых поверх золоченых досок, в
самом сердце небытия.
Соня выдернула из земли остряк от цепи, которой привязана была
черно-пестрая красотуля. Корова пережевывала траву и давала молоко, телилась каждые два года, поставляла мясо и шкуру, была источником пусть
скромного, но все же заработка. Как государственная казна, она производила эти деньги даже тогда, когда спала или когда из-под подвижного хвоста
выстреливала лепешка, разбрызгиваясь во все стороны и образуя тест Роршаха. Пастбище питало корову, корова, кормя горожан, давала пищу Соне.
Так уж устроен этот мир: чтобы ели одни, должны есть другие. Потому что
если все перестанут есть, — говорила Соня, — мир исхудает, зачахнет, а
когда мир полностью зачахнет, то тут уж не помогут ни знахарки, ни
бобровый жир.
Соня, выдернув остряк и подождав, пока дыхание перестанет больно
тереться о ребра, тяжело оперлась на сучковатую палку, как когда-то опиралась на вилы — еще тяжелее опиралась тогда, ох, как невыносимо тяжело,
как мешок с мясом; поправила платок и возвестила, причмокнув: «Ну,
Муцька, пашлі». Пятнистая молочарня, самоходная, с налитым выменем,
посмотрела на Соню самой густой каростью карих своих глаз, на дне
которых зеленели травы, летали слепни, а у водопоя проплывали маленькие колючие рыбы, калючкі; польза от них такая же небольшая, как и они
сами, но то, что мало и худо в годы изобилия, становится большим и
неоценимым во времена голода и войны.
Соня медленно пошла, даже не взглянув назад через левое плечо — от
злого глаза, через правое — от чар. Красотуля знала дорогу, шла утоптанной узкой тропинкой, которая спускалась вниз к изрытому копытами берегу
реки. Там корова выпьет два ведра воды, а старуха вынет из кармана дешевую мятную конфету. Дальше — под горку, приходится три раза останавливаться, чтобы дыхание догнало человека, так как дыхание, — говорит Соня, — не идет с человеком шаг в шаг, и если человек мчится слишком
быстро, то может свое дыхание и потерять, а уж когда потеряет, то ни святой Миколай Чудотворец, ни святой Мина его не найдут. Еще дальше из-за


Polski akcent

кустов выглянет песчаная полоска, и тогда уже можно позволить ногам спокойно дотопать до дома.
По пыльной дороге изредка проезжает машина с белостокскими, а то и
варшавскими номерами, едет крадучись, поднимая за собой пыль, что
дымовую завесу. И именно сейчас — как в сказке, когда царевич, гарцуя на
коне, узнает в крестьянской девушке свою невесту, свое счастье, детей и
проклятие неравного брака, — именно сейчас проезжает лимузин в пятьсот
конских сил. Едет, замедляет ход и в конце концов останавливается.
Закругленная туша мерседеса класса S, переливаясь серым перламутром, словно гигантский жук, замирает. Корова чихает, пережевывая траву,
накопленную в каком-то из ее желудков, общим количеством четыре, переставляет копыта и проявляет интерес лишь к слепням, пытающимся сесть
ей на нос. А Соня прикладывает козырьком ладонь ко лбу — ладонь заскорузлую, с навеки вросшими в нее занозами, с какими-то отметинами, с множеством линий-крестиков, что записали на руке путь ее жизни, — и видит
все намного яснее.
«Цьфу, — мыслит Соня, — прыстанулі і будуць сцаць».
Опорожнения мочевого пузыря на лоне природы, однако, не происходит. Соня подобрала не те слова, хотя и не ошиблась в целом в оценке того,
что вот-вот произойдет. Ведь Соня не имела в виду ничего конкретного; как
после зимы наступает весна, так после остановки автомобиля с варшавскими номерами обязательно происходит какая-нибудь ерунда.
Мерседес остановился, пыль медленно оседала, из динамиков — передняя дверь со стороны водителя распахнулась — грянула музыка, и показался городской царевич. Вместо «люблю, ждал, объявления давал», вместо
этого всего двери закрылись, а музыка стихла.
Пыль медленно оседала, восьмицилиндровый двигатель прекратил работу, по обочине следовала красотуля, за красотулей (неизвестно, кто кого
вел) — Соня, а за ней, очевидно, не следовало ничего: все, что она имела,
уже давно раздала другим, а чего не было, того ни дать, ни украсть не могла. На той же обочине стоял городской царевич с рюкзаком вместо скипетра и улыбкой вместо царства в придачу. На нем шорты в камуфляжные
пятна с кучей ненужных карманов, рубашка с коротким рукавом цвета оранжевого, будто резцы нутрии, и сандалии из замши еще более мягкой, чем
каракулевая шуба признанной провинциальной модницы Веры из районной управы в Грудеке, которая раз в неделю ездила в Белосток на личном
автомобиле под названием гольф, — made in Germany, как и тот ужас, ко­
торый Соня пережила, и если машина была хоть приблизительно такого же
качества, как война, Вере стоило позавидовать: она будет служить ей верно,
долго и никогда не покинет ее мыслей.
Надо же, — подумала Соня, заинтригованно и несколько раздраженно, — до чего ж хорош царевич, такого разве что поставить в большой комнате и раз в неделю стирать пыль, а по праздникам украшать золотыми кружевами, лентами и цветами, ставить свечу, вынимать из носка последнее

41


Polski akcent

42

материно кольцо и смотреть, смотреть, пока вдоволь не насмотришься, а
потом — спать.
У молодого горожанина было имя (о чем Соня догадывалась) и общественное положение (о чем Соня знать ничего не знала), и он пребывал,
похоже, в плохом настроении, вследствие которого лицо бороздят такие
мор­щины, против каких даже «Ланком» бессилен. Он долго хлопал себя по
карманам, заглядывал в рюкзак, словно там потерялся листочек с советами
и ответами на все вопросы мира: что делать и как жить, чего избегать и с
кем избегать, где избегать и за сколько, но прежде всего — где чертов номер
долбаной страховой компании? Но никакого листочка не нашлось, зато царевич достал золотистую пачку сигарет — тот, кто курит и много летает по
миру, знает, что такие продают в дьюти-фри, — прикурил, затянулся и закашлялся.
— Здыхліна, — шепнула Соня на ухо красотуле, уверенным движением прекратив ее самоходность, так что корове оставалось лишь стоять и
размышлять о природе слепней.
Царевич вынул мобильник самоновейшей модели, такой красивый и
блестящий, что его следовало бы повесить над царскими вратами иконостаса, чтобы в минуту наибольшей потребности — наводнение, война, правые
у власти — можно было позвонить Шефу и нажаловаться, открыв сердце и
бесконечное количество бонусов на счете: «Спасі, Госпадзі, спасі». Но мобильник, хотя очень красивый и очень блестящий на августовском солнце,
не соединил своего владельца с владельцем подобной игрушки на другом
конце линии, где-то в каком-то реальном мире с кинотеатрами, торговыми
центрами и доставкой пиццы (в пределах города бесплатно в случае заказа
от тридцати злотых).
Соня знала, что горожанин остановился в дыре, причем в полной дыре,
потому что здесь, в этой дыре, не было покрытия ни одного оператора, ни
один социолог никогда не учитывал местное население в своих статистических исследованиях, даже поп редко заглядывал сюда на своем дэуэсперо — разве что для того, чтобы быстро освятить, на скорую руку благословить, сунуть конверт в карман и айда; три-пять раз в год его здесь видели, не чаще — в зависимости от количества смертей, ведь количество
праздников неизменно.
Здесь, среди ничего, в Королёвом Стойле вблизи метрополии Случанки, стояли четыре дома. В самом маленьком жила Соня, еще в двух — роскошествовали мыши, потому что хозяева уже покоились в гробах, бывало,
на выходные из города туда наведывались наследники, но как-то нечасто и
неохотно; жаль, что нечасто, потому что это все-таки какое-то событие,
какое-то движение в недвижимости, какой-то признак жизни в этой глуши.
А вот четвертый дом — это уже другое дело: новый, построенный из блоков при втором Квасьневском1, он гордился пластиковыми окнами, искрилВо время второго срока нахождения у власти президента Польши А. Квасьневського (2000—
2005). Здесь и далее — примечания переводчика.

1


Polski akcent

ся цветочками, финтифлюшками и завитками, выложенными мозаикой из
битых бутылок; толстые гномы стояли ровным рядком на огороде, между
грядками капусты и лука, как в концлагере: видимо из соображений, что все
красивое должно подчиняться дисциплине; а в довершение всего — гипсовая балюстрада на балконе, колонны и портик, и еще — карнизик, чистейший образец случанско-кацапского барокко.
Царевич спрятал телефон и стоял неподвижно, повернувшись спиной
к шоссе, а лицом — к лугам и недалекому лесу. Стоял, затягиваясь сигаретой, подставив солнцу загорелое лицо и едва заметно улыбаясь. «Мусіць,
дурак які, без струка», — подумала Соня, разглядывая улыбку городского
красавчика, и надо сразу добавить, за памятью, что мнение Сони разделяло
немало влиятельных театральных и литературных критиков, а также — хотя это отдельная история — несколько близких знакомых этого золотого, а
точнее сказать, этого все более золотого молодого человека.
Сей молодой человек звался Игорь Грицовский и был самым известным
и одаренным (по мнению одних) или самым претензионным и полностью
лишенным чувства сцены (как считали другие) театральным режиссером
поколения более молодого, чем старшее, а также литератором, специализирующимся на романах без внятного сюжета.
Имя и особа Игоря стали громкими и обсуждаемыми несколько лет назад, когда на сцене Драматического театра в Варшаве он поставил спектакль под названием «Условный рефлекс».
После премьеры ударила сухая, как бывает на страницах прессы, гроза, и чем дольше гремели громы, сыпались искры и пропитанные ненавистью комментарии, тем популярнее становились «Условный рефлекс» и сам
режиссер Грицовский. А дальше — повезло! — опера, либретто, Париж и
Нью-Йорк. Следующие спектакли (три штуки) и романы (ноль штук) укрепили его положение в плане социальном и прежде всего финансовом.
Царевич, покинув кондиционированный салон мерседеса, ожидал, похоже, чего-то не менее фантастического, чем манна небесная, например,
мобильного покрытия: хоть одно деление, Боже, умоляю, дай! Он и глазом
не повел, когда корова и Соня приблизились к нему вплотную и небольшое
расстояние между ними просто потребовало какого-то обмена репликами,
хотя бы такими: добрый день, как доехать или дойти, или же: где здесь ближайшее место с покрытием? Царевич, оказавшись не совсем там, куда собирался, и не совсем в той компании, в какой хотел, стоял, видать, охваченный
типично городским восторгом от пейзажей. Что-то они ему мучительно напоминали. Обыкновенный будто бы пейзаж, луг и деревья, но все это, вся
природа, река и небо, дорога и аисты, таили в себе какую-то угрозу. Он
пытался понять, что это такое — проклятие из прошлого или предостережение на будущее. В конце концов махнул рукой и закрыл машину, сделав
«би-би» пультом сигнализации. Повернулся неожиданно и резко, почти напугав корову, хоть та была не из пугливых. Повернулся и взглянул в лицо
Соне.

43


Polski akcent

44

И онемел, а губы — нижняя немного полнее верхней, — сложились в
«о». Потому что лицо Сони было настоящим лицом; теперь таких лиц жизнь
уже не лепит, такие нечасто увидишь. Потому что лицо Сони сошло с
иконы — темное, черствое, с трещинами, без значений и обмана, прочное,
со светлыми линиями морщин, а морщин на нем — стопятьсот миллиардов,
вот было бы работы пластическим хирургам, полировка, подтягивание, подрезание, лишней кожи хватило бы минимум на три новых лица. Потому
что лицо Сони — это просто лицо. Видно, что она пережила немало, видно,
что о разных вещах мечтала, но прежде всего это лицо служит для того, для
чего Гасподзь его и предназначил — для слушания, смотрения, жевания,
мытья, целования, нюхания, иканья, сморкания и плача.
Игорь Грицовский так и окаменел с губами в форме буквы «о» — казалось, будто сказочный царевич неожиданно понял, что вот перед ним стоит
существо, которое он всю жизнь ждал, и речь вовсе не о красотуле, вполне
дородной и с соблазнительно длинными ресницами, и даже не о Соне, по
крайней мере не о такой Соне, какой она была обычно и каждодневно. Соня
новая, неоткрытая и забытая, Соня притягательная и захватывающая — вот
кого почувствовал и усмотрел режиссер Грицовский, когда голубой старухин глаз глянул на него, хоть как бы и сквозь него: сначала с легкой опаской
и неприязнью, и сейчас же око, как небо, распогодилось и поблекло, посветлело и блеснуло.
— Добры дзень, — сказала бабушка. — Што сталася? — добавила
она, потому что и с ней не раз случалось незапланированное, и ее не раз
бросали, ломали, толкали, а мир же не меняется так неожиданно и внезапно, а если и меняется, то точно не в лучшую сторону.
— Добрый день, — ответил Игорь, желая держать себя с должным городским и польскоязычным шиком. — Машина сломалась неожиданно, и
не могу никуда дозвониться.
Затем добавил, отчего-то смутясь:
—Немецкая. Оттуда, — и махнул рукой куда-то между машиной и небом.
Беспомощное положение, искренность и красота молодого человека —
красота, честно скажем, вовсе не исключительная и не потрясающая, — растрогали Соню так, что она взяла и пригласила его на парное молоко, указав палкой сначала на коровье вымя, а потом — на крышу своего дома, но
имея ввиду что-то среднее — эмалированную кружку с потемневшими сколами. Царевич кивнул: — С удовольствием. Спасибо. — Пропустил вперед
Муцьку и Соню, которая едва заметно прихрамывала. Затоптал сандалией
окурок. И побрел в сторону изгороди, охваченный растущим удивлением.
Калитка едва держалась на ржавых петлях, перекошенная и обомшелая, как во дворе сестры Бабы-Яги, поклонницы эстетики безобразного, которая все красивое и новое убирает куда подальше. Игорь обвел взглядом
убогий двор, синие каструлі, развешанные на штахетах, котелки, зияющие
брешами в черных от сажи и тонких от огня донышках, шумную стайку


Polski akcent

пестрых кур, линялого кота, спавшего на пороге, палки, метлы, вилы и грабли. Входя в калитку, переступая порог Сониных владений, Игорь воору­
жился волшебной палочкой, чтобы изменить судьбу хозяйки. Пусть только
мыс­ленно, пусть театрально, на пробу.
Взмахнул палочкой: солнце погасло, в зале стихли шум и шепоты, вотвот начнется премьера, сноп света выхватывает из мрака согбенную фигура. Калісь даўно — говорит Соня, и зрителей чарует магия ее голоса, они
всматриваются в ее лицо, история Сони выносит их за скобки времени, после всего — овация стоя (Игорь поднимается на сцену и тихонько становится рядом со старой актрисой, скромность, с которой он опускает взгляд на
носки своих ботинок, выглядит чуть картинно), аплодисменты продолжаются по меньшей мере четверть часа, дамы млеют, кавалеры не стесняются
слез на глазах и ухоженных щеках. Успех.
Муцька, медленно переставляя копыта, движется в сторону хлева,
Игорь садится на скамейку, Соня должна что-то себе подстелить, подоить
корову, процедить молоко, слить в бидончик, бидончик поставить перед домом, откуда его заберут заготовители; поэтому благодарно смотрит на парня: сидит, смирный и поникший, как кроличьи уши. Он не только красив, он
еще и умный, — думает она. Соне очень радостно, хотя она не понимает,
откуда взялась эта неожиданная радость, и надо отметить, что такой радости Соня не чувствовала уже очень, очень давно.
И пока Соня, еще до дебюта на театральных подмостках, выполняет
единственную хорошо знакомую ей роль — возится в хлеву, разыгрывая
белые фуги молока на стенках ведра, ворчит и любовно клянет животное
(Муцька, наступіся, блядзіна) — Игорь сосредотачивается на себе, на своих
пустотах, которые до сих пор никакой волшебной палочкой не удалось превратить в счастливую семью, качественные моральные стандарты и веру,
что есть жизнь после смерти.
Ведь, во-первых, Игорь Грицовский страдает, и страдание его глубоко,
как пропасть, и широко, как океан, эго-то у него — огромное. Если бы он
решил покончить с собой, мог бы на это эго вскарабкаться и прыгнуть вниз.
А во-вторых, он не видит смысла. Страдает творческой импотенцией,
или, опять же, имманенцией. Не видит смысла, не видит цели в жизни, даже
несмотря на использование вспомогательных средств — наркотиков, порно­
графии, философской литературы.
И вдруг — какая-то мелочь, воспоминание, крошка, соринка.
Он улыбается, достает из пачки очередную сигарету.
Соня, управившись по хозяйству, встала в дверях, сняла галоши. Пача­
кайце, — сказала, прежде чем зайти в дом. К Игоревым ногам жался пес,
старый и седой; ластился, смердел, на истрепанном кожаном ошейнике
сверкали металлические, стилизованные под готику буквы. С определенным
уси­лием, преодолевая отвращение к собаке и блохам, к бактериям и все­
возможным болезнетворным микроорганизмам, к псовой старости, он составил из букв слово «Борбус».

45


Polski akcent

46

— Борбус, — произнес тихо, а пес поднял на него глаза, янтарные,
почти­медовые, с погруженными в живицу воспоминаниями о далеком прошлом.
В сказках звери — не просто звери, а существа, немного низшие по
сравнению с людьми, зато гораздо более мудрые во всех своих начинаниях.
Пес лег на спину, и Игорь заметил, что Борбус — сука.
Я — Борбус, двенадцатая сука с таким именем в роду Борбуса Перво­
го, называемого Арийским, гигантской немецкой овчарки, трижды спас­
шей моей хозяйке жизнь. Первый раз Борбус отогнал волков, которые по
ночам подходили к окнам, второй раз учуял яму с картошкой, а третий раз
отвлек внимание солдат, и предназначенные Соне пули убили Борбуса Пер­
вого, моего отца. А сейчас я, Борбус Двенадцатая, занимаюсь моей хозяй­
кой, Соней Белой. У меня не было щенков, и род мой заканчивается, как
заканчивается и род Сони, у нее тоже уже не будет щенков, мы погаснем
одновременно, говорю я, Борбус Двенадцатая и Последняя; и ангелы со­
йдут на землю, и склонят осиянные головы перед моей госпожой, а мы
ступим на пески пустоты, и я буду лаять во славу отсутствующего Отца.
Аллилуя. Гав, гав.
У Игоря закружилась голова. Он сегодня не обедал, а завтраком послужила биологически активная добавка из двух дорожек кокаина сомнительной
пищевой ценности и не менее сомнительного качества. Веко прикрыло собачий глаз, уже не янтарный, а ярко-желтый, как свежая яичница, как цветы
калужницы и ленты на хоругвях во время процессии. Я в сказке, — по­думал
он, — в сказке о жизни. В любом другом жанре жизнь — невы­носима. Может, я все-таки буду спасен? Или хотя бы основательно отредактирован?
Но сейчас, пока его еще никто не спас, чтобы потом казнить (ведь другого конца быть не может), догорающая сигарета обжигает его пальцы, пес
поднимается, пошатывается и плетется в сторону будки. В дверях появляется Соня.
— Хадзі на малако, хадзі, — говорит она.
Игорь поднялся со скамейки. Перед порогом снял замшевые сандалии — такие неуместные, мягкие. Они стоили больше, чем составляет ее
годовая пенсия. Ему пришло в голову, что уже много лет нет у него знакомых,
в чей дом надо входить босиком — все слишком много зарабатывают. Босиком — босыми стопами — вошел в прохладные темные сени, где пахло
кислым молоком, салом и луком, сеном, квашеной капустой, дымом, потом,
мылом и хлебом. За следующим порогом — кухня: крашенный голубой буфет, простой стол, накрытый вытертой цветастой клеенкой, два стула, большая кафельная печь с ляжайкай, низкий столик, на котором стоит ведро с
водой, коричневые доски пола, крашенные масляной краской, в правом
углу — икона, на беленых стенах — два коврика с надписями на получужом
и, в сущности, безразличном для Соньки языке: «Świeża woda zdrowia doda»
и «Jak gospodyni ugotuje, to wszystkim smakuje»1.
1

«Свежая вода полезна всегда» и «Приготовила хозяйка — налетай-ка!» (польск.).


Шматнік (бел., диал.) — коврик, связанный крючком из разноцветных лоскутов старой ненужной одежды

1

Polski akcent

— У вас нет канализации?
— Па што? — ответила она. — Чтобы у меня дом сгнил из-за кухонной мойки? Чтобы спать под одной крышей с собственным говном?
Когда Игорь переступал порог кухни, Соня посмотрела на нежданного
гостя и в момент озарения, голубого и по-снегириному красного, поняла,
что этого гостя она ждет очень давно, еще с конца войны, который оказался
концом ее жизни. Война ее уничтожила, но не сломала. Соня поняла, что
перед ней — не царевич, но ангел смерти; и она сможет рассказать ему
свою историю, все свои поступки вынести на суд. Поняла, что с последним
словом погаснет в ней слабый, мерцающий огонек, — и разговаривали они
долго-долго в ночной темноте, а потом не жили долго и наконец счастливо,
вне памяти. И поняла Соня, откуда в ней радость: ее порог переступил ангел истинный, а не вымоленный в церкви, ангел в его изначальном смысле,
посланник, маляк, окончательная весть.
Она указала на стул, царевич молча сел, а она, счастливая, налила в
кружку молока, на стол поставила поджаренные утром алатки, оладьи есть,
еще — пышки, сиречь пампушки, из буфета вытащила свое самое большое
сокровище, которое хранила для особой оказии, например, визита бацюшкі
или Бога, — металлическую коробку с шоколадными конфетами.
Эту бонбоньерку она купила три года назад — в форме сердца, с красивой золотой надписью «E. Wedel». А до этого несколько месяцев только
заглядывалась на эту коробку в магазине — такой она была волшебной, такой
дорогой и недоступной. Смотрела и мечтала, как однажды красное сердце
засияет в ее буфете, на кружевной салфетке, рядом с зубами. Мечтала о ней,
видела ее во сне, слюна ночью капала на подушку, пока однажды не решилась купить. Продавец, дочь Ирки из Мелешек, остолбенела: «Вы, Сонька,
здурэлі». «Может и сдурела, — согласилась Соня, — но я уже свое пожила,
мне можно, у меня бумаги пенсионные есть от врачей, а тебе — стыдно».
Соня сняла пленку с сердца, чтобы открыть его. Сначала красное сердце с золотой надписью и конфетами, а затем другое — сухое, как желудь, и
немое, как лебедь, без штемпеля производителя и такое тонкое, что выпадает
между ребрами. Соня помнила мать не больше, чем выколотый глаз. Мать
умерла во время родов, в те времена женское тело не отдыхало; как поля,
оно должно было родить ежегодно; из яичка Божьего прорастал новый человек, выглядывал в земной мир и часто вскоре отходил к небу: поп окрестил, а Бог принял; с этими двумя никогда ничего не известно доподлинно,
оба одинаково ненасытные. Перед войной машин не было, а теперь приходится еще и топливо отдельно оплачивать. Перед войной Ісус Хрыстос и
обходился дешевле, и был доступнее, да и бацюшка ездил на таком транспортном средстве, которое поедало траву, а трава росла бесплатно.
Игорь чертил пяткой круги на разноцветном шматніку1, глотнул молока, которое напоминало молоко из магазина только цветом, потому что вкус

47


Polski akcent

у него был какой-то странный, вкус и запах теплого животного, а не стерильного конвейера. Взял конфету с зеленой посыпкой. Пожалуй, фисташки, — подумал он.
— Потым распалю ў пячы, — сказала Соня и села напротив гостя.
— Потом, в печи, — поправил ее Игорь на правильном городском
языке. Надо сказать, что Игорь тщательно скрывал и вымарывал свое детство, неизменно стеснялся его и пытался забыть, вытеснить и похоронить.
Детство, проведенное с дедушкой и бабушкой в селе неподалеку. Село и
сейчас называется так же, как и тогда, — Высранка, потому что там, где
жили прадеды, заканчивался мир. Не мир вообще — потому что есть края
света с пальмами, горами льда, песками пустынь, — а небольшой подляский мир; его край совпадал с рядом сосен и последним домом, который был
построен задолго до генерала Славоя1, значительно поднявшего уровень
гигиены при помощи указа об обязанностях каждой задницы. Генерал Славой объявил, что в возрожденной Речи Посполитой задница также имеет
свои священные и свободносидящие права: право спокойно срать в отдельном сколоченном из досок сооружении — храме опорожнения и облегчения, который называли «славойкой». Но до того, как был издан упомянутый
указ, люди ходили в рощу за деревней — все той же Высранкой — придерживаясь принципа, что задницу тянет к тени, как волка в лес; и — смотрите
под ноги!

48

— Вкусные оладьи, — произнес царевич с полным ртом. А Соня
улыбнулась в ответ полной улыбкой, поскольку зубы с серванта переместились на предназначенное им место.
— Я — Игорь, — представился он, но не упомянул ни о своем царстве,
ни о Варшаве и театральных подмостках, ни о стеклянных небоскребах, ни
о пьяных или накачанных химией царевнах, ни о зрителях, ни о своей пустоте, вередящей больнее, чем все вместе взятые шпильки и шипы рецензентов. Я — Игорь, на моем счету то-то и то-то, включая такие-то и такие-то
награды, не считая номинаций, хотя, собственно, они тоже считаются, но
только там, не тут. Я — Игорь, поклонники дают мне свои номера телефонов, недруги шепчутся и смеются за моей спиной, а ночи — длинны и
озарены заревом городских огней. Я — Игорь, на самом деле я ничего не
достиг, все — пепел, пепел — это все, пепел — всюду, в легких и на носу,
под веками, во рту, он першит в горле, как сигаретный дым, и так уже будет
до самого конца: достаточно подуть на кучку, и даже the end-а не будет.
У меня дорогое жилье, в доме — антиквариат, а на антиквариате — ни
пылинки, благодаря украинке, которая еженедельно ласкает все это тряпкой, я — единственный не обласканный ею физический объект в моем
доме­.
Фелициан Славой-Складковский (1885—1962) —премьер межвоенной Речи Посполитой, генерал, доктор медицины.

1


Август сорок первого, миллион с гаком лет назад, задолго до Потопа,
когда-то давно. Я была молодая, у меня было два старших брата, Витька и
Янка; вся жизнь была впереди; у меня были натруженные руки, маленькие
радости, сокровенные чувства, я любила скручивать язык трубочкой, а во­
ло­сы заплетать в косу. Даже отца мне не удавалось ненавидеть полностью,
до конца. Дзіця любі як душу, а трасі як грушу, — приговаривали, прежде
чем начать меня бить, а мне и больше нравилось, когда били, чем когда любили, в конце концов, битье легче выдержать, чем любовь со стороны собственного отца, тем более, что любить они начали, как только я расцвела.
Отец льстились на меня с детства. Ты убила мою жонку, теперь отстрадай, — говорили мне. А я матери никогда не обижала. Я ее не знала даже!
Такого августа не помнили даже древние старики — все росло пышное,
роскошное, казалось, что этому буйству не будет конца, словно добрый Бог
решил изменить масштабы мира, и теперь, начиная с этого августа, все станет бо́льшим. Так и было, даже я сама начинала доставать головой до облаков, небо так прогнулось под тяжестью звезд, что касалось платка на моей голове, завязанного либо на затылке, либо под подбородком. В том августе солнце почти не заходило, река почти не текла, рыбы и раков в ней было
больше, чем воды. Пчелы пешком возвращались к ульям, плетясь по песку
и траве, так нагруженные пыльцой, что не могли взлететь. Куры несли
целые горы яиц, а в каждом было по два желтка и цыпленок. Жернова терлись друг о друга тихо и гладко, жирные от жары. Рожь и картофель сбраживались за три дня, а пьянили вчетверо сильнее.
Так легко нам еще никогда не жилось, — утверждали старыкі — ни
при Пруссии, ни в царской и советской России, ни при ясновельможной
Польше. Мы знали, что сейчас мы — подданные Гитлера Адольфа, ходили
слухи, что Адольф Гитлер — это воплощение зла, само зло, поскольку ненавидит нас и наших соседей, хоть ничего о нас не знает, но нам это было
безразлично, новая война обогнула наши села широкой дугой. А были то
времена многих войн, из которых ни одна не была нашей. Палякі сражались

Polski akcent

Я — Соня; моя сука, Борбус Двенадцатая и Последняя, называет меня
Белой, это из-за седых волос, тех остатков, что еще уцелели в канве черепа.
У меня есть корова Муцька, собака, несколько кур и кот Ёзик, близких у
меня нет, богатства нет, абсолютно ничего у меня нет, но это — не беда,
ведь я ничего не смогу забрать с собой в последнюю дорогу — ни Муцьку,
ни Борбуса, ни Ёзика; зачем же мне что-то еще, когда даже того, что есть, не
могу взять с собой?
Именно так они могли бы обратиться друг к другу — Игорь, жуя оладьи, Соня, держа в костлявых пальцах вдумчиво выбранную конфету; первая версия затем была многократно переписана, потому что непроизнесенные
слова остаются словами. Как неиспражненное дерьмо — дерьмом. Такова
уж природа вещей.

49


Polski akcent

50

с немцами и русскими, теперь — русские с немцами, но нас это не касалось, потому что мы — не их, мы — ничьи, мы — сами по себе; может, гдето дальше, в Белостоке — их война, может, немного в Грудеке — их, но в
Королёвом Стане — нет. Свойством края света является то, что война доходит туда редко, в основном в виде оборванных беженцев, путаных слухов
и грохота, прокатывающегося по горизонту; но когда доходит, то лик ее —
ужасен. Скоро нам суждено было в этом убедиться. В тот день, управившись во дворе, я села на скамейку перед домом, одна-одинешенька, потому
что братья провалились сквозь землю, судя по всему, вместе с девками
Грыков, а отец пошли по-соседски к соседу. Так я и сидела одна на скамейке, солнце плело косы из лучей, наигрывало, как короед в древесине, шорохи и блики на зеленых листьях и моем платьице в мелкие незабудки. Не
знаю, что мне пальнуло в голову, но я надела лучшее свое платье, в котором
ходила в церковь, на свадьбы и похороны. В самом деле — не знаю, зачем я
это сделала.
И сидела: чистая, принаряженная, немного грустная и порядком уставшая, не зная, как дожить свою жизнь. Отец не хотели выдать меня замуж за
приличного мужчыну, я ему вечно должна была заменять мать.
Если бы отец меня увидели, досталось бы и мне, и маме моей, царство
ей небесное, но отец пошли к соседу, а это означало, что вернутся ночью.
Сначала я почувствовала легкий трепет в воздухе: его тяжелые прозрачные
слои дрожали, начинали расслаиваться, трескаться, как эмаль на зубах, теряя прозрачность. Воздух мутнел. Потом — я говорю «потом», но это было
когда-то давно, — потом на песчаной дороге поднялись маленькие столбики пыли и долго висели в воздухе, казалось, дорога не давала им осесть,
казалось, она — некое сито, отделяющее зерно от плевел, или же кто-то
снизу дует сквозь соломинки.
Я услышала звук, похожий на гудение странствующего пчелиного роя,
который ищет себе улей. Звук становился сильнее, приближался, а столбы
пыли бушевали, приобретая странные серо-бурые формы, напоминающие
клубки шерсти с кота, которого я любила чесать. Я испугалась. Земля дрожала, а гул двигателей и скрежет кусков металла, трущихся друг о друга,
взорвались с новой силой, когда из-за поворота выехал серый грузовик, за
ним еще один, и еще. Далее ползли полугусеничные транспортеры — и
ужас, ужас панический, как перерезанный лопатой дождевой червь.
Казалось, исчезли цвета, будто все присыпало пеплом. Я посмотрела
на ткань моего лучшего платья, уже не торжественного, праздничного, в
мелкие незабудки, а блеклого, грязного: цветки завяли, клумба подернулась
золой. Я расплакалась, и, видимо, эти слезы смыли пыль и пепел, я решилась взглянуть на лица мужчин, сидевших в кузовах грузовиков, в кабинах
и на транспортерах.
Они показались мне очень похожими друг на друга, словно их породила на свет одна большая трудолюбивая мать. Их лица были красиво
вытесаны, кожа — розово-золота, волосы светлы, как оклад иконы, а глаза


Polski akcent

цвета моего платья. Атлеты, красивые, грозные и благородные атлеты, они
выглядели так, будто случайно попали в этот уголок мира, ошиблись дорогой, выпали ненадолго из настоящей истории, сами превратились в какое-то
заблуждение, в еще не рассказанную сплетню.
Эти солнечные лица слились в полосу света, потеряли детали. Прежде
чем осела пыль, возвращая цвета предметам, передо мной остановился мотоцикл, большой такой, черный, полированный, как надкрылья жука, с третьим колесом сбоку и чем-то, напоминающим колыбель. С мотоцикла
спрыгнула фигура. Я трижды перекрестилась и опустила глаза, потому что
мне показалось, что это сам черт или его приспешник: весь в черной коже,
даже лицо прикрывали странные очки, а хвоста я не видела, потому что он
стоял ко мне передом.
Приблизился к скамейке, остановился, я видела пыльные носки сапог.
Начал что-то говорить, но говорил препаскудно, я ничего не понимала, чего
он хочет; обращался ко мне на каком-то скрипучем и клекотливом дьявольском наречии, в его речи трещали стволы молодых берез, ломались стропила, ничто ни с чем не связывалось, а все со всем разъединялось. Я молила
Бога, чтобы он забрал от меня нечистое, умоляла и молила его, крепко зажмуривала веки, у меня в глазах даже закружились оранжевые буханки хлеба. Через некоторое время все стихло, и я почувствовала прикосновение
чьей-то чужой голой кожи. Запах крахмала. Я подумала, что это моя мать
пришла и поворачивает мое лицо к дороге. Что зла уже нет, его смела юбка
матери, вместе с мотоциклом и черной фигурой.
Я позволила чужой голой коже, что держала меня за подбородок, поднять мое лицо к солнцу. И в тот момент мои глаза утонули в чужих,
невыразимо голубых, глубоких и веселых, огромных, сверкающих и
невыносимо грустных. Я подумала, что так, наверное, выглядит море, о котором я когда-то слышала от евреев в Грудеке. Именно так я подумала: бесконечная вода, не переплыть, разве что утонуть; а еще через мгновение я
начала всхлипывать; я поняла, что очарована, порабощена и влюблена, и
будь что будет. Поняла, что Гасподзь только что поставил свою печать, я
слышала запах ее воска. Бог соединил наши судьбы, его — в черной коже,
мою — в цветастом платье.
Мужчина, указав рукой на свое сердце, сказал:
— Joachim.
Смотрел на меня.
— Joachim, — повторил свое имя. — Und Sie?
Я почувствовала, что краснею. Подбородок еще жгло от прикосновения его кожи. Еще пекли следы слез.
— Соня, — ответила я так тихо, как только могла. Но он услышал.
— Sonja, — улыбнулся он. — Sehr gut.
Подошел к той черной колыбели, прицепленной к мотоциклу, и что-то
оттуда вынул. Подал мне спящего лохматого песика — маленькую
рыжеватую овчарку. И протянул красивый кожаный ошейник.

51


Polski akcent

— Sonja und Joachim, — сказал он, сел на мотоцикл и поехал, поднимая
облака пыли.
Я осталась со спящим щенком. Не знала, что делать. Чувствовала себя,
как семя, посеянное на каменном поле. Крутила в пальцах ошейник, пытаясь
разобрать причудливые буквы. Я не слишком хорошо читала — так, немного, сколько поп научил. Да и не были это наши буквы, я знала, у нас в церкви буквы напоминают стульчики. Но как-то мне удалось это прочитать.
— Борбус, — произнесла я, и щенок поднял ко мне мордочку.
Так он получил имя. Борбус Первый.

52

— Борбус, — сказал в пространство Игорь.
— Борбус, — повторила за ним Соня и встала со стула, чтобы долить
молока.
А за окном именованная Борбус, Борбус Двенадцатая, тихо заскулила в
солнечном луче. Игорь мысленно разложил перед собой ручку, лист бумаги, смартфон, диктофон и электронную выписку со счета, чтобы записывать
дальше рассказ Сони. Размышлял, стоит ли сильнее акцентировать внимание на тутошнем (или тамошнем — если смотреть из Варшавы) говоре, не
выбросить ли некоторые словосочетания, метафоры, сравнения, слишком
сложные, как для такой Сони? А может и не слишком?
Впрочем, — думал он, — надо показать универсальность этой истории, этого рассказа, который я предчувствую, которого еще не знаю. Эта
история должна быть понятна прежде всего другим, тогда станет понятной
и мне.
Он глотнул молока.
— Значит, вы — Соня, — сказал он. — А я зовусь Игорь. Игорек.
Что за имя, подумала Соня. Такого имени нет. По крайней мере, не
здесь. Может, Ігар? В Сонином языке взрывного согласного «г» не было.
Ну, ничего. Сверкнув искусственными зубами и ткнув узловатым пальцем
себя в грудь, она сказала:
— Соня. Сонька.
Ну, вот и познакомились, подумал он, с определенной поправкой на
полуистину.
А потом на него нашли невесёлые мысли.
Соня молчала. Она ощущала, как счастье и удовольствие разливаются
по ее давно забытому и загнанному на боковую колею телу. Опять в августе
случится что-то важное, опять что-то последнее. Встала, из сундука в спальне добыла какой-то узелок и несколько смущенно подала гостю.
— На, паглядзі, — сказала Соня громко.
Гость не спешил разворачивать узелок. Взвешивал его на ладони со
смешанным чувством удивления и любопытства. Сверток был почти неве-


Я дала щенку молока, размочив в нем ломоть хлеба. Боялась, что отец
велят избавиться от подарка. Отец вернулись пьяные, такие пьяные, что
даже не стали бить, а сразу повалились на сенник и заснули крепким сном,
а мне хотелось, чтобы сон был жерновом на отцовской шее, чтобы этот
жернов потянул их на дно, чтобы отец почувствовали ночь и холод, и летучих мышей в волосах, и пиявок на веках, чтобы испугались и выплыли
измененными, более приязненными к Янке и Витьке, более благосклонными
ко мне и жывіне.
Потому что мой отец — черт. Черти в нем завелись, очень трудолюбивые
и ярые. Отец не особенно отличались от других отцов — по здешним селам
чертей так густо понатыкано, что верблюд не проскользнет в рай.
Я не могла заснуть. Все во мне переиначилось. Поэтому я вышла из
дома, села на скамейку, где сидела несколько часов назад — когда-то давнодавно. Нарушила запрет отца. Па начах толькі каты і блядзі лазяць, — говорили они. Я боялась этого непослушания, а еще больше боялась собственной отваги. Все во мне переиначилось. Я была такой же и совсем иной,
будто вывернутое наизнанку платье. Больше боялась будущего, чем ярости
отца, потому что ярость я знала, а будущее — нет. Смотрела в небо. Смотрела на свод с миллионами звезд. Мой Гасподзь, — молилась я, — у тебя
миллионы звезд, дай мне одну, самую маленькую, сними ее, кивнув пальцем или чихнув, а я загадаю желание. Одна звезда, самая маленькая, пусть
надбитая — умоляю, дай.
И, наверное, мама моя вступилась за меня перед Всевышним, потому
что он выбрал одну звезду, возможно, небольшую, но добротно сделанную
и почти новую, и опустил ее на землю. Я закрыла глаза и загадала желание.
Долго еще сидела с закрытыми глазами, а мое желание выжгло на сердце
огненный знак. То желание было как крышка гроба. Короткое желание: не
более одного слова, а может и того меньше.
— Йоахим, — Игорь спокойным тоном озвучил эхо алчного и несчастного желания Сони.
Соня смотрела теперь широко открытыми глазами на молодца из города, золотистого, с залысинами на висках, как спокойная река. На парня,
элегантно пахнущего, без пятен пота под мышками, парня, который старел,
становясь все прозрачнее и словно мудрее с каждой минутой. Парня,

Polski akcent

сом: то, что важно, весит немного, совсем как то, что неважно, поэтому так
легко перепутать первое со вторым, ошибиться и окончательно запутаться.
Игорь взглянул на изношенную ткань. В его руках были букетик
засушенных цветов и грязная истлевающая тряпка с коричневым пятном.
Присмотрелся к пятну: кофе, какао?
— Гэта яго кроў, — сказала тихо Соня.

53


Polski akcent

прибывшего из невидимых далей, чтобы выслушать, понять и проститься с
Соней. Парня, в котором было что-то такое, что хотелось бы взять домой,
хотя неизвестно, надолго ли.
Соня смотрела и не могла насмотреться, ноздри втягивали запах крахмала, как миллион лет назад, глаза видели ту звезду, упавшую еще перед
Потопом, очень добротно сделанную и точно не надбитую. Ведь, как бы
там ни было, желание — одно слово, а может, и того меньше, — исполнилось немедленно.
И из ее правого глаза, из которого года вымыли цвет, выкатилась крупная слеза. Вытекала она медленно: сначала долго формировалась, потом с
трудом отделилась. Это была слеза не прозрачная, а молочно-белая. Не
жидкая, а лишь чуть влажная. На самом деле слеза была комочком соли. И
она ползла морщинами по Сониному лицу, как гусеница по старому засохшему листку, без надежды превратиться в бабочку или что другое, пока,
обогнув губы, не упала с подбородка на пол и не рассыпалась соляными
кристаллами.

54

А когда слеза стала соляной пылью, к правому глазу Сони вернулся
цвет. Он стал голубым, и голубизна его была глубокая и веселая, искрящаяся и печальная.
— У вас — глаз Йоахима, — прошептал Игорь.
— А ў цябе — кроў у руках, — ответила Соня.
Игорь посмотрел на сверточек, который держал в руках. Не было уже
блеклой тряпки с большим коричневатым пятном. Он смотрел на тоненькое
полотно. С потолка, как показалось Игорю, капали капли, крыша протекала, наполняя засохшее пятно свежей кровью: история собирает свою новую
дань. История — как пиявка. Через некоторое время Игорь понял, что свежая кровь капает не с потолка, а из его носа.
— Простите, я должен ненадолго прилечь. Извините.
Задрав голову, он встал на колени, а потом лег, растянувшись во весь
рост, просто на коврике в кухне. Соня принесла ему подушечку. Из белой
тряпицы, смоченной ледяной водой, сделала компресс.
— Ляжы, я раскажу.
Кровь остановилась, Игорь замолчал, в его голове сама собой писалась
неопределенная история, возникали черные буковки, сценические про­жек­
торы, замечания к сценографу, злость на осветителя, а он ведь всего лишь
лежал на разноцветном коврике; паук с потолка своими шестью глазами
присматривался к продолговатому силуэту, вырезанному из радужного
шматніка. Соня облизывала пальцы. Конфета оказалась солоноватой, экзо­
тической, как море, таяла на языке — объедение.
Соня открыла окно. На стол вскочил кот, старый, как Соня, он весь со-


Я боялась открыть глаза. Что-то терлось о мои ноги. Мурлыкало. Это
был кот Василий, похожий на Ёзика, как любой кот на другого кота, только
у него на животе было одно белое пятнышко, а у Ёзика их девять. Василий
весной уходил в лес, он уже три года так делал, перед зимними холодами
возвращался с жирком. Отец не раз угрожали, что Василия утопят, но то ли
кот был слишком осторожным, то ли отец слишком пьяными, но все заканчивалось угрозами, бросанием камней и возмущенным мяуканьем.
Я боялась открыть глаза. Звезда, видимо, упала. Я не знала, кого она
еще, кроме кота, принесла. Я почувствовала теплое дыхание на щеке. Пахло клубникой, сладкой сметаной и сахаром. Ах, как пахло! Неожиданно меня охватил страшный голод. Голодная алчность на сладости и кровь. Я просто умирала от голода. Мои кишки втягивало в какую-то воронку посреди
живота, по ту сторону пупка и мира. Голод втягивал меня, как поцелуй,
внутрь.
Соня рассмеялась, вспоминая тот голод, что завладел ею одной августовской ночью сорок первого года (когда-то давно-давно, за мгновение до
Потопа), а затем приходил часто, иногда по несколько раз в день — и так
годами.

Polski akcent

стоял из шрамов и пучков шерсти, из напоминаний о проигранных боях и
мечтах о победах, из аллегории хвоста, из тождества, лишенного таких понятий, как народ или вид. Зато он был полон животного оптимизма, то есть
убеждения, что все коты отличаются только мастью. Это был самый
некрасивый кот не только в Королёвом Стойле, но и во всей Европе, и один
из шестисот шестидесяти шести котов в мире, которые как раз доживают
свои девятые жизни. А кот, который доживает свою девятую жизнь, — это
не просто кот, убийца крыс и репродуктор, транслирующий мурлыканье,
полезное для человеческих суставов. Ёзик уже в пятой жизни дослужился
до благородного титула Пастуха Мышей, а таких котов за всю историю
было меньше, чем римских пап.
Кот Ёзик выгнулся ущербной дугой, как сломанная подкова. Соня положила на него руку и закрыла глаза. Ёзик буркнул коротко и экономно. Он
был довольно равнодушен к ласкам, отошел он уже от секса, пусть даже
такого, мохнато-поглаживающего. Знал, что его хозяйка, Соня Хромая, любит своего кота Ёзика. Поэтому-то был верен зароку, который дал себе еще
в первой жизни, а был то зарок охранять свою хозяйку и не упускать ее из
виду. Кот спрыгнул на землю. Безразлично прошел по телу Игоря, в котором чувствовал тревожный след кого-то еще, и свернулся калачиком на
ляжайцы. Это был замечательный наблюдательный пункт, откуда видно
всю кухню и через окно — двор. Смотрел, смотрел на Соню, а потом заснул, потому что мир не слишком его интересовал; девять жизней и немного полосатой шерсти на теле — такое каждого склонит в сон.

55


Polski akcent

Соня смеялась серебристо, как мудрая и благородная весталка, что
под­держивает черный огонь, как несгибаемая стражница тайны, как без­за­
бот­ный ребенок. Потому что Соня знала, что этот запах вызволил иной голод, о котором она только догадывалась, голод, который она замечала у братьев, Янки и Витьки, и у отца тоже. Но отца голода пожирал, а ее —
насыщал.
Соня смеялась смехом молодым и заразительным, как если бы молодость была заразительна, как если бы Соня заразилась молодостью от Игоря, который тем временем, лежа на кухонном полу, заразился смехом от
Сони и становился все тоньше, все прозрачнее. Сквозь его кожу все сильнее
проглядывал кто-то другой.
Так они смеялись вместе, в два голоса, так что даже Борбус Двенадцатая замахала хвостом, а Ёзик Пастух Мышей поднял веко с несколькими
последними ресницами, чтобы проверить, не кончилась ли случайно его
девятая и последняя жизнь.

56

Клубника, сладкая сметана и сахар — так пах воздух на моей щеке, как
на тарелке. Пахло, как обещание десерта. Я открыла глаза. Он стоял передо
мной в черном мундире, но была ночь, цвет не имел никакого значения. И я
подошла к нему и взяла за руку. Меня пронизал ток. Я тихонько, на вдохе,
произнесла свое желание: Йоахим. Меня переполняло счастье, счастье
разрывало меня, как выдох надутую лягушку, выплескивалось из меня, разливалось полями и лугами, затекало в лес и под перины. По мне вереницами ползали муравьи, но не извне, а внутри, с той стороны кожи, где кровь.
Я стряхнула с его плеч серебряную пыль. Водила пальцами по ясному
лицу. И он меня обнял. В моем мозгу взорвалась шаровая молния. Мы упали на землю, будто прошитые пулей. Мне даже в голову не пришло, что нам
надо спрятаться. Ведь это была ночь моего желания. Нам ничто не угрожало. Мы лежали возле скамейки, целуясь, выискивая друг у друга куски голого тела между одеждой. Я знала, что нас никто не увидит, даже с расстояния вытянутой руки. Ночь моего желания спрятала нас, как юбки матери.
Я пыталась не кричать, плакала, наши кожи высекали искры. Мы прижались друг к другу, как два магнита. Как псы, которые совокупляются и не
могут разъединиться.
Так мы поставили на себе печать судьбы. Свежая печать Творца сохла
на нас, пока мы лежали рядом. Пахло воском и ладаном, пахло пеплом и
горелой плотью. Выделениями, названий которых я не знаю. Думаю, уже
тогда — калісь даўно — уже тогда мы понимали: это начало, эта ночь осуществленного желания и сила объединенных тел является и нашим концом,
началом падения.
Я горячо молилась, чтобы это падение продолжалось долго, года и десятилетия, чтобы немцы выиграли и остались навсегда, однако на этот раз
мудрый Бог не уронил звезды, несмотря на наше счастье.


Беда созревала в нас, но мы готовы были заплатить друг за друга и за
мгновения совместного бытия любую цену, даже выше самой высокой. Это
не было бы слишком дорого. Даже если цена — это обман, предательство и
надругательство. Даже ложь на исповеди и разодранное платьице. Даже это.

Мы лежали, обнявшись. Ничто не нарушало тишины. Я слышала только храп отца сквозь стену дома. Это была самая счастливая ночь в моей
жизни. Мы не разговаривали, потому что зачем? Нам пришлось бы говорить друг с другом на совсем разных языках. Вообще, мы с Йоахимом почти никогда не разговаривали.
Неправда, что для влюбленных время пролетает в мгновение ока. Время течет иначе, но не ускоряет бега. Очи смотрят трудно и внимательно.
Веки наливаются свинцом. Каждая минута, проведенная вместе, кажется
длиннее, больше и глубже, чем год, скоротанный в одиночестве. О да, я в
точности помню каждую нашу минуту, я могла бы рассказывать часами, я
тогда чувствовала все, что происходило, чем пахло, как веяло, какой пес в
каком дворе залаял, в каком месте тела и как именно меня щекотали травы.
Каждая общая минута была вечностью, идеальным миром. Каждая минута,
проведенная порознь, — выброшена в болото, испорчена и пуста.
Я любила до конца, до межи, за которой — только ничто. Наша любовь
была такой, что время для нас текло только тогда, когда мы были вместе,
словно мы сами были временем. Вне нас его не было, совсем не было.
Йоахим ушел, а я не могла сомкнуть глаз. Встала еще до первых петухов. Выпустила кур, насыпала им зерна, собрала яйца, подоила Малину и
Зорьку, которых Янка потом погнал пасти в луга. Затопила печь, наносила
воды. В большом сагане намяла картошки свиньям, дала молока Борбусу и
Василию. Приготовила таўканіцу, это такой толченый картофель, за­пе­
ченный на пліце с мелкими шкварками, если только есть шкварки...
Отец с Витькой пошли по грибы. Все эти вещи я делала каждое утро,
но впервые не чувствовала усталости. Мир вокруг меня стал сияющим,
полупрозрачным, из пуха, с гоготанием гусей, кряканьем уток, а может ли
такая полупрозрачная пагода перевесить действительность?
Я думала о Йоахиме, о ближайшей ночи, которую мы проведем вместе.
Ибо только тогда, когда мы были вместе, в мир возвращались цвет и вес,
фактура и запах, истина и цель, ад и небо. Без Йоахима мир напоминал эти
ваши нынешние целлофановые пакеты: кое-как сделан, одноразовый и
навязчивый — никак от него не отделаешься.
День, наполненный разнообразными мелкими делами, быстро закон-

Polski akcent

Соня вздохнула. Она сказала больше, чем думала, а думала меньше,
чем чувствовала. По правде говоря, все эти размышления над собственной
судьбой мало волновали Соню: слова словами, а мертвецы мертвецами.

57


Polski akcent

58

чился, я даже не успела как следует повспоминать все, что мы пережили с
Йоахимом предыдущей ночью. Успела дойти только до момента, когда в
моей голове взорвалась шаровая молния, когда меня прошила пуля. Отец и
братья, измученные тяжелой работой, кажется, не заметили во мне никаких
изменений. Отец спросили только, ударив ногой маленького Борбуса, так
что он, заскулив, отлетел на два метра: «Скуль гэта барахло?» Я рассказала
о немцах, а они только плюнули. Ничего не сказали. Ни слова.
Я не знала, что думали отец: боялись выбросить подарок? Радовались
новом псу? Не знаю. Соседская Нютка когда-то рассказала мне о моей старшей сестре Томе. Я не застала ее, она заболела, когда ей было три года.
Мать хотела послать за шептухой, отец только плюнули. Тома умерла той
же ночью. Мне пришло в голову, что своим плевком отец вынесли приговор
и Борбусу, как когда-то вынесли моей сестре. И решила: будь что будет,
пусть даже мне придется уйти из дома, отдаться на милость и немилость
чужих людей, а я не позволю обидеть собаку.
Не знаю, кто — добрый Бог или мать — так сбивал все, как масло,
каждый раз так смазывал колесики ночной темноты, чтобы я могла ускользать из дома и проскальзывать обратно, незаметно, как вьюн из руки в воду.
Мы встречались с Йоахимом после заката, чаще всего у деревянного моста,
ведущего к Случанке, а потом уходили — в луга, в лес, на реку, в сарай, на
сено. Йоахимова часть была дислоцирована в Валилах, через месяц их перевели в Грудек, а те километры, что нас разделяли, он преодолевал на коне.
Его сивый конь носил имя Пегас. Видимо, немецкое имя, да еще и взятое у
кого-то как трофей, но все же хорошее, в нем ощущались перья, движение.
Мне нравилось, мне все тогда нравилось: и бросать віламі навоз, и кормить
свиней, и вечерние службы в церкви; а надо было идти пешком или ехать на
повозке многие километры.
Две недели я почти не ела и не спала. Днем работала, ночью встречалась с Йоахимом. Никогда больше так не пахла крапива в лощине, не пищали летучие мыши, не слепили крылышки ночных бабочек. Мир, хоть и
ночной­, был четким и выразительным. Бывало, Василий провожал меня до
моста. Я слышала, как осторожно он переставляет лапки. Он ждал со мной
Йоахима, смотрел зелеными глазами, а потом куда-то убегал. Спустя две
недели без сна и еды, спустя две недели отцу, Янке, Витьке, соседям стало
понятно, что со мной что-то происходит. Я становилась похожей на окру­
жающий­ мир, на такой мир, каким он был без Йоахима, на мир, надетый
задом наперед и навыворот, как свита: я становилась полупрозрачной, светленькой, из тополиного пуха, со швами наружу. Я бы даже капусты не
смогла­ ногами подавить, потому что если ты невесомая, то топтать на­
шинкованные листья можно долго, но толку не будет. Если не веришь, бесполезно талдычить Верую во единого Бога Отца. Если тебя нет, то трудно
быть. Я приобретала тело и вес только ночью, когда прикосновения Йоахима вливали в жилы кровь и олово, только тогда травы приминались подо
мной.


В селе люди все всегда замечают, желая того или нехотя, разве что если
кто погибнет, тогда да — как камень в воду, никто ничего не видел, не
слышал, не предчувствовал, только «бульк» и все. Село — это маленький
мир, все — в поле зрения и слуха, все живут так тесно, что ничего не скроешь, все будет выявлено, а затем — наказание, лишь изредка справедливое.
Я выскользнула з хаты как всегда. Отец и братья спали тяжелым, плоским
сном, будто мака опились. За калиткой о мои ноги потерся Василий. Мяукнул тонко и жалобно. Я наклонилась, чтобы его погладить. И в тот момент
мне показалось, что я что-то услышала, хруст веток, затаенное дыхание, и
капелька пота, выступившая между грудями. Но нет, ничего, я двинулась
дальше своей дорогой, к мосту. Сразу заметила Йоахима: в моих глазах,
которые дневной свет все чаще слепил и ранил, отразилась четкая фигура,
темный силуэт. Поблескивали две стальные молнии на его мундире. Мне
показалось, что молнии, словно прильнувшие друг к другу в момент ярчайшей вспышки — это мы.
Я поцеловала его и взяла за руку. Впервые за это время он был какой-то
напряженный, черствый и отсутствующий. Резкий, только из изломанных
углов, без кругов и закруглений. Мы сошли на берег, и он начал рассказывать
какую-то историю. Мне в начале казалось, что это — обычная такая история.
Вскоре война закончится. Не будет фронта, я стану здесь не нужен. Заберу тебя к моей матери, у нее хорошая вилла под немецким городком Га­
радок. Отец умер два года назад, он был учителем. Мать обрадуется. Ты
точно ей понравишься. Моя мать предсказывает будущее и прошлое, такая

Polski akcent

— Скажы, як можна палюбіць так другога чалавека? Чаму? Па што?  —
спросила Соня.
Игорь лежал на цветном коврике. Он ничего не отвечал, потому что
Соня и не ждала ответа. Это не вопрос был, а ясно выраженное удивление,
уважение к тому, что она пережила с Йоахимом, когда-то давным-давно.
Уважение ко всем, кто пережил нечто подобное, то, что переходит границы
всякого понимания, и даже ощущения. Уважение к чему-то всемогущему.
Чему-то извне. К какой-то метафизике — вот слово, которое изредка пересекается с миром.
Игорь лежал. С каждым законченным днем в рассказе Сони он казался
себе старше, тоньше, пергаментнее, облущеннее, как масляная краска на
досках пола; казалось, будто какой-то небесный счетовод добавлял эти дни
к его жизни, отнимая от жизни Сони. Она молодела, он же затихал и охладевал к тому, чтобы — когда кровотечение наконец остановилось — встать,
перекусить или же как-то добраться до страховой компании. Хотя понимал,
что автомобиль сам собой не отремонтируется.

59


Polski akcent

уж она, двухполюсная. Потом поженимся. Будешь иногда готовить polnische
еду, всем будет нравиться. У нас будет пятеро детей, и назовем их Вашил,
Грикен, Ян, Фрош, Шисен. Будем ездить на курорты и к морю (море — понемецки Juden). У нас будет кот по имени Раус. Кот будет греться на солнце
и ловить Schweine (это «мыши» на немецком). Сосед, элегантный пожилой
господин в костюме в мелкую полоску, герр Абрамович, завещает нам свое
имение. А другой сосед, тоже, как и ты, выходец из Польши, господин Бухвальд, выдаст свою дочь замуж за нашего первенца.

60

Веришь, я сначала подумала, что это — вот такая история. Паника,
которая во мне затрепетала, когда я увидела Йоахима, совершенно затмила
мне разум, и я уже не знала ничего из того, что знала. Люди шептались.
Паника тарахтела во мне, будто сухая фасоль в жестянке. Но с каждым
предложением я осознавала, что слишком много понимаю в этом полном
непонимании; имена наших нерожденных детей звучали очень знакомо,
только немного искаженно на этом скрекотливом наречии. Тогда я услышала
другую историю, которая выглядывала из-под первой. Я слышала эту историю сотни раз, из уст уже не Йоахима, а тех, что пережили, видели или
отмахивались от ужаса, как от языков пламени, тем самым лишь поднимая
ветер руками и еще больше раздувая угли. А может, история была совсем не
о них, а о моих братьях и муже? А может, этого всего еще не было, а оно
только должно было произойти?
Собрали более ста человек недалеко от деревянной синагоги в Грудеке,
той, что возле церкви. Стояла жара. Евреи сбились в тесную кучу. Боялись.
Были там мелкие лавочники, корчмари, сапожники. Были их семьи. Те,
которые еще чем-то владели, — пусть щепоткой, но хоть чем-то, хоть чтото было. Имели бухгалтерские записи в книгах, кошмары о Яхве, потому
что их Бог еще паскудней нашего, имели сыновей, которым подходило время бар-мицвы1, имели дочерей на выданье. Беспомощно разводили руками,
засовывали руки в карманы, сжимали руки в кулаки.
Были там люди пожилые, пропахшие пылью и керосином. Были и
молодые, пахнущие солнцем и свежим потом. За цепью солдат толпились
другие жители Гарадка. Некоторые сочувствовали, кто-то не понимал,
некоторые рассчитывали на списание долга. Одних развлекало то, как унижают богатых соседей, других шокировало.
Солдаты выхватили из тесной группки молодого парня.
«Sehr gut», — сказал Йоахим так же, как когда-то говорил мне. Солдат
вынул из кобуры маузер, приставил дуло к виску и нажал на курок. Ничего
больше, фонтан капель крови и осколки разбитой кости.

Бар-мицва — религиозное совершеннолетие в иудаизме, а также торжества по случаю достижения мальчиком возраста религиозной зрелости (13 лет).

1


Парень упал. Бацюшка любил повторять, что Бог поднимает тех, кто
упал, а тех, кто не упал, валит ниц. Бог не поднял парня, не вернул в его
тело капель крови и осколков кости. Неужели еврейский Яхве так равнодушен или слабосилен? В конце концов, здесь, в Гарадку, он как в изгнании —
далеко от своих песков и пустынь, скиталец. А может, мы этого не заслужили? Так или иначе, для парня это уже не имело значения: несчастье рождалось в свидетелях, именно им требовались чудо и надежда. Очевидно, мы
не достойны Лазаря. В конце концов, Лазарь, если подумать, и не наш был.
Он был евреем, как все первые хрысціяне.
Кажется, никто ничего не говорил. Все молчали, кажется. Немцы по
одному вырывали людей из толпы, приставляли оружие к голове и стреляли. Каждый такой выстрел уменьшал количество зрителей. Они шли домой,
но не к себе. Видя смерть торговца, они направлялись в его бесхозный магазин. Видя смерть сапожника, шли к его ничейной уже мастерской.
Наконец остались только старый господин Бухвальд, бацюшка и ксендз.
Тогда немецкие солдаты неожиданно исчезли, оставив после себя почти сотню трупов, трех живых и рои мух. Мухи сразу слышат падаль и дерьмо.
Немцы просто ушли, словно произошло что-то совершенно обычное и мелкое, закончился рабочий день и наступила пора отдыха. Почти сто мертвецов, трое живых и мухи.
Такой, возможно, была история Йоахима. Я больше не думала наивно,
что Juden — это по-немецки «море», что Раус — это кот, а Schweine — это
мыши. Больше всего я сочувствовала Йоахиму. Я любила его, он был еще
жив, но мне все равно было его жаль, я не могла иначе. Мой бедный светлый
Йоахим, его красивое тело, неожиданно обрамленное покореженными си­
лу­этами трупов.
Йоахим замолчал. До сих пор не знаю, о чем он мне в ту ночь пытался

Polski akcent

Соня крутила головой, будто не слишком понимая, что же такое она
рассказывает с чужих слов. В конце концов, может, она это все придумала?
Может, в схватке повествования с историей единственной жертвой ока­зы­
вается правда? Игорь лежал скорчившись. Даже единичное страдание —
скажем, собственное, боль из-за обычной ангины, — было для него невы­
носимым; страдание же массовые, запланированное сверху, низами воплощенное в жизнь, его парализовало. Он не мог этого слушать, сочувствовал
механически, под действием безусловного рефлекса тупой солидарности.
В свете яркой искры, которая перескочила на него с Ёзика Пастуха Мы­
шей, Игорь понял, что должен запомнить даже больше, чем ему рассказывает
Соня, должен запрячь память в ярмо театра или романа, чтобы спастись.
Чтобы в конце рассказать какую-то правду, побороться за что-то. Хотя чтото подобное он предчувствовал изначально, как только переступил порог.

61


рассказать: о будущем и об убийствах в городе, а может, о будущем после
убийств, или, может, о будущем без будущего. Не знаю. Он крепко сжимал
мою руку. Мне было больно, но эта боль была ничем по сравнению с болью,
которая донимала его. Он стал плакать. Говорил и плакал, бессвязно,
задыхаясь. Затем положил голову мне на грудь и молчал. Я пыталась дышать
с мешком камней на груди.
Мы еще совсем немного посидели и разошлись. Он даже не поцеловал
меня на прощание, только коснулся моего плеча, а затем груди. Мой сосок
затвердел.
Я смотрела, как он уходит. Он уже давно растворился во мраке, а я все
еще стояла неподвижно, размышляя: мой Йоахим — это ночной призрак,
или же человек из плоти и крови?

Polski akcent

(Здесь даем факты об уничтожении евреев в Грудеке.
В спектакле — короткий фильм с сохранившимися фотографиями.
Не дольше чем 3—4 минуты.
В книжке — примерно 10 фото, среди которых ОБЯЗАТЕЛЬНО должно быть хотя бы одно с ребенком.

62

Кто-то коснулся моего плеча.
— Ты не свая. Ты блядзь.
Я не знала, кто произнес эти слова. Я была все еще потрясена тем, что
Йоахим не поцеловал меня на прощание, не вошел в меня при встрече. Меня ошеломили эти слова, но в то же время порадовали, ибо вот наконец доказательство, что Йоахим существует, что он настоящий. Затем чужой голос
меня толкнул, я упала, а он прижал меня к земле. Я лежала на животе, в
ноздрях был песок, песок скрипел на зубах. Язык так сильно прилип к земле, что я не могла его оторвать. Рука давила меня ужасно. Затем вторая рука
чужого голоса задрала мне платье.
Я сопротивлялась, но тщетно. Как ребенок, который бунтует против
несправедливого решения родителей. Голос был намного сильнее меня. Я
пыталась высвободиться, но после нескольких ударов кулаком по голове
потеряла сознание. Очнулась от нестерпимой боли. Голос сопел у моего
уха, его пот и слюна капала мне на затылок, а его струк разрывал мое тело.
Он насиловал меня, как овцу, сзади, пытаясь причинить как можно больше
боли. Мне с трудом удавалось ловить воздух. Наконец закончил. Встал с
меня. «Цяпер сраць ня будзеш, ёб тваю маць». Я не могла пошевелиться.
Теплая жидкость наполнила мое ухо и стекала к губам. Это была его моча.
Кровь, кал, сперма, моча.
(Малая родина, подумал Игорь).
Я лежала долго. Кажется. Только собачий язык вернул мне какую-то
долю жизни. Не знаю, как Борбус вышел со двора. Отец его привязывали,


За окном смеркалось, залаяла Борбус Двенадцатая, Соня встала и, повернув древний вращающийся выключатель, включила свет. Лампочка воль­
фрамовой нитью ввинчивалась Игорю в череп, хрустя, как бор-машина, и он
проснулся. Как быстро пробежали часы, — подумал, — как я износился.
(Надеюсь, коровы не поцарапали мне рогами машину, — добавил еще
мысленно. — Не знаю, покрывает ли страховой полис ущерб, нанесенный
скотом.)
Действительно, в тусклом свете Игорь заметил на своих руках мелкие
пигментные пятна, заметил сухую кожу на предплечье, заметил отдельные
седые волоски на икрах, эти побеги инея, выявил этого другого в себе, из
прошлого, с начала. Надо поскрести еще, поцарапать.
Не испугался, что заболел старостью, только подумал, что соприкосновение со сказкой или мифом уничтожает тело. И что детство в человеке длится вечно, как времена года или жестокость. От этого в себе можно отречься,
но убить, стереть, забыть — никогда; поставить ширму еще можно.
Тело Сони, наоборот, становилось все более молодым и упругим, даже
над грудью натянулась материя платья, даже волосы выбились из-под цветастого платка и блеснули золотом — не ртутью или серебром, именно золотом; так светится пшеница, так она колет глаза.
Соня вышла во двор, вслед за нею — ее гость. Ночь опустилась неожиданно. Свет звезд отполировал готические буквы на ошейнике суки, они
засияли холодом и лазурью. Соня взяла Игоря под руку; в тот момент она
казалась моложе его. Гримеры заслужили награду.
— Здесь был мост, — сказала Соня. — Теперь стоит другой, бетонный.
И без Йоахима. И без войны. Ах, — громко выдохнула она, — как я скучаю
по войне! Зачем, зачем она закончилась?
Игорь потом не раз повторял эту прогулку. Называл это «документированием». Преимущественно гулял ночью, потому что днем расспрашивал
жителей Королёва Стойла и гордой микрокосмической Случанки. Спрашивал о Соньке. Какой она была? Говорите смело, ее уже нет в живых.
Люди говорили: «седая» или «хромая». Или «добрая». И ничего это не
означало, уловка, воздух в легких, задержка дыхания, бездыханность.
Почему они позволили ей умереть естественной смертью? Ведь не из
милосердия же и не по доброте. Положение Игоря казалось безнадежным,
никто не хотел с ним говорить; ответы были наглухо закрыты на висячий

Polski akcent

потому что он душил соседских кур. Затем какие-то люди подняли меня и
отвели домой — мужчина и женщина. А может, это была я сама? Может, я
их придумала, потому что так не хотела быть брошенной среди подлости и
унижения?
Да и была ли та война на самом деле? Или только в моей голове?

63


Polski akcent

64

замок, сердца глухи в грудных клетках. Чесали языками, произносили пустопорожние речи. Пока наконец Игорь не припомнил раннюю юность, когда не раз знался и водился с людьми на восточных приграничных территориях. Вспомнил, что здесь, на краю цивилизации, серьезный разговор начинается после двух бутылок самогона.
Он много пил с местными. Некоторых даже полюбил какой-то странной любовью. Они не читали книг, никогда не ходили в театр или в кино, а
в дом культуры (его называли светлицей, потому что долгое время освещали только свечами, не было электричества) — только тогда, когда там что-то
бесплатно показывали или рассказывали. Питались телевизором и церковью, некоторые костелом, и все без исключения — сплетнями. Сплетни
вливали смысл в пустые часы, всасывали время так, что местные оглянуться не успевали, а жизнь прошла. Сплетни были как перец. И соль. Как вкус.
Как сердцевина стебля. Как ревень. Кровь от крови, злость от злости, зависть, что сквашивает молоко.
Игоря пьянил их нрав. Они ничего не забывали и не прощали. Он, возможно, возненавидел бы их, пренебрегал бы ими со своей высоты сливок
среднего класса, если бы ни то, что и они умели иногда уклоняться от отбы­
вания наказания. Умели долго и молча терпеть. Не надеялись на справедливость, были скептичны и покорны, приспосабливались к истории, вгрызались
в мир, как червь в тело. Странная порода человека, — рассуждал Игорь. —
Достойная глубокого уважения, но неприятная, иногда отталкивающая. О
местных трудно сказать что-то однозначное. Да я ведь и сам отсюда. Какникак.
Через некоторое время, после литров выпитого алкоголя, они начали
говорить.
Сонька была шептуха.
Могла сглазить корову, чтобы та сдохла. Свинью, чтобы опоросилась
мертвыми поросятами. Невесту, чтобы перед венцом ее обсыпало прыщами,
а соски распухли до размеров крупного рыжика.
Сонька, — говорили некоторые, — это наша кара за злодеяния войны.
Это наша память, — добавляли другие, самые пьяные и наиболее склонные
к размышлениям. — Потому что мы злые, злые и плохие, а Сонька из нас
всех — наихудшая. Хуже всех нас, потому что жалости в ней нет. Не сожалеет она, сука и курва такая, ни о чем. Ни на грош, ни на самую малюсенькую капельку крови, что под ногтем помещается.
Сонька? Она помогала, — говорили иные. — Умела заговаривать пеплом. Отгоняла болезни, лечила скот. Банки ставила.
Она не была злой, эта Сонька.
Уже работая над спектаклем, Игорь осознал, что плохо о Соньке говорили в основном мужчины, а хорошо — женщины. С одной стороны — наказание, с другой снисхождение. Но и это все — неправда.
Они сидели за столом. Только что вернулись с вечерней прогулки. Ёзик


Polski akcent

Пастух Мышей отогревал подушечки лап, Борбус свернулась калачиком
под столом. Сидели над эмалированными кружками с кофе «Инка». Ды­ми­
лись кружки, дымились сырые луга и река. «Именно что остатки, — подумал Игорь. — Остатки ее, остатки меня. И животные — как окончания сериалов: пес двенадцатый, кот девятый».
— Ляпей паміраць у ложку, у сваёй хаці. У шпіталю феко.
Игорь вроде как и согласен был, ему бы тоже больше хотелось умирать
дома, чем в больнице, но он встал и начал нервно прохаживаться по кухне:
дверь в сени, четыре шага, дверь в комнату, поворот, четыре шага. Смерть
его раздражала.
— Не памрэце, — сказал Игорь, хотя сам в это не верил. Это говорил
Игнаций, уже добытый, выцарапанный из стыда, из тени, из ущербности и
вечной вины.
Он впервые обратился к Соне не по-польски, а па-прастому — так на­
зывали этот язык. Па-нашаму.
Он сам не знал, белорусский ли это или какой-то диалект русского, а
может, польского? Какая-то трасянка? Некая аберрация, историческая или
эмоциональная? Что за племя, бесславимое, попираемое всеми учебниками? Что за нация без истории? На этом языке говорили его деды, родители и
он сам, пока не забыл все, чтобы прожить жизнь без унижений из-за языка.
Ах, первый язык, социальное молоко, гордость без награды, стыд без
вины. Сначала язык забыли родители, потому что переехали в Центр Воеводства Белосток. Им надо было работать, а работать могли только на польском, да и жили-то они в Польше, поэтому не забывали, что язык нужно
папросту забыть. Если бы забыли забыть, тут же стали бы кацапами, и пришлось бы уже забыть о друзьях, работе, новой лучшей жизни в обновленном, лучшем отечестве. И о какой бы то ни было карьере. А кто же может
позволить себе от нее отказаться, после ужасных нищеты и несправедливости? Достаточно того, что в паспорте в графе «место рождения» записано
«Случанка» — подозрительное место, как ни крути.
Игнаций быстро понял: если он хочет иметь друзей во дворе и в школе,
нельзя говорить так, как говорят дедушка и бабушка. Если будет говорить
так, то друзья его будут возраста дедушки и бабушки, а такие уже не лазают
по деревьям, и не стреляют из рогаток в котов, и не дергают девочек за косички с бантиками на кончиках. В школе и так было нелегко. Уже в на­чаль­
ных классах оказалось, что Игнаций вписан в несколько иную графу, чем
его сверстники. Из-за крещения и миропомазания, в комплекте под названием «Добро пожаловать в мир», он был отдан младшему Богу.
Не большому и чистому, католическому и польскому, не ему, начинавшему и проигрывавшему восстание за восстанием, пускавшему кровь так,
что сочинялись торжественные стихи, а другому — сморщенному, церковнославянскому, который бормотал голосами сельских баб и мужыкоў среди
сладковатого дыма кадил и потемневших икон. Из-за этого мелкого, сельского, православного и золоченого Бога его приятели и матери его прияте-

65


Polski akcent

лей смотрели на него свысока, с высоты своей накрахмаленной антикоммунистической веры и престола святого Петра, на котором сидел не такой уж
и идеальный Иоанн Павел II. Оттуда, с этой высоты, Игнаций казался похожим на своего Бога — забракованным, худшим, да еще и коллаборационистом, который сотрудничает с «русскими».
Когда поехал учиться в столицу, отсек часть себя, взял себе имя Игорь
— новое, красивое, аккуратно записано в свежих документах. И фамилию
удлинил. Вместо Грыка стал Грицовским. Звучало престижнее. Хотя потом
не раз вечерами, перед тем, как выпить снотворное, жалел, что не предусмотрел тогда моды на меньшинства, которая пришла спустя некоторое
время. «Эх, — успокаивал себя, — как пришла, так и уйдет. Мир никогда не
был милостив к малым и слабым».
И когда он так ходил — четыре шага, поворот, четыре шага — его вдруг
осенило: возможно, Соня права. Права в том, что за смертью не стоит мчаться к врачу, лучше дождаться утра, когда взойдет солнце. Мы на земле Бога
моего, — подумал он, — может, и маленького, но мне большего и не надо.

66

Премьера «Королёва Стойла» в Национальном театре в Варшаве состоялась в августе, в мертвый сезон. В годовщину смерти Сони. Пришли
все. Одни — чтобы убедиться, что Игорь Грицовский закончился, а трехчасовой спектакль будет трехчасовым забиванием последнего гвоздя в гроб
известного, но все реже и менее охотно приглашаемого на утренние телепередачи режиссера и литератора. Другим было интересно, над чем он так
долго и тайно работал. Третьи пришли, потому что всегда приходили туда,
где стоит себя показать. Кроме того, после спектакля предполагались
обязательные в таких случаях вино и закуски — в качестве компенсации за
волнения и потрясения художественного плана.
Как педантично отметил «Viva!» (глянцевый журнал-сплетник для
женщин, которые все еще не утратили умения складывать буквы в слова и
аналоговым способом листать страницы), на протяжении спектакля из зала
вышел только один критик, впрочем, известнейший — усердный мямля,
исследователь упоминания темы Холокоста в современной культуре и, в
частности, в рекламе.
Реакция критиков на «Королёво Стойло» была ледяной, потепления
климата не произошло. Если читать только рецензии, то складывалось впечатление, что весь трехчасовой спектакль состоит только из ошибок, ляпов
и промахов. Феноменальное количество преступлений против хорошего
вкуса, само по себе уже достойное какой-то награды или хотя бы страховой
выплаты. Феминистки обвиняли спектакль в пошлом неоконсерватизме,
который не учитывает второй волны феминизма. (OMG1, — возмущался
Игорь, читая рецензию. — Мало ли чего не учитывает спектакль. НаприOMG — от англ. Oh my God. О Боже мой. Выражение удивления, чаще выражает отрицательную
оценку происходящему.

1


WTF — от англ. «What the fuck?». На русский можно перевести как «что за фигня?»
Вымышленная планета, на которой родился Супермен; здесь: иронический намёк на так назы­
ваемую Крипту заслуженных на Скалке в Кракове — пантеон выдающихся поляков, который является своеобразным местом культа для патриотически настроенных поляков.
3
То же, что Холокост. Уничтожение примерно шести миллионов евреев, совершенное нацистами
и их пособниками.
1
2

Polski akcent

мер, высадки людей на Луну. Кстати, а что, WTF1, означает «интерсекционний анализ», за который меня здесь так хвалят?)
Консерваторы, включая тех, которые с неоновой надписью «нео», в
свою очередь, не соглашались с трактовкой истории. История — это не
горб, не чесотка, не мерзость, которую творят люди над людьми, а ценность, а здесь ее пытаются топтать и презирать, а это недопустимо. Ценность из ценностей, Аллилуя, Варшавская битва, и Матерь Божья,
разбрасывая лазерные лучи, побеждает большевиков ради будущих щедрых
пожертвований на церковь. Белорусы недовольны... Ну, не удивительно, эти
постоянно недовольны, так оно всегда с нациями, которыех веками ущемляют. Видишь ли, ропщут — потому что услышали, что тутэйшасць — это
меньше, чем народ, а к тому же — везде примечания по-польски к белорусским репликам, в театральной программке и в книге, словно белорусский в
Польше папросту не понимают. И снова их унизили и оскорбили, а им же
Россия дышит в затылок. Для облученных планетой Криптон2 и пронизанных
ультра­фиолетом Пылающего Сердца Иисуса спектакль вообще был
сплошным кошмаром. Ни слова о Варшавском восстании и о неизбывной
милости Господа! Постановка какая-то слишком странная и одновре­
менно — чересчур классическая, даже сон одолевает. Левые критики вопрошали, что вообще может растрогать либеральные элиты, кроме темы
Шоа3 (хотя, конечно, они всем сердцем за Холокост, то есть — за упоминания о нем). ЛГБТ-меньшинства были возмущены гетеронормативностью:
позор! провинция! Короче говоря, все были недовольны. Вредная промывка
мозгов и жалкое забивание баков, предосудительное дурение голов и смешное подпирание горы кием. Так утверждали критики в полифоническом
единодушии. Фестиваль кручения носом раскручивался, как карусель или
тибетский барабан. Прочитав десять сокрушительных рецензий, Игорь убедился, что достиг успеха. Огромного успеха. На его памяти еще ни один
спектакль не сталкивался с такой неприязненной, ядовитой реакцией. В
конце концов, превращение смерти и страданий в потрясение — это всегда
больно. И вередит. Никто не оценил спектакля, кроме публики. Люди валили в театр валом, всхлипывали, обещали себе изменить свою жизнь и стать
лучше. Ведь известно, что ничто так не меняет городского человека, как созерцание чужого страдания. «Королёво Стойло» не сходил с афиш несколько сезонов.
Уже через год влиятельные ежедневные газеты и еженедельники решили: если их негативное мнение не отвращает зрителей, то надо это мнение
подкорректировать, как-то приладить к мнению общественности. И
«Королёво Стойло» возвели в ранг шедевра — спектакль стал польским,

67


белорусским, немецким и еврейским; а еще — гуманизм, не забывайте
этого слова; а еще — авангардизм и классицизм, и проницательность без
лишней сентиментальности. Вместо просто китча увидели китч сознательно продуцируемый, о да, носы и перья критиков учуяли кэмп1! (Вот над
этим Игорь и Игнаций, наконец помирившись, дружно и долго ржали: нуну, ясное дело, ведь срать сознательно — это совсем не то, что срать просто
так, потому что приперло.)

Polski akcent

Он смотрит на большом экране запись премьеры спектакля. Раз уже,
наверное, девятый просматривает сцену Прогулки К Мосту. Нажимает паузу, приближает лицо актрисы. Фон исчезает. Лицо заполняет собой весь
экран. Он смотрит в ее полузакрытые глаза.
Последнюю неделю он скоротал, вглядываясь в ее лицо. Это лицо парализует его, подчиняет искренностью. В нем — правда, да. Он видит работу гримеров, видит сцену, все огрехи и условности, и все-таки верит этому
лицу.
Он прокручивает видео дальше. Женщина валится на искусственную
траву. Дышит легко, незаметно. Рядом садится актер, играющий Йоахима.
Они раздеваются. Занавес. Есть ли что-то порочное в этом — в бытии после
бытия?

68

На сцене декорация, представляющая большую комнату, стены оклеены
обоями в цветочек, потолок из голубых рефлекторов. Туалетный столик с
зеркалом и пластиковыми цветами. Мебельный гарнитур высокого полета:
шкаф, застекленный сервант с хрусталем, стол, четыре стула, искусственные
цветы, дешевые бумажные иконки. Кровать, покрытая разноцветным
узорчатым покрывалом.
На их лица — молодое лицо женщины и стареющее лицо Игнация —
падает мягкий золотистый свет. Ангел в изголовье кровати красиво поднимает крылья.
Ангел:
(Обязательно поговорить с осветителем, — записывает в памяти
Игорь. — Этот ангел выглядит как из «Пивницы под баранами»2.)
Решения — не мои. Мои — только крылья. Поэтому я поднимаю их как
можно шире и как можно изящнее, очаровательно и волшебно, событийно
и интерпретационно. Дорогая, я видел тебя еще до того, как ты стала
оплодотворенным яичком, я видел все, но не ожидал увидеть то, что вижу
сейчас. Моя самая хромая, самая кривая, самая любимая, я — твой Храни­
тель, я — Гавриил Девятнадцатый, мое место — на острие иглы, рядом с
Кэмп (англ. сamp) — в неклассической эстетике специфический изощренный эстетский вкус и
лежащая в его основе специально культивируемая чувствительность.
2
«Пивница под баранами» — известное краковское кабаре.

1


Первыми, Михаилом и Самаэлем. Я должен тебя оберегать, подавать ру­
ку, когда упадешь, да-да-да, я-я-я сохраню тебя!

Соня не умела думать о Йоахиме как о немце. Немцы — это те, что
стреляли, жгли села, конфисковывали продовольствие и скот. За всю войну
немцы оказали ей только одну услугу — убили отца.
Когда Соня поняла, что отец никогда больше не вернутся, разве что в
ночном кошмаре, она разрыдалась от счастья. Люди имели свою цену, это
так, но больше них ценились коровы и козы. Без них люди сдохли бы с голоду. Сейчас, прихлебывая молочный суп, она вспомнила тот давний момент.
Отец на рассвете поехали с другими по дрова. Все село ушло на болота, чтобы переждать там очередное прохождение немецких войск. Немцы
редко углублялись на неизвестную территорию, разве что им удавалось
найти проводника. Среди деревьев, стоя на подмокшей зыбкой земле,
местные все же чувствовали себя довольно безопасно. Осталось их не так
уж и много. Каждый месяц войны был отмечен гибелями. В июле расстреляли семью Константюков, в августе исчез Владек Карпович, в сентябре
кто-то нашел мертвой Геню — штыковая рана тянулась от паха к шее.
Некоторые погибали, оставляя после себя тела, другие просто растворялись: шли в поле или лес и не возвращались. Хотя все смерти списывали на
немцев, Соня знала, что люди не раз погибали от рук соседей. Застарелая
вражда, зависть и несправедливость — все распухало. Распухало, как труп.
И еще труп. И еще.
Несколько десятков мужчин запрягли телеги и поехали в лес. Приближалась зима; чтобы выжить, надо было запастись дровами. Приближалась
зима, а мужчины, лошади и телеги — исчезли. Никаких вестей. Напали на
немецкую засаду? Или стали случайными жертвами партизанских боев?
Не нашли ничего, никогда: ни братской могилы, ни куска упряжи, ни
трупа коня. Ничего, что могло бы навести на хоть какой-то след. Соня считала, что только немцы могли так аккуратно стирать людей с лица земли. «Да,
— думала Соня. — Немцы — мастера обустраивать жизнь ценой смерти».
А когда Соня поняла, что отец уже не вернутся, — в тот день на болотах, когда ждала прохождения немецких войск, с желудком пустым, как
дырявый карман, — то расплакалась от счастья. А потом плакала, потому

Polski akcent

Сонька распаліла ў печы. Приготовила молочный суп с затиркой и солью. Подогрела воды для чая. Чай будет крепкий. Затем возьмется за капусту с грибами, если хватит времени и сил. В доме праздник — гость, ангел,
тот, что когда-то пришел с визитом к Аврааму.
Пытается вспомнить, как закончился тот визит.
Кажется, как-то нехорошо.

69


Polski akcent

что поняла: то, что ее так обрадовало — лишь маленький эпизод большого
корчевания, большой правки, которая проходила и на ее глазах, и вне ее
зрения. Правки, которая билась о барабанную перепонку сухими выстрелами
где-то нигде, давным-давно, перед Потопом; так давно, что плесень заглушила звук, а черви сожрали плоть; это был шов вознаграждения в равнодушном мире.

70

Оскверненная и выплюнутая, поднятая с земли Гавриилом Девят­над­
цатым, вылизанная Борбусом, с икрами, о которые терся Василий. Сначала
они спустились к реке, где Соня смыла с себя скверну — кровь, кал и сперму, пот, слюну и землю, нитки от платья, волосы и слезы. Ну и историю —
самую большую скверну, которая может приключиться с человеком и прилипнуть к нему. К коже и сознанию. К нёбу, будто горячий кусок еды. Затем
добрела до дома. Легла. Младший из братьев открыл глаза.
«Ты курва, мне ўстыдна», — сказал он. Закрыл глаза.
В ту ночь она не могла заснуть, а ночь никак не хотела заканчиваться,
будто кто-то решил, что Соня этой ночью недоспит все свои бессонные ночи. Время от времени впадала в оцепенение, которое поднималось болью от
заднего прохода. Шла дорогой вдоль берега реки, по колено в воде. Вода
была холодная и коричневая. Раз за разом забрасывала примитивную удочку, чтобы поймать гигантскую рыбу. Рыбы, похожие на острозубых щук
или зловонных сомов, грызлись между собой, а она боялась и одновременно удивлялась, что они не обижают ее, и забрасывала удочку снова и снова.
Вытаскивала из воды все новых и новых рыб, а они дрались в коричневой
воде. Не трогали ее — ведь она уже была обижена.
Коричневая вода и скользкая рыбья чешуя была ничем по сравнению с
грубостью отца и братьев, когда они проснулись. Ничего не говорили, пинали ее чаще, чем обычно. Соне казалось, что они знают почти все о ней и
Йоахиме. Почти, потому что если бы знали все, то не вели бы себя так жестоко и бездумно.
День уже не был прозрачным, картофель весил больше, чем на самом
деле — словно на весах мошенника-торговца; свиньи были прожорливыми,
как Гаргантюа и Пантагрюэль, она не успевала наполнять корыто. Куры
невыносимо раздражали своим кудахтаньем. Только Борбус, Борбус Первый
Арийский, помогал ей пробиться сквозь ежедневные обязанности, потому
что мягкой своей шерстью отирался о ее ноги. Когда толстая сковородка
солнца зажгла травы восходящим в небо огнем, Соня поняла две вещи: вопервых, она пережила худший день своей жизни, во-вторых, худший день
жизни отворялся просто в ничто.
Йоахим ее не ждал. После пережитого дня Соню ожидала ночь. Ночь
обычная, возможно, тихая, сонная. Без насилия. Но и без Йоахима. Если бы
изнасилование было ценой за встречу с любимым, она готова была бы заплатить ее много раз. Ей было из чего платить, она была богата. Платила


Ночь была глубокая. Йозик Пастух Мышей раздумывал, не пойти ли в
сарай подкараулить норушку — ему хотелось съесть что-то живое и шелковистое, хрустящее и писклявое. Но тепло от ляжайкi убедило его остаться
в кухне. Он чувствовал приближение смерти, но не знал, за кем она придет,
— за Соней Белой, за Игнацием, Игорем, а может, за ним самим?
Игнаций вернулся на кухню, теперь его было гораздо больше, чем варшавского Игоря. Единственная лампочка в зеленом абажуре качала тени на
теле городского гостя. Вся его фигура состояла из темных полос. Мышцы,
кое-как прикрепленные к костям, исчезали в этом странном свете. Только
волосы, седые волосы, на которые он работал тридцать с лишним лет и последний день, только они искрились: немного как на сельском церковном
свяце, немного — как на иконе, что-то среднее между парчой и лаком.
Игнаций сел на слончык у печки и смотрел на Соню. На ее лицо, мягко

Polski akcent

ведь отцу, пока не появился Йоахим. Несмотря на отвращение к себе самой,
несмотря на скверну, которую не могла с себя смыть, перед Йоахимом она
сумела бы притвориться чистой. Могла бы измениться, перестать быть
польской, русской или сваёй. Могла бы перестать быть кем угодно. Висела
бы в воздухе, как стрекоза, — достаточно хлопнуть ладонями, чтобы расплющить.
Лишь бы только Йоахим на нее посмотрел. Пошел к мосту, что по дороге на Случанку. Соня видела, как края ведер изгибаются Йоахимовыми
губами. Слышала, как петух поет готическую песнь. Замечала, как корыто
для свиней напрягает деревянные стенки, совсем как то тело, которое еще
позавчера выгибало ее тело скрипкой и арабеской. Видела в зеркале воды
другие ресницы, светлые, будто тлеющие, видела глаза, в которые бросилась бы, не думая, раньше, чем ресницы загорелись бы.
Соня видела много чего, видела везде, во всем, день за днем, но Йоахим
не возвращался. Она спала, вставала, кормила Борбуса и гладила мягкий мех
щенка, который вырос уже выше ее колен и почти никогда не лаял.
Соня жила, потому что легко было погибнуть. Кормила, потому что
много было голода. Чувствовала, потому что чувства быстро глохли.
Постепенно превращалась в местную сумасшедшую. Место сельской
дурочки было вакантным уже лет десять, с тех пор как умерла старая Ирка.
Соня не знала, что «ira» по-испански означает «гнев» и «злость» (как не
знала, что где-то далеко вообще есть такая страна Испания), но гнев, злость,
ярость были словно приписаны к каждому презираемому и отвергнутому,
обиженному и жалкому, отвергнутому и слабому. Ведь с опасными и
сильными отвергнутыми село расправлялось быстро и решительно. Собиралось несколько мужчин, вилы, топоры, несколько ударов и служба Божия.
Такой был почтенный человек, и такое несчастье, такая беда. Всего-то оставалось. Немного. И всегда — виноваты немцы. Или русские. Или никто,
если мир, то есть наказание Божье.

71


Polski akcent

подсвеченное молочным супом. На ее белую косу и глаза; каждый глаз блестел своим цветом.

72

Я не видела Йоахима уже два месяца. Говорят, его выслали на восточный
фронт. После урожайного лета с востока шла осень. Я никогда еще не видела столько плодов, как той осенью: яблок, груш и рябины. Впрочем, я
вообще мало что видела в жизни...
Когда начали опадать первые листья, стало понятно — потому что видно, — что я беременна. Ты не можешь знать, Iгнат, что такое беременность. Беременность в селе, еще и без мужа. Без брака. Без приданого. Отец
со мной почти не разговаривали. Даже приказов не отдавали. Не били, не
толкали. Будто гнушались мной. Я превратилась в коровий кизяк — смотри, не наступи. Мне от этого была такая польза, что я, управившись по
хозяйству, оставалась одна: не так часто, не так надолго, не так много —
значительно меньше, чем я могла бы выдержать.
Я боялась зимы, потому что зимой время смерзается и превращается в
стук зубов. В лед и сжатые губы, в два кулака, надо прорубать лунки, чтобы
увидеть последующие месяцы и хоть какое-то будущее, хотя бы тусклое. Я
боялась зимы, еще больше боялась за Йоахима.
Мне снилось, что мой ясный Йоахим сидит в серой скорлупе танка.
Закрытый люк прижал несколько белых перьев с его крыльев. Из ствола
пушки регулярно вылетают огненные шары и попадают в коричневых людей, силуэтами напоминающих медведей. От выстрелов на шапках у тех
людей-уродов загорается красная звезда. Чудовище падает, а на его месте
вырастают два.
(Лернейская гидра, — подумал Игорь).
Однажды вечером, когда половина листьев уже гнила под кронами
деревь­ев, отец вернулись от Грыков пьяные и такие злые, что не завалились
спать. Такие разъяренные, что глаза их были красно-синими с пятнышком
пустоты посередине, как если бы ослиные фаллосы всматривались ему в
лицо.
— Трымайця добра, — приказали братьям.
Янка и Витька подхватили меня под руки. С братьями я никогда не
была особенно близка. Мы жили вместе, потому что должны были. Я гадала, кто унаследует хозяйство, старший или младший? И они гадали, а если
человек много гадает, то мало думает и просто плывет по течению. Янка
казался мягче; наверное, это у него было от матери. Тем не менее, под его
мягкостью скрывались бешеная воля к жизни и жажда доминирования. Я
не слишком ему доверяла, потому что он мало говорил. Витька был иным.
Вырос большим, ширококостным. Не умел ничего скрывать. Оба слушались отца, никогда ему не перечили.
Iгнат, я не жалуюсь. Просто знай, что́ в те времена — когда-то давнодавно — значило быть женщиной. Среди наших холмов и лугов, за сараями


Polski akcent

и хлевами женщина стоила примерно столько, сколько коза; но, увы, у козы
было больше шансов выжить, потому что она давала молоко, а женщина —
только иногда и не всем.
Витька и Янка держали меня крепко, а отец подошли и плюнули мне в
лицо. Затем замахнулись, сплеча. Отец умели бить. Губа моментально распухла, кровь хлынула, как из полной чаши. Никто не проронил ни слова.
Отец взяли вилы и подошли вплотную. Содрали с меня фуфайку, обнажив
тело.
(Занавес поднимается, — говорит себе Игорь. — Начало второго действия).
Тело белое, худое. Уже заметен живот. Тело, которое отец хорошо знали­.
— Гэта чый баструк? — спросили.
Я пыталась оживить в воображении Йоахима. Чтобы он меня оберегал.
Придавал сил. Святой Йоахим, хранитель Сони из Королёва Стойла, помоги мне. Святой Йоахим, наместник Земель Завоеванных, спаси меня. Йоахим, святой Случанского моста, снизошли мне покой. Йоахим, победитель
Медведей и красных звезд, закрой меня своим черным плащом, испепели
врагов моих молнией с воротника. Ты не знаешь, что значит полюбить без
наималейшего смысла... Я видела, как Йоахимовы ягодицы поднимаются и
опускаются в лунном свете. И этот образ, эти два полушария обнаженных
ягодиц любимого, как располовиненный месяц, с легким пушком, наложился на опухшие щеки отца.
Отец повторили вопрос:
— Гэта чый баструк?
Я хотела в приступе ярости сказать: твой. Меня остановил страх.
Ярость — слабее, чем страх. Я боялась за себя, но еще больше — за нашего
ребенка. Ответ удивил всех — отца, братьев. И меня саму.
— Карэцкаго, — бросила я.
Я указала на того, кого больше всего не любила. Миша Корецкий, третий и самый младший сын старого Ваньки, браконьера и кулака. Ни свети,
Боже, слишком ярко над его душой, но и не туши лампу, потому что как-то
не по-человечески в полных потемках коротать время, свободное от жизни.
Миша, самый молодой и красивый сын старого Ваньки, его любимое
дитя, имел плохую репутацию и в Случанке, и в Королёвом Стойле, и в
близлежащих селах. Говорили, что он таскается за юбками. Поговаривали,
что он ограниченный и коварный. Разное говорили; как всегда, когда точно
никто ничего не знал, а время провести как-то надо.
Я редко его видела, и чаще видеть мне его не хотелось. Не знаю, почему я назвала именно его имя.
Я могла сказать правду или соврать. Соврать могла как угодно. Могла
обременить своим животом немало мужчин, более или менее вероятных,
хотя живот, как ни крути, фатально обременял только меня. А выбрала Мишу. Выбрала его, потому что в такое никто бы не поверил.

73


Соня рассмеялась, пытаясь отогнать воспоминание о той минуте. А
может, наоборот — эта шутка удалась ей, как ничто другое в жизни.
— Солгала я, — повторила она.
— Я тоже врал, — произнес Игорь.
И тогда отозвался Ёзик Пастух Мышей. Ему разрешалось заговорить
только раз в каждой из девяти жизней, не считая, конечно, ночей перед Рождеством, хотя тогда обычно коровы первыми пропихивались в ясли человеческой речи.

Polski akcent

Коты не лгут, потому что они сделаны из наиценнейшего материала:
бархатного меха, прочной эмали, каучука и пневмы. Врут люди, собаки и
мыши. Особенно мыши. Те вообще никогда не говорят правды. Только пи­
щат. Мыши — это серое голохвостое зло, которое надо поймать лапой за
этот хвост и схрумкать. Не врут еще куры, только потому, что они
сделаны из перьев, клюва и ног. В такой конструкции не помещается ниче­
го, кроме зерна.
Коты уже много веков ведут исследования, пытаясь выяснить, зачем
люди врут. Тысячи лет назад один из величайших в мире котов, Осирис
Египетский, вымяуяснил, что это — пагубное влияние свободной воли. Но
и коты имеют свободную волю, а я за всю свою жизнь встретил только
одного кота, точнее, кошку, полосатую Снежинку с белым галстуком и
носочками, которая явно водила меня за нос, утверждая, будто бы я —
отец ее котят. Так-то вот, такие кошачьи дела.
— Псік! — сказала Соня.

74

Отец меня уже не били, братья не сжимали мне так сильно плечи. Отец
подсчитывали: Миша — это лучший жених в округе, стоит проверить его
реакцию. Если он скажет «нет» — а это скорее всего, — ну что ж, ничего не
изменится. Но если вдруг ответит «да», то отец войдут в случанские
элиты.
— Ідзі папратаць. А ты, — крикнул Витьке, — пакліч на вечар Ваньку
з Мішай.
Я пошла убирать, хотя в доме и так было чисто. От этой уборки все
становилось не новее и красивее, а наоборот, старее и изношеннее, зато
проходило время. Пусть и тягуче, лишь бы как.
Я слышала, как с порога отец приглашали Ваньку и Мишу. Уселись за
стол, я вынесла самогон, соленое сало, соленые грибы, колбасу, огурцы.
Запасы на праздник или черный день.
Они пили и беседовали.
Я резала лук, когда отец сказали:
— Знаяш, Ванька, маю дочку, Соньку?
— Знаю. Яна ўдана вельмі, выкапана Галя, — услышав имя моей матери, я порезала палец.


— Еще далеко до рассвета, — сказал Игорь.
Они сидели за столом. Белая занавеска отбрасывала кружевные тени,
будто вырезала из ночи дешевую вытинанку. Изделие центра народных
промыслов. Узор ни о чем, пограничный фольклор. Йозик вернулся на ле­
жайку. «Псік» — это не шутка. Серьезный повод обидеться на хозяйку. Кот
ясно дал это понять, свернувшись благородным колечком.
Игоря окутала какая-то неясная тоска. О чем-то, чего он так и не узнал,
а уже потерял. А может, тоска по преемственности, непрерывности, тоска о
нити, смотанной в клубок, без разрывов и узелков.
Соня дошла до того эпизода своего рассказа, на котором задержался ее
гость. Итак, она носила под сердцем ребенка. Игорь еще не знал, что дальше произошло в ее жизни, но был почему-то (почему?) уверен, что ребенок
пришел на свет мертвым.
Пытался представить себе Начало спектакля:
...и отделил свет от тьмы, глупость от мудрости, яичко от семени, и
слинял оттуда...
...ночь ясная, как день, резкий свет заливает сцену, к окну дома подходят несколько худых бело-серых животных. это волки (могут быть студенты
театральных институтов). поднимают морды вверх и воют (вой может быть
записан на ленту). три лица в окне тревожно двигаются. Тогда на сцену
выбегает огромный рыжеватый пес. это Борбус...

Polski akcent

— Яна ні фека, — продолжали отец — толькі я скажу табе штосьці
вельмі смешнага. Сонька, хадзі сюды, падыдзі, дочэнька.
Я подошла, посасывая порезанный палец.
— Паглядзі: яна панна, а з жыватом, як жонка.
Ванька, седой и сухой, скользнул по мне взглядом.
После слов отца воцарилась тишина. Ванька понял причину приглашения. Миша перепрыгивал взглядом с лица на лицо, как блоха с одной собаки на другую. С уже красноватым носом, с брюхом, полным еды, с самогоном вместо крови, он, видимо, вспоминал, действительно ли мог быть
ответственным за мою округлость. А если точно знал, что нет, то пытался
понять, что же за игра здесь идет.
Ванька захохотал, пытаясь все, включая причину встречи, обратить в
шутку. Отец подхватили его смех. Именно такой реакции они ждали. Не
очень-то помню, что я сама тогда чувствовала. Сосала порезанный палец. Я
вообще слабо помню все, что не было связано с Йоахимом. Он был зрачком
моего глаза. Пупком моего тела. Языком моего рта. Папиллярными линиями каждой моей подушечки пальцев. Гранью моей женственности. Мой
Йоахим, мой светоносный.
Хохот Ваньки и смех моего отца неожиданно прервал голос Миши:
— Гэта праўда.

75


Polski akcent

...голод выворачивал внутренности. она подумала, что скоро ей конец.
нашла под снегом немного ягод. затем Борбус начал лаять: яма с картофелем, просто в лесу. тот, кто спрятал ее здесь, вероятно, уже грел сырую
землю...
...и был у него сын Ванька, а у Ваньки — сын Миша, а у Миши — сын
Миколай, а у Миколая никогда не будет сына, даже пса не будет...

76

Это правда, — сказал Миша (сказала Соня). Это отнюдь не было правдой. У меня из рук посыпалась посуда. Никто меня не ругал. У отца глаза
полезли на лоб, казалось, вот-вот взорвутся, как у мыши, которую душит
какая-то гадасць. Ванька, и без того красный, стал совершенно свекольный,
и с этим цветом контрастировали разве что седые усы и голубые вены. Никогда не думала, что у человека на лице умещается столько вен, как сорняков на неполотой грядке, пырея и куколя. Миша мгновенно посерьезнел, но
и его серьезность была какой-то не слишком серьезной. Я не знала его, мне
показалось, в глазах его мелькнули насмешка и дерзость. Или что-то другое? Говорят, глаза не лгут; а еще говорят: чего глаза не видят, того сердцу
не жаль.
А ведь жаль.
Жаль.
Мой светлый Йоахим.
Как жаль. Как невероятно жаль!
Миша встал из-за стола. Подошел ко мне, обходя черепки разбитой
посуды. Стал рядом. Положил руку на мое плечо. И рука показалась мне
тяжелой, тяжелой, как коромысло. Такого бремени я никогда не носила.
— Гэта праўда. Мы ні зналі, як вам сказаць. Устыдна было.
После этих слов во мне будто что-то переломилось. Или сломалось. Я
платила за свою ложь и трусость. Трудно было придумать себе кару более
горькую и жестокую. Моя ложь приобрела видимость правды.
Я не могла выдавить из себя ни слова. Хотела было возразить. Рассказать о Йоахиме. Я только его одного любила. Только он — пусть далеко, на
каком-то своем восточном фронте, — был во мне.
Только он, мой лучезарный Йоахим.
У меня лопнуло сердце. Не впервые. Сердце лопалось и лопалось, казалось, это не кончится никогда, как не заканчиваются яйца, которые сносит курица-несушка, как не закончится вода в реке, как не заканчиваются
боль, голод, треск льда зимой.
Я расплакалась. Долго оплакивала себя. И тогда, когда Миша заставил
меня встать на колени перед нашими родителями. И тогда, когда поцеловал
меня в висок. И тогда, когда брат меня, плачущую, вывел на улицу. И тогда,
когда я сидела на скамейке, а Борбус смотрел на меня и тихо скулил. Я сидела и оплакивала себя. В человеке — больше воды, чем крови.
С Йоахимом все было правдой. Мы не знали языка друг друга, поэтому


Polski akcent

не могли лгать. С Мишей нас соединила ложь. Тоже неплохой клей. Не
хуже­, чем ненависть. Оплетает, как паутина, лишает свободы, а прежде
всего­ — обрекает на одиночество. Кому я могла рассказать? Йоахиму, которого не было? Отцу, довольному, что все так обернулось, и от самогона тоже довольному? Братьям? Попу? Кому?
Я могла рассказать только Мише. Но не хотела. И так, шаг за шагом,
смерть за смертью, месяц за месяцем, я становилась все более одинокой.
На ноябрь запланировали свадьбу. В Королёвом Стойле, Случанке, Валилах и Мелешках, даже в самом Грудеке все гудело от сплетен. Не хочу
вспоминать, что люди плели, такие несусветные глупости, что даже война
рядом с ними блекла. Блекла, потому что в селах люди живут жизнью, а
война — это смерть. Потому что люди в селах живут недалеким будущим, а
война — это всегда настоящее или прошлое.
В течение двух недель, которые оставались до свадьбы, Миша пытался
вести себя как положено, то есть как у нас положено жениху. Наведывался
ко мне через день, болтал с отцом и братьями о хозяйстве и войне, а потом
мы шли на прогулку в какое-нибудь уединенное место. Сначала я избегала
мест, где бывала с Йоахимом. Потом мне стало безразлично. Мы сидели у
реки, а я закрывала глаза и смотрела на Мишу. И Миша становился Йоахимом. Йоахим изменился, так меняют людей расстояние и время.
Я настолько упорно обманывала себя, что вскоре начала радоваться визитам Миши. Мои прогулки с Мишей — каким-то больным образом —
окончательно стали прогулками с Йоахимом. Да и Миша этому не мешал —
не пытался касаться меня или целовать, ничего не спрашивал, много молчал. Просто был рядом.
Иногда где-то глубоко, в костном мозге, особенно у реки, в виске, рождалось ощущение, что это все — лишь имитация покоя, тишина перед криком, вилы в стоге сена. Я повторяла себе: лучше эта ложь и притворство,
чем то, что произошло бы, если бы я сказала правду. Так я твердила себе,
упорно, как корова, что рвется из хлева к теленку, которого режут на дворе;
пока наконец не поверила, поверила в это, хотя ни разу не попыталась представить, что бы на самом деле произошло, если бы я не соврала.
Помню одну прогулку. Мы сидели на берегу. Помню Йоахима, он был
скорее бледный, чем ясный, такой... затертый, далекий, как святые с иконы.
Я посмотрела на Мишу и увидела только того, на кого смотрела. Ни следа
Йоахима, только сам Миша, от первой до последней черточки.
Я смотрела на него, охваченная удивлением и страхом.
— Этого не может быть, — сказала я. Покачала головой. — Гэта ні
можа быць, — повторила еще раз.
— Мусіць, — сказал Миша.
Затем начал целовать меня и ласкать. Нежно. Видимо, он все-таки коечему научился, гоняясь за юбками. Я не сопротивлялась, не защищалась.
Что мне было защищать? Тускнеющее воспоминание? Попранную чистоту? Ребенка?

77


Его поцелуи и прикосновения были мне приятны. Это было такое наслаждение, что даже граничило с ненавистью. Как же так — любить одного
и позволять любить себя другому? Неужели сердце может так расти и расти? А кожа — так отзываться и отзываться на прикосновения?
Именно тогда, над рекой, мы вкусили плод нашей лжи. И именно это —
на что я не рассчитывала — нас убило. Не освободило, нет.
Это произошло.

Polski akcent

Иногда переложение Сониных мыслей давалось ему очень непросто.
Теоретически это не должно было составлять проблемы. Ее язык и его
язык — довольно близкие, живут в подобных ямах, и та же скользкость, то
же ребристое нёбо, тот же страх пренебрежения. Ему кажется, он понимает,
он способен понять ее эмоции. Её пол, ослабленный и подточенный возрастом — не совсем чужд ему. И однако же. И однако же это оказывалось не
так просто, как можно было ожидать исходя из суммы сходств.
Часто ему казалось, что он лишает Сонино повествование чего-то ценного. Чувствовал себя хранителем музея чужих воспоминаний, часовщиком перед разобранным механизмом. Лишь постепенно, когда воспоминания Сони ложились на его собственный опыт, что-то начинало выри­со­вы­
ваться, но тем очевиднее становилось, что многое потерялось по дороге.
Аутентичность — это ужасное клише.

78

Я хорошо выглядела. Так говорили все, потому что мне следовало так
выглядеть, а им — так говорить. Могу фото показать, черно-белое. Сохранилось. Сохранилось, потому что мне до него не было дела. Лицо у меня
белое, волосы черные, собраны. Губы — черные, глаза — известь и зола.
Миша на фото красивее, чем в моей памяти, хотя я никогда не хотела запомнить, как он выглядел. Я бы предпочла, чтобы он был одноруким и
горбатым. Это ничего бы не изменило, только — кто знает? — может, мне
легче было бы думать о себе самой. Не лучше думать, нет. Просто — легче.
У нас говорили: если женщина чувствует себя несчастной в день свадьбы,
то так уж будет всю жизнь. Я пережила свое счастье до свадьбы, да и то не
с женихом.
Когда-то, давным-давно, на той свадьбе, за столькими жизнями, за
мно­гими войнами и одной рекой, перед Потопом, за лесом, что тянулся до
чужих границ, в тот давний день, сопротивляющийся, чтобы не утонуть в
ночи, я почувствовала усталость. Сначала заболели ноги от танцев, потом
губы от улыбок. Я присела перевести дыхание, и поняла, что счастлива.
Опутана ложью, но счастлива. Я не хотела счастья, не хотела отрады от
Миши и себя самой, но они меня захватывали. Мелкими уколами, как от
комаров или сосновых иголок.
Миша оказался не таким плохим, как мне хотелось, совсем не отталкивающим, не противным. Полная противоположность тому, чего я хотела,
чтобы сохранить в себе Йоахима.


(Актриса, играющая Соньку, делает долгую паузу.
Протягивает руки вперед и складывает ладони в птичье гнездо. Затем
сжимает ладони, давя птенцов).
У меня могла быть совсем другая жизнь. Хорошая жизнь.
Такая, которую называют хорошей. Хозяйство, дети. Добрый мужик
под боком. А на обороте — старая тайна, как открытка от кузена из Америки. Мой ясный Йоахим. Наисветлейший.
Да, у меня могла быть иная жизнь. Хорошая.
Я поверила в это. Сидела, вспотевшая, на скамейке перед сараем. И
поверила, что могла бы прожить жизнь иначе. Обычно.
(Актриса, играющая Соньку, замолкает. На сцену высыпает группа
под­выпивших свадебных гостей).
На сцене — декорация сарая. Очень реалистичная. Овин служит сва­
дебным залом, в углах витает дух Выспяньского1; польский театр не может
избавиться от трухлявого хлама, тоскует по маме с папой, папу убили в вос­
стании, у мамы болит грудь от молока, а веки — от слез. Сколоченные из
досок скамьи и столы. У стен — снопы соломы. Снопы, как же иначе, напоминают стрехи домов.
Разговаривают двое мужчин.
первый мужчина

Сонька — курва.
второй мужчина

Страшно говорить вслух такие вещи.
первый мужчина

Сонька — курва. Она со всеми ложилась.
второй мужчина

Глупые разговоры. С тобой ложилась?
первый мужчина

Мужчины хохочут.

Polski akcent

Сначала сопротивлялась. Так, по-бабьи, мялась, только чтобы меня
раззадорить. Я ей угодил — как положено, в заднюю дырку, так, чтобы ходить не могла.
Разговаривают две женщины.

79

первая женщина

Такая тихая, такой леляк2. А выхватила Мишку у нас из-под юбки и
алтаря.
вторая женщина

Нет на свете справедливости.
Станислав Выспяньский (1869—1907) — польский драматург, поэт, художник, автор знаковой
для польской культуры аллегорической драмы «Свадьба».
2
Леляк (белорус. диал.) — здесь: дурочка, растяпа
1


первая женщина

Есть, есть Божья справедливость. Вот увидишь.
И на нее падет кара. На таких всегда падает.
вторая женщина

Ага, падет. Когда мы старыми девами будем сидеть у родителей на шее.
Женщины замолкают.

Говорят Мужчина, Жених и Голос из-за кулис.
мужчина

Скажи правду, ты всегда был с Сонькой?
жених

Я ее всегда хотел. Ну и представилась возможность.
мужчина

Случается.
жених

Случается.
мужчина

И что теперь?
жених

Теперь война.
голос из-за кулис

Polski akcent

Время мелких событий еще наступит. Но не для вас. Для вас — нет.
Вас уже смело одно большое.

80

Многих дней я не забуду до смерти, то есть до утра. Жирная блестящая
поверхность смолы была все ближе, подбиралась к ногам. Свадебная гулянка никак не кончалась. Гости валились на пол, спали, трезвели, снова падали. Печальной той свадьбе не было видно конца. Миша разбил кому-то нос.
Пили, болтали, вот и подрались. Мужчины, что же. Ничего удивительного.
Мне не удавалось выделить среди носов разбитый — все в поле моего зрения были одинаково красные и будто комарами укушенные.
Я выскользнула из сарая. Уже светало. По дороге проехали два немецких грузовика. Немцы не замечали людей, если не было соответствующего
приказа. Очень дисциплинированы. Если какой-то народ и может промаршировать к небу, дорогой соблюдая все десять заповедей, то, пожалуй, только они.
(Внимание: стереотипы, — записал Игорь).
Я смотрела вслед грузовикам. Смотрела равнодушно. Потом — серое
облако пыли. Пыль медленно осела. И я увидела мотоцикл с третьим колесом и колыбелью. Мотоцикл остановился. Я подумала, что это вернулся
Йоахим. Что он меня спасет. Что он обо мне позаботится. Только от кого и
чего он должен был меня спасать? И о ком заботиться?


Мы переехали в небольшой домик, точнее, пристройку, которую нам
любезно уступили мой отец. Мы должны были жить там, пока тесть не переедет в новый дом, а мы займем его старую хату. Я предпочла бы жить с
тестем. Мне не хотелось так часто видеть отца и братьев. Но я согласилась,
а потом убедила и Мишу пожить так. Ведь если бы какая-то чудесная прихоть судьбы привела сюда Йоахима, он искал бы меня именно здесь.
Я сказала Мише: Хачу пачакаць, поживем немного с отцом. Хорошо, —
ответил он, — даю тебе год на ожидание и ни дня больше. Больше мы к
этой теме не возвращались, а года оказалось даже замнога.
Я работала все время, к моим старым обязанностям добавились новые.
Мой дьявольский, как из святых книг, родитель не собирались дешево уступить нам тот курятник, который на несколько месяцев должен был стать
нашим домом. Я работала много, живот рос. Постоянно была сонной и
уставшей. Работа, потом — несколько часов сна, работа, война, сон, работа,
страх. Второго апреля родился ребенок, мальчик. Лысый и некрасивый. Не
похож на Йоахима, не похож на меня. Больше похож на дрожжевое тесто. А
в селе говорили: вылитый Миша, вылитый Ванька, вылитая ты. «Я же не
лысая, — шутила я. — И писюна у меня нет». Так я шутила, а женщины
смеялись, будто не было непомерных забот, и разламывающейся от работы
поясницы, и снов, пропитанных ужасом, и страха — больше, чем песка на
дворе.
Я работала и спала, никому не переходила дороги, потому что была
неохо­ча к ссорам, да и времени на это не было. И не заметила, как соседки
из­менили фронт. Я перестала быть невидимой. Миша вытащил меня на
свет. Ко мне стали проявлять определенную учтивость, никто больше не
пле­вался и не крестился, меня увидев. И на противоположную сторону
улицы никто не переходил. Уже можно было со мной и словом переки­
нуться.
Мы выбрали имя. Миколай. Хорошее имя. Был такой святой чудотворец.
Суровая зима держалась долго, а когда наконец снега начали таять,
оказалось, что мир состоит из болота. Война все реже забывала о нас.
Регулярные части и партизаны — все чего-то хотели, а раз хотели, то и брали. Приходили и забирали, сначала по-хорошему, а потом снова по-хоро­
шему, но уже с нацеленным на тебя автоматом.

Polski akcent

Мотоцикл тронулся и исчез. Проехал Случанку и свернул налево, к
Королёву Стойлу, туда, где должна быть я. Быть и ждать. До сих пор не
знаю, мотоцикл действительно появился тогда на дороге или проехал только в моем воображении. Серая пыль и темный мотоцикл. Глаз мой был сух,
живот — туго подпоясан. Такой подпоясанный живот многое может
высмотреть пупком. И как узнать точно, это я смотрела или на меня смотрело?

81


Polski akcent

Сколько их прошло! Я надивиться не могла. Они воевали между собой,
как муравьи, а нам говорили, что это все — ради нас, что воюют ради нашего блага, почти как Ісус, он тоже ради нас умер. И что с того? Зачем это
все было? Никогда еще на моей памяти столько защитников не воевали ради такой горстки обороняемых. В войну разные бывают эпидемии и напасти. Нас такая постигла. Урожай защитников.
Во мне должна была расти любовь к Миколаю, а росла только ненависть к отцу. Я только его, только его одного винила во всем, что пошло не
так, пошло в бухту. У пізду. Винила в своей лжи. В обвалившемся сарае. В
мертвом теленке. В хорьке в курятнике.
Миша подождал месяц после рождения Миколая и начал исполнять
супружеские обязанности, чего я ему, надо признаться, и не запрещала. Я
возвращалась в мир живых из дальней дали, еле-еле поправлялась после
долгой изнурительной болезни, чего-то вроде глаукомы, напоминала насекомое, которое виднеется сквозь донышко бутылки. Работала больше, чем
должна была, чтобы заслужить мертвый сон. Бывало, напевала Миколаю.
Бывало, смеялась. Бывало, вычесывала до блеска шерсть Борбуса. Бывало,
сплетничала с бабами.
Бывало, касалась небритой щеки Миши. Бывало, ерошила пальцами его
волосы. Бывало, даже сердилась на него за какую-то воображаемую вину.
Бывало.

82

После нелегкого успеха «Королёва Стойла» Игорь решил подробнее
изучить Сонину историю. Сони уже не было в живых. Но ведь не-жизнь не
мешает изучать жизнь. Пользуясь различными связями и знакомствами,
Игорь выяснил, кем же был Йоахим.
Йоахим Касторп — щемяще-красноречивая фамилия — родился двадцать шестого июля 1913 года в Гданьске. Единственный ребенок хорошо
устроенных родителей. Его отец был юристом, мать славилась — что было
обычным делом в те времена среди зажиточных мещан — своими парапсихологическими способностями; наверное, именно эти способности помогли ей вывести значительную часть своего капитала за границу еще до того,
как разразилась война. По неясным причинам Йоахим решил отдать свою
жизнь новому строю, загорелся любовью к Третьему Рейху и его фюрерам.
Это привело к конфликту с родителями, уважаемыми бюргерами, кото­рые
очень сомневались, что уничтожение какой-то расы может стать основой
для лучшего, счастливого строя. Вполне вероятно, что Йоахим последний
раз встречался с родителями в 1937 году. Отец умер годом позже. Мать пережила войну.
Йоахим был ранен в 1942-м. В документах не уточняется, где именно
это произошло и что это были за раны. Определенные обстоятельства позволяют предположить, что случилось это где-то на Подлясье. Известно
лишь, что восстановление продолжалось недолго, а если и нет, то имя Йоа-


Ходили слухи, что война скоро закончится. Немцы проигрывали, мне
это было безразлично. Не было Йоахима, не было Миши, не было Миколая.
Не было Янки и Витьки, не было отца. Не было многих соседей. Из всех
этих небытий меня радовало только одно — небытие отца. Но чем дольше
его не было, тем меньше я радовалась. Потому что человек умеет радоваться только тому, что имеет, а не тому, чего не имеет; разве что ты — паляк, у
них это как-то иначе, но их у нас до войны было мало, это потом развелось
до холеры. Откуда их столько взялось, если, как они утверждают, гибли
массово и героически в войнах и восстаниях?
От предыдущей жизни мне остались разве что кот Василий, две
коровы — Зорка и Маліна, и еще Борбус. Борбус вырос крупным, крупнее
всех других собак в округе. Но я больше не могла его хорошо кормить, еды
было мало. Суп из крапивы, калючкі... Это такие рыбки речные, чуть больше ногтя старухи. Мы ели все, что только принимал желудок. А Борбус все
рос и рос. Будто питался неимением, будто каждая смерть добавляла ему
силы и величины. Несколько раз Борбус ловил зайца и приносил домой.
Это был праздник. Потому что праздниками тогда были не иконы и кропило, а мясо.
Кажется, начался сентябрь. Немцы неожиданно окружили Случанку и
Каралёва Стойла. Ни о чем конкретном речь не шла. Видимо, получили
приказ перебить столько местных, сколько удастся, не тратя пуль напрасно.
Большинству удалось скрыться или убежать. Тех, от кого отвернулась судьба, вывели из домов и погнали по дороге. У моста стоял грузовик. Нам приказали садиться. Я шла последней, чуть поодаль от всех остальных, потому
что после смерти Йоахима хромала. Так меня и называли — Сонька Хромая. Я была уверена: если сяду в грузовик, меня убьют. Я не хотела ждать
смерти. Я уже потеряла все, поэтому и от жизни предпочла бы избавиться
побыстрее.

Polski akcent

хима быстро исчезло из медицинской документации. В 1944 году, очевидно, благодаря ходатайству матери, ему удалось добраться до Швейцарии, а
оттуда кружным путем в Центральную Америку. Он сменил фамилию и
прошлое.
Сначала источником его доходов была плантация сахарного тростника,
затем — какао и кофе, наконец — бананов и ананасов. И еще туризм. Умер
в полном сознании в августе 2003 года. Наследников не имел. Все имущество завещал фонду, борющемуся за права животных. Видно, разочаровался в людях.
Больше ничего не удалось выяснить. Негусто информации. Что же в
итоге можем о нем сказать? Оборотистый — это во-первых. И во-вторых,
пережил войну, хотя Соня утверждала иное.

83


Polski akcent

84

Поэтому я побежала в сторону приречных зарослей. Мне удалось
ускользнуть, потому что как раз в тот момент произошло какое-то замешательство, уже не помню точно. Кроме того, немцы не ожидали непослушания. Они — очень добросовестный народ: если надо погибать и убивать, то
погибают и убивают. Если бы русские были такими же честными, то проиграли бы войну с треском.
Я испугалась, что выживу. Ігнат, представь себе только, каким жалким
было моё бегство. Именно я, единственная хромая в наших двух селах, бежала к реке, точнее, ковыляла как могла. Немцы спохватились довольно
поздно, на меня указал сосед из Случанки. Немцы начали кричать, а я ведь
и хотела жить, потому что человек всегда хочет жить, даже когда ему кажется, что не хочет, и я убегала, одна-одинешенька. Немцы кричали, один из
них навел на меня оружие. Я знаю, потому что оглянулась.
(Жена Лота, — записал Игорь. — Жаль, что эта ассоциация неуме­
стна).
И в тот момент на немца с наведенным оружием прыгнул Борбус. Не
знаю, откуда он взялся. Я вскрикнула. Две пули — одна с моим именем,
вторая с фамилией — попали в моего пса. Они умирали одновременно. Мой
любимый Борбус и немецкий солдат с разорванной глоткой. Только поэтому
мне удалось убежать. Убегая, я не думала, что могу еще о чем-то сожалеть.
Забыла о своей собаке. Борбус меня спас.
Я всегда находила кого-то, кого можно оплакивать. Плохая память...
У кого плохая память, тому дарована долгая жизнь.
Заполненный грузовик тронулся. Мы больше никогда не видели тех,
кого в нем повезли. Говорят, за Валилами им приказали выкопать большую
яму, потом связали руки и ноги, затем сбросили живьем в яму. Затем яму
засыпали. Затем земля вздымалась, гусеницы месили глину. Затем на земле
выросли травы и березы. Затем мы забыли. А может, их никогда и не было?
Может, они не существовали?
Целый день я просидела в кустах. Вечером решилась выглянуть на дорогу. Нашла тело Борбуса. Немцы оставили его там, где оно упало. Пошла
в дом. Взяла тачку, перевезла труп. Во дворе у курятника выкопала глубокую яму. Было уже темно, я ничего не видела. Споткнулась, упала в яму.
Выкарабкаться наверх не хватало сил. Я знала, что никто мне не поможет.
Никого не было. Я знала, что война скоро закончится, потому что не было
людей. Все погибли. А если нет людей, то нет и войны.
Утром я все-таки вылезла из ямы. Бедро горело огнем. Куры клевали
тело Борбуса. Оно затвердело, но открытый глаз все еще не потускнел. Язык
посинел, свисал между зубов, как холодный леденец. Комки застывшей
крови. Это была кровь того немецкого солдата. Ничем не отличалась от
крови моей собаки. Меня учили, что человек важнее животного. Кровь
гово­рила о другом. Борбус был кем-то большим, чем человек. Я сняла
ошейник­. Сдвинула тело в яму. Засыпала землей. Села на пригорке рыхлой
земли.


Не было длиннее дня и длиннее ночи, чем те, которые провели вместе
Соня и ее гость. Четвертый дом в Королёвом Стойле — это не только дыра
в мобильном покрытии, не только отсутствие в бумагах Главного управления статистики, не только зря потраченные бацюшкам деньги на горючее
для его драгоценного и величественного, как пагода (ці як пагода), дэуэсперо ( «espero», как и «ira», — испанское слово, но означает что-то противоположное).
Главное, что четвертый дом в Королёвом Стойле — он особенный, а
внутри любого особенного дома время течет иначе, смерти распределяются
вопреки всем статистическим закономерностям, а язык может выкинуть
шутку и с говорящим, и с грамматикой.
Потому что в четвертом доме в Королёвом Стойле, где вещей было
мало, некоторые вещи накатывались, словно морские волны, а кости
скатывались в песок. Года разбивались о людей. Ігнат старел, Соня молодела. Игорь молчал, Соня же тем временем все больше казалась дочерью
своего гостя.
Потому что в четвертом доме в Королёвом Стойле конец встречался с
началом, смерть с рождением, прошлое с будущим, и ко всему были
привязаны мешочки с пеплом. Как рисованные иконы в иконостасе, тянулись образы двенадцати собак Борбусов с готическими нимбамиошейниками и девяти зеленоглазых кошек, всматривающихся в тени от
керосиновых ламп.
И великая радость настала в четвертом доме в Королёвом Стойле. Соня
радовалась, потому что отходила во славе.
Я — Соня Белая, я — Соня Хромая, я — последняя, как моя сука Борбус Двенадцатая, как мой кот Ёзик Пастух Мышей, я последняя в роду,
кровь моя была стерта с лица земли во время войны, а затем только сохла и
запекалась. Я — из Королёва Стойла, где гордые короли пасли лошадей, я
из дома Трохимчиков, я — мать, у которой убили ребенка, я — сестра, у

Polski akcent

И сидела бы так до конца войны, если бы не коровы. Надо было идти в
лес, надо было их подоить, они, хотя и скрытые от чужих глаз, доились, как
раньше. И я пошла. Пакульгала.
А когда вернулась, — а меня долго не было — пришли Русские. Пришли Поляки. Говорили, что будет лучше, чем до войны. Никто не верил.
Тех, кто мог бы им поверить, уже давно не было. А те, что пришли, вскоре
двинулись дальше рассказывать свои сказки.
Давние, очень давние времена. Хотелось бы не помнить, хотелось бы
не слышать, присоединиться к отсутствующим. Если кто-то умер, то это
всегда означает, что он когда-то жил? Или нет? Может, его и не было ни­
когда?

85


Polski akcent

которой убили братьев, я — дочь, у которой убили отца, я — жена, у которой убили мужа, я — любовница, у которой убили любовника, я — соседка
без соседей, отчаяние без голосовых связок, жалоба без исповедника, исповедь без отпущения грехов.
(Актриса садится на скамейку в правой части сцены. Чистит картошку.
Берет ее из корзины и бросает в ведро).
Я — Миша, у меня есть фамилия, у меня были родители и братья, жена
и сын, хозяйство, двое лошадей, у ​​меня было девять коров, а в церкви —
место у самого святого Миколая. Были у меня красивое лицо, твердые
мышцы и большой член. Были у меня планы. Голова и руки. Все — на своем месте. А теперь могила в лесу. Нет в той могиле тела. Тело разорвали
звери.
(Актер, играющий Мишу, садится рядом с Соней. В пустое ведро с
грохотом падает почищеный картофель).
Я — Игнаций. Я выступаю здесь в третьем лице. Выступаю случайно,
выступаю перед самим собой. Сижу в последнем ряду, а может, лежу в постели. Зависит, какая выпала ночь. Я — сторож этой сказки. Ее сомнительный
редактор и случайный герой. Режиссер и историк. Я выйду из театра последним, возможно, пойду в круглосуточный магазин. Смотря какая выпадет
ночь, — я или сижу в последнем ряду, или же в постели жду бессонницы.
(Актер, играющий Игнация, садится рядом с Соней и Мишей).

86

Я чистила картошку. На скамейке перед домом. Было тепло и сухо. Тихо. Борбус лежал, свернувшись калачиком. Василий грелся на камне. Отец
и братья ушли в поле. Миша помогал тестю. Миколай спал, опорожнил уже
одну грудь, а на вторую не посмотрел даже. Я чистила картошку, а думала о
рыбе. Очень мне захотелось рыбы. И еще думала о дыре в бараньем тулупе.
Надо залатать.
И тогда, давным-давно, в самый неподходящий момент вернулся Йоахим. Я ждала его. Это правда. Но ждала не ради того, чтобы дождаться.
Ждала, чтобы он не вернулся. Чтобы его кожа остыла, как остыли мои воспоминания. Чтобы глаза доходили мне до щиколоток, а не тонула я в них.
Я ждала, чтобы не дождаться. И все-таки: он появился и встал передо
мной. Я увидела носки пыльных сапог. Опять был август. Минувший август
пульсировал соками, а этот застревал в сухом горле, давным-давно, перед
Потопом.
Я сидела отнюдь не в лучшем платьице. На мне была неприметная бурая кофта. Я была вовсе не принаряженная, но сильно уставшая. Я была
уничтожена, вымотана. Ороговела, похудела. Я увидела носки пыльных сапог и выпустила картофелины из рук. Они покатились по вытоптанной земле. Я не решалась поднять глаза, а Йоахим не решался коснуться моего
лица. Борбус принес мне в зубах картофелину. Тыкал ее прямо в руки и махал хвостом, ожидая вознаграждения.


Polski akcent

Йоахим присел, вынул бульбу из собачьей пасти. Погладил пса. Прочитал вслух серебряные буквы на ошейнике:
— Борбус.
Борбус радостно залаял. Я молчала.
— Zu spät? — спросил он.
Я поняла. Не знала, что ответить. Ни на одном языке. Ведь как сказать,
что уже слишком поздно и одновременно — слишком рано? Что он не давал
мне жить, потому что его не было, а теперь убивает меня, потому что есть?
Как все это произнести, объяснить? Как ответить? Как?
Тогда заплакал Миколай. Я оставила его в колыбели в сенях. Миколай
плакал все громче. Мне надо встать, дать ему вторую грудь. Но я бы не подняла даже ножа, не говоря о ребенке. Миколай не умолкал.
Йоахим встал и вошел в сени. Без приглашения, по-немецки. Ребенок
затих. Йоахим вернулся, неся на руках Миколая. Ребенок лепетал. Что-то
рассказывал. Может, немецкие дети так делают, я ничего не понимала, а
Йоахим понимал все. Они говорили как отец с сыном. Как кровь с кровью,
как сверчок с зерном.
Мой Госпадзі, я не смогла на них даже поднять глаз. Сидела над ведром, рассыпанные картофелины — как нимб святых, мои руки с мозолями — как пустые чаши, а кофта — как пакрова.
Йоахим встал на колени.
— Danke, vielen Dank, — сказал он. Как-то так или похоже, не мне судить, что он сказал.
Коснулся меня. Да, меня тронула его рука. Я снова почувствовала запах
восковой печати, которой Бог скрепил наши жизни. Да, печать, сметана и
клубника, пчелиные соты и ладан, грех и вино, юбка матери и звезда с неба.
Он коснулся меня. А до меня дошло: Соня, только подними глаза —
тебе конец. Соня, взглянешь — убьешь. Поднимешь взгляд, Соня, и убьешь
всех. Такое я поняла. Тот прошлый август был началом. Этот август станет
концом, если ты поднимешь глаза.
Если.
Поднимешь.
Глаза.
Я крепко сжала веки. Мне хотелось, чтобы Йоахим положил Миколая
в колыбель. Или между картофелинами, куда угодно. Чтобы ушел. Чтобы
не вернулся. Чтобы никогда не покидал меня. Я крепко зажмурилась.
Я закрыла глаза.
Я сжала веки так сильно, что они должны уже были задохнуться, но
они все жили. Трепетали. Слабели. Но жили, как рыбы на песке.
Сколько я могла упираться? На кого я могла опереться?
Я не знала, как это описать. Представь себе только, Ігнат, возвращается человек, которого ты любишь безумно. Больше жизни. И ты понимаешь,
что это значит: «больше жизни». Речь идет вовсе не о твоей жизни. Речь
идет о жизни твоего мужа, твоего сына, твоей семьи.

87


Polski akcent

Я сжала веки. От страха. Мне никогда не было так страшно. Я боялась,
что сдамся, не удержусь, еще момент — и посмотрю на него. Я боялась.
Боялась за себя, за Йоахима, за близких, за время. Так боялась, что мои веки
застлала чернота. Я упала со скамейки, кажется, меня вырвало.
Когда открыла глаза, уперлась взглядом в его лицо. Я знала: это конец.
Мне стало как-то легче. Произошло. Теперь от меня уже ничего не зависит.
Я старалась. Старалась как могла. Я играла честно.
Когда я открыла глаза, взглядом ударилась об его лицо, с размаху, как
об стену. Он постарел, пока мы не виделись. С огромными глазами, худой.
В его глазах я видела себя. Но ту, другую себя, не сегодняшнюю, не в бурой
кофте, не с растрепанной косой и не с плоским взглядом.
Когда я открыла глаза, уперлась взглядом в его лицо.
Он изменился, ничего не изменилось.
Когда я открыла глаза, все было решено.

88

Соня замолчала. Смотрела на гостя над накрытым клеенкой столом.
Смотрела одним глазом цвета голубого кафеля и вторым — серым и ма­то­
вым, будто полевой камень. Соня смотрела на Игната, который стряхнул с
себя Игоря и в тот момент был дружен со своим истинным именем, первым,
от дедов, из давнего оттуда и в никуда. Она смотрела на него глазом ночи,
как ночные мотыльки, которые, хотя и не видят, но летят к источнику света,
кладезю смерти. С нее сняли ответственность, определили маршрут; с ней
попрощались с почестями и соборованием, дали последний залп, хотя она
еще была жива, и показали место на клеенке, куда ей предстояло упасть с
пеплом на крыльях вместо пыльцы. Пепел также умеет летать.
— Ты исчезла, — сказал Игнаций. — Исчезла.
Первый и последний раз Игнаций обратился к Соне во втором лице.
Это мгновение в истории, когда решается все. Момент, который делит жизнь
на «до» и «после», на «давно» и «когда-то, давным-давно», но прежде всего — на «никогда» и «никогда больше».
— Я прапала. Прапала.
Соня закрыла глаза. Веки дрожали. Будто в последний раз вспоминали
тот давний поединок. Поединок завершен, пережит, отмерен, записан. И
скреплен наказанием, хотя справедливость не имеет отношения к человеческой жизни.
Я ничего не могла поделать. Смотрела на Йоахима. Плавала в воде его
глаз. Касалась земли его кожи. Он похудел и постарел. Стоял на коленях
надо мной. Произошло. Случается. Произошло.
Я погружалась в каждую его морщинку, спотыкалась о каждое пятно,
переступала набухшую жилку на виске, изучала каждый седой волос,
вертикальные линии на лбу, неожиданные куриные лапки в уголках глаз,
припухшие губы.


Соня молчала. Если бы посчитать все минуты, которые она прожила,
то, пожалуй, оказалось бы, что она промолчала собственную жизнь. Ее собеседниками были преимущественно коровы, кот и собака. Луг, река,
предметы. Она сидит сейчас, разноглазая, молодая и розовощёкая, стройная, как тополь, свежая, как постель, которую только что сняли с веревки на
ветреном дворе. Подходит к концу своей жизни. Подходит к концу повествования. Берет узелок. Сухие незабудки, волокна хлопка. Темное пятно
крови. Той старой, из сказок, и новой, из носа Игната. Хотя, пожалуй, и
Игоря.
Волокна материи и стебли цветов оживают под прикосновением ее кожи. Соня садится на ляжайку с букетиком цветов. Ломкие голубые лепестки с поблеклым желтым глазом посередине. Ёзик Пастух Мышей неохотно

Polski akcent

А потом начала плакать. Произошло. Случается.
Я была как невычерпанный колодец, как злая и глубокая криница, как
дикое мясо, что растет против и вопреки, я плакала и не могла успокоиться.
Я имела кого оплакивать. Ряд могил. Рядом лег Йоахим. Обнял меня.
Я знала, что все вернулось. Нет спасения. Нет объяснения. Я любила
Йоахима, только его. Любила сверх всякой меры — больше жизни Миколая, Миши, братьев.
Когда он меня касался, когда дышал в мою кожу, когда проводил рукой
вдоль линии позвоночника, позвонок за позвонком, ракушки желания, когда был рядом, запах аира, — я исчезала, а вместе с тем никогда, никогда еще
не была такой настоящей и телесной. Мой Йоахим, мой ясный Йоахим, зеница моей души, жар моего лона, нимб моих святых, проклятие моих близких. Мой Йоахим. Мой золотой Йоахим. Йоахим, что говорит на чужих
языках, что будит во мне дрожь. Что будит спазмы в струне, которая поет
только тогда, когда он рядом.
Мы лежали друг возле друга, ровненько. Я плакала от счастья и несчастья. Чувствовала что-то, что, наверное, чувствует герой истории, которая подходит к концу. Знала, что конец будет ужасным, что вряд ли я переживу последнюю точку. Знала. Но перед этой точкой у нас еще есть несколько абзацев. Счастливых абзацев. Счастливых, потому что он меня нашел. Потому что мы вместе в этих предложениях.
Мы лежали рядом, как на доске иконы. Неподвижно. Он и я. Между
нами — Миколай, уже тихий, сонный. Под нами — земля с клочками травы.
Моя бурая кофта и его черный мундир. Борбус и Василий. Серебряные
буквы и двойная молния.
Мы лежали рядом, и я медленно успокаивалась. Я знала: уже ничего не
поделаешь.
Произошло. Случается.
Мы лежали рядом, как яблоки, упавшие с яблони. На этот раз, правда,
никто ничего не открыл.

89


уступает место своей хозяйке. Обходит слезы: комок соли и полевой камень. Изгибается немного скошенной шерстистой омегой, с мордочкой, с
дырками на месте клыков. Впрыгивает на стол. Смотрит в окно. Два удара
лапкой по стеклу — как два клика мышкой: закрыть; вы действительно хотите покинуть программу? Ёзик дважды ударяет в окно. За окном ночь,
черный прямоугольник в белой раме. За окном ночь, которая после второго
удара превращается в белый день. Ёзик щурит глаза. Зрачки сужаются, становятся тонкими, как два лезвия, как глаза козы, смотрят просто в день. В
солнечное сияние.

Polski akcent

Йоахим ушел. Я знала, что мы встретимся на следующий день. Сделала, что должна была сделать. Ночью Мише захотелось любить. Я отдалась,
потому что чего-чего, а тела у меня хватало на всех. Сердце — раскаленное
и занято. А мой муж не был плохим человеком. Поделился со мной всем.
Поделился со мной даже моей ложью. Мой муж не был плохим человеком.
Миша лежал на мне. Размеренное дыхание грело мое правое ухо. Я
думала, он заснул. Думала, ночь — это наше прощание. Прошептала: «Ча­
му ты мяне ўзяў, чаму?». Это не был вопрос. Это была жалоба и благодарность. Я думала, он спал.
Не спал. Я почувствовала, как напрягаются все его мышцы.
— Ён вярнуўся, — сказал он. — Ён вярнуўся зноў.
И это его «зноў» ударило в мое ухо, в его теплом дыхании, как «кроў».

90

На сцене — большая кровать с белоснежной постелью. На кровати —
два человека. Актеры, играющие Соню и Мишу. Лежат, обнявшись. За ними — тяжелая пурпурная ткань, которая полукругом окружает кровать, как
портьера или война. Кровать стоит так, что зрителям кажется, будто они
смотрят на Соню и Мишу сверху. Словно сами они парят в воздухе, и им
можно произносить приговоры. Хотя это не более чем сценографический
трюк.
Первая Сцена Пробуждения.
соня

Зачем ты меня взял? Зачем?
миша

он вернулся. Вернулся снова.
Соня не отвечает.
миша

Как зовут отца нашего ребенка?
Соня не отвечает.
миша

Скажи. Я никогда об этом не просил. А теперь прошу. Скажи.


соня

Йоахим.
миша

Йоахим.
миша

Какой он?
После долгой паузы.
соня

Лучезарный.
Миша молчит.
соня

Зачем ты соврал? Зачем ты меня спас?
миша

Для меня лучезарная — ты.
Актер произносит эту реплику как бы нехотя, преодолевая себя.
Если ему не хватает мастерства, пусть говорит сквозь зубы.
миша

Твоя ложь была как вымоленный дар. Я получил то, чего хотел. Так я
думал. Небо распростерлось под моими ногами.
соня

Хватит. Не говори больше ничего.
миша

Помнишь, четыре года назад в Городке мы хоронили мою маму? Помнишь?
Соня молчит.
Знаю, что помнишь. Помнишь, как четыре года назад, когда-то давнымдавно, ты подошла ко мне на кладбище в Городке. На тебе было лучшее
платье. То, в голубые цветы. Твое единственное приличное платье, ты расширяла его по мере того, как росла, у тебя не было ничего темного, для
траура. Поэтому ты надела такое ​​веселое платье на похороны.
Я очень любил мать. Стоял над могилой со своей любовью, ненужной,
глупо большой. Матери не было. Любовь осталась. Тянула меня к земле.
Всякая любовь так делает. Раньше или позже. Ни одна любовь не взлетает
к небу. Всегда — земля. Земля.
И тогда ты подошла в своем цветастом платье. Коснулась моего плеча
и что-то сказала.
Не знаю, что ты сказала, потому что коснулась.
С этим прикосновением во мне как шаровая молния взорвалась.
Знаю, знаю, что помнишь. Такие вещи не забываются.
Во мне все взорвалось. Встряхнуло все тело.
Я почувствовал огромную радость и огромную печаль. И все — из-за
того прикосновения.

Polski akcent

миша

91


Стало ясно, что я — пропал. Бог скрепил наши жизни печатью, я чувствовал запах ее воска. Чувствовал запахи свежевскопанной земли, цветов,
кадила и пота, холодной воды и сала.
Я понял, что пропал. Когда взглянул в твои глаза. В твои серые полевые
камни. Каждый день, просыпаясь, я вижу твои серые полевые камни. Уже
четыре года. Четыре года я, едва проснувшись, вижу твои глаза, и только
потом — солнце. Камни, и только потом — свет. Такая судьба.
соня

Не говори. Не говори. Стыдно.

Polski akcent

миша

92

Я понял, что пропал. Что потерял власть над собой. Я отважился положить свою ладонь на твою руку, что покоилась на моем плече. И ждал.
Ждал, пока что-то нас не объединит. Ведь тот воск пах не зря. Почти четыре
года я ждал.
Когда ты солгала, передо мной открылось небо. Я снова мог почувствовать твою ладонь на моем плече. Мы стали на колени перед нашими
родителями.
Мы признались в любви. Ты молчала, я не должен был. Я лишь подтвердил то, что произошло на кладбище в Городке. То, чего я ждал столько
лет.
Я знал, что у тебя был какой-то немец. Все знали. Хотели побрить тебе
голову, изнасиловать, убить. Я тебя защищал. Я им говорил: убью каждого,
кто тебя тронет хоть пальцем.
Именно поэтому они так легко поверили в нашу любовь. Все, Соня,
все знали, что ты весь свет мне застишь. Поэтому-то они так легко поверили. И твой отец, и мой. Все знали, кроме тебя. Все, только не ты.
Я не надеялся ни на что. Точнее, надеялся, что когда-нибудь ты ответишь мне взаимностью. А как же ты могла не ответить? Ты, которая была
моим миром, могла бы от меня отречься?
Я ждал терпеливо. После стольких лет человек учится ждать. Умеет
ждать. Я ждал.
И находил счастье. Просыпался возле тебя. Это уже много. Спал с тобой. Это — много. Но больше всего: ты иногда смотрела на меня, смотрела
серыми камнями, нагретыми в поле, а я знал, что ты смотришь прямо на
меня. Не на того немца. На меня. Иногда ты касалась моей щеки. Иногда
гладила мои волосы.
Это — мелочи, которые весят больше, чем клятвы. Скажи: тот Йоахим — он лучше меня?
соня

Мишка...
миша

Я рад, что мы говорим. Что я говорю. Мне было нелегко раньше. Теперь будет нелегко и тебе. Я знаю, ты выдержишь. Выдержишь, потому что


тот другой для тебя — все. Ради него и выдержишь. Я говорю, потому что
меня это угнетало. Говорю, чтобы ты знала.
Я не могу тебя ни в чем упрекать, и все же упрекаю. Знаю, что ты —
бессильна что-либо изменить. И я все же ненавижу этого фрица.
Я мог бы его убить. Но знаю, что поднять на него руку — то же, что
поднять руку на тебя. А если бы я убил тебя, то убил бы и себя.
Грех.
Грех — это когда нет выхода.
соня

Я с тобой.
миша

Что?
соня

Я с тобой. Я тебе сказала это тогда, на кладбище.
Тогда, давным-давно.

Оказалось, что тогда я первый и последний раз по-настоящему разговаривала с Мишей. Мы говорили допоздна. Точнее, говорил в основном
мой муж. Я больше молчала. Мне не нужно было ничего говорить, но это
был необходимый разговор. После него мне стало и труднее, и легче. Труднее, потому что Миша выбросил из себя все, что накипело, легче, потому
что все, что я в ту ночь скрывала, больше скрывать не должна была. Я заснула крепким сном. Он, кажется, не сомкнул глаз. Мы лежали обнявшись.
Плотно прижавшись. Пот наших тел смешался и склеил нас, как мед пальцы.
Губы, приникшие к губам, не знали, то ли уже сон пришел, то ли еще продолжается последний поцелуй; мы дышали друг другом, наши губы чередовались: его губа, дыхание, моя губа, дыхание, его губа, дыхание, моя,
война.
Потому что мой муж — хороший человек. Был хорошим человеком.

Polski akcent

Первая Сцена Пробуждения. Игорю кажется, что это одна из лучших
сцен в «Королёвом Стойле». Но просматривал он ее нечасто. Слишком
больно было. Он завидовал Мише, потому что тот любил. Завидовал Соне,
ведь она любила и была любимой.
Если бы Игорь был кем-то большим, чем режиссер, то сделал бы так,
чтобы Соня поняла, что Йоахим — это призрак. Что счастье — Миша. Игорю хотелось откорректировать, сделать окончательную редакцию. Даже
против воли героев.
Если бы он действительно мог повлиять на жизнь героев, занавес
закрылся бы после слов Сони: «Я с тобой».
«Но нет, — думал Игорь. — Нет, курва. Это, к сожалению, не последняя сцена».

93


Polski akcent

94

Может, в огонь за ним я бы не пошла, но точно побежала бы за ведром воды,
чтобы огонь потушить. Могла бы прислониться к нему. Думать о нем. Скучать. Кто знает?
Если бы нам было даровано еще несколько лет, думаю, у нас была бы
хорошая жизнь. Обычная, тяжелая, хорошая жизнь. Лучшего цвета — серого, но такого его оттенка, с которым приходит весна, а летом голубеет река,
а зимой веселятся калядоўшчыкі.
Следующий день, воскресенье. Мы встали рано. Должны были ехать
в церковь. Да Гарадка. Я размышляла об исповеди. Что я скажу попу и Бо­
гу? Что мой муж отпустил мне грехи, значит, и Бог должен простить? Или
что я уже достаточно наисповедывалась, и мне исповеди не надо? Пусть
воткнет просфору себе в зад или в бороду до еще худших времен?
Я управилась во дворе по хозяйству. Подогрела воды. Мы чисто вы­
мылись. Я надела лучшее платье, то, в незабудки. Отец запрягли лошадь.
Далеко мы не отъехали, только к мосту перед развилкой: слева — дорога в
поля, прямо — на Грудек.
Далеко мы не отъехали. На перекрестке сидели двое немцев. Рядом
стояли мотоцикл и грузовик. Были и еще солдаты, чуть поодаль. Поздно
было поворачивать обратно. В конце концов, если бы мы и попытались,
немцы бы точно что-то заподозрили. А так — оставалась тень шанса, скучающий взмах руки.
Далеко мы не отъехали. Всем было страшно. Отец натянул поводья. Я
прижимала к себе Миколая. Янка и Витька напряглись, сжали кулаки и смотрели вниз, на вилы, лежавшие на дне телеги. Только Миша казался
спокойным. Положил руку мне на затылок и слегка массировал; так гладят
поросенка, когда ищут яйца, чтобы вырезать.
Далеко мы не заехали; я заметила Йоахима, который стоял среди солдат. Немцы остановили воз прямо на распутье. Велели мне слезть. Вынули
пистолеты из кобуры. Я сошла на землю, все прижимая Миколая к груди.
Боялась, боялись мои ноги и руки, мои легкие и сердце, моя грудь и женская природа. Я описалась от страха, хотя должна была высохнуть в косточку. Вся была из ваты и испуга, из гусиного пуха, каким его вырывают с
кровью из кожи. Миша хотел слезть за мной, ему не позволили.
Я стояла так в ожидании. На дрожащих ногах, осина и мимоза. Тростник, побитый первым морозом. Йоахим что-то сказал, солдаты рассмеялись. Затем повернулся и подошел ко мне. Его товарищ, несколько моложе
с виду, приблизился к телеге и угостил всех сигаретами. Мои взяли, закурили, хотя никто из них не курил — ни отец, ни братья, ни Миша. Я ничего не
понимала. Мне было страшно. Страх не нужно понимать.
Йоахим стоял передо мной. Было видно, что он ждал меня, что рад
меня видеть. Прежде чем сделал хоть движение, прежде чем успел меня
коснуться, меня прошила мысль, что он ничего не понимает, что ничего не
знает о моем муже, не осознает, на чьих глазах происходит вся эта сцена. Я
не представляла, чего он хочет. Может, хочет меня спасти и увезти с собой?


Освободить? Но, ради Бога, пусть не освобождает меня от моего мужа на
глазах у мужа, от семьи — на глазах у семьи!
Йоахим стоял передо мной. Солдаты вполголоса переговаривались.
Мужчины на телеге курили сигареты, хотя никто из них обычно не курил.
Я прижимала Миколая к груди. Мне было жаль, так жаль, что я не знаю
языка Йоахима. Что не могу предостеречь ни его, ни себя.
Йоахим стоял передо мной. Миколай заплакал. Йоахим что-то сказал.
Я не поняла. Миколай заплакал еще громче. Йоахим протянул руки к ре­
бенку.
А потом все произошло так быстро.

Не успела я подать ребенка Йоахиму, как с телеги соскочил Витька. И
Миша. Витька сжимал вилы. Он оказался быстрее. Вечно какой-то сонный,
в тот единственный раз он оказался быстрее. Не успел Йоахим коснуться
своего сына, как Витька пронзил Йоахима вилами.
Пронзил вилами. Всю жизнь полусонный, в тот единственный раз он
оказался быстрее, быстрее других. Йоахим потерял равновесие и рухнул на
меня.
Мы упали назад, на мою спину, все вместе. Навзничь и ничком. Вся
семья. Семья, которой никогда не было. Отец, мать и сын. И вилы.
В тот единственный раз он оказался быстрее. Все начали кричать. И
бежать. И стрелять.
Побежал Витька. Недалеко убежал. Пуля его догнала. Единственный
раз он оказался быстрым, но пуля его догнала. Без труда догнала.
Побежали отец. Побежали и скрылись. Наш Гасподзь позволяет долго
жить негодяям.
Побежал Янка. Бежал и бежал. Его убили позже. Через три недели, но
все равно что в ту минуту.
Миша кинулся к нам. Вырвал пистолет из кобуры Йоахима. Бросился
бежать. Все произошло так быстро. Миша побежал и убежал.

Polski akcent

Так быстро.

95


Polski akcent

96

А мы лежали. Йоахим лежал на мне и на Миколае. К нам подбежал
солдат. Все происходило так быстро. Он дернул. Вырвал вилы. Мокрый
звук. Так быстро. Мокрый звук и щелчок, словно петушиная голова, еще
живая, упала клювом на камень. Такой звук. Никогда не забуду. Он снится
мне, снится, а мне не удается ни проснуться, ни оглохнуть. Слышу его во
сне. Слышу, когда вижу вилы. Слышу в церкви.
Такой звук — будто кто-то оглушил теленка камнем. Чмок. И хруст,
приглушенный мясом. Чмок.
К нам подбежал солдат. Все происходило так быстро. Дернул.
Вырвал вилы. Я почувствовала тепло на животе. И ниже.
Глаза Йоахима гасли. Когда солдат дернул, вырывая, вилы, Йоахим
чуть приподнялся, на секунду, не больше. И упал опять — на меня и Миколая. Как охапка тряпья. Я почувствовала тепло на животе. И ниже.
Это не было хорошее сухое тепло, как от пліты. Это не было хорошее
влажное тепло, как тепло мужчины. Это было тепло тяжелое и густое, липкое. Чужое. Как разогретый воск или металл.
Я почувствовала что-то горячее на животе. И ниже. Все произошло так
быстро. И Витька, который в тот единственный раз был быстрее.
Единственный раз, которого оказалось достаточно. И Янка, который бежал,
бежал и бежал — просто в могилу. И отец... Так быстро.
Чужое. Тяжелое. Липкое.
Глаза Йоахима погасли, а лицо — как носовой платок, такой белый,
губы белые, только в уголке — тонкая красная линия, сначала одна, потом
вторая, обе красные, как ленты, я связала бы их, как повязку из бинтов,
чтобы он не умирал. Чтобы только не это. Не сейчас, никогда. Никогда.
Чужая — такой была кровь Йоахима, хотя тело его все еще казалось
близким. Тяжелая — такой была кровь Йоахима, хотя сам он весил немного, сильно похудел.
Солдаты подняли его тело. Начали останавливать кровь, нервно покрикивали; я знала, что это все — напрасно. Что я его больше не увижу. Что
слишком много жизни вытекло через все дырки от вил. Так быстро.
Так быстро вышло столько жизни.
Я лежала как голубой цветник. С пурпурным прудиком посередине.
Долго лежать мне не дали. Миколай был рядом на земле. Попискивал. К
нам подскочил другой солдат. Направил на нас пистолет. И вот он уже стреляет в Миколая. Пожалуй, я могла и сильнее любить сыночка, свою кровинку, еще больше — кровинку Йоахима, только времени не хватило. Слишком
быстро. Так быстро.
А солдат уже хочет выстрелить в меня, но пистолет заклинило, а его
товарищ вырвал у него оружие. Они начали драться.
Товарищ вырвал у него оружие. Что-то кричал, я ничего не понимала.
Это все происходило слишком быстро и на чужом языке. Вырвал у него
оружие, но не снял с него тяжелых сапог. Пуля была бы быстрее. Сапоги
тяжелее и ближе.


Солдат, разоруженный, бил меня ногами. Хрустнула кость. Я потеряла
сознание. Быстро. Но очень медленно. Очень, очень медленно.

Он сидел просто посреди вымощенного полевыми камнями перепутья.
Закрыв глаза. Сигарета дотлевала между пальцами.
Игорь завел себе этот обычай вскоре после премьеры спектакля. Ехал
в деревню каждый раз, когда позволяла работа, далеко от Варшавы, и садился в месте, где произошло то, что он пытался показать.
Именно здесь состоялась Вторая Сцена Пробуждения. Он просматривал ее много раз. На подмостках лежали три тела. Лежала Соня, как
вытоптанный луг голубых цветов. Лежал Витька, как поваленное дерево.
Лежал Миколайка, похожий на красный узелок или разбитое яйцо с
цыпленком в колыбели скорлупы. Именно здесь. Лежали три тела, а над
ними высилась фигура.
«Время W» — шифр, который обозначал дату и время начала Варшавского восстания, то есть
17:00 1 августа 1944 г.

1

Polski akcent

Соня сидела на ляжайцы. Обычной ляжайцы из бежевых изразцов. В
обычной кухне с обычным столом. В обычной кофте в темную клетку. С
обычными, хотя и искусственными зубами на деснах, тоже обычных. В
обычном мире без перемещений войск, без слов большими кричащими буквами, без «времени W»1 и других некрополей.
Рассказывала свою обычную жизнь в месте, где люди жили слишком
недолго, потому что их утаскивала в свои спицы история, а история всегда
против людей, и прежде всего — против женщин.
Соня, такая неожиданно молодая, с букетиком незабудок в руке и алой
лентой, сидела и молчала. Вспоминала, что пережила, и представляла, что
переживет, когда умрет. И с кем. И понимала: «ничто» — это хорошее слово. Как уксусный компресс после укуса осы.
Время, ее время, подходило к концу.
Игорь тоже молчал, погруженный в себя из детства, выброшенный из
Варшавы, молчал, как педантичный секретарь редакции. Игорь уважал Соню, а нам хорошо бы почтить Игоря, потому что именно ему выпало попрощаться с Соней Белой, Соней Хромой, Соней — Хозяйкой Двенадцати Собак, Девяти Котов и Бесчисленных Болячек. Есть повод его почтить, хотя
можно его и не любить, и пренебрегать им. Почему нет? Выберем же, что
нам следует делать.

97


Polski akcent

Игорь сидит с закрытыми глазами, держа сигарету. Раздумывает, можно ли здесь еще что-то исправить, уточнить. Камни, которые в Польше на­
зы­вают «котиными головами», уже не холодят ему зад. Твердые, но их твердость... успокаивает, что ли? Соня тихо стонет. Это единичный стон, короткий. Пробуждение тела. Актер, играющий Игнация, надевает крылья.
Крылья сделаны из клея, пластика и настоящих гусиных перьев. Они переживут много войн и спектаклей, так как крылья изнашиваются медленно,
особенно если их так редко использовать; крылья еще почти новые, он чаще шаркает ногами по земле, чем машет ими в воздухе. Эти крылья уничтожат не полёты, скорее хлорка, которой их отбеливают. Отбеливать приходится часто — не то, что летать; приходится, так как этот мир — грязный
даже после дождя.

98

Я — Гавриил Девятнадцатый, такая мне выпала роль, я — Ангел Хра­
нитель, точнее, Сторож. Тюремщик. Преимущественно я занимаюсь убор­
кой. Сейчас поднимаю красный узелок. Этот узелок состоит из ткани,
мяса, костей и одной пули. Пятнадцать минут, одна пуля и пять страниц
назад этот узелок был Миколайчиком.
Неся узелок, иду на обочину дороги. Земля мягкая. Мне надо выкопать
яму. Маленькую ямку. Я не люблю копать, поэтому выбрал Миколайчика, а
не Витьку. Витька большой, довелось бы копать долго, а у меня — только
руки, вилы и прихоти моего Шефа.
Работаю в поте лица. У ангелов нет пола, есть голова; нет крови, за­
то пота в достатке, обильно; копаю руками, разрыхляю землю вилами.
Стараюсь не испачкать крыльев.
Яма вырыта, не слишком глубокая, не слишком широкая, в самый раз.
Я — Гавриил Девятнадцатый, убираю и стерегу. Никто не требует от
меня работать непосильно и молчать.
Целую узелок. Благословляю, хоть и не имею таких полномочий. Затем
засыпаю ямку землей. И думаю, что мое место — на острие иглы, а не
здесь, на перепутье, где каждый путь ведет в зло и печаль. Этот мир —
ужасен, и лишь изредка встречается в нем кто-то прекрасный. Этот мир
мог зиждиться на фотосинтезе, а основывается на переливании крови. И
учат, учат нас там, в небесных школах. Приходится учить, потому что
сами мы не поймем жестокости. Учат, что единственно правильная рели­
гия — это мизантропия, переломленная эмпатией и сочувствием. Кроме
фотосинтеза, остается только это. Только это.
И подумал я, что рядом с Соней воткну вилы.
Они ей понадобятся.
Я проснулась от боли. Тупой спазматической боли в бедре; как если бы
в дырявый зуб попала ледяная вода. Я чуть-чуть приподнялась на локтях.
Сколько глазом окинуть — ни души. Виднеются несколько крайних домов


Игнаций наклонился над клеенкой, над нарисованными на ней букетами для всякой оказии, на праздники и для будней, вытертыми всяческой
посудой, вилками и ложками. Наклонился над букетами на любой случай

Polski akcent

Случанки. Неподалеку — тело Витьки, странно скорченное, как листок
капусты, изъеденный червями. Немцев не было; не было ни мотоцикла, ни
грузовика. Не было Йоахима. Не было Миколая. Не было телеги. Кто-то
вонзил в землю вилы.
Я помнила все, что случилось. Помнила также, что этого не должно
было произойти. Потому что — зачем? Ради чего? События не должны быть
бесцельными. Это грех.
Меня разбудила боль. Тупая спазматическая боль в бедре. Я чуть поднялась на локтях. Проснулась, вокруг не было ни души, да и мертвые просматривались как-то неотчетливо. И показалось мне, что я засыпаю, что
погружаюсь в сон. А как иначе объяснить эту пустоту вокруг? Эти камни,
на которых я лежала? Коричневое пятно на платье? Почему моего ребенка
и мужа нигде нет? И почему нигде нет Йоахима?
Получается, я спала; и, как во сне бывает, тело мое меня не слушалось.
Никак мне не удавалось заставить его встать, потому что небо висело у самого моего лица, так близко, что приходилось сквозь него дышать. Оно
было как мокрая тряпка, держалось на ручке вил и сползало вниз, будто
влажная тяжелая простыня, чтобы окончательно хлопнуться на землю у
скрюченного тела Витьки.
Я осмотрелась. Решила доползти до вил, потому что небо там выше и
словно суше, легче — может, там мне удастся встать? Так мне думалось в
том сне. Я ползла, было очень больно, я не плакала. Знала, что это все — понарошку. Жаль было настоящих слез для ненастоящего мира. Да и боязно
было, что истинные слезы превратят весь этот кошмар в действительность.
Поэтому я ползла, понемногу, пядь за пядью, и все же не плакала, камень за
камнем, и не плакала, ни камешка, ни песчинки.
Наконец доползла до вил. Не знаю, сколько времени это продолжалось.
Обернулась и увидела позади себя бурую и блестящую, как слизь, полосу,
похожую на ту, которой отмечает свой путь улитка. След был очень
выразительный. Улитка несет на себе свой дом, а я? На мне было оскверненное платье. Лучшее платье — на праздник, на выход. В таком платье
невозможно жить. Невозможно развести огонь.
И я содрала его с себя. Во сне руки не слушаются голову, целятся не
туда, куда человек хочет попасть, и все-таки я содрала с себя платье. Если
оно — на праздник, я не хочу такого праздника.
Но сон мой не рассеялся, не изменился. Если что-то и изменилось, то
погода. Мне стало холоднее, кажется, дождик начал накрапывать. И такая
печаль окутала, как бывает, когда тебя уже никто не ждет.
И я содрала с себя платье.

99


Polski akcent

— на смех и плач, на завтраки и ужины. Красивый букет, бело-голубой, помещался в самом центре — круглый, как бублик. Игнаций сгорбился над
столом, такой старичок из него вышел, как мышь из мышеловки, а из мешка
шило или мучная моль. Как из ребенка — дрожащие старческие руки, а из
рук — воздух, полный перьев, словно кот разодрал снегиря. Игнаций,
сгорбленный и седовласый. Можно думать, мудрый и справедливый.
Соня вздохнула, вздохнула с надеждой, будто не август стоял на дворе,
а какой-то сентябрь, когда начинался учебный год, а с ним приходили
надежды; хоть образования у Сони никакого не было, не довелось ей учиться, для этого понадобилась Польская Народная Республика, а она началась
слишком поздно, так что Соня, кроме имени и фамилии, ничего в жизни не
написала, может, поставила еще несколько крестиков, что соглашается на
аренду поля и пенсию.
Соня улыбнулась Игнацию чудесной улыбкой, улыбнулась широко и
фарфорово. Протянула руку с платьицем. Он взял старую испятнанную
ткань, а Соня сложила руки на коленях.

100

Я лежала у воткнутых в землю вил. Я доползла до них, на большее не
хватило сил.
Лежала бы так до конца света, сначала в теле, голая, потом сгнила бы
до костей, наконец, стала бы куском поля, пронзенным корнями сорняков.
(Ах, — расчувствовался Игорь, — Антигона и Полиник! Если бы Соня
гнила, кто-то похоронил бы ее?)
Смеркалось, а может, у меня просто потемнело в глазах. Кто-то взял
меня под мышки и потянул в сторону села. Мне это было неприятно, но что
делать, когда бедро сломано, рот забит землей, а тело пустое, как кожа без
змеи?
По тяжелому учащенному дыханию я узнала отца. Он меня тащил.
Отец именно так сапалі, когда меня любили. Я знала это учащенное дыхание
и ненавидела его. Больше, чем побои.
Отец доволокли меня, пустую наволочку, снятое молоко, в дом. Подогрели воды. Помогли умыться и одеться. Паклікалі шептуху, чтобы перевязала и зашептала раны, не даром, конечно. От воздуха и воды. Льняным
полотном и пеплом на стекле. От войны и истории. Чтобы закопала пепел
на распутье и прошептала заклинание: «Кто говорит о победе? Выжить —
этого достаточно».
(Рильке? — удивился Игорь. — Нет, это, пожалуй, уже слишком.)
Я не ожидала, что руки отца, старые и изношенные, могут быть такими
деликатными. Неужели эти руки извлекли меня из тела моей матери с настоящей любовью? Брали меня и качали, словно скорлупа, что колышет
ядро ​​ореха? Впервые его прикосновение не обжигало меня, как раскаленное полено, хоть кожа моя была, как жестяная. Такие руки из мяса, такие
пальцы из кости не могли меня обидеть, даже поцарапать бы не сумели.


Polski akcent

Я лежала на ляжайцы, скорчившись, под перинами. Отец на столе зажгли лампу, хоть всегда экономили, такие были скупые всегда, каждый вечер, как в углу в церкви, в темноте. Отец смотрели на меня так, будто я и
правда его дочь. Смотрели на меня так, будто я действительно плоть от плоти его, а не кто-то, кто его плоти угождал.
Отец смотрели на меня как отец.
Наверное, потому, думала я, дети любят родителей. Из-за такого взгляда. И ради него. Ради рук, которые не только наказывают и причиняют боль,
но и лечат раны.
— Гэта ўсё мой грэх, — сказали отец. — Я цябе перапрашаю.
Я опустила веки в знак согласия. Да, это твой грех, но наша смерть.
Это так легко — склепать вину и ждать подачки прощения. Так легко, но
далеко от правды. Легко —достаточно позволить коже век скользнуть вниз
по глади глаза, как куску мыла, который выскальзывает из руки у балейцы.
— Ты мне даруеш? — спросили отец. — Ты можаш?
Я смотрела на него. Он такой папсаваны сидел, крошечный и несчаст­
ный. Такой непохожий на отца, который любил меня против моей воли и
бил против моей воли, травил меня и обижал, продирался в меня, но всегда
вовремя убирался. Это были два разных человека, непохожих. Как простить
этому, который просит прощения, крошечному и несчастному, то, что делал
тот второй, большой, сильный и жестокий?
Может, я простила бы тому, который меня насиловал и унижал, но не
могла простить этому, который скулил, прося прощения. Незнакомому.
— Не, — сказала я. — Ні магу. Ні хачу.
Он был такой крошечный и несчастный, что только кивнул головой.
Мне было его жалко. Но того большого и крепкого, с жилами и костями, я
не смогла бы пожалеть, он не пожалел бы и ту меня — маленькую, слабую
и доверчивую. Здоровую. Тот брал, что хотел, а теперь пришло время и мне
взять то, что болит и что мне не надо.
— Когда я узнаю, что ты умер, то заплачу от счастья, — сказала я. В
конце концов, так и сделала впоследствии, там, на болотах.
Он кивнул.
— Я умру счастливым, ведь буду знать, что ты заплачешь от счастья,
— сказал отец.
— Я просто хочу, чтобы ты умер. Без могилы и похорон.
Последующие дни, тяжелые, как ломоть земли за плугом, начинались
вопреки моей воле, наперекор ей продолжались и заканчивались, невзирая
на нее. Я выжила благодаря любви отца. Я ненавидела его, однако моя ненависть оказалась ничем по сравнению с его преданностью. Он меня кормил, обмывал, укрывал. Он вывозил меня в лес, когда приходили немцы, он
разводил огонь днем ​​и ночью. Он прибегал, когда я дышала тише, чем деревья, клал руку мне на лоб и бормотал молитвы. В конце концов, он забрал с
дороги мое платье.
Отцу я обязана жизнью, во второй раз.

101


Polski akcent

Я хотела умереть. Не для того, чтобы оказаться с Йоахимом и Миколаем. С матерью и Витькой. Я хотела умереть наперекор отцу. И не потому,
что не было ради чего жить. Я хотела, чтобы последнее усилие отца потерпело неудачу. Чтобы он остался один, ужасно один: крошечный, скрюченный
и живой; долго живой.
Ненависть, даже ярая, железная, чахнет перед лицом любви. Тонет, как
песчинка в воде, а не всплывает, как сухая косточка вишни.
Когда уже не осталось сомнения, что я все же выживу, после многих
дней лихорадки, после многих ночей шишек, падающих, как бомбы, на мох,
когда стало ясно, что мне суждено выжить, я подумала, что это несправедливо.
Один-единственный раз я получила того, кого хотела, — Йоахима. А
потом, как наказание за это, были одни потери; кусочек за кусочком, человек за человеком, месяц за месяцем у меня было отнято все, что я успела
полюбить.
Тогда отец мне рассказали, что произошло, пока я болела.

102

Немцев разозлило нападение на офицера СС. Они приготовились к
охоте. Хорошо понимали, что сами пропадут среди лесов и болот, а потому
прибегли к более эффективному способу. Раздали оружие жителям близлежащих сел; война и так уже была проиграна, хотя и шумела еще вокруг, им
уже было все равно, как будет впоследствии использовано оружие и против
кого; их больше беспокоили послевоенные порядки. Они потребовали голов Миши и Янки. За это пообещали оставить жителей села в покое. Обещание покоя, пусть невыполненное, весит во время войны как горы золота.
Соню и ее отца односельчане наказали сами — отвернулись от них. Ненадолго.
Жалкая то была охота. Неизвестно даже, кто там был дичью, а кто
охотником. И охотникам, и добыче суждено сложить головы на плахе; дело
времени и слепого случая. Какая разница, кто убивает и ради чего? Немец,
русский, белорус, поляк стреляют пулями без национальности.
Соседи охотились на соседей.
Миша бежал в лес. Не прошло и трех дней, как его выследили двое из
Королёва Стойла. Одного Миша застрелил, второго ранил. Соседи из-за реки. Впоследствии раненый рассказал, что произошло.
Одного Миша застрелил. Выстрелило само. Пуля открыла третий глаз
в черепе преследователя. Надеюсь, он заглянул этим только что открытым
глазом внутрь себя, и через остальные два глаза увидел и понял, что хотел
совершить.
Второго Миша ранил. Выстрелило само. Пуля размозжила плечо и застряла в стволе сосны. Может, упала шишка, а паук завис на нитке паутины.
Не убивай пауков в доме. Это к невезению.


Миша подошел к первому, мертвому. Затем ко второму, он корчился от
боли, скрученный, скомканный, как сухой лист. И сказал:
— Скажи, что я сам.
Произнес это и, не дожидаясь подтверждения, приложил дуло к собственному виску.

Сцена Пресвятой Троицы Парабеллум.
На пустых досках сцены вырастают при помощи проектора сосны. Если не удастся найти сосен, могут быть и березы, только надо немного притушить белизну стволов. На небе возникает ангел, из другого проектора. Он
серостальной, технология 3D. Его крылья переломлены посередине, как у
чайки. Еще такие крылья были у немецких «юнкерсов». А лицо ангела —
как кабина пилота. А глаза ангела из фасеток-стекол этой кабины. А уста
его — как клюв или заостренная бомба. Мандорла1 вокруг него — как свастика. А хоры славословят, как завывает сирена или гудят пропеллеры. А
другие ангелы, из третьего проектора, — как эскадрилья пикирующих бомбардировщиков.
Небо становится серо-стальным, но беременеет не грозой, а огнем и
пылью, и воем сирен, которые влекут каждого, кто их слышит, в смерть. К
этому в конце концов приводит вера, что существует какой-то Бог, потому
что справедливости нет. Справедливость — грех.
На досках сцены, под этим приглушенным небом, ревут двигатели, под
потолком, с которого свисают хрустально-золотые люстры, стоит пенек, а
на пеньке сидит актер, играющий Мишу. Через мгновение на сцену выбегают
двое молодых актеров. Раздаются два выстрела, актеры падают. А может,
сначала падают актеры, а потом раздаются выстрелы? С технической точки
зрения представление далеко не совершенно.
Изображения из проекторов постепенно бледнеют. Последним исчезает серо-стальной ангел. Гремит третий выстрел, но на сцене ничего не меняется: один актер сидит, двое лежат. Удастся ли здесь, в этом театре, хоть
на одну сцену задержать смерть?
Лицо Миши, постепенно увеличиваясь, заполняет белый фон. Лицо заросшее, уставшее. Дикое, с блестящим глазом. У правого виска — дуло. У
Мандорла — в христианском искусстве сияние овальной формы, внутри которого изображают
фигуру Христа или Богоматери, реже — святых.

1

Polski akcent

Не слышно, как пуля ломает кость и пробивает ткани. Слышен хлопок
выстрела, потому что звук медленнее, чем пуля, что уж говорить о Витьке,
о моем бедном нелюбимом грузном Витьке. Пуля опережает звук, вгоняется в тело, как гвоздь в древесину. Как клин в топор.
Не слышно, как пуля ломает кость.
Не слышно, как люди думают о себе. Как мысленно спасают любимых.
Как дарят им звезды с неба, себе не прося даже воздуха. Как обнажают
увядшую грудь с капелькой молока.

103


левого — чьи-то бледные ладони, обращенные вверх, открытые, как нищенская миска, миска для ничего. Если бы от дула была проведена воображаемая линия через череп Миши, то у левого виска мы увидели бы небольшую воздушную воронку, которая присосалась к коже, как пиявка. Из воронки вылетает облако красных капель, мелко растерзанного мяса и мельчайших осколков кости, словно кто-то чихнул кровью. Тонкий конец этой
воронки, не больше острия булавки, похож на поцелуй, который высасывает
мозг из костей — такое возможно от страшного голода.
Таков конец Миши, Сониного мужа, поверенного ее лжи, защитника ее
живота. Таков его конец. В собственном лесу, от собственной руки. Оружие
краденое, жизнь однажды уже вырвана из горла истории. Жизнь унесена
кар­манным торнадо из капелек крови, рваного мяса и раздробленной кости.

Polski akcent

Прежде чем упасть, он вспомнит самые красивые сцены из своей жизни. Так велит давняя конвенция смерти. Потемневшие от нагара свечей
иконы в золоченых рамах, Соню на кладбище, когда она ему сказала: «Я с
тобой», хотя он этого тогда и не услышал. Не услышал тогда, слышит сейчас, что колокола на колокольне научились наконец говорить, а не только
угрожать адом или пожаром. А потом он упадет на мох. Мох — мягкий.
Сначала Мишу немного всосет в подстилку, потом прилетят вороны, чтобы
поживиться глазами, потом дикие псы и волки растреплют разложившееся
тело, а сорока утащит в гнездо кольцо. Чистое золото, самая высокая проба,
над головами грибников, под черным хвостом, в когтях или клюве, просто
в гнезде, где никто не ест золота и не присягает навсегда, до конца жизни.

104

Через много лет, не так уж и давным-давно, за холмами и осушенными
болотами, после всевозможных реформ, за многими темными казематами,
за многими неправдами, подписанными крестиком-подписью, потому что
пальцы скрючены, а буквам никто не научил, много лет спустя Соня отправилась собирать ягоды, как много раз делала раньше. И первый раз в жизни
заблудилась. Измученная, присела отдохнуть на поваленное дерево.
Трухлявый ствол под ней рассыпался, и Соня упала на спину, во второй раз
в жизни. Мшистый дерн приподнялся, и она увидела под дерном несколько
костей руки. Кости все еще держали рукоятку пистолета. Пистолет был
покрыт ржавчиной, а кости — синей плесенью. Соня сплюнула, затем
трижды перекрестилась. Встала и нашла тропинку домой.
Такие вещи не случаются с людьми порядочными. Только с проклятыми,
помеченными крестиком.
Соня закончила рассказ о Мише. Миша в очередной раз нажал на спусковой крючок. В очередной раз отправился в ад, или куда там волокут само-


Я же не дослушал, — подумал он, — еще один вдох, я должен его
услышать.
Он наклонился, чтобы погладить кота. Кот не пошевелился. Застыл,
как бумаги в архиве.

Polski akcent

убийц сквозь строй священников и догматов. Куда бы ни волокли, это точно
неважное место; ибо жизнь была совершенно безнадежна, а смерть — лишь
немного ласковей. Соня представляла себе это место как равнину: плоское
небо, плоская земля, пустота, в которой существует только линия горизонта. Линия ровненькая, будто ножницами отрезана, и отложена в сторону
надежда, без всяких лоскутков, ниточек.
Сонька на ляжайцы, Игнаций за кухонным столом, Игорь напряжен,
он не перестает работать, он делает карьеру, ему может понадобиться все,
он перерабатывает, утилизирует страдания и смерть. Еще осталось рассказать разве что о смерти Янки.
— Тут немного можно сказать. Убили его через две недели. Наши, наверное, убили, потому что мне разрешили жить. Их мучила совесть, вот и
оставили меня в покое. А может, у них и не было совести? История — зло.
Зло. Зло великое, как сам Гасподзь. Зло, которого вроде и нет, а оно уничтожает.
Игнаций подумал, что Соне нужно переодеться в платье в голубые
цветы с бурым пятном, то, со времен «когда-то давно-давно». В платье-код.
Платье, разодранное и испятнанное, как весь двадцатый век. Но Соня сидела в обычной темной кофте, а узелок с платьем по-прежнему был у него в
руках.
Соня мягко подняла голову и встала.
— Мне пора. Меня ждут никто.
Выпила глоток воды. Занавес опустился, пятнадцатиминутный антракт, туалет приглашает, следуйте по зеленым стрелкам, «Toilet», но не
«Exit».
Соня одернула кофту. Ёзик мяукнул. Она коснулась пергаментной ладонью лица Игнация, Игорь вздрогнул. Вынула зубы, положила на салфетку в буфете. Сняла платок. Собрала резинкой седые волосы в хвостик.
Вошла­в небольшую спальню, из которой дверь вела в гостиную. В спальне, кроме кровати и иконы, был деревянный столик, на нем — черно-белый
телевизор. Столик шатался, телевизор сломался три года назад. Последним
изображением, которое он показал, была снежная заметь.
Соня прошла через спальню и легла на аккуратно застеленную кровать
в гостиной, у вялікай хаце. Она никогда здесь не спала. Перины и подушки
даже не прогнулись под ней. Сегодня она чувствовала себя как гость, гость
у себя самой и в мире. Перекрестилась, сложила руки на груди. Закрыла
глаза и столько увидела на земле — доски потолка и паутина в углу. Пауки
в доме приносят счастье. Не убивай, ты не на войне.

105


В кухне — дневной свет. Соня мертва. Об этом знают только два человека на свете — она ​​и Игорь.
Игорь открыл дверцу серванта — хляпаўкі, — потому что дверцы
«хляп-хляп», — чтобы убедиться, что зубы лежат на салфетке. Лежат.
Белые, фарфоровые. С розовым мясом пластиковых десен.
На куске жести под дверцей печи, возле кучки дров лежит кот. Твердый,
как фигурка из дерева. Шерсть полиняла, на ней больше пыли, чем полос.
Девятое тело Ёзика Пастуха Мышей. Игорь никогда раньше не разжигал
огонь в печи. Сейчас он кладет в печь все более тонкие поленья. Он из тех,
что скорее навлекут наводнение, чем зажгут огонь.
Он сел возле Сони, у кровати. Мог взять ее за руку, как в фильмах, но
никто на них не смотрел. И он просто сидел возле нее на стуле, положив
руки на колени. Руки сначала лежали ладонями вверх, словно он упражнялся в йоге, но как только он это заметил, повернул их. Не нужно здесь лишних символов.
Он не смотрел на Соню, то было бы невежливо, навязчиво. Еще успеет
посмотреть, когда она отойдет. Уйдет. Он ждал ее последнего вздоха.

Polski akcent

И услышал.
Услышал последний вздох.

106

Он был несколько громче, чем другие, подбит шелковистым стоном. А
после него — еще несколько звуков, похожих на осторожное дутье на горячее, почти бесшумных; в них уже не было жизни. Пуф, пуф. Это тело, брошенное собственником, само тело расчищало в себе место для смерти, для
червей и гниения. Теперь оно принадлежало только себе, было само сваё,
как сказала бы Сонька. То есть ничье.
Ему следовало уже начинать как-то организовывать ее смерть. У нее не
было никого. До сих пор ей попадались только те, кто организовал ее жизнь,
и ни одного представителя от смерти.
Ему пришло в голову, что он мог бы сейчас просто уйти отсюда и сделать вид, будто его здесь никогда и не было. И ему стало так противно, что
даже перехватило дыхание.
Через него прошел ток, ударила голубая молния.
Он услышал мычание снаружи. Это Муцька.
Да. Сонька должна подождать. Сначала надо подоить корову. Лишь бы
это оказалось проще, чем растопить печь.
Он вышел на улицу. Вновь было светло.
И Борбус, свернувшись, под лавкой.
Игорь даже не стал проверять. Знал, что собака мертва. Уже окостеневшая или, возможно, еще чуть теплая.
Пусть наконец кто-то повернет, прокрутит солнце.


Свет превратился в зеленое золото. Соня легла на аккуратно застеленную кровать. Перины и подушки даже не прогнулись под ней; театральный
реквизит был выполнен из жесткого полиуретана. Она перекрестилась и
сложила руки на груди. Закрыла глаза и столько видела на земле — доски
потолка и паутина в углу.
Пауки в доме приносят счастье. Не убивай. Шестая, только шестая заповедь на скрижалях, более старых, чем католицизм или православие. «Не
убий» — шестая; запомни, посчитай на пальцах одной руки. Делай выводы,
иначе снова будет то, что уже много раз не удалось сосчитать на пальцах.
Игнаций пошел за Соней в гостиную.
Она уже лежала со скрещенными на груди руками. Моложе, чем несколько часов назад, молодая, как тогда, когда проиграла свою жизнь, хоть
и не делала никакой ставки, ни с кем не билась об заклад и не ожидала
выигрыша. Ее тело наполняло собой темную кофту: соки, вожделения, преданность. Спокойствие и безветрие. Ожидание. Пара этих старых зануд —
Эрос и Танатос.

Polski akcent

Соня сложила руки на груди. Умерла как должно, как следует, под утро
и навсегда.
Похороны Сони были скромными, хотя и дорогими — как и ее жизнь.
Людей было немного. Королёво Стойло и Случанка, несколько человек из
Грудека, Валил и Заречан. Людей было немного, зато венки — огромные.
Игорь обсадил последнюю Сонину стежку морем, океаном цветов, приливами и волнами цветов. Куча денег ушла.
А самый красивый венок, словно один в один скопированный с замечательной кухонной клеенки, выглядел так: круглый и огромный, будто заднее колесо трактора, сплетенный из гусиных перьев, белых, как первый
снег, вырванных чуть ли не с кровью, с гоготом и змеиными изгибаниями
шеи, а между перьев вставлены незабудки, мелкие голубые ресницы лепестков вокруг желтого глаза, и перевязан лентой, сделанной из Сониного
платья, а на ленте вышитые золотом буквы и коричневые пятна крови. Пафосная надпись: «Я с тобой». Чьи это были слова? Кто кому их говорил?
Игорь Игнацию? Игнаций Соне? Соня Мише? Театр жизни? Жизнь искусству? Упрек правильности?
Этот венок был как огромный глаз, как бельмо, как белый бублик и последний берег, а внутри было ничто, как слепое пятно или спасательный
круг. Пока несли венок, через это ничто виднелись деревья и похоронная
процессия, а когда споткнулись — небо, на короткий миг, а потом —
свеженасыпанная земля.
Это был самый красивый и самый претенциозный венок, который
когда-либо видело кладбище в Грудеке. Вероятно, Соне он бы не понравился. Хотя...

107


Polski akcent

— Прынясі сэрца, — попросила Соня.
Игнаций сначала не понял. Актер в этот момент останавливается, за­
стывает на сцене. Затем идет за кулисы, на кухню, возвращается с коробкой
конфет. Соня беззубо улыбается. Берет коробку и прижимает сердце к груди — туда, где оно и должно быть, на виду, честно оплаченное из пенсии.
— Переведи меня, — сказала Соня.
Игнаций заколебался. Со двора и из-за кулис начала завывать Борбус
Двенадцатая. Это не был жалобный вой. Этот вой был похож на благове­
щенье, на незатертую монету, которая открывает очередные врата. Борбус
завывала во всю силу своих собачьих легких, со всей силой своей собачьей
любви, с этими ужасными клоками пакли на холке. Ее вой поднимался до
Седьмого Неба и падал на дно Двенадцатого Круга Ада.
Этот вой был языком герольдов. Шел из собачьих внутренностей, а
казалось, будто из недр золотоносного абиссинского рудника. Это был вой,
который предвещал счастливое окончание. Такой вой, как последняя строфа, беззаботная и радостная, легкомысленно подтрунивавшая над пре­ды­ду­
щими мрачными строками, Данте и Шекспир. Вой во славу обычной смерти, основы цивилизации.
Соня Белая и Соня Хромая. Соня длинноволосая и долговечная. С
боль­шим сердцем и деснами младенца, у которого еще не выросли молочные
зубы. Соня, что наводит злой сглаз на коров своих врагов и хороший — на
женщин недругов.
— Перавядзі, — повторила она.
Игнаций заколебался.
Актер застыл в позе ожидания.
Борбус последняя завывала. Завывала в честь первоотца, того, с
острыми ушами и мягкой шерстью, того, на облаке и вершине горы Фавор.

108

Как радуются мои лапы огромным прыжкам. Как радуются мои зубы
палкам, которые можно приносить хозяйке. Как радуется моя шерсть
щетке и ошейнику от блох. Моя хозяйка, Соня, отправилась в путь. А я лаю
и лаю, гоняя кур и облизывая ей икры. Вот-вот войдем мы в небесную будку,
и наденут на нас золотые цепи, не знающие конца. Вне времени мы будем
на привязи, моя хозяйка и я, навсегда и уже до никогда.
Игнаций положил ладонь на Сонин лоб.
Актер поклонился, как перед иконостасом. Перекрестился на пра­во­
славный манер, так это против течения, зеркальное отображение католического знака креста, а посередине ведь не было зеркала, оптический фокус. Лоб Соньки было как лодка, а его ладонь как весло, а внутри — никакого тебе Ионы, никакого сюрприза или бонуса.
Он пытался припомнить слова какой-то уместной молитвы. «Криноме-


(Есть ли у евреев катарсис? — размышлял Игорь. — А если нет, то заимствуют ли они его у греков в случае надобности? Или не похоже, что
одни­занимают у других?).
Нет ничего более близкого сердцу, чем то, что тебе чуждо и далеко.
Кадиш ятом, сиротский кадиш, сын произносит его по умершей матери ежедневно в течение одиннадцати месяцев. Мы стали практически ее
детьми, сыновьями Сони, добытыми неожиданно, из шляпы, за уши, как
кролики, незадолго перед смертью. Смерть была на нашей стороне, на стороне Сони и нас, она была нашей союзницей, соратницей. Была успо­кои­
тельным правилом, обещанием, что «после» уже точно ничего нет. Ничего.
Ничего не будет. Не бойтесь.
Я поднялся с кресла, не испытывая боли, только злость, злость на актера, который играл Игнация; что за балаган он здесь устраивает, наверное,
переиграл в школьном драмкружке. Несколько шагов — и я уже у сцены.
Ладонь Игнация плывет Сониным лбом. Хрупка его рука, хрупка наша
вера; нет конца исканиям, не найдешь в искании начала, ничего не найдешь
важного потом, после жизни.
Йитгадаль вэйиткадаш шмэй раба, — говорит актер, он выучил это наизусть,
а я, уже забравшись на сцену, отвечаю невольно: Амэн.
1

Кадиш — еврейская поминальная молитва.

Polski akcent

нос» — тот, что стоит перед судом. Единственное, что ему пришло в голову.
И не потому, что верил, а потому, что помнил со времен студенчества.
Он сглотнул. Труднее прощаться, чем приветствовать, — подумал.
Труднее перевести, чем выпросить. Как все легко переходит — «а» в «я», и
опять.
Слышал я, Игорь, в той гостиной и во время многих изнурительных
ре­пе­тиций спектакля, как Игнаций сглатывает. Слышал вой пса, в которое
вплеталось мяуканье Ёзика Пастуха Мышей. Слышал предложения, которые
зву­чали из динамиков ноутбука. Запись озвучивания.
Игнаций не мог вспомнить никаких походящих слов или обрядов. Ведь
пузатые польские епископы — это глумление над смертью, а бородатые
попы лучше разве что попадьями. Я должен был помочь ему, помочь себе.
Ну и потом, все это должно хорошо смотреться на сцене. Должно трогать.
Брать за сердце. Хватать за горло. Лучше в черно-белой гамме, тогда сразу
ясно, что речь идет о Важном и Вечном. Сейчас никто не видит, впоследствии увидят все. И будет стыдно.
Мне пришло в голову только одно-единственное иностранное слово —
кадиш1. Понимаю: сценический риск, упрек в использовании дешевых
эффектов, в очередной эксплуатации темы Холокоста. Кич. Но без этого
представление, видимо, не удастся. И разве важно, что именно трогает?
Шедевр или безвкусица? Катарсис то одинаков.

109


Свет угасает — может, включить какую-то музыку? Арво Пярт? Хотя
не уверен — основное внимание на Сонину постель.
Бэальма ди вра хиръутэй. Вэямлих мальхутэй... бэхайейхон увэйомэйхон увэхайей
дэхоль бэйт Йисраэль баагала увизман карив. Вэимру: Амэн.
Отвечаем: Амэн.

Об икры трется Ёзик. Приходит Борбус Последняя, блохастая, выли­ня­
лая, с седой мордой.
Йеэй шмэй раба мэворах леолам улеольмэй ольмая. Йитбарэх вэйиштабах вэйитпаэр
вэйитромам вэйитнасэ вэйитадар вэйитъале вэйитгалаль шмэй дэкудша брих у.
Отвечаем: Брих у.

Отвечаем: Благословенен есть.
А на моей коже, в паху и всюду чувствую что-то странное, какое-то
кислое покусывание муравьев: будто я рассказываю и меня рассказывают
одновременно.

Леэйла мин коль бирхата вэширата тушбэхата вэнэхэмата даамиран бэальма. Вэимру:
Амэн.
Отвечаем: Амэн.

Пришел Миша из второго актерского состава, потому что из первого
подхватил какую-то ангину. Ковер не прогибается, доски не скрипят, дыра
в черепе не зияет, только Борбус начинает махать хвостом.

Polski akcent

Йеэ шлама раба мин шмая, вэхайим... алейну вэаль коль Йисраэль Вэимру: Амэн:
Отвечаем: Амэн, а Игнаций отрывает руку от Сониного лица и делает

три шага назад, не согласованные со сценографом, не указанные в ре­марках.
Набирает в легкие воздух, будто собирается дунуть в парус корабля, поздороваться дыханием с предками. Толкнуть лодку через последнюю воду­.
А я чувствую за спиной чужого мужчину. Ясного и горячего, как в Сониной памяти. Прямого, как след от падающей звезды на темном небе. Что
же, и он тут появился — центральноамериканский плантатор и офицер СС,
ясный Йоахим, царапина на небе и коже.
Тут и Витька. И Янка.
Осэ шалом бимромав у яасэ шалом алейну вэаль коль Йисраэль. Вэимру: Амэн.

110
Не хватает только одного человека, чтобы составился молитвенный
кворум. Чтобы можно было наконец попрощаться с историей, худшим врагом. Миньян. Девять. Кого-то не хватает.
Может, именно тебя?
Не хватает больше, чем умеем попросить?
В танце тел и теней?
Именно тебя?


— Гэта ўсё не маё зусім, ну яго, — сказала Соня.

А он все прикидывает, как из Млечного Пути сбить масло. С коровами
у него не получилось.
Тимотеуш Карпович,
«Маленькие тени великих чернокнижников»

Polski akcent

Любое сходство с реальными местами, лицами, событиями
и Второй мировой войной
намеренно и не имеет никакой юридической силы.

111


проза

Алесь Кіркевіч

БЕЛ

Нарадзіўся ў 1989 годзе ў Горадні. Скончыў Першы гарадзенскі ліцэй, вучыўся ў Га­ра­
дзенскім ды Львоўскім універсітэтах. У мінулым адзін з кіраўнікоў «Маладога Фронту», пасля
прэзідэнцкіх выбараў 2010 году за «масавыя беспарадкі» асуджаны на 4 гады калоніі, уво­сень
2011-га памілаваны. Журналіст-фрылансер, валанцёр Гуманітарнага маршруту «Бе­ларусьАТА». Прозу друкуе ў газеце «Наша Ніва». Лаўрэат літаратурнай прэміі імя Ф. Аляхновіча.

Проза

Самурай

112

— Харакіры, у іх гэта называецца…
— Ніколі не кажыце «харакіры» — гэта зняважліва. Кажыце «сепуку»,
— Міраслаў паправіў акуляры. — Даслоўна гэта «ўспорванне жывата».
Выса­кародны ўчынак. Так самурай дэманструе знявагу да болю і смерці
перад абліччам лёсу.
Міраслаў, колішні данецкі «майданавец» кілаграмаў на сто трыццаць
вагі, зацягнуўся «Кентам». Лысаваты Міша ў саколцы «Карпати Львів»
толькі пахітаў га­лавой ды паднёс шампур з каўбасой бліжэй да агню. Наша
вогнішча было зробленае на хуткую руку: складзена са спарахнелых калод,
пасечаных бразільскім мачэтэ. Цемра апускалася на Левандоўку, раён на
ўскрайку Львова, хаваючы прыватныя дамкі з зацішнымі садкамі, машыны
на польскіх нумарах ды піўныя кіёскі з апушчанымі белымі ралетамі.
Тут, на вуліцы Аляшэўскага, мы гасцілі ў Самурая, ветэрана Майдану і
вайны на ўсходзе (не кажыце «АТА» у яго прысутнасці — гэта зняважліва,
амаль як «харакіры»). Вогнішча лунала на заднім двары пад яблыняй, ля
яго мітусіліся цені.


— Ну дзе ён там?
— Хто?
— Самурай.
— У хаце… Схадзі, глянь.
Ад першабытнага святла я пайшоў да святла электрычнага, якое гарэла
над уваходам. Камяніца была падзеленая на дзве часткі. Лепшая, са шкло­
пакетамі ды польскай паштовай скрыняй пры ўваходзе, належала іншым
людзям. Уваход да Самурая быў заблытаны, нібы лабірынт Мінатаўра, з
вуліцы трэ’ было прайсці спачатку проста, да брамкі, а далей ужо прадзірацца праз сад з бур’яном у чалавечы рост, з-за сцяны якога месцамі вы­
глядалі грушкі ды яблынькі.
Я зайшоў у вітальню з батарэямі цёмнашкляных бутэлек ад піва ды
аплаў­леным выключальнікам. Далей трэба было ісці калідорам, заваленым
кніжкамі, вопраткай ды пустымі кардоннымі скрынямі. Напрамак вызначаў
шум тэлевізара недзе наперадзе. Вось яна — Самураева бярлога. На экране
плазмы, нібы ў печцы, вагеньчыкамі гралі нейкія сюжэты, патрэскваючы
рэплікамі. Тут жа наіўныя карціны ды фотаздымкі па сценах, біты посуд з
японскімі іерогліфамі на падлозе ды… п’яны гаспадар на канапе без ножак.
— Заходзь.

Проза

***

Самураева доля не з простых. Ва ўяўным біяграфічным артыкуле пра
яго занадта часта фігуравала б слова «былы». Былы гаспадар мадэльнага
агенцтва, былы начальнік аховы банку ў Беларусі, былы целаахоўнік, былы
сем’янін… Ад пачатку 1990-х Андрэй (так звалі Самурая) займаўся ўсход­
німі адзінаборствамі, але найперш — фехтаваннем на японскіх катанах.
Сэнсэй, які паспеў стаць для хлопца бацькам (той вырас у прытулку),
упадабаў дзяўчыну вучня, яна была не супраць… За ўзброены напад на
сэнсэя Андрэй атрымаў тады пару гадоў турмы, але выйшаў раней.
Раны загойваюцца, жыццё — працягваецца. Наступная жанчына, пры­
гажуня Алена, проста знікла адным цудоўным ранкам. Забрала сына — і
знікла. Ён шукаў іх, аплакваў, пасля — вывесіў яе фота на бачным месцы ў
пакоі, дадаўшы да свайго пантэону.
Пасля быў памаранчовы Майдан 2004-га, Рэвалюцыя духу, вайна на
Дан­басе. Андрэй адпусціў казачы чуб, паліў белагліняную люльку часоў
Хмяль­ніцкага, не развітваўся з вынашаным брытанскім камуфляжам. Вы­
літы казак Мамай, постар з якім вісеў тут жа, побач з партрэтам Алены.
Калі Самурай закладаў пасівелы чуб за вуха, у вочы кідалася знявечаная
далонь, дзе ад паловы пальцаў засталіся толькі закругленыя абрубкі. Напамін пра гранату «Беркуту» ў лютым 2014-га.
…Услед за мной у пакой увайшла Агнешка. Зграбнае дзяўчо ў кароткай спадніцы і чорнай, пад колер валасоў, штучнай скуранцы, мела ўсмешку
анёла, які зведаў усе таямніцы жыцця і за гэтае веданне быў адпраўлены ў
зацяжную камандзіроўку на зямлю.

113


Агнешка, полька за пашпартам, пазнаёмілася з Самруаем падчас мінулага падарожжа па Украіне. У яе скралі нумары з аўто, пакінуўшы на кавалачку паперы пад «дворнікамі» нумар тэлефону, па якому трэба пазваніць,
ды суму выкупу. Самурай, знаёмы ейных знаё­мых, пайшоў ў аддзяленне
паліцыі, каб тэрарызаваць службоўцаў, па­куль тыя не знойдуць прапажу.
Намеснік начальніка крымінальнага вышуку быў вымушаны пад­клю­
чыць да пошуку ўсе рэсурсы — вось-вось махляроў меліся накрыць. Гэтым
часам нехта з Агнешкіных сяброў паклаў патрэбныя 500 грывень на рахунак злодзеям ды знайшоў нумары ў адным з двароў побач. Даведаўшыся
пра гэта, Самурай даў таму сябру некалькі разоў у галаву, бо ўсё ягонае
донкіхоцтва з паходам у паліцыю пайшло сабаку пад хвост. Мент з крымі­
наль­нага вышуку таксама пакрыўдзіўся: пацярпеў ягоны аўта­рытэт.
Незадаволенай аказалася і Агнешка: назваўшы Самурая «хамскай мордай», дзяўчына сышла ды не адказвала больш на званкі, а праз пару дзён
з’ехала ў Польшчу. Самурай быў няўцешны. Шмат піў, біўся з рэальнымі і
выдуманымі нягоднікамі ў розных частках Львова (апошні раз яго бачылі
каля помніка Шаўчэнку — дабіваў нагамі нейкага няшчаснага, які «скраў у
яго спальнік»). Калі нікога не было побач — уключаў сабе балканскую
мелодыю з фільму «Savior», адпускаючы з душы ўсё, што было і што магло
б быць, разам з нямым плачам.
Але Агнешка вярнулася праз месяц ды патэлефанавала Самураю. З
гэтай прычыны мы ўсе, зрэшты, і былі тут.

Проза

***

114

— Анд’эй, а хто гэта? — Агнешка злёгку не выгаворвала «р».
— Алена. Мая жонка.
— Такая… тоўстая?
Варта дадаць, што на здымку Алена зусім не падавалася поўнай —
проста сукенка развявалася на вятрыску. Але Агнешка ніколі не лезла за
словам у кішэню… Самурай насупіўся.
— Пайшла вон.
Пераступаючы накаленнікі, вайсковыя разгрузкі ды мятыя старонкі з
рэстаранных меню, дзяўчо скіравалася да выхаду, не вымавіўшы ні слова.
Я застаўся сам насам з гаспадаром. Што рабіць? Пачаў азірацца навокал. На
адным з фота Самурай стаяў яшчэ малады, у модным чорным гарнітуры, з
валасамі да плячэй ля нейкага замку ў полі. У руках — катана. Персанаж
Таранціна, не інакш.
— Пакажы нажы, га? Ведаю, што маеш.
— Зараз…
Самурай перакруціўся на канапе ды зухавата палез пад ложак, стаў
даставаць адтуль мноста нажоў — у похвах або проста ў нейкіх анучах.
— Гэта «Walther», так, яны і халадняк робяць... Гэта «Gerber» — такі
самы, як у Бэра Грылза… Во гэты глянь — «Кізляр», трафейны…
Самурай быў ужо моцна выпіўшы, таму дыхаў мне ў скронь моцным


перагарам. У ягоных руках клінкі літаральна таньчылі: новыя і падрапаныя,
бліскучыя і варанёныя, з пластыкавымі, драўлянымі, эбанітавымі ручкамі…
Я адвёў вочы, і погляд раптоўна ўпаў на дзве катаны на камодзе ля сцяны.
Паклаўшы чарговы «Нокс» на столік, завалены немаведама чым, я
ўстаў ды пайшоў да камода. Японскія клінкі зблізу падаваліся дасканалымі:
з доўгімі аплеценымі ручкамі, бліскучымі чорнымі похвамі…
— Я вазьму?
— Не!!!
Я абярнуўся на крык. Прыязны імгненне таму Самурай прыўстаў з
канапы, сціскаючы той самы трафейны «Кізляр» на ўзроўні пояса, злёгку
падагнуўшы калені, нібы перад бойкай. Некалькі секундаў мы глядзелі
адзін аднаму ў вочы. Я не вытрымаў першы і паказаў пустыя далоні.
— Усё нармальна, я не бяру.
— Ніхто (паўза) не мае (паўза) права, — запаволена і ўжо значна цішэй
выцадзіў з сябе Самурай. — Ніхто!
У вітальні пачуліся крокі, бразнула нейкая пасудзіна. У памяшканне
троху мядзведзявата ўваліўся Юра, які некалі нас і пазнаёміў. Па сваёй
натуры Юра быў міратворцам і чалавекам Божым, вечным валанцёрам і пакутнікам за чужыя грахі.
— У вас усё нармальна?
— Так, так, усё гуд. Пайшлі на двор, — прапанаваў я.
— Ты ідзі, а я з Самураем пасяджу. Далучуся пазней.
— Ну што там? — Міраслаў прыкурваў ад галавешкі з вогнішча.
— Нічога. Толькі Самурай мяне ледзьве не зарэзаў.
— Бывае, — волат у акулярах флегматычна пусціў струмень дыму, —
Гэта не самае горшае. Ён у мяне жыў у Кіеве пару тыдняў. Мая жонка была
самым шчаслівым чалавекам у свеце, калі ён з’ехаў.
— Таксама з нажом кідаўся?
— Ты рамантык! — расплыўся ва ўсмешцы Міраслаў. — Проста піў
штодня…
З лавы, якая стаяла пад яблыняй ля самага вогнішча, ўзнялася Агнешка
са шклянкай у руцэ і падышла да мяне.
— Слухай, за’аз п’ыедзе Багдан… Можаш яго суст’эць?
— Які Багдан?
— Ну то-о-ой! З паліцыі, к’ымінальны вышук… Я сказала яму ад’ас.
— А-а-а.
— Но-о. Будзе п’аз хвілін дзесяць, сказаў.
— Без праблем.
На дварэ ўжо добра сцямнела. Бутэлькі на пашарпаным століку ды
цэлафан пакетаў з закускай паблісквалі ў водблесках агню. Міша, не
выпускаючы цыгаркі з рота, здымаў з дапамогай мачэтэ падсмажаныя сасіскі з прута, які выконваў ролю шампура. А вось і Юра выйшаў з дому.
Чамусьці з пабялелым тварам.

Проза

***

115


Проза

Малюнак Алесі Галоты.

116

— Так. Толькі не здзіўляйцеся, што б зараз ні адбылося. Не рабіце рэз­
кіх рухаў і не смейцеся. Ні ў якім разе.
Мы пераглянуліся.
— Ш-ш-ш, — Юра паднёс указальны палец да вуснаў і абвёў усіх позіркам настаўніка, які сочыць за паводзінамі вучняў падчас культпаходу ў
тэатр.
— О Божа, — Міраслаў узяўся за галаву.
— Андрэй сказаў, што будзе рабіць гэта трэці раз у жыцці. Таму…
Гэта вельмі важна.
Я нічога не зразумеў, але паспрабаваў узгадаць што-небудзь сумнае —
каб раптам не засмяяцца. Агнешка ўстала каля Юры. І толькі Самураеў сусед і сабутыльнік Міша працягваў займацца сасіскамі, прысеўшы каля вогнішча.
Праз хвіліну на ганку паказаўся гаспадар. Ён стаяў басанож, у чырвоным
кімано, перавязаным шырокім поясам, з-за якога вызіралі два клінкі:
карацейшы і даўжэйшы. Мяне здзівіла, што Самурай амаль не хістаўся.
Моўчкі ён пайшоў у наш бок і спыніўся за пару метраў ад вогнішча.
Юра падсунуўся бліжэй да Агнешкі, прыкрываючы яе плячом. Нешта мелася адбыцца… Вытрымаўшы паўзу, Самурай дастаў з похваў меч, занёс над
галавой і зрабіў выпад наперад. Здавалася, у гэты момант спыніліся ўсе гадзіннікі ў Львове, дзейства адбывалася ў пазачасавай прасторы. Фігура ў


кімано рэзка развярнулася і паразіла нябачнага праціўніка, рассекшы паветра. А далей…
Далей сталася неверагоднае. Міша, які «заліваў» прыкладна з абеду,
развярнуўся са сваёй сасісачнай рапірай да Самурая са словамі:
— Андрэй, а дзе кетчуп у цябе?
Запанавала ціша.
— Ну-у, кетчуп… Для са-сасісак…
Самурай з узнятым над галавой мячом ператварыўся ў застылага
тэракотавага ваяра з грабніцы Цынь Шыхуандзі. Ён глядзеў на Мішу. Адзін
рух — і майка «Карпати Львів» перафарбавалася б з зялёнай ў чырвоную…
Праз імгненне рукі Самурая апусціліся, нібы гумовыя, і ён моўчкі схаваў
клінок у похвы. Развярнуўся ды, хістаючыся, скіраваўся ў хату.
Бакавым зрокам я заўважыў, што на стале свеціцца тэлефон Агнешкі.
Багдан прыехаў.

Проза

***

Ля брамы пад ліхтаром чакаў кораткастрыжаны падкачаны, але з невялікім жыватом мужчына гадоў трыццаці пяці, ў белай кашулі ды чорных
нагавіцах. Добрапаголены, вочы-гузікі, кароткія рукі… Хутчэй не афіцэр, а
нейкі раённы чыноўнік альбо бізнэсовец. Зараз я меў правесці яго
партызанскімі сцежкамі ў сад, папярэдне даўшы інструктаж.
— Што б ты ні пабачыў — не здзіўляйся. І не смейся.
— А што можа быць?..
— Ахвяры.
Намначальніка крымінальнага вышуку з сумам паглядзеў услед
таксоўцы, што ад'язджала. Недзе ў канцы вуліцы брахаў сабака.
— Ну, пайшлі.
Насуперак чаканням ля вогнішча можна было назіраць ідылію. Самурай у кімано абдымаў усмешлівую Агнешку. Троху далей, ля століка, Юра з
Міраславам нешта абмяркоўвалі. Насупраць прыстроіўся Міша, які, на дзіва, застаўся жывы, але перамясціўся ў катэгорыю «нерукапаціскальных».
Самурай з ім не піў.
— Ты што? Праз кетчуп?
— Ты мяне абразіў. Наступным разам — завалю.
Багдан, гледзячы па ўсім, адчуваў сябе ніякавата. Катаны, кімано, агонь
у зарослым садзе, а тут яшчэ і… Ён па чарзе глядзеў то на Агнешку, то на
п’янага і шчаслівага Самурая. Я разліў па кілішках, мы выпілі за рэформы,
пасля чаго давялося задаваць дурацкія пытанні пра «новую паліцыю», каб
не маўчаць…
— А вось, напрыклад, — адразу ўмяшаўся Самурай, — ёсць «сепар»
або наркагандляр, якому вы нічога не можаце зрабіць: не падкапаешся. Вы
ж маглі б зліваць пра яго інфармацыю… ну… такім, як я. А мы б вырашалі
пытанне.
— Ведаеце, не ўсё так проста, — афіцэр канчаткова разгубіўся і пачаў

117


азірацца, шукаючы ці то схаваную камеру, ці то выхад з саду. — Ёсць
нормы…
— Ага, — Самурай зноў недаверліва прымружыўся.
— Нам не так лёгка працаваць, як вы думаеце.
— То бок вы… не выконваеце сваю працу? — Самурай зрабіў тэат­
ральны жэст далонню без некалькіх пальцаў.
— Я не зусім гэта меў на ўвазе…
— Ты не хвалюйся. Я скажу, калі трэ’ будзе хвалявацца.
— Разумееце, тут трэба змяняць усю сістэму, — мент намаляваў кола ў
паветры, якое сімвалізавала «сістэму». — Мы ж рухаемся да Еўропы, а гэта
не так проста. Найперш, патрэбная адкрытасць і празрыстасць інсты­
тутаў…
Самурай больш нічога не казаў. Толькі слухаў ды глядзеў у вогнішча з
пячорным сумам паляўнічага, які стаў непатрэбны свайму племені.

Проза

***

118

— Ведаеш, той, хто напіша праўдзівую гісторыю гэтай вайны, будзе
пракляты, — Міраслаў пусціў чарговы струмень дыму ў зорнае неба. —
Мажліва, гадоў праз семдзесят на доме такога чалавека і з’явіцца
мемарыяльная шыльда, але зараз ён будзе пракляты.
Мы стаялі пад электрычнай лампай на ганку. Метраў за дваццаць ад
нас у цемры патрэсквала вогнішча, было чутно, як смяецца Агнешка, а
захмялелы Самурай травіць ёй франтавыя байкі. Побач, імаверна, сядзіць
«нерукапаціскальны» Міша і п’е сам з сабой. Мент, дарэчы, ужо зваліў.
— Самурай — герой, бясспрэчна, — працягваў Слава, — але зараз яго
галоўны занятак — самаліквідацыя. Лічы, сепуку, расцягнутае ў часе. То
бок, па логіцы, акурат генералы, якія ўсім гэтым кіравалі, мелі апрануць
кімано ды ўспароць сабе жываты: за катлы, карупцыю, зліў інфармацыі ворагу. Каб змыць сорам. Але так ніколі не будзе, бо дзеці нашых начальнікаў
яшчэ маюць стаць начальнікамі нашых дзяцей... Таму замест іх гэта робіць
Самурай.
Юра стаяў побач і слухаў моўчкі, час ад часу прыкладаючыся да
бутэлькі з мінералкай або папраўляючы сваю дзяжурную кепку. Ён
прынцыпова не ўжываў алкаголь.
— А наогул шмат такіх? — я пацягнуўся за чарговай цыгарэтай.
— Шмат, адсоткаў 20—30. Гэта трагедыя дабраахвотніцкага руху. А
каму яны патрэбныя? Дзяржаве лягчэй іх пахаваць і прызнаць героямі, чым
жыць з імі ў адной краіне. Іх адзінота і бездапаможнасць — гэта пісталет з
адным набоем, які кожнаму даюць па вяртанні дадому. Вось, маўляў, жыві і
глядзі на ўсё гэта… Калі зможаш.
Каля вогнішча зацягнулі «Ой чий то кінь стоїть…»
— О, Божа! Як можна было спаскудзіць такую песню! — Міраслаў
узняў рукі да неба. — Я больш не вытрымаю…
Трэба было збірацца.


Проза

***

— Ты… выйдзеш за мяне?
— Так, канешне! — Агнешка голасна рассмяялася.
Мірэк з Юрам ужо пайшлі да брамы, дзе чакала таксоўка. Міша ўсё
яшчэ сядзеў ля вогнішча: падалося нават, што я чую, як тлушч з сасісак
капае ў агонь. Самурай з Агнешкай развітваліся пад электрычнай лампай
каля ганку. Я чакаў яе троху далей, у цемры, каб развітанне не зацягнулася
на паўтары-дзве гадзіны — машына чакала.
— Ведаеш, сёння ўначы я нават сніла, што на р’уцэ не маю пальцаў,
уяўляеш? — Агнешка прыабняла Самурая, які ажно прымружыў вочы. —
Шчы’а!
Ён узяў яе правую далонь і моўчкі расцалаваў кожны палец паасобку.
Пасля прыклаў далонь да свайго ілба і заплюшчыў вочы, нібы сум і скруха,
што назбіраліся за стагоддзі, мелі пакінуць яго такім чынам. Яна
ўсміхнулася.
— Чакай… Гэта табе, — на далоні Самурая з’явіўся прамакутнічак памерам з паштовую марку.
— Што гэта?
— Фота.
— Дзіўнае…
— Гэта з пасведчання ўдзельніка АТА. Іншага не маю.
— Анд’э-э-эю! То маеш уклеіць назад, а мне дашлеш мэйлам!
— Я… не маю зараз кампутара. А пасведчанне мне не трэба…
Падумаўшы імгненне, Агнешка хуткім рухам выхапіла фота ды паклала ў кішэнь чорнай курткі са скуразаменніка. Ён глядзеў ёй у вочы, нібы
чакаў цуду.
— Ты… такая…
— Но-о-о, пе’астань! Яшчэ пабачымся, не сумуй!
— А калі ты ад’язджаеш?
— Заўт’а.
Агнешка яшчэ раз павісла на шыі ў Самурая, пацалавала ў няголеную
шчаку ды зноў усміхнулася. Калі сабралася адыходзіць, Самурай спачатку
нядобра глянуў у мой бок, а пасля спрабаваў затрымаць. Але алкаголь зрабіў
сваю справу: пакалечаная далонь зачарпнула пустку ды шлёпнулася аб сцягно гаспадара, які стаяў як саляны слуп на ганку пацалаванага смерцю дома.
Сцяжынай да брамкі я вёў дзяўчыну за руку, каб не ўпала. Юра з Міраславам, мабыць, ужо зачакаліся…
— Стой, мне звоняць! — нязграбным рухам Агнешка выцягнула тэле­
фон з торбачкі, на яе твары зноў залунала ўсмешка. — О! Гэта Багдан,
планы змяняюцца…
Праз галінкі грушы, пад якой мы спыніліся, ледзве блішчэлі ці то зоркі,
ці то адлятаючыя іскры нашага вогнішча, якія больш ніколі сюды не вернуцца.

119


Проза

***

120

Наступнага дня па абедзе на стол нявыспанага намесніка начальніка
львоўскага крымінальнага вышуку лягло кароткае паведамленне: «У двары
прыватнага будынку на вул. Аляшэўскага знойдзены труп мужчыны, на вы­
гляд 35—40 гадоў. Прычынай смерці стала страта крыві ў выніку ўдара
вострым прадметам — стылізаваным самурайскім клінком, які за­стаўся ў
целе ахвяры…»
— Ніндзя, мля, — Багдан правёў далонню па твары і ўздыхнуў.
«Дакументаў пры трупе і ў доме не знойдзена. Прыкметы: шнар на
левай шчацэ…»
— Пра пальцы нічога не напісалі, эксперты хрэнавы…
«Быў апрануты ў сінія джынсы і майку «Карпати Львів»…»
У дзверы пагрукаў, а пасля зазірнуў лейтэнант у цёмна-сінім кіцелі.
— Багдан Аляксандравіч, да вас прыйшлі.
— Хто?
— АТАшнік, кажа, знаёмы, заходзіў ужо раней.
— Хм-м… Давай сюды.
Галава лейтэнанта схавалася, дзверы зачыніліся, каб праз хвіліну
адчыніцца зноў. На парозе стаяў чалавек у выцертым брытанскім камуфляжы,
з шэўронам добраахвотніцкага батальёну на адным плячы і маленькім
чырвона-чорным прастакутнічкам на іншым.
Багдан адкінуўся ў мяккае крэсла. Госць прычыніў за сабой дзверы і
моўчкі прабегся вачыма па кабінеце: поруч са сталом віселі спартовыя
граматы, стаяў бліскучы кубак з выявай футбаліста, у куце красаваліся вялізная залачоная ікона Багародзіцы і партрэт Сцяпана Бандэры. Чалавек у
камуфляжы ўсміхнуўся.
— Добрага дня, — нарэшце спахапіўся Багдан, — калі Вы, м-м-м, па
нейкай справе, то ёсць парадак прыёму…
— Ты не хвалюйся, — Самурай глядзеў на афіцэра добрымі, як у ЛааЦзы, вачыма, — я табе скажу, калі трэба будзе хвалявацца.
Правая рука з абрубкамі фалангаў выслізнула з кішэні ды вокамгненна
паклала на дубовы лакаваны стол цёмна-зялёную кульку памерам з вялікую
сліву. Багдан яшчэ паспеў заўважыць, як рычаг адляцеў кудысьці ўбок, за
кампутар, а РГД-шка без кальца пракацілася па гладкай паверхні стала і
ўпёрлася ў абцягнуты скурай штодзённік з бліскучымі металічнымі кут­
камі  — падарунак міністра ўнутраных спраў.
07.08.2016


Олесь Поплавський
БЕЛ
Нарадзіўся ў 1958 годзе ў вёсцы Мазуры Коб­
рын­скага раёна. Скончыў Полацкі лесатэхнікум і
Бел­ар­ускі тэхналагічны інстытут. Працаваў ў лясгасах Гарадзеншчыны і Берасцейшчыны. Аўтар
трох паэтычных зборнікаў: «Спынены лістапад»
(1997 г.), «Незваротнасць» (2001 г.) і «Скрыжалі
душы» (2013  г.), а таксама кніжак прозы «Тэрыторыя
скразнякоў» (2004 г.) і «Пастка для рэха» (2009 г.).
Паэтычныя і празаічныя творы змяшчалі часопісы
«Дзеяслоў», «Маладосць», «Тэрмапілы». Адзін з за­
снавальнікаў беларускамоўнай бард-студыі «Вежа­».
Піша песні на свае вершы і вершы беларускіх паэтаў.
Жыве і працуе ў г. Брэсце.

УКР

2
В свої неповні п’ятнадцять я мав майже все необхідне для того, щоб
тримати марку такого собі місцевого хіпака. Але цей культовий імідж вимагав від мене не тільки мати певний одяг: зелений болоньовий плащ, придбаний батьком в Кобрині, кльоши і біла водолазка, нахабно конфіскована в
старшої сестри, — але ще й відповідну манеру поведінки. Серед однолітків
треба було підтримувати певний життєвий стиль, а тому найперше щось
знати про це з’явище. Мене ще не було як особистості. Я ще тільки вчився
знаходити себе. Я збирав себе по крупицях, вбирав все побачене і почуте, як
губка. Я прагнув кудись іти, часто навіть не знаючи куди, напевно, від відсутності явних зовнішніх і внутрішніх орієнтирів.
Єдиним джерелом потрібної інформації для мене стала тоді лампова
радіола. Довгими зимовими вечорами я сновигав по радіохвилях в пошуках
потрібних мені музичних груп. Саме тоді, на початку далеких сімдесятих,
на радіо «Свобода» стала виходити в ефір рубрика «Вони співають під
струнний дзвін». Вела її легендарна дикторка Галина Зотова. «Свободу», як
і інші «вражі голоси», постійно глушили, а тому розібрати слова часто було
дуже важко. В кращому випадку я чув тільки гітару і ритм. Антена, яку я
розтягував по всьому дворі, вішаючи дріт на дерева, майже не покращувала
якості звуку. І все ж я це робив знову і знову, сподіваючись на диво.
— Людки мої милі! Гляньте на гетого смурода, зелене, а вже шось кумекає. На чорта воно тобі? — неодноразово казав мені дід Павлюк, намагаючись підчепити палицею скручений в спіраль мідний дріт.
Батько в цей час був на заробітках, а мама звичайно в мої діла не втру*

Протяг. Початок надруковано в №2.

Проза

Час не належить мені*

121


чалася. Я був пізньою, останньою в сім'ї дитиною, і мама міцно любила
мене­.
— Діду, відчепися. Не твоя гето справа, — злився я.
— Ти як зі старшими розмовляєш? Я тобі покажу, не твоя справа, —
дід Павлюк для важливості надував щоки і аргументував мою нікчемність.
— Пранець!
До слів, як і до всього іншого в житті, звикаєш. У тому числі і до образливих. Якщо чесно, в дитинстві мене обзивали по-всякому, заслужено і
незаслужено, але я ніколи і ні на кого не ображався. Не було для мене образливим і це слово. Може тому, що я не знав його істинного значення. Вірніше, не хотів знати. За своєю природою, дід Павлюк був людиною насправді доброю. А ця його войовничість була тільки з розряду чогось удаваного, невластивого характеру. У селі його називали Диваком, що, в принципі, відповідало його життєвому стилю, і ставилися до нього відповідно.
Тому перед ким, якщо не переді мною, він міг трохи покрасуватися. Але і я
йому не піддавався. Дід бурчав щось нерозбірливе і гнівне. Я ігнорував його і муркотів собі під ніс почуте щойно з вуст Юрія Кукіна через скрегіт
глушилок:

Проза

Ты что, мой друг, свистишь?
Мешает жить Париж?
Ты посмотри, вокруг тебя тайга,
Подбрось-ка дров в огонь,
Послушай, дорогой,
Он там, а ты у черта на рогах…

122

Слухаючи музичну рубрику Галини Зотовой, я відкрив для себе таких
маститих авторів-виконавців, як Юлій Кім, Володимир Висоцький, Олександр Галич і багатьох інших. Але з усіх їх найбільше захопився піснями
Висоцького. Саме він і став учителем і натхненником моїх перших авторських пісень. Звичайно ж, з часом я перестав його наслідувати і знайшов
себе в іншому, протилежному стилі — стилі романсу. Але це сталося значно
пізніше.
Тоді ми були дуже далекі від істинного розуміння субкультури «бітпокоління» і перш за все через відсутність потрібної інформації, а тому
вкладали в ці поняття свій сенс. Носили довге волосся, не дивлячись на заборони вчителів, слухали «Beatles», «Rolling Stones», «Led Zeppelin» і, як
всякі молоді люди, прагнули бути вільними.
Ми також були проти війни у В'єтнамі і сміливо називали себе хіпі. Немає нічого дивного, що багато які мої шкільні зошити того часу рясніють
написами типу: «Дайте світу шанс», «Свободу Анжелі Девіс!» або «Кохайтеся, а не займайтеся війною!..» Легендарну «чорну пантеру» і захисницю
прав темношкірих в США, якій влади приписували співучасть в політичних
злочинах, звільнили 4 червня 1972 року, в день мого чотирнадцятиліття,
прямо в судовій залі. В цей же день був видворений з країни невідомий мені
тоді поет Йосип Бродський. Нікого з літераторів, заборонених в Союзі, хіба
що крім Олександра Солженіцина, на мій превеликий сором, я не знав. Тоді,


Проза

як і зараз, до речі, я цікавився і цікавлюся більше музикою, ніж літературою.
Так сталося, і я радий цьому.
А ще того літа я вперше і по-справжньому закохався. Прізвище її було
Макарська, а звали її Ліда. Ліда була дуже красивою і, як виявилося, я був
не єдиним її поклонником. І все-таки Ліда з якогось переляку вибрала мене.
Жила вона не в моєму селі, тому зустрічалися ми з нею не так часто. Я називав її жартом Лінда Маккартні. Вона не ображалася. Захоплення наше
тривало недовго, протягом літа. Щосуботи ввечері я діставав із шафи свій
культовий плащ, одягав кльоші і водолазку, сідав на велосипед і їхав на побачення. Її село знаходилося від нашого за шесть кілометрів.
Але мене лякала не відстань, а занедбані моглиці, повз які хоч-не-хоч,
а треба було проїжджати. Туди я їхав, коли ще було світло, а ось повертатися назад було цілою проблемою. Все вирішив випадок. Одного разу в суботу, як завжди, я сів на велосипед і помчав до Лінди. Гуляли ми з нею недовго. Її покликала мама, мені ж довелося повертатися додому. «Знов ці прокляті моглиці», — згадав я і глянув з тривогою на чітко окреслений чорний
острівець на обрію. У місячному світлі він здавався ще більше таємничим,
а тому небезпечним. Я вирішив як швидше проскочити це неприємне місце
і почав що було сили крутити педалі. І майже проскочив вже, і навіть зітхнув від задоволення. Аж раптом побачив в темряві дві точки світу. Вони
мчали мені напереріз. Я зіскочив з велосипеда, не знаю чому, і кинувся вперед. Свідомість повернулася до мене тільки в селі. У наступні вихідні я до
Лінди не поїхав.
Через деякий час я дізнався, що вона зустрічається з хлопцем, набагато
старшим за мене і розцінив цей її вчинок за зраду. Я не знав тоді ще, що в
світі немає сталості, що прив'язуючись до неї, ми відмовляємо собі в майбутньому. Зате я добре знав вже, що таке є зрада. Більше того, я вважав тоді
зрадником і самого себе. У відносінах до свого брата. І сильно страждав від
цього. Але цю історію я розповім трохи пізніше. Вона повчальна і навіть
зараз для мене актуальна. Брата давно вже немає в живих, а я до сих пір не
можу забути той непростимий, по-дитячому наївний вчинок. Людина в цьому світі покинута і дуже самотня. І колі ми не знаходимо своїм вчинкам
належного виправдання, тяжкість скоєного носимо все життя.
Тільки тепер я розумію, що тоді Ліда була не зі мною, а поза мною. Я
був надто юним для неї. Про що ми говорили? Навіть не знаю. Напевно,
більше мовчали. Тримали один одного за руки і дивилися кудись в далечінь.
Імовірно, в своє майбутнє. Так, ще цілувалися... Здається. Ми зустрілися з
нею ще раз, пізно осінню в клубі на вечірці. Крутилася платівка з піснею
Юрія Антонова "У берез і сосен..." і на танець запрошували дівчата. Танець
ми промовчали, але це мовчання було краще будь-яких слів. Ми прощалися
з нею назавжди. Насправді це була перекличка наших внутрішніх світів.
Так, вони були занадто близькі і схожі, і в цьому крилася небезпека. Однакове не притягується. Більше ми з нею не бачилися. Уже в армії я дізнався,
що вона вийшла заміж і поїхала на батьківщину свого чоловіка…

123


Таня Скарынкина

Проза

«

124

РУС
БЕЛ

Родилась в 1969 году в городе Сморгонь.
Во-первых, город славен был Медвежьей академией — мишек цыгане дрессировали танцевать и другим фокусам. Водили их по Европе, по ярмаркам. А во
вторую (очередь) — сморгонскими баранками (или, как у нас говорят — абаранками, абваранками: готовились из обварного теста), то есть сушками.
Первое полюбившееся стихотворение: «Королевский бутерброд» Алана
Александра Милна в переводе Самуила Маршака. Двухтомник стихов и переводов Маршака имелся у наших соседей по площадке, военных, приехавших из
ГДР. Я часто притворялась, что забыла дома ключ, чтобы попроситься к ним в
гости и почитать серую душистую книгу. Еще полистать самодельные огромные
подшивки репродукций из журнала «Огонек». Первая публикация — в республиканской газете «Зорька». Мне было 10 лет, и стихи соответствовали времени
и возрасту, но никак не тому, что меня действительно занимало. Жаль, что не
писала правду, теперь ее тогдашнюю не вспомню. Спустя какое-то время к нам в
школу приехала красивая белокурая девушка — брать у меня интервью для радио. Это была ее дипломная работа на журфаке БГУ. Мы весело проводили время. Целую неделю она срывала меня по договору с нелюбимых предметов. И
никто из учителей не пререкался. А класс завистливо вздыхал вслед. Наверное,
это был сентябрь. Потому что было тепло, но школа. Или май. Передача вышла
по центральному радио, другого не было. Вся наша родня собралась у маминой
старшей сестры в деревянном частном доме. Было неловко слышать свой голос,


»

Проза

который откровенно делился с хорошей девушкой, ставшей почти подругой за
это время, потаенными мыслями. После она прислала распечатанный текст интервью. Только он пропал.
Закончила Сельскохозяйственную академию в Горках. Как папа-землемер.
По маминой бухгалтерской специальности. Однако никогда не занималась бухгалтерией. А работала то почтальоном, то журналистом, то иллюстратором детских книжек. Какое-то время придумала халтурку — рисовать портреты с фотографий и срисовывать знаменитые репродукции на заказ.
Публиковалась в белорусских республиканских журналах «Першацвет»,
«Не­ми­га литературная», «Маладосць». Еще в газете «Народная воля» была под­
борка.
Журналист издания Анатолий Козлович, ныне покойный, с которым мы подружились на семинаре в Швеции, сделал такое доброе дело. В то время корректором в «Народной воле» работала моя тетя Валентина Петровна Скоринкина
(двоюродная племянница Янки Купалы). И она сказала, что попросила укоротить
мне на фотографии шею, потому что слишком пугающе длинная. Так и вправду
стало лучше.
Настоящие стихи, которые мне нравились у себя, я стала писать в 19 лет —
ночью, в начале лета, дочитав сборник Федерико Гарсии Лорки — елового цвета,
изданный неимоверным тиражом ближе к закату советской империи. Несколько
часов строчила, сидя на полу и не останавливаясь, закусывала прямо из ведра
квашеной капустой. Так решилась моя судьба.
Когда влияние Лорки стало высыхать, то появился Шекспир. На смену ему
пришел Велимир Хлебников. К нему присоединились Осип Мандельштам, Николай Гумилев, Борис Пастернак, Николай Олейников, Даниил Хармс, Александр
Введенский. Следом Арсений Тарковский, а после Чеслав Милош прочно вошел
в мою жизнь. И до сих пор не вышел и не выйдет, скорее всего. Я даже отправилась в Краков однажды на поиски его. И у встречных-поперечных людей расспрашивала дорогу. Никто не знал, но одна добрая женщина объяснила, что Милош болеет — никого не принимает, и на этом я успокоилась, а теперь жалею —
скоро Милош умер.
Прожила 5 с хвостиком лет в Португалии, работая журналистом в эми­грант­
ской русскоязычной газете. В Португалии увлеклась составлением и фотографированием натюрмортов в жанре ассамбляж — звучит слово не очень, но смысл
его таков, что одновременно с плоскими участвуют в картинке объемные пред­
меты и желательно мусорные. Я думала, что занималась фотографией просто для
удовольствия, но в конечном счете обложки всех мои книг украшают собсвенные
фотографии.
Когда вернулась домой в марте 2014 года, то неожиданно для себя стала
писать эссе по-белорусски, результатом чего в конце 2015 года явилась книга эссе
«Шмат Чэслава Мілаша, крыху Элвіса Прэслі» (Вільня, Логвінаў). Книга была
номинирована на литературную премию имени Ежи Гедройца. Вошла в финал.
Поэтический сборник «Португальские трехстишия» (Нью-Йорк, Айлурос,
2014 год) вошел в лонг-лист московской премии «Русский Гулливер». А первая
книга стихов «Книга для чтения вне помещений и в помещениях», вышедшая
в 2013 году в издательстве «Кнігазбор», никуда не вошла, но дорога тем, что
первая­.

125


Цёця Яня, Арнольд С. і Сяргей Параджанаў
Я, канешне, уcведамляла, што цёця Яня не будзе жыць вечна.
Але ўсё роўна адкладала і адкладала размову аб ейным трагічным
юнац­кім каханні. Між іншым, гэта самая цікавая і сумная гісторыя пра каханне з усіх, што я чула ад людзей. У той дзень, калі я падумала, што во як
добра звязваецца гісторыя цёці Яніны з наведваннем выставы, прыcвечанай
кінастужцы Сяргея Параджанава «Цені забытых продкаў» аб трагічным жа
каханні, цёця памерла. А выстава праходзіла ў Кіеве. І я была тады ў сакаві­
ц­кім Кіеве, на паэтычным фестывалі. Выступала ў той дзень, калі цёця памерла. Я выразна чытала ўласныя вершы і нават не здагадвалася, што цёці
ўжо няма на cвеце. Я думала ў тыя дні, як слаўна перапляту паміж сабою
гуцульскую парачку, герояў фільму «Цені забытых продкаў» Івана з Ма­рыч­
кай, і закаханых дзяўчыну і хлопца з беларускай вёскі, Яніну і Арнольда.

***

Вярнуўшыся з Кіеву, яшчэ не даехаўшы да Смаргоні, пачула па тэлефоне
ад сяброўкі:
— Твая цёця памерла, якая ў атэлье працавала. Воcь цяпер чытаю руб­
рыку «Спачуванні» ў раёнцы... Спачуваю!

Проза

***

126

Для мяне гэта быў удар у першую чаргу як па чалавеку, які піша, скажу
праўду. А ўжо потым па пляменніцкіх пачуццях. У першую чаргу я дзіка
пашкадавала, што так і не спыталася пра Арнольда. Не магла паверыць,
што цёцінага спакойнага голасу больш не пачую ніколі. Мне нават cнілася,
быццам шукаю цёцю і воcь-воcь знайду. Іду за ёй з пакоя ў пакой, але кожны
раз, як наганяю, цёця хаваецца за паваротам і ціха cмяецца адтуль ласкавым
cмехам. Я не бачу цёцю, толькі край шаўковага даўгога шлафрока памаранчовага колеру літаральна з-пад носа знікае. Ледзь чутнае шамаценне ўсё
далей і цішэй. Але не cпяшаюся, я чамуcьці ўпэўнена, што абавязкова даганю. І дарма. Цяжка, наогул, прызвычаіцца да думкі, што больш не зайду да
цёці ў чыстую, заўсёды духмяную ад печыва хату. Але каб трапіць у сярэ­
дзіну, трэба было доўга грукацца ў акенца кухні. Цёця не надта чула і павольна соўгалася. Сабака брахаў, рваўся з ланцуга. Цёця нарэшце прыходзіла
ад­чыняць з дальняга пакоя, дзе тэлевізар. У нязменнай хустачцы і акулярах,
якія моцна павялічвалі вочы. Вялікія дзіцячыя вочы выказвалі адно — лю­
боў. І развітваючыся, у апошнія гады цёця нязменна цалавала ў вусны. Гэта
было так міла. Ідзеш і аcцярожна паcміхаешся ўсю зваротную дарогу, каб
не спудзіць адчуванне пацалунку. Нібы вуснаў ледзь крануўся нябачны
матылёк, такі бываў успамін пра мяккі бледна-ружовы пацалунак.

***

Цёця Іра, наймалодшая з сяcцёр, расказвала, што і за дзень да cмерці
Яня папрасіла да яе нахіліцца. Іра нахілілася, старэйшая сястра Яня абхапі-


ла за шыю слабой рукой і пацалавала на развітанне ў самыя вусны. Гэта
быў апошні пацалунак. Я першы раз тады заплакала па цёці Яні, з-за таго
апошняга пацалунку. Але хутка справіўшыся с жалобнай пяшчотай да
нябож­чыцы, папрасіла Іру заадно расказаць, што яна памятае пра каханне
цёці Яні і Арнольда.
— Мама твая помня лепей, — спрабуе адмовіцца цёця.
— Мама помніць сваё, вы сваё.
— Таня, я помню, што дружылі ані. Любіла ана яго. Патом, как увезлі
іх сям’ю ў Ташкент, ён аттуда ўцёк. І да нас вярнуўся. Да Яні. Як хто прый­
дзе, то пратался за печ. Думаеш, можна пра гэта расказваць? — раптам спалохана пытаецца цёця Іра.
— Канешне, можна! Сталін даўно памёр, — адказваю няўпэўнена,
цёцін страх пужае мяне. Страх заразны. Але выгляду не паказваю.
— Іх за што саслалі? — пытаюся, нягледзячы на тое, што ведаю пры­
чыну. Ад мамы я даўно не раз чула. Але ведаю і тое, што нават на самыя
простыя пытанні кожны мае свой адказ.
— Як кулакоў. Нашы тожэ маць с атцом спалі адзетыя, — высілкам
волі змяняючы спалоханы тон на апавядальны, працягвае цёця.
— Звычайна ноччу забіралі?
— Канешна.
— А чаму?
— Зачэм каб хто відзеў.
— Вы помніце, які быў Арнольд?
— На від cветлы. Невысокага росту такі. Харошага ваcпітанія.

Проза

Яня і Арнольд. 1950 г.

127


Проза

128

— І доўга яны сустракаліся перад тым, як забралі яго?
— Яны ж рабілі разам. Оба партныя былі. Але мама лепей табе рас­
кажа.
Ну мама дык мама. Відаць без мамы і тут не абысціся, а так хацелася.
Маму два разы прасіць не трэба:
— Арнольд Страшынскі рабіў у атэлье вмеcце з Яняй. В арцелі «Крас­
ный пішчэвік».
— Яны збіраліся пажаніцца?
— Да! Да! Такая любов была, божа мой!
— Цёця Яня знала, што сям’ю Арнольда забяруць?
— Канешна, не знала! Я знала адна, што ноччу гэтай будуць вывазіць.
Я работала в Райдораддзеле. Раённы дарожны аддзел. Тады ж не было асфальта. Брук быў, гравійныя дарогі. Гэтым усім занімаўся аддзел. Часная ж
собственнаcць была, лошадзі, і каждаму дзеравенскаму давалі сколька дней
атработаць на дароге. Што пользуюцца дарогай. Вазіць гравій, гэта ўсё. І
нешта на рабоце ішоў разгавор, я услышала, што такое мерапрыяціе намечана. Што будуць ноччу вывазіць. Парційцы ехалі з паліцэйскімі і забіралі
эціх людзей. Памагалі грузіць там, што ўзяць у целегу.
— Ты магла б папярэдзіць, і Арнольд бы ўцёк.
— Я слышала, што будуць ноччу вывазіць, а каго я ж не знала. Утрам
Яня ішла ўжо на работу, і на целеге ехаў Арнольд, бацька, матка і брат.
— Яна ўбачыла, як іх вязлі на вакзал?
— Вязлі па цэнтральнай дароге. Па гэтай Савецкай вуліцы. А яна ішла
на работу. І ўвідзела вот это. Як на вакзал ехалі.
— Куды іх выслалі?
— У Ташкент дзе-та там в cцепі. А можа праз паўгода ён збежаў. Патом
прыйшоў да нас ноччу. А тада ўжо аттуда паступіла сюды ў НКВД, што
пабег зрабіў. Значыт, началі cледзіць. Што дзе-та должен тут паявіцца. А
тады наш татуcь тапіў баню і ўвідзеў цыгарэты. Акуркі. У вёске ніхто не
курыў цыгарэты. Татуcь гаварыт: «Я понял, cледят за нім, дзежурат». А
днём, еcлі відзіць, што хто-та ідзе, дык Арнольд за крэданс, такі буфет,
пратаўся за двер.
— Жыў у вас?
— Не жыў, прыходзіў. Цёткі ж у яго ў Сукневічах былі. У нас такое
абшчэніе з німі было, мы на фэст да іх хадзілі, на абед поcле фэста... І напісалі ім, што еслі Арнольд прыйдзе, яму нічога не будзе. Напісалі так і так,
плоха кончыцца ўсё роўна, і што яны ў НКВД знаюць, дзе ён. Канешна, ну
куды ты дзенешся. Усё роўна ж дамой явішся. І пайшоў здацца. Яму 25 лет
лагерэй далі. Недзе там у Сібір адправілі. А ўсё жэ па нацыянальнаcці да­
кументы былі ў яго — паляк. «Красны крэст» всё жэ сыграў бальшую роль!
І цяпер іграе. Кажэцца там, ай «Красный крэст» — мурня гэта, ерунда. А
вот не ерунда! Паляк, і ўсё. Пераправіў «Красны крэст» яго ў Польшу.
— А раскажы, як вы паехалі з дзядзем Меткам да Арнольда ў Польшчу.


***

Дзядзя Метэк — стрыечны брат мамы па бацькавай лініі.

Проза

***

— Гэта была наша первая паездка з Яней за граніцу. Яня была ўжо замужам. А я не, не замужам. Яня расказала Метку, што быў кавалер, судзілі.
Метэк спрасіў: «Ты знаеш, дзе ён жыве?» Яня гаварыт: «Горад Ловіч, 88 км
ад Варшавы». Мы з Яняй, як прыехалі, Метэк узяў одпуск на 10 дней. І
служэбны аўтамабіль з шафёрам.
— Кім ён рабіў, што свой шафёр?
— Ён быў главнакамандуюшчы ваенна-ваздушных сіл Варшавы. Генеральская должнаcць!
— Не Польчшы?
— А можа і Польшчы. Патаму што яго камандзіравалі на павышэніе
кваліфікацыі ў Піцер. І тады з Піцера ён прыязджаў да нас у Перавозы.
Пашла ужэ cвязь между намі і польскай раднёй. Божа, як ён тады первы раз
у Перавозы прышоў! Знаеш, малады, у ваеннай форме красавец, лакавыя
сапагі, перчаткі, выпраўка гэта. Я рабіла ў банку. На Вікторыі Сінкевіч тады
быў банк. Ён, як зайшоў у банк, і быў начфін із вайсковай чаcці ў банк
прыйшоўшы. Дык начфін проста такі мізер проціў Метка. Мне дажэ жалка
стала яго. Метэк, як зайшоў, чэраз бар’ер усе: «Божа, божа, які красівы!» Ну
красівы і вот... Дык узяў шафёра і утрам неяк Метэк гавора так: «Dziewczynki,
pojechali w Łowicz!»
— Гэта было летам?
— Летам! Летам! Настаяшчае такое лета! Прыехалі па адрэсу. У Яні
быў, цёткі Арнольда ёй далі. Там цёшча адкрыла. Пытаецца, нашто ён вам.
Метэк кажа: «Czapki dla wojska chciałbym zamówić». Яна кажа, што ён з
жонкай работае ў магазіне на плошчадзі, і можэце увідзець іх. Прыехалі, я
вылезла із машыны. Яня ў машыне сядзела. А Метэк пайшоў у магазін. Я
хаджу туды-сюды па брушчатке. Метэк вывеў Арнольда на вуліцу, і я віжу,
як ў Яні за шклом аўтамабіля збялеў твар. А яны ідуць так да машыны. Я
прэдстаўляю гэна ўсё. Увідзець Арнольду гэтаму Яню. А ён жа спрасіў:
«Што хацелі вы?» А Метэк не сказаў сразу, а вывеў, і ідуць. Тожа вот,
гаварыў, што пашыць для войска шапкі. Можа дагаварыцца выйcці папрасіў.
Ну і падводзя так во блізка. Прыастанаўліваюцца. А Метэк жэ такі. Умее.
Арціст. Яня тады выйшла з машыны. Ну і ўвідзеліся. Пагаварылі. Тада
пытаецца Арнольд: «Ці абедалі вы?» «Не, а дзе тут у вас рэстаран?» —
Метэк пытаецца. А ён гаварыт: «Мінутку, я схаджу ў магазін». Наверна,
дзеньгі ўзяў. Прышоў, і мы паехалі абедаць. Падашла к нам афіцыантка. Ты
знаеш, ну такая старушэнца халёная! Вот панімеш, у нас старушкі такія
рапушкі, а гэта прышла — выпраўка! Плацінавая галава аж ззяе.
— Галівудзкая зорка.
— Ну да, галівудская. Метэк гаварыт: «Nam wódkę». Ана гаварыт, што
панедзельнік, і нельзя cпіртное. Постны дзень ці што. Метэк просіт: «Pani,

129


może do dzbanku?» Такая встрэча, ён кажа, хацелаcь бы па кілішку. «Dobrze!
Ile?» — яна пытаецца. Вот не помню, скока ён заказаў. Не так, што каб напіцца, а для абеда. Прынясла яна выпіць, прынясла яды. Сядзелі, лэхалі,
што прыходзіла ў галаву. Патом выпілі каву. Ну і расчытацца ўжо. Тут Арнольд дастае грошы, а Метэк аперадзіў. Арнольд тагда на афіцыантку
гаварыт: «Proszę powtórzyć!» Яшчэ выпілі і паелі...
— Арнольд плаціў?
— Он заплаціў.
— Ці бачна было па іх, што захаваліся нейкія пачуцці?
— Ну, панімаеш, яны ж не адні былі. Каб яны маглі встрэціцца назаўтра.
Дзе-та какой-то рэстаран, вечарам. Каб абстановка... А то пры ўстрэчы мімалетнай... Ані былі не гатовы. Не маглі расслабіцца. Я панімаю, што
цяжэло ім было, напражэніе такое. Усё ўзвесіць не было вазможнаcці. А
еcлі б вот встретіцца ешчо...
— То бок больш яны не бачыліся?
— Не! Не! Гэта была первая і паcледняя ўстрэча!

Проза

***

130

Значыцца, больш Яня з Арнольдам ня бачыліся. Але ставіць кропку
мне не хацелася, а карцела паехаць у вёску Сукневічы, адкуль родам Арнольд, каб пашукаць ягоныя cляды. Я дамовілася з прыяцелем, у якога
аўтамабіль, што як толькі распагодзіцца, паедзем. Як назло кожны дзень
дождж. У нядзелю, падняўшыся і ўбачыўшы шэрае неба за мокрым шклом
акна, разумею, што калі дождж не скончыцца, я ніколі не дапішу гісторыю
кахання, і яна загіне разам са мною, і нашто тады наогул жыць? Тэлефаную
прыяцелю з аўтамабілем: «Калі сёння ў Сукневічы не паедзем, мы ніколі
туды не пападзем!» Прыяцель згадзіўся: «Паехалі!»
Вёсачка невялікая, але куды іcці — думаю дарогай, я ж нікога там неведаю. Раптам на самым уездзе бабуля ў ярка-валошкавай хустцы. Здалёк
відаць. Я кажу: «Саша! Гэта знак, вёска сустракае нас». Сапраўды, іду да
бабулі, дождж лупіць, а яна стаіць — не варухнецца. Да яе з аднаго боку
сунецца такая ж сухенькая бабулька ў хустцы і з другога. Разглядаюць
зацікаўлена. Пытаюся пра Арнольда. Адна з бабуль кажа: «Пойдзем да Валодзі. Валодзя знае ўсё!» Валодзя ейны муж аказаўся. Мала таго — сябар
Арнольда. Валодзя нібы чакаў пытання пра Арнольда, бо не паcпела я
дагаварыць, як пачаўся адказ:
— Арноля з майго года. З трыццатага. Ён у Польшчу з'ехаў! А жыве ён
ці не?
— Не знаю.
— Ну можа і памёр... Тут у Сукневічах цёткі ягоныя жылі. Сто гадоў як
памярлі.
— Мама расказвала пра цётак.
— Хто мама?
— З Перавозаў. Янчуковіч. Палінаравы іх называлі. Таму што мамінага
дзядулю звалі Апалінарый.


— Знаю Палінаравых! Іхная хата там у самага возера стаяла. Я там
часта бываў на танцах. Як начнём гуляць, места ў хаце няма. Ужо такіх
меншых — вооон! Было весела. Бедна, но весела. Арноль за Палінаравай
адной ухажываў.
— Вот! За Яняй. За старэйшай.
— За Яняй? Жывая?
— Памярла. Напрыканцы красавіка.
— Цяпер, да?

***

Маецца на ўвазе — у гэтым годзе. У нас яшчэ кажуць — «сёлета».

***

Уладзімір шчыра паціснуў руку на развітанне працоўнай рукой чалавека, які ўсё жыццё «адрабіў жалезнадарожным рабочым»:
— Жэлаю вам удачна здзелаць работу, што вы пішаце!

Проза

***

— Цяпер. Перад Каталіцкай Пасхай.
— І Арноля з сям’ёй вывозілі перад Пасхай. Перад Праваслаўнай. Я ў
арміі быў. Пайшоў 1 апрэля 51-га года. І ў 51-м гаду іх вывазілі.
— А як вы помніце, вы ж ў войску былі?
— Мне піcьмо напісалі, што іх вывязлі. Мой брат служыў у МГБ
(Міністэрства Дзяржаўнай Бяспекі СССР, 1946—1953). У іх сначала быў
атрад спецыальнага назначэнія. Тут МГБ прышла з гэтай... з Расеі, і тут за
Вяллёю яны стаялі ў балоце недзе. Яго забралі перавадным. Пераводзіць.
Ён прыехаў ка мне. Тут за адной дзевушкай ухажывал немножка. І вот ён
сказаў: «Скажы ім, што іх будуць вывозіць, хай рыхтуюцца».
— То бок яны маглі збегчы, а сталі проста збіраць рэчы ў дарогу, у
ссылку?
— Нікуды яны не збеглі. А куды пабяжыш? На станцыю забралі іх і
папёрлі. Арноля трошкі ён будта бы скрываўся.
— Бо ён уцёк да Яні з Ташкенту.
— Ясна... Я падазраваў што-та не то з Арнолям, бо нас усіх забралі
хлопцаў у армію, а ён астаўся. А гэта ўжо іх збіраліся вывазіць, значыцца.
Яны тут харашо жылі. У іх участак быў — 20 га. Двое лашадзей, карова.
Малатарня свая. Цяпер гэта можа і невялікае хазяйства, а наперад было
цэлае багацтва.
— Які ён быў?
— Харошы хлапец! Мы з ім дружылі. Ён ка мне прыходзіў, я да яго.
— А як у Польшчу з’ехаў, больш не вяртаўся?
— Не, не было. Не прыязджаў. Ён жа папаў скора да дзядзкі ў Амэрыку.
Дзядзка ягоны дзяржаў рэстаран там. Тока не панравілася яму: «Не хачу ў
Амэрыцы быць! Еду ў Польшчу да бацькі». Так было. Больш пра Арнолю
не маю што казаць.

131


***

Я стараюся. І яшчэ я думаю аб тым, што Параджанаў мог бы зняць кіно
пра Арнольда і Яню. І мама так казала, хоць ты кніжку пішы ці кіно здымай.
Кіно з беларускім каларытам, і узбецкім каларытам, і польскім. Яно было б
ня горшае за «Цені». Паэт Васіль Герасімюк, які моцна ўразіў на паэтычным
фэстывалі ў Кіеве і вершамі гуцульскімі, і сваёй магутнай, крыху паддатай
асобай, пачуўшы, што я люблю гэты фільм і была на выставе, прыcвечанай
«Ценям», аглаўшыў гарачым маналогам. Страляючы ў мяне цыгарэту за
цыгарэтай, Васіль махаў рукой з цыгарэтай так небяcпечна, што трэба было
пільна сачыць за цьмяным агеньчыкам, каб не прапаліла паліто:

Проза

***

132

— Я тобі скажу про Параджанова! Параджанов це вірменин, який жив
в Грузії. Він знав цю стихію вірменів і стихію грузинів, але він нічого такого рівня, як «Тіні забутих предків» не зняв.
— Як у Параджанава атрымалася адчуць украінскую душу?
— Я не знаю! Це йому Бог дал відчуття українців. Це дивовижно! Він
не знав української мови. Звідки це в нього? Це неможливо. Це є божественно. Трансцендентально. І він зробив цей фільм. Ніхто з хохлів свою
націю не поважає. Я свою націю зневажаю. Ти подивися, що це за нація? Це
гидка, страшна нація. А Параджанов, він її звеличив. Я не знаю, де в нього
те відчуття взялося? Я не був знайомий з Параджановым, але пив з Миколайчуком.
— Выканаўцам галоўнай ролі фільму?
— Так. Про Миколайчука, крім мене, ніхто тобі не скаже. Я пив з ним,
але це не має значення — всі пили з Миколайчуком, але я його любив. Я
Миколайчука любив. Він не просто гуцул... Що найсмішніше, він не є гуцул. Вот, але він більше гуцул, чим всі гуцули разом взяті. Він мені сам казав: «Я гуцул більше ніж ти».Тому що Миколайчук — це наша совість. Тому що тепер все стало ясно, що всі крадуть безконечно. Миколайчук, він не
мав ні копійки.
— Чысты?
— Так. Чистий-чистий. Миколайчук це є душа. Я з ним познайомився
в 1970-ому році. Я молодий поет був, сидів з ним у Спілці письменників, я
йому кажу: «Іване Васильовичу, де ти є гуцул?» А він каже: «Я гуцул більше ніж ти». І тепер вже пройшло много часу, і тепер я абсолютно впевнений, що він гуцул більше, ніж я. Щоб там хто мені не говорив, Боже мій, я
думаю, Боже мій, Іване-Іване, ніхто з гуцулів краще не передав. От я тобі
скажу — запам’ятай! От є Нагірна проповідь — то для мене Іван. Що б ти
знала, я тобі чесно кажу. Не тому що я напився.
— Але вы б і цвярозы так сказалі?
— Так. Іван то є найвища істота і моя любов!


***

Дык я пра што, наогул? А пра каханне. Пра тое, што верш Васіля Герасімюка «Карпацкія алені» ў выкананні аўтара на развітальным фестывальным
вечары ўсю душу выкруціў навыварат безнадзейнай любоўнай тугой.
Уласны, далёкі ад дасканалаcці, пераклад з украінскай прыcвячаецца цёці
Яні, Арнольду С. і Сяргею Параджанаву:
Толькі погляд твой, погляд толькі твой
аддаляе мяне
ад схілу,
дзе аленяў цені падаюць на cнег.
Як трубілі тут алені!
Ці затрубяць яшчэ ці не
затрубяць,
а толькі прамчацца па схіле з усіх
ног! — агнём па схіле, —
з іскраў воўны,
з расколін нябёс — рагоў!

Cлед капытоў — узор імклівы
на зорнай сятчатцы cнягоў —
накладваецца на ўзор дарог
маіх на схіле маім і чужых.
Глядзі на мяне,
бо хто, як не ты, мяне аддзяліў
ад тых, што ўcляпую ў хмарах імчацца.
Што меў, я не захаваў
мой храм, грэх.
Разрастаюцца рогі з хмар —
раскіданых, раздрапежаных брам.
Храм
Чарнагоркі ў cнягах
гордыя завіхраюць хрыбты.
Здаецца, ніколі не спыняцца.
Не затрубяць ні тут, ні там —
на паляне, куды не даехаць.
Не дыйcці. Не дапаўзці.

Проза

Тыя — у аблоках, тыя — над аблокамі,
а найбліжэйшыя — пад.
Глядзі на мяне,
бо хто акрамя цябе мяне аддзяліў
ад гары, дзе ў cнягах алені імчацца, — рогі на cпінах —
мой схіл, скіт.

133


І калі прамільгнуць над вачыма
капыты апошняга з іх,
тужліва згасае твой погляд.
І падступіць лес. І наблізіць схіл.
І ўпадзе твой цень. І ўпадзе мой цень
на разбяны cнег.
Тут затрубяць яшчэ. І зорка бліcне.
І паўстануць з магіл.

Проза

Перадрук з сайта «Радыё Свабода»

134


Паэзія / поезія

Олександр Грицай

УКР

Професійний військовий, полковник у відставці, економіст-менеджер,
педагог і краєзнавець, фахівець в області консюмеризму і гармонізації законодавства в соціально-трудовій сфері.
Народився у 1948 р. на Волині. В Україні після середньої політехнічної школи
закінчив військове училище, в Росії —
Військову академію, в Білорусі —
Центр перепідготовки військових запасу. Маю дві вищі освіти і французький
сертифікат «менеджер підприємства».
Майже 30 років віддав Збройним Силам. За заслуги в службі маю державні
нагороди і спеціальні знаки відзнаки.
Лицар ордену «За службу Родине в ВС СССР» III ст.
Автором ряду учбово-методичних посібників, книги «Крізь призму історії
Волині…», яка вийшла друком в Україні (2015). Поетичні твори публікувались в
збірці українських зарубіжних поетів «Клич Майдану», видавництва Галицького
університету (2015). Пишу українською і російською мовами. Життя склалось
дуже багатим на події, людей, напрямки професійної та громадської діяльності і
географію.
Після виходу в запас був на службі в держаному апараті, займався педагогічною, законотворчою, науковою і міжнародною роботою (в рамках союзу Білорусі
і Росії та СНД). Працював начальником відділу в ряді міністерств. Був секретарем Міжвідомчої ради по захисту прав споживачів, членом вченої ради згаданого
Центру перепідготовки і Ради Московського держсоцуніверситету (філія в Мінську). В ході реалізації Програми по гармонізації законодавства в соціальнотрудовій сфері під моїм кураторством було розроблено більше ста нормативних
правових актів. З’являюся автором проекту Закону РБ «О защите прав потребителей» (2002) і ряду постанов уряду в цій області.
На запитання, чому за 50 років не забув української мови відповім так. Військова доля часто кидала по безкрайніх просторах Росії і Казахстану, по Україні і
Білорусі, часто міняв гарнізони, міста, колективи, напрямки діяльності, але серце, як і особисте життя, назавжди залишилось пов’язане з невеличким містечком

Паэзія / Поезія

«

135


Паэзія / Поезія

на Волині, де народився. Багатим був вибір і було з чим порівнювати. З дитячих
років любив читати історичні книги, слухати по радіо оповідання та п’єси і мандрувати (пішки чи на велосипеді з друзями, як турист чи на авто з батьком, який
був шофером і часто брав із собою). Багато їздив по Волині, Причорномор’ю, не
раз бував в Карпатах. Краса природи зачарувала і залишила слід на все життя.
Любов до поезії і українського слова, мабуть, передалась від мами, яка часто на
пам’ять читала твори Т.Шевченка і знала безліч народних приказок і пісень. З
шкільної пори полюбив хоровий спів і танці в ансамблі. Пісні і танці були різні
— українські, угорські, румунські, чеські, молдавські. А про українські пісні та
традиції не потрібно щось казати, це потрібно чути і бачити. Вони супроводжували і все дитинство, і юність. А українську солов’їну мову, дзвінку і привільну,
як український степ, чаруючу і лагідну, як материнська колисанка, чисту і виразну, як джерельна вода, чув завжди. 50 років життя серед російськомовних людей
в Росії і Білорусі не змогли її стерти з пам’яті. Я, моя дружина і наші діти вільно
спілкуємось українською, а читати нам все одно на якій — українській, білоруській чи російській. Тепер і своїх внуків вчимо української. Сумно усвідомлювати,
що білоруси здебільшого використовують російську, забувши свою рідну. В одному з віршів я написав: «Мова це душа країни, вона потребує пісні, як душа
людська — молитви. Втратиш мову — втратиш пісню, згине й народ «акі обри»,
як літо торішнє». Саме цього домагались російські шовіністи, створюючи «совка», і досягли значних успіхів і в Білорусі, і на значній частині України. Сьогодні Україна вже сповна пожинає ті отруйні плоди… А білоруське Полісся завжди
підживлювала живодавча українська мова, яку тут називають білоруською і це
підтверджує — ми один народ, хоча кожен має свої особливості. Раніше цю мову
називали руською, від слова «Русь» (прошу не путати з поняттям Росі — вони
абсолютно різні). Згадайте, наприклад, Біблію Франциска Скорини.
Звичайно ж, на це запитання про мову можна відповісти і більш стисло: тому, що ми плоть від плоті свого народу. В моєму вірші «Чому в Україні так люблять вербу» є такі слова: «Батьківщина в людини тільки одна — там, де серце
своє залишаєш». Так ось, мабуть тому ми не забули рідну мову, що серця наші
залишились в Україні. Поезія, на моє розуміння, це не тільки і не стільки «ямби і
хореї», а більш тонка матерія, яка дається, можливо, і не всім.

»

Дума* про Небесну сотню** і Майдан
Наша дума, пісня наша
Не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

136

1. Небесна сотня

Гей, т и х о! Т и х і ш е!
Благовіст, стихни, не час зараз бити в набат,
хай тільки малі дзвони тихо перебором звучать,
бо герої Небесної сотні заснули, нехай посплять,
вони заслужили на спокій! Не тривожте їх сон…


Друже, ти бачив, як Ангели-воїни в небо злітають?
Ні? Дуже легко і стрімко, без усяких митарств,
а потім ще довго дзвони храмів грають і дзвенять …
І задзвонили дружно дзвони Михайлівського
Золотоверхого собору, які мовчали століттями!
Послухай про що вони нам розкажуть! Бам-бам!

І зібрались в столиці люди великої мужності,
з серцями безстрашними, чесними і чистими,
захищаючи Гідність, Честь і Волю народную,
незалежність та соборність нашу державную.
І зібралась люду сила силенна, багатотисячна,
а в авангарді були самі достойні різних націй,
люди різного віку і статі і з ремеслами всякими,
але усі єдиним богатирським духом пронизані.
Це наші Герої із славної Сотні, що встали неначе
Ангели-воїни народу Русі-України охоронцями.
І відбулись тут події епохальні за значенням,
тут на Майдані, на Інституцькій і Грушевського.
Ось саме тут, вбили першого із Небесної сотні — Сергія,
чотири кулі дісталось одному! Мабуть, це за те, що він
рано вранці в Кривавий четвер першим був вбитий, а,
може, за слова, що «Голосом народу говорить Б О Г».
Цей завжди чесний і мужній охоронець Майдану був
єдиним дитям у сім'ї і єдиним сином батьків, а життя
віддав за Україну в свої двадцять один рік!
І злетів, як перший Воїн-Ангел, у Вічність!
Фатальний збіг: 21-го в двадцять один!

Паэзія / Поезія

Ой, було це в столичному і древньому граді Києві,
в часи переломні виходу з-під іга московського,
в часи розгулу шовінізму і фашизму російського,
коли нищились державні безпека та оборона,
право, наука і освіта, медицина та економіка,
коли руйнували село і сільське господарство,
коли народ потерпав від засилля хабарництва,
корупції на всіх рівнях і свавілля бандитського,
коли казнокради непомірно збагачувались,
а зубожіння простого народу стрімко зростало,
коли знову нахабно викривлялася наша історія,
нищились народна мова, культура і наші традиції,
коли розділили нашу історичну церкву Київську,
принижували віруючих і святині захоплювались,
і зухвало народ наш та народності висміювались!

137


А ось тут, вбили Назара, наймолодшого з сотні — в 17!
Він спішив, він рвався у ніч і таки втік на Майдан.
Не втримали ні тато, ні мама, ні мамині сльози.
Він поспішав і казав: «Скоріше, швидше в дорогу.
В столиці побратимів косять снайперські кулі.
Я встигну, спасу і допомогу надам». І встиг...
Дві години пробув на Майдані! І раптом спіткнувся,
назад оглянувся, бо сказати хотів: «Прости, мамо»
і скошений кулею в голову впав. Він один у батьків,
він їх любив, та ще більше любив — У к р а ї н у!
Що він бачив в сімнадцять? Це ще зовсім дитина…
Та біль чужий він сприйняв, ніби свій особистий,
значить він виріс, це покажчик — що він вже Людина!
Гордіться, ваш син став Г е р о є м в сімнадцять!

Паэзія / Поезія

Снайпер добре бачив, що цей юнак ще дитина.
Цілив точно в голову і жорстоко натиснув на курок!
Для тих недолюдків гроші дорожчі людського життя
і горя батьків, що втратили єдиного сина — їх гордість,
єдину втіху, єдину радість, єдину батьківську надію!
І злетів ще один, тепер Ангел-Воїн, у Вічність!
Заплакала, затужила ненька Україна за своїми дітьми,
Гіркі-важкі сльози накотились та нема коли втерти…
О герої, скільки ж вас тепер встало за Долю народну?

138

А вбивця знову припав до прицілу вибираючи жертву…
Постріл!І ще! Вбиті українці — Олександр, В’ячеслав,
Ігор, Яків, Юрій, Семен,
Устим, Микола, Богдан,
Максим, Роман, Едуард,
Андрій, Олег, Ярослав...
Ще постріл! І впав лемко з Карпат Володимир,
вбиті українські євреї Йосип, Євген і Олександр,
екс-афганець та ще й батько трьох діток,
вбиті горді грузини Зураб та Давид,
вбитий кулею в серце Михайло, молодий білорус,
вбиті вірмени Сергій та Георгій, батько 3-х дочок.
Вбито росіянина Ігоря, теж батька трьох діток,
а кулею, крізь паспорт в серце — Миколу з Сибіру…
Усі вони Україну прийняли як свою землю рідну!
І знову були постріли картеччю і кулями в голову, серце!
Вбиті різні люди і цілком мирних професій: вчителі,
слюсар Богдан, режисер, депутат і Сергій — програміст,
вбиті — викладачі та Володя — студент, редактор Ігор,


Звідки ж ви, дорогенькі герої, що стали на захист народу
за людську гідність і честь, за європейський вибір країни?
Ви кинули виклик бандитам, озброєним «до самих зубів».
Географія — вся Україна: з міст і сіл від Львова, Тернополя,
Рівного і до Донецька, від Чернігова і Сум до Керчі і Одеси
і з центру — з Житомира, Вінниці, а також з самої столиці.
Скільки ж вас полягло? А у відповідь — тільки вітер повіяв
та ніби дзвони церковні чіткіш задзвеніли. Ти чуєш?
Бам-бам-бам! — «Нас С т о с і м***!» Україна в скорботі…
Ви полягли за народ, за його мрію і стали навіки братами!
Вас в народі тепер називають Н е б е с н о ю с о т н е ю!
Ви воїни Світла, воїни Добра, що стали мужньо проти зла!
А точніше не скаже ніхто, скільки з вас було закатовано,
померли від ран, скількох таємно закопали та спалили,
ховаючи злочини банди та щоб стерти надійно сліди…
Україно моя! Скільки ж діток твоїх відійшли у віки?
Мабуть, стільки, як зірок ясних над тобою на небі!
Сяйво зір мерехтить мов уклін усіх поколінь тих,
хто прийшов у цей Світ на Землі, хто її полюбив,
як Неньку рідну, хто кохав і страждав, ростив хліб
і дітей, свої піт і кров проливав та народ захищав!
Поглянь: наше небо дуже темне та на диво яскраве,
як душі тих людей, що у Вічність тепер відійшли
і пильнують з небесної вишини за своєю землею!
Ми отримали її у спадок напрочуд дорогою ціною!
І такої не має ніде, густо политої кров’ю та потом,

Паэзія / Поезія

фермер Сашко і Олександр — голова сільської ради,
вбиті художник Валерій, Ольга, Людмила і Антоніна ліквідатор на ЧАЕС, що була жорстоко забита кийками.
Вбиті будівельники Йосип, Євген та еколог Олександр,
вбиті Ігор, студент-географ і журналіст, та Євген — альпініст,
вбитий Василь — батько трьох синів та сирота Ігор,
Дмитро — дзюдоїст, пострілом в голову вбитий — Йосип.
Не витримало серце 73-річного Якова, депутата і журналіста,
закатовано сейсмолога Юрія, вбили 83-річного Івана з ВМС,
вбитий майбутній психолог Роман. Від пожару загинули
безіменні бійці; від побиття, отруйного газу, крижаної води
помер багатодітний Олександр; від двох куль в живіт — Богдан,
від кулі в серце — Іван, від смертельної рани в груди — Василь,
кулею в затилок вбито Юрія, вбито батька чотирьох діток Валерія.
Сім куль, як сім нот, дісталось Івану, що так мріяв про музику…
Придивись он на ті хмарки, це Воїни-ангели у Вічність злітали!

139


омитої щирою сльозою, овіяної вільними вітрами,
зігрітої золотим сонцем і обласканої піснями віків,
тугими, дзвінкими та чистими, як джерельна вода…
А дзвони тихенько і жалібно промовляють: «бам-бам»,
«С т о с і м!» І сльози стали комом у горлі і душать!
А банда Януковича, Пшонки, Захарченка, Лукаш і Ко
об’явила війну для народу: «Жорстокий «Беркут» — ф а с!
Розігнати кийками і палицями цей повсталий народ:
бити, душити, катувати! Совість і сором з а б у т и!
Закони, норми і правила — г е т ь! Не жаліти н і к о г о!
Ви не мужчини, не солдати, ви — «цепні пси» банди,
Ви не забули хто вам кості кидав і чиї руки лизали?
Хто посмів зазіхнути на царя-батю «пахана»
та на його необмежену «азірівську» владу?
З нами моя Партія регіонів і братани-комуняки,
продажні суди, прокурори, МВС, СБУ і «Беркут!»

Паэзія / Поезія

Вам заплатять за все! У нас досить «зелених»,
адже гроші народу — у нас! Ми все захопили.
І плювати нам, що це платня шахтарям, пенсії,
виплати дітям, що це медицина, оборона, освіта!
Палаци мої в Межигір’ї, в Сухолуччі, в Карпатах,
на Волині, Донбасі — всюди. Ми тут і там, кругом
і ніде. Нас не знайти, бо наш Бос — ВВП нам дасть
притулок, захистить і прикриє від народного гніву».

140

А вбивцям все рівно хто і звідки, аби дали «срібний»:
за дитину чи мужчину, за літню жінку чи старика,
медика з червоним хрестом чи з камерою журналіста,
ополченця з затиснутим в долоні куском бруківки
та дерев’яним саморобним щитом (проти куль СВД!).
Виродкам-снайперам все рівно, хто в прицілі, кого вбити.
А «беркути» втратили все людське і били кийками підло
дітей і дівчат, жінок і старих, били по-звірячому ногами,
били в голову і в лице, а кованими носками били лежачих!
З СВД та АК цілились в серце, в голову, в шию, в живіт!
Це підле плем’я стріляло навіть людям і в спину!
І ховались за молоденьких солдат чи жінок і дітей.
(На цю тактику дав «добро» новий фюрер, особисто!)
Так в часи Другої світової робили фашисти і звірюки з СС,
та з НКДБ, а тепер — ця сволота. І «Беркут» звірів від крові,
від азарту хижака, бо бачив, що точно поцілив в людину!
О, там дідусь обережно торбинку притиснув до грудей.
Це полювання! Постріл! Впав дідусь, якому пішов 90-й.


В цього «екстреміста» не бомба, не граната притиснута була,
а хліба з салом шматочок в запасі, як в старого солдата...
Передвісники
З чого ж все почалось? З громадянської, коли українців
вбивали і червоні, і білі? А може, з Крут та з Муравйова,
який, взявши Київ, вбивав тільки за одну українську мову,
а тих оборонців, ще хлопченят, розривними кулями нищив!
А можливо, коли насильно селян «заганяли» в колгоспи?
Людей найбільш роботящих куркулями прозвали, землю,
реманент забирали, коней, корів і овець відбирали, хати лишали,
а людей на Сибір відправляли, а хто лишився — пустими
трудоднями дурили і рабами в радянських колгоспах зробили…
А можливо, коли церкви зачиняли, хрести зривали, іконостаси рубали,
святі ікони та святі книги палили, а безбожники, неначе дикуни, кругом
тих багать скакали, святі джерела — сміттям закидали, монастирі — грабували,
священство та ченців — вбивали, по тюрмах саджали, а простих мирян —
розганяли та в Божі храми не пускали!…Чи, можливо, коли творили
геноцид голодом у 20-х, 30-х, 40-х? Щоб голодом вбити мільйони непокірних
українських селян? А можливо, з застінків ЧК (НКДБ) чи з «п’яти колосків»?

А хто їх там рахував у концтаборах ГУЛАГу, в тюрмах, в копальнях
і на лісоповалі? Це, мабуть, не менше, а можливо, і набагато більше…
Добре що від стусана прокинулась Європа та ще встигли разом
у 1945-у відтяти одну башку першому, фашистському монстру!
А, можливо, коли в 40—50-х вбивали тисячі повстанців ОУН-УПА?
Людей — катували і, як худобу, тисячами на Північ, в Казахстан,
Далекий Схід висилали, дітей сиротили, домівок і Батьківщини
лишали, громадянських прав та свобод і вбивали…вбивали усіх,
хто проти окупантів московських на захист народу вставали!
А можливо, коли почала здихати друга голова монстра в 1991-му?
Коли в одну ніч рухнув «великий, єдиний і могутній»,
без жодного пострілу, за добрим «сябровським стаканом» у Пущі?
Мабуть, у пляшці напій був дуже не простим, а зачарованим!
Хтось дуже старанно чаклував, щоб відразу завалити «циклопа»…

Паэзія / Поезія

Чи, можливо, коли Гітлер зі Сталіним розпалили Другу світову,
щоб перекроїти границі старої Європи і її стусонути, бо вже
так зажиріла, аж осліпла та дрімала в знемозі, як гагара. І не помічала,
що в неї під самим носом розросталась і міцніла страшенна потвора —
мутант двоголовий: більшовизм і фашизм, брати-близнюки, що народи,
неначе людоїди-циклопи, пожирали вбиваючи — 50 мільйонів
проковтнули лише за п’ять років!

141


Але все ще грабували народи Союзу, відразу запустивши руки людям
в кишені і знецінивши їх трудові вклади, а потім почалась прихватизація,
грабіж добра народів, заводів і фабрик та череда змін царьків-комуністів,
майже однакових «шулерів», та потім їх замінили на «олігархів», по суті,
це теж саме, все ті ж безсоромні злодюги, та тільки «вид збоку» — ніби
у профіль — і які вже добряче накрали!
А у ЗМІ ще, по звичці, балабонили про наше братерство»,
про «щастя народу», про наше спільне «Отєчество», «ла-ла-ла»…
Перестали тільки «славу партії» на всіх кутках виставляти…
А можливо, в 1994-му, коли народ вже почав просинатись?
Коли вперше вийшов на Майдан і заспівав разом гімн України,
коли пробудилась в народі сила бунтарська, що дрімала віками?
Та народ в черговий раз підло зрадили новітні царьки-олігархи!
А до влади вже тоді допустили відвертий кримінал — бандюків,
підтриманих східним сусідом і старими партійними блазнями.
І знову почали грабувати та шліфувати хабарництво і продажність.
І сказав народ: «Досить! Ми це пройшли, пора додому, в Європу!»
«Зась вам, а не Європа та ЄС!» — відповіла грубо бандитська влада
та по-звірячому кийками і ногами побила мирних дітей — студентів,
які в грудні 13-го вийшли на мирний протест, не погодились з бандою.
І тоді ж пролунало: «Марш назад, в с т і й л о і м о в ч а ти!»

Паэзія / Поезія

Та мирні люди відбулися жартом і відповіли піснею «Вітя, ч а о»,
а Ольга Хуторянець грайливо заспівала пісню на відому мелодію:
«Прощай гаранте, не повертайся, а Вітя чао, Вітя чао, Вітя чао…
Жорстокий «Беркут», суди продажні, а Вітя чао, Вітя чао, Вітя чао…
І прокурори, і Вовка Путін, не захистять вони тебе…»

142

2. Майдан
Ой, заклекотало-загуло в народі, і проснувся дрімавший вулкан.
І піднялись чесні люди на народну війну — Революцію Гідності!
Першим гнів народу на собі відчув здоровенний ідол,
камінний істукан, символ більшовизму та безбожників,
які захопили владу ще в 1917-у і встановили свою диктатуру,
криваву диктатуру поневолення, що скоїла страшний
Г е н о ц и д на українській землі, множила голод і війни,
сіяла смерть і рабство, подавляла і закабалювала народ,
грабувала, нищила святині та множила зло і неправду,
будувала нові і страшні концтабори Гулагу та тюрми!
І був повалений і д о л Л е н і н а, пам’ятник т и р а н у,
символ поневолення, тоталітаризму і політичних репресій!
І рухнув істукан ниць з п’єдесталу, і розвалився на куски,


як розвалилось і все його царство зла, і покотилась башка
камінного ідола в небуття! Почався ленінопад і демонтаж
сотень монументів вождям по всіх містах та селах України.
І це було початком безславного кінця цілої історичної епохи!
А барикади росли, і бійці прибували та множились «сотні»,
і десятками, сотнями тисяч на Майдан все йшов народ.
Хто чим міг помагав: хто ніс ліки, хто бинти, а хто воду,
хто чай гарячий чи каву. Хтось кашу варив, а хтось —
козацький куліш. Несли шини і пляшки під «коктейлі»,
старші жінки розбирали бруківку і подавали бійцям
ці «народні снаряди», а бабусі приносили хоч трішечки
дров (бо мороз — 25!), також рукавички, носки і казали:
«Зігрійтесь, рідненькі, он навіть наша Руслана мерзне,
а як же бійці з барикад? А як же жіночки і дівчата, їм як?»

І все йшли на Майдан патріоти, хто не хотів більше терпіти:
творча інтелігенція — студенти і викладачі, вчителі і медики,
інженери, робітники культури — артисти і музиканти, робочі
і хлібороби, будівельники і бізнесмени, військові у відставці…
Усі, кому не байдужа доля держави, честь і гідність людини!
І стали пліч о пліч захищати Незалежність, Свободу і Волю!
Бо Правда завжди сильніше неправди, любої зброї і злоби.
Ой, запалали пекельним вогнем шини і загорілись бочки,
«бам-бам-бам» — вдарили гучно і дружно бойові барабани,
і піднялись хмари чорної кіптяви, неначе шугонуло геть
перелякане чорне вороння банди, яке злетілось
звідусіль, щоб заклювати мирних білих голубів!
А над Майданом замайоріли прапори: державний
жовто-блакитний; бойовий червоно-чорний УПА;
синьо-зіркатий об’єднаної Європи та окремих
і дружніх країн: Грузії, Польщі і інших.

Паэзія / Поезія

І приносили свої «кровні», хто скільки міг — на ліки і їжу,
на одежу і взуття, телефон (щоб для рідних подзвонити).
Несли з дому все: бутерброди, огірочки, відривали від себе.
Це народна війна проти злочинної влади, проти продажних
суддів, прокурорів, проти хапуг на всіх рівнях і злодюг.
Досить грабувати народ! Народний терпець обірвався!
Ми тепер самі хочемо бути господарями своєї Долі!
Вітя — ч а о! Банду — г е т ь! Всіх продажних — під суд!
А з телеекранів та в Інтернеті лунала пісня-заклик «Вітя, чао»:
«В с т а в а й, К р а ї н о! П р о к и н ь т е с ь, л ю д и!
І на М а й д а н виходьте вже…
Та за свободу рідного краю боротись будем до кінця!»

143


А військо банди вже зайняло свій бойовий порядок:
Перший ряд — в латах, касках, забрала на мордах,
усі при щитах, з кийками і гранатами та з балонами газу.
А в щитах відбивався пекельний вогонь шин, як гнів народу!
Другий ряд ховався за спини молодих солдат. Це — «Беркут»,
з світло-шумовими гранатами і вогнепальною зброєю,
і усі мали стрічку — відзнаку приналежності до банди
та щоб снайпери-вбивці з повстанцями не переплутали
(згодом замінена фашистською, власівською, а щоб народ
ввести в оману, її хитро назвали «георгіївською лєнтою»).
Третій ряд — водомети. У резерві — БТРи. В засаді —
снайпери, які причаїлись на дахах та у вікнах готелю!
«Ф а с!» — команда для «Беркута» — «А т у ї х!» І грянув бій!

Паэзія / Поезія

БИТВА ДОБРА І ЗЛА
І рванула з клекотом гаряча лава народного гніву на волю.
А на Грушевського, Інституцькій, на барикадах усе змішалось:
вогонь і кіпоть, дим і сльозогіний газ. «Там-там-там» —
б’ють бойові барабани, чути людський стогін і лайку,
вигуки: «Тримайтесь, брати!» і «Назад не відступати!».
Простуджений літній голос надихав усіх молитвою:
«З нами Бог! Розумійте народи і покоряйтеся, з нами Бог!»

144

Знову бойовий «там-там», підриви гранат, постріли «Беркута» —
гумовими кулями і свинцем в лице, в шию, в живіт людям,
а світлошумові гранати кидали прямо в гущу народу (!)…
У відповідь полетіла бита бруківка і пляшки з «коктейлями»,
а народні умільці, не гаючись, почали майструвати катапульту.
Слізогінний газ випікав очі, душив горло, забивав отрутою
легені, а кулі і осколки впинались в тіло і тяжко травмували,
калічили людей та сіяли смерть! Палали шини, падали люди,
горіли бочки і міліцейські машини, а над усім майоріли державні
стяги та лунало дружне: «Ще не вмерла України ні слава ні воля!»,
«Ах лента за лентою набої подавай, український повстанче,
в бою не відступай…»
І знову бойовий «там-там», щоб не заснути, не впасти, не втратити
свідомість від перевтоми, від неймовірної напруги, від холоду,
від пролитої крові, удушливого сльозогінного газу і кіптяви.
А повстанці ставали схожі на шахтарів, які щойно з забою:
на обличчях тільки грізно блищали очі, а в руках — бруківка…
«Держатись, брати, не відступати!» — і знову чути «там-там».
А «Беркут» пригнав БТРи і водомети (і це в мороз — 25,
попри міжнародну заборону їх використання в морози!).
Ось він, фашизм! Це «демократія» банди Януковича —


бойова зброя і гранати проти простих і мирних людей!
А гранати мерзотниками з «Беркута» були «модернізовані»
шурупами та цвяхами. Щоб дошкульніше били, щоб
перетворити їх в бойові, щоб стали смертельними!
Проти кусків бруківки і саморобних дерев’яних щитів,
проти студентів і вчителів, проти інженерів і лікарів,
проти хліборобів та робочих, проти жінок та дівчат,
проти пенсіонерів і стариків, багатодітних батьків і сиріт,
проти справедливого народного гніву і людського відчаю —
з ніг до голови екіпіроване і до зубів озброєне, озвіріле,
бездушне, жорстоке і дике військо найманців Януковича!

І тоді карпатські мольфари**** стали свої таїнства творити,
щоб народних повстанців від снайперських куль захистити:
раптом, наче з чийогось наказу, раз від разу міняв напрямок вітер.
Усі в єдиному пориві піднялись на захист своєї Гідності й Волі:
священики та мольфари, музиканти та співаки, старі та молоді!
А такий н а р о д п е р е м о г т и н е м о ж л и в о н і к о л и!
І раптом — в и б у х! Акорди вдарили неждано і громовицею
розлетілись! Ф о р т е, ф о р т е!
Музика увірвалась начебто і в саме пекло, заповняючи все,
полонячи усіх і зносячись стрімко ввись! Р о я л ь!
Це Йоганн Себастьян Бах***** на барикадах, на Майдані!
О чудо! Серед палаючих шин і бочок, запаху крові і смерті,
смороду сльозогінного газу, диму і кіптяви, протистояння,
взаємної ненависті та максимального напруження
нервів — ч а р у ю ч а м у з и к а!
Це грав піаніст в балаклаві і на морозі! Це — ч у д о!

Паэзія / Поезія

«Там-там-там», дим і кіпоть, вогонь і зловонний газ…
Люди падали від куль в серце, в живіт, в голову, шию, лице.
Осколки і шурупи з гранат несли смерть: вбивали, ранили,
калічили — відривали кісті рук, пальці, травмували ноги, руки, голови!
Грушевського перетворилась на страшне пекло: вогонь, дим і кіпоть!
Чути заклики: «Медика, санітарів сюди, потрібна допомога!»
А снайпери та беркути відкрили вже «п о л ю в а н н я» на медиків.
Та волонтери-медики, неначе зачаровані вперто кидались під кулі,
щоб поранених повстанців від явної і неминучої смерті спасати.
О наші Марії, Ольги, Ганни, Тетяни, Ірини, Софії, Жені, Олени,
і ви, Олексії, Андрії, Максими, Дениси, Євгени та інші з Майдану,
вас недарма називали святими, ви мужні люди надзвичайної душевної
теплоти, які на заклик сердець, часто з одним лише хрестом на грудях
спасали. Шана вам і низький уклін санітари, лікарі та медсестри, без вас
«Сотня» могла зрости до кількох сотень і значно помножити горе народу!

145


Паэзія / Поезія

Несподівано, віртуозно, неперевершено, геніально!
Б р а в о! Зло і Смерть враз спіткнулись і завмерли,
немов зачаровані, а всі люди спантеличено притихли
уважно прислухаючись. Адже все — приходяще, а музика —
Вічна, це від Б о г а! І зазвучали молитви священників усіх
конфесій зі сцени просто неба київських і греко-католиків,
римо-католиків і окремих московських та протестантських.
І враз забули усі вони про богословські суперечки свої
бо закликав сивий і мудрий Любомир Гузар до молитви:
«С п а с и, Г О С П О Д И, л ю д е й Т в о ї х
і б л а г о с л о в и н а с л і д д я Т в о є,
перемоги благовірному народові на супротивників даруй
і хрестом Твоїм хорони люд Твій».
І разом з десятками тисяч людей на Майдані
урочисто заспівали духовний гімн України:
«Б о ж е, Великий, Єдиний, нам У к р а ї н у х р а н и!
Волі і світу промінням Ти її осіни…»
І відбулось молитовне віче протестантських церков
«Б о ж е, я молю за Україну, молю Тебе за людей…»

146

І вистояли мирні, безоружні люди мужньо злу і фашизму,
по-геройські і стійко з вірою в перемогу і в свій народ!
А сутички були гарячі, бойові та дуже кровопролитні,
а бої були запеклі, надзвичайно жорстокі та смертельні!..
І не витримали і відступили підлі беркути, і побігло військо
кидаючи щити, і повтікали та поховались вбивці-снайпери,
як гидкі пацюки, і були спалені міліцейські БТРи і ЗАКи,
і заглушені водомети, і стихли постріли і вибухи гранат!
Бо зібрались разом, як булат, народна сміливість і мужність,
стійкість і незламність духу справжніх народних героїв,
а такий н а р о д п е р е м о г т и н е м о ж л и в о!
Тепер запомнить вся Україна той київський М а й д а н!
Тепер — Майдан Незалежності став Є в р о м а й д а н о м!
І знають тепер і Америка, і вся Європа, що Україна, це не Росія,
усі пізнають Гімн і Стяг України і знають її волелюбний народ!
А над Майданом тепер кожен день звучали колективні молитви
і знову гучно лунав фортепіанний концерт, тепер в чотири руки.
Це грали Богдан і Руслана, і відкликнувся піснею «Океан Ельзи»,
і зазвучали зі сцени овіяні сивиною старовинні народні пісні!
І відгукнулись люди новою піснею «Горіла бочка, палала»:
«Горіла бочка, диміла (2 р.), під нею дівчина сиділа (2 р.).
Під нею дівчина сиділа (2 р.), тендітні рученьки гріла(2 р.).
Ой руці, руці, ви мої (2 р.), довго носили напої (2ир.).
Гарячу каву іще й чай (2 р.), грійся, Майдане, не скучай (2 р.).


Горів у бочці цілий пень(2 р.), грілися люди цілий день(2 р.)
Горіла бочка, палала (2 р.), як Україна повстала (2 р.).
Грали і співали натхненно і зворушливо та неперевершено,
укріпляючи незламний дух нашого волелюбного народу,
відповідаючи вдячністю усім нашим жіночкам-волонтерам
і показуючи, що наш народ вміє не тільки захищатися!
Наш народ мирний і він завжди любив і все робив з молитвою,
з піснею та музикою. Акорди і голоси здіймались стрімко ввись,
тепер — як Т р і у м ф П е р е м о г и! Ця хвиля «майданів» вирвалась
за межі столиці і понеслась вогненно-шинним буруном по Україні!
Правда перемогла неправду! Світло — темряву! Добро перемогло зло!

«Горіла шина, палала (2 р.), там барикада стояла (2 р.).
Горіла шина, ще й бензин (2 р.), стріляв здалека сучий син (2 р.).
Горіла шина, ще й мішок (2 р.), ой навезли нам «тітушок» (2 р.).
Ой зеки-зеки, не мої (2 р.), довго служили не мені (2 р.).
Більше служить не будете (2 р.), під суд народний підете(2 р.).
Під суд народний — трибунал (2 р.), кожен піде регіонал (2 р.).
Горіла шина, палала (2 р.), там барикада стояла (2 р.).
І вистояв народ мужньо і Майдан не здав, і гідність — відстояв!
А Янукович втратив свою владу, довіру та повагу всього народу.
А банда — в бігах! І побігли вони, як пацюки з тонучого корабля!
Жде їх і їх поплічників тепер люстрація, трибунал і суд народу!
Гей, як же ви, снайпери і «беркути», будете дивитись у вічі людям?
Вас, з вашої згоди, зробили злочинцями! Ви кого захищали?
Ви втратили здоровий глузд, осліпли від блиску чужих грошей!
Ви не розгледіли головного — банду злочинців при владі
і виступили проти свого народу, на боці узурпаторів влади,
на боці відвертих злодюг і хапуг! На стороні криміналу!
Ви давали присягу на вірність своєму народу, а не банді!

Паэзія / Поезія

Та банда на цьому не заспокоїлася, мільярди, палаци, автівки, владу,
особисті звіринці, золоті батони, крадені ікони втрачати не хотілось!
І були задіяні кримінальні банди «тітушок», накачаних наркотою та
алкоголем, проплачених краденими грошима, озброєних палицями,
ножами, обрізами та травматикою: «Грабувати, палити автівки, бити!
Т в о р и т и х а о с!» Та цього знову мало — і був задіяний
«батальйон смерті» проплачених та підготовлених у «сусідів»
катів-садистів: людей викрадали і по-звірячому катувати,
відрізали голови, вуха, розпинали, скрізь сіяли паніку,
страх і жах с м е р т і! «Очі закриваємо на все!
МВС і Юстиція — ручні і продажні, а наші наставники-вчителі —
відбірні бойовики-бандюки!»
І відповів на це народ піснею-застереженням «Горіла шина»:

147


Ви — зрадили підло, вам нема оправдання! Ви це збагнули?
Ви проливали кров народу, ви сіяли смерть і каліцтво!
Ви мерзотники, які били старих і немічних, жінок і дітей!
Ви нападали на медиків в білих накидках і з хрестами!
Ви громили і грабували медпункти Майдану! Ви — нелюди!
Ви хизувались «геройством» і силою крутої підлоти!
Ви стріляли свинцем в свій народ — жінок, дітей і старих!
Ви вбивали патріотів Вітчизни та ще й над ними глумились!
Чим ви тепер виправдаєтесь перед вашими ж дітьми?
Ви будете прокляті матерями вбитих вами і їх дітьми,
які залишились сиротами! Чи можете ви осушити їх сльози?
І чи зможуть вони колись забути про своє страшенне горе?
Ваші діти в своїх поколіннях будуть нести п р о к л я т т я
за ваш страшний г р і х б р а т о в б и в с т в а! Ви — І у д и!
Усі ви, як і банда злочинця Януковича, будете народом прокляті!
А безневинно пролиту кров можна змити тільки своєю кров’ю!

Паэзія / Поезія

Славословіє

148

І тепер до дзвонів приєдналась тиха і дуже жалібна пісня,
яка повільно заповняла собою і скорботою увесь простір:
«Гей, плине кача по Тисині… (2 р.)
мамко ж моя, не лай мені… (2 р.)
Гей, залаєш ми в злу годину… (2 р.)
сам не знаю де погину… (2 р.)
Гей, почину я в чужім краю… (2 р.)
хто ж ми буде брати яму?.. (2 р.)
Гей, виберуть ми чужі люди… (2 р.)
ци не жаль ти, мамко буде?… (2 р.)
Гей, якби ж мені, синку, не жаль… (2 р.)
ти ж на моїм серцю лежав»…(2 р.)
Гей, пливе кача по Тисині…
Пливе кача по Тисині…
І знову став гіркий ком у горлі і накотилась сльоза!
Ця жалібна лемківська пісня стала гімном Небесної сотні!
Тепер весь Майдан, як велике людське море, її підхопив і
тихо, охоплений спільним горем, поніс далі по всій країні…
А народна Революція тепер очистилась і омилась вашою праведною
і чистою кров’ю, Г е р о ї ! А над Майданом тепер майоріли прапори
і державний жовто-блакитний, і бойовий червоно-чорний УПА, і
синьо-зіркатий ЄС, і тепер дружніх нам країн: Грузії та Польщі,
Канади і США, Британії і ФРГ, Франції і Туреччини, Прибалтійських
країн і Фінляндії, Білорусі, Австралії і Болгарії і ін., на знак підтримки
Майдану, а під шотландську волинку гордо йшли делегати і посли


багатьох країн Європи, США і Канади, віддаючи честь і шану героям
нашої Небесної сотні! А над Майданом відлунням тисяч переможно
звучав Г і м н У к р а ї н и…

Пояснення:
*Думи — особливий жанр українського фольклору, ліро-епічні твори, переважно героїчного
змісту (також історичні, філософські, соціально-побутові), у яких відображуються важливі події
історії українського народу (наприклад, національно-визвольна війна народу), в них епічна оповідь переплітається з емоційно насиченими відступами. Композиція в думах — класична. Жанр
стоїть на межі лірики та епосу, бо в основі його — розповідь про події (а це ознака епосу), а за
формою і способом виконання він наближається до лірики. Думи, хоч і не мають чіткої будови
строф, бо наближаються до епічної розповіді, все ж мають римування та ліричність, як пісня.
Дума мала усталену структуру: заспів (заплачка), оповідь (розгортання самих подій) та кінцівку
(славословіє), де звеличуються герої. Думи виконуються речитативом, тобто повільним про­казу­
ван­ням, що наближається до співу. Така розповідь супроводжується грою на музичному інструменті — кобзі, бандурі або лірі.
**«Небесна сотня» — прийнята в Україні збірна назва загиблих учасників акцій протесту (Євромайдану) у грудні 2013 — лютому 2014 р. Це мирні протестувальники, які мали безпосередній
стосунок до ідеї та акції Майдану. 21 лютого 2014 р. офіційна влада України юридично визнала
жертвами загиблих мітингувальників Майдану, яких в народі і назвали Небесною сотнею.
*** 107 — в різних джерелах приводяться різні цифри загиблих на Майдані в період з грудня 2013
до лютого 2014 р. Автор у своєму творі приводить цифру 107. Президентом України 20.02.2015 в

Паэзія / Поезія

С л а в а У к р а ї н і!
Слава Небесній сотні!
Вічна слава Героям!
І ця слава не вмре й не поляже!
Д а р у й, Б О Ж Е, н а м н о г а я л і т а!
Буде слава славна
п о м і ж у с і м а:
п о м і ж д р у з я м и,
д о б р и м и м о л о д ц я м и,
н а р о д н и м и п о в с т а н ц я м и,
в о ї н а м и-д о б р о в о л ь ц я м и,
М а й д а н у о х о р о н ц я м и,
м е д и к а м и с п а с и т е л я м и,
санітарами, лікарями, медсестрами,
в о л о н т е р а м и-п о м і ч н и к а м и,
д у х о в н и м и н а с т а в н и к а м и,
які Милосердного Бога
з а н а р о д У к р а ї н и м о л и л и.
У т в е р д и, Б о ж е,
н а р о д у х р и с т и я н с ь к о г о,
війська і народу
українського
із Заходу, Центру і Сходу країни
з усім людом берегів Чорного моря,
з Кримом та Азовського моря
д о к і н ц я в і к а!

149


Паэзія / Поезія

Києві було вручено саме 107 орденів «Золота Зірка» Героя України рідним і близьким Героїв Небесної Сотні. Безумовно, героїв було більше і ці цифри ще можуть мінятись, бо є невпізнані і
зниклі безвісти. В творі не має прізвищ Героїв, хоча багато з них відомі, а лише їх імена, як це
роблять в храмах, коли подають записки «за убієнних». Адже ця Дума є своєрідним поетичним
храмом Небесної сотні і українського Євромайдану.
**** Мольфар (від др. слова «мольфа» — заговорений, заворожений предмет) — чарівник, ча­
родій, волхв (у др. слов’ян), характерник (у козаків), маг, колдун і т.д. В культурі гуцулів — це
людина, яка володіє надзвичайними, надприродними можливостями, знахар і ці­ли­тель та носій
древніх знань і культури. Вони володіють і чорними, і білими аспектами магії, можуть розігнати
грозові хмари, відвести град, спинити дощ, заворожити зброю і кулі, які ворога гублять, а своїм
не шкодять, лікують від хвороб, бачать минуле і знають майбутнє. Своїм корінням вони сходять у
світ духів і стихії.
*****Йоганн Себастьян Бах. Саме так відповів «піаніст в балаклаві» на запитання ведучого в
одному зі своїх перших інтерв’ю в телестудії, а журналісти пізніше писали, що це була композиція Яна Тьєрсена «Atlantique Nord» чи «Nuovole Bianche» Людовіка Эйнауді.

150


Уладзімір Шыпіла

БЕЛ

Нарадзіўся я на Полацкай зямлі
ў горадзе Наваполацку 13 чэрвеня
1988 года ў сям’і дваіх паэтаў. Бацькі
мае Шыпіла Аляксандар Віктаравіч і
Людміла Канстанцінаўна Мяхедка
па­знаёміліся на літаратурным аб’­яд­
нанні «Крыніцы» ў Наваполацку. На­
пэўна, дзякуючы бацькам і ўзнікла
жа­данне пісаць вершы. Тое самае
можна сказаць і пра маю сястру Наталлю. Першыя спробы былі ў шаснаццаць гадоў на рускай мове. Вялікі
ўплыў аказвала студэнцкае жыццё ў
сценах Полацкага дзяржаўнага ўніверсітэта, гістарычны факультэт якога я
скончыў у 2011 годзе. Падчас навучання ў магістратуры таго ж універсітэта ў
2012 годзе пачаў цікавіцца падзеямі ўкраінскай гісторыі, асабліва вызваленчым
рухам 1918—1921 гг.
Удзельнік літаратурна-мастацкага аб’яднання «Крылы». Публікаваўся ў наваполацкіх газетах і ў часопісе «Дзеяслоў». Найбольшы ўплыў аказалі такія
паэты як Максім Багдановіч, Алесь Аркуш, Рыгор Барадулін, Леанід Палтава,
Мыхайла Асадчый.
У 2012—2015 гг. навучаўся ў аспірантуры Інстытута гісторыі Нацы­я­наль­
най акадэміі навук Беларусі па спецыяльнасьці «Этнаграфія. Этналогія. Антра­
палогія» і атрымаў дыплом даследчыка. Працую ў галіне гістарычнай антрапа­
логіі.
Падзеі такой маштабнай з’явы як Рэвалюцыя годнасьці ва Украіне, цалкам
змянілі мяне: вярнулі на шлях хрысціянскай рэлігіі, які я пакінуў на 10 гадоў,
вызвалілі ад розных непатрэбных ілюзій і далі веры. Вершы, прадстаўленыя тут,
былі б немагчымыя без той безлічы гераічных прыкладаў, якія даў народ Украіны:
ад сусветна вядомай бітвы пад Крутамі і да абароны Данецкага аэрапорта імя
Пракоф’ева і сённяшніх ваенных падзей.

»

Надзея

Дазволь мне на хвіліну зняць твой боль
І абмінуць усе сталінскія краты.
Зрабіць блакітным зледзянелую столь…
У нябёсы зноў ты крыламі ўзнята.

Паэзія / Поезія

«

151


Жадаю прытуліць і не магу…
Адкінуць усе бясконцыя пакуты,
Спустошанасці гэткую тугу —
Нязломленая ты, але прыкута.
Агідных здзекаў высяцца муры,
Мярзоцця несыходзячая багна,
Але не ўсё знямела ўнутры,
Ты ў павуціне сталінскай арахны.
Шкада… Мне не адчуць, не зразумець.
У Бога для цябе дабраславення
Прашу я, абадзёрыць і сагрэць
Ва ўсе неміласэрныя імгненні.

Мацнейшы за ўсю браню сусвету
Трызуб жалезны… Вымераны крок,
Сапраўдны погляд, шчыры і глыбокі…
Прызначаны яму варожы бок,
Спустошаны, няродны і далёкі.
Лёс вырваў яго з мірнага жыцця.
Камусьці сын ён, тата і каханы.
Краіну вораг здрадаю працяў,
Паўзуць драпежнай хеўрай караваны.

Паэзія / Поезія

Ён ведае: не вернецца спакой.
Што дзень, што ноч — зацятыя трывогі.
Вайна барвовы злізвае напой,
Надзея можа толькі быць на Бога.

152

Кароткі сон і доўгі варты час,
Хай стомлены ён і не абагрэты.
Агонь Радзімы ў грудзях не згас
Мацнейшага за ўсю браню сусвету.


Вольга Шпакевіч

БЕЛ

Мая малітва
Зачыню я дзверы ў пакоі
Каб былі ва ўсіх унукі, дзеці,
І лампадку ў цемры запалю,
А ў дзяцей — бацькі, і чым даўжэй,
Памалюся шчыра, у спакоі
І каб мір на нашай быў планеце,
Я за тых найперш, каго люблю.
А зямля — штогоду прыгажэй.
За сваіх крыўдзіцеляў — таксама
Хай жа думка ўзнімецца ў нябёсы,
І за тых, хто ў іншы свет пайшоў,
А душа напоўніцца святлом,
Памалюся, хто яшчэ да храма
Хай удзячны людзі будуць лёсу,
У жыцці дарогу не знайшоў.
Маюць хлеб, да хлеба. І жытло…
І яшчэ — за бедных і нямоглых,
І гарыць лампадка. Ціха вусны
І за тых, каму цяжэй, чым мне,
Славяць Бога, просяць у мальбе
Хай жа Бог пазбавіць іх ад злога
За пявучы край наш беларускі,
І спакуса ўсякая міне.
А ў канцы — за грэшную сябе.
Пасля дажджу
Пасля джажджу такая ціша:
Папасвіць зоркі месяц выйшаў,
Зямля, здаецца, не дыхне,
Аблюбавалі рыбы вір…
І вецер лісце не калыша,
Пасля дажджу такая ціша,
Спакойна хвалі спяць на дне.
Нібы на свеце толькі мір.

Паэзія / Поезія

Нарадзілася на Палессі ў 1956 г.
Скончыла Мінскі педінстытут, выкладае
родную мову і літаратуру ў гімназіі №25
горада Мінска.
Піша вершы са школьных гадоў.
Друка­валася ў газетах «Навіны Палесся», «Савецкі настаўнік», «Настаўніцкая
газета», «Чырвоная змена», «Знамя
юно­сти», «Літаратура і мастацтва», «Бе­­
ло­русская военная газета», у часопісах
«Маладосць», «Алеся», «Вожык», «По­
лымя», у калектыўных зборніках: «І гаспода мая, і мой храм», «И снова душу
греет благодать», «На крылах натхнення», «Созвучие».
Аўтар дзвюх кніг вершаў: «І тку жыцця
сувоі», «Душа-скарбонка».
Член Саюза пісьменнікаў Беларусі.

153


З крыніц Палесся
З крыніц Палесся роднага
Любоўю сэрца поўніцца
І з рэк, як неба, сініх
У роднай, мілай хаце,
У дождж і ў дні пагодныя
Калі ўсю ноч бяссонніцай
Бяру я моц і сілу.
Заседжваемся з маці.
І там парой вячэрняю
З дарог Палесся роднага
Ад сонца, што ірдзее,
Мой лёс калісь пачаўся…
Напоўніцу я чэрпаю
Зямля, як скарб, дарована
І веру, і надзею.
Мне для жыцця і шчасця.

***

А лёс мяне не песціць:
Я мех турбот нясу,
Вучуся жыць, як плесці
Вучылася касу.
Наш век на хуткасць ласы,
Памылкі—шлях жывых,
Жыццё не мае часу
Пісацца ў чарнавік.

Паэзія / Поезія

Сабе зманіць баюся,
Хвіліны лёт лаўлю,
І плачу, і смяюся,
Ваюю і люблю.

154


Наталля Сацута

БЕЛ

«

Нарадзілася 1976 г. у в. Гутава
Драгічынскага раёна. Дзіцячыя і
юнацкія гады прайшлі ў в. Хабовічы
Кобрынскага раёна. Скончыла Пінскае педагагічнае вучылішча і
Брэсцкі дзяржаўны педагагічны
ўні­версітэт. Працавала спачатку на­
стаўнікам пачатковых класаў, затым
выхавальнікам дзіцячага яслі-сада
№ 13 Кобрына. З 2003 года — кі­
раўнік фізічнага выхавання ў гэтай
жа дашкольнай установе.
Паэзіяй зацікавілася ў шко­ль­
ныя гады. Сама пачала спрабаваць
пісаць у 15 гадоў. Пішу вершы як на
рускай, так і на беларускай мовах.
Тэматыка вершаў разнастайная: аб
пры­родзе, пра каханне, гумары­
стыч­ныя, вершы для дзяцей.

На досвітку
Ціха на досвітку з ложка ўстану,
Вёсачка дрэмле мая дарагая,
Выйду ў сарочцы на двор басанож.
Ў стоенай радасці сцішваю крок.
Свежасцю пахне і сенам духмяным, Певень спяваць завядзецца заўзята,
Цёплая вільгаць наўкол да таго ж!
Ўраз адзавецца карова ў хляве.
Ногі казыча трава маладая,
Новая раніца зноў распачата,
Не зварухнецца ніводны лісток.
Песняй маленства над хатай плыве.
Прыгажосць
Прыгажосць.
Маладосць.
Неаб’сяжных палеткаў прастор,
Непаўторныя пахi вясны
Травы шэпчуцца з вецярком.
Абудзiлi навокал жыццё,
Шчэбет птушак ляцiць аж да зор,
Навяваюць чароўныя сны
Ды бярэзнiк дыхне халадком.
Ды кахання нясуць пачуццё.
Цiшыня.
Дабрыня.
Куды позiрк свой пiльны не кiнь,
Вабiць сэрца натхнёны матыў
Сонца яркiм праменнем iскрыць,
Мяккiм дотыкам свежай раллi,
Толькi неба бяскрайняга сiнь
Лёгкiм подыхам будучых нiў,
Ды сцяжынка ля рэчкi бяжыць.
Кожным крокам па роднай зямлi.

Паэзія / Поезія

»

155


Паэзія / Поезія

Так цяжка
Так цяжка па зямлі бывае крочыць,
Як ногі не ідуць, быццам скаваны.
Здаецца, што нячысты пільна сочыць,
Каб хутка не загойваліся раны.
На твар не нацягнуць ніяк усмешку
У скрусе думкі душу разрываюць.
Як абысці той шлях ці тую сцежку,
Што не наперад, а назад вяртаюць.
Анёл мой за спіною ціха шэпча:
— Цябе заўсёды, вер мне, падтрымаю.
Пакуль надзея напаўняе сэрца,
Ты не здавайся ў палон адчаю.
Вось цягнецца да сонейка былінка,
Якую вецер гне, ды не зламае.
Жыццёвыя нягоды — павуцінка,
Што восенню ў неба ўзлятае.

156

Кукавала
зязюля-гаротніца
Кукавала зязюля-гаротніца
На старой сасне аж да прыцемак.
Надакучыла быць бестурботніцай,
Ды змяніць усё хто адкажа як?
— Ой вы дзеткі мае, птушанятачкі,
Нашто вас чужым я падкінула.
Ні гняздзечка няма, ані хатачкі,
Лепей зараз я проста згінула...
Слухаў лес, спачуваннем напоўнены,
Ноч спускалася верхавінамі.
Зрэшты змоўкла зязюленька стомлена,
Толькі вецер выў між ялінамі.
Малінавыя пацалункі
Небасхіл ружавее па краі,
Цені мякка кладуцца наўкол.
Вось апошні праменьчык знікае,
Ціхі вечар ахутвае дол.
Ліхтары парасплюшчвалі вочы,
Напаўсілы зпрасонку глядзяць.
А мы будем з табой да паўночы
Ці да раніцы нават гуляць.

Салавейка шчабеча напеўна
Зразумелы каханню матыў.
Я хмялею, ад шчасця, напэўна,
І хмялееш, здаецца, і ты.
Цеплынёй ахінаюць імгненні
Пацалункаў малінавы смак.
Ну навошта ўстаў на калені?
Веру: люба табе я і так.


Зарок
Расплюшчыў хлопец вочы зранку
Работа ў руках гарэла…
I свайго твару не пазнаў:
Так вечарок яго застаў.
Цi то ўсю ноч гуляў з каханкай,
I, як бывае, пасля працы
Цi то з сябрамi — не згадаў.
Сябры зноў клiчуць адпачыць,
Не мог на думкi трацiць часу,
З дзяўчатамi патусавацца
Гудзела надта ў галаве.
Ды i па чарцы прыгубiць.
Пiўка б бутэлечку цi квасу —
«Я за сяброў — заўжды гарою,
Здароўе выправiць сабе,
Не, iх нiяк не падвяду.
Вадою смагу прытупiўшы,
Я ўжо валодаю сабою,
Нарэшце стаў ён разважаць:
Крыху пабуду i пайду…»
«З гарэлкай жарты не папiшаш,
I зноў гулялi да паўночы,
Сабе зарок павiнен даць.
Да дому ледзьве даблукаў.
Не буду болей пiць без меры.
Прыцiхла хлопец змежыў вочы,
Трымаюць слова мужыкi,
На ложак, як стаяў, упаў.
Як-то калiсьцi пiянеры.
Зноў ранкам галава балела,
Губiць жыццё мне не з рукi».
Даваўся цяжка кожны крок,
Ад гэтай думкi пасвятлела.
Ад смагi горла аж кiпела —
Рашуча хлопец дзень пачаў,
I зноў забыў пра свой зарок.

Паэзія / Поезія

Інтэрнэт-крама
Кажуць, што ў інтэрнэце
Сукенку белую чакала,
Можна ўсё купіць на свеце.
А зялёную атрымала.
І каштуе там танней,
Можа, ў гандляра няўрокам
Захацелася і мне.
Нешта дрэннае са зрокам?
Вось і парасон харошы,
Сонечныя акуляры
І зусім малыя грошы.
Мне не падышлі да твару.
Пад дажджом прайшла пасля —
А шкарпэткі я, дзяўчаткі,
Мокне ён і мокну я!
Нацягнула лездзь на пяткі.
Майку з зайцам заказала,
Торба лепшаю была,
А з рагамі атрымала.
Месяц вытрымаць змагла.
Падазрона муж глядзіць,
А пальчаткі — во ку-ку!
Як цяпер яе насіць?
Дзве на правую руку!
Ох, не ведала турботы —
Ах ты, долечка-нядоля,
Выпісала сабе боты.
Не было бы гора болей.
А даслалі, во халера,
Дзе танней усё шукала,
Большыя на тры памеры.
Дарма грошы праматала.

157


пераклады / переклади

Пераклады / Переклади

Сяржук Сыс

158

«

БЕЛ УКР

Нарадзіўся ў 1962 годзе ў в. Пракісель Рэчыцкага р-на Гомельскай вобласці,
на беларуска-ўкраінскім памежжы. Затым бацькі-настаўнікі пераехалі на сталае
жыхарства ў вёску Заспа. У 1979 годзе паступіў на гісторыка-філалагічны
факультэт Гомельскага дзяржаўнага ўніверсітэта. Вучыўся разам з Алесем Бяляцкім, Эдуардам Акуліным, Анатолем Сысам.
Выкладаў беларускую мову і літаратуру ў Дабрагашчанскай сярэдняй школе
на Жлобіншчыне. З 1986 года — на журналісцкай працы ў Жлобіне, Гомелі,
Мінску­.
У цэнтральным друку дэбютаваў у 1986 годзе паэтычнай падборкай у часопісе «Маладосць». Быў сябрам Таварыства маладых літаратараў «Ту­тэй­шыя».
Друкаваўся ў рэспубліканскіх і замежных выданнях; аўтар шматлікіх калектыўных
зборнікаў і анталогій, а таксама кніг паэзіі «За трапяткім матыльком кахання»
(2000 г.), «Стрэмка» (2011) і «Павук» (2014). Лаўрэат прэміі «Залаты апостраф»
(2008), пераможца Мінскага фестывалю аднаго верша (2009). Удзельнік шматлікіх паэтычных фестываляў, у тым ліку IV міжнароднага фестываля «Поющие
письмена» ў Цверы ў 2012 годзе. У 1991 годзе прымаў удзел у святкаванні стагоддзя з дня народзінаў Паўла Тычыны, у творчых паездках па Чарнігаўшчыне.
Упершыню пераклаў на беларускую мову вершы паэта і грамадскага дзеяча з
Галіччыны Восіпа Макавея.


Творы перакладаліся на ангельскую, польскую, расійскую, украінскую,
літоўскую і сербскую мовы.
Прапаную некалікі перакладаў з украінскай вершаў чарнігаўскіх паэтаў
Пятра Куцэнкі, Станіслава Рэп’яха і паэта-дысідэнта з Днепрапятроўшчыны
Юрыя Заўгароднага.

»
Пятро Куцэнка

Песня

***

Дзе йграў аркестр і рэўнасцю хварэў
Не я і не адзін у свеце цэлым —
Там вечны дождж у гарадку сцішэлым,
І ў залах вечароў — цяпла павеў.
І скрыпкі з найпяшчотнае смугі,
І з дрогкіх ценяў флейты і кларнеты,
Сырыя залі, поўныя сакрэтаў,
Схаваныя у бэз і мурагі.
Аркестр граў н тое, не аб тым,
У цемрадзі галавакружнай залі,
Са струн і лісцяў кроплі напаўзалі
На твар гарачы холадам густым.
На вочы і на вусны кропляў рой
Садзіўся і студзіў іх усё болей,
А музыка да спазмаў і да болю
Была адчайнай, простай, трапяткой.

Пераклады / Переклади

Колькі шчасця ў белым свеце!
Колькі радасці — на здзіў!
За той радасцю і дзівам
Босы бацька мой хадзіў.
А сівая маці — шчасце,
Дзень у дзень, ноч пры начы,
Усміхалася, збірала —
Не змагла пералічыць.
Я ў кашулю выхадную
Ды за радасцямі ў шлях,
У грудзях боль — зараз чую,
Жар і прысак — у руках.
Дзе ж ты, бацька? Дзе ж ты, маці?
Толькі коні грукацяць.
Шчасце, доля,
Жар і прысак —
Скрозь гады мае ляцяць.

159


І расцякалася, і множыла сляды,
Авеяная смагай і жаданнем,
І, захапіўшы ўсё сабой дазвання,
Ляцела і ляціць ужо гады
Чароўным ззяннем проста ў цемрыню.
Дык дзе ж сяйво дажджу і тыя гукі?
Дзе шчасця глыбіня і вечнай мукі?
Дзе грае той аркестр? І каму?

Станіслаў Рэп’ях
Чорная княжна

Яна сюды прыходзіць з-за Дзясны,
Лаўлю пагляд яе, пачуўшы крокі…
У позірку — цень будучай вясны
І небакрай мінуўшчыны далёкай.
Чорная княжна — то вачэй глыбіня
З далячыні, што ззяе-яснее.
Чорная княжна — год сівых быстрыня,
І каханне маё, і надзея.
Чорная княжна —гадоў быстрыня.

Пераклады / Переклади

Вал старадаўні перайшла княжна,
І бледны твар растаў у камяніцах,
Самотная прыйшла сюды яна
Да бацькавай магілы пакланіцца.

160

Нябеснай сілы таямніца ў ёй
І прага неадольная кахання.
З легенды выйшла велічна-жывой,
Каб стаць славянскім хараством дазвання.
Чорная княжна — то вачэй глыбіня
З далячыні, што ззяе-яснее.
Чорная княжна — год сівых быстрыня,
І каханне маё, і надзея.
Чорная княжна —гадоў быстрыня.

Родны Чарнігаў
За Дзясною, дзе абшары
У смузе зялёнай,
Б’е світанак смуглатвары
Васільковым звонам.
Серабрацца, ззяюць промні
Радасцю бясконцай,
Гэта родны мой Чарнігаў —
Горад сонца.

Крочыць ветлы дзень па бруку,
Грае на цымбалах,
Падаюць саборы руку
Маладым кварталам.
Самалёты ў небе сінім
Нацягнулі струны.
Старажытны мой Чарнігаў —
Горад юны.


У абновах расквітаюць
Вуліцы, майданы.
Тут наўкола людзі маюць
Душы-акіяны,

Тут падковаю вясёлка
Зіхаціць — не згасці.
Гэта родны мой Чарнігаў —
Горад шчасця.

Юрый Заўгародны
***

згінаецца нехаця лук
супраць уласнае волі
цягне цеціва яго
і страла
не шукае шчылін
у ззянні сляпучым металу
а трапна ўлятае праз дзірку для вока
і падае долу
варожы аслеплы стралок…
хто дзеліць людзей на сваіх і варожых
і недругаў сее паміж сваіх?

***

у чорным тунэлі будняў
сціснутых камяніцамі вуліц
грукат і бразгат старых трамваяў

Пераклады / Переклади

***

душа без аніякай двоіцца віны…
і глёўкім робіцца лязо ў лажніцы
і сполыхі кавыльнай сівізны
ўкрываюць золата пшаніцы
за неаглядным стэпам
бацькоўскім пракаветным
як дзіва-навіна
расце сцяна
навалаю так хмара наступае
нясе з сабою з Балтыі дажджы…
ія
ў плашчы латышскім белым
там да магіл казацкіх прыпадаю…
душа без аніякай двоіцца віны…
і гоніць сябе зноўку на выгнанне
пераўтварае ў попел і дымы
вясны
учорашніх і новых развітанняў
душа без аніякай двоіцца віны…

161


быццам бы водгук
даўнейшых нашых размоў
пра нішто…
у чорным тунэлі будняў
няма ўжо ніякай святасці
ніводнага дня святочнага
для адпачынку
ці хоць для пярэдыху…
у чорным тунэлі будняў
апошняя шчэ не згарэла надзея
выйсці на твой нязгасны агеньчык
што мае свяціць мне на тым канцы
дзе прыхаванае выйсце
да родных стэпаў…
у чорным тунэлі будняў…

Вірші Сергія Сиса
в перекладі українських поетів

Пераклады / Переклади

***

162

Іншим разом, здається, тебе не було.
Бо коли вже за тридцять — дива безголосі…
Тільки зрадники-руки відчують тепло,
Лиш вустам пригадаються знов твої косі.
Недоречно сотати клубоччя сумне
Почуттів, що сьогодні байдужі і кволі…
Іншим разом мій розум тебе не збагне,
Ти тоді мені платиш самотою та болем.

***

Летить сузір’я Водолія
По ожеледиці небес
У ліс, що замела завія,
На шлях, засніжений увесь.
Тріщать простуджені ялини,
Блищать зірки з-під хмарок-вій.
Проте, добродію, чим винен
Перед тобою Водолій?
Не втямить він, що у цей вечір
Тут, на промерзлій вщент землі,
Ти мовчки стежиш біля печі
За переблисками в золі.
Переклав з білоруської Станіслав Рэп’ях


Змiїний Цар
Опадає сизе павутиння
Де вночі кричать безмовні сови,
На крислате гілля, на дроти,
Де долини, де глухі луги,
Відгоріло в’яле бадилиння,
Я знайду тебе обов’язково —
Здвиження. Надходять холоди.
Лиш розірву страху ланцюги!
Від незрозумілої тривоги
Боже мій! Я сам себе не чую!
Метушиться темний дикий бір,
Я вже дихати боюся, Пане!
Змії вже збираються в дорогу
Раптом Цар корону золотую
До таємних схованок і нір.
Скине і в гущавині розтане?!
В нетрі злі, туманні і холодні,
Скільки літ шукаю я невтомно,
По кущах, крізь зарості безлюдні
Ніби в спеку, в посуху — води.
Поведе їх золотокоронний
Де знайти мені Царя корону?
Цар Зміїний — поводир премудрий. І Зміїну мудрість де знайти?
Перeклалa з білоруської Ярына Чарняк

***

Можна зразу урізатись в стіну й вікна не помітиш,
Можна битись в вікно і вважать його муром товстим,
Можна просто не жити, чи жити і втрати гонити,
Тільки хто в цім князівстві зостане княжною над ним?
Більше смерті ненавиджу виключну логіку смерті,
Втрата — ніби маленька, як смерть і таки ж абсолют,
Пляма ця, що з душі ні не змити, ні стерти,
І даремно здирати, як сутністю робиться бруд.
Існування твоє, як сукупність відомих молекул,
Слово — магія лиш за межею сьогоднішніх днів,
Але я відшукаю тебе, десь на віку розломі далеко,
Щоб, можливо, з тобою дихнуть в унісон захотів.
Я знайду тебе там, де до болю стерильно і біло,
Де потреби брехати нема: не настало пори,
І назвуть цю хмаринку князівством нас двох ошалілих,
Де, окрім нас з тобою, лиш тільки боги та вітри.
Переклав з білоруської Сергій Пікарось

Пераклады / Переклади

Не одна тільки ти маєш гриф «незворотна утрата», —
Загубилось вже безліч людей у життя болотах,
Але перша ти є серед тих, перед ким винуватий,
Що згубив і не зміг, і знайти не здолаю, о жах!

163


ГАворкі — наш скарб

Вера Філосаф

Бр.г.

Гаворкі — наш скарб

«

164

Я, Філосаф Вера Мікалаеўна, нарадзілася ў 1972 годзе ў горадзе Камянцы
Брэсцкай вобласці. Скончыла школу на сваёй малой радзіме, пасля — філагагічны
факультэт БрДУ імя А.С.Пушкіна. З 1994 года працую настаўніцай, апошнія 13
гадоў выкладаю рускую мову, літаратуру і гісторыю ў сярэдняй школе сяла
Рэчыца. Пішу невялікія творы па-беларуску, па-руску і на мясцовым дыялекце.
Самае вялікае захапленне — вучыцца, спасцігаць нешта новае.

»

Куму ж трэба дысятку поставыты?
Урок у Ольги Мыкулаювны пруйшов як завжды. В классе були вси тры
дивчынки. Трэба сказаты, шчо тры людыны для школы в маленькуму сыли
Зариччэ було ны дыво. А в класи Ольги Мыкулаювны були вси дывчата.
Сама утличныця була Ганнучка. Вуна кожный раз утвичала на вэльмэ добру
уцэнку, издыла на вси улимпиады и прывозыла уттуль грамоты. «Надия
Зарэчинскеи школы», — казалы пру Ганнучку. И зараз дивчына рузубрала
всих людэй з «Вуйны и миру» пу получках: хто добрый, хто так суби, а хто
чыста гадость. Кунэшнэ, дысятку зарубыла — як рипу згрызла урок. Татянка, йийи уднукласныця, була ны такая: книжки чытаты вуна любыла, ду
урокув добрэ гутовылася, але утветиты стыдалася, збывалася, дэ шчо за-


Гаворкі — наш скарб

бувалася. «Добра дивчына, але бульш як шисть ны зарубыла», — удзначыла
учитэльныця.
Уроки кончылися. Ольга Мыкулаювна з дывчатьмы выйшли з школы.
Був аж добрый муроз: руки учитэльныци муцно схупыло. «А як жэ дуйти», — пудумала Мыкулаювна. Справа в тум, шчо учитэльныця жыла ны в
Зариччы, а дубыралася на руботу аж з Цэглинська, за штырнаццыть
киломэтры. Звычайно вуна прыйижала в сыло таксичкую, а тут так выйшло,
шчо маршрутка зламалася, и ду дому трэба йиты пишком. И на тое самэ
рукавыци свуи Ольга Мыкулаювна забулася дома, в Цэглинську.
Дывчата ишли разом зу свэю учительныцюю, гувурыли пру пуслидний
урок. Ганнучка всё шчыбытала пру улимпияду, на якую трэба йихаты, пру
книжки, з гордустю вуна пуглядала и на свои новы рукавыци, якийи юй
звязала баба. Пудыйшовшы ду свэи хаты, дивчынка махнула рукою. «До
свидания, мне к конференции еще нужно подготовиться», — и пубигла в
двур. Таня глянула на пубилилы руки свэи учитэльныци, тыхинько зняла
свои простыньки рукавыци и прутягнула их ля Ольги Мыкулаювны. «Нате,
Вам до вашего Цэглинська еще далеко, а мороз неслабый. А я ведь близко
живу — не пропаду». И так глянула, що учительныця ны змугла ныць
сказаты.

165


Пэтро Шэпетюк
Бр.г.

Поэт. Народывся в 1945 році. Жывэ в сэлі
Ліліково Кобрыньского раёну Бэ­рэ­стэй­ськойі
області.

Гаворкі — наш скарб

Ностальгія
Заглохлэ стажачкэ — доріжкэ .
Літні ранок. Даль в туманэ.
Поля корчемэ зарослэ.
Росою мэяцця трава.
Ек на васіллі запоріжаць —
Рідны край — мій біль і рана…
На вса дозволу тэ просэ!
Е ціта вэплачу в словах.
Дэржавнэ мэжэ, дріт колючі
Ек поміневся тэ навколо!
Обгородэлэ рідны кут.
За пув-сторічча, чі за більш.
І ностальгія душу мучіть;
Вжа ны згадаецця ныколэ
Ек мэ жілэ свободно тут.
Чі ліпш було, чі було гірш?
Куе зозуля по хвойінэ —
На парші погляд — всё так-само:
Скілько літ пруйшло, шчітая,
Жаврук співая, луг квітуе,
Ек всі гайі булэ мойімэ,
Но ны знаходыть мое пам’ять
Та вжа пора прійшла ны тая…
Якуюсь правдойку святую…
28 чэрвеня 2016 року.

166

Був і е молодэм…
Був і е молодэм, і горілойку пэв,
І дывчеток водэв… Гріх в горілцэ топэв.
Бо гаречі е був, ек украінські борщ ,
І того ны забув, ек водэв йіх у корч.
Ны одна на мана ны поскаржілася.
Страсць була ек огонь — в йій мэ пражілыся!
До сьтэх пір в голові усплывають парсунэ:
Стан дывочі в траві, позырк ласково — сумны .
Оть жа був е якэй, покэ був молодэй!
А зара старэй, очэма ласкаю
Станэстых дывчет і носом спускаю…
Молодэм парубкам е пораю одна;
П’янійта од сэкса, а ны од віна!


Ніна Амяльчук

Бр.г.

Нарадзілася ў вёсцы Рэчыца Бярозаўскага раёна
Брэсцкай вобласці ў 1926 годдзе. Скончыла чатыры
класы польскай школы. У гады Вялікай Айчыннай вайны
партызаніла. Узнагароджана многімі дзяржаўнымі ме­
да­лямі. Дзякуючы ўнікальнаму голасу разам з на­род­
ным калектывам «Васілёк» Рэчыцкага сельскага клубу
неаднаразова прымала ўдзел у міжнарадных конкурсах народнай творчасці ў Беларусі, Літве, Латвіі, Расіі і
Польшчы. Усё жыццё працавала ў калгасе. Нарадзіла
і выхавала трох сыноў і пакінула пасля сябе зборнік
пакуль нявыдадзеных вершаў на вясковым дыялекце.
Раптоўна памерла ў 2010 годзе.

— Ой, пусті, міленькі, до броду по воду.
До броду по воду, до моёго роду.
— Нэ пустю, нэ пустю, до броду по воду,
Бо роскажэш роду про свою выгоду.
— Нэ буду, нэ буду, нэ буду казаті.
Як польлюцца слёзы, то я выйду з хаты.
То я выйду з хаты, а за мною маті:
— Чого дочка плачэш, чого дочка плачэш?
— Была ў мэнэ коса, коса до пояса.
Вырваў мілы косу до одной волосы.
Ой, оддалі замуж на чужу сторонку.
На чужу сторонку ў далёку зэмэльку.
На чужой сторонце стало благо жыті.
Стаў муж мэнэ біті, другую хваліті.
Ясная зора
З нэба котіцца.
Мне до матёнкі
Свое хочецца.
Прышла на порог
Стала плакаті

***

— Ой, пусті, мамко,
Поначоваті.
Нэ пустю, доню.
Нэ пустю, родна.
Ты нэ пітала
За кого ішла.

Гаворкі — наш скарб

***

167


Гаворкі — наш скарб

168

Ой, мамко моя,
Я вэрнуласа.
Муж гарэлку п’е,
Дома нэ жывэ.

Розвэжэтэ мое крыла,
Я додому побэжу.
Чэрэз лес, чэрэз болото
Маму там наведаю.

Над полямі, над лесамі
Туманы густые.
Ой, як хутко пролетелі
Лета молодые.

Над лесамі, над полямі,
Туманы густые.
Ой, як тяжко спомінаті
Лета молодые.


історія

Ярослав Антонюк

УКР

Дослідник українського визвольного руху на
Волині та Західному Поліссі. Автор біографічного
довідника «Український визвольний рух у постатях
керівників. Волинська та Брестська області. 1930—
1955». Кандидат історичних наук.

Це був СтепанТрусевич — «Орел».
Про дитячі та юнацькі роки Степана відомо небагато. Народився він
1914 р. на хуторі Скупове поблизу с. Седлище Любешівського району в багатодітній селянській родині Василя Трусевича. Впродовж 1937-38 рр. проходив військову службу у польській армії. Ймовірно, що у цей час Трусевичі не цікавилися українською визвольною боротьбою. Зокрема, восени 1939 р. рідний брат Степана Іван добровільно завербувався на роботу до
м. Караганда (Казахстан). Там він одружився й залишився мешкати. Зв’язок
з підпіллям ОУН родина Трусевичів встановила за часів німецької окупації.
Тоді ж Степан одружився на 22-річній односельчанці Софії Степанівні.
1942 р. у них народився син Олександр [3, 189-190].
Коли влітку 1944 р. на Любешівщину повернулася радянська влада,
Степан вступив зв’язковим до сотні УПА «Вулкана». Тоді ж він отримав
своє перше повстанське псевдо — «Прохор» [3, 29]. Восени 1944 р. Степана, який мав досвід служби у війську, призначили керівником диверсійної
кавалерійської сотні УПА з 70-ти бійців. Діяла вона на межі Любешівського
та Камінь-Каширського районів Волинської обл.[4, 501].

Історія

Як в 1956 році загинув керівник останньої
боївки ОУН на теренах Берестейщини

169


Історія

Микола П’ятигорик — «Православ­
ний».

170

Микола Турко — «Сибірний», Микита Марчик — «Веселий» та Никифор Шевчик — «Крючок».

У плані агентурно-оперативних заходів управлінь НКВС та НКДБ Волинської обл. за 23 липня 1945 р. повідомлялося, що Степан Трусевич під
псевдонімом «Орел» очолював боївку Служби безпеки Любешівського рай­
о­ну ОУН з 25-ти осіб. На озброєні вона мала три ручні кулемети, десять
автоматів та дванадцять гвинтівок [8, 115]. Базувався «Орел» в селах: Деревок, Бихов, Набиничі, Седлище Любешівського району, Березичі та Угриничі Камінь-Каширського району. Для ліквідації боївки у термін до 25 серпня 1945 р. виділявся 3-й взвод 4-ї роти 169 стрілецького полку під керівництвом лейтенанта Дмитрієва, оперативних співробітників райвідділу
НКВС — лейтенанта Бурдуковського та райвідділу НКДБ — лейтенанта
Шишкіна [11, 84]. Однак виконати поставлене завдання їм не вдалося. У
довідці для народного комісара внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенанта
Рясного за 1 вересня 1945 р. повідомлялося, що референтуру СБ Любешівського району ОУН продовжує очолювати Степан Трусевич [1,12]. У цей
час до його боївки входило шість підпільників [12, 132].
Організаційно «Орел» у цей час підпорядковувався референту СБ
Брестської округи Миколі П’ятигорику — «Православному»1 [3, 29].
У довідці УНКДБ Волинської обл. за 26 січня 1946 р. зазначалося, що
до складу боївки «Орла» у цей час входило дев’ятнадцять учасників [13,23].
П’ятигорик Микола Григорович — «Віктор», «Гай», «Православний», 1920 року народження,
уродженець с. Деревок Любешівського району Волинської обл. Служив комендантом поліції в
Любешівському районі (літо — осінь 1941). Перейшов на нелегальне становище. З весни 1943 р. —
господарчий референт Ковельської округи ОУН. З 1944 р. — керівник інтендантського відділу
З’єднаної групи «Завихвост». З весни 1945 р. референт Служби безпеки Брестської округи ОУН.
З 1947 р. провідник Брестської округи ОУН. Застрелився 22 січня 1948 р. оточений оперативною
групою МДБ на хуторі Конотоп біля с. Одрижин Іванівського району Брестської обл. Посмертно
присвоєно звання поручника СБ. Відзначений наказом Українського Головної Визвольної Ради
(УГВР) від 16 жовтня 1948 р. Срібним Хрестом Заслуги.
1


Серед них: 1) 18-річний рідний брат
Степана — Василь Трусевич —
«Дуб»; 2) 29-річний Роман Семенович Абрамович — «Роман» з
с. Деревок Любешівського району;
3) його брат Михайло — «Барвінок»; 4) 22-річний Никифор Миколайович Шевчик — «Крючок» з
с. Цир Любешівського району; 5)
19-річний Микита Семенович Марчик — «Веселий» з с. Деревок; 6) Ілля Ланевич — «Зелений».
26-річний Микола Ульянович Любежанин — «Грицько»2 з с. Деревок; 7) Антон Андрійович Хвесик — «Василь» з с. Лахвичі Любешівського району; 8) 19-річний Микола Іларіонович
Турко — «Сибірний»3 та інші. У липні 1946 р. боївка «Орла» перейшла річку Стохід та в урочищі «Сижень» приєдналася до групи охорони «Православного». У її складі вона надалі продовжувала займатися диверсійнотерористичною діяльністю на своїх теренах [4, 16].
Влітку 1947 р. Степана Трусевича призначили провідником Зарічненського району ОУН. У цей час до його боївки увійшло сім підпільників:
1) брат Василь — «Дуб»; 2) 40-річний Ілля Купріянович Ланевич —
«Зелений»4 з с. Березичі Любешівського району; 3) 33-річний Лазар Петрович Мушик — «Бувака» з с. Новосілки Зарічненського району Рівненської
обл.; 4) 38-річний Дмитро Йосипович Капюк — «Мазепа» з с. Біле ЗарічЛюбежанин Микола Ульянович — «Грицько», 1921 року народження, уродженець с. Деревок
Любешівського району Волинської обл. З липня 1941 р. член молодіжної націоналістичної організації «Січ». Працював керівником хорового гуртка с. Деревок. Після вбивства у серпні 1943 р.
червоними партизанами батька (заступник старости села), перейшов на нелегальне становище та
переховувався в лісах. Намагаючись перейти у середині травня 1944 р. лінію фронту поблизу с.
Гірки Любешівського району був арештований німецькими солдатами та після допиту зарахований в робочу бригаду. Заготовляв в с. Литовеж Дорогичинського району Брестської обл. ліс для
будівництва оборонної лінії. Наприкінці травня 1944 р. вступив до сотні УПА «Двигуна». В лісі
«Красний Бор» Любешівського району був переведений до боївки СБ «Біловицького». Наприкінці 1944 р. призначений кущовим ОУН в селах: Лахвичі, Деревок, Бихів, Цир Любешівського району. У цей час часто хворів, перебував в боївці «Орла» (Степан Трусевич) на території КаміньКаширського району Волинської обл. З весни 1945 р. господарчий в боївці «Православного». З
осені 1945 р. провідник ОУН Любешівського району. Легко пораненим 21 січня 1947 р. схоплений
винищувальним батальйоном Любешівського райвідділу МДБ. Під час перебування в ув’язненні
захворів малярією. Засуджений 4 червня 1947 р. військовим трибуналом військ МВС Волинської
обл. до 25 років таборів. Вироком військового трибуналу Саратовського гарнізону від 17 листопада 1960 р. термін покарання було зменшено до 15 років таборів. Звільнений 21 січня 1962 р. Оселився в м. Караганда (Казахстан).
3
Турко Микола Іларіонович — «Сибірний», 1928 року народження, уродженець с. Люб’язь Любешівського району Волинської обл. З 1947 р. у боївці «Грицька» (Микола Любежанин). З липня
1948 р. в боївці «Сікори» (Іван Панько). Провідник ОУН Любешівського району (жовтень 1948 —
1950). Загинув 6 лютого 1952 р. у бою з оперативною групою Любешівського райвідділу МДБ.
4
Ланевич Ілля Купріянович — «Зелений», «Люк», «Люх», «Мак», «Мох», «Мохут», 1906 року
народження, уродженець с. Березичі Любешівського району Волинської обл. З 1940 р. комендант
боївки ОУН в с. Червище Камінь-Каширського району Волинської обл. Служив в поліції (1941—
1942). Перебував в боївці «Орла». З лютого 1950 р. провідник ОУН Любешівського району. Загинув 25 жовтня 1951 р. в бою з оперативною групою Любешівського райвідділу МДБ.

Історія

2

171


ненського району; 5) 25-річний Афанасій Федорович Гнідко — «Ячмінь» з
с. Новосілки Зарічненського району; 6-7) 46-річний Василь Семенович Саган — «Ясень» та Петро Іванович Палей— «Моряк». Обидва уродженці
с. Річиця Зарічненського району Рівненської обл.
Весною 1948 р. до «Орла» приєдналися однофамільці та тезки Ланевичі з с. Березичі: Олександр Ілліч — «Альоша» та Олександр Максимович —
«Павло». Останньою влітку того ж року до боївки вступила мешканка хутора Чапчи, що біля с. Залізне Зарічненського району — Софія Никифорівна
Колб-Ясинська [3, 30].
Активізація українських націоналістів у раніше спокійному поліському районі занепокоїла органи радянської держбезпеки. Використовуючи
агентурні дані у ніч на 17 вересня 1948 р. в лісі біля с. Річиця оперативновійськова група Зарічненського райвідділу МДБ організувала засідку на боївку «Орла» [2, 84]. Внаслідок раптового нападу підпільники розбіглися у
різні сторони. У перестрілці Василь Трусевич загинув одразу, а сам Степан — отримав поранення у ногу. Цей трагічний випадок зацікавив референта СБ Брестського надрайону ОУН Максима Фалюша — «Громобоя»5.
За його ініціативи було розпочато розслідування причин розгрому боївки.
Під час нього, пригнічений смертю молодшого брата та власним пораненням «Орел», звинуватив у зраді «Ячменя». Під тортурами останній назвав
своїми спільниками «Моряка», «Буваку», «Мазепу» та «Ясеня». Невдовзі
усі вони були страчені за вироком революційного трибуналу [3, 47].
Наприкінці 1948 р. до «Орла» надійшов «грипс»6 від провідника ОУН
Брестської округи Олександра Степанюка — «Богуна»7 з’явитися до нього
у Любешівський район. Остерігаючись допитів СБ та звинувачень у співпраці з НКВС Степан Трусевич разом із Олександром Ланевичем розірвали
зв’язки з керівництвом та рушили переховуватися на північ у Білорусію [3,
48]. Вочевидь побоювання «Орла» були безпідставними. Зокрема, 15 січня
1949 р. Іван Литвинчук — «Дубовий» писав «Богуну», щоб взимку він зоФалюш Максим Самійлович — «Громобій», 1925 року народження, уродженець Брестської обл.
Провідник ОУН Дорогичинського району. Згодом референт СБ Брестського надрайону ОУН. Загинув у грудні 1950 р. в сутичці з оперативною групою МДБ на території Брестської обл.
6
«Грипс» — (термінологія підпілля ОУН та УПА) написаний на тонкому цупкому папері лист,
який для непомітності скручували.
7
Степанюк Олександр Тимофійович — «1015», «1230», «12302», «1915», «Богун», «Вавилонський», «Марта», «Матвій», «Мефодій», «Прохор», «Санько», «Тетеря», «Тихон», 1921 року народження, уродженець с. Стеблі Ковельського району Волинської обл. Навчався в Ковельській
гімназії, де вступив в ОУН. З жовтня 1939 р. працював лісником в Скулинському лісництві Ковельського району Волинської обл. З весни 1943 р. заступник коменданта боївки УПА «Ліщинського» (Микола Зінчук). Згодом організаційно-мобілізаційний референт Ковельського району
ОУН. З весни 1944 р. провідник ОУН Ковельського району. З 1948 р. провідник ОУН Ковельського надрайону. Отримав звання старшого булавного УПА. Нагороджений наказом Головного військового штабу УПА ч. 3/48 від 23 жовтня 1948 р. Бронзовим Хрестом Заслуги. З 1949 р. провідник ОУН Білоруської округи. Перейшов 15 серпня 1950 р. разом з группою підпільників Берестейщини на Житомирщину. Провідник ОУН Житомирської округи. Поручник-політвиховник
УПА від 14 жовтня 1951 р. Загинув 5 травня 1952 р. у бою з оперативною групою МДБ в с. Малий
Глухів Радомишльського р-ну Житомирської обл. Посмертно відзначений наказом УГВР від 15
червня 1952 р. Срібним Хрестом Заслуги.

Історія

5

172


Історія

середився на «вишкільній» роботі. Серед осіб,
які «ідейністю та здібністю це заслуговують»
згадувався «Орел» [6, 529].
У цей же час оперативники МДБ Рівненської та Волинської обл. вирішили припинити
розшук «Орла», вважаючи його одним із загиблих у засідці біля с. Річиця. Кілька років Степан Трусевич та Олександр Ланевич відсиджу­
валися у Жабчицькому районі Брестсь­кої обл.
Несподівано «Орел» знову нагадав про
себе на початку 1952 р. Оперативною групою
Любешівського райвідділу МДБ в лісовому
урочищі Осовате було виявлено та заміновано
закопаний оунівцями бідон з медом. При спробі його дістати 16 січня того ж року від вибуху
загинули бойовики «Зелений» та «Альоша». Олександр Степанюк — «Богун».
Тіло останнього помилково прийняли за вбитого Степана Трусевича й знову припинили розшук [3, 49].
Проте уже на початку 1953 р. «Орел» з «Павлом» вкотре «воскресли».
21 січня на хуторі Кичичі біля с. Кухотська Воля Зарічненського району забрали продукти в будинку Миколи Черевка. У червні на хуторі Мохра Іванівського району Брестської обл. зайшли до місцевого жителя за продуктами. На тих же теренах 10 серпня пограбували колгоспного активіста. 17 вересня днювали на хуторі Вощин Іванівського району в стодолі Христи Мойсеєвич. У жовтні на хуторі біля с. Одорижин Іванівського району забрали у
місцевого мешканця кожух і фуфайку. 27 жовтня днювали у копиці сіна на
лугу біля хутора Вощин Іванівського району. За кілька днів їх бачили біля
озера Піщане, а 9 листопада — на хуторі Белин Дорогичинського району
Брестської обл. [3, 137].
Вочевидь сам факт існування «Орла» псував керівництву МДБ по­
казники. У довідці начальнику оперативного відділу штабу внутрішньої
охорони МВС УРСР полковнику Ковальову за 20 вересня 1953 р. повідомля­
лося, що на території раніше «спокійного» Зарічненського району діє кущова боївка ОУН у складі двох нелегалів — «Орла» та «Павла» [9, 782].
Тому цього разу до ліквідації Степана Трусевича поставилися ретельніше
[10,153]. На початку січня 1953 р. співробітниками УМДБ Брестської обл.
було арештовано інформаторів ОУН з хутора Мухро Іванівського району —
Степана Павлюковця та Ольгу Гацевич. На допиті затримані розповіли, що
у другій половині 1952 р. в них переховувався «Орел» та «Павло» [3, 2].
Невдовзі цінні свідчення надав слідчим МДБ заарештований учасник
ОУН з с. Кутин Зарічненського району Михайло Карабін — «Щербатий».
На допитах він розповів, що інформатором «Орла» був Нестор Васковець.
Останній працював у колгоспі «Шлях комунізму» с. Кутин. Степан Трусевич залишив йому у користування коня, а у лютому 1950 р. відправляв до

173


Історія

174

Пінська для закупівлі фотоматеріалів та інших товарів. Також інформаторами «Орла» працював бригадир колгоспу імені Кірова с. Кухотська Воля —
Іван Авдейчук та голова сільради с. Мохорів Іванівського району. На хуторі
Жирин біля с. Кухотська Воля проживала «коханка» Трусевича — Ольга
Репецька. За його завданням вона також кілька разів навідувалася до Пінська для закупівель [3, 20—21]. Житель хутора Потиновичі Жабчицького
району Сергій Лялюк, який працював у колгоспі «Білоруський партизан»,
отримав від «Орла» підпільне псевдо «Голубка». Він неодноразово надавав
підпільнику своє житло та продукти, а також повідомляв про діяльність
місцевих радянських активістів. Також інформатором «Орла» у с. Ізин Жабчицького району був коваль колгоспу імені Пономаренка — Прокіп Дьякончук [3, 129—130].
Оперативниками УМДБ Брестської обл. було встановлено, що «Орел»
частково використовує підпільну мережу Івана Панька — «Сікори»8. Зокрема, його інформатором був робітник сірникової фабрики в м. Пінську —
Федір з хутора Ниговищі Зарічненського району.
Шляхом розробки родинних зв’язків «Орла» встановили, що його дружина та син проживають в м. Класний Луч Луганської обл., а рідний брат
Іван характеризується органами МДБ м. Караганда як радянський активіст.
Завдяки їх опитуванню вдалося встановити, що впродовж 1950 — 1952 рр.
Степан Трусевич вів листування з Ауліною Федоровою, яка знаходилася на
спецпоселенні в Іркутській обл. [3, 20—21].
Було встановлено недоліки у розшуковій роботі. Виявилося, що відповідальним за розшук «Орла» призначили малодосвідченого молодшого
лейтенанта Теремполця, який оперативною роботою охоплював села: Седлище, Угриничі, Березичі, Нові Тоболи, Рудка Червицька та Грива КаміньКаширського району. Тому з липня 1953 р. за розшук «Орла» відповідальним призначили начальника Любешівського райвідділу МВС старшого
лейтенанта Грязнова. За його ініціативи було сформовано оперативну групу
з трьох осіб з прикріпленим до неї автомобілем. Старшим призначили начальника Локачинського райвідділу МВС старшого лейтенанта Белякова. У
його підпорядкуванні був Теремполець та старший лейтенант 5-го відділу
УМВС Волинської обл. Орел [3, 28].
Майже одночасно, 18 травня 1953 р. УМВС Брестської обл. створило
власну оперативну групу для розшуку «Орла». Її діяльність охоплювала
Іванівський та Жабчицький райони [3, 13]. Оперативниками згаданої групи
було завербовано в агенти лісника Червинського лісу Іванівського райоПанько Іван Григорович — «Сікора», 1926 року народження, уродженець хутора Набитичі біля
с. Деревок Любешівського району Волинської обл. З 1943 р. в УПА. Провідник ОУН Любешівського району ОУН (1945 — 1946). Провідник ОУН Іванівського району (1946—1950). З 1951 р.
провідник ОУН Пінського надрайону. Через засланого агента Любешівського райвідділу МДБ
його боївку було оточено міжобласною опергрупою МДБ поблизу хутора Корсинь Іванівського
району Брестської обл. Намагаючись відірватися від переслідування того ж дня загинув поблизу
хутора Омелик разом із шістьма повстанцями. За іншою версією з пораненою ногою зайшов до
мешканця хутора Оржин Іванівського району М. Пінчука. Останній був завербований МДБ в
агенти. Скориставшись зручним моментом він зарубав «Сікору» сокирою.
8


Історія

ну — Терентія Конончука. Як згодом виявилося, він приховував від співробітників МДБ зустрічі з «Орлом» та уникав виконання завдання. Для його
перевірки до лісництва було направлено агента «Ірину». Вона розповіла Терентію, що її чоловік випадково знайшов у лісі ящик німецьких патронів та
цікавиться чи можна їх переробити на мисливські [3, 106].
Наступним у розробку Іванівським райвідділом МВС був взятий мешканець хутора Конотоп — Афанасій Солодуха, який під псевдонімом «Малий» переховував у себе «Орла». Під виглядом учасника підпілля ОУН до
нього завітав агент Дивинського райвідділу МВС «Лінкоров». Назвавши
підпільне псевдо Афанасія, він заявив, що отримав доручення від «хлопців» з Антопільського району, вияснити, чи можуть вони перейти на територію Іванівського району та з ким можна їх зв’язати.
За даними агента «Окова» вдалося встановити, що сім’я Антона Жумша, яка мешкала на хуторі Хомичев Іванівського району, підтримувала
зв’язок з «Орлом». Хоча вона завжди жила дуже бідно, впродовж року придбала три велосипеди та мотоцикл «Москвич». Після цього її взяли під нагляд.
Також під підозру оперативників потрапив агент Жабчицького райвідділу КДБ «Камінський» з с. Кончиці. Його син у липні 1946 р. був арештований як учасник ОУН. У листопаді 1951 р. в лісі поблизу озера Безименок
він зустрів «Орла» з «Павлом». Поспілкувавшись підпільники передали йому для ознайомлення нелегальну літературу. Про цей випадок в органи КДБ
він не повідомив.
Поблизу цього ж села на хуторі Підвиставки мешкав лісник Яків Конюх. За даними агента «Войтеховського» у вересні 1951 р. в лісовому урочищі «Ястреби» він зустрівся з «Орлом». Хоча зробив вигляд, нібито ходив
до лісу з лопатою для робіт з профілактики пожеж. Аби вивідати інформацію «Войтеховський» заявив, що під час обходу лісу помітив загашене багаття, ймовірно залишене «хлопцями». Удавано їм співчував, мовляв, вони
щоденно переносять за Україну великі труднощі. Однак, незважаючи на копітку роботу оперативників, «Орлу» з «Павлом» щастило. Жодна із проведених агентурних операцій очікуваного результату не принесла [3, 128—
133].
Тим часом Степан Трусевич продовжував «дошкуляти». У лютому
1954 р. його з «Павлом» бачили на хуторі Смоляки Жабчицького району.
9 березня — в с. Кончиці того ж району забрали у Федора Попенка 5 кг.
сала. 2 квітня в с. Невель — взяли у місцевого жителя буханець хліба. Через
два дні на хуторі Луги Іванівського району забрали у місцевого жителя шинель, ремінь, форму літнього зразка, 3 кг. сала та 8 кг. м’яса. 18 травня
з’явилися на хуторі Хомичеве Іванівського району, а у червні — вбили на
хуторі Оподище того ж району агента КДБ БРСР «Голубея» [3, 150—152].
Наказом начальника 4-го відділу УКДБ Брестської обл. полковника Чеканова від 27 серпня 1954 р. спеціально для ліквідації «Орла» з Мінська до
Іваново автомобілями було відправлено військову групу з 20-ти солдат. За

175


Історія

нею закріпили службоворозшукову собаку та радиста із
радіостанцією «Білка». Завдяки їй між оперативними групами КДБ в м. Іванове Брестської обл., смт. Любешів Волинської обл. та смт. Заріччя
Рівненської обл. підтримувався зв’язок. Спеціально на
«Орла» та «Павла» КДБ Рівненської обл. було заведено
агентурну справу «Приречені»
[3, 183-184]. Вони також згадуються у переліку останніх
озброєних підпільників Західної України за 1 липня 1954 р.
[5, 81].
Спеціально для виведення
«Орла» й «Павла» з повинною
в Рівненській обласній газеті
«Червоний прапор» за 11 лютого 1956 р. було опубліковано
статтю «Про амністію радянським громадянам» від 17 вересня 1955 р. Два її примірники, а також лист начальника
Схема радіозв’язку між оперативними групами КДБ в Лю- КДБ Зарічненського району
бешові, Зарічному та Іваново.
капітана Шийко з закликом
припинити боротьбу намагалися через родичів передати «Орлу» [3, 313].
Водночас продовжувалася оперативна розробка зв’язків «Орла». Наприкінці грудня 1955 р. було виявлено один з пунктів зв’язку «Орла» на
хуторі Цитимно біля с. Озерці Володимирецького району Рівненської обл.
Господар будинку Вакула Савоник, його дочка Любов та внук Іван, забезпечували лінію підпільного зв’язку між Рафалівським та Зарічненськими
районами. Оперативники КДБ Рівненської обл. їх таємно арештували та до176 питали. Після цього Івана завербували в агенти під псевдонімом «Лісовий»,
а Любу — «Марія». Для виконання завдання їх спорядили снодійним спецпрепаратом «Нептун» та радіо сигналізаційним апаратом «Тривога». Врахували й той факт, що хутір знаходився на відстані 70-ти км. від райцентру.
Згадана обставина ускладнювала своєчасне надання їм допомоги оперативною групою. Задля цього на лісову дільницю Городок неподалік хутора було відправлено під прикриттям робітника пилорами досвідченого агента
КДБ «Залізняка», озброєного пістолетом.
23 травня 1956 р. о 23.00 підпільник Олександр Ланевич — «Павло»


Історія

зайшов до «Лісового». У той
час в будинку знаходилася
його дружина, тітка та двоє
дітей. Підпільник мав на
озброєні автомат ППШ, який,
привітавшись, одразу поставив в куток кімнати. Одягнений був у синій полотняний
плащ, штани (бриджі), кітель.
На голові мав кепку, а на ногах — литі гумові чоботи.
Поводив себе він доволі безпечно. Мав бадьорий настрій.
Виглядав не стомленим. Бавився з дітьми, випив кілька
кружок води. Дістав з кишені
три листівки на польській
мові. Запитував «Лісового»,
чи він не може їх прочитати.
Останній відповів, що не розуміє латиниці. На це «Павло» сказав, що польську добре знає «Орел», однак нині
сильно хворіє й йому не до
перекладів. Розповів, що
взимку тричі доводилося спати на снігу. Скаржився, що
підпільне життя сильно підкошує здоров’я. Цікавився Лист до Степана Трусевича — «Орла».
причиною виклику до КДБ
Фоми Фесюка з хутора Гірники. На це «Лісовий» відповів, що нічого не
знає. Далі «Павла» зацікавила постійна присутність в с. Залізниця трьох
військових. «Лісовий» пояснював, що це міліціонери шукають самогонщиків. «Павло» це заперечив, зауваживши, що достовірно знає приналежність
згаданих військових до органів КДБ. Того ж вечора «Павло» вперше відмовився від запропонованої вечері. Поцікавився, у кого можна взяти гроші,
налив у флягу молока та пішов у напрямку хутора Гірники. Стало зрозуміло, що «Павло» остерігається «Лісового», підозрюючи його у зраді. Тому
для самозахисту останньому оперативники КДБ Зарічненського району видали пістолет.
Через місяць у цей же час «Павло» зустрівся з «Лісовим» біля будинку
останнього. Запитав про причину його виклику до міліції в с. Озерці. Той
пояснив, що це стосувалося нібито крадіжки сумки. Після цього «Павло»
запропонував «Лісовому» піти разом із ним у сусідній хутір, допомогти діс-

177


Історія

178

тати йому для хворого «Орла» самогону. Повертаючись до будинку за грошима агент КДБ прихопив із собою пістолет. Йдучи через болото «Лісовий» увесь час нервував. Зрештою дійшов висновку, що «Павло» хоче його
вбити, вибрав вдалий момент та вистрілив у нього з пістолета. Розстрілявши у паніці усі патрони він побіг за допомогою до «Залізняка», а «Марію»
надіслав на зустріч оперативній групі з Зарічного.
Зранку 25 червня «Залізняк» виявив пораненого «Павла» у лісових кущах та вступив з ним у перестрілку. Розуміючи безвихідь свого становища
останній застрілився. При вбитому виявили: автомат ППШ, пістолет марки
«Вальтер», 60 патронів, підпільну літературу та щоденник «Орла».
З метою відведення підозр від «Лісового» наступного дня на відстані
15 км. від його будинку оперативною групою було проведено інсценування
перестрілки та загибелі «Павла».
Проаналізувавши трофейний щоденник-блокнот «Орла», оперативники звернули увагу на інформатора під псевдонімом «Далис». У його господарстві була пасіка, радіоприймач, швейна машинка. До будинку часто заходили трактористи, а інколи туди навідувалося легкове авто. Сам «Далис»
весною 1956 р. хворів та перебував у лікарні.
Шляхом розгляду агентурних даних оперативники дійшли висновку,
що згаданою особою є 72-річний житель хутора Глини Зарічненського району — Данило Максимчук, який 12 травня помер у лікарні. Його 26-річний
син Микола працював слюсарем МТС, а неподалік будинку з пасікою знаходилася тракторна бригада, де нерідко стоїть легковий автомобіль. Дочка
Максимчука, 24-річна Марія, має швейну машинку та радіоприймач.
22 серпня 1956 р. Миколу таємно арештували та доправили у КДБ Рівненської обл. Під час допиту він розповів, що восени 1955 р. «Орел» та
«Павло» обладнали у їх підсобному приміщені криївку з подвійною стінкою. Її вхід був ретельно замаскований. За завданням «Орла» Максимчук
виїжджав до Пінська для закупівлі необхідних товарів. Вночі 11 лютого
1956 р. обидва підпільники покинули криївку, так як у будинку наступного
дня планувалося проведення весілля.
23 серпня співробітниками КДБ Рівненської обл. було таємно арештовано Марію, яка працювала в колгоспі імені Леніна. Вона розповіла, що за
завданням «Орла» виїжджала до Пінська з «грипсом», який планувала передати «невідомій особі» за встановленим паролем на вокзалі. Однак на
зустріч ніхто не з’явився. Повернувшись, Марія віддала «грипс» «Орлу».
Після цього вони більше не зустрічалися. У березні 1956 р. «Павло» розповів Марії, що він з «Орлом» переховуються в погребі мешканки хутора Помістя Зарічненського району Ксенії Пітаєвої (по-вуличному Сомарка) [3,
322-329].
Використовуючи отримані дані, оперативники з’ясували, що разом з
26-річною Ксенією мешкають її молодші сестри: 23-річна Катерина та 19річна Лідія. 25 серпня в будинку Пітаєвих був зроблений обшук. Поблизу
хліву виявили недавно засипану яму. З неї дістали тіло «Орла», який Мак-


симчуки, а також родичі Степана Трусевича впізнали. На допиті Ксенія розповіла, що на початку березня 1956 р. до них зайшло двоє озброєних підпільників ОУН. Після сніданку вони набрали в чавунець жару та спустилися до підвалу. Перед вечерею, спускаючись за продуктами, Ксенія зустріла
«Павла». Підпільник розповів, що його напарник «Орел» хворів важкою
формою ревматизму. Не маючи можливості приймати знеболююче та втративши надію на порятунок, він зрештою застрілився. Після цього Ксенія,
Лідія та «Павло» підняли з підвалу труп «Орла» й закопали його неподалік.
Покидаючи хутір, автомат та пістолет загиблого підпільник забрав із собою
[3, 375—381].
На такій драматичній ноті завершилася діяльність збройного підпілля
ОУН на теренах Берестейщини. Попри багато десятиліть замовчування цієї
тематики та засекречення документів щодо діяльності «Орла», інформація
про далекі події української визвольної боротьби зрештою дійшла до дослідників. Виявилося, що підпіллю ОУН Брестської обл. (Білорусь), дивом
вдалося протриматися у нерівній боротьбі з органами КДБ майже на рік довше ніж у сусідніх Волинській та Рівненській областях Західної України.
1. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБУ). —
Ф. 2. — Оп. 55. — Спр. 4. — Т. 1. — 426 арк.
2. ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 55. — Спр. 4. — Т. 2. — 321 арк.
3. ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 37. — Спр. 17. — 398 арк.
4. ГДА СБУ — Ф. 6. — Спр. 67871. — 783 арк.
5. Гончарук Г., Нагайцев А. Расправа (украинское повстанчество в советских
документах 1954 — 1964 годов) / Григорий Гончарук, Александр Ногайцев. —
Часть 2. — Одесса: Астропринт, 2006. — 392 с.
6. Літопис УПА. Нова серія. — Т. 16.: Волинь і Полісся у невідомій епістолярній спадщині ОУН і УПА. 1944 — 1954 рр. / Упорядники: В. Ковальчук, В. Огороднік. — К.; Торонто, 2011. — 1021 с.
7. Наконечний В. Волинь — криваве поле війни / Владислав Наконечний. —
Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. — 144 с.
8. ОУН і УПА в 1945 році: Збірник документів і матеріалів. Частина 2. Упорядники: Веселова О.М., Даниленко В.М., Кульчицький С.В. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — 366 с.
9. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь у 1939 — 1955 рр. / ВолодимирСергійчук. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. — 840 с.
10. Со щитом и мечом: Очерки и статьи о чекистах Ровенщины / Авторы: Бухало Г., Кобысь В., Закалюк К., Комаровский В. — Львов: Каменяр, 1988. —
385 с.
11. Центральний державний архів громадських об’єднань (далі — ЦДАГО)
України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 1693. — 127 арк.
12. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 1720. — 173 арк.
13. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 2955. — 127 арк.

Історія

Джерела та література

179


Дудзюк, Зінаіда
Лаза: раман / Зінаіда Дудзюк. —
Мінск : ІП А.М. Янушкевіч, 2016. — (Серыя
«Электронная кнігарня»). — Электрон.
тэкст. дан. (1,18 Мб). — Лічбавае электрон.
выд. — Загал. з тытул. экрана.
ISBN 978-985-90386-7-9
Раман апавядае пра трагічныя падзеі
на Палессі ў час Другой сусветнай вайны і
ў першыя гады пасля яе, калі сутыкнуліся
палітычныя і эканамічныя інтарэсы
прадстаўнікоў некалькіх краін, а ў выніку
на тэрыторыі Беларусі, Украіны і Польшчы
ішла неабвешчаная грамадзянская вайна.
Для напісання кнігі выкарыстаны шматлікія
гістарычныя крыніцы і архіўныя матэрыялы,
але твор гэты цалкам мастацкі, і ўсялякае
супадзенне імёнаў і фактаў біяграфій трэба
лічыць выпадковасцю.

Історія

«

180

Толькі ў сярэдзіне 90-х гадоў ХХ стагоддзя прыадчыніліся дзверы
недасяжных раней архіваў, пачалі з’яўляцца першыя кнігі пра Армію Краёву,
Украінскую паўстанцкую армію і іншых людзей, якія хаваліся ў лесе, а каб
выжыць, рабавалі сялян і забівалі, як яны лічылі, ідэйных ворагаў. Гэта
была смяротная барацьба, калі гінулі маладыя людзі з пэўнымі ідэямі і без
іх...
Я скарысталася магчымасцю папрацаваць у архіве, праўда, хоць і абмежавана, але ж трохі даведалася і пра (...) «лясных братоў», не збіралася
нічога пісаць, тым больш, што мяне папярэдзілі: гэтыя матэрыялы нельга
выкарыстоўваць для дакументальных твораў. Перакананая, каб тады і напісала які артыкул для газеты, дык рэдактар не дазволіў бы надрукаваць
такі матэрыял. У ягонай душы жыў жорсткі цэнзар, які заўсёды ведаў, што
можна пускаць у свет, а што нельга. Да таго ж ён вельмі баяўся страціць
пасаду.
Прамінула два дзясяткі гадоў, я пайшла на так званы заслужаны
адпачынак, і тады да мяне зноў вярнулася тэма «лясных братоў», разумею,
што мая ўражлівая натура прыняла на свой кошт іхняе з’яўленне той ноччу
на лясным хутары. Зноў пачала шукаць звесткі пра іх у газетах і часопісах,
у кніжках беларускіх, польскіх і расійскіх аўтараў на гэтую тэму. Матэрыялу
набралася шмат. Я міжвольна ўжывалася ў той час, які апанаваў маю душу
і не адпускаў. Мне неабходна было падзяліцца з некім уражаннямі і думкамі. Так, сам сабою і пачаў пісацца гэты раман.

»


Літаратуразнаўства

В’ячеслав Левицький

УКР

Як зробити «старэйшых» і «Маладняк»
однаково модними: Олександр Сорока —
перекладач із білоруської літератури
Ім’я цього діяльного літератора нині відоме здебільшого дослідникам.
Утім, доробок такого автора ще не виявився об’єктом докладного вивчення.
Так чи інакше, постать О. Сороки видається вельми показовою для осмислення українського та білоруського письменства першої половини ХХ ст.
Насамперед варто здійснити стислий біографічний екскурс. О. Сорока
(1901—1941) — український письменник, перекладач. Навчався, зокрема, у
Київському державному університеті, проте повної вищої освіти не здобув
«через брак часу і матеріальні нестатки»1. Автор поетичних збірок, серед
Автор статті висловлює щиру вдячність за повідомлення щодо атрибуції портрета О. Со­роки,
оприлюдненого в альманасі «Гарт» (К., 1925), а також за люб’язне надання фотокопій документів,
які зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шев­ченка
НАН України, молодшому науковому співробітнику цього підрозділу Б. Цимбалу.
1
Сорока Г. Біографія Сороки О.М. — Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. — Ф. 75. — Од. зб. 660. — Машинопис. — 1961. — Арк. 6.
Пор.: Уголовное дело по обвинению Сороки А.М. — Центральний державний архів громадських
об’єднань України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 32036. — Арк. 16зв.

Літаратуразнаўства

Український поет, прозаїк, перекладач, критик, літературознавець. Народився у 1988 р. у Києві. Кандидат філологічних наук (2012). Живе у Києві.

181


Літаратуразнаўства

182

яких «Кимак» (1929), «Життя в русі» (1936), «Гроно» (1941). Перекладав
із низки мов, як-от вірменської (епос
«Давид Сасунський»), грузинської
(твори М. Джавахішвілі, К. Лордкіпанідзе, К. Надірадзе, Д. Суліяшвілі) і
російської (доробки І. Гончарова,
М. Горького, В. Маяковського, О. Пушкіна та ін.). Належав до літературного
об’єднання «Гарт», водночас співпрацював із угрупованням «Авангард».
Займався редакторською діяльністю в
ряді часописів («Друг дітей», «Під
контроль мас») і видавництв («Держ[К. Єлева]. Портрет О. Сороки з альмалітвидав», «Держтехвидав», «Радяннаху «Гарт» (К., 1925)
ська школа»). Арештований 1941 року
за обвинуваченням в участі в контрреволюційній українській націоналістичній організації. Фактично приводом до кримінального переслідування
було начебто недодержання О. Сорокою — редактором і митцем — офіційних тенденцій щодо вживання української літературної мови. Того ж року
при спробі втечі під час етапування з м. Харкова до м. Іркутська вбитий.
Самодостатнім напрямом у творчості О. Сороки був переклад із білоруської мови. Дружина письменника, Г. Сорока, у численних документах,
включаючи листи до правоохоронних органів, послідовно наголошувала на
відповідних здобутках. Бібліографія перекладів із білоруської, яку вона
склала, налічує 9 позицій. Ідеться про публікації творів Змітрока Бядулі
«Юлька» (1929; окреме видання — 1930) і «Сором» (під назвою «Злодій»;
1929), Якуба Коласа «Прокурор» (1930), оповідань В. Коваля, зокрема «Ілько» (1929—1932), Цішки Гартного «Тріски на хвилях» (1930) і «Господар» (1932), М. Никоновича «У вирі життя» (1930)2.
Понад те, у документному дискурсі робота з білоруською літературою
зараховувалася до найвищих звершень. Так, із посмертного біографічного
нарису від 1965 року вбачається, що О. Сорока вдався до перекладу з білоруської в період утисків із боку Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Перекладацька діяльність заспокоювала поета, становлячи й
джерело заробітку. Г. Сорока навіть припускала, що чоловік першим за радянської доби переклав українською твори Змітрока Бядулі, Цішки Гартного, В. Коваля, Янки Купали, Якуба Коласа та взагалі був одним із першовідкривачів новітньої білоруської літератури для українського читача. У
біографії підкреслено: «Переклади були зроблені добре, бо пам’ятаю, коли
ці письменники з метою зв’язку і обміну творами, приїздили до Харкова, в
2
Сорока Г. Бібліографія творів О. Сороки. — Відділ рукописних фондів і текстології Інституту
літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. — Ф. 75. — Од. зб. 663. — Машинопис. — 1961. —
Арк. 6—7.


1927—28 р., вони приходили до нас додому і персонально дякували за них
чоловіка. <...> Пам’ятаю добре, що білоруси хвалили переклади і дивувались, коли довідались, що поет вивчив білоруську мову самостійно»3. Крім
того, у недатованих спогадах зауважується: «В 1928—32 р.р. в Харкові
Олександр переклав твори білорусів, самостійно вивчивши білоруську мову. Це його захопило вивчити і грузинську мову»4.
Подана цитата потребує кількох уточнень. Передусім сама Г. Сорока в
зазначеному бібліографічному покажчику не подає жодних відомостей про
чоловікові переклади творів Янки Купали.
По-друге, важко визнати те, що історично О. Сорока-перекладач випередив своїх сучасників в опрацюванні новітньої білоруської літератури.
Як відомо, перші українські переклади віршів Янки Купали з’явилися
1909 року5. За радянської доби особливу ініціативу, своєрідну мистецьку
монополію на вказаному напрямі засвідчувала Спілка селянських письменників «Плуг». Наприклад, 1927 року в журналі «Плужанин» (№ 1) оприлюднено оповідання Михася Чарота «Білі примари» у перекладі В. Кузьмича. Ще 1928 року анонсувалися 5 книжок у перекладі Л. Кардиналовської за
редакцією очільника «Плуга» С. Пилипенка6. Деякі з них надруковані
1929 року (Змітрок Бядуля, «Соловей» та «Лявониха і Симониха»), як і
обся­говий перекладний альманах «Нова Білорусь» за редакцією С. Пилипенка.
Незважаючи на це, О. Сороку можна з певністю зарахувати до перших
у Союзі РСР авторів, чиї переклади з білоруської мови вийшли самостійними виданнями. Для порівняння: у Росії перекладні книги окремих білоруських письменників ХХ ст. (не колективні збірки) здебільшого датуються серединою 1930‑х років. Помітні публікації згадуваного Змітрока Бядулі7 там
Сорока Г. Біографія Сороки О.М. — Арк. 15—16.
Сорока Г. Закордонні видання: Спогади про Олександра Сороку. — Відділ рукописних фондів і
текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. — Ф. 75. — Од. зб. 662. — Машинопис. — Б/д. — Арк. 14.
5
Мартинова Е. Українські переклади Янки Купали // Янка Купала та Якуб Колас і Україна: Тези
доповідей / [упоряд. П. Охріменко]. — Суми: [Сум. держ. пед. ін-т ім. А.С. Макаренка; облтипографія], 1982. — С. 44. Пор.: Кабржыцкая Т., Рагойша В. Украінская літаратура і ўкраінскабеларускія літаратурныя ўзаемасувязі: у 3 ч. — Ч. 2: ХІХ — пачатак ХХ стагоддзя / пад рэд. В.
Рагойшы. — Мінск: БДУ, 2015. — С. 105—106.
6
Білоруські письменники українською мовою // Плуг. — 1928. — № 7/8. — С. 79. Прикметно, що
у творчих біографіях О. Сороки та Л. Кардиналовської, однієї з найактивніших українських перекладачів із білоруської мови у 1920 х — 1930 х роках, наявні схожі епізоди. Обоє письменників
тяжіли до тривалої співпраці з літугрупованнями, орієнтованими на традицію, проте публікувалися також в експериментальних виданнях. Так, Л. Кардиналовська, маючи досвід співробітництва зі Спілкою «Плуг», була й автором футуристичного часопису «Нова генерація». Це може
почасти свідчити про уявлення, панівні серед тогочасних перекладачів, щодо білоруської літератури як помежів’я, «золотої середини», стосовно узвичаєного і радикально нового художніх канонів.
7
Пор.: Бядуля З. Соловей: повесть / пер. с белорус. и перер. для юношества Е. Блиновой. — [Смоленск]: Запгиз, тип. им. Смирнова, 1935. — 150 с.; Бядуля З. Фронт приближается / авториз. пер.
с белорус. М. Хованского. — М.: Худ. л-ра, 1935. — 211 с.; ця ж книга: М.: Гослитиздат, 1935. —
211 с.; Бядуля З. Соловей: пьеса / пер. Д. Кальма, И. Осипова. — М.: Изд-во и стеклогр. изд-ва
«Искусство», 1938. — 114 с.
3

Літаратуразнаўства

4

183


Літаратуразнаўства

184

постали на 6—9 років пізніше, ніж в Україні, де читач до того часу вже міг
скласти достатнє уявлення про актуальне мистецтво Білорусі.
Водночас О. Сорока вдавався до перекладацького осмислення доробків іменитих авторів. Справді, до появи його публікацій Якуб Колас здобув
відомість серед українців. Приміром, до № 12 журналу «Плужанин» за
1926 рік уміщено літературний портрет білоруського письменника8, а основу обкладинки № 1 зазначеного часопису за 1927 рік становила фотографія
цього новітнього класика. У 1928 році докладні статті були присвячені білоруськомовним виданням роману М. Зарецького9 та чергової збірки оповідань М. Никоновича10. Указані імена поряд із посиланнями на Цішку
Гартного, Янку Купалу, Михася Чарота часто фігурували в хронікальних
інформаціях у періодиці11. Тож О. Сорока, без сумніву, забезпечив утвердження моди на твори найприкметніших, «трендових» митців Білорусі. Це
засвідчується й вибором текстів. Справді, майже одночасно з українським
перекладачем оповідання Якуба Коласа «Прокурор» привернуло увагу російських колег12.
Своєрідно й те, що О. Сорока успішно розширював потенційне коло
читачів білоруського письменства. Кілька помітних публікацій перекладача
включено не до літературних, а до громадсько-політичних часописів із виразним соціальним спрямуванням. Зокрема, оповідання В. Коваля «Ілько»
українською мовою вперше оприлюднено в жіночому журналі «Комунарка
України» (1929. — № 36). Імовірно, ця історія цигана, котрий прагне інтегруватися в очуднений радянський світ, могла привабити цільову аудиторію
видання. Принаймні, до того ж випуску, що й переклад О. Сороки, уміщено
статті, скеровані на аналогічне залучення жінки до нових суспільних процесів в освіті й промисловості13. Водночас інформація про будівництво потужного дизеля14 взагалі суголосить художній дійсності Ковалевого оповідання, адже головний герой твору працює на залізниці. Так чи інакше, досвід О. Сороки почасти співвідноситься з нинішньою практикою щодо
оприлюднення літературних текстів у глянцевих немистецьких журналах.
По-третє, не зовсім зрозуміло, коли та з якими саме білоруськими
письменниками О. Сорока зустрічався в м. Харкові. Очевидно, зазначення
«1927—28 р.» як відповідного періоду в нарисі Г. Сороки є неточним. На
Кузьмич В. Якуб Колас: (З нагоди 20-тирічного ювілею літерат. діяльности) // Плужанин. —
1926. — № 12. — С. 28.
9
Воронич Л. Стежки — Доріжки: (З приводу роману М. Зарецького) // Червоний шлях. — 1928.
— № 5/6. — С. 252—257.
10
Савченко Ю. [Рец. на кн.:] М. Нікановіч. Крык працы. Апавяданьні. Беларускае Дзяржаўнае
Выдавецтва. Менск. 1928. ст. 66. Цана 35 к. // Плуг. — 1928. — № 10. — С. 74—75.
11
У Державному видавництві Білоруси // Гарт. — 1928. — № 7. — С. 87; З літературного життя
Білоруси // Гарт. — 1928. — № 12. — С. 99.
12
Пор.: Колас Я. Прокурор / пер. И. Быховского // Альманах белорусской литературы. — Л.: Красная газета, 1929. — С. 61—79.
13
Рогова. Чому робітниці не йдуть до ВИШ’ів // Комунарка України. — 1929. — № 36. — С. 10;
Т. Ц. Треба вчитися підносити технічні знання // Там само. — С. 15.
14
Радянський «Зульцер» // Там само. — С. 2.
8


Див.: Три подорожі // Плуг. — 1928. — № 7/8. — С. 76; Чабаненко В. Дружба і творчі зв’язки Я.
Купали та Я. Коласа з українськими письменниками // Янка Купала та Якуб Колас і Україна: Тези
доповідей / [упоряд. П. Охріменко]. — Суми: [Сум. держ. пед. ін-т ім. А.С. Макаренка; облтипографія], 1982. — С. 18.
16
Ковганюк С. На довгій ниві...: Повість-хроніка з власного життя: Книжка третя / підг. тексту,
комент. Т. Опришко // Спадщина. — 2012. — Т. VII. — С. 368; 14 дзён на Украіне // Маладняк.
— 1928. — Сшытак 8. — С. 86.
17
Пор.: Мушынскі М. Якуб Колас: Летапіс жыцця і творчасці. — Мн.: Маст. літ., 1982. — С. 184;
Саламевіч І. Летапіс жыцця і творчасці // Купала Я. Поўны збор твораў: У 9 т. — Т. 9. — Кн. 2.
— Мн.: Маст. літ., 2003. — С. 189.
18
Биковець М. По червоній Білорусі: Дорожні нотатки // Плуг. — 1928. — № 1. — С. 51.
19
Любченко А. Синьоока сестра України // Червоний шлях. — 1928. — № 7. — С. 101.
20
Марусик Мих. Білоруські письменники в Харкові // Плуг. — 1928. — № 3. — С. 77.
21
Щоправда, попри широку популяризацію не виключалися курйози. Скажімо, у підписі до офіційної фотографії з «дорогими гостями» — «групою білоруських пролетарських письменників»,
які перебували в м. Харкові в березні 1928 року, Якуба Коласа сплутано з Янкою Купалою: [Підпис до фото А. Орловича //] Всесвіт. — 1928. — № 13. — С. 13.
22
Книгочій [Пилипенко С.] Наші білоруські гості // Всесвіт. — 1928. — № 11. — С. 7; Байков М.
Новітня білоруська література // Нова Білорусь: літ. альм. / за ред. С. Пилипенка. — [Х.:] ДВУ,
1929. — С. 20, 38.
15

Літаратуразнаўства

сьогодні відомо, що у 1920‑х роках мали місце нечисленні факти інтенсивного спілкування літераторів із України та Білорусі. Вони припадають на
березень (приїзд групи білоруських митців до м. Харкова), травень (візит
українських авторів до м. Мінська), літо 1928 року (відвідини України учасниками білоруського літературного об’єднання «Маладняк»)15. Мали місце
й контакти між вузьким колом авторів. Скажімо, системними були «візити
дружби» між членами «Молодняка» та «Маладняка»16. Таким чином, є підстави вважати, що Г. Сорока мала на увазі 1928 рік.
У літописах життя і творчості деяких білоруських письменників, котрі
тоді приїздили до м. Харкова, про знайомство чи — ширше — спілкування
з О. Сорокою не згадується17. Це не видається дивним. Навесні 1928 року в
Україні перебували титуловані метри (Цішка Гартний, М. Зарецький, Якуб
Колас, Янка Купала, Михась Чарот). О. Сорока порівняно з ними був молодим талановитим автором, що, проте, не мав жодної власної книжки.
Слід процитувати кілька тогочасних відгуків про зазначених літераторів. З погляду українських митців (інколи надміру емоційних) Цішка Гартний — «старий письменник», «поважний «дядя» в німецьких круглих
окулярах»18. Своєю чергою, «немолодий» Янка Купала асоціювався з «відкритим, трошечки позначеним втомою» обличчям. Якуб Колас запам’ятовувався «вже похилою, зі строгішим, високочолим обличчям
теж літньою постаттю». Змітрок Бядуля сприймався як «вдумливий, з виразним, ніби вирізьбленим обличчям»19.
Усі перелічені особи мисляться «найвидатнішими»20, живими класиками й уособлюють певний пантеон21. Невипадково в українській критиці
1920‑х років узвичаювалось уявлення про співіснуванні в білоруському
письменстві кількох груп, серед яких — визнані «старіші» («старэйшыя») і
перспективний «Маладняк»22.

185


Літаратуразнаўства

186

Зрештою, з урахуванням інформації Г. Сороки непросто уявити, щоб
до помешкання обдарованого дебютанта завітали, зокрема, народний поет
(Якуб Колас) і директор видавництва, академік та потужний політичний діяч (Цішка Гартний) із сусідньої країни. Така подія щонайменше могла б
суперечити протоколу візиту.
Більш вірогідно, що О. Сорока спілкувався з членами «Маладняка»
В. Ковалем і М. Никоновичем, які перебували в м. Харкові у червні23 (за
іншими відомостями — у липні24) 1928 року. Як випливає зі спогадів ровесника О. Сороки — С. Ковганюка, талант В. Коваля привертав істотну увагу
учасників спільних українсько-білоруських заходів25.
Не відомо достеменно, за що саме, відповідно до мемуарів дружини,
«персонально дякували» О. Сороці гості з Білорусі. Станом на 1928 рік не
з’явилося жодної публікації його перекладів. Утім, із інтерпретації оповідання Змітрока Бядулі «Сором» убачається, що український автор міг орієнтуватися в білоруському літпроцесі початку 1920‑х років. Очевидно, джерелом для перекладу була редакція твору, відображена у виданнях 1921, 1923
і 1927 років. Кінцівка україномовної публікації різниться від редакції Бядулиного оповідання 1929 року26.
Крім того, варто прокоментувати зауваження Г. Сороки про самостійне
опанування чоловіком білоруської мови. Імовірно, засноване на перекладацькій практиці освоєння цієї мови було поширеним у першій третині
ХХ ст. Приміром, згадуваний «молодняківець» С. Ковганюк писав про обмеженість тогочасного білорусько-російського словника й іронічно визнавав роль «геніальної інтуїції» у ході своєї роботи з доробком В. Коваля27.
У всякому разі, переклади О. Сороки з білоруської мови становлять
значну художню цінність. На сьогодні важко дійти висновку, щó головним
чином спонукало його до вибору творів для перекладу: особисті смаки чи
редакційна політика, передусім видавничого об’єднання «Книгоспілка».
Проте більшість зазначених текстів, інтерпретованих українською мовою,
має спільні змістові домінанти. Ідеться про теми переживання суспільних
потрясінь. Простежується також увага перекладача до авторів (Цішка Гартний, який намагався здобувати освіту в м. Києві28) і літературних творів
(згадки про події періоду національної революції 1917—21 років в оповіданні Якуба Коласа «Прокурор»29), пов’язаних із Україною.
Що ж до особливостей перекладацької техніки О. Сороки, вона спря14 дзён на Украіне. — С. 87.
Три подорожі // Плуг. — 1928. — № 7/8. — С. 76.
25
Ковганюк С. На довгій ниві...: Повість-хроніка з власного життя: Книжка третя. — С. 368.
26
Пор.: Забродская С. Каментарыі // Бядуля З. Збор твораў: у 5 т. — Т. 2. — Мн.: Маст. літ.,
1986. — С. 341; Бядуля З. Злодій / [пер. з білор. мови О. Сороки] // Друг дітей. — 1929. — № 19.
— С. 10—11.
27
Ковганюк С. На довгій ниві...: Повість-хроніка з власного життя: Книжка третя. — Там само.
28
Цей факт зауважувався і в автобіографії, якою відкривалося перекладне видання повісті «Тріски
на хвилях»: Гартни Ц. Автобіографія // Гартни Ц. Тріски на хвилях / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 4.
29
Гуща Т. (Колас Я.). Прокурор / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 30.
23
24


Б. Бєлопольський. Обкладинка книги Якуба
Коласа «Прокурор» (Х., 1930; із зазначенням
псевд. письменника Т а р а с Г у щ а)

Б. Бєлопольський. Обкладинка книги Цішки Гартного «Тріски на хвилях» (Х., 1930)

Цішка Гартны,
«Трэскі на хвалях»

Цішка Гартни,
«Тріски на хвилях»

Прыйшоўшы дахаты, Сідор не ха­
цеў засвечваць агню і цішком раздзеўся
ды ўлёгся. Але хоць канчалася пятая гадзіна, яму не рупіла заснуць. <...>
Сідор ляжаў адзін, Андрэй, Плаха,
Габрусь і соткі вобразаў <...>, з якімі даводзілася яму мець дачыненне, гамузам
вярцеліся перад яга вачамі, хоць і за­
плю­шчанымі і захованымі пад коўдру.
Увушшу гулі водгукі іх слоў, вынікалі
цэлыя прамовы, чужыя, ненавісныя, але
і страшныя, пагражаючыя. Сідору здавалася, што і цяпер вось поўна хата
варожых яму людзей, якія вартуюць яго
і мерацца накінуцца, каб задавіць31.

Прийшовши до хати, Сидір не хотів
запалювати вогню й нишком, роздяг­
нувшися, ліг. Але хоч уже й була п’ята
година, йому не хотілося спати. <...>
Сидір лежав один, а Андрій, Сидір,
Плаха, Ґабрусь і сотні облич <...>, з якими доводилося йому здибатися, — вертілися перед його очима, хоч і заплющеними і захованими під ковдру. У вухах
гули відгуки їхніх слів, виникали цілі
промови, чужі, ненависні, але й страшні, загрозливі. Сидорові здавалося, що
тепер, ось повна хата ворожих йому людей, які чигають на нього, щоб задавити32.

Для зручності тут і далі твори білоруських письменників цитуються за новими виданнями.
Гартны Ц. Трэскі на хвалях // Гартны Ц. Збор твораў: у 4 т. — Т. 1. — Мн.: Маст. літ., 1987. — С.
260—261.
32
Гартни Ц. Тріски на хвилях / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 39.
30
31

Літаратуразнаўства

мовувалася на максимально точне відтворення першоджерела. На підтвердження цього варто зіставити уривок із повісті Цішки Гартного «Тріски на
хвилях» в оригіналі30 й інтерпретації українського письменника:

187


Літаратуразнаўства

Стосовно відходів від тексту-першоджерела увагу привертає переклад
оповідання Змітрока Бядулі, яке в журналі «Друг дітей» оприлюднено під
заголовком «Злодій» (1929. — № № 18—19). Як відомо, у доробку білоруського письменника є твір із такою назвою («Злодзей», 1912—29). Але
О. Сорока вдався до певної містифікації. Насправді він переклав Бядулине
оповідання «Сором» («Сорам», 1921—29; у перших публікаціях — під заголовком «Сярод ночы»33), причому свого імені як перекладача не зазначив.
Можливі кілька припущень із приводу зміненої назви. Вірогідно, Сорока вважав доречним підкреслити основні мотиви оповідання — злочину
і кари в досить тривіальній ситуації із сільського життя. Слід наголосити:
відповідну публікацію, як і у випадку з україномовною подачею твору
В. Коваля, уміщено на сторінках громадсько-політичного журналу. Не виключено, що читачів із різним рівнем літературної освіченості більшою мірою заінтригував би допис під заголовком «Злодій», а не «Сором» чи ще
менш вигадливим — «Серед ночі»34. Окрім того, деякі матеріали, надруковані в часописі «Друг дітей» протягом 1929 року, мали більший стосунок до
кримінальних тем, ніж до проблематики сорому. Справді, поряд із першою
частиною оповідання Змітрока Бядулі публікувалася звітна інформація щодо протидії безпритульності35. Водночас, замість сором’язливості, редколегія «Друга дітей» культивувала серед дітей і старших поколінь знання з найделікатніших царин. Невипадково в № № 14—17 ґрунтовно висвітлювалися
питання статевого виховання36. Отже, оригінальна назва Бядулиного твору
дисонувала б із дещо розкутим змістом часопису. Хоча це, без сумніву, не
применшує рівня професійної етики О. Сороки. Навпаки, нею може пояснюватися відсутність посилання на особу перекладача: Сорока в 1929 році
сам працював у журналі «Друг дітей».
Так чи інакше, оповідання Змітрока Бядулі «Сором» теж відтворено
близько до оригіналу:

188

Змітрок Бядуля, «Сорам»

Змітрок Бядуля, «Злодій»

Ад гэтых кпінак людскіх яму вельмі прыкра рабілася: ён злаваўся на ўвесь
свет і на самога сябе, але, сцяўшы зубы,
маўчаў і не адгаркваўся на прыкрыя
вострыя слоўцы <...>37.

Од цих глузувань людських йому
вельми прикро ставало, він лютився на
весь світ і на самого себе, але, сціпивши
зуби, мовчав і не огризався на прикрі
гострі слова <...>38.

Забродская С. Каментарыі. — С. 341.
Пор. із назвою часто публікованої в 1920 х — на початку 1930 х років (Єсипенко Д. Повісті
Бориса Грінченка «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами»: історія текстів і тексти в історії. — К.: Наук. думка, 2015. — С. 122) повісті Б. Грінченка «Серед темної ночі» (1900—10).
Можна припустити, що О. Сорока, знаючи про первісну назву оповідання Змітрока Бядулі, шляхом зміни заголовка також прагнув відмежувати новітнього білоруського письменника від асоціацій із українською літературою минулої епохи.
35
Боротьба з дитячою безпритульністю // Друг дітей. — 1929. — № 18. — С. 15.
36
Плотичер Ан. Статеве життя дитини й виховання // Друг дітей. — 1929. — № 14. — С. 12—14;
Немліхер Л. Про онанізм // Друг дітей. — 1929. — № 17. — С. 12, № 15/16. — С. 21—22.
37
Бядуля З. Сорам // Бядуля З. Збор твораў: у 5 т. — Т. 2. — Мн.: Маст. літ., 1986. — С. 188.
38
Бядуля З. Злодій / [пер. з білор. мови О. Сороки] // Друг дітей. — 1929. — № 18. — С. 10.
33
34


Гартни Ц. Тріски на хвилях. — С. 15.
Див.: Півторак Г., Скопненко О. Білорусько-український словник. — К.: Довіра, 2006. — С. 123,
681.
41
Гуща Т. (Колас Я.). Прокурор. — С. 28.
42
Бядуля З. Юлька // Друг дітей. — 1929. — № 15/16. — С. 15.
43
Півторак Г., Скопненко О. Білорусько-український словник. — С. 42.
44
Гартни Ц. Тріски на хвилях. — С. 38.
45
Півторак Г., Скопненко О. Білорусько-український словник. — С. 211.
46
Пор.: Гартны Ц. Трэскі на хвалях. — С. 240; Гартни Ц. Тріски на хвилях. — С. 9.
47
Бядуля З. Сорам. — С. 198; Бядуля З. Злодій / [пер. з білор. мови О. Сороки] // Друг дітей. —
1929. — № 19. — С. 11.
48
Пор.: Бядуля З. Сорам. — С. 188; Бядуля З. Злодій / [пер. з білор. мови О. Сороки] // Друг дітей. — 1929. — № 18. — С. 10.
49
Трійняк І. Словник українських імен. — К.: Довіра, 2005. — С. 10, 90—91.
50
Гуща Т. (Колас Я.). Прокурор. — С. 6. Такі засади відтворення білоруських власних назв рекомендуються й на теперішній час, що засвідчено, зокрема, у листі Інституту мовознавства ім. О.О.
Потебні НАН України від 03.12.2015 № 131/203.
39
40

Літаратуразнаўства

Поодинокі кальки, буквальні переклади трапляються в перекладах
О. Сороки. Приміром, у наведеному уривку з повісті Цішки Гартного головний герой повернувся «до хати». Це свідчить про синонімічне застосування слів «дім» у широкому розумінні («квартира/квартиря») та «хата», помітну і в інших епізодах: «Сидір Броварка прийшов до сестри на квартирю
і, нікого не заставши в хаті, присів біля столу й почав перевіряти сам-на-сам
перші свої вражіння»39. Така тенденція більшою мірою властива білоруській мові40.
Мають місце запозичення інших лексем («гарнітур» ‘костюм’41, «одукування» ‘освіта’42 (пор. білор. «адукаванасць» ‘освіченість’43) або сталих
сполучень слів («коли ласка» ‘будь ласка’44; пор. аналогічне білор. «калі
ласка»45), які побутують у білоруській мові.
Натомість на фонетичному рівні спостерігається помірне пристосування власних назв до норм української мови: білор. «Сідор»↔укр. «Сидір»,
«Андрэй»↔«Андрій»46, «Міхалка»↔«Михайло», «Марцін»↔«Мартин»,
«Наста»↔«Настя»47. При цьому своєрідно, що герой Змітрока Бядулі на
ім’я «Ігналя» в українському перекладі — «Ігналь»48. Запропонована форма
відповідає особливостям української ономастики. Як прийнято вважати,
власне українськими є нульові флексії чи закінчення -о в розмовних, пестливих, зневажливих та інших варіантах чоловічих імен49. Принцип транскрипційної транслітерації застосовано в нечисленних випадках, пов’язаних
із походженням власної назви від загального найменування. Справді, центральний персонаж оповідання Якуба Коласа «Прокурор» — «Михайло
Іванович Вядзьоркін»50 (курсив автора статті. — В. Л.).
Тож випадки буквального, у тому числі щодо фонетики, перекладу були радше винятками в діяльності О. Сороки. Щоб у цьому переконатися,
варто послатися на практику Л. Кардиналовської, яка не адаптувала до
української мови власні назви. Очевидно, письменниця тяжіла до збереження очуженого колориту мовних засобів: «Другого ранку Павал перепро-

189


Літаратуразнаўства

сив Парулю за вчорашнє і дав свою згоду поїхати на зорини до Цяцєрок»51;
«<...> пригадаючи можливих гостей, Паруля згадала зненацька про Васіля
Кудравого, спільного її з Тацяною знайомого»52. В іншому епізоді твору зазначено: «Десь за рогом застукотіли на бруку кінські підкови; під’їхав візник.
— На Савєтскую 10 — скільки?»53
Перекладач також могла не інтерпретувати українською мовою поетичні вставки в прозовому тексті54.
Своєю чергою, О. Сорока особливо самобутньо відтворював спілкування персонажів. Це пов’язано із досконалою обізнаністю письменника з
народною мовою55. Висловам героїв у його перекладах зазвичай притаманна динамічність і емоційна виразність, відповідна стилю:

190

Цішка Гартны,
«Трэскі на хвалях»

Цішка Гартни,
«Тріски на хвилях»

Сідор Браварка павёў носам у
дымным згушчаным і злёгку смуродным
паветры, кіўнуў нездаволена галавою і
павярнуў к паказанаму кутку. <...>
— Здароў, калега! — прывітав Сідор Браварка знянацку.
Андрэй Камель хутка адняў вочы ад
папераў, здзіўлена паглядзеў у твар Браваркі і адказаў:
— Якім гэта чынам? Вось дык не
чакаў, брат! Калі прыехаў? Як надоўга?
Што ў цябе новага чуваць? Як здароў? —
засыпаў Камель прыяцеля шэрагам
запытанняў. І, не чакаючы, пакуль той
пачне адказваць, абгледзеў навакол стала, мэрам бы чаго шукаючы. Пасля,
спыніўшыся вачмі на паламаным
зэдліку, праказаў да Сідора:
— Сядай і расказвай.
— Што, брат, расказваць! Ці варта,
наогул, гаварыць?56

Сидір Броварка чмихнув носом у задимленому трохи вонючому повітрі,
кивнув незадоволено головою і повернув у той куток, куди йому показав порадник. <...>
— Здоров, колеґо, — зненацька привітався Сидір Броварка.
Андрій Камель звів очі від паперу,
здивовано поглянув на Броварчине обличчя й відказав:
— Яким побитом? Оце так не чекав!
Коли приїхав? Надовго? Що в тебе нового чувати? Як здоров’я? — засипав
Камель свого приятеля безліччю питань.
І, не чекаючи поки той відповість, він
почав оглядати довкола свій стіл, наче б
то чогось шукаючи. Потім, спинившись
на поламаному дзиґлику, проказав до
Сидора.
— Сідай і розказуй
— Що там, брате, розказувати! Чи
варт говорити57.

51
Гартни Ц. Діягноза / [пер. з білор. мови Л. Кардиналовської] // Нова Білорусь: літ. альм. / за ред.
С. Пилипенка. — [Х.:] ДВУ, 1929. — С. 209.
52
Там само. — С. 210.
53
Там само. — С. 215.
54
Ніканович М. Радість / [пер. з білор. мови Л. Кардиналовської] // Нова Білорусь: літ. альм. / за
ред. С. Пилипенка. — [Х.:] ДВУ, 1929. — С. 290—292, 304, 306, 308. Пор. із україномовним віршованим уривком у перекладі твору цього ж автора, який виконав О. Сорока: Ніканович М. У
вирі життя / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 32.
55
Див.: Сорока Г. Біографія Сороки О.М. — Арк. 8, 15.
56
Гартны Ц. Трэскі на хвалях. — С. 240—241.
57
Гартни Ц. Тріски на хвилях. — С. 9.


До того ж у цитованому творі Юста звертається до Сидора:
Цішка Гартны,
«Трэскі на хвалях»

Цішка Гартни,
«Тріски на хвилях»

Мо збіраешся пайсці куды, дык
кажы. Павячэраем удваіх. Юркі чакаць
не будзем, горліца яго бяры...58

Мо’ збираєшся піти куди, так кажи?
Повечеряємо в двох. Юрка чекати не будемо, хай йому абищо...59

Нерідко перекладач удавався до форм розмовних («[людина] звісна»60,
а не літ. «відома»; пор. рос. «известная») або вживаних на початку ХХ ст.
на Середній Наддніпрянщині, звідки він родом («манастир», «манастирський», а не «монастир», «монастирський»61).

Винятково прикметною видається рецепція оповідання В. Коваля «Ілько». Указаний твір настільки зацікавив українських авторів, що майже синхронно з’явилося два його переклади: О. Сороки (журнальна публікація та
пізніше самостійне книжкове видання) і згадуваного С. Ковганюка62. Не
можна виключати вплив на такий перебіг подій самого Коваля — поважного учасника угруповання «Маладняк», що належав і до редакційної групи
однойменного білоруського журналу. Цілком імовірно, що перекладачі орієнтувалися на різні варіанти текста-джерела. У всякому разі, історія романтичного цигана, захопленого соціалістичними ідеалами, здобула досить
відмінні між собою художні трактування. З огляду на це варто зіставити
стилістику перекладів:
Гартны Ц. Трэскі на хвалях. — С. 247.
Гартни Ц. Тріски на хвилях. — С. 19.
60
Там само. — С. 30.
61
Гуща Т. (Колас Я.). Прокурор. — С. 36—37. Пор.: Словарь української мови / упорядкув. Б. Грінченка. — К.: [Ред. журн. «Киевская старина»], 1908. — Т. ІІ: З—Н. — С. 403, 444.
62
Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки // Комунарка України. — 1929. — № 36. —
С. 4—6; Каваль В. Ілько / пер. з білор. мови С. Ковганюка // Молодняк. — 1930. — № 5. —
С. 12—21; Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — 32 с.
58
59

Літаратуразнаўства

З. Шпілер. Ілюстрація до оповідання В. Коваля «Ілько» у перекладі
О. Сороки (журнал «Комунарка України»: 1929. — № 36)

191


Літаратуразнаўства

В. Коваль, «Ілько»
Переклад О. Сороки
Переклад С. Ковганюка
З лунким посвистом63 зупинився паЗ голосним свистом зупинився паротяг на станції, а робітники64 пішли ровоз на станції, а робітники пішли відодержувати платню. Стояли біля ма- бирати платню. Стояли біля маленького
ленького віконця скарбникового, нерво- віконця касира, нетерпляче чекали своєї
во чекали своєї черги, старанно розпи- черги, старанно розписувались у графі
сувалися в графі проти свого прізвища проти свого прізвища грубими забрудгрубими, землею забрудненими пальця- неними пальцями, а деякі ставили хресми65, а деякі навіть ставили й хрест; по- тики; потім перелічували гроші і клали
тім, перелічивши гроші, клали їх до за- в заялозену кишеню штанів.
Юрбами пішли до міста, де греміли
смальцьованих кишень.
Натовпом пішли до міста, де греміли автобуси, де почали засвічувати електрику.
автобуси і де вже запалили електрику.
Тільки один двадцятилітній кучеряТільки один двадцятирічний циган
Ілько пішов зовсім у протилежний вий циган Ілько пішов зовсім у протибік. <...> Ковнір чорної сорочки роз- лежний бік. <...> Комір чорної сорочки
стебнутий, вітер гладить, пестить моло- розстібнутий, вітер гладить молоді груді груди. Праворуч шумлять жита й спі- ди. Праворуч шумить жито і співає зеває зелений простір піль66, і гудуть рей- лений простір полів, і гудуть рейки,
гудуть...68
ки гудуть...67

192

Марта співає — і пісня молода,
сильна, але сумна...
А листя падає, чорна смола тече по
дереву. Стрічкою тягнуться журавлі у
вирій. Іржуть коні — просяться в
дорогу...69

Марта співає — і пісня молода,
гульлива, але сумна...
А листя опадає, чорна смола тече по
дереву. Зграями летять журавлі в ирій.
Іржать коні — хочуть у дорогу70.

Всі разом просять і сперечаються,
сперечаються. Чухмарять кривими
пальцями збиті голови71.

Усі разом просять і сперечаються,
сперечаються. Чухаються кривими
пальцями в коштрубатих головах72.

Пішов Ілько у велике місто по зем-

Пішов Ілько до великого міста по
землю...
А поки приніс її — тяжку й невкладисту — снилась ночами циганам чорноземля і буйний хліб на золотім колосі74.

лю.

А поки приніс її — важку й неприступну — марили цигани про чорнозем
і буйний хліб на золотому колосі73.

Пор.: «З гулким посвистом <...>» (Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки // Комунарка
України. — 1929. — № 36. — С. 4).
64
Пор.: «робочі» (Там само).
65
Пор.: «грубими заземленими пальцями» (Там само).
66
Пор.: «полів» (Там само).
67
Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 5—6.
68
Каваль В. Ілько. — С. 12—13.
69
Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 25.
70
Каваль В. Ілько. — С. 20.
71
Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 28.
72
Каваль В. Ілько. — С. 20.
73
Коваль В. Ілько / пер. з білор. мови О. Сороки. — Х.: Книгоспілка, 1930. — С. 31.
74
Каваль В. Ілько. — С. 21.
63


75
Пор.: Ковганюк С. Практика перекладу: (З досвіду перекладача). — К.: Дніпро, 1968. — С. 84—85.
Самому С. Ковганюку вдалося здійснити переклад цілої збірки оповідань В. Коваля у 1930 році.

Літаратуразнаўства

В окремих випадках може
скластися враження, що С. Ковганюк свідомо конкурує зі своїм попередником, добираючи інакші відповідники білоруських слів («непри­
ступна»↔«невкладиста [земля]») чи
навіть граматичних форм. Але, очевидно, більш переконливою постає
інтерпретація О. Сороки. Він в обох
варіантах перекладу дотримується
доцільного балансу між повсякденною зниженою лексикою («чухмарити»), актуалізованими у 1920‑х
роках історизмами («[вікно] скарбникове») і словами з урочистою тональністю («марити»). Натомість
деякі з Ковганюкових тлумачень набирають парадоксального звучання.
Скажімо, зауважений намір працівників «відбирати» (в О. Сороки — 5. Б. Бєлопольський. Обкладинка книги В.
«одержувати») платню співвідно- Коваля «Ілько» (Х., 1930)
ситься радше з розбійницьким сюжетом, ніж із описом черги сумлінних
пролетарів.
Показово, що в ґрунтовній перекладознавчій студії, яку С. Ковганюк
написав у поважному віці, жодних питань щодо роботи з білоруською літературою він не порушує. Не згадується і про здобутки на всьому цьому напрямі в 1920‑х — 1930‑х роках75.
Таким чином, О. Сорока належав до ініціативних перекладачів із білоруської мови, які успішно працювали з творами письменників різних поколінь. Його найбільша активність у відповідній царині припадала на другу
половину 1928 року — 1932 рік і, очевидно, була спричинена особистим
знайомством із учасниками літературного об’єднання «Маладняк». Тяжіючи до точного, стилістично адекватного інтерпретування текстів-джерел,
літератор осмислював та утверджував низку правописних норм, зокрема
щодо зазначення українською мовою білоруських власних назв. Тривало й
активне залучення найширших кіл реципієнтів. З огляду на це переклади
О. Сороки можуть становити інтерес для сучасного читача: як в Україні, так
і Білорусі.

193


Вячаслаў Рагойша

БЕЛ

Літаратуразнаўства

Нарадзіўся ў 1942 г. у в. Ракаў Валожынскага раёна Мінскай вобласці ў сялянскай сям'і.
Доктар філалагічных навук. Прафесар. Загадчык кафедры тэорыі літаратуры Беларускага дзяржаўнага ўніверсітэта. Акадэмік Міжнароднай акадэміі навук Еўразіі. Сябра вучонай
рады філалагічнага факультэта БДУ і вучонай рады Нацыянальнага навукова-асветніцкага
цэнтра імя Ф. Скарыны пры міністэрстве адукацыі.
Старшыня Міжнароднага фонду Янкі Купалы (з 1996 года). Арганізатар міжнароднай навуковой канферэнцыі «Ракаўскія чытанні» (з 1996 года).
Аўтар звыш 800 навуковых публікацый і даследаванняў па гiсторыi i тэорыi беларускай
лiтаратуры, беларуска-славянскiх лiтаратурных узаемасувязяў, па вершазнаўстве, праблемах тэорыi i практыкi мастацкага перакладу, паэтыцы лiтаратурнага твора.

194

Іван Дзенісюк, беларусалюб і беларусазнаўца
Гэта было ў красавіку ўжо такога далёкага 1961 года. Тады я, трэця­
курснік філалагічнага факультэта Беларускага дзяржаўнага ўніверсітэта,
прыехаў у Львоў на студэнцкую канферэнцыю, прысвечаную 300-годдзю
Львоўскага дзяржаўнага ўніверсітэта імя І.Франко. Канферэнцыя, помніцца, праходзіла ў шыкоўнай Шаўчэнкаўскай аўдыторыі, сцены якой былі
распісаны даволі смелымі, як на той час, ілюстрацыямі да твораў Тараса
Шаўчэнкі ў духу «поховайте та вставайте...». У перапынку канферэнцыі,
пасля майго даклада пра беларускамоўныя пераклады Якуба Коласа асобных
паэм Кабзара, да мяне падышоў Іван Аксенцьевіч Дзенісюк (12.12.1924 —
10.10.2009). Ён, у той час дацэнт, выкладаў ва ўніверсітэце курс «Літаратура народаў СССР», больш за палову якога — згодна з рэгіянальным
прынцыпам выкладання гэтага прадмета ў ВНУ СССР — адводзілася беларускай літаратуры. Яго цікавіла многае: што новага напісаў Максім Танк?
Колькі цяпер пісьменнікаў у СП Беларусі? Ці плануецца больш поўнае


Літаратуразнаўства

выданне твораў Максіма Багдановіча? Ці выйшла «Анталогія беларускай
паэзіі»? І ўвогуле — ці не мог бы я дасылаць яму навінкі беларускай
літаратуры (у абмен на ўкраінскія кнігі)? Мы з ім, а таксама з маім «куратарам», тагачасным львоўскім студэнтам-філолагам Ігарам Калынцом
рэгулярна сустракаліся ва ўсе тры дні маёй львоўскай пабыўкі: любаваліся
старажытнымі львоўскімі вулачкамі, наведвалі музеі і выставы, зацікаўлена
гутарылі...
З той лёсаноснай пары і да апошніх месяцаў жыцця Івана Аксенцьевіча мы не парывалі нашай цёплай асабістай сувязі, якая з часам перарасла ў
творчае пабрацімства і сяброўства. Як адно са сведчанняў — дарчы надпіс
на падараваным ім трохтомным (у чатырох кнігах) зборы яго
літаратуразнаўчых і фалькларыстычных прац, укладзеных і выдадзеных
удзячнымі вучнямі прафесара: «Дорогим і вірним друзям Рагойшам — Тетяні, В’ячеславу та двом молодшим генераціям — з найсердечнішими почуттями. Іван Денисюк. Львів, 8 травня 2007 року». Тая памятная і, на жаль,
апошняя наша сустрэча адбылася ў львоўскай кватэры Дзенісюка. А да
гэтага, на працягу звыш пяці дзясяткаў гадоў, мы неаднойчы сустракаліся
на розных навуковых канферэнцыях, у тым ліку ў Львове і Мінску, ён
гасцяваў у нашай мінскай кватэры і ў маім бацькоўскім доме ў Ракаве, я —
у яго львоўскай кватэры, ездзіў з ім на студэнцкую фальклорную практыку
ў Карпаты, мы даволі актыўна ўвесь час перапісваліся. З Таццянай
Вячаславаўнай Кабржыцкай, колішняй львавянкай, яго былой аспіранткай,
мы ўдзячныя Івану Аксенцьевічу яшчэ і за ролю добраахвотнага пасрэдніка
ў нашых стасунках (па сутнасці — за своеасаблівую ролю свата), што
ўрэшце прывялі да «шлюбу Львова й Іслачы-ракі» (словы з «Эпіталамы
Таццяне і Славе» Уладзіміра Караткевіча, прачытаныя ім на «вяселлі веку»
ў Ракаве)...
Прафесар І. Дзенісюк як вучоны выявіў сябе у розных відах, жанрах і
метадалагічных кірунках сучаснага літаратуразнаўства. Так, ён займаўся
праблемамі геналогіі («Жанрові проблеми новелистики», «Українська новелистика кінця ХІХ—почату ХХ ст.»), інтэрпрэтацыі і паэтыкі мастацкага
тэксту («Способи оповіді в малій прозі Івана Франка», «Проза малих форм
Олени Пчілки», «Дивоцвіт (Джерела й поетика «Лісової пісні» Лесі Українки)»), фалькларыстыкі («Національна специфіка українського фольклору»,
«Фольклористичні концепциї М. Грушевського та І. Франка»), франка­знаў­
ства («Перебудова і франкознавство», «Літературна готика і Франкова проза»), літаратурнага стылю («Карбівничий чистого металу», «Індивідуальність критика»), літаратурнага краязнаўства («Чехов у Львові», «Па місцях
Маркіяна Шашкевича»), літаратурных кантактаў («Чехов и Украина», «Владислав Реймонт і українська література»). Выкладчык-навуковец пісаў рэ­
цэнзіі, прадмовы і пасляслоўі да кніг, мемуары, эсэ. Пры гэтым у яго
публікацыях заўважаецца актыўнае карыстанне — пры патрэбе — такімі
кірун­камі літаратуразнаўчай метадалогіі, як інтэртэкстуальнасць, нараталогія, структуралізм, сістэмны і цэласны аналіз. Зноў жа, пры неабходнасці,

195


Літаратуразнаўства

196

імкнучыся выявіць матывы напісання таго ці іншага твора, ён звяртаецца да
псіхалогіі творчасці, да параўнальна-тыпалагічнай методыкі даследавання.
Аднак звернемся да месца і ролі І. Дзенісюка ў мацаванні ўкраінскабеларускіх літаратурных кантактаў. Да яго як аднаго з актыўнейшых і
вядомейшых украінскіх беларуссазнаўцаў.
Нельга не пагадзіцца з сучасным украінскім навукоўцам прафесарам
С. Кіралем, што «І. Денисюк як усебічно обдарований учений-філолог, талановитий учень видатного академіка-літературознавця М. Возняка та фундатора славістичних досліджень І. Свєнціцького гідно вписав свої сторінки
в історію української білорусистики і продовжив її славні традиції, започатковані свого часу І. Франком, І. Крип’якевичем, В. Щуратом, В. Гнатюком, а також його учителями та іншими видатними львівськими дослідниками й письменниками» [4, с. 36]. Многія з вышэй пералічаных
літаратуразнаўчых жанраў і метадалагічных прынцыпаў, апрабаваныя на
матэрыяле ўкраінскай літаратуры, украінска-іншанацыянальных творчых
узаемадачыненнях, Дзенісюк выкарыстаў і ў сваіх даследаваннях украінскабеларускіх літаратурных узаемасувязей. Пры ўсёй павазе да генія Янкі
Купалы, яго сапраўдным кумірам быў усё ж не ён, а Максім Багдановіч,
кнігу вершаў якога «Лірика» (Кіеў: Дніпро, 1967) з серыі «Перлини світової
лірики» Дзенісюк рыхтаваў да друку: адбіраў лепшыя з наяўных перакладаў,
заказваў новыя, кіраваў працай перакладчыкаў, пісаў прадмову... Максіму
Багдановічу ён прысвяціў літаратурны партрэт «Світло високої зорі»,
надрукаваны ў свой час у львоўскім часопісе «Жовтень» (1967, № 2, с.
115—123), прадмову да «Лірыкі», названую метафарычна «Речник білоруського відродження», а таксама грунтоўны артыкул «Беларускі рэзанатар
украінскай нацыянальнай душы», які (у беларускамоўным перакладзе — з
рукапісу — Усевалада Рагойшы) увайшоў у кнігу «Братэрства: Літаратурны
зборнік 91/92» (Мінск: Мастацкая літаратура, 1992; с. 354—365). «Званар
беларускага нацыянальнага адраджэння», «паэт выразнай і непахіснай
нацыянальнай свядомасці», «беларускі фенаменальны паэт і мысліцель»,
«паэт нацыянальнага болю, роспачы і надзеі», «аўтар вулканічных і трапяткіх вершаў «Народ, беларускі народ!» і «Пагоня» — так украінскі даследчык
характарызаваў аўтара «Вянка», слушна заўважаючы, што «Багдановічава
метадалагічная думка, яго навукова-літаратурныя канцэпцыі яшчэ не
зразуметыя ў дастатковай ступені» [2, с. 164]. І. Дзенісюк сам называе
некаторыя з гэтых Багдановічавых метадалагічных пастулатаў: «іншана­
цыянальныя скарбы, што засвойвае пісьменнік, павінны зрасціся з яго
нацыянальнай душой»: «нельга ведаць якую б там ні было краіну, не
зведаўшы яе гісторыю»; нельга «дараваць адыходу ад гістарызму пры аналізе пэўнае з’явы»; «структурна-цэласнае бачанне пэўнай з’явы»; «погляд
на гісторыка-культурныя з’явы з пункту гледжання адраджэнцкіх мэтаў»...
М. Багдановіч валодаў многімі такімі якасцямі, якія тыпалагічна раднілі
яго, на думку Дзенісюка, з асобнымі мэтрамі ўкраінскай літаратуры: Тарасам Шаўчэнкам («такі ж сумленны і праўдзівы», «памёр... складаючы «Бук-


Літаратуразнаўства

вар» для свайго народа — у перадсмяротныя дні гэта ж рабіў і Шаўчэнка»),
Лесяй Украінкай («агнём песень, засвечаных уночы, і вышынёю тае вогненнае тэмпературы, у якой ён, як і Леся, згараючы, пісаў свае шэдэўры, і
палкім полымем нацыянальнай свядомасці»), Іванам Франко («мужна і нястомна на шырокіх загонах распрацоўваў канцэпцыю нацыянальнай
літаратуры»)... «Нарэшце, гэты класік беларускай літаратуры быў у той жа
час і «неакласікам» ва ўкраінскім разуменні гэтага слова: ён трансфармаваў
антычную культуру на родную глебу, як рабілі гэта ў 1920-я гады Максім
Рыльскі і Мікола Зэраў. Быў такім жа неарамантыкам, як Леся Украінка і
Аляксандр Алесь» [2, с. 164].
Глыбокі знаўца ўкраінскай і сусветнай літаратуразнаўчай думкі, аўтар
«Беларускага рэзанатара ўкраінскай нацыянальнай душы» прыйшоў да
арыгінальных навуковых высноў пра ўклад М. Багдановіча ва ўкраіністыку.
Вось некаторыя з гэтых высноў: назіранні Багдановіча «рабіліся цалкам
самастойна, незалежна, а таму былі проста такі адкрыццямі ў шаўчэнка­
знаўстве» [2, с.169]; «Багдановічава інтэрпрэтацыя мэтана­кіраванасці
Фран­ко­вага светапогляду аб’ектыўная і рэалістычная ў адрозненне ад той,
якую нядаўна давалі аўтары брашур і вялікіх манаграфій» [2, с. 171]; «арты­
кул «В. Самийленко» ў крытычнай спадчыне Багдановіча належыць да найбольш дасканалых, закончаных, гэта своеасаблівая крытычная філігрань
паводле майстэрства кампазіцыі і аздобы дэталяў» [2, с. 172]; «дый цяпер,
калі Чупрынка ва Украіне перастае быць «белай плямай», Багдановічаў
артыкул застаецца першаступенным, можна сказаць, класічным матэрыялам
пра гэтага паэта» [2, с. 176]... Асобныя з гэтых ацэнак і вывадаў яшчэ
належыць асвоіць беларускаму літаратуразнаўству. Як, дарэчы, і гэты: «Няма сумнення, што канчатковай мэтай культурна-палітычнага змагання цвя­
ро­за-мудрага пры ўсёй паэтычнасці Максіма быў ідэал суверэннай Беларусі» [2, с. 165].
Нямала цікавых і арыгінальных назіранняў змяшчаюць і іншыя публі­
кацыі Дзенісюка-беларусіста, пачынаючы з першай, з навуковага артыкула
«Тарас Шевченко і білоруська література», змешчанага ў «Жовтні» яшчэ ў
1963 г. (№ 5, с. 143—149). Матэрыял гэтага артыкула, які сваімі фактала­
гічнымі назіраннямі пашырыў набыткі беларускага шаўчэнказнаўства
(працы С. Александровіча, П. Ахрыменкі, Ю. Пшыркова і інш.), праз год
спатрэбіліся навукоўцу для выступлення ў Чаркасах на Шаўчэнкаўскай
канферэнцыі, прысвечанай 150-годдзю з дня нараджэння Кабзара [гл.: Питання Шевченкознавства. Доп. та повід. наук. конф., присв. 150-річчю з дня
народження Т.Г.Шевченка. — Черкаси: б.в., 1964. — С.76 — 78]. Карыстаю­
чыся параўнальна-тыпалагічным метадам даследавання, улічваючы прыёмы
і сродкі інтэртэкстуальнасці, звяртаючыся да алюзій, рэмінісцэнцый, вучо­
ны вызначае асноўныя вектары ўздзеяння творчасці і асобы Шаўчэнкі не
толькі на беларускую літаратурную класіку (Я. Баршчэўскі, Ф. Багушэвіч,
Янка Купала, Якуб Колас, М. Багдановіч, Цётка, Максім Танк, П. Броўка і
інш.), але і на творчасць менш значных літаратараў (П. Трус, Максім Лужа-

197


Літаратуразнаўства

198

нін, Р. Нахай, Эдзі Агняцвет, А. Бялевіч і інш.). Проста здзіўляе дасведчанасць украінскага вучонага ў беларускім літаратурным працэсе ХІХ—
ХХ стст.
І. Дзенісюка без перабольшання можна залічыць і ў шэрагі найбольш
значных украінскіх купалазнаўцаў. Шкада, што яго біяграмы няма ў энцы­
кла­педычным даведніку «Янка Купала» [7], у той час як яна ўключана ў
іншыя беларускія энцыклапедычныя выданні — «Энцыклапедыю літаратуры
і мастацтва Беларусі» [6, с. 288], энцыклапедыю «Максім Багдановіч» [5,
с. 197—198]. Янку Купалу Дзенісюк прысвяціў цікавы даклад у 1982 г. у
Беларускім дзяржаўным універсітэце на Рэспубліканскай навуковай канфе­
рэнцыі, прымеркаванай да 100-годдзя з дня нараджэння Янкі Купалы і Якуба Коласа, — «К проблеме жанровой трансформации (На материале поэмы
Янки Купалы «Бандароўна» [3, с. 144—146]. Выступіў вучоны ў беларускім
друку («ЛіМ», 1983, 8 ліпеня) і з водгукам на пастаноўку «Раскіданага гнязда» Янкі Купалы на сцэне Львоўскага дзяржаўнага акадэмічнага тэатра імя
М. Занькавецкай — «Купалы слова палымянае: «Раскіданае гняздо на
ўкраінскай сцэне» [2, с. 247—248]. Адзін з вядучых украінскіх вучоных у
галіне геналогіі (не забудзем, што Дзенісюк доктарскую дысертацыю
абараніў па гісторыі і тэорыі жанру навелы), ён засведчыў свой адметны ад
іншых купалазнаўцаў погляд на жанравы канон «Бандароўны». У той час
як мы традыцыйна адносілі і дагэтуль адносім «Бандароўну» да жанру
паэмы, украінскі вучоны яшчэ ў 1982 г. доказна сцвярджаў, што «поэмность»
— только доминантный признак ее усложненной структуры. На самом же
деле это — синтез историко-героической поэмы с балладой и легендой [3,
с. 144]. Разглядаючы фальклорныя крыніцы купалаўскага твора, зыходзячы
з разумення цэласнасці ўсёй Купалавай творчасці, даследчык прыходзіць да
цікавай высновы: «Бандароўна» — симбиоз фольклорной и литературной
техники. Фольклоризм творчества Янки Купалы — очень интересное, своеобразное явление в мировой художественной культуре, проблема, нуждающаяся в современных научных ее решениях. Изучение этой проблемы
связано еще с одним важным вопросом — взаимодействием фольклора и
литературы славянских народов, особенно украинского и белорусского» [3,
с. 144]. На жаль, меркаванне ўкраінскага вучонага чамусьці дагэтуль не
заўважаюць беларускія літаратуразнаўцы.
Што да жанру «Раскіданага гнязда», то, паводле Дзенісюка, гэта
«смелы драматургічны эксперымент у духу мастацкіх пошукаў ХХ стагоддзя, п’еса не бытавая, а філасофская, да таго ж, своеасаблівы сімбіёз творчых
метадаў і прыёмаў» [2, с. 247]. З аднаго боку, драма «ўзнаўляе сацыяльную
рэчаіснасць Беларусі пачатку ХХ стагоддзя», з другога — «свет мрой,
ілюзорны і, як казка, прываблівы. Гэта свет вясёлкавай мары пра будучыню —
у процівагу чорным, змрочным, страшным карцінам сапраўднага свету, у
прасторавых і часавых вымярэннях якога існуюць героі п’есы» [2, с. 247].
Гаворачы пра сам спектакль, Дзенісюк, як вопытны тэатразнаўца, дае яму
самую высокую ацэнку: артысты-занькаўчане «прыклалі ўсе намаганні,


Літаратуразнаўства

каб стварыць глыбокі і ўзрушальны, не прыземлены, а поліфанічны багатым
унутраным гучаннем, трагедыйна-аптымістычны спектакль пра непахіснасць, самакаштоўнасць Чалавека» [2, с. 248]. Гаворачы пра ўвядзенне ў
спектакль рэжысёрам А. Бабенкам шматлікіх вершаў Янкі Купалы ў іх
арыгінальным гучанні, крытык падкрэслівае, што «яны не супярэчаць
тэксту п’есы, нават падтрымліваюць яго. Да таго ж, вядома (на гэта звярнуў
увагу Іван Навуменка), што «Раскіданае гняздо» — своеасаблівая канта­
мінацыя матываў і вобразаў розных паэтычных, вершаваных твораў Янкі
Купалы» [2, с. 248—249].
Як рэцэнзент, Дзенісюк даў ацэнку, прычым высокую, яшчэ двум
выданням: у «Жовтні» (1972, № 12, с. 141—143) — украінскай двухтомнай
анталогіі «Білоруська радянська поезія» (Кіеў: Дніпро, 1971) [2, с. 199—
203], у беларускай газеце «Звязда» (1976, 9 ліпеня) — манаграфіі Т. В.
Кабржыцкай і В. П. Рагойшы «Карані дружбы: беларуска-ўкраінскія
літаратурныя сувязі пачанку ХХ стагоддзя» (Мінск: БДУ імя У. І. Леніна,
1976) [2, с. 207—208]. «Запашні плоди зелен-саду», які «не тільки верховіттям й корінням… дружно й тісно переплівся з садом української літератури» — так узвышана-вобразна велічае крытык творы, што склалі анталогію беларускай савецкай паэзіі ў перакладах на ўкраінскую мову, у тым ліку
такімі выдатнейшымі паэтамі ХХ ст., як М. Рыльскі, П. Тычына, М. Бажан,
А. Малышка, У. Сасюра, Д. Паўлычка і інш. Нягледзячы на адносна невялікі памер свайго водгуку, рэцэнзент даў агульную характарыстыку выдання  —
ад яго тэматычнага багацця (вершы «96-ти піснярів країни» пра
Бацькаўшчыну, будаўніцтва новага жыцця, героіку і трагедыі Вялікай
Айчыннай вайны, дружбу народаў, філасофскія развагі і інш.) і ажно да
«скромності та святковості» паліграфічнага выканання кнігі. Сімптаматычна,
што аўтар рэцэнзіі не абышоў увагай набыткі маладых тады беларускіх
саджанцаў «зелен-саду»: «Уризноманітнюються жанрові форми поезії. Пафос та оптимізм наших буднів палко оспівує сонячний Ригор Бородулін.
Суремно звучать із міді ковані рядки і ритми громадянської лірики Володимира Короткевича, мелодією дівочого інтиму бринять мініатюри Віри Верби… Новобранці щодень шикуються в загони поезії. Багато їх — як зірок на
погожому білоруському небі» [2, с. 202]. Даючы ў цэлым высокую ацэнку
большасці мастацкіх узнаўленняў, Дзенісюк указвае і на некаторыя пралікі
ўкраінскіх перакладчыкаў. «Чи донесено до українського читача «потік гарячий музики і слова» (К. Буйло) Янки Купали?» — пытаецца рэцэнзент. І
тут жа адказвае: «На жаль, ні, Перекладати Янку Купалу, передавати його
мелодики так само нелегко, як і фонічну віртуозність Верлена» [2, с. 203].
Звяртае ён увагу і на праблемы, звязаныя з перадачай нацыянальнага і
рэгіянальнага каларыту першакрыніц, узнаўленне вобразаў-сімвалаў,
злоўжыванне ў перакладах беларусізмамі і інш. У цэлым жа выхад анталогіі — «є вагомим внеском в культуру обох братніх народів, у благородний
літопис їх дружби, одним з поважних явищ літературного процесу останніх
років» [2, с. 203].

199


Літаратуразнаўства

Што да ацэнкі «Каранёў дружбы», то Дзенісюк найперш звяртае ўвагу
чытача манаграфіі на тое, штó яе аўтары ўпершыню ўвялі ў кампаратывістыку:
«Гэта невялікая па аб’ёме, любоўна аформленая кніжка поўніцца фактамі,
сабранымі з асаблівай рупнасцю, адшуканымі на пажоўклых ад часу вя­
домых і малавядомых старонках беларускага, украінскага, рускага і польскага друку, у многіх архівах краіны — мінскіх, маскоўскіх, вільнюскіх,
кіеўскіх, львоўскіх» [2, с. 207]. У кнізе «ўпершыню распрацавана перыя­ды­
зацыя літаратурных кантактаў разглядаемага перыяду» [2, с. 207], «выву­
чаны, у многіх выпадках упершыню, і надзвычай плённыя кантакты праз
«пасрэдніка» — праз рускую прэсу і польскі прагрэсіўны друк» [2, с. 208],
«знайшлі належнае адлюстраванне і пытанні беларуска-ўкраінскага мастац­
кага ўзаемаперакладу» [2, с. 208]… Разам з тым, у канцы рэцэнзіі зроблены
і асобныя заўвагі («аўтары падчас схільныя перабольшваць ролю кантактных
су­вязей»; «у кнізе багата розных гіпотэз. Гэта добра, бо якраз гіпотэзы
закліканы спрыяць руху думкі. Але часам аўтары забываюцца, што зроб­
леныя імі домыслы, здагадкі — не сапраўдны факт…»). «Як і ў кожным
таленавітым даследаванні, — піша Дзенісюк, завяршаючы сваю рэцэнзію, —
у кнізе Т. Кабржыцкай і В. Рагойшы ёсць пэўная колькасць дыскусійных
палажэнняў, якія паслужаць своеасаблівым «ферментам» для далейшых
навуковых даследаванняў гэтай праблемы».
У розных навуковых працах прафесара Дзенісюка, прысвечаных вы­
ключна ўкраінскай літаратуры і ўкраінска-іншанацыянальным культурным
сувязям, таксама сустракаецца нямала адсылак да фактаў, твораў, імён беларускага літаратурнага і — шырэй — культурнага працэсу. Але, думаецца, і
сказанага зусім дастаткова, каб пераканацца ў тым важкім укладзе, які ўнёс
вядомы ўкраінскі беларусазнавец у летапіс украінска-беларускага літаратурнага ўзаемадзеяння.

200

Літаратура
1. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці : У 3 т., 4-ох кн. — Львів:
[У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. — Т.1: Літературознавчі дослідження. — Кн. 1. — 432 с.
2. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці : У 3 т., 4-ох кн. — Львів:
[У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. — Т.1: Літературознавчі дослідження. — Кн. 2. — 486 с..
3. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці : У 3 т., 4-ох кн. — Львів:
[У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. — Т.3:
Фольклористичні дослідження. — 404 с.
4. Кіраль, С. С. «…Образ чистого, святого… й такого рідного Максима: М. Богданович у літературознавчій рецепції (за матеріалами неопублікованого листування) /
С. С. Кіраль // Слово і час. — 2014. — № 2. — С. 23—37.
5. Максім Багдановіч: энцыклапедыя / склад. І. У. Саламевіч, М. В. Трус; рэдкал.: Т.
У. Бялова (гал. рэд.) [і інш.]. — Мінск: Беларус. Энцыкл. імя П. Броўкі, 2011. — 608 с.
6. Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі: у 5-і т. / рэдкал.: І. П. Шамякін
(гал. рэд.) [і інш.]. — Мінск: БелСЭ, 1985. — Т. 2, — 702 с.
7. Янка Купала: энцыкл. даведнік /­ рэдкал. : І. П. Шамякін (гал. рэд.) [і інш.]. —
Мінск: БелСЭ, 1986. — 728 с.


КаНГРЭС
БЕЛ

Шосты Кангрэс даследчыкаў Беларусі прайшоў ў
літоўскім Каўнасе з 7 па 9 кастрычніка 2016 года. Ён
сабраў некалькі соцень навукоўцаў з дзясятка краін. У
Кангрэсе паўдзельнічала і Таварыства ўкраінскай
літаратуры. Панэль, ініцыяваная сябрамі Таварыства,
была прысвечаная вывучэнню беларуска-ўкраінскага
памежжа і падзеленая на два блокі: мовазнаўчы і
гістарычны. Уводны выступ Наталкі Бабінай, старшыні Таварыства, падняў
дыскусіўныя, балючыя пытанні: як зберагаць лакальную ідэнтычнасць сярод вялікіх нацыянальных культур? Як — і ці ёсць сэнс — спрыяць захаванню мясцовых гаворак? Цяперашняе пакаленне — апошняе, якое ведае мясцовую гаворку, выказалася Бабіна.
Ёй запярэчыў культуролаг Віктар Місіюк: такая думка — песімістычны
варыянт, а рэалістычны такі, што захаванасць і ўжыванасць гаворак вельмі
залежыць ад мясцовасці.
Найбольш падымалі праблему ідэнтычнасці, памяці і яе болевых кропак. Філолаг Наталля Хабзей адзначыла, прыход да сябе праз сваю гаворку
цяпер складанейшы, чым праз літаратурную мову — «бо гэтае слоўца,
гэтае карэнне не перадавалася табе ад продкаў, каб загаварыць, трэба асяроддзе».
Праз гістарычныя абставіны у нашым рэгіёне памяць дэвальвавалася.
Захоўваць фатаграфіі, лісты было нельга. Цяпер амаль кожны па кроплі адшуквае сваё мінулае — камусьці гэта ўдаецца, камусьці не. «Коли ми видавали «Лексикон львівський» (він вже має три видання), ми хотіли цим
словником показати: те, що рідне і близьке, треба фіксувати». «Бо гісторыя —
гэта шанец на існаванне для тых, каго ўжо няма», — сцвердзіў Віктар Мі­
сіюк.
У асноўнай частцы свайго выступу філолаг і дыялектолаг са Львова
Наталля Хабзей звярнула ўвагу на спробы ўкраінскай Акадэміі навук
стварыць слоўнікі заходнепалескіх гаворак.
Яна расказала, што ў 60-я гады да дыялектолагаў у палескай вёсцы
ставіліся яшчэ вельмі насцярожана, часта на пытанні: «Як у вас називають… (до прикладу, який-небудь предмет побуту)» жанчыны адказвалі: «Я
в політику не бавлюся». Першая лексікаграфічная праца па беларускаўкраінскім памежжы належала рэпрэсаванаму даследчыку Міколу Карзанюку, які пазначаў лакацыю і літаратурны адпаведнік або кароткае апісанне

Кангрэс

Таварыства ўкраінскай літаратуры
на VI Кангрэсе даследчыкаў Беларусі

201


Кангрэс

202

кожнай лексемы: «баді — оладки з тертої картоплі», «бекар — дитяча гра».
Другім выбітным украінскім даследчыкам беларуска-ўкраінскага памежжа
быў Рыгор Аркушын, які ў Луцку сабраў выдатную фанатэку гаворак. На
аснове яе нядаўна была створана электронная мапа дыялектаў, дзе можна
пачуць гаворку ці не кожнай вёскі рэгіёна!
Басконец Крышціян Рансэра даследуе вузкі прадмет: лічэбнікі ў палескіх гаворках, а даклад прысвяціў зусім вузкай тэме — лічэбнікам 2, 3, 4 і
назоўнікам гэтага ліку.
«Гэта асаблівы лік, які сустракаецца хіба толькі ў Аўстраліі!» — захапляецца Крышціян. У некалькіх вёсках даследчык сутыкнуўся з зусім
асаблівым выпадкам: папрасіў дапасаваць назоўнікі «брат» і «сын» да
лічэбнікаў «два», «тры», «чатыры». Выйшла «два браты, тры браты», але
«чатыры браты», тое ж з «сынамі». «Ваў! Гэта супраць усіх тэорый!» — дзівіцца хлопец. Украінскія ўдзельніцы секцыі параілі Крышціяну не арыен­
тавацца адно на расійскую навуку ў вывучэнні гэтага пытання, а звярнуцца
да напрацовак украінскіх даследчыкаў.
Таксама аспірант брытанскага Інстытута Сары падзяліўся досведам, як
крэатыўна збіраць звесткі падчас палявога даследавання: галоўнае — весяліць інфармантаў. У экспедыцыі Крышціян мае пры сабе некалькі зборнікаў
казак і просіць інфарманта пераказаць нейкую з іх, але з гумарам — або
расказаць зададзеную простую сітуацыю, але так, каб было весела! Зазвычай
людзям гэта падабаецца, смяецца даследчык.
Гістарычную частку секцыі адкрыў гісторык Віктар Кахновіч, які
расказаў пра эканамічнае становішча і гістарычную памяць дваранства
Піншчыны ў 19 стагоддзі. Дагэтуль прозвішчы шляхты часоў ВКЛ можна
сустрэць у Пінскім рэгіёне, адзначыў навуковец. Шляхецкая супольнасць
тут сфармавалася ўжо ў 14 стагоддзі, і надалей была практычна закрытай
групай, якая на 90% складалася з праваслаўных родаў.
Можа падацца, што праваслаўныя дваране — якраз тая група, на якую
абапіраліся ўлады Расійскай імперыі, праводзячы каланіяльную палітыку.
Аднак прыклад пінскай шляхты паказвае адваротнае, а менавіта існаванне
каланіяльнага рэжыму ў чыстым выглядзе. У 1865 годзе выйшаў закон, які
забараніў памешчыкам беларускіх і ўкраінскіх губерняў набываць зямлю,
здаваць зямлю ў заклад — «до усиления русских помещиков». Гэта закранула і ўсіх землеўласнікаў Піншчыны нягледзячы на іх веравызнанне. Дзяржава злоўжывала маніпуляцыямі пры зборы падаткаў, такім чынам
падтрымліваючы лаяльных і аслабляючы нелаяльных памешчыкаў.
Цікава, што пад ціскам дзяржавы памешчыкі аказаліся здольныя да салідарнасці, а на наступным этапе зразумелі, што трэба змагацца за культурны
ўплыў на сялянства. Выхадцы з Расіі не маглі зразумець іх памкненняў: у
нашчадкаў Рэчы Паспалітай і Расійскага царства былі зусім розныя
культурныя коды, код пінскага дваранства — поліэтнічнасць.
Гістарычны блок працягнуў даклад культуролага з Брэста Віктара Місіюка. Ён распавёў пра дзейнасць украінскіх сацыялістычных партый Сель-


Кангрэс

саюз і Сельроб у Палескім ваяводстве. Гэтыя партыі мелі некамуністычны
характар («Мы — антыкамуністычная, але пранацыянальна-бальшавіцкая
партыя», казаў адзін з лідараў Васіль Пархотык), з’яўляліся найбуйнейшай
беларуска-ўкраінскай палітычнай сілай у міжваеннай Польшчы, а таксама
адзінай сілай, што атрымала досвед мясцовага самакіравання. Характэрна,
што пяцёра ўкраінскіх паэтаў Берасцейшчыны былі сябрамі сацыялістычных
партый. «Ще нам, браття-сільробівці, усміхнеться доля» — такая пераробка ўкраінскага гімна была папулярная на Берасцейшчыне. У найбольш
спрыяльныя часы партыя Сельроб мела 10 тысяч сяброў у Палескім ваяводстве і ля 50 тысяч прыхільнікаў.
Вывучэнне дзейнасці сацыялістычных партый на Берасцейшчыне ў
міжваенны час паказвае, што жыхары Палесся зусім не былі пасіўнымі і
абыякавымі ў палітыцы, як гэта прынята лічыць.
Працягнуў тэму міжваенных нацыянальных рухаў на Брэстчыне гіс­
торык Алесь Пашкевіч, ён расказаў пра канкурэнцыю ды супрацу беларускага і ўкраінскага рухаў у гэтым рэгіёне са складанай гістарычнай памяццю. Натуральным супернікам для абодвух нацыянальных рухаў тут вы­
ступала Польская дзяржава, таму сілы стараліся супрацоўнічаць, хоць і не
маглі пазбегнуць разладаў на глебе Берасцейшчыны, адзначыў даследчык.
Тым не менш, перад парламенцкімі выбарамі сілы падзялілі сферы
ўплыву: украінцы пайшлі агітаваць на Заходняе Палессе, беларусы — на
Піншчыну. Вынікі выбараў раскрылі патэнцыял нацыянальных палітычных
сіл, канстатаваў Пашкевіч: берасцейскія ўкраінцы здолелі правесці яркую
кампанію у Брэсцкімі і Кобрынскім паветах, а вось беларусам на Піншчыну
ўжо не хапіла сіл. Гэты рэгіён застаўся найменш ахоплены хоць-якімі
палітычнымі ўплывамі.
На рэгіён, не закрануты нацыянальнымі ідэямі меншых народаў, добра
клалася ідэя «вялікай Расіі». Пра гэту з’яву расказаў берасцеец, аспірант
Польскай Акадэміі навук Павел Абламскі.
Найбольш рускую ідэю падтрымлівала інтэлігенцыя, што мела вялікі
ўплыў і заставалася на чыноўніцкіх пасадах яшчэ з дарэвалюцыйных часоў
(у той час як уплыў польскіх чыноўнікаў быў мінімальны — ніхто з іх не
хацеў ехаць на Палессе). Дадатковымі фактарамі на карысць замацавання
на Берасцейшчыне расійскай мовы было шырокае ўжыванне яе ў польскай
дзяржаўнай прапагандзе, падтрымка не толькі сярод інтэлігенцыі часоў Расійскай імперыі, але і сярод яўрэйскай інтэлігенцыі, а таксама ўжыванне
праваслаўнай і пратэстанцкай цэрквамі. У выніку царква па-руску малілася
за цара Мікалая ІІ, у Брэсце па дарэвалюцыйных праграмах працавала расійская гімназія, у Пінску выходзіла ўплывовая газета «Под небом Полесья», а Рускае Нацыянальнае Аб’яднанне агітавала, каб на перапісе людзі
запісваліся «рускімі».
Як і ў сучаснай Беларусі, рускія ў міжваеннай Польшчы не ўспрымалі
сябе як меншасць, сцвярджае даследчык. Характэрна, што за перыяд 2030-х гадоў прыхільнікі расійскай імперыі на Палессі ператварыліся ў

203


Кангрэс

204

прыхільнікаў імперыі бальшавікоў і віталі іх прыход на заходнебеларускія
землі ў 1939 годзе.
Прыемнай неспадзеўкай стала далучэнне да «палескай» панэлі да­
следчыкаў з украінскага Дзяржаўнага навуковага цэнтра абароны культурнай спадчыны ад тэхнагенных катастроф. Мадэратары папрасілі сказаць
колькі слоў кіеўскага этнолага Алену Борак, якая раней выступіла з дакладам на секцыі па ахове гісторыка-культурнай спадчыны.
Пані Алена распавяла пра экспедыцыі па беларуска-ўкраінскім па­меж­
жы, пачынаючы ад Чарнобыльскай зоны і далей на захад. Даследчыца
вывучае трансфармацыю традыцыйнага пахавальнага абраду. Напрыклад,
куды ставяць шклянку вады і хлеб для душы памерлага; куды выліваюць
ваду, якой абмывалі нябожчыка (на вугал — на Лоеўшчыне, у Хойніцкім,
Ельскім раёнах, пад дрэва — у Ровенскай, Валынскай абласцях і на
Кобрыншчыне Брэсцкай вобласці); ці пакрываюць магілу палатном (у Лунінецкім, Столінскім, Камінь-Кашырскім раёнах); ці ладзяць памінальную
вячэру (на Піншчыне, Століншчыне, Іванаўскім і Камінькашырскім раёнах)
і іншыя. Даследчыца выявіла, што культурныя асаблівасці на беларускаўкраінскім памежжы цягнуцца мерыдыяльна, люстэркава. Наяўнасць
дзяржаўнай мяжы пакуль зусім не адбіваецца на традыцыі. У канцы выступу
даследчыца падзялілася: «Беларуска-ўкраінскае памежжа — вельмі асаблівы
рэгіён. Гэта тэрыторыя гістарычна, геаграфічна, экалагічна магла стварыць
умовы для ўтварэння нейкага першаснага этнасу, які пазней расцягнуўся па
тэрыторыі…»
У ходзе дыскусіі выявілася балючая праблема па абодва бакі мяжы —
знішчэнне традыцыйнай культуры праваслаўнай царквой Маскоўскага
патрыярхату: святары забараняюць людзям захоўваць векавыя звычаі, навязваюць новаўвядзенні. «Ідзе наступ на традыцыйную культуру!» —
перажываюць этнолагі і ўсе, хто дбае пра захаванне лакальнай культуры.
Пасяджэнне даследчыкаў Заходняга Палесся, беларуска-ўкраінскага
памежжа доўжылася цэлы дзень. Вельмі важным стаў міждысцыплінарны
характар секцыі: спецыялісты розных галін здолелі падзяліцца сваімі поглядамі на важныя для кожнага праблемы. Прысутнасць даследчыкаў з трох
краін дазволіла наладзіць кантакты і, спадзяёмся, далейшую трывалую
камунікацыю беларускіх, украінскіх і польскіх цэнтраў па даследаванні нашага памежжа, Палесся — «пярліны паміж дзвюма ракавінкамі».
Таварыства ўкраінскай літаратуры пры СБП шчыра дзякуе арганізатарам Кангрэсу даследчыкаў Беларусі за цудоўную магчымасць для навуковай камунікацыі і новых знаёмстваў і выдатную арганізацыю ўсяго
мерапрыемства!
З сайта druzi.by


памяць

Зінаіда Дудзюк

БЕЛ

Нарадзілася на Браслаўшчыне, жыве
ў Брэсце. Скончыла Брэсцкі інжы­нер­набудаўнічы інстытут і Вы­шэй­шыя лі­та­ратурныя
курсы пры Літа­ратурным інстытуце імя М.
А. Горкага ў Маскве. Працавала інжынерам,
журналістам, загадчыкам літаратурнай часткі
драмтэатра.
Аўтар сямі зборнікаў вершаў, дзесятка кніг
прозы, у тым ліку раманаў «Год 1812», «Кола Сварога», «Велясіты», «Слодыч і атрута»,
«Гонды», а таксама некалькіх драматычных
твораў і казак для дзяцей.

Сустракаюцца людзі, пра якіх назаўсёды застаюцца светлыя згадкі, таму што жылі яны шчыра і адкрыта, з дабром і разуменнем ставіліся да ўсіх,
хто быў побач, сумленна і з душою рабілі любімую справу, даючы
магчымасць вырастаць свайму таленту і тым самым паказваючы добры
прыклад вучням. Такім адметным чалавекам у маім жыцці быў вядомы беларускі дойлід, педагог, акадэмік Беларускай акадэміі архітэктуры, прафесар Брэсцкага дзяржаўнага тэхнічнага ўніверсітэта, член Саюза архітэктараў
Беларусі, аўтар шматлікіх артыкулаў і шэрагу дапаможнікаў і падручнікаў
па забудове і планіроўцы селішчаў Анатоль Дзмітрыевіч Кудзіненка.
У 1970 годзе я прыйшла на працу ў архітэктурна-планіровачны аддзел
Брэсцкага філіяла інстытута «Белдзяржпраект», у якім на той час налічвалася паўсотні архітэктараў, інжынераў і тэхнікаў па праектаванні забудовы
горада, інжынерных камунікацый, добраўпарадкаванні і азеляненні. Усе
спецыялісты размяшчаліся ў двух прасторных пакоях за кульманамі і сталамі, на якіх мацаваліся вялізныя, як прасціны, чарцяжы. Аддзел узначальваў
таленавіты архітэктар Анатоль Дзмітрыевіч Кудзіненка. Было яму на той
час З0 гадоў. Разумны, усмешлівы, дасціпны, думаю, што ён шмат каму
падабаўся з ягоных равесніц. Прынамсі, мая старэйшая каляжанка Галіна

Памяць

Дойлід

205


Памяць

Іванаўна Палякова, пазіраючы ўслед яму,
часам загадкава жмурылася і з захапленнем прамаўляла: «Кудзеяр-р-р!..»
У мяне і зараз стаіць перад вачыма
памяшканне аддзела, дзе за­ся­роджа­ны і
змрочны Віктар Селівонец чараваў каля
макета будучага мікрараёна, ствараючы
яго з паперы і кардону. Група архітэктараў
на чале з Канстанцінам Кожычам праектавала будучыя кварталы. Інжынер Віктар Мазураў з падначаленымі займаўся
праектаваннем дарог, праездаў і тратуараў.
Азеляніцелі Таццяна Чаканоўская і Вольга Рагуліна круцілі цыркулямі кружочкі,
якія некалі павінны былі стаць дрэвамі.
Паўнаваты і акуратны чарцёжнік Мікалай
Іванавіч Чаранкоў, якому ледзь пераваліла за 60 (па тых маіх уяўленнях, вельмі
стары), быў кранальна ўважлівы да жонА. Д. Кудзіненка.
кі. Усе пацяшаліся з таго, як ён кожны раз
перад абедам тэлефанаваў ёй і папярэджваў: «Ніначка, я іду!..»
Прамінула ледзь не паўсотні гадоў, шмат каго з маіх былых калег ужо
няма на свеце, а яны застаюцца жыць у маёй памяці, і той час згадваецца
мне шчаслівым і радасным, як нязводнае і незабыўнае свята, мо таму, што
я тады была юная, а яшчэ што людзі былі ўважлівыя і душэўныя. Безумоўна,
атмасфера зычлівасці і разумення сыходзіла ад начальніка аддзела А. Д.
Кудзіненкі. Быў ён не проста таленавіты, а добры і спагадлівы, хоць вельмі
заняты (акрамя працы ў праектным інстытуце па вечарах займаўся
выкладчыцкай дзейнасцю), умеў па-добраму пажартаваць, не цураўся
выпіць фужэр віна, калі ўсім аддзелам адзначалі чый-небудзь дзень
нараджэння. Ужо тады ў характары Анатоля Дзмітрыевіча прыкметна
заўважаліся задаткі педагога. Ён не проста кіраваў аддзелам, а дзяліўся ведамі і мудрасцю з супрацоўнікамі і студэнтамі, якія прыходзілі на практыку.
Помню, як аднаму маладому архітэктару ў прафесійнай спрэчцы ён сказаў:
«Ты ідзеш, як вада, па шляху найменшага супраціўлення. Чалавеку гэта не
206 да твару…» Гаворка мяне не датычылася, але на ўсё жыццё запомніўся
выраз «шлях найменшага супраціўлення», які азначаў ляноту і нядбайства.
У адну снежную зіму я паехала наведаць бацькоў у Белаазёрск. Дарогу
перамяло, два дні не хадзілі рэйсавыя аўтобусы, немагчыма было выехаць
у Брэст. Патэлефанавала Анатолю Дзмітрыевічу і расказала пра гэтыя варункі. Ён дазволіў мне затрымацца без усялякіх заяў, а тым больш без
спагнанняў і прыехаць, калі з’явіцца магчымасць. Разуменне, з якім начальнік паставіўся да мяне, помню з удзячнасцю.
Маці А. Д. Кудзіненкі была беларуска, а бацька — украінец. Помню,


аднойчы ў гутарцы падначаленая, нездаволеная нечым, папракнула начальніка:
— Што вы, Анатоль Дзмітрыевіч, як не рускі!
— Я і ёсць — не рускі, — усміхнуўся ён у адказ.
— Хто ж вы?
— Украінец...
У той час архітэктурна-планіровачны аддзел займаўся праектаваннем
Усходняга жылога раёна ў Брэсце, дзе акрамя жылых дамоў, меркавалася
пабудаваць грамадскі цэнтр на скрыжаванні вуліцы Маскоўскай і
Партызанскага праспекта, які складаўся з Дома культуры прафсаюзаў і
адміністратыўнага будынка Маскоўскага раёна. Упершыню ў горадзе былі
запраектаваны некалькі 16-павярховых будынкаў вежавага тыпу. У 1971 годзе пачалася канчатковая карэкціроўка дэталёвай планіроўкі Усходняга
жылога раёна пад кіраўніцтвам А. Д. Кудзіненкі. Цяпер гэты раён забудаваны
і лічыцца прэстыжным. Анатоль Дзмітрыевіч браў удзел у стварэнні
праектаў забудовы Камянца, Драгічына, генплана Калінкавіч, мікрараёна
ў Пінску, турбазы на Белым возеры ў Брэсцкай вобласці, спарткомплексу ў
Баранавічах і Кобрыне.
Нядаўна мне прыснілася, што я падпісвала новы праект у былога начальніка. Ён паставіў на хаду кароткі подпіс: «Кудзя», бо, як заўсёды,
некуды спяшаўся. Так з любоўю за вочы звычайна і называлі яго супрацоўнікі:
«наш Кудзя». Пасля, абдумваючы той сон, вырашыла напісаць гэты артыкул.
Аказалася, мне мала што вядома. Знайшла неабходны звесткі ў інтэрнэце:

Былы выкладчык Беларускага політэхнічнага інстытута ў Мінску Уладзімір Іванавіч Кулін ведаў Анатоля Кудзіненку з гадоў вучобы як здольнага
і актыўнага студэнта, які быў у ліку першых не толькі ў спасціжэнні навукі,
але і звычайнай гульні ў футбол. У артыкуле ўспамінаў, прымеркаваным да
гадавіны смерці былога вучня, ён напісаў: «Я часта маляваў з яго віхрастыя
сяброўскія шаржы, а таксама акварэльныя партрэты і нарэшце сабраўся напісаць алеем. У пятніцу, год таму, я папрасіў Анатоля Дзмітрыевіча прыйсці
да мяне ў суботу або ў нядзелю. А ён не прыйшоў. Я не мог падумаць, што
яго ўжо няма на свеце, што ён раптоўна памёр… Пасля пісаў ягоны партрэт
на адзіноце з незвычайнай тугою. Вобраз Анатоля Дзмітрыевіча я стварыў
з сумнай усмешкай: быццам ён развітваецца з намі. Увогуле жыў-быў дойлід, мастак і педагог, светлая яму памяць…»
У інтэрв’ю, узятым студэнткаю Вольгай Нікітчык («Наша газета» №2,
люты 2005 года) і прымеркаваным да 65-годдзя А. Д. Кудзіненкі, на пытанне
пра прафесійную кар’еру ён расказаў: «У прынцыпе, і не хацеў быць
архітэктарам, а марыў стаць мастаком, таму што добра маляваў. Збіраўся

Памяць

А. Д. Кудзіненка нарадзіўся 23 студзеня 1940 года на Гомельшчыне. У 1963 годзе скончыў
Беларускі політэхнічны інстытут, паступіў у аспірантуру, абараніўся ў 1972 годзе, працаваў у
праектным бюро ў Гомелі, з 1965 года — у Інстытуце будаўніцтва і архітэктуры Дзяржбуда
БССР, у 1967-м быў запрошаны ў Брэсцкі філіял інстытута «Белдзяржпраект». У 1973 годзе
ўзначаліў кафедру архітэктурнага праектавання і малюнка Брэсцкага інжынерна-будаўнічага
інстытута, а пасля быў там жа прафесарам. Памёр 14 снежня 2010 года.

207


Памяць

208

паступаць у мастацкі інстытут, але ў мяне былі строгія бацькі. Яны казалі,
што мастакі — гэта багема. Параілі паступаць на архітэктуру — я і пайшоў.
Паехаў у Мінск з драўляным чамаданчыкам і паступіў. Скончыў Беларускі
політэхнічны інстытут. Вучыўся ў вядомага прафесара Аляксандра Пятровіча Войнава. Пасля гэтага паступіў у аспірантуру. Потым працаваў у Гомелі ў праектным бюро, пасля — у «Брэстграмадзянпраекце», а па вечарах у
Брэсцкім інжынерна-будаўнічым інстытуце выкладаў студэнтам па сумяшчальніцтве».
Пра студэнцкія гады Анатоль Дзмітрыевіч згадваў з захапленнем: «Ездзілі на цаліну збіраць ураджай. Мы там цэлае лета былі, усе тры месяцы. І
грошай тады зарабілі кучу. Надоўга хапіла. Вучыцца было цікава. У час
канікулаў аб’ездзілі ўвесь Савецкі Саюз. Былі на Далёкім Усходзе, на
Каўказе, на Поўначы, на Волзе, у Кіеве. Цікавая практыка выдалася ў
Прыбалтыцы. Адзінае, чаго ў нас не было, — гэта замежжа. У Ленінградзе
была абмерачная практыка, у Маскве — пераддыпломная. Мы былі больш
самастойныя, чым цяперашнія студэнты. Дарэчы, цяпер думаюць больш
пра грошы. А мы раней думалі пра будучую прафесію, былі вялікія
фантазёры, захопленыя рамантыкі, а цяпер пераважаюць прагматыкі».
Пазней, калі Анатоль Дзмітрыевіч сам працаваў выкладчыкам, таксама вазіў групы студэнтаў на практыку. У адзін з такіх гуртоў трапіў мой
сын. Я адпусціла яго ў Польшчу без ваганняў з цвёрдай упэўненасцю, што
ўсё будзе добра. Студэнты любілі свайго прафесара. Ці шмат каму з
выкладчыкаў вучні прысвячаюць вершы? Яму прысвячалі…
Працуючы выкладчыкам, А. Д. Кудзіненка працягваў займацца праектаваннем, ведаю, што браў удзел слынны архітэктар у стварэнні праектаў
некалькіх храмавых пабудоў на Брэстчыне, жылых будынкаў у Шклове і
Барані.
У 1986 годзе я была прынятая ў Саюз пісьменнікаў і ўпершыню
прыехала на з’езд у Мінск. Увечары пасля пасяджэння нечакана на галоўным
праспекце сталіцы сустрэла А. Д. Кудзіненку. Ён пацікавіўся, чаму я тут? Я
растлумачыла, але ён ніяк не мог зразумець, якое дачыненне я маю да пісьменніцкай арганізацыі. Трэба прызнацца, што я ніколі не афішавала сваё
захапленне паэзіяй і пісаннем уласных вершаў, таму ніхто з маіх калег не
ведаў пра гэты мой, можна сказаць, падпольны занятак. Анатоль Дзмітрыевіч
паскардзіўся, што згубіў кашалёк, і папрасіў пазычыць грошай на дарогу.
Чалавек ён быў творчы і захоплены, таму не дзіўна, што ў бытавым плане
іншы раз — няўважлівы.
На працягу ўсяго жыцця А. Д. Кудзіненка захаваў захапленне жывапісам
і цягу да вандровак. Калі адкрылася магчымасць пабыць за мяжой, турыстам
наведаў Францыю, Германію, Італію і іншыя краіны. З усіх паездак прывозіў
мноства фотаздымкаў і малюнкаў. З артыкула супрацоўніцы Брэсцкага
тэхнічнага ўніверсітэта Таццяны Юр’еўны Шульгі («Наша газета»№3,
2008 г.) даведалася пра адну з выстаў яго акварэльных малюнкаў на кафедры
архітэктурнага праектавання. Аўтарка з захапленнем апавядала пра


ўбачанае: «На акварэльных малюнках бестурботна гуляюць майскія промні
ў венецыянскіх вулачках-каналах; хаваюцца ад чэрвеньскай спякоты ў цяньку дрэў беленькія ўкраінскія мазанкі; шматколерны заход сонца адсвечваецца на гуллівых хвалях Сожа. Прыцягваюць яскравасцю парыжскія
замалёўкі Манмартра…» Далей у артыкуле паведамлялася, што Анатоль
Дзмітрыевіч згадаў кур’ёзны выпадак, які здарыўся з ім у Парыжы: «Там,
аказваецца, мастакі купляюць месцы для пленэраў. І калі я размясціўся на
плошчы Манмартра, каб замаляваць пейзаж, які мне спадабаўся, мастакі
пачалі мяне праганяць. Але пасля, калі даведаліся, што я з Беларусі, дазволілі маляваць без платы і ўсё прыгаворвалі: «Русіко, русіко…»
А. Д. Кудзіненка шчодра раздорваў свае малюнкі сябрам і калегам.
Ягоны супрацоўнік А. Д. Нікітчанка сфатаграфаваў усе акварэлі Кудзіненікі, якія захоўваліся ў прыватных калекцыях, цяпер іх можна ўбачыць у
інтэрнэце.
Ведаю, што ў Анатоля Дзмітрыевіча гадавалася двое дзяцей: старэйшая
дачка і сын, які нарадзіўся ў пачатку 1970-х гадоў. Прамінула шмат гадоў. Я
памяняла прафесію. Працавала ў абласной газеце «Народная трыбуна»
(Брэст), і раптам аднойчы мяне знайшоў там А. Д. Кудзіненка з сынам
Андрэем, трохі знешне падобным да бацькі, з такімі ж непаслухмянымі валасамі. Прыйшлі яны параіцца наконт будучай прафесіі маладога чалавека,
які скончыў вышэйшую навучальную тэхнічную ўстанову у Кіеве, але

Памяць

Малюнак Анатоля Кудзіненкі.

209


Памяць

набытая прафесія яго не задавальняла. Ён захапляўся паэзіяй, а яшчэ яму
хацелася б здымаць кіно. Я папярэдзіла, што паэзія не дае ніякіх прыбыткаў,
акрамя радасці для душы. Паэту абавязкова мець нейкую працу, каб
забяспечыць сябе сродкамі для існавання. Бацька і сын выслухалі мяне і
пайшлі. Мусіць, пасля зрабілі правільны выбар, бо цяпер мы ведаем таленавітага кінарэжысёра Андрэя Кудзіненку.
На свой першы юбілей я вырашыла запрасіць усіх добрых людзей, якія
дапамагалі мне ў жыцці. Сярод ганаровых гасцей, пераважна пісьменнікаў
у асобе Ніны Загорскай, Галіны Каржанеўскай, Вольгі Іпатавай, Леаніда
Дранько-Майсюка і іншых, быў архітэктар, прафесар А. Д. Кудзіненка, які
выйшаў на сцэну і сказаў сваё прачулае слова.
Добрыя справы не паміраюць разам з людзьмі, а застаюцца жыць у
памяці сучаснікаў, у выніках дзейнасці вучняў, а іх у А. Д. Кудзіненкі было
шмат, яны вылучаліся асаблівасцю меркаванняў, руху думак у падыходзе
да той ці іншай праблемы, прывітых настаўнікам. Яго выхаванцамі былі
такія вядомыя архітэктары, як Віктар Арсеньеў (цяпер працуе ў СанктПецярбургу), Аляксандр Асадаў (Масква), Барыс Лядзенка (галоўны
архітэктар Смаленска), у Брэсце паспяхова і творча працуюць Аляксей Андраюк, Валер Кяскевіч, Алег Ляшук, Валянцін Гапіенка, Міхаіл Гайдуковіч
і іншыя. На факультэце ён ствараў усе ўмовы для свабоды мыслення, бо
быў перакананы: незалежнасць — аснова светапогляду ўсялякага творцы, у
тым ліку і архітэктара.
Хочацца назаўсёды замацаваць памяць пра гэтага таленавітага і светлага чалавека, які пакінуў пасля сябе гарады, забудаваныя па ягоных праектах. Пажадана, каб у Брэсце з’явілася вуліца, названая ягоным імем. Былыя
калегі і студэнты, думаю, з гонарам хадзілі б па вуліцы Анатоля Дзмітрыевіча
Кудзіненкі і ўсведамлялі, што настаўнік вядзе іх у будучыню да новых
адкрыццяў і дасягненняў.

210


Аграсядзіба

Ала Палiкарпук

БЕЛ
Бр.г.

«Муховэцька ку­мора» —
гэта аб’яднанне шэрагу агра­
сядзібаў Кобрын­скага і Жабін­
каўскага раёнаў, турыстычных
комплексаў, рамесных клубаў,
клубаў ваенна-гістарычных рэ­
кан­струкцый рэгіёну, фальк­
лор­ных калек­ты­ваў, прадстаў­
нікоў СМІ і інш. актыўных, творчых людзей.
«Кумора» знаходзіцца на тэрыторыi ўздоўж ракі Мухавец, якая аб’яд­
ноў­вае Кобрынскі і Жабінкаўскі раёны Брэсцкай вобласці . Прывабныя для
развіцця воднага і веласіпеднага турызму месцы, якія ўключаюць частку
аднаго з сярэднявечных водных гандлёвых шляхоў «З варагаў у грэкі» —
«Бурштынавы шлях». Тэрыторыя «Куморы» аб’яднаная водна-веласіпеднымі
марш­рутамі агульнай працягласцю каля 200 км. У 2012 г. мы сталі

Аграсядзіба

Добры дзень, дарагія
сябры! Я з’яўляю­ся
стар­шынёй грамадс­
кага Савета па развіцці агра­турызму Коб­
рын­скага раёна, каар­
ды­натарам агра­­туры­
стыч­нага
кластара
«Му­ховэцька кумора».

211


ўдзельнікамі праекта ПРААН і за грантавыя грошы пабудавалі судна-дракар
ў стылі ранняга сярэднявечча на 15 пасадачных месцаў, набылі ровары, палаткі, байдаркі, лодкі і інш.).
«Кумора» на мясцовай палескай гаворцы гэта месца, дзе сканцэнтраваны
каштоўнасці. А каштоўнасці нашага краю — гэта традыцыі нашых продкаў,
культурныя і прыродныя багацці, старажытная кухня, талент і майстэрства
нашых рамеснікаў, унікальныя гістарычныя месцы і гасціннасць мясцовых
жыхароў. Да нас пастаянна далучаюцца новыя партнёры — цікавыя
актыўныя людзі, і гэта галоўная каштоўнасць нашай «Куморы», менавіта за
гэтым едзе сучасны турыст.
Аграсядзібы кластара цесна супрацоўнічаюць паміж сабой, мы займаемся арганізацыяй штогадовых абрадавых святаў (Каляды, Вадохрышча,
Купалле, День Перуна), рамесных майстар-класаў, запрашаем калектывы
тра­дыцыйнага фальклору, частуем турыстаў стравамi старабеларускай кухнi,
таксама праводзім кулінарныя майстар-класы, збіраем стравы рэгіянальнай
палескай кухні і размяшчаем рэцэпты на сайце «Куморы»: kumora.by.
Народная кухня Палесся вызначаецца сваёй унiкальнасцю, багаццем і
самабытнасцю. У бяздонных куморах традыцыйнай кухнi нашых гаспадынь
захоўваюцца сапраўдныя скарбы — рэцэпты, што пакiнулi нашы продкi.
Для мясцовай кухнi характэрна выкарыстанне натуральных, экалагiчна
чыстых прадуктаў, пераважна раслiннага паходжання. Большасць страў гатуецца ў хатняй печы, у чыгунным цi керамiчным посудзе. Якасная ежа —
адна з асноўных умоў абслугоўвання вандроўнiкаў у аграэкасядзiбах.
Вось некалькi рэцэптаў старадаўняй кухні Палесся, якiмi з задавальненнем дзеляцца гасцінныя гаспадыні і госці нашай «Куморы».
Запісана на мясцовай гаворцы.

Ад гаспадынi Людмiлы Паўлючык (Пружанскi раен)

Аграсядзіба

Бобовныки

212

Замочыты быб на ныч (2 стаканы), одварыты i розтовчы, добавыты
2 ст. лыжкi ростопленого туку и покрышыты 2 цыбулыны. Розмышаты i
зробыты маленькiе катлеты, поставыты у холодыльнiк. Сыры картоплi
трэмо на корэйську тэртку, вбываемо 2 ійца, трэм цыбулыну i часнык (2—3
зубка), всэ пэрымышаты i одцэдыты сок. Кладэмо катлеты у сырэдыну
картопляного фаршу i обжаруем в олiях.

Ад гаспадынi Людмiлы Яроцкай (Пружанскi раен)
Боцваны
Натэрты морквы (1,5 кг) на маленькуй тэртцы. В кiслому молоковы
розвысты 1 ч. лыжку соды, добавыты цюкор (2 ст. лыжкi), сыль по смаку, подогрiты масло (200 г), вбыты 2 ійца, усэ пэрымышаты i добавыты
гэтулькi мукi, коб було крутэ тiсто. Пры концы добавыты жмэню сухiх ягiд
(чорныцi) i поставыты на ныч у холодыльнiк. Посыпаты доску мукою,
розкататы тiсто, товщыною 1,5—2 см. i выдавыты кружочкi стаканом або
кружкiю. Запычы у духовцы.


Галiна Тыманюк.

Людмiла Паўлючык.

Ад гаспадынi Галiны Тыманюк (Брэсцкi раен)
Юшка з пiвня

Аграсядзіба

Зварыты бульен з пiвня, добавляючы овощы i прыправу. Положыты
порiзаны картоплi i моркву. Як воны зварацця, добавыты річкову рыбу,
лавровый лыст, душыстый пэрэць, чорный пэрэць, солы щыпотку. Даты
постояты 20 мiнут i подаваты на стол, прыкрасывшы укропом.

213


Пасміхнемся

Васіль Грынь

Пасміхнемся

«

214

БЕЛ

Нарадзіўся ў1973 годзе ў горадзе Маладзечне. Гадаваўся на вясковых ускрайках Маладзечна, штолета разам з братам вывазіўся на хутары сваякоў між Маладзечнам і Валожынам альбо на вёску Камаровічы — Крычаўскі р-н, Магілёўскай
вобласці. Па маці дзяды былі ўсходнікамі і перасяліліся ў Маладзечна пасля
вайны. Маці — інжынер, бацька — будаўнік.
Скончыў сярэднюю школу ў Маладзечне, затым педагагічны інстытут у
Мінску. Па адукацыі — гісторык. Спецыяльнасць — настаўнік гісторыі і англійскай мовы. Працаваў у школе ў Мінску настаўнікам, паралельна вучыўся ў
аспірантуры. Са школы звольніўся па ўласным жаданні праз ціск да пераходу з
беларускай на рускую мову. Шукаў работу. У выніку лёс звязаў на тры гады з
тэлебачаннем. Быў аўтарам, вядучым і сцэнарыстам спартыўна-турыстычнай
праграмы «Вандроўнік». Спартыўным турызмам займаўся з 1989 года. Браў
удзел у катэгарыйных спартыўных паходах па расейскім Прыпаляр’і, Запаляр’і,
займаўся горным турызмам, штогод студэнтам быў у альплагерах, маю вопыт
воднага турызму (паўночныя рэкі Расеі)… Метамарфоза жыцця прывяла да таго,
што навука і гісторыя сталі ў пэўны час захапленнем, а захапленне стала працай.
Пасля работы на тэлебачанні пайшоў працаваць у турыстычным бізнесе. Што і
стала асноўнай спецыяльнасцю і ёю застаецца. Пачынаў з суправаджэння
аўтобусаў з турыстамі на гарналыжныя курорты Еўропы, затым стаў сам вучыць
дзяцей і дарослых катацца на горных лыжах. Праз працу ў турызме многа дзе
пабываў у свеце. Многія гады вялікі акцэнт раблю на прасоўванне і папулярызацыю
ўнутранага турызму ў Беларусі. Займаюся 18 гадоў арганізацыяй дзіцячых
спартыўна-турыстычных летнікаў…
З Маладзечна, а потым са сталічных інтэрнатаў, падчас працы ў Мінску маладая сям’я Васіля і Аўгініі Грынь апынулася ў Заслаўі — месцы, якое стаяла


»

Пасміхнемся

пасярэдзіне між Радзімай і працай. Здымалі кватэры.У Заслаўі нарадзіліся дзве
дачкі — Данута Ганна Грынь і Марыя Дарота Грынь. З часам удалося пабудаваць
свой дом.
З 2011 года стаў і застаюся заснавальнікам турыстычнага прадпрыемства
«Зялёная каманда». А ў 2012 годзе набыў хутар Засцянак Скрыплеў і аформіў яго
як агратурыстычную гаспадарку. Адбылася яшчэ адна метамарфоза. Прафесійны
бок — арэнда і пракат лодак — вымусіў шукаць месца, блізкае да ракі. Месца
знайшлося ў тых краях, куды штолета вазілі бацькі ў дзяцінстве… Хутар стаіць
акурат па цэнтры між Валожынам, Маладзечнам і Смаргонню. Рэгіён родны і з
дзяцінства вядомы.
Першыя літаратурныя спробы былі ў 1989 годзе, потым пісаў вершы ў
студэнцкія часы. Заўсёды займаў актыўную грамадзянскую пазіцыю па
падтрымцы папулярызацыі і адраджэння беларускай мовы. На базе гістарычнага
факультэта на той час ужо педуніверсітэта імя М.Танка заснаваў краязнаўчы клуб
«Дыярыюш», выхадцы і вучні з якога і дагэтуль працуюць у экскурсійным
турыстычным руху.
Браў удзел у многіх грамадскіх ініцыятывах, звязаных з папулярызацыяй
ведаў па гісторыі Беларусі. Адным з лепшых праектаў застаецца праект «1863»,
прысвечаны падзеям паўстання 1863 года (распрацоўка двух экскурсійных
маршрутаў, рэканструкцыя строяў паўстанцаў, правядзенне ўрачыстых акцый на
месцах баёў, выданне літаратуры адпаведнага зместу і інш.).
Падзейны турызм Беларусі, заснаваны на гістарычных датах, заўсёды
прыцягваў. Яшчэ у 2002 і 2003 гадах я стаў аўтарам ідэі і суарганізатарам
гістарычнага рэканструкцыйнага фестывалю «Заслаўскі набат». Яшчэ адным
аўтарскім фестывалем стаў фэст 2009 года «Кветка Палын», прысвечаны
адраджэнню і захаванню песень Палесся, з вёсак, якія пацярпелі ад Чарнобыльскай
катастрофы.
З часоў студэнцтва пачаў цікавіцца беларускім фальклорам, браў удзел у
экспедыцыях, аднаўленні народных святаў. Займаюся вакалам і музыкай. У
розныя часы спяваў у гурце «Кудмен», стаў заснавальнікам гурта «Рада». Быў
ініцыятарам выпуску двух дыскаў гурту «Рада». Браў удзел у сумесных беларускапольскіх і беларуска-ўкраінскіх этнаграфічных праектах, прысвечаных захаванню памяці і папулярызацыі аўтэнтычных традыцый Палесся і былога Віленскага
краю (сучаснае памежжа Мінскай, Гродзенскай і Віцебскай абласцей РБ). У 2014
годзе стварыў сумесны фальклорны праект разам з Юліяй Літвінавай — дыск
«Дарожанька».
Апошнія чатыры гады аддаю ўвагу аднаўленню хутара Засцянак Скрыплеў.
На мэце — стварэнне культурна-турыстычнага аб’екта, дзе б людзі адчулі
прыроду, культуру краю, добра вядомую гаспадару, мелі магчымасць адпачыць
актыўна.
Трэцяя нечаканая метамарфоза адбылася з тым, што праз камунікацыю з
суседзямі, мясцовымі жыхарамі агарнулі ўспаміны вясковага дзяцінства і юнацтва, аказалася, што гэтыя дыялекты беларускай мовы цалкам не зніклі з памяці,
а проста былі прыхаваныя. І пайшло далей. Спачатку сам для сябе стаў запісваць
тыя гісторыі, сітуацыі, дыялогі… «Фэйсбук» стаў тэстам — наколькі цікава гэта
будзе для чытача. І цяпер пачалася работа над кнігай. Назва яшчэ невядомая…
Урыўкі з будучай кнігі прапаную чытачам «Справы».

215


Знаёмства

Пасміхнемся

Паціскаем рукі і гаворым:
— Іван.
— Васіль.
— Гэта вы тутыка купіўшы?
— Эгэ.
— Ммм. І Мечыкаву хату.
— Ну.
— А быў у нашым калхозі лепшы трактарыста, жыцьцё во ні ўдалося…
— Я ў курсі.
— Вы нейкі нашанскі.
— З Маладэчнага.
— А дык чую! Слухайця, ці маіця вы пачку папіросэ?
— Зара у свайго хлапца папрашу, бо я ні курашчы, а ён смаля.
— О!О! Папытайціся, а то за гэтым трактарам і пойлам німа калі ў
мага́зін адскочыць…
— Зара. Ваадзіім! Дай ты дзядзьку пачак папіросэ!
— Наце вам!
— Ооо! Ну дык спасіба на разе! Вот вам грошы.
— Іван! У нас тутыка ні мага́зін! Будзіця ехаць з пойлам каровам, дык
аддайця чалавеку!
— А бляха… Вы талковыя хлопцы віджу. Я вамыка зара яблыкаў
даўнейшых прынясу. Гэта са старых футароў, я там ваду каровам чарэпаю.
Прэ з трактара торбу салодкіх смачных яблык...

216

Нашто нам гэты Ленін?
Др-др-др... Матацыкал іж з каляскай. Абодва ў замэцганых камуфляжах, нумар — гродзенскі, значыць — смаргонскія.
— Гэ! Добры дзень!
— Добры дзень.
— Гэта тутака Васіль такі вусаты жыве?
— Тутака.
— Га! Гэта вы! Я зразу ні прыгледзіўся.
— А што вы хацелі?
— А вот у нас ё такоя дзела…
— Якоя?
— Мне мой швагрусь, Казюк, зь Мікулеўшчыны... Ну... Тэй…
— Ну?
— Ну вам гэтым летам доскі быў падвозіўшы, грузавічок у яго такі
старэнькі…
— Ну?
— Ну... Казаў быў неяк, што вы натта бальшы любіціль старыны.
— Ну?
— Дык можа вы Леніна хочаце?


Дыялог турыста з Масквы з Браніславычам
— Станислав, а почему Вы так странно говорите?
— Як гэта?
— Ну, например: ходивший, поевший.
— Аа. Ну паняў. Чаму та странна?.. Нас так бацькі былі наўчыўшы, так
ужо прывыкшы, вы панімаеце ці не? Яйко на заўтра браць будзіця?
— Да-да, яйцо будем брать.
— А скокі Вам?
— Чего?
— Скокі прынесьці?
— Я не понимаю. Василий, че он сказал? Какие коки? Он нам кокаин
хочет принести? Ха-ха-ха.
— Сколько Вам яиц, он спрашивает.
— Ааа! Нам три штуки.
— Скокі? Тры?! Тры ня будзя.
— Почему? А сколько будет?
— Бярыця дзесяток ці два! А то мне тутака ішчэ ногі трапаць па тры
яйкі.
— Че? Че он сказал, Василий?

Пасміхнемся

— Каго?!
— Леніна! Чыста цэлы Ленін, токі што нос… Ну... Правая наздрына
адбітая, але алебастрай можна замазаць, будзя красівы Ленін.
— Нашто мне ваш Ленін?
— Як?! Ні трэба Ленін?! Ён жа вялікі!
— Які вялікі?
— Ну такі! У поўны рост…
— Помнік Леніну?
— Так. У нас кантора раскідалася, і Ленін паваліўся.
— Хлопцы. Нашто мне ваш Ленін?
— Ну як? Над рэчкай паставіця ці кала сажалкі… Будзя памітнік стаяць... А то тамака на яго ніхто ўжо ні глядзіць.
—Дык вы грошы хочаця вялікія за Леніна?
— Якія там грошы?! Помніка шкода, што ніхто ні глядзіць.
— А чаму швагрусь ні бярэ?
— А ў яго ўжо са школы стаіць адзін каля цяпліцы, кажа — хваця мне
Леніных.
— А як яго прывезьці?
— Казюк вам прыпрэ! Токі саляры зальліце… Божа мілы, тутыка ж
нідалёка — во пад Крэва, адсюліка мо кілометраў дванасьці…
— А Пілсудзкага ў вас німа?
— Быў, тока літоўцы нейкія ўзялі і на Літву паперлі!
— Дык што, ехаць па Леніна? Стась, нам Ленін трэба?
— На х… нам гэты Ленін? Знаю я, дзе ён валяіцца...

217


Пасміхнемся

218

— Он вам рекомендует брать десять яиц, так как они долго хранятся и
остаются свежие в холодильнике.
— А! Хорошо. Сколько с нас за яйца, мёд и молоко?
— Стошэ́йсят
— Че?
— Стошэ́йсят.
— Он просит сто шестьдесят тысяч наших рублей.
— Это на наши ваще копейки. Ну у вас тут коммунизм!
— Ні было тутака ніколі камуністаў, тут футар, а камуністы — тамака,
за балотам.
— Какой ужас!
P.S.
— Васіліч, гэтыя маладыя рускія — глухія ці што? Усё перапытаюць і
перапытаюць.
— Стах, яны проста цябе не разумеюць, бо ты нашай мовай валіш.
— Як та яны не разумеюць, калі я іх разумею? Дурня яны лепяць, у немца гуляюцца… Тры яйка ім.. Цыркачы, дальбо! Ла-адна, паляту даглядацца, калі што трэба будзя — гукай.
Ложка
Дзіцячыя ўспаміны Анатоля Шырвеля.
«Штоты! Неяк панаехалі да нас мінскія дзеці асфальта і пытаюцца:
— А у вас дома есть ложки?
— Да, ажна чатыры — маміна з татам, і нашы з братамі.
— А из какого они металла?
— Адно ложка толькі жалезнае, а астатнія дзеравяныя.
— Вы что, до сих пор кушаете деревянными ложками?
— Чаму та кушаем? Мы на іх спім!!!
(Рогат.)
— А вилками что вы делаете, если на ложках спите?
— Вілкамі? Гной з хлява выкідаем і сена складаем у копы.
(Дзікі рогат з пакатухай.)
Так я узнал, что есть русский язык».

Цыганы з Палесся ў наёмных пастухах
З пастухом-цыганом:
— Дядько! У вас мо курыты е?
— Ты адкуль?
— З Брэста.
— Праўду кажы!
— З Брэской областы.
— Кажу, пэрэстань брэхаты, говоры адкуль!
— З Відомля, а Вы нашою мовою говорытэ добро!
— Дэ жывэтэ?
— А нам клуб отдалы.


Стась! Ты па-рускаму можаш кумэкаць?
— Стась! Ты па-рускаму можаш кумэкаць?
— Чаму?
— Ну можаш ці не? Рускі язык знаіш?
— Ну можа і знаю, алі ня чыста, а што табе?

Пасміхнемся

— Мэні участковы сказав, шо вас п'ять, дэ остатні?
— А сэстры йісты робляць, а браты тамо — загородню ладять, дядько,
дай папіросу, бо ухы пухнуць…
— Як зваты?
— Раджык... Гэто ваша пуга така?
— А поўнэ ім'я?
— Владыслав…
— Глядзі мне, Раджык-Владыслаў, і братам і сэстрам пэрэдай! Нэ дай
Божэ хотя одна корова на нашы городы зойдэ чы шось тут пропадэ!!!
— Нэ! Дядько! Мы за товаром ходымо! Нэ пэрэжывайтэ!
— На куры…
— О спасібочкы!
Вот жа паслаў Гасподзь…
Опшакрапляюшчая лякарства «капітальная & сільнейшая»
— Чхі!
— Гаа! Будзь здаровы.
— Буду старацца.
— А чаго та цябе расчыхала? Ледзь у ваду ні паваліўся.
— Алергія, я ж табе казаў...
— Ммм.. Што та за такія хваробы нілюдзкія… Ладна, Васілявіч! Тока
для цябе! Вот зара вернімся з рыбы — я табе сільнейшая лякарства засандалю! Цябе прабярэ капітальна! Заўтра скажэш мне дзякуй.
Сільнейшая лякарства: козі лой, мёд, самагонка на мёртвых пчолах,
чырвоны перац. Усё мяшаецца, разаграецца і п'ецца адным махам...
— Пі!
— Піць?
— Пі, кажу!
— Гадасьць нейкая!
— А дзе ты лякарствы смашныя відзіў? Пі, кажу!
— Ну, будзь!
— Давай, на мілую! Пі!
Выпіў.
— Аааааааа!!!
— Чаго ты?! Чаго?.. Хадзі, хадзі! Дыхай, расчухівайся! Во! Во! Я ж
табе казаў! Во як пагнала! І ў пот і ў сьлёзэ! О якоя лякарства маё капітальная! Усе хваробы выганя! Гэта такоя обшчакрапляюшчая лякарства!
— Ты… Доктар... Ты мяне ў магілу сваім лякарствам загоніш!
— Ні бойся! Будзіш жыць ні хварэць! Ха-ха!

219


Пасміхнемся

220

— А ні магу разабрацца, як правільна па-рускаму пішыцца — іюнь ці
іюль?
— Ммм… Ну хто яго зная... Неяк жа пішыцца... Ты ні пра тое думай! А
думай, што твая каса ўжо зара і каўкня! Хто та так робя! Так кося! Палянь,
што з касавідлам зрабілі! Га! А то юнь... юль... Касіць трэба, а ў цябе інструмент ніспраўны!
У магазіне
У магазіне «Ольга», в. Гародзькі, Валожынскі р-н. Чарга. Дыялог двух
трактарыстаў у беларускіх народных камуфляжах.
— Аво! Зара на грошы перайдзём новыя! От жа старыя людзі забушуюць!
— Чаго йім бушаваць?
— А дык жа! Былі мільянерамі, а сталі грашовікамі. Шчытай сваі капейкі пальцамі крывымі...
— Ну, так… Старым людзям будзя трудна, сам сабе падумаіш як та
нулі адняць, каб ні заплаціць лішняга... А прадаўцам…
— А прадаўцам… Га.. Ім яшчэ барышоў болі будзя, калі хто лепі скруціцца...
— Ну хто яго зная…
— А што-та вы, мужчыны, на прадоўцоў маіця! Вот зара вас абодвух із
вочарадзі выганю!
— Не! Не! Нічога мы на вас ні маім. Дайця дзьве… Не... Пастойця,
пастойця... Тры!
Каралеўскага роду
Напісана на бэйджыку: «Ягайла Уладзімір Жыгімонтавіч» («Ягело
Владимир Зыгмунтович» — по-русски написано).
— Скажэця, а вы з каралеўскім родам ні маіця аніякіх кантактаў?
— Канешне жэ, маю. Вот таму тутака і перабіваюся ў муках... Вам адно піва і 30 літраў саляркі? Новымі ці старымі вам сказаць? Якая калонка?
Болі нічога ні жылаіця?
— Не, мне гэтага до будзя.
— Хай бы ішчэ што ўзялі.
— А не... Паеду...
— Ну дык бывайця і дасьвіданія!
Отпрыск Ягелонаў пажадаў мне добрай дарогі!
Нават вочы ні падняў, халера такая... Запраўка «Лукойл»... Смаргонскі
раён, Віленская траса, ля вёскі Ра́каўцы... Што да Крэва, што да майго футара — шапкай кінуць... Такія фанабэры гэныя каралі… Раздайся, дуброва!
Едзя князь па дрова!
Ранішнія кракадзілы на хутары...
— А вот ты радзіва ні слухаіш, а я такую во навіну пачуў!
— Якую?
— А вот ты ці знаіш такоя жывотная як кракадзілу?
— Ну..


Аса ўкусіла
— Дзяўчаты! А дзе та Васілявіч, га?
— Он еще с туристами.
— Ммм... А Вадзіма нешта ня відна. Дзе та ён падзеўся?
— Его укусила оса! Тело пошло пятнами, и весь опух... Его Сергейэлектрик в больницу повез!
— Аса?
— Да.
— І так параспух капітальна?!
— Да.
— Нічога сабе... Можа яго і ні аса ўкусіла...
— А кто?
— Аса так ні кусая... Можа, нейкая чудовішча?

Пасміхнемся

— Вот табе і ну... Во перадавалі, у Зраілю адзін чалавек быў завёўшы
кракадзілы, каб турысты екдзілі да яго…
— А... Кракадзілавая ферма.
— Ну... Можа і ферма... Дык вот нешта турысты былі зразу екдзілі,
екдзілі, а пасьля нешта і перасталі... На гэную ферму... А кракадзілам жа
даваць трэба! Ого! Па тоні кураціны ў дзень! Можа б і забіў, ды тамыка
такія законы, што гэта надта рэдкая жывотнае і ні можна іх біць…
— Дык а многа ён мая кракадзілаў?
— А хто яго зная... Шмат... Яны ж нясуцца, як куры... Дык ён ужо неяк
тыя яйкі сарціруя, каб мені несьліся... А былі раз-два сарваўшыся і пайшлі
ў двор суседзкі... Дзяцей папужалі… На яго ў суд... А грошы німа ўжо, каб
карміць... Вот гэты чалавек і бядуя... І сам ужо ні рады, што ў такоя дзела
дурноя ўбіўся з гэнымі кракадзіламі…
— А ты б што зрабіў?
— Я? Я б іх усіх сюды нам пераслаў бы пасылкамі... Во, твой кум Толя
— марак жа ж! Вот бы йіх нам перавёз у кантэйніры па дзяшоўцы...
— І што? Ты сабраўся ў нас кракадзілаў гадаваць?
— На што іх тут гадаваць?! Тутыка ў нас для іх клімат ні такі, яны зімой у рэчку пойдуць, а тамыка лёда.
— Ну і што, гэта б як жаба — прыспасобіўся б і на вясну аджыў...
— Ты што? Нашто іх гадаваць? Дзе ты стока мяса возьміш? Каб гэта
карова ці бык, ці авечка... Не!
— Дык а нашто табе кракадзілы?!
— А я б іх тут жа з кантэйніра на бойню! Гопа! Аблупілі б мы скуры,
далі б якоя маламальская аб'яўленія ў Маскву — рускія б прыехалі, з рукамі
нагамі адарвалі на ўсякія кашалькі і торбы! Вот як бы я зрабіў... І зажылі б
мы з табой як паны!
— Дык давай напішам гэнаму нішчаснаму, хай нам адправя…
— Ды вот... Нешта там гаварылі, дзе ён жыве, але як та горад завецца...
Ні помню... Вот бляха... Не.. Ні ўспомню.... Эээх....

221


Пасміхнемся

Паядынак, альбо час баб...
— Гэна сама!.. Гэ!
— Прыбяры сваі кульцяпкі!
— Зара табе засандалю!
— Куды!
— Ідзі сам, бо далібо — у рэзгінях панясуць!
— Каму ты што даказываіш! Чалавек!
— Гэ! Хадзі сюды!
— Адыдзіся! Адыдзіся, сказаў!
— Ідзі ты ўжо! Герой!
— Ай... Давай сьпяём!
— Ну, налівай!
— Налівай... Ааай! Братка ты мой! Мы ж такую работу зрабілі!
— Давай на мілую!
— На мілую!
— А ну, паехалі! Выступаць ён будзя! Наталя! Адвадзі свайго!
— Ах, паразіцкая ты морда! Ёныка мне будзя яшчэ выступаць! Ану
дамой хадзі! Маруся! Ты заўтра на базар пойдзеш ці не?
— Хто яго зная. Во як гэты… Яму ж на работу... І грошы яму на картачку ішчэ ці паслаўшы, трэба ў банкамаці праверыць.... Паскуда! Ідзі ні азірайся! Давай да заўтра!
— Давай! Я табе набяру! Пайшоў! Ні рыкай мне! Набраўся! Як бэля!
Вот халера якая! Анука мне! Пайшоў! Назад ні глядзі!.. Усё, Манічка! Пакапака, дарагая!.. Ідзі! Каб цябе хвароба! Свалата ты такая! Як ты мяне
перамучыў!
— Шчасьлівінька! Наталічка! Ідзі ты ўжо! А каб ты праваліўся! Як ты
дзяцей ні пастыдаішся! Га! Як цэп! А яшчэ камбайнёр! Эх!
— Ні камандуй!.. Сам усё знаю… Ну, перабольшыў.. А ты што будзіш
рабіць як я памру? Такая дзелавая!

222

Дай Бог здароўя
Га! Што павісяліла! Будзя мне нейкі канадзкі рускамоўны беларускі
эканамічны эмігрант вучыць па фб, як правільна па-беларускаму пісаць і
казаць! Каб ні ягоная прозьвішча — дык бы ўзлаваўся, а так нават весела
стала, і тлумачыць чалавеку нічога ні хочацца, проста дай Бог здароўя яму
і яго айцібрэйну.


Карціна з вокладкі

Алесь Мара

(Аляксей Марачкін)

Нарадзіўся ў 1940 г. у в. Папоўшчына Ціхая ўкраінская ноч. Аўтар Алесь Мара (Марачкін).
(цяпер Новая Слабада) Чэрыкаўскага 2016 г. 73х83. Палатно, алей.
раёна. Сябар Беларускага саюза­ ма­
стакоў і Саюза беларускіх пісьмен­нікаў. У 1990—1998 і 2007—2011 гг. старшыня Рады творчай суполкі «Пагоня».Творы захоўваюцца ў музейных і прыватных зборах Беларусі і за мяжой. Аўтар кніг «Аўтаманаграфія» (2000), «Калодзеж у жыце» (2013). Жыве ў Мінску.
Узнагароджаны медалём Францішка Скарыны (1992). Лаўрэат прэміі імя Васіля Быкава
«За свабоду думкі» (2013).

»

Фота з вокладкі

«

Недзе ў 1980 годзе, калі я збіраў этнаграфічныя матэрыялы для
мясцовага музея на Віцебшчыне, на адным закінутым хутары сярод смецця
знайшоў старое палатно, на якім ледзь бачна была выява. Карціна была
цалкам пашкоджаная. Месцамі страчаная фарба, дзе-нідзе былі дзюркі на
палатне. Тым не менш, сюжэт прачытваўся. Я напрасіўся ў сааўтарства да
невядомага мастака-аматара пачатку ХХ стагоддзя. У змененым выглядзе
вярнуў карціну да жыцця. Пасля рэстаўрацыі і дамалёвак твор набыў хоць
нейкую мастацкую вартасць. Карціна набыла сучаснае гучанне не зусім ціхай на сёння ўкраінскай ночы.
Лірычна-рамантычная назва карціны сёння не зусім адпавядае рэча­
існасці. Цішыню ўкраінскай ночы парушаюць стрэлы з боку ўсходняга
агрэсара. У наш час назва карціны набыла новы падтэкст. На пярэднім плане рыбак мірна ловіць рыбку ў месячную ноч. Але мы бачым: гэта ўкраінскі
баец у камуфляжы, за спінай у яго карабін. На борце чаўна свеціцца жоўтаблакітны сцяжок.
…Як сказаў бы Мікола Гогаль: «Не, вы не ведаеце ўкраінскай ночы!»
Твор упершыню быў паказаны ў Мінску на пятым Рэспубліканскім біенале ў Палацы мастацтва ў 2016 годзе.

223